Alice Through The Looking Glass

Льюїс Керрол

АЛICА В ЗАДЗЕРКАЛЛI

Світ чарівних казок

УДК 821.111 ББК 84(4Вел) К 98

Серія «Світ чарівних казок» заснована 2014 року Переклад Ольги Пилипенко

Художник Євгенія Чистотіна

Аліса вирушає у найкарколомнішу й найприголомшливішу подорож світом Задзеркалля! Де все перевернене догори дриґом і, навіть щоб просто стояти на місці, треба мчати на шаленій швидкості. Герої казки запрошують своїх читачів зіграти найдивовижнішу шахову партію, що колись відбувалася в світі, та стати свідком дивного перетворення Аліси з білого пішака на справжню шахову королеву.

ISBN 978-966-942-283-5 ISBN 978-617-7164-15-8 (серія)

© Чистотіна Є. О., ілюстрації, 2017 © Пилипенко О. Є., переклад, вірші, 2016 © ТОВ «Видавництво “Віват”», 2017

Льюїс Керрол

Харків

2017

Ти вже відчув подув чарівного вітру пригод? Адже Аліса вирушає у найкарколомнішу й найприголомшливішу подорож світом Задзеркалля! Де все перевернене догори дриґом і, навіть щоб просто стояти на місці, треба мчати на шаленій швидкості. У твоїх руках справжній скарб: казка геніального англійського математика, поета й письменника Льюїса Керрола, ілюстрована прекрасними ілюстраціями талановитої художниці Євгенії Чистотіної, до того ж у чудовому перекладі дитячої письменниці Ольги Пилипенко. Герої казки запрошують тебе зіграти найдивовижнішу шахову партію, що колись відбувалася в світі, та стати свідком дивного перетворення Аліси з білого пішака на справжню шахову королеву. Тож швидше зазирни у дзеркало! Можливо, звідти на тебе вже дивиться Аліса... І тобі залишається тільки простягнути руку, щоб потрапити у її світ…

От уже понад чверть сторіччя я докладаю всіх зусиль, аби мої книжки виходили надрукованими найліпшим чином — звісно, в межах установлених цін. Тож мене вельми засмутило те, що останню партію «Задзеркалля» — шістдесяту тисячу — пустили у продаж, проґавивши неякісно надруковані ілюстрації. Цей ґандж знецінює книжку, тому я прошу всіх, хто придбав примірники шістдесятої тисячі, повернути їх панам Макміллану і К° (Ковент-Гарден, Бедфорд-стріт, 29), вказавши власне ім’я та прізвище, й отримати натомість примірники з наступної партії. Я не збираюся знищувати зіпсовані примірники, адже їх можна безкоштовно віддати вечірнім школам, сільським читальням та решті закладів, що не мають коштів на купівлю подібних книжок. Отже, прошу всіх зацікавлених надсилати на адресу панів Макміллан і К° листи із заявами на отримання книжки. Зауважте: у листі має міститись інформація щодо кількості видань, котрі заклад купує на власні кошти, а також читачів, які користуються послугами тамтешньої бібліотеки. Окрім того, ваше прохання має бути завірене юридичною особою. До речі, якщо надалі мені знадобиться повідомляти щось своїм читачам, я робитиму це першого вівторка місяця на шпальті будь-якої щоденної газети, присвяченій розшуку зниклих дітей і тварин. Різдво, 1893 р. Льюїс Керрол

10

1. Аліса зустрічає Чорну Королеву.

2. Аліса перетинає d3 (залізниця) і потрапляє на d4 (Зирк і Глип).

3. Аліса зустрічає Білу Королеву (із шаликом).

4. Аліса прямує на d5 (крамниця, ріка, крамниця).

5. Аліса йде на d6 (Хитун-Бовтун).

6. Аліса ходить на d7 (ліс).

7. Білий Кінь бере Чорного Коня.

8. Аліса йде на d8 (коронація).

9. Аліса стає Королевою.

10. Аліса «рокірується» (бенкет).

11. Аліса бере Чорну Королеву і виграє партію.

1. Чорна Королева йде на h5.

2. Біла Королева ходить на c4 (шукає шалик).

3. Біла Королева переходить на c5 (стає Овечкою).

4. Біла Королева відступає на f8 (залишає на полиці яйце).

5. Біла Королева тікає на c8 (рятується від Чорного Коня).

6. Чорний Кінь іде на e7.

7. Білий Кінь переходить на f5.

8. Чорна Королева йде на e8 («іспит»).

9. Королеви «рокіруються».

10. Біла Королева переходить на a6 (суп). Дійові особи та їхні позиції у грі

Білі Фігури Зирк Єдиноріг Вівця Біла Королева Білий Король Дідуньо Білий Лицар Глип

Чорні Пішаки Стокротка Гашений Гаєць Устриця Крихітка Лілі Оленятко Устриця Гопелюшник Стокротка 11

Пішаки Стокротка Гонець Устриця Тигрова Лілея Троянда Устриця Жаба Стокротка

Фігури Хитун-Бовтун Тесля Морж Чорна Королева Чорний Король Ворон Чорний Лицар Лев

Чарівна панно — рожі цвіт1, Твій погляд незабутній! Нехай між нами цілий світ, А час такий могутній, Що розлучив нас без жалю, — Ти оповідь почуй мою! Тебе я бачу лиш у снах — Там сміху не почути… Ти відлетіла, наче птах, Мене могла б забути2. Тож казка ця — моя любов, І в ній мене почуєш знов!

Її початок — в давнині, У червні на світанні. Ми вдвох сиділи у човні — Чи то в оповіданні… Я пам’ятаю плин ріки, Його не проковтнуть роки. Хай промине нещадний час І голос лютий гримне: «Агов, на свічці вогник згас, Лягайте в ліжко зимне!» — Ми вчинимо, як малюки, Які все роблять навпаки! І хай буран журбу несе, Хай пада сніг лапатий — Усіх дитячий сміх спасе, Зігріє коц картатий, А казка вихопить з біди І понесе у чар-сади… Пірнуло літо в листопад3, Та день веселки сіє. Вже осінь дихає з левад, Серпанок смутку віє — Але програє зло в бою, Не візьме оповідь мою!

Гадаю, шахова партія, наведена на попередній сторінці, спантеличила деяких читачів. Тому зазначу, що складено її за всіма правилами — принаймні стосовно самих ходів4. Щоправда, білі та чорні не завжди чергуються належним чином, а «рокірування» трьох Королев передбачає лиш те, що всі три потрапляють до палацу. Утім, кожен, хто завдасть собі клопоту розставити фігури і пройти всю партію, переконається, що шах Білому Королю на 6-му ходу, втрата чорними Коня на 7-му ходу й завершальний мат Чорному Королю не суперечать законам гри. Щодо незвичних слів у вірші «Бурможах» — їхня вимова спричинила чимало суперечок, тож я поясню: «вйолі» слід вимовляти з наголосом на першому складі; «блукотали» — на третьому; «свинахи» — на останньому5. З огляду на невдачу з випуском шістдесятої тисячі цього видання, для наступної партії було виготовлено нові кліше на тих дерев’яних дошках6, що не використовувалися для друку від 1871 року, а отже, збереглися в пречудовому стані. Тож якщо художня якість цього перевидання поступатиметься попереднім варіантам — у цьому не буде провини ані автора, ані видавця, ані друкарні. До речі, «Аліса для дітей», що дотепер коштувала чотири шилінги, наразі продається за ціною в один шилінг, хоча й перевершує за всіма показниками решту книжок тієї самої цінової категорії (я не кажу про текст, бо не мені його судити). Загалом, чотири шилінги заледве компенсували всі мої витрати на випуск цієї книжки, проте читачі заявили: «Ми не згодні віддати аж чотири шилінги за книжку з малюнками, хай яка вона гарна!» — і я пішов на поступки. Аби малюки, для яких і було написано казку, все-таки отримали її, я витратив на видання власні кошти і збив ціну до мінімуму — тобто майже віддав її читачам задарма. Рiздво, 1896 р.

Льюїс Керрол

Розділ 1

дине, що Аліса знала напевне, — бiле кошеня тут геть ні до чого, в усьому винне чорне! Півгодини тому киця Діна впоралася з умиванням чорнявої донечки Кітті й одразу взялася за біляву Сніжинку7. Ну, тобто однією лапкою схопила крихітку за вухо і, притиснувши її до підлоги, заходилася куйовдити їй смух на пичці другою лапкою. Позаяк Сніжинці не до снаги було зарадити собі, вона стійко терпіла це катування, не смикаючись і не пручаючись, ба навіть намагалася вуркотіти (либонь, розуміла, що знущальна процедура має бути дуже-дуже корисною). Тим часом Кітті ганяла долівкою клубок вовни, який Аліса скрутила вранці, тож нитка розмотувалась і розмотувалась, плуталась і плуталась, аж поки не вкрила весь простір довкола каміна страхітливими жмутами. Побачивши таку мальовничу картину, кошеня застрибало вовняним килимом і завертілося дзиґою в гонитві за власним хвостом.

— Ой леле! Яка ж ти капосна, Кітті! — вигукнула Аліса із глибини крісла, де була закуняла, згорнувшись калачиком. — Невже Діна не навчила тебе чемної поведінки? Вона підхопила кошеня на руки, цьомкнула його в носика (мовляв, я не гніваюся на тебе), а тоді докірливо подивилася на Діну і якомога суворіше промовила: — Кепсько, Діно, кепсько. По тому вона згребла в оберемок вовну і разом із кошеням знову пірнула у крісло, аби розплутати нитку і скрутити новий клубок. Проте справа не клеїлася, бо Аліса повсякчас відволікалась: то з Кітті потеревенить, а то пробурмоче щось сама до себе. Між тим Кітті сумирно сиділа в неї на колінах, удаючи, буцімто уважно стежить за намотуванням нитки. Час од часу вона випростовувала лапку й торкалася клубка, немов запевняючи, що залюбки допомогла би, коли б уміла.

— А знаєш, що буде завтра? — спитала в кошенятка Аліса. — Ти б і сама здогадалася, якби посиділа зі мною вранці на підвіконні. От тільки в тебе 15

був свій клопіт, адже Діна вмивала тебе. А я спостерігала, як хлопчаки збирають хмиз на багаття. Для вогнища потрібна сила-силенна хмизу, Кітті! Але надворі було так зимно і так сніжило, що хлопчакам довелося розійтися по домівках, покинувши збирання… Утім, не варто перейматися, Кітті! Завтра ми напевно підемо дивитися на багаття! Аліса накрутила трохи вовни на шию Кітті — просто аби подивитися, чи їй таке пасуватиме, — але кошеня запручалося, тож клубок знов упав додолу і розмотався.

— Ох, Кітті! — продовжила Аліса, зібравши докупи нитки і повернувшись у крісло. — Я так розсердилася на тебе, коли побачила, що ти накоїла! У мене навіть виникло бажання розчахнути віконце й посадовити тебе на сніг, адже ти заслужила на це, бешкетнице! І що ти скажеш на власний захист, га? Звісно, нічого! Тому мовчи і слухай… — Вона погрозила киці пальчиком. — Я все-все тобі пригадаю! По-перше, ти репетувала, коли тебе вмивали вранці. Ні-ні, не сперечайся, я чула це на власні вуха! Що ти там лопочеш? — Немов дослухаючись до слів кошеняти, Аліса приклала долоньку до вуха. — Діна зацідила тобі лапою в око? Сама винна, не слід було розплющувати оченята. Якби ти склепила їх якнайщільніше, нічого такого не сталось би. Тому не виправдовуйся, будь ласка, а слухай далі! По-друге, ти схопила Сніжинку за хвіст і відтягнула від блюдечка, коли я наливала їй молока. Кажеш, питоньки тобі закортіло? А про сестру ти не подумала, га?! Отож-бо й воно… І нарешті по-третє: варто було мені відвернутись, як ти негайно перепаскудила всі мої нитки. Цілі три шкоди поспіль, Кітті, й жодну з них ти досі не спокутувала! Готуйся, за тиждень дістанеш покарання за все зразу! Промовивши це, Аліса замислилась: а раптом її також каратимуть за всі провини вкупі — приміром за рiк? Тоді вона напевно потрапить до буцегарні… Або залишиться без сотні обідів заразом — якщо за кожен переступ її позбавлятимуть одного обіду. Утім, це не найстрашніше. Значно гірше, коли змушують з’їсти сто обідів заразом!

— Чуєш, Кітті, як шурхотить об шибки пухнастий, лапатий сніг? Як він горнеться до вікон? А ще він укриває теплою ковдрочкою луки й дерева, щоби їм було тепло! Мовляв, спіть, любесенькі, спіть, ріднесенькі, допоки прийде весна. Тільки-но пригріє весняне сонечко, снігова ковдра розтане й дерева з луками вберуться в пишні зелені шати, пританцьовуючи в парі з буйним вітерцем. Леле, як гарно! — Аліса так захопилася 16

власною розповіддю, що мимохіть заплескала в долоньки і… вкотре впустила клубок! — Якби ж то було правдою! Адже восени ліс дійсно здається сонним… Дерева жовкнуть, скидають листя і поступово поринають у сон. Не встигла Аліса закінчити цю думку, як її осяяла інша — геть несподівана: — Гей, Кітті, а ти вмієш грати в шахи? Я не жартую, тож не смій хихотіти. Допоки ми сьогодні грали, ти так витріщалася на дошку, ніби розуміла всі ходи, а коли я промовила: «Шах!» — ти замурчала. О, кицю, то був дуже вдалий хід, і я би, звісно, виграла, якби не той клятий кінь. Пригадай, як підступно він підкрався до моїх фігур! Слухай, ну ж бо грати, наче ми… Загалом, Аліса мало не щодня повторювала ці слова. Тільки вчора вони із сестрою посперечалися через те, що Аліса запропонувала: «Пограймо так, наче ми — королі й королеви», — а сестра, котра не визнавала необґрунтованих учинків, заявила: «Це неможливо, бо нас лише двійко!» Урешті-решт Алісі довелося поступитися: мовляв, гаразд, ти будеш одним королем-і-королевою, а я — рештою королів і королев водночас. Іншим разом вона до гикавки налякала стару няньку, гарикнувши їй просто у вухо: «Пограймо так, ніби я голодна гієна, а ти — кістка!» Одначе ми відволіклися. Отже, Аліса мовила до киці: — То що, пухнастику, пограймо так, наче ти Чорна Королева? Якщо ти всядешся на задні лапки, а передні притиснеш до грудей, то будеш викапана Чорна Королева. Ну ж бо, спробуй! Вона взяла зі столу шахову фігурку й поставила її навпроти кошеняти, щоби воно бачило, кого наслідувати. Одначе всі ті клопотання пішли котові під хвіст, адже Кітті нізащо не бажала правильно здіймати лапки. Роздратована, Аліса піднесла її до дзеркала над каміном: нехай подивиться, який у неї похмурий вигляд!

— Якщо ти негайно не виконаєш моє прохання, я посаджу тебе туди, до кімнати в дзеркалі. Слушна думка, га? А хочеш, я розповім тобі про Задзеркальну оселю? Тоді слухай уважно… Там є оця кімната, що починається просто за склом. Вона точнісінько така сама, як наша вітальня, тільки в ній усе навпаки8. Коли я видряпуюся на ослінчик і зазираю в дзеркало, вона постає переді мною вся, за винятком каміна. А мені так цікаво було би побачити і його! Дізнатися, чи горить він узимку, а чи ні… Та зась! Як не видивляйся, нічого не побачиш… Хіба що тоді, як наш камін чхне 17

димом, отой, у дзеркалі, також закурить. Утім, гадаю, тамтешні мешканці роблять це навмисне — щоби ми подумали, ніби вони також розпалюють вогнище. А знаєш, що мене найдужче вразило? Книжки в них точнісінько як наші, тільки слова написані з правого боку на лівий. Чесно-чесно! Колись я показала їм свою книжку, а вони мені — свою… І ще я мала нагоду побачити невеличкий шматочок їхнього коридору — коли прочинила двері нашої вітальні. На позір той коридор дуже схожий на наш, та хтозна, який він насправді, адже я не бачила його цілком… Аліса помовчала трішки, розглядаючи кімнату в люстрі, а тоді продовжила: — Ох, Кітті, як я мрію потрапити до Задзеркалля! Там стільки всіляких дивовиж! А ти була би не проти поселитись у Задзеркальному будиночку? Цікаво, чи нагодують тебе там молоком? Утім, сумніваюся, що тобі варто пити віддзеркалене молоко. Раптом воно шкідливе?.. Та менше з тим. Уявімо, ніби ми здатні пройти туди. Ніби скло стає тоненьким, як павутиння, і ми безперешкодно можемо зробити крок крізь нього… Ой, глянь, воно і справді тане, перетворюючись на туман! Ходімо мерщій, тепер це анітрішечки не складно!..

Промовивши останнє слово, Аліса враз опинилася на коминковій полиці, а дзеркало взялося брижами на кшталт поверхні лісового ставочка. За мить вона легко пройшла крізь дзеркало — й опинилась у Задзеркаллі. Передусім Аліса зазирнула в камін і невимовно зраділа, побачивши, що в ньому затишно палахкотять дрова. Вогонь був справжнісінький, точно такий, як у її оселі! «Отже, тут мені буде тепло, як удома, — подумки відзначила Аліса. — Ба навіть тепліше, адже ніхто не відганятиме мене від коминка. Кумедно буде, коли наші побачать мене туточки — а забрати назад не зможуть!» Вона роззирнулась і зауважила, що насправді кімната зовсім не така сумна й нудна, якою здавалася по той бік Дзеркала. Портрети понад комином раптом ожили й зашепотілись, а круглі дзиґарі, що стояли на коминковій поличці (і які Аліса доти бачила тільки ззаду), приязно посміхнулися. Помітивши в попелі кілька шахових фігур, Аліса зачудовано гмикнула: — Еге ж, тутешній лад значно відрізняється од нашого…

А побачивши, що фігури походжають довкола парами, вона аж присіла від подиву: — Овва! Очманіти! Це ж Чорний Король і Чорна Королева! А он Білий Король та Біла Королева: повсідалися на краєчку совка й теліпають ногами. А там дві Тури: побралися під руки і про щось пліткують. Здається, вони мене не чують… Аліса схилилася до комина і знов заговорила сама до себе пошепки (аби, не дай Боже, не налякати мешканців кімнати): — Либонь, вони й не бачать мене. Може, я стала невидимкою?.. Аж раптом на столі поза її спиною щось покотилось і заверещало. Озирнувшись, Аліса зрозуміла, що то беркицьнулося немовля — Білий Пішак. Малюк заборсався, силкуючись звестися на рівні ноги, тож Аліса зацікавлено очікувала, чим усе скінчиться.

— Ой леле! Моя крихітка! — розлігся пронизливий лемент Білої Королеви, котра так завзято кинулася рятувати Пішака, що мимохіть штовхнула в попіл Короля. — Лілі9, кицю! Кицюню моя люба! Дитиночко моя королівська! І вона подерлася вгору коминковими ґратками.

— Ге, королівська маячня… — похмуро пробурмотів Король, потираючи забитий ніс. Авжеж, йому було за що сердитися на Королеву, адже через неї він од маківки до п’ят викачався в попелі. Не в змозі бездіяльно спостерігати за поневіряннями королівської родини, Аліса вирішила допомогти. Нахилившись, вона підхопила Королеву і спритно поставила її на стіл біля Крихітки Лілі, яка голосила на всю гор20

лянку. Королева судомно зітхнула й сіла: від карколомного злету в голові їй запаморочилося, тож кілька хвилин вона лиш мовчки стискала донечку в обіймах.

— Стережися вулкана! — гукнула вона Королю, трохи оговтавшись.

— Якого такого вулкана? — не допетрав набурмосений Король. Упевнений, що вулкан слід шукати саме в комині, він стривожено глипнув на попіл.

— Той… що… підкинув… мене сюди! — відкарбувала Королева, відсапуючись. — Підіймайся до мене звичним шляхом, інакше злетиш у повітря! Аліса довго споглядала, як Король поволеньки дряпається на коминкові ґратки, обережно пересуваючись ними, наче драбиною, а потім не витримала і запропонувала: — Гей, дозвольте вам допомогти! Бо самотужки ви до ночі мандруватимете! Звісно, відповіді вона не дочекалася, оскільки Король не бачив її й не чув. Утім, Алісі було байдуже — вона обережно перенесла фігурку на долоню й тихо-тихо, щоби небораці не забило памороки, здійняла до стільниці. Та перш ніж поставити Короля на стіл, вона вирішила трішечки почистити його від попелу. Зависнувши в повітрі на невидимій руці й від чувши на собі дихання потужного вітру, Король викривив неймовірно кумедну пику: баньки в нього вирячились, а щелепа відвисла мало не до черева — та попри це його рот продовжував розтулятися в німому воланні, хоча здавалося, що більше розкрити його просто неможливо. Таке видовище змусило Алісу зареготати, і від того її руки затрусилися, погрожуючи впустити горопашного Короля.

— Ох, прошу, дорогесенький, не робіть таку пику! — заблагала вона, геть забувши, що її ніхто не чує. — Ви так мене насмішили, що я мало не кинула вас назад у попіл! Стуліть рота, будь ласочка, бо наковтаєтеся пилу. Отепер, гадаю, ви чисті! Аліса привела до ладу зачіску Короля, а тоді поставила його на стіл поруч із Королевою. Тієї-таки миті неборака гепнувся горічерева і завмер, тож спантеличена Аліса 21

вирішила пошукати води, щоби привести його до тями. Одначе, хоч як ретельно вона шукала, знайти їй пощастило лише каламар із чорнилом. Прихопивши його, Аліса гайнула до столу, проте Король уже очуняв і шепотівся про щось із Королевою — та й так тихенько, що слів було майже не розібрати.

— Чесне слово, люба, я так злякався, що закрижанів до самісіньких кінчиків бакенбардів.

— Таж у тебе немає бакенбардів, — зауважила Королева.

— Нiколи не забуду тієї жахливої миті! — правив своє Король.

— Забудеш, — запевнила Королева, — якщо не занотуєш у записнику. На це Король витягнув із кишені нотатника і заповзявся щось писати. Аж тут Алісу осяяла одна ідея: вхопившись за кінчик здоровезного олівця, що стирчав із-поза Королевого рамена, вона почала писати за нього. Украй розгублений, горопаха спробував був позмагатися з олівцем, та оскільки все було марно — олівець так чи сяк писав своє, — він лише захекано пробурмотів: — Гадаю, люба, мені потрібен тонший олівчик. Цей вистрибує з моїх пальців і пише казна-що, чого я й на думці не мав.

— Яке таке казна-що? — поцікавилася Королева, зазираючи до записника, де Алісиною рукою було виведено: «Бiлий Кiнь тюпає коцюбою, хилитаючись так, що от-от упаде». А тоді зойкнула: — Таж ти геть не те збирався занотувати! Між тим Аліса взяла зі столу якусь книжку й заходилася гортати, час од часу зиркаючи на Білого Короля. (Вона досі хвилювалася за нього, тому тримала чорнила напоготові — раптом бідоласі знову стане зле.) Вона сподівалася прочитати бодай одну сторіночку, проте у книжці все було написано якоюсь незрозумілою мовою. От приблизно так… ихарборх ілойВ .олакравкШ .хащулоп ан ьсилбревС иханивс илатокулб І .хаморог-кожюлкап З

Аліса сушила-сушила мізки над отими рядками, коли раптом змикитила: — Авжеж! Це Задзеркальна Книжка! Отже, прочитати її можна, піднісши до дзеркала!

22

Саме так вона і вчинила. І от що прочитала…

0

Шкваркало. Вйолі хробрахи Сверблись на полущах. І блукотали свинахи З паклюжок-горомах. Клекоче люттю Бурможах! Юначе, геть тікай! А в пащах смердлих, у лісах Хаподла не займай! Та він шпич-трич у руку взяв — І волю всю в кулак. У смердлий ліс почеберяв Під дерево Так-Так. Розхраплений, він трич заніс І ворога гукнув. Аж зирк — із посвистом крізь ліс Булькатий змій шувзнув! Махнув сміливець раз і два, Тричем шпичастим — жжих! І вже потворна голова Останній робить вдих. Тріумфу мить, іде назад Незхробрений герой. Його вітають із левад, Вигукують: «Гой-гой!» Шкваркало. Вйолі хробрахи Сверблись на полущах. І блукотали свинахи З паклюжок-горомах.

— Цікавенькі віршики, — замислено пробурмотіла Аліса. — Хоча зрозуміти їх не так уже й легко. (Насправді вона не наважувалася зізнатися собі, що ні гич не втямила.)

— Спонукають до різних роздумів… Хтозна-яких… Напевно можна сказати лиш те, що хтось тут когось уколошкав. Утім, може, й ні… Аж раптом Аліса скинулась і зіпнулася на рівні ноги. «Леле, що ж я сиджу? — подумала вона. — Треба поквапитися, бо інакше я не встигну тут усе порозглядати! Гадаю, почати варто із садочка…» Із таким наміром вона вибігла з кімнати і помчала сходами вниз… Власне, помчала в дуже незвичний спосіб. Легкий і захопливий. Ледь поклавши руку на поручні, Аліса тихенько полинула понад східцями, не торкаючись їх ногами, тож навіть не помітила, як промайнула передпокій і мало не вилетіла за двері. Добре, що їй удалося вчасно схопитися за одвірок і стати на тверду поверхню — адже від карколомної подорожі в голові їй запаморочилося.

Розділ 2

« кщо видратися на цей пагорб, можна побачити весь садок одразу, — міркувала собі Аліса. — А от і стежка, вона веде просто нагору… Ба ні, не просто… — (Їй знадобилося лише кілька кроків, аби зрозуміти, що стежинка безперестану кружляє.) — Сподіваюся, що врешті-решт вона виведе мене нагору… Ох, як же вона крутиться! Свердлик, а не стежина! От вона повертає на схил… О ні-і, знову додолу! Так я невдовзі опинюся коло будинку! Тьху, треба, мабуть, іти назад…» Аліса натхненно взялася до виконання свого плану, утім… Хоч би куди вона прямувала і хоч би де повертала — щоразу, хоч лусни, потрапляла до рідної домівки. Спересердя вона була спробувала зробити хитромудрий гак, та зрештою… лиш увігналася носом у стіну!

— І не треба мене вмовляти! — заявила Аліса, звертаючись до будинку, неначе він із нею сперечався. — Зарано мені повертатися! Хай там як, а згодом я муситиму піти додому крізь Дзеркало. Однак іще не час! Не хочу, щоби мої пригоди отак знагла скінчилися. Вона рішуче крутнулася на закаблуках і покрокувала стежиною вперед, присягнувшись нікуди не звертати, поки не дістанеться пагорба. Спершу все йшло гладенько-рівненько, тож Аліса почала вже плекати надію, що таки видряпається на зловорожий схил, аж тут… Стежина вигнулася, встала дибки (принаймні так Алісі здалося) — і винесла її на ґанок.

— От лихо! Знову цей будинок! Як же він мені набрид! — вигукнула Аліса. — Плутається попід ногами, та й годі!

26

На позір до пагорба рукою було подати. Тож Аліса, попри втому, вкотре наполегливо почеберяла йому назустріч. Проте вже за кілька кроків на її шляху постав розкішний квітник: його оточували стокротки, а посередині вивищувався крислатий дуб.

— О, Лілеє! — сплеснула руками Аліса, розгледівши на квітнику Тигрову Лілею. — Шкода, що ви не вмієте розмовляти!

— Теревені правити ми вміємо пречудово, — зазначила Лілея. — Та нема з ким. Від подиву Аліса роззявила рота й мовчки вибалушилася на квітку. Утім, побачивши, що Лілея безтурботно похитується на вітрі, вона отямилась і знічено прошепотіла: — Невже тут усi квіти балакають?

— Незгірше за тебе, — відказала Лілея, — тільки значно гучніше.

— Просто ми вважаємо, що розпочинати розмову непристойно, — втрутилася Троянда. — От я стою собі й міркую: чи здогадається вона озватися до нас? Принаймні, пичка в неї не зовсiм безтямна, так я собі кажу… Щоправда, кебети на ній не помітно, та менше з тим. Зате колір приємний, а це вже непогано.

— Щодо кольору мені байдуже, — зауважила Лілея. — Значно дужче мене хвилюють її пелюстки. Недостатньо закручені, бач… Із кучерявими пелюстками вона виглядала би милішою! Алісі неприємно було слухати таку образливу критику, тому вона поквапилася запитати: — Хіба вам не буває лячно? Ви тут самі-самісінькі, й ніхто вас не охороняє…

— Чому це самі, га? — напустилася на неї Троянда. — А Дуб нащо?

— А що він може вдіяти? — розвела руками Аліса.

— Віддубасити! — змахнула листям Троянда. — Отими дубочками, яких на ньому повно!

— Він бо Дуб, а не абищо, — підтримала подругу Стокротка.

— Хіба ти цього не знала?! — підхопила її сусідка, й тієї ж таки миті всі квіти зарепетували так, що повітря аж забриніло їхніми пронизливими голосами.

— Замовкніть негайно! — верескнула Тигрова Лілея, люто гойдаючись і здригаючись від обурення. Затим вона обернула свою голівку, що аж тремтіла від гніву, до Аліси і мовила: — Користуються тим, що я не можу їх дістатись, і сохнуть, негідниці, одна за одною!

27

— Не переймайтеся так, будь ласочка, — спробувала була вгамувати її Аліса, а тоді схилилася до стокроток і прошепотіла: — Якщо ви не замовкнете, я всіх вас зірву! Ураз довкола запала лунка тиша, а кілька рожевих стокроток зблідли як сніг.

— Отак-от, — пробуркотіла Лілея. — З усіх квітів стокротки найпаскудніші! Варто бодай одній із них роззявити пельку, як решта одностайно долучаються до неї і здіймають страшенний ґвалт. А раптом комусь із них заманеться всохнути? Що тоді буде, га? Та тут увесь квітник повсихає!

— А як це ви навчилися так добре розмовляти? — поцікавилась Аліса, сподіваючись хоч трішечки розтопити серце квітки. — Я бачила силу-силенну садочків, проте в жодному з них не було балакучих рослин!

— Опусти руку, — порадила Лілея, — і помацай квітник. Тоді все збагнеш. Аліса слухняно присіла й торкнулася землі.

— Тверда наче камінь, — із подивом зазначила вона. — Та до чого тут це?

— В інших садках ґрунт постійно спушують, — пояснила Лілея. — Через це він м’якенький, як пухка перина, тож квіти цілодобово дрімають. Ураз Алісу осяяло, і вона вигукнула, ляснувши себе по чолі: — То он воно що! А я про це й не подумала!

— Гадаю, ти взагалі ні про що не думаєш, — суворо зауважила Троянда.

— Ніколи не бачила такої дурочки, — знагла озвалася Фіалка11, котра доти сиділа собі мовчки й навіть не рухалася. Од несподіванки Аліса аж підскочила: вона гадала, що Фіалка геть не здатна говорити.

— Припни язика! — напосілася на неї Лілея. — Хіба ти хоч щось бачила у своєму житті?! Сховалась ото попід листям і куняєш цілісінькі дні, а про те, що у світі коїться, знаєш не більше за дрібний пуп’янок!

— А чи є у вашому садку ще якісь люди, крім мене? — запитала Аліса, зумисне пропустивши повз вуха шпильку колючої Троянди.

— Є тут одна квітка, що вміє ходити незгірше за тебе, — кивнула Троянда. — Не розумію, як це тобі вдається?..

— Ти ніколи нічого не розумієш, — докинула в’їдливе слово Лілея.

28

— Тільки вона така пишна… ох… Щодня пишається! — правила своє Троянда.

— Але ж у цілому — як я? — з надією перепитала Аліса, відзначивши подумки: «Овва! Невже в цьому садку є ще одна дівчинка?!»

— Ну-у, у вас із нею однаково химерна форма, — відказала Троянда. — Проте вона дещо темніша від тебе. І пелюстки в неї коротші…

— І гладенькі, як у Жоржини, — хитнула голівкою Тигрова Лілея. — Не такі розкуйовджені, як твої.

— Та не засмучуйся, ти ж у цьому не винна! — поблажливо промовила Троянда. — Просто ти вже сохнеш, тому пелюстки в тебе розколошкалися. Нічого не вдієш… Алісі зовсім, зовсім не сподобалися її слова, тож вона вирішила повернути бесіду в інший бік: — Гей, а ця квітка хоч інколи зазирає сюди?

— Авжеж! Невдовзі ти її побачиш, — пообіцяла Троянда. — Та май на увазі: вона страх яка колюча!

— А де ж у неї колючки? — здивовано кліпнула Аліса.

— На голові, звісно, — порснула Троянда. — Мені здавалося, що всі ви такі колючі. Тому я вельми здивувалася, коли побачила тебе. Ти ж бо не маєш жодного шпичака!

— Он вона йде! — заголосили Сокирки. — Чуємо її кроки! Гуп-Гуп! Тільки вона так гупає, простуючи стежиною. Згоряючи від нетерплячки, Аліса квапливо озирнулась — і побачила Чорну Королеву.

— Яка ж вона стала величенька! — мимоволі зойкнула Аліса. Коли вони вперше зустрілись у кімнаті, шахова фігурка не перевищувала трьох дюймів12, але відтоді Королева обігнала Алісу на півголови!

— Це завдяки свіжому повітрю, — зазначила Троянда. — Адже повітря в нас пречудове!

— Піду їй назустріч, — мовила Аліса. Нехай теревені з квітами були дуже цікаві, їй страшенно кортіло поспілкуватись із Королевою!

— Назустріч?! — зареготала Троянда. — Так ти ніколи не діждеш тієї зустрічі! Я би порадила тобі рухатись у зворотному напрямку. «Маячня», — подумала Аліса. Утім, виголошувати свою думку вона не стала — мовчки попростувала до Королеви, та й по всьому. Одначе та кудись зникла, а сама Аліса зновтаки опинилася коло домівки. Украй засмучена, вона відступила й роззирнулася навсібіч у пошуках Королеви. Та майоріла ген-ген на обрії, тож Аліса вирішила: либонь, варто все-таки спробувати протилежний напрямок13. На диво, це спрацювало! За мить вона стрілась із Королевою біля самого пагорба, куди так довго не могла потрапити.

— А ти тут звідкіля? — вигнула брову Королева. — І куди прямуєш? Дивися мені в очі! Й не заламуй пальці!14 30

Аліса слухняно втупилась їй у вічі й спробувала була пояснити, що збилася на манівці, проте усвідомила помилку і має намір продовжити свій шлях.

— Твiй шлях?! — набурмосилася Королева. — Не розумію, що ти хочеш цим сказати. Тут усі шляхи мої! — Утім, її обличчя враз пом’якшало, й вона лагідно додала: — Та все ж, нащо ти сюди прийшла? Допоки міркуєш над відповіддю, зроби реверанс. Безглуздо гаяти час, еге ж? Усе це було дуже дивно, проте Аліса відчула таку повагу до Королеви, що сперечатися не стала. «А що, корисна штука! — подумки відзначила вона. — Коли спізнюєшся на обід, гарненький реверанс може стати у пригоді!»

— Ну от, тепер відповідай, — наказала Королева, зиркнувши на годинник. — Тільки не забувай трiшечки ширше розтуляти вуста і повсякчас додавати «Ваша Величносте»!

— Мені кортіло подивитися садок, Ваша Величносте…

— Зрозуміло, — кивнула Королева й попестила Алісину маківку, що виявилось ані на волосину неприємно. По тому, озирнувшись, вона зазначила: — Та хіба ж це садок? Мені доводилося бачити такі сади, порівняно з якими наш виглядає занедбаною пусткою.

— А ще я збиралася зійти на вершечок пагорба, — продовжила Аліса, не насмілюючись перечити.

— Ох, дитинко, та хіба ж то пагорб? — сплеснула руками Королева. — Мені доводилося бачити такі крутосхили, порівняно з якими наш виглядає пласкою рівниною.

— Ба ні! — вигукнула Аліса так раптово, аж сама здивувалася, що їй стало духу опиратись Королеві. — Пагорб не може бути рівниною. Повна нісенітниця!

— Ет, хіба це нісенітниця? — Королева потрусила головою. — Мені доводилося чути такі нісенітниці, порівняно з якими ця сповнена сенсу незгірше за цілий тлумачний словник. Тут Аліса знову схилилась у реверансі, оскільки їй здалося, ніби Королева все-таки краплиночку образилася. Затим вони мовчки закрокували далі, допоки не дісталися вершечка пагорба. Глянувши додолу, Аліса заклякла й кілька хвилин стовбичила ні пари з уст — настільки незбагненною була країна, що розпростерлася попід її ногами. Від пагорба аж до обрію її перетинали численні стрічки струмків.

31

А навперейми їм тягнулися охайні живоплоти, завдяки чому весь простір розподілявся на однакові квадрати.

— Як на мене, Задзеркалля скидається на шахову дошку, — пробурмотіла зрештою Аліса. — От тільки фігур чомусь не видно… Утім, ондечки вони! — Вона аж підстрибнула від збудження, і серденько в неї затьохкало. — Тут грають у шахи! І весь цей світ — шаховий… Звісно, якщо це можна назвати світом…

Отже, я потрапила на величе-е-езну партію! Ой, як цікаво! Було би чудово, якби мене взяли до гри. Нехай Пішаком, тільки б узяли… Хоча, звісно, непогано би стати Королевою! Відчувши, що бовкнула зайве, Аліса затнулась і скосила очі на Королеву. Але та милостиво всміхнулась і мовила: — Ми легко можемо це влаштувати! Коли хочеш, ставай Білим Королівським Пішаком, адже Крихітка Лілі ще замала для гри. Наразі ти перебуваєш на другій лінії, а як дістанешся восьмої, здобудеш корону. Тієї-таки миті Аліса з Королевою схопились і помчали з усіх ніг. Згодом, згадуючи той день, вона не могла збагнути, як це сталося. Пам’ятала лише те, як вони шкварили, міцно побравшись за руки, і Королева гнала так, що Аліса ледь-ледь встигала за нею, тож Її Величність постійно квапила: — Хутчіше! Моторніше! Аліса відчувала, що не здатна пришвидшитись, одначе хекання не дозволяло їй зізнатись у цьому.

А ще її спантеличувало те, що дерева не бігли їм назустріч, як годиться, а постійно майоріли десь попереду. І нехай вони з Королевою летіли з надлюдською швидкістю — до клятих дерев їм було як до неба рачки. Вочевидь прочитавши її думки, Королева вигукнула знову: — Хутко! Прудко! Не базікай! Проте Алісі й на думку не спало би теревенити. Вона навіть злякалася, що ніколи в житті не здобудеться на мову, адже дихати їй було дедалі важче, а серце просто вистрибувало із грудей. Між тим Королева продовжувала вимагати: — Ну ж бо! Швидше! Ворушися! — І тягнула її за руку.

— Іще далеко? — над силу видихнула Аліса.

— Не ще, а вже! — верескнула Королева. — Проминули вже десять хвилин тому. Тож поквапся! І вони дременули так швидко, аж вітер засвистів у вухах. «От-от волосся зірве!» — схопилася за голову Аліса.

— Гей, не спи! — вкотре вигукнула Королева. — Рухай ногами! Вона смикнула Алісу щодуху, і вони полинули повітрям, не торкаючись ногами землі. Від того скаженого лету Аліса геть знесилила, коли раптом…

вони зупинились! За мить Аліса зрозуміла, що сидить на землі, не в змозі відсапатися.

— Отепер можеш перепочити, — лагідно проворкотіла Королева, притуляючи її до дерева. Аліса ошелешено роззирнулась — і мало не заплакала.

— Що це?! Невже ми так і лишилися під деревом?! Невже не зрушили з місця ні на крок?!

— Звісно, ні! — пхинькнула Королева. — А чого ти хотіла?

— У нас, — відкарбувала Аліса, переводячи дух, — якщо довго біжиш з усіх ніг, неодмінно потрапляєш куди-інде.

— Леле, яка повільна країна! — похитала головою Королева. — Тут, моя люба, треба мчати з усiх нiг, аби тільки лишитися на місці. А задля того, щоб опинитись деінде, необхідно гнати принаймні вдвічі швидше.

— Ох, та не хочу я ніде опинятися! — похнюпилась Аліса. — Мені й тут добре. Навіть дуже добре! Якби ж тільки спека і спрага не докучали…

— Ну, цьому лиху зарадити можна завиграшки… — Королева витягла з кишені невеличку скриньку. — Ось, тримай печивко! Алісі те печивко було потрібне, мов зайцеві бубон, проте вона подумала, що відмовляти неввічливо, і заповзялася жувати. Печиво виявилося страшенно сухим, тож Аліса мало не вдавилася.

— А поки ти втамовуєш спрагу, я позначу майданчик, — безтурботно мовила Королева і, видобувши з кишені стрічку з рисками, почала вимірювати на землі якісь відтинки та вбивати у ґрунт палі. — Устромлю ще дві палі й покажу тобі, куди слід іти. Хочеш іще печивка?

— Ні-ні, дякую! — палко запевнила її Аліса. — Одного цiлком достатньо!

— Сподіваюся, ти вже не хочеш пити? Аліса розгубилась, але Королева продовжила, не дожидаючи відповіді: — На третiй лінії я повторю свої вказівки, щоби ти їх не забула. На четвертiй — попрощаюся з тобою. А на п’ятiй залишу тебе. Нарешті вона завершила свою справу й повернулася до дерева. Аліса зацікавлено витріщилася на неї. Не зважаючи на це, Королева повільно рушила вздовж паль, проте коло другої зупинилася, повернулась і мовила: — Напевно, ти знаєш, що Пішак спершу мусить перестрибнути клітинку. Отож третю клітинку ти промайнеш стрiлою — себто потягом — і миттєво опинишся на четвертій. Там тобі зустрінуться Зирк і Глип. А як проминеш

36

п’яту клітинку, залиту повінню, побачиш Хитуна-Бовтуна. Він мешкає на шостій клітинці… Гей, ти мовчиш?

— А хіба… я маю… щось казати? — затинаючись, пролопотіла Аліса.

— Ти мала би подякувати мені за докладне пояснення, — докорила Королева. — Ну, припустімо, ти так і зробила. Отже, сьома клітинка вщент поросла лісом, проте хвилюватися не слід: один із Лицарів на Коні радо проведе тебе хащами. А на восьмій я зустріну тебе як Королеву і влаштую врочистий бенкет! Аліса зіпнулася на ноги, зробила реверанс і знов опустилася на землю. А Королева між тим зупинилася біля наступної палі й порадила: — Крокуючи, намагайся розводити носаки. Якщо не знатимеш, що казати, говори французькою. І пам’ятай, хто ти така! Цього разу вона не дожидала, поки Аліса зробить реверанс, а зразу помчала до четвертої палі. Озирнувшись, вигукнула: — Бувай здорова! — І гайнула до останньої, п’ятої. Не встигла Аліса й оком кліпнути, як Королева зникла, немов розтанула в повітрі. Чи то гулькнула в ліс. Адже вона так стрiмко бігала! Покліпавши, Аліса зітхнула й заходилася розмірковувати про те, що тепер вона Пішак, тож невдовзі має ходити.

Розділ 3

ередусім, звісно, слід було добряче дослідити країну, якою їй належало мандрувати. «Гм, згадаємо урок географії, — подумала Аліса, зводячись навшпиньки, щоби сягнути зором якнайдалі. — Найбільші ріки? Жодної. Найвищі гори? Та вона тут усього одна, і я на ній стою. Яка в неї назва? Здається, ніяка. Найвизначніші міста?.. Ой, а хто це там? Рояться роєм, наче бджоли… От тільки бджіл із такої відстані я би не побачила…» Вона задивилася на дивних створінь, котрі кружляли понад квітами, тицяючись у них своїми хоботками.

— Правдиві бджоли, — пробурмотіла Аліса. Хоча то були ніякі не бджоли. Та й навряд чи слонів можна сплутати із бджолами. А майоріли довкола квітів саме слони! Щойно Аліса це зрозуміла — в неї перехопило дух.

— Ого, якими здоровезними мають бути оті квіти! — вигукнула вона. — Наче хата, тільки без стріхи й на стеблині. А скільки в них меду! Очманіти! Треба роздивитися ближче. Ба ні, ліпше зачекати… Аліса вже була рушила схилом додолу, аж раптом завагалася. Чесно кажучи, їй було лячно. Тож вона почала виправдовувати себе: — Передусім треба знайти дебелий дубок, щоби відбиватися від слонів. От сміху буде, коли вдома мене запитають, чи приємна видалася мандрівка, а я відповім: авжеж, мандрівочка чудова, тільки… — Вона потрусила головою (звичка, що поробиш). — Тільки спека, порохнява і слони докучали! Ні, піду, мабуть, в інший бік. А до слонів іще встигну. Адже наразі мені конче необхідно потрапити на третю лінію!

38

Отож, промовивши це, вона збігла пагорбом і перестрибнула перший із шести струмків15.

— Ваші квитки! — зажадав Контролер, пхаючи голову у віконце. Усі негайно повитягали квитки завбільшки як самі пасажири, через що вагон ураз став дуже тісним і темним.

— Гм… — Контролер сердито зиркнув на Алісу. — А де твій квиток, дитинко? Тієї-таки миті пасажири одностайно загорлали («Буцімто приспів у пісні», — промайнуло в Алісиній голові): — Не затримуй його, дитинко! Знаєш, скільки коштує його час? Тисячу фунтів за хвилину!

— На жаль, у мене немає квитка, — пролопотіла Аліса. — Там, де я сідала на потяг, не знайшлося каси…

— Там не знайшлося місця для каси! — підхопив обурений хор. — Знаєш, скільки там коштує земля? Тисячу фунтів за дюйм!

— Не виправдовуйся, дитинко, — суворо мовив Контролер. — Слід було придбати квиток у машиніста. І знову залунав пасажирський хор: — У людини, що кермує потягом! Знаєш, скільки коштує пара цього потяга? Тисячу фунтів за одненьке коло! «Краще промовчати», — вирішила Аліса. На диво, ані пасажири, ані Контролер не озвалися до неї — проте… вони хором подумали (сподіваюся, ти розумієш, що таке «думати хором», бо я, правду кажучи, не надто…): «Краще помовч! Знаєш, скільки коштує розмова? Тисячу фунтів за слово!» «Лишенько, ота тисяча фунтів насниться мені в нічному жахітті!» — подумки поскаржилася бідолашна Аліса.

39

Допоки пасажири обмінювалися думками, Контролер уважно розглядав Алісу: спершу в телескоп, затим у мікроскоп, а насамкінець у театральний бінокль. Це дозволило йому дійти деяких висновків: — Ти взагалі їдеш не в той бік! По тому він зачинив вікно й пішов собі геть. А пан, що сидів навпроти Аліси (на ньому було вбрання з білого паперу), скрушно зітхнув: — Така маленька дівчинка мусить знати, куди прямує, навіть якщо не пам’ятає власного імені. Пана в білому підтримав сусід — Цап. Заплющивши очі, він гучно промекав: — Вона мусить знати, як дістатися каси, навіть якщо не вміє читати! Далі озвався вже Цапів сусід — Жук (ге, то був дійсно химерний вагон, напхом напханий дивними пасажирами, яким належало говорити виключно почергово): — Доведеться відіслати її назад укупі з валізами! Аліса не бачила, хто сидить поза Жуком, — почула тільки хрипкий голос: — Нехай пересяде на інший… — Голос закахикав, а тоді замовк.

40

«Може, в нього грип?» — припустила Аліса. Тієї-таки миті тоненький голосок прошепотів їй у вухо: — Із цього вийшов би незлий жарт: як хрип — то грип. Абощо… А в дальньому куточку вагона хтось лагідно проспівав: — На ній треба написати: «Обережно! Тендітна дівчинка!» Тим часом решта голосів продовжували репетувати («Леле, скільки ж їх тут!» — жахнулась Аліса): — Слід надіслати її поштою! Приліпити праворуч марку й відіслати!

— Ні, краще телеграфом!

— Хай веде потяг самотужки! Проте панок у білому папері схилився до Аліси й прошепотів: — Не слухай їх, дитинко! Раджу тобі на кожній зупинці купувати зворотного квитка.

— А дзуськи! — вигукнула Аліса, геть утративши терпець. — Не потрібен мені ваш потяг! До лісу хочу! У хащі!

— Із цього також вийшов би незлий жарт, — прожебонів у неї над вухом тоненький голосок. — Залізь у хащi — влетиш до пащi. Ну, абощо…

— Ох, та облиште мене врешті-решт! — залементувала Аліса, роззираючись і намагаючись уторопати, хто ж це балакає з нею тоненьким голоском. — Вам усе жартики, еге ж? То жартуйте, будь ласка, без мене! У відповідь тоненький голосок тужливо зітхнув. Либонь, він почувався страшенно нещасним. «Треба його втішити, — вирішила Аліса. — Одначе дивно якось він зітхає… Не по-людськи...» Річ у тім, що зітхання було занадто легеньким. Алісі нізащо не вдалось би його розчути, якби воно не пролунало просто в її вусі! Через це всередині вуха стало дуже-дуже лоскотно, тому вона вмить забула про тугу свого невидимого співрозмовника.

— Я знаю, що ти мені друг, — продовжив голосок. — Старий друг… Вірний друг… Ти не образиш мене, попри те що я комаха…

— Яка ще комаха? — занепокоїлась Аліса. Насправді їй невимовно кортіло дізнатися, чи кусається її співрозмовник, а чи ні. Проте поставити таке запитання було би, звісно, вкрай неввічливо.

— Невже ти не здогадала… — почав був голосок, аж раптом його перекрив пронизливий посвист потяга. Аліса й усі решта збентежено зіпнулися на рівні ноги.

41

— Гей, нічого страшного! — вигукнула Коняка, виткнувшись із вікна. — Це лише струмок, який слід перестрибнути. Пасажири миттєво вгамувались, однак Алісу анітрохи не втішила звістка про те, що потяги тут стрибають. «Зате я негайно потраплю на четвертий ряд, — заспокоїла себе вона. — А це вже щось!» Утім, варто було їй про це подумати, як потяг шугнув у повітря. Перелякана до гикавки, Аліса вчепилась у перший-ліпший предмет, котрий потрапив їй попід руку. То була Цапова борода.

Уже наступної миті борода розчинилась у повітрі. Що ж до Аліси, то вона опинилася біля дерева, а понад її головою, на гілці, влаштувався Комар (атож, саме він і був її невидимим співрозмовником!). Величезний Комар… Який завзято обдимав Алісу крилами! «Овва, таж він завбільшки з гуску!» — зачудувалась Аліса. Їй не було лячно, анітрохи! Бо чого лякатися, коли вже потеревенили про те про се…

— Отже, тобі не всі комахи до вподоби? — любенько продовжив Комар.

— Я полюбляю тих, хто вміє говорити, — відказала Аліса. — У нас комахи не розмовляють.

— А яким комашкам ти радієш? — поцікавився Комар.

— Я нікому не радію, оскільки побоююся комашок, — зізналась Аліса. — Тим паче великих. Зараз пригадаю, як їх звуть…

— О, звісно, вони ж відгукуються, коли їх звуть, — безтурботно зауважив Комар.

— Ні… Здається, не відгукуються.

— То нащо ж їх звати, га?

— Їм від того ні знобить ні гріє, а нам усе-таки треба. Бо як розмовляти про безіменні речі?

— Це все марнота, — авторитетно заявив Комар. — Занурившись у хащі, ти зрозумієш, що там немає жодного імені чи назви. Утім, ми гаємо час. То які у вас комахи?

— Приміром, є в нас Цвіркун, — почала Аліса, загнувши один палець.

42

43

— У-у-у… — пропищав Комар, киваючи. — Поглянь на отой кущ. Там сидить… Знаєш хто? Цвіркущ! Він обожнює перестрибувати з гілки на гілку, а його тіло суцільно дерев’яне!

— А чим він харчується? — поцікавилась Аліса.

— Стружкою та живицею, — відповів Комар. — А хто у вас іще є? Аліса влипла очима у Цвіркуща. Він був таким яскравим та лискучим, ніби його щойно пофарбували!

— Ну-у, є в нас Коники, — пригадала Аліса.

— А зазирни поміж віття цього дерева… — Комар хитнув хоботком. — Бач, там ховаються Різдвоники! Замість тулуба у них дзвоники, а голівка палахкотить, наче свічка.

— Овва! Цікавенько, де вони мешкають і чим живляться?..

— Вони обожнюють ласувати маком і часником, а гніздечка звивають у макітрі з кутею.

— О, а он там Бабка! — Аліса зіпнулася на ноги, щоби краще роздивитися химерну комашку з булькатими очима. — Вона кружляє довкола Різдвоників, наче хоче до них у кутю…

— Е, радше у борщ! Як-то кажуть: назвався Бульбабкою — лізь у борщ. Недарма в неї голова з картоплі, тіло та хвіст із бурячка, а крила з бурячкового бадилля.

— Ой, а раптом увесь борщ з’їдять? — засумнівалась Аліса.

— Тоді, гадаю, Бульбабка вріже дуба, — знизав крилами Комар.

— Невже таке часто трапляється?

— Повсякчас. Аліса похнюпилася, натомість Комар безтурботно спурхнув і затріпотів крильцями. Утім, зрештою він усе-таки вгамувався і, всівшись на гілку, пропищав: — Гей, чи ти, бува, не бажаєш загубити власне ім’я?

— Ні! — перелякалась Аліса. — Аніскілечки!

— Дарма, — недбало продзижчав Комар. — Адже це так зручно! Лишень уяви собі: повертаєшся ти додому, а ніхто не знає твого імені. Гувернантка вже, бува, починає: «Ходіть-но сюди…» — бо хоче, звісно, покликати тебе на урок, та зась! До кого звертатися? Хто зна… А якщо гукають не тебе, можна зі спокійною душею бити байдики.

44

— Не допоможе, — махнула рукою Аліса. — Навіть забувши моє ім’я, вона скаже: «Послухайте, любонько!»

— Таж ти не Любонька, — перервав її Комар. — Тому не мусиш слухатися. Дотепний жарт, еге ж? Шкода, що не ти його вигадала…

— Чому ви постійно пропонуєте менi свої жарти? — обурилась Аліса. — Цей, приміром, вам зовсім не вдався! Комар скрушно зітхнув, і його щоками покотилися рясні сльози.

— Не варто жартувати, якщо це вас так засмучує, — співчутливо порадила Аліса. У відповідь вона почула ще одне тужливе зітхання, та вже за мить, здійнявши очі, нікого не побачила. Горопашний Комар пішов за вітром — навіяв, либонь, власним важким подихом. Від довгого сидіння Алісу взяли дрижаки, тож вона підвелась і потюпала світ за очі. Тобто вперед. Невдовзі їй відкрилася галявина, за якою височів ліс. Він виглядав значно похмурішим за той гайок, звідки вона вийшла, тому їй стало трiшечки лячно. Одначе, поміркувавши, Аліса вирішила продовжити свій шлях.

— Який сенс повертатися? Іншого шляху на восьмий ряд просто не існує! — бурмотіла вона. — Вочевидь, це ті самі хащі, де немає жодного імені й жодної назви. Цікаво, невже я також загублю там своє ім’я? Не хочу, не хочу! Варто лишитися без наймення, як тобі негайно знайдуть інше, напевно жахливе! Тож ти приречена будеш до скону розшукувати того, хто підібрав твоє справжнє ім’я. Чудасія, та й годі! Як його знайти, га? Хіба що дати оголошення в газету на кшталт тих, котрі присвячені 45

розшуку собак: «Загубилось ім’я на прiзвисько…» — далі, звісно, порожнє місце, а тоді: «Прикмета — мiдний ошийник». А ще можна блукати вулицями і кликати навмання: «Алісо!» Раптом хтось озветься? Утім, навряд… Нема дурнів! Отак, розмовляючи сама із собою, вона й дісталася лісу. Хащі зустріли її зимним мороком. «Принаймні, — подумки зазначила Аліса, — мені не завадить трохи остудитись у цьому… як його? Ну, як він називається?! — На диво, їй ніяк не вдавалося пригадати потрібне слово. — Коли ховаєшся під… Ох, як же їх? Під… Оцими… — Вона помацала стовбур найближчого дерева. — Цікаво, як вони називаються? Може, ніяк? Авжеж, ніяк не називаються!» Кілька хвилин вона просто стояла й думу думала, аж раптом похопилась: — Отже, все-таки це сталося! Хто ж я тепер? Мені конче слід пригадати! Аліса відчайдушно заповзялася крутити мізками, але все було дарма. Попри запеклі намагання пригадати ім’я ніяк не вдавалося. Утім, зрештою вона намацала крихітний гачечок: — Мені здається, там є Л… Авжеж, воно починається з Л!16 Щойно вона це промовила, із-за дерева вигулькнуло Оленятко. Здійнявши на Алісу великі сумні очі, воно зупинилося перед нею, проте анітрішечки не злякалось.

— Бирь-бирь! — покликала Аліса, простягаючи руку, щоби попестити маля. Воно відсахнулось, але не втекло, а знову зупинилось і втупилося в неї.

— Як тебе звати? — спитало Оленятко м’яким, ніжним голосом. «Якби знаття…» — поскаржилась Аліса подумки, а тоді виголосила: — Наразі ніяк, гадаю…

— Спробуй-но пригадати, — заохотило Оленятко. — Негоже блукати без імені… Аліса слухняно спробувала — і вкотре зазнала невдачі.

— А вас як звати? — несміливо озвалася вона. — Може, ваше ім’я стане мені у пригоді?..

— Ходімо куди-інде, — попрохало Оленятко. — Тут я нічого не згадаю. Аліса обійняла пухнасту шию Оленяти, і вони вкупі попрямували лісом. Невдовзі на їхньому шляху трапилася мальовнича галявинка, і, щойно вони ступили на неї, Оленя високо підскочило, скинувши Алісину руку.

— Я Олень! А ти, моя дорогенька, — людська дитина!

47

Аж раптом у погляді тваринки промайнуло занепокоєння, і вона дременула геть. Аліса дивилась услід Оленяті, допоки воно не зникло у хащах, і в очах у неї бриніли сльози. Варто було знайти у цих краях доброго друга, як він утік, кинувши її напризволяще!

— Ну от, — зітхнула вона. — Зате мені відоме тепер моє ім’я. А це вже непогано! Аліса… Аліса… Ніколи не забуду! Ге, треба роздивитися вказівники… Куди мені йти?.. Хай там як, а вибору в неї не було, адже лісом бігла одна-єдина стежинка й обидві стрілки вказували на неї.

— На розгалуженні й вирішу, — пробурмотіла Аліса. — Коли стежки розійдуться, вказівникам доведеться розвернутися в різні боки. Та не так сталося, як гадалося! Аліса проминула безліч розгалужень, одначе стрілки незмінно дивилися в один бік. На першій було зазначено:

ТАМ ЖИВЕ ЗИРК А на другій:

ТАМ ЖИВЕ ГЛИП — Виходить, що вони мешкають гуртом, — виснувала Аліса. — І чому я раніше не допетрала? Утім, гостювати в них ніхто не збирається. Мені треба лише заскочити на хвильку, поздоровкатись і запитати, як вийти з лісу. Адже дістатися восьмого ряду я маю ще до смерку! Вона йшла собі й ішла, аж раптом стежина круто звернула і на ній з’явилися двійко панків — товстих, наче лантухи, набиті ватою. Вони вигулькнули так несподівано, що Аліса здригнулась і стала як стій. Утім, уже за мить вона полегшено видихнула, збагнувши, що то зовсім не лантухи. Бо насправді з-поза лип виступили…17

Розділ 4

они стовбичили під деревом, побравшись за плечі, й Аліса миттєво зметикувала, хто з них хто. Адже в одного на комірці було гаптування «ИРК», а в іншого — «ЛИП».

— Либонь, «З» і «Г» ховаються десь іззаду, — пробубоніла Аліса. Гладуни немов закам’яніли, тож Аліса вже була засумнівалася, чи вони взагалі живі. Вона навіть зважилася зазирнути їм за спини, щоби пошукати оті загублені «З» і «Г», коли раптом «ИРК» бовкнув: — Якщо гадаєш, ніби ми воскові, викладай грошики. За перегляд воскових експонатів належить платити! Так заведено. І не сперечайся!

— Чи навспак, як пом’якшає їжак, — озвався інший, позначений «ЛИП». — Коли вважаєш нас живими, побазікай із нами.

— Будь ласочка, пробачте! — щиросердно мовила Аліса. — Я й на думці не мала вас ображати!

Ураз вона затнулась: усі слова немов заплуталися в нав’язливій пісеньці, яку завела в її голові невидима шарманка. Аліса ледь утрималася від того, щоби заспівати на повний голос. За барки Глипа Зирк схопив — Хтів боки полатати. Бо балабона Глип побив, Ще й викинув із хати. Аж тут, страшний, неначе смерть, Шугає крук із хмари. Летять герої шкереберть — Злякались бо почвари.

— Я знаю, про що ти думаєш, — заявив Зирк. — Та це не так! У жодному разі!

— Так чи сяк або навспак, як пом’якшає їжак, — підхопив Глип. — Якби це було так, то не було би сяк, а коли не сяк, то напевно так, та оскільки це не так — це таки сяк. Отака кумедна логіка!

— Я думала про те, як мені вибратись із цього лісу, — чемно пояснила Аліса. — Бо вже сутеніє, а блукати в темряві ох як не хочеться. Тож, коли можете, допоможіть мені! Будь ласочка! Одначе «лантухи» лиш хитро глипнули один на одного. «Викапані школярі-бешкетники, — зазначила Аліса. — Вишикувалися й очікують, поки вчитель їх порахує…» І, не стримавшись, вона тицьнула пальцем у Зиркове черевце: — Перший!

— Аж ніяк! — миттєво відгукнувся Зирк і тут-таки стулив рота, та й так гучно, аж зуби клацнули.

— Другий! — продовжила Аліса, тицьнувши пальцем у Глипа.

— Так чи сяк, чи то навспак! — випалив той. Утім, на щось інше Аліса й не сподівалася.

— Ге, не з того почала! — Зирк задерикувато випнув підборіддя. — Вітаючись, слід передусім поздоровкатись і поручкатися. Не встигла Аліса бодай слова мовити, як обоє братів, не розтискаючи обіймів, простягнули їй по одній руці. Це геть спантеличило її: що робити? Потиснути руку сперш одному, а затим другому? А раптом другий образиться?.. Отож, поміркувавши, Аліса вирішила подати їм обидві руки водночас. Либонь, братам ця ідея сподобалася, бо вже наступної миті вони 50

закружляли гостю у скаженому танку. На диво, танок вийшов таким легким і невимушеним, що Аліса навіть не здивувалася, почувши музику. Мелодія лунала згори — ймовірно, з дерев, попід якими гопала трійця, — але зрозуміти, хто саме грає, було складно. Та невдовзі Аліса здогадалася, що то дуби шкварять по падубах, наче смички по струнах. (Згодом Аліса розповідала старшій сестрі: — Найкумеднішим було те, що мимохіть я затягнула пісню: «Гей-га! Уха-ха! Всi танцюють гопака!» Не пам’ятаю, коли в мене вихопились оті слова, але гадаю, що співала я довгенько!) Хай там як, а невдовзі пузані захекались і зупинились, і водночас ущухла музика.

— Чотири кола — цілком достатньо для одного танка, — промовив, відсапуючись, вайлуватий Зирк. Розтиснувши пальці, брати мовчки витріщилися на Алісу. Утім, вона й гадки не мала, як почати бесіду з тими, з ким тільки-но танцювала, тому на галявині запала ніякова тиша. «Гадаю, бовкнути “Здоровенькі були!” якось недоречно. Адже здоровкатись уже запізно», — подумала Аліса, а тоді виголосила: — Сподіваюся, ви не дуже заморились?

— Анітрішечки! — рапортував Зирк. — Красно дякуємо за турботу!

— Безмежно дякуємо! — погодився Глип. — А ти полюбляєш вірші?

— Е-е… Т-так, деякi, — затинаючись, відповіла Аліса. — Та чи не підкажете ви мені, як вийти з лісу?

— Що їй прочитати? — Глип глипнув на Зирка, пропустивши повз вуха запитання гості.

— «Моржа i Теслю». Це найдовший вірш, — порадив Зирк і знову міцно обійняв брата. Той вирішив не марнувати часу й негайно розпочав: Над морем сонечко святе…

Аліса зважилася ввічливо перервати його: — Перепрошую, та якщо цей вірш надто довгий, спершу скажіть, будь ласочка, якою дорогою… Одначе Глип і вусом не повів. Лагідно всміхнувшись, він удруге взявся декламувати: 51

Над морем сонечко святе Висіло, як таріль. Проміння тепле, золоте Гойдало серед хвиль… Та глупа ніч була, проте, — Густа, немов кисіль. Сердитий місяць рогом став, Буркоче з-поза хмар: «Спокійно б у колисці спав, Та сонце — як ліхтар! Вночі на холод я чекав, А тут — суцільний жар!» Лежав сухий-сухий пісок У мокрій в хлющ воді. Ти не побачив би зірок: Їх не було тоді! І не почув би спів пташок: Їх не було в гнізді. Лиш Тесля18 тюпав бережком, І Морж із ним блукав. «По горло ситий я піском! — Невпинно він ридав. — Ну хто, скажіть, одним ривком Сміття б оце прибрав?!» «Сімох служниць мерщій поклич, — Завзятий Морж гарчить. — Нехай метуть і день і ніч! Хай пляж увесь блищить!» А Тесля схлипує: «Ні гич! Ніхто це не здійснить!» Аж раптом Морж махнув хвостом: «Гей, Устриці! До нас! Погомонімо всі гуртом, Бо вже спочити час! Побравшись парами, ладком, Станцюймо з вами вальс».

Мовчала Устриця стара, Схилилась голова. Ну нащо їй подібна гра? Вона вже ледь жива! Правдива устрична мара, Що в ліжку снить дива… Чотири юнки, навпаки, Жадали тих пригод. Тож, повзувавши чобітки З нових журналів мод, Гайнули з моря навтьоки… Без ніг пішли із вод! І решта Устриць молодих Сукенці враз вдягли, І всі — від тонких до товстих — У мандри попливли. На хвилях пінистих, крутих До скелі прибули. Повів їх Тесля ген за вал, Півночі десь блукав… Нарешті зроблено привал В долині серед трав. «Шикуйтесь, Устриці, учвал! В шерегу!» — Морж казав. «Мовчати вже не маю сил, — Розмову він повів, — Про чобіт, човен без вітрил, Капусту й королів19. І чом кролі не мають крил, Кипить вода морів?»

Благають Устриці: «Стривай! Ми стомлені, як пси! Важкеньке черевце — гай-гай! Тож вальсу не проси!» А Тесля мовить: «То нехай, Не вішайте носи!»

Тим часом Морж покраяв хліб І зілля покришив, Плавцями щедро сир загріб, Лимонів начавив. «Бучний бенкет на кілька діб Я вам усім зробив!» «Невже для вас ми лиш харчі?! Хіба лише затим Ви здійняли нас уночі Із затишних глибин?!» — Сичали, мов нічні сичі, Прибулі на загин.

«Знущання — це для нас ганьба! — Скривився Морж на мить. — Ми їх принадили, та ба! За стіл їм не кортить!» А Тесля пхинькнув: «От журба! З лимоном аж шкварчить!»

На небо глянув Морж — зітхнув: «Так гарно — хоч малюй!» А Тесля мовив: «Ти заснув? Гей, Устриці пильнуй! — І гострий ніж в руках зблиснув: — Відкрай шматок і жуй!»

В Моржа сльоза бринить в очах, І схлипи груди рвуть: «Ви подолали довгий шлях! Ви гарні всі… Мабуть…» І вже на зморщених щоках Рясні струмки течуть. А Тесля мружиться, мов кіт: «Чарівна ніч у нас! То Устрицям у рідний світ Вертатися вже час?..» Утім, не чути стук чобіт — Бо з’їли Устриць враз20.

— Морж мені трішечки симпатичніший за Теслю, — виснувала Аліса. — Йому хоч на дрiбочку шкода бідолашних Устриць!

— Проте нам’яв він більше, — зауважив Зирк. — Ковтаючи сльози, Морж затуляв писок носовичком, тому Тесля не мав змоги порахувати, скільки Устриць він потрощив. Не мав, та й по всьому! І навспак, як пом’якшає їжак!

— Леле, який жаднюга! — зойкнула Аліса. — Тоді мені радше Тесля до вподоби. Принаймні, він з’їв менше за Моржа.

— Пхе! Та йому просто не перепало більше, — пояснив Зирк. Знічена, Аліса пробурмотіла: 54

— Ну, тоді вони два чоботи пара! Раптом вона припнула язика й нашорошила вуха: неподалік хтось гучно пихкав, наче здоровезний потяг. «А раптом це дикий звір?» — похолола від жаху Аліса, і голос її затремтів: — Тут водяться тигри та леви?

— То всього-на-всього Чорний Король! — порснув Зирк. — Чуєш, як хропака дає?

— Гайда дивитися на нього! — заголосили пузані й потягнули Алісу за руки до Короля, котрий посопував у кущах.

— Хоч iкону малюй, — замилувано зітхнув Зирк. Алісі складно було з ним погодитися. Король розлігся під кущем, убраний у старий брудний халат і червоний нічний ковпак, а від його хропаків у лісі почався правдивий землетрус.

— Так можна й голову відхропіти, — зауважив Глип.

— Ох, а раптом він застудиться? — заметушилася турботлива Аліса. — Адже лежить він просто на вологій траві!

— У нього там сни, — загадково підморгнув Зирк. — Як гадаєш, хто йому сниться?

— Гадки не маю, — знизала плечима Аліса. — Крім нього, ніхто цього нам не скаже.

— Ти, ти йому снишся! — Зирк радісно заплескав у долоньки. — Якби він снив не тебе, то де б ти зараз була, от цікаво?

— Звісно, там, де я є, — вигнула брову Аліса.

— А зась! — закопилив губу Глип. — Тебе тоді взагалі ніде б не було. Бо ти лише його сон!21 — Якщо цей ось Король знагла прокинеться, — покивав Зирк, — ти миттю — ф’ю! — згаснеш, як свічечка!

— Що за маячня?! — обурилась Аліса. — Чому це я маю згасати?! І взагалі. Коли я — тільки сон, то хто ж тоді ви, га?

— Те саме, — мовив Зирк.

— Саме, саме! — завзято підтвердив Глип. Він так голосно вигукнув ці слова, що Аліса аж підскочила.

— Ш-ш-ш… — прошепотіла вона. — Не репетуйте, бо розбудите його.

— А тобi який клопіт? — скоса зиркнув Зирк. — Ти ж не справжня! Ти — лише його сновидіння!

— Ба ні, справжня! — спересердя вигукнула Аліса, вмиваючись слізьми. — Справжнісінька!

— Ге, так діла не буде, — зауважив Глип. — За чим тут плакати?

— Була б я несправжня — не плакала би, — пробубоніла Аліса, розтираючи очі кулаками. Усе це здавалося страшенною нісенітницею…

— Сподіваюся, ти не вважаєш оті свої сльози справжнiми? — пхинькнув Зирк. «Я знаю, що все це дурниці, — заспокоїла себе Аліса і спробувала набути якомога веселішого вигляду. — Безглуздо ридати ридма через якусь дурню».

— Хай там як, а мені треба якомога хутчіше вибратись із лісу, — мовила вона. — Темрява насувається ну просто-таки єгипетська! Як гадаєте, може, дощ упаде? Зирк миттєво розгорнув неозору парасольку, сховав під неї себе і свого брата — і лиш по тому спрямував погляд на небо.

— Жодного дощу, — впевнено заявив він. — Принаймні тут. Ніколи!

— А зовнi?

— Нехай собі періщить, якщо забажає. Ми не проти! Навіть коли й не так і не сяк, а навспак.

56

— Тільки про себе і дбають! — тупнула ногою Аліса й уже була зібралася з ними попрощатися, аж раптом Зирк вигулькнув із-під парасоля і схопив її за руку.

— Бачила?! Йому аж дух забило від гніву й очі пожовкли, а палець тицьнув на якусь барвисту штукенцію, що валялася коло дерева, і затремтів.

— Тю, ти що, тарахкала злякався? — порснула Аліса. А тоді додала, щоб украй не перепудити горопашного Зирка: — Це ж лише тарахкало, а не тарантул! Стареньке, негодяще брязкальце.

— Лишенько-о-о! — залементував Зирк, заламуючи пухкі руки. — Авжеж, негодяще! Він люто зиркнув на Глипа, а той гепнувся на землю й гулькнув під парасолю.

— Не варто сваритися через старенький балабон, — примирливо всміхнулась Аліса, поклавши руку на Зиркове плече.

— І нічого він не старий! — ще дужче розпалився Зирк. — Він зовсiм новесенький! Я тільки вчора його купив! Мій гарнюня… Мій манюня… Мій БАЛАБОНЧИК! І він вибухнув потоками рясних сліз. Тим часом Глип силкувався сховатись у парасольку, згорнувши її разом із собою. Це виглядало так химерно, що на мить Аліса геть забула про скривдженого Зирка. Утім, попри всі Глипові зусилля, парасолька рішуче не бажала згортатися. Тож урешті-решт сіромаха геть заплутався і покотився сторчголов, аж поки парасоль сам не вирішив спинитись. Переляканий Глип не подужав звестись і закляк на місці, вирячивши баньки й хапаючи ротом повітря. «Викапана риба!» — подумала Аліса.

— Гей, понаминаймо боки? — навдивовижу спокійно запропонував Зирк.

— Гаразд, — похмуро глипнув на нього Глип, виборсуючись із парасоля. — Тільки нехай вона допоможе нам файно вдягтися. Побравшись за руки, пузані любенько потюпали у глиб хащів, а за мить повернулися з цілою купою всякого мотлоху. Купу складали диванні подушки й килимки, ковдри і скатертини, кришки каструль і совки для вугілля…

— Агов, ти вмієш зав’язувати і заколювати? — поцікавився Зирк в Аліси. — Бо нам конче необхідно все це надягти і припасувати.

57

Згодом Аліса розповідала, що в житті не бачила такої метушні. Як оті двійко морочилися! Скільки всього чіпляли на себе! А їй же треба було якось заколювати їм усе це, ще й зав’язувати!.. «Невдовзі вони перетворяться на живі торби, напхом напхані старим мотлохом!» — міркувала Аліса, прилаштовуючи диванну подушку на Глипову шию. А він тим часом буркотів: — Ти її міцніше прив’язуй, щоб ненароком не відітнула мені голову… Бо найстрашніша втрата у бою — це втрата голови. Він кумедно насупив брови, й Аліса порснула, але тут-таки кахикнула, намагаючись приховати сміх. Їй геть не хотілося ображати пузаня.

— Я дуже блідий? — стурбовано запитав Зирк, підступивши до Аліси й тицьнувши пальцем у власну маківку: мовляв, припасуй мені шолома. (Щоправда, його «шолом» радше скидався на пательню.)

— Ну… трішечки блiденький, — обережно відказала Аліса.

— Загалом я страшенно хоробрий та відчайдушний, — зазначив Зирк майже пошепки. — Проте сьогодні мені зле. Голівонька болить! Утім, Глип розчув його слова і заверещав: — А в мене зуб болить! Мені гірше, ніж тобі!

— Тоді вам не слід сьогодні виходити на ґерць, — зауважила Аліса, ледве приховуючи радість. Адже понад усе їй кортіло помирити братів!

— Злегка почубитись нам усе-таки доведеться, — вперся рогом Зирк. — Одначе я не наполягаю на тривалому ґерці. Котра зараз година? Глип блимнув оком на свій годинник і виголосив: — Пів на п’яту.

— Отже, погуляємо на кулачки до шостої, а тоді гайда обідати, — розпорядився Зирк.

— Гаразд, — тяжко зітхнув Глип. — Узгоджено! А вона нехай дивиться. — Він кивнув на Алісу й додав, звертаючись уже до неї: — Дивись мені, не підходь надто близько! З опалу я можу розтрощити все, що трапиться мені під гарячу руку.

— А я — все, що трапиться під гарячу ногу! — зарепетував Зирк. Аліса аж за живіт схопилася: — Уявляю, як потерпають від ваших ґерців навколишні дерева! Зирк роззирнувся, самовдоволено посміхаючись, і пообіцяв: — Допоки скінчиться січа, тут не залишиться жодного дерева! Жодного в усьому лісі!

58

— І все через якесь нікчемне брязкальце? — докорила Аліса, без надії сподіваючись, що пузані отямляться.

— Та я би так не переймався, — скривився Зирк, — якби воно не було новісіньке! «Хоч би вже прилетів отой страхітливий крук», — подумки заблагала Аліса.

— От халепа! — раптом скривився Зирк. — Виявляється, в нас лиш одна шпага! Утім… — Він буцнув Глипові парасольку. — Ти можеш битися парасолем. Він незгірший за шпагу… Ох, лишенько, треба поквапитися! Бо зараз стане так чорно, хоч в око стрель.

— Ба навіть чорніше, — зголосився Глип. І як наврочили! Тієї-таки миті ліс огорнула непроглядна темрява.

— Ото хмара! — вигукнула Аліса, впевнена, що насувається громовиця. — Як стрімко вона наближається! Леле, здається, в неї є крила!!!

— Це крук! — пронизливо заверещав Зирк і вкупі з братом дременув навтьоки. За мить вони зникли з очей, а Аліса пірнула в хащі й сховалася за крислатим деревом. «Тут йому мене не дістати, — подумала вона. — Він такий здоровезний, що не проштовхнеться поміж дерев. А крилами як вимахує — страх та й годі! А вітру нагнав! Справжній буревій! Он навіть шалик у когось вітром зірвало… Летить собі сам-самісінький…»

Розділ 5

ліса впіймала шалик і пошукала очима, кому б його віддати. Аж раптом із хащ випурхнула Біла Королева22 і полетіла лісом, наче пташка з розкиненими крилами. Аліса без вагань ступила крок їй назустріч.

— Як добре, що я вас зустріла! — вигукнула вона, накидаючи шалик Королеві на плечі. Та кліпнула на неї безтямно, проте не зупинилась. Навпаки, вшкварила щодуху, невиразно бурмочучи під ніс щось на кшталт: — Дощики-горщики, дощики-горщики… Це наштовхнуло Алісу на думку, що треба брати справу до своїх рук, бо інакше діла не буде. Королева промчить повз неї, та й по всьому. Отож, майже заступивши Королеві дорогу, вона поцікавилася: — Як настрій, Ваша Величносте?

— Кепсько, — насупилась Королева. — Кепсько, що ти називаєш оце строєм. Хіба шалик — то цілий стрій?! Розпочинати розмову суперечкою було не надто вдалою ідеєю, тому Аліса широко всміхнулась і чемно запитала: — Будь ласка, Ваша Величносте, поясніть, що й до чого і чому у вас такий кепський настрій?

— Ох, я така втомлена! — застогнала горопашна Королева. — Мені довелося змарнувати на цей стрій понад дві години!

«Було би значно ліпше, якби про її гардероб дбав хтось інший, — зазначила Аліса. — Бо вигляд у неї геть не королівський! Усе перехняблене, перекручене, висмикнуте, та ще й тримається на самих булавках. Який тут може бути настрій?»

— Дозвольте поправити вам шалик, — мовила вона. — Він сповз і майже волочиться по землі…

— Не втямлю, що з ним таке, — сумовито зітхнула Королева. — Либонь, він сьогодні не в гуморі. Я його з усіх сил намагалася розважити: і так приколола, і сяк приколола, — а він носом крутить!

— Нiчого дивного, — пробурмотіла Аліса, дбайливо повертаючи шалик на місце. — Адже пришпилили його лише з одного боку… Та й сусідити з отаким волоссям, гадаю, йому не до вподоби. Що трапилося з вашою зачіскою?!

— Щітка в ній заплуталася, — процідила Королева. — А гребінець учора загубився… Аліса якомога обережніше витягла з її волосся щітку, а тоді трохи причепурила Королеву.

— Отак, мабуть, буде краще, — примовляла вона, переколюючи одну булавку по одній. — Утім, вам конче необхідна покоївка!

— Ти чудово упоралась би з обов’язками покоївки, — похвалила її Королева. — Зголошуйся! Матимеш два пенси на тиждень і варення на завтра. Аліса порснула: — Ой ні, не хочу я в покоївки. Та й варення мені не смакує.

— Дарма, — наполягала Королева. — Варення в мене — пісня! Язика проковтнути можна!

— Красно дякую, але не хочу. Принаймні сьогоднi.

— Сьогодні я й не пропоную, — відказала Королева. — Бо варення слід їсти або завтра, або вчора. Таке в мене правило: я частую виключно вчорашнім та завтрашнім варенням, але в жодному разі не сьогоднішнім.

— Таж завтра варення стане сьогоднiшнiм! — заперечила Аліса.

— Що ти верзеш?! — здивувалася Королева. — Сьогоднішнє варення на те й сьогоднішнє, щоби ласувати ним сього дня. А моє варення — тодішнє, тобто його споживають того дня. А той день уже точно не цей. Уторопала?

— Чесно кажучи, нічого я не второпала, — схопилася за голову Аліса. — Ви мене геть заплутали!

— Просто ти не звикла жити у зворотному напрямку, — лагідно всміхнулася Королева. — Усім тут спершу забиває памороки…

— У зворотному напрямку! — ошелешено вигукнула Аліса. — Ніколи про таке не чула!

— Таке життя має свої переваги… — Королева здійняла вказівний палець. — Ти чудово пам’ятаєш як минуле, так і майбутнє.

62

— У мене пам’ять по-іншому влаштована, — розвела руками Аліса. — Я не можу згадати того, що поки не сталося.

— Отже, пам’ять у тебе кепська, — гмикнула Королева. Аліса глибоко вдихнула і, набравшись духу, поцікавилася: — А що ви пам’ятаєте найліпше?

— Те, що станеться за два тижні, — безтурботно проспівала Королева, виймаючи з кишені пластир і заклеюючи палець. — Поясню на прикладі Королівського Гінця. Наразі він сидить у в’язниці й відбуває покарання. А судитимуть його аж наступної середи. Утім, він іще не замислив жодного злочину!

— А якщо він так і не скоїть отой злочин? — зойкнула Аліса.

— Тим краще! — Королева обмотала пластир на пальці стрічкою. — Згодна? Заперечувати це було безглуздо, тож Аліса кивнула: — Авжеж-авжеж. От тільки… Виходить, що покарано його дарма?

— Ба ні! — вигнула брову Королева. — Хіба тебе ніколи не карали?

— Карали, але за провину.

— І ти, напевно, винесла якісь уроки?..

— Звісно, таж мене було за що карати! А тут геть інша річ!

— І все-таки визнай: значно краще, коли тебе нема за що карати, еге ж? Це було би так гарно! Чудово! Чарівно!!! — Королева вигукувала ці слова дедалі голосніше, допоки не заверещала на всю горлянку.

63

— Гей, тут щось не те… — почала була Аліса, аж раптом Королева залементувала як навіжена, й усі наступні Алісині слова потонули в тому воланні: — О-о-о-ой! Кров юшить! Із пальця кров потоком рине! Водночас Її Величність так затрусила рукою, ніби намагалася відкинути бідолашний палець геть. А ще вона пронизливо верещала, як, бува, свистить потяг, тож Алісі довелося затиснути вуха долонями.

— Що сталося? — турботливо запитала вона, щойно Королева замовкла, аби набрати в легені повітря. — Ви вкололи пальця?

— Поки нi, — відказала Королева. — Але зараз уколю! А-а-а-а!!!

— Коли ж ви плануєте це зробити? — Аліса ледве стримувала регіт.

— За мить, як заколюватиму шалик, — простогнала горопашна Королева. — Брошка відчепиться, і… Ой! І тут брошка дійсно відчепилася. Хутенько схопивши її, Королева майже наосліп заповзялася приколювати прикрасу на місце.

— Обережно! — попередила Аліса. — Ви неправильно тримаєте! Вона поквапилася на допомогу, проте… Було вже запізно. Відскочивши, гострячок булавки простромив королівського пальця.

— Тепер ти розумієш, чому юшила кров? — усміхнулася Королева. — Бачиш, як тут усе відбувається?

— А чому ж ви припинили кричати? — Аліса вже ладна була знову затиснути вуха.

— Ох, відкричалася… — полегшено зітхнула Її Величність. — Немає сенсу далі надривати горлянку. Між тим у лісі розвидніло.

— Далебі, крук нарешті відлетів, — припустила Аліса. — Як добре! Бо здавалося, буцімто ніч надворі.

— А менi майже ніколи не буває добре, — понурила голову Королева. — Останнім часом у мене не виходить радіти. Я навіть заздрю тобі: ти от живеш собі в лісі й радієш коли заманеться!

— Тільки тут надто самотньо, — згорьовано пробурмотіла Аліса, і її щоками скотилися дві чималі сльозини. Бо хіба можна втримати сльози, коли ти лишився сам-один?!

— Ох, благаю, не треба! — залементувала Королева і з відчаю заломила руки. — Згадай про те, яка ти розумниця! Згадай, який шлях ти сьогодні подолала! Поміркуй, котра зараз година!.. Та просто покрути мізками, тільки не ридай ридма!

64

Тут Аліса порснула: — А хіба розмірковувати і плакати водночас не можна?

— Звісно, ні! — впевнено відказала Королева. — Адже робити дві справи водночас просто неможливо! Тож спершу пригадаймо, скільки тобі років.

— Мені сім із гачком. Чесно-чесно!

— Не варто присягатися, — зазначила Королева. — Я вірю тобі. Отож і ти спробуй мені повірити: мій вік — сто один рік, п’ять місяців і один день.

— Це неможливо! — вихопилося в Аліси. — Я цьому не вірю!

— Не віриш? — луною відгукнулася Королева і жалісливо склала брови хаткою. — Спробуй іще раз: набери повні легені повітря й заплющ очі… Аліса аж за живіт схопилася зі сміху.

— Ні, цим не зарадиш. Неможливо повiрити в неможливе!

— У тебе ще замало досвіду, — лагідно всміхнулася Королева. — У твоєму віці я тренувалася по півгодини щодня, тож невдовзі могла вже легко повірити в десять неможливих явищ іще до сніданку!23 Леле, знову мій шалик кудись повіявся… За розмовою вона й не помітила, як її брошка вкотре відчепилася. Похопилася лише тоді, як наглий подув вітру зірвав шалик із її плечей і поніс ген-ген за струмочок. Довелося бідолашці по-пташиному розкинути руки й полинути вітру навздогін24. На щастя, цього разу їй вдалося самотужки спіймати бусурманського шалика.

— Ге-гей! Не втечеш! — радісно вигукнула Королева. — Тепер я подбаю про тебе сама, без сторонньої допомоги!

— Отже, ваш палець більше не болить? — чемно поцікавилась Аліса і також перетнула струмочок25.

— Ні, вже не болить… — Королева здійняла руку й поглянула на пальці. — Безумовно, не болить! Бе-е-езумовно! Бе-е-е… Бе-е-е!!! Вона волала дедалі гучніше, аж поки не зійшла до овечого бекання — та й такого правдивого, що Аліса геть розгубилася. Глипнула на Королеву. І спантеличено завмерла… Її Величність була вбрана в овечу шкуру! Ні в сих ні в тих, Аліса потерла очі, покліпала — і знов уп’ялась поглядом у Королеву, силкуючись збагнути, що трапилося. Де вона опинилась?

65

У крамничці? Тоді хто сидить по той бік прилавка? Невже справжня вівця?! Вона ще раз потерла очі, а потім іще раз, і ще — проте нічого не змінилося. Темна кімната лишилася на місці, так само як і прилавок, на який спиралась Аліса, і крісло поза ним, у якому втопала старенька Овечка, виплітаючи щось на шпицях і зиркаючи на гостю крізь грубі окуляри.

— Чого бажаєш? — врешті-решт озвалась Овечка, затримавши на Алісі погляд.

— Я ще не знаю, — пролопотіла Аліса. — Мені би спершу роззирнутися довкола. Якщо можна, звісно…

— Роззирайся на здоров’ячко! — покивала Овечка. — Тільки висловлюйся ясніше. Праворуч, ліворуч і просто себе ти можеш дивитись, а от назад — то навряд! Хіба що в тебе є очі на потилиці… Позаяк очей на потилиці Аліса не мала, їй довелося розвернутись і рушити вздовж полиць. Як виявилося, крамничка була напхом напхана всіляким крамом. Усі її полички аж угиналися під різноманітними чудернацькими штукенціями, та щойно Аліса наближалася до якоїсь із них, аби уважно розглянути її вміст, полиця миттєво порожніла!

— От халепа! Речі немов у воду падають! — спересердя скрикнула Аліса, марно намагаючись упіймати якусь барвисту забавку: чи то ляльку, чи то скриньку. Щоразу, простягаючи руки до тієї цяцьки, вона гадала: ще трішечки, і все вийде… Та останньої миті цяцька спритно шугала на вищу полицю. «Ох і вередлива штукенція! — подумки обурювалась Аліса. — Гірша за решту тутешніх речей…» Аж раптом її осяла чудова думка: — Треба переслідувати її аж до горішньої полиці! Адже крізь стелю їй напевно не вилетіти!

66

Утім, цей задум теж зазнав поразки. Адже цяцька любенько вилетіла крізь стелю! Так, ніби все життя викидала подібні коники…

— Ой леле! — сплеснула ратицями Овечка, а тоді взяла ще пару шпиць. — Скажи, на Бога, ти дівчинка чи дзиґа?! Крутишся так, аж памороки забиває! Наразі вона плела чотирнадцятьма шпицями водночас, тож Аліса припинила лови і зачудувалася: «Як їй це вдається, га? Щодалі більше вона скидається на дикобраза!»

— Гей, ти вмієш гребти? — Овечка передала Алісі пару шпиць.

— Так-сяк… Але не на суші й… не шпицями, звісно… Ніби у відповідь, шпиці в Алісиних руках перетворилися на весла, а сама вона опинилась у човнику, що плинув собі рікою поміж двох берегів. Тож хоч-не-хоч довелося їй узятись до веслування!

— Розводь бабайки26 плиском! — наказала Овечка і прихопила ще одну пару шпиць. Навряд чи вона очікувала на відповідь, тому Аліса мовчки вдарила веслами по воді. Утім, вода в річці була такою в’язкою, що весла загрузали в ній і не бажали виринати на поверхню.

— Тримай плиском! Плиском, чуєш?! — напучувала Овечка, набираючи в ратиці дедалі більше шпиць. — Гей, не лови ґав! «До речі, ґави такі кумедні! Я би залюбки спіймала одного ґавенятка!» — Аліса яскраво уявила, як тримає в руках крихітне чорне ґавеня.

— Агов, ти мене чуєш?! — роздратовано вигукнула Овечка, нагрібаючи цілий оберемок шпиць. — Я кажу: плиском тримай!!!

— Звісно, чую, — пробуркотіла Аліса. — Хіба можна не почути, коли ви постійно торочите те саме? До того ж на всю горлянку… А де тут, власне, ґави, га?

— Авжеж, у хмарах ширяють. Де ж іще? — Спересердя Овечка встромила кілька шпиць собі у вовну, оскільки мала вже повні жмені того добра. — Плиском бабайки розводь, кажу!

— Чому ви постійно повторюєте оте «плиском»? — не витримала Аліса. — Не бачу тут ані плиски27, ані бабая!

— А я бачу тут бабака! — Овечка кивнула на Алісу. — Такого бабака, як ти, я ще не зустрічала. Відчувши пекучу образу, Аліса припнула язика. А човник поволеньки плинув річкою, розтинаючи щільні килими водоростей (у яких весла 67

загрузали так, що витягати їх доводилося понад силу), проминаючи дерева з похиленим до води гіллям і скелясті береги, які зусібіч прошивали мандрівників похмурими поглядами.

— Ой, будь ласочка! Благаю! — раптом заплескала в долоньки Аліса. — Які тут чарівні пахощі! І як гарно! Це все очерети…

— Моєї ласки тут немає, — суворо перервала її Овечка, не відволікаючись од плетіння. — Не я саджала ці очерети, тож не мені їх збирати. І не треба благань.

— Ні, ви не зрозуміли… Благаю, пригальмуймо човна й нарвімо очерету!

— Гальмувати човен — не мiй клопіт, — відмахнулась Овечка. — Припини веслувати, і він сам зупиниться. Аліса слухняно дала веслам спокій, і човен уповільнив рух, щоби віддатися на волю течії й тихенько дістатися очеретяних хащ. Одразу по тому маленькі рукавчата підібгались, дозволивши крихітним ручкам зануритись у воду по самі лікті й відламувати очеретини біля самого коріння, тобто видобувати стеблини цілими. Захоплена збиранням очеретяного букета, Аліса й не помітила, як її волосся розкуйовдилось і впало на воду, а очі запалали нестримним завзяттям. Геть забувши про Овечку з неосяжним оберемком шпиць, вона переймалася лиш двома питаннями: «Тільки б човен не перекинувся!» і «Як дотягнутися до тієї пречудової стеблини?» Утім, із човна Аліса сягала тільки заморених, поганеньких стеблин, тож невдовзі в неї склалося враження, буцімто найкращі рослини підступно змовилися не йти їй до рук!

— Ет, найгарніше завше недосяжне, — зрештою виснувала Аліса. Гамуючи розчарування, вона випросталась і заходилась упорядковувати свою здобич. Її щоки пашіли, з мокрих кіс у човен збігали ручаї, проте їй було байдуже. І те, що рослини марніли, всихали, втрачали свіжість та красу, анітрішки не турбувало її. Адже довкола коїлося казна-що! Варто було їм трішечки віддалитися від очеретяних хащ, як одне весло зав’язло у воді й категорично вiдмовилося виринати на поверхню (саме так розповідала про це згодом Аліса). Коли Аліса чимдуж потягнула його на себе,

воно боляче зацідило їй у підборіддя й відштовхнуло її з такою силою, що вона гепнулася просто на жмут очеретин. На диво, не забилася, тому миттєво скочила на ноги. А потім сіла на місце, тішачись із того, що не шубовснула у воду. Тим часом Овечка й вухом не вела, продовжуючи любенько стукотіти шпицями.

— Ох і ґава! — похитала вона головою.

— Де? — похопилась Аліса, роззираючись. — Чому я не побачила її? Як шкода! Мені так кортить принести додому манюнього ґавенятка! Овечка закопилила губу і пхинькнула, однак очей не здійняла.

— А чи багато тут ґав? — поцікавилась Аліса.

— І ґав, і всілякого іншого мотлоху, — покивала Овечка. — Вибір багатющий, тож не вагайся! Що бажаєш купити?

— Купити?! — спантеличено скрикнула Аліса. Вона знов опинилась у темній крамничці, а річка, човник і весла спливли за водою.

— Я би воліла купити яйце… коли ваша ласка… — повагавшись, пролопотіла вона. — Скільки вони коштують?

— Одне — п’ять пенсів і один фартинг28, а за два яйця я беру два пенси.

— Отже, два яйця коштують дешевше від одного? — здивувалась Аліса, та все ж витягла гаманця.

— Саме так, але май на увазі: придбавши два яйця, слід з’їсти обидва, — попередила Овечка.

— Тоді мені одне, прошу! — Аліса виклала гроші на прилавок, подумки зазначивши: «Можливо, вони несвіжі, хтозна…»29 Овечка сховала гроші в коробку і мовила: — Я нікому нічого не даю. Немає сенсу! Тобі треба, ти й бери. По тому вона потюпала у протилежний куточок крамниці30, витягла звідкись яйце й поставила його на полицю гострим боком догори. «Дивно, чому немає сенсу?.. — розмірковувала Аліса, продираючись поміж столами та стільцями навмання, оскільки в тому кутку, де стояло яйце, панувала густа темрява. — От лишенько! Я ніби наближаюся до яйця, але воно тікає! А це що — стілець? Звідки ж у нього гілля?! І звідки тут дерева?.. Іще оцей струмок… Ніколи досі не бачила такої химерної крамниці!»

31

Із кожним кроком Аліса чудувалася дужче і дужче. Усе довкола неї невблаганно перетворювалося на дерева, тож вона була подумала, що яйце викине подібного коника.

Розділ 6

тім, яйце вчинило геть інакше. Воно почало рости й не зупинялося доти, поки не перетворилося на істоту, що віддалено нагадувала людину. Трохи наблизившись до неї, Аліса розгледіла очі, ніс та вуста, а ще за кілька кроків змогла впізнати дивака. Як виявилося, то був сам ХИТУН-БОВТУН!

«Авжеж, це він! Хто ж іще? — зметикувала Аліса. — Це так очевидно, наче ім’я викарбуване в нього на чолі!» Його чоло, до речі, було таке величезне, що там знайшлось би місце щонайменше для сотні імен. Наблизившись до Хитуна майже впритул, Аліса здивувалась: як йому вдається не падати, ба навіть не хитатися?! Нерухомий, із підібганими потурецьки ногами, він сидів на вершечку тонюсінького муру, а його баньки незмигно дивилися врізнобіч. Спершу Алісі навіть здалося, що це звичайнісіньке опудало (адже Хитун не звертав на неї жодної уваги), тому вона зазначила вголос: — Викапане яйце! — І підставила руки, щоб упіймати небораку, якщо він раптом беркицьнеться зі стіни.

— Леле, як же мені це набридло! — знагла вигукнув Хитун-Бовтун, не звертаючи до Аліси очей. — Усі обзивають мене яйцем! Геть усі!

72

— Я лише зауважила, що ви подiбнi до яйця, сер, — знітилась Аліса. — До того ж деякі яйця такі гарні, хоч ікону малюй! Вона намагалася вигадати бодай щось утішне, аби цей дивак не ображався на неї. Одначе він так і не вдостоїв її поглядом, зате пробубонів: — А в декого добра макітра розуму, щоправда кволого. Аліса стояла ні в сих ні в тих. Розмова не в’язалася. Та й хіба можна правити теревені з тим, хто вперто відмовляється бодай оком на тебе блимнути?! Зокрема, останні слова Хитун-Бовтун вимовив, звертаючись до дерева. Отож, аби не впасти у відчай, Аліса заходилася бурмотіти віршика32: Хитун-Бовтун на мурі дрімав. Хитун-Бовтун додолу упав. Король відряджає кінноту, король закликає дружину Знайти Хитуна, віднайти Бовтуна — Здійняти на мур за чуприну.

«Не збагну, чому третій рядок такий довгий?! — була виголосила Аліса, але вчасно згадала, що Хитун-Бовтун може почути її. — Якщо скоротити його вдвічі, зміст не постраждає!»

— Гей, що ти там лопочеш? — поцікавився Хитун, уперше зиркнувши на неї. — Скажи-но краще, як тебе звати і нащо ти сюди припхалася.

— Звати мене Аліса, а…

— Яке безглузде ім’я! — нетерпляче перервав її Хитун-Бовтун. — Що воно означає?

— А хіба ім’я повинне мати якесь значення? — засумнівалась Аліса.

— Авжеж! — пхинькнув Хитун. — Приміром, моє ім’я цілком відображає мою сутність33. Пречудову, неперевершену сутність! А під таким найменням, як у тебе, може приховуватися казна-що… Ну справді казнащо!

— А чому ви тут сидите сам-самісінький? — Щоб уникнути суперечки, Аліса вирішила змінити тему.

— Бо зі мною тут нікого немає! — вигукнув Хитун-Бовтун. — Невже ти сподівалася, що я не знайду вiдповiдi? Ну ж бо, загадай іще щось!

— Чи не здається вам, що долі ви почуватиметеся безпечніше? — Аліса й на думці не мала бавитись із Хитуном у загадки, просто хвилювалася за нього. — Мур такий тонесенький!

73

— Що за дурнувата загадка? — обурився Хитун. — Ти вважаєш, я можу звідси звалитися? Нащо мені це потрібно, га? Навіть якби я гепнувся — хоча це виключено, запевняю, — та навіть якби таке трапилося… — Він закопилив губу і набув такого бундючного вигляду, що Аліса мало не покотилася зі сміху. — Отож, на той випадок, коли я ненароком беркицьнусь, Король обiцявся… Ти так зблідла! Не дивно, адже такого ти не очікувала, еге ж? Король обiцявся… Отак менi й сказав… що він…

— …Відрядить кінноту і скличе дружину! — закінчила за нього Аліса. Ох, краще би їй було тримати язика на защіпці!

— Неподобство! — враз вибухнув Хитун-Бовтун. — Ти підслуховувала за дверима… поза деревом… у димарі… Інакше звідки тобі про це знати?!

— Ні-ні, я не підслуховувала, — збентежено замахала руками Аліса. — Я довідалася про все із книжки!

— Таки так, у книжках про це пишуть, — медовим голосом промовив Хитун, перемінивши гнів на милість. — Це, так би мовити, «Історія Англії»! Здається, так ви її називаєте? Отож роздивися мене уважно: саме я розмовляв із Королем, я — й ніхто інший! Можеш просто зараз потиснути мені руку, я не пихатий. Хтозна, чи пощастить тобі ще когось такого зустріти?.. Із неймовірно широкою посмішкою він схилився якнайнижче, аж мало не гепнувся з муру, і простягнув руку. Стривожено зиркнувши на нього, Аліса квапливо поручкалася. «Якщо він усміхнеться ще ширше, його вуста зійдуться на потилиці, — збентежено подумала вона. — Лишенько, що ж тоді трапиться з його головою?! Вочевидь, вона просто відлетить!»

— Отже, — любенько продовжив Хитун-Бовтун, — Король хутко відрядить мені на допомогу всю свою кінноту та дружину. Тож, не сумнівайся, мене обов’язково зберуть докупи й повернуть на моє місце! Утім, наша розмова пішла не в той бік. Пропоную повернутися до попередньої теми.

— На жаль, я вже забула її, — знизала плечима Аліса.

— Тоді почнімо все спочатку. Гадаю, наразі моя черга запитувати. — («Можна подумати, ми тут пустощі влаштували!» — скривилась Аліса.) — То як ти казала, скільки тобі років? Аліса швиденько порахувала й видала: — Сім років і шість місяців.

— Схибила!!! — радісно підстрибнув Хитун-Бовтун. — Щодо цього ти мені ще нічого не казала!

74

— Я думала, ви просто бажаєте дізнатися мiй вiк, — чемно відповіла Аліса.

— Якби бажав, так би й запитав, — відкарбував Хитун. Аліса вирішила не розпалювати нову суперечку і притримала язика.

— Сім років і шість місяців… — замислено пробурмотів Хитун. — Страшенно незручний вік! Треба було вчасно звернутися до мене. Я би порадив: «Зупинися на семи». А зараз уже запізно.

— Я ніколи ні з ким не раджуся, варто мені зростати чи ні! — Аліса набурмосилась і склала руки на грудях.

— Що, задерта кирпа заважає? — гмикнув Хитун. Аліса ще дужче розлютилася.

— Це не залежить ані від мене, ані від моєї кирпи! Усі зростають! Чом одна я не можу рости?

— Одна, либонь, не можеш, — почухав лису потилицю Хитун. — А вдвох — завиграшки! Покликала б когось на допомогу — і рівно в сім завершила би справу.

— Який прегарний у вас пасок! — помітила раптом Аліса. (Їй уже набридли балачки про вік, і вона вирішила, що настала її черга обирати тему розмови.) — Ой, не пасок, а краватка! Звісно, краватка… Чи ні… Тьху, здається, я знову помилилася! Це ж пасок! Хитун-Бовтун насупив брови.

— Ох, вибачте, будь ласка! — похопилась Аліса, проте Хитунова пика прибрала такого скривдженого вигляду, що вона тут-таки пошкодувала за все сказане. «Якби ж тільки визначити, де в нього талія, а де шия!» — розпачливо мізкувала вона. На позір Хитун-Бовтун почувався дуже ображеним. Він мовчав кілька хвилин, а тоді басовито прогугнів: — Як. Менi. Набридли. Всі! Хто не здатен відрізнити пасок од краватки!!!

— Знаю, я жахливий невіглас! — схлипнула Аліса з таким щирим каяттям, що Хитун миттєво подобрішав.

— Це краватка, дитинко. І ти маєш рацію, це неймовірно гарна краватка! Подарунок Білого Короля і Королеви. Затямила?

— Справді?! — В Аліси наче камінь з душі звалився, коли вона зрозуміла, що тема розмови все-таки була обрана влучно.

— Вони подарували його мені… — Замріяно примружившись, Хитун заклав ногу на ногу й обійняв руками коліно. — Вони подарували його мені на день… на день ненародження.

76

— Перепрошую? — не втямила Аліса.

— Я не образився, — відказав Хитун. — Тож не варто перепрошувати.

— Перепрошую, та я не зрозуміла: подарунок на день ненародження?! Як це?

— Це дар, принесений тобі не на день народження. Усе просто! Аліса впала у глибоку задуму.

— Чесно кажучи, мені більше до вподоби подарунки на день народження, — озвалася нарешті.

— Ге, дарма, — крекнув Хитун-Бовтун. — Пригадай-но, скільки днів у році?

— Триста шістдесят п’ять.

— А скільки в тебе днів народження на рік?

— Один.

— Триста шістдесят п’ять відняти один — скільки вийде?

— Триста шістдесят чотири, звісно. Хитун-Бовтун недовірливо глипнув на неї.

— Ну ж бо, порахуй на папері! Усміхнувшись, Аліса витягла з кишені нотатник і написала:

– 365 1 ____ 364

Хитун прийняв у неї нотатник і втупився в розрахунок.

— Здається, тут помил… — почав був він.

— Ви тримаєте догори дриґом! — урвала його Аліса.

— О, авжеж! — грайливо підморгнув Хитун і перекрутив нотатника. — От я й дивлюся, що тут якась нісенітниця. Не встиг розібратися до пуття, тому хтів сказати: «Здається, тут помилки нема». Отже, виходить, що триста шістдесят чотири дні на рік ти маєш змогу отримувати подарунки на день ненародження, розумієш?

— Еге ж, — покивала Аліса.

— І лиш один раз — на день народження! Ото слава!

— До чого тут слава? — витріщилась Аліса. Хитун-Бовтун поблажливо всміхнувся.

— Зараз усе тобі поясню. Я мав на увазі: «От тобі преславне пояснення!»

— Таж «слава» аж ніяк не означає «преславне пояснення»! — розвела руками Аліса.

— Вживаючи якесь слово, я сам визначаю його зміст, — хвалькувато заявив Хитун.

— Питання в тім, чи воно вам підкорюється…

— Питання в тім, хто тут господар! От у чому полягає питання! Украй ошелешена, Аліса закліпала, а Хитун-Бовтун хвилинку помовчав і продовжив: — Деякі слова ну дуже вередливі. Приміром, дієслова. Не слухаються та й годі! Їм тільки волю дай — такого нароблять! А все чому? Бо в них пихи забагато. Натомість прикметники м’які, як віск, хоч свічки з них ліпи. Утім, я здатен з усіма впоратися. Незбагненнопрохідноникність! От як я кажу!

— А що це, га?

— От молодець, діло говориш! — похвалив Хитун, сяючи посмішкою. — Це означає: «Досить патякати дурниці! Ліпше скажи, що робитимеш далі. Ти ж бо не збираєшся все життя тут просидіти!»

— Невже все це вмістилося в одному слові? — замислено пробурмотіла Аліса. — Забагато, як для одного…

— Коли на долю одного слова випадає така важка робота, я завше щедро доплачую.

— Он воно що… — Аліса почувалась украй спантеличеною, тому замість відповіді лише замислено кивнула.

78

— Бачила б ти, як вони купчаться довкола мене кожної суботньої ночі! — правив далі Хитун, похитуючи ногою. — Адже я власноруч видаю їм зарплатню! Аліса не наважилася запитати, чим саме він розраховується зі словами, проте в неї виникло інше важливе запитання: — Ви так чудово все пояснюєте, сер! Тож, будьте ласкаві, розтлумачте мені сенс вірша під назвою «Бурможах»!

— Прочитай-но його! — заохотив Хитун. — Я можу розтлумачити геть усі вірші, що були написані, ба навіть деякі, досі не створені! Аліса набрала в легені побільше повітря і продекламувала: Шкваркало. Вйолі хробрахи Сверблись на полущах. І блукотали свинахи З паклюжок-горомах.

— Ну, досить! — зупинив її Хитун. — У цьому уривочку доволі складних слів. Отже, «шкваркало» — це обідня година, коли на пательні шквариться щось смачненьке.

— Гаразд, — кивнула Аліса, — а «вйолi»?

— «Вйолі» — це кволі істоти, яких женуть вигуками «вйо!». А «кволі» — це те саме, що «в’ялі». Розумієш, це слово скидається на калитку із двома кишеньками. Зазирнеш усередину — і воно розкладеться на дві частини!

— Зрозуміло… — замислено пробурмотіла Аліса. — Тоді хто такі «хробрахи»?

— Це така дивна суміш ховраха, хробака і комахи. Вони такі хоробрі, що часто-густо у щось загвинчуються.

— Ото чудасія! Вони, либонь, дуже кумедні!

— Атож, із ними не засумуєш. Хробрахи облаштовують кубельця в затінку сонячних годинників, а харчуються сиром.

— А що означає «сверблися»?

— Свердлили, кублились і вовтузилися.

— А «на полущах», — продовжила за нього Аліса, дивуючись власній кмітливості, — це на полях, розташованих попід сонячним годинником, еге ж?

— Звісно! Ця місцина зветься полущами, бо там попереду луплять дощі, позаду луплять дощі…

79

— І поперек також луплять дощі! — завзято вигукнула Аліса.

— Саме так! Щодо «блукотали» — це блукали, реготали і клекотали водночас… Може, ще й мукали, хтозна… А «свинахи» виглядають як зелені свині, схожі на черепах. От тобі інший приклад слова-калитки!

— А «паклюжки» — це теж якісь звірята? — поцікавилась Аліса, аж раптом знітилася: — Напевно, своїми питаннями я завдаю вам багато клопоту…

— Ні, це птахи. Такі собі спаплюжені папужки з поскубаним пір’ям, розчепіреним на кшталт віника. Понад усе полюбляють клювати телятину. А за свій жалюгідний вигляд дістали прізвисько горомах — тобто горопашних сіромах, що махнули на город і заблукали. Сподіваюсь, я дав тобі вичерпну відповідь? Де ти надибала такого хитромудрого віршика?

— Прочитала у книжці… — Аліса переступила з ноги на ногу. — Натомість Зирк… Так, здається, саме від Зирка я почула хай і довжелезного, але більш зрозумілого вірша!

— До речі, — мовив Хитун, урочисто здійнявши руку, — я також умію непогано читати вірші. Коли вже такі справи…

— Ох, будь ласочка, не варто! — помотала головою Аліса. Утім, Хитун-Бовтун не звернув на це уваги і любенько продовжив: — Твір, який я прочитаю, був написаний задля того, щоби розважити тебе! Приречено зітхнувши, Аліса сіла й похнюпилася.

— Дякую…

80

Як снігом вкриються поля, Співати радо буду я.

— Та насправді я не співаю, — зізнався Хитун.

— Воно й видно, — пробурмотіла Аліса.

— Якщо тобi видно, співаю я чи ні, в тебе дуже гострий зір, — зазначив Хитун. На це Аліса відповіла мовчанкою. Як зело вистелить ліси — Пояснень в мене попроси.

— Дякую, — мовила Аліса. А довгим, теплим літнім днем Тебе осяє, мов вогнем. І щойно жовтий лист злетить — Ти занотуєш все умить.

— Гаразд, — знов озвалась Аліса. — Якщо доти я нічого не забуду.

— Невже не можна трішки помовчати? — скипів Хитун. — Плескаєш язиком без упину — як тут зосередитися?! По тому він продовжив: Отож пишу до риб листа: «Для вас робота є проста». Та рибки-дрібки все не йдуть, Натомість відповідь дають: Мовляв, у пана гарний смак, І ми так хочемо, однак…

— Ой, щось мені не зрозуміло… — поскаржилась Аліса.

— Далі буде легше, — пообіцяв Хитун-Бовтун.

81

Я їм послання знов пишу, Скоритися мерщій прошу! Регочуть риби: «От бурбон! Які манери! Що за тон!» Розмова довго ця велась, Я їм погрожував, та зась! Ну годі! Я беру казан — Новий, великий, як лиман. А серце тьох! А серце стриб! А в казанку — окріп для риб… Аж раптом каже Хтось мені: «Маленькі рибки сплять на дні». Я чітко мовлю: «Йди туди, Швиденько рибок розбуди!» І голос мій, як грім, гримить І водоспадом стугонить!

Останні слова Хитун проревів так потужно, що Аліса подумала: «Ох, бідолашний Хтось!» Та каже зайда-упертюх: «Не репетуй! Я вже оглух!» І додає: «Це казна-що! Я їх розбурхаю, якщо…» Утім, я сам до риб лечу, У пальцях штопор свій верчу… І — бем-м! — вганяюсь у засув! Аж ґулю на чолі здобув! Ломлюсь у двері так і сяк… Вже майже впорався, однак… Запала лунка тиша.

82

— І це все? — боязко запитала Аліса.

— Еге, — відгукнувся Хитун-Бовтун. — На все добре! Цього вона аж ніяк не очікувала, та позаяк натяк видавався недвозначним, залишатися було би просто неввічливо. Тож Аліса підвелась і простягнула Хитунові руку.

— До побачення, — промовила вона якомога бадьорішим голосом. — Сподіваюся, ми ще зустрінемось.

— Навіть якщо зустрiнемось, я тебе не впізнаю, — невдоволено пробубонів Хитун, подаючи їй для потиску лише один палець. — Ти надто схожа на решту люду.

— До речі, люди впізнають одне одного за обличчями, — зауважила Аліса.

— Не збагну, як їм це вдається, коли всі вони на один копил?! Кожен має два ока… — Він двічі тицьнув у повітрі великим пальцем. — Між очима ніс, а попід носом — вуста. Жодних відмінностей! От якби твої очі розташовувалися з одного боку, а вуста були на чолі, тоді я, можливо, запам’ятав би тебе!

— Таж це зовсім негарно! — вигнула брови Аліса. У відповідь Хитун-Бовтун заплющив очі й промурмотів: — Спробуй — дізнаєшся! Аліса трішки зачекала, чи не скаже він, бува, ще чогось, але Хитун не розклепив повік і взагалі поводився так, ніби його співрозмовниця вже давно пішла геть.

— Бувайте здорові, — ще раз попрощалась Аліса і знову вирушила в дорогу. — Ніколи досі не зустрічала такого пренайбридкішого… — прошепотіла вона, аж раптом зупинилась і повторила це слово: — Нiколи, нiколи не зустрічала такого пренайбридкішого… — Воно виявилося таким довгим, що вимовляти його було саме задоволення! Утім, Алісі не судилося завершити речення, бо лісом розлігся страшенний гуркіт.

Розділ 7

аступної миті вона побачила, що лісом мчить королівська дружина. Спершу купками по двійко-трійко вояків, затим по десять, далі по сто — аж поки ті купки не перетворилися на велелюдні натовпи, що заполонили, здавалося, весь ліс. Аби не плутатись у них під ногами, Аліса гулькнула за дерево і заповзялася спостерігати. Досі їй не доводилося бачити вояків, котрі були би такими нестійкими! Час од часу хтось із них перечіплювався і гепався на землю, а на нього чередою завалювалися ще десятеро. Через це в лісі хутко нагромаджувалися людські кучугури. Трохи згодом із хащ виринула королівська кіннота, проте з нею була та сама халепа. Маючи по чотири ноги (на відміну від людей), коні теж постійно заточувались, а коли якийсь неборака орав носом землю, його

вершник — либонь, дотримуючись певних правил — тут-таки летів сторчма. Не дивно, що довкола панував страшенний рейвах, тож Аліса поквапилася вибратись із лісу на галявину. Там вона зразу побачила Білого Короля, котрий примостився на травичці і шкрябав щось у нотатнику.

— Я відрядив свою кінноту й закликав дружину! — радісно повідомив він, помітивши Алісу. — Якщо ти блукала лісом, люба, то, напевно, бачила їх!

— Атож… Бачила! Хіба можна не побачити ціле море вояків?! Їх там тисячі!

— Чотири тисячі двісті сім бійців, — уточнив Король, зазирнувши до записника. — Собі я залишив усього двох коней, необхідних для гри34. І ще я лишив у місті двох гінців. Вони мали давно вже прибути. Я все ждавждав, та й жданики поїв… Поглянь-но на дорогу! Бачиш когось?

— Нікого… — знизала плечима Аліса.

— Навдивовижу гострий зір! Менi б такий… — заздрісно зітхнув Король. — Побачити Нікого! Ще й із такої відстані! Я проти сонця людей упритул не бачу. Утім, Аліса не слухала його. Приклавши до чола долоньку дашком, вона невідривно дивилася на дорогу.

— Хтось бовваніє вдалині, — мовила нарешті. — Тільки тюпає він ду-у-уже повільно. І хода в нього дивна… І справді, Гонець підскакував то на одній, то на другій ніжці, а між стрибками звивався вужем, змахуючи величезними руками, немов крилами.

— О, звісно! — скрикнув Король. — Це Англосаксонський Гонець, тож і пози в нього англосаксонські35. Він завше вдається до них, коли згадує щось веселеньке. Звуть його Гашений Гаєць36.

— «Ім’я мого любого починається на Г37, — продекламувала Аліса. — Я кохаю його, бо він Гожий. Я боюся його, бо він Гнівливий. Я годую його… е-е… Галушками та Гілками. Звати його Гаєць, і живе він…»

— Він живе у Гаю, — закінчив Король, допоки Аліса крутила мізками, пригадуючи місто на літеру Г. Він бо навіть не підозрював, що його співрозмовниця вирішила пограти у слова. — А другого Гінця звуть Гопелюшником. У мене їх двоє: один жене тудою, а другий сюдою.

— Прошу пана… — почала була Аліса.

— Ніколи нічого не випрошуй, — суворо мовив Король. — Як можна?! Ти ж порядна панночка!

— Таж я й на думці не мала випрошувати! Прошу пана пояснити мені, як це: один жене тудою, а другий сюдою? Я не збагну…

85

— Кажу ж тобі: в мене їх двiйко. Один несе — другий приносить, один гарує — другий їсти просить. Тієї-таки миті до них примчав Гонець. Страшенно захеканий, не в змозі вимовити ані слова, він лиш метляв руками і викривляв пику.

— Оця юна панянка лине до тебе серцем, бо ти гожий, — бовкнув Король, відрекомендовуючи Алісу. Він сподівався заволодіти увагою Гінця, та зась. Той витріщив баньки, немов причинний, і заходився виробляти такі божевільні викрутаси, що Його Величність за голову схопився.

— Гей, друже, ти лякаєш мене! Ох, як же мені зле… Ну, дай хоч галушок попоїсти! Гонець, на диво, слухняно розв’язав торбу, почеплену через плече, витяг звідти галушки і простягнув Королю. Його Величність умить проковтнув частування, а тоді вигукнув: — Хочу ще!

— Нема галушок, саме гілля лишилося, — розгублено залопотів Гонець, зазираючи в торбу.

— То подавай мені гілля, — прошепотів Король і пустив очі під лоба. На щастя, завдяки гілкам стан Короля значно поліпшився, тож Аліса зітхнула з полегшенням.

— Коли непритомнієш, одразу пожуй свіженького гілля. Нічого подібного ти більше не знайдеш, — прошамкав Король, завзято працюючи щелепами.

— Невже? — засумнівалась Аліса. — Як на мене, ліпше побризкати обличчя холодною водою чи понюхати нашатирю, аніж натоптуватися гіллям.

— Таж я не кажу, що лiпшого ти ніде не знайдеш. Я кажу — подiбного більше не знайти! Подібного, а не ліпшого, розумієш? Аліса не наважилася йому суперечити. А Його Величність загріб другу порцію гілок і звернувся до Гінця: — То кого ти зустрів дорогою?

— Нікого…

— Авжеж, я вже чув про нього! Ця юна панночка також його бачила. Отже, він бігає повільніше від тебе?

— Я мчу щодуху, — похмуро буркнув Гонець. — Нікого так не вчили бігати.

— Згоден, — покивав Король. — В іншому разі він би дістався сюди першим… Ну гаразд. Позаяк ти вже трохи віддихався, розкажи: що відбувається в місті?

86

— Я прошепочу вам на вухо… — Гонець склав долоні руркою, підніс до вуст і схилився до Короля. Аліса вже була засмутилася через те, що не дізнається про події в місті, та вже наступної миті Гонець, замість шепотіти, гарикнув Його Величності у вухо: — Вони знов узялися за старе!!!

— Хіба ж то шепіт?! — зойкнув горопашний Король, спинаючись на ноги і здвигаючи плечима. — Не смій так репетувати! Бо накажу підсмажити тебе на вершковому маслі! Через тебе моя макітра шумить і гуде, ніби там землетрус! «Мале-е-енький такий землетрусик!» — покепкувала подумки Аліса, а затим виголосила: — Хто це взявся за старе, га?

— Як хто?! Єдиноріг та Лев, звісно, — відказав Король.

— Бій на смерть за корону? — припустила Аліса.

— Таки так… Кумедно те, що ґерць вони влаштували за мою корону! Ходімо, подивімося? І вони гайнули до міста. Ураз Алісі пригадалися слова старої пісеньки38: Побились за корону Лев і зух Єдиноріг. Ганяв Єдинорога Лев уздовж міських доріг. Хтось подавав їм білий хліб, а хтось давав пиріг, Хтось кинув жменю мідяків і вибив за поріг.

— А той… хто… переможе… здобуде… корону? — запитала Аліса, відсапуючись.

— А дзуськи! — ревнув Король. — Що ти верзеш?!

— Будьте ласкаві, — понад силу вичавила Аліса, — дозвольте присісти на хвильку… Дух перевести…

— Присісти на Хвильку?! — обурився Король. — І оце ти називаєш ласкою?! Хай там як, а Хвильку тобі вже точно не наздогнати. Вона спливає швидше за клятого Хаподла Лісового! На це Аліса нічого не відповіла: від невпинного бігу їй просто забило дихання. Отак вони і мчали мовчки, поки не ввігнались у чималий натовп, що оточив щільним колом Лева та Єдинорога. Усім кортіло поспостерігати запеклий поєдинок — а про те, що він дуже запеклий, свідчила густа курява, яка безперервно клубочилася понад майданчиком. Та, на жаль, Алісі довгий 87

час не вдавалося розгледіти, хто з вояків був Левом, а хто — Єдинорогом. Лише згодом вона упізнала останнього за довжелезним крученим рогом. Проштовхавшись крізь натовп, вони зупинилися біля другого Гінця — Гопелюшника. В одній руці він тримав філіжанку чаю, а в другій — бутерброд із маслом.

— Він тільки-но вийшов із в’язниці, — прошепотів Гашений Гаєць на вухо Алісі. — Розумієш, його схопили саме тієї миті, коли він зібрався почаювати. А в ув’язненні йому пропонували на обід самі лиш устричні мушлі. Тому він і зголоднів як вовк.

Гаєць підійшов до Гопелюшника і, лагідно обійнявши його за плечі, запитав: — Як ся маєш, дитинко? Гопелюшник озирнувся, мовчки кивнув і продовжив затято жувати.

— Як тобі велося у в’язниці? — правив своє Гаєць. Гопелюшник знову повернув голову — й ані пари з уст не випустив. Зате його щоками линули рясні сльози.

— Ти чого мовчанку справляєш?! — роздратовано вигукнув Гаєць. Проте неборака, замість відповісти, відкусив іще хліба й запив чаєм.

— Агов, ти чого мовчиш?! — не витримав Король. — Кажи негайно, як вони б’ються? Із нелюдською мукою колишній в’язень запхав у себе решту бутерброда і таки здобувся на відповідь: — Пречудово. Кожен був повержений близько вісімдесяти семи разів.

— Отже, невдовзі їм винесуть білий хліб та пиріг? — наважилася запитати Аліса.

— Авжеж, уже все приготоване, — кивнув Гопелюшник. — Я навіть відкраяв шматочок собі. Тієї ж таки миті ґерць урвався, і Лев із Єдинорогом, відсапуючись, усілися на землю.

— Перерва десять хвилин! — оголосив Король. — Усім належить трохи попоїсти! Гінці рвучко звелися на ноги й обнесли присутніх хлібом. Аліса теж скуштувала шматочок, але хліб виявився надто черствим.

— Навряд чи бій триватиме. Принаймні, сьогодні, — мовив Король Гопелюшникові. — Тож накажи бити в барабани!

Гопелюшник гайнув виконувати наказ, і Аліса проводжала його поглядом, аж поки…

— Дивіться! Дивіться! — підстрибнула вона. — Ондечки Біла Королева! Вигулькнула з лісу й біжить полем!39 Як же ці Королеви шкварять!

— Либонь, їй щось загрожує, — припустив Король, не здіймаючи очей. — Ворог абощо… Той ліс аж кишить зловорожими силами!

— Невже ви не допоможете їй? — вигукнула Аліса, не в змозі зрозуміти, чому він такий спокійний.

— Це ні до чого, — похитав головою Король. — Вона і справді шпарить, як отой Хаподло, тож наздогнати її просто неможливо. Та якщо забажаєш, я напишу про неї у своєму нотатнику… — Він розгорнув нотатник і почав щось строчити, бурмочучи собі під ніс: — «Вона напрочуд добре, дивовижне створіннячко…» До речі, як пишеться «створіннячко»: з однією чи двома «н»? Несподівано до їхньої розмови втрутився Єдиноріг, що простував повз, запхнувши копита в кишені.

— Сьогодні перемога за мною, — недбало кинув він, ледь поглянувши на Короля.

— Хіба що трішки, — роздратовано відгукнувся той. — Та й нащо було проштрикувати суперника наскрізь?!

— Повірте, йому не було боляче, — байдужно заявив Єдиноріг. Він уже потюпав був далі, коли раптом його погляд зупинився на Алісі. Круто розвернувшись, Єдиноріг ошелешено втупився в неї, а потім вичавив: — Це… що... таке? Га?

— Це дитинка, — любенько відповів Гашений Гаєць і, виступивши поперед Аліси, широко розкинув лапи (звісно, то була одна з англосаксонських поз). — Найсправжнісінька ціла дитинка! Ми тільки сьогодні знайшли її!

— Ге, а я гадав, що діти — то казкові чудовиська, — промимрив Єдиноріг. — Як ти сказав? Вона ціла?

— Іще й говорить! — урочисто виголосив Гаєць. Єдиноріг замислено глипнув на Алісу і наказав: — Говори, дитино!

— А знаєте, я завжди була певна, — почала вона, не стримуючи посмішки, — що єдинороги — то казкові чудовиська. Жодного разу не бачила цілого, живого єдинорога!

90

— Отже, коли ми вже побачили одне одного, пропоную домовитися: ти віриш у мене, а я вірю в тебе. Згода?

— Авжеж, якщо ваша воля… Тоді Єдиноріг звернувся до Короля: — Ну ж бо, неси пироги, друже! Не до смаку мені ваш хліб.

— Зараз-зараз, — пробурмотів Король і штовхнув у бік Гопелюшника: — Хутчіше лізь до торби! Та не до цієї: тут самі гілки! Гопелюшник витяг зі своєї торбини чималий пиріг і передав його Алісі, щоби звільнити руки й вивудити велику таріль і срібний ніж. Аліса ошелешено спостерігала за ним, не в змозі збагнути, як усе це влізло до звичайної торби. Здавалося, ніби їй показують цирковий фокус! Тим часом до них причвалав Лев. Він мав зморений вигляд, і його повіки склеплювалися.

— Це що таке? — кліпаючи, запитав він глибоким, як дзвін, голосом.

— А спробуй вiдгадай! — весело вигукнув Єдиноріг. — Закладаймося, що ніколи не відгадаєш! Навіть я не зміг! Лев блимнув утомленими очима на Алісу і спитав, позіхаючи на кожнім слові: — Ти хто?.. Звірятко?.. Рослинка?.. Мінерал?..

— Це — казкове чудовисько, от хто! — знагла заіржав Єдиноріг, не дозволивши Алісі бодай рота розтулити.

— Ну то почастуй нас пирогом, Чудовисько, — мовив Лев і влігся на травичку долічерева, опершись пiдборіддям на лапи. Затим він зиркнув на Короля з Єдинорогом і додав: — Та сядьте вже! І починайте краяти пиріг — тільки чесно! Його Величність, вочевидь, не палав бажанням сидіти поміж Левом та Єдинорогом, однак удіяти нічого не міг, оскільки іншого місця просто не було.

— Гарна нагода влаштувати справжній бій за корону, — гмикнув Єдиноріг, скосивши хитре око на Короля. Перепуджений не на жарт, Король схопив такі дрижаки, що мало не загубив свою корону.

— Я би легко здобув перемогу, — похвалився Лев.

— Ох, сумніваюся, — порснув Єдиноріг.

— Хіба ти забув, цуцику, як я тебе містом ганяв — уздовж і впоперек?! Розгніваний Лев почав був зводитися на лапи, щоби добряче віддухопелити суперника, проте Король завадив йому.

91

— Уздовж і впоперек усього міста? — перепитав він, затинаючись од хвилювання. — Це не абищо! А яким саме шляхом ви ганяли: мостом чи ринком? Краєвид зі старого мосту просто неперевершений!

— Не вірю, — пробуркотів Лев і знову розлігся на траві. — Там курява стовпом стояла, тож годі було щось роздивитися. Гей, а чому Чудовисько так повільно крає пиріг? Він кивнув на Алісу, котра сиділа на березі струмочка з тарелем на колінах і сумлінно розтинала ножем пиріг.

— Нічого не розумію! — поскаржилася вона Левові (анітрішки не образившись на прізвисько «Чудовисько»). — Варто мені відшматувати кілька кусників, як вони тут-таки зрощуються!

— Просто ти неправильно поводишся із Задзеркальними Пирогами, — пояснив Єдиноріг. — Спершу роздай усім по шматочку, а потім уже відкраюй! Звісно, це було безглуздям, однак Аліса слухняно підвелась і подалася частувати всіх пирогом. На диво, він миттєво розділився на три частини!

— От і добре! — похвалив її Лев, коли вона повернулася на своє місце з порожнім тарелем у руках. — А тепер можеш покраяти його.

— Це нечесно! Чудовисько віддало Левові удвічі більшу частку від моєї!40 — скипів Єдиноріг, допоки Аліса спантеличено витріщалася на порожній посуд і ніж.

— Зате воно нічого не залишило собі, — зазначив Лев. — Чи полюбляєш ти сливовий пиріг? Га, Чудовисько? Утім, відповісти Аліса так і не встигла, бо наступної миті загупали барабани. Щосекунди гримотіння дужчало, повітря здригалося дедалі сильніше, але зрозуміти, звідки лунає звук, було неможливо. Злякавшись, що отот оглухне, Аліса затиснула вуха долонями, скочила на ноги і дременула геть, перестрибнувши

черговий струмочок. Краєчком ока вона помітила, як Лев та Єдиноріг поспиналися з місць, розлючені тим, що їх відволікли від пирога… Аби захиститися від шаленого гуркоту, Аліса впала на коліна й накрила голову руками. Марно! «Якщо їх не виб’ють із міста просто зараз, — у відчаї подумала вона, — цього вже ніколи не станеться!»

92

Розділ 8

евдовзі гуркіт ущух, і запала така мертва тиша, що Алісу охопило занепокоєння. Вона здійняла голову і роззирнулася. Довкола не було ані душі, тож їй спало на думку, що Лев, Єдиноріг і англосаксонські Гінці-диваки — то лише химерний сон. Утім, уже наступної миті вона помітила на землі, під ногами, неосяжну таріль, на якій їй випало шматувати пиріг.

— Отже, нічого мені не наснилося, — пробурмотіла Аліса. — Хоча… Може, ми всі комусь являємось у сні?.. Якщо так, то нехай це буде мiй сон, а не сон Чорного Короля… — Вона трішечки поміркувала і продовжила: — Не бажаю жити в чужому сні! От зараз піду й розтермошу його! Подивимося, що тоді буде! Аж раптом її роздуми перервав войовничий вигук: — Гей, зупинися! Шах тобі! Шах! Аліса метнула погляд у той бік, звідки лунав голос. Просто на неї мчав Чорний Кінь, а верхи, вимахуючи грубим дубком, сидів Лицар, закутий у чорні обладунки. Аліса вже була злякалася, що Кінь розтопче її, — проте… доскакавши до неї, він пригальмував!41

— Ти моя бранка! — гарикнув Лицар і гепнувся з Коня. Аліса позадкувала. Щоправда, вона переймалася радше долею горевояка, аніж власною, тому схвильовано спостерігала, як Лицар знову видряпується в сідло.

— Ти моя поло… — почав був він, умощуючись якнайзручніше, але на заваді йому став інший голос: — Гей, зупинися! Шах тобі! Шах! Аліса здивовано обернулася. За нею височів Білий Кінь із Білим Лицарем верхи42. Він наблизився до Аліси, і його вершник також полетів сторчголов, а затим спритно повернувся в сідло. Певний час Лицарі сиділи на своїх Конях мовчечки і просто витріщались один на одного. Аліса спантеличено перебігала поглядом від того до того вояка.

— Це я її полонив! — виголосив зрештою Чорний Лицар.

— Згоден, але потім з’явився я й урятував її, — відказав Білий.

— У такому разі нам доведеться загасити цю суперечку в чесному двобої… — Чорний Лицар узяв припасованого до сідла шолома, що повторював форму конячої голови, і напнув собі на макітру.

— Битимемося за всіма правилами, еге ж? — запитав Білий Лицар, також надягаючи шолома.

— Я завше дотримуюся правил! — Чорний замахнувся дубком, і за мить обидві палиці зіткнулися з таким грюкотом, що перепуджена Аліса хутенько гулькнула за дерево.

«Цікаво, які в них правила? — гадала вона, визираючи зі своєї схованки. — Перше, либонь, таке: якщо один Лицар загилить іншого дубком, той хрьопнеться з коня, а якщо промаже — сам упаде. Друге правило, вочевидь, має бути таким: тримати палиці слід обіруч, як робили Панч і Джуді…43 Ох, як же вони гримотять, гепаючись на землю! Таке враження, буцімто на коминкові ґратки жбурляють кількадесят щипців! Попри це Коні навдивовижу спокійні. Вершники злітають і здираються на них знову і знову, а вони ані гугу. Стоять собі, так ніби в них і за вухом не свербить». Вона так і не помітила третього правила: брьохаючись із Коней, Лицарі падали виключно на голову. Коли вони обоє впали і стукнулися довбешками, ґерць завершився. Вояки полежали трішки поруч, а тоді звелися на ноги і поручкалися. По тому Чорний Лицар усівся верхи і накивав п’ятами.

— Блискуча перемога, еге ж? — спитав Білий Лицар і глибоко вдихнув.

— Не знаю, — знизала плечима Аліса. — Мені не до душі бути бранкою. Я хочу стати Королевою.

— І ти нею станеш, щойно перетнеш наступний струмок, — запевнив Лицар. — Я проведу тебе до узлісся й затим повернуся — такий у мене хід.

— Красно дякую! Допомогти вам зняти шолома? Самотужки Лицар навряд чи впорався би зі своїм шоломом, тому Аліса — хай і понад силу — обережно його вивільнила.

— Отепер можна зітхнути з полегшенням! — Обома долонями Лицар пригладив розкуйовджене волосся й повернувся до Аліси. Він мав дещо химерний вигляд44, тож Аліса із зацікавленням заповзялася розглядати його. Він мав добре обличчя й великі лагідні очі. А його спорядження складалось із громіздких залізних бладунків (неначе з чужого плеча) і дерев’яної 96

скриньки для листів. Дуже дивна за формою, скринька була відкрита й висіла догори дриґом у вояка на спині!

— Бачу, тобі сподобалася моя скринька, — підморгнув Лицар. — Це мій власний винахід! Я тримаю в ній одяг і бутерброди. Завдяки перекинутому положенню вона не набирає води, коли дощить.

— Але ж із неї все випадає! — м’яко зауважила Аліса. — Хіба ви не бачите, що вона відкрита?

— Справді?! — Обличчя Лицаря затьмарила тінь смутку. — Отже, всі мої речі загубилися?! Тоді сміливо можна позбутися її! Із цими словами він одстебнув скриню і розмахнувся був, аби пожбурити її в кущі… Та враз зупинився (вочевидь, осяяний новою ідеєю) й обережно повісив її на дерево.

— Здогадуєшся нащо? — звернувся він до Аліси. Та лише похитала головою. — Якщо бджілкам закортить облаштувати там гніздечко, я матиму змогу ласувати медом!

— Таж у вас до сідла приладнаний вулик… Чи щось на взірець вулика! — вигнула брову Аліса.

— Авжеж, це дуже гарний вулик, — скривився Лицар. — Найвищої якості! Та от халепа: бджолам він чомусь не до вподоби. Мабуть, через мишей… Бач, у мене й мишоловка є! Отож упіймані миші, далебі, відганяють бджіл. Чи то бджоли — мишей. Хтозна…

— А я ото думаю: навіщо вам мишоловка? У голові не вкладається, що на Конях можуть завестися миші…

— Еге ж, таке вкласти важко, — кивнув Лицар. — Та якщо миші все-таки заведуться, я зовсім не хочу, аби вони по мені гасали. — Він трішки помовчав і продовжив: — Розумієш, треба бути готовим до всього. Саме тому в мого Коня на ногах браслети.

— А навіщо вони? — поцікавилась Аліса.

— Щоб акули не пошарпали. Це теж мій власний винахід! Допоможи-но мені видряпатися на Коня. Я виведу тебе на узлісся. А навіщо тобі оце начиння?

— Для пирога.

— Тоді прихопи його. Воно стане нам у пригоді, якщо ми десь надибаємо пиріг. Потримай, будь ласка, торбу — я запхаю цю штуку туди… Утім, запхати таріль виявилося нелегко. Попри те що тримала Аліса міцно-преміцно, незграба Лицар не міг нічого всунути до своєї торби — 97

оскільки раз по раз сам провалювався в її черево. Зрештою таріль усе-таки проштовхнулась, і вояка полегшено зітхнув.

— Звісно, їй там буде тіснувато, — зазначив він. — Торба по вінця заповнена підсвічниками, та що поробиш… — Почепивши торбу на сідло, поміж коминкових щипців, жмутів моркви та іншого мотлоху, він запитав: — Сподіваюся, волосся в тебе міцно приліплене?

— Так само, як завжди, — всміхнулась Аліса.

— Цього замало, — стривожено похитав головою Лицар. — Вітер у лісі такий несамовитий, що коси може з коренем видерти!

— А ви ще не винайшли засіб проти видирання волосся?

— Ні, зате я створив засіб проти випадіння!

— Який? Мені страшенно кортить дізнатися!

— Береш ціпок і встановлюєш його на маківку, щоби волосся плелося довкола нього, як отой кручений панич. Чому волосся падає, га? Бо звисає і його тягне додолу. Натомість угору впасти неможливо! Це мій власний винахід. Випробуй, коли бажаєш. Такий засіб видався Алісі не надто надійним, тож вона чемно промовчала. Оскільки Лицар не надто добре тримався верхи, вона вирішила не відставати і повсякчас пильнувати, чи не збирається він укотре полетіти сторч. Тільки-но бідолаха втрачав рівновагу, Аліса зупинялась і допомагала йому всістися на місце. Зупинки, до речі, їм доводилося робити щоразу, коли Кінь знагла ставав як стій (а робив він це мало не на кожному кроці), — бо тоді Лицар орав носом землю. А ще Алісі належало підіймати Лицаря, коли його Кінь рвучко рушав уперед, — адже вершник одразу перекидався назад. Подеколи він хилитався то праворуч, то ліворуч, погрожуючи впасти простісінько на Алісу, тому невдовзі вона відійшла від нього подалі. Зводячи Лицаря на ноги вп’яте, вона не витримала і зауважила: — Ви, мабуть, їздите верхи не дуже часто? Білий Лицар ошелешено вирячився.

— Чому ти так гадаєш?! — скрикнув він, і його голос забринів образою. Ухопившись однією рукою за Алісині коси, щоби ненароком не гойднутися в інший бік, неборака вайлувато видерся на Коня.

— Бо ті, хто вдосталь тренуються, зазвичай не падають, — пояснила Аліса.

— Я вдосталь тренуюсь! — урочисто виголосив Лицар. — Навіть понад міру!

98

99

— Он воно що… — мовила Аліса так щиросердно, як могла, бо нічого ліпшого просто не вигадала. Далі вони просувалися, тримаючи язика на защіпці: Лицар їхав із заплющеними очима, зрідка щось бурмочучи, а Аліса напружено очікувала, коли він знову перекинеться.

— Велике мистецтво вершника полягає в тому, — несподівано озвався Лицар, змахнувши рукою, і його лункий голос розлігся лісом, — щоби тримати… Тут він замовк — так само раптово, як і заговорив, — тому що полетів сторчголов на стежинку, якою крокувала Аліса. Перелякана не на жарт, вона допомогла йому підвестись і сісти на коня, а тоді запитала: — Ви нічого собі не зламали?

— Нічого важливого, — недбало відказав Лицар, буцімто дві-три зламані кісточки його анітрішки не турбували. — Отож, як я казав, велике мистецтво вершника полягає в тому, щоби… зберігати рівновагу. Отакої… Він попустив віжки й розкинув руки, демонструючи свій хист, але… туттаки беркицьнувся горілиць, просто під копита Коневі. Допоки Аліса зводила горопаху на ноги, він безперестанку бубонів: — Я вдосталь тренуюся! Понад міру! Урешті-решт терпець Алісі урвався, і вона вигукнула: — Сміх та й годі! Вам хіба що на дерев’яному конику їздити! Знаєте, такому… на коліщатках!

— А ця порода гладенько йде? — поцікавився Лицар і обійняв свого Коня за шию. (До речі, правильно зробив, інакше знов опинився би долі.)

— О, значно легше за звичайну коняку, — пхинькнула Аліса.

— Знайду собі такого коника, — замислено мовив Лицар. — Одного чи двох… Або кількох… На хвилину запала тиша, а потім Лицар похвалився: — Я зробив чимало пречудових відкриттів! Напевно, підіймаючи мене, ти помітила, що я думу думав?..

— Авжеж, вигляд у вас був задумливий, — кивнула Аліса.

— Тієї миті я вигадував новий спосіб перемахнути хвіртку. Хочеш дізнатися, який саме?

— Дуже хочу, — ввічливо відповіла Аліса.

— Насправді все неймовірно просто. Розумієш, головна проблема у справі подолання хвіртки — це ноги. Як перенести їх нагору, га? Відповідь така: 100

за допомоги голови. Адже вона вже нагорі, еге ж? Отож спершу необхідно покласти на хвіртку голову, а потім зіпертися на маківку, і тоді ноги злетять самі собою. Гоп! І ти вже по той бік хвіртки!

— Звісно, якщо вдасться виконати такий фортель, вийде і хвіртку перемахнути, — із сумнівом пробурмотіла Аліса. — Та хіба вам не здається, що це не так уже і просто?!

— Я ще не випробовував, тож не можу бути впевненим, — серйозно відповів Лицар. — Мабуть, ти маєш рацію: це не надто просто. Його обличчя набуло такого засмученого вигляду, що Аліса поквапилася змінити тему: — Який у вас шолом цікавий! Це також ваш витвір? Лицар запишався шоломом, причепленим до сідла, і гордовито мовив: — Так, але я вже створив інший, кращий за цей! Він подібний до величезної цукрової голови, тож, коли я злітаю з Коня, шолом одразу впирається вершечком у землю і не дозволяє мені впасти. Щоправда, є в нього один недолік: я можу провалитись у нього. Пам’ятаю, одного разу я навіть застряг у тому шоломі, аж тут під’їхав Чорний Лицар і напнув його на себе! Подумав-бо, що то його шолом… Білий Лицар розповідав усе так серйозно, що Аліса не насмілилася посміхнутись.

— Вочевидь, шолом виявився затісним для нього, — припустила вона, ледве стримуючи напад реготу. — Адже всередині сиділи ви!

— Я змушений був дати йому копняка, щоби нарешті він здогадався зняти шолома! — запевнив Лицар зі значущим виглядом. — Та й витягати мене звідти довелося довго — ох і довго ж! Адже влетів я у шолом, наче… наче блискавка!

— Ну, блискавка має іншу природу, — нагадала Аліса.

— Ой, природа у нас скрізь різна: тут ліси — там гори, тут річки — там море… — Задля виразності Лицар натхненно змахнув руками і… негайно вилетів із сідла, шубовснувши простісінько в рівчак.

Падіння виявилося цілком несподіваним, адже цього разу Лицар протримався в сідлі досить довго. Аліса була захвилювалася, чи не забився він, та вже за мить почула, як Лицар любесенько плескає язиком, і заспокоїлася.

— Отож різна в нас природа, запевняю! А Чорний Лицар учинив дуже необачно, напнувши чужий шолом, ще й із господарем!

— Як вам удається так спокійно говорити, коли ви стирчите догори дриґом? — спитала Аліса, витягаючи Лицаря з рівчака.

— Байдуже, де моє тіло, — відказав він, анітрішки не здивувавшись такому запитанню. — Мій розум працює невпинно. І що нижче перебуває моя голова, то глибше сягає думка. Отак-о! Нижче голова — глибші думки! — Помовчавши, він додав: — Найдотепнішим моїм витвором був новий пиріг! Я склав рецепт, доки наминав другу страву.

— І ваш пиріг устигли зготувати на третє? Ото швидкiсть!

— Ні-і… — розвів руками Лицар. — На третє не встигли. Не встигли, та й по всьому!

— То його приготували на третій день? Вам, мабуть, уже й перехотілося того пирога?..

— Ні, не на третiй день! — згорьовано зітхнув Лицар. — На третій теж не встигли! — Він понурив голову і похмуро пробуркотів: — Сумніваюся, що його взагалі випекли. І навряд це станеться бодай колись. А шкода, рецепт був дуже вдалий!

— А з чого мав складатися ваш пиріг? — Алісі кортіло хоч якось підбадьорити Лицаря, адже неборака геть занепав духом.

— Із промокального паперу… Здебільшого… — простогнав Лицар.

— Ох, здається мені, що це не надто смачно.

— Гола промокашка, звісно, не смакує, — заторохкотів Лицар. — Та якщо додати до неї ще чогось — скажімо, пороху чи воску, — вийде неймовірна смакота! Утім, тут я мушу тебе залишити… Аліса аж здригнулася — так несподівано Лицар висмикнув її з розмірковувань про пиріг. Утім, роззирнувшись, вона зрозуміла, що вже дісталась узлісся.

— Гей, ти засмучена? — сполошився Лицар. — Хочеш, я заспіваю тобі на прощання?

— А пісня дуже довга? — Того дня Алісі довелося переслухати стільки нескінченних віршів, що голова уже йшла обертом.

102

— Довгенька. Проте неймовiрно гарна! Коли я співаю її, всі ридма ридають… Або…

— Або що? — Аліса не допетрала, чому Лицар ураз затнувся.

— Або… не ридають. Заголовок цієї пісні має назву «Око окуня».

— Ви хотіли сказати, що пісня має заголовок «Око окуня»? — перепитала Аліса, щиро намагаючись зацікавитися піснею.

— Ні, ти не зрозуміла! — Лицар нетерпляче засовався на місці. — Це лише назва заголовка. Власне заголовок у цієї пісні — «Старенький дідуньо».

— Тоді я мала би запитати: це і є назва пiснi? — виправила сама себе Аліса.

— Ні, ти знову не влучила. Пісня називається «Тернистими шляхами», але це лише її назва!

— Та що ж то за пісня така?! — спантеличено вигукнула Аліса.

— Саме до того я й веду. «На тину»!45 От яка пісня! Музика, до речі, — мій власний витвір. — Лицар зупинив Коня, попустив віжки і, поволі вистукуючи такт долонею, затягнув куплет. Тієї-таки миті його добре простакувате обличчя осяяла неймовірна втіха. З усіх чудасій, що стрілися Алісі в Задзеркаллі, ця виявилася найдивовижнішою. Саме тому в Алісиній пам’яті назавжди закарбувалася така картина: м’яка посмішка і лагідні блакитні очі Білого Лицаря; розкуйовджене волосся, у якому заплуталося призахідне сонце; сліпучий блиск залізних обладунків; Кінь, що хрумкає травичкою коло її ніг, хилитаючи охлялими віжками; чорне громаддя лісу позаду… Споглядаючи з-під руки на цю химерну парочку й усотуючи кожну деталь, кожну барву, кожен звук, Аліса притулилася до дерева і поринула в переливи тужливої мелодії. «А от музика не є його власним витвором, — подумки зазначила вона. — Я чула її. Це пісня “Я все віддав вам, все, що міг…”46». Вона слухала Лицаря дуже уважно, проте ридма ридати й не збиралася. Повідати тобі я хтів, Як в сиву давнину Побачив діда, що сидів Любенько на тину. «Ти хто? — у нього я спитав. — І чим живеш, старий?» Та все, що він мені казав, Ішло у чорторий…

103

Він каже: «Бабок наловлю, Що пурхають в житах, І пиріжки із них зроблю — Продати по хатах. По тих хатах, — підкреслив він, — Де стріну моряків. Віддам доземний їм уклін За купку мідяків». А я зробити планував Зелені вуса всім, Щоб кожен потім затуляв Їх віялом значним. І через це я не почув, Що там торочив дід. «Агов, ти часом не заснув?» — І трісь його як слід! Він не спинив свій плин думок: «Якщо ураз мені Десь трапиться гірський струмок — Спалю його в вогні! Вода пекельна — то бальзам Для кучерів ламких. Його в аптеки я продам За купку мідяків». Та мріяв я: усе життя Жуй сало кожен день — І натовчешся до пуття, Погладшаєш упень!.. А щойно дід замовк, я став Термосити його: «Зізнайся, що ти приховав? Не кажеш ти чого?» «В ставочку плинуть окуні — Вночі я їх ловлю, Виймаю очі з них скляні І ґудзики роблю.

104

Та грошей срібних, золотих Не матиму ніяк: За дев’ять ґудзиків таких Дають один мідяк. Колись налисники масні Я вирив у садку, Від воза колеса міцні Надибав у ярку, На краба із сачком ходив — І якось виживав. Тож чарку б я перехилив, Щоб ти здоров’я мав!» Дідусь замовк, і я впіймав Найліпший план за хвіст: Аби іржею не припав — Зварю в горілці міст! «Спасибі, діду, — мовив я, — За всі тернисті дні! За те, що чарочка твоя Присвячена мені!» Тепер, якщо я свій язик Запхаю в каламар, Чи найзручніший черевик Закину у димар, Чи гепнусь влітку на льоду, Мізинця підверну — Слізьми я виллю ту біду І спогад поверну… Про діда, що байки складав, А в серці чорну тугу мав, В чиїх очах вогонь палав, Чию чуприну сніг вкривав, Чий тулуб сам себе гойдав, А ніс чий хропака давав, А рот кумедно белькотав, Неначе тістом хто напхав…

105

Мені він крука нагадав, Бо світ спідлоба оглядав, Вмостившись на тину.

Проспівавши останні рядочки своєї балади, Лицар натягнув віжки й розвернув Коня.

— Тобі лишилося всього кілька кроків, — мовив він. — Зійдеш із пагорба, перескочиш струмок — і ти Королева! — Затим, побачивши, що Алісі дуже кортить перетнути останню перепону на шляху до мети, він додав: — Ой, будь ласка, зачекай іще трішки, щоби помахати мені вслід! Надовго я тебе не затримаю, обіцяю. Тільки-но побачиш, що я повертаю, махни мені хустинкою. Боюсь, інакше я геть упаду духом!

— Звісно, я почекаю! — всміхнулась Аліса. — Красно дякую за те, що ви мене провели. І за пісню… Вона мені дуже сподобалася!

— Сподіваюся, — скрушно зітхнув Лицар. — Але ти чомусь не зронила ані сльозинки… Вони потисли руки, і Лицар неквапно рушив лісовою стежиною у зворотну путь. «Ох, боюся, що він от-от упаде… духом. Так, здається, він висловився, — подумала Аліса, споглядаючи за ним. — О… Хто б сумнівався! Знов упав! Хіба що не духом, а за звичаєм довбешкою. Утім, на Коня він всідається доволі легко, та й Кінь стоїть як стій — либонь завдяки тому мотлоху, що на ньому висить». Кінь трюхикав собі стежинкою, а Лицар бебехався то на правий, то на лівий бік. Після четвертого чи п’ятого падіння він урешті-решт дістався повороту, й Аліса помахала йому хустинкою.

— Сподіваюся, дух у нього хоч трішечки піднісся, — пробурмотіла вона, коли горе-вояка зник із-перед очей47. — Останній струмочок — і я Королева! Як спокусливо звучить! Скотившись із пагорба, Аліса опинилася простісінько на березі струмка.

— Бувай, восьма лініє! — вигукнула вона, перестрибуючи струмок

і приземлюючись долілиць на м’якеньку, як мох, галявинку, помережану барвистими квітами.

106

— Яка ж я щаслива, що зрештою потрапила сюди!.. Ой, леле! Що це в мене на голові?! — Переполохана, вона схопилася руками за голову і… намацала щось важкеньке, схоже на високий обруч. — Цікаво, як воно скочило сюди без мого відома, га?! Аліса стягла з голови загадковий предмет і поклала на коліна, щоби добряче роздивитися. То була золота корона!48

Розділ 9

— вва! — заплескала в долоньки Аліса. — Я й не сподівалася, що так легко стану Королевою! — На хвильку вона замислилась, а тоді додала (бо мала звичку сварити себе): — Отже, Ваша Величносте, не годиться вам по травичці качатися! Королевам належить поводитися гідно! Зіпнувшись на ноги, Аліса закрокувала галявиною. Спершу вона рухалася доволі несміливо — оскільки її сковувало побоювання загубити важезну корону. Та поступово її хода ставала впевненішою, а сама вона почувалася дедалі затишніше, адже довкола не було ані душі.

— Якщо я дійсно Королева, то згодом призвичаюся до власної корони… — втішала себе Аліса. Усе, що трапилося з нею доти, було таким химерним, що її аніскільки не здивувала нагла поява обох інших Королев — Чорної та Білої49. Королеви ніби виткалися з повітря обабіч Аліси, і їй закортіло негайно розпитати їх, як вони сюди потрапили, але то було би не надто ввічливо. Тож, покрутивши мізками, Аліса вирішила бодай поцікавитися, чи завершено шахову партію.

— Скажіть, будь ласка… — пролопотіла вона, зиркнувши на Чорну Королеву, але та не дозволила їй договорити.

— Ніколи не звертайся першою, — суворо зауважила Королева.

— Але… якби всі дотримувалися цього правила, — заперечила Аліса, охоча до суперечок, — тобто якби ніхто ні до кого не звертався першим, очікуючи, поки з ним заведуть розмову, жодної бесіди так і не склалося б, а отже…

— Яке неподобство! Невже ти не тямиш, дитинко… — Королева набурмосилась і припнула язика, а за півхвилини змінила тему: — Як ти насмілилася заявити: «Якщо я дійсно Королева…»?! Хіба в тебе є право так себе називати? Ти не станеш Королевою, доки не складеш іспиту на Королеву. І що швидше ми почнемо, то краще!

— Та я ж тільки «якщо…» сказала! — спробувала була захиститися бідолашна Аліса.

108

Королеви схрестили погляди, і Чорна роздратовано повела плечима.

— Вона стверджує, що сказала тільки «якщо»!

— Проте вона наговорила значно більше! — простогнала Біла Королева, заломлюючи білі ручки. — Незміряно, незрівнянно більше!

— Звісно, більше, — кивнула Чорна Королева й обернулася до Аліси. — Завжди кажи правду! Думай, перш ніж щось бовкнути! І занотовуй усе вимовлене!

— Я зовсім не думала… — почала виправдовуватись Аліса, але Чорна Королева знову нетерпляче перервала її: — Оце мені й не до вподоби! Ти повинна була подумати! Як гадаєш, чи потрібна комусь дитина, котра геть не звикла ворушити мізками? Навіть жарт має нести в собі якусь думку, а дитина й поготів. Діти — то вам не жарти! І не намагайся спростувати це. Хай ти обома руками виступатимеш проти, у тебе нічого не вийде.

— Я ніколи не виступаю руками, — пробубоніла Аліса.

— А я не кажу, що ти виступаєш руками. Я лиш попередила, щоби ти й не намагалася, бо тільки сили змарнуєш.

— Вона в такому гуморі, — додала Біла Королева, — що їй неодмінно треба з кимось посперечатися. Байдуже, з якого приводу, — аби тільки посперечатись.

— Лиха, паскудна вдача! — погодилася Чорна Королева. Аліса не здобулася на відповідь, тож на кілька хвилин запала ніякова мовчанка. А потім Чорна Королева витягнула шию до Білої і промовила: — Запрошую вас сьогодні на обід до Аліси!

— А я запрошую вас! — відгукнулася Біла Королева, вичавивши мляву посмішку.

— Стривайте, чому мене не попередили про той обід? — спантеличено запитала Аліса. — Утім, якщо я влаштовую бенкет, то й запрошувати когось на гостину належить менi. Хіба ні?!

— Ми довго очікували, коли ж ти нарешті здогадаєшся нас покликати, — закопилила губу Чорна Королева. — Але тобі, вочевидь, не давали уроків гарних манер!

— Манер на уроках не навчають, — пояснила Аліса. — Там навчають математики тощо…

109

— Додавати тебе навчили? — поцікавилася Біла Королева. — Скільки буде один плюс один плюс один плюс один плюс один плюс один плюс один плюс один плюс один плюс один? Аліса ошелешено закліпала.

— Не знаю… Я втратила лік…

— Додавання не знає, — докірливо зазначила Чорна Королева. — А Віднімання ти проходила? Відніми від восьми дев’ять.

— Цього я не проходила, зате…

— Віднімання теж не знає, — похитала головою Біла Королева. — А щодо Ділення? Розділи ножем паляничку — що вийде?

— Здається… — почала була Аліса, проте Чорна Королева знагла урвала її: — Хліб із маслом, звісно. А от тобі ще один приклад на Віднімання. Відніми в сірка кістку — що залишиться? Аліса заповзялася крутити собі голову: — Кістка, напевно, не залишиться — адже я її відібрала. Сірко не залишиться теж: він гайне за мною навздогін, щоб укусити… Відповідно, і я не лишуся!

— Отже, на твою думку, геть нічого не зостанеться? — вигнула брову Чорна Королева.

— Либонь, нічого…

— Неправильна відповідь! Терпець собачий зостанеться!

— Ох, нічого не розумію! — з відчаю вигукнула Аліса.

— Що ж тут незрозумілого?! — Чорна Королева нетерпляче змахнула руками. — Відібравши в сірка кістку, ти виведеш його з терпцю, еге ж?

— Мабуть…

— І якщо сірко зразу дремене за тобою, то втратить свій терпець! Собаки вже не буде, а її терпець залишиться! — тріумфально виголосила Королева.

— А раптом терпець теж утече, тільки в інший бік? — припустила Аліса. Вигляд у неї був цілком серйозний, хоча подумки вона повторювала: «Ну що за маячня!»

— Зовсiм не знає математики! — одностайно зарепетували обидві Королеви.

111

— А самi ви знаєте?! — спересердя вигукнула Аліса, повертаючись до Білої Королеви. Їй було страшенно прикро, що ці ясновельможні пані так прискіпуються до неї. Білій Королеві аж дух забило. Склепивши повіки, вона почала жалітися: — Додати я ще можу… Якщо буде час скласти думки докупи. А от відняти — в жодному разi!

— Сподіваюся, Абетку ти знаєш? — вимогливо запитала Чорна Королева.

— Авжеж! — упевнено кивнула Аліса.

— І я знаю, — прошепотіла Біла Королева. — Тож повторюватимемо її вкупі, гаразд, люба? Відкрию тобі одну таємничку: я вмію читати слова, складені з однієї літери! Надзвичайно, чи не так? Тільки не засмучуйся! Невдовзі ти теж опануєш цю науку! Тут до розмови знову вступила Чорна Королева: — Маю до тебе практичне запитання. Як робиться хліб? Відповідай!

— Оце я знаю! — зраділа Аліса. — Треба взяти дрiж…

— Нащо тобі дріж? — не дослухала Біла Королева. — Хіба можна зробити хліб, якщо тебе б’ють дрижаки?

— Дріж мені геть не потрібен, — терпляче пояснила Аліса. — Передусім я візьму дріжджі та борошно — це ґрунт для тіста.

— Ґрунт?! — вирячилася Її Величність. — Хіба ти маєш велику ділянку землі?!

— Обвійте її! — стривожилася Чорна Королева. — Бо вона собі весь мозок висушить! Королеви обіруч заповзялися обмахувати Алісу листям — і не вгавали доти, поки вона сама не попрохала їх припинити, коли її охайні кіски перетворилися на кучму.

— Дякувати Богу! Тепер їй ніщо не загрожує, — вдоволено зітхнула Чорна Королева, а тоді звернулася до Аліси: — Скажи-но, ти знаєш Мови? Як перекласти французькою «ігдики-цигдики-цигдики-де, абель-фабельдурмане»?

— А що це означає? — Алісі аж у голові запаморочилось од того химерного набору слів.

— Гадки не маю! Аліса зметикувала, як можна виплутатися з халепи, і сміливо заявила: — Якщо ви розтлумачите мені значення цього вислову, я негайно перекладу його французькою!

112

Утім Чорна Королева розпростала плечі й гоноровито мовила: — Королеви не влаштовують торгів! «Краще б вони допитів не влаштовували!» — обурено подумала Аліса.

— Годі сваритися! — пополотніла Біла Королева. — Краще скажи мені: що спричиняє блискавку?

— Грім, — бовкнула Аліса, адже була цього певна. Однак уже за мить вона засумнівалась і виправила себе: — Ні-ні, навпаки!

— Запізно виправлятися, — суворо зауважила Чорна Королева. — Сказаного й сокирою не вирубаєш!

— До речі, — озвалася Біла Королева, опустивши очі й нервово ламаючи пальці, — того тижня, у п’ятницю, така громовиця була, страх та й годі! Тобто… Я мала на увазі — у п’ятниці.

— А в нас на тиждень випадає щонайбільше одна п’ятниця, — здивовано зазначила Аліса.

— Ото злидні! — пхинькнула Чорна Королева. — У нас буває й шість, ба навіть сім п’ятниць на тиждень! А взимку ми часто-густо збираємо докупи десять ночей — щоби трішечки зігрітися.

— А хіба десять ночей тепліші за одну? — з осторогою поцікавилась Аліса.

— Звісно, вдесятеро тепліші!

— Та водночас і вдесятеро холоднiшi, — зауважила Аліса.

— Безперечно! — верескнула Чорна Королева. — Удесятеро тепліші й удесятеро холодніші! Так само як я удесятеро заможніша за тебе й удесятеро розумніша50. Аліса зітхнула, проте сперечатися не стала. «Це щось на кшталт загадки без відповіді», — подумала вона, а тоді почула тихий, замислений голос Білої Королеви: — Хитун-Бовтун теж так вважає. Я зіткнулася з ним коло наших дверей. Він завітав зі штопором у руках…

— Що йому знадобилося? — вигнула брову Чорна Королева.

— Він сказав, що хоче увійти, бо шукає бегемота. Та, на жаль, того ранку в нашій оселі нічого подібного не знайшлося.

— А тепер у вас є щось подібне? — здивувалась Аліса.

— Не тепер, так в четвер, — відказала Біла Королева.

— Я знаю, навіщо приходив Хитун! — змикитила Аліса. — Він збирався покарати рибок51, бо вони… Одначе Її Величність укотре перервала її: 113

— Така громовиця була, ох і громовиця! Ти навіть уявлення скласти не можеш!

— Ой, та вона взагалі складати не може! — докинула Чорна Королева.

— Од неї геть поїхав дах, тож грім увірвався до оселі й розкотився всіма кімнатами, зносячи столи та стільці! Я так перелякалась, аж ім’я власне забула! «Та я б і не намагалася щось пригадати, якби потрапила в таку халепу. Це ж безглуздя!» — зазначила Аліса, але виголошувати своєї думки не стала, щоб не образити Білу Королеву. Чорна Королева взяла Білу за руку і, пестячи її, несподівано попрохала Алісу: — Ваша Величносте, пробачте бідолашку! Вона неймовірно добра, проте час од часу бовкає дурниці. Інакше просто не може! Біла Королева здійняла збентежені очі, й Аліса відчула, що просто мусить утішити сердешну ласкавим словом… Та, на лихо, саме тієї миті нічого путнього їй на думку не спало.

— Хай і вихована жахливо, — проспівала Чорна Королева, — а хороша, аж на диво! Попестіть їй голівоньку! Вона буде вам невимовно вдячна! Аліса почувалася ніяково, тому не наважилася торкнутися Її Величності. Проте Чорна Королева не відступалася: — Подаруйте їй дрібку дружньої підтримки… Закрутіть її волосся в кучерики… І побачите, якою чарівною вона стане! Глибоко зітхнувши, Біла Королева прихилила голову до Алісиного плеча і пожалілася: — Леле, як я хочу спатоньки!

— Заморилася, бідненька, — поспівчувала Чорна Королева. — Розчешіть їй коси, прошу! Позичте свого нічного ковпака! Заспівайте їй колискову, врешті-решт!

— Я не прихопила ковпака… на жаль, — знизала плечима Аліса, хоча все-таки спробувала дати лад волоссю Королеви. — І я не пам’ятаю жодної колискової!

— Доведеться присипляти її самотужки, — розвела руками Чорна Королева і затягнула пісню52: Люлі-люлі, кралі, вам до ліжка час! Як обід зготують, то покличуть вас. По обіді ж добре у танок піти. Щоби сили мати, час уже лягти!

— То як, запам’ятали слова? — позіхнула вона, і собі схиляючи важку голову на Алісине плече. — Тож приспіть мене, бо дрімота оповиває нездоланно… Уже за мить обидві Королеви завзято давали хропака! «Ой! Що ж мені тепер робити?! — сполошилась Аліса, спантеличено роззираючись навсібіч. Голови Королев скотилися їй на коліна, наче дві дебелі кулі. — Пантрувати двох Королев, яким заманулося подрімати! Де ви таке бачили, га?! Принаймні, в Англії споконвіку нічого подібного не було — хоча б тому, що на англійському троні ніколи не сиділи дві Королеви водночас!»

— Агов, прокиньтеся нарешті!!! — нетерпляче вигукнула вона, проте у відповідь почула солодке похропування. Утім, щодалі воно більше скидалося на мелодію, яка лунала гучніше й гучніше, аж поки Аліса не розрізнила слова! Заслухавшись, вона й не помітила, як голови зникли з її колін, а перед нею з’явилися грубі, заокруглені вгорі двері. Понад дверима великими літерами було виведено: «КОРОЛЕВА АЛІСА». А обабіч розташовувалися дзвоники: один — «Для гостей», а другий — «Для служників».

— Дослухаю пісню, а вже потім подзвоню, — пробурмотіла Аліса й замислилася: — От тільки куди саме?.. Я не гостя, але й не служниця. Тож має бути ще один дзвоник із написом: «Для Королеви»! Варто було їй це промовити, як двері прочинились і звідти вигулькнула дивна істота з довжелезним дзьобом.

— Бенкет скасовано аж до позавтрашнього тижня, — прошипіла істота і грюкнула дверима. Аліса заповзялася дзвонити в усі дзвоники й відчайдушно стукати у двері, та зась. Урешті-решт із-під дерева, що височіло неподалік, виповзла стара Жаба в яскраво-жовтому жупані й величезних чоботях і причвалала до неї.

— Що тут коїться? — запитала Жаба хрипким басом.

116

Роздратована вкрай, Аліса круто розвернулася на закаблуках і спересердя вигукнула: — Де вартові?! Чому ніхто не підходить до дверей?!

— До яких дверей? — прошамкотіла Жаба так спокійно, ба навіть байдужно, що Аліса мало не тупнула на неї.

— Авжеж, до оцих-ось дверей! На кілька хвилин сумовиті бляклі Жаб’ячі баньки втупились у двері. По тому Жаба присунулася ближче до дверей і потерла їх пучками, немов перевіряючи, чи не облазить фарба, а тоді знову витріщилася на Алісу.

— Тобто як — ніхто не підходить? А ти хіба не підійшла?! — Вона так жахливо хрипіла, що слів було майже не розібрати.

— Не розумію, що ви кажете, — пхинькнула Аліса.

— Що тут незрозумілого? Невже ти в англійській не петраєш? Чи, може, просто оглухла?! То яке там у тебе було запитання, га?

— Ніяке, — відмахнулась Аліса. — Я просто колотила у двері.

— Дарма, дарма ти так, — похитала головою Жаба. — Не варто їм надокучати… — По тому вона ступила до дверей і, гупнувши по них важким чоботом, затято наказала: — Гей, пропустіть її! Вона тут сама, чуєте, сама! — І зразу пошкандибала назад, до свого дерева. Тієї-таки миті двері слухняно розчахнулись і з-поза них долинув пронизливий спів53: Аліса на свято скликала гостей: «Агов, задзеркальці усяких мастей! Напну я корону і вийду на плац, А ви завітайте в мій пишний палац!»

І сотні голосів підхопили приспів: Наповніть нам келихи, друзі, мерщій! Насипте цвяхів і слизьких лютих змій! У чай киньте кішку, а в каву — щура. І тричі по тридцять Алісі: «Ура!»

Голоси врізнобій почали скандувати «ура!», й Алісі спало на думку: «Тричі по тридцять — дев’яносто! Цікаво, чи рахує хтось оті вигуки?..» Утім, невдовзі хор замовк, і пронизливий голос затягнув другий куплет: 118

І кличе Аліса: «Гей, панство чудне! Хіба ж то не щастя — почути мене? Хіба ж то не втіха — зі мною обід? Сідайте, і їжте, і пийте як слід!»

Затим ізнову гримнув хор: Хай келихи сповнить меляса й багно Чи ще щось, улюблене нами давно. Вино хай присмачать пісок і кора… І дев’ять десятків по дев’ять — «Ура!»

— Дев’ять десятків по дев’ять… — ошелешено прошепотіла Аліса. — Цього мені ніколи не розв’язати… Ліпше піду всередину будинку! Вона зробила крок у відчинені двері, й тієї ж таки миті в залі запала лунка тиша. Занепокоєно позираючи то туди, то сюди, Аліса рушила вздовж столів. Її вітали різноманітні звірі, птахи, ба навіть квіти — в цілому близько п’ятдесяти гостей! Тож їй трохи відлягло від серця: «Добре, що всі ці істоти завітали без запрошення! Бо я б і не знала, кого треба кликати, а кого ні». На чільному місці вона побачила три крісла: в одному сиділа Біла Королева, у другому — Чорна, а поміж них було вільно. Улаштувавшись у порожньому кріслі, Аліса окинула присутніх збентеженим поглядом: усі мовчали як риби, а їй так кортіло, щоби хоч хтось подав голос… Урешті-решт до неї озвалася Чорна Королева: — Ви спізнилися — ми вже з’їли і суп, і рибу. — Затим вона махнула рукою й наказала: — Несіть м’ясо! За кілька секунд служники подали Алісі тацю з баранячою ногою. Аліса розгублено зиркнула на страву: доти їй ще не доводилося шматувати м’ясо.

— Ох, люба, ви так зніяковіли! — зазначила Чорна Королева. — Дозвольте вас познайомити: Алісо, це — Бараняча Нога! Нога, це Аліса! Бараняча Нога зіпнулася дибки і вклонилась. Аліса також їй уклонилася, вагаючись, чи сміятися за таких обставин, чи лякатися.

— Я відкраю вам по шматочку? — чемно запитала вона в Королев, взявши ножа й виделку.

— Хіба так можна?! — обурилася Чорна Королева. — Вас тільки-но познайомили, а ви вже на неї з ножем! Заберіть мерщій Ногу!

119

Служники миттєво прибрали м’ясо, а натомість винесли пиріг.

— Я не хочу знайомитися з пирогом, інакше ми ніколи не пообідаємо! — квапливо заявила Аліса, а тоді вже спокійніше спитала в Королев: — Вам відшматувати? Проте Чорна Королева глипнула на неї спідлоба і врочисто виголосила: — Знайомтеся! Пиріг, це Аліса. Алісо, це — Сливовий Пиріг. А тепер приберіть його! Служники підхопили Пиріг так хутко, що Аліса навіть не встигла вклонитися йому. «Гей, чому саме Чорна Королева всім тут заправляє?!» — скипіла вона і суто з цікавості наказала: — Принесіть Пиріг! Тільки-но вона це промовила, як Сливовий Пиріг, ніби за помахом чарівної палички, знов опинився на столі. Алісі аж заціпило — таким він був неозорим! Утім, вона швидко опанувала себе й узялася до краяння пирога. Незабаром один зі шматків було подано Чорній Королеві.

— Яке нахабство! — зарепетував Пиріг густим і масним голосом. — Хотів би я подивитися, що би ти зробила, якби хтось пошматував тебе! От капосне створіння! Не в змозі вимовити бодай слово, Аліса мовчки витріщилася на нього круглими від жаху очима. Кінець кінцем Чорній Королеві урвався терпець, і вона смикнула Алісу: — Озвися вже до нього! Сміх та й годі: Пиріг плескає собі язиком, а ти свого язика немов проковтнула.

— Знаєте, мені сьогодні стільки віршів розповіли… — несміливо почала була Аліса, аж тут їй впало в око, що всі враз замовкли і звернули погляди на неї. — І скрізь ішлося про риб… Дивно, еге ж? Цікаво, чому тут стільки уваги приділяють рибам? Вона зверталася безпосередньо до Чорної Королеви, тож Її Величність мусила відповісти.

— До речі, про риб, — повільно й урочисто прогугніла вона просто Алісі у вухо. — Наша Біла Кралечка знає пречудову загадку — геть віршовану і наскрізь про риб! Нехай вона її прочитає, гаразд?

— О, Чорна Кралечка дуже ласкава до мене, — заспівала Біла Королева у друге Алісине вухо. — Я виконаю її прохання із превеликою насолодою! Ви дозволите?

— Прошу, — ввічливо відказала Аліса. Від утіхи Біла Королева розсміялась і лагідно поплескала Алісу по щоці. А тоді продекламувала: Спершу рибку впіймай — Це не важко: подужає навіть маля. Потім рибку придбай — То не тяжко: лиш пенс покажи іздаля. Готувати — це рай, Адже їсти вже можна ту рибу за мить. І в горнятко запхай, Та це дрібка: вона там давно вже лежить. «Рибку в супі подай!» «Не втомлюся! На стіл вже стрибнула вона». «Казанок відкривай!» «Ох, боюся, не зможу зробити — хтозна?..»

121

Кришка міцно сидить, Мов улита, а рибка ж лежить в казані. Що простіше, скажіть: Відліпити — чи відгадку сказати мені?54

— На роздуми в тебе рівно хвилина, — криво посміхнулася Чорна Королева. — А ми поки вип’ємо за твоє здоров’я… — І тут вона заверещала на всю горлянку: — За здоров’я Королеви Аліси!!! За її наказом, майже всі гості негайно перехилили свої чарки, хай і в досить дивний спосіб — напнувши їх собі на голову, наче шоломи, і злизавши напій зі щік. Водночас дехто перекидав цілі глеки з вином і, припавши вустами до краю столу, ковтав усе, що скрапувало додолу. А трійко химерних істоток (на кшталт кенгуру) запхалися в горщик із печенею і заповзялися натоптуватись підливою. «Неначе свині в ночвах», — подумки зазначила Аліса.

— Ти маєш виголосити подяку, — скоса глипнувши на неї, мовила Чорна Королева.

— Ми підтримаємо тебе, не хвилюйся, — прошепотіла Біла Королева. Аліса слухняно підвелася, хоча серце в неї тьохнуло, а душа сховалась у п’яти.

— Красно дякую, та я й самотужки впораюся…

— То буде геть не те! — запевнила її Чорна Королева, тож довелося Алісі скоритися. («Вони наче в лещата мене взяли… Ще трішки, і сплющили б у млинець!» — скаржилася вона згодом сестрі, оповідаючи свою історію.) Авжеж, Алісі було непереливки: Королеви міцно тримали її попід руки і так стискали з обох боків, буцімто збиралися підкинути в повітря.

— Я підвелась, аби висловити вам свою подяку… — почала була Аліса, аж раптом відчула, як її ноги відриваються від підлоги, а сама вона дійсно здiймається до стелі! Утім, зринувши на кілька дюймів, Аліса примудрилась ухопитися за край столу і таким чином повернутися на тверду поверхню.

— Побережися! — заволала Біла Королева, вчепившись обіруч в Алісині коси. — Щось насувається!!! У той-таки час (як потім розповідала Аліса) розпочалося страшенне казна-що. Свічки враз витягнулися, сягнувши самого 122

склепіння зали, і перетворилися на велетенські очеретини з феєрверками на вершечку. Пляшки схопили по парі тарілок та виделок і, приладнавши їх замість крил та ніг, шугнули врізнобіч. «Точнісінько як пташки», — встигла помітити Аліса, коли раптом поза її спиною (саме там, де мала сидіти Біла Королева) розлігся хрипкий регіт. Аліса рвучко обернулась, аби подивитися, що трапилося з Її Величністю, та натомість побачила в кріслі Баранячу Ногу.

— А я осьдечки! — гукнули із супового полумиска. Аліса знову крутнула головою — і впіймала поглядом усміхнене кругле обличчя Білої Королеви, що поволі розчинялось у супі55. Терпіти цей шарварок далі була несила. Допоки гості брьохались у горщиках і полумисках із наїдками, просто до Аліси, вимахуючи руками, чеберяв ополоник, якому, вочевидь, заманулось усістися в її крісло.

— Годі! — заверещала Аліса. — Припиніть! Зіпнувшись на ноги, вона обіруч зірвала зі столу скатертину. Начиння, наїдки, свічки, гості — все полетіло шкереберть.

— Ну а вас... — спересердя вигукнула Аліса, повертаючись до Чорної Королеви, котра, на її думку, була в усьому винна. Одначе Королева стала геть невпізнанною! Крихітна, як лялечка, вона кружляла поверхнею столу і намагалась ухопити власний шалик, що тягнувся за нею, неначе хвіст. Іншим разом Аліса неабияк здивувалась би, та наразі вона була занадто розлючена.

— Ну а вас… — повторила вона і схопила Королеву саме тієї миті, коли та стрибнула на крилату пляшку, котра сіла на стіл. — Вас я відлупцюю, немов бешкетне кошеня!56

Розділ 10

тиснувши Чорну Королеву ще міцніше, Аліса заходилася щодуху трусити її. Утім, Королева й не збиралася чинити опір. Допоки Аліса трусила її, як грушку, її чорна пичка бгалась і зменшувалася… очі набували круглої форми і зеленого кольору… та й сама вона ставала дедалі меншою… і м’якішою… аж поки…

Розділ 11

…не виявилося, що в руках Аліса тримає звичайне кошеня!

Розділ 12

— аша Пречорна Величносте! Дарма ви так гучно вуркочете, — звернулась Аліса до кошеняти поштиво, але суворо. Затим вона протерла очі й продовжила: — Ти розбудила мене, Кітті, а я бачила такий чудовий сон! І ти, до речі, була там зі мною — у Країні Поза Дзеркалом. Пам’ятаєш? Одначе Кітті знов-таки відгукнулася на це вуркотінням (Аліса давно вже помітила в кошенят таку погану звичку: незалежно від того, що саме ти їм казатимеш, вони незмiнно вуркотатимуть).

— Якби ти вуркотіла замість «так», а нявкала замість «ні», з тобою ще можна було б мати справу… — докірливо пробурмотіла Аліса. — Таж хіба порозмовляєш із тим, хто повсякчас товкмачить те саме?! Кітті вкотре завуркотіла, але що вона мала на увазі — так і лишилося загадкою. Аліса заповзялася копирсатись у шахових фігурках, розкиданих по столу. Видобувши нарешті Чорну Королеву, вона всілася на килимок біля коминка і поставила фігурку навпроти кицьки, щоби вони бачили одна одну.

— Ну ж бо, Кітті, зізнавайся! — Аліса врочисто заплескала в долоні. — Оце на неї ти перетворилася, га? («Проте Кітті на Королеву ані зирк, — переповідала вона згодом сестрі. — Відвернула писок, так ніби й не бачить її. Хоча вигляд мала дещо винний. Гадаю, Чорною Королевою була все-таки вона!»)

— Ну ж бо, сядь рівненько! — засміялася Аліса. — Поки розмірковуєш, що… нявкнути, зроби реверанс! Безглуздо гаяти час, пам’ятаєш? — Вона підхопила Кітті на руки і злегка цьомкнула. — На честь того, що ти була Чорною Королевою! По тому вона озирнулася на Сніжинку, котра вже традиційно терпіла вмивальні тортури, і промовила: — Сніжинко, люба! Ваша Білосніжна Величносте, коли Діна нарешті дасть вам спокій? Тепер зрозуміло, чому я бачила вас такою нечупарою 126

у своєму сні. Слухай-но, Діно! Чи відомо тобі, що ти вмиваєш Білу Королеву? З нею слід поводитися шанобливо, а ти що виробляєш?! Аліса зручніше влаштувалася на килимку і, замислено розглядаючи кошенят, продовжила: — Цікаво, а Дiна на кого перекинулася? Визнай, Діно, це ж ти була Хитуном-Бовтуном? Авжеж, ти! Тільки не квапся розпатякувати про це своїм друзякам, бо я досі сумніваюся… До речі, Кітті, якщо ти дійсно потрапила в мій сон, то напевно мала помітити дещо приємне для себе. Там пролунала ціла купа віршів про риб! Тож уранці я влаштую тобі справжній бенкет — приготую сніданок і розповім про Моржа і Теслю… Ну, щоб ти уявила, буцімто їси справжніх устриць! Помовчавши із хвильку, вона висловила те, що вже давно її турбувало: — Гей, Кітті, пропоную разом поміркувати, чий то був сон. Питання дуже серйозне, люба, тож припиняй лизькати лапу, тим паче сьогодні тебе вже вмивали! Розумієш, у чім проблема: цей сон належить або мені, або Чорному Королю. Звісно, Король мені снився — та водночас і я снилася йому! То чий це був сон, га? Невже Чорного Короля, Кітті? Ти маєш це знати, оскільки була його дружиною… Ох, Кітті, допоможи мені розгадати цю загадку! Облиш свою лапу хоч на мить! Одначе бусурманська Кітті заповзялася лизькати іншу лапу, нахабно вдаючи, ніби не чує Аліси.

Отож чий то був сон, як гадаєш? Аромати трав п’янили, Літні промені повили, І в човні ми майже снили. Стали діти враз охочі — Аж сяйнули їхні очі — Повість слухати до ночі. Ліс невдовзі листя скинув… Ет! І спогад літній згинув. Зимний вітер рвучко ринув! Наче мару, кличу в хату Світлу дівчинку завзяту, Ластівку мою крилату… Іній хоч мене вкриває — Дух мій чарів вимагає, До Країни Див тікає!

Еге-ге! Вода іскриться, Лине човник, як годиться… Лиш скажіть: життя нам сниться?57

Про текст і вірші Книжка «Аліса в Задзеркаллі» багато у чому унікальна. Створена шістьма роками пізніше, ніж «Аліса в Дивокраї», казка й понині має палких шанувальників. Твір Льюїса Керрола — «найчудовішого казкаря з-поміж математиків і найчудовішого математика з-поміж казкарів» — дуже популярний як серед дітей, так і серед дорослих і по праву вважається одним із найкращих зразків літератури в химерному жанрі. У казці використано безліч мовленнєвих, математичних, філософських жартів, а також інших оригінальних прийомів. Льюїс Керрол торкається природи мовлення, створюючи граматично правильний, але позбавлений сенсу вірш «Бурможах». Крім того, автор замислюється над сутністю часу, змушуючи Білу Королеву згадувати своє майбутнє. Письменник пропонує замислитися, чи можна думати про неможливе, зламуючи цим свідомість читача, підводячи його до необхідності ламання шаблонів у споконвічній спробі людства самовдосконалитися.

Про переклад Над перекладом тексту казки українською мовою, який ми пропонуємо нашому читачеві, натхненно працювала молода талановита письменниця Ольга Пилипенко. Про себе вона каже: «У дитинстві мама завжди читала мені українські книжки, тож із самого малечку я була закохана в рідне слово. Особливо якщо це слово дотепне і викликає сміх... Я дуже люблю читати і завжди яскраво уявляю всі події та героїв, а подеколи навіть малюю їх. І ще намагаюся відчути кожне слово на смак. А найбільше мене засмучують погані переклади іншомовних книжок…» Тож пропонуємо читачеві переклад, виконаний з особливою любов’ю до українського слова.

129

Вірші Льюїса Керрола, що увійшли до скарбниці світової літератури, потребували особливої уваги. Філігранний переклад Ольги Пилипенко дарує можливість українським читачам відчути атмосферу дивного світу Задзеркалля.

Про ілюстрації Книжка, яку ви тримаєте в руках, оформлена малюнками молодої талановитої майстрині Євгенії Чистотіної, і вони публікуються вперше. Задзеркалля, яке відобразила на папері художниця, з першої сторінки вражає зворушливим баченням подій, ніжністю та легким ліричним сумом. Малюнки можна розглядати й розглядати, і це так добре — адже, як казала Аліса, «яка користь у книжці, якщо в ній немає ні малюнків, ні діалогів?».

План шахової партії 1 Цього вірша, так само як казки про Дивокрай та Задзеркалля, Керрол присвятив доньці свого друга Алісі Лідделл.

2 Насправді Аліса Лідделл не перервала зв’язок із Керролом (на відміну від решти його маленьких друзів, котрі, подорослішавши, віддалилися від нього). Ба більше — вона написала мемуари про славетного казкаря.

3 Ідеться про те літо, коли народилася казка «Аліса в Дивокраї».

Передмова автора 4 Вочевидь, ідея зробити шахові фігури героями своєї оповіді осяяла Керрола завдяки середньовічній традиції грати в шахи на величезних галявинах, використовуючи замість фігур… самих себе! Звісно, «вписати» справжню шахову партію у веселу казку-нісенітницю виявилося геть не просто. По-перше, всю місцевість Задзеркалля довелося перекреслити горизонтальними струмочками й вертикальними живоплотами — щоби вийшли квадрати, як на шахівниці. По-друге, самі герої повинні були поводитися відповідно до правил шахової гри. Скажімо, Аліса мусила розмовляти виключно з тими героями, котрі перебували на сусідніх клітинках. А ще їй слід було повсякчас рухатися позаду Королеви (і тільки останній хід дозволив їй отримати корону, взяти Чорну Королеву і поставити мат заспаному Чорному Королю). Що ж до Королів, то їм належало нидіти в бездіяльності, допоки їхні Королеви метушилися, заклопотані різноманітними справами. Водночас Лицарі були приречені постійно

131

падати з коней то в один, то в другий бік, оскільки на шахівниці кінь рухається спершу на дві клітини вперед, а потім на одну праворуч або ліворуч. Цікаво, що Чорна Королева сама напоумила Алісу пройти до восьмої горизонталі. Таким чином вона сподівалася захиститися від білих, котрі погрожували трьома кроками здобути легку перемогу. Тобто Білий Кінь оголосив шах на g3, а отже, Чорний Король міг піти на d3 чи d4 (і тоді Біла Королева завдала би мат на с3) — або на е6, що дозволило би Білій Королеві завдати мат на d6. Отож становище чорних було безвихідним, тому Королева й використала Алісу, як щит. Хай там як, а попри все божевілля шахова партія в Задзеркаллі вийшла цілком імовірною. Утім, кілька порушень у ній все-таки трапилося. Приміром, наприкінці гри Білий Король опинився під шахом Чорної Королеви, проте жоден із них не звернув на це уваги. А Біла Королева, двічі проґавивши можливість оголосити мат, втекла від Чорного Короля, хоча спокійнісінько могла би його взяти. У реальній партії подібні помилки просто неприпустимі, зате в казці вони обумовлюються неуважністю Королев і вивернутими «наспід» обставинами Задзеркалля.

5 Англійською це слова slithy, gyre, gimble і rath.

6 Кліше — спеціальна дерев’яна, сталева чи мідна форма (дошка) з рельєфною копією малюнка, за допомоги якої друкарі роблять відбиток зображення на папері.

Розділ 1

У оселя в Дзеркалі 7 Сніжинкою звали кошеня, що належало Мері Макдональд — маленькій приятельці Керрола і доньці його доброго друга Джорджа Макдональда, шотландського письменника, автора казок «Принцеса і гоблін», «За спиною Північного буревію» тощо. Саме родина Макдональдів першою почула історію про пригоди Аліси в Задзеркаллі й висловила свій щирий захват.

132

8 Спершу ця казка була присвячена виключно шаховій партії, і лише згодом у ній з’явилося Задзеркалля. Ідея створити світ поза дзеркалом осяяла Керрола завдяки його маленькій родичці — Алісі Рейке. Ставши із дівчинкою навпроти великого люстра, письменник спитав її, у якій руці вона тримає помаранч. «У правиці», — відповіла Аліса. «А в якій руці тримає помаранч дівчина в дзеркалі?» — «У лівиці…» — «Як ти це поясниш?» Неабияк спантеличена, Аліса припустила: «Якби я опинилася по той бік дзеркала, то помаранч був би у моїй правій руці». Саме по цій розмові Керрол і вирішив перенести шахи у Задзеркальний Світ.

9 Найімовірніше, пішак на ім’я Крихітка Лілі «народився» завдяки старшій доньці друга Керрола — Джорджа Макдональда, яку батько лагідно називав своєю білою лілеєю.

10 Перша строфа поеми-нісенітниці «Бурможах» (Jabberwocky, дослівно «Плід гарячих суперечок») була опублікована 1855 року в журналі «Міш-Меш» (Misch-Masch), який Керрол видавав спеціально задля розваги власних братів та сестер. Уривок, що здобув назву «Англосаксонський вірш», супроводжувався авторським коментарем: мовляв, зміст цього фрагмента стародавньої поезії темний, одначе рядки торкають глибинних струн кожного серця. І справді, «Бурможах» набув такої широкої популярності, що його знали напам’ять геть усі англійські школярі, а численні письменники відчайдушно намагалися створити щось подібне.

Розділ 2

Садок із балакучими квітами 11 Прототипами Троянди та Фіалки стали сестри Аліси Лідделл — Роза (Rose, укр. «троянда») та Віолетта (Voilet, укр. «фіалка»).

133

12 1 дюйм = 2,5 см. Тобто висота шахової фігурки становить 7,5 см.

13 Це сталося не випадково, адже в дзеркалі все навспак: коли ти йдеш уперед, твоє зображення рухається у зворотному напрямку.

14 Вочевидь, в образі Чорної Королеви Керрол зобразив гувернантку Лідделлів, котру діти називали позаочі Колючкою. Стримана, сувора й педантична, вона все ж виявляла справедливість, а подеколи бувала привітною.

Розділ 3

Задзеркальні комашки 15 Як уже було зазначено, шість струмків — це шість горизонтальних ліній, що відмежовують Алісу від заповітної восьмої клітинки. Перший хід — із d2 на d4 — це єдиний довгий стрибок, дозволений пішакові. Тож Аліса здійснює його у два етапи: переправа через струмок і мандрівка потягом. Кожен із цих етапів позначено зірочками.

16 Напевне, Алісі спало на думку власне прізвище — Лідделл. До того ж у її пам’яті, вочевидь, зринуло ім’я Крихітки Лілі, чиє місце вона посіла на шахівниці.

17 В оригіналі фінал цього розділу — «feeling sure that they must be…» — римується з назвою наступного розділу «Tweedledum and Tweedledee» (значення цього сталого вислову — «речі, що відрізняються лише назвою»). Тож ми намагалися передати це українською мовою: «Бо насправді з-поза лип виступили Зирк і Глип».

134

Розділ 4

Зирк і Глип 18 Написавши цього вірша, Керрол відіслав його художнику Джонові Тенніелу, котрий ілюстрував усю казку. Водночас він запропонував на вибір трьох персонажів: Теслю, Метелика і Баронета (англійською ці три слова однаково відповідали як ритму вірша, так і загальному змісту «нісенітниці»). Тенніел уподобав саме Теслю.

19 У 1904 році славетний американський письменник О. Генрі (1862—1910) видав сатиричну повість «Королі та капуста», де розповів і про чоботи, і про човни, і про капусту (тобто капустяні пальми), і про королів (президентів) далеких екзотичних країн. Таким чином він ніби виконав обіцянку Моржа.

20 Для оперети Севіла Кларка за мотивами «Аліси в Задзеркаллі» Керрол написав продовження цього вірша. За сюжетом п’єси Морж і Тесля після ситного обіду засинають, і тоді до них являються духи двох Устриць, сповнені бажання помститися. Висловлюючи у співах усі звинувачення, Устриці танцюють довкола своїх катів, буцають і штурхають їх від усієї душі, ще й погрожують «стрибнути їм на груди». На думку глядачів, такий фінал був більш справедливим, ніж у казці.

21 Керрол багато розмірковував над філософським питанням, чим насправді є наше життя. Може, це лише сон, а всі люди й події, що з ними відбуваються, існують виключно у сновидінні Творця? Хоча за сюжетом Аліса не дотримується такої думки, наприкінці подорожі Задзеркаллям їй доведеться пережити нескінченний сон уві сні — коли вона бачить уві сні Чорного Короля, котрому сниться, як вона снить його тощо, тощо. Тобто сновидіння Аліси й Короля стануть ніби відображенням одне одного.

135

Розділ 5

Вода і вовна 22 Біла Королева мчить на c4 — на захід від Аліси. Звичка обох Королев повсякчас кудись бігти зумовлена тим, що ці фігури здатні пересуватися шахівницею в будь-якому напрямку на різні відстані. Загалом, Білій Королеві, яку Керрол змальовує як «пухкеньку та бліду, добру, але дурненьку, безпорадну, мов дитина, і завжди розгублену», властива певна недбалість. Через це вона й проґавила шанс оголосити Чорному Королю мат, ставши на e3.

23 У листі маленькій Мері Макдональд (1864) Керрол попереджав: «Не квапся вірити тому, що тобі кажуть. Якщо ти прийматимеш на віру геть усе, м’язи твоєї уяви виснажаться і ти настільки охлянеш, що вже не здужаєш повірити навіть в очевидне. Приміром, минулого тижня один мій приятель вирішив повірити у Джека — переможця велетнів. Це йому вдалося, але він цілком знесилів, тож, коли я сказав йому, що надворі дощить (і то була правда), він не повірив мені й вийшов із хати без капелюха і парасоля…»

24 Біла Королева пересувається на одну клітинку вперед — на с5.

25 Аліса також ступає крок уперед — і опиняється на d5, знову поруч із Королевою (котра перетворилася на Вівцю).

26 Бабайка — велике весло, прикріплене до човна. «Розвести плиском» у рибальській термінології означає «тримати весла широким, пласким боком донизу». Утім, Аліса не може цього знати, адже вона ще маленька і веслує не дуже вправно.

136

27 Плиска — невеличка перелітна пташка, що живе біля водоймищ.

28 Фартинг — 1/4 пенса.

29 За часів Керрола студенти Крайст-Черчу (чи не найбільшого аристократичного коледжу Оксфордського університету) жартували: якщо замовити на сніданок одне яйце — тобі обов’язково принесуть два, бо одне з них виявиться несвіжим.

30 На справжній шахівниці Королева потрапила б на f8.

31 Перетнувши струмочок, Аліса опиняється на d6. Відтак вона перебуває праворуч Білого Короля, хоча їхня зустріч відбудеться лиш у наступному розділі.

Розділ 6

Хитун-Бовтун 32 Історія з Хитуном-Бовтуном (Humpty-Dumpty), так само як і зустріч Аліси з Левом та Єдинорогом, ґрунтується на старовинній дитячій пісеньці.

33 Бовтун — зіпсоване засиджене пташине яйце.

137

Розділ 7

Лев та Єдиноріг 34 Звісно, йдеться про гру в шахи. На коней мають сісти двоє Лицарів.

35 Керрол кепкує з учених, що аж надто захоплювалися дослідженням культури англосаксів (германських племен англів, саксів, ютів та фризів, котрі загарбали Британію у V—VI століттях).

36 Гашений Гаєць знайомий нам іще з Дивокраю як Березневий Заєць. Оригінальне ім’я цього гінця (Haigha) римується з March Hare («Березневий Заєць») і, вочевидь, пародіює прізвище англійського історика та археолога Деніела Генрі Гая (Daniel Henry Haigh). Що ж до другого гінця — це теж наш давній знайомий, Капелюшник: він тільки-но вийшов із в’язниці, до якої потрапив у Дивокраї.

37 Ця гра була дуже популярною в Англії другої половини XIX століття За її правилами перший учасник каже: «Мого милого звати на А. Я кохаю його, бо він… Я боюся його, бо він… Він водив мене в… Він частував мене… І живе він у…» — добираючи відповідні слова, що починаються літерою «А». Другий учасник повторює ті самі речення, тільки вже зі словами на літеру «Б» тощо, тощо… Той гравець, котрий не зможе знайти потрібного слова, вибуває.

38 Як зазначено в «Оксфордському словнику дитячих віршів», суперництво Лева та Єдинорога триває сотні років. Імовірно, саму пісню було складено на початку XVII століття, коли давні вороги-сусіди — Англія та Шотландія — утворили єдину державу Велику Британію. Відповідно символи цих країн (шотландський єдиноріг та британський лев) також поєдналися на гербі нового королівства.

138

39 Біла Королева пересувається на клітинку с8. Власне, боятися їй нема чого: Кінь не становить для неї загрози, зате вона спокійнісінько може його взяти. Отже, хід Королеви цілком безглуздий, хоча й відповідає її характеру.

40 Тобто «левову частку». Цей вислів запозичений із байки Езопа, у якій ідеться про те, як звірі розподіляли здобич. Лев заявив, що йому як царю звірів належить одна чверть, як мужньому воякові — друга чверть, а як батькові та чоловікові — третя чверть. Щодо останньої чверті Лев висловив бажання позмагатися за неї з будь-ким із тварин.

Розділ 8

«Це мій власний винахід!»

41 Чорний Кінь пішов на e7. Це чудовий хід, адже за правилами в такому разі Кінь водночас оголошує шах Білому Королю і погрожує Білій Королеві. Якщо він залишиться на шахівниці, Королеві гаплик!

42 Потрапивши на ту клітинку, де стоїть Чорний Кінь (зі східного від Аліси боку), Білий Кінь згарячу оголошує шах. Насправді ж він може завдати шах тільки власному Королю.

43 Панч і Джуді — персонажі англійського народного лялькового театру: буркотливе подружжя, яке частогусто вибухає гучними сварками і влаштовує запеклі бійки. Керрол чудово знався на подібних героях,

139

оскільки змалечку обожнював ляльковий театр і навіть власноруч змайстрував «домашню версію» сцени.

44 На думку дослідників, Білого Лицаря Керрол змалював із себе. Подейкують, буцімто найліпші ідеї осявали його саме тоді, коли він бачив світ перекинутим догори дриґом! Захоплений усілякими хитромудрими приладами, Керрол повсякчас вигадував способи зробити щось по-новому і завдяки цьому здійснив цілу купу «неперевершених відкриттів». Більшість його винаходів, на кшталт Лицаревого пирога із промокашки, були дуже оригінальними, але геть непрактичними. Щоправда, траплялися і вельми цікаві штукенції, які згодом застосовувалися. Приміром дорожні шахи, дощечка для писання в темряві, коробочка для марок із двома «мальовничими сюрпризами» тощо. Щоденник Керрола рясніє нотатками на взірець: «Мені спало на думку, що можна розробити гру з літер, які треба пересувати шахівницею, доки не складеш їх у слова»; «Винайшов замінник клею для заклеювання конвертів і приклеювання дрібних предметів до книжок — папір, змащений клеєм з обох боків». Окрім того, оселя письменника була напхом напхана різноманітними музичними скриньками, ляльками, механічними тваринками (як-от ведмедик і летюча миша, здатна облетіти всю кімнату), настільними іграми та іншими дитячими забавками. Коли ж Керрол кудись їхав, то набирав із собою повні валізи речей, кожна з яких була охайно загорнута в папір, через що паперу він тягнув рівно стільки, скільки й корисних предметів.

45 У пісні Білого Лицаря лунає мотив подвійного дзеркального відображення. Тобто Білий Лицар, якого не могла забути Аліса, не може забути іншого дивака, котрий, можливо, також є карикатурою — на самого Керрола.

46 Окремі рядки пісні Білого Лицаря пародіюють вірш «Шипи» англійського поетаромантика Вільяма Вордсворда — зокрема такі слова: «Я все сказав вам, все, що міг»

140

і «Я все на користь вам віддав». Окрім того, за ритмом і римою Лицарева пісня скидається на вірш ірландського поета Томаса Мура «Моє серце і лютня», який було покладено на музику англійського композитора Генрі Раулі Бішопа.

47 Білий Лицар повернувся на клітинку f5, де перебував до зіткнення з Чорним Лицарем.

48 Перестрибнувши струмок, Аліса опиняється на клітинці d8. Коли пішак дістається останнього горизонтального ряду шахівниці, гравець може перетворити його на будь-яку іншу фігуру. Зазвичай обирають королеву, оскільки вона найсильніша з усіх фігур.

Розділ 9

Королева Аліса!

49 Чорна Королева тільки-но встала на клітинку Короля, внаслідок чого обидві Королеви опинились обабіч Аліси, а Білий Король потрапив під шах (утім, ані чорні, ані білі на це не зважають).

50 Цікаво, що Чорна Королева вживає слова «заможний» та «розумний» як протилежні за значенням (на кшталт «теплий» — «холодний»).

51 Аліса згадує пісню Хитуна-Бовтуна (розділ VI), за сюжетом якої той хапає штопор і рушає до риб, аби покарати їх за непослух.

141

52 Керрол пародіює відому колискову:

Люлі, на ялині хлопчик засинає.

А вітройко буйний люлю все гойдає…

Враз хрустить гілляка, верещить дитина —

Падають колиска, хлопчик і ялина.

53 Цей віршик є пародією на пісню британського письменника Вальтера Скотта «Красунчик Данді» із п’єси «Прокляття роду Деворгойл»:

Тож келихи й чарки мерщій наливай!

Збирай всіх довкола і коней сідлай!

А потім крізь браму звільни в місто путь:

Шотландці з Данді на гостину ідуть!

54 Відповідь на цю загадку — устриця. От який вигляд має остання строфа віршика, у якій і міститься ключ до розв’язання:

В руку ножик візьмеш —

І відкриєш казан без вагання.

Там ти УСТРИЦЬ знайдеш —

І розв’яжеш таємне питання!

(«Довідник за Льюїсом Керролом») 55 Біла Королева тікає на клітинку a6. За правилами шахової партії, такий хід є вельми суперечливим, оскільки він не рятує Білого Короля від шаха.

56 Аліса бере Чорну Королеву й таким чином завдає шах і мат Чорному Королю, котрий проспав цілу партію, так і не зрушивши з місця.

142

Розділ 12

То чий це був сон?

57 Цей заключний вірш уважається одним із найкращих поетичних творів Керрола. Він являє собою відгомін спогадів про ту прогулянку на човні, коли сестри Лідделл уперше почули історію Аліси в Дивокраї, а ще в ньому лунають мотиви зими та смерті, які перегукуються зі вступом до «Задзеркалля». Поезію написано у формі акровірша — тобто перші літери кожного рядочка складають ім’я: Аліса Плезнс Лідделл. Примітки ілюстровані малюнками Джона Тенніела — з цими ілюстраціями виходили перші видання книги.

6

Оголошення

7

План шахової партії

9

Передмова автора

Розділ 1

11

Оселя в Дзеркалі

Розділ 2

22

Садок із балакучими квітами

Розділ 3

34

Задзеркальні комашки

Розділ 4

45

Зирк і Глип

Розділ 5

56

Вода і вовна

Розділ 6

68

Хитун-Бовтун

144

Розділ 7

80

Лев та Єдиноріг

Розділ 8

90

«Це мій власний винахід!»

Розділ 9

104

Королева Аліса!

Розділ 10

121

З уяви

Розділ 11

121

До яви

Розділ 12

122

То чий це був сон?

125

Замість післямови

127

Примітки

Літературно-художнє видання Серія «Світ чарівних казок» заснована 2014 року

КЕРРОЛ Льюїс Lewis Carroll

Подорож крізь Дзеркало, 10+ або Аліса в Задзеркаллі Through the Looking-Glass, and What Alice Found There Головний редактор О. С. Кандиба Провідний редактор М. С. Жученко Редактор Л. С. Задьорна Технічний редактор А. Ю. Жога Коректор І. М. Тумко Дизайнери і верстальники Т. С. Пархоменко, В. О. Верхолаз Дизайнер обкладинки Т. С. Пархоменко Підписано до друку 18.08.2017. Формат 60х90/8. Ум. друк. арк. 18. Наклад 4500 прим. Зам № 6971. Термін придатності необмежений ТОВ «Видавництво “Віват”», 61037, Україна, м. Харків, вул. Гомоненка, 10. Свідоцтво ДК 4601 від 20.08.2013. Віддруковано згідно з наданим оригінал-макетом у друкарні «Фактор-Друк», 61030, Україна, м. Харків, вул. Саратовська, 51, тел.: +38 (057) 717-53-55

Придбати книжки за видавничими цінами та подивитися детальну інформацію про інші видання можна на сайті www.vivat-book.com.ua тел.: +38 (057) 717-52-17, +38 (073) 344-55-11, +38 (067) 344-55-11, +38 (050) 344-55-11, e-mail: ishop@vivat.factor.ua Щодо гуртових постачань і співробітництва звертатися: тел.: +38 (057) 714-93-58, e-mail: info@vivat.factor.ua Адреса фірмової книгарні видавництва «Віват»: м. Харків, вул. Квітки-Основ’яненка, 2, «Книгарня Vivat», тел.: +38 (057) 341-61-90, e-mail: bookstorevivat@gmail.com Видавництво «Віват» у соціальних мережах: facebook.com/vivat.book.com.ua instagram.com/vivat_publishing

Льюїс Керрол

Сторінок: 128 Розмір: 215х285 Палітурка: тверда Мова: українська, російська

Про пригоди дівчинки Аліси, яка потрапила до Дивокраю, люблять читати не лише діти, а й дорослі. Кумедні, часом дивакуваті герої, вигадливі ситуації, цікаві діалоги роблять казку яскравою, художньо насиченою — такою, що залишається в пам’яті назавжди. Завдяки новому перекладу казки українською мовою, позначеному іскристою фантазією, а також чудовому художньому оформленню це подарункове видання стане справжнім скарбом вашої домашньої бібліотеки. Хутко беріть книжку до рук! Божевільний Капелюшник, Чеширський Кіт, Березневий Заєць, Синя Гусінь зачекалися і хочуть якомога швидше зустрітися з вами! Пригоди Аліси починаються!..

149

150

151

Дві казки англійського письменника Льюїса Керрола «Аліса в Дивокраї» та «Крізь Дзеркало, і що там побачила Аліса» («Аліса в Задзеркаллі») давно вже стали надбанням світової культури. Доля цих творів унікальна: написані для дітей, вони не лише увійшли до класики літератури для дорослих, але й донині привертають пильну увагу як читачів, так і науковців.

ISBN книжки ISBN 978-966-942-283-5

152