My Name is Mariam by Vivat Publishing Ltd

Надійка Гербіш

Мене звати

Мар’ям

Надійка Гербіш

Мене звати Мар’ям

Малювала Марія Фоя Харків

2017

Сміливцям, котрі обрали любов понад страх

Мар’ям Я — Мар’ям. Мені дев’ять років. Уже два місяці ми живемо у великому чужому місті. Тут зовсім інше життя — не схоже на те, до якого ми звикли. Однак удень я допомагаю мамі, а вечорами граю на танбурі. І це нагадує мені про нашу справжню домівку. Зараз ми мешкаємо в маленькій однокімнатній квартирці. Ми — це тато, мама, двоє моїх старших братів, я і маленька дитинка всередині мами. Невдовзі до нас іще приїдуть дядько й бабуся. Я не знаю, коли це — невдовзі. Як тільки зможуть виїхати з нашої країни. Брати кажуть, що це їм обов’язково вдасться. Батьки мовчать. А я просто чекаю. Я дуже скучила за бабусею і дядьком. І за іншими — родичами, друзями. Але вони до нас не приїдуть. Принаймні тепер. У моїй країні війна. Я не знаю, яка вона. Мама не дозволяє мені дивитися телевізор, і я її не бачила. Коли ми їхали з нашого міста, там не було війни. Там було красиво й спокійно, і майже в кожному вікні горіло світло. Ми ходили до школи, а після уроків брати поспішали на крикет. До нашої оселі часто приходили гості — будинок був просторим і гостинним. Бабуся й мама готували смачну їжу, потім усі їли й сміялися, і розмовляли дуже голосно. Часом співали. Тепер від нашого міста нічого не залишилося. Так каже тато. А мама не каже нічого. Мама

взагалі здебільшого мовчить, день у день. Ось уже кілька місяців. Або навіть більше, я не можу пригадати. Але пам’ятаю, що колись вона багато сміялася і співала, і читала нам книжки перед сном. А тепер ходить тихо, ніби боїться, що хтось чужий підслухає її кроки. Та коли ми лягаємо спати, вона цілує кожного з нас у чоло й наказує нічого не боятися.

Лялька Коли всі ранкові справи зроблено, я сідаю коло вікна й довго в нього дивлюся. Відколи ми приїхали, майже щотижня періщить дощ. Тоді люди, що ходять зі своїми собаками, ховаються під парасолі й дуже поспішають. Вони нікого не бояться й не озираються з острахом. Іноді вони здаються трохи роздратованими, але я не можу збагнути чому. У моїй країні люди радіють дощу. Деколи мовчки дивлюся на цих людей, на їхні парасолі і їхніх собак, і на краплі води на склі. А деколи пошепки розказую Зері про все, що бачу. Зера — моя улюблена лялька. Вона маленька й пошита із клаптиків тканини, та все одно найкраща з усіх. Її подарував мені дядько Камаль, ще коли ми жили вдома.

Узагалі-то, дядьки майже нічого не тямлять у ляльках, а ось дядько Камаль завжди знає, що мені сподобається найдужче. У нашому домі було багато ляльок та інших іграшок. Та коли ми їхали, мама сказала, що я можу взяти із собою лише одну. Одну ляльку й одну книжку. Я вибрала Зеру. І альбом із фотографіями. Книжок я не взяла. Зате прихопила танбур. Часом я подумки повертаюся до своєї кімнати, сідаю на теплий строкатий килим і гортаю улюблені книжки — сторінку за сторінкою. Я заплющую очі й уявляю собі малюнки звідтіля — бурого ведмедика з добрими чорними очиськами, кумедну курку з жовтавими курчатами, велику пантеру й маму з малям у саду. Я розповідаю Зері про те, якою була моя кімната, коли ми жили у своєму місті. Коли моє місто ще було. Я не хочу, щоби вона забула. І сама не хочу забувати теж.

Школа

Сьогодні за вечерею тато сказав, що влаштував нас із братами до школи. Брати зраділи — їм набридло сидіти вдома, а ще вони дуже хочуть знову грати у крикет. А мені лячно. Я розповіла про це Зері, але не сказала батькам. Не хотіла засмучувати маму. Її живіт тепер такий великий і круглий… І хтось крихітний там усередині притуляє до нього ручки й ніжки, і на животі напинаються маленькі горбики. То малюк хоче хутчіш із нами привітатися. Коли він народиться, йому дуже сподобається в маминих обіймах, я знаю. Шкода, що бабуся й досі не приїхала. Її обійми пухкі й теплі, наче ковдра. Гадаю, якби бабуся була тут, я б не так боялась іти до школи. Бабуся ніколи не ходила до школи, хоч і дуже хотіла. Тому мама закінчила і школу, і університет. Мама — надзвичайно розумна. Вона навіть писала ди сертацію — тоді, коли познайомилася з татом. Згодом у них народилися ми. Мама завжди сміялася, кажучи, що ми — три її найкращі дисертації. Це траплялося тоді, коли ми жили вдома й мама вміла сміятися. А от бабуся завжди вміла зробити так, що всі довкола хотіли вчитися. Коли ми жили вдома, я теж дуже хотіла нарешті піти до школи. А тут уже не хочу — боюся. У школі буде багато чужих людей і незрозуміла мова. Але тато каже, що я скоро навчуся тієї мови. А брати кажуть, що я виросту такою ж розумною, як мама. Мама нічого не каже, тільки обіймає мою голову й багато разів цілує у волосся. А мені так хочеться, щоби вона знову навчилася сміятися…

Першi друзi Я пішла до школи — мені там навіть сподобалося. Звісно, я ще не все розумію, але вчителька прихильна до мене. Вона завжди мені усміхається — достоту так, як колись мама. У мене з’явилися шкільні приятелі — хлопчик і дівчинка. Вони ходять зі мною до їдальні й бібліотеки, на стадіон і до спортзалу. Вони мені все показують і навіть діляться своїми наліпками.

Якби ми були вдома, я б подарувала кожному з них по великій книжці розмальовок — у моїй кімнаті їх залишилося чимало. Зараз я не маю що їм подарувати, але їх це, здається, анітрохи не бентежить. Якби ми були вдома, я б запросила їх у гості на вихідні. Мама й бабуся наготували б силу-силенну смакоти. Дядько Камаль теж прийшов би і вигадав для нас цілу купу веселих забавлянок. Може, навіть узяв би машину й повіз на різні атракціони. Ми б видували бульбашки в маленькому парку й годували б лебедів на ставку. Тут усе трохи інакше. Мої друзі ще не запрошували мене в гості — це добре, бо я не мала б куди запросити їх у відповідь. Але мені так хочеться зробити для них щось приємне… Я запитаю вчительку, коли в моїх друзів дні народження, і зроблю для них красиві листівки. Мій тато — художник. Він намалює візерунки, а я їх порозфарбовую. І напишу привітальні вірші — своєю мовою і їхньою. Я ще кепсько знаю їхню мову. Проте тато казав правду: я швидко вчуся.

Терро истка Брати відводять мене до школи й забирають додому. Інколи мені доводиться чекати на них — вони старші, тому в них більше уроків. Тоді я сиджу в бібліотеці чи їдальні, читаю або малюю. Але сьогодні до мене підійшов якийсь хлопець, нахилився до мого обличчя й процідив крізь зуби: «Теро-рист-ка!» Я не знала, що то значить, але його очі були такими страшними, сповненими такого гніву, що я заплакала. Він гидливо відвернувся. Я плакала тихо, як інколи плаче мама, мені було страшно й самотньо. Я шкодувала, що поруч немає тата, братів чи дядька Камаля, які могли б мене захистити. Увечері я запитала в тата, що означає «терористка». Його чорні очі спалахнули, і він запитав, звідки я знаю це слово. Я не хотіла, щоби мама чула нашу

розмову, але ця квартира така крихітна, що в ній не може сховатися жоден звук. Я розповіла татові про того хлопця з бібліотеки. У татових очах забриніли сльози, він міцно стиснув зуби. Мені стало ніяково й боляче. З кухні в кімнату вкотилася мама — така кругла, домашня. Але не сумна, як раніше. В її очах були спокій і впевненість. І вона вперше довго зі мною розмовляла. Уперше за багато місяців. Вона розповіла, що терористи — це люди, які розпочали війну й спалили наше місто. Які ненавидять інших тому, що вони на них не схожі. Які самі страждають від свого внутрішнього вогню й перетворюють світ на згарище. По тому вона сказала, що ми приїхали сюди, аби бути від тих людей якомога далі. Щоби бути в безпеці. Щоби любити й радіти, вчитися і працювати. Щоби наш малюк народився в мирній країні. Вона сказала, що люди, які люб лять інших, — не терористи. І що я — не терористка. Той хлопець помилився.

Мрi Я багато мрію. Потім мені сняться сни, дуже схожі на мрії, котрі снуються в моїй голові вдень. Часом мені здається, що я в тих мріях живу. Бабуся б мені трохи подорікала, бо, занурившись у свої мрії, я не чую, коли до мене звертається вчителька. Або як гукає мама. Але тато каже, що коли є уява — це чудово. Подеколи він просить мене переказати йому те, що я бачу всередині себе. Я вмощуюся йому на коліна і схиляюся до грудей. Довго слухаю, як б’ється його серце. Він ніколи не перебиває мене, ніколи не підганяє. Коли я готова говорити, то дивлюся в його очі — вони світяться любов’ю, цікавістю і жагою нових пригод. Мій тато ніколи не перестане мріяти про чарівні світи. Тато усміхається, і я розповідаю йому про темні ліси, у яких живуть тендітні сарни з добрими очима, про палац на горі, з якого видно всі світанки й заходи сонця, про розумну жар-птицю, чий голос може розвіяти найгіркіший смуток. Тато любить мої казки, і поки я їх розповідаю, він теж живе в моїх мріях. Ми обоє не чуємо, коли нас гукає мама. Вона заходить у кімнату, дивиться на нас, хитає головою, усміхається лиш блищиками в очах і — часом — кутиками губ, а тоді кличе вечеряти. Ми сідаємо за стіл, але тато ще довго дивиться повз свою тарілку, навіть повз нас. Я знаю, що тоді він блукає моїми лісами, гладить

сарн, виходить на найвищий мур мого палацу й тримає жар-птицю на своїй мужній руці. Однак, мої мрії не завжди зовсім казкові. Трап ляється таке, що я мрію про найзвичайнісінькі речі. Про новий наплічник для школи — рожевий і з малюнками, як у моїх однокласниць. Про лаковані туфельки. Про велосипед і шолом. Про ляльковий будиночок із малесенькими меблями, мережаними фіранками на вікнах і різьбленим дерев’яним посудом. Але найдужче, мабуть, я мрію про подружку, якій могла б звіряти всі свої таємниці.

Тато Мій тато дуже гарний. Він високий, у нього великі чорні очі, а його волосся схоже на суміш перцю та солі з маминої скляної баночки для спецій. У нього густі-густі вії. Колись мама казала, що мріяла, щоб у її доньки були такі самі вії, як у тата. І це справдилося — мої вії густі і чорні. Мій тато — художник. Мама розповідала, що колись він викладав в університеті й малював ілюстрації до книжок. Він заробляв не дуже багато, але його очі завжди світилися. Потім помер дідусь, і тато став директором дідусевої компанії. Він покинув університет, і ми переїхали до великого красивого будинку — тато, мама, брати, я і мамина мама, наша бабуся. Тато хотів забрати до нас і другу бабусю, свою маму. Але вона сказала, що поїде жити до доньки, бо та щойно народила сина, нашого кузена Саїда. У нашому великому будинку завжди панували затишок і радість. І хоча татові часто було ніколи — усі директори надзвичайно зайняті люди, — він щовечора з нами бавився й переповідав мамі різні кумедні історії. Мама багато сміялася… А у вихідні до нас приходили гості, багато гостей. Ночами тато малював. Йому не потрібно було заробляти більше грошей, просто він дуже любив малювати. Потім ми утікали від війни. Ми за один вечір зібрали речі, посідали в чиюсь автівку й дуже

швидко поїхали кудись у ніч. Водій навіть не вмикав фар. Дорогою я думала, що забула полити квіти. Раптом водій, і мама, і брати почали голосно кричати й показувати руками кудись удалечінь. На обрії палахкотіла вогняна заграва, і я збагнула, що то не феєрверки. Тоді мама затулила мені рукою очі. Водій ще різко зупинявся, і до нас у машину сіли чоловік та жінка з дітьми й великими клунками. Вони мали переправлятися морем, на човні, і тато дав їм грошей, а мама віддала частину наших теплих речей. І єдину ковдру, яку прихопила із собою… Потім я заснула — й прокинулася у великій світлій будівлі, схожій на скляний палац. Довкола сновигали люди з валізами. Мама дала мені дивної, несмачної їжі з картонної коробки. Невдовзі я, напевно, знову заснула, бо більше нічого не пам’ятаю. Навіть утікаючи від війни, тато не загубив своєї доброти. Якось уночі я прокинулася, бо хотіла пити. Крізь шпаринку під дверима я помітила світло. Я тихенько прочинила двері й зайшла на кухню. Тато сидів за ноутбуком і щось малював на своєму графічному планшеті. Тепер, у нашому новому місті, вдень він робить ремонти в якихось офісах у брудному пошарпаному одязі, але вночі… вночі він знову стає собою.

Повiтрянi кулi За вікнами нашої квартири росте чимало дерев. Більшість із них зовсім не схожа на ті, що ростуть у моєму місті. Коли ми вимикаємо світло, тіні від їхніх гілок витанцьовують на нашій стелі й по стінах. Між деревами посаджені ліхтарі, і вони світять жовтавим світлом. Ліхтарі скидаються на повітряні кулі, припнуті до високих металевих стебел. Я кажу про це татові, і він малює мені дивовижний малюнок. Там фіолетові хмари і великі кольорові повітряні кулі з місткими кошиками, у яких можна полетіти далеко-далеко. Ці кулі ростуть із квіткових стебел, наче кульбабки. А ті, що дозріли, зриваються й летять собі світ за очі. — Колись я теж матиму таку кулю, — кажу я Зері. — Я полечу в наше місто й зроблю так, щоби воно було

таким, як раніше. А тоді повернуся за татом і мамою, братами й тобою. Брати щось різьблять із дерева, я заплітаю Зері волосся, тато читає нам уголос. Мама залишилася на кухні — дедалі частіше вона каже, що хоче кілька хвилин побути наодинці. Вона, звісно, там не сама, бо малюк усередині неї не дає їй забути про нього ні на мить. Він хвицає ніжками, крутиться, ніби танцює під якусь свою таємничу мелодію. Тато продовжує читати, але мої думки плутаються. Я уявляю, як лечу на великій кулі, як піді мною пропливають океани й ліси, річки та пагорби, поля й засніжені гори. Я торкаюся руками фіолетових хмар, зачерпую їх пригорщами, трішки куштую… Вони смакують як чорничне морозиво. Не знаю, чому їхній смак схожий на ласощі нашої нової країни. Може, коли я дістануся нашого міста, хмари над ним смакуватимуть як нуга, яку варила моя бабуся? Або як цукрова вата, яку продавали на розі нашої вулиці.

Новини Раптом мама скрикує, і її голос обривається. Тато кидає книжку, біжить до неї, старший брат заклякає у дверях, а молодший обіймає мене за плечі й приставляє палець до своїх губ. Я намагаюся вгадати, що відбувається в кухні, прислухаючись до звуків, котрі звідтіля линуть. Тато набирає мамі склянку води, мабуть, присідає коло її колін, тримає за руку, щось шепоче. Напевне, він щось прошепотів і старшому брату, бо той швидко несе мамі подушку, повертається до нас і зачиняє за собою двері. Я боюся дихати. Тато продовжує шепотіти. На щастя, найстрашніше минулося — чути мамин голос. Вона плаче. — Я забороняю тобі читати новини, чуєш? — говорить їй тато трохи зарізко. Він ніколи не підвищує голосу ні до кого з нас, тим паче, до мами. Він ніколи нічого не забороняє. Я не знаю, що там трапилося, і починаю плакати. Брати цитькають на мене, до нас заходить тато, намагається всміхатися, але йому це погано вдається. Він розгортає наші матраци — один для братів, один для мене. Кивком тато показує, щоби ми лягали. Я навіть не встигаю почистити зуби й одягти піжаму. Тато вимикає світло. На стелі й стінах колишуться тіні дерев.

Гнiздо Сьогодні так вітряно, що після школи ми з братами сідаємо в трамвай. До школи лише зупинка, і зазвичай ми йдемо пішки, тихими вуличками й дворами, просто до нашого дому. Мені подобається дивитися на трамваї, але я боюся в них їздити. Проте брати наполягають. — Ти замерзнеш і застудишся, поглянь лиш, яка тоненька в тебе куртка! — каже старший брат і бере мене за руку. Кілька хвилин ми чекаємо на зупинці, і я роззираюся довкола. Вітер зриває з дерев пожовкле листя і жбурляє

його догори повними пригорщами. Листки перетворюються на метеликів, на літаки, що ширяли над нашим містом, на пташок, котрі цілими зграями летять у незвідані краї… Я зводжу очі на дерево й бачу, як між тоненьких гілочок, просто над дашком трамвайної зупинки, погойдується гніздо. — Воно порожнє? — питаю я братів, але вони не знають. — Обережно, дивися під ноги. Під’їхав трамвай, і ми заходимо всередину. Навіть дорогою додому я не можу перестати думати про гніздо-гойдалку. Удома смачно пахне. Я допомагаю мамі накривати на стіл. Хлопці розповідають про свій день у школі. А я чекаю, коли вони підуть робити уроки, бо дуже хочу розпитати маму про пташок. — Тут холодні зими, — каже мама. — І багато пташок. Ті, яких називають перелітними, залишають свої домівки й летять на південь, у вирій. Там для них удосталь їжі й тепла. А навесні вони знову повертаються сюди, у свої гнізда. Увечері, коли я засинаю, мені сниться наш будиночок, звитий між тонких гілок великого-великого золотого дерева. Він чекає, коли закінчиться війна. Тоді ми повернемося додому.

Подружка Надворі стає зимно. Тато веде нас у магазин — купити теплі куртки, чоботи, шапки, шарфи й ру кавиці. Зазвичай це робить мама, але тепер їй важ ко ходити, і вона залишається вдома. Тато купує мені найкращу куртку, і шалик, і все-все. Я знаю, що в нас мало грошей, але такий уже мій тато. Він завжди купує мені найкраще. Він навіть купує мені маленьку косметичку, у яку можна покласти гігієнічну помаду й серветки. Я дуже пишаюся і хочу поділитися цією радістю із подругою. Але справжньої подруги в мене нема. Коли в моєму місті почалася війна, ми поїхали так швидко, що я навіть не встигла попрощатися зі своєю найкращою приятелькою. І тепер я не знаю, де вона. Чи живе ще в нашому місті? Чи пам’ятає ще наші секрети? Майже щодень дощить. Ми з мамою печемо коржики. Я допомагаю замішувати тісто, розкачую його, вирізаю дрібні фігурки. Коли сонце визирає з-поза хмар, під нашими вікнами збирається юрма дітлахів. Вони галасують і сміються. — Мамо, — не витримую я, — а можна, я винесу їм трохи коржиків? Мама дивиться на мене, визирає у вікно, киває. — Тільки добре одягнися. Я одягаюся й збігаю сходами вниз. Мої руки гріє таріль із теплими коржиками. Однак перед

самими дверима мені стає страшно, і я повертаюся на кілька сходинок назад. — Так у мене ніколи не буде подружки, — кажу я собі. І виходжу надвір. Опинившись поряд із гуртом, я зауважую, що діти дивляться на мене трохи ніяково. Та зараз я не можу повернутися і втекти: з вікна на мене дивиться мама, і я не хочу її засмучувати. Балакуча дівчинка із золотистими кучериками — я часто спостерігала за нею з вікна — першою порушує мовчанку: — Це — нам? А ми теж пекли сьогодні коржики, з татом! Тільки я не додумалася взяти їх сюди. Нічого, візьму наступного разу. Я — Ада. Як тебе звати? — Мар’ям, — кажу, поки діти розбирають коржики. — Мене звати Мар’ям.

Рiзнi культури Наприкінці останнього уроку вчителька сказала, що наступного місяця в нас буде свято. Особливе свято, додала вона, свято різних культур. Я нічого не зрозуміла, але соромилася запитати при всіх. І лише коли інші діти побігли до своїх шафок одягатися, я підійшла до вчительки й тихо запитала: — А що таке культура? Вона замислилася й провела мене до парти, щоби я могла сісти. А тоді сіла поруч зі мною, на учнівському сидінні. — Розумієш, так уже повелося, що в кожної людини є якісь звички. У родин теж вони є. І навіть у цілих народів. Оці звички, або звичаї, народу й називають його

культурою. Що люди цього народу їдять, у що одягаються, яких пісень співають, які свята святкують… Усе загалом. Розумієш, про що я? Я кивнула. — Кожен із нас покаже на святі щось таке, що могло б розповісти про культуру його народу. Хтось принесе улюблену національну страву, хтось заспіває пісню, хтось перекаже легенду. І я би дуже хотіла, щоби ти розповіла щось про свою країну… Ти згодна? Я знову кивнула. Вона усміхнулася, і це додало мені сміливості. Тож я запитала: — А в нашому класі є хтось з іншого народу, крім мене? — Нема. Зате в нас є ти! І це означає, що ти для нас — особлива! — Але якщо всі розповідатимуть про одні звички, а я — про інші, чи буде їм цікаво? — Мар’ям, ти не можеш собі уявити, як сильно всім буде цікаво! І найперше — мені. Я дуже рада, що ти є в нашому класі. Це вперше у цій країні хтось сказав мені, що радіє з моєї присутності. Мені чомусь защипало в очах і засвербіло в носі.

Моя кра на Я не знаю, із чого почати. Мені стільки всього хочеться розповісти… Про красиві світлі міста й далекі жовтаві гори на обрії. Про коштовне світло гранатових плодів. Про людні вечори в нашому домі. Про танці. Про брязкітливі браслети на тонких маминих зап’ястях. Про мамину довгу сукню — дішдашу, — яку вона одягала, коли мали завітати гості. У мене теж є святкова дішдаша, і я сподіваюся одягти її на шкільне свято.

Я кажу про це мамі, і вона дістає з невеличкої комори нашу валізу. Там вона тримає найцінніше. Щоб коли нам раптом доведеться їхати із цього міста, ми не забули найважливішого. Мама розгортає тонкий папір — у ньому виблискує моя сукня. Я розпускаю волосся й приміряю її. Ой! Що це трапилося? Дішдаша стала замала! Я пробую ще раз, але мені все одно не вдається. — Як же ти виросла, доню! — вигукує мама, пригортає дішдашу до грудей, цілує її й зітхає. Потім пригортає також і мене, а тоді дістає новий одяг — із того, що купив тато. Я не матиму святкової сукні для свята. Але мама гарно зачеше моє волосся й обгорне його сіткою з монетками. Я візьму із собою танбур. І традиційні коржики — фатаїр. Ми з мамою напечемо їх спеціально для цього свята, а тоді притрусимо сумішшю духмяних приправ — заатаром — і сиром. Сподіваюся, усім смакуватиме. Найбільше мені хочеться, щоби вони сподобалися вчительці. Щоби вона раділа, коли куштуватиме. Я розкажу свою улюблену казку про маленьку дівчинку Дендік Хенар. Її ім’я означає «гранатове зернятко», і я завжди думаю про стиглі гранати на нашому столі. І про те, що з однієї насінинки може вирости цілий сад. Казка про Дендік дуже проста. Одна добра жінка не мала дітей, але мріяла про донечку. І тоді народилася Дендік. Мама дуже любила свою дівчинку. Проте невдовзі вона померла, і тато привів

у дім нову дружину. Ця жінка стала лихою мачухою для Дендік. Вона відбирала в неї все найкоштовніше, навіть її улюблену курочку. Однак на місці сліз дівчинки, проллятих у землю в саду, виростало золото. А потім принц, котрий хоч і знав багато доньок вельмож, проте не прихилив свого серця до жодної з них, покохав Дендік і забрав молоду дівчину до свого палацу. Вона стала мудрою правителькою і добре дбала про свій народ. І на їхній землі ніколи-ніколи не було воєн. Ще я оповім про гостинних людей і про наші забавлянки. І, може, навіть розкажу про вусатого продавця цукрової вати, який щоранку стояв у своїй маленькій пересувній ятці й усміхався всім перехожим.

Свято Я хвилююся. Мама хвилюється разом зі мною, і тато теж. Вони цього не кажуть, але я знаю. Відколи тут живемо, усі ми навчилися розмовляти мовчки. Брати не хвилюються. — Дуже смачно, — нахвалюють вони. — Тепер твої однокласники знатимуть, якими мають бути коржики! Брати сміються, обговорюють свої плани на день. Татові шкода, що він не зможе піти зі мною. Мама ховає очі. Коли ми всі підемо, вона плакатиме. Раніше вона мене водила всюди сама. Тепер мене водять тато чи брати, і їй від того сумно. — Ти будеш найвродливішою дівчинкою на святі, — каже вона мені. Вона заплітає моє волосся, складає мою сумку, щось шепоче татові. — Прошу тебе, залишися вдома, подумай про малюка. Вона впорається. Обіцяю тобі. Наша Мар’ям — дуже сильна дівчинка, — чую я татів голос і випростовую спину. У класі всі вбрані дуже гарно. Нічиїх батьків тут немає — я даремно хвилювалася. Лише ми й учи телька. Діти розказують про свою країну. Вони співають, танцюють, влаштовують вікторини. Вони частують усіх смачними наїдками. Щоразу, підносячи кусень до рота, я хвилююся, що він

виявиться аж надто смачним. Що мої коржики потім не смакуватимуть. Але досі жодна страва не зрівнялася з тим, що готують у моїй країні. Перед очима — вихор: кольори, усмішки, мапи… Мої однокласники дивляться на мене, усміхаються, наче все це свято — заради того, щоби познайомити мене зі світом, у якому вони живуть. Вони беруться за руки, стають у коло, починають танок. Хтось бере мене за руку. Ми танцюємо, і мені стає тепло й радісно. Я почуваюся частиною їхнього світу, частиною їхньої любові. Коли настає моя черга розповідати, я беру танбур і награю улюблену мелодію. Я не розкажу їм казку, не оповім про звичаї свого народу. Зараз мені просто хочеться співати. Я заплющую очі й бачу парк, де ми так любили пускати паперові кораблики. Там дядечко Камаль — він підкидає мене високо до неба. Там бабуся і її пухкі обійми. Моя пісня доспівана. Розплющую очі, усе довкола мерехтить. Я дивлюся на вчительку. Вона плаче. Свято завершилося, усі мене обіймають. Учителька передає частунок моїй родині. Я біжу додому щаслива, бо так багато хочу розповісти! Але вдома заплакана мама, і тато тримає руки на її животі й говорить тихо й безпорадно: — Я благаю тебе, ріднесенька, не читай новин. Це все неправда. Я тебе дуже прошу…

Камаль Я вперше залишилася вдома сама — розгуб лена й дуже збентежена. Уранці тато не пішов на роботу, він приніс із магазину багато смачної їжі, щоби мама зготувала святковий обід. Тоді збігав у квіткову крамницю й купив великий букет. Одягнувся в найкращий костюм і гарно зачесав своє густе волосся. Тут він не має парфумів, але його костюм досі пахне так святково, як удома. Тато поїхав зустрічати бабусю й дядька Камаля. Мама заповзялася готувати обід, але їй стало зле. Брати викликали швидку й поїхали з мамою до лікарні. Я залишилася сама. За годину приїхав тато і привіз бабусю. Він не усміхався й не жартував. Заніс бабусині речі, обійняв її міцно й побіг, нічого мені не сказавши. Бабця підійшла до мене, пригорнула й заплакала. Добре було знову закутатися в перину її обіймів, але я не могла збагнути, що трапилося, чому вона плаче й нічого мені не каже. Я хотіла запитати, де дядько Камаль, але не наважилася. Зовсім скоро тато привіз додому братів, усміхнувся нам із бабусею і сказав, що мама народила чудового здорового хлопчика. І що його звати Камаль. За кілька днів мама з Камалем приїхали додому. Наш малюк виявився таким… досконалим. І справді схожим на дядька Камаля.

Дядько Камаль так і не приїхав. Його забрала війна. Я знаю, що завжди його пам’ятатиму. Він не може померти, бо живе в моєму серці. Я кладу руку собі на груди й чую, як воно стукотить. Бабуся каже, що дядько завжди любив мамин сміх. І що мама мусить знову навчитися сміятися — заради Камаля. Заради свого брата і свого сина.

Рiздво Відколи народився Камаль, ми частіше ходимо на прогулянки з мамою. Тепер у кожній вітрині з’явилися нові прикраси: гілочки ялини й шишки, червоні яблука, блискучі скляні кулі й багато цукрової пудри. Подекуди можна натрапити на опецькуватого дідуся в червоному костюмі. А якщо вийти на вулицю ввечері, здається, що потрапляєш у казку: стільки там ліхтариків, миготливих гірлянд і гарно вбраних дерев! Учора пішов сніг — легкий і світлий, і трохи схожий на цукрову пудру з вітрин. Тільки кращий: від нього навіть повітря починає мерехтіти. Я запитала маму, чому місто раптом стало таким красивим. Мама сказала, що скоро Різдво. І розповіла історію жінки, яку звали, як і мене, Мар’ям. Вона народила хлопчика, Ісу. Іса виріс великим і мудрим, і весь світ змінився завдяки його народженню. Але коли Іса ще був малюком, злий цар захотів його вбити. Той цар повбивав навіть власних дітей, щоби ті не забрали його трон. А Іса мав стати новим царем — про це йшлося у пророцтвах. Мар’ям і її чоловік, Йосип, взяли Ісу й вирушили в дорогу. Вдома вони залишили все, навіть дерев’яну колиску, яку Йосип вирізьбив спеціально для малюка. Їжу в коморі, ковдри, красивий посуд… Вони оселилися в Єгипті на кілька років. Як біженці. Як і ми тут.

Я дивлюся на сніг, а тоді на маму. Вона сидить на подушці на підлозі, годує Камаля грудьми й тихо усміхається. Так, наче не було нічого поганого: ні війни, ні втечі, ні смерті дядечка Камаля. Вона усміхається, як колись давно, наче їй байдуже до всіх смутків і тривог на світі. Вона розгортає Камалів крихітний кулачок і підносить його собі до губ. Цікаво, чи всі матері так роблять? Цікаво, чи Мар’ям теж так робила?

Розповiдi для Камаля Я дуже хочу показати Камалю сніг. Але наш хлопчик ще такий манюсінький… І йому значно цікавіше дивитися на маму, ніж на сніг. Він каже їй свої радісні «аґу!», він чеберяє ніжками й солодко сопе в неї на руках. Він усміхається і мені теж. Він усміхається всім нам, але мамі — найбільше. Коли я приходжу зі школи, бабуся обережно кладе його мені на руки. Я співаю йому й розповідаю про те, що сьогодні бачила. Або про те, що так сильно хочу пам’ятати. Про місто, якого більше немає. Але в якому народилися й виросли всі ми — бабуся, тато, мама, дядько Камаль, брати і я. Малий Камаль теж мав би там народитися. У нього була б своя простора кімната із силою-силенною іграшок. Брати віддали б йому всі свої забавки. А родичі й друзі подарували б іще чимало нових. Він міг би заходити в мою кімнату, коли б тільки захотів. І гратися моїми іграшками. Я б читала йому книжки. І показувала б ляльковий театр. Усі мої ляльки — пантера, мавпочка, лев, слон — залишилися в моїй кімнаті. Я розказую Камалю про гарну мозаїку в нашій кухні — кавову й морську. І про мамин красивий посуд. І про вазу, у якій завше стояли лише свіжі квіти. Я розказую йому про стару зачовгану подушку в кутку, на якій полюбляла спати

Зара — бабусина кішка. І про терасу на даху, де дядько Камаль часто грав на гітарі, коли небо ставало зоряним. Маленький Камаль дивиться на мене своїми глибокими оченятами й аґукає. Не знаю, чи розуміє він мене, чи може уявити те, про що я розповідаю. Але я завжди пам’ятатиму наше місто й наше життя вдома. І поділюся з ним своєю пам’яттю.

Мама знову смi ться Сьогодні ми не йдемо до школи. У нас вихідний. І в тата теж. Бабуся тримає на руках Камаля. Брати грають у якусь настільну гру — вони навчилися грати в неї тут. Тато показує мамі свої малюнки і щось шепоче їй на вухо. А мама сміється. Мама знову сміється! Раніше я щодень уявляла собі, що б ми робили сьогодні, якби жили вдома. Сьогодні я не думаю про це. Мені просто добре тут. Добре знати, що ми всі разом.

Удома. Може, це і не справжній дім. І навіть зовсім не наш. Але коли ми всі разом, як сьогодні, я знаю, що ми вдома. Просто відчуваю це і квит. Надворі тихо й сонячно. Скоро ми зберемося й підемо на вулицю. Усі разом. Ми крокуватимемо вулицями й широкими парковими доріжками. Ми усміхатимемося людям, яких зустрінемо. Хтось усміхнеться нам у відповідь, хтось — ні. Але це не важливо. Щоби було радісно, треба ділитися радістю. Так каже мама. Вона знову багато з нами розмовляє. Потім ми зайдемо в кафе й замовимо собі найпростішу, але дуже смачну їжу. Ми сядемо за великий стіл, неподалік кімнати мами й дитини. Час від часу мама відлучатиметься туди з Камалем, а ми всі таємниче переглядатимемося, і хтось із нас підкладатиме в мамину тарілку ласий шматочок. Тато каже, що невдовзі ми переїдемо. У просторішу квартиру, де в батьків, у мене з бабусею, у братів будуть свої кімнати. Але сьогодні ми повернемося додому — у нашу маленьку однокімнатну квартирку, де попри все нікому не тісно і всім вистачає місця. Ми з братами малюватимемо. Тато не втримається і теж розкладе на кухонному столі аркуш, щоби малювати разом із нами. Мама прошепоче бабусі, що в наших серцях досі живе наш далекий дім. Але я міцно обійму її й скажу, що коли ми туди повернемося, наш теперішній дім теж житиме у наших серцях.

Змiст Мар’ям . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 6 Лялька . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 8 Школа. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 11 Першi друзi . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 12 Терористка. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 14 Мрiї. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 17 Тато. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 19 Повiтрянi кулi . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 22 Новини. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 24 Гнiздо . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 25 Подружка. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 27 Рiзнi культури. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 29 Моя країна . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 32 Свято. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 35 Камаль . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 38 Рiздво . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 40 Розповiдi для Камаля . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 42 Мама знову смiється . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 45

УДК 821.161.2-93 ББК 84(4Укр) Г37

Літературно-художнє видання ГЕРБІШ Надійка

Мене звати Мар’ям

Головний редактор О. С. Кандиба Провідний редактор О. П. Рибка Редактор І. М. Тумко Коректор О. О. Воронова Технічний редактор А. Ю. Жога Дизайнери й верстальники О. В. Дзюба, В. О. Верхолаз Дизайнер обкладинки О. В. Дзюба Підписано до друку 14.08.2017. Формат 70х100/16. Ум. друк. арк. 3,89. Наклад 3100 прим. Зам. № 7111. Термін придатності необмежений ТОВ «Видавництво “Віват”», 61037, Україна, м. Харків, вул. Гомоненка, 10. Свідоцтво ДК 4601 від 20.08.2013. Придбати книжки за видавничими цінами та подивитися детальну інформацію про інші видання можна на сайті www.vivat-book.com.ua тел.: +38 (057) 717-52-17, +38 (073) 344-55-11, +38 (067) 344-55-11, +38 (050) 344-55-11, e-mail: ishop@vivat.factor.ua Щодо гуртових постачань і співробітництва звертатися: тел.: +38 (057) 714-93-58, e-mail: info@vivat.factor.ua Адреса фірмової книгарні видавництва «Віват»: м. Харків, вул. Квітки-Основ’яненка, 2, «Книгарня Vivat», тел.: +38 (057) 341-61-90, e-mail: bookstorevivat@gmail.com Видавництво «Віват» у соціальних мережах: facebook.com/vivat.book.com.ua instagram.com/vivat_publishing Віддруковано згідно з наданим оригінал-макетом у друкарні «Фактор-Друк», 61030, Україна, м. Харків, вул. Саратовська, 51, тел.: +38 (057) 717-53-55

ISBN 978-617-690-946-0

Надійка Гербіш — українська письменниця й перекладачка. Есеїстка, авторка дитячих текстів і короткої прози, чиї книжки неодноразово ставали бестселерами на українському ринку й здобували нагороди в Україні та за кордоном. Сьогодні репрезентує міжнародні книжкові права Riggins International Rights Services для Східної Європи. Разом із чоловіком Ігорем та донькою Богданою поділяє захоплення подорожами та велоспортом. Особистий сайт авторки: http://www.j-inspired.com

Марія Фоя — ілюстраторка. Працює з різними українськими видавництвами, журналами, роботи експонувались на виставках. Закінчила Видавничо-поліграфічний інститут НТУУ КПІ (кафедра графіки). Багато малює, полюбляє експерементувати з техніками та стилістикою.

Мар’ям втратила дім у всіх його сенсах, опинилася в чужій країні, зіткнулася з ворожістю, породженою стереотипами й історіями, зміст яких їй годі збагнути, пережила болісну втрату, однак здобула найкоштовніший дарунок любові й урятованого життя. Ця книжка про те, що, коли в місто приходить війна, тим, хто зумів вислизнути з-під її полум’яних язиків, залишається небагато: пам’ять, любов і пекуче бажання вберегти найдорожчих. Однак саме з цих трьох насінинок може вирости цілий новий світ — аби знайшлося для них трохи сприйнятливого ґрунту й турботи тих, хто поруч.

ISBN 978-617-690-946-0