Книга пам'яти героїв АТО “Героям слава". Сумська область, 2014-2017 by Pavel Parfentyev

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

ГЕРОЯМ

Слава Книга пам’яті героїв АТО Сумська область

Сумська обласна державна адміністрація Сумська обласна рада Всі Суми Панорама-Медіа ПКП «Еллада S»

2017 рік

145

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

УДК 94(477.52)(092)АТО»2014/2016» ББК 63.3(4Укр-4Сум)64-8 Г39

Видання здійснено за кошти обласного бюджету за сприяння Сумської обласної державної адміністрації та Сумської обласної ради Випущено за Програмою економічного і соціального розвитку Сумської області на 2017 рік, затвердженою рішенням Сумської обласної ради від 25.12.2015 (зі змінами), на підставі рішення Сумської обласної ради від 25.12.2015 «Про обласний бюджет Сумської області на 2016 рік»

У книзі вміщено розповіді про жителів та уродженців Сумщини, які загинули у боротьбі за свободу та незалежність України на полях неоголошеної війни в 2014-2017 роках Г39

Героям Слава. Книга пам’яті героїв АТО. Сумська область, – Суми: Всі Суми Панорама-Медіа, ПКП «Еллада S», 2017. – 120 с.

ISBN 978-966-1684-70-5 Над проектом працювали: Євген Положій, Анатолій Поляченко, Юлія Левківська, Анна Мова, Оксана Кущенко, Юрій П’ятаченко, Маргарита Собаєва, Валерій Іваненко, Тетяна Голуб, Максим Жибінов, Оксана Коваленко, Олександр Панченко, Володимир Пошва, Тетяна Рєпіна, Наталія Самолюк, Олексій Сікорський, Раїса Скорик, Лариса Якубенко, Юлія Ярошенко

Підготовка до друку та друк ПКП «Еллада S», м. Суми, вул. Кондратьєва, 25/1, тел. 095 313-10-35 Наклад – 4 000 прим.

ISBN 978-966-1684-70-5

УДК 94(477.52)(092)АТО»2014/2016» ББК 63.3(4Укр-4Сум)64-8 Г39 © Всі Суми Панорама-Медіа, 2017 © ПКП «Еллада S», 2017

146

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Війна не хоче відпускати Чому це важливо

ажко й страшно писати про війну. Ми ніколи не думали, що будемо жити в такий час, коли на частині нашої території йтимуть бойові дії, а ми з самого ранку відразу будемо вмикати телевізор або заходити в Інтернет, щоб дізнатися, як там наші захисники, наші герої, наші безстрашні воїни, які не дають цій страшній гідрі війни запускати далі свої щупальці. Важко й страшно писати про війну, але в тисячу разів важче нашим хлопцям на лінії фронту. І найменше, що ми можемо зробити – не забувати про них, адже це справжні Герої. Не забувати про живих, пам’ятати про полеглих, про їхніх рідних та близьких. Коли ми готували до виходу перше видання «Книги пам’яті», найбільшим бажанням нашого колективу було одне – щоб перше видання стало й останнім. Хоча в душі й розуміли – це неможливо, війна триває й триватиме, а отже будуть втрати, будуть смерті наших хлопців. Тоді в «Книзі пам’яті» було 53 історії про наших полеглих земляків, які загинули, захищаючи нашу рідну землю від ворогів. Через рік вийшло друге видання «Книги пам’яті» і в ній вже було 117 розповідей про наших загиблих хлопців. 117 історій, за якими заплакані очі батьків, дітей, дружин і вічне горе. Та й у нас, тих, хто писав, перевіряв, верстав ці книги, на очі не раз набігали сльози – надто щемливо та важко все це було відчувати і дуже важко сприймати. Зараз вже готове до виходу третє видання «Книги пам’яті». І знову за сухими рядками та цифрами – біль, біль, біль. Біль втрат, біль безсилля від того, що не знаємо, як зупинити цю страшну ненависну війну, яка вже забрала стільки людських життів. Війна не хоче нас відпускати. Доля наче грає з нами: як тільки книга готується до друку, знову починають приходити страшні звістки про загибель наших хлопців в зоні АТО, а якщо бути чесними – на фронті так поки що і не названої офіційно війни. Ми так сподівалися, що втрат більше не буде, але не судилося. Жителі Сумщини гинули в АТО і навесні, і влітку, і восени. І, на жаль, не тільки від рук найманців російської армії та терористів так званих «ДНР» та «ЛНР». Це війна, і ніхто не знає, звідки може прийти смерть. А ми, випускаючи вже третю «Книгу пам’яті», все ще сподіваємось і мріємо тільки про одне-єдине – про те, що наступного випуску вже не буде, і на нашу славетну та багатостраждальну українську землю знову прийдуть мир та спокій. А тим, хто загинув, захищаючи рідну землю від ворогів – наша вічна пам’ять та шана. Слава Україні! Героям слава!

ожливо, у багатьох людей, коли вони беруть до рук «Книгу Пам’яті», після очевидних емоцій виникають і суто практичні думки. Наприклад, навіщо витрачати гроші на тих, хто вже загинув, і чи не краще направити їх на допомогу живим? Який сенс описувати життєвий шлях пересічних бійців, що загинули? Про них і так все добре знають їхні рідні, а чужим людям переважно байдуже, як жили та помирали солдати. Відповідь на ці запитання міститься, насправді, в трьох словах: памя’ть, країна, майбутнє. Скільки могил невідомих солдатів Другої світової ви знаєте? Напевно, дуже багато. І досі волонтеришукачі знаходять рештки загиблих в тих страшних боях, за можливістю - ідентифікують, а потім перепоховують. Неймовірна кількість грошей спочатку СРСР, а потім уже незалежними державами – Росією, Білоруссю, Україною – витрачалася на щорічні святкування Дня Перемоги. Натомість герої тієї війни так і залишалися (і залишаються) лежати по болотах і лісах, їхні рештки аж ніяк не цікавлять переможців. Зниклих безвісти багато і на нашій війні. Колись прийде час, інформація стане доступнішою – і ми зможемо почути їхні історії, їхні голоси. Навіть зараз ми інколи дізнаємося імена загиблих, про яких ніхто не чув. Такий тоді – в 2014-15 рр. був час – люди йшли на війну, не піклуючись про славу і майбутні регалії. Пошук історій життя загиблих на цій війні чимось схожий на пошук зниклих безвісти у Другій світовій. Але сьогодні ми маємо значно більше інформаційних, організаційних та інших можливостей зберегти не тільки імена та дати народження -смерті, а й витягнути із забуття та зберегти саму сутність людини, що віддала своє життя за спокій у наших оселях. І нехтувати такою можливістю увіковічнити Героїв точно не варто.

Анатолій Поляченко

БО Громадський Фонд «Суми» (допомога пораненим) адреса: м. Суми, вул. Кузнечна, 2 тел.: 066 152 61 05 виконавчий директор Олександра Мартиненко.

Євген Положій, модератор проекту

Картка програми «Допомога пораненим» у ПриватБанку:

5169 3305 0727 2141 (отримувач - Товстуха Анна Вікторівна, голова правління БО «Громадський фонд «СУМИ»)

БО Громадський фонд «СУМИ» СФ ПриватБанк Рахунок:

26001055020584 МФО: 337546 ЄДРПОУ: 39364679

147

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

148

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Артур АБРАМІТОВ: залишиться навіки в серцях 24 роки, м. Суми (15.07.1992-26.02.2017)

ранатометник 15-го окремого мотопіхотного батальйону «Суми» доброволець Артур Абрамітов загинув під час мінометного обстрілу. До цього в інтернет-новинах Сумщини з’явилося повідомлення: «Військовослужбовець знаходився на бойовому чергуванні. Був проведений обстріл із мінометів калібру 82 і 120 мм, РПГ та стрілецької зброї. Під час обстрілу Артур отримав поранення, несумісні з життям». Скупе лаконічне військове повідомлення пекучим болем пройшло через серця козаків і друзів, з якими боєць плічо-пліч крокував стезями життя. Артур народився 15 липня 1992 року. Охрестили немовля у Центральному Спасо-Преображенському кафедральному соборі. При хрещенні він отримав ім’я Андрій. Артур був єдиним сином у родині. Зростав здоровим і життєрадісним. З дитинства мріяв стати гарним футболістом і залюбки займався спортом. Було у майбутнього захисника України ще одне захоплення – козацтво. До лав Сумської паланки Міжнародної громадської організації «Козацтво Запорізьке» Артур вступив у 2007 р., навчаючись у 9-Г класі ЗОШ І-ІІІ ст. №18 м. Суми. Джура Артур Абрамітов дуже пишався своїм першим козацьким званням. Брав активну участь у багатьох козацьких заходах. Не пройшло й року, як заповзятого джуру знали чи не всі отамани дорослих структурних підрозділів паланки. Згодом Артур став першим помічником свого заставного і його кращим другом. Учнівську козацьку заставу у складі заставного Марзпета Маргаряна та джур Артура Абрамітова, Бориса Березовчука, Дениса Ковальова, Павла Ситніка та Андрія Корнієнка ставили за приклад на багатьох Малих і Великих радах Сумської паланки МГО «Козацтво Запорізьке». У 2009 р. Артур вступив до навчально-наукового інституту фізич-

ної культури Сумського державного педагогічного університету імені А.С. Макаренка, став членом студентського козацького наукового товариства МГО «Козацтво Запорізьке». Через рік за заслуги перед козацтвом йому було присвоєно звання значкового (старшого сержанта) та нагороджено Почесним знаком Міжнародної громадської організації «Козацтво Запорізьке», яким він завжди дорожив. У 2012 р. він вже був

хоробрим і добрим воїном, а ще – кращим другом. Завжди я бачив на його обличчі посмішку». Багато з бійців відзначають його життєрадісність і готовність прийти на допомогу. Так, наприклад, Сергій Божко розповів, як 17 лютого його поранили, і Артур надав першу медичну допомогу та заспокоїв: «Він умів заглянути в душу кожного бійця і завжди втихомирити його. Сам виглядав бадьорим і життєрадісним». Розповідаючи про Артура, командир 15-го окремого мотопіхотного батальйону «Суми» Олександр Мордванюк наголошував, що він завжди був впевненим і веселим, готовим до виконання будь-якого завдання: «Був абсолютно позитивним воїном. Він загинув від куль у бою як герой, не ховаючись від ворога». Про більш детальні обставини останніх хвилин життя говорить командир 2-ї мотопіхотної роти 15го окремого мотопіхотного батальйону «Суми» Олег Кабанов: «У цей день відбулося звичайне бойове зіткнення з противником. Після того, як боєць влучно відпрацював гранатометом, по ньому відкрили

Бійці відзначали життєрадісність Артура і його готовність прийти на допомогу вістуном (прапорщиком), а згодом отримав звання – чотар (старший прапорщик). Своїм незгасним ентузіазмом Артур запалював інших. Був завжди цілеспрямованим, веселим і життєрадісним. Знав, для чого жив і працював. Тож 30 березня 2016 р. він цілком свідомо підписав контракт на службу у Збройних силах України і був зарахований бійцем 15-го окремого мотопіхотного батальйону «Суми». Служив гранатометником. За словами бійця Владислава Кузьменка, Артур став прикладом для наслідування: «Ми добре знали один одного. Чотири місяці прожили в одній кімнаті. Він був дуже

вогонь з ворожих кулеметів і мінометів. На превеликий жаль, ворог стріляв прицільно. Артур отримав поранення у голову і груди. Доставити до шпиталю не встигли». Першого березня 2017 р. в Спасо-Преображенському кафедральному соборі УПЦ було звершено відспівування воїна АТО Артура Абрамітова. Переконані, що він житиме у серцях побратимів і друзів доти, доки нагадуватимуть про нього справи, які він разом з ними вершив. Поділяємо біль і висловлюємо щире співчуття Інні Анатоліївні та Юрію Олександровичу – батькам Артура. Світла пам’ять про Героя назавжди залишиться в наших серцях.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Сергій АБРЮТІН: «кіборг» із Пісків 31 рік, м. Суми (08.04.1983-29.12.2014)

давалося, самою долею Сергію Абрютіну було визначено бути воїном і захисником. У зоні АТО бійців, які захищали Донецький аеропорт, прозвали «кіборгами». Однак навіть кіборги – це живі люди, яких може вразити куля. У тому, довоєнному, житті Сергій Абрютін чотири роки працював у сумській міліції, у патрульно-постовій службі. Він жив цією роботою, вона йому подобалася – очевидно, самою долею йому було визначено займатися саме цим. За відмінну службу був нагороджений іменним годинником. Однак корумпованість структури МВС зіграла із рядовим міліціонером злий жарт. В один із днів Сергій разом із співробітником затримали на вулиці хулігана, що був напідпитку і чіплявся до перехожих. Під час затримання довелося застосувати силу, бо до відділення хуліган їхати не хотів. Але вже після затримання виявилося, що він родич важливого міліцейського чина. У європейській країні це б нічого не означало, але в Україні на Сергія і його колегу почали тиснути. Врешті, у 2009 р. йому довелося звільнитися. Потім працював охоронцем у Сумах, їздив на заробітки в Москву, повернувся додому і влаштувався вантажником. Працював, аби заробити і прогодувати сім’ю – така робота йому не подобалася. Сергій був високого зросту, підтягнутий, дуже добре і влучно стріляв, фактично був снайпером, постійно загартовував себе: кожного ранку обов’язково робив пробіжку на стадіоні «Авангард» та вправи на турніку. Тому, коли у квітні 2014 р. для захисту обласного центру був створений батальйон патрульної міліції особливого призначення «Суми», він свідомо пішов туди, на службу, немовби повернувшись до рідної стихії. Там його зарахували снайпером до першої штурмової роти.

Народився Сергій Абрютін у с. Ходино Глухівського району, батько був трактористом, мати – кухарем у колгоспі. Після місцевої школи спочатку пішов шляхом батька: у Глухові вивчився на тракториста, потім відслужив строкову службу в армії зв’язківцем. Наприкінці строку служби частину розформували, і, можливо, тому Сергій не залишився у армії. Деякий

Друга спроба повернутися до МВС Сергію теж не вдалася – у батальйоні виник скандал із тодішнім командиром загону, про який багато писали у сумських ЗМІ, тому довелося звільнитися. Але Сергій Абрютін не став відсиджуватись удома – пішов у військкомат і через декілька днів отримав повістку на мобілізацію до армії. Спочатку потрапив до 17-ї танкової бригади у взвод вогневої підтримки, став другим номером розрахунку автоматичного гранатомета АГС-17. Потім взвод повним складом був переданий до 93-ї механізованої бригади. У жовтні 2014 р. підрозділ направили на фронт. Бійці роти прикривали Донецький аеропорт – захищали як самі термінали, так і с. Піски, яке поряд із ним. Переважно Сергій ніс службу на блокопосту перед селом, але іноді змінював побратимів і у самому терміналі. Виконуючи прохання дружини, постійно носив бронежилет – у районі блокпоста та терміналу протягом осені 2014 р. постійно велися обстріли, які змінювалися запеклими боями, тому Сергій завжди був на передньому краї. У грудні хлопців повинні були змінити, але ротація так і не відбулася. Під час перемир’я в грудні 2014 р. Сергій

Йому було визначено долею бути воїном і захисником час пропрацював у Глухівському лісгоспі, але, напевне, душа Сергія бажала іншого. Тому в 2005 р. він пішов на службу в міліцію. Дружина Сергія Марина згадує, що він завжди був душею будьякої компанії, прагнув у всьому бути першим і дуже тепло ставився до сина, якому зараз виповнилося шість років. «Він дуже його оберігав, навіть чути не міг, коли по телевізору говорили про якісь нещасні випадки із маленькими дітьми», – говорить вона. Дуже любив гумор, завжди жартував і сміявся, але по-доброму.

планував з’їздити додому хоча б у короткотермінову відпустку на Новий рік. Однак 29 грудня розпочався нічний штурм блокпосту, на якому тоді знаходився Сергій. Він встиг надіти каску, але на цей раз не надягнув бронежилет. Кулеметна черга прошила йому спину… Поховали Сергія на Алеї почесних громадян центрального кладовища м. Суми. У рідному селі Ходино Глухівського району на його честь відкрито меморіальну дошку. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Сергій АВРАМЕНКО: дружина і син – то й було його життя 37 років, м. Ромни (24.08.1977-03.09.2014)

ержант, оператор топогеодезичного відділення, загинув поблизу с. Побєда Новоайдарського району Луганської області під час артилерійського обстрілу з території Російської Федерації з РСЗВ «Смерч». У День Незалежності, 24 серпня 2014 р., Сергію Авраменку виповнилося 37 років. Цей день він провів у родинному колі: дружина приготувала смачний торт, поряд радів син Сашко, бо ж уся сім’я була вдома вперше за кілька місяців. Уперше з того часу, як батька забрали захищати країну, мама була по-справжньому щасливою... А вже 25 серпня герой попрощався з рідними – відбув на схід. «Мій син був дуже достойною людиною. Дуже багато у його вихованні брав участь вітчим Борис Федорович, бо рідний тато залишив нас, коли Сергію ще не було і двох років», – говорить мама Валентина Пипа. «Сергій 14 років працював у Роменській виправній колонії № 56, що у с. Перехрестівка. Виконував різні обов’язки, але останнім часом був кінологом – надзвичайно любив тварин. У 2011 р. вийшов на пенсію. Казав, матиме більше часу, працюватиме, щоб у нас нарешті з’явилося власне окреме житло, щоб був достаток», – згадує дружина Людмила. Тож їздив на заробітки до Києва. Але коли на сході стало зовсім неспокійно, телефоном постійно запитував у рідних, чи не викликали його до військкомату. Потім родині повідомили, що чоловікові потрібно прибути до Сум для перепідготовки. Він одразу ж приїхав. Спочатку Сергія забрали нібито на місяць, потім – на півтора... Коли їх перевезли на схід, не говорив, куди, хоч всі розуміли, що це неправда, бо бувало, що добу чи дві зв’язку з ним не було. Дуже переживав, щоб ніхто не сказав дружині правди. А коли приїхав у відпустку, розповідав колегам дружини: було таке, що їх обстрілювали, а тут дружина телефонує. Він брав слухавку і говорив, що

то у них відбуваються чергові навчання. Сергій Авраменко був оптимістом, вірив у краще. Любив тварин, особливо собак. Удома були і німецька, і середньоазіатська вівчарки, тепер за хазяїном сумує шарпей. На сході теж мав вихованців: собаку і кота. Когось із них називав Дембелем, когось – Калашником... Хоч за освітою не був ав-

Сергієчко був такою людиною, яка всім хотіла допомогти. Чоловіком був люблячим, турботливим. Себе ніколи не жалів, не скаржився на здоров’я. Разом ми прожили 15 років. Відчували однаково, думали однаково. Коли 25 серпня Сергій поїхав з дому, на серці у дружини було неспокійно, ніби відчувала, що станеться непоправне. «Чоловік не говорив, де вони знаходяться, запевняв, що в Харківській області. Сергій розповідав, що командир попросив у керівництва вищої заробітної плати для своїх бійців, але йому відмовили: мовляв, ви ж далеко від передової», – говорить дружина. 3 вересня, через тиждень після повернення, 9 батарея потрапила під обстріл ворожих «смерчів». Тоді перестало битися серце Сергія. «Того дня спілкувалися з Сергієчком в обід. Але і я, і він мали обмаль часу, перекинулись лише кількома словами, домовилися поговорити ввечері... – каже дружина. – А ввечері він до мене не дотелефону-

Коли Сергій востаннє був удома, дружина, яка працює кондитером, пообіцяла: чоловік повернеться, і вона приготує йому торт у вигляді прапора України томеханіком, але саме цим займався більшість часу на неспокійній Луганщині, а ще заміняв електрика. 17 серпня чоловік приїхав додому. Ще зранку під час телефонної розмови сказав дружині, що зайнятий – ремонтує машину. А вже ближче до вечора був удома. Коли Сергій зізнався, що їде додому, дружина сказала, що разом із сином буде його зустрічати. Сашку-молодшому не зізнавалася, куди вони будуть йти. – Зателефонувала синові, кажу, приходь додому, бо вже темніє, а мені треба, щоб ти мене провів в одній справі. Саша заходить до будинку, так пильно дивиться на мене, а тоді й каже: «Мамо, тато приїде?!» Я запитую, чого він так вирішив, а син мені: «З того часу, як тато поїхав, ти вперше так посміхаєшся»... Наш

вався, позвонив братові і каже: «Ти тільки Люді не кажи, але цю ніч ми не переживемо…» Мати героя дуже важко переживала його смерть. Вона активно бере участь у волонтерському русі, а ще постійно пише вірші, які присвячує своєму синові. 3 вересня 2015 р. у Роменській виправній колонії управління Державної пенітенціарної служби України в Сумській області (№ 56) відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки С. Авраменку. Меморіальні дошки також відкриті на будівлі Перехрестівської ЗОШ та Синівському ПТУ. Указом Президента України № 282/2015 від 23 травня 2015 року нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Руслан АНДРА: вірний обов’язку 20 років, м. Суми (08.04.1994-03.09.2014)

исячі сумчан прийшли на похорон шести артилеристів 27-го Сумського реактивно-артилерійського полку, які загинули поблизу с. Побєда Новоайдарського району Луганської області. Сержант Руслан Андра був одним із загиблих... Рідні згадують, що Руслан ще зі школи хотів потрапити до армії – він вважав її школою життя, хлопцю подобалася романтика військової служби. Тому в 2011 р. під час призову він з радістю пішов у військкомат. Служив у Полтаві, а потім у столиці зв’язківцем, отримав звання сержанта, командири його цінували. Але романтичний флер від служби поступово випарувався, і після закінчення терміну служби він не залишився в армії, а демобілізувався. Влаштувався на роботу слюсарем на «Сумихімпром» і одночасно заочно вступив до Сумського державного університету на факультет «інженерна механіка». Планував закінчити університет і знайти більш привабливу роботу. За характером Руслан був дуже веселим, завжди жартував, знав масу анекдотів і ніколи не сумував. У нього було дуже багато друзів, він був душею компанії. Ще до армії захоплювався спортом, катався на ковзанах, багато плавав: рідний дім Руслана розташований неподалік від Псла. Також багато займався легкою атлетикою, тренувався в підніманні штанги. «Коштів на справжню штангу спочатку не було, так він прив’язав до палиці шестилітрові пляшки з водою», – згадує мати Тетяна Іванівна. Не залишив заняття спортом і після повернення зі служби. Водночас хлопець не любив розповідати про свої проблеми, ніколи не скаржився на життя. Особливо захоплювався автомобілями – знав усі марки машин. Набув досвіду водіння в армії. Мріяв

про власний автомобіль і потихеньку відкладав на нього гроші. Скарбничка й досі стоїть у його кімнаті. В армію Руслан Андра потрапив під час першої хвилі мобілізації, ще в березні 2014 р. Його зарахували до 9-ої батареї Сумського ракетно–артилерійського полку.

коював рідних тим, що ракетні системи залпового вогню «Ураган», що перебувають на озброєнні полку, знаходяться далеко від лінії фронту, що їх добре охороняють, навіть говорив, що йому шкода тих, по кому стріляє батарея. У липні 2014 р. машина Руслана потрапила в засідку. Артилеристи дали відсіч, двох захопили в полон, а з розстріляної цивільної машини Руслан встиг врятувати двох маленьких дівчаток. Декілька днів вони жили в таборі артилеристів, поки малих не забрали до дитячого будинку. Улітку полк стояв у селі Побєда Луганської області, звідки виїжджав на бойові стрільби. Уже 26 серпня Руслана мали відправити у відпустку, але через загострення бойових дій усі відпустки скасували. У кінці серпня батарею постійно обстрілювали з російських «смерчів», і другого вересня вона змінила дислокацію. Однак Руслану Андрі наказали сісти за кермо КАМАЗу і повернутися за тією частиною артилеристів, які не встигли виїхати. Трагічний збіг

З розстріляної цивільної машини Руслан встиг врятувати двох маленьких дівчаток Спочатку мобілізовані знімали з консервації та ремонтували автомобілі, потім Руслан став водієм автомобіля зв’язку полку. Коли полк переміщувався Сумською областю з одного місця дислокації на інше, були проблеми з харчуванням. «Розповідав, що їли одну консервовану кільку в томаті. Потім волонтери привезли трохи харчів, так солдати влаштували конкурс з підтягування на перекладині. Руслан став першим, виграв дві банки згущеного молока і був такий щасливий», – згадує мама. Про бойові дії артилеристів Руслан розповідав мало, а спочатку взагалі приховував від сім’ї, що його направили в зону АТО. Заспо-

чи ні, але до особливого наказу він змушений був залишитися з групою прикриття. Уночі 3 вересня 2014 р. ці позиції були накриті російськими РСЗВ «Смерч», що стріляли з території РФ. Під залп потрапила і група Руслана... Похований Руслан на Алеї Слави центрального міського кладовища Сум. Відкрито меморіальні дошки біля парадного входу Сумської ЗОШ №24, СПТУ №1, на цеху ЦГС підприємства «Сумихімпром». Нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни»; орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Посмертно присвоєне звання Почесний громадянин міста Суми.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Юрій АНДРІЄНКО: залишився вірним Україні 21 рік, с. Велика Рибиця Краснопільського р-ну (18.10.1993-08.09.2014)

им, які йдуть першими, завжди важко. Але вони знаходять у собі сили витримати спокуси і випробовування. Саме таким і був нацгвардієць Юрій Андрієнко. У 2013 р. Юрій потрапив служити в частину внутрішніх військ №3009 у Криму, що базувалася під Сімферополем. Хоча за військовою спеціальністю він був стрільцем, йому дісталася посада техніка на стрілецькому полігоні внутрішніх військ. Колектив полігону був далекий від політики і, зрозуміло, не брав участі в жодних відрядженнях «вевешників» до майданного Києва. Але ось у лютому 2014 р. в Крим прийшли російські окупанти, які, крім блокування військових частин, почали «переманювати» українських військових на свою сторону обіцянками хороших контрактів і заможного життя. Багато хто спокусився на ці обіцянки. Потім Юрій розповідав, що бачив, як офіцери влаштовували з росіянами «договорняки», як продавали їм військову техніку і боєприпаси. Однак юнак із Сумщини твердо вирішив для себе: «Я не зрадник». Тому, коли залишки частини ВВ були змушені покинути Крим, Юрій пішов з ними, хоча багато його колишніх соратників, у тому числі і з Сумщини, залишилися служити окупантам. Юрій Андрієнко не був патріотом напоказ, не брав участі у політичних баталіях та партійних тусовках. Але патріотизм і любов до рідної землі з’явилися у нього ще з дитинства. Народився Юрій у с. Сінне Краснопільського району. Батько працював трактористом, мати – вихователькою дитячого садка. Через декілька років сім’я переїхала до с. Велика Рибиця цього ж району: там у батька були кращі перспективи. У Юрія з’явилася молодша сестра Жанна. У дитинстві між братами і сестрами часто бувають сварки – суперництво за увагу батьків давалося взнаки. Але Юрій, навпаки, взяв на себе роль

захисника молодшої сестри. «Він був досить сильним, виріс швидко, тож у класі і школі його поважали і, мабуть, трохи боялися», – розповідає батько Юрія Олександр Миколайович. Навіть коли сестра підросла, Юрко намагався «селекціонувати» її прихильників серед хлопців – відразу відшивав бузотерів, курців і любителів хмелька. Закінчив восьмирічку в рідному селі, а потім їздив до Миропільської школи, де отримав повну освіту.

вступити до омріяної академії у Харкові. Однак до призову до армії це йому так і не вдалося. Після виведення з Криму залишків частини ВВ, вона була переведена до Харкова, де після рішення про створення Нацгвардії України влилася до лав Слобожанської бригади НГУ. Юрій брав участь у «зачистках» Харкова від проросійських сепаратистів у кінці березня – на початку квітня 2014 р. Потім Слобожанську бригаду НГУ оперативно перекинули в зону АТО на Донбасі однією із перших. У довідці, виданій командуванням, значиться, що Юрій брав участь у антитерористичній операції ще з початку квітня, з дня її оголошення. Нацгвардійці утримували важливі стратегічні об’єкти Донбасу до прибуття армійських частин і добровольчих батальйонів. Під час наступу на сепаратистів т.зв «ДНР» і «ЛНР», який вела армія з кінця червня 2014 р., бригада діяла у другому ешелоні наших військ. Тому вступала до Слов’янська, а потім до Краматорська вже після звільнення їх армійцями – «зачища-

Патріотизм і любов до рідної землі з’явилися у нього ще з дитинства Мрією юнака було потрапити до лав Служби безпеки України – з дитинства він читав книжки про шпигунів та розвідку, марив воєнною справою, бо роль захисника усіх слабких йому дуже подобалася. Однак вступити до Національної академії СБУ у Харкові з першого разу йому не вдалося, тож змушений був вступити на контрактне навчання на юридичний факультет Сумського національного аграрного університету. Але якість навчання і його фахова спрямованість йому не сподобалися. Тож провчившись не більше року, він покинув стіни університету. Мав спеціальність водія за категоріями В і С, тому подався на заробітки, маючи на меті ще раз спробувати

ла» міста, ліквідовувала схованки із зброєю і боєприпасами. У середині липня батальйон Юрія прибув на сумнозвісну гору Карачун. Нацгвардійці влаштували навколо декілька блокпостів, які розрізнені групи терористів з так званої «ДНР» іноді обстрілювали. Діяли і ворожі диверсійно-розвідувальні групи. Особливо вони активізувалися під час відступу наших військ після вторгнення російської армії наприкінці серпня 2014 року. Імовірно, саме через дії однієї з таких ДРГ у ніч на 8 вересня 2014 р. загинув Юрій Андрієнко. Його тіло було знайдено всередині блокпоста – зі слідами автоматної черги. Поховали бійця на кладовищі рідного села В. Рибиця з усіма почестями.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Олександр АНІЩЕНКО: загинув, рятуючи товаришів 44 роки, м. Суми (17.12.1969-05.05.2014)

омандир спецзагону «Альфа», загинув поблизу м. Слов’янськ Донецької області від рук бойовиків під час проведення антитерористичної операції. Олександр народився в Сумах, вчився в школі №4, яка тепер носить його ім’я, і вже в дитинстві виділявся серед своїх однолітків. «Навчався він добре, з бажанням, – розповідає про брата Сергій Аніщенко. – Упертий був. Не завжди все виходило, але він завжди розбирався і робив. Уже тоді проявлявся його характер. Він був розважливий і раціональний. Якщо була якась проблема, то прагнув вирішити її сам, не перекладав ні на кого. Займався спортом. У нас батьки – спортсмени, і ми брали приклад з них». Головним видом спорту Олександр обрав для себе плавання на довгі дистанції. Паралельно вивчав єдиноборства: рукопашний бій, карате. Брав участь у змаганнях, виборював призові місця. Служив у внутрішніх військах. Після армії займався пожежно-прикладним спортом, виступав за збірну Сумської області. Закінчив кафедру фізвиховання в СДПУ ім. А. С. Макаренка. «Він добре зарекомендував себе в спорті, і йому запропонували піти працювати в СБУ, – продовжує згадувати старший брат. – Чому пішов? Він був патріотом. Уся наша сім’я була патріотично налаштована, і він, природно, виріс патріотом. До речі, він був росіянином за національністю, а я – українець. Вийшло так, що тато у нас – українець, а мама – росіянка. Коли ми з братом виросли, я взяв собі національність українця, як у батька, а мій молодший брат Саша взяв національність мами. Коли був похорон, наша мама запитала: «Кого захищає Путін? За його словами, він захищає росіян, що живуть в Україні. Ось я – росіянка, і мій син – росіянин – загинув від рук його найманців». Він постійно займався самоосвітою. Цікавився всім: від філософії та

психології до секретів світобудови». Саша дуже любив природу. Займався дачею, вирощував там квіти. У нього було безліч різних книг з ландшафтного дизайну. І це ще не все: він і готувати вмів, і шити, і підводною риболовлею займався. А ще він єдиний з усієї України повністю пройшов останню всеукраїнську атестацію співробітників СБУ. У тому числі, рукопашний бій здав на «відмінно», за що отримав одну зі своїх нагород. У Олександра Аніщенка залишилася дочка, вже доросла. Крім дочки, було безліч молодих людей, для яких Олександр був наставником, а іноді і замінював собою батька. «Моєму старшому синові Саша фактично став другим батьком. Коли мені потрібно було виїхати в

гону акцій протестуу ці «Бумеранг». «Мої бійці стріляти в мирних людей не будуть, покажіть мені ворога, і ми його ліквідуємо за 2 години. Я і мої бійці злочинних наказів виконувати не будуть», – заявив Саша. «Тоді нехай усі пишуть рапорти про звільнення», – сказало йому керівництво. «Я відповідаю за цих хлопців, і я подам у відставку. Вони молоді, у них усе життя попереду», – відповів мій брат генералу. Після цього «Альфа» зібралася і поїхала. Це було не тільки рішення командира, це була загальна думка колективу. Коли «альфівці» вже проїхали Пирятин, Сашку зателефонували з Києва і сказали: «Людей достатньо, можете їхати». «А ми вже поїхали», – відповів він. Головною для Олександра була військова честь. Олександр Аніщенко загинув, рятуючи поранених товаришів по службі, незважаючи на поранення в шию. Загін із 25 співробітників СБУ потрапив у засідку. Близько 200 бойовиків обстрілювали їх гранатами і мінами. На честь героя з початку нового навчального року перший курс в Національній академії СБУ названо ім’ям Олександра Аніщенка. 15 вересня 2014 р. у ЗОШ № 4 м. Суми відкрито меморіальну дошку полковнику Служби безпеки України Олександру Аніщенку. 6 травня 2016 р. меморіальну дошку

У тій операції участь взагалі була добровільною: запропонували поїхати патріотам. Він поїхав би в будьякому випадку, бо не міг залишити своїх хлопців Європу, він з радістю і задоволенням замінив синові мене. Багато років він направляв, радив, допомагав. Коли я телефонував, щоб попросити у брата допомоги, він відповідав: «Не хвилюйся, я все вже зробив», – згадує Сергій Аніщенко. Важливий факт, коли під час Майдану сумську «Альфу» привезли до Києва, Олександр пішов на нараду, де був відданий наказ брати участь в спецоперації для силового роз-

було відкрито в СДПУ ім. А.С. Макаренка, де він навчався. Його іменем названо вулицю в Сумах. 2 вересня 2014 р. за рішенням Сумської міської ради співробітникові Центру спеціальних операцій Служби безпеки України полковникові Олександру Аніщенку посмертно присвоєне звання Почесний громадянин міста Суми. 2 січня 2015 р. – звання «Герой України»(посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Роман АТАМАНЮК: йому завжди боліло за країну 25 років, м. Суми (15.02.1990-28.05.2015)

олдат, стрілець 93-ї окремої механізованої бригади ЗСУ, позивний «Берест». Загинув поблизу Донецького аеропорту біля сел. Опитне Ясинуватського району. Таких людей, як Роман, дуже мало: розумний, сміливий, добрий, винахідливий, сильний, вродливий... «Ще маленьким він був дуже цілеспрямованим і не шукав протоптаних стежин. Одного літа вирішив перейти зі школи №3, де вважався одим із найкращих учнів, у математичний клас Олександрівської гімназії. З математикою проблем не було, а ось англійську довелося підтягувати. І Рома сидів увесь серпень за підручниками», – згадує мама героя Світлана Атаманюк. Хлопець був дуже самостійним. У всіх дітей у престижній школі вже були мобільні телефони. Замість того, щоб просити подарунок у батьків, він ціле літо працював на будівництві і заробив достатньо грошей. Наступного року літній заробіток допоміг зробити перший внесок на комп’ютер. «Рома ніколи не хизувався своїми знаннями чи успіхами. Також не ганявся за золотою медаллю чи червоним дипломом. І те, й інше у нього могло бути без проблем, але він був певен, що в майбутньому будуть судити за його здібностями, а не за «корочками», – розповідає бабуся Романа. Вона дуже сумує за онуком. Жінка написала цілий зошит із спогадами. Після школи Роман вступив до Сумського державного університету на факультет економіки та менеджменту, кафедру фінансів. У 2012 році захистив дипломну роботу на ступінь «магістр» англійською мовою. Був студентським активістом. Будучи російськомовним, повністю перейшов на українську, навчаючись на першому курсі. Після завершення навчання в університеті, переїхав до Києва, де працював за своєю спеціальністю – фінансовим аналітиком у службі фінансового планування та контро-

лінгу фінансового департаменту у корпорації «Артеріум». Роман захоплювався грою в регбі. Був одним із засновників регбійного спорту в Сумах і його головним популяризатором. Професійно грав у складі київської команди РК «Ведмеді», коли проживав та працював у Києві. Активіст українського націоналістичного руху, член Студентського братства Сумщини та Молодіжного націоналістичного конгресу. Був вихованцем патріотичного наметового табору «Січ», потім – одним із

звільнений. Входив до складу 14-ї сотні Самооборони Майдану «Вільні Люди». Наприкінці серпня 2014 року Роман став добровольцем батальйону «Айдар». Близько двох місяців перебував у м. Щастя, чекаючи на бойові дії. Прийнявши рішення змінити батальйон, опинився в «Донбасі» і пройшов навчання під Дніпропетровськом. Саме там він познайомився зі своїми майбутніми бойовими побратимами, з якими разом перейшли в підрозділ 93-ї бригади ЗСУ. Після бою під Донецьким аеропортом його роту передислокували у с. Водяне. Мати та бабуся завжди намагалися передати хлопцеві смачної домашньої їжі, але він мало що з’їдав сам – усе віддавав своїм бойовим побратимам, бо піклувався про них. «Один з останніх подарунків, який він мені зробив, був несподіваний приїзд на мій день народження. Не встигла я загадати бажання побачити сина, як у двері хтось подзвонив. Відкриваю, а там він з букетом», – каже мама. 28 травня 2015 року поблизу Донецького аеропорту, у селі Опитне, почався мінний обстріл. І хоч Роман не повинен був перебувати на позиції, він пішов замість хлопця, який не міг їхати на вогневі. В окоп

Втрачаємо найкращих: Роман був талановитим у всьому! головних організаторів та відповідальних за проведення на Сумщині дитячого наметово-патріотичного табору Молодіжного націоналістичного конгресу «Коловрат», де в 2012 і 2014 роках виконував роль «бунчужного». «Коли на поминальному обіді я сказала, що дуже шкода, що у Романа не залишилося дітей, то всі, хто їздив з ним на «Коловрат» заперечили – ми його діти», – каже мама. Учасник Революції Гідності. Був затриманий 10 грудня міліцією під час зачистки барикади на Грушевського, проте невдовзі був

потрапила міна, від якої Роман загинув. Його напарник залишився живим, оскільки Роман прийняв удар на себе. Розпорядженням Сумского міського голови від 19 лютого 2016 року № 43-Р іменем Романа Атаманюка названо вулицю м. Суми (колишню вулицю 40 років Жовтня). Нагороджений нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Посмертно присвоєне звання Почесний громадянин міста Суми.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Олександр БАРАНЕНКО: жив для інших 37 років, с. Чернеча Слобода Буринського р-ну (02.05.1977-11.07.2015)

олдат, механік-водій 1-ї протитанкової артилерійської батареї протитанкового артилерійського дивізіону 44-ї окремої артилерійської бригади ЗСУ. Загинув біля м. Сєвєродонецьк Луганської області. Олександр зростав у великій та щасливій родині: окрім нього у батьків було ще четверо дітей. Напевно, саме це наклало відбиток на його особистість: він був доброю, щирою і дуже працьовитою людиною. А коли настав уже його час допомогати старшому поколінню, то без вагань узяв на себе піклування про свого батька та бабусю. «Олександр був дивовижною людиною. Він не втомлювався, у хорошому сенсі цього слова, дивувати мене. Сашко – це мій улюблений племінник», – зізнається дядько героя Сергій Бараненко. У Олександра було багато друзів і знайомих. Людям подобалася його легка вдача і готовність завжди прийти на поміч. 14 липня провести героя в останню путь прийшло більше тисячі людей – рідні та друзі, жителі села і району, представники місцевої влади, товариші по службі. Чоловік працював трактористом і мав дуже хорошу репутацію. У цивільної дружини героя був власний трактор. Але навіть з власною технікою свій город залишали на потім, бо потрібно було допомогти людям. Організацію похорону взяв на себе фермер Володимир Думенко. У свою чергу жителі Чернечої Слободи автомобіль, що привіз труну з тілом солдата, завантажили продуктами харчування для бійців «Азову». «Таким чином ми вирішили віддати шану своєму герою – односельцю. Він був дуже скромною людиною за життя, але такий вчинок йому неодмінно сподобався б! Таким людям по-

трібно працювати на рідній землі, а не гинути за неї», – зізнається знайомий Олександра. «Саша присвятив себе своїм близьким: тату та бабусі. Їх двори знаходяться поруч, тож він мав змогу наглядати за обома. Дуже важлива така деталь: хоч Сашко і не любив молоко, але тримав корову. Він розумів, що потрібно

чоловіка часто ставили іншим у приклад – за благородство, за хазяйновитість, за любов до важкої праці, за те, що не покинув стареньких батьків, за альтруїзм. «Не дивно, що він пішов на війну! Він не міг бути осторонь!» – стверджують знайомі Саші. А рідний дядько чоловіка згадує, що намагався змусити племінника не йти на війну, а замість цього зібрати всі необхідні довідки, що він єдиний годувальник двох пенсіонерів. Після першої отриманої повістки Саша послухався. Але зібрати всі документи було непросто, а на думку Олександра, то й просто негідно чоловіка. Тому після отримання другої повістки, яка не забарилася «постукатися» в його двері, чоловік просто пішов на війну. «Я не той хлопець, щоб за довідками ховатися!» – пояснив він. «У нього не вистачило совісті піти по другому колу збирати всі документи», – коментує Сергій Бараненко. На превеликий жаль, у Олександра і його дружини, з якою вони прожили в шлюбі п’ять ро-

Він був доброю, щирою та працьовитою людиною і завжди був готовий прийти на допомогу мати власне господарство, і дуже тяжко працював на ньому», – говорить дядько. До речі, чоловік власноруч доїв корову. Він дуже любив тварин, мав до них підхід. «Зазвичай у селі до тварин ставляться добре, але не так, як у місті. Розуміють: їх головне призначення бути робочою силою та їжею для людини. Олександр був дуже добрим. Він ставився до братів наших менших, як до друзів, знав, з якого боку до них підійти, вірив, що у них є також душа, і вони відчувають біль, сум, зраду. Взагалі, в Саші дуже тісно перепліталися романтика і практицизм. Оце був чоловік!» – розповідає односельчанин Олександра. Виявляється,

ків, не було дітей. Навесні 2015 р. його мобілізували до Збройних сил України. Він був бійцем батальйону «Азов» у зоні проведення антитерористичної операції. Помер від кулі снайпера. «Ми регулярно спілкувалися з ним. Саша багато не розповідав, але ми й так з новин знали, яка ситуація на сході. Та він намагався жартувати, підбадьорювати нас. Ось такий був чоловік: завжди спочатку думав про інших. Зараз дуже складно його рідним. Немає Сашка – і нікому за ними доглядати. Вони фактично втратили і сина, і друга, і опікуна», – говорить Сергій Бараненко.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Руслан БАТРАЧЕНКО: в його загибель не вірили два роки 37 років, м. Ворожба Білопільського району (22.09.1976 — 28.08.2014)

інійний наглядач у складі ротно-тактичної групи 92-ї окремої механізованої бригади в/ч В 2260, яка мала деблокувати українські війська, що опинилися у Іловайському котлі. Майже два роки його вважали зниклим без вісти. Рідні не вірили, але тіло Руслана було опізнано за аналізом ДНК. Руслан народився в Росії, в селі Вєсьолоє Глушківського району Курської області. Потім родина переїхала до Ворожби. Як і багато хлопців, закінчив середню школу, потім СПТУ №5 за спеціальністю “токар”, проходив строкову службу у Збройних силах України у 1994-1996 роках. Але у серпні 2014 р. отримав повістку з військкомату. Це була вже третя хвиля мобілізації. Друзі та рідні пригадують його як хлопця веселого, спокійного, завжди готового допомогти; і ще такого, який ніколи не боявся взяти на себе відповідальне рішення. В цивільному житті любив футбол, займався гірсько-пішохідним туризмом, захоплювався походами, любив дику природу. Звичайно, планував мирне, тривале і щасливе життя. Створив сім’ю, мав сина і дочку. Багато хотів встигнути, та мрії залишились у цивільному житті, а доля круто змінилась. Мобілізацію на війну Руслан сприйняв як належне. Є такі патріоти, які не промовляють пишних слів, просто в разі біди йдуть і діють саме так, як треба. Після отримання повістки, як пригадують близькі, Руслан відразу вирішив йти на захист України, в цій справі жодних коливань не мав. І виконав свій обов’язок до кінця. Всі пам’ятають, яка трагедія трапилась під Іловайськом. Оточені війська були у смертельній небезпеці, Руслан разом з побратимами поспішав на допомогу за наказом.

Але ж, за спогадами, він і в мирний час ніколи не відмовляв у допомозі і не вагався, приймаючі важливі рішення. Вже 28 серпня 2014 р. бойова машина, в якій був Руслан з групою товаришів, потрапила під шквальний вогонь між селищами Новозар’ївка і Войкове. Обстріл тривав довго: спочатку обстрілювала російська артилерія, потім — диверсійно-розвідувальний загін ворога з близької дистанції. Загинула вся група, в складі якої був Руслан. За даними військових, в

мати, Любов Іванівна, не залишали надії. Мати не вірила в його загибель навіть під час упізнання, після того, як тіло Руслана було забрано медиками та військовими. Не вірить і досі, тому ми утрималися від спілкування з нею. Ми впевнені, що така невизначеність протягом багатьох місяців страшніше травмує душу, ніж найтрагічніша звістка. Про Руслана нам розповідали друзі та вчителі. Руслана Володимировича Батраченка було ідентифіковано за аналізом ДНК дітей. Офіційні слідчі органи визнали його загиблим. Поховали воїна двічі: 23 вересня 2014 року в місті Дніпропетровську як невпізнаного захисника України, а 28 травня 2016 року перепоховали у ворожбянській землі, яка була йому рідною. Як земляка і героя. Прощалися з тілом воїна і висловлювали співчуття рідним та близьким багато мешканців Ворожби, були друзі і однокласники, приїздили офіційні особи з Білопілля. В похованні брали участь бойові побратими — учасники АТО. Ховали як воїна — з салютом і виконанням Гімну України. Відомості про це коротке життя зібрано для

Його останній шлях до дому тривав більше двох років БМП перебувало вісім людей. Їх прізвища відомі: Романцов І. С., Бризгайло С. В,. Безщотний Ю. В., Лепетюха В. В., Деребченко А. В., Карпенко О. Г., Чорний С. С., та, вірогідно, Бутирін А. В. Та про ці останні хвилини життя воїнів нема кому розповісти. Брати участь у бойових діях воїну довелось зовсім недовго, набагато складнішим було його повернення до рідної Ворожби — близько двох років тривав його останній шлях до дому. Вважався таким, що пропав без вісти, тому рідні, особливо

музею школи, в якій Руслан навчався. Багато інформації про Руслана Батраченка збереглося на ресурсах Інтернету, які стосуються пошуку зниклих і загиблих воїнів. Особливо друзі та близькі вдячні громадському об’єднанню “Мирний берег”. А в цьому житті по ньому залишилась тільки світла пам’ять. І ще діти-сироти і невтішна мати. Указом Президента України нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно)

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Віталій БЕЙ: він жив заради інших 30 років, м. Суми (04.12.1983-03.09.2014)

тарший лейтенант, командир взводу управління 3-го дивізіону 9-ої батареї 27-го Сумського реактивного артполку. Загинув поблизу с. Побєда Новоайдарського району Луганської області під час артобстрілу РСЗВ «Смерч» з території РФ при виконанні бойового завдання. Віталій ріс і навчався в місті Суми. «Він був енергійний, трудолюбивий, мав гарні організаційні навики, які мав з дитинства. Якось заходжу я за сином в дитячий садок і спостерігаю картину: вихователька займається своїми справами, а навколо Віталія згуртувалася дітвора і дуже зацікавлено слухає його розповіді, які він вигадує на ходу. А був випадок, коли я привела його після літа в старшу групу до садка, а мені кажуть, що його немає в списках, бо його вирішили перевести без відома батьків відразу до підготовчої групи, оскільки він хлопчик розвинутий і здібний», – розповідає матуся Надія. Так і вийшло, що до школи Віталій пішов раніше, і серед своїх однокласників він був найменшим, але завжди був у центрі уваги, користувався авторитетом, був здібним у навчанні, любив спорт. Однокласники і друзі дали йому прізвисько «ЄТІ», що означає снігова людина, бо він був сильним, вольовим з великою щирою душею. Навчаючись ще у 10му класі, він пішов на підготовчі курси до артучилища і став кандидатом у майстри спорту з легкої атлетики (з бігу). Йому було лише 16 років, коли прийняв присягу на вірність Україні. Ще з найменших років він хотів бути незалежним, самостійним. «В артучилищі його призначили писарем, бо він був грамотним, відповідальним, кмітливим. Я пам’ятаю, у ті часи, коли у місті вимикали світло, був випадок: йому довелося писати при свічках до ранку, бо необхідно було виконати доручення командирів», – згадує матуся. «Навколо Віталика завжди гуртувалися люди. Найближчі його товариші з артилерій-

ського училища часто у нас були вдома і навіть залишалися ночувати. Особливо на III-IV курсах, коли хлопців почали відпускати на вихідні додому», – згадує батько Микола. Два роки поспіль під час відпусток їздив до Франції та намагався вступити до французького легіону. Не судилося… «На жаль, не від дуже гарного життя, нашій мамі довелося виїхати на заробітки за кордон, щоб допомогти своїм дітям налаштувати життя. Нам було дуже тяжко без неї, але мій старший брат завжди намагався бути мені і за матір, і за батька. Він завжди хвилювався за мене, і я дуже пишаюсь ним. Ніколи не забуду слова, які він завжди нам говорив: «Вір-

шу мить вийшов. Потім його мама розповідала, що він зателефонував їй в Італію і плакав у слухавку. Важко уявити, щоб наш Віталій плакав! А скільки мрій було! Він уявляв, як маленькі ніжки нашого сина будуть тупотіти по квартирі, як він буде брати сина на руки, ростити його», – згадує Наталя. Віталій Бей після мобілізації ще декілька разів приїздив додому і кожного разу з квітами. На хрестини Єгора зробив сюрприз: усі чекали на нього тільки вранці, а він ще пізно вночі пише СМС Наташі: «Відчиняй». Щоб скоріше опинитися біля сім’ї, він з товаришами винайняв таксі і добирався до рідного міста близько 40 км у багажнику. Під час останнього приїзду Віталій відвідав своїх бабусю та дідуся. «Немов попрощатися приїхав», – відчула біду серцем бабуся. «Він до останнього не зізнався мамі, що знаходився в зоні АТО. Одного разу, коли вона телефонувала з Італії, то почула в слухавці звуки, схожі на шум гелікоптерів. Але Віталик сказав, що перебуває на навчаннях, у нього все добре, і хвилюватись не варто. А щоб не засмучувати її, просив нас не казати правду, де насправді перебуває», – згадує сестра Вікторія. Мати перша відчула сердцем біду i дізналася про смерть свого сина, хоча була за кордоном. Відкрила

«Віталія та інших хлопців можна було врятувати...» – впевнені близькі люди героя те в мене, і у нас все вийде!» – згадує сестра Вікторія. «У нього було дуже багато планів. Хотів працювати, виховувати дітей, а тут ця мобілізація. Мріяв поїхати до моря і побачити світ, виїжджаючи сім’єю кожної відпустки», – додає дружина Наталя. Повістка прийшла, коли Наталя тільки-но народила сина Єгора. «Він був для нас довгоочікуваною дитиною. Віталій зробив те, на що не кожен чоловік наважиться – був присутнім на пологах. Правда, у найвідповідальні-

сайт «Новини Сум» і натрапила на список загиблих. «Ніколи не забуду, як моє серце стискалося від болю», – згадує із заплаканими очима мати. Похований герой на Алеї Слави центрального кладовища Сум. У школі № 17 м. Суми, де Віталій навчався, встановлено меморіальну дошку. Нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно). Також йому посмертно присвоєно звання Почесний громадянин міста Суми.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Юрій БЕРЕЖНИЙ: «Україна – понад усе!» 30 років, с. Чупахівка Охтирського р-ну (27.04.1984-29.08.2014)

ержант, командир інженерно-саперного відділення, загинув від осколкового поранення під час виходу з Іловайського котла. У ході війни на сході України кожен день гинуть люди. Смерть кожного – це не тільки цифри в ході чергового брифінгу, а й трагедія у якійсь українській родині. Одна з таких трагедій прийшла у родину Бережних, які проживають у с. Чупахівка Охтирського району. У близьких Юрія залишилися лише спогади про дорогу їм людину. У грудні минулого року сумські волонтери отримали листа, написаного невпевненим дитячим почерком: «Тато обіцяв подарувати мені велосипед на день народження, але його вбили на війні». Бажаний подарунок хлопчик отримав, але, звичайно, більш за все він хотів би, щоб тато залишився живим. Трирічний Сашко з татком схожі як дві краплі води: обидва біляві, однаково посміхаються. Тільки усмішку батька син тепер бачить лише на світлинах. Та й мама Оля тепер завжди сумна. «Наш Юра ріс спокійним хлопчиком, ніколи не бешкетував. Утім, був допитливим та надзвичайно самостійним. Коли йому було три роки, він, як зумів, намалював трактор на папірці, залишив біля дверей будинку і пішки вирушив зустрічати тата з роботи. Ми шукали його по всій вулиці, батько вже повернувся, а Юри все не було. Ми страшенно перехвилювалися, а потім наші знайомі привели його додому. Коли почали сваритися, він здивувався. Пояснив, що недаремно намалював трактор. Ми мали здогадатися, куди він пішов», – пригадує мати Юрія. Хлопець закінчив дев’ять класів, вступив до училища на спеціальність «електрик-кіномеханік». А потім вивчився ще й на тракториста. У 18 років його призвали на строкову службу, де він вирішив залишитися вже як контрактник. Згодом здібного юнака направили до Кам`янецьПодільська, де він опанував науку розмінування боєприпасів.

13 березня хлопців з Охтирської частини командирували до Харківської області, потім направили на Луганщину. Через півтора місяця Юрій приїхав додому у відпустку і через декілька днів знову повернувся до Луганська. А після другої короткої відпустки хлопець поїхав до Донецька. 26 липня Юрій по телефону сказав матері, що вже три дні вони перебувають в оточенні. «Декілька днів телефон сина був вимкнутий, і як тільки я отримала СМС з повідомленням, що абонент знову на зв`язку, одразу почала набирати номер Юри. Він повідомив, що вони

29 липня приблизно між 11 та 12 годинами Юрій загинув. А родина тим часом дивилася телевізійні новини, де повідомили, що колону українських військових, яка виходила з-під Іловайська, обстріляли і що кількість загиблих ще уточнюється. «Ми не могли спати і їсти, я не випускала з рук мобільного і знову телефонувала всім, кому можна. У нашій військовій частині нічого не знали, ми почали зв`язуватися з госпіталями, куди везли поранених. З`ясувалося, що серед поранених Юри не було. Ми сподівалися, що він вижив, врятувався. Нарешті командир частини сказав, що 12 хлопців з його загону опинилися у полоні, а тринадцятий – загинув. Ним виявився наш Юра», – плаче мама. Спочатку Бережним повідомили, що Юрія разом з трьома загиблими з інших загонів поховала місцева жінка біля с. Новокатеринівка, яке зайняли російські війська. Родина вирішила будь-що повернути тіло сина до рідної Чупахівки. Для цього родичі домовилися з переселенцем з Донецька, що той поїде і знайде Юру. Але серед похованих його не виявилося. «Увесь цей час жили, мов у пеклі, – зі сльозами пригадує мати. – Довелося їхати до військової прокуратури Дніпропетровська. Там мені

Кажуть, що сапери помиляються лише один раз в житті. Юрій був профі, тож не схибив жодного разу перебувають в оточенні, довкола російські війська. Хлопці доводили командуванню, що мають відступати, але їм не дозволили», – схвильовано розповідає мати. Занепокоєна жінка телефонувала в Охтирку, частину, штаб АТО і Міністерство оборони України. Ніхто не міг пояснити, що відбувається, і навіть не намагався заспокоїти родичів, яких зводила з розуму невизначеність. Востаннє Юра розмовляв з мамою 28 липня. Розповідав, що їм немає чого їсти і вони з хлопцями вимушені збирати виноград на якомусь покинутому городі.

показували фото загиблих з картотеки. Що я там бачила, не можу розповісти. Це жах. Утім, Юри серед них не було. Його через декілька днів ми знайшли за допомогою волонтерів у Запорізькому морзі. І найнестерпніше те, що всі документи були при ньому. Його можна було одразу ідентифікувати і не змушувати нас так страждати», – плаче мама. На фасаді Чупахівської школи герою відкрили меморіальну дошку. Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Костянтин БЕРЕГОВИЙ: народжений для армії 53 роки, м. Суми (30.06.1962-19.11.2015)

оли Батьківщині загрожує біда, справжні патріоти йдуть її захищати, незважаючи на вік. Саме таким і був сумчанин Костянтин Береговий. Старший брат Костянтина Берегового Ігор став військовим, здійснивши свою дитячу мрію. Тому після закінчення школи і Костянтин вступив до Сумського вищого артилерійського командного училища. Проте навчання на артилериста чомусь не склалося – через два роки Костянтин вирішив залишити училище, але потяг до армійської служби все ж дався взнаки. Йому вдалося перевестися до школи прапорщиків, після закінчення якої його направили до війська. Армійська служба молодого прапорщика не розчарувала, але офіцером він бути не хотів, тому навчання далі не продовжував, а просто і чесно служив Батьківщині. Досить тривалий період відповідав за постачання озброєння різних частин. У 1992 р. присягнув Україні і продовжив службу, але вже у внутрішніх військах. Однак 90-ті роки були важкими не тільки для цивільних, але й для військових. Скорочення, розформування частин, мізерна зарплата, вартість якої могла зменшитися вполовину за місяць-два. Тому із важким серцем Костянтин у 1995 р. був змушений покинути військову службу і зайнятися невеличким сімейним бізнесом – торгівлею. Торгівля йшла непогано, і, здається, про армійську службу можна було забути. Однак Костянтин про неї не забував… Народився Костянтин Береговий 30 червня 1962 р. у Сумах у сім’ї інженера-технолога та домогосподарки. Навчався у середній школі №14 , якої, на жаль, тепер вже не існує. За характером ще з дитинства був спокійним, м’яким, не імпульсивним. Будь-які конфлікти завжди намагався звести до переговорів. Якось,

уже святкуючи півстолітній ювілей, згадав, що так і не навчився добре битися врукопашну. Утім, це не заважало Костянтину мріяти про військову службу і здійснити свою мрію. Його дружина Олена згадує, що у цивільному житті та на відпочинку після служби він був вправ-

йому дісталася посада, яка була знайома ще з радянських часів – помічник начальника частини з озброєння. Той, хто думає, що подібні посади в частині, яка веде бойові дії на дуже розтягненому фронті, – це «курорт», глибоко помиляється. Насправді – це складні логістичні завдання, які треба вирішувати щодня. Костянтин їх професійно виконував. Загинув прапорщик Береговий не на лінії фронту, а у мирній начебто Дружківці. Справжні причини його смерті навіть через дев’ять місяців після трагедії остаточно не з’ясовані і чимось нагадують детективну історію. Незадовго до загибелі у розмові з братом Костянтин буквально декількома фразами повідомив, що відбувається щось дивне: під час ревізії на складі з’ясував, що там не вистачає декілька сотень автоматів АКС-74. Через тиждень після цієї розмови 19 листопада 2015 р. він був убитий двома професійними ножовими ударами прямо в серце. Убивцю невдовзі затримали – ним виявився житель Дружківки. Слідчі місцевої міліції,

Костянтин Береговий любив рідні Суми, до яких повернувся в 90-х після закінчення служби ним рибалкою – риболовля ще з дитинства стала його хобі. Як тільки розпочалися бойові дії на сході України, Костянтин звернувся до військкомату з проханням відправити його до війська – вважав, що його військовий досвід може допомогти країні, та й, власне, прагнення повернутися до реальної справи життя теж зіграло певну роль. Утім, у березні 2014 р. йому відмовили – мовляв, вік вже не дозволяє служити, є більш молоді. Але у січні 2015 р., після початку четвертої хвилі мобілізації, його знання і досвід знадобилися – після медкомісії його відправили до війська. У 81-й аеромобільній бригаді

багато з яких приховано співчуває сепаратистам, відпрацьовували версію, що це було «побутове вбивство». Саме з цією версією справа потрапила у місцевий суд. Утім, на сайті старобільських сепаратистів із т. зв. «ЛНР» з’явився запис, що його «ліквідовано», разом із фото, скопійованим в особистої сторінки прапорщика із соцмережі «Вконтакте». Зараз рідні добиваються справжнього розслідування, яке повинна провести військова прокуратура. Похований Костянтин Береговий на Алеї Слави Сумського центрального кладовища. У нього залишилася дружина та двоє синів.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Руслан БІЛАН: він поспішав жити 28 років, м. Охтирка (30.04.1986-09.08.2014)

тарший солдат, старший водій понтонного відділення 2-го понтонного взводу понтонно-мостового батальйону в/ч А-0563 загинув у бою в результаті танкового обстрілу біля с. Степанівка Шахтарського району Донецької області. Руслан Білан, мабуть, ще у дитинстві обрав долю захисника, бо, за спогадами близьких, змалечку заступався за слабших і скривджених. «Руслан був не з тих, хто сидів у куточку. Він завжди вигадував якісь цікаві розваги для товаришів, захоплювався активними видами спорту, був улюбленцем вчителя фізкультури, бо дуже добре бігав кроси та грав у футбол», – згадує мати Надія Василівна. Його захопленням стали автомобілі, тож після 11 класу він пішов навчатися до автошколи та отримав посвідчення водія. Тієї ж весни хлопця призвали на строкову службу, де він прослужив 1,5 роки. Після служби вирішив підписати контракт та залишитися у лавах Збройних сил України. Спочатку хотів служити в Броварах, проте зрозумів, що буде сумувати за родиною. Тож повернувся до рідної Охтирки, де став контрактником військової Охтирської частини. Декілька разів брав участь у розмінуванні боєприпасів, що залишилися на території Сумської області з часів Другої світової війни, навіть не здогадуючись, що найближчим часом справжні бойові дії знову вестимуться на території України. Зі своєю майбутньою дружиною Ольгою Руслан познайомився у крамниці, що розташована неподалік Охтирської військової частини. Дівчина працювала там продавчинею. «Він кожного ранку заходив привітатися, став постійним клієнтом, потім запросив на побачення, а невдовзі освідчився», – згадує дівчина.

У 2012 р. у подружжя Руслана та Ольги народився первісток Ростислав, а через рік – донечка Валерія. «Чоловік дуже любив малюків, завжди бавився з ними, ніколи не дратувався на плач. Жалкував лише, що мало часу з ними проводить, бо служба», – зітхає Ольга. «Мій син поспішав жити. Він ніколи не сидів на місці, кожна хвилина його життя була заповнена корисними справами. Завжди казав мені, що гуляти ніколи. Рано одружився, хотів багато

повів, що, на жаль, війна неминуча. Він вже тоді відчував цю біду», – згадує мати. У січні минулого року військову частину перевели на казармовий стан. Вдома Руслан з`являвся лише вночі і то лише на кілька годин. Коли приходив, малеча вже спала, а коли прокидалися – тата вже не було. 26 березня спокійне життя скінчилося: Руслана разом з іншими охтирськими бійцями передислокували в Луганську область, де вони мали захищати кордон з Росією. Звідти він телефонував близьким, заспокоював. «Майже нічого не розповідав про те, що відбувається. Беріг наші нерви. Більше розпитував про дітей, про Охтирку», – згадує Надія Василівна. 15 травня хлопцю дали відпустку на три тижні. Маленькій Лері якраз виповнився один рік. Тож родина радо відсвяткувала її день народження разом. І знову потяглися страшні довгі дні очікування. Утім, у кінці липня Руслану знову вдалося побувати вдома. «Він будував плани, гуляв з дітьми та казав, що все це має скоро закінчитися», – говорить Ольга. На жаль, судилося інакше. 28-річний Руслан Білан загинув 9 серпня в результаті танкового обстрілу. Пізніше товариші розпо-

Руслан завжди приходив на допомогу товаришам дітей. Ніби знав, що не так довго доведеться жити, і хотів якомога більше доброго залишити по собі на цій землі», – зі сльозами розповідає Надія Василівна. Одного разу, коли вже стояв Майдан і сталися жахливі вбивства активістів, Руслан зайшов до бібліотеки, де працює Надія Василівна. «Мої колеги спитали у нього, чого чекати Україні від цих страшних подій? Чи буде війна? Син дуже серйозно подивився на них і від-

віли родині, що вести машину того дня мав інший боєць, але злякався і відмовився. Тоді Руслан сказав, що нічого не боїться, і сів за кермо. Указом Президента України № 873/2014 від 14.11.2014 «За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Олег БІРЮК: той, хто марив небом 38 років, м. Охтирка (13.01.1976-20.08.2014)

айор, старший льотчик-інструктор безпеки польотів, командир вертольота МІ-24 7-го окремого полку армійської авіації, загинув при виконанні бойового завдання. Гелікоптер, яким він керував, був збитий у районі смт Георгіївка Лутугинського району на Луганщині. Олег з дитинства захоплювався небом і вважав здібність літати цінним даром. Ще у шкільні роки намагався самостійно заробляти гроші – працював на пошті та розносив телеграми. Свою першу зарплату витратив на придбання моделей літаків. Змалечку Олег багато читав – вдома була величезна бібліотека. Тож виріс на гідних прикладах позитивних літературних героїв. Уже пізніше товариші по службі розповіли близьким, що у вільну хвилинку Олег також знаходив можливість читати в перервах між виконанням бойових завдань. Вивчав спеціальну літературу, щоб знати, як діяти в разі непередбачуваних обставин у бою. «Він був активним у всьому, що стосувалося допомоги друзям та служби Батьківщині», – згадує Володимир, брат загиблого офіцера. Оскільки Олег народився та виріс у родині кадрових військових, то, не вагаючись, обрав долю, пов’язану із захистом Батьківщини. Став курсантом Харківського інституту військових льотчиків, а згодом вступив до Академії Міністерства оборони. Після закінчення академії Олег Бірюк мав обіймати посаду командира ескадрилії вертолітної ланки, але на той час вільної вакансії не було, тож довелося погодитися стати старшим льотчиком-інструктором із безпеки польотів. До речі, йому пропонували посаду в штабі, але Олег відмовився: він хотів відчувати велич неба у польотах, а не перекладати папірці.

У 2008 та 2010 рр. майор Олег Бірюк брав участь у миротворчих місіях у Ліберії. Після повернення з Африки отримав направлення до м. Новий Калинів на Львівщині, де він і знаходився до початку сумнозвісного березня 2014 р., який поклав край мирному життю українців. Спочатку Олега направили на північний кордон для запобігання серйозному конфлікту, у червні 2014 р. перевели під Луганськ. Олег був віруючою людиною, тож при нагоді завжди приходив

Перебуваючи в зоні АТО, Олег час від часу знаходив можливість телефонувати рідним та заспокоювати їх. А напередодні загибелі вислав фотографії. «Саме того дня в мене з’явилося погане передчуття. Адже є така прикмета, що не можна фотографуватися на війні. Знімав його військовий репортер журналу. Фрагмент розмови з Олегом було опубліковано вже після загибелі брата в статті під назвою «Прямо по курсу – смерть», – зітхає Володимир. Він відзначає, що всі визначні події в їх родині пов’язані із святами. Майже у кожного день народження збігається зі святом. Олег народився на старий Новий рік, а загинув на другий день Спаса. Друзі згадують майора Олега Бірюка як професіонала високого рівня. Він за будьяких обставин залишався спокійним та врівноваженим. Навіть в останньому бою Олег за мить до загибелі встиг знищити танк супротивника та прикрив собою від обстрілів ЗРК своїх товаришів-пілотів. Коли колону військової техніки ворога було знищено, товариші повернулися за тілом Олега… 23 серпня 2014 р. в Покровському кафедральному соборі Охтирки відбулося відспівуван-

Олег Бірюк був взірцем кадрового військового, з такими людьми можна будувати нову українську армію до храму. До речі, на початку березня 2014 р. він відправив до Міністерства оборони листа, де запропонував варіант збереження миру в Україні. «Відповідь на це звернення я знайшов в електронній скриньці брата пізніше, – розповідає брат Володимир. – Олег запропонував облетіти кордони України з іконою Божої матері. Чиновники Міністерства подякували та сказали, що це не в їх компетенції, мовляв, хай цим займається духовенство, а не військові».

ня Олега Бірюка, поховали героя на місцевому кладовищі поряд із батьком. Майору встановлена меморіальна дошка на загальноосвітній школі I-III ступенів №2 в м. Охтирка. Посмертно Олегу Миколайовичу Бірюку присвоєно військове звання підполковника (Указ № 546 від 17.09.2014) і нагороджено державною нагородою – орденом Богдана Хмельницького III ступеня (Указ Президента України № 892 від 27.11.2014 р.)

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Євген БІРЮКОВ: кохання, що сильніше смерті 34 роки, м. Конотоп (05.08.1980-23.07.2015)

вген – боєць батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Гарпун». Уродженець м. Бориспіль Київської області. Загинув поблизу м. Авдіївка Донецької області. «Останнім часом Женя майже не фотографувався. Тому залишилося мало його карток. Коли приїде зі сходу – дивишся, молишся на нього, які тут знімки!», – починає свою розповідь дружина героя Олена Бірюкова. Пара познайомилася на весіллі спільних друзів. Олена була дружкою, Євген – боярином. «Ми відразу сподобалися один одному, але це все було якось... без слів. Йому тоді не дали відпустку, тому він не міг залишитися надовго, повернувся на роботу. І тут через день Женя повертається. Каже, що відчув щось незвичне до мене», – посміхається крізь сльози Олена. Ось з тих часів все й почалося. Спочатку декілька днів удома у майбутніх кумів Романа і Галини, потім зйомна кімната в квартирі ветерана-афганця, а через рік і власне весілля. Ще через два роки народилася донечка, яку назвали Олександрою. «Ми обидва дуже хотіли саме дівчинку. Це нетипово для чоловіка – мріяти про доньку, але мій Женя був не такий, як усі. Чуйний, уважний!» – зізнається Олена. Чоловік кожну вільну хвилинку намагався проводити із сім’єю. Спочатку вони мешкали в Києві, він працював водієм на фірмі. «Він у всьому був дуже організованим, перфекціоністом. Якщо вже робив щось, то робив ідеально. Колись, ще зовсім юним, він працював на порцеляновій фабриці: усе ще існують вироби, позначені літерою «Є» – Євген. У 2008 р. фірма, де він був водієм, розпалася. Ми перебралися в Конотоп, у мене тут був власний будинок. Важко було знайти гарну вакансію, проте чоловік без діла не сидів. Став одночасно продавцем, менеджером і водієм – займався торгівлею книгами», – веде далі Олена.

Коли розпочалася Революція Гідності, Женя розривався між родиною, у якій був єдиним годувальником, і між своїм громадянським вибором. Тож у найзапекліші миті просто брав відпустку за свій рахунок і їхав на Майдан. «Одного разу у нього вийшло проскочити якраз до того, як відмінили потяг до Києва. Те, що я дивилася в режимі стрім по «Громадському», проходило перед його очима. Він після приїзду зізнався, що за якихось п’ять метрів біля нього якогось ді-

часто телефонував мені, нарікав, що вони гають час у «Донбасі». Нічому новому їх не вчать, ніяких завдань вони не виконують. Тому, коли друзі по страйкболу (Женя захоплювався багато років цією грою), запросили до батальйону патрульної служби особливого призначення «Гарпун», відразу погодився. Я питала його, чи в безпеці він, чи не стріляють там, де він, то чоловік заспокоював: – Так, все спокійно!», – згадує дружина. Спочатку Євген завідував складом зі зброєю, але сидіти на місці було не в його стилі, хотів бути ближчим до хлопців. «У нього був позивний «Кемпфер», з німецької перекладається як воїн. Це я йому його допомогла обрати ще в мирні часи для гри в страйкбол», – розповідає Олена. 22 липня Євген разом з побратимом були у розвідці поблизу Авдіївки, виконували спеціальні розвідувальні та протидиверсійні заходи і там підірвалися на розтяжці. «О 3:15 не стало Жені... Осколок влучив у скроню, Женя помер, не приходячи до тями. Не будем з ним пити каву, говорити про життя, про Сумщину, сміятися. Перед поїздкою на схід він так радів, що зміг потрапити на випускний до

«Він мені казав, що у безпеці, а сам із побратимами обговорював завдання, на якому загинув», – каже дружина героя дуся, що підносив цеглу, підстрелив снайпер», – говорить дружина. Вона дуже хотіла бути поряд з чоловіком, тим більше в 2004 році вони були разом на Майдані. Але цього разу Женя був непохитний: «У тебе свій фронт. У тебе дитина!» Щоб захистити Конотоп від можливої російської агресії, Євген вступив до рядів самооборони міста. Та прийшов день, коли чоловік більше не зміг залишатися в мирному місті: спочатку він і три хлопці, які стали поруч з Євгеном, вступили до добровольчого батальйону «Донбас». «Чоловік

дочки, вона саме закінчила четвертий клас. З такою радістю говорив про кохану дружину, пишався дочкою! Такий хлопець був! Вічна пам’ять», – написав один з побратимів Євгена Бірюкова у Facebook. Поховали Євгена 26 липня в Конотопі. Дружина біля його могили залишила місце і для себе. Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). 31 березня 2016 р. сесія Конотопської міськради присвоїла Євгену Бірюкову звання Почесний громадянин міста Конотоп.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Микола БОЙЧЕНКО: завжди хотів бути корисним для людей 47 років, с. Штанівка Білопільського р-ну (08.12.1967-21.06.2015)

ержант, радіотелефоніст в/ч В-5229, В-1688. Командир відділення протитанкового взводу аеромобільно-десантного батальйону, який у мирний час базується у Миколаївській області. Загинув біля с. Єлизаветівка Мар’їнського району Донецької області. Микола завжди був спокійним і серйозним. Навіть у дитячі роки хлопчик був по-дорослому розсудливий і врівноважений. Його любили в школі, учителі часто хвалили Миколу матері. Зі шкільними друзями та однокласниками чоловік підтримув стосунки до останнього – їхній дружбі не завадили ні роки, ні відстань: багато ж хто змінив місце проживання. Миколі Бойченку було всього 47 років, коли він загинув. Надто рано, здається, що можна було встигнути за таке коротке життя? Але він виконав всю програму справжнього чоловіка: збудував будинок в с. Штанівка, став батьком двох дітей, сина і доньки, дочекався онуків і посадив багато дерев. А ще три роки відслужив в армії, у морському флоті ще за радянських часів. Служба йому подобалася: він не боявся складнощів і любив порядок та дисципліну, але більш за все сумував за рідним краєм, особливо за сільською місцевістю. В армію він уже йшов батьком. Одружився рано. Але потім був у нього і другий шлюб. Після себе залишив світлі спогади у обох дружин, бо був добрим і неконфліктним. «Після армії Микола влаштувався на завод ім. Фрунзе, де працював бригадиром. Він вивчився у свій час на зварювальника, ось і згодилася професія. Але у місті довго не витримав. Йому не до смаку міські розваги, гамір, шалений ритм життя. Він любив спокій і природу, все рвався у село. Так було змалечку: всі каніку-

ли проводив у дідуся з бабусею. Із задоволенням порався по господарству, допомогав, чим міг. А коли трішки підріс – працював у колгоспі. Моєму синові було не шкода на таке витрачати свій шкільний літній відпочинок. Йому важливо було бути корисним», – розповідає мати Любов Віссаріонівна. «Мамо, я піду у лісок. Мам,

«Мого сина ніхто не згадає поганим словом, бо він не був задіяний у конфліктах чи суперечках: врівноважений, поводився й тримався з гідністю, веселий, дуже-дуже добрий. Дуже любив мої пироги. Як приїде, то просить: «Мамо, напечи пиріжків». І я йому пекла. Але він взагалі харчами не перебирав, їв все, що було вдома», – згадує мама. Коли почалася війна, то чоловік сам пішов до військкомату, не чекаючи повістки чи запрошення. Проте на медкомісії йому сказали, що за станом здоров’я він непридатний до служби. У Миколи колись була операція на підшлунковій залозі, ось через це і відмовили. Але вже через декілька місяців прийшла повістка. Цього разу лікарі були більш лояльними, і Микола потрапив на фронт. Він постійно спілкувався з мамою по телефону. Коли були під Маріуполем, для того, щоб зателефонувати, вилазив кудись нагору, бо сигнал був дуже слабким. «Він як передчував, що більше мене не побачить. Казав: «Мамо, ти тільки мене дочекайся, не помирай!» Мені ж 77 років, та й здоров’я не дуже добре. А я йому: «Це ти там

Коли почалася війна, Микола Бойченко відразу прийшов до військкомату я прогуляюся полем», – казав він матері і зникав на декілька годин. Самотність на одинці з природою його зовсім не обтяжувала. Він зізнавався, що на сто відсотків міг розслабитися, позбутися зайвих думок, просто дихати вільно тільки серед природи. Його лякало те, як люди знищують навколишнє середовище. Не розумів, як можна бути такими нечутливими до лісу, полів. На жаль, не так багато людей у сучасній гонитві за великими містами і технологіями так ставляться до природних багатств своєї країни. Коли була гарна погода – ходив на рибалку.

себе бережи. Я тут у тилу, мені нічого не загрожує. Хороший у мене син був, тепер не буде», – з гіркотою у голосі промовляє Любов Віссаріонівна. Помер Микола Бойченко від хвороби в зоні АТО. Так і не вийшло ще раз побачити свою любу маму, яка була для нього найкращим другом і порадницею. Хоронити героя прийшло багато друзів та знайомих. Україна втратила ще одну чудову людину.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Олег БРАЙЧЕНКО: інтелігент на війні 44 роки, с. Слобода Буринського р-ну (26.04.1971-22.06.2015)

олодший сержант, старший стрілець мотопіхотного взводу 20-го окремого мотопіхотного батальйону 93-ї окремої механізованої бригади Збройних сил України. Уродженець с. Слобода Буринського району. Загинув біля м. Мар’їнка Мар’їнського району Донецької області. Його мобілізували до ЗСУ на початку 2015 р. Олег – снайпер 20-го окремого мотопіхотного батальйону 93-ї окремої механізованої бригади, в/ч пп В2231 (раніше – 20-й батальйон територіальної оборони «Дніпропетровськ»). «Він був хоробрим бійцем, справжнім патріотом. Відзначався відвагою й професіоналізмом у боях. А ще з ним було дуже легко: буває, що все набридло, на всіх фронтах без змін, і так тяжко на душі. А він підійде, розсмішить. Каже: «Доки підтримка один одного у нас є, то будем жити!» А ще завжди готовий був поділитися їжею, теплим одягом. Він був сильний, витривалий, піклувався про молодших», – відзначив побратим Олега Брайченка Сергій, який приїхав провести бойового товариша в останню путь. Поховали Олега Брайченка, який загинув уночі 22 червня 2015 року, на новому кладовищі в Слободі – на Алеї Слави, з усіма військовими почестями. Сотні й сотні односельчан та жителів Буринщини й сусідньої Конотопщини прибули до Слободи, щоб віддати честь і шану земляку-герою. 26 квітня Олегу Брайченку виповнилося 44 роки… До шести героїв–земляків, які загинули в зоні антитерористичної операції, додався ще один герой, який загинув, захищаючи Україну. На жаль, у Мар’їнці, що на Донеччині, одна з куль снайпера–ворога влучила в Олега Брайченка. Врятувати життя українського бійця не вдалося. Слобідські волон-

тери поїхали за тілом героя-земляка до Дніпропетровська. Він народився й виріс у Слободі, де й працював до мобілізації. «Олег був програмістом від Бога! Таким людям місце не в окопах, а перед монітором: вони там набагато більше користі принесуть. Ми його відмовляли. Але як же його відмовиш? Він був дуже спокійною людиною, а от як упреться – то вже важко переконати Олежка у чомусь іншому», – зізнається шкільний товариш Артем.

поважали його за інтелект, за те, що книжки привіз із собою на війну. Спочатку для нас це було дикістю, сміялися: «Як ти з «Майстра та Маргарити» стріляти будеш, а потім усі у нього просили взяти почитати. Майже нова книжка перетворилася на бозна-що. Він під олівець читати любив: підкреслював улюблені моменти, чи просто те, що найбільше зачепило. На війні дуже важко залишатися інтелігентною людиною. Не знаю як, але йому це вдавалося!» – розповів бойовий побратим Сергій Черненко. У Олега було чимало повоєнних планів. Він казав друзям, що багато чого зрозумів і тепер знає, що хоче і буде робити. Стверджував, що, тільки ризикуючи втратити життя, відчув його справжню ціну і тепер не хоче розмінювати його на марне й неважливе. «Тут швидко вчишся розумітися на людях. І ніколи не вгадаєш, якою буде людина під кулями. Хтось може бути мегакрутим у мирному житті і розгубитися під час обстрілу. А можна бути трішки ботаніком (у позитивному розумінні цього слова) і стати професійним воякою, який перш за все буде вболівати за інших. Саме до останніх

Весела вдача і сумна доля. Але навіть у найтяжчі миті на війні Олег казав, коли б усе все повторити, він знову пішов би в АТО Усі зауважували, що в Олега була легка вдача. Та й сам про себе він казав: «Я – веселий малий». Він багато часу проводив в Інтернеті: і для роботи, і для спілкування з друзями, яких у нього було дуже багато. А ще він любив читати серйозну літературу, особливо Михайла Булгакова. «Це мої батьки вклали в мене найкраще, що мало в мені бути», – говорив він нам. На фронті багато часу для роздумів, для душевних розмов. Особливо був вдячний матері. Ми

належить Олег Брайченко, мій убитий побратим», – із щемом у голосі каже Сергій. Указом Президента України № 37/2016 від 4 лютого 2016 року «За особисту мужність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Олексій БРАТУШКА: сумський воїн Небесної сотні 38 років, м. Суми (10.04.1975-20.02.2014)

умчанин-майданівець загинув на вул. Інститутській від кульового поранення. Олексій Братушка на життя заробляв вантажними перевезеннями як приватний підприємець. Полюбляв подорожувати, тому на вихідних вирушав у піші походи на десятки кілометрів. Орієнтувався за компасом, протоптаними дорогами не ходив. Добре знав визначні місця Сумщини. Він не був членом політичної партії чи радикального руху, але надзвичайно любив Батьківщину і бажав для неї кращої долі. Саме тому як патріот, людина і громадянин він був на Майдані під час Помаранчевої революції 2004 р. і, звичайно, став активним учасником Революції Гідності. Його батько Сергій Федорович згадує, що вперше Олексій поїхав на Майдан на початку грудня 2013 р., коли дізнався про побиття студентів «Беркутом». «Ми чекали на нього вдома з рейсу. Проте він зателефонував і повідомив, що слухав новини і вирішив їхати одразу до Києва», – згадує батько. Через деякий час повернувся до Сум, але потім ще кілька разів їздив до столиці підтримати побратимів. 18 лютого, побачивши по телевізору сюжет про стрілянину на Майдані, почав збиратися до Києва. Близькі просили залишитися вдома та почергувати на сумському Майдані. «Батя, не роби з мене щура! Як розгонять людей у Києві, то і в Сумах Майдану не буде. Маю їхати», – пригадує слова сина Сергій Федорович. Олексій поїхав до Києва 19 лютого о21:00. Із собою не взяв навіть рюкзак, вбрався в цивільний, а не камуфляжний одяг, бо знав, що потенційних мітингувальників перед в`їздом до столиці зупиняли правоохоронці. Маршрутку, якою він виїхав, не хотіли випускати із Сум, потім довго тривала перевірка ДАІ у Лубнах. Тому до столиці він дістався пізньої ночі і там зателефонував подрузі Ані,

яка вмовляла Олексія переночувати і, поснідавши, разом піти на Майдан. Адже навіть метро на той час не працювало. Утім, чекати Олексій не схотів. Пояснив, що вранці на Майдан прийдуть кияни, а ніч – найнебезпечніший час для мітингувальників. Тому він йшов пішки, розмовляючи з Анею по телефону,

». знайшли у кишені». ся. Зв’язок перервався. Ще через годину зателефонував слідчий Шевченківського районного відділу міліції, спитав, звідки родом загиблий, та повідомив, що родина може забрати тіло. Утім трохи пізніше виявилося, що телефон Олексія знайшли в іншого вбитого майданівця. Мабуть, він забрав мобільний, щоб сповістити родичів. Проте куля знайшла і його. Шукати Олексія поїхали рідна сестра Ольга та її чоловік Роман. «Ми були на вул. Інститутській і біля готелю «Україна», обійшли всі київські барикади, розшукували в лікарнях, а потім вирішили дізнаватися через міліцію. Вони і направили нас у морг», – розповів Роман. 22 лютого сестра Ольга знайшла брата серед невпізнаних загиблих у київському морзі. Лікарі сказали, що смерть була спричинена наскрізним кульовим пораненням у серце, тож болю він не відчув, загинув миттєво.

Олексій Братушка міг відсидітися за спинами інших, але не захотів – не в його природі бо дівчина боялась, що Олексія можуть зустріти тітушки. Діставшись Хрещатика, Олексій знайшов земляків. Однак «Сумська сотня» стояла всередині Майдану, тому він записався до «Львівської брами», що чатувала на передовій. «Ми знали, що Льоша буде не там, де пиріжки розносять, а там, де кулі свистять», – зітхає батько. Зранку Олексій бадьоро відповідав на телефонні дзвінки близьких. «Казав, що вони з товаришами п’ють каву, а кругом – феєрверк. Він намагався нас заспокоїти, жартував», – схвильовано розповідає Сергій Федорович. Востаннє Олексій розмовляв з батьком о 8:25. Після цього мобільний на виклики не відповідав... Близько 16-ої години телефон сина «ожив». Близькі зраділи, але з трубки почули незнайомий голос: «Вашого сина вбили. Телефон ми

«У Льоші було передчуття. Їдучи, він сказав, що, напевно, вже не повернеться», – згадує Роман. Батьку ж Олексій, навпаки, пообіцяв, що приїде додому через пару днів. Так і сталося... Проте привезли його в труні... За труною Олексія Братушки йшла кількатисячна траурна процесія сумчан, які скандували: «Слава Україні! Героям слава!» і «Герої не вмирають!». Поховали героя Небесної сотні під виконання Гімну України на Алеї почесних громадян м. Суми на центральному кладовищі. Олексій посмертно отримав звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота зірка». Медаль «За жертовність і любов до України» (УПЦ КП червень 2015) (посмертно). Також йому присвоєно звання Почесний громадянин міста Суми (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Богдан БРИСЕНКО: артилерист на передньому краї 21 рік, м. Лебедин (30.09.1993-03.09.2014)

олодший сержант, командир відділення 9-ої батареї 27-ого Сумського реактивного артполку. Загинув поблизу с. Побєда Новоайдарського району Луганської області під час артобстрілу РСЗВ «Смерч» з території РФ. Без сумських артилеристів територія, тепер контрольована українською армією у зоні антитерористичної операції, була б значно меншою: влітку 2014 р. вони виконували багато вогневих завдань на стримування підрозділів російської армії, що вдерлися на територію України. Богдан Брисенко був одним із артилеристів 27-го Сумського ракетно-артилерійського полку, які загинули від вогню росіян. Народився Богдан у Лебедині. Щастя у батьків було подвійним – на світ з’явився не один хлопчик, а двоє. Навчався у школі №5. Батьки згадують, що Богдан був незалежним, дуже любив свободу, але це не виливалося у негативізм – був спокійним хлопцем, але водночас прагнув усім прийти на допомогу. Мав багато друзів. Брати-двійнята часто не миряться один з одним, але Богдан із братом жили у мирі, – звичайно, без дрібних дитячих сварок не обходилося. Батьки пригадують, що хлопці, хоча були ще малі, дуже серйозно поставилися до будівництва нового будинку, у якому зараз проживає сім’я Брисенків – допомагали, як могли: переносили дошки, місили розчин. Захопленням Богдана були автомобілі. На свій він назбирати не встиг, але дуже любив возитися із батьківською автівкою, купував різні «прибамбаси» і дуже любив кермувати. Також захоплювався футболом, багато грав нападником у вуличній команді, звісно, мав дуже багато друзів, з якими проводив дозвілля. Своїй дівчині Аліні обіцяв одружитися після війни. Мріяв придбати власну квартиру і автомобіль – звичайні мрії простого хлопця.

Вирішив здобути робітничу професію, тож пішов навчатися у вище професійне училище міста, потім продовжив навчання у Висторопському технікумі переробної промисловості на технолога. Однак закінчити не встиг – у 2012 р. призвали до армії, потрапив до підрозділу радіорозвідки однієї із військових частин, що базувалися у Житомирі. Військова служба Богдана не приваблювала, тож після демобілізації повернувся до рідного міста. Деякий час працював робітником на Лебединській швейній фабриці,

бачили Богдана тільки одного разу: влітку 2014 р. він приїхав у короткострокову відпустку. Однак про бойові дії батькам майже нічого не розповідав, заспокоював, що знаходиться у безпечному місці, беріг їх нерви. Ті уривки інформації, що довелося почути, зовсім не підносили дух: спочатку було дуже важко, стара військова техніка часто ламалася, продуктів на перших порах іноді було недостатньо, деякі офіцери під час боїв просто втікали із підрозділів від страху. Полк у цей час вів інтесивні стрільби, тож зрозуміло, що Богдану Брисенку доводилося виконувати багато бойової роботи. У серпні 9-та батарея 27 РЕАПу знаходилася поблизу с. Побєда Новоайдарського району. Однак майже перед самим відходом 3 вересня 9-ту батарею накрив залп із російської РСЗО «Смерч», яка нанесла удар прямо з території Російської Федерації. Богдан встиг добігти до бліндажу, але ракета потрапила саме в це укриття… Похований Богдан Брисенко на Троїцькому кладовищі м. Лебедин із усіма військовими почестями. Похоронна процесія розтягнулася на декілька сот метрів, провести земляка у останню путь прийшли тисячі лебединців.

У порожній кімнаті хлопця залишилися його форма і берці, а на стіні – Державний Прапор України із автографами однополчан, який знайшли у розгромленому бліндажі. однак робота йому не зовсім подобалася, та й платили не дуже багато. Тому в 2013 р. вирішив повернутися в армію, вступивши на контрактну службу. Адаптувався до служби швидко – адже мав досвід, став старшим сержантом, а потім дослужився до командира топогеодезичного відділення – командував артилерійськими розвідниками, які готують дані для стрільби артилеристів. Сумський РЕАП покинув свою базу ще у березні. З тих пір батьки

На своїй сторінці в соцмережі Богдан колись написав: «Загиблі солдати після смерті потрапляють в рай, адже пекло вони вже пройшли». Весною 2015 р. у пам’ять про Богдана Брисенка було відкрито дві меморіальні дошки – у Лебединській ЗОШ I-III ступенів №5 та ПТУ, де він навчався. 3 вересня 2015 р. Богдан Брисенко був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Микола БРИСЮК: він був справжнім 41 рік, с. Землянка Конотопського р-ну (11.12.1974-23.02.2016)

онотопщина попрощалася ще з одним бійцем, загиблим у зоні АТО – Брисюком Миколою. Він був призваний під час п’ятої хвилі мобілізації 27 травня 2015 р. У зоні антитерористичної операції відразу потрапив на передову – був командиром танка. Після оголошеного відведення важкого озброєння з лінії зіткнення вважав за правильне не відходити в тил, а залишитися на передовій, уже на посаді стрільця. Не зважаючи на оголошене перемир’я, їхній підрозділ, що розміщувався в районі населеного пункту Зайцеве Донецької області, постійно піддавався обстрілам зі стрілецькоі зброї, а також з мінометів. Виконуючи свій військовий обов’язок, він загинув 23 лютого 2016 року. «Я згадую Миколу як дуже світлу і компанійську людину. Усміхнений, працьовитий. Важко уявити таку роботу, з якою б він не впорався. Раніше він працював у міліції і жив у Києві. У столиці у нього були донька й дружина. Потім з дружиною розлучилися, і Микола повернувся в рідне село. Працював у колгоспі, якихось постійних обов’язків не мав, але через те, що був спеціалістом на всі руки, ніколи без копійки не сидів», – згадує про нього кума його брата Наталія Швець. Взагалі, у селі у чоловіка було багато друзів. Часто до нього приїздила донька. Вона підтримувала добрі стосунки з батьком та бабусею, його матір’ю Марією Брисюк. Батько героя помер два роки тому. Микола був молодшим у сім’ї: його брат мешкає в Києві, а сестра – в Конотопі. У суботу 2 квітня тіло загиблого привіз із зони АТО воїн-інтернаціоналіст Юрій Ведмедь на своїй маши-

ні. Обставини смерті героя ще з’ясовуються, але немає сумнівів, що він помер смертю хоробрих. Того ж дня на малій б атьківщині героя в с. Землянка відбулася траурна церемонія. Попрощатися і провести воїна в останню путь прийшло багато односельців, у траурній церемонії взяли участь керівники району, бойові побратими з «Азову», представники Конотопської сотні народної самоо-

«Він показав себе мужнім бійцем і справжнім воїном, який дисципліновано і професійно виконував свої військові обов’язки захисника Вітчизни, – сказав Валерій Нікитенко. – Будучи командиром танка, при відведенні важкої зброї з лінії зіткнення, він прийняв рішення залишитися на передовій на посаді стрільця. Населений пункт Зайцеве, де дислокувався військовий підрозділ, незважаючи на оголошене перемир’я, незаконні озброєні формування продовжували обстрілювати зі стрілецької зброї та мінометів. Микола Брисюк загинув, виконуючи свій службовий обов’язок. Ми сьогодні сумуємо за ним і співчуваємо матері, рідним і близьким бійця». Добрі слова були сказані і головою РДА Миколою Горбенком: «Ми зібралися тут, щоб провести в останню дорогу нашого земляка. Він працював на місцевому підприємстві, а коли прийшла війна, пішов захищати Батьківщину. Сьогодні прийшла біда в наш дім. Микола Миколайович Брисюк виконав свій військовий обов’язок захисника рідної зем-

Поруч з Миколою було тепло й затишно. Рідне село героя без нього немов би опустіло борони і Конотопського козачого полку, воїни-інтернаціоналісти, рідні, знайомі та близькі. Мабуть, символічно, що церемонія прощання з бійцем відбувалася біля сільського клубу, поруч із пам’ятником воїнам, загиблим у часи Другої світової війни. Як повідомив заступник командира військової частини Валерій Нікитенко, Микола Брисюк пришов служити до їх військового підрозділу і був призначений на посаду командира танка.

лі і загинув при виконанні службових обов’язків. Світла йому пам’ять». Під час поховання Миколи Брисюка пролунав військовий салют зі стрілецької зброї. Боєць був похований з усіма військовими почестями. Світла пам’ять справжньому патріоту.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Олександр БУЙВАЛО: родина й досі вірить, що їх Саша живий… 28 років, м. Суми (18.07.1986-03.09.2014)

ехнік 9-ої батареї 3-го дивізіону 27-ої Сумської ракетної артбригади старший сержант Олександр Буйвало пропав безвісти під час обстрілу російськими «смерчами» нашого базового табору, розташованого поблизу с. Побєда Новоайдарського р-ну Луганської обл. Народився Олександр у с. Товста Білопільського району. Батьки – Надія Іванівна та Микола Іванович Буйвало – сільські трудівники, працьовита й дружня родина, то й Сашка і ще двох синів виховували працелюбними й відповідальними за розпочату справу. У 2003 р. Олександр закінчив Товстянську ЗОШ, пішов вчитися на токаря до Сумського ПТУ №2. Хлопцю були до снаги чоловічі справи: механізми машин, робота з металом, та й у домашньому господарстві за що б не взявся – усе доводив до ладу. Роботи у рідних місцях не було, тому подався до Києва, де 5 років пропрацював у будівельній фірмі. Опісля підписав контракт на військову службу. Перше місце армійської служби – 169-й навчальний гвардійський центр Сухопутних військ ЗСУ («учєбка «Десна»). Згодом трапилася нагода бути на контрактній службі, але ближче до рідного дому, у Сумах. Так Олександр Буйвало стає техніком у 27-ій Сумській РЕАБр (тоді ще – полку). Там він займається ремонтом транспортно-заряджаючих та бойових машин «Ураганів», іншої військової техніки, а на вихідні Сашко поспішає додому, у Товсту, допомогти матері по господарству (батько трагічно загинув, коли хлопець був ще малим), а ще – на побачення із коханим дівчам, із кароокою Танею. «Ми вперше заговорили на дискотеці, якраз був День закоханих – 14 лютого, Саша запросив мене на «повільний» танець. Уже опісля він зізнавався, що припала я до його серця довгою косою та м’яким поступливим норовом, – згадує своє

перше й єдине кохання Олександрова дружина Тетяна, молодша за хлопця на десять років. – Він був уважним, щирим, по-чоловічому дуже надійним. Неймовірно радів, коли дізналися, що чекаємо первістка. Син! Він так про це мріяв. Бути на пологах, підтримувати й допомагати, таким було Сашине рішення. Подруги й знайомі дивувалися, але, насправді, у важливих моментах мій чоловік брав відповідальність на себе».

«Якраз на кінець серпня Саша приїхав у відпустку, ми гуляли парком, і він так добре бавився із чотиримісячним Владком – із рук не спускав, а пригортаючи нас до серця, раз-у-раз говорив, що так не хоче повертатися на війну, – згадує своє коротке жіноче щастя зажурена Тетяна Буйвало. – Він ще одвіз мене в Лебедин на навчання, бо я студентка Лебединського медучилища ім. професора М. І. Сітенка, майбутня медсестра, а через три дні його мобільний навіки замовк…» Базовий табір сектора «А», розташований біля с. Побєда Новоайдарського р-ну – недалеко від кордону з РФ, три дні підряд потерпав від обстрілів російських «смерчів». Утім, з якихось причин із передислокацією нашої «9-ки» командування сектора зволікало. Смертельний залп «смерчів» упав на табір сумських ракетників увечері 3 вересня. За свідченням тих, кому пощастило вижити у вогняному пеклі, технік Олександр Буйвало на мить обстрілу знаходився в ангарі, разом із ще шістьома хлопцями ремонтував розбиту ТЗМку. Усі згоріли заживо. Утім, Саша Буйвало, чиї останки

Останнє, що Олександр Буйвало встиг сказати юній дружині: «Що б зі мною не трапилося, знай: я тебе дуже кохаю…» «Веселий, запальний, компанійський, прихильний до друзів, завжди підкаже і допоможе», – згадують свого військового техніка бойові побратими. Із липня 2014 р. 9-та батарея повсякчас у зоні бойових дій, потужним вогнем підтримує нашу піхоту, нищить вогневі цілі противника. Улітку 2014 р. вони «пробивали» дорогу на Луганський аеропорт, щоб урятувати «замкнених» там десантників «80-ки», підтримували наступ на Луганськ. Утім, де воювали та що довелося пережити, хлопець волів не казати ні мамі, ні милій дружиноньці, адже понад усе беріг їх душевний спокій.

знайти та ДНК-ідентифікувати так і не вдавалося майже півтора року, – єдиний із семи загиблих вважався «зниклим безвісти». І цей факт давав надію батькам та дружині, що їх Саня живий, а не озивається, бо важкопоранений чи в полоні. За рішенням суду від 15 січня 2016 р. техніка 9-ої батареї 27-ої Сумської РЕАБр Олександра Буйвало слід вважати загиблим. Але мама Надія Іванівна просить і молить: ії Саша живий! Військовослужбовця нагороджено – орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Андрій ВАХОВСЬКИЙ: загинув смертю хоробрих 34 роки, м. Конотоп (30.09.1979-29.08.2014)

тарший кулеметник 1-го взводу батальйону спеціального призначення в/ч 3027 Андрій Ваховський (позивний «Браво») загинув в Іловайському котлі. Андрій народився у Харкові. Коли навчався в середній школі, неодноразово брав участь у математичних олімпіадах, за що був нагороджений почесними грамотами. Завдяки батькам отримав прекрасне виховання. Був чуйною і доброю людиною. Мав гарну статуру та відмінні фізичні дані, мав розряд з рукопашного бою. Потім захопився парашутним спортом і здійснив багато стрибків. А ще із самого дитинства захоплювався холодною зброєю – за своє життя зібрав непогану колекцію ножів. Закінчив педагогічний інститут ім. Григорія Сковороди та Юридичну академію ім. Ярослава Мудрого, де й познайомився зі своєю майбутньою дружиною Мариною. Одружившись, переїхали до Конотопа. У роки фінансової нестабільності, коли гідну роботу знайти було важко, Андрій працював у кількох охоронних фірмах, де мав відмінну репутацію як коректний та професійний співробітник, якому можна довірити охорону будь-якого важливого об’єкту. Весною 2014 р. Андрій пішов служити за контрактом. Хоча сім’я та рідні всіляко умовляли його не робити цього, він твердо сказав: «А хто, як не я?» Після закінчення навчання був направлений кулеметником у 2-й батальйон спеціального призначення НГУ «Донбас». У складі батальйону служив в Артемівську, Волновасі, Харцизьку, Слов’янську, Курахово та інших «гарячих» точках Донбасу. Теща Андрія, Віра Степанівна, розповіла про проблеми з харчуванням, які виникали у наших воїнів: «Якось Андрюша зателефонував Марині й пожалівся на те, що у них з хлопцями не залишилося харчів: «Сидимо голодні. П’ять днів тому «прикінчили» останню банку тушонки. Жир

звідти спочатку викидали, а ось зараз дістали цей жирок і з’їли з сухарями. А що робити? Не помирати ж з голоду!» Хоча зв’язок із сім’єю підтримувався регулярно – Андрій обов’язково телефонував кожного вечора, щоб побажати надобраніч своїй донечці Алісі – про свої справи розповідав мало. Не хотів завдавати зайвого болю своїм рідним. До того ж дружина Андрія – капітан міліції, і вона взагалі-то уявляла дійсний

кого озброєння: «градів» і танків. Бійці перезарядили зброю, стали відстрілюватися, хто чим міг, але сили були нерівними. «КраЗи», на яких їхали українці, стали вибухати та горіти. Андрій намагався відповідати з автомата, але загинув у результаті численних кульових та осколкових поранень, його тіло дуже обгоріло, що пізніше сповільнило процедуру впізнання. Тіла Андрія та інших загиблих в Іловайському котлі українських героїв 3 вересня були доставлені до моргу Дніпропетровська. Коли рідних повідомили про можливу загибель Андрія в Іловайському котлі, його мама та дружина відразу ж виїхали до Дніпропетровська. Продивилися комп’ютерну базу, але Андрія не знайшли (багато тіл було в такому стані, що впізнати їх було неможливо). Приблизно через півтора місяці, 16 жовтня, Андрій був похований на Краснопільському кладовищі Дніпропетровська як невідомий герой. Та врешті його тіло було впізнано за результатами тестів ДНК, і Андрія перезахоронили в с. Шарівка Харківської області. На поховання приїхало багато бойових побратимів, з якими Андрій воював пліч-о-пліч. Пом’янули Андрія, згадали, яким

«Боже мій! Відпусти тата до нас хоча б на один день!» – часто просить донечка Аліса стан справ. На жаль, Андрій потрапив у той трагічний Іловайський котел, страшне місце, звідки змогли вибратися небагато воїнів. Останній раз він телефонував 28 серпня. Повідомив, що у нього все в порядку. А наступного дня Андрій загинув. За офіційними даними, трагедія трапилася під час виходу з Іловайського котла так званим «зеленим коридором». За словами свідків, у той день вони їхали колоною, згідно з домовленностями «зачохливши» особисту зброю. Однак російські військові та їхні утриманці сепаратисти несподівано стали обстрілювати їх з важ-

він був мужнім хлопцем. Донечка Аліса запропонувала бабусі: «Давай попросимо Боженьку, щоб він відпустив тата до нас хоча б на один день». На жаль, це нездійсненне: герої не вмирають, але, на жаль, і не повертаються. Наказом командувача Нацгвардії України Андрій Ваховський був навічно зарахований до списків особового складу війскової частини № 3027. 31 березня 2016 р. сесія Конотопської міськради присвоїла звання Почесний громадянин міста Конотоп. Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Олексій ВДОВЕНКО: загинув, виконуючи службовий обов’язок 31 рік, смт. Вороніж Шосткинського р-ну (12.02.1983-13.04.2014)

олдат, старший механікводій. Cлужив у 27-му Сумському реактивному артполку. Народився в селищі міського типу Вороніж Шосткинського району Сумської області. У 1999 році закінчив загальноосвітню школу селища міського типу Вороніж, а у 2001 році – професійно-технічне училище № 19 міста Шостка, за спеціальністю столяра-стельмаха (у 2002 році реорганізоване у Вище професійне училище). Повоювати не встиг, але загинув при виконанні службових обов’язків під час передислокації військової частини, як формулюють в офіційних документах. Залишив дружину Галину, матір Надію Іванівну і доньку Маргариту, якій на час загибелі батька було чотири роки. Рідні розповіли, що працював автослюсарем на шосткинському підприємстві «Міськгаз». Полюбляв техніку і всім сусідам і друзям ніколи не відмовляв у ремонті авто або мотоцикла. Про таких людей кажуть: «У нього золоті руки». У випадку Олексія подібна метафора не була перебільшенням. Та, незважаючи на те, що основна його робота була з металом, умів і дуже любив різьблення по дереву. Рідні зберігають його вироби як сімейні реліквії. Тільки важко витримати, коли його маленька донька, тепер вже шестирічна, виймає і демонструє художньо виконані нарди, гордо розкриває футляр з дерев’яною квіткою, на якій аж світиться кожна пелюсточка, і хвалиться: «Це тато зробив!» Щось неприродне відчувається в такому стані речей. «Вона не відразу все зрозуміла, – каже про доньку мама Галина, – та по розмові дорослих почала відчувати». І правда, діти набагато краще за дорослих розуміють недоказане. Про солдатську долю чоловіка Галина розповіла, що раніше його двічі призивали до армії, та

він не проходив медичну комісію. Тобто, хлопець був хворий, ми не з’ясовували, на що саме. Та ось коли почалась АТО, військкомат про нього згадав. Галина розповіла, що Олексій хотів служити, неодноразово розповідав про свою зацікавленість. Сім’я і друзі відмовляли, та він наполягав на своєму. Галина взагалі назвала його людиною-блискавкою. Якщо, мовляв, захопиться якоюсь справою або ідеєю – хапається і

ймав 25 квітня! Щось наплутали у військкоматі, та людину вже не повернеш. Причина загибелі чоловіка – ДТП. Та Галина зберігає листи з військової прокуратури, у яких висловлено підозру, що винуватцем аварії був саме Олексій. Звичайно, сам на свій захист він нічого не скаже, але дружина намагається його виправдати, пише звернення в інстанції. Це справа честі і не тільки, адже Олексій загинув не під час бойових дій і, як підозрюють, з власної провини. Від співслуживців Олексія родина почула іншу версію. Автівку, за твердженням товаришів, переганяли з селища Гончарівка Чернігівської області до місця розташування частини. Олексій з товаришем їхав поза колоною, бо вони мусили зупинитися на ремонт. Мимоволі пригадується його вислів про безлад! Перед в’їздом на міст мали звернути, але знаку, як твердять, там не було. Назустріч їхав автобус, і вони якось не розминулися. Машина, де був Олексій перевернулася, впала з мосту. Так він і загинув. Тепер, звісно, можна висувати всілякі версії, але Галина стверджує, що чула від товаришів Олексія, що, мовляв,

Він не побачив бойових дій, але солдата теж забрала війна. Чоловік хотів служити, хотів захищати свою Батьківщину береться робити. Потім може залишити, захопитись іншим. «Однак перед загибеллю, – пригадує дружина, – все полагодив, привів до ладу. Як відчував щось...» Уже після того, як він потрапив до військової частини, довелося почути від чоловіка інше про армію. Він казав, що аби знав, який в армії панує безлад, то ніколи б не мріяв туди потрапити. Багато незрозумілих речей пов’язано з його службою та загибеллю. Наприклад, Галина показала військовий квиток, у якому написано, що загинув Олексій 13 квітня, а присягу при-

машина не була в належному технічному стані. Ми нічого довести не намагаємося, але беззаперечний факт, що молода людина пішла з життя. Олексій виконував свій службовий обов’язок, як умів і як міг. Мама Надія Іванівна додала до цієї сумної розповіді спокійно, але з болем, що коли з Олексієм прощалися, то ніхто з начальства не виступив, не сказав бодай кілька слів на похованні загиблого воїна, хоча були присутні військком Шостки і голова селищної ради.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Олексій ВЕРБИЦЬКИЙ: закарбований у пам’яті назавжди 25 років, с. Оленинське Охтирського р-ну (12.05.1989-21.08.2014)

олдат Олексій Вербицький служив механіком-водієм другої обслуги частини А 1476 і загинув під час обстрілу вогневих позицій у районі населеного пункту Старогнатівка Донецької області. Радість та спокійне життя пішли з подвір`я родини Вербицьких у травні, коли їх єдиний син Олексій отримав повістку з військкомату. Як личить справжньому українцю, переховуватися чи «тікати на заробітки» хлопець не збирався. Розумів, що його досвід строкової служби, яку він проходив 2010 р. у Кам`янціПодільському і Броварах та спеціальність – водій транспортної заряджаючої машини – стане в нагоді українській армії. Але у мирному житті Олексій був зовсім не войовничим, не марив зброєю і мав цілком безневинне хобі – грав на гітарі. «У мого сина була весела вдача, він полюбляв жартувати та розважати друзів, і його завжди називали душею компанії», – починає розповідь про нього мати Ганна Іванівна. У дитинстві, як всі дітлахи, мріяв стати то пожежником, то відомим музикантом. У дорослому житті все було прозаїчніше: у 2007 р. Олексій пішов учитися на водія, а наступного року опанував спеціальність електрогазозварювальника. Згодом влаштувався на роботу в Охтирську молочну компанію «Славія». «Його надзвичайно любили діти. Мій хлопчик дивовижно швидко вмів налагодити з ними контакт та зацікавити грою чи розповіддю. Усі племінники та просто діти знайомих завжди з нетерпінням чекали дядю Льошу. Він мріяв зустріти ту саму єдину кохану жінку, мати власну родину і діточок. Але не встиг…», – з болем каже мати Олексія. Коли почалася мобілізація, юнак не вагався: «Звичайно, піду до армії. Комусь же потрібно захищати Україну».

«Він це так просто казав, без пафосу. І хоч я дуже боялася за нього, та відмовляти не наважилася», – зітхає Ганна Іванівна. Спочатку у військкоматі сказали, що хлопців забрали лише на 45 днів, тож рідні сподівалися, що Льоша невдовзі повернеться. Його відправили на навчання до Миргорода. Звідти Олексій пару разів приїжджав до батьків. Розповідав їм кумедні історії про військове життя та намагався заспокоїти. Проте ситуація у зоні АТО загострювалася і в середині

дня представники військкомату та голова райдержадміністрації принесли батькам страшну звістку. Ще не осягнувши всієї глибини горя, Ганна Іванівна почала набирати номер сина, але абонент прийняти виклик не міг… Згодом надійшла СМС, що телефон знову з’явився у мережі. Хапаючись за останню надію, батьки зателефонували Олексію, але на тому кінці бездротового зв’язку почули голос співробітника моргу, який повідомив, що у них перебуває юнак без документів, бо все погоріло, лише мобілка залишилася. Як пізніше стало відомо, 25-річний Олексій Вербицький загинув поблизу населеного пункту Старогнатівка Донецької області 21 серпня 2014 р. о 04:30 год. під час обстрілу, який вівся системами залпового вогню «Ураган» із території Росії. У цей час боєць знаходився в кабіні автомобіля, був черговим водієм. За неперевіреними даними, перед пораненням він встиг витягнути з машини свого товариша. Уламок пошкодив Олексію артерію, і внаслідок швидкої втрати крові він помер.

Олексій Вербицький загинув напередодні Дня Незалежності, і ховали героя у день найважливішого державного свята липня мобілізованих чоловіків, серед яких був Олексій, відрядили до Донецька. «Після того ми вже не бачили сина живим. По телефону розмовляли нечасто: Льоша поважав дисципліну та був обережним. Казав, що після телефонних розмов їх позиції обстрілюють бойовики, відслідковуючи місцезнаходження за допомогою стільникового зв’язку», – пояснює батько героя Микола Олексійович. Увечері перед загибеллю Льоша телефонував мамі, був спокійним та жартівливим, як завжди. А о сьомій годині ранку наступного

На поховання приїжджали хлопці з його полку. Побували у батьків Олексія, розповідали, що сумують за ним, надійним товаришем. Поховали Олексія 24 серпня у рідному селі Оленинське Охтирського району. Кладовище розташоване неподалік від дому, де хлопець народився та виріс. На фасаді Чупахівської школи, до якої ходив Олексій, герою відкрили меморіальну дошку. Указом Президента України № 365/2015 від 28 червня 2015 року нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Юрій ВЄТРОВ: його можна було б врятувати 38 років, м. Суми (28.11.1975-15.11.2014)

тарший сержант Юрій Вєтров загинув біля смт Ольховатка, що в Донецькій області. Під час артобстрілу позицій українських солдатів один із снарядів потрапив у бліндаж. Поранений у стегно Вєтров фактично стік кров’ю. Солдати, що були з ним поруч, не змогли допомогти, адже у них не було необхідних медпрепаратів. «Брата могли б врятувати. Але, по-перше, серед хлопців не було жодного з хоч якимись медичними навичками, а швидка допомога приїхала тільки через 40 хвилин. І повезли його не в найближчий шпиталь, а аж за 80 км, в Антрацит. Але вже нічого не вдієш, Юрка немає. Дуже хотілося б, щоб для військового керівництва цей випадок став наукою, й інших хлопців не спіткала доля брата», – каже Владислав Вєтров, рідний брат загиблого. Юрій був дуже веселий, добрий, до нього всі тягнулися, людям подобалося знаходитися в його товаристві. За яку б справу він не брався – усе доводив до кінця, був дуже послідовним, наполегливим. Займався в Сумах бізнесом, мав своє таксі. Найулюбленішим видом відпочинку для Юри була риболовля. Рибалив не заради риби, а для душі. Любив поплавати, наловити раків. «Одного разу, коли повертався з річки, заступився за дівчину, до якої причепилися бандитського вигляду хлопці. Хоч і сам отримав тоді, але й дівчину образити не дав. Він завжди ліз у саме пекло, не міг стояти осторонь несправедливості. Тому коли прийшла повістка – відразу попрямував до військкомату», – згадує Влад. У першу хвилю мобілізації до лав армії не вступив, бо йому запропонували піти туди рядовим, а не старшим сержантом. Коли підійшов час другої хвилі призову, знову пішов у військовий комісаріат.

Там дуже здивувалися – виявляється, вважалося, що він вже давно несе службу. Після підготовки в навчальному центрі «Десна» колишній спецпризначинець потрапив на Донеччину. Там він служив у лавах батальйону територіальної оборони «Волинь». За весь час служби Вєтрова жодного разу не відпустили додому хоча б на кілька днів, але він не скаржився і продовжував віддано нести службу. Із сім’ї у Юрія були мама і брат. П’ять років він прожив у цивільному шлюбі. Свою дружину дуже лю-

стріч буде дуже скоро, – розповідає Влад. – Коли він повернувся додому і переповів про зустріч нам із мамою, то ми тільки посміялися. А потім дійсно придбали червоного «опеля»... І пожив після того Юра лише декілька років. Ось так і не вір у подібні речі». Між братами були дуже довірливі стосунки. Колись вони були дуже несхожі, але з кожним роком ставали майже, як близнюки. «Коли я відвозив гуманітарну допомогу в зону АТО, товариші Юри були в шоці, немов перед ними не я, а Юра», – ділиться спогадами брат-волонтер. Хлопці, з якими Юрій Вєтров служив, хочуть скинутися грошима і на річницю його загибелі встановити пам’ятник. У їх серцях він назавжди залишиться вірним, сміливим, повним надій, сил, ентузіазму, бажання допомогти. «Сумщина глибоко сумує з приводу втрати земляка Юрія Вєтрова, який загинув на східному фронті, захищаючи цілісність і незалежність України. Він віддав своє життя за європейське майбутнє нашої держави, демократичні цінності і ідеали. Пам’ять про Юрія назавжди залишиться в наших серцях. Герої не вмирають», – лунали слова на його похованні. Похований герой 22 листопада на центральному кладовищі міста

Юрій був романтиком. Свій автомат назвав ім’ям коханої бив. Навіть свій автомат назвав на її честь – Наталкою. «Років чотири тому з Юрою трапилася загадкова історія. Він повертався додому, і йому сильно захотілося зайти за сарай. Там він побачив тоді вже покійного дідуся, з яким розмовляв, неначе той був живий. Дід сказав, що у Юри все буде добре, сказав, що той купить собі червону машину. А коли прощався, завірив, що нова зу-

Суми на Алеї почесних громадян. Через два тижні йому було б 39. Тепер у Сумах названо вулицю іменем Юрія Вєтрова. У школі № 19, де він навчався, відкрито меморіальну дошку герою. Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Іван ВОЛКОВ: людина з великим серцем 41 рік, м. Суми (11.07.1973-01.03.2015)

омандир 3-го взводу батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Суми» капітан Іван Волков загинув за трагічних обставин під час виконання службових обов’язків на блокпосту поблизу м. Слов’янськ Донецької області. Іван Володимирович Волков народився в Сумах. Навчався в школі №2. До п’ятого класу був відмінником, а потім прийшов до батька та сказав: «Тату, я не хочу виділятися, хочу бути таким, як всі!» Однак і в подальшому навчався дуже добре. Ріс сильною, спортивною дитиною – ще в школі почав займатися в клубі «Абалаківець», уперто тренувався і в складі команди альпіністів здійснив кілька сходжень, у тому числі й на Памір. Батько Володимир Олексійович згадує: «Пізніше Ваня всерйоз захопився пожежноприкладним спортом. У складі команди він брав участь у різноманітних змаганнях, завоював багато кубків та медалей». Через кілька років він і сам став тренером. Команда під його керівництвом досягла високих результатів, а спортсмени отримали звання майстрів спорту. Коли на нашу землю прийшла війна, Іван, як справжній патріот, дуже болюче й важко все це сприймав. Він дружив з Олександром Аніщенком, заступником командира спецпідрозділу «Альфа», Героєм України, який загинув під Слов’янськом, рятуючи пораненого товариша. Мама Світлана Іванівна згадує, як все відбувалося в ті дні: «Коли його друг загинув, Ваня вирішив для себе, що залишатися осторонь він більше не може, й через два дні після загибелі Саші пішов до військкомату. У той час якраз формувався батальйон мі-

ліції особливого призначення «Суми». Характер не дозволяв йому відсижуватися в тилу, коли гинули його друзі, коли смерть торкнулася близьких йому людей. Уже в липні капітан міліції Іван Волков був призначений командиром взводу на блокпосту під Слов’янськом. І відразу став налагоджувати життя свого взводу. Наприклад, на прохання Івана один з його друзів,

У цей час ситуація під Слов’янськом уже дещо стабілізувалася, й передова відійшла вже далі на схід, але все одно потрібно було бути весь час напоготові – у цьому районі частенько з’являлися диверсійно-розвідувальні групи. Тому службу Івана Волкова, звичайно, спокійною назвати аж ніяк не можна. На превеликий жаль, горе прийшло звідти, звідки його ніхто не чекав. Увечері 1 березня 2015 р. командир іншого взводу в стані алкогольного сп’яніння на ґрунті особистих неприязних стосунків кілька разів вистрелив в Івана Волкова з табельної зброї. Останнє, що сказав смертельно поранений Іван Волков: «Чому?» Іванові товариші пригадують, як в дев’яності він прийшов на службу до пожежної охорони, де пропрацював цілих 16 років. Колеги запам’ятали Волкова відвертим, чесним, із загостреним почуттям справедливості. Він завжди вболівав за справу, якою займався. Був капітаном збірної Сумщини з пожежноприкладного спорту, неоднора-

Характер не дозволяв йому відсижуватися в тилу, коли гинули його друзі який жив у Франції, надіслав дві великі посилки з обмундируванням для батальйону. Турбувався і про те, щоб хлопці з його взводу нормально харчувалися. Відправляючись на чергову ротацію, його взвод завжди залишав зміні великий продуктовий запас. Поряд з блокпостом знаходився непрацюючий завод з виробництва комбікорму – тисячі тон верстатів, обладнання та металу, які теж доводилося охороняти, бо знаходилися люди, які були не проти підзаробити за рахунок війни.

зово перемагав на чемпіонатах України. «За період служби в міліції Іван Володимирович зарекомендував себе професійно грамотним, досвідченим та вимогливим до себе співробітником. Серед керівництва, серед колег завжди користувався заслуженим авторитетом та повагою», – говорить начальник управління кадрового забезпечення УМВС області підполковник Андрій Івашина. Іван Волков був справжнім офіцером, гарною людиною та люблячим батьком. Поховали Івана на Засумському кладовищі.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Сергій ВОРОБЙОВ: людина з «золотими» руками 49 років, с. Печини Тростянецького р-ну (02.08.1966-13.07.2015)

олдат танкової роти окремого взводу особливого призначення НГУ «Азов» Сергій Воробйов (позивний «Морпех») помер у Київському військовому госпіталі від ускладнень пневмонії. Кулі та снаряди ворога його не дістали. Не витримало здоров’я, підірване війною, підкошене складними польовими умовами та важкою роботою. Сергій Воробйов народився у с. Печини Тростянецького району. Навчався в місцевій школі. Кожного дня хлопчику доводилося проходити 12 км, тому що школа була далеченько від дому, а шкільних автобусів тоді ще не було. Брат Сергія Віталій згадує про ті часи з посмішкою: «Дорога до школи й назад, 12 км, замінювала заняття спортом. Після такої пробіжки навіть у футбол грати не хотілося». Звичайно ж, без футболу не обходилося. Ще Сергій дуже любив малювати, малював непогано, а потім ще й захопився художньою різьбою по дереву. Зумів навчитися вирубувати сокиркою різні орнаменти за старовинними методиками. Після закінчення школи Сергій навчався в школі радистів у ДТСААФ і восени 1984 р. був призваний на строкову службу. Потрапив до Каспійської флотилії, у команду розмагнічування кораблів. Через рік під час служби трапилася серйозна аварія, у результаті якої Сергій потрапив до госпіталю в Баку, а потім був комісований за станом здоров’я. Після закінчення служби довгий час працював у Красноярському ліспромгоспі. Після розпаду Радянського Союзу він жив у Києві – разом з іншими хлопцями будували зруби, альтанки, робили дахи – словом, продовжував займатися своєю улюбленою справою з деревом. Так продовжувалося до 2015 р., коли Сергію раптом запропонували працювати ремонтником на

базі полку «Азов» під Києвом. Там він ремонтував військову техніку, пошкоджену на передовій. З роботою справлявся на відмінно – мав такі навики та вміння, які дозволяли за короткий строк перетворювати несправне «залізо» в боєздатну військову техніку. Побратими згадували, що частенько Сергій міг

ловне, щоб сєпари не поперли!» У той момент у підрозділі Сергія була оголошена бойова тривога: бійці отримали наказ зайняти оборону та готувалися відбити можливу атаку ( командири отримали інформацію про можливий наступ ворога). Хто знає, можливо, саме та обставина, що Сергій у той день вимок та змерз, й зіграла пізніше свою трагічну роль. У червні він, як і обіцяв, приїхав у відпустку, але насолодитися домашнім затишком та спокоєм так і не довелося. Згадує брат: «Несподівано у Сергія піднялася висока температура, він став сильно кашляти. Звернулися до наших тростянецьких лікарів. У місцевій лікарні відразу діагностували двостороннє запалення легенів. Спробували лікувати, але в кінці місяця було прийнято рішення направити Сергія до Київського центрального госпіталю ЗСУ. Через деякий час його звідти перевели в інститут торокальної хірургії. Окремо

«Після війни відпочивати будемо. Їм там, на передовій, відпочивати ніколи, вони кожний день життям ризикують», – говорив Сергій працювати і в особистий час. А на пропозицію відпочити, говорив: «Потім відпочинемо. Їм там, на передовій, відпочивати ніколи, вони кожного дня життям ризикують. Після війни відпочивати будемо!» У лютому Сергій отримав повістку із військкомата і наказом №34 від 28.04.2015 був офіційно зарахований акумуляторником ремонтного взводу автомобільної техніки в полк «Азов». Брат згадує: «Ми частенько спілкувалися по телефону, ділилися новинами. Сергій скупо розповідав про свої справи, а я розповідав про домашні. Якось телефоную йому: «Як справи, братику?» Відповідає: «Та повинен скоро приїхати додому у відпустку. А поки лежу з автоматом у плащпалатці на даху під дощем, мокрий наскрізь! Нічого, переживемо, го-

хочу подякувати хлопцям з полку «Азов» – вони зробили все, що могли. Побратимами було оргізовано лікування, за Сергієм доглядала дівчина-волонтерка». Намагаючись допомогти товаришеві здолати страшну хворобу, побратими діставали ліки навіть за кордоном, через співвітчизників у Франції, Німеччині, але все було марно... Медицина виявилася безсилою, і через два тижні Сергій Воробйов помер. В останню путь на малу батьківщину бойові побратими проводжали героя зі столичного Майдану, з того місця, де пролилася перша кров за свободу та щастя України! Похований герой у Тростянці, на головній алеї центрального міського кладовища.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Олександр ГАЛУШКІН: хоробре серце 38 років, м. Суми (07.03.1976-03.11.2014)

иття солдата, старшого навідника самохідної гармати 17-ї окремої Криворізької танкової бригади увірвалося на бойових позиціях у вогняному трикутнику ГорлівкаДебальцеве-Артемівськ. Повістку на мобілізацію Олександр отримав 15 серпня 2014 р., хоча ще з липня оббивав пороги сумського військкомату – просився у діючу армію. У невеликій хатині на Тополі в передмісті Сум живе Сашкова мама Валентина Іванівна Галушкіна, як на свої 60 – моложава, рішуча, дієва, з характером... «Це фотокартки, документи, що залишились від Саші, – мама вкотре перекладає родинні раритети. – А ось, дивіться, побратими на звороті синової світлини, як проводжали в останню путь, написали: «Друг – на все життя! Пам’ятаємо завжди!» І двадцять підписів – уся батарея. Та ще один – від комбата». На світлині бачимо статурного, із чітким поглядом розумних очей тридцятивосьмирічного Олександра Галушкіна. А на іншій – вони з побратимами на фоні їхньої бувалої у бувальцях САУ-2С1 «Гвоздика». «Саші на роду написано бути офіцером, – витираючи рясні непрохані сльози з гордістю за сина говорить мама Валя. – Серед дідівпрадідів кілька бойових офіцерів, навіть два генерали. І мій син за характером рішучий, цілеспрямований, здатний до самодисципліни й порядку. А ще, знаєте, співчутливий і великодушний, завжди слабших захищав, підбирав поранених тварин. Дітей любив. Після чоловікової смерті, незважаючи на те, що є в мене і старша донька, саме Саша став моєю надією і опорою…» Навчався у середній школі №7, був одним із кращих учнів класу, перечитав силу-силенну книжок, переважно з військової історії, залюбки відвідував спортивні секції: бокс, боротьбу, футбол. А для мами 7 років присвятив

танцям, був вихованцем дитячого колективу «Радість», що діяв при Палаці піонерів. У 1993 р. сімнадцятирічний Олександр Галушкін упевнено вступив до Сумського артучилища – СВАКУ ім. М.В. Фрунзе. Умотивований до навчання, спортивний, тямущий від природи, товариський, із лідерськими задатками. Зда-

побіжне уявлення. Збагнувши це, Сашко Галушкін стає вимогливим наставником для свого екіпажу, а опісля – для всієї батареї «САУшок». У вільну хвилину хлопці самовіддано вчаться стріляти, коригувати вогонь, вправно водити броньовану техніку. Опановують тактику і стратегію бою. Для Олександра Галушкіна «САУшки», як перше кохання – він знов у своїй стихії… За 2 місяці запеклих боїв за виявлені стійкість та героїзм «17-ка» мала право на ротацію. У коротку відпустку їхали щасливі побратими: «командир» Олександр Галушкін, хоч і заслужив, можливо, більше за інших, пропускав хлопців уперед. «Мамо, у них малі діти, дружини чекають, та й самі вони такі молоді! Нічого, – жартував, – я піду замикаючим, що також почесно». Третє листопада. Село Семигір’я Артемівського р-ну Донецької області. Був звичайний день після вимотуючих «бойових». Ворог пострілював – батарея жила фронтовим розпорядком. На Олександра, який присів, притиснувши руку до грудей, спершу не звертали увагу:

«Він переживав за кожного з нас, був нам за старшого брата. Яке серце тут витримає?..» валось, військова кар’єра Сашкові забезпечена. Утім якраз у ту пору в країні настали часи «тектонічних змін», економічного колапсу, політичних ілюзій – і армія, ніби падчірка, опинилася на задвірках. Зрозумівши безперспективність військової професії на кілька найближчих десятиліть, третьокурсник Галушкін розпрощався із курсантськими погонами. …5 вересня 2014 р., після «учебки», Криворізький 17-ий мехбатальйон, до якого зараховано старшого навідника гаубично-самохідної артбатареї Олександра Миколайовича Галушкіна, починає свій бойовий шлях у зоні АТО. Багато мобілізованих хлопців – учорашніх комбайнерів, інженерів, слюсарів, менеджерів – про бойові «самохідки» мають

чоловік стомився – відпочиває. Та коли зрозуміли, що сталось, було вже запізно: хоробре серце воїна відстукувало останні хвилини. «Він переживав за кожного з нас, був старшим братом,- ледь стримуючи тремтіння у голосі промовляли молоді побратими на похованні, – дуже добре розумівся на військовій справі, а тому поставив собі за ціль уберегти наші життя. Ганяв, спуску не давав, але й жалів, як батько. Завжди намагався закрити собою. Яке серце тут витримає?..» Похований Герой на Алеї Слави центрального кладовища Сум. Указом Президента України № 282/2015 від 23 травня 2015 року нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Олексій ГЕРГЕЛЬ: щоб син жив 27 років, с. Юрівка Конотопського р-ну (15.08.1988-24.10.2015)

атрос 1-го окремого батальйону морської піхоти 36-ї бригади. Помер 24 жовтня 2015 р. унаслідок поранення в голову, несумісного з життям. Поранення отримав на блок-посту поблизу селища Талаківка під Маріуполем. Він народився у с. Юрівка на Конотопщині. Про Олексія нам розповідали сестра Тетяна і батько Валерій Васильович. Їх спогади про рідну людину начебто не містять нічого надзвичайного. Як і всі звичайні хлопці ріс Олексій трохи бешкетником, товаришував з однолітками, з дитинства полюбляв рибалити, ганяв м’яча. Потім грав у футбол за сільську команду, а в технікумі виборював призові місця з настільного тенісу. Товариським був хлопцем, друзів мав багато. Якщо це розповідати по порядку, то закінчив сільську школу, в 2005 р. вступив до Конотопського індустріально-педагогічного технікуму, навчався на електрика. Та закінчити навчання не судилося, бо призвали на строкову службу в ЗСУ. Після строкової служби залишився в Збройних силах за контрактом, служив в інженерних військах. Уже «по-домашньому» – в Конотопі. Та недовго витримав, звільнився. Тоді платили контрактникам, м’яко кажучи, не дуже, а між тим батько розповідав, що Олексій самостійно оволодів будівельними навичками (оздоблювальні роботи та інше), і це гарно в нього виходило. Почав їздити з бригадою на будівництва по різних містах – на кваліфікованих будівельників попит є завжди. До того ж, Олексій одружився, а це додаткова відповідальність та нові плани. Словом, життя як життя, із буденними проблемами та радощами. Та ось війна, тобто АТО – і полетіли до молодих хлопців повістки з військкоматів. Сестра

пригадує, що Олексійові присилали не одну. Тільки вдома він не сидів, заробляв на життя в інших місцях, та як тільки отримав чергову повістку – з’явився до Конотопського військкомату. Сестра Тетяна навіть дату пам’ятає, коли Олексій поїхав на Чернігівщину до навчального центру

нення в голову, та ще була надія на порятунок. Його встигли живим доправити до лікарні в Дніпропетровськ. Кілька днів він перебував у реанімаційному відділенні. Лікарі зробили все, що можливо, але врятувати хлопця не змогли. Через кілька днів рідні забрали тіло воїна і поховали матроса морської піхоти Олексія Гергеля в його рідній Юрівці, там, де він бешкетував, рибалив і ганяв м’яча. Так і закінчилося не дуже тривале земне життя воїна, який до кінця виконав свій обов’ язок. Честь і слава йому! Та це ще не закінчення розповіді. Олексій помер 24 жовтня 2015 р., а через два місяці, майже день у день, 23 грудня в нього народився син Захар. З одного боку жахливо – не побачити власної дитини, але ж народження сина— це крок у майбутнє, продовження життя нашого героя. На час нашої розмови з Тетяною і Валерієм Васильовичем Захару було вже чотири місяці. У будь-якому випадку сиротою він

Воїнський обов’язок, війна – речі жорсткі і жорстокі. Олексій віддав життя і за те, щоб його син виріс у мирній і вільній державі «Десна». Звідти мобілізованих хлопців і забирали представники військових частин, яких ще з радянських часів називали «покупцями». Тобто офіцери, які набирали поповнення. Олексій потрапив до непересічного роду військ – до морської піхоти. Він вже мав спеціальність оператора-стрілка БМП. Спочатку був у Миколаєві, потім у складі 1-го окремого батальйону охороняв Маріуполь. Тоді в напрямку цього міста росіяни і «сєпари» чинили особливий тиск. Блокпост, де знаходився Олексій з товаришами, було раптово обстріляно, Олексій отримав важке пора-

не виросте, рідні часто відвідують Захара і його маму, підтримують дружину Олексія морально, допомогають усим, чим можливо родині, яка так раптово і трагічно зробилася неповною. «Він наш! – сказала про Захарчика Тетяна. – Він – те, що нам лишив Олексій». У с. Юрівка, де відбулися похорони героя, зібралося багато людей, які хотіли провести його в останню путь. Багато хто приходив із сусідніх сіл. Прощання з воїном АТО проходило в місцевому будинку культури. Поховали Олексія на кладовищі на території Юрівської сільської ради.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Олександр ГЛУХОДІД: не вийшов з оточення під Іловайськом 28 років, м. Суми (10.01.1986-29.08.2014)

олдат резерву, доброволець 2-го батальйону спеціального призначення НГУ «Донбас». Уродженець м. Суми. Загинув під час виходу з «іловайського котла» в Донецькій області. Лише в 2015 р. тіло воїна було ідентифіковано. Перепоховання на Сумському центральному кладовищі відбулося 19 березня 2015 р. Так рідні, друзі і земляки віддали останню шану Олександрові Глуходіду. Його тіло покоїться на Алеї почесних громадян міста. Олександр навчався в школі № 13, закінчив Сумський технікум (тепер – коледж) харчової промисловості. На війну потрапив у складі батальйону «Донбас». Згідно з офіційним повідомленням, загинув 29 серпня 2015 р., був похований у Запоріжжі як невідомий. Після перепоховання ми не розпитували про Олександра його рідних – занадто вже боліла людям втрата. Та в технікумі, де він навчався, в музеї історії навчального закладу зберігаються матеріали, присвячені Олександрові. Більш того, люди починають розповідати про нього, як про живого, наче хлопець нещодавно навчався тут, отримав диплома і живе собі, працює за фахом десь поруч. Ірина Рябіченко була куратором групи, де навчався Олександр Глуходід. Вона пригадує, що відмінником хлопець не був, не був і занадто тихим у поведінці, але дипломну роботу написав кращу. Навчався за новою тоді спеціальністю – «обслуговування комп’ютерних та інтелектуальних систем і мереж». Дуже захоплювався усім новим. Ще запам’ятався тим, що не любив писати конспекти, мав добру пам’ять. У спорті був одним з найкращих, виступав на змаганнях з кількох видів спорту. Був життєрадісним, жвавим, малював влучні шаржі на товаришів,

але дружні, необразливі. Взагалі, мав специфічне почуття гумору. Свої феєрично дотепні жарти подавав із сумним і якимось зосередженним виглядом, але ж навколо здіймався сміх. Викладачі пригадують, що це заважало урокам, хоча й підіймало настрій. Отакий він був – жвавий, дотепний, непосидючий. «І запам’ятався як особистість!» – підкреслила Ірина Рябіченко. Можна було розгледіти людину глибоку, мислячу і совісну. Досить навести слова з його листа, що стосуються служби в армії: «Что бы там ни говорили об армии, но она нужна, армия – это школа жизни, школа, в

2015 р. були присутні бойові товариші Олександра. Про оточення під Іловайськом розповідають і пишуть багато, але ті, хто там були, ділилися суто власними спогадами. Серед них – спогади про Олександра, хлопця, який пройшов Іловайськ до кінця. Розповідають, що Олександр отримав поранення і пораненим потрапив в оточення. Кажуть, що хлопця, та й багатьох інших людей, можна було б врятувати, та кваліфікованої медичної допомоги не було надано. Розповідали про бій бійців батальйону «Донбас». Олександр Глуходід був стрільцем. Це не бій був, а розстріл. Російські танки, як розповідали бійці, били з безпечної відстані, а гранатомети, якими були озброєні українські військові, їх не діставали. Сили були нерівні, 30 серпня о 18:00 українські бійці склали зброю. Після тривалих перемовин, після обіцянок допомоги з російського боку та «слова русского офицера» не віддавати полонених «сєпарам» з «ДНР». Поранених було близько п’ятдесяти, серед них і Олександр. Для нього страждання закінчилися тієї ж ночі. Урочисте перепоховання, орден «За мужність» – це не просто ритуальні дії та заходи. Олександр виявив мужність, і люди це запам’ятали. Його мужність була необхідна для всіх нас, кому судилося жити далі

З листа Олександра: «Я обрав свій шлях і пройду його до кінця» которой познаешь себя и людей. Я выбрал свой путь и пройду его до конца. 18.07.2005». В АТО брав участь із самого початку. Хто б міг передбачити, що шлях у хлопця виявиться таким коротким? Спочатку мама розшукувала його в полоні. Не втрачала надії на те, що він залишився живим. Знайшли хлопця в Запоріжжі. Неживого. На перепохованні у березні

і пам’ятати цього хлопця, справжнього чоловіка, якому назавжди лишилося 28 років. Він гідно пройшов свій короткий, але героїчний життєвий шлях. У коледжі, де Олександр навчався, відкрито експозицію в музеї. За особисту мужність і високий професіоналізм героя нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Ігор ГОЛЬЧЕНКО: «Час не «вболівати», а воювати…» 18 років, м. Суми (16.10.1996-14.02.2015)

оєць добровольчого полку спецпризначення «Азов» Ігор Гольченко (позивний «Ернест») загинув поблизу с. Широкине Донецької області. Важкопоранений, він в останню хвилину закрив собою побратима. За паспортом його звали Ігор, а на війні – «Ернест». У тому, ще довоєнному житті, він – футбольний «ультрас» ПФК «Суми». У серпні 2014 р., коли запалав Іловайськ, пішов записуватися до добробату «Азов», де вже воювали його друзі. Щоправда, «азовські» отці-командири сімнадцятилітнього пацана завернули додому, мовляв, підрости… Ігор Гольченко народився в Сумах. Разом із мамою, вітчимом, котрого любив і вважав за батька, та молодшим на дев`ять років братом жив на вул. Ковпака, навчався у школі №22. На початку 2014 р.Ігорева родина переїздить до Севастополя, де сонце, море і значно більші – як вважали батьки – перспективи. Аж тут Майдан, захоплення Криму «зеленими чоловічками», перша кров і втрачені міста на нашому сході. І хлопець, який учився у випускному класі севастопольської ЗОШ №2, поставив батькам ультиматум: або повертаємося до України разом, або я – один, але жити під окупацією – у «Рашці» – не буду. Він ще встиг здати вступні іспити до УАБС, утім, оригінали документів віддавати не став. Направду, надумав воювати за Україну… «Від самого малечку Ігор понад усе любив Україну та історію України. Так, він був хорошим, почоловічому благородним, поступливим, до старших – з повагою, слабших захищав, але якщо справа стосувалася принципів, то зі свого не звертав, – згадує мама Світлана Берлет. – А ще любив читати: слов’янська міфологія, філософські романи про війну, улюблений автор – Ернест Хемінгуей. Я знаю, навіть позивний – «Ернест» – придумав із

думкою про вояка-письменника». …Мама ховала синів паспорт, плакала, вмовляла не йти на війну. Але завжди спокійний, жартівливий, тут Ігор був непохитним. «Мам, ну заховаєш ти паспорт, ну не піду я на цьому тижні – піду через місяць, як отримаю новий документ. Що зміниться? Я повнолітній, і мене не зупиниш. Я готовий віддати життя –

із гранатометів. Спершу, як те робиться, показав я. А далі вже «Ерні»: «А можна?» – «Валяй», – кажу. – «Бах!». Чітко. Даю інші труби. Чітко! Чітко! І знову чітко! Кажу: «Хлопці, вітаю, у нас «перший номер» нарисувався». Так «Ерні» став гранатометником. На тренуваннях – він маленький, з трубою чи не у повний його зріст. А потім Широкине. Коли по нас уперше вдарили – я маю на увазі серйозно вдарили – щось від нас лупонуло у відповідь. Я підняв голову і бачу: «Ерні»! Уже без труби, напевно, хвилею відкинуло. Без жодного пафосу кажу: я побачив очі справжнього Чоловіка. За свій короткий вік він встиг стати воїном, єдине, чого він не встиг, – пізнати, що ж то воно таке ЖИТТЯ. Тому він так і залишиться для мене «малим Ерні». Назавжди». Ігор Гольченко загинув у ході Широкинської наступальної операції, розпочатої добробатом «Азов» чотирма днями раніш. Рано-вранці четверо бійців, серед них Ігор, поверталися з розвідки. Бувалий «джип»

Ігорів посічений кітель мама віддала до музею – у зал війни за Українську Незалежність за тебе, за вас, за свою землю!» – згадуючи синові слова, пані Світлана витирає сльози. У грудні, після двомісячного вишколу в «учебці», Ігор стає кулеметником 3-го взводу комендантської роти «Азову». І – на передову. Побратими запам’ятали його веселим, товариським, справедливим і дуже надійним хлопцем. Як і обіцяв, Ігор щодня, хоч коротко, але телефонував мамі. Жартував, запевняв, що все спокійно. «Вони з’явилися у нас на початку листопада 2014 р., і серед них «Ерні», – згадує молодшого побратима комвзводу на позивний «Шахта» (Сергій Кутраков). – Це я скоротив його позивний на «Ерні», бо так у гарячці бою простіше. Для себе я відкрив його, коли повіз взвод на полігон – шпуляти

стрибав на вирвах, до наших – рукою подати, як раптом заскочили в засідку. Рясний дощ ворожих куль прошив залізо автівки і хлопців. Ігор, отримавши смертельний свинець у бік та стегно, підвівся з останніх сил, щоб, завалившись на бік, закрити собою уцілілого побратима… Місце поховання – Алея Слави центрального кладовища Сум. 16.10.2015 р. на сумській ЗОШ №22 відкрито меморіальну дошку на честь 18-річного Героя. Нагороджений орденами «За мужність» ІІІ ступеня, «За жертовність і любов до України» та почесним знаком «Маріуполь відстояли – перемогли» (посмертно). Удостоєний звання Почесний громадянин міста Суми (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Юрій ГОНЧАРЕНКО: він був найкращий 44 роки, с. Хустянка Буринського р-ну (02.07.1971-27.10.2015)

лужив сержантом у 3-му механізованому взводі 8-ї механізованої роти третього механізованого батальйону військової частини (польова пошта В2970). Кулеметник. Юрій народився в Хустянці. Тут він і виріс, працював, зустрів кохану і створив сім’ю, звідси його мобілізували до українського війська 31 січня 2015 р. Але до моменту мобілізації від молодих років трапилося стільки всього! «Ми познайомилися під час осіннього балу. Я якраз навчалася в 10-му класі, а він прийшов з армії. На ньому була гарна камуфльована форма – він служив прикордонником. Саме тієї миті він запав мені в серце», – розповідає історію першої зустрічі дружина Тамара. А потім додає: «Він для мене був найкращим. Таких, як він, більше немає ніде в цілому світі: добрий, спокійний, веселий. За що не візьметься, все у нього виходить». Молоді люди зустрічалися чотири роки. Тамара здобувала професію в педагогічному училищі в м. Путивль, а Юрко працював у колгоспі в Хустянці трактористом. Закохані весь час листувалися, при першій-ліпшій нагоді намагалися побачитися. У січні 1994 року (Тамара назавжди запам’ятала цей день) Юрій запропонував їй руку та серце. Вони так давно кохали одне одного, що інших варіантів у них просто не було. У липні того ж року пара взяла шлюб. А уже в 1995 р. з’явилася на світ старша донька Марина. А ще через два роки народилася Євгенія. Зараз обидві дівчинки здобувають освіту в м. Суми. «Дівчаткам дуже важко зараз. Бо Юра був дуже гарним татом. Він з роботи

зазвичай приходив пізно, був дуже втомленим, проте все одно знаходив час, щоб поспілкуватися з дітьми», – розповідає дружина. Голос у неї тремтить. Вона з дітьми до цього часу не можуть повірити, що найдорожчого в житті чоловіка немає з ними. «Ми тільки в 2014 р. купили нову хату. Юра все в ній робив своїми руками: ремонтував, оснащував її.

про дитинство. Коли прийшла повістка, чоловік ні хвилини не роздумував йти чи ні. «Я маю захищати Батьківщину, свою кохану дружину, своїх дітей», – сказав Юрій. Він був спочатку на навчаннях, а потім поїхав у зону АТО, де майже рік воював у складі 93-ї бригади. Нещодавно в село, де поховали Юрія, приїхали бойові побратими з 93-ї. Вони розповіли дружині, що її чоловік був мужнім, справжнім професіоналом, що на нього завжди можна було покластися. «Можна не прикривати спину, якщо Юрій позаду, бо він прикриє», – говорили вони. 16 жовтня 2015 р. Юрія раптово перевели до 54-ї бригади. Це стало неприємною несподіванкою, бо військовий планував приїхати додому у відпустку. Але не судилося. Ще ввечері 26 жовтня вони розмовляли по телефону, а вже наступного дня Юрія не стало. «Мені подзвонили, сказали, що він ліг спати і не прокинувся. Потім з’явилася інша версія, що йому стало погано під час бою. Але результатів експертизи досі немає, тому я навіть не уявляю,

«Мені так погано без мого Юри», – зізнається дружина героя Коли він поїхав на війну, то я йому регулярно телефонувала і питала: «А як те робити, а з тим як бути?» І він все мені пояснював. Зараз навіть звернутися ні до кого», – каже жінка. Юрій Гончаренко був дуже працьовитим, мужнім, добрим. У нього було багато друзів, люди тягнулися до нього. У селі не так багато вільного часу, але він все одно організовував дозвілля: шашлик, прогулянки. Хотів, щоб дітям було що згадати

що з ним могло статися насправді. Діти майже кожної ночі бачать його уві сні. Я думаю про нього постійно. Не можу заспокоїтися і, певно, не заспокоюся. Нещодавно звернулася у військову прокуратуру м. Суми. Можливо, вони допоможуть розібратися у всьому», – сподівається Тамара. Зараз вона продовжує жити для своїх талановитих красунечок-донечок.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Сергій ГОРДІЄНКО: загинув за Батьківщину 35 років, м. Білопілля (24.07.1979-13.08.2014)

ртилеристів зажди називали «богами війни», але без артилерійської розвідки вони сліпі. Сергій Гордієнко був «очима і вухами» артилерії свого підрозділу під час війни на Донбасі, бо керував артилерійською розвідкою. Там, на передньому краї, він і загинув. Сергій народився в Білопіллі в 1979 р., там же закінчив школу. Ще у дитинстві мріяв стати військовим – йому подобалася форма, дисципліна і романтика військової служби. У 90-ті роки служба в армії стала непрестижною – у фаворі були бізнесмени та бандити. Однак це не стало приводом для Сергія відмовитися від своєї мрії, тому в 1996 р. він вступив до Сумського військового інтитуту артилерії (колишне артучилище). Рідні кажуть, що перші роки навчання не стали для нього розчаруванням – не секрет, що багато вступників у 90-ті кидали навчання через відсутніть перспектив і скорочення армії. Він був дисциплінованим курсантом – жодного разу не відлучився у самоволку, порядок у всьому був його рисою характеру ще з дитинства. «Ми жили дружно, звичайно, були дрібні конфлікти, але в цілому він був добрим і позитивним хлопцем», – згадує старша сестра Сергія Оксана. Після закінчення інституту він потрапив служити на Житомирщину. Виявилося, що посада молодшого офіцера далеко не мед – відповідальність за стару недоукомплектовану техніку, часто некеровані контрактники у підрозділі. Однак і це не стало приводом залишити службу. Сергій Гордієнко спочатку був командиром взводу, потім роти, впевнено долав труднощі і просувався по службі, врешті, у 2011 р. дослужився до звання майора. Одружився, його подругою життя стала Марина, яка навчалася з ним в одній школі, народився син.

Робота забирала багато часу, але усі вихідні він намагався віддавати сім’ї, разом з родиною їздив на екскурсії до Рівного та Житомира. Був неконфліктним, завжди міг знайти нестандартний вихід із ситуації. Був патріотом і завжди вважав, що армія потрібна Україні, бо «може настати час, коли треба буде захищати країну». Багато хто ставився до цих слів скептично, але у 2014 р. виявилося, що правда була на боці Сергія.

димо мирно, а там наших хлопців б’ють!» Артилеристів відправили в Донецьку область 6 серпня. Із цього часу розпочалася важка робота Сергія Гордієнка, адже українська армія наступала, тож доводилося забезпечувати постійну розвідку позицій бойовиків, що постійно змінювалися. Підрозділ був настільки завантажений бойовою роботою, що майора Гордієнка жодного разу не відпустили додому. Одні із найзапекліших боїв у серпні 2014 р. велися за Савур-могилу – висоту, з якої можна контролювати значну частину території Шахтарського району Донецької області. Звідти ж зручно було керувати вогнем артилерії. Тому підрозділ майора Гордієнка постійно знаходився там під щільним артилерійським вогнем. Під час обстрілу вночі 13 серпня підрозділ спробував прорватися із оточення. У ході прориву Сергій Гордієнко загинув, на жаль, більш точні обставини його смерті поки невідомі. Тіло офіцера було знайдено лише 3 вересня на полі між селами Маринівка та Степанівка місією «Евакуація 200» (Чорний тюльпан). Похований Сергій Гордієнко на центральному кладовищі міста Білопілля.

Майор Гордієнко виконував найтяжчу роботу на цій війні – був артилерійським розвідником Відому 30-ту Новоград-Волинську бригаду, у якій служив майор Гордієнко, відправили прикривати кримський напрямок ще у квітні 2014 р. Він займав посаду начальника розвідки відділення артилерії штабу бригади. Спочатку вона стояла на Чонгарі, потім передислокувалася ближче до Арабатської стрілки. Хоча становище було напруженим, він заспокоював батьків, що тут «тихо і нормально». Переживав за армійських товаришів, які знаходилися в зоні АТО: «Ми тут си-

На фасаді будівлі загальноосвітньої школи № 2 в Білопіллі, на Сумщині, встановлено меморіальну дошку на честь Гордієнка Сергія Миколайовича – випускника цієї школи. Йому також посмертно присвоєно звання підполковника. Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 року нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Леонід ГОРОДЕЦЬКИЙ: «Воювати маємо ми, а не молоді» 45 років, с. Ігорівка Буринського р-ну (24.05.1969-26.01.2015)

таршина, командир зенітного артилерійського відділення 57-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ. Загинув біля м. Дзержинськ Донецької області. «Ось уже другий рік пішов, як немає мого братика, а я все ніяк не звикну. Як боліла його втрата, так і болить», – зізнається сестра героя Олена. Стосунки у них з братом були ідеальними. Він, на чотири роки старший за неї, був захисником і опорою. «Коли не покличу щось мені допомогти, бо чоловік на заробітках у Києві, миттю прилетить, усе зробить!», – починає свою розповідь про брата жінка. Леоніду завжди подобалася форма. Він відслужив строкову в армії у кінці 80-х. Його військова спеціальність – розвідник. Тому й пішов у серпні 2014 р. добровольцем у зону АТО. «Нам з мамою ні слова не сказав ні про відвідини військкомату, ні про скору дорогу на схід. Поставив перед фактом», – говорить Олена. Коли ж зізнався, що за декілька днів йде на війну, вона запитала його, навіщо. «А кому йти? Твоєму чи моєму хлопцеві? Ні, їм ще пожити треба. Тож ми маємо зробити все, щоб захистити їх», – відповів Леонід. Сину героя 22 роки, зараз він офіцер Національної гвардії. Незважаючи на те, що з дружиною Леонід прожив не більше трьох років, сина ніколи не полишав. Працював спочатку різчиком по металу та зварювальником і мав великий успіх у цій справі, потім їздив на заробітки до Москви, а згодом знайшов роботу поближче до рідної домівки – охороняв дорогоцінні метали на одному з підприємств у Путивлі. На війні він пробув недовго, але побратими запам’ятали його сміливою і достойною людиною. Через те, що він був старшим за інших, називали його Валентинович. Мати героя дуже переживала,

бо телефонував він додому не так часто, як вона хотіла. Але позиції, де він знаходився, постійно обстрілювали, й у Леоніда просто не було можливості часто телефонувати близьким. «Останнього разу ми розмовляли в суботу. А в понеділок, о шостій вечора приїхав чоловік з військкомату і повідомив, що його не стало. Обіцяли, що привезуть нам тіло, але так склалося, що ми

чувається непогано. Хлопці радили піти до лікаря, а чоловік замість того під час наступного обстрілу пішов до своєї зенітки. Знову стріляв, а потім хлопці допомогли йому дістатися до бліндажа. Зняв своє оснащення і після цього впав замертво. Поховали героя тільки через п’ять днів після смерті. Серед особистих речей знайшли записничок з молитвами. Його він почав вести ще вдома, коли вже готувався їхати на війну. «Мати до його могили кожного дня ходить. Вже по її стежці трава не росте. А чашка, з якої пив чай, так і стоїть на самому видному місці на кухні. Він ще останній раз чай не допив, сказав, що доп’є, коли повернеться», – плаче сестричка. Ховали героя Леоніда Городецького, бійця-добровольця, в с. Чумакове, що в Буринському районі. Людей зібралося дуже багато: мешканці трьох сіл, що знаходяться поряд одне з одним, прийшли попрощатися з Леонідом, також було багато друзів, однокласників, людей з району. Мати героя проживає біля траси, тому всі машини і автобуси, що проїзджали повз, зупинялися. Люди виходили з них, чоловіки знімали шапки, щоб

Щоб забрати тіло героя додому, його родичі поїхали під обстрілами в зону АТО поїхали за братом в зону АТО самостійно. Мій чоловік каже, що ледве з Дзержинська вирвалися. Хлопці переживали, що стріляють, але думали тільки про те, як довезти тіло героя», – ділиться спогадами Олена Валентинівна. Чоловікові сестри побратими розповіли, як загинув герой. Був обстріл. Леонід знаходився на передовій, прийняв бій. Коли ж потрібно було повернутися до бліндажа – не встиг, накрило вибуховою хвилею. За час короткої тиші хлопці занесли Валентиновича в бліндаж. Він ще розмовляв. І казав, що по-

показати шану. В організації похорону дуже допомогла районна влада, за що родина героя дуже вдячна. На пам’ятнику з одного боку портрет Леоніда в цивільній сорочці, а з іншого – сучасна зенітка, що символізує дві віхи його життя. Йому завжди хотілося бути у лавах армії, і загинув герой військовим. В документах, що отримала родина після загибелі героя, багато помилок, і зараз сестра Олена зі своїм чоловіком ходить по всіх інстанціях, щоб домогтися правди.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Олександр ГОРНОСТАЄВ: війна не відпустила солдата 52 роки, м. Суми (7.09.1963 – 20.06.2016)

олдат, старший навідник 15го окремого мотопіхотного батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади Олександр Горностаєв загинув в смт. Верхньоторецьке Ясинуватського району Донецької області при зіткненні з диверсійно-розвідувальною групою ворога. Він три місяці не дожив до свого п’ятдесят третього дня народження. Залишились мама, сестра, дорослий син. Олександр закінчив сумську ЗОШ № 8, Харківський політехнічний інститут, відслужив строкову службу у ПДВ, працював на сумському заводі «Насосенергомаш». Його мирний фах зараз зветься айтішник, але сестра Тетяна пригадує, що Олександр завжди мав потяг до пригод, змін, чогось надзвичайного. Мабуть, тому ще в шкільні роки захопився парашутним спортом, тренувався в парашутному клубі ДТСААФ в с. Михайлівка. Тому й потрапив у десант. Але це стосується юнацьких років. Та неспокійну вдачу, як каже Тетяна, зберіг на все життя. Ще Олександр був наполегливим і рішучим, за спогадами тих, хто його знав. Всі роки до початку російської агресії Олександр жив як звичайна людина, сприймаючи всі виклики буремних часів «перебудови», перших років Незалежності. Дбав про сім’ю, шукав заробітку. Їздив працювати по різних місцях, в Росію також. Працював за фахом — займався програмним забезпеченням на різних фірмах і підприємствах. Коли почались військові дії на Донбасі, щось в ньому змінилося, як пригадують рідні. Бачив, що треба йти захищати Україну, вважав, що такі як він, дорослі, з армійським досвідом за плечима, мають це зробити в першу чергу. «Зовсім зелені хлопці воюють, тож таким як я, сидіти вдома не випадає», – ділився думками з рідними колишній десантник. До речі, колишніх десантників не буває — це в них така є приказка. Рідні, чесно кажучи, в захваті від такого рішення не були,

та відмовляти Олександра було годі. В 2014 р. Олександр сам звернувся до військкомату і відразу був мобілізований. Фактично пішов на війну добровольцем. Особливо докладних, тим паче тривожних звісток, рідні від нього не отримували, тож нам невідомо, що довелось пережити чоловікові на протязі першого етапу його служби в АТО. Так, це був

ні хлопці, хороші командири, все гаразд. Та, як трапляється на війні, гаразд обернувся на негаразд. Страшний, безповоротний. Солдат Олександр Горностаєв загинув, виконуючи бойове завдання. В Сумах прощались з воїном 23 червня, провести Олександра в останню путь прийшли близько двохсот сумчан. Окрім рідних, були товариші по зброї, представники місцевої влади, просто небайдужі люди. Про обставини загибелі розповідав командир 15-го батальйону 92-ї механізованої бригади ЗСУ Володимир Лаврик: «Він був мінометником, але сам попросився на передній край, перейшов в підрозділ вогневої підтримки. Того дня, 20 червня, зав’язався бій з ворожою диверсійно-розвідувальною групою. Міна розірвалась на відстані 6 м, двох бійців було поранено, а солдат Олександр Горностаєв загинув». Так ось не дуже розлого, майже буденно... Але ж це війна, і не просто війна, а захист своєї рідної землі від ворога. Олександр сам обрав цей шлях, відкинувши можливість вести спокійне цивільне життя, як вже той, хто виконав свій обов’язок. Мабуть, не міг інакше. Однокласник Андрій

Це не той випадок, коли людина опинилась у безвиході. Олександр міг лишитися вдома, але зробив свій вибір перший етап війни Олександра Горностаєва. Він повернувся додому через рік, у 2015 р. Шукав своє місце в цивільному житті, шукав роботу. Сестра Тетяна розповідала, що начебто знайшлась якась цікава пропозиція щодо роботи в Полтаві, але замість цього Олександр знову пішов до військкомату і підписав контракт на проходження військової служби. Тобто, якісь роздуми були, але Олександр зробив свій вибір. Війна не відпускала чоловіка. Досвід мав вже не тільки як військовослужбовець строкової служби, був вже загартованим у бойових діях воїном. З нового місця служби повідомляв, що частина подобається, поруч гар-

Василенко розповідав, що Олександр завжди був рішучий і дуже легкий на підйом: «Сказав мамі, щоб зібрала йому речі звечора, а вранці вже пішов! « Син Максим впевнений, що в нього був найкращий батько в світі. Мама Валентина згадувала, що син завжди мріяв бути військовим, а як трапилась війна, так на все, що йому казали рідні, відповідав тільки: «А хто нас буде захищати?!» І не переклав солдат ні на кого ні свій обов’язок, ані свою долю. Вічний спокій йому і слава. Указом Президента України нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Сергій ГРИБЕНИК: «Брате, повертайся!» 26 років, с. Кулішівка Недригайлівського р-ну (18.04.1988-03.09.2014)

олдат, старший механікводій 9-ої батареї 27-ої Сумської ракетної артбригади Сергій Грибеник загинув, коли потрапив під артилерійський обстріл поблизу с. Побєда Новоайдарського р-ну Луганської області. Майже рік рідні героя чекали на результати експертизи і сподівалися на диво. Сестра Сергія – Ольга Грибеник – розповідає, що після того, як неопізнані останки привезли до Сум і родичів викликали для здачі аналізів, у неї було жагуче бажання діяти. Вона згадує, що були лікарі, був хлопець з прокуратури, який написав чотири протоколи. Дуже довго було неможливо зрозуміти, коли будуть готові результати експертизи і хто, де і коли буде її проводити. Лікар, який займався збором матеріалів, зізнався, що проводить подібну процедуру вперше, тому нічим допомогти не може. «Дуже важко втрачати близьку людину – сина, брата. Але ще важче перебувати в підвішеному стані. Ми не можемо, якщо він мертвий, навіть поховати його по-людськи», – казала вона тоді. Тільки у вівторок 26 травня 2015 р., в селі Кулішівка Недригайлівського району на Сумщині, з усіма військовими почестями попрощалися із загиблим українським солдатом. Сестра з великою ніжністю згадує брата. Вона каже, що Сергій був дуже добрий. Ніколи нікому ні в чому не відмовляв, був готовий підставити плече, підтримати. «Коли його призвали під час першої хвилі мобілізації в березні 2014 р., сказав: «Буду як усі, буду захищати Батьківщину». Хоча сестра пропонувала йому подумати над іншими варіантами, намагалася відмовити. Спочатку Сергій був в «учебці» в Гончарівці Чернігівської області, потім – у Конотопі. Сестрі про місце свого перебування ні слова не сказав. «Я зрозуміла, що це

Конотоп, тільки коли він переслав мені своє фото і я впізнала силуети «Авіакона». Я тоді йому дорікала, чому мовчав, у мене знайомі часто в тих краях бувають, і я б могла йому передавати передачі. Ми ще сміялися, що Сергію потрібно було йти не в механіки, а в розвідники», – зі сльозами на очах згадує Оля. Так

життя була поряд. Без нього в моєму житті стало дуже порожньо», – зізнається Оля. У Сергія була мрія стати шефкухарем, але він реалізував себе як спеціаліст у будівництві. Він дуже любив готувати, мав до цього справжній хист. Навіть в АТО хлопці казали, що він часто був на кухні, допомагав їм все робити. «Для нашої сім’ї це дуже велика втрата. Словами описати неможливо. Для рiдної тiтки Олени вiн був i братом, i племiнником, бо Сергiй дуже схожий на тата, якого ми втратили ще в 2005 р.», – зізнається сестра героя. А ще Сергію пощастило мати в життi справжнього друга – Артема. Вони почали товаришувати ще в дитинстві. І хоч дехто говорить, що дружби не існує, але, дивлячись на Сергія та Артема, починаєш розуміти, що це не так. Артем все ще не може повірити в смерть друга, подумки чекає на нього. Вони дуже любили вдвох їздити на риболовлю та проводити разом вiльний час. «Сергiй героїчно загинув дуже молодим, тому родину так i не встиг побудувати, все говорив, що нiкуди

Він був опорою для своєї родини. Хотів захистити всіх своїх рідних людей само без зайвих розмов і нарікань хлопець поїхав до Луганської області. «Треба, значить треба!» – вважав він. Сергій був справжньою опорою для своєї матері. «Так склалося, що він у нашій родині був єдиним чоловіком. Я постійно була в Сумах, а він біля мами. Допомагав їй, чим міг. У нас були дуже довірливі стосунки. Він часто просив у мене порад щодо стосунків, а також що робити в тій чи іншій ситуації. Коли слухав, коли – ні. Для мене він був не тільки як брат, а в деякому розумінні – як син. Я старша, а тому з першого дня його

поспішати, одружиться пiсля тридцяти рокiв», – розповідає Оля. Трагедія трапилася із Сергієм якраз перед відпусткою. Не стало дуже позитивної і світлої людини. «Дуже за ним сумуємо всі ми: мама, сестра Оля, дідусь, бабуся, тітка Олена та її сiм’я», – з болем говорять близькі героя. Похований у с. Кулішівка Недригайлівського району, де на згадку про нього встановлено меморіальну дошку. Указом Президента України № 282/2015 від 23 травня 2015 року, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Микола ДАВИДОВ: серце покликало на захист України 40 років, с. Печини Тростянецького р-ну (12.05.1975-01.07.2015)

таршина, оператор-навідник танку 1-ї танкової роти 93-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. Під час мінометного обстрілу біля с. Пєски Ясинуватського р-ну Донецької області він отримав важкі осколкові поранення, від яких помер у лікарні м. Селідово Донецької області. «Життя прекрасне і безцінне, коли тебе хтось чекає, не зраджує – це розумієш у важку хвилину…», – це одна з останніх думок Миколи Давидова, героя-захисника Батьківщини із Сумщини. Ці слова він написав на своїй сторінці в одній із соцмереж Інтернету… на жаль, живим його вдома так і не дочекалися… Микола в дитинстві захоплювався спортивними іграми, але найбільше любив футбол. Навчався сумлінно, але у відмінники не рвався. Закінчив місцеву школу, вступив до Тростянецького ПТУ №25, де отримав професію тракториста. Із самого дитинства Микола захоплювався технікою – постійно ремонтував удома мопеди та мотоцикли. Після закінчення ПТУ деякий час працював трактористом у рідному селі. У 1998 р. одружився, незважаючи на важкий постперебудовний час. Народилася красуня-донечка. У 2007 р. Микола разом із сім’єю переїздить до Тростянця та влаштовується вальщиком лісу в Нескучанському лісництві. Робота була дуже важка, але в умовах безробіття того часу вибирати не було особливо з чого, а сім’ю потрібно було забезпечувати. Дружина Світлана згадує: «У вільний час, якого у нього було обмаль, він не забував про заняття, які властиві справжнім чоловікам – риболовлю, полювання». Без відриву від основної роботи Микола продовжував навчатися – став заочником Сумського аграрного університету за спеціальністю «Інженер-механік механізації сільського господарства». Він закінчив СНАУ в 2013 р., мріяв займатися справжньою справою, але попрацювати за спеціальністю так і не довелося.

Микола Давидов був мобілізований 10 серпня 2014 р. Спочатку служив у Чугуєві, потім потрапив до «Десни» – 169-го навчального центру Сухопутних військ ЗСУ, який розташований у селищі Остер Чернігівської області (заснований у 1959 р. як 48-а танкова дивізія, а з розпадом Радянського Союзу увійшов до складу ЗСУ).

пункті Пєски Донецької області, в зоні проведення АТО, близько 20:40 години вийшов з бойової машини й пересувався в укриття. У цей час розпочався мінометний обстріл позицій, в результаті чого він отримав численні осколкові поранення та був доставлений в лікарню м. Селідово Донецької області». Незважаючи на всі зусилля лікарів, Микола Давидов помер наступного дня, так і не отямившись. У повідомленні про смерть, яке отримала дружина героя Світлана, короткі сухі рядки. Як скупо звучать сухі казенні слова «похоронки», маленького непомітного папірця, за якими сховане людське життя... «Аби таких патріотів, як Микола, у державі було більше, ця жахлива війна давно б уже закінчилася, – сказав капітан Роман Тутов, в.о. військового комісара. – Він заслуговує, аби про нього пам’ятали як про справжнього Героя!» «В усі часи в кожному народі знаходилися люди, які за покликом свого християнського сер-

Бойові побратими згадують його як добру та відповідальну людину. У важку хвилину він завжди був готовий прийти на допомогу Після «учебки» Микола був направлений у зону АТО, де воював у складі 93-ї окремої механізованої бригади ЗСУ, яка була дислокована під Донецьком. Бойові побратими згадують його як добру та відповідальну людину. У важку хвилину він завжди був готовий прийти на допомогу. Літо 2015 р. видалося дуже напруженим: почастішали обстріли з боку сепаратистів, диверсійнорозвідувальні групи ворога теж посилили свою активність – вони ніколи не втрачали можливості постріляти зайвий раз із засідки в «ненависних укропів». Витяг з довідки про отримані поранення: «30.06.2015 р. старшина Давидов під час виконання бойового завдання в населеному

ця, совісті обороняли землі своєї батьківщини та народ. Таких прикладів мільйони на Землі, й тисячі – в Україні. Вони залишають мирне життя, родини, роботи, захоплення… Так цілий рік ходив під кулями й Микола: ризикував своїм життям та, врешті, віддав його. Він разом з іншими воїнами хотів кращого для нас, України. Пройдуть роки, обов’язково повернеться мир! Для дітей та молоді такі, як Микола стануть прикладом, їх імена навіки збережуться у пам’яті народу!» – наголосив у своїй промові настоятель Вознесенської церкви протоієрей Олександр Карпець. Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Юрій ДЕРКАЧ: був гідним сином мами і України 19 років, с. Рябушки Охтирського району (21.11. 1997 — 13. 04.2017)

лужив за контрактом у 36-й окремій бригаді морської піхоти. Загинув від кулі снайпера, захищаючи підступи до с. Водяне Волноваського району Донецької області. Юрій – один із наймолодших, який загинув на цій війні. І один із воїнів, про обставини загибелі яких відомо найменше. «Був бій на подступах до Волновахи, в Юрія влучив снайпер», – так розповіла мама Валентина Степанівна, переказуючи те, про що дізналась від хлопців, які воювали з ним разом. Яким був цей молодий хлопець перед тим, як потрапив на війну, ми дізнавались знов ж таки у Валентини Степанівни. «Він просто золотий хлопець був, більш нічого не можу сказати про синочка, – розповідала мама крізь сльози, – він ще малим хлопчиком у всьому мені допомагав, і в хаті, і на городі – все робив. У нього всяке діло в руках аж горіло, дуже роботящий був і до мене такий лагідний, уважний. Вже коли воював, так дзвонив мені: «Мамо не робіть того, не беріться за те, бо я приїду і все зроблю, або гроші дам». Я на нього у всьому покладалася. Збирався влітку у відпустку приїхати, ремонт зробити, та ось як воно вийшло...» Звичайно, матері важко про таке згадувати, але Валентина Степанівна поспілкувалась з нами і повідомила про нетривале життя Юрія деякі деталі. Він народився в селі Рябушки, але мешкали вони в с. Гусарщина того ж таки Охтирського району. Юрій закінчив школу, хлопчиком захоплювався спортом, збереглися його грамоти. Тож так і жив у селі, мамі допомагав, більш нічого особливого не встиг, а про що мріяв, яким бачив майбутнє – тепер вже годі дізнатися. Просто у вісімнадцять років його призвали на строкову службу, як і багатьох українських хлопців. Війна почалась саме тоді, коли

Юрій служив. Мама дізналась, що Юрій опинився в учбовому центрі під Львовом, а потім – в зоні АТО. Матері признався не відразу, та довелось. В коротких бесідах по телефону заспокоював. «Нам офіційно обіцяли, що молодих хлопців на бойові дії не посилатимуть, а Юра

ню путь юнака, Захисника Вітчизни, добровольця Деркача Юрія Олексійовича. Він пішов із життя у розквіті сил та мрій. Ворожа куля зустріла його у с. Водяне. Йому було лише 19. Зі словами жалоби виступив Голова Карпилівської сільської ради Вельбой В.В.», – писав ресурс «Охтирський портал» Взагалі, соцмережі приділили більше уваги тому факту, що про загибель Юрія не було повідомлено на офіційних сайтах Охтирського району – ніхто нічого не знав ні в адміністрації, ані в райраді. В мережах ми знайшли відгуки: «Незважаючи на відсутність офіційних висновків про причину смерті, Юрій був похований з усіма військовими почестями, на похованні були присутні представники адміністрації, військовий комісар, голова Карпилівської сільської ради. В останню путь військового провів військовий оркестр, почесного салютування не було, оскільки, відповідно до військових канонів, салютування здійснюється на похованні військових, загиблих в бойових діях, наразі, як зазначалося

Юрій так і не отримав маминої посилки з пиріжками. І ніколи вже не не повернеться — ось найбільша і непоправна біда якось потрапив!» – зауважила Валентина Степанівна. Невідомо як, може сам хотів дуже – це вже наша думка. Приїздив у відпустку, допомагав по господарству, бо мама дояркою працює, важко самій. Обіцяв приїхати ще. А якраз 13 квітня мама посилку готувала – пиріжки, те-се, зайшла до магазину, раптом голова сільради зателефонував: «Підійдіть». Так мама отримала звістку, що сина немає. У четвер 20 квітня соцмережі принесли новину, що у Карпилівці поховано солдата. «Біда прийшла і в Охтирський район, село Карпилівка. Всі жителі проводжали в остан-

вище, підтверджень загибелі Юрія під час бойових дій немає, або на похованні осіб вищого офіцерського складу. Витрати на поховання здійснено ПСП «Комишанським», керівник якого Володимир Іванович Зубко, не вагаючись, відгукнувся на пропозицію голови райдержадміністрації. Охтирською районною державною адміністрацією ініційовано перед районною радою питання при виплату матеріальної допомоги родині загиблого Юрія. Валентина Степанівна підтвержує, що все зробили як годиться. Але сина вже не повернеш.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Сергій ДЕЧАНСЬКИЙ: війна стукала в його двері тричі 39 років, м. Охтирка (26.05.1976-23.06.2015)

роходив службу в інженерному батальйоні в смт Комиш-Зоря Запорізької області. Уродженець м. Охтирка. У родині Дечанських народилося три сини: Сергій, Юрій і Олег. Брати завжди були між собою дружними, допомагали один одному. Старший брат Сергій навчався у Охтирській загальноосвітній школі. З дитинства захоплювався технікою. Після закінчення навчання його забрали до армії. Службу проходив у м. Коломия Івано-Франківської області. Повернувшись з лав Збройних сил України, працював трактористом та водієм у місцевих господарствах. Сергій мав проблеми зі здоров’ям, переніс операцію з виразки шлунку. Однак, коли почалася мобілізація, повістка прийшла і до їхньої хати. Чоловік не уникнув військкомату, і його разом з іншими мобілізованими направили до Сум. Оглянувши ще раз, Сергія комісували за станом здоров’я, і він повернувся до свого звичного життя. Однак не забарилася друга повістка. Знову проходження комісії, підтвердження діагнозу і лікарня. І цього разу доля військового його оминула. Аж згодом, а саме 23 квітня, прийшло третє повідомлення про те, що держава потребує його участі у захисті кордонів. Ніхто вже не звернув уваги ні на виразку, ні на попередні висновки комісії. Сергія Дечанського відправили до навчального центру «Десна». За словами родини, він скаржився на перебування там. Адже побутові незручності давали про себе знати. Малі берці розтирали до крові ноги, єдиний комплект форми після прання не встигав висихати, тож після команди «Підйом» доводилося одягати мокру, годували погано, місяць сиділи без заробітної плати. Родичі висилали йому гроші, щоб хоч щось попоїв. «Я якось аж заплакав, коли зателефонував йому,

а він щось хрумкав. Каже: «Дякую, що переслали гроші, хоч купили огірків і редиски та поїмо з хлопцями!», – говорить його брат Юрій. У «Десні» у Сергія знову трапилося загострення хвороби. З високою температурою потрапив до госпіталю. Трохи підлікувавшись, знову повернувся в стрій. Коли дізнався, що їх відправляють під Маріуполь, сказав у телефонній розмові ма-

штабу і сказав, що Сергій трагічно загинув. Нібито чоловік їхав на машині і раптом стався вибух. Брати поїхали до військкомату, щоб з’ясувати подробиці загибелі. Спочатку жодних даних не було. А близько п’ятої вечора родині повідомили, що Сергій помер від зупинки серця. Він просто не прокинувся вранці. Сім’я не може зрозуміти, як він міг не прокинутися, якщо говорив зранку з матір’ю? Ще одна загадкова смерть, ще одна родина має пройти багато інстанцій, щоб, можливо, дізнатися правду. У військовому комісаріаті капітан Юрій Сердюк повідомив наступне: «Я можу говорити лише офіційну інформацію. Є висновок лікаря, що причина смерті – хвороба серця. Там, де перебували ці військові, бойових дій не було. Хто міг повідомити про вибух – інформації такої немає». Чутки ширяться містом дуже швидко. Були повідомлення і про двох, і про чотирьох загиблих. Однак, як виявилося, питань більше, ніж відповідей. Чи від спроб приховати справжню причину смерті, чи від браку інформації, чи від надлишку емоцій. Але маємо страшний факт – людини вже на цьому світі немає. Де ж шукати правду?

«Не переживай, мамо, будемо жити!», – за день до смерті сказав своїй матері герой тері: «Дай Бог, щоб повернувся живим!» Коли приїхали до місця дислокації у розбиту військову частину, бійці, що там перебували, гірко пожартували на адресу поповнення: «О, м’ясо свіже прибуло!» 22 червня військові мали їхати на передову. Опів на дев’яту ранку він зателефонував матері і сказав: «Не переживай, мамо, будемо жити!» Пізніше родина намагалася йому зателефонувати, однак це не вдавалося. Тоді вони думали, що просто немає зв’язку. А о 12:45 із Сергієвого телефону родині зателефонував начальник

«А серце не вірить, душа не сприймає, що серед живих тебе, Сергію наш, уже немає. Свідомість до спокою кличе, а серце щемить і щемить. Тебе, наш рідненький і любий, довічно не зможемо забути ні на мить! Спи спокійно, нехай печаль і наші сльози не тривожать твій вічний сон. Царство Небесне і вічна пам’ять!» – сумують родичі загиблого.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Юрій та Володимир ДУДКИ: 34 та 29 років, с. Хоминці Роменського р-ну

тарший син, солдат мінометної обслуги 4-ї батареї 93-ї Дніпропетровської окремої мехбригади ЗСУ солдат Юрій Андрійович Дудка загинув 29.08.2014 поблизу с. Червоносільське Амвросіївського р-ну Донецької обл. під час виходу колони із Іловайського котла «коридором смерті». Молодший син, механік-водій ТЗМ «ураганів» 9-ої батареї 27-ої Сумської ракетної артбригади ЗСУ (на той час – полку) молодший сержант Володимир Андрійович Дудка помер 10.09.2014 у харківській лікарні від смертельних поранень та опіків, отриманих під час обстрілу російськими «смерчами». ВОЛОДИМИР. Дві люблячі жінки – мама і наречена – стояли розгублені на порозі реанімаційної палати. Черговий лікар опікового центру харківської лікарні швидкої невідкладної допомоги одразу зрозумів їх сум’яття і стиха показав на ліжко ліворуч. «Я лиш опісля зрозуміла: ну як ми могли не впізнати! Адже Володя наш високий, статурний був, а другий поранений набагато дрібніший», – згадує мама Світлана Дудка. А на ліжках, де замість пружин і матраців натягнуті капронові сітки, лежали дві обпалені мумії, крізь жовті бинти проглядали страдницькі очі. Володимира Дудку призвали у березні 2014 р. – став механіком-водієм транспортно-заряджаючої машини «Ураганів». «Техніку ми отримали іржаву, украй зношену, але ж нам на цьому металобрухті – у бій. І це всі розуміли! То найперше взялися за ремонти, і от тут Володя себе проявив як ремонтник, що мав золоті руки, і як людина. Спершу свою машинку доладував, потім іншим допомагав: розумною порадою, або й сам до півночі гайки крутив. Бува, сердиться, лається, та з-під машини не вилізе, поки результату не буде. Запальний, але широкої душі людина, він багатьом із нас життя наперед врятував»,

– згадує механік-водій «Урагану» Микола Ткаченко. У липні-серпні легендарна «9-ка» – «на бойових», нищівним вогнем підтримує захисників Луганського аеропорту, наш успішний наступ на Луганськ… …Вогняний смерч на «9-ку» впав о 19:25. У хвилину між залпами ті, хто вижив, зачули стогони поранених. Кажуть, боєць Дудка кинувся на допомогу, аж тут – спопеляючий залп. 29-річний Володимир прийняв страшні рани, рятуючи «други своя». «Якби не вибіг із укриття, якби не став допомагати, то, може б, і вижив, – ятрить своє серце мама. – Хоча такого не могло

реанімації Володимир стоїчно терпів біль, а щоб розрадити рідних, намагався ще й жартувати. «Катю, обійми мене, поцілуй». – «А можна?» – боязко, щоб не завдати болю, пригорталася дівчина до коханого. «Давай, поки лікарі не бачать», – ледь шепотів обпеченими губами пересмішник Володя. «А сам лежить зранений, спечений, мов угольок, – утирає сльози пані Світлана. – Нам від самого початку ніхто з лікарів і малого відсотка на життя не давав, бо 2/3 поверхні тіла у глибоких внутрішніх опіках». Та Володя не думав про смерть і все Катю очима шукав, вона для нього самим життям була. Три дні при свідомості, а потім безпам’ятство, інтоксикація. І – все… «Я його із самих початків питала, ще тільки прийшла повістка на мобілізацію, – згадує Вовина мама. – Синок, а може не підеш до війська? Кажуть, можна відкупитися. – «Та ні, мамо, піду, треба Україну захищати!» А вже потім, як з літа почалось оте страшне: обстріли, смерті, полони, я не раз питала: «Ну що, жалієш? Оце б зараз удома був». – «Ні, мамо, не жалію, якби не пішов, то й Катю не зустрів, а її так кохаю! На 7 вересня прийду у відпустку, куплю півсотні троянд та й поведу Катрусю під вінець!» А з нареченою вони, направду, познайомилися, коли Вова у Конотопі в «учебці» був. Золота дівчина, жаль, не судилося їм…»

Обидва брати прийняли смерть, рятуючи «други своя»… й бути, бо Вова завжди такий: заради товариша – в огонь і воду!» «Усе було моторошно: ми телефонували на Вовин мобільний – трубку не брав, полк також мовчав. І раптом по телевізору побачили «рухомий рядок»: російська реактивна артилерія накрила наші позиції. Є загиблі. Аж тоді Вовині побратими повідомили, що син у лікарні», – згадує згорьована мама. У харківській

РОДИНА. Жила-була звичайна українська родина: з діда-прадіда на землі, годувалися селянською працею, ростили дітей. У батьків Світлани й Андрія Дудок їх було троє: Наталці – 35, Юрі – 34, а Володі у січні мало б виповнитися 30. Обидва брати гренадерського зросту, з мужньою чоловічою вродою. Володя, хоч і молодший, а рвучкий, завзятий, пробивний, з

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

два сини однієї мами… (21.12.1980-29.08.2014 та 27.01.1985-10.09.2014) дитинства вдатний до всілякої техніки й сільської праці. (на радість батькові, який увесь вік – механіком у колгоспі. Після закінчення Хоминцівської школи та Глинського ПТУ №37, де вчився на тракториста-машиніста, хлопець у рідному селі працював трактористом. Мріяв по-сучасному розбудувати батьківську хату, одружитись, у мирі та злагоді ростити дітей. А старший син був схожим на матір – спокійний, сумлінний. Враховуючи здібності до математики, міг би отримати вищу освіту. Утім у непрості «90-ті» прагнув полегшити долю батьків – закінчив сумське ПТУ №11 за фахом «машиніст автокрана», відслужив строкову, і не де-небудь, а у Президентському полку, з відзнаками і шанобливими листами до батьків. У 2001 р. подався на заробітки до Кременчука. Працював водієм автокрана на сталеливарному й вагонобудівному заводах. Від першого шлюбу мав улюблену доню Христину, у другому – отримав родинне щастя. Аж тут неоголошена російсько-українська війна, і патріотично налаштований Юрій очікувати повістки не став – у липні пішов до військкомату. ЮРІЙ. 11 серпня 2014 р., відбувши «учебку», Юрій у складі 93-ї мехбригади вирушив у зону «бойових». «Якось розмовляю із ним по мобільному, і раптом чую тривожне: – Хлопці, «гради»!!! «Синочок, – кричу, – стріляють?!» – «Та ні, мамо, у нас спокійно! То дощ починається, хлопці кричать, щоб рятували провізію», – згадує сина мати. – Ось такий наш Юра в усьому: добрий, сумлінний. А ще, пригадую, розмовляє із 11-річною Христинкою: «Доню, я тебе так люблю!» – «І я тебе, таточко. Більше за всіх! А що ти зараз робиш?» – «Та кашу гречану їм», – говорить і аж заливається сміхом, бо хвилиною раніш нам із батьком зізнався, що кухня розбита, і зараз сухарями живуть. А

бачиш, дитину подробицями не тривожив». Востаннє Юрій телефонував 29 серпня, а потім ні слуху, ні духу. Майже півроку вважався «безвісти зниклим». …Свій останній бій мінометники «93-ї» прийняли під с. Грабське, що на південь-захід від Іловайська. Прикривали відступ піхоти

тою напівживими і мертвими. Потужній вибух – і востаннє Юрко прикрив побратима, увібравши у себе смертельні осколки. Загинув як воїн, рятуючи «други своя»… ДОЛЯ. Мамина пошукова експедиція за безвісти зниклим Юрою розпочалася 19 вересня 2014 р., як тільки поховала і відбула дев’ять днів за молодшим сином. Спершу – Дніпро й Запоріжжя, оскільки у ці прифронтові міста звозять останки наших бійців. Набравшись сміливості, з вірою у провидіння, вона переглянула базу фотофіксацій загиблих, як і годиться, здала ДНК на аналіз. І, завмираючи серцем, чекала на відповідь. «У мене надія не гасне: синочок живий!» – як молитву, повторювала заповітні слова. Чорний крук над родиною Дудок закружляв навесні 2015 р. Їх батьківський ДНК-тест співпав із ДНК «тимчасово невстановленого захисника України», похованого на спеціальному воїнському цвинтарі Дніпропетровська. А 19 квітня 2015 р. – день перепоховання. Та спершу траурний

Дві страшні звістки за тиждень: 29 серпня у Іловайському котлі загинув Юрій, а 3 вересня «смерч» опалив його брата Володимира – ні кроку назад, а коли не стало боєкомплекту, Юрій рятував стікаючих кров’ю побратимів. Потім сів у вантажівку, поїхав збирати «200», «300»: переорані важким калібром позиції ворушилися від скалічених тіл. Він загинув 29 серпня 2014 р. на пекельній дорозі Іловайськ-Червоносільське, коли пошматовані батальйони виривалися із «котла» через обіцяний «коридор», що став смертельною пасткою. Російські танки, артилерія пристріляними квадратами лупили по наших підрозділах, автівках із «червоними хрестами». Боєць Дудка кермував вантажівкою, під зав’язку наби-

кортеж – із належними воїнськими почестями – доправили до Кременчука, де із героєм попрощалася місцева громада, і потім – до рідного краю. Місце поховання братів – кладовище с. Хоминці Роменського р-ну. Хоминцівську школу названо на честь українських героїв-братів Дудок, на школі відкрито меморіальну дошку. Такою була воля сільської громади. Володимира Дудку нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно), Юрія Дудку – орденом «За мужність» ІІІ ступеня та відзнакою «За вірність народу України» (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Іван ЄВДОКИМЕНКО: гідність, воля, перемога 22 роки, м. Шостка (23.07.1992-20.01.2015)

олдат, розвідник 81-ї окремої аеромобільної бригади (окрема розвідувальна рота). Загинув під час бою з російськими збройними формуваннями в районі аеропорту Донецька. Упізнаний за експертизою ДНК. Іван народився 23 липня 1992 р. у м. Шостка. Пригадуючи його життя, мати Валентина Михайлівна розповіла, що хлопець з раннього дитинства почав складати вірші – ще коли відвідував дитячий садок «Іскорка». Починалося його життя так, як у багатьох дітей: навчався в ЗОШ І-ІІІ ступенів № 5 Шостки, учився грати на кларнеті, займався в гуртках. Вступив до клубу «Патріот». Потім закінчив Шосткинський коледж ім І. Кожедуба, пішов працювати електриком на завод «Червоний жовтень», що у м. Фастів на Київщині. Потім повернувся до рідного міста, влаштувався робітником на шосткинський хлібзавод, поступив на заочне відділення до СНАУ. Ми так ретельно надаємо подробиці його життя до війни, бо вони свідчать про його позитивне ставлення до життя і бажання самостійно будувати свою долю. Подібних молодих людей начебто багато. Так, та не так! Окрім мистецьких схильностей, музики, віршів, окрім бажання здобути достойну професію та знайти своє місце в житті, мав ще деякі непересічні якості: патріотизм та загострене почуття справедливості. Це вже на рівні почуттів, рухів душі. Ще мав сміливість цих рухів дослухатися. Він брав активну участь у суспільно-політичному житті міста: працював у виборчій комісії, долучився до волонтерского руху, вступив у громадське об’єднання «Правий Сектор». Батьки знайшли серед його записів щоденник з роздумами про те, що треба їхати на Майдан. Хлопець писав про це рішуче, як про обов’язок, яким не можна знехтувати.

«Взагалі серед його записів багато віршів, – свідчить Валентина Михайлівна, – переважно про кохання. Шосткинська міська рада хоче видати збірку. А хлопець він був до всіх ввічливий, уважний. Ніколи не сварився – інтелігентна, дружня людина, здавалося, що війна не для нього». Але ж війна почалася, і Іван Євдокименко вирішив, що мусить захищати Україну. Він був хворий на сколіоз, міг би легко уникнути навіть мобілізації, та пішов добровольцем. «Він так вирішив, і ніхто не міг його зупинити!» – каже мати. ...За першими даними, зник безвісти 19 січня 2015 р. під час бою з

позбавлені найнеобхідніших речей. Розвідники виконували бойове завдання та виявилося, що карту місцевості мають застарілу. Натрапили на «сєпарів». Іван був кулеметником, як кажуть, у нього залишалося ще півтора ріжка набоїв. Він залишився прикривати відхід товаришів. Бійці розповідали, що перед тим, як загинути, Іван встиг «покрити» десять вогневих точок. Батькам надіслали щоденник, куди Іван записував усілякі військові тонкощі і хитрощі, свої роздуми. У тому записнику був вірш, вірогідно, його власний: По моїй землі Ходять копитами кляті москалі. Криють нас «Градами» і горілку п’ють, Проводжають Україну у останню путь. Ми не боїмося клятої орди, В нас напоготові зброя і ножі. Так, війна підказує власні теми. Це теж вірш про кохання, тільки не про те, про яке писав хлопчиком. Свої вірші присвятили синові батько й мати. Ось, що написав про сина батько, Микола Костянтинович: Як стояли діди, так і ми ні на крок не відступим! Доки є ще набої, я буду стоять до кінця! І стояв. У деяких випадках вірші красномовніші і щиріші від прози.

Нетривале життя солдата закінчилося гідно, бо він урятував побратимів. російськими збройними формуваннями в районі аеропорту Донецька. Упізнаний за експертизою ДНК. У свідоцтві про смерть дату загибелі вказано іншу – 20 січня... Іванові судилося захищати Донецький аеропорт. Від бойових товаришів батьки дізналися про деякі обставини загибелі сина. Мабуть, усі пам’ятають, що на початку російської агресії українські бійці були

Поховали Івана Євдокименка в Шостці на Алеї Слави. Посмертно Євдокименко Іван Миколайович нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Як написано в Указі Президента, «За мужність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та теріторіальної цілісності України».

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

В’ячеслав ЗАБОЛОТНИЙ: чоловік, який любив свою справу 37 років, с. Орлівка Ямпільського р-ну (26.03.1977-04.12.2014)

тарший прапорщик, військовослужбовець 1129-го зенітного ракетного полку військ протиповітряної оборони Сухопутних військ Збройних сил України. Загинув біля м. Волноваха Донецької області від поранень, отриманих під час обстрілу блокпосту. Родина Заболотних завжди славилася не словом, а ділом. Замість слів ці люди просто старанно і з душею робили свою справу. Таким був і В’ячеслав Заболотний. «Мій Славік не любив багато говорити. Він був дуже спокійним, добрим, врівноваженим. Дуже вимогливим був до себе. За що б не взявся, завжди доводив справу до кінця. У нього був військовий, дисциплінований характер, хоча військовий шлях він обрав не відразу», – розпочинає свою розповідь мама героя Надія Олександрівна. Спочатку В’ячеслав відслужив строкову службу в армії. Йому сподобалося. Вирішив вивчитися на прапорщика. Сказано – зроблено. І ось вже молодого військового запросили служити на Київщину. Після отримання освіти вирішив одружитися. «Мої сини завжди радилися зі мною, ділилися своїми думками, спостереженнями, мріями. А ось з одруженням вийшло дуже несподівано. Одного разу приїхав додому і каже мені: «Мамо, я женитися буду! Збирайся, поїдемо на весілля!» Поставив мене перед фактом. Спочатку одружився, потім з’явився мій єдиний внук Руслан. Зараз йому вже майже 13 років, – при згадці про внука голос жінки теплішає. – Один він у мене зостався. Колись був чоловік і два сина. А тепер самаодна: ні чоловіка, ні дітей – нікого. Обидва мої синочки загинули, один на війні, інший – ні, та хіба від того щось змінюється?» Надія Олександрівна згадує про мрії і сподівання свого сина. Виявляється, В’ячеслав все життя мріяв

про автомобіль, та, на жаль, мрія його так і не здійснилася. А ще чоловік дуже захоплювався риболовлею. Це хобі відповідало його вдачі: терпеливий і спокійний. Коли приїздив до матері, то завжди допомагав їй, чим міг, по господарству. Жив більше для інших, ніж для себе і власних інтересів.

в голову. Його доставили до шпиталю, де від отриманого поранення він помер 4 грудня 2014 р. Побратими згадують, що В’ячеслав був дуже хорошою і хороброю людиною. «Він був досить мовчазним, але водночас людиною слова і діла. Дуже переймався про свою дружину і сина, а також про матір. Було видно, що він людина, яка дуже цінує свою родину. Він навіть казав: «Якщо ти не можеш побудувати родину, то як плануєш будувати нове майбутнє для своєї країни», – згадує однополчанин героя Артур. Прощання з героєм відбулось у приміщенні Орлівської загальноосвітньої школи, де навчався В’ячеслав. Труну з його тілом пронесли жалобною ходою через все село до місцевого цвинтаря. Здавалось, що провести земляка в останню путь зібралася вся Орлівка, люди несли в руках квіти та державну символіку України. Поховання загиблого відбулося з усіма військовими почестями. До пізньої ночі чекали траурний кортеж з тілом загиблого військовослужбовця і в районному центрі. Ямпільчани, які хотіли віддати

В’ячеслав не боявся труднощів, завжди намагався піклуватися про тих, хто поряд З 2014 р. брав участь в антитерористичній операції на сході України. 37-річний В’ячеслав Заболотний був контрактником. Тільки звільнився, як Білоцерківський військкомат закликав його по мобілізації, потрапив служити в артполк. З вуст однополчан, які привезли на малу батьківщину тіло героя, стали відомі обставини його загибелі. Блокпост поблизу міста Волноваха Донецької області, який охороняв старший прапорщик В’ячеслав Заболотний, був обстріляний російськими збройними формуваннями з важкої артилерії, а потім був відкритий снайперський вогонь. Заболотний отримав важке поранення

останню шану загиблому, вийшли на головну площу селища з прапорами та смолоскипами. Лише о четвертій годині ранку, коли стало достовірно відомо, що попри очікування, маршрут волонтерів, які везли тіло загиблого, проліг не через Ямпіль, присутні вшанували пам’ять загиблого героя смолоскипною ходою. Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно), медалями.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Ігор ЗАВАЛЬНИЙ: у снах він посміхається дружині 22 роки, м. Суми (03.06.1992-03.09.2014)

олодший сержант, оператор обслуги ТЗМ «Ураган» 9-ої батареї 27-го Сумського ракетного артполку Ігор Завальний загинув поблизу с. Побєда на Луганщині від обстрілу російськими «смерчами». На свій день народження 22-річний Ігор Завальний мав найдорожчий у світі дарунок – крихітку-доню. Був початок червня – природа буяла, а манюня Єлизавета заглядала у татове серце блакитними оченятами. Через місяць мобілізований татко-артилерист поїде «на бойові», а ще через два – його не стане. Дружина і доня отримають «смертельне» повідомлення... Ігор народився у с. Симонівка Сумського району, закінчив «дев’ятирічку» у с. Великі Вільми та Терешківську загальноосвітню школу, в якій навчалась і його кохана. «Яка гарна пара…» – із замилуванням зітхали люди на їх весіллі. А й справді, Господь, вочевидь, поєднав дві протилежності: тендітну Оксанку, ніжну й спокійну, як тихеє літечко, і рвійного, товариського життєлюба й дотепника Ігоря, якому, здавалось, усе було до снаги. У селі роботи не знайдеш, тож молоді переїхали до Сум. Хлопчина працював зварювальником-котельником на заводі ім. Фрунзе, Оксана після навчання на юридичному факультеті, проходила практику і будувала плани на майбутню роботу. Аж тут війна… Як так сталось, що хлопця, дружина якого при надії, на п’ятому місяці вагітності, забрали у зону АТО, що собі думала призовна комісія? На це питання Оксана Завальна відповідає так: «У глибині душі є в мене здогадка, що на війну Ігор пішов сам, з доброї волі… А мені, дійсно, розповів про «черствість військовиків». Навіщо? Щоб уберегти від хвилювань і можливих образ за той його рішучий вчинок. Усю зиму й весну 2014 р., коли був Майдан, коли снайпери розстрілювали людей, та в час силового захоплення сепаратистами українського сходу, Ігор не від-

ходив від новин на телеканалах: переживав, слідкував, намагався аналізувати й прогнозувати. І прогнози були невтішними. Він схилявся до думки, що війни за українську незалежність нам не минути. Думаю, він морально готувався до свого важливого вчинку. І вже тоді все для себе вирішив…» Відтак 24 березня 2014 р. Ігоря Завального, що свою «строкову» відслужив солдатом внутрішніх військ

віджартовувався, що у них поки все тихо й війни немає… Про те, що «виконував особливо важливі завдання у зоні АТО», ми дізнались лише згодом, із посмертного офіційного повідомлення...» – пригадує Оксана, пригортаючи до грудей свою розраду Лізочку. Величезний базовий табір 27го артполку та інших військових формувань тривало стояв поблизу с. Побєда Новоайдарського р-ну Луганської обл., на незначній відстані від кордону з РФ. Тому й став бажаною мішенню для ворога. Напередодні табір перебазували, останньою 3 вересня о 16:00 з місця мала знятись і «дев’ятка». «За кілька хвилин до 18:00 зателефонував чоловік і сказав, що до них приїхав високий чин, і зараз усім – на шикування, – згадує розвиток тих трагічних подій Оксана Завальна. – На плацу хлопцям сказали, що перебазування поки що відміняється, а коли строєм покотився гомін і ремствування, прикрикнули і наказали розійтись по бліндажах, вимкнути мобільні». О 19:25, як переповідають хлоп-

Оксана Завальна, дружина: «Він сниться мені живим, ніби ми розмовляємо. Я йому кажу: «Ти скоро додому?» А він мені: «Поки що ні!..» А сам дивиться на мене ніжноніжно і усміхається…» у Кіровограді, мобілізували до 27го Сумського ракетного артполку. Увесь час, поки його 9 батарея була в «учебці» під Ромнами, а згодом на місці дислокації на Чернігівщині, на вихідні молодого татуся часто відпускали додому. А вже з 9 липня, як тільки сумчани-артилеристи вирушили у зону «бойових», вісточки від чоловіка Оксана отримувала лиш телефоном. Про свою службу хлопець розказував мало: військова таємниця та гаряче бажання уберегти дружину від хвилювань. «Він говорив, що був оператором обслуги 1 взводу 9 реактивної артбатареї, підвозив боєприпаси до «Ураганів». І завжди заспокоював-

ці, що вижили, наші позиції – бліндажі й ангари із технікою – прицільно накрив смертельний вогонь російських «смерчів». Реактивні снаряди летіли через український кордон із території РФ. Ігор Завальний був саме у тому бліндажі, в який влучив снаряд. Усі, хто був в укритті, загинули. Місце поховання героя – Алея Слави центрального кладовища Сум. На школі с. Великі Вільми та СПТУ №2 Ігорю установлені меморіальні дошки. Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Удостоєний звання Почесний громадянин міста Суми.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Олексій КАЛЮЖНИЙ: виконав обов’язок до кінця 24 роки, м. Суми (09.10.1989-03.09.2014)

олодший сержант, старший механік-водій обслуги 9-ої артилерійської батареї 3-го артилерійського дивізіону 27-го Сумського реактивного артилерійського полку ЗСУ. Уродженець м. Суми. Загинув біля с. Побєда Новоайдарського району Луганської області. Весілля молодшого сержанта Олексія Калюжного було призначене на 13 вересня 2014 р. Але за десять днів до щасливої події у житті будь-якого чоловіка він загинув, захищаючи Батьківщину на Донбасі. Одружитися зі своєю коханою Оксаною Олексій запланував ще на початку 2014 р., весілля призначили на травень. Однак у плани хлопця втрутилася війна. У березні 2014 р. його мобілізували під час, першої хвилі мобілізації. Цю повістку Олексій зустрів навіть з радістю – йому хотілося розвіятися від буденності. Армійський досвід у Олексія був – у 2007 р. він встиг відслужити строкову службу, тож не був новачком. «Відверто, ще тоді, пропонував йому відмовитися від служби, однак він сказав, не треба, хоче чесно відслужити. То не чоловік, який у армії не служив», – згадує батько хлопця. У березні 2014 р. Олексій потрапив у 27-й реактивно-артилерійський полк. Його відразу призначили командиром бойової машини «Ураган», які знаходяться на озброєнні полку. Частину почали перекидати з одного місця дислокації на інше – спочатку навіть продуктів достатньо не було, і доводилося обходитись одними консервами… У коротку відпустку Олексій зміг вирватись тільки у червні 2014 р. – саме тоді з подругою і запланували весілля на вересень. У ті часи, після президентських виборів, багато українців сподівалися, що війна, яка поволі розгоралася на Донбасі у попередні два місяці, на цьому і закінчиться, що з російським президентом якось вдасться домовитися. У коротких телефонних розмовах

батькам Олексій про те, що відбувається на фронті, практично нічого не розповідав: «Тут відбувається таке, що просто шок, але у мене все добре». Насправді ж полк активно виконував постійні стрільби по позиціях терористів т. зв. «ДНР» та російських військ. Народився Олексій 9 жовтня 1989 р. у сім’ї робітника та домогосподарки. Дітей у сім’ї було двоє: невдовзі у Олексія з’явилася ма-

міг поїхати на роботу і о 5 годині ранку. У Олексія було дуже багато друзів, мабуть, тому що він не міг відмовити нікому із них у будь-якій допомозі, готовий був поділитися і грошима. Постійно відгукувався на прохання бабусі про допомогу. Любив ідеальний порядок і чистоту – у його парубоцькій кімнаті завжди було охайно, усі речі мали своє місце. Меломан – це теж про Олексія. Його рідко можна було побачити без плеєра та навушників. Хлопцю подобалася будь-яка музика, але перевагу надавав вітчизняній. Не був байдужим і до кіно: колекція різноманітних фільмів на його ноутбуці досі нараховує декілька сотень фільмів, переважно мелодрам – доволі незвично для молодого хлопця. Олексію не подобалися ні фантастика, ні фільми жахів, ні навіть бойовики. Він був суто мирною людиною. Коли у сестри народився племінник, завжди, за потреби, допомагав його доглядати. У кінці серпня 2014 р. під раптовим ударом російських частин українські війська на Луганщині відступали. Частина дев’ятої батареї 27-го РЕАПУ на той час дислокувалася поблизу села Побєда на Луганщини. Там він і загинув під час обстрілу російськими РСЗВ

Батько Олексія говорить, що 3 вересня він уже не повинен був знаходитися на базі батареї, але доля вирішила інакше ленька сестричка. У дитинстві брати і сестри часто не мирять – це відомо багатьом. Однак у Олексія все було навпаки. Батько згадує, що хлопець завжди піклувався про маленьку сестричку, потім, коли діти підросли, стосунки у них завжди були нормальними: ні бійок, ні галасливого дитячого з’ясування стосунків. Закінчив Олексій сумську середню школу №25, потім професійно–технічний ліцей №12 за спеціальністю столяр. Спочатку працював разом з батьком, потім знайшов іншу роботу. Ставився до неї дуже відповідально: якщо було потрібно,

«Смерч»», але тіло довго не могли впізнати. Тому його поховали набагато пізніше за інших артилеристів. Могила воїна знаходиться на Алеї Слави у Сумах. Але дівчина Олексія, нині киянка Оксана, досі вірить, що він живий і після завершення війни повернеться додому… На Сумській ЗОШ №25 Олексію встановлено меморіальну дошку. Нагороджено героя орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Також йому присвоєно звання Почесний громадянин міста Суми.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Денис КЕНЯ: чесний і справедливий 27 років, с. Червоне Сумського р-ну (14.10.1987-13.03.2015)

олодший сержант, командир 2-го відділення 3-го взводу 3-ї мотопіхотної роти 15-го окремого мотопіхотного батальйону 92-ї окремої механізованої Чугуєво-Ропшинської бригади ЗСУ. Загинув у с. Новозванівка Попаснянського району Луганської області. Життя Дениса палало, як смолоскип, і обірвалося трагічно. Він так любив жити, був єдиним сином, маминою надією, щирим і відкритим другом. Учень, студент, солдат, палкий прихильник футболу, Денис, як живчик, завжди був рішучим, вольовим і радісно-компанійським. До війни хлопець не був дуже релігійним, навіть «Отче наш» напам’ять не знав. «А останній раз каже мені: – Мамо, ти знаєш як я тепер «Отче наш» знаю? Ось послухай!», – розповідає мама Надія Петрівна. Він уже подумки налаштовувався на дорогу додому. І як не налаштуватися, якщо до демобілізації всього десять днів? Прагнув до друзів, до Червоного. Осінь 2015 р. мала бути для Дениса дуже щасливою. Він планував повернутися із буремного сходу і відгуляти весілля з дівчиною Катею. Великий ошатний будинок чекав на свято. А вийшло інакше... Білі меблі, які замовив син, перебуваючи у відпустці, тепер щодень крають матері згорьоване серце. Вона гордиться Денисом: «Він був у мене чесним і справедливим. І, хоч як не умовляла, пішов боронити рідну Україну від сепаратистів». Жінка подумки дивувалася, як син може знаходитися в зоні АТО. Справа в тому, що він любив порядок та чистоту, а з новин жінка знала, що з водою на фронті великі перебої: «Він по декілька разів на день був у душі. Любив білі шкарпетки. І на схід із собою повіз величезні пакунки вологих серветок. Ця риса у нього від батька». Взагалі, у Дениса з татом були

дуже гарні стосунки. Друзі хлопця були татовими товаришами, і навпаки. Усюди вдвох: і в футбола грати, і рибалити, і по господарству допомагати. «Де папка?» – це було його стандартне запитання. Батько дуже переживав за сина. Коли той пішов на схід, навіть не міг розмовляти з ним по телефону. А в останню телефонну розмову чоловік плакав, немов відчував щось. Загинув він під час купання

нешся». А я їм дав обіцянку, що повернуся. А від слова не можна відмовлятися», – каже заплакана, згорьована мама Дениса. Вона залишилася самотня на цьому світі. Без її чоловіків, ніжних, люблячих, їй дуже важко. У них була дуже міцна сім’я, у якій усі були як одне ціле, і кожен був горою за іншого. «Мені все казали сусіди: «Чого ти постійно щось робиш, сядь, відпочинь. Он які в тебе два красені!». А тепер їх немає, а я продовжую робити, робити, робити. Для чого? Можливо, щоб зайвий раз не думати», – зізнається Надія Петрівна. 13 березня, під час хиткого перемир’я, ворожа куля обірвала молоде життя, майбутнє роду Кенів. Привезли до рідного села Дениса 15 березня о 22:30. Уночі старі й малі, молодь з лампадками, свічками зустрічали в скорботі земляка. Тяжка втрата. 16 березня у Червоному прощалися з воїном саме біля меморіалу загиблим у роки війни. Тут зібралися усією громадою: рідні, друзі, колеги, учителі, представники обласної, міської, районної влади, щоб провести героя в останню путь.

Він планував повернутися з буремного сходу і відгуляти весілля на місцевому озері: зупинилося серце. Коли батька не стало, Денис довго не наважувався сходити на його могилу на кладовищі, бо хотів у серці вірити, що «папка» живий, хоча й на похорон, і на сорок днів приїздив. Спочатку чоловік, потім за півроку – син... Коли Денис приїхав, щоб провести батька в останню путь, йому пропонували, як єдиній опорі для матері, залишитися вдома. Він відмовився: «Мамо, це не обговорюється. Там мої друзі, вони чекають. Коли я їхав сюди, вони сказали: – Ти вже не повер-

2 вересня у школі с. Червоне було відкрито меморіальну дошку героєві, який загинув, захищаючи рідну Україну. Директор школи Сергій Іщенко сказав такі слова: «Страшне горе, горе для всієї громади Червоного, для нас, учителів, для вірних друзів. Непоправна втрата для мами, якій ніхто і ніщо не замінить сина Дениса, який би радував її, подарував би онуків, утішив на старість. Глибоке співчуття мамі. І нехай діти, молодь доживають до старості. Денис пішов у вічність молодим. Ми не забудемо!»

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Сергій КЛОЧКОВ: справжній чоловік для своєї родини 29 років, с. Дорошівка Ямпільського району (02.04.1987-03.03.2017)

омандир відділення 1-го зенітно-ракетного взводу зенітноракетної батареї зенітно-ракетного дивізіону 79-ї Миколаївської окремої десантно-штурмової бригади Сергій Клочков загинув за трагічних обставин від час виконання службових обов’язків під м. Авдіївка Донецької області. Маючи цілком мирну професію (закінчив Харківський університет будівництва та архітектури, факультет «Цивільне будівництво»), наприкінці березня 2016 року підписав контракт про проходження військової служби у Збройних силах України. Мати, Клочкова Надія Григорівна, була шокована рішенням сина: «Я проти війни і не підтримувала його рішення». Щоб не засмучувати матір, Сергій повідомив про підписання контракту, коли все було остаточно вирішено: «Хто, якщо не я?» Для матері це було болюче питання, тому що Сергія та його двох сестер вона піднімала та виховувала сама. Батьки розлучилися, коли хлопцю було 3 роки. Народився Сергій Клочков у с. Калюжне Лебединського району Сумської області. Через 6 років родина переїхала до с. Дорошівка Ямпільського р-ну. Молодша дитина у матері, він був і єдиним чоловіком у сім’ї. На його плечі лягли всі турботи по господарству. «Звичайна сільська дитина, – каже матір, – завжди допомагав на городі, копав картоплю, робив усю чоловічу роботу по господарству». Через дорогу від будинку Клочкових – ставок, тож Сергій був вправним рибалкою, часто з вудкою стояв. Був дуже добрим: любив тварин і мав багато друзів – люди тягнулися до нього. Але, за словами Надії Григорівни, «не був білий і пухнастий, завжди мав свою точку зору». Після закінчення вишу Сергій пішов в армію на строкову службу. Проходив її у 8-му Чернігівському навчальному центрі Державної спеціальної служби транспорту, особовий склад якого у мирний час брав участь у будівництві сучасних автомагістралей та автомобільних мостів.

Після армії військкомат дав позитивну характеристику, і хлопець працевлаштувався у Дергачівську виправну колонію №109 (Харківська область). Там Сергій пропрацював 2 роки. Колеги запам’ятали його добрим, щирим, надійним. Він завжди вболівав за справу, якою займався. Коли підписав контракт, пройшов фахову підготовку у Житомирському навчальному центрі з підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації особового складу для військових частин та підрозділів Високомобільних десантних військ

кваліфікували загибель військовослужбовця як «нещасний випадок». Мати впевнена – його вбили. За декілька днів до страшної звістки мама збиралася поїхати до сина, щоб подивитися, яке у нього життя, але 22 лютого 2017 року Сергій отримав важке поранення. Надію Григорівну повідомили телефоном тільки на наступну добу. За словами командирів, товариш по службі розбирав зброю у бліндажі і випадково вистрілив. Куля поранила Сергія, який відпочивав на другому ярусі ліжка. Лікарі довго боролися за його життя. Перша операція – у Покровському шпиталі, потім гвинтокрилом – до Дніпра, де хірурги прооперували вдруге і підключили до апарату штучної вентиляції легень. Однак врятувати його життя не вдалося. За словами матері, після другої операції син протримався ще 2 дні, був при свідомості і зміг назвати ім’я того, хто в нього вистрелив. Ще одна загадкова смерть, ще одна родина має пройти багато інстанцій, щоб дізнатися правду. У матері питань більше, ніж відповідей. Вона досі не знає, чому її не повідомили відразу про поранення, де сина тримали цілу добу після по-

«Все нормально, все добре», – завжди казав Сергій під час телефонних розмов Збройних сил України. Потім – служба у 79-й Миколаївський окремій десантно-штурмовій бригаді. Поки не трапилася трагедія, родина навіть не знала, що Сергій знаходиться в зоні АТО. «Не хотів засмучувати, не обтяжував проблемами, був дорослий хлопець, – плаче матір, – запевняв, що за Мінськими домовленостями їх війська не будуть брати участь у бойових діях. Разом з тим казав, що завжди буде виконувати наказ». Горе прийшло звідти, звідки його ніхто не чекав. Сергій Клочков загинув під час виконання службових обов’язків на лінії фронту під Авдіївкою, проте за обставин та причин, які досі до кінця не з’ясовані. Слідчі

ранення, чому його відразу не відправили до шпиталю, чому слідчі військової прокуратури не опитали його у шпиталі, коли син ще був живий і при свідомості. Зараз мама продовжує жити для відновлення справедливості і добивається справжнього розслідування. Прощання з Сергієм відбулося у с. Дорошівка Ямпільського району. Кортеж з тілом загиблого військовослужбовця чекали у районному центрі. Ямпільчани, які хотіли віддати шану загиблому, вийшли на головну площу селища з прапорами та смолоскипами. Похований Сергій Клочков на кладовищі у с. Дорошівка.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Сергій КОВОРОТНИЙ: людина слова 36 років, м. Шостка (12.12.1977-31.08.2014)

тарший прапорщик, інструктор з водіння танків 169-го навчального центру Сухопутних військ Збройних сил України (с. Десна Козелецького району Чернігівської області). Народився у с. Колісники Ніжинського району Чернігівської області. 18 листопада 1996 р. призваний Київським обласним військовим комісаріатом на дійсну військову службу. У зоні проведення АТО знаходився з кінця червня 2014 р. Бойова група, в якій перебував Сергій Коворотний, вела бої з російськими регулярними військами з 27 по 30 серпня 2014 р. Загинув 31 серпня 2014 р. унаслідок обстрілу з РСЗВ «Град» позицій підрозділу в районі с. Новосвітлівка Луганської області. Похований у м. Шостка Сумської області. Він воював у найгарячіших точках сходу країни. 17 кращих років свого життя віддав службі Батьківщині. З ініціативи місцевої влади в Шостці по вул. К. Маркса, 42 відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки на честь героя. Сім’я, міська влада, представники в/ч 3022, товариші по службі, школярі і просто городяни вшанували пам’ять про загиблого воїна. Двоє синів, дружина, дядько, який був герою за батька і матір, бережуть про рідну людину тепер тільки спогади. Дружина Оксана, ледь стримуючи сльози, розповідає, що маленький син досі щовечора чекає дзвінка від тата і сам дзвонить. «Це велика втрата для нас – немає Сергія. Але близькі, родичі, мерія, товариші по службі дуже нас підтримують, і велике їм за це спасибі». Сергій Олех, начальник 197-го центру підготовки сержантського складу, згадує, що Сергій міг на гвинтики розібрати танк, був чуйним до людей і дуже любив квіти. «У класі, в якому він проводив заняття, стояли вазон-

чики з квітами... Це була людина, яка має «золоті руки». Великий танк перебирав дуже якісно». І насправді, то була дуже світла, позитивна людина. «Про нього неможливо нічого поганого згадати. Він був дуже спортивний, відповідальний, мужній, добрий!» – розповідає вдова героя Оксана Коворотна. Так сталося, що виростив Сергія рідний дядько, Олексій Семенович. У чоловіків були дуже

яким він є сім’янином. «Сергій був дуже гарним чоловіком і батьком. Навіть коли перебував у зоні АТО (про що не казав нам до останього), кожного вечора о дев’ятій годині телефонував сину, щоб побажати «На добраніч»!» – з щемом у голосі каже дружина Сергія. А ще кожного тижня він намагався побачитися з родиною. Справа в тому, що службу ніс він у «Десні». Робота була дуже відповідальна, і вирватися хоча б на день, навіть за мирних часів, було проблематично. Свого часу через роботу пара тричі змінювала день весілля. Було як раз дуже спекотне літо 2010 р., у лісах виникало багато пожеж, і чоловік просто не міг залишити службу. «Незважаючи на те, що був військовим, Сергій дуже любив квіти. У нього в квартирі було більше квітів, ніж у мене вдома. І всі вони дуже гарно приймалися. У нього була дуже легка рука», – каже Оксана. Зараз вона продовжує доглядати квіти Сергія на згадку про нього. Шахи, спортивні ігри, плавання – Сергію подобався активний від-

З Сергієм родина була, як за кам’яною стіною. У нього було багато планів, велика жага до життя... дружні, близькі стосунки. «Ми досі спілкуємось, хоча мого чоловіка вже немає в живих. Саме Олексій Семенович надихнув Сергія обрати військову спеціальність. Дядько у нього багато років пропрацював в ДАЇ в Києві», – продовжує Оксана. У житті Сергія було дуже багато незвичайних збігів. Свою дружину він зустрів на весіллі друга в день свого народження 12.12. А ось його син побачив світ 11.11. І це тільки найбільш яскраві приклади. Головна якість, яка характеризує справжнього чоловіка,

починок. І хоча Оксана не така завзята шанувальниця спорту, пара завжди знаходила спільну мову. Сергій потоваришував із старшим сином коханої, Іллею, який, наслідуючи його приклад, також обрав спеціальність, пов’язану з армією, – вчиться на військового лікаря. Спільному синочку подружжя – всього чотири роки. Він дуже сумує за татом, який віддавав йому увесь свій вільний час. Указом Президента України № 282/2015 від 23 травня 2015 року нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Микола КОЛОТ: таке коротке життя солдата 37 років, с. Миколаївка Буринського р-ну (01.05.1977-03.09.2014)

олдат, старший механік-водій 2-ї обслуги 1-го артилерійського взводу 9-ої артилерійської батареї 3-го артилерійського дивізіону 27-го Сумського реактивного артилерійського полку ЗСУ. Він загинув поблизу с. Побєда Новоайдарського району на Луганщині під час обстрілу з російських реактивних установок. Багато людей на Сумщині пам’ятають цю дату і цю назву населеного пункту – дуже багато воїнів з 9-ої артилерійської батареї загинуло там цього дня. Залишились спогади рідних та земляків. І найтрагічніше – двоє дітей лишилися без батька. Син Олександр та донька Діана, відповідно, 2002 та 1999 років народження. Діти мешкають у Бурині з мамою Іриною. Вона дотепер каже про загиблого чоловіка: «Це була найкраща людина в світі! Сім’ ю любив понад усе, але й друзів у нього було багато, він нікому не відмовляв у допомозі». Ось таке горе! Зараз з родиною спілкуються шкільні друзі Миколи, телефонують побратими з зони АТО, та людину не повернеш. Галина Павлівна Безлюдна, яка була в Миколи класним керівником, розповідала, що хлопець народився в звичайній родині колгоспників. Під час навчання в Миколаївській загальноосвітній школі був дисциплінованим і дуже здібним, але не відмінником – навчався переважно на «добре». Та в житті школи та класу брав активну участь, йому все було цікаво. І водночас з тим, що займався спортом, мав добру фізичну підготовку, дуже цінував книгу, мав потяг до нових знань. Учителі йому завжди давали важливі доручення. Якщо справа була відповідальна, обирали саме Миколу Колота. І ще одну рису пригадує вчителька – чесність.

Рідні розповіли, що Микола взагалі був слухняним і витриманим хлопцем, захоплювався технікою з малих років, намагався всим допомогти саме своїми технічними вміннями. Ось ще слова вчительки: «Микола був щирою, доброю, дуже спокійною дитиною, любив рідне село й Україну. З усіма однокласниками товаришував». Після школи в 1992 р. вступив

і перевіряються найкращі якості людини. Він просто отримав виклик з райвійськкомату і пішов виконувати свій обов’язок. Потрапив під обстріл разом з іншими хлопцями, переважно мешканцями Сумщини. Так і закінчив своє життя. Батько Миколи, Микола Миколайович розповідав, що ідентифікувати тіло сина спочатку не було змоги, і всі рідні не полишали надію, що солдат після того обстрілу вижив. «Може, в полоні, – гадали собі. – Звідти люди повертаються. Може, до шпиталю потрапив...» Та надія зникла після того, як родичі здали аналіз ДНК. Результату, до речі, довелось чекати досить довго: безкоштовний аналіз – це завжди довго. Миколу поховали в рідній Миколаївці. Віддати йому шану прийшло все село. Світлин хлопця залишилося не дуже багато. На одній Микола зовсім маленький, першокласник, на іншій – солдат строкової служби. Останніх фото, зроблених там, у зоні АТО, не збереглося – снаряди російських «смерчів» нищать усе. Можна написати, що після нього лишилася добра людська пам’ ять та це, погодьтеся, слабка втіха, коли мова йде про мо-

Він був звичайною людиною. Саме такою, на яких тримається Україна і весь світ до Путивльського сільськогосподарського технікуму, служив у Збройних силах України. Після служби повернувся в рідне село, працював на сільгосппідприємстві. Так ішло звичайне життя звичайної людини. Та раптом – АТО. Микола не розмірковував, йти воювати, чи якимось чином уникнути. Пригадаймо слова про його любов до України і порядність. Саме за таких обставин

лодого чоловіка, життя якого забрала війна. Указом Президента України № 9/2016 від 16 січня 2016 року «За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Олексій КОМАРОВ: «Я своїм солдатам як батько!» 41 рік, м. Глухів (23.09.1973-12.02.2015)

апітан, заступник командира батареї з озброєння механізованого батальйону 30-ї окремої механізованої бригади 8-го артилерійського корпусу сухопутних військ ЗСУ. Загинув під час обстрілу позицій проросійськими бойовиками і найманцями. Від батьків Олексія Комарова, Миколи Олексійовича і Лідії Василівни, ми дізналися, що всі чоловіки в сім’ї були або є військовими. Фактично династія воїнів. Дід Олексія воював, дійшов до Берліна. Батько – звільнений у запас офіцер, теж віддав військовій службі все життя. Брат Родіон служить тепер, захищає Батьківщину від ворога. Сім’я «кочувала» багато років по всьому колишньому СРСР, поки батьки не оселилися в Глухові. Середню школу Олексій закінчував у м. Пирятин. Мати пригадує, що в дитинстві він був дуже кмітливим, швидко, легко і з охотою навчався. Читати навчився вже у 5 років. До школи його запрошували відразу до другого класу. Ще мама розповідала, що Олексій був дуже добрим, а головне – чесним і совісним хлопцем. Щодо обрання професії, в Олексія не було жодних вагань. Він обрав Київське вище танкове інженерне ордена Червоної Зірки училище ім. Маршала Якубовського – той самий навчальний заклад, який закінчив батько. Перше офіцерське звання отримав у 1995 р. Війну зустрів уже в Дебальцево. Коли Олексій загинув, йому лишалося тільки півроку до пенсії. Відвідуючи батьків востаннє перед своєю загибеллю, зізнався, що йому треба звернутися до шпиталю, трохи підлікувати нирки. Та вирішив відкласти лікування, бо підлеглі просили приїхати швидше. «Я ж їм – як рідний батько!» – завжди казав Олексій. І поїхав.

Назавжди, як виявилося. Батьки з великим болем пригадують цей фатальний збіг випадковостей... Що ж до т.зв. «дебальцевського котла», то про це оточення писали і розповідали багато. Частина, у якій служив Олексій, до цього «котла» потрапила. Батьки потім дізналися від його товаришів, що як заступник командира він робив усе, аби врятувати якомога більше

тіло. Ідентифікувати вдалося тільки завдяки особистому армійському жетону. Документи, мобільний телефон десь поділися, хоча Олексій завжди тримав їх при собі. Мама наполягає, що це дивно, бо в Олексія для кожної речі була особлива, спеціально призначена кишеня. Як подіяла на батьків трагічна звістка – про це можна тільки здогадуватися. Але трималися люди мужньо і робили те, що треба – військова династія все ж таки. Спочатку їм повідомили, що тіло сина знаходиться в Артемівську. Батько сів на автівку і помчав туди. Коли він був уже далеко в дорозі, отримав інше повідомлення: тіло сина перевезли до Дніпропетровська. Довелося міняти маршрут. Поховали Олексія Комарова на кладовищі в Глухові. Його ім’я занесено в Книгу пошани міської ради. Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Посмертно отримав воїнське звання майор. Батькам часто телефонують друзі і однокласники сина, бажаючи підтримати людей у їх непоправній біді. Мати ділиться

Український офіцер, який зустрічав ворога першим, а відступав останнім, рятуючи солдатів-синів людей. Відправив більшість, залишився із мінімальною кількістю підлеглих, щоб виводити техніку. Колона потрапила під обстріл «Градів». Олексія вибухом скинуло з броні, осколки потрапили йому в голову і живіт. Потім лікар зробив висновок, що загинув Олексій миттєво, навіть не встиг нічого відчути. Так загинув офіцер, рятуючи життя своїх товаришів. Справжній командир, який відступає останнім, справжній захисник Вітчизни і батько для своїх підлеглих. Але навіть після смерті його «пригоди» не скінчилися. Через декілька днів волонтери з Глухова знайшли його

спогадами: «Тут неподалік, у Миколаївському храмі, ми Олексія хрестили, звідти ж і провели його в останню путь». Зосталися батьки без сина, залишилася без чоловіка кохана дружина Тетяна, син Владик втратив батька. Не тільки для солдат був батьком цей чоловік! А ще там, на Донбасі, воює брат Олексія Родіон, який закінчив те ж саме військове училище, що й він. Воює за себе, за брата, за Україну. Указом Президента України № 108/2015 від 26 лютого 2015 року нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Василь КОНДРАТЕНКО: він мав ще багато планів 26 років, м. Шостка (20.12.1987-17.08.2014)

олдат 95 окремої повітряно-десантної бригади, загинув від кульового поранення в сонну артерію в м. Ясинувате Донецької області. За злим жартом долі дата смерті збіглася з річницею весілля – Василь був одружений два роки. Зранку він встиг привітати дружину, а вже після обіду стався його останній бій. Василь був єдиною дитиною в сім’ї. Мати і батько розлучилися ще за часів його дитинства, і хлопець зростав з матір’ю. «Він був дуже хорошою, доброю, слухняною дитиною. Його любили нянечки і вихователі в дитячому садочку. Няня Катерина Григорівна навіть забирала його до себе додому, якщо мені потрібно було повертатися пізно з роботи. Гарні стосунки склалися і з першою вчителькою Валентиною Іванівною, і з майстром в училищі Нелєю Іванівною, де Василь учився на маляраштукатура. Він завжди, коли приїздив потім у відпустку, відвідував їх усіх, а також своїх друзів по школі й училищу», – згадує мама героя Світлана Василівна. Василю подобалося щось робити своїми руками. Він зібрав гроші, купив собі книгу «Очумілі ручки» і сам сконструював антену для телевізора, бо магазинна зламалася. Коли у сусіда виникла аналогічна проблема – сконструював і для сусіда. Ремонт удома – також справа його рук. Василь часто спостерігав, як мама випікає хліб або печиво, допомагав їй. «Він завжди казав, що коли піднімався сходами і відчував смачний запах, знав, що то – з нашої квартири», – сумно посміхається Світлана Кондратенко. Василь дуже любив Полтавщину, бо часто проводив там канікули. «Жив у бабусі з дідусем. Дуже переживав, що ми продали дім. Мріяв про те, коли виросте, купить його знову», – згадує мати. Рік тому хлопець відвідав Полтавщину, побував у гостях у всіх родичів, віддав шану усім могилам. «Як відчував, що біль-

ше не повернеться», – зітхає пані Світлана. У дитинстві Василя мав місце ще один дуже показовий випадок. Він із батьками сидів у залі очікування на вокзалі. Там був моряк, наручниками на одній руці прикутий до іншого чоловіка. Як зрозуміла Світлана Василівна, той хлопець був дезертиром. Маленький Василь підійшов до конвоїрів і запитав, чи може він нагодувати моряка. Ті дозволили, але за умови, що хлопчик не буде з ним розмовляти. Моряк від вдячності розплакався. Потім

яким потрапив у роту охорони. Коли через три роки роту розформували – перейшов у десантні війська. «Я відмовляла, бо завжди боялася висоти. А він так і рвався в небо», – каже мама Василя. Про перший стрибок він розказав матері вже потім. Василь дуже хотів дітей, але, коли розпочалися події на Майдані, вирішив почекати. «Він сказав, що сам виріс без батька, і не хоче, щоб його дитина так зростала. Він щось передчував. Йому часто снилися погані сни», – згадує Світлана Василівна. Коли Василь потрапив до зони АТО, то часто телефонував матері і просив помолитися за нього, а також за бійців, що загинули, чи тих, хто поранений. Він дуже вірив у силу материної молитви. «Яку молитву я не прочитала, що не вберегла мого сина?!» – питає мати. Василь завжди телефонував матері і запевняв, що у нього усе добре. А своєму двоюрідному братові казав все, як є: і що на три дні дають лишень одну банку згущеного молока, і що страшно, коли хлопці в тяжких боях гинуть. «Передостанній раз він зателефонував несподівано. Ми так довго розмовляли! У нього був план зробити ремонт і повезти мене на море, бо я на морі ніколи не була. А через декілька днів жахлива звістка, що мого Васи-

Збіг обставин – Василь загинув на другу річницю свого весілля багато людей на вокзалі, які побачили вчинок хлопичка, почали ділитися з моряком їжею. Василь Кондратенко гарно малював, але малюнків не залишилося. Також він писав сумні вірші про смерть, війну, Афганістан, Чечню. Коли виріс, дуже рвався в армію. Коли пришла повістка – зрадів. Але через зламаний колись у школі зап’ясток йому відмовили, мовляв, приходь у наступний призов. Але хлопець так просто не здався – пройшов медичну комісію за власний кошт і підписав контракт, за

ля вже немає. Тепер намагаюся не слухати радіо, бо, коли кажуть про нових загиблих, я думаю про їхніх батьків, що буде з ними, коли вони дізнаються», – із сльозами на очах зізнається Світлана Василівна. У м. Шостка, на будинку, у якому виріс герой, встановили меморіальну дошку, але жодний знак шани не замінить життя. Указом Президента України № 282/2015 від 23 травня 2015 року нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Олексій КОРОБЕНКОВ: незавершена мрія 23 роки, с. Олександрівка Буринського р-ну (22.08.1990-28.07.2014)

тарший лейтенант Олексій Коробенков був заступником командира мехроти з озброєння. Загинув під час проведення АТО 28 липня 2014 р. під горою Саур-Могила в Донецькій області. На батьківщині Олексія, в с. Олександрівка Буринського району, ми намагалися поспілкуватися з його мамою, Ольгою Іванівною. Але приголомшена невиправною бідою жінка неспроможна була розповідати про сина, бо горе досі не відпускає її. На допомогу нам прийшла сестра Олексія Ганна та колишній класний керівник Валентина Іванівна Осадча, нині – директор Олександрівської ЗОШ, яка тепер носить ім’я Олексія Коробенкова. Він народився в Архангельській області у 1990 р., але з дитинства жив в с. Олександрівка Буринського району. Життя не дуже його пестило. Коли хлопчику було всього три рочки, від тяжкої хвороби помер батько. Олексія та сестричку Ганнусю мати виховувала самотужки. Олексій, повертаючись зі школи, відразу брався поратися по господарству, бо мав певні обов’язки. До відповідальності йому не довелося звикати, бо із нею виріс. Розповідають, що мав хист до багатьох різних справ. Любив і вмів майструвати, багато читав, займався спортом – недарма вже в інституті здобув дві почесні грамоти за спортивні досягнення. Учителі помітили, що він завжди був готовий захистити слабкого, дати відсіч кривднику, але ніколи не виявляв першим агресії, яка так притаманна багатьом підліткам. У 9-му класі учням запропонували написати, ким вони хочуть бути у дорослому житті. Олексій написав: «Мрію стати військовим та спілкуватися з видатними, цікавими людьми». Здійснилося. Частково, але здійснилося...

Олексій написав, «мрію», але шлях військового був для нього не мрією, а радше метою, до якої послідовно йшов. Олексій закінчив Харківський інститут танкових військ, був направлений до військової частини, яка базувалася в Новоград-Волинському. Та в березні 2014 р. 30-ту механізовану бригаду було піднято по тривозі та скеро-

насправді, ми не бачили, але ж Олексія немає. Це невиправне. Кажуть, що був він завжди веселий, бадьорий, та напередодні останнього бою несподівано промовив: «Це наша смерть…» Три обстріли витримав разом із побратимами, хлопці казали: «Леха, ты в рубашке родился!» Виявилось, що зарано... Під час попереднього обстрілу витяг із БМП тяжко пораненого водія. Загинув Олексій, затуляючи собою солдатів, своїх підлеглих і побратимів. Сестра розповідала, що поранень було багато – в руки, ноги, шию. Рідні знайшли тіло вже в морзі Запоріжжя. Ганна казала, що дуже складно було оформити документи, що свідчать про участь Олексія в АТО. Зрештою залагодили це питання. Олексію було присвоєно чергове звання – капітан (посмертно). Поховали Олексія в рідному селі. Віддати земляку останню шану приїздили із сусідніх сел: із Гвинтового, де Олексій закінчував 10-11 класи, із Степанівки, із

Він не встиг познайомитися з видатними людьми, але сам був непересічний. Мріяв бути просто військовим та загинув, як герой... вано в зону АТО. Про те, що трапилось далі, розповіла сестра Ганна, бо вона їздила у Новоград-Волинський, познайомилася з хлопцями, які знали Олексія і навіть були поруч під час його загибелі. В офіційних документах стверджується, що БМП Олексія потрапила під обстріл «Градів», та існує інша версія. Вояки казали Ганні, що була засідка і ближній бій. І ще додають, що начебто за мить до початку стрілянини зник офіцер, вищий за військовим званням, ніж ті, хто лишився. Та це так, у дужках. Як воно було

Бурині. Були представники керівництва області та району. Та все це – сумна післямова короткого життя Олексія Коробенкова, українського воїна-героя. На могилі залишився його парадний офіцерський кашкет. І пам’ять про нього бережуть люди. Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 року «За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України» нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Ігор КОСТОЧКА: війна забирає і з відпустки 39 років, м. Суми (07.01.1975-07.12.2014)

олдат, зв’язковий 15-го окремого мотопіхотного батальйону 92-ї окремої механізованої Чугуєво-Ропшинської бригади ЗСУ. Трагічно загинув, перебуваючи у відпустці в м. Суми. Дружина Ігоря Кароліна розповіла, що в цивільному житті він був представником унікального, зникаючого прошарку суспільства, який умовно можна назвати робітничою елітою. Жінка почала свої спогади з робітничої біографії загиблого чоловіка, і тут насправді є чим пишатися. Ігор 10 років працював у ВАТ «Selmi» і 13 років у ПАТ «Сумське НВО ім. Фрунзе». Але головне не стаж, а те, що Ігор був робітником не просто кваліфікованим, а унікальним. Його робітнича професія – шліфувальник. Соціальний статус – робітник, але коли треба було виконати занадто складну роботу, «спіймати мікрони», до нього зверталися провідні інженери, люди з ученими ступенями. «Чого ти чекаєш у черзі до нього, у тебе ж повний цех шліфувальників?» – питали, бува, люди один одного. «Бо так, як Косточка, ніхто не зробить!» – таке було беззаперечне пояснення. «І вдома всі телефони, комп’ютери, годинники – будь-яка техніка слухалася тільки Ігоря, – пригадує Кароліна. – До нього за допомогою зверталися сусіди, друзі, і нікому він не відмовляв». За спогадами дружини, був Ігор людиною відкритою, але, так би мовити, домашньою. На першому місці була в нього сім’я, дім. Друзів було небагато, спілкувались Ігор і Кароліна із сталим невеликим колом людей. Та ось довелося йти на війну, виконувати обов’язок перед державою. До військкомату Ігоря викликали через відділ кадрів, і він пішов. Хоча вдома цьому, відверто кажучи, не дуже раділи. Кароліна розповідає: «Я йому так злегка натякнула, що, може, якось можна щось вигадати, якось уникнути. А він мені як відрубав, що, мовляв, я відмовлюсь, другий – хто тоді піде?! Він взагалі завжди мав свою думку і вмів

її відстоювати, але такої рішучості в цій справі я не чекала. Навіть гордість певна з’явилася за чоловіка, хоча ми разом уже двадцять років і, здавалося б, усе про нього знаю!» Коли Ігор потрапив у зону бойових дій, намагався приховати це від дружини, повідомляв, наче знаходиться десь під Харковом. Але вона швидко дізналася через знайомих водіїв, що знаходиться він в зоні бойових дій у Луганській

почав спілкуватися один з його дуже давніх знайомих, який давно не підтримував з ним зв’язків, аж доки Ігор не пішов служити в зону АТО, як розповідає дружина. За її свідченням, Ігор пішов з ним на зустріч 3 грудня 2014 р. близько 18:00. А 4 грудня вранці перехожий знайшов Ігоря непритомним. Лікарі діагностували ЗЧМТ – закриту черепно-мозкову травму. Ігор був у комі кілька днів і помер 7 грудня 2014 р. З цього приводу було відкрито карне провадження за статтею «вбивство», але міліція так нікого і не знайшла. Кароліна впевнена, що смерть Ігоря пов’язана з АТО і взагалі в справі багато загадкового. «Чому до служби в АТО цей знайомий ніколи Ігоря не чіпав?! Коли Ігоря знайшли, він був теплий, не замерз, хоча на вулиці в ту ніч було 13 градусів морозу?» – ставить питання жінка. Крім того, дивно, що військовий квиток Ігоря намагалися спалити, та майже спалили, тільки фото збереглося, і взагалі документи знайшли викинутими десь далеко. Ми не будемо заглиблюватися у деталі кримінальної справи, бо наша розповідь про загиблу людину як про особистість.

Ігор залишився героєм для своїх найближчих людей: дружини Кароліни і доньки Діани області під Марківкою. Телефонував рідним щодня, а ті передавали посилки. «Займався там не лише тим, що вимагає служба, а й лагодив, ремонтував геть усе. Знайшов і пристосував невеличку антенку, щоб можна було розмовляти по телефону, сидячи у бліндажі, – згадує Кароліна. – Та кожної хвилини я боялася за нього, особливо зробилося тривожно після того, як загинув мій хресник Руслан Андра». Так і жили люди, підтримуючи зв’язок і сподіваючись на краще. Чекали відпустки Ігоря. Він приїхав у відпустку, коли служити залишалось 5 місяців. І саме тут, у рідному місті загинув за дуже загадкових обставин. З Ігорем

Ігоря поховали на Алеї Слави. Спочатку дружині навіть відмовляли у матеріальній допомозі, мовляв, загинув під час відпустки. «Для нас він був героєм, для військкомата – ні! – згадує Кароліна. – Пізніше до Сум приїхали його бойові командири. Зустрілися з депутатами, трішки присоромили мера, вибили допомогу для родини загиблого. Зауважимо, що таке ставлення командирів і товаришів до солдата, якого вбили у відпустці – це свідчення людських якостей Ігоря. Дружина і дочка в цьому впевнені. Посмертно Ігоря нагородили орденом «За оборону рідної держави».

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Олег КОСТЮК: за силу духа його називали «Характерник» 34 роки, м. Ромни (03.11.1981-06.08.2015)

оєць «Легіону Свободи». Воїн зведеної штурмової роти «Карпатська Січ» 93-ї окремої механізованої бригади. Прихильник ВО «Свобода», родом із Сумщини. Загинув близько 18:00 на позиціях біля Донецького аеропорту внаслідок прямого влучання ворожої міни. Із самого малечку він зростав позбавлений батьківської турботи, уваги і тепла. Його вихованням займалися бабуся з дідусем. У 1987 р. Олег пішов до першого класу ЗОШ №5. Він був здібним учнем, мав безліч захоплень, але, на жаль, Олег не отримував належної турботи, і тому з дванадцяти років йому потрібно було думати про те, як заробити собі на життя. Будучи ще зовсім маленьким хлопчиком, він прийняв на свої плечі тяжкі удари долі. У 1996 р. закінчив дев’ять класів ЗОШ №11. Одразу після школи Олег вступив до Роменського професійно-технічного училища і закінчив там курси водіїв. Але роботу було знайти важко, і тому він поїхав до Сум з надією знайти гідну роботу і постійний заробіток. Там, не покладаючи рук, він тяжко працював вантажником. У вільний від роботи час відпочивав удома, адже гучні гуляння – не для нього. Але, незважаючи на це, він таки знайшов своє кохання, дівчину, яка й стала його єдиною жінкою, дружиною й, можна сказати, сенсом життя. Через декілька років Олег зі своєю дружиною Світланою повернулися в Ромни, де й залишилися жити. Олег зайнявся вихованням своєї племінниці Вікторії. «Він був для мене батьком, адже з власного досвіду знав, як це тяжко, коли поруч немає нікого, хто б міг допомагати й піклуватися», – зізнається дівчина. У Ромнах він працював таксис-

том. У Олега було багато друзів, і жоден з них не сказав про нього поганого слова, адже він допомагав усім від щирого серця, був надзвичайно комунікабельним і чесним. У листопаді 2013 р. в Києві почався Майдан, і Олег не міг залишатися байдужим – у перших рядах пішов відстоювати гідність та права, свої і всього народу.

себе, свій дім, родину, але й всю Украіну. Загинув 6 серпня 2015 р. під Донецьким аеропортом від прямого влучання ворожої міни. Командир «Легіону Свободи», очільник «Карпатської Січі» Олег Куцин згадує: «Олег був патріотом з великої літери. Був глибокою людиною, сміливим та відданим вояком». Земляк Олега боєць «Кельт» згадує про свого товариша як про невідступного та ідейного бійця, який ще до війни став на шлях боротьби за Україну. «Олег приїхав на революцію ще до розгону студентів. Сказав, що буде на Майдані до перемоги. Навіть звільнився з роботи. У Ромнах він входив до «Самооборони». Давно намагався потрапити на фронт. Улітку зателефонував мені з військкомату і запитав, як можна стати до лав «Карпатської Січі». Уже за два дні приїхав на оформлення у «Карпатську Січ». Тут провів місяць інтенсивних тренувань. Це було його перше бойове чергування», – розповів «Кельт». 9 серпня з почестями Олега Костюка було поховано у місті Ворожба Білопільського району Сумської

Це було його перше бойове завдання, яке, на жаль, стало й останнім. Він йшов на війну із бажанням віддати за Україну все найкраще, що у нього є, навіть своє життя Після повернення він почав писати власну книгу, яку, на жаль, так і не судилося закінчити. У липні 2015 р. Олега мобілізували в АТО. Але він не боявся, йшов із гордо піднятою головою, адже сам не міг спокійно дивитися на ті жахіття, що відбуваються в країні, не міг залишитися осторонь. Став бійцем 93-ї механізованої бригади «Карпатська Січ» із позивним «Характерник». Здавалося, Олег не знав страху, не боявся смерті і віддав життя, захищаючи не лише

області, де він проживав разом із своєю сім’єю останнім часом. У журбі за Олегом залишилися дружина, прийомна донька та племінниця Вікторія. Указом Президента України «За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» орденом «За мужність» ІІІ ступеня посмертно нагороджений Олег Костюк.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Артур КОСТЮЧЕНКО: життя, як спалах – коротке і яскраве 38 років, с. Мезенівка Краснопільського р-ну (13.01.1977-14.02.2015)

ідполковник, командир механізованого батальйону 1-ї окремої гвардійської танкової бригади ЗСУ в/ч 1815А. Загинув біля с. Петрівське Волноваського району Донецької області. Він загинув у день закоханих, майже через місяць після свого тридцять восьмого дня народження. Ще на Різдво його разом з родиною бачили в рідному селі. Була ротація. Звичайне мирне життя, треба провідати всіх родичів, бо коли ще доведеться. Чи могли ті знати, що бачать його живим востаннє? У неділю, 15 лютого, страшна звістка приголомшила село – загинув Артур Костюченко. Так війна постукала у двері до кожного. Ховали в Мезенівці. Шану героєві віддали, стоячи на колінах, старі і малі. Згадували загиблого героя, який ріс і мужнів на очах в односельців, теплими словами. Виховувався в дитячому садочку, бо батьки працювали в Мезенівському бурякорадгоспі. У 1984 р. був зарахований до першого класу восьмирічної школи с. Мезенівка. Любив історію України, займався спортом, захоплювався фотографією. За спогадами однокласників, мав непохитний внутрішній стрижень, бо ніколи не відступав навіть перед найгрубішою силою. Дівчата вважали його принцем, хоча, за іронією долі, Артурові так і не довелося зіграти таку роль у казці «Попелюшка»: провинився перед керівником драматичного гуртка. Переконання, що Артур – справжній принц, залишилося. Веселий, товариський, ріс слухняним. Був втіхою для батьків. У 1992 р. – випускник Мезенівської восьмирічної школи, на якій тепер знаходиться меморіальна дошка, присвячена герою, у 1994 – закінчує Славгородську середню школу з твердим переконанням – стати військовим. Батьки не перешкоджали, усіляко довіряли вибору сина. У тому ж таки 1994 р. Артур стає курсантом Сумського вищого арти-

лерійського командного училища. Після закінчення навчального закладу одержав звання лейтенанта й був направлений до Чугуєва для проходження служби. На службу від’ї жджає не сам, а з чарівною супутницею – дружиною Наталею. Артур був вірним сім’янином, людиною, яка була ладна на все задля щастя і безпеки своїх рідних. З 2011 до 2013 рр. Артур – слухач Акаде-

ченка доправили до шпиталю з важкими пораненнями. Там його не стало… Поважали його за те, що не робив кар’єру на пустих балачках». «У нас у селі всі добре знають один одного, – ділиться Мезенівський сільський голова Микола Васильович Гавенко. – Про Артура тут ніхто поганого не скаже, спокійним, врівноваженим хлопцем був, ввічливим з усіма. При нагоді приїздив у село до батька Івана Петровича, колишнього директора Мезенівського бурякорадгоспу. Дружина Артура, Наталія, теж із Мезенівки, тому для усіх нас це спільна трагедія. Утішає у горі лише одне – чуйність людей, простих мешканців села, які розуміють, що завдяки таким хлопцям, як Артур, які не шкодували свого життя, військові дії сьогодні не досягли території нашої області». «Артур був чудовою, доброю, легкою у спілкуванні людиною. Але водночас він міг бути вимогливим, вольовим. Дуже любив своїх дітей, намагався вберегти рідних від зайвих хвилювань. Наприклад, мені не зізнавався, що знаходиться на

Він був справжній бойовий офіцер. Його поважали за те, що не робив кар’єру на пустих балачках мії Збройних сил України. 2013 р. – чергове звання підполковника за сумлінну й віддану службу народові України. Із серпня 2014 р. під командуванням підполковника Костюченка підрозділ переганяє військову техніку в зону АТО, звідти доправляє у шпиталі тяжкопоранених. Із жовтня по лютий – у гарячих точках Донбасу. День 14 лютого був не тільки холодним зимовим днем, для підрозділу він став трагічним. «Колона входила в село Петровське, що за Волновахою, і нарвалася на фугас…, – так згадує заступник командира батальйону по роботі з особовим складом Олександр Серітко. – Водій бойової машини загинув на місці, а Артура Костю-

лінії вогню. Так, я знав, що він в зоні АТО, але Артур завіряв, що він там, де більш-менш безпечно», – згадує батько. Остання телефонна розмова між батьком та сином відбулася 10 лютого, на день народження Івана Петровича. «Ти мені поки що не телефонуй, я сам тебе наберу, коли можна буде», - тоді сказав Артур. «Так більше і не поговорили», – сумує батько. У Артура Костюченка залишилося дві доньки: вісімнадцятирічна Анастасія та дев’ятирічна Анна. За особисту мужність і високий професіоналізм нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Артем КОХАНИЙ: він так любив життя 31 рік, м. Суми (05.01.1983-14.11.2014)

рофесією Артема Коханого був захист рубежів України. Так він і загинув, прикриваючи кордон у сел. Курахово Маріїнського району Донецької області. Артем Коханий народився у Сумах, в обласному центрі закінчив середню школу і поїхав вчитися до Харкова – у Військовий інститут Внутрішніх Військ МВС, який закінчив з відзнакою. Після закінчення вишу йому запропонували стати прикордонником, і молодий лейтенант погодився. Так вийшло, що його подальша служба проходила на Західній Україні: у Львівській області, Львові, Чернівцях, потім у Закарпатті – спочатку в Чопському, а потім у Мукачівському прикордонному загонах. У прикордонників Артем опікувався логістикою, тобто постачанням для прикордонного загону всього необхідного: продовольства, обмундирування, зброї та боєприпасів. Дослужився до звання майора, заступника коменданта Мукачівської оперативної бойової комендатури. Дружина Артема Людмила пригадує, що він усі вихідні проводив із родиною. «Ми завжди вели дуже активний спосіб життя, завжди кудись їздили: у ліс, аквапарк, на озера», – говорить вона. Артем дуже любив дочку Мілану, був присутнім при пологах, і як тільки вона підросла, брав дівчинку на службу, у тому числі на різні застави. Вони разом мили машини прикордонників, їздили на перевірку кордону в гори. Під Новий 2014 р. сім’я Коханих разом із друзями запускала в небо паперові ліхтарики, загадуючи при цьому бажання. «Усі ліхтарики полетіли, а наш довго залишався висіти на одному місці. Я запитала Артема, яке бажання він загадав. Він відповів – сина. Уже пізніше говорив: «Ось закінчиться війна, і у нас буде син»», – згадує Людмила. Артем був завзятим автомобілістом, багато часу віддавав своїй старенькій «вісімці», хоча міг дозволити собі взяти в кредит

нову машину. У його кімнаті завжди висів національний прапор – Артем був патріотом ще тоді, коли це було «не модно». Цей прапор він узяв із собою в зону АТО – йому знайшлося місце над блокпостом прикордонників. Перший раз Артем Коханий поїхав туди разом із прикордонниками ще у березні 2014 р., для посилення охорони східного кордону. У зоні АТО він відповідав не тільки за звичну інтендантську службу, а й часто чергував на блокпостах,

– Він був дуже порядною людиною. Три слова, які дуже влучно характеризують його: чоловік, офіцер, прикордонник. Не чекав, що хтось прийде і зробить усю роботу за нього, казав: «Коли не я, то хто?», – згадує товариш по службі Олександр Мостовий. Артема не лякали ні важкі ділянки кордону, ні служба в зоні проведення антитерористичної операції. 1 вересня 2014 р. Артем відвів доньку до першого класу, а через 19 днів повернувся в зону АТО. Загинув 14 листопада, потрапивши в класичну засідку з «підманкою». До нього зателефонували місцеві, які вже декілька місяців допомагали прикордонникам із постачанням, і попросили про термінову зустріч. Не довіряти знайомим він не мав підстав, тому взяв зброю, сів в УАЗик і поїхав до призначеного місця зустрічі на околиці Курахово. Як тільки машина наблизилася до обумовленого місця, диверсійна група бойовиків без попередження відкрила вогонь з декількох автоматів. «Мілана після загибелі тата майже не плакала, вона зібралася і навіть більше мене заспокоювала, ніж я її. Казала, що тато тепер

Артем Коханий мріяв про ще одну дитину – сина, але доля розпорядилася інакше виходив з групами прикриття в засідки – людей катастрофічно не вистачало. Одночасно Артем налагодив відносини з волонтерами Закарпаття, а потім із місцевими мешканцями – постачання військовим продуктів залишало бажати кращого. Загалом Артему подобалася служба – він не просто «тягнув лямку», а служив із задоволенням. Потрапивши на війну, прикордонник відчув себе у власній стихії і відразу вирішив, що поїде у відрядження в зону АТО вдруге. Коли він зв’язувався з рідними по телефону, вони чули близькі розриви – обстрілювали Курахово регулярно.

– ангел, що він тепер постійно з нами і дивиться на нас», – каже Людмила. Поховали Артема Коханого на Алеї Слави в Сумах на центральному кладовищі. Його труна була покрита прапором України, який колись висів на стіні його кімнати в Мукачеві, а потім на блок-посту. У вересні 2015 року в сумській ЗОШ № 25 відкрито меморіальну дошку на вшанування пам’яті випускників школи, що загинули в боях, зокрема Артема Коханого. Указом Президента України нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Віталій КРАВЧЕНКО: був своїм воїнам за батька 39 років, м. Буринь (18.05.1976-31.10.2015)

апітан, заступник командира 2-го механізованого батальйону 53-ї окремої механізованої бригади. Загинув, підірвавшись на розтяжці біля міста Авдіївка Донецької області. Похований у місті Рава-Руська, Львівської області. З 39-річним капітаном Віталієм Кравченком прощалися у місті Раві-Руська, що в Львівській області… Тисячі городян та гостей міста прийшли, щоб віддати останню шану загиблому на сході України військовослужбовцю п’ятдесят третьої механізованої бригади. Він та його товариш по службі Володимир Труш (позивний «Артист») зі Львова підірвалися на розтяжці. Володимир загинув безпосередньо на місці вибуху, а Віталія доправляли до лікарні. На жаль, він помер по дорозі до медичного закладу. Володимир Труш викладав у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Віталій Кравченко, за фахом військовий, мав звання капітана, служив заступником командира другого механізованого батальйону 53-ї окремої бригади. У серпні 2014 р. був добровільно мобілізований до Збройних сил України. До слова, рота, якою він командував, восени 2014 р. тривалий час відбивала атаки противника на 31-му блокпосту поруч із селом Кримським, що в Луганській області. «Коли ми вперше зайшли в зону АТО, то його рота була в найгарячішій точці. Було багато бойових втрат. Він дуже переживав за кожного солдата. Був хлопцям як батько. «Я своїх дітей не маю, то мені мої хлопці за синів», – часто повторював. Своє серце він ніби намагався розділити між всіма своїми солдатами. І коли у когось фізично боліло поранення, він казав, що і йому болить у душі. І це було не показне.

«Знаєте, як кажуть, що обвішався просто жовто-блакитними стрічками, а за душею ні грама патріотизму?! Так це не про капітана Кравченка. Він був справжньою людиною і справжнім патріотом. У нього були свої цінності і пріоритети. Головний пріоритет – це

оберігати з того світу», – згадує одну з останніх розмов мати героя. До речі, жінка довгий час вважала, що син не на війні, а на заробітках у Польщі. Він навіть забороняв волонтерам викладати його фото в мережу, щоб не засмучувати маму. 28 жовтня він повернувся з відпустки в зону АТО. А 31 жовтня – ось ця зловісна розтяжка, що позбавила життя двох героїв–захисників, які боролися за цілісність України. Нагадаємо, що Віталій Кравченко народився 18 травня 1976 р. Мав військову освіту – закінчив Київський інститут сухопутних військ. Потім, після служби в Збройних силах, працював і жив у місті РаваРуська, що у Львівській області. Служив миротворцем у Косово. Жителі м. Буринь, які знали Віталія Кравченка, теж у скорботі. Віталій у їхній пам’яті залишиться доброю, щирою людиною, справжнім офіцером, патріотом рідної України. «Він міг вийти на «дембель» з Авдіївки, але залишився, щоб допомогти новому комбату та зміні. От тут і проявився справжній вояцький характер Віталія – перш за

Гектор у міфології – найхоробріший воїн. Недарма Віталій отримав саме такий позивний Батьківщина, його мати і його солдати», – згадує бойовий товариш Віталія Юрій Кожухар. У вересні 2014 р. Віталій погодився добровільно послужити ще з півроку, хоч мав можливість демобілізуватися. – Вони кажуть, що він планував прослужити ще півроку. Але це не так. Мій син був би на війні стільки, скільки б потребувала цього країна. Він казав мені: «Мамо, я давав присягу». А я йому: «Синочку, а на кого ж ти мене полишиш? Що, якщо ти себе не вбережеш?». На це син обіцяв: «Зі мною все буде гаразд. А якщо загину, то буду Вас

все справа, бо це захист Вітчизни. Тепер і Українська армія осиротіла, не дорахувавшись ще двох воїнів з великої літери – «Гектора» та «Артиста». Вічна память вам, хлопці», – із щемом каже друг Віталія та Володимира Ігор Крочак. Указом Президента України № 9/2016 від 16 січня 2016 року нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Олександр КРАВЧЕНКО: загинув у День Перемоги 38 років, м. Тростянець (20.01.1978–9.05.2016)

ядовий 58-ї окремої мотопіхотної бригади був мобілізований у квітні 2015 року. Загинув, підірвавшись на вибуховому пристрої в автомобілі «ГАЗ-66» біля населеного пункту Верхньоторецьке під Авдіївкою Донецької області. Олександр Кравченко здобув неповну середню освіту у міській школі № 2. Хлопчик зростав доброзичливим та хазяйновитим. Дуже любив тварин, усіх без винятку. «Іноді було таке враження, що розумів кожну тварину, начебто знав їхню мову, й ніколи вони не причиняли йому ніякого зла…» – розповідає матір бійця Валентина Володимирівна. Після закінчення школи працював на будівництві, під час жнив – на полях. Дуже полюбляв готувати. «Пам’ятаю, як для вагітної дружини готував борщ на замовлення, коли та лежала на збереженні. Я й запитую, які інгредієнти увійшли в його страву. Я сміялась до сліз, коли дізналась, що син у борщ вкинув кільку, дружина хотіла й кільки», – з усмішкою й тугою в очах згадує пані Валентина. Вперше одружився рано, із Тетяною. Вдруге одружився із Оксаною, жителькою села Білки, куди й згодом переїхав. Його характеризують як чуйного простого чоловіка, який завжди приходив на допомогу. Був товариським, мав багато друзів, зі всіма знаходив спільну мову. Проте був впертим, завжди добивався свого. Мав гарну пам’ять: знав дати народження майже усіх близьких йому людей. Не був байдужим, був відкритим та щирим. Полюбляв риболовлю та футбол. Марив природою, особливо – лісом, куди часто прогулювався. У квітні 2015 року він був мобілізований до лав Збройних сил України. Служив у гарячій точці АТО стрільцем мотопіхотного відділення. На зв’язок виходив при можливості. «Тоді моє життя

тривало від дзвінка до дзвінка», – згадує матір бійця. – Не хотів, аби вороги ходили по нашій землі. Не міг не піти, надто совісний був…» За рік часу перебування в зоні АТО одного разу приїздив додому – дочекався відпустки. В той день зібрались усі рідні, аби й відсвяткувати його повернення живим і здоровим. Усі танцювали, веселились, святкували без алкоголю, наприкінці не хотіли розходитись, але ко-

«Містяни дуже допомогли мені як морально, так і матеріально. Я щиро вдячна жителям Тростянця за небайдужість і щирість», – зі сльозами на очах згадує Валентина Кравченко. Тоді, коли трапилась біда, Валентині телефонували й висловлювали співчуття незнайомі їй люди, перераховували гроші на картку невеликими сумами. Після загибелі Олександра Валентина Кравченко й сама стала допомагати людям: у кого дитина хвора, у кого друга половинка – допомагає, чим може. Каже, що не може стояти осторонь чужого горя, адже знає, яка важлива для людей проста моральна підтримка й теплі слова. Друзі не залишили Олександра і після загибелі: допомагають його матері по господарству, часто заходять у гості, самі домовляються про установку пам’ятника, доглядають за станом могили. Серед них Руслан Бухонський, Дмитро Сердюк, Ігор Бабіч та інші. Залишилось двоє синів (19 та 16 років) – Євген та Владислав та 13-річна донька Валерія. Діти дуже любили батька. Серце героя перестало битися 9 травня. Поховали загиблого воїна в Тростянці на центральному цвинтарі. Панахиду відслужили в центрі міста, біля каплички. Прощалися з Олександром Кравчен-

Був товариським, мав багато друзів, зі всіма знаходив спільну мову жен, дивлячись на нього, розумів, що бачить його востаннє. «В нього був такий погляд і така усмішка, наче мовчки з усіма прощався…» – ділиться спогадами Валентина Володимирівна. Матір героя розповідає, що часто відвідує могилу сина. Там постійно лежать живі квіти, цукерки чи печиво. Заходять не лише друзі та побратими, але й небайдужі жителі міста та побратими із с. Білка.

ком його бойові побратими, родина, друзі, представники влади, громадськість. Військовослужбовці вшанували пам’ять загиблого товариша залпами салюту зі стрілецької зброї. Під час служби був нагороджений медаллю «За оборону рідної держави». Указом Президента України нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно)

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Андрій КУЗЬМЕНКО: людина з руками майстра 39 років, м. Білопілля (29.01.1976-29.08.2015)

ндрій був професіоналом і залишився ним до кінця. Виживши у пеклі боїв, він загинув там, де здавалося б, не свистять кулі. «Андрій попросив у мене, щоб я особисто прийняв у нього присягу на вірність народові України. Добрим був, а ще – чудовим спортсменом: у змаганнях частини із армреслінгу йому не було рівних», – згадує заступник комбата по роботі з особовим складом майор Олександр Купрій. Так, Андрій Кузьменко був сильною людиною, у цивільному житті він завжди знаходив час для спорту, хоча не був професійним спортсменом. Захоплення спортом почалося ще зі школи – займався важкою атлетикою, гирьовим спортом. Народився 29 січня 1976 р. у сім’ї водія та медичної сестри. У сім’ї було троє дітей: двоє старших дівчат, а ось Андрій був найменшим і, звісно, улюбленим. Тато брав його на роботу, тож хлопчик завжди мріяв стати водієм. «Якось у 12 років він вирішив проїхатися на коні – уперше в житті. Як ми його не відмовляли, поїхав так далеко, що ми вже не знали, де його шукати. Потім повернувся пішки із конем, такий гордий, що вдалося проїхати самому», – згадує старша сестра Світлана. Ці хлопчачі мрії не забулися і після закінчення школи. Андрій вступив у до Іскрисківщинського СПТУ, здобувши там спеціальність водія. Потім працював за фахом на різних підприємствах і в організаціях Білопілля, їздив на заробітки до Сум, Харкова й у Росію – до Москви і навіть на Крайню Північ. В армію через травму Андрій не потрапив. Довго не міг звикнути до розлуки із сім’єю. Із Тетяною, яка стала його дружиною, вони познайомилися ще у дитячому садку, одружилися у 18 років і завжди жили у мирі та злагоді. У 1994 р. у них народився син Дмитро, тепер він навчається у

Харківському педуніверситеті. Молода сім’я жила на зйомних квартирах – свого житла придбати так і не вдалося. «Він дуже любив життя, волю. Хороший друг, цілеспрямований, любив справедливість, яка іноді виходила йому боком. Порядок і акуратність були для нього дуже важливими», – розповідає його старша сестра Світлана. Андрій дуже любив голубів –ще з дитинства у нього була голуб’ятня.

пішов добровольцем – інакше за станом здоров’я його б ніколи не взяли. «Ми потрапили разом до навчального центру «Десна» 23 квітня 2015 р. Пройшли підготовку, отримавши спеціальність водія багатофункціональних автомашин. Потім із червня служили у Волновасі: я возив поранених до медпункту, Андрій чергував на блокпостах, був ближче до передової. А через деякий час Андрій сів за кермо ЗІЛ-130, перевозив солдат. До речі, він був не лише добрим водієм, а й вправним механіком: коли автомобіль вийшов із ладу, щось там мудрував-мудрував і, знайшовши необхідні деталі, разом із хлопцями відремонтував», – розповідає друг Андрія, санітар-водій Юрій Сіробаба із Лебединщини. Він також згадує, що Андрій завжди був виключно дисциплінованим, чітко виконував накази, бойові товариші були завжди впевнені, що він не підведе. Разом із тим, він ніколи ні про кого поганого слова не сказав. Нецензурної лайки теж від нього не чули, а останнім часом він був занадто мовчазним. І постійно переживав за стареньких батьків, казав, що у тата хворі ноги...

Андрій Кузьменко був не лише добрим водієм, а й вправним механіком Здавалося, з віком захоплення змінюються, але захоплення птахами у нього залишалося всі ці роки. До нього ще додалося полювання, друзі і батько вважали його вправним мисливцем. Дуже любив читати: перечитав усю велику бібліотеку батька, брав книги у друзів та в бібліотеці. Водночас був трошки старомодним – читав саме паперові книжки, а не з монітора комп’ютера чи електронного рідера. Був патріотом, у грудні 2013 р. разом із знайомими із Сум їздив на Майдан і провів там декілька днів. До армії у квітні 2015 р.

Загинув Андрій трагічно, за обставин, досі не з’ясованих. Після боїв його частина була виведена на ротацію і розквартирована у с. Кринички Миколаївської області. Після короткотермінової відпустки 29 серпня 2015 р. Андрій не повернувся до частини, а невдовзі було знайдено його тіло з ножовими пораненнями. Розслідування загибелі Андрія вже півроку веде військова прокуратура, але результатів досі немає. Похований боєць на центральному кладовищі м. Білопілля.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Артем КУЗЯКОВ: не мав права стояти осторонь 34 роки, м. Суми (24.07.1980-20.08.2014)

озвідник-санітар 2-го батальйону спеціального призначення НГУ «Донбас» Артем Кузяков загинув під час бою під Іловайськом. Тепер уже важко відновити всі миттєвості та моменти того важкого та трагічного дня, коли вогонь, залізо та земля змішалися в смертоносному коктейлі. Артем народився в Сумах. Навчався в школі №23, був здібним хлопцем, отримував гарні оцінки. Захоплювався історією, цікавився краєзнавством та українським козацтвом. З дитинства займався спортом: непогано грав у волейбол та баскетбол, але більш за все подобався футбол. Записався до ДЮСШ «Зміна» (тепер це ФЦ «Барса»), де продовжував вдосконалювати свою майстерність. Улюбленим футбольним клубом було київське «Динамо», а Олег Блохін був його кумиром. Усі стіни кімнати Артема були обклеєні фотографіями футболістів. Після закінчення восьми класів вступив до СПТУ №2, де навчався на зварювальника та захищав честь рідного училища на спортивних змаганнях. Крім спорту, Артем також захоплювався технікою й закінчив курси водіїв. Довго, майже 13 років, працював водієм маршрутного таксі в Сумах та Києві. Був активним учасником сумського Майдану 2013-2014 рр. Людмила Щербина, сусідка й подруга, з якою Артем дружив майже 15 років, згадує про нього: «Артем був надзвичайно добрим та позитивним хлопцем. Він частенько допомагав мені, навіть кілька разів їздив зі мною в село – працював там зі мною на городі. Був дуже чесним та уважним. Я постійно згадую випадок, коли Артем зняв із себе дорогу куртку й віддав її зовсім незнайомому хлопцю, якого побили та пограбували неподалік від нашого будинку. Мама, зви-

чайно, потім сварилася, але хіба можливо довго докоряти людині за її добре серце?» Коли на Донбасі почалася війна, він вирішив, що також повинен зробити свій посильний внесок у справу захисту рідної Вітчизни. Мама згадує: «Артем прийшов та повідомив, що не може більше залишатися осторонь і на початку червня пішов доброволь-

був зарахований до батальйону. У Артема була феноменальна зорова пам’ять, тому немає нічого дивного в тому, що він став розвідником і отримав позивний «Арт». На жаль, у лавах батальйону він встиг повоювати небагато. 20 серпня 2014 р. мікроавтобус «Тойота», на якому з Іловайська вивозили поранених (за свідченням офіцера з позивним «Дантист», у машині перебували 8 бійців батальйону «Донбас» та військовослужбовець ЗСУ) в районі с. Грабське Амвросіївського району, Донецької області потрапив у засідку, влаштовану двома взводами регулярних військ ЗС Російської Федерації. Разом із «Артом» у цьому бою загинули «Румун», «Колдун», а «Карат», діставши тяжке поранення, підірвав гранатою себе та кількох росіян, які намагалися захопити його у полон. Завдяки цьому уцілілі воїни зуміли відірватися від ворога і дістатися своїх. Сумського героя з почестями поховали 23 серпня 2014 р. на Алеї Слави центрального кладовища Сум. У СПТУ №2 створено

Він вирішив, що повинен зробити свій посильний внесок у справу захисту рідної Вітчизни цем. Я, звичайно, як тільки могла, намагалася його відмовити. Але куди там. Він рвався на фронт, захищати Україну». Через військкомат призвати його не могли – у Артема були проблеми зі здоров’ям. Якось у Києві його дуже сильно побили хулігани, і він отримав серйозні тілесні пошкодження. Однак справжнього чоловіка це не зупинило – він продав свій єдиний золотий ланцюжок, щоб було за що поїхати, і вже через кілька днів записався добровольцем у батальйон «Донбас», приховавши від своїх майбутніх командирів, лікарів та бойових побратимів проблеми зі здоров’ям. А матері зателефонував тільки тоді, коли вже

Куточок пам’яті, невеличкий меморіал, присвячений загиблим в АТО воїнам-сумчанам. Сюди тепер золотими літерами назавжди вписане ім’я справжнього патріота, хороброго розвідника, щирого друга Артема Кузякова. Указом Президента України № 892/2014 від 27 листопада 2014 р. «За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Вадим КУТОВИЙ: його забрали на небеса 27 років, м. Охтирка (03.09.1986-05.08.2014)

олодший сержант, механік-водій 27-го реактивного артилерійського полку загинув в бою з терористами під Горлівкою Донецької області. «Мій Вадічек», – тільки так лагідно та ніжно називає мати свого єдиного сина – височенного і кремезного юнака, який загинув за єдність та незалежність України. Після того, як навесні хлопця мобілізували, життя в будинку Кутових зупинилося. «Збиралися хату ремонтувати, вікна поміняли – у сина руки були золоті. По господарству все вмів робити. Тепер немає ні сил, ні бажання продовжувати», – зітхає батько Борис Семенович. Утім родині є заради кого жити: по собі Вадим залишив двох діточок: шестирічного Давида та трирічну Каролінку. Тепер вони – єдина радість дружини Дарини. При погляді на весільне фото здається, що крізь шкіру тендітної білявки просвічує сонечко. Тепер її обличчя змарніло від виплаканих сліз. «Я завжди мріяла про сина. Народила двох дівчат, а потім отримала Боже благословення: коли дізналася, що в мене хлопчик, шаленіла від щастя. І Вадік мене дуже любив. Завжди прислухався до мене, дарував квіти. Вечорами ми часто грали в шахи та пили разом чай. Кожна мати мріє про таку дитину», – плаче мати Вадима. Ще зі школи хлопець мріяв стати лікарем. Після 9-го класу збирався вступати до медичного училища в Лебедині. Але одна сестра тоді вийшла заміж, а друга – стала студенткою. У родини не було змоги навчати одразу двох дітей. Тож Вадим, щоб не гаяти часу, закінчив технікум за спеціальністю механік-водій. А коли настав час йти на строкову службу, несподівано потрапив до загону охорони Міноборони. «Коли його забирали в армію, можна було домовитися, щоб він служив у Климентово під Охтиркою. Але Вадічек заборонив

навіть наближатися до військкомату. Він же був високий і вродливий, тож пройшов жорсткий відбір до Києва», – згадує мама. У столиці юнаку присвоїли звання молодшого сержанта та пропонували залишитися на службі. Він був не проти, але тато наполягав, щоб хлопець обрав цивільне, а не військове життя. Тож слухняний син погодився на вмовляння батьків. Мобілізували Вадима у березні, невдовзі після анексії Криму. У родині жваво обговорювали ці події, адже бабуся Вадима по материнській лінії – кримська татарка. Кутові були налаштовані патріотично. Тож, коли Вадиму принесли

гадаєте, він у нас попросив перш за все? Щоб ми передали йому прапор України. Він хотів установити його на своїй бойовій машині. Казав, що не пристало патріоту без прапора їздити», – згадує мати. Минуло ще кілька днів, і Вадим зателефонував близьким з радісною звісткою: «Слов’янськ наш!», бо над містом замайорів синьо-жовтий стяг. Хлопці, які воювали з ним в АТО, розповідали, що він дуже смачно готував навіть у польових умовах. «Я колись вчила його борщ варити. Він потім по телефону мені дякував, що може хлопців нагодувати стравами подомашньому», – тремтить голос матері. Вадим загинув під час нічного обстрілу. Пізніше його побратими розповіли, що хлопець знепритомнів майже відразу після поранення, тому болю не відчував. «Хлопець, який разом з ним був, сказав, що Вадічек тільки лікаря попросив і одразу замовк», – плаче мати. Після закінчення бою бійця доправили до лікарні. Утім, вранці командир повідомив загону, що врятувати Вадима не змогли… У день загибелі Вадима, 5 серпня, в Охтирці сяяло сонечко, але коли родина дізналася, що їх захисника, коханого чоловіка й улюбленого сина, не стало, за лічені хвили-

Вадим пішов з життя у розквіті сил – через місяць йому б виповнилося лише 28 років повістку, він відразу побіг до військкомату. Невдовзі йому зателефонували і наказали з’явитися на збір. Із Сум хлопців направили до Чернігова, потім – під Ромни. Близькі з нетерпінням чекали на хлопця, як і було обіцяно, через 45 днів. Утім, не судилося: хлопців командирували до Слов’янська. Перед відправкою Вадиму вдалося попрощатися з рідними, коли колона військової техніки зупинилася в Чернеччині. «Коли можна було, Вадічек нам телефонував зі Слов’янська. Що, ви

ни небо затягло хмарами й почався рясний дощ. На похованні Вадима разом з його родиною плакала вся Охтирка. Коли його виносили із церкви, над натовпом почав кружляти білий голуб. «Це душа нашого любого Вадіка прощалася з нами», – упевнена його родина. Герою встановлена меморіальна дошка на будівлі охтирської ЗОШ №4 I-III ступенів в Охтирці. Нагороджений герой орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Павло КУТЕНКО: він був справжнім патріотом 23 роки, с. Ярославець Кролевецького р-ну (19.06.1992-25.12.2015)

еханік-водій четвертої гармати другого самохідно-артилерійського дивізіону військової частини А3085. Його не призвали в зону АТО, але він і без того планував присвятити все своє життя військовій справі і захисту Батьківщини. До початку війни він уже деякий час служив за контрактом. «У нього було дуже багато друзів. Усюди, де б він не з’являвся, він заводив нові знайомства. Просто Павло – людина з великим і добрим серцем. Він міг і розсмішити, і вислухати. Міг підтримати серйозну розмову, допомогти як порадою, так і справою. До нього прислуховувалися, його поважали. Він був дуже відповідальним. Дуже самостійним. Наприклад, ніколи не просив нічого у мене, навпаки казав: «Мамо, не хвилюйтеся, я завжди буду Вам допомогати, чим зможу!», – розповідає мама героя Людмила Володимирівна. Павло ніколи не тримав ні на кого зла. Наприклад, підтримував добрі стосунки з батьком, хоч той уже багато років не жив з родиною. Друзі Павла створили групу його пам’яті у «Вконтакті» – у кожного знайшлося багато добрих слів про нього. «Паша для мене був чудовим другом і братом. Хоч ми останні чотири-п’ять років і бачилися не дуже часто, Паша завжди підтримував мене і часто телефонував. Він ніколи не ображався на мене і завжди знаходив пояснення всім моїм вчинкам. Ось, наприклад, у мене не вийшло приїхати до нього на проводи в армію – він просто зателефонував і сказав, що все розуміє, що на той момент мені потрібно було вчитися. Він був цілеспрямованим і розсудливим хлопцем. Хоч він і був для мене двоюрідним братиком, я завжди вважав його рідним. Дуже жалкую, що ми не спілкувалися частіше», – зізнається Олександр Поляков. А ще він каже, що йому назавжди запам’ятаються слова, які Павло мені сказав на моє ба-

жання також йти захищати Україну, бо вони були останніми, які я почув від нього: «Нашо воно тобі треба, Санька? Давай, братуха, іще колись побачимося». Павло і за час проходження військової служби зарекомендував себе з позитивного боку. Вивчав і добре знав військову справу і обов’язки. Зброєю та військовою технікою володів досконало. Користувався повагою серед командирів і товаришів по службі. І на фоні цього його смерть виглядає

Він зателефонував сказати, що вислав їй гроші і вислав більше, ніж звичайно, бо скоро Новий рік, і вона має купити собі подарунок. І на святкування має вистачити. А о десятій його не стало. Дізналася, що сина немає, тільки через п’ять днів. Увесь час з ним не було зв’язку, і вона хвилювалася, бо зазвичай він телефонував не менше чотирьох разів на день. «Мені повідомили про смерть сина 1 січня. Якщо б я не побачила його мертвим, то до цих пір шукала б серед живих. Кожного вечора я благаю його: «Наснися мені! Скажи мені, хоч уві сні, хто вбив тебе», – і він сниться. Каже: «Я живий, мамо!» І не зізнається, хто позбавив його життя», – зі сльозами в голосі розповідає Людмила Володимирівна. Жінка навіть зверталася до гадалки. «Ви ж і сама знаєте, що сталося, що його вбили», – сказала гадалка. «Паша був дуже хорошою, веселою, доброзичливою людиною. Був хорошим другом, його всі дуже любили і поважали. Він був прекрасним сином і братом, маму свою дуже любив і поважав», – згадує друг родини Інна Василько. «Розшукую тебе. Щодня. Серед натовпу. Я шукаю твій погляд, твою

Павло Кутенко завжди думав не про себе, а про інших більш ніж дивно: він загинув від пожежі у квартирі, яку знімав зі своїми колегами. Офіційна версія: необережне поводження з електричними приладами. «Його вбили. Кожна мати знає свою дитину. Він не міг щось не вимкнути і лягти спати. Паша був дуже організованим. До того ж, за версією міліції, згоріло все, але хтось продовжує виходити з його телефону на його сторінку в соцмережах, хоча, коли я набираю номер, мені кажуть, що абонент поза зоною», – говорить мати. Вона дуже добре пам’ятає останню розмову із сином. Була шоста вечора.

ходу. Сподіваюся на те, що побачу рідну рису», – пишуть близькі люди в групі пам’яті героя. А ще присвячуюють вірші: Сердце жжет пустота… На душе лишь тоска от потери. Ты ушел от меня навсегда, Только в то, что «навеки», не верю! Ось так з життя йдуть найкращі. Для мами залишилася єдина розрада – старший син. Але в серці у неї назавжди великий біль та порожнеча.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Сергій КУЦЕНКО: солдат, якого досі чекають вдома 32 роки, м. Суми (04.12.1981-03.09.2014)

олдат, старший механік-водій 9-ої батареї 27-ої Сумської ракетної артбригади Сергій Куценко згорів разом із своєю автівкою під час обстрілу російськими «Смерчами». Йому було тільки 32 роки. Мав дружину Марину, чотирирічного сина Руслана. Встиг відслужити строкову службу, працював зварювальником на ПАТ «Хімпром». Молода сім’я, мирне життя – жоден з них не думав про війну, тобто АТО. Марина розповідає про це життя, і помітно, що молода жінка ледве стримує сльози: «Він полюбляв ходити із сином у міський парк, катав хлопчика на різних атракціонах, той найбільше захоплювався «машинками» – син водія…» Марина пригадує, як познайомилася із Сергієм. Це було в лікарні, де вона працювала, а Сергій приходив туди відвідувати одного родича. Через півроку молоді люди побралися. Марина відразу помітила, що Сергій завжди був готовий захищати справедливість – це було його життєве кредо. З працевлаштуванням деякий час в Сергія не лагодилося. Він закінчив школу міліції, попрацював у структурі МВС із рік і зрозумів, що це не його справа. Зрештою влаштувався на «Хімпром». У вільний час рибалив, багато уваги приділяв сімейній автівці, постійно щось там ремонтував і вдосконалював. «І там, кажуть, він постійно щось лагодив на своєму «Урагані», – розповідає дружина, – так з тим «Ураганом» і згорів в ангарі, коли почався обстріл. Дома сімейні фото залишилися, а ті, останні, які він зробив, зберігалися в його телефоні. Телефон теж згорів...» Виклик із військкомату надійшов 21 березня. Сергія викликали на військові збори, начебто на 45 діб. Два тижні він знаходився на території колишнього артучилища, Марина приїздила щовечора – тоді дозволяли спілкуватися по 10 – 15 хвилин. Потім уся команда поїхала

в Чернігівську область, у містечко Гончарівськ, там за Сергієм і було закріплено «Ураган». Потім хлопців перевели до Конотопа, тоді з’явилася можливість знову зустрічатися хоча б на нетривалий час. То були останні зустрічі, як виявилося... Від дружини товариша Сергія стало відомо, що служить він механіком-водієм у 9-й батареї 27-го реактивного артилерійського полку в Луганській області, в Новоайдарському районі, в селі Побєда.

вів: «Пацанята по 18 – 20 років йдуть служити, а я у свої 32 ховатимуся? Ні, покликали – маю йти». Його було неможливо примусити відмовитися від рішення, яке прийняв. Марина пригадує свої розмови із Сергієм: – Може, якось можна зробити, щоб лишитися вдома?! У нас син... – Знаєш, скільки тут таких?! – Я без тебе жити не зможу і не буду! – Мусиш. Маєш бути сильною! Марина каже, що вважала себе слабкою, але тепер розуміє, що може бути сильною, бо треба жити далі, виховувати Русланчика. Забувати не можна нічого, але ж треба якось відкласти горе на дальню полицю і робити те, що робити треба. Щодня. Мужності тобі, Марино! Друзі-побратими Сергія приїздять кожні десять днів, відвідують могили загиблих на цвинтарі, телефонують і Марині. Про Сергія пригадують головне: він був надійний, справжній чоловік, вояк, захисник. З’ясувалося, що Сергій 3 вересня зателефонував усім друзям і родичам, відповів на всі дзвінки, хоча перед тим, було, не брав слухавку. Наче передчуття мав якесь. А маленький Русланчик досі нічого не знає, чекає на повернення тата,

Батько з півроку не дожив до п’ятиріччя сина. Той досі чекає і малює татові малюночки. Там батарея і потрапила під той жахливий обстріл 3 вересня. Багато воїнів було поранено, багато загинуло... Страшну звістку представники військкомату принесли 6 вересня, запрошували на впізнання тіла. Марина ледве трималася, але ж відповідальність за малого сина допомогла мобілізувати сили. Марина розповідала, що вона пропонувала чоловікові спробувати якось уникнути тих «зборів», бо тоді вже всі розуміли, до чого хилиться справа. Але Сергій відпо-

малює для нього малюнки. Мама не поспішає розповідати дитині про те, що трапилося, та колисьтаки доведеться. Похований боєць на Алеї Слави центрального кладовища Сум. На честь героя відкрито меморіальну дошку на будівлі цеху ОЦДТ підприємства «Сумихімпром». Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Удостоєний звання Почесний громадянин міста Суми (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Юрій ЛАВОШНИК: людина честі, присяги і просто людина 36 років, м. Буринь (09.09.1977-18.08.2014)

апітан Юрій Лавошник був за батька своїм бійцям аж до останнього залпу з «Градів» Він був командиром артилерійської реактивної батареї дивізіону в/ч 1302. Під час участі в АТО його накрили ворожі «Гради». Це було 18 серпня 2014 р. в с. Новокатеринівка Старобішовського району Донецької області. Бойові друзі, які залишились серед живих, впевнені, що це сталося не без участі місцевої сільради. Зазвичай батарея не зупинялась на одному місці більш ніж це необхідно, але того разу зламалося щось в одній машині, потрібен був час на ремонт, тому вся батарея не могла рушити. А часу, як виявилось, не було. Залп, майже напевно кимось скерований, обірвав багато життів. Цю історію нам розповіла мати Юрія – Валентина Володимирівна, з якою ми зустрілись у Бурині, де Юрій народився у 1977 р., потім ріс, закінчив школу, звідки пішов навчатися до Сумського інституту ракетних військ і артилерії. Там, у Бурині, він і похований. Валентина Володимирівна розповідає: «Люди приходили на похорон, прощалися, але ж не можуть повірити. Він був такий лагідний. Коли йшов вулицею, до всіх посміхався...» Мати не плаче, тримається, але сльози можна відчути у кожному слові. Валентина Володимирівна веде розповідь далі: «Залишилася дружина Надія і двоє діточок – Станіслав і Ніка. Вони в Дніпропетровській області залишилися, де Юркова частина стоїть. До речі, Надія казала, що за хлопців, за те, що на них «навели», заплатили 100 тисяч доларів. Звідки вона це взяла – не знаю, казала, що солдати розповідають...» А ось слова Валентини Григорівни Старченко, яка була в Юрія класним керівником: «Він все намагався зрозуміти, до всього дійти самостійно. Ніколи не зубрив. Та головне – був надійний. На його допомогу в

організації різних заходів завжди можна було розраховувати. Пообіцяв – зробить». Коли почалась війна на сході, мати натякала Юрію, що, може, варто написати рапорт та звільнитись із Збройних сил, але той відповів: «Не ви мене туди посилали, я сам це обрав! Отже, не керуйте мною, сам буду вирішувати». І пішов на війну. Мати дружини Надії, Зоя Володимирівна Лебідь пригадує, як їй трохи заздрили: «Я вчителькою географтї

придет!» «Сопливчики» – це молоді солдати, які служили під командуванням капітана Лавошника. Він їм був як батько – це всі пригадують і кажуть про нього одне слово: «Людина». А офіцери дивувались, як Юрій знаходить спільну мову з солдатами: «Я, буває, кричу, погрожую – їм все «по барабану», якщо і зроблять те, що наказую, то так, для годиться. А Юрій два слова тихенько промовить – все зроблено відмінно». Так би і проходила служба військова, аби не ота клята АТО, аби не отой випадок у серпні минулого року, коли довелося зупинитися на недружній, хоч і українській, території. Коли приїздив у відпустку, допомагав по господарству. Хату цеглою обклав, багато чого полагодив – спокою собі не давав. Хотів, щоб батькам було тепло і затишно. Коли Юрій збирався у відпустку, попереджував однокласників: «Без мене не збиратись!» Обо’язково хотів зустрітись із друзями. Останній телефонний дзвінок мамі від нього пролунав опівночі якраз на 18 серпня. Юрій повідомив, що все в нього гаразд. І ніхто і подумати не міг, що жити йому залишалось всього чотири години.

На війні як на війні. Навряд чи ця філософська приказка втішить рідних і близьких працюю в тій самій школі, де Юра з Надією вчились. Так директор мені, бувало, скаже: «Ви , мабуть зятя собі самі обирали і дуже ретельно!» Я сміюсь, розповідаю, що діти самі познайомились у туристичному таборі, сім років дружби в них було перед тим, як побралися. А Юра мені насправді подобався. Охайний, доброзичливий, життєрадісний, до людей уважний...» Мати згадувала, коли телефонувала онуку пізно ввечері, питала, чи вдома батько. А той відповідає: «Ты что, он же пока своих «сопливчиков» спать не уложит, домой не

Іменем Юрія Лавошника хотіли назвати вулицю в Бурині. Та в депутатів місцевої ради виникли щодо цього різні суперечливі думки. Тоді мати сказала: «Не треба! Не дорізайте мене!» Та наступного року ім’я героя буде надано школі, в якій він навчався. Майже напевно буде... Ось така коротка історія про не дуже тривале життя капітана Юрія Лавошника, українського героя. Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 р. нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Василь ЛЕПЕТЮХА: за мудрість його називали «Дід» 54 роки, с. Великий Вистороп Лебединського р-ну (27.03.1960-28.08.2014)

олодший сержант, командир відділення 92-ої окремої механізованої ЧугуєвоРопшинської бригади ЗСУ. Загинув біля м. Комсомольське Старобешівського району Донецької області. Він був люблячим чоловіком, братом, батьком. «У нього все горіло в руках. З дитинства був завзятим, завжди домагався справедливості», – згадує сестра Наталя. Тому і на війну пішов добровольцем, хоча і за віком, і за станом здоров’я міг залишатися вдома. Я присвятила йому декілька віршів. У них я розповідаю правду, якими були наші стосунки. Кажу: «Мій брате, мій захисник з дитячих років, мій найкращий, найвірніший друг... Ми стільки всього пережили разом. Я плакала – ти втішав, якщо хтось мене ображав, ти відстоював мене». Ви розумієте, нашій з ним дружбі всі заздрили. Мою маму питали, як ви їх такими виростили, що один за другого горою?!» – зізнається сестра героя. 27 серпня 2014 року близько 15:30 зателефонував дружині, сказав, що знаходяться в місті Комсомольське Донецької області. «Як потім стало відомо, у ніч на 28 серпня колону 92-ї ОМБ, у складі якої перебував батько, розстріляли з «Града» і мінометів. Після цього на зв’язок не виходив, телефон вимкнений, ніяких офіційних відомостей про нього не було. Товариші по службі казали, що вбитим його не бачили, і це давало нам надію. Ми думали, можливо, у нього контузія, втрата пам’яті», – зізнається син героя. Щоб знайти рідну людину, родина Лепетюхи стукала у всі двері. Василя поважали побратими. Казали, що він був надійною людиною. Між собою хлопці називали його «Дід». Василю цей позивний подобався, бо, як він вважав, під-

креслював його мудрість, досвід. «Я прийшов на цю війну, бо не хочу бачити, як убивають молодих. Я вже пожив. У моєму житті було все. Є таке, що згадуєш тільки для себе, а є й таке, що зійде за чудову байку для побратимів. Є історії для молодших поколінь, а є романтика. Я бачив життя, і йду на війну, щоб й інші люди мали змогу його побачити», – зізнавався своїм друзям і сусідам герой. Чоловіка довго відмовляли, але він був із тих людей,

Ось така людина була. Дуже принципова», – згадує Вадим, бойовий приятель. «У нього було чудове почуття гумору. А ще ми всі дуже любили слухати його історії. Вони ніколи не повторювалися. Пам’ятаю, як клянчили: «Ну, Діду, ну розкажи». – І потім слухали із розкритими ротами. Мені завжди він здавався людиною-легендою. Він прожив дуже насичене подіями життя!» – згадує інший бойовий товариш Андрій. Василь Лепетюха загинув приблизно о 4:00 28 серпня 2014 р. на дорозі між селами Новозар’ївка та Войкове. Був у складі ротно-тактичної групи 92-ї окремої механізованої бригади, яка мала деблокувати війська, що опинилися в Іловайському котлі. Група спочатку була обстріляна російською артилерією та диверсійно-розвідувальними загонами супротивника. 16 вересня 2014 р. тіло Василя Лепетюхи було ексгумовано та привезено до Запоріжжя пошуковцями місії «Евакуація-200» («Чорний тюльпан»). Ідентифікований за тестом ДНК. Перепохований 6 березня 2015 р. В селі Подвірки Дергачівського району Харківської області.

Його група мала деблокувати війська, що опинились в Іловайському котлі, але хлопці знайшли там смерть... яких так просто не відмовиш. «Як добре, що «Дід» був поруч! Я тільки приїхав до зони АТО, і мені все здавалося жахливим. Але дивлячись на Василя, потроху заспокоївся. Усі кликали його «Дідом», а я б назвав буддистом. Колись ми мали з ним дуже цікаву дискусію щодо татуювань. У нього було два татуювання: на лівій руці набито символ ПДВ – парашут з парашутистом, а на правій – жіноче обличчя. Він зізнався, що терпіти не може, що тепер усі, кому не лінь, роблять тату і не вкладають у це жодного змісту.

Указом Президента України № 436/2015 від 17 липня 2015 року «За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Андрій ЛЕПЕХА: гідний син своєї землі 45 років, м. Кролевець (15.05.1969-17.02.2015)

олковник, начальник відділу експлуатації складів та ремонту технічних засобів Центрального управління забезпечення паливномастильними матеріалами Тилу ЗСУ. Загинув біля с. Нижнє Лозове Артемівського району Донецької області. Зі своєю найближчою і найдорожчою людиною, дружиною Оксаною, Андрій познайомився ще підлітком. Перше кохання переросло в любов на все життя. «Ми одружилися, коли я навчалася на першому курсі, а вже на четвертому у нас народився син, якого ми на честь чоловіка назвали Андрієм. Я навчалася в Москві, Андрій – в Києві. Він прилітав до мене літаком, тоді це коштувало всього 27 рублів за квиток, і він міг собі це дозволити. П’ятий курс я вже закінчувала заочно, чоловік допомагав мені писати диплом, поки наш синочок повзав по ковдрі», – згадує дружина. Андрій зажди був для неї другом та опорою. «Я за ним була, як за кам’яним муром», – зізналася Оксана. Син подружжя виріс точною копією свого батька. «Кажуть, що краще, коли син схожий на матір. А у нас було навпаки. Не тільки ім’ям, але й зовнішністю, і характером вони подібні», – каже вона. Андрій Лепеха був військовим від Бога, а головне – він дотримувався такого поняття, як офіцерська гідність. Він за власним бажанням три рази їздив до зони АТО, хоча посада дозволяла цього не робити. Але він не міг відсиджуватися вдома, доки там, на сході, гинули наші хлопці. «Коли в третій, і останній раз, він сідав біля дому в машину, щоб їхати на війну, я відчула страшенний фізичний біль. Мене колись у дитинстві покусав собака, і біль був аналогічним. Я зрозуміла, що це кінець усьому: нашим стосункам, нам... Я не знала, що має відбутися, але відчувала, що вже його втратила. Телефонувала йому, просила повернутися.

Але він не послухався», – згадує момент прощання дружина. Коли герой загинув, його тіло опинилося у сепаратистів. Вони зірвали іменні нашивки з нової форми, зняли позолочений годинник, який він отримав від начальника Генерального штабу, забрали всі документи (полковник Лепеха взяв того разу із собою геть усе), залишили лише обручку. Службу Андрій Лепеха розпочав в Одеському військовому окрузі на посаді заступника командира ремонтної роти 274-го навчального танкового полку 150-го гвардійсько-

нням та навичкам, успішно виконують завдання в зоні АТО. З 2009 до 2014 рр. проходив службу на посаді начальника служби пожежної безпеки Командування Сухопутних військ ЗСУ. З 2014 р. перебував на посаді начальника відділу експлуатації складів та ремонту технічних засобів управління забезпечення технічними засобами Центрального управління забезпечення паливно-мастильними матеріалами. За період військової служби нагороджений медалями «10 років ЗСУ», «15 років ЗСУ», «За сумлінну службу у ЗСУ» ІІ ступеню, «За сумлінну службу у ЗСУ» І ступеня, нагрудним знаком «Знак пошани», за «Зразкову службу» ІІІ ступеня та іншими нагородами Міністерства оборони України та Генерального штабу ЗСУ. 17 лютого 2015 р. Андрій Лепеха героїчно загинув під час виконання бойового завдання щодо забезпечення пальним угрупування військ, які знаходилися в місті Дебальцево. Він прийняв вольове рішення і, сівши за кермо паливозаправника, пройшов через кільце оточення та здійснив дозаправку танків. Під час виходу із оточення біля с. Нижнє Лозове Донецької області, 17 лютого 2015 р. від артилерійського обстрілу, евакуюючи вбитих та поранених бійців, загинув.

Коли полковник Андрій Лепеха їхав на війну втретє, його дружина Оксана відчула, що трапиться біда го окружного навчального центру підготовки молодших спеціалістів (мотострілецьких військ). З кінця 1994 до 2009 рр. проходив службу на різного рівня керівних посадах 169-го навчального гвардійського центру Командування Сухопутних військ Збройних сил України в селищі Десна. За цей час полковником Андрієм Лепехою був зроблений великий внесок у підготовку фахівців ремонтно-відновлювальних підрозділів, які, завдяки отриманим зна-

З офіцером прощалися у військовій частині в Києві його товариші по службі. Потім його тіло було доставлено на малу батьківщину, де в останню путь проводжали земляка тисячі кролевчан. Жителі міста створили живий коридор, віддаючи шану мужньому полковнику. Полковника Андрія Лепеху Указом Президента України № 270/2015 від 15.05.2015 нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Дмитро ЛІСОВЕНКО: він завжди й у всьому був першим 32 роки, м. Суми (25.12.1982-12.02.2015)

омандир БМП, солдат 1-ї роти 40-го мотопіхотного батальйону «Кривбас» 17-ої окремої танкової бригади ЗСУ Дмитро Лісовенко загинув під час мінометного обстрілу на позиціях танкістів у с. Новогригорівка Артемівського р-ну Донецької обл. у тактичному оточені поблизу Дебальцевого. Дмитро народився у Сумах. Закінчивши Сумську ЗОШ №7, навчався на слюсаря-ремонтника у СПТУ №2. У вісімнадцять став до роботи у механоскладальному цеху №22 заводу ім Фрунзе, де увесь вік пропрацював його батько. Спершу слюсарем-ремонтником, слюсарем механоскладальних робіт, далі тямущого енергійного хлопчину призначили на посаду старшого майстра дільниці, що виготовляла насоси для атомної енергетики. «Робота майстра не з легких, між молотом та ковадлом, утім Діма був відмінним керівником: знаходив нестандартні ефективні рішення до технічних задач, умів організувати людей на відповідальну роботу, а за потреби – захистити їх права та зарплати. Не терпів хамства, нехлюйства, був дуже порядним. Усі – від робітника до начальства – його поважали, бо найвищу «планку» Діма насамперед ставив собі», – шанобливо про сина зауважує батько Іван Миколайович. Життєлюбний, товариський, з тих, хто слів на вітер не кидає, Діма був душею компанії. Захоплювався спортом – футболом, баскетболом, волейболом, багатоборством, займався самбо та дзюдо, завжди брав «золото» у заводських змаганнях. Вищу освіту отримав у СумДУ, – спеціальність «економіка підприємства», там же пізнав вірне кохання. «Ми вперше зустрілися на лекції, – згадує колишнє щастя дружина Ірина Лісовенко. – Він одразу припав мені до серця: вольовий, уважний і жартівливий, засмаглий до бронзи на пекучому сонці. Відтоді ми не розлучались і жили душа в душу». Вони були красивою парою, у любові на-

родили синів – Данила й Тимофія. Енергійні та молоді – подружжя Лісовенків – понад усе любили активний відпочинок. Із наметами, з дітьми, дружньою компанією – усі вихідні проводили на лоні природи. Дмитра призвали у серпні 2014 механіком-водієм у броньовану групу 40-го батальйону. На позиції до Новогригорівки прибули 19 грудня і одразу потрапили в пекло. «На міцних донецьких морозах наші

сандр Божук. – Від природи мав хист до техніки, звісно, попервах чогось не знав, зокрема тонкощів роботи мехвузлів броньованих машин, але мав бажання розібратися, перебрати своїми руками. Спершу свою машину налагодив, мов годинниковий механізм, а потім його часто кликали до штабу, куди стягували побиту й ненадійну «броню», і Діма та ще пара тямущих хлопців там управлялися: із двох машин скласти одну – звична практика, інтенсивність боїв була такою, що «донорів» не бракувало. Скільки екіпажів йому завдячують життям!..» Від 22 січня ворог розстрілював Новогригорівку цілодобово й з усіх калібрів. Як у фільмах про гітлерівців в 1943-му, ворожа піхота перла на наші позиції, а ниточка постачання пальним, запчастинами і БК ставала все тоншою. Батальйон, від початків недоукомплектований на третину, стримуючи танкові атаки кадрової російської армії, ніс величезні втрати. Надвечір 12 лютого ворог дав по наших позиціях мінометним вогнем, пряме попадання у бліндаж – двоє важкопоранених, троє загиблих,

Його золоті руки ремонтника багатьом екіпажам урятували життя… «старушки» розмерзалися, – згадує навідник БМП Микола Дмитришин. – Як не воюємо, кожної хвилини, замість перепочити, копирсаємось у залізних нутрощах. Руки в ранах, обмороженнях. Звісно, якщо хочеш повернутись із бою, то гайки крутитимеш, але ж не всі ремонтники, дехто техніку бачив уперше». Ось тут, згадують бійці, і виявився талант Дмитра Лісовенка, спершу механікаводія, згодом – командира БМП. «Діма був безстрашним і дуже відповідальним, не задумуючись про небезпеку, без вагань виконував поставлені бойові завдання, йшов побратимам на виручку, у разі потреби міг бути і за стрілка, і за механіка-водія, – розповідає замкомроти Олек-

серед них і Дмитро Лісовенко. Під час затишшя полеглих повезли на Артемівськ. Вантажівку з «200», відповідно марковану, сєпари розбили впритул, і наші загиблі ще кілька тижнів лежали на «нічийній» землі, укриті лиш синім українським небом і яскравими зорями… Місце поховання – Алея Слави центрального кладовища Сум. На будівлі цеху №22 ПАО «Сумське НВО ім Фрунзе » відкрито меморіальну дошку. Нагороджений орденами «За мужність» ІІІ ступеня, «За жертовність і любов до України» (посмертно). Удостоєний звання Почесний громадянин міста Суми (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Сергій ЛИСЕНКО: зірок з неба не знімав, але був надійним 31 рік, с. Чернеччина Краснопільського р-ну (14.03.1985 – 03.07.2016)

олодший сержант, командир зенітної установки, воював під Авдіївкою. Загинув у с. Верхньоторецьке Ясинуватського району Донецької області. Народився Сергій у м. Суми. Навчався в 29 школі (до 7-го класу). У 1998 році разом з батьками переїхав у с. Чернеччину Краснопільського району. Сім’я завжди мріяла про власний будинок, любила сільську природу, врожайні поля. Сергій з дитинства хотів бути водієм, як батько. Після закінчення школи одразу пішов працювати в місцеве товариство. Батько, Сергій Іванович, із ранку до вечора – на роботі. Особливо в гарячу пору жнив. Мама, Ольга Миколаївна, згадує: «Син був моєю правою рукою. Разом їздили в ліс, сіно заготовляли, корів пасли. Садили, копали, возили картоплю та буряки з городу, який розповзався далеко вниз від хати, що стояла на горі. Хлопець за що б не взявся, все зробить! Самій було б важко…» Учителі пам’ятають Сергія скромним, урівноваженим, неагресивним. Говорять: «Завжди приходив на допомогу. Зірок з неба не знімав, але був надійним. Вони з батьком були схожі характерами – безвідмовні. Хлопець жартував доречно, негрубо. Якщо однокласники закидали дівчат гичкою, то Сергій ставився до них ввічливо. А дівчата з ним, як одна компанія». У 2004 році Сергій відбув на службу в Хмельницьку область. Через півтора роки повернувся додому. Взимку 2006-го влаштувався на роботу в Державну службу охорони в м. Суми. Тут працював півтора роки. А 2007-го півроку слюсарював при Сумському виробничому підприємстві «Нафтохіммонтаж». Улітку став на облік у Краснопільський районний центр зайнятості, від якого вивчився на водія. Їздив із батьком на УАЗі. Возив людей у сусіднє село, де живе єдина сестра зі своєю сім’єю. Мама згадує: «Відпрацював жнива і поїхав у Росію на заробітки. Був у Калузі, під Ленін-

градом, у Бєлгороді. І кожного разу повертався до сільської роботи в Чернеччину». У 2014 році Сергія викликали у військкомат. Пройшов медкомісію. Висновок: «Умовно придатний». Потрапив у п’яту хвилю мобілізації. «Спочатку Сергія відрядили в навчальну частину у «Десну». Потім перекинули в Башкирівку, під Харків. Пізніше – в Рівне. Звідти в листопаді відправили на фронт, під Авдіівку, – розповідає мама, – й одразу ж на передову. Тут і воював до кінця, на «нульовій» позиції». Був командиром зенітної установки, яку перетягували «Уралом». За кермом був Сергій. Сестрі Яні розповідав, що були й нічні виїзди.

зустріч». У Сергія Івановича було хворе серце, та він відкладав лікування: «Повернеться син, замінить мене. Тоді й поїду в кардіологію». Возив людей на роботу й назад. Але одного дня не встиг усіх довезти додому, в Хмелівку. Помер у дорозі. Серце не витримало… Син приїжджав на похорон. На 40-й день поминали батька. А під вечір зателефонували Григорію (дядькові Сергія), повідомили, що Сергій загинув. Відслужив на посту, де вистояв до останньої хвилини. Була липнева спека, тому одразу хотів змінити одяг. Не дійшов, утратив свідомість. У військкоматі мамі вручили «Наказ про результати службового розслідування», з якого дізналася, що в Сергія проявилися ознаки серцево-судинної недостатності. Було негайно прийнято рішення везти в ЦРЛ. Але по дорозі в лікарню її син помер. До демобілізації лишалося трішки більше місяця. Сина поховали поряд з батьком на сільському кладовищі. Їхні могили повернуті одна до одної. Люди кажуть: «Щоб бачилися, розмовляли…» Мамині очі знову наповнюються слізьми: «Як тільки якась машина гуркне біля хати, так і чекаю, що зайде хтось із Сергіїв… Важко заходити в кімнату сина». Тут прохолодно, чисто, пахне свіжістю терпкої трави. На склі серванту – фотографії обох Сергіїв, позначені чорною стрічкою. На столі –

Він усюди шукав роботу, але постійно повертався у свою Чернеччину. Понад усе любив жнива… У вересні Сергій приїжджав у відпустку. Офіційно одружився. Привів жінку з дитиною. Її хлопчика всиновив. Хотів залишитися в селі. Купив будматеріали, щоб робити ремонт. Мріяв: «Приїду додому і буде в мене готовий «фронт робіт». Батько дуже любив сина. Чекав його. Брату Григорію сказав: «Ось прийде Сергійко – заріжемо порося, приготуємо шашлики. Зберемо

оформлені в яскраві рамочки фото сина юнацьких років, а ще світлини онуків, школярів Діми та Саші. Один одягнений у моряцьку форму, другий – у форму десантника. Хлопці знають, що треба захищати Батьківщину. У сільській школі є музейна кімната, де оформлений куточок пам’яті захисника України, вірного сина Батьківщини – Сергія Лисенка.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Андрій ЛЯШКО: найкращий побратим 39 років, с. Рябушки Лебединського р-ну (31.08.1974-29.08.2014)

олдат резерву, командир відділення 2-го батальйону спеціального призначення НГУ «Донбас». Андрій Ляшко більш відомий у батальйоні «Донбас» як «Нац». Високий (зріст героя 190 см), вродливий, статурний. Його всі знали як пряму, чесну та безкомпромісну людину, безстрашного воїна й турботливого друга. Це особливо було помітно не тільки в армійському побуті, а і в боях за Попасну, Лисичанськ, Іловайськ. Андрія назвали на честь батька. «Я ношу не тільки прізвище, а й ім’я свого тата, то маю бути достойним сином», – бувало, казав він. «Нац» був справжнім патріотом. З перших днів – на Майдані, а потім – на війні. Пішов на фронт добровольцем і ні хвилини не жалкував про своє рішення. Ствержував, що йому не потрібні відпустки чи демобілізація – він хоче бути там, де потрібен своїй країні, до кінця. Під час виходу з оточення з Іловайського котла 29 серпня 2014 року колона української техніки потрапила під обстріл російських військ, унаслідок чого «Нац» отримав смертальне поранення й помер на руках побратимів. «На під’їзді до села Червоносільське були обстріляні російськими військовими. «Нац», як старший, віддав команду покинути машину та бігти в укриття. Хлопці помітили, як він упав, підбігли до нього і побачили вхідний отвір над серцем. «Пам`ятаємо про тебе, друже. Помстимося за твою смерть та смерть патріотів України. Будемо бити ворога, допоки не звільнимо нашу землю», – сказали бойові товариші. А ще хлопці пригадують: «Те, що він опинився на війні, було дуже виваженим і зрілим рішенням для нього. Він був на своєму місці. Він був воїном, прикладом для багатьох! Усе, щоб не робив, то робив сумлінно і з душею». 3 вересня тіло Андрія разом з тілами інших загиблих у т.зв. Іло-

вайському котлі було привезено до Дніпропетровського моргу. 16 жовтня 2014 р. тимчасово похований на Краснопільському цвинтарі м. Дніпропетровськ як невпізнаний герой. Лише через півроку після трагедії родичі знайшли свого Андрія і змогли перепоховати. Довелося рідним пройти і через процедуру ДНК-експертизи. «Найважче – це очікування, коли не знаєш, живий твій брат, чи мертвий! Він був дуже енергійною людиною. Міг повести за собою людей, завжди був чудовим

Лебедин, керівники району та міста. Солдат Андрій Ляшко з Лебединського району пішов у вічність заради найціннішого – миру. Андрій виявив свою громадянську позицію ще на Майдані, а потім добровольцем пішов захищати наші кордони, наш мир і спокій. Його життя горіло, як смолоскип, а обірвалося трагічно. Та завдяки цьому світлу інші бачитимуть шлях уперед. Бо немає більшої любові за ту, коли хтось життя своє віддав за Вітчизну. Андрія знали всі: земля і люди. Андрія знав розпечений Майдан. Ніхто із них не думав, що розбудить Його Рябушки здалеку біда… Така війна, що не лишає тіла Загиблого в бою фронтовика, Лише душа від нього відлетіла. Лише від нього – вічна ДНК. Ніколи гени наші не розтопче, Не візьме клятий ворог у полон, Допоки буде хоч один окопчик, Допоки буде хоч один патрон, Допоки буде хоч одна граната, І йтиме в рукопашну ДНК – Допоки й буде Україна-мати І пам’ять про Героїв у віках. За словами голови райдержадміністрації С. Лук’яненка, завдяки жертовності таких синів, як Андрій, наша Україна непереможна. І наш

Його життя горіло, як смолоскип, а обірвалося трагічно. Та завдяки цьому світлу інші бачитимуть шлях уперед співрозмовником. З ним час ніби завмирав. Важко прийняти той факт, що його немає на цьому світі. Здається, що в будь-коли можуть відчинитися двері, і він зайде», – зізнається брат героя Олексій Ляшко. Похорон відбувся у рідному селі героя Рябушки 28 січня 2015 р. Попрощатися із землякомгероєм і провести його в останню путь зібралася в скорботі уся рябушківська громада, небайдужі громадяни з навколишніх сіл, м.

обов’язок своїми вчинками показати, що жертовність не марна. Указом Президента України № 365/2015 від 28 червня 2015 року «За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Валерій МАЛОФЕЄНКО: не любив розповідати про війну 37 років, м. Конотоп (01.04.1977-29.03.2015)

алерій народився в м. Конотоп. Батько рано помер, тому Валерія та його сестру Юлю виховувала мама. На його плечі, як єдиного чоловіка в сім’ї, лягли всі турботи по господарству. Валерій встигав усюди: і по господарству, і в навчанні. Був відмінником, бо розумів, що це потрібно на майбутнє. Займався спортом – кунг-фу, атлетичними вправами. Мав гарну статуру, дуже любив спортивні ігри: футбол, хокей, адже поряд з будинком були ставки, на яких узимку було де розгулятися любителям спорту. Крім того, ще й закінчив музичну школу по класу баяна. «Чудово володів інструментом, тішив нас своєю грою. Після школи Валера вступив до електро-механічного технікуму. Щоправда, використати набуті знання так і не довелося: прийшли важкі часи, з роботою було погано, й Валерію випало освоїти ще кілька технічних та будівельних спеціальностей. Він працював на будівництві, був гарним зварювальником, встановлював балкони тощо. Дуже любив збирати гриби, добре на них знався. Не цурався рибалки та полювання. Часто влаштовував сім’ї відпочинок на природі в мальовничих місцях. Вечеряли при багатті, було дуже весело», – згадує сестра. Чоловік був дуже роботящим. Йому подобалося, щоб руки були зайняті справою весь час. Він вважав, що всі біди в цьому світі, і зокрема в Україні, від того, що люди не хочуть докладати зусиль. А ще він був справжнім романтиком, і в його товаристві всім було дуже затишно і приємно. Вона добре пам’ятає той день, коли Валерій вирішив піти в батальйон «Донбас»: – Був налаштований рішуче. На наші спроби якось відмовити його, сердився, скипав: «Ну а хто? Хто? Якщо я відмовлюся, все одно

ж комусь потрібно буде це робити замість мене! Як ти не розумієш?» Ось так Валера і потрапив у зону АТО. Після розформування батальйону «Донбас» він пішов служити за контрактом у частину, яка базувалась у м. Сєверськодонецьк Луганської області. Перед тим, як приймати рішення, зателефонував сестрі, пояснив, що майже всі його бойові побратими

рити з дітьми. Не уявляю, що я їм буду розповідати. Про загиблих друзів? Про відірвані кінцівки? Ми ж там не квіти збираємо». З школярами він все-таки зустрівся, і зустріч виявилася світлішою та добрішою, ніж він чекав – ніхто не ставив важких запитань про війну, мабуть, і самі все розуміли. Горе прийшло, звідки не чекали. Поки Валерій був у відпустці, він частенько жалівся на головний біль, дзвін у вухах, та списував на невелику контузію, яку отримав у бою. Та в ніч на 29 березня Валерій раптово помер від набряку головного мозку та інсульту. Лікарі потім говорили, що зробити щось було неможливо – у Валерія з народження були дуже тонкі судини головного мозку, і колись це повинно було трапитися. У відпустку хлопці з Конотопа із зони АТО приїхали разом і разом збиралися їхати з відпустки. Коли їм повідомили про смерть Валерія, вони просто не могли в це повірити. Попрощатися з Валерієм прийшло багато людей, були його бойові побратими, одно-

Валера говорив сестрі: «Тобі нічого не слід знати про війну, повір» підписують контракти: «Ми ж тут, немов одна велика сім’я. Якщо всі поїдуть, а я залишусь, як це буде виглядати?» Звичайно, він підписав контракт та отримав відпустку на 30 діб з 2 до 31 березня 2016 р. Приїхав веселий, життєрадісний, відвідав чи не всіх родичів, будував плани на майбутнє, планував на зарплатню контрактника допомагати старенькій матусі. Та не судилося... Про бойові дії на Донбасі все більше мовчав і тільки одного разу все ж пожалівся сестрі: «Єдине, що можу сказати – я знайшов нових друзів. Тобі нічого не слід знати про війну, повір. Краще порадь мені. Я завтра йду в школу, попросили погово-

класники. Побратими розповіли, як їм інколи доводилося восени стояти в окопах по коліна у воді, в взимку розтоплювати сніг для чаю та борщу, бо води ніде було взяти, а залишити позиції вони не могли. Сестра Юлія згадує: «Ми прожили з Валерою все життя, бувало всяке. Інколи сварилися, не розмовляли. А тепер, коли його немає, я часто думаю, будь він живий, я б просто зацілувала його, обняла і вже нікуди б не відпустила...» Похований герой у м. Конотоп. Герой і справжній патріот був нагороджений відзнакою «За визволення Донбасу».

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Віталій МАСЛЯНКА: прийняв удар на себе 44 роки, с. Нижнє Піщане Сумського р-ну (23.02.1972 – 31.07.2016)

аступник командира взводу 128-ї гірськопіхотної бригади, старший сержант, розвідник із позивним «Акула» героїчно загинув в районі Донецького аеропорту від вибухової хвилі в результаті пострілу російського кадрового офіцера. Таким чином намагався відвести увагу ворогів від побратимів Сепаратисти влаштували на Віталія справжнє полювання, саме тому він дав наказ хлопцям відійти назад, коли сам тримав оборону, відстрілюючись кулеметними чергами. Віталій народився 23 лютого 1972 р. в місті Кокчетав Казахської РСР в сім’ї робітників. У 1981 р. сім’я переїхала до Сум, де Віталій пішов навчатися до Сумської загальноосвітньої школи І-ІІІ ст. №19, яку закінчив у 1987-му. Цього ж року вступив до Сумського професійнотехнічного училища №24, після закінчення якого отримав спеціальність «кравець чоловічого верхнього одягу». З раннього дитинства Віталію подобалось малювати саме одяг, його тягнуло до великого і прекрасного. Неодноразово власноруч шив на замовлення одяг друзям і знайомим. 24 листопада 1990 р. був призваний до армії. Частину служби проходив на Кавказі у складі військової частини №3642 (мотострілецький загін особового призначення), а після проголошення незалежності України був направлений до міста Київ, де і закінчував строкову службу в лавах Збройних сил України. З 1992 по 1996 роки жив та працював у Києві, згодом переїхав до Автономної Республіки Крим, де до 2014 року працював на хімічному заводі. Після окупації півострова повернувся до Сумської області. Весною 2014 р. пішов до лав Збройних сил України за повісткою і в складі 15-го окремого мотопіхот-

ного батальйону «Суми» приймав активну участь в зоні проведення антитерористичної операції на сході України, бо вважав, що його знання там зараз потрібні. З перших днів поруч з Віталієм був і його молодший брат Юрій. Віталій дуже переймався долею України, хвилювався за майбутнє своєї сім’ї, рідних та друзів, тому не міг дозволити, аби хтось зашкодив їхньому здоров’ю і життю. На час

нувся із чергування, повинен був відпочити. Але ситуація не залишала вибору, тому Віталій проявив ініціативу на полі бою. Почався обстріл, і Віталій наказав відійти до бліндажу, а сам лишився відстрілюватись від ворогів. Проте ракета влучила у відбійник, і вибухова хвиля забрала життя Віталія. Його героїчна загибель захистила життя побратимів. Фатальності рідні не очікували, проте батькові Віталія снився його покійний батько, тому в той страшний день батьки бійця дуже хвилювались. «Стояли, стреляли с пулемета, он хлопчика отодвинул в сторону, сказал – дай я. Начался бой, и он с пулемета стрелял. Этот хлопец отошел в сторону и просто сбоку за ним стоял. Ракета прилетела на опорный пункт, ударилась… Он принял удар на себя”, – розповів військовий побратим Віталія Маслянки. Розлучений. Залишилися батьки, 23-річна донька Христина та молодший брат Юрій. Похований Віталій Маслянка з усіма військовими почестями на Алеї Слави центрального кладовища у м. Суми.

«Ворогів потрібно знищувати», - повторював Віталій, який завжди рвався у бій перебування в зоні АТО постійно виходив на зв’язок із рідними, за можливості. За характером Віталій був спокійним та дружелюбним. Не любив конфліктів, завжди шукав компроміс. Дуже цінував свою сім’ю. Коли міг, завжди навідував батьків та допомагав їм по господарству. В квітні 2015 року демобілізувався, а в липні того ж року знову пішов на фронт у складі 128-ї гірсько-піхотної окремої механізованої бригади. Відслужив рік і 5 місяців, адже йому не було заміни. В день загибелі якраз повер-

Указом Президента України від 29 вересня 2016 року № 421/2016 за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, Маслянка Віталій Іванович посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Рішенням Сумської міської ради від 26 жовтня 2016 року № 1258-МР Віталію Івановичу було присвоєне звання «Почесний громадянин міста Суми» (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Олексій МАРЧЕНКО: він був сильним і справжнім 33 роки, смт Кириківка Великописарівського р-ну (12.06.1981-31.01.2015)

ядовий, стрілець 30-ї окремої гвардійської механізованої бригади ЗСУ. Уродженець смт Кириківка Великописарівського району. Загинув біля м. Дебальцеве Донецької області. «Люблю свою дружину, бо вона в мене найкраща», – казав своїм друзям та й усім знайомим Олексій Марченко. Заради коханої чоловік змінив місце проживання. Переїхав до села Камишани, що на Херсонщині. «Він був справжнім чоловіком. Тим, хто не словом, а ділом. Ось знаєте, бажають жіночого щастя.... Ніхто не знає, яке воно насправді. А мені за весь час, проведений з Льошою, було достеменно відомо, що ж воно таке, те жіноче щастя. Це бути поруч з ним. Такою захищеною, щасливою та закоханою я ніколи не була», – зізнається дружина героя Тетяна. На новому місці до нього всі ставилися дуже гарно. «Він був дуже хорошою людиною. Часто мені допомагав. Ніколи не чекав на подяку. Зараз мені його дуже не вистачає, як співрозмовника, як друга», – додає сусід, тезка загиблого, Олексій Янченко. Чоловік стверджує, що герой жив душа в душу зі своєю другою половинкою. У селі їх часто ставили за приклад. Але, на жаль, подружнє щастя тривало недовго. «Йому прийшла повістка ще під час першої хвилі, і він відразу, не роздумуючи, пішов до військкомату. Сказав, що має захистити мене. Єдине, за що переживав, так хто тут мені по господарству допоможе, бо він був дуже роботящий», – говорить далі Тетяна. Пройшов майже рік, але їй не віриться, що його немає: «Мені здається, що ось він зайде до двору, і скаже, що все буде добре, що він живий». Герой загинув 31 січня 2015 р. Куля влучила йому в шию. До того моменту він уже

був 11 місяців на передовій під Дебальцевим. І фактично одразу після смерті з його сім’єю зв’язалися з «ДНР». Рідним повідомили: загиблий у них, але тіло просто так не віддадуть. На той час дружина шукала Олексія у шпиталях на Дніпропетровщині. Жінці здавалося, що чоловік поранений, але згодом вона зрозуміла, як помилялася. «З тієї сторони телефонував чоловік на ім’я Антон. Він сказав,

не, але віддати вже не встигли. Тепер герой навіки спочиває в цій формі у своїй домовині», – з жалем каже Галина. Уже в березні Олексій мав повернутися додому. «Ми постійно розмовляли з ним по мобільному. Мріяли, будували плани. Усе здавалося таким можливим!» – каже дружина. «Як це несправедливо, що він повернувся в домовині. Такий життєрадісний, такий сильний, такий справжній. Війна забирає найкращих. Доки він був в АТО, ми постійно питали Таню: «Як там наш герой?» Бо він героєм був і за життя, і у мить смерті, і тепер, у нашій пам’яті залишається ним», – говорить сусідка Зоя Понеділок. Подякувати героєві та віддати йому шану зібралось усе село та активісти з різних куточків Херсонщини. У селищі Кириківка на Сумщині на фасаді загальноосвітньої школи відкрилася меморіальна дошка на честь випускника Олексія Вікторовича Марченка. Вшанували героя і на Херсонщині: у Комишанах, на місці пам’яті і слави – біля стели загиблим воїнам, які пішли на війну в період

Він свідомо пішов на війну, бо хотів захистити найближчих і найдорожчих людей що тіло повернуть, тільки якщо на картку, номер якої він вкаже, буде перераховано кошти. А ще ми маємо скоїти диверсію: люди мають почати протестувати проти четвертої хвилі мобілізації», – розповідає волонтер Галина Уманець. Тіло врешті-решт віддали. Але волонтерам. І таки за гроші. І це при тому, що Олексія обміняли на загиблого з іншої сторони. «Його стара форма порвалася. Перед тим, як він йшов на війну, ми допомогли Льоші повністю екіпіруватися. І тут Тетяна знову звернулася до нас. Ми підібрали все необхід-

1941-45 рр. та біля пам’ятника воїнам-інтернаціоналістам також з’явилася меморіальна дошка. Указом Президента України № 473/2015 від 13 серпня 2015 р. «За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Володимир МИХАЙЛИК: рятувати людей було його покликанням 38 років, с. Слобода Буринського р-ну (24.09.1975-21.06.2014)

нженер бортової авіаційної ескадрилії спеціального призначення на гелікоптерах Спеціального авіаційного загону Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту ДСНС України. Загинув біля с. Лизогубівка Харківського району при перевезенні на гелікоптері Мі-8Т вантажу в зону АТО. Володимиру змалечку подобалося небо. Він захоплювався літаками: якими вони бувають і як влаштовані. А головне, про що мріяв, так це про можливість літати. Не всі дитячі мрії здійснюються. Але завдяки завзяттю і працьовитості у Володимира все вийшло. У 1995 р. він закінчив Київський інститут Військово-Повітряних Сил за програмою військового авіаційно-технічного училища (Васильківський ВАТУ) за спеціальністю «Літаки та авіаційні двигуни». З 1995 р. до 2010 р. служив у Збройних силах України на посадах авіаційного та бортового авіаційного техніка. Спочатку служив у частині, яка знаходилась у м. Конотоп Сумської області, а з 2004 р. був переведений до військової частини А 4104, що знаходилась у Чугуєві Харківської області, де він працював бортовим авіаційним техніком вертолітної ланки вертолітної ескадрилії в Навчальній авіаційній бригаді ХУПС. У 2010 р. звільнився з військової служби у запас у зв’язку із закінченням строку контракту. У тому ж році вийшов на пенсію за вислугою років та повернувся жити в рідне село. У січні 2012 р. влаштувався до Спеціального авіаційного загону оперативно–рятувальної служби цивільного захисту Державної служби надзвичайних ситуацій України на посаду бортового інженера авіаційної ескадрилії спеціального призначення на вертольотах. На роботу допоміг влаштуватися старший брат

Олександр (він також половину життя прослужив у Збройних силах України на льотних посадах (бортовий інженер, інженер-інструктор). Брати служили разом у м. Конотоп до розформування частини. Вибір професії, повязаної з небом – недаремний. Батько братів працював на авіаційній ремонтній базі (сучасний Конотопський авіаційний ремонтний завод «Авіакон») і завжди марив можливістю літати. «У батька не вийшло, але

21 червня 2014 року у складі штатного екіпажу на вертольоті Мі-8Т Володимир Михайлик відбув у відрядження в м. Чугуїв Харківської області для виконання пошуково-рятувального забезпечення польотів повітряних суден та евакуації постраждалих у рамках проведення антитерористичної операції. Але сталася катастрофа вертольота, в результаті якої він та решта членів екіпажу – командир Редькін р. В. та пілот Лисиченко О.М. – загинули. У пошуково-рятувальних роботах були задіяні повітряні судна Збройних сил України, Товариства сприяння обороні України, Дорожньо-патрульної служби України та САЗ ДСНС, 461 людина та 39 одиниць наземної техніки. Причину катастрофи вертольота встановити не вдалося через загибель екіпажу, відсутність свідків, руйнування та знищення вогнем фюзеляжу, агрегатів вертольота та систем автоматичної реєстрації параметрів польоту. За версією слідства, однією з можливих причин трагедії може бути вогневе ураження вертольота із землі (теракт). Рішенням сесії Слобідської сільської ради від 30.01.2015. Першотравневій загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів Слобідської сільської

Рятувальники України готові прийти на допомогу 24 години на добу в будь-яку точку країни. Вони за лічені хвилини прибувають на місце терактів, стихійних лих і катастроф і роблять усе можливе, а часом і неможливе він реалізував свою мрію через своїх синів», – розповідає сестра Лариса. Рідні кажуть, що він був дуже доброю, чуйною, шляхетною людиною, на яку завжди можна покластися. «Брат був дуже добрим, чуйним, турботливим. Для нього було важливо рятувати людей, допомагати людям!» – каже сестра. Усе своє свідоме життя Володимир присвятив благородній справі – 20 років він злітав у небо, щоб оперативно прийти на допомогу людям.

ради Буринського району Сумської області присвоєно ім’я Володимира Михайлика. Указом Президента України № 593/2014 від 15 липня 2014 р. «За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України» Михайлика В.Г. та всіх членів екіпажу посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Микола МОРОЗОВ: хотів стати офіцером 26 років, с. Василівка Лебединського р-ну (22.12.1988-08.08.2015)

тарший сержант, технік батареї 27-ої реактивної артилерійської бригади. Загинув 8 серпня 2015 р. поблизу с. Новопетрівське Дніпропетровської області внаслідок перекидання автомобіля під час перевірки паркової служби. Йому було всього двадцять шість: він був повен життя, любові до своєї красуні-дружини Надії і бажання захищати Україну. «Ми познайомилися ще в молодших класах, бо навчалися в одній школі. Потім роз’їхалися і знову почали спілкуватися завдяки спільним знайомим. Він причарував мене світлом, яке йшло від нього. Буває так: дивишся на людину і розумієш – вона ніби створена для тебе. Якийсь час ми мали просто приятельські стосунки, потім стали друзями, потім почали зустрічатися і невдовзі вирішили одружитися», – починає історію Миколи, а також їхнього кохання дружина героя Надія. Привітна вродлива білявка, важко навіть уявити, що у житті цієї дівчини трапилася така страшна трагедія. Але очі повні смутку. Микола був старший своєї дружини на чотири роки. Він завжди марив армією, тому, коли прийшла повістка, замість року строкової служби відразу підписав трирічний контракт. «Його всі відмовляли. Казали: «Ти спочатку спробуй, як воно там тобі служитиметься, а вже потім приймай якісь серйозні рішення». Але Коля знав, чого він прагне, що йому потрібно. Він хотів стати старшим сержантом, і він свого досяг», – каже дружина. Контракт він потім перепідписував ще два рази. Загинув якраз за півроку до закінчення останнього контракту. «Як би важко там не було, він ніколи не думав залишити лави армії. «Це моє!» – ствержував він. Він хотів отримати вищу освіту, щоб мати змогу стати офіцером. Цивільне

життя його не приваблювало», – посміхається Надія. Пара в шлюбі прожила п’ять років. На жаль, не склалося з дітками. Але Микола встиг стати хрещеним батьком. У нього є дві сестри: старша за нього і молодша, ось доньку однієї з них він

бути поряд, коли в мене є така можливість», – казав він. У Миколи були постійні навчання, відрядження, поїздки. Поки не було війни, дружина часто не бачила його багато тижнів поспіль. Коли ж почалося АТО – майже рік він не був вдома. Микола весь час хотів стати в чергу на житло, але відпустки були такі короткі, що він фізично не встигав зібрати всі документи, які міг отримати тільки він. А коли приїздив наступного разу, багато довідок вже потрібно було брати заново, бо попередні уже були застарілими. «Не переймайся, ось повернуся з АТО – і все у нас буде!» – запевняв він дружину. Вони постійно спілкувалися по телефону, коли були в розлуці. «Він знав, що я на нервах, тому постійно тримав мене в курсі своїх справ. Мамі телефонував рідше. А ось перед своєю загибеллю зателефонував нам обом: і мені, і мамі. Я в той вечір нічого не відчула. Він мене так запевнив, що з ним нічого не

Військове життя було його покликанням. Він навіть не думав розривати контракт. «Ми будемо стояти до останнього!» – був певен Микола охрестив. «Коля завжди був дуже самостійним. Ніколи не хотів ні від кого залежати – ні від своїх батьків, ні від моїх. Усього в своєму житті домігся сам і навіть допомагав своїм рідним, чим міг», – згадує Надя. А ще вона скрушно додає: «Не знаю, чи є на цій землі такі люди, як він. Певно, що немає. Мені дуже пощастило, що я зустрілася з ним. Він дуже мене змінив». Але й Микола після одруження став іншим: йому подобалося проводити вільний час, якого було небагато, із своєї дружиною. Іноді вони ходили в гості, на природу, гуляли з друзями, їздили на екскурсії до Харкова. «Я й так мало часу проводжу з тобою, тому хочу

може трапитися, що я не допускала інших думок. Ми тоді посміялися, пожартували. Він сказав, що йде спати, що ніяких завдань не планується. Коли мені зранку повідомили про його загибель, я довго не могла повірити. Вони відповіли: «Несподівано наказ намалювався», – каже дружина. Вона в ту ніч не спала, бо була на чергуванні. «Я не відчула тієї миті, коли його не стало, що трапилося найстрашніше. Бо я вірила в його життя...» Похований старший сержант Микола Морозов 11 серпня 2015 року на кладовищі с. Василівка Лебединського району Сумської області.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Сергій МЯКОТІН: воїн із Лебедина 44 роки, м. Лебедин (05.12.1970-31.01.2015)

олдат резерву, розвідник 2-го батальйону спецпризначення НГУ «Донбас». Загинув під час обстрілу біля м. Углегірськ Артемівського району Донецької області. Сергій народився у Харкові в сім’ї службовців. «Хорошистом» закінчив школу і відразу вступив до технікуму, де отримав спеціальність електрика. У нього в сім’ї створилася робоча династія: батько й Сергій – електрики, та й старший брат теж вивчився на електрика. Відразу після закінчення технікума Сергій приїхав до Лебедина і деякий час працював за спеціальністю у будівельній організації. Дружина Сергія, Віолетта Миколаївна, згадує про батьків чоловіка: «Сергію вдалося отримати прекрасну освіту й гарне виховання. У першу чергу всьому цьому він повинен завдячувати своїй мамі, яка закінчила у свій час фізико-математичний факультет – їй вдалося прищепити сину любов до точних наук. Чоловік у них прекрасно розбирався (у нього взагалі був математичний склад розуму), а до того ще й прекрасно володів англійською мовою. Захоплювався перекладами». У 1989-1991 рр. Сергій проходив строкову службу в ЗСУ, служив при Міністерстві оборони. Демобілізувавшись, повернувся в «Лебединпромбуд». Там же й познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Заочно закінчив Харківську інженерно-педагогічну академію, де отримав фах енергетика. У 2007 р. очолив ТОВ «Водограй». У вільний час Сергій серйозно займався східними єдиноборствами. Ще в школі та технікумі займався боксом, брав участь у змаганнях. Змужнівши, почав освоювати інші східні системи єдиноборств: кунг-фу, карате, кендо. Удома з’явилися саморобні мечі – на них частенько змагалися батько та молодший син, який теж захопився єдиноборствами. Крім спорту, Сергій дуже любив читати і багато часу приділяв питанням світосприйняття, саморегуляції,

духовного удосконалення та медитаціям. У травні 2014 р. молодший брат Сергія Вадим створив у Харкові військово-патріотичний табір під патронатом полку «Азов». Несподівано цією справою захопився і Сергій. Він поїхав до брата в табір, а 9 грудня 2014 р. вже підписав контракт з батальйоном «Донбас», потрапив у в/ч №3027 (улюблену частину Президента України, який часто там буває). Сергій Мякотін отримав позивний «Твердий». Почалися неспокійні армійські будні: з літа підрозділ часто бував у гарячих точках – під Маріуполем, Пєсками.

А це просто солдати стріляють з автоматів, не хвилюйся...» Зміг навіть побувати вдома в новорічну ніч – ненадовго приїхав, щоб відзначити свято вдома, із сім’єю: «Як же я буду без вас відзначати це сімейне свято?» Востаннє він був вдома 13 січня». Потім підрозділ виконував різноманітні бойові завдання під Луганськом, у тому числі проводив зачистки від терористичних груп. Його бойовий побратим згадав випадок, коли вони вдвох піднялися на терикон. Сходження здійсняли не заради розваги – потрібно було розвідати, що коїться навкруги. Піднявшись на рукотворну гору, друзі несподівано виявили з другого боку, біля підніжжя терикону, велику групу «сепарів». На щастя, вороги їх не помітили. Вниз з’їжджали швидко та тихо на власних п’ятих точках – воювати вдвох проти кількох десятків терористів у плани не входило. В останній день січня українська танкова колона рухалася в бік Углегірська. Сергій з побратимами сиділи на броні, коли несподівано колона потрапила під обстріл – по ній стали прицільно бити з гармат та танків. У танк, на якому сиділи Сергій з побратимами, потрапив снаряд. Хлопців буквально змело вибуховою хвилею. Сергій отримав

Сергій говорив, що по телевізору часто показують брехню, що втрат значно більше, ніж повідомляють Виконували різні завдання, у тому числі займалися й обміном українських військовополонених. Віолетта Миколаївна згадує: «Сергій мало розповідав про саму війну, не хотів нас хвилювати. Говорив, що по телевізору часто показують брехню, що втрат значно більше ніж повідомляють, що взагалі багато вбитих та поранених, що влітку від трупів стоїть жахливий сморід. Інколи в телефонній трубці було чутно вибухи та стрільбу. Сергій, як міг, заспокоював мене: «Це – «Гради», не хвилюйся. Поряд. Не по нас...

смертельне осколочне поранення в груди, його товариша з позивним «Дадді» розірвало навпіл, інші теж були поранені осколками. Обстріл тривав довго – бійцям довелося під вогнем витягати поранених та вбитих. Цей бій виявився для Сергія Мякотіна останнім... Героя з почестями поховали на «Ватутінському» кладовищі в Лебедині. Указом Президента України № 365/2015 від 28 червня 2015 року, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Максим НАРІЖНИЙ: в момент його загибелі вдома зупинився годинник 21 рік, м. Суми (28.12.1995 — 27.03.2017)

анітар-стрілок штурмового відділення штурмової роти 10-ї гірсько-штурмової бригади 46-го окремого батальйону спеціального призначення 54-ї окремої механізованої бригади Оперативного командування «Схід». Позивний – «48-й». Загинув під час виконання бойового завдання біля с. Новолуганське Бахмутського району Донецької області. Максим зростав чуйним та добрим хлопчиком. Його найбільшою пристрастю був футбол – саме цьому заняттю приділявся увесь його вільний час. Сім’я Наріжних переїхала до Сум у 2006 р. Тут майбутній герой пішов навчатись у СЗОШ №22, закінчив дитячо-юнацьку спортивну школу «Фрунзенець», а згодом вступив до СумДПУ ім. А.С.Макаренка на кафедру «Теорія та методика спорту» навчально-наукового Інституту фізичної культури. Навчання давалось Максиму легко – у нього був математичний склад розуму. Його футбольний тренер Ігор Миколайович Кравченко, вважає, що Максим міг би потрапити до складу навіть столичного футбольного клубу – саме така мета стояла перед хлопцем. Юнак грав за сумські команди в молодіжних чемпіонатах України та турнірах Сумської області. «Він просто не встиг стати зіркою футболу», – переконаний Ігор Миколайович. Максим Наріжний був впевненим у собі і комунікабельним, у нього завжди було багато друзів та подруг. Мати героя, Тетяна Василівна, розповідає, що її син завжди думав про інших, набагато ж рідше – про себе. Наступ московського окупанта на рідні землі обурив гаряче серце Максима. Дочекавшись повноліття та перевівшись на

заочну форму навчання, юнак потайки від сім’ї пішов на фронт добровольцем. «Постійно телефонував мені. Я думала, що він на заробітках у Києві, – згадує Тетяна Василівна. – Ніколи й запідозрити не могла, що мій син – на сході. Не було чутно пострілів чи військової техніки під час наших розмов. Завжди мене втішав». Уже пізніше, у 2015 р. Максим без відома батьків підписав контракт із ЗСУ. Загалом, боєць ніс військову службу близько 2-х років.

ла наречена Анастасія, з якою він випадково познайомився там же. Вони зустрічались близько півтора року. Бойові побратими про нього згадують як про «рівного серед рівних», адже, незважаючи на свій юний вік, хлопець сам усьому навчився, з честю виконував бойові завдання та був дуже ввічливим. У дитинстві, коли хлопець сильно захворів, захворів і його безпородній пес, який жив у дідуся з бабусею у селі. Після загибелі героя пес захирів, а через 40 днів і зовсім пропав. У час смерті Максима, близько 13:00, у його кімнаті зупинився годинник. Загинув Максим Наріжний 27 березня 2017 р. із товаришем по службі, 21-річним Владиславом Писаренком (позивний «Растішка»), на «Світлодарській дузі» неподалік с. Новолуганське Бахмутського району Донецьої області. За даними Сумського військового комісаріату, хлопці підірвалися на розтяжці, коли обстежували територію для подальшого розташування нового ПЗРК. Про втрати штаб АТО повідомив уже наступного дня, але без прізвищ. Сумчани дізнались про загибель Максима Наріжного із повідомлення прес-служби «Донбас-Україна»

Максим міг стати зіркою футболу – він просто не встиг Позивний Максима має свою історію. Хлопцям, серед яких опинився і Максим, дали наказ написати свій розмір взуття. Проте, переплутавши, чи то від хвилювання, чи то через неуважність, Максим написав розмір одягу. Ну йому і вручили взуття 48-го розміру, коли у нього – 42. Незважаючи на це, мати підмічає – її дитина ніколи не жалілась своїм батькам. Із фронту на Максима чека-

у соцмережах. Молодим героям лишалося близько тижня до демобілізації. Віддати останню шану загиблому молодому герою зібралось більше тисячі сумчан: родичі, знайомі, друзі та подруги, університетські товариші, викладачі та небайдужі громадяни. Похований Максим Наріжний на Алеї Слави центрального кладовища міста Суми.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Олександр НЕСТОРЕНКО: багатодітний батько і мужній десантник 39 років, м. Лебедин (29.10.1974-16.10.2014)

олдат, механік-водій. Служив у 95-тій окремій аеромобільній бригаді. Олександр Несторенко потрапив у зону АТО одним із перших – його 95-та бригада била ворога під Слов’янськом. Провидіння вберегло тоді його від кулі або снаряду, однак не змогло вберегти від страшної хвороби, яка стрімко розвилася через стрес у зоні бойових дій. У нинішні часи рідко хто наважується мати четверо дітей. Однак Олександру Несторенку доля подарувала саме стільки, і троє з них – дівчатка. Дві народилися близнючками і на диво схожі на батька. Найменший син також його дуже нагадує. Дітей Олександр дуже любив і завжди віддавав їм багато часу. Вони досі не знають, що тата у них уже немає. Мама сказала їм, що він поїхав у далеке-далеке відрядження. Олександр дійсно останніми роками часто був відсутній вдома по декілька тижнів. У рідному Лебедині він не знайшов для себе роботи і змушений був влаштуватися водієм у одній із київських транспортних компаній – працював там вахтовим методом. Тим більш теплими були його зустрічі із родиною та шестирічними близнючками. Не забував він і про доньку, яка залишилася жити із першою дружиною, завжди привозив їй подарунки. Народився Олександр у Лебедині, закінчив школу №6, потім навчався у ПТУ сільського господарства на тракториста. У 1994 р. його призвали до армії, де він два роки відслужив водієм в одній із частин протиповітряної оборони. Військова служба Олександра не вабила, тому він повернувся до цивільного життя. Опанував кілька спеціальностей, переважно робочих: підсобником, вантажником, приймальником. Потім вирішив повернутися за кермо автомобіля, став працювати водієм.

Дружина Олександра Надія Несторенко пригадує, що він був дуже добрим, неконфліктним, ніколи не лаявся і жив у мирі з усіма сусідами, грошей марно не витрачав. У вільний час любив рибалити, ще одним захопленням Олександра були фантастичні фільми та література – зібрав цілу медіа-колекцію.

свід водія. Тому став водієммеханіком БТР. Із навчального центру його відправили до 95-ої аеромобільної бригади в Житомир. Разом із бригадою він потрапив спочатку на кордон із анексованим Кримом, а через деякий час зі своїм підрозділом опинився під Слов’янськом, на той момент зайнятим сепаратистами і російськими найманцями. Брав участь у багатьох боях навколо міста і у передмісті. Рідні згадують, що бійцям було неймовірно важко – волонтерський рух ще тільки розгортався, інтенданти Міноборони бригаду практично не забезпечували. Тому довелося зазнати і голоду, і холоду. Часто не було навіть питної води. Наприкінці другого місяця перебування на фронті Олександру стало погано. Його направили до шпиталю, потім дали відпустку. Київські лікарі з’ясували, що у бійця ракова пухлина нирок, до того ж дуже запущена, із метастазами. Очевидно, вона дрімала до певного часу – Олександр ніколи

Десантник Олександр Несторенко мужньо бився під Слов’янськом Також Павло у вільний час полюбляв виконувати тонку роботу. З-під його рук вийшли понад два десятки моделей замків і будинків, майстерно виконаних із сірників. Ці моделі дуже подобалися дітям. Восени, у вільний час, який випадав нечасто, чоловік полюбляв «тихе полювання» – годинами міг блукати по лісу у пошуках грибів. Полюбляв влучний жарт, як водій зі стажем знав багато цікавих історій, які любив переповідати. Мобілізували Олександра у березні 2014 р. Декілька днів він провів у навчальному центрі «Десна» – це було не більш ніж формальністю, оскільки він уже мав досвід військової служби і до-

не скаржився на здоров’я. Лікарі довго боролися за його життя, колишні колеги зібрали кошти на спеціальні препарати. Однак врятувати життя бійця не вдалося – він помер 16 жовтня 2014 р. Поховали Олександра із військовими почестями на Троїцькому кладовищі Лебедина поряд із могилами родичів. У місті Лебедині 2015 р. біля медучилища було відкрито пам’ятний знак на честь загиблих героїв АТО. На стелі є і фото та прізвище Олександра Несторенка. Указом Президента України № 282/2015 від 23 травня 2015 року нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Микола НІКОЛАЄНКО: «кіборг» із аеропорту 21 рік, м. Суми (21.12.1993-15.01.2015)

олодший сержант, командир відділення 93-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. Уродженець м. Суми. Загинув біля сел. Піски Ясинуватського району Донецької області. Микола Ніколаєнко був єдиною дитиною у сім’ї. «Він завжди прагнув бути лідером, але поважав думку інших. Прагнув завжди досягти свого, але не будь-якою ціною. Часто ставився до себе із іронією», – згадує його батько Михайло. Заповітною мрією Миколи Ніколаєнка було стати адвокатом – у нього був хист до юридичної справи. Однак доля змусила його стати «кіборгом» із Донецького аеропорту… Хоча, якщо трохи абстрагуватися, то адвокат і солдат – це, передусім, захисники людей. Ідеалом адвоката для Миколи Ніколаєнка був Генріх Падва – відомий російський адвокат, який був захисником Михайла Ходорковського. В адвокатській практиці Падви чимало успішних і резонансних справ, тож Микола хотів бути саме таким. Слова і мрії він не відділяв від справи, тож у 2010 р. спробував вступити до юридичного коледжу, однак бюджетних місць не вистачило, а коштів оплатити навчання він не мав. Загалом, Микола був гуманітарієм. Крім права, йому подобалися історія та географія. Тимчасово і вимушено певний час навчався на зварювальника. Але хлопець не відмовився від своєї мрії і врешті в 2011 р. вступив на юридичний факультет Сумського державного університету. Бюджетних місць знову не вистачило, тож змушений був навчатися за власний кошт за заочною формою. У 2012 р. Миколу мобілізували до армії, але військова служба його не приваблювала. Через рік він повернувся і продовжив навчання. Поступово рівень юрфаку СумДУ перестав його

задовольняти, і в 2014 р. Микола сподівався перейти до Харківської юридичної академії ім. Ярослава Мудрого. Однак плани скоригувала війна. Спочатку потрапив до 17-ї танкової бригади у роту вогневої підтримки, став старшим сержантом, гранатометником АГС-17. Потім рота у повному складі була передана до 93-ї механізованої бригади. У жовтні 2014 р. підрозділ направили на фронт. Уже в зоні АТО отримав позивний «Нік». Служив на блок-

отримали через сумських волонтерів. «Дякую дітям за добрі слова. Ми завжди будемо їх захищати. Слава Україні!» – сказав Микола. У новому терміналі підрозділ Миколи тримав оборону із 15 жовтня. Групи бійців через певний період змінювали одна одну, тож Микола декілька разів потрапляв на новий та старий термінали аеропорту. Там велися важкі бої, а гранатометник завжди виконував найнебезпечнішу роботу, адже, щоб стріляти з АГСу із закритих приміщень, треба зажди витягувати його на першу лінію вогню – звісно, під шквальним вогнем противника. «Я просив його берегти себе, не висовуватися, прикриватися бронею. А він мені відповідав з іронією – так, я буду йти за танком слід у слід», – згадує батько. Востаннє група молодшого сержанта Ніколаєнка потрапила до нового терміналу напередодні Нового 2015 р., ще під час перемир’я. Потім відновилися важкі бої за аеропорт, і подальша ротація стала неможливою. Становище бійців у терміналі з кожним днем погіршувалося, і 15 січня, в результаті бою, «кіборг» із Сум загинув від вибуху

«Я ніколи не повернуся спиною до ворога», – говорив Микола Ніколаєнко батькам посту №18. У частині познайомився із земляком Сергієм Абрютіним. Бійці роти прикривали Донецький аеропорт – захищали як самі термінали, так і с. Піски, яке поряд із ним. Якийсь час Микола знаходився саме у с. Піски. Камера оператора Сумської ОДТРК у жовтні зафіксувала його біля колишнього Будинку культури села, пошкодженого артилерією бойовиків, – невеличкого зросту, більше схожого на підлітка, ніж на грізного воїна. Хлопці якраз роздивлялись дитячі малюнки, які

під час артилерійського обстрілу терміналу. У розбитому телефоні Миколи залишилося багато знімків розтрощеного нового терміналу та краєвидів навколишньої місцевості, знівеченої війною. Однак жодного власного знімку, чи, як зараз модно казати, селфі, там не знайшли – наш герой був дуже скромним… Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Павло НІКОЛЕНКО: загинув на посту 34 роки, с. Вири Білопільського р-ну (12.12.1979-23.11.2014)

олдат, водій Охтирського інженерно-саперного батальйону 91-го окремого полку оперативного забезпечення ЗСУ. Уродженець с. Вири Білопільського району. Загинув біля м. Дебальцеве Донецької області. Не усім у житті подобається власна професія, багато хто просто тягне лямку остогидлої роботи. Павло Ніколенко був не з таких – він був професійним водієм, професія йому подобалася, і так само відповідально і серйозно він поставився до служби в армії. Павло Ніколенко ще в дитинстві мріяв бути водієм. Для сільського хлопчика це було природно. Він народився в грудні 1979 р. в с. Вири Білопільського району. У сім’ї Павлик був пізньою дитиною – старшим братам на момент його народження виповнилося 12 і 14 років. Як правило, в юності дитячі мрії про професію забуваються, але Павло про свою не забув. Після закінчення місцевої школи він отримав професію водія у Товаристві сприяння обороні України (колишній ДОСААФ), і тут же потрапив на службу в армію. Про військову службу хлопець ніколи не мріяв, тому, відслуживши строкову, повернувся до рідного села і влаштувався водієм в агрофірму «Зоря». Потім, коли чергова агрофірма, назви яких змінювалися часто, збанкрутувала, знайшов роботу в Сумах – став водієм в обласній клінічній лікарні. «За роки робота йому не приїлася – завжди подобалася. Був добрим: у нас останні роки було важко виїхати із села, так він завжди всіх підвозив куди потрібно і ніколи не брав грошей. Був людиною справи – якщо щось пообіцяв, то неодмінно робив», – згадує дружина Вікторія. Павло не любив нічого відкладати на потім, вважав, що потрібно радіти кожному дню у житті. Захо-

пленням Павла була історія – мав цілу колекцію історичної літератури і фільмів. Ще одним захопленням Павла було власне авто. Та й як професійний шофер може не захоплюватися автомобілями? Машину лагодив сам і як механік допомагав усім односельцям. Як гарного механіка його знали усі і завжди зверталися за допомогою. У Павла Ніколенка залишилося двоє неповнолітніх синів – Андрій і Микола. Андрій уже рік навчається

захищати Батьківщину Павла не треба було. Він різко негативно сприйняв агресію Росії проти України, яка почалася ще з анексії Криму. Потрапив служити в Охтирський інженерносаперний батальйон. У вересні 2014 р. його відправили в зону проведення антитерористичної операції. Разом із батальйоном Павло брав участь у будівництві укріплень навколо Дебальцево, хоча за військовою спеціальністю був водієм і деякий час навіть возив командувача сектору. Однак людей було недостатньо, тому Павло також виконував завдання на блокпосту на в’ізді у Дебальцево під назвою «Ворота». Наприкінці листопада під час ротації його обіцяли змінити. Павло планував повернутися додому. Блокпост часто обстрілювали і 23 листопада завдали чергового ракетного удару. Павло Ніколенко не встиг добігти до укриття і був поранений осколком у груди. Поранення від снарядів «Граду» виявилося смертельним. Похований Павло Ніколенко в рідному селі на місцевому кладовищі біля могили матері. Траурна процесія майже годину йшла через усе село. Місцева влада має намір уві-

За декілька годин до загибелі Павло Ніколенко останній раз встиг поговорити з дружиною у Сумському кадетському корпусі, молодший ще ходить у дитячий садок. «Він дуже любив дітей, допомагав мені, коли вони були зовсім маленькими, грався з ними. Коли подорослішали, читав їм книжки», – каже Вікторія Ніколенко. У липні 2014 р. Павла Ніколенка мобілізували до армії. Маючи двох неповнолітніх дітей, він міг добиватися відстрочки призову, але не став цього робити, ховатися від мобілізації теж не захотів. «Яким прикладом я буду для дітей, якщо ховатимуся? Нехай інші ховаються і відкуповуються», – сказав і пішов у військкомат. Власне, і переконувати

чнити пам’ять земляка, можливо, в селі буде встановлено меморіальну дошку. «Павло був дуже доброю людиною. Роботящий. Сім’янин зразковий. Люблячий батько, син», – говорить двоюрідний брат героя Юрій Вінніченко. З тугою і повагою згадують Павла і бойові побратими. Юрій Ковянов: «Надійний, добрий товариш, душа колективу. Усіх завжди підтримував.» Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Олексій ОЗЕРОВ: на війні безпечних місць не буває 30 років, с.Мазівка Путивльського району (15.03.1987-10.09.2017)

пецпризначенець. Служив у 95-й Житомирській повітрянодесантній бригаді, в київському підрозділі «Беркут», у Сумах був командиром відділення в/ч № 3051. Був в оточенні під Авдіївкою, неодноразово брав участь у затриманні озброєних злочинців і знешкодженні ворожих диверсійних груп. Загинув трагічно, перебуваючи у розташуванні своєї частини. Про загибель Олексія відомо не дуже багато. Якийсь солдат з невідомих причин схопив зброю і випустив чергу в Олексія і ще одного солдата, з яким Олексій займався бойовою підготовкою. Того, хто стріляв, затримали, він потрапив під слідство, а чому йому спало на думку стріляти – невідомо. Просто двоє воїнів загинули, один з них – наш земляк Олексій Озеров. Весь жах полягає в тому, що протягом свого військового життя Олексій неодноразово потрапляв в реально небезпечні обставини, та йому щастило рятуватись. Крім того, рятував ще й товаришів. Ось чому прощатися з ним у Сумах прийшло так багато людей. Згадували воїна тільки добрими словами. Командир роти в/ч № 3051 Ігор Степанов сказав: «Він всі бойові задачі виконував на «відмінно». Розумним був, ініціативним, толковим, з товаришами по службі був, сказати, що в добрих стосунках – нічого не сказати. Почув про те, що сталося – сльози на очах, більше ніяких емоцій. Він у нас служив із липня 16-го року і до квітня 17-го року». Але найбільш зворушливими виявились спогади рідних і друзів, які знали Олексія ще з дитинства. Ось що розповіла мати Наталя Володимирівна Кривобок: «Він народився в Сумах, але незабаром ми переїхали в Мазівку, тож все його життя до військової служби пройшло там. Олексій був дуже дружній і розумний хлопець, завжди

міг уникнути конфліктів, які часто трапляються між дітьми. Натомість здавався особистістю скоріше гуманітарною, ніж військовим. Захоплювався історією, зокрема, історією рідного краю, Мазівки, завжди брав участь у шкільних тематичних заходах по відродженню минулого. Пізніше захопився спортом, зокрема, бойовими мистецтвами і стрибками з парашутом. Вже коли навчався у педагогічному технікумі, їздив до Глухова – там є клуб дельтапланеристів. Його і в десант взяли відразу тому, що вже мав кілька стрибків на своєму рахунку. Коли прийшла пора йти до армії, не зважав на жодні умовляння рідних та вчителів, що,

пережив, з якого дивом врятувався. Коли в Сумах служив, теж брав участь у затриманні небезпечних злочинців. І товаришів рятував, сам лишався цілий, щоб отак недоречно, раптово загинути... У нас зберігся військовий журнал «Камуфляж», там на обкладинці Олексієве фото – за Авдіївку. Більше нічого не залишилось, тільки спогади про нашого хлопчика». Валерій Озаренко, вчитель Олексія: «Була в ньому якась інтелігентність, яка не пов’язувалась з уявленням про характер військового. Олексій захоплювався не тільки історією, він умів гарно говорити, висловлювати думки, писав чудові твори з літератури. А коли починав розповідати про війну, то робив це так буденно і спокійно, що я був у шоці. На кожному кроці смерть, небезпека, а він про це все – наче про риболовлю! А в рідну школу приходити соромився – я його силоміць затягував, аби він щось розповів, сфотографувався». Валентина Озаренко, сусідка: «Знала його років з п’яти. Олексій приходив до нас у гості і в прямому сенсі починав нянчити нашого сина Валерія. Не думала, що буде військовим, бачила в ньому філолога». Ось ще спогади однокласниці: «Був шляхетним – це найточніше

Олексій неодноразово потрапляв у небезпечні ситуації, а загинув, перебуваючи в розташуванні своєї частини мовляв, спочатку потрібно здобути освіту, а потім йти служити. В ті часи хлопцям часто відтерміновували службу. А Олексій рішуче: «Ні, тільки із своїм призивом!» Так і пішов служити, а там війна на Донбасі почалась, він підписав контракт. Коли приїздив додому, розповідав таке, що ми й уявити собі не могли. І в «бетеері» горів, якогось бандита, озброєного ножем, приборкав голіруч, і це оточення під Авдіївкою

слово. Завжди захищав дівчат, і не тільки дівчат. Взагалі, був цілком неконфліктним, такий собі душа-хлопець. Досі не вірю, що з ним могла трапитись така біда». Поховали Олексія Озерова на Алеї Слави центрального кладовища Сум. У нього залишилися дружина, дев’ятирічна донька, батьки. Указом Президента України Олексій Озеров нагороджений орденом «За мужність».

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Микола ОСИПОВ: з Україною в серці 46 років, м. Суми (04.08.1968-03.09.2014)

тарший лейтенант, командир взводу 9-ої батареї 27-го Сумського реактивного артилерійського полку загинув поблизу с. Побєда Новоайдарського р-ну Луганської обл. під час обстрілу з території РФ з РСЗВ «Смерч» Звістка про загибель Миколи Осипова стала потрясінням для всіх сумчан. Але більше за всіх виявити ім’я друга в списках загиблих не хотілося його колишньому однокласнику Віталію Моісеєнку. Колись вони сиділи за однією партою, разом училися в школі №1, у класі зі спортивним ухилом. «Якщо інші учні намагалися досягти в спорті професійних вершин, то Микола просто намагався підтримувати хорошу фізичну форму. Уже тоді він вирішив пов’язати своє життя зі службою в Збройних силах України, незважаючи на те, що в сім’ї у нього військових не було», – згадує Віталій. У випускному класі Микола першим за всіх учнів стрибнув із парашутом. У нього були незначні проблеми із зором, тож на уроках йому доводилося носити окуляри. Але бажання стати десантником було настільки сильним, що два роки він регулярно займався спеціальною гімнастикою для очей і досяг стовідсоткового зору! Миколу відрізняло почуття загостреної справедливості. «Пам’ятаю, коли класний керівник дорікала мені за те, що після тренування я в поспіху забув пов’язати піонерський галстук, Коля не зміг стриматися і став на мій захист», – каже Віталій. До речі, ця прямолінійність залишилася з ним і в дорослі роки. Микола завжди відстоював свою позицію, незважаючи на авторитети і не бажаючи погоджуватися з чужою думкою лише заради пристойності. Микола закінчив Сумське артучилище, потім за розподілом потрапив служити в НДР. Після повернення відрядили в навчальну частину «Десна», але в його уявлен-

ні це була «не та» армія. Тож звільнився з лав Збройних сил Микола досить рано. Разом із дружиною Тетяною виховував двох дітей: Станіслава, сина Миколи від попереднього шлюбу (його перша дружина померла) та спільну донечку Аню. Микола завжди був прихильником здорового способу життя. Кілька років присвятив заняттям із рукопашного бою. Кожний день для нього починався з ранкового кросу. А ввечері гуляв з донечкою містом, бо дуже полюбляв ходити пішки. Та й взагалі, як людина життєрадісна, намагався

телефону запитував мене, чи все робить правильно. Потім якось разом «онлайн» тушкували рибу, яку вони з хлопцями впіймали у річці», – з сумною посмішкою пригадує Тетяна. Як і в багатьох жінок, що чекають бійців удома, у дружини Миколи напередодні його смерті з’явилося погане передчуття. «Наприкінці серпня мені нестерпно хотілося його побачити. Я місця собі не могла знайти. Хотілося побачити його очі, торкнутися плеча», – крізь сльози каже жінка. 6 вересня Миколі мали дати відпустку. Він не дожив лише три дні. Того пронизаного болем дня подружжя розмовляло тричі. Вранці, як завжди, побажали одне одному удачі. Потім поговорили вдень: у тій розмові чоловік нагадав Тетяні, що дуже кохає її, хоче обійняти разом із дітьми. «Я була трохи здивована, адже він дуже рідко висловлював почуття вголос, був по-чоловічому стриманий і доводив свою любов не словами, а справами», – зітхає Тетяна. 4 вересня телефон чоловіка був недосяжним. А 5 вересня про загибель Миколи дружині повідомила класна керівниця донечки Ані, зрозумівши, що спокійна дівчинка ще не знає страшної звістки.

Хлопці, що залишилися живими після страшного обстрілу, розповідали, що після першого вибуху Микола намагався вибратися із заваленого бліндажа, і, якби не друга хвиля вогневого нальоту, йому б це вдалося… більше часу проводити на природі: працював на садовій ділянці, влітку кожні вихідні возив родину на шашлики. У серпні минулого року Миколі Осипову виповнилося 46 років. Він працював слюсарем на заводі «Насосенергомаш». Влітку був мобілізований, як і кілька інших його однокласників, що і тепер перебувають у зоні АТО. Дуже сумував за родиною, часто телефонував додому, готуючи їжу для солдатів. «Він варив борщ і по

Поховали Миколу в Сумах на Алеї Слави центрального кладовища 9 вересня разом із п’ятьма сумськими артилеристами, що загинули в один страшний день. Указом Президента України № 282/2015 від 23 травня 2015 року нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно). Посмертно присвоєне звання Почесний громадянин міста Суми.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Микола ОХРІМЕНКО: «Україна в нас одна, мусимо захищати...» 53 роки, с. Яструбине Сумського району (09.08.1963-08.01.2017)

омандир відділення 1-ї роти 501-го батальйону 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМС ЗСУ молодший сержант Микола Охріменко (позивний «Дєд») загинув під час виконання бойового завдання поблизу с. Гнутове Волноваського району Донецької області. Молодший син в селянській родині Охріменків ріс допитливим, співчутливим, здібним до наук. Захоплювався технічною справою, моделюванням. Аби вивчитись на радіомонтажника, після восьмого класу Яструбинської школи вступив до Глухівського СГПТУ-15. Здібного учня не раз нагороджували дипломами, а 1983 р. Миколина рацпропозиція, що мала назву «танковий комплексний тренажер екіпажу об’єкта «434-А»», була прийнята до використання у військовій частині. Потім була строкова служба й нетривала робота на підприємстві «Сумихімпром». Втім, розмірене життя було не для Миколи. Cповнений завзяття, він їде на золоті копальні Якутії, працює на комбінаті «Куларзолото». Суворий клімат, умови життя, праці, непрості стосунки між людьми стають випробовуванням на міцність, школою на все життя. Але тут Микола закохується, одружується, радіє народженню доньки. Згодом родина переїздить до Донецька. Життя на новому місці – це завжди непросто, втім, селянський син Микола не здається. Був наполегливим, мав «золоті» руки ремонтника. Відкрив власну справу з ремонту автомобілів. Нарешті з’явились стабільність і статки. Якби не війна. У серпні 2014-го, не знайшовши підтримки в дружини, Микола Охріменко добровольцем вирушає на фронт. Україна для нього – рідна земля, яку шматує агресор. Як чоловік, воїн він має її захистити. Тепер Микола – боєць добробату «Артемівськ», що воює за Арте-

мівськ, Костянтинівку, Дебальцеве. У Дебальцівському пеклі отримав кульове поранення, 2016-го у боях на Маріупольському напрямку – важку контузію. Після Харківського військового шпиталю й короткої відпустки, як не вмовляла 82-річна мати Антоніна Яківна, що вже поховала двох старших дітей, її єдина надія на старість – Коля таки пішов на війну. «Не можу я всидіти вдома, – пояснював свій вчинок Микола. – Там мої побратими, багато зовсім юних, а я «Дєд», то маю навчити, уберегти від смерті!» На військовий контракт боєць пішов у 36-у бригаду морпіхів.

вати техніку, електронне начиння – «Дєд» одягав окуляри й до роботи», – розповідає старший сержант Андрій Галун. 8 січня 2017 р. група у складі сержантів Миколи Охріменка, Сергія Сонька, матроса Сергія Трубіна вирушила на бойове завдання: на «нічийній смузі» мали перевірити мінні загородження. Десь о десятій ранку з боку ворожих позицій пролунав вибух і кілька автоматних черг. Трохи згодом на зв’язок вийшов «Дєд», хрипнучим голосом видихнув: «Хлопці, у нас «200-ий»! Я і пацан важко поранені, пробуємо повзти до своїх...» Більше на зв’язок не виходили. Стекли кров’ю... Тіла загиблих захопив противник. Наші хлопці підірвались на керованому фугасі, встановленому ближче до позицій ворога. За даними розвідки, це був полк морської піхоти РФ, серед особового складу якого багато кримчан – тих, хто у 2014-му зрадив присязі на вірність Україні. «Та сторона висунула умови щодо обміну: троє наших загиблих – на захоплених у полон «москалів», – згадує керівник групи «Волонтерський рух Сумщини» Андрій Герман. – Кілька разів перемовини заходили в глухий кут. Врешті домовились. Із «сірої зони» на волонтерському бусику тіла наших морпіхів

Серед командування сержант Охріменко мав неабиякий авторитет, а для молодих хлопців був за батька «Підготовлений інженер, який знав назубок військове озброєння, ідеологічно «підкований», мотивований, з багатющим життєвим досвідом, правильним поглядом на життя. Серед командування сержант Охріменко мав неабиякий авторитет, а для молодих хлопців був за батька: у скрутний час підтримував словом і ділом», – згадує командир роти Артур Стефанов. «Коля був безвідмовним, йшов на виручку завжди. Треба відремонту-

ми доправили на упізнання в Дніпро, а звідти вирушили в останній путь до рідних домівок – до Сум, Кіровограду, Херсону». Похований Микола Охріменко на кладовищі в рідному селі. Яструбинська громада має наміри встановити меморіальну дошку на честь загиблого героя. Указом Президента України №104/2017 від 10 квітня 2017 р. нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ст. (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Сергій ПАЛЕШКО: тепер у снах приходить до дружини 28 років, м. Суми (28.04.1986-10.10.2014)

олодший сержант Сергій Палешко загинув поблизу с. Підгородне Донецької області у базовому таборі 27-го Сумського ракетного артполку. Про Сергія Палешка завжди говорили, душа компанії. Веселий, тямущий, товариський. За словом у кишеню не ліз, до роботи беручкий. Працював газоелектрозварювальником на СНВО ім. Фрунзе, у 24-му цеху. Кажуть, без огляду на молодії літа, у зварювальній справі був віртуозом. Начальство й досвідчена робітнича гвардія цінували його старання й талант, а хлопці із цеху й досі згадують улюблену приповідку Палешка: «Ну вже або на совість робити, або ніяк не робити…» З початком тривожних подій на українському сході молодший сержант Сергій Палешко пішов за першою хвилею мобілізації. На «строковій» був командиром самохідної гармати 76-130 мм. За добру службу мав купу листів-подяк від командування, відтак призовна комісія направила хлопця до артилерії. Проводжаючи чоловіка до війська, дружина Іра Палешко тремтіла всім серцем, Сергій, як міг, заспокоював: «Ну що ти, рідненька, все буде добре. Війна закінчиться – і я буду вдома. Он хлопці йдуть, у них по двоє діток, а я що ж… Я теж мушу…» Від 24 березня Сергій ніс службу у складі 8-ої батареї 27-го артполку, військова спеціальність: номер обслуги РСЗВ «Ураган» 220 мм. Три з половиною місяці «на бойових», у найгарячіших місцях. Де наші хлопці виконували завдання, дружинам про те не розповідали. Про бойовий шлях артполку можна здогадуватись, хіба що слухаючи телевізійні повідомлення про точну роботу укропівської «арти». «Ми часто розмовляли по телефону, і він сумував, що перші синові успіхи – без нього. Нові слова, вивчений віршик, кумедні дитячі

фрази… Мріяв, як суто «чоловічою компанією» ходитимуть із малим на рибалку й футбол, весь час жартував, підбадьорював… Сергій завжди був рішучим, сміливим, можливо, тому один епізод мені так урізався в пам’ять, – продовжує спогади про коханого Ірина Палешко. – Якось надвечір телефоную, аби запитати, як справи. У слухав-

від татка. Коли прийшов час повертатися, відчувалось, як не хотілося Сергієві їхати, ніби щось відчував», – згадує Іра. Сергій Палешко пішов із життя 10 жовтня. Якраз українська сторона у ті дні оголосила чергове перемир’я. Трагедія трапилася у базовому таборі артполку, що на той час дислокувався поблизу с. Підгородне Донецької області. Як свідчать армійці, Сергій загинув у результаті гострого конфлікту між військовослужбовцями. Хто був правий, а хто винуватий – на те є дві версії. Іра дотримується версії солдатської. «Не журись, я під Дебальцевим. Сплю із хлопчиками під свіжими дошками, – якось знесилена від розпачу Іра Палешко почула уві сні голос коханого. – Не плач, моє сонечко, виховуй сина…» З тих пір вона й не плаче. Принаймні, намагається. Продовжує жити, ростити синочка Владика, якому вже 4,5 роки. «Усе трапилося настільки швидко – він навіть не встиг зрозу-

Сергій Палешко, як згадують побратими, виявив себе вправним і тямущим артилеристом. ці чую гучні розкати, вигуки, чиїсь молитви й дивний Серьожин голос. Спершу, каюся, спересердя подумала: хлопці, напевне, випили… Питаю: «Що робите?» І раптом чую те, що геть не очікувала: «Сиджу в окопі і – боюся. Можливо, все… нам «хана»». А у самого, знаєте, зуб на зуб не втрапляє! І це у мого завжди врівноваженого чоловіка! Кажуть, в окопах не бува атеїстів, і я тоді вперше до глибини збагнула, наскільки на фронті, під обстрілами страшно. Єдине, чим могла зарадити – молитись... У кінці вересня Сергій приїхав у двотижневу відпустку. Утрьох, разом із сином Владиком, гуляли парком, пригорталися, жартували. Сергій тішився, що синок, який спершу його не признав, пізніш не відходив

міти: що це із ним? Може, тому йому й досі здається, що він під Дебальцевим, – зітхає двадцятитрьохлітня вдова. – Одна куля, маленький отвір, і дуже швидка смерть. Лікар сказав: пошкодження брижової артерії, на долоню нижче від серця…». Військова прокуратура і досі з’ясовує обставини його загибелі. Хлопця ховали як воїна, на Алеї Слави центрального кладовища Сум, поряд із загиблими на східному фронті захисниками-сумчанами. Ще доволі молоді Сергієві батьки за своїм безутішним горем і досі не бачать білого світу… Під час громадської панахиди повсякчас лунали слова, що за 3,5 місяці гарячих «бойових» хлопець заслужив на вічну пам’ять і нашу повагу.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Віталій ПАРФЕНЕНКО: його дуже любили діти 36 років. с. Шаповалівка Конотопського р-ну (08.05.1978-06.11.2014)

трілок 95-ї аеромобільної бригади рядовий Віталій Парфененко помер у зоні АТО під Донецьком під час виконання військових обов’язків. Віталій народився в с. Шаповалівка Конотопського району і був єдиною дитиною в сім’ї. Учився в початковій місцевій школі, яку закінчив у 1993 р. Учителі згадують його як стриманого, скромного, спокійного, тактовного учня. Він завжди з радістю брав участь у різноманітних позакласних заходах, ріс гармонійно розвиненим. Дуже любив футбол, узимку катався на лижах та ковзанах, грав з друзями в хокей на місцевому ставку. Але найбільшою любов’ю Віталія була сучасна музика – удома було багато музичної апаратури та постійно звучали композиції відомих роквиконавців. З 1993 до 1995 рр. Віталій учився в старших класах Соснівської школи, де й отримав атестат про середню освіту. Потім закінчив автошколу, де отримав професію водія-професіонала. Був призваний на строкову службу, служив у Білій Церкві в комендантському взводі при штабі ( з раннього дитинства мав красивий почерк, що відразу ж запримітили командири). Після демобілізації працював на різних будівельних об’єктах – важкі фінансові часи навчили декільком потрібним професіям, у тому числі й професії електрика, яку Віталій опанував самостійно. Останнім часом працював у рідній сільській школі. Узимку опалював школу, а також проводив різноманітні ремонтні роботи: оформлював кабінети, разом з дітьми обшив стіни панелями в коридорі, ремонтував сантехніку та електрику. Словом, був майстром на всі руки. Згадує вихователька дитячого садочка Наталя Малюта: «Віталія Васильовича дуже любили всі наші вихованці, вони досі не можуть повірити, що його вже немає... Багато чого створено його руками – він був безвідмовним та мав «золоті» руки, міг зробити все,

починаючи від сантехніки й закінчуючи столярними роботами. Власними руками виготовив лебедів з використаних автомобільних шин, ці композициї до цього часу прикрашають дитячий майданчик». Мати розповіла, як син любив тварин: «Постійно приносив додому котиків та собачок. Перед мобілізацією приніс додому маленьке собача. Дуже його любив, доглядав, а коли мобілізували, все запитував, чи добре їсть і як росте. А перед трагедією собака став скавчати, а

Востаннє зателефонував матері за кілька годин до загибелі: «Мамо, ми збираємося їхати в Донецьк, готуємо машини. Я пізніше тобі обов’язково зателефоную». Не зателефонував... На жаль, організм не витримав постійних фізичних та моральних навантажень, постійних стресів та тиску на нервову систему. На вечірній повірці 6 листопада Віталію стало погано, він упав та втратив свідомість. На жаль, не зважаючи на всі зусилля медиків, врятувати Віталія не вдалося, і він помер. Із зони АТО тіло Віталія на військовому автомобілі привезли в його рідне село семеро бойових побратимів. В останню путь бійця проводжали рідні, близькі, односельці, бойові побратими, однокласники, керівники району – більше тисячі людей прийшли попрощатися з воїном. Побратими останню шану Віталію віддали салютом з автоматичної зброї. Похований воїн на кладовищі в рідному селі. Тепер ім’я Віталія Парфененка носить Шаповалівська початкова школа, которій він віддав стільки сил, енергії та любові. Біля центрального входу там встановлено меморіальну дошку. У серпні 2015 р. в Шаповалівці пройшов

Він говорив, що війна насправді не така, як показують у фільмах – усе набагато простіше й страшніше потім почав довго й моторошно вити – навіть довелося спустити з ланцюга». Наступного дня собака, який не знаходив собі місця, пропав і більше не повернувся. А матері принесли «похоронку». У серпні 2014 р. Віталій Парфененко був мобілізований і направлений у тренувальну частину «Десна», звідки в жовтні поїхав спочатку в Краматорськ, а потім в с. Пєски, де служив стрілком 95-ї аеромобільної бригади. Про війну розповідати не любив, як і більшість воїнів. Говорив тільки те, що війна насправді не така, як показують у фільмах – усе набагато простіше й страшніше.

турнір з міні-футболу, присвячений пам’яті воїна-земляка. Кубки, дипломи та призи вручав переможцям батько Віталія, Василь Миколайович Парфененко. 21 січня 2015 року рішенням Конотопського райради Шаповалівській НПК «Загальноосвітня школа I-II ступенів – дошкільний навчальний заклад» присвоєно ім’я Віталія Парфененка. У навчальному закладі організовано шкільний куточок, де виставлені вироби, виготовлені Віталієм.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Сергій ПАРХОМЕНКО: патріот у посмертному полоні безладу, байдужості та бюрократії 39 років, м. Суми (11.08.1975-05.09.2014)

олдат резерву, гранатометник 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар». Загинув біля м. Щастя Новоайдарського району Луганської області. Сергій навчався в ЗОШ №2, закінчив Сумський сільськогосподарський інститут. Працював бухгалтером на підприємствах міста. Про Сергія нам розповідала його мати Галина Василівна. У 18 років воєнно-медична комісія визнала його непридатним для служби в армії – з дитинства мав неабиякі проблеми з легенями, переніс дві операції. Але був активним, патріотом, щиро любив Україну. У 2013 р. стояв на київському Майдані, брав участь і в сумських маніфестаціях. Коли почалася війна (Галина Василівна уникає терміна АТО), Сергій з’явився в сумський військкомат і вимагав, щоб його зарахували до 15-го батальйону територіальної самооборони. Мати каже: «Він там кричав, тупотів ногами, поки свого добився. Взялитаки, незважаючи на стан здоров’я». З цим підрозділом поїхав на Луганщину 23 квітня 2014 р., а 17 червня написав рапорт з проханням перевести його до батальйону «Айдар». Мати пояснює: «Той підрозділ ніс охоронну службу, хлопці стояли на блокпостах, а «Айдар» був на передовій, воював. Сергій хотів саме воювати! Хоча ми про це тоді не здогадувалися, нас він не повідомляв, але ж ми дивилися новини, почали згодом все розуміти». Дислокувалися вони в с. Половінкіно під Старобєльськом на Луганщині, а штаб був у селищі Щастя. Частина, де служив Сергій, охороняла ТЕЦ в Станиці Луганській. «Навіть приїздив у відпустку в серпні 2014 р. на три дні, – згадує Галина Василівна. – Здобув для своїх хлопців два бронежилети, 5 рацій, берці, спальники, форму. Зустрічався з головою Сумської ОДА, деякими сумськими підприємцями – так провів відпустку. А 22 серпня був уже в частині. Зв’язок з ним

припинився 5 вересня. Телефон Сергія не відповідав. Перед цим ми з ним спілкувалися 3 вересня, він, як завжди, заспокоював, мовляв, усе гаразд, і раптом – тиша». Через багато днів мати дізналась, як загинув Сергій. Нам вона розповіла, що 4 вересня почались активні бойові дії. Підрозділ, де служив Сергій, ви-

бата Мельничука, спитала в нього про Сергія. Відповідь: «У полоні». «Я йому цього ніколи не пробачу, – каже Галина Василівна. – Тоді з 30 людей вижили тільки двоє, та й ті лишилися неадекватні! А решту, 28 вбитих 8 вересня відвезли до моргу! Мельничук не міг цього не знати, навіщо він мені брехав?! Чи вказівка була така – не повідомляти рідних – не розумію!!!» Мати шукала сина. Була в Генштабі, Міноборони, зустрічалася з Юрієм Тандітом, який займається розшуком і обміном полонених. Навіть з Президентом особисто зустрічалася, зважившись на жест відчаю – каже, що кинулася просто під колеса автівки. Нічого! І до Луганська їздила, зустрічалася, домовлялася з тією т.з. «владою» – там її теж психологічно катували, «маринували» днями, обіцяли: «Ось зараз!» – марно. Ані живого Сергія, ані мертвого... Тільки 14 вересня дізналася, що тіло Сергія за № 287 перебувало в морзі м. Старобєльська. І не один морг довелося перевірити матері в пошуках тіла з цим номером! Усіх, хто загинув у тій засідці, поховали як невідомих. «Спасибі

Солдат сам обрав собі пряму і чесну долю, та після загибелі потребував допомоги рідних і товаришів конував бойове завдання – розвідка боєм. Вийшли із селища Металіст до селища Ротор, виконали завдання й отримали команду від комбата Сергія Мельничука повертатися. Потім – інша команда – йти до с. Весела Гора на допомогу 80-й танковій бригаді. А танкова бригада відступила, Веселу Гору зайняли «сєпари», чи росіяни, підрозділ Сергія потрапив у засідку та під обстріл реактивними снарядами. А через кілька днів задзвонив телефон: «Де ваш син? – незнайомий голос. – Він захищає Україну, а ви хто? – Ви нас називаєте «сєпарами». Ваш син у нас, приїздіть, забирайте!» Самотужки, через знайомих, мати дістала номер телефону ком-

Володі Вінніку, керівникові старобєльської самооборони, – каже Галина Василівна. – Він наполіг, щоб ховали хлопців в окремих могилах, спасибі всім хлопцям з «Айдару», хто Сергія знав, бо вони теж допомогли!» Ідентифікували тіло Сергія за аналізом ДНК. У Сумах на Алеї Слави з ним прощались і віддавали воїну останню шану 15 червня 2015 р. На фасаді школи № 2 в місті Суми герою відкрили меморіальну дошку. Указом Президента України № 37/2016 від 4 лютого 2016 року нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Володимир ПЕРЕЯСЛОВ: жив і загинув заради людей 31 рік, с. Стецьківка Сумського р-ну (23.08.1983-03.09.2014)

тарший сержант (посмертно), старший механік-водій 9-ої батареї 3-го дивізіону 27-го Сумського реактивного артилерійського полку ЗСУ. Уродженець с. Стецьківка Сумського району. Загинув біля с. Побєда Новоайдарського району Луганської області. Володимир Переяслов закінчив школу у с. Стецьківка Сумського району, звідти пішов на строкову військову службу, після цього повернувся на малу батьківщину. Працював перевізником вантажів, з людьми жив у злагоді, зустрів свою наречену, готувалися молодята до весілля. Та раптом – війна. Усе розчавила, усе знищила. Володимира мобілізували 28 березня 2014 р. Він був водієм на «Урагані» тієї трагічновідомої 9-ої батареї 27-го артилерійського полку. День загибелі його той самий, що у багатьох інших українських хлопців, що воювали в складі цієї частини, – чорна дата 3 вересня 2014 р. Ось що розповів батько Володимира Євген Миколайович: «Кажуть, що знайшли його днів через чотири, засипаного у бліндажі. Під жахливий обстріл потрапив біля селища Перемога на Луганщині. Майор, що його привозив, майже відкрито говорив про зраду. Ми з Володєю багато спілкувалися в останні дні перед тим, як він відбув туди, на схід. Як батько запитував, чого він туди їде. Бо їхав він не з примусу, хоч і мобілізований. А Володя каже: «Па, хто, як не я?!» І ще у розмовах якось проскочило, я ці слова потім згадав і відчув їх ціну: «Сказали б мені, що не повернуся – все одно пішов би...» Отака людина була! Свідомий, правильний – це не ті слова. Він просто жив для людей, працював у першу чергу для людей, власний зиск на останньому місці тримав, це вам будь-хто в селі скаже...» Після школи Володимир закінчив курси водіїв ДТСААФ – така і була його військова спеціальність. Після строкової служби

придбав «Газель», розпочав свій малий бізнес – перевозив вантажі в межах області. Згодом з’явилася ще одна машина, справи йшли досить успішно. Та всі пригадують, що до людей Володимир завжди ставився щиро, по-людськи. Жодному з односельців не відмовив, коли просили підвезти-перевезти. І клієнтів, тобто замовників, кажуть, розрізняв: якщо бачив, що людина

був його кращим другом ще з дитячого садочка: «Він був цілковито налаштований на позитив, рідкісною людиною, без зла за душею. Ніколи не намагався вирішити свої проблеми за чийсь рахунок. Він, можна сказати, роздавав себе. А труднощі зустрічав із ясним поглядом, конфлікти вмів завершувати усмішкою. З ним було неможливо посваритися!» Товариш додав, що за справедливість Володимир умів стояти хоробро, приклад наводив про сварку з п’яними підлітками, які отримали відсіч, незважаючи на те, що напали зграєю. І ще про характер Володі: «Мав внутрішній стрижень. Не завжди чоловік поводиться як чоловік, а Володимир був сильним і відповідальним. Труднощів не уникав, дбав про інших. До нареченої своєї ставився так: завжди думав про те, що їй потрібно, як їй буде краще». Однокласниця Наталя Кучмєєва зауважила, що про Володимира ніхто ніколи не згадав поганого. Розповідає, що в школі він був хлопчик тихий, мрійливий. Він писав якісь вірші, ніколи не поводився зухвало:

«Володя – рідкісна людина, налаштована на добро», – щиро пригадують односельці молодого хлопця бідна, останні копійки рахує, брав дешевше за послуги. Бувало, що батько в нього лишався останнім у черзі на транспортні послуги – усім людям, які зверталися, допоможе, а батька з поля забере тільки потім. Та тут уже без жодних образ – вдача в хлопця така людяна. Батько розповідав, що був у Володимира зварювальний апарат, безшлаковий. Він сам був зварювальникомаматором. І теж усе село обслуговував – для зварювальника завжди роботи вистачає. Та з великим болем повторює батько: «Навесні мали справити весілля з Марією, нареченою його...» Спілкувалися ми з друзями і товаришами Володимира. Ось що розповів Олександр Клюшник, який

«За часів СРСР, відповідно до тодішньої моди і звичаїв, він, напевно, носив би за дівчатами портфелі...» Гіркі вірші написала Наталка про Володю. Там є рядки: «Життя лиш починалось у Володі. Солдата шлях йому прийшов той час. Ворожий смерч настиг отам, на сході, Приймає жертви жадібний Донбас». Поховано героя на Алеї Слави на центральному кладовищі Сум. На Стецьківській ЗОШ Володимиру встановлено меморіальну дошку. Указом Президента України нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Анатолій ПЕТРЕНКО: «Я розумію, за що ми воюємо» 29 років, м. Суми (18.06.1987 – 12.08.2016)

айор, командир батальйону. Служив у 21-й окремій бригаді охорони громадського порядку Центрального ОТО НГУ. Загинув 12 серпня 2016 року під час охорони українського блокпосту в районі м. Костянтинівка Донецької області. Анатолій Сергійович Петренко народився 18 червня 1987 р. в місті Лебедин Сумської області у сім’ї лікарів. Дитинство хлопця проходило в Сумах, де він закінчив школу № 29. За словами батька Сергія Лукича, з самого дитинства у Анатолія було загострене почуття справедливості, а в його душі жив глибокий патріотизм та любов до рідного народу. Після закінчення школи вступив до Національної академії державної прикордонної служби України, де здобував знання та практику військової служби. Такий вибір обумовлений тим, що, на відміну від обраної академії, жоден ВУЗ України не мав кафедри кінології. Згодом за розподілом йому пропонують служити у внутрішніх військах, у зв’язку з чим переїхав до м. Золочев, що неподалік Львова. Підйом кар’єрними сходинками відбувався поступово, але досить швидко. Спочатку Анатолій був командиром взводу, через деякий час став замполітом роти. Зважаючи на високі досягнення військовослужбовця, йому запропонували перевестись до Кривого Рогу, де перебувала бригада внутрішніх військ, і стати заступником командира бригади по кінології. Звісно, від такої пропозиції хлопцю важко було відмовитись і, отримавши звання старшого лейтенанта, Анатолій продовжував займатися улюбленою справою. Але тривало це недовго. У внутрішніх військах була така система, що солдат часто відправляли то супроводжувати інкасаторські машини, то виходити на охорону громадського порядку. І вже в 2013 році Анатолій Петренко потрапив на Майдан, де стояв

по той бік барикад разом з іншими солдатами та правоохоронцями, охороняв державні будівлі та підтримував правопорядок. На жаль, після кривавого завершення Майдану спокій так і не наступив, адже розпочалися конфлікти в Криму, а згодом і на Донбасі. Анатолій був патріотом і завжди переживав за долю Україну, тому без роздумів поїхав на схід країни, де очолив роту. Під час битви під Краматорськом і Слов’янськом проявив сміливість і не відступив перед ворогом. Серед товаришів по службі мав неабиякий авторитет, адже завжди знаходив

Анатолія, на якому замість урочистих фанфар чи веселої музики заспівав гімн України, причому це було наскільки щиро, що у присутніх бігли мурашки по шкірі. Під час одного з візитів до Сум побачив, що на балконах та будівлях майорять безліч жовтоблакитних прапорів: «Я ніколи не думав, що в Сумах наскільки патріотично. Я розумію, за що ми воюємо, це наші люди, всі ми українці, ми повинні боротися одне за одного. Україну в нас ніхто не забере, бо вона в нас одна», – любив говорити Анатолій. За словами батька Сергія Лукича, вибір професії сина був цілком усвідомлений, і це була його улюблена справа. Натомість батьки не заперечували, а намагалися всіляко підтримувати цілком доросле та благородне рішення свого сина. Шкода, що за це довелося віддати своє життя. В переддень своєї смерті він говорив з батьками телефоном, казав, що все добре, і ні на що не скаржився. Тієї трагічної ночі був черговим по батальйону. Та наступного дня телефон приніс трагічну звістку. Судово-медична експертиза повідомила, що Анатолій Петренко загинув при виконанні

Завжди знаходив гарне і потрібне слово для своїх друзів, з якими перебував на лінії вогню гарне і потрібне слово для своїх друзів, з якими перебував на лінії вогню. Серед основних рис його характеру було те, що він не міг терпіти боягузів. Під час чергового бойового зіткнення, коли командири заховалися в окопах, а вперед посилали бійців – виступив кардинально проти такої несправедливості. У 27 років став майором і командиром батальйону. Завжди говорив, що буде воювати стільки, скільки буде потрібно для України. Серед найяскравіших подій, які згадують батьки та друзі, – весілля

службових обов’язків від серцевого нападу під час охорони українського блокпосту. Та батьки не ймуть тому віри, адже ніколи проблем із серцем у сина не було, і продовжують шукати істинну причину. В жовтні Анатолій Петренко мав би отримати звання підполковника. У загиблого залишилась дружина та 1,5-річна дитина. Похований на Алеї Слави в Сумах 15 серпня 2016 року. Віддати останню шану прийшли земляки, близькі і бойові товариші.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Віталій ПІДДУБНИЙ: вулиця на честь героя 36 років, с. Миропілля Краснопільського р-ну (04.10.1977-26.07.2014)

трілець штурмового взводу першої роти 2-го батальйону спецпризначення «Донбас» Нацгвардії України молодший сержант резерву Віталій Піддубний на позивний «Сват» загинув поблизу м. Лисичанськ Луганської області, потрапивши у ворожу засідку. Віталій Піддубний – уродженець с. Миропілля Краснопільського району Сумської області. До війни із родиною жив у м. Бердянськ Запорізької області, працював будівельником, виховував старшого сина й трирічну доню. Із початком російської агресії у Криму й на Донбасі був дієвим учасником бердянського громадського формування «Громадська варта – Самооборона». Разом споруджували блокпости, організовували патрулювання на найнебезпечніших трасах – напрямках можливого прориву російських найманців углиб української території. Події на Донбасі розгорталися трагічно й стрімко. Сприймаючи тривожні вісті з фронту, Віталій Піддубний наповнювався рішучістю зі зброєю в руках йти захищати Україну. Його друг, «самооборонівець» Михайло Бахтєєв, згадує: «Ми разом записувалися до «Самооборони», ставили намети, створювали блокпости, але через місяць-півтора Віталій каже: «Тут уже все зроблено – настав час їхати туди». «Туди» – це значить на Донбас. Знаю напевно, він мав передчуття, що не повернеться, загине – якось у хвилину відвертості навіть прохопився про це – та рішучість його не гасла. І єдине, про що просив: якщо з ним що трапиться, щоб друзі подбали за родину». Разом із хлопцями з бердянської самооборони Віталій вирушив до Києва, на призовний пункт батальйону «Донбас». «Цих хлопців було рівно тридцять – різного віку, професій та військового досвіду, – згадує тодішній комвзводу першої роти батальйону «Донбас» Віталій Яцик. – Усі – з Бердянська,

із тамтешньої «Самооборони». На наш мобілізаційний пункт з’явилися мало не наступного дня після бою за Карлівку, про який «по-гарячому» розповіли усі телеканали. І вже цей факт свідчив про неабияку умотивованість і мужність цих чоловіків. Дев’ятеро з них були зараховані до мого взводу. Вони так і трималися вкупі як земляки і побратими: опановували військові премудрості, долали труднощі фронтового життя, жартували і по-дружньому кепкували, але в боях виявляли готовність життя покласти за побратимів і Україну».

неабияку кмітливість, безстрашшя виявив боєць «Сват». Спійманий ворог розповів багато таємниць: щодо прихованої зброї та місцевих інформаторів, які коригували вогонь по нашим позиціям. «Боєць на позивний «Сват» був комунікабельним, позитивним, сміливим та рішучим, – згадує комроти «Яцик». – Такі хлопці стають хорошими бійцями і побратимами. Його перший бій – за с. Миколаївка під час наступу на Слов’янськ. Після Слов’янська були Артемівськ (перейменували на Бахмут), участь у боях за звільнення районних центрів Попасна і Лисичанськ Луганської області. І незмінно під час виконання бойових завдань «Сват» виявляв зрілу мужність і стійкість. Він і смерть прийняв, бо першим рвонув на небезпеку». 26 липня, близько 13:00, під час виконання завдання, автомобіль, на якому разом із трьома товаришами із Артемівська на Лисичанськ їхав стрілець штурмової роти «Сват», потрапив у ворожу засідку. Віталій Піддубний загинув, скошений кулеметною чергою. Пряме попадання у серце... 28 липня у Бердянську відбулась багатотисячна громадянська панахида за загиблим, після якої караван автомобілів проводив машину

Комвзовду «Яцик»: «Під час бою стрілець «Сват» незмінно виявляв зрілу мужність і стійкість. Він і смерть прийняв, бо першим рвонув на небезпеку» Віталій Піддубний за натурою був лідером – завжди і всюди перший, а ще добрий, чуйний, товариський і дуже надійний. Справжній патріот. «Він дуже любив дружину і дітей, сумував за ними. Спритний, життєрадісний хлопець, який завжди всіх заспокоював і казав, що обов’язково все буде добре, все «буде Україна», – таким запам’ятався Віталій бойовим побратимам з «Донбасу». А ще хлопці пригадують, як їм пощастило зловити ворожого розвідника. Було це 25 липня 2014 р., на позиціях під Лисичанськом. У тій спецоперації

з труною за місто. Загиблий воїн вирушив у свою останню подорож, щоб навіки спочити у рідній батьківській землі. Поховали героя на цвинтарі с. Миропілля Краснопільського району Сумської області. На честь героя названо одну з вулиць Бердянська. Віталію відкрито меморіальну дошку на Миропільській школі, де він навчався. Віталія Піддубного нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня та «Почесним орденом м. Бердянськ» (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Роман ПЛОЩИК: спокійна сила 34 роки, м. Ромни (09.03.1980-03.09.2014)

олдат 9-ої батареї 3-го дивізіону 27-го Сумського реактивного артилерійського полку ЗСУ, командир бойової машини. Загинув поблизу с. Побєда Новоайдарського р-ну Луганської області під час артилерійського обстрілу з території Російської Федерації з РСЗВ «Смерч». Вдома на мобілізованого у першу хвилю Романа чекали батько і мати, дружина Віра та двоє дітей: 13-річний Богдан та 7-річна Ліза. «Ми з Ромою познайомилися під час навчання у Конотопському індустріальному технікумі. Тоді нам було по двадцять. З того часу – разом», – згадує дружина. З дитинства любив займатися спортом. Родина Площиків живе у приватному будинку, то мають хороше подвір’я, на якому батько зробив спортивний майданчик. Роман полюбляв спорт сам і збирав у себе хлопчаків. Після 9-го класу пішов навчатися до ВПТУ №14, закінчив його з відзнакою. Бажання вчитися не зникло – вступив до технікуму в Конотопі. Та довчитися не вийшло – забрали в армію: мовляв, уже одну спеціальність маєш, тепер треба відслужити. Після повернення додому у чоловіка з’явилися інші клопоти: дружина, дитина. Він ще подавав документи до одного з харківських вишів, але після поїздки туди сказав рідним, що вчитися не буде: на це треба гроші і час, а він – глава сім’ї, треба думати в першу чергу про родину, а потім уже про себе. Рідні кажуть, Роман був надзвичайно комунікабельною людиною, міг порозумітися з будь-ким, незалежно від віку, поглядів та соціального статусу. Ніколи не кричав, не сварився, до будь-якої ситуації підходив спокійно і виважено і саме тому, вважають рідні, швидко вирішував більшість проблем. Попри те, що був компанійською людиною, віддавав перевагу родині, увесь вільний час проводив удома: щось

майстрував, учив сина теслярській справі, допомагав доньці виконувати домашні завдання, особливо, якщо мова йшла про майстрування. Був творчою людиною, знаходив цікаві, незвичні рішення. «Казав, якщо є сім’я, то навіщо шукати розваг» – розповідає дружина. Поділу на «чоловічу» і «жіночу» роботу в родині не було. Мама згадує: син завжди прагнув до того, щоб у нього та його родини було все найкраще, починаючи від одягу та їжі, закінчу-

«Рома проходив строкову службу в артвійськах у Фастові, що на Київщині. Коли почалася антитерористична операція, його викликали майже одразу, – говорять рідні. – Спочатку відправили в навчальну частину в Гончарівськ, потім вони стояли в Конотопі, а звідти – на схід». За цей час чоловік побував удома кілька разів, приїздив ненадовго, але рідні хоча б мали змогу побути разом, поговорити. «Він знав, що це не його війна. Не хотів воювати. Казав, вона безглузда, люди гинуть дарма. Але був дуже відповідальним, якщо треба – то треба. Останній раз Роман Площик був удома у відпустці на початку серпня. Коли приїхав, то більшість часу проводив з дітьми та дружиною, зустрічався з близькими друзями. «Я говорила чоловікові: може б, краще вдома побув, відпочив, а він мені: я хочу всіх побачити, хоч трохи побути з ними і вами». Спекотні серпневі дні назавжди залишаться в пам’яті Богдана та Лізи як найкращі у їхньому житті. Їх родина Площиків провела разом на р. Псел. Уже 16 серпня Роман Площик повернувся в зону

Роман був дуже цілеспрямованим, ніколи не зупинявся. Казав: на це немає часу, треба йти далі, там точно ще багато хорошого ючи благоустроєм будинку. І хоч великих статків родина ніколи не мала, та так воно і було: вибрані чоловіком речі створювали комфорт та домашній затишок: «Починаєш цінувати деталі. Ось Роми не стало, і кожна деталь у домі ніби нагадує про нього: це він змайстрував, те відремонтував, а щось збирався переробити, коли повернеться...» І мама, і дружина говорять, Роман багато працював, щоб забезпечити родину всім необхідним. Та на першому місці для нього залишалися рідні. Останнім часом Роман Площик працював оператором у ТОВ «Таланпром». А потім – війна.

АТО, а 3 вересня його разом з 15 бійцями 9-ої батареї не стало. Ховали героя в закритій труні, тому син досі з надією говоритьзапитує у матері: може, то був не їх батько? А 7-річна Ліза, готуючи чергове домашнє завдання на урок трудового навчання, часто повторює: «Якби був тато, разом ми б зробили це краще…» На честь Романа відкрито меморіальну дошку на Роменській загальноосвітній школі №11. Указом Президента України нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Вадим ПОЛОЗОВ: завжди був позитивним 21 рік, м. Тростянець (16.11.1995-09.06.2017)

олодший сержант. Загинув, перебуваючи у відрядженні у с. Спірне Бахмутського району Донецької області. Народився Вадим в м. Тростянець у родині робітників. Батько, Олексій Валерійович, згадує: «Син був романтиком, мріяв навчатися в театральному училищі. Ще з п’ятого класу займався футболом, потім кікбоксингом, ходив у спортзал «качати м’язи». Навчався в Тростянецькій спеціалізованій школі І-ІІІ ступенів №3. У 2013-2015 роках вчився у Сумському кооперативному технікумі. Вадима все захоплювало в цьому житті. Мама, Любов Олександрівна, щоденно плаче: «Він був гарним сином. У всьому допомагав. Кожного року копали разом картоплю, а цьогоріч самі справлялися...». Особливо зворушливими були стосунки Вадима з молодшою сестрою Діаною. Мама ділиться: «Синові довіряла доглядати за донькою. Він варив їй, півторарічній, кашу, купав. Зранку вмиє й одягне. Пізніше носив Діанку на плечах у дитсадок і додому. Потім водив у школу і забирав. Різниця між ними 9 років. Оберігав від сільської роботи. Говорив, що сам все зробить». Зараз Діані 13 років. Дівчина не стримує сліз, її емоції перевищують слова. Дитяче серце не хоче і не вміє змиритися з тим, що Вадима більше немає. Діана говорить, що він живий, він десь далеко, можливо там, де йде зараз війна. Їй часто сниться брат. Однокласник Михайло Тарасов (ще в пологовому будинку дружно з’явилися на світ) говорить: «Ми були не схожі: світловолосий і шатен, із різними захопленнями, як плюс і мінус, але завжди знаходили точку перетину. Вадим умів гарно інтонувати вірші. Хлопців перед Різдвом за 10 хвилин навчив колядок і щедрівок. Усіх заряджав цікавою енергією. Вадима неможливо забути. Кожен вечір із ним запам’ятовувався, був незвичайним. Напористий! Домагався свого. Колись шукав троянди для дівчини, але обов’язково

– блакитні». Очі мами всміхнулися: «Знайшов на ринку, в Сумах». Олександр Мандрика, шкільний друг, говорить: «Вадим був людиною слова, другом надійним. Скаже і зробить, завжди виручить. Ніколи ні на що не скаржився. Був сильний духом, не слабохарактерним. Говорив: «Добудую батьківську хату й поїдемо на море». Вадим у всьому шукав позитив. Його всі називали «Смайликом». Своє 20-річчя Вадим відсвяткував із друзями, а наступного дня відбув у військкомат для проходження строкової служби. Був відправлений у «Десну», де 13 червня 2016 року підписав контракт про проходження військової служби строком на

Вадима направили в зону АТО в с. Спірне Донецької області, де була 2-а лінія фронту. Батькові говорив, що тут немає обстрілів. Батько згадує: «Перебуваючи в зоні АТО, Вадим вирішив стати професійним військовим. Зібрав документи і подав у Національну академію сухопутних військ імені гетьмана П. Сагайдачного (м. Львів) разом із своєю дівчиною Вікторією, з якою познайомився під час служби. Їм надійшов виклик про допуск на складання іспитів. Вони мріяли про весілля. Після загибелі Вадима Віка відмовилася від навчання: без нього нецікаво. 8 червня, під час службового відрядження, в селі Спірне Бахмутського району Донецької області отримав важке поранення. 9 червня помер в лікарні міста Сіверськ. В акті службового розслідування вказано причину смерті: «Гостра кровотеча. Вогнепальне кульове поранення грудної клітки з ушкодженням лівої легені. Навмисне самоушкодження». Але батьки, не погодившись із висновками розслідування, із вересня поточного року найняли приватного адвоката. Мама говорить: «Відрядження Вадима закінчилося 29 травня. Чомусь його не перевели назад, у «Десну». Все відтягували». Наразі у справі Вадима Полозова продовжується досудове розслідування у військовій прокуратурі Донецького гарнізону.

Вадима неможливо забути – всіх заряджав цікавою енергією три роки. Був призначений на посаду командира відділення навчального танкового взводу навчальної танкової роти. А від 01.08.2016 року призначений відповідальним з матеріального забезпечення навчальної танкової роти. 15 грудня був відряджений у розпорядження командира військової частини В3675 м. Кривий Ріг з метою виконання службових (бойових) завдань в районах проведення антитерористичної операції. 29 грудня

21-річний юнак понад усе любив життя, яке відвело йому так мало часу. Вадим назавжди залишився для всіх позитивним, енергійним і відповідальним, із незабутньою милою усмішкою. Пішов рано, не виконавши власних запланованих справ, не здійснивши юнацьких мрій. Він захищав Україну. Він бажав миру для своєї країни. Був патріотом своєї держави. Похований Вадим Полозов в Тростянці на Алеї Слави.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Олексій ПРИХОДЬКО: насамперед – Україна 21 рік, м. Ромни (21.07.1992-24.06.2014)

олодший сержант, заступник командира бойової машини – навідник-оператор першого механізованого взводу першої механізованої роти першого механізованого батальйону ВОС – 121100А. Загинув під час відбиття нападу на опорний пункт у районі с. Парченково Свердловського району Луганської області. «Не побачуся більше я з вами ніколи. І не стану ніколи до вас на поріг… Ви простіть мені, Тату і Мамо, я по-іншому просто не зміг…», ці рядки 21-річному Олексію Приходьку присвятив його дядько Іван Аристархов. Олексій був єдиною дитиною в сім’ї. Батьки ніяковіють, коли просимо розказати про сина, – не звикли розповідати про свою дитину. Кажуть, звичайно ж, бувало різне, але жодного разу ніхто на нього не поскаржився. Та й сам він скаржитися не звик. У школі Олексія називали «рудим сонечком»: був скромним, ніколи не запізнювався, старанно вчився, з повагою ставився до вчителів і однокласників, любив техніку і займався спортом. А ще любив писати твори про Україну. Було в них щось таке, про що не прийнято говорити в родині, та й на шкільних уроках зазвичай ніхто не розповідає про глибинні почуття – у тих шкільних починаннях була істинна любов до рідної землі і країни. Удома на робочому столі поставив прапор України і дуже дивувався, коли батько запитав, навіщо він це зробив. А як же інакше? Після 9-го класу Олексій навчався в Роменському коледжі СНАУ, але згодом своє життя вирішив пов’язати з військовою справою: разом з двома друзями по коледжу пішов служити за контрактом. Служити довелося у Білій Церкві. Рідні згадують, ніколи не скаржився. «Були вони в навчальній частині

«Десна». Поїхали ми з мамою туди, стоїмо на плацу, біля нас жінка з Конотопа – її син теж служить. Вона нас запитує: «А ваш син не скаржиться? Бо мій скаржиться, що погано годують». А наш не скаржився, завжди в будь-якій ситуації казав: «У мене все добре, мені всього вистачає», – розповідає батько Олег Іванович про сина-героя. Згадує,

Луганщині. Де саме, не розповідав, а батьки не уточнювали – син ніколи не говорив, де і яке завдання виконує. Мама і тато лише розповідали сину новини, розпитували, як у нього справи. «Я телефонувала йому і говорила: «Синочок, так гарно вдома: усе квітне, буяє, а ти не бачиш». А він мені: «Мамо, а ти фотографуй усе, якомога більше фотографуй, я приїду і подивлюся». І вона фотографувала. Та тільки не судилося сину побачити рідне місто в цвіту – уже через місяць Олексія не стало. У його речах рідні знайшли зошит, куди син записував постулати, якими він керувався в житті. Ось деякі із них: «Не жаліти себе. Не жаліти для батьків ні коштів, ні часу, ні себе. Говорити, що думаю, і думати, що говорю. Обдумувати кожне слово. Бути ввічливим і вихованим. Завжди думати на крок уперед. Уміти зробити пріоритетний вибір...». Друзі, які приїздили до Олексія незабаром після похорону, попросили у батьків дозволу встановити на могилі прапор. Батьки погодилися – знали, що їхній син цього б

Перший військовий парад, у якому Олексій взяв участь, відбувався в Житомирі. «Мамо, уявляєш, там сотні людей, ми крокуємо, а нам аплодують!» – розповідав по телефону про свої враження як одного разу сказав сину: «Час швидко пролетить, у тебе контракт у жовтні закінчується, тож можна буде зайнятися іншим ділом...» Син тоді твердо відповів, що підпише новий контракт. Батьки впевнені: Олексій жив тим, чим займався, не шкодував, не боявся, не звик відступати... Мама хлопця Валентина Василівна згадує: Льоша дуже любив травень – пору, коли все довкола квітне, коли розпускається природа, тому відпустки намагався теж брати саме цього місяця. У травні 2014 р. Олексій був десь там, на

хотів. Друг, який звільнився з армії ще в минулому році, коли дізнався про смерть героя Олексія Приходька, наступного дня записався добровольцем. На фасаді роменської ЗОШ І-ІІІ ступенів №7 установлено меморіальну дошку на честь героя. Указом Президента України № 747/2014 від 29 вересня 2014 р. нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Ігор ПТУШКІН: борець за свободу і справедливість 23 роки, м. Суми (14.10.1992-19.10.2015)

ійськовий контрактник, десантник 25-ої окремої Дніпропетровської аеромобільної бригади Збройних сил України. Таких людей, як Ігор Птушкін, небагато. Він завжди боровся за справедливість. А в зоні АТО воював не тільки із зовнішнім ворогом, а й із внутрішнім. І, на жаль, виявилося, що свої часом не менш жорстокі і безжальні, ніж чужі. Ігор був дуже активним з дитинства. У нього було багато друзів та знайомих, усім хотілося з ним спілкуватися. Учителі в школі відзначають, що Ігор Птушкін був розумним, здібним і дуже непосидючим. При цьому він був дуже домашнім. Любив їжу, яку готували матусині руки, а також залюбки проводив час із старшою сестрою та її донечкою. У свій час він відслужив строкову службу в армії, а потім, несподівано для всіх, добровільно пішов в АТО. «Мама була шокована, коли дізналася. Він нещодавно отримав закордоний паспорт і планував зі своїм найкращим другом їхати у Будапешт працювати. Замість того підписав контракт. Але залишити його вдома було неможливо. Він якщо вирішив, то вирішив», – згадує сестра Даша. Про те, що відбувається в зоні АТО, він своїм близьким не розповідав, щоб не засмучувати їх. Але дуже скоро став говорити, що сподівався зовсім на інший стан справ, коли йшов на війну. «Я думав, ми будемо воювати за Україну, а тут відбувається казна-що», – обурювався хлопець. Він постійно конфліктував з офіцерами, які замість того, щоб роздавати консерви, шоколадні батончики й цигарки із поміткою «Не для продажу», торгували ними. Звичайно, це нікому не подобалося. Ігоря дуже поважали і любили солдати, яких він ніколи не давав образити. Наприклад, якщо вони вже зробили свою роботу, а приходив

якийсь офіцер і казав, що треба ще бордюри побілити тощо, він відповідав: «Мої солдати вже зі своїми обов’язками впоралися і зараз ідуть відпочивати. Нічого не знаю». Одного разу навіть зчепився із садистом-капітаном, який бив солдат. Про це рідним розповіли самі бійці. «За ним були, як за кам’яним муром», – зізналися вони. Але становище в частині не змінювалося, і Ігор вирішив розірва-

дізналася про загибель брата через мережу «Вконтакте», коли їй висловив свої співчуття у повідомленні один із військових побратимів брата. Ігор Птушкін служив на Дніпропетровщині. Наприкінці жовтня хлопець мав піти у відпустку. Та живим додому не повернувся. Батьки відправили його захищати Батьківщину, а зустріли 23-річного сина у домовині. Батькам про смерть ніхто не повідомив. Дізналися, що сина вже немає аж на третій день, коли самі поїхали в частину у Дніпропетровськ. Побачили понівечене тіло та порізані вени. Висновок судмедекспертів – суїцид. У версію суїциду родичі не вірять. Кажуть, що Ігоря вбили за його гостру критику. Батьки звернулися до сумських правоохоронців із проханням провести повторну експертизу. Бо не можуть навіть поховати сина як годиться – зі священиком. Правозахисники кажуть, що дніпропетровські експерти не мали права писати у висновку про суїцид, адже слідство ще триває. Сумські судмедексперти видали нову, більш правдиву довідку: хлопець помер за нез’ясованих обставин. Його поховали, як і належить герою, на Алеї Слави в Сумах. Що ж

Ігор завжди казав правду в очі, за це й поплатився ти контракт. «Він міг усе зробити просто: напитися і похуліганити, і його б вигнали. Але чистий військовий квиток йому був дорожчим. Тому він сказав в суботу, що в понеділок буде вирішувати якось питання про звільнення. «У мене є кохана дівчина. Повернуся і одразу згуляємо весілля», – повідомив він. Після цього батьки від нього вже нічого не чули», – говорить сестра. Субота в нього була вихідним. Думав відпочити, а так вийшло, що спочив назавжди. Його тіло знайшли на другий день. Він був увесь побитий. Даша Птушкіна

насправді сталося у частині – має з’ясувати військова прокуратура. На жаль, слідство просувається дуже повільно. Сестра героя постійно телефонує у всі інстанції, але їй не відповідають нічого конкретного. Експертизу нормально також ніяк не можуть провести: постійно відправляють на доопрацювання. Та опускати руки сім’я не збирається. Батьки сподіваються: розслідування доведе, що їхній син загинув за свободу і за правду.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Сергій ПУСТОВИЙ: патріот, волонтер, легендарний сапер 35 років, м. Охтирка (17.07.1981-23.10.2016)

омандир відділення взводу спецмінування 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар» Сухопутних військ ЗСУ старший сержант Сергій Пустовий (позивний «Стрілок») загинув під час виконання бойового завдання поблизу с. Славне Мар’їнського району Донецької області. Він народився в Охтирці в родині військових, з дитинства мріяв про офіцерську кар’єру. Втім, мав вроджену ваду серця, тому про армійську службу довелося забути. Навчався в охтирській ЗОШ №5, де зараз школяриком Сергіїв єдиний син, обличчям і характером так схожий на батька. Друзі й вчителі згадують, що Сергій Пустовий був неговірким, трохи сором’язливим, але тямущим, затятим у досягненні мети. Вищу освіту здобув у 2005 р., закінчивши, як і мріяв, Національний аерокосмічний університет ім. М.Є. Жуковського. Потому працював майстром виробничого навчання у Охтирському професійному ліцеї, згодом слюсарем-інструментальником, програмістом у інженерно-технічному центрі «Нові технології». Втім, у райцентрі Охтирка навіть ці перспективні професії не давали бажаного заробітку. Сергій же на той час мав відповідальність за дружину й маля, добробут родини. Та й сином він був турботливим, завжди допомагав батькам, рідним бабусям і діду. Відтак ризикнув – став підприємцем. З дружиною Світланою наполегливо розвивали власну торгівельну справу. «Жили ми душа в душу, – згадує про довоєнне щастя Світлана Пустова. – Я за ним, як за кам’яною стіною, бо всю відповідальність Сергій як справжній чоловік, брав на себе. Він і працював багато, невтомно, а мене жалів. Часто напівжартома говорив, що для жінки найголовніша справа – бути окрасою світу, а ще дбати про затишок в домі, щоб чоловік і дитина були доглянуті, люблені». Коли з екранів полинули тривожні новини з Майдану, Сергій Пустовий не міг відсидітись вдома. Душа

прагнула змін, Майдан ту надію давав. Сергій став активним учасником і волонтером Революції Гідності. Коли ж загриміло на українському сході, а ненавчені й належно неекіпіровані батальйони пішли в бій, Пустовий став збирати й власним транспортом возити народну допомогу «на передок». Армійські однострої, берці, харчі, броніки, каски, будівельні матеріали й «медицину». Левова частка коштів на їх придбання – із власного бізнесу. Сергій Пустовий був патріотом України, націоналістом, хоча й спілкувався ро-

Згодом – сапером. Ази цієї вкрай небезпечної професії «айтішник» Сергій Пустовий вчив з Божою поміччю та з допомогою Ютубу. «Справжній чоловік, воїн. Дуже бережкий до солдатських життів: на найнебезпечніші завдання призначав найперше себе. У нас не було можливості повноцінно опановувати військові професії, адже весь час бої, втрати. Але Сергій затятий: була потреба в саперах – і він став. Вже через три місяці, завдяки світлій голові, вправним рукам і хисту до точних наук, став асом саперної справи. «Знімав» найновіші розробки російського оборонпрому. А скількох людей врятував! Ще при житті про нього ходили легенди! «Стрілка» поважало командування «Айдару», беззаперечний авторитет мав серед своїх підлеглих», – згадує командир окремого взводу спецмінування Володимир Прохнич. Півтора роки ст. сержант Пустовий прослужив там, де звикають ризикувати. І небо його боронило. Фатальним виявився нічний рейс, коли авто, повертаючись із бойового завдання, рухалось із вимкненими фарами (задля маскування). Сергій – за кермом, удар прийшовся по водійській кабіні…

Кулаком себе в груди не бив, але скільки він виїздив на фронт, у саме пекло, скільки допомоги привіз, напевне, жоден охтирський волонтер того не зробив сійською. «Серьога завжди такий: менше слів, а більше діла. Був абсолютно «непіарним», кулаком себе в груди не бив, але скільки він виїздив на фронт, у саме пекло, скільки допомоги привіз, напевне, жоден охтирський волонтер того не зробив», – зазначає волонтер і земляк Денис Голець. На війну Сергій Пустовий пішов у березні 2015-го, свідомо обравши штурмову роту «добробату» «Айдар», бо в ній воювали Сергієві побратими з часів Революції Гідності, до них частенько приїздив як волонтер. Спершу був стрілком штурмової роти. Потім – розвідником.

Сергій Олегович Пустовий похований на Юріївському кладовищі м. Охтирка поряд із дідом-офіцером. На Охтирській ЗОШ №5 встановлена меморіальна дошка на честь загиблого Сергія Пустового. Указом Президента України № 58/2017 від 10 березня 2017 р. нагороджений орденом «За мужність» III ст. (посмертно). Також – нагрудними знаками «За взірцевість у військовій службі» (ІІ ст.), «За службу»; відзнаками «Лицарський Хрест Родини Мазеп», «За гуманітарну участь у антитерористичній операції» (посмертно); медаллю «Захиснику Вітчизни».

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Руслан РЕДЬКІН: головними в житті героя були сім’я та небо 37 років, м. Охтирка (23.04.1977-21.06.2014)

омандир авіаційної ескадрилії спеціального призначення на вертольотах «Спеціального авіаційного загону Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту Державної служби України з надзвичайних ситуацій», підполковник служби цивільного захисту. Загін базувався в Ніжині, колишній військовій частині Д0170. Народившись у родині військового льотчика, Руслан теж мріяв про небо. Після закінчення школи здобув вищу освіту у Харківському інституті льотчиків ВПС України та Національному аерокосмічному університеті ім. Жуковського. Розпочав службу у 1998 р. льотчиком-штурманом у військовій вертолітній частині м. Бердичева, у 2004 р. був командиром вертолітної ланки (Мі-9) вертолітної ескадрилії (Мі-8, Мі-9) військової частини смт Калинів Львівської області. З грудня 2004 р. переїхав у місто Ніжин Чернігівської області, де продовжив свою службу. Брав участь у гасінні пожеж у Грузії та в Новобогданівці. У 2005 р. став льотчиком Спеціального авіаційного загону Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту. У цьому ж році отримав відзнаку Міністерства надзвичайних ситуацій України «За відвагу в надзвичайній ситуації». У 2010 р. став начальником штабу вертолітної ескадрилії спеціального призначення Спеціального авіаційного загону Оперативнорятувальної служби цивільного захисту. З червня 2011 р. – начальник штабу авіаційної ескадрилії спеціального призначення на вертольотах Спеціального авіаційного загону Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту. Але головним в житті були не звання, а небо та його сім’я: батьки Віктор Серафимович та

Віра Михайлівна, молодший брат Олексій (також льотчик), дружина Ірина та двоє чарівних діток, донька Вікторія і син Єгор. «Діти завжди хотіли бути як тато, бо тато був справжнім чоловіком: сміливим, розважливим. Він ніколи не казав зайвого. Поруч з ним було спокій-

Руслан Редькін 2-8 травня 2014 р. перевозив останки загиблих вертолітників з Луганська. Загинув 21 червня 2014 р. під Харковом в районі села Лизогубівка після падіння гелікоптера МІ-8-Т, що слідував за маршрутом Ніжин – Чугуїв для забезпечення перевезення особового складу й гуманітарної допомоги в зоні антитерористичної операції. Близько 10:00 вийшов останній раз на зв’язок і зник з радарів. 22 червня о 06:45 пошуково-рятувальні сили ДСНС України виявили місце катастрофи у лісосмузі на території Зміївського району Харківщини – через негоду його шукали майже добу. Гелікоптер розбився та згорів, екіпаж загинув. Герой 24 червня 2014 р. похований у м. Бердичів. «Він загинув як справжній льотчик, бо льотчики не помирають на землі, вони залишаються в небі, перетворюючись на небесних ангелів, які моляться і допомагають живим», – упевнений командир Спеціального авіазагону Іван Коробка.

Суха статистика: гелікоптер розбився та згорів, екіпаж: підполковник Редькін Р.В., бортінженер Михайлик В.Г. та штурман Лисиченко О.М. загинули. но і надійно. Я завжди сумувала за ним, коли його не було вдома. Досі не можу повірити, що Руслана не стало. Нас немов розрізали. Такого другого чоловіка просто не існує», – упевнена дружина. У листопаді 2013 р. Руслан Редькін був призначений командиром авіаційної ескадрилії спеціального призначення на вертольотах Спеціального авіаційного загону Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту Державної служби з надзвичайних ситуацій України. Того ж року йому присвоєно звання підполковника.

Указом Президента України № 593/2014 від 15.07.2014 р. «За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російськоукраїнської війни» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Враховуючи особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, присвоєне звання Почесний громадянин м. Охтирка (посмертно)

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Андрій РЕУТА: сильний духом 32 роки, м. Суми (03.01.1983-31.01.2015)

трілець-санітар 2-го батальйону спецпризначення «Донбас» Нацгвардії України, охоронець комбата «Донбасу» А. Реута загинув від осколкових поранень поблизу м. Вуглегірськ Донецької області. На захист країни від російського агресора Андрій пішов добровольцем. З квітня 2014 р. він, боєць Нацгвардії України, перебуває на полігоні в с. Нові Петрівці. 23 червня новобранець батальйону «Донбас» Андрій Реута склав присягу на вірність українському народу. Вирушив на фронт. Перше бойове хрещення отримав 18-19 липня у боях за м. Попасна Луганської області. За словами самого Андрія Реути, який при нагоді переповідав ті події рідним, містечко вони штурмували тричі, озброєні радянськими автоматами, у супроводі лиш бувалого у бувальцях БРДМу. Ворог відповідав із крупнокаліберного кулемета. Тоді необстріляний боєць-санітар Реута побачив перших поранених і вбитих. За офіційною інформацією, батальйон знищив до півсотні терористів. Наші втрати – 4 вбитих, 11 поранених. «Він зателефонував о п’ятій годині по обіді, – згадує старший брат Анатолій Реута. – Я чув: плакав. Це був його перший бій. Хто бував, той знає. Але Андрій виявляв характер, продовжував перев’язувати важкопоранених. Це – сила духу!» «Андрій Реута – ми його більше знали на позивний «Медок» – сильна, порядна, вольова людина. Як медбрат врятував багато життів наших хлопців, а ще – надзвичайно позитивний. Саме таким ми його запам’ятаємо», – зазначав взводний «Донбасу», зріла людина на позивний «Боцман». Опісля Попасної були Пєрвомайськ, Лисичанськ і Артемівський напрямок… У жовтні «Медок» зарахований до особистої охорони комбата «Донбасу» Семена Семенченка, хоча у охоронці не рвався, бо мав серйозні наміри вдоскона-

люватися у тактичній медицині. Та наказу підкорився. З того часу – у найгарячіших точках: від Луганська – до Маріуполя, разом із комбатом «Донбасу». Андрій Реута народився у Сумах, рідні місця – привілля Добровільної. Навчався у школі №11. Тямущий, надійний, із хистом організатора. Душа компанії, суцільний позитив. У колі друзів за Андрієм міцно закріпилася роль «миротворця», поважав батьків. Словом,

нас двох має один. У нас літні батьки, а в тебе ще й діти. Отож воювати буду я, нежонатий». «Коли Андрій приїздив на побувку, – згадують батьки Алла Григорівна та Олександр Дмитрович Реути, – дуже осмислено розповідав про фронтове братство, яке цементує людські стосунки. На фронті під кулями він був свій серед своїх. На майбутнє думав опанувати військову медицину, пройти курси для парамедиків у Ізраїлі чи США, а як закінчиться війна, вступити до медуніверситету». Боєць батальйону «Донбас» Андрій Реута загинув 31 січня 2015 р. на підступах до Вуглегірська. Супровід і комбат Семенченко їхали в армійському «УАЗику», потужний вибух – позашляховик перекинуло. Таку версію подій почули батьки від прибулих на поховання побратимів їх молодшого сина-героя. За словами Семенченка, який єдиний вижив у тому авто, троє бійців особистого супроводу та водій загинули на місці. «Набагато легше йти в бій, коли знаєш, що тебе за жодних обставин не кинуть пораненого на полі бою, завжди прикриють вогнем, до останнього

Боєць Андрій Реута сидів від комбата Семенченка справа – усю шрапнель і осколки ввібрав у своє тіло хороший син. Вищу освіту отримав у СумДУ у 2011 р., набутий фах – інженер-механік. Працював на великих сумських підприємствах. У «десяті» роки Андрій захопився страйкболом, щовихідні їздив на полігон вживатись у армійське життя. Група Андрія «відігравала» роль французьких легіонерів, мали однострої, спорядження, стрілецькі автомати Famas. Саме у товаристві страйкболістів добряк Андрій отримав позивні «Медок» і «Добрий». Із двох прижилося перше. Про війну юнак, який уже з півроку був у боях, не дуже ділився: тема специфічна – що її смакувати? Єдино зауважив братові, який також рвався на фронт: «Воювати з

патрона, що такі, як Андрюха, своє життя покладуть за тебе, а ти за нього – своє», – написав у ФБ побратим Євген Шевченко. Місце поховання українського героя – Алея Слави центрального кладовища Сум. Відкрито меморіальну дошку на Сумській ЗОШ №11, одну із сумських вулиць названо на честь героя. Нагороджений орденами «За мужність» III ступеня, козацьким – «Віра», медалями «За відвагу» (добробату «Донбас»), «За жертовність і любов до України» (посмертно). Посмертно присвоєне звання Почесний громадянин міста Суми.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Едуард РОЩЕНКО: не міг знаходитись осторонь 52 роки, м. Суми (18.02.1963-08.12.2015)

апітан, заступник командира служби реактивно-артилерійського озброєння 54-ї окремої механізованої бригади. Помер у районі міста Артемівськ (Донецька область) від зупинки серця. Вони познайомилися однієї дуже суворої зими в Пензі. «Був 1984 рік. Ні мобільних телефонів, ні інтернету. Тому, якщо домовлялися зустрітися, то йшли на побачення незалежно від того, що там за вікном», – згадує з сумною посмішкою дружина Віра Рощенко. Едуард навчався в пензенському інженерному військовому училищі, а у Віри подруга мешкала неподалік – отак і звела доля. Рік разом пролетів непомітно. У 1985 р. Едуард закінчив училище і потрапив за розподілом до Німеччини. І розпочався рік вдалині один від одного. Коли Едуард приїхав у відпустку, вони відразу розписалися. Перший день весілля відгуляли в Пензі, а другий – на батьківщині Едуарда в Сумах. «Ми знайомі 32 роки, а в лютому відзначили б 30 років подружнього життя», – розповідає дружина. Перші місяці в Німеччині було не так уже й легко: жили в казармі, гуртожитках, у спартанських умовах. І все рівно подружжя згадувало ті дні як найкращі. «На той час у нас було двоє дітей. Але ми з усим справлялися. Звичайно, чекали на відпустку. Спочатку їхали до Сум. Він був один у батьків, вони дуже за ним сумували. Потім на тиждень в Пензу до моїх. Чудові були часи! Коли повернулися в Союз, то нас спочатку в Балаклею (Харківська область) розподілили. Але потім ми дізналися, що є вакантне місце в Сумах. Едік погодився на посаду нижче, щоб переїхати в рідне місто», – провадить далі Віра. Спочатку жили у батьків чоловіка, потім півроку в військовому містечку, а вже потім переїхали до власного будинку. Рік за роком Едуард власними руками добудовував і вдосконалював будівлю. Тепер у ній дуже затишно.

100

Прийшли важкі 90-ті роки. Чоловік звільнився з армії, бо його з родиною хотіли відправити у війська на далекий Схід, а він не захотів їхати. Спробував себе в різних напрямках: і слідчим у міліції попрацював, і менеджером зовнішньорегіонального розвитку. «Він завжди був патріотом. Коли розпочався Майдан, усе повторював, що був би молодшим, уже був би в Києві. Постійно слідкував за тим, що відбувається в країні. Йому вже 50 років було, він

мене все нормально!» У нього було поранення на фронті, він деякий час лікувався в Харківській області та Сумах. Міг би на цьому зав’язати з війною. Але як тільки став почуватися краще – відразу повернувся на схід. Там він був помічником командира по озброєнню. «Цілий місяць, з 8 листопада і до 8 грудня (дня смерті), він провів у полі. Там не було ні бані, ні нормального харчування. А це – кінець листопада, дощі, багнюка. Жили в бліндажі. Самі майже не їли, але годували безпритульних собак і котів. Їх там багато залишилося. А Едік просто обожнював тварин. У нас завжди були собаки вдома. Пригадую, якось перед Новим роком я збиралася на корпоратив, він сказав, що пішов за посилкою якоюсь. Через годину повертається, і я чую – щось у вітальні шарудить. Іду на звук, а там крихітне цуценя і щасливий чоловік. Він навіть маленький будиночок йому купив. Я спочатку побурчала, але весь вечір ні про що інше, як про цього собаку думати вже не могла. Тепер це повноправний член родини!» – ділиться спогадами Віра. Про смерть чоловіка вона дізналася тільки через три дні. У неї навіть не було спочатку поганого передчуття, бо телефон Едуарда то вмикався, то вимикався. Він по-

Через сорок днів після похорону у Едуарда Рощенка народилася онука... міг спокійно залишитися вдома і не йти ні на яку війну. Але це було не в його характері. Тому нічого не кажучи ні мені, ні мамі пішов до військкомату, відновився в званні. А нас усіх поставив перед фактом», – згадує дружина. Едуарда розподілили в Одесу, він там підвищував кваліфікацію. А вже через місяць відправився в частину. За словами близьких, Едуард любив правду, завжди казав у очі все, що він думає. А ще він ніколи не жалівся. Коли був на війні, попри жахливі умови заспокоював дружину: «У

переджав, що таке може бути. Але потім вона побачила дуже поганий сон. А потім їй зателефонували з невідомого номеру. Ось тоді, ще не піднявши слухавку, вона відчула: сталося непоправне. Три дні, поки готувалися до похорону, у родині майже не розмовляли. Усі були у своїх скорботних думках. Проводжати героя в останню путь прийшло багато друзів, знайомих та колишніх співробітників . Поховали Едуарда Рощенка на Алеї Слави центрального кладовища Сум.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Дмитро РУДЕНКО: найкращий у світі тато 29 років, с. Великі Бубни Роменського р-ну (27.12.1984-14.08.2014)

рапорщик, командир бойової машини-командир відділення, 30-а окрема механізована бригада. 19 березня у Новограді-Волинському відбулося прощання із трьома загиблими в зоні проведення антитерористичної операції бійцями 30-ї окремої механізованої бригади. У скорботі мешканці міста з вінками і квітами, не стримуючи сліз, проводжали в останню путь справжніх героїв, патріотів України: старшого сержанта Колесніченка Сергія, головного сержанта взводу спостереження та технічних засобів розвідки розвідувальної роти 30 ОМБР, старшого лейтенанта Шаблю Михайла, заступника командира розвідувальної роти з озброєння 30 ОМБ та прапорщика Руденка Дмитра, заступника командира бойової машини – навідника–оператора 3-го механізованого батальйону військової частини – польова пошта В2731. Прапорщик Дмитро Руденко загинув смертю хоробрих у бою за волю та незалежність України 14 серпня 2014 року поблизу населеного пункту Никифорове Донецької області під час танкового бою в результаті прямого потрапляння танкового снаряду. Із особової справи героя: «Народився в с. Великі Бубни Роменського району Сумської області, українець,15.07.2002 зарахований у ряди курсантів Львівського військового ордена Червоної Зірки інституту гетьмана Петра Сагайдачного при Національному університеті «Львівська політехніка». Проходження служби: 15.07.2002 – 18.06.2005 курсант за спеціальністю «Музичне мистецтво» зі спеціалізацією «Оркестрові духові та ударні інструменти», наказ ректора ЛВІ при НУ «ЛП» № 46-4/1-10 від 15.07.2002. 01.11.2005 – 08.02.2007 артист першої категорії Центру Військового Мистецтва Повітряних сил Збройних сил України в/ч А-0215 м. Вінниця. 08.02.2007 – 02.01.2013

артист першої категорії оркестру ВОС-917029, 30-ї окремої гвардійської механізованої бригади 8-го армійського корпусу. 02.01.2013 – 29.11.2013 командир бойової машини механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону, наказ командира 30 ОМБР №1-ПН від 02.01.2013. З 29.11.2013 до тепер заступник командира бо-

зустріла його на своєму шляху, і я нещасна, бо вже ніколи не зможу його обійняти», – зізнається дружина Ірина. Провести в останню путь та попрощатися із патріотами зібралися представники міської влади, рідні, близькі та друзі загиблих героїв, а також військові побратими. Багато щирих слів скорботи було сказано в цей день на адресу військовослужбовців. Секретар міської ради Сергій Лавренюк висловив слова співчуття родині, друзям та знайомим загиблих та зазначив: «Новоград-волинці завжди пам’ятатимуть бійців, які ціною власного життя захищали територіальну цілісність України, проявили справжній патріотизм і незламність сили духу у боротьбі із зовнішнім окупантом». Вони безмежно любили Україну, були справжніми синами свого народу, палкими патріотами, безстрашними чоловіками, які завжди хотіли жити у єдиній та незалежній Українській державі й не могли залишатись осторонь тих подій, які розгорнулися на сході нашої країни. У Новоград-Волинській ЗОШ

«Я щаслива, бо зустріла його на своєму шляху і я нещасна, бо вже ніколи не зможу його обійняти», – зізнається дружина Ірина. йової машини – навідник – оператор механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону ВОС-121100А, наказ командира 30 ОМБР №142-ПН від 29.11.2013». Окрім цього, герой був чудовим батьком. «Ми мали трьох діточок, а він хотів ще. Любив кожну вільну хвилину проводити з ними, самостійно придумував ігри. Діти до цих пір не усвідомили, що їхнього татка немає поруч, а найголовніше – чому. Вони пишаються ним, але на кожне свято загадують бажання, щоб батько повернувся. Добрий чесний, найкращий. Я щаслива, бо

№10 художньо-естетичного профілю 1 вересня 2015 р. встановили меморіальну дошку загиблому в АТО герою Дмитру Руденку. Указом Президента України № 553/2015 від 22 вересня 2015 року «За мужність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

101

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Максим САВЧЕНКО: він завжди знав, що буде офіцером 25 років, м. Суми (05.03.1989-19.07.2014)

аступник командира мінометної батареї, інструктор з парашутно-десантної підготовки 1-го батальйону 95-ї Житомирської окремої високомобільної десантноштурмової бригади старший лейтенант Максим Савченко загинув під час виконання бойового завдання – розвідки боєм – у боях за м. Лисичанськ Луганської області. Із самого малечку Максим не пасував перед труднощами. Енергійний, розумний, дієвий, спортивний, чесний та благородний. Яку професію обрати, ні краплі не сумнівався, бо належав до військової династії і був лідером по натурі. Народився в м. Стендаль (Німеччина) за місцем служби батька-офіцера. Сумську ЗОШ №7 закінчив з хорошим атестатом – того ж літа вступив до Львівського інституту Сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного (згодом – військова академія). Курсантське життя давалося залюбки. Захопився боксом, рукопашним боєм. Хоча із 28 курсантів-однокашників 10 таки відсіялися, не витримавши фізичних і теоретичних навантажень, Максиму, здавалося, усе до снаги: чим важче, тим цікавіше. «Макс завжди був таким: не нив, не стогнав. Направду, він був затятим – незламним», – з гордістю в голосі згадує сина підполковник Сергій Савченко. У 2010 р. справдилася Максимова мрія: він офіцер елітного армійського підрозділу – розвідувальної роти 95-ї ОВДШБр! Головний принцип стосунків: у розвідці слухають усіх, і не важить, рядовий ти чи командир, а значить, довіра й взаємовиручка. Максим Савченко марив десантом: марш-кидки, стрільби, парашутні стрибки. Він знався на зброї й влучно стріляв. «Наш командир був врівноваженою справедливою людиною, по-офіцерськи вимогливим, але дуже уважним до солдата, – згадують про ст. лейтенанта Савченка хлопці-строковики. – Таких офіцерів, як він, навіть у нашій

102

«95-ці» можна порахувати на пальцях». Завжди охайний, одягнений з військовим лоском, високий, симпатичний і статурний. Дівчата, звісно, заглядувалися. Утім мамі «по секрету» устиг зізнатися, що закоханий у найкращу в світі дівчину – ніжного й милого солдата протитанкової батареї «95-ки» Анну Ярмолінську. На жаль, через війну так і не встигли побратися... Коли на український схід увірвалась війна, єдиними боєздатними

чивали, недосипали, харчувались аби чим, щотижня втрачали найкращих друзів. Виснажені фізично й морально, були на межі. Але щораз Максимочка переконував: «Мам, так треба, я офіцер і маю захищати країну!» Та ще просив молитися за нього і його хлопців…» 19 липня 2014 р. на підступах до Лисичанського НПЗ розвідка виявила ворожий опорний пункт. Старший лейтенант Савченко отримав наказ силами штурмового підрозділу провести розвідку боєм. Першим у колоні був Максимів БТР, що прийняв основний ворожий вогонь на себе. У тому бою офіцер отримав смертельні поранення. …Він ще боровся за життя, треноване тіло не хотіло здаватися, хлопці-десантники двічі кололи Максу адреналін, але командир згасав на очах... Останнє, що встиг сказати: «Дайте телефон – поговорю з мамою, скажу, що все гаразд». А потім ще встиг запитати: «Як там мої хлопці?..» Його поховали 23 липня. Від смертельної туги батьків та старшого брата (так само офіцера – учасника бойових дій) не було порятунку. Аж тут… батьки дізналися, що у

Десантники: «Якби не наш командир, що прийняв ворожий вогонь на себе, ми б всі там лягли…» підрозділами українського війська були десантники. Їх кидали на всі найнебезпечніші напрямки фронту: діяли як розвідувально-штурмові групи, головне завдання котрих виявити й знешкодити укріпрайони противника. Командиром однієї з груп став 25-літній офіцер Максим Савченко. Із квітня – активні бої: висота Карачун, міста Краматорськ, Слов’янськ, Червоний Лиман, Лисичанськ. «Він телефонував дуже коротко, щоб сказати: «Мамо, я живий!» – згадує пекельне літо 2014-го мати Марина Савченко. – І я знала: якщо сьогодні вони повернулись із розвідки по тилах, то завтра – в бій. І так по колу. Вони ні дня не відпо-

них буде онука! Аріна Максимівна Савченко народилася 15 листопада 2014 р., так само, як тато, має відмінне здоров’я та невпинну енергію до життя. Місце поховання героя – Алея Слави центрального кладовища Сум. Наприкінці 2015 р. Сумській ЗОШ №7 присвоєно ім’я Максима Савченка, на школі відкрито меморіальну дошку. Нагороджений орденом «Богдана Хмельницького» ІІІ ступпеня та присвоєно військове звання капітан (посмертно). Удостоєний звань «Народний Герой України» та Почесний громадянин міста Суми (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Сергій САЛІПА: «Своїх не залишаємо ворогу» 28 років, м. Охтирка (05.06.1986-14.07.2014)

апітан, командир роти забезпечення руху інженерно-дорожнього батальйону 91-го інженерного полку Сергій Саліпа загинув біля с. Дмитрівка Донецької області у результаті вибуху фугаса. Розповідь про загиблого чоловіка дружина Ольга починає спокійно, а згадуючи найщасливіші миті їх подружнього життя, навіть сумно посміхається. «Сергій з дитинства знав, що його життєвий шлях буде пов’язаний із армією, з захистом Батьківщини. Тому перед тим, як запропонувати мені руку і серце, дуже серйозно запитав, чи готова я стати дружиною бойового офіцера, а не тилового щура. Він часто повторював, що мріє загинути як герой, щоб діти могли ним пишатися. На жаль, його смерть стала передчасною», – згадує Оля. Сергію було лише 28 років. Він народився у м. Ізяслав Хмельницької області, а коли був ще маленьким, його родина переїхала у Старокостянтинів. Хлопець ріс у родині військового лікаря, тож його дитинство було пов’язане з армією. Його батько, Дмитро Григорович, до цього часу зберігає зошити з записами дитячих ігор, де Сергій виступав у ролі командира частини, а його друзі – підлеглих. Тато навіть пошив для нього бронежилет з якоїсь старої жилетки. Навчання давалося йому легко. Школу у Старокостянтинові Сергій закінчив з атестатом, де було лише декілька четвірок. Він мав схильність до точних наук та англійської мови. Під час навчання він постійно брав участь у олімпіадах. Після 9-го класу Сергій вступив до Кам’янець-Подільського військового ліцею, не зваживши на прохання батьків обрати мирну професію. Військовий ліцей він закінчив зі срібною медаллю і вступив до Кам’янець-Подільського військового інституту, де був командиром роти.

З майбутньою дружиною талановитий хлопець познайомився на репетиціях аматорського театру естрадної мініатюри при військовому ліцеї. «Коли у виставі грають лише хлопці, то нецікаво. Тому їх керівник залучав до постановок студенток. Ми познайомилися під час репетицій вистави, у якій він грав царя, а я – його дружину. Після прем’єри Сергій запросив мене на перше побачення», – згадує Оля. Молоді люди зустрічалися три з половиною роки, згодом одружилися. Через день після випуску з інституту у подружжя сталася по-

прогулянки скінчилися: військова частина була переведена на казармове становище. Потім почалися відрядження у Харківську область на кордон з Росією. Окремо від родини Сергію довелося зустрічати і Новий рік. У зону АТО його частину направили в середині травня минулого року. Спочатку хлопці повинні були просто переправити туди техніку. Сергій планував, що через два тижні він буде вдома і прийде на випускний малюків у дитячому садочку. Але виявилося, що його підрозділ залишають у зоні бойових дій. Телефонуючи додому, Сергій розповідав про постійні обстріли. Погане передчуття вперше за минулі місяці Ольга відчула після ранкового дзвінка чоловіка 14 липня. «Зазвичай спокійний Сергій того ранку стурбованим голосом сказав, що сталася біда: на фугасі підірвався хлопець-сапер, з яким він жив у наметі. Увечері хлопці збиралися пошукати його тіло, щоб рідні змогли поховати загиблого. Адже українські військові не залишають тіла своїх товаришів на полі бою», – згадує дівчина. Закохане серце не обдурити: загін пошуковців потрапив у засідку. У кущах спочатку спрацював радіокерований фугас, і майже відразу

У перший клас синів Сергія повели його товариші. Тож близнюки змалечку знатимуть, що таке міцна чоловіча дружба двійна радість – народилися хлопці-близнята, яких назвали Дмитром та Ігорем на честь обох дідусів. Тим часом Сергія направили служити до Охтирки, а Олі довелося чекати, коли малюки трішки підростуть. І тільки тоді дівчина переїхала до коханого. Вільний час він проводив з родиною. Вечорами обов’язково бавився із синами, на вихідних гуляв з ними в парку. Але у грудні сумнозвісного 2013 р. спільні

почався обстріл. Хлопці, які були з командиром, не розгубилися і змогли вивезти його тіло на БМП після закінчення бою… Герою встановлена меморіальна дошка на будинку №97 по вул. Київській у місті Охтирка. Указом Президента України № 651/2014 від 14 серпня 2014 р. капітан Саліпа Сергій Дмитрович нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

103

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Олександр САМОСАДОВ: зі стягом до останнього 25 років, м. Суми (05.04.1989-29.08.2014)

ядовий Олександр Самосадов, що добровольцем пішов до лав Збройних сил захищати територіальну цілісність нашої Батьківщини, служив у 39-му батальйоні територіальної оборони «Дніпро-2» і загинув під селом Красносельське Старобешівського району Донецької області від кулі снайпера. Сашкові було всього 25 років, але він встиг зробити дуже багато. У нього було багато друзів, дружина, донька, котрій на момент його смерті виповнилося п’ять років. А ще він був людиною з активною життєвою позицією. Не міг стояти осторонь від того, що відбувалося в країні, і не мало великої різниці, то були мирні часи чи військові. Олександр Самосадов захоплювався політикою, прагнув змінити життя в країні, місті та мріяв про нову Європейську Україну. Олександр багато років прожив у Криму, куди у свій час переїхали батьки. З початку відомих подій він відзначився як активіст Євромайдану, а потім, коли Крим окупували, приїхав жити до своїх бабусі і дідуся, що мешкають у Сумській області (смт Низи). Постійно чергував на сумському майдані і блокпостах. Під час першої хвилі часткової мобілізації в Сумах записався в добровольці і під синьо-жовтим стягом поїхав на схід відстоювати незалежність України. Багато хто називав його «Саша Крим» – через місце, з якого він прибув. А вже на фронті у Олександра з’явилося ще одне «ім’я» – позивний «Пушкар». «Його так називали, тому що він відповідав за пушку. Він був невибагливий і безвідмовний. Завжди був готовий пожертвувати всим заради справи», – згадує його товариш Анатолій Крівець. Саша просто рвався на війну. Дивні повороти долі: коли 39-й батальйон від’їздив у зону

104

проведення АТО, вони забули Сашка і тільки після його наполегливих дзвінків повернулися і забрали із собою. Артилерист від бога, казали про нього, хоча в регулярних Збройних силах він ніколи не проходив службу, і всі його армійські інститути – двотижневі курси в Дніпропетровську, під час яких він мав змогу зробити лише декілька по-

мертвими – налякався. Усе запитував мене: «Юрію Валерійовичу, ми виберемося звідсіля чи ні?!» Я його підбадьорював, бо сам ще не знав, що на нас чекає справжнє пекло», – згадує старшина Юрій Лисенко, виконувач обов’язків командира стрілкової роти 39-го батальйону тероборони. Загинув Олександр 29 серпня. «Хлопцям сказали, що їм повинні доставити гуманітарну допомогу. Замість обіцяного в «волонтерських» фурах привезли снайперів, які відразу ж почали стріляти, – розповідає дружина Сашкового рідного дядька Ірина. – Він знаходився в автобусі, що потрапив під обстріл. Куля увійшла в око та вийшла в районі потилиці, і Олександр впав прямо на український прапор, який часто носив з собою. «Я пам’ятаю, як він говорив: «Ось ми закінчимо там, на Донбасі, і разом дружно підемо відвойовувати Крим». Коли ми дізналися про його смерть, то

Людина абсолютно мирної професії, Сашко, потрапивши в зону бойових дій, виявив неабиякий талант до артилерійської справи стрілів. Його 39-й батальйон «Дніпро-2» був першим, що отримав в зоні АТО важке озброєння: гармати, МТ-12 т.з. «Рапіру». «У Сашка завжди все було добре, він ніколи не нарікав на долю й обставини. Людина дуже доброї вдачі. Такі мали б будувати країну!» – розповідає його друг Ігор Гонтар. Олександр досяг значних успіхів у військовій справі – прямим потраплянням за місяць вивів з ладу три ворожі системи «Град». «Коли тільки починався обстріл, «Град» випускав ракети, він очікував моєї команди – приціл, готовий, вогонь – і з першого пострілу потрапляв у ціль. Окрім «Градів» він «погасив» ще два пункти в місті – автопарк і штаб супротивника, як ми дізналися пізніше від розвідки. Коли ж побачив, як хлопців вивозять із Іловайська

навіть тіло не змогли відразу забрати. Спочатку нам сказали, що він у Запоріжжі, ми обійшли всі морги – не було. Потім шукали в Дніпропетровську. У результаті Сашу знайшли волонтери. Потім ще 4 дні тіло не могли забрати: то довідку потрібно було принести, то ще щось». Українського героя вирішили ховати на Сумщині, в Крим везти побоялися. Тепер його могила серед могил інших героїв, похованих на Алеї Слави в Сумах. За особисту мужність і високий професіоналізм нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Посмертно присвоєне звання Почесний громадянин міста Суми.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Віталій САПЕГІН: одне кохання на все життя 38 років, с. Лідине Білопільського р-ну (13.07.1977-24.07.2015)

ержант, водій 93-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. Уродженець с. Лідине Білопільського району. Загинув поблизу с. Піски Донецької області внаслідок підриву військового автомобіля на фугасній міні. Деякі люди все життя шукають свою другу половинку і не можуть її знайти. Але є і ті, кому пощастило зустріти того, хто стане долею. Так сталося у Ксенії і Віталія. Вони зростали в одному дворі, але хлопець був старшим на чотири роки – тож молоді люди проводили час у різних компаніях. Усе змінилося після того, як Віталій повернувся із армії. Його майбутня кохана вже навчалася в десятому класі, була гарною, розумною і веселою, чим і привернула увагу парубка. Почали зустрічатися. «Ми були 19 років разом: шість зустрічалися і 13 прожили в шлюбі. Це були чудові роки. Ми розуміли один одного з півслова і з кожним днем відчували, що між нами кріпли любов та довіра», – розповідає Ксенія. Віталій завжди був душею компанії: перший на роботі, перший серед друзів. Людям подобалося знаходитися поряд. «Якщо раз зустрінешся з ним, то більше не забудеш! Він умів справляти враження», – зазначає дружина. Деякий час вони мешкали в Лебединому. Юрій працював водієм. Але тепер дуже важко жити в селі, тому подружжя вирішило перебратися до Сум. Спочатку у чоловіка виникли складності з роботою, яку в обласному центрі було не так просто знайти. Він їздив до Києва на будівництво, підробляв, де міг, бо хотів, щоб його дім був повною чашею. А потім поталанило, і він влаштувався в «ЕКО маркет», де відразу став улюбленцем колективу. «Він був дуже працьовитим. Якщо вже брався за щось, то виконував це на відмінно. Вільного часу не любив, завжди знаходив собі заняття. На вихідних

неодмінно їхав до батьків – допомогти їм та підтримати», – згадує Ксенія. І жити б йому – не тужити, ростити сина Богдана, працювати, проводити час з родиною, аж ось війна. Повістку отримав 9 березня. Він без зайвих розмов пішов до військкомату. Спочатку навчався в «учебці». Потім його відправили в місто Червоноармійськ. Далі були Піски, з яких він так і не повернувся. Увесь час він був у зоні АТО водієм. Але за три дні до смерті його

вжди вчив його, як бути справжнім чоловіком. Пояснював, що якщо навіть виникають проблеми, то їх необхідно вирішувати, не панікувати. Вони із сином проводили багато часу разом. Ходили на рибалку, гуляли, спілкувалися. У нас була дуже міцна і гарна родина», – розповідає дружина. Похорон героя пройшов для дружини Ксенії, як в тумані. Було багато людей: друзі, колеги і просто вдячні містяни прийшли провести Віталія Сапегіна в останню путь. Бойові побратими згадували, що він був надійною людиною з легкою вдачею. Міг пожартувати, але коли потрібно, ставав враз срейозним. Ніколи не допускав халатності. А його гарне почуття гумору підтримувало хлопців у складних ситуаціях на війні. Голова облдержадміністрації Микола Клочко висловив щирі співчуття родині загиблого, близьким та рідним героя. «Сумщина отримала сумну звістку зі східного фронту – загинув наш земляк, відважний захисник та патріот України Віталій Сапегін. Він був справжнім чоловіком, готовим у будь-який момент стати на захист Батьківщини. Пам’ять про нього назавжди зали-

Він був справжнім чоловіком, готовим у будь-який момент стати на захист Батьківщини машину передали іншому бойцю, а його відправили на чергування. У першу ж ніч, коли вони поверталися із завдання, їх авто підірвалося на фугасній міні. Сказали, що Віталій загинув відразу. Цю страшну мить я буду пам’ятати завжди, скільки житиму», – зізнається вдова. Не стало улюбленого чоловіка, десятирічний Богданчик утратив тата. Син підтримує матір, як може. «Я буду робити це, як папа робив», – каже він Ксенії. Син дуже схожий на батька і зовнiшньо, і в душі. «Віталій за-

шиться в наших серцях», – зазначив очільник області. Багато добрих слів було сказано про героя. Він був порядним і чесним, ніколи не втрачав почуття власної гідності, ніколи не полишав у скруті. «Важко уявити, що такої чудової людини з нами немає», – повторюють усі, хто його знав. Місце поховання героя – Алея Слави центрального кладовища Сум.

105

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Костянтин СЕРГІЄНКО: холодна голова та хоробре серце 39 років, м. Шостка (09.03.1978 - 06.09.2017).

тарший стрілець-снайпер 2-го мотопіхотного відділення 1-го мотопіхотного взводу 1-ї мотопіхотної роти 13-го окремого батальйону «Чернігів-1» 58-ї мотопіхотної бригади Збройних Сил України старший солдат Сергієнко Костянтин Олександрович загинув під час виконання службових обов’язків в зоні АТО на 29-му блок-посту у Луганській області. Напередодні дня міста, який шосткинці святкують 2 вересня, він ще встиг привітати земляків зі святом та побажати всього найкращого, а головне – мирного неба над головою. «Спасибі, що пам’ятаєте про нас та чекаєте додому», - говорив Костя у відеозверненні. Проте його не дочекалися… Наприкінці 2016 року Костянтин Сергієнко підписав контракт до кінця особливого періоду. Перший раз його призвали у 2014 році. Він був єдиним зі свого підприємства, хто зголосився добровільно йти служити та не уникати мобілізації. Служив у Шосткинський військовій частині 3022 Національної гвардії України, потім - у Середино-Будському прикордонному загоні. Після демобілізації вирішив і надалі захищати Батьківщину. Спочатку разом з другом хотіли потрапити до Житомирської 72-ї бригади. Але тут якраз у смт Вороніж прибув на розташування 13-й окремий батальйон 58-ї мотопіхотної бригади Збройних Сил України, тож вирішили підписати контракт з цим військовим підрозділом, щоб бути неподалік від дому. Тим більше, що 13-й батальйон – відомий бойовий підрозділ, який брав участь у бойових діях під Дебальцево, Авдіівкою. Костя і раніше відчував, що армія – його покликання. Прикладом був батько, майор Олександр Павлович Сергієнко, який служив у Шосткинській ДПРЧ-6. Та й фізичні дані хлопця сприяли - був дуже спортивним. У шкільні роки займався спортивним орієнтуванням, футболом, в 12 років прекрасно плавав. У 7-му класі захопився туризмом, хо-

106

див у турпоходи по Шосткинському та Новгород-Сіверському районах, піднявся на Говерлу. На другому курсі навчання у Шосткинському хімічно-технологічному коледжі отримав повістку на строкову службу. Проте служба відклалася, адже отримав важку травму та рік відновлювався після неї. Вже потім, у 2002 році, після закінчення Воронізького професійно– технічного училища №43, де здобув освіту механіка, працевлаштувався на Шосткинську ТЕЦ слюсарем з ремонту парогазотурбинного устаткування котлотурбинного цеху. Пропрацював там у цілому 10 років.

Боягузом Костя ніколи не був, але й не можна сказати, що був зірвиголовою. Голова у Кості завжди залишалася холодною, підкреслює брат Семен Сергієнко, та додає, що Костя ще у школі добре грав у шахи, навіть виступав на змаганнях. Саме такі якості – вміння аналізувати ситуацію та тверезий розрахунок і потрібні снайперу. Його так і називали замість позивного - «Костя-снайпер». Подробиць своєї служби родині не розповідав. Мати теж довго не знала, що син в АТО, у бойовому підрозділі. І хоча знаходився на самому «передку», заспокоював, що перебуває на учбових стрільбах на полігоні. Його товариш з позивним «Садовник» теж каже, що про війну вони з Костею ніколи не говорили: «З ним про неї ми все більше мовчали…» Остання зустріч «Садовника» і Кості відбулася у дворі їхнього будинку. Посиділи на лавці, як завжди поговорили про якісь дрібниці. Костя «травив» бородаті солдатські байки, сміялися. Про добру вдачу хлопця каже і його брат Семен: «Добрий був, веселий, товариський. Коли йшли по місту – телефон не замовкав. Чоловік 20 привітаються. Але коли треба, міг і характер проявити». За словами рідних, Костянтин ні-

Про війну ніколи не говорив ні з рідними, ні з друзями Незадовго до мобілізації Кості запропонували посаду майстра, проте потрібно було закінчити коледж. Тож він вступив на заочну форму навчання. Але диплом так і не встиг отримати: перед відправленням в 169-й учбовий центр «Десна» Сухопутних військ ЗСУ змушений був оформити академічну відпустку. Саме у «Десні» Костянтин пройшов курси снайперів і закінчив навчання одним з найкращих. Навіть отримав пам’ятну відзнаку від куратора за нестандартне вирішення моделі бойової ситуації.

коли вголос, на публіку, не ганьбив політиків. Просто відчував серцем: те, що коїться останні роки – неправильно. Тому і пішов боронити країну. У Костянтина Сергієнко, як і у кожної людини, були свої мрії. Він мріяв жити в демократичній заможній державі. Мріяв отримати диплом коледжу. Мріяв, щоб його син вступив до вишу. Не встиг все виконати….. Костянтин Сергієнко похований з усіма військовими почестями на Шосткинському центральному кладовищі.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Дмитро СИМОНЕНКО: не відчуваючи страху 24 роки, с. Глинськ Роменського р-ну (01.05.1990-31.07.2014)

ержант, водій-кранівник взводу десантного забезпечення 3-го парашутно-десантного батальйону Симоненко Дмитро загинув у м. Шахтарськ під час виконання бойового завдання. Майбутній десантник Дмитро Симоненко народився 1 травня в с. Глинськ Роменського району. У той час, як мама Любов Олександрівна раділа появі первістка, за вікном проходила демонстрація на честь Дня солідарності трудящих, і щаслива матуся сприймала це дійство виключно на честь народження її синочка. У школі Дмитро проявив себе активістом: брав участь у художній самодіяльності, різноманітних конкурсах. Після закінчення школи Дмитро навчався у Глинському професійно-технічному аграрному ліцеї. За словами юнака, це були найкращі роки у його житті – саме в цьому навчальному закладі він зміг себе якнайяскравіше зарекомендувати та більше розкритися в багатьох сферах, адже він був одним з кращих студентів ліцею – успішно навчався, був багаторазовим учасником художньої самодіяльності, у спорті також був одним з найкращих. До хлопця всі дуже добре ставилися. Свого куратора – Анатолія Сірінька – Дмитро сприймав за батька, бо рідний батько покинув їх, коли Дмитро був ще дитиною. Після навчання в Глинському професійно-технічному аграрному ліцеї Дмитро заочно здобував освіту в стінах Глухівського агротехнічного інституту імені С.А.Ковпака Сумського національного аграрного університету. За два роки отримав диплом інженера-будівельника. 24-річний хлопець був майстром на всі руки, адже отримав достатньо спеціальностей: бухгалтер, бджоляр, водій, непогано знався на комп`ютерах. Та все ж була у нього ще одна мрія – військо. Ще одинадцятиріч-

ним, коли родина розпалася, бо батько часто розпускав руки, Дмитро твердо вирішив, що стане для своїх найдорожчих людей – мами та сестри – справжнім захисником. За станом здоров’я юнака двічі не взяли до армії, але він не відступав: пішов служити за контрактом. У 2010 р. в Хмельницькій області, місті Кам’нець-Подільський, солдат

думала, сталося щось страшне, а він каже: «Мамо, я таку пісню почув. Коли ти приїдеш, я тебе зустріну з величезним букетом троянд у парадній формі і дам послухати цю пісню». У 2013 р. Дмитро отримав посаду командира відділення парашутно-десантного взводу парашутно-десантної роти. 21 вересня 2013 р. Дмитро одружився. Говорив, що у нього найкраща на світі дружина. «Ми навіть жодного разу не посварилися!» – згадує дружина Дмитра Наталя. Чоловік міцно притискав до себе дівчину і говорив: «Я тебе нікому не віддам, навіть самому Господу Богу!» Чоловік обожнював свою дружину і відчув себе батьком, виховуючи маленького Івана. Якось, спілкуючись по телефону зі старенькою бабусею, він поділився з нею своїм бажанням: «Бабусю, я так хочу Ваньку в перший клас відвести!». З березня 2014 р. Дмитро перебував у зоні АТО. А 1 серпня в дім Симоненків прийшло страшне

Дмитро говорив: «Там не тільки мої товариші і друзі, там мої брати!» Дмитро Симоненко склав присягу Вітчизні. Тоді він ще не підозрював, що захищатиме рідних та всю Україну до останнього удару серця. Подальшу службу проходив у смт Гвардійське Новомосковського р-ну на Дніпропетровщині. З 2010 до 2013 рр. був водієм у військовій частині А1126. Встиг здійснити 20 стрибків з парашутом, під час яких знімав краєвиди і навіть телефонував мамі. З мамою Дмитро не бачився понад два роки. Щоб забезпечити дітей усім необхідним, Любов Олександрівна поїхала до Італії. Найчастіше він писав мамі СМСповідомлення. Отримавши одне з них: «Я тебя люблю! Прости, если чем-то обидел. Твой сын ДИМА», – мама ледь не знепритомніла. Швиденько перетелефонувала сину,

горе. З вуст командира батальйону молодша сестра дізналася, що брат героїчно загинув, коли захищав Україну від ворогів у Донецькій області під Шахтарськом. Серце Дмитра перестало битися 31 липня 2014 р. Поховали військового 25-ої Дніпропетровської окремої повітряно-десантної бригади сержанта Симоненка Дмитра Миколайовича на його малій батьківщині, в с. Глинськ. На будівлі Глинської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Дмитру Симоненку встановлено меморіальну дошку. Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 р. нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

107

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Михайло СКОРОПИС: «На чоловікові завжди найтяжча робота…» 44 роки, с. Панасівка Липоводолинського р-ну (11.01.1970-25.11.2014)

тарший лейтенант інтендантської служби 27-го Сумського реактивного артполку Михайло Скоропис помер від серцевої недостатності у смт В.Новосілка на Донеччині. Михайло народився у с. Панасівка Липоводолинського району Сумської області. Згодом родина перебралася до с. Капустинці, і середню школу закінчував там. Юнак із простої родини мав заповітну мрію: стати військовим і побачити світ. Відтак у 1987-1991 рр. – навчання у Горьківському вищому військовому училищі тилу ім. І.Х.Баграмяна. Два роки за фахом відслужив у Мурманську інтендантом у морській авіації. Утім розпад Радянського Союзу було не спинити, суттєве скорочення армії торкнулося і 23-літнього лейтенанта Михайла Скорописа. Демобілізувавшись, оселився у Сумах. Працював інженером з постачання на підприємствах «Суми-пошта», СНВО ім. Фрунзе та у «приватників». Ті, хто знав Михайла, згадують, що був відповідальною, доброю й співчутливою людиною, мав господарський хист. Зазвичай стриманий, поряд із донею Юлею, якій зараз 15, Михайло Скоропис м’якнув, ладен був і небо прихилити… «Хочу згадати один епізод з його юності, який виразно характеризує Мішу, – згадує дружина Алла Скоропис. – Якось п’яний вітчим із ножем кинувся на чоловікову матір, у Михася була лише секунда... І він закрив неньку собою. На згадку про той страшний випадок у мого чоловіка на все життя рубці. Але я певна: довелося б йому іще – не роздумував, чинив би так само… Коли у Мишкової мами виявили рак на пізній стадії, він усе кинув: роботу, захоплення. Присвятив себе згасаючій неньці. Здавалося б, не чоловіча справа, але він повністю доглядав за нею: годував, мив, перевертав, коли мама була вже лежачою. А на подив

108

знайомих відповідав так: «Мужик має братися за найтяжчу роботу, звісно, якщо він мужчина…» Повістку на мобілізацію Михайло Скоропис отримав у березні 2014 року. Призначили командиром взводу матеріально-технічного забезпечення 27-го Сумського РЕАП. На плечах – величезний шмат відповідальної роботи: налагодити доставку паливно-мастильних матеріалів та поточний ремонт військової техніки, зокрема грізних «Ураганів», забезпечити обмундируванням та гарячим харчуванням особовий склад, розкиданий по лінії фронту.

старлей Скоропис зазвичай віджартовувався, мовляв, якщо куля «чиркне» біля бензовозу, жоден захист не знадобиться: сила вибуху така, що каску знайдуть у сусідній області. А небезпечних моментів за цей час не бракувало… «Корабельних бунтів» у команді Михайла Скорописа не було, але траплялося, через напружені нерви у зоні «бойових» та посилаючись на малих діточок, котрийсь із підлеглих відмовлявся їхати смертником у «пекельному каравані». Тоді ст. лейтенант Скоропис без зайвих слів сідав за кермо, а з’ясування стосунків лишав на потім. Повернувшись, вислуховував каяття за чиюсь хвилинну слабкість і – знов до роботи, бо головне, щоб полк ефективно відпрацював «на бойових». «Війна ця надовго, – говорив Михайло, – і маховик її тільки розкручується. Певний час нам буде непереливки, особливо, коли у хід піде авіація, почнуться повномасштабні дії. І воювати ми будемо не менше 2-3 років. Згадаєте моє слово…» До своїх обов’язків М. Скоропис ставився надзвичайно відповідально. Дружина Алла згадує його інтендантські записи, зроблені каліграфічним офіцерським почерком. З точними датами, маршрутами й

До своїх обов’язків Михайло Скоропис ставився надзвичайно відповідально. У підпорядкуванні ст. лейтенанта Скорописа – не хлопчаки, а 27 дорослих мобілізованих чоловіків, у кожного за плечима роки, посади і відповідальність за дітей та родини, а справу доводилося виконувати небезпечну. Із сусідньої області – у зону бойових дій, до воюючих «Ураганів» інтендант Скоропис мав доправляти колони з паливом, за раз по 5-6 тон. Звісно, транспорт із кількома бензовозами – ласий шматок для диверсійних груп. На тривожне питання дружини, чи одягає Михайло у небезпечні вояжі бронежилет і кулестійку каску,

обсягами отриманого, доставленого, виданого в підрозділи. З дружиною не ділився, але для себе, для чистої совісті ті записи вів… Михайло Скоропис помер 25 листопада у базовому таборі полку, що на той час дислокувався поблизу с. Октябрське В-Новосілківського району Донецької області. Діагноз: «серцева недостатність». Кажуть, увечері заснув, а вранці не прокинувся. Місце поховання – Алея Слави центрального кладовища Сум. Нагороджений медаллю «За єдність України» (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Василь СПАСЬОНОВ: загинув, прикриваючи бійців 39 років, смт Степанівка Сумського р-ну (08.01.1975-23.07.2014)

ідполковник, начальник протиповітряної оборони 51-ої ВолодимирВолинської окремої механізованої бригади ЗСУ Василь Спасьонов свій останній бій прийняв у боях за Лисичанськ. Йшли кровопролитні бої за визволення міста Лисичанськ, що в 90 км від Луганська. Уранці на прорив пішли наш танк Т-64БМ і БМП, супроводжувані армійським десантом під командуванням підполковника Василя Спасьонова. У ході запеклих вуличних боїв армійці потіснили противника, знищивши 4 мінометних розрахунки, що шарпали нашу оборону, БРДМ з чеченським десантом, снайпера та з півсотні бойовиків-сепаратистів. Утім ворог продовжував огризатися. Біля підбитої бронемашини розгорівся запеклий бій, наші втрати: двоє «200» і один важкий «300». У смертельній круговерті Василь Спасьонов зайняв місце одного із полеглих, прикриваючи переміщення атакуючих, працював на знищення ворожої кулеметної точки. Розрив міни – і залізні осколки уп’ялись у ногу. Пересилюючи біль, Спасьонов продовжував командування, мінометний обстріл тим часом не припинявся. Намагаючись переповзти в захищене місце, армійці потрапили під кулеметні черги. Василь Спасьонов, хоч і був у «броніку», упав, скошений наповал, не подавали ознак життя і двоє солдат. Ціною свого життя вони врятували побратимів від смерті. Василь народився у смт Степанівка Сумського району. Тато Володимир Іванович працював у місцевому колгоспі трактористом, мати Лідія Петрівна – на фермі. «Батьки ніколи навіть голосу не підвищували на нас, – згадує Василева сестра Тетяна. – Жили дуже дружно. Ми, діти, весь час допомагали батькам по господарству. У кожного з нас були обов’язки.

На Василя завжди можна було покластися: працьовитий, обов’язковий, добродушний. І вже якщо пообіцяє – виконає неодмінно». За розповідями односельців, хлопчина ріс тямущим, старанним, любив книги, добре вчився і залюбки допомагав друзям «підтягнути» точні науки. Змалечку мріяв стати офіцером. Після смерті батька Василь став у родині єдиним чоловіком, надійною опорою для мами й сестри.

з’являлися нові зірочки на погонах і, відповідно, нові посади. Одружився. Разом із вірною дружиною Аліною виховували сина. «Чоловіка цінували на службі, бо відповідальний, тямущий, як офіцер – приклад для підлеглих. Ми з ним і зараз жили б душа в душу, сина ростили б, нашому малюкові Глібкові цієї весни виповниться 7 рочків, та якби ж не ця клята війна», – гірко зітхає Аліна Спасьонова. Як і чоловік, вона військовослужбовець. В останню путь нашого земляка Василя Спасьонова проводжав увесь Володимир-Волинський. Проводжали як героя, з належними воїнськими почестями: море квітів, національних прапорів, траурна музика й уклінні городяни. Після молебню й громадянської панахиди траурний кортеж вирушив до старовинного українського села Житани Володимир-Волинського району, де підполковник упокоївся на сільському погості. А на малій батьківщині, в селищі Степанівка, за загиблим журяться старенька мама Лідія Петрівна і старша сестра Тетяна. 27 липня 2015 року, за ініціативи Степанівської сільської громади, на рідній школі героя встановлено меморіальну дошку.

Після смерті батька Василь став у родині єдиним чоловіком, надійною опорою для мами й сестри Закінчив Степанівську середню школу №2, успішно склав іспити до Одеського інституту сухопутних військ, де провчився два курси. Лейтенантські зірочки отримував уже у Харківському університеті повітряних військ у 1996 році. Військову кар’єру починав у складі 51-ї окремої механізованої бригади, місцем дислокації котрої був ВолодимирВолинський – районний центр Волинської області. Армійську службу хлопець ніс справно –

15 травня 2015 р. підполковника Василя Володимировича Спасьонова було нагороджено орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно). За рішенням Володимир-Волинської міськради, загиблий за українську незалежність офіцер був удостоєний відзнаки «За заслуги перед містом» (посмертно).

109

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Андрій СТЕПАНЕЦЬ: «Я від мобілізації ховатися не буду!» 40 років, м. Суми (05.06.1974-23.11.2014)

олдат, командир гармати 79-ої Миколаївської окремої аеромобільної бригади ЗСУ Андрій Степанець загинув від осколкових поранень поблизу Донецького аеропорту. Мобілізований 28 серпня, за третьою хвилею, свій артилерійський і командирський хист виявив ще в «учебках» – в Дєвічках і під Широким Ланом. Командир батареї капітан Дмитро Губанов тоді дивувався: розраховувати й коригувати прицільність стрільби навчав усіх, а результат – тільки у однієї гарматної обслуги. І невдогад було капітану, що 20 років тому юний курсант Степанець так само був кращим на стрільбах… Дитинство та юність Андрія промайнули у центрі Сум, серед двориків вул. Петропавлівської. З самого початку він був розумником і спортсменом: дуже легко хлопцеві давалися точні науки, складні технічні завдання й спортивні досягнення. Аналітичність мислення, допитливий розум і наполегливість розпочату справу доводити до кінця. У 1993 р., після закінчення середньої школи №4, Андрій складає іспити до Сумського артучилища – СВАКУ ім. М.В.Фрунзе. Самохідна артилерія юнакові припала до душі, не сприйняв солдафонство і муштру. З третього курсу, як не вмовляли батьки, проявивши характер, пішов у білий світ на пошуки себе. Немалий конкурс на престижну дисципліну «програмування станків з ЧПУ» в Сумському маштехнікумі здолав легко. Згодом здібного студентавипускника запросили до Сумського політеху (нині СумДУ) на факультет «технологія машинобудування». За розподілом Андрій тривалий час працював на СНВО ім. Фрунзе, виріс до посади заступника начальника відділу ВНК. За словами колег, Андрій Степанець був незаперечним авторитетом у технічній справі, здібним організатором. Головний метролог, начальник відділу метрології та

110

стандартизації заводу обважених бурильних та ведучих труб – це ще один відрізок Андрієвої трудової біографії. «Скільки разів він засиджувався до світання: шукав через Інтернет параметри європейських технічних стандартів, робив переклади з англійської. Усе тільки з власної волі. Йому було цікаво все знати і вміти, постійно самовдосконалюватися, – розповідає дружина

смертельно, але до «стройової» був непридатним, – продовжує згадувати дружина. – Утім на призові про це й словом не прохопився, а на наші гарячі вмовляння сказав, як відрізав: «Я мужик! І від мобілізації ховатися не буду!» У цьому він увесь: напрошуватися не стане, але як треба – надійнішого годі й шукати….» Із 23 вересня 2014 р. артбатарея «79-ки» – у зоні бойових дій. Спершу під с. Орловка Ясиноватського р-ну Донецької області, згодом десантників передислоковують до с. Тоненьке, що на короткій відстані від Донецького аеропорту, де тримають оборону легендарні «кіборги». «Андрій Степанець – людина, на яку можна було покластися, – розповідає комбат Денис Губанов. – Він виконував усі можливі й «неможливі» вогневі завдання – влучав ТАК, що куди там! Учився сам і постійно навчав своїх гармашів…» Кінець листопада у трикутнику Пєски-аеропорт-Тоненьке видався кривавим. У ніч з 23 на 24 листопада наші позиції поблизу донецького летовища зазнали жорстокого артобстрілу. Били з далекої відстані

Замолоду Андрій мріяв служити в десанті, в останню путь його проводжали у блакитному береті та смугастому тільнику. Надія Степанець про Андрієві чесноти. – З цієї ж причини вирішив отримати другу вищу освіту – ступінь магістра за фахом «управління персоналом»». «Увесь цей час я за Андрієм, як за кам’яним муром, – говорить змарніла від горя Надя. – Він мужик. Справжній. У всіх сенсах. Усе в нашому домі зроблено його руками: від будинкових комунікацій до перебраного механізму авто. Він взагалі любив жити наповну! Рибалка, футбол, улюблена робота, грибне полювання – в усіх іпостасях він був неперевершеним». «Років кілька тому Андрій почав скаржитись на серце, звісно, не

152-мм калібром, напевно, самохідки чи гаубиці. У результаті – пряме попадання в бліндаж… Поки вцілілі відкопували знищене укриття, п’ятеро важкопоранених артилеристів стікали у ньому кров’ю. Їх доправили до лікарні у с. Селідово. За життя Андрія Степанця три години билася фронтова бригада хірургівльвів’ян. Не приходячи до тями, боєць пішов із життя… Місце поховання Героя – Алея Слави центрального кладовища Сум. Указом Президента України № 546/2015 від 15 вересня 2015 року нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Вадим СТЕЦЕНКО: найкращий син 24 роки, с. Миколаївка Сумського р-ну (17.12.1989-31.08.2014)

тарший навідник БМ «Ураган» 9-ої батареї 27-ої Сумської реактивної артбригади (тоді – полку) старший солдат Вадим Стеценко загинув, виконуючи бойове завдання, поблизу с. Весела Гора Слов’яносербського району Луганської області, що в 7 км від м. Щастя. Повістку на мобілізацію Вадим Стеценко отримав у березні 2014 р. Худорлявого невисокого хлопчину зарахували старшим навідником екіпажу реактивної системи залпового вогню «Ураган». Варто зазначити, що свою строкову Вадим відслужив у тому ж таки 27-му артполку і так само навідником. За словами бойових побратимів, хлопчина знався на артилерійській справі, сумлінно ставився до бойових завдань. З початку липня, після «учебки», сумські ракетники – у зоні бойових дій. Екіпаж солдата Стеценка діє злагоджено, професійно, смертоносна зброя сумських «Ураганів» сіє паніку серед ворога. Телефонуючи додому, Вадим намагався уберегти рідних від переживань, заспокоюючи їх «святою неправдою», мовляв, на позиціях тихо й спокійно, і війна десь далеко. У липні змужнілий від фронтових випробувань хлопець приїхав у відпустку – односельці зустрічали його, як героя, захисника України. Коли мама із сином ішли селом, кожен зустрічний намагався сказати їм добре слово. Вадим Стеценко народився в с. Миколаївка Сумського р-ну, що розташоване за 20 км від обласного центру. «Хлопчина ріс спокійним та врівноваженим, – пригадує сільський голова Сергій Самотой. – Уся родина – мама, батько й сестра – люди енергійні, імпульсивні, і лиш малий Вадимко – ніби лагідне літечко. На жарти стосовно такого «дисонансу» в сім’ї мама Людмила лише усміхалася: «У світі панує рівновага, от Господь і послав нам

спокійного розсудливого синочка»». Вадимова перша вчителька Валентина Григорівна Ковальова пригадує, що хлопчина змалечку відрізнявся працелюбством і надійністю, а ще був палким прихильником фізкультури й спорту, і батьки підтримували це захоплен-

працював завідувачем складу готової продукції на підприємстві «Сумський бекон» у сусідньому с. Кровне. Разом із дружиною Оленою будували плани на майбуття, де мир, злагода і маленькі дітки. Здавалося, попереду все життя… Свято 1 вересня 2014 р. у Миколаївському НВК затьмарила страшна звістка з фронту: від обстрілу ворожої далекобійної артилерії загинув їх 24-річний земляк. За словами механіка-водія Миколи Ткаченка, 31 серпня їх екіпаж БМ «Ураган» мав їхати на «бойові» – підтримати вогнем наступ українських військ на Луганськ. Утім, за тиждень до трагічного дня навідник цього бойового розрахунку сильно ушкодив ногу, і на виручку прийшов навідник іншого екіпажу Вадим Стеценко. «Ми швидко розвернулися, почали стріляти – на все про все 3-4 хвилини, – пригадує Микола Ткаченко, – аж рап-

Людмила Стеценко: «Аби ви знали, яка це була дитина, який люблячий син! Чуйний, співчутливий. Із тисяч – один! Я ніколи від нього слова неввічливого не чула...» ня сина. Скажімо, без огляду на домашні справи, родина Стеценків завжди брала участь у шкільних змаганнях «Тато, мама й дитина – спортивна родина». Юнак був одним із кращих спортсменів Миколаївської ЗОШ: залюбки грав у футбол, баскетбол, був результативним гравцем. До речі, завдяки Вадиму, згадує його однокласник, а нині старший лейтенант Олександр Кондратенко, миколаївська баскетбольна команда стала однією з кращих на Сумщині. У Сумському аграрному технікумі хлопець учився на юридичному факультеті, не полишав тренувань, брав найактивнішу участь у спортивних студентських змаганнях. Після строкової служби у Збройних силах України Вадим повернувся до рідної Миколаївки,

том – влучні постріли по наших машинах. Не інакше, десь поряд засів коригувальник. Двоє хлопців отримали осколкові поранення, Вадим – важкі. Дорогою він ще боровся за життя, а приїхали до шпиталю, пара хвилин – і все, помер від значної крововтрати…» Місце поховання – кладовище с. Миколаївка Сумського р-ну. На Миколаївському навчально-виховному комплексі урочисто відкрито меморіальну дошку на честь героя. Вадима Стеценка «За мужність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджено орденом «За мужність» III тупеня (посмертно).

111

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Михайло СУСЛО: він був сміливим та відчайдушним 24 роки, м. Конотоп (15.06.1991-25.03.2015)

озвідник добровольчого батальйону «ОУН» Михайло Сусло (позивний «Слідопит») загинув, виконуючи розвідувальне завдання. Намагаючись відірватися від ворога біля с. Пєски Донецької області, Михайло отримав важкі поранення та помер від втрати крові. Михайло народився в Конотопі. Після закінчення Конотопської школи-інтернату №2, вступив до ПТУ, де навчався на кухаря. Педагоги згадують Михайла як старанного, доброго та уважного учня з великими планами на майбутнє, вірного друга, на якого завжди можна було покластися. Михайло був вихованим, багато читав, писав чудові вірші. Любив природу та тварин, частенько приносив додому цуценят та котенят. Якось сказав, що хотів би відкрити власне кафе, однак пізніше зізнався, що насправді у нього зовсім інші мрії, але таким чином він хотів би порадувати маму, яка про це мріяла. Був сильним, тренованим, мав гарну статуру, серйозно займався паркуром – входив до місцевого спортивного клубу. Коли почалася війна, Михайло відразу ж записався у Добровольчий Український Корпус (ДУК), де прослужив 2 місяці. Потім проходив службу в добровольчих батальйонах «Айдар» та «Азов». Ненадовго повернувся в Конотоп, де керував бойовим крилом місцевого «Правого Сектора». Потім Михайло вступив в добровольчий батальйон «ОУН», де зарекомендував себе хоробрим, вправним воїном та талановитим розвідником. Одного разу Михайло виявив на коксохімічному заводі під Донецьком заховану ворожу бронетехніку, яку вже давно потрібно було відвести згідно з Мінськими домовленостями. Та ще й виявив досвідчений розвідник замасковану «ДНР-ську» навчальну частину. Підприємство величезне, неначе цілий міський квартал, там розміщені великі ангари, куди

112

можна заховати будь-що. Михайло побачив у тепловізорі, що ангари «світяться» – значить, там працюють двигуни бронемашин та нагрівають повітря. Таким чином, сепаратисти не відвели важку техніку із зони бойових дій, а просто її сховали. У той трагічний день Михайло пішов на розвідку один – не хотів наражати на небезпеку менш досвідчених товаришів. Приблизно близько 18 години «Слідопит» по рації запросив у бази підкріплен-

вих поранення в плече навиліт. Товариші принесли побратима в розташування і відразу відправили його до госпіталю, але він, на жаль, помер. Ось що розповів один з бойових побратимів Михайла, який і входив до складу тієї самої групи, яка й знайшла відважного розвідника: «Він був сміливим та відчайдушним хлопцем. Бувало, проникав на 6-7 кілометрів углиб ворожої території, здобував важливі розвідувальні дані. Михайло майже завжди «працював» один – не хотів брати когось, аби не нести моральної відповідальності за чуже життя. Та завжди ділився життєвими та розвідувальними порадами з менш досвідченими воїнами. У той трагічний день я був у складі третьої групи, яку було вислано на пошуки Михайла. Зі мною разом йшли снайпер Левко та розвідник Чіп. Нарешті ми знайшли «Слідопита» – він був ще притомний, навіть намагався жартувати, підсміювався наді мною. Ми вкололи йому знеболювальне, перев’язали плече, джгутом перетягнули ногу вище рани (туди потрапила граната від АГС) та понесли до своїх.

Михайла запам’ятали справжнім другом, на якого завжди можна було покластися ня. На допомогу вийшла група з чотирьох бійців, але несподівано наштовхнулася на такий шалений кулеметний обстріл, що змушена була з боєм відійти. Інша група, відійшовши недалеко, підірвалася на встановленій розтяжці. На щастя, ніхто не постраждав, але групу вже було виявлено, і вони теж змушені були повернутися. Пошуки бойового побратима тривали кілька годин. Пораненого розвідника знайшли бійці з третьої групи об одинадцятій ночі, приблизно в трьох з половиною кілометрах від основних позицій батальйону. У нього було важке поранення ноги та два кульо-

Пройшли лише кілька метрів – і по нас раптом «запрацював» ворожий кулемет. Кулі летіли трохи вище наших голів, зрізуючи сухі стеблини від минулорічних соняшників. Лише о першій ночі ми змогли дістатися нарешті до своїх. «Швидка» відразу ж повезла Михайла, але він не вижив». Він міг би ще багато що зробити для своєї рідної України, але зробив найбільше, що може зробити людина – віддав їй своє життя. 31 березня 2016 р. сесія Конотопської міської ради присвоїла Михайлу Суслу звання Почесний громадянин міста Конотоп.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Сергій ТАБАЛА: «Я мрію про шляхетну і горду країну…» 18 років, м. Суми (16.12.1995-06.11.2014)

оєць 5-го окремого батальйону Добровольчого Українського корпусу «Правий сектор» легендарний «кіборг» Сергій Табала (позивний «Сєвєр») загинув, тримаючи оборону на звідусіль обстрілюваній вишці Донецького аеропорту. Неміцну стіну пробив снаряд 100-мм протитанкової гармати МТ-12 «Рапіра». Через місяць хлопцю мало б виповнитися дев’ятнадцять... До легендарного летовища «Сєвєр» потрапив як доброволець «Правого сектора». Підрозділ ДУК «ПС» стояв у Пісках – до аеропорту рукою подати, і прибулий на дружні перемовини з «правосєками» комбат десантників зізнався, що там непереливки, треба рятувати наших хлопців, серед яких десантники, піхота і трохи спецназу. Добровольці «ПС» тоді пішли і зробили – розтиснули кільце довкола летовища. Своє перше поранення «Сєвєр» отримав 28 серпня, в тому ж таки аеропорту, коли «сєпари» в чергове штурмували позиції «кіборгів». Ушкодження середньої важкості: в груди і руку, один з осколків залетів під бронік, зупинившись біля сонної артерії. Хірурги із Дніпропетровського військового госпіталю тоді казали, що юнак народився в сорочці. «Не треба лукавити, йде війна – і або ми їх, або вони нас, – у інтерв’ю зі шпитальної палати говорив про реалії воєнних подій «кіборг» «Сєвєр». – І краще, якщо ми переможемо. Стріляють у мене, у побратимів, топчуть мою Україну. Я мушу їх захищати! Якщо не вб’ють, піду до військового училища. Вважаю, я обраний для військової справи!..» Сергій народився у Сумах, дитинство промайнуло на берегах Псла та серед багатолюддя вул. Харківської. Після закінчення міської школи №9 здобув фах кухаря-кондитера. У зовсім юному віці – 15 років – хлопець захопився націоналістичною ідеєю, перечитавши силу-силенну книжок з історії та

філософії. Псевдонім «Сєвєр» придумав собі сам, можливо, тому що народився на Сумщині, на Сіверський землі, де колись жило грізне плем’я сіверян, найвойовничіше з усіх слов’ян. У релігії язичників немає культу страждань, натомість радість буття. Хлопець вважав себе язичником. ««Сєвєр» у Сумах жив із бабусею. Мама була далеко, на заробітках, а тато загинув. У нього ще молодші брати Олекса і Стася, – згадує друг дитинства «Каспер», якому 16 років

«Я мрію про шляхетну і горду країну. Хтось скаже: утопія, але я хоча б спробую! – Зазначав у своєму вересневому інтерв’ю «кіборг» «Сєвєр». – Є бажання зробити швидше. Не сидіти, склавши руки, як наші політики, не чекати з моря погоди. Хочеш перемогти – дій, така логіка бою! І будьте певні, я не один – нас багато!» Згадує побратим на псевдо «Генріх», 23 роки, активіст «ПС»: ««Сєвєр» був цікавим і вдумливим співрозмовником, багато читав, умів дискутувати, мав свій погляд на філософські речі. А потім – Майдан. Найгарячіші події на Грушевського, Інститутській, в Будинку профспілок. У побратимів вогнепали, контузії, опіки від коктейлів Молотова, запалення легенів, а «Сєвєру» хоч би що, мов заворожений… Він жартував: мене боги оберігають! Там, на Грушевського, його призначили заступником командира загону «ПС», а коли друга-командира важко поранили, «Сєвєр» став на його місце. То були найгарячіші дні». 18-річного «Сєвєра» ховали у закритій труні, накритій державним і

«Сєвєр» (Сергій Табала): «Якщо не ми, то хто, якщо не зараз, то коли?» і який так само є активістом «ПС» у Сумах. – У людей мій товариш викликав абсолютну симпатію, прагнув бути цілісним, справжнім. Говорив: хлопці, як загину і будете мене ховати, хочу, щоб ви посміхались і згадували наше веселе. Так, він дуже любив життя». У «ПС» Сергій Табала вступив на Майдані 29 листопада 2013 р., коли відчув – настав час рішучих дій. Під вогнем на Грушевського йому виповнилося вісімнадцять. Не по роках мудрий, з високим IQ: швидко думав, реагував, пропонував нелінійні рішення, швидко добирав слова до непростих категорій. Безперечний лідер у молодіжному націоналістичному середовищі. Відчайдух і патріот.

повстанським прапорами. В останній похід його несли на руках по Соборній, труна на плечах побратимів гойдалась, як слов’янський човен-тура. Ми й не зчулися, як за трагічний 2014-ий стало на крило покоління безстрашних. Місце поховання героя – Алея Слави центрального кладовища Сум. Герою встановлені меморіальнідошки на Сумській спеціалізованій школі I-III ступенів № 9 та на будинку, де він проживав. На честь героя названо одну із сумських вулиць. Нагороджений орденом «Народний Герой України» (посмертно). Посмертно присвоєне звання Почесний громадянин міста Суми.

113

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Юрій ТАТАРЧУК: загинув, рятуючи товаришів 41 рік, м. Суми (03.07.1974 — 29.06.2016)

олодший сержант, заступник командира бойової машини, навідникоператор 3-го механізованого відділення 2-го механізованого взводу 1-ї механізованої роти військової частини польова пошта В2970. Загинув у с. Луганське Бахмутського району Донецької області в зоні проведення АТО. З офіційних документів ми бачили тільки «Акт проведення службового розслідування щодо загибелі молодшого сержанта Татарчука Ю. В.» Там зазначено, що Юрій брав участь в операції по знищенню сепаратистської укріпленої позиції «МУРАШНИК». Він підійшов на місце операції у складі резервної групи 29.06.2016 р. По українських військовослужбовцях вівся інтенсивний артилерійський обстріл, деяких солдат було тяжко поранено. Після відповідної команди група, в складі якої був Юрій, відійшла і після цього ніхто з товаришів Юрія не бачив. В акті наведено свідчення п’ятьох солдат, які були поруч з ним, всі стверджують одне і те ж саме: бачили Юрія перед виходом на завдання, бачили його на «МУРАШНИКУ», а після відходу ніхто його не бачив. Тільки потім в згаданому документі надаються відомості: «Також встановлено, що тіло невідомого військовослужбовця (а/р № 377/ЛЕ), яке було передано зі сторони так званої ЛНР на блокпост Збройних сил України, розташований біля мосту через річку Сіверський Донець в районі м. Щастя Луганської області, відповідно до висновку експерта ДНДЕКЦ МВС України від 25.08.2016 р. № 10-406, належить молодшому сержанту Татарчуку Юрію Володимировичу». Відповідно до свідоцтва про смерть, загинув Юрій через «шок, грубе порушення анатомічної цілісності голови та шиї». Отака вона, війна. Якщо б не підкинули «сепари» тіло, то й бути б хлопцеві «зниклим безвісти». В цитованому акті більше тексту присвячено списанню військового майна – автомата,

114

бронежилета «Корсар», патронів, шолома та дечого іншого, ніж обставинам загибелі людини. У слідчої комісії свої завдання, а ми зустрілися з мамою Юрія, Любов’ю Миколаївною. Жінка розповіла, що спілкувалася з його побратимами, які були поруч тоді, на «МУРАШНИКУ». «Хлопці бачили Юрія, розповідали, що після обстрілу лишилося багато поранених, а Юрій повернувся на

годі. Хоча за офіційними даними, він є мобілізованим 04.08.2015 року, Любов Миколаївна вважає, що син пішов воювати добровольцем. Ще Юрій був на Майдані. Не весь термін, але наїжджав туди. Патріотизм був однією з базових рис його світогляду. – А ще який він був у нормальному, мирному житті? «Дуже добрий і порядний! – відказує мама, не замислюючись. – І все, що він собі надумав, завжди здійснювалось». Ми з’ясували, що Юрій мав дещо романтичну вдачу, любив подорожі, часто їздив країною з друзями-байкерами, хоча сам мотоциклістом не був. Особливо любив Крим. «Щось там вони знайшли в горах», – каже мама. Ще важливо, що на військову службу у мирний час Юрія не взяли за станом здоров’я, а коли трапилась біда – пішов та довів, що придатний, що може. Тепер, звичайно, в цьому жодного сумніву – міг. А в цивільному житті Юрій йшов суто мирним, навіть гуманним шляхом. Закінчив Сумський медичний коледж, 5 років працював у відділенні кардіології ЦМЛ медбратом, потім

З віршів Юрія Татарчука: “Я хочу миру, хочу волі. Я патріот, я ваш солдат”. Слава тобі, солдате і пам’ять вічна! те місце, сподівався когось витягти, врятувати. І раптом прилетіла ще одна міна чи снаряд, – так переказує мама свідчення тих, хто там був. Нікого не врятував Юрій Татарчук, сам загинув, але маленька деталь – кілька кроків назад, до поранених – багато чого варта. Міг би молодший сержант сумлінно виконувати команду про відхід, та радіти, що спроможний відходити, але ж чомусь повернувся. Сутність людини інколи виявляється раптово, в тім, що вона починає діяти не так, як усі. Розмова з мамою Любов’ю Миколаївною допомогла скласти більш повну уяву про особистість Юрія. За її свідченням, Юрій до військкомату пішов сам, відмовляти його було

здобув кваліфікацію масажиста, 7 років працював в цій галузі. Як бачимо, обрав такий напрямок у житті – допомагати людям. «Син в нього залишився, вже дорослий, 20 років, – розповідала мама крізь сльози, – розумний хлопець, навчається в Польщі на «айтішника». А ще там, в зоні АТО, Юрій почав віршувати. Хлопці потім передали мені його вірші». За тиждень до загибелі Юрій приїздив у відпустку. Тоді мати бачила його востаннє. Лишилося по ньому в матері кілька віршованих рядків та величезне горе. Та ще вічна вдячність і пам’ять у всіх нас. Указом Президента України нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Олександр ТКАЧЕНКО: не заради слави 43 роки, м. Суми (06.11.1970-11.07.2014)

айор міліції, інспектор чергової частини спеціальної роти міліції, спецпідрозділ «Беркут» УМВС України в Сумській області. Загинув в м. Сіверськ Донецької області. Майор міліції Олександр Ткаченко, який за час несення служби у складі зведеного загону обласного УМВС урятував сотні людських життів, підірвався на протитанковій міні, встановленій бойовиками, хоча його вмінню знаходити заховані боєприпаси дивувалися навіть досвідчені мінери. Того дня колона автомобілів із правоохоронцями вирушила зачищати територію нещодавно звільненого Сіверська. Потрібно було перевірити кожну адміністративну та житлову будівлю на предмет наявності вибухівки, підозрілих осіб, поспілкуватися із жителями, надати їм допомогу. В одній з машині разом із своїми сумськими колегами їхав і Олександр. Несподівано для всіх стався вибух: автомобіль із правоохоронцями наїхав на залишений бойовиками «подарунок» – протитанкова міна була закладена прямо на центральній вулиці міста. «Сталося так, що саме Олександр опинився в епіцентрі вибуху, – розповідає командир зведеного загону УМВС у Сумській області В’ячеслав Драновський, – його швидко доставили до лікарні, але поранення виявилися не сумісними із життям. Неможливо передати словами все, що ми відчували в цей час. Олександр Ткаченко, без перебільшення, був душею нашого загону. Молоді співробітники називали його «батьком», «дідом», бо він і справді на цій війні був для них і наставником, і порадником, і батьком, і другом. Бували випадки, коли втома, великі фізичні та моральні навантаження виснажували, фактично валили з ніг, і тут підключався він. Для кожного знаходив потрібне слово, жартував, підтримуючи бойовий дух. І це у свої 43 роки. Олександр говорив: «У мене син та-

кий, як вони. Я не можу допустити, щоб із цими дітьми щось сталося». І не допускав. Він завжди був першим там, де була небезпека. І навіть своєю смертю фактично врятував життя щонайменше 30 своїх колег, які їхали позаду нього. На рахунку Ткаченка – десятки знайдених мін і врятовані десятки чи навіть сотні людських життів. А ще Олександр був надзвичайно скромною людиною. Провідні засоби масової

вував зголоднілих людей своїм пайком. Йому постійно телефонували жителі. І він постійно переймався їх проблемами. Він не гнався за славою, за нагородами – він думав про простих людей». В органи внутрішніх справ Олександр прийшов десять років тому. Розпочав службу міліціонером окремого батальйону патрульнопостової служби Сумського міськвідділу. Потім – робота на оперативних посадах у підрозділах карного розшуку та боротьби з незаконним обігом наркотиків. З травня 2011 до лютого 2013 р. – інспектор групи документування роти міліції особливого призначення «Беркут», потім – інспектор чергової частини спеціальної роти міліції УМВС України в Сумській області. За довголітню сумлінну службу неодноразово заохочувався наказами міністра внутрішніх справ України, керівництва УМВС області. У Сумській області започатковано турнір з міні-футболу на честь майора міліції УМВС України Олександра Ткаченка.

Знайшов і допоміг евакуювати 150 бранців, що мали б стати живим щитом інформації нещодавно розповіли всьому світу, що в підвалі Будинку культури Миколаївки були звільнені 150 осіб місцевих жителів, яких бойовики збиралися використати як живий щит. Проте ім’я героя, завдяки якому цього не сталося, так і залишилося за кадром. Знайшов цих людей наш Саша. А ще він був надзвичайно турботливим та чуйним. Коли звільняли населені пункти, перше, що робив Олександр Григорович – кидався допомагати місцевим жителям вирішувати їх проблеми. Комусь по господарству, а в переважній більшості підгодо-

На честь Олександра в спецпідрозділі особливого призначення УМВС області відкрита меморіальна дошка. Нагороджений медалями: «За сумлінну службу» ІІІ ступеня, «За доблесть і відвагу в службі карного розшуку України» ІІ ступеня, «90 років карному розшуку України». Указом Президента України № 619/2014 від 26 липня 2014 р. нагороджений орденом «За мужність» I ступеня (посмертно). Посмертно присвоєне звання Почесний громадянин міста Суми.

115

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Олексій ФЕДОРЧЕНКО: людина слова 32 роки, с. Пересипки Путивльського р-ну (25.06.1982-05.04.2015)

тарший солдат, снайпер 5-ї механізованої роти 2-го механізованого батальйону 92-ї окремої механізованої Чугуєво-Ропшинської бригади ЗСУ. Місце поховання: с. Пересипки Путивльського району. Найкращий син, люблячий брат, опора для мами і тата, людина, яка могла дати пораду в будь-яких починаннях племінникам, люблячий тато для доньки. «Льоша був непосидючим. Схожою на сонце своєю посмішкою він затьмарював усі свої пустощі. Уже з малих років він любив полювання та риболовлю. Цю любов проніс через все життя, на жаль, не зміг зробити єгерство своїм основним заняттям», – говорить сестра Альона. До школи пішов у 1987 р. У сьомому класі був вимушений змінити навчальний заклад на той, що знаходився неподалік від колгоспу, в якому працювали його батьки. Закінчивши дев’ять класів, вирішив не продовжувати навчання, а відразу поїхати заробляти гроші, щоб підтримати своїх близьких, допомагати батькам і самостверджуватися у житті. У травні 2002 р. був призваний в українське військо – був снайпером розвідки спеціального призначення. Повернувшись додому, одружився з дівчиною, яка на нього чекала з армії. «У 2005 р. сталася дуже важлива для нього подія – народилася донечка Анастасія. Не було меж його щастю, коли він дивися на свою крихітку», – розповідає сестра. Потім деякий час він мав змогу попрацювати єгерем. Йому це дуже подобалося, бо він любив тварин, природу, ліс. Але зарплатні єгеря катастрофічно не вистачало молодій сім’ї. Тому був змушений звільнитися і податися до столиці – на заробітки. Поступово матеріальний бік життя налагодився. Чоловік придбав житло, завів господарство. Але тепер проблеми виникли в родині, і Олексій був змушений

116

розлучитися з дружиною. Став жити з батьками, хоча в селі його майже не бувало – постійно працював у Києві. Коли почалася мобілізація, і Олексію прийшла повістка, він того ж вечора приїхав додому, а зранку подався у військкомат у м. Буринь. «Як ми його не вмовляли, як не тиснули на нього, щоб він залишився вдома – нічого не допомогло, і брат пішов на війну», – зізнається сестра. 4 серпня був зарахований

го хлопця, а під час перемир’я загинуло вісім чоловік», – розповів військовий з позивним «Археолог». Загинув Олексій 5 квітня 2015 р. під час обстрілу бойовиками з боку піщаного кар’єру з протитанкового керованого комплексу. У результаті потрапляння ракети стався вибух – здетонували міни. Поруч знаходився автомобіль з військовослужбовцями, четверо разом з Олексієм Федорченком загинули. Побратим з позивним «Археолог» до останього намагався врятувати життя друга. Лише на під’їзді до лікарні обірвалося його життя. «Плече до плеча стояли ми на цьому блокпосту. У багатьох боях він мене прикривав, не менше й я прикривав його. Олексій був чудовою людиною. Ніколи нікому не робив нічого поганого. Ніколи нікому не сказав поганого слова. Він був моїм справжнім другом. Мені важко і сумно без нього», – зізнається «Археолог». Дуже важко примиритися із втратою рідним Олексія. Особливо матері героя. «Хоча я старша на три роки, але саме він був старшим братом. У нас були надзвичайно дружні стосунки. Він мене завжди оберігав

Він запам’ятався всім гарною вдачею та сміливістю до лав української армії. Потім був місяць навчання в Харкові. А вже тоді він опинився під м. Щастя. «Ми часто бачили його по телебаченню. Зідзвонювалися при першій-ліпшій нагоді. Дуже переживали за Льошу. А він завжди у відповідь: у мене все нормально, не хвилюйтеся», – зітхає сестра. Звістка про смерть також надійшла з телевізора, з програми ТСН каналу «1+1». Не було меж горю рідних. Справа в тім, що Олексій служив на сумнозвісному опорному пункті «Фасад», який безліч разів обстрілювався сепаратистами. Найжахливіше, що все це сталося в момент так званого режиму тиші. «Ми в боях не втратили ні одно-

і захищав, а ще балував. Відправляв на відпочинок у Закарпаття, допомагав будуватися. Я ж завжди із задоволенням готувала для нього, передавала йому на фронт домашню птицю, смаколики, які вони з хлопцями з’їдали за п’ять хвилин. Кажуть, що час лікує, але мені з кожним днем усе важче», – зізнається сестра. Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року Олексій Федорченко нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Петро ФЕДОРЯКА: український віртуоз металу 49 років, с. Нова Гребля Роменського р-ну (15.09.1964-31.07.2014)

тарший лейтенант, командир взводу, 25-а окрема повітряно-десантна бригада, а також відомий український коваль, вчитель вищої категорії, колишній голова обласної і член всеукраїнської комісії з перевірки завдань учнівських олімпіад із інформатики. Народився в сім’ї колгоспників. Його батько працював трактористом, комбайнером, електриком. Ще у дошкільному віці Петро неодноразово бував у сільській кузні. За його власним зізнанням, першою кришталевою мрією дитинства було побудувати свою домашню кузню. Навчався в Новогребельській восьмирічній школі. 1981 року закінчив Андріяшівську середню школу. У 1986 році закінчив Харківський державний університет імені О. М. Горького за спеціальністю «математика». Працював викладачем у Кегичівському ПТУ, учителем інформатики і математики в Шахворостівській та Трудолюбівській школах Миргородського району Полтавської області. В останній завдяки йому школярі першими отримали нові комп’ютерні класи, його учні програмували, випускали одну з перших в області шкільних газет під назвою «… ВСІМ». З 2003 року Петро Федоряка – приватний підприємець, відомий в Україні та за її межами коваль, майстер художнього кування, ножар, який виготовляв ножі й клинки періоду вікінгів, Середньовіччя, Київської Русі, умів варити булат і кувати дамаск, мав понад 100 учнів ковальської справи. З його ініціативи створено Гільдію майстрів України «Коло», поновлено традицію відзначати ковальські свята. Федоряка є ініціатором і організатором Міжнародного фестивалю ножових майстрів «Трудолюб», який проводиться щорічно в однойменному селі Миргородського району, він – співорганізатор Ковальського фестивалю «Місто майстрів» у Миргороді. Гільдія майстрів «Коло» та

створена ним «Кузня Петра» є постійними учасниками різних фестивалів, конкурсів, виставок. Був одруженим, є діти та онуки. «Мене багато хто питає, чому я відпустила Петю на війну, – каже 50-річна Валентина Миколаївна. – Але ми з ним це питання навіть не обговорювали. Чоловік вважав, що молоде покоління воювати не повинно. «Це наша війна, п’ятдесятирічних, – казав. – Ми дуже довго не могли розлучитися з комунізмом, тепер по-

ка. – Молодша, Марина, в дитинстві навіть збиралася заміж за ... тата. Петро пишався нашими зятями, під стать йому. Казав, нам дочки догодили. Він був дуже люблячим, турботливим і уважним батьком. Онуків взагалі обожнював. У нас уже троє онуків, двоє меньшеньких – хлопчики. Уявіть, у трирічної дитини замість іграшок молоточки. Дідове виховання!» – каже жінка. У Петра Федоряки і його товаришів не встигали відростати волоски на руках – вони їх голили, перевіряючи гостроту клинків. Ножі з дамаської сталі легко ріжуть дерево, папір. Техніку їх виготовлення чоловік освоїв в основному з літератури й охоче ділився своїми знаннями з іншими. Вважав, чим більше конкурентів, тим краще. Коли почалася війна на Донбасі, ящиками возив ножі на фронт. «Чоловіка дуже любили бійці. Його не можна було не любити. Петя легко знаходив спільну мову з усіма, з ким зводила його доля. Хвалився, що побудував в полі тандир – східну грубку, в якій пік для хлопців коржі. Ходив у довколишні села і повертався звідти з їжею – місцеві щедро його пригощали», – згадує дружина.

«Це наша війна, п’ятдесятирічних!» – казав Петро винні за це розплачуватися». Роман Марюта, з яким чоловік працював у кузні, дуже просився до нього в батальйон, але Петя зробив усе можливе, навіть генералів підключив, щоб молодого хлопця не призвали в армію. «Молодь, – говорив чоловік, – краща за нас. Майдан це довів». Валя закохалася в Петра ще в 9-ому класі, як тільки він прийшов в їх Андріяшівську середню школу Роменського р-ну із сусіднього села. Новий однокласник підкорив її тим, що вмів крутити «сонце» на турніку. Ніхто з хлопців у класі подібного зробити не міг. «Я завжди казала дочкам: шукайте собі розумних чоловіків, таких, як наш тато, – каже Валентина Федоря-

Загинув герой у Шахтарську під час танкової атаки російських найманців із засідки на колону БТР десантників. За місяць до цього померла його мати. Не тільки родичі і близькі, але й велика кількість людей, які також захоплювалися ковальською справою, перейнялися жалобою за цим великим українцем. Меморіальну дошку ковалеві Петру Федоряці встановили у його рідному селі Трудолюб Миргородського району на будинку школи, де він учителював. Нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

117

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Володимир ФІЛОНЕНКО: серце патріота і серцева недостатність 46 років, м. Білопілля (27.07.1969-20.08.2015)

олодший сержант, командир БМ 7-ї реактивної артилерійської батареї 27-ої Сумської реактивної артилерійської бригади ЗСУ. Помер у базовому таборі артбригади в секторі «С». За офіційними даними – від серцевої недостатності. Дружина Володимира Олена прожила з чоловіком 22 роки. У них підростають дві доньки. Власне, старша, Аліна, 1993 року народження, вже доросла, закінчила СНАУ, працює. А молодша, Анастасія, 2006 року народження – ще дитина. Саме Настя, за словами Олени, була «батьковою донькою». Він з нею краще розумівся, та й вона за татом тяглася, «мов шнурочок». Разом доглядали кроликів, косили травичку для них, разом навіть рибалили. Коли Настя відпочивала в оздоровчому таборі, Володимир щодня сідав на велосипед і їхав її відвідати. Мати цього не розуміла – мовляв, нехай би дитина відпочила в своєму товаристві, а батько – ні. І їде до донечки. Тепер це все в минулому. Володимир працював охоронцем на підприємстві «Білопілляагро», певний час був приватним підприємцем – ремонтував автівки, але цей бізнес довелося згорнути у зв’язку з черговим «удосконаленням» системи оподаткування. Займався спортом, грав у хокей за білопільську команду «Лідер». Такі спогади Олени про цивільне життя Володимира. Ще вона пригадує, що Володимир мав неабияку схильність боротися з несправедливістю. За правду боровся завзято, ні на що не зважав і нікого не боявся. З цієї причини, за спогадами дружини, міг видаватися людиною складною, але ж він завжди вмів знайти підхід до інших людей. Аж ось і війна. Володимир отримав повістку, пішов до військкомату, а там медична

118

комісія виявила в нього підвищений кров’яний тиск, запропонували обстеження в лікарні. Він відмовився. Декілька разів ходив до військкомату, вимагав мобі-

висновок. Вона нагадувала, що під час обстеження у військкоматі було зафіксовано тільки підвищений тиск. Жінка пригадувала, що Володимир багато розповідав про безлад у діючих частинах, наголошував, що командири часто-густо самі подають поганий приклад. Олена вважає історію смерті чоловіка загадковою і повторює стару істину: «Риба гниє з голови». Але ми не слідчі, ми просто намагаємося розповісти про долю людини. Володимир приїздив додому у відпустку. На цілий місяць. Тоді і розповідав, як думав, що йде захищати Україну, і з чим зіштовхнувся у військовій частині. Дружина відчувала в його настрої пригніченість і стурбованість. Пішов з життя він відразу після повернення з відпустки. «Поїхав з Білопілля 16 серпня, – пригадує дружина, – а 20 серпня 2015 р. його вже не було серед живих». І додає жінка, що Володимир немов би відчував

Які б не були обставини та причини смерті Володимира – все одно він є солдатом, який не повернувся з війни лізувати його у діючу на Донбасі частину. Навіть попередив: «Не пустите – сам поїду». Олена пригадує: «У нас з ним з цього приводу, звичайно, були суперечки. Він-бо годувальник сім’ї, відповідає за дітей. Та він сказав мені такі слова, після яких я замовкла: «Буду тут сидіти, а там наші діти вмирають!» Знайшли компромісний варіант – контракт. Ну щоб якісь гроші були для сім’ї, розумієте...» Так і пішов чоловік на війну. Після навчального табору в «Десні» 5 лютого 2015 р. був уже у своїй частині. В Артемівську біля Дебальцево. Потім був відряджений в с. Богородиці Слов’янського району Донецької області. Там і помер. Але дружина досі не вірить, що у Володимира була серцева недостатність, як свідчить офіційний

біду. «Ніколи фотографуватися не любив, – пригадує Олена, – а у відпустці влаштував цілу фотосесію, з усіма перефотографувався – з дітьми по кілька разів, зі мною... Наче знав!» Тіло Володимира допоміг привезти до Білопілля військкомат і, по старій пам’яті, каже жінка, «наше артучилище». «Із частини, де він закінчив життя, не було нікого», – констатувала факт Олена. Поховали Володимира у Білопіллі. Так закінчився шлях чоловіка, який пішов захищати Україну. Чоловік, батько, людина – його вкрала війна.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Євген ХРОЛЕНКО: той, хто захищав порядок 36 років, с. Рогізне Сумського р-ну (19.10.1978-16.02.2015)

тарший лейтенант, інспектор Роменського міського відділу міліції УМВС України в Сумській області. Загинув біля м. Лисичанськ Луганської області. Євген усюди був першим. Мати згадує, що завжди дуже пишалася своїм Женею. А й як не пишатися: найкращий учень у класі, мав добру репутацію в Глинському ПТУ, чудові рекомендації із школи міліції, а під час навчання в Сумському національному аграрному університеті взагалі був старостою групи і отримав велику кількість грамот і подяк. Коли пішов працювати, ситуація не змінилася. Євген Хроленко регулярно отримував премії за сумлінне виконання своїх професійних обов’язків, до того ж його фотографія постійно знаходилася на дошці пошани. В органи внутрішніх справ Євген прийшов п’ятнадцять років тому. Розпочав службу сержантом відділення патрульно-постової служби Роменського міськвідділу. Потім була робота в карному розшуку на посаді молодшого інспектора-кінолога, інспектора-чергового в ізоляторі тимчасового тримання. Але з гарного боку він себе показував не тільки на роботі. «Женя дуже любив господарювати. Завжди знаходив собі якесь заняття вдома, допомогав мені. А ще він любив квіти. Знаходив насіння рідкісних квіточок, ягід і власноруч все це висаджував. Те ж саме і з тваринами: яка існує нова порода курочок, індичок – усе відразу з’являється і у нас. Тварини любили його, відчували його добру вдачу. Він обожнював працювати із собаками, постійно читав додаткову літературу. Не міг залишатися на місці, шукав можливості для саморозвитку», – згадує мама. Голос у жінки зривається, бо пожив її син недовго. Коли сказали, що потрібно їхати на передову, в зону антитерористичної операції – відразу погодився. Мати прохала подумати, бо можна було б і відмо-

витися. Та син любив допомагати людям. Він не міг сидіти склавши руки, коли його допомоги десь потребували. «Я віддала їм здорового сина, а вони повернули мені труну», – плаче мама. «16 лютого в зоні проведення АТО отримав смертельне поранення інспектор Роменського міськвідділу міліції Євген Миколайович Хроленко. 36-річний офіцер міліції перебував у відряджені в складі

проблеми зі здоров’ям крають серце Валентини Михайлівни. Більш за все ранить людська байдужість: після пишномовних офіційних повідомлень жінку залишили один на один з її проблемами, кажучи, що поранення він отримав не під час бою, тому ні їй, ні онуку, сину Євгена, який ходить до третього класу, не надається жодних пільг. Відібрали навіть ті, що були. «Чого Ви хочете від нас, така смерть. Це те ж саме, що бурулькою по голові отримати, ніхто не винен», – відповіли чиновники. «Про бурульку було найболючіше за все почути. Справа не в грошах, а в ставленні. Чи за таке ставлення до батьків загинув мій син?! До того ж усі, хто був з ним у тому відрядженні, отримали «учасників бойових дій». А він загинув – йому вже нічого не дозволено. Людина, яка застрелила мого сина, отримала рік умовно. Зараз за вкрадений телефон дають суворіші покарання», – обурюється мати. Вона не складає рук – продовжує боротися. За світлу пам’ять свого сина, який був достойною людиною, і про це говорять усі, хто його знав. «То Євген Ваш син? Ми

Його всі любили і поважали. До Євгена тягнулися і люди, і тварини. Він був з тих міліціонерів, хто захищає честь мундиру зведеного загону УМВС України в Сумській області, забезпечуючи охорону громадського порядку в зоні проведення антитерористичної операції», – ось так попротокольному сухо написали про причину смерті героя. «У серцях колег і друзів Євген Хроленко назавжди залишиться душевною людиною, чуйним товаришем, справжнім професіоналом і незламним патріотом України», говорилося в офіційному повідомленні. Бідолашна мати потрапила з інфарктом в лікарню, півроку не ставала на ноги, згодом у жінки виявили цукровий діабет. Та не хвороби і

його знали, він був на рідкість порядний», – казали знайомі. За права свого онука, якого любить до безтями. Так, війна жорстока, але не менш жорстокі чиновники і ті люди, що не на війні. Ми дуже сподіваємося, що все-таки справедливість буде відновлено. У Євгена було багато друзів і приятелів. Усі вони, коли зустрічають маму, кажуть, якою доброю, світлою, самовідданою людиною був її син. Усе що залишилось у жінки – це добрі спогади про сина і нечасті сни, коли вона може побачити Євгена живим.

119

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Валерій ЧЕПІГА: герой з дуже важкою долею 35 років, с. Жигайлівка Тростянецького р-ну (07.06.1980-27.07.2015)

ранатометник 3-го механізованого батальйону 30 окремої гвардійської механізованої бригади ЗСУ, старший солдат Валерій Чепіга загинув під час ворожого артилерійського обстрілу в Артемівському районі Донецької області. Бойові побратими бачили, як зовсім поруч з воїном розірвалася міна і шансів врятуватися у нього не було – від одержаних травм та поранень він помер. Валерій народився 17 червня 1980 р. в с. Жигайлівка Тростянецького району. Ріс здоровим та сильним хлопчиком, із задоволенням грав у футбол. Але дитинство у нього було важке й доросле. З чотирьох років, після трагічної загибелі батьків, він з молодшим братом Сергієм (який, на жаль, помер у 18 років) виховувався у бабусі. Хлопчик з дитинства був вихований та трудолюбивий, бо на його плечі лягла практично вся сільська чоловіча робота та город. Води та газу в хаті не було, тому Валері з братом доводилося також носити воду та рубати дрова. Роботи вистачало, проте про уроки він не забував – успішно закінчив шість класів місцевої школи, а потім був переведений у гімназію при Охтирському сільськогосподарському технікумі. Після закінчення гімназії Валерій вступив до цього ж технікуму та отримав спеціальність механіка. Техніку він дуже любив. У дитинстві постійно ремонтував велосипеди, а коли доріс до батьківського «МТ», то вже віддавав час улюбленому «залізному коню». Після закінчення технікуму Валерій, попрацювавши небагато в рідному селі, переїхав до Охтирки, де працював у різних фірмах – він був трудолюбивим і без діла сидіти не міг. З 1998 р. відслужив півтора роки у лавах ЗСУ. Після служби знову трудився, жив у громадянському шлюбі з дружиною Валентиною та виховував дочку Дарину. Останні роки він працював на

120

шахтах Донеччини. Від мобілізації не ховався, навпаки, прохав, щоб рідні повідомили у військкомат про його місцеперебування. Валерій Чепіга був мобілізований на військову службу 13 лютого 2015 р. Спочатку проходив службу в навчальній військовій частині під Харковом, у Чугуєві, потім був переведений під Авдїївку. Там у той відтинок часу було «гаряче». Валерій служив чесно – так, як і звик жити. Частенько сам брався за ро-

вався дуже втомленим і небагатослівним, – згадує рідна тітка героя. – Більше мовчав. Єдине, про що розповідав (було видно, що Валері взагалі важко розповідати про війну) – про звичайний солдатський страх: «Війна – це дуже важко і страшно. Це не те, що нам показують по телевізору. Війна – це кров, розірвані тіла, шматки тіл, це реально СТРАШНО!» Коли 27 липня близько опівночі в небо Авдіївки буквально з-під ніг злетіли вогонь, земля та залізо, всі відразу кинулися в укриття. Валерій у бліндаж сховатися не встиг – міна розірвалася прямо в нього під ногами. Поховали героя в рідному селі, а вулиця Комсомольська, на якій раніше жив відважний український солдат, тепер носить ім’я Валерія Чепіги. Зараз сюди добиратися непросто: колись велике й багатолюдне село сьогодні занепадає. У школі, розрахованій на 400 учнів, сьогодні вчиться лише 40. У стінах школи активісти влаштували куточок пам’яті загиблих героїв – декілька стендів, на яких відображені важкі для всіх трагічні події цієї несправедливої війни. Окремий стенд присвячений пам’яті старшого гранатометника ЗСУ Валерія Чепіги, який віддав своє життя за свободу та єдність України.

Сховатися в бліндаж Валерій не встиг – міна розірвалася прямо під ногами боту, яку інші не хотіли виконувати. Побратими згадували, що Валерій часто сам рубав дрова для обігріву і навіть самостійно копав окопи (іншим було ліньки виконувати цю нецікаву роботу). Справжні трудолюбиві люди таким чином відволікаються від важких думок про війну. Телефонував рідним нечасто – говорити було практично ні про що, не розповідати ж сім’ї про часті обстріли та про «200-х». «Коли він приїздив у свою першу та останню відпустку в травні, зда-

Односельці згадують Валерія як добру, щиру та чесну людину. Указом Президента України № 663/2015 від 25 листопада 2015 р. Валерій Чепіга за особливу мужність та високий професіоналізм, проявлені при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Сергій ЧЕРЕДАЙКО: героїчно загинув, рятуючи побратимів 41 рік, м. Лебедин (13.05.1974-22.09.2015)

олдат Сергій Чередайко служив водієм-електриком 2-го інженерно-саперного відділення інженерно-саперного взводу 10 окремого батальйону ЗСУ. Він героїчно загинув від осколкового поранення, намагаючись врятувати побратимів від вибуху бойової гранати. Сергій народився в м. П’ятигорськ Ставропольского краю. Після закінчення школи разом з батьками переїхав на Сумщину до м. Лебедин. Любив спорт, тривалий час займався боксом у ДЮСШ. Ще з дитинства дуже захоплювався технікою, підлітком частенько возився з мотоциклом, який отримав у подарунок від батька. У Лебедині закінчив професійні курси в автошколі, працював водієм таксі, потім ремонтував автомобілі будьяких марок – був дуже тямущим автомеханіком і слюсарем, до нього на консультацію та на ремонт приїжджали зі всієї області і навіть із Сум. Працював дуже добросовісно та якісно, залишивши по собі добру пам’ять у земляків. У лавах ЗСУ строкову службу не служив – кілька років страждав на виразку шлунка, лікувався і в результаті був комісований ВЛК за станом здоров’я. У зону АТО поїхав добровольцем. Любов Михайлівна, мама героя, згадує, як важко було розмовляти із сином, коли той уперше заговорив про свою участь у війні на Донбасі: «Я його відмовляла, як могла. Пропонувала разом піти до знайомих лікарів, щоб напевне застрахувати його від можливої мобілізації. Він же був уже комісований від військової служби, але час був такий, самі знаєте... Однак син обурився з моєї пропозиції: «Мамо! Я все рівно туди поїду. Я повинен!» Усі умовляння виявилися марними, і він добровольцем призвався 23 квітня». Три місяці Сергій знаходився в тренувальній частині під Києвом, а потім був направлений у Луган-

ську область, у м. Золоте. Зв’язок із матір’ю не переривався, син телефонував їй чи не щовечора. Розпитував про новини, але про свої розповідав дуже коротко. Про війну говорив скупо та страшно: «Мамо! Тут пахне смертю!» Останній дзвінок від сина мама отримала 21 вересня о другій ночі (вона не лягала спати, не дочекавшись вісточки від нього): «Мамочко, ти не спиш? Я тільки-но приїхав із завдання. Утомився, зараз помиюся, поїм і відразу спати». Вони ще трішки поговорили, Любов Михайлівна

граната з висмикнутою чекою (чи, можливо, та сама незрозуміло як вилетіла при падінні, цього вже тепер ніхто ніколи не взнає). Сергій крикнув друзям: «Лягайте!», вхопив гранату і побіг в сторону від автомобіля – на той момент поряд стояли два десятки солдат. А в машині були боєприпаси – у випадку вибуху були б значні жертви. Сергій встиг відбігти на кілька метрів від авто і уже замахнувся, щоб кинути гранату якнайдалі, але йому не вистачило якоїсь миті – граната розірвалася у нього в руці. У результаті цього героїчного вчинку ніхто, крім Сергія, серйозно не постраждав – побратими відбулися легкими ушкодженнями. З виписки протоколу засідання Центральної військово-лікувальної комісії: «Осколочне поранення голови з пошкодженням кісток черепу та головного мозку, яке стало причиною смерті солдата Сергія Чередайка 22 вересня 2015 р., пов’язане з виконанням обов’язків військової служби». На поховання героя приїхало багато бойових побратимів. Чоловіки плакали, поминаючи Сергія гіркими 100 грамами горілки, і згадували, яким чудовим другом він був, справжньою душею компанії. Який би настрій у нього не був,

У телефонних розмовах з мамою про війну він говорив коротко та скупо: «Війна пахне смертю!» побажала йому добраніч, і більше з Сергієм вони не розмовляли. Бойові побратими розповідали, що напередодні трагедії Сергій купив кілька кілограмів м’яса та замаринував шашлик – хотів пригостити хлопців смачною вечерею. Цього ж вечора він підірвався... Як потім розповідали побратими, Сергій з групою повернулися, вже коли вечоріло, з поля, де займалися розмінуванням ворожих боєприпасів. Коли машину розвантажували, раптом звідкілясь випала

Сергій завжди намагався підняти його іншим. Він був просто заряджаючим енергією і позитивом, ніколи не сумував. Намагався жартувати, наскільки це було можливо в напружених бойових умовах. Солдати зізнавалися, що після смерті Сергія, у них начебто не стало шматочка душі. Похований герой у м. Лебедин.

121

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Олександр ШКУРКО: його важко віддавала земля 35 років, смт Краснопілля (07.02.1979-05.08.2014)

олковник, старший помічник начальника штабу БрАГ 72-ї окремої механізованої бригади. Був розстріляний бойовиками в лікарні міста Сніжне Донецької області. Він народився в Краснопіллі, тут же пішов до школи. «Я навчала Сашу в початкових класах, і вже тоді він виділявся дитячим благородством, цілеспрямованістю, впертістю – якщо поставив перед собою якусь мету, то обов’язково мав її досягнути», – згадує вчитель Віра Батюк. Успіхами в навчанні він багато в чому завдячував своїй мамі Валентині Павлівні. Жінка все своє життя присвятила синам: Олександру і Миколі. «Більше всього в житті я не люблю несправедливість. Тому і сини у мене такі: у всьому цінують порядність. Сашко завжди був дуже активний. Йому подобалося брати участь у всіляких змаганнях, олімпіадах, концертах. Якщо приїздила якась комісія, інші батьки хвилювалися за своїх дітей, а я залишалася спокійною, бо знала – мої не підведуть. Вони не тільки в школі показували гарні результати: по дому завжди допомогали. Мене тут усі питали: «Як до тебе своїх дочок у невістки прилаштувати?», – крізь сльози каже мама. Олександр з дитинства мріяв про армію, тому після закінчення школи вступив до інституту артилерії при Сумському державному університеті. Молодший син Микола мріяв стати лікарем, але пішов по слідах брата. «У них різниця в рік. Поки молодший довчався в 11 класі, Саша вже був у Сумах. Брати дуже сумували один за одним, тому Микола заявив: «Що, знову бути без брата?! Ні, буду навчатися там, де і він!», – говорить мати. Тепер Микола Шкурко також перебуває в зоні АТО. Після закінчення навчання чоловіки переїхали до Білої Церкви. Олександр отримав погони лейтенанта і був при-

122

значений на посаду командира артилерійського дивізіону у 229му механізованому полку. Там же зустрів свою дружину Олесю. У подружжя народився син Назар. 1 травня 2014 р. тоді вже майор Шкурко відбув на схід для виконання бойових завдань. «При його посаді він міг би і не лізти у саме пекло. Але мій син не міг бути осторонь», – каже мати. 26 липня 2014 р. офіцер потрапив у полон до сепаратистів. У полоні його прооперували (він отримав кульові

Вони сподівалися, що чоловікові нададуть лікування і буде надія на обмін. Але все сталося набагато гірше. 5 серпня Олександра під руки вивели із лікарні два бойовики. Після цього він зник, і цілих півтора роки близькі безрезультатно розшукували його. Про страшне продовження історії офіцера вдалося дізнатися волонтерам «Чорного тюльпану» від місцевих жителів. Їх змусили копати могилу на околиці кладовища. Підполковника (на той момент Олександру вже було присвоєно це звання) спочатку повезли до церкви на сповідь. Потім до місця страти. Олександр Шкурко поводився гідно, як і личить справжньому офіцеру. А у місцевих досі у вухах стоїть звук пострілу... Коли «Чорний тюльпан» піднімав Олександра, він був весь перебинтований, а на грудях – дерев’яний хрестик, надітий батюшкою після сповіді. Олександр був тричі похований. Спочатку бандитами у Сніжному, потім волонтерами на Алеї тимчасово неідентифікованих захисників України на Краснопільському кладовищі м. Дніпропетровськ, і ось 10 грудня Олександра Шкурка поховали як героя на Алеї Слави Білоцерківського кладовища «Сухий Яр». Узимку 2016 р. Олександру Вікторовичу присвоєно військове

Він був справжнім офіцером, висококласним фахівцем, великим професіоналом своєї справи поранення, а також сильні опіки). «Я кожного дня телефонувала до шпиталю, просила з’єднати мене з хірургами, які мали його лікувати. Один був ввічливим і завжди розповідав про стан сина, а ось інший був агресивним, кидав слухавку, коли я про щось питала», – згадує мама. Дружині Олесі тричі давали можливість поспілкуватися з чоловіком. Родина офіцера вислала терористам більше 20 тис грн.

звання полковник (посмертно). У батьків героя залишилася одна розрада – онук Назар, який став точною копією батька. Зараз родина Шкурко проживає в провулку, що носить ім’я їхнього сина. Поряд знаходиться вулиця, названа на честь героя. 4 травня 2016 р. Олександру відкрили меморіальну дошку у Краснопільській ЗОШ, яку він закінчив. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Олександр ШОВТУТА: добре серце і руки майстра 29 років, смт Недригайлів (21.10.1984-03.09.2014)

олдат, старший механік-водій 9-ої батареї 27-ої Сумської ракетної артбригади Олександр Шовтута загинув поблизу с. Побєда Новоайдарського р-ну Луганської області під час артилерійського обстрілу з території Російської Федерації з РСЗВ «Смерч». Саме таким запам’ятали 29-річного Олександра Шовтуту з смт Недригайлів його рідні, близькі та знайомі. «Це був найкращий чоловік, щоб з ним поговорити», – так відгукнувся про Сашка його кум. Друзі навіть запропонували назвати на його честь найбільшу вулицю в рідному селищі. «Ми виховували Сашу так, щоб був чесним, жив по правді, – розповідає мама Віра Юріївна. – Звісно, бувало всякого. Але наш син був чесним. Коли щось траплялося, то завжди зізнавався мені у цьому, перш ніж злі язики донесуть. Міг і чужу провину на себе взяти, якщо знав, що йому дістанеться менше, ніж тому, хто справді провинився». Після школи Олександр Шовтута вчився у місцевому СПТУ на агрономічному відділенні, а потім – строкова служба. «Служив у Володимирі-Волинському. Думаю, те, як там люди ставляться одне до одного, як люблять Україну, дуже вплинуло і на нашого сина. Та що там говорити, це й на нас вплинуло. Одного разу поїхали ми до нього в гості, і трапився з нами такий випадок. По вулиці йшла бабуся із сумками, а тут молоді хлопці вихопили ту ношу – і давай її так жваво нести. Ми подумали, що стареньку грабують, хотіли вже захищати, та виявилося, що то хлопці просто допомогли. А Саша тоді сміється і каже: мамо – тут це нормально, тут так завжди...» Після служби Олександр жив у Сумах, одружився. Працював на автозаправній станції. Та через деякий час вирішив повернутися

до рідного Недригайлова. Тут влаштувався у ТОВ «Сумиагротехніка», працював на комбайні. З часом йому вдалося здійснити хлоп’ячу мрію – придбати автомобіль. Він приділяв йому багато уваги: ремонтував, налаштовував. 24 березня Олександра Шовтуту забрали до війська. Батькам він тоді сказав: «Я служив, військовозабов’язаний, тож буду захищати свою державу». Спочатку його взяли ніби-то на 10 днів,

те, з яким чубом? – показує мама світлину. – Був досить консервативним, а тут телефонує і каже: мамо, тату, я трохи зачіску змінив. Як приїду, то ви дуже не дивуйтеся!» Мама відчувала, що має статися щось непоправне. «Ніч 1 вересня була для мене дуже тривожною. Снилося погане. Зранку зібралась і поїхала в Ромни у військкомат, спочатку вимагала, щоб мені сказали, де мій син, тоді просила хоча б дати адреси батьків інших солдатів, щоб ми разом якось допомагали нашим синам, збирали їм необхідні речі». Третього вересня він мав бути у відпустці, але доля розпорядилася по-іншому. 13 вересня донечці Олександра – Владі – виповнювався рік, і чоловік помінявся з товаришем – той поїхав додому, а Олександр залишився, щоб поїхати на кілька днів пізніше – не міг пропустити день народження крихітки. Але повернутися до родини живим йому, як і ще 15 нашим землякам, які загинули від обстрілу з території Російської Федерації з РСЗВ «Смерч», не судилося. Мама часто приходить до сина на кладовище, розказує про те,

На питання, чи був син патріотом, мама відповідає, що не знає, але точно хотів, щоб усім жилося добре потім – на 45, зрештою термін виріс до п’яти місяців. Навчання і перепідготовку проходив в Конотопі і Сумах, а потім його разом із багатьма іншими відправили в саме пекло на схід. Батьки дуже хвилювалися. Телефонуючи, мама Віра Юріївна в першу чергу запитувала, як справи, питала сина, коли їх відпустять додому. А він відповідав: «Мамо, ми ж тут уже всі навчені, куди сюди молодих? Нехай їх там готують, а ми будем тут». Намагався підбадьорити, якось відволікти. «На фотографіях з телефону бачи-

що відбувається довкола, про те, як росте донька. Знає: Саша дуже хотів би, щоб усе у всіх було добре. Похований герой у м. Недригайлів. На честь бійця встановлена меморіальна дошка на Алеї Героїв м. Недригайлів та названо одну з вулиць рідного міста. Указом Президента України № 282/2015 від 23 травня 2015 року нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

123

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Анатолій ШУЛЬГА: мріяв про щастя для всієї України 49 років, с. Соснівка Конотопського р-ну (15.07.1965-27.01.2015)

оєць «Волинського взводу» артдивізіону окремого загону спеціального призначення НГУ «Азов», ветеран-афганець Анатолій Шульга загинув під час мінометного обстрілу під Маріуполем. Анатолій з дитинства допомагав батькам у нелегкій селянській праці. У 1982 р. закінчив місцеву школу та вступив до Кіровоградського ПТУ, де набув фаху спеціаліста з ремонту, налагодження та установки електро- та радіоприладів. Працював на телефонній станції. До березня 1989 р. служив в армії, виконуючи інтернаціональний обов’язок у групі радянських військ в Афганістані. За час служби неодноразово отримував подяки від командування. Пройшов шлях від рядового до прапорщика і начальника АТС. Після закінчення служби вирішив зайнятися фермерством: вирощував різноманітні сільськогосподарські культури. Потім повернувся до рідної Соснівки, збудував будинок та посадив яблуневий сад. Одружився, і разом з дружиною Альоною виростили сина та доньку. Не забував про своє захоплення радіоприладами – постійно лагодив різні необхідні в господарстві речі: то праску, то телевізор, то мікрохвильову піч. Мріяв про щастя та благополуччя всієї країни, був справжнім патріотом України. З початку військових дій на Донбасі став бійцем конотопського осередку «Правого сектора», а в травні вступив до добровольчого полку особливого призначення «Азов» та отримав псевдонім «Бізон». «Його рішення піти на війну було дуже зважене – він не міг інакше. А ось куди саме він поїде і де конкретно буде воювати, він не знав. Просто поїхав «шукати своїх». До речі, поїхав сам-один», – згадує син героя. Спочатку був кулеметником, а потім одним з перших артилеристів у полку. Побратими його

124

поважали, а він дуже болюче переживав загибель наших військових та цивільних у зоні АТО. Дружина Альона згадує, як Анатолій приховував правду про свої військові справи: «Я й дізналася про його участь в АТО лише після того, як він уже був там. Чоловік майже ніколи й нічого не розповідав про війну, намагався оберігати нас від усього того негативу. Тільки одного разу

ві побратими називали «Бізона» найкращим артилеристом полку, який був справжнім старшим братом для молодих бійців – постійно тренував свій розрахунок, говорив так: «Після бою будемо відпочивати, а зараз – за роботу. Досить сидіти, коли ворог у нас на порозі». Після боїв Бізон завжди запитував: «Ну що, ми чотко попали?». «Хочеться сказати тобі, друже, ви знищили ворожий розрахунок і склад боєприпасів. Вам удалося відтягнути вогонь на себе, і обстріл наших позицій і села припинився. Ви врятували не одне життя», – кажуть побратими героя. Анатолій Шульга похований зі всіма військовими почестями у рідному селі. Провести його в останню путь зібралося все село, приїхали бойові побратими. Було сказано немало теплих слів про цю справжню людину, багато хто не приховував своїх сліз. Голова РДА Микола Горбенко сказав: «Ми ніколи не забудемо нашого земляка, життя якого може служити яскравим прикладом того, як потрібно любити свою Вітчизну та охороняти її. Ми у вічному боргу перед родиню Анатолія Шульги, який, як

«Після бою будемо відпочивати, а зараз – за роботу!» – говорив Анатолій, тренуючи свій бойовий розрахунок у нього вихопилася фраза: «Ти й уявити не можеш, який це жах – війна!» І все, більше ні слова». За весь час служби Анатолій лише раз приїздив додому у відпустку – на похорон матері. Анатолій Шульга героїчно загинув уночі 28 січня під час артилерійської дуелі під с. Гранітне поблизу Маріуполя. На той час бойовики вели сильний вогонь у напрямку сіл Гранітне та Миколаївка Волноваського району, і бійці «Азову» виїхали на передову, щоб відтягнути на себе вогневий удар і, по можливості, відвести вогонь від мирного населення. У цьому бою загинули двоє наших артилеристів, ще шестеро отримали поранення. Бойо-

і багато інших патріотів, відстоював свободу та незалежність України». На честь загиблого героя названа школа в його рідній Соснівці, біля входу до якої встановлена пам’ятна гранітна брила на честь героя. Також його іменем названа вулиця в Конотопі та артилерійська рота у добровольчому полку «Азов». У пам’яті односельчан Анатолій назавжди залишиться героєм, який виявив готовність без вагань стати на захист рідної Вітчизни. За хоробрість та виявлену мужність Анатолій Шульга нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. 31 березня сесія Конотопської міськради присвоїла йому звання Почесний громадянин міста Конотоп.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Юрій ЩЕРБИНА: повернувся на війну та не повернувся додому 42 роки, с. Крижик Білопільського району (16. 07. 1974 — 16. 02. 2017)

тарший сержант, старший оператор протитанкового відділення протитанково-кулеметного взводу 2-ї мотопіхотної роти військової частини – польова пошта В 0425. Загинув під Авдіївкою, місцем, яке у 2017 році визнано найгарячішою точкою так званої АТО. Інформацію про військову службу Юрія подаємо за підписаним ним контрактом, адже в інтернеті є більш докладні, але ж не перевірені дані. Та для рідних загиблого не є принциповим номер військової частини, коли вони втратили дорогу людину – чоловіка, батька, сина. Саме зі слів рідних Юрія Щербини – дружини Марини та сина Вадима – ми розповідаємо про його не дуже тривале життя. Юрій народився в м. Краснодоні Луганської області, але все життя провів на Сумщині, в Білопільському районі. Воювати пішов з с. Крижик, де мешкав з дружиною та сином. Дружина Марина розповіла, що родом Юрій був із звичайної робочої сім’ї: батько працював ветлікарем, мати – дояркою. Школу закінчив в с. Кальчинки того ж Білопільського району, в Сумах закінчив ПТУ, здобув фах автомеханіка, працював на Куянівському цукровому заводі. Одружився в 2001 році, молода сім’я переїхала в с. Вороніне на Білопільщині. Але це все деталі з цивільного життя. Потерпали люди від наших спільних негараздів – безробіття, безгрошів’я. Довелось їздити на заробітки. У Київ, та у дружню і толерантну тоді Росію. Працював Юрій як міг, підтримував своє найдорожче – сім’ю. Бо був доброю і порядною людиною, як пригадує Марина. Аж тут війна. В травні 2014 р. Юрій отримав повістку з військкомату. Тоді його не було вдома – заробітки. Та як тільки дружина повідомила у телефонній розмові, що його викликають – терміново залишив справи і повернувся, з’явився за викликом без зайвих

питань. На строковій службі ще в Радянській Армії Юрій мав звання старшого сержанта і служив у розвідроті, тож військовий досвід мав. Такі люди потрібні на війні, якщо вона, ця клята війна, почалася. Спочатку потрапив до учбового центру «Десна», після цього – до Ніжина, а потім дружина пам’ятає коротке повідомлення мобільником:

лось пити із калюж, ліків – ніяких. Але ж хлопці стояли там, виконуючи свій обов’язок, хоча хтось в тилу, в ошатних кабінетах, цим обов’язком нехтував. Про це не згадувала дружина бійця, це ми так, від себе. Потім була передислокація. В Луганську Юрій бачив хлопчика років дванадцяти, якому відірвало вибухом ногу. Надав першу допомогу, вколов протишокове, допоміг дістатись до шпиталю. Це врізалось у пам’ять. Потім на Луганщині під селищем Весела Гора потрапив під обстріл, отримав контузію. До шпиталю діставався пішки. Лікувався зо два місяці, потім демобілізувався, прибув додому. Дружина Марина розповідає, що згадувати йому про війну, про своїх побратимів було дуже важко. Коли дивився теленовини про АТО, повторював: «Мушу бути там!» Звичайно, ані дружина, ані син не раділи з такого його настрою, намагались відмовити, мовляв, ти вже все зробив, що міг, обов’язок виконав, контужений. Казали: «Це дорога в один кінець». У відповідь: «Я вирішив». Тож у листопаді 2016 року Юрій Щербина підписав контракт про проходження військової служ-

Юрій був бійцем від народження. А ще був люблячим чоловіком і батьком, щирим патріотом України «Сьогодні – на Луганськ». Пригадуєте інформацію, як під Луганськом було збито літак з українськими десантниками? Так от, літаків було два. Юрій був у другому, який приземлився більш-менш вдало. Та відразу хлопці, які були в тім літаку, потрапили під щільний обстріл – бойове хрещення без попередження. Юрій на власні очі бачив, як палав той збитий літак, як загинули наші воїни. Потім розповідав дружині із слізьми на очах: «Не можна передати цього жаху!» Охороняв Луганський аеропорт. Встиг розповісти дружині, що забезпечення хлопці не мали жодного. Не було їжі, воду доводи-

би і повернувся в зону АТО. Потрапив під горезвісну Авдіївку. Одного разу, коли з групою виконував бойове завдання, отримав кулю снайпера. Був ще живий, та вся група потрапила під обстріл. Товариші намагалися врятувати Юрія, та не судилося. Розповідають, що він тільки раз поскаржився: «Як боляче!» Поховали Юрія в с. Крижик, провести в останню путь прийшли люди з місцевої адміністрації, приїхали бойові побратими, зібралися всі, хто знав цю просту і мужню людину. Проводжали в осттаню путь, стоячи на колінах. Це відбулось спонтанно. Він того гідний.

125

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Олександр ЯКОВЕНКО: його вибрала доля 30 років, м. Суми (21.10.1984-21.09.2015)

а фронті в добровольчому українському корпусі «Правого сектора» (ДУК ПС) Олександр Яковенко мав позивний «Палач». Це була просто своєрідна сатира на російську пропаганду: якщо у «Правому секторі» бандерівці і «фашисти», то мусить бути і «палач»… Олександр брав участь у найважчих боях ДУК ПС біля Донецького аеропорту та у с. Піски восени 2014 – взимку 2015 р р. Тоді там було справжнє пекло, бої часто не припинялися цілодобово. Але бійцю цього було навіть мало – він дуже хотів захищати сам аеропорт, але своєї черги на ротацію так і не дочекався – підрозділи ДУК ПС вивели звідти. Потім його поранило під час шаленого мінометного обстрілу. Шпиталь – і знову на передову під Авдіївку. Досить швидко військову майстерність Олександра помітили – він був призначений заступником командира 3-ї штурмової роти 5-го батальйону ДУК ПС. Деякий час виконував обов’язки командира роти. Удруге був поранений, і знову – шпиталь. Коли активні бої у вересні 2015 р. припинилися, повернувся у

Суми. Саме тут, а не на фронті, обірвалося його життя… Народився Сашко у багатодітній сім’ї у с. Бездрик Сумського району. Доля не приготувала йому повноцінного щасливого дитинства. Був дуже відвертим, завжди шукав справедливість, але водночас небагатослівним. Після закінчення одинадцятирічки потрапив до армії – до Сухопутних військ. Сашкові з дитинства завжди подобалися книжки і фільми про військових, військова форма, він мріяв служити, тож жодних проблем у армії у нього не було. Отримав два роки позбавлення волі за хуліганство. І ось після цього його доля дійсно пішла під укіс. До мрії свого життя – армії – через пляму у біографії він потрапити вже не міг. У середині 2014 р. звільнився, відразу почав шукати можливість захищати Батьківщину зі зброєю в руках – якраз відбувалися найтрагічніші події першого періоду російсько-української війни. Звичайно, шлях до армії йому був закритий, тож Олександр звернувся до хлопців із сумського «Правого сектора». «Поговорив із ним, зрозумів, що хлопець не просто

хоче «подвіжувати» – таких тоді було чимало – а справді захищати Батьківщину та до того ж має військовий досвід», – розповідає Сергій Супрун, керівник сумської організації «Правого сектора». Щоб потрапити на війну, довелося домовлятися з міліцією. У той трагічний вечір 21 вересня Олександр Яковенко загинув прямо в офісі «Правого сектора». Міліція стверджує, що він підірвався на власній гранаті, побратими – що цю гранату закинули у відкрите вікно. Як би там не було, доля дала йому можливість захищати Батьківщину і, напевне, це були кращі моменти у його короткому житті. Похований Олександр Яковенко на Алеї Слави у Сумах.

Юрій ОРЕЛ: продовжив шлях батька 33 роки, м. Конотоп (17.03.1983-09.03.2016)

апітан, офіцер Збройних сил України, загинув біля міста Авдіївка Донецької області. Юрій закінчив Чернігівське суворівське училище, потім – Харківську військову академію і Сумський державний університет за спеціальністю економіка. Служив у СБУ – мав звання капітана. З серпня 2014 року пішов добровольцем захищати Україну в зоні проведення АТО. Юрій Орел обрав свій шлях, наслідуючи батька Анатолія Борисовича, який був військовим льотчиком і загинув у 1984 р. під час зіткнення літаків. Юрій

126

не був одружений і не мав дітей, але в нього була дівчина Ольга, з якою він збирався одружитися. На жаль, вона його не дочекалася живим. Як і мати – Софія Іванівна. Юрій проходив службу на передовій позиції Збройних сил України неподалік від Донецька, у районі населеного пункта Авдіївка. Його призначили командиром роти. 9 березня 2016 року він загинув. З церкви Різдва Пресвятої Богородиці у Конотопі рідні, близькі, друзі та бойові побратими пройшли траурною ходою до центру міста. Поховали бійця під салют зі стрілецької зброї з усіма військовими

почестями на кладовищі по вулиці Богдана Хмельницького. Він спочив поруч з батьковою могилою.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Володимир ВОЛІН: загинув на блокпосту 43 роки, с. Нові Вирки Білопільського р-ну (04.05.1971-20.09.2014)

иття чоловіка прожите недаремно, якщо він загинув на полі бою, захищаючи Батьківщину. Володимиру Воліну випала саме така доля. Народився Володимир Волін 4 травня 1971 р. у с. Нові Вирки Білопільського району. Закінчив місцеву школу, потім відслужив строкову у Збройних силах України. Отримав фах будівельника, працював у різних будівельних фірмах Сум, а потім у Києві. На жаль, сімейне життя Володимира не зовсім склалося, він розлучився із дружиною. У колишнього подружжя залишилася дочка, яка народилася у 2000 р. Останніми роками повернувся в рідне село і жив у батьківській хаті разом із матір’ю. «Загалом був добрим, працелюбним, щедрим», – згадує сільський голова с. Нові Вирки Станіслав Кириченко.

У серпні 2014 р. мобілізований до армії. Прийшла повістка, і він жодної хвилини не вагався, не шукав відстрочки чи інших причин не йти захищати Батьківщину. Після перебування в навчальній частині Володимир Волін став кулеметником і був направлений у 92-у механізовану бригаду. Із своїм підрозділом потрапив у зону АТО на початку вересня і відразу опинився у зоні вогню – на блокпосту, що прикривав м. Щастя, у якому розташована ТЕС, який має стратегічне значення для усієї Луганської області. Незаважаючи на формальне перемир’я, блокпост вдень і вночі обстрілювала артилерія. Під час обстрілу 19 вересня 2014 р. Володимир Волін потрапив під вибух 120-мм мінометної міни і був

смертельно поранений осколком снаряду. В останню путь героя проводжало ледь не все село. Під час похоронної церемонії 25 вересня йшла злива, небо теж оплакувало героя. Похований Володимир Волін на кладовищі рідного села. Указом Президента України № 282/2015 від 23 травня 2015 р. нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Олександр ПІВЕНЬ: смерть у День миру 28 років, м. Конотоп (03.10.1987-08.05.2016)

тарший солдат батальйону 55-ої окремої артилерійської бригади «Запоріжжя». 11 травня Конотопщина попрощалася з героєм – Олександром Пiвнем, який трагічно загинув на сході України. Смерть наздогнала Олександра під час облаштування блок-посту, коли він підірвався на фугасі. «Він загинув героєм, зберігши життя сімох товаришів по службі», – говорить сестра героя Марина Півень. Попрощатися з Олександром та висловити співчуття родині прийшли друзі загиблого, представники влади, жителі Конотопу. Заупокійну літію відслужив настоятель Храму Різдва Пресвятої Богородиці УПЦ отець Павло. Поховали Олександра Півня з усіма військовими почестями на міському кладовищі. Голосними пострілами із автомата пролунав салют на честь Олександра Півня. Хай покоїться з миром його чиста душа і опиниться Олександр у Раю, бо своє життя він поклав на вівтар служіння своєму народу та рідної України. Слава Герою! Указом Президента України № 306/2016 від 20 липня 2016 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

127

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Олександр РОВНИЙ: той, хто зневажав смерть 22 роки, с. Річки Білопільського р-ну (29.11.1991-18.10.2014)

мирному житті був звичайним життєрадісним хлопцем. Але війна змінює людей, і на фронті він став воїном, бо швидко звик дивитися у очі смерті. Блокпост у с. Валіївка Станично– Луганського району, на якому ніс службу Олександр, постійно знаходився під обстрілами бойовиків, тож бійці ховалися у бліндажі. А от Сашко на ніч часто залишався у будівельному вагончику, що знаходився на блокпосту. Так він випробовував свій характер і долав страх. У підрозділі про це знали, у тому числі і командир відділення Сергій Скакун: «Це була добра, товариська, світла людина, із почуттям гумору, словом, душа нашого відділення». «Дійсно, був життєрадісний, спокійний, розсудливий, ні в чому нікому не відмовляв, добрий», – погоджується із командиром тесть Олександра Леонід Леонідович. Народився Олександр на Чернігівщині у с. Макіївка Носівського району. Після закінчення школи при-

їхав навчатися в одне з конотопських ПТУ. Після першого року навчання призвали до армії. Служив у частині внутрішніх військ, що базувалася в Сумах. Тут і познайомився із майбутньою дружиною, яку дуже любив, навіть був присутній при народженні першої дитини. Після закінчення військової служби у 2012 р. одружився і переїхав жити на малу батьківщину дружини в с. Річки Білопільского району. Однак працював у Сумах, спочатку охороником у банку, потім у різних охоронних фірмах. У армію мобілізований 2 серпня 2014 р. «Міг би відмовитися, як деякі, або виїхати. Але сказав: «піду, не зможу ховатися», – згадує тесть. Після навчання отримав спеціальність стрільця–помічника гранатометника, був розподілений до 92-ї окремої механізованої бригади. На початку вересня брав участь у боях під м. Щастя, потім під Станицею Луганською, а далі – на блокпосту біля с. Валіївка, який місцеві називали «рибгосп».

Уночі 18 жовтня блокпост був обстріляний із важких 120-мм мінометів. Одна з мін впала прямо біля вагончика, у якому ночував Сашко. Один осколок потрапив у ногу, інший – у груди. Медичну допомогу бійцю надати не встигли, Сашко помер від больового шоку. В останню путь 21 жовтня труну із тілом героя проводжали ледь не всі односельці та бойові побратими із 92-ої бригади. Похований Олександр на кладовищі с. Річки. У нього залишилася дружина і трирічний син Вадим. Указом Президента України нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Євген РУДЕНКО: Андрій РУДНЄВ: той, кого забрала війна загинув напередодні 37 років, с. Чернеччина Охтирського дня народження р-ну (24.08.1977-03.09.2014)

тарший лейтенант, командир взводу 28-ї окремої гвардійської механізованої бригади ЗСУ. Загинув внаслідок прямого влучення в танк гранати з РПГ в районі с. Білоярівка Амвросіївського району Донецької області. Похований герой у місті Кривий Ріг Дніпропетровської області на Центральному кладовищі. Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року «За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України» нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

128

30 років, м. Ромни (09.08.1983-05.08.2014)

тарший лейтенант, заступник командира самохідно-артилерійської батареї з озброєння, 25-ої окремої повітряно-десантної бригади. У ході виконання бойового завдання в районі с. ОрловоІванівка Донецької області підрозділ бригади потрапив у засідку сепаратистів та був обстріляний з танків. У цьому бою Андрій Руднєв загинув. Похований у місті Ромни Сумської області. Указом Президента України від 14 листопада 2014 року № 873/2014 нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Вадим СВИСТУНОВ: загинув за Вітчизну 32 роки, с. Подільки Липоводолинського р-ну (27.07.1982-13.03.2015)

олодший сержант Нацгвардії України був кулеметником БТР 8-ї стрілецької роти в/ч №3024. Загинув на блокпосту під Донецьком. Вадим народився в с. Подільки Липоводолинського району. У 1998 р. він закінчив ЗОШ №17 у м. Суми і вступив на навчання до Синівського ПТУ № 40. Після його закінчення вступив до університету внутрішніх справ. 15 березня в Синівському професійному аграрному ліцеї було відкрито меморіальну дошку Вадиму Свистунову. «Допоки ми живі – житиме пам’ять про наших героїв. Ми всі

в боргу перед загиблими, і встановлення меморіальних дошок – данина пам’яті тим, кого вже не повернути», – таким був лейтмотив виступів. Тепер на головному корпусі ліцею є дві пам’ятні дошки – на честь Сергія Авраменка і Вадима Свистунова. «Він обіцяв, що завжди буде поряд. Що ми будемо жити великою щасливою родиною. І ось його не стало, а разом з ним зник сенс життя. Мені кажуть: «Живи, тому що він хоче, щоб ти була на цьому світі. «Але це так важко», – говорить мати героя. Вадима памятають як доброзичливого, готового завжди прийти на допо-

могу, старанного і чесного чоловіка. Коли прийшла повістка з військкомату, то навіть хвилини не сумнівався – йти на війну чи ні. «Це наша чоловіча доля – захищати рідний край і рідних», – повторював він.

Роман ХАРЧЕНКО : закоханий у свою справу 29 років, м. Суми (31.07.1985-18.08.2014)

ержант міліції, боєць добровольчого батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1». Загинув під час бою за звільнення Іловайська. Навчався в школі №25 м. Суми, учительський колектив запам’ятав його як сумлінну, скромну людину зі світлою душею. Роман був прихильником здорового способу життя і навіть регулярно вів блог про спорт. Читати його думки дуже цікаво. Удома у героя лишилися мама та 8-річний син. Загинув під час бою за звільнення Іловайська. Операція проводилася силами ЗСУ, батальйонів «Дніпро-1», «Донбас» і «Азов». Проти українських військових були за-

стосовані «Град» і «Ураган», бронетехніка. 11 вересня 2015 р. в сумській школі № 25 відкрили меморіальну дошку на вшанування пам’яті загиблих у зоні АТО випускників школи, серед яких є і Роман Харченко. 14 листопада 2014 року за мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України нагороджений орденом «За мужність III ступеня» (посмертно).

Сергій НАСТАСЕНКО: пішов із життя, відбувши у війську менше місяця 34 роки, м. Суми (11.10.1981-25.07.2016)

улеметник – солдат-контрактник 2-ї роти 15-го батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ Сергій Настасенко помер у смт Верхньоторецьке Ясинуватського району Донецької області. Народився в Сумах у родині майстрів спорту з шашок Надії Іванівни та Олександра Григоровича Настасенків. Навчався в Сумській загальноосвітній школі №12, згодом – у школі №10. Перше місце роботи – учень котельника-зварювальника у цеху №8 СНВО ім. М.В.Фрунзе. У 1999 р. в Навчальному центрі Сумського обласного центру зайнятості отримав професію столяра. Працював столяром-червонодеревником. У цій професії знайшов своє покликання. 30 червня 2016-го пішов на військову службу за контрактом. Пробув у війську менш аніж місяць. Слідство у справі про причини смерті триває. Від першого шлюбу мав 16-річну доньку Владу. У другому шлюбі виховував 7-річного Микиту. На прохання матері, похований на баранівському цвинтарі Сум, поряд із могилою раніш спочилого батька.

129

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Дмитро ФОМЕНКО: завжди вірив у перемогу 38 років, м. Суми, (27.10.1977-04.06.2016)

оловний старшина роти 92-ї окремої механізованої бригади. Помер від хвороби легенів у госпіталі м. Харкова. 8 червня Суми прощалися ще з одним своїм героєм — Дмитром Фоменком. Учасник АТО мав проблеми з легенями. Через це, не доживши всього тиждень до демобілізації, сумчанин помер на лікарняному ліжку одного з госпіталів Харкова. Був спокійним, виваженим, неконфліктним, розповідають про померлого його друзі та знайомі. «Ми з Дмитром служили разом два місяці: стояли на одному посту, жили в одному бліндажі, разом ховалися від обстрілів, — говорить товариш померлого Олександр. — Він був, як і всі ми: виконував громадянський обов’язок, вірив у перемогу. Про те, що в нього були проблеми зі здоров’ям, я не знав. Він не скаржився. Та й взагалі Дмитро ні на що не скаржився». Дмитро Фоменко народився 1977 року в Рівненській області Після аварії на Чорнобильській АЕС у 1993 році разом із батьками переїхав до Сум. Згодом отримав спеціальність автослюсаря. У 2015 році молодий чоловік пішов добровольцем на фронт. Службу ніс у розвідроті 92-ї окремої механізованої бригади в м. Щастя Луганської області. Похований Дмитро Фоменко на Алеї Слави центрального кладовища Сум.

Андрій ТАМБОВЦЕВ: любив життя 40 років, с. Заводське Конотопського р-ну (09.05.1975-16.05.2015)

трілок 45-го окремого мотопіхотного батальйону 59-ої окремої мотопіхотної бригади ЗСУ, старший сержант. Андрій народився в м. Кропоткін Краснодарського краю. Його батько уродженець с. Алтинівка Кролевецького району, був машиністом тепловозу та отримав призначення на работу в той край. Пізніше сім’я повернулася в Україну, і з 16 років Андрій жив уже в Алтинівці

130

у батьківській хаті. Потім вступив до Конотопського індустріального технікуму, який закінчив за спеціальністю майстер виробничого навчання. Працював монтажником на залізниці. У Конотопі ж Андрій познайомився зі своєю майбутньою дружиною Людмилою. Зустрілися вони перед новорічними святами, і він потім жартував: «Мій новорічний подарунок – це ти!» Вони одружилися, у них народилася донька Дарина. Найбільше Андрій любив займатися господарством. У вільний час дуже любив читати. Спочатку Андрія мобілізували у квітні 2014 р. Він поїхав в учбову частину «Десну», але швидко повернувся додому. Потім його мобілізували 8 серпня. Служити направили в м. Чугуєв Харківської області. У зоні АТО Андрій був декілька разів. Ранком 16 травня 2015 р. Андрій розбудив солдата, якому потрібно було заступати на чергування, а сам пішов до туалетної кімнати вмиватися. Там його через деякий час і знайшли без свідомості. Помер він у військовому госпіталі від набряку головного мозку та черепно-мозкової травми (експерти так і не визначили, що було раніше). Можливо, Андрію раптово стало погано, він впав та вдарився головою. Щоправда, в неофіційній розмові експерти не виключали того, що Андрія могли вдарити по голові. Є надія, що слідство у справі Андрія Тамбовцева проллє світло на цю темну справу. Похований Андрій в с. Заводському Конотопського району.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Юрій ПОМАЗАН: трагічна випадковість 41 рік, смт Чупахівка Охтирського району (06.11.1975-26.06.2017)

омандир відділення 2-ї роти 501-го батальйону 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМС ЗСУ молодший сержант Помазан Юрій Васильович (позивний «Монах») трагічно загинув під час короткої відпустки з фронту на батьківському обійсті в Чупахівці, ремонтуючи електрику. Народився в Чупахівці. Був з давнього козацького роду, у житті дотримувався українських козацьких традицій. До війни з дружиною і донькою проживав у Харківській області. Осві-

та вища. За мирною професією - інструктор з автотранспорту. З перших місяців російської агресії на Донбасі пішов добровольцем у добровольчу роту «Торнадо» (ГМЗ РПСМОП «Торнадо»). Наприкінці 2015 р. підписав контракт і став бійцем 36-ї бригади морської піхоти, що утримувала позиції поблизу сіл Павлопіль, Гнутове Волноваського району Донецької області. Мав кілька поранень, контузію. У бойових умовах незмінно виявляв мужність, стійкість, командирські морально-вольові якості, здатність до опанування всіма видами озброєння.

Був непересічною особистістю, людиною широкої душі, мав неабиякий авторитет серед командування й рядових морпіхів. Похований у смт Чупахівка. У горі залишились донька, дружина, батьки. Нагороджений відзнакою «За оборону Маріуполя».

Віталій ГОНЧАРОВ: не витримало серце 38 років, с. Кучерівка Глухівського району (03.05.1978-06.02.2017)

середу, 10 лютого, в селі Кучерівка на Глухівщині відбувся похорон Віталія Гончарова, який рівно рік, як був призваний по мобілізації до Збройних сил України. За словами військового комісара Олександра Хроля, який зв’язувався з військовою частиною Віталія, смерть нашого земляка не пов’язана з вогнепальним або іншим пораненням. Офіційного висновку про причини смерті поки немає. З вуст в уста передається версія, що у солдата зупинилося серце. Уже в день похорону це підтвердив заступник командира батальйону по роботі з особовим складом підполковник Микола Гонтаренко, який супроводжував тіло нашого земляка з Миколаєва.

«Віталій був хорошим солдатом, справжнім воїном. Він пройшов Мар’їнку, Горлівку. Помер 6 лютого прямо у вагоні, коли їхали на полігон Широкий Лан. Інфаркт міокарда. У солдата не витримало серце», - сказав Микола Гонтаренко. Призваний Віталій був 8 лютого 2016 року, з 14 березня брав безпосередню участь в антитерористичній операції. Служив у 53-й окремій механізованій бригаді, яка дислокується в Миколаєві, був у загальновідомих гарячих точках. Віталій Гончаров - єдиний з Кучерівки, який на той момент знаходився в АТО, двоє жителів села відслужили і вже демобілізувалися. Батьки Віталія Гончарова переїхали в Кучерівку з Мурманська в 1990 році, в родині було троє синів, один з яких інвалід. Про Віталія розповідають, що був простим сільським хлопцем, добрим і чуйним. Після школи служив в армії, з роботою особливо не склалося, тому часто підробляв, допомагаючи людям по господарству. Своєї сім’ї і дітей у нього не було, жив з матір’ю і братами, батько вже помер. Його мама, Валентина Тимофіївна, також виховує взяту під опіку дівчинку старшого сина. До речі, смерть глухівчанина не єдина НП в 53-й мехбригаді. Там

вибухнув гучний скандал: півсотні мобілізованих бійців збунтувалися проти нелюдських умов на полігоні в Широкому Лані. Як повідомляють різні ЗМІ, солдати йшли пішки до військової прокуратури зі скаргами на відсутність їжі, питної води і дров, розкрадання волонтерської допомоги, неможливість потрапити в госпіталь на лікування. «Як вони кажуть, сплять практично на снігу, не можуть навіть помитися. Хтось із бійців зізнався, що останній раз мився 25 грудня, тобто ще в минулому році», - писали в ЗМІ. Виявилося, саме в цій роті служив Віталій, його командир підтвердив всю інформацію про нестерпні умови. Він підкреслив, що на передовій вони переносили і набагато гірші умови, терпіли все, розуміючи, що це війна. Але на навчальному полігоні керівництво зобов’язане подбати про елементарні умови для бійців. Проводжати Віталія Гончарова вийшло все село. Після того, як священик відслужив службу, під звуки військового оркестру через все село траурна процесія рушила на околицю, на кладовище. Салют, гімн України, прапор на труні ... Прощальні слова сільського голови і товариша по службі. Чорна від горя мати

131

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Алексей Пайкин

Одиссея у Птичьего села Из сборника рассказов «Неудобные зарисовки гибридной войны»

тот рассказ написал командир батареи, где воевал и героически погиб в 2014 году, защищая ДАП, наш земляк Андрей Степанец. В отличие от рассказов о погибших героях, помещенных в этой книге, это рассказ о войне ее непосредственного участника, который пережил все ужасы того страшного времени.

«Муза, скажи мне о том многоопытном муже, который, Странствуя долго со дня, как святой Илион им разрушен, Многих людей города посетил и обычаи видел...» Гомер 1-я песнь в прозе (кто) Я, как и многие мальчишки, в детстве мечтал стать, когда вырасту, военным офицером. Конечно же, нельзя без предварительной моральной подготовки сравнивать счастливое советское детство с современным периодом возмужания подростков или с отрочеством эпохи неолита и средних веков. Антураж разный, хотя мечты, в принципе, одинаковые. Уж наверняка в детстве никто не грезит создать среднестатистическую семью, получить посредственную работу и с трудом наладить быт. Мальчишки, как правило, хотят быть воинами и защитниками, а еще вдоволь попутешествовать и обязательно полетать, как птица. И сегодня, в мои полные 45 лет, я, оглядываясь назад, вспоминая яркие события своей жизни, вынужден признать, что за это время со мной произошло столько мыслимых и немыслимых происшествий, о которых в детстве даже и думать не мог. А началось все с получения диплома о завершении Хмельницкого высшего артиллерийского командного училища. После чего, на правах отличника управляя своим распределением, попал лейтенантом служить в десантно-штурмовую бригаду. А там сразу в парашютные стропы, в которых сбылась уже вторая мечта детства – полетать, как птица. Поначалу ратное дело в мирное время просто приносило моральную сатисфакцию. И даже в начале моей службы наша бригада получила боевую задачу оказать поддержку генералу Лебедю в урегулировании конфликта в Приднестровье. Но что-то там, как всегда, не заладилось, и вертолеты, слава Богу, за нами не прилетели. На чем вся бригадная боевая подготовка закончилась, и начался убогий военный быт. И все бы ничего, только пресловутый антураж подвел, т.е. окружающая обстановка. К тому времени Советский Союз развалился. На обломках былого величия служить в армии стало просто невыносимо. Современные «анализаторы» и теоретики теперь бесспорно разложили пасьянс умозаключений на тему причин и следствий развала ВСУ (Вооруженных сил Украины), а для меня тогда основным поводом для увольнения стало абсолютное безденежье

132

и профессиональная «безнадега». И вот я старшим лейтенантом ВДВ в запасе в лихие 90-ые ринулся на «гражданку» непроизвольно воплощать в жизнь свои нереализованные ребяческие комплексы (мечтами на тот момент их назвать уже было сложно). Но рыбка из детской сказки мои желания не позабыла. А посему далее пунктиры жизненной трассы пролегли недалеко от спорта, принесшего мне за десять лет кропотливого труда 2-й дан черного пояса по карате, красивые международные медали и звания, личные знакомства с легендарными мастерами боевых искусств и, как ни странно, путешествия по миру. Таким образом, невольно воплотились в жизнь еще несколько мечтаний. Успехи же на спортивном поприще подтянули и воинские звания в военкомате. Так в возрасте 37 лет я получил звание майора запаса. Хотя мудрость жизни эту номинацию «Детская фантазия – стать видным военным начальником» – перевела из раздела грез в отсек «Безразличное неудобство». Поскольку в то время я был так же далек от службы в армии, как в младенчестве к выпуску из училища. А пристальное внимание сотрудников военкомата настораживало. 2-я песнь в прозе (когда) Годы мелькали, переворачивая страницы всевозможных календарей. Ситуация в мире менялась, но, как показывает время – не всегда в лучшую сторону. В общем, хронограф истории екнул на отметке 2014 год, перевернув в Украине все с ног на голову. Родина в марте того же злополучного года повесткой позвала меня сначала на 10-дневные сборы офицеров запаса, потом на 45 суток мобилизации, переросшие в участие в течение года с небольшим в антитеррористической операции, местами с боевыми действиями. Воспоминания и сейчас, спустя 2 года, каленым железом не выжечь! Два моих солдата погибло, куча раненых. А сколько нашей штатной допотопной техники выбито было – пальцев на обеих руках не хватит, чтоб перечесть. 3-я песнь в прозе (где) И вот я – мобилизованный майор первой волны призыва для участия в войне на востоке Украины, вскоре после «экватора» своего срока службы, а точнее – глубокой осенью того же года, получил направление на вторую свою ротацию в зону боевых действий. Поводом к моему командированию послужила болезнь довольно немолодого (даже по сравнению со мной) командира одной из наших артиллерийских батарей Н-ой отдельной аэромобильной бригады, который из-за обострения хронической гипертонии убыл в госпиталь как раз в дни напряженных боев за Донецкий аэропорт (сокращенно ДАП). Добраться до места дислокации батареи не составляло особого труда, но требовало определенных «пересадок» в пути следования. Из воинской части до Краматорска я до-

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ! ехал одним из автобусов нашей бригады, которыми обычно перевозили личный состав вне зоны проведения спецопераций. В Краматорске в тот период находился штаб проведения АТО, а при нем расположилось управление нашей бригады в виде вкопанного по самую крышу палаточного лагеря с подготовленными под убежище личного состава бункерами. Этакий перевалочный пункт. На дивизионном УАЗике меня и еще одного офицера подвезли под самую палатку, и дежурный по подразделению разместил нас на ночлег. Хотя ночи были уже морозными и местами даже в воздухе пролетал снег, но в палатке было жарко натоплено, и я мгновенно уснул на свободной кровати, спокойно проспав до самого утра. А утром мы двинули в путь в район Авдеевки. Я – на «мотолыге» (МТЛБ – гусеничный тягач), в которую накануне моего приезда техник батареи – прапорщик Дима с позывным «Кардан» – установил пулемет ПКТ, но не успел его пристрелять. И угадайте, кому досталось место за станком пулемета? Правильно – мне! В колонну также входили еще несколько МТЛБ и пара колесных машин. Но все прошло благополучно, и вскоре наша кавалькада, в сопровождении БТРов разведки, без происшествий добралась до места расположения артиллерийской батареи у населенного пункта Птичье. 4-я песнь в прозе – основная (что делал) Итак, по приезде в Птичье, проехав через блокпост, моя «мотолыга» заехала в укрытие, приспособленное из силосной ямы, а колонна проследовала дальше, в Авдеевку. С вещами я направился в брошенный крайний домик села, где расположился замаскированный пункт управления огнем батареи. – Аааа, Алексей Владимирович приехал, – радостно воскликнул майор Роман Павлович – начальник штаба дивизиона, когда я, со скрипом открыв дверь, ввалился, навьюченный рюкзаками и с автоматом наперевес в небольшую, но довольно светлую комнатку пункта управления огнем. – Проходи, располагайся! – Приветствую, Роман Палыч, – кряхтя, сказал я, махнув головой. – Куда можно приземлиться? – Та где хошь! Вот эти две раскладушки свободные. А хочешь – здесь место занимай, тут кум твой спал, – продолжил Палыч, указав рукой на еще одно пустое спальное место, по всей вероятности, моего товарища, который после осколочного ранения в руку уехал в госпиталь. Мельком взглянув на мои обновки, Палыч кивком головы указал на несколько мешков с вещами в углу комнаты. – Хочешь посмотреть «гуманитарку»? – улыбаясь, спросил он. – Вчера из штаба бригады передали. Морозы идут, а пацаны в полях мерзнут. В коллекцию эксклюзива входили: шарфик «Динамо» (Киев), полушерстяной свитер с эмблемой Олимпиады-80, вязаная шапочка ярко-красного цвета а-ля «петушок», несколько старых футболок, джинсовые шорты и тому подобный ассортимент. – Палыч, такой набор даже в моем детстве без побоев носить было невозможно! Но с другой стороны – люди ведь старались. Собирали вещи. Вот шапочка, например, находка для вражеского снайпера, – пошутил я.

– Давай все это оденем и выйдем встречать руководство, когда к нам кто-нибудь из командования приедет! Стукнула входная дверь, и на пункт вошел помощник начальника артиллерии бригады капитан Виталий Иванович. – Ух и погодка! Снег пошел. Привет, Владимирович, – поздоровался он. – Бажаю здоровья! – отсалютовал я, одевая волонтерский сине-белый шарф. Палыч в это время примерялся к «петушку». – А вы что, в самоволку собрались? – засмеялся Виталик. – Репетируем встречу с «Самарой» (позывной заместителя командира бригады)! – прокомментировал Палыч. – Так я и себе что-нибудь подберу, чтобы не выделяться, – улыбаясь, Иванович подошел погреться к печке. В нашу каморку сквозь двери протиснулся навьюченный рюкзаками капитан Владимир Григорьевич (позывной «Днестр»), вместе с которым я приехал из части. – Привет, мужики, – поздоровался Григорьевич и сбросил на пол у кровати свои вещи. – К новому году готовитесь? – Почти, – ответил начальник штаба Наутро, после завтрака, Владимир Григорьевич «Днестр» уехал куда-то в подлетную зону аэропорта. А я, объехав на МТЛБ все вокруг пункта управления в радиусе нескольких километров, прибыл с личными вещами на батарею. Где меня общее состояние личного состава и техники сразу невольно насторожило. Во-первых, из двух взводов по три гаубицы в каждом на огневой позиции выполнял боевую задачу всего какой-то сборный один взвод тремя орудиями. Куда делись остальные бойцы – понять было трудно. Часть из них занималась очисткой, сортировкой и подготовкой боеприпасов, но на это нужно максимум 4 человека. Другая часть личного состава по непонятным причинам была задействована то ли в хозяйственных работах, то ли в охранении. Три нерабочие гаубицы были затянуты, но не замаскированы в левофланговую лесопосадку, а три другие гаубицы – развернуты по-боевому посреди вспаханного на зиму поля, сориентированы и наведены на дежурную цель. Солдаты же боевых отделений находились в низине, покрытой плавнями и леском, и грелись у костров или в блиндажах. Во-вторых, резко бросалось в глаза полное отсутствие обустроенности в лагере. В общем, еще в части командир дивизиона поставил мне задачу разобраться в ситуации и постараться помочь штатному старшему офицеру батареи слегка взбодрить народ и попытаться организовать ремонт гаубиц на месте. «Батарейка», в принципе, боевую задачу выполняла, но из-за выхода из строя оснащения быстро превратилась во взвод. Поэтому в первую очередь я занялся ремонтом вооружения и тягачей. Организовать ремонт оказалось несложно. После моего звонка комдиву к нам на следующий день приехали специалисты, которые за два дня перебрали все гаубицы, при этом одну, безнадежную, забрали с собой для ремонта в цеху, вторую оставили в лесопосадке без накатника, а третью вернули в

133

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ! строй. Техник же батареи, Дима «Кардан», по нашей договоренности брал по одной «мотолыге», отгонял в ближайшее село и там проводил им техническое обслуживание. В лагере появились бензопила, емкости для воды и бензин-генератор, который для звукомаскировки установили в яму и сверху заложили тюками сена. Так вечерами у нас в «норах» появился свет. Кроме того, через Палыча удалось напрячь старшину и заставить его организовать прачечную для стирки личных вещей. Худо ли, бедно ли, но через неделю обстановка с техникой и бытом начала налаживаться. Кроме всего прочего, каждый день и почти каждую ночь «батарейка» вела огонь для поддержки защитников нового терминала ДАП. Плотность расположения населенных пунктов в Донецкой области очень высокая. Поэтому мест, откуда может вести огонь артиллерия, не так уж и много. Старый командир батареи («Батя») разведал и определил 5 огневых позиций. Но от двух пришлось отказаться, т.к. они просматривались с верхушки трубы близлежащего завода, на которую время от времени влезал вражеский корректировщик огня. И батарею до моего приезда уже несколько раз обстреляли и даже подбили один тягач. Но обошлось все без жертв, и поэтому «Батя» был у солдат в фаворе. Зима неумолимо брала вверх над осенью, и во второй половине ноября на полях уже лежал снег, а мороз по ночам опускался до отметки -18 градусов по Цельсию. Потому к вечерним сумеркам «Игла» и я старались занять огневую позицию поближе к лагерю, т.е. к землянкам. Возврат в строй вооружения потребовал перекомплектации личного состава по той простой причине, что те орудийные расчеты, которые в последний месяц занимались чем угодно, кроме боевой работы, уже в состав огневых взводов батареи возвращаться не желали. Я с подобным явлением сталкивался, находясь в окружении в самом начале боевых действий. И в данной ситуации необходимо было заменить как минимум командира орудия и наводчика. А это, в общем и целом, не очень простой вопрос. В этих военных профессиях необходимы хоть и элементарные, но вполне определенные навыки. Но так случилось, что эту батарею охранял взвод из числа бойцов, которых я буквально несколько месяцев назад эшелоном перевозил из артиллерийской учебки для пополнения нашего дивизиона. И в процессе переезда и обучения на полигоне некоторых ребят узнал как целостных и адекватных личностей, которые имеют нужные навыки и достаточно легко обучаемы. А других вариантов все равно не было. Таким образом, мы вместе с Романом Павловичем (начальником штаба дивизиона) после беседы с парнями утвердили состав еще одной гаубичной команды: командиром 5-го орудия был назначен солдат Степанец Андрей Николаевич; наводчиком, соответственно, солдат Д., а номерами расчета – младший сержант Оболенцев Виктор Николаевич и солдат Н. Выбранным добровольцам предстояло переселиться из обжитых сельских пенатов к нам в лес, в брошенные предыдущими расчетами блиндажи. А это, чтобы вы понимали, были промерзшие и необустроенные земляные норы. И вот дилемма выбора налицо: мужской поступок – заменить для выполнения боевой задачи трусливую алкашню или вежливо

134

что-нибудь «проблеять» командирам, мол, не моя задача, я ни при чем. Но мужик сказал – как отрезал! И для начала им предстояло обжиться в лесу, принять гаубицу, а потом уж стрелять. В общем, ребята переехали в лагерь 22 ноября 2014 года, примерно в 12 часов. В их распоряжении было два дня на подготовку. Блиндаж Андрей с Витей присмотрели как раз возле укрытия «Иглы», где мы ночевали, как говорится, в тесноте, но не в обиде. Им предстояло до темноты установить печку и вывести наружу дымовую трубу. Но убедить людей и подготовить список – это самая легкая часть задачи командира. Обеспечить, предусмотреть, в конце концов – предугадать! И здесь уж, по прошествии времени, Понтий Пилат с метрономом рассуждает в голове командира. Часики сомнений тикают: тик-так, тик-так – нужно было всем составом оттуда съезжать в ближайший хутор! Тик-так, тик-так. Мороз на улице, и нет других оборудованных укрытий, а это смерть! Тик-так, тик-так! В селах есть подвалы, они явно не хуже блиндажей, выкопанных вручную. Тик-так, тик-так! Не было времени на переезды, ведь Киборги ждали огня. Тик-так… В ноябре смеркается довольно рано. Ужин старшина привез в лагерь вовремя. В низине, почти у самой кромки воды, в яме тлеют огни затухающего костра. А вокруг сидят на всевозможных пеньках и ящиках постояльцы двух блиндажей. Нас пятеро и вновь прибывших четверо. Наши лежбища выкопаны очень близко одно от другого. – Расстояние не более двух метров. Очень неразумно – может одним разрывом накрыть оба укрытия, – думаю я про себя. – Маловероятно вообще-то. Да и деревья вокруг. – Товарищ майор, будете консервы? – вывел меня из задумчивости Димка, водитель машины старшего офицера батареи. – Нет, спасибо, – ответил ему и тут же переключился на разговор с новым командиром орудия. – Ну как, Андрей, затопили печь? – Да, все в порядке. Немного сыровато пока, но мы настелили сена на пол, – поясняет Степанец. – Ясно. А помнишь еще, как угломеры считать? Быт бытом, но нужно бы поскорее участвовать в стрельбе, – напоминаю я. – Конечно, товарищ майор, я же в Сумском артучилище три года проучился, – с улыбкой говорит мне Андрей. Мы неторопливо допиваем чай и расходимся по блиндажам, где натоплено, уже горит свет и заряжаются телефоны. Но перед тем, как нырнуть под брезентовый полог входного проема, я прислушиваюсь. Генератор работает практически бесшумно, молчаливое звездное небо, и только гул и зарево боев на горизонте. Может быть, удастся какое-то время поспать перед стрельбой. – Товарищ майор, просыпайтесь! Начался обстрел, – разбудил меня сосед по блиндажу, радиотелефонист Андрей, который дежурил в это время. Я по привычке быстро обул ботинки и надел бронежилет и каску. Спальник свернул к изголовью своей лежанки и оперся спиной на него и на стену укрытия. Периодически сепаратисты дальнобойным крупным калибром (152-мм) методически

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ! прочесывали возможные места расположения артиллерии ВСУ. Каждую ночь они выбирали какой-нибудь район, и, видно, очередь дошла и до нас. С характерным свистом пролетел снаряд и разорвался на расстоянии не более сотни метров от нас. Один разрыв следовал за другим, то отдаляясь от лагеря, то приближаясь. Зная по опыту обстрелов в Изварино и Дьяково о возможности противника сканировать эфир, я запретил переговоры по радиостанции со штабом. Несмотря на то, что средства нашей связи были с шифрацией, противник по интенсивности переговоров мог понять, что разрывы ложатся недалеко от цели, и мог сосредоточить огонь. Пятый разрыв, шестой… От седьмого разрыва буржуйка в нашей норе подпрыгнула и затухла. Восьмой, девятый… – Там крики, – сказал Андрей, и он вместе с Виталиком – вторым радиотелефонистом – выскочили из блиндажа. Вслед за ними выпрыгнули водитель Дима и «Игла». Я выглянул из-за бруствера. Деревья вокруг нашего и соседнего убежища были поломаны, а холм соседнего укрытия превратился в земляное месиво. Вокруг него сновали человек 6-7 бойцов, которые руками начали выкапывать из-под обломков перекрытия разрушенного блиндажа стонущих солдат пятого орудийного расчета. И вдруг вдалеке послышался орудийный выстрел. – Все в укрытие, «нора-нора-нора», – скомандовал я. Толпа разбежалась по укрытиям, и ровно через 9 секунд новый разрыв 152-мм снаряда напомнил о том, что обстрел не закончился. По мобильному телефону я связался с начальником: «Палыч, нас накрыло, есть трехсотые!» (Трехсотые на военном жаргоне обозначает наличие раненых разной степени тяжести). – Много? – спросил начальник штаба. – Скорее всего – четверо. – Двухсотые есть? (Двухсотые – на жаргоне обозначение погибших). – Пока не знаю, нужен «Док» (позывной фельдшера). – Уже выезжают, куда подъехать? – Как обычно, ближе к центру нашей посадки, я с фонариком встречу. «Нора-нора-нора!» – прокричал я, услышав очередной выстрел гаубицы. Ребята то выбегали откапывать, то укрывались от обстрела. Наконец удалось выкопать двоих. Наводчик Д. был контужен, но без единой царапины, а номер расчета Н. был с поломанной ногой. Раздался телефонный звонок, и в трубке зазвучал взволнованный голос начальника штаба: – Владимирович, БТР с «Доком» перевернулся. К вам выехал Рома на «мотолыге» с «Зайцем» (позывной водителя МТЛБ). Встречай! – Добро, я пошел! – сказал я, выходя к грунтовой дороге вдоль посадки, ориентируясь на лязг приближающегося броневика. В ожидании транспорта бойцы размещали раненых прямо на земле возле блиндажа и укутывали одеялами, куртками и всевозможными чехлами от орудий. Все четверо были на поверхности. Больше всего досталось Степанцу и Оболенцеву. Открытые

переломы обеих ног и осколочные ранения. Каждому, кроме контуженого, вкололи обезболивающее средство – буторфанол. К моменту прибытия гусеничного тягача обстрел наших позиций уже прекратился, и разрывы переместились на несколько километров восточнее. Поэтому удалось загрузить раненых без каких-либо дополнительных происшествий. Транспорт с ранеными ушел к пункту управления огнем, а оттуда в больницу города Селидово – ближайшего безопасного населенного пункта. Но рев техники возле нашего лагеря, мелькание света фонариков наверняка демаскировало наше местонахождение, поэтому после консультаций с Палычем было принято решение, оставив посты наблюдения, собрать личные вещи и выйти пешком огневыми взводами в ближайшее село для обустройства нового места лагеря. 5-я песнь в прозе – (эпилог) Под утро 23 ноября 2014 года в реанимации центральной городской больницы от полученных ранений скончались солдат Степанец Андрей Николаевич и младший сержант Оболенцев Виктор Николаевич. Тик-так, тик-так – стучит метроном, тик-так, тик-так, тик-так! Через 2 дня я машиной выехал в Селидово, чтобы передать документы и личные вещи офицеру, который вместе с санинструктором прибыли на двух микроавтобусах для транспортировки тел погибших к месту их захоронения. Военный пикап въехал на территорию больницы и остановился у центрального входа в главный корпус. Я вышел из автомобиля, облаченный в свои привычные доспехи – бронежилет и каску, держа в руках автомат Калашникова. Прохожие с опаской поглядывали в мою сторону. Навстречу мне вышла санинструктор в военной форме. В глазах стояли слезы. Мы поздоровались, и она приобняла меня, прижавшись щекой к моей бороде. Затем она подошла поприветствовать водителя. – А Денис Борисович где? – после неловкой паузы обратился я к ней, чтобы как-то сгладить мое незнание ее имени, спрашивая о местонахождении прибывшего с ней офицера. – Он у главврача оформляет документы на ребят, – ответила она. – А пацаны где? – спросил я. – Там, прямо по дорожке, морг, и возле него стоят два микроавтобуса. Ребята уже в машине, – блестя мокрыми от слез глазами, ответила медработник. – Я схожу попрощаться. Вот, Борисовичу передайте, – протянул ей стопку документов и неспешно побрел по тротуару в направлении морга. Тик-так, тик– так, тик… Указом Президента Украины № 546/2015 от 16 сентября 2015 года солдат Степанец Андрей Николаевич награжден орденом «За мужество 3-й степени» (посмертно). Указом Президента Украины № 270/2015 от 15 мая 2015 года младший сержант Оболенцев Виктор Николаевич награжден орденом «За мужество 3-й степени» (посмертно). 07.06.2016г.

135

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

жителі сумщини, які загинули в неоголошеній війні в 2014-2017 роках

Абрамітов Артур стор. 5

Абрютін Сергій стор. 6

Андрієнко Юрій стор. 9

136

Авраменко Сергій стор. 7

Аніщенко Олександр стор. 10

Андра Руслан стор. 8

Атаманюк Роман стор. 11

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Бараненко Олександр стор. 12

Батраченко Руслан стор. 13

Бей Віталій стор. 14

Бережний Юрій стор. 15

Береговий Костянтин стор. 16

Білан Руслан стор. 17

Бірюк Олег стор. 18

Бірюков Євген стор. 19

Бойченко Микола стор. 20

Брайченко Олег стор. 21

Братушка Олексій стор. 22

Брисенко Богдан стор. 23

Брисюк Микола стор. 24

Буйвало Олександр стор. 25

Ваховський Андрій стор. 26

Вдовенко Олексій стор. 27

137

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Вербицький Олексій стор. 28

Вєтров Юрій стор. 29

Волін Володимир стор. 127

Волков Іван стор. 30

Воробйов Сергій стор. 31

Галушкін Олександр стор. 32

Гергель Олексій стор. 33

Глуходід Олександр стор. 34

Гольченко Ігор стор. 35

Гончаренко Юрій стор. 36

Гончаров Віталій стор. 131

Гордієнко Сергій стор. 37

Городецький Леонід стор. 38

Горностаєв Олександр стор. 39

Грибеник Сергій стор. 40

Давидов Микола стор. 41

138

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Деркач Юрій стор. 42

Дечанський Сергій стор. 43

Дудка Володимир стор. 44

Дудка Юрій стор. 45

Євдокименко Іван стор. 46

Заболотний В’ячеслав стор. 47

Завальний Ігор стор. 48

Калюжний Олексій стор. 49

Кеня Денис стор. 50

Клочков Сергій стор. 51

Коворотний Сергій стор. 52

Колот Микола стор. 53

Комаров Олексій стор. 54

Кондратенко Василь стор. 55

Коробенков Олексій стор. 56

Косточка Ігор стор. 57

139

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Костюк Олег стор. 58

Костюченко Артур стор. 59

Коханий Артем стор. 60

Кравченко Віталій стор. 61

Кравченко Олександр стор. 62

Кузьменко Андрій стор. 63

Кузяков Артем стор. 64

Кутовий Вадим стор. 65

Кутенко Павло стор. 66

Куценко Сергій стор. 67

Лавошник Юрій стор. 68

Лепетюха Василь стор. 69

Лепеха Андрій стор. 70

Лісовенко Дмитро стор. 71

Лисенко Сергій стор. 72

Ляшко Андрій стор. 73

140

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Малофеєнко Валерій стор. 74

Маслянка Віталій стор. 75

Марченко Олексій стор. 76

Михайлик Володимир стор. 77

Морозов Микола стор. 78

Мякотін Сергій стор. 79

Наріжний Максим стор. 80

Настасенко Сергій стор. 129

Несторенко Олександр стор. 81

Ніколаєнко Микола стор. 82

Ніколенко Павло стор. 83

Озеров Олексій стор. 84

Осипов Микола стор. 85

Орел Юрій стор. 126

Охріменко Микола стор. 86

Палешко Сергій стор. 87

141

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Парфененко Віталій стор. 88

Пархоменко Сергій стор. 89

Переяслов Володимир стор. 90

Петренко Анатолій стор. 91

Півень Олександр стор. 127

Піддубний Віталій стор. 92

Площик Роман стор. 93

Полозов Вадим стор. 94

Помазан Юрій стор. 131

Приходько Олексій стор. 95

Птушкін Ігор стор. 96

Пустовий Сергій стор. 97

Редькін Руслан стор. 98

Реута Андрій стор. 99

Ровний Олександр стор. 128

Рощенко Едуард стор. 100

142

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Руденко Дмитро стор. 101

Руденко Євген стор. 128

Руднєв Андрій стор. 128

Савченко Максим стор. 102

Саліпа Сергій стор. 103

Самосадов Олександр стор. 104

Сапегін Віталій стор. 105

Свистунов Вадим стор. 129

Сергієнко Костянтин стор. 106

Симоненко Дмитро стор. 107

Скоропис Михайло стор. 108

Спасьонов Василь стор. 109

Степанець Андрій стор. 110

Стеценко Вадим стор. 111

Сусло Михайло стор. 112

Табала Сергій стор. 113

143

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

Тамбовцев Андрій стор. 130

Татарчук Юрій стор. 114

Ткаченко Олександр стор. 115

Федорченко Олексій стор. 116

Федоряка Петро стор. 117

Філоненко Володимир стор. 118

Фоменко Дмитро стор. 130

Харченко Роман стор. 129

Хроленко Євген стор. 119

Чепіга Валерій стор. 120

Чередайко Сергій стор. 121

Шкурко Олександр стор. 122

Шовтута Олександр стор. 123

Шульга Анатолій стор. 124

Щербина Юрій стор. 125

Яковенко Олександр стор. 126

144