Visnyk sfulo 3 4 2016

2 ЗМІСТ Вступне слово...............................................................3 Наші справи Депортовані з Польщі у 1940-х роках українці не отримали матеріальної компенсації..............................4 «Депортованих юридично не існує»............................. 7 Лемки у Польщі відновлюють право власності на відібрані комуністами землі....................................... 10 Наші люди

Головний редактор: Софія Федина

Редакційний колектив: Тарас Радь Віталій Левченко

Дизайн: Віктор Дудяк

Впорядкування місця памяті депортованих українців у Львові......................................................................... 14 Вшанування 69-ї річниці Акції «Вісла»…................... 15 Культура Завдяки кажанам відремонтовано найбілшу муровану церкву Лемківщини.....................................................18

Вісник СФУЛО. ©. Офіційне видання Світової Федерації Українських Лемківських Об’єднань. Виходить раз на місяць.

З історії лемківської писанки.......................................19 У клубі «Гарт» відбувся майстер-клас «Лемківська писанка»...................................................................... 21

Основна мета часопису – динамічно висвітлювати діяльність усіх суб’єктів СФУЛО.

У скансені «Лемківське село» відкрили памятник лемку та лемкині....................................................................22 На Тернопільщині відбулося «Свято лемківської писанки»..........................................................…………23 Лучани розмальовували писанки полемківськи...................................................................25 В УКУ відбувся фестиваль «Лемківська писанка»..........................................................…………25

Номери вісника можна скачати зі сайту СФУЛО: www.sfulo.com/biblioteka Адреса редакції: visnyk.sfulo@gmail.com. Можна надсилати свої матеріали. Рішення про публікацію прийматиме редакційна рада.

Лемківські писанки в Ужгороді................................. 27 В мережі зявився перший мультфільм на лемкеівській говірці......................................................................... 28 ФБР розшукує зниклі картини Е.Воргола................... 29 Життя лемківського фотографа продовжили в світлинах…………………………………............................ 30 У Калуші поклали початок дослідженню історії лемків..31 Події. Історії. Життя Унікальні кадри: лемки та бойки 80 років тому. …….....32 Лемки в діаспорі.Ч.5.Еміграція до США……….............35 Німецькі документи про Лемківщину з періоду Другої світової війни........................................................... ...38

Світова Федерація Українських Лемківських Обєднань (СФУЛО) неурядова міжнародна громадська організація, яка обєднує українські лемківські спільноти України, Польщі, Словаччини, Сербії, Хорватії, Канади та США. Основна мета діяльності - забезпечення та захист законних соціальних, економічних, творчих, етнічних, національнокультурних та інших інтересів лемків; розвиток та популяризація лемківської культурної спадщини і духовності на засадах законності, демократії, добровільності та самоврядування.

Постать. Офіційна сторінка в інтернеті

«Батько» мультикультуралізму..............................42 Оголошення та анонси.....................................46

www.sfulo.com.

3 Вступне слово… Кілька днів тому ми вшановували сумну дату – 69 річницю від трагічної акції Вісла, в ході якої рідної землі позбулися більш як 150 000 українців, передусім лемків. Символічно, що цьогоріч дата трагедії і час Воскресіння Господнього настільки близько в календарі. Чомусь здається, що вкотре Бог нам нагадує, що час відродження нашої громади і торжества правди над кривдою прийде. Лиш треба докласти трохи більше спільних зусиль, для того, щоб депортовані набули офіційного статусу, і щоб подібні трагедії не повторювалися. Тому щиро вітаю Вас усіх із світлим святом Великодня, і бажаю Божого благословіння, щоб Його воскресіння, любов і радість проникали у всі наші серця, примножуючи мир і злагоду, зміцнювали нашу віру і надію, і давали нам сили боротися за правду і справедливість! Бажаю

єдності

нашій

лемківській

і

всій

українській

громаді,

щоб

відроджувала не тільки рідна Україна, а щоб отримала нагоду воскреснути наша ЛЕМКІВЩИНА! З повагою, голова СФУЛО Софія Федина

4 НАШІ СПРАВИ

ДЕПОРТОВАНІ З ПОЛЬЩІ У 1940-Х РОКАХ УКРАЇНЦІ НЕ ОТРИМАЛИ МАТЕРІАЛЬНОЇ КОМПЕНСАЦІЇ У 1944-1946 роках відбувся добровільно-примусовий обмін населенням між СРСР і Польщею 9 вересня 1944 року була підписана міждержавна угода між УРСР і Польським комітетом національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР. Цей документ передбачав переселення на територію України всіх українців, які проживали у повітах Холмщини у Польщі, а також евакуацію у сусідню державу всіх поляків і євреїв, які мали польське громадянство до 17 вересня 1939 року, тобто жили в Україні. Переселення було на початках добровільним, під тиском пропаганди, а потім примусовим. Польська влада була зацікавлена у стабільній мононаціональній державі, а Кремль шляхом примусової депортації українців хотів покінчити з українським питанням у Польщі і ліквідувати найбільший осередок українського визвольного руху. Депортація українців із Лемківщини, Холмщини, Надсяння, Підсяння тривала з 1944-го до червня 1946 року, внаслідок цієї акції було переселено, за офіційними даними, понад 500 тисяч українців. У 1946 році, у другу хвилю переселення, родину Майковичів з лемківського села Репедь депортували в Україну. Тоді Степанові Майковичу було сім років, але він добре пам’ятає це жахливе переселення, важкий емоційний стан його батьків. Степан Майкович «Тато запряг коня, ззаду корову, взяв дві вівці, два вулики. Чекаєм, чекаєм. На чотири родини дали два товарні вагони. В одному половина – для однієї сім’ї, інша – для другої. В іншому вагоні були тварини. Мені запам’яталось, що мама, сестра, ще одна жінка, пішли в село, я потім вже дізнався чому. Вони пішли, щоб з нашої церкви забрати Євангеліє, хрест, чашу та образ Святого Миколая. Сховали і вже в 1956 році, після смерті Сталіна, сказали», – розповідає Степан Майкович.

5 Церковні речі родина передала у храм у селі Комарно, що на Львівщині, де оселилась. Донині вони там і зберігаються. Спершу Майковичі потрапили на Тернопільщину, але потім вдалося перебратись на Львівщину. Депортовані сім’ї старались оселятись ближче до польського кордону, сподіваючись на повернення на рідну землю. «Батько працював на пилорамі. Хату нам дали під солом’яним дахом, наполовину глиняну. Потрохи тато все зробив, накрив черепицею, яку сам робив. Нам дали чотири гектари землі, у Польщі мали вісім. Ми весь час порівнювали, що було у нас вдома. Потім почався колгосп, тут у Західній Україні з 1947 року, нам давали ще два роки відтермінування», – каже Степан Майкович. Ярослав Козак з батьками був переселений на Самбірщину з села Босько. Тут із 700 будинків 400 належали українським родинам, решта – польським. Українцям повідомили, що на їхнє місце поселятимуть поляків з України, а вони мають покинути свої домівки і виїхати. У 1945-му були депортовані 354 родини з села. За півтора тижня відправили три ешелони зі станції. Дорогою на людей нападали польські банди і грабували. Ярослав Козак «Виселяли якраз, коли треба було урожай збирати. Все залишилось. Мали старі запаси, їх – на фіру. Ми мали церкву, і з неї все забрали, навіть іконостас. Збили скриньки. Переїхали на Самбірщину. Цих 120 кілометрів із Боська до Самбірщини ми їхали три тижні. Коли туди доїхали, знедолені, без їжі, попросились, щоб нас вивантажили, щоб могти знайти місце для проживання. Не було такого села, щоб усім разом туди оселитись, розселились по сусідніх селах. Спочатку до нас ставились погано, мовляв, питали, чому приїхали, бо ніхто не кликав. Наша мова іншою була, але потім побачили нашу господарність і вже все налагодилось, вже допомагали навіть», – пригадує Ярослав Козак. Правового статусу – жодного Згідно з документами Управління у справах евакуації українського, польського, чеського, словацького населення при Раді міністрів УРСР, які зберігаються у Львівському обласному архіві, українців із Польщі переселяли в Україну найбільше у Львівську, Тернопільську, Волинську, Івано-Франківську, а також у Луганську, Донецьку, Полтавську, Херсонську, Одеську області. Депортовані мали отримати від УРСР гроші за майно, але ніхто нічого не отримав. Люди приїжджали з евакуаційними листами, де поляками був описаний перелік майна і його вартість. У середньому його оцінювали від 1 до 25 тисяч карбованців за тодішніми цінами. Земля у загальну вартість майна не входила. Кожна депортована родина залишила у Польщі в середньому 7 гектарів землі. А оцінити психологічну травму у свідомості людей взагалі не реально.

6 Дослідники говорять про те, що внаслідок депортації українців були не лише порушені права людей, чимало осіб загинули, були пограбовані, намагались знищити культуру та мову, традиції. Донині переселені українці не мають правового статусу депортованих. Переселенці з Закерзоння українці говорять про те, що досі перед ними не вибачилась українська влада за дії своїх попередників у минулому столітті. Нещодавно Всеукраїнське товариство «Лемківщина» ухвалило чергове звернення до керівництва держави. З 1996-го чи 1997 року всім нам дали учасника війни, були пільги на комунальні послуги, проїзд, але з приходом цього уряду – все це скасували «З 1996-го чи 1997 року було таке, що всім нам дали учасника війни, були пільги на комунальні послуги, проїзд, але з приходом цього уряду – все це скасували. Скільки ми не писали, починаючи від президента, щоб визнали для нас статус депортованих. Навіть немає цього питання на порядку денному. Навіть на це не відповідають», – каже Степан Майкович. На сьогодні депортованим українцям і членам їхніх родин хіба спростили процедуру отримання багаторічної шенгенської візи у польському консульстві. Однак вона коштує 35 євро. Втрачені сторінки історії Достеменної кількості людей, якими обмінялись СРСР і комуністична Польща, немає. Дослідники називають різні цифри. У 1940 році радянська влада провела масове виселення з Західної України у Сибір та Середню Азію, за її оцінкою, «соціально небезпечних елементів», а це була польська еліта – адміністрація, політичні і військові діячі, підприємці, офіцери польської армії, поліцейська жандармерія, біженці з території Польщі. За рік у спецпоселення вивезли майже 300 тисяч поляків. Коли у 1945 році розпочався обмін населенням Польщі та України, то в Галичині люди чекали рідних з заслання. Втім спершу поляків розселяли по всій території України, їм не дозволяли повертатись у рідні домівки у Західну Україну і вони, відповідно, як польське населення, чекали на переселення у Польщу. Тобто репатріація на етнічні землі людей, які до війни були польськими громадянами, була частиною міждержавної угоди між СРСР і Польщею. За даними комісії з питань репатріації у 1945 році налічувалось близько 34 тисяч поляків і євреїв, які підпадали переселенню у Польщу. В цілому у 19441946 роках з УРСР прибули до Польщі, згідно з припущенням польських дослідників, понад 780 тисяч осіб, з них понад 740 тисяч поляків і понад 33 тисячі євреїв. За офіційними даними, з Польщі депортували майже півмільйона українців. Остаточним переселенням українців з етнічних українських земель на Закерзонні була операція «Вісла», яка розпочалась у квітні 1947 року. Під час цієї акції примусово виселили приблизно 150 тисяч українців на західні та північні землі Польщі, які до 1945 року належали Німеччині. «Під час акцій переселення жертвою стали не лише українці, але й поляки і євреї, які були виселені, примусово були змушені до певних робіт. Їхні долі

7 складались по-різному. Виселяли, щоб створити мононаціональні держави. Так сталося, що пограниччя було повністю виміняне за населеним принципом, тому що більшість українців переїхали в Україну чи на західні та північні землі Польщі. Все ж таки на цих територіях залишилась певна кількість людей, яка намагалась зберегти культуру, традицію, але це частинка втраченої історії. Ми на основі своїх досліджень, маємо стимулювати і знайти втрачені сторінки», – зауважив Ігор Куць, студент Українського католицького університету, який пише магістерську роботу про депортацію з Польщі. Ігор Куць брав участь у студентській експедиції, яка з 2013 року, відбувається у Польщі на колишніх етнічних українських землях. Під час якої молодь впорядковує місця спочинку українців, вивчає архітектурну і мистецьку спадщину українсько-польського пограниччя, шукає сліди української присутності. Студенти впорядкували у селі Гораєць 300 поховань греко-католиків від 1807-го до 1947 років. У 1944 році це село спалив відділ безпеки польської армії, шукаючи криївку УПА.

«6 квітня 1944-го загинули майже 200 мирних мешканців села. Під час акції «Вісла» українців вивезли на західні землі. Це село донині не відродилось, там живе приблизно 50 родин. Наше завдання полягало в тому, щоб зберегти це місце пам’яті. Це унікальне місце, тут поширювалась відома «брусницька каменярська школа». Ми також зберігаємо цю мистецьку спадщину української культури в Польщі», – наголосив професор історії Українського католицького університету Ігор Скочиляс. Сьогодні важливо, щоб нащадки депортованих українців пам’ятали свою історію і були носіями ідентичності. Водночас важливо шукати не лише своє коріння, але й вшановувати спільні місця пам’яті українців і поляків, каже Ігор Скочиляс. Автор: Галина Терещук Джерело: http://www.radiosvoboda.org/content/article/27653787.html

«ДЕПОРТОВАНИХ УКРАЇНЦІВ» ЮРИДИЧНО НЕ ІСНУЄ «Якби не було війни, питання кримських татар так само б не стояло б на порядку денному. Що ж до депортованих українців, такої обумовленості не було»

Депортовані з Польщі в середині 1940-х років понад

8 півмільйона українців досі не мають відповідного юридичного статусу, політичного представництва та навіть офіційного визнання кривд, вчинених супроти них, від нинішньої української держави. Робота над цими питаннями перебуває лише на початкових стадіях, а за взірець «українці Закерзоння» могли би взяти вже зроблену роботу кримських татар, які так само роками домагалася від України визнання їхнього статусу, вважає нащадок депортованих, дослідник депортації українців Польщі, активіст організації «Молода Лемківщина» Тарас Радь.

– Сучасний статус українців, депортованих з теренів Польщі, так званого «Закерзоння», є яскравим свідченням того, як українська держава ставиться і сприймає цих людей сьогодні. Тобто відколи ми здобули незалежність, ми втратили виправдання того, що в нас немає держави, яка б могла захистити, чи дати принаймні оцінку статусові цих людей. Ми вже двадцять п’ять років постійно до цього питання повертаємось, цим займаються суспільно-культурні товариства, які об’єднують депортованих українців в об’єднання депортованих «Закерзоння». Це питання з року в рік піднімається і скеровуються до відповідних органів резолюції, звернення до народних депутатів, до уряду з проханням надати хоч якийсь правовий статус цим людям. Бо в сучасному правовому полі цих людей не існує, тобто в жодному нормативному документі не згадується про таку категорію українців, як депортовані українці. Тобто єдине, що було колись, але нема вже тепер, – їм було передбачено матеріальну компенсацію, як і іншим соціально незахищеним верстам людей, таким, як ветерани, пенсіонери, де була незначна компенсація, доплата, – але її сьогодні теж не існує.

– Кожна країна щодо своїх громадян має таке положення. В Україні отримали статус депортованого народу кримські татари. Тільки Україна була не лише тією державою, з якої виселяли, але і до якої виселяли?

– Не існує в українському суспільстві достатнього резонансу і розуміння, хто ці люди. Можна шукати кілька причин, від матеріальної, яка тягне за собою різноманітні компенсації, але навіть для самих депортованих не стоїть питання матеріального першочергово, вони очікують від держави відповіді для себе, хто вони для неї і як вона до них ставиться. Оскільки близько п’ятисот двадцяти тисяч депортованих із «Закерзоння» є все-таки українцями за національністю, вони справедливо вимагають, щоб держава не ігнорувала їх. Найкраще порівняння – кримські татари. Це прекрасно, що українська держава, як мультикультурна, дбає про них, але ми мусимо зрозуміти, що таке визнання було б обумовлене геополітичними обставинами. Тобто, я думаю, якщо би в нас не було зараз війни, питання кримських татар так само б не стояло на порядку денному. Що ж до депортованих українців, такої обумовленості не було.

9 – Чи, на Вашу думку, варто було б об’єднати зусилля кримських татар і переселених депортованих українців як двох категорій населення, переселених одні з України, другі в Україну?

– Кримські татари на даному етапі хіба могли б бути локомотивом як група, яка вже пройшла цей етап. Але я не вірю в це і не бачу можливості для такої співпраці хоча б тому, що коли ми говоримо про кримських татар, ми чітко говоримо про депортацію. Коли ж ми звертаємося до питання депортації українців «Закерзоння», ми одразу зустрічаємося з великою кількістю інших формулювань: переселення, добровільне переселення, евакуація…

– Я думаю, що є достатньо експертів зі здоровим глуздом, які можуть назвати речі своїми іменами. Якщо ідеться про примусове виселення, то воно не може називатися добровільним, чи називатися евакуацією, чи якимось іще словом. Тобто тут потрібно було зробити якийсь грамотний юридичний аналіз. На якому етапі він відбувається?

– Депортація українців – це, по-перше, три різнт етапи: 1944–1946 роки, які мають чотири підетапи, далі це операція «Вісла», вона не стосується України, і це окреме питання щодо статусу українців у Польщі, і третій етап – це 1951 рік: із Західної Бойківщини 32 тисячі переселяли на південні частини України – Херсонщина, Миколаївщина. Очевидно, потрібне чітке правове юридично грамотне трактування, щоб це нормативно правильно оформити, але цей процес ніколи не починався в нас. Ніколи інститути держави до цього питання не залучалися, тобто було звернення до них із проханням розглянути, але на цьому весь діалог закінчився цим монологом.

– Ми знаємо про те, що у Польщі так звані «кресові організації» (об’єднання поляків, які чи предки яких були змушені переселитися з Заходу України до Польщі – ред.) є дуже впливові в політичному сенсі. Чому такого самого тиску не можуть створити українці, переселені з Польщі, адже приблизно йдеться про ті самі цифри, тобто близько півмільйона громадян з обох сторін?

– Дуже гарне запитання. Почнемо з того, що «кресові» середовища значно мобілізованіщі, і як група тиску лобістська вона значно ефективніша, ніж українці «Закерзоння». Перший мотив, знову ж таки, політичний. Мусимо розуміти, що «кресові» середовища – це не є сили, які об’єднують суто поляків із «кресів», тобто східних частин Речі Посполитої. Політика «кресов’яків» активно експлуатується і використовується правими консервативними силами Польщі і не тільки Польщі, тобто там ще є зовнішній фактор, який використовує це у своїх політичних цілях. В Україні питання українців «Закерзоння» не цікавить ніякої з політичних сил. Дивно, хоча це достатньо серйозний мобілізаційний потенціал, бо це – більш як півмільйона осіб. Другий нюанс, який треба визнати в Україні, – ці сили не є скоординованими. Це велика кількість різного плану організацій, яка не координує свою роботу жодним чином, періодично декларує заяви про необхідність чогось, крім індивідуальної роботи з окремими народними депутатами, бо такі є, з якими періодично співпрацюють. Цього недостатньо для

10 прийняття політичних рішень. І через відсутність такої координації зацікавленості держави в цьому цей потенціал жодним чином не використовується.

Автор: Марія Щур Джерело: http://www.radiosvoboda.org/content/article/27658612.html

ЛЕМКИ У ПОЛЬЩІ ВІДНОВЛЮЮТЬ ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ВІДІБРАНІ КОМУНІСТАМИ ЛІСИ У повоєнні роки комуністична Польща позбавила своїх громадян майна. Серед скривджених було багато українців

700 тисяч українців було виселено у повоєнні роки з їхніх рідних земель у південно-східній Польщі. Виселення та депортації, організовані комуністичною владою, тривали кілька років. Переважна більшість цих людей опинилася в радянській Україні, а 150 тисяч вигнали на північ і захід Польщі. Про те, який сьогодні статус у вигнаних із рідних земель українців Польщі, та про їхню боротьбу за відновлення справедливості Радіо Свобода розповіли українські громадські діячі Петро Тима і Степан Гладик. За даними останнього польського перепису населення (2011 року), у Польщі мешкає 51 тисяча українців-автохтонів. Це третина від загальної кількості тих, які після Другої світової залишилися в комуністичній польській державі. Нащадки більшості депортованих асимілювалися впродовж повоєнних десятиліть. Навесні 1947 року в рамках горезвісної операції «Вісла» 150 тисяч українців із Надсяння, Холмщини, Підляшшя, Бойківщини та Лемківщини розпорошили якнайдалі від їхніх рідних сторін. У депортованих незаконно відібрали нерухомість, земельні ділянки, поля і ліси. Степан Гладик, діяч Об’єднання лемків, розповідає, що деякі депортовані почали повертатися на рідні землі відразу після закінчення сталінізму у Польщі. Утім, каже він, тодішня комуністична влада всіляко цьому перешкоджала, вона прагнула, щоб українці залишалися у тих регіонах, куди їх вигнали в 1947-му. «Все ж таки ми постійно намагалися повернутися на рідні землі,

11 частина цих людей повернулася – дві тисячі, може, дві з половиною – в 1956–1958 роках, це був найбільш бурхливий період щодо повернень, але ці повернення тривають до сьогодні», – сказав Гладик. Чому лемкам вдається повертати своє майно? Серед усіх українських етнографічних груп у Польщі саме лемкам вдалося найбільше досягти у боротьбі за повернення відібраного колись у них майна. Про це говорить Петро Тима, голова Об’єднання українців Польщі. За його словами, протягом багатьох років лемки вперто вимагали від польської держави повернути їм конфісковані 1947 року земельні ділянки і ліси. Вони робили це рішуче і юридично грамотно, тому досягли успіхів, пояснює Тима. У свою чергу, Степан Гладик каже, що повернути свої ділянки карпатського лісу вдалося майже сотні лемківських родин. Гладик розповів, що в 90-і роки минулого століття він зайнявся вивченням історії депортації та законів сталінської доби. Виявилося, каже він, що комуністи через два роки після операції «Вісла» спробували, так би мовити, узаконити конфіскацію майна депортованих. Утім, пояснює Гладик, вони сформулювали цей закон так, що в ньому йдеться не про націоналізацію майна виселених, а про «можливість його передачі державі». Таким чином, лемки повертають свої ліси не у судовому порядку, а адміністративним шляхом – внаслідок рішень місцевої влади, яка колись привласнила лемківське майно. У 2002 році Степанові Гладикові вдалося повернути кілька гектарів лісу, які належали його предкам. Громадський діяч пояснює: «Ми працювали, працювали над тим і опрацювали так звану правову експертизу про правові порушення під час націоналізації майна, і тоді, через 12 років, вдалося саме мені, Степанові Гладику, повернути мою рідну землю, хоча не все можна було повернути, бо частина цієї землі вже була передана в чужі руки». Після успіху Степана Гладика Об’єднання лемків Польщі найняло на півроку юриста, який пояснював лемківським родинам, як вони можуть повернути конфісковане колись майно. Завдяки такій допомозі мрії багатьох лемків про відновлення справедливості здійснилися. Їм віддали відібрану землю там, де це було можливе, або ж виплатили грошову компенсацію. Українська меншина у Польщі не має статусу депортованої Петро Тима наголошує на особливостях, що стосуються правового статусу українців, виселених із Польщі в Україну, і тих, які були депортовані всередині польської держави. Він нагадує, що виселення в Україну відбувалося на підставі договору про так званий обмін населенням між двома квазідержавними утвореннями – комуністичною Польщею та УРСР. Таким чином, питання виселених за межі польських кордонів повинна вирішувати сучасна українська держава, як правонаступниця УРСР. Аналогічно й поляки, яких після війни вивезли з українських земель до Польщі, свої питання щодо залишеного в Україні майна вирішують з польською державою. Вони отримали від своєї країни відшкодування за матеріальні втрати, яких зазнали внаслідок переселення.

12 В інакшій ситуації опинилася українська меншина у Польщі. Вона не має статусу депортованої, тож багато майнових питань не вирішені дотепер. Тима пояснює, що відбулося з конфіскованим майном депортованих під час операції «Вісла»: «Тоді усі приватні особи, громадські організації та церковні структури були позбавлені майна і частина людей отримувала замінне майно, проте не всі, частина людей потрапляла в державні колективні господарства, і це питання майна жертв акції «Вісла» надалі є нерозв’язаним. Причому воно частково не розв’язане, тому що церковні структури або отримали відшкодування, або їм повернули майно, натомість приватним особам не повернули майна. На сьогодні справа не вирішується, тому що в Польщі нема закону про реституцію майна. Тобто зараз єдині особи, які повернули своє майно, – це приблизно 80 лемків, які довели, що їхнє майно забрали з порушенням законодавства». Від депортацій потерпіли не тільки українці Після того, як кордони повоєнної польської держави були пересунуті далеко на захід, жертвами комуністичних депортацій стали не тільки українці і поляки, але також німці й автохтонне населення таких регіонів, як Мазури та Сілезія. Петро Тима розповідає: «Це масове явище передусім торкнулося німців, навіть у категоріях чисел – це набагато більше, ніж українці, причому різні хвилі, від перших хвиль, так званих диких депортацій, коли ще Польща не закріпилася на цих територіях, друге – це питання повоєнних депортацій, і 1970–80-і роки, коли Польща у рамках договору з Німеччиною сприяла виїздам німців, мазурів або сілезців до Німеччини». Комуністична влада не подбала про юридичний статус майна, яке німці залишали у Польщі в 1970–1980-і роки. Навіть після того, як ці люди виїхали до Німеччини, в реєстрах нерухомості вони надалі фігурували як власники своїх залишених помешкань. Тому дотепер навколо деяких колишніх німецьких будинків триває судова тяганина. Утім, наголошує Петро Тима, невирішені майнові питання – це проблема не лише депортованих. У повоєнні роки комуністична польська влада націоналізувала приватну нерухомість у містах. Багато нащадків пограбованих тодішньою державою дотепер намагаються повернути відібране. Сьогодні не завжди питання скривджених комуністичною владою можна вирішити, не кривдячи когось іншого. Часто в націоналізованих у повоєнні роки будинках живуть люди, яким нікуди звідти піти. У свою чергу, політичній еліті бракує волі, а державному бюджетові грошей, щоб полагодити ці проблеми. Лемківський активіст у Польщі Степан Гладик нагадує, що наступного року будуть сумні роковини – 70-річчя операції «Вісла». Він сподівається, що польський Сейм засудить депортацію українського населення. Для депортованих та їхніх нащадків така заява була б моральним відшкодуванням, каже Гладик.

Автор: Юрій Савицький Джерело: http://www.radiosvoboda.org/content/article/27660531.html

13 НАШІ ЛЮДИ ВПОРЯДКУВАННЯ МІСЦЯ ПАМ’ЯТІ ДЕПОРТОВАНИХ УКРАЇНЦІВ У ЛЬВОВІ В рамках всельвівської толоки 16 квітня за ініціативи голови СФУЛО Софії Федини зібралися небайдужі люди для впорядкування меморіального знаку українцям депортованих зі своїх етнічних земель у Польщі. Долучилися до справи як лемки, так і небайдужі люди, які не змогли залишитися осторонь: Тарас Радь, Олесь Куйбіда, Андрій Рожнятовськй, Михайло Веселовський, Віктор Горбач, лемки з Луганщини, а за сумісництвом десантники, Олексій та Микола Стафіняки, студенти факультету міжнародних відносин Інна Короленко та Володимир Король, Володимир Трач, депутати Львівської обласної ради від партії Громадянська позиція Уляна Дорош та Тетяна Бей з помічниками (їм особлива подяка за те, що допомогти дістати плитку і квіти). За 5 годин спільної роботи вдалося відновити напис на камені, викласти доріжку з плитки, зацементувати її, обкопати територію, посадити квіти, обрізати сухі гілки на деревах, розчистити підхід, позабирати сміття.

14

15 ВШАНУВАННЯ 69-Ї РІЧНИЦІ АКЦІЇ «ВІСЛА» Світлини : Валентина Євтушок

28 квітня 2016 о 16.00 у Львові відбулося урочисте покладання квітів до меморіального знаку українцям депортованим 1944-1951 рр. з території сучасної Польщіза участі голови Львівської обласної державної адміністрації Олега Синютки, голови Світової федерації українських лемківських обєднань Софії Федини, голови Обєднання депортованих українців «Закерзоння» Володимира Середи голів і членів товариств «Холмщина», «Лемківщина», «Любачівщина», «Молода Лемківщина», громадських активістів та небайдужих людей. У короткому слові Володимир Середа розповів про трагедію депортації під назвою «Операція Вісла» та історію зі встановлення меморіального знаку; голова СФУЛО Софія Федина наголосила на необхідності обєднання зусиль задля збереження історичної памятів, виховання нових поколінь, відновлення і впорядкування місць української памятів в Україні та закордоном; голова ЛОДА Олег Синютка підтвердив готовність сприяти у спорудженні повноцінного памятника депортованим до 70-ї річниці операції «Вісла». Памятник планується встиановити на місці меморіального каменя, навколо облаштувати затишний сквер з лавочками.

16

17

18 КУЛЬТУРА ЗАВДЯКИ КАЖАНАМ ВІДРЕМОНТОВАНО НАЙБІЛЬШУ МУРОВАНУ ЦЕРКВУ ЛЕМКІВЩИНИ Закінчився ремонт горища в найбільшій мурованій церкві Лемківщини (сучасна Польща), місці хрещення Никифора Дровняка, храмі святих Петра і Павла в місті КриницяЗдрій. Ремонт вдалось провести за гроші, які ЄС виділив... на охорону кажанів – жителів храму. Якби парох Іван Піпка не домігся співфінансування з Євросоюзу, відновлення церковного горища було б неможливим. Допомогли кажани, оскільки якраз на їхню охорону виділено гроші європейського проекту. До одержання фінансової допомоги у розмірі 1.200.000 злотих спричинилася також багатолітня співпраця з організацією «Pro Natura», основною метою якої є охорона кажанів. – У нашій церкві маємо дві парафії. Одна складається з людей, інша – з кажанів, – жартує о. Іван Піпка. Як підказує священик, криницька парафія нараховує близько 300 людей і таку ж кількість кажанів. – Спочатку люди були трохи перелякані присутністю кажанів, але з часом це стало нормою, – продовжує духівник. Завдяки тому, що ці ссавці протягом кількох місяців заселювали горище храму, криницьку церкву зарахували до мережі охоронних ділянок «Natura 2000», що є центральним елементом в охороні біорізноманіття на терені країн – членів Європейського Союзу. Можна сказати, що саме завдяки летючим мишам греко-католицька церква св. Апостолів Петра і Павла в Криниці-Здрої буде збережена, тому парох має надію, що тварини після ремонту знову злетяться до храму, зазначає Наше слово. Крім можливості необхідного ремонту, поблизу церкви влітку, напевне, зменшиться кількість комарів – головного "делікатесу" ссавців. У рамках ремонтних робіт, які почалися у жовтні 2015 р. і тривали до січня цього року, замінили дошки на склепінні, а також покрито майже увесь дах святині новою мідяною бляхою. Об’єкт адаптовано в такий спосіб, щоб кажани не загрожували парафіянам комфортно користуватися церквою. Завдяки об’єднанню «Рro Natura» та кажанам минулого року був відреставрований дах у парафіяльному костелі в селі Язовсько (ґміна Лонцько). Восени цього року схожа інвестиція реалізовуватиметься у костелі в Маластові (ґміна Сенкова). Це колишня греко-католицька святиня під покровом

19 Св. Косми і Дем’яна, побудована 1806 р. У ній до виселення 1947 р. щонеділі молилися місцеві лемки. У тому, що на охороні довколишнього середовища можна тільки скористати, вже переконалися жителі багатьох місцевостей Малопольського воєводства, яким організація «Рro Natura» допомогла здобути фінансування з ЄС. Завдяки тому, що у спорудах ночують кажани, починаючи від 1996 р., з європейських фондів виділено гроші на ремонт більше як 20 костелів, церков та світських об’єктів південної Польщі. Сам проект «Natura 2000» має завершитися 2018 р. Джерело: http://expres.ua/ukrsvit/2016/04/11/181947-zavdyaky-kazhanamvidremontovano-naybilshu-murovanu-cerkvu-lemkivshchyny

З ІСТОРІІ ЛЕМКІВСЬКОЇ ПИСАНКИ У лемків перед Великоднем був звичай «баткати» (писати) писанки. До писання писанок треба вибрати добрі, білі яйця, що мають шорстку, пісковату шкаралупу тому, що гладка погано приймає краски. Потрібно взяти яйця в обидві долоні, великим пальцем посувати їх по поверхні, а дотик скаже, котре яйце пісковате. Рівно ж важливим є величина і форма яйця. Писанка — це мініатюрне мистецтво, тому завжди є краща писанка малої або середньої величини. В Україні казали писати писанки на першому яйці «зноску» молодої куркипервістки (такі писанки мали силу, було таке повір’я). Пишучи малі писанки на «пулец» яйці, треба підібрати не багатий, але гарний орнамент, потрібно пам’ятати, що мініатюрне мистецтво повинно мати добру форму, що її не треба обтяжувати взором. Яйця потрібно помити в літній воді, додаючи 1 ложку соди (розм’якшує воду); не треба дряпати, лиш паперовою серветкою обережно стерти бруд, опісля покласти їх у воду з 2-3 ложками білого оцту, на 2-3 хвилини. Виймаємо їх, кладемо на чисту серветку, та сухими вкладаємо в паперові коробки. До писання писанок лемки вживали тонесенький цвяшок, шпильку-булавку, затесаний дерев’яний сірник або стебло соломи. Це найстарше примітивне приладдя, що ним уміли писати дуже гарні орнаменти, що лягли на шкаралупі яйця. З часом дехто вмів сам собі зробити писальце.

20 Існують символи сонця: великі круглі кола, а посередині менше сонце, зване «Двояка ружа». Усі промені рівні лежать побіч себе, творять символ кола. До сонячного символу належить «Місячок». Він написаний на середині писанки кругами. «Спіралі», де білими тоненькими рисочками орнамент роз’яснив їхні рамена. З найбільш вдалих і справді тяжких орнаментів є птахи в леті, а також «Зозуля». Птахи пишуться уважно, є зазначені дзьоби, голова, крила і хвіст. Вони в леті, витягнені летять, та які ж вони проворні, розумні, знають коли летіти, де осісти, як повернутися на Лемківщину. Такі наші любі «Бузьки». Орнаментів багато, «Чатинка» (смеречка) гілка. До найбільш виїмкових символів, що затримався, чи не найстарший орнамент «Частоколів». «Частоколи» були колись на Лемківщині, та нині залишилась на пам’ятку «загорідка», огорожа коло хати з кругляків, загострених угорі. Вона каже: «Тут моя хата, моє життя, перейди фірткою, але не переходь горою, бо настромишся на частокіл та одежу подреш». Весільний «Віночок» символізує дівочу вірність. Писанка «Віночок» дає образ круглого вінка, білий орнамент доокола писанки на червоному тлі.

Використана література 1. Онищук Одарка "Символіка української писанки" Торонто - 1985р.

2. Елиєв Зенон "20 кіп писанок" Джерело: http://ivanna-site.in.ua/fotogalereya/2016-rik/405-lemkivskapisanka-chastina-3

21 У КЛУБІ «ГАРТ» ВІДБУВСЯ МАЙСТЕР-КЛАС «ЛЕМКІВСЬКА ПИСАНКА» У дитячо-юнацькому клубі «Гарт» в ІваноФранківську відбувся майстер-клас з писанкарства «Лемківська писанка». Своїми знаннями та умінням писати «Лемківську писанку» поділилася Ольга Ціник. Пані Ольга пояснила принцип написання писанок, розкрила особливості розпису Лемківської писанки. Усі учасники майстер-класу обирали собі візерунки індивідуально. Кожен з присутніх малював свою писанку, вкладаючи не тільки фантазію, але й душу. У майстер-класі взяли участь вихованці дитячо-юнацького клубу «Гарт», а також педагогиорганізатори клубів «Оріон», «Мрія», «Легінь», «Мангуста». Майстерклас приніс багато позитивних емоцій, збагатив загальний розвиток кожного з присутніх.

Усі учасники заходу були нагороджені дипломами від Всеукраїнського товариства «Лемківщина» та солодкими призами від міського Центру дозвілля дітей та юнацтва за місцем проживання.

Джерело: http://pravda.if.ua/news95953.html

22 У СКАНСЕНІ "ЛЕМКІВСЬКЕ СЕЛО" ВІДКРИЛИ ПАМ'ЯТНИК ЛЕМКУ ТА ЛЕМКИНІ Відтепер двометрові липові велетні зустрічатимуть гостей

З 23 квітня 2016 року гостей, які хочуть відвідати музейний комплекс "Лемківске село", що розташоване біля міста Монастириська, будуть зустрічати двометрові господарі-лемки. Чоловік та жінка - з липи. Автор скульптури Богдан Коваль свій проект вирізьбив ще у березні місяці під час пленеру різьбярів, що проходив у "Лемківському селі". Для роботи над скульптурами приїздив з м. Калуш. Освятили скульптури урочисто: співи про рідні гори Карпати, відправа отця Анатолія Дуди, короткі промови гостей свята та директора музею Михала Тиханського. Тверді лемки не стримували своїх емоцій. Очі блищали від сліз. Після освячення скульптур уся спільнота на чолі з дітьми колективу "Гречні фраїрки" перейшла до села, де провели другий регіональний Великодній семінар-конкурс дитячої писанки. Цього року лемківська громада планує проводити щокварталу цікаві заходи, які спрямовані на збереження лемківської культури. Автор: Олена Мороз Джерело: http://tenews.te.ua/news_all.php?id=17410

23 НА ТЕРНОПІЛЬЩИНІ ВІДБУЛОСЯ "СВЯТО ЛЕМКІВСЬКОЇ ПИСАНКИ"

23 квітня у місті Монастириська в "Музейному комплексі "Лемківське село" відбувся Регіональний Великодній семінар-конкурс дитячої писанки. Про це, у соціальній мережі facebook,повідомляє Іванна Склярова: " В суботу 23 квітня у місті Монастириська в "Музейному комплексі "Лемківське село" відбувся Регіональний Великодній семінар-конкурс дитячої писанки. Відомі майстри: Марія Янко, Тетяна Семенець, Анна Кирпан, Ольга Пакіж, Аніза Штельма, Тетяна Тиханська, Зеновій Пеньонжик провели майстер-класи з написання лемківської писанки. Серед дітей було визначено кращих у трьох вікових категоріях (до 10 років, 10-14 років, 14-17 років). Ансамль „Ґречні фраїрки” (кер. Віра Куриляк) потішив усіх великодніми гаївками. "

24

Джерело: http://teren.in.ua/article/na _ternopilshchyni_vidbulosya_svyato_ lemkivskoyi_pysankyfoto

25 ЛУЧАНИ РОЗМАЛЬОВУВАЛИ ПИСАНКИ ПО-ЛЕМКІВСЬКИ Діти вчилися малювати воском на яєчній шкаралупі за більш як місяць до Великодня, щоб створити свою маленьку колекцію писанок. Студія розвитку «Хогвартс» у неділю, 3 квітня, «відкрила пасхальний сезон» і провела майстерклас із оздоблення лемківських писанок – пишеГромадське.Волинь. На майстер-клас запросили дітей віком від п’яти років. Учасники вчилися малювати воском на яєчній шкаралупі. Лемківські писанки відрізняються від традиційних переважанням світлих, яскравих кольорів. Тому перший шар кольору майбутньої писанки був жовим, і вже далі накладалися наступні кольори. На питання, чому писанки почали писати залишається майже місяць), організатор Мамчур відповідає: «Зазвичай починають малювати ти розумієш, що хочеш багато спробувати, а вже почали завчасно, щоб діти навчилися, і могли потім запас часу, аби зробити собі маленьку колекцію».

так рано (адже до свята заходу, майстриня Юлія перед самою Пасхою. І тоді не вистачає часу. Тому ми вдома собі малювати, і мати

Джерело: http://lutsk.rayon.in.ua/news/7104-luchani-rozmalovuvali-pisanki-polemkivski

В УКУ ВІДБУВСЯ ФЕСТИВАЛЬ «ЛЕМКІВСЬКА ПИСАНКА» “Знаєте, та земля по сьогоднішній день плаче, чекає на тих, які повиїжджали, і залишилася пустинею. – сказав на відкритті фестивалю лемківської писанки о. ректор Богдан Прах. – Можна проїхати 30-40 кілометрів немає ні одної хати, лиш старі грушки і яблуні й покинуті криниці. Тому я заохочую підтримувати цю спадщину, традицію, яка сьогодні збагачується новою творчістю. Але водночас кожен має поїхати і подивитися, звідки корені ваших батьків, ваших дідів, і та культура, яка там народилася, надихалася красою, якої більш ніде немає”. З такими словами звернувся ректор УКУ о.Богдан Прах учасників VIII Всеукраїнського фестивалю-конкурсу «Лемківська писанка».

до

26 о. Богдан Прах побажав учасникам гарного натхнення, радості від творчої праці. Адже цей захід є важливим не тільки для лемківської культури яка знову відроджується, і що головне – прославляє не тільки лемківську спільноту, але й прославляє Україну по цілому світі. Протягом дня майстер-класи з писанкарства провадили майстри-писанкарі: Петро Данилюк, Ольга Сова, Катерина Поднєжна, (м. Кременець); Зеновій Пеньонжек (м. Бучач), Марія Понізовська (Городоцький р-н); Марія Хомик (м. Львів); Соломія Сенчак, Ольга Пенцко та Софія Канас (Дитяча школа народних мистецтв Львівської міської ради).

“Бардз я ся тішу вшитких вітати тутай на тотім фестивалю і втотім гостиннім домі”, – привітала по-лемківськи учасників Фестивалю Софія Федина, голова Світової федерації українських лемківських об’єднань. – Я бардз ся тішу, бо прийшлам ту не тільки вітати, але й буду писати писанки разом з вами. Для ня писати писанку, то є што се таке бардз особливе, – додала Софія. – А пошто? Бо , я думаю, як писали сте писанки якісь інші, то знате, што там рівні лінії або квіти малюються, пташки чи є ще шось. Лемківська писанка пишеться інацей. Лемківська писанка вигляда, так як бардз проста, а направду то є бардз трудно. Але што ми видиме на лемківській писанці? Вшитко, што малюєме – то є знак сонця. Сонце на лемківській писанці, мені видається, це є знак нашого відродження, не тільки лемківського, але й всеукраїнського. Як навчимося писати тоту особливу писанку, то принесеме більше сонця в той світ. Але як кажуть старші мудрі люди, допоки ми пишемо писанки, доти зло ніколи зло не зможе подолати на нашій землі.”

27

Фестиваль тривав 8-10 квітня у приміщенні Філософсько-богословського факультеті УКУ. Завершилося свято в Лемківській церкві свв. Володимира та Ольги, де учасники фестивалю взяли участь у спільному богослужінні, а потім – відкриттям виставки “Писанкові барви” в Музеї народної архітектури та побуту. Організатори фестивалю: Український Католицький Університет, Львівська обласна організація Всеукраїнського товариства «Лемківщина», Фундація дослідження «Лемківщини», Дитяча школа народних мистецтв Львівської міської ради Сихівського району. Джерело: http://ucu.edu.ua/news/32368/

ЧЕРГОВЕ ЗАНЯТТЯ "ШКОЛИ ПИСАНКАРСТВА" В УЖГОРОДІ ПРИСВЯТИЛИ ЛЕМКІВСЬКИМ ПИСАНКАМ Також під час уже третього за ліком заняття недільної "Школи писанкарства" присутні виготовили свічку у пасхальний кошик.

3 квітня, в Ужгороді пройшло третє заняття "Школи писанкарства" від ініціативної групи "Тепло рук". Учасники проекту виготовили свічку у великодній кошик, а також познайомилися з особливістю й символікою лемківської писанки. "Цвях, шпилька або сірник, віск та свічка - ось все що потрібно для писання лемківських писанок. Малюнок створений з крапок і ком. Крапка на лемківській писанці означає краплини дощу, за допомогою якої оживає природа.

28 Основний символ писанки — Сонце, адже це символ життя і світла. Важливий символ — Зірка — донька Сонця. Якщо в зірці парна кількість промінчиків, то вважалося, що це зоря – провісниця щастя. Також поширений Віночок, який свідчив про чистоту дівоцтва. Часто використовується символ дерева, ластівки — провісниці весни", - накоротко розповідають про писанки, які створюватимуть цієї неділі в рамках "Школи", організатори проекту. Якщо раніше писанки були в основному одноколірні, то тепер, щоб внести в орнаментику щось нове поєднують і два, і три і більше кольорів. Для кольорової гами лемківських писанок характерні червоний, вишневий, жовтий, оранжевий, зелений, салатовий, синій, блакитний та білий кольори. Символіка свічки була відома у міфах народів світу і ототожнювалась з символом вогню, сонця, долі, духовної енергії. Для слов'ян свічка як уособлення небесного вогню відігравала значну роль не лише в повсякденному, але й в обрядовому житті. Вона слугувала аналогом людського життя, душі, тому була обов'язковим ритуальним атрибутом і одним з найважливіших оберегів. У християнстві свічка також має своє духовно-символічне значення. А ще творча студія “Тепло Рук” розіграла “Набір для писанкарства” (писачок, фарби, віск, яйце, стрічка, схеми писанок). Джерело: http://zakarpattya.net.ua/News/153939-Cherhove-zaniattia-Shkolypysankarstva-v-Uzhhorodi-bude-prysviachene-lemkivskym-pysankam

В МЕРЕЖІ З’ЯВИВСЯ ПЕРШИЙ МУЛЬТФІЛЬМ НА ЛЕМКІВСЬКІЙ ГОВІРЦІ Перший мультфільм із Бескидів"Голод" з’явився у вільному доступі в мережі. Його творцем виступив портал для дітей "lemkoland.com", який популяризує серед наймолодших лемківську культуру. Фільм для дітей реалізовано на основі оповідання "Голод" із книжки "Як Липняне сонце до міха імали. Баі, байкы і оповіданкы Лемків". Книжку редаґували 2010 року Юрій Старинський та Анна Ридзанич з Лігниці. Мультфільм демонструє історію двох лемківських мандрівників, які врятували своє село від голоду і загибелі. Мультфільм можна подивитися в мережі youtube та на сайті lemkoland.com, який його створив, повідомляє Наше слово.

29 Сам сайт існує вже три роки і, як підказують його автори, повинен не лише забавляти дітей, а й вчити наймолодших лемківської культури. "Тота думка народила ся уж дост давно і росла разом з нашыма діточками. То власьні они найвеце помогли нам в створіню Лемколанду. Малисме при тім дуже сьміху, а мы – родиче – моглисме ся на хвильку перенести в дітячы рокы. Хоц выглядали они кус iнакше, прецiн не было компутера й Інтернету, але памятаме, же найлекше нам ся вчыло при добрiй забавi", – інформують про ідею створення lemkoland.com його автори. Сам сайт – проект фонду «Стара дорога», головною метою якого є популяризація культури, мови та мистецтва, а також охороняти культурну спадщину і природу земель Центрально-Східної Європи, зокрема Лемківщини. Джерело: www.volynnews.com/news/society/u-merezhi-ziavyvsia-pershyymultfilmna-lemkivskiy-hovirtsi-video/

ФБР РОЗШУКУЄ ЗНИКЛІ КАРТИНИ ХУДОЖНИКА ЛЕМКІВСЬКОГО ПОХОДЖЕННЯ Е. ВОРГОЛА ФБР призначило нагороду в 25 тис. дол. за інформацію про сім картин Енді Воргола, вкрадених з художнього музею в Міссурі. Про це із посиланням на Reuters повідомляє УНН. Повідомляється, що картини із зображенням банок з-під супу «Кемпбелл» було викрадено минулого тижня в Спрінгфілді після злому музею. У музеї Спрінгфілда повідомили, що виставка картин Енді Воргола не ескспонується через міркування безпеки. Нагадаємо, минулого року з офісу кінокомпанії в Лос-Анджелесі викрали й замінили на підробки дев’ять картин Енді Воргола. Крадіжка залишалася непоміченою протягом декількох років. Про злочин стало відомо лише після того, як одну з робіт відправили для заміни рами. Фахівці виявили, що зображення розмите і на ньому немає підпису художника. Поліція припускає, що щонайменше одна з робіт була продана на аукціоні. Енді Воргол – всесвітньо відомий американський митець лемківського походження – здобув популярність в 60-х роках минулого століття. Він став однією

30 з ключових фігур в історії поп-арт руху в сучасному мистецтві. Читайте більше тут: Джерело: http://zik.ua/news/2016/04/12/fbr_rozshukuie_znykli_kartyny_hudozhnyka_lem kivskogo_pohodzhennya_e_vorgola_689618

ЖИТТЯ ЛЕМКІВСЬКОГО ФОТОГРАФА "ПРОДОВЖИЛИ В СВІТЛИНАХ" Відкриття фотовиставки на честь річниці смерті відомого фотокореспондента, фотографа, громадського життя Григорія Паньківа відбулось в обласному художньому музеї у вівторок, 15 березня.

- Я знав його дуже добре, розповідає директор Тернопільського обласного художнього музею Ігор Дуда. Через свої світлини він був літописцем всіх українських заходів лемківської громади. Та і не тільки, завжди висвітлював різноманітні фестивалі, імпрези, концерти, з’їзди тощо - його майже неможливо було зустріти без фотоапарата. Його пам’ятатимуть не лише його родина, а й теперішнє та майбутні покоління. Він продовжує "жити" у своїх світлинах, тому ми і назвали виставку "Життя продовжене в світлинах". Помер Григорій Паньків 22 березня 2015 року, проте виставку вирішили зробити трохи раніше. На виставці були присутні його дружина Галина та дочка Уляна. - Над відбором працювали кілька місяців, - каже Галина Паньків. - В його доробку чотири фотоальбоми, в кожному з яких майже по дві сотні фотографій. З них ми вибрали 205, всі з домашнього архіву. Фотовиставку "Життя продовжене в світлинах" можна подивитись в Тернопільському обласному художньому музеї, що на вул. С. Крушельницької, 1 впродовж двох тижнів. Джерело: http://te.20minut.ua/kul-tura/zhittya-lemkivskogo-fotografaprodovzhili-v-svitlinah-10486873.html

31 У КАЛУШІ ПОКЛАЛИ ПОЧАТОК ДОСЛІДЖЕННЮ ІСТОРІЇ ЛЕМКІВ У Вербну неділю у Калуші були організовані дві творчі майстерні, які долучили до музею Калущини та артгалереї чимало юних відвідувачів і допомогли всім присутнім в особливий спосіб відчути наближення Великодня. Творчі майстерні відбулися завдяки Уляні Романів та Галині Турчик, повідомляють ”Вікна”. У музейно-виставковому центрі Калуша повідомляють також, що серйозна і “доросла програма” лемківської громади поклала початок дослідженню історії лемків у Калуші та формуванню відповідного музейного фонду. ”Окрема вдячність методисту ПК “Мінерал” Людмилі Кохан за допомогу у модерації презентації. Презентація лемківської громади у документах — перший крок до створення експозиції етнічних громад Калуша і Калущини”, — йдеться у повідомленні.







32 ПОДІЇ. ІСТОРІЯ. ЖИТТЯ. УНІКАЛЬНІ КАДРИ: ЛЕМКИ ТА БОЙКИ 80 РОКІВ ТОМУ Унікальні фото зробив етнограф Роман Райнфус, подорожуючи українськими Карпатами у 1929-1938 роках, пише Depo.Закарпаття з посиланням на gazeta.ua.

33

34

35

Джерело: http://zaknews.in.ua/novini/zakarpattya/7006-unkaln-kadri-lemki-taboyki-80-rokv-tomu.html

ЛЕМКИ В ДІАСПОРІ. Ч.5. ЕМІГРАЦІЯ ЛЕМКІВ ДО США (ПОЧАТОК) Від 70-х років XIX століття розпочалася масова еміграція русинів-лемків до Сполучених Штатів Америки. Еміграція русинів-лемків Галичини, Пряшівщини та Закарпатської України в США є найбільшою з українських земель. Правда, її чисельність важко встановити, тому що переважна більшість русинів-лемків емігрувала сюди нелегально, без згоди державних органів своїх країн, а на першому етапі (1877-1898) ні пароплавні компанії, ні державні органи США не цікавилися національністю емігрантів. Пізніше лемків зараховували до угорців, поляків, словаків або росіян. Тут вони працювали переважно в шахтах Пенсільванії та на металургійних заводах Пітсбурга; менша кількість – на фермах. Переважна більшість лемків, заробивши певну суму грошей, поверталися до рідного краю. Значна частина їздила в Америку і назад багато разів. На думку кращого знавця цієї проблематики Володимира Кубійовича, після Другої світової війни в Північній Америці (США та Канаді) жило 100-150 тисяч лемків, тобто від чверті до однієї третини всіх лемків у світі. Від самого початку русини-лемки з обох боків Бескидів в США об’єднувались навколо греко-католицької церкви. Перші греко-католицькі парафії біли засновані

36 в 1880-х роках на сході штату Пенсільванія, а їх обслуговували, головним чином, священики вислані туди із Пряшівської греко-католицької єпархії. До Першої світової війни Американська греко-католицька (візантійська) руська церква (найстарша в США) з центром у Пітсбурзі, нараховувала 152 парафії з приблизно 500 000 прихожанами. Ця церква, підвищена до метрополії, пройшла через численні реформи й існує по сей день. В 2005 році в чотирьох її єпархіях було 252 парафії з приблизно 100 000 вірниками. Греко-католики США юридично підлягали римо-католицькій церковній верхівці, яка довго не розуміла їх обряду, навіть назви «греко-католики». Їм говорили: «Як ви можете називати себе греками, коли ніхто з вас, навіть священики, не володіє грецькою мовою? Які ж ви католики, коли ваші священики не дотримуються целібату?». Непорозуміння між русинами-грекокатоликами і римо-католицькою ієрархією призвели до того, що 25 000 грекокатоликів на чолі із уродженцем Пряшівщини священиком ОлексіємТовтом (18541909) перейшло під юрисдикцію Російської православної церкви в Північній Америці. Три чверті з них походили із галицької Лемківщини. У 1936 році значна частина священиків та мирян на знак протесту проти декрету Ватикану про заборону висвячувати жонатих кандидатів у священиків, вийшли із складу Американської греко-католицької (візантійської) руської церкви та заснували Американську карпаторуську православну греко-католицьку єпархію на чолі з єпископом Орестесом Чорноком (1883-1977), русином-лемком з Пряшівщини (із села Ортутова). Нова церква належала до юрисдикції екуменічного патріарха Константинопольського. Вона має свою семінарію в Джонстауні та з 1946 року видає газету «Церковний вістник». Нині ця церква нараховує приблизно 15 000 членів, зосереджених у 82 парафіях північно-східної частини США. Майже при кожній парафії існували так звані «братства», тобто спілки робітників однієї релігії, члени яких керувалися заздалегідь ухваленим статутом, вносили певну частку свого заробітку до спільної каси, а якщо хтось із них захворів, був покалічений або помер, він або його сім’я одержували від братства фінансову допомогу. Якщо член порушував правила статуту (наприклад, вів аморальне життя, зловживав алкоголем або переставав платити членські внески) – його виключали з братства без повернення членьских внесків. Першим було Братство св. Миколая, засноване о. Іваном Волянським в Шанендоа (Shenandonah) 1885 року, до складу якого входили й лемки. Поступово братства об’єднувалися в більші організації. Найстаршою є Соєдиненіе греко-католических русских братств в Сіверній Америці засноване в 1892 році у м.Вілка-Барре (Пенсільванія), що існує по сей день. У період своєї найбільшої слави (1929 р.) Соединеніє нараховувало 133 000 членів у 1328 осередках. Воно видавало «Американсий русскій вістник» (1892-1952), молодіжні часописи «Сокол Соединенія» (1914-1936) та «Світ дітей», шкільні підручники, фінансувало сиротинець у м.Елмгерст та будівництво багатьох церков. У 1918-19 роках Соединеніє підтримало ідею приєднання Підкарпатської Русі до

37 Чехословаччини, хоч пізніше гостро критикувало уряд ЧСР за порушення домовлених угод (за ненадання їй автономії). У 1894 році частина членів Соединенія греко-католицьких русских братств, яка не погоджувалася з консервативною проугорською політикою та русофільськими тенденціями цієї організації, заснували в м. Шамокін Руський Народний Союз (з поширенням діяльності і на Канаду) з друкованим органом «Свобода» (виходить по сей день – до 80-х років XX ст. як щоденник, нині – як тижневик). У 1914 р. організація змінила назву на Український Народний Союз (УНС). Нині це не лише найдавніша, але й найбільша українська громадська організація за межами України. До її складу від самого початку входили і русинилемки української орієнтації. До речі, три його перші голови (Т.Талпаш, І.Глова, Ю.Хиляк) були лемками. Кілька лемків (Д.Капітула, С.Ядловський та ін.) очолювали УНС і в наступних каденціях. Та й нині вони представлені в усіх його органах. В 1980 р. УНС об’єднував 388 відділів у США та 66 в Канаді. У своєму осідку Джерсі-Сіті УНС має 14-поверховий будинок, в якому містяться всі його канцелярії та редакції. У 1910 р. лемки Юрій Хиляк, Семен Дмитренко, Василь Гришко та Степан Силак стали співзасновниками допомогово-асекураційної організації Руський Народний Союз у Скрентоні, який дуже скоро переріс у загальноукраїнську організацію, в 1918 р. змінивши назву на Український Робітничий Союз, а в 1978 р. – на Український Братський Союз. У 1920 р. організація мала 110 відділів, нараховуючи 6750 членів, а в 1988 році – 248 відділів з 22 450 членами та майном – 10 300 000 доларів. УБС є 1913 р. видавав тижневик «Народна Воля» (перший редактор – Іван Ардан). У 1912 році лемко Олексій Шлянта в м.Мейфілд, штат Пенсільванія, заснував товариство взаємодопомоги проросійського спрямування Русска Православна Любовь, яке поступом часу досягло доволі міцної позиції серед лемків та володіло немалим капіталом. Видавало журнал «Любовь», багаторічним редактором якого (1925-1957) був Степан Телеп (1882-1965), уродженець Пелегримки. Журнал друкувався «язычієм». Православні русини, переважно з Пряшівщини, в 1915 році заснували в м.Монессет Соединеніе русских православных братств в Америкі – проросійської орієнтації. Ініціатором його заснування був пряшівчанин Никола Пачута. Під його редакцією виходив дркуований орган організації «Русскій вістник» (1922-1935). Напередодні Другої світової війни Соединеніе нараховувало близько 20 000 членів. У 1917 році з ініціативи уродженця с.Чертеж Йосифа Федоренка (1884-1971) в США було засновано проросійську політичну організацію Союз освобожденія Прикарпатской Руси з метою післявоєнного приєднання Східної Галичини, північної Буковини та руських провінцій Угорщини до Росії, а якщо це не буде можливе, то створити окрему державу Карпатська Русь (яка б об’єднала землі Підкарпаття (Закарпаття), Лемківщини, Пряшівщини та Марамурещини). Для виконання цього плану СОПР вислав на Мирну конференцію в Париж делегацію у

38 складі 4 осіб (В.Гладик, Д.Марков, П.Гаталяк, І.Дзвончик) із меморандумом, статистичними даними та картами майбутньої держави. Місія СОПР виявилась безуспішною, оскільки великодержавні учасники Мирної конференції мали щодо даної території інші плани – поділити її поміж Польщею та новоствореною Чехословаччиною. Друкованим органом Союзу була газета «Прикарпатская Русь» (1917-1925). СОПР організував три великі конгреси. На третьому в Нью-Йорку (грудень 1919) було обрано «Карпаторусский Совіт» у складі 25 осіб, більшу половину членів якого становили лемки. У 1920-30 рр. СОПР перестав діяти, однак у 1942 р. він відновив свою діяльність, організовуючи допомогу Радянському Союзу. Після війни він припинив свою діяльність.

Автор Микола Мушинка Джерело: Мушинка М. Лемки в діаспорі // Науковий збірник Музею Української культури у Свиднику. Вип.27. Історія та культура Лемківщини / Гол. ред. і упор. М.Сополига. – Свидник, 2013. – с.424-431

НІМЕЦЬКІ ДОКУМЕНТИ ПРО ЛЕМКІВЩИНУ З ПЕРІОДУ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ В архіві Інституту національної пам’яті у Варшаві зберігається ряд маловідомих німецьких документів, які можуть зацікавити дослідників лемківської історії. Є це статистично-етнографічні описи деяких лемківських сіл з ґміни (волості) Ропа та Санькова у повіті Ясло. Описи сіл провели влітку 1942 року співробітники краківського Інституту німецької праці на Сході (Institut für Deutsche Ostarbeit) в рамках програми пошуків німецькості (Deutschtum) на території української Лемківщини, польського Підгалля (Podhale) та частини повітів, які прилягали до цих територій від північного боку. Як показують порядкові номери запитників, знайдені мною описи 17 сіл є малою частиною повного опису території, тому є потреба дальших архівних пошуків. Віднайдено описи таких сіл: Лосє, Шимбарк, Білянка, Ґрудек, Ропа, Домініковіце, Сяри, Бортне, Санькова, Мацина-Мала, Маластів (разом з Панкною), Бодаки, Ропиця-Руська (разом з Драгашевом), Рихвалд і МацинаВелика. Серед них повністю лемківські є Бортне (987 українців) та Бодаки (793 українців), а повністю польські – Ґрудек (1220 поляків), Домініковіце (1660 поляків), Сяри (1113), Санькова (1113) та Мацина-Мала (313 поляків). Найбільше сіл є зі змішаним населенням, а серед них Лосє (1185 українців, 21 поляків і 26 «інших»), Шимбарк (279 українців і 2539 поляків), Білянка (489 українців і 33 поляків), Ропа (134 українців і 3577 поляків), Маластів (разом з Панкною – 1135 українців та 11 поляків), Ропиця-Руська (разом з Драгашевом – 698 українців і 102 поляки), Рихвалд (1229 українців, 30 поляків і 26 циганів), Мацина-Велика (618 українців (в тому 317 записаних як русини) та 172 поляків).

39

Названі вище села називаємо лемківськими за територіальною ознакою, тому що в документах нема лемківської національності й опитувані мали вибір між німецькою, польською, українською, єврейською та іншою національністю. Німці рахували лемківське населення за українське, хоч не перечили, коли якась частина лемків демонстративно вимагала записати їх під іншими назвами. Так саме сталося в селі Мацина-Велика, яке поділилося по-рівному щодо свого етноніму – 301 назвало себе українцями, а 317 – русинами (в документі Rutene). Останніх дописано внизу колонки «Українці». Тут варто звернути увагу на те, що в описі цього села напроти двох польських учителів стоїть позначка «поляки», а напроти двох інших – позначка «росіяни» (Russe). Стандартний для усіх сіл запитник нараховував 8 сторінок друку і мав 34 запитання. Така велика кількість питань дозволяла на доволі точне фіксування образу села в момент його опису. Питання стосувалися структури населення та земельної власності, стану здоров’я, рівня освіти, суспільної та громадської активності, релігійності, обрядовості та міґраційних процесів. До етнографічного опису додавалися також виявлені хроніки або історії села. Так сталося з селом Рихвалд, де опис доповнено 16-сторінковою рукописною історією села. Доповненням були зразки офіційних печаток, які використовувалися в селі, напр. солтиса або школи. Щоб дати читачеві уявлення про характер інформації, яку можна отримати з німецьких документів, представлю детальніше опис села Маластова та Панкної (їх описано разом як одну адміністративну одиницю) в ґміні Ропа у повіті Ясло. Опис Маластова (разом з Панкною) проведено 23 липня 1942 року. У той час у селі проживало 1135 українців (лемків) та 11 поляків. Інших національностей не було. Священиком був о. Павло Шухляд, а солтисом для Маластова Михайло Вар’ян, а для Панкної Стефан Ротко. Учителював у Маластові Іван Горник, а в Панкній Михайло Колошківський. Село нараховувало 209 господарств (дворів), але

40 проживало 238 сімей. Більшість населення зайнята була хліборобством, бо в обох селах було тільки трьох ремісників та двох купців. До цікавих спостережень веде аналіз питання про структуру земельної власності. Суперечить вона популярному уявленню про вбогість лемківських сіл і малоземельність господарств. У цих двох селах господарств величиною до двох гектарів було 26, за те аж 59 господарств мало більше, ніж 8 га. Коли рахувати бідняцькими господарства до 4 га, то їх було 46, тоді коли господарств середньої величини і великих (як для гірських місцевостей) було 136. Отже, структура земельної власності цих сіл на певно не мала пірамідального характеру, з найчисленнішою кількістю малих господарств і нечисленним вершком господарств великих, але мала характер пластовий, з найбільшою кількістю господарств середніх, великою кількістю господарств великих і найменшою кількістю господарств малих. Привертає також увагу, що до ареалу села належало більше лісів (145 га), ніж лук (97 га). Розділ про освіту дає добре уявлення про умови навчання у скрутний воєнний час. Отже в обох школах навчалося тоді 214 учнів, поділених на три класи, в яких вчило двох учителів. У середньому учні вчащали до школи 7 років. Улюблена література учнів була творчість на історичні теми, про подорожі та рідний край. Найбільші здібності та зацікавлення учнів – пісні, спів та музика (70%), зате ремеслом цікавилося лише 5%. Найулюбленішими танцями були «гуцулка», «козак», «катерина» та «злодії». Привертає увагу відносно велика у порівнянні з іншими селами кількість людей з середньою та вищою освітою. Їх у селі було 10 осіб і усі вони є названі разом з персональними даними про кожного. Одне з питань стосувалося здоров’я населення та причин смертності. На жаль, відповіді засвідчують, що ціла територія не була охоплена ніякою фаховою медичною опікою, а візити в лікарів були коштовні, тому вельми великою рідкістю. Унаслідок цього в запитнику нема відповідей на питання про внутрішні хвороби, як напр. хвороби серця, обміну матерії, хвороби судинної та дихальної систем. Є натомість відповіді про хвороби видимі, як напр. карликовість (ненормально низький ріст), каліцтво, глухота та сліпота. Хворобами, на які найчастіше хворіло населення, був ревматизм (15 осіб), трахома (хвороба очей – 15 осіб) та туберкульоз (4 особи). Алкоголізмом не хворіла в селі ні одна особа. Питання 27 та 28 стосувалися подружніх справ. На питання про те, як часті є подружжя серед споріднених осіб відповідь була, що такі випадки бувають рідко. Такою ж була відповідь про частоту подружніх зав’язків між особами різного матеріального або суспільного стану. Ствердна натомість була відповідь на питання, що різниця маєтності становить перешкоду при сватанні. У пошуках відповідної нареченої або нареченого мешканці Маластова виявилися більш консервативні і шукали пари найчастіше у своєму селі, тоді як молодь Панкної парувалася по різних селах. Стосовно поділу бáтьківщини, її не ділили по-рівному, але спадкоємцем ставав найстарший син (питання #15). Відповіді на питання про суспільно-громадське життя засвідчують, що населення було активне й зорганізоване. Тут існували народна бібліотека, освітнє

41 товариство, товариство прядок, народна сцена (театр), пожежна команда, сільськогосподарське товариство та співацьке товариство (Gesangverein). Стосовно міграційних процесів, то вони були на низькому рівні. У середньому обидва села покидало біля 15 осіб на рік на постійну еміграцію, сезонної еміграції не було, натомість після осені 1939 р. в селі не поселилася ні одна особа ззовні. Чи серед названих сіл можна помітити якісь спільні риси і наважитись на узагальнення? Думаю, що на такі висновки не дозволяє мала кількість матеріалу для аналізу. Можна натомість назвати кілька спостережень, які впадають у вічі навіть при побіжному огляді матеріалу. Це буде насамперед велика різниця у структурному розподілі земельної власності в окремих селах. В усіх лемківських селах структурний розподіл землі набагато корисніший, ніж у селах чисто польських. Для прикладу, у чисто лемківському Бортному співвідношення малих господарств до великих був як 5 до 103, у Бодаках – як 13 до 31, натомість у чисто польських Домініковіцах співвідношення малої земельної власності до великої було як 194 до 3, у Саньковій – як 101 до 8, а в переважно польській Ропі – як 297 до 13. У лемківських селах проживало також більше осіб з освітою. Для прикладу, у рішуче українському Лосі було 15 осіб з середньою або вищою освітою, тоді як у польському Ґрудку – 2, Ропі – 2, Шимбарку – 3 особи з освітою. З другого боку, в польських селах помічається більша сколяризація дітей і польські школи мають більшу кількість штатних вчителів. Жителі лемківських сіл були також більш активними у громадському та суспільному житті, ніж мешканці сіл польських. Підбиваючи підсумки можна сказати, що німецькі опити становлять дуже цінний матеріал для відтворення образу життя лемківських сіл південної Горличчини напередодні депортаційної катастрофи. Опис лемківських сіл є тут повніший та детальніший, ніж той, який дав польський загальний перепис населення з 1921 року, опис Галичини В. Кубійовича з 1939 р. та німецький перепис населення з березня 1943 р. Зібраний матеріал є цінним також тому, що є об’єктивним контрапунктом для спроб відбудувати загиблу лемківську Атлантиду у суб’єктивному світі спогадів. Автор: Мирослав Іваник

Довідка: Мирослав Іваник (Торонто), історик, кінорежисер, співробітник Українсько-Канадського ДослідчоДокументаційного Центру (Торонто, Канада)

42 ПОСТАТЬ «БАТЬКО» МУЛЬТИКУЛЬТУРАЛІЗМУ Історія життя простого лемка, який одним із перших сформулював концепцію західної багатокультурності.

За життя, особливо у 1950-60 рр., з нього часто кепкували, сміялися в спину, мовляв, он пішов собі, зі своїми ідеями, пришелепкуватий… Та минули роки й сміх розчинився, а його ідеї лишилися. Більше того, зараз ці ідеї є основою державної політики, національною ідеєю для не однієї західної країни. Звичайно, він був не один. Активістів, що поділяли пропаговану ним ідею, були десятки й сотні. І кожен доклався до досягнення спільної мети. Вісім років вони стукали у двері владних кабінетів. Попервах їх не сприймали серйозно, але з року в рік вони нарощували м’язи та вплив. А реальність навколо них лише підтверджувала потребу змін. Й одного дня їхня мрія здійснилася. Ім’я цієї мрії – багатокультурність. Ім’я людини – Володимир Босий. Він не був ані філософом, ані теоретиком. Навпаки він був практиком із досвідом. І цей досвід ліг спочатку в основу його світогляду, кристалізувався у численних дискусіях із однодумцями, а потім був реалізований на рівні влади та соціуму. Але цим подіям передували інші…

21 травня 1899-го в містечку Ясло (Лемківщина, зараз це територія Польщі) народився Володимир Босий. З малечку був учасником товариства «СоколаБатька», яке пропагувало серед українського юнацтва та молоді здоровий спосіб життя. З початком Першої світової війни Володимир «приписав» собі 2 роки й відтак записався добровольцем до легіону Українських січових стрільців. Був стрільцем 5-ї сотні 1-го полку Українських січових стрільців (УСС). Згодом працював в уряді гетьмана Павла Скоропадського. З приходом Директорії – учасник війни з більшовиками, а згодом – вимушений союзник у складі УГА. По визвольних змаганнях перебував у таборах для інтернованих у Польщі, згодом вийшов на волю. 1921-го у Володимира та його дружини Марії народився син Богдан. Богдан став старшим сином подружжя, яке загалом мало десятеро дітей. 1924-го Босі виїхали в Канаду. Володимир став Волтером (Walter), а Богдан – Борденом (Borden), а їхнє прізвище трансформувалося у Bossy.

43 Орієнтація на Липинського Спочатку родина оселилася в Йорктоні, де Володимир учителював в українському коледжі Святого Йосипа. Він проводив заняття з української мови, літератури та історії. Тут він створив українську пластову організацію, а також Спортивну асоціацію «Січ», у якій існували секції бейзболу та хокею. Тоді ж усередині 1920х Володимир Босий створив прогетьманську організацію «Січ» (незабаром змінила назву на «Союз гетьманців-державників Америки й Канади»), яка підтримувала Павла Скоропадського й пропагувала ідею монархічного устрою України (на чолі з гетьманом), базовану на ідеях Вячеслава Липинського. Це була одна з найвпливовіших українських національних організацій того часу в Канаді. «Січ» мала тисячі прибічників й навіть свій літак, який мав назву «Україна» і який придбали за кошти своїх членів. За задумом, цей та кілька інших літаків у слушну мить мали перелетіти Атлантику й стати до служби для повітряного флоту в самостійній Україні…

1931-го родина Босих переїхала у Монреаль, де Володимир знайшов роботу. Тут він працював учителем, офіцером в системі опіки над «важкими» дітьми. Водночас багато років поспіль редагував часописи й газети «Канадійський русин» (згодом – «Канадійський українець»), «Український робітник», «Пробій» та ін. Також з-під його пера у різні роки вийшли друком публіцистичні творів українською, німецькою, англійською та французькою мовами – «Розвал Європи та Україна», «Колапс Західної цивілізації і християнство», «Заклик до соціально налаштованих християн-канадців», «Боротьба між християнською думкою (ідеологією) та матеріалістичним соціалізмом», «Вячеслав Липинський – ідеолог української трудової монархії» та інші. Практик мультикультуралізму Йшли роки. Ентузіазм, орієнтація на повернення в Україну в скорому часі, що було притаманне їм у 1920-30-х рр., з плином часу минали. Промайнули четверта, п’ята декади ХХ століття. Літаки перетворилися на металобрухт, архіви припадали товстим шаром пилу, політичний світогляд зазнавав змін, рід Скоропадських, в ім’я яких працював Босий, зменшувався, розпорошувався планетою, а ідеї Липинського цікавили хіба що купку теоретиків. Так дійшло до усвідомлення, що назад дороги немає… У 1950-х рр. Володимир Босий левову частку свого часу витрачає на роботу в соціальних службах Монреалю. А невдовзі створює Інститут «Конфедерація канадського етнічного розмаїття» (Institute of the Canadian Ethnic Mosaic Confederation). Це була громадська організація, що ставила за мету просувати в життя двокультурної (англо- і франко-) офіційної Канади ідеї багатокультурності, як основи тамтешнього соціуму. До початку 1960-х рр. ці питання не були надто актуальними в Канаді. Була більшість й була меншість. Не можна сказати, що більшість на державному рівні не опікувалася правами національних меншин. Будувалися і школи, і культові

44 споруди тощо, але це було не системно. Цими питаннями опікувалися місцеві національні громади, а держава лише «спостерігала». Загалом суспільство було терпимим в межах тогочасного уявлення про потребу співіснування різних національних та мовних груп. Надто гостро, як, приміром, боротьба темношкірих за свої права у США, в Канаді міжнаціональні та міжетнічні питання не стояли. Але подекуди навіть на початку 1960-х рр. канадські українці стикалися якщо не з дискримінацією за національною ознакою, то з певними суспільним упередженням щодо їхнього походження… Тим не менше були активісти, в тому числі й Володимир Босий, який на практиці, працюючи в монреальському міграційному бюро, стикався з найрізноманітнішими суспільними явищами, що ускладнювали рівноправний розвиток різних етнічних груп. Свідомо чи не свідомо ці люди пропагували ідеї мультикультурності,хоча самого цього терміну в ті роки ще не існувало. Конфедерація канадського етнічного розмаїття об’єднувала в собі представників 17 національностей. За задумом ця організація повинна була на урядовому рівні захищати права меншин. І все що вони могли зробити на своєму рівні, вони робили. В серпні 1963-го р. Босий написав листа на адресу голови Королівської комісії з питань двомовності й бікультурності Андре Лорандо, де піддав сумніву доцільності існування комісії у такому «бі-» контексті. Він посилався на те, що майже 40 років працював із національними меншинами, допомагав їм інтегруватися в канадське суспільство, і практично на його очах в суспільстві виникла нова «третя сила», з якої не можна не рахуватися. Почалися дискусії на загальнонаціональному рівні. І саме Босий дав старт усім подальшим подіям та змінам… Минуло вісім років і канадський уряд офіційно відмовився від ідей «бікультурності», натомість офіційно взявши курс на мультикультурність (докладно про роль Вол. Босого у цих процесах можна прочитати англ. мовою тут). Майк Боссі 22 січня 1957-го у сина Володимира – Богдана (Бордена) Босого народився син, якого назвали Майком, і який сьогодні відомий хокейному світові як Майк

45 Боссі (він став шостою дитиною Бордена і його дружини Дороті, а загалом вони мали десятеро дітей). Чотириразовий володар Кубка Стенлі, йому належить багато рекордів результативності Національної хокейної ліги, його відзначено багатьма персональними нагородами цієї ліги – Кращий новачок-1979, Справжній джентльмен ліги (тричі) та ін. У 752 матчах, які він відіграв у НХЛ, він закинув 553 шайби. На жаль, Майк передчасно завершив свою кар’єру через травми. Є десятки гравців, що грали значно більше за нього, й закинули більше шайб, але за Майком закріпився рекорд, який не змоги перевершити мегагранди давнього й не дуже недавнього минулого та сьогодення. Боссі закидав у середньому 0.762 шайб за гру. Це – найвищий показник результативності в НХЛ. Маріо Лем’ю, приміром, відзначався у середньому 0.754 голом за гру, а Вейн Грецькі – 0.601. Антибільшовик Володимир Босий помер 1973-го року. Він не був свідком хокейних перемог свого онука, але дуже тішився, що всі його діти та онуки були спортсменами, вели активний спосіб життя. Особистий архів Володимира Босого, який охоплює 1880-1973 роки, нині зберігається в Державному архіві Канади й нараховує тисячі одиниць листів, фотографій, книжок,мистецьких інсталяцій тощо. У 1960-х він приїздив у Ясло – своє колишнє село. Дозвіл на відвідання УРСР, де жив його брат, йому не дали: «Це ви той запеклий антибільшовик, що розповідав на численних конференціях про свій досвід збройної боротьби проти більшовиків? Ви не змінили своїх поглядів на справу самостійної України? Вибачайте…» Про антихриста В своїй книзі «Розвал Європи та Україна», виданій 1933 р. Босий передбачив, що Друга світова війна розпочнеться з німецького походу на Польщу, а формальним приводом для цього стане вільне місто Данциг (Гданськ). А невдовзі, за Босим, справа дійде до жахливого зудару між Німеччиною та СРСР й вони самі себе знекровлять. Босий вивів кілька сценаріїв подальшого перебігу подій. Відповідно до першого, коричневу та червону імперії знищать християни. Згідно з другим, Радянський Союз захопить усю Європу і тоді Антихрист пошириться по всьому Старому світові. Але й в такому випадку йому зможе протистояти лише армія християн. Багато його прогнозів щодо цього протистояння не справдилися. Сьогодні вони виглядають наївними… Великий ідеаліст, Босий Роль України вбачав у тому, Антихристові його антипода – допомоги – й купувалися всі ті утвердження України…

називав Радянський Союз імперією Антихриста. що вона в особі селянства зможе протиставити Христа. Саме для цих цілей – військово-технічної літаки, аби у потрібну мить стати до служби в ім’я Автор: Андрій Сек, для VIDIA Джерело: http://vidia.org/2016/55571

46 ОГОЛОШЕННЯ ТА АНОНСИ 1. Шановні мешканці села Чистогорб! ЗапроШуємо Вас 25 липня 2016 року о 17.00 на церемонію освячення цвинтаря. Це буде в той самий час, коли і ватра в Ждині. Отець Андрій з Команчі проведе цей обряд. Вже було зведено нову огорожу довкола цвинтаря, і також ми почистили памятники. В наших планах також є встановлення нового памятника чи мемеоріальної плити з іменами депортованих та їх сімей. Нарешті стало можливим встановлення хрестів на могилах ваших родичів. Сподіваємося побачити Вас на церемонії у липці. Комітет з порятунку цвинтаря у Чистогорбі: Орися Сопінка та Діана Галатовська.

2.

ПОПЕРЕДНІЙ ГРАФІК ПРОВЕДЕННЯ ЛЕМКІВСЬКИХ ВАТР У РІЗНИХ КУТОЧКАХ УКРАЇНИ ТА СВІТУ: -

17-19 червня – фестиваль культури русинів-українців у Словаччині 25-26 червня 16-та щорічна Лемківська Ватра в США, на оселі СУМ в Елленвіл, НЙ 22-24 липня – Лемківська Ватра в Ждині(сучасна Польща) 30-31 липня – фестиваль «Од Русаль до Яна» в с. Зиндранова 6-7 серпня – Лемківська Ватра в Монастирисках на Тернопільщині 27-28 серпня – Друга Львівська лемківська Ватра у с.Зимна Вода

Ще очікуємо інформації від організаторів Лемківських Ватр в Лугах Краєнських, в Кострино, на Полтавщині, на Івано-Франківщині та в Канаді.

ВЕСЕЛИХ СВЯТ!