Сумська обласна організація Національної спілки краєзнавців України
З. В. ШАЛІВСЬКА, Ш. М. АКІЧЕВ, Л. П. МОРОЗ
КОНОТОПЩИНА – РІДНИЙ КРАЙ Збірник краєзнавчо-публіцистичних матеріалів
Суми ВВП «Мрія» 2016 1
УДК 94(477.52)-05 ББК 63.3(4Укр-4Сум) Ш 18
Видання здійснене за підтримки Сумської обласної державної адміністрації та Сумської обласної ради Упорядник: В. О. Артюх
Ш 18
Шалівська З. В., Акічев Ш. М., Мороз Л. П. Конотопщина – наш край : збірник краєзнавчо-публіцистичних матеріалів / З.В. Шалівська, Ш.М. Акічев, Л.П. Мороз. – Суми : видавничовиробниче підприємство «Мрія», 2016. – 178 с. ISBN 978-966-473-222-8 У збірнику представлено творчий доробок трьох сучасних конотопських краєзнавців: Шаміля Акічева, Зої Шалівської та Леоніда Мороза. Для всіх, хто цікавиться історією рідного краю. УДК 94(477.52)-05 ББК 63.3(4Укр-4Сум)
© Шалівська З. В., Акічев Ш. М., Мороз Л. П., 2016 © СОО НСКУ, 2016 © ВВП «Мрія», 2016
ISBN 978-966-473-222-9
2
ЗМІСТ Передмова ......................................................................................4 Шаміль Акічев ...........................................................................5 До витоків історії Конотопа ................................................7 З історії герба м. Конотоп або таємниця конотопської геральдики ....................................................14 Міжнародна обстановка напередодні Конотопської битви ...........................................................25 Кримські татари – союзники України у Конотопській битві 1659 року ........................................54 Значення Конотопської битви 1659 р. для історії Конотопа ...............................................................................66 Гетьман Мазепа і Конотопщина ...........................................71 Козацька топоніміка Конотопщини .....................................81 Наші земляки з офіцерського корпусу України часів перших визвольних змагань ......................................98 Репресивна політика Радянської влади проти церкви на Конотопщині ...............................................................116 Зоя Шалівська ........................................................................123 «Самостійники» на Сумщині ............................................125 Чим славний Конотоп ........................................................132 Про нескореного священика-патріота (Дмитро Карпенко) ............................................................137 Слово про славного земляка (Іван Андрійович Лисий, 1910-2000 рр.) .......................139 Вигнанка з отчого краю (Ольга Морокішко) ....................143 Леонід Мороз ............................................................................149 Українська жінка – справжня героїня, хоча й не мала за війну ніяких урядових нагород ............151 Чи далеко наш Конотоп від Корюківки (до Дня міста і чергової річниці початку партизанського руху) .............157 Лише одна дата з національного календаря ..................160 На війні воювали не тільки з німцями ...........................164 Батьківські спогади про війну.........................................169 До чергової річниці Конотопської битви........................174 Цю книгу варто прочитати..............................................176 3
ПЕРЕДМОВА Конотопський край багатий на історичні події. Варто згадати хоча б знамениту Конотопську битву (1659 р.) чи вибори на території села Козацьке у 1672 році гетьмана Лівобережної України Івана Самойловича (1672–1677 рр.), який прийняв і підписав з Московською державою «Конотопські статті». Дослідження старожитностей краю також має довгочасну історію. Говорячи про дослідження конотопської минувшини, варто обов’язково назвати імена таких відомих істориків і краєзнавців, як Олександр Лазаревський, Степан Пономарьов, Євген Маленко, Іван Лисий, Анатолій Соболєв... Цим збірником Сумська обласна організація Національної спілки краєзнавців України представляє творчий доробок трьох сучасних конотопських краєзнавців: Шаміля Акічева, Зої Шалівської та Леоніда Мороза. Тематика їхніх розвідок доситьтаки багатопланова й обіймає як різні історичні періоди, так і велике коло проблем політичного, соціального та культурного життя краю. Читач знайде тут статті про заснування міста Конотоп, обставини Конотопської битви, участь уродженців краю в Національно-визвольних змаганнях українського народу 1917–1921 років, події Другої світової війни на території району, більшовицькі репресії проти церкви, йдеться про топонімічну проблематику, людські долі на тлі карколомних подій історії ХХ століття тощо. Гадаємо, що опубліковані в збірнику дослідження викличуть інтерес насамперед поміж учителів, студентів, учнів старших класів, а також тих, хто небайдужий до минувшини Конотопського краю, адже локальна історія не лише постачає нові історичні факти, а й допомагає у формуванні сучасного місцевого співтовариства.
4
ØÀ̲ËÜ Àʲ×ÅÂ
5
Шаміль Мулламович АКІЧЕВ народився 28 вересня 1951 р. у м. Чебаркуль Челябинської області РРФСР. Національність – татарин. У 1976 р. закінчив істфак Пермського держуніверситету, працював учителем історії та правознавства ЗОШ I-III ступенів с. Чорноплатове Конотопського району. Із 2005 року – науковий співробітник Конотопського міського краєзнавчого музею ім. О.М. Лазаревського. Краєзнавством займається з 1976 р. Коло історичних досліджень: історія Конотопської битви 1659 р., хронологія історії Конотопщини XV-XX ст., історія освіти та культури краю, топоніміка та історія місцевої геральдики. Працював дослідником у державних архівах Києва, Львова, Конотопа, Ніжина, Сум, Чернігова, Харкова, Дніпропетровська при збиранні матеріалів до книги «Звід пам’яток історії та культури України. Сумська область». Учасник багатьох Всеукраїнських та міжнародних науково-практичних конференцій. Автор низки краєзнавчих публікацій у місцевих, Всеукраїнських часописах та журналах. Один із авторів книг «Конотопщина: час, події, долі», «Конотоп на перехресті шляхів». Член Національних спілок журналістів та краєзнавців України. Почесний член НСКУ. Має чимало почесних відзнак за краєзнавчі розвідки. 6
ДО ВИТОКІВ ІСТОРІЇ КОНОТОПА «Конотоп давно на світі, але ось загадка: лиш в сімнадцятім столітті є про нього згадка. А поселення ж тривали серед цих роздолів, існували до навали татаро-монголів...» Дмитро Білоус Конотопців цікавить давня і красива історія міста, пов’язана з Конотопською битвою 1659 р. та повістю Григорія КвіткиОснов’яненка «Конотопська відьма». Важливим є питання, коли, як і чому виник Конотоп? Історія міста починається з дня його створення, першої згадки про нього. Метою дослідження була спроба визначити вік міста і хронологічний простір його витоків. Джерела, які були використанні для статті, включають документальні та архівні матеріали, на вивченні яких було зроблено основний дослідницький акцент. Спроби визначити вік Конотопа робилися різними дослідниками. Філарет Гумилевський припускав, що місто існував до навали монголо-татар [5, 279]. Історики звертали увагу на залишки валу 1659 р. на околиці міста, яким, можливо, передували залишки «Змійових валів» VIIIX ст., створені для боротьби проти кочівників. За валами могло існувало поселення або місто літописного попередника Конотопа – Липовицька – центру удільного князівства, залежного від Золотої орди і розореного наприкінці XIII ст. [2,2]. І.А. Лисий, М.П. Нога, В.О. Борошнєв пов’язували Конотоп з Липовицьком [15, 74]. Для підтвердження старовини міста археологи СумДУ під керівництвом В.Б. Звагельського та Л.І. Белинської у 19971998 рр. провели археологічні дослідження в Конотопі, охопивши площу близько 7,5 га. Результати досліджень підтвердили, що Конотоп – давнє козацьке місто. Були знайдені речі давньоруського часу [ 3, 9, 20]. Дослідники припускають, що Конотоп відомий з XIV-XV ст. як місто на території Чернігово-Сіверщини. На старовину міста 7
Шаміль АКІЧЕВ
звернув увагу бібліограф, член-кореспондент Російської Академії Наук С.І. Пономарьов (у листі від 29 грудня 1894 з Конотопа) до історика О.М. Лазаревського: «Вы относите начало Конотопа к 1634 г., но отчего же Устрялов в своей русской истории. Изд. 5-е, 1855 г., ч. 1, карта III; ставит его между 1328 и 1462 гг.? Не с ветру же он его поставил? Вы относите Конотоп к 1634 г., но в нем уже в 1658 г. была протопопия, а киевский митрополит Балабан уступает ее Лазарю Барановичу (Описание Черниговской епархии, 1, 38 ч., 114), а в 1698 г. в Конотопе было уже 5 церквей (примеч. с. 395 с примеч. Протопоп мог быть и при двух церквях в городе, но в 1698 г. за 64 года существования бедного городка, могло ли появиться целых 5 церквей. И это в то время, когда жители семи деревень едва имели одну церковь?» [14]. Пономарьов посилався на підручник Н. Устрялова [19] і вважав, що Конотоп виник у XIV-XV ст. Ймовірно, Н. Устрялов користувався картами з архівів, невідомих О.М. Лазаревському. Постає питання, чому ж у літописах не зустрічається місто з назвою Конотоп? Пояснити це можна, звернувшись до етимології. У Київській Русі коней називали – «комоні». У «Слові о полку Ігоревім»: «Комони ржуть за Сулою – звенить слава в Києве» [18, 67]. Біля Новгород-Сіверська знаходиться село Камонь, відоме з XII століття. Інші дослідники вважають, що Конотоп було створено поляками у XVII ст. Підставою для цього є лист з Головного Архіву Давніх Актів Республіки Польща, який надійшов на адресу Конотопського музею у жовтні 1990 р. Переклад листа був надрукований І.А. Лисим у газеті «Металіст» у листопаді 1990 р.: Копія Головний Архів Давніх Актів Вул. Длуга, 7 00-263, Варшава, Тел. 31-54-91 На ваш лист Від 1985-06-18 №43
Конотопському краєзнавчому музею вул. Садова, 2 245780, Конотоп, УРСР При відповіді Архів просить посилатись на наш номер Наш номер Дата 844 3/85 1985-12-23 8
До витоків історії Конотопа
У відповіді на Ваш лист, Головний Архів Давніх Актів з приємністю інформує, що внаслідок пошуків у актах коронних метрик виявлено записи про видання коронною меншою канцелярією документа (у Львові 16/Х - 1634), в котрому Владислав IV – король польський і т. ін. надав Миколаєві Цетисову і його чоловічим потомкам Конопот, Городище, Єзуч в межах Чернігівського князівства Сіверського на ленних (вассальних) правах є (Коронна метрика 181 кн. 4 л). Можна припустити, що допущена типова й прикра граматична описка («Конопоту») що означало б, що Конотоп і Конопська заселена місцевість існували вже перед 1634 роком. Директор Головного Архіву Давніх актів Примітка. Король Владислав IV (Ваза) (Підпис). королював з 1632 по 1648 рік. Переклав з польської І.А. Лисий [13,4]. В. Вечерський вважав, що: «Під час проведення переговорів щодо прикордонного розмежування на місці теперішнього Конотопа на землях, що належали путивльцю Никифору Яцину, 1635 р. було засновано поселення, згодом укріплене, яке поляки назвали Konotopol на знак того, що це – останній укріплений пункт на межі польських володінь у Лівобережній Україні» [4, 358]. В жовтні 1960 р. бригадою Головного архівного управління на чолі зі старшим археографом Головного Архівного управління З.Є. Калишевич в ПНР були виявлені документи з історії заснування і розвитку міст: Львова, Чернігова, Козельця, Конотопа, Коломиї, Білої Церкви з 1570 р. – XVIII ст.» [16,67]. В Центральному архіві давніх актів у Варшаві зберігалися близько 20 тисяч карт і планів, зокрема міст і сіл України [16,67]. В. Свербигуз знайшов відомості про те, що у Конотопі середини XVI ст. існувала шляхта [17,11]. Це означає, що Конотоп існував раніше XVII ст. Професор Київського університету В.Ф. Домбровський у 1846 р. писав: «В 1500 г. перешли на сторону Москвы и города Чернигов, Стародуб, Почеп, Любеч, Новгород-Северский, Конотоп, Радогощ и другие в земле Северской и вопреки усилиям Александра возвратить их снова под свою державу оставались и благоденствовали под властию московских государей». З 9
Шаміль АКІЧЕВ
документа видно, що у 1500 р. Конотоп як місто вже існував. Можливо, воно було засноване за часів Великого Князівства Литовського. Місто Конотоп було великим і набагато старовинним, ніж вважалося [7,10]. Далі він пише: «В 1635 г. польское правительство преобразовало Черниговское княжество, еще прежде разделенное им на староства в воеводство того же имени с разделением на 2 повета: Черниговский и Новгород-Северский» [7,11]. Далі є згадка по польські часи Конотопщини: «В Черниговском воеводстве, кроме Чернигова и Новгород-Северского замечательными городами во время польского господства были Глинск, КОНОТОП, Глухов, Брянск и Путивль. Учреждая новое воеводство, польское правительство имело в виду заселить Северную землю выходцами из Польши. Для этого старалось оно умножать и число костелов в городах Северских. В Чернигове и Новгород-Северске открывали доминиканские костелы, в Стародубе францисканцев, в Новгород-Северском езуитский коллегиум, основанный 1647 Александром Пясецинским костеляном Киевским. Последователи Римской церкви в Черниговском воеводстве подчинялись по Конституции 1638 г. духовному ведомству Бискупа Киевского и Черниговского…» [7,15]. Далі він пише: «Гонения порожденные униею вооружили против Польши всю Малороссию под предводительством Б. Хмельницкого, который в 1648 г. поручил генеральному асаулу Родаку очистить от поляков Северскую землю. Летом 1648 г. Родак очистил от них Чернигов и Стародуб и посредством подземного хода овладел Новгород-Северским замком, при чем погиб тогдашний Черниговский воєвода Ян Врянский» [7,17]. Конотоп став з польського міста українським у 1648 р. внаслідок повстання гетьмана Б. Хмельницького. Поляки могли мати давні конотопські документи, які зникли під час війн і повстань. В умовах військового протистояння прикордонна Конотопщина інтенсивно залюднюється вихідцями з Правобережної України. Так, близько 1635 року, під наглядом Новгород-Сіверського старости князя Пісочинського почалися фортифікаційні роботи по зміцненню Глухова [6,18]. У Національній бібліотеці України ім. В. Стефаника у Львові є великий архів князя Є. Оссолинського. На його матеріалах П. Кулаковський у 2003 р. надрукував статтю «Чернігівщина на 10
До витоків історії Конотопа
картах Боплана» у журналі «Сіверянський літопис»: «Чернігівське воєводство утворене сеймовою постановою 1625 р. і відображене на карті 1639 р. с. 10. Жодна з карт Боплана не була завершена. Боплан справедливо вів східний кордон воєводства по Клевені до її впадіння в р. Сейм. Від злиття Клевені і Сейму кордон йшов у напрямку Конотопа, де збігався з течією р. Ядучої, яку він називає Конотопом. Від верхів’я Ядучої Боплан вів кордон до витоків р. Терн, де, на його думку, закінчувалося Чернігівське воєводство і розпочиналося – Київське» [10,11]. Через три роки Кулаковський подає нові відомості з історії Конотопщини:« урядник Михайло Воронич здійснив заходи щодо колонізації урочища Конотоп. Ш. Вишель начебто пропонував бути осадчим Конотопа, планувалось збудувати тут замочок і осадити його 2-ма сотнями людей. Ні перше, ні друге реалізувати не вдалося: Конотоп на час Смоленської війни укріпленим населеним пунктом не був» [11,261]. «Батурин і Конотоп заселялися урядниками О. Пісочинського [11, 277]. Найцікавіше далі: «Конотоп почав «осідати» у др. пол. 1636 р. З одного боку, він ще згадується як урочище, а з іншого – в документах вже фігурують «конотопські люди», у яких московські люди покрали коні» [11, 278]. У 1635 р. польський шляхтич Підкова заснував поселення Новоселиця на місці Конотопа [9, 266]. А через п’ять років О. Пісочинський звів тут укріплене місце [9,139]. Іринін міг помилятися і польського шляхтича з прізвищем Окун Конотопський, на гербі якого розміщені три підкови, назвати Підковою [1,3]. Кулаковський припускав, що «осадчим Конотопа був слуга О. Пісочинського Станіслав Сосновський, який фіксується як місцевий староста найпізніше з травня 1637 р.» [11, 278]. За подимним реєстром 1638 р. містечко Конотоп було на першому місці за чисельністю будинків (78 димів) серед населених пунктів володінь О.П. Пісочинського [11, 278]. Це свідчило «про високу привабливість його округи та швидкі темпи колонізаційних процесів у ній. На той час у Конотопській окрузі вже існують населені пункти Попівка та Соснівка, яка, слід погодитися з О. Лазаревським, була також заснована С. Сосновським» – 204 [12, 233]. У 1642 р. виникла слобода 11
Шаміль АКІЧЕВ
Підлипна. «У жовтні 1643 р. Конотопську волость О. Пісочинський віддав Є. Оссолінському» [11, 278]. Багато ще цікавого з історії Конотопа зберігається у фонді Оссолинських у Львові. З ним необхідно ретельно попрацювати. Назва Конотоп поширена в Європі і невідомо, який з Конотопів є найдавнішим. Припускаємо, що Конотоп Сокальського району Львівської області, який виник у 1499 р. і мав магдебурзьке право, був причетний до появи нашого міста, завдяки переселенню частини мешканців містечка Конотоп з Львівщини для осадження прикордонних земель. Матеріали про Конотоп XVI-XVII ст. є також в архівах Росії. Таким чином, існують підстави вважати існування міста задовго до офіційної дати – 1637 року. В статті ми окреслили основні шляхи пошуку витоків Конотопа. За умов ґрунтовного підходу до вивчення цього питання, вдасться реалізувати завдання визначення народження Конотопа. Він має давню історію, яку необхідно ретельно дослідити в українських, литовських та російських архівах. До пошуків старовини міста необхідно залучати археологів і архівістів, істориків і краєзнавців. Джерела та література. 1.Акічев Ш.М. Місту Конотопу – рік Коня // Конотопський край. – 2000. – С. 3. 2. Акічев Ш.М. Скільки ж тобі років, Конотопе? //ДанкорКонотоп. – 2006. – №37. – С. 2. 3. Бєлінська Л.І., Звагельський В.Б. Археологічні дослідження в Конотопі 1997-1998 років // Сумська старовина. – № III – IV. – Суми, 1998. – С. 9. 4. Вечерський В. Спадщина містобудування України: теорія і практика історико-містобудівних пам’яткоохоронних досліджень населених місць». – К.: НДІТІАМ, 2003. – С. 358. 5. Гумилевский Филарет. Историко-статистическое описание Черниговской епархии. – Чернигов, 1874. – 279 с. 6. Деркач Андрій. Глухів – гетьманська столиця. – Київ : Павлим, 2000. – С. 18. 7. Домбровський В.Ф. Очерк города Чернигова и его области в древнее и новое время. – К., 1846. 8. Иринин А.М. Черниговщина: история, естественное и экономическое описание края. – Чернигов, 1919. – С. 139. 12
До витоків історії Конотопа
9. История городов и сел. УССР, Сумская обл. – Киев, 1980. – С. 266. 10. Кулаковський Петро. Чернігівщина на картах Боплана. – Сіверянський літопис. – 2003. №31. – С. 11. 11. Кулаковський Петро. Історія Чернігово-Сіверщини у складі Речі Посполитої (1618-1648). – Київ: Темпора, 2006. 12. Лазаревський А.М. Описание старой Малороссии, Материалы для истории заселения, землевладения и управления. Т.2. Полк Нежинский. – Киев, 1902. – С. 233. 13. Лисий. І.А. Газета «Металіст». – 1990. – 6 листопада. – С. 4. 14. Лист бібліографа, члена-кореспондента Російської Академії Наук Степана Івановича Пономарьова з Конотопа до історика Олександра Матвійовича Лазаревського від 29 грудня 1894 р. – НБ України в м. Києві. Відділ рукописів. 15. Нога М.П., Борошнєв В.О. Липовицьк: проблеми локалізації // Сумська старовина. – Суми, 1998. – № III–IV. – С. 74. 16. Попова Л. Документальні матеріали з історії України в архівах ПНР //Науково-інформаційний бюлетень архівного управління УРСР. – № 1(45). – Київ, 1961. – С. 67. 17. Свербигуз В. Старосвітське панство. – Варшава, 1999. – С. 11. 18. Комонь // Слово о полку Игоревом. Энциклопедический словарь. – Т. 3. – С. 67. 19. Н. Устрялов. Учебник по отечественной истории. Изд. 5-е. – М., 1855.
Першодрук: Конотопські читання-2011. – Конотоп, 2011. – Вип. ІІ. – С. 4–9. 13
З ІСТОРІЇ ГЕРБА м. КОНОТОП АБО ТАЄМНИЦЯ КОНОТОПСЬКОЇ ГЕРАЛЬДИКИ Час появи Конотопа невідомий. За П. Кулаковським Конотоп «осаджений» поляками у 1618 р. Його заселяли одночасно з Батурином у 1636 р. урядниками київського каштеляна О. Пісочинського. Осадчим Конотопа був Станіслав Сосновський, місцевий староста. 1643 Конотоп купив коронний канцлер Є. Оссолінський. [4,162]. Як свідчать дослідження І.М. Ситого, Конотоп був заснований до 1635 р. шляхтичем Підковою і називався Новоселицею [14, 148]. 1644 року у Конотопі було відкрито митний пункт і він отримав статус міста [4, 188, 444]. Можливо, воно існувало як літописне місто Липовецьк, що поки не підтверджено. За даними, надісланими з польських архівів, вперше Конотоп згадується 16 жовтня 1634 р. Конотоп, як інші міста в складі Речі Посполитої, мав печатку, прапор і герб, які оформлялися і затверджувалися королем спеціальною грамотою для діловодства і законодавчих дій міської влади. Більшість міст сучасної України мають герби, які раніше надавали губернським і повітовим містам та містечкам. Герби проходили через випробування часом, майже не змінювались і залишаються путівником з історії міст. Зображення конотопського герба існувало на речах і документах сотенного правління та ратуші ХVІІ-ХVІІІ століть. Печатки конотопської старшини зберігаються у фондах Чернігівського історичного музею і слугують базою для відродження стародавніх символів. Виявлені науковцями печатки є сфрагістичними пам’ятками Лівобережної України ХVІІ-ХVІІІ ст. Вивчення печаток започаткував наш земляк, історик О.М. Лазаревський. У польській геральдиці існував герб Беліна, який належав шляхтичу – Конотопському Окуню, походженням з населеного пункту Конотоп Варшавського воєводства. Дата отримання герба – 1480 р. На ньому в голубому полі – три срібних підкови верхів’ям до себе, основою і боком – меч німецький простий. На ньому в центрі герба – меч, оточений з трьох боків підковами. Над щитом з короною – шлем із золотою зброєю з 14
З історії герба м. Конотоп...
піднятою мечем у руці. Початок герба невідомий. Цей шляхтич був, можливо, в Новоселиці (Конотопі) зустрінутий населенням як власник герба з підковами і тому отримав прізвище Підкова [1, 7]. «Зовнішнім атрибутом міста став герб – золотий хрест, під ним – срібний півмісяць, угорі – зірка. Це був типовий, за емблемами, міський герб Лівобережної України, що був наданий містам польськими королями. Атрибути герба Конотопа (володіння князя Пісочинського) – золотий хрест у центрі щита, під ним срібний півмісяць, зверху – зірка. Схожі емблеми на гербах Зеньківа, Миргорода, Борзни, Погара [12, 61,63]. Символи Конотопа є на печатках XVII-XVIII ст. Печатка 1671 р. кругла, діаметром 21 мм. В полі печатки – розширений хрест, навколо якого чотири шестипроменеві зірки, здолу – півмісяць, що лежить рогами догори. Напис по колу: " + ПЄЧАТЬ М...СТА КОНОТОПА". Печатка 1680 має таку ж емблематику, але менша за розміром – 18 мм. Напис відсутній. Печатка 1680-1688 рр. кругла, діаметром 22 мм. В полі печатки лапчастий хрест над півмісяцем, що лежить рогами догори, обабіч – восьмипроменеві зірки, праворуч згори – шестипроменева зірка. Напис по колу: " + ПЕЧАТЬ МЬСТА КОНОТОПА". Печатка 1698-1699 рр. такого ж розміру. В полі печатки – хрест над півмісяцем, що лежить рогами догори, обабіч дві шестипроменеві зірки. Напис по колу: " + ПЄЧАТЬ МЬСТА КОНОТОПА". З початку XVIII ст. печатка змінюється. Печатка 17011707 рр. кругла, діаметром 23 мм. В полі печатки – лапчастий хрест в сяйві, праворуч – півмісяць, що лежить рогами вліво, ліворуч – семипроменева зірка. Напис по колу: " + ПЄЧАТЬ МЬСТА ГОРОДА КОНОТОП". Розмір печатки 1709-1735 рр. дещо збільшується – 25 мм. В полі печатки – розширений хрест у сяйві, праворуч – півмісяць, що лежить рогами вліво, ліворуч – восьмипроменева зірка. Напис по колу: " + ПЄЧАТЬ МЬСКАЯ ГОРОДА •КОНОТОП". Печатка 1741-1749 рр. трохи більша. Її діаметр досягає 26 мм. В полі печатки – розширений хрест, праворуч – підкова, що лежить 15
Шаміль АКІЧЕВ
кінцями вгору, ліворуч – шестипроменева зірка і півмісяць, що лежить рогами вправо. Напис по колу: " + ПЄЧАТЬ ГОРОДА КОНОТОП МЬСКАЯ" [7, 129-130]. Печатка Конотопської сотні – овальної форми, розміром 24х23 мм. В полі печатки – розширений хрест, праворуч – шестипроменева зірка і півмісяць, що лежить рогами вліво, ліворуч – підкова, що лежить кінцями додолу. Напис по колу: "ПЄЧАТЬ ПОЛКУ НЬЖИНСКОГО СОТНИ КОНОТОПСКОИ". Ця печатка вживалася сотенною канцелярією протягом 17621782 рр. Зразком для неї могла бути міська печатка зразка 17411749 рр.» [14, 149]. Герб Конотопа, складений герольдмейстером Волковим, царською владою 4 червня 1782 р. був підтверджений і затверджений 4 липня того ж року. З «Опису прямокутного щита чорного (червленого) кольору із закругленими знизу кутами та гострим наконечником по центру зображений золотий Андріївський хрест, під ним – срібний півмісяць внутрішньою стороною доверху, над хрестом – срібна шестикутна (шестикінцева) зірка. Герб повинен мати співвідношення ширини до довжини у пропорції 2 до 3. Червоний колір – символ любові, мужності, відваги; Андріївський хрест над срібним місяцем символізує перемогу православ’я над магометанством; зірка – символ вічності» [2, 3]. В червоному полі – золотий хрест, внизу – срібний рогатий місяць, а зверху – шестикутна зірка. За поясненнями департаменту геральдії, це означало перемогу християн над магометанами. Червоний колір гербового щита був символом любові, відваги та мужності. Місяць – зображення магометанства, зірка – символ вічності. Місяць або півмісяць зображувався у вигляді серпа, роги якого були звернуті уверх. Вперше зображення хреста, на думку шумерознавця А. Кифішіна, як піктограма «правитель», з’явилося в палеоліті 12-15 тисяч років тому на стінах гротів Франції та Іспанії. Символ хреста використовували трипільці та скіфи. Півмісяць – лежачий півмісяць з ріжками догори, використовувався у трипільців, у Шумері та Вавилоні. Деякі дослідники вважають його символом сонячного затемнення. Горизонтальний півмісяць вінчав древка 16
З історії герба м. Конотоп...
прапорів печенізьких та давньоруських князів. Для відгородження звинувачень з боку мусульман у зневажанні до півмісяця – як головного символу мусульманства, козаки розділяли на своїх печатках хрест і півмісяць [5, 8, 11, 19, 20, 24, 29]. Півмісяць є емблемою ісламу і означає божественне покровительство, приріст, відродження. Символізм на півмісяця був прямим символом здвоєння [15, 287]. Шестикутну зірку площинною типу називають біблійною або «віфлеємською зіркою» [8, 78]. Елементи конотопського герба, приміром півмісяць, були використані в гербах міст: Березни, Борзни, Ізмаїла, Зінькова, Старокостянтинова, Чугуєва, Олександрополя, Юр’єва (Дерпта), Маріуполя, Кишинева, Олівієполя, Хотина та Оренбурзької губернії. Шестикутна зірка на гербах: Березни, Везенберга, Зінькова, Катеринослава та Катеринославської губернії, Коломни, Старокостянтинова, Фелліна. А третій елемент герба – хрест – на гербах міст: Олександрополя, Охтирки, Борзни, В’ятки, Ізмаїла, Ковеля, Козельська, Кам’янець-Подільського, Миргорода, Новгорода, Мелітополя, Новограда-Волинського, Остера, Пермі, Спаська (Рязанська губернія), Спаська (Тамбовська губернія), Ставрополя, Ромен, Таганрога, Хотина, Фелліна, Царева, Волинської, Новгородської, Тифліської губерній. Зображення герба 1782 р. використовували на будівлях та печатках державних та земських установ міста, на будинку ратуші, дворянського зібрання, пошти, острога та інших установ і на паперах міста XVII-XIX ст. Гербовий відділ 27 квітня 1865 р. розробив проект нового герба Конотопа зі змінами для «височайшого» затвердження. З опису герба 1865 р.: «В червленом щите золотой гвоздеобразный крест, сопровождаемый в углах четырьмя золотыми же, о шести лучах звездами, под крестом опрокинутый серебряный полумесяц. В вольной части – герб Черниговской губернии. Щит увенчан серебряною башенкою о трех зубцах, короною и окружен двумя золотыми колосьями, соединенными Александровскою лентою». Цей герб Б.В. Коне не був затверджений Олександром ІІ [10, 3]. 17
Шаміль АКІЧЕВ
В радянські часи були спроби зробити інші варіанти герба і створювалися значки з цим гербами. Проводилися конкурси на проекти гербів, обирали символіку, щоб довести, що Конотоп – «місто славних бойових, революційних і трудових традицій». У 1980 р. в Конотопі було проведено конкурс на герб міста. Автором герба був Кобушко М.Г. На голубому фоні в центрі шестерні він зобразив тепловоз. Цей герб не був затверджений міською радою. Але неофіційно проіснував до 1989 р. Потім міська рада оголосила відкритий конкурс на кращий проект герба Конотопа. До участі в ньому запросили всіх бажаючих: жителів міста й області, художників, архітекторів, творчі організації, студентів. Строк конкурсу – до 1 березня 1989 р. Переможцям конкурсу, «які лаконічно, образно й художніми засобами вирішать символ герба Конотопа», пообіцяли заохочення. Перша премія – 200 крб., дві других – по 100 крб., дві третіх – по 50. Головний художник м. Конотоп І. Рисєва у 1990 р. писала, що на творчий конкурс по створенню герба було представлено 85 робіт 45-ти учасників. Міська художня рада 13 березня 1989 р. відібрала 56 робіт, які виставила для обговорення в фойє кінотеатру «Мир» перед сесією міськради народних депутатів та інформаційною нарадою. Участь у обговоренні проектів взяли 2 764 особи. Члени розширеного засідання художньої ради підбили підсумки конкурсу і вирішили перше місце нікому не надавати, оскільки жоден із проектів повністю не відповідав вимогам, тому оголосили його другий тур серед кращих проектів. 2 листопада 1989 р. після доробки виставили їх для обговорення депутатами міськради. 22 листопада рішенням міськвиконкому затвердили новий герб міста. Автором його став Антонюк О.І., художник-дизайнер, член кооперативу «Творчість». З опису герба 1989 р.: «Форма герба загальноприйнята. Поле герба розділено по вертикалі на два кольори – червоний і голубий (колір прапора УРСР). У центрі – стилізоване зображення коня – символ річки Конотопки. У верхньому правому кутку – емблема залізничного руху і машинобудівної промисловості міста. Положення про герб м. Конотоп і порядок його застосування. Герб є офіційною емблемою міста, його патріотичним символом. Його зображення 18
З історії герба м. Конотоп...
може бути на будинку міської ради і будинках міських рад містпобратимів, при в’їзді до Конотопа на в’їзному знаку. Герб може зображуватись на архітектурних спорудах, предметах святкового оформлення, на товарах народного вжитку і кращих промислових виробах, що виготовляються в місті. Він може друкуватися на Почесних грамотах, ювілейних медалях, пам’ятних подарунках, значних і офіційних документах, використовуватись у рекламі й наочній агітації. Забороняється міняти конфігурацію герба, зображення його символів і колір» [11, 3]. Рішенням міської ради від 22 листопада 1989 р. № 399 було затверджено новий герб. (З історичної довідки до герба дізнаємося, що він відноситься до так званої групи «гласних гербів», який відображає назву міста. Поле герба було розділене по вертикалі на два кольори – «красно-голубой» (кольори прапора УРСР). Форма загальноприйнята. В центрі герба – стилізоване зображення коня (символ давньої річки Конотопки). У верхньому правому кутку на синьому тлі розміщені емблема залізничного транспорту і машинобудівної промисловості [9, 1]. Герб Конотопа 1989 р. із радянськими кольорами оздоблення використовували на етикетках місцевої столової води «Конотопська». Після утворення незалежної України населення міста звернулось до міськвиконкому про необхідність зміни кольору герба, щоб він відповідав кольорам прапору України. У правому кутку планували використовувати емблему міста залізничників і машинобудівників – колесо-шестерню. Конотопське екскурсбюро провело конкурс на кращий значок «Конотоп». Переможцем став художник-аматор, радіотехнік А.І. Маленко. В місті Нальчик рекламний комбінат «Турист» виготовив 6 тисяч примірників металевих значків «Конотоп». Значок містив герб міста, де на білому та блакитному кольорах зображено тепловоз і поршень – символи спеціалізації міста. Було також створено ще один варіант значка «Конотоп». На білому полі щита зображені гвоздики – як символ революційної слави міста, а під нею повернуте зображення серпа і молота – символ непорушної єдності робітників і селян. Рішенням виконкому Конотопської міськради народних 19
Шаміль АКІЧЕВ
депутатів № 200 від 29.05.1992 р. було відмінено рішення Конотопської міськради від 22 листопада 1989 р. № 399 про герб Конотопа. Головою виконкому на той час був Г.М. Василенко. Було вирішено затвердити змінений варіант герба міста (автор Антонюк О.І.). Зміни внесла головний художник міста Рисєва І.І. Їй було доручено виготовити новий зразок герба, завідуючій загальним відділом міськвиконкому Лубенець Г.М. – забезпечити встановлення герба в приміщенні сесійної зали міськради, начальнику вузла зв’язку Бондарю А.М. – встановити герб на будинку головпоштамту, начальнику залізничного вокзалу Божок М.П. – на будинку вокзалу, Згорській Н.Г. – на будинку автовокзалу, заввідділом комунального господарства Суру А.О. – на в’їзному знаку до міста. Строк – до 1.10.1992 р. Головному художнику міста Рисєвій І.І. відіслати зразок нового герба містампобратимам – м. Мездра (Болгарія), м. Рава-Руська Львівської області, м. Димитров Курської області [10, 1]. У газеті «Конотопський край» надрукували зображення герба, історичну довідку, опис герба і положення про його використання. В історичній довідці додатку № 1 до рішення виконкому від 29.05.1992 р. про герб Конотопа написано, що герб Конотопу був пожалуваний Польщею (даний польським королем після 1640 р.) і створений за правилами геральдики, прийнятими у Польщі. Було взято за основу герб 1989 р., де зверху на чорному полі написано назву міста Конотоп. Для обґрунтування використання коня на гербі Конотопа було згадано, що «Конотоп з 1867 р. – великий залізничний вузол, в якому побудовані Головні залізничні майстерні депо (зараз найстаріший у місті вагоноремонтний завод), а кінь також є родоначальником сьогоднішніх тепловозів і електровозів, машин, потужність яких вимірюється в кінських силах. Кінь – як символ працьовитості, сили, руху і благополуччя. Це символічне зображення коня є вдалим, оскільки немає іншого міста, яке б мало подібний герб, немає також у нас, як в інших гербах, одноманітного повторення індустріальних деталей, що робить герби схожими один на одного. Виконано одне з основних правил геральдики, яке не дозволяє різним містам мати однакові герби. Зараз із процесом 20
З історії герба м. Конотоп...
українського національного відродження виникає необхідність внести корективи в колористику герба». Далі йшов опис герба міста: форма герба – загальноприйнята. Поле герба розділене по вертикалі на два кольори – синьо-жовтий (кольори прапора України). В центрі герба – стилізоване зображення коня (символ давньої річки Конотопки і фортеці, звідки пішла назва міста). У верхньому правому кутку – емблема залізничного транспорту і машинобудівної промисловості міста. Шрифт – період виникнення міста. На с. 5. Положення про герб м. Конотоп і порядок його використання зазначено: «Герб є офіційною емблемою міста, його патріотичним символом. Його зображення може бути розташоване на будинку місцевої ради народних депутатів, на будинках місцевих рад міст-побратимів. Герб може зображатись: на архітектурних спорудах, предметах святкового оформлення, на товарах народного споживання і кращих промислових виробах, що виробляються в місті, друкуватись на почесних грамотах, ювілейних медалях, значках, пам’ятних подарунках і офіційних документах. Забороняється змінювати пропорції і конфігурацію герба, зображення його символів, колір і використовувати його без дозволу міської ради народних депутатів» [10, 5]. На всіх конотопських гербах 1980-1990 рр. був напис назви міста, хоча за правилами геральдики на гербах не допускаються написи. Окрім девізу, який розташовують поза щитом, на особливій девізній стрічці, нижче від щита, інколи вище і навколо нього. Правило – заборони написів – виконувалось на державних прапорах, на відміну від звичайних прапорів. Якщо роль символічних знаків виконують фігури, зображення повинні бути зрозумілими для всіх, тому не повинно бути місця для пояснення слова, фрази. Вони знижують високий символічний смисл емблем і обмежують це роз’яснення особам, яким зрозумілі інші мови. Написи на гербах не визнані в геральдиці. В СРСР тлумачення гербової атрибутики спрощувалось. Символом сільського господарства став колос, а промисловості – колба або шестерня. З набуттям Україною незалежності, визначилися російський та 21
Шаміль АКІЧЕВ
європейський напрями у створенні гербів. Герб Конотопа 1989 р. створено за російським напрямом. Розробники не змогли поєднати в ньому геральдичну атрибутику різних епох. У 2000 р. оголосили новий міський гербовий конкурс. Мешканці Конотопа пропонували використати кольори гербового поля, згідно з кольорами Державного прапора, затвердженого Конституцією України. З проекту опису герба М.Д. Тупихи поданого на міський геральдичний конкурс 2000: «На синьому тлі по центру зображено старий герб міста, під ним – навхрест дві гармати, нижче – підкова, з якої навхрест переплітаються дубові листки, які завершуються по обох боках колосками пшениці. Герб обрамлений білою стрічкою. Внизу на стрічці напис «Конотоп». Окремо можна вставити до герба колесо та гелікоптер. Розміри герба – 32 х 37 см». Цей проект не пройшов і після обговорення було обрано за основу конотопський герб кінця XVIII ст. Рішенням 18 сесії 23 скликання Конотопської міської ради 5 квітня 2001 р. було прийнято історичний герб Конотопа, створений на основі старовинного герба, який використовували на конотопських міських печатках XVII ст. і який було затверджено 1782 р. Сучасний герб міста має місцеве коріння. Характерною ознакою атрибутики були: місяць – символ мусульманства і хрест – символ християнства і лицарської доблесті. Дослідники стверджують, що для геральдики Чернігівщини характерний польсько-український стиль. Тому при відновленні сучасних міських гербів та при введенні нових потрібно шукати коренів саме в XVII-XVIII ст. Дореволюційний російський дослідник В. Бєлінський писав: «...древня емблема чи колір мають завжди незмінно бути збережені в державних відзнаках у недоторканому вигляді подібно тому, як у роду зберігаються давні традиції і герб» [13, 3]. Вважаємо, що в гербах Конотопа 1782 та 2001 рр. використано за типом геральдичного французького не косий Андріївський хрест, а австрійський армійський (гарматний) хрест. Назва хреста – Андріївський – пішла від форми хреста, на якому розіп’яли святого Андрія Первозванного. На відміну від прямого 22
З історії герба м. Конотоп...
хреста, на якому розіп’яли Ісуса Христа, апостол Андрій просив, щоб його розіп’яли на хресті іншої форми – у вигляді літери Х. Починаючи з ХІІІ ст., цей хрест (білий на синьому тлі) присутній в емблемі або на прапорі Шотландії, покровителем якої був святий Андрій. Андрій є святим покровителем Росії, тому Петро І взяв для прапора російського військово-морського флоту синій косий хрест на білому тлі. Яким був найперший герб міста – невідомо. Багато таємниць має конотопська геральдика. Конотоп втратив герб міста ХVIII ст. після революції 1917 р. і повернув рішенням сесії міської ради 2001 р. Герб використовують на прапорі Конотопа та значках, альбомах та фотокартках з видами міста. Елементи сучасного герба, на думку краєзнавців і козаків, відповідають козацькій історії міста та зображенням символіки печаток Конотопа XVII ст. Це свідчить про спадкоємність геральдичних традицій, вдалих символів, що перейшли з далекого минулого до сучасної емблеми міста і символізують його героїчне минуле. Були спроби його змінити, але на думку краєзнавців повернення до герба 1986 р. або 1992 р. недоцільне і краще залишити зображення герба 2001 р. Список використаної літератури: 1. Акічев Ш.М. Рік коня – рік Конотопа // Конотопський край. – 2002. - №6 (12736). – С. 7. 2. Історичний герб Конотопа – відроджено // Конотопський край. – 2001. – №6 (12736). – С. 3. 3. Витокі історії Конотопа // Конотопський край. – 2008. – 20 серпня. – 4 с. 4. Кулаковський П. Чернігово-Сіверщина у складі Речі Посполитої (1618-1648). – К.: Темпора, 2006. 5. Мойсеєнко В. Хрест із півмісяцем – вічні символи. Ілюстрована історія символів України (науково-пошукове видання). – К., 2006. 6. Оголошено конкурс на герб Конотопа // Радянський прапор. – 1989. – 20 лютого. – С. 4. 23
Шаміль АКІЧЕВ
7. Однороженко О. Українські державні, земельні та міські печатки Козацької доби (кінець XVI-XVIII ст.). – Харків, 2003. 8. Похлебкин В.В. Международная символика и эмблематика. (опыт словаря). – М., 1989. 9. Рішення виконкому Конотопської міської ради народних депутатів № 399 від 22.11.1989 р. 10. Рішення виконкому Конотопської міської ради народних депутатів № 200 від 29.05.1992 р. 11. Рисєва І. Новий символ древнього Конотопа // Радянський прапор. – 1990. – №30 (11304). – С. 3. 12. Румянцева В.В. Эмблемы земель и гербы городов Левобережной Украины. – К., 1986. 13. Сергійчук В.І. Доля української національної символіки. – К., 1990. 14. Ситий Ігор. Конотопські геральдика та сфрагістика Козацької доби. Чернігівський обласний історичний музей ім. В.В. Тарновського // Матеріали Конотопської науковопрактичної конференції, 2008 р. 15. Тресиндер Джек. Словарь символов. – М., 2001.
Першодрук: Нові дослідження пам'яток Козацької доби в Україні: збірник наукових праць / О.М. Титова (відп. ред.), С.О. Біляєва, Л. І. Виноградська та ін. – К., 2014. – Вип. 23. – С. 290-298. 24
МІЖНАРОДНА ОБСТАНОВКА НАПЕРЕДОДНІ КОНОТОПСЬКОЇ БИТВИ Міжнародне становище України-Гетьманщини в середині XVII ст. було дуже складним. Дипломатія Виговського враховувала відносини з 4 основними союзниками – Польщею, Московією, Швецією та Кримом. Кожен із них був важливий для України, яка прагнула незалежності в умовах лавірування між такими сильними державами. Початок українсько-російської війни 1658-1659 рр. зумовлений підписанням між Українською державою та Річчю Посполитою угоди, яка отримала назву Гадяцької (6 вересня 1658 р.). Нею передбачалося перетворення козацької Гетьманщини у Велике князівство Руське, яке мало стати рівноправним членом оновленої польсько-литовсько-української федерації. Польське королівство, Руське й Литовське князівства на чолі з спільним главою – польським королем мусили узгоджувати зовнішню політику, мати окремі сейми, адміністрацію, право, судочинство, фінанси та військо. Вища влада у Великому князівстві Руському повинна була належати довічно обраному й затвердженому королем гетьману, який отримував титул сенатора. Церковна унія скасовувалася, православні ієрархи отримували офіційну підтримку, визнання й сенаторські крісла в парламенті. Козацький реєстр зменшувався до 30 тисяч осіб, але запроваджувалося затяжне (наймане) військо в 10 тисяч осіб. Головним наслідком її було перекреслення статей Переяславського договору 1654 р., що докорінно змінювало співвідношення сил між європейськими державами та політичну ситуацію в Східній Європі. Москва не хотіла втрачати територію України та українських козаків, потенційних союзників проти Польщі, Литви, Криму, Османської імперії та Швеції. Росію не влаштовувало те, що землі на її західному кордоні перебували під контролем Польщі та Швеції. Великі європейські держави не хотіли допускати на європейську політичну арену Московську державу – сильного конкурента, а тому намагались ізолювати її. Користуючись порушенням балансу сил на сході Європи, Москва відновлює боротьбу з Польщею за гегемонію в цьому регіоні. Україна була ласим шматком території Європи, на яку давно вже зазіхали сусідні країни. Після початку національно-визвольної війни в Європі зрозуміли, що настав час великих держав. Б. Хмельницький як досвідчений дипломат і полководець уміло 25
Шаміль АКІЧЕВ
використовував суперечності між сусідами і, незважаючи на невеликі військові ресурси, перемагав сильну Польщу. Зі смертю Б. Хмельницького почалася боротьба між різними угрупованнями козацької старшини, які мали різні інтереси в сусідніх державах. На тогочасному європейському континенті існували два ворожі соціально-економічні уклади – буржуазний та феодальний. Небажання розвитку буржуазних тенденцій в Україні та послідовна політика, спрямована на їх згортання та ліквідацію, були важливим завданням царизму після смерті Б.Хмельницького. Сусідня Польща вела подвійну гру. Вона прагнула, щоб Україна, як і раніше до 1648 р., входила до складу Речі Посполитої. Виговський для боротьби з Москвою звертався за допомогою до короля. Але марними були сподівання на велике військо у Виговського. Московія ж підбурювала Польщу на війну зі Швецією. Поляки змушені були тримати великі військові сили на півночі країни для захисту міст і населення від шведської армії. Після наступу московських військ на Україну і відновлення польсько-московської війни, царський уряд підписав мирний договір зі Шведським королівством (20 грудня 1658 р.). За цим договором Московія відмовлялася від подальшої війни зі Швецією за вихід до Балтійського моря. Дізнавшись про договір, Польща теж укладає перемир’я зі Швецією, з метою концентрації зусиль з розподілу впливів на Україні. Ще на початку 1658 р. Виговський уклав військовий союз із кримським ханом, за яким Крим повинен був підтримувати гетьманський уряд в усіх внутрішніх конфліктах, які починалися в Україні. Це викликало невдоволення частини козацької старшини, яка підтримувала гетьмана. Хоч татарські загони знищували населення міст і сіл України, але саме татарське військо допомогло Виговському розгромити московську армію під Конотопом у 1659 р. Проблема відносин з Польщею після підписання Гадяцької угоди залишалася складною. Саме загарбницькі плани Московії привели до Гадяцького договору, якому не довіряли в народі. Виговський пропонував польському уряду якнайшвидше укласти мир зі Швецією і направити частину війська на допомогу козакам. Лише на початку 1659 р. до Виговського відправилися польські і німецькі війська. Польський уряд не підтримав багатьох статей Гадяцького договору і просив у них відмовитися від основних положень трактату, які зберігали українську державність. 26
Міжнародна обстановка напередодні Конотопської битви
Дізнавшись про це, гетьман зрозумів, що саме цим перекреслюється його надія залишатися гетьманом. І все ж 12 червня 1659 р. виправлений текст угоди було ратифіковано у невигідному для України варіанті, що загострило внутріполітичну ситуацію в країні і не дозволило створити об’єднане українське військо проти загарбників. Москва влітку 1657 р. змінює курс відносин щодо України. Це пояснюється, по-перше, глибоким невдоволенням відсутністю реального контролю над територією Війська Запорозького. Подруге, тим, що українське керівництво послідовно відмовлялося від виконання положень договору 1654 р. про обмеження міжнародних зносин гетьманського уряду та збирання податків у царську скарбницю. Метою царського уряду було недопущення стабілізації державно-політичної системи України та бажання повного захоплення українських земель. Для цього потрібно було: ввести московські гарнізони в українські міста та встановити контроль над козацькою старшиною; забезпечити прямий доступ до українських матеріальних, фінансових та людських ресурсів; витіснити козаків із південних районів Білорусії, де вони складали конкуренцію росіянам; послабити позиції Речі Посполитої як «вічного ворога» і основного конкурента в боротьбі за панування в Східній Європі та почати реалізацію планів об’єднання всіх «руських», а також інших православних земель в одній державі. Перед Україною стояли завдання: мати своє право належати до європейського світу; не дати царю захопити країну; відстояти право на власну внутрішню і зовнішню політику; відстояти свої «вольності». Після обрання гетьманом 26 серпня 1658 р. Виговський не йшов до повного розриву відносин з Москвовією. Цар не визнав обрання Виговського, мотивуючи це поправкою до договору 1654 р., яку однобічно висунула Москва. Козаки мусили сповіщати її не після обрання гетьмана, а перед тим, одержавши спеціальний дозвіл царя. Нова Рада відбулася 7 лютого 1658 в Переяславі і одностайно підтвердила обрання Виговського. Гетьману і старшині довелося погодитися на призначення воєвод у Чернігів, Ніжин, Переяслав, Білу Церкву, Корсунь, Полтаву, Миргород. Було поставлене питання про утримання цих воєвод з «ратними людьми» за рахунок місцевих коштів. Він вважав, що система рівноваги міжнародних пріоритетів забезпечить Україні незалежність і збереже мирні 27
Шаміль АКІЧЕВ
відносини з північним сусідом та державність козацької України. Виговський передав царю, щоб той не починав війни, а надіслав до України на переговори послів. У разі початку військових дій гетьман пообіцяв битися проти московських військ, а допомагати йому повинні були польські, німецькі війська, кримські татари і війська турецького султана. Московський цар не звернув уваги на мирні пропозиції і дипломатичні погрози гетьмана. Війська Ромодановського на початку листопада 1658 р. захоплюють Миргород і Лубни. Діставши польську військову допомогу, гетьман не погоджується на невеликі поступки царського уряду. Царські посли пропонують перемир’я на основі Гадяцького договору, при цьому продовжуючи грабувати населення захоплених територій України і підтримуючи антигетьманську політику І. Безпалого. Гетьман засвідчує Стамбулу бажання прийняти зверхність турецького султана в обмін на військову допомогу. Вмілими дипломатичними заходами Виговському вдалося забезпечити іноземну допомогу в Конотопській битві. Напередодні битви Після підписання Гадяцької угоди від 18 вересня 1658 р. Москва відкрито стала на бік української опозиції, що призвело до війни. Полковник Іван Нечай розбив московські війська у Білорусії, а глухівський сотник Пилип Уманець оточив загін стрільців під Новогором-Сіверським. Але на кордонах з українськими землями почала збиратися велика армія московського царя. Наприкінці жовтня 1658 р. за його наказом московські війська під проводом бєлгородського воєводи Григорія Ромодановського вдерлися до України. Оскільки напередодні зими козацькі війська були розпущені по домівках, воєводі вдалося швидко оволодіти Миргородом, Лубнами та іншими містами. Незважаючи на присутність в обозі Г. Ромодановського представників антигетьманської опозиції, яку після смерті М. Пушкаря та Я. Барабаша очолив наказний гетьман Іван Безпалий, московські війська поводилися як на цілком ворожій землі. Від їхніх рук зазнали пограбувань і знищень цілий ряд населених пунктів та навіть православний Лубенський Мгарський монастир. Не зумівши подолати козацькі полки, перед початком зими царський воєвода Г. Ромодановський виводить війська на прикордонну з Бєлгородщиною територію і 28
Міжнародна обстановка напередодні Конотопської битви
зупиняється на зимівлю. Під час зимової перерви Виговський намагається змусити Польщу надіслати йому на допомогу коронні війська, веде активні переговори з цього ж приводу з кримським ханом. Намагається витіснити російські залоги з лівобережних земель й укріпити північні кордони. Сюди відправляється наказний сіверський гетьман Григорій Гуляницький на чолі Ніжинського та Чернігівського полків (усього близько 4 тисяч козаків). Наприкінці березня 1659 р. із Путивля на допомогу Г. Ромодановському вирушає ще одна російська армія під командуванням князя Олексія Трубецького. Об’єднавшись наприкінці квітня 1659 р. обидві московські армії мали вирушати на Київ. Продовжували опиратися царським військам лише козаки та міщани Глухова і Конотопа. Князь Григорій Долгорукий штурмував Глухів, а основна частина московських військ рушила під Конотоп. Облога Конотопа 18 квітня 1659 р. московське військо увійшло в с. Підлипне за 3 версти від міста. В Конотопі перебували 2-4 козацькі полки під командуванням ніжинського полковника Григорія Гуляницького. В с. Попівка стояло близько 7 тисяч татар, теж за 3 версти від міста. Московські рейтарські полки В. Змієва й А. Фанстробеля та стрілецькі сотні 19 квітня змусили без бою залишити Попівку. Таким чином не дали змоги з’єднатися з Г. Гуляницьким. Бажаючи з’єднатися, козаки вийшли з Конотопа й почали шикуватися у бойові порядки на полі. Але, зваживши на чисельну перевагу московітів, повернулися до міста. В бій зі стрільцями не вступали. Таким чином 20 квітня московіти підступили під стіни міста. Зважаючи на гарматний та рушничний вогонь, вони стали обозом і почали копати до фортеці шанці та ставити на них гармати. 21 квітня з-під Лохвиці до міста підійшов князь Ф.Куракін зі своїми полками. За наказом князя О. Трубецького він став обозом з іншого боку Конотопа і місто опинилося в облозі. Кількість московського війська за різними джерелами коливалася від 30 до 200 тисяч. Можна припустити, що князь Трубецькой не зробив перед походом на Конотоп повного розпису складу та чисельності полків свого війська. Приблизна 29
Шаміль АКІЧЕВ
чисельність на підставі непрямих даних така: Бєлгородський полк князя Г. Ромодановського влітку 1658 р. нараховував 19 тисяч осіб, але після військових дій осені-зими 1658 р. міг нараховувати під Конотопом приблизно 15 тисяч осіб. Війська Ф. Куракіна були меншими, ніж Ромодановського. Разом полки Куракіна та Г. Ромодановського становили 25 тисяч чоловік. Полк князя О.Трубецького був найбільшим – близько 45 тисяч ратних людей. Таким чином московського війська під Конотопом могло бути близько 70 тисяч осіб. В тогочасній московській армії стрільці становили 41%, солдати 20%, дворяни й діти боярські та городові – 17%, рейтари – 15%, драгуни – 6,6%. У Смоленській війні з Річчю Посполитою московська армія налічувала 105 тисяч вояків, (з них у війні брало участь 80 тисяч). На початок 1663 р. у московській армії було 92 тисячі осіб, у гарнізонах міст – 100 тисяч. Цифра 90 тисяч і більше загиблих під Конотопом, на думку А. Бульвінського, є нереальною. На вимогу князя покаятися, Гуляницький відмовився, не здав місто і не визнав підданство царя. Натомість обложені кричали з міста, що «вони сіли на смерть» і стріляли зі стін у шанці з гармат і ручної вогнепальної зброї. Тоді Трубецькой віддав наказ стріляти по місту і фортеці з усіх гармат. У відповідь козаки 26 квітня здійснили вилазку на шанці полку Трубецького. Московітам вдалося захопити полонених, які повідомили що в Конотопі лише 4 тисячі козаків і місцевих жителів. Тому Трубецькой вирішив узяти місто штурмом. О 6-й годині 29 квітня на штурм пішло 9 стрілецьких та 8 драгунських приказів, 4 солдатських полки. Разом – понад 20 тисяч осіб. Під супровід постійного обстрілу міста з гармат московіти приступили до стін з драбинами. Жорстокий штурм тривав 5,5 години. В деяких місцях вдалося зійти на стіни з прапорами та барабанами, спалити вежу. Проте козаки чинили запеклий опір і зігнали нападників зі стін. Після цього О.Трубецькой віддав наказ про відступ. Справа в тому, що коли московіти увірвалися до фортеці, козаки підірвали закладені ними міни, завдавши противнику великих втрат і деморалізувавши його. Втрати у ворожих полках становили 2594 особи пораненими, 386 осіб покаліченими та 514 осіб убитими. Бажаючи виправдатися перед царем за поразку, О. Трубецькой вдався до фальсифікації. Він повідомив царю, що 30
Міжнародна обстановка напередодні Конотопської битви
в Конотопі нібито було 60 тисяч козаків, які тихо й обережно сиділи, а воєводи готували штурм, орієнтуючись лише на 4 тисячі захисників. Зазнавши невдачі, московіти розпочали регулярну облогу міста і обстрілювали його бомбами і ядрами. Облога міста тривала 70 днів з великими втратами для обох сторін. У цей час під Конотопом козаки гетьманського війська з татарами намагалися тримати московітів у напрузі. Так, 8 травня козаки напали на обоз Ф. Куракіна і були відбиті з втратами, при цьому в полон потрапило 3 чоловіки. Московіти втратили 6 чоловік убитими та 34 пораненими. Виговський після 3 травня разом із 5 тисячами татар Нураддин-султана вирушив із Чигирина до Ніжинського полку. Десь 19-20 травня кримський хан Мухаммед-Гірей IV вирушив із Криму на з’єднання з військом гетьмана. У другій половині травня в московітів почали виникати серйозні проблеми з підготовкою до вирішальної битви за Україну. По-перше, з-під Конотопа почалася масова втеча ратних людей, що свідчило про падіння бойового духу у московському війську. Лише з полків князя Ромодановського втекла тисяча чоловік. Бєлгородський обложний воєвода Л. Ляпунов за хабарі відпускав зі служби ратних людей. Нові накази про додаткові набори у драгуни боярських дітей не давали результатів. Трубецькой не скористався порадою козаків йти через Ніжин на Київ, залишивши під Конотопом частину війська. Він відправив до Ніжина Ромодановського та Скуратова з полками, які 27 травня витримали три запеклих бої з татарами і козаками. Знекровлене військо, не взявши Ніжина, повернулося 1 червня до Конотопа. Недооцінка Трубецьким важливості захоплення Ніжина була головною помилкою московського головнокомандування. Воно посилило тиск на Конотопський гарнізон і готувалося до нового штурму. Фактично обстріл міста тривав і став особливо нестерпним з 5 червня, коли за порадою перебіжчика, Трубецькой наказав встановити 30 гармат за р. Єзуч на височині навпроти Конотопа. 9 червня вал, який московіти будували для штурму фортеці, став довгим. Навезли дров та хмизу для закидання ровів. Хоча й в облозі, як пише літописець Самовидець, і завдавали ворогу відчутних втрат, а під час вилазок носили землю до 31
Шаміль АКІЧЕВ
Конотопа і таким чином збільшували вал, проте становище ставало критичним. У листі від 14 червня до гетьмана, просячи негайної допомоги, Г. Гуляницький так змалював стан міста в облозі: «…удень і вночі й однієї години вільної не маємо від неприятеля, який наступав на нас, якому вже і вдіяти нічого не можемо, бо вже й сил наших не стає, такі тяжкі й дуже важкі до нас кожного дня і ночі приступи... чинять …, воду від нас віднято, й місто різними промислами палять кулями огнистими; пороху та куль уже не маємо, чим боронитися, живності в козаків немає ж, коні всі впали…» Як розповіли 17 червня на допиті путивльському воєводі «вихідці» з Конотопа, у місті «їдять коней і всяку живність, а що де в міщан було запасів, і козаки в них відняли і стережуть їх міцно, щоб 3 і 2 чоловіки разом не сходились, побоюються від них зради... і з водою де у них дуже сутужно, багато людей з безводдя й від тісноти пухнуть і помирають... і в місті хлібних припасів немає». «Конотопські сидільці» під час розмови з Г. Гуляницьким погодилися утримувати місто лише до Петрівки (29 червня), а потім здати фортецю О.Трубецькому. Конотопська (Соснівська) битва Героїчний опір захисників міста і вичікувальна пасивна тактика князя Трубецького, втеча військових, небажання князів доводити справу до великої битви, дали змогу Виговському разом із кримськими татарами та поляками укласти угоду про спільні дії. Добре діяла контррозвідка союзників, які перешкоджали активним діям московітів. Таким чином Виговському вдалося нав’язати московському війську генеральну битву на вигідних для себе умовах. 24 червня козаки і татари після взаємної присяги про спільні дії проти московських військ та про надання один одному військової допомоги рушили до Конотопа, від якого до Крупичполя 2-3-денних переходи. Кількість татарського війська за різними джерелами становила 30-60 тисяч чоловік. За 22 версти до міста союзники зупинилися біля с. Тиниця. Відправили козацько-татарський загін для розвідки переправи через р. Куколку біля Соснівки, за 12 км на південний захід від Конотопа. 27 червня відбувся бій козацько-татарського загону з 32
Міжнародна обстановка напередодні Конотопської битви
московськими сторожовими сотнями на переправі біля с. Соснівки. Після зіткнення козаки й татари з «язиками» відійшли від Соснівки. Полонені розповіли про розташування військ під Конотопом і повідомили, що московіти не чекали нападу. Трубецькой послав до переправи біля с. Соснівка полки князів Г. Ромодановського, С. Пожарського, С. Львова і посилив це військо стрільцями, рейтарами і драгунами зі свого полку та полку князя Ф. Куракіна. Гетьман І. Безпалий дав воєводам 2 тисячі своїх козаків на чолі з полковниками Г. Івановим та М. Козловським. Кількість відправлених до Соснівки військ за різними джерелами коливалася від 15 до 30 тисяч. Польський шляхтич із війська Виговського у листі від 13 липня зазначає, що московської кінноти та піхоти під Соснівкою було 40 тисяч осіб. Деякі інші джерела (турецькі та польські) подають цифри до 50-60 тисяч осіб. Першими до Соснівки підійшли московські війська. На військовій раді союзників було вирішено зробити напад на супротивників, які займали берег річки. І. Виговський надавав битві важливого значення. Він сказав перед боєм московським посланцям, яких тримав під арештом: «…коли він перед великим государем винний, то його Господь і поб’є, а буде винний інший хто, і над тим також воля Божа». За повідомленням деяких джерел, під час подій облоги та битви за гетьмана Виговського та за козацьке військо служили молебні у монастирях та українських церквах. 28 червня рано-вранці Виговський рушив на Соснівку, а хан з ордою – на Пусту Торговицю. Від московського війська Виговського відділяло річище. Основні сили орди пішли на південь уздовж річки до урочища Пуста Торговиця за 7 км від Соснівки, в улоговині річища колишньої р. Торговиці. Тобто в заболоченому яру завширшки від півкілометра до кілометра, з досить високими берегами. Переправившись через водну перепону на конотопський бік, Мухаммед-Гірей чекав розпалу бою. «Статейний список» О. Трубецького свідчить про те, що воєводи не знали чисельності і складу супротивника: «…а чи багато людей і цар, чи царевич, чи мурзи і зрадник Івашка Виговський з ними, і про те достовірно невідомо». 33
Шаміль АКІЧЕВ
Але, хто першим почав битву, існують різні версії. Так, козацький наказний гетьман І. Безпалий у листі від 15 липня писав, що першими атакували союзників московіти. Але союзники вважали, що саме вони першими почали бій, переправившись з боєм на конотопський бік Соснівки й «бавлячи» московітів, поки татари не зайшли їм з тилу. Про це пише й гетьман Виговський: «…ставши біля Соснівської переправи, застали там п'ятнадцять тисяч москви, що боронила одну переправу. Друга частина стояла напоготові. Її наші драгуни відбили від переправи, а потім наша кіннота переправилася й затримала їх герцями». Невідомий польський шляхтич: «...над переправою була сутичка з московітами. Їх відбили від переправи пан капітан Закжевський з полком… пана Лепчинського, коронного полковника, з …паном Яном Косаковським, найманим капітаном з литовського війська». Під час бою долинами несподівано для московітів татари зайшли ззаду і разом із козаками вдарили по них. Як пише Виговський: «…Орда ж, примчавши з тилу, так їх змішала, що, майже не ставши до ладу, вони почали втікати, а ми на їхніх плечах гнали їх півтори милі аж до Конотопа, встеляючи густим трупом поле; і мало хто з них утік до таборів, ствердили взяті нами «язики». Про те, що татари здійснили два флангових обхідних маневри, свідчать донські козаки, очевидці бою: «… І як вони з государевими ратними людьми зійшлися під Конотопом біля переправи і вчинили бій, а татари в той час, зайшовши з обох боків, на государевих ратних людей вдарили й государевих ратних людей полки й сотні змішали». Таким чином, до соснівської переправи Виговський відряджає частини на правий берег зав’язати боєм московські полки. Татари розділяються й переправляються через річку вище й нижче місця бою. Вибравши зручний момент, татари атакують московські війська з тилу з обох боків. Деморалізовані ударом, московіти починають тікати, стаючи легкою здобиччю татарської кінноти і козацької піхоти. Окремі полки намагаються чинити опір і відступати до міста. Можливо, вони чекали допомоги з-під Конотопа. Але не отримали. Лазаревський писав, що біля Саранівки збереглися «могилки, розсіяні біля урочища Городище. Тут часто знаходять уламки шабель, кольчуг, ядра та інше». 34
Міжнародна обстановка напередодні Конотопської битви
У полон потрапили московські князі і 5 тисяч вояків. Всі полонені були віддані татарам і за наказом хана страчені. Стратили всіх, окрім князя Львова та п’яти дворян. Львов невдовзі помирає. Пожарського стратили за те, що він вилаяв за московським звичаєм хана і плюнув йому межі очі. Гірка доля більшості бранців не викликає сумніву. Скільки було вирізано їх – невідомо. Але це викликало жах у армії Трубецького. Навіть були знищені родовиті невільники, нащадки давніх московських родів. Але частину полонених ногайські татари, здавна вороже налаштовані до Гиреїв, приховали від страти. Їх відправили до Криму, звідки вони поверталися до Московії у 1666, 1671, 1673 рр. Втрати сторін у Соснівській битві за донесеннями поляків з-під Конотопа становили: козаків – 4 тисячі, татар – 6 тисяч. Московські втрати становили лише князів – 20. Серед них: С. Пожарський, С. Львов, Ляпунов, двоє Бутурліних та інші. 10 тисяч загиблих московітів за українськими даними, 40-50 тис. – за кримськими, 50 тисяч – за німецькими. За даними О.Сокирка з книги «Конотопська битва 1659 р.: тріумф в час Руїни». (К., 2008. – С. 59) – полягло понад 240 московських дворян і жильців, майже 2 000 городових дворян. Загальні втрати Трубецького – 4 769 чоловік убитими й полоненими. Втрати союзників – до 2 500 – 3000 вояків. Документально невідомі загальні втрати московських полків під час битви 28 червня та відступу до Путивля і під час облоги Конотопа. Московські втрати, за даними А. Бульвінського, становили 15-20 тисяч осіб убитими в Соснівському бою та страченими після нього. У день битви 28 червня 1659 р. (за старим стилем) князь Трубецькой наказав військам готуватися до відступу і зібратися в його обозі. Таким чином 70-денна облога міста була припинена. Побачивши це, Гуляницький здійснив вилазку з міста і завдав чималі втрати ворогам. Московіти розпочали будівництво переправи через р. Конотоп (можливо, через Єзуч) і переправляти на протилежний путивльський берег вози, а Гуляницький захопив покинутий обоз князя Ф. Куракіна з трьома мортирами, 12 возів вогнистих куль. І продовольства у великій кількості. Виговський послав козацькі і татарські загони перерізати дороги між Конотопом і Путивлем, переправу через р. Сейм біля 35
Шаміль АКІЧЕВ
Путивля, щоб не дати можливості московітам отримати допомогу з Путивля. Сам же Виговський з основними силами 29 червня підійшов до Конотопа і взяв в облогу московський табір. Козаки розпочали гарматний обстріл ворога. Дізнавшись, що московське військо веде переправу через Конотопку і Єзуч, гетьман перекидає на інший бік частину козацького і татарського війська. У ніч на 30 червня Виговський із військом почав нічний штурм московського табору. Атака була невдалою через нічний морок, нестачу гармат і піхоти. В одній із атак ледь сам не загинув. Коня його було поранено в ногу, а гетьману осколками гарматного ядра пошкодило одяг. За іншими даними вбили коня, а його поранили з пищалі в ліву ногу. Бажаючи врятувати військо, 2 липня Трубецькой наказує почати відступ до Путивля. Козаки, татари і поляки протягом трьох днів штурмували кільце обозних возів, постійно обстрілювали обоз із гармат, але ратні люди запекло боронилися. В цих атаках загинуло до 3,5 тисячі козаків і татар (за іншими даними близько 6 тисяч убитими) і не менше 2 тисяч московітів убитими та 5 тисяч пораненими. Відбулися дві великі битви. Одна – біля сучасних Ярів, друга – біля с. Козацьке (тогочасна Козача Діброва). В останньому бою у московітів розірвалося 10 гармат з 80, які були у них. 4 липня 1659 р. царські війська прийшли до р. Сейм і стали на Білих Берегах за 10 верст від Путивля. За наказом О. Трубецького «біля Путивля ... поставили голів з сотнями і наказали їм стерегти пильно без усяких послаблень, щоб воїнські люди через Сейм-річку без відома не пройшли й над містом таємно і раптово зла якого не учинили». Ці заходи безпеки були необхідні в зв’язку з тим, що «як государеві люди прийшли до річки Сейм, і Виговський з черкасами став обозом на полі поряд з обозом государевих людей, а хан з ордою стояв від нього за півверсти; і стояли вони на тому місці два дні, а з того місця перейшли вони 5 верст і стали під Путивлем на горі від Путивля в 10 верстах, і на тому місці стояли два дні». Гетьманське військо з союзниками святкували перемогу. Кримські татари прагнули здійснити похід по прикордонних територіях Московської держави, не виключали і походу до Москви. Там цар вийшов в жалобному одязі перед московським народом і просив вибачення за страшну поразку. 18 липня Виговський вважаючи, що головна мета війни 36
Міжнародна обстановка напередодні Конотопської битви
досягнута – основні царські війська розбиті й відкинуті з української території – запропанував царю «замирення» та обмін полоненими. Старшина запевняла царя, що вона і гетьман не бажали і не бажають кровопролиття. Пропонували цареві припинити військові дії, оскільки навіть за всю війну з Польщею від 1648 р. не було «такого в краях наших спустошення, яке зараз від православних ратей». Гетьманський уряд був готовий надіслати посланців для переговорів по врегулюванню конфлікту. В разі відмови у листі спеціально підкреслювалась рішуча готовність «за вольності наші стояти». Посланці, які привезли цей лист для царя та лист О.Трубецькому з пропозицією «про замирення договір учинити», повідомили боярина, що гетьман у розмовах казав, що цар їх «не за шаблею взяв, присягали йому добровільно», «а зараз за їх добровільною присягою лише розоряють», тому військо було змушене «проти сили силою стояти», а якщо на українські міста московське військо піде, козаки будуть оборонятися. У грамотівідповіді 19 липня Трубецькой пропонував прислати в Путивль для переговорів 2-3-х добрих і знатних людей. За цей час Москва дуже поспішно укладає мирний договір з Швецією і просить Польщу не відправляти війська проти Московії і укласти перемир’я до квітня 1660 р. Донські козаки 28-29 липня отримують наказ напасти на Крим, щоб роз’єднати сили союзників. Все свідчило про те, що у Москві дуже боялися походу українсько-татарського війська. Напади донських козаків на Крим мали вкрай негативні наслідки для Московії. Хан, замість повернення до Криму, рушив у внутрішні райони Московії. 26 липня 20 тисяч татар та 10 тисяч охочих козаків вирушили з-під Гадяча в цей похід. Татари розоряли села і поселення, не намагаючись штурмувати міста. Пройшовши територію 24 повітів, вбили 379 осіб, близько 25,5 тисячі захопили у полон, спалили 5 тисяч дворів. Царська грамота від 29 липня 1659 р. ні гетьмана, ні старшину прямо не звинувачувала, але покладала на них провину за розв’язання війни. Цар заявляв, що посилав Трубецького в Україну для приборкання усобиць, а не для війни. Пропонувалось старшині розпочати переговори з Трубецьким і відправити посланців до Москви. На початку серпня тривав процес мирного врегулювання конфлікту. 1 серпня Виговський запевнив 37
Шаміль АКІЧЕВ
Трубецького, що готовий прислати в Батурин для переговорів 2-3-х посланців. 6 серпня на р. Сейм відбувся обмін полоненими: 66 російських ратних людей на 30 осіб з борзнянського полону. Напади татар змусили Московську державу приділити їм головну увагу і припускали похід татарсько-козацького війська на столицю. 3 серпня за наказом царя О. Трубецькой послав князів Г. Ромодановського та Ф. Куракіна з їхніми полками в Бєлгород для «оберігання окраїнних міст і смуги» від татар. 4 серпня «по кримським вістям указав государ на Москві робити місто земляне і по місту острог». У зв’язку з нестачею деревини цар наказав «загородних слобод хороми ламати й тим місто будувати». Сам цар з боярами часто бував присутнім на роботах. Мешканці навколишніх поселень з сім’ями і речами наповнили Москву. Йшли чутки, що цар збирається їхати до Ярославля. 6 серпня в шість підмосковних головних монастирів, що мали власні укріплення, цар послав військових комендантів – обложних воєвод. 15-16 серпня 1659 р., пограбувавши південні повіти Московської держави, татари з півночі подолали захисну смугу між Верхньососенськом та Новим Осколом і спішним маршем рушили до Криму, де на їхні улуси вчинили напад запорозькі козаки І. Сірка. Відхід основних сил кримців не означав завершення війни на Лівобережжі. Відтиснувши московські війська за північний кордон, Виговський отримав час для впокорення південних полків і рушив з військами до Миргорода і Веприка, потім Гадяча. Причини перемоги українського війська у Конотопській битві 1659 року Однією з найбільш замовчуваних битв на теренах України XVII ст. тривалий час залишалася Конотопська битва. Лише з створенням незалежної держави Президент України Ющенко В.А. підтримав ініціативу Сумської області по святкуванню ювілею Конотопської битви і видав 11 березня 2008 р. Указ № 207/2008 «Про відзначення 350-річчя перемоги війська під проводом гетьмана України Івана Виговського у Конотопській битві». Згідно цього указу з метою відновлення історичної правди та національної пам’яті, поширення повної та об’єктивної інформації про події середини XVII ст. в Україні, на підтримку ініціативи громадськості утворено оргкомітет з підготовки та 38
Міжнародна обстановка напередодні Конотопської битви
відзначення 350-річчя Конотопської битви. Будуть проведені урочисті заходи в Україні та в с. Шаповалівка Конотопського району Всеукраїнський фестиваль «Козацький родослав». Заплановано провести у червні 2009 р. у Києві наукову конференцію, присвячену військовим подіям під Конотопом у 1659 р., різні тематичні конференції, круглі столи в інших містах України. Раніше, у 2008 р., були проведені наукові конференції у нашому місті за участю провідних учених України, конференції у Києві та Чернігові, присвячені історії козацтва. У лютому 2009 р. у Києві відбулася республіканська конференція керівників методкабінетів історії обласних інститутів удосконалення вчителів за участю науковців Києва та Конотопа. До музею звертаються краєзнавці, науковці, викладачі та учні шкіл, різних навчальних закладів з метою дослідження битви. В Інтернеті йде інформаційна війна з висвітлення битви. Росіяни вважають, що перемога тогочасного українського війська принижує сучасну Росію і тому не варто згадувати про битву. А радянізовані або краще сказати русифіковані українці, які називають себе «малоросами», теж відкидають навіть згадку про цю битву. При цьому використовують різні фальшивки і методи, починаючи зі зменшення кількості московського війська, справжнього місця битви, кількості втрат супротивників, значення битви. Заперечується факт існування битви. «Яка там битва? Це бред собачий. Не було ніякої битви». Принижується значення битви. «Битва була, але дуже маленька. Місцевого значення», «Місце битви не визначено і де могли війська розміститися? І чим годувалися?» Основою нашого дослідження є стаття київського вченого В.М. Горобця «Конотопська битва 1659 р.», використана під час Конотопської конференції 2008 р. «Конотопська битва – один із епізодів українсько-російської війни 1658-1659 рр.» Битві передувала успішна оборона м. Конотоп протягом 21 травня – 9 липня 1659 р. українськими військами (4-5 тисяч) під командуванням наказного гетьмана Лівобережної України ніжинського полковника Г. Гуляницького, яке перебувало під облогою 100-тисячного російського війська на чолі з князями О. Трубецьким, С.Р. Пожарським, Г. Ромодановським та загонами української опозиції наказного гетьмана І. Безпалого. Вимушена затримка російських військ під Конотопом дала змогу гетьманові 39
Шаміль АКІЧЕВ
І. Виговському мобілізувати українське військо на Правобережній Україні, сформувати наймані загони іноземців (разом близько 60 тисяч) та залучити на допомогу кримського хана Мухаммед-Гірея IV на чолі 40-тисячного війська. 4 липня 1659 р. І. Виговський розбив передовий загін російської армії під с. Шаповалівка (нині село Конотопського району). Підійшовши до Конотопа, за домовленістю з ханом Мухаммед-Гіреєм IV він залишив у засідці біля с. Соснівка (нині село Конотопського району) татарське військо та частину українського війська і 8 липня вдарив по російській армії. Після нетривалого бою почав відводити козацькі підрозділи на вихідні позиції, імітуючи втечу. Російський воєвода князь Семен Петрович Пожарський кинувся переслідувати відступаючих і потрапив у заздалегідь підготовлену пастку. За наказом І. Виговського у цей час було зруйновано міст і загачено р. Куколку (притока Сейму, басейн Дніпра), що унеможливило організований відступ російського війська. Згідно підрахунків істориків у бою загинуло близько 40 тисяч російського війська, а 15 тисяч вояків (у т. ч. півсотні воєвод) потрапили в полон. Втрати козацьких військ І. Виговського та найманців становили 4 тисячі, втрати військ кримського хана Мухаммед-Гірея IV – 6 тисяч. Низка сучасних російських дослідників втрати російської армії вбитими і полоненими обраховує лише у 3 тисячі вершників. 9 липня 1659 р. об’єднана українсько-татарська армія розпочала наступ на позиції князя Олексія Трубецького під Конотопом, змусивши російські війська відступити з українських теренів до Путивля. Результати битви стривожили Москву і мали широкий резонанс у Європі». До битви відбувся військовий похід восени 1658 р. в Україну московського війська під проводом князя Г. Ромодановського. Багато прихильників гетьмана І. Виговського було вбито. Московське військо грабувало міста і села. На їх шляху опинився Конотоп. За словами історика Бантиш-Каменського назустріч вийшли конотопці і просили князя не грабувати міста. Той відповів, що потрібно потішити військо, постраждале у дорозі. Московіти кілька днів по-татарськи тішилися погромом Конотопа. Не забули конотопці такої любові «великого московського брата». І в цьому одна з причин героїчного опору захисників міста у квітні – липні 1659 р. Коли грабіжники пішли, то конотопці зміцнили укріплення і 40
Міжнародна обстановка напередодні Конотопської битви
стали готуватися до навали війська Трубецького. На допомогу Конотопу прибули 4,5 тисячі ніжинських та чернігівських козаків на чолі з полковником Григорієм Гуляницьким. Почалася тривала 70-денна облога міста. Було відбито декілька штурмів московітів, з великими втратами для них. Потім багатотисячне дворянське військо під командуванням князя С. Пожарського було знищене союзницьким військом Виговського біля Соснівки за один день. Дізнавшись про це, полковник Г. Гуляницький вийшов із міста і атакував війська Трубецького. Протягом трьох днів військо Виговського гнало ворогів до Путивля – прикордонної московської фортеці. Було кілька етапів Конотопської битви. Перший: облога Конотопа з штурмами – 70 днів. Під час першого штурму загинуло 3494 воїна московського війська. Другий: Соснівська битва. Знищена дворянська кіннота. Третій: запекла битва під стінами міста між козаками і московським військом. Четвертий: відхід пішого московського війська до Ярів і битва під Ярами. П’ятий: битва московського війська в облозі біля Козачої Діброви (с. Козацьке). Шостий: бій біля переправи і відхід війська в Путивль. Московське військо було розбите і з великими втратами повернулося в Путивль. Московія зазнала дошкульної поразки. Звістка про перемогу Виговського розійшлася по всій Європі. Чекали походу на Москву. Але отаман Сірко з запорізькими козаками нападав на татарські поселення і кримські татари повернулися в Крим. Сірко отримав за це нагороду соболями і грошима від московського царя. Сучасні російські історики вважають перемогу Виговського ганьбою, а його – зрадником. При цьому вони не розуміють причин поразки московського війська або краще сказати – причин перемоги українського війська в Конотопській битві. Спробуємо їх визначити. Будь-яка битва має своїх переможців та переможених. У Конотопській битві переможеними були московські війська. Чому військо І. Виговського перемогло добре озброєну московську армію? Чому була тривала облога Конотопа? Чому не знищила фортецю московська артилерія? Це ж було легко зробити, маючи десятки гармат і великий запас пороху та ядер. Але відновлення мурів захопленої фортеці коштувало б дорожче. Можливо, московіти вирішили отримати Конотоп шляхом облоги і виманювали сюди Виговського, щоб швидше покінчити військову кампанію 41
Шаміль АКІЧЕВ
1659 р. У Києві був московський гарнізон і лише Конотопська прикордонна фортеця з великими запасами продовольства заважала остаточній перемозі над Виговським. Все йшло до битви між двома військами, з наслідками, невтішними для царя. На нашу думку, були такі фактори перемоги українського війська: І. Моральний фактор. 1. Для захисників міста оборона Конотопа – оборона малої батьківщини, своїх рідних, осель і свого майна від завойовників. Козаки знали, що у Москві навіть бояри називають себе рабами (холопами) царя і вважати себе рабами не хотіли. 2. Розуміння того, що конотопців захищають козаки Конотопської сотні свого Ніжинського полку. 3. Відсутність зрадників серед захисників міста. 4. За кілька місяців до Конотопської битви до міста підійшло військо Ромодановського, яке пограбувало населення. При цьому були сказані слова: «Виноватого Бог сыщет, а військо пострадавшее в походе надобно потешить». 5. Розуміння великої небезпеки для життя після звістки про знищення московітами мешканців с. Срібне. 6. Козаки сподівалися отримати певні права в Польській державі і тому боролися за втілення в життя Гадяцької угоди 1658 р. 7. Історики вважають, що цар Олексій Михайлович спровокував багато заколотів і повстань різних верств населення Московії, що це позначилось на моральних якостях його війська. Постійні війни потребували все нових податків і випуску непомірної кількості мідних грошей і врешті-решт, через три роки після Конотопської битви 1662 р., у Москві відбувся «мідний бунт». ІІ. Військовий фактор перемоги. 1. Високі бойові якості козацької піхоти. Наприклад, ще брацлавський воєвода Кисіль на засіданні сейму 1649 р., зазначав: «коли сто козаків вистрілить – п’ятдесят влучить. Вогнистий це народ». 2. Військовий талант гетьмана І. Виговського та Г. Гуляницького, добрих учнів Б.Хмельницького. 3. Нездатність московських керівників організувати штурм міста та подальшу облогу, які здобували фортеці – без огляду на потребу і втрати. Козаки це робили в разі стратегічної чи тактичної потреби (знищення живої сили ворога, створення опорного пункту, захоплення великих запасів зброї, боєприпасів, продовольства, фуражу). Якщо обстановка не дозволяла втягуватися в тривалу облогу – проходили мимо, 42
Міжнародна обстановка напередодні Конотопської битви
залишаючи невеликі загони для блокади фортець. Головне було – швидко досягти основної мети. За словами наказного гетьмана Івана Золотаренка, облягати укріплену твердиню – все одно, що тримати змію за пазухою. 4. Г. Гуляницький з чернігівцями і ніжинцями вже не вперше тримав оборону фортець. За довгі часи козаччини козаки навчилися як захоплювати фортеці, так і відстоювати їх від ворогів. 5. Правильне розташування козаків на стінах, знищення можливих підкопів та насипання нових стін. Наприкінці XVI ст. сучасники відзначали вміння козаків битися в укріпленому таборі. 6. Атакуючим не вдалося запалити місто, козаки клали мокрі рядна на дахи будівель і гасили запалювальні кулі. Якщо козацьким укріпленням загрожувала небезпека, в бойовій готовності перебували всі їхні мешканці. Місто було замкненим, а вся людність на сторожі. Козаки з рушницями та міщани мали на озброєнні сокири, рогатки й палиці. 7. Під час облоги козаки робили вилазки і розганяли московських вояків, виносили з рову насипану землю і переносили її на вал, який щоразу ставав ще вищим. Московські війська не могли використовувати підкопи та насипати високі вали у болотистій місцевості. 8. Гетьман своєчасно особисто оглянув місце майбутньої битви і наказав зробити засідку. До неї вдалося виманити на поле з-під стін Конотопа ворожу кавалерію. 9. Після Соснівської битви, де загинула московська кіннота, відбувся бій під стінами Конотопа. Там Гуляницький поклав багато ворожого трупу, захопив три мортири, серед них була одна дуже велика, та чотири гармати, 12 возів вогнепальних куль та провіанту. 10. Виговський своєчасно наказав окопатися козакам під стінами міста і коли відкрили гарматний вогонь по них війська Трубецького, то козаки витримали. 11. Виговський виявив особистий героїзм. Хоч гарматним ядром відірвало ногу коневі гетьмана, а потім куля розірвала одяг на поясі, він продовжував керувати військом. 12. Серед захисників міста були козаки, які брали участь у знищенні загону шляхтича Доморацького під Конотопом у 1652 р. і добре знали місцевість. 14. Можливо, стратегія битви була спланована Ю. Немиричем – теоретиком та істориком ведення війни. У книзі, виданій 1634 р., він писав: «... не можна всі наявні сили виставляти в одній битві. Безпека війська залежить від місцевості і його розміщення на ній»… «розташуванням військ, влаштуванням таборів на зручних 43
Шаміль АКІЧЕВ
позиціях і визначенням їхнього розміру повинні займатися начальники таборів і геометри». Геометрія бою згодилася Немиричу. Як відзначають історики, розташування військ під Конотопом було справді геометрично точним. 15. Військова підтримка союзників. На службі гетьмана перебувала наймана німецька, сербська, волоська піхота та польські корогви під проводом Анджея Висоцького і татарська кіннота орди хана Махмет-Гірея. Німецькі найманці були одними з найкращих в Європі. Співвідношення цих родів військ (мушкетерська піхота і легка кіннота) відповідало тогочасним військово-організаційним європейським стандартам. Найманці були також у московському війську, але вони воювали гірше. 16. Засідка – як військова хитрість. Гетьман розташував козаків під проводом Степана Гуляницького на широких луках у закритому місці. Праворуч поставив татарські війська, які вдарили по московітах. 17. Використання греблі на р. Куколці. Болотиста місцевість та водні переправи з використанням уміння козаків руйнувати греблі. Перед цим козаки полковника Степана Гуляницького непомітно для ворога викопали рів, порубали міст і встигли загатити річку, додавши скошеної трави і очерету, нарубаної лози і шелюги. Річка розлилася по лугу. 18. Міцні укріплення фортеці. Конотопську фортецю міг міцно укріпити інженер Г.Л. де Боплан або хтось із його помічників задовго до битви. 19. Болотиста місцевість завадила використати московітам важку артилерію під час погоні за козаками до Cоснівки. Затоплена болотиста місцевість призвела до того, що гармати і важка кіннота повгрузали в багнюці. 20. Військова розвідка козаків ретельно обстежила місце битви і визначила військові сили противника. 21. Добре знання місцевості місцевими козаками. 22. Погана підготовка штурму московітами. Зазвичай для великого штурму вони використовували потужну і довгу артпідготовку, але цього разу не взяли багато потужних фортечних гармат і не узгодили плану штурму міста. За даними книги Ю. Мицика «Гетьман Іван Виговський» (К., 2004, с. 74), відомо, що в таборі у Козачій Діброві московіти мали 80 гармат, а 10 було розірвано. 23. Відсутність єдиного керівництва у московітів. Князь О. Трубецькой вирішив не суперечити молодим князям С. Пожарському і С. Львову, яких всі вважали майбутніми родичами царя. 24. Князь Трубецькой вирішив позбутися цих 44
Міжнародна обстановка напередодні Конотопської битви
князів, які могли бути військовими суперниками біля царського трону. 24. Незнання місцевості московітами. Московські полководці не хотіли перейматися створенням плану місцевості. 25. Відсутність досвідченої розвідки у московського війська і одночасно добра контррозвідка у козаків. Виговський затримав біля с. Бочечки московських розвідників – донських козаків – ще на початку битви і не дав їм донести відомості про дії козацького війська московітам. 26. Трубецькой відзначав кмітливість українського командування, яке обмежило мобільні можливості московського війська. Трубецькой не мав досвіду військових дій з козацькою армією, був упевненим у власній перевазі. Тому московіти прагнули битви, в якій були приречені на перемогу. Московське військо було набагато більшим, а це означало, що майже володіло ініціативою. Багатократно переважало супротивника у військовій міці: мали гармати, велику кількість вогнепальної зброї та численну перевагу. Поза залежністю від оцінок чисельності московських та українськотатарських військ історики вважають, що московіти мали перевагу приблизно у півтора рази. Проти Виговського грала сама стратегічна ситуація: їм необхідно було несподівано вдарити у фланг або тил. На боці московітів була моральна перевага переможців у різних європейських битвах XIV-XVII ст. Вони не могли навіть уявити, що будуть переможені неродовитими козаками, керованими козацьким писарем та військом степових татар. Їх чекав сюрприз, про який самовпевнені московські дворяни навіть не підозрювали, – засадне кримсько-татарське військо, вкрите за флангом, та гребля на річці, зруйнована в потрібний для козаків час. Цей тактичний хід свідчить про високий рівень командування і про грамотне передбачення битви. Саме цим і був у першу чергу обумовлений вибір місця битви. В іншому випадку не знайшли б укриття для своєї засідки, яку розташували саме за флангами основного поля битви. Грамотний вибір місця битви потрібно визнати найбільшою заслугою штабу союзників. Це багато в чому визначило подальший хід бою. Унеможливлення використання московських гармат після затоплення поля битви сприяло рукопашній сутичці... Для козаків і татар це було краще, бо лишало московських вершників тих переваг, які вони раніше мали: швидкості та можливості вражати на відстані з вогнепальної зброї. В кінному двобої татари вже 45
Шаміль АКІЧЕВ
нічим не поступалися дворянам. Тут багато чого вирішував випадок. Крім того, татари і козаки отримали можливість більш ефективно використовувати метальну зброю – стріли та списи: таким чином татарські лучники могли, знаходячись у другому ешелоні, через голови своїх воїнів вражати ворогів, які зібралися у гурт. Удар був несподіваним для дворян. Намагаючись розгромити ворогів у легкому бою, вони раптом самі отримали удар у спину. В загальному безладі дворяни розгубилися. Нещадно знищувані, вони кинулися врізнобіч, розпалюючи в рядах війська миттєву паніку. Навряд чи удар степової кінноти міг бути таким катастрофічним для дворянського війська. Але він посіяв паніку, розладив роботу чіткого військового механізму. Не усвідомлюючи справжньої сили військ, які раптом на них напали, дворянська кіннота кинулась навтікача. Чому удар козацько-татарського війська мав такий вирішальний вплив на закінчення бою? Він був принизливо несподіваний для молодих московських князів, які й уявити собі не могли, що козаки наважаться на такий хід. Менталітет професійних воїнів, переможців, родовитих князів, майбутніх царевичів був не в змозі сприйняти, що гнані козаки раптом стануть переможцями. Союзники нанесли поразку не лише фізичній могутності дворянської кінноти, а й їх свідомості – удар, який здатен витримати далеко не кожний. Не пішов на допомогу з військами князь Трубецькой: він відчував, що козаки сповнені такого ж духу перемоги, що хід битви змінити йому вже не вдасться. Великі були втрати московського війська. Загинуло до 20-30 тисяч, багато князів та дворян. А могло бути й більше. Загинула еліта московської дворянської кінноти. І можливо вперше і востаннє цар Олексій Михайлович вийшов до народу московського в жалобному одязі з проханням простити його за великі втрати… Невірним є порівняння деякими істориками голоду під час облоги Конотопа у 1659 р. та голоду під час блокади Ленінграда 1941-1943 рр. Козацьке військо мало військові запаси продовольства та зброї, які дуже допомогли їм в Конотопі. Кожен козак брав з собою у похід 5 фунтів пороху. Основними продукти харчування були: пшениця, жито, ячмінь, шуан (овес), мазарі – подібне до гороху, просо, червона трава (гречка – руською мовою), конопляна олія, горіхи, груші, сливи, черешні, вишні, барани, ягнята, солонина, гуси, кури, масло, сир. Висівали просо, 46
Міжнародна обстановка напередодні Конотопської битви
гречку, горох, менше – жита і пшениці. З городніх культур – огірки, капуста, гарбузи, кабачки, кавуни, цибуля, часник. Тримали пасіки, розводили овець і велику рогату худобу, займалися рибальством. Під час війни козаки мали горілку, пшоно, замість свинини вживали сушену на вітрі рибу. Використовували саламаху – квашене тісто, в спеціальних діжечках, толокно, тобто круто зварену пшоняну кашу і сухарі. Припас на кожного козака в середньому був такий: «чверть» і чотири чвертини борошна, чвертак і чотири гарнці крупи, 12 фунтів солі, 40 фунтів товчі і 30 фунтів вівсяного толокна, відповідний запас сухарів (на період боїв припадало по 2-3 бочки на десяток козаків). Віз продовольства брався на 10 осіб. Зазвичай запас передбачали на 2-3 місяці, іноді на півроку. При благополучному перебігу бойових дій вказаного запасу вистачало на тривалий час. Крім купців, забезпеченням займалися спеціальні провіантські роз’їзди, які висилалися в місцевості поблизу розташування табору. В щоденнику польського війська, що вторглося на Київщину після Берестецької 1651 р. поразки козаків, зазначалося: «Застали в Ружині прямо-таки землю обітовану, повну хліба й пчільників, в місті повно торішніх запасів хліба». За наказом гетьмана Б. Хмельницького у кожному місті створювалися великі запаси продовольства. Так було і в Конотопі, що й допомогло пережити тривалу облогу міста. ІІІ. Релігійний фактор. 1. У ході розвитку російськоукраїнських зв’язків другої половини XVII ст. гетьману Виговському на його прохання патріарх Никон надсилав книги, а також чаші й ризи. 2. Дізнавшись про Гадяцьку угоду, Никон обіцяв царю Олексію Михайловичу домовитися з І. Виговським про необхідність замирення обох сторін і припинення військових дій, але цар відмовився. 3. Патріарх Никон прагнув повної влади як світської, так і релігійної у московській державі. Цар не хотів цього і пішов на конфлікт з патріархом. Тому Никон не підтримав московських військових і не благословив походу війська. 4. Незважаючи на тривалу облогу міста конотопські священики не зрадили захисників Конотопа і вселяко підтримували їх. 5. Виговський дуже вдало обрав день Соснівської битви – 29 червня за старим стилем – у день св. Петра й Павла. Святий апостол Петро допомагав рибалкам, якими були українські козаки. 6. Бог покарав московське військо за розорені храми міст 47
Шаміль АКІЧЕВ
України. С. Величко написав: «Отак за Виговського було, Бог так зволив, розором і кров’ю війська і його (Пожарського) власною, невинне пролиття крові Сріблянських мешканців і розор міста, що їх учинив Пожарський, бо з тої поразки зміг втекти до свого обозу під Конотоп хіба той, хто мав крилаті коні». IV. Економічний фактор. 1. Московській державі не вдалося використати економічні ресурси України для боротьби проти інфляції, викликаної зростанням обігу мідних грошей, на які утримували московське військо. V. Політичний фактор. Нестійкість політичної ситуації у Москві, пов’язаної з боротьбою між патріархом Никоном та царем, підтримка Виговського польським урядом та кримськими татарами. VI. Природний фактор. Неврожай у Московії призвів до зменшення продовольчого постачання царської армії, сильні дощі в Україні та болотиста місцевість ускладнювали рух військ. VII. Людський фактор. 1. Стійкість і мужність оборонців міста. Втрати оборонців сягали понад 1,5 тисячі чоловік, але вони не здалися. Хоч не вистачало продуктів, залишився лише один колодязь. Козаки мали власних коней, яких під час облоги, можливо, поїли. 2. Недовіра до місцевого населення і українських козаків. Навіть отримавши звістку про прихід до Конотопа кримсько-татарського війська, князі їм не повірили. Також не довірили запорізьким козакам брати участь у штурмі Конотопа. 3. Молоді князі Львов та Пожарські – керівники московської кавалерії – прагнули відзначитися легкою перемогою. Самовпевненість князів і бажання довести свою перевагу над Трубецьким і Виговським. Але молоді князі бавилися звичаєм московським – гульбами та пиятикою, знаючи, що місто в облозі і його захисники не в змозі вийти з фортеці. Про те, що це звичайне явище для московських князів, свідчать факти з історії російської. Тоді, по закінченні весни 1445 р., під Суздалем більша частина руського війська на битву з татарами вийшла п’яною. Військо було розгромлене, великий князь Василь ІІ потрапив у полон. Відпустили за грандіозний «відкуп» - 200 тисяч рублів. Князь Трубецькой у своєму статейному списку не навів (опублікованому в «Архиве Юго-Западной России») чисельності московських військ. На думку російського дослідника Малова, князь Трубецькой розумів, що навіть отримавши підкріплення 48
Міжнародна обстановка напередодні Конотопської битви
від поляків і татар, І. Виговський не зможе протистояти московській армії. Польську допомогу вважали малою. А на похід кримського хана з кримською та ногайською ордами князь взагалі не розраховував. Але навіть в умовах чисельної переваги козацько-татарські війська не мали шансів протистояти російській армії, основу якої складали регулярні рейтарські, солдатські та драгунські полки, а також кінні сотні московських чинів та городових дворян, дітей боярських та московські стрільці. Можлива чисельна перевага на головних напрямках ударів кінноти. VIII. Фактор часу. Московіти вважали, що з кожним днем сили тих, хто перебував в облозі, до спротиву будуть зменшуватися і помилились. Хоча втрати їх сягали 1,5 тисячі чоловік. Підводячи підсумки дослідження, можна згодитися з думкою дослідника Андрія Бульвинського, викладеною у авторефераті дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук «Українсько-російська війна 1658-1659 рр.», що основною причиною війни була несумісність підходів гетьманського та царського урядів стосовно подальших відносин. Московія прагнула стати наймогутнішою на сході Європи та православному світі, хотіла включити Україну до своєї держави, а Україна – навпаки, хотіла зміцнити свою державність під крилом Москви, але при цьому не входячи повністю до складу московської держави. Для досягнення своїх цілей царизм використовував методи політичного шантажу, ігнорування рішень козацької ради, гри на суперечностях між різними політичними та соціальними групами населення. Причини перемоги козацько-татарського війська у Конотопській битви визначив так: «Перша. Низькі бойові якості російської дворянської кінноти в оборонних польових битвах та непридатність царського війська, набраного з ополченців, до оперативного маневрування на полі бою. Друга. Недооцінка воєводами противника і як наслідок – нерозвідана місцевість, де передбачалось вести бойові дії з ворогом, чисельність якого була невідома. Третя. Блискуче використання гетьманом Виговським стратегії концентрованого удару, забезпечене несподіваним 49
Шаміль АКІЧЕВ
обхідним маневром і вчасним використанням прихованого резерву». Можна згодитися з думкою Всеволода Петріва – генерального хорунжого Генштабу УНР, який вважав, що «Москва лише під час боротьби з татарами спромоглася на армію всенародного типу, а далі навіть у боротьбі за своє існування, в «смутную эпоху», оперувала напівербунковими, напівкласовими військами. Бо нічим іншим не можна вважати її рейтарські, стрілецькі полки і її дітей боярських, підсилених «маточними вербунковими людьми». Ці армії мали властиві їм особливості – невміння маневрувати групами, нездатність до широких стратегічних операцій. Розглянувши причини перемоги українського війська у Конотопській битві, можна визначити головну. Це – героїзм конотопців і козаків, які мужньо захищали своє місто від ворогів. І це повинно стати прикладом патріотизму для зростаючого молодого покоління конотопців. Наслідки та уроки битви 1. Розпочата Москвою, війна закінчилася розгромом основних сил царського війська, які увійшли на українську територію, та вигнанням їх за межі України. 2. Перемога була беззаперечною, але не повною. Оскільки в руках московських гарнізонів та противників гетьмана залишилися ще декілька українських міст. 3. Основні військові події завершилися приблизно 4 липня 1659 р. (коли військо князя О. Трубецького відступило до р. Сейм), а війна в цілому – на початку серпня 1659 р. 4. Після розгрому своїх військ під Конотопом й татарськокозацького походу у внутрішні райони країни Московська держава на початку серпня змушена була тимчасово відступити від свого плану встановити повний військовий та політичний контроль над Козацькою державою. 5. Москва під тиском обставин була готова піти на переговори з урядом гетьмана та поступки українській стороні. 6. Конотопська битва наочно підтвердила правильність сформульованої Б. Хмельницьким думки про стратегічне партнерство з Кримом для становлення незалежної держави. Виступ кримської кінноти на боці гетьмана нейтралізував 50
Міжнародна обстановка напередодні Конотопської битви
чисельну перевагу царського війська та дав Виговському військову стратегічну перевагу, оскільки під єдиним командуванням була об’єднана одна з найкращих у Європі піхота – козацька – й одна з найкращих у Європі кіннот – татарська. За обома цими вирішальними компонентами московське військо значно поступалося війську союзників, що в поєднанні з полководницькою майстерністю Виговського й зумовило результати битви. 6. Для Москви розгром під Конотопом мав сумні наслідки. Російський учений О.Сахаров зазначав, що під Конотопом «погибла лучшая часть поместной конницы». 7. Саме Конотопська поразка поклала початок невдалих для Московської держави битв, унаслідок яких помісна дворянська кіннота, яка до того становила основу військової організації, показала свою повну недієздатність. Внаслідок цього починаються військові реформи у Московській державі. 8. Під впливом конотопської поразки Московська держава переходить до пасивного оборонного стану щодо України. 9. Напади, за московським проханням, донських та запорозьких козаків на чолі з Сірком на татарські улуси в Криму змусили хана достроково повернутися додому. А Сірко отримує нагороду від московського царя, що свідчить про його політичну короткозорість. 10. Лівобережні полковники, розчарувавшись в умовах Гадяцького договору, з яких поляки викреслили положення про Велике князівство руське як новітню Українську державу пішли на зраду гетьмана та союз з Москвою. 11. Лише за внутрішньої усобиці – провісниці жахливої Руїни – була пущена за вітром блискуча військова перемога. 12. Значення битви полягає у одній з найбільших поразок московської армії після Орші 1514 р. та капітуляції під час Смоленської війни 1633 р. При цьому була знищена частина родовитої столичної дворянської кінноти. 12. Результати битви не мали для України далекосяжних політичних наслідків. Але, як показало порівняння з іншими битвами того періоду, за своїми масштабами та кількістю жертв ця переможна битва належить до найбільших битв, що відбувалися в України в XVII ст. і яку треба пам’ятати і вчити.
51
Шаміль АКІЧЕВ
Список використаної літератури 1. Акічев Ш.М. Конотопська битва і російська церква // Сільські горизонти. – 1996. – 27 січня. 2. Акічев Ш.М. Значення Конотопської битви для історії Конотопа // Конотопський край. – 2002. – №28. – С. 5. 3. Акічев Ш.М. Значення Конотопської битви для історії Батурина // Матеріали науково-практичної конференції в Батурині. 4. Акічев Ш.М. Історія Конотопа в марках // Конотопський край. – 2001. – № 63. – С. 3. 5. Акічев Ш.М. І оживає сива давнина… // Сільські горизонти. – 1996. – №87. 6. Акічев Ш.М. Конотопські сотники // Конотопський край. – 1996. – №87. – С. 2. 7. Апанович О. Гетьмани України і кошові отамани Запорізької Січі. – К., 1993. 8. Бугрій В.С., Ніколенко Ю.В. Конотопська битва 1659 р. Методичний посібник для вчителів історії. – Суми, 2007. 9. Бульвінський А. Конотопська битва 1659 р. // Український історичний журнал. – 1998. – №3-4. 10. Бульвінський А.Г. Українсько-російська війна 16581659 рр. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. – К., 1998. 11. Бульвінський А. Похід кн. Г. Г. Ромодановського на Україну восени 1658 р. // Нова політика. – 1998. – №1. 12. Бульвінський А. Українсько-російська війна 16581659 рр.: основні битви, стратегія, чисельність та склад військ / / Україна та Росія: проблеми політичних та соціокультурних відносин. – К., 2003. 13. Бульвінський А. Штурм Конотопа російськими військами 28-29 квітня 1659 р. // Київська старовина. – 1997. – № 6. 14. Бульвінський А. Дипломатичні зносини України в період гетьманування Івана Виговського (серпень 1657 – серпень 1659 рр.) // УІЖ. – 2005 – № 1. 15. Бульвінський А. Конотопська битва 1659 року. – К., 2008. 16. Величко С. Літопис. – К., 1991. – Т.1. 17. Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою. – К., 2001. 52
Міжнародна обстановка напередодні Конотопської битви
18. Горобець В.М. Битва під Конотопом 1659 р. // Розбудова держави. – 1996. – №7. 19. Конотопська битва 1659 року: Збірка наукових праць. – К., 1996. 20. Костомаров Н. Гетманство Выговского. – СПб.,1862. 21. Лазаревский А. Описание Старой Малороссии. Т.2. Полк Нежинский. – К., 1893. 22. Лисий І.А. Конотопська битва 1659 р. 23. Малов А. Русско-польская война 1654-1667 гг. – М., 2006. 24. Малов А.В. Московские выборные полки солдатского строя в начальный период своей истории 1656-1671 гг. – М., 2006. 25. Мицик Ю. Гетьман Іван Виговський. – К., 2004. 26. Мицик Ю. Конотопська битва 1659 р. 27. Мороз Л.П. Причини поразки царських військ під Конотопом // Сільські горизонти. 28. Мороз Л.П. Російська пісня «Під Конотопом, під городом» // Сільські горизонти. – 2006. 29. Новосельский А. Исследования по истории эпохи феодализма: научное наследие. – М., 1994. 30. Сокирко О. Конотопська битва 1659 р.: тріумф в час Руїни. – К., 2008. 31. Соловьев С. История российская с древнейших времен. – Кн. VI. – М., 1956. 32. Степанков В. Григорій Гуляницький // Полководці Війська Запорозького. – К., 1998. – Вип. 1. 33. Чухліб Т. Конотопська битва 1659 р. в контексті міжнародної ситуації у Східній Європі // Конотопська битва 1659 року. Збірка наукових праць. – К., 1996. – С.86-93. 34. Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття: причини і початок Руїни. – К., 1998.
Першодрук: Пернач. – 2011. – № 12 (липень-серпень). – С. 1–2. 53
КРИМСЬКІ ТАТАРИ – СОЮЗНИКИ УКРАЇНИ У КОНОТОПСЬКІЙ БИТВІ 1659 РОКУ Конотопська битва 1659 р. – одна з переможних битв української зброї XVII ст., є зразком військового союзу українсько-кримсько-татарських та польських військових з’єднань, які відстоювали кордони та незалежність України. Конотопці – нащадки козаків, які мужньо боронили місто протягом 70 днів (20.04 – 28.06 за ст. ст.) (11. 05 - 9. 07. за н. ст.) 1659 р. від добре озброєного московського війська [11, 18]. Без тривалої облоги і героїзму захисників фортеці не було б перемоги над ворогом. Одним із факторів перемоги була допомога татар. У XVII ст. відбувались козацькі повстання і битви з польським військом, які закінчувались поразкою повсталих, в зв’язку з відсутністю у козаків добірної кінноти. Козаки вміли оборонятися проти піхоти і кавалерії, але у кінному бою зазнавали поразки. Боплан вказував, що він бачив, як 200 польських вершників розсіяли 2000 відбірних козаків. Він додає: «Якби кінні козаки мали таку ж мужність, як і піші, вони були б непереможні» [1, 5]. Після бою під Цецорою сотник Б. Хмельницький потрапляє в турецький полон. Через два роки, побувавши веслярем на галері у Константинополі, його було викуплено. За версією історика Жана-Бенуа Шерера спочатку його викупляє заможний татарин на ім’я Жарис, а потім у Криму (1662), викупив представник короля [15, 346]. Існує версія польських і вітчизняних істориків, що під час полону він прийняв мусульманство. В полоні кримських татар він провів кілька років, вивчив татарську мову, їх звичаї та зброю, подружився з ними. Це допомогло йому. Хмельницький у 1647 р. викупив з полону сина перекопського мурзи Тугай-бея і домовився про особисту зустріч. На ній запропонував разом виступити проти поляків. Пообіцяв, що більша частина трофеїв і всі полонені належатимуть татарам [15, 363]. Домовилися про спільні дії проти поляків. Польська кавалерія того часу була однією з найсильніших в Європі. Протистояти їй могла лише татарська кіннота. Хмельницький знав тактику польської і турецької армій, кримської орди. Артилерія поляків і добрі гармаші – наймані німці – вміли штурмувати козацькі табори, обведені возами, насипами й шанцями. В розбиті артилерією проломи поляки кидали важку кінноту і піхоту, легка кавалерія перехоплювала втікачів з табору. 54
Кримські татари – союзники України...
Гетьман вирішив поєднати бойову вправність козацької піхоти з маневром татарської кінноти, якій польська кавалерія завжди поступалася. Мета Хмельницького полягала в тому, щоб примусити поляків ховатися у таборах, а не нападати на козаків. В обмін на сина Тимоша в Бахчисараї отримав 4 тисячі татарських вершників під командуванням Тугай-бея [15, 365]. Коли у лютому 1649 р. до Хмельницького у Переяслав прибули польські посли, він повідомив про дружні, братерські стосунки з татарами і їх талановитим полководцем Тугай-беєм, який пишався дружбою з Б. Хмельницьким і називав його побратимом. Б. Хмельницький казав: «…Буду мати двісті. Триста тисяч своїх. Орда всяя. Притім Тугай-бей близький мені є, мій брат, моя душа, єдиний сокіл на світі, готов усе учинити, що я захочу. Зараз вічна наша козацька з ним приязнь, котрої світ не розірве…» [6, док. № 47, 118]. Слово «тугай» в перекладі з татарської означає «сокіл» або назву долини над річкою з луками і лісом, де народився і виріс Тугай-бей. Підтвердженням дружби між ними є листування Б. Хмельницького з кримським ханом кримсько-татарською мовою, яке зберігається у Лондонській бібліотеці. За свідченням І.С. Стороженка, Тугай-бей загинув у битві під Берестечком у червні 1651 р. [14, 73]. Є свідчення полоненого після Жовтих Вод жовніра про ставлення татар до дружби між гетьманом і Тугай-беєм: «Коли на кримський півострів ступила невільнича колона, за нею бігли діти і кричали: «Потоцька дурна!», «Калиновська дурна!, «А Хмельницька добра!, «Тугай-беєва добра!» [14, 61]. Вперше в історії козацтва до складу армії була введена татарська кіннота. Б. Хмельницький зміг поєднати витримку і міць козацької піхоти з маневреністю татарської кінноти проти польської переваги в кавалерії. Поляки не мали піхоти рівноцінної українській. За свідченням польського історика В. Маєвського: «В цих умовах великої кількісної переваги об’єднаних сил, наявність у ворога високорухомої татарської кінноти примусила великого гетьмана М. Потоцького відмовитись від наступальних дій своєї кавалерії, а наявність козаків, які мали в своєму розпорядженні значну оборонну та вогневу силу за рахунок використання возів та спішування кінноти. Поляки втратили вагомий фактор переваги у вигляді ударної сили своєї кінноти» [9, 115]. В цьому союзі, використовуючи татарську кінноту, козаки виграли битви під 55
Шаміль АКІЧЕВ
Жовтими Водами, Пилявцями, Зборовом та іншими містами. Народні перекази свідчать, що після визволення України гетьман спорудив у Києві стелу на подяку кримському народові і кримському ханові [8, 128]. На початку війни союзники для кращого управління провели обмін підрозділами і представниками. За свідченням С. Величка, гетьман поклав на Тугай-бея проведення тактичної охоронної та бойової розвідки. Він враховував потужну ударну силу татарської кінноти, її рухливість та маневреність, перетворив їх у передовий загін своєї армії. Вогневу підтримку татарам надавали козаки, які проводили облогу польського табору, а татари ізолювали польське військо. За Зборівським договором пани поверталися на Україну. В цьому звинувачують татар. Але їх нема за що дорікати. Вони виконали зобов’язання і билися відважно. Гетьман сам тоді відмовився до кінця знищувати польську армію. За свої послуги татари розграбували і знищили багато сіл і містечок, захопили до Криму ясир – кілька тисяч полонених [15, 38]. Тугай-бей і Б. Хмельницький домовилися, що татари будуть брати ясир на захід від Білої Церкви. Козаки і татари відбирали ясир і карали татар, які не слухали Тугай-бея. Адже він пов’язав свою долю з долею України і не пошкодував для неї серця і життя. У Криму з’явилися татари у ХІІІ ст. Частина з них залишилася на півострові. Війська хана Ногая між Нижнім Дунаєм і Кубанню створили Ногайську орду, яка поділялася на 4 орди: Джедишкульську або Едичкульську, Джамбойлуцьку, Джедисанську або Єдисанську, Буджацьку або Бєлогородську і Добрузьку. Спочатку ногайські татари і запорожці жили мирно і торгували. Після захоплення Криму турками кримчаки почали ворогувати з українцями. Фанатизм, який привили турки татарам і потреба турок в рабинях для гаремів і хлопчиків для служби в яничарах, призводив до набігів на Україну і Польщу. Невільники турецькою мовою називалися ясирем, який постачали татари туркам. Незважаючи на боротьбу козаків з татарами, для Запорозької Січі Крим був завісою від великих християнських держав, що її оточували і зазіхали на політичну, економічну та релігійну свободи. У Січі розуміли, що сусіди давно могли захопити їхні землі, але не робили цього. Крим і кримські татари були запорукою незалежності Січі. Козацько-кримські зв’язки 56
Кримські татари – союзники України...
існували у політиці та економіці. Козаки ходили в Крим по сіль, з дозволу ханів ловили рибу в чорноморських лиманах і у прибережних водах Азова. А запорожці надавали кримчакам кочів’я і випас на своїх землях. Татари і козаки допомагали одне одному у випадку біди або стихійного лиха. Не змінилося ставлення і під час погіршення російсько-турецьких відносин. Спільно освоювали соляні озера у ханстві та лісові угіддя в Січі. Коли 1769 року Гірей напав на Південну Русь, запорожці відмовилися допомагати Росії. Коли запорожці під час війни потрапляли до полону і перебували на території Криму, хан повертав їх без викупу. В судах Січі і ханства кримські татари і запорожці користувалися режимом найбільшого сприяння. Агент Росії Никифоров повідомляв С.-Петербург, що Січ і ханство щорічно обмінюються послугами на суму понад 60 тисяч крб. золотою і срібною монетою [4, № 47-49]. Захоплення українських бранців та їх вивезення до Криму призвело до перебування на півострові великої кількості українців. Крим був регіоном етнічного змішування з іншими, перш за все з кримськотатарським, етносами. Період XVII-XVIII ст. відзначений певною татарсько-козацькою асиміляцією. Показником є схожість у таких звичаях, як гоління голови і бороди, у вбранні, зброї, в їжі і тактиці кінного бою, в збільшенні випадків переселення козаків до Криму, а татар у Січ (серед козаків було багато татар, про що свідчили їхні імена). Релігійні відмінності не заважали. З XVIII ст. багато козаків залишилось у мусульманському світі, який прийняв їх. Особливо після Полтави і розгрому козацької республіки [8, 48-49]. Татарське військо складалося з кінноти, важкої і легкої. Озброєння вершників: захисні обладунки – кольчужна сорочка, щит-калкан, шабля, лук зі стрілами, списи. Військо рухалося довгим вузьким рядом довжиною 4-10 миль, маючи фронт в 100 вершників з 300 коней. У центрі та ар’єргарді – 800 вершників або 1000 коней, при довжині від 800 до 1000 кроків. Пересуваючись, намагалися обманути сторожових козаків і сховати сліди переміщення. Обирали глибокі балки або низовинні лощини, наперед посилали досвідчених вершників для взяття «язиків», при нічних зупинках не розводили вогнів, зав’язували морди коням і тим не дозволяли їм ржати, а лягаючи спати, прив’язували їх арканами до рук, щоб на випадок небезпеки сісти 57
Шаміль АКІЧЕВ
на коня і втекти. Під час загального руху зупинялися на 15-хвилинний перепочинок. Особливо вражала людей велика кількість коней, яких (300 тисяч) вели за собою понад 100 000 вершників. При наближенні до місця набігу чи битви обирали тихе місце, відпочивали в ньому 2-3 дні. Поділяли військо на три частини. З двох перших складали головний корпус, з третьої утворювали два крила, праве і ліве, по 8 або 10 тисяч вершників у кожному крилі. Крила ділилися на 10-12 п’ятисотенних або шестисотенних загонів. Потім неслися до місця набігу або битви, зупиняючись лише для годівлі коней. Під час набігу брали лише те, що могли вивезти. Біля кордонів розподіляли здобич і продовжували путь до своїх улусів. За підрахунками Я. Дашкевича, протягом першої половини XVII ст. Україна втратила близько 2-2,5 млн осіб убитими і взятими в ясир [7, 21]. Татари вірили, що якщо під час першого бою вбитий кулею товариш впаде головою до ворогів, а ногами до своїх, буде перемога. Якщо ж ляже ногами до ворогів, а головою до своїх – поразка. Ця прикмета подіяла негативно у битві під Берестечком 1651 р. Під час бою або переслідування намагалися розташувати кінноту так, щоб сонце було за спиною, а ворогу світило прямо в очі. Напавши на ворога, пускали в нього через ліве плече стріли і розбігались у різні боки, потім знову гуртувались в єдине ціле, пускали хмари стріл і знову розходились. Цей прийом втомлював ворога і змушував його відступити [17, 322-324 ]. На чолі війська був хан. Йому допомагали заступники: ага-султан (старший спадкоємець), нуреддин-султан (близький родич хана з роду Ширін). Головною військовою силою були війська родів Ширін, Мансур, Даїр, Шейхун. Кілька родів утворювали «крила» – корпуси – елементи бойового порядку війська. Центр займав хан із головним силами, що становили дві третини війська, праве крило – калга-султан, ліве – нуреддин-султан з рештою військ. За татарською тактикою передовий загін поділявся на три окремі колони, які утворювали у напрямку руху трикутник. Перший загін атакував і кидався тікати. Супротивник, переслідуючи, руйнував свої порядки і потрапляв у пастку двох інших підрозділів, які атакували з тилу і флангів. Незважаючи на великі втрати, татарська кіннота добре воювала. Поляки психологічно не терпіли татар. Виговський продовжував політику Б. Хмельницького з 58
Кримські татари – союзники України...
використання татар і домігся внесення до Гадяцького договору статті права «бути в дружбі з ханом кримським». Спільні дії з татарами проводили Ю. Хмельницький, М. Дорошенко, П. Дорошенко, І. Самойлович, І. Мазепа, П. Орлик. Героїчна 70-денна оборона Конотопа і пасивна тактика Трубецького, втеча військових, небажання князів великої битви дали змогу гетьману разом з татарами та поляками укласти угоду про спільні дії. Контррозвідка союзників також перешкоджала активним діям московітів. Так вдалося нав’язати московському війську генеральну битву на вигідних умовах. Керівний склад Кримського ханства: Мухаммед-Гірей IV – хан кримський, друге царювання (1654-1666); Казі-Гірей Калга – царевич (1657-1659); Адиль-Гірей Нураддин-султан – царевич (1657-1659); Селім-Гірей – царевич; Сефер-Казі-ага – візир великий кримський (1647-1663); Карач-бей – перекопський воєвода (1658-1661). Дізнавшись, що війська Мухаммеда-Гірея на підході, І. Виговський вирушив із с. Бикове. Пройшовши Галицю та Ічню, гетьман зупинився на Крупичполі, в 10 верстах від Ічні. З гетьманом було 16 тисяч козаків при 10 полковниках, 5 тисяч татар з нураддин-султаном і 3 тисячі поляків, сербів та волохів з А. Потоцьким, С. Яблоновським та Ю. Немиричем. 24 червня до Крупичполя підійшов хан Мухаммед-Гірей і привів 4 найбільші орди Північного Причорномор’я й Приазов’я: Кримську, Бєлгородську, Ногайську, Азовську та темрючинских черкесів. Це 30-40 тисяч вояків. 24 червня козаки і татари після присяги про спільні дії проти московських військ та про надання військової допомоги рушили до Конотопа, від якого до Крупичполя – 2-3 денних переходи. Не дійшовши 22 версти до Конотопа, союзники зупинилися біля с. Тиниця в низині р. Борзна. Для розвідки та захоплення «язиків» відправили козацько-татарський загін до переправи через р. Куколку біля с. Соснівка, в татарському літописі йдеться про те, що «близько ста чоловік були визначені для захоплення «язиків» з неприятельської армії, яка перебувала біля вказаної фортеці». Самовидець повідомляє, що союзники, прийшовши на переправу, «не малу през цілий день мали потребу, де язика взяли, а люд московських не достав язика. І на тій переправі в милі добрій від Конотопа заставу отправовали і там того дня розійшлися». 59
Шаміль АКІЧЕВ
Гетьман узяв частину орди на чолі з Нураддин-султаном і, перейшовши убрід Куколку 27 червня, вдарив по війську, яке взяло в облогу Конотоп. Козацькі «язики», яких захопили московіти, застерігали Пожарського, щоб він не гнався за Виговським. Той не повірив і вимовив слова, повні зайвої пихи й високої про себе думки: «Давай, ханишка, давай Калгу і Нурадина, давай Дзяман-Сайдака і Ширин-бея, всіх їх вирубаємо й полонимо» [10]. За «статейним списком» О. Трубецького 27 червня відбувся бій козацько-татарського загону з «московськими сторожовими сотнями» на переправі біля с. Соснівка. Після зіткнення козаки й татари з «язиками» відійшли до села. Полонені повідомили, що московіти не чекають нападу. Трубецькой послав до переправи з військами князів Г. Ромодановського, С. Пожарського. С. Львова, підсилив їх стрільцями, рейтарами і драгунами зі свого полку та полку князя Ф. Куракіна. Гетьман І. Безпалий дав воєводам 2 тисячі своїх козаків на чолі з полковниками Г. Івановим та М. Козловським. Їх кількість становила за одними даними від 15 до 30 тисяч, за польськими – 40-60 тисяч. Першими до переправи дійшли московські війська. На військовій раді союзники вирішили вдарити по ворогу, який займав берег річки. Як повідомляє Самовидець, 28 червня рано-вранці І. Виговський «військо, вишикувавши козацькі і польські корогви, просто на Соснівку рушив, а хан з ордами на Пусту Торговицю рушив з людом, перебраним до бою». Московський загін добре захищався з флангів. Бутурлін і Ромодановський з резервами стримували атаки козаків і татар. Гетьман удавано відступає по Куколці на південь уздовж берега до урочища Пуста Торговиця, за 7 км на схід від Соснівки, вузьким заболоченим яром, що був руслом пересохлої річки Торговиці завширшки від півкілометра до кілометра, з високими берегами. Метою цього було спровокувати московітів до переслідування і заманити у татарську засідку. Пожарський з кількома сотнями московських дворян та жильців «Государева полку», рейтарськими та драгунськими полками переслідували козаків. Г. Ромодановський передав Пожарському майже всі резерви. Багнистий яр, що тягнувся вздовж урочища, воєводи вважали надійним захистом їхнього флангу. Коли московські війська втягнулися вглиб урочища, по 60
Кримські татари – союзники України...
них несподівано і потужно вдарила татарська кіннота. Першим під удар потрапив рейтарський полк Вільяма Джонстона. Він устиг розгорнути фланг, дати залп із вогнепальної зброї і був знищений. Така ж доля чекала рейтар Іогана Фонстробеля. Передові полки московітів були знищені протягом години. Наступ татарської кінноти став сигналом для контратаки козацького війська. Гетьман охопив московітів з правого флангу на захід від Конотопа. Пожарський зрозумів, що військо оточено і знищується. Після рейтар загинула московська сотня «государева полку». Ось як про це говорить Виговський: «…Орда ж, примчавши з тилу, так їх змішала, що майже не ставши до ладу, вони почали втікати, а ми на їхніх плечах гнали їх півтори милі аж до Конотопа, встеляючи густим трупом поле; і мало хто з них утік до таборів, ствердили взяті нами «язики». Кіннота намагалася чинити опір. Наступ козаків Уманського полку зламав оборону. Татари і козаки захопили табір за переправою. За кілька годин бою московіти були знищені, частина їх з Пожарським та Львовим і іншими князями потрапила в полон. Врятувалися лише частини князя Ромодановського, які першими втекли до Конотопа». «Статейний список» О. Трубецького свідчить, що воєводи не знали чисельності і складу військ супротивника: «…а чи багато людей і цар, чи царевич, чи мурзи і зрадник Івашка Виговський з ними. І про те достовірно було невідомо». Опис битви за джерелами скорочений. Самовидець: «…і на кілька годин у тої переправи великій бій був. Але хан з ордами, з тилу від Конотопу ударивши, оних зламав...»; Ф. Софонович: «А татари, переправившись через Конотоп в вершинах за Соснівкою, долинами зайшли ззаду (бо спереду до греблі соснівської йшло військо козацьке), разом несподівано з обох сторін вдарили на московське військо»; С. Величко: «Він мало від неї віддалився, коли, наче міцний вихор з пустелі чи сильна злива з темної хмари, так несподівано вибухли із засідки численні козацькі й ординські війська Виговського й міцним нестерпним пориванням на православних християн і, не давши їм анітрохи справитися, зараз же зусібіч розгромили їх до решти». «Літописець» Дворецьких: «Москва, убезпечившись на його фальшиві листи, далеко в поле комонники вийшли від табору. А він з ордами долинами, краєм зайшовши, напав зрадецько»; М. Наїма: «..смертоносні стріли бризкали, як дощ, на стан неприятельський… лише годину тривав 61
Шаміль АКІЧЕВ
бій, як неприятелі почали тікати». І. Безпалий у листі до царя від 15 липня: «…військо Виговського з татарами вашої царської величності з військом зійшлося за Конотопом за п’ять верст у селі Соснівка, немалу зачіпку і бій за переправою з обох сторін учинили…ті неприятелі безвісно під’їзд вашої царської пресвітлої величності, з усіх боків обступивши, побили. Мало насилу хто втік». І. Виговський: «…орда ж, примчавши з тилу, так їх змішала, що майже не ставши до ладу, вони почали втікати, а ми на їхніх плечах гнали їх півтори милі аж до Конотопа, встеляючи густим трупом поле, і мало хто з них утік до таборів». Т. Карчевський у листі до надвірного хорунжого К. Паца: «Як прут, прийшов хан їм у тил, одразу конфузія стала між ними так, що почали втікати. Насіли на них татари так, ледве хто міг утекти до табору, майже всі там загинули». Для розуміння причин «занепаду з государевої сторони ратним людям» важливими є свідчення посланців Безпалого в Москві, які розповіли, що в розпалі бою «на них прийшов ззаду хан з усіма татарами й черкасами» [2, 31-38]. За Самовидцем: «Нарешті спіймали живцем і самого князя Пожарського і поставили його перед ханом. Тоді хан через свого тлумача вирік до нього кілька слів, ганячи його за безрозсудну і збиткову хоробрість та легковаження його ординською силою, бо через це легковаження не лише загубив себе, але й стратив безліч невинного государевого війська, тоді як багато хто його про це попереджав. Але він, Пожарський, не зважав принаймні на те, що вже перебуває у крайній невільницькій небезпеці, і, розпалений гнівом, вилаяв хана за московським звичаєм матом і плюнув йому межі очі. За це хан роз’ятрився навзаєм і звелів тут же перед ним відсікти князеві голову» [10]. «Ми повинні, не мріючи про багатство, перерізати їх усіх!» – ці слова хана послугували до страти полонених. Перед наметом відрубували голови бранцям. Невідомо скільки було вирізано полонених. Це викликало жах у армії Трубецького. Були знищені знатні нащадки давніх московських родів. Частину полонених ногайські татари приховали і відправили до Криму, звідки вони поверталися у 1666, 1671, 1673 роках. Про події Конотопської битви та татар розповідає російська пісня «Под городом, под Конотопом» у збірнику «Древние российские стихотворения, собранные Киршею Даниловым». Видавалися вони у 1804, 1818, 1878 роках. У пісні Пожарський поводить себе перед ханом по-лицарськи, а 62
Кримські татари – союзники України...
не по-хамськи, як це було насправді: плювати в обличчя й матюкати царя, навіть ворожого, морально неприпустимо у тому часі [16, 11]. Про два флангових обхідних маневри татар свідчать донські козаки: «…І як вони з государевими ратними людьми зійшлися під Конотопом біля переправи і вчинили бій, а татари в той час, зайшовши з обох боків, на государевих ратних людей вдарили й государевих ратних людей полки й сотні змішали». Загальні втрати московських полків під час битви 28 червня та відступу до Путивля й облоги Конотопа за даними А. Бульвінського становили 10-15 тисяч осіб убитими в Соснівському бою та страченими після нього [3, 393]. 28 червня Трубецькой наказав військам готуватися до відступу і зібратися в його обозі. Побачивши це, Г. Гуляницький здійснив вилазку з міста і захопив обоз князя Ф. Куракіна з трьома мортирами, 12 возами вогнистих куль і продовольством у великій кількості. Московіти розпочали будівництво переправи через Єзуч. Виговський послав загони перерізати дороги і переправу через р. Сейм, щоб не дати московітам отримати допомогу з Путивля. 29 червня він підійшов до Конотопа і взяв в облогу московський табір. Козаки починають гарматний обстріл. Дізнавшись, що московське військо веде переправу, гетьман перекидає на іншій бік частину війська. У ніч на 30 червня Виговський з військом зробив нічний штурм московського табору. Бій був невдалим через нічний морок, нестачу гармат і піхоти. Гетьман в одній із атак ледь не загинув. Коня було поранено в ногу, а йому пошкодило одяг осколками гарматного ядра. За іншими даними вбили коня, а його поранили з пищалі в ліву ногу. Для врятування війська Трубецькой 2 липня наказав почати відступ до Путивля. Козаки, татари і поляки протягом трьох днів штурмували кільце обозних возів московського війська, обстрілювали обоз із гармат, ратні люди запекло боронилися. В атаках загинуло до 3,5 тисячі козаків і татар (за іншими даними близько 6 тисяч убитими) і не менше 2 тисяч московітів убитими та 5 тисяч пораненими. Відбулося два великих бої. Один біля Ярів, другий – біля с. Козацьке (тогочасна Козача Дібрава). В останньому бою у московітів розірвалося 10 із 80 гармат [12, 74]. 4 липня 1659 р. царські війська підійшли до р. Сейм і стали на Білих Берегах за 10 верст від Путивля. 63
Шаміль АКІЧЕВ
Втрати сторін у битві становили за донесеннями поляків: козаків – 4 тисячі, татар – 6 тисяч. Московські втрати – 10 тисяч за українськими даними, 40-50 тис. – за кримськими, 50 тисяч – за німецькими. За даними О. Сокирка, полягло понад 240 московських дворян і жильців, майже 2000 городових дворян. Загальні втрати Трубецького – 4769 чоловік убитими й полоненими. Втрати союзників – до 2500-3000 [13, 59]. Кримські татари готувалися пройти по прикордонних територіях і не виключали походу на Москву. Там дуже боялися походу українсько-татарського війська. Донські козаки 28-29 липня отримали наказ напасти на Крим для роз’єднання сил союзників. Їх напад мав негативні наслідки для Московії. Хан, замість повернення до Криму, 26 липня з 20 тис. татар та 10 тис. охочих козаків вирушив з-під Гадяча в похід у внутрішні райони Московії. Татари розоряли села і поселення. Пройшовши територію 24 повітів, вбили 379 осіб, близько 25,5 тисячі і захопили у полон, спалили 5 тисяч дворів. Напади татар змусили царя приділити їм головну увагу, боячись походу татарськокозацького війська на столицю. 3 серпня за наказом царя О. Трубецькой послав князів Г. Ромодановського та Ф. Куракіна з полками в Бєлгород для «оберігання окраїнних міст і смуги» від татар. 4 серпня «по кримським вістям, указав государ на Москві робити місто земляне і по місту острог». Йшли чутки, що цар збирається їхати до Ярославля. 6 серпня в шість підмосковних головних монастирів, що мали власні укріплення, цар послав військових комендантів – обложних воєвод. 15-16 серпня, пограбувавши південні повіти Московської держави, татари з півночі подолали захисну смугу між Верхньососенськом і Новим Осколом, маршем рушили до Криму, де на їхні улуси вчинили напад козаки І. Сірка. Підсумок: Виговський продовжив традицію Б. Хмельницького мати союзниками татар і вдало використав дві складові союзного війська – козацьку піхоту і татарську кінноту проти військ Трубецького майже на всіх етапах битви. В Конотопській битві татарська кіннота виконувала роль розвідки під час оборони міста та Соснівської битви, як допоміжного війська для переслідування і знищення противника; психологічного фактора раптовості і маневреності кінного війська; стримуючого фактора просування московського війська. Це дозволило Виговському перемогти у Конотопській битві 1659 р. 64
Кримські татари – союзники України...
Список використаних джерел 1. Боплан Г. Опис України. – К., 1990. 2. Бульвінський А. Конотопська битва 1659 року. – К., 2008. 3. Бульвінський А. Українсько-російські відносини 1657-1659 років в умовах цивілізаційного розмежування на сході Європи. – К. 2008. 4. Буткевич В. Право на Крим. Хто його має: Росія? Україна?/ Літ. Україна. – 1991. – № 47-49. 5. Величко С. Літопис. – К., 1991. – Т. 1. 6. Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы : в 3 т. – М., 1954. – Т. 2. – Док. № 47. – С.118. 7. Дашкевич Я. Козацтво на Великому кордоні: Українське козацтво... 8. Зінченко Ю. Кримські татари. Історичний нарис. – К., 1998. 9. История военного дела в Польше. Избранные вопросы. – Варшава, 1970. 10. Літопис Самовидця. – К., 1971. 11. Мицик Ю. Конотопська битва 1659 року // Конотопська битва 1659 року: Збірка наукових праць. – К., 1996. 12. Мицик Ю. Гетьман Іван Виговський. – К., 2004. 13. Сокирко О. Конотопська битва 1659 р.: тріумф в час Руїни. – К., 2008. 14. Стороженко І.С. Тугай-бей – побратим Богдана Хмельницького // Деякі аспекти історії визвольної війни українського народу середини XVII ст. – Вип. І. – Рівне, 1994. 15. Сущинський Б. Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV – XIX століть. Історичне есе у 2-х томах. – Т. 1. – Одеса, 2004. 16. Шевчук Валерій. Битва під Конотопом у російській пісні «Под городом, под Конотопом» // Конотопська битва 1659 року: збірка наукових праць. – К., 1996. 17. Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. – Т. 1. – К., 1990. Першодрук: Науково-методична конференція викладачів, співробітників і студентів Конотопського інституту СумДУ (23 квітня 2009 р.): тези доповідей. – Суми: Вид-во СумДУ, 2009. – Частина друга. – С. 178–182. 65
ЗНАЧЕННЯ КОНОТОПСЬКОЇ БИТВИ 1659 р. ДЛЯ ІСТОРІЇ КОНОТОПА Не підступно, а відкрито рвав з Москвою всі зв’язки, Бо в ярмі кріпацькім жити не хотіли козаки. Підписав союз з Варшавою, Україна щоб була Незалежною державою під покровом короля. Але Польща обдурила, правда в них була своя, Гетьмана цього убила. Як, скажіть, його ім’я? Такий вірш використовують в історичних вечорах, присвячених історії України середини XVII ст., а саме гетьману І. Виговському. Доля цієї людини – це доля Конотопської битви. Як життя І.Виговського, так і історія Конотопської битви замовчувалася або фальсифікувалася. Влада не звертала уваги на неї, посилаючись на братерські відносини народів СРСР. Минув час. Нарешті, відзначаючи влітку 2008 р. 349-у річницю Конотопської битви 1659 р., ми мали Указ Президента України В. А. Ющенка про відзначення влітку 2009 р. 350-річчя Конотопської битви. Була проведена у місті науково-практична конференція за участю науковців України, краєзнавців і громадськості. Вона висвітлила лише деякі питання історії цієї битви. Залишаються питання, над якими працюють конотопські краєзнавці. Серед них – дослідження значення Конотопської битви на регіональному рівні. Звернемося до історії тих років. Внаслідок підписання І. Виговським Гадяцької угоди з Польщею на Україну рушило військо князя О.Трубецького. Першим прикордонним містом на його шляху був Конотоп. 20 квітня 1659 р. почалася тривала облога. Місто було невеликою, але добре укріпленою фортецею. Гарнізон із 5 тисяч козаків очолив наказний сіверський гетьман, полковник ніжинський Григорій Гуляницький. Всебічну допомогу надавали мешканці міста та навколишніх сіл. Постійно обстрілювала важка артилерія. Відбулося декілька штурмів, які привели до втрат серед московського війська і обложених козаків. Завдяки патріотизму, героїзму захисників, місто витримало 70денну облогу. Давалось взнаки те, що серед московських начальників не було згоди щодо військової операції. Та й 66
Значення Конотопської битви 1659 р. для історії Конотопа
московський патріарх Никон через незгоди з царем Олексієм Михайловичем не підтримував військової операції. Час ішов. Це дало можливість гетьману Виговському зібрати збройні сили союзників і підійти до Конотопа. Союзниками стали загони волохів, сербів, німців, поляків і кримські татари Мехмет-Гірея. 29 червня за ст. стилем (12 липня за новим стилем) 1659 р. на свято Петра і Павла у Соснівській битві під Конотопом московське військо було розбите союзниками. При цьому загинули не лише тисячі вояків московської кавалерії, але й князі С. Р. Пожарський, С. П. Львов та деякі інші воєначальники. Решті вояків після запеклого бою під стінами міста вдалося відступити до Путивля. Після звістки про поразку в Конотопській битві, за словами історика С. Соловйова, цар Олексій Михайлович збирався тікати з сім’єю з Москви, бо боялися походу кримських татар до столиці. Отаман Іван Сірко, досвідчений полководець, але слабкий політик, допоміг Москві. Він напав на Кримське ханство і змусив військо татар відступити назад. Так він розділив військові сили союзників і звів нанівець значення Конотопської перемоги. За свою послугу отримав із великим задоволенням нагороду від царя. Невдовзі він зрозумів свою помилку і стає більш обачливим у відносинах з царем. Гетьман І. Виговський невдовзі зрікається гетьманства і гине від рук поляків. В історію України Конотопська битва увійшла як блискуча перемога Виговського – учня Б. Хмельницького – над московським військом, стала прикладом військової майстерності, героїзму та відданості Батьківщині. Для Московії вона була однією з прикрих поразок, яку замовчували за радянських часів і фальсифікують у наш час. Цікаво, що до революції про Конотопську битву знали краще, ніж у радянські часи, тому що її згадували у багатьох тогочасних підручниках. Різні суперечливі точки зору на неї зараз можна знайти у науковій і художній літературі. Головне, що всі розуміють факт існування цієї битви. Залишаються питання, пов’язані з битвою, тому що раніше період козаччини мало досліджували. Для кращого висвітлення історії битви необхідно обстежити поле битви, але українські археологи не поспішають. Невідомо, що 67
Шаміль АКІЧЕВ
цьому заважає: чи то брак коштів, чи відсутність патріотизму, чи бажання приховати правду і при цьому залишатися вірним ідеї «молодшого брата». Потребує дослідження значення Конотопської битви та її можливих наслідків. Спробуємо визначити варіанти «віртуального майбутнього» для нашого краю і міста в разі поразки і захоплення ворогом. Що чекало Конотоп у разі поразки – бачимо на прикладі гетьманської столиці – Батурина 1708 р. зруйнованому царським військом. Батуринська фортеця була укріплена набагато краще Конотопа. Гарнізон був більшим. Але це його не вберегло. 2 листопада 1708 р. внаслідок зради Івана Носа фортецю зненацька захопило військо О. Меншикова. Місто розорили, населення знищили. Втрати були величезними. Чернігівський історик С.О. Павленко у монографії «Загибель Батурина 2 листопада 1708 року (Чернігів, 1994, с. 99) наводить втрати батуринців: «жертвами погрому 2 листопада 1708 р. у Батурині стали 6-7,5 тисячі мирних громадян, 6-7,2 тисячі військовиків, а разом 13-15 тисяч батуринців, сердюків, козаків». Так помстилася царська влада опору міста, знищивши назавжди його історичний та економічний потенціал. І навіть намагання останнього гетьмана України К. Г. Розумовського наприкінці XVIII ст. підняти Батурин не привели до успіху. Т. Г. Шевченко про трагедію Батурина написав у 1845 р. вірш «Великий льох» (Містерія): Як була ще недолітком, Як Батурин славний Москва вночі запалила, Чечеля убила, І малого, і старого В Сейму потопила… Дивно, що Конотоп, на відміну від Батурина, не зрадили. Не знайшлось у тогочасному Конотопі зрадника, який би провів московське військо у фортецю. Причина в тому, що приклад праведних гетьманів середини XVII ст. мав для України велике значення. За часів Б. Хмельницького гетьман жорстоко карав 68
Значення Конотопської битви 1659 р. для історії Конотопа
старшину за намагання сепаратизму. Це пам’ятала старшина за І. Виговського. Після нього змінилися гетьмани. Не сприйняла старшина зрадницькі дії гетьмана І.Самойловича, обраного на Конотопщині у 1672 р., в день народження Петра І. Довгі роки царизм підгодовував старшину після Конотопської битви, щоб виховати зрадників Батурина. Того ж 1659 р. московське військо повернулося до Конотопа і вирішило помститися за власну поразку. Конотопці, не маючи військового захисту, просили не знищувати городян та місто. Керівник московського війська відповів «Виноватого Бог сыщет, а войско надобно потешить». Декілька днів «тішились» загарбники, грабуючи і вбиваючи беззахисних городян. Невідомо, скільки різного майна, харчів, прикрас, ікон і грошей вивезли до Москви і Путивля. Невідомо, скільки людей при цій «антитерористичній операції» загинуло в Конотопі. Але й досі під час будівельних робіт у центрі старого міста знаходять кістки козаків, загиблих під час подій XVII ст. У 1709 р., через 50 років після Конотопської битви, відбулася Полтавська битва. Однією з причин поразки армії Карла ХІІ та гетьмана І.Мазепи було знищення Батурина Меншиковим, а також обмеженість шведської артилерії. Всі події в Конотопській історії пов’язані зі світовою історію. Які ж могли бути наслідки поразки військ І.Виговського від війська Трубецького? 1. Конотоп, у разі захоплення, чекала доля Батурина 1708 р.: розорення і знищення як фортеці, так і населення міста. 2. Конотоп перестав би існувати як місто, його роль перейшла б до найближчого села Підлипного або містечка Карабутів. 3. Конотоп перетворився б у селище на зразок сучасного Батурина. 4. Трагедія розореного Конотопа стала би уроком для майбутніх поколінь українців. Не було б виступу гетьмана Мазепи, який 20-річним юнаком у 1659 р. відчув смак перемоги. Йому доручив гетьман Виговський відвезти листи до Варшави. В разі своєї перемоги московські війська могли примусити підписати переможеного гетьмана угоди про знищення вольностей козацтва. 69
Шаміль АКІЧЕВ
5. Конотопська битва могла стати однією з найбільших перемог Росії, на зразок Куликовської битви 1380 р., і російські історики написали б новий літопис – «Конотопське побоїще». 6. Кріпацтво в Україні і Росії встановилося б раніше, оскільки у Конотопській битві загинули молоді представники боярства і дворянства Московії. Але Бог був на боці України. Реалії сучасної Європи пов’язані з Україною та Конотопською битвою 1659 р. Можливо, уроки цієї битви стануть в нагоді майбутнім поколінням народів усіх сусідніх країн. Настає час увічнити пам'ять усіх загиблих у битві, незалежно від того, на чиєму боці вони воювали. Нехай конотопська земля і швидкоплинний час примирять їх…
Першодрук: Конотопський край. – №28. –2002. – 13 липня. – 5 с. 70
ГЕТЬМАН МАЗЕПА І КОНОТОПЩИНА Гетьман І. С. Мазепа (1644-1709) – видатний політичний, військовий та культурний діяч України, мав маєтки на Конотопщині. Будував церкви і дарував церковні книги для кількох церков Конотопського повіту. За матеріалами фондів Державного Архіву Сумської області (ДАСО- ф.842, опис 1, справа 39), які стосуються Озаричанської церкви, було зроблено «Опись древних предметов, хранившихся в Николаевской церкви с. Озаричи в 1905 г.: Иконостас и иконы... Икона Святителя Христова Николая в резной золоченой раме в серебряной ризе, в которой весу 61 золотник, Евангелие в листе под красным плисом, с изображениями с лицевой стороны на побеленной меди Спасителя и 4 евангелистов подгония в нем и защелки медные, печатана в Киеве 1774 г., Евангелие старое под красным плисом, без оклада пожертвовано Иваном Лукашом Мамоничем старостою Волинским княжества Литовского и Косьмою Мамоничем Бурмистром Виленским, печатано в городе Вильне 1600, июня 17- го дня. Кресты напрестольные: крест кипарисный, в серебряной оправе с тиковым подлокотием. С изображением с одной стороны хрещения, с другой стороны распятия. Весу в нем 1 фунт 35 золотников. На подложии вычеканено: коштом и старанием Степана и Ивана Мазепы, года не означено. Опись книгохранилища иконостаса: богослужебные книги 12 книг: Триод 1776, 1795. Апостол 1790. Октоих 1768. Общая Минея 1776. Трифолоний в лист. В кожаном переплете печатан в Киеве 1768 г. Триод Постная в лист. В кожаном переплете, печатан в Москве 1795 г. Апостол в лист. В кожаном переплете, печатан в Киеве 1790 г. Октоих в кожаном переплете печатан в Киеве 1768 г. Общая Минея в кожаном переплете, печатано в Киеве 1776 г. Служебник большой, в лист. В кожаном переплете, печатан в Киеве 1735 г. Ирмологий малый, в кожаном переплете, печатан в Киеве 17.., Служба святого Захария и Елисаветы, печатана в Москве 1793 г., Служба и акафист Великомученице Варваре, печатана 1783 г., Собрание поучений на все воскресные и праздничные дни в лист. В кожаном переплете. Печатано 1777 г.». Нам невідома подальша доля церковних речей, які знаходилися у Миколаївській церкві с. Озаричі Конотопського повіту. У 1930-х церква була фактично знищена. В її будівлі була відкрита сільська школа, церковні речі передані частково до 71
Шаміль АКІЧЕВ
різних музеїв, а більшість ікон і книг спалена неподалік від церкви. Взагалі на Конотопщині під час п’ятирічок безвірництва були знищено 40 тисяч ікон. У фондах музею залишились після атеїстичного радянського лихоліття лише поодинокі старовинні ікони та церковні стародруки. Серед них унікальною є велика за розмірами старовинна церковна книга – Євангеліє 1707 р., яка зберігається у нашому музеї. Як і чому вона патрапила до музею? Для відповіді на ці питання спробуємо з’ясувати, що ж це таке – Євангеліє. У «Настольному энциклопедическом словаре» (т. ІІІ-й, вып. 29-42 (Грация – Канодерон). – М., 1894) на с. 1632 є такі відомості про Євангеліє. Подаємо їх у перекладі українською: «Євангеліє (грецькою, благовіст) означало спочатку радісну звістку про явлення Месії, а потім чотири перші книги Нового Завіту; цю назву використовував сам Ісус Христос та апостоли. Ця ж назва перейшла і до християнської церкви для означення писань 4-х євангелістів: Матвія, Марка, Луки та Іоанна. Спочатку це була усна проповідь, усне Євангеліє, частина арамейською мовою для палестинських та сирійських християн, частина грецькою мовою для інших християн; перші оповідачі про земне життя І. Христа були люди прості, які співвідносили з поняттями слухачів; сама проповідь Христова була облачена більшою частиною у форму притчів та вподобань. Усного викладу стало потім недостатньо, і з появою лжевчительських додатків виникла потреба у письмовому викладі, тому і з’явилося три Євангелія, а четверте приєднане Іоанном пізніше. Євангеліє Матвія написано у Палестині для християн з іудеїв єврейською мовою, через 8 або 15 років після вознесіння Ісуса Христа, на підтвердження того, що Ісус Христос є обетованний Месія, на якому виповнились всі ветхозавітні пророцтва; перекладено грецькою мовою, можливо, апостолом Іаковом Алфєєвим; поділяється на 28 глав. Євангеліє Марка, учня апостола Петра, написано в Римі, для римлян, які увірували, в 60 р. для доказу, що Ісус Христос є «син Божий», цар сього світу; поділена на 16 глав. Євангеліє Луки написано супутником апостола Павла, Лукою, за посередництвом цього апостола в Македонії, з приводу примноження невірних сказань про Ісуса Христа, до римського сановника Феофіла; поділено на 24 глави. Ним також написані «Діяння апостольські», закінчення Євангелій схоже за формою з закінченням «діянь». Три перші 72
Гетьман Мазепа і Конотопщина
Євангеліє мають характер історичний, і тому називаються синоптичними. Євангеліє апостола Іоанна, сина Заведеєва, написано в Ефесі (за іншими на о. Патмосі). За два роки до смерті євангеліста, на прохання малоазійських пастирів, для поповнення 3-х інших Євангелій та єресей Керінфа, Валентина та Євіонітів; поділено на 21 главу. Це Євангеліє яке німецькі богослови називають духовним, являє інший характер викладу, переважно богословський і теоретичний; воно зображує не лише земне життя Ісуса Христа, скільки суть його вчення: сам початок замість родоводу Ісуса Христа, як у Матвія, або історичне введення Луки, трактує про слово, яке втілилося (логос). Найдавніші списки Євангелій: ватиканське (IV ст.) Олександрійське (V ст.) та привезене з Сіная Тишендерфом, до петербурзької публічної бібліотеки. З перекладів найстаріші сірійські. Versis itala існувало до Ієроніма, який зробив свій латинський переклад Біблії та Євангеліє, відомий під ім’ям вулгати. Видання Реймського Євангеліє зроблене Ганкою (Прага, 1846), Остромирова – Востоковим (СПб., 1863). Вже в перші часи християнства, особливо у ІІ та ІІІ ст., розповсюдились різні сказання, відомі під ім’ям апокрифічних Євангелій, чому і були складені, крім визнання лише чотирьох Євангелій канонічними, євангельські гармонії або скорочення євангельських подій порівняно з всіма євангелістами; найдавніше з них належить Таціану (близько 170 року Різдва Христового), а більш відоме є Krist (Христос), монаха Готфрида Вейсенбурзького в коротких чотирирядкових строфах. Читання Євангелій входило з самого початку до складу християнського богослужіння: у нас в старовину для церкви називалось службовим Євангелієм, а зараз надруковане в лист, називається напрестольним Євангелієм, оскільки зазвичай покладене на престолі, на антиминосі і прообразує Ісуса Христа, який посідає на престолі своєї слави. 2) Євангеліє толкове, обрані місця з творів Златоуста, Феодорита, Єфрема Сірина, житій святих і патериків та ін. передбачено, за церковним статутом, для читання на утрені. 3) Євангеліє вчительське, зібрання різних місць з Євангелій та євангельських бесід патріарха Філофея та слів на недільні та святкові дні, складене Кирилом Транквілом – Ставровецьким, архімандритом чернігівським; видане 1619, 1668 рр.; 4) Євангеліє вічне (Evangelium aeternum), яке складалося з творів Іоахіма де-Фіоре і розповсюджувалося у ХІІІ ст. між 73
Шаміль АКІЧЕВ
францисканцями, засуджене папою Олександром IV. 5) Євангелія апокрифічні або підложні, розповсюджені в перші часи християнства. Багато Євангелій носили імена різних апостолів та інших. Євангеліє Єви, святого Фоми або Євангеліє святого дитинства Ісуса користувались великою пошаною на Сході. Євангеліє Никодима більше за інших визначне Євангеліє євреїв, інакше Євангеліє 12 апостолів, відоме було у евіонеїів та назареїв у І ст. Євангеліє єгиптян, в якому від особи Спасителя таємничо пропонувалося гностичне вчення; ним користувались валентияне, савеліяне та ін. Євангеліє Петра використовувалось у докетів, відвернуте Оригеном та Серапіоном Антіох. (211 р.) Євангеліє апостола Маркіона, який з святого Луки склав власне Євангеліє, а з інших книг Нового Завіту, приймаючи лише 10 послань апостола Павла, змінив послання Павла по-своєму. У Конотопському краєзнавчому музеї ім. О. Лазаревського зберігається Євангеліє в оправі, березень 1707 р. Раніше це Євангеліє не досліджувалося. Для введення у науковий обіг спробуємо почати дослідження історії цього експоната. Як зазначено в музейному опису: «…невідомого майстра. Євангеліє великого розміру (63 х 45 см) в обкладинці з дерева, оправленого у срібло з зображенням релігійних сцен. Видано в друкарні Києво-Печерської Лаври слов’янською мовою. 630 сторінок. Оправа дерев’яна, дубова. Верхня та нижня частина в металевій оправі з срібла з позолотою. Видана при архімандриті Іоасафі, Київ. КВ – 239, ППК - 663. Євангеліє має вагу 19290,05 г. Дерево – 15 619, 64 г. Лігатури – 3 679, 41 г. срібло 600 проби. На титульній сторінці з зображенням релігійних сцен надрукований текст церковнослов’янською: «Евангелие» или благовествование Господа Бога и спасителя нашого Иисуса Христа за благополучныя державы пресветлейшего и державнейшего Великого Государя нашого царя и Великого князя Петра Алексеевича Всея Великая и Малы и Белыя России самодержца при благороднейшем государе и нашем царевиче и Великом князе Алексеи Петровичи В ставропіи Светлейших и Всеображейших Архиепископов Московских и всея России и всех северних стран патриархов и также из древнейших Вселенских Константинопольских в Святой Великой чудотворной лавре Печерской Киевской при всечестном отци архімандрите тоя же лавры Іоасафе. Первое сицевым 74
Гетьман Мазепа і Конотопщина
составлением изданія в лето от создания мира 7215 р. (1707) от воплощения же Бога слова месяца марта». Нижче написано темними чорнилами дату надходження книги до музею – 1937 р. Можливо, Євангеліє надійшло до музею під час знищення церков у Конотопі, або знищення Крупицько-Батуринського чоловічого монастиря. На другій сторінці «Предословія к благочестивому читателю» в верхній частині сторінки є такі рядки: «…Євангелія книгу издревле исследованни написанни и в дар принесе, любящему благочинне церковное благородному его царського пресветлого величества войск запорожских обоих сторон Днепра гетману славного чину святого Апостола Андрея и Белого Орла кавалерови, Иоанну Мазепе…» Гравером цього видання був Данило Галяховський (Галаховський) (1674-1709) – відомий гравер Києво-Печерської лаври. Навчався у КиєвоМогилянському колегіумі. Твори гравюри на міді – панегірики київським митрополитам В. Ясинському та Й. Красовському, алегоричний портрет Петра І. На заголовному аркуші Євангелії Апракоси 1707 р. в кутку надруковано: «Данієль Галаховскій, отобразил в Киеве 1707 року». Видана у Лаврській друкарні. Вона багато оздоблена. В Конотопському Євангелії є 16 ілюстрацій. Розміри гравюр від 230 х 100 мм до 55 х 20 мм. Порівняємо з описом Євангелія з книги «Україна – козацька держава» на с. 880: «Євангеліє. Друкарня КПЛ. Березень 1707 р. Оправа. Майстер І. А. Равич (1677-1762). 1707 р.» Напис на титулі: «Архімандритъ тоя жє лаври Іоасафъ. Первоє сицевымъ составленымъ издаси в лъто wт созданія міра аyз мца марта». Срібло, дерево, папір, карбування, гравірування, золочіння. 62 х 44, 5, ХІМ. NM – 526. Євангеліє видано за сприяння гетьмана І. С. Мазепи. У вступному слові єпископа є згадка про нього». Гравюри у «Євангелії» 1707 р. Конотопського краєзнавчого музею зроблені у техніці мідьориті, тобто ритуванні – зображення виконані різцем на мідних платівках. Автором оправи є Іван Равич, а гравером Данила (Данієль) Галаховський (Галяховський). І видано «Євангеліє» у Києво-Печерській лаврі архімандритом Іоасафа (Йоасафа) Кроковського за сприяння гетьмана І. С. Мазепи. Іоасаф (Йоасаф) Кроковський (Олександр), ректор КиєвоМогилянського колегіуму, ігумен Києво-Пустинно75
Шаміль АКІЧЕВ
Миколаївського монастиря, Києво-Братського монастиря, архімандрит Києво-Печерської лаври (1697-1708), митрополит Київський, Галицький і всея Малая Росії. Коли він був архімандритом, було надруковано 40 видань, серед них добре ілюстроване «Напрестольне Євангеліє» (Є. Кагамлик. Світло духовності і культури. З історії Києво-Печерської лаври XVIIXVIII ст. – К., 2008, с. 267). У видавничій справі він мав значну підтримку гетьмана Івана Мазепи. Оправи для книг престижних замовників одягали в дорогоцінні матеріали: парчу, шовк, шкіру з прикрасами. Металеві елементи декору оздоблювалися карбуванням, гравіюванням, філігранню та фініфтю (Бокань В., Польовий Л. Історія культури України. – К., 2002). Наше Євангеліє оздоблене карбуванням і гравіюванням. Частина прикрас, можливо, була знята з оправи книги у 1930-х роках або під час фашистської окупації Конотопа. В «Енциклопедії українознавства» (перевидане в Україні, Львів, 1998, с. 2430-2431) подана така інформація про майстра Равича І. А.: «Равич Іван (1677-1762), видатний майстер-золотар доби бароко, лавник і райця (радник) Київського магістрату, родом з Києва, де жив і працював на Подолі. 1740 р. перебував у Німеччині, 1745-го – у Москві. Виконував предмети церковної утварі (чаші, кивоти, оправи Євангелій тощо) на замовлення монастирів, гетьманів, козацької старшини і російських вельмож. У музеях України і Росії зберігається понад 50 творів Радича. Найбільше їх у Київському державному історичному музеї». Спробуємо визначити походження Євангеліє 1707 р. з нашого музею. У книзі Філарета Гумилевського «Историкостатистическое описание Черниговской епархии. Уезды: Новгород-Северский, Сосницкий, Городницкий, Конотопский и Борзенский. Чернигов. 1874» на с. 419 записано, що «... у XIX ст. в соборі Святої Живоначальної Троїці м. Борзни було Євангеліє київського друку 1707 р. у справжній мідній оправі. Це Євангеліє починається першим днем Пасхи, триває всі тижні п’ятидесятниці та по п’ятидесятник, а також у всі тижні Великого посту до Великої суботи включно. За цією збіркою 12 місяців та Євангеліє слідкують по днях свят не переходящих (з 1 вересня до 31 серпня) та ін. Їх називають АПРАКОС. Цей склад Євангеліє принесений з афонської гори одним архімандритом гетьману Мазепі та 76
Гетьман Мазепа і Конотопщина
вперше надрукований за благословінням митрополита київського Варлаама». Такі Євангеліє знаходились у церквах Борзни, с. Гужовка Ічнянського повіту та м. Конотоп. На с. 289 подано відомості про те, що у Богоявленському храмі, побудованому у 1822 р. Іваном Кандибою, знаходиться Евангеліє в багатій срібній оправі 1707 р. Припустимо, що Євангеліє 1707 р., яке зберігається у Конотопському музеї, було взяте у 1937 р. з Конотопської Богоявленської церкви, яка знаходилася у східній частині міста – Загребеллі. Церква була зруйнована у 1930-х. А до церкви вона могла потрапити у XVIII ст. за часів сотництва у Конотопі Андрія Кандиби, приятеля гетьмана Мазепи, який надавав йому різні привілеї і, можливо, подарував йому Євангеліє. У Крупицько-Батуринському монастирі зберігалося «Евангелие болшое обложено с обох сторон сребром позлащеным с п’ять финифтами осипанными топазами и стразами, стоило 540 руб.» // Реестр показующий сколко приобретенно церковних рызничных разных вещей с 1806-го по 1822-й год. Тщанием настоятеля иумена Гервасия как ниже значит» (Синодик Крупицько-Батуринського монастиря) – Сіверянський літопис, № 20, 45. Можливо, Конотопське Євангеліє 1707 р. було те саме, про яке згадується в реєстрі. Назву «АПРАКОС» Євангеліє отримало з грецької, що означає тижневий. Текст у такому Євангеліє складається з двох частин: сінаксарія та місяцеслова. В сінаксарії євангельські зачала розташовані послідовно на кожний день від Пасхи до Пасхи. Ці зачала відкриваються 1-м зачалом Євангеліє від Іоанна, яке читають на літургії в Пасхальну ніч. Зачала розташовані по днях седмиць та неділь. У місяцеслові зачала розташовані від 1 вересня до 31 серпня. Їх читають у дні пам’яті святих або у свято, незалежно від часу святкування Пасхи. Євангеліє-Апракос було однією з головних церковних святинь. Їх красиво оформлювали і для оправи використовували дорогоцінні метали, як було у нашому Євангеліє. Як вважають дослідники, такі книги писали великим уставом, з додаванням золота і срібла. Подібне Євангеліє 1707 р. зберігається у Новосибірській єпархії. Про нього зроблено доповідь протоїереєм В. Бочкаревим 25 травня 2007 р. на секції у Новосибірському СвятоМакаріївському Православному Богословському інституті. Вона надрукована у журналі «Образование и православие» № 1 (6), 77
Шаміль АКІЧЕВ
2007 р. і подана в Інтернеті. Він пише, що розміри Новосибірського Євангеліє достатньо великі. Розміри оклади становлять 61х44х9 см. Розміри окладу Євангеліє у Конотопському музеї трохи більші і становлять 63,5х45х10 см. Масивний металевий карбований оклад зі срібла з накладними іконами Євангеліє 1707 р. як і на Євангеліє із зібрання Новосибірської єпархії, не має клейм пробірних майстрів. Обидві кришки, верхня та нижня, прикрашені рослинним орнаментом, на якому розташовані накладні ікони. У правому нижньому куточку гравер залишив свій підпис: «Даниель Галаховски зобрази в Киеве». З 1 по 216 лист надрукована перша частина Євангеліє-Апракос під назвою сінаксарій. Євангельський текст зачалом на кожний день року від 1 зачала Євангеліє від Іоанна, яке читали в Пасхальну ніч, до 116 зачала Євангеліє Матвія, читається у Велику суботу на літургії. Шрифт великий, чіткий і красивий. На кожній сторінці по 21 рядку. В рядку до 41 літери. Номери листів розташовані внизу праворуч. У Євангеліє 31 гравюра. Друга частина – Місяцеслов (листи 217-310). На деяких сторінках залишились плями від воскових свіч і на обкладинці є воскові краплі. Обкладинка пошкоджена, застібки відсутні, збереглись лише місця для їх кріплення. У Підлипненській церкві Конотопського повіту збереглося Євангеліє ХVII ст., про нього написано в Каталозі «Напрестольні Євангеліє XVII –XVIII століть у зібранні Національного КиєвоПечерського історико-культурного заповідника» (Київ: Видавництво «КВІЦ», 2005). На с. 62. подано: «№ 87. КПЛ-КН1455. Те саме. Оправа, не первісна. Дошки поволочені зеленим оксамитом. Чільна дошка повністю закрита металевими карбованими накладками кінця ХVIII ст. Все вільне поле між овальним середником «Розп’яття» та наріжниками з євангелістами, заповнене карбованим рокайлевим орнаментом. На спідній дошці – овальний середник з постаттю св. Миколи. Жуковини великі півсферичні, гладенькі. Застібки виливні з зображенням путті в бароковому облямуванні. Обріз золочений, тиснений, з орнаментом. Карбування, гравірування, тиснення, позолота. Стан: папір забруднений, закапаний воском, поточений шкідниками, з плямами від вологи; оксамит значно потертий, 78
Гетьман Мазепа і Конотопщина
порваний; форзац втрачений, метал забруднений. Розмір: 36 х 23 х 9. Напис: на середнику чільної дошки вигравіровано: «Старанимъ Иерея Иоанна Чернявского». Записи: арк. [1]: “Настоящее евангелие [1]: принесено въ даръ [1]: Николаевскою церковью [1]:села Подлипного [1]:Конотопского уезда [1]: Церковно-археологическому музею [1]:при Киевской духовной Академии [1]: 14 сентября 1890 года [9]: Подлипенский житель Ал. Лазаревский». Печатки: На арк. 1, 2, 412 кругла печатка: «Лаврський музей м. Київ при губполітосвіті». Реставрація: Глузман А.Ю., артіль «Гравючас», 1957 р. Джерело та час надходження: Церковно-Археологічний музей при Київській духовній академії, 1925 р. (стара інвентарна книга КПЛ-А-1277). Тобто це Євангеліє було подароване тогочасним мешканцем с. Підлипного Конотопського повіту відомим істориком Олександром Матвійовичем Лазаревським за 10 років до створення нашого музею В. Бочкарьов вважав, що відомо чотири напрестольних Євангелія 1707 р. – Апракос: 1) в Національному КиєвоПечерському заповіднику; 2) в бібліотеці РАН в СанктПетербурзі; 3) в Чернігівському історичному музеї; 4) в Новосибірську. Зараз можна вважати, що у Харківському історичному музеї та в Конотопському краєзнавчому музеї знаходяться п’яте та шосте Євангеліє-Апракос. Cписок використанної літератури 1. Білецький П.О. Українське мистецтво другої половини XVII – XVIII століть. – К., 1969. 2. Бокань В., Польовий Л. Історія культури України. – К., 2002. 3. Бочкарев В. Значительный памятник церковной книжности. Очерки Сибирской церковной археологии // Образование и православие. – 2007. – № 1 (6). 4. Гумилевский Филарет. Историко-статистическое описание Черниговской епархии. Уезды: Новгород-Северский, Сосницкий, Городницкий, Конотопский и Борзенский. – Чернигов. 1874. 5. Запаско Я. П. Мистецтво книги на Україні в XVI – XVIII cт. – Львів, 1971. 6. Исаевич Я. Д. Первые гравюры на меди в книгах 79
Шаміль АКІЧЕВ
типографий Украины // Памятники культуры: Новые открытия. – М.: Наука, 1979. 7. Кагамлик Є. Світло духовності і культури. З історії КиєвоПечерської лаври XVII – XVIII cт. – К., 2008. 8. Книга і друкарство на Україні. – К., 1964. 9. Лазаревский А. М. Описание Старой Малороссии. Материалы для истории заселения, землевладения и управления. Т. 2. Полк Нежинский. – К., 1893. 10. Логвин Г. Н. З глибин. Гравюри українських стародруків XVI – XVIII ст. – К., 1990. 11. Напрестольні Євангелії XVI – XVIII століть у зібранні Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника: Каталог. – Київ: Видавництво «КВІЦ», 2005. 12. Свєнціцький І. С. Початки книгопечатання на землях України. – Жовква, 1924. – С. 10-23. 13. Україна – козацька держава. – К., 2007.
Першодрук: Могилянські читання 2009 року: зб. наукових пр.: Мазепинська доба в культурі України / Ред. рада: В.М. Колпакова (відп. ред.) та ін. – К.: Фенікс, 2010. – С. 5–10. 80
КОЗАЦЬКА ТОПОНІМІКА КОНОТОПЩИНИ Однією з малодосліджених сторінок історії є походження назв нашого краю. Хоч деякі дослідження в цьому напрямку починали історик О.М. Лазаревський та Філарет Гумилевський. У зв’язку з відзначенням у 2009 р. на державному рівні подій, пов’язаних з Конотопською битвою 1659 р., виникло питання про козацьку історію краю. Село Козацьке (стара назва Козацька Діброва) пов’язане з обранням гетьмана Івана Самойловича у 1672 р. Село Духанівка (стара назва Свічкина Дубрава), села Шаповалівка та Соснівка пов’язані з переможною Конотопською битвою 1659 року. На початку Визвольної війни 1648-1657 рр. під проводом Б. Хмельницького була створена Конотопська сотня. Спочатку вона входила до складу Борзнянського полку. Потім, після визволення Чернігова від поляків, увійшла до складу Чернігівського, а згодом – Ніжинського полків. Конотопські козаки брали участь у війнах XVII-XVIII ст. в Україні, Білорусі та Польщі. Крім Конотопської сотні, були Карабутівська. Підлипненська та Попівська сотні. Кожна мала сотенну старшину, прапори та суди. До Карабутівської сотні Прилуцького полку з полковим центром – Прилуки та з сотенним центром – Карабутів у XVIII ст. входили села: Гирявка (зараз с. Шевченкове), Малий та Великий Самбори, Петрівка, Гайворон, Голюнка, Курилівка (нині Жовтневе), Корибутів, Пекарі, Фесівка та слобідки: Базилівка (нині с. Крупське), Воронівка, Дептівка, Кошарівка, Совинська, хутори: Голубівський, Пучківський та хутори біля сіл Дептівка, Петрівка і Пекарі. До Конотопської сотні входили села: Вирівка, Озаричі, Попівка, Соснівка, Старе, Шаповалівка, Гути, Підлипне, Семенівка, містечко Конотоп. Ніжинський полк нараховував у 1720-х роках 7285 козаків, а до Конотопської сотні входило 758 козаків. У Прилуцькому полку було 8 сотень, до яких входило 3 332 козаки. Конотопська сотня мала свій прапор, канцелярію з печаткою та символікою, подібною до символіки герба 1782 р. доби Катерини ІІ, використаний як основа сучасного герба міста. На карті Конотопського району ми також можемо побачити населені пункти, відомі з далеких козацьких часів. Це села Озаричі – назва, як вважають дослідники, походить від численних озер, які залишаються після весняної повені, найстаріше село краю – Мельня (назва від річки Мелень, яка протікала в селі), Таранський (від імені першого власника – конотопського сотника 81
Шаміль АКІЧЕВ
Таранського), Лисогубівка (точніше б було – Лизогубівка, назва від власника конотопського сотника Лизогуба). В Конотопі є вулиці, названі іменами гетьманів Б. Хмельницького, І. Виговського, школа імені Г. Гуляницького – наказного гетьмана, керівника оборони Конотопа 1659 р. Традиційно поселення називали ім’ям його засновника або першопоселення та власника. Можливо, за назвою промислу, що побутував або за особливим розташуванням, рельєфом місцевості, флори і фауни та іншими ознаками. Без сумніву, наші предки були людьми розумними, бо не давали новим поселенням ідеологічних назв. На зміну одній ідеології приходила інша, а життя вічне. Тож чи варто увічнювати у назвах плинне, скороминуче? (Жовтневе, Пролетарське, Красне, Шевченкове, Крупське, Прилужжя). Натомість із назв хуторів, втрачених у радянські та пострадянські часи, переважають зараз радянізовані. А скільки ж назв населених пунктів знищено в останні роки! Їх ми знайдемо лише на старих картах. Якщо звернемося до «Географічної енциклопедії України» (т. 2, К., 1990, с 192), то дізнаємося, що «Конотопський район знаходиться у західній частині Сумської області. Утворений у 1923 р. Площу має 1,7 тисячі кв. км. Населення (1990 р.) – 55 тисяч чоловік без Конотопа. У районі є 87 населених пунктів, в т. ч. смт Дубов’язівка. Діяло 29 колгоспів та 6 радгоспів. Минуло 10 років і у 2000-му населення району зменшилося до 40,9 тисячі. У Конотопі мешкало 101,5 тисячі чоловік. Зараз разом з навколишніми селами – Підлипним, Комсомольскою Комуною, Лобківкою – менше 95 тисяч. При зверненні до часів Гетьманщини XVII-XVIII ст. у дослідників виникають питання про час і причини походження назв населених пунктів. Спробуємо дослідити походження назв та побутове чи давнє найменування пунктів. Бочечки – малодосліджений топонім, назва вперше згадується в зв’язку з подіями Конотопської битви 1659 р. Назва, можливо, пов’язана з бочками, які виготовляли місцеві жителі. Бондарі – село Сахнівської сільради, від «бондар» – ремісник, який виготовляв вироби з дерева. Засновники – козаки Бондареві. Броди – Великосамбірської сільради. Назва від давньоруського – брод – брід, шлях, прохід. Можливо, поселення 82
Козацька топоніміка Конотопщини
було оточене болотами і під час повені або дощу треба було переходити вбрід. Великий Самбір та Малий Самбір – серед маєтків князя Єремії Вішневецького 1638 показаний Малий Самбір на старій Прилуцькій дорозі. Приблизно у 1674 р. виник Великий Самбір. Самбір з дослов’янських часів і означає «злиття, стікання» відро… – «самбір – «Лозняк», або від старослов’янського власного імені Самбор, Самобор», або від словосполучення «самі бори» – зелені бори, які вкривали всю округу. Деякі вчені припускають західне походження приток Случа і Горині: і в говірках Конотопщини і зараз зустрічаються слова, характерні для районів Волині і Поділля, давнього Галицького Самбору, прославленого своїми солеварнями або втікачами від татарських набігів з правого берега Дніпра з іншого Самбору Київської губернії, на місці якого зараз с. Лесовичі. Вирівка в першій половині XVII ст. (Виревка, Веріовка), перша згадка з 1636 р. 1) Вир – круті береги р. Куколки, 2) вир – омут, водоворіт, пучина; 3) вировщина – низменне місце; 4) вир – ліс; 5) вира – грошовий штраф за вбивство. В’язове – др. пол. XVII ст. 1) або від грузького, в’язкого характеру берегів річки, 2) або від місцевості, 3) або від дерев, 4) риби вяз – яз, 5) або належало В’язовченку, 6) у XVIII ст. у село привозили в’язнів, яких тут поселяли. Гамаліївка (Переговтівка) сер. XIX ст. Утворили вихідці з Фесівки. Польський шляхтич Висоцький – посол Б. Хмельницького до турецького султана, отримав там прізвище – Гамалія. Гамала – суміш. Гамалія – носильник, раб. Гамалія – шабля. Гамалик – товстоногий, кремезний. Гам – гаміть, шуметь. До поселення Гамаліївка були вивезені селяни з с. Михайлівка Путивльського повіту у XIX ст. Село Грузьке відоме з 1668 р. Болотисте місце, грузота – топке місце, трясовина. Польське graz – багно. Відображає своєрідність грунту місцевості. Гути (с. Гутки) (Гужа з 1801 р.), зі скляного заводу – гути у др. половині XVII ст. – скляні вироби – Hutte – хатка, шалаш. Поширена назва в Україні, Польщі, Білорусі, Чехії і Словаччині. В Чехії понад 90 назв – гути, у Білорусі – 43. Дептівка – відоме з 1678 р., засновник – козак Дептя. Дубинка – від слова дуб, річка в дубовому лісі. 1) Балтійське 83
Шаміль АКІЧЕВ
– dubus – поглиблений. В Україні понад 130 гідронімів та понад 100 населених пунктів, похідних від слова дуб. 2). Першопоселенець – Дубняк. Дубов’язівка – відоме з середини XIX ст. від назви порід лісу, в якому переважали дуби і в’язи. Дубов’язівщина. Є вірш поета Дмитра Білоуса про це село. Духанівка (Кротова Дубрава) з середини XVII ст. – вотчина Путивльського монастиря. 1) Духан – шинок, крамниця з дрібним товаром. Одного дня по р. Сейм пливли на човні монахи з Путивльського монастиря. Сподобалася ця місцевість, а потім Кротову Дубраву царським указом було пожалувано монастирю «со всеми строеними и живущей в них чернью». 2) У давні часи йшов монах. Осінь видалася холодною, дощовою, з приморозками. Він вирішив перезимувати в кротовому погорбі. Взимку його врятував святий Дух – звідси назва Духанівка. 3) Першопоселенні козаки, на землях поміщика Духова – Духанівка. Жовтневе (Курілівка) з 1925 р. назва Жовтневе. 1) У др. пол. XVII ст. заснували переселенці з Правобережної України – з Канівського повіту, у 1688 р. належало корсунському полковнику Федору Кандибі. 2) Першопоселенець – козак Курила. 3) Взимку вівці стояли у кошарах в селі. Поміщики наказували ретельно збирати овечий послід, обробляти в казанах, під якими горів вогонь – диміли, чаділи, курили на всю округу, одержували селітру, як складову частину пороху для царської армії. 4) На другій бік Олександрійського ставка стояв шинок, з якого курився дим, який можна було побачити з давнього Роменського шляху. Проїжджі бачили цей дим здаля і назвали село Курілівкою. Жолдаки виникло з хат, які будували для сімей жолдаки тієї роти, яка виконувала караульну службу при гетьманах у Глухові. Вперше згадується у 1726 р. Чоловіків із с. Жолдаки називали гнилоколошниками, тому що після довготривалої праці під час збирання сіна на болотах і луках прогнивали штани. Жолдаки – жовніри – солдати – наймані воїни французьке – solde – плата, жалування. Солдат по-польськи – zoldak, zoldat, zoldat, тобто воїн, який служить за платню= zold. (Лазаревський, с.221). Заводи – відоме з XVIII ст. При селі діяв кінський завод Юрія Вейсбаха. Хутір Заводи Соснівської сільради перейменований у с. Шевченківське, у 1990 р. відновлено стару назву – с. Заводи. Землянка – відоме з 1778 р. (Коршинів хутір). На хуторі 84
Козацька топоніміка Конотопщини
замість хат були землянки, в яких взимку жили козаки, як зимівники, пізніше селяни-втікачі. Землянки були заховані від лихого ока чужинців у чагарниках і бур’янах. Першопоселенцем був Коршак. Калишенкове – (х. Калишенків). Засновник Калиш – багатій; калишт – болото, топ. Відоме з 1901 р. Хутір Кандибовка, хутір Кандиба відомий із 1679 р. (Лазаревський, 243). Утворили задніпряни біля с. Сім’янівка, пізніше злився з с. Сім’янівка. Капітанівка (Капитоновка). Заснували вихідці з с. Кирилівка у XVIII ст. Назва від капітан, нібито якийсь капітан, котрий стояв на чолі польського загону жовнірів, що ніс охоронну службу. 2) Донька поміщика Кандиби вийшла за капітана і поселення одержало таку назву. Із 1799 р. – х. Капітанівський при Кирилівці. Карабутове відоме з 1572 р. Заселено КорибутамиВишневецькими як укріплення і стало містечком, центром сотні і волості. Вихідці з Карабутового заснували у XVII ст. Фесівку і Гирявку. 1571 р. – Польський король надав князю Михайловичу Корибуту-Вишневецькому землі для охорони прикордоння від Московської держави. Хутір Кича – засновник Кича у ХХ ст. Хутір Федченків. Заснований у ХХ ст. Село Козацьке (Козацька Дуброва) відоме з XVII ст. Дубрава – болото, діброва, топка місцевість. Пов’язане з Конотопськими сотнями та обранням гетьмана Івана Самойловича 15 липня 1672 р. Боярин Ромодановський отримав звістку про народження Петра І від московського посланника Сенявина. Відбувся гучний банкет. Комсомольська Комуна. Восени 1929 р. комсомольці організували комуну ім. 10-річчя ЛКСМУ. Голова – Олександр Олександрович Макаренко, заступник – Петро Петрикей. Іван Савич написав книгу «Юнь комунівська». 1982 р. встановлено пам’ятний знак у селі. 1991 р. воно передане до складу Конотопа. Кошари – виникло з будинків наглядачів овечих заводів, які були засновані за наказом Петра І. Кошари – назви спеціальних загорож для овець. Почалися кошари з вулиці Сайноївки (зараз Сагноївка). Першопоселенець – козак з с. Дептівка Василь Сайно. Найменування Сайноївка від Сайно. Неподалік є місцина 85
Шаміль АКІЧЕВ
Косарське у с. Дяківка Буринського району. Красне (Графське до 1952 р.). Крупське (Базиліка – Базилевка) поселене на початку XVIII ст. Василем Андрійовичем Дорошенком, власником с. Пекарі і х. Савинці. Василь – власне ім’я французьке – Basile. Кузьки (х. Кузьків) з початку XVIII ст. заснували козаки Кузьки (Лазаревський, 218). Лисогубівка (Лизогубівка), х. Гарасюков Вирівської сільради. З 1687 р. – початок облаштування Лизогубівських хуторів Юхимом Лизогубом біля озера Воронівського, яке він отримав від Мазепи за Універсалом 22 жовтня 1687 р. Лобківка Підлипненської сільради. Село вилучене зі складу району і передане в межі м. Конотоп у 1991 р. (стара назва х. Єгоровський). Любитове (Любитів) на р. Любитів. Дослов’янського походження. Перша згадка або 1641 р., або 17 червня 1656 р. Виселок XVII ст. з Любитового Волинського (Ковельського) повіту (Лазаревський, 415). Мар’янівка (Марієнталь – Шварков – Сварков). Стара назва х. Душин за ім’ям багатія Душина. Виселок з с. Сварков Атюшинськой волості Кролевецького повіту Чернігівської губернії. Село Мельня Мельнянської сільради. Перша згадка 1360 р., потім у 1500-му. Назва від р. Мелень – притоки р. Сейм або від млинів, що стояли на річці. В навколишніх селах мешканців Мельні називали ракосвітами, тому що були дуже бідними і ходили святити раків до церкви, щоб потім можна було зварити і з’їсти. Михайло-Ганнівка – відоме з XIX ст. Виникло в степу з садиби бесівського власника Михайла Олександровича Костенецького, який побудував біля садиби церкву і назвав нове село на честь свого імені на дружини Ганни – Михайло-Ганнівкою (друга назва – Костенецьке). Село Нове (х. Новий). Виникло під час проведення столипінської аграрної реформи 1910-1914 рр., вже у 1901 р. тут проживав 41 чоловік. Село Озаричі – назва походить від чисельних островків, що залишалися після повеней. Село розташоване на пагорбі з 86
Козацька топоніміка Конотопщини
XVII ст., відоме з 1656 р. У 1520 р. був шляхтич – Ozarycz (Litwa) ezerаs – озера. Утворилося з хат млинарів, які проживали біля водяних млинів, які здавна були влаштовані по рукавах р. Сейм. Назва села вказує на ті озера, які утворювались тут по берегах, з річкових заливів (Лазаревський, 225). Підлипне – відоме з 1649 р., розташоване на р. Липка, колись повноводній річці з заливними луками. Сотенне містечко, біля якого загін Доморацького був розбитий у 1652 р. У 1991 р. було вилучене зі складу району і передане у межі міста. Село Полтавка – засноване у XVII ст. вихідцями з Курилівки, можливо, хтось був із Полтави. Парпурин, Парпурівка (Пампуровка), Пурпуровка – засновник – поміщик Парпура. Пекарі – друга половина XVII-XIX ст. Своєрідна назва, можливо, заснували переселенці з Пекарів Правобережної України, або с. Пекарівське на Київщині польського магната Вишневецького. Село Попівка – назва від хутора одного з перших Вирівських священиків. Побудоване на р. Куколка по сусідству з Вирівкою. Було центром сотні у XVIII ст. Складалося із 17 сіл та хуторів. Прилужжя (Стара, Старая до 1960 р.). Виникло раніше XVIII ст. Мало млини, розташовані на старому руслі Сейму. Звідси і назва – Стара. На старому Сеймі. Присейм’я (Присеймів’я) Гаркушино, Гаркушин (Гаркушина Гать). х. Гать – Гаркушин Алтинівської волості. Перші жителі Гаркуша і Муляр. У 1960 р. Гаркушино стає Присеймів’ям. Село Раки (х. Раков), у 1890 р. мешкало 104 жителі. Назва пов’язана з річкою, у якій водилося багато раків. Село Рівчаки (Ровчаки) почало селитися з 1922-1923 рр., першопоселенці – Мирон Сербін та його зять Андрій Скрипник. Сербін – голова комітету незаможних селян с. Попівка. Поселенці вибрали зручне міце поблизу води, біля якого протікають 3 струмки. Річаки (точність, зручність, вдячність). Савойське (х. Савойський) з XIX ст. Сава – лісовий острів на болоті. Салтикове – засноване у 1820-х роках братами Павлом та Базилем Солтиками (вихідцями з московського боярського роду, які залишилися вірними королю Владиславу IV Вазі і отримали право на ліс. 87
Шаміль АКІЧЕВ
Поміщик Череп (Черепов) 1836 р. програв у карти сім’янівському поміщику Гамалію 7 сімей, їх переселили у Сім’янівку, де виникла вулиця Салтиківка. Сахни – з хуторів біля церкви у XVIII ст. У 1799 р. – х. Сахнів. Засновники – козак Сахно. Хутір Сахновка. Саранівка. Засновники – вихідці з Гирявки. 1) Розташована на р. Торговиця, в урочищі Пустої Торговиці, на місці якого в XV ст. існувало значне поселення, яке потім зникло без сліду. (Лазаревський, 238). 2) Заснована самбірськими старостами на землі, яка належала до Великого Самбора. Населена на Пустій Торговиці, тобто на місці колишньої торгової волості і знищеній кримськими татарами (кінець XVI ст.). Сарна – від світуни або чорної кози з роду антилоп, які водилися у цій місцевості. Знята з обліку в зв’язку з переселенням жителів. Сарнавщина – на карті з 1678 р., пр. Сарновський (сарнавський) – місцезнаходження серни, вказує на те, що в минулому проживало населення з польською мовою. Сім’янівка (Семенівка, Семеновка) виникла у першій половині XVII ст. на кордоні між Польщею та Росією, поселена Мазепою 1688 р. на путивльському рубежі. Соснівка – засноване у першій половині XVII ст. польським старостою м. Конотоп Сосновським, було розташоване у лісі. Виникло після 1629 р. (Лазаревський, 233). На Україні є кілька десятків сіл з назвами, утвореними від основи сосн. Найменування вказує на характер місцевості і флору населеного пункту, розташованого у сосновому лісі. Хутір Ступаковський (Ступакове) – неподалік від с. Чорноплатове. Заснував багатий селянин – Ступак. Село Таранське (Таранський) виникло у 1781 р. Засновник – конотопський сотник Андрій Тимофійович Таранський. Таран – межа, борозна на межі. Тарань – риба. Таран – бойовий засіб для руйнування фортець. Тернівка – походить від терен – колючий кущ родини розових. Терни – западини, зарослі чагарником, терновими заростями. Торговиця (Торговець, Торговицький), заснував 2 листопада 1450 р. пан Немира, 1491 року кримські татари знищили населені пункти Торговицької волості (с. Саранівку). 88
Козацька топоніміка Конотопщини
Торг – це місце, де відбувалися продаж і купівля. Пізніше була згадка у 1650 р. Тор – шлях, стезя, слід. Тулушка – від тулитися, ховатися. Тула – поселення на новому місці. Індоєвропейске – tul – холм. Скеля. Заснували переселенці з с. Попівки – Костирко Микола, Галушко Федір, Гуденко Михайло. Хижки – тутешній першопоселенець Пилип Уманець, отаман Кролевецького куреня Глухівської сотні. У XVIII ст. – неопалювані приміщення господарчих будівель, які зводилися поблизу приватних володінь у 1623 р. Чорноплатове – першопоселенець і засновник хутора у XIX ст. дід Чорноплат, виходець з с. Алтинівка. Пізніша назва – Стягайлівка (місце, куди стягувалися селяни навколо хутора). Фесівка – заселена вихідцями з Карабутового у XVII ст., першопоселенець, можливо, Фес, є місто Фес у Марокко. Шаповалівка виникла на початку другої половини XVII ст. Шаповал – майстер, який виготовляв з вовни шапки та інші вироби способом валяння (шаповал). Шевченкове (колишня Гирявка) виникло на початку XVII ст. Корибутовець Гиря, сини якого Гиренки продавали свої землі мешканцям Гирявки. Гиря – брита голова, голова взагалі, вбога, нужденна людина. Можливо, назва Гирявка – від кримського хана Гирея. Шпотівка виникла з сер. XVIII ст. з кирилівського виселка. Першопоселенець – Шпота. Відставний полковник Корсунського полку Федір Кандиба примусив переселитися з Курилівки (Жовтневого) кілька десятків селянських сімей, серед них було найрозповсюджене прізвище Шпота. Юрівка – виникло в степу з хутора, заведеного на початку XVIII ст. карабутівським священиком Степаном Івановим. У його сина, роменського протопопа Євстафія Стефановича, відібрав хутір правитель Батуринської волості Юрій Вейсбах і на місці хутора виникла слобода – Юріївка, названа на честь Вейсбаха.
89
Шаміль АКІЧЕВ
Анкета для збору та систематизації топонімічного матеріалу: 1. Яка назва вашого населеного пункту? Чи існує у побуті, окрім офіційного, місцеве чи давнє найменування? 2. Що вам відомо про походження вашого поселення і його назви з документів та розповідей старожилів? 3. Чи мають назву окремі частини поселення, вулиці тощо? Відомі вам давні назви цих об’єктів? 4. Чи знаходяться поблизу вашого поселення городища, вали, земляні укріплення, ліси, луги? Чому вони так названі? 5. Як іменуються близько розміщені до вашого населеного пункту поля, ліси, луги? Чому вони так названі? 6. Які назви мають місцеві річки, озера, струмки, ставки, болота? 7. Як іменуються місця купання на річці, найглибші місця, звивини, коси, мілководдя тощо? 8. Чи є у вашому поселенні нові найменування? Що вони відображають? Чи вдалі вони? 9. Які назви географічним об’єктам, що розташовані у вашій місцевості, вам хотілося б дати і чому? Топоніміка – наука, яка вивчає походження назв і дає відповідь на питання географічно-історичного характеру. Назва нашого міста – Конотоп. Коли воно виникло і під якою назвою? Що означає його назва? Чому воно так розповсюджено на території Європи і чому немає таких назв в інших частинах світу? Конотоп – населенний пункт за 129 км від обласного центру Сумської області та за 245 км від Києва – столиці України. Займає дуже зручне географічне та економічне становище. Відоме за різними історичними джерелами з 1634-1638 рр. У 2007 р. було офіційно відзначено 370 років з першої згадки про Конотоп, хоч ця дата, як-то кажуть, взята з радянсько-партійних документів і не може служити відправною датою історії міста. За іншими даними, особливо за «Історико-статистичним описом Чернігівської єпархії» Філарета Гумилевського наше місто, вважається, існувало задовго до навали монголо-татар, тобто до XIII ст. Значить, Конотопу може бути 7 століть, але для підтвердження цього необхідні пошуки як археологічні, так і 90
Козацька топоніміка Конотопщини
архівні. На цій ниві добре послугуються й дані топонімічних пошуків. Спробуємо ж на підставі топоніміки дослідити історію нашого міста та навколишніх сіл Конотопщини. Топоніми кожної території мають різну історичну та культурну цінність. Більшість сучасних назв нам зрозумілі: кажуть, що вони прозорі за змістом, а це вказує на їхню пов’язаність із рештою «звичайних» слів словника мови – і водночас на те, що вони закріплені за певними географічними об’єктами недавно. Старі назви для пізнання історії важливіші, проте саме через свій вік вони затемнені внаслідок безупинної дії процесів їхньої переробки населенням у бік більшої зрозумілості. Цей процес відомий у всьому світі і має назву «народної етимології», тобто стихійного пристосування до певних асоціацій із «звичайними» словами, коли в мові більше не вживаються ті слова, з якими дані географічні назви були пов’язані раніше. Зовсім старі назви стають, звичайно, настільки незрозумілими для сучасників, що їхнє походження вдається простежувати лише застосовуючи спеціальні методи історичного мовознавства. При цьому доводиться враховувати закономірності звукового розвитку мови, поширеність схожих назв на сусідніх теренах у інших народів, збережені звичайні слова тамтешніх мов. Деякі топоніми так і залишаються не вивченими, інші отримують кілька можливих пояснень. Ці пояснення у вигляді припущень зберігаються довгі роки, поки трапиться нагода їх змінити. Спробуємо виділити в сукупності назви населених пунктів, озер, річок понад р. Сейм, спочатку історично найдавніші. Це назви, пов’язані з далеким минулим краю. Село Торговиця відоме з часів Київської Русі, пізніше знищене кочівниками у часи середньовіччя, пов’язане з торгівлею мешканців протягом багатьох років. Далі давнє село Мельня відоме з 1380 р. назва його пов’язана як з назвою місцевої річки Мелень, притоки р. Сейм, так і з водяними млинами, які були розташовані на річці. Село Мельня згадується у середньовічних джерелах як центр Мельнянської волості, якою володів рід татарського темника Яголдая. Назу села Озаричі дослідники пов’язували з місцем, яке залишалось як острів під час великої повені на Сейму. І височіло село над цією місцевістю, яку навесні оточували озера. З дореволюційних часів збереглися назви: Попівка – як село, 91
Шаміль АКІЧЕВ
засноване священиком, Михайло-Ганівка – як село, назване на честь Михайла та Ганни, Козацьке – село засноване козаками у XVII столітті, давня назва села Свічкина Дірова, Свічкино, Курилівка (сучасна назва Жовтневе). Інші села мають назви від їх засновників – Юрівка, Андріївське, Совинка, Фесівка, Сахни, Гамаліївка, Нечаївка, Нехаївка, Білоусівка, Салтикове, Жигаївка, Джигаївка, Лизогубівка – названа на честь першовласника, конотопського сотника Лизогуба (з 1920-х років отримала нову назву – Лисогубівка), с. Таранське назване на честь конотопського сотника XVIII ст. Таранського. У назвах населених пунктів відображено також факт заселення місцевості, родинного життя, кохання: Селище, Нове, Кошари, Землянка, Сім’янівка, Любитове. Найпізніший шар – назви радянського періоду (19191991 рр.). Ці назви зафіксували тодішні ідеологічні пріоритети: села Жовтневе (колишнє с. Курилівка), Червоний Яр, Красне, Крупське (колишнє Базилевка), інші ніби відтворюють часи індустріалізації: Заводське, Залізничне, Привокзальне, колективізацію – Новоселівка, Новомутин, Комсомольська Комуна біля Конотопа. Також у радянський час на знак поваги до Т.Г. Шевченка с. Гирявка перейменоване на Шевченкове. Інші села дістали назву за якимось характерним виробом місцевих ремісників або їхнім знаряддям: Бочечки, Кросна. Значення цих назв вказує на час їх виникнення – XVII-XIX ст., важче датувати назви з «довкільним значенням»: Бережне, Білозерка, Броди, Вирівка, В’язове, Дубинка, Дубов’язівка, Грузьке, Лебедеве, Підлипне, Прилужжя, Присейм’я, Раки, Рівчаки, Тернівка, Тополине, Совинка, Соснівка. Майже всі села виникли у XVIIXIX століттях, у період бурхливого масового залюднення Слобожанщини у порівняно мирні часи, коли визначальною ознакою назви могла стати «побутова» особливість місцевого рельєфу, водоймища, рослинного чи тваринного світу. За польських часів на Конотопщині сягають топоніми із західнослов’янськими звуковими елементами або тодішніми реаліями у значеннях: Кузьки (можливо, від польського kozki («кози, кізки»), Жолдаки (за часів Польщі zoldak – це назва найманого вояка, що отримував zold – платню) або за іншою версією – особливого роду піхотинців – «жолдаків» («жолнерів») – солдатів, які служили при гетьману як у Батурині, так і в Глухові. 92
Козацька топоніміка Конотопщини
Гути (так звалися тоді будівлі або місця, де могли випалювати дьоготь або робили скло), Дептівка (від польского deptac «топтати» або від імені першопоселенця козака Депті), а також Сарнавщина (сама назва сарни запозичена з польської, а з іншого боку російське серна; заради справедливості слід додати, що основою цього топоніма може мати і кельтське походження: кімрське (валлійське) sarnau означає «дороги, шляхи»). Литовських часів (1350-1569 рр.) може сягати назва Тулушка (від литовського tuloti «тулити, закутувати» з типовим литовським суфіксом – шка, який П. Гаучас назвав «лакмусовим папірцем» литовських топонімів. Назва села Карабутове сприймається зараз як татарсько-литовська: кара «чорний» + бут з литовского butas «оселя». Не виключено, що ця зрозуміліша свого часу назва може походити від Корибутове – утвореного з литовського власного імені Корибут за часів Вітовта – князь з таким іменем володарював у Новгород-Сіверському в 1388-1392 роках, або від литовських слів keroti «розростатися» + butas «оселя». Серед численних слов’янських назв можна виділити й досить давні, не виключено, що деякі з них сягають часів Київської Русі (8621240 рр.). Серед них можна припустити й назву річки Торговиця. До прадавніх слов’янських назв України належить і назва міста Конотоп, письмово засвідчена лише з XVII століття. Зокрема, на карті України, укладеній французьким інженером Гільйосемом Левассером де Бопланом, вона вказана як Konotop (1650 р.) на річці Konotop, у XVII-XVIII ст. неодноразово згадується в документах як Конотоп, річка Конотоп. Назва ця повторювалась на більшості прилеглих до України територій європейських країн. Так, існує село Конотоп у Менському районі Чернігівської області, с. Конотоп Хмельницької області поблизу річки Конотопи; село Конотопи на Львівщині, с. Канатоп в Білорусі на Прип’яті під містом Мозир, у Польщі є три села Konotop, і ще Кonotopa, Konotopie), у Чехії три села Konetopy. Можна пов’язувати таку назву з водоймами, про що свідчать назви річок Конотоп на Житомирщині під містом НовоградВолинським або рукава Дніпра – Конотопка Онуфріївського району Кіровоградщини (Конотоп 1594, Конотопка 1796). Але багато сіл з такою назвою розташоване на сухій місцевості. Лише одне польське село Konotop знаходиться біля річки, інші три села в Польщі та три у Чехії, розташовані на сухому ландшафті. В 93
Шаміль АКІЧЕВ
такому випадку, як зазначають деякі дослідники, це може вказувати, що суфікси множини Конотопи, Konotopі, Konetopy можуть свідчити не про місце «втоплення» коней, а про певні язичницькі традиції, давно відомі й досліджені кельтологами. Наступний пласт глибший ще на 500 років і стосується часів Готської держави Германаріха (166-370). Можливо, це стосується назви села Щекінське. Під владою готів слов’яни опинилися після «поневіряння» у невірів – кельтів (до 166 року). Цікаво також, що річки Конотоп існують як на Сумщині, так і на Кіровоградщині та в Росії. Є поля під такою назвою. Існують також і люди з прізвищем Конотоп та Конотопець, Конотопченко, Конотопов. У багатьох містах України й Росії є вулиці – Конотопські, Конотопський провулок. Є площа Конотопських дивізій. Є вода – Конотопська, ковбаса – Конотопська. Раніше був корабель на Балтійському морі – «Конотоп». Видавалася в Конотопі у 1917 р. перша газета під назвою – «Конотопська газета», зараз – «Конотопський край». Навіть відомий український поет Д. Білоус присвятив нашому місту вірш «Конотоп». Були в далекій Москві напередодні війни літературні вечори під гучною назвою «Конотопи», на яких московські письменники читали свої твори. Кельтські назви річок і поселень були досліджені лише останнім часом. Якщо переглянути карту Конотопщини, то можна виявити кельтські теофорні назви, тобто такі, що несуть у своїй основі імена давніх кельтських язичницьких божеств: Езуса, Кукола. У безпосередніх околицях Конотопа зосереджені кельтські топоніми: назви річок Єзус (Єзуч) та Куколка. Езус (Aesus) – божество кельтів, культ якого відзначався особливою жорстокістю. Кукул – буквально «той, що в капюшоні» – це божество царства мертвих. На схід від річки Єзуч протікає річка з дивною для сучасників назвою Гвинтівка з селом Гвинтове, назви яких нагадують ім’я кельтського бога Гвінтія. Напевне, не випадково, що всі п’ять географічних об’єктів з імовірно кельтськими назвами скупчені на невеликій території – річки Єзуч, Куколка і Гвінтівка впадають у Сейм. Мовознавці вже давно запропонували пояснення назви Сейм (давнє Chмъ) з індоіранських мов – від авестійського syama “темний». На Дніпровському Лівобережжі іранці – скіфи справді були сучасниками кельтів – будинів і неврів. Хоча навколо Сейму 94
Козацька топоніміка Конотопщини
інших іранських назв чимало (на Полтавщині – Хорол, Артополот, Снопород, на Сіверщині – село Сліпорід під Глуховом), проте саме на Конотопщині схожі назви поки що не виявлені. Можливо, пояснення топоніма Сейм – з кельтських мов. Так, виявляється, що ірландське слово seimh, гельське seimh означають «м’який, тихий, мирний, спокійний, безтурботний» (MacBain; seimh), що відповідає характеру річки. В кельтських мовах є також синоніми цього слова: ірландське seamh, гельське seamh означають «м’який, миролюбний» (так само). Таким чином, при прийнятті кельтського пояснення цих назв Конотопщини, їм повинно бути по 2 – 2,5 тисячі років. Цікаво, що до найдавніших топонімів належать такі рідкісні давньоєвропейські, назви як імена сіл Великий Самбір та Малий Самбір, двох річок Ромен. Перші назви сіл принесені переселенцями з Правобережної України (де є Самбір та Старий Самбір), саму назву Самбір виводять від давньослав’янського sambar – «злиття» і порівнюють з давніми західноєвропейськими топонімами: польським Sambor, хорватським Samobo, французьким Sambre (назва річки), кельтським Samarobriva. Село Хижки Конотопського району. Відомий історик Лівобережної України О. М. Лазаревський вважав, що воно з’явилося у XVII столітті. Зручно розташоване, на високому пагорбі, на своєрідному острівці. Розташування місцевості наклало свій відбиток на заселення цього краю. Словник термінів Агоронім – назва міської площі, ринку. Алонім – варіантне найменування будь-якого об’єкта. Антропонім – будь-яке власне ім’я, яке може мати людина або група людей, у тому числі особисте ім’я, по батькові, прізвище, псевдонім, родове ім’я, династичне ім’я. Гідронім – власне ім’я будь якого водного об’єкта, серед них річки, озера, моря, джерельця, колодязі, копанки. Годонім – назва лінійного об’єкта в населеному пункті, серед них проспекти, вулиці, провулки, проїзди, бульвари, набережні. Дрімонім – вид топоніма; власне ім’я лісу, гаю і т.п. Дромонім – власна назва будь-якого шляху сполучення – наземного, водного, підземного, повітряного. Етимологія (назви) – походження географічної назви. 95
Шаміль АКІЧЕВ
Зоотопонім – топонім, утворений від назви тварини. Комонім – вид ойконіма; власне ім’я будь-якого сільського поселення. Ландшафт – комплекс природних та культурних явищ, зосереджених на певній території. Лімнонім – вид гідроніма; власне ім’я будь-якого озера, ставка. Макротопонім – власне ім’я великого географічного об’єкта, природно-фізичного або штучно виділеного людиною. Мікротопонім – власне ім’я невеликого природно-фізичного ненаселеного географічного об’єкта, створеного людиною, яке має вузьку сферу використання, відоме невеликому колективу. Народна етимологія – пояснення значень назв на основі їх випадкової схожості та ін. Народний географічний термін – слово, яке визначає характер об’єкта, його рід або вид. Номінація – назва, найменування, присвоєння імені. Ойконім – власне ім’я будь-якого поселення. Ономастика – розділ мовознавства, що вивчає будь-які власні імена. Потамонім – вид гідроніма; власне ім’я річки. Топонім – власне ім’я будь-якого географічного об’єкта. Топоніміка – розділ ономастики, який вивчає топоніми, закономірності їх виникнення, розвитку, функціонування. Топоніміст – людина, яка займається науковим вивченням топонімів. Урбанонім – вид топоніма; власне найменування будь-якого внутрішнього міського топографічного об’єкта. Фітотопонім – топонім, утворений від назви рослини.
96
Козацька топоніміка Конотопщини
Список використаної літератури 1. Акічев Ш.М. Рік коня – рік Конотопа. // Конотопський край. 2007. – №5. – С. 7. 2. Акічев Ш.М. Наше місто у світлі топоніміки // Сільські горизонти. – 1999. – 28 липня. – С. 3. 3. Акічев Ш. М. та інші. Конотопщина, час, події, долі. – К., 2005. 4. Історія міст і сіл України. Сумська область. – К., 1973. 5. Коваль А.П. Знайомі незнайомці. Походження назв поселень України. – К., 2001. 6. Лазаревський А.М. Описание Старой Малороссии. Полк Нежинский. – Т. 2. – К., 1893. 7. Мурзаєв Є. М. Очерки по топонимике. – М., 1974. 8. Смолицкая Г.П. Занимательная топонимика. – М., 1990. 9. Суперанская А.В. Что такое топонимика? – М., 1985. 10. Янко М.Т. Топонімічний словник-довідник УРСР. – К., 1973. 11. Лазаревский А.М. Описание старой Малороссии. Материалы для истории населения, землевладения и управления. Том второй. Полк Нежинский. – К., 1893.
Першодрук: Телегурман. – 2005. – 22 червня. 97
НАШІ ЗЕМЛЯКИ З ОФІЦЕРСЬКОГО КОРПУСУ УКРАЇНИ ЧАСІВ ПЕРШИХ ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ Систематизовано і подано список наших земляків – офіцерів часів Перших визвольних змагань, які були на особливому обліку в органах ЧК-ДПУ України до кінця 1920-х рр. Окремо досліджена подальша доля частини цих офіцерів. Ключові слова: білі офіцери, ЧК, ДПУ, політичні репресії, м. Конотоп. Систематизирован и подан список наших земляков времен Первых освободительных движений, которые были на особом учете в органах ЧК-ГПУ Украины до конца 1920-х годов. Отдельно исследована дальнейшая судьба части этих офицеров. Ключевые слова: белые офицеры, ЧК, ГПУ, политические репрессии, г. Конотоп. Однією з цікавих сторінок історії краю є історія Перших визвольних змагань та участі в них конотопців. Події бурхливої революції 1917 р. та громадянської війни 1918-1920 рр. в Україні є неоднозначними. Останні публікації істориків Г.М. Іванущенка, В.І. Сергійчука та Я.Ю. Тинченка, істориків НАНУ, Інституту Національної пам’яті України, матеріали фондів ЦДІА, обласних архівів України дають можливість ознайомитися з подіями далеких років та учасниками визвольних змагань. Внаслідок Першої світової війни 1914-1918 рр. велика кількість людей була втягнута у військові дії та увійшла до військових формувань. Вони воювали у складі українських військ, військ Добровольчої армії Денікіна, Врангеля, Колчака, Юденича, знаходились у таборах для військовополонених. Після громадянської війни повернулися додому. Органи радянської держбезпеки за наказом компартії проводили облік колишніх офіцерів («білих офіцерів») як ворожих елементів. Були створені списки офіцерів і встановлено постійний нагляд над ними. Склали списки військових, які перебували за кордоном і мали рідних в Україні. У 1930-х рр. більшість офіцерів, які перебували на обліку в СРСР та УРСР, були репресовані як антирадянські елементи. Для знищення використовували різні засоби, створювали міфічні антирадянські організації та міфічні партії. 98
Наші земляки з офіцерського корпусу України...
Розстріли людей, засуджених до ВМП (вищої міри покарання) відбувалися у Москві, Києві, Чернігові та Конотопі. Настала потреба у поверненні справедливості та каяття за репресії 1930х рр. Для цього потрібно вивчати документи архівів. Серед них є унікальними матеріали «Книги учета лиц, состоявших на особом учете бывших белых офицеров в органах ГПУ Украины», виданої накладом у 900 примірників Галузевим Держархівом СБУ у 4-х томах у Харкові в 2011-2012 рр. Передмову до них написав Ярослав Тинченко. Спробуємо за допомогою цих матеріалів скласти список офіцерів Конотопа і Конотопщини, які знаходились на обліку в органах держбезпеки у 1920-1930-х рр. Список був складений і поданий у перекладі з російської мови: 1. Акимов Михайло Трифонович, 1897 р., м. Конотоп. Штабскапітан у Денікіна. У 1922 р. прийнятий на облік Чернігівським ДПУ. Працював у м. Конотоп інструктором Всеобучу. Проживав у м. Конотоп [2, №97, с. 12-13]. 2. Александров Олександр Павлович, 1878 р., м. Конотоп. Штабс-капітан у Денікіна. Прийнятий на облік у 1922 р. Київським ДПУ. Знятий з обліку 1926-го Київським ДПУ. Працював у м. Київ, агентом держстраху. Проживав у м. Київ [2, №137, с. 16-17]. 3. Бакай-Полтавцев Микола Павлович, 1892 р., м. Конотоп. Юнкер. Прийнятий на облік Київським ДПУ 1924 року. Проживав у м. Київ [2, №734, с. 76-77]. 4. Беланов Микола Петрович, 1881 р., м. Конотоп. Чиновник військового часу у гетьмана. Прийнятий на облік у 1923 р. Київським ДПУ. Знятий з обліку 1924 р. Київським ДПУ. Проживав у м. Київ [2, №1110, с. 112-113]. 5. Бєлоножко Антон Іванович, 1878 р., м. Конотоп. Чиновник військового часу у Денікіна. Прийнятий на облік 1919 року Конотопським ЧК. Знятий з обліку у 1923 р. Конотопським ДПУ. Працював у Конотопській міській наросвіті секретарем. Проживав у м Конотоп, вул. Саратівська, 24 [2, №1209, с. 122123]. 6. Бровко Павло Микитович, 1882 р., м. Охтирка Харківської губернії. Чиновник військового часу у гетьмана. Знятий з обліку 27.02.1924 р. Конотопським ДПУ. Працював у районній спілці. 99
Шаміль АКІЧЕВ
Проживав у м. Конотоп, вул. Путиловська (Путивльска), 150 [2, №2111, с. 212-213]. 7. Бурковський Йосип Петрович, 1889 р., с. Соснівка. Чиновник військового часу у Петлюри. Прийнятий на облік у 1919 р. Конотопським ЧК. Знятий з обліку 1923 р. Конотопським ДПУ. Займався сільським господарством. Проживав у с. Соснівка [2, №2272, с. 228-229]. 8. Бутков Федір Андрійович, с. Попівка. Прапорщик. Прийнятий на облік у 1924 р. Ніжинським ДПУ [2, №2338, с. 234-235]. 9. Васьков Петро Прокопович, 1890 р., м. Конотоп. Прапорщик у Денікіна. Прийнятий на облік 1919 р. Кролевецьким ЧК. Знятий з обліку 1923 року. Проживав у м. Конотоп [2, №2597, с. 260-261]. 10. Високоморний Тихон Васильович, 1892 р., с. Попівка. Прапорщик у Денікіна. Прийнятий на облік у 1920 р. Конотопським ЧК. Працював учителем трудової школи. Проживав у с. Попівка [2, №2890, с. 288-289]. 11. Гавриленко Микола Савич, 1886 р., м. Конотоп. Чиновник військового часу у Денікіна. Прийнятий на облік 1923 року Харківським ДПУ. Знятий з обліку у 1924 р., ОО УВО. Працював в «Укртрансі». Проживав у м. Харків [2, №3319, с. 332-333]. 12. Гавро Каленик Максимович, 1882 р., с. Підлипне. Звання невідоме. Прийнятий на облік у 1919 р. Конотопським ЧК. Працював на цукрозаводі бухгалтером. Проживав у с. Дубов’язівка [2, №3347, с. 334-335]. 13. Гайдук Федір Михайлович, 1883 р., с. Жовтневе. Чиновник військового часу у Петлюри. Прийнятий на облік у 1919 р. Кролевецьким ЧК. Знятий з обліку Конотопським ДПУ. Працював у сільському господарстві [2, №3401, с. 340-341]. 14. Ганжа Микола Степанович, 1897 р., м. Конотоп. Прапорщик. Прийнятий 1922 року Конотопським ДПУ. Проживав у м. Конотоп, вул. Висока, 43 [2, №3507, с. 350-351]. 15. Гирченко Дмитро Митрофанович, 1892 р., с. Шаповалівка. Прапорщик у гетьмана. Прийнятий на облік у 1919 р. Борзнянським ЧК. Знятий з обліку 1923 року Конотопським ДПУ. Працював агрономом. Проживав у с. Шаповалівка [2, №3758, с. 376-377]. 16. Глушан Трифон Федотович, 1889 р., Конотопського повіту 100
Наші земляки з офіцерського корпусу України...
Чернігівської губернії. Чиновник військового часу. Прийнятий на облік 23.11.1922 р. Чернігівським ДПУ. Знятий з обліку 5.12.1923 р. Чернігівським ДПУ. Працював у Чернігівському губпродкомі – начальником інженерної частини. Проживав у м. Чернігів, вул. Тургенівська, 53/16. [2, №3819, с. 382-383]. 17. Голоскевич Андрій Іванович, 1892 р., Одеської губернії. Штабс-капітан. Прийнятий на облік у 1923 р. Балтським ДПУ. Проживав у м. Конотоп [2, №3956, с. 396-397]. 18. Голуб Юхим Іванович, 1895 р., с. Фесівка. Прапорщик у Петлюри. Прийнятий на облік Конотопським ДПУ. Проживав у м. Конотоп, вул. Соснова, 30 [2, №3963, с. 398-399]. 19. Гонтар Василь Гаврилович, 1881 р., м. Конотоп. Чиновник військового часу у Денікіна. Прийнятий на облік 1919 р. Конотопським ЧК. Проживав у м. Конотоп [2, №4026, с. 404-405]. 20. Горовий Михайло Миколайович, 1873 р., с. Лизогубівка. Військовий чин невідомий. Прийнятий на облік Чернігівським ДПУ [2, №4195, с. 422-423]. 21. Грабашенко Степан Федорович, 1891 р., с. Рубанка Дмитровського району. Прапорщик у Денікіна. Прийнятий на облік Конотопським ЧК. Знятий з обліку 31.12.1923 р. Конотопським ДПУ. Працював у наросвіті вчителем. Проживав у м. Конотоп [2. №4276, с. 430-431]. 22. Гринберг Петро Костянтинович, 1894 р., м. Миколаїв. Підпоручик у Денікіна. Прийнятий на облік Конотопським ДПУ. Знятий з обліку у 1926 р. Конотопським ДПУ. Проживав у м. Конотоп [2, №4432, с. 446-447]. 23. Грищенко Тихін Акімович, 1896 р., с. Петрівка Сновського окр. Прапорщик у гетьмана. Прийнятий на облік 20.01.1919 р. Городнянським ЧК. Знятий з обліку 8.11.1923 р. Конотопським ДПУ. Працював завгоспом лікарні. Проживав у м. Конотоп [2, №4506, с. 454-455]. 24. Дегтяров Михайло Іванович, 1886 р., Чернігівської губ. Штабс-капітан у гетьмана. Прийнятий на облік 1923 р. Конотопським ДПУ. Працював у Конотопській окрсільгоспспілці. Проживав у м. Конотоп [3, №4958, с. 504-505]. 25. Демидко Яків Макарович, с. Соснівка. Прапорщик у Денікіна. Прийнятий на облік Ніжинським ДПУ. Проживав у с. Соснівка [3, № 009, с. 510-511]. 26. Денисенко Роман Йосипович, 1884 р., с. Рябушин 101
Шаміль АКІЧЕВ
Конотопського повіту. Прапорщик. Проживав у м. Конотоп [3, №5090, с. 518-519]. 27. Дорочкин Павло Іванович, 1895 р., м. Конотоп. Підпоручик у Денікіна. Прийнятий на облік 1920 року Тульчинською ЧК. Проживав у м. Конотоп [3, №5503, с. 560-561]. 28. Дядечко Севастян Миколайович, 1877 р., с. Кудровка Чернотинського району Сновського округу. Прапорщик. Прийнятий на облік 1919 року. Проживав у м. Конотоп [3, №5800, с. 590-591]. 29. Євтушенко Василь Артемович, 1881 р., с. Пролетарське. Чиновник військового часу у Денікіна. Прийнятий на облік Кролевецький ДПУ. Проживав у м. Конотоп Чернігівської губернії [3, №5734, с. 594-595]. 30. Завадський Йосип Станіславович, 1896 р., м. Київ. Прапорщик у Денікіна. Прийнятий на облік 27.07.1923 р. Конотопським ДПУ. Знятий з обліку 15.02.1924 р. Конотопським ДПУ. Працював на ст. Конотоп у службі зв’язку конторником. Проживав у м. Конотоп, вул. Свободи, 29 [3, №6145, с. 634-635]. 31. Заводський Йосип Станіславович, 1896 р., м. Київ. Підпоручик у Денікіна. Прийнятий на облік 27.07.1923 р. Конотопським ДПУ. Знятий з обліку 15.02.1924 р. Працював на ст. Конотоп у службі зв’язку конторником. Проживав у м. Конотоп, вул. Свободи, 29 [3, №6173, с. 638-639]. 32. Завгородній Трохим Федорович, 1891 р., Конотопського округу. Прийнятий на облік 20.03.1920 р. Конотопським ЧК. Проживав у с. Малий Самбург (Малий Самбір) Чернігівської губ. [3, №6158, с. 636-637]. 33. Затиральний Іван Олександрович, 1881 р., с. Климово Одеської губ. Підпоручик у Денікіна. Прийнятий на облік 1920 року Первомайської ЧК. Проживав у м. Конотоп [3, №6378, с. 658-659]. 34. Згоров Борис Вадимович, 1899 р., м. Конотоп. Поручик у Денікіна. Знятий з обліку Одеським ДПУ. Проживав у м. Конотоп, вул. Попівська, 7 [3, №6449, с. 666-667]. 35. Зенченко Борис Микитович, 1897 р., м. Остер Чернігівської губ. Штабс-капітан. Прийнятий на облік у 1919 р. Остерським ЧК. Працював рахувальником у заготівельній конторі. Проживав у м. Конотоп [3, №6525, с. 674-675]. 36. Зинчук Микола Кіндратович, 1893 р., с. Ворновці 102
Наші земляки з офіцерського корпусу України...
Шепетівської округи. Прапорщик. Прийнятий на облік 1919 року Конотопським ЧК. Працював агрономом у землеуправівлінні. Проживав у м. Конотоп [3, №6579, с. 680-681]. 37. Змеул Радіон Герасимович, 1887 р., с. Ліплянське Одеської губернії. Прийнятий на облік 1.03.1922 Первомайським ЧК. Знятий з обліку 20.11.1923 р. Чернігівським ДПУ. Працював у військкоматі письмоводителем. Проживав у м. Конотоп [3, №6598, с. 682-683]. 38. Золкін Петро Михайлович, 1875 р., Курської губернії. Прийнятий на облік у 1920 р. Чернігівським ЧК. Проживав у м. Конотоп [3, №6613, с. 682-683]. 39. Карнаухов Григорій Васильович, 1896 р., м. Конотоп. Прапорщик у Денікіна. Прийнятий на облік 1920 року Лозовським ЧК. Працював конторником на ст. Конотоп, 9 дільнична служба. Проживав у м. Конотоп [3, №7396, с. 762-763]. 40. Карнаухов-Кузьмин Михайло Кузьмич (Антон Павлович), 1889 р., м. Ленінград. Прапорщик у Врангеля. Прийнятий на облік 21.07.1924 р. Київським ДПУ. Проживав у м. Конотоп [3, №7397, с. 762-763]. 41. Клименко Марк Ксенофонтович, 1885 р., с. Шаповалівка Конотопського округу. Прийнятий на облік Чернігівським ДПУ [3, №7810, с. 806-807]. 42. Книшев Павло Миколайович, 1887 р., с. Клесовка Кролевецького повіту Чернігівського округу. Прапорщик у гетьмана. Прийнятий на облік у 1919 р. Конотопским ЧК. Працював секретарем відділу праці. Проживав у м. Конотоп [3, №7871, с. 812-813]. 43. Коваль Флор Степанович, 1892 р., с. Бочечки. Поручик у Денікіна. Прийнятий на облік 1923 року Конотопським ДПУ. Проживав у с. Землянка [3, №8038, с. 830-831]. 44. Ковригін Дмитро Олексійович, 1893 р., с. Грузьке. Поручик у Денікіна. Прийнятий на облік 1923 року Київським ДПУ. Знятий з обліку 1926 року Черкаським ДПУ. Працював на Матусовському цукрозаводі. Проживав у м. Київ [3, №8086, с. 836-837]. 45. Ковшар Іван Гнатович, 1892 р., м. Конотоп. Старший унтер-офіцер у Петлюри, командир взводу. Прийнятий на облік 1923 року Бердичевським ДПУ. Знятий з обліку 1926 року Київським ДПУ. Проживав у м. Київ [3, №8123, с. 838-839]. 103
Шаміль АКІЧЕВ
46. Коломієць Микита Никифорович, 1881 р., Конотопського повіту Чернігівської губернії. Полковник. Прийнятий на облік у 1919 р. Конотопським ЧК. Проживав у м. Конотоп [3, №8374, с. 866-867]. 47. Комісаренко Дмитро Іванович, 1891 р. Прапорщик у Денікіна. Прийнятий на облік 1923 року Конотопським ДПУ. Проживав у м. Конотоп [3, №8456, с. 874-875]. 48. Кондратенко Сергій Терентійович, с. Великий Самбір. Підпоручик у Врангеля [3, №8491, с. 878-879]. 49. Королевський Степан Іванович, 1896 р., Курської губернії. Прапорщик у Денікіна. Прийнятий на облік 28.03.1923 р. Конотопським ДПУ. Працював інструктором всеобучу. Проживав на ст. Конотоп [3, №8726, с. 902-903]. 50. Костюченко Андрій Семенович, 1880 р., с. Хижки. Чиновник військового часу. Прийнятий на облік у 1923 р. Бердянським ДПУ. Знятий з обліку 1923 року Бердянським ДПУ. Працював учителем трудшколи. Проживав у с. Обиточне Нагайського району Бердянського округу [3, №8902, с. 920-921]. 51. Костюченко Олександр Семенович, 1893 р., с. Хижки. Підпоручик у гетьмана. Прийнятий на облік 1923 року НовгородСіверським ДПУ. Знятий з обліку 1924 року Новгород-Сіверським ДПУ. Працював у райміліції. Проживав у м. Глухів [3, №8901, с. 920-921]. 52. Кравченко Андрій Тимофійович, 1895 р., м. Конотоп. Прапорщик у Денікіна. Прийнятий на облік 1919 року Конотопським ЧК. Проживав у м. Конотоп [3, №9063, с. 938-939]. 53. Крепак Іван Федорович, 1895 р., м. Конотоп. Підпоручик. Прийнятий на облік 1920 року Одеським ЧК. Знятий з обліку 1925 року Чернігівським ДПУ. Працював старшим контролером при повітконтролі. Проживав у м. Конотоп, вул. Леніна, 5 [3, №9195, с. 952-953]. 54. Кузько Петро Юхимович, 1891 р., х. Кузьки. Підпоручик у Денікіна. Прийнятий на облік у 1919 р. Конотопським ЧК. Знятий з обліку 1926 року Конотопським ДПУ. Проживав у м. Батурин [3, №9473, с. 982-983]. 55. Кузьменко Василь Микитович, 1890 р. Конотопського повіту. Прапорщик. Прийнятий на облік 13.08.1923 р. Чернігівським ДПУ. Проживав у м. Конотоп [3, №9477, с. 984-985]. 56. Кузьмін-Карнаухов Михайло Кузьмич (Антон Павлович), 104
Наші земляки з офіцерського корпусу України...
1889 р., м. Ленінград. Прапорщик у Врангеля. Прийнятий на облік 21.07.1924 р. Київським ДПУ. Проживав у м. Конотоп [3, №9508, с. 986-987]. 57. Лапенко Артем Васильович, 1885 р., м. Конотоп. Чиновник військового часу у Денікіна. Прийнятий на облік 25.05.1927 р. Донецьким ДПУ. Працював у відділі зборів Південно-Західної залізниці. Проживав у м. Київ, вул. Енгельса, 12 [4, №9949 – с. 1038-1039]. 58. Лапенко-Лапи Лука Прокопович, 1888 р., м. Конотоп. Прапорщик у гетьмана. Прийнятий на облік 1919 року Городнянським ДПУ. Знятий з обліку 1925 року Чернігівським ДПУ. Працював у губернському лісовому управлінні помічником районного лісовода. Проживав у м. Городня [4, №9950, с. 1038-1039]. 59. Левітін Самуїл Мойсейович, 1890 р., м. Конотоп. Поручик у гетьмана. Прийнятий на облік 28.07.1923 р. Конотопським ДПУ. Знятий з обліку 15.02.1924 р. Конотопським ДПУ. Працював у Держбанку. Проживав м. Конотоп, вул. Олександрівська, 35 [4, №10057, с. 1050-1051]. 60. Ленчик Костянтин Григорович, 1896 р., с. М.-Анісівка Конотопського повіту Чернігівської губернії. Чиновник військового часу. Прийнятий на облік у 1922 р. Конотопським ЧК. Знятий з обліку 17.04.1925 р. Чернігівським ДПУ. Працював начальником податкового відділу окрфінвідділу. Проживав у м. Конотоп, вул. Ярківська, 28 [4, №10163, с. 1060-1061]. 61. Любча Георгій Анісимович, 1895 р., Одеської губернії. Поручик у Денікіна. Прийнятий на облік 7.06.1922 р. Одеським ДПУ. Знятий з обліку 19.11.1926 р. Конотопським ДПУ. Проживав у м. Конотоп [4, №10730, с. 1118-1119]. 62. Марута Костянтин Григорович, 1896 р., м. Конотоп. Поручик. Прийнятий на облік 1919 року Могилевським ЧК. Знятий з обліку 1925 року Чернігівським ДПУ. Працював у страховій касі помічником бухгалтера. Проживав у м. Конотоп, Кладовищенська, 16 [4, №11243, с. 1170-1171]. 63. Маспан Всеволод Романович, 1893 р., Чернігівської губернії. Прапорщик. Прийнятий на облік 14.06.1923 р. Чернігівським ДПУ. Знятий з обліку 17.04.1925 р. Чернігівським ДПУ. Працював райнаглядачем у окрміліції. Проживав у м. Конотоп [4, №11315, с. 1178-1179]. 64. Матвеєнко Гаврило Іванович, 1880 р., с. Попівка. 105
Шаміль АКІЧЕВ
Військовий чин невідомий, служив у Денікіна. Прийнятий на облік Конотопським ДПУ [4, №11341, с. 1180-1181]. 65. Матвієнко Микола Семенович, 1894 р., м. Конотоп. Служив у Петлюри. Прийнятий на облік 1924 року Уманським ДПУ [4, №11346, с. 1180-1181]. 66. Мерей Павло Ісидорович, 1887 р., м. Кролевець. Прийнятий на облік 1919 року Кролевецьким ЧК. Проживав у м. Конотоп Чернігівської губернії [4, №11558, с. 1202-1203]. 67. Мильченко Петро Севастянович, 1897 р., Чернігівської губернії. Юнкер у Колчака. Прийнятий на облік 1922 року Єнисейським ЧК. Проживав у м. Конотоп [4, №11663, с. 12121213]. 68. Мироненко Яків Мойсійович, 1891 р., Конотопського повіту. Прийнятий на облік 3.03.1923 р. Конотопським ДПУ. Працював учителем трудової школи. Проживав у м. Конотоп [4, №11710, с. 1216-1217]. 69. Михайловський Володимир Федорович, 1883 р., м. Київ. Прийнятий на облік у 1921 р. Конотопським ДПУ. Проживав у с. Соснівка Конотопського округу [4, №11842, с. 1230 – 1231]. 70. Могилка Михайло Пилипович, 1889 р., м. Конотоп. Служив чиновником військового часу. Прийнятий на облік 1923 року Чернігівським ДПУ. Працював залізничним техніком. Проживав у м. Конотоп [4, №11930, с. 1238-1239]. 71. Мороз Іван Гаврилович, 1895 р., с. Дептівка. Прапорщик. Прийнятий на облік 2.01.1919 р. Конотопським ЧК. Знятий з обліку 1925 р. Чернігівським ДПУ. Працював у сільському господарстві. Проживав у с. Дептівка [4, №12050, с. 1250-1251]. 72. Назаренко Володимир Григорович, 1898 р., с. Грицівка Конотопського повіту Чернігівської губернії. Прапорщик у Петлюри. Прийнятий на облік 17.06.1922 р. Чернігівським ДПУ. Проживав у с. Грицівка Конотопського повіту Чернігівської губернії [4, №12309, с. 1276 – 1277]. 73. Нехотяцький Сергій Степанович, 1874 р., с. Попівка. Чиновник військового часу. Прийнятий на облік у 1919 р. Конотопським ЧК [4, №12598, с. 1306-1307]. 74. Ольковський Сергій Миколайович, 1887 р., м. Конотоп. Невідомий чин. Прийнятий на облік Київським ДПУ [4, №13023, с. 1348 – 1349]. 75. Пашин Володимир Євгенович, 1870 р., м. Миколаїв. 106
Наші земляки з офіцерського корпусу України...
Підпоручик. Прийнятий на облік у 1922 р. Конотопським ЧК. Проживав у м. Конотоп, вул. Олександрівська, 5 [4, №13607, с. 1408-1409]. 76. Переглазний Григорій Дмитрович, м. Конотоп. Прапорщик у Колчака. Прийнятий на облік 1920 року Конотопським ЧК [4, № 13704, с. 1418-1419]. 77. Пінчук Дмитро Михайлович, 1882 р., м. Конотоп. Служив чиновником військового часу. Прийнятий на облік 1924 року Конотопським ДПУ [4, №14013, с. 1448-1449]. 78. Полтавцев – Бокай Микола Павлович, 1892 р., м. Конотоп. Юнкер. Прийнятий на облік 1924 року Київським ДПУ. Проживав у м. Київ [4, №14350, с. 1484-1485]. 79. Поляченко Іван Опанасович, 1895 р., с. Підлипне. Підпоручик у Петлюри. Прийнятий на облік 1923 року Конотопським ДПУ [4, №14394, с. 1484-1485]. 80. Попов Федір Якович, 1879 р., м. Конотоп. Поручик у Петлюри. Прийнятий на облік 1921 року Каменецьким ЧК. Знятий з обліку 1925 року Подольським ДПУ. Працював у Подольському губвиконкомі управляючим справами. Проживав у м. Вінниця, вул. Свердлова [4, №14526, с. 1502-1503]. 81. Птакович Іван Миколайович, 1884 р., м. Остер Чернігівської губернії. Військовий чиновник. Прийнятий на облік Конотопським ДПУ. Проживав у м. Конотоп [4, №14837, с. 1534 – 1535]. 82. Путренко – Галич Микола Корнійович, 1891 р., с. Рубанка Конотопського округу. Прапорщик у Колчака. Прийнятий на облік 27.01.1920 р. Омською ЧК. Знятий з обліку 24.09.1924 р. Конотопським ДПУ. Працював народним суддею 2-ї дільниці. Проживав у м. Конотоп [4, №14883, с. 1538-1539]. 83. Радченко Костянтин Іванович, 1882 р., м. Конотоп. Прапорщик у Врангеля. Прийнятий на облік у 1920 р. Кримським ЧК. Проживав у м. Ленінград [4, №14976, с. 1548-1549]. 84. Руденко Віктор Миколайович, 1894 р., м. Конотоп Чернігівської губернії. Штабс-капітан у Петлюри. Прийнятий на облік 23.12.1922 р. Київським ДПУ. Знятий з обліку 23.10.1924 р. Київським ДПУ. Працював нічним сторожем у промміліції. Проживав у м. Київ, вул. Леніна, 63 [4, №15494, с. 1602-1603]. 85. Рудич Іван Логвинович, м. Конотоп. Служив у Денікіна. Прийнятий на облік 1921 року Мелітопольським ЧК. Працював 107
Шаміль АКІЧЕВ
завідуючим дитячим будинком. Проживав у м. Слов’янськ [4, №15522, с. 1604 – 1605]. 86. Саєвський Віктор Васильович, 1878 р., м. Конотоп. Не служив. Прийнятий на облік 1919 року Кам’янець-Подільським ЧК. Проживав у м. Конотоп [5, №15753, с. 1632-1633]. 87. Сафронов Іван Якович, 1897 р., м. Борзна Чернігівської губернії. Прапорщик у Петлюри. Прийнятий на облік у 1919 р. Чернігівським ЧК. Працював начальником Всеобучу. Проживав у м. Конотоп [5, №15921, с. 1650-1651]. 88. Селотницький Василь Васильович, 1898 р., м. Конотоп. Хорунжий у Петлюри. Прийнятий на облік 1920 року Київським ДПУ. Знятий з обліку у 1925 р. Київським ДПУ. Проживав у м. Гоголеве Київської губ. [5, №16070, с. 1664-1665]. 89. Сенко Костянтин Федорович, 1886 р., м. Борзна. Поручик у Петлюри. Прийнятий на облік Конотопським ДПУ. Проживав у м. Конотоп [5, №16152, с. 1672 – 1673]. 90. Сербін Василь Лукич, 1875 р., м. Конотоп. Поручик. Прийнятий на облік 1919 року Конотопським ЧК. Знятий з обліку 1925 року Подольським ДПУ. Працював на цукрозаводі інструктором. Проживав у с. Углядовка Вінницького округу [5, №16171, с. 1674-1675]. 91. Сивоконь Іван Радіонович, 1887 р., м. Кролевець Чернігівської губернії. Прапорщик у Денікіна. Проживав у м. Конотоп Чернігівської губернії [5, №16293, с. 1688-1689]. 92. Сологуб Юхим Данилович, 1886 р., с. Попівка. Чиновник військового часу у Денікіна. Прийнятий на облік 1923 року Чернігівським ДПУ [5, №16954, с. 1754-1755]. 93. Суховій Петро Миколайович, 1897 р., м. Сосниця. Прапорщик у Петлюри. Прийнятий на облік 15.02.1920 р. Конотопською ЧК. Проживав у м. Конотоп, вул. Межева, 20 [5, №17545, с. 1812-1813]. 94. Тарасов Сергій Павлович, 1885 р., м. Конотоп. Капітан у Денікіна. Прийнятий на облік 1925 року Конотопським ДПУ [5, №17657, с. 1824-1825]. 95. Терещенко Федір Павлович, 1896 р., м. Конотоп. Прапорщик у Денікіна. Прийнятий на облік 1919 року Конотопським ЧК. Знятий з обліку 1923 року Конотопським ДПУ. Працював у поштово-телеграфній конторі. Проживав у м. Конотоп [5, № 17772, с. 1834-1835]. 108
Наші земляки з офіцерського корпусу України...
96. Тимченко Гнат Кирович, 1880 р., м. Конотоп. Поручик у Петлюри. Прийнятий на облік 1919 року Одеським ЧК. Проживав у м. Конотоп [5, №17878, с.1844-1845]. 97. Тролипович Антон Клементович, 1893 р., м. Бельськ Гродненської губернії. Прапорщик у Денікіна. Прийнятий на облік 20.04.1924 р. Чернігівської ДПУ. Проживав у м. Конотоп, вул. Соснівська, 41 [5, №18201, с. 1876-1877]. 98. Тулупов Петро Мойсейович, 1888 р., м. Конотоп. Підпоручик у Петлюри. Прийнятий на облік у 1923 р. Чернігівським ДПУ. Знятий з обліку 1924 року Харківським ДПУ. Працював у окружній міліції райнаглядачем. Проживав у м. Конотоп, Кузнечна, 6 [5, №18283, с. 1886-1887]. 99. Тхор Петро Іванович, Конотопський повіт Чернігівської губернії. Прийнятий на облік 9.02.1924 р. Білоцерківським ДПУ. Місце проживання – м. Біла Церква [5, №18352, с. 1892-1893]. 100. Федоровський Володимир Федорович, с. Бойдаківка Херсонського округу. Прапорщик у гетьмана. Прийнятий на облік Радомишльським ДПУ. Проживав у м. Конотоп [5, №18585, с. 1914-1915]. 101. Федчун Іван Лукич, 1881 р., с. Підлипне. Прапорщик у Денікіна. Прийняти на облік 1925 року Конотопським ДПУ. Знятий з обліку 1926 року Конотопським ДПУ [5, №18608, с. 1916-1917]. 102. Феймак Михайло Ілліч, 1896 р., м. Конотоп. Прапорщик у гетьмана. Прийнятий на облік у 1924 р. Київським ДПУ. Знятий з обліку 1926 року Київським ДПУ. Працював інструктором у видавництві «Комуніст». Проживав у м. Київ [5, №18618, с. 19181919]. 103. Хитаєнко Іван Андрійович, 1894 р., м. Конотоп. Підпоручик у Петлюри. Прийнятий на облік 1922 року Чернігівським ЧК [5, № 18988, с. 1956-1957]. 104. Хітаєнко Олександр Андріянович, 1896 р., Конотопського повіту Чернігівської губернії. Поручик у Петлюри. Прийнятий на облік у 1922 р. Чернігівським ЧК. Працівник сільського господарства. Проживав у м. Конотоп Чернігівської губернії [5, №18987, с. 1956-1957]. 105. Хрокало Микола Григорович, 1892 р., м. Варшава. Штабс-капітан у Денікіна. Прийнятий на облік 1920 року 109
Шаміль АКІЧЕВ
Конотопським ЧК. Проживав у м. Конотоп [5, №19134, с. 19701971]. 106. Худенко Андрій Степанович, 1895 р., с. Карабутове. Поручик. Прийнятий на облік у 1919 р. Конотопським ЧК. Працював учителем трудової школи. Проживав у м. Бахмач [5, №19150, с. 1972-1973]. 107. Цареградський Микола Архипович, 1896 р., с. СерединоБуда. Прапорщик у Петлюри. Прийнятий на облік Чернігівським ДПУ. Проживав у м. Конотоп [5, №19181, с. 1974-1975]. 108. Чагайда Володимир Дмитрович, 1895 р., м. Конотоп. Поручик у Денікіна. Знятий з обліку 1921 року Ленінградським ЧК [5, №19322, с. 1988-1989]. 109. Чепко Григорій Семенович, 1893 р., с. Вирівка. Підпоручик у Петлюри. Прийнятий на облік у 1922 р. Чернігівським ЧК. Проживав у м. Конотоп [5, №19449, с. 20022003]. 110. Черевко Григорій Андрійович, 1895 р., с. Вирівка. Військовий чин невідомий, служив у Денікіна. Прийнятий на облік у 1923 р. Конотопським ДПУ. Проживав у м. Конотоп Чернігівської губернії [5, №19473, с. 2004-2005]. 111. Черкінський Йосип Маркович, 1885 р., м. Конотоп. Прапорщик у Денікіна. Прийнятий на облік 1922 року Київським ЧК. Проживав у м. Київ [5, №19512, с. 2008-2009]. 112. Черняхівський Іван Гнатович, 1892 р., м. Конотоп. Поручик у Петлюри. Знятий з обліку 1925 року Конотопським ДПУ [5, №19651, с. 2022-2023]. 113. Шаповалов Федір Семенович, 1880 р., с. Бочечки. Поручик у Денікіна. Прийнятий на облік Конотопським ДПУ. Працював у сільському господарстві. Проживав у с. Бочечки [5, №19894, с. 2044-2045]. 114. Шуляк Андрій Максимович, 1885 р., м. Конотоп. Чиновник військового часу. Прийнятий на облік у 1920 р. Конотопським ЧК. Знятий з обліку 1925 року Чернігівським ДПУ. Працював у фінвідділі бухгалтером. Проживав у м. Конотоп, вул. Роменська, 22 [5, №20511, с. 2106-2107]. 115. Шумський Микола Георгійович, 1885 р., м. Прилуки. Служив у Петлюри. Прийнятий на облік у 1921 р. Конотопським ЧК. Проживав у м. Конотоп Чернігівської губернії [5, №20536, с. 2108-2109]. 110
Наші земляки з офіцерського корпусу України...
Долю їх прослідкуємо за матеріалами книг «Реабілітовані історією», виданому за ініціативи Голови Національної спілки краєзнавців України, академіка П.Т. Тронька у 27 томах. У виданні «Реабілітовані історією. Сумська область» подано матеріали про реабілітованих мешканців Конотопщини. Серед них: 1. Акимов Михайло Трофимович, 1898 р.н., українець, освіта початкова, рахівник 39 околодку служби колії залізниці. Арешт 15.10.1930. Особливою нарадою при колегії ДПУ УРСР 17.11.1930 за ст. 54-10 КК УРСР висланий на 3 роки у Північний край. Реабілітований 31.08.1989 прокуратурою області [ДАСО, ф. Р-7641, оп. 5, спр. 715], [6, 565]. 2. Високоморний Тихон Васильович, 1892 р.н., с. Попівка, проживав у с. Козацьке, українець, освіта середня, вчитель школи. Арешт 22.09.1937. Трійкою при управлінні НКВС по Чернігівській області 1.11.1937 за вихваляння троцькізму і наклепи на заходи радянської влади ув’язнений на 10 років у ВТТ. Після відбуття покарання проживав у с. Попівка, працював учителем школи. Арешт 3.01.1949. Особливою нарадою при МДБ СРСР 13.04.1949 за ст.ст. 54-10 ч.1, 54-11 КК УРСР засланий на поселення у Красноярський край. Реабілітований відповідно 20.07.1989 прокуратурою області [ДАСО, ф. Р-7641, оп. 5, спр. спр. 355, 27], [6, 655]. 3. Голуб Юхим Іванович, 1895 р.н., с. Фесівка Конотопського району, проживав у м. Конотоп, українець, освіта середня, бухгалтер будівельної контори. Арешт 8.01.1933. Судовою трійкою при колегії ДПУ УРСР 19.06.1933 за ст.ст. 54-2, 54-11 КК УРСР ув’язнений на 5 років у концтабір. Реабілітований 30.11.1989 прокуратурою області [ДАСО, ф. Р-7641, оп. 1, спр. 174], [6, 576]. 4. Євтушенко Василь Артемович, 1881 р.н., с. Пролетарське Чернігівської області, проживав у м. Конотоп, українець, освіта початкова, завідуючий господарством млина №33. Арешт 13.09.1937. Наркомом внутрішніх справ СРСР і Прокурором СРСР 8.12.1937 за участь у контрреволюційній націоналістичній повстанській організації застосована ВМП. Розстріляний 22.12.1937 у м. Чернігів. Реабілітований 30.12.1959 Верховним Судом УРСР [ДАСО, ф. Р-7641, оп. 2, спр. 237], [6, 583]. 5. Комісаренко Дмитро Іванович, 1891 р.н., українець, освіта початкова, завідуючий міською лазнею. Арешт 6.05.1938, 111
Шаміль АКІЧЕВ
звинувачення за ст. 54-11 КК УРСР. Конотопським РВ НКВС 20.12.1938 справа закрита [ДА УСБУ в СО, спр. П – 3389], [6, 593]. 6. Книшов Павло Миколайович, 1897 р.н., с. Пролетарське Чернігівської обл., проживав у м. Конотоп, українець, освіта середня, бухгалтер механічного заводу. Арешт 19.10.1930. особливою нарадою при колегії ДПУ УРСР 23.11.1930 за ст. 5410 КК УРСР висланий на 3 роки у Північний край. Реабілітований 24.11.1989 прокуратурою області [ДАСО, ф. Р-7641, оп. 4, спр. 181], [6, 591]. 7. Королевський Степан Іванович, 1896 р.н., с. Бочечки Конотопського району, проживав у м. Конотоп, українець, освіта початкова, рахівник міського паливного складу. Арешт 18.10.1930, звинувачення за ст. 58-13 КК РРФСР. Особливою нарадою при колегії ОДПУ 23.08.1931 справа закрита [ДА УСБУ в СО, спр. П-5783], [6, 593]. 8. Кравченко Андрій Тимофійович, 1895 р.н., українець, освіта неповна середня, без визначених занять. Арешт 15.10.1930. Особливою нарадою при колегії ДПУ УРСР 3.05.1932 за ст. 542 КК УРСР висланий на 5 років у Казахстан. Помер 17.05.1932 у місці ув’язнення. Реабілітований, відповідно, 8.08.1990 і 30.06.1989 прокуратурою області [ДАСО, ф. Р-7641, оп. 7, спр. 59; оп. 5, спр. 567], [6, 594]. 9. Поляченко Іван Опанасович, 1895 р.н., с. Підлипне, українець, освіта середня, без визначених занять. Арешт 6.03.1928. Особливою нарадою при колегії ОДПУ 18.05.1928 за ст. 58-10 КК РРФСР позбавлений на 3 роки права проживання у центральних місцевостях СРСР. Реабілітований 16.11.1989 прокуратурою області [ДАСО, ф. Р-7641, оп. 1, спр.906], [6, 614]. 10. Саєвський Віктор Васильович, 1878 р.н., українець, освіта середня, без визначених занять. Арешт 8.01.1931. Судовою трійкою при колегії ДПУ УРСР 5.02.1932 за ст. 54-2 КК УРСР ув’язнений на 5 років у концтабір. Реабілітований 30.06.1989 прокуратурою області [ДАСО, ф. Р-7641, оп. 5, спр. 585], [6 ,619]. 11. Сафронов Іван Якович, 1897 р.н., м. Борзна Чернігівської області, проживав у м. Конотоп, росіянин, освіта середня, інструктор-методист міжрайонної ради спортивної спілки. Арешт 7.03.1938, звинувачення за ст. 54-10 ч.1 КК УРСР. Конотопським РВ НКВС 19.12.1938 справа закрита [ДА УСБУ в СО, спр. П-1800], [6, 620]. 112
Наші земляки з офіцерського корпусу України...
12. Суховій Петро Миколайович, 1896 р.н., м. Сосниця Чернігівської області, проживав у м. Конотоп, українець, освіта початкова, вантажник контори «Металобрухт». Арешт 23.12.1937. Особливою нарадою при НКВС СРСР 22.02.1938 за ст.ст. 54-6, 5410 КК УРСР ув’язнений на 10 років у ВТТ. Реабілітований 16.05.1960 обласним судом [ДАСО, ф. Р-7641, оп. 2, спр. 295], [6, 625]. 13. Тимченко Гнат Кирович, 1880 р.н., українець, освіта початкова, без визначених занять. Арешт 1.04.1920. Чернігівською губернською надзвичайною комісією 28.05.1920 за участь в арміях Петлюри і Денікіна, дезертирство із Червоної Армії направлений у штрафну роту. Реабілітований 23.08.1994 прокуратурою області [ДАСО, ф. Р-7641, оп. 1, спр. 505], [6, 626]. 14. Хитаєнко Олександр Андріянович, 1896 р.н., українець, освіта початкова, без визначених занять. Арешт 16.06.1932. Судовою трійкою при колегії ДПУ УРСР 19.06.1933 за ст.ст. 542, 54-11 КК УРСР висланий на 3 роки у Північний край. Після відбуття покарання проживав у м. Конотоп, без визначених занять. Арешт 3.03.1938. Трійкою при управлінні НКВС по Чернігівській області 31.03.1938 за ст.ст. 54-10 КК УРСР застосована ВМП. Розстріляний 8.04.1938 у м. Чернігів. Реабілітований, відповідно, 30.11.1989 – прокуратурою області. 18.03.1959 – обласним судом [ДАСО, ф. Р-7641:оп. 6, спр. 174; оп. 5, спр. 6], [6, 631]. 15. Цареградський Микола Архипович, 1896 р.н., м. Середина-Буда, проживав у м. Конотоп, українець, освіта початкова, електрозварник залізничної станції. Арешт 18.10.1930. Особливою нарадою при колегії ДПУ УРСР 23.11.1930 за ст. 5413 КК УРСР висланий на 3 роки у Північний край. Реабілітований 29.12.1989 прокуратурою області [ДАСО, ф. Р-7641, оп. 4, спр.193], [6, 632]. 16. Чепко Григорій Семенович, 1893 р.н., с. Вирівка, українець, освіта початкова, колгоспник. Арешт 30.03.1932, звинувачення за ст. 54-10 ККУРСР. Прокурором Конотопської дільниці 9.06.1932 справа закрита. Працював у колгоспі. Арешт 21.09.1937. Трійкою при управлінні НКВС по Чернігівській області 5.10.1937 за антирадянську агітацію застосована ВМП. Розстріляний 13.10.1937 у м. Чернігів. Реабілітований 6.05.1959 обласним судом [ДА УСБУ в СО, спр. П-5918. ДАСО, ф. Р-7641, оп. 2, спр. 125], [6, 712]. 113
Шаміль АКІЧЕВ
17. Черняхівський Іван Гнатович, 1902 р.н., с. Митченки Чернігівської області, проживав у м. Конотоп, українець, освіта середня, десятник будівництва цегельного заводу. Арешт 17.08.1937. Наркомом внутрішніх справ СРСР і Прокурором СРСР 14.11.1937 за ст. 54-10 ч. 1 КК УРСР застосована ВМП. Розстріляний 26.11.1937 у м. Чернігів. Реабілітований 31.07.1989 прокуратурою області [ДАСО, ф. Р-7641, оп. 5, спр. 338], [6, 633]. У виданні «Книга скорботи України. Сумська область» є відомості ще про одного офіцера. «Пінчук Дмитро Михайлович, 1882 р., українець. Помер від туберкульозу легенів 5 вересня 1943 р. Похований на міському кладовищі» [1, 305]. На початку 1938 р. в СРСР було арештовано понад 45 тисяч білогвардійців, більшість з яких репресували. У 8 відділі УГБ НКВС УРСР були складені у 1931 р. списки на 21 тисячу колишніх білих офіцерів. Арешти офіцерів були проведені у 1938 р. Більшість арештованих були віком за 40, багатьом за 50, 60, 70 років. За період з 1.10.1936 р. по 1.07.1938 р. кількість арештованих та засуджених, в т.ч. розстріляних, подана у таблиці:
Період 1.1031.12.1936 1.0131.12.1937 1.011.07.1938
Всього арештовано
Всього приведено
Засуджено
В т.ч. до вищої міри покарання
4,453
266
2,783
44
159,573
396
130,980
67,777
89,025
61
64,094
54,390
253, 051
723
197,857
122,211
[ОГА СБУ ф. 42, оп. 1, д.35, с.5, 6, 8, 9, 27, 28], [4, 31]. Із загальної кількості репресованих колишніх білих офіцерів за період з 1.10.1936 по 1.07.1938 рр. у Чернігівській області, до якої входив Конотоп, було арештовано 13219 осіб. З них арештовано 243 білогвардійці, засуджено 133 білогвардійці. В т.ч. 131 до ВМП (вищої міри покарання). Скільки серед них було репресовано наших земляків – не встановлено. Сподіваємось, 114
Наші земляки з офіцерського корпусу України...
що при подальшому дослідженні обласних книг «Реабілітовані історією», матеріалів архівів та музеїв України вдасться дослідити долю земляків, офіцерів і відкрити нові сторінки нескінченної історії краю. Джерела та література 1. Книга скорботи України. Сумська область. Т.1. – Суми, 2003. 2. Книга учета лиц, состоявших на особом учете бывших белых офицеров в органах ГПУ Украины в 4 томах. – Т.1. / Предисл. Я.Тинченко. – Харків, 2011. 3. Книга учета лиц, состоявших на особом учете бывших белых офицеров в органах ГПУ Украины. – Т.2. / Предисл. Я.Тинченко. – Харків, 2012. 4. Книга учета лиц, состоявших на особом учете бывших белых офицеров в органах ГПУ Украины. – Т.3. / Предисл. Я.Тинченко. – Харків, 2012. 5. Книга учета лиц, состоявших на особом учете бывших белых офицеров в органах ГПУ Украины. – Т.4. / Предисл. Я.Тинченко. – Харків, 2012. 6. Реабілітовані історією. Сумська область. У трьох книгах. Книга перша. – Суми. 2005.
Першодрук: Конотопські читання-2016. – Харків; Конотоп, 2016. – Вип. 7. – С. 5–26. 115
РЕПРЕСИВНА ПОЛІТИКА РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ ПРОТИ ЦЕРКВИ НА КОНОТОПЩИНІ «…Непошана до старовини, до свого минулого, до історії народу, шкідлива і ворожа інтересам народу... бо не хлібом, і не цукром, і не бавовною, і не вугіллям єдиним буде жив чоловік…» Олександр Довженко Історія церков України радянського періоду має трагічну історію. Темою нашої статті є дослідження репресивної антицерковної політики радянської влади 1920-1930-х рр. Під виглядом вилучення церковних цінностей було впроваджено в роки радянської влади масове пограбування і знищення церков. Жертвами великого голоду 1921-1922 у південних районах України стали сотні тисяч громадян України. 27 грудня 1921 р. ВЦВК приймає декрет про конфіскацію церковних та монастирських цінностей. 8 березня 1922 р. Раднарком УСРР прийняв постанову про вилучення церковних цінностей у фонд допомоги голодуючим. В Україні вилучили 3 пуди 3 фунти 75 золотників золота, 3105 пудів 22 фунти 54 золотники срібла, 858 діамантів і алмазів загальною вагою 1469 каратів, інші дорогоцінні камені та метали. Конфісковані до липня 1922 р. церковні цінності оцінювались у 834 млн крб золотом. У квітні 1922 р. 16071 крб золотом, отриманих від реалізації вилучених церковних цінностей, надійшли до скарбниці України. Конотопська повітова комісія по вилученню церковних цінностей у складі 6 осіб проводила вилучення по всіх церквах повіту. За архівними даними по церквах Конотопського повіту було вилучено:
116
Репресивна політика Радянської влади проти церкви...
Місто Конотоп Соборна церква Успенська церква Александро-Невська церква Село Григорівка Село Білі Вежи Село Підлипне Село Соснівка Успенська церква м. Конотоп Вознесенська церква Село Кошари Вознесенська церква Село Дептівка Р.-Богородична церква Село Хижки Воздвиженська церква Село Малий Самбір Покровська церква Село Сім’янівка Троїцька церква Село Гирівка Покровська церква Там само. Покровська церква Село Курилівка Р.-Богородична церква Село Дмитрівка Троїцька церква Село Рябухи Петропавлівська церква Село Крапивне Успенська церква
пуди
фунти
золотники
долі
1
8
30
84
-
1
61
18
-
10
18
12
-
3 2 3
31 34 55
84 29 24
-
2
90
66
-
24
24
-
-
4
50
12
-
1
18
51
-
2
82
39
-
1
16
90
-
6
82
57
-
29
33
-
-
6
37
48
-
3
47
84
-
4
35
-
-
4
42
36
-
10
84
34
117
Шаміль АКІЧЕВ Село Рубанка Село Попівка Преображенська церква Село Голінка Михайлівська церква Село Голінка Преображенська церква Село Курень Миколаївська церква Село Бахмач Вознесенська церква Село Бахмач Успенська церква Село Шпотівка Вознесенська церква Село Шаповалівка Покровська церква Село Тениця Покровська церква Бахмацька Успенська церква Село Батурин Село Митченки Покровська церква Село Красне Казанська церква Село Шпотівка Казанська церква Батурин Воскресенська церква Крупицького монастиря Село Пальчики Батурин Покровська церква Городище Городище церква М. Богородиці
-
15
51
24
-
4
75
93
-
4
53
18
-
2
62 (з них золота 4 долі 66 золотників)
15
-
4
14
12
-
-
85
78
-
-
93
48
-
3
1
90
-
6
54
72
-
2
83
-
-
19
67
-
1
22
35
-
-
1
14
72
-
1
50
48
-
7
58
-
-
1
90
60
-
9 -
89 83
8 -
-
-
87
72
-
1
91
-
-
1
53
42
118
Репресивна політика Радянської влади проти церкви... Михайло-Ганнівка Село Понори Красний Колядин Конотоп Соборна церква Село Курилівка Село Сем’янівка Село Гайворон Село Семенівка Всього по повіту Срібла Золота
-
1 1 15
63 53 8
72 48 24
-
7
61
84
12
10 38 2 20 15
40 93 75 81 33
60 61
4
66
У Конотопській єврейській синагозі коштовностей не було знайдено [2.4-7]. Через 2 тижні відбулись нові конфіскації. 3 травня 1922 р. в Конотопській Соборній церкві Конотопською повітовою комісією з питань вилучення церковних цінностей вилучено 47 речей вагою 1 пуд 8 фунтів 43 золотники 84 долі срібла. В Успенській церкві вилучено 4 срібних речі вагою 1 фунт 61 золотник 18 долей. У Миколаївській церкві взято 34 речі вагою 10 фунтів 28 золотників, 60 долей срібла. В Олександрівській церкві вилучено 13 речей вагою 10 фунтів, 19 золотників 12 долей срібла. У Підлипненській Миколаївській церкві вилучено владою 8 срібних речей вагою 4 фунти – 48 золотників 24 долі срібла. У Соснівській церкві – 2 фунти – 30 золотників, 66 доль срібла. Дептівський сход селян виніс постанову піти назустріч державі та добровільно вилучити коштовності з церкви. Пропозиція священика замінити цінності хлібом була відхилена. Проводили судові процеси над священиками і звинувачували у приховуванні церковних цінностей. Влада позбавила виборчих прав 38 священиків Конотопського повіту у 1922 р. [3,36-43]. В с. Козацьке Конотопського повіту громада євангельських християн-баптистів 30 квітня 1922 р. вирішила відкрити на кошти громади безкоштовну їдальню для проїжджих людей з голодуючих губерній. У 1923 р. в Конотопському районі діяла 21 церква, а у Конотопі – 5 церков. 119
Шаміль АКІЧЕВ
Це при населенні Конотопського району 86 196 чоловік, а м. Конотопа – 29 104 мешканці. У 1925 р. при школах міста та повіту діяли гуртки юних безвірників. У Конотопському музеї у відділі культів зберігалося 212 експонатів – речей, вилучених із церков. 2 червня 1928 р. Конотопський окрвиконком задовольнив піклування 1000 конотопських євреїв про закриття 2 синагог. Конотопські євреї передали одну синагогу під єврейську ремісничу профшколу [11]. 5007 трудящих Конотопа просили міську раду закрити та передати Успенську церкву для культурних потреб міста. У жовтні 1928 р. в Конотопі діяло 7 церков, у них молилися 5500 парафіян, що становило 16,6 % від населення міста. 7 січня, о 6-й годині вечора, комсомольці Конотопа влаштували похід, присвячений відібранню Успенської церкви та перебудові її в музей. У синагозі, що відібрали трудящі євреї, відкрили єврейську технічну профшколу [11]. До 19-ї статті Конституції 22 травня 1929 року були внесені зміни про заборону релігійної пропаганди. У червні 1929 року було проведено Всесоюзний з’їзд войовничих безвірників [4, 12]. Священиків примушували зрікатися сану і відмовлятися від священнослужіння. На станції Конотоп відмовились від сану диякон Гаркавенко та протодиякон Рожко-Рожченко [13]. Від посади дяка в Олександро-Невській церкві ст. Конотоп 28 червня 1929 р. зрікся Горкавенко Григорій Семенович [14]. 6 липня 1929 р. Конотопська міська рада прийняла рішення знести будівлю старої синагоги в районі залізничного вузла та побудувати на її місці залізничний клуб вартістю 800 тис. крб. 4 квітня 1929 р. Успенську церкву було передано для потреб центральної бібліотеки [12]. На ремонт цієї церкви було потрібно 30 тисяч крб [8]. 1 листопада 1929 р. Конотопська міськрада задовольнила прохання трудящих залізничного вузла про передачу ОлександроНевської церкви під культурно-освітній заклад. Наступного дня пленум Конотопської міськради прийняв рішення про знесення Соборної Різдва Богородиці церкви, як дуже старої та планування розширити за рахунок звільненої площі двори шкіл № 2 та № 5. 6 листопада 1929 у приміщенні колишньої Успенської церкви відкрилася оглядова виставка з 5 відділів. Тут показували 120
Репресивна політика Радянської влади проти церкви...
досягнення в промисловості і сільському господарстві [5]. 21 грудня 1929 р. жителі Загребелля вирішили закрити Миколаївську церкву, а дзвони передати радянській промисловості [6,4]. У січні 1930 р. загальні збори селян сіл Карабутове, Фесівка, Підлипне, Бондарі вирішили зняти у церквах дзвони і передати їх на потреби індустріалізації. Учні та викладачі конотопських міської та вечірньої робітничої шкіл 2 ступеня одноголосно вирішили передати всі церковні дзвони Конотопа для потреб індустріалізації. Рада піонерського активу м. Конотоп ухвалила зобов’язати парторганізації провести кампанії збирання підписів до закриття Конотопської Соборної церкви та передачу її для промисловості. Члени гуртка юних войовничих безвірників 29-ї залізничної школи станції Конотоп вимагали від Конотопської міськради припинити продавати ялинки, ялинкові прикраси, горілку, вина та інші спиртні напої в Конотопі в період від 30 грудня 1929 р. по 15 січня 1930 р. і вимагали віддати Вокзальну церкву під дитячий клуб, молитовні будинки – під культурні потреби. А в першу чергу зняти дзвони і віддати їх до металургійних заводів. У липні 1930 р. Конотопський адміністративний відділ оголосив про реєстрацію статутів релігійних громад Конотопа: 1) Вознесенської Синодальної релігійної громади, 2) Конотопської синодальної громади, 3) Александро-Невської синодальної релігійної громади [7]. У 1936 р. було перебудовано церкву у с. Соснівка під клуб [1]. Під час масової антирелігійної кампанії були пограбовані і знищені багато конотопських церков. Проводились політичні репресії проти духовенства. У 1930-х роках були репресовані священики: Антоненко Іван Федорович, с. Підлипне; Бурковський Євген Іванович, с. Озаричі; Власовський Павло Олександрович, м. Конотоп; Клюшник Олександр Петрович, церковний староста, м. Конотоп; Левицький Дмитро Михайлович, м. Конотоп; Прохоренко Василь Корнилович, Вознесенська церква м. Конотоп; Семенченко Давид Трохимович, дяк кладовищенської церкви; Баймут Федот Микитович, с.Шпотівка; Борисенко Василь Андріанович, с. Кошари; Глинка Микола Михайлович, с. Козацьке; Купраш Степан Якович, с. Сім’янівка; Примаков Федот Микитович, 121
Шаміль АКІЧЕВ
с. Попівка; Рулько Олексій Федотович, с. Гути; Шарін Петро Васильович, с. В’язове [9]. До кінця 1930-х років в Україні було закрито 80% сільських церков [4,12]. Знищення церков тривало майже до середини 1980 років, лише у Сумській області за період з 1918 по 1988 рр. було знищено понад 600 православних храмів [10]. Розорення державою і партією церквов, на тлі досягнень індустріалізації, призвели до голодомору і сталінських репресій проти всього народу. Вічним є питання про боротьбу сил Зла і Добра, чи здатне наше суспільство з висоти нашого тисячоліття зрозуміти давню культуру України і роль її в світовій історії. Список використаної літератури 1. Більшовик. – 1938. – № 82 (1584). 2. Державний архів Сумської області (ДАСО, фонд Р-4611, опис 1, справа 432, л.4-7). – Отчет уездной комиссии по изъятию церковных ценностей по Конотопскому уезду 1922 г. 3. ДАСО, ф. Р-4611, оп. 1, спр. 414, арк. 36-43. 4. Зруйновані храми Сумщини. Мартиролог знищених святинь. – Суми, 2009. – С.12. 5. Комуна. – 1929. – №2 (389). 6. Комуна. – 1929. – № 12. – С. 3. 7. Комуна. – 1930. – № 111 (495). 8. Наш двигатель. – 1929. – 8 червня. 9. Реабілітовані історією. Сумська область. Книга перша. – Суми, 2005. – С. 565-713. 10. Реабілітовані історією. Сумська область. Книга перша. – Суми, 2005. – С.19. 11. Селянські вісті. – 1929. – № 5. 12. Селянські вісті. – 1929. – № 25 (304). 13. Селянські вісті. – 1929. – неділя, 16 червня. – № 48 (327). 14. Селянські вісті. – 1929. – № 53.
Першодрук: Матеріали науково-практичної конференції «Культурно-релігійний розвиток Гетьманщини кінця XVII – початку XVIII ст.» – Ніжин: ТОВ Вид-во «Аспект-Поліграф», 2006. – С. 7–16. 122
ÇÎß ØÀ˲ÂÑÜÊÀ
123
Зоя Валеріанівна ШАЛІВСЬКА народилась 8 серпня 1947 р. в с. Маринівка Доманівського району Миколаївської області. Закінчивши із золотою медаллю середню школу, вступила до Харківського держуніверситету, який закінчила з відзнакою за спеціальністю «біохімія». Працювала на заводі медичних препаратів начальником відділу технічного контролю. Член Національної спілки журналістів України та Київського товариства «Холмщина» ім. Михайла Грушевського, публіцистка. У своїй книзі «Відроджена святиня» розповіла про історію Підлипненської парафії. Друкувалась у журналах «Воєнна історія», «Кореспондент», тритомному дослідженні «Від депортації до депортації», у центральній та місцевій пресі. Нагороджена Почесною грамотою НСЖУ, Благословенною Грамотою Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета, Почесною відзнакою міста Конотоп, лауреат премії імені Олександра Лазаревського. Зараз на пенсії. Заступник голови Конотопського осередку ВУТ «Просвіта». 124
«САМОСТІЙНИКИ» НА СУМЩИНІ Спротив комуністичній диктатурі в повоєнному Союзі, зокрема в Україні, асоціювався в основному з її західними землями. Та й офіційна пропаганда, не гребуючи відвертою брехнею, формувала негативний образ буржуазного націоналіста, «бендеровца с Западной». Наслідки цього ганебного зомбування, на жаль, важко долаються і нині. Про боротьбу українських патріотів проти радянського режиму на інших теренах України було мало відомо, адже такі факти руйнували уявлення про непохитність існуючого ладу. Та останнім часом із можливістю доступу до архівних матеріалів ми переконались, що боротьба за незалежність України не припинялась ніколи. Важкий сталінський чобіт не задушив і волелюбний козацький дух моїх земляків. У збірнику «ОУН – УПА на Сумщині» (Державний архів у Сумській обл. / упорядник Г. Іванущенко. – К.:Українська видавнича спілка ім. Юрія Липи, 2007, в 2-х томах) вміщені документи, які свідчать про існування в Сумській обл. в 40-х - 50-х роках руху Опору радянській системі. Перші підпільні осередки закладалися через утворення «Просвіт» у Сумах, Конотопі, Лебедені тощо ще під час німецької окупації, які деякий час були легальним прикриттям для ОУН. У доповідній записці міністру внутрішніх справ УРСР Т. Строкачу за вересень 1946 р. вказано, що «на территории Конотопского района существовала националистическая организация «Просвіта», причому її активний діяч у селі Малий Самбір Іван Ожек був розстріляний німцями «за активную националистическую деятельность». В секретних документах Конотопського міськвідділу МГБ Конотопського райкому КП (б) за березень 1948 р. повідомлялось: «На территории Конотопского и Кролевецкого районов продолжительное время действовала террористическая банда УПА, основным кублом этой банды являлось село Озаричи, так как в нем проживали и скрывались братья Лузаны». Архівні матеріали свідчать про існування в с. Попівка Конотопського району боївки УПА під керівництвом братів Супрунів, Тимофія і Григорія. Цікавий факт: у донесенні відділу УНКВС за березень 1946 р. про знищення боївки УПА на території Конотопського району зазначається, що на прикладі вбитого Черевка Федора Андрійовича «с правой стороны 125
Зоя ШАЛІВСЬКА
вырезана надпись: «слава для украинцев бендеровцев», сверху надписи вырезана украинская националистическая эмблема, трезуб, окаймленная дубовым листом, на цивье приклада вырезана кличка «Гонта». Спираючись на знайдені матеріали, історик Геннадій Іванущенко (в 2005-2010 рр. директор Державного архіву в Сумській обл.) стверджує, що протягом 1947-1948 рр. на теренах Конотопського району Сумської обл. велася справжня партизанська війна під ідеологічними гаслами ОУН-УПА. Про те, що прихожанин нашої церкви Михайло Федосійович був на засланні в Магадані за антирадянську діяльність, дізналась недавно. Цей невисокий, незважаючи на поважний вік, з гарною поставою чоловік приваблював своєю теплою усмішкою, щирими жартами. Він не пропускав жодного богослужіння, і неодмінно у вишиванці. І ось ми в його невеликій затишній квартирі гортаємо сімейний альбом. Фотографія нареченої у весільному вбранні з дівчатами у вишиванках. Тільки 10 місяців прожив Михайло зі своєю Олею до арешту... А до того – нелегке дитинство та юність в умовах насильницької колективізації, голоду 30-х, воєнного лихоліття. Народившись у 1926 році в селі Любитове Кролевецького району Сумської області, Михайло Тищенко з болем згадує ті жорстокі часи приниження та страждань в умовах більшовицького терору. Дитяча пам’ять закарбувала випадок, коли до хати вдерлися члени продзагону з вимогою записатися до колгоспу. За відмову один із них так люто штовхнув матір, що вона впала разом із посудиною з окропом. Скупі рядки зі справи Тищенка: «Имущество отца было конфисковано в 1931 году за невыполнение госпоставок». Невдовзі мати померла від сухот, залишивши трьох дітей. З мачухою ж у Михайла стосунки не склалися. Після закінчення семирічки перебрався до Конотопа. Саме тоді почалася війна, та через стан здоров’я воювати йому не довелось. Після визволення Конотопа закінчив технікум і влаштувався працювати на залізницю. Незважаючи на важкі повоєнні часи, життя потроху налагоджувалось. Був щасливий зі своєю молодою дружиною. Якось до рук Михайла потрапила література, яку привіз знайомий із Західної України, що підтвердила його думки про несправедливість існуючої системи. Хотілося, аби якомога більше 126
“Самостійники” на Сумщині
людей дізнались правду. Працюючи помічником машиніста паровозного депо, мав можливість розповсюджувати підпільну літературу на вокзалах. Поступово все більше молоді залучалась до цієї діяльності. Усі вони кожного разу ризикували бути схопленими, коли, прямуючи від села до села, приносили листівки колгоспникам, які збирались вранці «на наряд». Селяни розуміли палкі слова, що викривали несправедливість колгоспного кріпосного ладу, бо втрачали надії на зміни в своєму житті після перемоги над фашистами, яка дісталася ціною таких жахливих втрат. І знову мусили терпіти голод, знущання місцевих компартійних чиновників, важко працювати за «палички» трудоднів. Те, що Україна мусить бути незалежною, поступово оволодівало свідомістю людей. Майже два роки діяла ця група, що сіяла зерна правди про криваву сталінську систему. Арешти почалися після затримання того ж Михайлового знайомого, який і привозив літературу. Це підтверджують і протоколи його допитів. Про нього Михайло Федосійович згадує неохоче, не може пояснити, чому той так вчинив. Певно, зламався на допитах, прагнучи врятувати рідних (його сестра Віра, фельдшер медпункту, та молодший брат Федір теж були в організації). Мужньо тримався наймолодший член родини. У своєму останньому слові на суді Федір сказав: «Повернуся, закінчу школу і буду продовжувати боротись проти радянської влади». Після слідства і суду сліди всіх трьох загубилися в таборах. Загалом у списку з 21 заарештованого було 8 родин, в основному селяни з кількох сіл Конотопського та Кролевецького районів, вчитель, кілька робітників залізниці. Наймолодшому на час арешту було 17 років, найстаршому – 68, як сказано в характеристиці... «неспособен к физическому труду». Серед них два брати, що недавно повернулися з війни, один нагороджений медаллю «За победу над Германией», деякі з родин репресованих. Усі, заарештовані навесні 1948 року, поступово опинились у катівнях НКВД. Викликали на допит і Михайла Федосійовича, а звідти доправили до Сумського НКВД. Під час обшуку з будинку забирали все, що сподобалось, навіть увесь одяг господаря. «Заарештували» і корову, прирікши молоду дружину, що народила доньку відразу після того як забрали Михайла, на голодне існування. Півтора року провів Михайло Тищенко в застінках 127
Зоя ШАЛІВСЬКА
НКВД, майже щоночі допити, часто безперервно протягом 5-ти годин. З розмаху кидали на стіну, що аж вухами йшла кров, били до непритомності, заганяли під нігті голки. Як свідчать протоколи допитів, Михайло не видав нікого, твердо стояв на своєму, не давав себе «підловити» чи заплутати. Розповідаючи про пережите, Михайло Федосійович щиро дивується своїм катам: «Що вони за люди? Такі молоді, а такі нервові, бігають по кабінету, постійно палять». Не осуджує і того, хто зламався: мало кому під силу витримати ті нелюдські тортури. Коли читаєш ці протоколи, розумієш, як боялась влада тих листівок, правдивої інформації про події на Західній Україні, діяльність УПА. Так, кілька нічних допитів Михайла зводились до того – 2 чи 3 листівки він отримав; декого затримували тільки за те, що «присутствовали при беседах на антисоветские националистические темы», а Кишку Поліну обвинувачували в тому, що в батьковому будинку знайшли листівку, а вона не донесла про неї органам влади. До справи долучено кілька тих листівок: «За вільну державу», «Платформа Української Головної Визвольної Ради», «Геть колгоспи з нашої землі!» В одній із них читаємо: «...тільки в своїй хаті – своя правда, і сила, і воля. Тільки в Українській Самостійній Соборній державі селяни, робітники, інтелігенція будуть справді вільними, повноправними громадянами, матимуть забезпечення працею і хлібом, будуть господарями на своїй землі». А ось рядки із звернення до української дитини: «Будь вірна своєму народові й Україні! Люби свою Україну понад усе в світі. Вчись пильно читати й писати по-українськи. Читай багато книжок про Україну, а вони тобі розкажуть, які твої предки колись були славні». Читаючи протоколи допитів, розумію, що загалом вони були заготовлені раніше, бо не зі слів допитуваного писалось таке: «Я зачитал им вслух антисоветскую националистического содержания листовку, в которой возводилась гнусная клевета на советскую власть и содержался призыв к борьбе с этой властью на случай войны Америки и Англии против СССР». Багатьох звинувачували у вчиненні збройних нападів на держпідприємства і заклади, колгоспні склади і ферми, під час яких «глумились над портретами руководителей ВКП(б) и Советского государства, рвали лозунги и плакаты, высказывали различные антисоветские измышления и оставляли националистические листовки». Один 128
“Самостійники” на Сумщині
із затриманих зізнався, що розірвав «Короткий курс історії ВКП(б)». З великою повагою згадує Михайло своїх побратимів: «То були розумні і чесні люди, а не кримінальні злочинці, якими їх намагалися показати кадебісти». 12 березня 1948 року відбувся суд, і незважаючи на те, що Михайло Федосійович не зізнався в розповсюдженні літератури, обвинувачення було суворе: «Будучи учасником ОУН, присутствовал на нелегальных зборищах, на которых читались антисоветские националистические листовки, призывавшие к борьбе с Советской властью за организацию так называемой «Самостийной Украины». Неоднократно получал от эмисара ОУН антисоветские националистические листовки для распространения среди населения и хранил их у себя дома». За вироком суду отримав 20 років таборів і 5 років поселення. Великі строки отримали всі обвинувачені. Надовго залишив дружину, яка мусила важко працювати, ледве зводячи кінці з кінцями, терпіти знущання місцевих «активістів». Але Ольга ні разу не дорікнула Михайлу за пережите нею, трималась мужньо і гідно, вірно зберігаючи щиру любов до свого чоловіка. А далі – Магадан, каторжна праця на Аркагалинському вугільному комбінаті «проходчиком на подземной работе» – так записано в довідці. Каже, що йому ще пощастило, бо не загнали на вольфрамові рудники, де молоді, дужі хлопці через два місяці гинули від силікозу. Більшість засуджених були із Західної України та Прибалтики. Освічені, інтелігентні, багато було серед них студентів. Складалось враження, що вони і не мали серйозних провин перед радянською владою. Щоденно по 12 годин важкої праці, короткий відпочинок у камері, де температура залежала від пори року, їжа – хліб, вода та баланда (гаряча юшка). Від виснажливої праці, недоїдання, хвороб вже до 1948 року загинуло більше половини в’язнів, особливо висока смертність була серед естонців. Ув’язнені допомагали один одному вижити в нелюдських умовах табірного життя, не було крадіжок, сварок. З болем згадує Михайло Федосійович, як опинився в табірному лазареті зі своїм однолітком Василем із Західної України, що помирав від силікозу. Дуже образився тоді Василь на Михайла через його відмову взяти собі частину харчів з отриманої посилки. Через кілька днів він помер… Від кісткового туберкульозу 129
Зоя ШАЛІВСЬКА
Михайла врятував друг румун. Його спеціальні вправи, розтирання допомогли подолати хворобу. Після викриття культу особи Сталіна почався перегляд справ засуджених. Прискіпливі перевірки, допити комісії і, нарешті, 3 липня 1956р довгоочікувана довідка про «…нецелесообразность дальнейшего содержания в заключении…». Виявилось, що «нецелесообразно» було винищувати сотні тисяч своїх громадян у рудниках та на лісоповалах, у катівнях НКВД. А скільки зламаних, понівечених людських життів! Ось ще одне фото з сімейного альбому – зустріч Нового року з табірними друзями. Такі молоді обличчя... Сумували за побратимами, які не дожили до цього дня, згадували рідних. З теплом і ніжністю думав і Михайло про свою Олю, про свою доньку, яка ще не бачила батька. Цього ж року, долаючи тисячі кілометрів, Оля поїхала до свого чоловіка. Треба було починати життя спочатку. Деякий час жили на Півночі, а потім переїхали в Конотоп. На той час у родині було вже двоє дітей. До звільнених із таборів чиновники ставились з підозрою, тож роботу було дістати складно. Все ж згодом влаштувався на Конотопський електромеханічний завод, де працював до 1973 р. Михайло Федосійович постійно підтримував стосунки зі своїми табірними друзями, особливо з Симоновичем Євгеном Михайловичем із Луцька. З його листів дізнавався, що вже багато побратимів відійшли у вічність, провівши найкращі роки життя в колимських копальнях. Згадуючи прожиті роки у своїй книзі, Євген називає Михайла своїм найкращим, вірним другом, з яким вони святкували у Києві проголошення Незалежності України. Ось рядки з його листа: «Основне, Михайле, що ми не даремно сиділи в таборах. Перемога за нами, Україна незалежна! Тепер обов’язок наших дітей і онуків зміцнювати і розбудовувати нашу державу Україну. А з тим і своє благополуччя, як духовне , так і матеріальне. Хай Бог їм помагає!» Кілька років тому Михайло втратив свою кохану дружину. Протягом двох років цілі дні проводив на цвинтарі, говорив рідним, що життя без Ольги втратило сенс. Порятувала його церква, мудрий та доброзичливий настоятель храму, небайдужі до людського горя прихожани. І зараз Михайло Тищенко активний учасник громадських патріотичних заходів, жваво цікавиться всіма подіями. Важкий життєвий шлях не озлобив 130
“Самостійники” на Сумщині
цю великої душі людину. Скупо, неохоче розповідає про себе, більше про побратимів. Та насправді, як зізнався, часто нестерпним болем пронизує думка, скільки найкращих українців знищила більшовицька система. На моє запитання, чи усвідомлював він, що його діяльність була частиною загального опору українців поневоленню, Михайло Федосійович відповів: « Я знав, що ми не одні боролись проти радянської влади і вірив, що Україна стане незалежною країною». Використана література 1. ОУН–УПА на Сумщині. Державний архів у Сумській обл. / упорядник Г. Іванущенко. – К. : Українська видавнича спілка ім. Юрія Липи, 2007. – Т. 1. – 155 с. 2. Уголовное дело №3202 в 8-ми томах. Управление КГБ УССР в Сумской обл.
Зустріч нового 1956-го року в колі політв'язнів. Другий зліва – Михайло Тищенко Першодрук: Україна молода. – 2015. – № 89 (3 березня). 131
ЧИМ СЛАВНИЙ КОНОТОП «То ви з Конотопа? Вже втопили свою відьму?» – часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», – ображено відповідала я, не зразу зрозумівши, що йшлося про депутатку, прогресивну соціалістку. І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. Саме в Конотопі жив відомий військовий діяч Михайло Драгомиров, що протягом п'яти років був генерал-губернатором Києва. З містом пов'язані долі художників М. Ге, І. Репіна, К. Малевича, історика О. Лазаревського, бібліографа С. Пономарьова. Височіє над Конотопом башта знаменитого архітектора Шухова… За роки незалежності повернуто із забуття чимало подій української історії. Одним із символів боротьби проти загарбників є Конотопська битва, якій передувала 70-денна облога міста московськими військами. На непокірних конотопців московитський князь О.Трубецькой кинув 40-тисячну армію. Та козаки під проводом Г. Гуляницького, укріпивши місто трьома рядами оборонних валів, вели з гармат неквапливий, але дошкульний вогонь по позиціях москалів, за ніч зміцнюючи пошкоджені вали. У битві ж, яку деякі історики вважають масштабнішою за Полтавську, Московія втратила кілька десятків тисяч війська, зокрема і дворянську кінноту. Історичні події на конотопській землі, политій кров'ю наших предків, досліджував наш земляк, краєзнавець Іван Лисий. До слова, карту Конотопської битви, яка наводиться в багатьох наукових виданнях, склав цей історик. У 1932 р. його родину разом із ще 12-ма сім'ями було виселено до Архангельської обл. на лісоповал як куркулів. Там від непосильної праці, голоду, хвороб вони і загинули в таборі «Красный бор». Іван дивом врятувався, став істориком, воював, з фронту повернувся без ноги. Загалом, про життя цієї людини можна знімати фільм. Доробок його з краєзнавства безцінний, прекрасно знав археологічні пам'ятки краю, місцеві народні обряди та звичаї. Цікаве його дослідження про участь козаків Конотопської сотні разом із загонами Якова Сомка в розгромі в 1652 р. двохтисячного загону литовського магната Домарацького, що вирвався з оточення після перемоги козаків під проводом Б.Хмельницького в бою під Батогом і мав на меті перекрити шляхи постачання цьому війську. Тоді козаки викрили його змову з конотопським старостою 132
Чим славний Конотоп
Сосновським, який мав здати конотопську фортецю, і вбили змовників. У Російській імперії, як відомо, найменші прояви української національної самоідентичності на наших теренах жорстоко придушували. Утім на Конотопщині потужно заявила про себе «Просвіта». На великому фото, що зустрічає відвідувачів у музеї Івана Гончара, конотопські юнаки в національному одязі з портретом Кобзаря. Під портретом дата: 1914 рік. Незважаючи на заборону російської влади, конотопські просвітяни гідно відзначили 100-річчя від дня народження поета. Учасники шевченківських вечорів жорстоко переслідувались, багатьох було заарештовано, покарано шомполами, оштрафовано на великі суми та звільнено з роботи. Відомо прізвища всіх учасників ювілейних заходів на цьому фото. А в 30-х роках вже більшовицька влада продовжила переслідування просвітян-бандуристів. Сімох із зображених на фото було розстріляно, активного просвітянина, бандуриста з капели «Відродження» Миколу Шуляка засудили на 15 років. Усі окупанти завжди боялись правдивого Шевченкового слова, що пробуджувало націю. Так, у 1919 р. денікінці жорстоко відшмагали шомполами просвітянина з приміського села Підлипне Петра Судака за зберігання «Кобзаря». А вже при московській окупації в 30-х він отримав 18 років ув'язнення в таборах ГУЛАГу. Збираючись щорічно на политому кров'ю героїв крутянському полі, конотопці вшановують і своїх земляків. Від краєзнавця Івана Лисого я дізналась, що у Конотопі був створений загін січових стрільців, а загальними зборами селян приміського села Підлипне затверджений загін самооборони. Керівником його став Ялисей Трохимович Лисенко, студент комерційного інституту, а його заступником – Павло Андрійович Лисий, службовець Конотопського паровозоремонтного заводу. Саме вони були активними діячами підлипенської «Просвіти» (Ялисей Лисий її голова). Павло Лисий, заступник голови «Просвіти в 1917-1918 рр., був головою шкільної ради при сільській управі, ініціатор переведення навчання сільської школи на українську мову, один з організаторів хорового та театрального гуртків. До складу загону, який налічував 16 осіб, увійшли робітники 133
Зоя ШАЛІВСЬКА
залізниці, службовці. Озброєння й обмундирування загін отримував від конотопських січових стрільців. 25 січня 1918 року ці формування перед наступом російських більшовицьких військ завчасно залишили Конотоп, бо сили були нерівні. Проте встигли демонтувати пошту-телеграф і евакуювати справний вагонопаровозний парк. Мали й імпровізований бронепоїзд із гарматою та кулеметом. Цей «бронепоїзд» залишив Конотоп, руйнуючи стрілки та лінію зв’язку. Після короткого бою за Бахмач січовики відступили до станції Крути, бо їм загрожували червоні частини з боку Батурина. У бою під Крутами, маневруючи, «бронепоїзд» так дошкулив муравйовцям, що машиніста, кулеметника та артилериста Муравйов хвалився «посадіть на кол». Цим вправним кулеметником був січовик-конотопець Тимофій Денженко, бідняк, колишній підпасич вівчара. Відомо, що з Конотопа був і артилерист цього «бронепоїзда». Щоб не потрапити в оточення, січовики підібрали поранених і за сигналом паровоза відступили до Києва. Відомо про участь в бою під Крутами трьох братів з цього ж села Юхименків – Петра, Павла та Василя, самодіяльних акторів у просвітянському театральному гуртку. Петро як зв'язківець і телеграфіст брав участь у наступних боях січовиків. Більшовики люто розправились з патріотами та їх родинами. Жорстоко катували та забили до смерті Тимофія Лисенка за те, що його син був керівником загону січових стрільців. Був репресований і активний учасник боїв під Крутами та муравйовцями під Бахмачем самодіяльний актор Степан Лисий. «Кохатися в націоналістичній романтиці – далеко не комуністична справа», – писалось в одній із більшовицьких газет за 16.03.1930 р. «За буржуазний націоналізм та контрреволюцію" було розстріляно 25 бандуристів, учасників аматорських колективів, серед них член Центральної Ради Іван Довгий, що активно допомагав просвітянам. Кілька бандуристів із Конотопщини не повернулись із сумно відомого з'їзду кобзарів у Харкові в 1934 р. Це бандурист Карло Дейнека, виконавець стрілецьких, історичних пісень, активний просвітянин, мандрівний незрячий кобзар із села Курилівка (нині Жовтневе) Кандиба. Підтвердженням того, що саме для знищення червоні кати 134
Чим славний Конотоп
зібрали народних співців з усієї України, є жорстоке вбивство в 1934 р. учасника капели «Відродження» бандуриста Івана Бабича, колишнього члена Центральної Ради, активного конотопського просвітянина. Тоді до Харкова він не поїхав – не мав коштів. Та за дорученням НКВС був вистежений і вбитий найманцями. Помираючи, Іван сказав катам: «Ваші паскудні імена люди з огидою вимовлятимуть!» Вітри національного пробудження в 90-х дістались і Конотопщини. Добу тримали конотопці в облозі міську раду, вимагаючи підняття над будівлею національного прапора та відставки міського очільника, першого секретаря міському КПУ, голодували в наметах. У 2004 р. місто стало помаранчевим, протестуючи проти фальсифікацій на виборах. Наші просвітяни були активними учасниками і Мовного майдану в Києві, збирали кошти, продукти, виступали на захист мови в пресі. Мої земляки були і на барикадах Майдану в буремні дні революції Гідності, возили все необхідне для мітингувальників, збирались на міське віче, щоб висловити недовіру знахабнілим чиновникам, організовували потужні автомайдани, а зараз мужньо боронять Україну від московських агресорів. Відома в зоні АТО наша волонтерська організація «Бджілка», невтомними руками членів якої зроблено чимало для захисників. Нині Україна – поле бою, на якому ми маємо захищати нашу землю, боронити наше Слово, історію, церкву, національні святині. Мусимо вистояти!
135
Зоя ШАЛІВСЬКА
Конотопські юнаки на святкуванні 100-річчя Тараса Шевченка, 1914 р.
Першодрук: Україна молода. – 2015. – № 64 (14 травня). 136
ПРО НЕСКОРЕНОГО СВЯЩЕНИКА-ПАТРІОТА (Дмитро Карпенко) Національне пробудження, яке охопило українське суспільство в Українській Народній Республіці, не оминуло і релігійне життя. Постає Українська Автокефальна Православна Церква, яка за ухваленим у 1919 р. законом «…з її Синодом і духовною ієрархією ні в якій залежності від Всеросійського патріарха не стоїть». Як відомо, в 1686 р. Московія підступно добилась підпорядкування собі Київської митрополії. Патріотичний рух за відродження української церкви не оминув і Конотопщину. Очолив його священик Підлипненської Свято-Миколаївської церкви Карпенко Дмитро Степанович, родом із с. Мартинівка Борзнянського району Чернігівської області, освіта вища. З 1921 р. – священик УАПЦ в с. Підлипне. Українізував практично всі церкви на Конотопщині. Священик Дмитро різко відрізнявся від сільських попів РПЦ прекрасною цивільною та богословською освітою, простотою та скромністю. З бідних та сиріт заборонив брати плату за будь-які треби. У 1926 р. організував урочистий приїзд до Підлипненської СвятоМиколаївської церкви митрополита Української православної автокефальної церкви В. Липківського. Карпенко утримував просвітянський хоровий колектив і драмгуртки. Для зацікавлення молоді на репетиціях вивчали не тільки церковні, але й класичні українські народні пісні. У свята співом повнилась церква, а увечері регулярно грали українські вистави, відзначали Шевченківські дні. За участь у національному відродженні було заарештовано ряд активістів художньої самодіяльності. Дмитра Карпенка звинуватили в контрреволюційній діяльності, про що свідчать документи ГПУ(ДАСО. ФР. 7641, оп.5, спр. 577, арк. 87): «В начале 1928 г. в г. Конотоп приезжает представитель центра контрреволюционной организации автокефальный священник Карпенко, который вербует в организацию жителей гор. Конотопа, которым дает задание о создании ячейки в городе». Організація ставила перед собою мету: скинення радянської влади, відокремлення України від СРСР та створення Соборної Української демократичної республіки. Вона об’єднувала антирадянськи налаштовану частину українського населення, в основному інтелігенцію, яка політично стояла на платформі УНР. Серед активу з 19 чоловік 9 були представниками УАПЦ. Через 137
Зоя ШАЛІВСЬКА
УПАЦ Карпенко інформував членів організації про установки з Центру. Є підстави вважати, що при Кладбищенській церкві в Конотопі видавався нелегальний рукописний журнал «Реп’ях», який особисто редагував священик Карпенко. У Реєстраційній картці служителя культу Дмитро Карпенко написав, що підлягає управлінню Всеукраїнської православної ради і визнає єпископом митрополита Василя Липківського. Свій перший строк у три роки священик Карпенко отримав у 1929 р., але через рік був звільнений Харківською прокуратурою, яка навіть в ті часи жорстоких репресій змушена була звільнити його за відсутністю складу злочину. Та в 1930 р. як активіста СВУ його було знову заарештовано. У протоколах допиту зазначено, що богослужіння проводив українською мовою. Відбував ізоляцію в таборах ОДПУ 26 років. Рішенням Трійки при Чернігівському облуправлінні НКВС за №28 від 25 жовтня 1937 року був приречений до розстрілу з конфіскацією майна староста автокефальної церкви с. Підлипне Кіндрат Поляченко. Після повернення з таборів Дмитро Карпенко служив на парафіях у м. Ромни та Путивль, де й упокоївся. Ім'ям цього українського патріота нещодавно названа одна з вулиць Конотопа. Авторка даної публікації вивчає документи, які допоможуть прояснити невідомі життєві сторінки Дмитра Карпенка.
Першодрук: Конотопський край. – 2016. – № 33 (22 квітня). 138
СЛОВО ПРО СЛАВНОГО ЗЕМЛЯКА (Іван Андрійович Лисий, 1910-2000 рр.) Конотопська земля щедра на талановитих людей, які прославилися своїми досягненнями в різних сферах людської діяльності. Імена багатьох широковідомі світові. Та творча спадщина не всіх наших земляків достатньо вивчена, а отже й оцінена та використана. До таких славних імен належить і Іван Андрійович Лисий, історик, краєзнавець, просвітянин, палкий український патріот, людина драматичної долі. Народився він 10 вересня (за ст. стилем) 1910 р. в селі Підлипне Конотопського району в селянській родині. Після закінчення початкової школи навчався в Конотопській четвертій семирічці. У березні 1930 року родину Івана Андрійовича разом із ще 12-ма хліборобськими сім'ями було вислано до Архангельської області на лісоповал як куркулів. Там від непосильної праці, голоду та хвороб вони і загинули в таборі «Красный Бор». За спробу втечі з місця заслання був переведений на апатитові розробки в м. Хібіногорськ, де працював теслею, залізничником, гірником на апатитовій рудні. Після закінчення гірничо-хімічного технікуму працював геологом на апатитових розробках та на мідно-нікелевому комбінаті. Допитливого та здібного юнака помітив репресований професор, тож за його сприяння хлопець отримав дозвіл поїхати навчатись до Києва на історичний факультет педагогічного інституту (нині ім. Драгоманова). Навчання перервала Друга світова війна. На фронті – в 1941-1943 рр. Спочатку був санітаром, потім зв'язківцем у діючій армії. Після важкого поранення й ампутації ноги повернувся на милицях на батьківщину. У свою хату Івана не пустили, тож вчителював у школах району. Поновив стаціонарне навчання і закінчив інститут. Та працювати за фахом йому не дали як «неблагонадійному», довелося цьому високоосвіченому фахівцеві... клеїти пачки для синьки в артілі «Труд інваліда», бо жалюгідної пенсії не вистачало для родини з 6-ти осіб. Але не вдалося чиновникам зламати непокірну козацьку вдачу. Був безкомпромісним, безмежно відданим Україні. Доробок Івана Лисого з краєзнавства безцінний. Це і праці з історії від часів Київської Русі про Липецьке князівство, про визвольні змагання середини 17 ст. на Конотопщині, зокрема про 139
Зоя ШАЛІВСЬКА
бій загону Домарацького з козаками під проводом Якова Сомка біля села Підлипне в червні 1652 р. Описав битву військ гетьмана І. Виговського під Конотопом. Складена ним карта Конотопської битви, яку глибоко досліджував, наводиться в багатьох виданнях. Прекрасно знав археологічні пам'ятки краю, склав археологічну карту району, брав участь у розкопках давніх поселень. Особливо багато праць присвятив Іван Андрійович історії приміського села Підлипне, де народився. Мав цікаві відомості про його церкву від 1652 р., революційні події 1905-го, буремні часи громадянської війни. Зокрема, збирав матеріали про боротьбу загону січових стрільців, участь конотопців у бою під Крутами, діяльність перших просвітянських гуртків, хорових, театральних колективів, розвиток освіти на селі. Він описав старовинні сільські обряди: весільний, похоронний, зимові гуляння, вивчав топоніміку села. А зібрані ним біографічні дані ста конотопських кобзарів та бандуристів з унікальними фотографіями (більшість народних співців було репресовано), як і решта унікальних робіт, чекає на свого видавця. Вражають спогади І. Лисого про пережите на лісоповалах, фотографії, замальовки з таборів. Розповідаючи про свої поневіряння на засланні, Іван Андрійович пише: «Я поставив собі за мету вижити для боротьби проти осоружної мені кривавої імперії босяків-садистів, будь-що вижити. А щоб успішно воювати з ворогом, – треба воювати його ж зброєю, казав Б. Хмельницький. А щоб долати ворога, – треба ґрунтовно вчитись. Інколи брав якись клапоть паперу або на дощечці писав пережите, запам’ятовував, а потім рвав або палив…» (1). Збереглося родинне обійстя на вулиці, названій його ім'ям, звідки юнака разом із батьками вигнали на чужину, та будинок, в якому утримували нещасних селян перед етапом. А ось як він описує останню домівку українських хліборобів: «У лісі часто траплялись могили з хрестами, де були розпливчасті, зроблені хімічним олівцем надписи, що це небіжчик з Білоцерківщини, Київщини чи Полтавщини, вбитий при спробі втекти. Схиливши голови, ми хрестились, віддаючи шану невідомим, про яких ніколи не дізнаються рідні, де вони навіки упокоїлись» (1). Іван Андрійович був різнобічно обдарованою людиною. Грав на давніх інструментах: кобзі, бандурі, володів технікою їх виготовлення, приятелював із відомим кобзарем Олександром 140
Слово про славного земляка
Корнієвським. А його поетична спадщина – щира та пристрасна. Не можна без сліз читати його спогади про роки, проведені в сталінських таборах, муки та смерть земляків (1). Цій темі присвячено багато віршів Івана Лисого. В одному з них він змальовує реалістичну картину жахливої тогочасності: Нас розсіяли скрізь по чужині В безіменних могилах, У ворожій країні, У багнюках немилих. Лиш вітри з України Проголосять над кожним з убитих, Принесуть нам жахливі новини Про вождів – людожерів неситих. Знаний у наукових колах України, він до останніх днів підтримував тісні зв'язки з музеями Києва, Львова, Чернігова, Полтави. У його архіві збереглися документи про передачу ним цінних знахідок музею народної архітектури і побуту України, музею Івана Гончара, з яким він листувався (2). Є багато теплих листів від етнографа Лідії Орел, Юлія Романовича Коцюбинського з Чернігова (3). У нещодавно виданій книзі «Ми просто йшли…» (4) Лідія Орел так пише про нашого земляка: «Незабутньою залишається зустріч і спілкування з краєзнавцем Іваном Лисим із Конотопа. На двох милицях він часто кидався під бульдозер, сподіваючись зупинити вандалізм». Дійсно, Іван Андрійович вболівав за долю археологічних пам'яток Конотопщини – церков, степових могил, які розорювали, воював з байдужими до історичної спадщини чиновниками. Складний життєвий шлях не озлобив цю великої душі людину. Про все пережите не дуже любив розповідати. Разом із дружиною виховали чотирьох дітей. Старався як міг допомагати людям. Пам'ятаю, як на одне із засідань «Просвіти» приніс адреси родин репресованих кобзарів і запропонував відвідати їх на Великодні свята. Був дотепним, трохи іронічним, любив жартувати. Незважаючи на нездоров'я та похилий вік, усі сили Іван Андрійович віддавав громадським справам. Його можна було зустріти на просвітянських конференціях у Сумах та Києві, на козацьких заходах у Батурині, Шаповалівці. Боляче переживав, 141
Зоя ШАЛІВСЬКА
що так повільно йде становлення Української держави. У нашій пам'яті Іван Андрійович залишився як людина високої гідності, невтомний український патріот, оптиміст. За клопотаннями конотопських просвітян вулиця, на якій він народився в селі Підлипне, названа його ім'ям. Йому також присуджена премія імені О. Лазаревського. Залишив Іван Лисий багатий архів, який мусить бути збережений і використаний, як він і мріяв, на користь України. Ми ж зобов'язані зберегти світлу пам'ять про нашого славного земляка і продовжити його справу. Використана література 1. Подвижник. Спогади сучасників про Івана Андрійовича Лисого. – К.: Видавець О.О. Купріянова, 2010. 2. Орел Л. Невідома Україна. Українське Полісся. – К.: Інформаційно-аналітична агенція «Наш час», 2010. 3. Коцюбинський Ю. Лист до Лисого І.А. від 25.03.1999 р. Родинний архів. 4. Орел Л., Ященко Л. Ми просто йшли... – Ніжин.: ТОВ «Гідромакс», 2010.
Першодрук: Конотопський край. – 2010. – № 77 (24 вересня). 142
ВИГНАНКА З ОТЧОГО КРАЮ (Ольга Морокішко) …Війни безглузді як для переможців, так і для переможених, а тому неприпустимі, і їх безумовне засудження – тільки питання часу. Еліас Каретті, австрійський письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури 1981 р. Страшна лавина Другої світової війни котилася Європою, несучи страждання і смерть її народам. Жертвами маніакальних планів кривавих диктаторів стали сотні тисяч людей, які були примусово переселені зі своїх етнічних земель. Відома трагічна доля кримських татар, які зазнали репресій і вигнання. Та досі мало вивчена національна трагедія півмільйона етнічних українців Холмщини та Підляшшя, що були насильно вивезені з території Польщі до України протягом 1944-1946 рр., згідно з Угодою від 9 вересня 1944 р між УРСР і Комітетом національного визволення Польщі, покинувши рідні краї, древні святині, могили рідних, нажите важкою працею майно [1]. Більша частина українських родин була переселена в південні та східні області України. На Сумщину (Охтирський, Лебединський, Глухівський, Глинський, Тростянецький, Сумський – сільський, Шосткинський, Білопільський, Краснопільський райони) було переселено 451 родину [3, с. 69]. Мені вдалося поспілкуватись з переселенцями, що нині мешкають у Києві, Одесі, Львові, в селах Миколаївської обл., зокрема в с. Степківка, де місцеві краєзнавці розмістили в шкільному музеї матеріали стосовно сімей переселених. Кілька родин, виселених із Польщі, мешкають і в Конотопі. Продовжую пошуки переселених та їх нащадків. Здавалося, що жахіття війни не торкнуться маленького, оточеного з усіх боків лісом села Славятин Замостівського повіту 143
Зоя ШАЛІВСЬКА
Люблінського воєводства, що в Польщі. Це Холмщина, прадавня українська етнічна територія. Ще в часи Київської Русі за правління Ярослава Мудрого українці закріпились на привіслянських територіях. А великий князь Данило Галицький у 1237 році нарік місто Холм столицею Галицько-Волинської держави. Як відомо, тут народився Михайло Грушевський [6, с. 77]. Саме тут здавна мешкала велика хліборобська родина Ольги Морокішко, нині конотопчанки. В окупованій німцями Польщі відразу були встановлені жорстокі «порядки». Часто через село гітлерівці гнали в гетто нещасних стариків, жінок із дітьми. Попри сувору заборону, ризикуючи власним життям, батьки її як могли допомагали нещасним: годували, давали харчі на дорогу. Страшні чутки ширилися серед односельців і про табір для військовополонених. Кожного ранку, їдучи до міста Замостя, селяни зустрічали високого воза, на якому німець віз трупи полонених, їх не ховали, а лише засипали вапном. Незабаром ту катівню Ользі Іванівні довелося побачити на власні очі. Плачучи, згадує вона звірства фашистських нелюдів, а найбільше – дорогою в місто Замостя табір, де утримувались за колючим дротом в'язні, роздягнуті, голодні. Серед них – молода жінка в військовій формі, яка тримала немовля. Наражаючись на небезпеку, люди намагалися перекинути за дріт якусь їжу. А після відступу фашистів відкрилися жахливі факти їх злодіянь. Вона з односельцями побувала в тих катівнях. У бараках було лише одне маленьке віконце, на цементній підлозі перетерта солома, залишки їжі, якою годували в’язнів – шкаралупи з овочів, відвар із бур’янів. На мурі, біля якого розстрілювали полонених, – сліди від куль, кров. На території табору діяв і крематорій, в якому спалювали людей. У купах золи знаходили пряжки, ґудзики від військового одягу радянських полонених. Та все ж декому з в’язнів вдавалось втекти і переховуватись в лісах. Українські родини, зокрема і сім’я Олі, допомагали їм одягом, харчами, – все це виносили в садок. У село часто навідувались німці, тож ризик був великий. Одну з родин, яка нагодувала втікача з табору, фашисти розстріляли. Боячись доносів, вдавалися до хитрощів. Імітували пограбування, розбивали шибки, а потім заявляли, що в них викрали продукти. Заразившись від полонених, яких кожна родина переховувала по 144
Вигнанка з отчого краю
черзі, все село перехворіло на тиф. Дізнавшись про епідемію в селі, німці влаштовували допити, але нічого не добились. Втікачі з таборів часто на свята приходили до місцевої молоді. Разом співали пісень, розучували «Катюшу», згадували батьківщину. В могутню ріку людського спротиву «новому режиму» потужним потоком вливалась і допомога місцевого населення партизанським загонам із радянських військовополонених в країнах поневоленої Європи. Німці влаштовували облави, обстрілювали ліси з літаків. Багато втікачів гинуло. Загиблих не дозволяли ховати, але батько Ольги з братами потайки їх хоронили, ставили на могилах хрести. Втікачі з концтаборів організовувались в партизанські загони. Чинили напади на німців. Місцеві хлопці теж брали участь у цих діях. Якось вони повідомили, що в село прибув керівник ворожої жандармерії. Партизани влаштували засідку і, коли він повертався, його вбили. У цій операції брав участь і брат-близнюк Олі Микола. В село ввірвались гестапівці. Жорстоко били і допитували батька, Івана Михайловича. «Де рус бандит?» – з люттю запитували вони. Та батько мовчав. Микола ж переховувався із партизанами в лісі, а в сусідньому селі Воліца, у родичів, діставали харчі. Після того як німці залишили село, Ольга передала йому про це звістку, і він повернувся. Серед партизан були різні за фахом люди – студенти, лікарі, артисти, вчителі. Адрес і прізвищ не записували – боялися обшуків. Родина Ольги давала тимчасовий притулок десяткам втікачів із таборів. Вона пам'ятає всіх, розповідає про їх порядність, оптимізм, сміливість. Так, одного разу німецькі офіцери, проїжджаючи повз луг, захопили в жандармерію двох українських дівчат, сиріт, що пасли гусей. Дізнавшись про це, партизани вночі напали на жандармерію і визволили сестер. Гітлерівці вдень вдиралися в село, грабували населення, обкладали непомірними податками, влаштовували облави на молодь для вивезення в Німеччину. Був схоплений і відправлений в Освенцім двоюрідний брат Ольги. У будинку їхньої родини чужинці влаштували пункт, де проходили медкомісію майбутні невільники. Таку комісію пройшла і Ольга. Якраз тоді з лісу через пасіку вийшли втікачі з табору, щоб поповнити продовольчі запаси. Дивом їх помітила мати і попередила про небезпеку. Від німецької неволі Ольгу врятувала перемога радянських військ 145
Зоя ШАЛІВСЬКА
під Сталінградом, після якої ворог уже не міг оговтатись. Не вистачало вагонів для відправки в Німеччину поранених та награбованого майна. А брат Ольги Микола добровольцем вступив до Червоної армії, з боями дійшов до Німеччини, на жаль, загинув у 1945 році під Потсдамом. Проти українського населення в роки війни нещадний терор чинили озброєні польські націоналістичні банди. Польська панівна верхівка плекала надію створення моноетнічної держави «Ми знищимо українців у селах, і вони стануть наші», – не раз чулися погрози. І знищували… Із настанням сутінок українські родини ховались у стайнях, на горищах, у льохах, скиртах соломи. Та то був ненадійний прихисток. Людей по-звірячому вбивали, відбирали майно, підпалювали садиби. Тільки з родини Ольги Іванівни було замордовано сім осіб. Криваве побоїще було вчинене польськими бандитами в селі Бересть Грубешівського повіту [4, с. 395; 397]. Українців у ньому була більшість. Попри переслідування, вони зберегли свою мову, носили вишиванки, дотримувалися українських звичаїв. Серед знищених за віру і національність і рідна сестра Ольги з двома малими дітьми, яких живцем спалили бандити. Це був справжній геноцид, жертвами якого стали десятки тисяч православних українців [5]. Ми ж своїх жертв ніколи ретельно і не рахували. Правдиву кількість загиблих українців чи то від Голодомору, чи в роки Другої світової ховають висловлювання: «десь біля», «орієнтовно», «понад», «більш як...» Радянські військові не захистили українців від безчинства польських бандитів, а лише наполягали на їх переїзді до СРСР. Тих, хто не погоджувався на переїзд, вивозили примусово. Майно, худобу вантажили на військові машини. Їхали кілька тижнів у товарних вагонах. Лютувала зима. Не вистачало залізничного транспорту, тисячі змучених, розгублених людей на залізничних станціях тижнями чекали вагонів, страждаючи від холоду, хвороб. Особливо потерпали родини з дітьми. Крім того, вагони з майном переселенців не охоронялись, тому часто ставали легкою здобиччю злодіїв [2]. Важкі випробування чекали переселенців і там, куди їх привозили. Для переселених катастрофічно не вистачало житла, продовольства [5]. Нелегко було селянам, які споконвічно господарювали на власній землі, почати нове життя в атмосфері сталінського терору, злиднів колгоспного села 50-х, інших 146
Вигнанка з отчого краю
природних катаклізмів. Переселенським родинам зразу ж було запропоновано вступити в колгосп, про обіцяну можливість ведення власного господарства не згадували. А чому дали змогу забрати з Польщі деяку худобу, Ольга Іванівна зрозуміла після переїзду: її примусово забрали в колгосп. Незвична до недбалого колгоспного догляду, худоба незабаром загинула. Переселенські родини важко працювали в колгоспі за «палички» трудоднів, були залякані, не знали законів. Тому їх підло обдурювали. Вже пізніше, оформлюючись на пенсію, Ольга не знайшла там жодних документів, що підтверджували її працю в колгоспі. Місцеві комуністи, пам'ятаючи практику розкуркулення 30-х, отримали нову поживу. Чиновники часто приходили вночі, стукали у двері, лякали арештом, судом, погрожували відправити до «білих ведмедів». Таким чином вони примушували підписуватись на облігації. Не вся переселенська молодь, особливо більш старшого віку, змогла продовжити освіту, адже все треба було починати з нуля. Тож для більшості переселених вона обмежилась знаннями, отриманими в Польщі. Покидати місця поселення категорично заборонялось (наказ НКВД УРСР від 5 жовтня 1945 р. за № 00172). У доповідній записці начальника управління НКВД Сумської обл. про це сказано категорично: «Агентурно-осведомительной сети дано задание устанавливать лиц, ведущих агитацию за самовольный переезд переселившихся семей обратно в Польшу или другие районы области. Кроме того приняты меры к розыску и возвращению на прежнее место жительства 98 семейств, самовольно переехавших из районов» [3, с. 70]. Проти українців, які ще залишилися в Польщі, урядом цієї країни була вчинена сумнозвісна акція «Вісла». Протягом 1947 р. понад 140 тисяч українців було примусово переселено і розпорошено в північні й західні райони Польщі, при цьому категорично заборонялося повертатися назад [1]. Таким чином, це переселення майже 700 тисяч українців з їх прадавніх етнічних територій є депортацією (від лат. deportatio – вивезення), що за політологічним словником означає одну з крайніх форм дискримінації, яка визначає насильницьке переселення громадян і цілих народів у інші країни або на спеціально виділені території [5]. 147
Зоя ШАЛІВСЬКА
Туга за рідними обійстями на Холмщині, які зразу ж були заселені поляками, не покидає вигнанців і досі. Ольга Іванівна згадувала красень Холм, пам'ятає, як п'янко пахли липи, посаджені ще їхніми дідами, які солодкі були черешні в молодому садку. У Верховній Раді зареєстрований проект постанови, яка передбачає ряд заходів, спрямованих на вшанування пам’яті постраждалих мирних жителів, рекомпенсацію переселеним та їхнім нащадкам моральної та матеріальної шкоди. А ми мусимо відкрито говорити про болісні сторінки історії нашого народу, збирати й аналізувати свідчення цих трагічних подій. Використана література 1. Бадяк В. Не тільки операція «Вісла»… / В. Бадяк // Україна молода. – 2004. – 7 вересня. 2. Кляшторна Н. Виселення / Н. Кляшторна // Україна молода. – 2002. – 19 лютого. 3. ОУН–УПА на Сумщині. Державний архів у Сумській обл. / упорядник Г. Іванущенко. – К.: Українська видавнича спілка ім. Юрія Липи, 2007. – Т. 1. – 155 с. 4. Польсько-українські стосунки в 1942-1947 роках / упорядник В. В’ятрович. – Львів: Центр досліджень визвольного руху, 2011. – Т. 1. – 792 с. 5. Романюк Н. Переселенці чи вигнанці? / Н. Романюк // Україна молода. – 2004. – 9 вересня. 6. Сергійчук В. З історії українців Холмщини й Підляшшя / В. Сергійчук // Холмщина і Підляшшя. – К., : Родовід, 1997. – 383 с.
148
ËÅÎÍ²Ä ÌÎÐÎÇ
149
МОРОЗ Леонід Павлович за фахом лікар-кардіолог. Народився у 1949 році у місті Батурин Чернігівської області. У 1966 році закінчив Конотопську середню школу № 4. З 1966 по 1972 роки навчався у Курському державному медичному інституті. Перші роки працював у Брянській області (Російська Федерація) в сільській місцевості. Інтерес до краєзнавства виявив у старших класах школи, але самостійні дослідження розпочав у 90-х роках ХХ століття. Досліджував Конотопську битву 1659 року, творчість Тараса Григоровича Шевченка, радянсько-німецьку війну, проблеми Голодомору тощо. Крім місцевої періодичної преси, друкувався у всеукраїнських газетах та журналах. Член Національної спілки журналістів України.
150
УКРАЇНСЬКА ЖІНКА – СПРАВЖНЯ ГЕРОЇНЯ, ХОЧА Й НЕ МАЛА ЗА ВІЙНУ НІЯКИХ УРЯДОВИХ НАГОРОД Зараз, коли наближаються ще одні роковини переможного закінчення війни з нацистами в Європі, а там за календарем недалеко й українське національне свято – День матері, хочу реалізувати свій давній задум і віддати шану всім нашим і матерям, і бабусям, і рідним, і знайомим, і незнайомим, згадати про всіх наших жінок, які пережили ту страшну війну або на фронті, або в окупації, або ж в чужій німецькій стороні на невільницьких роботах. Останнім особливо не пощастило, бо за ними довго зберігалося ніби якесь тавро, або, як раніше говорили, «пятно в биографии». Неможливо зрозуміти, в чому була вина тієї молоді, яка була насильно вивезена до Німеччини, коли радянські війська залишили її напризволяще. Радянські пропагандисти воліли не говорити на цю тему. Але прослухавши кілька десятків спогадів наших жінок про війну, я зупинився саме на спогадах Галини Василівни Тупіхи (дівоче прізвище Подобрій). Ми були з нею знайомі близько 35 років, бо давно вже товаришую з її сином, відомим у місті художником Миколою Дмитровичем, і тому мав можливість часто спілкуватися з його мамою. Наші розмови досить часто зводились до теми війни. В її спогадах я помітив одну важливу обставину: здатність до спротиву. Я ще пам’ятаю її сильною, впевненою в собі жінкою близько 50 років, дуже доброзичливою до людей, із розвиненим почуттям гумору. Її в неповні 16 років насильно вивезли до Німеччини ще в листопаді 1941 року. Їй, можна сказати, пощастило, бо потрапила вона в господарство в невеличкому місті Бернбург (це Саксонія), а не на завод або фабрику зі шкідливим виробництвом. Дівчата мали скільки завгодно для себе їжі, бо хазяїни утримували і ресторан, і готель, але для сну мали всього 4 години, тож ледве встигали відпочити. Хазяїнинімці непомітно перевіряли наших дівчат на чесність, і тих, хто не витримував перевірок, відправляли в концтабір. Крім роботи в ресторані, готелі, в домі, треба було ще й годувати свиней у свинарнику, який знаходився в самому кінці 151
Леонід МОРОЗ
вілли. А там, неподалік тієї вілли, знаходився невеликий механічний завод та концтабір. І на заводі, і в концтаборі працювали й утримувалися радянські невільники. Галя почала їм допомагати. Для цього їй доводилося двічі чи тричі, ховаючи у відрах їжу з ресторану, навідуватися сюди, але дівчину це зовсім не лякало, їй було приємно, що вона може хоч чимось підсобити нашим людям. Один колишній військовополонений вже в кінці 50-х років розшукав Галю і приїхав із Тули до Конотопа з подарунками. Він дякував їй, вважаючи, що саме вона врятувала його від смерті, бо потрапив на завод дуже ослабленим після поранення та хвороби. Одного разу Галя ледве не була випадково викрита хазяїном – майором інтендантської служби, коли ввечері несла відра з їжею для нещасних. У разі провалу їй загрожував концтабір, а про життя в концтаборі Галя вже мала уяву, бо неодноразово бачила, як німці-охоронці вилами скидали нашим льотчикам напівсиру брукву або напівгнилі буряки. Смертність серед радянських полонених була дуже висока – мало не кожного дня хтось із них помирав. А зовсім поруч ходили добре вдягнені і вгодовані канадські та американські пілоти. Особливо вирізнялися двометрового росту чорношкірі американські авіатори. Іноземним пілотам дозволялося ще й отримувати з дому посилки. У тому концтаборі знаходилися одні лише пілоти з різних країн, які воювали проти Німеччини. Умови утримання радянських пілотів були найгірші, бо Радянський Союз відмовився від своїх полонених, назвав їх зрадниками і не підписав відповідних міжнародних угод. Зрідка, в яке-небудь свято, хазяйка, 30-літня вродлива брюнетка, організовувала дівчатам культурну програму – могла зводити їх у кіно, в парк – послухати оркестр, або були прогулянки до старовинних замків чи вздовж річки Галле. У такі святкові дні було помітно, як багато в цьому невеликому місті (35 тис. населення) іноземців – майже постійним потоком прямували всі ці фрамдербайтери (іноземні робітники з Італії), цивільарбайтери – цивільні робітники з Польщі, інколи прогулювалися військовополонені, але, звісно, не радянські. Німецьких чоловіків середнього віку не було зовсім – вони в армії, на фронті. Уся німецька економіка трималася на іноземцях. У німців була інструкція, якою рекомендувалося для 152
Українська жінка – справжня героїня...
домашнього господарства брати саме молодих українських дівчат. Господиня, мабуть, дуже дотримувалася цієї настанови, бо жодного разу не привела до двору яку-небудь іншу дівчину, не українку. У ті роки до Німеччини було вивезено з України 2,5 млн молоді, половину становили молоді дівчата. Через рік Галя вже добре розуміла німецьку мову, і господиня почала їй давати доручення – відвозити заявки для ресторану в різні міста Німеччини. А ресторан був не який-небудь. Шеф-поваром служив полонений француз, до війни він працював у ресторанах Парижа, а зараз готував страви для генералів та офіцерів вермахту, які зупинялися в готелі після лікування в шпиталях. Якось Галина Василівна сказала: німці сильно дбали про своїх фронтовиків, а потім ще додала: «Я у нас такої турботи не бачила». Знання Німеччини, її транспортних мереж, географії, порядків дуже знадобиться Галі під час тієї події, через яку й виникло бажання написати цей нарис. Одного разу до Галі звернулися знайомі робітники з того механічного заводу, про який я вже згадував. Вони повідомили, що з концтабору втекли 2 молодих радянських пілоти, які хотіли не тільки врятуватись, а й повідомити радянську авіацію про таємну німецьку авіаційну базу в горі, за кілька кілометрів від Бернбурга. Уже кілька місяців звідти німецькі літаки, розігнавшись по автомобільній трасі, злітали в небо і все частіше прямували на схід. У наших молодих втікачів було всього кілька годин, бо під час чергової перевірки їхню втечу німці обов’язково помітять. Хоча фронт знаходився уже порівняно недалеко, але йти в тому напрямку було неможливо, і тому група наших патріотів звернулась по допомогу до Галі. Вона заховала втікачів на території вілли, а сама провела підготовчу роботу – хлопців перевдягла в жіночій одяг, це виявилося не складно, бо вони були невисокі й худорляві, зробила запас їжі, а як тільки стемніло, вони вирушили електричкою в бік Берліна, потім зробили пересадку на іншу залізницю, що відхилялась у бік фронту (Галя помітила, як вдома майор робив позначки на великій карті, де саме проходила лінія фронту). Дісталися поїздом настільки було можливо і безпечно. Потім зійшли з потяга, відшукали потрібну стежку, попрощалися. Галя мала повернутися до Бернбурга так само, як і приїхала, але поблизу Берліна її затримала поліція, бо вона порушила одну з вимог 153
Леонід МОРОЗ
для робітників з нашивкою «ОST» – їм не дозволялося знаходитися на вулиці після 22 годин (а тоді вже була 1 година ночі). Телефоном було повідомлено в поліцію Бернбурга, додзвонилися стражі порядку і до хазяїна-майора, і хоча він підтвердив, що в нього є така працівниця, але йому запропонували приїхати за нею особисто. Тим, хто її допитував, Галя пояснила, що вона гостювала в однієї землячки, а потім у другої знайомої (ці дівчата насправді існували, і Галя зовсім недавно їх відвідала, коли виконувала завдання господині). Охоронці взялися перевіряти Галинині слова. Це були дві дуже напружені години. Врешті-решт приїхав майор і забрав Галю, був радий, що поліція не відправила її до тюрми, бо тоді було б значно важче визволяти дівчину з лабет поліції. Хлопці мали йти всю ніч, але схоже на те, що встигли, бо вже під кінець наступного дня радянська авіація нещадно бомбила ту злощасну гору, поки таки не стався великий вибух і не виникла пожежа. Через півтора місяці у Бернбург увійшли американські війська (це вже був квітень), через місяць їх змінили радянські, і Галя почала збиратися додому. Німці, які були господарями у Галі протягом кількох років, так звикли до неї, що хотіли вдочерити, віддати їй і готель і ресторан (хоча мали двох рідних дочок), але Галя того нічого не хотіла, бо тільки й мріяла повернутися в свою рідну Україну, в свій Любитів з його мальовничим Сеймом. Тоді їй здавалося, що всі випробування, все лихе вже позаду. Як Галя добиралася додому, з якими пригодами – про все те можна було б написати окрему книжку. Усі ці подробиці, про які я тут згадую, збереглися не тільки у моїй в пам’яті – мені дуже допоміг син Галини Василівни, про якого я вже згадував, Микола Дмитрович. Він теж побував у цьому «місті ведмедя» (так перекладається назва Бернбурга), коли служив у Групі радянських військ у Німеччині. Розшукав потрібну адресу, але виявилося, що колишні господарі його мами виїхали до ФРН ще наприкінці 50-х років. Галина Василівна хотіла їм передати вітання. Одного разу я запитав про її ставлення до німців взагалі. Трохи подумавши, вона на диво просто відповіла: «…а що німці, в них в головах було щось своє, німецьке, вони того і дотримувалися; а в нас було своє, не німецьке…». Може, якийсь 154
Українська жінка – справжня героїня...
політрук пояснив би причини сміливої поведінки Галини Василівни тим, що такою її зробив комсомол, але вона не була комсомолкою ні до війни, ні після повернення до України. На мій погляд, вона була такою від своєї природи, від своєї української природи. Вчені-історики знаходять все більше доказів, що на наших землях колись таки був матріархат, і коли я пригадую Галину Василівну, то легко уявляю, які були наші жінки часів матріархату – сміливі, сильні, розумні, кмітливі, витривалі, працелюбні, здатні в разі потреби взяти в руки і зброю, а не тільки знаряддя праці. Ці жінки були б дуже схожі на Галину Василівну, і поступово я зрозумів, що цей тип українських жінок зовсім не зник, вони такі є серед нас, їхній родовід продовжується. Тут досить назвати жінку-пілота Надію Савченко, наших жінок-волонтерів, досить послухати вірші Анастасії Дмитрук. Галина Василівна могла б залишитися жити в Німеччині, могла б жити в США – була така можливість, бо до неї сватався один сержант американської армії, поляк за походженням, який до 1939 року жив у Західній Україні й добре розмовляв українською. Але Галя не уявляла свого життя без України, хоча повернення було гірким. Я бачив сльози на її очах тільки тоді, як вона згадувала 1946-1947 роки. Вона тоді вже працювала бригадиром у колгоспі. Орали коровами, справді доймала посуха, але врожай був не настільки поганим, щоб віщувати голод, але він, цей голод, все ж таки розпочався, коли держава почала забирати все до останньої зернини. Через місяць-другий почали вмирати люди. Відомий американський історик Тімоті Снайдер написав про це такі рядки: «Радянська система була найсмертоноснішою саме в ті часи, коли Радянський Союз не був у стані війни». Не витримавши всього, що діялося в рідному селі, Галя завербувалася на Донбас, а там, хоч і дуже важко доводилося, але був гарантований кусень хліба. Там вона зустріла і свою долю, і згодом разом із чоловіком, Тупіхою Дмитром Андрійовичем, повернулася до Конотопа. Перечитую те, що написав, і відчуваю, що ніби не вистачило в мене найпотрібніших слів, бо може скластися враження, що все якось легко виходило в Галини Василівни, а насправді все було дуже важко, та допомагала ще й молодість. Якось героїня розповіді сказала (їй тоді було далеко за 60 років): «От зараз 155
Леонід МОРОЗ
навряд чи я б змогла все те зробити, а тоді була молода і нічого не боялася». Варто зазначити, що вчинок Галини Василівни заслуговує на державну відзнаку, бо скільки б біди ще сталося через оті 20 ворожих літаків, що вилітали з гори бомбувати наші позиції, але наші молоді патріоти позбавили їх такої можливості. Здавалося б, що зараз самий раз подати клопотання про нагородження. Але згадаймо, як кілька років тому в Російській Федерації на найвищому рівні була висловлена думка, що перемога над Німеччиною була б досягнута і без України. А зараз додалися ще й сумні події в Донбасі. Тому і виходить, що порушувати клопотання зовсім не на часі. Піднімати ж це питання перед Києвом теж безперспективно, бо поки що немає в нас традиції своїх героїв відзначати своїми нагородами за ту велику війну (згадаймо, як ще не так давно наших ветеранів нагороджували медаллю Жукова). Тому, на мій погляд, кращою нагородою для Галини Василівни буде наша пам’ять про неї. Певен, що це б її порадувало якнайбільше. Вічна пам’ять всім нашим жінкам, які пережили ту війну і дали можливість з’явитися на світ і нашому поколінню, і всім наступним поколінням!
Першодрук: Конотопський край. – 2015 – № 37-38 (8 травня). 156
ЧИ ДАЛЕКО НАШ КОНОТОП ВІД КОРЮКІВКИ (До Дня міста і чергової річниці початку партизанського руху) Мабуть, у багатьох із нас згадка про Корюківку викликає асоціацію зі шпалерами, що там виробляються і користуються підвищеним попитом. На жаль, виникає і зовсім інша асоціація. Це згадка про велику трагедію, що сталася в цьому містечку 1-2 березня 1943 року, коли саме місто було спалене, а 7 тисяч його мешканців убито. Так німецька окупаційна влада помстилася мирним жителям за напад партизан 27 лютого на місцеву тюрму, де утримувалося близько сотні заручників. Не маючи змоги дістатися до народних месників (а може, і не було у них такого бажання), карателі (а це були майже виключно угорські військові) почали палити будинки, а людей закривати в храми, клуби, кінотеатри, школи, в ресторан та розстрілювати. Потім 9 березня вороги ще раз повернулися, щоб донищити те, що не згоріло під час першого рейду до міста. Під час цих подій командир партизанського з’єднання Олексій Федоров був відсутній (знаходився у Москві) і повернувся літаком тільки 5 березня ввечері. Як же він оцінив дії своїх підлеглих, ті дії, що мали такі тяжкі наслідки? Можливо, засудив вчинок своїх партизан? Ось слова зі спогадів самого Федорова: «Рассказали друзья о выдающихся боевых операциях, проведенных в наше отсутствие, интересным и удачным был налет на Корюковский гарнизон. Не забыли партизаны этот городок». Ось і всі його слова. Ніякого співчуття місцевому населенню, ніякої згадки про тисячі загиблих ні в чому невинних мешканців. Особисто в мене образ цього зовні привабливого партапаратника і партизанського генерала «сильно потускнел». Якщо не сказати «почернел». Про Федорова та його загін є і фільм, точніше серіал «Подпольный обком действует», але там не має навіть і куцих згадок про трагичні події в Корюківці. Нам ще зі школи розповідали, як фашисти знищили французське село Орадур, чешське Лідице і білоруську Хатинь, а про Корюківку, де було вбито в десять разів більше, ніж у тих трьох вищенезваних селах разом узятих, не говорили ні слова. Пояснення цьому ніхто не дає. Особисто я навіть починаю шкодувати, що в нас заборонена комуністична ідеологія, бо ні 157
Леонід МОРОЗ
до кого буде адресувати всі ці запитання, що виникають при вивченні нашої історії. А поки є деякі припущення – передові загони з’єднання генерала Федорова знаходились всього за 15 км (!) від Корюківки, а саме з’єднання було вже досить потужним і нараховувало тоді п’ять з половиною тисяч бійців, а карателів – від 300 до 500, тобто при бажанні партизани могли швидко вступити в бій із карателями і зірвати всі їхні плани. Як згадує один із партизан: «У нас не було наказу, і ми просто спостерігали». Схоже на те, що мають рацію ті дослідники, хто вважає, що радянські партизани мали завдання з Москви провокувати німців на жорстокі відплатні акції, щоб потім залучати якомога більше українського населення до партизанської боротьби. Знаю, що в нашому місті проживає ветеран партизанського з’єднання, де командиром був Герой Радянського Союзу О.Федоров. Це особисто мені знайомий Михайло Васильович Кабанов. Можливо, він ще щось додасть із особистих спогадів. Було б добре, якби й інші ветерани партизанського руху подали свої правдиві спогади, що, безумовно, доповнили б картину тих днів. Я вже зазначав, що палили і вбивали в Корюківці майже виключно угорські військові (можливо, це були сумнозвісні угорські жандарми), а керували всією акцією вояки із зондеркоманди «4 а». Це були досвідчені кати, які у вересні 1941 року були в Бабиному Яру, де розстріляли 34 тисячі євреїв. Але вважається, що головний організатор Корюківської трагедії – начальник штабу 399-ої Головної польової комендатури Баєр Бруно Франц, містечко ж Корюківка входило в зону відповідальності цієї комендатури, а штаб її знаходився у Конотопі. Після війни цього Бруно багато років допитувала німецька прокуратура, допитувала переважно як свідка, проте була заведена на нього й особиста справа, але він так і не був засуджений і в 1961 році помер. Взагалі, невідомо, чи когось ув’язнювали за Корюківку, хоча прокуратура ФРН неодноразово відкривала нові й нові справи. Такої ініциативи з боку радянських правників взагалі не було. По НДР та по Угорщині немає даних, чи там переслідували тих, хто катував українське населення. Партизанський рух не був однорідним, навіть серед тих партизан, які називались радянськими, діяли загони, створені райкомами та обкомами партії, були утворені НКВС (НКВД), 158
Чи далеко наш Конотоп від Корюківки
сюди відноситься і з’єднання О.Федорова, а були загони, які виникли переважно з народної ініциативи – прикладом тому є з’єднання С. Ковпака. Мій батько, який в окупації до 1943 року проживав у Конотопі, розповідав, як одного разу, в 1942 році, німці поблизу базару організували щось на зразок громадської панахиди за двома конотопськими поліцаями, які загинули неподалік Путивля в бою з ковпаківцями. І ще батько говорив, що ковпаківців добре знали в Конотопі і згадували їх із повагою. Двоє чи троє знайомих батька мали намір знайти загін Ковпака і приєднатися до нього. На жаль, подальша доля цих хлопців невідома. Але повернемось до Корюківки. Я не закликаю до помсти, хоча безкарність і створює ризик повторення злочинів у майбутньому, та знати треба все: і про німців, і про мадяр, і про радянських партизанів, і про радянських генералів. А відповідаючи на запитання, чи далеко Корюківка від Конотопа, маємо відповісти: близько, зовсім близько до наших сердець, які сумують за тисячами безвинно загиблих земляків. Пам’ять про Корюківку повертається до нашого народу і неодмінно займе гідне місце в Пантеоні жертв українського народу в Другій світовій війні.
Першодрук: Конотопський край. – 2015 – № 71 (4 вересня). 159
ЛИШЕ ОДНА ДАТА З НАЦІОНАЛЬНОГО КАЛЕНДАРЯ Так склалася наша історія, що ще й досі далеко не всі дати, не всі події, які зберігає національна пам’ять українців, у повній мірі визнані державним офіційним календарем. Прикладом може служити день пам’яті жертв розстрілу в листопаді 1921 року українських полонених під містечком Базар неподалік від Житомира. Тоді в полон до дивізії Котовського потрапило багато бійців Української Повстанської Армії (так, ця назва виникла саме тоді, коли кілька тисяч добровольців на чолі з генерал-хорунжим Ю.Тютюнником та начштабу Ю.Отмарштейном вирушили з підконтрольної Польщі території України в межі українських земель, які потрапили під владу більшовиків). Мета – підняти велике повстання на наддніпрянській Україні та відновити там українську владу. Але через свою агентуру командування Червоної армії багато знало про наміри української сторони і накопичувало сили. Перевага червоних особливо зросла, коли радянська Росія припинила війну на інших своїх фронтах і війська з Криму, Кавказу, зі Сходу почали перекидатися в Україну. З Тамбовської губернії прибула 9 кавалерійська дивізія Котовського. В числі інших частин РККА вона брала участь у жорстокому придушенні великого селянського повстання в центральній Росії. Проте тут, в Україні, червоні не все показали, на що вони були здатні. Наприклад, вони зовсім не застосовували хімічну зброю, тоді як на Тамбовщині активно виконували наказ Тухачевського №0116 і били по російських повстанцях снарядами з хлором. Це не вкладається в голові – армія травила власне населення отруйними газами! Більшовики були першими в світі, які застосували хімічну зброю проти населення своєї країни. Навіть серед німецьких генералів вермахту не знайти подібних за жорстокістю до Тухачевського. Схоже на те, що нам усім треба знову вивчати історію, бо зараз відкривається багато такого, про що ми не знали, і воно, це нове, ніяк не відповідає тому, про що нам говорили в школі. Але це переосмислення історії не повинне привести до нового протистояння в суспільстві. Правдиві знання повинні бути доступні всім нашим громадянам. Так, напередодні виступу Ю.Тютюнника Червона армія зосередила біля кордону з Польщею 126 тисяч солдатів, узяла під контроль всі ймовірні шляхи наступу українських сил. Але 160
Лише одна дата з національного календаря
на що розраховували Ю.Тютюнник та С.Петлюра, коли відправляли доволі слабенько озброєну та слабенько екіпіровану армію проти сильного противника? Надія могла бути тільки на вибух народного повстання та на партизанські методи боротьби. Здавалося, що надії на народне повстання цілком реальні, бо і на Київщині, і біля Житомира було багато українських повстанців, за різними оцінками близько 40 тисяч. Ці цифри знали українські керівники, але за 1921 рік майже 30 тисяч з них було знищено червоними, а цього нібито і не знали в українських штабах. Ну, а що можна сказати про рядових бійців УПА, які зі своїм командиром Ю.Тютюнником вирушали в Другий зимовий похід? Всі вони мали значний бойовий досвід, були серед них і так звані чорні гайдамаки, які і самі не здавалися в полон, і полонених не брали. До виступу в похід вони рік просиділи в польських таборах для інтернованих. Ці люди просто рвалися в бій за Україну. Це була остання серйозна спроба визволити Україну від комуністичної влади. Але зараз дослідники вважають, що початок походу армії Ю.Тютюнника відбувся запізно, бо влітку співвідношення сил було більш сприятливе для української сторони, оскільки не мали ще таких великих втрат у загонах українських отаманів, які діяли на Київщині та Житомирщині, а тили червоних мали недостатню кількість військ, які ще тільки починали прибувати звідусіль у Центральну Україну. Дві тисячі повстанців з УПА зобов'язувалася озброїти Польща, ще кілька сотень приєдналися до них поза всякі польські ліміти. Серед польського вищого військового керівництва були й такі, що сприяли українському руху, і такі, що хотіли скоріше роззброїти українські частини. В цілому оснащення війська, що йшло в радянську Україну, було явно недостатнє для тривалої боротьби проти сильного супротивника, та ще в зимових умовах. Проте, люди будь-що рвалися в бій. Трагічний перелом у тій нерівній боротьбі настав після великого бою під селом Малі Міньки, де загинуло 400 козаків, а 537 потрапило в полон. Це трапилося з групою Тютюнника 17 листопада 1921 року, а 21 листопада був розстріл полонених під містечком Базар. Народні перекази свідчать, що один український повстанець врятувався, бо в останню мить кинувся в натовп людей, яких зігнали більшовицькі війська з навколишніх сіл. Сучасні дослідники (С. Литвин, Р. Коваль) вважають, що таких, 161
Леонід МОРОЗ
хто врятувався від розстрілу, було кілька – принаймні 4, бо розстрілювали в кілька прийомів, у різних місцях, не тільки вдень, а й уночі. Збереглися матеріали допитів повстанців і, дослідивши їх, Сергій Литвин робить висновок, що під Базаром були розстріляні переважно люди з обозу. Це ті, що обслуговували бойові частини. Вони могли врятуватися, зберегти собі життя, коли б погодилися на пропозицію комісарів піти служити в Червону армію, але жоден з 360 такої згоди не дав і свідомо вибрав смерть. 537 та 360, а де решта? А це були поранені бійці УПА, які не дожили до масового більшовицького розстрілу і померли від ран та переохолодження. Звичайно ж, у цивілізованому світі полонених не розстрілюють, але то «буржуазные предрассудки», і червоні їх не поділяли. Зараз на місці героїчної загибелі українських патріотів коштом українців з Великої Британії споруджено меморіал. В літературі можна зустріти вислів – три Базари, бо тут були трагічні події і в листопаді 1941 року, коли німці арештовували та розстрілювали націоналістів з ОУН, а драматичні події були і в 1990-1991 роках, коли почали впорядковувати місце масової загибелі українських вояків. А як же склалася доля тих, хто вцілів? Після таких поразок українські командири вирішили повертатися в Польщу, але згідно домовленостей при поверненні вони повинні були здати полякам і зброю, і коней. Роман Коваль наводить спогади свідків, як це все відбувалося – «ці мужні, загартовані багатьма боями люди ридали, як діти, коли віддавали і свою зброю, і своїх бойових коней. Не витримували і польські офіцери – діставали хусточки та заходили до хати». Подвиг тих, хто загинув під Базаром, дорівнює подвигу героїв Крут. Проте, про події під Базаром значно менше відомо нашому населенню; майже не згадують про нього і з екранів телевізорів та зі шпальт газет. Жоден український президент не побував на меморіалі під Базаром, хоча нібито і є якась постанова про вшанування героїв Базару. Які ж висновки з тієї героїчної боротьби можна зробити? Як не прикро про це говорити, але досить значна частина українського населення була байдужа до боротьби за долю України. Чимало й таких, хто охоче слухав казки про майбутню комуну і вірив тим казкам. Про це пишуть і Горлис-Горський, і Коваль. І де зараз ця комуна? Не будемо приховувати, що боротьба велася жорстока, і обидві сторони 162
Лише одна дата з національного календаря
інколи вбивали тільки за національними ознаками. Так, наприклад, міг діяти український отаман Струк, або червоний комдив Григорій Котовський, який відразу відправляв людину на смерть, коли та зверталася до нього українською мовою. Хай конотопці самі зараз вирішують, чи потрібна нам вулиця з ім’ям Котовського. Справа вільної України має бути справою всіх її громадян, незалежно від національності. І насамкінець – повстанцям Київщини часто надавала допомогу жінка-лікар на ім’я Марія Гущо. Вона родом була з Конотопа. Можливо, хтось із читачів знає людей з таким прізвищем. Отже, хай і одна дата з національного календаря, а як багато вона може нам розповісти. Тож давайте згадаємо про загиблих героїв під Базаром та вшануємо їхню пам’ять!
Меморіал Героїв Базару в Народицькому районі Житомирської області Першодрук: Конотопський край. – 2015 – № 93 (20 листопада). 163
НА ВІЙНІ ВОЮВАЛИ НЕ ТІЛЬКИ З НІМЦЯМИ Присвячую світлій пам'яті моєї бабусі Голуб Параски Андріївни та всім українським жінкам, які і самі пережили ту страшну війну і дали можливість з'явитися на світ новому, вже повоєнному поколінню, українського народу, до якого належу і сам... Моя бабуся, якій я і присвячую цей нарис, бачила як через її рідний Батурин взимку 1943 року кілька тижнів поспіль йшли на захід угорські солдати. Вигляд тих чужих солдатів був настільки жалюгідним, що надовго закарбувався в пам'яті як моєї бабусі, так і ще кількох її сусідок, спогади яких мені довелося чути. Німці про угорців казали, що ті покидали фронт і ставилися до них дуже прохолодно, і хоча такої допомоги угорським солдатам не надавали, але швидко втручались, коли траплялись якісь непорозуміння між місцевим українським населенням та втікачами з Угорщини. Наведу приклад: випадково довідавшись, що втікачі вкрали у сусідки кілька курей, німці на мотоциклах по снігу наздогнали крадіїв і біля курятника розстріляли трьох угорців, дарма, що українська жінка просила зберегти їм життя. Поступово я зацікавився цією темою: де саме були позиції угорських військ і що з ними трапилося, адже не важко було здогадатися, що якісь особливо важкі обставини змусили велику кількість солдатів тікати. З книжок дізнався, що найбільш боєздатною і великою була 2-га угорська армія. Вона мала позиції біля російського міста Вороніж та на південь від нього. У високій боєздатності цієї армії не повинно бути ніяких сумнівів. Це підтверджує дуже авторитетний німецький генерал Фрідріх Вільгельм фон Малентин у своїй книзі «Броньований кулак вермахту». Автор оцінює боєздатність угорців вище, ніж румунських та італійських військ. Мова йде саме про другу угорську армію. Хоча великі бої за участю угорських військ біля Воронежа виникали тричі: у липні та листопаді 1942 року, в січні 1943 року, але нас будуть цікавити саме зимові бої біля Воронежа. Самі втікачі на запитання 164
На війні воювали не тільки з німцями
батуринців звідки вони йдуть відповідали одним словом – «Воронеж». Угорська армія прикривала фланги німецьких військ, що просувалися до Сталінграда. Проти неї була розташована 40 радянська армія, якою командував генерал-полковник Кирило Семенович Москаленко. Відразу після початку вдалого наступу радянських військ під Сталінградом 19 листопада 1942 року, генерал почав прогнозувати як будуть розгортатися подальші події і зрозумів, що буде неминучим наступ на Харків та Донбас, але ситуація ускладнювалася тим, що на тих землях дуже мало як шосейних доріг, так і залізниць. У таких умовах виникнуть проблеми з перевезенням військ в умовах зими. Щоправда, порівняно недалеко проходила залізниця Воронеж–Ростов, але вона була не території ворога і тому було дуже бажано до початку великого наступу повернути її під свій контроль. Генерал Москаленко звернувся безпосередньо до Головнокомандуючого Червоною армією Й.В. Сталіна. Звернувся через голову свого командуючого фронтом Ватутіна, чому так – невідомо. Сталін пообіцяв підтримку і свого слова дотримав. Підсилена 40 армія 13 січня 1943 року розпочала і 27 січня завершила ОстрозькоРозсошанську операцію. Вщент розгромивши 200-тисячну угорську армію. Наслідки для угорських військ були жахливі – 86 тисяч вояків потрапило в полон (там були не тільки угорці), 80 тисяч загинуло і ще 40 тисяч повернулося додому втечею. Втікачам треба було пройти щонайменше 600 км. На потяги німці дозволяли сідати тільки на захід від Києва, тобто в своєму глибокому тилу. Всі німецькі, угорські, радянські історики називають все те, що відбулося з 2-ю угорською армією, – катастрофою. Чому так швидко була знищена 200-тисячна сильна армія? Дослідники відмічають впевнені рішучі дії генерала Москаленка, розгубленість та дуже надмірну надію на німців угорського командуючого генерал-полковника Хельмута Яні. Останній змарнував 4 дні, намагаючись отримати дозвіл на відступ на більш вигідні позиції від німецького фельдмаршала Вейхса і як наслідок вже в перші дні утворилися 4 котли оточення, де загинуло 30 тисяч угорських солдат. Успішно діяли за будьякої погоди 900 радянських танків, надісланих на підсилення 40ї армії, але остаточно зламали опір угорців «сталінські органи» 165
Леонід МОРОЗ
– так німецькі солдати влучно прозвали знамениті радянські «катюші». Прибувши з останнім потягом у квітні 1943 року до Угорщини, генерал Хельмут Яні стає об'єктом критики і нападок. Врешті-решт у 1947 році відбувся суд і він був страчений. Його могли звинувачувати ще і в тому, що на найбільш важкі ділянки фронту він поставив найгірше озброєні саперні та будівельні частини, а там було багато угорських соціалістів та угорських громадян єврейської національності. Повернення на батьківщину таких своїх солдат Яні вважав небажаним. По-іншому склалася доля генерала Москаленка. Крім подвигів на війні, він ще увійшов в історію під час арешту Л.П. Берії. На цей арешт його запросив особисто М.С. Хрущов. Тут, мабуть, проявилась особиста мужність та сміливість генерала. Всі проблеми він вирішував переважно наступом. Одного разу Й.В. Сталін так його і назвав – генерал наступу. Я давно помітив і запам'ятав, скільки корисних речей угорського походження було в господарстві як бабусі, так і її сусідок. Лопати, інструменти по дереву та металу, запальнички, бритви для гоління, сокири, колуни тощо. Їх так і називали – венгерські, угорські або мадярські. Були і стільці, і табурети, на які так само казали – це коли через негоду мадяри затримувалися більш ніж на добу. Всі ці предмети виразно відрізнялися на тлі убогого побуту сталінсько-хрущовських сіл. Як взагалі відносились українські жінки, українське населення до угорців, що йшли з фронту додому? Я б сказав так – стримана людяність. Якби не допомога українського населення, а раніше, мабуть, і російського (бо одразу шли шляхами Росії) – навряд чи стільки втікачів дійшли б до потягів з Угорщини поблизу Києва. Вважається, що в дорозі померло близько тисячі угорських солдат. А всього вціліло з 2-ї угорської армії 52 тисячі, бо ще 12 тисяч повернулось із радянського полону. Можна говорити, що 2-ій угорській армії пощастило більше, ніж 6-ій німецькій армії в Сталінграді, бо там повернулося в Німеччину 6-7 тисяч після полону, ще 20 тисяч було вивезено на літаках з оточення (але скільки точно – ніхто не знає). І в літературі, і в Інтернеті можна зустріти відомості про значні бої в Карпатах між частинами УПА та угорськими військовими, а також про делегації угорських патріотів до вищого командування Радянської армії з метою 166
На війні воювали не тільки з німцями
примирення. Це все дійсно було, тільки пізніше – бої угорців з УПА взимку 1944 року та переговори про примирення восени 1944 року, але 2-а угорська армія до цих подій не має ніякого відношення. Наші жителі чули про угорських карателів, які відрізнялися жорстокістю до населення, але про тих, що йшли через Батурин, казали: «Такі собі звичайні солдати, які за миску каші були готові перепиляти купу дров». Поставлені на межу виживання, представники різних народів співпрацювали та допомагали один одному. Чому все таки так мало відомо про розгром 2-ї угорської армії? Скоріше за все, тут одна відповідь – після війни Угорщина опинилася в радянському блоці та, щоб не похитнути дружбу, замовчувала різні неприємні факти з минулого. Вважається, що саме через цю обставину Воронеж не став містом-героєм. Зараз деякі історики вважають, що роль цього міста у війні була не менша за Сталінград. У березні 1943 року потік угорських солдат-утікачів був ще значніший, бо він скінчився тільки «як настало тепло» (це слова жителів Батурина). Ми впевнено можемо вважати, що Корюківська трагедія відбулася ще тоді, коли тисячі угорців поспішали снігами України до залізничних станцій за Дніпром (Фастова, Білої Церкви, Пущі), щоб сісти на потяги, які повезуть їх на захід, до їхньої рідної «Гунії». Раніше вважалося, що до каральних акцій залучались тільки угорські жандарми. Але зараз ми дізналися, що Корюківку палили солдати 105-ї угорської піхотної дивізії під німецьким командуванням. Це найбільший злочин проти цивільного населення за всю Другу світову війну. Тоді загинуло 7 тисяч українського люду. Наші колишні партизани дуже не люблять згадувати Корюківку та трагедію, що там відбулася, бо все почалося саме з партизанської акції проти тюрми в Корюківці. Навряд чи хтось із угорських військових був пізніше покараний, бо ж не були покарані й німці, офіцери зі штабу польової комендатури, яка були тоді у Конотопі, хоча німецька (!) прокуратура неодноразово починала кримінальні провадження проти сумнозвісного Бруно Франца. Підкреслюю ще раз – переслідувала військових злочинців німецька прокуратура, а радянська – мовчала. Чому взагалі Угорщина пішла воювати проти СРСР? Вважається, що вступила вона у війну проти Радянського Союзу 167
Леонід МОРОЗ
після бомбардування його авіацією кількох угорських міст, найвідомішим серед яких було місто Кошице (зараз у Словаччині). Але яка причина цих бомбових ударів? Нам досі ніхто так і не пояснив. Натомість з’явилися в книжках туманні припущення, що ударів завдали румунські літаки, яких розфарбовали під радянські. Такі дії повинні були підштовхнути Угорщину воювати проти Радянського Союзу. І давньоруські (давньоукраїнські), і давньоугорські літописи дещо по-різному описують завершальну фазу переходу угорців через землі, заселені нашими людьми. Тоді, як угорці пишуть про дві переможні для них битви, давньоукраїнські літописи про це і не згадують. Так з’явилася версія про мирний перехід угорців через територію, яка згодом буде зватися Україною. Але слід зазначити, що обидві сторони писали свої літописи через багато десятиліть від тих подій. А взагалі між нашими народами не було великих проблем. І не повинно бути. У це хочеться вірити.
168
БАТЬКІВСЬКІ СПОГАДИ ПРО ВІЙНУ Оскільки мій дід, Мороз Пилип Захарович, який до початку 30-х років проживав у селі Великий Самбір, був репресований та висланий на Урал (реабілітований посмертно в 1989 році), то мого батька, Мороза Павла Пилиповича, у Червону армію не призивали, хоча він був 1921 року народження і перед війною мав майже 20 років. Але ситуація на фронті чим далі, то все більше ускладнювалася. Всім ставало зрозуміло, що справи йдуть зовсім не так, як обіцяла радянська пропаганда – бити ворога на його території. Кожного дня рано-вранці біля дверей військкомату збиралися 70-80, а то і 100 молодих людей, яким відмовляли в призові до армії. Більшість мали таку ж причину, як і в мого батька. Одного разу молоденький, невеличкий і худорлявий лейтенант пихато заявив, що нацистів поб’ють і без «кулацких сынков». Як розповідав мені батько, затримка німців під Києвом давала надію, що хід війни буде змінено на нашу користь. Нарешті у військкоматі дали дозвіл відправити маршову роту через місто Ромни у напрямку фронту. Всього назбиралось близько 150 чоловік, зброю мали не більше 10 бійців. Реальної обстановки на фронті ніхто не знав, імовірно, її не знали й ті, хто віддавав накази. Але вважалося, що німці ще далеко від нашого району. Тим несподіванішою виявилася зустріч з ворожою розвідкою на мотоциклах з кулеметами, двома десятками кіннотників. Це сталося неподалік села Пекарі, де наші бійці наприкінці спекотного дня зупинились на відпочинок. Німці нікого не розстріляли, тільки всіх пригостили “нагайками” і показували, що треба йти додому, ще казали “війна капут”. Очевидно, наші бійці зустріли розвідку з військ німецького генерала Евальда фон Клейста, який рухався назустріч групі військ іншого німецького генерала – Гудеріана. Я відчував, що це були дуже важкі спогади для батька. Він мені розповів про події серпня 1941 року всього за кілька років до своєї смерті. Важко навіть уявити той принизливий стан, у якому опинилися наші молоді люди, котрі йшли битися з ворогом, з голими руками. До Конотопа поверталися вдвічі довше. Ту німецьку розвідку більше не зустрічали – мабуть, німці звернули на іншу дорогу. 169
Леонід МОРОЗ
Під час окупації батько заробляв на життя тим, що добував торф, заготовляв дрова, виконував іншу фізичну роботу. І хоча німці відновили роботу кількох підприємств у місті, але він туди не пішов, бо із заводів почали відправляти чоловіків і навіть підлітків до Німеччини. Працював по людях. Німці швидко розібралися, хто б міг бути їм союзником – раз батько був із родини репресованого, то на його ім’я двічі присилали повістку із пропозиціє служити в поліції, але обидва рази батько встигав піти до сусіднього району по сіль. Ще одне запрошення на службу до поліції було від бургомістра Батурина, німця-пенсіонера. На моє запитання, чи не можна було просто відмовитися іти служити в поліцію, батько відповів: «А німці не питали, чи ти згодний служити, чи ні. За відмову можна було легко потрапити в концтабір». Той вже пропонував батьку якусь керівну посаду в поліції. Довелося терміново піти в ліс заготовляти дрова для хлібопекарні, де бухгалтером працював брат-інвалід. У Батурині мої батьки і познайомилися, а побралися вже в 1947 році. Після того, як Червона армія вибила з Конотопа німців, мого батька невдовзі мобілізували. Тепер вже нікого не дивувало те, що він був із родини репресованого. Перший бій, де батько брав участь, був за Чорнобиль. Наші намагалися наздогнати німців, а ті втікали, подекуди відстрілюючись. Тоді багато наших бійців отримали свою першу зброю – трофейну. Пригадую також розповіді Лернера Миколи Матвійовича, який підлітком жив у Конотопі і бачив, як у жовтні 1943 року наших чоловіків сотнями відправляли на Дніпро, а через тижденьдва до Конотопа поверталися вози з побитими нашими людьми, які були одягнені в домашні, переважно чорні фуфайки. І справа тут не у фуфайках, а в тому, що в бій кидали людей не навчених і часто без зброї. Невдовзі після бою за Чорнобиль наші війська, де був і мій батько, потрапили під потужний німецький контрудар з метою знову заволодіти Києвом. 3,5 тисячі солдатів із різних частин 17 днів виходили з німецького оточення. Це було в листопаді, вже починалися морози й хуртовини. Запаси їжі швидко скінчилися. Їли кашу з піском із розбитої кухні, яку покинули німці. Там, у 170
Батьківські спогади про війну
житомирських лісах, був нічний бій із солдатами, які говорили російською, а били по наших з німецьких автоматів. Можливо, то були власівці. Після виходу з оточення і перевірок у контррозвідці була служба в протитанковій винищувальній артилерії, де батько і провоював до кінця війни, з невеликою перервою на поранення, контузію та коли ходив у розвідку перед великим наступом. Особливо важкі бої були в районі Сандомирського плацдарму. Мабуть, батька врятувало те, що він був поранений на початку тих боїв. Спогади про госпіталь у костьолі, про верблюдів, які возили візки з тяжкопораненими, про собак-санітарів, які були навчені рятувати людей з поля бою і розрізняти живих від загиблих. Пізніше – теж важкі бої в Сілезії, де вперше (і, мабуть, востаннє) довелося зустрітися з грізними німецькими “тиграми”. Там німці оборонялися, а свої танки використовували скоріше як самохідки. З добре пристріляних позицій менш ніж за годину з восьми наших гармат та самохідок розбили 5. Знищила ж німецькі танки тільки наша авіація. Батько схвильовано розповідав про наслідки війни для країн, через які він проходив. Він казав, що особливо сильно була зруйнована Правобережна Україна. Розбиті великі й малі міста, спалені села, зруйновані заводи, вокзали і залізниці. Люди дуже часто жили в землянках. Скрізь була бідність. Особливо запам’яталися села у Вінницькій області, де єдиним джерелом світла були скалки. Я довго роздумував, чому так сильно постраждала саме Правобережна Україна і поступово знайшов відповідь – це були бої за східний вал по Дніпру, на який німці покладали великі надії, бо далі, аж до самої Німеччини, вже не буде великих природних перешкод, придатних для вдалої оборони. Схожими на українські були руйнації в Польщі. У самій же Німеччині розбитими були тільки великі міста. Батько пригадував Дрезден, де через великі отвори в стінах можна було роздивитися знамениті церкви, інші архітектурні шедеври. Доводилося батькові звільняти в’язнів трьох концтаборів. На моє запитання, чому німці так переважали на війні, він відповів, що воювати на рівних почали тільки з літа 1944 року, 171
Леонід МОРОЗ
коли наші війська були вже озброєні не гірше німців, набули досвіду, а командування почало берегти людей. На моє запитання про роль політруків у війні батько зауважив, що на передовій їх бачили з газетами тільки коли не було боїв. Він вважав, що про роль України у війні сказано мало і наводив приклад, коли кілька днів біля їхньої частини стояли сибірські полки і там було чутно тільки українську мову – то були молоді люди, які ще дітьми зі своїми батьками були примусово вивезені з України до Сибіру. Вони виросли за ті 10-12 років, що минули, і тепер були в сибірських полках. І мій батько, і такі, як він, з родин несправедливо скривджених радянською владою, добре навчилися розрізняти батьківщину і ту владу, яка спричинила їм стільки горя. Спогади про те, як їхню родину взимку виганяли з хати, як у піч лили воду, а їжу заливали гасом, не давали спокою все життя. Я наважився подати ці спогади до друку ще й через те, що біографія мого батька не була якоюсь виключно поодинокою. Насправді таких людей було чимало. Якось я запитав, чи довелося йому бачити бійців УПА, тобто бандерівців. Довго роздумував, а потім повідав таку історію. Вже на початку осені 1944 року треба було переправити через широкий став 2 гармати. Переправляли на плотах, бо міст був далеко, і був ненадійний. Було це рано-вранці, стояв густий туман і раптом неподалік бійці помітили гурт якихось людей. Їх було в 3-4 рази більше, ніж червоноармійців. Почали з’ясовувати. Місцеві заспокоїли бійців – вони, мовляв, йдуть наздоганяти поляків, які вночі покрали в них худобу. Одягнені всі були в плащах, фуфайках, мали холодну зброю. Пізніше один боєць запитав капітана: «А вы заметили, что у них под плащами были одинаковые гимнастёрки?» На що командир відповів: «Нет, не заметил». Далі кожна група рушила своїм маршрутом. Місцеві жителі швидко пішли вперед, бо були і на лотках, і на плотах без важкого багажу. Після закінчення війни постачання військ швидко погіршилося, напівголодні солдати почали красти. Це було якраз у заможній Австрії. Відносини між союзниками швидко погіршувалися. Серед солдат пішли розмови про можливу нову війну, і тому наказ про демобілізацію всі сприйняли з особливою 172
Батьківські спогади про війну
радістю. Поверталися додому довго через бідні і гірські румунські села. У важкі повоєнні роки батько вивчився на інженера, мама стала вчителькою. Тяга до освіти, просто-таки жадоба до знань здавна вважається характерною рисою українців, але мене особливо захоплювала здатність вчитися саме в того покоління, до якого належали і мої батьки, бо ще й досі інколи знаходжу їхні навчальні конспекти, писані на газетах. І хоча було дуже важко, але була молодість, була надія на краще.
173
ДО ЧЕРГОВОЇ РІЧНИЦІ КОНОТОПСЬКОЇ БИТВИ Світлій пам’яті нашого славного земляка О.М.Лазаревського. Ще зовсім недавно, рік або два тому, здавалося, що та давня битва буде цікавити тільки досить обмежене коло любителів історії та людей, які зараз покозачились і називають себе сучасними українськими козаками. Останнім часом відродився широкий інтерес до 1659 року. Такий без перебільшення всенародний інтерес можна було спостерігати в 90-ті роки XX століття. Один із найкращих наукових описів битви XVII століття під Конотопом дав наш земляк Олександр Матвійович Лазаревський – удаваний наступ та удаваний відступ козацькотатарських військ на царські війська та ще два потужні флангові удари: один з-під Полівки, а другий – з-під Торговиці. Цей опис зараз вже є класикою і дав можливість на підставі нього складати схеми битви. Таке трактування подій було доти, поки сучасний дослідник-науковець із Києва Андрій Бульвінський не дав свій виклад перебігу битви. Він змістив її центр до Торговиці. Чому так швидко і впевнено гетьман Виговський переміг царські війська? Нагадаю, що до тієї битви українські війська воювали 11 років поспіль і мали вже великий бойовий досвід. Не забуваймо й військовий талант самого гетьмана. Отримати перемогу допомогли і нерозумні дії деяких командирів царського війська – досить згадати князя Пожарського, не обійшлося і без звичного для царських військ «местничания». Але вивчення Конотопської битви триває. Так, завдяки науковцям та краєзнавцям наші знання щорічно розширюються. Зараз ми вже знаємо, що самопроголошеному гетьману Івану Безпалому царський уряд надав 30-тисячний Бєлгородський козацький полк, який для цього і створив. Харківські науковці надрукували цікаві відомості про царську дворянську кавалерію. Це була гвардія царя і в ній було 37 тисяч вояків. Змушений тут не погодитися з видатним російським істориком XIX століття М.С. Соловйовим, який вважав, що та блискуча кавалерія загинула в один день тут, під Конотопом, бо вже через рік бачимо її під містом Чудновим проти поляків та козаків нового гетьмана 174
До чергової річниці Конотопської битви
Юрія Хмельницького. Той бій під Чудновим теж був невдалим для царських кіннотників. За рік підготувати таку блискучу кавалерію неможливо, тому і вважаю, що під нашим Конотопом могла бути тільки якась частина царської гвардії. Відомо, що за гетьмана Виговського Україна за своїми політичними симпатіями розкололася навпіл. Значна частина населення (особливо більш заможна) хотіла знову повернутися під протекцію Польщі, бо вже могла, мабуть, порівнювати порядки в Московському царстві та в Польському королівстві. Несподівано для себе в творах Євгена Маланюка я натрапив на українське прислів’я – «Ляхів гудьмо, та з ляхами будьмо». Ці слова якнайкраще передають життєву філософію українських симпатиків Польщі. Інших історичних часів для виникнення такого прислів’я я просто не знаю, бо не могло ж воно виникнути в XVIII столітті при гайдамаках. Від 1991 року ми вже майже повірили, що Україна отримала незалежність мирним шляхом, але схоже, що мав рацію видатний український поет Євген Маланюк (рівновеликий з Павлом Тичиною). Його поетичні рядки сприймаються зараз як пророцтво. Ось вони: Держава, ти була як поле бою Й як поле бою з’явишся ізнов! Спогади про битву 1659 року під Конотопом нагадують всім, що Україна не завжди була слабкою і нерішучою, а може бути і сильною, і переможною.
175
ЦЮ КНИЖКУ ВАРТО ПРОЧИТАТИ Після закінчення Курського державного медичного інституту я перші роки своєї трудової діяльності працював у сільській місцевості Брянської області. У Севському районі в селі Подивоття була лікарня на 35 ліжок, а в амбулаторії працювала жінка на прізвище Циганкова. Місцеві мешканці називали її Нюркою. Саме її вже давня розповідь пригадалася мені, коли до рук потрапила книжка про українських повстанців, або як в народі кажуть, про бандерівців. Про що ж розповідала в 70-х роках XX століття Циганкова? Вона поділилася своїми спогадами про важкі післявоєнні роки. Населення голодувало і молоді жінки та хлопці-підлітки збиралися в гурти по 15-20 осіб, їздили в Західну Україну, де міняли крейду на хліб. Поклади крейди були поблизу Брянська. Вона була якоюсь особливою, бо мала ніжний відтінок, здається, рожевий, і дуже цінувалась жінками в Україні, де вона використовувалась для оздоблення житла. Міста, які називала жінка, були розташовані всі на Волині: Рівне, НовоградВолинський, Ковель, Луцьк, Сарни. Але чому саме туди треба було їхати? Адже крейда цінувалась скрізь в Україні, а центральні або південні райони мали більш родючі землі, ніж на Волині. Крім того, умови для господарювання були скрізь однакові (так я тоді вважав), бо скрізь прокотилася страшна війна. На всі ці мої запитання жінка відповідала: «В Западной тогда было много хлеба». Така відповідь мене не задовольняла, але більше додати ця проста жінка нічого не могла, хіба ще раз повторити, що там було багато хліба. Так, чимало років це питання не було повністю з’ясоване, аж поки не потрапила на очі книга А. Гогуна «Между Гитлером и Сталиным. Украинские повстанцы» (ОЛМА Медиа групп, 2012). На сторінці 190-й у розділі «Как хозяйничали буржуазные националисты на украинской земле», який безпосередньо стосується теми, йдеться: «15 августа 1943 года командир УПА «Клим Савур» издал указ о введений частной собственности на землю, наделение ею украинских крестьян и переходе лесных и водных угодий в общинную собственность». І далі: «Земля как ценнейшее имущество Украинского Народа не смеет лежать мертвым грузом, а должна быть вся обработана и засеяна». А ось слова Семена Руднєва – комісара партизанського з’єднання С.А. Ковпака: «... И здесь виды на урожай отличные. Засеяно очень много ржи, пустующих земель совсем нет». 176
Цю книжку варто прочитати
Ще одна цитата із звіту радянського партизанського полковника Якова Мельника (мова йде про Волинь, особливо її північні райони): «... В настоящее время административного, экономического и политического влияния немцы на этой территории не имеют. Повстанцы оккупантов прогнали» – (А. Гогун). Тепер вже можна відчути як постає відповідь на питання, яке виникло, коли я слухав Аню Циганкову. У тих районах, де не було ніякої іншої влади, крім української, була оброблена і засіяна вся орна земля і дійсно було багато хліба. Циганкова пригадувала як по дорозі жінок і хлопців з брянщини не раз перевіряли бандерівці й радянські патрулі. Я не почув від неї ніяких образ на бандерівців, вони шукали і відбирали тільки зброю, тому і перевіряли переважно хлопців. На схід від Житомира перевіряли тільки радянські військові і там вже було складніше, бо подорожуючих могли і виганяти з товарних потягів для перевірки, і затримати як завгодно довго. І розповідь Ані Циганкової, і книга А.Гогуна чудово доповнюють одне одного. Сама ж книга теж вигідно відрізняється від всіх інших видань про українських повстанців, які видавались у Російській Федерації і продавались тут, у нас. Не можна не помітити як виважено, толерантно і обережно пише автор про складні і болючі речі. Дня мене особливо ж цінним було те, що наші народи на рівні людей не мали ворожнечі один до одного. На це вказує і згадана книга, яку раджу прочитати.
177
Історико-краєзнавче видання ШАЛІВСЬКА Зоя Валеріанівна АКІЧЕВ Шаміль Мулламович МОРОЗ Леонід Павлович
КОНОТОПЩИНА – РІДНИЙ КРАЙ Збірник краєзнавчо-публіцистичних матеріалів Упорядник: Артюх В’ячеслав Олексійович Редактори: В. А. Величко, В. В. Вовчанецький Коректор: В. П. Петрухно Комп’ютерна верстка: Є. В. Вовчанецький На 1-й стор. обкладинки – монумент на честь Конотопської битви 1659 р. у с. Шаповалівка (джерело – мережа Internet)
Підп. до друку 23.12.2016. Формат 60х84/16. Друк офсетний. Ум.-друк. арк. 10,35. Ум.фарб.-відб. 10,35. Обл.-вид. арк. 8,85. Наклад 300 пр. Вид № 38. Видавець і виготовлювач: ВВП «Мрія». 40000, Суми, Кузнечна, 2. Тел.: 679-215, 22-13-23. Свідоцтво суб’єкта видавничої справи: серія ДК, № 2765 від 15.02.2007
178