Село Лікарське в контексті історії Слобідської України
Ñóìñüêà îáëàñíà îðãàí³çàö³ÿ Íàö³îíàëüíî¿ ñï³ëêè êðàºçíàâö³â Óêðà¿íè
Б. Л. КОРОГОД, Г. І. КОРОГОД
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України
Суми ВВП “Мрія” 2016 -1-
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод УДК 94(477.52.1-22) ББК 63.3(4Укр-4Сум)6 К 68 Видання здійснене за підтримки Сумської обласної державної адміністрації та Сумської обласної ради Рецензенти: Нікітін Ю. О. - ректор Сумського ОІППО, доктор історичних наук, доцент. Бугрій В. С. - доктор педагогічних наук, професор, завідувач кафедри історії України Сумського державного педагогічного університету ім. А.С. Макаренка.
К 68
Корогод Б. Л. Село Лікарське в контексті історії Слобідської України / Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод. – Суми : видавничовиробниче підприємство «Мрія», 2016, – 184 с. ISBN 978-966-473-208-3 У монографії йдеться про заселення Cлобідської частини Сумщини у XVIII – XIX ст., виникнення нових населених пунктів і їх національний склад, становлення поміщицького і селянського землеволодіння, формування сільських громад і їхнього самоврядування, історію села в роки української національновизвольної революції, радянської влади і в умовах незалежності України. Книга розрахована на учнівську і студентську молодь, вчителів та краєзнавців. УДК 94 (477.52.1-22) ББК 63.3(4Укр-4Сум)6
ISBN 978-966-473-208-3
© Корогод Б. Л., Корогод Г. І., 2016 © СОО НСКУ, 2016 © ВВП “Мрія”, 2016 -2-
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України
ЗМІСТ Слово до читачів.......................................................................4 Найдавніші часи.........................................................................6 Освоєння Дикого Поля. Виникнення Слобідської України. Формування поміщицького землеволодіння...........................14 Виникнення хутора Лікарського і його розвиток з кінця ХVIII – початку ХХ ст. ......................31 1917 – 1918-ті роки. Спроби тодішніх урядів розв’язати земельне питання.................................................48 Хутір Лікарський у перше десятиріччя радянської влади (1919 – 1929 рр.). Суспільно-політичне життя. Культура.....................................63 Соціально-економічна політика радянської влади на селі в 1919 – 1929 рр..................................82 Колективізація сільського господарства. Голодомор у Лікарському..........................................................110 Село Лікарське напередодні і в роки Другої світової війни.................................................................120 Відбудова та розвиток села у 1943 – 1950 рр............................129 Село Лікарське у складі колгоспу ім. Г. Димитрова (1950 – 1975 рр.)...........................................142 Ліквідація колгоспу ім. Г. Димитрова та її наслідки для села Лікарське............................................177 Післямова................................................................................181 Використані джерела і література..........................................182
-3-
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод
СЛОВО ДО ЧИТАЧІВ Шановні друзі! Любов кожного національно свідомого громадянина, патріота до своєї Батьківщини проявляється перш за все в його почуттях до того міста, села, вулиці, де він народився, де жили або живуть його батьки, родичі, хороші сусіди, друзі, знайомі. Для частини жителів Сумської області таким рідним місцем, малою батьківщиною є невеличке слобожанське село Лікарське, з його охайними хатками, квітучими садочками, вербами і ставком. Про нього ніхто спеціально не писав, а між тим в його історії, як у краплі води, відбилась минувшина і сучасність всієї України, з її прямими стежками і крутими поворотами. Пропонована широкому загалу монографія з історії Лікарського розповідає, коли і за яких умов виникло село, як жили його мешканці за кріпацтва і капіталізму, чого вони прагнули і чого добивались. При цьому мова йде і про навколишні населені пункти, зокрема Степанівку, Головашівку та прилеглі хутори, багато з яких давно уже не існують. Читач довідається про те, як руйнувались вікові підвалини селянського життя та побуту в період так званої колективізації сільського господарства, про жах Голодомору 1932 – 1933 рр., про лихоліття війни і німецької окупації, про труднощі повоєнних років, про розвиток села в другій половині ХХ ст. і на початку ХХІ ст. На сторінках монографії багато читачів зустрінуть -4-
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України імена і прізвища своїх рідних і знайомих. При цьому люди старшого покоління згадають, а молодь дізнається про їхні тогочасні турботи, біди і радощі. При підготовці роботи були використані опубліковані офіційні документи, праці місцевих істориків і краєзнавців, але головним джерелом інформації стали фонди Сумського обласного державного архіву. Саме в них збереглися, хоча і переважно в розпорошеному вигляді, історичні свідчення, зібравши і систематизувавши які, вдалося відтворити цілісну історію села. У зв’язку з цим автори висловлюють глибоку вдячність працівникам архіву, які виявляли і надавали їм необхідні матеріали, працівникам архіву СНАУ, директорові і вчителям Лікарської середньої школи. Автори сподіваються, що пропонована робота з історії села Лікарське викличе інтерес з боку допитливих читачів і буде сприяти не тільки поглибленню їх знань про рідний край, а й зміцненню поваги і любові до нього.
-5-
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод
НАЙДАВНІШІ ЧАСИ Лікарське - типове українське село на території нинішнього Сумського району Сумської області. Археологічні дані свідчать, що заселення цього регіону почалося близько 40 тис. років тому, в епоху палеоліту - давньокам’яного віку. Тоді в Європі відбувалась зміна клімату: наступало похолодання, пов’язане з останнім великим зледенінням. Відповідно мінялась флора і фауна. З’явились мамонти, шерстисті носороги, північні олені та ін. Про це свідчать, зокрема, рештки мамонта, виявлені біля села Кулішівка Недригайлівського району. На місці, де вони були знайдені, у 1841 р. був поставлений оригінальний, єдиний в Україні пам’ятник мамонту. Епоха давньокам’яного віку змінилось середньокам’яним мезолітом (10 - 5 тис. років до н.е.), а за нею наступив новокам’яний вік - неоліт (6 - 3 тис. років до н.е). Нові часи принесли нові радикальні зміни в природному середовищі. Відбулось потепління клімату, льодовик зник, склалися нині існуючі ландшафтно-географічні зони, сформувалися русла річок, лісові масиви, степи. Вимерли мамонти, шерстисті носороги та ін. Тваринний світ наповнився звірами, які існують і донині: ведмеді, вовки, лисиці і т.д. Розмножилось птаство, у водоймищах - риба. Всі ці зміни впливали на діяльність і спосіб життя людей. Перш за все вдосконалювались знаряддя праці, які в той час виготовлялись з каменю, частково з кістки. Вдосконалювалась техніка обробки каменю, що значно збільшило асортимент знарядь праці. Люди стали виготовляти не тільки примітивні кам’яні рубила, а й кам’яні ножі, сокири, наконечники дротиків, списів, різного роду скребки, скребла для обробки шкіри, з кістки робили риболовні гачки, гарпуни і т.д. Величезним досягненням стало винайдення лука і стріл, що значно збільшило можливості мисливства. В епоху мезоліту почалось поступове приручення диких тварин. Спочатку це була собака, потім свиня, бик. Згодом люди навчились вирощувати злаки. Таким чином, створювались основи до переходу від мисливства і збиральництва до організованого тваринництва і землеробства. -6-
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України Змінились і умови проживання людей. З печер та різних укриттів природного характеру вони переходять до рукотворних землянок і наземних довготривалих зимових та тимчасових літніх жител. У побуті з’являється посуд, виготовлений ліпним способом. Він швидко став незамінним у домашньому господарстві. Мінявся і духовний світ людини - складалася певна система уявлень про навколишню природу, вироблялась певна процедура поховань померлих. Робило перші свої кроки мистецтво: з’являються різні зображення, переважно тварин, на стінах печер, орнаменти на побутових речах і т.п. Соціальною організацією була матріархальна родова община, в якій головну роль відігравала жінка. В кінці кам’яного віку починався поступовий перехід від матріархального родового ладу (матріархату) до патріархату. Всі ці процеси відбувалися і на території Сумського району. Про це свідчать сліди перебування людини кам’яного віку, виявлені біля сіл Велика Чернеччина і Барилівка. З другої половини ІІІ - до початку І тис. до н.е. в історії Східної Європи наступає період, який вчені назвали бронзовим віком. Така назва пояснюється тим, що в той час матеріалом для виготовлення знарядь праці і зброї стає бронза - сплав міді з оловом. Основним заняттям населення лісостепової частини України було землеробство і скотарство, при цьому землеробство відігравало провідну роль. Розвивалися ремесла. В епоху бронзи відбуваються зміни в ідеологічних уявленнях людей. Виникає культ предків, культ сонця, культ вогню і домашнього вогнища. Соціальною основою суспільства стає патріархальний рід. Виділяються парні сім’ї, племінна верхівка, створюються передумови для виникнення соціальної нерівності. На Сумщині поселення епохи бронзи виявлені майже в усіх районах, у тому числі і в Сумському біла села Велика Чернеччина. У VIII - VII ст. до н.е. з басейну рік Сир-Дар’ї і Аму-Дар’ї на територію України прибули іраномовні племена скіфів. Грецький історик V ст. до н.е. Геродот називає цілий ряд скіфських племен: -7-
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод царські скіфи, скіфи-кочівники, скіфи-орачі, скіфи-землероби та ін. В нашому краї розселилися скіфи-землероби. Головною галуззю їх господарства було землеробство. Істотну роль відігравало скотарство. Допоміжне значення мали промисли: мисливство і риболовство. Досить розвинені були ремесла. Скіфи вміли добувати залізо з болотних руд, з якого кували мечі. З бронзи виготовляли стріли, деталі кінської збруї, прикраси та ін. Значного розвитку набуло шкіряне виробництво, обробка дерева, кістки, гончарство (ліпне), ткацтво. Археологічні пам’ятки скіфського часу (поселення, городища, кургани) знайдені майже в усіх районах Сумської області, в тому числі і в Сумському біля сіл Велика Чернеччина, Токарі, Прудок, Битиця. У ІІІ ст. до н.е. - ІІ ст. н.е. на Поліссі і в Лісостепу України проживали племена так званої зарубинецької культури, а після них, в ІІІ - ІV ст. - племена черняхівської культури. Господарське життя цих племен базувалося на сільськогосподарському виробництві. Провідну роль відігравало зернове господарство. Вирощували ячмінь, овес, просо, жито, пшеницю, коноплі, льон та ін. Значне місце займало тваринництво (велика і мала рогата худоба, свині). Розводили курей. Складовою частиною господарської діяльності були мисливство, рибальство і бортництво. Широкого розвитку набуло ремесло: металургія і металообробка, ткацтво, обробка шкіри, хутра, кістки. Істотний прогрес спостерігався в гончарстві: племена черняхівської культури почали застосовувати гончарний круг. Знахідки на зарубинецьких і черняхівських археологічних пам’ятках речей імпортного походження свідчать про розвиток торгівлі. На території Cумського району зарубинецькі старожитності біля Сум (Басівське городище), черняхівські - біля таких населених пунктів, як Суми, Косівщина, Кровне, Піщане.
-8-
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України Слов’яни. Київська Русь У VI ст. до н.е. в працях візантійських істориків з’явилась інформація про слов’ян, які виступали під ім’ям антів, венедів і склавінів. Найбільш відомими з них були анти: М.С. Грушевський вважав їх безпосередніми предками українців. Анти проживали і в нашому краї. Від них залишилися, на думку дослідників, так звані волинцевські (від назви села Волинцеве Путивльського району) і роменські старожитності. На території Сумського району сліди їх знайдені біля сіл Битиця, Зелений Гай, Могриця. У кінці І тис. на просторах України склалися ряд слов’янських племінних об’єднань. Писемні та археологічні джерела подають їх назви та місця розселення. Так, у лівобережних районах Дніпра проживали сіверяни, на Дніпровському Правобережжі - поляни, на Волині - древляни і волиняни, у Прикарпатті - хорвати, на Нижньому Подніпров’ї та Південному Побужжі - уличі. Всі вони мали спільні риси: єдність мови із збереженням місцевих діалектів, спільність території (яка в основному збігалася з межами Київської Русі), матеріальної та духовної культури, релігії, звичаїв і т.д., що сприяло згуртуванню східних слов’ян в єдину народність. На території нинішньої Сумської області проживали сіверяни, про яких М. Грушевський сказав, що це «здається - найбільше з українсько-руських племен». Вони займали басейни Десни, Сейму, Сули і Псла. Розповідаючи про життя і побут сіверян того часу, автор «Повісті давніх літ» говорить: «Жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамословили перед батьками і перед невістками. І весіль не було в них, а ігрища між селами. І сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок собі - з якою хто умовився. Мали ж вони по три і по дві жони. А коли хто вмирав чинили вони тризну над ним, а потім розводили великий вогонь і, поклавши на вогонь покійника, спалювали. А після цього, зібравши кості, вкладали їх у невелику посудину і ставили на придорожньому стовпі». -9-
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод Слід сказати, що подібне літописець говорить не тільки про сіверян, а й про радимичів, древлян і в’ятичів, протиставляючи їх полянам, які жили навколо Києва і були цивілізованими. Основним заняттям сіверян було землеробство. Сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, просо, коноплі, льон. На базі землеробства розвивалося скотарство. Розводили велику і малу рогату худобу, коней, свиней. Джерелом продуктів харчування було мисливство, рибальство, бортництво, збиральництво. Розвивалися ремесла: металургія, обробка металу, кістки, рогу, ткацтво, гончарство, ювелірна справа. Мав місце товарообмін і торгівля. Суспільні відносини сіверян перебували на стадії розкладу родового ладу. Соціальним господарським осередком ставала сім’я. Сім’ї об’єднувались у територіальні (сусідські) общини. Йшов процес соціального розшарування общини, з’являються вожді - князі, озброєні дружини, виникали укріплені центри - місця зосередження владних структур. У духовному житті головну роль відігравала релігія в її первісних формах (тотемізм, фетишизм, анімізм, магія, культ предків). Вірили в злих і добрих духів, в силу природи і т.д. Для захисту від ворогів (упирів, злиднів,лісовиків і т.п.) використовували амулети, різні магічні знаки і танці, замовляння і т.п. Існували різні обряди, присвячені порам року, сільськогосподарським роботам, літньому сонцестоянню. Свої релігійні обряди сіверяни здійснювали в спеціальних святилищах або на природі. На території Сумського району залишки сіверянських городищ, поселень і курганних могильників знайдені біля Зеленого Гаю, Могриці, Битиці, Шпилівки. У середині VІІ ст. на території Нижнього Поволжжя і східної частини Північного Кавказу виникла держава Хозарський каганат. До початку VІІІ ст. хозари оволоділи Лівобережжям України і наклали данину хутром на слов’янські племена, в тому числі і на сіверян. Князь Олег, почавши об’єднання слов’ян в єдину державу, - 10 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України звільнив їх від хозарської залежності. Літописець розповідає про це так: «Пішов Олег на сіверян, і перемігши сіверян, наклав на них данину легку. І не велів він їм хозарам данину давати, сказавши: «Я їм противник, і вам їм не треба нічого давати». Це відбулося у 884 р. Таким чином сіверська земля увійшла до складу Київської Русі. В економічному житті краю на той час відбулись позитивні зміни. Так, у землеробстві пануючою системою обробітку землі стала парова з використанням двопілля і трипілля. Оранка здійснювалась плугом. Ним орали цілину, важкі чорноземні грунти Лісостепу. Культивація землі проводилась ралом із залізним наконечником. Використовувались борони. В галузі промисловості відбулися важливі зрушення - ремесло відокремилось від землеробства, тобто перетворилось в окрему самостійну галузь. При виготовлені посуду стали широко використовувати гончарний круг. Центрами ремісничого виробництва стають міста. Значно розширилися зв’язки нашого краю з іншими регіонами давнього світу. Через систему рік (Псел, Сейм, Десна, Ворскла) і їх притоки здійснювався зв’язок із Дніпровським торговим шляхом, а безпосереднє сусідство з південно-східним Степом сприяло товарообігу і в цьому напрямі. Знахідки скляного намиста, браслетів, уламків амфор та інших речей на місцях давньоруських поселень свідчать про торгові контакти Київської Русі з країнами Сходу і Заходу, з Візантією і Скандинавією. У ХІ - ХІІ ст. на території нашого краю вже були міста, які існують і донині. Це перш за все Путивль, Глухів і Ромни. Але ряд міст до нашого часу не збереглися і відомі лише з літописів. Це В’яхань на р. Терн - правій притоці Сули. Його залишки знаходяться в межах села Городище Недригайлівського району, Попаш на околиці Недригайлова, Вир - на березі р. Вир на місці нинішнього Білопілля, Зартий, після якого, на думку деяких дослідників, залишилось городище в селі Миколаївка Буринського району, Липовицьк, який, за однією з версій істориків, знаходився на місці Сум або десь поруч. - 11 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод Відбулися радикальні зміни в духовному житті держави. В 988 р. князь Володимир Святославович запровадив на Русі християнство. Разом із новою релігією почалось поступове перетворення і побуту людей. З’явились нові свята, звичаї, обряди і т.п. Поступальний розвиток Київської Русі був перерваний монголотатарською навалою. Взимку 1237 р. під керівництвом хана Батия монголо-татари вторглись в Рязанське князівство і протягом наступного року захопили всю Північно-Східну Русь з містами Рязань, Володимир, Москва, Твер та ін. Весною 1239-го монголо-татари пограбували Переяславщину, а восени з’явились у межах Чернігівського князівства. Захопивши Чернігів, вони повернули на схід і рушили вздовж Десни, Сули, а потім по Сейму, знищуючи все навкруги. Були зруйновані Путивль, Глухів, Ромни. У грудні 1240 р. Батий штурмом взяв Київ, розорив його і рушив на захід. До кінця 1241 р. вся Київська держава опинилась під його владою. Натрапивши на опір європейських держав і зазнавши поразки в Чехії й Угорщині, Батий у 1243 р. повернувся в свої степи. На території, завойованій монголо-татарами, утворилась величезна середньовічна імперія - Золота Орда зі столицю в Сарай-Бату (біля сучасної Астрахані). Її численні чиновники взялися за організацію експлуатації поневолених народів. Монголо-татарська навала завдала українським землям величезної шкоди. Були зруйновані міста і села, продуктивні сили підірвані, тисячі людей загинули, були захоплені в полон або повтікали з місць проживання, економічне і культурне життя загальмувалось. Такі міста нашого краю як В’яхань, Вир, Попаш, Зартий після батиєвого погрому так і не змогли відродитись. Напад на Русь монголо-татар християнська церква пояснювала карою Божою за гріхи. Так, Володимирський єпископ Серапіон в одній із своїх проповідей («Слові») говорив, яскраво описуючи наслідки цього нападу: «…Тогда навел на нас (Бог) народ безжалостный, народ лютый, народ, не щадящий красоты юных, немощи старых, младенчества детей… Разрушены Божьи церкви, - 12 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України осквернены сосуды священные, честные кресты и священные книги, затоптаны святые места, святители стали пищей меча, тела преподобных мучеников птицам брошены на съедение, кровь отцов и братьев наших, будто вода в изобилье, насытила землю, сила наших князей и воевод исчезла, воины наши страхи увели; многие города опустели, поля наши сорной травой поросли, и величие наше унизилось, великолепие наше сгинуло, богатство наше стало добычей врага, труд наш неверным достался в наследство, земля наша попала во власть иноземцам…» У другій половині ХІІІ ст. на території Чернігівщини існував ряд дрібних удільних князівств, у тому числі Глухівське, Путивльське і Липовецьке. Можна припустити, що до складу останнього входили і землі нинішнього Лікарського. Всі ці князівства перебували під міцною владою Золотої Орди. Їх обов’язком була регулярна виплата данини. Слідкував за цим спеціальний ханський чиновник - баскак. Він же займався обліком населення, наглядав за поведінкою князів, втручався в їхні справи і, зловживаючи своєю владою, грабував населення. У 80-х роках у нашому краї діяв баскак на прізвище Ахмат. Як повідомляють історичні джерела, він «великие обиды и притеснения творил князьям и простым людям». На території Рильського і Воргольского князя Олега він влаштував дві свої слободи і заселив їх людьми, які постійно грабували навколишнє населення. Князь Олег, порадившись зі своїм родичем Липовецьким князем Святославом, поїхав до хана Телебуги і подав скаргу на Ахмата. Хан дозволив слободи зруйнувати, а їх мешканців розігнати, що і було зроблено. Довідавшись про це, Ахмат поскаржився темнику Ногаю (темник - командир «тьми» - 10 тис. воїнів) і переконав, що Олег і Святослав - його вороги. Ногай розлютився і наказав покарати князів. 13 січня 1284 р. його військо підійшло до міста Воргол (зараз це село Кролевецького району) і почало грабувати населення. Багато людей було захоплено в полон, серед них 13 княжих бояр, яких зразу ж стратили. Князь Олег втік до хана Телебуги, а Святослав сховався у Воронізькому лісі. Ахмат доручив своїм - 13 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод братам укріпити слободу і збирати данину, а сам відбув до Курська. Князь Святослав повернувся в своє князівство і, порадившись зі своїми боярами і дружиною, вирішив боротися з татарами. Одного разу, коли брати Ахмата з загоном прямували з однієї слободи в іншу, Святослав напав на них. Загін був знищений, а брати втекли. Незабаром з Орди повернувся Олег і став дорікати Святославу за те, що він напав на татар і цим поставив їх обох під загрозу ханського гніву. Святослав відповів: «Це моя справа, як мені поводитись з моїми ворогами». Боячись за своє життя, Олег подався в Орду, щоб оправдатися, і повернувся з татарами. За наказом хана Святослав був страчений. Але потім його брат Олександр якось підстеріг Олега і убив разом з його сином Давидом. Напружена ситуація в краї тривала. Через деякий час Липовецьке, Рильське і Курське князівства перестали існувати. На їх територіях утворився обезлюднений степ.
ОСВОЄННЯ ДИКОГО ПОЛЯ. ВИНИКНЕННЯ СЛОБІДСЬКОЇ УКРАЇНИ. ФОРМУВАННЯ ПОМІЩИЦЬКОГО ЗЕМЛЕВОЛОДІННЯ Монголо-татарське панування в українських землях тривало близько 150 років. У другій половині ХІV ст. Золота Орда вступила в період внутрішніх усобиць і почала втрачати свою колишню могутність. А в той час у басейнах річок Німан, Вісла і Західна Двіна на базі тамтешніх племен (литва, ятвяги, земгали, жмудь та ін.) народжувалась нова європейська держава, що ввійшла в історію під назвою Велике князівство Литовське. Скориставшись ослабленням Орди, Литва захопила Правобережну Україну і частину сіверських земель. В результаті західна половина території сучасної Сумської області - 14 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України опинилася під юрисдикцією Литовської держави, а після Люблінської унії (1569 р.), яка об’єднала Велике князівство Литовське і Польщу в одну державу - під владою Речі Посполитої. Під захистом литовського і польського урядів відроджувались Глухів і Ромни, будувались нові міста - Кролевець, Конотоп, Ямпіль, Липова Долина. По-іншому склалася доля південно-східної частини Сумщини (сучасні райони: Сумський, Білопільський, Великописарівський, Лебединський, Краснопільський, Недригайлівський, Охтирський, Тростянецький). Тут, як і на території нинішніх Харківської, Донецької і Луганської областей України і частини Бєлгородської, Воронезької і Курської областей Росії після монголо-татарського погрому тривалий час залишалась майже незалюднена місцевість - Дике Поле. По ньому від Перекопу і аж до московських кордонів тягся славетний колись Муравський шлях і його відгалуження Ізюмський і Кальміуський шляхи. Протоптали їх татари, здійснюючи набіги на московські землі, доходячи аж до Москви. По дорозі від основної Орди відокремлювались невеликі загони (гамбули), які нишпорили навкруги, добираючись до міст і сіл Путивльщини та Роменщини. Взагалі татари почували себе господарями на Дикому Полі. На важкопрохідних місцях, на річечках вони влаштовували переправи («перелази»), на небезпечних ділянках будували невеликі укріплення, намагаючись тримати Поле під своїм контролем. Селитись на цій території для осілого проживання було вкрай небезпечно, а між тим вона мала все необхідне для ефективного господарювання. Грунти майже скрізь чорноземні, родючі. Безліч рік і річечок. Тільки в Сумському повіті, наприклад, автори «Опису Харківського намісництва», складеного 1795 року, зафіксували їх 17. Це: Псел, Бобрик, Ільма, Битиця, Олешня, Вира, Сироватка, Сума, Сумка, Гуска, Бездрик, Снагость та ін. У них та в природних водоймищах було багато різноманітної риби: щука, окунь, карась, линок, плотва, в’юн і т.д. Праві береги річок були покриті лісом, ліві - низькі й лугові. В - 15 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод лісах водилися зубри, ведмеді, вовки, лосі, вепри, лисиці, зайці, білки і т.п. Там же роїлися дикі бджоли. Дикого птаства було теж багато: куріпки, перепели, дрохви, бекаси, качки, журавлі, лебеді, орли, соколи, яструби, кречети і т.п. У степах гуляли сайгаки і дикі коні. Повсюди росли самородні дикі й садові дерева - груша, яблуня і кущі - терен, ліщина, порічки, агрус, калина, бузина і ін. Цей благодатний край протягом тривалого часу був фактично нічиїм - Диким Полем, хоча Московський уряд вважав його своїм. У ХVІ ст., щоб захистити південно-східні кордони, він на татарських шляхах почав зводити фортеці - Вороніж, Лівни, Цареборисів, Бєлгород та ін. З російського і українського боку на Дикому Полі все частіше з’являються ділові, підприємливі і відчайдушні хлопці. Одні, щоб полювати, рибалити, наварити селітри, запастись медом диких бджіл, інші - молодецтво своє показати у бойовому герці з ординцями. Путивльський воєвода М.Троєкуров у 1546 році сповіщав царю: «Ныне, государь, казаков на поле много, и черкасцев, и киян, и твоих государевых». Під захистом новозбудованих фортець почалось поступове заселення краю українцями та росіянами. Особливо активізувався переселенський рух з боку України під час і після Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. З середини ХVІІ ст. вихідці переважно з Правобережної України, рятуючись від утисків з боку польської шляхти, стали прибувати на територію нинішньої Сумської області і зокрема Сумського повіту. Так, на початку 1655 р. сотня жителів містечка Ставище Білоцерківського полку, на чолі з отаманом Г. Кондратьєвим, «покиня, - як вони писали, - отцов и детей, и жон, помираючи голодною смертью от разорения и гонения ляхов, и от татар крымских», прибули в Путивльський повіт і просили поселити їх на давньослов’янському Сумському городищі на річці Сумка. За порадою путивльського воєводи вони звернулись із цим проханням до Московського уряду і 25 червня 1655 р. одержали - 16 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України дозвіл за умови, що не будуть прокладати доріг у заповідному лісі і псувати дерев у бортних угіддях. У липні 1656 р. на Сумине городище прибув царський воєвода К.Арсеньєв. Йому було доручено з допомогою російських ратних людей і українських переселенців збудувати місто. Протягом року це було зроблено. Так виникли Суми, нинішній районний і обласний центр. За період з другої половини ХVІІ ст. і по кінець ХVІІІ ст. Дике Поле було в основному освоєне і заселене переважно українцями з Правобережжя і Лівобережжя. З’явились численні населені пункти, які називалися слободами від того, що Московський уряд певний час для розбудови власного господарства надавав переселенцям деякі пільги - «слободи». На території Сумського повіту виникло понад два десятки таких слобод. Це: Верхня Сироватка (1653), Нижня Сироватка (1659), Стецьківка (1659), Низ (1662), Степанівка (1670), Біловоди (1680), Хотінь (1689), Кровне (1689), Підліснівка (1696), Шпилівка (1697), Битиця (1700), Головашівка (початок ХVІІІ ст.), Великі Вільми (перша половина ХVІІІ ст.), Миколаївка (1730), Северинівка (перша половина ХVІІІ ст.), Косівщина (друга половина ХVІІІ ст.) та ін. Подібне спостерігалось і на інших частинах Дикого Поля. В результаті склався окремий соціально-економічний регіон під назвою Слобідська Україна, підпорядкований Московському уряду. У середині ХVІІ ст. були створені слобідські козацькі полки: Острогозький, Харківський, Ізюмський, Охтирський і Сумський. Полки ділилися на сотні. В Сумському полку сотенними містечками були Білопілля, Бишкінь, Ворожба, Краснопілля, Лебедин, Межирич, Миропілля, Недригайлів, Нижня Сироватка, Ольшана, Річки, Суджа та ін. Першим Сумським полковником став отаман Гарасим Кондратьєв, який обіймав цю посаду з 1658 р. до своєї смерті в 1691 р. Крім нього, в різний час полковниками були його син Андрій, онук Іван Андрійович і правнук Дмитро Іванович. Деякий час Охтирським полковником був другий син Гарасима - Роман. Прибувши на Слобожанщину, кожний прагнув перш за все обзавестися землею. Добитись цього можна було кількома - 17 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод шляхами. По-перше, здобувши так звану займанщину, тобто зайняти ділянку вільної, ніким не зайнятої землі, відповідно до своїх потреб і можливостей її обробити. Держава це дозволяла. Так, в одній із царських грамот говорилось: старшинам і козакам Сумського, Охтирського і Харківського полків «землями и всякими угодьями велено владеть по их черкаскому обыкновению по заимкам, кто что занял». По-друге, московський уряд наділяв переселенців землею централізованим методом. Отамани, як правило, отримували в середньому по 15 дес., осавули - по 13,5 дес., рядові козаки - по 12 дес. Крім цього, старшина вишукувала інші способи збільшення своєї земельної власності. Вона прикуповувала землю, вимінювала, а то й просто захоплювала силою у слабкіших сусідів. Так, Гарасим Кондратьєв, котрий, як отаман, одержав від московського уряду 15 дес., в 1667 р. уже мав в Сумському повіті 2150 дес. орної землі і сіножатей, 7 сіл і хуторів, 11 млинів і десятки пасік. Активно збільшували свої маєтності і нащадки Гарасима - його сини, племінники й онуки. На кінець ХVІІІ ст. їм належали села: Низи (до середини ХІХ ст. називалося Низ), Степанівка, Старе Село ( в 1930 р. переіменоване в Червоне), Терешківка, Пушкарівка, Мала Сироватка, Вири, Корчаківка, Миколаївка, Хотінь, Улянівка, Бобрик, Гребениківка, Піщане, Головашівка та ін. Одним із найбільших сіл Кондратьєвих на той час була Степанівка. В ній проживало 559 поміщицьких підданих чоловічої статі. У 1744 р. в ній збудували СтефаноСавватієвську церкву, яка мала 945 прихожан чоловічої статі. З них 919 були поміщицькими селянами, 9 - казенними, 15 - військовослужбовцями, 8 - цивільними чиновниками. Власниками сіл, хуторів і землі в Сумському повіті став і цілий ряд інших вельмож. Серед них виділяються князі Голіцини. В 20-х роках XVIII ст. генерал-фельдмаршал М.М. Голіцин був головнокомандуючим російськими військами в Україні. Можливо, з того часу вони і почали здобувати українські землі. У 1727 р. М. Голіцин купив слободу Юнаківку, засновану ще у 1685 р. козацьким сотником С. Юнаком. На кінець XVIII ст. Голіциним уже належали села Битиця, Могриця, хутори Порозький, Лохонський та ін. - 18 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України 1732 р. бунчуковий товариш Лизогуб, представник козацькостаршинського роду з Чернігівщини, який поріднився з Кондратьєвими, одержав від них с. Кровне, трохи пізніше - ще 6247 дес. землі. Через деякий час у володінні Лизогубів опинилось село Руднівка і 992 дес. та хутір Рогізний з 281 дес. землі, а також хутір Басівка. У другій половині XVIII ст. козацько-старшинському роду Линтварьових з Сумщини належали хутори Пушкарів Яр, Степаненків Яр (149 дес.), хутори на річках Ольшанка і Житів, а також 62 дес. землі в Степанівському пустищі. Крім того, вони мали власний хутір Линтварівка. Тоді ж сумським поміщикам Савичам належали села Біловоди, Писарівка, Олексіївка та хутори Алтуховський, Комишанка, Даценків і Ільмовський. Крім названих, у Сумському повіті був ще цілий ряд інших землевласників. Так, полковниці Яновій належало село Шпилівка; поміщику Алфьорову – село Бездрик і хутір Стрибульківщина; поручику Кардашевському - хутір Васильківщина; сенатському обер-секретарю Крамаренкову – хутори Васильківський і Оробоновський; регістратору ЩокінКротову – хутір Васюківський; сотнику Ф. Данилову – хутір Медведівщина; прапорщиці Челевій – село Ільми; підпоручику Карпову – хутір Гричанівка; поміщикам Підлісним – село Підліснівка; підпрапорному Антонову – хутір Кияниця; корнету Сандеру – хутір Синяк і т.д. Отже, вже до кінця ХVІІІ ст. у Сумському повіті утворились поміщицькі латифундії з величезними площами землі. Так, Кондратьєви мали 123 тис. десятин, Голіцини - 32510, Савичі - 17837, Штепини - 5192 дес. і т.д. Московський уряд залишав за землевласниками їхні надбання. У 1686 і 1688 роках, наприклад, у зв’язку з підписанням так званого «Вічного миру» (1686 р.), царі Іван і Петро Олексійовичі, оцінюючи участь Сумського, Ізюмського та Охтирського полків у боротьбі з Польщею, надали право їх полковникам, старшині і козакам «вотчинными землями и всякими - 19 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод угодьями и мельницами и всякими промыслами за службы дедов и отцов их и за их личные службы и за мужественное ополчение, что они показали в прошедшую войну», володіти «вечно и безстрочно». Разом із землею поміщики набували і так званих підданих, які склалися з селян і зубожілих козаків. Вони виконували сільськогосподарські та інші роботи в маєтках своїх хазяїв. У 1768 р. Кондратьєви мали 7477 таких працівників чоловічої статі. 1181 з них перебували в Хотині, 618 - у селі Старому, 414 – в Бобрику, 402 – в Низах і т.д. В основному це були українці. Слід сказати, що в Сумському повіті, як на Слобожанщині взагалі, переважало українське населення. Про це свідчать документи. Так, у червні 1847 р. військовий губернатор Харківської губернії генерал майор Луканов наказав Сумському повітовому справнику «Донести скорейшем времени есть ли в Сумском уезде великороссийское племя и переселившиеся из других губерний и областей, а так же сколько переселилось отсюда в другие места, получив Высочайше дарованные привелегии и в какое время». На вимогу справника помішики повіту доповідали восени 1847 року. Д. І. Кондратьєв, штабс-капітан, камер-юнкер із Низів: «Переселенцев из других губерний и областей, как равно великороссийского племени не было, так же и не было отсюда переселений». Про відсутність російського населення у своїх маєтках повідомляли дійсна статська радниця княгиня Бутурліна, графиня Толстая, князь Голіцин, підполковник Баженов і інші. Лише опікуни малолітніх спадкоємців поміщиків Рахманових із ВеликоБобрицького маєтку доповіли, що «По последний 8-ой ревизии великороссийского племени мужского пола 251 душа: из Калужской губернии – 96 душ и Тульской губернии – 155 душ». У ХІХ ст. в аграрних відносинах Сумського повіту відбуваються помітні зміни. Швидко йде освоєння вільних пустищ, змінюються власники земель і проводиться їх розмежування, з’являються нові власники російського походження, яких Д.І. Багалій назвав «захожими російськими дворянами». Одними з таких були Хрущови. Можливо, саме це і поклало - 20 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України початок утворенню земельних володінь Хрущових на Слобожанщині. У 1790 р. в Богодухівському комісарстві бригадиру Андрію і прокурору Олексію Хрущовим належали село Микитівка та хутір Хрущов, у яких нараховувалось 832 підданих чоловічої статі. Самі ж власники, зазначає «Опис Харківського намісництва», «живут в великороссийских своих деревнях». У кінці XVIII – на початку XIX ст. у власність Хрущових невідомо яким чином перейшла Степанівка. Про це свідчить таке: у 1809 – 1812 рр. ротмістрша Ганна Хрущова віддала в рекрути своїх селян, серед яких були чоловіки з явно степанівськими прізвищами, а саме: Авдій Кириченко, Іван Лопатка, Давид Діденко, Семен Шкарупа та ін. Ці прізвища потім були поширені і в Лікарському. У 1854 р. колезькому раднику Хрущову О.Д. належала Степанівська дача і хутір Горни, куплений у Бутурліної Є.М. В квітні 1856 р. церковнослужителі і прихожани СтефаноСавватієвської церкви Степанівки обрали церковним старостою Д.О. Хрущова на другий 3-річний термін, оскільки він був «человек честный и добросовестно относящийся к обязанностям». Рішення підписали священик церкви О. Силованський і губернський секретар М.П. Линтварьов. У 1902 р. Н.О. Хрущова, вдова надворного радника, мала в Сумському повіті 2593 дес. землі. В другій половині XVIII ст. майорші Аненковій А.А. належав хутір Головашич. Можливо, пізніше на його основі виникло село Головашівка. За «Ревизскою сказкою» 1816 р. в ньому проживало приблизно 50 сімей селян – підданих прапорщика Миколи Кондратьєва. Після смерті власника його спадкоємці переселили селян в села Толстоє і Будки Лебединського повіту і Малу Сироватку Сумського повіту. Серед тодішніх мешканців Головашівки зустрічаємо прізвища Білошапка, Стриженко, Тарасенко, Гузенний, Хахуля та ін. В 40-х рр. ХІХ ст. у Сумському повіті з’явилися московські поміщики Купріянови. Спочатку вони придбали Миколаївку. У - 21 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод 1847 р. їм належав хутір Спаський, куди вони переселили 67 душ з Московської губернії, і частина села Головашівка, де вони поселили 8 душ з Московської і Костромської губерній. Земельні володіння Купріянових швидко росли. У 1852 р. генерал-лейтенант Купріянов М.Я. купив біля Головашівки дачу надвірної радниці Десичинської О., яка заборгувала Харківському приказу громадської опіки велику суму грошей і не могла заплатити. У 1854 р. у губернського секретаря Линтварьова І.П. при пустищі Северинівка він викупив 127 дес. Збицької дачі. В лютому наступного року Купріянов придбав у Кондратьєвих Терешківку і частину Головашівки. У дружини генерал-майора Софії Іванівни та її дочок Ганни й Марії зосередились значні земельні угіддя. Так, у 1852 р. Софії належало село Миколаївка і 3160 дес. землі. За розмежуванням угідь їй відійшла частина Головашівки - 33 дес. і прилеглий до села хутір Бутовщина з 867 десятинами. У квітні 1855 р. М.Я. Купріянов купив у поручиці Г.М. Кривошапкіної, уродженої Зборомирської, кілька сімей селян – 21 душа чоловічої і жіночої статі. Селяни належали полковнику М.М. Зборомирському і проживали в селі Вири. Після оформлення купчої грамоти вони були переселені до хутора Бутовщина. Після смерті батьків Марія одержала у спадок село Миколаївку, хутори Софіївку і Спаське, пустище Гончарівка Збицької дачі, а Ганна – хутір Бутовщина « з питейным заведением, здающимся в аренду, за 75 р. в год» і частину села Головашівка. Друга частина Головашівки і 234 дес. землі належали колезькій регістраторші Ушаковій К.Я. У низці документів того часу Головашівка називається як володіння Купріянових і Ушакових. Так, у «Книзі податків і земських зборів по Сумському повіту за 1902 р.» записано: у Головашівській громаді К.Я. Ушаковій належать 109 дес. землі, Г.М. Купріяновій – 327 дес. Збільшили свої статки і Линтварьови. 1852 р. губернському секретарю Михайлу Прокоповичу Линтварьову належало 142 дес. - 22 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України в хуторі Володимирський. У 1854 р. штабс-капітанша Надрашевська А.М. продала Линтварьовим хутір Степаненків і 6,5 дес. землі. Через два роки Іван і Олександр Линтварьови в селі Пушкарівка мали 188 дес., а надвірний радник Іван Михайлович – 77 дес. Тоді ж в хуторі Степанковому губернському секретарю Михайлу Прокоповичу, колезькому регістратору Антону Михайловичу, колезькому раднику Івану Михайловичу і надвірному раднику Павлу Михайловичу Линтварьовим належало відповідно 53, 40,6 і 2 дес. землі, всього 101 дес. У 1865 р. за колезьким секретарем Михайлом Антоновичем було записано 5 дес. у Сумському Синячиному пустищі. Крім того, губернській секретарші Єлизаветі Линтварьовій належало село Парне, а титулярному раднику Платону – хутір Василівщина. Линтварьовим також належали хутори Володимирський, Бондарівщина, Кононівщина, Підгорний, Васюківщина, землі в Рогізному, Вільшані, Грицаківці. Крім того, вони намагались збільшувати свої володіння ще й за рахунок казенних земель. Так, Харківська палата державного майна рапортом від 13 вересня 1838 р. повідомляла Сумський земський суд, що титулярний радник Павло Линтварьов, а також прапорщик Яків Мочихін, обивателі Омелян Чайка, Петро Іваненко, Андрій і Григорій Новикови, Трофим Бублик, Катерина Лисенкова і Василь Омельяненко самовільно захоплюють казенні землі. Збільшились земельні володіння й інших власників. Так, капітану Власовському Г.М. і його дружині Прасковії Григорівні у 1773 р. належало урочище Амбари. Потім вони придбали хутір Катеринівка, а в кінці ХІХ ст. Власовські мали 628 дес. землі. Поміщики Савичі додали до своїх маєтків село Журавку, Міклашевські отримали від Кондратьєвих с. Окня, яке потім перейшло до барона Лоретца фон Ебліна і було перейменоване в Кекине, Сандери тримали Руднівку, Крамаренки – Олександрівку, Свірські – Ільми, які 1856 р. продали П. Линтварьову, титулярна радниця О. Джунковска – Павлівку, поручиця Римська-Корсакова – Шпилівку, підполковник М.Баженов – Кровне, губернський секретар Лосевич О. – Баси, - 23 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод штабс-капітанша Курносова – Куянівку, князі Барятинські – Володимирівку і т.д. Зростали і церковні володіння. З березня 1832 р. господарський відділ Духовної Консисторії звернувся до Казенної Палати Слобідсько-Української губернії з проханням посприяти поліпшенню матеріального становища духовенства. У відповідь Палата надіслала Сумському повітовому суду розпорядження провести наділення церков землею з казенного фонду за таким порядком: в поселеннях, де селяни мають наділ 12 – 15 дес., відводити по 33 дес., а де він не сягає 8 дес., то церкви наділяти землею, виходячи з місцевих можливостей і за згодою Міністра фінансів. В результаті Стефано-Савватієвська церква села Степанівка, Миколаївська села Підліснівка, Іоано-Воїнська села Рогізне і церква села Ільми – одержали по 18 дес. У ХІХ ст. продовжувався розпад і подріблення земельних володінь Кондратьєвих, які в XVIII ст. були найбільшими в Сумському повіті і становили 123 тис. десятин. У їхніх селах і містечках, на їхніх землях через шлюбні угоди або іншим шляхом з’явились нові власники – Зборомирські, Камбурлеєви, Кардашевські, Бутурліни та ін. Так, Зборомирські стали власниками сіл Старе, Вири, Миколаївка, Пушкарівка. Камбурлеєви одержали Яструбине, Піщане, Павлівку, Іволгіно, Хотінь, Кондратівку. В маєтках Камбурлеєвих зберігалися жалувані і купчі грамоти Гарасима та Андрія Кондратьєвих. У 1829 р. Зборомирська М.М., уроджена Кондратьєва, звернулась до справника Сумського повіту Миколи Савича допомогти її одержати ці грамоти, оскільки вони, говорила прохачка, «всегда находились в коренном Старом селе предка моего Герасима Кондратьева». На вимогу Савича управляючий маєтком Камбурлеєвих Шрек І.Г. передав грамоти Зборомирським. Вдова штабс-ротмістра Миколи Зборомирського Олександра одружилася другим шлюбом із О.С. Страховим. - 24 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України Після смерті полковника М.М. Зборомирського його дочка поручиця Ганна, по чоловіку Кривошапкіна, порушила питання про розподіл володінь батька між Олександрою та братом Михайлом Зборомирським. У 1861 р. Страховим належало 7600 дес. землі в Вирах. Поручиця Ганна одержала за розподілом село Капітанівку, яке вона потім продала графині К.Є. Гендриковій. Поручик Яків Кардашевський, ставши зятем титулярного радника Івана Кондратьєва, теж дістав дещо з маєтностей тестя. Його родич штабс-капітан Іван Кардашевський став власником хутора Косівщина, а Василь Кардашевський – хутора Степного. Таким чином розпад маєтностей Кондратьєвих відбувався досить активно. При цьому часто нові власники одержували не все село чи містечко, а лише його частину. В результаті, наприклад, в Яструбиному мали землю і селян Кондратьєви, Камбурлеєви, Бутурліни, Копейчикови, в Низах – Кондратьєви, Бахметьєви, Вязмітінови, Куколь – Яснопольські, в Старому – Кондратьєви, Зборомирські, Мамаєви, в Вирах – Зборомирські, Вязмітінови, Страхови, в Локні – Кондратьєви, Зінов’єви, Дубянські, в Улянівці – Кондратьєви, Массалітінови, в Павлівці – Камбурлеєви, Куколь – Яснопольські, в Шпилівці – Римські-Корсакови, Суханови, в Рогізному – Линтварьови, Лизогуби, Аршинські, Куколь – Яснопольські, в Річках – Бутурліни, Селецькі і т.п. В селі Пушкарівка мали землю 6 власників: Хрущов О.Д. – 444 дес., Зборомирський М.М. – 70 дес., Демчинська К.М. – 7 дес., Купріянов – 34 дес. і дві ділянки Линтварьових по 188 і 77 дес. В хуторі Степаненків Яр було 5 ділянок – 4 Линтварьових і 1 Кардашевських. В списках власників дач у Сумах зафіксовано 25 осіб, серед яких: князь Оболенський П., поручиця Чернова К., губернський секретар Линтварьов І., колезькі регістратори Линтварьови Іван та Олексій, ротмістр Турчанінов В., поручиця Турчанінова Я., міщанка Плачковська та ін. Серйозним джерелом збільшення поміщицької земельної власності стали так звані пустища - вільні, ніким не зайняті території, придатні для ведення сільського господарства. У ХVІІІ - ХІХ ст. - 25 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод у Сумському повіті їх було досить багато: Лікарське, Сумське Синячине, Степанівське, Збицьке, Горни, Северинівка, Степаненків Яр та інші. Всі вони стали об’єктом розподілу між власниками різних категорій. Одним із найбільших було Сумське Синячине. У 1865 р. 930 дес. цього пустища перебували у відомстві Палати державного майна, частина розподілялась між приватними власниками, зокрема, Линтварьовим належало 5 дес., Ушаковій К.Я. - 7 дес. У 1866 р. 23 дес. – селянину Трофименку К.К. Розподілялись і інші пустища. Так, 127 дес. Збицького пустища належали Линтварьовим. У 1854 р. вони продали їх Купріянову М.Я., за яким при розмежуванні земель у 1865 р. було закріплено ще 9 дес. На початку 70-х рр. дружині дійсного таємного радника Бутурліній Є.М. належало 320 дес. пустища Горни, а колезькій регістраторші Ушаковій К.Я. - 13 дес. пустища Бутовщина. 93 дес. Лікарського пустища числились за державним селянином Гриценком Г., а ще ділянка – за купчихою Капрановою М. Такий характер землерозподілу призводив до появи багатосмужжя, що створювало відчутні незручності при обробітку землі, породжувало суперечності і навіть конфлікти між власниками. Так, у травні 1836 р. дворянський засідатель Кукулевський розслідував справу про захоплення землі Сумських обивателів поміщиками Яковом і Варварою Турчаніновими, які проживали на хуторі Бульбовщина. Тоді ж надвірна радниця Анна Богданович мала суперечку з поміщиками Ушаковими з приводу порубки лісу. 30 червня 1843 р. Харківське губернське правління надіслало Сумському повітовому суду указ про захоплення приватними особами земель. У ньому йшлося, що межі земель, які належать Верхньосироватському земельному товариству, розкопані поміщиком Похвисньовим, а на дачах Сумського і Стецьківського земельних товариств землі розкопані губернським секретарем Линтварьовим. Порушені також межі поміщиків Бутурліних, Кардашевських, Крамаренкових. Указ наголошував на необхідності проведення ревізії цих земель. Зазначалось також і про захоплення поміщиками Линтварьовими 37 дес. міщан Горзеєвих на дачах міста Суми. Такі приклади непоодинокі. - 26 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України Щоб не допустити подальшого загострення відносин між землевласниками, влада проводила розмежування земель. Так, у лютому 1862 р. до Сум був відряджений посередник Лебединського повіту колезький асесор Святогор-Штепин В.П. і уповноважений від казни по розмежуванню земель Охтирського, Лебединського і Сумського повітів колезький асесор Богаєвський В. У їх звіті повідомлялось, що у зв’язку з поганими дорогами на з’їзд власників 22 – 27 лютого прибуло мало людей. Тому було підготовлено лише чорновий проект полюбовного розмежування, розроблений план і складена геометрична таблиця і нарізна відомість. Таке розмежування проводилось досить часто, особливо в другій половині ХІХ ст., зокрема в 1847, 1850, 1852, 1865, 1870, 1872 та інших роках. Значний прибуток землевласники Сумського повіту мали від винокурних заводів. У середині ХІХ ст. такі заводи працювали в маєтках князів Барятинських, Голіциних, Бутурліних, Хилкових, поміщиків Савичів, Кондратьєвих, Куколь-Яснопольських, Линтварьових, Хрущових, Купріянових, Смагіних, Похвисневих, Свирських, Фролових та ін. Свою продукцію власники і орендарі заводів реалізували через так званий «чарочний відкуп». Вона повинна буда відповідати всім вимогам Акцизного положення. У серпні 1865 р. відбулась перевірка якості горілки, яка продавалася в шинку с. Головашівка, що належав генераллейтенантші Софії Купріяновій і був на відкупі у селянина Семена Іваненка. Перевірка засвідчила, що горілка мала міцність 35,6%, тоді як за державним стандартом вона повинна мати 38%. Відкупщик був оштрафований на 7 руб. 50 коп. На початку 1850 р. колезька регістраторша К.Я. Ушакова, якій належала частина Головашівки, звернулась до Харківського губернського правління з проханням дозволити влаштувати в селі винокурний завод. 25 січня Губернське правління наказало Сумському повітовому суду зібрати матеріал про можливість влаштування цього заводу. Суд доручив цю справу становому приставу 2-го стану Сумського повіту. Більше двох років пристав намагався одержати від Ушакової необхідну інформацію. Але марно. 10 лютого 1852 р. він останній - 27 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод раз звернувся до регістраторші з листом, в якому йшлося: «Неоднократными повестками просил я Вас, милостивая государыня, о доставлении мне сведений о предпологаемом устройстве винокуренного завода, но от Вас ответа никакого не имел удовольствия получить. Я вновь прошу Вас согласно моей повестке, посланной Вам, по сему указу как можно скорее подать сведения». 16 лютого 1852 р. Ушакова відповіла: «По случаю уничтожения права безакцизного винокурения устройство винокуренного завода производить не намерена». Очевидно, введення акцизу на горілку серйозно зачіпало прибутки власників винокурних заводів. І не дивно, що кількість цих підприємств почала скорочуватись. Якщо в 1861 р. в повіті їх нараховувалось 28, то в 1883 р. – лише 18. З початку ХХ ст. прибутковою галуззю в панських маєтках стає виробництво цукру. Цукроварні з’являються в Савичевих у селі Писарівка, в Росинських у Пушкарівці, в Кондратьєвих у Низах, у Бутурліних в Хотіні, у Голіциних в Могриці та Юнаківці, у Зборомирських в селі Старе та ін. Значну роль у розвитку цукрової промисловості Сумського повіту відіграв виходець із села Нижня Сироватка І.Г. Харитоненко - сім’ї Харитоненків належав один із найкращих на той час Степанівський цукрозавод. Економічний розвиток регіону супроводжувався поступовим поліпшенням інфраструктури, зокрема шляхів сполучення та зв’язку. У квітні 1876 р. в Сумському повіті була відкрита земська пошта, яка доставляла клієнтом приватну кореспонденцію, газети та журнали. Діяло 25 земсько-поштових станцій (поштових пунктів), у тому числі 7 – у віддалених місцевостях повіту. Вони розташовувались: у Сумах, Стецьківці, Писарівці, Степанівці, Вирах, Річках, Білопіллі, Юнаківці, Чернеччині, Великому Бобрику, Тимофіївці, Нижній Сироватці, Шпилівці, Ільмах, Миколаївці, Терешківці, Улянівці, Верхній Сироватці. Крім того, 7 пунктів, що діяли в селах Ворожба, Яструбине, Павлівка, Куянівка, Хотінь, Миколаївка і Біловоди, перевозили лише земську пошту. Із Сум до Ворожби ходив земський диліжанс. Сумським і Білопільським станційними пунктами завідував дворянин Денгоф А.Б. У його віданні і перебував земський диліжанс - 28 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України Суми – Ворожба. Шпилівським пунктом завідував поручик Римський-Корсаков С.Н. Рештою станційних пунктів завідували заможні селяни: Іваненко, Гальченко, Шевченко, Городенко, Степаненко, Мумицький, Тихонов, Смирнов, Бойко, Спающенко, Рублич, Шинкаренко, Роянко, Руденко. На шляхах із найбільш інтенсивним рухом почали влаштовувати постоялі двори. Так, на початку 40-х років ХХ ст. по дорозі Суми – Білопілля існував постоялий двір, що належав казенному селянину слободи Стецьківки Степану Іваненку, це поклало початок х. Постольному. Такі ж двори належали Прокопу Линтварьову на хуторах Володимирський і Васюківщина. Їх орендував колезький секретар Петро Белінський, перший за 200 руб. сріблом у рік, другий – за 300 руб. Слід зазначити, що поміщики, збільшуючи свої земельні володіння, неохоче вносили в царську казну платежі за право володіння селянами. Так, за даними Сумського повітового справника Власовського у 1851 р. князі Голіцини (Юнаківка) мали 3460 ревізьких душ, заборгували казні 15837 руб. 72 коп; підполковниця Марія Зборомирська (с. Старе) – 1694 душі, борг 8938 руб. 37 коп; штабс-ротмістрша Наталка Свірська (с.Ільми) – відповідно 237 душ, 4237 руб. 92 коп; ротмістр Іван Куколь – Яснопольсткий (Куянівка) – 485 душ, 3743 руб. 93 коп.; дворянин Петро Кондратьєв (с. Залізняк) – 173 душі, 2738 р.; і лікарка Надія Копенчикова – 90 душ, 3904 руб. 37 коп. (с. Підліснівка), штабсротмістри Платон і Євграф Карпови – 27 душ, 2450 руб. 66 коп. і т.д. Навіть Хрущови не сплатили казні: Дмитро – 9799 руб. 63 коп., Олександра – 2630 руб. 26 коп., Анна – 91 руб. 13 коп. У цих умовах держава вимагала від місцевих чиновників у примусовому порядку збирати з поміщиків борги. Так, 19 грудня 1851 р. Тимчасове відділення Сумського земського суду повісткою запросило губернського секретаря М.І. Крамаренка прибути в с. Степанівку «для бытия при описи продуктов помещика Хрущова за неуплаченную казенную недоимку». Таке ж запрошення одержав і поручик Ф.Р. Турчанінов. Опис Степанівської економії Д.О. Хрущова засвідчив, що в ній зберігалося на Рибківському току: жита 46 скирд, 15458 копен; на Хутірському току: жита 5 скирд, 510 копен; пшениці 3 скирди, 399 - 29 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод копен; ячменю 8 скирд, 855 копен; вівса 16 скирд, 2018 копен; гречки 10 скирд, 1108 копен; проса 3 скирди, 317 копен. Для худоби заготовлено 26 стіжків сіна. Цукор, буряки і вина не реквізовувались. Під час Кримської війни (1853 – 1856 рр.) царський уряд відчував гостру нестачу фінансів. Бажаючи якнайшвидше поповнити казну, Кабінет Міністрів дозволив реструктуризацію платежів податків, у Полтавській і Харківській губерніях, вважаючи, що це допоможе «усугубить старание к непременному и бездоимочному взносу как текущих платежей, так и подлежащих к уплате… недоимок». Але цього не сталося. В лютому і червні 1895 р. генерал-губернатор Харківської, Полтавської і Чернігівської губерній звертався до Сумського земського ісправника з вимогою посилити роботу по збору грошей, попереджаючи, що помічене ним «бездействие или малейшее послабление будет наказано по всей строгости законов». Проте, в серпні 1855 р. з усієї суми недоїмки по Сумському повіту 166068 руб. 33 коп. до казни надійшло лише 264 руб. 30 коп. В кінці ХІХ – на початку ХХ ст. починають поступово втрачати земельні угіддя Хрущови. Частина з них переходить до рук сумських цукрозаводчиків Харитоненків. Так, у 1900 р. Хрущови передають в оренду дійсному статському раднику Павлу Івановичу Харитоненку свій маєток у селі Степанівка. Через деякий час його купує дружина Павла Івановича Віра Андріївна за 160 тис. рублів. Після смерті вдови надвірного радника Н.О. Хрущової у 1903 р. її землі (понад 2,5 тис. дес.) перейшли за заповітом братам Олександру і Костянтину Хрущовим. Перший одержав 2243 дес., другий – 408 дес. Але довго ці землі не залишились у їх руках. У 1910 р. В.А. Харитоненко купила у К.Д. Хрущова його 408 дес. Водночас були описані за борги і продані за 103730 руб. 506 дес. лісу на дачах села Низи, що належали О.Д. Хрущову. За п’ятнадцять верст від Степанівки на річці Вир у селі Миколаївка на початку ХХ ст. знаходився Миколаївсько-Улянівський маєток Наталії Максимівни Харитоненко - другої дружини І.Г. Харитоненка. В ньому було 8200 дес. землі, поділеній на 5 економій. Кожна економія застосовувала свою сівозміну – 15-ти, 9-ти, 6-ти і 4-пільну. В маєтку був кінний завод, в якому утримувалися понад 100 коней різного віку – рисаків, першеронів і битюгів; велика рогата худоба - симентальської, фрейбурзької і - 30 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України української порід; птахоферма, в якій вирощувалися фазани, гуси, качки, кури, індики. Цукровий завод маєтку, на якому працювало близько 900 робітників, виробляв цукру-піску і чорної патоки на 1100000 руб.
ВИНИКНЕННЯ ХУТОРА ЛІКАРСЬКОГО І ЙОГО РОЗВИТОК З КІНЦЯ XVIII – ПОЧАТКУ ХХ ст. Село Лікарське веде свій початок з хутора Лікарського, який у ХІХ ст. входив до Степанівської волості Сумського повіту. Назва хутора походить від назви Лікарського пустища, на території якого він виник. Існування пустища певний час було пов’язане з шерстяною мануфактурою, заснованою у 1719 р. царським придворним І. Дубровським в с. Глушково Путивльського (з 1780 р. – Білопільського) повіту на гроші цариці Катерини І. Як власниця підприємства, цариця отримувала дві третини його прибутку. В наступні роки мануфактура управлялась різними чиновниками, періодично передавалась у приватні руки, але бажаного прибутку не приносила. 1752 року уряд цариці Анни Іоанівни передав мануфактуру в довічну власність московському купцю К. Матвєєву, який зобов’язався «умножить поставку сукна». Одночасно Матвєєв одержав чин колезького асесора (останній, чотирнадцятий, чин за «Табелем о рангах»). Сировину мануфактура одержувала з вівчарень, розкиданих по Путивльському і Білопільському повітах. У 1760 р. в них нараховувалось 10330 голів овець. Очевидно, щоб збільшувати поголів’я, уряд передав Матвєєву і «Лекарскую пустошь». На ній паслись вівці сілезької породи. У 1775 р. Матвєєв помер, а мануфактура з пустищем перейшла до його дружини Анисії Григорівни. У 1783 р. в пустищі - 31 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод нараховувалось 711 дес. землі, в тому числі 569 дес. придатних для обробітку. У 1791 р. Матвєєва продала мануфактуру Г. Потьомкіну за 100 тис. руб. В першій половині ХІХ ст. мануфактура перестала існувати, а Лікарське пустище залишилось вільною землею, яку уряд роздавав окремим власникам, а ті почали її заселяти. Коли був заснований хутір Лікарський – точно невідомо, але деякі документи дозволяють припускати, що в кінці XVIII – на початку ХІХ ст. він уже існував. Так, в Метричній книзі церкви Івана Воїна села Рогізне записано, що 16 квітня 1791 р. відбулися хрестини Марії, доньки Стефана Штанька з «хутора Лєкарєва». В записі за 1803 р. читаємо, що підданий майора Прокопа Івановича Сандера - поміщика хутора Лікарського - Никифір Гордієнко (18 років) одружився з Параскою (17 років) - дочкою Івана Кас’яненка - підданого поручика Семена Семеновича Кардашевського. Таким чином, у кінці XVIII – на початку ХІХ ст. хутір Лікарський уже існував. Відомий і його поміщик, а, можливо, і власник Сандер П.І. – російський військовослужбовець, який одержав ділянку на Лікарському пустищі. Основні маєтності Сандерів знаходились у Тульській, Рязанській та Коломенській губерніях. Наступна відома згадка про хутір Лікарський відноситься до 1836 р. 8 травня тимчасовий дворянський засідатель Ключніков повідомляв Сумський повітовий земський суд про те, що він їздив до села Головашівка у зв’язку з крадіжкою селянами Головашівки і хутора Лєкарева коня у поміщиці Копейчикової. Ще одне повідомлення: 1 липня 1840 р. селяни хутора Лікарського на Рудоманському шляху знайшли тіло селянина слободи Берестовка Гадяцького повіту Гаврила Зайця, який помер від запалення легенів. У травні 1847 р. становий пристав Сумського повіту на вимогу поручика Генерального штабу Аманова, який підбирав приміщення для розташування ремонтних і ескадронних штабів, склав список усіх поселень, сіл і хуторів повіту. Серед інших населених пунктів у списку значиться і «хутор Лекарев». - 32 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України Те, що в деяких документах хутір Лікарський називається « хутор Лекарев» пояснюється намаганням російськомовних чиновників записати назву хутора на російський лад. В 40-х роках хутір Лікарський переходить від Сандерів до нових поміщиків – Турчанінових. У 1845 р. там проживала і мала землю Федотья Турчанінова, а в Генеральному плані розмежувань земель Сумського повіту прямо зафіксовано: хутір Лікарський – володіння підпоручиці Ганни Опанасівни Турчанінової з падчірками. Турчанінови – російсько-псковські дворяни – згадуються у документах ще з ХV ст. Відомий ряд імен представників цього роду. Крім уже названої Ганни Опанасівни, це Олександр Турчанінов, одержав чин полковника від Петра ІІІ; Іван Васильович Турчанінов (1822 – 1901 рр.), брав участь у Кримській війні і боротьбі північно-американських штатів проти рабства на Півдні; його дружина Ганна і діти Микола, Дмитро, Федір; Яків Турчанінов, поручик, його дружина Варвара і діти Федір і Дмитро; у 1836 р. проживали на хуторі Бульбовщина, недалеко від хутора Ільми; Феодосій Романович Турчанінов, поручик, у 1851 р. був понятим при описі майна на Степанівській економії Хрущових. Були також майор Василь, ротмістр Петро і Ганна Корніївна Турчанінови. Як і багато інших російських військовослужбовців, Турчанінови одержали угіддя і селян на Слобожанщині. У 1779 р. прапорщик Турчанінов мав хутір Лопатинський в Золочівському повіті Харківського намісництва. В ньому проживало 36 душ підданих. Турчанінови були дрібнопомісними дворянами. Найбільше землі у 1848 р. мала Ганна Опанасівна. В Лікарському їй належали 154 дес., в тому числі орної – 154 дес. Яків Турчанінов на той час мав 36 душ селян чоловічої статі. У 1865 р. за Турчаніновими числилась недоїмка по платежах до казни, за Яковом – 1336 руб. 51 коп., за Ганною – 181 руб. 8 коп. Крім Турчанінових, мала землю біля Лікарського співвласниця села Головашівка колезька регістраторша К.Я. Ушакова. 22 дес. вона передала своїй дочці Олександрі Павлівні, яка була дружиною колезького секретаря Черепова. У 1863 р. земля була передана в оренду, за що Черепова одержала 700 руб. сріблом. - 33 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод У другій половині ХІХ ст. відбувалось дроблення маєтностей Турчанінових. В результаті на початку ХХ ст. Ганна Корніївна володіла найбільшою ділянкою землі, що складала 54 дес. Решта членів роду мали: Федір Якович – 11 дес., Дмитро Якович – 6, Єлизавета Петрівна – 3. В 1907 р. у Федора Яковича було 10 дес., у Дмитра Яковича – 2 дес., у його сина Івана – 3 дес. В умовах поступового занепаду Турчанінови, очевидно, були змушені продати хутір більш могутнім і дієвим поміщикам – Хрущовим. Ті взялися його заселяти своїми людьми. Основна маса поселенців прибула з Степанівки. Про це свідчить реєстр селянкріпаків, зданих у рекрути власницею с. Степанівка ростмістршою Ганною Хрущовою у 1809 – 1812 роках. Серед тих, хто потрапив до війська, були Кириченко Авдій, Лопатка Іван, Коротенко Іван, Євтушенко Іван, Діденко Давид, Шкарупа Семен та ін. У 1863 р. серед взятих до війська підданих Хрущових значились: Крикуненко Михайло (23 роки, православний, одружений, мав доньку Варвару – 3 роки; сина Якова – 1 місяць), Вольвач Захар (21 рік, православний, одружений, мав доньку – 2,5 року), Мацак Харитон (27 років, православний, неодружений) і т.д. Названі прізвища згодом стануть дуже поширеними в х. Лікарському. Є і прямі докази того, що Хрущови заселяли х. Лікарський жителями с. Степанівка. Так, у 1865 р. степанівська селянка Вольвач Уляна Дмитрівна розповідала, що зі своїм племінником Вольвачем Степаном та іншими підданими поміщика Хрущова Д.О. переселилися із с. Степанівка в х. Лікарський, який належав Хрущовим. Заселивши хутір колишніми своїми підданими з Степанівки, Хрущови зробили його своєрідним додатком до своїх степанівських володінь. Тому в офіційних документах про їх землі Степанівка і Лікарське нерідко записуються поряд. Так, в генеральному плані розмежування земель Сумського повіту зазначається: село Степанівка з хутором Лікарським – володіння дружини титулярного радника Наталії Олександрівни Хрущової. Межі затверджені 4 серпня 1870 р. В іншому місці читаємо: село Степанівка з хутором Лікарським - володіння дружини титулярного радника Наталії Олександрівни Хрущової. Розмежування 1870 р. - 34 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України Кількість землі – 4430 дес. У Книзі про податки за 1902 р. записано; громада села Степанівка і хутора Лікарського - володіння Н.О. Хрущової. Придатної землі - 1795 дес. Хутір швидко розбудовувався, ставав відомим і уже у 1865 р. був занесений на карту. Книги реєстрації новонароджених, одружених і померлих за 1877 – 1880 рр., які велись у Георгіївській церкві с. Степанівка, свідчать, хто жив у х. Лікарському в ті роки. На той час в хуторі проживали господарі на призвіще Баранов, Буряк, Варуха, Вольвач, Гончаренко, Гордієнко, Гузенний, Діденко, Євтушенко, Закалюжнй, Закутайло, Кириченко, Кобзаренко, Колісніченко, Коротенко, Косенко, Лащов, Лопатка, Максименко, Мандич, Мацак, Мельник, Мирошніченко, Міщенко, Постільний, Провозьон, Рибальченко, Рябко, Сидоренко, Стриженко, Сущенко, Тарасенко, Тарасов, Тараненко, Швачка, Шевченко, Шкарупа, Юнак. Одружувалися лікарчани, як правило, зі своїми односельцями. Але були випадки, коли хлопці і дівчата, чоловіки і жінки знаходили собі пару за межами хутора. Так, у 1875 р. Пилип Сидоренко одружився з Параскою Міщенко з с. Степанівка, у 1877 р. Анастасія Закалюжна вийшла заміж за селянина хутора Коршачина Григорія Татарченка, а Єфимія Максименко – за селянина того ж хутора Митрофана Ясинка. Того ж року Євдокія Юнак одружилася з селянином с. Головашівка Прокопом Куценком, Агафія Шевченко – з селянином з Степанівки Василем Стриженком, а Володимир Гордієнко взяв за себе селянку хутора Пушкарьового Яру Наталку Одненко. У 1878 р. Наталка Мирошніченко вийшла заміж за сумського міщанина Федора Завадовського, наступного року Сергій Вольвач одружився з селянкою с. Степанівка Єфросинією Березиною, а Улита Баранова – з головашівським селянином Микитою Руденком. Того ж року Наталка Гордієнко одружилася (другим шлюбом) з селянином села Ново-Троїцьке Рильського повіту Курської губернії Корнієм Ковкутіним (теж другий шлюб). Подібних прикладів чимало. Вони свідчать про те, що лікарчани мали постійні зв’язки з навколишніми населеними пунктами, - 35 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод особливо з Степанівкою, де залишались їхні однофамільці, а, можливо, й родичі. Мали місце і позашлюбні зв’язки, з’являлися незаконно народжені діти. Так, у листопаді 1878 р. солдатка Єфросинія Стефанівна Вольвач народила позашлюбного сина Филимона. У вересні 1880 р. в селянки х. Лікарського «покрытой девки», як сказано в Книзі реєстрації новонароджених, Феодосії Матвіївни Вольвач народилися дві доньки-близнята Феодосія і Фекла. У серпні 1881 р. в селянки х. Лікарського Марії Никифорівни Гузенної народилася позашлюбна донька Домна. Позашлюбні діти з’являлися не тільки в селянських дівчат та молодиць, а й у представниць вищих станів. Так, у березні 1877 р. дворянка слободи Боромля «девица» Марія Іванівна Кондратьєва народила доньку Олександру. Головною соціальною фігурою на хуторі Лікарському після скасування кріпацтва стали селяни-власники. Саме вони становили основний контингент його населення. Але були, хоча і в меншості, й інші категорії. В «Книзі реєстрації» прихожан Георгіївської церкви вони зафіксовані. Це: солдати - чоловіки, що перебувають на військовій службі (Захар і Тимофій Діденки, Михайло Мандич, Кузьма Шевченко та ін..), солдатки – жінки, чоловіки яких перебувають на службі або відбули її (Васса Лящова, Марія Шевченко, Єфросинія Вольвач), зараховані до ратного ополчення (Сергій Вольвач, Петро Гончаренко), унтер-офіцери Пилип Сидоренко і Андрій Лопатка. Останньому випала трагічна доля. 21 червня 1876 р. в нього народився син Юліан. 4 травня 1877 р. хлопець помер від золотухи. Не витримавши такого горя, батько запив і 8 травня того ж року помер від білої гарячки у віці 53 років. Його дружина Євгенія Федорівна залишилась вдовою-солдаткою. В лютому 1881 р. вона вийшла заміж за лікарчанина Косенка Степана Омеляновича. Після скасування кріпосного права, одержавши особисту волю і можливість приватної ініціативи, селяни взялися забезпечувати себе землею. Використовуючи позики Селянського поземельного банку, які видавались під 8 відсотків річних, а також власні - 36 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України заощадження, вони почали купувати землю в різних осіб. Особливо активно відбувався цей процес в останній чверті ХІХ – на початку ХХ ст. В ньому жваву участь взяли і наші земляки. Так, Крикуненко Максим Антонович, мешканець хутора Володимирівка, у 1873 р. купив 2 дес. 367 сажень (сажень дорівнює 4,5 м2, у 1876 р. – ще 2 дес. 600 саж., у 1882 р. – ще 2 дес. Крикуненко Корній Кузьмич у 1902 р. купив 2 дес., а Крикуненко Максим Маркович – 15 дес. землі на пустищі Сумська Синячина дача. Тарасенко Іван Данилоич з с. Степанівка у 1890 р. купив 2,5 дес. в сумських дачах біля станції Головашівка, у 1896 р. купив 2 дес. там же, а у 1900 р. – ще 2 дес. 600 саж. в урочищі Степ біля станції Головашівка. Тарасенко Устим Данилович у 1890 р. купив 2 дес. в сумських дачах біля станції Головашівка, у 1896 р. – 2 дес. там же, а у 1901 р. – ще 3 дес. 800 саж. в урочищі Синячине біля с. Головашівка. Купили Тарасенки землю в районі Головашівки в селян Кислої А.І., Бережних Івана, Григорія, Володимира, Семена, Павла, Луки Васильовича і Тита Івановича, а також в унтер-офіцера Багатирьова Г.Г. Купували землю і інші селяни. У 1876 р. Берестовський Ф.Я. купив 2 дес. на дачах пустища Сумської Синячини біля Головашівки. У 1895 р. селянка Вирівської волості Шевченко Н.П. (х. Коршачина) в урочищі біля Синячиних могил придбала 2 дес. 704 саж. У 1899 р. Захарченко Т.А. купила 1 дес. У 1900 р. Борщов Г.Я. купив у дружини лікаря Кандибіної К.М. на дачах Сумської Синячини, в урочищі Рудоман 1 дес. 1800 саж. Селянин х. Постольного Постольний Г.С. купив в урочищі Стецьківське Синячине 2 дес. В той же час Кобзаренко С.Р. купив 4 дес., Кобзарі Андрій, Микита і Федір Федотовичі – 2 дес., Литовченко В.К. – 5 дес., Литовченко О.А. – 1 дес. Були і великі покупки. Так, селянин Аулін О.Є. купив у ротмістрші Полушкіної М.Н. в урочищі Амбари 43 дес. 246 саж. Активно збільшували свої земельні наділи лікарчани Провозьони, Варухи, Мацаки, Шевченки та ін. Розвиток селянського землеволодіння супроводжувався виникненням невеликих поселень – хуторів. Їх створювали, як - 37 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод правило, роботящі селяни, впевнені в своїх силах міцні господарі. В ході здійснення Столипінської аграрної реформи, яка дозволила вихід селян з общини, кількість хуторів швидко зростала. Одним із таких був хутір Шарапин, що знаходився на північному сході поблизу х. Лікарського. Його засновником, очевидно, був Крикуненко Максим Антонович на прізвисько «Шарап». Він перший з Крикуненків уже з 1873 р. почав скуповувати землю і згуртовувати навколо себе родичів. У результаті мешканці хутора мали прізвища виключно Крикуненки. Це стало підставою в 20-х роках перейменувати х. Шарапин в Крикуненків. У Метричній книзі Степанівської Георгіївської церкви записано, що в селянина х. Лікарського Івана Максимовича «сина Шарапа» і його законної дружини Горпини Кіндратівни народився син Маркіян. Він одружився з Наталією Платонівною Ясинок, жителькою х. Коршачина. В хуторі Шарапин у них народилося шестеро дітей: 1917 р. – Василь, 1919 р. – Микола, 27 січня 1921 р. – Ганна, 2 серпня 1922 р. – Марія, 1925 р. – Катерина, 1928 р. – Дмитро. З них вижили троє. Трохи західніше від станції Головашівка знаходився хутір Тарасенків. Можливо, засновниками його були жителі Степанівки Іван і Устим Даниловичі, які, починаючи з 90-х років ХІХ ст., скуповували землю в районі станції і села Головашівка. Жителями хутора стали Тарасенки і Дробні. Але багато Тарасенків проживало в інших населених пунктах, зокрема в х. Лікарському. Так, Тарасенко Іларіон Григорович з Вирівської волості приїхав до Лікарського і в 1901 р. у міщанина Заводовського купив 1 дес. на дачах х. Коршачина, а через деякий час в нього було вже 13 дес. У 1922 р. він одружився другим шлюбом із вдовою Довгалевою Феклою Юхимівною. Відомою людиною в Лікарському був Тарасенко Мирон Іванович. Він мав чотирьох синів: Пилип, 1877 р. н., дружина – Марія, Анісій, 1882 р. н., дружина - Наталка Давидівна, Григорій, 1892 р. н., дружина - Софія Іванівна і Яків, 1885 р. н., дружина Єлизавета Григорівна. Всі вони мали землю від 5 до 7 дес. і худобу. - 38 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України У Якова Мироновича були діти: Леонтій - 1908 р. н., одружений з Анастасією Яківною, 1909 р. н., Олексій - 1912 р. н., Ганна 1921 р.н. і Григорій - помер у 1933 р. у віці 13 років. На північно-західній околиці Лікарського був хутір Солодкий. В ньому проживали Гончаренки, Кузьменки, Погрібні, Литовченкита ін. У документах згадуються хутір Пушкарів Яр, Солодкий ІІ та деякі інші, місцезнаходження яких точно невідоме. Життя хутора Лікарського, як і всіх навколишніх сіл та хуторів, протікало за порядками і звичаями того часу. Люди обробляли землю, вирощували сади, заводили пасіки, займалися ремеслом, одружувалися, відвідували храми, відзначали релігійні і народні свята. Були і порушення громадського порядку, кримінальні вчинки, стихійні лиха, хвороби. Так, у 1850 р. невідомі вбили Хому Євтушенка - селянина поміщиків Хрущових. Почалося слідство. Свідчення давали Д.О. Хрущов і селянин Н. Хрущової у с. Степанівка Гнат Шевченко. З’ясувалось таке: управитель маєтку Хрущових І.М. Нємчинов разом з Г. Шевченком виїхали в поле перевірити, як охороняється хліб, що стояв у копах. Його охороняв Х. Євтушенко. Виявилися факти розкрадання хліба. Нємчинов підізвав до себе Євтушенка, але той не послухався. Управитель, не злазячи з коня, двічі ударив сторожа нагаєм по спині і поїхав. Оглядати поле залишився Шевченко. Євтушенко, за його словами, був здоровим і неушкодженим. А через три тижні його знайшли мертвим біля с. Головашівка у р. Сумці. Хрущов Д.О. повідомляв, що він запросив поміщика Охтирського повіту Нємчинова М.І. у 1850 р. наглядати за маєтком в літній час. Сам Нємчинов мав характер лагідний і до сварок та бійок не схильний. Таким чином, підозра падала лише на селян. 26 липня 1850 р. до Сумського земського суду мав з’явитися за повісткою І. Кириченко - селянин головашівських поміщиків Купріянових. Але він на той час уже був у рекрутах. Під підозрою залишилися Куценко І.Є. з с. Миколаївка поміщиків Купріянових, селяни поміщиці Ушакової з Головашівки Борщов Г.І., Лиман Н.Ф., - 39 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод Мільченко Т.Ю., Мільченко А.П., Мільченко Л.Д., Остапенко Я.Т., Куценко М.І., Яременко Ф.П., Петренко Ф.М. Чим закінчилася справа, невідомо. У 1861 р. від відставного старшого каноніра А. Коровченка і тимчасовозобов’язаною селянина поміщиці Купріянової А. Ільяшенка до судового слідчого Сумського повіту надійшло повідомлення про те, що селяни поміщиці Купріянової Кириченко і Хахуля крадуть хліб у Хрущових і продають його в Терешківку. Обидва злодії були відправлені в рекрути. 2 серпня 1865 р. степанівський волосний старшина Степан Кириченко надіслав до повітового поліцейського правління рапорт, у якому повідомляв, що селянка х. Лікарського Провозьон Анастасія Антипівна обікрала селянку с. Степанівки Шевченко Тетяну Кіндратівну. Слідство провів судовий слідчий м. Суми і першої дільниці Сумського повіту. Записував свідчення учасників процесу волосний писар Павло Шкарупа. Події відбувалися в той час, коли мешканці с. Степанівка переселились до х. Лікарського. Переселився і чоловік Анастасії, а її залишив на деякий час у Степанівці наглядати за їхнім городом. Перебрався до Лікарського і Степан Вольвач, а свою тітку Уляну Дмитрівну Вольвач залишив доглядати хату до перевезення речей. В хаті стояла скриня її племінниці Тетяни Шевченко, яка працювала в поміщика Карпова Ф.С. в хуторі Степному. Тітка Уляна теж почала ходити на заробітки, а хата завжди залишалася незапертою. Анастасія Провозьон говорила слідчому, що 1 серпня була в Степанівці і зайшла до Степана Вольвача. В хаті нікого не було. Своїм ключем відкрила скриню і взяла 10 руб. 80 коп. сріблом, 2 шовкових хустки, 2 сарафани, 3 фартухи. Перебуваючи під слідством, Анастасія народила дитину і була під наглядом Лікарського старости і десяцького. За вироком Сумського повітового суду і постановою Харківської палати кримінального суду винна повернула потерпілій украдені речі, за винятком 3 рублів і однієї хустки, які, за її словами, загубила, - 40 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України коли ховала речі. Суд постановив стягнути з неї неповернені гроші і вартість хустки. На житті мешканців Сумського повіту негативно позначалися не тільки соціальні негаразди, а й різного роду стихійні природні лиха. Зокрема, надзвичайно посушливою видалася осінь 1846 р. Як це позначилося на урожаї наступного року, можемо дізнатися з листування між губернськими і повітовими органами влади. 23 квітня 1847 р. військовий і цивільний губернатори Харківщини звернулись до повітових предводителів дворянства і земських справників подати в Губернську комісію по народному продовольству відомості про сходи і ріст хлібів, трав у зв’язку з засушливою осінню 1846 р., а також висловити свою думку щодо перспективи урожаю поточного року. 3 травня 1847 р. Сумський земський справник затребував від Сумського окружного управління по народному продовольству дану інформацію. Йому відповіли, що сходи озимих посівів 1846 р. незадовільні, а трави ще дуже малі. До того ж через несприятливу погоду почати сівбу ярих (ячменю, пшениці, вівса) в першій половині квітня не вдалося. 16 травня надійшло повідомлення, що стан озимих хлібів трохи поліпшився, але на підвищених місцях посіви дуже рідкі, на низьких і пологих – кращі, але ростки дуже малі. Сходи ярих хлібів задовільні. На початку травня встановилась холодна погода з сильним західним і північно-західним вітром; 6 травня був дощ з грозою, а 9-го випав сніг. Тому сівбу інших хлібів не закінчено. 3 червня Управління по народному продовольству повідомило, що озимі хліба посередні, а ярі (овес, пшениця, ячмінь і просо) непогані, крім гречки, яка тільки почала сходити. Погода в другій половині травня холодна, дощова, інколи з невеликим градом. Нарешті 4 липня 1847 р. начальник Сумського окружного управління по народному продовольству повідомив, що стан озимих і ярих хлібів та городніх культур завдяки теплій погоді поліпшився. В деяких місцях почалося збирання сіна, якому однак перешкоджають невеликі, але часті дощі. В кінці липня почалося збирання озимих, яке теж супроводжувалося дощами, в результаті чого хліба полягли, - 41 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод особливо пшениця і гречка. На початку серпня збирання закінчилося. Все сказане стосувалось земель казенних селян, але така ж ситуація мала місце і на поміщицьких землях. Траплялось, що на Сумський повіт насувала сарана і з’їдала посіви. 2 липня 1865 р. об 11-й годині вечора над х. Лікарським і селами Степанівка та Головашівка пронеслась велика хмара з грозою, дощем і градом. 51 дес. посівів гречки у селян-власників була знищена. Степанівський волосний старшина С. Кириченко і писар П. Шкарупа повідомили повітове поліцейське управління, що селяни вирішили переорати пошкоджені посіви, на поправку яких немає ніякої надії, і засіяти землю житом. У 1865 р. по Харківській губернії поширилася чума і почався падіж худоби. 25 вересня з’явився царський указ про боротьбу з чумою. У зв’язку з цим губернське поліцейське управління заслухало доповідь про стан справ у Богодухівському та Сумському повітах і зобов’язало повітову, міську і земську поліцію дотримуватись таких заходів: 1. Відділити хвору худобу від здорової, тримати її вдома і не випускати на пасовиська; 2. Для продажу худоби на ярмарках і базарах виділити окремі місця для огляду її ветеринаром; 3. З померлої худоби не знімати ріг, копит і шкури; 4. Трупи худоби заривати в глибокі ями подалі від житла і тих місць, де пасеться худоба. Виконуючий обов’язки Степанівського волосного старшини Семен Бараненко і волосний писар Павло Шкарупа повідомили Сумського повітового справника, що за період з 15 по 29 листопада 1865 р. в Степанівці загинуло 5 голів великої рогатої худоби, в Лікарському – 3 голови і 23 вівці, в Підліснівці – 5 голів і 1 вівця, в Головашівці – 2 коня і 1 голова великої рогатої худоби. Багато лиха населенню завдавали хвороби. Особливо дошкуляла віспа, від якої при відсутності щеплення помирала значна кількість дітей. Про це свідчать реєстраційні книги Степанівської СтефаноСавватієвської та Георгіївської церков. Так, у другій половині 1829 р. в Нижній Сироватці народилось - 42 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України 151 немовля, померло без щеплення 56, в Рогізному відповідно 43 і 30, в Підліснівці – 31 і 10, Яструбиному – 67 і 34, в Бобрику – 105 і 66, в Прорубі – 63 і 42. У наступному році ситуація не змінилась. В першій половині 1830 р. в Нижній Сироватці наролося 88 дітей, померло від віспи 25, в Рогізному відповідно 33 і 3, в Яструбиному – 52 і 45, в Бобрику 84 і 35, в Прорубі – 55 і 40, в Річках – 101 і 55. Найкраща ситуація спостерігалася в Степанівці, можливо, через те, що це був волосний центр і медичне обслуговування там було кращим. У 1829 р. в Степанівці народилося 58 немовлят, померло 3, в 1830 р. з 34 новонароджених не помер ніхто. Даних про х. Лікарський не знайдено. Поширювались і інші хвороби, в тому числі й такі небезпечні, як холера. Так, у грудні 1845 р. поміщиця поручниця Федотья Турчанінова повідомила, що в її хуторі Лікарському померла дружина казенного селянина Василя Шкарупи Катерина. В грудні наступного року в хуторі Левковському помер селянин штабс-капітана Демчинського Михайло. 1 вересня 1847 р. земський справник м. Суми Смагін І.І. одержав повідомлення пристава Болотова М.В. про те, що в селі Головашівка захворіла холерою дружина відставного солдата Фадєєва, що проживала в домі поміщиці Ушакової і на видужання її надії немає. 8 вересня 1847 р. поміщик Ушаков В.О. повідомив пристава 2-го стану, що в селі Головашівка захворіли холерою його селянин Семен Федорів і дівчинка Даша Боярська. Дитина померла і поміщик просив дозволу її негайно поховати. У зв’язку з цим Харківський військовий і цивільний губернатори наказали предводителю дворянства Сумського повіту негайно створити Тимчасовий повітовий комітет для боротьби з холерою. Той передав наказ Сумському земському справнику. Комітет був створений 30 серпня 1847 р. Його головою став повітовий предводитель дворянства, членами комітету були городничий, земський справник, міський лікар і міський голова. Одночасно розподілили лікарів для роботи на місцях. Села Головашівка і Терешківка, а також хутори Лікарський, Степаненкове - 43 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод і Коршачина доручили обслуговувати «вольнопрактикующему лекарю» Деларту. У 1877 р. в повіті спалахнула епідемія кору. Того року померло 11 дітей віком від шести місяців до 14 років. Селяни хутора брали участь у соціально-політичному житті країни. Під натиском революції 1905 р. царизм змушений піти на поступки, пообіцявши скликати вищий законодавчий представницький орган імперії – Державну Думу. В липні за наказом царя тодішній міністр внутрішніх справ А.Г. Булигін взявся за розробку проекту закону про Думу, а 6 серпня були опубліковані головні документи – «Учреждение Государственной Думы» і «Положение о выборах в Думу». Майбутня Дума наділялась досить обмеженими правами. Планувалось, що вона не матиме вирішального голосу в справі законодавства, не володітиме правом бюджетної ініціативи, її функції будуть обмежені «предварительной разработкой и обсуждением законодательных предположений и рассмотрением росписей государственных доходов и расходов». Вибори депутатів Думи мали проводитись через курії, яких повинно бути 3: землевласницька, міська і селянська. 17 жовтня 1905 р. з’явився «Высочайший Манифест», в якому цар заявив про свій намір «даровать населению незыблемые основы гражданской свободы на началах действительной неприкосновенности личности, свободы совести, слова, собраний и союзов». Але революція продовжувалась. Думу, яка дістала назву Булигінської, скликати не вдалося, тому в листопаді 1905 р. в Раді міністрів за участю царя, а потім на нараді членів Державної ради знову відбувалось обговорення питання про Думу. В результаті 11 грудня було обнародуване нове «Положення» про вибори депутатів Думи. В його основі з деякими змінами і доповненнями лежали акти від 6 серпня. Депутатів Державної думи обирали так звані виборщики на губернських виборчих зборах. А самі виборщики обиралися - 44 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України виборцями на повітових з’їздах по куріях. Тепер курій було 4: землевласників, міських жителів, робітників і селян. До курії землевласників входили особи, що мали в межах повіту землю в кількості 100 дес. і більше, а також дрібні землевласники. Перші на повітових з’їздах обирали виборщиків прямо до губернських зборів. Дрібні землевласники, а також настоятелі церков і молитовних домів, якщо ці установи мали землю в повіті, спочатку обирали своїх уповноважених на повітовий з’їзд, а потім виборщиків. До міської курії входили ті, хто мав у межах міста нерухому власність, оцінену для обкладання міським збором в сумі не менше однієї тисячі п’ятисот рублів (для Москви і Петербурга – не менше трьох тисяч рублів). Як і великі землевласники, члени міської курії обирали виборщиків безпосередньо до губернських зборів. До робітничої курії зараховувались робітники фабричнозаводських, гірничих, гірничо-заводських підприємств і залізничних майстерень, на яких було зайнято не менше 50 працівників чоловічої статі. Робітники спочатку обирали уповноважених. Ними могли бути особи, що досягли 25 років і працювали на підприємстві, яке їх обирало, не менше 6 місяців. З’їзди уповноважених від робітників обирали зі свого середовища - виборщиків. Селяни спочатку на земських громадах обирали представників на волосний сход – по одному від кожних десяти домогосподарств. Волосний сход обирав уповноважених на повітовий з’їзд – по два від кожного сходу. Повітовий з’їзд обирав виборщиків на губернські збори, а ті – депутатів Думи. Таким чином, вибори депутатів Думи були не прямими, а багатоступеневими. Для великих землевласників і міських виборців вони мали два ступеня, для дрібних землевласників, служителів культу і робітників – 3, для селян – 4. При загальній кількості виборщиків 6156, обраних по 53 губерніях царської Росії, на землевласників припадало майже 32%, на міських виборців – 22, на робітників – 3, на селян – 43%. Такий великий відсоток виборщиків від селянської курії, відведений творцями «Положення» про вибори, пояснюється тим, що офіційні власті - 45 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод вважали селян консервативною силою, якій чужі будь-які прагнення змінити існуючий лад, а тому вони будуть захищати в Думі і самодержавство. Вибори не були рівними. Один голос поміщика прирівнювався до 3 голосів міської буржуазії, 15 голосів селян і 45 голосів робітників. Нарешті, вибори не були загальними. В них не брали участі жінки, особи, що навчались в учбових закладах, військовослужбовці армії і флоту, що перебували на дійсній військовій службі. Селяни з ентузіазмом зустріли вибори. Своїм виборним від волосних сходів вони давали наказ: обирати бідних і безземельних, тих, хто постраждав «за мир», хто побував на засланні і переслідувався. В губернських виборчих зборах вони виступали під лозунгом: «Панів не обирати, а обирати із свого середовища». Дума почала працювати в кінці квітня 1906 р. Селяни разом із невеликою кількістю робітників і соціал-демократів створили в ній так звану «трудову групу» у складі 107 депутатів. Трудовики виступали за амністію всім борцям проти царизму, за створення «загальнонародного земельного фонду» із усіх приватновласницьких земель для наділення малоземельних і безземельних селян землею. Дума проіснувала недовго. 9 липня 1906 р. з’явився царський Маніфест про її розпуск. Їй ставилось у провину, що вона не заспокоювала народ, а навпаки - розпалювала «смуту». «Смущенное же таковыми порядками крестьянство, не ожидая законного улучшения своего положения, - говорилось у Маніфесті, - перешло в целом ряде губерний к открытому грабежу, хищению чужого имущества, неповиновению закону и законным властям». У Маніфесті 9 квітня 1906 р. цар заявив, що головне його завдання – підняти благоустрій селянства. «Воля наша к сему непреклонна и пахарь русский, без ущерба чужому владению, получит там, где существует теснота земельная, законный и честный способ разширить свое землевладение». Одночасно 20 лютого 1907 р. було призначено скликання нової Державної Думи. Вона мала обиратись на основі законів від 6 серпня і 11 грудня - 46 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України 1905 р. Документи про вибори до ІІ Державної Думи у Сумському повіті збереглися повністю. У Степанівській волості на той час нараховувалось 10 сільських товариств: два Степанівських, Аненське, Головашівське, Косівщинське, Криничанське, Максимівське (Мало-Ільмівське), Ново-Михайлівське, Олександрівське і Підліснівське, хутори входили до названих товариств. Наприклад, хутір Лікарський входив до Головашівського товариства. Товариства обирали своїх виборних на волосний сход. Від Лікарського були обрані: Варуха Максим, Вольвач Григорій, Мацак Сила, Провозьон Аврам, Провозьон Сергій, Тарасенко Іларіон, Шевченко Лука, Юнак Кузьма. 18 січня 1907 р. сход ухвалив заяву: « Мы, нижеподписавшиеся Харьковской губернии, Сумского уезда, Степановской волости должностные лица, выборные крестьяне от всех сельських обществ в числе 70 человек от 71 домохозяев, имеющих право голоса на сходе на основании 86 статьи общего положения о крестьянских собраниях в присутствии волосного старшины Петра Баскакова слушали предложение господина земского начальника 3-его участка Сумского уезда о выборах уполномоченных в уездный съезд для избрания выборщиков в Харьковское Губернское Избирательное Собрание по выборам членов Государственной Думы». Сход постановив обрати уповноваженими від Степанівської волості на повітовий селянський з’їзд Фоменка Никона Васильовича і Клименка Микиту Фрисановича. Повітовий селянський з’їзд по виборах виборщиків до Харківських губернських виборчих зборів зібрався 20 січня 1907 р. На ньому були присутніми 21 уповноважений від Куянівської, Юнаківської, Вирівської, Улянівської, Ворожбянської, Прорубської, Писарівської, Річанської, Черничанської, Степанівської волостей – по 2 від волості, і 1 від Сумської. Таємним голосуванням через балотування шарами були обрані 4 виборщика – від Сумської, Ворожбянської, Писарівської і Улянівської волостей. Але оскільки на з’їзд не з’явилися уповноважені від 10 волостей – Хотінської, Миколаївської, Стецьківської, В.-Сироватської, Велико-Бобрицької, - 47 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод Н.-Сироватської, Терешківської, Білопільської, Яструбинської і Біловодскої вибори визнані недійсними. 31 січня 1907 р. відбулись перевибори. На з’їзд з’явились усі 40 уповноважених від волостей повіту. Необхідно було обрати двох виборщиків. Обрали Пилипенка Іллю Семеновича від Сумської волості і Бойка Омеляна Семеновича від Улянівської. Як і в І Державній Думі, селянські депутати створили групу трудовиків, яка відстоювала їх інтереси. Але ІІ Дума теж проіснувала недовго. 3 червня 1907 р. вона була розпущена. Причину цього в Маніфесті про розпуск Думи цар пояснив так: «Значительная часть состава второй Государственной Думы не оправдала ожиданий наших. Не с чистым сердцем, не с желанием укрепить Россию и улучшить ее строй приступили многие из присланных от населения лиц к работе. А с явным стремлением увеличить смуту и способствовать розложению государства». Розпустивши ІІ Думу, цар змінив Положення про вибори і призначив скликання нової Думи на 1 листопада 1907 р. На той час контрреволюція остаточно перемогла. Почався період «третьочервневої монархії».
1917-1918-ті РОКИ. СПРОБИ ТОДІШНІХ УРЯДІВ РОЗВ’ЯЗАТИ ЗЕМЕЛЬНЕ ПИТАННЯ Після падіння російського самодержавства в Україні протягом понад 3-х років відбувався безперервний процес зміни політичних режимів. І кожний режим намагався створювати свої органи управління. Спочатку влада опинилася в руках Тимчасового уряду. Уже в березні 1917 р. на місце царських губернаторів і повітових капітанівісправників були призначені губернські і повітові комісари. Комісаром Сумського повіту став лікар-хірург О.І. Мещанінов. Як ознака демократизації суспільного життя, стали організовуватись - 48 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України так звані громадські комітети, куди входили представники від більшовиків, есерів, кадетів та інших партій і організацій. Створювались Ради, робітничих, солдатських, а подекуди і селянських депутатів. Продовжували свою діяльність і міські Думи. Проте, ці нововведення не торкнулися села. Там, як і раніше, працювали волосні правління, старшини і старости. Навесні 1917 р. український національно-визвольний рух створив власну форму організації державної влади, що одержала назву Центральної Ради. 3 листопада 1917 р. вона проголосила територіальну автономію України, що стала називатись Українська Народна Республіка. Значна частина населення Сумщини сприйняла Центральну Раду як нову владу. Її визнали, зокрема, Сумські повітові земські збори, а Сумська рада селянських депутатів ухвалила визнати Українську Центральну Раду своїм тимчасовим урядом (до Українських Установчих Зборів) і надати йому підтримку. Центральна влада розіслала на місця своїх комісарів. За твердженням одного з учасників тих подій, представником Центральної Ради в Сумах став полковник царської армії Стесленко, якого на цю посаду призначив нібито сам М.С. Грушевський. Сумський повіт у Центральній Раді представляли члени Української партії соціалістів-революціонерів Максим та Федір Яценки. Помітне місце в ній займав сумчанин П.І. Зайцев, який став директором канцелярії Генерального Секретарства освіти, а пізніше очолив культурно-освітню службу армії УНР. Уродженець с. Рогізне Сумського повіту В.З. Филонович у кінці 1917 р. був призначений військовим комендантом повіту, де сформував кінний полк і кілька стрілецьких сотень. На той час в Сумах знаходився запасний мортирний дивізіон (12 гармат) та 10-й драгунський полк - 350 шабель. Вищим виконавчим органом Центральної Ради був Генеральний Секретаріат, створений у липні 1917 р. (в січні 1918 р. перейменований у Раду Міністрів). Що стосується системи місцевого самоврядування, то вона за Конституцією УНР мала складатися з земель волостей і громад із повноправними радами і - 49 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод управами, обраними населенням. Але ці нововведення залишилися на папері, бо в день прийняття Конституції (29 квітня 1918 р.) Центральна Рада перестала існувати. Гетьман П. Скоропадський, який прийшов до влади 29 квітня 1918 р., усунув зі своїх посад призначених Центральною Радою комісарів, замінивши їх так званими губернськими і повітовими старостами. Вони очолили місцеву адміністрацію, яка залишалась незмінною. Директорія, яка в свою чергу замінила Гетьманат, заявила про відновлення УНР і мала намір будувати управління на основі так званих «трудових» або «народних» рад, до яких увійшли б громадяни, які не живуть з експлуататорської праці. Але для реалізації цього наміру теж не вистачило часу. Таким чином, у 1917 - 1920 рр. в Україні залишалась та система місцевого управління, яка склалася ще за царизму: земські збори і правління, міські Думи, волосні збори і правління, волосні старшини і сільські старости. Але це не дуже хвилювало міських і особливо сільських жителів. Останніх цікавило перш за все питання, що буде з землею. Першим відгукнувся на запити селян Тимчасовий уряд. Але він обмежився передачею в руки держави кабінетних (ті, що належали царській династії і управлялись Кабінетом його імператорської величності) і удільних (теж власність царя, що управлялись Департаментом уділів) земель. Що стосується решти земельних володінь, то їх долю мали визначити Всеросійські Установчі збори. В березні 1917 р. при Міністерстві землеробства був створений Головний земельний комітет і його органи на місцях, які мали розробити тимчасові заходи по підготовці земельної реформи. З’явилися земельні комітети в повітах і волостях. Головою Степанівського комітету, в сферу діяльності якого входив і х. Лікарський, став Провозьон Григорій Микитович. Таке рішення не влаштовувало селян, вони почали самовільно захоплювати поміщицькі землі. В результаті в квітні 1917 р. губернські комісари одержали наказ придушувати селянську - 50 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України ініціативу, не зупиняючись і перед застосуванням збройної сили. Одночасно уряд почав створювати на місцях так звані «примирительные камеры», які б розв’язували суперечки між селянами і поміщиками на основі «добровільної згоди». Але це не давало бажаних результатів. 8 вересня голова Тимчасового уряду О. Керенський видав наказ, який забороняв насильницьке захоплення посівів, зібраного хліба, кормових трав і сіна, проведення самовільних порубок лісів у чужих приватних і державних масивах, відбирання сільськогосподарського реманенту і т.д. Особи, винні у порушенні цих заборон, що перешкоджали проведенню польових робіт, підлягали ув’язненню або штрафу. В ніч з 26 на 27 жовтня (з 8 на 9 листопада за н. ст.) другий Всеросійський з’їзд рад робітничих і солдатських депутатів затвердив написаний В. Леніним декрет про землю. Він відміняв приватну власність на поміщицькі, удільні, кабінетні, монастирські та церковні землі з усім інвентарем і господарськими будівлями і передавав їх у розпорядження земельних комітетів і рад селянських депутатів. Продаж, оренда і передача землі під заставу заборонялись. Таким чином, була проголошена націоналізація землі, яка ставала власністю держави. Висококультурні господарства, розсадники, розплідники, кінські заводи і т.п. переходили у виключне користування держави або сільських громад, які мали відповідати за їх цілісність. Право користування землею одержували всі громадяни за умови, що будуть її обробляти власною працею, сім’єю або в товаристві. Селянам подобався більшовицький декрет і вони бажали швидше приступити до його реалізації. Так, уже 29 жовтня 1917 р. сход Юнаківки Сумського повіту прийняв постанову, в якій йшлося, що всі поміщицькі землі, ліси, худоба, машини, запаси хліба і кормів негайно переходять у розпорядження волосного земельного комітету. На початку листопада виконком Сумської повітової ради селянських депутатів ознайомив усі волосні земельні комітети із змістом Декрету про землю і розпорядився провести облік майна - 51 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод поміщицьких економій, землі і запровадити над ними контроль. А 10 листопада з’їзд селянських депутатів Сумського повіту оголосив власністю народу всі цукрові заводи, землі, ліси, маєтки, що належали поміщикам. Після цього намагання селян реалізувати основні положення земельного декрету активізуватись. Вони мали місце зокрема в Хотіні, Яструбиному та інших селах Сумського повіту. При цьому відбувалось не тільки захоплення землі, а й пряме пограбування поміщицьких маєтків та економій: сільськогосподарський реманент і худоба переходили до селянських дворів, а меблі і побутові речі розносились по хатах. В таких умовах лідери Центральної Ради вирішили термінового взятися за розробку своєї аграрної політики. З 28 травня по 3 червня 1917 року в Києві відбувався Перший Всеукраїнський селянський з’їзд. В ньому взяли участь 2200 делегатів від селянських спілок. З’їзд обрав Всеукраїнську Раду селянських депутатів, її виконавчий орган - ЦК селянської спілки і ухвалив рішення про входження до складу Української Центральної Ради. З’їзд прийняв постанову «Про невідкладні заходи в земельній справі», яка забороняла самовільне захоплення землі, порубку лісів, продаж землі, укладання довгострокової оренди, роздріблення наділів. Контроль за здійсненням цих заходів, покладався на земельні комітети. 27 вересня 1917 р. Генеральний секретаріат поставив завдання готувати проект земельної реформ, який би передбачав впорядкування земельних відносин, організацію агрономічних шкіл для надання допомоги селянам, поширення сільськогосподарської шкільної та позашкільної освіти, підтримку хліборобської кооперації, особливо артілей. 7 листопада Центральна Рада видала свій Третій Універсал, в якому йшлося: «Віднині на території Української Народної Республіки існуюче право власності на землі поміщицькі і інші землі нетрудових господарств сільськогосподарського значення, а також на удільні, монастирські, кабінетні та церковні землі - скасовується». Земля є власністю всього народу і переходить до нього без викупу. - 52 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України У середині листопада 1917 р. Секретарство земельних справ звернулось до селян із відозвою, в якій пояснювало, що скасування власності на землю не торкнеться господарств, які мають менше 50 дес. Що стосується селекційних господарств, кінних заводів, розсадників племінної худоби тощо, то вони повинні бути збережені і повернені державі або громадським організаціям. Відозва закінчувалася словами: «кличемо український трудовий люд не чинити розрухи, погромів, бешкету та безладдя і тим не заважати нашій роботі». Великі завдання покладалися на земельні комітети. Вони повинні переписувати робочу худобу, реманент, господарські будівлі конфіскованих маєтків і взяти їх під охорону. Вони намагалися залагоджувати суперечки і конфлікти між селянами. Так, у жовтні 1917 р. Сумський повітовий земельний комітет розглянув справу про розподіл частини земель Коршачинського маєтку між сільськими громадами х. Лікарського і с. Вири. Йшлося про 175 дес., які на той час перебували в оренді спадкоємців Харитоненка І.Г. Врахувавши кількість жителів у названих населених пунктах, комітет вирішив передати лікарчанам 61 дес., вирянам - 114 дес. За дорученням Центральної Ради Секретаріат земельних справ почав розробку Тимчасового земельного законопроекту. Остаточне вирішення земельного питання пов’язувалось із Всеукраїнськими та Всеросійськими Установчими зборами, які мали відбутися в січні 1918 р. На місцях теж велась підготовча робота до реформи. Так, на початку грудня 1917 р. Сумський повітовий земельний комітет одержав від Харківського губернського комітету директиву, яка визначала основні напрями його діяльності. Пропонувалось таке: «власники конфіскованих земель повинні залишатися в своїх маєтках і зберігати їх в цілості; в маєтки, залишені власниками, послати інструкторів для організації в них сільськогосподарських робіт; при повітовому комітеті створити експертну комісію, до якої включити представників від повітової земельної управи, повітового земства, волосної ради селянських депутатів, волосного земельного комітету, спеціалістів по галузях господарства, на яких спеціалізується - 53 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод маєток; спеціалізовані господарства мають бути лише у власності держави; взяти на облік все рухоме й нерухоме майно конфіскованих маєтків і призначити до них контролерів; рухоме майно передати кредитним товариствам як довготерміновий внесок, а частину інвентаря - трудовим кооперативам як довготермінову позику; частину інвентаря передати на створення прокатних пунктів як позику, а частину - малоімущим селянам як позику; волосні земельні комітети повинні скласти списки селянських сімей, указавши кількість їдців, землі, худоби і скільки землі вони хотіли б одержати додатково; на основі цих даних скласти проект розверстки землі по волостях; колишні власники маєтків при бажанні обробляти землю своєю працею можуть одержати її за трудовою нормою. За ними залишається необхідна робоча худоба та інвентар. Протягом листопада і грудня 1917 р. у Центральній Раді обговорювався проект Тимчасового земельного закону. Дебати проходили досить бурхливо, пропозиції висловлювались нерідко прямо протилежні. А в цей час у селах, незважаючи на прохання влади, селяни продовжували грабувати маєтки. Вони поспішали розтягнути поміщицьку власність і нерідко їх дії суперечили здоровому глузду. Ось що розповідав про це член Центральної Ради Б. Мартос: «Різні речі з панського реманенту та хатніх речей селяни ділили між собою на частини так, що жодної користі нікому з того не було. Розбирали і ділили між собою плуги та всякі господарські машини, ділили з панських домів картини так, що один брав раму, другий скло. Одне село поділило між собою фортепіано. Породистих корів стали дуже дешево продавати на м’ясо. Ліси також стали нещадно рубати та возити в місто на продаж. У багатьох місцях понищено лісові та хлібні (з виборного насіння) посадки, які мають велику вагу для поліпшення всього хліборобського господарства». На початку січня 1918 р. Сумський повітовий земельний комітет розглянув питання про становище на селі і відзначив, що пограбування маєтків продовжуються. В Куянівці була пограбована економія поміщика Прянішнікова, в Миколаївській волості - 4 економії, в Хотинській - 2. Представник Степанівської волості - 54 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України повідомив, що в них пограбований панський маєток і винокурний завод, а коли прибули викликані солдати - почалась стрілянина, були жертви. Крім того, мешканці с. Річки в кількості приблизно 20 озброєних осіб вчинили напад на с. Вири, забрали там коней, збрую, вози і фураж. Тоді ж був сплюндрований Кекинський цукровий завод. З нього вивезли велику кількість цукру, зруйнували приміщення для службовців, заводську контору, лікарню, лабораторії, майстерню, магазин і електростанцію. 9 (22) січня 1918 р. Центральна Рада прийняла свій Четвертий Універсал, який проголосив Українську Народну Республіку «самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського народу» Універсал повідомляв, що спеціальна комісія уже виробила закон про «передачу землі трудовому народові без викупу, прийнявши за основу скасування власності й соціалізацію землі». Далі йшлося, що Рада Міністрів вживе всіх заходів, щоб передача землі земельними комітетами в руки трудящих відбулася ще до початку весняних робіт. Але селяни бажали брати землю уже зараз. Хаос на селі ще більше посилився, коли почали повертатися фронтовики і, вважаючи, що їх сім’ям мало діставалося під час захоплення маєтків, взялися силою перерозподіляти награбоване іншими. 16 січня 1918 р. Секретарство земельних справ звернулось до селян із закликом показати себе добрими господарями на своїй землі. «Треба зберегти все майно, всяку машину, насіння, панську худобу, - зазначалось у зверненні, - бо все те добро всенародне, для добробуту всієї країни. Необхідно братися до нового господарювання спілками, товариствами, спрягаючись та організуючись…» В такому ж дусі була складена і відозва Ради Міністрів. У ній йшлося: «Тепер, коли земля перейшла до рук трудового народу, треба подбати про те, щоб уся вона була засіяна, щоб дала не менше врожаю, ніж раніше давала. Цьому на перешкоді може стати нестача насіння, робочої худоби, плугів і іншого реманенту. Але - 55 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод гуртом, дружно можна із цим справлятись - обробити землю не наодинці, а спілкою». Рада повідомила, що має спеціальних інструкторів для допомоги селянам і випустила для них брошурки «Хліборобські спілки», «Хліборобські товариства», «Описання хліборобських товариств» та ін., які висилає безкоштовно. Але більшість селян не зважала на ці поради і продовжувала свою руїнницьку роботу. Взимку 1918 р. від їх рук цілковитого розгрому зазнали великі поміщицькі маєтки з рентабельними господарствами, з високою культурою виробництва. Голова Центральної Ради М.С. Грушевський змушений був визнати: «грабування і нищення панських маєтків, фабрик і заводів набувало все більш масового характеру. Гинуло багатство краю, підтиналися його продуктивні сили». 17 січня 1918 р. Центральна Рада заслухала, а 18 січня одноголосно затвердила проект Тимчасового земельного закону. Основні його положення були такі: приватна власність на землю ліквідується і земля передається земельним комітетам. Земельні комітети відводять землю сільським громадам та добровільно мають одержати стільки землі, скільки необхідно, щоб сім’я або товариство, обробляючи землю лише власною силою, могли задовольнити свої економічні потреби і розвивати своє господарство. У виключних випадках може бути тимчасово використана наймана праця. Висококультурні господарства передаються в користування товариствам або сільським громадам, котрі будуть працювати за планом земельних комітетів. На таких же умовах передаються сади, хмільники, виноградники тощо. Племінні розсадники і питомники, селекційні та дослідницькі поля й станції переходять до земельних комітетів, які або самі ведуть господарювання, або передають їх органам місцевого самоврядування та науковим закладам. Земельний закон відповідав інтересам незалежного селянства і воно вітало його прийняття. Водночас великі землевласники і заможні селяни, які з давніх часів володіли землею на правах приватної власності, зустріли його вороже. Але почати здійснювати закон зразу ж після його прийняття - 56 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України Центральній Раді не вдалося. В розвитку української революції почався новий етап. Ще 12 грудня 1917 р. у Харкові більшовики проголосили радянську владу і створили свій уряд – Народний секретаріат. Їм на допомогу прибули російські війська під командуванням В. Антонова-Овсієнко і розпочали наступ на Українську Народну Республіку. На жаль, серед українців не знайшлось достатньої кількості патріотів, які б кинулись у бій, щоб зупинити агресора. Один із членів уряду республіки М. Галаган згадував: «Ще так недавно українські вояки декларували і маніфестували свою готовність «душу і тіло положити за свободу», а коли прийшов час довести це на ділі, виявилося, що є дуже мало нащадків «козацького роду», які б стали до розпорядимості Центральної Ради». А ось що говорив 19 січня 1918 р. член Центральної Ради Б. Мартос: «Наша біда в тому, що хоч вся Україна і все військо кричать «Слава Центральній Раді!», проте, коли треба стати в оборону Центральної Ради, то цілі полки оголошують, що вони стоять збоку (нейтральні), або ждуть до самої останньої хвилини. Селяни так само нічого не роблять, аж доки до них не прийдуть більшовики». Лише один загін молодих бійців, переважно студентів, біля станції Крути зробив спробу зупинити ворога і загинув». 8 лютого 1918 р. Центральна Рада залишила Київ і переїхала до Житомира, а потім до м. Сарни, що на Волині. Наступного дня Київ захопили війська полковника Муравйова, а незабаром і вся Україна опинилася під владою більшовиків. В середині січня радянська влада встановилась і на Сумщині. Аграрна програма більшовиків на той час теж базувалася на принципі соціалізації землі і мало відрізнялася від програми Центральної Ради. Її основні положення були схвалені Третім Всеросійським з’їздом робітничих, солдатських і селянських депутатів у середині січня 1918 р. і конкретизовані постановою ВЦВК «Основний закон про соціалізацію землі» від 27 січня 1918 р. Безпосередню роботу по проведенню реформи мали здійснювати земельні відділи і комісії, створені при повітових і волосних радах. - 57 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод 24 лютого 1918 р. Харківський губернський з’їзд представників волосних земельних відділів затвердив і розіслав на місця програму дій по проведенню реформи. Вона вимагала таке: 1. Скласти опис господарств нетрудового типу і якщо господар не виїхав і має бажання обробляти землю власною працею, то залишити йому частину живого і мертвого інвентаря. 2. Скласти списки селянських господарств, указавши прізвище, ім’я та по батькові глави сім’ї, кількість їдців і робочих рук в сім’ї, скільки коней, пар волів і землі має сім’я і скільки землі вона може обробити. На основі цих даних і кількості землі в волості земельний відділ визначає норму землі на їдця. В свою чергу повітовий земельний відділ встановлює норму землі на одного їдця по волостях. При ліквідації великих маєтків необхідно з’ясувати як їх робітники мають намір господарювати: чи трудовими артілями, чи на загальних засадах. Їм треба відвести потрібну кількість землі, робочої худоби, реманенту і господарської будівлі. Кожний, хто взяв землю, повинен її обов’язково обробити. Маєтки, які не підлягають поділу, мають перейти в розпорядження повітового земельного відділу. Необхідно було встановити, скільки цукрових заводів у повіті, яка їх потужність і яку площу треба засіяти цукровими буряками, щоб забезпечити їх роботу. Сумська повітова рада розробила порядок розверстки землі між селянами: землю одержує сільська громада і розподіляє її між сім’ями в такій кількості, яку вони можуть обробити без застосування найманої праці. Для трудових артілей відводились ділянки площею від 30 дес. При тому вони виділились в першу чергу тим колективам, у яких були особи, що закінчили курс сільськогосподарської школи, або тим, хто постійно пов’язаний із сільськогосподарським виробництвом. Спеціальні інструкції пояснювали, що робити з худобою і робочим інвентарем конфіскованих маєтків. Рекомендувалось коней, волів, корів, молодих свиней і поросят, овець продавати найбіднішому населенню за цінами, встановленими експертними комісіями; - 58 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України непридатних до роботи волів, вгодованих старих свиней передати повітовій продовольчій управі; робочий інвентар відремонтувати і розподілити між прокатними пунктами. При підготовці до весняної посівної кампанії увага селян зверталася на те, щоб були збережені достатні площі під ярі культури і цукрові буряки. У кінці січня і особливо в лютому під керівництвом місцевої влади відбувався перерозподіл реманенту, захопленого селянами під час погромів поміщицьких економій. В одних господарів відбирали, іншим віддавали. Часом не обходилось і без використання військової сили. В лютому 1918 р. уряд УНР підписав мирний договір з центральними державами - Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною. Вони обіцяли надати Центральній Раді допомогу в боротьбі з більшовиками, за що Україна зобов’язувалась поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн. пудів зерна, 3 млн. пудів цукру, 2,75 млн. пудів м’яса в живій вазі, 400 млн. штук яєць, значну кількість картоплі, овочів, сировини. Не гаючи часу австро-німецькі війська вступили на територію УНР, 28 лютого звільнили Київ, 8 квітня - Харків, а до кінця квітня зайняли всю Україну. 1 березня до Києва повернулася Центральна Рада, наступного дня - уряд, а 3 березня вступили німці. Прибувши до столиці, Центральна Рада зразу ж заявила, що Тимчасовий земельний закон залишається в силі і аграрна реформа буде продовжуватись. Своєю відозвою до селян від 13 березня вона закликала допомогти їй в цій справі і боротись «з безладом на селі і з усіма, хто його сіє». Проте, ситуація в країні складалась не на користь Центральної Ради. 25 березня 1918 р. в Лубнах відбувся з’їзд партії хліборобівдемократів. Він засудив аграрну політику уряду і направив до Києва делегацію у складі 200 чоловік для переговорів. Але М.С. Грушевський її не прийняв. Між тим наближалася весняна посівна кампанія і мала місце реальна загроза, що вона може бути зірваною. Значна частина землі - 59 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод перебувала в руках селян, які не мали для її обробітку ні робочої худоби, ні реманенту, ні посівного матеріалу. А поміщицькі економії були розграбовані. В ході посівної кампанії владі довелося вдаватись до суворих заходів. Так, загальні збори представників земельних комітетів Сумського повіту прийняли рішення про те, що якщо село повністю не засіє одержану землю, то повинне відшкодувати завдані цим державі збитки, а якщо взагалі не сіяло ярих, то буде позбавлене землі. В іншій постанові йшлося: «Увесь мертвий і живий інвентар, розграбований громадянами села Степанівки та інших хуторів і до цього часу не повернутий, повинен бути негайно звезений до будинку Степанівської волості. У випадку невиконання цього наказу протягом тижня, застосувати збройну силу, а всіх учасників грабежів позбавити землі і притягти до суворої відповідальності». Спостерігаючи за подіями в українському селі і за ходом польових робіт, австро-німецькі власті прийшли до думки, що Центральна Рада не зможе виконати зобов’язання щодо поставки їм продовольства. Для цього в неї не вистачає ні сили, ні авторитету. Тому вони вирішили взяти справу у свої руки. 6 квітня 1918 р. командуючий німецькими окупаційними військами в Україні фельдмаршал Айхгорн видав наказ, в якому зазначалось: селянин, який узяв землі більше, ніж може обробити, підлягає покаранню; поміщики, там де вони ще залишились, теж повинні взятись за посівну, а земельні комітети мають забезпечити їх кіньми, інвентарем і зерном; врожай ділити між тими, хто сіяв; грабунки і псування посівів повинні суворо каратись. Керівники Центральної Ради розцінили цей наказ як втручання у внутрішні справи країни і зажадали від німців пояснень. 12 квітня 1918 р. М. Грушевський, В. Голубович (Голова Ради Міністрів) і М. Любинський (Секретар закордонних справ) зустрілися з послом Німеччини в Україні бароном Муммом. Зустріч не дала нічого позитивного. Мумм повідомляв у Берлін: «Політичне співробітництво з цими людьми, які через свої політичні - 60 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України теорії перестають розуміти реальне співвідношення речей, неможливе». Після цього в Центральній Раді почались гострі дебати, в ході яких було вирішено внести деякі зміни в Тимчасовий земельний закон. 29 квітня до Мумма знову прибула українська делегація, яка повідомила посла, що готова відновити приватну власність для дрібних землевласників. На це посол відповів, що Центральну Раду попереджали про нереальність соціалізації землі і інших її реформ. А тепер уже пізно. Справа в тому, що на той час у середовищі німецької окупаційної адміністрації уже визрів план заміни Центральної Ради більш життєздатним урядом на чолі з Гетьманом. 29 квітня 1918 р. німці фактично розігнали Центральну Раду. Захищати її практично ніхто не став і лідери Ради тихенько розійшлися по домівках. Гетьманом став Павло Петрович Скоропадський, представник старовинного українського аристократичного роду, генерал-лейтенант. Гетьман відновив право приватної власності, «як основу культури і цивілізації». Була повернена повна свобода продавати і купувати землю. Відчуження приватного майна знову стало можливим лише за винагороду. Почали здійснюватись певні кроки з підтримки сільськогосподарського виробництва. Так, 2 травня 1918 р. голови волосних земельних комітетів одержали урядову телеграму з наказом вжити «енергійні заходи» по збереженню племінної худоби, заборонити її перепродаж і забій. Того ж дня Харківський губернський земельний комітет видав розпорядження про підтримку насіннєвих господарств. Їм дозволялось орендувати землю й використувати найману працю. Серед таких господарств названі господарства Кияниці, Степанівки, Корчуватого, В. Сироватки і Лікарського. Одночасно Міністерство земельних справ заборонило сільським та волосним земельним комітетам самочинно ділити - 61 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод землю. «Всі господарства, які можуть трудовим способом засівати, обробити і доглядати свої землі, - підкреслювалось у телефонограмі Міністерства, - мають бути під особливою охороною повітових земельних комітетів». Забороняли також самовільну вирубку лісу. Вона могла здійснюватись лише за наявності дозволу повітового земельного комітету, виданого в 1917 і 1918 роках. Громадяни хутора Солодкого, наприклад, мали дозвіл на вирубку 50 дубів. У листопаді 1918 р. гетьман затвердив урядовий законопроект земельної реформи. Він передбачав викуп державою землі у власників, що мали понад 200 дес. Викуплена земля мала розподілятися за допомогою Державного Земельного Банку серед малоземельних селян, з розрахунку 25 дес. на одне господарство. 14 грудня 1918 р. влада в Україні перейшла до рук Директорії і земельне питання стало в центрі її уваги. Уже того ж дня Сумський повітовий комендант В. Филонович видав наказ, в якому, зокрема, йшлося: «Всіх, хто кликатиме до грабунків, розбоїв та нищення народного добра: економії та цукроварень, буду заарештовувати і притягати до військово-польового суду». А 15 грудня з’явилось розпорядження Директорії щодо земельного питання. «Всі дрібні селянські господарства і всі трудові господарства залишаються в користуванні попередніх їх власників непорушними, а решта земель переходять у користування безземельних і малоземельних селян». Охорона земель і господарств, що перейшли у підпорядкування Директорії, а також проведення всієї технічної роботи у земельних справах покладались на губернські, повітові та волосні земельні Управи. Передбачалось, що максимальний розмір трудового селянського господарства буде становити не більше 15 дес. Але Директорії теж не вдалося реалізувати свою аграрну програму. 28 листопада за допомогою російського уряду в Курську був створений Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. Пізніше він став Радою Народних Комісарів УСРР. В кінці 1918 р., щоб допомогти маріонетковому українському уряду подолати Директорію, Червона Армія розпочала наступ на - 62 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України УНР, до кінця січня вона оволоділа територією Сумщини, а навесні 1919 р., - майже всією Україною. В лютому-квітні відбулися повітові і волосні з’їзди рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, де були обрані виконавчі органи радянської влади. Таким чином, всі політичні партії і уряди, які діяли в Україні в 1917 - 1919 рр., мали свої аграрні програми, але постійна боротьба за владу не дозволяла їх до кінця реалізувати. З приходом більшовиків ситуація на селі на основі військової сили почала поступово стабілізуватись, що дозволило їм безперешкодно здійснювати свою земельну політику.
ХУТІР ЛІКАРСЬКИЙ У ПЕРШЕ ДЕСЯТИРІЧЧЯ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ (1919 - 1929 рр.). СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ. КУЛЬТУРА У кінці 1918 - на початку 1919 р. на території нинішньої Сумської області встановилась радянська влада. Розпочалося господарське будівництво. Але влітку 1919 р. воно було перерване: з Донбасу у напрямі на Москву наступала армія Денікіна. Протягом липня-вересня вона окупувала майже всю (за винятком північної частини) територію Сумщини. Проте перебування денікінців у нашому краї тривало недовго. Зазнавши поразки під Орлом і Воронежем, вони під натиском Червоної Армії в кінці листопада - на початку грудня відступили. Радянська влада повернулась, цього разу остаточно. У грудні 1919 р. вищим органом влади в Україні став Всеукраїнський ревком, а на місцях - повітові, міські, волосні та сільські ревкоми. 13 грудня був створений Сумський повітовий ревком. Він складався з відділів: управління продовольством, військовий, раднаргосп, фінансовий, соціального забезпечення, праці, міського господарства, народної освіти, медико-санітарний, юридичний, земельний. Головою обрали Барчукова. Він же став - 63 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод редактором газети «Известия Сумревкома». Головою Степанівського волосного ревкому, в сферу дії якого входив і х. Лікарський, став Т.М. Євтушенко. (26 грудня 1919 р. його було призначено народним суддею в с. Вири, але на прохання колективу Степанівського цукрового заводу це рішення відмінили. Очевидно він мав авторитет серед степанівців). Ревкоми виконували функції державної влади з грудня 1919 р. по лютий 1920 р. За цей час вони вжили ряд заходів, спрямованих на стабілізацію господарства і збереження його від руйнації. Так, Сумський ревком видав наказ про повернення економіям самовільно захопленого в них сільськогосподарського інвентаря, робочої і племінної худоби. Волосні ревкоми повинні були негайно брати на облік повернене населенням розграбоване майно і повідомляти про це повітовий земельний відділ. В разі необхідності волревкоми для виконання цього наказу могли використати збройну силу. 11 січня 1920 р. за ініціативою Степанівського волосного ревкому відбувся мітинг громадян хутора Лікарського. Головою мітингу був Євтушенко Тихон Маркович, секретарем - Колісніченко А.Д. Євтушенко розповів про суть радянської влади і про міжнародне становище. Потім присутні заслухали інформацію члена ревкому Мацака про те, як громадяни хутора Лікарського і села Головашівка винищують ліс на території колишнього винокурного заводу. Волревком постановив: 1) зобов’язати міліцію відібрати пограбований лісоматеріал, а винних притягти до відповідальності; 2) розіслати сільським ревкомам наказ про недопущення самовільної вирубки дерев у лісах, садах, лісосмугах. У лютому 1920 р. ревкоми, як такі, що виконали свої завдання, були ліквідовані і 25 лютого 1920 р. ВУЦВК ухвалив рішення про проведення виборів до рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Розгорнулась передвиборча кампанія. 23 березня 1920 р. відбувся сільський сход х. Лікарського, присвячений виборам. На хуторі проживало на той час 840 чоловік, з яких 450 мали брати участь у виборах. Це давало право обрати власну сільську раду. На сход прийшло 185 осіб. Головою сходу обрали Євтушенка Т.М., який зробив інформацію - 64 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України про вибори. Потім почалось обрання депутатів Лікарської сільради. Ними стали: Тарасенко Федір Іванович, Діденко Антон Семенович, Колісніченко Аристарх Дмитрович, Провозьон Тимофій Давидович, Закалюжний Максим Іванович. 25 березня Степанівський волосний з’їзд обрав волосний виконавчий комітет і делегатів на повітовий з’їзд селянських депутатів. До виконкому увійшли: Євтушенко Т.М., Жидков К.І., Міщенко Г.І., Зінченко Є.М., Мороз С.К. Делегатами на з’їзд стали: Євтушенко, Богуш, Пістунов, Бровенко і Деряга. В наступні дні обиралися голови виконкомів, формувались відділи і призначалися їх завідуючі. Головою Степанівського волвиконкому став Жидков К.О., завідуючим відділом управління став Лебедєв К.В., відділом народної освіти - Мащенко Т.М., земельним відділом - Міщенко Г.І., членом волвиконкому став Зінченко Є.М., членом земельного відділу - Мацак Л.Ю., керівником ЗАГСу Павленко Г.П. 30 березня 1920 р. відбувся 4-й Сумський повітовий з’їзд рад. Відкривши його, голова Сумського ревкому Барчуков сказав, що прийшов час замість тимчасових органів влади воєнного періоду ревкомів обрати постійні органи мирного часу - виконкоми рад. До обраного повітового виконкому увійшли 20 чоловік, в тому числі один боротьбіст (Овчаренко), один анархо-комуніст (Криловецький), решта - більшовики і безпартійні, що їм співчували. Державні органи і громадські організації волості працювали під контролем і керівництвом комуністичного осередку, що існував у Степанівці. До нього входили: Козирєв (голова осередку), Гриненко (помічник голови), Лопатка (секретар), Жидков, Іванов, Лебідь, Мащенко, Шиликонов. У Лікарському був лише один кандидат в члени КП(б) у - Діденко Сергій Іванович і один член КП(б) у Лукаш Митрофан Іванович. На початку 1921 р. з’явилась Інструкція про перевибори сільських, волосних, повітових і губернських рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, за якою сільські ради могли створюватися в населених пунктах, де проживало не менше 300 жителів, з розрахунку 1 депутат на кожні 100 громадян, але не більше 50 депутатів. - 65 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод Таким чином, лікарчани мали право обрати сільраду. 4 листопада 1921 р. під головуванням Євтушенка Т.М. відбулись загальні збори громадян х. Лікарського. На порядку денному стояло два питання: 1. Доповідь уповноваженого Степанівського волосного комітету про міжнародне становище республіки і роз’яснення інструкції про вибори. 2. Вибори сільської ради. Присутніх на зборах 145 осіб. Доповідь уповноваженого волвиконкому була взята до відома, а з другого питання ухвалено рішення: «Ми, громадяни хутора Лікарського, виходячи з того, що в нашому хуторі проживає 460 громадян, із яких правом участі у виборах користуються 248 осіб, згідно інструкції постановили: обрати від нашого хутора до сільради трьох депутатів: Свирида Івановича Вольвача, 48 років, одружений, має 3 дес. землі, коня, 2 корови, господарські будівлі, безпартійний; Іллю Григоровича Провозьона, 28 років, має 1 дес. землі, коня, корову, безпартійний; Івана Захаровича Юнака, 36 років, має 1,75 дес. землі, двох коней, корову, безпартійний. Кандидатами в члени сільради: Романа Івановича Діденка, 30 років, має 2 дес. землі, 2 коней, корову, безпартійний; Максима Івановича Закалюжного, 34 роки, має 4 дес. землі, коня, корову, безпартійний». 27 жовтня 1922 р. відбулися чергові (вони проводились щорічно) вибори сільради в х. Лікарському. На той час у ньому проживало 664 чоловіки, з яких 295 були виборцями. Депутатами стали: Провозьон Михайло Давидович, середняк, 43 р.; Міщенко Степан Тихонович, бідняк, 28 р.; Діденко Анасій Захарович, бідняк, 45 р.; Діденко Антон Семенович, середняк, 32 р.; Діденко Мартин Микитович, середняк, 40 р.; Провозьон Ілля Григорович, бідняк, 29 р.; Лукаш Митрофан Іванович, бідняк, 28 р. Кандидатами на волосний з’їзд були обрані Діденко Сергій Іванович, 32 р., бідняк і Провозьон Яків Іванович, 36 р., бідняк. Головою сільради обрали Діденка Степана Захаровича, замісником голови - Провозьона Михайла Давидовича, секретарем - Провозьона Іллю Григоровича. 16 мешканців х. Лікарського не брали участі у виборах сільради 27 жовтня, бо були позбавлені виборчого права. За Конституцією УСРР 1919 р. до категорії так зв. «позбавленців» відносили осіб, - 66 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України які: користуються найманою працею, живуть на прибутки з підприємств, маєтків і т.п., приватні торгівці і комерційні посередники, духовні особи, службовці і агенти колишньої поліції, жандармерії і охоронних відділів, божевільні, засуджені. Ким були і за що позбавлені виборчого права лікарчани? Офіційну відповідь на це питання дає наведена таблиця.
Через деякий час після виборів 27 жовтня об’єднане засідання виконкому КНС і депутатів сільради розглянуло персональну справу секретаря сільради Провозьона І.Г. Його звинувачували у зловживанні спиртними напоями, а це загрожувало втратою посади. - 67 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод Врятував секретаря дефіцит управлінських кадрів на селі. В постанові засідання записано: «Беручи до уваги клопотання громадян Лікарського про те, що він є єдиним їх працівником, залишити на місці роботи. Але якщо ще хоч один раз буде помічений п’яним і ще буде на нього скарга від громадян, то віддати до суду ревтрибуналу без будь-яких виправдань». У 1922 р. відбувався перегляд територіальногоадміністративного поділу у зв’язку з підготовкою до його реформування. В результаті скоротилось число волостей у повітах, в Сумському, зокрема з 22 до 11. Тоді ж з’явилась нова інструкція про створення і діяльність сільських рад. Вони обиралися лише в тих населених пунктах, де проживало не менше 1000 мешканців. На першому ж засіданні після виборів обирався голова ради, а якщо в селі нараховувалося понад 3000 мешканців, то і його замісник. Сільрада мала комісії у земельних справах, з благоустрою села та культури. У березні 1923 р. Президія ВУЦВК прийняла постанову, за якою в Україні старий територіально-адміністративний устрій (волость повіт - губернія) замінювався новим: район - округ - губернія . У складі Харківської губернії був створений Сумський округ, до якого входило 16 районів, у тому числі і Степанівський. В Степанівці був створений райвиконком, а в Головашівці і Підліснівці - сільради. Оскільки в х. Лікарському не було 1000 жителів, то за новою інструкцією сільрада не обиралась. У зв’язку з цим лікарчани клопотали перед Степанівським РВК про відновлення в них сільради. Той звернувся з цим проханням до Сумської окружної територіально-адміністративної комісії. 24 грудня 1923 р. комісія прийняла рішення: визнати мотиви, приведені Степанівським РВК про відновлення сільради в х. Лікарському недостатніми і в клопотанні відмовити, так як х. Лікарський знаходиться всього за п’ять верст від Головашівської сільради і може обслуговуватись нею. Крім х. Лікарського, до Головашівської сільради відносились хутори Аркадський, Жаркий, Степаненків, Солодкий, - 68 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України Постольненський, Шарапин, Крикуненків та Іваненків. Всього на території сільради проживало 2489 чоловік. У вересні 1924 р. виборча комісія Степанівського району призначила на листопад цього ж року перевибори Головашівської сільради. Вони повинні пройти на дільницях: Головашівка, х. Аркадський з х. Жарким; х. Лікарський з включенням хуторів Степаненкового, Солодкого, Постольного, Крикуненкового, Шарапиного і Іваненкового. 21 жовтня 1924 р. Головашівський сільвиборчком переглянув списки осіб, позбавлених виборчих прав. Вирішили залишити в списках позбавлених виборчих прав Кулака Петра Самойловича як скупщика і посередника в комерційних справах, Хахулю Никифора Микитовича, як такого, що служив у гетьманському каральному загоні і душевнохворого Семишкура Панаса Яковича. Десять осіб, звинувачення яких у використанні найманої праці не підтвердились, занести до списків виборців. Це: Тарасенко Іван Данилович, Провозьон Мирон Максимович, Мельник Карпо Трохимович, Діденко Василь Іванович, Тарасенко Трохим Маркович, Провозьон Сергій Максимович, Кобзаренко Савелій Анисимович, Провозьон Степан Іванович, Забара Тимофій Андрійович, Забара Іван Федорович, а також виправданий судом Колісніченко Ксенофонт Дмитрович. Вибори відбулись 2 листопада 1924 р. У них взяли участь 949 виборців при загальній кількості 1196 осіб, що мають виборчі права. Серед учасників виборів 304 вважалися заможними, 565 середняками і 80 бідняками. Обрали 26 членів сільради, з них 24 чоловіки і 2 жінки, 24 українці і 2 росіянина, 1 члена КП (б) У, всі письменні. 7 громадян були позбавлені виборчих прав. Головою сільради був обраний Руденко Порфирій Омелянович, секретарем - Хахуля Марко Степанович. 19 лютого 1926 р. лікарчани зібрались на загальні збори, щоб взяти участь у нових перевиборах членів Головашівської сільради. Лікарське відносилося до 2-ї виборчої дільниці, в якій нараховувалось 419 виборців. На збори з’явились 256 осіб. - 69 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод Відкрив збори уповноважений Крикуненко Опанас Митрофанович. На його пропозицію була обрана президія зборів у складі Юнака Михайла Івановича (голова), Гутенка Парфена (секретар) та Діденка Мартина Михайловича. До лічильної комісії увійшли Діденко Сергій Іванович і Мельник Назар Трохимович. Депутатами сільради були обрані: Крикуненко Опанас Митрофанович, Вольвач Опанас Іванович, Міщенко Феодосій Гнатович, Руденко Порфирій Омелянович, Провозьон Петро Матвійович, Юнак Михайло Іванович, Гузенко Опанас Іванович, Гончаренко Сергій Лукич. З них Вольвач О.І. і Руденко П.О. - члени КП(б) У, решта - безпартійні. Кандидатами на районну конференцію селян стали: Кириченко Іван, Вольвач Опанас, Варуха Максим, Варуха Ганна, Зубківська Олена, Руденко Порфирій Омелянович, Коротенко Юхим, Провозьон Петро, Міщенко Степан, Мельник Назар, Діденко Мартин, Вольвач Григорій. У вересні 1926 р. президія Степанівського райвиконкому висловила думку про необхідність створити в районі ще одну сільську раду, а саме - в Лікарському. До неї приєднати хутори Крикуненків, Солодкий, Постольний, а за Головашівкою залишити хутори Степаненків, Іваненків, Жаркий. Але ця ідея не була реалізована. У 1927 р. відбувались чергові вибори до місцевих рад. Як і раніше, лікарчани брали участь у виборах Головашівської сільради, якій були підпорядковані хутори Жаркий, Лікарський, Солодкий, Крикуненків, Шарапин, Степаненків, Постольний і Тарасенків, станція Головашівка. На території Степанівського району була створена 51 виборча дільниця, в тому числі: Лікарська № 12, х. Солодкого і Крикуненкового № 13, х. Тарасенкового і станції Головашівка. На дільниці №12 нараховувалося 300 виборців, на дільниці № 13 – 65, на х. Тарасенковому і станції Головашівка – 16. В процесі підготовки до виборів протягом січня 1927 р. в - 70 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України Лікарському мали бути проведені збори і перевибори правління КНС, збори жінок – делегаток і молоді, заслухано звіт районної земельної комісії і Головашівської сільської ради. На дільниці №13 теж мали заслухати звіт районної земельної комісії. Головою Головашівського сільвиборчкому Степанівський рай виборчком призначив Єременка П.М. 25 січня 1927 р. Головашівський виборчком затвердив календарний план проведення виборів і відповідальних на кожній дільниці. Вибори в Головашівці мали відбутися 11 лютого при головуванні Єременка П.М., в Лікарському – 10 лютого, відповідальний Іщенко, в Солодкому і Крикуненковому – 10 лютого, відповідальний Барус, в Тарасенковому і ст. Головашівка – 13 лютого, відповідальний Міщенко. 10 лютого 1927 р. 225 виборців Лікарської громади зібралися, щоб обрати депутатів до Головашівської сільради. Обговорювали і голосували за 22 кандидатів. Більшістю голосів обрали 8 осіб: Єременка Афанасія, Іщенка Василя, Юнака Михайла, Провозьона Івана, Діденка Андрія, Міщенка Степана, Діденка Федора і Варуху Ганну. Але потім з’ясувалося, що збори мають право обрати лише трьох депутатів, оскільки на хуторі лише 306 виборців. Довелось переголосувати. Обрали Діденка Сергія, Зубківську Олену і Шевченка Марка. Того ж дня відбулися збори виборців хутора Солодкого і Крикуненкового. З 66 виборців прийшло 40. Для обговорення кандидатів у члени Головашівської сільради було запропоновано 4 особи: від зборів – Литовченко Максим, Крикуненко Роман, Крикуненко Корній і від хутірського активу Гончаренко Сергій. Більшістю голосів (39 – «за», 1 – «проти») був обраний Гончаренко Сергій Лук’янович. Як пройшли вибори на інших хуторах - невідомо. Головою Головашівської сільради став Прокопенко Павло Якович. Рішенням Степанівського райвиборчкому від 5 лютого 1927 р. до участі в виборах не були допущені Шевченко Михайло Павлович - 71 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод (х. Лікарський), Литовченко Йосип Єрмолайович (х. Солодкий), Діденко Мартин Михайлович (х. Лікарський), Рибальченко Федір Тарасович (х. Лікарський), Тарасенко Трохим Маркович (х. Лікарський), Вольвач Яків Григорович (х. Лікарський),Вольвач Герасим Степанович (х. Лікарський), Колісніченко Ксенофонт Дмитрович (х. Лікарський), Варуха Федір Денисович (х. Лікарський), Варуха Омелян Васильович (х. Лікарський), Варуха Іван Васильович (х. Лікарський). У вересні 1927 р. Степанівський район був ліквідований, а його територія приєднана до Сумського району. Протягом 20-х років тривала практика позбавлення виборчих прав осіб, які, на думку місцевих властей, були противниками існуючого ладу. Списки таких осіб складали сільські ради або адміністративні відділи районних чи окружних виконкомів. Остаточне рішення приймав виборчком або загальні збори громади, в деяких випадках – суд. Найпоширенішими звинуваченнями в Лікарському були: користувався найманою працею, в тому числі і сезонних робітників, найнятих в гарячу пору збирання врожаю зернових, копання буряків і т.п., був баришником, посередником торгівлі, крамарем, мав інші «нетрудові» доходи, вороже ставився до влади, критикував її на зборах. Громадянку х. Тарасенкового Компанцеву Ганну Олександрівну звинуватили в тому, що вона з синами мала раніше 17 дес. землі, чорно-бакалійну лавку при станції Головашівка, склад лісоматеріалів, цегельню; Провозьона Федора Мироновича - в тому, що він до 1922 р. мав 17 дес. землі, потім виділився в окреме господарство на 5 дес., мав сільгоспмашини, які використовував на роботах у бідняцьких та середняцьких господарствах; Провозьон Марію Лаврентіївну – в тому, що навчала дівчат шиттю і брала за це гроші; Крикуненко Устю Захарівну (х. Крикуненків) - в тому, що вона мала млин і «нетрудові доходи» від нього; Тарасенка Максима Іларіоновича - в тому, що мав від 5 до 15 сезонних робітників, 1 постійного, прибуток від сільськогосподарських машин і т.д. - 72 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України Були і такі звинувачення, які, незважаючи на їх несерйозність, теж вели до позбавлення виборчих прав. Так, мешканку х. Тарасенкового Кампанцеву Ганну Олександрівну звинуватили в тому, що її син вийшов із СОЗу; Закалюжну Мотрю Василівну - в тому, що вона, дружина позбавленого виборчих прав Закалюжного Юхима Васильовича, живе на його утриманні, а значить користується «нетрудовими» доходами; Крикуненко Горпину Кіндратівну (х. Крикуненків) – у тому, що вона живе на утриманні сина, а раніше сама користувалася найманою працею; Колісніченка Миколу Ксенофонтовича – в тому, що жив при батьку, господарство якого використовує найману працю і т.д. Цікава історія відбулася з Тарасенком Федором Івановичем. У 1910 р. вони з батьком виїхали до Курської губернії. Там у складі артілі з 11 господарств колективно обробляли землю. У 1916 р. батько помер, а Федір повернувся до Лікарського, завів власне господарство і сам зі своєю сім’єю працював. 3 роки був депутатом Лікарської сільської ради. В 1927 р. був позбавлений виборчого права за те, що його батько 15 років тому, перебуваючи в Курській губернії, брав землю в оренду, а Дмитро тоді перебував на його утриманні, значить, вважала влада, користувався «нетрудовими» доходами. Різними постановами виборчкомів виборчого права були позбавлені Степаненкови: Андрій Іванович, Мотря Григорівна, Іван Миколайович та Устя Миколаївна, Іван Іванович, його дружина Уляна, син Іван і невістка Фекла, Міщенко Ларіон Данилович та інші. Траплялося, що позбавлення виборчого права супроводжувалось нанесенням матеріальних збитків звинуваченому. Так, уже згадана Компанцева Г.О. зверталась до Головашівської сільради з проханням зняти арешт з її речей, серед яких були: 4 простирадла, 6 рушників, 4 скатертини, 2,5 м. сатину, 5 м. коленкору, 4 м. сірої саржі, 1 килим, 12 ложок і виделок. Багато хто хотів повернути собі виборчі права, але це було не так просто. Треба було заповнити так звану «Анкету особи, - 73 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод позбавленої виборчого права законом або вироком суду». В ній показати: соціальний стан до революції і тепер, місце роботи зараз (установа, посада). Де і коли жив, звідки в нього засоби для існування, де і коли працював або служив (перелічити всі місцевості, де жив, всі установи, військові частини, всі види роботи, вказавши час служби чи праці): до Лютневої революції, до Жовтневої революції, після Жовтневої революції (перелічити помісячно); чи служив у царській поліції, корпусі жандармів, охранці, на якій саме, коли, в якій частині, які посади займав, який чин мав, в яких боях проти Червоної Армії брав участь; чи був покараний за службу у білих, коли, ким і яким чином звільнений від кари; чи перебуває на спеціальному обліку ДПУ, а саме коли і за якими номером видано довідку про те, що взятий на облік; чи належить до партії, якщо ні, то якій партії співчуває; чи служив у Червоній Армії, де і скільки; з якої причини, хто і коли позбавив виборчих прав. Після заповнення анкети «позбавленець» одержував довідку з сільради, в якій давалась йому коротка характеристика. Наприклад: «Закалюжний Юхим Васильович (х.Лікарський) позбавлений у 1925 р. виборчих прав за те, що займався «баришнічеством», тобто, скуповував коней чи корів та перепродував, не пропускаючи жодної ярмарки чи базару. Господарство середняцьке. До радянської влади ставиться вороже». Провозьон Манька Лаврентіївна позбавлена виборчих прав, бо живе на нетрудові прибутки від навчання шитвом, мала 8 учениць, з яких брала по 25 крб. з кожної і вони працювали в її господарстві. Господарство середняцьке». «Закалюжна Марія Андріївна позбавлена виборчих прав на основі того, що живе на утриманні Закалюжного Юхима Васильовича, позбавленого виборчих прав як приватного посередника». Довідки підписані головою сільради Прокопенком П.Я. Деяким громадянам вдавалося повернути собі виборчі права. Так, 27 лютого 1927 р. Степанівський райвиборчком визнав помилкою занесення до списку позбавлених виборчих прав Вольвача Герасима Степановича, Тарасенка Трохима Марковича, а також Тарасенка Федора Івановича, його дружини Оксенії Василівни і - 74 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України матері Пріськи Олександрівни. А 17 березня 1929 р. Сумський райвиборчком поновив у виборчих правах Варухів Івана Васильовича та Омельяна Васильовича, Степаненкових Андрія Івановича, Мотрю Григорівну, Кулину Хоминічну, Степаненкових Івана Миколайовича та Устю Миколаївну, Степаненкових Івана Івановича, його дружину Уляну, сина Івана і невістку Феклу Тихонівну, оскільки використання ними найманої праці не доведено. Проте такі випадки були рідкістю. У березні 1920 р. рішенням IV конференції КП(б) У в селах України почали створюватись комітети незаможних селян (КНС). Вони складалися з бідняків і середняків і мали завдання сприяти радянській владі в її діяльності по перебудові аграрних відносин. В Лікарському осередок КНС організовувався в кінці 1920 р. Його першими членами стали: Вольвач Свирид Іванович, 40 р., грамотний, одружений, мав трьох дітей і 3 дес. землі; Провозьон Прокопій Ілліч, 32 р., грамотний, одружений, мав одну дитину, безземельний; Медвідь Мирон Олексійович, 44 р., неписьменний, одружений, мав 2,5 дес; Гаманов Ілля Логвинович, 46 р., грамотний, одружений, мав трьох дітей і 1 дес. землі; Вольвач С.І. і Провозьон П.І. ввійшли до комітету КНС Степанівської волості. Головою Лікарського КНС було обрано Діденка Сергія Івановича (кандидат у члени КП(б)У, учасник революції 1905 – 1907 рр., кілька років перебував в еміграції в Північній Америці), секретарем – Міщенка Степана Тихоновича. У листопаді 1921 р. в Лікарському КНС було 37 членів, які володіли такими земельними наділами: 0,4 дес. – Провозьон Юхим, Закалюжний Никон; 0,5 дес. – Шевченко Пантелеймон, Шевченко Марко; 0,75 дес. – Діденко Сергій, Варуха Єрофей, Кравченко Григорій, Кобзаренко Семен, Вольвач Наум, Закалюжний Гнат, Юнак Семен, Шевченко Христя, Діденко Федір, Литовченко Данило, Євтушенко Євлампія; 0,8 дес. – Коротя Василь; 1 дес. – Овсюченко Омелян, Діденко Анісій, Діденко Микола, Провозьон Прокіп, Провозьон Григорій, Провозьон Матвій, Юнак Іларіон, Шевченко Андрій; 1,2 дес. – Тарасенко Анісій; 1,5 дес. – Тарасенко Степан; 2 - 75 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод дес. – Вольвач Марко, Рибальченко Нестор; 2,4 дес. – Міщенко Степан. Не мали жодної десятини: Діденко Михайло, Кобзаренко Василь, Горбачов Вакула, Кириченко Матвій, Міщенко Гнат, Сидоренко Матвій і Юнак Марія. 7 січня 1922 р. повітова комісія КНС розглянула питання про наділення бідних селян землею і наголосила, що члени КНС повинні одержувати землю в першу чергу і таку, яка найбільш придатна для обробітку. Ця ж комісія у вересні 1922 р. запропонувала звільняти членів КНС, які орендують млини, від помол-податку. Цей податок на той час становив 18 пудів з кожної чверті каменю. На початок 1922 р. в Лікарському КНС числилося 34 члени, загальна кількість їх сімей становила 130 душ. 8 господарств не мали землі. 24 господарства мали по коню, 25 – по корові. В розпорядженні комнезамівців було 23 плуги і 23 борони. Слід зазначити, що не скрізь вдалося зразу створити ці організації бідноти. Перевірка, проведена Степанівським волвиконкомом в грудні 1921 – січні 1922 р., виявила, що в таких хуторах, як Крикуненків, Линтварівський, Аркадський, Новенький, НовоГеоргіївський, Криничний, а також в х. Торопилівці комнезамів немає і їх неможливо створити, оскільки населення там переважно заможне. За свою роботу голови і секретарі КНС мали отримувати заробітну плату, але грошей не вистачало і вона часто не видавалась. Щоб скоротити витрати, в 1923 р. посаду секретарів сільських комнезамів скоротили, а їх обов’язки переклали на секретарів сільрад. Одночасно головам комнезамів поряд з виконанням їх обов’язків доручили і обов’язки помічника голови сільради. За таких умов з 1 липня 1923 р. вони стали одержувати заробітну плату. Про діяльність місцевих комнезамів у перші роки їх існування свідчить, наприклад, звіт голови Степанівського волкомнезаму Сущенка волосному з’їзду комнезамів 3 березня 1923 р. про роботу за 1921 – 1922 роки. В названий період волкомнезам займався такими справами: сприяв створенню споживчої і - 76 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України сільськогосподарської кооперації, заохочував перехід селян до колективного обробітку землі, пропагував земельні закони радянської влади, підтримував заходи з розвитку освіти на селі і т.п. КНС відгукнувся і на міжнародні події. Так, коли в жовтні 1923 р. у Москві представники селянських революційних організацій багатьох країн Європи, Азії і Латинської Америки вирішили створити міжнародну селянську Раду або Селянський Інтернаціонал, другий районний з’їзд комнезамів Степанівського району 8 липня 1924 р. ухвалив резолюцію: «Збори вітають від імені всього незаможного селянства створення міжнародної організації як захисника інтересів селянства і висловлюють свою надію на успіхи в досягненні селянських завоювань в особі міжнародної Ради селян». Кілька документів, що збереглись в архівах, дозволяють скласти перше уявлення про роботу Лікарського КНС. Так, 5 лютого 1923 р. відбулися загальні збори організації, на яких заслухали доповідача про завдання КНС; більшістю голосів обрали членами організації Юнака Іларіона, Закалюжного Гната, Провозьона Макара, Діденка Макара і Овсюченка Омеляна; обрали делегатів на волосний з’їзд комнезамів - Діденка Сергія Івановича і Міщенка Степана Тихоновича, а також делегата на повітовий з’їзд КНС – Діденка Сергія Івановича. 7 березня 1923 р. збори розглядали питання про створення комісії по збиранню пожертвувань для підшефної військової частини. До комісії ввійшли Діденко Сергій Іванович, Діденко Макар Антонович і Провозьон Яків Іванович. В 1923 – 1924 роках кількість членів КНС у Лікарському помітно зросла. Селяни подавали заяви голові комнезаму, в яких прохали прийняти до організації і характеризували своє сімейне та майнове становище. Серед тих, кого зарахували тоді до КНС, були: Провозьон Прокіп Іванович (в сім’ї 4 душі їдців, в господарстві – корова, кінь, 0,5 дес. наділу землі), Провозьон Явдоха Денисівна (незаміжня, господарства не має), Провозьон Іван Степанович (4 - 77 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод душі їдців, хата, сарай), Діденко Василь Іванович (кінь, корова, свиня, 1,25 дес. землі), Діденко Юхим Іванович (нежонатий, 18 років, господарства не має), Закалюжний Трифон Юхимович (3 душі їдців, корова, свиня), Рибальченко Іван Федорович (4 душі їдців, служив у Червоній Армії). Були також прийняті Провозьон Іван, Провозьон Яків, Діденко Андрій, Закалюжний Гнат та ін. Комнезамівці активно включились у проведення колективізації сільського господарства. Вони першими вступали в колгоспи і закликали інших наслідувати їх приклад, охоче брали участь у розкуркуленні тих, хто не бажав міняти свій традиційний, звичний спосіб життя, при цьому не соромились привласнити дещо з речей розкуркулюваних односельців, сприяли неухильному виконанню так званої «першої заповіді колгоспників – здати хліб державі» і цим мимоволі втягували країну в голодомор. Після здійснення суцільної колективізації такі категорії селян, як «бідняк», «середняк» зникли. Всі стали колгоспниками. Необхідність у комітетах незаможних селян відпала. 8 березня 1933 р. постановою ВУЦВК вони були ліквідовані. В 20-х роках радянська влада здійснювала заходи, спрямовані на культурний розвиток села. В міру можливостей будувались школи, культурно-освітні заклади, створювались пункти медичного обслуговування населення і т.п. У 1919 р. у Лікарському почалось будівництво школи. Роботи йшли нормально, але через деякий час вони припинились, бо Сумський раднаргосп відкликав своїх робітників – теслярів. У зв’язку з цим 8 червня 1920 р. загальні збори громадян хутора (голова зборів Рибальченко, секретар Колісніченко) звернулись до виконавчого комітету Степанівської ради з проханням прислати теслярів, щоб можна було закінчити будівництво до початку навчального року. Степанівський волосний виконком, у свою чергу, звернувся з цим проханням до Сумського повітового відділу народної освіти і 28 липня 1920 р. одержав відповідь. У ній повідомлялось, що - 78 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України складання кошторису і будівництво школи в Лікарському доручено секції державних споруд, що спеціалістів вона надішле, а виконання земляних робіт і доставку матеріалів має забезпечити сама сільська громада. Того ж року школа була збудована. Першою вчителькою в ній стала Зубківська Олена Никифорівна, технічним працівником – Морозова Лідія Іванівна. В Головашівській школі вчителькою була Обозненко Олена Василівна, технічним працівником – Завгородній Григорій Іванович. У 1923/1924 навчальному році в Степанівському районі діяло 11 шкіл соціального виховання, в яких нараховувалося 22 вчителя і 12 технічних працівників. Діти навчалися в групах. У так званій нульовій групі того року було записано 102 учні, у першій групі – 484, у другій - 303, у третій – 151 і в четвертій – 23. Всього 1063 учні, з них хлопчиків – 753, дівчаток – 310. В середньому на одного учителя припадало 48 учнів. На вересень 1924 р. у Лікарській початковій школі при одному учителю було 3 класи (перший, другий, третій), всього 50 учнів, із них 39 хлопчиків і 11 дівчаток, серед них 48 українців і 2 росіянина. Утримувалась школа коштами районного бюджету. На 1924/1925 навчальний рік було виділено на книги і учбові приладдя – 47 крб. 95 коп., на господарські витрати – 23 крб. 80 коп., на ремонт – 10 крб. 33 коп., на опалення – 117 крб. 35 коп. Зарплата вчительки складала 16 крб. 50 коп., технічного працівника – 8 крб. 64 коп. На цей навчальний рік школа одержала 5 підручників (Головашівка – 12). За звітом роно Сумської округи 12 шкіл Степанівського району підручниками були забезпечені на 30%, наочними приладдями – на 8 %. У Степанівському районі проживали 4719 дітей віком від 8 до 15 років, а навчалися у 1924 /1925 навчальному році лише 1068 дітей, приблизно 23%. Становище шкіл було складним. Не вистачало вчителів, підручників і посібників, учбового приладдя, палива. У 1922 р. - 79 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод Лікарська школа і ряд інших не працювали, бо не було палива. А приїжджі інспектори, як говорив секретар Степанівського волвиконкому на об’єднаному засіданні волвиконкому, сільради і комнезаму в січні 1922 р., нічим не допомагають, кричать і погрожують арештами». У звіті Степанівського районного відділу народної освіти про роботу за 1923/1924 навчальний рік зазначалось, що школи забезпечені підручниками лише на 50%, паливом (торф) – на 80%, санітарний стан їх незадовільний. Влада намагалася підтримувати навчальні заклади, передаючи їм певні фінансові кошти. Завдяки цьому в Лікарській школі був зроблений ремонт: полагоджена стеля в одному з класів, облаштована нова підлога, а також збудоване підсобне господарське приміщення – сарай. У червні 1925 р. Сумський окрвиконком виділив Степанівському району 860 руб. на ремонт шкіл. Гроші розділили таким чином: Степанівській школі – 200 руб., Мар’ївській- 300, Лікарській – 150, Головашівській – 120, Криничанській – 90. Їх мали отримати завідуючі школами і при підтримці сільрад провести ремонт. Звичайно, одержуваних школами коштів було недостатньо для задоволення всіх їх потреб, а тому вони постійно перебували у скруті. Про це свідчать, зокрема, й матеріали з’їзду рад Степанівського району, що відбувся 7 – 9 березня 1927 р. Вчителька Лікарської школи Зубківська О.Н. бідкалась: «Бюджет шкіл затверджують у місті і видають кошти частинами. Учителів не вистачає. Школа в Лікарському, наприклад, існує 9 років, має 4 групи, а вчитель один. Необхідний другий учитель. Навчальні посібники видаються погані. Школі потрібна земельна ділянка, а її немає. Якість палива (торф), що одержує школа, дуже низька, до того ж завозиться воно невчасно, не по гарній погоді, а по грязюці. В цілому влада до учительства ставиться погано». До якого часу працювала Олена Никифорівна в Лікарській школі, на жаль, невідомо. Крім шкіл, у селах діяли пункти по ліквідації неписьменності серед дорослих – лікнепи. В Степанівському районі їх - 80 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України нараховувалось 5: в Головашівці, Терешківці, Ільмах і в хуторах Степному та Лікарському. В зимовий період (грудень 1923 р. – лютий 1924 р.) в них навчалося 160 чоловіків і 20 жінок. У 1926 р. в Лікарському була відкрита хата-читальня. Наступного року на її ремонт виділили 300 руб. Певна увага приділялась організації медичного обслуговування населення. 24 листопада 1926 р. президія Степанівського райвиконкому розглянула питання про затвердження мережі лікарських пунктів у районі і постановила з 1 грудня відкрити такий пункт у Лікарському. Завідуючою пунктом призначили Дубівську. На той час тут діяли амбулаторія і ветеринарний пункт. Слід сказати, що в 20-х роках, особливо на їх початку, стан здоров’я громадян не міг не викликати тривогу. Особливо поширеними були віспа, тиф, а пізніше – скарлатина. Вони призвели до смерті багатьох людей. Так, у 1920 р. з 26 померлих жителів Лікарського і Солодкого – 12 померли від віспи. Це діти віком від 3-х місяців до 2 років. У 1921 – 1922 рр. з 18 зареєстрованих усі померли від тифу. З інших хвороб того часу небезпечними були туберкульоз, кашлюк і скарлатина, яка в кінці 20-х років набула ознак епідемії. У 1927 р. в Сумському окрузі мало місце захворювання худоби. У зв’язку з цим Степанівський райвиконком затвердив графік проведення її вакцинації. В Лікарському перше щеплення мало відбутися 21 квітня, друге – 5 травня. У 1926 р. в Лікарському була відкрита школа крою і шиття, працював агропункт і діяла протипожежна охорона. В тому ж році ВУЦВК ухвалив постанову про розгортання робіт по благоустрою сільських населених пунктів. У травні 1927 р. Степанівський райвиконком спеціальною постановою попередив місцевих працівників про відповідальність за ухиляння від цієї справи. У лютому 1927 р. президія Степанівського райвиконкому вирішила звернутись до Сумського окрвиконкому з проханням виділити для районного сільбуду кіноустановку в кредит терміном - 81 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод від 1 до 3-х років. Крім того, з кошторису райвиконкому вирішили відпустити на цю справу 200 руб. Апарат повинен був обслуговувати села району. Освітні, медичні та інші установи села фінансувались із місцевого бюджету. Школа одержувала на рік 889,07 руб., медичний пункт – 51,95 руб., амбулаторія – 4043,73 руб., агропункт – 2029,83 руб., ветеринарний пункт – 2632,81 руб. На утримання протипожежної команди громада зібрала разом 145 руб., а на паливо для школи 20 руб.
СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ НА СЕЛІ В 1919-1929 рр. На час, коли радянська влада знову повернулася на територію Сумського повіту, в хуторі Лікарському проживало 840 мешканців. Майже всі вони були селянами-власниками, але становище кожного з них було різним. За період з кінця ХІХ ст. і до 1918 р. включно частина селян значно збільшила свої статки за рахунок купівлі землі, а також за рахунок самовільного захоплення поміщицьких угідь під час розгрому панських економій. Найзаможнішими тоді в Лікарському були: Тарасенко Іларіон Григорович, він мав 13 дес. землі, Провозьон Степан Іванович – 12,25 дес., Вольвач Яків Григорович – 10,5 дес., Тарасенко Пилип Миронович – 7,50 дес., Закалюжний Юхим Васильович – 7,17 дес., Тарасенко Мирон Іванович – 7,13 дес., Міщенко Андрій Васильович – 6,48 дес., Тарасенко Анисій Миронович – 6,17 дес., Міщенко Йосип Васильович – 5,98 дес., Тарасенко Яків Миронович – 5,65 дес. Всі вони мали по 3 – 4 одиниці робочої худоби. Але таких господарів було небагато. Переважна ж більшість селян мала невеликі наділи, як то: Євтушенко Євген – 1 дес., Коротя - 82 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України Василь – 0,8 дес., Юнак Семен – 0,75 дес., Шевченко Пантелеймон – 0,5 дес., Закалюжний Никон – 0,4 дес. і т.д. Були й такі, що нічого не мали: Діденко Михайло, Кириченко Наталка, Кобзаренко Василь, Міщенко Гнат, Сидоренко Матвій, Юнак Марія та ін. Політика радянської влади в даний період була продовженням тієї, що здійснювалась на початку 1918 р. - до німецької окупації України. 16 січня 1919 р. уряд видав декрет про націоналізацію цукрових заводів. Проголошувалось, що землі, які належали заводам, а також і ті, на яких в останні роки сіяли цукровий буряк, не підлягають поділу між селянами. Таке рішення суперечило інтересам селян і негативно позначалося на їх настроях. Адже на території лише Сумського повіту нараховувалось близько десяти цукрових заводів і за ними було закріплено багато землі. Очевидно, враховуючи це, уряд 16 травня 1919 р. новим декретом дозволив передавати селянам половину земель, які раніше належали цукровим заводам. Всеукраїнський з’їзд волосних виконкомів, що пройшов у Києві з 30 травня по 6 червня 1919 р., проголосив, що головним завданням органів місцевої влади на сучасному етапі є наведення порядку в землекористуванні, розподіл землі між селянами і підтримка найбідніших господарств. Земвідділи мали займатися не тільки розподілом землі, а й розвитком усіх галузей сільськогосподарського виробництва – рослинництва, тваринництва, городництва, садівництва і т.д. Для Сумського повіту перспективним вважалося відродження скотарства. На з’їзді робітничих, селянських і червоноармійських депутатів підкреслювалось, що раніше в повіті було дуже розвинуте тваринництво. Йому сприяли цукрова та винокурна промисловості, які забезпечували кормову базу. Тваринництво і птахівництво повіту не тільки повністю задовольняли потреби внутрішнього ринку, а й дозволяли вивозити продукцію не тільки в Росію, а й за кордон. Повітовий земельний відділ запропонував ряд заходів по відродженню цієї галузі: 1. Із племінних господарств, які ще залишилися в повіті, створити господарство в Кияниці і розводити там симентальську, шведську і сіро-українську худобу, свиней біло-англійської породи, овець - 83 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод каракулів і оксфордшордаунів. Господарству надати державну допомогу для посіву коренеплодів та природних випасів. Подібне вчинити також з Гребениківською та Низівською економіями. 2. Молочну ферму Піщанської економії передати «Сумысахару», як підприємству, що постачає молоко ринку. Сумську молочну ферму Харитоненка перетворити в молочно-племінну з симентальською худобою. 3. Для розвитку конярства використати злучні пункти економії Завадовського (хутори Лікарський і Крикуненків). На жаль, у повіті не залишилося жодного конярського заводу, який би міг бути маточним господарством. Коней не вистачало навіть для обслуговування управлінського апарату. У зв’язку з цим нарада волосних військкомів Сумського повіту 21 квітня 1919 р. прийняла ухвалу – в кожній волості за рахунок «куркульського елементу» зібрати по одному коню з упряжкою і дрожки «на залізному ходу». У такий же спосіб для потреб контор різних установ були конфісковані канцтовари і папір в усіх спеціалізованих магазинах, а також на складах «Кооптсоюзу», «Многоголовки», «Будущности» і «Новой школы». Багато клопоту повітовому керівництву завдало розкрадання селянами сіна на конфіскованих поміщицьких землях. Неодноразові звернення до міліції і до військкоматів із проханням організувати охорону сінокосів не допомогали. Селянам пропонували під час косовиці брати участь у збиранні сіна з половини, але й це не давало бажаних наслідків. Сіно розкрадали, а потреби його зростали, особливо в кавалерійських частинах, розташованих на території повіту. Велику турботу викликала весняна посівна кампанія, коли поряд з індивідуальними селянськими господарствами існували і колективні. На той час у Сумському повіті нараховувалось близько 50 радгоспів і товариських господарств. 3 квітня 1919 р. колегія Сумського повітового земельного відділу зобов’язала колегію агрономів повіту негайно організувати посівну на землях, що відійшли до радгоспів і товариських господарств. Щоб краще розібратися в стані справ на селі, 13 квітня 1919 р. - 84 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України Сумський повітовий земельний відділ наказав Сумському, НижньоСироватському, Стецьківському, Миколаївському, Степанівському і Терешківському волосним відділам прибути в повному складі на повітовий з’їзд, маючи при собі таку інформацію: 1. Скільки безземельних і малоземельних господарств у селі і який у них є інвентар; 2. Скільки артілей, комун і товариств і число членів у них; 3. Наявність у селі живого і мертвого інвентаря і як він розподілений; 4. Як розподілені землі, призначені для комун, артілей і т.п. У 1919 р. в політиці радянської влади на селі відбулися радикальні зміни. 12 квітня Раднарком УСРР видав декрет про хлібну розкладку, а 15 квітня з’явився декрет ВУЦВК, який встановлював в Україні продовольчу диктатуру. Це означало, що влада почала боротьбу за хліб з його виробниками шляхом примусових методів заготівлі. Згідно з цим декретом селянин мав право залишити собі таку кількість зерна, яка необхідна для харчування сім’ї, посіву і утримування худоби. Решта мала бути здана державі. Торгівля хлібом не допускалася. Згодом до розкладки, крім хліба, почали включати і картоплю. Займалися продрозкладкою спочатку ревкоми, а з їх розпуском – виконкоми рад і комітети незаможних селян. Оскільки селяни добровільно не бажали віддавати плоди своєї важкої праці, на них ополчились так звані продовольчі загони, сформовані з робітників промислових міст Росії та України. Їм допомагали місцеві активісти. Після звільнення України від денікінців тиск на селян посилився. Вимоги до них направлялась у формі наказів і погроз. Так, 7 квітня 1920 р. Сумський повітвиконком розіслав у волості телефонограму, в якій зазначалось: розкладка повинна бути терміново виконана і звезена на зсипні пункти, потім до Сум. До неї включався, крім хлібо-фуражних продуктів, і посівний матеріал. Строк виконання - три дні. За невиконання постанови винні підлягали негайному арешту і відправлялися в розпорядження Сумвиконкому. При визначенні розміру розкладки траплялись помилки, - 85 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод допускалась несправедливість. Так, на 1920 р. на Степанівську волость була накладена розкладка в розмірі 6052 пуди зерна і 9565 пудів картоплі. Рекомендувалось розподілити її по селах таким чином:
Завідуючому волкомпраці, волпродкерівнику, членам комнезаму було доручено довести розкладку до сільрад і названих хуторів, провести її в дводенний строк і «выполнить в порядке боевого приказа». Незабаром виявилось, що при визначенні розміру продрозкладки для Степанівської волості були допущені помилки, а саме перевищено кількість землі, неправильно обрахований обмолот врожаю 1920 р., не враховані збитки від «градобития» і не взяті до уваги результати обстеження господарств волості щодо їх ресурсів. 8 березня 1921 р. об’єднане засідання Степанівського волвиконкому і комнезаму дійшло висновку, що продрозкладка перевищує можливості волості і не може бути виконана. Лише при крайньому напруженні всіх сил можна буде здати 2000 пудів зерна, (замість 6752 пудів). Постановили: порушити клопотання перед Укрпроднарадою про зменшення продрозкладки, для чого відрядити до Сум представників волвиконкому, волкомнезаму і волпродкому. - 86 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України 24 березня 1921 р. на об’єднаному засіданні Степанівського волвиконкому і комнезаму розглядалося питання про перегляд продрозкладки на х. Лікарський. Постановили: у зв’язку з тим, що на хутір Лікарський накладена обтяжена розкладка, зняти 200 пудів зернової розкладки і перекласти їх на с. Степанівка. Але, як правило, влада добивалась виконання продрозкладки не через її зменшення, а шляхом застосування сили. Так, на тому ж засіданні 24 березня при обговоренні питання про виконання додаткової продрозкладки селянами Степанівської волості було прийняте рішення просити Сумський повітовий виконком для «выкачки хлеба» прислати збройний загін у кількості 10 бійців. В цілому розкладка з врожаю 1920 р. була виконана в Україні лише на 40%. Крім продрозкладки, місцеві органи влади на селі займалися й іншими питаннями. Ось, наприклад, звіт про роботу Степанівського волвиконкому за 5 – 20 жовтня 1920 р., складений у формі запитань і відповідей (такі звіти складалися за кожний тиждень): – Які найважливіші завдання вирішувалися протягом тижня? – Хлібна і фуражна розкладка, конфіскація куркульських коней для потреб кавалеристів-добровольців; Чи були протягом тижня бандитські виступи? Не було; Чи проводились арешти? Ні; Як проведено розкладку і скільки виконано? Проведено задовільно, вилучено 700 пудів; Як проводиться культурно-освітня робота? Погано; Скільки разів на тиждень і яку кількість газет одержуєте? «Власть Советам», 30 штук, щоденно. 9 квітня 1920 р. Степанівський волвиконком одержав телефонограму повітового земельного відділу – відвести на території волості для створення культурних господарств у Степанівській, Варухинській, Олександрівській, Підліснівській економіях та в хуторах Москалівщина, Линтварівка та Лікарський 525 дес. землі. - 87 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод Для насінницьких господарств «Сумсахара» наказувалось засіяти цукровим буряком у Линтварівському маєтку 200 дес.; Степанівському – 180,25 дес.; Варухинському – 288 дес.; Олександрівському – 106, 2 дес.; в селі Підліснівка – 39 дес. і хуторі Лікарському – 36,75 дес. Особи, які перешкоджатимуть виконанню цієї постанови, мають бути притягнуті до відповідальності. Але головним завданням була посівна кампанія. Для її організації і проведення був створений повітовий орган – посівком (Суморгасев). В його обов’язки входило постачання населенню і установам насіннєвого матеріалу, сільськогосподарського інвентаря і т.п.; облік усіх земель повіту, всього насіння, інвентаря і матеріалів; обстеження господарств і облік робочої худоби; обстеження сімей червоноармійців; надання допомоги тим, хто її потребує; організація прокатних пунктів і ремонт сільськогосподарських знарядь. 30 листопада 1920 р. Сумський ревком ухвалив рішення про створення в Сумському повіті мережі прокатних пунктів «Помощь». Рекомендовано розміститити їх у Нижній Сироватці, Сумах, Білопіллі, Юнаківці, Чернеччині, Вирах, Степанівці, Великому Бобрику і Улянівці. Кожний пункт повинен був мати 15 борон, 5 катків, 10 сівалок, 5 соломорізок, 35 плугів однокінних і 10 парокінних, 15 віялок сортових і 10 звичайних, 3 жниварки, три молотарки і ін. У лютому 1921 р. посівком ухвалив ряд рішень стосовно посівкампанії, а саме: були створені волосні посівкомітети, затверджені повітові і волосні посівні плани, при цьому голови волвиконкомів були попереджені, що за невиконання планів вони будуть на перший раз заарештовані, а потім віддані до суду. Прийняті рішення про видачу посівматеріалу за заявками волостей і установ (вирішили задовольнити заявки на 75 %), про створення комісії по ремонту сільгоспінвентаря, городної комісії та ін. Створили так звану «Летучую посевную кампанию» для нагляду за роботою волосних посівкомісій і для керівництва ними. 2 березня 1921 р. V Всеукраїнський з’їзд рад ухвалив закон про закріплення землекористування. Передбачалось закріпити за трудовими селянськими господарствами виділені їм поміщицькі - 88 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України землі, а також відібрані у заможних селян надлишки земель строком на 9 років. 8 – 9 березня 1921 р. відбувся Х з’їзд РКП (б), який проголосив перехід до нової економічної політики (НЕПу). Важливою її складовою була заміна продрозкладки продподатком. 27 березня надзвичайна сесія ВУЦВК прийняла постанову про введення продподатку в Україні, Раднарком видав декрет про його норми і розміри. Спочатку податок збирався хлібом, а потім стали включати до нього й інші продовольчі та сировинні сільськогосподарські товари. Так, в 1921/1922 сільськогосподарському році селяни Сумського повіту, крім хліба, здавали картоплю, м’ясо, яйця, молочні продукти, мед, коноплі, вовну, городину, баштанну продукцію та ін. У 1923 р. був введений єдиний сільськогосподарський податок, але асортимент, що підлягав оподаткуванню, змінився мало. Розмір податку визначався кількістю землі в господарстві і середньою порайонною продуктивністю сільськогосподарського виробництва. На час проголошення нової економічної політики в Сумському повіті нараховувалось 228 тис. десятин землі, з них 187133 дес. орної. На ній розташовані поля дрібних і середніх селянських господарств, плантацій цукрових і винокурних заводів, а також землі невеликої кількості так званих культурних господарств, радгоспів, комун і колгоспів. Частина земель була самовільно захоплена в 1917 – 1918 рр. і прихована. Збиранням податку займався продовольчий повітовий комітет, у волостях створювались податкові комісії, в села і хутори розсилались спеціальні уповноважені. Одним із першочергових завдань було виявлення прихованої землі, щоб можна було її обкласти податком. Цьому питанню великого значення надавали центральні органи влади. На місця розсилались різного роду «Керівництва», «Тези» і т.п. з приводу введення продподатку. В них пропонувалось виявляти злісних приховувачів землі і суворо їх карати, не допускати штучного - 89 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод збільшення їдців у сім’ях, налагоджувати взаємовідносини селян із податківцями. Відзначалось, що під час складання списків платників податків було виявлено понад 5 млн дес. прихованої землі, тобто шосту частину всієї оподаткованої ріллі. Радянська влада стала карати винних вироками ревтрибуналу і вводити колективну відповідальність за приховування землі. А селяни не завжди підтримували владу і нерідко прикривали винних. 14 липня 1921 р. Сумський повітовий виконавчий комітет наказав волвиконкомам, сільрадам і комнезамам залучити до роботи сільських учителів для складання статистичних даних з підготовки введення продподатку і відчуження зайвої землі у заможних селян. 26 жовтня того ж року на засіданні Степанівського волвиконкому і податкової комісії було вирішено створити «трійку» для виявлення прихованої землі. До неї включили «від волвиконкому т. Лукаша, від інспекції Ілляшенка і від податкової комісії Тарабаненка». Наказано всім негайно виїхати на місця. Одночасно в кожному хуторі створювались комісії з сільських активістів і незаможників, які мали обмірювати виявлені землі і дізнаватися, хто ними користувався. Проведена організаційна робота дала свої результати. 16 січня на об’єднаному засіданні Степанівського волвиконкому, сільради, комнезаму було повідомлено, що в Степанівській волості виявлено 2367 дес. прихованої землі, в тому числі в х. Солодкому – 7 дес., в х. Шарапиному – 14. Урожай із прихованих земель відбирався і передавався в розпорядження волвиконкомів. З нього надавалася деяка допомога біднякам. Так, в лютому – березні 1922 р. її одержали 4 сім’ї з Головашівки і одна сім’я з Лікарського. А тих, хто виявляв спротив діям властей, арештовували. 1921 р. був тяжким для села – засушливий і неурожайний. Селяни бідніли. В січні 1921 р. секретар Степанівського волвиконкому так характеризував їх становище: «Із-за недороду вони не в змозі повернути насіннєву позику; підніжного корму влітку було мало і худоба уже з вересня перебуває на сухому кормі, який у бідняків уже кінчається і вони змушені продавати коней. Важке - 90 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України становище склалося з податком на овочі. Його треба платити не з площі городу, а з площі усієї садиби. До того ж урожай був поганий, овочів не було і влада вимагала платити зерном – за 1 десятину огороду – 32 пуди жита. Не вистачає в селах палива і почалося масове винищування лісових насаджень, садів, господарських будівель». В цілому секретар так визначив перспективи села: «в продовольчому відношенні можна сказать, що половина населення на весну буде голодать і до нового урожаю голодуючих у волості буде не менше 2000 чоловік. У весняну сівбу, що наближається, багато хто землі не засіє із-за відсутності насіння і робочої худоби. Уже зараз мають місце відмови від користування землею». При такому становищі села неминуче виникала заборгованість селян по сплаті продподатку. А податкові органи вимагали ліквідувати недоплати, погрожуючи карами. Так, 16 січня 1922 р. перед загальними зборами громадян Степанівської сільради було поставлене завдання негайно довиконати продподаток і податок на коноплі, вовну і яйця. Через тиждень об’єднане засідання Степанівського волвиконкому сільради і комнезаму заслухало доповідь надзвичайної податкової «трійки» і постановило: добитися негайного виконання недовиконаного продподатку на всі види продукції (крім великої рогатої худоби і фуражу до особливого розпорядження); приступити до збору недоїмки уже зараз і закінчити його до 8 години вечора 24 січня, про що повідомити повітовий продкомітет телефонограмою; наказати селянам, що не виплатили податок, негайно повернути насіннєву позику, закрити їх вітряки, а на тих, хто робив помол зерна, накласти помолзбір. Була вирішено, що 23 січня ввечері всі уповноважені виїдуть в хутори і стануть до роботи. Того, хто відмовиться їхати або не впорається з завданням, віддати до суду ревтрибуналу. До Лікарського виїхав завідувач волосною земельною комісією Провозьон Григорій. 5 лютого 1922 р. об’єднане засідання волвиконкому, комнезаму і сільради знову вирішила послати уповноважених для вилучення продподатку. В Головашівку виїхав Лукаш (завідуючий районним - 91 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод земельним управлінням), в Підліснівку – Васман (голова волвиконкому), в Лікарський – Шеліпонов (член волкомнезаму). Всі ці заходи – поїздки уповноважених, погрози, вимоги при загальному погіршенні становища селян, сприяли поширенню антирадянських настроїв, породжували пасивний опір населення, який нерідко переростав в агресивні дії. В офіційних документах вони називались куркульським бандитизмом. В кінці 1920 р. був убитий повітовий воєнком Пилипенко. Тоді ж невідомі особи почали систематично виводити з ладу телефонну лінію в Н.-Сироватській волості. Почастішали напади на колгоспи та радгоспи. 13 грудня 1921 р. земельний відділ Сумської повітової ради просив військове командування захистити радгосп ім. Раковського (колишня економія графів Толстих у Гребениківці Велико-Бобрицької волості), радгосп ім. К. Маркса (колишнє господарство Бражника в Улянівській волості), Сергачівський радгосп ім. Леніна і Басівський ім. Тимірязєва. В лютому 1922 р. у с. Підліснівка відбувся напад на уповноваженого укрпродкому Васмана, який прибув у село збирати продподаток. В протоколі об’єднаного засідання Степанівського волвиконкому, сільради і волкомнезаму зазначається, що селяни увірвалися в приміщення волвиконкому, щоб «растерзать тов. Васмана». Далі в протоколі записано: «Волисполком констатирует виновность граждан села Подлесновка, которые ворвались в волисполком в пъяном виде с кольями и палками и, не подчиняясь гражданским порядкам, произвели насильственное нападение на тов. Васмана и членов волисполкома, защищающих тов. Васмана. Члены волисполкома были безоружны и милиционер тоже. Тов. Васман не имел патронов в револьвере. Поэтому тов. Васман был насильственно выведен из помещения и избит». Під час цієї бійки загинув член комнезаму Цеука Григорій. Для боротьби з подібними явищами були створені так звані «військові наради» при губернських, повітових і волосних виконкомах, а при Надзвичайних комісіях (НК) – спеціальні відділи. Всі сільради одержали наказ повідомляти волвиконкоми про появу в селі невідомих осіб або підозрілі дії. - 92 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України В 1921 р. у Сумському повіті розташовувались окремий робочий батальйон Української трудової армії – понад 1150 чол., курси командного батальйону військ Всеросійської Надзвичайної Комісії (ВЧК) – близько 140 чол., місцева команда при Сумській Надзвичайній Комісії – 104 чол., місцева команда при Сумському військкоматі – 16 чол., батальйон особливого призначення – 366 чол., полк особливого призначення – 39 чол., кавалерійський ескадрон – 49 чол. і конвойна команда – 49 чол. Бійці Української трудової армії ремонтували Павловський, Виринський, Рогозянський, Низівський, Степанівський, Кияницький, Гребениківський, Угроїдський, Стрілковський і Кекинський цукрові заводи. 6 кавалеристів і 20 міліціонерів охороняли Степанівський цукровий завод. У них було 20 гвинтівок (6 несправних), 1 обріз і 58 патронів. Одна рота охороняла станцію Головашівку і ссипний пункт при ній. Безпосередньо роботу по придушенню селянського незадоволення виконували каральні загони, які перебували у розпорядженні повітових військових нарад. У тих частинах, які найчастіше займалися цією справою, створювалися «надзвичайні трійки». До них входили представник Надзвичайної комісії, місцевої влади і командир або комісар військової частини. В інструкції про діяльність цих «трійок» зазначалось: бандитів, захоплених із зброєю в руках, і чия належність до активно діючої банди повністю доведена, «надзвичайні трійки» після допиту мають право розстрілювати на місці. Утримування каральних загонів частково покладалося на місцеве населення. Так, 15 травня 1921 р. Військова нарада при Сумському виконкомі ухвалила постанову про постачання каральної роти зведених курсів і кавалерійського ескадрону постільними речами. В ній йшлося: «у зв’язку з нестачею у військових частинах постільних речей, нарада вважає за необхідне провести збір таких речей з куркульського елементу повіту, заможних громадян, а також з осіб, помічених в бандитизмі, за такою розкладкою: з громадян Сум – 500 одіял, 600 подушок, з верхніми наволочками, 300 простирадл і 300 рушників; з волостей повіту – 1000 подушок з - 93 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод верхніми наволочками, 1000 одіял або ряден, 300 аршин полотна». Одночасно здійснювалося вилучення («викачка») зброї в населення. Спеціальна інструкція роз’яснювала порядок проведення цієї акції: «проголосити наказ про здачу зброї, взяти заручників з середовища куркулів, родичів ватажків банд і бандитів; при необхідності влаштувати масові та індивідуальні обшуки в присутності представників місцевих виконкомів і комнезамів; попередити громадян, що в разі невиконання наказу про здачу зброї в установлений термін заручники будуть розстріляні, а населені пункти, в особливих випадках, блоковані». Як один із засобів тиску на незадоволених влада нерідко застосовувала реквізиції. Так, після вбивства воєнкома в Сумах нарада по проведенню «Тижня боротьби з бандитизмом» постановила взяти з Сум 15 млн. рублів, з Луки – Баранівки – 5 млн., руб., куркульських коней зі збруєю і фуражу на 1 місяць, 50 кожухів. 7 грудня 1920 р. та ж комісія за псування телефонних ліній наклала на Н.-Сироватську волость контрибуцію в розмірі 10 млн. рублів, 500 пуд. м’яса, 2 тис. пуд. хліба, 300 подушок, 100 наволочок і 100 ковдр. Строк виконання – 7 днів. Особи, що ухилялися від сплати, могли бути вислані до концтабору. У таких умовах проходили сільськогосподарські кампанії перших років НЕПу. На той час Степанівський район мав 15395,68 десятин орної землі, 269,1 – лугової і 1016 - садибної. Основна частина землі перебувала в користуванні 3709 господарств селян-одноосібників. Вони мали понад 6 тис. голів робочої худоби і близько 2 тис. гужової. 6 артілей і 1 комуна мали 507 десятин. 6200 дес. використовували промислові підприємства (цукровий, винокурний заводи). В районі було 3 парових млина і 76 вітряків. Збирання податків, пошуки прихованої землі, присутність різного роду уповноважених, а ще надзвичайно несприятливі погодні умови 1921 – 1922 рр. негативно позначились на стані сільського господарства. Середній урожай з десятини по району в 1923 р. становив: озиме жито – 21 пуд. (3,4 ц.), озима пшениця – 30 пуд. (4,8), яра пшениця - 15 пуд. (2,4 ц.), ячмінь – 8 пуд. (1,3 ц.), овес – - 94 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України 15 пуд. (2,4), ячмінь – 8 пуд. (1,3 ц.), овес – 15 пуд. (2,4 ц.), просо – 31 пуд. (4,96 ц.). Влада розуміла, що одними уповноваженими, закликами і навіть тиском урожай не виростиш і надходження сільгоспподатку не забезпечиш. Необхідні економічно доцільні і дієві заходи впливу на виробництво. 11 березня 1922 р. Раднарком України з метою збільшення посівних площ дозволив здавати землю в оренду. При цьому платником податку залишався той, хто одержав від держави землю і тимчасово здав її в оренду. Якщо ж землекористувач не заплатить податок, то відповідальність за нього перекладається на орендатора. Розмір податку з орендованої землі такий же, як і з землекористувача. В січні 1924 р. Степанівський райвиконком розглянув питання про створення до посівної кампанії насіннєвих фондів і постановив: 1) провести в селах громадські сходки, на яких роз’яснити селянам необхідність таких фондів і запропонувати здати до них по 20 фунтів (фунт – 409 г.) зерна з десятини; 2) щоб заохотити селян до цієї справи, виділити комітетам взаємодопомоги земельні ділянки з куркульських відрізків. Прагнучи збільшити збір зернових, райвиконком вирішив збільшити посіви кукурудзи. Але селяни не бажали вирощувати цю культуру і довелось розподілити насіння між артілями. Зокрема, Головашівська сільрада одержала 90 фунтів. 19 квітня 1924 р. сесія Степанівського райвиконкому прийняла рішення добитись максимального використання на місцях під час посівної кампанії всіх зерноочисних машин окремих громадян, уклавши з ними угоди; звільнити від всяких зборів і податків ковалів, зобов’язавши їх ремонтувати селянський реманент; організовувати короткотермінові курси для селян, щоб ознайомити їх з методами боротьби з шкідниками. З кожного села виділити на курси по одному представнику. 1924 р., як і минулий, був засушливий. Трави вигоріли і селяни почали продавати худобу. Її скуповували, особливо коней, селяни із сусідніх регіонів. 8 липня 1924 р. Степанівський райвиконком вирішив - 95 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод провести серед селян агітацію проти продажу коней, необхідних для польових робіт. Одночасно до Сумського окрвиконкому було направлене прохання прийняти рішення про заборону вивозити коней в інші райони. Але худобі потрібен був корм, а його майже не було. Незважаючи на всі труднощі і негаразди, влада наполегливо вибивала з селян сільськогосподарський податок. Так, 3 січня 1924 р. сесія Степанівського райвиконкому ухвалила таке рішення: 1. Оголосити «тиждень» виплати недоїмок з єдиного сільськогосподарського податку і вважати цю роботу ударною; 2. Сільрадам і податковим інспекторам застосувати описування і продаж майна злісних неплатників; 3. На вкрай бідних неплатників складати акти і подавати на затвердження виконкомам; 4. Роботу закінчити не пізніше 15 січня. Над селянами тяжіли не тільки сільгоспподаток, а й інші зобов’язання, які вони брали на себе, нібито добровільно, як то: допомога голодуючим Поволжжя в 1922 р., шефство над військовими частинами і т.п. Обтяжливою для них була так звана трудгужповинність. Селяни повинні були своєю тягловою силою і транспортом ремонтувати шляхи і стежити за їх справністю. За ухиляння від виконання цієї повинності, попереджав Степанівський райвиконком, призначався штраф у розмірі 10 руб. або 5 діб примусових робіт. В особливих випадках загрожувало притягнення до відповідальності в судовому порядку. У селян були й інші причини для невдоволення. Так, у 1924 р. учасники безпартійної селянської конференції Степанівського району висловили занепокоєння з приводу того, що для цукрових заводів і колективних господарств відводиться, на їх думку, багато землі і це може негативно позначитися на селянському землекористуванні у бік його скорочення. У зв’язку з цим конференція постановила: закріпити районну норму землі на одного їдця в розмірі не менше однієї десятини; встановити для господарств, що мають до 3-х їдців, земельний наділ до 3,5 дес. і всім колективним господарствам виділяти землю на одного їдця на загальних підставах. У серпні 1924 р. в Степанівці була організована районна - 96 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України сільськогосподарська виставка. В ній взяли участь 210 господарств тваринницького напряму і 105 рільницького та городницького. Тваринники показали 61 жеребця, 149 кобил, 28 бугаїв, 86 корів і 8 свиней. 723 експонати представляли рослинництво. Оцінювалось показане преміями першого, другого і третього ступенів. Премією першого ступеня відзначено 14 жеребців, у тому числі одного з х. Лікарського. У 1924 р., щоб навести певний порядок у справі використання селянами сільгоспмашин прокатних пунктів, райземвідділ встановив розмір щоденної оплати роботи окремих знарядь. Так, за використання однокорпусного плуга господар повинен платити 20 коп. у день, двохкорпусного – 25 коп., 13-рядної борони – 20 коп., культиватора – 20 коп., однорядкової сівалки – 1 руб. 20 коп., кінної молотарки – 3 руб., віялки – 75 коп., сортувальної машини – 80 коп., трієра – 2 руб., ручної соломорізки – 30 коп., кінної соломорізки – 1 руб., кінної жниварки – 4 руб. Найближчі до Лікарського прокатні пункти були в Степанівці і Вирах. 5 листопада 1925 р. Раднарком УСРР розглянув питання про сільськогосподарські дослідні станції в Україні. Особлива увага зверталась на необхідність тісного зв’язку станцій з навколишнім селянством. Вони повинні видавати селянам насіннєвий і племінний матеріал, організовувати прокат машин і знарядь, очистку насіння і т.д. Не слід вважати, що радянська влада лише експлуатувала селян. Це не так. Враховуючи обставини, які складалися, вона іноді вживала заходи до поліпшення їх становища. Так, 17 травня 1922 р. на об’єднаному засіданні Степанівського волвиконкому, сільради і комнезаму вирішили передати селянам х. Лікарського (39 домогосподарств) 13 дес. лугу колишнього власника Власовського, в с. Головашівка на 24 домогосподарства – 8 дес. лугу, що належав Хрущовим і Харитоненкам. Певну користь селяни мали від так званих «тижнів» та інших заходів, організованих владою («тиждень трудового фронту», «тиждень селянина», «перший сніп на захист Вітчизни» і т.п.). Під час їх проведення в села завозили матеріали і речі, необхідні - 97 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод хліборобам: залізо, запчастини для сільськогосподарських знарядь, підкови, гвіздки, вугілля, сіль, побутові речі, приїздили бригади робітників по ремонту реманенту. Під час «тижня селянина» у вересні 1920 р., наприклад Степанівська волость одержала 20 пуд. вугілля, 2 пуд. заліза, 0,2 пуд. болтів з гайками і т.п. У липні 1924 р., бажаючи хоч якось послабити паливну кризу, Степанівський райвиконком прийняв постанову, яка зобов’язувала артілі, що займалися розробкою торф’яників, частину продукції віддавати місцевій владі на потреби населення. Зокрема, жителі х. Лікарського, які добували торф на Власівському болоті, могли залишати 25%. Тоді ж у зв’язку з посухою і проблемою кормів для худоби, селяни отримали дозвіл косити траву на цвинтарях. У зв’язку з невтішними економічними результатами 1924 р. влада здійснила деякі заходи, спрямовані на послаблення податкового тиску на населення. Так, 17 лютого 1925 р. Степанівський райвиконком вирішив знизити сільгоспподаток по Головашівській сільраді на 320 руб., у тому числі по х. Лікарському на 141 руб., Постольному – на 80 руб., Аркадському – на 50 руб. і Солодкому – на 30 руб. У березні того ж року 4-й з’їзд рад Степанівського району прийняв рішення про зменшення податків із кустарів, які обслуговують сільське господарство (вітряки, олійниці і т.п.). Були також видані «Тимчасові правила про умови використання допоміжної найманої праці в селянському господарстві», які дозволяли деяким господарям за особливих умов наймати на певний строк допоміжних працівників. Але головним завданням влади на селі було добиватися повного надходження сільгоспподатку і будь-якими способами поповнювати державний бюджет за рахунок селянства. 26 листопада 1927 р. президія Сумського райвиконкому вирішила здійснити опис майна неплатників і почати його розпродаж. Торги призначені на 4 грудня. На тому ж засіданні були названі сільради, які успішно справляються з податком, а саме: Мар’ївська виконала податок на 94,4 %, Головашівська – на 90,1 %, Грицаківська – на 82,2%. - 98 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України Деякі господарі, щоб зменшити податковий тягар, намагалися приховати дещо із своїх статків від податкових інспекторів. За це їх карали штрафами. З наведеної таблиці видно, хто з громадян х. Лікарського намагався обманути податківців і який штраф їм довелося платити.
Селяни шукали й інші способи хоча б незначного поліпшення свого становища. Так, у червні 1927 р. 38 жителів х. Лікарського вчинили самовільний покос і випас громадського лугу. За поданням Головашівської сільради це питання розглянув Степанівський райвиконком і всі винні були покарані. Штраф по 10 руб. одержали: Вольвач Я.Г., Закалюжний Г.І., Провозьон С.І., Колісніченко К.Д., Куц Г.Ф., Провозьон П.М., Вольвач С.І., Тарасенко Ф.І., Шевченко П.Т., - 99 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод На 8 руб. був оштрафований Юнак О.І., на 7 руб. – Провозьон К.І. Влада всіляко перешкоджала прагненню деяких селян зміцнити своє господарство, поєднуючи сільськогосподарське виробництво з іншими видами діяльності з використаням найманої праці. Їх постійно перевіряли, шукаючи привід, щоб збільшити податки. Вони не могли скористатися навіть тими невеликими вигодами, які давали «Тимчасові правила про умови вживання допоміжної найманої праці в селянському господарстві». Були спеціально визначені типи господарств, на які ці «Тимчасові правила» не поширювались. Це господарства, які: вживали цілий рік найману працю 3-х і більше чоловік; займались виробництвом спеціальних культур і вживали найману працю протягом всього сільськогосподарського періоду не менше 3-х чоловік або одного працівника цілий рік і які свій виріб доставляли на ринок; наймали менше 3-х чоловік, але мали різні підсобні підприємства: млин, круподерні, маслобійні, механічні двигуни і т.п.; мали одного постійного найманого робітника, але в яких глава господарства не брав постійної участі у господарському процесі, займаючись торгівлею, підрядництвом і т.п.; мали різного роду постійні ремесла; не мали найманих, але володіли сільгоспмашинами (молотарками, жатками, тракторами і т.д.). У березні 1928 р. робітничо-селянська інспекція України запропонувала ввести так звані надвірні книги для селянських господарств. У них записувалось господарство, його власник, члени сім’ї, які мають виборне право, кількість землі в господарстві, форма землекористування, розмір посівної площі, наявність худоби, інвентаря і середньорічний прибуток. Такі книги дозволяли владі тримати економічне життя селянина під постійним контролем, унеможлювали приховування майна від інспекторів і полегшували процес оподаткування. Ефективним способом вилучення у селян грошей було так зване самообкладання населення. Воно проводилось так: громадяни тієї чи іншої сільради на своїх зборах ніби-то добровільно приймали рішення внести в місцевий бюджет певну суму грошей, яку вони зобов’язувались зібрати між членами своєї громади. Ця сума розкладалася на окремі господарства. Райвиконком затверджував - 100 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України це рішення і воно обов’язково мало бути виконане. У 1928 р. розмір самообкладання по Степанівській сільраді, наприклад, становив 4602 руб., по Головашівській – 5120 руб. 1927 року була випущена перша державна позика індустріалізації (всього за період з 1927 по 1929 р. їх було 3). Позику треба було розповсюдити не тільки в містах, а й у селах. Оскільки селяни не дуже бажали витрачати свої кошти на купівлю облігацій, влада, як завжди, вдалася до звичних «добровільно-примусових» методів. 25 жовтня 1927 р. Сумський райвиконком наказав сільрадам обговорити питання про позику на зборах громадян і вирішив членів райвиконкому прикріпити до сільрад району для контролю над ходом продажу облігацій. Кожна сільрада повинна була забезпечити реалізацію позики на певну суму. Через деякий час з’явилася так звана 4-а виграшна селянська позика. Її теж треба було розповсюдити по селах. 18 січня 1928 р. президія Сумського райвиконкому створила комісії у складі голів сільрад, КНС, представників комосередків та кооперації: ці комісії вирішили, що громадяни Сумської сільради повинні купити облігацій на суму 6500 руб., Степанівської – 7500 руб., Головашівської – на 5000 руб., Косівщинської – на 1500 руб., Штепівської – на 3000 руб., Мар’ївської – на 800 руб. Слід сказати, що Сумський окрвиконком опротестував це рішення. Листом від 18 січня 1928 р. він указав виконкомам, що розповсюдження селянської позики в примусовому порядку законом не допускається, а тому їх рішення можна вважати незаконним. Чим закінчилась справа, невідомо. У 1929 р. за рекомендацією вищих партійних органів у країні почався рух під лозунгом: «Виконаємо п’ятирічний план за 4 роки!» ХVI з’їзд ВКП (б), який відбувся 26 червня – 13 липня 1930 р., проголосив курс на прискорення темпів економічного будівництва і доручив ЦК ВКП (б) добиватись виконання п’ятирічки за 4 роки. Щоб підкріпити це завдання фінансами, було вирішено викупити позику «П’ятирічка за 4 роки». 11 листопада 1930 р. на засіданні Головашівської сільради було заслухано питання про реалізацію позики і констатовано, що в х. Лікарському збір грошей на позику, як і хлібозаготівля, проводяться з відставанням. - 101 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод У квітні 1921 р. в Україні була створена єдина система споживчої кооперації, яка об’єднала всі споживчі товариства міста і села. Керівними органами на рівні районів і губерній були кооперативні спілки, а вищим органом – Всеукраїнське кооперативне об’єднання – Вукоопспілка. В жовтні 1921 р. із системи споживчої кооперації була виділена сільськогосподарська кооперація. Сільські кооперативи створювались як за територіальним принципом, так і виробничим. Вони мали сприяти піднесенню сільського господарства. 30 – 31 грудня 1922 р. відбулися збори уповноважених Сумської районної спілки сільськогосподарської кооперації: до районної спілки увійшли волосні кооперативи, в тому числі і Степанівський, а також сільські, в тому числі Головашівський і Лікарський. Входили також спеціалізовані кооперативи: артіль – «Пчела», Сумське молочне товариство, спілка «Всеработземлес». Степанівську спілку представляв Євтушенко Т.М., Степанівський волосний і Лікарський сільський кооперативи – Сущенко Гнат Юхимович. Збори заслухали доповідь про роботу спілки, про план на січень – березень 1923 р., про зміну статуту спілки і її перереєстрацію, розглянули питання про вибори уповноважених до «Сільського господаря» (головний центр сільськогосподарської кооперації) і вступ у члени товариства «Книгоспілки» і «Червоного Хреста». При виборах органів управління спілки Євтушенка обрали кандидатом у члени правління, а Сущенка – членом ревізійної комісії. Сільськогосподарська кооперація зосереджувала значну частину товарної продукції селянських господарств, перш за все зерно і технічні культури. Вона мала власні переробні і збутові підприємства. Споживча кооперація користувалась правом заготівлі і продажу сільськогосподарської продукції. Крім того, через неї в село надходили промислові товари. Вона фактично стала головною ланкою в системі товарообігу між містом і селом. Влада використовувала споживчу кооперацію для боротьби з приватною торгівлею. Встановлюючи ціни на промислові товари нижчі, ніж у непманів, вона витісняла їх з ринку. В кінці 1926 р. голова Головашівської сільради П. Прокопенко повідомляв, що в - 102 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України х. Лікарському, де існував споживчий кооператив, приватна торгівля уже знищена. У 1929 р. Лікарське споживче товариство мало 143 члени, 1 крамницю і 2 штатних працівники. Пайовий капітал становив 2379 руб. За 1928 – 1929 р. фінансовий обіг по постачанню становив 22681 руб. по збуту – 4818 руб. Головашівське товариство мало 267 членів, одну крамницю і 3 штатних працівники. Фінансовий обіг за 1928 – 1929 рр. склав по постачанню 40922 руб., по збуту – 10379 руб. Пайовий капітал товариства становив 3491 руб. Крім кооперації, в Лікарському існував ще й комітет взаємодопомоги, покликаний надавати допомогу біднякам. Кошти для цієї справи складалися з внесків членів комітету і прибутків від ділянки землі, яка була у його розпорядженні. У 1921 р. було створено Сумське повітове кооперативне товариство насінництва. Його члени підписували контракти на поставку насіння різних культур. Так, Н.В. Гончаренко з Лікарського – насіння бобів «Імперіал», А.У. Птеченко, теж з Лікарського, – буряку «Королівський» і моркви зимової, Г.М. Козолуп із Синяка – гороху «Чудо Америки», квасолі «Чудо Франції», моркви «Нантської» і т.д. Всього в товаристві нараховувалася 31 особа. В серпні 1921 р. правління товариства звернулося до Наркомпроду, податкового управління з проханням звільнити їх від продподатку. В середині 20-х років одним із засобів стимулювання розвитку сільськогосподарського виробництва стає так звана контрактація. Суть її така: державні заготівельні органи укладали з селянами, об’єднаними в товариства, угоди на вирощування тих чи інших культур. Селяни зобов’язувалися засіяти визначені угодою площі і здати урожай державі. Держава, зі свого боку, гарантувала їм оплату, різну допомогу і пільги. У 1926 р. було створено Головашівське бурякове товариство. До нього ввійшли господарства, в тому числі з Лікарського, які могли заплатити необхідний пайовий внесок. Головне завдання товариства – контрактація площ, засіяних буряками. - 103 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод Членам товариства надавалась грошова позика, якісний посівний матеріал, мінеральні добрива (суперфосфат), їх посіви страхувались від градобою та довгоносика, вони мали право першочергового обслуговування у Степанівському прокатному пункті сільськогосподарських машин. Члени товариства зобов’язувались доставляти буряки на цукрові заводи самовивозом, за що одержували по 2 руб. 10 коп. за віз плюс жом і маляса. Двічі за сезон вони одержували аванс: перший раз при підписанні договору, другий – по закінченні прополювання («шаровки») буряків. При цьому аванс видавався таким чином: основний для всіх засівників – 25 руб. на гектар; для бідняцьких господарств, що були звільнені від сільгоспподатку, додатково ще по 10 руб. на га; для колективних господарств – по 50 руб. за га. Видавався безплатний натурдодаток: за кожні 200 кг зданого буряку - 115 кг жому і 1,6 кг маляси. При бажанні натуроплату можна було взяти грошима за цінами, що встановлювались Наркомторгом. Головашівське бурякове товариство, до якого входили і лікарчани, нараховувало 328 членів. Воно мало касу взаємодопомоги, яка нараховувала 167 осіб. У Лікарському на той час існувало меліоративно-торф’яне товариство у складі 133 членів. Спочатку контрактація стосувалась переважно технічних культур, головним чином цукрового буряку. Згодом вона поширилась і на зернові. Так, у 1930 р. Степанівський колгосп «Хвиля революції» законтрактував озимної пшениці 162 га, ярої пшениці – 425 га, вівса – 235 га, гречки – 42 га, жита – 392 га; Головашівський колгосп «Більшовик» відповідно: 125, 92, 69, 9, 276 га; Лікарський колгосп «Молодий більшовик» законтрактував озимної пшениці 49 га, ярої пшениці – 43 га, вівса – 35 га, проса – 21 га, гречки – 4 га, жита – 49 га. Тоді ж Коршачинське товариство засіяло і законтрактувало 66 га озимного жита, 5 га озимної пшениці, 46 га ярої пшениці, 32 га ячменю, 32 га вівса, 20 га круп’яних культур, 317 га коноплі. - 104 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України Товариство мало здати державі 1155 пудів жита, 128 пудів озимної пшениці, 791 пуд ярої пшениці, 570 пудів ячменю, 863 пуди вівса, 474 пуди круп’яних культур і 102 пуди коноплі. 2 березня 1921 р. V Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів ухвалив закон, який на 9 років дозволяв закріплювати за трудовими селянськими господарствами одержані ними поміщицькі землі. У зв’язку з цим в Україні почався процес землевпорядкування. Він проводився в межах земельних громад. Земельною громадою вважалася сукупність дворів хліборобів одного сільського населеного пункту, які спільно користуються ланами, луками, вигонами і т.п. Громада мала право на загальних зборах своїх членів встановлювати одну з таких форм землекористування: «общинне», коли окремим дворам в тимчасове користування (до наступного переділу) виділялася земля в кожному полі сівозміни, площею відповідно до складу родини; «дільничоподвірне», коли ділянка землі виділялась із загальної площі і закріплялась за кожним двором назавжди; «артільне», коли земля оброблялася спільно. Крім того, кожний господар мав право одержати землю, зовсім відмежовану від громадської і вийти на виселок. Члени громади користувались правом купівлі, продажу і експлуатації майна і підприємств. В 1925 – 1926 рр. було проведено обслідування Лікарської земельної громади. Як виявилось, громада мала 669,62 дес. придатної для обробітку землі, 4,71 дес. непридатної, громадський клин (луки, дороги) становив 4,7 дес. На 1 січня 1926 р. на території громади проживало 606 осіб, членами громади вважалися 132 господарства з населенням 313 осіб. Податок платили 127 господарств, їх прибуток становив 47059,75 руб., а сума податку, що належала до сплати – 4275,8 руб. 5 господарств були звільнені від податку. Громаду обслуговували такі установи села: школа першого ступеня, лікарський пункт, амбулаторія, агропункт, ветеринарний пункт і протипожежна команда. - 105 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод Землі в оренду громада і її окремі господарства не брали, промислових підприємств і громадського сільськогосподарського реманенту не було. Підготовка до проведення землевпорядкування почалося зразу ж після рішення з’їзду рад, але тривала майже 10 років. Уже в 1921 р. Харківський губернський земельний відділ розіслав на місця директиву, в якій роз’яснював завдання кампанії. Землевпорядкування повинно було, перш за все, забезпечити потреби цукрових заводів, радгоспів, культурних господарств і т.п., відібрати в заможних селян надлишки землі, ліквідувати багатосмужжя і далекоземелля, встановити для кожного повіту норми типового середнього трудового господарства, визначивши максимум і мінімум такої норми, сприяти переходу до кращих форм і систем господарювання. Всі ці завдання були занесені в плани робіт повітових земвідділів на 1921 р. У лютому 1924 р. сесія Степанівського райвиконкому зобов’язала сільради зібрати інформацію про землі в районі і передати її землемірам; розгорнути серед селян агітацію за перехід до 4-пільної сівозміни і залучити землемірів до внутрісільського землевлаштування аж до подвірного розподілу землі, оскільки самі селяни з цим завданням не впораються. Документи того часу свідчать, наскільки повільно йшов процес землевлаштування. Так, в інформації про економічний стан районів Сумського округу відзначено, що в Степанівському районі на 1924 р. упорядковані лише землі цукрових заводів і п’яти трудових землеробських артілей. Інші роботи не велися. Причина – надзвичайно заплутані земельні відносини, що вимагали корінної ломки старих меж і відсутність у районі необхідної кількості землемірів. На 1 жовтня 1925 р. з усієї кількості громад Степанівського району з загальною площею 21740,47 дес. землевлаштуванням було охоплено лише 20% землі. 19 квітня 1926 р. прокурор Сумського округу Корнешов звернувся листом до президії Степанівського райвиконкому з вимогою підібрати приміщення для канцелярій землевпорядників, пояснити селянам, що роботи із землевлаштування вони мають оплатити самі, взявши - 106 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України кредит у Сумської сільськогосподарської спілки, а також приступити до збирання недоїмок по сільгоспподатку. Станом на 1926 р. питання про землеустрій розглянули всі сільради Степанівського району, а наступного року Сумський окружний земельний відділ видав розпорядження землевпоряднику 2-го рангу Лінніку Т.Г. почати складання проектів землевпорядкування сіл і хуторів. Збереглись проекти хуторів Лікарського, Солодкого і Крикуненкового. Проект землевпорядкування земгромади х. Лікарського Кількість господарств у хуторі – 120, загальна площа землі – 738,4927 га. Користування землею здійснюється за подвірноділянковим правом. Проект передбачав: 1) Земля під ріллю поділена на 4 поля сівозміни: перше поле – 108,4308 га, друге – 112,2656 га, третє – 125,5809 га, четверте – 161, 1201 га. Кожний двір одержує на кожному полі по одній смузі. 2) Малоземельним дворам (їх у хуторі 13) відводиться рілля на відрубних ділянках загальною площею 32, 3245 га. 3) Сіножаті площею 40,4483 га залишаються в спільному користуванні членів земгромади. 4) 38,4564 га відводяться 44 дворам під нові садиби з правом забудови. 5) 16,1089 га відводяться на дорізку землі для маломіцних господарств. 6) Десять господарів хутора – Гузенний А.І., Кобзаренко С.К., Провозьон Г.Д., Міщенко Ф.Є., Рибальченко Н.Є., Провозьон Т.Д., Мельник Д.А., Діденко С.І., Варуха Є.Л., Міщенко С.Т. – переходять на нові садиби. Їх старі садиби залишаються в розпорядженні громади. 7) Дороги Лікарське – Головашівка на площі 0,2661 га, Головашівка – Постольне на площі 0,5890 га та смуги Південної залізниці 6,4085 га виділити в окремі ділянки. 8) Сільське кладовище площею 1,0147 га та місце поховання тварин площею 0,2457 га залишаються в загальному користуванні. 9) Сіножаті використовувати таким чином: вилучити площу під - 107 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод торф’яник та провести осушення заболочених місць за проектом, що буде складений після обстеження всієї території. Після затвердження даного проекту президія Сумського райвиконкому розглянула дві скарги. Перша: представник Південної залізниці Косторін А.П. скаржився на те, що залізниці не віділили ділянку від земель Лікарської громади під снігозахисні насадження, хоча заявку на землю правління залізниці подало ще в 1926 р. через Наркомзем. Представник Сумської райземкомісії повідомив, що така заявка не надходила. Скаргу відхилили. Друга: Провозьон Ю.Д. скаржився на те, що з його смуги в другому полі відведено ділянку під млин Тарасенку Й.І. І хоча йому запропонована компенсація, він з цим не погоджується. Ухвалили: у скарзі відмовити, оскільки господарства Провозьона і Тарасенка є великоземельними, то виділення 160 кв. м під млин Тарасенку на результати господарювання Провозьона не вплине. Проект землевпорядкування земельної громади хутора Солодкого. Кількість дворів – 19, загальна площа землі 118,5 га. Землекористування подвірно-ділянкове. Проект передбачав: 1) Землю під ріллею розподілити на 4 поля сівозміни і один позапольовий клин: перше поле площею 18,7569 га, друге – 18,7002, третє – 18,3875 га, четверте – 18,5423 га, позапольовий клин – 12,2655 га. Рекомендовано запровадити 4-пільну сівозміну такого змісту: перше поле пустити під пар, засіяний вікою з вівсом та еспарцетом на сіно; друге – засіяти житом і пшеницею; третє – цукровим буряком, картоплею, просом, гречкою, вікою з вівсом на зерно; четверте – ярим вівсом, ярою пшеницею, ячменем; позапольовий клин використовувати під цукровий буряк і картоплю. В садибах закласти посів люцерни на площі від 1000 кв.м. На кожному полі і в позапольовому клині кожний двір одержує смугу під ріллю. 1) Сіножаті на площі 8,5308 га залишити в загальному користуванні, визначивши долю участі кожного з 19 дворів. 2) Сільський цвинтар на площі 0,1336 і кладовище для тварин - 108 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України залишаються в загальному користуванні. 3) Дорогу х. Солодкий – Коршачина вимежували в окрему ділянку. 4) Дороги, вулиці, колодязі та інше, що знаходиться на території земгромади, утримувати в належному стані. Проект землевпорядкування Крикуненківської земгромади. Кількість селянських дворів – 6, загальна площа землі – 46,52 га. Згідно з проектом громаді відводилась земля під ріллю площею 38,7687 га; садибна оселя площею 7,6861 га, кладовище на площі 0,0440 га і ділянка для кладовища тварин площею 0,0240 га. Користування відведеними землями за таких умов і обов’язках громадян хутора: з весни 1928 р. запровадити 4-пільну сівозміну; садибна земля залишається в загальному користувані всієї громади за винятком садиб, які на час складання проекту перебували в користуванні окремих господарів, вони залишаються за ними; цвинтар і тваринне кладовище перебувають у загальному користуванні земгромади без визначення участі в ньому кожного двору. Залишки землі розподіляються між членами земгромади за нормою на один двір: двір з одним їдцем – 1,5 дес., з двома їдцями – 2,5 дес., з трьома – 2,75 дес., з чотирма – 3 дес. на кожного їдця, більше чотирьох, додається ще по 0,5 дес. Проекти землевпорядкування після завершення роботи над ними і ознайомлення з ними членів земгромад затверджував Сумський райвиконком, відповідна сільрада, в даному разі Головашівська. За проведену роботу та складання проектів землевпорядкування громади повинні були платити, взявши кредит у Сумської сільськогосподарської спілки. Але не всі це змогли зробити. 28 червня 1928 р. Сумський райвиконком на запит кредитного відділу спілки розглянув питання про повернення земгромадами кредитів і, зокрема, постановив: земгромаді х. Лікарського кредит повернути або продовжити термін повернення, в противному разі справа буде передана до суду. - 109 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод Роботи по складанню проектів землевпорядкування були закінчені в 1928 р., а вже через рік виявилося, що всі зусилля і кошти, витрачені на цю справу, були марними. В листопаді 1929 р. пленум ЦК ВКП(б) проголосив нову політику на селі – перехід до суцільної колективізації селянських господарств.
КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА. ГОЛОДОМОР У ЛІКАРСЬКОМУ Ліквідація одноосібних господарств шляхом об’єднання їх у великі сільськогосподарські виробничі колективи була стратегічним завданням комуністичної партії на селі. В декреті ВУЦВК від 26 травня 1919 р. «Про соціалістичний землеустрій і про заходи переходу до соціалістичного землеробства» прямо вказувалось, що радянські господарства, комуни та інші види товариського землекористування є найкращим засобом для організації сільського господарства на засадах соціалізму. Тому всі види одноосібного землекористування «є тимчасовими, такими, що відживають». Проте, знаючи про прихильність селян до свого господарства, землі і про їх небажання міняти свій традиційний спосіб життя, більшовики не поспішали реалізувати на практиці свої ідеї. В. Ленін у телеграмі до всіх губернських земельних відділів від 9 квітня 1919 р. засудив спроби деяких місцевих працівників відбирати у селян землю для створення радгоспів, комун і т.п. та застерігав проти порушення принципу добровільності при створенні колективних господарств. Не вдаючись до прямого насильства, радянська влада на той час застосувала інші засоби залучення селян до спільної праці; підтримувала розвиток на селі різних видів кооперації (споживчої, сільськогосподарської та ін.), надавала пільги колгоспам, що виникали, допомогу посівним матеріалом, технікою тощо. Одночасно посилювався податковий тиск на одноосібників, - 110 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України особливо заможних. Все це певною мірою сприяло виникненню комун, артілей, ТСОЗів (товариства спільного обробітку землі). В 1923 р. їх в Україні нараховувалось 3356, а в 1925 р. – 5489. У них об’єдналося 1,2% селянських дворів республіки. Одне таке об’єднання було створене в х. Лікарському. Воно називалось «Трудова землеробська артіль ім. незаможних селян». 20 лютого 1924 р. рада артілі звернулась до Сумського окружного земвідділу з проханням виділити їй 40 дес. землі для господарювання. В заяві йшлося: «Мы , нижеподписавшиеся члены Совета трудовой артели комнезаможных Степановской волости, в присутствии товарища из волземотдела Лукашова рассмотрели устав трудовых с/х коллективов, утвержденный наркомом земледелия от 10.04.1922 г., в полном сознании его подписуем и удостоверяем изложенные в нем правила. Посему просим отвести нам участок земли из бывших нетрудових хозяйств помещика Уласовского Степановской волости в размере 40 дес.» Матеріалів про подальшу долю цієї артілі не знайдено. 5 січня 1930 р. вийшла постанова ЦК ВКП(б) «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву». Україна була віднесена до тих регіонів Радянського Союзу, де колективізація мала завершитись восени 1931 р. або навесні 1932 р. Але українське керівництво, бажаючи вислужитись перед московським, виступило зі своєю ініціативою: інструктивним листом від 24 лютого 1930 р. секретар ЦК КП(б) У С. Косіор закликав місцеві парторганізації закінчити колективізацію в Україні до осені 1930 р., тобто на півтора роки раніше, ніж рекомендувала Москва. Районні власті робили свій внесок у прискорення темпів колективізації. Про те, як відбувалась колективізація в Лікарському, інформації немає. Відомо лише, що в 1930 р. там існував ТСОЗ, головою якого був Хахуля Гордій Степанович. В умовах суцільної колективізації у ставленні властей до селян пріоритетними стали примусові методи. Їх примушували записуватись до колгоспів, погрожуючи всілякими карами. Поряд з терміном «куркуль» став вживатися термін «підкуркульник». Під - 111 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод нього можна підвести і середняка, і бідняка, і навіть наймита, тобто всякого, хто не погоджується з колективізацією. Дієвим засобом «агітації» за колгоспи стало так зване розкуркулення – насильницьке відбирання в селян їх власності. В січні 1930 р. комісія ЦК ВКП(б) розробила порядок розкуркулення. Селяни, що підлягали цьому процесу, ділилися на три категорії. До першої відносилися «учасники і організатори антирадянських виступів і терористичних актів». Вони мали бути ізольовані в концтаборах або у в’язницях. До другої зараховувались ті, хто здійснював «менш активний опір». Їх після розкуркулення разом із сім’ями висилали у віддалені райони країни. До третьої потрапляли ті, хто не чинив ніякого опору владі. Їм надавали землю за межами колгоспних масивів і на деякий час залишали у спокої. 24 лютого 1930 р. президія Сумського окрвиконкому затвердила список господарів по Головашівській сільраді, яких треба розкуркулити і вислати з сім’ями за межі округи. До нього ввійшли: 1. Рудак Федір Дмитрович, 56 років. Сім’я: сини Семен – 35 р., Олександр – 19 р., Леонід – 18 р., Сергій – 9 р., дочка Зоя – 14 р. 2. Рудак Андрій Дмитрович, 51 р. Сім’я: дружина Олена Яківна – 38 р., діти: Неонела – 10 р., Клавдія - 6 р., Євген – 5 р., Павло – 1,5 р. 3. Рудак Гаврило Дмитрович, 45 р. Сім’я: дружина Одарка Денисівна – 40 р., діти: Валентина – 9 р., Леонід – 6 р. 4. Рудак Павло Дмитрович, 43 р., діти: Михайло – 10 р., Олександра – 8 р., Тамара – 4 р. 5. Литовченко Йосип Єрмолайович, 52 р., дружина Улита Семенівна – 42 р., сини Андрій – 5 р., Василь – 3 р. 6. Шевченко Михайло Павлович, 44 р., дружина Пріська 49 р., мати Наталка 74 р. 7. Сенченко Харитон Дмитрович, 48 р., з родиною. Як бачимо, відривали від сільського господарства і висилали чоловіків та жінок найбільш працездатного віку. На тому ж засіданні президії окрвиконкому затвердили список селян, яких вирішили розкуркулити, але без висилки. В ньому значаться: Варуха Омелян Васильвоч, Варуха Федір Денисович, - 112 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України Провозьон Юхим Денисович, Степаненко Дмитро Іванович, Степаненко Іван Іванович, Шевченко Мотря Іванівна, Тарасенко Максим Ларіонович, Тарасенко Трохим Маркович, Тарасенко Йосип Іванович. 26 березня 1930 р. президія Сумського окружкому доповнила список господарств, намічених до розкуркулення без висилки, такими прізвищами: Колісніченко Ксенія Дмитрівна, Провозьон Федот Миронович, Варуха Василь Васильович, Макогоненко Федір Степанович, Крикуненко Маркіян Іванович. В таких умовах деякі селяни продавали своє майно, залишали землю і їхали на новобудови або в промислові міста, сподіваючись там влаштувати своє життя. З допомогою насильства владі вдалося досягти швидкого збільшення кількості колективізованих селянських дворів. У жовтні 1929 р. по Україні таких було 8,6%, а на початок березня 1930 р. – уже 65 %. Тоді ТСОЗ у Лікарському був перетворений на колгосп. Порушення принципу добровільності, розкуркулення викликали заворушення серед селян. Спалахнули так звані «бабські бунти» і т.п. Це викликало тривогу в московських вождів. 2 березня 1930 р. в «Правде» була надрукована стаття Й. Сталіна «Запаморочення від успіхів». У ній засуджувався примус при організації колгоспів, а вина за нього покладалась на низових партійних і радянських працівників, які нібито зі своєї ініціативи допустили «викривлення» політики партії. 14 березня 1930 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про боротьбу з викривленнями партлінії в колгоспному русі», якою зобов’язував місцеві парторганізації ліквідувати допущені помилки і звільняти з роботи тих, хто їх допустив і не хоче виправляти. Підбадьорені цими документами, селяни почали масовий вихід з колгоспів. Уже на 1 липня в них залишилось 30,4% дворів. Можливість повного провалу політики колективізації непокоїла владу і вона почала шукати інші шляхи впливу на селян. На перший план стали висувати не адміністративний примус, а способи економічного заохочення. Колгоспи і колгоспники одержували різні пільги. Так, постанова ЦК ВКП(б) від 2 квітня 1930 р. «Про пільги для колгоспів» передбачала звільнення їх від податку на робочу і - 113 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод продуктивну худобу. Колгоспам видавався додатковий кредит для весняної сівби, безпроцентна насіннєва позика, допомога сільськогосподарською технікою і т.д. Водночас посилювався податковий гніт на одноосібників, зокрема і через державні закупівлі сільськогосподарської продукції. Вони повинні були продавати зерно, м’ясо, молоко і ін. державі за низькими заготівельними цінами. Хто не хотів цього робити, того примушували. Про те, як це робилось, свідчить один із документів Сумського обласного державного архіву: селянин-одноосібник с. Головашівка Кулак Кирило Іванович мав корову і теличку. Йому, як «двохкоровному заможному» господареві наказали здати теличку по м’ясозаготівлі. Він не здавав, заявляючи, що продав її своєму розкуркуленому родичеві. Тоді комісія, до якої ввійшли голова Головашівської сільради Прокопенко П.Я., секретар сільради Оспіщев М.А., члени комісії з м’ясозаготівлі Малюк П.І., Куценко Я.Р. та Діденко, голова споживчого товариства Усик Я. вирішила силою відібрати корову. Далі події розгорталися так: «3 серпня, - зазначалось у документі, - комісія приступила до із’ятія корови. Тоді Кулакова Олена (дружина Кирила) вчинила опір проти комісії, взявши гострі вила і, замахнувшись, хотіла вдарити секретаря сільради т. Оспіщева. Але той відскочив, потім вихватив вила у неї із рук. Кулакови підняли крик та лаяли комісію різними брудними словами. До Кулака ходила комісія три рази і завжди ця родина чинила опір з викриками: ми вас поб’ємо не сьогодні, так завтра. А тому цей акт передати сумрайміліції для притягнення Кулакових до відповідальності». Опинившись у такій ситуації і не бачачи ніякої іншої перспективи, селяни мусили йти в колгоспи. Восени 1931 р. питома вага колгоспних дворів серед селянських господарств України становила 67%, а до кінця 1932 р. було колективізовано майже 70% господарств, які охоплювали понад 80% посівних площ. Одноосібне господарювання було майже ліквідоване. Встановився колгоспний лад. Це полегшило державі експлуатацію села, бо забирати хліб у тисяч колгоспів набагато простіше, ніж у мільйонів одноосібних господарств. Першим наслідком «перемоги» колгоспного ладу став голод - 114 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України 1932 – 1933 рр. Головною його причиною було введення системи хлібозаготівель, яка замінила скасовану в 1921 р. продрозкладку. Виконання хлібозаготівель було оголошено «першою заповіддю» колгоспів перед державою, але після їх виконання в селян майже нічого не залишилося. Тому вони намагались по можливості саботувати «першу заповідь»: у колгоспах стали приховувати справжні розміри врожаю, залишали зерно в соломі, щоб потім перемолотити її вдруге і т. д. В результаті з урожаю 1932 р. (червень - жовтень) з колгоспів та одноосібників вдалось вилучити тільки 136 млн. пудів, з радгоспів – 20 млн при плані 261 млн. Тоді за наказом Сталіна була створена і послана в Україну надзвичайна комісія на чолі з Молотовим. До 1 лютого 1933 р. їй вдалося видавити з села ще 105 млн пудів зерна. В листопаді 1932 р. за ініціативи Молотова ЦК КП(б) У і РНК України прийняли постанову «Про заходи щодо посилення хлібозаготівель». За активної участі комнезамівців і відряджених на хлібозаготівлі міських жителів почалися подвірні обшуки. Забирали не тільки зерно, а будь-які запаси їжі – сухарі, картоплю, сало, соління, фруктову сушку і ін. 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР прийняли постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та зміцнення громадської (соціалістичної) власності». Розкрадання колгоспного майна каралося розстрілом або позбавленням волі строком не менше 10 років. Заборонялось шукати зерно на вижатому уже полі. У народі цю постанову охрестили «законом про п’ять колосків». Все це поставило українське село перед проблемою життя і смерті. Смертність від голоду почалася уже з початку діяльності молотовської комісії. У 1932 р. померло близько 150 тис. чоловік, а в 1933 р. – від 3 до 3,5 мільйонів. Не оминуло лихо і х. Лікарський. Книги реєстрації актів цивільного стану дозволяють скласти уявлення про його масштаби. Так, з 2 січня по 31 грудня 1932 р. в хуторах Лікарський, Солодкий, Крикуненків і Тарасенків померла 31 людина. Причини смерті, що вказані в книзі реєстрації: хвороби - 12 чол.; від - 115 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод скарлатини – 5 чол., кору – 4, туберкульозу – 1, рахіту – 1, різання зубів - 1. Від старості – 2. Проти 17 прізвищ написано: причина смерті невідома. Можна впевнено сказати, що за твердженням «причина смерті невідома» приховувалася смерть від голоду, про що говорити було заборонено. В 1933 р. померла 31 людина. З них, за книгою реєстрації смертей ЗАЦС, від тифу – 3; від старості – 15, причому в цю категорію померлих записані чоловіки і жінки віком 47, 55, 58, 60 років, тобто люди, зовсім не старі; з невідомої причини – 15. 23 людини, як сказано в книзі реєстрації, померли «від недоїдання», тобто від голоду. Мало місце і майже повне вимирання окремих сімей. Так, у Литовченка Парфила Єрмолайовича 5 червня померли два його сини – 11-річний Іван і 12-річний Михайло. 12 червня помер він сам, маючи 43 роки від народження. 28 червня помер 7-річний син Олексій, 2 липня – 4-річна донька Ганна. 5 червня 1933 р. помер Мельник Корній Трохимович, 39 років, 10 червня – його 6-річна донька Марфа, 16 червня – 6-місячна донька Марія, 28 червня – 12-річний син Микола. Все сказане свідчить, що в 1932 – 1933 рр. в хуторах Лікарському, Солодкому, Крикуненковому і Тарасенковому померло від голоду понад 60 людей (дані очевидно неповні). Це – діти віком від 4 місяців до 7 років підлітки від 10 до 14 років, жінки і чоловіки від 18 до 60 років. Постраждали і колгоспники, і одноосібники. Будинки вимерлих сімей були віддані переселенцям із села Сухинівка Курської області. У 1933 р. 16 сімей (112 осіб) із цього курського села були переселені на постійне місце проживання до хутора Лікарського. В такий спосіб влада намагалася приховувати катастрофічне зменшення місцевого населення від голоду і одночасно розбавляла національний склад української громади російським елементом. Зігнавши селян до колгоспів, більшовики при тому не мали уявлення про те, як організувати в них виробничий процес, налагодити оплату праці і т. д. Спочатку в колгоспах застосовувалося «поденщина», при якій - 116 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України участь колгоспника у виробництві оцінювалася не по кількості і якості праці, а по кількості виходів на роботу. Розподіл продуктів відбувався «по їдцях». Такий порядок подобався ледарям, але він вів до деградації виробництва, бо не заохочував до трудової активності через матеріальну зацікавленість працівників. На ставлення людей до праці негативно впливали хлібозаготівлі, які спустошували колгоспні амбари. Селяни говорили: навіщо сіяти і збирати хліб, хай пропадає, адже все одно все заберуть. Такі настрої призводили до величезних втрат. За словами П. Любченка під час збиральної кампанії 1931 р. було втрачено від 100 до 150 млн пудів зерна, С. Косіор називав цифру від 120 до 150 млн пудів, а М. Скрипник – до 200 млн. Народження колгоспної системи могло закінчитись повним крахом. Необхідно було її рятувати і створити нову систему з організації виробничого процесу і ввести такі форми оплати праці, які б викликали матеріальну зацікавленість колгоспників, зміцнювали трудову дисципліну, ліквідовували зрівнялівку і т. д. Серйозним кроком на шляху розв’язання названих проблем стало створення в колгоспах виробничих бригад із постійним складом працюючих, за якими закріплювались певні ділянки землі, робоча худоба, машини, реманент. У рільничих бригадах, які спеціалізувалися на вирощуванні технічних культур, стали виникати ланки, за якими теж закріплювалися земельні ділянки. В основних галузях виробництва почали проводити нормування праці, впроваджувати прогресивно-відрядну систему оплати. В основу оплати праці був покладений трудодень, як головна форма обліку і розподілу прибутків колгоспників. У 1933 р. колгоспам було надане право розпоряджатися на свій розсуд продукцією, виробленою понад визначених норм державних поставок. Створювались «колгоспні базари», на яких можна було продати продукцію за цінами, прийнятними для покупців. Це породжувало у колгоспників зацікавленість у розширенні посівних площ і відкривало шлях до подолання безгосподарності. Колгоспи стали розвивати, крім основних галузей, і додаткові – птахівництво, садівництво, бджільництво та ін. Організовувалися - 117 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод тваринницькі ферми. При цьому колгоспникам надавався безпроцентний кредит на придбання худоби. Таким чином, намагаючись вивести сільське господарство зі стану занепаду, держава почала застосувати економічні важелі впливу на виробництво. Але не відкидався і примус. Так, щоб селяни більше перебували на колгоспних ланах і менше на своїх присадибних ділянках, вирішили скоротити їх розміри. Виступаючи на ІІ з’їзді колгоспниківударників (лютий 1935 р.), голова колгоспу ім. Куйбишева Путивльського району С. Орєхов пропонував: «Ясно, товариші, що розмір садиби треба скоротити, її треба зробити такою, щоб не перешкоджала колгоспникові ходити на роботу». З цією ж метою був введений «обов’язковий мінімум» трудоднів, а той, хто його не виробляв, підлягав покаранню аж до виключення з колгоспу. У кінці 1932 р. в Радянському Союзі була проведена паспортизація населення. Але паспорти видали лише жителям міст і новобудов. Селяни ж, позбавлені землі і засобів виробництва, мали бути все життя прив’язані до сільської місцевості своїм безпаспортним статусом. Їх прирекли на довічну роботу в колгоспах і радгоспах. Розбудова колгоспного ладу відбувалась і в хуторі Лікарському. Спочатку він і навколишні ближні хутори (Солодкий, Крикуненків і Тарасенків) входили до колгоспу «Більшовик» Головашівської сільради. Потім відбулось розукрупнення колгоспів і Лікарське та хутори виділились в окремий колгосп, який дістав назву «Другої п’ятирічки». У 1934 р. він мав 844 га орної землі, з якої на 1934 р. 281 га відводився під озимі, 233 – під зяб, 100 – під пар, 20 га – під городні культури. В його розпорядженні були: 73 коней, із яких 12 – молодняк, 26 плугів, 8 сіялок, 65 борін, 45 возів і 34 гостропати. Працездатних колгоспників без їх сімейств нараховувалось 90 чол., серед яких колишні бідняки складали 46,3%, середняки – 31,1%, «обрізчики», тобто ті селяни, в яких під час проведення - 118 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України землеустрою відрізали частину поля, - 23,3 %. В цілому ж районне начальство вважало, що до колективізації х. Лікарський був заможним, а тому в колгоспі переважали колишні середняки. У 1934 р. головою колгоспу був Кендюшенко, член КП(б) У, бідняк із с. Токарі, присланий у Лікарське Сумським райпарткомом. Секретар партосередку – Гончаренко, член партії з 1932 р., місцевий бідняк. Завгосп – Міщенко Сергій, місцевий середняк, працював на цій посаді з 11 січня 1934 р. До цього завгоспом був Діденко, який 1,5 р. сидів у Допрі (дім примусової праці). Завідуюча молочною фермою – Провозьон Феня, місцева біднячка. Бригадир І бригади – Міщенко Феодосій, місцевий середняк. Бригадир ІІ бригади – Погрібний Микола, місцевий середняк, був засуджений на рік примусової праці. Бригадир ІІІ бригади – Діденко А., місцевий бідняк, сидів у Допрі за розтрату. Бригадир IV бригади – Погрібний Григорій, середняк, «веде бригаду вперед», тричі одержував премії. Конюхами працювали: Юнак Ларіон, Коротя Василь, середняк, був засуджений до примусових робіт за невиконання держзобов’язань. Сторожами були колишні середняки: Кобзаренко Семен, Гончаренко Юхим, Коротя Гнат, Коротя Антип, Коротя Явтух (мав один рік примусової праці) Провозьон Михайло – бідняк, Кузьменко Ілля – переселенець із с. Сухинівка. Партосередок у колгоспі складався з двох чоловік, сільбуду не було, культмасова робота не велась. На початку 1934 р. в Лікарському відбулося виїзне засідання президії Сумської міськради і політвідділу МТС, на якому розглядалося питання про готовність колгоспу до весняної посівної кампанії. В прийнятому рішенні зазначалось: зобов’язати правління колгоспу під особисту відповідальність голови забезпечити ремонт інвентаря і розподілити його між бригадами; закінчити ремонт збруї - 119 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод (хомути, посторонки і т. ін.); непридатний для роботи інвентар розсортувати, скласти його опис і закрити в окремому приміщенні; звільнити від роботи виснажених коней і поставити на посилену годівлю, поновити запас корму; закінчити паспортизацію корів і скласти з їх власниками договори на використання корів під час весняних робіт; до 1 березня 1934 р. вивезти в поле весь гній, що є в дворах колгоспників; правлінню та сільраді забезпечити житлом і паливом прибулих позапланових переселенців. Отже, районне начальство вимагало від колгоспників виконати ті роботи, які кожний селянин, господарюючи одноосібно, готуючись до весни, виконував сам, без чиїхось нагадувань. Такий метод контролю і керівництва колгоспами був запроваджений на довгі роки.
СЕЛО ЛІКАРСЬКЕ НАПЕРЕДОДНІ І В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ У кінці тридцятих років тиск влади на селян знову посилився. В травні 1939 р. ЦК ВКП(б) і РНК СРСР прийняли постанову «Про заходи охорони громадських земель колгоспів від розбазарювання». У ній йшлося про необхідність ліквідації хуторських господарств колгоспників, які нібито заважають правильному використанню землі. В результаті 95, 5 тис. дворів були переселені в різні населені пункти сільської місцевості. Їм передавали хати розкуркулених місцевих господарів або обіцяли побудувати нові. Саме тоді хутір Солодкий злився з хутором Лікарським, а останній, поповнившись переселенцями, перетворився з хутора в село. А численні малі хутори, такі як Шарапин, Крикуненків, Тарасенків, Жаркий та ін. назавджи зникли з лиця землі. На їх місці тривалий час виднілись сліди зруйнованих господарських будівель і росли фруктові дерева – залишки колишніх домашніх садків. - 120 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України Однією з таких переселених сімей була сім’я Крикуненків, вивезена до Лікарського з хутора Шарапина, де вона мала міцне господарство і займалася вирощуванням племінних жеребців. Коні були відібрані, а господарство розкуркулене. Не витримавши цього, господар Крикуненко Маркіян Іванович помер, а його дружина Наталка Платонівна з трьома дітьми (Микола, Марія і Дмитро) кілька років тулилася в землянці. Одночасно були переміряні і скорочені 4,6 млн садиб колгоспників. Вилучені ділянки землі були приєднані до колгоспного земельного фонду. З метою підвищення трудової активності колгоспників був встановлений так званий «мінімум трудоднів» для кожного працездатного. Як правило, він становив 50 трудоднів на місяць. Той, хто його не виробляв, міг бути виключений з колгоспу. Обтяжливим для селян був новий порядок нарахування обов’язкових поставок державі найважливіших видів сільськогосподарської продукції, введений постановою РНК СРСР і ЦК ВКП (б) в липні 1939 р. Обов’язкові поставки продукції тваринництва нараховувалися не за кількістю поголів’я худоби на колгоспних фермах, як було раніше, а погектарно, у відповідності з площею землі, закріпленою за колгоспом. Згодом цей порядок заготівель був поширений на всі види продукції, крім деяких технічних культур та продукції садівництва, яку держава отримувала шляхом контрактації. У вересні 1939 р. Верховна Рада СРСР затвердила новий закон про сільськогосподарський податок. Прибуток від особистого підсобного господарства колгоспників став обкладатись в залежності від фактичного доходу, а не за твердими ставками, як раніше. Все це негативно позначалося на матеріальному становищі селян. У той же час влада намагалася показати, що вона турбується про тих колгоспників, які добре працюють. У грудні 1940 р. вийшла постанова РНК СРСР «Про додаткову оплату праці колгоспників за підвищення врожайності - 121 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод сільськогосподарських культур і продуктивності тваринництва по Українській РСР». Вона дозволяла видавати бригадам і ланкам, крім встановленої оплати, частину продукції, виробленої понад план. У 30-х роках відбулися позитивні зміни в сфері народної освіти. 25 липня 1930 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову, відповідно до якої з 1930/1931 навчального року по всій країні вводилось обов’язкова початкова освіта. 14 серпня 1930 р. ця постанова набула сили закону. Одночасно збільшувалась кількість педагогічних інститутів і технікумів. У 1930 р. Сумський педагогічний технікум, що існував з 1926 р., був реорганізований у вищий педагогічний заклад – Інститут соціального виховання. 5 вересня 1931 р. з’явилась постанова ЦК ВКП(б) «Про початкову і середню школу», а 25 серпня 1932 р. – «Про навчальні програми і режим у початковій і середній школі». В них засуджувався лабораторно-бригадний метод навчання, а робота шкіл перебудовувалась у напрямку створення тісного поєднання політехнічного навчання з забезпеченням міцного засвоєння учнями основ наук. До середини 30-х років завдання щодо запровадження загального обов’язкового початкового навчання були в основному виконані. 98% дітей шкільного віку навчались у початкових школах. Понад 50% тих, що закінчили 4 класи, продовжували навчання у 5 – 7 класах. В кінці 30-х років почалось поступове введення в містах загальної середньої освіти, а в селах –загальної неповної середньої освіти (7 класів). У Лікарській початковій школі тоді працювали Кобзаренко Ольга Михайлівна, подружжя Малярових – Дмитро Петрович і Марія Миколаївна, Юнак Тетяна Федорівна, а у 1940 – 1941 рр. – Шевельов (ініціали невідомі). Дмитро Петрович Маляров пройшов Другу світову війну і після демобілізації до викладацької роботи не повернувся. Як член партії, був призначений керівником сільськогосподарського відділення Степанівського цукрового заводу, а згодом став головою колгоспу - 122 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України в селі Великі Вільми. Марія Миколаївна працювала вчителькою початкових класів усе життя. У 1969 р. з нагоди Дня учителя була нагороджена Грамотою райвно та районного комітету профспілки вчителів як краща вчителька Грицаківської 8-річної школи. Вручав грамоту член президії урочистих зборів, секретар парторганізації колгоспу ім. Г. Димитрова Луць Андрій Кіндратович. Не минули лікарчан і сталінські репресії 30-х років. 5 квітня 1930 р. був заарештований уродженець і мешканець Лікарського Колісніченко Ксенофонт Дмитрович, 1885 р. н., українець, освіта початкова, селянин-одноосібник. Його звинуватили в агітації проти колективізації, посівної кампанії і незаконному зберіганні зброї. 21 квітня 1930 р. судова «трійка» при колегії ДПУ УСРР засудила його до ув’язнення в таборах на 7 років. Відбувши покарання, Колісніченко К.Д. працював шорником Сумської МТС, а незабаром був удруге репресований і у 1937 р. розстріляний (26 грудня 1989 р. реабілітований). 1 серпня 1937 р. арештували лікарчанина Закалюжного Миколу Івановича 1889 р. народження, українця, освіту мав початкову. Його звинуватили в контрреволюційній агітації проти компартії та радянського уряду і засудили до вищої міри покарання. 1 жовтня 1937 р. Закалюжний М.І. був розстріляний (реабілітований 25 грудня 1989 р.). Першого вересня 1939 р. почалося Друга світова війна. На той час цілий ряд лікарчан перебували в лавах Червоної Армії, відбуваючи строкову службу. Серед них: Тарасенко Микола Федорович, 1917 р. н., призваний у 1938 р., Гутенко Борис Борисович, 1918 р. н., та Литовченко Іван Максимович, 1918 р. н., призвані у 1939 р., Варуха Микола Порфирович, 1920 р. н., Гузенний Федір Панасович, 1920 р. н., та Діденко Семен Онисимович, 1921 р. н., призвані у 1940 р., Вольвач Г., 1922 р. н. та Провозьон Григорій Іванович, 1924 р. н., призвані у першій половині 1941 р. та ін. 22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз. Нацистські війська вторглись на територію України і вона зразу стала ареною запеклих боїв. По всій країні почалася - 123 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод мобілізація чоловіків до Збройних Сил. Уже в 1941 р. були мобілізовані: Бойченко Михайло Семенович, 1910 р. н., Гузенний Михайло Панасович, 1915 р. н., Діденко Іван Мартинович, 1916 р. н., Кобзаренко Гнат Якович, 1907 р. н., Крикуненко Володимир Леонтійович, 1912 р. н., Крикуненко Петро Романович, 1913 р. н., Петраш Павло П., 1916 р. н., Провозьон Данило Федорович, 1912 р. н., Провозьон Григорій Іванович, 1924 р. н., Провозьон Микола Федорович, 1916 р. н., Провозьон Семен Федорович, 1917 р. н., Рибальченко Нестор Євгенійович, 1900 р. н., Рибальченко Андрій Федорович, 1906 р. н., Рибальченко Олександр Федорович, 1906 р. н., Тарасенко Іван Онисимович, 1911 р. н., Тарасенко Яків Іларіонович, 1903 р. н., Шевченко Федір Платонович, 1914 р. н., Тарасенко Леонтій Якович та ін. Між тим під натиском могутнього агресора Червона Армія з боями відступала. Виникла загроза окупації ворогом України. В таких умовах перед працівниками колгоспів і радгоспів постали важкі і термінові завдання: в стислі строки зібрати врожай зернових, підготуватись до збирання інших культур, розрахуватися з державою по поставках сільськогосподарської продукції, евакуювати в східні регіони Союзу трактори, комбайни і різний реманент МТС, а також відігнати туди племінну худобу. Техніка Сумської МТС відправлялась у Саратовську область Росії. Її супроводжував бригадир тракторної бригади Шкарупа Антон Юхимович, трактористка Шевченко Варвара Марківна. На схід рушило і колгоспне стадо. А тим часом німецька армія наближалася до Сумської області. В кінці серпня бої розгорілися уже на території Шосткинського району. Сумщина стала ареною бойових дій, які точилися майже два місяці. 10 жовтня вороги захопили Суми, а 19 жовтня – останній районний центр – Велику Писарівку. Вся область опинилась під владою гітлерівців. Окупанти ввели в Україні новий територіальноадміністративний устрій. Нижньою ланкою на сільській - 124 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України перефирії стала так звана сільська громада, яка охоплювала, як правило, територію колишньої сільради або кількох сільрад. Органом управління громади була сільська управа на чолі з старостою. В селах, що входили до громади, призначалися сільські старости. Лікарське разом із Головашівкою і Постольним увійшло до Степанівської громади. Старостою села був призначений лікарчанин Тараненко Андрій. Гітлерівці швидко зрозуміли, що колгоспи є надзвичайно важливою організаційною формою для вилучення продовольства з села. Тому вони залишили їх недоторканими, змінивши лише назву колгосп на громадське господарство. Внутрішня структура, організація праці, оплата залишилися такими, як і були при колгоспі. В Лікарському діяла одна бригада. Бригадиром був Мельник Назар Трохимович. Вирощували переважно зернові і технічні культури. Колгосп Лікарського був названий громадським господарством №7. Керівником його у 1941 – 1942 роках був А. Тараненко, у 1943 – О. Закалюжний. У розпорядженні громадського господарства станом на 1943 р., за звітами до Степанівської управи, були 813 га орної землі і 10 га під городину, яку вимагала вирощувати сільська управа; 86 коней, із них робочих – 52, 108 голів великої рогатої худоби, з них молочні корови – 55 голів і 2 робочих воли, 5 поросят, 45 овець, 145 курей, 210 гусей, 28 качок, 97 кролів, 98 бджолиних сімей. Значну частину коней, свиней, вівців і птиці забрали німецькі військові частини при відступі. Були в наявності зовсім зіпсовані і напівзіпсовані техніка та інвентар: 1 комбайн, 1 молоторка МК1100, 4 самоскидні жатки, 2 зернові трієри, 4 віялки. Окупаційні власті намагались знайти спеціалістів для їх ремонту, але цей пошук розтягнувся і закінчився нічим. Обробляли поля технікою Сумської МТС, що відновила роботу у 1942 році (директор Овчаренко К.Ю.) і вручну. Існувала натуроплата - 125 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод за трудодень як і в колишньому колгоспі. Так, розпорядженням офіцера Степанівського опорного пункту оплата для членів громадських господарств, що входили до управи, встановлювалась із 1.01.1943 по 1.08.1943 із розрахунку 0,5 кг ячменю і 0,5 кг жита другого і третього сорту на трудодень. Ті члени господарства, які через різні причини не виробили трудоднів, одержували пайок із розрахунку 10 кг на дорослого і 3 кг на утриманця. Окупаційну владу цікавили не тільки продовольчі ресурси України, а й її трудові резерви, робоча сила. Тому уже з перших днів окупації була проведена реєстрація і складені списки осіб чоловічої і жіночої статі віком від 14-ти років. За цими списками набирали жінок і чоловіків, хлопців і дівчат для вивезення на роботу до Німеччини. З Лікарського були відправлені Міщенко Анастасія Єгорівна, Литовченко Павло Данилович і Погрібна Марія Григорівна. В цілому життя в селі проходило відносно спокійно. Деякі чоловіки, щоб мати якийсь заробіток, пішли працювати в допоміжну поліцію. В основному вони охороняли залізницю. Жертв серед місцевого населення не було. За винятком одного випадку. Жив у селі Личагін Григорій Григорович, 1905 р. н. З приходом німців він став поліцаєм і охороняв залізницю. Якось у селі з’явилися озброєні люди, в німецькій формі, на німецькому гужовому транспорті і почали збирати по хатах харчі, одяг, взуття і т.п. Чулась німецька мова. Зайшли й до хати Личагіна і разом з іншим прихопили там і сурові нитки, приготовлені його дружиною Ганною. Це дуже обурило господарку і коли чоловік повернувся з роботи, вона почала на нього кричати, мовляв, ти їм служиш, а вони тебе грабують і т.д. Стурбований Личагін подався до хати Вольвача Г.С., де приїжджі якраз обідали, і почав їм пояснювати, що служить у поліції, охороняє залізницю від бандитів, а з ним так поступили. Тоді старший групи російською мовою відповів йому: «Якщо ти поліцай, то йдемо, забереш своє добро». Вивівши поліцая у двір, він вийняв пістолет і вистрілив йому в голову. Пізніше люди почали сумніватись, що то були не німці, а партизани... Взимку 1943 р. з’явилися чутки, що німці зазнали поразки і, можливо, окупації врешті-решт прийде кінець. І дійсно, - 126 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України розгромивши гітлерівців під Сталінградом, а потім і на Курській дузі, Червона Армія почала виганяти окупантів з України. 2 вересня 1943 р. були звільнені Суми і того ж дня – Лікарське. На початку жовтня вся територія Сумської області була очищена від загарбників. Услід за військовими частинами йшли польові війсккомати. Вони забирали до армії хлопців, які на початок війни ще не досягли призовного віку, і чоловіків, що через різні причини опинились на окупованій території. Отож у 1943 р. до армії були мобілізовані Варуха Григорій Парфилович, Варуха Микола Максимович, Варуха Іван Максимович, Вольвач Іван Петрович, Вольвач Михайло Филонович, Вольвач Іван Герасимович, Вольвач Іван Якович, Гончаренко Лаврентій Юхимович, Діденко Василь Миколайович, Діденко Григорій Мартинович, Діденко Микола Васильович, Закалюжний Микола Трифонович, Крикуненко Василь Панасович, Крикуненко Іван Карпович, Кравченко Василь Григорович, Кузьменко Василь Захарович, Кузьменко Михайло Васильович, Кузьменко Федір Васильович, Литовченко Іван Данилович, Мельник Григорій Назарович, Мельник Федір Назарович, Максименко Олексій Андрійович, Півньов Семен Михайлович, Провозьон Іван Іванович, Провозьон Іван Петрович, Плющенко Іван Федорович, Скидан Іван, Чечель Агапій, Юнак Василь Олександрович, Явтушенко Іван Давидович та ін. Це вони без форми і зброї йшли попереду регулярних військових частин, слугуючи гарматним м’ясом для військ вермахту. Тридцять чоловіків тільки з одного села. Більшість із них загинули. Війна тривала ще майже два роки. Нарешті 9 травня 1945 р. увесь світ дізнався, що німецькі збройні сили повністю і беззастережно капітулювали. Друга світова війна в Європі закінчилась. Це означало, що закінчилася і війна, яку вів Радянський Союз проти гітлерівської Німеччини. Але радість перемоги затьмарювалася тими величезними втратами, які понесло людство. Мільйони чоловіків і жінок - 127 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод не повернулися до своїх родин, в тому числі і багато лікарчан: Бойченко М.С., загинув 26 жовтня 1942 р., похований в с. Чикала, Республіка Північна Осетія – Аланія; Варуха М.П., помер від ран 26 липня 1944 р., похований на території Тернопільської області; Вольвач, загинув 18 липня 1943 р., похований у с. Синичине Ізюмського району Харківської області; Кобзаренко Г.Я., загинув 10 квітня 1943 р., місце поховання невідоме; Кузьменко В.З., помер від ран 9 березня 1945 р., похований у м. Зелена Гура, Польща; Мельник Ф.Н., помер від ран 7 лютого 1945 р., похований у с. Ляховіце Краківського воєводства, Польща; Мірошниченко К.С., загинув у жовтні 1943 р., похований у с. Тарасівка Київської області; Мірошниченко М.Г., загинув 4 лютого 1944 р., похований у с. Вілково Вітебської області, Білорусь; Міщенко Ф.А., помер від ран 27 червня 1944 р., похований у с. Велика Кам’янка Коломийського району Івано-Франківської області; Провозьон Г.І., загинув 25 лютого 1944 р., похований у с. Павлівка Білоцерківського району Київської області; Провозьон Д.Ф., загинув 16 липня 1942 р., похований на території Ленінградської області, Російська Федерація; Провозьон С.Ф., загинув у листопаді 1943 р., похований у с. Мощун КиєвоСвятошинського району Київської області; Тарасенко І.О., загинув 24 березня 1942 р., похований у с. Чернишина Демидовського району Смоленської області, Російська Федерація; Тарасенко Л.Я., загинув у 1941 р. під час оборони Києва, місце поховання невідоме; Тарасенко М.Ф., загинув 25 вересня 1945 р., похований у с. Кондця Леніградської області, Російська Федерація; Тарасенко Я.І., загинув 15 липня 1943 р., похований у с. Подмасловське Орловської області, Російська Федерація та ін. На території с. Лікарського похований лейтенант Мальшуков О.Ф., 1918 р. н., загинув 2 жовтня 1941 р. Пропали безвісти: Гузенний М.П. у березні 1943 р., Гузенний Ф.П. у вересні 1942 р., Гутенко Б.Б. у листопаді 1943 р., Діденко І.М. у грудні 1943 р., Діденко С.О. у грудні 1943 р., Крикуненко В.Л. у січні 1944 р., Крикуненко П.Р. у вересні 1943 р., Кузьменко М.В. у квітні 1944 р., Литовченко І.М. у - 128 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України липні 1941 р., Петраш П.П. у липні 1942 р., Провозьон І.Г. у грудні 1943 р., Провозьон І.П. у грудні 1943 р., Провозьон М.Ф. у грудні 1943 р., Рибальченко А.Ф. у грудні 1943 р., Рибальченко Н.Є. у січні 1944 р., Рибальченко О.Ф. у серпні 1943 р., Тарасенко І.М. у листопаді 1943 р., Шевченко Ф.П. у грудні 1944 р. Не повернулась до рідного села і Міщенко А.Є., що була вивезена до Німеччини. Її доля невідома.
ВІДБУДОВА ТА РОЗВИТОК СЕЛА У 1943 – 1950 рр. На час звільнення Лікарського від німецької окупації у ньому нараховувалось 140 дворів і 582 жителі. З них чоловіків віком від 16 до 60 років – 20, жінок віком від 16 до 55 років – 158, дітей-підлітків від 12 до 16 років – 53, непрацездатних чоловіків і жінок, дуже старих і хворих – 34. Решту становили працездатні чоловіки віком за 60 років і жінки віком за 55 років, а також малолітні діти. Уже з перших днів після визволення відновив свою діяльність колгосп. Як і до війни, він мав назву імені Другої п’ятирічки. В ньому було 4 рільничі і 1 городня бригада, в яких нараховувалось відповідно 310 і 20 колгоспників. Три жінки працювали доярками, кілька чоловіків скотарями і конюхами, одна – телятницею, один – птахівником, один – пастухом, один – пасічником. У господарстві нараховувалось 29 голів великої рогатої худоби, в тому числі: 4 корови, 24 теляти і племінний бугай, 15 робочих коней і 13 лошат, 7 овець, 165 кролів, 150 голів різної птиці і 28 бджолиних вуликів. Із сільськогосподарської техніки і реманенту в наявності були: 30 кінних плугів, 56 дискових борон, 12 культиваторів, 5 жаток, 1 проста молотарка, 5 віялок, 14 підвід і саней і 15 комплектів збруї. Колгосп мав кузню і 2 вітряки. Уже в 1943 р. почались дослідницькі роботи на Державній сортовипробувальній ділянці (ДСД). - 129 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод Першим головою артілі в повоєнний період став Ясенок Іван Опанасович, головним бухгалтером – Самсоненко Іван Іванович. На 1 січня 1944 р. колгосп посіяв 45 га ярої і 45 га озимої пшениці, 175 га озимого жита, 155 га ярого ячменю, 50 га вівса, 50 га проса, 20 га гречки, 10 га гороху, 35 га соняшнику. 3 га конопель, 65 га цукрового буряку, 35 га картоплі і 10 га багаторічних трав. Всього було оброблено близько 700 гектарів колгоспної землі. Цього було недостатньо, щоб задовольнити потреби самих колгоспників і виконати зобов’язання колгоспу перед державою. Про це свідчать, зокрема, звіти голів колгоспів «Більшовик» (Панченко), ім. Другої п’ятирічки (Ясенок) та ім. Дзержинського (Косенко) на сесії Головашівської сільради 25 жовтня 1945 р. Із п’яти завдань по здачі сільськогосподарської продукції колгосп «Більшовик» виконав одне – здав 183 ц м’яса, колгосп ім. Дзержинського теж одне – здав 16 кг вовни. Колгосп ім. Другої п’ятирічки при плані здачі городніх культур 950 ц здав 120 ц, м’яса 21 т, здав 26 т, молока 2800 л, здав 2260 л, яєць 3050 штук, здав 5000, вовни 21 кг, здав лише 8 кг. І при цьому Головашівська сільрада вишукувала можливості підтримати матеріально тих, хто особливо потребував такої підтримки. Так, 28 березня 1946 р. була ухвалена постанова про надання допомоги сім’ям червоноармійців, які загинули на війні. Вирішили виділити для цього 785 кг житнього борошна і 30 кг пшеничного, 1138 кг жита, 45 кг капусти, 7 кг пшеничного хліба, 10 кг олії, 132 ц соломи, 800 руб. грошей, а також видати 9 теличок і 4 поросят. Через відділ держзабезпечення придбали і видали 58 м мануфактури, 16 хустинок, 2 кофти, 4 пари взуття, 3 плаття, 4 майки і 21 котушку ниток. Голів колгоспів зобов’язали забезпечити всі сім’ї загиблих військовослужбовців городами і посівним матеріалом. Для надання допомоги сім’ям загиблих і інвалідам війни створили земельний фонд. В наступні роки колгосп поступово міцнів, збільшувались площі оброблюваної землі, поголів’я худоби і птиці, налагоджувалась - 130 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України оплата праці колгоспників. Так, у 1946 р. колгосп мав 1365 га орної землі і 65 га луків та випасів. На полях і на фермах працювало 246 працездатних чоловіків і жінок, і майже сотня підлітків та людей похилого віку. У 1946 р. Україну охопила посуха і як результат – неврожай. В середньому по республіці господарства одержали по 2 – 3 ц зерна з гектара, а деякі не зібрали навіть тієї кількості, яку висіяли. Брак кормів призвів до скорочення поголів’я великої рогатої худоби, коней, свиней, овець, птиці. Намічені на 1946 р. плани розвитку господарств не були виконані. В колгоспі ім. Другої п’ятирічки передбачалось у 1946 р. одержати прибуток у розмірі 305934 руб., в тому числі від рослинництва – 194 тис. руб., від тваринництва – 27 тис. руб. Одержали відповідно 171582, 59000 від рослинництва, 16 тис. руб. – від тваринництва. Передбачалось виділити на оплату трудоднів 86526 руб., виділили – 50368, а видали 17880 руб., видати натуроплатою 337 ц, видали 210 ц. В середньому на трудодень припадало 68 коп. Багато сімей Лікарського опинилось у скрутному становищі і потребували допомоги. 8 лютого 1947 р. правління колгоспу вирішило виділити 10 ц різних відходів і роздати найбільш нужденним сім’ям як аванс у рахунок майбутнього врожаю. Одночасно правління розглянуло прохання Провозьона І.І., Кравченка В., Діденка М.А., Ясенка В.О., Гончаренка Ф.І. про видачу їм хліба і всім відмовило. Між тим держава вимагала від колгоспів виконання зобов’язань із хлібоздачі. 15 вересня 1947 р. Сталін видав директиву, в якій гостро засудив послаблення, на його думку, керівництва заготівлями з боку партійних і радянських органів. Того ж дня було прийнято постанову ЦК КП(б)У і Ради Міністрів УРСР «Про заходи по виконанню директиви т. Сталіна щодо посилення хлібозаготівель». У ній називались області, в яких темпи хлібозаготівель знизились, що ставило під загрозу їх - 131 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод виконання в строк. Серед останніх була названа і Сумська область. ЦК КП(б) У і Рада Міністрів УРСР постановили визначити для кожної області добові завдання здачі хліба. Для Сумської області було встановлено 220 тис. пудів. Вибравши з колгоспів, радгоспів і селянських господарств усе, М. Хрущов (Голова Ради Міністрів України) і Л. Каганович (секретар ЦК КП(б)У) 10 жовтня 1947 р. доповіли Сталіну, що план хлібозаготівель виконано на 100%. Становище селян ускладнювалось ще й тим, що одразу ж після відновлення радянської влади в 1943 р. почав діяти закон про сільськогосподарський податок, прийнятий ще до війни. Оподатковувалось все, що було в особистому господарстві: худоба, птиця і навіть кожне фруктове дерево на присадибній ділянці. Колгоспники мали здавати за невелику плату молоко, м’ясо, яйця, шкіру зарізаного кабана і т.п. У 1947 р. головою колгоспу став Діденко Михайло Федорович. Членами правління були Погрібний Микола Захарович, Коротя Омелян Іванович, Овсюченко Поліна Яківна, Коротя Яків Маркович, Варуха Парфило Михайлович. Наступного року членами правління обрали Погрібного М.З. (заступник голови), Литовченка Б.К., Овсюченко П.Я., Шевченка Г.Л., Коротю О.Г., Провозьона П.М. Головним бухгалтером був Провозьон П.М., агрономом Петров П.І., завгоспом Міщенко Є.А., комірником Провозьон М.І. Бригадирами на той час працювали: бригада №1 – Міщенко В.Г., №2 – Вольвач С.П., №3 – Закалюжний С.Ю., №4 – Гончаренко Ф.Л. Фермами у 1948 р. завідували: конярською – Діденко О.В., великої рогатої худоби – Крикуненко О.В., вівчарською – Коротя Я.М., свинотоварною – Кравченко Г.Г., пташиною – Закалюжний О.Ю. Відновила свою роботу у 1943 р. державна сортодільниця (ДСД), яка існувала в Лікарському ще з 20-х років. Першим її завідуючим у повоєнний період став Дейнека Володимир Михайлович. Потім його замінив Кравченко Володимир Омелянович. Агрономами дільниці працювали Бакуменко Степан Михайлович, Коваленко - 132 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України Панас Гнатович. У травні 1949 р. загальні збори колгоспників виділили Кравченку В.О. і Бакуменку С. М., а також агроному колгоспу Петрову Петру Івановичу по 0,25 га під власні городи. У 1948 р. на базі Лікарської ДСД було створене районне насіннєве господарство з вирощування насіння багаторічних трав. Перед правлінням і всім колективом працівників артілі ім. Другої п’ятирічки в повоєнні роки стояли важливі і складні завдання. Перш за все необхідно було розбудовувати господарство. Тоді колгоспу до встановленого мінімуму не вистачало 49 корів, 21 свиноматки, 76 вівцематок і 380 голів дорослої птиці. У лютому 1947 р. правління вирішило в с. Лікарському збудувати цегельний завод, підготували необхідний план і креслення, обговорили питання на загальних зборах колгоспників. Призначили відповідальним за цю справу Овсюченка І.О. і виділили для підсобних робіт Остапенка Ф., Діденка Г., Миколаєнка О. і Будника Я. Роботу вирішили розпочати 19 травня. Планували в 1947 р. купити вантажний автомобіль, мінеральні добрива, побудувати конюшню на 60 голів, кошару на 200 овець, слюсарську і теслярну майстерні, сарай для реманенту, баню, омшаник на 300 сімей бджіл. Все це вимагало великих коштів. Ось як виглядав кошторис, затверджений загальними зборами на 1948 рік. В ньому зазначалось, що треба придбати, побудувати і скільки це коштує: один автомобіль – 10 тис. руб., двигун з динамомашиною – 20 тис., 3 віялки – 1200, 4 сівалки зернові – 2 тис., 4 жатки – 2 тис., 3 кінних граблів – 750, 8 плугів – 1600, 8 культиваторів – 2500, 2 борони дискові – 200, 20 возів – 15 тис, 20 саней – 500, 10 комплектів збруї – 2500, 1 протруювач зерна – 150, запасні частини – 10 тис.руб. Щоб придбати одного племінного жеребця, треба було 10 тис. руб., 20 голів великої рогатої худоби – 20 тис., 8 робочих коней – 3200. Будівництво конюшні вартувало 10 тис. руб., майстерні – 10 тис., сараю для фуражу – 5 тис., бані – 10 тис. Грандіозні плани намічались і на перспективу. У 1949 р. передбачалось закінчити будівництво кошари, звести навіс на - 133 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод цегельні, почати виробництво цегли-сирцю, закласти фундамент клубу, закупити палива, продати сільгосппродукції на суму 2500 руб. і купити бензину, щоб вивезти камінь і пісок на будівництво Роменської дороги. В 1950 р. мали побудувати клуб, майстерню, свинарник і овочесховище, викопати ставок. Однак не все із запланованого вдалося виконати, бо не вистачало робочих рук, а банки не завжди охоче кредитували виробництво. Виступаючи на загальних зборах колгоспників 31 березня 1947 р., голова правління Діденко М.Ф. констатував, що після оплати трудоднів і всіх податків, виконання обов’язкових поставок сільгосппродуктів державі за 1946 р. та різного роду відрахувань на будівництво, придбання машин і худоби власних грошей не вистачає, тому необхідно просити в сільгоспбанку кредит на суму 31 тис. рублів. І таке спостеріагалось майже кожного року. В 1949 р. в колгоспі с. Лікарське нараховувалось 640 осіб, з них працездатних – 258, у тому числі жінок – 172, чоловіків – 86. Старих і непрацездатних було 101, 26 чоловік працювали за межами села. У господарстві була городня бригада і 4 рільничих бригади. Вони поділялися на 20 ланок. За бригадами і ланками закріплювалися земля, певна кількість працівників і робоча худоба. 11 лютого 1947 р. правління ухвалило рішення створити комісію з розробки і впровадження режиму трудового дня. До неї ввійшли Діденко М.Ф., Коротя Я.М., Провозьон Г.І., Данілейко В.М., Погрібний М.З., Литовченко Б.К., Колісніченко М.К. Вирішили вважати початком робочого дня 7 год. ранку, кінцем – 7 год. вечора, перерва на обід – з 12 до 13 години. Про початок і кінець робочого дня мав сповіщати нічний сторож ударами в рейку, а про обідню перерву в такий же спосіб повідомляв пожежник. У період посівної та збиральної кампаній до цього режиму вносилися зміни. Так, на загальних зборах колгоспників 31 березня 1947 р. голова правління Діденко М.Ф. поставив вимогу під час сівби починати роботу о 5 годині ранку і працювати «до заходу сонця». При цьому використовувати всіх домашніх корів. Бригадир Ясенок І.О. повідомив, що в бригаді №4 будуть задіяні 5 колгоспних коней, 7 волів і 26 корів. Тоді Стриженко М.С. зауважила, що - 134 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України запрягати корів будемо, але невідомо, чим їх годувати. У липні 1947 р. на засіданні правління і на загальних зборах колгоспників було вирішено під час збиральної кампанії починати роботу о 4-й годині ранку і працювати до 22 години, а при необхідності і вночі. Обідня перерва - з 12 до 15 год. Були встановлені норми виробітку: чоловіки повинні викосити по 1,5 га, жінки пов’язати снопи на площі 1 га. Учні з учителями мали збирати колоски. Передбачалось, що збір зернових закінчиться до 22 липня, а молотьба почнеться 14 липня. Бригадир бригади № 4 Ясенок І.О. на засіданні правління 12 липня відзначив, що ряд колгоспниць перевиконує норми виробітку. Це – Крикуненко Н.К., Крикуненко О.О., Литовченко М.Б. та ін. Багато зусиль вимагало збирання цукрових буряків. Треба було їх викопати, почистити і на коровах або вручну вивезти. 23 липня 1947 р. правління колгоспу прийняло рішення після закінчення збирання врожаю видати премії: кращій бригаді – в розмірі 500 руб., кращому бригадиру – 200; окремим колгоспникам за систематичне перевиконання норм виробітку призначити премії; перша – 300 руб., друга – 200, третя – 150, четверта – 100, п’ята – 50 руб. Крім премій, правління колгоспу і партосередок використовували і такий, поширений в ті часи, метод впливу на трудящих, як соціалістичне змагання. Беручи на себе підвищені зобов’язання, колгоспники нерідко досягали високих показників, підвищуючи тим ефективність колгоспного виробництва. При певних перспективах знижувались норми виробітку на один трудодень, що дещо полегшувало працю. Так, в 1948 р. на один трудодень треба було виорати кіньми 0,70 га, в 1949 р. – 0, 60 га, заборонувати в один слід кіньми в 1948 р. – 7 га, в 1949 р. – 5 га, волами в 1948 р. – 5 га, в 1949 р. – 3 га і т.д. Свій внесок у справу підвищення продуктивності колгоспного виробництва вносив і комсомольський осередок (секретар Бакуменко). В лютому 1949 р. на загальних комсомольських зборах було ухвалене рішення створити окрему молодіжну ланку, організувати випуск стінної газети, в якій пропагувати досягнення - 135 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод кращих виробничників і викривати прояви недобросовісного ставлення до праці. До складу редколегії газети обрали Міщенка В.Г., Закалюжну А.П., Петрова П.І., Вольвача І.П., Гутенко К.Ю. У приміщенні контори вирішено влаштувати хатучитальню, створити там бібліотеку і придбати шафу для книг. Ще в 1946 р. правління артілі затвердило обов’язковий мінімум трудоднів, який колгоспники повинні виробити протягом року. Для чоловіків він становив 200 трудоднів, для жінок - 170. Більшість працюючих виконували цю норму, а деякі й перевиконували. Так, сім’я Шевченко М.Т. у складі 3 чоловік заробила 1109 трудоднів, тобто майже по 370 на людину, сім’я Варухи О.Г. – 4 чоловіки – 1203 трудоднів (понад 300 на людину), сім’я Литовченка Б.К. – 4 чоловіки – 1092 трудоднів (273 на людину). Окремі колгоспники мли ще вищі досягнення: Діденко А.В. – 518, Діденко Д.М. – 485, 72-річний Гончаренко Ю.П. – 361, і навіть 80-річний Площенко С.К. виробив 97 трудоднів. Однак не всі колгоспники з різних причин могли виробити необхідний мінімум. У 1947 р., наприклад, таких нараховувалось 15, в 1949 р. – 37 і т.д. Переважно це були жінки. 2 липня 1948 р. правління розглянуло 16 справ жінок, що не виробили мінімуму. Причинами цього, як виявилось, були хвороби, багатодітність, наявність малолітніх дітей і т.п. Із такими жінками проводилась необхідна виховна р обота, а одну справу (Міщенко Х.М.) було передано до суду. Траплялись і випадки порушення трудової дисципліни. При цьому на винних накладався штраф. Так, під час жнив 1949 р. не була підготовлена до роботи віялка. За це бригадири Юнак І.З. і Крикуненко М.М. були оштрафовані на 5 і 2 трудодні відповідно. У 1949 р. в Лікарському згорів клуб. Винним у цьому визнали Вольвача І.П. і суд наклав на нього штраф у сумі 5 тис. руб. 18 травня 1949 р. він звернувся до правління колгоспу з проханням надати йому допомогу, бо грошей у нього для виплати штрафу не було. 2 червня 1948 р. Президія Верховної Ради СРСР видала указ «Про виселення у віддалені райони осіб, які злісно ухиляються від - 136 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України трудової діяльності у сільському господарстві і ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя». Указ надавав право загальним зборам колгоспників або села виносити присуди про виселення у віддалені райони строком на 8 років осіб, які «вперто не бажають чесно працювати, ведуть антигромадський спосіб життя, підривають трудову дисципліну в сільському господарстві і своїм перебуванням у селі загрожують добробуту колгоспу, колгоспників і їх безпеці». Дані присуди приймались відкритим голосуванням простою більшістю учасників зборів і затверджувалися виконавчим комітетом райради. 1 липня 1949 р. правління колгоспу на основі інформації бригадирів бригад №2 і №4 розглянуло персональну справу колгоспників Максименка А.О. і Крикуненка А.О. Перший демобілізувався з армії і протягом 10 місяців не виходив на роботу. Другий втік з Донбасу і теж не хотів працювати. Правління вирішило звернутись до Сумського райвиконкому з проханням вислати обох із села. У 1948 р. в Україні нагороджували передовиків сільськогосподарського виробництва медалями та орденами. Сумський райвиконком рекомендував нагородити медаллю «За трудовую доблесть» ряд хліборобів с. Лікарське, а саме: голову колгоспу ім. Другої п’ятирічки Діденка Миколу Федоровича, рільника Погрібного Миколу Захаровича і колгоспницю Діденко Марію Олександрівну за успіхи у вирощуванні озимого жита; бригадира Ясенка Івана Опанасовича, ланкових Погрібну Марію Григорівну і Крикуненко Наталку Карпівну, колгоспниць Гончаренко Мотрю Романівну, Литовченко Марію Борисівну – за урожай цукрових буряків, а також механізаторів Сумської МТС, які обслуговували колгосп ім. Другої п’ятирічки: бригадира тракторної бригади Шкарупу Антона Юхимовича, трактористів Дробного Івана Петровича, Жуленка Павла Петровича і Чалого Йосипа Миколайовича. Але Сумський облвиконком відхилив подання, заявивши, що їх показники «не отвечают Указу Президиума Верховного Совета». В середині другої половини 40-х років правління колгоспу змогло - 137 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод більше уваги приділяти благоустрою села, покращенню життя колгоспників. 22 січня 1947 р. було вирішено надати фінансову допомогу в спорудженні житлових будинків Закалюжній Н.М., Карпенку П.С., Мацаку О.С., Вольвачу С.П. і Рибальченко В.А. Однією з умов соціалістичного змагання у 1947 році було зобов’язання побудувати 5 житлових будинків для колгоспників, сільську баню, посадити сад на площі 10 га, полагодити і тримати в доброму стані дорогу довжиною 10 км. На 1949 р. планувалось допомогти в будівництві житла Провозьону Я.І., Гузенній В.Ф. і Крикуненко Н.П., в 1950 р. спорудити новий клуб, яким завідував тоді Міщенко С.Т., викопати ставок і здійснити лісопосадку на площі 6,5 га. Уже в кінці вересня 1943 р. відкрилась Лікарська початкова школа в тому ж приміщенні, що було до війни. У двох класних кімнатах розпочали навчальний рік перший, другий, третій і четвертий класи. У 1943/1944 навчальному році до першого класу прийшли 22 дитини, в тому числі 19 хлопчиків і 3 дівчаток, до другого класу – 14 дітей: хлопців – 10, дівчат – 4, до третього – 10: хлопців – 8 і дівчат 2, до четвертого – 10 дітей: 9 хлопців і дівчина. На жаль, у ті важкі повоєнні роки деякі діти змушені були залишати школу. Так, із 10 учнів третього класу до кінця навчального року лишилось 6, із 10 учнів 4-го класу – 8. Причиною були труднощі з одягом, взуттям, а головне – необхідність допомагати по домашньому господарству, особливо в сім’ях, де була лише одна мати. Четвертокласники взагалі вважались уже достатньо дорослими для того, щоб не тільки виконувати домашні роботи, а й працювати в колгоспі. У 1944/1945 навчальному році у першому класі нараховувалось 26 учнів, у другому – 27, у третьому – 17, у четвертому – 8. У школі працювали два вчителі – Борисенко Зінаїда Олексіївна, Вольвач Марія Романівна і один технічний працівник. На кінець 40-х років у школі працювали чотири вчителі: Борисенко З.О. (завідуюча школою), Вольвач М.Р., Коваленко Марія Іллівна і Закалюжна Антоніна Петрівна. - 138 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України У квітні 1947 р. правління колгоспу на клопотання Борисенко З.О. виділило школі земельну ділянку розміром 1 га. А в травні 1949 р. з метою підтримати матеріальне становище вчителів загальні збори колгоспників виділили по 0,25 га під городні ділянки Борисенко З.О., Коваленко М.І. і Закалюжній А.П. В цілому становище Лікарської школи, як і усіх шкіл країни на той час, було складним. Не вистачало підручників, зошитів, канцелярського приладдя, будівельного матеріалу та ін. 23 липня 1947 р. сесія Головашівської сільської ради заслухала звіти директора місцевої семирічки Шерстюка, завідуючих Лікарською початковою школою Борисенко З.О. та Постольненською Мірошниченка А.М. про ремонт шкіл. Учасники сесії констатували, що ремонт не закінчений через відсутність лісоматеріалу і цегли. Щоб забезпечити колгоспників паливом, правління створювало робочі групи, які займалися заготівлею торфу. У червні 1947 р. правління колгоспу прийняло рішення послати на лікування до санаторію двох учнів Лікарської школи – Рибальченка В.О. і Провозьона І.С., а в лютому 1949 р. за рознарядкою Сумського райвиконкому вирішили послати на курорт чотирьох колгоспниць: Діденко М.О., Шкарупу В.А., Лук’яненко О.Г. і Литовченко О.Г. З кінця 1946 р. розгорнулась підготовка перших післявоєнних виборів у Верховну Раду УРСР. 5 січня 1947 р. відбулись загальні збори колгоспників Лікарського, присвячені висуванню кандидатів у депутати Верховної Ради. Представник Сумського РК КП(б)У Анісімов повідомив, що колектив робітників, службовців і науковотехнічної інтелігенції запропонував висунути кандидатами у депутати Верховної Ради від Сумщини товаришів: Й.В. Сталіна, М.С. Хрущова і М.С. Патолічева. Збори підтримали цю пропозицію. Були обрані також делегати на передвиборчі окружні збори. Ними стали: від депутатів Головашівської сільради – Міщенко С.Т., від колгоспників – ланкові Діденко К.Ф. і Кашуба Н.Д. 8 лютого 1947 р. правління колгоспу ухвалило рішення, щоб на день виборів для виборчої комісії (12 чоловік) виписати продукти: 16 кг пшеничного борошна, 8 кг м’яса (для цього зарізати барана) і 12 кг картоплі. Все це списати за рахунок фондів. - 139 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод Вибори відбулися 9 лютого 1947 р. А через деякий час поступив протест Сумського районного прокурора з приводу видачі продуктів для виборчої комісії. В ньому зазначалось: «8 лютого 1947 р. правління колгоспу «Друга п’ятирічка» постановило видати продукти харчування для виборчої комісії за рахунок фонду, а саме: м’яса 8 кг, борошна 16 кг, картоплі 12 кг. Дана постанова є незаконною, тому що в колгоспі, відповідно до статті ІІ «в» Статуту сільгоспартілі фонд продовольчої справи не створюється. Прошу відмінити прийняту постанову, а правління колгоспу відшкодовувати вартість виданих продуктів за ціною, встановленою загальними зборами». Після обрання Верховної Ради почалась підготовка до виборів місцевих рад. На той час сесії місцевих рад майже не скликались, не було кворуму, бо дві третини депутатів не повернулись з фронту. Тому багато питань вирішувались у робочому порядку. Як і до війни, Лікарське підпорядковувалось Головашівській сільській раді. 21 жовтня 1947 р. відбулися загальні збори мешканців Лікарського, які обрали до виборчої комісії по виборах депутатів Головашівської сільської ради Провозьон А.І., 1920 р. народження, ланкову, безпартійну. 26 жовтня загальні збори рекомендували обрати до складу Лікарської виборчої комісії № 39 Ясенка І.О., 1907 р. народження, бригадира, безпартійного. 11 листопада загальні збори розглянули питання про висунення кандидатів у депутати Сумської районної ради. Одноголосно вирішили підтримати кандидатуру директора СумськоСтепанівського цукрового заводу Акименка Єгора Тимофійовича, 1903 р. н., члена ВКП(б) і просити його дати згоду балотуватися по Лікарському виборчому округу. Довіреною особою кандидата обрали Данилейка В.С. Вибори відбулися 21 грудня 1947 р. У Лікарському працював магазин і Головашівська сільрада заслуховувала інформацію голови сільпо Крикуненко М.М. про обслуговування колгоспників під час виборів і особливо в період посівної та збиральної кампаній. Перша післявоєнна п’ятирічка (1946 – 1950 рр.) була досить - 140 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України складною для сільського господарства України. Майже всі його галузі не досягли рівня 1940 р. і багато планових завдань не були виконані. Так, замість запланованих 14,6 ц зернових з гектара колгоспи республіки в 1950 р. зібрали в середньому по 9,7 ц. В цілому урожайність зернових в кінці п’ятирічки була на 23% нижчою, ніж у 1940 р., мало місце відставання в тваринництві. Подібне становище було характерне і для колгоспу ім. Другої п’ятирічки. В 1947 р. планували мати урожайність зернобобових по 16 ц з гектара, цукрового буряку – 150 ц, картоплі – 120 ц, надоїти від однієї корови не менше 1300 л. молока, одержати не менше 16 поросят від однієї свиноматки, не менше 110 ягнят від 100 овець, не менше 80 яєць від кожної курки-несучки і виростити 11 лошат. Вирощування цукрових буряків стимулювалось договорами колгоспів і радгоспів з цукровими заводами про контрактацію. Такий договір на 1947 р. уклало і правління артілі ім. Другої п’ятирічки в квітні 1947 р. із Сумсько-Степанівським цукровим заводом. Колгосп зобов’язувався посіяти цукровий буряк на площі 120 гектарів, добитися урожайності 132 ц з га; здати на Головашівський бурякопункт 15840 ц сировини. Завод зі свого боку розплачувався з колгоспом цукром, преміював кращих працівників і видавав патоку та жом. Але слаба матеріально-технічна база колгоспу, низький рівень агротехніки, а також погодні негаразди нерідко не дозволяли виконувати навіть такі плани. Так, у 1949 р. урожайність озимої пшениці склала лише 3,6 ц з га, ярої пшениці – 5,3 ц, проса – 5,8 ц, соняшнику – 6,9 ц, цукрового буряку – 148 ц, картоплі – 101 ц, овочів – 44,3 ц. Від кожної корови надоїли по 1442 л. молока замість запланованих 1600 л., а від курки-несучки одержали по 65 яєць замість 70. Такі наслідки господарювання не подобалися районному начальству і воно вирішило поправити ситуацію кадровими змінами. З цією метою була організована перевірка господарсько-фінансової діяльності правління колгоспу. 5 липня 1950 р. відбулись загальні збори колгоспників, на яких розглядались результати цієї перевірки. З інформацією виступив секретар Сумського РК КП(б) У Козачок - 141 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод І.Я. Він указав, що у господарсько-фінансовій діяльності правління виявлені певні недоліки. Зокрема, окремим особам відпускали продукти по занижених цінах, мало місце розкрадання картоплі, ревізійна комісія працювала погано. Все це стало можливим тому, що окремі члени правління, ревізійної ком ісії і комірниця перебували в родинних зв’язках. Збори ухвалили рішення: переобрати правління колгоспу, обговорити питання про доцільність перебування Діденка М.Ф. на посаді голови правління, запропонували правлінню звільнити комірницю Провозьон М.І., а бухгалтеру колгоспу Провозьону П.М. оголосити догану.
СЕЛО ЛІКАРСЬКЕ У СКЛАДІ КОЛГОСПУ ім. Г. ДИМИТРОВА (1950 - 1975 рр.) 30 травня 1950 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про укрупнення дрібних колгоспів і завдання партійних організацій у цій справі». В результаті виконання цієї постанови кількість колгоспів в Україні за короткий час зменшилась з 33 тис. до 16 тис. Все це не оминуло і село Лікарське. 6 липня 1950 р. у Лікарському були скликані загальні збори колгоспників. Секретар Сумського РК КП(б)У Козачок І.Я. ознайомив присутніх із постановою ЦК ВКП(б) від 30 травня і від імені райкому партії запропонував об’єднати дві артілі – ім. Другої п’ятирічки (Лікарське) і ім. Дзержинського (с. Постольне) в один колгосп з адміністративним центром у с. Лікарське. Збори схвалили пропозицію і звернулись до мешканців Постольного з проханням підтримати об’єднання. В Постольному теж відбулися подібні збори, учасники яких погодились об’єднатись. На прохання колгоспників Сумський райвиконком затвердив рішення про утворення об’єднаного колгоспу і присвоїв йому ім’я болгарського партійного і державного діяча Г. Димитрова. Після цього розглянули заяву Кривобокової П.Є., яка приїхала з секретарем Козачком І. Я., з проханням прийняти її до колгоспу. Прохання задовольнили. - 142 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України Ці ж збори вирішили організаційні питання: вибори членів правління колгоспу і голови правління. До правління ввішли: Кривобокова Параска Єгорівна, Крикуненко Микола Маркіянович (Лікарське), Гончаренко Федір Лукич (Лікарське), Юнак Іван Захарович (Лікарське), Гутенко Іван Іванович (Постольне), Отреп’єв Борис Григорович (Постольне), Попов Андрій Микитович (Постольне), Білоконь Петро Архипович (Постольне), Ткаченко Одарка Василівна (Постольне). Головою правління колгоспу ім. Г. Димитрова обрали Кривобокову Параску Єгорівну. Для новоствореного колгоспу перший господарський рік був невдалим. 2 жовтня, оцінивши результати збиральної кампанії, правління за ініціативою Кривобокової П.Є. постановило: просити Сумську облраду розглянути хлібний баланс колгоспу і віднести колгосп до нижчої групи врожайності, а також продовжити термін сплачування недоїмок за минулі роки. Між тим процес об’єднання колгоспів тривав. 7 жовтня 1950 р. мешканці сіл Лікарського і Постольного зібрались на загальні збори з приводу пропозиції райкому партії об’єднати колгосп ім. Димитрова із Головашівським колгоспом «Більшовик». З доповіддю виступив член РК КП(б)У Курочка. На зборах був присутній Коробко В.М., який приїхав із представником райкому. Збори погодились на об’єднання і розглянули та задовольнили заяву Коробка В.М. про вступ до колгоспу. У 1943 р., як командир 606 полку 232-ої стрілецької дивізії, він брав участь у визволенні Сумщини від німецьких окупантів, а після війни приїхав на проживання до Сум. Обрали нове правління у складі: Коробко Василь Михайлович, Панченко Василь Іванович, Крикуненко Катерина Прокопівна, Крикуненко Микола Маркіянович, Ткаченко Одарка Василівна, Гутенко Іван Іванович, Білоконь Петро Архипович, Діденко Михайло Федорович і Юнак Іван Захарович. Головою правління колгоспу обрали Коробка Василя Михайловича. Замісником тимчасово призначили Діденка М.Ф. (пізніше його замінив Білошапка Іван Михайлович). Головним - 143 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод бухгалтером став Гутенко Василь Лук’янович, економістом – Ясенок Іван Опанасович. До складу ревізійної комісії ввійшли: Прокопенко Павло Якович (голова), Вольвач Іван Филонович і Панов Андрій Микитович. Для прийняття справ і матеріальної частини колгоспу «Більшовик» була створена група, до якої увійшли Коробко В.М., Діденко М.Ф., Кривобокова П.Є., а також члени ревізійної комісії. Після об’єднання трьох артілей у колгоспі ім. Димитрова зосередилось 3500 га землі. Кількість колгоспників становила 1590 осіб, з них працездатних – 567. В селах нараховувалося 393 житлових будинки. Адміністративно-господарським центром залишилось Лікарське. Сформувались три виробничі дільниці з центрами в Лікарському, Постольному і Головашівці. Кожна мала рільничі і городні бригади, молочно-товарні ферми та ін. У 1950 р. колгосп мав 3 молочно-товарні ферми (МТФ): № 1 – в Постольному, завідуючий Гутенко І.І., № 2 – в Лікарському, завідуючий Коротя О.Г. і № 3 – в Головашівці, завідуючий Панченко В.І. Бригад нараховувалось 10. 9 жовтня 1950 р. правління затвердило бригадирів: бригада №1 - Погрібний Микола Захарович (Лікарське), №2 - Крикуненко Микола Маркіянович (Лікарське), №3 - Закалюжний Степан Юхимович (Лікарське), № 4 – Мельник Микола Назарович, № 5 – Верич Антон Федорович (Постольне), № 6 – Постольний Семен Олексійович (Постольне), № 7 – Красуля Порфирій Якович (Головашівка), № 8 – Панченко Василь Іванович (Головашівка), № 9 – Тарасенко Єлизавета Андріївна (Головашівка), № 10 – Усик Сергій (Головашівка). Ставши головою артілі, Коробко В.М. взявся аналізувати стан господарства, причини його відставання. Головною причиною, звичайно, була слабкість матеріально-технічної бази. Але були й інші. Не всі керівники підрозділів належно ставились до своїх обов’язків, у результаті поставлені правлінням завдання не завжди виконувались. Деякі колгоспники недобросовісно ставились до праці, мали місце порушення трудової дисципліни і навіть ухиляння від - 144 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України роботи. Необхідно було вживати заходи проти таких і інших негативних явищ. 17 жовтня 1950 р. правління розглянуло птання про хід збирання врожаю і оранку землі під зяб. За пропозицією голови було прийняте рішення: 1. Цукрові буряки підкопувати цілодобово і протягом 3-х днів викопати всі. 2. Всіх коней і волів поставити на підготовку зябу, орати від раннього ранку до пізнього вечора, перерву на обід не робити, а фураж брати з собою в поле. 3. Посилити контроль за роботою тракторних бригад. 4. Негайно організувати збирання і здачу державі кукурудзи, для чого залучити на допомогу людей похилого віку і школярів. 5. Бригадирів попередити про персональну відповідальність кожного за виконання поставлених завдань. 25 жовтня заслухали колгоспників, які не виконали мінімуму трудоднів. Таких було 33. Постановили: справи семи осіб передати до суду, інших – попередити. Говорячи про невиконання мінімуму трудоднів, слід мати на увазі, що однією з причин цього був тягар сільгоспподатку і обов’язок кожного колгоспника здавати державі продукти тваринництва. В результаті зростала заборгованість не тільки колгоспу в цілому, а й окремих колгоспників. Так, заборгованість сільгоспподатку по Головашівській сільраді у 1953 р. становила 13,7 тис. рублів. Не всі селяни могли впоратись зі здачею державі продуктів тваринництва, а тому вважалися боржниками. У 1954 р. такими були, наприклад, Хахуля М.Х., Хахуля Т.Х., Ілляшенко А.Б., Воденко А.В. Останній заборгував 35,3 кг м’яса, 2 свинячі шкури, 40 штук яєць і 131 л молока. Щоб сплачувати податки, колгоспних заробітків не вистачало, треба було більше працювати на присадибній ділянці, а це й призводило до не вироблення мінімуму трудоднів. Іноді держава списувала безнадійні борги з деяких громадян. Так, 23 квітня 1954 р. Головашівська сільрада вирішила списати борги за минулі роки з 40 господарств, що належали колгоспникам досить похилого віку. Серед них були і лікарчани Коротя Явдоха, Кузьменко Захар, Юнак Христя, Стриженко Оксеня, Лобода Тетяна, Кравченко Марина, Провозьон Єлизавета. З них списали по 20 руб., а з Гутенка Захара – 40. - 145 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод Проте, це не міняло загального стану справ. У селах ще було багато сімей колгоспників, які потребували матеріальної допомоги. Це перш за все багатодітні матері. Вони звертались до правління колгоспу з заявами і правління по можливості задовольняло їх. Так, у 1954 р. одержали допомогу Коротя У.М., яка мала шестеро дітей (Галина, Іван, Марія, Зінаїда, Микола, Віктор), Коротя Я.Р. – четверо дітей (Ганна, Катерина, Валентина, Василь), Шевченко А.Я. – троє дітей (Ганна, Катерина, Володимир) та ін. Траплялись випадки, коли худоба, що перебувала в особистій власності, заходила на колгоспне поле і завдавала йому шкоди. Господарі за це притягались до адміністративної відповідальності. Так, 14 липня 1956 р. виконком Головашівської сільради розглянув і затвердив акт про потраву посівів, поданий правлінням колгоспу ім. Г.Димитрова. Було зіпсовано 1,56 га ячменю і 0,75 га проса худобою, що належала Кравченко Г.Г., Варусі М.Г., Гончаренку Ф.І., Крикуненку О.В., Ярмаку П.К. і Бондаренку І. Всі вони буди оштрафовані на 50 руб. кожний. Значні труднощі переживав колгосп від нестачі робочої сили. Доводилось звертатись по допомогу до різних організацій і установ. У цьому допомагала Головашівська сільрада. Так, рішенням виконкому вона зобов’язала Головашівську семирічну школу до 1 жовтня викопати картоплю на площі 3 га, Лікарську і Постольненську початкові школи – по 0,5 га, працівників медичних установ – 0,6 га, службовців станції Головашівка і робітників пункту «Заготзерно» - на площі 1 га кожний. Багато шкоди посівам цукрових буряків завдавав довгоносик. Обласна рада депутатів трудящих прийняла спеціальну постанову (№492) про залучення до боротьби з ним населення, не зайнятого на постійній роботі. Завідувачка Лікарської початкової школи Борисенко З.О. одержала вказівку виділяти для збирання довгоносика учнів в позаурочний час. За невихід на боротьбу з шкідником деякі громадяни були оштрафовані на 100 руб. Все це негативно позначалося на роботі колгоспу ім. Г. Димитрова і її результатах, особливо в перші п’ять років його існування. Так, перевірка готовності колгоспу до посівної кампанії, - 146 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України проведена в середині лютого 1954 р. засвідчила, що, незважаючи на те, що зима наближалася уже до кінця, снігозатримання на полях було проведене лише на площі 844 га при плані 1690 га, вивезено перегною 1253 т (план 5500 т), заготовлено попелу 44 ц (план 240 ц), курячого посліду 51 ц (план 110 ц), не заготовлена потрібна кількість торфоперегнійних горщиків, мляво йшла підготовка до впровадження квадратно-гніздового способу посадки картоплі, кукурудзи та ін., на низькому рівні організоване агронавчання і т.п. Не вистачало парників, возів, гарб, ярм, хомутів, а також картоплеі кукурудзосаджалок. Урожайність зернових і технічних культур, продуктивність тваринництва були досить низькими. Із середини 50-х років за ініціативою голови правління Коробка М.В. почалась реорганізація в колгоспі. Всі головні господарські підрозділи – польові, городні, тракторні бригади і тваринницькі ферми були об’єднані в три великі виробничі дільниці з центрами: перша – в Постольному, друга – в Лікарському і третя – в Головашівці. За кожною дільницею закріплялась певна площа землі, на якій впроваджувалась десятинна сівозміна. Перша мала 740 га, друга – 1070 га, третя – 1090 га, державна сортодільниця – 100 га. За ними закріплені також тваринницькі ферми, інші виробничі підрозділи, що перебували на їх території. Кожна дільниця мала свою тракторну бригаду. Одночасно почалася підготовка керівників виробничих дільниць. Їх навчали самостійно вирішувати всі господарські питання дільниці, нести матеріальну відповідальність за виконання взятих зобов’язань. Проведена організаційна робота дозволила уже у 1959 р. перевести на госпрозрахунок всі виробничі дільниці, а 1960 року на виробничих дільницях, у трьох тракторних бригадах, бригаді ДДС, на всіх тваринницьких фермах і автотранспорті було запроваджено внутрішньогосподарський розрахунок. Розробка завдань для госпрозрахункових підрозділів здійснювалась на початку кожного року і доводилась до керівників. Ці завдання складались з двох частин: 1) план виробництва - 147 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод продукції в натуральних вимірах і в грошовому еквіваленті за державними закупівельними цінами; 2) ліміт виробничих витрат по кожному виду продукції, ліміт на утримання техніки в грошовому вимірі. При складанні виробничих планів колгоспу спочатку розроблялися плани у госпрозрахункових одиницях. За участю керівників підрозділів та за допомогою спеціалістів – головного агронома, зоотехніка, інженера-механіка, плановика і бухгалтера. На їх основі складався загальний план всього колгоспу. У прямому зв’язку з виконанням плану і затрат на одиницю продукції визначалась оплата праці. Дотримувався принцип матеріальної зацікавленості керівництва і всіх членів госпрозрахункових підрозділів. Одночасно із впровадженням госпрозрахунку нарощувалась матеріально-технічна база колгоспу. Цьому спряла постанова ЦК КПРС «Про дальший розвиток колгоспного ладу і реорганізацію машинно-тракторних станцій (лютий 1958 р.). Колгоспи одержали право закуповувати у МТС сільськогосподарську техніку. Уже в березні 1958 р. колгосп купив 15 тракторів, у тому числі 8 гусеничних, 10 комбайнів (5 зернових, 1 силосний, 2 кукурудзокомбайни «КУ-2», 2 бурякокомбайни («КЕМ»), 5 вантажних і 1 легкову автомашини. У 1966 р. колгосп мав 25 тракторів ( Т-74, ДТ-54, Т-38, МТЗ-50, Т-40, Т-28, МТЗ-5, ДТ-20) і 10 автомашин. Сформувався професійний колектив механізаторів – комбайнери, трактористи, водії, механіки: Шкарупа А.Ю., Гузенна В.П., Шевченко В.М., Мельник М.Н., Гутенко М.А., Мацак О.С., Шевченко В.Г., Чалий Й.М., Яцина А.О. та ін. Про одного з них – Тарасенка І.Л. колгоспна багатотиражка «Шлях до комунізму» в замітці «Вмілий шофер» від 28 квітня 1961 р. писала: «Іван Леонтійович завжди в рейсах. Він усвідомив, що перевезення вантажів колгоспу – мінеральних добрив, гною, будівельних матеріалів, все це потрібно для виконання завдань, поставлених січневими Пленунами ЦК КПРС і ЦК КПУ перед працівниками сільського господарства». Багатотиражка неодноразово - 148 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України розповідала і про інших механізаторів, таких як трактористи Крикуненко Д. («Працювати так, як Дмитро Крикуненко»), Мацак О. («Працювати, як Олексій Мацак»), комбайнери Гутенко М. («Передовий комбайнер»), Г Борщов («Беріть з нього приклад»), Литвин І. («Попереду комбайнер Іван Литвин»), шофери Тарасенко М. («Вісім років за кермом»),Тарасенко М. («30 ходок за день»), Тарасенко М.О. («Тридцять років за кермом автомашини») та ін. Прізвища механізаторів завжди можна було побачити на колгоспній Дошці пошани. Так, 1 травня 1962 р. до неї були занесені шофери, «які бережно ставляться до техніки» і норму перевезення вантажів перевиконують на 130 – 140%: Закалюжний Б.І., Тарасенко І.Л., Тарасенко М.О., Андрущенко І.В., Шевченко В.П. Для механізаторів були обладнані польові стани з вагончиками, бочкотарою для води, аптечками, проводилися заходи з попередження травм на виробництві. У середині 50-х років розгорнулись роботи по будівництву різних господарських об’єктів. Зокрема, у 1956 р. почалось спорудження трьох тваринницьких ферм на 270 голів великої рогатої худоби, введена до ладу птахоферма. На 1958 р. заплановано будівництво зерносховища на 200 т зерна, корівник на 150 дійних корів, телятник на 200 голів. На МТФ були обладнанні спеціальні місця для прийому молока, миття посуду, зберігання одягу і т.п. Значна робота проводилась щодо підвищення матеріальної зацікавленості колгоспників до праці, шляхом введення додаткової оплати за дострокове виконання планових завдань, досягнення більш високої урожайності, дотримування вимог агротехніки і т.п. Спочатку ця доплата здійснювалася натурою. Так, у 1958 р. за перевиконання планової врожайності пшениці на сортодільниці кращі члени бригади одержали зерна: Коломійченко К. – 275 кг, Тарасенко Л. – 250, Семиренко С. – 290, Міщенко Г. – 334, Півень В. – 311 кг. У 1961 р. ланка Міщенко Г. одержала по 70 ц. кукурудзи з гектара. За це Коломійченко К. одержала 550 кг кукурудзи, Міщенко Г. – 540 кг. У 1962 р. колгосп перейшов на грошову оплату праці з попереднім фінансуванням. Члени артілі схвально зустріли це - 149 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод нововведення. 28 лютого 1962 р. газета «Шлях до комунізму» помістила замітку «Грошова оплата – це добре», в якій, зокрема, йшлося: «Адже кожний колгоспник бачить наслідки своєї праці щомісяця і намагається працювати ще краще, щоб одержати більшу оплату». На 1962 р. правління колгоспу затвердило комплекс заходів, у яких додаткова оплата натурою поєднувалось із грошовою. Передбачалось: при врожаї зерно-фуражної кукурудзи від 25 до 30 ц з га виділяти на додаткову оплату 5 % від валового збору, при урожаї від 31 до 40 ц – 8%, при урожаї від 40 до 50 ц – 10%, а при 50 ц і вище – 15%; видавати додаткову оплату механізаторам за умови одержання чітких квадратів, високоякісного посіву і обробітку при нормальній густоті рослин; на вирощуванні гречки, проса, гороху видавати колгоспникам і механізаторам 10% від валового збору, а соняшнику – 5%; на вирощуванні овочевих культур виділити на додаткову оплату 10% із суми, одержаної від реалізації насіння по 90 коп. з кожного га; за своєчасне і якісне проривання і перевірку цукрових буряків – по 20 руб. за га; членам ланки і механізаторам при врожайності від 231 до 250 ц – 25% грошей за зданий буряк понад план, при врожайності від 251 до 270 ц – 35%, від 300 ц і вище – 50%; комбайнери – по 50 коп. за кожний зібраний гектар; при збиранні картоплі – 10% від накопаного; за скиртування сіна і соломи видавати 5%, при цьому замість сіна видавати солому. 2 грудня 1964 р. правління затвердило розмір додаткової оплати в тваринництві. За кожні 100 л надоєного молока у зимовий період (з І.ХІ по 30.ІV) вирішили доплачувати по 1 руб. 50 коп. в літній період (з І.V. по 31.Х) – по 1 руб.; за догляд однієї корови щомісяця – 1 руб.; за кожну спарену корову чи телицю – 1 руб; за народження одного теляти і збереження його до 20-денного віку – 7 руб. 20 коп.; за нормальний приріст теляти до 20-денного віку – по 10 коп. за 1 кг. Щоб достроково виконати завдання шостого року семирічки, правління вирішило стимулювати працю колгоспників у 1964 р. новою додатковою оплатою. Постановили: на вирощуванні кукурудзи видавати зерном п’яту частину одержаного понад план - 150 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України врожаю і 5% від валового збору зерна в межах планової врожайності; механізаторам за своєчасну і якісну сівбу кукурудзи і за чіткі квадрати при нормальній густоті насадження після закінчення міжрядного обробітку – по 50 коп. за га; комбайнери при збиранні кукурудзи в перші 30 календарних днів без втрат і при виконанні змінних норм – по 30 коп. за кожну тонну зерна; при ручному збиранні кукурудзи на зерно – 10% від валового збору податків; за вирощування і збирання гороху, зернових і круп’яних культур – п’яту частину одержаного врожаю понад план і 1 % одержаного збору в межах плану; комбайнерам при збиранні зернобобових культур у стислі строки і без втрат за кожну тонну намолоченого зерна колоскових культур у перші 12 днів обмолоту на підбиранні валків – 800 г зерна, при прямому комбайнуванні – 1 кг, при обмолоті гороху з валків у перші 5 днів – 1кг; трактористові видавати 80% від оплати комбайнера, помічники комбайнера – 70%, двом працівникам на соломонакопичувачах – по 50%, за вирощування картоплі – 10% від зібраного врожаю. У травні 1966 р. правління колгоспу розглянуло питання про додаткову оплату за проривання буряків. Постановили: при нормі проривання багаторосткових буряків в 0,08 га і одноросткових 0,12 га, тим, хто виконав норму, платити 2 руб. 70 коп., хто недовиконав – 2 руб.; жінкам, які перевиконали норму, – 5 руб. 31 серпня 1966 р. на правлінні обговорювались питання про перехід на радгоспівський порядок оплати праці. Була створена комісія, до якої ввійшли Коробко В.М., Луць А.К., Солодовников С.М., Дядя І.П., Шкурат Ф.К., Колядко Н.А., Новоселя М.А. Їм доручили розробити положення про нову оплату праці і запровадити його з 1 січня 1967 р. Через деякий час правління колгоспу ухвалило ще одну постанову – запровадити з 1 листопада 1966 р. оплату праці згідно з рекомендаціями Міністерства сільського господарства УРСР, затверджених постановою ЦК КПУ і Радою Міністрів УРСР від 30 жовтня 1966 р. «Про підвищення матеріальної зацікавленості колгоспників у розвитку громадського виробництва». Для забезпечення щомісячної оплати праці колгоспам рекомендовано - 151 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод створити гарантійний фонд оплати праці, для чого відраховувати встановлений загальними зборами відсоток від грошових доходів. На кожний зароблений карбованець нараховується натуральна продукція в такому розмірі: механізаторам і тваринникам – по 1,5 кг, іншим колгоспникам і спеціалістам – по 1 кг. Гроші нараховувалися за 6-розрядною тарифною сіткою за виконану норму або за 7-годинний робочий день. У рослинництві на кінно-ручних роботах: тимчасовим працівникам від 1,56 руб. (перший розряд) до 2,81 руб. (шостий розряд); відрядникам відповідно - від 1,72 руб. до 3,10 руб. На механізованих роботах: тимчасовим працівникам від 2,90 руб. (перший розряд) до 5,40 (шостий розряд), відрядникам відповідно – від 5 руб. до 9,90 руб. Механізаторам плата нараховувалась за 6-розрядною тарифною сіткою відрядників. При цьому доплачували за класність: 1-й клас – 20%, 2-й клас – 10%. За дбайливе збереження і використання сільськогосподарської техніки видавались премії. Крім того, за безперервний стаж роботи за спеціальністю в даному господарстві нараховувалась доплата: за стаж від 3 до 5 років – 6%, від 5 до 10 – 8%, від 10 до 15 – 10%, понад 15 років – 15% від суми річного заробітку. Додаткова оплата за цукрові буряки: видавати за кожний центнер зданих державі буряків по 50 коп.; із цієї суми видавати авансом протягом року за проривання і перевірку посівів 40 руб.; за кожні 100 ц буряку виділяти по 0,5 кг цукру за пільговою ціною. Оплата праці доярок. За дояркою закріплювалось 20 корів. Вона повинна їх годувати, чистити, випускати на прогулянку, допомогати в проведенні зооветеринарних заходів. Плановий надій на одну корову має бути не менше 1700 кг. Валовий надій – 340 ц, в тому числі: в літній період – 204 ц, в зимовий - 136 ц. Приплід телят повинен бути не менше 18 голів. Оплата за центнер молока в зимовий період - 2,70 руб., в літній – 1,33 руб. Оплата праці свинарки по догляду за молодняком: за кожною закріплюється 160 поросят. Вона повинна одержувати з кормокухні корм, годувати і поїти поросят, виводити їх на прогулянку, пасти і - 152 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України допомагати в проведенні зооветеринарних заходів. Середньодобовий приріст повинен становити 250 г. Оплата за 1 ц – 6,82 руб. За відгодівлю 250 свиней із середньодобовим приростом 300 г працівник мав одержувати 1,94 руб. за 1 ц. Телятниця мала доглядати 37 телят, поїти їх молоком, годувати іншими кормами, чистити, вигулювати, підтримувати санітарний стан приміщення, слідкувати за здоров’ям телят і добиватись 500 г середньодобового приросту. 1 січня 1967 р. колгоспна багатотиражка писала: «Перехід на нову оплату праці сприяє покращенню матеріального добробуту колгоспників. Разом з тим це накладає підвищені вимоги до кожного трудівника села працювати краще, щоб наш колгосп був ще багатшим, економічно міцнішим». Передовиків виробництва нагороджували грошовими преміями під час свята «Ювілей Г. Димитрова», яке в колгоспі відзначалося щороку в червні. Так, у 1966 р. правління колгоспу встановило 8 премій, в тому числі одну в сумі 130 руб., дві – по 100 руб., три – по 60 руб., одну для сортодільниці – 30 руб. і одну для водіїв – 50 руб. На підвищення трудової активності колгоспників певною мірою впливало соціалістичне змагання, в якому поєднувався принцип матеріального і морального заохочення. За радянських часів змагалися всі бригади, ланки, тваринницькі ферми, доярки, механізатори і т.д. Змагались між собою і колгоспи. Артіль ім. Димитрова, наприклад, у різний час мала договори на соцзмагання з колгоспами ім. Жданова (Степанівка), ім. Кірова (Кіндратівка), ім. Куйбишева (Кровне). Влаштовувалися змагання за призи: «Срібний корінь», «Велике молоко», «Червона нива», «Золотий колос», «Кращий за професією» і т.п., за одержання почесного звання «Краща молочно-товарна ферма», «Краща свиноферма», «Краща доярка», «Краща свинарка», «Краща свинарка по відгодівлі свиней», «Краща телятниця», «Кращий кормач» і т.д. На честь переможців піднімали прапор Трудової слави, їх нагороджували Почесними грамотами, грошовими преміями, - 153 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод цінними подарунками, їх імена заносилися до Книги трудової слави і до Дошки пошани колгоспу. Прізвища багатьох передових виробничників по кілька разів прикрашали Дошку пошани. Це, наприклад, ланкові – Крикуненко О.П., Провозьон З.М., Провозьон М.Г., Шевченко Н.Г.; доярки – Гончаренко В.К., Діденко Д.М., Дорошенко Л.К., Коротя М.Г., Крикуненко К.К., Тертишна В.П; свинарки – Вольвач Н.С., Гайдабрус Н.І., Степаненко Н.К., механізатори: Боковня О.К., Мацак О.С., Трегубов В.О., Шевченко В.Т., Шкарупа В.Т. та ін..; рядові колгоспники: Коротя М.Г., Кузьменко М.Г., Міщенко Г.Г., Провозьон К.П., Провозьон Н.С., Рибальченко М.О., Тарасенко О.Г., Юнак Г.Г. У травні 1957 р. почала виходити щотижнева колгоспна багатотиражка «Шлях до комунізму» - орган партійної організації і правління артілі ім. Г. Димитрова. Вона повідомляла про результати змагань між бригадами, фермами, доярками, свинарками, механізаторами і т.д., розповідала про добросовісне ставлення до праці, до своїх обов’язків у окремих колгоспників в спеціальних нарисах як то: «Велика шана людям працьовитим» і т.п. В той же час на сторінках газети гостро критикувались і висміювалися ледарі, прогульники, п’яниці, хулігани і взагалі всі, хто не хотів працювати і порушував громадський порядок. Редактором багатотиражки був Коваленко О.Г., членами редколегії – Вольвач З.В., ДанькоІ.П., Мошний М.Т. та ін. Створення досить потужної матеріально-технічної бази (трактори, комбайни, автомобілі та ін.), вдосконалення агротехніки, використання кращих результатів селекції зернових і технічних культур, поліпшення якості колгоспної худоби, подальше вдосконалення організації колективної праці, впровадження у виробництво принципів матеріальної і моральної зацікавленості поступово давали позитивні результати. У 1954 р. колгосп одержав зернових 10,3 ц з гектара, в тому числі озимої пшениці – 10,6 ц, кукурудзи – 21, гороху – 7, цукрових буряків – 174, картоплі - 68, овочів – по 45 ц. Окремі колективи мали показники вищі за середні по колгоспу. - 154 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України Так, бригада М. Погрібного зібрала цукрових буряків по 315 ц з гектара, городники, якими керував І.П. Семеренко, зібрали по 200 ц огірків з гектара, по 250 ц помідорів і по 220 ц капусти. Ударно працювали комсомольці. Вони створили молодіжну бригаду у складі 30 осіб, до якої ввійшли Борисенко В., Семеренко В. та інші. Очолив бригаду секретар комсомольської організації колгоспу І. Забара. Бригада щоденно заготовляла по 120 т силосу. За сумлінну працю 6 комсомольців колгоспу одержали похвальні грамоти райкому комсомолу. В. Борисенко був нагороджений Почесною грамотою ЦК ЛКСМУ, а В. Семеренко – Почесною грамотою ЦК ВЛКСМ. У 1954 р. колгосп ім. Димитрова посів перше місце в районі по надоях молока на одну фуражну корову. Щомісячний надій становив 425 л в середньому по колгоспу. На фермі, якою завідував О.І. Коротя, середній надій становив 610 л, а доярка Одарка Діденко надоювала по 680 л. Відчутні зрушення були і в тваринництві, зростала його продуктивність. В середині 50-х років колгосп мав 653 корови, 603 вівці, 557 свиней і 1400 голів птиці. Середній надій молока на одну фуражну корову у 1954 р. становив 1317 л, а у 1955 р. – 1910 л. Доярка О.М. Діденко надоїла 2200 л. Приріст свинини у 1954 р. становив на 100 гектарів ріллі 6,5 ц, а у 1955 р. – 10,5 ц. У квітні 1955 р. колгосп за підсумками чотирьох місяців був занесений на районну Дошку пошани за надої молока по 872 кг від кожної корови і на 7,7 ц свинини з кожних 100 гектарів ріллі. Тоді ж на Дошку пошани були занесені Діденко М.М., доярка, яка протягом 4 місяців 1955 р. надоювала по 1215 кг молока від кожної корови, Коротя О.І., завідуючий молочно-товарною фермою, яка одержувала від кожної корови по 902 кг і Провозьон А.П., ланкова комсомольсько-молодіжної ланки, яка в 1954 р. виростила по 257 ц цукрових буряків і по 40 ц кукурудзи з гектара. Упоравшись з урожаєм 1954 р., колгоспники почали готуватись до наступного року. Уже в серпні правління затвердило відповідальних за якісне і своєчасне проведення посіву озимих культур. Відповідальність покладалась на голову правління Коробка В.М., - 155 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод головного агронома Писаненка Д.К. і бригадирів рільничих бригад: Гутенка В.П., Шевченка М.П., Усика В.І. та Панченка В.І. В грудні того ж року було вирішено провести ударний декадник по підготовці до весняної сівби 1955 р. Уже до початку року на поля артілі колгоспники вивезли 3500 т перегною і 178 т мінеральних добрив, 180 ц попелу, 250 ц пташиного посліду, провели снігозатримання на площі 300 га і виготовили 15 тис. перегнійних горщечків. Особливо відзначилась рільнича бригада, очолювана М.М. Крикуненком. Вона вивезла під цукрові буряки 300 т перегною, 26 т мінеральних добрив, заготовила 10 ц плашиного посліду, 5 ц попелу, підживила озимину на площі 100 га. Добре працювали Ф. Гончаренко, І. Будник, А. Ясенок, Н. Євтушенко та ін. Постійну допомогу колгоспникам надавала преса. Так, газета «За сталінський урожай» (орган Сумського РК КПУ і райвиконкому) під рубрикою «Поради спеціалістів» систематично подавала рекомендації про те, як впроваджувати квадратно-гніздовий спосіб посіву кукурудзи, доглядати за посівами озимини, дбати про урожай гороху, гречки, круп’яних, злакових культур і т.п. У 1955 р. колгосп планував одержати зернових до 25 ц з гектара, цукрових буряків – по 350 ц. Але погода не сприяла сільськогосподарському виробництву. Досягти запланованого не вдалося. У 1957 р. середній урожай зернових був 16,8 ц замість запланованих 20 ц. Хоча бригада №2 (бригадир Крикуненко Микола Маркіянович) виростила озимної пшениці по 20,2 ц, вівса – 18 ц, ячменю – 16 ц, середня урожайність цукрових буряків по колгоспу склала 254 ц, а в ланці Анастасії Варухи, до якої входили: Мотрона Варуха, Марія Тарасенко, Феодора Колісніченко, Катерина Мельник, Ганна Кравченко, Варвара Варуха, вона становила 302 ц, а на сортодільниці – 500 ц. У 1958 р. сподівались мати середній урожай зернових 19 ц, у тому числі озимної пшениці 21 ц, кукурудзи – 30 ц, цукрових буряків – 300 ц. Одержали зернових по 15,8 ц. Найкраще вродила озима пшениця. Перша бригада одержала 17,9 ц, друга – 18,3, третя - 156 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України – 22,5 ц. Заплановану врожайність цукрових буряків досягла друга бригада – 300 ц, а ланка А. Варухи одержала по 500 ц. В кінці січня – на початку лютого 1959 р. у Москві відбувся позачерговий ХХІ з’їзд КПРС, який розглянув і затвердив план розвитку народного господарства СРСР на 7 років (1959 – 1965 рр.). На початку семирічки колгосп ім. Димитрова мав урожайність зернових: у 1959 р. – 20,8 ц, у 1960 р. за несприятливих природних умов (частину площі довелось пересівати) – 18,8 ц, 1961р. – 24,2 ц). З’їзд партії висунув завдання у найближчі роки наздогнати і перегнати США по виробництву м’яса, масла і молока на душу населення. Щоб створити необхідну кормову базу для тваринництва, вирішили розширити посіви кукурудзи і гороху. Виконуючи це завдання, колгосп ім. Димитрова у 1961 р. відвів під кукурудзу 750 га – майже 50% всієї посівної площі. Посіви гороху збільшили з 30 до 90 га. У 1962 р. кукурудзою засіяли 840 га, в тому числі на зерно - 330 га, на силос – 51 га, горохом – 240 га. Планували зібрати зернових по 35 ц, у тому числі озимної пшениці по 25 ц, кукурудзи по 50 ц, гороху по 30 ц з га. Досягти запланованого не вдалося. Найкращий урожай зернових мала друга бригада, але й він становив лише 21,6 ц. У 1963 р. погодні умови (частина озимини вимерзла, довелося пересівати) не дозволили одержати заплановані 27,5 ц зернових з гектара. В цілому колгосп мав по 15,7 ц, в тому числі кукурудзи на зерно – 30 ц. Між тим невиправдане збільшення посівів кукурудзи за рахунок інших зернових поставило сільське господарство країни перед загрозою серйозної кризи. Виникли труднощі з постачанням населення хлібом. Вперше за радянських часів уряд був змушений вдатися до імпорту зерна. У жовтні 1964 р. Пленум ЦК КПРС звільнив М.С. Хрущова від обов’язків першого секретаря ЦК КПРС і Голови Ради Міністрів СРСР. Кукурудзяна лихоманка припинилась. На 1965 р. в колгоспі ім. Димитрова посіяли озимної пшениці 768 га, а кукурудзи - лише 120 га, гороху – 122 га. Але планове завдання семирічки по виробництву зерна не було виконане. Сподівались зібрати 49841 ц, а зібрали 39835 ц. - 157 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод У галузі буряківництва колгосп в роки семирічки ставив завдання виростити по 250 – 300 ц з гектара. Це завдання виконувалось, а окремі ланки досягали більшого. Так, ланка К. Короті у 1959 р. одержала 344 ц, ланка Г.Міщенко у 1960 р. – по 480 ц, а у 1961 р. – по 387 ц. У несприятливому 1963 р. урожай буряків був лише 184 ц з га. Щоб збільшити виробництво м’яса і молока, правління колгоспу ухвалило рішення довести у 1960 р. кількість великої рогатої худоби до 1480 голів, у тому числі корів до 480 голів. Кількість свиней мала бути доведена до 1200, овець - до 800, кролематок – до 100 і птиці – до 3 тис. Крім того, планувалось виробити на кожні 100 гектарів ріллі у 1960 р. по 70 ц м’яса і по 386 ц молока; у 1961 р. відповідно – 70 і 250, у 1962 р. – 100 і 600 т.д. Найкращих результатів у перші роки семирічки досягли доярки. У 1959 р. Гутенко В.В. надоїла з кожної корови по 3600 кг, Мільченко Н.Р. – 3200, Усик Л.П. – 3080, Леоненко – 2965, Остапенко Л.В. – 2910, Діденко Д.М. – 2650 кг. У 1960 р. колгосп одержав в середньому від кожної корови понад 2 тис. кг. У 1961 році за 11 місяців Крикуненко К.К. надоїла по 2347 кг, Демиденко М,Т. – по 2329, Мірошниченко А. – 2015 кг., наступного року Крикуненко К.К. мала від кожної корови по 2309 кг, Мальцева М.Т. – 2215, Верич В.З. – по 2197 кг і т.д. У 1964 р. Г. Суярова від 20 закріплених за нею корів одержала по 2965 кг. Хороші показники були і у свинарок. Так, у 1959 р. Степаненко Н.К. одержала по 20,5 поросяти від кожної свиноматки при зобов’язанні 14 поросят, Демиденко К.І. і Крикуненко М.Л. – по 15, Провозьон Л.Я. – 14, наступного року вона ж і Крикуненко М.Л. мали по 18 – 19,5 поросяти, в 1961 р. Степаненко Н.К. одержала 15,6 поросяти (зобов’язання - 19), Варуха Н. – 11,2 (зобов’язання - 17), на 1962 р. ставилось завдання по колгоспу одержати по 16 поросят на свиноматку, в 1964 р. Степаненко Н.К. одержала по 20 поросят. Але високі плани по м’ясу на 100 га ріллі не вдалось виконати. Так, у 1959 р. замість запланованих 56 ц виробили 43 ц, у 1960 р. замість 70 ц – 52 і т.д. Тому на останній рік семирічки колгосп поставив завдання виробити на 100 га ріллі 47 ц. - 158 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України Взагалі ж до кінця семирічки колгосп ім. Димитрова перетворився в економічно розвинене сільськогосподарське підприємство. За 1963 – 1965 рр. виробництво валової продукції зросло з 754169 руб. до 1394523 р., чистий прибуток з 165057 руб. до 373367, грошовий прибуток з 608400 руб до 905384 руб, рентабельність господарства з 39,2% до 59%, оплата праці (на трудодень) з 1,98 руб. до 3,61 руб. Перший рік восьмої п’ятирічки (1966 – 1970 рр.) для колгоспу був вдалий. Урожай озимної пшениці становив 36 ц з га, озимного жита – 28,3, ярої пшениці – 25, кукурудзи – 39,5, ячменю – 28,9, вівса – 24,3, проса – 22,2, гречки – 12,5, соняшнику – 19, гороху – 23,9 ц. Буряків зібрали по 264 ц з га, картоплі – 85 ц, овочів – по 108 ц. Це був найбільший урожай зернових в області, за що колгосп ім. Димитрова одержав Диплом Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Вручав його перший секретар Сумського райкому партії Підопригора А.Я. У 1967 р. колгосп виборов перше місце в районі по врожайності зернових культур (26,9 ц з га) і друге місце – по урожайності цукрових буряків (223 ц з га). В кінці 1966 р. колгосп готувався до Всесоюзного свята працівників сільського господарства. На його честь були взяті підвищені соцзобов’язання: вчасно підготувати тваринницькі приміщення до зимівлі, закінчити очищення посівного матеріалу, 8 жовтня провести урочисті збори з врученням цінних подарунків передовикам виробництва. Середній прибуток колгоспу у 1966 – 1967 рр. становив приблизно 850 тис. рублів. Разом з економікою розвивалось і суспільно-політичне та культурне життя с. Лікарського. До 1970 р. воно перебувало в підпорядкуванні Головашівської сільради. Лікарчани брали участь у виборах сільради і самі обирались її депутатами. В 50-х роках депутатами були: Вольвач М.Р., Вольвач К.М., Гончаренко Ф.І., Діденко М.Р., Кобзаренко Г.М., Коваленко П.Г., Коробко В.М., Крикуненко К.П., Крикуненко О.П., Крикуненко М.М., Мельник М.Н., Міщенко Ф.С., Шевченко М.П. та ін. Членами виконкому - 159 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод обирались: Діденко М.Р., Коваленко П.Г., Міщенко Ф.С., Шевченко М.П. та ін. В різних постійних комісіях сільради працювали: Гутенко В.Л., Крикуненко М.М., Крикуненко К.П., Шевченко М.П. та ін.. Лікарчани обирались і до Сумської районної ради. Так, у 1955 р. депутатом райради обиралась ланкова колгоспу Крикуненко О.П., у 1961 р. - бригадир сортодільниці Коротя К.Я., у 1971 р. – агроном сортодільниці Провозьон М.Г. Під час виборів до місцевих рад депутатів трудящих у 1965 р. головою Лікарської виборчої дільниці було обрано Коваленка П.Г., його заступником – Мірошниченка А.М., секретарем – Вольвач М.Р. Членами комісії стали Гутенко (Вольвач) З.В., Провозьон Н.В. і Шевченко М.П. Кандидатом у депутати районної ради була висунута Крикуненко О.П., 1922 року народження, безпартійна, ланкова. Головою Лікарського виборчого округу №8 обрали Крикуненка М.М., замісником голови – Провозьона П.М., секретарем – Кириченка Г.І., членами комісії – Степаненко Н.К. і Крикуненко О.П. Перша сесія Головашівської сільської ради обрала виконком, до якого від Лікарського увійшли: Коробко В.М., Коваленко П.Г., Мірошниченко А.М. До мандатної комісії були обрані – Луць А.К. і Коваленко П.Г.; до сільськогосподарської – Данько І.П., Крикуненко М.М., Шевченко М.П., Дядя І.П., Яцина А.О.; до комісії по благоустрою - Коробко В.М., Мірошниченко А.М., Провозьон М.Г., Вольвач І.Ф., Бондаренко М.К.; до культурно-освітної комісії – Вольвач І.Ф., Коваленко М.І., Луць Г.І.; до фінансово-бюджетної – Варуха Г.М., Мірошниченко М.С., Крикуненко О.П. і Провозьон П.М. У березні 1967 р. під час виборів до Верховної Ради УРСР і місцевих рад кандидатом до Сумської районної ради була висунута Степаненко Н.К., а до Головашівської сільської ради – Вольвач З.В., Мірошниченко А.М., Коробко В.М., Луць А.К., Коваленко П.Г., Шевченко Н.Г., Провозьон М.Г., Провозьон З.М., Крикуненко М.М., Вольвач М.Р. і Данько І.П. Головою виконкому обрано Крикуненка М.М., членами виконкому – Гордієнка М.П., Данька І.П., Коробка В.М., Луця А.К., Остапенко Г.В. та Перекрестова В.Д. - 160 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України Під час виборів до місцевих рад у 1969 р. по виборчому округу №6 (Головашівка) кандидатом у депутати районної ради був висунутий Дядя І.П., а по округу №7 (Лікарське) – Провозьон М.Г. Кандидатами в депутати Головашівської сільської ради стали Дядя І.П., Чугай В.І., Луць А.К., Коваленко П.Г., Діденко Л.І., Провозьон М.Г., Провозьон З.М., Крикуненко М.М., Гайдабрус Н.І., Закалюжна К.О. Всі, хто висувався кандидатами в депутати рад усіх рівнів – від Верховної Ради до сільської – одержували абсолютну більшість голосів, оскільки вони представляли «блок комуністів і безпартійних». Активісти села, комуністи і комсомольці спряли здійсненнню всіх заходів радянської влади, навіть якщо вони їм і не подобалися. Одним із таких непопулярних заходів було поширення облігацій державних внутрішніх позик серед населення. Ці позики були одним із джерел наповнення державного бюджету. Але в умовах післявоєнної бідності люди неохоче віддавали свої заробітки державі. Щоб заохотити людей, партійні і радянські органи на місцях повинні були проводити велику роботу, в якій поєднувались і умовляння, і примус. Так, по державній позиці 1956 р. Головашівська сільрада повинна була розповсюдити серед населення облігацій на суму 57,5 тис. рублів, у тому числі по Головашівці – на суму 22 тис., Лікарському – 24 тис. і Постольному – 11,5 тис. Щоб справитись із цим завданням, у Лікарському була створена група агітаторів, до якої увійшли: Кобзаренко Г.М., Кириченко Г.І., Крикуненко М.М., Міщенко Ф.С., Закалюжний С.Ю., Кузьменко І.Я., Діденко М.Ф., Бриченко М.Й., Міщенко С.А., Провозьон П.М., Вольвач І.Ф., Коваленко П.Г., Варуха І.М., Гончаренко Ф.Л., Дядя І.П. Крім того, були затверджені так звані «уповноважені по позиці»: Підлужний В.О., Діденко Б.В., Коваленко П.Г., а також створена комісія сприяння поширенню облігацій у складі Коробка В.М., Гутенка В.Л., Солонця І.І. та Білошапки І.М. Оскільки в людей не завжди були гроші, щоб заплатити за облігації, виконком Головашівської сільради зобов’язав голову - 161 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод колгоспу Коробка В.М. і головного бухгалтера Гутенка В.Л. провести частковий розрахунок із колгоспниками, вирахувавши вартість облігацій із заробітку. У 1958 р. з’явилось повідомлення про те, що уряд прийняв рішення відтермінувати на 20 років погашення випущених раніше облігацій, бо виплати по них обтяжливі для державного бюджету. Як писали газети, радянський народ одностайно схвалив це рішення, але як було насправді – джерела про це не повідомляють. У 50 – 60-х роках разом зі зміцненням економіки колгоспу розвивались і впрорядковувались села. Перш за все необхідно було ремонтувати старий і створювати новий житловий фонд. У травні 1955 р., виступаючи на 11-й сесії Головашівської сільської ради, Коробко В.М. повідомив, що колгосп ім. Г. Димитрова взяв на себе зобов’язання допомогати членам артілі в будівництві власного житла. Для цього уже заготовлено 1000 кубометрів лісоматеріалу і почалась його видача, зокрема Міщенко Ф.С. і Вольвач І.Г. для ремонту будинків одержали по 3 кубометри лісоматеріалу, Діденко М.Т. для прибудови будинку – 2 куб. м., Личагіна А.А. для зведення нового будинку – 5 куб. м. У середині 50-х років був побудований міст між Лікарським і Постольним, а 11 січня 1961 р. колгоспні збори прийняли рішення за рахунок дорожнього фонду почати будівництво дороги з твердим покриттям від Лікарського до Постольного і Головашівки. Для цього прийняли рішення створити дорожню бригаду із 10 осіб (бригадиром призначили Борисенка П.С.), просити районний дорожній відділ запланувати для будівництва дороги необхідну кількість озокериту і 50 куб. м каміння. У 1968 р. збори вирішили закупити 1000 кубометрів бутового каменю в колгоспі ім. Горького Іршавського району Закарпатської області. В 50-х роках помітно покращилось становище Лікарської початкової школи, її навчально-виховний процес, фінансування, матеріальна база. Головашівська сільська рада приділяла значну увагу школам. На її засіданнях роглядалися питання про ідейно-виховну роботу в школах, про підсумки роботи Головашівської семирічної, Лікарської - 162 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України та Постольненської початкових шкіл, про їх готовність до навчального року і т.д. У квітні 1954 р. при розподілі коштів, одержаних через самообкладання, сільрада виділила Лікарській школі 600 руб., Постольненській – 200. У червні 1955 р. виконком сільради затвердив кошторис у сумі 2895 руб. на ремонт Лікарської школи. Необхідно було укріпити фундамент, полагодити покрівлю, відремонтувати підлогу в коридорі, підштукатурити стелю в четвертому класі, провести внутрішню побілку та фарбування, полагодити печі й туалет. На початку 50-х років ХХ ст. держава поставила завдання забезпечити обов’язкове семирічне навчання всіх дітей, починаючи з 7 років. Але виконувати це завдання було нелегко, бо не всі колгоспники на той час могли навчати своїх дітей. Закінчивши початкову школу, діти йшли працювати в колгосп. Доводилось докладати зусилля, щоб змінити справу. Так, 17 вересня 1954 р. виконком Головашівської сільської ради, розглянувши питання про обов’язкову семирічну освіту дітей, постановив: заборонити брати на роботу дітей, що не ходять до школи; попередити їх батьків (Петраш Є.,Личагіна А., Провозьон М., Провозьон І., Погонець О., Яременко Є.) про відповідальність; справу на Вольвача В.Й. і Шевченка Г.Л., передати до прокуратури. Через рік на засіданні виконкому завідуюча Лікарською школою Борисенко З.О. повідомила, що чотири учні, які закінчили 4-й клас – Провозьон М., Провозьон А., Провозьон К. і Коротя М. не пішли далі вчитись до Головашівської семирічки. Їх батьки - Півень З.Б., Вольвач С.П., Провозьон М.Є. та Коротя Г.І. пояснили це тяжким становищем їх сімей. Виконком рекомендував правлінню колгоспу ім. Димитрова допомогти цим сім’ям придбати дітям одяг, взуття і шкільні приладдя. У вересні 1957 р. діти Вольвача К., Степаненка К., Мірошниченко К., Кузьменка Г. та Кузьменка Д. не пішли до 5-го класу. Виконком Головашівської сільради попередив батьків, що якщо їх діти до 16 вересня не з’являться в школі, то вони будуть оштрафовані на 100 руб. кожний. Кількість учнів у Лікарській школі зростала з кожним роком. В - 163 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод 1955/1956 навчальному році їх нараховувалось 52, в наступному році – 66, в тому числі в першому класі – 27, в другому – 11, в третьому – 16, в четвертому – 12. 6 учнів у 1956/1957 н.р. закінчили школу на «відмінно». У 1958/1959 навчальному році в школі було 68 учнів і 3 вчителі: Борисенко Зінаїда Олексіївна, вона ж завідуюча школою, вела перший і третій класи, Коваленко Марія Іллівна вела другий клас, Вольвач Марія Романівна – четвертий. У 60-х роках у початковій школі працювали 4 спеціалісти: Коваленко М.І., Вольвач М.Р., Луць Г.І., Микитенко Л.П. 3 січня 1965 р. по грудень 1967 р. у с. Лікарське велось будівництво типової загальноосвітньої трудової політехнічної школи на 400 учнів. Вартість її з обладнанням становила 203 тис. рублів. Школа розмістилась в двоповерховій будівлі з одноповерховим блоком для спортивного залу. Вона мала підвищену освітленість класів, опалення і вентиляцію, холодне і гаряче водопостачання, каналізацію, була електрифікована, радіофікована і телефонізована. Обладнані кабінети фізики, хімії, біології, технічних засобів, домоводства, навчальні майстерні, спортивний зал. Усі класні кімнати, кабінети, учительська обставлені сучасними меблями. Школа-десятирічка була розрахована на обслуговування населення сіл Лікарського, Постольного і Головашівки. При ній був збудований інтернат для дітей колгоспників, які утримувались за рахунок колгоспу, і восьмиквартирний будинок для вчителів. 20 січня 1968 р. відбулась передача школи колгоспом ім. Димитрова органам народної освіти. Передавали голова правління Коробко В.М. і секретар парторганізації Луць А.К., прийняли – завідуючий Сумським районним відділом народної освіти Левченко М.О. і директор школи Чугай В.І. Уже в перший рік своєї роботи колектив школи став прикладом для освітян району: на щорічній нараді вчителів 25 – 26 серпня 1969 р. у доповіді завідуючого районним відділом освіти відзначено, що в минулому навчальному році було виготовлено майже всю необхідну наочність для роботи з першокласниками, яка відповідає естетичним і методичним вимогам. На цій же нараді виступала - 164 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України вчителька І – IV класів Луць Галина Іллівна, яка ділилась методичним досвідом з колегами. 1971 року в школі пройшла комплексна перевірка. Перевіряючі відзначили добре естетичне оформлення школи, закінчення добудови окремих приміщень, обладнання ряду кабінетів, гарну роботу груп подовженого дня, роботу їдальні, де використовувалися продукти, вирощені на шкільній ділянці, добре організований підвіз дітей, роботу вихователів інтернату. В ході перевірки директори шкіл району відвідали уроки вчителів Луць Г.І. (урок української мови в 2 класі), Оранського Л.В. (урок географії у 7 класі), Буряченка П.А. (урок фізики у 8 класі), Макушенко С.С. (урок української мови у 5 класі), Бабенко Л.М. (урок історії у 8 класі). Всі уроки одержали «відмінну» оцінку. Вчителі школи використовували новітні методики навчання. На районному семінарі у квітні 1972 р. досвідом застосування проблемних методів навчання дідились директор школи В.І. Чугай та вчителька української мови Оранська Л.І. У 70-х роках Лідія Іванівна очолювала районне методоб’єднання з української філології. Чотири її випускниці закінчили українське відділення філологічного факультету Сумського педінституту. У 1974 р. директором школи був призначений Міщенко В.С. Тоді в школі навчалось 313 учнів, працювало 23 вчителі, 8 вихователів, учні вивчали англійську та німецьку мови. У їх розпорядженні було 11 класних кімнат, 6 предметних кабінетів. Загальна корисна площа всіх шкільних будівель складала 3050 м2. У середині 50-х років в Лікарському став до ладу клуб на 200 місць, з кімнатою для ігор і приміщенням для бібліотеки. Навколо клубу закладено парк. У різний час завідуючими клубом були Максимеко П., Стриженко В., Забара І., Вольвач З., Закалюжна К. та ін. Правління колгоспу купило для клубу баян за 2 тис. руб., працювали гуртки художньої самодіяльності, хор, у вихідні приїжджала кінопересувка. Великий інтерес і вдячність колгоспників та інтелігенції села викликала діяльність драматичного гуртка клубу, створеного Марією Іллівною Коваленко. В квітні 1954 р. він, зокрема, показав - 165 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод п’єсу В. Минка «Не називаючи прізвищ», яку подивились понад 200 жителів Лікарського. Головні ролі виконували: Іван Забара, Варвара Закалюжна, Володимир Борисенко, Іван Гончаренко. Гуртківці під керівництвом Марії Романівни Вольвач підготували п’єси «Марія Іванівна та Ванька», «Неудачник», «Ледащиця». Хор виконував українські та російські пісні. Активними учасниками художньої самодіяльності були: Тарасенко Л.Л., Тарасенко Л.І., Будник В.І., Семеренко С.І., Мельник К.М., Овсюченко В. та ін. При клубі був створений оркестр духової музики. У квітні 1966 р. рішенням правління артілі на посаду його керівника був зарахований сумський музикант Клепча В.І. з місячним окладом 75 руб. У листопаді 1957 р. сесія Головашівської сільської ради, розглянувши питання про роботу клубів, вирішила створити ради клубів у селах, де є ці установи. В Лікарському головою ради став Максименко І.П., а членами – Коробко Л.Н., Коваленко М.І., Гончаренко І.Р. і Дядя І.П. При клубі діяв сільський лекторій. За нього відповідали секретар партосередку Білошапка І.М. і завідуюча школою Борисенко З.О. У 1956 – 1966 рр. члени лекторію прочитали працівникам колгоспу близько 30 лекцій. Працював агітпункт. Кращими агітаторами були Гутенко І.Г., Гутенко І.В., Борисенко З.О., Панченко М.В., Діденко М.Ф., Кулініч М.А., Шкурат Ф.К., Куценко К.П., Білоусько Л. та ін. У клубі відзначалися державні свята і урочисті події, влаштовувались концерти, демонструвались кінофільми. У травні 1966 р. правління колгоспу прийняло рішення провести ремонт клубу: перекрити дах, відштукатурити, побілити і облицювати стіни. У лютому 1954 р. виконком Головашівської сільради ухваоив рішення про організацію на базі Головашівської бібліотеки читальних пунктів у Лікарському та Постольному. Через деякий час у Лікарському була створена самостійна бібліотека. Її завідуючою стала Коробко Л.Н., згодом Голубєва О,К. Книжковий фонд розмістився в приміщенні клубу. В селі були організовані дитячі ясла і правління колгоспу - 166 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України слідкувало за тим, щоб до початку польових робіт вони були обладнані необхідним інвентарем і забезпечені якісними продуктами. В 50-х роках завідуючою яслами була Крикуненко О.Д. Постійно проводилась робота по впорядкуванню села. Цим займалися правління колгоспу і культурно-побутова комісія та комісія з благоустрою населених пунктів по Головашівській сільраді. У 1955 р. до цих комісій входили від Лікарського Крикуненко М.М., Крикуненко К.П., Мішенко Ф.С., Шевченко М.П. Вони сприяли розвитку житлового будівництва, електрифікації і радіофікації села, будівництву клубів, дитячих садочків і ясел, медичних установ, озелененню вулиць і доріг, впорядкуванню кладовищ, слідкували за санітарним станом території. У середині 50-х років у Лікарському були збудовані і відремонтовані колодязі громадського користування, придбано транспорт і насос для протипожежного пункту, закінчено телефонізацію основних виробничих дільниць, електрифікацію і радіофікацію села. У грудні 1957 р. при розгляді бюджету на 1958 р. колгосп запланував збудувати в Лікарському баню за свій рахунок, а за рахунок сільпо – магазин. У червні 1966 р. на пропозицію Коробка В.М. правління вирішило закупити садженців яблунь на суму 822 руб. 29 коп. для благоустрою населених пунктів і роздати колгоспникам для посадки біля своїх дворів. На той час в колгоспі працював фельдшерський пункт (в Лікарському) зі штатом: завідуючий (першим завідуючим фельшердським пунктом став Микитенко П.П.), акушерка і санітарка; майстер по ремонту взуття, ательє по пошиттю одягу. У 1966 р. правління колгоспу затвердило ряд договорів по найму робітників і службовців для виконання таких робіт для села: будівництво зерносховища, свердловин для води, виготовлення типового проекту бані і прив’язки його до місцевості. Правління колгоспу не шкодувало грошей на розбудову села. Так, у 1967 р. на спорудження школи було витрачено 112212 рублів, бані – 16488, 8-квартирного будинку – 40 тис.; млина в Лікарському – 2 тис., зерносховища в Лікарському – 3700, свердловин води – 4 - 167 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод тис., на телефонізацію виробничих дільниць – 7902, на облаштування ставка в Лікарському – 2129 і т.д. Всього витрачено понад 1 млн рублів. 7 квітня 1967 р. виконком Сумської районної ради розглянув і затвердив проект забудови с. Лікарського. При цьому від Лікарського були присутні: Дядя І.П., Луць А.К., Крикуненко М.М. і Міщенко І.Є. Центром села мав стати майдан площею в 0,5 га. На ньому планувалось збудувати: 1) торгівельний центр, на якому б розмістились приміщення магазинів для продовольчих і промислових товарів, майстерні для ремонту і пошиття одягу та взуття, а також металевих виробів, електроприладів. Тут же були б перукарня і зали для обідів з усіма необхідними приміщеннями. 2) адміністративний будинок, в якому мали розміститись правління колгоспу, виконком сільської ради, агролабораторія, стіл військового обліку і т. ін. 3) клуб із залою на 400 глядачів, бібліотека з приміщенням для книжкового фонду і обслуговування читачів. Намічена широка програма житлового будівництва. Правління вважало необхідним побудувати одноповерхових будинків – 11, двоквартирних і 1 одноквартирний, із загальною кількістю квартир – 22; двохповерхових будинків: будинок готельного типу на 24 квартири, 11 восьмиквартирних будинків і гуртожиток на 56 місць. Крім того, повинні бути збудовані: магазин, пошта і радіовузол, дитячий садок-ясла, лікарня, пральня при бані, будинок для пенсіонерів на 16 ліжок, хлібопекарня і пожежне депо. Передбачалось, що в Лікарському буде проживати приблизно 2460 осіб – 571 сім’я. З них 168 сімей (403 особи) будуть жити в своїх власних капітальних будинках, а 145 сімей мали одержати квартири в період з 1967 по 1980 рр. Переселяти в Лікарське із так званих неперспективних сіл (Головашівка і Постольне) передбачалось у першу чергу ті сім’ї, які не мають житла або мали дуже застаріле. Село за проектом повинне було мати парк культури і відпочинку з літнім естрадним і танцювальним майданчиками. Площа парку – 6,4 га, доріжки покриті піщано-гравієм. - 168 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України Проект передбачав центральне водопостачання від артезіанських свердловин із водопровідними колонками по всіх вулицях, центральне теплопостачання, асфальт по вулицях і тротуарах, вивезення сміття з садиб і т.п. Існуючий цвинтар мав бути закритий. Таким чином, проект ставив за мету перетворити с. Лікарське в сучасне агропромислове містечко з усіма культурно-побутовими вигодами. Але реалізувати його не вдалося. 25 січня 1968 р. В.М. Коробко подав заяву з проханням звільнити його з посади голови правління колгоспу ім. Димитрова у зв’язку з хворобою. Цю посаду Володимир Михайлович займав майже 18 років. За цей період очолюваний ним колгосп став високорентабельним і прибутковим аграрним підприємством. У 1968 р. його грошовий прибуток становив 1 млн 244 тис. рублів, в тому числі від рільництва одержано 810 360 руб., від тваринництва – 407626 руб. Чистого прибутку рільництво дало 418101 руб., тваринництво – 28 718 руб. У розбудову господарства зробили свій внесок всі, хто працював пліч-о-пліч з В.М. Коробком в 50 – 60-х роках: бухгалтери – Гутенко В.Л., Солодовников С.М., економіст-плановик Ясенюк І.О., агрономи – Писаренко Н.П., Мошний М.Т., Дядя І.П., Гончаренко І.Р., Данько І.П., зоотехніки – Ярмак Н.Ф., Бриченко М.Й., Шкарупа Ф.К., завідуючі виробничими дільницями, бригадири, ланкові, механізатори, завідуючі молочно-товарними фермами, рядові колгоспники. Певну організуючу роль у колгоспному житті відігравала партійна організація. В різні роки її очолювали Білошапка І.М., Коваленко П.Г., Крикуненко М.М., Отреп’єв Б.Г., Голубєв О.В., Луць А.К. Після виходу на пенсію Коробка В.М. головою правління колгоспу став Дядя І.П., його заступником Луць А.К., головним агрономом Данько І.П. Протягом декількох років господарство артілі розвивалось успішно. У 1969 р. споруджені ремонтомеханічна майстерня на 50 тракторів, свинарник-відгодівельник на 1000 голів, корівник на 100 голів з механізацією всіх виробничих - 169 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод процесів, гуртожиток-інтернат для школярів. Працювали олійниця і крупорушка, баня. У серпні 1969 р. в багатотиражці «Шлях до комунізму» І.П. Дядя повідомляв, що правління має намір побудувати зерносклад на 1000 т., будинок механізаторів, цегельний завод. У 1969 р. колгосп одержав по 31 ц зернових з га, в наступному 1970 р. – по 31 ц зернових без кукурудзи, в тому числі озимої пшениці – по 36, 2 ц. На сортодільниці урожай зернових становив 38,4 ц, в тому числі пшениці – 42,8 ц. Ланка Н. Шевченко одержала зернових по 39,6 ц. Того ж року цукрові буряки дали 312 ц, а в ланці Н.Шевченко – 500 ц. Не відставало і тваринництво. У 1969 р. середній надій молока по колгоспу становив 2502 л на корову, а в Пономарьової О.П. – 3161 кг, Суярової Г.Л. – 2921, Ворони – 2874, Гончаренко В.К. – 2703. У 1970 р. середній надій на корову становив по колгоспу 2472 кг; у Постольному – (зав. ферми Гутенко І.І. – 2680 л); у Лікарському (Яцина А.О. – 2300 л), у Головашівці (Усик Ф.І. – 2489 л). На 100 га ріллі у 1969 р. виробили м’яса по 72,1 ц, молока – 36,4 ц, наступного року відповідно 76,9 і 375. Виробнича дільниця №1 у 1970 р. одержала по 30 ц. зернових на площі 331 га, в тому числі озимної пшениці по 34 ц на площі 101 га, цукрових буряків по 343 ц на площі 124 га і до 5 грудня очистила насіння всіх ярих культур, довівши їх до посівної кондиції 1-го класу. За ці успіхи бригада удостоєна Пам’ятного вимпела райкому партії і райвиконкому, а ланкову бригади сортодільниці Шевченко Н.Г. занесли до книги «Трудових подарунків на честь зїзду Компартії України». Але, на жаль у 70 – 80-их роках утримати розвиток господарства в таких темпах керівникам колгоспу не вдалось. 70-ті роки ХХ ст. почалися реорганізацією колгоспу. Постановою виконкому Сумської райради з його складу була вилучена виробнича дільниця №3 (Головашівка) і передана колгоспу ім. Дзержинського (с. Підліснівка). Натомість замість Головашівки до колгоспу ім. Г. Димитрова було приєднане господарство с. Кекине, яке стало - 170 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України виробничою дільницею №3. Її завідуючим призначили Самотоя А.Т., заступником – Пугача І.Ф., механіком Кривущенка І.Л., обліковцем – Завгороднього П.Г., агрономом – Бондаря М.В., бригадиром тракторної бригади – Козьміна О.Д., завідуючим травинницькою фермою №3 – Недайхліба І.Н., електрозварником – Кривущенка П.М. Центральна садиба колгоспу ім. Г. Димитрова була перенесена до Постольного. Одночасно рішенням Сумської райради Постольне ставало центром новоствореної сільської ради, якій підпорядковувались населені пункти Лікарське, Кекине, Бурчак і Степаненкове. Слід сказати, що Кекинське господарство, приєднане до колгоспу ім. Г.Димитрова, було досить слабким. Особливо відставала тваринницька галузь. Надої молока на одну корову, добовий приріст живої ваги великої рогатої худоби були низькими. Однією з причин цього була погана організація праці тваринників, розпорядок дня не дотримувався, випасання корів не налагоджено, корми підвозилися безсистемно, в результаті худоба голодала. Мали місце зловживання тваринниками алкоголем у робочий час. 21 лютого 1973 р. газета «Шлях до комунізму» писала: фуражири, що працюють на відгодівлі худоби і скотарі, так «інколи напиваються «оковитої», що й тварин своїх не бачуть. Телята й корови частогусто простоюють впроголодь, ревуть. Скотарі тим часом солодко хропуть на соломі». Для вивчення становища ферми і надання їй допомоги була створена комісія у складі партгрупорга Іванченка І.Т., зав. МТФ №1 Пилипенка М.І. і техніка штучного запліднення тварин Постольної Н.І. Комісія виявила недоліки в організації роботи ферми і визначила шляхи їх подолання. Завідуючий Кекинською виробничою дільницею Самотой А.І. і завідуючий фермою Недайхліб І.Н. були суворо попереджені. Вимагало до себе великої уваги і саме село Кекине. Розташоване вздовж великого яру, воно мало погані дороги, містки через струмок, що тече в селі, прогнили і їх доводилось далеко об’їжджати, під’їзди до ферм не впорядковані. Необхідно було - 171 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод побудувати будинок механізаторів, комбінат побутового обслуговування, зв’язати село дорогою з твердим покриттям із с. Постольним, яке стало центром сільської ради. Треба було побудувати адміністративне приміщення, будинок для спеціалістів і для тракторної бригади №1. У Лікарському мали добудувати швейну майстерню і майстерню по ремонту техніки, спорудити магазин на два робочих місця, провести ремонт клубу, обсадити деревами береги ставка і закласти в центрі села парк, який планували назвати на честь ІХ п’ятирічки. У 1971 р. в селі відкрився будинок побуту. Він мав кілька кімнат для майстрів, але розпочати роботу ніяк не міг, бо багато чого не вистачало і за кожною дрібницею треба було їхати до Сум. Колгоспники були незадоволені і вимагали від правління артілі втрутитися. Все це потребувало значних фінансових витрат із прибутків, одержаних колгоспом у минулі роки. До того ж Сумський РК КПУ і виконком райради зобов’язали колгосп ім. Г. Димитрова побудувати протягом 1971 – 1973 рр. дорогу з твердим покриттям між Лікарським і Постольним. Правління планувало також почати у 1970 р. будівництво цегельного заводу, а у 1973 р. – тваринницького комплексу по виробництву молока на 800 корів. В роки дев’ятої п’ятирічки колгосп мав досить високі і стабільні врожаї зернових і технічних культур. У 1971 р. зернових одержано по 33,1 ц з гектара, а на першій виробничій бригаді – 38 ц, в тому числі озимої пшениці – по 45,5 ц. Цукрового буряку зібрали по 323 ц. 1972 р. був складним для сільського господарства: холодна зима змусила пересіяти 800 га озимини. Урожай зернових становив 28,6 ц, цукрових буряків – 206 ц. Наступний, 1973-й, теж був не дуже сприятливим для рослинництва. Проте, зернових удалось виростити по 30,9 ц, цукрових буряків на першій виробничій бригаді – 358 ц. На 1975 р. ставилось завдання одержати з гектара по 33 ц зернових, в тому числі озимої пшениці – 40 ц, цукрових буряків – 350, картоплі – 150, овочів – 170, соняшнику – 17 ц. - 172 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України Розвиток тваринництва дещо загальмувався. Однією з причин цього була низька продуктивність колгоспного стада. У лютому 1971 р. збори уповноважених зобов’язали головного зоотехніка Шкурата Ф.К. і зоотехніка з племінної справи Вольвач Г.В. провести заміну малопродуктивних корів на високопродуктивних. Ставилось також завдання збільшувати кількість худоби так, щоб у 1973 р. на кожні 100 га сільськогосподарських угідь мати по 44 одиниці великої рогатої худоби, в тому числі 19 корів, по 50 свиней, одержати на 100 корів 90 телят. У 1972 р. свинарка Гайдабрус Н.І. одержала по 22 поросят від свиноматки. Передбачалося, що на кінець 1975 р. колгосп буде мати 1730 голів великої рогатої худоби. Середній надій на одну фуражну корову в роки дев’ятої п’ятирічки становив по колгоспу 2550 – 3000 кг. Так, у 1975 р. молочно-товарна ферма №1 мала 2940 кг, №2 – 2900 кг, №3 – 2800 кг. Але деякі доярки виходили за межі цих показників. Так, у 1971 р. МТФ №3 мала в середньому 3036 кг на корову, а у 1975 р. кращі доярки надоїли: Шкурат В.Д. – 3323 кг, Пономарьова О.П. – 3186, Кривущенко В.К. – 3077 кг. Щорічно колгосп планував збільшити виробництва продуктів тваринництва на 100 га сільськогосподарських угідь. Так, у 1971 р. сподівались виробити по 79 ц м’яса і по 378 кг молока, у 1972 р. відповідно 90 і 508, у 1973 р. – 100 і 537, у 1974 р. – 106 і 640, у 1975 р. – 100 і 640. Але не завжди ці плани, особливо по м’ясу, вдавалось виконати. 3 червня 1971 р. бюро Сумського РК КПУ і виконком районної ради прийняли постанову «Про зміну планів закупівель сільськогосподарської продукції на 1971-1975 рр». Необхідність постанови пояснювалась «спеціалізацією колгоспів по виробництву сільськогосподарської продукції і з метою раціонального розподілу планових і понадпланових закупівель». Закупівлі збільшувались щорічно протягом усієї п’ятирічки і для колгоспу ім. Г. Димитрова. Закупівлі зернових культур (в тоннах): 1971 р.: план – 1744, понад план – 411, 1975 р. – відповідно 1800 і 700. Закупівля насіння - 173 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод соняшнику в 1971 р.: план 61 т, понад план – 11, 1975 р.: 93 і 22. Закупівля цукрових буряків у 1971 р: план – 12700 т, понад план 752 т, 1975 р. – 12678 і 1094. Закупівля картоплі: 1971 р. – 304 т, 1975 р. – 440. Закупівля овочів у 1971 р.: план 370 т, 1975 р. – 420. Закупівля м’яса в 1971 р.: план – 240 т, понад план – 23 т, 1975 р. – 280 і 25. Закупівля молока в 1971 р.: план – 1150 т, понад план – 128, 1975 р.: 1380 і 140. У 70-х роках замість терміну «трудодень» як міра заробітку і оплати праці став вживатися термін «вихододень». За рішенням зборів уповноважених колгоспників правління артілі встановило для колгоспників обов’язковий мінімум вихододнів. Для тваринників він становив 300 вихододнів, на різних роботах чоловіків – 280, для жінок – 250, для механізаторів – 240, для шоферів – 280. Пенсіонерам-чоловікам віком до 55 років призначили 250 вихододнів, віком понад 55 років – 240, пенсіонерам жінкам віком до 50 років – 180, понад 50 років – 160. Щоб одержати відпустку, штатні працівники повинні виробити 300 вихододнів, чоловіки на рядових роботах – 280, жінки – 260, механізатори 240, шофери – 280. Для одержання пенсії чоловіки повинні мати 250 вихододнів, жінки віком до 50 років – 180, віком до 55 років – 160. Підготовку молодих кадрів починали зі шкільних років. 29 квітня 1975 р. учні 10-го класу Лікарської середньої школи, які оволоділи програмою вивчення трактора та інших сільськогосподарських машин, звітували про свої результати. Екзамен приймала кваліфікаційна комісія управління сільського господарства Сумського райвиконкому під головуванням інженера управління Сороки П.М. Екзамен успішно здали всі учні. У червні 1975 р. державна комісія прийняла новозбудоване приміщення дитячого садка в с. Постольне. Комісію очолював завідуючий Сумським районним відділом народної освіти, до її складу входили архітектор району, головний лікар районної санепідемінспекції, начальник районної пожежної інспекції, інспекторметодист РВНО по домашньому вихованню, а також Дядя І.П., - 174 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України Луць А.К. і Гутенко Т.М., – завідуюча дитячим садком. 1975 рік став останнім роком існування колгоспу ім. Г. Димитрова як самостійного сільськогосподарського підприємства. За роки його діяльності село Лікарське кардинально змінилося. З 166 житлових будинків, що були в селі на початку ХХІ ст., понад 150 були збудовані при сприянні колгоспу. Село повністю електрифіковане і радіофіковане. Почалася його газифікація. Спочатку використовували скраплений газ, потім – природний. Це дало можливість згодом швидко впроваджувати газ в побут селян. Якщо у 2005 р. природним газом користувалися 90 господарств, то у 2010 р. – 154. Відповідно за цей же період скоротилось споживання скрапленого газу з 76 до 12 дворів. Гордістю села стала середня загальноосвітня школа на 400 учнів. Вона мала хороше освітлення класів, холодне і гаряче водопостачання, каналізацію. До послуг учнів – учбові кабінети, шкільний спортивний зал, навчально-дослідна ділянка площею 0,8 га. Школа обслуговує дітей Лікарського, Головашівки, Степаненкового, Постольного і інших навколишніх населених пунктів. Для їх потреб збудовано приміщення інтернату, мешканці якого перебували на повному утриманні колгоспу. На його утриманні перебував і дитячий садок на 115 місць. Для вчителів споруджено житловий будинок. Комунальна бібліотека села мала книжковий фонд, в якому нараховувалося майже 3,5 тис. примірників. У селян з’явились приймачі, радіоли і телевізори. Центром відпочинку молоді був клуб зі стаціонарною кіноустановкою. При клубі діяв духовий оркестр і хор. Для спортивних змагань був обладнаний стадіон. Активну роботу з організації культурного дозвілля проводили завідуючий бібліотекою (особливо активно працювала Голубєва О.К.), а згодом школа та її вчителі, зокрема заслужений діяч мистецтв Корякін О.О. Медичну допомогу колгоспникам надавав фельдшерськоакушерський пункт, у штаті якого були три працівники: завідуючий, - 175 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод фельдшер і санітарка. Пункт щорічно обслуговував понад 300 осіб. В селі працювали ательє по індпошиву одягу, майстерня по ремонту взяття, баня і протипожежний пункт. У центрі села викопали ставок і обсадили береги деревами. Правління колгоспу дбало про те, щоб на вулицях села росли фруктові дерева. Для цього закупляли саджанці. Від села і до траси Головашівка – Постольне була прокладена бруківка. Чотири рази на добу курсував автобус «Суми – Лікарське». Тодішній уряд гідно відзначив добросовісну працю трудівників села Лікарське. Шевченко Ніна Гнатівна нарогоджена орденом Леніна; орден трудового Червоного прапора одержали Коробко Василь Михайлович, Дядя Іван Петрович, Гончаренко Іван Романович, Міщенко Ганна Гнатівна, Рибальченко Марія Оксентіївна, орден Жовтневої революції – Луць Андрій Кіндратович, орден «Знак Пошани» – Крикуненко Микола Маркіянович. Медаллю «За трудову доблесть» були нагороджені Вольвач Варвара Григорівна, Гузенна Марія Борисівна, Закалюжна Варвара Іванівна, медаллю «За трудову відзнаку» – Крикуненко Катерина Карпівна. З Лікарського вийшло чимло відомих діячів державної служби, науки і освіти; серед них: Станіслав Панасович Коваленко – заслужений юрист України, генерал-майор, Людмила Андріївна Луць – доктор юридичних наук, професор Львівського національного університету, Володимир Панасович Коваленко - кандидат юридичних наук, викладач Львівського університету внутрішніх справ, Галина Іванівна Корогод – кандидат історичних наук, викладач Сумської філії Харківського національного університету внутрішніх справ, Микола Петрович Діденко – кандидат технічних наук, конструктор космічного центру (м. Москва), Тетяна Володимирівна Килипенко – кандидат технічних наук, викладач Сумського національного аграрного університету.
- 176 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України
ЛІКВІДАЦІЯ КОЛГОСПУ ім. Г. ДИМИТРОВА ТА ЇЇ НАСЛІДКИ ДЛЯ СЕЛА ЛІКАРСЬКЕ У 1975 р. ЦК КПРС прийняв постанову «Про дальший розвиток спеціалізації і концентрації сільськогосподарського виробництва на базі міжгосподарської кооперації і агропромислової інтеграції». Подібну постанову ухвалили і ЦК КПУ та Рада Міністрів УРСР. Партійні і радянські органи на місцях розгорнули роботу по реалізації цих постанов. Під їх тиском 1 квітня 1975 р. загальні збори артілі ім. Г. Димитрова ухвалили рішення про приєднання артілі до Сумської обласної державної сільськогосподарської станції. Тоді ж з’явилось рішення виконкому Сумської районної ради депутатів трудящих № 188 «Про приєднання колгоспу ім. Г. Димитрова до дослідного господарства Сумської обласної державної сільськогосподарської дослідної станції». В ньому йшлося: «З метою збільшення виробництва окремих видів сільськогосподарської продукції на основі поглиблення спеціалізації і концентрації виробництва і на виконання постанови ЦК КПУ і Ради міністрів України райвиконком вирішив: 1. Рішення загальних зборів колгоспників колгоспу ім. Г. Димитрова від 1 квітня 1975 р. про приєднання до Сумської обласної державної сільськогосподарської дослідної станції затвердити. 2. Для передачі дослідному господарству станції матеріальномайнових цінностей колгоспу, а також для проведення розрахунків із колгоспниками державними та іншими організаціями і особами, затвердити комісію по припиненню діяльності колгоспу у складі: Дядя І.П. – голова колгоспу, голова комісії, Луць А.К. – замісник голови колгоспу, Солодовников С.М. – головний бухгалтер, Бондарев Н.В. – голова ревізійної комісії, Корнієнко Г.І. – завідуючий райфінвідділом, Самойленко Г.М. – головний бухгалтер районного управління сільського господарства, Кісіль Б.С. – начальник планово-економічного управління, Ворошин Л.Є. – директор Сумської обласної державної дослідної станції, Купрієнко М.І. – головний бухгалтер Сумської дослідної станції. - 177 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод У червні – серпні 1975 р. основні засоби виробництва і майно колгоспу ім. Г. Димитрова були передані Сумській дослідній станції і 25 серпня виконком Сумської райради затвердив акт передачі. Це був перший крок по ліквідації колгоспу ім. Димитрова як самостійного самодостатнього аграрного підприємства. 23 травня 1975 р. з’явився наказ № 130 по Сумській дослідній станції, в якому йшлося: зарахувати в штат її працівників по Постольному – 108 чол., по Кекиному – 200 і по Лікарському – 199. У 1977 р. наказом Міністерства сільського господарства від 15 липня і рішенням Сумського облвиконкому від 24 жовтня «Про реорганізацію дослідного господарства Сумської сільськогосподарської дослідної станції» відділення ім. Г. Димитрова і Кекинське відділення були перетворені в радгосп ім. Г. Димитрова Сумської сільськогосподарської дослідної станції зі штатом 493 особи. 12 грудня 1977 р. Сумський облвиконком ухвалив рішення «Про утворення виробничого сортонасіннєвого об’єднання». На виконання цього рішення Сумський райвиконком 26 січня 1978 р. затвердив радгосп ім. Г. Димитрова як спеціалізоване насіннєве господарство першої групи. Директором його став Підлужний Г.Я. Відповідальність за заготівлю, обробку, збереження і реалізацію сортового і гібридного насіння зернових і олійних культур покладалась на Сумський хлібокомбінат. Управлінню сільським господарством доручено забезпечити радгосп кваліфікованими спеціалістами, необхідними машинами і обладнанням, добривами та іншими матеріально-технічними засобами. Був встановлений щорічний обсяг виробництва: озимих зернових – 720 т, ярих зернових (без кукурудзи) – 740 т. Рада Міністрів УРСР визначила грошові надбавки при закупівлі насіння зернових (крім кукурудзи) і олійних культур. За насіння озимої пшениці першого класу – 80% до закупівельної ціни, за насіння озимого жита – 70%, за насіння озимої пшениці другого класу – 65%, за насіння озимої пшениці третього класу – 60%. У 1983 р. за наказом Міністерства сільського господарства - 178 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України СРСР і на підставі постанови Ради Міністрів СРСР елітно-насіннєвий радгосп ім. Г.Димитрова науково-виробничого об’єднання «Еліта» був переведений до навчально-дослідного господарства Сумської філії Харківського сільськогосподарського інституту ім. Докучаєва. Директором господарства призначили Оверчука В.І. Штат – 458 осіб. Сама філія теж реорганізовувалась. У 1990 р. вона стала сільськогосподарським інститутом. У 1997 р. - Державним аграрним університетом, а у серпні 2001 р. університет одержав статус Національного. У квітні 2003 р. навчально-дослідне господарство було ліквідоване як таке і на його базі створене Навчально-дослідне господарство – структурний підрозділ Сумського національного аграрного університету з включенням до складу підрозділів навчально-практичного центру. У червні 2004 р. згідно з наказом Міністерства аграрної політики України на базі структурного підрозділу Сумського національного аграрного університету створене державне сільськогосподарське підприємство «Відродження». Наступного року воно було перетворене в колективне сільськогосподарське підприємство «Відродження», а ще через рік – у червні 2006 р. – у товариство з обмеженою відповідальністю «Аграрне». На початку першого десятиліття ХХІ ст. почався процес розпаювання колишніх колгоспних земель. У Лікарському її розподілено на 227 паїв – по 3,4 гектара кожний. Їх одержували колишні колгоспники, службовці, учителі, медичні працівники та інші громадяни, пов’язані з селом. Внаслідок цієї аграрної реформи колгоспний лад остаточно відійшов у минуле. З цим реформуванням почалися зміни в житті села. Зокрема, скорочується число його жителів. Якщо у 2005 р. їх нарахувалось 319, то у 2010 р. – 207, у тому числі людей працездатного віку – відповідно 139 і 129. За цей же період дітей до 6 років зменшилось із 11 до 8, а школярів віком із 6 до 13 років – відповідно з 47 до 23. За період із 2005 по 2010 рр. кількість селян, зайнятих у різних - 179 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод сферах виробництва, збільшилась з 51 до 89, але при цьому зайнятих у сільському господарстві (крім роботи на власному городі) зменшилась з 16 до 5, на транспорті, пошті і зв’язку – з 2 до 1, в освіті – з 19 до 17. Зросла кількість людей, зайнятих на різних роботах за межами села. У 2005 р. таких нараховувалось 12, у 2010 р. – 53. В тому числі, в містах та селищах міського типу працювали у 2010 р. 48 чоловік, а 5 – за межами області і республіки. Знизився економічний потенціал села. Кількість голів великої рогатої худоби з 2005 по 2010 рр. зменшилась з 65 до 25, в тому числі корів – з 62 до 24. Кількість свиней у селянських дворах зменшилась з 113 до 34, овець і кіз – з 49 до 17, кролів – з 25 до 7, птиці – 1500 голів до 1089. Погіршилось культурно-побутове обслуговування селян. Майстерні по ремонту одягу і взуття припинили свою роботу, не працює сільська баня, перестав курсувати автобус «Лікарське – Суми». Через відсутність фінансування припинили діяльність клуб з кіноустаткуванням і комунальна бібліотека, її книжковий фонд переданий школі. Осередком ідеологічного впливу на лікарчан став СвятоПокровський храм, споруджений коштом Коваленка С.П. в ім’я світлої пам’яті сина Назарія. Освячений храм у 2002 р., у день Святої Покрови.
- 180 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України
ПІСЛЯМОВА Уже понад два століття існує село Лікарське. За цей досить тривалий період йому довелося пережити і революційні потрясіння, і більшовицькі соціально-економічні експерименти по перебудові світу, і лихоліття війни, і втрату багатьох своїх жителів. І все ж село жило, а його мешканці тяглися до спокою, мирної праці і сподівались на краще майбутнє. Найбільш сприятливим для життя лікарчан був, на нашу думку, період 50 – 60-х років ХХ ст. На той час село в основному загоїло рани війни, працею його трудівників артіль ім. Г. Димитрова перетворилося в заможне багатогалузеве господарство з тваринницькими комплексами і міцною матеріально-технічною базою. Істотно змінились культура і побут села. Працювали клуби з кіноустановкою, бібліотека, нова середня школа. В життя селян міцно увійшли телевізори, холодильники, пральні машини, газ. У деяких дворах з’явились автомобілі і мотоцикли. Діяла сільська лазня. Чотири рази на добу курсував автобус «Суми – Лікарське». Але з кінця ХХ ст. все почало мінятись у житті села. Реорганізація політичного і соціально-економічного ладу, що почалася після проголошення державної самостійності України, відчутно позначилася на його становищі. Колгосп спочатку пройшов ряд реорганізаційних стадій, втратив свою економічну самостійність, а потім взагалі був ліквідований. Приміщення тваринницьких ферм розібрані по цеглині, сільськогосподарська техніка зникла. Позбавлений фінансової підтримки від держави, клуб перестав працювати. Стоїть тепер обшарпаний, без вікон і дверей. Молодь залишає село, зменшується кількість дітей, що ставить під загрозу закриття школи. Обірвалось автобусне сполучення села з обласним центром. У селі зростає кількість пустих хат, бо молодь виїжджає, а старше покоління вимирає. Присадибні ділянки заростають бур’янами. Що чекає село завтра, яке його майбутнє? На це питання, можливо, дасть відповідь читач.
- 181 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод
Використані джерела і література 1. Державний архів Сумської області (далі ДАСО), ф. 2, оп. 1, справи 1,2,3,8,8 – а,8 – б,10,13,40 – а; 2. ДАСО, ф. р – 6, оп.1, спр. 11,15; 3. ДАСО, ф. р – 7, оп.1, спр. 3; 4. ДАСО, ф. р – 12, оп.5, спр. 5; 5. ДАСО, ф. р – 32, оп.1, спр. 23, 26, 32, 43, 47, 59, 70, 95, 101, 110, 111, 150,156,241,242,243; 6. ДАСО, ф. р – 33, оп. 1, спр. 15; 7. ДАСО, ф. р – 34, оп. 1, спр. 18; 8. ДАСО, ф.р. – 35, оп. 1, спр. 18,34,49,50; 9. ДАСО, ф.р. – 88, оп. 1, спр. 18; 10. ДАСО, ф. – 94, оп.1, спр. 1; 11. ДАСО, ф.р. – 115, оп. 1, спр. 22; 12. ДАСО, ф.р. – 158, оп. 1, спр. 6 – б; 13. ДАСО, ф.р. – 168, оп. 1, спр. 3; 14. ДАСО, ф.р. – 382, оп. 1, спр. 1,3,4; оп. 2, спр. 5,119; 15. ДАСО, ф. 397, оп.1, спр. 18,19; 16. ДАСО, ф. 399, оп. 2, спр. 2; 17. ДАСО, ф.р. – 415, оп. 1, спр. 11,14,43; 18. ДАСО, ф.р. – 422, оп. 1, спр. 4; 19. ДАСО, ф.р. – 433, оп.1, спр. 33,65,102,126; оп. 2, спр.5; 20. ДАСО, ф.р. – 501, оп. 2, спр. 12,13,14,18; оп. 3, спр. 178,219,242,275,312,470,670,780,782,785,895,898; 21. ДАСО, ф.р. – 524, оп. 2, спр. 30; 22. ДАСО, ф. 579, оп. 1, спр. 69; 23. ДАСО, ф.р. – 639, оп. 1, спр. 78; 24. ДАСО, ф.р. – 693, оп. 1, спр. 20,22,27,36,59,79,100,134; 25. ДАСО, ф. 744, оп. 1, спр. 5, 11,108,117,127,312,539; 26. ДАСО, ф. 747, оп. 1, спр. 90,299; оп. 2, спр. 90,151,299; 27. ДАСО, ф. 748, оп. 1, стр. 2,3,62,63,67,74,129,164,184; 28. ДАСО, ф. 749, оп. 1, спр. 376,391,640,786; 29. ДАСО, ф. 768, оп. 1, спр. 9,23,26; 30. ДАСО, ф. 778, оп. 1, спр. 12,16,18; 31. ДАСО, ф. 779, оп. 1, спр. 7; 32. ДАСО, ф. 780, оп. 1, спр. 70; 33. ДАСО, ф. 811, оп. 1, спр. 1,10,22,31; 34. ДАСО, ф.р. – 905, оп. 1, спр. 6,115; 35. ДАСО, ф.р. – 1338, оп. 1, спр. 1; - 182 -
Село Лікарське в контексті історії Слобідської України 36. ДАСО, ф.р. – 1435, оп.1, спр. 21; 37. ДАСО, ф.р. – 2196, оп. 17, спр. 53, 85; 38. ДАСО, ф.р. – 2337, оп. 1, спр. 14,32; 39. ДАСО, ф.р. – 2340, оп. 1, спр. 73; оп. 2, спр. 8,16,19,32,37,41,53,62,68,73,82; 40. ДАСО, ф.р. – 2362, оп. 1, спр. 11; 41. ДАСО, ф.р. – 3052, оп. 1, спр. 1,2; 42. ДАСО, ф.р. – 3433, оп. 1, спр. 1,2,4,5,10,11,16,17; 43. ДАСО, ф.р. – 3443, оп. 3, спр. 16; 44. ДАСО, ф.р. – 3447, оп. 1, спр. 2,3.4,8,48,51,74,75,82,87,90,91; 45. ДАСО, ф.р. – 6680, оп. 1, спр. 183,200 – а; 46. ДАСО, ф.р. – 6825, оп. 1, спр. 505; 47. ДАСО, ф.р. – 7720, оп. 15, спр. 13,20,23,33,24,42,48,54,59,78,80,95,106,122,141,368,369; 48. ДАСО, ф.р. – 1899, оп. 1., спр. 3. 49. Архів СНАУ. Накази і розпорядження за 1975 – 2005 рр. 50. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у двох томах. - Том 1. 4 березня – 9 грудня 1917 р. – К., «Наукова думка» - 1996. 51. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у двох томах. – Том 2. 10 грудня 1917 – 29 квітня 1918 р. – К., «Наукова думка». – 1997. 52. Захарчук А.С. Державоутворення та правоутворення доби Української Центральної Ради. – Х. – 2008. 53. Історія міст і сіл Української РСР. Сумська область. – Головна редакція УРЕ. – К., - 1973 54. Історія України. Нове бачення. У двох томах. Том 2. – К., «Україна». – 1996. 55. Мій край Слобожанський. Сумський район. Збірник історико-краєзнавчих матеріалів. – Суми. – «Фолігрант». – 2006. 56. Українське відродження 1917 – 1920 рр. на Сумщині. У двох томах. Упорядник Г. Іванущенко. – Т. 1. – Суми, 2010. 57. Чотири Універсали. – К., - 1990. 58. Газета «За Сталінський урожай» 1948 – 1955 рр., орган Сумського РК КПУ і виконкому Сумської районної ради депутатів трудящих. 59. Газета «Вперед» 1962 – 1973 рр., орган Сумського РК КПУ і виконкому Сумської районної ради депутатів трудящих. 60. Газета «Шлях до комунізму» - орган парторганізації і правління колгоспу ім. Димитрова Сумського району, 1958 – 1962 рр. - 183 -
Б. Л. Корогод, Г. І. Корогод
Історико-документальне видання КОРОГОД Борис Леонідович КОРОГОД Галина Іванівна
СЕЛО ЛІКАРСЬКЕ В КОНТЕКСТІ СЛОБІДСЬКОЇ УКРАЇНИ Редактор В. В. Вовчанецький Коректор В. П. Петрухно Комп’ютерна верстка Т. Г. Хвостенка
На 1-й стор. обкладинки – Свято-Покровська церква,
с. Лікарське. Підп. до друку 5.12.2016. Формат 60х84/16. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 11,28. Ум. фарб.-відб. 11,28. Обл.-вид. арк. 9,19. Наклад 300 пр. Вид. № 26. Видавець і виготовлювач: ВВП «Мрія», 40030, Суми, Кузнечна 2. Тел. 679-215. Свідоцтво суб’єкта видавничої справи: серія ДК, № 2765 від 15.02.2007 р. - 184 -