Власенко уродженці сумщини by Vyacheslav Artyukh

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

Сумська обласна організація Національної спілки краєзнавців України

Валерій ВЛАСЕНКО

УРОДЖЕНЦІ СУМЩИНИ – УЧАСНИКИ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917-1921 рр.

Суми ВВП «Мрія» 2016

Валерій ВЛАСЕНКО УДК 94(477.52)-054.72 «1917/1921» ББК 63.3(4Укр-4Сум)61 В 58 Рекомендовано до друку рішенням Вченої ради Сумського державного університету (протокол № 5 від 10 листопада 2016 р.) Видання здійснене за підтримки Сумської обласної державної адміністрації та Сумської обласної ради Рецензенти: Піскун В. М. – доктор історичних наук, професор, завідувач відділу джерелознавства новітньої історії України Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України. Дегтярьов С. І. – доктор історичних наук, доцент, доцент кафедри конституційного права, теорії та історії держави і права Сумського державного університету.

В 58

Власенко В. М. Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр. / Валерій Власенко. – Суми : видавничовиробниче підприємство «Мрія», 2016. – 200 с. ISBN 978-966-473-207-6 Книга присвячена уродженцям Сумщини – активним учасникам Української революції 1917-1921 рр., які змушені були з різних причин залишити Батьківщину. Перебуваючи за межами України, вони продовжували боротьбу за її звільнення від більшовиків, проявили себе у різних галузях суспільно-політичного та культурно-освітнього життя української еміграції. Розрахована на науковців, викладачів, студентів, усіх, хто цікавиться історією України ХХ ст. УДК 94(477.52)-054.72 «1917/1921» ББК 63.3(4Укр-4Сум)61

ISBN 978-966-473-207-6

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

ПЕРЕДМОВА

Пропонована читачу книга присвячена вікопомній події в історії нашої країни – Українській революції 19171921 рр. З наближенням 100-літнього ювілею тема революції привертає все більше уваги дослідників. В останні роки побачили світ публікації документів Української Центральної Ради і Директорії УНР, окремих державних інституцій і дипломатичних установ, мемуари і спогади, щоденники й епістолярії учасників революції, монографії і збірники статей та наукові студії представників української діаспори, які раніше виходили за кордоном. Незважаючи на це, бракує досліджень про регіональні аспекти цієї події із залученням широкого кола джерел. Мета автора полягала у висвітленні життєвих перипетій уродженців Сумщини крізь призму їх участі в революції. Описані в книзі персонажі виявили себе під час революції в різних галузях суспільного життя. Одні перебували на вищих державних посадах Української Народної Республіки й Української Держави (гетьманат Павла Скоропадського), другі виявили себе на дипломатичній службі, треті зі зброєю в руках захищали Україну. Але всі вони змушені були залишити Батьківщину. Опинившись в еміграції, продовжували боротьбу за звільнення України від більшовиків. Пропоноване дослідження – результат тривалого вивчення великого масиву документів у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України, Центральному державному архіві громадських об’єднань України, Центральному державному архіві зарубіжної україніки, Галузевому державному архіві Служби безпеки України, Інституті рукопису Національної 3

Валерій ВЛАСЕНКО

бібліотеки ім. В. І. Вернадського, Відділі рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, Державному архіві Сумської області, Центральному державному архіві Республіки Болгарії, Науковому архіві Болгарської академії наук, Національному архіві Чеської Республіки, праць емігрантів, їх епістолярної спадщини й емігрантської преси в національних й університетських бібліотеках Києва, Львова, Одеси, Харкова, Белграда, Загреба, Москви, Нового Саду, Праги та Софії. Роботи автора про героїв книги публікувалися в наукових і популярних журналах, що виходили в Бухаресті, Варшаві, Мюнхені, Празі та Софії. У книзі представлені біографії 9 наших земляків. Вони розташовані у хронологічній послідовності (за датою народження). Два біографічні нариси доповнені публікаціями архівних документів і матеріалів. У книзі подано фотографії з Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, Відділу рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, Національного архіву Чеської Республіки й емігрантської преси.

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

КООПЕРАТОР І ДИПЛОМАТ (Сергій Бородаєвський)

З-поміж громадсько-політичних діячів, які у період Української революції 1917-1921 рр. долучилися до вирішення важливих справ на міжнародній арені, поважне місце займає юрист, економіст, кооператор, професор кількох європейських і вітчизняних вищих навчальних закладів, поліглот Сергій Васильович Бородаєвський. Його ім’я, відоме свого часу в Російській імперії і Європі [1-2] та призабуте через вимушену еміграцію в радянські часи, на рубежі ХХХХІ ст. повертається із забуття. Про це свідчать публікації в наукових працях [3-5] та енциклопедичних виданнях [6-9]. В останнє десятиріччя була оприлюднена низка публікацій про його родовід, наукову та громадсько-політичну діяльність в еміграції [10-15]. Побачив світ короткий біобібліографічний покажчик С. Бородаєвського. Менше уваги приділено його діяльності на дипломатичній ниві. Але ж саме він 1918 р. підписав декілька міжнародних договорів від імені Української Держави. Тому варто згадати основні віхи біографії вченого, зауваживши на його дипломатичній роботі. Бородаєвські походили з Полтавщини. У Зіньківському повіті вони мали родинний маєток і 127 десятин землі. Батько майбутнього вченого викладав арифметику та геометрію у

Валерій ВЛАСЕНКО

школах та училищах Полтавської і Харківської губерній, був штатним наглядачем Охтирського повітового училища, директором Корочевської учительської семінарії, інспектором народних училищ Курської губернії. Дядько майбутнього кооператора Іван Йосипович працював учителем у Лебединському, Охтирському та Сумському повітових училищах. Старший брат Олександр на початку ХХ ст. був інспектором народних училищ по Лебединському повіту Харківського навчального округу. Дворянський рід Бородаєвських, згідно з даними енциклопедичного словника Брокгауз й Ефрон, веде свій початок від козацького сотника Йосипа Івановича Бородаєвського (початок ХVІІІ ст.) [16, с. 439]. Сучасні нащадки цього роду – Віктор Ігоревич та Андрій Вікторович Бородаєвські – стверджують, що він започаткований ще у ХVІІ ст. [17, с. 24]. Серед його представників – сотники слобідських козацьких й офіцери гусарських полків, священики і викладачі, політичні та громадські діячі, науковці і літератори. Народився Сергій Васильович в родині титулярного радника Василя Йосиповича та Надії Василівни (у дівоцтві Потаєва) Бородаєвських 28 серпня 1870 р. Середню освіту здобув у І Харківській чоловічій гімназії [18, арк. 1зв], вищу – на юридичному факультеті Харківського університету. Вже під час навчання в університеті виявив здібності до наукової діяльності. Написана ним у 1892 р. конкурсна робота на тему «О влиянии сословного положения лица на гражданскую правоспособность» здобула премію імені таємного радника, статс-секретаря департаменту законів Державної ради Сергія Зарудного – колишнього вихованця Харківського університету [19, с. 142-143]. Закінчивши у 1893 р. університет з дипломом І ступеня, Бородаєвський відбував військову службу у Мінгрельському полку на Кавказі. 1895 р. вийшов у відставку і розпочав свій професійний шлях в окружному суді м. Тифліс [20, арк. 150]. Але 1896 р. переїхав до Петербурга. Саме там з’явилася його

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

перша наукова праця «Незаконнорожденные в крестьянской среде» у журналі «Русское богатство» (1898, №10). У столиці Бородаєвський долучився до кооперативної діяльності. Важливу роль у цьому виборі відіграло знайомство та співпраця з відомим кооператором О. Беретті. Відтоді наукова, практична, організаційна діяльність на ниві кооперації стала пріоритетною в житті вченого. Він обіймав різні посади у Міністерстві фінансів, брав активну участь у роботі Особливої наради щодо потреб сільськогосподарської промисловості під головуванням С. Вітте. Наслідком участі в роботі Особливої наради щодо потреб сільськогосподарської промисловості у 1904 р. стала публікація двох його розвідок про значення кооперації і кредиту для сільськогосподарської промисловості, підготовлених на основі матеріалів місцевих комітетів [21-22]. Деякий час Сергій Васильович працював у ІХ відділі інспекції Державного банку, який очолював О. Беретті, був старшим ревізором Управління у справах дрібного кредиту, членом його Центрального Комітету. У 1909 р. перейшов до Міністерства торгівлі і промисловості, де згодом очолив департамент торгівлі [23, арк. 1]. Державну службу Бородаєвський поєднував із роботою у кооперативних організаціях. У 1900-1915 рр. працював у Санкт-Петербурзькому (Петроградському) відділенні Комітету щодо сільських ощадно-позичкових і промислових товариств, яке виконувало функції наукового, організаційного і методичного центру з розвитку різних видів кооперації в Росії. Сергій Васильович був спочатку секретарем, а потім і головою відділу установ дрібного кредиту цієї організації. Відділенням було видано чимало його праць, зокрема, «Современное положение мелкого кредита в России» (1909), «Сборник по мелкому кредиту» (6 видань загальним накладом 30 тис. примірників). На сторінках друкованого органу цієї організації «Вестник кооперации» публікувалися численні статті вченого. Як представник відділення, Бородаєвський брав участь у роботі 7

Валерій ВЛАСЕНКО

міжнародних кооперативних з’їздів. Так, на І Міжнародному конгресі з питань народного кредиту, що відбувся у липні 1900 р. в Парижі, представниками від Росії були О. Беретті, С. Бородаєвський, М. Ковалевський, О. Чупров та інші. На останньому засіданні конгресу була схвалена пропозиція сенатора Лурті висловити подяку Санкт-Петербурзькому відділенню Комітету щодо сільських ощадно-позичкових і промислових товариств за надані матеріали про розвиток кредитної кооперації в Росії, йдеться зокрема про брошуру «Crédit populaire en Russie», написану Бородаєвським [24, с. 2, 82]. Сергій Васильович був делегатом відділення на VІІ Міжнародному кооперативному конгресі (Кремона, 1908) та Міжнародному конгресі щодо потреб середніх класів населення (Відень, 1908), персональним членом Міжнародного кооперативного альянсу (до його реорганізації у спілку товариств у 1902 р.). Свої враження від численних подорожей за кордон виклав у низці статей, надрукованих у журналах «Вестник кооперации», «Вестник мелкого кредита», «Хроника учреждений мелкого кредита». Вийшли друком його книги «Сельскохозяйственная кооперация в Германии» (СПб., 1908) і «Кооперация среди славян» (СПБ., 1912). Якось після чергової поїздки до Австро-Угорщини на засіданні Слов’янського добродійного товариства у Петербурзі вчений виголосив доповідь про поширення кооперації в Галичині, довівши, що там активно діють лише українські кооперативи, спираючись на національно-громадську свідомість населення, а москвофільські товариства ледве животіють. За такі висновки Сергія Васильовича мало не звинуватили у мазепинстві [25, с. 169]. Під час І Балканської війни 19121913 рр. вчений був одним із організаторів збору коштів для болгар, які воювали проти османських завойовників [26, с. 421-422] . Бородаєвський брав активну участь у роботі всеросійських кооперативних і кустарних з’їздів, зокрема виголосив доповіді на таких форумах, як З’їзд діячів дрібного

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

кредиту (Петербург, 1907), І Всеросійський з’їзд представників кооперативних установ (Москва, 1908), Всеросійський з’їзд діячів дрібного кредиту і сільськогосподарської кооперації (Петербург, 1912) та інших. Працюючи у Петербурзі, Бородаєвський підтримував зв’язки з представниками столичної української громади, редакцією журналу «Украинский вестник» [27, с. 192], допомагав українським кооператорам порадами і заступництвом перед чиновництвом. Кілька його праць вийшло українською мовою. Насамперед, це «Сільськогосподарські спілки у Німеччині» (СПб., 1909) і «Про кредитні кооперації (позичково-зберігальні та кредитні т-ва)» (СПб., 1909). Друга книга була надрукована на кошти Благодійного товариства з видання дешевих книг. Переклад її з російської здійснив відомий український громадськополітичний діяч, майбутній міністр освіти за часів гетьманату Петро Стебницький, з яким Сергій Васильович був особисто знайомий і листувався [28, арк. 1; 29, арк. 1]. Справжнім помічником Сергія Васильовича на ниві кооперації була його дружина – Олександра Антонівна (у дівоцтві – Кононенко), яка закінчила Вищі комерційні курси М. Побєдінського в Петербурзі. О. Беретті, з яким родина Бородаєвських підтримувала дружні стосунки, запропонував їй опублікувати на сторінках «Хроники учреждений мелкого кредита» поетичні твори на кооперативну тематику. Так з’явився вірш «В единении – сила», в якому Олександра Антонівна показала переваги кредитної кооперації, закликала селян об’єднуватися у сплоти (кооперативи) [30, с. 1-2]. Її праці неодноразово публікувалися на сторінках журналу «Сплотчина» [31-33]. Набутий досвід практичної кооперативної діяльності С. Бородаєвський мав змогу передати наступним поколінням. Він читав лекції з кооперації на Вищих комерційних курсах Побєдінського та в Політехнічному інституті в Петрограді. Водночас займався науковою роботою, публікувався у пресі. Деякі його роботи були опубліковані у Брюсселі та Римі [349

Валерій ВЛАСЕНКО

35]. У роки Першої світової війни вчений написав кілька праць про вплив війни на розвиток кооперації. Так, у 1915 р. вийшла робота «Война, сельское хозяйство и будущие торговые договоры», в якій вчений проаналізував стан сільського господарства країни і визначив перспективи його розвитку в роки війни. З приходом до влади більшовиків Сергій Васильович залишив державну службу і був обраний головою Всеросійської ради з’їздів діячів середньої і дрібної промисловості та торгу. 1918 р. він повернувся на батьківщину й активно включився у розбудову української державності та кооперації. За часів Української Держави, коли гетьман П. Скоропадський намагався залучити до уряду представників української національної демократії, Український національний союз запропонував кандидатуру Бородаєвського (поряд з А. Марголіним) на посаду міністра торгівлі, проте він не був затверджений [36, с. 272]. Сергій Васильович був товаришем (заступник) міністра торгу і промисловості, брав участь у підготовці і підписанні міжнародних договорів України. Він входив до складу спільної українсько-німецько-австрійської комісії, що займалася питанням продовження терміну дії договору між УНР і Центральними Державами від 23 квітня 1918 р. 10 вересня того ж року такий договір був укладений. Угоди про впорядкування комунікації (залізничних перевезень), транспортування товарів (вантажів), що були складовими частинами цього договору, підписав саме Бородаєвський [36, с. 211, 316]. У вересні 1918 р. Сергій Васильович був автором проекту товарообміну між Україною та Туреччиною [37, арк. 120-120 зв]. 30 вересня 1918 р. Бородаєвський від Української Держави, а Г. Гуммерус від Фінляндії підписали угоду щодо продажу до кінця року Україні «Товариством фінських паперових заводів» від 600 тисяч до 1 млн пудів паперу в обмін на цукор. Загальна сума «паперової угоди» сягнула 30 млн фінських марок. Однак її так і не вдалося реалізувати

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

через внутрішньо- та зовнішньополітичні причини [38, с. 7479]. Коли у зв’язку з революційними подіями у Німеччині й Австро-Угорщині та поразкою цих країн у війні міжнародна ситуація змінилася і постала потреба налагоджувати відносини з країнами Антанти, український уряд вирішив, що краще це зробити через Румунію, де перебували представники зазначеного блоку. Тож активізуючи торговельні та дипломатичні зносини з Румунією, він погодився на укладення тимчасового торговельного договору. Бородаєвський увійшов до складу спеціальної комісії для переговорів із румунською делегацією на чолі з Концеску [36, с. 143]. Керівництво Української держави намагалося встановити дипломатичні, дружні зв’язки з країнами, що постали на уламках Російської імперії. 5 грудня 1918 р. у Києві був укладений українсько-грузинський договір, який від Української Держави підписав Бородаєвський, Грузинської Республіки – В. Тевзая [36, с. 318, 320]. За часів Директорії Сергій Васильович продовжував обіймати високі урядові посади. Він виконував обов’язки члена Ради міністра торгівлі і промисловості, керівника департаменту зовнішньої торгівлі УНР [39, арк. 171]. Наприкінці січня 1919 р. з метою налагодження відносин із представниками держав Антанти до Одеси відбула українська урядова делегація на чолі з А. Марголіним, до складу якої входив і Бородаєвський. Його завдання полягало у з’ясуванні справи незаконного випуску представниками Добровольчої армії українських грошей у захопленому ними Одеському відділенні експедиції заготовок державних паперів [40, с. 378]. Після приїзду до Одеси Сергій Васильович подав французькому військовому командуванню скаргу на дії білогвардійців. Невдовзі він був заарештований представниками Добровольчої армії і провів у в’язниці більше місяця [40, с. 384].

Валерій ВЛАСЕНКО

Активно працюючи над розбудовою державних інститутів у роки Української революції, Бородаєвський допомагав і розвитку кооперативного руху. З ініціативи Центрального українського кооперативного комітету та за підтримки Сергія Васильовича на початку грудня 1918 р. при Міністерстві торгівлі і промисловості була створена Кооперативна рада для регулювання взаємовідносин між державними установами та кооперативними організаціями [25, с. 211]. Не залишився він осторонь і такої важливої події кооперативного життя України, як відзначення 40-річної діяльності Миколи Левитського на ниві кооперації. 30 вересня 1918 р. на урочистому засіданні Бородаєвський поздоровив ювіляра, якого він колись першим назвав «артільним батьком», відзначивши його роль у розбудові сільськогосподарської кооперації [41, с. 2]. Влітку 1919 р., перебуваючи в Одесі, Сергій Васильович організував там Всеукраїнський союз виробничих кооперативів «Трудсоюз», яким і керував до свого від’їзду за кордон. Одночасно читав лекції з історії кооперації в Західній Європі в місцевому Політехнічному інституті, що був відкритий у вересні 1918 р. [42, с. 3]. У грудні 1919 р. Бородаєвський змушений був емігрувати. Він виїздить до Стамбула, звідти – до Франції. У 1920-1921 рр. був членом Російської академічної групи, 19211922 рр. викладав у Міжнародній академії в Брюсселі та Російському відділі Паризького університету [20, арк. 150]. Перебуваючи у французькій столиці, Бородаєвський почав обдумувати можливість переїзду до Чехословаччини (ЧСР), де в той час гуртувалися основні сили української і російської еміграції. Він листувався зі своїм давнім знайомим по роботі в Петрограді та Києві О. Мицюком [43, арк. 2-15 зв]. Його запрошували викладати історію кооперації в Українській господарській академії (УГА) в Подєбрадах та Російському інституті сільськогосподарської кооперації в Празі. Бородаєвський обрав український заклад. У травні 1922 р. його було обрано доцентом УГА [44, арк. 55]. Але через

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

матеріальну скруту у вченого виникли труднощі з переїздом до Чехословаччини. Лише взимку 1923 р. Бородаєвський разом із дружиною перебирається до Праги, де і завершується географія його нелегких і непростих мандрів.

Професорсько-викладацький склад Української господарської академії в Подєбрадах. 1-й ряд: 3-й зліва С. Бородаєвський У Чехословаччині Сергій Васильович активно займався науково-педагогічною, адміністративною та громадською діяльністю. У 1924 р. стає професором історії кооперації та кредитної кооперації, 1928-1931 рр. – деканом економічнокооперативного факультету Української господарської академії, виконував обов’язки заступника голови Статутної комісії УГА (1927 р.) [45, арк. 151]. Обирався вчений і на найвищі посади у керівництві УГА, зокрема проректором на 1927-1928 академічний рік. Він викладав низку таких загальних і спеціальних дисциплін, як «Історія кооперації», «Хлібна торгівля», «Кооперативний кредит», «Кредитна кооперація», «Кооперативний збут», «Кооперативне право», «Історія української кооперації», «Робітничі та виробничі товариства», «Страхова кооперація», «Кооперація, держава 13

Валерій ВЛАСЕНКО

і самоврядування», «Міжнародні кооперативні організації», «Кооперативна література», «Кооперативна преса» та інші. За час свого існування (до 1935 р.) УГА видала понад 20 підручників у галузі економічної науки. Серед них – «Історія кооперативного кредиту» (1923), «Історія кооперації» (1925) та «Теорія і практика кооперативного кредиту» (1925) Бородаєвського. За оцінкою тогочасних фахівців, вони належали до найповніших і ґрунтовних посібників з кооперативної справи [46, с. 23]. Виданню «Історії кооперації» сприяло створене за ініціативи викладачів та студентів УГА Товариство поширення кооперативних знань, що згодом перетворилося на Товариство українських кооператорів, членом якого був Сергій Васильович. Він також належав до складу Наглядової ради видавництва «Кооперативний фонд ім. В. Доманицького», яке існувало при УГА і видавало економічнокооперативну літературу [47, арк. 1].

Засідання управи кредитного кооперативу в Подєбрадах. 3-й справа С. Бородаєвський

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

З ініціативи студентів академії та за сприяння професора постало ощадно-позичкове товариство «Єдність», що допомагало студентській молоді здолати матеріальну скруту і поневіряння емігрантського життя. Своєю науково-педагогічною, адміністративною та громадською діяльністю Бородаєвський сприяв розбудові УГА, а особливо його економічно-кооперативного факультету, який не мав на той час аналогів у світі. З приводу цього колишній голова уряду УНР і колега по академії Б. Мартос писав: «Коли у 1924 р. я і проф. С. Бородаєвський під час Всесвітнього Кооперативного Конгресу зробили з допомогою інж. Д. Андрієвського невеличку виставку праці Кооперативного відділу Екон.-Коопер. факультету Академії …, то це викликало велике зацікавлення й здивування, бо подібної високої кооперативної школи ще ніде не було» [48, с. 66]. Сергій Васильович був одним з ініціаторів створення товариства «Українське університетське угруповання для Ліги Націй» (УУУЛН). Воно було засноване 18 травня 1925 р. в Подєбрадах і складалося переважно зі студентів та професорів УГА. Його метою проголошувалася спільна праця українського еміграційного студентства та професури на засадах Ліги Націй зі створення атмосфери міжнародного порозуміння й забезпечення сталого миру. Бородаєвський був президентом товариства. Як його представник, брав участь у засіданнях Ради Міжнародної університетської федерації для Ліги Націй (МУФЛН) та її щорічних конгресах – ІІІ (Женева, 1926 р.), ІV (Лондон, 1927 р.), V (Женева, 1928 р.), VІ (Женева, 1929 р.), VІІ (Женева, 1930 р.), VІІІ (Женева, 1931 р.), ХІІ (Женева, 1935 р.), на яких виголошував доповіді про діяльність УУУЛН, національні меншини, вивчення студентами вищих навчальних закладів діяльності Ліги Націй та пов’язаних із нею громадських організацій, брав участь у роботі міжнародних конференцій і з’їздів, що влаштовувалися МУФЛН, Міжнародним бюро миру, Міжнародним бюро праці. Від імені УУУЛН звертався до 15

Валерій ВЛАСЕНКО

міжнародних організацій у справі захисту інтересів української еміграції. Координуючи свої зусилля з Українським академічним комітетом, Центральним союзом українського студентства, Товариством прихильників УГА, угруповання використовувало трибуну конгресів МУФ для декларування перед європейською громадськістю протестів проти вбивства Симона Петлюри та спроб звинуватити його у єврейських погромах 1919-1920 рр. в Україні, проти політики сталінського режиму в Україні наприкінці 1920-х – на початку 1930-х рр., зокрема у справі Спілки визволення України [49]. За свою працю «Les problemes économiques et le paix» («Економічні проблеми і мир»), що була написана на оголошений МУФЛН конкурс, учений у 1928 р. отримав премію Монтегю Бертона [50]. Вчений не залишився осторонь зусиль української еміграції у справі збереження та матеріального утримання академії власними засобами, коли на початку 1930-х рр. чеська влада значно скоротила фінансування українських вищих шкіл. Як голова УУУЛН, Бородаєвський звернувся до Верховного комісаріату Ліги Націй у справах біженців із проханням виділити УГА певні дотації [51, с. 222-223]. У відкритому при УГА у 1932 р. Українському технічногосподарському інституті, який після закриття Академії став самостійним навчальним закладом із заочною формою навчання, професор до кінця свого життя вів курси «Історія кооперації» та «Кооперативний кредит» [52, арк. 1-1зв]. Сергій Васильович був також професором Українського соціологічного інституту (Інститут громадознавства, заснований М. Грушевським у Відні) в Празі [53, с. 43]. Бородаєвський працював і в інших українських вищих школах. З 1923 р. і до кінця свого життя Бородаєвський працював в Українському вільному університеті в Празі. Спершу Сергій Васильович був доцентом, з 1925 р. – надзвичайним, а з 1928 р. – звичайним професором УВУ. Очолював кафедру кооперації. В університеті вчений викладав такі дисципліни, як «Історія і теорія кооперації»,

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

«Принципи кооперативного законодавства», «Кооперативне право», «Кооперативний кредит», «Сільськогосподарська кооперація», «Споживча кооперація», «Кооперація серед слов’ян», «Цивільне право» і «Цивільний процес» [54, с. 2140, 63-83, 123-129]. У 1930-1932 рр. обирали продеканом факультету права і суспільних наук. Неодноразово його кандидатуру висували на посаду ректора і проректора УВУ. Бородаєвський залишався активним діячем міжнародного кооперативного руху, брав участь у роботі зарубіжних фахових установ і наукових організацій. Вчений був одним із фундаторів Міжнародного інституту кооперативних студій, заснованого професором Шарлем Жідом у Базелі, а також членом Міжнародного наукового інституту кооперації в Парижі. Він брав активну участь у наукових форумах, що влаштовувалися з ініціативи цих та інших міжнародних установ та організацій: ХІ (Гент, 1924 р.), ХІІІ (Відень, 1930 р.), ХV (Париж, 1937 р.) міжнародних кооперативних конгресах, Міжнародній конференції професорів-викладачів кооперації у вищих навчальних закладах (Гент, 1924 р.), Міжнародному конгресі з раціоналізації праці (Прага, 1925 р.), XV Міжнародному аграрному конгресі (Прага, 1931 р.), Міжнародному конгресі вивчення проблем населення (Рим, 1931 р.), Міжнародному конгресі середніх класів (Прага, 1932 р.) та ін. Активно долучившись до роботи зазначених інституцій та форумів, Сергій Васильович встановив дружні та наукові зв’язки з відомими кооперативними діячами Г. Кауфманом, Г. Меєм, Б. Лаверне, Е. Пуассоном, Дж. Фоке та ін., здобув визнання у світових наукових колах, відбувся як глибокий дослідник історії та теорії кооперативного руху, організатор наукової роботи. За оцінкою історика українського кооперативного руху І. Витановича, «поруч проф. М. Туган-Барановського, проф. С. Бородаєвський найбільше відомий в наукових колах і в міжнародному кооп. світі як видатний кооперативний вчений-дослідник» [25, с. 578].

Валерій ВЛАСЕНКО

Велику роль у консолідації українства, подальшому розвитку вітчизняної науки відіграли, як відомо, І та ІІ Українські наукові з’їзди, що відбулися 1926 і 1932 рр. в Празі. Сергій Васильович очолював економічнокооперативну підсекцію секції права і суспільних наук Першого з’їзду [43, арк. 37]. У квітні 1926 р. від імені оргбюро з’їзду Бородаєвський надіслав листа неодмінному секретарю УАН А. Кримському з пропозицією взяти участь у роботі наукового форуму [23, арк. 2 зв]. Сергій Васильович був членом організаційної комісії ІІ Українського наукового з’їзду, головою президії економічно-кооперативної підсекції правничо-кооперативної секції [55, с. 4-9]. Ще одним важливим напрямком діяльності вченого була участь в українських фахових організаціях. Він був членом Товариства українських економістів, очолюваного В. Тимошенком, Товариства українських кооператорів, Товариства українських інженерів, Українського правничого товариства й Українського історично-філологічного товариства. Його обрали дійсним членом Українського інституту громадознавства по відділу економіки і техніки. Він співробітничав із створеними при Інституті Українським робітничим університетом та Українським національним музеєм-архівом (УНМА). Другий було відкрито 1925 р. з метою збирання та збереження української історикокультурної спадщини за кордоном. У 1927 р. Бородаєвський був запрошений до складу Наукової Колегії УНМА для здійснення наукової експертизи економічно-кооперативних матеріалів, що надходили до музею [56, с. 22]. Вчений виступив одним із фундаторів Української наукової асоціації (УНА), співробітничав у двох її відділах – права і суспільних наук та технічних і економічних наук [57, арк. 25]. Бородаєвський залишив велику наукову спадщину. Його науковий доробок складає близько 50 великих наукових праць. В еміграції були створені такі книги, як «Історія кооперативного кредиту» (Прага, 1923), «Історія кооперації» (Прага, 1925), «Теорія і практика

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

кооперативного кредиту» (Подєбради, 1925), «Принципи кооперативного законодавства» (Подєбради, 1927), «Кооперативний збут» (Подєбради, 1928) та ін. За оцінкою Б. Винара, ці роботи Бородаєвського «належать до найкраще опрацьованих довідників у ділянці кооперативної науки» [46, с. 58]. Серед них виділяється ґрунтовна робота «Історія кооперації». Це перероблений та доповнений варіант написаної у 1921 р. в Парижі на замовлення Об’єднання українських центральних кооперативних союзів в еміграції «Історії кооперативного руху в ріжних країнах», що так і не вийшла друком. Вперше «Історія кооперації» була видана у 1924 р. циклестилевим способом у Видавничому товаристві при УГА, а вже наступного року книгу надрукував Український громадський видавничий фонд у Празі. Робота поєднувала в собі риси університетського підручника та монографії й акумулювала основну літературу тієї доби. У ній докладно розглянуто історію розвитку кооперативного руху у більш ніж 40 країнах світу та діяльність міжнародних кооперативних об’єднань. У своїх відгуках рецензенти відзначили її оригінальність, теоретичну та практичну цінність, надзвичайну широту і повноту охопленого матеріалу, багату джерельну та статистичну базу [43, арк. 1920]. Щоб оцінити унікальність і цінність роботи українського дослідника для світової економічної науки, варто зазначити, що праця німецького автора В. Кулемана «Кооперативний рух», яка вийшла у 1922 р. і вважалася найповнішою історією кооперативного руху в Західній Європі, містила матеріали лише по 20 країнах [58, с. 302-303]. Вчений є автором понад 500 фахових статей, написаних українською, російською, чеською, англійською, іспанською, італійською, німецькою, французькою й іншими мовами, що були опубліковані у 85 друкованих органах кооперативної преси 22 країн [25, с. 115]. Серед них – «International Cooperative Bulletin» (Великобританія), «Revue Internationale du Travail», «Revue des Etudes Coopératives» (Франція), «La Revue Internationale d’agriculture» (Італія), «Der 19

Валерій ВЛАСЕНКО

Genossenschafter» (Німеччина), «Revista Social у agrarian» (Іспанія), «Journal of Farm Economics» (США), «Кооперативний альманах», «Український економіст», «Український інженер», «Кооперативна Республіка» та багато інших. Сергій Васильович підготував низку статей для Української Загальної Енциклопедії (УЗЕ або «Книга Знання»). Вірним помічником вченого, як і раніше, залишалася дружина. Відразу після приїзду до Подєбрад Олександра Антонівна була зарахована вільною слухачкою економічнокооперативного відділу УГА. Це був вимушений крок, оскільки документи про закінчення гімназії та Вищих комерційних курсів залишилися у Петрограді. Олександра Антонівна допомагала чоловіку збирати матеріали для його наукових студій. У 1930-1936 рр. у родині Бородаєвських в Празі виховувалася їх онука Соня – майбутня відома письменниця та громадська діячка у Франції, що домоглася скасування закону Кольберта (ХVІІ ст.), за яким жінкам заборонялося перебувати на борту військових, торгових та риболовецьких суден. Батько Соні – єдиний син подружжя Бородаєвських Василь Сергійович – тривалий час служив на флоті, працював у французьких колоніях в Індокитаї та Китаї. Батьки бачилися з сином раз у 5-6 років. Імовірно, востаннє батько й син зустрілися під час одного з нечастих візитів родини Василя Сергійовича у 1937-1938 рр. Після піврічного перебування в Європі сім’я Бородаєвського-молодшого знову повернулася до Шанхаю на 5 років [59, арк. 406, 593]. Життя Сергія Васильовича трагічно обірвалося на 72 році, коли він ще був сповнений творчих планів, задумів і бажання працювати. О. Бородаєвська у листі до онука Сержа від 23 липня 1948 р. так описувала смерть свого чоловіка і його діда: «Во время войны он вошел в нашу комнату без света. Он хотел что-то взять из-под ниши под окном, но не заметил, что внутреннее окно (у нас были двойные рамы) было открыто. Когда он выпрямился, то стукнулся головой об угол окна. Да так сильно, что лопнула крупная артерия

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

мозга, и после шести дней невыносимых мучений он умер» [17, с. 31]. Сталося це 6 лютого 1942 р. Поховали його 10 лютого на Ольшанському кладовищі в Празі [17, с. 31]. У некролозі, опублікованому у тижневику «Краківські вісті», зазначалося, що в особі Сергія Васильовича Бородаєвського український народ втратив «ученогокооператора світової слави, сумлінного і відданого справі працівника та великого українського патріота» [60, с. 7].

Валерій ВЛАСЕНКО

Джерела та література 1. Бородаевский Сергей Васильевич // Новый энциклопедический словарь / Под общ. ред. К. К. Арсеньева; изд. Ф. А. Брокгауз, И. А. Ефрон. – Т. 7: Бобровников-Брачное право. – СПб, 1912. – С. 622. 2. Бородаєвський Сергій // Українська Загальна Енциклопедія Книга Знання: в 3 т. / За заг. ред. І. Раковського. – Т. 3: С-Я. – ЛьвівСтаніслав-Коломия, 1931. – С. 1314. 3. Власенко В. М. Видатний український кооператор // Наука і суспільство. – 1995. – № 5-6. – С.11-13. 4. Власенко В. М. Сергій Бородаєвський (1870-1942) // Українські кооператори. Історичні нариси. – Кн.1. – Львів, 1999. – С.201-210. 5. Власенко В. М. До біографії С. В. Бородаєвського // Сумська старовина. – 1999. – № V-VI. – C.70-74. 6. Бородаєвський // УСЕ Універсальний словник енциклопедія. – К., 2003. – С. 162. 7. Марочко В. І. Бородаєвський // Енциклопедія історії України. – Т.1. – К., 2003. – С. 351. 8. Власенко В. М. Бородаєвський // Сумщина в іменах: Енциклопедичний довідник. 2-ге вид., перероб. і доповнене. – Суми, 2004. – С. 48-49. 9. Власенко В. М. Бородаєвський // Енциклопедія сучасної України. – Т. 3. – К., 2004. – С. 358. 10. Власенко В. М. Корифей кооперативної справи (до 135-річчя від дня народження С. В. Бородаєвського) / В. М. Власенко, В. В. Власенко // Сумський історико-архівний журнал. – 2005. – № I. – С. 11-22. 11. Власенко В. М. С. В. Бородаєвський про взаємовідносини земств і кооперації (до 135-ліття з дня народження вченого) // Сумська старовина. – 2005. – № XV. – С. 16-22. 12. Глушан О. В. С. В. Бородаєвський – професор кооперації українських еміграційних вищих навчальних закладів // Сумський історико-архівний журнал. – 2010. – № VIII-IX. – С. 199-204. 13. Глушан О. В. Становлення особистості С. В. Бородаєвського: дитячі та юнацькі роки // Сумський історико-архівний журнал. – 2011. – № XII-XIII. – С. 112-121. 14. Глушан О. В. Питання теорії кооперації й кооперативного кредиту у науковій спадщині С. В. Бородаєвського // Сумський історико-архівний журнал. – 2012. – № XVІII-XIХ. – С. 75-82.

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр. 15. Глушан О. В. С. В. Бородаєвський як організатор науки в еміграції: штрихи до інтелектуального профілю вченого // Українська біографістика. – 2015. – Ч. 12. – С. 175-193. 16. Энциклопедический словарь Брокгауз и Ефрон. Биографии: в 12-ти т. / Отв. ред. В. М. Карев, М. Н. Хитров. – Т. 2: Бейер-Вакер. – Репринтное издание. – М., 1992. 17. З родини Бородаєвських / Передмова, упорядкування і примітки В. М. Власенка // Сумський історико-архівний журнал. – 2005. – Вип. І. – С. 23-32. 18. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України), ф. 3795, оп. 1, спр. 543. 19. Юридический факультет Харьковского университета за первые сто лет его существования (1805-1905) / Под ред. М. П. Чубинского и Д. И. Багалея. – Харьков, 1908. – VIII+311+III с. 20. ЦДАВО України, ф. 3859, оп. 1, спр. 230. 21. Кооперация. Свод трудов местных комитетов по 49 губерниям Европейской России / Сост. С. В. Бородаевский. – СПб, 1904. – 6+171 с. 22. Кредит. Свод трудов местных комитетов по 49 губерниям Европейской России / Сост. С. В. Бородаевский. – СПб, 1904. – 10+427 с. 23. Інститут рукопису НБУ ім. В. Вернадського (ІР НБУ), ф. 1, спр. 26729. 24. Бородаевский С. В. Международный конгресс по народному кредиту в Париже. – СПб., 1901. – 4+ІІ+87 с. 25. Витанович І. Історія українського кооперативного руху. – Нью-Йорк, 1964. – 624 с. 26. Вниманию кооператоров // Вестник мелкого кредита. – 1913. – №11. – С. 421-422. 27. Животко А. Історія української преси. – Мюнхен, 1989-1990. – 334 с. 28. ІР НБУ, ф. ІІІ, спр. 51966. 29. ІР НБУ, ф. ІІІ, спр. 51967. 30. К-енко-Бородаевская А. В единении – сила // Хроника учреждений мелкого кредита. – 1910. – № 1. – С. 1-2. 31. К-енко-Б-ская А. Райффейзеновские кр. т-ва в Швейцарии // Сплотчина. – 1911. – № 8. – С. 158. 32. К-енко-Б-ская А. Швейцария // Сплотчина. – 1911. – № 8. – С. 192. 33. К-енко-Б-ская А. Сплот производителей сыра в Швейцарии // Там же. – 1912. – № 6. – С. 121-122.

Валерій ВЛАСЕНКО 34. La petit crédit en Russie. – Bruxelles, 1908. 35. La cooperation en Russie. – Roma, 1914. 36. Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. – Т.ІІ. Українська Гетьманська Держава 1918 року. – К., 2002. – 352 с. 37. ЦДАВО України, ф. 1118, оп. 1, спр. 3. 38. Гуммерус Г. Україна в переломні часи. Шість місяців на чолі посольства у Києві / Пер. з фін., коментарі та передмова Й. Ремі, В. Пилипенка. – К., 2004. – 200 с. 39. ЦДАВО України, ф. 1118, оп. 1, спр. 17. 40. Марголин А. Украина и политика Антанты // Революция на Украине по мемуарам белых / Сост. С. А. Алексеев, под. ред. Н. Н. Попова. – М.-Л., 1930. – С. 359-392. 41. ІVХ юбилей кооператора Левитского // Луч. – Суми, 1918. – 2 октября. – С. 2. 42. Одесский государственный политехнический университет. 1918-1998 / Под. ред. В. П. Малахова. – Одесса, 1998. – 168 с. 43. ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 1, спр. 432. 44. ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 1, спр. 1. 45. ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 1, спр. 128. 46. Винар Б. Матеріяли до історії економічних дослідів на еміграції (1919-1964). – Ч. 1. – Мюнхен, 1965. – 120 с. 47. Центральний державний архів громадських об’єднань України (ЦДАГО України), ф. 269, оп. 2, спр. 104. 48. Мартос Б. Економічно-кооперативний факультет УГА // Українська господарська академія в Ч.С.Р. Подєбради, 1922-1935 і Український технічно-господарський інститут. Подєбради – Регенсбург – Мюнхен, 1932-1972. – Нью-Йорк, 1972. – С. 59-66. 49. Власенко В. М. До історії Українського університетського угруповання для Ліги Націй / В. М. Власенко, О. В. Глушан // Сумський історико-архівний журнал. – 2010. – № VІІІ-ІХ. – С. 81-104. 50. Економічна політика як причина миру та війни (Реферат проф. С. Бородаєвського) // Український економіст. – Подєбради, 1928. – Ч. 1. – С. 138-141. 51. Глушан О. В. Українське університетське угруповання для Ліги Націй: матеріали до історії організації // Сумська старовина. – 2009. – №№ XXVI-XXVII. – С. 207-229. 52. ЦДАВО України, ф. 3879, оп. 1, спр. 219. 53. Волович В. Післямова // Шаповал М. Соціологія українського відродження. – К., 1994. – С. 43-45. 54. Український В. Університет в Празі в роках 1926-1931. – Прага: Державна друкарня, 1931. – 196 с.

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр. 55. Український Науковий З’їзд у Празі (2). – Прага, 1934. – 164 с. 56. Палієнко М. Український національний музей-архів у Празі (1923-1930): історія створення та основні напрями діяльності // Студії з архівної справи та документознавства. – 2004. – Т. 11. – С. 13-26. 57. ЦДАГО України, ф. 269, оп. 1, спр. 400. 58. Злупко С. Персоналії і теорії української економічної думки. – Львів, 2002. – 528 с. 59. ЦДАВО України, ф. 3859, оп. 1, спр. 288. 60. Помер проф. Бородаєвський // Краківські вісті. – 1942. – Ч. 8. – С. 7. Праці автора про С. Бородаєвського Видатний український кооператор. До 125-ліття з дня народження С. В. Бородаєвського // Український технічногосподарський інститут. Наукові записки. – Мюнхен, 1995. – Т. ХХХ. – С. 133-142 (Німеччина). Видатний кооператор // Наука і суспільство. – К., 1995. – № 5-6. – С. 11-13. Український кооператор // Пороги. – Прага, 1995. – Ч. 4. – С. 67; 1996. – Ч. 1. – С. 2-3; Ч. 2. – С. 3 (Чехія). Бородаєвський Сергій Васильович // Українська журналістика в іменах / За ред. М. М. Романюка. – Львів, 1996. – Вип. ІІІ. – С. 42-45. Сергій Бородаєвський – видатний український кооператор // Український світ. – К., 1998. – Т. 16. – № 4-6. – С. 20-21. До біографії С. В. Бородаєвського // Сумська старовина. – 1999. – №V-VI. – C.70-74. Сергій Бородаєвський (1870-1942) // Українські кооператори. Історичні нариси. – Кн.1. – Львів, 1999. – С.201-210. Бородаєвський // Сумщина в іменах: Енциклопедичний довідник. 2-ге вид., перероб. і доповнене. – Суми, 2004. – С. 48-49. Бородаєвський // Енциклопедія сучасної України. – Т. 3. – К., 2004. – С. 358. Корифей кооперативної справи (до 135-річчя від дня народження С. В. Бородаєвського) / В. М. Власенко, В. В. Власенко // Сумський історико-архівний журнал. – 2005. – № I. – С. 11-22; те саме // Ridna Mowa. – Варшава, 2005. – № 5. – С. 128-133; те саме // Вісті Центральної спілки споживчих товариств України. Діловий випуск. ДВ-вкладка. – К., 2007. – № 33. – С. 8-12.

Валерій ВЛАСЕНКО З родини Бородаєвських / Передмова, упорядкування і примітки В. М. Власенка // Сумський історико-архівний журнал. – 2005. – Вип. І. – С. 23-32. І кооператор, і дипломат // Політика і час. – К., 2005. – № 9-10. – С. 121-125. С. В. Бородаєвський про взаємовідносини земств і кооперації (до 135-ліття з дня народження вченого) // Сумська старовина. – 2005. – № ХУ. – С. 16-22. Історик кооперації. До 135-річчя від дня народження Сергія Бородаєвського // Земляки. Альманах Сумського земляцтва в Києві. – Суми: Собор, 2005. – Вип. 2. – С. 102-105. До історії Українського університетського угруповання для Ліги Націй / В. М. Власенко, О. В. Глушан // Сумський історико-архівний журнал. – 2010. – № VІІІ-ІХ. – С. 81-104. Робота С. В. Бородаєвського в Українській Господарській Академії (штрихи до науково-педагогічної біографії) / В. М. Власенко, О. В. Глушан // Сумський історико-архівний журнал. – 2010. – № X-XI. – С. 114-134. Бородаєвський Сергій Васильович: короткий біобібліогр. покажч. / СумДУ; уклад. В. М. Власенко, О. В. Глушан. – Суми: ФОП І. М. Панасенко, 2010. – 88 с. Праці С. В. Бородаєвського у часописах балканських країн // Козацькі старожитності Лівобережжя Дніпра ХV-XVIII століття: зб. матеріалів І Міжрегіон. археологічних читань (Охтирка, 19-20 жовтня 2015 р. – Суми: СумДУ, 2015. – С. 5-7.

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

ГЕНЕРАЛЬНИЙ ПИСАР УНР (Іван Мірний)

З-поміж активних діячів Української революції 19171921 рр. та української еміграції міжвоєнного періоду донедавна маловідомим залишалося ім’я нашого земляка, журналіста, юриста і політика Івана Івановича Мірного. Вкрай коротку інформацію про нього можна знайти в Енциклопедії українознавства та довідкових виданнях кінця ХХ – початку ХХІ ст. При цьому вказується, що Мірний був родом із Харківщини [1-3]. Не вказувалося точне місце народження й у некрологах, опублікованих в емігрантській пресі [4-5]. На сторінках паризького тижневика «Тризуб» повідомлялося про те, що Іван Іванович народився в одному із сіл Сумського повіту Харківської губернії [6, с. 3; 7, с. 6]. Лише нещодавно з’ясовано його справжнє місце народження. Народився Іван Іванович 30 серпня 1872 р. у селі Самотоївка Краснопільської вол. Охтирського пов. Харківської губ., нині Краснопільського р-ну Сумської обл. Вищу освіту здобув 1898 р. на юридичному факультеті Петербурзького університету. Фахову діяльність розпочав у

Валерій ВЛАСЕНКО

місцевих установах Міністерства фінансів. Спочатку працював податковим інспектором в Умані, а з 1910 р. – у Києві, згодом очолив відділ Київської фінансової палати. Був членом українських студентських, громадських і політичних організацій у Києві, зокрема Товариства «Просвіта», Українського клубу і клубу «Родина». Під час Першої світової війни брав участь в акціях «Общества помощи населению Юга России, пострадавшему от военных действий», що допомагало біженцям з Галичини, був співробітником Комітету Південно-Західного фронту Всеросійського союзу міст. Іван Іванович брав участь у політичному русі українців в Російській імперії. Був членом місцевого осередку Товариства українських поступовців, делегатом Реорганізаційного з’їзду товариства у березні 1917 р. та наради Української радикально-демократичної партії (УРДП, згодом перейменована на Українську партію соціалістівфедералістів) у квітні того ж року, а також членом ЦК УРДП. На Всеукраїнському національному конгресі, що відбувся 6-8 квітня 1917 р., його обрали до Української Центральної Ради (УЦР). Невдовзі за рекомендацією УЦР став заступником губернського комісара Київщини. У жовтні 1917 р. в уряді В. Винниченка він був спочатку товаришем (заступник) Генерального писаря, а через місяць обійняв посаду Генерального писаря. З січня 1918 р. Мірний – Державний писар УНР [2, с. 130]. Він брав участь у підготовці текстів універсалів Української Центральної Ради та законів УНР. Про його професійний хист і людські якості згадував на сторінках тижневика «Тризуб» колишній його підлеглий, випускник Університету св. Володимира, поет і громадськополітичний діяч української еміграції Борис Лисянський: «В поводженні цієї особи – ділово-солідному, але при тім і сердечно-теплому – виявляє себе тип людини, так відмінний від тогочасного складу нашого урядового апарату. В протилежність до характерного для тодішньої революційної доби перегнаного й утрируваного зовнішнього “демократизму”,

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

в стилі розмови й манері поводження цієї людини виявляв себе якийсь природний аристократизм, якась органічна, стихійна шляхетність» [8, с. 130]. Після гетьманського перевороту за поданням міністра закордонних справ Дмитра Дорошенка Мірний очолив канцелярію Міністерства закордонних справ. З приходом до влади Директорії залишився на посаді [9, с. 103; 10, с. 262]. З організацією Надзвичайної дипломатичної місії УНР на Паризьку мирну конференцію Мірний був призначений її скарбником. У квітні 1919 р. він виїхав до Франції. Одночасно друкувався в українській пресі. На сторінках подільської газети «Шлях» (Вінниця) були опубліковані його статті про міжнародне становище України та вчительські з’їзди в Україні [11, с. 230-231]. За рішенням Всеукраїнської національної ради у Відні з квітня 1920 р. він обійняв посаду речника Міністерства фінансів УНР у Берліні. У Німеччині Іван Іванович активно займався громадською роботою. Був заступником голови об’єднаних українських організацій та голови Української громади [12, с. 320, 368, 492]. У 1924 р. Мірний переїхав до Чехословаччини, де також став діяльним членом українських емігрантських організацій. Був секретарем Українського громадського комітету й Українського об’єднання в ЧСР, членом рад Українського товариства прихильників книги й Українського товариства прихильників Української господарської академії в Подєбрадах, скарбником Комітету допомоги голодуючим в Україні, членом ревізійної комісії Українського республікансько-демократичного клубу, одним із організаторів та скарбником Союзу українських письменників і журналістів на чужині, головним скарбником Всеукраїнського міжорганізаційного конгресового комітету в Празі, очолював канцелярії Українського високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова та Українського інституту громадознавства в Празі. Спробував себе і на педагогічній ниві. Був асистентом в Українському високому

Валерій ВЛАСЕНКО

педагогічному інституті ім. М. Драгоманова [6, с. 4] та написав книгу з історії цього навчального закладу [13]. Перебуваючи в еміграції, Мірний залишався членом Української радикально-демократичної партії, очолював її місцевий осередок, обирався до складу ЦК, брав участь у з’їздах, нарадах та закордонному бюро партії [14, с. 9]. Його однопартієць, філолог та історик Федір Слюсаренко зазначав, що «чиста гуманність і демократизм не лише на словах, а й на ділі, у зносинах з людьми, у власному житті, посвятна відданість українській визвольній ідеї, активність, злучена з безпретензійністю, – ось ті риси, що їх втілював в собі І. Мірний» [6, с. 4]. В еміграції Мірний підтримував дружні стосунки із К. Мацієвичем, О. Олесем та В. Филоновичем. З першим його пов’язувала тривала спільна діяльність на громадській і партійній (УРДП) нивах, в Українській Центральній Раді та Генеральному секретаріаті, з другим і третім – членство в Союзі українських журналістів і письменників на чужині [15-16].

Могила І. Мірного на Ольшанському кладовищі у Празі

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

Восени 1936 р. Іван Іванович захворів на грип, проте продовжував працювати. Ускладнення від хвороби далися взнаки. 17 березня 1937 р. він помер від саркоми лімфатичної системи. Відомою громадською діячкою була його дружина – Зінаїда Валентинівна Мірна (у дівоцтві Хильчевська, 18751950). Вона була членом Української Центральної Ради, кількох громадських і жіночих організацій в Україні. В еміграції очолювала Український жіночий союз (Прага). Через рік після смерті І. Мірного відомий український державний діяч, міністр закордонних справ УНР в еміграції Олександр Шульгин на сторінках «Тризуба» писав: «Коли з Петербургу я приїхав на пам’ятний з’їзд ТУП’у, 25 березня 1917 року, я побачив на першій лаві історичної салі Педагогічного Музею дуже гарну й надзвичайно симпатичну пару – Зінаїду Василівну і Івана Івановича Мірних. Вони виділялися своїм виключно інтелігентним виглядом, лагідністю погляду, якоюсь внутрішнєю привабливістю. Знайомлючися з ними, не знав я, що доля потім так поблизить нас між собою і що стільки років доведеться нам ділити долю-недолю разом, що ці люде стануть такими близькими і милими мені друзями… Все довге спільне життя їх зв’язано з українською національною справою. Вони завжди стояли в центрі нашого національного руху. Ніколи не обмежувалися одніми засіданнями і участю в дебатах, а завжди охоче і сумлінно виконували самі ріжнородні доручення, без огляду на те, приємні вони були, чи ні, великі це були діла, чи ні…» [17, с. 7-8]. 23 червня 2013 р. на приміщенні Самотоївської загальноосвітньої школи було відкрито пам’ятну дошку на честь нашого земляка, депутата першого українського парламенту, міністра уряду, громадського і державного діяча Івана Івановича Мірного.

Валерій ВЛАСЕНКО

Джерела та література 1. Енциклопедія Українознавства. Словникова частина. – Львів: НТШ, 1994. – Т.4. – С. 1583. 2. Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради. Бібліографічний довідник. – К., 1998. – С. 130. 3. Стрельський Г.В. Українські дипломати доби національнодержавного відродження (1917-1920 рр.). Біографічний довідник. – К., 2000. – С. 24-25. 4. † І. І. Мірний // Український тиждень. – Прага, 1937. – Ч. 13 (22 березня). – С. 1. 5. † Іван Мірний 17. ІІІ. 37 // Український тиждень. – Прага, 1938. – Ч. 11 (13 березня). – С. 3. 6. Слюсаренко Ф. Світлій пам’яті І. І. Мірного // Тризуб. – Париж, 1937. – Ч. 12-13. – С. 3-5. 7. Смерть і похорон І. Мірного // Там само. – С. 6. 8. Лисянський Б. Квітка на урну Івана Мірного (уривок спогадів з нагоди перших роковин з дня його смерті) // Тризуб. – 1938. – Ч. 12. – С. 3-6. 9. Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр.: в 2 т. – Т. ІІ: Українська Гетьманська Держава 1918 року. - К., 2002. – 352 с. 10. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914-1920 роки). – К., 2007. – 632 с. 11. Зубко О. Іван Мірний на сторінках подільської преси (вересень 1919 р.) // Наукові записки Національного університету «Острозька академія»: Історичні науки. – Вип. 21. – Острог, 2013. – С. 228-232. 12. Чикаленко Є. Х. Щоденник, 1919-1920 / За ред. В. Верстюка, М. Антоновича. – К.-Нью-Йорк, 2005. – 640 с. 13. Мірний І. Український високий педагогічний інститут (19231933). – Прага, 1934. – 144 с. 14. З життя партії // Закордонне бюро Української радикальнодемократичної партії. Бюлетень. – 1932. – Ч. 5. – С. 7-11. 15. Власенко В. З кола друзів О. Олеся. Іван Мірний // «Я ще вернусь…» Олександр Олесь і Білопільщина. – Суми, 2008. – С. 127138. 16. Власенко В. З кола друзів О. Олеся. Василь Филонович // Там само. – С. 145-150. 17. Шульгин О. Блаженні чистиї серцем (Пам’яті І. Мірного) // Тризуб. – 1938. – Ч. 11. – С. 7-9.

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр. Праці автора про І. Мірного Державний секретар УНР. До 135-ліття від дня народження Івана Мірного // Земляки. Альманах Сумського земляцтва в Києві. – Суми, 2007. – С. 115-116. Листування Івана Мірного з Олександром Олесем (до 130-ліття від дня народження поета) // Сумський історико-архівний журнал. – 2008. – № IV-V. – С. 149-159. З кола друзів О. Олеся. Іван Мірний // «Я ще вернусь…» Олександр Олесь і Білопільщина. – Суми, 2008. – С. 127-138.

Валерій ВЛАСЕНКО

АГРОНОМ І ДИПЛОМАТ (Кость Мацієвич)

Серед учасників українського національно-визвольного руху початку ХХ ст., Української революції 1917-1921 р. та міжвоєнної політичної еміграції поважне місце займає Кость Адріанович Мацієвич. Соратник Симона Петлюри, один із керівників Української радикально-демократичної партії (УРДП), міністр закордонних справ УНР, професор кількох вищих навчальних закладів у Росії, Україні та Чехословаччині, лідер української політичної еміграції в Румунії, член Братства української державності (БУД), він відзначився у багатьох галузях суспільного життя. В історичній літературі постать Мацієвича оцінюється по-різному. У Російській імперії його знали як відомого фахівця на ниві сільськогосподарської науки, розробника разом із В. Брунстом, В. Владимирським, Д. Прянішніковим, О. Фортунатовим, О. Чупровим, Paul de Wuyst, A. Bizzozzero основ громадської агрономії [1-3]. Він був одним з ідеологів (Б. Бруцкус, К. Маньківський, В. Соловейчик, О. Чаянов,

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

О. Челінцев, О. Філіповський) організаційно-виробничого напрямку економічної думки [4-5]. Дослідники з української діаспори відзначали роль Мацієвича в розвитку громадської агрономії, сільськогосподарської економії та кооперації [6-9]. У СРСР його ім’я згадувалося лише у негативному сенсі, переважно щодо діяльності у зовнішньополітичному відомстві УНР періоду Директорії [10-13]. У незалежній Україні інтерес до життя та діяльності вченого посилився. З’явилися короткі нариси про нього в енциклопедичнодовідкових виданнях [14-18], роботи про його науковоосвітню, громадську [19-26] та дипломатичну діяльність [2731], румунський період життя [32-34], співпрацю з О. Олесем [35-36] та Є. Чикаленком [37]. Зроблено перші кроки у справі оприлюднення творчої й епістолярної спадщини вченого [3842]. Проте і нині багато сторінок діяльності політика, громадського діяча і вченого залишаються невідомими не тільки широкому загалу, але і науковцям. Наша мета – заповнити ці прогалини. Кость Адріанович Мацієвич народився 18 травня 1873 р. у селі Деремезна Васильківського пов. Київської губ., нині Обухівського р-ну Київської обл. у сім’ї священика. Серед його предків був відомий український церковний діяч і письменник митрополит Арсеній (1697-1772). Дід Костя Адріановича по матері Л. Вишинський приятелював із письменником І. Нечуй-Левицьким. Спочатку Мацієвич навчався у Білоцерківському реальному училищі, потім – Київській духовній семінарії, згодом – 4-й Київській гімназії, нарешті – Новоолександрійському інституті сільського господарства і лісівництва в Пулавах (нині Польща). У деяких працях зустрічаються помилки щодо дати народження (1874 р.), імені по батькові (Андрійович або Андріанович) та назви навчального закладу (Новоолександрівський ін-т), який закінчив Мацієвич [18, с. 29; 27, с. 78; 30, с. 278]. Вже під час навчання в семінарії та гімназії Кость Адріанович був членом українського гуртка. У приміщенні бібліотеки (будинок дяка Йорданської Миколаївської церкви 35

Валерій ВЛАСЕНКО

Луки Скачковського) гуртківці слухали лекції В. Антоновича, М. Грушевського, О. Кониського. Згодом Мацієвич познайомився із членами місцевих гімназійних гуртків, майбутніми активними діячами українського руху Д. Антоновичем, В. Доманицьким, І. Кістяківським, В. Суровцевим та іншими [44, арк. 59]. У Новій Олександрії (Новоолександрія) Кость Адріанович став членом інститутської Української громади, до якої належали Г. Дібольд, Г. Коркушко, К. Маньківський, Ю. Соколовський, І. Шульга, М. Яворський. Як її керівник, брав участь у І (нелегальному) З’їзді студентських українських громад у Києві (1897). Через це невдовзі був заарештований і відсидів у в’язниці півтора місяця. У 1897 р. Мацієвич проходив виробничу практику в Янківському маєтку (село Янків Ріг, нині в межах с. Кириківка Великописарівського р-ну Сумської обл.) цукрозаводчика П. Харитоненка. Його дипломна робота, що готувалася на кафедрі професора О. Скворцова, називалася «Значення культури буряків у сільському господарстві Янківського району». У роботі йшлося про значення цієї культури для селянських господарств. Керівник дипломної роботи був дуже задоволений працею майбутнього агронома, відзначав її високий фаховий рівень. Під час проходження практики Мацієвич познайомився з родиною головного управителя маєтками цукрозаводчика І. Асмолова. Саме він запропонував майбутньому вченому вступити до них на службу, стверджуючи, що там для селян можна зробити більше, ніж на посаді земського агронома. К. Мацієвич погодився і 1898 р. очолив Янківську економію. Проте, коли від президента Полтавського товариства сільського господарства (ПТСГ) Д. Квітки надійшла пропозиція обійняти посаду вченого секретаря товариства, він одразу погодився і на початку 1899 р. переїхав до Полтави [44, арк. 63–64]. З 1900 р. Мацієвич став одночасно й агрономом Полтавського повітового земства. Разом з О. Русовим та

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

Л. Падалкою організував при ПТСГ кооперативний відділ [45, с. 41], співробітничав у друкованому органі товариства «Хуторянин». Він розробив основні засади земської агрономічної організації та мережі дослідних установ у губернії, в тому числі і в Роменському повіті, взяв участь у Всеросійському з’їзді з агрономічної допомоги місцевому господарству (Москва, 1901), на якому поставив питання про необхідність використання української мови в агрономічній роботі в Україні. Був членом місцевої Української громади, до складу якої входили М. Дмитрієв, О. Пчілка (О. Косач), М. Рклицький, Г. Ротмістров, П. Мирний (П. Рудченко), О. Русов та інші. Мацієвич керував українським гуртком гімназистів і семінаристів, до якого належав і Симон Петлюра [44, арк. 65]. Небезпека арешту змусила Костя Адріановича залишити Україну. У 1901-1905 рр. він обіймав посаду агронома Саратовського губернського земства. У 1903 р. в газеті «Саратовская земледельческая неделя» опублікував статтю про необхідність наближення земської агрономічної роботи до села та реорганізації її на зразок «дільничної агрономії». Саме ці його ідеї у 1909-1913 рр. були використані при реформуванні агрономічної служби в країні. У Саратові вийшли друком такі праці вченого, як «Главные вопросы повышения с.-х. культуры» й «Организация мелкого кредита» [46, арк. 138]. На початку російської революції 1905-1907 рр. Мацієвич брав участь у створенні в Саратовській губернії осередків Всеросійського селянського союзу, організував у приміщенні земської управи нелегальні збори селян, був членом місцевої Української громади. У грудні 1905 р. його заарештували. Під слідством перебував до травня 1906 р. Восени того ж року повернувся в Україну. Спочатку жив на Київщині, потім переїхав до Харкова. У 1907-1915 рр. (з перервами) Кость Адріанович був редактором двомовного журналу «Хлібороб», «ЮжноРусской сельскохозяйственной газеты» і додатку до неї 37

Валерій ВЛАСЕНКО

«Вопросы местной кооперации». На сторінках цих видань публікувалися численні матеріали про розвиток кооперації та агрономічної справи в Росії, Україні, Харківській губернії, в тому числі у Лебединському, Охтирському і Сумському повітах, статті місцевих агрономів В. Сазонова і П. Власенка, кооператорів, інспекторів дрібного кредиту І. Подольського й А. Лазаренка. Мацієвич брав участь у виданні журналу «Потребитель» та підготовці «Народной энциклопедии», що видавалася Харківським товариством поширення у народі грамотності. Написав до енциклопедії кілька статей і редагував присвячений сільському господарству окремий том, друкувався у харківській газеті «Утро», видав науковопопулярну книгу під назвою «Крестьянские общества сельского хозяйства» та монографію «Экономическая природа и организация фосфорного удобрения на черноземе». Залучив до роботи в українському відділі журналу «Хлібороб» Х. Алчевську, С. Дремцова (Дрімцова), В. Короліва (Старого), М. Кропивницького, І. Липу, О. Пчілку, М. Шаповала. Рубрику з агрокультури в цьому відділі вів уродженець Охтирки, агроном, майбутній народний міністр хліборобства УНР А. Терниченко. [44, арк. 88]. Знаний вже на той час у Росії фахівець у галузі громадської агрономії, Кость Адріанович наводив у своїх працях позитивні приклади розвитку сільського господарства, організації дослідних полів і прокатних пунктів та запровадження агрономічних нововведень в Україні, в тому числі в Лебединському, Охтирському та Сумському пов. Харківської губ. [47]. Мацієвич брав участь у роботі І Всеросійського з’їзду представників кооперативних установ (Москва, 1908), І Українського освітньо-економічного конгресу, організованого товариством «Просвіта» з нагоди 40-річчя свого заснування (Львів, 1909), був членом оргкомітету Всеросійського кооперативного з’їзду (Київ, 1913) та секції громадської агрономії Всеросійського сільськогосподарського з’їзду (Київ, 1913).

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

За участь у революції з осені 1909 р. до весни 1912 р. Кость Адріанович відбував покарання у Васильківській в’язниці. Там вивчив англійську й італійську мови, під псевдонімом К. Ашин видав книги «Общественноагрономические этюды», «Рентабельность фосфорнокислого удобрения на южной окраине чернозема», «Организация американского свиноводства», опублікував (криптонім К. А.) низку статей у фахових виданнях та пресі. Після виходу з в’язниці був агрономом Харківського товариства сільського господарства (ХТСГ), редактором наукового «Агрономического журнала» (1912–1915). До редакції журналу залучив О. Чаянова та Б. Бруцкуса. На сторінках часопису публікувалися статті відомих науковців О. Анциферова, М. Кондратьєва, Ю. Ларіна (М. Лур’є), М. Макарова, П. Маслова, М. Огановського, О. Рибнікова, В. Тотоміанца, М. Туган-Барановського й О. Челінцева [44, арк. 85-86]. У 1913 р. на замовлення ХТСГ Мацієвич розробив програму обстеження посівів цукрового буряка у селянських господарствах Богодухівського, Валківського, Вовчанського, Лебединського, Охтирського і Сумського пов. Робота агронома отримала схвальну оцінку департаменту землеробства, який запропонував розширити регіон обстеження. З цією метою Кость Адріанович відвідав райони вирощування цукрового буряка у Полтавській, Харківській та Чернігівській губерніях, в тому числі райони, які нині входять до складу Сумської області. Кость Адріанович поєднував професійну діяльність із громадською роботою. Був заступником голови Комітету сприяння сільській кооперації ХТСГ. Чималий вклад вченого в тому, що за успішне сприяння розвитку сільської кооперації Комітет здобув велику золоту медаль на Всеросійській виставці 1913 р. у Києві [48, с. 1649]. Серед експонатів були матеріали про розвиток кооперативної справи на Сумщині. Завдяки зусиллям Комітету у Харкові відкрилося Товариство споживчих кооперативів Півдня Росії, надавалася юридична 39

Валерій ВЛАСЕНКО

допомога кооперативам, організовувалися кооперативні курси, на яких викладав і Мацієвич, видавалися збірники статей з кооперації, де друкувалися його праці. Комітет виступив ініціатором проведення у Харкові кооперативних і сільськогосподарських з’їздів, на яких Кость Адріанович виголошував доповіді. Він був редактором та одним з авторів широко відомої в країні «Справочной книги для сельских хозяев», що витримала 7 видань. Користувався попитом і виданий на кошти Харківської губернської земської управи збірник його статей «Прогресс агрикультуры». З метою вивчення сільського господарства і кооперації в Європі вчений здійснив подорожі до Австро-Угорщини, Данії та Німеччини. У 1912–1915 рр. чимало наукових і публіцистичних статей Мацієвича було опубліковано у відомому в імперії столичному журналі «Земское дело». Вони свідчать про глибоке розуміння вченим тогочасних проблем діяльності земств і кооперації, а особливо крізь призму їх впливу на розвиток громадської агрономії. В кожній статті тією чи іншою мірою торкався різноманітних аспектів цього нового і важливого напрямку сільськогосподарської науки, виявляв нові риси та тенденції його розвитку [38, с. 189]. Він друкувався також у столичних журналах «Вестник кооперации», «Вестник мелкого кредита», «Земство», «Сельское хозяйство и лесоводство», газетах «Наша жизнь», «Товарищ», редагував перший збірник статей «Кооперация и агрономия», що вийшов заходами московського журналу «Кооперативная жизнь». Його науковий доробок на сторінках численних фахових видань підтверджує слова українського економіста В. Доманицького, виголошені ним при поховані Костя Адріановича у 1942 р.: «...проф. А. Чаянов та проф. А. Фабрикант в своїх підручниках зараховують К. Мацієвича до світових корифеїв громадської агрономії. Ще з більшим правом можна вважати його корифеєм української громадської агрономії» [49, арк. 1].

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

Після багаторічної науково-практичної діяльності Мацеєвич вирішив використати свої знання на педагогічній ниві. Восени 1915 р. він переїхав до Петрограда, де працював на кафедрі організації сільського господарства Вищих жіночих сільськогосподарських курсів. Одночасно керував ІІ відділом Петроградського відділення Комітету щодо сільських ощадно-позичкових і промислових товариств, який опікувався справами розвитку сільськогосподарської кооперації в країні. Наступного року очолив кафедру громадської агрономії і сільськогосподарської кооперації на Кам’яно-Островських сільськогосподарських курсах, що згодом перетворилися на Петроградський сільськогосподарський інститут. Кость Адріанович був постійним лектором Петроградського товариства народних університетів (відділення Московського народного університету імені О. Шанявського), де викладав сільськогосподарську економію і громадську агрономію для осіб із вищою освітою. Згодом очолив економічний відділ Всеросійського земського союзу, брав участь у роботі Вільного економічного товариства. Навесні 1917 р. входив до керівництва Ліги аграрних реформ. У столиці підтримував дружні зв’язки з членами місцевої Української громади П. Стебницьким, О. Лотоцьким та М. Славінським. Весною 1917 р. Мацієвич переїхав до Києва. На нараді УРДП (майбутня Українська партія соціалістів-федералістів), що відбулася 6-7 квітня того ж року, його обрали членом її ЦК. Партія делегувала Мацієвича до Української Центральної Ради (УЦР) та її Малої Ради. З вересня 1917 р. він – товариш (заступник) генерального секретаря земельних справ, автор проекту аграрної реформи на засадах індивідуального трудового господарства із збереженням приватної земельної власності. Проте через неприйняття УЦР цього проекту 19 грудня 1917 р. подав у відставку. Працював у Васильківському повітовому та Київському губернському земствах, був заступником голови (С. Петлюра) Всеукраїнського земського союзу й одночасно керівником 41

Валерій ВЛАСЕНКО

його економічно-сільськогосподарського відділу, редактором «Вісника Громадської Агрономії» і журналу «Українська кооперація», професором Комерційного та Політехнічного інститутів у Києві, головою Наглядової ради Центрального союзу сільськогосподарської кооперації (Централ), заступником голови (М. Туган-Барановський) Ради Центрального українського кооперативного комітету. Вчений доклав чимало зусиль до організації агрономічної служби в Україні. Він був одним з ініціаторів проведення й організатором Наради представників агрономічних організацій України, що відбулася 25–26 серпня 1917 р. у Києві. Костянтин Адріанович виголосив доповідь «Генеральне секретарство земельних справ, його організація та ставлення до агрономічної організації, земельних та суспільно-кооперативних справ». А під час роботи секції «Громадська агрономія» доповів про роль агрономів у реалізації земельної реформи та її вплив на сільськогосподарське виробництво [50, арк. 81]. Вчений був головою оргкомітету і керівником нарад І Всеукраїнського агрономічно-економічного з’їзду, що відбувся 22–26 жовтня 1917 р. у Києві. Він склав проекти резолюцій, що визначали основні напрямки економічної відбудови країни й організації агрономічної допомоги селянству [51, арк. 1]. За часів УЦР Мацієвич розпочав свою діяльність на дипломатичній ниві. У грудні 1917 р. для переговорів із країнами Четверного союзу (Центральний блок) до БрестЛитовська відбуло кілька українських делегацій. 11 грудня була сформована урядова делегація у складі М. Порша, В. Голубовича, К. Мацієвича, М. Левицького, М. Любинського, О. Севрюка та групи спеціалістів з економіки, фінансів і торгівлі [52, с. 13]. І хоча через декілька днів Мацієвич подав у відставку, проте продовжував виконувати обов’язки товариша генерального секретаря та брав активну участь у виробленні загальної позиції української делегації, особливо щодо економічних пунктів мирного договору. Врешті-решт, ці пункти виявилися

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

набагато кращими для УНР, ніж це очікувалося напередодні переговорів [30, с. 279-280]. Після підписання мирного договору у Брест-Литовську перед УНР постало питання про укладання торговельного договору з країнами Четверного союзу. 14 березня 1918 р. при Раді Народних Міністрів (РНМ) УНР була створена комісія з товарообміну з Австро-Угорщиною, Болгарією, Німеччиною та Туреччиною. До її складу увійшов і Мацієвич [52, с. 201; 53, с. 203]. А 23 квітня того ж року після кількатижневих переговорів під дипломатичним тиском представників Австро-Угорщини та Німеччини був підписаний сумарний (складався з кількох угод) договір про товарообмін. За мирним договором між країнами Четверного союзу і радянською Росією від 3 березня 1918 р. Росія зобов’язувалася негайно укласти мир з УНР. Для реалізації цього пункту договору в обох країнах були сформовані делегації, відбувалася підготовка до переговорів. Українську делегацію у складі 8 осіб очолив С. Шелухін. При ній діяло 8 комісій. До політичної комісії належали О. Шульгін (голова), Д. Донцов, М. й О. Левицькі, О. Лотоцький, В. Прокопович, В. Садовський, П. Стебницький та Мацієвич. Переговори розпочалися 23 квітня 1918 р. у Києві, а договір був підписаний 12 червня того ж року [53, с. 113–114]. За часів Української Держави, коли гетьман П. Скоропадський намагався залучити до уряду представників української національної демократії, претендентами на посаду міністра земельних справ були Мацієвич та Є. Чикаленко [53, с. 272]. Однак політична ситуація змінилася і ця справа не була реалізована. Після арешту С. Петлюри Кость Адріанович фактично керував Всеукраїнським земським союзом. Він доклав чимало зусиль для звільнення Симона Васильовича з в’язниці [54, с. 200– 202]. Мацієвич і Петлюра були членами Українського національного союзу. Кость Адріанович входив до складу делегації до П. Скоропадського, яка пропонувала гетьману 43

Валерій ВЛАСЕНКО

відмовитися від федерації з Росією. Зміст розмови з гетьманом через кур’єра негайно був переданий Петлюрі, який в той час перебував у помешканні Мацієвича. Симон Васильович одразу відбув до Білої Церкви, де наступного дня розпочалося повстання проти гетьмана. Керувала ним створена Українським національним союзом Директорія. Петлюра очолив її війська, а Мацієвич, за наполяганням В. Винниченка, відбув до румунського міста Ясси для переговорів із представниками країн Антанти [44, арк. 98– 100]. Позитивним результатом переговорів стало те, що Румунія зобов’язалася не втручатися у внутрішні справи УНР та підтримати визнання незалежності України на міжнародній конференції в Парижі. Після встановлення влади Директорії, за наполяганням В. Винниченка і С. Петлюри, Мацієвич долучився до делегації УНР на переговорах із представниками країн Антанти щодо визнання України незалежною державою та спільної боротьби проти більшовиків спочатку в Одесі, а потім на станції Бірзула (з 1935 р. – м. Котовськ, нині Одеської обл.). На вимогу представників Антанти про реорганізацію уряду та видалення з нього «соціалістичного елементу» 9 лютого 1919 р. В. Винниченко вийшов зі складу Директорії, С. Петлюра – з УСДРП, а уряд В. Чехівського подав у відставку. 13 лютого Мацієвич був призначений міністром закордонних справ УНР кабінету С. Остапенка, до складу якого увійшов за рішенням керівництва УПСФ [55, с. 49–50]. Кость Адріанович очолив зовнішньополітичне відомство у критичний для УНР період, коли країни Антанти не визнавали самостійності УНР, на півдні України висадилися французькі війська, існувала загроза з боку Добровольчої армії на чолі з А. Денікіним з його ідеєю «відновлення єдиної Росії», тривала війна з радянською Росією тощо. Неможливість самостійно вести боротьбу з більшовиками змусила РНМ УНР вдатися до пошуків союзників. МЗС здійснило кілька заходів для виходу з кризи.

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

Наприкінці лютого 1919 р. Мацієвич подав французькому командуванню ноту, в якій стверджувалося, що Директорія погоджується на покровительство Франції та пропонує її представникам на час війни з більшовиками взяти на себе керівництво управлінням України у військовій, дипломатичній, політичній, фінансовій, економічній та судовій галузях. Пізніше ці умови були доповнені зобов’язанням співпрацювати з Добровольчою армією у боротьбі проти більшовиків. Проте представники країн Антанти зробили ставку не на Директорію УНР, а на Збройні Сили Півдня Росії на чолі з А. Денікіним. Невдовзі переговори Мацієвича з французьким військовим командуванням припинилися [30, с. 282–284]. Тоді ж кілька дипломатичних емісарів і місій забезпечували контакти Директорії УНР із Польщею. За дорученням С. Петлюри, Мацієвич відправив до цієї країни полковника Б. Курдиновського. 24 травня того ж року у Варшаві він підписав з міністром закордонних справ Польщі І. Падеревським (Ignacy Jan Paderewski) договір, за яким УНР визнавала себе не в змозі вирішувати долю Східної Галичини, погодилася на право Польщі на Західну Волинь, а Польща визнала УНР та зобов’язалася допомогти військами у війні з більшовиками на умовах військової конвенції, що мала бути укладена пізніше. Згодом Директорія відмовилася від цього документа, визнавши, що Б. Курдиновський неправомочний був його підписувати. Як стверджував І. Мазепа, полковник не мав таких повноважень. Поляки використали у свої цілях невдало зредагований Мацієвичем мандат на право ведення переговорів [56, с. 278; 57, S. 82–83]. На початку квітня 1919 р. уряд С. Остапенка подав у відставку. Але дипломатичний досвід Мацієвича був використаний новим кабінетом Б. Мартоса. 9 травня 1919 р. було прийнято рішення про звільнення з 20 травня з посади голови Надзвичайної дипломатичної місії (НДМ) УНР в Румунії Ю. Гасенка та призначення на його місце Мацієвича [55, с. 343]. 45

Валерій ВЛАСЕНКО

Кость Адріанович очолив НДМ УНР в Румунії у червні 1919 р. Під його керівництвом у різний час працювали І. Фещенко-Чопівський (радник), Л. Геркен, М. Любимський (секретарі), Ф. Буткевич, П. Мамчур (аташе), О. Кравець, П. Коломако, (урядовці), Л. Чопівський, Д. Маєр-Михальський (завідувач пресового бюро), генерал В. Зелінський (консультант із військових справ) та інші [58, арк. 3–4, 8–9]. У лютому 1920 р. з реорганізованої Військової місії УНР при НДМ була створена військова секція у складі генералпоручика С. Дельвіга (голова), полковника Д. Антончука (радник), хорунжих В. (секретар) й О. Трепке, сотників М. Дацьківа, О. Долинюка, Ф. Ємельянова та Я. Чайківського. До Місії належав і контр-адмірал М. Остроградський, який у квітні 1920 р. був призначений ще й уповноваженим РНМ УНР у справах військового та торговельного мореплавства на півдні України [59, арк. 87]. Наприкінці серпня 1919 р. уряд УНР вирішив вести переговори з А. Денікіним щодо спільних дій проти більшовиків. Справу налагодження переговорів із військовим аташе Франції в Румунії генералом Петеном (Pétain) і представником денікінської армії генералом О. Геруа, які перебували в Бухаресті, було покладено на Мацієвича та генерала С. Дельвіга. Але через негативне ставлення до української державності й української армії з боку денікінського керівництва та вимоги єдиного командування під керівництвом А. Денікіна ці переговори позитивних результатів не дали [56, с. 256–257]. Голова НДМ УНР в Румунії сприяв більш швидкому проходженню через територію цієї країни медично-санітарної допомоги з-закордону. Йдеться про санітарний потяг Міжнародного товариства Червоного Хреста зі шпиталем на 200 ліжок, що був закуплений урядом ЗУНР. За свідченням І. Мазепи, деяку зброю й амуніцію для армії УНР приватно купували переважно в Румунії [56, с. 299]. Зі зміною зовнішньополітичної ситуації у зв’язку з перемир’ям на радянсько-польському фронті в середині

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

жовтня 1920 р. у Бухаресті розпочалися переговори представників уряду УНР і П. Врангеля щодо створення єдиного антибільшовицького фронту. Українську сторону представляли Мацієвич, С. Дельвіг та М. Остроградський, російську – О. Геруа та С. Поклевський-Козелл [60, арк. 5–8; 13, с. 263–264]. Позиція українських дипломатів ґрунтувалася на постанові РНМ УНР від 27 вересня 1920 р., в якій зазначалося: «З приводу нових інформацій визнати можливим скласти з генералом Врангелем військову конвенцію з політичними гарантіями, а саме: при умові визнання урядом генерала Врангеля самостійності Української Народної Республіки та її сучасного Уряду» [61, арк. 252 зв]. А 26 жовтня (8 листопада) у Варшаві під час зустрічі голови Військової місії УНР у Польщі генерала В. Зелінського з представником П. Врангеля П. Махровим російський генерал заявив про готовність його уряду визнати незалежність УНР до часу остаточного вирішення цього питання Українськими установчими зборами [62, арк. 35]. У листопаді 1920 р. уряд й армія УНР опинилися поза межами України. Президент УНР в екзилі М. Лівицький стверджував, що наприкінці 1920 р. з України до Польщі та Румунії емігрувало приблизно 40-50 тис. осіб, серед яких на першу країну припадало 90 % емігрантів, другу – 10 % [63, с. 10], тобто 4-5 тис. осіб. Українські вояки і частина цивільних осіб були інтерновані в таборах у Брашові, Фегераші, Орадя-Маре та інших містах. У березні 1921 р. у таборах перебувало близько 1180 осіб [59, арк. 47зв]. НДМ УНР в Румунії на чолі з Мацієвичем стала не тільки центром, навколо якого гуртувалася українська еміграція, але й ініціатором створення громадських, економічних і культурно-освітніх організацій. Місія регулярно надсилала до таборів українські часописи і книжки. Зусиллями НДМ і табірної культурно-освітньої управи були відкриті курси грамоти для неписьменних козаків, загальноосвітні курси з викладанням трьох іноземних мов (німецької, румунської, французької), учительський і 47

Валерій ВЛАСЕНКО

літературний гуртки, «Спілка художників», почав виходити часопис «За гратами», створено український хор і культурну організацію «Громада» (Фегераш) [64, с. 61]. Місія й особисто її голова займалися пошуком роботи для інтернованих. У червні 1921 р. майже 400 осіб працювало на громадських роботах поблизу Бухареста, на цукровому заводі у Хотинському повіті та на підприємствах у Добруджі. За роботу козаки, крім помешкання і харчування, отримували платню, а старшини – ще й комплект одягу та білизни [65, арк. 125зв]. НДМ започаткувала у Чернівцях видання тижневика «Народний голос». 22 квітня 1922 р. у цій справі Мацієвич зустрівся з міністром внутрішніх справ Румунії К. Аржетояну та міністром Буковини Д. Поповичем [66, арк. 12зв–13]. Дозвіл був отриманий. Редакцію тижневика очолив доктор права, адвокат, журналіст і видавець Л. Когут. Письмові матеріали і коректуру переглядав сам Мацієвич. З його особистого фонду на видання тижневика виділялося 10 тис. леїв, які надсилалися представнику НДМ у Чернівцях Є. Луговому. Останній відповідав за поширення тижневика за кордоном і доставку в Україну. Тижневик почав виходити з травня 1921 р., але після третього номера Мацієвич тимчасово припинив його видання. У липні того ж року він повідомив МЗС УНР про те, що «редактор, д-р Когут, не зрозумів характеру і напрямку газети. Тому я складаю тепер її тут, в Місії і надсилаю готовий матеріал для друку в Чернівцях і для випуску там газети. Велика користь нашого видання в тому, що вся газета в кількості 15 тис. примірників вже на Україні» [67, арк. 54, 71]. Друкованим органом дипломатичного представництва був Бюлетень Пресового Бюро НДМ УНР в Румунії. На його сторінках публікувалися статті (доповіді) Мацієвича. На початку 1920-х рр. головним своїм завданням Кость Адріанович вважав об’єднання української еміграції. Завдяки йому була створена перша громадська організація української

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

еміграції в Румунії – Філія Українського товариства (прихильників) Ліги Націй (ФУТЛН). 1 жовтня 1922 р. у приміщенні НДМ відбулися установчі збори організації. Було затверджено статут та обрано її управу на чолі з Мацієвичем [34, с. 83]. Філія виступала за об’єднання усіх українцівемігрантів у Румунії в єдину загальну організацію. З цією метою організовувалися наради, готувалися відповідні листизвернення й анкети, що розсилалися у місця компактного проживання українців та відомим громадським діячам. На загальних зборах і засіданнях управи ФУТЛН Мацієвич виголошував доповіді про сучасне становище української еміграції, створення єдиного загальнонаціонального центру, запровадження системи самооподаткування на національнодержавні потреби української еміграції тощо. Другою громадською організацією української еміграції в Румунії, що виникла за сприяння Мацієвича, був Союз українських жінок-емігранток. Він розпочав свою діяльність у березні 1923 р. У квітні 1923 р. в Бухаресті було створене Українське співоче товариство «Дума» на чолі з композитором М. Бойченком. Його мета – плекання української музики і пісні, відкриття диригентських курсів. ФУТЛН надала товариству матеріальну допомогу у розмірі 1000 леїв, а НДМ – 500 леїв [68, арк. 16]. Відомий кооператор і громадський агроном, Мацієвич сприяв створенню кооперативів. З метою поліпшення економічного становища українських емігрантів було засноване перше в Румунії Українське ощадно-позичкове товариство «Згода». Установчі збори кооперативу відбулися 6 травня 1923 р. у приміщенні НДМ УНР. Головою Наглядової ради товариства обрали Костя Адріановича. Про важливість справи створення кооперативів Мацієвич писав С. Петлюрі у листі від 2 травня 1923 р.: «Особливу Вашу увагу звертаю на наш почин організації Економічного Товариства. Аби такі організації утворилися скрізь: в Польщі, Чехії, Німеччині, Франції, Австрії та иньших 49

Валерій ВЛАСЕНКО

країнах, а потім об’єдналися в якусь союзну організацію, то з цього б вийшло досить поважне діло» [42, с. 76]. Останнім кроком в організаційному оформленні української еміграції в Румунії стало скликання 15-17 вересня 1923 р. її І конференції. Організаційну комісію і президію конференції очолив Мацієвич. Він же виголосив доповіді «Утворення Всеукраїнського національного центру» та «Самооподаткування української еміграції». На останньому засіданні конференції був обраний керівний орган української еміграції в Румунії – Громадсько-допомоговий комітет (ГДК) та його голова Мацієвич [68, арк. 42зв]. Він залишався керівником ГДК до кінця 1930-х рр., брав участь у всіх (7) його конференціях. Маючи виданий МЗС Румунії «нансенівський» паспорт (сертифікат ідентичності), Кость Адріанович щороку приїздив до Румунії для пролонгації терміну його чинності. Перебуваючи в Румунії, Мацієвич листувався з Симоном Петлюрою. Листування охоплювало широке коло проблем: події міжнародного життя та їх вплив на українську еміграцію, зовнішня політика Румунії, діяльність МЗС УНР та його представників у Польщі, Румунії, Чехословаччині, реорганізація уряду і Державного Центру УНР, становище української еміграції в Європі взагалі та в Румунії зокрема, внутрішньополітична ситуація в УСРР, особисті проблеми Мацієвича тощо [41-42]. Після трагічної події 25 травня 1926 р. в Парижі, в країнах перебування української еміграції почали створюватися комітети вшанування пам’яті С. Петлюри. Наступного дня такий комітет був заснований у Бухаресті. Згодом він отримав назву Комітет імені Симона Петлюри. Формально він був оформлений 14 вересня 1926 р. під час роботи ІV Конференції української еміграції в Румунії. Почесним головою Комітету обрали Мацієвича, головою – Д. Геродота (Івашину) [69, с. 20]. Кость Адріанович написав спогади про спільну роботу з Симоном Васильовичем на земській ниві. Вони були опубліковані у виданому 1930 р.

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

Міжорганізаційним комітетом для вшанування пам’яті С. Петлюри в Празі Збірнику пам’яті Симона Петлюри. Мацієвич неодноразово зустрічався з керівниками та членами уряду Румунії О. Авереску (Averescu), О. ВайдаВоєводою (Vaida-Voevod), К. Аржетояну (Argetoianu), І. Бретіану (Brătianu), Д. Таке-Іонеску (Take Ionescu), депутатами парламенту Елеферіу, Інкульцем, Манулеску, І. Ністором, послами Болгарії, Польщі, Франції в Румунії та публікувався в румунській пресі. Уряд УНР доручав голові НДМ УНР в Румунії здійснювати дипломатичну діяльність і в інших країнах. У листопаді 1920 р. Мацієвича призначили керуючим справами Посольства УНР в Болгарії [59, арк. 51]. 5 березня 1921 р. він прибув до цієї балканської країни, а 10 березня вручив вірчі грамоти Прем’єр-Міністру (він же і міністр закордонних справ) Болгарії О. Стамболійському. На той момент ставлення болгарської влади до УНР було невизначеним, оскільки Брест-Литовський мирний договір втратив чинність, Україна опинилася під владою більшовиків, а уряд й армія УНР опинилися поза межами України. Проте ставлення до українського питання поступово змінювалося під впливом зустрічей Прем’єр-Міністра Болгарії з головами НДМ УНР у грудні 1920 р. у Варшаві та Бухаресті, коли О. Стамболійський вперше виявив прихильність до УНР. Подальше з’ясування обопільних позицій відбулося вже в Болгарії. 10 березня під час офіційної зустрічі Мацієвича з О. Стамболійським Прем’єр-Міністр Болгарії пообіцяв сприяти роботі українського дипломатичного представництва настільки, наскільки це можливо з боку Болгарії. На думку українського дипломата, зустріч була не тільки ввічливою, але і щирою. О. Стамболійський запевнив, що Болгарія визнала УНР де-факто, а при зміні ситуації готова зробити це де-юре [59, арк. 51-51зв]. Того ж дня Мацієвич зустрівся з керуючим МЗС Болгарії С. Радєвим. Були з’ясовані позиції щодо українсько51

Валерій ВЛАСЕНКО

російських відносин, роботи Українського посольства та статусу окремих його співробітників. Мацієвич мав зустрічі з головою Народних Зборів О. Ботєвим та дипломатичними представниками Польщі, Румунії й Чехословаччини в Болгарії. Український дипломат констатував цілковиту необізнаність з українського питання та ситуації в Україні не тільки болгарської громадськості, але й урядовців. Тому при кожній зустрічі розпочинав її з інформації про те, що становить собою УНР та який юридичний статус має її уряд. Під впливом росіян серед болгар побутувала думка про те, що найкращим засобом ліквідації всеросійського хаосу є федеративна організація нової Росії. Болгари, розуміючи федерацію в європейському сенсі, не могли зрозуміти причин категоричного неприйняття українцями федеративних планів росіян. Тому і з цього питання Мацієвич змушений був доводити позицію УНР. С. Радєву він сформулював її так: «Не знаю, як і що буде далі, але щодо сучасного [мо]менту, то росіяни зробили все, аби цілком повернути нас на шлях самостійности і незалежности. Вони при всіх своїх урядах тільки і робили те, що покоряли і грабили Україну. Большевики цю грабіжку довели до такої цинічної одвертости, що навіть і наш простий нарід зрозумів значення державної незалежности і за три роки національно виріс так, як иньші народи не виростають і в тридцять літ. А потим з кім ми зараз будемо федеруватись. Мені здається навпаки, що занепад неминучий большевизму приведе до дальнійшого розпаду Росії на нові республіки. Ну, і що ж ми повинні робити, чекати, коли вони з’єднаються в “єдину Росію”. Ні, ми тепер твердо стоїмо на ґрунті самостійности, а що буде далі, побачимо. Во всякім разі розмова про федерацію можлива лише, як розмова рівного з рівним» [59, арк. 113зв]. З цими аргументами погодився не тільки керуючий МЗС, але і Прем’єр-Міністр Болгарії. О. Стамболійський, зі слів українського дипломата, «досить рішучо і твердо визнає наше право на державність і

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

незалежність при сучасних відношеннях до нас росіян всіх толків і партій» [59, арк. 52; 70, с. 3–7]. На початку 1920-х рр. у Чехословаччині (ЧСР) зусиллями місцевої влади й української еміграції відкрилося декілька українських вищих шкіл. 1922 р. в Українському вільному університеті в Празі ставилося питання про створення на факультеті права і суспільних наук кафедри сільськогосподарської економії. Очолити її пропонували Костянтину Адріановичу. Оцінюючи його науковий рівень, відомий економіст В. Тимошенко писав: «Багата і широка наукова і практична діяльність проф. К. А. Мацієвича рівно ж ті наукові кваліфікації, котрі він мав від вищих фахових шкіл України і Росії, не залишають ніякого сумніву, що проф. К. А. Мацієвич є дуже бажаний член кожної Української наукової установи в якості професора по своєму фаху...» [71, арк. 139]. Але це питання так і не було вирішено. У 1923 р. Костя Адріановича запросили викладати агрономію у Російському інституті сільськогосподарської кооперації в Празі та Українській господарській академії (УГА) в Подєбрадах. Вчений обрав українську вищу школу. Того ж року його обрали професором УГА. Але оскільки дисципліни, які він повинен був читати, викладалися на старших курсах, то остаточно переїхав до Чехословаччини лише у лютому 1925 р. [72, с. 32]. Він викладав такі курси: сільськогосподарська економія, сільськогосподарська кооперація, сільськогосподарська політика і громадська агрономія для майбутніх агрономів та організація сільського господарства для майбутніх економістів. У липні 1925 р. його кандидатуру висували на посаду проректора, 1927-1928 навчальному році він був деканом агрономічно-лісового факультету [73, арк. 151], 1931-1939 рр. – членом Товариства прихильників УГА. У 1932 р. на базі академії відкрився Український технічно-господарський інститут (УТГІ) із заочною формою навчання, який після закриття у 1935 р. УГА став самостійним вузом. Заходами УГА/УТГІ побачили світ підручники, курси лекцій, брошури, програми 53

Валерій ВЛАСЕНКО

досліджень Мацієвича. На сторінках періодичного видання «Записки Української господарської академії в Чехословацькій Республіці» публікувалися його статті. Професор брав активну участь у наукових заходах еміграції. Ще в січні 1925 р. у листуванні С. Петлюри з Мацієвичем йшлося про організацію в Празі наукового з’їзду українських учених [41, с. 24]. Кость Адріанович був головою агрономічно-лісової підсекції І Українського наукового з’їзду, що відбувся 3–7 жовтня 1926 р. в Празі, та виголосив доповідь «Про сільськогосподарські райони України» [74, арк. 20зв-21]. На ІІ Українському науковому з’їзді, що відбувся 20-24 березня 1932 р. в Празі, Мацієвич виступив двічі. Перша доповідь називалася «Проблема аграрного перенаселення України», друга – «Колективізація селянського господарства на Україні» [75, с. 12].

Фото із посвідчення члена Українського наукового інституту у Варшаві. 1931 р.

У лютому 1930 р. у Варшаві був створений Український науковий інститут. Його очолив О. Лотоцький, який і запросив до співпраці Мацієвича. Науково-дослідна

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

діяльність інституту провадилася у різноманітних комісіях та семінарах. Наприкінці 1930 р. було започатковано економічний семінар. Його очолили Мацієвич і В. Садовський. Основною формою роботи семінарів були наукові засідання. У 1931 р. на одному з них обговорювалася доповідь Костя Адріановича «Аграрна криза» [76, с. 359; 77, с. 257-258]. У виданні «Праці Українського наукового інституту» були опубліковані його праці «Сільськогосподарська політика СССР у світлі аграрної кризи» та «Колективізація селянського господарства на Україні». У період світової економічної кризи, коли уряд Чехословаччини почав згортати фінансову допомогу українським освітнім і науковим інституціям, з ініціативи професорів вищих шкіл 7 грудня 1932 р. в Празі була заснована Українська наукова асоціація (УНА). Її головна мета – «плекати українську науку в усіх галузях знання». Головою УНА обрали ректора УГА Б. Іваницького. Мацієвич став головою відділу технічних і економічних наук [78, с. 2-3], згодом – заступником голови Наукової ради, а з квітня 1936 р. – головою УНА [79, с. 6]. Мацієвич співробітничав із Науковим товариством ім. Тараса Шевченка (НТШ) у Львові. Наприкінці грудня 1937 р. керівництво НТШ на противагу фальсифікації історії в радянській Україні вирішило розвивати незалежну українську науку. 1938 р. воно заснувало вісник українознавства «Сьогочасне і минуле». Його редакцію очолив В. Сімович. До редколегії увійшли фахівці з різних галузей українознавства. Серед них – агроном, кооператор, колишній докторант Мацієвича Є. Храпливий. Саме він залучив до співпраці у віснику свого наукового керівника. На його сторінках була опублікована стаття Мацієвича «Сільське господарство У.С.С.Р у порівнянні із світовим» (1939, Ч. 1). Кость Адріанович співробітничав також із редакцією «Сільськогосподарської енциклопедії» у Львові, друкувався у львівських журналах «Кооперативна республіка» та «Український агрономічний вісник». 55

Валерій ВЛАСЕНКО

У Чехословаччині Мацієвич брав участь у роботі низки фахових (професійних) і громадських організацій. У березні 1923 р. була заснована Спілка українських техніків сільського господарства (СУТСГ) в Чехословаччині. У квітні 1925 р. Мацієвич вступив до СУТСГ, ставши одразу членом управи, 1926 р. – головою управи, а 1927 р. – головою ревізійної комісії Спілки. Завдяки Мацієвичу СУТСГ сплачувала Є. Чикаленку щомісячну грошову допомогу, видала «Сільськогосподарський збірник», Російськоукраїнський сільськогосподарський (літери А–Г) та Лісотехнічний німецько-український словники [26, с. 4-7]. У 1925 р. у Празі було створено товариство «Музей визвольної боротьби України» (МВБУ). Невдовзі Мацієвич став членом його управи [80, arch. 8]. Кость Адріанович передав Музею власну бібліотеку та матеріали особистого архіву. Вони були розміщені у залі засідань МВБУ [81, arch. 7]. У зв’язку з погіршенням ситуації у сільському господарстві УСРР на початку грудня 1928 р. українські емігранти у Франції та Чехословаччині виявили ініціативу з організації допомоги голодуючим в Україні. 4 грудня у Парижі був створений Комітет допомоги голодуючим на Україні на чолі з О. Шульгіним, який інформував про це відомих громадських діячів еміграції, в тому числі й Мацієвича [82, арк. 53]. 5 січня 1929 р. у Празі було засновано Комітет допомоги голодним України. Костя Адріановича обрали членом його управи [82, арк. 64; 83, arch. 1]. Обидва комітети намагалися узгоджувати свої дії на міжнародній арені. Відомий редактор і видавець, Мацієвич був членом Союзу українських журналістів і письменників на чужині (Прага), а з березня 1934 р. – запасним членом (кандидат) управи Союзу [84, с. 6]. Кость Адріанович ініціював створення видавництва «Кооперативний фонд ім. Василя Доманицького», завдяки якому друкувалася кооперативна література, побачили світ збірник статей до 15-х роковин

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

смерті відомого кооператора і письменника Василя Доманицького та наукова збірка «Українська сільськогосподарська кооперація», що була приурочена до 10-ї річниці заснування Всеукраїнської сільськогосподарської спілки «Централ» [85, с. 203] , де була надрукована стаття вченого. В еміграції Мацієвич активно займався політичною діяльністю. На початку 1920-х рр. він рекомендував С. Петлюрі реорганізувати уряд і ДЦ УНР на принципово нових засадах. Кость Адріанович пропонував створення національного центру (комітету) не зверху, а шляхом громадської ініціативи, як це мало місце перед повстанням проти гетьмана П. Скоропадського у 1918 р.: «Треба утворити якійсь Український загальний комітет, який би розпочав збирання людей на ново. Ніяка реконструкція нашого Уряду не зможе його поставити знову на чільне місце нашого руху тому, що зараз ніхто не може серйозно ставитися до нас, як до Державної організації... і для Європи зараз такий Комітет матиме більший авторитет, як наш Уряд» [42, с. 71]. Центр повинен був утворитися, на думку Мацієвича, на базі «представництва, обраного еміграційними з’їздами та ріжними фактично існуючими і працюючими інституціями, як то громадськими комітетами, філіями Товариства Ліги Націй» у різних країнах [42, с. 81]. До об’єднання могли б увійти прихильники П. Скоропадського, Українського громадського комітету в Празі та ДЦ УНР. Кость Адріанович вважав, що «аби Громадський Комітет в Празі міг бути реформований на ґрунті чесної правдиво-національної коаліції, то він би повинен уявити з себе таку еміграційну Централю. По свойому становищу тут я почуваю, що ні в Румунії, ні в Польщі, ні в Австрії така Централя не може бути цілком незалежною, як в думках», так і справах [42, с. 67]. Центр повинен був зайнятися спочатку загальними для всієї еміграції справами, наприклад, культурно-освітнього характеру, а потім вже перейти до політичних справ. 57

Валерій ВЛАСЕНКО

Уряд, на думку Мацієвича, слід було реформувати відповідно до нових умов. Він мусить тепер керувати вільними і незалежними від нього людьми, а не урядовцями, як це було колись. Тому сила його може бути лише в моральному й інтелектуальному рівнях. Пропонував С. Петлюрі суттєво скоротити весь державний апарат й особисто очолити активну групу ДЦ УНР. До її складу увійшли б 4 дорадники з найбільш авторитетних і фахових співробітників. Перший опікувався б справами військового характеру, другий – фінансово-економічного, третій – зовнішньополітичного, четвертий – внутрішньополітичного характеру. Серед кандидатів – генерал М. Юнаків, П. Чижевський (Є. Лукасевич), М. Василько, А. Яковлів (Я. Токаржевський-Карашевич), В. Прокопович, можливо, А. Лівицький [42, с. 77]. Частково ці рекомендації Мацієвича С. Петлюра врахував. За твердженням Президента УНР в екзилі М. Лівицького, уряд УНР в еміграції був підзвітний таємній організації Братство української державності (БУД). Воно, на його думку, було «фактичним парламентарним тілом, яке існувало при Державному Центрі УНР». Братство з такою назвою було започатковане ще під час Української революції 1917-1921 рр. і продовжило своє існування в еміграції. В Україні керівником БУД був академік С. Єфремов, в еміграції – Б. Іваницький. В еміграції Братство мало свою організаційну структуру. У Бухаресті, Варшаві, Каліші, Львові, Парижі, Подєбрадах та Празі діяли громади БУД, які «часом навіть не зносилися між собою, будучи пов’язані взаємно проводом БУД». Раз на 2-3 роки відбувалися з’їзди представників громад, наприклад, у Відні, Карлсбаді та Празі (неодноразово), на яких звітували голова і члени уряду УНР, визначалися його склад та головні напрямки діяльності. До складу БУД належало більше 100 осіб, в тому числі Голова Директорії, усі члени уряду УНР, представники вищого військового командування колишньої армії УНР та визначні

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

діячі уенерівської еміграції [63, с. 50-52], в тому числі й Мацієвич [86]. ДЦ УНР в еміграції спирався у своїй діяльності на Українську радикально-демократичну партію (колишня УПСФ). Під час виходу уряду УНР на еміграцію наприкінці 1920 р. більшість його складу належала саме до цієї партії. УРДП зуміла виробити певну організаційну структуру. Спочатку головним її осередком була Австрія, а потім – Польща та Чехословаччина. З 1923 р. у Варшаві Закордонне бюро УРДП видавало неперіодичний журнал «Трибуна України», на сторінках якого були опубліковані праці Мацієвича «Без догмату» (1923, ч. 2-3) й «Економічні завдання української еміграції» (1923, ч. 5-7). У середині 1920-х рр. у Чехословаччині сформувався найбільший осередок УРДП. На червень 1925 р. у Празі партія налічувала 29 членів, Подєбрадах – 20 [22, с. 258]. Мацієвич належав до керівного складу Закордонного бюро УРДП (у 1933-1936 рр. голова), публікував на сторінках його «Бюлетеня» та «Українського вістника» статті про діяльність партії, перспективи національно-визвольної боротьби, вироблення української державницької ідеології, соціальну структуру української еміграції в Румунії. Восени 1925 р. у Парижі почав виходити друкований орган ДЦ УНР в еміграції – тижневик «Тризуб» за редакцією одного з керівників УРДП В. Прокоповича. На сторінках тижневика друкувалися праці Мацієвича «Світлій пам’яті незабутнього Симона Петлюри», «Незалежність України та сучасна демократія», «Пам’яти М. Галущинського», «Головні віхи економічної відбудови України», «Перед поворотом на Україну», «Симон Петлюра і сучасність», «Розподіл Росії» та інші. Свою публічну політичну діяльність УРДП виявляла через створений нею Український республіканськодемократичний клуб (УРДК) у Празі. Організація об’єднувала представників різних політичних середовищ, але її основну складали радикал-демократи. Установчі збори 59

Валерій ВЛАСЕНКО

організації відбулися 22 грудня 1925 р. До фундаторів належав і Мацієвич. Очолювали організацію О. Лотоцький (1925-1928), Мацієвич (1928-1931) та М. Славінський (з 1931 р.). Організація влаштовувала академії, присвячені національним святам, відомим подіям чи особам, та товариські сходини. Кость Адріанович виголосив на них більше 10 доповідей, в тому числі «Націоналізм С. Петлюри», «Є. Чикаленко як тип українського хлібороба», «IV Універсал у світлі сучасності» та інші. УРДК брав участь у різноманітних сферах громадсько-політичного життя української еміграції. Клуб завжди підтримував заходи різних громадських організацій у загальнонаціональних справах – акції щодо позначення української національності у «нансенівських» паспортах, проти терору в Україні і «судового процесу у справі СВУ», щодо об’єднання еміграції і стягнення національного податку, захисту національних прав українців Східної Галичини, відзначення 30-літнього ювілею виникнення Революційної української партії та інші. УРДК займався працевлаштуванням своїх членів, випускників українських вищих шкіл та взагалі українців-емігрантів. З цією метою Клуб відкрив бюро праці. У 1928-1935 р. його головою був Мацієвич [24, с. 62-65]. Кость Адріанович був одним із ініціаторів скликання загальної конференції української еміграції та створення Української головної еміграційної ради (УГЕР). Очолював її О. Шульгин. Мацієвич був делегатом від ГДК української еміграції в Румунії на всіх трьох конференціях УГЕР, що відбулися 1929, 1932 та 1934 рр. у Празі, входив до складу ревізійної комісії УГЕР, виголошував доповіді на конференціях [77, с. 145-151]. У середині 1930-х рр. серед емігрантів і західних українців розпочалася робота зі скликання Всеукраїнського національного конгресу (ВНК). Лютнева 1934 р. конференція УРДП уповноважила Закордонне бюро партії взяти участь у ньому. Мацієвич представив УРДП на конференції українських політичних партій щодо скликання ВНК, що

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

відбулася наприкінці 1934 р. у Львові. Завдяки наполегливості Костя Адріановича конференція визнала право УГЕР взяти участь у ВНК. 1 січня 1935 р. 8 українських партій створили Підготовчий конгресовий комітет зі скликання ВНК. До нього увійшли і представники УРДП Мацієвич і М. Славінський. Одночасно Кость Адріанович був членом Підготовчого конгресового комітету закордоном [22, с. 286-287]. Праця Мацієвича «Центральна ідея Конгресу» була опублікована на сторінках празького «Вістника Українського Національного Конгресу» (1936, ч. 1). Влітку 1941 р., коли при Культурно-науковому товаристві Українського Національного Об’єднання Протекторату Чехії і Моравії створювалися фахові комісії, Мацієвич взяв участь у роботі сільськогосподарської комісії, на засіданнях якої виголосив доповіді «Завдання сільськогосподарської політики та її напрямні в переходовий період» та вступ до книги «Аграрна реформа в Україні» [49, арк. 4]. Восени вчений переїхав до Києва, де у жовтні 1941 р. увійшов до складу Української національної ради [87, с. 414]. Проте невдовзі повернувся до Праги, де і помер 2 квітня 1942 р. у Празі. Своїм життям та діяльністю у різних галузях суспільнополітичного життя, наполегливою працею на ниві науки, культури, освіти Мацієвич довів, що належить до когорти відомих діячів українського національно-визвольного руху, борців за незалежність України.

Валерій ВЛАСЕНКО

Джерела та література 1. Будрин П. В. Предисловие ко 2-му полутому IV тома «Народной Энциклопедии» (Земледелие) // Народная энциклопедия научных и прикладных знаний. – Т. IV: Сельское хозяйство. – 2-й полутом: Земледелие. – М., 1912. – С. V-VI. 2. Макаров Н. Крестьянское хозяйство и его эволюция. – М., 1910. – С. 46-47. 3. Чаянов А. В. Основные идеи и методы работы общественной агрономии // Чаянов А. В. Избранные произведения: Сб. / Сост. Е. В. Серова. – М., 1989. – С. 57-180. 4. Кабанов В. В. Школа Чаянова, или организационнопроизводственное направление русской экономической мысли // История СССР. – М., 1990. – №6. – С. 86-99. 5. Горкіна Л. П. Історичні витоки та методологічні засади кооперативної школи О. В. Чаянова / Л. П. Горкіна, Н. О. Тимочко // Історія народного господарства та економічної думки Української РСР. – К., 1991. – Вип. 25. – С. 71-78. 6. Доманицький В. Кость Мацієвич (Замісць вінка на могилу). – К., 1943. – 13 с. 7. Винар Б. Матеріяли до історії економічних дослідів на еміграції (1919-1964). – Мюнхен, 1965. – 117 с.; те саме // Винар Б. Економічний колоніялізм в Україні та інші праці. – Нью-Йорк-ЛьвівПариж, 2005. – С.143-273. 8. Витанович І. Історія українського кооперативного руху. – Нью-Йорк, 1964. – 624 с. 9. Енциклопедія Українознавства. Словникова частина. Перевидання в Україні. – Т. 4. – Львів, 1994. – С. 1495. 10. Революция на Украине по мемуарам белых / Сост. С. А. Алексеев; под ред. Н. Н. Попова. – М. Л., 1930. – 435 с. 11. Лихолат А. В. Разгром буржуазно-националистической директории на Украине. – К., 1949. – 215 с. 12. Карпенко О. Ю. Імперіалістична інтервенція на Україні 1918-1920. – Львів, 1964. – 256 с. 13. Симоненко Р. Г. Провал політики міжнародного імперіалізму на Україні (ІІ половина 1919 – березень 1920 р.). – К., 1965. – 303 с. 14. Українська журналістика в іменах. Матеріали до енциклопедичного словника / За ред. М. М. Романюка. – Вип. ІІІ. – Львів, 1996. – С. 211-213. 15. Верстюк В. Діячі Української Центральної Ради. Бібліографічний довідник / В. Верстюк, Т. Осташко. – К., 1998. – С. 126-127.

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр. 16. Стрельський Г. В. Українські дипломати доби національнодержавного відродження (1917–1920 рр.). Біографічний довідник. – К., 2000. – С. 23-24. 17. Сумщина в іменах: Енциклопедичний довідник. – Суми, 2004. – С. 298. 18. Українська дипломатична енциклопедія: У 2 т. / Редкол.: Л. В. Губерський (голова) та ін. – Т. 2. – К., 2004. – С. 29. 19. Власенко В. Штрихи до портрета Костя Мацієвича // Сумська старовина. – 1997. – № 1. – С. 25-30. 20. Плисюк В. Кость Мацієвич // Українські кооператори (історичні нариси). – Кн. 1. – Львів, 1999. – С. 218-222. 21. Власенко В. Кость Мацієвич: штрихи до портрета // Вісник Львівської комерційної академії. Сер.: Гуманітарні науки. – Вип. 4. – Львів, 2002. – С. 67-78. 22. Стрілець В. В. Українська радикально-демократична партія: витоки, ідеологія, організація, діяльність (кінець ХІХ століття – 1939 рік). – К., 2002. – С. 228-231, 256-259, 275-277. 23. Злупко С. Українська економічна думка. Постаті і теорії. – Львів, 2004. – С. 309-312. 24. Власенко В. М. Кость Мацієвич і Український республікансько-демократичний клуб у Празі // Рідна мова. – Варшава, 2007. – № 7. – С. 60-67. 25. Єпик Л. І. К. А. Мацієвич – науковець, дипломат, громадсько-політичний діяч // Український історичний журнал. – 2007. – № 1. – С. 125-135. 26. Власенко В. М. Кость Мацієвич і Спілка українських техніків сільського господарства в ЧСР // Історія науки і біографістика: Електронне наук. фахове видання / Держ. наук. с.-г. б-ка УААН. – К., 2009. – № 2. – 12 с. URL: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/INB/20092/09_vlasenko.pdf 27. Матвієнко В. Історія української дипломатії ХХ століття у постатях / В. Матвієнко, В. Головченко. – К., 2001. – С. 78-82. 28. Власенко В. М. Агроном і дипломат. Штрихи до біографії Костя Мацієвича // Політика і час. – К., 2002. – № 10. – С. 78-86. 29. Табачник Д. Історія української дипломатії в особах. – К., 2004. – С. 210-227. 30. Табачник Д. Українська дипломатія: нариси історії (1917– 1990 рр.). – К., 2006. – С. 278-297. 31. Соловйова В. В. Дипломатична діяльність українських національних урядів 1917–1921 рр. – К., 2006. – С. 146-149, 187-188. 32. Трощинський В. П. Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і соціально-політичне явище. – К., 1994. – С. 71-72, 79-81.

Валерій ВЛАСЕНКО 33. Піскун В. Політичний вибір української еміграції (20-ті роки ХХ століття). – К., 2006. – С. 298-300. 34. Власенко В. Кость Мацієвич на чолі Філії Українського товариства Ліги Націй у Бухаресті (1922-1925) // Український вимір. Зб. матеріалів Міжнар. наук. конф. – Вип. 6. – Ніжин, 2007. – С. 82-85. 35. Власенко В. Український республікансько-демократичний клуб у Празі й Олександр Олесь // Сумська старовина. – 2006. – № 20. – С. 129-135. 36. Кость Мацієвич і Олександр Олесь (До 130-річчя з дня народження поета) / Передм., упоряд. і коментарі В. М. Власенка // Сумська старовина. – 2008. – № ХХІV. – С. 157-165. 37. Власенко В. К. Мацієвич і Є. Чикаленко: співпраця в еміграції // Євген Чикаленко – будитель української нації (до 150-річчя від дня народження). Зб. наук. праць. – К., 2014. – С. 263-274. 38. Власенко В. М. Науковий доробок К. Мацієвича на сторінках петербурзького журналу «Земское дело» // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2005. – Вип. Х. – С. 180-190. 39. До творчої спадщини Костя Мацієвича / Передм., упоряд. і коментарі В. М. Власенка // Сумська старовина. – 2006. – № XVIII– ХІХ. – С. 48-64. 40. До літературно-мемуарної творчості Костя Мацієвича / Передм., упорядк. і коментарі В. М. Власенка // Сумський історикоархівний журнал. – 2007. – № II–ІІІ. – С. 117-127. 41. Петлюра Симон. Невідомі листи з Парижа як політичний заповіт борця за самостійну Україну / Упоряд. В. Сергійчук. – К., 2001. – 91 с. 42. Листи Костя Мацієвича до Симона Петлюри (1920–1923 рр.) / Упоряд., вступ. стаття та коментарі В. Власенка. – Суми, 2009. – 128 с. 43. Пиріг Р. «Моїми словами руководить бажаннє захистити земську справу…» (лист професора Костя Мацієвича до гетьмана Павла Скоропадського, вересень 1918 р.) // Архіви України. – К., 2009. – № 1-2. – С. 116-123. 44. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВО), ф. 3892, оп. 1, спр. 36. 45. Нестуля О. О. До характеристики громадського руху кінця ХІХ – початку ХХ ст. на Полтавщині (автобіографія Я. К. Імщенецького) // Археологічний літопис Лівобережної України. – Полтава, 1997. – № 1-2. – С. 39-44. 46. ЦДАВО, ф. 3859, оп. 1, спр. 230. 47. Мацеевич К. А. К характеристике техники современного крестьянского хозяйства. Мнения и отзывы местных людей. Оттиски

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр. из «Южно-Русской сельско-хозяйственной газеты». – Харьков, 1908. – 95 с. 48. Русская кооперация на суде экспертного совета Киевской выставки // Вестник мелкого кредита. – СПб, 1913. – № 44. – С. 16481652. 49. ЦДАВО, ф. 3879, оп. 2, спр. 27. 50. Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського НАН України (далі – ІР НБУ), ф. 290, спр. 413. 51. ІР НБУ, ф. 290, спр. 487. 52. Українська Центральна Рада: документи і матеріали: У 2 т. / НАН України, Ін-т історії України. – Т. 2: 10 грудня 1917 р. – 29 квітня 1918 р. / упоряд. В. Ф. Верстюк [та ін.]; ред. В. А. Смолій [та ін.]. – [Б. м.]: [б. в.], 1997. – 422 с. 53. Дорошенко Д. Історія України, 1917–1923. В 2 т. – Т. ІІ: Українська Гетьманська Держава 1918 року / Упоряд.: К. Ю. Галушко. – К., 2002. – 352 с. 54. Мацієвич К. На земській роботі // Збірник памяти Симона Петлюри (1879–1926) / Міжорганізаційний комітет для вшанування памяти Симона Петлюри в Празі. – Прага, 1930. – С. 195-202. 55. Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. Листопад 1918 – листопад 1920 рр.: Док. і матер. У 2 т., 3 ч. – Т. 1 / Упоряд.: В. Верстюк (керівник) та ін. – К., 2006. – 688 с. 56. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. – К., 2003. – 608 с. 57. Лісевич І. Політичні аспекти українсько-польського союзу 1920 р. // Polska i Ukraina. Sojusz 1920 roku i jego następstwa. – Toruń, 1997. – S. 81-98. 58. ЦДАВО, ф. 3696, оп. 2, спр. 215. 59. ЦДАВО, ф. 3696, оп. 2, спр. 308. 60. Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі – ЦДАГО), ф. 269, оп. 2, спр. 102. 61. ЦДАВО, ф. 3696, оп. 2, спр. 318. 62. ЦДАВО, ф. 1429, оп. 2, спр. 28. 63. Лівицький М. А. ДЦ УНР в екзилі між 1920 і 1940 роками. – Мюнхен – Філадельфія, 1984. – 72 с. 64. Порохівський Г. Українська військова еміграція в Румунії // Табор. – Варшава, 1930. – № 13. – С. 57-68. 65. ЦДАВО, ф. 3696, оп. 2, спр. 489. 66. ЦДАВО, ф. 3696, оп. 2, спр. 446. 67. ЦДАВО, ф. 3696, оп. 2, спр. 354. 68. ЦДАВО, ф. 4465, оп. 1, спр. 157.

Валерій ВЛАСЕНКО 69. Недоля Д. Під прапором української державности (З нагоди 10-літнього існування Комітету імени Симона Петлюри в Румунії) // Тризуб. – Париж, 1937. – Ч. 10. – С. 20-23. 70. Власенко В. М. Візит Костя Мацієвича до Болгарії навесні 1921 р. // Суспільно-політичні процеси на українських землях: історія, проблеми, перспективи: зб. матер. ІІІ Всеукр. наук.-практ. конф., м. Суми, 17 квітня 2015 р.: у 2 ч. – Ч. 1. – Суми, 2015. – С. 3-7. 71. ЦДАВО, ф. 3859, оп. 1, спр. 230. 72. Мацієвич К. Лист до редакції // Тризуб. – Париж, 1927. – Ч. 19. – С. 32. 73. ЦДАВО, ф. 3795, оп. 1, спр. 128. 74. ЦДАГО, ф. 269, оп. 1, спр. 386. 75. ІІ Український науковий зїзд у Празі 20-24 березня 1932. Розклад праць. – Прага, 1932. – 16 с. 76. Потульницький В. А. Український науковий інститут у Варшаві // Український археографічний щорічник. – К., 1999. – Нова серія. - Вип. 3-4. – Т. 6-7. – С. 356-368. 77. Wiszka E. Emigracja ukraińska v Polsce 1920–1939 / E. Wiszka. – Toruń, 2005. – 752 s. 78. Справоздання про чинність Української Наукової Асоціяції в Празі за час від 7 грудня 1932 р. до 30 червня 1934 р. – Прага, 1934. – 18 с. 79. Справоздання про чинність Української Наукової Асоціяції в Празі за час від 1 липня 1934 р. по 1 січня 1936 р. – Прага, 1936. – 10 с. 80. Národní archiv Česke republike (NAČR), f. «Ukrajinske muzeum v Praze», kart. 1, inv. № 3. 81. NAČR, f. «Ukrajinske muzeum v Praze», kart. 2, inv. № 11. 82. ЦДАГО, ф. 269, оп. 2, спр. 103. 83. NAČR, f. «Ukrajinske muzeum v Praze», kart. 11, inv. № 307. 84. Союз Українських Журналістів і Письменників на Чужині // Тризуб. – Париж, 1934. – Ч. 17. – С. 4-6. 85. Видавництво «Кооперативний фонд ім. Василя Доманицького» // Кооперативний Альманах. – Подєбради, 1925. – Кн. ІІІ. – С. 203. 86. Білоконь С. Справа «Спілки визволення України» й перспективи її дальшого вивчення. Додаток ч. 2. Лист Миколи Лівицького до К. Туркала від 5 серпня 1975 р. [Електронний ресурс]. URL: http://www.s-bilokin.name/Terror/SpilkaVyzvolUkr/Appendix2.html 87. Головко М. Л. Суспільно-політичні організації та рухи України в період Другої світової війни. 1939-1945 рр. / М. Л. Головко. – К., 2004. – 704 с.

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр. Праці автора про К. Мацієвича Штрихи до портрета Костя Мацієвича // Сумська старовина. – 1997. – № 1 (2). – С. 25-30. Корифей української громадської агрономії // Пороги. – Прага, 1997. – Ч. 2. – С. 10-11; Ч. 3. – С. 5. Агроном і дипломат. Штрихи до біографії Костя Мацієвича // Політика і час. – К., 2002. – № 10. – С. 78-86. Кость Мацієвич: штрихи до портрета // Вісник Львівської комерційної академії. – 2002. – Сер.: гуманітарні науки. – Вип. 4. – С.67-75. Бібліографія праць К. А. Мацієвича / Уклад. В. М. Власенко // Вісник Львівської комерційної академії. – 2002. – Сер.: гуманітарні науки. – Вип. 4. – С.75-78. Науковий доробок К. Мацієвича на сторінках петербурзького журналу «Земское дело» // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2005. – Вип. 10. – С. 180-190. До творчої спадщини Костя Мацієвича // Сумська старовина. – 2006. – №№ 18-19. – С. 48-64. Кость Мацієвич і Сумщина // Матеріали сьомої Сумської наук. історико-краєзнавчої конф. (22-23 листопада 2007 р.). – Суми: СумДПУ ім. А. С. Макаренка, 2007. – С. 15-21. Кость Мацієвич і Український республікансько-демократичний клуб у Празі // Ridna Mowa / Рідна мова: квартальник Українського вчительського товариства у Польщі. – Варшава, 2007. – № 7. – С. 6067. Те саме // Студії з архівної справи та документознавства / УНДІАСД; Європейський ун-т. – К., 2007. – Т. 15. – С. 125-131. Кость Мацієвич на чолі Філії Українського товариства Ліги Націй у Бухаресті (1922-1925) // Український вимір. Зб. матеріалів Міжнар. наук. конф. – Вип. 6. – Ніжин: Ніжинський держ. ун-т ім. М. Гоголя, Центр гуманіт. співпраці з укр. діаспорою, 2007. – С. 82-85. Кость Мацієвич і Олександр Олесь (До 130-річчя з дня народження поета) / Передм., упоряд. і коментарі В. М. Власенка // Сумська старовина. – 2008. – № ХХІV. – С.157-165. Кость Мацієвич на чолі Бюро праці Українського республікансько-демократичного клубу в Празі // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. Наук. записки Рівненського держ. гуманіт. ун-ту. – Рівне, 2008. – Вип. 12. – С. 63-67. Невідомі листи Костя Мацієвича до Симона Петлюри 1920 р. // Пам’ятки: Археографічний щорічник / Держкомархів України, УНДІАСД. – К., 2008. – Т. 9. – С. 83-110.

Валерій ВЛАСЕНКО Листи Костя Мацієвича до Симона Петлюри 1921 р. // Український історик. Журнал Українського історичного товариства. – Т. XLVІ. – № 1-4 (181-184) / За заг. ред. Л. Винара. – Нью-Йорк-К.Львів-Острог-Торонто-Париж, 2009. – С. 303-333. Листи Костя Мацієвича до Симона Петлюри (1920-1923 рр.) / Упоряд., вступ. стаття та коментарі В. Власенка; СумДУ. – Суми, 2009. – 128 с.: іл. Листування К. Мацієвича з С. Петлюрою 1920-1923 рр. як джерело з історії української еміграції в Румунії // Сумська старовина. – 2009. – № 26-27. – С. 199-206. Кость Мацієвич і Спілка українських техніків сільського господарства в ЧСР // Історія науки і біографістика: Електронне наук. фахове видання у галузі «Історичні науки») / Держ. наук. с.-г. б-ка УААН. – К., 2009. – № 2. – 12 с. – URL: http://www.nbuv.gov.ua/ejournals/INB/2009-2/09_vlasenko.pdf Громадсько-політична діяльність Костя Мацієвича // Суспільнополітичні процеси на українських землях: історія, проблеми, перспективи. Зб. матеріалів Всеукр. наук.-практ. конф. Суми, 20 травня 2011 р.: у 2 ч. – Ч. 2. – Суми: СумДУ, 2011. – С. 20-26. Кооперативні студії К. Мацієвича в УГА/УТГІ у Чехословаччині // Міжнародний кооперативний рух: генезис та тенденції сучасного розвитку: Матеріали Міжнар. наук.-практ. конф., 16-17 лютого 2012 р. / Полтавський ун-т економіки і торгівлі. – Полтава: ПУЕТ, 2012. – С. 47-50. К. Мацієвич і Є. Чикаленко: співпраця в еміграції // Євген Чикаленко – будитель української нації (до 150-річчя від дня народження). Зб. наук. праць / Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського. – К., 2014. – С. 263-274. Візит Костя Мацієвича до Болгарії навесні 1921 р. // Суспільнополітичні процеси на українських землях: історія, проблеми, перспективи: збірник матеріалів ІІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції, м. Суми, 17 квітня 2015 р.: у 2-х ч. – Суми: СумДУ, 2015. – Ч. 1. – С. 3-7. Konstantin Maţievici – omul de știință și diplomatul ucrainean [Konstantin Matsievich – Ukrainian scholar and diplom] / V. Vlasenko, V. Guzun // Caiete Diplomatice / Institutul diplomatic Român. – Bucureşti, 2015. – Anul III. – Nr. 3. – Р. 20-46.

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

ГОЛОВНИЙ ЛІСІВНИК (Борис Іваницький)

Борис Іваницький – український лісівник, громадський і просвітній діяч, відомий широкому загалу насамперед як ректор Української господарської академії в Подєбрадах, але поза увагою дослідників залишалися його політична і фахова діяльність, участь в українському національно-визвольному русі початку ХХ ст., українському державотворенні 19171921 рр., розбудові української вищої школи за кордоном. Він належав до керівництва таємної організації «Братство української державності», яка відігравала роль передпарламенту в еміграції, очолював післявоєнну Українську національну раду. Народився Борис Георгійович 8 березня 1878 р. у селі Самотоївка, нині Краснопільського р-ну Сумської обл., у родині дворянина, губернського секретаря. Його батько Георгій Федорович був агрономом за освітою і працював управителем у дворянських маєтностях. Мати Людмила Нарцизівна (Ковальська) походила з українізованої польської родини орендаря панських маєтків на Полтавщині. Навчався майбутній вчений спочатку вдома, потім у народній школі в селі, згодом у Сумському реальному

Валерій ВЛАСЕНКО

училищі (колишня загальноосвітня школа № 4), яке закінчив 1896 р. Наступного року вступив до Петербурзького інституту лісівництва. У столиці долучився до українського національного руху. Цьому сприяли земляцькі вечірки з українськими піснями і танцями, а також зустріч із відомим кооператором Миколою Левитським, який був частим гостем студентів-українців інституту. Він же познайомив майбутнього лісівника із членами столичної Української студентської громади. Згодом Борис Георгійович увійшов до складу цієї організації та став членом нелегального Товариства Червоного Хреста. Там познайомився з майбутніми відомими українськими діячами О. Косач, М. Скрипником, С. Тимошенком, І. Трубою та іншими. У 1901 р. за участь у студентських демонстраціях Іваницький був заарештований і провів півтора місяця у сумнозвісних «Хрестах» та пересильній в’язниці. Звідти його відправили під гласний нагляд до Полтави. Там він затоваришував із місцевими українськими активістами К. Мацієвичем, С. Петлюрою, П. Понятенком, О. Русовим, зустрів свою майбутню дружину, курсистку «Бестужевських» вищих курсів у Петербурзі Надію Савич. За участь у «Толстовській демонстрації» в місцевому театрі був заарештований і відсидів два тижні в «арештантських ротах», але без наслідків [1, с. 54-55]. Навесні 1902 р. Іваницький здобув диплом «вченого лісівника» (лісовода) і розпочав свою професійну діяльність. Упродовж 15 років працював у державних лісничих господарствах Київської та Гродненської губерній. «Тривала лісова практика, – згадував пізніше вчений, – дала мені не тільки тверді основи до пізнання лісу, але і породнила мене з ним, я став не тільки розуміти, але і відчувати його, охоплюючи його істоту, його цілість відразу, якось без логічного розумування, без аналізу деталей» [1, с. 57]. У цей період Борис Георгійович належав до київської «Просвіти». У 1907 р. завдяки товариству побачила світ перша фахова праця вченого «Як збутися ярів і пісків». Вона була першою

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

книгою з лісівництва українською мовою, другою – брошура М. Шаповала «Про ліс», третьою – О. Мицюка «Піски на Полтавщині та їх закріплення» [2, с. 137]. Рукопис цієї роботи з помітками Бориса Георгійовича зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського. Після початку Лютневої революції 1917 р. Іваницький бере участь у розбудові фахових інституцій. У зв’язку із паливною кризою в країні він як представник Київського продовольчого комітету відвідував цукрові заводи, лісництва з метою запобігти нищівній вирубці лісу. Він був одним із організаторів лісового департаменту Генерального секретаріату земельних справ та Всеукраїнської лісової спілки. Після гетьманського перевороту 29 квітня 1918 р. Іваницький змушений був залишити роботу в урядових структурах і працювати в лісовому відділі Союзбанку в Києві. Але після повалення гетьманату знову очолив лісовий департамент. 2 січня 1919 р. народний міністр земельних справ М. Шаповал та директор лісового департаменту видали наказ про охорону лісів. Цим актом передбачалося взяти під охорону всі українські (державні і приватні) ліси. Іваницький брав безпосередню участь у підготовці закону «Про ліси в Українській Народній Республіці», що був прийнятий 10 січня 1919 р. Усі ліси та землі, що були придатні для лісорозведення, оголошувалися власністю держави [3, с. 428]. У період Директорії УНР Іваницький разом з урядом переїздить до Вінниці, Кам’янця-Подільського та Тарнова у Польщі. Деякий час виконував обов’язки товариша народного міністра земельних справ, був лектором Українського університету у Кам’янці-Подільському. Читав курс лісівництва. Був членом управи Спілки співробітників усіх міністерств (УНР). У буремні роки революції не полишав наукової роботи. В цей час побачили світ його праці «Ліси України» та «Лісова господарка України». У 1921-

Валерій ВЛАСЕНКО

1922 рр. в українській гімназії в Тарнові викладав природознавство, математику, креслення. У Польщі з ініціативи кількох українських фахівціваграрників і лісівників була заснована Спілка техніків сільського господарства в еміграції. 21 грудня 1921 р. в Тарнові відбулися установчі збори організації. Була обрана управа Спілки на чолі із Б. Іваницьким. Першими її кроками стали поширення інформації про Спілку та налагодження зв’язку з фаховими організаціями й окремими особами [4, арк. 1]. Управа Спілки звернулася до М. Шаповала з пропозицією заснувати сільськогосподарський факультет при Українському вільному університеті в Празі або агрономічні курси. Нею були підготовлені проект положення про факультет, навчальні програми з дисциплін, визначені претенденти на посади викладачів. Після полагодження справи з Українським громадським комітетом у Празі Б. Іваницький звернувся до Ради Міністрів УНР за фінансовою підтримкою [5, арк. 13-13зв], але через матеріальну скруту допомога не була надана. До цієї справи долучився і К. Мацієвич, з яким управа радилася щодо професорсько-викладацького складу факультету [4, арк. 3, 13]. Невдовзі ця ідея була реалізована Українським громадським комітетом у Празі за фінансової підтримки чеської влади. У квітні 1922 р. в Подєбрадах була заснована Українська господарська академія (УГА) [6, с. 137]. Чимало членів Спілки переїхало до Праги, де і почали працювати у новоствореній вищій школі. 28 квітня 1922 р. відбулося перше засідання професорської ради УГА, на якому була обрана її президія. Ректором став професор І. Шовгенів, проректором – професор Б. Іваницький. Пізніше, у 1932 р., на святкуванні 10-ліття існування академії Борис Георгійович згадував: «З малими засобами і скромно починала Академія своє життя й чинність. Сім членів першої професорської ради, два канцелярські співробітники, друкарська машинка, папір та олівці, декілька кімнат в колишньому готелі “U Krale

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

Jiřiho” – з цього починалася перша українська політехніка з 7 відділами, маючи перед собою завданням розвиток наукових дисциплін та приготовлення фахівців високої кваліфікації в галузях сільського господарства й лісівництва, хемічної технології й гідротехніки, економіки, кооперації й статистики» [6, с. 164].

Ректори українських вищих шкіл у Чехословаччині. Зліва Б. Іваницький. Прага. 1925 р.

14 років (до її закриття у 1935 р.) Іваницький працював в академії. Був лектором, професором, деканом агрономічнолісового факультету (1926-1927), проректором (1922-1924), ректором (1925, 1928-1935) [7, арк. 151]. Викладав лісорозведення, дендрологію, лісову політику й охорону лісу. Дружина вченого Надія Іваницька була вільною слухачкою академії, вивчала чеську та німецьку мови. Їх син Борис здобув тут диплом інженера-технолога [8, с. 12]. Будучи ректором академії, Іваницький одночасно (з 1932 р.) виконував обов’язки директора Українського технічно-господарського інституту (УТГІ) [9, с. 25].

Валерій ВЛАСЕНКО

Враховуючи його високий фаховий рівень, уряд Чехословаччини використовував вченого як експерта. За дорученням Міністерства землеробства Чехословаччини він здійснив наукову подорож по країні з метою вивчення лісових комплексів. Побував у Шумаві, Нижніх і Верхніх Татрах, на Чорній горі у Карпатах. Свої враження від подорожі по країні виклав у книзі «По лісах Чехословацької Республіки» [10, с. 128-129; 11]. За час роботи в Чехословаччині опублікував низку наукових статей українською, чеською, німецькою мовами та переклав із німецької книгу А. Бюлера «Наука про лісові займища» (Подєбради, 1928). За ініціативи УГА побачили світ його підручники і монографії «Дендрологія (наука про лісові породи)», «Ліс і біологічні типи дерев», «Курс лісівництва» (у 3 частинах), «Таблиці для визначення важніших дерев та чагарників», «Лісівництво» та інші. Кілька його праць були опубліковані у «Записках Української Господарської Академії в Ч.С.Р.» [12]. Іваницький брав участь у міжнародних конференціях, зокрема у Господарському об’єднанні Слов’янського Сходу. На І Українському науковому з’їзді, що відбувся на початку жовтня 1926 р. в Празі, Іваницький виголосив доповіді «Головні типи займищ та лісових формацій на території, заселеній українським народом» та «Основні завдання лісівника-культурника на Україні в світлі практики осередкового європейського лісівництва» [13, с. 15-16]. Борис Георгійович був членом оргкомітету ІІ Українського наукового з’їзду, що відбувся 20-24 березня 1932 р. у Празі. На пленарному засіданні з’їзду виголосив доповідь «Десятилітня чинність української еміграції на полі лісової науки й освіти», а на засіданні агрономічно-лісової підсекції технічно-математичної секції – доповіді «Вплив часу садження на розвиток лісових культур» та «Проблеми розвитку лісівництва на Україні» [14, с. 4, 12]. Був членом Товариства «Музей визвольної боротьби України» [15, arch. 7], Союзу організацій інженерів українців на еміграції та

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

публікувався в його друкованому органі «Український інженер». У зв’язку із скороченням допомоги українським вищим школам з боку чеської влади, що особливо гостро відчувалося під час світової економічної кризи 1929-1933 рр., науковці-емігранти почали шукати організаційні засоби збереження наукового потенціалу українців. З цією метою 7 грудня 1932 р. в Празі була створена Українська наукова асоціація. Її ініціаторами виступили професори УГА. На 1 січня 1935 р. в складі УНА перебувало 48 членів. Головою асоціації спочатку був Б. Іваницький, з 1935 р. – К. Мацієвич [6, с. 243-244; 16, с. 8]. У 1935 р. Іваницький переїхав до Польщі, де займався науково-педагогічною діяльністю. Був членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, співробітником Українського наукового інституту у Варшаві, опублікував у «Працях УНІ» розвідки «Ліси й лісове господарство України» (2 томи) та «Лісове господарство Московщини й України (порівняльний нарис)» [17, с. 20, 23, 31], підготував низку статей для Української загальної енциклопедії («Книга Знання»). У середніх навчальних закладах на Галичині викладав ботаніку, зоологію, математику. Після початку походу Червоної армії на західні українські землі у вересні 1939 р. Борис Георгійович перебрався спочатку до Кракова, а звідти до Любліна. У вересні 1941 р. повернувся до Львова, де на початку 1942 р. працював референтом у Лісовому дослідному інституті, згодом – викладачем у Державній технічній фаховій школі (з українською мовою навчання) у Львові й одночасно на фахових курсах лісівників, де читав курси лісорозведення, лісової політики й історії лісу [1, с. 60]. На початку серпня 1944 р. розпочався новий період еміграції. Спочатку Іваницький був у Словаччині, потім – в Австрії та Чехії, згодом – у Баварії. Українські науковці, які 75

Валерій ВЛАСЕНКО

одразу після закінчення Другої світової війни перебували у таборах для переміщених осіб, склали кілька проектів організації науки в нових умовах еміграції. Реалізація першого проекту розпочалася із відновлення Українського технічно-господарського інституту у Регенсбурзі. Проте він не сприяв консолідації наукових сил. З червня 1945 р. – професор, 1947 р. – ректор Українського технічногосподарського інституту в Регенсбурзі. Борис Георгійович опублікував низку праць у «Науковому збірнику УТГІ». За вагомий внесок у галузі лісівництва та довголітню працю в УГА-УТГІ професорська рада інституту присудила йому звання почесного доктора («honoris causa») [18, с. 17; 19, с. 182-183]. Іваницький брав участь і в реалізації другого проекту, що був висунутий наприкінці 1945 р. від імені МазепиноМогилянської академії наук. Він був одним із засновників (член колегії засновників) цієї наукової інституції [20] та завідувачем кафедри лісового господарства [21]. Проектом передбачалося створення Академії наук та високих шкіл. Академія наук мислилася у формі відновлення в Канаді Мазепино-Могилянської академії. Було ще ряд проектів, але Борис Георгійович зосередився на реалізації першого. У 1945-1946 рр. в УТГІ було проведено кілька наукових конференцій, а 3 листопада 1946 р. створено науковий сектор інституту. Його головою став Іваницький [19, с. 191]. Він опублікував низку статей для Енциклопедії українознавства (1949). Перебуваючи в еміграції, Іваницький активно займався політичною діяльністю. Він належав до керівництва Державного Центру Української Народної Республіки в еміграції. До складу ДЦ УНР входили уряд, Директорія в особі її Голови та Головного Отамана, армія УНР, державні установи з їхніми службовцями. Майже весь міжвоєнний

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

період ДЦ УНР існував без законодавчого органу. Лише у лютому-серпні 1921 р. діяв тимчасовий законодавчий орган або передпарламент – Рада Республіки. За твердженням Президента УНР в екзилі М. Лівицького, уряд УНР в еміграції перебував під контролем таємної організації «Братство української державності». БУД, на його думку, було «фактичним парламентарним тілом, яке існувало при Державному Центрі УНР». Братство з такою назвою існувало ще під час Української революції 1917-1921 рр. і не припинило своє існування в еміграції. В Україні керівником БУД був академік С. Єфремов, в еміграції – професор Б. Іваницький. В еміграції Братство мало свою організаційну структуру. В окремих місцевостях діяли громади БУД, які «часом навіть не зносилися між собою, будучи пов’язані взаємно проводом БУД». У середині 1930-х рр. у Варшаві існувало 4 такі громади, у Бухаресті, Каліші, Львові, Парижі, Подєбрадах та Празі – по одній. Раз на 2-3 роки відбувалися з’їзди представників громад, наприклад, у Відні, Карлсбаді та Празі, на яких звітували голова і члени уряду УНР, визначалися його склад та головні напрямки діяльності. До складу БУД належало більше 100 осіб, в тому числі Голова Директорії, усі члени уряду УНР, представники вищого військового командування колишньої Армії УНР та визначні діячі уенерівської еміграції [22, с. 50-52; 23]. Після закінчення Другої світової війни різні суспільнополітичні середовища української еміграції виступали за відновлення діяльності парламенту. Результатом тривалих переговорів політичних партій та організацій було схвалення 10 червня 1948 р. «Тимчасового Закону про реорганізацію Державного Центру УНР в екзилі». Згідно з ним органами ДЦ УНР в екзилі були Президент УНР, його заступник із

Валерій ВЛАСЕНКО

титулом Віце-президента, уряд та Українська національна рада (УНРада). Першу сесію УНРади, що відбулася 16-20 липня 1948 р. в Аугсбурзі, відкрив Б. Іваницький як найстаріший член Ради. Тоді ж його обрали головою УНРади [24, с. 147-148]. Борис Георгійович очолював український парламент в екзилі до кінця свого життя.

Б. Іваницький – Голова Української національної ради. Аугсбург. Після 1948 р.

На початку 1952 р. через важку хворобу і похилий вік Іваницький переїхав до США, де жив його син. Там 4 квітня 1953 р. завершилося складне, сповнене поневірянь, та, водночас, яскраве життя нашого співвітчизника. Поховали його на цвинтарі Евергрін у Детройті, а 1980 р. перепоховали на українському православному кладовищі Баунд-Брук у штаті Нью-Джерсі.

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

Джерела та література 1. Професор Борис Іваницький (Автобіографія) // Українська Господарська Академія в Ч.С.Р. 1922-1935 / Укр. висока політехнічна школа на чужині. – Нью-Йорк, 1959. – С. 53-64. 2. Низовий М. А. Українська книжка в діяльності київської дореволюційної «Просвіти» // Вісник Харківської державної академії культури. – 2014. – Вип. 42. – С. 129-138. 3. Кіндюк Б. В., Апатовський Д. А. Правові засади охорони українських лісів в часи революції та громадянської війни // Держава і право. – 2009. – Вип. 44. – С. 426-430. 4. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВО), ф. 3841, оп. 1, спр. 2. 5. ЦДАВО України, ф. 3841, оп. 1, спр. 3. 6. Наріжний С. Українська еміграція: Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами: [Репринтне видання 1942 р.]. – Львів-Кент-Острог, 2008. – Ч. 1. – ХХ+372+ССХХХІІ с. 7. ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 1, спр. 128. 8. Власенко В. Видатний лісівник (до 120-ліття з дня народження Бориса Іваницького) // Пороги. – Прага, 1998. – Ч. 2. – С. 12-13. 9. Український технічно-господарський інститут. – Подєбради, 1934. – 68 с. 10. ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 1, спр. 156. 11. Іваницький Б. По лісах Чешсько-Словацької Республіки // Сільськогосподарський збірник / Спілка українських техніків сільського господарства в ЧСР. – Подєбради, 1927. – Вип. 1 (за 1926 р.). – С. 145-178. 12. Národní archiv Česke republike (NAČR), f. «Ukrajinske muzeum v Praze», kart. 20, inv. № 340. 13. Т. О. Український науковий з’їзд в Празі // Тризуб. – Париж, 1926. – Ч. 52. – С. 7-19. 14. ІІ Український науковий з’їзд у Празі 20-24 березня 1932 р. Розклад праць. – Прага, 1932. – 16 с. 15. NAČR, f. «Ukrajinske muzeum v Praze», kart. 1, inv. № 3. 16. Справоздання про чинність Української наукової асоціації в Празі за час від 1 липня 1934 року по 1 січня 1936 р. – Прага, 1936. – 10 с. 17. Катальог видань Українського наукового інституту в Варшаві 1930-1937. – Варшава, 1938. – 40 с.

Валерій ВЛАСЕНКО 18. Комаринський Г. 50 років Українського технічногосподарського інституту. Баварія (Німеччина) // Український технічно-господарський інститут. Наукові записки. – Мюнхен, 1995. – Т. ХХХ. 19. Атаманенко А. Літопис Української вільної академії наук про наукові установи // Український історик. – Нью-Йорк-К.-ЛьвівТоронто-Париж, 2001. – Т. 1-4 (148-151). – С. 179-194. 20. NAČR, f. «Ukrajinske muzeum v Praze», kart. 20, inv. № 344. 21. NAČR, f. «Ukrajinske muzeum v Praze», kart. 20, inv. № 345. 22. Лівицький М. А. ДЦ УНР в екзилі між 1920 і 1940 роками. – Мюнхен-Філадельфія, 1984. – 72 с. 23. Білоконь С. Справа «Спілки визволення України» й перспективи її дальшого вивчення. Додаток ч. 2. Лист Миколи Лівицького до К. Туркала від 5 серпня 1975 р. [Електронний ресурс]. URL:http://www.s-bilokin.name/Terror/SpilkaVyzvolUkr/Appendix2.html 24. Український парламентаризм на еміграції. Державний центр УНР: документи і матеріали. 1920-1992 / Упорядник В. Яблонський. – К., 2012. – 840 с. Праці автора про Б. Іваницького Головний лісівник // Сумщина. – 1995. – 13 вересня. – С. 3. Іваницький Борис Георгійович // Українська журналістика в іменах / За ред. М. М. Романюка. – Львів, 1996. – Вип. ІІІ. – С. 142-145 [спіавт.]. Видатний лісівник // Пороги. – Прага, 1998. – Ч. 2. – С. 12-13. Ректори УГА-УТГІ – наші земляки [Б. Іваницький і С. Тимошенко] // Матеріали п’ятої Сумської наукової історикокраєзнавчої конференції (20-21 листопада 2003 р.). – Ч. ІІ: Історія Сумщини з найдавніших часів до кінця ХІХ ст. Новітня історія Сумщини. – Суми: СумДПУ, 2003. – С. 106-110. З історії Української господарської академії в Подєбрадах (ЧСР) // Актуальні питання історії та культурології. Матеріали науковотеоретичної конференції викладачів, аспірантів та студентів / СумДУ, гуманітарний факультет, кафедра історії. – Суми, 2006. – С. 3-12.

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

ПОЕТ І ДИПЛОМАТ (Олександр Олесь)

Олександр Олесь – відомий український поет-лірик, виразник українського національного відродження і патріотизму в українській літературі першої половини ХХ ст. Він залишив багату і різноманітну творчу спадщину: поезії, проза, драматичні твори, переклади, казки, публіцистика, фейлетони тощо. Незважаючи на велику бібліографію праць про нього [1-2], ще й досі залишається чимало невідомих або маловідомих сторінок його біографії та творчої спадщини. Серед них – дипломатична служба та співпраця із редакцією друкованого органу уряду УНР в еміграції «Тризуб». Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба) народився 23 листопада (5 грудня) 1978 р. у Білопіллі. Його батько Іван Федорович працював на рибних промислах в Астрахані, мати Олександра Василівна доглядала за дітьми. По батьківській лінії майбутній поет походив із чумаків, по материнській – із кріпаків. У Білопіллі він закінчив початкову школу та двокласне училище. Але найкращі роки дитинства, на думку поета, провів у с. Верхосулка, нині Білопільського

Валерій ВЛАСЕНКО

р-ну Сумської обл., куди щоліта приїздив до маєтку батьків матері – Василя і Марфи Грищенків. Сім’я рано втратила батька, а згодом помер і батьків брат, дядько Василь, який матеріально підтримував осиротілу сім’ю. У 1893 р. Кандиби переїхали до материних родичів у Суми. Олександра Василівна, щоб прогодувати сім’ю, знімала перший поверх будинку на вулиці Петропавлівській. Саме цей будинок поет упродовж тривалого часу вважав за рідний. Звідси 1898 р. він поїхав на навчання до Дергачівської хліборобської школи (училище). Там брав участь у театральних виставах, видавав і редагував журнал «Комета». Неодноразово відвідував Харків, виступав на літературних вечірках, бував у театрах, вдома у відомого журналіста С. Яблоновського, який був одним із перших критиків його поезій, в родині Алчевських. Закінчивши 1902 р. школу, Олександр Олесь вступив до Київського політехнічного інституту вільним слухачем, але, не маючи змоги заплатити за навчання, покинув інститут і працював практикантом на Миколаївському цукровому заводі (нині смт Миколаївка (у 1957-2016 рр. с. Жовтневе) Білопільського р-ну) П. Харитоненка. Там організував театр і виступав у різних п’єсах. У Сумах жив у будинку Кравченка по вулиці Новомістенській. У 1903 р. став студентом Харківського ветеринарного інституту, а під час літніх канікул служив у земстві статистиком, зокрема у м. Слов’янськ, де і познайомився із майбутньою дружиною Вірою Антонівною Свадковською. Великий вплив на рішення писати твори тільки українською мовою справило свято відкриття 1903 р. у Полтаві пам’ятника І. Котляревському, де він познайомився з багатьма українськими письменниками. У 1905-1906 рр. О. Олесь публікується в часописах «Багаття» та «Розвага», ялтинській газеті «Русская Ривьера». 1907 р. завдяки підтримці О. Єфименко, О. Лотоцького та П. Стебницького побачила світ перша збірка його поезій «З журбою радість обнялась» [3, с. 25-26]. Наступного року Олександр Іванович закінчив інститут. З

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

вересня 1909 р. по лютий 1919 р. жив у Києві та ПущіВодиці, працював ветеринарним лікарем у Київській міській скотобійні, завідуючим відділами закупівлі худоби і коней Комітету Південно-Західного фронту Всеросійського земського союзу та реквізиції цукру в «Центроцукрі», редактором «Літературно-наукового вісника» (ЛНВ), секретарем редакції газети «Відродження» (до гетьманського перевороту), керівником літературного відділу газети «Трибуна», був членом Українського товариства ветеринарних лікарів (з 1917 р.). У Києві О. Олесь відвідував театри, клуби, де збиралася українська інтелігенція, зустрічався з Л. Українкою, М. Леонтовичем, М. Лисенком. У Києві вийшли третя (1911) і п’ята (1917) збірки «Поезії», «Драматичні етюди. Книга ІV» (1914), низка поетичних етюдів, казок та творів для дітей. Друкувався у журналах «Літературно-науковий вісник», «Рада», «Рідний край», «Село», «Українська хата». Твори поета були опубліковані у збірках «Для всіх» (Львів), «Досвітні огні», «Українська муза» (Київ), «З неволі» (Вологда). Напередодні Першої світової війни він побував у Галичині, де зустрівся з О. Кобилянською, М. Коцюбинським, І. Франком, лікувався в Італії та Франції.

Мандат дивізійного ветеринарного лікаря Корпусу українських січових стрільців О. Олеся. Лютий 1919 р.

Валерій ВЛАСЕНКО

Наприкінці 1918 – початку 1919 рр. О. Олесь – дивізійний ветеринарний лікар 1-ої дивізії Українських січових стрільців [4, арк. 6зв; 5, арк. 1, 4]. На початку лютого 1919 р. розпочалася нетривала дипломатична діяльність поета. Саме тоді О. Олесь виїхав із Києва до Вінниці, а звідти до Будапешта, де 23 лютого в якості аташе приєднався до Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Угорщині. За визнанням голови місії М. Галагана, завдання налагодити зв’язки з літературно-публіцистичними колами цієї країни поет виконав блискуче. Але 21 березня, коли в Угорщині вже почали розгортатися революційні події («більшовицький переворот», за визначенням О. Олеся), він вибув у відрядження до Відня [6, с. 25, 85] і звідти до Будапешта не повернувся. В Австрії Олександр Іванович обійняв посаду аташе у Посольстві УНР. Завдяки йому для Головного військового ветеринарного управління Армії УНР були придбані медичні інструменти та медикаменти. В австрійській столиці він був одним із ініціаторів відкриття Українського клубу та заснування Українського вільного університету (1921), надавши на цю справу у заставу наклад своєї книжки на суму більше 100 тис. крон [7, арк. 1]. У Відні друкувався в часописі «Воля», заснував журнали «На переломі» та «Сміх», був одним із організаторів створення та заступником голови Союзу українських журналістів і письменників (СУЖіП), співпрацював із Комітетом допомоги голодуючим в Україні, який очолював М. Грушевський, взяв участь у Міжнародному конгресі преси та Конгресі вільної думки, що відбулися 1921 р. в Празі. На Другому конгресі навіть прочитав свій вірш, присвячений спеціально «Voln-ій Myšlen-ці». В Австрії побачили світ сьома збірка поезій «Чужиною» (1919) та сатирична збірка «Перезва» (1921). Поезії другої збірки позначені тонким гумором, який подекуди переходив у сарказм, іронію та самоіронію, дошкульною викривальною сатирою проти тих, хто компрометував Україну та уряд УНР, переймався власними інтересами, забувши про свою місію за

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

кордоном. У Відні вийшла друком низка казок та творів для дітей. На початку 20-х рр. ХХ ст. головним осередком української еміграції стає Чехословаччина. З ініціативи емігрантів та фінансової підтримки чеської влади в цій країні почали діяти Український вільний університет, Українська господарська академія, Український високий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, Українська студія пластичного мистецтва, Українська гімназія, численні громадські організації, виходила українська преса. Сюди переїхало чимало українських емігрантів з інших країн. Серед них – О. Олесь. У лютому 1923 р. в Берліні відбулося возз’єднання родини Кандиб. Дружина Олеся Віра Антонівна і син Олег прибули з України і провели разом із Олесем у німецькій столиці наступні два місяці. 1 травня 1923 р. Олесь із родиною переїздить до Чехословаччини, де проведе завершальну частину свого життя [8, с. 20]. Він жив у містах Бржежани, Маріанське Лазнє, Прага, Ржевниці, селах Слоуп, Горні Черношице та ін. У чеській столиці О. Олесь відзначив кілька своїх творчих і життєвих ювілеїв. Організатором святкування 50-ліття від дня народження поета був Український республікансько-демократичний клуб [9, с. 169-171]. Олександр Іванович був почесним головою Союзу українських журналістів і письменників на чужині (Прага), з 1931 р. – почесним доктором філософії (honoris causa) Українського вільного університету. Його твори декламувалися на святкових і жалібних академіях та зібраннях, присвячених національним святам (Шевченківське свято, проголошення незалежності України, День Соборності, День Українського війська), історичним подіям (бої під Крутами та Базаром, проголошення самостійності ЧСР) та особам (О. Кобилянська, Т. Масарик, І. Мазепа, П. Орлик, С. Петлюра, П. Холодний). Він підтримував дружні стосунки з тими, хто народився чи жив на його малій батьківщині – 85

Валерій ВЛАСЕНКО

Сумщині. Про це свідчить його листування із П. Зайцевим, І. Кобизьким, К. Мацієвичем, І. Мірним, І. Трубою та В. Филоновичем [10, с. 243-245; 11, с. 101-150]. У Празі поету вдалося видати збірки поезій «Цвіте трояндами...» (1939) та оповідань «Рудько» (1928, під псевдонімом О. Лелека), сатиричну п’єсу «Вилітали орли» (1938, під псевдонімом В. Валентін), окремими книжечками вийшли казки «Івасик-Телесик» (1925), «Злидні» (1926), «Солом’яний бичок» (1928), «Грицеві курчата», «Микита Кожум’яка» (1929), «Лісовий лицар Ох» (1938), «Напровесні» (1941), перевидано твори для дітей, що були написані ще до еміграції. Українська драматична студія в Празі під керівництвом М. Садовського поставила п’єсу О. Олеся «Осінь». Олександр Іванович не був аполітичною людиною. Він публічно декларував відданість ідеалам Української Народної Республіки. Його поезії, фейлетони публікувалися на сторінках преси Державного Центру УНР. Він із повагою ставився до діяльності провідників української еміграції Симона Петлюри та Євгена Коновальця, листувався з головою Ради Народних Міністрів УНР в еміграції В. Прокоповичем. Під враженням трагічної смерті лідера ОУН Є. Коновальця написав поезію «Терновий вінок». Твори поета друкувалися на сторінках емігрантських журналів «Визволення», «Вольное казачество – Вільне козацтво», «Гуртуймося», «Кубанський край» (Прага) та інших. Неодноразово О. Олесь бував на Закарпатті та в Галичині, де видавали його твори, ставили п’єси («Над Дніпром» у театрі «Нова сцена», що гастролював Закарпаттям, «Ніч на полонині» у Львові), писали музику на його вірші. У Львові побачили світ «Княжа Україна» (книга VIII), десята й одинадцята книги поезій (1930-1931), казка «Лисичка, котик і півник» (1924) та інші. У травні 1944 р. в Олександра Івановича загострилася хвороба печінки. Його поклали до лікарні, а 22 липня поета

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

не стало. Поховали його 29 липня 1944 р. на Ольшанському кладовищі в Празі.

Могила О. Олеся на Ольшанському кладовищі в Празі

Маловідомою сторінкою біографії О. Олеся є його співпраця з редакцією громадсько-політичного та літературно-мистецького тижневика «Тризуб», що виходив 1925-1940 рр. в Парижі. Цей друкований орган уряду УНР в еміграції був створений з ініціативи Голови Директорії УНР Симона Васильовича Петлюри. Зареєстрований був на ім’я Іллі Косенка (адміністратор). Головний редактор – В’ячеслав Костянтинович Прокопович, а в 1940 р. – Олександр Якович Шульгин. На сторінках часопису висвітлювалися суспільнополітичні, економічні та культурні процеси, що відбувалися в радянській Україні, західноукраїнських землях й еміграції, ставилося питання про стан української справи на

Валерій ВЛАСЕНКО

міжнародній арені. У тижневику друкувалися роботи Д. Геродота, Д. Дорошенка, В. Заїкіна, Б. Іваницького, Г. Лазаревського, М. Лівицького, О. Лотоцького, К. Мацієвича, І. Мірного, С. Наріжного, В. Садовського, В. Сальського, С. Сірополка, О. Удовиченка, В. Филоновича, А. Яковліва та інших. У рубриці «Маленький фейлетон» публікувалися сатирично-гумористичні поетичні та прозові твори Олександра Олеся під псевдонімами Нем-Тудо та В. Валентін (Валентин). Крім того, на сторінках тижневика подавалися і вірші поета, присвячені національній трагедії – Голодомору 1932-1933 рр. в Україні [12, с. 13]. Епістолярна спадщина поета широка і різноманітна. Вже публікувалося листування О. Олеся з Х. Алчевською, В. Вовк, М. Горьким, М. Грушевським, С. Єфремовим, О. Кошицем, А. Ніковським, П. Стебницьким, В. Стефаником, Є. Чикаленком, М. Шаповалом [13-20], українськими вищими навчальними закладами і громадськими організаціями за кордоном [11, с. 151-174]. В еміграційному архіві О. Олеся (ф. 114), що зберігається у Відділі рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відклалося чимало листів головного редактора й адміністратора паризького «Тризуба» до поета і в зворотному напрямку та від сторонніх осіб до Олександра Івановича щодо діяльності тижневика. Нижче подаємо 24 листи, в тому числі від В. Прокоповича до О. Олеся – 15, О. Олеся до В. Прокоповича – 6, С. Сірополка до О. Олеся – 1, І. Косенка до поета – 2. Вони датовані 1927-1936 рр. У листах піднімається широке коло різноманітних проблем особистого й громадського характеру: - умови співпраці (коректура, пересилання матеріалів, підстави відмови у публікації фейлетонів) О. Олеся (а також і його сина О. Ольжича) з тижневиком та оплати творів поета (№№ 1-5, 7, 9, 11, 12, 16, 17);

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

- оцінка редактором і співробітниками «Тризуба» фейлетонів та інших творів Олександра Івановича (№№ 2, 12, 16, 19, 20); - робота редакції тижневика (№№ 6, 10, 15, 23); - умови життя поета та його близьких (№№ 7, 8, 17); - відносини О. Олеся з видавцями (№№ 7, 19); - помилки редакції, що стосувалися публікації творів поета на сторінках тижневика (№№ 8, 10, 22); - реакція окремих представників еміграції на фейлетони О. Олеся та ставлення поета до цього (№ 13); - оцінка О. Олесем діяльності окремих політичних емігрантів (№ 14); - репресії проти української інтелігенції в радянській Україні (№ 18); - продаж книг О. Олеся (№№ 20-23). Як із самих фейлетонів, так і листів випливає, що Олександр Олесь критично ставився до діяльності деяких емігрантів та негараздів в емігрантському середовищі. Окремі листи поета засвідчують його життєве кредо, показують складні умови життя в еміграції. Листи публікуються із максимальним збереженням орфографічних, пунктуаційних та стилістичних особливостей мови їх авторів. Нерозбірливі слова позначено трьома крапками в квадратних дужках [...]. Упорядником уточнено дати окремих листів.

Валерій ВЛАСЕНКО

Джерела та література 1. Коротка бібліографія праць про Олеся // «Я ще вернусь...» Олександр Олесь і Білопільщина. – Суми, 2008. – С. 194-214. 2. Власенко В. М. Панорама Олесезнавчих праць / В. М. Власенко, В. О. Садівничий, О. Г. Ткаченко // Вісник Сумського державного університету. Сер.: Філологія. – 2008. – № 2. – С. 24-42. 3. Лотоцький О. Зустріч у Петербурзі // Поет з душею вогняною. Олександр Олесь у спогадах, листах і матеріалах. – К., 1999. – С. 25-26. 4. Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (ВРФіТ), ф. 114, спр. 406. 5. ВРФіТ, ф. 114, спр. 2318. 6. Матяш І.Б., Мушка Ю.Ю. Діяльність Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Угорщині: історія, спогади, архівні документи. – К., 2005. – 400 с. 7. ВРФіТ, ф. 114, спр. 2171. 8. Зілинський Б. Переїзд Олександра Олеся до Чехії в 1923 році // Зерна. – Львів-Цвікау-Париж, 1994. – №1. – С. 19-24. 9. З кола друзів О. Олеся. Олександр Олесь і Український республікансько-демократичний клуб у Празі / Передмова, упорядкування і коментарі В. М. Власенка // «Я ще вернусь...» Олександр Олесь і Білопільщина. – Суми, 2008. – С. 163-174. 10. Василенко Н. Листи Олександра Олеся до Івана Труби // Хроніка 2000. – К., 1999. – Вип. 29-30. – С. 243-245. 11. «Я ще вернусь...» Олександр Олесь і Білопільщина. – Суми, 2008. – 216 с. 12. Олесь О. Голод // Тризуб. – Париж, 1933. – Ч. 34. – С. 13. 13. Коцюбинська М. Невідомі листи О. Олеся до В. Вовк // Сучасність. – 1996. – № 3-4. – С. 137-139. 14. Коцюбинська М. Невідомі листи Василя Стефаника до Олександра Олеся // Там само. – № 10. – С. 162-163. 15. Листування Михайла Грушевського // Епістолярні джерела грушевськознавства. – Т. 1. / Упоряд. Г. Бурлака. – К.-Нью-ЙоркПариж-Львів-Торонто, 1997. – С. 221-226. 16. Пархоменко Л. Листи Олександра Кошиця до Олександра Олеся // Український музичний архів. – 1999. – Вип. 2. – С. 192-199. 17. Поет з душею вогняною. Олександр Олесь у спогадах, листах і матеріалах / Упоряд. І. М. Лисенка. – Нью-Йорк-К.-Львів, 1999. – С. 134-173. 18. Лисенко Н. З епістолярію О. Олеся (еміграційний період) // Слово і час. – 2000. – № 10. – С. 51-69.

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр. 19. Лисенко Н. Творчі матеріали та листування О. Олеся в його еміграційному архіві // Спадщина: Літературне джерелознавство. Текстологія / Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. – К., 2007. – Т. 3. – С. 95-159. 20. Лисенко Н. О. Олесь. Опис фонду // Там само. – С. 374-438. Праці автора про О. Олеся Олександр Олесь і Український вільний університет // Олександр Олесь. Творча спадщина і сучасність. Зб. наук. праць. – Суми, 1999. – С. 181-186. Український республікансько-демократичний клуб у Празі й Олександр Олесь // Сумська старовина. – 2006. – № ХХ. – С. 129-135. До історіографії життя та творчості Олександра Олеся // Актуальні питання історії, культурології та краєзнавства. Матеріали наук.-теорет. конф. викладачів, аспірантів та студентів / СумДУ. – Суми, 2007. – С. 13-17 [співавт.]. «Я ще вернусь...» Олександр Олесь і Білопільщина: наук.популярне видання. – Суми, 2008. – 216 с. [співавт.]. Панорама Олесезнавчих праць // Вісник Сумського державного університету. Сер.: Філологія. – 2008. – № 2. – С. 24-42 [співавт.]. «Переконаний в тому, що правда вище всього» (Олександр Олесь і паризький тижневик «Тризуб»: листування) // Сумський історико-архівний журнал. – 2009. – № VI-VII. – С. 79-98.

№1 Лист В. Прокоповича до О. Олеся 25 лютого 1927 р., Париж В[ельми]ш[ановному] Д[обродіє]ві О. Олесеві Вельмишановний Олександре Івановичу! Спасибі Вам велике за Вашу ласкаву згоду допомагати нам. Дуже раді. Кілька день тому вислали Вам 200 франків. Умови звичайно при[й]маємо. Гроші висилатимемо по змозі регулярно. По штучно, той й по штучно. Гаразд. Вас же просимо з свого боку щотижня озиватися, хоч коротко. Щодо прикровенности, то можете бути спокійними: ми не розголошуватимемо. Отже дожидатимемо листів. 91

Валерій ВЛАСЕНКО

Гроші платимемо раз на місяць. Бувайте здорові і Богу милі. Нас не забувайте. Пан Чикаленко1 Вас вітає. Ваш В. Прокопович ВРФіТ, ф.114, спр.2195, арк.1. Машинописний оригінал. Бланк.

№2 Лист В. Прокоповича до О. Олеся 7 березня 1927 р., Париж В[ельми]ш[ановному] Д[обродіє]ві О. Олесеві Вельмишановний Олександре Івановичу. Два фельєтони Ваші (про Мякотіна2 та “нєчто фантастическоє”3), спасибі Вам, одержали. Перший вже в друкарні і йде в цьому числі. Само собою, що як матимемо які зауваження чи скорочення, то робитимемо за Вашою згодою. Дещо, на нашу думку, слід би було скоротити в останньому фельєтоні. Завтра проект Вам вишлемо. Звичайно ж ніяких змін, як бачите з першого фельєтону, де не перемінено “ніже тії коми”, не робимо. Листи здебільшого ви доходять регулярно, але трапляються випадки, хоч і рідко, що пропадають, тому завжди краще посилати рекомендованими. Майте на увазі, що поштові видатки повертаємо: раз на місяць разом з гонораром висилатимемо Вам покриття всіх 1

Чикаленко Левко (1888-1965) – громадсько-політичний діяч, археолог. Син Євгена Чикаленка. 1917 р. – член Української Центральної Ради. З 1920 р. жив у Польщі, 1922 р. – Чехословаччині, 1926 р. – Франції, потім – США. 2 Нем-Тудо. “Украинский вопрос” // Тризуб. – 1927. – Ч. 11. – С.14-15. Oдним із персонажів фейлетону був Мякотін Венедикт (1867-1937) – рос. політичний діяч, історик, письменник. З 1917 р. – голова ЦК Трудової народно-соціалістичної партії. 1922 р. висланий із Росії. На еміграції жив у Берліні, Празі та Софії. 3 Нем-Тудо. «Нечто фантастическое» по В. В. Шульгину» // Тризуб. – 1927. – Ч. 12. – С. 20-23.

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

витрат поштових за місяць, але Ви вже самі присилайте так само раз на місяць повідомлення, скільки саме витратили на пошту. «Посл[едние] Нов[ости]»4 і «Возрожденіе»5 контора висилає Вам акуратно. Тепер справа гонорару: платимо, згідно з Вашим побажанням «по штучно», але умовимося так: «штуку» рахуватимемо дві сторінки чи до двох (це власне норма, більше як три сторінки ми … фельєтон могли б відводити тільки в окремих випадках, коли щось таке, що в менше не вкладається). Отже вважаємо кожен фельєтон від одної сторінки, до трьох. Фельєтон до двох сторінок має свій Фікс, хоч би він був і найкоротший, - 50 франків «штука». А як він більший від двох сторінок, то те, що зверху ми рахуємо вже окремо, виплачуючи до Фіксу в додаток по 25 фр[анків] за сторінку зверх умовлених. Чи згода Ваша на таку комбінацію? Питаєте, яке вражіння від фельєтонів. Читальник ще не озвався. Нехай до нього дійдуть ще фельєтони. Хоч наперед можна сказати, що саме цього бракувало «Тризубові». А мені фельєтони подобаються і, диктуючи їх машиністові, почуваю велику приємність і розвагу. Останнього доктор, якому Ваші «привіти» передано, читав вголос редакційній братії і всім ст[р]ах припав до вподоби. Бувайте здорові і Богу милі. Ваш В. Прокопович ВРФіТ, ф.114, спр.2195, арк.2-2 зв. Машинописний оригінал. Бланк.

«Последние новости» – центральна газета російської еміграції, що видавалася у 1920-1940 рр. у Парижі за редакцією П. Мілюкова. 5 «Возрождение» – газета російської еміграції. Виходила в 19251940 рр. у Парижі. Засновники – П. Струве і А. Гукасов. 4

Валерій ВЛАСЕНКО

№3 Лист В. Прокоповича до О. Олеся 8 березня 192[7] р., Париж В[ельми]шановний Олександре Івановичу. Посилаю Вам дублікат фельєтону з нашими одмітками. Якщо згода, то черкніть на одкритці одне слово: «згода». Якщо не з усім згодні, то повертайте фельєтон з Вашою остаточною редакцією: так і пустимо. Бувайте здорові і не забувайте. З пошаною щирою В. Прокопович ВРФіТ, ф.114, спр.2195, арк.3. Машинописний оригінал. Бланк.

№4 Лист В. Прокоповича до О. Олеся 10 березня 192[7] р., Париж В[ельми]ш[ановному] Д[обродіє]ві О. Олесеві Вельмишановний Олександре Івановичу! Досі Ви вже, певно, маєте мій лист з 7.ІІІ ч. 32 і знаєте, що «Русь і медведі»6 благополучно прибули до Парижу, а сьогодні рушають далі в світ в числі 11 «Тризуба». Що не з’явилися раніше, то тому, що ми виходимо по четвергах ввечері, значить число 10, помічене 6-м, фактично вийшло ще 3-ього, а матеріал до нього був зданий останній (передова) в понеділок, 28-го. Отже туди «медведі» потрапити ніяк не могли. Майте до того на увазі, що ми мусимо для друкарні весь матеріал перебивати на машинці. Ми самі заінтересовані, щоб у кожному числі був Ваш фельєтон. На наступне забезпечені: маємо «нечто фантастическоє» 6

Йдеться про фейлетон «Украинский вопрос».

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

(просимо, не зволікаючись, повернути); а далі найкраще б було, що Ви планували так, щоб ми кожної п’ятниці чи найпізніше суботи одержували від Вас те, що має з’явитися в наступному числі через тиждень. Добре було б, також, мати хоч один фельєтон, такого типу, що йому старість не страшна. В запасі на кожний випадок. Підпис одразу ставте такий як хочете: бо сьогодня Ваша листівка б спізнилася на півгодини і вже було дано дозвіл на друк числа. А тепер Вадлентина7 ще виймемо з машини. Бувайте здорові і Богу милі. В. Прокопович ВРФіТ, ф.114, спр.2195, арк.4. Рукописний оригінал.

Лист 5 Листівка В. Прокоповича до О. Олеся 21 березня 1927 р., Париж Вельмишановний Олександре Івановичу! Так сталося, що листа Вашого одержали ми тільки сьогодня. Таким побитом і прислане запізнилося і не могли ми вволити своєчасно Вашої волі щодо грошей. Вибачте, бо Ви дожидали. Гроші висилаємо Вам за цей місяць завтра, 22го у вівторок. Цими днями напишу. Дожидаємо присилки матеріалу далі. Ваш В. П[рокопович] ВРФіТ, ф.114, спр.2195, арк.5. Рукописний оригінал.

В. Прокопович пояснює, що при наборі вкралася помилка. Замість слова «Валентин» було набрано «Вадлентин». 7

Валерій ВЛАСЕНКО

№6 Листівка В. Прокоповича до О. Олеся 3 травня 1927 р., Париж Воїстину воскресе, дорогий Олександре Івановичу! Дякую за пам’ять і взаємно вітаю. Що мовчу, то на листи я важкий, до великодніх вакацій не встиг написати того листа, що мав Вам писати, тому так і вийшло, лист за мною, а припущення […] ніякого ґрунту під собою, звісно, не має. Звідки Ви взяли? За прислане спасибі: «творіть і впредь такожде», то […]. Сьогодня «Тризуб» оживає знов і ми беремося до роботи. Всього кращого. Ваш В. П[рокопович] ВРФіТ, ф.114, спр.2195, арк.6. Рукописний оригінал.

№7 Лист О. Олеся до В. Прокоповича 22 червня 1927, м. Горні Черношице8 Дорогий В’ячеслав Константиновичу! Одержав. Дуже, дуже вдячний. Тепер я в великому боргу перед редакцією. Відроблю. Дайте мені лише трошки відпочити після пережитого за останні місяці. Скажу Вам одверто, довірочно, що доводиться мені обідати, обідати раз на тиждень, часом забуваю – коли обідав. Це відбивається, очевидно, на загальному стані здоров’я, на нервах. І це б не біда, та часом боляче робиться, коли Олег9 замість обіду їсть хліб з цукром. (Це після двох плеврітів!10) І ніяк я ради не 8

Горні Черношиці – невеличке містечко за 50 км від Праги, де у міжвоєнний період жило чимало українських емігрантів. 9 Олег Ольжич – син О. Олеся. 10 Плеврит – запалення плеври, двошарової оболонки, що вистилає грудну порожнину.

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

можу собі дати. Ні готових книжок, ні рукописів не можу продати, та й нікому. Студинські11, Галущинські12 лише обіцяють медоточивими устами, тільки дурять і затягують петлю на шиї. Навіть такі висококваліфіковані громадяне, як Мир. Січинські13 видурюють у мене речі, друкують, обіцяють «обов’язково коло 5 листочків» виплатити гонорар, їдуть домів і ні звуку! Америка загалом мені винна декілька тисяч долярів і хоч би цент! Якомусь шуліку Крамару в Монреалі, що перебрав мої книжки, я вислав навіть замовлень на 400 долярів з канадійських книгарень!.. Дійшов я до певної роспуки14 і не знаю – чим все це скінчиться. Стипендії (800 корон) у мене стає на ½ години, щоб заплатити частину боргів. Словом – виходу не передбачається. Вибачте, що пишу Вам про сі річі: я хотів би лише, щоб була Вам зрозуміла неделікатність... Що сталося з журналом? Чому ні Сір[ий]15, ні я не одержали в понеділок, як звичайно? Мабуть технічні перешкоди трапились?! Писатиму Вам незабаром, але зараз не можу, не можу розігнати настирливих, буденних турбот і зосередитись на чомусь.

Імовірно Кирило Студинський (1868-1941) – літературознавець і мовознавець. Доцент Ягелонського ун-ту. Член НТШ (1923-1933 рр. – його голова), 1929 – академік ВУАН. 12 Галущинський Михайло (1878-1931) – громадсько-політичний і військовий діяч. Голова Академічної громади у Львові, товариства «Січ» у Відні, 1923-1931 рр. – Товариства «Просвіта». Професор. 13 Імовірно Січинський Мирослав (1887-1979) – громадсько-політичний діяч. 1920 р. – співзасновник організації «Оборона України» і редактор її часопису «Українська громада». 1933-1941 рр. – президент Українського робітничого союзу (США). 14 розпука – туга. 15 Тищенко Юрій (псевдонім Сірий, 1880-1953) – редактор, видавець, письменник, публіцист. З 1919 р. жив у Відні, потім у Празі, де мав видавництво і книгарню. Приятелював з О. Олесем. 11

Валерій ВЛАСЕНКО

Листа мого не читайте, перекажіть лише привід нашим спільним знайомим. Буду радий одержати від Вас кілька слів. Ваш О. Ол[есь] ВРФіТ, ф.114, спр.260, арк.1-1зв. Рукопис.

№8 Листівка С. Сірополка16 до О. Олеся 29 серпня 1927, м. Горні Черношиці Дорогий Олександре Івановичу! О. М. Т-ий вже з 15-го ц[ього] м[ісяця] жиє в Празі, а ключ від Вашого помешкання знаходиться у нас. Сьогодні передам листоноші Ваше розпорядження щодо кореспонденції. Не розумію, як могла редакція «Тр[изубу]» пустити чужий фельєтон з Вашим підписом17. Здається, В[’ячеслав] К[остянтинови]ч18 немає зараз в Парижу, він жиє десь на селі, а тому затримується його відповідь на Ваш лист. Стецько ще гостить у Равичів19. Думаю, що повернеться числа 5-6 вересня. Я і всі наші вітаємо Вас і Вашу родину. Бажаємо Вам всього доброго. До скорого побачення. Ваш Ст. Сірополко ВРФіТ, ф.114, спр.1628, арк.2. Рукопис. 16

Сірополко Степан (1872-1959) – педагог, громадський діяч. 1917 р. – товариш міністра народної освіти. На еміграції в Польщі, згодом у Празі. Професор Українського високого педагогічного ін-ту ім. М. Драгоманова, член Союзу українських журналістів і письменників на чужині. 17 Олесь. Дз... Дж... // Тризуб. – 1927. – Ч. 33. – С. 23. 18 В’ячеслав Прокопович. 19 Равич Дмитро (1901-1942) – інженер, історик музики. Асистент Українського високого педагогічного ін-ту ім. М. Драгоманова, голова Української академічної громади у Празі. З 1934 р. жив у Відні. Равич Антоніна – громадська діячка. У травні 1928 р. в Українському вільному ун-ті в Празі здобула ступінь доктора філософії.

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

№9 Лист В. Прокоповича до О. Олеся 2 грудня 1927 р., Париж В[ельми]ш[ановному] панові О. Олесеві Вельмишановний і дорогий Олександре Івановичу! Давно вже од Вас нічого не чути. Як ся маєте? Чи Ви, може, на нас гніваєтеся? За що? Завжди високо ставлячи цінне співробітництво Ваше, пригадуємося ласкавій пам’яті Вашій. Може б Ви були ласкаві, як раніше, надсилати фел’єтони; були б дуже вдячні. Може пощастило б хоч з нового року нам налагодити цю справу на старих умовах, як було у нас: тоб[то] Ви нам присилаєте фел’єтони щотижня, а ми Вам висилаємо на місяць 300 фр[анків]. Дожидаємо ласкавої одповіді Вашої. Бувайте здорові і Богу милі. В. Прокопович ВРФіТ, ф.114, спр.2195, арк.7. Рукописний оригінал.

№ 10 Лист В. Прокоповича до О. Олеся 16 грудня 1927 р., Париж В[ельми]ш[ановному] панові О. Олесеві Вельмишановний і дорогий Олександре Івановичу, Листа Вашого з 8.ХІІ одержав. Мені дуже прикро, що поза всяким бажанням із своєї сторони зробив Вам неприємність. Сталася ця справа через літній час. Я півтора місяці був відсутній в Парижу і тоді редагував «Тризуб» не я. Коли я одержав «Тризуба», де під фельєтоном, зданим ще за

Валерій ВЛАСЕНКО

моїх часів, замість підписа Оаес20 чорним по білому стояло Олесь, це мене сильно вразило і я зараз же написав до Парижу, запитуючи, як це сталося і вимагаючи, щоб зараз же було спростовання. Отже в цій історії моя відповідальність являється більше формальною, ніж фактичною. Одповідь на листа Вашого було передано редакції, бо і повернувшися я ще не одразу вступив в свої обов’язки. Що ж до того, чому не було уміщено Вашого листа одвертого, то 1. він прийшов після того, як уже в «Тризубі» з’явилося спростовання, а 2. як Ви бачите, це сталося з вини редакції, коректи, друкарні, а ні в якому разі не автора фельєтона, який ніколи в думках не покладав підписуватися чужим ім’ям (уже перед тим давніше було уміщено в «Тризубі» його фельєтон під підписом Оаес). Отже за нашу. «Тризуба», вину не можна було нам же таки нападатися на невинного чоловіка. В кожнім разі прошу вірити, що мені боляче на саму думку, що й проти своєї вини ми заподіяли Вам неприємність і прикрість. Ще раз прошу вибачити. Хотілося б думати, що це вияснює непорозуміння і що ми по старому матимемо Вас своїм співробітником. Дожидатиму одповіді від Вас. Олегові досі не платили, бо нікому гонорарів не платимо: з грошима скрутно. Надіюся на кінець року сплатити. З своєї сторони ще раз нагадаю Андрію Миколаєвичу21 про його обіцянку. Знов же мені неприємно, що її недодержання спадає на мене, бо через мене йшла ця справа. Отже вважаю за свій обов’язок робити все, щоб її полагодити. Оаес. «Хитрий малорос» (хочу - не хочу) // Тризуб. – 1927. – Ч. 21. – С.19-20. 21 Лівицький Андрій Миколайович (1879-1954) – державний і громадський діяч, юрист. Член Української Центральної Ради. Губернський комісар Полтавщини. Міністр юстиції, заступник голови уряду УНР. З кінця 1920 р. – голова уряду УНР в екзилі, заступник голови Директорії, 1926 р. очолював Державний Центр УНР в екзилі. 20

100

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

З правдивою пошаною В. Прокопович P. S. Персонально Вам не писав я сам тому, що ввесь час і увага були зайняті судовою справою22, яку ледве тепер видихаю і повертаюся до нормальної роботи. ВРФіТ, ф.114, спр.2195, арк.8-8 зв. Машинописний оригінал. Бланк.

№ 11 Лист В. Прокоповича до О. Олеся 18 квітня 1928 р., Париж Шановному Добродієві п. О. Олесеві. Вельмишановний Добродію, Редакція «Тризуба», готуючись до складання числа, присвяченого смерти світлої пам’яті С. Петлюри, нагадує Вам про це і просить повідомити негайно, що Ви мали б надіслати до цього числа. В разі Вашої ласкавої згоди взяти участь дуже просили б Вас мати на увазі, що статті призначені для цього числа мають бути в Парижі в розпорядженню редакції ніяк не пізніше 18 травня ц[ього] р[оку]. З правдивою повагою В. Прокопович ВРФіТ, ф.114, спр.2195, арк.9. Машинописний оригінал. Бланк.

Йдеться про судовий процес над вбивцею Симона Петлюри С. Шварцбардом, що відбувся 18-26 жовтня 1927 р. в Парижі. В. Прокопович виступав на ньому свідком.

101

Валерій ВЛАСЕНКО

№ 12 Лист В. Прокоповича до О. Олеся 4 серпня1928 р., Париж. В[ельми]ш[ановному] панові О. Олесеві Високоповажний Олександре Івановичу, Хоч як Ви знаєте, віршів ми не друкуємо, але для Вашого фел’єтона, такого живого і характерного зробили виняток. Якщо появлення його в «Тризубі» дало Вам приємність, тим краще. Якщо матимете що чи прозою, чи в віршах на біжучі теми – повторюємо своє прохання – присилати. Тільки знову наперед просимо не гніватися, якщо і не з’явиться. Буває, поки прийде, запізниться. Буває, що в наших умовах в Парижі, не є цікавим те, що підходить для Праги, а бувають і причини чисто техничного порядку. В кождім разі завжди дуже радий, коли Ваше ім’я прикрашує сторінки «Тризуба». Контора цими днями вислала Вам в рахунок гонорару 300 фр[анків]. Згідно з Вашим бажанням Олегові вислано також на адресу П. І. Холодного23 окремо 200 фр[анків] авансом під його статті, які я дуже ціню. Пишу йому одночасно. Бажаю Вам всього кращого. В. Прокопович ВРФіТ, ф.114, спр.2195, арк.10. Машинописний оригінал. Бланк.

Холодний Петро (1876-1930) – громадсько-політичний діяч, художник-імпресіоніст. Член Української Центральної Ради, міністр освіти УНР за часів Директорії. З 1921 р. – на еміграції в Польщі.

102

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

№ 13 Лист О. Олеся до В. Прокоповича 23 березня 192[9]24 р. Дорогий В’ячеслав Константиновичу! Сьогодні був у мене Оп[анас] М. Андрієвський25 і приніс мені сумні вістки. Мій фельєтон “З нашого спорту”26 викликав безмежне обурення серед шелухінськошаповалівських кол. Були навіть збори з цього приводу, на яких заповіджена мені війна люта, безпощадна. Генерал П.27 сказав, що він боронитиме честь шаблею! Шелухін28 написав великого вірша про мене, як про “польського запроданця” і взагалі людину, яку треба засудити на шибеницю. Дано роспоряження анулювати в Америці акцію «ювілейного дару”29 і т.п. Словом, я мушу купувати пугач30, коли хочу ще пожити на світі. Найбільша образа полягає в тому, що я «змішав з бандітами» їхні величности. Самі ганьблять всіх

Упорядники фонду 114 Відділу рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т. Шевченка помилково датували лист 1924 р., насправді 1929 р., що випливає із змісту самого листа. 25 Андрієвський Панас (1878-1955) – державний і політичний діяч, юрист. З листопада 1918 р. – член Директорії УНР, у травні 1919 р. вийшов з її складу. На еміграції – співорганізатор Української Національної Ради за кордоном. 26 Валентин В. З нашого спорту // Тризуб. – 1929. – Ч. 11. – С. 12. 27 Петрів Всеволод (1883-1948) – військовий і громадський діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Професор Українського високого педагогічного ін-ту ім. М. Драгоманова. 28 Шелухін Сергій (1864-1938) - громадсько-політичний діяч, юрист. Член Української Центральної Ради, Генеральний суддя УНР, міністр судових справ УНР, сенатор. З 1921 р. жив у Чехословаччині. 29 Йдеться про організацію акції збору коштів на ювілейний дар О. Олесю з нагоди його 50-ліття. Через низку обставин ювілей поета відзначали не в грудні 1928 р., а в червні 1930 р. 30 пугач – гвинтівка.

103

Валерій ВЛАСЕНКО

прилюдно, як тільки хочуть і не терплять навіть найделікатнішого гладження проти шерсти. Я знаю, що ці «громадські діячі» полізуть в мою брудну білизну, підрахують скільки я випив пива, знаю, що обвинуватять мене у всіх гріхах – це ще півбіди. Але буде для мене трагедія, коли вони позбавлять мене стипендії. У мене лишаться тільки борги і не буде навіть мотузки, щоб повіситись. Мабуть доведеться мені перейти на прозу. На всякий випадок посилаю Вам ще два вірша. Дуже мені не радять посилати «Енея»31, де бачуть образу галичан, але я посилаю, переконаний в тому, що правда вище всього, що я виконую громадський обов’язок. Нехай зміст сього листа залишиться між нами. Ваш О. Ол[есь] ВРФіТ, ф.114, спр.258, арк.1-1зв. Рукопис.

№14 Лист О. Олеся до В. Прокоповича 26 квітня 192[9]32 р., м. Горні Черношице Дорогий В’ячеслав Константиновичу! Маємо новий центр, нову владу, ледве що зпечену33. Звучить гордо, хоч і не так оригінально. Зараз у мене в руках «Анкета, видана Військовою комісією при Директорії У.Н.Р. на підставі §5 Статуту Пропам’ятного Хреста».

Валентин В. Еней // Тризуб. – 1929. – Ч. 16-17. – С. 14. Упорядники архіву О. Олеся (ф.114) помилково датують лист 1924 р. Насправді 1929 р. По-перше, часопис «Тризуб», про який йдеться в листі, почав виходити наприкінці 1925 р., по-друге, число 34 журналу «Вольное казачество», де була опублікована казка «Микита Кожум’яка», побачило світ 1929 р., по-третє, А. Макаренко й П. Андрієвський організували Українську Національну Раду за кордоном на межі 1928-1929 рр. 33 Йдеться про Українську національну раду за кордоном. 31 32

104

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

§20 Анкети звучить так: «Визнаю Акт 22/І 1919 року34, як рівно ж стою на засадах конституції 28/ІІ року 191935 і буду боронити соборність і самостійність України, що власноручним підписом стверджую». Директорія складається з Макаренка36 і, по непорозумінню, Андрієвського. Хотів прислати Вам оригінал […], щоб її використати «Тризуб», та оригінал я позичив лише на 2 дні, а за два дні він не вернувся б з Парижу. От і кажіть укр. народ – анархістичний. Чи не навпаки? Це якась навальна владоманія. «Політеїзм». В майбутній Україні в […] суверен гетьман, себто презідент. Сьогодні одержав «Тризуби», инші ще позавчора. Знову, ще раз, прошу висилати мені безпосередньо. Це в інтересі і редакції, і співробітника. Напишіть, які фельєтони Ви забракували? Я маю для Вас нові річі, які вишлю сими днями. (Ви це не потрібуєте?) Чи не слід замість «МойФельєт.» дати якусь иншу назву? Чи добра й ця? Дуже Вас прошу не нищити моїх політичних фельєтонів, бо находяться люде, які хотіли б видати ці річі, а я здебільшого не залишаю копій у себе. Сими днями вийде нова прем’єрізована казка «Микита Кожум’яка»37. Пришлю Вам (Надр[укована] в ч. 34 «Вільного Козацтва»38). Пишіть, хоч трошки, щоб був ліпший контакт з Редакцією. Ваш О. Ол[есь] ВРФіТ, ф.114, спр.259, арк.1-1зв. Рукопис. Акт Злуки – урочисте проголошення Директорією акту про об’єднання УНР і ЗУНР в єдину незалежну державу 22 січня 1919 р. 35 28 січня 1919 р. Трудовий конгрес України схвалив резолюцію про владу. До наступної сесії Конгресу верховна влада й оборона держави доручалися Директорії УНР, склад якої поповнювався представниками Наддністрянської України 36 Макаренко Андрій (1886-1963) – державний і політичний діяч. 1918 р. – член Директорії УНР. Співорганізатор Української національної ради за кордоном. 37 «Микита Кожум’яка» – казка. 38 «Вольное казачество – Вільне козацтво» – літературний і політичний журнал, що виходив у Празі за редакцією І. Білого та М. Фролова. 34

105

Валерій ВЛАСЕНКО

№ 15 Лист В. Прокоповича до О. Олеся 18 червня 1929 р., Париж. В[ельми]ш[ановному] панові О. Олесеві Подаю Вам до відома, що «Тризуб» протягом літнього часу має виходити регулярно щотижня, кінчаючи 7 липня с. р., а далі з половини липня до кінця серпня в такі дати: Ч. 29-30 – 14.VІІ Ч. 31-32 – 11.VІІІ Ч. 33-34 – 25.VІІІ. З правдивою повагою В. Пр[окопович] ВРФіТ, ф.114, спр.2195, арк.11. Машинописний оригінал. Бланк.

№ 16 Лист В. Прокоповича до О. Олеся 22 червня1929 р., Париж В[ельми]ш[ановному] панові О. Олесеві Високоповажний Олександре Івановичу, Дякую Вам за пачку фельєтонів. Саме вчора наказав повідомити Вас, що наш запас вже доходить до кінця. А Ви тут самі, спасибі Вам, озвалися. Коли б бідна мишка39 Ваша і кінчила свій вік, то Ви завжди пам’ятайте, що Ви маєте уважного й прихильного читальника, у першу голову й в редакторові «Тризуба», а поза ним усіх численних, як пісок морський, передплатниках нашого часопису. «Звіт»40 і Валентин В. Живе маленька в мене мишка // Тризуб. – 1929. – Ч. 28. – С. 14. 40 Валентин В. Звіт // Тризуб. – 1928. – Ч. 27. – С. 16. 39

106

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

«Нансен»41 – надзвичайні. Пускаємо їх поза чергою. Поки що з старих фельєтонів затримали ми «Розумовського», бо не знаємо, якого він берега держиться і чи варто його «прославляти». Отже пишіть і нас не забувайте, а ми не забуватимемо висилати Вам щомісяця 300 фр[анків]. Бувайте здорові й Богу милі. Ваш В. Прокопович ВРФіТ, ф.114, спр.2195, арк.12. Машинописний оригінал. Бланк.

№ 17 Листівка О. Олеся до В. Прокоповича [1929] Мr. W. Prokopovich Boîte post №15 «Le Trident» Paris XIII Дорогий В’ячеслав Константиновичу! Сердечно дякую за привітання і посилаю Вам свої з найкращими побажаннями. Не писав Вам довго головним чином через ріжні турботи і неприємности, які убивають саме бажання писати. По друге... на що ж писати, коли «Тр[изуб]» не друкує моїх річей... Про сміхотворного Аманулу не надрукували, про […] Меллочи, Сенатора Висівку. Часом, по старій звичці напишеш, та так і залишиш не переписаним, прочитавши в тісному гуртку знайомих. Це, звичайно, і мало дотепно, і некритично... Засидівся я на селі, без людей, без вражінь. Можливо, що це і являється причиною моєї прострації. Олег також не […]. Він пише тепер докторську

Валентин В. Коли б був Нансен полетів // Тризуб. – 1929. – Ч. 27. – С. 17. 41

107

Валерій ВЛАСЕНКО

працю42, їздить на лекції, працює в музеї... Це теж не настроює на письменницький лад. Пишіть. Ваш О. Ол[есь] ВРФіТ, ф.114, спр.262, арк.1-1зв. Рукопис.

№ 18 Лист О. Олеся до В. Прокоповича [1930] Христос воскрес, дорогий В’ячеслав Константиновичу! Вітаю Вас з святами і бажаю Вам радісного, бадьорого настрою. Прийміть мою щиру подяку за хронічні аванси, що особливо мені придавались під час хвороби і видужування від неї. Збирався було вже одробляти, хотів писати на тему Харківського процесу43, та боявся зробити помилки, може образити когось, хто цього не заслуговував... Так звідси важко розуміти псіхольогію совітського «громадянина»... Не розумію я і того «цвіту», яким зацвів на суді «цвіт нашої інтелігенції». Роскривали (це було якесь змагання!) всі ходи і виходи, видавали один другого «злочинні вчинки», найтаємніші думки на світ Божий витаскували і на хрестах ростинали. Це було якесь суцільне харакірі44. І рука якось не У 1924-1929 рр. Олег Ольжич навчався в Карловому ун-ті, на літературно-історичному ф-ті Українського високого педагогічного інту ім. М. Драгоманова, вивчав археологію в Українському вільному ун-ті в Празі. Восени 1930 р. захистив докторську дисертацію на тему «Неолітична кераміка Галичини». 43 Харківський процес – судовий процес над вигаданою 1929 р. органами ДПУ УСРР контрреволюційною організацією «Спілка Визволення України». На сторінках «Тризуба» публікувалося чимало матеріалів про цей процес. 44 харакірі – ритуальне самогубство шляхом розтинання живота, що було поширене серед самурайського стану середньовічної Японії. 42

108

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

піднімалась писати. А другі теми були занадто дрібними і ні про що інше писати не хотілось45. ВРФіТ, ф.114, спр.263, арк.1-1зв. Рукопис.

№ 19 Лист О. Олеся до В. Прокоповича 11 грудня 1932 р., м. Ржевниці Дорогий В’ячеслав Константиновичу! Милою несподіванкою була для мене Ваша сьогоднішня картка. Тішусь, що Вам вподобались, мабуть, мої останні поезії. Скільки витерпів і я, і моя книжка!46 Вдесятеро вона б могла бути кращою, коли б нормально вона видавалась. Де ж таки видано, щоб маленька книжечка віршів друкувалась більше 2-х років!? Рік я чекав коректи. Нараз прийшла. Я виправив і знову без кінця довго ждав. Коли ж вийшла книжка і я глянув на неї, кров ударила мені в голову. Так вона була навмисно зіпсована, перекручена і «виправлена» якімсь «приятелем». Телеграфічно заборонив я випускати її у світ Божий, а в відповідь дістав листа, що вона вже конфіскована. І знову ждав і нічогісінько не міг писати. (Тому вже маю вдачу: завершити одне діло і лише тоді братись за друге). Не знаю – який вона тепер має вигляд і зміст і боюсь тепер і за одне і за друге. (Сими днями жду авторських і тоді вишлю Вам).

Лист без закінчення. Йдеться про видання спотвореної у видавництві «Червона калина» ХІ книги поезій О. Олеся. Недбало видана книга вразила автора та змусила його власноруч дописувати зіпсовані (конфісковані) рядки до деяких примірників книги. 45 46

109

Валерій ВЛАСЕНКО

Тепер дуже хотів би видати «Похмілля» В. Валентина47 (Колись на обіді у «Графа»48 Ви обіцяли, що видасть «Тризуб» Маланюкову49 і мою, та я боявся і нагадувати, не надіючись, що «Тризуб» має засоби). А видати теж хотілось би. Ви знаєте – як тяжко тепер знайти видавця і яких труднощів мені не довелось переборювати, щоб не скоритись емігрантській долі... А тут ще цькування Маланюків50, Рудницьких51, «Нових (і старих) Шляхів»52. Дивуюсь – як я видержав все це, писав і ... видавав! І знову щось мені наказує «наперекір стихіям» писати і видавати. Знову залізу в борги, але з’явиться ... нова моя книжка! В неділю приїде до мене власник маленької друкарні і коли він погодиться, щоб я сплачував борг місячними ратами53, справу закінчимо. Вибачте, що своїми дурними, дрібними справами заповнив цілий лист, але Ви в цьому винні і не треба було писати мені компліментів і з […] будити мого «Пегаса». Цілую. Ваш О. Ол[есь] ВРФіТ, ф.114, спр.261, арк.1-2зв. Рукопис.

Сатирична збірка «Маски» («Похмілля»), що була укладена поетом і готова до видання, проте так і не вийшла друком. 48 «Граф» – празький готель, де українська еміграція часто проводила святкові збори, пам’ятні академії, літературні вечірки тощо. 49 Йдеться про збірку Євгена Маланюка. 50 Маланюк Євген (1897-1968) – поет, літературний критик. У 1918 р. служив у Генеральному Штабі України, був ад’ютантом генерала В. Тютюнника. З 1920 р. на еміграції в Польщі і Чехословаччині, 1949 р. – у США. Критично ставився до творчості О. Олеся. 51 Рудницький Михайло (1889-1975) – літературний критик, письменник. Співредактор газети «Діло», журналу «Назустріч». 52 «Новий Шлях» - український тижневик, орган Українського національного об’єднання, що виходить в Канаді з 1930 р. 53 рата – частина, вкладка. 47

110

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

№ 20 Лист В. Прокоповича до О. Олеся 1 лютого 1933 р., Париж Дорогий Олександре Івановичу! Вибачте, що досі не подякував Вам за Вашу книжку: все хотів написати Вам докладного про неї листа – а «за недосугом по должності і другими клопотами» і досі не зібрався. Щире спасибі. Моя думка? Скажу коротко: одержавши книжку, до ночі не спав: захопила всього й зхвилювала глибиною, силою, яскравістю переживань і образів, красотою слова. Невже люде посліпли і поглохли? Не тільки сам читав і перечитував з дружиною, але і всім, хто приходив, давав читати. Досі не було рецензій в «Тр[изубі]», бо рецензії мало: треба статтю. Пришліть 25 прим[ірників] «Кому повім»54 – постараємося розповсюдити. З часом напишу, дожидайте. Всього доброго. Ваш В. Пр[окопович] ВРФіТ, ф.114, спр.2195, арк.15. Рукописний оригінал.

№ 21 Листівка І. Косенка до О. Олеся 8 квітня 1933 р., Париж До В[ельми]ш[ановного] П[ана] Олеся В відповідь на Вашу листівку з дня 6. ІV. б. р.

«Кому повім печаль мою. Книга ХІ». – Львів, 1931.

111

Валерій ВЛАСЕНКО

повідомляємо, що ще не продали ні одного екземпляри Вашої (ХІ) книжки. З пошаною Адміністратор І. Косенко ВРФіТ, ф.114, спр.2195, арк.17. Рукописний оригінал.

№ 22 Лист В. Прокоповича до О. Олеся 4 травня 1933 р., Париж Вельмишановний і дорогий Олександре Івановичу! Мені дуже неприємно, що Ви через “Тризуб” маєте прикрості. Та що зробите з нашими людьми, та до того ще ненормальними. Радилися ми про це з І. Ф. Косенком (на його ім’я записано «Тризуб») і прийшли до такого висновку. «Перезва»55 вийшла в світ багато років тому. Цітувати її та наводити з неї уривки вільно і «Тризубові». В листі пана Ніко імени «сенатора» не наведено. Отже впрост трудно зрозуміти, чого йому треба. Де він був стільки років і чому мовчав? Найкраще, коли б хто йому порадив не скандалити і не скандалитися самому. Якщо ж він здурів, і так хоче публіки, то тим гірше для нього: хіба ж він не розуміє, що, починаючи позви, він тим самим розписується, що той «сенатор», який пише доноси на українські культурні установи, це він саме й єсть та ще й дбає про те, щоб подати про це всім до загального відома. Повторяю, мені дуже прикро, що він до Вас вчепився. Коли таки він своєї дурної думки не зрікся, напишіть нам і подайте, чим і як можемо стати Вам в обороні. Що ми можемо зробити, зробимо.

Збірка «Перезва. Поезії» вийшла 1921 р. у Відні.

112

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

Не завдавайте собі жалю, що книжка не розповсюджується: нічого проти кризи не вдієш. А книжка прекрасна, це кажу Вам знову і знову. І коли тепер загал спантеличений її не розуміє, то з часом оцінять: в ній печаль і надія, сльози і кров, жертва і віра, в ній сила наша. Бувайте здорові і Богу милі. Ваш В. Прокопович. ВРФіТ, ф.114, спр.2195, арк.18. Машинописний оригінал.

№ 23 Лист В. Прокоповича до О. Олеся 12 травня 1933 р., Париж Дорогий Олександре Івановичу! Якщо лист написано «коротко і ясно» в стилі того, що Ви писали до тієї пані, то нічого не матимемо проти його вміщення. З приводу Вашого листа хотів Вам одписати докладніше, та зараз ніколи. Всього доброго. Ваш В. Пр[окопович]. ВРФіТ, ф.114, спр.2195, арк.19.Рукописний оригінал.

113

Валерій ВЛАСЕНКО

№ 24 Листівка І. Косенка до О. Олеся56 29 жовтня 1936 р., Париж Високошановний пане Докторе! У відповідь на Вашу ласкаву листівку повідомляю, що на ...Ваші книги, як і всі другі тепер абсолютно не розпродаються і через те ми нічого за них вислати не можемо. Якщо дозволите, ми їх передамо бібліотеці С. Петлюри; може вона їх колись продасть. Щодо поезії, то казав мені п[ан] Нечай, що вона не підійшла. Оце все, що знаю. Візьміть на увагу, що тепер у нас нова адреса: 41 rue de la Tour d’Auvergne, Paris 9-e. З глибокою пошаною І. Косенко ВРФіТ, ф.114, спр.2195, арк.20. Рукописний оригінал.

Декілька листів редакції «Тризуба», адресовані «Пану Доктору О. Кандибі», упорядник визначив такими, що писалися Олегу Кандибі (Ольжичу), оскільки він співпрацював із паризьким тижневиком. Цей лист адресований О. Кандибі, тобто Олександру Олесю, який на той час вже був почесним доктором (honoris causa) філософського ф-ту Українського вільного ун-ту в Празі. 56

114

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

АРХІТЕКТОР І ПОЛІТИК (Сергій Тимошенко)

Ім’я і творчий шлях одного з корифеїв українського архітектурного модерну початку ХХ століття, міністра шляхів Української Народної Республіки, депутата українського і польського парламентів Сергія Прокоповича Тимошенка, як і багатьох інших активних діячів українського національно-визвольного руху і культурного відродження, донедавна було майже невідомим. Його годі було шукати у радянських довідково-енциклопедичних виданнях. Оскільки архітектор належав до когорти борців за суверенну і незалежну Україну, які в горнилі Української революції 19171921 рр. і в еміграції відстоювали право народу творити власну державність, розбудовувати вітчизняну науку, освіту, культуру, ідеологи тоталітарного режиму подбали про те, щоб ім’я Тимошенка зникло назавжди із свідомості багатьох поколінь українців. Певні біографічні відомості про непересічного архітектора і державного діяча містяться у виданнях української еміграції [1]. Проте вже наприкінці минулого століття у працях, присвячених розвитку української 115

Валерій ВЛАСЕНКО

архітектури початку ХХ ст., вперше у вітчизняній літературі згадується прізвище Сергія Прокоповича [2-5]. На межі ХХ-ХХІ ст. з’являються перші публікації про нього у наукових, науково-популярних та енциклопедичнодовідкових виданнях [6-10]. У зв’язку із накопиченням певної інформації про нього є потреба в узагальненні наявного матеріалу з мистецької, викладацької та громадськополітичної діяльності Тимошенка. Народився Сергій Прокопович 23 січня (5 лютого за новим стилем) 1881 р. у с. Базилівка, нині с. Крупське Конотопського р-ну Сумської обл., в сім’ї почесного громадянина, землеміра Прокопа Тимофійовича Тимошенка. Батько майбутнього архітектора з часом залишив посаду землеміра і зайнявся землеробством, орендуючи у поміщиків Кандиб маєток у с. Шпотівка та у поміщиці В. П. Гамалії (у дівоцтві Скоропадська) маєток у с. Базилівка. Мати Сергія Прокоповича походила з польської родини Сарнавських. Її батько був військовим, згодом – управляючим маєтком Браницьких на Київщині. Побралися батьки 1876 р. У сім’ї було четверо дітей. Старший брат Степан з часом став визначним науковцем у галузі теоретичної механіки й опору матеріалів, академіком кількох академій наук, в тому числі УАН та АН СРСР, молодший брат Володимир був учасником українського національно-визвольного руху, заступником міністра торгу і промисловості за часів Української Держави П. Скоропадського (1918), співробітником науково-дослідних установ УАН, професором двох українських, однієї чеської вищих шкіл у Чехословаччині та трьох американських університетів. Усі троє братів опинилися в еміграції. Молодша сестра Анна все своє життя прожила в СРСР. Початкову освіту Сергій Прокопович здобув вдома. Як і старший брат, закінчив реальне училище в Ромнах. Потім навчався в Інституті цивільних інженерів у Петербурзі. Саме у столиці прилучився до українських організацій. Був активним учасником Української студентської громади. Під час однієї студентської демонстрації його дуже побили, лікарі

116

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

ледве врятували життя. Виникли проблеми із зором на одне око. У 1903 р. став членом Революційної української партії, згодом – Української соціал-демократичної робітничої партії. Після закінчення у 1906 р. інституту Тимошенко переїздить на Волинь, де працює за фахом на будівництві залізничного вузла станції Ковель й одночасно у місцевому повітовому земстві. Під його керівництвом були збудовані великий палац, приміщення кондукторських і паровозних бригад, школа, інтернат, склад тощо, за його проектами – земський шпиталь (амбулаторія), жіноча гімназія [11, арк. 7, 32]. Чимало з цих будівель існують і сьогодні. У 1908 р. Тимошенко переїхав до Києва, де працював інженером у технічному відділі дирекції Південно-Західної залізниці. За його власними проектами були зведені 4-поверхові будинки Л. Юркевича та С. Лаврентьєва. Наступного року здібного архітектора та інженера запросили на будівництво Південно-Донецької залізниці. Він переїздить до Харкова. На цій новобудові пройшов шлях від начальника відділу цивільних споруд до заступника головного інженера, заступника начальника робіт. Він запроектував і збудував лінії залізниці Льгов – Роданово, Федорівка – Скадовськ, Яма – Бахмут – Микитівка, Гришине – Рівне та різноманітну інфраструктуру до них. У Харкові ним споруджено будинок управління Південно-Донецької залізниці, відомі особняки Бойка, Попова, Томицького, Лазарєвих, кілька 5-поверхових будинків. Сергій Прокопович був консультантом при зведенні хімічного заводу Товариства «Русскокраска» у Куп’янському повіті, де за його проектами споруджено будинок електростанції, корпуси цехів із виробництва антрациту, сірчаної кислоти, фенолу, хлору, вапна тощо, адміністративні будівлі, а також містечко для робітників на 10 тис. осіб зі школою. Він брав участь у будівництві заводу «Коксобензол» на станції Рубіжна, де за його проектами споруджено всі будинки-помешкання для інженерів, техніків, майстрів, керував конструкторським бюро, яке розробляло проект 117

Валерій ВЛАСЕНКО

електрифікації Донецького басейну «Углеток». Ним особисто розроблені проекти силових станцій, трьох містечок для робітників (на 15 тис. мешканців кожне). Тимошенко мав у Харкові власне бюро-майстерню, яке виконувало різні проекти цивільного і промислового будівництва. Значну увагу Сергій Прокопович приділяв санаторнокурортному будівництву. За його проектами зведено курорт «Борисове» на узбережжі Чорного моря. До цього комплексу входили споруди санаторію, казино-ресторану, басейну, віллособняків. Кілька проектів реалізовано у Сочі, Туапсе, Геленджику та деяких містах Криму. Серед будинків громадського призначення, спроектованих Тимошенком, можна відзначити приміщення повітової земської управи у Костянтинограді, кустарний склад-музей у Полтаві, кілька народних домів на Полтавщині [1, с. 65-66; 11, арк. 7]. Зауважимо, що ще на початку своєї фахової діяльності Сергій Прокопович цікавився історією української архітектури, уважно вивчав пам’ятки староукраїнського будівництва і творчо застосовував історичний досвід у своїй практичній роботі. При проектуванні церков вдало застосовував елементи козацького бароко. Він належав до плеяди українських архітекторів і митців (П. Альошин, О. Варяницин В. Дяченко, К. Жуков, В. Кричевський, Г. Лукомський, Є. Сердюк, П. Фетисов, М. Філянський, М. Шумицький та ін.), які розробляли новий архітектурний стиль – український модерн початку ХХ ст. [11, арк. 7, 32]. З 1907 р. Сергій Прокопович брав участь у різних художніх виставках і конкурсах у Москві, Києві (1911), Харкові (1911-1918, 8 виставок), Єлисаветграді (1914), на яких експонував головним чином свої архітектурні шкіци та проекти в українському стилі. Здобув близько 10 нагород, зокрема за проекти шпиталю для одного з російських губернських міст, церкви на 2 тис. парафіян для Харкова, каплиці-усипальниці в Лубнах, надгробків на могилах композитора М. Лисенка та інженера О. Варяницина, кількох народних будинків та ін. [11, арк. 2, 8; 12, с. 274].

118

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

Перебуваючи у Харкові, Тимошенко брав активну участь у мистецькому житті міста. У 1912 р. він був одним із фундаторів «Українського імені Г. Квітки-Основ’яненка літературно-художнього та етнографічного товариства», пізніше – одним із керівників Українського художньоархітектурного відділення Харківського літературнохудожнього гуртка (секретар, скарбник, голова), до складу якого входили С. Васильківський, В. Кричевський, К. Жуков, О. Линник, В. Мороховець, І. Кальбус та інші художники й архітектори. Відділення займалося вивченням й охороною пам’яток мистецтва та архітектури, розробкою нових творів національного спрямування. Члени відділення зробили дуже багато для піднесення мистецького життя в Харкові у 19121917 рр. [2, 13-14]. Так, щорічно влаштовувалися художні виставки, в яких брали участь митці з Києва, Полтави, Катеринослава, Львова, Петербурга. На цих виставках демонструвалися роботи М. Берка, О. Варяницина, С. Васильківського, О. Гінзбурга, К. Жукова, О. Линника, В. Литягіна, М. Макаренка, М. Самокиша, С. Таранушенка, С. Тимошенка, В. Троценка, М. Уварова, В. Фавра та інших [15, с. 81-84]. Сергій Прокопович був також головою інженерно-будівельної секції «Союзу інженерів». У Харкові в українському стилі архітектором були зведені будинок міського училища ім. Т. Г. Шевченка на Павлівці-Лозовій (1913-1916 рр.), житлові будинки на колишніх вулицях – Катеринославській (1912-1912 рр.), Петинській (1914 р.), Мироносицькій (1911-1913 рр.). Однією з кращих його праць, за свідченням спеціалістів, є будинок українського підприємця, видавця журналу «Друг искусства» І. Бойка по вул. Мироносицькій, 44. Незважаючи на невеликі габарити (2 поверхи), цей дім привертав увагу красою архітектури. Будинок мав головний фасад тричастинкової композиції, вікна і двері були трапеційними, над широким порталом нависав балкон, на розі – виступ-аркер із міцними колонами, увінчаний куполами у формі церковної главки.

119

Валерій ВЛАСЕНКО

Завдяки поєднанню в його образі житла і відгуку храму наголошувалася національна архітектурна традиція. Не тільки зовнішній вигляд будинку, але і вестибюль з його мальовничими стінами, прикрашеними квітами і куманцями, кольоровим орнаментом, різьбленими дверима відповідали стилю. Орнаменти були створені за ескізами Миколи Самокиша. Проте ці композиції слугували лише фоном для створення Сергієм Васильківським панно – повторення його картини «Козача левада». На іншій стіні був намальований портрет Т. Шевченка. Це був справжній храм мистецтва [16, с. 12]. Сергій Прокопович брав активну участь і в загальноукраїнських мистецьких акціях. Знаний фахівець, він був членом журі із розгляду проектів спорудження пам’ятника Т. Шевченку в Києві [12, с. 253; 17, с. 76]. Проте через непорозуміння між членами об’єднаного комітету щодо місця встановлення пам’ятника вийшов із його складу [18, с. 81]. Перебуваючи у Харкові, Тимошенко займався і громадсько-політичною діяльністю. Він був членом української фракції місцевої ради робітничих, солдатських і селянських депутатів, гласним губернського земства, яке делегувало його на Всеукраїнський з’їзд земств. На І Національному з’їзді Харківщини його обрали товаришем (заступник) голови з’їзду, а згодом – до керівного складу Української Ради Харківщини. З квітня 1917 р. Тимошенко був членом Української Центральної Ради, у листопаді того ж року – головою Селянського з’їзду Слобідської України [19, с. 66, 69; 20, с. 70-71, 76]. Під час повстання проти гетьмана П. Скоропадського, очолюваного Директорією, за наказом № 3 Головного отамана всіх військ Української Народної Республіки Симона Петлюри від 17 листопада 1918 року Тимошенка було призначено губернським комісаром Харківщини [21, с. 2]. На початку січня 1919 р. Сергій Прокопович залишає Харків і виїздить до Києва за допомогою, аби протистояти

120

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

наступу червоноармійських військ. Його наполягання на військовій допомозі перед В. Винниченком були марними. Невдовзі місто захопили більшовики. Тимошенко уже ніколи не повернеться до Харкова [22, с. 209]. Там залишилося все його майно та архів. Як згадував пізніше його колега по еміграції Іван Шовгенів, у 1921 р. після обшуку помешкання Сергія Прокоповича чекісти вивезли на двох вантажівках невідомо куди все, що стосувалося його конструкторського бюро-майстерні разом з архівами, які містили в собі усі копії проектів та іншу важливу документацію. Серед них були й усі роботи з українського архітектурного стилю – результат 12-річної праці Тимошенка. Професор Харківського університету М. Сумцов, незважаючи на важкий стан здоров’я, ходив по всіх установах, розшукуючи ці роботи. Але даремно, бо чекісти захопили те разом із цінним майном і нічого не пощастило повернути [11, арк. 41]. З 1919 р. Тимошенко працював старшим інспектором залізниць Міністерства шляхів УНР. Він займався евакуацією, реевакуацією та відбудовою залізниць у смузі військових дій Армії УНР. Перебуваючи у Києві, став одним із ініціаторів створення Українського архітектурного інституту. 27 серпня 1919 р. Сергій Прокопович очолив Міністерство шляхів УНР. Як згадував тогочасний голова уряду І. Мазепа, при евакуації уряду з Кам’янця у листопаді 1919 р. на чолі одного з трьох потягів з урядовцями стояв Тимошенко [23, с. 312]. У 1920-1921 рр. він входив до складу урядів В. Прокоповича та А. Лівицького. У липні 1920 р. брав участь у переговорах та підписанні угоди між урядами Української Народної Республіки і Кубанської Народної Республіки про визнання незалежності обох українських держав і співробітництво та взаємодопомогу між ними. Разом з армією УНР та урядом пройшов важкий шлях Другого зимового походу аж до останнього бою під м. Базар. Нагороджений Хрестом Симона Петлюри [1, с. 66]. Під час роботи в уряді неодноразово бував у Варшаві [23, с. 420, 424]. На початку 1921 р., коли С. Петлюра з метою вдосконалення 121

Валерій ВЛАСЕНКО

керівництва армією створив Вищу Військову Раду, від уряду в її роботі брав участь і Тимошенко [24, с. 411]. З 1921 р. Сергій Прокопович перебував в еміграції у Польщі. Проживаючи у Львові, займався реалізацією архітектурно-інженерних проектів, будував церкви і будинки цивільного призначення у Східній Галичині та на Волині. Він виготовив проекти церков на Знесінні, Клепарові, Левандівці у Львові, у Мразниці поблизу Борислава і Брониках на Волині, монастиря Студитів у Зарваниці. Для Львова виконав кілька проектів громадських і приватних архітектурних комплексів, зокрема розробив проекти найбільшого в місті готелю та садиби Теплиця по вулиці Потоцького, план перебудови Національного музею, а також запроектував комплекс будинків для маєтку Підгірського на Волині [1, с. 66]. Проживаючи у Львові, працював спочатку в архітектурному бюро «Ян Левінські», потім – у бюро «Польського будівельного товариства» [8, с. 102]. На початку 1920-х рр. у місті виник Гурток українських пластиків, який проводив академічні засідання з викладами на мистецькі теми, організовував виставки. В його заходах брали участь поряд із С. Тимошенком такі відомі митці, як П. Холодний, О. Новаківський, В. Січинський та інші [11, арк. 2]. Перебуваючи в еміграції, Сергій Прокопович намагався передати свій великий практичний досвід у галузі архітектури і будівництва молодому поколінню. Ймовірно, за порадою старшого брата, який тоді викладав у Загребській політехніці, архітектор звернувся до професорської ради цього навчального закладу у справі працевлаштування. Заочно його обрали асистентом кафедри будівництва [11, арк. 6; 25, с. 203]. Проте викладати фахові дисципліни Сергію Прокоповичу прийшлося в Українській господарській академії (УГА) в Подєбрадах (Чехословаччина). У січні 1923 р. рішенням професорської ради його обрали доцентом (розпочав роботу на посаді доцента лише з 5 січня 1924 р.),

122

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

1925 р. – професором кафедри будівництва, деканом інженерного факультету. Неодноразово його кандидатуру висували на виборах ректора. Нарешті наприкінці червня 1927 р. він очолив УГА. «Обрання проф. Сергія Тимошенка Ректором Академії, – згадував лектор цього вузу О. Козловський, – сталося в роки критичної ситуації школи у 1927-1928 рр., коли під впливом економічної кризи чеська влада під тиском парляменту почала редукцію державних видатків, що відбилося на бюджеті Академії. Треба було вжити енергійних заходів, щоб врятувати школу. Тут очі всіх звернулися на проф. С. Тимошенка. Він дійсно повів енергійну підготовну працю для здобуття дозволу на впис нових студентів» [26, с. 84]. Проте ці кроки ректора не зустріли прихильності з боку чеської влади. 1928 р. Тимошенка знову обрали на ректора, але міністр хліборобства ЧСР відмовився затвердити цей вибір. З 1929 р. Сергій Прокопович очолював кафедру водно-санітарної техніки. Наступного року він залишив академію, прийнявши напередодні польське громадянство. За час роботи в УГА він обирався до складу Академічного і Благодійного комітетів вузу [11, арк. 1]. Чеський період життя Тимошенка виявився плідним на науково-педагогічній ниві й у фаховій діяльності. Відомо, що Сергій Прокопович здобув в УГА репутацію здібного лектора. Його лекції викликали зацікавлення не лише у студентів, але і колег. «На теоретичних годинах з будівництва та технології будівельних матеріалів, – згадували колеги, – професор С. Тимошенко подавав таку силу прикладів із своєї багатої і цікавої практики, що теорія переставала бути сухою» [1, с. 66-67]. На заняттях Сергій Прокопович загострював увагу майбутніх інженерів на специфіці фахової роботи в Україні, сподіваючись, що його учні з часом прислужаться визволеній батьківщині. Колеги по академії згадували, що Тимошенко «був захоплений українським стилем і передавав студентам не лише любов до нього, але й розуміння впливу його краси для української 123

Валерій ВЛАСЕНКО

духовної культури. Тому лісові будинки мали бути побудовані в повній гармонії з природною красою українського лісу» [27, с. 53]. Завдяки УГА вийшла друком його праця «Будівельні матеріали, їх властивості, досліди та виготовлення» (Подєбради, 1924, 236 с.).

Група викладачів і випускників Української господарської академії в Подєбрадах. Сидить посередині С. Тимошенко

Працюючи в академії, професор одночасно викладав архітектуру в Студії пластичного мистецтва в Празі, що була заснована наприкінці 1923 р. Українським товариством пластичного мистецтва. Студією щорічно влаштовувалися виставки. Перша з них відбулася у жовтні-листопаді 1924 р. На ній були представлені роботи професорів Студії І. Кулеця, С. Мака, І. Мозалевського, К. Стаховського, С. Тимошенка. Цій виставці було присвячено спеціальне ілюстроване видання – альбом «Сучасне українське мистецтво. Ч. 1. Група Празької Студії» (Прага, 1925) українською та французькою мовами [28, с. 190].

124

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

Поза роботою у навчальних закладах Сергій Прокопович щодня допізна займався проектуванням церков, музеїв, народних домів, шкіл, невеликих архітектурних об’єктів, які знайшли втілення в Чехії та Галичині, зокрема за його проектом в українському стилі виготовлено вулики для пасіки «Товариства українських пасічників при УГА» [1, с. 68]. Сергій Прокопович належав до УСДРП, яку очолював в еміграції І. Мазепа. Поряд із такими відомими науковцями, як Д. Антонович, Д. Дорошенко архітектор брав участь у культурно-освітніх заходах партії. На одній із них виголосив доповідь про українську архітектуру [29, с. 40]. У 1928 р. заходами Українського республікансько-демократичного клубу в Празі для членів української колонії в Подєбрадах щонеділі влаштовувалися лекції з різних галузей українознавства. Так, у березні і квітні Сергій Прокопович двічі виступив на тему «Українське мистецтво: будівництво» [30, арк. 129 зв]. У 1930 р. Тимошенко переїхав до Луцька, що був на той час центром воєводства. Ним було спроектовано кілька церков, складів, понад 40 цивільних споруд на Волині, відновлено в українському стилі Братську церкву в Луцьку. І понині згадують добрим словом автора проекту церкви в українському стилі на 1 тис. парафіян у с. Гораймівка, нині Маневицького р-ну Волинської області [31, арк. 129 зв]. Окремі роботи архітектора знайшли схвалення польської влади. Його проекти хуторів, овочевих складів були рекомендовані Міністерством землеробства для поширення по всій країні. Тимошенко був радником Луцької міської ради, активним членом місцевих Церковного братства і Товариства Лесі Українки, Гуртка діячів українського мистецтва у Львові, мистецького товариства українських емігрантів «Спокій» у Варшаві [1, с. 67-68]. Українська наукова громадськість в еміграції відзначила здобутки архітектора на ниві професійної діяльності. Так, на ІІ Українському науковому з’їзді, що відбувся 1932 р. у Празі, професор І. Грабина звернув увагу 125

Валерій ВЛАСЕНКО

на те, що у справі міського будівництва і забудови сіл та хуторів Тимошенко поєднує стародавні форми українського бароко та елементи українських архітектурних форм сільського будівництва з формою куба. Іншу частину його діяльності «складає розроблення раціональної, в національному дусі, забудови українських сел і хуторів на засадах пристосовання модерних вимог санітарії, гігієни та агротехніки до місцевих звичаїв та умов українського життя» [32, с. 76]. Сергій Прокопович займався і громадсько-політичною діяльністю. Від Волині він обирався депутатом до вищої (Сенат) і нижчої (Сейм) палат польського парламенту [33, s. 165; 8, с. 96]. Найважчими у житті Тимошенка стали 1940-1946 рр. Війна змусила його назавжди залишити Україну. 1943 р. він виїхав з Луцька. Виснажливо працював. Ці роки Сергій Прокопович згодом охарактеризував як найважчу смугу свого життя. «Опісля, – писав Тимошенко, – ми вже, як осінній лист, покотились по вітру: Перемишль, Львів, Далмація, Загреб, Грац, Більськ, Прага, Карлсбад і в 1945 році приплентались до Гейдельбергу, де просиділи рік і вже думали, що не видостанемося на поверхню» [1, с. 68]. Якось знову опинившись у Празі, Сергій Прокопович потрапив до міської бібліотеки, де українські емігранти відзначали річницю Т. Шевченка. Учасник цієї події В. Іваніс згадував: «Між ними вразила фігура проф. С. П. Тимошенка, худощавого, як з хреста знятого. В. М. [Іванис] ніколи його ще таким не бачив. Підійшов і запитав, що з ним, хворів довго чи що? Одержав відповідь, що то його так приправила праця в технічній німецькій організації Тодта» [29, с. 272]. Згодом митець опиняється в кількох таборах для переміщених осіб. У 1946 р. за сприяння молодшого брата Володимира він переїхав до США. Останні роки життя провів у ПалоАльто в Каліфорнії. Незважаючи на підірване тяжкими поневіряннями війни здоров’я, Сергій Прокопович займався

126

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

архітектурними студіями. Він спроектував кілька церков, надгробних пам’ятників для Канади, Аргентини, Парагваю. 6 липня 1950 р. С. П. Тимошенко помер від серцевого нападу. Відомий архітектор залишив багату творчу спадщину – понад 400 різноманітних будівель, архітектурних комплексів, малих архітектурних форм, в тому числі надгробну плиту на могилі Симона Петлюри у Парижі. Ця культурна скарбниця потребує всебічного вивчення і висвітлення. Сподіваємося, що певні лакуни у біографії архітектора і митця, викладача і науковця, політика і громадського діяча Сергія Прокоповича Тимошенка невдовзі будуть ліквідовані.

127

Валерій ВЛАСЕНКО

Джерела та література 1. Професор Сергій Тимошенко // Українська Господарська Академія в Ч.С.Р. 1922-1935. – Нью-Йорк, 1959. – С. 65-68. 2. Чепелик В. В. Харьковский центр поиска своеобразия архитектуры начала ХХ в. // Строительство и архитектура. – 1989. – № 10. – С. 17-22. 3. Чепелик В. В. Український стиль в архітектурі школи // Освіта. – К., 1994. – 16 лютого. – С. 8-9. 4. Чепелик В. В. Теоретична спадщина українського архітектурного модерну // Архітектурна спадщина України. – Вип. 1: Маловивчені проблеми історії архітектури та містобудування. – К., 1994. – С. 163-180. 5. Лебедєв Г. Український архітектурний стиль (середина ХІХ – 80-ті роки ХХ ст.) // Київська старовина. – 2000. – № 3. – С. 81-100. 6. Власенко В. М. Забутий архітектор Сергій Тимошенко // Сумська старовина. Зб. наук. праць. – Суми, 1996. – С. 17-20. 7. Власенко В. М. «Як осінній лист по вітру…» // Наука і суспільство. – К., 1996. – № 11/12. – С. 14-16. 8. До біографії С. П. Тимошенка. Передмова, переклад і коментарі В. М. Власенка // Сумська старовина. – 2001. – № VIIІ-IX. – C. 96-103. 9. Власенко В. М. Тимошенко Сергій Прокопович // Сумщина в іменах: Енциклопедичний довідник. 2-ге видання, доповнене і перероблене. – Суми, 2004. – С. 461-462. 10. Власенко В. М. Тимошенко Сергій Прокопович // Україна в міжнародних відносинах: Енциклопедичний словник-довідник. – Вип. 6: Біографічна частина: Н-Я. – К.: Ін-т історії України НАНУ, 2016. – С. 242-245. 11. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України), ф. 3795, оп. 1, спр. 581. 12. Чикаленко Євген. Щоденник (1907-1917). У 2-х т. – К., 2004. – Т. 1. – 426 с. 13. Украинский архитектурно-художественный отдел при Харьковском литературно-художественном кружке // Украинская жизнь. – М., 1913. – № 1. – С. 119-120. 14. Чепелик В. Відділ митців, яким пишалися харків’яни // Прапор. – Х., 1976. – № 8. – С. 107-108. 15. Третья очередная выставка украинского архитектурнохудожественного отдела Харьковского литературно-художественного кружка // Украинская жизнь. – М., 1915. – № 2. – С. 81-84.

128

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр. 16. Чепелик В. І оселя, і храм, і фортеця // Родослав. – К., 1992. – № 23-24. – С. 12. 17. На Украине и вне ее. В Шевченковском комитете // Украинская жизнь. – М., 1913. – № 3. – С. 76. 18. Собрание шевченковского объединенного комитета // Украинская жизнь. – М., 1913. – № 3. – С. 81. 19. Дорошенко Дмитро. Історія України, 1917-1923. В 2-х т. / Упоряд. К. Ю. Галушко. – Т. 1: Доба Центральної Ради. – К., 2002. – 320 с. 20. Визвольні змагання очима контррозвідника. (Документальна спадщина Миколи Чеботаріва) / Вст. стаття: В. Сідак. – К., 2003. – 288 с. 21. Земське діло. – Харків, 1918. – 28 листопада. – С. 2. 22. Чикаленко Євген. Щоденник (1907-1917). У 2-х т. – К., 2004. – Т. 2. – 464 с. 23. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. – К., 2003. – 608 с. 24. Литвин С. Суд історії: Симон Петлюра і петлюріана. – К., 2001. – 640 с. 25. Тимошенко С. Воспоминания. – К., 1993. – 420 с. 26. Козловський О. Творці національної політехніки // Українська Господарська Академія в Ч.С.Р. Подєбради, 1922-1935 і Український Технічно-Господарський Інститут. Подєбради – Регенсбург – Мюнхен, 1932-1972. – Нью-Йорк, 1972. – С. 75-98. 27. Прохода В. Лісовий відділ Агрономічно-лісового факультету УГА // Українська Господарська Академія в Ч.С.Р., Подєбради, 19221935 і Український Технічно-Господарський Інститут. Подєбради – Регенсбург – Мюнхен, 1932-1972. – С. 49-56. 28. Наріжний С. Українська еміграція: Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами: [Репринтне видання 1942 р.]. – Львів-Кент-Острог, 2008. – Ч. 1. – ХХ+372+ССХХХІІ с. 29. Іваніс В. Стежками життя (Спогади). – Кн. V: На чужині. – Новий Ульм, 1962. – 515 с. 30. ЦДАВО України, ф. 4376, оп. 1, спр.2. 31. Поліщук В. Храм будували усім миром // Волинь: незалежна громадсько-політична газета. Електронне видання: URL: http://volyn.com.ua/?rub=5&article=3&arch=207 32. Український науковий з’їзд у Празі. – Прага, 1934. – 164 с. 33. Brzoza Cz. Ukraińska reprezentacja parlamentarna w II Rzeczypospolitej // Krakowskie Zeszyty Ukrainoznawcze. Краківські українознавчі зошити. – Т. І-ІІ (1992-1993). – Kraków, 1993. – S. 153165.

129

Валерій ВЛАСЕНКО Праці автора про С. П. Тимошенка Забутий архітектор Сергій Тимошенко // Сумська старовина. Зб. наук. праць. – Суми, 1996. – С. 17-20. «Як осінній лист по вітру…» // Наука і суспільство. – К., 1996. – № 11/12. – С. 14-16. Сергій Тимошенко – видатний український архітектор // Пороги. – Прага, 1997. – № 1. – С. 10; № 2. – С. 7-8. До біографії С. П. Тимошенка. Передмова, переклад і коментарі В. М. Власенка // Сумська старовина. – 2001. – № VIIІ-IX. – C. 96-103. Тимошенко Сергій Прокопович // Сумщина в іменах: Енциклопедичний довідник. 2-ге видання, доповнене і перероблене. – Суми, 2004. – С. 461-462. Архітектор, депутат українського і польського парламентів // Історія слов’янських народів: дослідження актуальних проблем. – Вип. 8: Україна і Польща в горнилі Другої світової війни: зб. наук. пр. / Нац. пед. ун-т ім. М. П. Драгоманова. – К., 2005. – С. 348-359. Архітектор і політик. До 125-ліття від дня народження Сергія Тимошенка // Земляки: Альманах Сумського земляцтва в Києві. – Суми: Собор, 2006. – Вип. 3. – С. 135-138. Сергій Тимошенко – архітектор і політик // Сумський історикоархівний журнал. – 2007. – № ІІ-ІІІ. – С. 29-37. Тимошенко Сергій Прокопович // Україна в міжнародних відносинах: Енциклопедичний словник-довідник / Ін-т історії України НАНУ. – Вип. 6: Біографічна частина: Н-Я. – К., 2016. – С. 242-245.

130

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

З ПЛЕЯДИ ЕКОНОМІСТІВ (Володимир Тимошенко)

Багато наших видатних вчених через тривалу політику заборони і замовчування були викреслені із пам’яті кількох поколінь українців. Донедавна залишалося невідомим ім’я нашого співвітчизника, активного учасника українського національно-визвольного руху початку ХХ ст. й Української революції 1917-1921 рр., українського й американського економіста Володимира Тимошенка. Незважаючи на те, що він був знаним у світі науковцем-економістом, в СРСР його ім’я замовчувалося. Перші публікації про нього в Україні з’явилися лише в середині 1990-х рр. [1-2]. На початку ХХІ ст. вийшли праці про наукові студії вченого [3-5]. Але і нині існують прогалини у біографії нашого земляка. Наша мета – заповнити їх. Народився Володимир Прокопович 12(25) квітня 1885 р. у селі Базилівка (нині Крупське Конотопського р-ну Сумської обл.) у родині землеміра. Він був третім сином у сім’ї. Старший брат Степан став всесвітньо відомим науковцем у галузі теоретичної механіки й опору матеріалів, одним із перших академіків Української Академії наук

131

Валерій ВЛАСЕНКО

(УАН), академіком кількох іноземних академій наук, членом багатьох наукових товариств. Середній брат Сергій був відомим архітектором, інженером, політичним і державним діячем періоду Української революції 1917-1921 рр. У 1902 р. Володимир Прокопович закінчив Роменське реальне училище. За порадою старшого брата вступив до Петербурзького інституту інженерів шляхів сполучення. У столиці був членом Української студентської громади, до якої належали майбутні відомі діячі Української революції Ісак Мазепа, Валентин Садовський, Сергій Тимошенко, Іван Труба та інші. Навесні 1905 р. за участь у студентських демонстраціях був заарештований і провів кілька місяців у в’язниці «Хрести». Під впливом революційних подій зацікавився економічними науками і тому після виходу з в’язниці перейшов на економічний факультет Петербурзького політехнічного інституту, де слухав лекції таких відомих фахівців, як Максим Ковалевський, Борис Нольде, Петро Струве, Михайло Туган-Барановський, Олександр Чупров та ін. Після закінчення у 1911 р. інституту і проходження військової служби Володимир Прокопович працював спочатку в економічному відділі Міністерства шляхів сполучення, потім у Міністерстві землеробства, зрештою виїхав на науково-дослідну роботу до Туркестану, де обіймав посаду економіста в інженерній групі з проектування зрошувальної системи Ферганської долини. Молодий вчений здійснював статистично-економічні дослідження виробництва бавовни. Загальне керівництво проектом здійснював професор Іван Шовгенів – майбутній ректор Української господарської академії в Подєбрадах, де згодом працюватиме Тимошенко. У роки Першої світової війни Тимошенко півтора року перебував у лавах російської армії. На початку 1916 р. його відкликали для роботи у Раді із постачання палива при Міністерстві торгівлі. Напередодні більшовицького жовтневого перевороту обіймав посаду головного уповноваженого з поставок нафти. У листопаді 1917 р. за

132

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

участь у Комітеті державних службовців щодо бойкоту більшовиків був заарештований новою владою. За порукою старшого брата був звільнений і невдовзі повернувся в Україну [6, с. 79]. За часів першої УНР та Української Держави (гетьманат П. Скоропадського) Володимир Прокопович працював радником у Міністерстві торгу і промисловості. Брав участь у роботі спеціальної комісії з розробки економічного договору між Україною і Центральними Державами, що був укладений 10 вересня 1918 р. [7, с. 114, 203]. Його підписи стоять під угодами щодо ввозу товарів та постачання нафтових продуктів, які були складовими цього договору [7, с. 311-313]. Згодом обіймав посаду керуючого справами Інституту з вивчення економічної кон’юнктури та народного господарства, що діяв при Відділі соціальних наук УАН на чолі із М. Туган-Барановським. Одночасно викладав на вищих інструкторських кооперативних курсах. З січня 1919 р. Тимошенко – економічний радник української делегації на Паризькій мирній конференції [8, с. 168]. Перебуваючи у Франції, вчений написав дві невеликі праці французькою мовою «L'Ukraine et la Russie dans leurs rapports économiques» (1919) та «Relations économiques entre l'Ukraine et la France» (1919). У 1921 р. Володимир Прокопович переїхав до Відня, наступного року – до Чехословаччини, де сформувався великий осередок української еміграції. З ініціативи українців і підтримки місцевої влади в цій країні були відкриті українські вищі школи, наукові інституції, громадські та фахові організації. У 1922-1928 рр. Тимошенко був доцентом, професором політичної економії, деканом факультету права і суспільних наук в Українському вільному університеті (УВУ) в Празі. Читав лекції з економічної політики, господарської кон’юнктури, світового ринку сільськогосподарської продукції і проводив відповідні семінари [9, с. 40]. Заходами УВУ побачив світ навчальний посібник Тимошенка «Картелі і трести» (1923). На 133

Валерій ВЛАСЕНКО

сторінках «Збірника Українського Університету в Празі» були опубліковані його праці про проблему і розуміння кон’юнктури (1923) та роль М. Туган-Барановського у західноєвропейській науці (1924) [9, с. 177]. Одночасно Володимир Прокопович був доцентом, професором, завідуючим кабінетом народного господарства, деканом економічно-кооперативного факультету Української господарської академії (УГА) в Подєбрадах. Викладав економічну географію, спецкурси про гроші, банки, економічну кон’юнктуру. У Видавничому товаристві при УГА побачили світ такі праці вченого, як «Вступ до вчення про світовий ринок» (1922), «Програм по економічній географії» (1922), «Вчення про світове господарство» (1923), «Економічна географія» (1923), «Світове господарство» (1924), «Господарські нариси. Збірник» (за ред. В. Тимошенка та С. Гольдельмана, 1925), «Програм по курсу “Гроші і Банки”» [10, с. 79-84; 11, s. 703-704]. У збірнику «Записки Української Господарської Академії в ЧСР» була опублікована його праця «Ціна пшениці та фактори, що на неї впливають». Працював також у Празькій торговельнопромисловій академії. За значні успіхи на ниві науки, участь у міжнародних фахових організаціях та наукових форумах за рекомендацією професорської ради УГА та посередництва уряду Чехословаччини Тимошенка було обрано кандидатом на наукову стипендію Рокфеллерівської фундації. З січня 1926 по серпень 1927 р. він перебував у США, де вивчав економіку сільського господарства у Корнельському університеті в Нью-Йорку. Наступного року захистив дисертацію «Prices and the Wheat Market», здобувши ступінь доктора наук цього університету [8, с. 168]. Повернувшись до Чехословаччини, працював в УВУ та УГА. У травні 1928 р. Професорська рада Українського вільного університету обрала його ректором, але вчений відмовився від ректорства, прийнявши запрошення обійняти посаду доцента у Мічиганському університеті в США [9, с. 53].

134

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

Сенат Українського вільного університету в Празі. Стоїть посередині В. Тимошенко. 1927 р.

Чехословацький період життя Тимошенка був відзначений активною науковою діяльністю. Він був головою Товариства українських економістів, редактором журналу «Український економіст», співробітником друкованого органу Центрального союзу українського студентства «Студентський вісник», членом Слов’янського інституту в Празі, Українського наукового інституту в Берліні. Його праці публікувалися у празькому журналі «Statistický věstnik» та берлінському «Mitteilungen des Ukrainischen Wissenschaftlichen Institutes». Володимир Прокопович виголосив доповідь на З’їзді слов’янських географів та етнографів, що відбувся 1924 р. у Празі [9, с. 177; 12, с. 118, 211, 238, 256]. У 1928-1934 рр. Володимир Прокопович працював у Мічиганському університеті, де викладав курси статистики та господарських циклів. Вчений написав низку праць про світову економічну кризу початку 1930-х рр., господарські цикли, зокрема «The role of Agricultural Fluctuations in the Business Cycle» (1930), «World Agriculture and the Depression»

135

Валерій ВЛАСЕНКО

(1933). Публікувався в американських виданнях «Journal of Political Economy», «Wheat Studies». Одночасно у 19291931 рр. Тимошенко виконував науково-дослідні роботи на замовлення Інституту харчування при Стенфордському університеті. У 1928-1929 рр. з метою вивчення стану сільського господарства, аграрних відносин і зовнішньої торгівлі перебував у відрядженні у придунайських країнах. У цей період вийшла низка його праць англійською мовою про перетворення у сільському господарстві СССР. На межі 19201930-х рр. Тимошенко чи не вперше у науковій літературі критично оцінив можливості Радянського Союзу щодо експорту пшениці [8, с. 169]. У 1930 р. взяв участь у роботі Американської статистичної асоціації та Міжнародної конференції економістів у галузі сільського господарства. Зі створенням 1932 р. у Празі Українського технічногосподарського інституту із заочною формою навчання Володимир Прокопович був зарахований до лекторського складу його економічно-кооперативного відділення [13, с. 27]. Але співпраця з українською політехнікою обмежилася використанням підручників вченого. У 1934-1936 рр. Тимошенко працював старшим економістом у департаменті землеробства у Вашингтоні. З 1936 р. його життя пов’язане із Стенфордським університетом. Був дослідником та професором прикладної економіки. Коло його наукових студій – сільське господарство і кон’юнктурні цикли, радянська економіка, радянська політика на селі. Наприкінці 1930-х рр. з’явилися його праці про вплив фінансової політики Австралії, Аргентини, Великобританії та США на формування цін сільськогосподарської продукції на світовому ринку. У роки Другої світової війни Тимошенко досліджував проблему взаємозв’язку коливань виробництва сільськогосподарської продукції й економічної кон’юнктури, минуле і майбутнє американо-радянських торговельних відносин. Опублікував працю англійською мовою «Аграрна політика Росії і війни», в якій показав залежність російської

136

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

імперської аграрної політики від політичних подій і воєн у другій половині ХІХ – на початку XX ст. [8, с. 169-170]. 1945 р. У Нью-Йорку побачили світ його праці «AmericanSoviet trade relations: past and future» та «World grain review and outlook». У 1950 р. Тимошенко вийшов на пенсію, залишаючись консультантом наукових інституцій. Володимир Прокопович досліджував питання розвитку цукрової промисловості як у світі, так і в СССР, написав кілька статей про стан сільського господарства в Радянському Союзі. Побачили світ його праці «The Soviet sugar industry and its posrwar restoration» (1948) та «The World’s sugar: progress and policy» (1957). З метою об’єднання зусиль українських економістів в еміграції щодо вивчення економіки України вчений склав план наукових досліджень і розіслав його різним науковим установам, зокрема Українській вільній академії наук (УВАН) та Науковому товариству імені Тараса Шевченка (НТШ) в США. Знаний вчений, він був членом Спілки американських економістів, Американської статистичної асоціації, Королівського економічного та Економетричного товариств, УВАН та НТШ в США [14, р. 288]. Помер Володимир Прокопович Тимошенко 15 серпня 1965 р. у Пало-Альто в Каліфорнії. Велику наукову спадщину залишив по собі наш співвітчизник. Діапазон його наукових інтересів був досить широким. Вчений здобув наукове визнання у галузі економічної географії, статистики та кон’юнктури ринку сільськогосподарської продукції. Проте найбільш вагомими є його дослідження у царині економіки сільського господарства, зокрема країн Східної Європи. Широко відомі його праці про примусову колективізацію в СССР. Високий фаховий рівень Тимошенка виявився не тільки у численних наукових публікаціях українською, німецькою, французькою й англійською мовами, але й у викладацькій діяльності в українських, чеських та американських вищих школах.

137

Валерій ВЛАСЕНКО

Джерела та література 1. Власенко В. Український вільний університет і Сумщина // Господар. – Суми, 1997. – №№ 27-28. 2. Власенко В., Борисова Т. Український і американський економіст – наш земляк // СПАС. – Суми, 1998. – №№ 8-10. 3. Злупко С. М. Теорія сільськогосподарських коливань Володимира Тимошенка і динаміка сільського господарства України // Наукові записки / Нац. ун-т «Києво-Могилянська академія». Сер.: Економічні науки. – 2000. – Т. 18. – С. 18-23. 4. Ковдик В. В. Володимир Тимошенко – український економіст зі світовим ім’ям / В. В. Ковдик, Н. Є. Косолап // Сумська старовина. – 2010. – № ХХХІ-ХХХІІ. – С. 171-179. 5. Грабинська І. В. Внесок Володимира Тимошенка у розвиток аграрної теорії економічних коливань // Науковий вісник НЛТУ України / Національний лісотехнічний університет України. – К., 2015. – Вип. 25.7. – С. 70-78. 6. Винар Б. Професор д-р Володимир Тимошенко // Розбудова держави. – 1955. – Ч. 2 (17). – С. 78-82. 7. Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. – Т. ІІ. Українська Гетьманська Держава 1918 року. – К., 2002. – 352 с. 8. Гловінський Є. Проф. д-р В. П. Тимошенко (До 70-ліття з дня народження) // Український збірник. – Мюнхен, 1955. – Кн. 3. – С. 168170. 9. Український В. Університет в Празі в роках 1926-1931. – Прага, 1931. – 200 с. 10. Українська Господарська Академія в Ч.С.Р. 1922-1935 / Укр. висока політех. школа на чужині. – Нью-Йорк, 1959. – 248 с. 11. Prace ruské ukrajinské a běloruské emigrace vydané v Československu 1918-1945: (Bibliografie s biografickými údaji o autorech) / Bibliografii zpracovaly Z. Rachůnková a M. Řeháková, biografická hesla zpracoval J. Vacek. – Praha, 1995. – Díl. I. – Svazek 2. – S. 425-849. 12. Наріжний С. Українська еміграція: Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами: [Репринтне видання 1942 р.]. – Львів-Кент-Острог, 2008. – Ч. 1. – ХХ+372+ССХХХІІ с. 13. Український технічно-господарський інститут. – Подєбради, 1934. – 68 с. 14. Davis S. Josef. Memorial resolution. Vladimir P. Timoshenko 1885-1965 / Joseph S. Davis, Edward S. Shaw, Helen C. Farnsworth // Food Research Institute Studies. – 1965. – Vol. 5. – N 3. – P. 287-288.

138

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр. Праці автора про В. Тимошенка З плеяди великих українських економістів // Пороги. – Прага, 1999. – № 1. – С. 6. З чужого берега (Український вільний університет і Сумщина) // Сумська старовина. – 2002. – № Х. – С. 94-101. Тимошенко Володимир Прокопович // Сумщина в іменах: Енциклопедичний довідник. 2-ге вид., перероб. і доповнене. – Суми, 2004. – С. 460-461. З плеяди українських економістів. До 120-річчя від дня народження Володимира Тимошенка // Земляки. Альманах Сумського земляцтва в Києві. – Суми, 2005. – Вип. 2. – С. 150-152. Українська господарська академія в Чехії та сумчани. До 85-річчя заснування української вищої політехнічної школи за кордоном // Земляки. Альманах Сумського земляцтва в Києві. – Суми, 2007. – Вип. 4. – С. 152-157. Володимир Тимошенко: погляд на американську освіту кінця 20-х років ХХ ст. // Матеріали наук.-теорет. конф. викладачів, аспірантів, співробітників та студентів гуманітарного факультету. 21-25 квітня 2008 р. / СумДУ. – Суми, 2008. – Ч. 4. – С. 115-118.

139

Валерій ВЛАСЕНКО

ВОЇН І ПЕДАГОГ (Іван Кобизький)

Українська революція 1917-1921 рр. сколихнула всю країну. У вирі її подій брали участь різні верстви населення. Серед них – чимало тих, хто бачив себе в майбутньому педагогом. Незважаючи на перипетії революції та вимушений вихід на еміграцію, дехто зміг реалізувати себе як педагог поза межами батьківщини. До них належить маловідомий до останнього часу не тільки широкому загалу, але і науковцям військовий і педагог Іван Митрофанович Кобизький. Він походив із козацького роду північно-східної частини Лівобережної України. Народився Іван Митрофанович 1 січня 1891 р. у м. Кролевець. Закінчив місцеву земську школу, 1905 р. – Новгород-Сіверське духовне училище, 1911 р. – Чернігівську духовну семінарію. Під час навчання в семінарії почав друкуватися у відомому тоді в імперії журналі «Вера и Разум». Був опублікований його матеріал про перебування у Криму. Пізніше він був виданий окремою книгою. У 1911 р. Кобизький вступив на історико-філологічний факультет Варшавського університету, де виявив хист до наукової роботи. Його студентські праці, зокрема про

140

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

М. Гоголя, друкувалися в університетських наукових виданнях. 1915 р. Іван Митрофанович закінчив університет із дипломом І-го ступеня. Його кандидатська (дипломна) робота «Дослідження над текстом “Слова о полку Ігоревім”» була високо оцінена університетською професурою. Реалізувати мрії про наукову діяльність в університеті завадила Перша світова війна. Закінчивши Костянтинівську військову школу в Києві та старшинське військове училище в Оранієнбаумі, Кобизький опинився у діючій армії. Лютнева революція 1917 р. та пробудження національно-визвольного руху в Україні спонукали вояків-українців до формування національних частин у складі російської армії. Влітку 1917 р. він на чолі українізованої кулеметної сотні прибув до Києва, де вступив до 1-го Богданівського полку. Наприкінці того ж року через хворобу був змушений залишити військову службу. А навесні 1918 р. Іван Митрофанович поринув у роботу на національно-культурній ниві. Після закінчення курсів українознавства викладав українську мову у І Чернігівській чоловічій гімназії й одночасно працював у місцевій Учительській спілці, яка доручила йому завідувати Шевченківським відділом Чернігівського музею ім. Тарнавського [1, с. 7]. Але влітку 1919 р. після чергової навали більшовиків Іван Митрофанович змушений був знову взятися за зброю. У складі Армії УНР пройшов з боями майже всю Україну зі сходу на захід. Був поранений. А з переходом української армії на територію Польщі офіцер 5-ї Херсонської дивізії Кобизький був інтернований. Перебування протягом трьох років за колючим дротом, випробування холодом і голодом не зламали Івана Митрофановича. Вже у квітні 1920 р. він працює на курсах українознавства, що були влаштовані для інтернованих вояків і дітей біженців, 1921 р. – у табірних гімназіях для інтернованих у Ланцуті (учителем і директором) та Стшалкові, нарешті стає учителем, а згодом і завідуючим Школою українських пластунів у таборі Щипйорно (Щепйорно) [2, с. 73]. 141

Валерій ВЛАСЕНКО

Викладачі і випускники матуральних курсів. Сидить 3-й справа І. Кобизький. Прага. 1931 р.

У грудні 1923 р. школу пластунів закрили, одну частину учнів відіслали до Франції, другу помістили у школах Перемишля, а 29 учнів на чолі з директором І. М. Кобизьким та учителем Марком Хлюром за згодою чеської влади було перевезено до Праги [2, с. 127]. Там Іван Митрофанович завідував інтернатом для хлопчиків та читав лекції на матуральних (загальноосвітніх) курсах. У 1925 р. перевезена група учнів із Щипйорно, слухачі матуральних курсів та їх підготовчих класів стали основою тільки-но створеної при Українському високому педагогічному інституті ім. М. Драгоманова гімназії [3, с. 181]. Першим її директором був колишній сотник Українських січових стрільців, доктор Яким Ярема. Іван Митрофанович працював викладачем української мови, заступником директора, в. о. директора, а з 1 грудня 1930 р. став директором цього закладу – тепер уже Української реформованої реальної гімназії у Ржевницях (містечко поблизу Праги) [4, с. 18]. На цій посаді він працював до останніх своїх днів.

142

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

Кобизький підтримував дружні стосунки із родиною поета О. Олеся. Великий лірик не тільки декламував учням гімназії свої вірші, але і дарував свої твори, зокрема книги «Лисичка, котик і півник» (1930), «На зелених горах» (1933) та інші [5, арк. 1-2]. Дружина поета Віра Антонівна Кандиба (Свадковська) працювала в гімназії [6, с. 72; 7, с. 112]. Незважаючи на свої невеликі статки, Іван та Ольга (дружина) Кобизькі допомагали розбудові Музею визвольної боротьби України в Празі (МВБУ). Іван Михайлович передав Музею власну бібліотеку [8, arch. 3]. Разом із дружиною пожертвували на його користь 325 чеських корон [9, arch. 10]. Помер Іван Митрофанович Кобизький 13 листопада 1933 р. після складної операції у лікарні святого Миколая міста Ліптовський у Словаччині [1, с. 7-8; 10, арк. 75].

Пам’ятник на могилі І. Кобизького. Ольшанське кладовище. Прага

143

Валерій ВЛАСЕНКО

Джерела та література 1. І. М. Кобизський (Некролог) // Тризуб. – Париж, 1933. – Ч. 44. – С. 7-8. 2. Колянчук О. Українська військова еміграція у Польщі (19201939) / Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Наук. т-во ім. Т. Шевченка. – Львів, 2000. – 278 с. 3. Наріжний С. Українська еміграція: Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами: [Репринтне видання 1942 р.]. – Львів-Кент-Острог, 2008. – Ч. 1. – ХХ+372+ССХХХІІ с. 4. Українська гімназія в Чехословаччині / Допомоговий к-т при Українській реформованій реальній гімназії в Ржевницях. – ПрагаРжевниці, 1932. – 32 с. 5. Відділ рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, ф. 114, од. зб. 2211. 6. Левитська Н. У товаристві муз // Поет з душею вогняною. Олександр Олесь у спогадах, листах і матеріалах. – К., 1999. – 222 с. 7. Власенко В. М. З кола друзів О. Олеся. Іван Кобизький // «Я ще вернусь…» Олександр Олесь і Білопільщина. – Суми, 2008. – С. 109-114. 8. Národní archiv Česke republike (NAČR), f. «Ukrajinske muzeum v Praze», kart. 2, inv. № 8. 9. NAČR, f. «Ukrajinske muzeum v Praze», kart. 2, inv. № 11. 10. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, ф. 4463, оп. 1, спр. 3.

144

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

ВІЙСЬКОВИЙ МІНІСТР УНР В ЕКЗИЛІ (Василь Филонович)

Серед безпосередніх учасників подій на Сумщині в період Української революції 1917-1921 рр. важливе місце належить уродженцю нашого краю, військовому коменданту міста Суми і Сумського повіту, активному діячу міжвоєнної української військової еміграції в Чехословаччині та на Балканах, начальнику штабу Організації народної оборони «Карпатська Січ» у березні 1939 р., генерал-хорунжому, військовому міністру УНР в екзилі Василю Захаровичу Филоновичу. Чимало прислужився він і на ниві редакційновидавничої справи та громадської роботи серед українських емігрантів. За дорученням Уряду УНР опікувався українськими емігрантами в Болгарії, Югославії, Туреччині та Персії, мав широкі зв’язки з українськими емігрантськими організаціями в Польщі, Румунії, США та Франції. Знаний у громадсько-політичному середовищі української діаспори в Європі й Америці, Филонович донедавна був майже невідомий в Україні. Лише на початку ХХІ ст. з’являються відомості про нього в енциклопедично-

145

Валерій ВЛАСЕНКО

довідкових виданнях [1-6], працях з історії спецслужб Державного Центру УНР в екзилі [7-8] та протистояння в еміграції різних політичних організацій [9]. Його прізвище згадується у працях з історії української еміграції в Європі [10-13], епістолярії та творах провідників української еміграції С. Петлюри [14-15] й О. Шульгина [16]. Після виходу 2009 р. у світ спогадів В. Филоновича про події березня 1939 р. у Карпатській Україні [17-18] інтерес до постаті цієї непересічної людини посилився. З’явилися статті біографічного характеру [19] та публікації документів про його діяльність за кордоном [20]. Проте і сьогодні багато сторінок із життя цієї людини залишаються нез’ясованими. Василь Захарович народився 15 січня 1894 р. у с. Рогізне, нині Сумського р-ну Сумської обл., у дворянській сім’ї Захарія Семеновича та Марії Георгіївни Филоновичів із містечка Дубовичі Глухівського пов. Чернігівської губ., нащадків «військового товариша Війська Запорозького» [21, арк. 434 зв-435]. Навчався у Сумському реальному училищі та Курській землемірній школі. У 1912 р. за участь у таємних учнівських революційних гуртках його було вислано «адміністративним шляхом» до Саратовської губернії. Звідти втік на Кавказ, де влаштувався на роботу до інженераземлеміра, завдяки якому підготувався й успішно склав іспити екстерном на звання землеміра. З початком Першої світової війни був мобілізований до армії. Служив у Закавказзі. Звідти його відправили на навчання до Чугуївського піхотного училища, де на початку 1915 р. отримав звання прапорщика. Потім перебував у регулярній армії, дослужився до штабс-капітана, був представлений до звання капітана, проте через початок революції його не отримав. Після Лютневої революції 1917 р. Василь Захарович брав участь в українізації свого 516-го піхотного Мезенського полку, був головою спочатку полкової ради, а потім і ради 129-ої піхотної дивізії. Було українізовано 23 роти. Наприкінці 1917 р. він виїхав до Києва з метою

146

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

організації транспортування цих частин в Україну, проте був призначений до військової комендатури м. Суми. Після гетьманського перевороту у квітні 1918 р., за погодженням із місцевими політичними партіями, залишився при комендатурі на посаді помічника («значковий сотник») повітового військового коменданта [22, с. 1]. Завдяки його впливу на коменданта, полковника Кубанського війська Косолапа, репресій щодо місцевого населення вдалося уникнути. Восени 1918 р. взяв участь у протигетьманському повстанні у Сумах. Група старшин на чолі з Филоновичем та команда охорони залізниць перебрали владу в місті. На початку грудня він – начальник оборони Сум та повіту.

Сімейне фото. Зліва В. Филонович. Напередодні Лютневої революції 1917 р.

Коли розпочалися бойові дії проти більшовиків, В. Филонович сформував кінний полк, кінну комендантську сотню та сотню піхоти. За наказом із Харкова був

147

Валерій ВЛАСЕНКО

призначений командиром відтинку фронту Ворожба – Суми – Гайворон. Після загального відступу Армії УНР у Гадячі здійснив реорганізацію своєї військової частини у Сумський окремий курінь (1500 багнетів) у складі 4-го Окремого корпусу січових стрільців. У боях проти Червоної Армії пройшов шлях від Сум до Коростеня. «Після відважного бою за м. Суми на початку 1919 року Сумський окремий курінь, як згадував пізніше його командир, - пройшов тернистим шляхом через цілу Україну: Суми-Гадяч-Миргород-ЄреськиГребінка-Броварі-Київ-Козятин-Коростень, нарешті став Житомирі» [23, с. 25]. Саме цей курінь прикривав відхід із Житомира корпусу січових стрільців. Допомагав йому в цьому і панцирник «Сумець» [24, с. 13-14]. Під час оборони Житомира наприкінці березня 1919 р. був тяжко поранений у груди та обидві руки. Після лікування його призначили офіцером для окремих доручень при ставці Головного Отамана військ УНР, хоча формально рахувався при штабі Окремого корпусу кордонної охорони УНР на чолі з генералом О. Пилькевичем. За наказом С. Петлюри сформував «Закордонну закупівельну комісію» для придбання зброї. У грудні 1919 р. у складі групи старшин його відправили в запілля ворога для організації повстанського руху на Катеринославщині. На чолі місцевого повстанського загону по тилах червоної і білої армій дійшов Одеси, де був упізнаний денікінським шпигуном, який служив при штабі генерала О. Пилькевича. Після арешту Филоновича відправили до Новоросійська. За допомогою українців, які служили при білогвардійській комендатурі, здійснив втечу. На Кубані приєднався до збройної групи так званих «зелених», які воювали як проти червоної, так і білої армій. Згодом вже на чолі цієї групи перейшов через Сухумський перевал до Грузії і був призначений до військової місії УНР у Тифлісі. Влітку 1920 р. за сприяння Кубанського уряду він дістався Криму, де повинен був зустрітися з Військовою делегацією УНР на чолі з полковником Іваном Литвиненком (уродженець Сумщини).

148

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

Прибувши на півострів раніше делегації, він, будучи старшиною при Кубанському військовому отамані В. Іванису, спостерігав за ситуацією в Криму, становищем «Русской армии» генерала П. Врангеля, про що невдовзі доповів Військовій делегації [25, арк. 52 зв, 60-60 зв]. У листопаді 1920 р. за допомогою французької місії в Криму Филонович виїхав до Царгороду, а звідти у січні наступного року – до Болгарії, де розгорнув активну діяльність з об’єднання української еміграції. Була заснована низка громадських організацій, зокрема Українська громада в Болгарії, товариство «Січ» та культурно-освітній гурток. З ініціативи В. Филоновича та за сприяння Українського посольства, тимчасового комітету Українського товариства Червоного Хреста, Болгарського товариства Червоного Хреста та болгарського полковника Каратункова у березні 1921 р. у Софії відкрився притулок на 100-150 чоловік під назвою «Українська хата», де немічним і хворим українським емігрантам надавалися безкоштовні обіди, ліки, білизна, одяг, взуття, а іноді й гроші. Там же розміщувалися бібліотека-читальня, українські громадські організації та 3 виробничі майстерні. У квітні 1921 р. група українських старшин на чолі з Филоновичем звернулася листовно до С. Петлюри з пропозицією долучити їх до боротьби за визволення України [26, л. 2]. У серпні 1921 р. Василь Захарович виїхав до Тарнова, де зустрівся з Головним Отаманом військ УНР. Були визначені основні завдання діяльності підполковника у Болгарії: розклад врангелівської армії, виокремлення з неї українського елементу, привернення української еміграції до державної концепції УНР та нейтралізація серед неї шкідливих для державної справи федеративних течій. У зв’язку з підготовкою Армії УНР до Другого зимового походу Филоновичу були дані директиви організувати транспортування емігрантів із Болгарії до Румунії у розпорядження А. Гулого-Гуленка та підготовку військових кадрів із повстанців і членів товариства «Січ» у Болгарії. 149

Валерій ВЛАСЕНКО

Безпосередньо у Тарнові він отримав доручення взяти участь у Зимовому поході в Україну наприкінці 1921 р., проте через оприлюднення у пресі директором департаменту пропаганди Міністерства преси та пропаганди УНР Є. Іваненком певної інформації цього не відбулося, а організовану ним для походу спеціальну групу у Болгарії розформували. У січні 1922 р. Филонович повернувся до Болгарії як інструктор із кооперації. Згідно з Положенням про інструкторів українських робітничо-кооперативних організацій поза кордоном, головним завданням інструкторів було згуртування у Болгарії, Румунії, Туреччині, Чехословаччині та Югославії розпорошених українських емігрантів, які підтримували політичну платформу Державного Центру УНР. Насправді йшлося про реєстрацію всіх емігрантів, придатних до військової служби, об’єднання їх під виглядом робітничих кооперативів у єдину потужну організацію з військовим порядком і дисципліною та підпорядкування її ДЦ УНР. Серед членів робітничих кооперативів передбачалося здійснення національно-освітніх заходів, інформування про суть української державної справи, попередження про ворожу агітацію та провокації. Інструктори підпорядковувалися військовому міністру через начальника Генерального штабу Армії УНР, в окремих країнах – безпосередньо військовому агенту [27, арк. 147, 168-169]. У Болгарії Филонович розгорнув широку організаційну діяльність. У 1922 р. кількість членів Української громади у Софії та регіонах збільшилася до майже 1500 осіб. До громади долучилися і новоприбулі наприкінці 1922 р. з Єгипту члени Українського гуртка та Товариства імені гетьмана Івана Мазепи, в тому числі й земляк Василя Захаровича Григорій Пустовар (Пустоґвар) з Лебедина [28, с. 114]. Була створена низка громадських організацій і гуртків. Українські військові емігранти у Болгарії, незважаючи на матеріальні нестатки, допомагали своїм побратимам по зброї, які перебували у таборах для

150

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

інтернованих у Польщі та Румунії. Так, у грудні 1921 р. у приміщенні «Української хати» відбувся благодійний концерт-вечірка, в якому взяли участь також болгарський урядовець, дипломатичний агент УНР В. Драгомирецький та В. Филонович. Прибуток у сумі 1700 болгарських левів був надісланий до Тарнова на ім’я голови Всеукраїнської спілки військових інвалідів Червінського [29, с. 5]. У 1921-1922 рр. за дорученням Голови Директорії УНР Филонович здійснив низку заходів «з організації вояків-українців, що осіли в Болгарії після перебування в армії Врангеля та козачому війську. Наслідком цієї роботи було закладення 12 українських громад та гуртків, що жили по затвердженому Болгарським Урядом статуту» [15, с. 309]. Тоді ж його зусиллями було засновано низку українських громад у Королівстві сербів, хорватів і словенців (з 1929 р. Югославія). Але у грудні 1922 р. за розпорядженням градоначальника Софії Василя Захаровича вислали з країни. Невдовзі він прибув у розпорядження ставки Головного Отамана Армії УНР у Тарнові [30, с. 132]. У 1923 р. В. Филонович переїхав до Чехословаччини, де згодом закінчив Вищу технічну школу, здобувши фах лісівника. Під час навчання у школі був головою Гуртка українських студентів лісової справи в Празі [31, арк. 125]. Він активно займався справою об’єднання колишніх вояків Армії УНР. Василь Захарович був одним з організаторів та керівників Українського військового союзу. До цієї організації його делегував Український гурток імені Михайла Драгоманова в Болгарії. Був також членом керівних органів Товариства бувших (колишніх) вояків Армії УНР в ЧСР, Союзу українських старшин у ЧСР та Союзу організацій вояків Армії УНР. У третьому об’єднанні він представляв інтереси українських громад імені М. Драгоманова в Болгарії та Франції [32, с. 21-24]. 1927 р. брав участь у роботі ІV з’їзду Української громади у Франції, 1931 р. – Міжнародної конференції військових комбатантів країн колишнього Троїстого союзу в Празі. 2 лютого 1933 р. у чеській столиці з 151

Валерій ВЛАСЕНКО

нагоди 15-ої річниці бою під Крутами Союзом українських старшин у ЧСР була влаштована скорботна академія. В. Филонович виголосив доповідь про перебіг подій під Крутами, висвітливши їх як з військово-історичного боку, так і політичного. Значення цього бою для України було більшим, на думку військового, ніж значення Термофіл для Спарти, оскільки саме «під Крутами розпочалася велична нова епопея нашої славної, хоч і трагічної, визвольної боротьби» [33, с. 204]. Про бій під Крутами Филонович написав низку праць [34-36], фаховий рівень яких був високо оцінений сучасними істориками [37, с. 49]. Підполковник був представником військового міністра УНР на Балканах, опікуючись протягом майже 20 років справами українських емігрантів у Болгарії, Туреччині та Югославії. На початку 1930-х рр. «уенерівськими» в Болгарії були 2 легальні громади, 3 легальні товариства, 1 напівлегальна колонія, 7 гуртків, Туреччині – 1 нелегальна громада, Югославії – 3 легальні громади і 2 товариства «Просвіта» [15, с. 49]. Филонович неодноразово відвідував ці країни. Так, у 1937 р. з метою відновлення та активізації діяльності українських громад у Софії і Пловдиві Василь Захарович провів низку організаційних заходів, сприяв пожвавленню культурно-освітньої роботи організацій, на загальних зборах громад виголосив доповіді про стан і завдання української еміграції, радянську конституцію, «Україна під совітами», про річниці бою під Базаром, «22 січня», «Пам’яті героїв Крут» [38, с. 27]. Василь Захарович співробітничав з Українським воєнно-історичним товариством у Варшаві. Він передав йому історичні документи і матеріали та поширював серед українських емігрантів на Балканах друковані видання товариства. Впродовж кількох років здійснював розвідувальну та контррозвідувальну діяльність, виявляв більшовицьких агентів, переправляв в Україну антирадянську літературу, поширював українські часописи серед емігрантів у країнах Європи, Америки й Азії [15, с. 358-359, 363, 504].

152

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

Не менш активною була діяльність Василя Захаровича на громадській і журналістській нивах. Він був членом Українського республікансько-демократичного клубу (УРДК), що виник у 1925 р. у Празі. Очолювали організацію відомі громадські діячі О. Лотоцький, К. Мацієвич та М. Славінський. Організація здійснювала громадськополітичну та культурно-освітню діяльність, займалася пошуком роботи для емігрантів, влаштовувала урочисті засідання з нагоди національних і державних свят, ювілеїв історичних подій та постатей. На загальних зборах організації та урочистих засіданнях Василь Захарович неодноразово виголошував доповіді. Так, чергові збори членів УРДК, що відбулися 27 травня1927 р., були присвячені Симону Петлюрі. Виступили соратники Голови Директорії УНР. Филонович (за відсутності автора) прочитав спогади генерала В. Сінклера про Головного Отамана військ УНР [39, с. 28]. 5 грудня 1935 р. на урочистій академії (зборах) виголосив доповідь «П’ятнадцять літ української еміграції» [40, арк. 17]. Структурними підрозділами УРДК були літературномузична і військово-історична секції, бюро праці, яке займалося пошуком роботи для українських емігрантів. До складу бюро входив і Василь Захарович [41, арк. 20]. У січні 1930 р. комісія лекторського персоналу Української господарської академії в Подєбрадах у справі «нансенівських» паспортів звернулася до Филоновича з пропозицією поширити на балканські країни акцію щодо позначення національності («українець») у паспортах, що видавалися українським емігрантам Нансенівським комітетом у справах біженців при Лізі Націй. Василь Захарович відгукнувся на пропозицію [42, арк. 13]. Филонович належав до Української головної еміграційної ради (УГЕР), що об’єднувала громадські організації, які підтримували Уряд УНР в еміграції. Українська громада Туреччини делегувала Василя Захаровича на І Конференцію української еміграції, що відбулася 25-26 червня 1929 р. у Празі. В ній взяли участь 153

Валерій ВЛАСЕНКО

представники громадських об’єднань української еміграції з Польщі, Румунії, Франції, ЧСР, українських громад з Бельгії, Болгарії, Люксембургу, Югославії. Доповіді на актуальні теми з життя еміграції виголосили відомі громадськополітичні діячі М. Ковальський, О. Лотоцький, К. Мацієвич, В. Садовський, С. Сірополко, О. Шульгин, А. Яковлів та інші. Филонович інформував делегатів про нагальні потреби української громади в Туреччині. На цьому форумі його обрали членом пленуму УГЕР [43, с. 41, 45; 44, с. 13]. На ІІ Конференції української еміграції, що відбулася 25-26 вересня 1932 р. у Празі, Филонович став членом ревізійної комісії УГЕР [45, с. 15]. Він взяв участь і в роботі ІІІ Конференції (14-15 лютого 1934 р.), на якій, зокрема, обговорювалися питання про Голодомор в Україні, міжнародну ситуацію в Європі, скликання Всеукраїнського національного конгресу тощо [46, с. 8]. Однією із важливих справ української еміграції було створення у Празі Музею визвольної боротьби України (МВБУ) та будівництво для нього приміщення – Українського дому. У квітні 1935 р. загальні збори Товариства МВБУ обрали Филоновича своїм членом [47, arch. 174ob]. Вероніка (дружина) та Василь Филоновичі неодноразово вносили грошові пожертви для МВБУ. Станом на 29 лютого 1936 р. вони сягнули 45 чеських крон [48, с. 5]. У 1935-1936 рр. Василь Захарович подарував Музею збірку книг, часописів, фотографій, кліше (всього 343 примірники), українську періодику з Маньчжурії і балканських країн, 13 пакунків документів свого архіву [49, с. 13]. У книгосховищі МВБУ знаходилася його бібліотека, окремі числа журналу «Гуртуймося» та чеського часопису «Слов’янський огляд» [50, arch. 4; 51, arch. 89]. Військовий і громадський діяч, Василь Захарович проявив себе і на редакційно-видавничій та журналістській нивах. У 1929-1938 рр. у Горніх Черношицях, Софії та Празі виходив неперіодичний журнал військово-громадської думки «Гуртуймося». Його видавцем і співредактором (разом із

154

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

М. Битинським) був Филонович. Редакція приділяла багато уваги висвітленню суспільно значимих для українців військово-політичних подій, намагаючись зробити кожне число тематичним. Так, окремі числа були присвячені вшануванні пам’яті С. Петлюри (Ч. І, ХІ), Полтавській битві 1709 р. (Ч. ІІ, ХІІ), роковинам мужньої смерті 359-ти героїв – вояків Армії УНР, які загинули під Базаром (Ч. ІІІ, ХVІ), проголошенню самостійності України, Акту Злуки УНР і ЗУНР, бою під Крутами (Ч. ІV), смерті двох відомих провідників української еміграції – гетьмана П. Орлика та голови Директорії УНР С. Петлюри (Ч. VII), проголошенню ІV Універсалу Українською Центральною Радою (Ч. Х) тощо.

Перша сторінка журналу «Гуртуймося». В. Филонович - видавець і співредактор. Прага. 1933 р. На сторінках часопису друкувалися поезії М. Оверковича (псевдонім М. Битинського), О. Олеся, О. Печеніга, О. Стефановича, науково-публіцистичні праці М. Битинського, В. Филоновича, Д. Геродота, Ю. Лугового, В. Проходи, В. Сальського, С. Сірополка, М. Славінського, С. Смаль-Стоцького, П. Шандрука, А. Яковліва та інших. Як

155

Валерій ВЛАСЕНКО

додаток до журналу, за редакцією Филоновича і Битинського виходив Бюлетень «Гуртуймося» (1933-1934), в якому подавалася поточна інформація про головні події з українського життя [11, с. 115-120]. На сторінках журналу та бюлетеню публікувалися різноманітні праці Василя Захаровича з історії Української революції 1917-1921 рр., політичної і військової еміграції, про Голодомор 19321933 рр. в Україні та інші [52-58]. Редакція журналу «Гуртуймося» була ініціатором збору коштів на потреби дітей-утікачів з України, батьків яких узимку 1933 р. розстріляли радянські прикордонники при перетині румунського кордону (через р. Дністер). Зібрані кошти редакція часопису передала Громадськодопомоговому комітету української еміграції в Румунії, який опікувався справами біженців з УСРР [59, с. 62; 60, с. 33]. Филонович був членом тимчасової управи Комітету представників українських організацій в Чехословаччині для допомоги голодним на Україні, секретарем президії установчих зборів Комітету допомоги голодним на Україні, що відбулися у липні 1933 р. у Празі [61, с. 1; 62, с. 1]. Василь Захарович співробітничав із паризьким тижневиком «Тризуб», на сторінках якого були опубліковані його праці про загиблих під Крутами і Базаром українських вояків (1932, № 4, 8 ), щодо виходу у світ книги О. Шульгина «Без території» (1936, № 3), некролог на смерть Лідії Шишманової-Драгоманової (1937, № 7-8) та інші. Филонович був членом Союзу українських журналістів і письменників на чужині, що виник 1932 р. у Празі. У його складі були почесний член – уродженець Сумщини О. Олесь, 51 дійсний член, в тому числі 43 члени-фундатори. До складу першої управи входили С. Сірополко (голова), П. Феденко (заступник голови), І. Мірний. (секретар), А. Яковлів (скарбник), Д. Дорошенко та В. Филонович (члени управи без спеціальних доручень). Діяльність організації виявлялася в улаштуванні публічних засідань, академій, дискусій, літературних вечірок. Союз брав участь в акціях протесту

156

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

української еміграції у зв’язку з голодом 1932-1933 рр. в Україні, проти прийняття СРСР до Ліги Націй, проти наклепів на С. Петлюру в організації єврейських погромів [10, с. 66-68; 63, с. 4-6]. З березня 1934 р. до жовтня 1935 р. Василь Захарович був секретарем управи СУЖіП [65, с. 24]. Перебуваючи в еміграції, Филонович підтримував зв’язки зі своїми земляками та побратимами по зброї у Сумському окремому курені, які внаслідок поразки національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. опинилися на чужині – Василем Афанасієвським, Степаном Дідовим, Олексою Жаботинським, Миколою Овсійком, Миколою Храпком, декому допоміг переїхати до Чехословаччини на навчання. Підтримував гарні стосунки із старшим поколінням земляків та колишніх жителів Сумщини – Борисом Іваницьким, Іваном Кобизьким, Іваном Мірним, Костем Мацієвичем, Олександром Олесем. Проживаючи у Чехословаччині, Филонович з 1925 р. неформально опікувався справою встановлення пам’ятника на могилі Михайла Драгоманова в Софії, листувався з донькою відомого українця Лідією ШишмановоюДрагомановою, підтримував зв’язки з відповідним комітетом, шукав кошти для реалізації цієї справи. Врешті-решт у жовтні 1932 р. в Софії пам’ятник (скульптор М. Паращук) було відкрито [65, с. 132]. У 1937 р. з метою відновлення й активізації діяльності українських громад Василь Захарович разом із дружиною Веронікою Михалевич та маленьким сином Василем переїхав до Болгарії. Але вже наступного року Филоновичі переїхали до Закарпаття. Василь Захарович був добре обізнаний із ситуацією у цьому краї наприкінці 1930-х років, оскільки неодноразово бував там, а з 1938 р. жив у с. Великий Бичків, про що свідчать його розлогі листи до генерал-хорунжого О. Удовиченка та свого соратника М. Битинського [15, с. 571576]. Після проголошення 15 березня 1939 р. незалежності Карпатської України брав безпосередню участь в її захисті, про що залишив докладні спогади [17-18]. Через від’їзд із 157

Валерій ВЛАСЕНКО

Хусту військових керівників С. Єфремова та М. ГузарКолодзінського Василь Захарович як найстарший за рангом старшина очолив штаб Організації народної оборони «Карпатська Січ». Здійснив операцію із відступу січовиків та перетину ними румунського кордону. Але влада Румунії видала українських вояків угорцям. У концентраційному таборі Филонович піддавався тортурам. Після звільнення жив у Словаччині. У 1951 р. родина Филоновичів переїхала до США. Спочатку жили у Чикаго, потім – Міннеаполісу. Кілька років Василь Захарович очолював місцеве Товариство прихильників УНР, потім – Союз українських ветеранів у США. У 1973-1978 рр. він – генерал-поручик, військовий міністр УНР в екзилі. До кінця свого життя залишався почесним головою Союзу українських ветеранів у США та «Українського Резистансу» в Міннеаполісу. Помер Василь Захарович Филонович 3 червня 1987 р. на 94-му році свого багатотрудного життя. Панахида по померлому відбулася в українській церкві св. Георгія Переможця у Міннеаполісу. Поховали небіжчика на цвинтарі «Форест Лавн» у Сент Полі. Невдовзі українська газета «Свобода» надрукувала некролог, в якому зазначалося, що найкращим державним устроєм він вважав Українську Народну Республіку як демократичну державу українського народу, тому часто говорив: «Будучи вояком, я присягав на Конституцію УНР, за неї я воював і ніколи її не зрадив і не зраджу» [19].

158

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

Джерела та література 1. Довідник з історії України. А-Я / Інститут історичних досліджень Львівського нац. ун-ту ім. І. Франка / І. З. Підкова (ред., упоряд. та наук. ред.), Р. М. Шуст (ред.). – К., 2001. – С. 997. 2. Сумщина в іменах: Енциклопедичний довідник / 2-ге вид., перероб. і доп.; гол. ред. В. Б. Звагельський. – Суми, 2004. – С. 486. 3. Українська дипломатична енциклопедія: У 2 т. / Редкол.: Л. В. Губерський (голова) та ін. – К., 2004. – Т.2. – С. 666. 4. Базильчук Г. К. Словник-довідник з історії. – К., 2005. – С. 257-258. 5. Литвин М. Р. Збройні сили України першої половини ХХ ст. Генерали і адмірали / М. Р. Литвин, К. Є. Науменко; Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. – Львів-Харків, 2007. – С. 202. 6. Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917-1921). – К., 2007. – Кн. 1. – С. 455. 7. Визвольні змагання очима контррозвідника (Документальна спадщина Миколи Чеботаріва) / Вступ. стаття: В. Сідак. – К., 2003. – С. 231-234. 8. Сідак В.С. Спецслужба держави без території: люди, події, факти / В. С. Сідак, Т. В. Вронська. – К., 2003. – С. 54, 76-80, 144-154. 9. Кентій А. Нариси історії Організації українських націоналістів (1929-1941 рр.). – К., 1998. – С. 5. 10. Наріжний С. Українська еміграція. Культурна праця української еміграції 1919-1939 (матеріали, зібрані С. Наріжним до другої частини). – К., 1999. – С. 67, 120, 250. 11. Савка М. Українська еміграційна преса у Чехословацькій Республіці (20-30-ті рр. ХХ ст.): Історико-бібліографічне дослідження / НАН України, Львівська наук. б-ка ім. В. Стефаника. – Львів, 2002. – С. 58, 115, 115-119. 12. Wishka E. Emigracja ukraińska w Polsce 1920-1939. – Toruń, 2005. – S. 149. 13. Власенко В. З кола друзів О. Олеся. Василь Филонович // «Я ще вернусь...» Олександр Олесь і Білопільщина. – Суми, 2008. – С. 145-149. 14. Петлюра С. Статті, листи, документи / УВАН в США, Бібліотека ім. Симона Петлюри в Парижі. – Т. ІІ. – Нью-Йорк, 1979. – С. 503. 15. Українська політична еміграція 1919-1945: Документи і матеріали / Ін-т політ. і етнонац. досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН

159

Валерій ВЛАСЕНКО України, ЦДАГО України; редкол.: Ю. А. Левенець (співголова), В. А. Смолій (співголова) та ін. – К., 2008. – 928 с. 16. Шульгин О. Без території. Ідеологія та чин Уряду УНР на чужині. – Автентичне. відтворення вид. 1934 р. / Упоряд.: Г. В. Стрельський, І. Д. Шевченко. – К., 1998. – 352 с. 17. Филонович Василь. Березневі дні Карпатської України / Вступна стаття, упорядкування та коментарі В. Власенка. – Суми, 2009. – 100 с. 18. Те саме / Підготовка тексту, передмова та примітки О. Пагірі. – Ужгород, 2009. – 96 с. 19. Власенко В. М. «Тут повстали нові Карпатські Крути» (до біографії автора спогадів «Березневі дні Карпатської України» Василя Филоновича) // Сумський історико-архівний журнал. – 2009. – № VI-VII. – С. 141-148. 20. Власенко В. «Не може бути українцем той, хто не самостійник» (Тема малої батьківщини у листуванні В. Филоновича із земляками) // Сумський історико-архівний журнал. – 2012. – № ХVІХVІІ. – С. 26-44. 21. Державний архів Сумської області, ф. 744, оп. 1, спр. 125. 22. Луч. – Суми, 1918. – № 28 (25 чеврня). – С. 1. 23. Филонович В. Бої за Житомир // Гуртуймося. – 1932. – Ч. ІХ. – С. 25. 24. Аф-ський В. Бій під м. Житомиром (зі спогадів) // Гуртуймося. – 1930. – Ч. V. – С. 13-14. 25. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України), ф. 5235, оп.1, спр. 1518. 26. Централен държавен архив на Република България, ф. 1717К, оп. 1, а. е. 378. 27. ЦДАВО України, ф. 3696, оп. 2, спр. 500. 28. Українська еміграція в Болгарії // Трибуна України. – Варшава, 1923. – Ч. 2-3. – С. 114-115. 29. Хвиля В. Лист з Болгарії / В. Хвиля // Український сурмач. – Щипйорно, 1923. – № 44 (28 січня). – С. 5. 30. Власенко В. До історії міжвоєнної української політичної еміграції на Балканах // Памʼятки: археографічний щорічник. – К., 2011. – Т. 12. – С. 124-145. 31. Центральний державний архів громадських об’єднань України (ЦДАГО України), ф. 269, оп. 1, спр. 391. 32. Прохода В. Українська військова еміграція в Чехословаччині // Табор. – Варшава, 1935. – Т. 24. – С. 21-24.

160

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр. 33. [Филонович] В. Захарович. Крути // Бій під Крутами в національній пам’яті: зб. документів і матеріалів / Упорядники: О. М. Любовець (керівник) та ін. – К., 2013. – С. 204-207. 34. Филонович В. Українські Термопіли – Крути // Гуртуймося. – Прага, 1930. – Ч. 4. – С. 11-15. 35. Филонович В. Крути // Український комбатант. – Новий Ульм, 1956. – Ч. 5-6. – С. 16-24. 36. Филонович В. Дещо про подію під Крутами // Зарицкий В. Крутянська подія. – Чикаго, 1972. – С. 46. 37. Бойко О. Д. Бій під Крутами: історія вивчення // Український історичний журнал. – 2008. – № 2. – С. 43-54. 38. Хроніка. Болгарія // Гуртуймося. – 1937. – Ч. ХІХ. – С. 27. 39. Хроніка. У Чехії. Пам’яті С. Петлюри // Тризуб. – Париж, 1927. – № 25. - С. 28. 40. ЦДАВО України, ф. 4376, оп. 1, спр. 2. 41. ЦДАВО України, ф. 4376, оп. 1, спр. 3. 42. ЦДАГО України, ф. 269, оп. 1, спр. 294. 43. Учасник конференції. Перша конференція української еміграції // Тризуб. – 1929. – № 29-30. – С. 40-46. 44. 1-а конференція української еміграції в Празі і Головна Еміграційна Рада // Тризуб. – 1929. – №50. – С. 10-21. 45. Чорненький В. Друга конференція Головної Еміграційної Ради у Празі // Тризуб. – 1932. – № 38. – С. 13-15. 46. Третя конференція Головної Еміграційної Ради // Тризуб. – 1934. – № 8. – С. 4-9. 47. Národní archiv Česke republike (NАČR), f. «Ukrajinske muzeum v Praze», kart. 1, inv. № 4. 48. Пам’ятний список жертводавців від 1.І до 29.ІІ.1936 // Вісті Музею Визвольної Боротьби України. – Прага, 1936. – Ч. 11. – С. 4-7. 49. Новіші дари для Музею ВБУ // Вісті Музею Визвольної Боротьби України. – Прага, 1936. – Ч. 12-13. – С. 10-13. 50. NАČR, f. «Ukrajinske muzeum v Praze», kart. 2, inv. № 11. 51. NАČR, f. «Ukrajinske muzeum v Praze», kart. 2, inv. № 13. 52. Ф-ч В. П’ятирічка // Гуртуймося. – 1933. – Ч. Х. – С. 30-34. 53. Филонович В. До історії будови пам’ятника на могилі М. Драгоманова в Софії // Гуртуймося. – 1933. – Ч. Х. – С. 46-52. 54. Филонович В. Зимовий похід // Гуртуймося. – 1935. – Ч. ХІІІ. – С. 6-10. 55. Филонович В. В гостях у «кронштадців» та збігців з Соловецької каторги // Гуртуймося. – 1935. – Ч. ХІІІ. – С. 22-25.

161

Валерій ВЛАСЕНКО 56. Филонович В. П’ятнадцятиліття української військової еміграції // Гуртуймося. – 1935. – Ч. ХVI. – С. 2-5. 57. Ф. В. Ще один виступ... // Гуртуймося. – 1935. – Ч. ХVI. – С.11-13. 58. Филонович В. С. Петлюра - постать національно-державного чину // Гуртуймося. – 1936. – Ч. ХVII-XVIII. – С. 10-17. 59. Допоможіть! Трагедія продовжується // Гуртуймося. 1933. – Ч. Х. – С. 62 (обкладинка). 60. Реєстр пожертв, надісланих на допомогу втікачам з України через р. Дністер // Гуртуймося. 1934. – Ч. ХІ. – С. 33 (обкладинка). 61. Організаційні збори комітету допомоги голодним на Україні // Український тиждень. – Прага, 1933. – № 33-34. – С. 1. 62. Комунікат тимчасової управи Комітету представників українських організацій в ЧСР для допомоги голодним на Україні // Український тиждень. – 1933. – № 35. – С. 1. 63. Союз українських журналістів і письменників на чужині // Тризуб. – 1934. – № 17. – С. 4-6. 64. Хроніка. В Чехословаччині. З життя Союзу українських журналістів і письменників на чужині (звіт) // Тризуб. – 1936. – № 1516. – С. 24. 65. Власенко В. З історії встановлення пам’ятника М. Драгоманову в Софії // Българска украинистика. – София, 2012. – Брой 2. – С. 126-135. URL: http://essuir.sumdu.edu.ua/bitstream/123456789/29360/1/VlasenkoSofia.pdf 66. Семенюк А. Ген. Пор. В. Филонович (15.І.1894 – 3.VІ.1987) // Вісті комбатанта. – Торонто-Нью-Йорк, 1987. – Ч. 5-6. – С. 110-111. Праці автора про В. Филоновича Филонович // Сумщина в іменах: Енциклопедичний довідник / гол. ред. В. Б. Звагельський. – Суми, 2004. – С. 486. З кола друзів О. Олеся. Василь Филонович // «Я ще вернусь...» Олександр Олесь і Білопільщина. – Суми, 2008. – С. 145-149. «Тут повстали нові Карпатські Крути» (до біографії автора спогадів «Березневі дні Карпатської України» Василя Филоновича) // Сумський історико-архівний журнал. – 2009. – № VI-VII. – С. 141-148. Василь Филонович: штрихи до біографії // Филонович Василь. Березневі дні Карпатської України. – Суми, 2009. – С. 5-16. До громадсько-політичної діяльності Василя Филоновича у Болгарії у 1921-1922 рр. // Київська старовина. – К., 2010. – № 6. – С. 97-115.

162

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр. До історії самоорганізації української еміграції в Болгарії // Актуальні питання вітчизняної та світової історії. Зб. матеріалів Всеукр. наук. конф. 23-24 квітня 2010 р. – Суми, 2010. – С 81-84. До історії міжвоєнної української політичної еміграції на Балканах // Памʼятки: археографічний щорічник. – К., 2011. – Т. 12. – С. 124-145. З історії встановлення пам’ятника М. Драгоманову в Софії // Българска украинистика / Софийски университет «Св. Климент Охридски». – София, 2012. – Брой 2. – С. 126-135. «Не може бути українцем той, хто не самостійник» (Тема малої батьківщини у листуванні В. Филоновича із земляками) // Сумський історико-архівний журнал. – 2012. – № ХVІ-ХVІІ. – С. 26-44. Третя хвиля міжвоєнної української еміграції до Болгарії // Дриновський збірник / ХНУ ім. В. Н. Каразіна, Центр болгаристики і балканських досліджень ім. Марина Дринова, Харк. міське т-во болг. культури ім. Марина Дринова, БАН, Ін-т істор. досліджень, Комісія істориків Україна-Болгарія, Община Панагюриште. – Т. 8. – ХарківСофія, 2014. – С. 184-195. Филонович Василь Захарович // Україна в міжнародних відносинах: Енциклопедичний словник-довідник. – Вип. 6: Біографічна частина: Н-Я. – К., 2016. – С. 273-276.

163

Валерій ВЛАСЕНКО

В. ФИЛОНОВИЧ І ЗЕМЛЯКИ (Листування) Внаслідок бурхливих подій 1917-1921 рр. декілька сотень тисяч українців опинилося поза межами батьківщини. Частина з них повернулася в Україну, проте основна маса залишилася в еміграції. Перебуваючи в іншому політичному, соціальному, економічному, культурному, етнічному та релігійному середовищі, емігранти відчували гостру потребу в інформації про рідний край та долю рідних і близьких, які залишилися вдома. В еміграції важливим для них було спілкування зі своїми земляками-емігрантами, оскільки це опосередковано пов’язувало їх із малою батьківщиною. Розкидані майже по всіх країнах Європи, емігранти – уродженці певного міста чи краю – листувалися між собою. Головною темою цього епістолярію була мала батьківщина. Особливо це стосується тих молодих людей, які брали участь у збройній боротьбі і змушені були разом залишити рідний край, батьків, родичів, знайомих, коханих. Саме тому цікавим, на наш погляд, є листування емігрантів – уродженців міста Суми та Сумщини. У Центральному державному архіві громадських об’єднань України (фонд 269 «Український музей у Празі») зберігається багато чого з епістолярної спадщини українських громадсько-політичних і культурних діячів, науковців і військових, які брали участь в Українській революції 1917-1921 рр., а в міжвоєнний період опинилися в еміграції. Велику її частину складає листування представника Військового міністерства УНР в еміграції на Балканах Василя Захаровича Филоновича. Серед його кореспондентів та адресатів були й уродженці Сумщини, побратими по зброї. Не менший масив епістолярію Филоновича зберігається у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (фонд 5235 «Уряд Української Народної Республіки в екзилі»). Це, зокрема, листи, в яких йдеться про його участь у подіях 1918-1919 рр. на Сумщині. 164

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

У 2009 р. вперше в Україні були опубліковані спогади Филоновича «Березневі дні Карпатської України» [1-2]. Тоді інформація про автора обмежувалася короткими статтями енциклопедично-довідкового характеру [3-8], окремими сюжетами в працях з історії спецслужб Державного Центру Української Народної Республіки [9-10], протистояння в еміграції «уенерівців» з ОУН [11-12], згадками в епістолярній спадщині та творах провідників міжвоєнної еміграції [13-15], а також у працях з історії української еміграції в Європі [1619]. Про його особистий архів, який був переданий до Музею визвольної боротьби України в Празі, а згодом у складі так званого «празького архіву» опинився в Україні, йдеться в дослідженнях архівознавчого та джерелознавчого характеру М. Мушинки [20] та М. Палієнко [21]. Окремі епізоди з життя та військової діяльності Филоновича описані в роботі Г. Іванущенка [22]. Згодом були визначені справжнє місце і дата народження, основні віхи життя, військової служби, громадсько-політичної діяльності та журналістської роботи Василя Захаровича в Україні, Польщі, Чехословаччині [23], опубліковані матеріали про організаційну діяльність Василя Захаровича серед української еміграції в Болгарії у 19211922 рр. [24]. Проте і нині чимало сторінок біографії Филоновича залишаються невідомими. Серед них – коло його друзів, колег і земляків-емігрантів. Саме листування з останніми і подає певну інформацію про його особисте життя, відносини з дорогими для нього людьми, розкриває деякі аспекти військово-адміністративної діяльності Василя Захаровича в Сумах. Нижче публікуємо листування (перші 10 листів зберігаються у ЦДАГО, останній – у ЦДАВО) Филоновича зі своїми земляками. По-перше, це 4 листи (№№ 1, 6, 7, 8) його підлеглого по Сумському куреню 4-го Особливого корпусу Українських січових стрільців Степана Дідова. У травні 1923 р. Василь Захарович подав до Українського товариства прихильників Ліги Націй довідку (посвідку) про те, що 165

Валерій ВЛАСЕНКО

Степан Дідов, 1896 року народження, навчався у 7-му (закінчив повних 6 класів) класі Сумської приватної гімназії [25]. Це було необхідно для вступу до Вищої технічної школи у м. Брно (Чехословаччина). У листах йдеться про спільних знайомих, побратимів по зброї, перипетії військової служби й емігрантського життя земляка в Румунії та Чехословаччині. По-друге, 1 лист (№ 2) свідчить про пошук сумчанами своїх земляків, які перебували в еміграції. По третє, 3 листи (№№ 3, 4, 5) Филоновича до своєї коханої дівчини Раїси розкривають душевні переживання Василя Захаровича з приводу змін в її особистому житті. У листах мова йде про долю батьків і рідних Филоновича, які жили на Сумщині. Почетверте, у 2 обопільних листах (№№ 9, 10) Василя Захаровича й уродженця слободи Краснопілля, майбутнього голови філії Товариства «Просвіта» у Новому Саді (Югославія) Олекси Жаботинського йдеться як про колишнє життя на малій батьківщині, так і перспективи здобуття Україною незалежності в майбутньому. По-п’яте, в листі (№ 11) Филоновича до свого соратника, помічника і співредактора журналу «Гуртуймося», історика, художникаграфіка Миколи Битинського висвітлюються невідомі сторінки біографії Василя Захаровича, в тому числі його життя в Сумах, а також події березня 1939 р. в Карпатській Україні, в обороні якої обидва брали безпосередню участь. Подані нижче листи опрацьовані згідно з археографічними правилами видання історичних джерел. При переданні текстів документів збережено їхні лексичні й орфографічні особливості. В окремих випадках упорядником проставлено розділові знаки. Скорочені слова розкрито у квадратних дужках. Поняття, назви та прізвища осіб пояснені у коментарях, що подані наприкінці публікації. В археографічній легенді наведені вихідні дані про місце зберігання документів, їх достовірність та спосіб відтворення.

166

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

Джерела та література 1. Филонович Василь. Березневі дні Карпатської України / Вступ. стаття, упоряд. та коментарі В. Власенка. – Суми, 2009. – 100 с. 2. Филонович Василь. Березневі дні Карпатської України / Підготовка тексту, передм. та прим. О. Пагірі. – Ужгород, 2009. – 96 с. 3. Довідник з історії України. А-Я / Ін-т істор. досліджень Львівського нац. ун-ту ім. І. Франка / І. З. Підкова (ред., упоряд. та наук. ред.), Р. М. Шуст (ред.). – К., 2001. – С. 997. 4. Сумщина в іменах: Енциклопедичний довідник / Гол. ред. В. Б. Звагельський. – Суми, 2004. – С. 486. 5. Українська дипломатична енциклопедія: У 2 т. / Редкол.: Л. В. Губерський (голова) та ін. – К., 2004. – Т. 2. – С. 666. 6. Базильчук Г. К. Словник-довідник з історії. – К., 2005. – С. 257-258. 7. Литвин М. Р. Збройні сили України першої половини ХХ ст. Генерали і адмірали / Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України; М. Р. Литвин, К. Є. Науменко. – Львів-Харків, 2007. - С. 202. 8. Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917-1921). – К., 2007. – С. 455. 9. Визвольні змагання очима контррозвідника (Документальна спадщина Миколи Чеботаріва) / Вступ. стаття: В. Сідак. – К., 2003. – С. 231-234. 10. Сідак В. С. Спецслужба держави без території: люди, події, факти / В. С. Сідак, Т. В. Вронська. – К., 2003. – 240 с. 11. Кентій А. Нариси історії Організації українських націоналістів (1929-1941 рр.). – К., 1998. – 200 с. 12. Кентій А. Від УВО до ОУН. 1920-1942. URL: http://lib.ounupa.org.ua/kentiy/r202.html 13. Петлюра С. Статті, листи, документи / УВАН в США, Бібліотека ім. Симона Петлюри в Парижі. – Т. ІІ. – Нью-Йорк, 1979. – С. 503. 14. Шульгин О. Без території. Ідеологія та чин Уряду УНР на чужині. – Автентич. відтворення вид. 1934 р. / Упоряд.: Г. В. Стрельський, І. Д. Шевченко. – К., 1998. – С. 56. 15. Українська політична еміграція 1919-1945: Документи і матеріали. – К., 2008. – С. 307-310, 320-326, 340-366, 501-519. 16. Наріжний С. Українська еміграція. Культурна праця української еміграції 1919-1939 (матеріали, зібрані С. Наріжним до другої частини). – К.,1999. – С. 67, 120, 250.

167

Валерій ВЛАСЕНКО 17. Савка М. Українська еміграційна преса у Чехословацькій Республіці (20-30-ті рр. ХХ ст.): Історико-бібліографічне дослідження. – Львів, 2002. – С. 58, 115, 115-119. 18. Wishka E. Emigracja ukraińska w Polsce 1920-1939. – Toruń, 2005. – S. 149. 19. Власенко В. З кола друзів О. Олеся. Василь Филонович // “Я ще вернусь...” Олександр Олесь і Білопільщина. – Суми, 2008. – С. 145-149. 20. Мушинка М. Музей визвольної боротьби України в Празі та доля його фондів. Історико-архівні нариси / Держкомархів України, Асоціація україністів Словаччини, НТШ у Словаччині. – К., 2005. – С. 115. 21. Палієнко М.Г. Архівні центри української еміграції (створення, функціонування, доля документальних колекцій). – К., 2008. – С. 211, 226, 227, 343, 357. 22. Іванущенко Г.М. Життєвий чин Василя Филоновича // Визвольний шлях. – 2008. – №1-3. – С. 179-188. 23. Власенко В.М. «Тут повстали нові Карпатські Крути» (до біографії автора спогадів «Березневі дні Карпатської України» Василя Филоновича) // Сумський історико-архівний журнал. – 2009. – № VIVII. – С. 141-148. 24. Власенко В. До громадсько-політичної діяльності Василя Филоновича у Болгарії у 1921-1922 рр. // Київська старовина. – 2010. – № 6. – С. 97-115. 25. Центральний державний архів громадських об’єднань України, ф. 269. оп. 1, спр. 201, арк. 70.

168

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

№1 Лист Степана Дідова до Василя Филоновича 22 падолиста 192[1]57 р., Брашов58 Дорогий Василю! Не глядячи на втому, не можу аби не написати Тобі листа зараз. Річ в тім, що сьогодні ми мали перейти до иншого табору і до переходу готувались зранку. Годині о першій, як раз перед одходом, получили почту і «Укр. Трибуну»59. Іду до сосід в кімнату і в першій газеті в скриньці читачів читаю «сумців»60 і т. п., ну звичайно у мене все верх тормашками перед очима, бачу лише дорогі строки, вириваю газету і о радість! Ще не читаючи підпису інстинктивно відчуваю, що це Ти. Тут принесли обід; за тим збори в дорогу. Писати нема коли. Вирушили і як звичайно «за дурною головою немає й ногам покою». Наш Наполіон (птиця, з якою познайомлю тебе згодом), бажаючи рисуватись перед румунами, вирушив навмання. Дорогою зустрічаємо квартир’єрів, від яких довідуємось, що нічого немає готового. Вернули назад, зробивши кілометрів 12 дурно. Але річ не в тім. Я віднайшов Цей лист зберігається у справі, матеріали якої відносяться до 1929 р., але зі змісту випливає, що йдеться про період не пізніше 1923 р., оскільки табори інтернованих українських вояків у Румунії були ліквідовані восени 1923 р., а газета «Українська трибуна», що згадується в листі, виходила у Варшаві 1921-1922 рр. Зауважимо, що остання цифра дати написана не досить чітко, тому при формуванні справи цей лист помилково датовано 1929 р. 58 Брашов (у 1950-1960 рр. Орашул-Сталін) – одне з найбільших міст Румунії, розташоване у центрі країни. На початку 1920-х рр. у місті існував табір для інтернованих вояків Армії УНР. 59 «Українська трибуна» – щоденна газета, що виходила у 19211922 рр. у Варшаві. 60 Сумці – сумчани, сум’яни, тобто уродженці або жителі міста Суми. 57

169

Валерій ВЛАСЕНКО

тебе, от це є приємна річ, і в який момент? Тоді як блищить надія швидкого повороту на батьківщину, і …можність зустрічі. Ти не можеш уявити собі, як я радий. Василь, якого я взагалі згубив надію бачити, озивається сам. Ех, Голубе, ти не був на інтернації і мабуть не знаєш, що то є віднайти товариша. А інтернація страшна річ. Страшна, бо виснажує не лише фізично, а й духовно. В [1]920 році я перебував в Кам’янці61. Річ в тім, що мене не взяли ні денікінці, ні антики; зразу я жив на селі, перед тим був канцеляристом у шпиталі, а згодом попав у повстанці до Степанишина (один з помішників Шепеля)62. Потім, коли почалось формування, прибув до Кам’янця, застав «Громаду»[:] Колодяжного, Макаренка, Алекановського і «Шурочку». Багато говорили про тебе, жалкували, що ти пішов, потім узнав про твій щасливий переход через Проскуров63. При відступі з Нової Ушиці64 здибав О. Терещенка, від якого і Аушева довідався, що Чогор в одному з сіл на Київщині пристроївся учителем, що живе добре. Потім ці слухи підтверджувались. При відступі з Кам’янця звільнив з-під арешту Вас[иля] Павленка і Циндренка і при допомозі першого в Н[…]ові зустрів Івана Сердюка, вигляд його тоді був цілком задовольняючий, виріс, поправився, змужнів. Служив він тоді в жандармерії і стояв в Немирові на постерунку. Згодом зустрічав ще сумчан, Кадуріна, Ворону, Довгого, Варфоломієва, Афанасієвського65 Кам’янець-Подільський – нині місто обласного підпорядкування Хмельницької обл. 62 Отамани Шепіль і Степанишин очолювали повстанські загони, що налічували кілька сотень кіннотників, входили до складу Літинської бригади Армії УНР та діяли на Правобережній Україні в районі Любара, Острополя, Старої Синяви, Янушполя, Бердичева. 63 Проскурів – місто на Поділлі. 1954 р. перейменоване на Хмельницький. 64 Нова Ушиця – нині смт, центр Новоущицького р-ну Хмельницької обл. 65 Афанасієвський В. – земляк і побратим по зброї В. Филоновича, автор спогадів про бої під Житомиром 4-го куреня Українських 61

170

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

і інших. Взагалі, де нашого брата тільки не було, що не частина, то й земляки. В кінці літа я з Полк[овником] Студзинським (команд[ир] отряда) попадаю до Тютюнника66 в Київську дивізію командиром кулеметної сотні. Тут зустрів цілу С.С., між іншим і сумців – Сукрута, Терещенка, Неліхова. Перебування в цій дивізії це для мене саме світле пятно за весь двадцятий рік. Коли наступило перемир’я, Тютюнник одійшов до резерву, а наш отряд повернувся до дивізії, яка в той момент уже заступила на фронт по Дністру за Могильовом67. Попавши в бардачок, іменуємий другою кулеметною бригадою, я при прориві опинився у наших “приятелів” і був інтернований та оце шутками й висидів цілий рік, а коли кінець, Бог відає, всі надії на успішний хід повстання, може Гулий-Гуленко68 вирве нас звідси, бо на місію надії мало. Отце і все здається мало, а пройшло більше двох років, як я з тобою бачився. Цікаво б тепер глянути на тебе, що з тебе за козарлюга, яким чином попав до Ро[…] і чи часом не з дружиною? Чув і про Раїсу – твою, […] казали, що вийшла заміж за золотопогонника, але не знаю певно. Цікаво, в яких містах ти перебував цей час і чи був дома? Правда, цьому не віриться, бо дуже це небезпечна річ, але що тепер є неможливим? Писати про себе не маю охоти, життя нудне, одноманітне, напишу іншим разом. Відсутність жінки найбільш дошкуляє. Зараз у мене є певне рішення при переході на Україну одружитись – на кому-будь, аби лише cічових cтрільців на чолі з В. Филоновичем, що були опубліковані на сторінках журналу «Гуртуймося» (1930, № V, C. 13-15). 66 Тютюнник Юрій (1891-1930) – укр. військовий діяч, генералхорунжий Армії УНР. Учасник Першої світової війни та Української революції 1917-1921 рр. 67 Могилів-Подільський – нині місто обласного значення Вінницької обл. 68 Гулий-Гуленко Андрій (1886 – після 1926) – укр. військовий діяч, отаман Армії УНР. У жовтні-листопаді 1921 р. очолював Бессарабську групу військ у ІІ Зимовому поході. 1922 р. заарештований чекістами.

171

Валерій ВЛАСЕНКО

мати дружину, аби не бути бурлакою. Ой, як хочеться жіночої ласки… Ти може назвеш це сентименталізмом, але що вдієш. Про Суми я боюсь мріяти. Бо загубив віру в те, що я в них заживу спокійно. О Суми! Скільки передумано, перестроєно планів, а толку? Взагалі боюсь про це тепер думати. Чекаю на тебе якнайскорішу відповідь. Кланяються тобі: Пор[учик] Довгий і Хор[унжий] Варфоломієв, які зараз зо мною. Твій Стафа Дідов. ЦДАГО, ф. 269, оп. 2, спр. 275, арк. 36-37в. Рукопис. Автограф.

№2 Лист Михайла Шульги до В. Филоновича69 1 лютого 1926 р., Софія. Шановний Василь Захарович! Будьте ласкаві, коли будете писати п. Овсійкові, напишіть, коли знаєте, де перебуває Йосиф Левенко, котрий був, як мені відомо в Українській армії. Писав я в Суми, але відповіді не добився. Мене Ви повинні пам’ятати по службі в Сумській комендатурі у 1918 році. Взагалі був би дуже вдячний, коли б написали про родину Левенкових, якщо листуєтесь з ними. З пошаною М. Шульга70 ЦДАГО, ф. 269, оп. 2, спр. 267, арк. 135зв. Рукопис. Автограф.

Цей коротенький лист дописано М. Шульгою на останній сторінці листа М. Овсійка до В. Филоновича. 70 Шульга Михайло (1893, Харків – ?) – укр. громадський діяч у Болгарії. У 1913-1919 рр. – член Українського гуртка в Сумах, 1918 р. – Товариства «Просвіта» в Сумах. Учасник Української революції 1917-1921 рр. Восени 1920 р. емігрував до Болгарії. Один із організаторів і керівників філії Українського гуртка ім. М. Драгоманова на копальні Перник. Режисер Українського аматорського драматичного гуртка у Пернику. 69

172

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

№3 Лист В. Филоновича до Раїси 7 марта [1927], Прага. Добрый день, славная Рая! Спасибо за письмо. Получил его недавно, возвратившись с поездки своей. Сейчас хочу написать, ответ дать, не задерживать письмо ибо думаю, что меня не оставят в покое и я должен буду снова ехать, на сей раз, кажется, в Париж. Долго там не думаю быть, посему писать можно по старому адресу и не ожидая от меня нового письма. Все письма я сейчас же получу, где бы я не был. Пишеш о «затаенном скрытом» упреке…, о том, что я «постарался простить»… Славная Рая! Прощают того, кто что-то сделал плохое, какое-нибудь преступление. Мне же тебя, милый друг, не приходиться «прощать». Ты сделала то, что от тебя требовала жизнь. Упрекать тебя так само не могу да и не имею права. Мои переживания… Слишком тяжелый момент был в [19]20 году ибо тогда все было для меня неожиданно. Узнавая твой адрес, я думал, что сама судьба идет нам навстречу и, приехавши в Феод[осію], я, встретив Т. М. и еще не видя тебя, уже знал все. С этого дня началась «трагедия души» ибо я видел, что все то, что так дорого было, все то, что хранилось в тайниках человеческой души, все то, что собралось за несколько лет – все мечты уходили куда-то далеко. Еще тяжелее было, когда я узнал Т. М. как человека. Я видел того, на кого был я заменен и… не знал причины, почему именно был выбран он, а не я. Да! То было тяжелое время. Мои переживания ты сама видела и о них мне не приходиться говорить. Было ясно, что на лучший исход ожидать было нельзя. И все это время – 6 лет – я внушал себе – «возврата нет, ожидать нечего ибо жизнь не ждет». Так должно было быть и так стало… 173

Валерій ВЛАСЕНКО

Оставив надежду на устройство своей личной жизни, я отдал себя на служение народу. Им я живу, им я дышу и без него вижу уже, что не мог бы жить. Боюсь лишь одного, что под тяжестью взятого на себя долга могу свалиться, не кончивши работы, а это может быть… Ну да впрочем это тебя будет мало интересовать. Перейдем лучше на иную тему. Читая твое письмо, я был счастлив твоим материнским счастьем, не всем оно дается. Выше его нет ничего на свете. Милую славную Талочку за старого друга «дядю Васю»… Что сталось с твоими родными? Пережили «эпидемию революции» или умерли своей смертью? Ведь я же оставил их полных жизни… Не лучше и у меня. За это время я утерял из своей семьи 6 человек, ставших «жертвами революции». Посылаю свою фотографию. Хочу просить тебя, милый друг, заменить ее на мою старую фотографию, если только она сохранилась у тебя. Следующим письмом вышлю еще две свои фотографии, если пришлешь мне старую. Твой друг Вася. ЦДАГО, ф. 269, оп. 2, спр. 261, арк. 3-3зв. Рукопис. Автограф.

№4 Лист В. Филоновича до Раїси 10 мая 1927 г., Прага Привет Миколе Славному Другу Рае! Сейчас мой племянник принес мне твое письмо, которому я несказанно обрадовался ибо думал уже что не получу ответа, т. к. не получаю от своих родных вот уже 8 мес. Несколько дней тому назад как я возвратился из своего «путешествия», на этот раз сделал визиты Германии и Франции. Поездка слишком истомила меня, до сих пор нахожусь под впечатлением всего того, что пришлось 174

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

увидеть, разобрать, иногда даже изучить. В особенности красавец Париж своей мощной величиной и величием навсегда останется в памяти. Сумел найти и очень ценные, для нас, украинцев, документы с 16, 17, 18 столетий: статуи, барельефы, картины и т. д. Очень хотел бы, чтобы русские старого и нового времени хотя бы раз их видели, тогда бы совершенно иначе относились к идее возрождения Украины. Поднявшись на Notre Dame de Paris, я вспомнил наш старый разговор с тобой о Соборе Париж[ской] Бож[ьей] Матери, и вот там на высоте 70 метров над Парижем, стоя на вершине Собора, я вспомнил тебя, Мой Старый Друг! Мое обещание выслать тебе фотографии – был в полной уверенности, что я их тебе в том же письме послал – и лишь сейчас, получив твое письмо и покопавшись в бумагах, нашел эти фотографии, какие случайно помимо моей воли не були вложены. Посему посылаю их сейчас. Прошли года и ты увидиш не старого Васю, а старика, жизнь которого прошла в безпрерывной борьбе и буре. Хотел бы очень иметь, если это только тебя не утруднит и не приведет к семейным неприятностям, твою фотографию. Часто, сидя по ночам над работой, я задумываюсь над нашей перепиской…, задумываюсь потому, что знаю людей таких, как они есть, людей всегда видящих все дурное и ничего доброго. Вот этот момент [...] заставляет меня беспокоиться о том, чтобы наша чисто дружеская переписка не была истолкована совсем иначе и ты бы, Славный Друг, не имел из за нее каких-нибудь семейных неприятностей. Сейчас пишу это письмо в беседке в саду. Все деревья в полном цвету, белые и как невеста в свадебном уборе; после душного дня сейчас – вечером – чувствуется свободней, умолкли мои преданные друзья – пчелы и лишь потихоньку шумят еще в улье. Все больше и больше темнеет. Хочу кончить тут это письмо ибо возвратясь в свою комнату должен буду снова сесть за работу: готовлюсь к экзамену, слишком устаю ибо днем на работе, а ночью должен учиться дабы всеже закончить раз начатое дело. 175

Валерій ВЛАСЕНКО

Каким образом ты, милая Рая, узнала адрес моего племянника? Не у него ли матери? Искренний привет Женюрке, Мужу, Та[…]чке. Твой старый друг В. ЦДАГО, ф. 269, оп. 2, спр. 261, арк. 22зв-23зв. Рукопис. Автограф.

№5 Лист В. Филоновича до Раїси 7 июля 1927 г., Прага Привет Старому Другу! Извини за долгое молчание, много причин есть для моего оправдания. Не знаю, получишь ли ты это письмо, посему буду писать очень мало ибо не уверен в том, что письма снова уже могут идти к Вам… Дату посылки этого письма не пишу не потому что нахожу «нехорошим», а просто потому что не верю почте. Этот месяц хочу отдохнуть. Закончил 4 года своей учебы. Еще год и диплом в руках, а с ним… начну работу обычную в наших условиях. Работаю. Диплом же остается лишь для морального успокоения. Из дому вот уже год как не имею никаких известий. Если можешь, просил бы написать моей сестре (двоюродной). Ставрополь Кавказский, Ольшанская улица №4. Екатерине Сердюковой. Спроси, что она знает о моем отце и братьях, скажи, что меня сильно беспокоит ихнее молчание. Будешь писать Же[...], приветствуй ее от меня. Пробила полночь. Иду сейчас окунусь в реке, а потом спать, завтра встаю рано, должен ехать в Прагу – хлопочу о заграничном паспорте и визах, через месяц думаю снова ехать заграницу, на этот раз Австрия, Венгрия, Сербия, Болгария. Остановлюсь очевидно в Константинополе, где

176

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

пробуду некоторое время. Оттуда поеду снова. Болгария, Румыния и Прага. Эти поездки слишком меня утомляют, но… служба гонит, хочешь не хочешь, а ехать нужно, правда, эти поездки дают очень много нового, несмотря на то, что во всех этих местах я уже не раз был. Ну пока, спокойной ночи, мой милый друг. Приветствуй всех. Твой друг Вася ЦДАГО, ф. 269, оп. 2, спр. 261, арк. 46зв-47. Рукопис. Автограф.

№6 Лист С. Дідова до В. Филоновича 30 листопаду [19]28 р., Брно71 Так ото Василю, в першу чергу передаю тобі привіт від Раїси, а якщо маєш змогу, то передай Павлові, що його благовірна […] вже замужем і має сина, але ж його не забуває і кланяється. Це, так би мовити, вступ, а тепер, закінчивши офіціальну частину, почну розказувати по порядку. Цього, як і минулого літа, мені прийшлось бути на праці, лише того року на проекті, тепер на коловратнім апараті. Як бачиш, спеціалізуюсь по […] bystrin, дефініція якого звучить так: «neškodni svadeni horskych devčat»; ото після праці приїдеш додому, а на cтолі лист, від Раїси звичайно. Була на гостині в Сумах у родичів, була декілька разів у моєї старенької Матусі і взяла та й мені написала. Лист як лист, вибачається що не писала мені, каже що родичі її щойно пізніше дали мої листи, що під примусом обставин вийшла заміж і що вже має двох синів. Перепрошує, що так вийшло, просить її зрозуміти, 71

Брно – місто у південній Чехії, колишня столиця Моравії.

177

Валерій ВЛАСЕНКО

привітання Вам з Павлом. Форма звертання «Дорогой друг, Вы». Ну то я взяв та й відповів, бо признаюсь і зрадів, бо з одного боку, сам знаєш, воно теє той як його, а по друге нагода перекинутись з людиною листом, зміст якого б складався не тільки з сімейних чисто справ. Пройшло два місяці, хтось був у Харкові і передав їй мій лист, на який прийшла […] відповідь. Пише, що вийшла заміж завдяки родичам, що чоловік на 15 років старше від неї, що поважати його поважає, але говорити про любов смішно, що серце її десь інде і т. д., а в однім місті: «Степа, милый дорогой, я плачу и рвусь всей душой к тебе… Так больно, не могу писать… Прости меня, мои нервы не выдерживают… Зачем эта условность, зачем холодное вы, когда сердце привыкло говорить ты». Далі жалується на сумне одиноке життя і просить не забувати її, писати як старому товаришові (другу). Уже брате Василю, тиждень ношу лист у кишені і ще не одповідав, не знаю, коли то станеться, поки що аналізую минуле, сучасне, її й себе. Це так би мовити сердешні діла, а от родинні. Приближається кінець, може в червні вже навіки покінчу зі студіями, далі що? Старенька пять років криком кричить: «приїдь сину, най на тебе бодай погляну, стара вже (80), дай спокійно вмерти, приїдь сину…». Думав я довго і рішив було, що по закінченні поїду, як поїду ще не знав, але на Україні думав бути. Правда міняти віхи мені а ні […]. Нараз перед трьома місяцями лист, а в ньому маленьке місто: «У нас голод, холод і непорядки… Ти думав приїхати до нас в гості, але не приїзжай». Перед двома тижнями знову лист, звичайний собі, а з боку: «сиди і не рипайся». Це, брате, пише мати одинцеві синові, якого не бачила 3+10 років72 і якому весь час писала приїдь, та коли вже будеш готовий?

Імовірно йдеться про 3 роки перебування в армії під час Першої світової війни і 10 років, як автор листа залишив малу батьківщину й опинився в еміграції. 72

178

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

Оце тобі Василю й усе, що маю з дому. Як живе стара, не дуже добре, заробітків не заробиш, але світ не без добрих людей, помагають. Псіхольогія їхнього життя […] та ж сама. Що роблю я, про це іншим разом, зараз студіюю тілько, діло йде до кінця, а там, може й вони […] у сідлака. Ти то може яко вірний син73 поїдеш у Польщу, але мені туди очевидно шляхи заказані. Та я в майбутність заглядую, правду кажучи, не[…]. Поки бувай щасливий. Привіт Сердюку Павлові. Степан P.S. Багато думав написати, але в холодній хаті руки померзли, а тому що серце гаряче, то любовні діла зайняли ¾ листа. Матимеш час, пиши свою думку щодо цього. Степан. ЦДАГО, ф. 269, оп. 2, спр. 270, арк. 141-142зв. Рукопис. Автограф.

№7 Лист С. Дідова до В. Филоновича 14 грудня [19]28 р., Брно Оце трохи очунявся від кування та пишу листи. Від початку шкільного року зложив п’ять іспитів, ще лишилось п’ять, якщо нерви видержать, то буду робити статницю74 десь бігом75 травня-червня. Немає, брате Василю, вже сил, ще до першої статниці студіювалось добре, а тепер чим далі, тим гірше. А тут ще комітет сидить на шиї. Не мав відпочинку а ні в свято, а ні в неділю, навіть свою фотографію відсунув на бік, усе на школі гризу та й гризу. Але далі так не йде, як лиш підмерзне, так знов щотижня ковані черевики на ноги, апарат через плече і гайда до гір. Зі спорту займаюсь лиш плаванням Автор має на увазі перебування В. Филоновича на службі у Військовому міністерстві Уряду УНР в екзилі. 74 Статниця – державний іспит. 75 В даному випадку це слово означає «впродовж» або «протягом». 73

179

Валерій ВЛАСЕНКО

та туристикою, але плавання цього року занедбав через студії. Ой як бажалось уже зробити всьому кінець. Вчора по іспиті сів і написав Раїсі довжелезного листа, після трьох тижнів мовчання, не знаю чи лиш буде йому рада. Ти Василю правий, коли говориш, що історія все таж, ніби з тим розділом, що твоя свого часу не відважилась тобі сказати «так», а моїй і ції нагоди не дісталось. Пишу їй як другові, а зву її Раїса Павловна, більшого не можу зі себе відпустити, але писати буду, коли у неї буде бажання продовжувати листування в тоні, який я йому надав. Але це діло будучого. Мене в цім усім цікавить технологічний момент. Я знаю, що становище є дуже добре. Матеріально дуже добре забезпечена, чоловік її любить, обертається в сучасних аристократично-комуністичних колах Харкова. Здавалось би, що більше, аж ні, приїхала в Суми, згадала все минуле, навідалась до моєї старенької і навіть мені написала, раз, другий раз. Мило все, в однім листі не витримала й призналась, що я про неї те, що і раніш був. А я тепер себе питаю, що се: правда, виридування, як насмішка? І знаєш Василю, ні на одного не можу відповісти так або ні. Можливо це вильється в дальшій переписці, а поки що не знаю, та мені й байдуже, що з того буде так, а що ні. Кажу, що більше цікавить сам технологічний факт. Раїсі ж на її крик відповів піснею: «Ой не всі тії сади цвітуть, що весною розвиваються, не всі тії та й вінчаються, що любл[ять] та кох[аються]». Вона має чудесний голос, най собі її співає. Ой Василю, як я кохався в її співу? Було уночі у їхньому будуарі сяде за рояль напів тихо заграє і тихо заспіває, щоб не побудити на другій половині старих. Ой, як співала, скільки чуття вливала в пісню? Минулося, лишились лиш спогади. Ти Василю прости за мої слова в попереднім листі, то був звичайнісінький жарт товариський, зовсім не мав на меті тобі спричинити неприємність чи іронізувати. Я просто був переконаний, що ти все той же прихильник Варшавського центра, як і був раніш, тому думав, що по закінченню школи поїдеш туди. Нічого поганого в тім не бачу, сам би хотів туди

180

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

попасти і улаштуватись між своїм людом на Волині чи в Карпатах. Був би навіть з того щасливий, але знаю, що мені туди не попасти, бо ти помиляє[ш]ся, коли кажеш, що «Ваші ж туди їдуть». Ніхто не їде, не знаю таких, хіба що галичане, але знаю, що наших там потрібно й як, хоть би вже й для того, щоб там хоть трохи розвіяти ультра націоналістичний туман без руля і без вітрил і повести бодай якусь реальну працю. Сьогодні говорити про Україну-волю, не знаючи яка ця Україна має бути – смішно. Пора вже трохи поучитись у Європи. Мені не все рівно, яка Україна буде, я не бажаю Україні большовицького зразку, не бажаю її бачити гетьманською, не бажаю її мати й буржуазнопарламентарною, бо я вихожу від господаря отої України, українського робочого класу і кажу, коли йому буде добре, тоді й Україні буде добре. Виходячи з цього заложення, я уявляю собі Україну вільну, незалежну, нероздільну, з широкою кооперацією як Дніпросоюзи, Дніпробанки, Українбанки, з синдикатами. Бачу на Україні історичний устрій рад, отже бачу якусь конкретну Україну, а не туманне пятно. Галичане великі націоналісти, а що практично у революцію дав їх націоналізм? У нас провід партійний і гризня партійна, але ми багато […]али. Сьогодні Україна стоїть на широкім шляху, повна можливостей в майбутньому, а що з галичиного, де перед націоналізмом мусили змовкнути усі партії і течії політичні? Україна все була і буде, про це годі турбуватися, а от питання перед нами, яка вона має бути, з яким конституційним устроєм? А стрій цей залежатиме від того, яка партія потягне за собою переважну більшість українського робочого люду. Після мого переконання більшість ця складається з трудового елементу, значить його право й діктовати конституцію, відповідаючу інтересам цеї більшості. До тепер укр[аїнський] люд через трудовий конгрес76 виявив свою волю, діждемось, що через новий Конгрес трудового народу (Трудовий конгрес України) – тимчасовий вищий законодавчий орган влади УНР періоду Директорії. 76

181

Валерій ВЛАСЕНКО

трудовий конгрес він її виявить знову. Так то Василю. Маю до тебе велике прохання: Чи не маєш часом моїх фотографій з Рівного? Або чи не маєш, як я був знятий з бородою. У мене нічого не лишилось, все у «товаріщей». Якби мав, пришли, я з того зроблю репродукцію. Можу зробити репродукцію і з твоїх старих фотографій, якщо вони у тебе є. Але Павло мусить їх мати напевно. На тім бувай здоров Степан ЦДАГО, ф. 269, оп. 2, спр. 270, арк. 169-169зв. Рукопис. Автограф.

№8 Лист С. Дідова до В. Филоновича 15 січня 1929 р., Брно Вітаю тебе Василю з твоїм днем янгола, правда, вже минулим. Мене знаєш на поздоровлення надзвичайно везе. Так свою маму поздоровив… о місяць раніш, а Тебе оце о три дні пізніше, то вже вибач, і сам добре ж знаю, як воно отак станеться. Так котрий це тобі Друже вже від Василя пішов? Тож бажаю тобі всього кращого, а головно здоровля більше. У грудні77 і мені, Друже, стукнуло 32, а о один день раніше Райці - 28. Летять роки, пливуть як вода, чи давно лише дев’ятнадцять як пішов на війну? Або Раїса, дама і мамаша, а здається ніби то вчора ще було, молодесенька дівчинка. І школа утікла, що й не постеріг, отак і жизнь чоловічеська упливе, та аби вже скорше. Сижу – зубрю, остогидло вже все до крайности. Останніми часами, знаєш, величезне бажання мати вже якусь певну працю, а мимо того, родинний куток, зі садком. Сидів би в ньому і день, і ніч, копаючись. Це, друже, ніщо як старість. До будучого однак не радо заглядаю, все якось буде. І хоть Раїса покладає надії, що ми колись таки зійдемось і доспіваємо свою обірвану пісню – то я в це мало 77

9 грудня.

182

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

вірю, а якщо й зійдимось, то чортма вже чим співати. Я переписуюсь, з того, як ти правдиво говориш, нічого не буде, але мене тішить переписка сама по собі. Я стараюсь заховати лише приятельський тон, пишу: «Р. Павл.» і «ви». Це дуже не подобається, чому не «ти і не Рая»? Але я тримаюсь свого. Це звичайно условність, але я навмисно її тримаюсь аби не давати нічого її надіям можливо що марним. Пише, що дуже нещасна, нарікає на родичів, що силували її видатись, жаліє по сцені, де вона жила як хотіла. Чоловік не задовольняє її ні внутрішньо, ні поголівного життя. Пише, що від колишньої веселості і безтурботності не полишилось а ні стопи. Дійсно, і на картці виглядає досить погано. Пише, що їй велика шкода того, що я її не покликав з собою ще тоді у […] козачий путь. Писав їй між іншим таке: «Василь щасливіший за мене, бо бачив свою Раїсу ще після розлуки, але вона не відважилась з ним підти, ми ж з вами не зустрілись і вже не зустрінемось мабуть». На це мені пише, що подібне вагання для неї було б смішне, вона б не вагалась, як не вагатиметься і в будучим. І багато ще дечого. Одним словом, як бачу невеселе у них там життя, мимо того, що Раїса надзвичайно гарно забезпечена матеріально. Це, Друже, наше минуле, а в сучасному поки що зубріння і невідома будучина, а в мене ще женячка на носі, хожу вже шостий рік і женюсь з повинности. Хто знає, чи буде в нім також радість. Не бачились ми з тобою, Василю, багато літ, тому посилаю тобі свою картку. Це фотографія рівно через десять літ після тих бурхливих: радість днів нашого зітхання усих. Бачиш, Друже, і ми вже маємо один свій власний ювілей. Ще раз бажаю тобі всього доброго. Степан ЦДАГО, ф. 269, оп. 2, спр. 271, арк. 35-36. Рукопис. Автограф.

183

Валерій ВЛАСЕНКО

№9 Лист В. Филоновича до Олекси Жаботинського ? червня 1931 р., [Горні Чернощиці] Слава Україні! Вельмишановний Земляче! Лист ваш одержав та не мав змоги дати вам своєчасну відповідь, бо саме мав несподівану візиту пана Головного Отамана78 і це у мене відняло звичайно багато часу. Дуже радий з Вами, може і не в цілком зручній формі, але познайомитись – особливо ще мені приємно, бо чув від пана Колтоновського79, що Ви є з Сумщини, отже земляк. Сам я родом з самого міста Сум. Був там колись комендантом міста і повіту. А потім керував сумським отрядом, але то було дуже давно, давно… Зараз здається мені, що то був лише сон. Дуже радий нагоді з Вами співпрацювати на користь нашої спільної батьківщини та нашої української еміграції, яка, не дивлячись на всі зусилля, все ж не є достаточно організована, а головне є розбита на безліч напрямів, що один одному протирічать. Не знаю, чи казав Вам п[ан] сотник Колтоновський про мій напрям думок і переконань, але вважаю потрібним, аби ми один одного ліпше зрозуміли, сказати Вам про це пару слів. Є я старшина армії Української Народньої Республіки. Знаходжусь в її рядах з перших днів її існування; перейшов з нею всю її славу, розквіт і зрештою поразку та разом з нею Йдеться про Андрія Лівицького – Головного Отамана, Голови Державного Центру УНР в екзилі. 79 Колтоновський Олександр – укр. військовий і громадський діяч, полковник. Учасник Першої світової війни та Української революції 1917-1921 рр. На еміграції в Югославії та Сирії. У 1920-1930-х рр. – голова філії Товариства «Просвіта» в Новому Саді (Югославія). 78

184

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

вийшов і на еміграцію. За цей час переварив в собі і усвідомив ясно ідею Незалежної Української Народньої Республіки, а тому свідомо вступив в ряди активних її борців за здобуття волі сво[є]му Народу та Незалежности Батьківщини – Україні. Я вважаю єдино можливим для себе працю саме в переведенні в життя цієї ідеї, бо вважаю, що це є форма доцільна, потрібна, необхідна і єдино можлива на Україні. Довголітній досвід каже мені, що всі инші напрями, саме тому, що вони не мали основного ґрунту в глибині нашого народу, потерпіли невдачу і коли не цілком завмерли, то деякі з них ще так-сяк животіють. Я кажу за ті напрямки, що були на Україні, бо лише вони можуть приходити в увагу, а ніяк не ті новотвори, що повставали, завмірали, що ще і зараз повстають тут на еміграції: всі вони не є вже витвори волі народніх мас, а є продуктом тої чи иншої політичної організації чи групи. Отже, були на Україні три основні групи-напрямки – гетьман80, Директорія УНР, большевики. Спроба насадити на Україні монархію, що неправно була названа гетьманщиною, не повелася, бо український загал не прийняв цеї форми та шляхом повстання проти гетьмана видвинув на чоло корми Державою Директорію УНР. Український Народ віддавав свої сили, вірив і боровся за цю форму аж до останнього, доки не прийшли переважальні сили большевиків та не окупували Україну. Відци ми бачимо, що, логічно мислючи, приємливою формою влади на Україні є лише Українська Народня Республіка, Уряд якої правно і непохитно і до сьогодні стоїть на сторожі інтересів її, хоч і не на рідних теренах. Уряд УНР розвинув найширшу акцію на міжнародному форумі, він об’єднав біля себе найбільшу масу української еміграції, за ним стоять Павло Скоропадський (1873-1945) – укр. державний діяч, генерал. Учасник російсько-японської та Першої світової воєн. У 1918 р. – гетьман України. Один із лідерів українського монархічного руху. 80

185

Валерій ВЛАСЕНКО

маси українські там на Україні, а тому і мої сили, і досвід, і уміння я віддаю саме сюди і певен, що я не помиляюсь. От так випадають мої думки та мій напрям праці, з яким я добровільно іду і допомагаю всим тим, що так чи инакше потребують цеї допомоги. Це звичайно не значить, що я не співпрацюю з людьми інших напрямів, – я звик толерувати думку кожного, бо знаю, що більшість з нас хоче добра, а не зла своїй Батьківщині. Працею своєю я є втішений, бо бачу, як спонтанно народжуються наші організації, як вони ростуть, розвиваються, міцніють та зрештою, може іноді після хитання та спроб інших напрямків, все ж приходять до основного – УНР. Так працюю я з нашими організаціями в Югославії81. ЦДАГО, ф. 269, оп. 2, спр. 277, арк. 66-66зв. Рукопис. Автограф.

№10 Лист О. Жаботинського до В. Филоновича 10 червня 1931 р., Novi Sad82 Во віки Слава! Вельмишановний П.Полковнику! Вашого листа, а також журнали “Гуртуймося”83 та портрети б.п. п[ана] Головного Отамана84 я сьогодні одержав, за що Вам дякую, п[ане] Полковнику, од мене й од цілого нашого товариства велика подяка […]. В цьому місці текст листа обривається. Новий Сад – місто в Югославії, нині Сербії. Адміністративний центр Воєводини. 83 «Гуртуймося» – журнал військово-громадської думки. Виходив у 1929-1938 рр. в Празі, Горніх Черношицях та Софії. Співредактори – В. Филонович та М. Битинський. 84 Петлюра Симон (1879-1926) – укр. державний і політичний діяч, публіцист, літературний критик, організатор українських збройних сил. Головний Отаман військ УНР, Голова Директорії УНР. 81 82

186

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

Ви мені, п[ане] полковнику, докладно написали про себе і свої почуття і переконання. Отже, я з свого боку постараюся одповісти тим же. П[ан] Колтоновський трохи помилився. Я не з Сум, а з слободи Краснопілля85. Напевно Ви знаєте, се 30 верст од Сум, так що все ж таки земляки. Ще на Західному фронті організував український курінь, та як почалася війна з москалями, нас хотіли примусити іти під Гомель з фронту проти України і коли ми одмовились, то нас […] мій курінь роззброїли, а мене заарештували… Про це довго писати. За часів гетьмана86 був дома, а коли був одержаний з Київа по телеграфу наказ, я тоді якраз був у Сумах, про повалення гетьмана, я поїхав до Харківа і вступив добровільно в 2 запорожський полк. Одступав з полком до Полтави і то в ар’єргарді, і коли ми дійшли до міста, то на Київ уже не було відвороту, частина нашого полку пішла на Кременчуг87, а нас охопили під містом большевики. Випадково один селянин їхав з Полтави на Опішню88 й Диканьку89 і я поїхав з ним назустріч большевикам. І так опинився аж у Охтирці90, а звідти додому. І хоч краснопільські большевики знали про мої погляди і звали «петлюрівець», бо я хотів зібрати 1-го листопада загін і агітував за Петлюру, та пішло зі мною тільки два козаки. Спочатку мене не чіпали, та потім прийшлося переховуватись у Тростянецьких лісах. Дожидали ми своїх, а прийшли денікінці. Вступив, бо зразу ж, як Ви знаєте, вони оголошували мобілізацію старшин, був я в Московській армії Краснопілля – нині смт, районний центр Сумської обл. Період Української Держави (квітень - листопад 1918 р.) П. Скоропадського. 87 Кременчук – місто тогочасної Полтавської губ. 88 Опішня – старовинне козацьке містечко, нині смт Зіньківського р-ну Полтавської обл. 89 Диканька – нині смт, районний центр Полтавської обл. 90 Охтирка – місто тогочасної Харківської губ., нині районний центр Сумської обл. 85 86

187

Валерій ВЛАСЕНКО

підпоручик. Скажу правду, що неприємно вразила біла армія, коли там опинився, але ж тішився тим, що газети писали, що Петлюра йде на Київ і що з ним ведуться переговори про спільну акцію проти большовиків. Мріяв про те, що якнебудь потім переберусь до своїх. А коли счинились події в Київі, то після того я з-під Сівська91, захворів на плямовий тифус та й ранений був у руку, опинився аж у Севастополі. Просидів там аж до Серпня місяця [1]920, коли Врангель92 вирішив був зформувати, керував цією справою п.Кирій, “отряд особого назначенія” виключно з старшин Українців для допомоги повстанцям з Катеринославщини й Херсонщини. Нас бажаючих зібралося до 100 чоловік старшин, а за начальника був п[ан] полковник Трудин. Уже тут на еміграції прочитав, що він був нач[альник] дів[візії] сірих і сам перейшов із Київа до Денікіна93. Врангель дав нам 3 гармати, 10 чи 12 кулеметів, щось понад тисячу рушниць, багато набоїв, за три місяці наперед платню і то половину своїми, а половину большовицькими грішми; скинули ми московську уніформу і хто мав одяг цивільну. Ознакою була жовто-блакитна стрічка на лівому рукаві. Як представник Московської армії був призначений до нас полков[ник] Темніков. Наше завдання було перейти через Дніпро в запілля більшовиків, роздать зброю і набої повстанцям, мали ми більше ста підвід обозу, а самим розділитися по повстанським куреням. Та тільки, здається, большевики довідалися про це через отамана Володіна, котрий видавав з себе нашого прихильника, а дійсно був і працював заодно з больш[овицькими] свинями. Нас зустріли Севськ – місто (з ХVІІІ ст.), центр Севського пов. Орловської губ., нині Севського р-ну Брянської обл. РФ. 92 Врангель Петро (1787-1928) – барон, генерал-лейтенант, один із керівників Білого руху, головнокомандувач Збройних сил Півдня Росії. З 1920 р. на еміграції. 93 Денікін Антон (1878-1947) – російський військовий діяч, генераллейтенант, головнокомандувач Збройних сил Півдня Росії. 91

188

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

на Дніпрі поважні сили большевиків, де перед тим була тільки їх мала сторожа, дехто був забитий, дехто поранений. Між іншим був забитий полк. Темніков і отаман повстанчого Лісогорського куреня п. Горобець, котрий надійшов з того боку Дніпра нам на підмогу. Я його з решткою повстанців урочисто поховав у м. Александрівську94. Так що з цієї екзистенції нічого не вийшло. Та був тоді між нами, приїхав з Польщі чи що, певно Вам звісний і отаман Ангел, Мельник і Школьний у Царьгороді95, потім у Консуляті96. Я довідався, що вони впʼять виїхали до Польщі. Був ще між нами один чоловік. Звали його доктор, казали, що він є представник од Петлюри, а чи дійсно було так, ніхто з нас не знав. Незабаром мусили покинути Крим і так я опинився аж у Югославії. Оце п[ане] Полковнику і вся моя не зовсім праця на національний ниві. Щож торкається моїх поглядів, то я самостійник, бо взагалі не визнаю й не може бути українцем той, хто не самостійник. Вітав би всяку владу на Україні (розуміється не большовицьку), аби вона була суто національна, бо по моєму розумінню ні монархія (т[об]то Гетьманство), не було б на Україні чорною безмежною азіатчиною, як на Москві, бо було б противно історії й духу нашого народу. Але ж од славного пришлого гетьманства не осталось нічого і я думаю, що найбільше відповідала б зараз республіка, тільки не м’якої, а черствої руки, хоч би й диктатури…

Олександрівськ – місто, 1921 р. перейменоване на Запоріжжя - нині обласний центр. 95 Царгород (Константинополь) – нині м. Стамбул. 96 Консулят – консульство, дипломатичне представництво. 94

189

Валерій ВЛАСЕНКО

Та про це я не буду багато розмовляти, бо я не політик і дуже мало знаю, що робиться на наших верхах, а якби прийшлося, то ще б послужив нашій національній справі. Бувайте здорові, п. Полковнику. З щирим привітом О. Жаботинський ЦДАГО, ф. 269, оп. 2, спр. 277, арк. 76-78. Рукопис. Автограф.

№11 Лист В. Филоновича до Миколи Битинського97 6 травня 1963. Дорогий Микола! Листа твого останнього я одержав, рівно ж одержав і від майора І. Липовецького98. Останній нічого не каже за те, що він хотів би щось згадати за мою 70-тку, але запізнено «гратулює»99 мене з тим «ювілеєм», причому вказує на те, що, мовляв, він продовжує «роботу “Гуртуймося” і завдяки тому має його бюлетень авторитет і попит, отже, на його думку моя 70-тка «не пропала даром»… Звичайно все це пусті слова, бо ж я ніколи не присвоював тої нашої роботи в «Гуртуймося» виключно собі, то була наша з тобою спільна праця, а йшла вона добре тому, що ми обоє розуміли і не Битинський Микола (1893-1972) – військовий і громадський діяч укр. еміграції, вчений у галузі геральдики, фалеристики, художникграфік. Співредактор журналу «Гуртуймося». У 1939 р. вчителював у с. Білки на Закарпатті, у складі Карпатської Січі брав участь в обороні Карпатської України. Автор праць з історії України. Нагороджений Хрестом Симона Петлюри і Воєнним хрестом. 98 Липовецький Іван (1897-1975) – укр. військовий і громадський діяч, журналіст. Сотник Армії УНР (підполковник в еміграції). З 1923 р. жив у Польщі, Німеччині, Канаді. Член редколегії журналу «На чужині», видавець часописів «Наше життя», «Юні друзі», «Господарсько-кооперативний часопис», «Дороговказ». У 19591970 рр. – голова Союзу колишніх вояків-українців в Канаді. 99 Гратулює - вітає. 97

190

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

переставали розуміти саме того, що 90% наших «побратимів» не розуміли і зараз того не розуміють. Ясно для мене, що І. Лип[овецький] наслідує нас, але йде він по вже протореній дорозі і поки він з тої дороги не збоче, доки буде мати успіх зі своїм бюлетенем. А тепер щодо статейки про мою скромну особу. Чи варт ятрити споминами свою душу? Нікому і нічого це не дасть, навпаки, будуть думати, що ми себе сами вихваляєм… Це не є моя скромність, а досвід життя, так завжди сприймає такі речі наша «публіка». Зупиняюсь однак над Твоїм міркуванням, що, мовляв, варто передати опис мого життя «для історії». Може й варто, варто для того, щоб деякі особняки не набиралися «хоробрости» обливати помиями і нас персонально, і наше минуле. Пройдуть роки й коли нас не стане на цьому світі, то може декому й буде цікаво прочитати, як жили колись «лицарі абсурду». Я не буду робити широкої екскурсії в своє минуле і подам лише короткі уривки, віхи по життьовому шляху. Отже народився я 15.1.94 в родині нащадків «військового товариша Війська Запорозького», шляхтича100. Як це ти сам міг переконатися, малюючи герб мого роду. Ріжниця може була та, що десь на вісімнадцятому році мого життя мене було «адміністративним шляхом» заслано «в не столь отдаленния места», а то в Саратовську губернію й запроторено мене в глухі ліси на віддаль 70 верст від міста і жалізничної станції, в «глуш»… Відти я втік на Кавказ і там мене прийняв, дав працю і взагалі «опікувався» мною старий інженер-землемір. Так пройшов час і то недаром, бо цей землемір підготовив мене до іспиту на звання землеміра, який я і склав. Коли почалася перша Світова війна мене призвали до війська і я попав в Закавказзя, відки зразу ж був відкомандирований до військової школи101, де й пройшов прискорений курс та став Василь Филонович походив із родини дворян с. Дубовичі Глухівського пов. Чернігівської губ. 101 Йдеться про Чугуївське піхотне юнкерське училище. 100

191

Валерій ВЛАСЕНКО

«прапорщиком». Сталося це на початку 1915 року. В російській армії «дотягнув» я до ранги штабс капітана і був представлений до ранги капітана та помішала революція. Зразу ж на її початках я себе «самоопреділив» і став переводити українізацію в своєму полку (516-й Мезенський полк), став головою полкової ради, а незадовго по тому головою дивізійної ради 129 п[іхотної] дивізії. Виділили ми тоді 23 роти українців та 16 рот казанських татарів, які йшли з нами «нога в ногу». З позиції поїхав я до Київа, аби дістати там дозвіл на цей ревіз цих рот на Україну, але… мене призначили до комендатури в м. Суми, а до тих рот надіслали якогось полковника. При гетьманському перевороті я, після догоди з партійними чинниками м. Сум залишивсь при комендатурі (гетьманський комендант. полк. Кубанського війська Косолап) і мені пощастило мати вплив на цього полковника до тої міри, що в повіті майже не було екзекуцій, хіба що робили їх німці та й то я завжди знав наперед про це і заздалегідь повідомляв ті села, куди мали б їхати німці. Переворот проти гетьмана перевів я з групою старшин, використавши команду охорони залізниць як озброєну частину, причому використав я амбіції її командира Соболя, давши йому місце коменданта міста, а сам став його помішником. Соболь утік до Київа, а я перебрав комендатуру міста і повіту. Коли розпочалися боєві акції проти більшовиків, я сформував кінний полк, кінну комендантську сотню і сотню піхоти. Тоді ж на підставі наказу з Харкова був призначений командиром відтинку фронту Ворожба-СумиГрайворон. При загальному відвороті-відступу залишив я м. Суми і в Гадячі дістав наказ переформотувати мою частину по штатам «окремих курінів» і дістав назву «Сумський Окремий Курінь». З цим курінем я влився до 4 п[олку] Січових Стрільців. З цим полком проробив марш з боями від Полтави до Коростеня (через Київ). В березні 1919, командуючи відтинком фронту, обсадив м. Житомир. При

192

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

обороні Житомира наприкінці березня, командуючи лівим боєвим фронтом (участком), був тричі тяжко поранений (в груди та обидві руки. Рана в лівій руці була від кулі «думдум»102, яка розтрощила мені руку). Не дівлючись на тяжке поранення, залишавсь в строю аж до перелому бою, коли то наші частини погнали більшовиків і тоді лише передав команду своєму заступникові. Після поранення був приділений, на бажання Гол[овного] Отам[ана] С. Петлюри на посаду старшини для особливих доручень, офіційно ж рахувався при штабі Кордонного Корпусу (ген[ерал] Пількевич103). З наказу С. Петлюри сформував «Закордонну закупочну Комісію» (закуп зброї). В часі відходу Армії в Зимовий похід лежав в шпиталі хворий на плямистий тіфус. З наказу референта військових справ отамана Колодія104 разом з 32 старшинами пішов у свій невідомий зимовий похід на допомогу повстанчій групі на Катеринославщині, яка просила старшин для керування тою групою. З тою групою дійшов до Одеси (через запілля червоних і білих). В Одесі був опізнаний одним зі старшин, який був при штабі Пількевича (денікінський шпигун), і відданий під військово-польовий суд. Цілу ж групу перед тим, не маючи змоги прорватись через більшовицьке кільце, що облягало Одесу, прикомандирував до групи галичан, що перейшли до Денікіна і їх Станиця була в Одесі. Для розправи наді мною мене перевезено було до Новоросійська і я там при допомозі Куля «дум-дум» – куля, конструкція якої передбачає суттєве збільшення діаметру про попаданні у м’які частини тіла з метою збільшення вражаючою сили і (або) зменшення глибини проникнення. 103 Пилькевич Олександр (1877-1922) – генерал-хорунжий Армії УНР. Учасник Першої світової війни та Української революції 1917-1921 рр. Помер у таборі інтернованих українських вояків у Щепіорно, похований у Калішу. 104 Колодій Федір (1872-1920) – укр. військовий діяч, командувач групи Дієвої армії УНР. З травня 1919 р. – отаман для доручень начальника Головного управління Генштабу Дієвої армії УНР. 102

193

Валерій ВЛАСЕНКО

українців, що служили при денікінській комендатурі, утік та приєднався до групи т. зв. «зелених», що били Денікіна і більшовиків. Невдовзі став її командиром і з тою групою перейшов через Сухумський перевал до Грузії та там був прикомандирований до нашої Військової місії в Тифлісі. Коли їхала наша військова делегація до Врангеля в Крим, я дістав командировку виїхати також і при допомозі Кубанського Уряду (член уряду Свистун105) туди дістався, й, роблячи розвідку, потрібну для нашої місії, якої ще в Криму не було, рахувався старшиною при Куб[анському] Військ[овому] Отамані (проф. В. Іваніс106). По приїзді нашої місії до Криму я доложив про все їй. З Криму виїхав, при допомозі Французької військової місії, до Царгороду, а відти до Болгарії. Зв’язавшись з Гол[овним] Отаманом, дістав доручення перевести організаційну роботу серед російського війська в цілях виділення з нього українців. Терен діяння – Болгарія, Югославія і Туреччина. Число організацій – в Туреччині 2, Болгарії – 10 і Югославії – 9. Числа організацій часто мінялися, бо ці організації то повставали, то занепадали. Ось в коротких рисах те, чого Ти міг не знати. А решту все проходило у Тебе на очах. Коли будеш писати ту статейку, то Ти дуже не вихвалюй мене, бо я робив все те, що мусив би робити кожен старшина, якому давалось таке доручення, я лише виконував свій обов’язок. З Болгарії їздив по визову до Тарнова з докладом до С[имона] П[етлюри], мав в його ж доручення іти в ІІ Листопадовий похід та цю справу прозрадив Імовірно йдеться про військового діяча, полковника, отамана повстанського загону на Кубані у 1920 р. 106 Іванис Василь (1888-1974) – економіст, інженер, політичний і громадський діяч Кубані. У 1920 р. – Голова уряду Кубанської Народної Республіки. З 1920 р. жив у Чехословаччині, Польщі, Німеччині, 1948 р. – Канаді. Дійсний член НТШ, член Українського історичного товариства, УВАН. 105

194

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

опублікуванням в пресі директор пропаганди Іваненко і мою приправлену для того групу в Болгарії розігнали. На Балканах був в якости воєнного агента, а потім відпоручника107 військового Міністра (15 років)108. На цьому б я й закінчив. Тепер хочу поділитися з тобою одною «новиною». Ти мабуть пригадуєш один інцидент на З’їзді комбатантів в Подєбрадах, коли ще [один] з малоросів, якого я витягнув з Болгарії і дав змогу йому студіювати в Подєбрадах, виступив проти мене, бажаючи доказати, що я «зфальшував» список членів, які були організовані в Болгарії. Я тоді запротестував і домагався слідства, яке і було проведено й яке мене виправдало, а того панка викинуто було з нашої військової організації. Цей пан називався М. Овсійко109. З того часу я абсолютно цим типом не цікавився і аж ось тепер дістав, по 35 роках, від нього листа, в якому цей денікінський прихвостень намагається «очистити військовий сектор УНР» і хоче мене шантажувати. Іде о ген. О. Удовиченко110. Отже він натискає на мене, аби я не обороняв генерала, а перейшов на бік Ковальського111 і Ко…, а як, мовляв, я цього не зроблю, то він виступить з «розоблаченням полк[овника] Ф[илоновича]». Я ніякого «розоблачення» не боюся і на його лист не відповів.

Відпоручник – представник. У той час військовим міністром УНР в еміграції був генералхорунжий Володимир Сальський (1885-1940). 109 Овсійко Микола – громадський діяч на еміграції. З 1921 р. жив у Болгарії, голова Українського гуртка ім. М. Драгоманова у с. Кочериново (фабрика Балабанова). Реемігрував до Чехословаччини, де закінчив Українську господарську академію в Подєбрадах. 110 Удовиченко Олександр (1887-1975) – військовий і громадський діяч УНР. Учасник Першої світової війни та Української революції 19171921 рр. На еміграції жив у Польщі, з 1924 р. – у Франції. Міністр військових справ, віце-президент УНР в екзилі (1954-1961). 111 Імовірно Ковальський Микола – член Українського національнодемократичного союзу, Української національної ради. 107 108

195

Валерій ВЛАСЕНКО

Ну розписався… досить і цього. Вітаю пані Надію112. Твій Василь. П[ост] С[криптум]. Згадав про те, що може для тебе не є ясним, чому саме я став «Начальником Оборони Карп[атської] України». Трапилось то цілком випадково. Наказом Військового міністра К[арпатської] України ч.1 я був призначений до «Штабу Оборони К[арпатської] України». Нач[альником] Оборони був призначений полк[овник] Сергій Єфремов113, Нач[альником] Штабу – полк[овник] Гузар-Колодзінський114, третім ішов я та ще 9 осіб. Полк[овник] Єфремов «від’їхав з Хусту115» (по нашому здезертирував), хоч і виїхав він разом з Президентом о. Волошином116. На його місце став полковник Гузар, але і він «відійшов з Кошом Січі», нікого про це не повідомив. Штаб, старшини і решта залишались в Хусті. Про відхід Гузара мене повідомили старшини, які бачили той «відход». Отже по віками виробленій військовій традиції і в силу військового закону має перебрати команду по зникненні начальника найстарший в ранзі старшина. Таким був я і чи хотів я того, чи ні, я як старшина мусів обняти команду і я її обняв і перевів цілу операцію відступу частин Січі і перевів їх до

Надія – дружина Миколи Битинського. Єфремов Сергій (1893-1966) – укр. військовий діяч. Учасник Першої світової війни та Української революції 1917-1921 рр. На еміграції в Чехословаччині. Головнокомандувач Організації народної оборони «Карпатська Січ» (1939). Після Другої світової війни жив у США. Генерал-хорунжий Армії УНР. 114 Колодзінський Михайло (1902-1939; псевдоніми: Гузар, Кум) – укр. політичний і військовий діяч. Член Української військової організації. Неодноразово заарештовувався польської владою. У 1938-1939 рр. – полковник, співзасновник Карпатської Січі, начальник її штабу. 115 Хуст – тогочасна столиця Карпатської України. 116 Волошин Августин (1874-1945) – укр. державний, громадський, культурний і релігійний діяч, греко-католицький священик. У 1938 р. – прем’єр-міністр автономного уряду Карпатської України, 1939 р. – президент цієї держави. Герой України (посмертно). 112 113

196

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

Румунії. Румунія видала нас мадярам, а далі концентрак117, мордування, биття по п’ятам і т. д. При допросі мене мадярською комісією «Королевського Генерального Штабу», яка приїхала з Будапешту, я довів мадярам, що мордом займалися вони, а не «Січ-банда» і то довів, посилаючись на факти, які мадяри не змогли спростувати, і, звільняючи мене, все хотіли, щоб я дав «слово офіцера» ніде про дії мадярської армії не говорити. Але я такого слова не дав і все ж був звільнений. ЦДАВО, ф. 5235, оп. 1, спр. 1518, арк. 52-52 зв, 60-60 зв. Машинопис. Автограф.

Йдеться про угорський концентраційний табір у с. Великий Бичків на Закарпатті у 1939 р. 117

197

Валерій ВЛАСЕНКО

ЗМІСТ Передмова ................................................................................3 Кооператор і дипломат (Сергій Бородаєвський) ..........................................................5 Генеральний писар УНР (Іван Мірний) .........................................................................27 Агроном і дипломат (Кость Мацієвич) ...................................................................34 Головний лісівник (Борис Іваницький) ...............................................................69 Поет і дипломат (Олександр Олесь) ................................................................81 Архітектор і політик (Сергій Тимошенко) ...........................................................115 З плеяди економістів (Володимир Тимошенко) ...................................................131 Воїн і педагог (Іван Кобизький) .................................................................140 Військовий міністр УНР в екзилі (Василь Филонович) ...........................................................145 В. Филонович і земляки (листування) ..............................164

198

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр.

199

Валерій ВЛАСЕНКО

Історико-документальне видання

ВЛАСЕНКО Валерій Миколайович

Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917-1921 рр. На першій сторінці обкладинки – …………….. На четвертій сторінці обкладинки – ………………..

Підп. до друку 23.11.2016. Формат 60х84/16. Друк офсетний. Ум.-друк. арк. 11,62. Ум.фарб.-відб. 11,62. Обл.-вид. арк. 8,21. Наклад 300 пр. Вид № 25. Видавець і виготовлювач: ВВП «Мрія». 40000, Суми, Кузнечна, 2. Тел.: 679-215, 22-13-23. Свідоцтво суб’єкта видавничої справи: серія ДК, № 2765 від 15.02.2007 р.

200