Західно Українська Народна Республіка by Watra

1. ЕТНОСОЦІАЛЬНИЙ РОЗВИТОК ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У СКЛАДІ АВСТРО-УГОРЩИНИ

В сторичне минуле західних українських земель було важливим чинником, що великою мірою зумовлював характер і особливості суспільно-політичних процесів та українського націотворення в Галичині, на Буковині й Закарпатті, а згодом помітно вплинув на перебіг подій і долю Української революції та національно-державного відродження першої чверті XX століття. Ще наприкінці X ст. за князювання Володимира Великого споконвічні українські землі Галичина, Буковина й Закарпаття увійшли до складу Київської Русі, згодом - у X I I I - X I V ст. - були теренами могутнього Галицько-Волинського князівства. Однак уже після розпаду Давньоруської, а потім і Галицько-Волинської держави в другій половині XIV ст. Угорщина остаточно закінчила процес захоплення Закарпаття, який

розпочала ще в другій половині XI ст., Буковина відійшла до Молдавського князівства, а Галичина була загарбана П о л ь щ е ю , під владою якої перебувала аж до останньої третини XVIII ст. У 1772 р. внаслідок першого поділу Польщі Галичина була приєднана до Австрії, яка 1774 р. окупувала й Буковину. Під владою Австрійської (від 1867 р. - АвстроУгорської) імперії західноукраїнські землі залишалися до її розпаду в листопаді 1918 р. та утворення З У Н Р Отже, у переддень Листопадового чину Галичина, Буковина й Закарпаття вже майже п'ять з половиною століть перебували під владою чужоземних політичних утворень. Саме з цим були пов'язані національна неповноправність корінного українського населення, економічний. національний та релігійний гніт, якого

Великий герб Австр Угорщини з герба, коронних крі

воно зазнавало, а т а к о ж поява тут доволі численних і суспільно панівних національ них меншин - поляків, угорців, румунів, нім ців та значною мірою євреїв. Становище автохтонного українського населення ускладнювалося й тим, що на віть всередині однієї держави - АвстроУгорщини - західноукраїнські землі зали шалися штучно розмежованими, належали до різних за розміром та поліетнічних за ха рактером адміністративно-територіальних одиниць. Історична Галичина (сучасні Івано-Франківська, Львівська і Тернопіль ська області) була об'єднана з частиною Малопольщі в один коронний край - "'Ко ролівство Галіції та Лодомерії (Володими ри) з великим князівством Краківським і князівствами Освенцімським та Заторським" з центром у Львові. Там перебували провінційні органи управління - Галицьке намісництво на чолі з намісником, якого призначав імператор, та представницький орган - крайовий сейм. Увесь край одержав скорочену назву - Галичина, лише умовно поділявся на Східну (українську) та Західну (польську) Галичину. Межа між Західною і Східною Іаличиною приблизно збігалася з етнографічним кордоном між поляками й українцями. Східна Галичина охоплювала понад дві третини території та населення коронного краю, тоді як Західна - лише третину Цим пояснювалося значення Схід ної Галичини для поляків у боротьбі за збе реження їх гегемони в регіоні. Українські землі Буковини разом із частиною румун ських входили до складу єдиного Герцог ства Буковина, були його північною части ною. З а к а р п а т т я входило безпосередньо до складу Угорщини як частини двоїстої мо нархії Габсбургів. Австрійський період в історії українсько го народу на західних землях був часом від носної соціально-політичної стабільності, інтеграції к р а ю у загальноєвропейські модернізаційні та культурні процеси. Виникли і набули помітного розвитку нові галузі виробництва, і зокрема гірничодобувна, нафтова, лісова, соледобувна і солеварна, шкіряна тощо, на підприємствах запрацю вали парові машини. Тисячі голів худоби,

Франц Иосиф австрійський (австр угорський) імперат який правив від 1848 1916

вирощеної на Прикарпатті, збували на рин ках Австрії. Раніше ніж на теренах підросій ської України були прокладені перші заліз ничні колії (1861 р. Львів був сполучений з Краковом і Віднем, згодом лінію продовже но через Станиславів до Чернівців і Рахова). Міста й містечка були не лише адміністра тивними, ремісничо-торговельними, але

Національний ск.п населення Іаличиї (19101

Львівська ратуша. Літографія К. Ауера. (кін. 1837р.)

Львів, вул. Карла Людвіка та ріг Ягельницької (1910-ті pp.)

Львівський оперний театр (поч. XX ст.)

й промисловими центрами, залізничними вузлами. Мережа залізниць на західноукра їнських землях у складі Австро-Угорщини 1914 р. була у півтора рази густішою, ніж на Наддніпрянській Україні. У 1900 р. на теренах Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття мешка ло понад 5.7 млн осіб, з них українців - по над 3,6 млн або майже 6 3 % . Основна маса українського населення (близько 3 млн) проживала у Східній Галичині, приблизно 270 тис. мешкали на Північній Буковині. 343 тис. - на Закарпатті. На всіх цих тери торіях українці становили більшість. Політико-правове становище українців під владою Австрії визначалось австрій ським Державним основним законом від

21 грудня 1867 р. § 19 цього закону гаранту вав рівність усіх народів у державі та їхнє непорушне право на збереження і розвиток своєї національності та мови. Констатувало ся визнання державою рівноправності всіх мов, уживаних в освіті, управлінні та суспіль ному житті кожного коронного краю. Сис тема освіти мала бути організована так, щоб кожен народ міг її здобувати рідною мовою без будь-якого примусу до вивчення інших крайових мов. § 14 декларував цілковиту свободу віри та сумління, а також незалеж ність реалізації громадянських і політичних прав від релігійної належності. Австрійські громадяни, згідно з чинним законодавством, могли звертатися до державних органів будь-якою з крайових мов, створювати на ціональні за характером об'єднання, у тому числі й політичні, видавати рідною мовою книжки, пресу тощо, виступати в парламен ті, сеймах, органах місцевого самоврядуван ня. Це контрастувало зі становищем укра їнців, які перебували під владою Російської імперії.

Великий герб АвстроУгорщини з гербами коронних країв

Франц Иосиф І австрійський (австроугорський) імператор, який правив від 1848 до 1916 р.

Національний склад населення Галичини (1910 р.)

Львівський залізн вокзал (1

Австрійська конституція 1867 p., яка хоч і з деякими обмеженнями та все ж гарантува ла свободи слова, друку, зборів та об'єднань, мала велике значення для розвитку суспіль ного життя українців, активізації процесів національного відродження. У той час, коли в Російській імперії після сумнозвісних Валуєвського циркуляра 1863 р. та Емського указу 1876 р. було практично поставлено поза законом українську мову та українське друковане слово, в Галичині вільно виходи ли українські книжки та часописи ("Мета',' "Нива',"'Правда',"'Діло" тощо). Важливими українськими видавничими центрами в ав стрійський період були Львів, Чернівці. Ко ломия. Якщо в Російській імперії на початку XX ст. не було жодної української школи на державному утриманні, то в Галичині напе редодні Першої світової війни діяло майже З тис. українських народних шкіл. Насправді ж становище різних націо нальних груп у Габсбурзькій монархи було далеко не однаковим. Поряд із конституці єю важливу роль відігравала низка інших

законів, насамперед виборчі ординації, які визначали механізм формування представ ницьких органів усіх рівнів (громадських і повітових рад, крайових сеймів, парламен ту). Шляхом значного обмеження виборчо го права забезпечувалась повна перевага в цих органах представників найзаможніших соціальних верств, а фактично панівних на ціональностей, зокрема в Галичині - поляків, на Буковині - румунів і німців. Офіційною мовою місцевих виконавчих органів визнаПерший номер ' львівської",'п світ 2 квітня Видання Шнайдера у

Львів. Площа С Духа (поч. J Нин А. Ми

Львів. Центральний проспект Гетьманські Вали

Покутські і міщани

селяни

Собор святого Юра у Львові - резиденція греко-католицького митрополита (поч. XX ст.)

чали одну з крайових мов. За законом від 9 квітня 1907 р. для виконавчого органу га лицького сейму - крайового виділу - т а к о ю мовою була польська. На Буковині урядові установи використовували переважно ні мецьку мову, на Закарпатті - угорську. Одним із наслідків тривалого пригнобле ного і бездержавного становища стала нерозвинена соціальна та професійна струк тура українського населення. 1900 р. понад 94% українців-галичан були зайняті в сіль ському господарстві, мешкали переважно в сільській місцевості. Серед усієї галицької інтелігенції лише 8% розмовляло україн ською мовою, тоді як польською - 7 1 % , німецькою - 15%, а серед зайнятих у про мисловості в Східній Галичині питома вага українців за офіційною статистикою не пе ревищувала 17,5%. На Буковині 1910 р. 8 8 % усіх українців були зайняті в сільському та лісовому господарстві, тільки 4% - в про мисловості й ремеслі. 3% - у торгівлі й на транспорті. Пересічно лише кожний десятий украї нець Галичини, Буковини й З а к а р п а т т я був

міським мешканцем, тоді як серед поляків та євреїв аналогічні показники були суттє во вищими. За тодішніх умов та відповідно до ролі міста в житті суспільства модерної доби це означало, що українська спільнота практично була позбавлена контролю не тільки над державною владою та управлін ням, органами провінційного та міського самоврядування, але й промисловим вироб ництвом, соціальною інфраструктурою, но вітніми засобами комунікації тощо.

Львів

Виразна специфіка етносоціального розвитку регіону знайшла відбиток в усталених стереотипах масової свідомос ті, коли селянин асоціювався з українцем, землевласник - з поляком (на Буковині з поляком або румуном), торговець - з євре єм. Поступова асиміляція українцями пред ставників інших національностей була по мітною для сучасників і відбувалася "знизу" передусім у сільських громадах, де незапе речною була чисельна перевага українців

(поч.

XXст.)

Карта

Львова

і домінувала багата на традиції українська народна культура. Натомість " з г о р и " йшов процес денаціоналізації, що захоплював частину української суспільної верхівки (шляхту, інтелігенцію, міщан). Протягом XIX ст. і на початку XX ст. спо стерігалось поступове зменшення питомої ваги автохтонного українського населення. Несприятливими для українців були такі чинники, як масова трудова еміграція, тяж ке соціально-економічне становище і висо-

Львів. Загальний вигляд. Університет Яна Казимира

Благовіщенська церква у Коломиї (1587 р.) Листівка пон. XX ст.

Вулиця Конарського в центрі Старого Самбора. Листівка поч. XX ст.

поетів, скульпторів і художників. Звеличен ня славного минулого Польщі відбувалось паралельно з лояльним ставленням поляків до Австро-Угорщини, як до тимчасового явища, яке слід використати для закладення основ своєї майбутньої державності. Вод ночас інші національності розглядали крізь призму польських політичних, економічних, релігійних та культурних інтересів як мож ливих конкурентів чи навіть опонентів. Другою за чисельністю національною меншиною на західноукраїнських землях у складі Австро-Угорщини були євреї, яких 1900 р. було понад 750 тис. осіб. Більшість їх проживала в Східній Галичині - 614 тис. або 1 3 % населення краю. На теренах краю єврейське населення з'явилося ще в середині XIII ст.. а в період Речі Посполитої встигло практично моно полізувати торгівлю, зосередити у своїх

руках великі капітали. Територіальне роз міщення єврейського населення було ще рівномірнішим, ніж польського. У жодному з повітів 1900 р. євреї не становили менше 5% населення. Але особливо високою їхня частка була у містах - 36-39% населення. Суспільне становище євреїв було специ фічним і суперечливим. За своєю соціаль ною структурою вони були близькими до панівних національностей. Серед усіх за йнятих у промисловості Східної Галичини 1900 р. євреї становили майже 40%, у тор гівлі - 74%, на громадській службі - понад 27%. Серед усієї галицької інтелігенції єв реїв було майже половина. За показниками розподілу цих професійних груп між націо нальностями євреї помітно переважали на віть поляків, не кажучи вже про українців. Позиції єврейської меншини в економіці визначалися не тільки тим, що вони стано-

Костел

Пресвятої Діви Марії у Станиславові (кін. ХІХст.)

Приготування роздавання їжі дітей-школярів. (Кін. XIX ст.)

та для

Євангелістська кірха у Станиславові. (Кін. XIX ст.)

Вихованці німецької народної школи у Станиславові (12 березня 1915 р.)

вили значну частину буржуазії, власників промислових підприємств, банкірів, але й постійно зростаючою земельною власніс т ю . 1890 р. євреям належало понад 1 3 % по міщицьких земель Галичини, а в окремих повітах (Стрийському, Долинському) - біль ше половини. Крім того, вони становили майже половину всіх орендарів поміщиць ких маєтків. Водночас євреї були позбавлені прав на ціональної спільноти. У врядуванні, шкіль ництві, національній статистиці зовсім не брали до уваги мови євреїв (ідиш), а під час переписів усі вони записувалися до інших національностей. Так фальсифікувалася етнічна структура населення, знижувалася питома вага українців на користь панівних національностей. Сильніша в політикоекономічному плані польська верхівка ви користовувала союз із євреями як один з інструментів національного гноблення українського населення. Аналогічним було становище євреїв на Закарпатті (75 тис. осіб, 1900 р.) і Північній Буковині (68 т и с ) , де вони становили одна кову частку - 1 4 % всього населення цих ре гіонів. На Північній Буковині основна маса єврейського населення з'явилась вже після окупації краю Австрією. За півстоліття з 1857 по 1910 р. - кількість євреїв зросла тут утричі. Найбільше їх мешкало в Чернівцях (34% населення міста), а за кількістю чле нів виборної міської управи в 1900 р. вони були другими після німців - 18 з 50, тоді, як українців було лише 2 (1910 р. - 4). На тлі швидкого зростання національної самосвідомості народів Австро-Угорщини, загострення міжнаціональних суперечнос тей на зламі ХІХ-ХХ ст. у Галичині й на Бу ковині відбувалися процеси національного пробудження єврейського народу, був за початкований і поступово набирав обертів сіоністський рух, виникла низка єврейських політичних партій (національна, народ на, демократична, соціал-демократична та інші). 1901 року кандидат єврейських демо кратів А. Гросс став послом австрійського парламенту, а в 1907 р. сіоністи провели до парламенту 4 своїх депутатів. Буковинські євреї здобули міцні позиції в крайовому сей-

мі. органах місцевого самоврядування, мали значний вплив на адміністрацію краю. Помітною етнічною групою на західно українських землях і, зокрема, на Закарпат ті були угорці. За офіційними даними 1900 р. вони становили (за мовою) 27% населення Закарпаття. Проте, як видно з віросповідної статистики, 15 % з них євреї. Отже,реально чи сельність угорців не перевищувала 106,6 т и с , а враховуючи примусову мадяризацію місце вого українського населення і фальсифікації переписів, була ще меншою. У політико-правовому відношенні угор ська меншина займала панівне становище, яке зумовлювалось належністю Закарпат тя Угорщині в рамках двоєдиної АвстроУгорської монархії. Українські землі Закар паття входили до складу 4 комітатів (жуп) і не становили єдиної адміністративнотериторіальної цілості, не мали авто номного статусу Ще 1868 р. за законом Деака-Етвеша все населення Угорщини було проголошене єдиною неподільною угорською нацією, а державною мовою була визнана угорська. Відповідно до за кону від 2 червня 1907 р. запроваджувалось обов'язкове викладання в школах угор ською мовою. За 1874-1917 pp. кількість українських початкових і церковнопара фіяльних шкіл скоротилася з 571 до 34. Навіть назви населених пунктів, імена та прізвища людей замінювали на угорські, а "\дь-якому національно-культурному роз

Батько і син Девдюки з Косова в традиційному гуцульському одязі (поч. XXст.)

виткові інших етносів, зокрема, українсько му, угорська влада чинила перешкоди. Однією з груп корінного населення Пів нічної Буковини поряд з українцями були румуни. У1900 р.їх нараховували тут 77 тис. (16% населення краю), 1910 р. - 96 тис. (19%). Румуни проживали в усіх семи пів нічних повітах Буковини, не перевищуючи в жодному з них половини мешканців. Із політико-правового погляду румуни були однією з панівних національностей. Це пояснювалось насамперед переважан ням серед економічно сильніших верств та їх безпосереднім зв'язком з владними струк турами. Зокрема, румуни становили значну частину великих землевласників (більшість з яких придбала свої маєтки ще у X I V XVI ст, і які на початку XX ст. володіли по над 40% всіх земельних угідь краю), а т а к о ж міських жителів. Саме з посиленням тиску з боку впливових румунських політичних кіл, Виховані Коломийської гімназ (поч. XX ст

Покутяни - члені гуртка "Просвіти" Коломиї (кін. XIX ст.

Галичанин і галичанк у традиційном народном повсякденному одяз Поштівка 1908

Австрійські

правовому відношенні українці на власних етнічних землях були штучно поставлені V становище національної меншини. Не зважаючи на формальну рівноправність vcix національностей, національні менши ни домінували в політичному, економічно му і культурному житті західноукраїнських земель у складі Австро-Угорської імперії. Представники національних меншин по мітно переважали серед економічно сильні ших соціальних верств, серед населення міст,

гроші

мали значно більший, ніж українці, вплив на політичну владу і місцеве самоврядування. На початку XX ст. це призвело до дедалі більшого загострення взаємин між україн цями та іншими народами, створювало до даткові труднощі в розвитку українського національного руху, а згодом зумовило над звичайну складність боротьби за українську державність на західноукраїнських землях у 1918-1923 роках.

Перевіз пере р. Дністер

Битків (1915p.). Нині селище міського тип в Надвірнянськом район

Залізнична станція, у с. Гвіздець (1910 р.

2. УКРАЇНСЬКЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ 1848-1914 РОКІВ ГАЛИЧИНА

Львівська ратуша, у якій засідала Головна Руська Рада

Печатка Головної Руської Ради

Хрести у с. Добровляни (тепер Калуського району) та у с. Красноілля (тепер Верховинського району) на відзнаку ліквідації кріпацтва

Засідання Головної Руської Ради у Львові 4 травня 1848 р. Рисунок Е. Блотницького

еріод ХІХ-ХХ ст. трактується в часній історіографії як доба "національно відродження','під якою розуміють комплс подій і явищ, пов'язаних із поширенням N сового національного самоусвідомлен пожвавленням і піднесенням українсько руху, розвитком усіх галузей національн культурного життя. Концепція "націона. ного відродження" чи "національного п будження" набула поширення у світово суспільствознавстві і в самій назві терм містить основну ідею: в минулі часи існув ла нація, яка внаслідок несприятливих ум занепала і прагне відродитися. Існують певні розбіжності між ученів примордіалістами (примордіальний озн чає прадавній, споконвічний тощо) модерністами у висвітленні механізму с новлення національної свідомості (іденти ності). Вони стосуються співвідношен об'єктивних (тих, що піддаються споете женню й опису) і суб'єктивних чинників процесі націотворення і, відповідно, пита ня про те, які з них стають вирішальнії. для існування нації. Українське національне відродже ня охопило етнічні землі по обидва бо російсько-австрійського кордону: Над прянську Україну під владою Російськ імперії і західноукраїнські землі - Галичи Буковину і З а к а р п а т т я - у складі Австр ської (пізніше - Австро-Угорської) імпер Аналогічно з наддніпрянсько-українськи землями, у перші десятиліття XIX ст. у личині під впливом передових ідей із ' ходу - Просвітництва і романтизму Фра цузької революції 1789-1794 pp. почався р за збереження самобутності народу, за н ціональні права, який виявлявся у розвит його духовної культури, прагненні відтв рити власне історичне минуле, захисті р ної мови, фольклорно-етнографічної сп щини. Передова інтелігенція, на перші порах майже виключно священики, зай лася науковою і літературною діяльніст що сприяла усвідомленню етнічної ок мішності українського (за тодішньою т мінологією - руського) населення. Руб ною подією в "національному відроджен стала діяльність "Руської трійці',' що вида.

Маркіян Шашкевич (1811-1843) - ініціатор заснування і лідер "Русь кої трійці'.'Відомий як етнограф, письменник, співавтор і видавець "Русалки Дністрової',' автор брошури "Азбука і abecadło" (1836), що ар гументовано виступила за збереження кирилиці для українського письма, проти латинки. Склав перший у Галичині під ручник для читання народною мовою

фольклорно-літературний альманах "Ру салка Дністровая" (1837 p.), ввела народну мову в літературу і відстоювала ідеї собор ності, єдності з підросійською Україною. На початку 1848 р. у низці європейських країн розпочалися буржуазно-демократичні революції. Не оминули революційні події й Австрійської імперії. Під їхнім могутнім впливом тут відбулися радикальні зміни в усіх сферах життя суспільства, водночас було чітко продемонстровано прагнення національного суверенітету. Ось чому Євро пейську революцію 1848-1849 pp. в історич ній літературі образно називають "весною народів'.' Наляканий революцією імператор Фердинанд був змушений проголосити в Ав стрії конституцію та демократичні свободи. Уже на початку революції імператорським указом від травня 1848 р. у Галичині було лік відоване кріпацтво, на п'ять місяців швид ше, ніж в інших провінціях імперії. 2 травня 1848 р. у Львові була утворена перша в краї українська політична організація - Головна

Іван Вагилевич (1811-1866)-поет, фолькльорист,філолог, автор граматики української мови, виданої 1844 р. Переклав українською мовою "Слово о полку Ігоревім ; додавши науковий коментар

Руська Рада (ГРР) як офіційний представ ник українського населення Галичини. До Ради входило 66 представників духовенства і світської інтелігенції, а її головою обра но священика Г Яхимовича. Друкованим органом ГРР була перша українська газе та " З о р я Галицька',' яка почала виходити 15 травня 1848 р. тиражем 4 тис. примірників. Головна Руська Рада у відозві до населення проголосила: "Ми, русини галицькі, належи мо до великого руського народу, котрий од ним говорить язиком і 15 міліонів виносить, з котрого півтретя міліона землю Галицьку замешкує'.' Це був перший політичний до кумент у Галичині, який виразно задеклару вав єдність усього українського ("руського',' "малоруського") народу в Австрії та Росії.

Яків Головацький (1814-1888) - етнограф, історик, письменник, професор української мови і літератури у Львівському університеті в 1848-1867 pp. Автор першого програмного документа українського національного руху в Галичині "Становище русинів у Галичині" (1846 р.)

Центральною політичною проблемою для ГРР була боротьба за відокремлення польських земель від історичної, Східної Галичини та об'єднання її з Буковиною і Закарпаттям в окремий коронний край у складі Австрійської федерації. Ця вимога наштовхувалась на опір польського полі тичного проводу в особі Центральної Ради Народової, австрійського уряду. Вона не сходила з політичних програм галицьких українців аж до 1918 р. Слідом за Головною Руською Радою в міс тах і селах краю було створено близько 50 місцевих руських рад. За національну сим воліку галицьких українців ГРР прийняла синьо-жовтий прапор та герб із зображен ням золотого лева на синьому полі. Найбіль-

Перше число газети "Зоря Галицька' від 15 травня 1848 р.

"Собор І.

руських

Згарського

учених'. Рисунок (1848 р.)

Іван Озаркевич (1795-1854)священик, письменник, громадськополітичний діяч. Співзасновник театру в Коломиї, що здійснив у червні 1848 р. першу в Галичині привселюдну українську виставу, учасник "Собору руських учених "

Іван Гушалевич (1823-1903) -грекокатолицький священик, член Головної Руської Ради, учасник Собору руських вчених. Брав участь у роботі Ставропігійського інституту. Багаторічний посол до Галицького сейму та рейхсрату

Слов'янський з'їзд у Празі. Гравюра 1848 р.

Пожежа у Львівській ратуші 2 листопада 1848 р. Літографія И. Ріделя

ших успіхів галицькі українці 1848 р. дося гай в культурно-освітній діяльності. Згідно з урядовим розпорядженням було запрова джено викладання українською мовою в по чаткових народних школах та навчання цієї мови як обов'язкового предмета в гімназіях. Окремим розпорядженням у Львівському університеті засновано кафедру української мови і літератури, яку очолив колишній діяч "Руської трійці" Я. Головацький. Коло мийська рада взяла на себе ініціативу ство рення українського аматорського театру, діяльність якого започаткувала вистава

"Дівка на виданню, або На милование не» силовання" (переробив місцевий священі Іван Озаркевич 1848 р. " Н а т а л к а Полтавка І. Котляревського). Небувалою подією в історії краю б\ перший з'їзд діячів української культури "Собор руських учених" (19 - 26 ж о в т н 1848 р.), у якому взяли участь 118 предста ників духовної і світської інтелігенції. Д легати з'їзду працювали в дев'яти секція богослов'я, права, філософії, природозна ства. історії, географії, економіки, літерат ри і церковної мови. Більшість учасників оо говорения висловилася за літературну мов близьку до народної,"гражданський"шриф і фонетичний правопис, зберігши, однак, з прихильниками церковнослов'янської мов право на її використання в наукових праця та етимологічного правопису. У червні 1848 р. галицькі українці (пред ставники ГРР і Руського Собору) взяли участь у Слов'янському конгресі в Празі на якому вперше на міжнародному рівні заманіфестовано окремішність українців віл інших слов'янських народів і прагнення їх до боротьби за свої політичні та національні права. ГРР висунула вимогу поділу Галичи ни, але проти цього виступили діячі поль ського національного руху. Через посеред ництво чеської делегації 7 червня 1848 р. на конгресі було підписано документ "Вимоги русинів у Галичині',' за якими сторони декла рували рівноправність української мови школах і державних установах, зрівняння правах представників усіх національностей віросповідань, утворення спільної польськоукраїнської національної гвардії для захист\ конституційного ладу, скликання спільног крайового сейму, який мав вирішити питання про поділ Галичини на два адміністративні округи. Практично це була перша в XIX ст українсько-польська угода, яка, однак, н мала практичних наслідків. 12 червня 1848 у зв'язку з повстанням у Празі уряд розігнав конгрес. Влітку 1848 р. відбулися перші в істор вибори до австрійського парламенту. Зі 10 мандатів, які припадали на всю Галичина українці отримали 26, за соціальним стат сом - селян і священиків. У парламентських

Йосафат

Кобринсъкий (1818-1901) український громадськокультурний діяч. Упродовж 1848-1849 pp. активний член Руської ради в м. Коломия, учасник "Собору руських учених',' ініціатор заснування і фундатор Народного дому в Коломиї 1890 р.

дебатах українські депутати зосередили ся на двох головних питаннях: про адміні стративний поділ Галичини та скасування панщини. Участь у роботі рейхстагу збага тила русинів-українців досвідом політичної боротьби, хоч, правда, парламент так і не спромігся прийняти практично жодного рі шення, яке було б реалізоване. Розгром у жовтні 1848 р. повстання у Від ні, а 1-2 листопада того ж року у Львові, був сигналом до наступу реакції в усіх провін ціях імперії, знищення основних здобутків революції. Австрія знову стала абсолютист ською монархією Габсбургів, у якій не було місця для автономії окремих народів. Від новлення абсолютизму супроводжувалося посиленням польських позицій у краї, що спричинило зневіру у власних силах, демо ралізацію серед місцевої галицько-руської інтелігенції. Після кульмінаційного 1848 р. національний рух пішов на спад. Головна Руська Рада, створена на початку революції як представницький орган підавстрійських українців, саморозпустилася в 1851 p.. а греко-католицьке духовенство повернулося до суто церковних справ. Наступ реакції проти "національного відродження" в Австрійській імперії супро воджувався посиленням у краї польських впливів. Від 1849 р. провідником нової ав стрійської політики в Галичині був наміс ник багатий польський землевласник граф А. Голуховський, який спрямував свої зусил ля на утвердження переваги польської елі ти в політичному житті провінції. Водночас він призначав поляків на місце австрійських урядовців у крайовому службовому апараті, полонізував місцеве шкільництво. Дійшло до того, що А. Голуховський, ско риставшись підтримкою віденської влади, 1859 р. спробував перевести українську мову на латинський алфавіт. Але ці наміри ви кликали рішучу протидію з боку галицькоруської інтелігенції, що стало причиною так званої "азбучної війни" яка оживила задуш ливу атмосферу 1850-х років. Десятиліття "задушливого неоабсолю тизму" закінчилося, коли австрійський цісар, зазнавши поразки у війнах 1859 р. з Франці єю й Італією та 1866 р. з Пруссією, пішов

Герб Ставропігійського інституту на будинку №9 у м. Львові на вул. Бляхарській (тепер -1. Федорова) (1904 р.)

на реформування внутрішнього устрою мо нархії. Передбачалося через взаємовигідні компроміси з угорською, чеською і поль ською елітами забезпечити стабільне май бутнє імперії, перед якою нависла загроза повторення нової "весни народів'.' Року 1860 в Австрії проголошено консти туцію, що ґрунтувалась на принципі феде-

Сесія

Галицького сейму, (1890-ті pp.)

Зал засідань Галицького сейму. (1900р.). Фото 3. Гольдхаммера

Українські депутати Галицького сейму 11866 р.). Фото С. Родецького

Юліан Лаврівський (1821-1873) видатний український громадськополітичний діяч, посол Галицького сейму, прихильник співпраці з польськими ліберальними політиками

Український галицький сеймовий клуб V19101913 рр. Зліва направо: перший ряд - Тимотей Старух, д-р Євген Петруиіевич (заст. голови), д-р Кость Левицький (голова), д-р Іван Макух (заст го лови), Захар Скварко, Іван Кивелюк; другий ряд -Ан тін Старух, д-р Іван Курівець, Михайло Содомора, Лазар Винничук, Іван Барабаш; третій ряд - Іван Сандуляк, Павло Думка

Будинок крайового

Галицького сейму

ралізму і розширювала права країв у про цесі державного управління. На підставі конституції 1861 р. було скликано Галиць кий і Буковинський крайові сейми. Компе тенція Галицького сейму охоплювала пи тання культури (в широком}' трактуванні, включаючи культуру ведення сільського господарства), освіти і суспільної опіки. Незважаючи на наявність пережитків се редньовічного станово-представницького

права, утвердження парламентаризму при вчало західноукраїнське суспільство до конституціоналістських форм співжиття і розв'язання суперечностей на сеймовій аре ні мирним шляхом. Еволюція державного устрою від цен тралізму до федералізму закінчилась пере творенням Австрії за конституцією 1867 р. в дуалістичну Австро-Угорську імперію. Га личина разом із Б у к о в и н о ю залишилися в межах австрійської частини (Цислейтанїї), а З а к а р п а т т я - угорської (Транслейтанії). Австрійська конституція 1867 р. мала вели ке значення для активізації "національно го відродження'.' Конституційні р е ф о р м и 1860-1870-х pp. створили можливості для демократичного розвитку національних ру хів в Австро-Угорщині, на відміну від Росії, яка залишалася " т ю р м о ю народів'.'Західноукраїнський національний рух у результаті цих р е ф о р м , з одного боку, одержав змогу всіляко розвиватися, не зазнаючи урядових

Володимир

Шашкевич (1839-1885) письменник, освітньокультурний діяч, син Маркіяна Шашкевича. Навчався у Львівському і Віденському університетах. Редактор часописів "Вечерниці" (1862-1863), "Русалка" (1866) та читанок для селян "Зоря" (1871-1872)

репресій і орієнтуючись на політично силь ніші народи, тому що декларування (хоча й формальне) рівності всіх народів пробу джувало національну гідність; з іншого ж боку, нерівні умови, в яких опинилися га лицькі українці порівняно з поляками, від крили шлях до полонізації краю. На перших виборах до Галицького сейму 1861 р. українці провели лише третину (49) із 150 депутатів, і з кожними виборами кількість українських послів у ньому неухильно зменшувалась, сягнувши найнижчої позначки 1883 р. (9 послів). Польські політичні діячі вміло вико ристали широкі повноваження, надані їм центральною владою, доклали багато зу силь для полонізіції місцевого державно го апарату. Ще наприкінці 1866 р. польська сеймова більшість ухвалила закон про польську мову навчання у початкових і се редніх школах, польська мова стала також крайовою офіційною мовою. Монополію влади поляків у Галичині забезпечувала ви борча система: нечисленна курія великих землевласників, польської шляхти (0,4 % від загалу населення) обирала майже трети ну послів, тоді як на курію сільських громад (понад 90% населення) припадало менше половини сеймових мандатів. Проблема польсько-українських відно син стала віссю, навколо якої оберталася діяльність Галицького сейму, була в центрі суспільно-політичного життя краю. І міс цеві українці, і поляки, перебуваючи в по тенційно кращих умовах, ніж інші частини своїх поділених народів, намагалися витво рити в Галичині міні-модель для майбутньої національної держави. Внаслідок цього ста вало неминучим зіткнення інтересів, але з іншого боку - виникала й потреба розу міння необхідності їх узгодження, тому ро билися періодичні спроби зближення між обома народами. Та все ж період другої по ловини XIX - початку XX ст. пройшов під знаком наростаючого міжнаціонального протистояння, зумовленого кристалізацією національно-політичних рухів. По суті, га лицькі українці змушені були відчайдушно боротися за кожну поступку в національ ному житті, дуже часто натрапляючи на

Розподіл місць між поляками та українцями відповідно до Закону про вибори до Галицького крайового сейму, затвердженого 14 лютого 1914 р.

Соціальний склад сейму Вірилістн

Олександр Барвінський (1847-1926) - історик, педагог, громадськополітичний діяч. У1891-1907pp.-посол до Австрійського парламенту. Заснував Християнськосуспільну партію

З а г а л ь н а кількість

Поляки

Українці 4

Курія велико! власності

Курія иснзова міст

Курія міст загального голосування

Курія торгової і промислової патат

Курія промисловців Львова 1 Кракова Сільська курія Разом

105

228

166(72.854)

48 62(27.2%)

рішучу опозицію поляків. Такий стан справ тривав до 1918 року. У сучасній історичній науці процес націо нального відродження в Галичині XIX - по чатку XX ст. уявляється не у формі єдино правильної української національної лінії, а як результат складної і суперечливої взає модії різних національно-політичних орієн тацій - крім власне українофільської, також

Степан Качала (1815-1888) - грекокатолицький священик, історик, публіцист, громадськополітичний діяч. Співзасновник Галицько-Руської матиці, Народного дому, "Просвіти " Товариства ім. Т. Шевченка, Народної ради, Руського педагогічного товариства

Юліан Романчук (1842-1932) - видатний галицько - український громадський і полі тичний діяч, педагог, письменник і журна ліст, багатолітній політичний провідник галицьких українців. Уродженець с. Крилос біля Галича. Ініціатор і голова Народної ради (1885). Віце-президент австрійського рейхсра ту. 1911 p. був обраний депутатом парламен ту на виборчому окрузі Надвірна - Делятин Солотвино- Калуш Долина

Антін Петрушевич (1821-1913) - грекокатолицький священик, учасник "Собору руських учених" член польської, чеської, російської та румунської академії наук, посол до Галицького сейму, австрійського парламенту (1873-1878)

Ісидор Шараневич (1829-1901)український історик і громадський діяч, педагог. Народився у с. Козарі Галицького повіту. Професор Львівського університету (від 1873 p.). Досліджував історію ГалицькоВолинської Русі, церковне життя

Русофільське періодичне "Слово"

видання

Гван Наумович (1826-1891) - священик, громадсько-політичний діяч, письменник, поет, публіцист. Організатор товариства ім. М.Качковського, ви давець часописів "Наука" і "Руська Рада"посол Галицького сейму та австрійського парламен ту, видатний просвіти тель селянства, один із найавторитетніших діячів русофільського руху

Бурса Народного дому на вулиці Курковій, 14. Тепер - вулиця М. Лисенка (м. Львів)

Михайло Качковський (1802-1872)-юрист, громадсько-політичний діяч. Один з перших суддів, який проводив засідання українською мовою, щедрий меценат, коштом якого видавали львівське "Слово"На залишені після смерті М.Качковського кошти русофіли 1874 р. засну вали просвітнє товари ство його імені

австрофільської, полонофільської, русо фільської (москвофільської). У галицькоукраїнському русі поступово утвердилася і перемогла незалежницько-соборницька лінія, усвідомлення національної єдності з підросійською Україною та р е ш т о ю укра їнських земель. Однак до початку 1880-х рр у суспільній свідомості галичан переважали русофільські погляди. Русофільська течія сформувалась Е 1850-х pp. і протиставляла польській мові не народно-розмовну мову, а штучну, так зване "язичіє" - суміш місцевої говірки церковнослов'янської та російської літе ратурної мов, з домішками польської і ні мецької. Відстоюючи обрядові традиції етимологічний правопис, заснований на походженні слів, а не фонетичний (який ви користовували діячі "Руської трійці"), русо філи не визнавали існування окремого укра їнського ("малоруського") народу, відверте вважали, що галицькі русини є частиною східнослов'янської спільноти, яку означува ли поняттям "русекій народ" ("русекій" - не значить російський (великоруський, мое-

Анатоль

Вахнянин (Наталь; 1841-1908) український громадськополітичний діяч, композитор, педагог і журналіст

Дім Наукового товариства ім. Шевченка у Львові. (Поч.ХХст.)

ковський), бо в тій спільноті існував та кож "малоруський" і "білоруський" масив" Платформа русофілів передбачала поді. Галичини на дві частини, панруські (у полі тичній площині - проросійські) симпатії по єднувалися з австрійським лоялізмом. Водночас русофіли вважали мову, яков вони розмовляють, "малоросійським діа л е к т о м " ("малорусским нарі)чіем") росій ської мови. Протягом 1860-1870-х pp. у ру софільському таборі опинилася більшіст галицько-руської інтелігенції старшого по коління. Русофільський дух вселився в мурі закладеного 1849 р. Народного дому у Льво ві. Під впливом русофілів опинилися Став ропігійський інститут, "Галицько-Руськ Матиця','перша українська газета " З о р я га лицька" (виходила до 1857 p.). Русофіли ви давали власну пресу "язичієм" (центральниі орган - часопис "Слово',' виходив у Львові 1861-1887 pp.), наслідуючи приклад " П р о світи',' вони заснували 1874 р. Товаристві ("Общество") ім. М. Качковського. На противагу русофільській орієнтаці на початку 60-х pp. XIX ст. організаційні оформилася українофільська течія, що на зивалась народовство. Безпосередньо по штовх до зацікавлення українством дал. поезія Тараса Шевченка, яку молоді галиць кі інтелектуали сприймали як справжн Євангеліє. На зразок громадівського руху Наддніпрянській Україні представники мо лодшої інтелігенції почали об'єднуватися : гуртки-громади, проголосили клич любов до простого народу і самовідданого служін ня йому (звідси й назва - народовство).

Олександр Огоновський (18481891) - український вчений-юрист, громадський діяч, публіцист, дійсний член НТШ. Співзасновник товариств "Просвіта'! Товариства ім. Шевченка, "Рідна школа']перший голова Народної ради (1885 р.)

У дусі ідеалів "Руської трійці" Головної Руської Ради українофіли-народовці обсто ювали ідеї самобутності та єдності розді леного між двома державами українського народу, виступали за народну мову в літера турі й освіті, пропагували твори письмен ників Наддніпрянщини (зачинателя нової української літератури Івана Котлярев ського, Пантелеймона Куліша та ін.), фо нетичний правопис (кулішівку). Серед ліде рів народовського руху були отець Данило Танячкевич, учитель Омелян Партицький, письменники Володимир Шашкевич, Ксенофонт Климкович, Федір Заревич, журна ліст Кость Горбаль. На перших порах народовськийрух існував як мовно-літературна течія. Народовці видавали часописи v Львові: "Вечерниці" (1862-1863), " М е т а " (1863-1865), " Н и в а " (1865), "Русалка" (1866). Однак після того, як 1863 та 1876 роках у Російській імперії були запроваджені ре пресії проти українського друкованого сло ва, наддніпрянські українці надали підтрим ку галицьким народовцям і заснували два друкованих органи "Правду" (1867-1896) і " З о р ю " (1880-1897). наступником цих ви дань від 1898 р. став "Літературно-науковий вістникї Хоча ці видання публікували у Львові, вони слугували і галичанам, і укра-

Омелян

Огоновський (1833-1894) письменник, громадський діяч, вчений-філолог. Професор кафедри української мови та літератури Львівського університету, співзасновник "Просвіти " Народної ради, НТШ

Титульна сторінка друкованого органу "Правда"у Львові, що був символом українськогалицького єднання Випускники Академічної гімназії у м. Львові (1887р.)

Учениці Школи василіянок. ФотоН.Лісси (1905 р

Титульний аркуш періодичного видання "Просвіти" (1870-ті pp.) Художник 3. Шиманський Володимир Гнатюк (1871-1926) український етнограф, фольклорист та громадський діяч, член-кореспондент Петербурзької АН (1902), член Празької та Віденської академії наук. Від 1899 р. — секретар НТШ. Від 1909 р. - членкореспондент Російської академії наук

Олександр Колесса (1867-1945) український літературознавець, мовознавець, громадсько-політичний діяч, дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка (від 1899p.). Належав до Української національнодемократичної партії. У1907-1918 pp. був депутатом австрійського парламенту Грамота (1894 р.)

Просвіти

Видання поезії Тараса Шевченка у Львові (1867р.)

шцям Наддніпрянщини, ставши провідними органами друку українських літературних творів, публіцистики. Галицькі українофіли також заснували власну газету народною мовою "Діло" (1880-1939), яка від 1888 р. стала щоденною. Одночасно з видавничою діяльністю народовці приступили до ство рення власних інституцій для культурнопросвітницької роботи серед простолюду. Наприкінці 1868 р. було створено народовське товариство "Просвіта',' що стало першою освітньою організацією для народу, а її головою обрано гімназійного вчителя Анатоля Вахнянина. У 1873 р. з іні ціативи та за фінансової підтримки діячів з Наддніпрянської України у Львові виникло Літературне товариство ім. Т. Шевченка, реорганізоване на початку 1892 р. у Науко ве товариство ім. Т. Шевченка (НТШ). Під керівництвом видатного історика Михай ла Грушевського (1897-1913) Н Т Ш було неофіційною українською академією наук. Молода народовська інтелігенція, що про

тистояла наступові русофільства, обмеж увала своє "служіння народові" культури освітньою та літературною діяльністю. Відсутність організаційно політич ної опори в масах, неможливість власній силами протистояти русофільському впл ву в краї, а з іншого боку - антиросійськ 1 спрямування польського визвольного рух об'єктивно сприяли пошуку компроміс і угод народовців з польською сеймово більшістю. 27 жовтня 1869 р. Юліан Ла рівський (віце-маршалок крайового сейму проголосив від імені українських послів сеймі угодовський проект. Польська сеі мова більшість відіслала проект Ю. Лаврі ського до спеціальної комісії для конкр тизації. Контрольоване русофілами един політичне товариство "Руська рада" на ві борах до австрійського парламенту 1879 зуміла провести тільки трьох кандидатів. Практичного результату від роботи комі сії. що тривали два роки, так і не було, сей не прийняв ніякої ухвали щодо пропонов

Юліан Целевич (1843-1892) - історик, просвітницький діяч, сподвижник українського національного відродження другої половини XIX століття. Голова Наукового товариства ім. Т. Шевченка, "Руської бесіди" (1880-1889)

ного проекту. Фактично це була друга, після 1848 p., невдала спроба дійти компромісу з поляками. Результати виборів 1879 p., не вдача "Руської ради" стала для народовців сигналом для вступу у велику політику. На родовці на початку 80-х pp. розгорнули по літичну діяльність, керуючись правилом, що "сила - в дії'.' Концепція "органічної праці',' зміцнення своєї підтримки в масах спонукала народовців до видання газет "Батьківщина"(з жовтня 1879 р.) і "Діло"(з січня 1880 р.) етнологічним правописом. Це робилося для того, аби помягшити напругу у відносинах зі "староруською партією" яка виникала на ґрунті правописних суперечок. З цього приводу видатний український громадсько-політичний діяч кінця XIX першої половини XX ст., вчений К. Левицький писав, що в 1879 р. "народна україно фільська партія відчувала конечну потребу виступити на політичній арені',' започатку вати "свою політичну пресу і політичну ор ганізацію'.' Було вирішено з противного та

Федір (Хведір) Вовк (1847-1917)український антрополог, етнограф і археолог.Видатний член київської Громади, через переслідування 1879 року змушений був надовго виїхати за кордон. У1904-1906 pp. проводив наукові експедиції в Галичині, Буковині та Угорщині

Видання

творів

Марка Вовчка

Учениці та викладачі школи ім. Т. Шевченка (1905 р.)

бору приєднати якнайбільше "заблудших" і тим певніше побороти національне русо фільство'.' Між народовцями і русофілами в 1882 р. укладено угоду, тактичний союз (спільне проведення масових віч, організа ція передвиборних компаній тощо). Попри свою активність на культурній ниві, на родовці довший час не були самостійною політичною силою, до початку 1890-х pp. взаємодіяли в рамках "Руського клубу" в сеймі з русофілами. Офіційно організацій ний розкол відбувся восени 1892 р. Нато мість русофіли 1870 р. заснували у Львові громадсько-політичну організацію Руська рада (голова - Т. Павликів). Друкованими органами ради були газети "Русская Рада" та'Талицкая Русь'.'Наріжним каменем своєї ідеологи русофільські діячі визнавали істо-

Примірник народовського часопису "Діло ", що виходив у Львові з 1880 р.

Діячі

української культури на святкуванні у Львові 100-річчя "Енеїди" І. Котляревського (1898 р.)

Теофіл Окуневсъкий (1858-1937) -адвокат, _ громадсько-політичний діяч. Один із засновників Руськоукраїнської радикальної партії та Української національнодемократичної партії, багатолітній депутат Галицького сейму та австрійського парламенту, член Української Національної Ради ЗУНР

Михайло Грушевський (1866-1934) - визна чний український історик, археограф, літературознавець, соціолог, публіцист, громадсько-політичний і державний діяч. Голо ва НТШ (1897-1913), дійсний член ВУАН (1923)таАНУРСР (1929), засновник Укра їнської національнодемократичної партії. Голова Української Центральної Ради (1917)

ричну, культурну і духовну єдність галичан із східнослов'янською спільнотою. Поворотним пунктом у боротьбі за вплив на маси між народовцями і русофілами був 1882 p., коли відбувся судовий процес над "москвофільськими" діячами, звинувачени ми в "державній зраді'.'За браком доказів суд виніс м'яке покарання, але русофіли були скомпрометовані зв'язками з царизмом, що означало, за влучним висловом історика І. Лисяка-Рудницького, "початок (їх) кінця'.' З ініціативи Ю. Романчука в жовтні 1885 р. у Львові було утворено Народну раду - пер шу політичну організацію народовців, яка домагалася рівноправності галицьких укра їнців з іншими народами Австро-Угорщини, відстоювала соборність українських земель. Уже наприкінці 1880-х років народовська течія зміцнилася настільки, що змогла від тіснити русофілів на другий план. Водночас усередині 1870-х pp. під впли вом відомого вченого і громадського діяча з Наддніпрянщини М. Драгоманова у Гали чині поширилися радикальні ідеї. Радика ли вважали себе спадкоємцями ідей Тараса

Юліан Бачинський (1870-1940) громадсько-політичний діяч, один із засновни ків Русько-української радикальної партії, Української соціалдемократичної партії, автор праці "Україна irredenta" Титульна сторінка друкованого органу радикалів "Громадський друг"

Титульна сторінка пра ці Юліана Бачинського "Україна irredenta"у якій вперше було ви словлено та науково обгрунтовано ідеал по літичної незалежності українських земель

Михайло Павлик (1853-1915)громадськополітичний діяч, публіцист, письменник. Один з організаторів соціалістичного руху в Галичині, творець Русько-української радикальної партії, редактор низки радикальних видань ("Друг " "Громадський Друг" "Народ" "Громадський Голос")

Шевченка, народовського руху 1860-х рр водночас соціалістами, пропагували ідеа суспільного ладу без визиску й неволі. А тивну роль у пропаганді радикальних іде відіграли І. Франко, М. Павлик, О. Терлец кий. Радикальні часописи "Громадськи друг',' "Дзвін',' " М о л о т " зазнавали переел дувань з боку львівської поліції. Влада ро горнула щодо радикалів репресивні заході але, попри багато труднощів і перешко радикальний напрям зміцнювався протято 1880-х pp. Радикали першими приступил до створення масової політичної організащ для захисту народних інтересів. 1890 р. у Галичині була створена перш в історії України масова політична па тія сучасного типу - Русько-українськ радикальна партія (лідери - І. Франко т М. Павлик). Внутрішньопартійний ро кол всередині Р У Р П призвів до створенні 1899 р. ще двох партій (сама Р У Р П змін л а назву на У Р П - Українська радикал ьн партія): національно-демократичної (НД об'єднання національно орієнтованих ради калів з народовцями) і соціал-демократично

Володимир

Охримович (1870-1931)громадсько-політичний діяч, юрист, публіцист. Один із творців Русько-української радикальної партії, фундатор та один із лідерів Української національнодемократичної партії

УСДП, національну ідею намагалася по єднати з марксизмом). Помірковане крило народовців 1896 р. виокремилось у Като лицький русько-народний союз. Три головні галицько-українські партії (крім К Р Н С ) пе редбачали здійснення постулату політичної незалежності та соборності України, що уможливило їх об'єднання, консолідацію сил на ґрунті боротьби за національну дер жавність у роки Першої світової війни. Партійні осередки цілком легально ді яли у багатьох населених пунктах краю на початку XX ст. Поштовх до політизації українського національного руху, що супроводжувався кристалізацією ідеї національно-державної незалежності, дала політика "нової е р и " в Галичині на початку 1890-х pp. Угодовська акція народовців мала знешкодити галицьке русофільство. Прого лошена восени 1890 р. "нова е р а " не мала до кументального підтвердження (хоч. правда, переговори з намісником Галичини графом К. Бадені велися навколо конкретних про позицій), що робило польсько-український компроміс дуже хитким.

Семен Вітик (18761937) - громадськополітичний діяч, один із засновників і лідерів Української соціалдемократичної партії, посол австрійського парламенту

В угоді були зацікавлені австрійський уряд, стривожений посиленням напруже ності у відносинах із Росією, та представ ники громадівського руху в підросійській Україні, які з огляду на переслідування українців у Росії сподівалися схилити на свій бік австрійську владу й польські па нівні кола в Галичині. Від імені народовців Ю. Романчук заявив у сеймі про відмову від опозиційної тактики, взамін вимагав від польської адміністрації краю покращити культурно-національне становище україн ського населення. "Новоерівська" політика не мала широкої підтримки ні в тогочасно му українському суспільстві, ні в польсько му. Проти неї рішуче виступили москвофіли і радикали, група противників "нової е р и " незабаром виокремилась серед народо вців, незадоволених дрібними поступками польської адміністрації. Незадоволення угодою активізувало політичну діяльність народовської більшості, яка на загальних зборах Народної ради в грудні 1892 р. при йняла другу (після 1888 р.) програму наро довців. Вона окреслила політично-правове

Василь Стефаник (1871-1936) - видатний український письменник, громадсько-політичний діяч. Член Української радикальної партії, посол до австрійського парламенту (19081918), делегат від Снятинського повіту (тепер ІваноФранківська область) на збори Української Національної Ради у жовтні 1918 р.

Січове свято Станиславові. (1910 р.)

Народний дім у м. Коломиї (кін. XIX- поч.

XX ст.).

Денис Січинський (1865-1909) перший український народний композитор і хоровий диригент в Галичині. 1902 р. у Станиславові заснував першу в Галичині українську музичну школу Микола Ганкевич (1869-1931) - активний діяч робітничого руху, один із творців Русько-української радикальної партії, засновник і лідер Української соціалдемократичної партії, від 1909 до 1914 pp. її голова

Члени пластового гуртка. Початок XX ст.

"Сокіл-Батько" на Шевченківському здвизі28 червня 1914 р. у Львові

становище галицьких українців як "частини народу русько-українського, що, втративши державну самостійність, боровся віками за свої державно-політичні права й ніколи не зрікався й не зрікається прав самостійного народу'.' Формально польська та українська сторони проголосили свою відмову від уго довської політики 1894 року. Попри провал, угода сприяла зміцненню в краї національних українських позицій, принесла значні здобутки на культурній ниві. Було надано офіційний статус фоне тичному правопису, який запроваджували в галицькі й буковинські школи, підтвердже но державні права української мови, відкри то українську гімназію в Коломиї (другу в Галичині після Львівської), кафедру україн ської історії у Львівському університеті, яку очолив М. Грушевський. Постулат політичної незалежності та со борності українських земель вперше було чітко сформульовано та науково обгрунто вано у написаній 1893 р. та виданій у грудні 1895 р. праці "молодого" радикала Ю. Ба-

чинського "Україна irredenta'.' Висвітлюю чи складну економічну ситуацію в Галичи ні, і, як наслідок, масову еміграцію селян за кордон, автор вказував, що її причиною є "... політичний централізм Австрії... '.'Аналі зуючи соціально-економічне життя по оби два боки російсько-австрійського кордону, Ю. Бачинський наголошував, що оскільки

на польських, російських та українських те риторіях розвиваються одні й ті самі галузі господарства, то найменш розвинений "про мисел український" приречений на занепад Підсумовуючи такий стан, він стверджував що повноцінно економічно розвиватися український народ зможе тільки в незалеж ній національній державі. Публікація книги 1895 р. викликала широкий резонанс у га лицькому суспільстві. Вказавши на некри тичне ставлення Ю. Бачинського до марк систської термінології, І. Франко одночасне високо оцінив роботу і зазначив, що вона "відкриває майбутнє України й дороги, яки ми піде-її розвиток'.' Отже. 1895 р. - поворотний пункт у розвитку суспільно-політичної думки га лицьких українців, ознаменував становлення ідеології новітнього українського національ ного руху. Формування партійно-політично'] системи українського суспільства супрово джувалося поширенням національної ідеї Е маси. Протягом 1890-х pp. у всіх повітах к р а к

Трильовський (1864-1941)український громадськополітичний діяч, адвокат, публіцист, видавець. Один із творців Руськоукраїнської радикальної партії, організатор січового та січовострілецького руху. Посол австрійського парламенту та Галицького сейму

Сильвестр Сембратович (1836-1898) український церковний та громадський діяч, митрополит Україн ської греко-католицької церкви (1882-1898), віце-маршалок Галицько го сейму і член Палати панів австрійського парламенту (від 1903 p.). Був прихильником "нової ери", ініціатором ство рення Католицького русько-народного союзу

виникла мережа культурно-освітніх, госпо дарських і спортивних організацій, що свої ми розгалуженнями охопила найдальші села. Спортивні товариства "Сокіл" (1894), " С і ч " (1900), призначені для фізичного загартуван ня і зміцнення української молоді, були осно вою майбутнього українського війська. Процес організаційного становлення ру софільського руху закінчився заснуванням у січні 1900 р. "Русско-народной партии" (далі - Русько-народна партія). Внаслі док ідейної еволюції від русофільства до москвофільства 1908 р. відбувся остаточний розкол на "старокурсників" та "новокурсників'.' Представники першого напряму від стоювали традиційні для русофільської те чії ідеали, тоді як "новокурсники" виступали з більш радикальними, яскраво вираженими москвофільськими поглядами, відповідно ототожнювали себе з росіянами, російською літературною мовою. Однак русофілимосквофіли за своїм впливом значно по ступалися національно-державницькому таборові, що сприяло зміні тактики щодо

галицького москвофільства польських правлячих кіл, які перейшли від боротьби з ним до відкритої підтримки. Зростання національної свідомості га лицьких українців викликало шалений спро тив польських панівних кіл, які відстоювали ідею відновлення Польщі в кордонах до 1772 року. Прагнучи не тільки зберегти, але й збільшити "польський стан посідання',' польські партії намагалися перешкодити розвиткові українства. У цьому контек сті велася цілеспрямована боротьба проти збільшення кількості українських шкіл, по ширення прав української мови в адміні страції, суді, виділення коштів з державного і крайового бюджетів на українські куль турні та господарські потреби. Становище ускладнювалося ще й тим, що поляки мали головні адміністративні посади в краї, значну перевагу в Галицькому сеймі, контролювали судові органи. За таких умов для захисту прав галицьких українців потрібна була мо білізація зусиль усієї спільноти.

Кирило

Роман Дашкевич (1892-1975) один із засновників українського "Пласту"

На зламі ХІХ-ХХ ст. надзвичайно складні Іван Сандуляк (1845-1926) селянин із с. Карлова Снятинського повіту, актив ний діяч Української радикальної партії. По сол Галицького сейму у 1908-1913-х pp.

часи переживав аграрний сектор Галичини. В умовах гострого безземелля сотні тисяч жителів Західної України емігрували в інші країни, в тому числі за океан - до Канади, США, Бразилії, Аргентини тощо. Селянам доводилося виживати на мізерних наділах, найматися за безцінь на сезонні роботи. Невдоволення таким становищем виклика ло хаотичні виступи сільської бідноти, які згодом переросли в організований страй ковий рух, що 1902 р. охопив більшість по вітів Східної Галичини. У цьому першому

Сокільський здвиг у Львові (10 вересня 1911 р.)

Стаття в часописі "Kurjer Lwowski" про протистояння української і польської молоді Львівського університету в березні 1907року

до того ж чи не найбільш резонансною поді єю в університетському протистоянні, була сецесія 1902 року. На знак протесту проти переслідувань з боку університетського ке рівництва, з Львівського в інші університети імперії перевелися майже всіх українських студентів. Відповідний крок молоді послужив по тужним консолідуючим чинником для га лицького суспільства, який помітно акти візував не тільки політичні партії, а й усю громадськість. Студентські акції в університеті в 1903, 1906, 1907 pp. підштовхнули українських парламентарів до активніших дій. З цього приводу у Державній раді 1910 р. виступив митрополит А. Шептицький. Загострення протистояння між українськими і польськими студентами призвели до трагічної події вбивства слухача правничого факультету, члена УСДП А. Коцка 1 липня 1910 р. Наступними роками університетське питання було одним з основних подразників в українсько-польських відносинах. Спільні зусилля української громадськос ті, послів та студентів привели до того, що в січні 1914 р. до угоди про українськопольське порозуміння було внесено поло ження про відкриття українського універси тету у Львові. Після придушення революційних висту пів у Російській імперії в 1905-1907 pp. ца ризм відновив репресії щодо українства. Досягненню відповідної мети мала служити

Лонгин Цегельський, Іван Боберський, Михайло Волошин (1912 р.)

значна фінансова допомога для галицьких москвофілів, що особливо посилилася на передодні Першої світової війни. Однак від сутність широкої підтримки в суспільстві проросійських настроїв, протидія з боку ав стрійської влади та загалом зростання укра їнської національної свідомості в Галичині звели нанівець зусилля противників україн ства. Основні політичні партії, попри деякі суперечності, у принципових питаннях за-

Мирослав Січинський (1887-1979)-український громадський діяч, член Української соціалдемократичної партії. За вбивство галицького намісника у 1908 р. засуджений до смертної кари. Згодом кару замінено на 20річне ув'язнення. У1911 р. втік з в 'язниці в Станиславові та виїхав за кордон

Титульна сторінка відозви від 13 липня 1899 р., у якій студенти вперше виступили з вимогою про заснування у Львові окремого українського університету

Театр "Руськоїбесіди" у Львові (1908 р.)

Василь Нагірний (1848-1921)-інженер, засновник і перший голова "СоколаБатька "

Іван Фран (1856-1916) славетний українськ письменник, видати учений, філосо історіософ, публіцис активний громадськ політичний діяч, один найвизначніших ідейн лідерів українсько національно відродження кін XIX- початку XX с У молодому віці б соціалістом-радикало одним із засновник РУРП. У 1890-х р здійснив еволюц на національн демократичні позш був одним із засновник НДП (1899

Маніфест Головної Української Ради (6 серпня 1914 р.)

відбулися суттєві зміни в національному русі і виникли перші українські політичні партії, що виступили під гаслом боротьби за дер жавність українського народу Це призвело до загострення українсько-польських відно син, що в другій половині XIX - на початку XX ст. були в центрі суспільно-політичного життя краю. "Що значить політична несамостій ність якоїсь нації, як у останній лінії та кий її стан, що вона мусить без опору дати визискувати себе іншій нації, мусить від давати часть здобутків свої праці на цілі, які з її розвоєм і забезпекою не мають ні чого спільного? Значить, ...національноекономічні питання самі собою, з залізною консеквенцією пруть усяку націю до вибо рювання для себе політичної самостійнос ті, а в противнім разі розкривають перед нею неминучу перспективу економічно го невільництва, занидіння, павперизації, культурного застою й упадку". Іван Франко

"Ідеал національної самостійності, ідеал, що не тільки вміщує в собі оба попередні (соціальну справедливість і демократію), але один тільки може дати їм поле до по вного розвою. І навпаки, не маючи в душі сього національного ідеалу, найкращі укра їнські сили тонули в общеросійськім морі. Все, що йде поза рами нації, се або фарисей ство людей, що інтернаціональними іде алами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими "вселюдськими"фразами прикрити своє духовне відчуження від рід ної нації'.' Іван Франко

Натовп на вулі Св.Миколая (тепер вул. Грушевськог у Львові, nic студентського ві 1 липня 1910

БУКОВИНА

Лук'ян Кобилиця (1812-1851) -укра їнський громадськополітичний діяч, керівник національновизвольного селянсько го руху на Буковині в 40-х pp. XIX ст.

Перше число газети "Буковина". Чернівці, 1 січня 1885 р.

і аціональне відродження україн ців Буковини - важлива складова загально українського національного відродження. Українці Буковини зробили свій посильний внесок у формування української національ ної ідеї, розвиток української літератури, мистецтва, освіти, науки, становлення укра їнського національного руху, в боротьбу за українську державність. Українське націо нальне відродження на Буковині цікаве і як самобутнє, оригінальне явище на окремій українській території, і як процес, який був закономірний і властивий для більшості без державних народів Центральної і Східної Європи, які в XIX ст. переживали процес становлення модерних націй. 1849 року Буковина стала окреміш ко ронним краєм Австрії (Австро-Угорщини) зі статусом герцогства. Н е ю управляв пре зидент, який разом із крайовою управою уособлював політичну владу, а т а к о ж малий крайовий сейм, як представницький орган влади. Особливістю Буковини була її багатонаціональність. Перший перепис, під час якого облікували національний склад населення краю (щоправда, неофіційно), було про ведено 1846 року. Вперше матеріали цього

перепису опубліковано у книзі міністрасекретаря адміністративної статистики Австрії Иосифа Гайна "Статистичний до 7 відник Австрійської імперії / яка вийшла у двох томах у 1852-1853 pp. У довіднику за значалося, що 1846 р. на Буковині прожива ла 371131 особа, з них 180417 (48,6%) мали русинську (українську) розмовну мову і 140626 (37,89%) румунську. Тобто, українців зафіксовано на 39791 (10,72%) більше. Крім того, на Буковині нараховано 25 тис. нім ців (6,7%), 11581 (3,1%) євреїв, 5446 (1,5%) угорців. 4 тис. поляків ( 1 % ) , 2224 вірменів (0,6%), 1837 словаків (0,5%). Від 1880 р. облік етнічного складу вже вели офіційно за розмовною мовою. Згідно з цими переписами, українців 1890 р. було 268367 осіб (41,37%), румунів - 208301 (32,42%), євреїв - 82717 (12,8%), німців 59784 (9,25%), поляків - 23604 (3,67%). Останній перед П е р ш о ю світовою війною перепис 1910 р. зафіксував такі дані: українців 305101, що становило 38,38% від усього населення. Румунів налічувалося 273254 (34,38%), євреїв - 102919 (12,86%), німців 64932 (8,12%), поляків - 36210 (4,56%), чехів - 1005, словенців - 70, італійців - 36, угорців -10391. Н е в а ж к о побачити, що за другу половину XIX - початок XX ст. найшвидше зростала кількість поляків, євреїв і німців. Українці залишалися найчисельнішою етнічною гру пою,але за впливом на соціально-економічні та суспільні процеси вони довгий час значно поступалися румунам, німцям, євреям, по лякам. Загалом жодна з великих етнічних

Григорій Воробкевич (1838-1884) -україн ський поет. Молодший брат Сидора Воробкевича

Сидір Воробкевич (1836-1903) - укра їнський письменник, композитор, музичнокультурний діяч, православний свяще ник, педагог, редактор часописів Буковини, художник. Мав псевдо німи: Данило М.іака. Демко Маковійчук, Морозенко, Семен Хрін. Ісидор Воробкевич. С Волох та інші

груп на Буковині не була панівною. Таке співвідношення етнонаціональних сил сут тєво впливало на розвиток українського національного відродження та суспільнополітичні процеси. На Буковині склалися, порівняно з Галичиною, кращі можливос ті для реалізації демократичних норм ав стрійської конституції. Тут не було такого гострого протистояння, як між поляками і українцями в сусідній коронній землі. По літичну боротьбу вело п'ять великих ет нічних угруповань - українці, румуни, нім ці, євреї, поляки, які ділилися на дрібніші партійні утворення. Це давало можливість проводити політику компромісів, вишуку вати союзників і поборювати в такий спосіб противників, вимагати у крайових властей поступок тощо. На розгортання національного відро дження суттєво впливала соціальна структу ра українського населення Буковини. Вона була типовою для західноукраїнських зе мель другої половини XIX - початку XX ст. Переважало селянство, високим був відсо ток неписьменних. Серед українців майже не було великих землевласників, родовитої шляхти. Порівняно малу частину становили жителі міст, купці, промисловці, ремісничі майстри, ті, кого в Західній Європі називали бюргерами. Українська інтелігенція фор мувалася за рахунок учителів, священиків, службовців, студентів. Саме вони висту пили ініціаторами і найактивнішими про пагандистами національного відродження. Проте, на відміну від сусідньої Галичини, роль священиків була набагато меншою.

Це було обумовлено засиллям румунського елемента в управлінні православною церк вою, низькою національною свідомістю значної частини священиків. Загалом по трібні були чималі зусилля, щоби зрушити традиційно консервативне і немобільне се лянство до боротьби за національні права. Із цим завданням лідери національного руху українців Буковини справилися, домігшись помітних успіхів у національному усвідом ленні селянства. Певні суперечки зберігаються щодо початків національного відродження україн ців Буковини. Деякі дослідники намагають ся довести, що вже у 1848-1849 pp. можна говорити про організований український національний рух. Важливим доказом цьо му вважають прагнення українських селян

Українські тарі

парламен Буковини

Василь Продан (1809— 1882)— священик, громадсько-церковний діяч Буковини, за сновник товариства "Руська бесіда" в Чер нівцях

Осип—Юрій Федькович (псевд.: Туцулневір Юрій Коссован, О. Ф. та ін.; 1834-1888) видатний письменник романтичного напряму, предвісник українського національного відродження Буковини

Українські депутати Буковини. Поч. XX ст.

не допустити відокремлення Буковини від Галичини, всупереч вимогам румунських бояр. Також називають повстання під про водом Л. Кобилиці як вияв організованого руху українців. При уважнішому вивченні обидва ці твердження не витримують кри тики. Українські селяни справді добивали ся, щоб Буковину залишити у складі Гали чини, надсилали петиції і прохання з цього приводу. Однак робили вони це насамперед керуючись економічними мотивами, маючи побоювання, що в разі відділення Буковини значно погіршиться їхнє економічне ста новище внаслідок необхідності утримувати місцевий апарат управління та платити до даткові місцеві податки. Далі окремих пети цій цей рух не пішов. Отже, це був стихійний порив, який дуже швидко припинився саме через неорганізованість і низьку свідомість селян. Показово, що 1860 p.. коли на декіль ка місяців Буковину знову приєднали до Га личини, українці разом із румунами та інши ми етнічними групами протестували проти цього, надсилаючи звернення про відокрем лення Буковини.

Щодо руху селян гірської частини Буковини під проводом Л. Кобили ці, то він мав винятково соціальноекономічний характер. Немає жод них свідчень, щоб селяни висували національні вимоги, прагнули по ліпшення саме їхнього національ ного становища. Варто т а к о ж на гадати дискусію в пресі про те, хто такі українці Буковини, яка роз горнулася 1848 р. між українськи ми і румунськими виданнями. Але з українського боку дискусію вели не буковинці, а галичани. Отже, аж ніяк не можна трак тувати виступи українських селян 1848-1849 pp. як національне відро-

Аркадій Чуперкович митрополит Б\кс винський (1895-1902 пожертвував тисяч гульденів на бурсу імеь Юрія Федьковича, щ діяла при Народном дом

Тарас Тимінські (чернече ім'я Тип 1858-1927) - брат Іван Тимінського, церков ний і громадський дія Буковини, священи архимандрит, єписког номінат і вікарій мит Буковини (1917-1918 пізніше звільненії румунами; оборонеї українських прав у б ковинській діецез

дження, тим паче, організований національ ний рух. Національне відродження українців Бу ковини почалося дещо пізніше, на зламі 50-60-х років XIX ст., коли з'явилися такі постаті, як Ю. Федькович і С. Воробкевич. їхні твори, написані розмовною україн ською мовою, відразу стали переконливим доказом того, що українська мова - окрема слов'янська мова, а український народ не є відгалуженням поляків чи росіян, а один із самобутніх східнослов'янських народів, який має право на самостійний національний роз виток. Крім того, саме відтоді українці по чали висувати конкретні вимоги щодо по

ліпшення свого національного становища в церкві, освіті, державних та судових уста новах тощо. Цей процес уже не переривався до розпаду Австро-Угорщини. На нашу думку, у своєму розвитку наці ональне відродження українців Буковини зазначеного періоду пройшло три періоди, які узгоджуються з теоретичними положен нями про етапи національного відродження "малих" або "недержавних" народів Європи в XIX столітті. Перший період - зародження та початко ві кроки національного відродження (кінець 50 - перша половина 80-х pp. XIX ст.). На ціональне відродження українців Буковини розпочалося в умовах переходу Австрій ської імперії від неоабсолютизму до консти туційної форми правління. Започаткували його, як уже згадувалося, видатні письмен ники Юрій Федькович. Сидір та Григорій Воробкевичі.які своєю творчістю справили вирішальний вплив на визначення пріори тетних орієнтирів руху. Тоді ж зростала кількість українських шкіл і відповідно до цього вчителів у них. Завдяки виваженій церковній політиці то дішнього буковинського єпископа (а потім митрополита) Євгена Гакмана, до укра їнських єпархій скеровували українських

Скарга селян с. Моло дія на те, що місцевій священик не веде бого служінь українськон мовою (1907 р.

Український народний дім V Чернівцях Поч.ХХст

Степан СмалъСтоцький (18591939) - мовоз навець і педагог, визначний громадськополітичний, культур ний та економічний діяч Буковини

Статут товариства "Руська бесіда"в Чер нівцях (1869 р.)

ні а и м і и і

священиків. Збільшилась їх чисельність й у Чернівцях. Від 1866 р. у Чернівцях навко ло українського священика, кафедрально го проповідника В. Продана гуртувались і представники духовенства, і світської інтелі генції. Вони не раз обговорювали суспільне становище українців краю та можливості його покращення. Хоча якихось офіційних звернень українські священики тоді ще не робили, але сам ф а к т таких зібрань є досить красномовним. У 60-ті роки XIX ст. розпочав роботу Бу ковинський сейм. Перші вибори відбулися у березні 1861 р. Депутатами від трьох сіль ських виборчих округів стали Георгій Турець кий, Іван Карча та Олекса Фошка (Олексюк). Останній у 1848-1849 pp. був одним із найактивніших сподвижників Л.Кобилиці. Засідання сейму започатковано 6 квітня 1861 р. У перші роки депутати займалися розробкою та запровадженням громадсько го закону, впорядкуванням ґрунтових (по земельних) книг, службового статут тощо. Національні проблеми не порушували. Од нак раніше чи пізніше про них мусили заго ворити. Уже 1863 р. депутат Олекса Фошка звернувся з проханням, щоб засідання сейму проводили не тільки німецькою, але укра їнською й румунською мовами, або забез печували переклад. Через рік, 12 березня 1864 р., за пропозицією румунського депу тата Е Іліуца, на ім'я президента краю вне сено інтерпеляцію, в у якій, зокрема, йшло ся: " М и дозволяємо собі про те запитання: Чи має високий уряд волю розпорядитися, щоб урядники, які не знають крайових мов, а працюють в краї, вивчили за певний защоб не призначався урядником той, хто не

ш и ю

в»ш и

«її

marnym буковинсько го політичного това риства "Руська рада"

володіє досконало крайовими мовами . У відповіді крайовий президент г р а ф Амадей

визнав слушність поданої інтерпеляції, але послався на технічні труднощі впроваджен ня такої вимоги у життя. Ця інтерпеляція започаткувала довготривалу боротьбу за рівноправність крайових мов - української, німецької і румунської. Чергові вибори 1867 р. проходили значно активніше, ніж попередні. Намітилося су перництво між українськими і румунськими кандидатами. Селяни демонстративно праг нули обирати не представників старосте та адміністративних установ, а простих селян. Дещо запізно, всього за декілька днів до виборів, у середовищі нечисленної україн ської інтелігенції виникла думка висунути

Юра СаломійчукЮзенчук, "славний кошовий Січі" в Жаб'ю. Початок XX ст.

витого організатора, теоретика й ідеолога, багатолітнього керівника українського со кіл ьського руху. Напередодні Першої світо вої війни завдяки наполегливій праці 974 сокільські філії об'єднали майже 70 тис. юнаків і юнок. Поряд із фаховим і фізичним вишко лом члени сокільських осередків проходили школу ідейного виховання, підготовки до збройної боротьби за національне визволен ня. Адже ідеологічними засадами українсько го сокільства були відомі настанови М. Грушевського, який у статті "Сучасне сокільство і науки нашої минувшини" зазначав: "За вдання організацій сокільських - прислужи ти великому ділу будови нової України - без панування і поневолення, України свобідної від неволі політичної, суспільної і духовної'." Паралельно з цим, наприкінці XIX ст. один із лідерів студентського радикального руху, член Русько-української радикальної партії К.Трильовський розпочав створення руханковопожежних (а, по суті, - напіввійськових) товариств "Січ',' взявши за зразок устрій За порізької Січі з її демократичними засадами.

Обмірковуючи цілі "Січей',' К. Трильовський дійшов висновку, що практична ро бота - пожарництво - дуже корисна для селянства, бо до тих, хто рятує селянське господарство у разі пожежі, ставлять ся завжди з повагою і симпатією, а масові руханкові вправи з використанням топірців і списів, велелюдні походи зацікавлять селянську молодь, молодих господарів. Перша спроба К. Трильовського за учас тю молодого селянина Дмитра Солянича ор ганізувати руханково-пожежне товариство " С і ч " у селі Устя над Прутом Снятинського повіту наприкінці 1899 р. зазнала невда чі. Статут організації Галицьке намісництво відхилило, адже там йшлося про січову сим воліку (січові "ленти"), на які намісництво вимагало окремого дозволу. Розуміючи, що це навряд чи дозволять уписати, подаючи статут для "Січі" у селі Завалля, К. Трильовський опустив статті про січову символіку і таким способом уникнув повторної заборо ни. Водночас силою самого факту - ношен ням січових стрічок (лент) - він таки вибо ров "Січам" їхнє право. Лише наступного року, на установчих зборах у селі Заваллі 5 травня 1900 року було створено першу в Галичині "Січ',' кошовим якої обрано Мико лу Неделька, а осавулом - Танаса Семаку.

Старшина " в с. Ямниці noc м. Станиславова. Н

"Січ"у

Коломиї. Накладом Я. Оренштайна в Коломиї. Поч. XX ст.

ку що забезпечувала формування вольових якостей і оволодіння військовою справою. Створення ж воєнізованих молодіжних формувань припадає на 1913 рік. Саме з іні ціативи К. Трильовського у березні 1913 р. у Львові виникло перше студентське товари ство "Січові стрільці - Г'кошовим якого було обрано соціал-демократа В. Старосольського.Тоді ж було створене ремісниче товариство "Січові стрільці - I I " і "Стрілецький курінь'.' Невдовзі аналогічні організації з'явилися в Тернополі, Бориславі, Бережанах, Яворові та інших містах Галичини. У березні 1914 р. від булося об'єднання двох військових товариств. Початком українського національновійськового руху в XX ст. був крайовий здвиг, присвячений 100-річчю від дня на родження Тараса Шевченка, який відбувся 28 червня 1914 р. у Львові - в день вбивства австрійського престолонаслідника Франца Фердинанда та його дружини Софії Хотек. У здвизі взяли участь 12500 осіб, які пред ставляли 120177 членів 2166 стрілецьких, січово-сокільських та пластових організа цій краю. Один з учасників свята М. УгринБезгрішний зазначав: "Одушевления велике ... З появою озброєних Українських Січових Стрільців на здвизі був замітний неописаний ентузіазм, великий запал, сльози радості в очах видців, невмовкаючі оплески ... Кожний

зрозумів, що осе постає нова доба в історії всієї України. Від 1775 року оце вперше укра їнський народ готується до рішучого бою за волю і долю України із зброєю в руках'.' Враховуючи обставини часу, 30 липня 1914 р. відбулася нарада керівників україн ських стрілецьких товариств, на якій було прийнято рішення створити спільний "Стрі лецький комітет'.'У перші ж дні світової війни 1-2 серпня 1914 р. чільні українські політики Галичини й Буковини утворили у Львові міжпартійну організацію - Головну Українську Раду (ГУР). До її складу увійшли представни ки Української національно-демократичної (УНДП), Української радикальної (УРП),

"Січ"в Ілинця Поч. XX а

"Січ"у

Старому Косое Поч. XXсп

До бою! Малював Ю. Буцманюк, на спомин головних боїв Українського легіону 1914-1918 pp. Накладом Центральної управи Українського легіону в м. Відні (Австрія). (Січень 1918 р.)

Відхід добровольців до служби при стрільцях. Художник О. Курилас (1870-1951). Видання Центральної управи Українського легіону в м. Відні (Австрія)

Української соціал-демократичної (УСДП) партій. На першому засіданні було обра но президію ГУР: К. Левицький - голова. М. Павлик. М. Ганкевич - заступники. С. Ба ран - секретар. І. Кивелюк - скарбник. До складу Ради увійшла однакова кількість представників від кожної партії: К. Левиць кий, С Баран. Л. Цегельський, І. Боберський (пізніше кооптовано І. Кивелюка) - від наці ональних демократів: М. Павлик. К. Трильовський. М. Балицький. М. Лагодинський - від радикалів; М. Ганкевич. В. Старосольський, В. Темницький, Т. Мелень - від соціалдемократів. Рішення ГУР. проти якого про тестувала одна з партій - учасників репре зентації, не вступало в дію. Програма Ради передбачала створення незалежної Укра їнської держави на Наддніпрянській Укра їні та національно-територіальну автоно мію українських земель Австро-Угорщини.

З ініціативи та за співучасті стрілець кої секції Українського Січового Союз львівських організацій Січових Стрільці та Сокола-Батька у Львові ГУР виріші ла організувати корпус військових добро вольців для боротьби проти Росії під на звою '"Українські Січові Стрільці" Задл формування військових загонів україн ських добровольців 4 серпня 1914 р. у Льво ві було утворено Головну Бойову Управ (пізніше - Українська Бойова Управа Остання стала організаційним і керівнії центром майбутнього війська. До склад Бойової Управи увійшли представники ГУ Українського Січового Союзу, "Сокола Б а т ь к а " І. Боберський, Д. Катамай, Т. Kop мош, В. Старосольський, В. Темницький. С Томашівський, Л. Цегельський. Головок Управи став Кирило Трильовський (зго дом його змінив Степан Смаль-Стоцький

Українські Сіні Стрільці (типі рисунках та малю ках). "Бо війна війної Обозний марш. Вида ня "ЧервоноїКалин м. Відень (Австрії 1918

Своєю чергою наддніпрянські політемі гранти 4 серпня 1914 р. заснували Союз ви зволення України (СВУ). Він проголосив сво єю метою досягнення Україною державної самостійності. Австрофільські заяви з боку СВУ декларації про намір перебувати "в кон такті з австрійськими українцями" створили ідеологічне підґрунтя для співпраці з полі тичними організаціями Австро-Угорщини. СВУ очолили О. Скоропис-Иолтуховський, В. Дорошенко, А. Жук. М. Меленевський. Боротьба за владу всередині СВУ ідейні розбіжності та матеріальні зловжи вання перешкодили об'єднанню еміграції в єдиний політичний центр. Уже у вересні 1914 р. Д. Донцова через проблеми в міжособистісних стосунках і амбіційність було усу нуто від керівництва, у листопаді того ж року з СВУ був виключений М . Залізняк. Згодом, після свого виходу з СВУ Д. Донцов органі зував у Берліні Українське інформаційне бюро, видавав німецькою мовою бюлетень "Ukrainische Korrespondenz',' опублікував низку брошур і статей. Інший політемігрант В.Степанківський разом із М. Цеглинським і М. Тишкевичем заснував у Лозанні Укра їнське пресове бюро, яке видавало франко мовний часопис "EUkraine'.' Суперечності в середовищі політемігрантів, попри їх заці кавлення проблемами Галичини і Буковини, не сприяли зростанню авторитету наддніпрянців серед західноукраїнських політиків. Незважаючи на це, понад 40 відомих україн ських діячів Галичини і Буковини були актив ними співробітниками Союзу.

Наддніпрянські політемігранти нала годили стосунки з ГУР, дієвій роботі якої перешкоджала евакуація зі Львова до Від ня, протистояння в середовищі організа ції та інші чинники. На засіданнях ГУР були присутні з дорадчим голосом 2 пред ставники СВУ Крім того. Союз співпра цював поза Радою з ідеологічно близь кими радикалами і соціал-демократами.

Українс Січові Стріль (типи в рисунках і малюнках). "Бо вій війною'.' Обозний мар Видання "Червон калини".м. Віде (Австрія). 1918

6 серпня 1914 р. ГУР видала відозву "Іоловна Українська Рада до всего україн ського народу'.' в якій закликала всіх, "хто тільки здатний, молодих і старших, інтелі-

Українські Січое Стрільці (типи рисунках та малюнках. "Бо війна війною Видання " Червоно Калини ".м. Відет (Австрія). 1918 р

Відступ військ з (1915 р.)

російських Прикарпаття

як представник Союзу визволення України на засіданні ГУР 13 серпня 1914 p., реально оцінивши ситуацію, висловився за підпоряд кування українських стрільців австрійським військовим органам, підтримав прийняття УССами статуту, що давало змогу, на його думку, сформувати власний корпус. У під сумку в другій половині серпня 1914 р. ав стрійська влада підпорядкувала Легіон УСС 11-му львівському корпусу, а до намісництва 22 серпня 1914 р. було подано проект статуту. З боку австрійської влади, формування Легіону проводили на підставі цісарського патенту 1851 p., який торкався добровіль них воєнізованих товариств, внаслідок чого Легіон не відразу набув статусу військової організації. Під час формування Українсько го Легіону виявилася подвійна політика ав стрійської влади - хоч уряд і дав дозвіл на формування української військової частини, водночас на ділі не підтримував її організа ції (до цього спричинилося багато австрій ських урядників польської національності). Структура Легіону УСС формувалася поступово протягом 1914-1916 pp. відпо відно до імперських зразків. Український

Вступ австроугорських військ до Коломиї, що в перші місяці війни опинилася під російською окупацією (1915 р.)

Легіон почав формуватися у серпні - ве ресні 1914 р. (спочатку - у Львові, потім - у Стрию). Легіон складався з 2500 осіб, роз ділених на два батальйони (відповідно до відразу прийнятої національної терміноло гії - курінь) і один напівбатальйон (напівкурінь). Спочатку батальйони Легіону діли ли на роти (сотні) по 220 осіб. Кожна сотня складалася з 4 взводів (чот), а взвод - з 4-х відділень (роїв) по 10-15 осіб. Чисельність однієї роти в бойових умовах - 100-150 бій ців, два ремісники, писар та його помічник. Батальйоном командував майор (отаман), ротою - капітан (сотник або хорунжий), зго-

Урочистий вступ австро-угорсъких військ до Львова

дом лейтенант. На чолі Легіону стояв пол ковник або підполковник австрійської армії, часто - українського походження. Оскільки до 1915 р. Легіон був на правах добровільної воєнізованої організації, у ньому були введені не офіцерські звання, а командні посади, для яких були підібрані терміни із старокозацької української термінології. Усі офіцери були прирівняні до військових урядовців. Україн ський добровольчий Легіон підкорявся ав стрійському Міністерству війни і тому вважав ся частиною ландвера (крайової оборони). Після формування Легіону УСС ви явилося, що серед стрільців і старшин

38% інтелігенції, тобто у кожній сотні (зі штатом - 180 вояків) було майже 70% громадсько-політичних діячів, адвокатів, пе дагогів, письменників, журналістів, митців, студентів. Часто стрільцями і підстаршинами були люди з вищою освітою. Отже, у Легіоні не бракувало вмілих організаторів виховної, ідеологічної та культурно-освітньої роботи й талановитих фахівців культури і мистецтва. Головна Українська Рада, як писав С Ріпецький, "не мала ясної і виразної думки про завдання та ролю У С С ' 3 одного боку, укра їнські політики проектували збільшення кількісного складу добровольчої формації, щоб використати у військових діях, з другого - прагнули, щоб УССи несли прифронтову службу і проводили культурно-освітню про паганду на окупованих Австро-Угорщиною українських землях. Діячі СВУ вважали, що призначення українських військових до бровольців - праця на окупованих терито ріях "для роблення прихильного настрою'.'

Українські жовніри в австрійській армії. Видання Американськоукраїнської біржі в Нью-Йорку (США) (1910-ті pp.)

Унаслідок суперечок за чисельність та ке рівництво формацією між українським полі тичним проводом і офіційною владою лише З вересня 1914 р. у Стрию було складено при-

Вступ австроугорських військ на Прикарпаття, що в перші місяці війни опинилося під російською окупацією (1915 р.)

Прапор Українського легіону. Начерк четара І. Іванця. Підняття прапора 28 листопада 1917р. в присутності митрополита А.Шептицького. Накладом Центральної управи Українського легіону в м.Відні (Австрія) (Січень 1918 р.)

перевалів. Першою в район сіл Верецьки Нижні та Гусне вислали сотню Василя Дідушка, яка вступила в бій з частинами 2-ї кубан ської козачої дивізії. 17 вересня вишкільний табір в Страбичеві покинула сотня Осипа Семенка, а 27 вересня вона зав'язала бій біля Сянок з кубанськими частинами російської армії і втратила 5 стрільців. Наступного дня в сутичках на Ужоцькому перевалі та біля села Верецьки Вижні загинуло ще 10 стріль ців. 11 поранено, а 8 потрапило в полон.

Українські Січові Стрільці (типи в ри сунках та малюнках). "Ой видно село, широке село..!'. Художник О. Курилас. Видання Центральної управи Українських Січових Стрільців

Першим боєм УСС вважають бій в околи ці Сянки-Бориня 27 вересня 1914 р. 26 верес ня, згідно з наказом австрійського військово го командування. 1-ша та 3-тя чоти сотні В. Дідушка на чолі з сотником вийшли з Ниж ніх Воріт на Закарпатті в далекий рейд у тил ворога, в околицю Сянки-Бориня. Після роз грому ними обозу російської артилерії та її охорони і форсованого цілоденного маршу, вони повернулися до Верхніх Воріт, де 2-га та 4-та чоти вели бій з російським військом. Успішною, але кровопролитною була боротьба УСС за опанування низкою важ ливих у воєнному відношенні карпатських узгір'їв. 6 жовтня Легіон УСС було розді лено на 3 групи. Одна частина під проводом сотника М. Волошина рушила через Вишків та Сенечів у напрямі на Людвинівку. Друга, найбільша група з отаманом Г Косаком, через Воловець у напрямку Стрия, третя - під командою отамана С. Шухевича через Ужок та Турку, потім на Дрого бич. Так починався Карпатський похід УСС. 18 жовтня півкурінь отамана С. Шухевича дійшов до Борислава, Дрогобича та Нагуєвичів. Сотня І. Коссака розпочала бій під Сіль цем з трьома сотнями росіян і 20 жовтня здо була Дрогобич, а сотня Дудинського ввійшла 21 жовтня до Стрия. Одночасно сотні І. Кос сака, Букшованого і М. Барана стримують на ступ росіян в околицях Синевідська. 28 жов тня сотня В. Сроковського у запеклому бою відбила у росіян гору Ключ біля Сколе.

У травні 1916 р. Художник І. Іванець. Видання Центральної управи Українських Січових Стрільців

Сотні В. Дідушка і Е Дудинсько го вкривалися славою на горі Комарницьке біля Синевідська, яку захопили і утримували три дні, а згодом, коли ав-

Польова листівка "До побіди!" На скарб Українських Січових Стрільців. 10 серп ня 1914 р. Видання Центральної управи Українського легіону у Відні (Австрія)

стрійські частини здали їх росіянам, 3 лис топада сміливою атакою знову відбили Комарницьке. Від грудня 1914 р. У С С несли розвідкову службу в Карпатських Бескидах. 23 січня 1915 р. австро-німецькі війська розпочали наступ на позиції росіян у Кар патах. Розпочалася так звана офензива

Лігензена. Українські Січові Стрільці, до лаючи опір противника, глибокий сніг і мо рози, зайняли Славське і Лавочне. На по чатку лютого розпочалися кількаденні бої на горі Татарівці в районі села Нижня Рожанка, яка тричі переходила із рук в руки. До гори Маківки (висота 933 м) стріль ці підійшли 22 березня 1915 p., після важ ких випробувань. Так в умовах суворої зими 1914-1915 р. (снігові замети сягали 1,5-2 м) погано обмундироване стрілецтво змушене було ночувати на снігах, безперервно перебу ваючи при цьому на передових позиціях. Ча сом втрати від холоду перевищували бойові. У курені С. Ґорука 89 стрільців обморозило собі ноги. В цих умовах їм вдавалося ще й за безпечувати успішний наступ австрійських військ. Адже вони билися на Ужоцькому пе ревалі, фактично власними силами звільнив ши від ворога українські села Жупани, Лавоч не, Тарнавка. Славське, Грабівці. Половецьке. Маківка була зайнята січовим стріле цтвом 22 березня, і відтоді бої за неї майже не припиняли упродовж 60-ти днів. Ця гора стала тоді ключовим пунктом оборони ав стрійської Південної армії, тому не давала змоги російському війську пробитися по річ кових долинах до Тухлі та Славського. Між 23 березня і 4 квітня росіяни двічі пробували прорвати позиції УСС на їх лівому фланзі. Найзапекліший бій за Маківку розпочав ся 1 травня. Після артилерійського обстрілу, удар російської армії було спрямовано на вершину гори, в результаті чого стрільці, за знавши важких втрат, були змушені залиши ти свої становища. Наступного дня, 2 травня, росіяни знову кинули війська на Маківку. Двічі вона переходила із рук в руки і тіль ки на третій раз стрільцям вдалося зламати опір ворога. З травня 1915 р. сотні УСС від вели з бойової лінії і замінили підрозділами австрійської армії. У битві за Маківку Легіон зазнав важких втрат: 42 стрільці загинуло, 76 - поранено і 35 - потрапило в російський полон. Найбільше захоплення перемога стрілецтва викликала серед українсько го громадянства. "Маківка - це перший на тому шляху, по якім українська нація зі стану

Українське січове військо у світовій війні. На чаті під Болеховом (Травень 1915 p.). Ху дожник Ю. Буцманюк. Накладом "Союзного Базару"у Львові

"... А ми тую червону калину піднімемо, а ми нашу славну Україну розвеселимо" (Стрі лецька пісня). Худож ник О. Новаківський. Накладом Українсько го жіночого комітету у Відні (Австрія)

Український легіон в Карпатах. Худож ник Ю. Буцманюк. На горі Ключ. Накладом "Союзного Базару"у Львові

На згадку про участь Українського легіону в Европейській війні 1914-1916 pp. Художник - офіцер легіону Ю. Буцманюк, керівник "Українських митців у полі'! Видання Центральної управи Українського легіону в м. Відні (Австрія). Січень 1916 р.

Іван Боберський (1873-1947) - професор, ідеолог, організатор і провідник українського сокільського руху, голова "СоколаБатька" в 1908-1918 pp.

Українське січове вій сько в Першій світовій війні. На Бескиді (Січень 1915 p.). Художник Ю. Буцманюк. Накладом "Союзного Базару"у Львові

Український легіон в Першій світовійвійні. Художник Ю. Буцманюк. Переможний похід на Болехів. Квітень 1915 р. Накладом "Союзного Базару " у Львові

пасивності переходила до стану активнос ті, - зазначала у травні 1915 р. львівська га зета "Діло" - Битва на Маківці - це перша велика спроба галицьких українців встати самим активним чинником історії, творця ми своєї будуччини'.' Так закінчився Карпат ський похід Українських Січових Стрільців. У квітні-червні 1915 р. в результаті Горлицької наступальної операції австронімецькі війська під командуванням гене рала Макензена прорвали лінію оборони російських військ і відкрили шлях на Львів і Перемишль. 28 червня 1915 р. стрільці сотні Дмитра Вітовського зайняли Галич. Під силь ним вогнем артилерії противники УСС пере правилися через р. Дністер і зайняли оборо ну на його лівому березі. Наступними днями стрільці, спільно з частинами 130-ї бригади продовжили переслідування противника. 29-30 червня запеклі бої відбулися на р. Гни ла Липа, під час яких були зруйновані села Семиківці, Тустань і Хоростків. а стрілець кі втрати склали 10 вбитих, 30 поранених і 27 полонених. Зазнавши поразки, російські війська змушені були відступити. За ними рушили й обидва курені УСС. Недалеко від Завадова Підгаєцького повіту вони зупини лися на р. Золота Липа на майже двомісяч ний відпочинок. На початку осені 1915 р. стрілецькі курені знову кинули в бойові дії на просторі між ріками Серет і Стрипа. Протягом вересня-жовтня 1915 р. стрілець кі частини взяли участь у низці запеклих боїв, що вели на подільських ланах над р. Стрипою. Зокрема 3 вересня виявила себе кінно та УСС, яка під Брикулею Теребовлянського повіту вчинила опір переважаючим силам російських кінних підрозділів. 7-8 вресня 2-й курінь, забезпечуючи відступ німецьких і ав стрійських полків, успішно утримував відрі зок фронту між Пантелихою і Настасовим на Тернопіллі. 12-14 вересня прославився 1-й курінь, який захищав підступи до мосту в Со колові Теребовлянського повіту, втративши пораненими та полоненими 170 вояків. Упро довж 7-12 жовтня сотня О. Будзиновського та три чоти сотень А. Мельника і Д. Вітов ського разом з австро-німецькими війська

ми боронили переправу через р. Стріту. Попередні бої над р. Стрипою у вересніжовтні 1915 р. значно перевершили битву піл Семиківцями на Теребовлянщині, яка розго рілася 1-3 листопада. Криваві змагання відбу лися в чотирикутнику між Семиківцями, Раківцем та р. Студинкою. Цей відтинок фронту стрільці назвали "чотирикутником смерті'. Велика битва під Семиківцями стала блис кучим бойовим чином УСС в історії Легіон)

Українське січове військо в Першій світовій війні. Старшина виряджає сотні (Березень 1915). Художник Ю. Буцманюк. Накладом "Союзного Базару "у Львові

становищах біля Соснова стрільці пере бували до 13 травня 1916 p., коли більшість стрілецьких сотень перевели для розбудови нових позицій на лівому березі р. Стрипи. На початку червня 1916 р. російська ар мія прорвала австро-угорський фронт на Волині. Розпочався відомий в істо рії "Брусиловський прорив'.' Під час цьо го прориву австрійські війська були май же цілком розгромлені, втративши за півтора місяця півмільйона солдат і офіцерів. після Маківки. У німецькому повідомленні з фронту до Команди Південної Армії направ ляємо на таку згадку про УСС: "З нами йшли в наступ українські добровольці. Це, мабуть, найкращий відділ із усієї австро-угорської армії'.' Завдяки героїчному опору Україн ських Січових Стрільців під Семиківцями 5 листопада становище було відновлене і прорив противника на Бережани був зупи нений. УСС втратили 49 вбитими, 168 пора неними, 157 полоненими, однак встояли під навалою росіян. Унаслідок артилерійських обстрілів Семиківці були повністю знище ні - залишилася лише одна колона розвале ної церкви, на якій 1916 р. лелека звив гніздо. Навесні 1916 р. поблизу Семиківець усуси своїми руками висипали могилу-курган на вшанування всіх загиблих над Стрипою.

Тоді полк УСС перебував біля с. Соснова на лівому березі р. Стрипи. на позиції "Ве села".' Стрімкий наступ російських військ змусив 55-ту австрійську дивізію залишити свої позиції і відступити на Бережани. За ними рушили й інші частини армії, в тому числі УСС. яким було наказано зайняти нові становища на лінії Завалів-Золота ЛипаЦенівка. Тільки наприкінці липня наступ ро сіян на цій ділянці фронту вдалося зупинити.

Дмитро Вітовський (1887-1919)-уродже нець с. Медуха (сьогодні Галицький район ІваноФранківської області), сотник Українських Січових Стрільців, голова Центрального військового комітету, безпосередній керівник Листопадового зриву, в результаті якого проти ночі І листопада 1918 р. у Львові було встановлено українську владу. До 13 лютого 1919 р. очолював Дер жавний секретаріат військових справ ЗУ HP

Полк УСС без бою відійшов під Бережа-

Цим боєм закінчилась фронтова служба УСС 1915 р. Після Семиківської битви стріль ці відвели у запас 1 ЗО бригад австрійської армії на позиції, які знаходилися над р. Студинкою. Полк УСС перейшов спершу в запас дивізії, а в другій половині листопада перенесено його на зимовий постій до села Соснова над Стрипою. Там розташувався перший курінь під командуванням В. Дідушка. Штаб полку і другий курінь, комендантом якого був С. Ґ о рук, розквартирувалися на хуторі Тудинка. На цих становищах Українські Січові Стріль ці перебували всю зиму та весну 1916 року. 16 березня 1916 р. замість Г Коссака керів ництво полком перебрав фронтовий австрій ський старшина отаман Антін Варивода. Ра зом із ним до полку прибув сотник Омелян Лесняк, який очолив 1-й курінь. На запасних

Семен Горук (18731920) - отаман УСС. сотник. Уродженець міста Снятина, випускник Львівського університету

Гора Маківка, де Укра їнські Січові Стрільці в березні-травні 1915 р. завзято билися. Видан ня Центральної управи Українського легіону в м. Відні (Австрія). Березень 1917 р.

Бій на Маківці 1915 р. Художник А. Климко. Накладом І. Стадника у Львові (1938 р.)

ни і закріпився в районі гори Лисоня (401 м) за 4 км на південний схід від подільського містечка. Підрозділ українського війська нараховував тоді 47 старшин і 1685 стріль ців. Як це вже не раз було, австрійське ко

Барабанний вого під Семиківцями : (1-4 листопада 191 : Художник Ю.Назар (1893-1916) 1916 р. Н кладом Центральн управи Українсько легіону в місті Ві ні (Австрія). Січен 1918

мандування прикрило січовими стрільця ми найважливішу ділянку - залізничний мурований шлях Підгайці-Бережани. Вже 12 серпня, коли стрільці ще не встигли спо рудити окопів і закріпитися, їм довелося вступити в перший бій із передовими час тинами російської армії. Сотні 1-го куреня після запеклих сутичок, зазнавши значнії? втрат, були змушені відступати на Бережани Бої продовжилися вранці 2 вересня 1916 намаганням російського командування сила ми 113-ї елітної пішої дивізії захопити Л исонк та розгромити 35-й полк австрійських стріль ців. За допомогою артилерії і частин кавале рійського корпусу російська піхота почал новий рішучий наступ. Уночі сотня стрільці була розгромлена і росіяни зайняли Лисоню

Українське січове військо в Першій світо вій війні. На чаті під Болеховом (Травень 1915p.). Художник Ю. Буцманюк. Накладом "Союзного Базару"у Львові

Вранці 3 вересня пішла в контрнасту 2 сотня поручника А. Мельника, але потра пила під надзвичайно сильний артобстрі. противника. За цією сотнею пішла в атак 3 сотня чотаря В. Кучабського у напрямю південної частини лісу, щоб підтримати пра вий фланг 2-ї сотні, що було успішно викона но. Тим часом у лісі розгорнувся завзятий біі за останні оборонні позиції, втрата яких від кривала би шлях до Бережан. Але сотні УСС зібравши навколо себе рештки інших полків змогли стримати натиск ворога. О 9-й годп ні ранку в одному з ярів біля Лисоні відбуво зустрічний бій між 4-ю сотнею УСС піл ко мандуванням поручника І. Будзиновськоп

Все вперед! Всі враз! Листівка, видана на спомин, що минає вже два літа, як Українські Січові Стрільці пішли добою. 10.ІХ.191410.ІХ.1916. Накладом "Вістий з Запорожа" м. Львів

і підрозділами правого флангу 113-ї дивізії росіян, який закінчився успіхом для останніх. Росіяни захопили в полон більшість команд ного складу 1-го куреня. В такій дуже загроз ливій ситуації штаб кинув у бій свій останній резерв - 2-й робітничий курінь УСС. 5-та сотня, щойно прибувши на поле бою, одразу атакувала ворожі позиції і звільнила коман дирів 1-го куреня та залишки 4-ї сотні. Після цього 2-й курінь провів два повторних насту пи, щоб відбити зайняті росіянами позиції на Лисоні, але ця спроба була невдалою. Курінь, зазнавши значних втрат вбитими та пора неними, зайняв оборону на західних схилах гори. З правого флангу його прикрив 310-й угорський полк, а з лівого - вцілілі сотні 81-го угорського полку. Залишки 1-го куреню обо роняли становище на Лисоні до полудня, коли їм на допомогу прийшли дві сотні баварсько го полку. Росіяни, які зазнали значних втрат, того дня вже не мали змоги продовжувати

наступу. Ворожі сторони впорядкували свої оборонні позиції та готувалися до нових боїв. 4 вересня о 6-й годині весь австрійський фронт пішов у контрнаступ. Спершу він ви явився вдалим. 1-й курінь УСС зміг проби тися до передової лінії оборонних укріплень ворога біля Ценівки. а 2-му куреню майже вдалося захопити втрачені позиції на Лисоні. Однак через недостатню координацію дій і стрімкі флангові атаки противника наступа ючі групи змушені були відступити з велики ми втратами. Ввечері того ж дня австрійське командування підтягло на Лисоню важку артилерію, яка. щойно прибувши, почала обстрілювати окопи росіян. О 19-й годині почався загальний наступ піхоти, яка май же без бою здобула головні позиції ворога. Криваві бої за Лисоню, у які росіяни кинули цілу дивізію найкращої піхоти і багато арти лерії, закінчилися перемогою австрійського війська. Але оборона була б набагато важчою, якби не полк УСС, що спинив наступ ворога у хвилину найбільшого ослаблення фронту. За цю перемогу Українські Січові Стрільці за платили криваву ціну: із 44 старшин залиши лось лише 16, у бою загинув 81 стрілець, 293 вояки було поранено, 285 стрільців потрапило до ворожого полону. Саме на Лисоні в росій ський полон потрапили А. Мельник, Р Сушко, В. Кучабський, О. Лесняк,М. Матчак, І. Андрух, О. Навроцький, І. Роґульський, П. Дідушок, С Ґорук, Ф. Черник та багато інших старшин.

Український легіон Карпатах. В дорозі Тухлі до Скол 10 березня 1915 р. Свіп линаЮ. Буцманюк (1885-1967). Виданн Центральної управ Українського легіону місті Відні (Австрія

Український легіон е Карпатах. Лінія розстрільни на шляху між Славсько і Рожанкою. 18 березня 1915 р. Світ лина Ю. Буцманюка. Видання Центральної управи Українського легіону в місті Відні (Австрія)

Український легіон в Карпатах. Підйом на гору Погар. 28 квітня 1915 р. Світлина Ю. Буцманюка. Видан ня Центральної управи Українського легіону в місті Відні (Австрія)

Никифор Гірняк командант Запасного Коша Українського легіону. Видання Централ ьної управи Українського легіону в м.Відні (Австрія) (2 січня 1917' р.)

Сотник др. Омелян Левицький (1875-1917). Загинув 23 лютого 1917 p., коло Кірлібаби. Світлина Ю. Буцманюка. Українська мистецька накладня. ЦУУСС

світанку ЗО червня росіяни завдали потуж ного удару по 19-й чеській дивізії, у запасі якої стояли УСС. Стрільці тоді перебували у сховищах. їм суворо заборонили виходити. Артилерія ворога знищила всі лінії зв'язку, отож ні наказів, ні повідомлень бійці не отримували. Тим часом ворог захопив кіль ка тисяч австрійців і оточив курінь УСС, сховища якого були в яру. Тому всі бійці, що перебували у сховищах, потрапили в полон. Від полону врятувалися лише ті підрозді ли, що перебували на інших ділянках фронту: технічна, будівельна. Гуцульська сотні, біль шість сотні скорострілів та один відділ "бо ротьби зблизька'.'Всього з фронтових частин УСС залишилося 9 старшин і 444 стрільців. З них зорганізували три нові бойові со тні з відділами скорострілів і мінометів, які 6 липня взяли участь у ліквідації ворожого прориву під Куропатниками, куди їх знову пе ревели ще 4 липня. Через два тижні. 19 липня, відзначилася Гуцульська сотня, яка. напавши Український легіон. Полковник Гриць Коссак. 27 березня 1916 р. Світлина І. Іванця. Видання Централ ьної управи Українського легіону в м. Відні (Австрія)

Українські Січові Стрільці. Отаман Михайло Іалущинський (1878-1931). Видання Центральної управи Українського легіону в м. Відні (Австрія). 1915-1918 pp.

на позиції противника, полонила двісті росій ських вояків і захопила один скоростріл. Того ж дня розпочався загальний наступ союзни ків, що увінчався повним розгромом росій ського війська та звільненням усієї Галичини. Під час визвольного походу до Збруча, який пролягав із Конюх до Бурдяківців на Борщівщині, стрільці йшли в авангарді 55-ї дивізії. їхній бойовий склад нараховував близько 600 стрільців та 24 старшини і скла дався з трьох сотень піхоти, в тому числі Гу цульської і технічної, під командуванням чотарів І. Бужора, І. Сіяка,хорунжого В. Клима,

а також будівельної сотні (чотар І. Цяпка) відділів скорострілів (хорунжий О. Квас) мінометів (хорунжий С. Никифорук). 4 0 T J телефоністів. Стрілецькими обозами тод завідував чотар І. Іванець, санітарною служ бою - чотар В. Щуровський. Команданто* полку під час походу до Збруча був поручник Д. Кренжаловський, призначений із 35-го полку краєвої оборони, згодом, у серпніжовтні. - поручник М. Стронський. Переслі дуючи противника, стрілецькі відділи взялі участь у боях біля Козови і Козівки, Бурканова і, особливо, під Бурдяківцями, де відзна чилася Гуцульська сотня, яка захопила кіль ка десятків полонених і шість скорострілів Після закінчення походу Українські Січо ві Стрільці деякий час перебували над Збру чем, в околицях сіл Бурдяківці та Збриж 14 вересня всі фронтові відділи УСС було переведено до села Залісся на Чортківщині куди невдовзі з вишколу скерували цілий ку рінь поповнення. У жовтні прибув і отаман

УСС Русівна (Павлина Pycie) при телеграфі. Розводів. 16 травня 1917 p. Світливня в Коші Українського Січового Війська

Мирон

Тарнавський (1869-1938) отаман (майор) УСС Командант Українського легіону. 24 січня 1917 р. Видання Центральної управи Українського легіону в м. Відні (Австрія)

М.Тарнавський, якого призначили командантом УСС. Увесь полк мав тоді чотири сотні піхоти, технічну сотню з підрозділом "бо ротьби зблизька'," скорострільну й будівельну сотні, господарські та допоміжні формації. У 1917 - на початку 1918 р. діяльність пол ку УСС значною мірою була зумовлена тими революційними подіями, що відбувалися в Наддніпрянській Україні. Тоді українське стрілецтво остаточно визначило для себе го ловні напрями подальшої боротьби, мета якої полягала у відокремленні західноукраїнських земель від австрійської імперії та об'єднання їх з Українською державою.

Франц Кікаль командант Українського легіону в 1916,1917рр. Видання Центральної управи Українського легіону в місті Відні (Австрія) 1917 р.

У лютому 1918 p., після укладення Берес тейського миру, полк УСС у складі австрій ської армії вийшов на Наддніпрянщину, щоб спільно з союзними військами допомогти звільнити українські землі від більшовиків. УСС в боях з більшовиками пройшли че рез Одесу, Нікополь, Великий Луг до Олександрівська, де перебували довший час. На Великій Україні Українські Січо ві Стрільці перешкоджали грабіжниць ким "реквізиціям" та каральним операціям проти українського селянства, звільняли ув'язнених, допомагали місцевому населен ню в господарських справах, організовували "Просвіти*,' народні школи, курси україноз навства, роздавали книжки і ліки, влашто вували вистави, вечори з українськими піс нями й танцями, спортивні змагання тощо. Стрілецька опіка над українським гро мадянством особливо виявилася влітку 1918 p., коли по всій Наддніпрянщині ша ліли каральні експедиції, масові екзекуції та реквізиції: там, де перебували частини УСС, це не набувало таких зловісних форм, як в інших місцях. Стрільці за будь-яких обставин старалися оборонити місцеве на селення, попереджували про небезпеку, а то й переховували в себе українських гро мадських діячів, представників селянства та інтелігенції, яких переслідувала гетьманська та окупаційна влади. А коли австрійське командування знаючи, яку прихильність і моральний вплив має полк УСС серед

Українські Січові Стрільці Роздавання обіду. Світлина Я. Рудницького. Видання Центральної управи Українського легіону в м. Відні (Австрія!

Сон солдата. Поштівка часів Першої світо вої війни

Василь Дідушок (1889-1937j - комен дант 11-го куріня Українських Січових Стрільців. Художни О. Курилас. Видання Центральної управи Українського легіон в м. Відні (Австрія) Січень 1918 р.

австрійським урядом усіх умов Берестей ського мирного договору, і зокрема - таєм ного протоколу про створення окремого українського коронного краю. Проте всі заходи виявились марними. Лояльного до українського питання Е. Зайдлера на по саді голови австрійського уряду замінив

Частина бою на Лисоні, 3 вересня 1916 р. Стрільці відбили полоненого курінно го Лисняка, сотника Будзиновськогоі четара Суховерського [Осип Суховерський (1888-1962)]. Художник О. Курилас. Видання Центральної управи Українських Січових Стрільців

Гусарек, який в односторонньому порядку анулював таємні домовленості з уже не існуючою Українською Народною Рес публікою і пішов на відверті поступки польським політикам. Намагання Є. Петрушевича відстояти позицію українців Галичини і Буковини Гусарек рішуче від кинув під час їхньої особистої зустрічі. Українська парламентарна репрезента ція опинилася в опозиції до уряду Гусарека. З різкими промовами в рейхсраті виступа

ли Є. Петрушевич та К. Левицький. Са з ініціативи керівництва У П Р у серп вересні 1918 р. у Львові відбулася серія ємних нарад "про організацію адміністра і війська, що мали зайняти Львів і Східі Галичину в ім'я української державност Водночас із таємною підготовкою украї ського повстання Українська парламент на репрезентація продовжувала працюва над проектом мирного, легально-правово "перебрання державної влади в Гали ні від Австрії'.' Згідно з цим проектом редбачалося, що цісарським намісник у Галичині й Буковині буде призначе українця, а австрійський уряд утворіп необхідні державні установи. Після ж утві рення національно-територіальної автонс мїї відбудеться остаточне відокремленії від Австрії. Така позиція загалом відставал

Художник

О.

По бою. Курилас.

від розвитку подій у Галичині. І навіть ке рівництво українських політичних партій у повітах було більш радикально і рішуче налаштоване, ніж їхні лідери у рейхсраті. Наприкінці вересня - на початку жовтня 1918 р. Галичину охопив масовий вічевий рух, який створив передумови для підне сення української національної боротьби. Відчуваючи радикалізацію народних на строїв, У П Р розгорнула активну діяльність в австрійському парламенті. Є. Петрушевич 4 жовтня виступив із промовою на за сіданні рейхсрату, у якій рішуче висловив ся проти проектів конституції Австрії та Австро-Угорщини, які пропонував уряд Гусарека. Він вимагав негайного втілення української національно-територіальної автономії і визнання за кожним наро дом імперії права "далекойдучої само-

чері 10 жовтня у Відні відбулося розшире не засідання Української парламентарної репрезентації. На засіданні виступив з до повіддю Є. Левицький. Він запропонував скликати 18 жовтня у Львові Національні Збори і створити Українську Національну Раду як єдиний представницький орган вла ди українського народу в Австро-Угорщині. На 19 жовтня він пропонував скликати з'їзд "мужів народного довір'я" від усіх пові-

стійності'.' Принципову позицію зайняв і К. Левицький, інші українські посли. 8 жовтня у Варшаві було проголоше но створення польської держави, а 9 жов тня 1918 р. польське коло в австрійському парламенті прийняло ухвалу приєднати до новоствореної держави всі колишні поль ські землі Австро-Угорщини - зокрема і Східну Галичину. У відповідь на ці події вве-

тів Галичини і Буковини, на якому УНРада мала б проголосити створення української держави. Є. Левицький запропонував і ме ханізм формування УНРади та місцевих органів українського самоврядування. Всі пропозиції Є. Левицького одностайно схва лила Українська парламентарна репрезен тація. Постанови У П Р одержали схвалення на зборах провідних українських політич них партій та зборах українських студентів. 16 жовтня 1918 р. було видано цісар-

Семиківське Художник

О.

побоєще. 1916 р. Курилас.

Солдатскі долі Поштова листівка періоду Першої світової війни

Доля українських вті качів, 1916 p. Худож ниця О. Кулъчицька (1877-1967). Накладом Українського жіночого комітету у м. Відні (Австрія)

Могили борців. Худож ниця О. Кулъчицька. Накладом Українсько го жіночого комітету у м. Відні (Австрія)

ський маніфест " Д о моїх вірних австрій ських народів',* яким фактично легалізува ли український державотворчий процес. Керуючись цим маніфестом та рішенням УПР, 18 жовтня у Львові відбулися Уста новчі збори. У них взяли участь 68 осіб, з них 26 українських послів до австрійсько го парламенту від Галичини і Буковини, 2 члени австрійської палати панів та 21 посол буковинського і галицького сеймів, пред ставники політичних партій Галичини і Бу ковини. Під час засідання було створено Українську Національну Раду, а вже 19 жов тня у Львові розпочався з'їзд українських нотаблів. Саме цей з'їзд та УНРада прого лосили утворення Української держави, про що урочисто було оголошено наступного дня - 20 жовтня на площі Св. Юра у Львові. Від того дня члени Української парла ментарної репрезентації активно вклю чилися в роботу УНРади. Про всі ці події було поінформовано австрійський уряд Гусарека. Голова уряду заявив, що в най

Осип Курилас "Протинаступ сотні Будзиновського на Лисоні"

ближчі дні цісар призначить своїм на місником у Галичині українця. Впродовж 23-27 жовтня створювали органи само врядування української автономії, що мали стати основою майбутньої держави. На 6 листопада планували провести вибо ри повітової та громадської адміністрації. Не дочекавшись призначення цісарем на місника у Галичині українця і враховуючи стрімкий розвиток політичних подій та дер жавотворчих процесів у сусідніх Польщі,

Чехії та Словаччині. 29 жовтня У П Р та деле гація УНРади у Відні прийняли рішення про взяття влади у провінції. Виконання цього завдання покладали на створений у вересніжовтні 1918 р. Військовий генеральний ко місаріат, що очолював сотник Д. Вітовський. Так настав переддень вікопомних подій, що ввійшли в історію як Листопадовий чин. Отже, політизація українського суспіль ства наприкінці XIX - на початку XX с т . поширення ідей національної державності

й соборності, створення політичних партій і громадських об'єднань різного спряму вання, масовий культурно-освітній, госпо дарський, спортивний і молодіжний рух у Галичині створили необхідні передумови до збройної боротьби за Українську державу. Українські Січові Стрільці стали першою національною збройною формацією піс ля понад двохсотлітньої перерви в історії українського війська, заклавши наріжний камінь у підмурівок національної армії. Як військово-політична формація. Укра їнське Січове Стрілецтво виникло в об ставинах, коли українці за довгий час гніту та бездержавності прокинулись до боротьби за свої національні інтереси. Можливості для цього витворили діяль ність українських товариств напіввійсько вого характеру - "Січ'.' " С о к і л ; "Пласт',' а т а к о ж активізація визвольного руху та консолідація українських політичних сил у національних репрезентативних ін ституціях періоду Першої світової війни.

Воєнні злидні, 1916 р. Художниця О. Кульчицька. Накладом Українського жіночого комітету у м. Відні (Австрія)

Розстрільне УСС на Лисоні, 1916-1917 pp. Художник О. Курилас

Бідна жінка, 1916-1917 pp. Художник О. Курилас

Погоріла, 1916-1917 pp. Художник О. Курилас

1. ЛИСТОПАДОВИЙ чин

Євген Петрушевич (1863-1940) - голова Української парламен тарної репрезентації

Будинок австрійського парламенту у Відні місце діяльності Укра їнської парламентарної репрезентації

і С ^ о з в и т о к суспільно-політичних по дій на західноукраїнських землях упродовж весни-літа 1918 року був означений двома основними тенденціями: поглибленням за гальної кризи Австро-Угорської монархії, що перебувала в постійному стані револю ційних потрясінь, та впливами на українців імперії процесів українського державотво рення на Наддніпрянщині. Український політичний провід відчував неминучий кінець імперії, але не наважу вався остаточно порвати із Габсбурзьким двором, покладаючи надії на його прихиль не ставлення до українців. Однак реальна загроза передачі усіх галицьких земель під контроль польської сторони радикалізувала настрої лідерів Української парламентарної репрезентації. Лідер У Н Д П К. Левицький з трибуни австрійського парламенту заявив: "Галицькі українці заявляють безумовно, що їх шлях веде не до Варшави, а до Києва*.' Влітку 1918 року, втративши надії (як обіця ла австрійська сторона ще під час укладення із У Н Р Берестейського мирного договору)

на створення з українських територій о мого коронного краю, лідери україна політичних сил все частіше висловлюї думку про об'єднавчі процеси з Вели Україною. Голова Української парламен ної репрезентації Є. Петрушевич під час і ламентського виступу озвучив цю ідею "Коли Австрія хоче залишитися старою стрією, не хоче провести поділ Галичини, український народ мусить втратити оста] надію на краще майбутнє в цій держав зв'язку з цим ми вже сьогодні заявляємо своє найсвятіше право на об'єднання українських земель в одну Українську залежну державу і домагаємось приєдн всіх українських областей Австро-Угорс монархії, отже і українських земель Уго ни, до Української Держави'.' Частина представників націонал] демократичного спрямування розрахо ли на добру волю цісаря та надання у к ським землям національно-територіал автономії у законно визначеному nopj Одночасно і в самій У Н Д П , і в інших у

їнських політичних організаціях міцніли на строї щодо необхідності рішучіше відстою вати національно-політичні права, і право на державне самовизначення також. Зусил ля українських політичних діячів мали ши

року підтримку серед українського населен ня, яке активно долучалося до проведення вічевого руху у Східній Галичині. У вересні 1918 року в багатьох пові тах пройшли масові віча на підтримку ідеї об'єднання з Наддніпрянською Україною. Більшість із них закінчувалась ухваленням постанов про рішуче неприйняття можли вості прилучення до Польщі. Як наслідок, 4 жовтня 1918 року у зверненні українських послів до австрійського уряду з парламент ської трибуни пролунали слова: "Українська нація домагається яко одинокої умови сво го національного і соціяльного життя між вольними народами Европи, злуки всіх укра їнських земель Австро-Угорщини, Холмщини, Підляша й Волині з територією України в самостійну республіканську державу, що була б і лишалася б незалежною від усіх слов'янських й інших сусідніх держав'.' Са мостійницькі настрої були притаманні біль шості галицьких політичних діячів, вони

Текст виступу голови УПР Є. Петрушевича в австрійському парламенті 4 жовтня 1918 p., опублікований в газеті "Діло "

Зала засідання Галицького сейму

Маніфест цісаря Австро-Угорської імпе рії Карла І Габсбурга про перебудову монархії від 16 жовтня 1918 р.

Карл І Габсбург (18871922) - цісар АвстроУгорської імперії

Народний дім у Львові, де 19 жовтня відбувся з'їзд мужів довір'я, було створено УНРаду і проголошено Українську державу

ставали домінантою і загальноукраїнських суспільних настроїв. Проголошення 8 жовтня Регентською радою у Варшаві незалежності Польщі та вимоги польських послів австрійського пар ламенту до уряду про приєднання всієї Гали чини до складу польської держави активізу вали українську політичну еліту. 10 жовтня відбулася нарада членів Української парла ментарної репрезентації за участю україн ських галицьких та буковинських послів під головуванням Є. Петрушевича. Учасники наради вкотре заявили про неприйняття за зіхань польської сторони, ухвалили склика ти 19 жовтня 1918 року у Львові з'їзд мужів довір'я з усіх українських областей АвстроУгорщини, утворення на ньому вищого пред ставницького органу українського народу в імперії - Української національної ради, яка б мала здійснити суверенні права українців. Рішення У П Р підтримали провідні політичні партії, представники українського студент ства. Останні провели у Львові багатолюдне віче, вимагаючи від українських політиків більшої рішучості.

Політична активність українців б\ частиною загальнореволюційного р; народів Австро-Угорської імперії за св національно-політичне самовизначення. їх прагнення збігалися з настроями та прагне нями інших поневолених народів. Водноч для галицьких українців позитивним п кладом боротьби за національно-політич визволення була революційна енергія ук

Андрей

Шептицъкий (1865-1944) митрополит Української грекокатолицької церкви, учасник з'їзду мужів довір'я, член УНРади, визначний церковний і громадськокультурний діяч

їнців Наддніпрянщини, які зуміли скинути з себе ярмо російського царизму і розпочати власне національно-державне життя. Намагаючись врятувати імперію від не минучого краху, імператор Карл Габсбурзький 16 жовтня видав маніфест "Моїм вірним народам" яким декларувалася внутрішня пе ребудова держави на принципах федерації "вільних земель" із збереженням і монархи, і імперії. Заява монарха була спробою зу пинити практичний розвал держави, пообі цявши революційно налаштованим народам загальний і неконкретний "союз вільних держав'.' Проте зупинити хід історії було не можли во. Охоплена революцією Австро-Угорська імперія розвалювалася, на її землях вини кали нові національні держави - Польща. Чехословаччина, Австрія, Угорщина, Коро лівство сербів, хорватів і словенців. До свого визволення прямували й українці. У Львові в приміщенні Народного дому 18 жовтня 1918 р. зібралися на засідання 26 парламентських послів з Галичини і Буко вини, 14 послів колишнього галицького сей му та 6 послів буковинського сейму, митро полит А. Шептицький та радник цісарського двору О. Барвінський, по три представники від усіх українських політичних партій Гали чини та Буковини. Під час обговорення по літичної ситуації було прийнято рішення про скликання 19 жовтня з'їзду мужів довір'я із завданням затвердити склад Української на ціональної ради та проголосити українську державність на західноукраїнських землях у складі Австро-Угорської імперії. Представ ник УСДП М. Ганкевич виступив з пропози цією про негайну злуку західноукраїнських земель із Великою Україною, що, на його думку, дало б можливість спільними силами

протистояти будь-яким зазіханням на укра їнські землі. Його підтримали присутні пред ставники студентства та окремі делегати від політичних партій, однак, більшість ухвали ла рішення, яке запропонувала Українська парламентарна репрезентація. На засіданні також був затверджений статут УНРади, її визнавали "конституантою сеї части Україн ського народа, яка живе в австро-угорській монархії на цілій етнографічній території" і завданням якої було у відповідний час при йняти від імені українського народу рішення про "його право самоозначення та рішить про державну судьбу всіх областей, тим на родом населених" Статутом визначався і склад УНРади - українські члени палати па нів і палати послів австрійського парламенту від Галичини та Буковини, по три українські посли від крайових сеймів, по три представ ники від українських політичних партій, а також єпископату. Наступного дня. 19 жовтня, відбувся озна чений з'їзд мужів довір'я, який, словами окремих його учасників, кваліфікували як "Національні збори українців" (М. Ганке вич). "Всенародні Українські національні збори у Львові" (К. Левицький). Ще до по чатку його роботи в самому приміщенні Народного дому і біля будинку на вулиці зі бралося чимало зацікавлених львів'ян. З'їзд фактично переріс у велике національне віче, в якому взяло участь майже 2 тис. осіб. У своєму виступі на з'їзді його голова, керівник У П Р Є. Петрушевич, повідомив присутнім про створення національного представницького органу (конституанта) Української національної ради, оголосив її статут, а також виголосив постанову УНРа ди "Проголошення Української держави на українських областях Австрії і Угорщини'.' Це була програмна декларація УНРади, що не тільки проголошувала утворення укра їнської держави в межах українських етно графічних областей імперії, але й визначала її територіальні межі: '.'..Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-західна Буковина з міста ми Чернівці, Сторожинець і Серет та укра їнська полоса північно-східної Угорщини'.' У постанові містився заклик до національ-

Микола Ганкевич(186 1939)-лідер УСД учасник з "їзду мул doeif

Володимир Старосольський (18781942) - український політичний і громадський діяч, науковець, у 1918 р. поручник УСС

Карл Гуйн австрійський намісник Галичини у 1918 р.

Омелян Попович (1856-1930) визначний громадськополітичний діяч і публіцист Буковини, посол до Буковинсько го сейму 1911 —1918 рр. У період ЗУ HP — віцепрезидент Української Національної Ради

них меншин, що проживали на цій терито рії, уконституюватися та вислати до складу УНРади своїх представників. Сама ж УНРада зобов'язувалася підготувати демократичну конституцію, у якій би гарантували рівність прав усіх громадян, право на національнокультурну автономію національним мен шинам. Як зазначав у газетному звіті про перебіг з'їзду часопис "Діло*." промова Є. Петрушевича. звістку про проголошення Української держави та утворення УНРа ди присутні сприйняли "'оплесками і довго триваючими окликами "славно", поодинокі точки сих ухвал принимали зібрані з одушевленєм, почім з тисяча грудий залунала пісня "Вже воскресла Україна'."

жави і сподівання на визволення з-під у гор ського ярма. Так було підтверджено добр} волю населення всіх українських території про державне самовизначення. Постанову схвально сприйняли присутні хоча під час з'їзду із спеціальною заявою ві; УСДП виступив М. Ганкевич. Він ще раз зая вив про необхідність задекларувати голови} мету - об'єднання всіх західних та наддні прянських земель в одну соборну держав) Однак лідери УПР, усвідомлюючи реальнх загрозу українській революції, вважали ЗІ потрібне домогтися більш сприятливих по літичних обставин. Учасник тих подій, одш з організаторів Листопадового зриву, а зго дом один із перших істориків З У Н Р Д. Палі їв згодом зазначав: " З а г а л з таким рішенням не погоджувався. До України - така була за гальна думка і воля." Схожу позицію вислов лював тоді й представник січових стрільції поручник В. Старосольський: "Настрій стрі

Оскільки делегація закарпатських укра їнців не змогла прибути до Львова, то наді слали телеграму, у якій йшлося про єдність прагнень закарпатців із галичанами та буко винцями у творенні єдиної української дер

Повідомлення газети "Діло"про утворення Української Національної Ради

Іван Кивелюк(18661922) - заступник голови Львівської делегації УН Ради

Іван Курівець(18631931) - скарбник Львівської делегації УНРади

лецтва',' старшин і мужви супроти рішення з 18 і 19.Х був просто бунтарський. Усі дома галися проголошення з'єднання з Великою Україною'.' К. Левицький пізніше пояснював помір кованість позиції членів Української парла ментарної репрезентації слабкістю станови ща самої України та помилковими, за його визнанням, сподіваннями, що збереження державного зв'язку з Австрією могло дати українцям "захист перед імперіалістичним напором найближчих сусідів'.' Попри те вар то відзначити послідовність українських провідників у їхньому стратегічному курсі на творення Української держави.

ребували у Львові, очолювану К. Левицьким, Буковинську - із буковинських діячів під ке рівництвом О. Поповича, і Виконавчу (екзе кутивну) - у Відні, на чолі з головою У П Р Є. Петрушевичем. На них покладали завдання забезпечити відповідні політичні дії стосов но австрійських органів влади з метою за доволення українських вимог. Віденська де легація мала забезпечити виконання рішень Українських національних зборів і довести їх постанови до відома та відповідного реа гування урядів Австрії та Угорщини.

Звістка про проголошення Української держави на західноукраїнських землях мала позитивний відгук не тільки серед українців імперії, але й на Наддніпрянщині. На адресу УНРади почали надходити вітальні телегра ми. Голова Українського національного со юзу В. Винниченко з а з н а ч а в : У к р а ї н с ь к и й Національний Союз об'єднуючий своїми організаціями цілий український нарід щиро витає в особі Українських Установчих Зборів національне самовизначенє наших австро-угорських братів, що сотні літ оста валися під тяжким ярмом національного по неволення. Бажаючи успішної та плодотвор ної праці, Український Національний Союз заявляє свою повну готовність піддержати змаганє за наш спільний ідеал - об'єднання всіх українських земель в одне тіло'.' Подібними були привітання і Чорномор ської української ради Кубані: "Героїчна боротьба українського народу Галичини, Буковини, Угорської України за волю і дер жавну незалежність викликає зачудоване і радісну надію. З вірою в кращу будучину всього українського народу слідкує за нею нова Галичина на сході України - поневоле на російською добровольчеською армією Чорноморщина. Витаємо рішучий крок за кордонних братів, бо слідом за ними піде об'єднане всіх українських земель від Сяну до Кубані в одно суверенне державне тіло'.' Того ж 19 жовтня увечері відбулося ще одне засідання Української національної ради, на якому було утворено три делегації УНРади: Галицьку - у складі делегатів, що пе

Наступного після утворення конституанта дня. в неділю 20 жовтня, на площі св. Юра у Львові відбулося багатотисячне віче, на яко му К. Левицький виголосив перед присутніми постанову про проголошення Української держави на українських землях АвстроУгорщини, яке зустріли оплесками та схвальними вигуками. Того ж дня представ ники Галицької делегації УНРади зустрілися з намісником Галичини К. Гуйном для обго-

Лев Бачинський (1872-1930) - секретар Львівської делегації УНРади, віцепрезидент УНРади

Постанова УНРади про проголошення Української Держави на західноукраїнських землях

Микола Стрільник представник УНРади у Станиславові (1918 р.)

Осип Назарук(18831940) - секретар Львівської делегації УНРади

Привітання Українській Національній Раді від Українського національного союзу та Чорноморської української ради

Ухвала Виконавчої делегації УНРади про організацію української влади на місцях

; 1

' !

! >

і І

ворення становища та попередження загро зи польського військового виступу у Льво Вони одержали запевнення в контролі з бок австрійської влади ситуації у місті і повіта. та недопущення самочинних дій. Подібними були запевнення і з боку пре ставників австрійського уряду членам В конавчої делегації у Відні. Голова уряду Гус рек пообіцяв українцям врахувати рішення УНРади щодо проголошення українськ державності, посприяти у питаннях реорг нізації влади у Східній Галичині та призн чення намісника із українців. Однак цісар н погодився на поступки, а сам Гусарек 25 жо тня змушений був подати у відставку. Утім ситуація вимагала ухвалення нови, нетрадиційних для парламентського ст лю поведінки рішень. Ставала зрозуміло потреба вживати рішучих заходів, щоб з безпечити реалізацію задекларованії українською конституантою завдань щод будівництва держави. Г слід віддати належн українським провідникам, які не тільки з міли усвідомити вирішальність історичног моменту, але й здійснити необхідні практи ні кроки. 27 жовтня львівська газета "Українськ слово" опублікувала інформацію про пост нову Виконавчої делегації УНРади у Відні якій йшлося про необхідність перебирання українцями адміністрації на території Схід ної Галичини не тільки на урядовому рівні але й на рівні повітів, громад. Серед заход

Іван Рудницъкий (1887-1951) - поручник, член підпільного Центрального військового комітету

покликаних реалізувати це завдання, перед бачали створення на демократичних засадах сільських і міським громадських рад, обран ня ними місцевих керівників, взяття під гро мадський контроль поміщицьких маєтків. На рівні повіту вищою громадською структурою визначали повітову раду, сформовану демо кратичним представницьким шляхом, що по кликана зберегти в повіті суспільний спокій, безпеку життя та власності, права та свободи громадян. Це був фактично заклик до рево люційної перебудови суспільних відносин у сфері місцевих органів влади, що принци пово різнилися з існуючою моделлю влади австрійської держави. Однак ця революцій ність не мала нічого спільного із відвертим анархізмом чи насильницьким зламом влад них інститутів. Йшлося про забезпечення ре ального волевиявлення українського народу, що через демократичні форми мав забезпе чити взяття влади у свої руки. Усвідомлюючи необхідність практич ного перебирання влади, члени Львівської (Галицької) делегації УНРади провели 27 жовтня у Львові установче засідання, на якому було сформовано керівні органи. Го ловою делегації обрано К. Левицького. за ступниками І. Кивелюка і І. Макуха, секре тарями Л. Бачинського й О. Назарука. За рішенням членів делегації було визначено і принципи організації виконавчої влади на місцях. Керівником виконавчої влади в по віті мав стати повітовий комісар, якого об рали делегати (відпоручники) громад, і за тверджувала львівська делегація УНРади. Повітовий комісар мав співпрацювати з при бійними радами, дорадчими громадськими органами, обраними демократичним шля хом. У громадах обирали громадських комі сарів, яких затверджував повітовий комісар. Вони здійснювали управлінські функції із врахуванням думки прибічних громадських рад. Щодо австрійських чиновників, то вони могли залишатися на місцях за умови визна ння української держави. Для забезпечення господарського життя, передбачалося сфор мувати Український господарський уряд у Львові. Тим часом 28 жовтня у Кракові була ство рена Польська ліквідаційна комісія, одним

Дмитро Паліїв (1896-1944) підхорунжий, член підпільного Центрального військового комітету

із завдань якої було взяти під контроль та приєднати землі всієї Галичини (і україн ської частини також) до польської держа ви. Львівська делегація УНРади того ж дня ухвалила рішення про взяття під контроль на українській території всіх запасів продо вольства та створила Український харчовий уряд, на який покладалися функції збирати продовольство та розпоряджатися харчови ми ресурсами. У повітах створювали повітові харчові управи. Щоб запобігти перехоплен-

Повідомлення газети "Діло " про утворення Українського харчового уряду

Дмитро Вітебський (1877-1919) - сотник, керівник підпільного Центрального військового комітету

Людомир Огоновський (1891-1955)військовий діяч, сотник УГА, член підпільного Центрального військового комітету

ню поляками ініціативи у Східній Галичині. ЗО жовтня Львівська делегація УНРади при йняла спеціальну ухвалу про заборону укра їнським органам виконувати розпоряджен ня та накази Польської ліквідаційної комісії. Усвідомлюючи небезпеку можливого зброй ного протистояння, того ж дня було ухвале не ще одне рішення про початок формуван ня українських збройних сил. основу яких, на переконання українських провідників, мали скласти вояки Легіону Українських Січових Стрільців. Крім того. Львівська делегація УНРади звернулася із закликом до керівни цтва австрійської армії про передислокацію та підпорядкування їй усіх українських пол ків цісарської армії. Загалом діяльність та зусилля західно української політичної еліти впродовж жовтня 1918 року засвідчили її здатність вра ховувати об'єктивні чинники революційної ситуації та брати на себе відповідальність за прийняття доленосних для свого народу рішень. По суті розв'язання галицькі укра їнці впритул підійшли до основного завдан ня - безпосереднього створення на уламках габсбурзької імперії власної національної держави. Рішучим кроком реалізації цього завдання було військове захоплення влади українцями 1 листопада у Львові, інших міс тах та повітах Східної Галичини, що увійшли в історію під назвою Листопадовий чин або ж Великий зрив.

Ухвала Львівської делегації Української Національної Ради про невиконання розпоряджень Польської ліквідаційної комісії на терені Східної Галичини та ухвала щодо формування українських збройних сил. ЗО жовтня 1918 р.

Передумовами військового виступу укра їнців були означені вище політичні події, і безпосереднє приготування до такого сце нарію українських військових. Ще у вересні 1918 року в середовищі українських старшин підрозділів австрійської армії, дислокованих у Східній Галичині і, зокрема, у Львові, виникла ідея сформувати таємну військову організа цію - Військовий комітет (згодом Централь ний військовий комітет - ЦВК), що взяв би на себе місію підготовки українських військови ків до можливого перебирання влади. За сло вами активного учасника та одного з органі заторів підпільного Ц В К сотника О. Кузьми метою його діяльності було завдання "повес ти серед доступних військових частин пропа ганду на користь української справи й органі зувати українське вояцтво з різних формацій

Вільгельм-Франц Габсбург (Василь Вишиваний) (1895-1948) австрійський архикнязь, полковник, командир Легіону УСС у жовтні 1918 р.

австршської армії в одну тайну військову сину відчинену команді, яка на випадок роз валу Австро-Угорської держави виступила би в обороні українських земель'.' Серед перших членів Центрального вій ськового комітету були сотник О. Кузьма, підхорунжий Д. Паліїв, поручники П. Бубела, Л. Огоновський, І. Рудницький та ін. Оскіль ки це була таємна організація, то режим конспірації та обмежена кількість учасників обумовлювали тільки прямі взаємини між його членами, для широких політичних кіл її існування було невідомим. За твердженням Д. Палива, безпосереднього взаємозв'язку з У П Р Центральний військовий комітет не мав. Його члени вели свою військовоорганізаційну діяльність переважно серед військовиків, і тільки в поодиноких випад ках контактували з окремими представни ками української політичної еліти - М. Лозинським, В. Панейком, В. Охримовичем та іншими. Ще до утворення УНРади та проголошення Української Держави у ЦВК були розробле ні заходи щодо можливого захоплення влади у Східній Галичині. Серед основних проблем, що стояли перед українськими військовими, була обмежена кількість українських вояків, готових підпорядкуватися військовому комі тету та брак досвідчених військових старшин, які б взяли на себе складну місію керування військовими підрозділами на значній тери торії. Організаційно та морально міцним був Легіон УСС (приблизно 1300 осіб), однак, він дислокувався в Буковині й австрійське коман дування робило все можливе, щоб запобігти його передислокації в Східну Галичину. В останній декаді жовтня 1918 р. Ц В К міг роз раховувати на українських військовиків ряду австрійських полків, що розташовувалися у Львові та суміжних повітах. їхня чисельність, за оцінками О. Кузьми, сягала не більше 2,4 ти сяч осіб. Але й серед цих вояків частина нале жала до допоміжних та інтендантських служб і не мала достатніх бойових навичок. Чимало українців перебувало у складі австрійських військових підрозділів у Перемишлі, Золочеві, Тернополі, Станиславові, Коломиї і з ними Ц В К проводив військово-організаційну робо ту, підтримував сталий зв'язок.

Осип Букшований (1890-?)-отаман УСС

Важливими залишалися питання обрання єдиного керівника Ц В К та взаємодії з УНРадою. У період підготовчої роботи військо вого комітету функції керівника почергово виконували старшини П. Бубела, Л. Огонов ський, Д. Паліїв. Утім майбутнє збройне по встання вимагало авторитетного, із бойовим досвідом військового лідера, якому б дові ряли і вояки, і політичні провідники. Серед кандидатів найбільшу підтримку в членів УНРади здобув сотник УСС Д. Вітовський, який разом із стрільцями Легіону перебував на Буковині. Саме його кандидатуру Львів ська делегація УНРади підтримала на керів ника ЦВК, у Чернівці відбули В. Панейко та І. Рудницький для того, щоб одержати згоду командира Легіону архикнязя Вільгельма

Залізнична станція Підзамче у Львові місце визначних листопадових боїв між українцями і поляками

Львівська електростанція на Персенківці, пошкоджена під час українсько-пол ьської війни

Тадеуш Токаржевсъкий польський генерал, війська якого воювали проти УГА

Тадеуш генерал, штабу

Розвадовський начальник польської армії

Чеслав Мончиньський полковник, командир польських військових загонів у Львові в листопаді 1918 р.

Габсбурга (Василя Вишиваного) на переїзд Д. Вітовського до Львова. 20 жовтня на таємних зборах старшин Легіону УСС у м. Вижлиця новим коман диром Легіону було обрано отамана Осипа Букшованого. 24 жовтня у Чернівцях від булися загальні збори українських старшин, які ще раз підтвердили правочинність ко мандування Легіону О. Букшованим. Ці ж збори висловилися за вільну та самостійну Українську республіку і доручили сотникові Д. Вітовському відбути до Львова для керів ництва Ц В К по підготовки військового пе ребирання влади.

Будинок головної пошти у Львові під час українсько-польського протистояння (1-7 листопада 1918 р.)

Військові казарми Фердинанда у Львові

Останній прибув до Львова за кілька днів до початку повстання (за різними даними 27 або 28 жовтня), коли план військового за хоплення міста був майже розроблений. Про те члени Львівської делегації УНРади. незва жаючи на політичну та військову підготовку до перебирання влади, все ще сподівалися на мирне розв'язання проблеми. Ці сподівання підживлювалися інформацією з Відня від Виконавчої делегації УНРади та запевнен нями її члена Л.Цегельського у готовності австрійців, всупереч тиску поляків, передати владу українцям. Насправді ж габсбурзький двір зволікав із прийняттям рішення, а Поль ська ліквідаційна комісія визначила 1 лис топада 1918 р. як день, коли вона перебере владу у Східній Галичині з рук намісника К. Гуйна. Про рішучість поляків забезпечити

цей процес свідчили і військові приготуван польських військовиків. За розпорядженн начальника штабу польської армії генера Т. Развадовського генерала В. Чартері ського було призначено Генеральним ко; саром для всієї Галичини із завданням nej брати "управу від генерал-полковника Гуйі а також визначено генералів Пухальськс та Ламезана де Салена командувачами по: ськими військами в районі Кракова та Лы ва. У самому Львові активізувалися польсі воєнізовані організації, що підпорядковуї лися підпільному Начальному комітете Щоб забезпечити успішну місію Польсы ліквідаційної комісії, 31 жовтня на засідаї керівників польських військових підрозді. та воєнізованих організацій у Львові бу прийнято рішення про створення ЄДІШС військового командування під керівництв полковника Ч. Мончинського, яке мало безпечити взяття влади у місті. Так польсь сторона і на політичному, і на війської організаційному рівнях готова була бра владу у Східній Галичині, незважаючи проголошені національно-державні прг українців.

Лонгин Цегельський (1875-1950) Державний Секретар внутрішніх справ

спокійно переобирали влади у Калуському, Рогатинському, Товмацькому повітах. Натомість у промислово важливому нафтовому районі Дрогобича та Борислава утвердження української влади відбувалося в результаті протистояння та збройних су тичок з місцевими воєнізованими польськи ми загонами. Якщо Дрогобичем українські робітничо-селянські загони зуміли оволоді ти 2 листопада, то під Бориславом розгор нулися тижневі бої. Внаслідок продовольчої блокади міста українськими селянами поль ські збройні дружини змушені були втікати в гори, а місто 10 листопада остаточно пере йшло під контроль українців. Оскільки си туація в Дрогобицькому повіті була неспо кійною, місцева українська повітова рада запровадила воєнний стан та польові суди, що в кінцевому підсумку забезпечило ста новлення нових органів української влади. Щодо західних українських територій Га личини, то подекуди і там, зокрема в населе них пунктах Ліського повіту, влада на кілька

Сень Горук - старшина УСС і галицької армії, начальник штабу Генеральної Команди

Гнат Стефанів (1885—1949) - полковик УГА й Армії У HP, У Листопадовому зриві 1918 організатор і комендант Золочівської округи ЗУНР, очолював Начальну Команду Українських Військ у Львові

днів опинилася в українських руках. Однак чисельна та військова перевага поляків зу мовила зворотний процес. Польські вій ськові підрозділи роззброїли та інтернували українських вояків австрійських частин, дис локованих на цих територіях, а влада пере ходила до рук польської адміністрації. Особлива ситуація була пов'язана із важ ливим для української революції містом та повітом Перемишлем, що, по суті, був захід ним рубежем східногалицької землі. У місті традиціїіно сильними були позиції УНДП. Після утворення у Львові 19 жовтня УНРади та проголошення Української держави укра їнські політичні діячі Перемишля створили національну повітову раду. її головою та за ступником голови ради стали колишні по сли до Галицького сейму Т. Кормош та В. Загайкевич. 30 жовтня, дізнавшись про наміри польського генерала Пухальського приєд нати місто Перемишль та повіт до польської держави, національна повітова рада та укра їнські старшини ухвалили рішення роззброї ти неукраїнських військовиків. Проти ночі 31 жовтня військовий загін під командуванням сотника М. Федюшки (Євшана) здійснив ін тернування. На заклик повітової ради до Пе ремишля прибуло кілька тисяч українських селян, щоб підтримати український провід. Одночасно поляки підтягнули додаткові сили і у місті виникла загроза серйозного крово пролиття. Сторони були неготові до жор сткого протистояння і пішли на переговори. 2 листопада було ухвалено рішення про збере ження адміністративного статус-кво та ство рення спільної українсько-польської комісії, що мала опікуватися справами міста. Насправді ж генерал Пухальський не зби рався дотримуватися домовленостей. Поль ські легіонери оволоділи містом, арештову вали українських діячів. Вони пограбували військову касу гарнізону, брутально обшука ли помешкання українського єпископа Йосафата Коциловського. Було оголошено мобі лізацію поляків до війська. За таких обставин українська повітова рада постановила взяти владу в місті у свої руки. Проти ночі 4 листо пада українські військові підрозділи захопили стратегічні об'єкти міста: банки, вокзали, ае родром, авіапарк, військові склади та форте-

Сидір Голубович (18731938) - Державний Секретар судівництва

Григорій Коссак(18891931) - командир Начальної Команди, полковник

цю. Генерал Пухальський, польські військові старшини і понад 400 вояків були інтерновані. УНРада проголосила українську владу в міс ті та повіті. Однак на пропозицію польських політичних представників знову розпочалися переговори про перемир'я. Було досягнуто нових домовленостей, інтернованих поляків відпустили, а р. Сян стала своєрідною демар каційною лінією розмежування між україн ською та польською сторонами.

літичних діячів. За словами О. Кузьми, місто "упало тільки завдяки українській бездар ності'.' Втрата Перемишля серйозно вплину ла на загальний стан Української держави, оскільки через нього (і незруйнований заліз ничний міст) надходила військова допомога польським збройним силам, що воювали у Східній Галичині. Загалом, практично у всіх повітах Східної Галичини, а також на Буковині перехід вла ди до рук українців відбувся без особливого протистояння і майже без кровопролиття. Листопадове збройне повстання продемон струвало не тільки організованість та зла годженість дій військових та політичних діячів, а й широку суспільну підтримку цих дій з боку українського населення. Це було наочним свідченням того, що національнодемократична революція, яка розпочала ся в краї, стала логічним відображенням суспільно-політичних та державотворчих процесів, спрямованих на утвердження укра їнської національної державності.

Українська повітова рада розпочала нала годження повсякденного життя міста, фор муючи урядові структури та здійснюючи заходи щодо забезпечення населення продо вольством. Тим часом польська сторона, ско риставшись перемир'ям, отримала військову допомогу з Кракова та Ряшева. 11 листопада поляки розпочали артилерійський обстріл міста, а через кілька годин пішли у наступ. До вечора без серйозних боїв його захопили польські військові. Втрата Перемишля ста ла прикладом неузгодженості дій та серйоз них помилок українських військових та по

Прогрі звернення У'Ні "Український нарс від 5 листопада 19

Текст присяги державних секретарів

Степан Баран (1879-1953) Державний Секретар земельних справ

Павло Скоропадський (1873-1945) - гетьман Української держави

Повідомлення газети "Діло"про складання присяги членами Державного Секретаріату

Захоплення УНРадою влади в Східній Галичині та на українській частині Буко вини висувало на порядок денний нові за вдання щодо організації державної і місце вої влади, забезпечення життєдіяльності міст, функціювання транспорту і зв'язку розв'язання назрілої продовольчої пробле ми та багатьох інших питань. Це вимагало прийняття конкретних управлінських та адміністративних рішень. Однак впродовж першого тижня листопада 1918 року осно вна увага провідників УНРади була прикута до процесів перебирання влади на перифе рії, тож кардинальних заходів щодо реорга нізації владних та адміністративних органів не проводили. Складалося враження, що відносно швидке та успішне національне

повстання було неочікуваним не тільки австрійських державних структур, а її лля мої УНРади, що несподівано перетворил на найвищий державний орган. Брак пр тичних управлінських навичок у багатьо членів зумовлював нерішучість та зволік ня з прийняттям необхідних державних шень, від яких залежала ефективність п ших кроків державного будівництва. Тільки 5 листопада в українській п Львова та у формі прокламацій було о п : люднено програмне звернення УНР "Український народе!','у якому йшлося головні принципи політики УНРади. Конст туючи взяття влади, у відозві дуже емоці зазначалося: " П о п'ятьсот сімдесять і ось? літах неволі, упокорення і наруги, став 1 Український народе, знов сам собі господ рем на своїй землі, сам собі сувереном. Пі вані кількасотрічні кайдани, розвалена до говічна тюрма, і перед Тобою, Українські народе, відчиняється сонячний шлях до сві лої народної будуччини'.'Усвідомлюючи ва та значення широкої суспільної підтримк яку здобула УНРада під час Листопадов го чину, у відозві декларувалася по суті с ціальна програма демократичної побудої Української держави. Вказувалося, що у ц державі "не буде поневолення нації націє к не сміє бути панування багатших та е к о н і мічно сильніщих над бідними та економічь слабшими... всі горожани без ріжниці м о в віри, роду, стану чи пола будуть справді рів перед правом, а наскрізь демократичний л: опертий на загальнім, рівнім, безпосередні: тайнім і пропорціональнім виборчім праї від громади починаючи і на державі кінч; ючи, забезпечить верховний голос у держаї демосови, масам робочого народу. Хліборо і робітник будуть основою і керманичам держави'.' УНРада обіцяла провести земел ьну р е ф о р му на користь малоземельного та безземелі ного селянства, забезпечити справедливе рс бітниче законодавство, зокрема, 8-годинни робочий день, соціальні гарантії та охорон праці. Зрозуміло, що ці привабливі соціальр гасла мали знайти відповідний відгук в укра їнського населення, спонукати його до пЬ тримки діяльності УНРади.

Звернення УНРади "Українські вояки " від 5 листопада 1918 р.

Лунав у відозві заклик до українців ставати до лав нової української народної армії. На ростаюча загроза переростання українськопольського протистояння у відкритий збройний конфлікт зумовила реформування УГВК, трансформованої 8 листопада у На чальну Команду під керівництвом полков ника Г Коссака, якого замінив полковник Г. Стефанів. Начальна Команда здійснювала військові та організаційні заходи щодо ство рення українських збройних сил, проведення військової підготовки, забезпечення війська необхідним бойовим спорядження. До лав новоствореної армії вступали вояки колиш ньої австрійської армії, стрільці та старшини УСС, молодь, студенти, українські робітни ки та селяни. Єдиний революційний порив об'єднав не тільки різні верстви українського сус пільства, але й її політичних представників. Після здобуття українцями Львова УСДП 2 листопада задекларувала повернення своїх членів до складу УНРади. Виконавчий комі тет партії 5 листопада виступив із звернен ням " Д о робітників Львова!',' у якому наго лошувалося, що: "Український нарід актом революційним дня 1 падолиста ц. р. утворив свою державу'.' У зверненні закликали усіх робітників Львова незалежно від національ ності забезпечити робітничому класові ко ристування всіма демократичними грома дянськими правами, уникати розпалювання міжнаціональної ворожнечі та закликів до боротьби "за польськість Львова'.' Тим часом 9 листопада УНРада провела чергове засідання, на якому було прийнято рішення про розмежування представниць ких, законодавчих та виконавчих функцій. Останні передавалися виконавчому орга нові - урядові, який назвали Тимчасовий Державний Секретаріят. Було визначено персональний склад уряду та його керівни ка, за яких рада проголосувала списком без тривалих дискусій. На персональному рівні перший західноукраїнський уряд складався 3 таких діячів: К. Левицький - голова уряду і одночасно секретар (міністр) фінансових справ; Л. Цегельський - секретар внутрішніх справ; В. Панейко - секретар закордонних справ; Я. Литвинович - секретар торгівлі й

Михайло Лозинський (1880-1937)правник, політичний діяч, член УНРади

промисловості; О. Барвінський - секретар віровизнань, виконувач обов'язків секрета ря освіти; І. Куровець - секретар суспільного здоров'я; Д. Вітовський - секретар військо вих справ; А. Чернецький - секретар праці та суспільної опіки; І. Макух - секретар публіч них робіт; Є. Баран - секретар земельних справ; С. Голубович - секретар судівництва; І. Мирон - секретар шляхів; О. Пісецький секретар пошт і телеграфів. До складу уряду було введено і С. Федака - голову Крайового харчового уряду. Сформований уряд наступ ного дня було приведено до присяги, і він приступив до виконання своїх обов'язків. Після обрання членів уряду УНРада про довжила засідання, на якому було обговоре но питання затвердження державного герба та офіційної назви держави. Якщо герб - зо лотий лев на синьому полі, не викликав за перечень і його затвердили без обговорення, то друге питання викликало дискусію, у якій взяли участь Л. Цегельський. В. Барвінський,

Стаття у газеті "Діло" "Ідеал цілої нації", в якій відображено державотворчі прагнення західних українців

Карта території ЗУ HP (1918 р.)

Будинок української військової комендатури у Львові (1918 р.)

С Баран, Л. Ганкевич. В. Охримович. За про позицією останнього було ухвалено рішен ня про офіційну назву - Західно-Українська Держава. Тепер перед вищими державними органа ми поставало питання визначити статус та долю української держави. Адже офіційного розриву з Австрійською державою до цьо го часу не було. Під час засідання УНРади 10 листопада провідною думкою більшості її учасників була ідея об'єднання (злука) з Великою Україною. Проте поставали запи тання - як, в якій формі, і з ким формально домовлятися? Тоді на наддніпрянських зем лях існувала Українська держава під керів ництвом гетьмана П. Скоропадського. І хоч сам П. Скоропадський прихильно поставив ся до утворення української державності

на західноукраїнських землях та пооб військову і матеріальну допомогу, ді УНРади були відомі загальні плани гет на визнати Україну автономною части небільшовицької російської держави. " більшість схилялася до співпраці з діяч Українського національного союзу, що активну підготовку до антигетьманськ повстання та відновлення У Н Р На засіданні УНРади пролунали два під ди щодо злуки. Член ради М. Новаківсь вніс пропозицію про об'єднання Захід Української Держави "з всією Україною про завдання Державному Секретаріату негайного переведення цієї злуки в жит Дещо іншу позицію висловив член УН Р Перфецький. Він теж підтримав ідею ки, аргументуючи її словами: "Ми є одн нацією, мусимо бути й одною демократі ною державою'.' зробивши недвознач натяк на недемократичність гетьманськ режиму. Тому його пропозиція звучала " У Н Р (йшлося про Українську націонал раду), як найвища власть українських зе\. бувшої австро-угорської монархії, в зма ню до здійснення національного ідеалу вс го українського народу доручає Держа му Секретаріатові поробити потрібні зах для з'єдинення українських земель в о державу'.' Цю пропозицію підтримав М. Лозинсь відверто заявивши, що "маємо з'єднаті з Україною, із справдішньою народ Україною, а не з тими, котрі репр^ іе ють об'єдинительну думку'.' Участь в ди сії взяли також Д. Вітовський, О. Коле К. Левицький, який від імені уряду підтрі пропозицію Р Перфецького. Зрештою го сування УНРади показало, що всі прис\ підтримують соборницьку ідею, прогол вавши за варіант пропозиції Р Перфецьк Щоб донести зміст прийнятого УНРа рішення про злуку, в газеті "Діло','що в топаді 1918 року фактично стала урядо пресовим органом, було опубліковано ширений звіт засідання УНРади з цього тання та велику редакційну статтю ід цілої нації'.'У статті ще раз наголошувал на справедливості прагнень західних укр ців, упродовж багатьох століть силою рваних від більшості українських терито повернутися до єдиного національного ганізму і творити спільно єдину демо тичну державу. Визначалися і рушійні с об'єднавчого процесу - січове стрілеіг інтелігенція та селянство на західноукр ських землях і Український націонал ь союз, який очолював В. Винниченко. як презентант волі українських політичню громадських організацій Наддніпрянши Сама ж УНРада 12 листопада ввела оптувала) до свого складу нових члені

Августин Волошин (1874-1946) провідний культурний і громадськополітичний діяч Закарпаття. Греко-католицький священик. У1924 р. іменований папським шамбеляном. Навчався у богословській семінарії в Ужгороді, на теологічному факультеті й у високій педагогічній школі у Будапешті. З 1900 р. професор учительської семінарії в Ужгороді, в 1917-1938pp.-її директор. У1919 p.- заступник голови Центральної Руської Народної Ради в Ужгороді. У1938-1939 рр.прем'єр-міністр уряду Підкарпатської Русі згодом Карпатської України. У березні 1939 р. обраний президентом Карпатської України

ради 7 травня 1919 р. у Станиславові відбувся з'їзд угорських українців. У роботі з'їзду взя ли участь 132 делегати з 62 сіл Закарпаття. Незважаючи на складну воєнно-політичну ситуацію (чеські війська окупували західну й частково центральну частини Закарпат тя, угорські - частково центральну частину, румунські - східну частину краю), делега ти "виявили тверду волю нашого народу з'єднатися із своїми братами-українцями і жити в незалежній Україні'.' На початку травня 1919 р. румунські війська повністю окупували територію Марамарощини і Берегівщини. Газета "Народ' писала, що "румуни поступають в занятих ними комітатах Мармарош та Берег по варварськи'.' 11 червня 1919 р. окупаційні румунські власті розігнали Українську народну раду Гуцуль ської республіки. У зв'язку з чим, вона пішла у підпілля і продовжила боротьбу за націо нальне визволення українців Закарпаття. Отже, складна зовнішньополітична ситуа ція стала на заваді практичній реалізації соборницької ідеї. Державотворчі процеси на Наддніпрянщині й проголошення З У Н Р ва гомо вплинули на активізацію українського національно-визвольного руху на Закарпатті. Внаслідок чого українське населення краю політично консолідувалося навколо укра їнської державницької ідеї. Національні на

строї та позиція населення Закарпаття були виразно українськими та мали соборницький характер. У національно-політичному плані активна визвольна боротьба за укра їнську державність і соборність сприяла формуванню й утвердженню у карпатських українців національної свідомості, почуття єдності з усім українським народом, про що свідчать діяльність Гуцульської республіки, народних рад на території Закарпаття.

Стаття "Злука з угорською Україною" в газеті "Нове життя "за 17 січня 1919 р. про захоплення Гуцульською Народною Обороною м. Рахова і м. Сигіта 14-15 січня 1919 р.

Стаття "Наради Угорських Українців в Станиславові"в газеті "Народ" за 1 травня 1919 р. про перебіг з'їзду представників українського населення Закарпаття наприкінці квітня 1919 р.

Перфецький) та Харчовий уряд (голова — Степан Федак). ЗО жовтня 1918 р. УНРада за кликала українське населення Галичини не виконувати розпорядження Польської Лікві даційної Комісії та визнала Український Ле гіон Січових Стрільців як основу національ них збройних сил проголошеної держави. Декілька членів УНРади були серед органі заторів захоплення українськими військови ми підрозділами влади в Східній Галичині. В умовах українсько-польської війни за Східну Галичину що фактично розпочалася відразу після встановлення української влади у Льво ві, представники УНРади розпочали перего ворний процес з польськими делегаціями. 2 листопада 1918 р. до складу УНРади по вернулися представники УСДП, що вийшли з неї 19 жовтня 1918 р., на знак протесту про ти відмови більшості УНРади проголосити негайну злуку з Наддніпрянською Украї ною. 12 листопада 1918 р. за порозумінням між українськими партіями, до УНРади були кооптовані представники від політичних партій та війська. 10 листопада 1918 р. УНРада доручила Раді Державних Секретарів здійснити необ хідні заходи для об'єднання всіх українських земель в єдину державу. 13 листопада 1918 р. УНРадою було прийнято Тимчасовий Основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії, який проголосив утворення Західно-Української Народної Республіки. 16 листопада 1918 р. — Тимчасовий закон про адміністрацію З У Н Р Після захоплення польськими військами Львова більшість членів львівської делегації УНРади 21 листопада 1918 р. залишила місто та виїхати до Тернополя. Захищати інтереси

українського населення у Львові уповнова жили Лева Ганкевича, Володимира Охримовича та Степана Томашівського. Наприкінці листопада — на початку груд ня 1918 р. у Галичині, згідно з постановою УНРади від 15 листопада 1918 p., були прове дені доповнювальні вибори від громадських організацій повітів і більших міст. Націо нальні меншини республіки зі свого права представництва в УНРаді не скористалися. 1919 р. УНРада продовжила свої засі дання у м. Станиславові, де відбулися три пленарні сесії (2—4 січня; 4—15 лютого та 25 березня—15 квітня 1919 p.). Доповнена представниками від повітів та міст УНРада номінально мала складатися з майже 150 де путатів. Але фактично в станиславівських сесіях брали участь близько 130 делегатів — частина українських парламентарних послів постійно перебували у Відні та в диплома тичних відрядженнях, інші — залишились у захоплених польськими і румунськими військами місцевостях, частина з них були інтерновані окупаційними владами. Загаль на кількість українських діячів Галичини та Буковини, які мали мандат депутатів УНРа ди та брали участь у її засіданнях у жовтні 1918 р. - травні 1919 р., за нашими підрахун ками, налічувала понад 190 осіб. Протягом 2- 4 січня 1919 р. були створені такі комісії УНРади: земельна, військова, законодатна. технічної відбудови, фінансова, шкільна, заграничних справ, суспільної опі ки, комунікаційна: 15 лютого 1919 — адміністраційна. 4 січня 1919 р. УНРада ухвалила низку за конів, регламентуючих її компетенції, орга нізаційну структуру та діяльність: про Виділ; доповняючий Статут; про спосіб оповіщен-

Володіїмир Охримович(1870-1931) -уче ний, правник, уповно важений УНРади

Роман Перфецький (1880-1944) - укра їнський громадськополітичний діяч у Сокалі та Львові. Депутат УНРади, за ступник Державного Секретаря внутрішніх справ

Будинок галицького намісництва, де був розміщений перший уряд ЗУНР

Члени Уряду ЗУ HP у Кам 'янці-Подільськом у (1919 p'.)

не і пропорційне виборче право для всіх гро мадян держави, яким виповнилось 20 років. Послом міг бути вибраним кожен після до сягнення 28 річного віку. Вибраний у червні 1919 р. однопалатний Сейм мав складатися з 226 послів: 160 українців (70,8% від загаль ної кількості), 33 поляків (14,6%), 27 євреїв (11,9%) і 6 німців (2,7%). Для кожної народ ності були окремі виборчі округи (15 укра їнських, 5 польських, 5 єврейських. 1 німець кий). Після обрання нового Сейму УНРада мала самоліквідуватися. Та наступ польської армії не дав змоги провести вибори. 9 червня 1919 р. в Заліщиках, перед пере ходом апарату влади З О У Н Р і УГА за Збруч,

Президія Виділу УНРади і Рада Державних Секретарів спільною постановою передали свої конституційні повноваження уповновласненому Диктатору Є. Петрушевичу, на давши йому право виконувати всю військову і цивільну владу до моменту відкликання. Після окупації Галичини Польщею окремі делегації УНРади восени 1919 р. - на почат ку 1923 pp. засідали у Львові та Відні. Рада Державних Секретарів - вищий роз порядчий та виконавчий орган державної влади Західно-Української Народної Рес публіки: з лютого 1919 р. - Західної Облас ті Української Народної Республіки. Уряд створений рішенням львівської делегації

Члени Уряду дикта тора Є. Петрушевича у Відні

аналогією з урядом Центральної Ради - Ге неральним Секретаріатом. До першого складу РДС (листопадгрудень 1918 р.) увійшли: Кость Левицький президент і одночасно секретар фінансів; Василь Панейко - секретар заграничних справ; Лонгин Цегельський - ДС внутрішніх справ; Сидір Голубович - секретар судових справ; Дмитро Вітовський - ДС військових справ; Степан Баран - секретар земель них справ; Ярослав Литвинович - торгівлі та промислу; Антін Чернецький - праці та суспільної опіки; Іван Куровець - охорони здоров'я; Олександр Барвінський - освіти та віросповідань (тимчасово заступаючи Сте пана Смаль-Стоцького); Іван Макух - секре тар громадських робіт. До першого складу РДС увійшов т а к о ж Степан Федак - керів ник Харчового уряду, створеного УНРадою 29 жовтня 1918 р.

Євген Петрушевич (1863-1940) - прези дент УНРади. На родився у м. Буську нинішньої Львівської області в сім'ї свя щеника. Адвокат, член Національнодемократичної партії, брав активну участь у національновизвольному русі, обирався послом Галицького сейму і де путатом Віденського парламенту. 18 жовтня 1918 р. скликав у Львові конституційні збори, які проголосили утво рення Української Національної Ради. Обраний Президентом УНРади і обіймав цю посаду до 9 червня 1919 p., коли був про голошений Диктато ром ЗУНР. Був одним з ініціаторів і безпосе редньо реалізував злуку ЗУНР та У HP. У 1919 р. входив до Директорії УНР. Від листопада того ж року разом із державними структу рами ЗУНР перебував

21 листопада 1918 р. після захоплення польськими військами Львова РДС виїха ла до Золочева. звідти - до Тернополя, де перебувала до кінця 1918 р. У грудні 1918 р. голова уряду К. Левицький подав у відстав ку. На його місце тимчасово виконувачем обов'язків президента РДС було призначено С. Голубовича. На початку січня 1919 р. у Станиславо ві Виділ УНРади прийняв відставку усього уряду та доручив С. Голубовичу сформувати новий кабінет. У новому уряді кількість Се кретаріатів було зменшено: Державні секре таріати охорони здоров'я, праці та суспіль ної опіки було ліквідовано. До складу другого уряду увійшли: С. Го лубович - голова уряду, одночасно ДС фі нансів, торгівлі та промисловості, Василь Панейко - секретар закордонних справ, Іван Макух - секретар внутрішніх справ, Агенор Артимович - секретар освіти і віросповідань. Осип Бурачинський - секретар судівництва. Іван Марганець - секретар земельних справ. Маріян Козаневич - секретар публічних ро біт і гірництва, Іван Мирон - державний се кретар шляхів, пошти і телеграфу.

у Відні, а з 1920 р.-у Берліні. Як керівник держави боровся за міжнародне визнання ЗУНР аж до 14 березня 1923 р. - рішення Ради послів Антанти про передачу Галичини Польщі. Після ліквіда ції державних струк тур ЗУНР відстоював її права Кость Левицький (1859-1941)адвокат і публіцист, один із найвизначніших українських громадськополітичних діячів кінця XIX - початку XX ст. Уродженець Тисмениці на Станиславівщині. За кінчив Станиславівську гімназію та Львівський університет. Співзасновник і голова Укра їнської національнодемократичної партії, депутат австрійського рейхсрату і Галицького крайового сейму, голова Української парламен тарної репрезентації у Відні та Українського сеймового клубу у Льво ві, перший президент об'єднання українських кооперативів у Галичи ні - Крайового ревізійно го союзу. Під час Першої світової війни очолював Головну (згодом - За гальну) Українську Раду. У листопаді 1918 р. став першим головою уряду ЗУНР. Після окупації Га личини поляками - член галицького уряду у Відні (1924 р.)

У зв'язку з перебуванням В. Панейка на Паризькій мирній конференції, обов'язки керуючого справами ДС закордонних справ виконував Лонгин Цегельський, який мав статус секретаря "без портфеля'.' У люто му Л. Цегельський вийшов зі складу уряду ЗОУНР, а на його місце 10 березня 1919 р було призначено Михайла Лозинського.

УНРади 9 листопада 1918 р. складався з: пре зидента (голови) Ради Державних Секрета рів (далі - РДС) та Державних Секретарів (міністрів), які очолювали галузеві Секрета ріати (з функціями міністерств). Назва "Дер жавний Секретаріат" вочевидь прийнята за

13 л ю т о г о 1919 р. після відставки Дми тра Вітовського, на посаду секретаря вій ськових справ було призначено Віктора Курмановича. Керуючим справами Дер жавного Секретаріату військових справ став П е т р о Бубела. 17 л ю т о г о 1919 р. на основі розпорядку Р Д С продовольчі питан ня в З О У Н Р перейняв у своє керівництво Харчовий уряд, як відділ (секція) ДС вну

трішніх справ. У Станиславові Харчовий уряд очолював адвокат Теодор Ваньо. Чис ленність персоналу окремих секретаріатів 5ула незначною і не перевищувала 12 осіб. Переважно працівниками міністерств були українці з відповідною ф а х о в о ю освітою і досвідом роботи в профільних установах в австрійську добу. Наприкінці листопада - на початку грудня 1918

р..

час

вимушеної

перерви

діяльності

УНРади. окремі державні секретаріати ви дали низку розпоряджень, що регламенту вали фінансову та торгівельну діяльність ЗУНР. організацію судівництва та роботу комунікацій, адміністрацію вказаних галу зей. У січні-квітні 1919 р. Секретаріати ра зом із фаховими комісіями УНРади готува ли профільні законопроекти і подавали їх на розгляд РДС і УНРади. Окрім того видавали урядові розпорядження з низки питань дер жавного будівництва З У Н Р - З О У Н Р 9 червня 1919 р. після проголошення Є. Петрушевича Диктатором, РДС припи нила свою діяльність. Функції центрального виконавчого органу перейняла Рада уповно важених Диктатора в Галичині. До цього органу увійшли: генерал В. Курманович уповноважений з військових справ (незаба ром функцій уповноваженого перейшли до Військової канцелярії Диктатора); С. Голубович - уповноважений з внутрішніх справ; С. Витвицький - уповноважений із закор донних справ; О. Назарук - уповноважений з питань преси та пропаганди; Іван Мирон - з питань шляхів та комунікацій. Після виїзду Є. Петрушевича з Кам'янця на Поділлі до Відня, в новому осідку влади ЗУНР, згідно з розпорядком від 25 липня 1920 р. був створений "Уряд Диктатора',' що складався з таких відділів: 1) закордонних справ (С. Витвицький); 2) фінансів, торгів лі та промислу (Володимир Сінґалевич); 3) справ преси та пропаганди (К. Левицький); 4) внутрішніх справ, судівництва, осві ти, віросповідань, рільництва, пошт та те леграфу, шляхів та публічних робіт (Йосип Ганінчак). До сладу уряду увійшла Військова Канцелярія Диктатора (керівник - отаман Ярослав Селезінка) та Президіальна Канце лярія (Лев Петрушевич). Розпорядок Диктатора З У Н Р від ЗО серпня 1920 р. передбачив, що у разі відсутності ке рівника держави в осідку уряду функції дер жавної влади мала виконувати Колегія упо вноважених, тобто вище перелічені міністри. 1921 р. функції уповноваженого з закор донних справ було доручено виконувати К. Левицькому, який одночасно очолив Ко легію уповноважених. С. Витвицький тим часом очолив дипломатичні місії З У Н Р у Парижі та Лондоні. Уповноваженим з пи тань преси і пропаганди став О. Назарук, після виїзду останнього до Канади - Омелян

Підляшецький. Роман Перфецький був при значений замість Й. Ганінчака. Персональні зміни в Колегії уповноваже них відбулися і 1922 р. Лев Сероїчковський обійняв посаду уповноваженого з фінансо вих питань. Володимр Сінґалевич - внутріш ніх справ. Р Перфецький - преси та пропа ганди. Фінансовий контроль закордонного уряду здійснював Мирон Гаврисевич. На від міну від коаліційних урядів, які діяли на територоїї Галичини, усі уповноважені, за ви нятком О. Назарука, належали до трудової (національно-демократичної) партії. Повітові органи влади та самоврядуван ня. Перебравши в свої руки основні держав ні установи Галичини, українці на початку листопада 1918 р. розпочали формування системи місцевої виконавчої влади на націо нальній основі. Не створюючи принципово нових управлінських структур, українське керівництво відновило функціювання існу ючих при австрійському режимі місцевих виконавчих органів. Керівниками повітової адміністрації стали новопризначені україн ські комісари. Посада повітового комісара замінювала начальника місцевої адміні страції - повітового старосту, який при ко лишній австрійській владі підпорядковував ся галицькому намісникові. Як правило, у перші дні повстання поса ду повітового комісара доручали комусь із членів підготовчого комітету чи лідерів міс цевої інтелігенції. Проте згідно з інструкці єю, повітові комісари мала бути обрані де легатами громад і затверджені УНРадою у Львові.

Сидір Голубо&ин (1873-1938) - адвокат, активний громадськополітичний діяч, член Української

В Щ

національнодемократичної партії, посол до Галицького сейму 1913 р. Брав активну участь у Листопадовій револю ції 1918 року. Очолював Державний Секрета ріат судових справ у першому уряді ЗУНР, а з січня 1919 р. був обраний головою Ради Державних Секретарів. Склав свої повноважен ня у червні 1919 р. із за провадженням у ЗУНР диктатури як форми державно-політичного

Н р Н

Володимир Янович (1868-1931) 7 громадський, політич ний, просвітницький діяч, лікар, організатор багатьох товариств у Станиславові, меце нат. Був організато ром Листопадового зриву у Станиславові та головою місцевої Повітової ради

Із перших днів комісаріати підпорядковува лись та звітували львівській делегації УНРа ди. З утворенням уряду, комісаріати увійшли в підпорядкування центральному виконавчо му органу З У Н Р Першим державним актом, який визначив компетенцію повітових адмі ністративних органів, став ухвалений УНРадою 16 листопада 1918 р., за пропозицією РДС, "Тимчасовий Закон про адміністрацію ЗУНР'.' Цей документ продовжував дію всіх законів і розпоряджень колишньої АвстроУгорської монархії, якщо вони не суперечили державності З У Н Р На основі цих законів, аж до їх відміни чи внесення до них поправок, по винна була діяти адміністрація держави. За кон гарантував, що всі урядники та держав ні службовці, які склали письмову присягу ("приречення") ЗУНР. залишаються на своїх посадах до подальших розпоряджень. Усі ад міністративні державні установи переходили в підпорядкування РДС у Львові як останньої інстанції у всіх справах, що підлягали раніше австрійському міністерству. Головним повітовим органом політич ної адміністрації став український держав ний повітовий комісар, якого призначав та звільняв Державний Секретар внутрішніх справ. Повітові військові коменданти та ко менданти жандармерії підпорядковувались повітовим комісарам тільки в питаннях гро мадської безпеки. Водночас закон вилучав із компетенції комісарів керівництво суда ми, поштою, телеграфом, залізницею, соля ними копальнями та доменами, дозволяючи втручатися в справи цих інституцій лише у надзвичайних випадках.

Друкований орган Державного повітового комісаріату в Товмачі, виходив від грудня 1918 до травня 1919 р.

Звернення повітової УНРади ЗУНР до жителів м. Станиславова й Станиславівського повіту у зв'язку з утвердженням української влади. Листопад 1918 р.

Остап Нижанківський - голова Стрийської Повітової УНРа ди ЗУНР

Більшість повітових комісарів була рано на місцях, лише в кількох повітах місара призначала центральна влада ЗУ Затвердження повітових комісарів про вжувалось до кінця 1918 р. Очолили повітові комісаріати відом Галичині громадсько-політичні діячі, се них колишні посли до Державної Ради у 1 ні та Галицького сейму у Львові, діячі УН та УРП, члени УНРади серед них: Лев чинський (Станиславів), Степан Витви кий (Львів). Северин Данилович (Долин Теофіль Окуневський (Городенка), Мих ло Король (Жовква), Андрій Чайковськ (Самбір) та ін. Про високий освітній рів місцевого керівництва свідчить те, що ред 48 комісарів політичних повітів ЗУ 25 осіб мали докторський ступінь. Окрім організації місцевої виконавчої вл ЗУНР. на ршні політичних повітів на її териї рії були створені комісаріати та інші держа установи судових округів (повітів). Отже, вовстановлена адміністрація окремих судо

о. Володимир Клодницький священик, організатор Листопадового зриву на Товмаччині

округів переймала функції політичної влади на керованій ними території. Організація ко місаріатів у судових округах виявила пози тивний вплив, особливо після того, як низку центрів політичних повітів захопили поляки. У більших містах українці встановили своїх міських комісарів (посадників), які виконува ли функції колишніх бурмістрів. Поряд з обсадою уряду старости важли вим було відновлення функціонування ін ших повітових державних інституцій: суду, скарбового уряду, пошти та залізничних станцій. У більшості повітів керівники цих урядів були звільнені з посад, іншим пропо нували продовжити державну службу рядо вими службовцями. Якщо ж важливу посаду продовжував займати представник націо нальної меншини, тоді для нагляду за його роботою ставили українця. Для прийняття урядниками присяги на вірність українській владі було підготовлено відповідний стан дартний текст "приречення*.' Крім створення виконавчих структур вла ди, в повітових центрах З У Н Р у листопаді-

грудні 1918 р. розпочався процес формуван ня і представницьких органів - Повітових УНРад. За своїми функціями вони повинні були замінити повітові ради, що діяли при австрійському режимі. Колишні повітові ради в Галичині були цілковито незалеж ні від органів державного управління, що створювало на повітовому рівні ситуацію адміністративного дуалізму. Повітова рада складалася з 26 осіб, обраних за куріальною системою. На чолі ради стояв маршалок та виконавчий орган Виділ, складений з осіб, яких обирала рада. В умовах революції збе реження такого становища було небажа ним для новоутвореної влади. Із цієї причини центральні органи З У Н Р на початках правління не ставили питання про творення Повітових УНРад як органів самоврядування. Львівська делегація УНРа ди визначила компетенцію прибійних Рад лише як дорадчих і виконавчих органів для повітових комісарів. Державний Секрета ріат внутрішніх справ, у віданні якого опи нилась організація влади на місцях, т а к о ж першочергово подбав про зміцнення вико навчої вертикалі. Прибічні Ради з дорадчими функціями, які підпорядкувались повітовому комісару були дійсно створені в окремих повітах. Але за відсутності зв'язку процес творення міс цевих органів влади часто проходив не за сценарієм, написаним у Львові. Відтак По вітові УНРади набували статусу органу міс цевого самоврядування, з часто вирішаль ним голосом у політико-адміністративних питаннях. Скасувавши повноваження ко-

Теофіл Окуневський (1858-1937)-адво кат, громадськополітичний діяч Коломийщини і Городенківщини, співзас новник Української радикальної партії, від 1899 р. член Укра їнської національнодемократичної партії, депутат до Австрій ського парламенту у 1897-1900 pp. і 19071918 pp. та Галицько го сейму (1899-1900, 1913-1914); член УНРа ди ЗУНР і повітовий комісар Городенківщини

Передовиця часопису "Дрогобицький лис ток'.'16 березня 1919 р.

Передовиця часопису 1 Золочівське слово ; 21 травня 1919 р.

о. Андрій Бандера (1882-1941)-громад ський і релігійний діяч Галичини. Батько Степана Бандери. Брав активну участь у Листопадовому зриві на Калущині. Будучи священиком у Старому Угринові, організував селянські військові відділи, які проти ночі 2 листопа да 1918 р. роззброїли місцеву австрійську залогу (300 вояків) і перебрали владу. Депутат УНРади від Калуського повіту. Влітку 1919 р. всту пив до УГА польовим духівником. Учасник боїв на Східній Україні проти більшовицьких і денікінських військ. Від 1920 р. - парох у с. Ста рий Угринів. 25 травня 1941 р. заарештований органами НКВС і виве зений до Києва, де був страчений за вироком військового трибуналу

лишніх повітових рад. українці відмовились від копіювання принципу їхньої представ ницької та кількісної структури. Натомість у різних місцевостях утворювались відмінні за організаційною ф о р м о ю Повітові УНРа ди (прибічні Ради. Повітові Комітети УНРа ди). Спочатку їх основу творили місцеві Народні Комітети У Н Д П . гуртки лідерів національно-просвітніх товариств з місце вої інтелігенції, службовців та духовенства. Протягом листопада-грудня 1918 р. у проце сі реорганізації Рад у постійні органи місце вого самоврядування вони доповнювались і розширювались на міжпартійній основі із залученням широких верств місцевого на селення. У багатьох місцевостях до повітових ор ганів самоврядування ввійшли представни ки від громад повіту. До другої половини грудня 1918 р. у Калуші діяла Рада, що скла далася з осіб, вибраних ще в жовтні того року повітовими організаціями, та з кооп тованих осіб. 25 грудня 1918 р. її було допо внено делегатами з сіл. і її назвали "Шир

Часопис "Золочівське

слово"

Часопис Рудківського повітового комісаріа ту "Громадська Думка"

ш о ю " ; попередній склад, Мала Рада, надалі працював над поточними справами. Питан ня, що торкалися справ цілого повіту, ви рішувала Ширша Рада, яка збиралася двічі на місяць. На початку січня 1919 р. Ширша Рада Калуського повіту продовжила реор ганізацію, утворивши виконавчий орган Виділ Ради (14 членів і голова Виділу). Окрім формування УНРад політичних повітів створювались органи самовряду вання інших адміністративних одиниць. У Щирці існувала УНРада судового округу. М. Стахів узагальнено визначив тип Пові тових УНРад З У Н Р як посередній між дер жавною й автономною адміністрацією. Попри часто автономний характер де яких органів повітового самоврядування, серйозних конфліктів між ними та місце вою і центральною виконавчою владою в листопаді-грудні 1918 р. не спостерігали. Складні взаємини владних структур мали місце в Дрогобичі, але у вказаний період їх конфлікт не набув виразного характеру. Деяким стабілізуючим чинником був і той факт, що Повітові УНРади переважно очолювали відомі місцеві громадські діячі, насамперед члени У Н Д П , яка мала біль шість і вирішальний вплив в УНРаді та в РДС. Крім того. Повітові УНРади Городка, Долини та Калуша очолювали комісари цих повітів. Голова Бережанської Повіто вої УНРади Тимотей Старух був водночас комісаром міста. 10 грудня 1918 р. у Станиславові на з'їзді повітових комісарів та начальників пові тових управ з 22 політичних повітів краю

за участю уряду, було запропоновано при повітових комісаріатах утворити виборні Господарські Ради в рільничих та шляхових справах. Передбачалось, що входитимуть до них представники інших національнос тей. Невизначеним залишалось питання компетенції такої Ради відносно влади пові тового комісаріату: вона має бути дорадча чи вирішальна? Остаточне рішення з цьрго питання було прийняте в другій половині грудня 1918 p.: за сферою своїх повноважень Господарські Ради формально мали стати аналогом пові тових рад, що існували за австрійських часів, і замінити вже створені Повітові УНРади. Відтак Лев Бачинський для Станиславівського повіту підготував тимчасове спро щене виборче розпорядження. Згідно з ним, під контролем представників комісаріату в громадах повіту на основі загального і без посереднього права мало відбутися таємне письмове голосування (для неписьменних - усне), щоб вибрати делегатів до Ради. Ви борче право визначалось з 20-річного віку, право бути обраним мала особа після 24 ро ків. Обрана селянськими делегатами з окру гів Станиславів, Княгинин та Галич Станиславівська Повітова Господарська Рада була утворена 26 грудня 1918 р. Упродовж існування З У Н Р функції та повноваження повітових органів самоврядування не були закріплені законодавчим шляхом.

Гнат Марганець - по вітовий комісар ЗУНР у Снятині, комендант рільничої експозитури ПІ австрійської армії, колишній педагог

Польщі. Польські легіонери розстріляли без суду секретаря земельних справ Івана Мартинця та голову Стрийської повітової УНРади о. Остапа Нижанківського. Загально оцінюючи процес утворення та діяльності органів влади та управлін ня ЗУНР, слід відзначити, що незважаючи на серйозну проблему нестачі національ них кадрів у галузі управління, економіки, освіти та збройних сил, українській владі вдалося забезпечити ефективне функціо нування життєво важливих сфер держави. Відомий український історик Іван ЛисякРудницький з цього приводу зазначив: "Га личина 1918-1919 років - єдиний в новішій історії приклад українського державного правопорядку'.'

Після окупації Східної Галичини поль ськими військами більшість керівників по вітових оранів влади З У Н Р була арештова на та інтернована в тюрми та концтабори Орган Державного Секретаріату "Укра їнський голос"виходив друком у Тернополі

Військовий часопис "Козацький голос", що виходив друком на весні 1919 р. у Кам янціСтрумиловій

Герб та

заційним та управлінським центром, який оперативно реагував на зростаючі внутрішні та зовнішні виклики. Щоб розподілити по вноваження та сфери діяльності 9 листопада на засіданні УНРади було утворено уряд Державний Секретаріат, обрано його голо ву - К. Левицького, членів уряду - державних секретарів. Він став найвищим виконавчим і розпорядчим органом, на який покладалися безпосередні управлінські функції. На засі данні була ухвалена попередня назва держа ви - Західно-Українська Держава та герб золотий лев на синьому тлі. 10 листопада УНРада перед приведенням складу уряду до присяги дала перше доручення Державному Секретаріатові - забезпечити необхідні за ходи для об'єднання всіх українських земель в одну державу. Сама ж УНРада, окрім представницьких функцій, брала на себе роль законотворчого органу, покликаного творити законодавчу і нормативну базу для новопосталої держави. Уже 13 листопада вона прийняла основопо ложний конституційний акт "Тимчасовий Основний Закон про державну самостій ність українських земель бувшої АвстроУгорської монархії'.'Він складався з п'яти по ложень (артикулів), кожен з яких визначав конкретну конституційну ознаку: 1) назву Західно-Українська Народна Республіка: 2) кордони - територію української суціль ної етнографічної області колишніх австроугорських володінь Галичини. Буковини та Закарпаття; 3) державну суверенність - са мостійність З У Н Р у рамках визначеної тери торії; 4) державне представництво - вищий суверен - народ, від його імені представниць кі органи - УНРада і Державний Секретарі ат, що діють до скликання всенародно обра них Установчих Зборів З У Н Р ; 5) державні атрибути - герб: золотий лев на синьому полі і прапор: синьо-жовтий. Так визначали базо ві конституційні принципи: демократичний республіканський устрій, загальна рівність та рівноправність громадян, суверенність держави, влади і території. Реальною демонстрацією широкого демо кратизму при формуванні органів української влади можна вважати розширення складу УНРади на підставі довиборів представників

прапор

ЗУНР

від усіх повітів (по одному представникові) та від ряду великих міст (за відповідною кво тою): Львів - 4 представники, Чернівці - 2, Перемишль - 1. Дрогобич - 1, БориславТустановичі - 1, Коломия - 1, Станиславів 2, Тернопіль - 1, Ярослав - 1, Самбір - 1, Золочів - 1, Бережани - 1, що були проведені 22 і 26 листопада 1918 року. Національні мен шини своїм правом обрати та делегувати до УНРади своїх делегатів не скористалися, тож її склад був репрезентантом насамперед українського населення держави. Через три дні після затвердження Тимча сового основного закону, 16 листопада був прийнятий " З а к о н про тимчасову адміні страцію'.' який мав врегулювати та регла ментувати основні засади здійснення дер жавної та адміністративної влади в З У Н Р На законодавчому рівні закріплювався принцип спадковості та правової чинності тих зако нодавчих актів колишньої австро-угорської держави, що не суперечили розвитку укра їнській державності. Законом встановлюва лася можливість збереження за колишніми чиновниками права на здійснення державної служби від імені З У Н Р за умови прийняття

Наказ (заряджені, голови Українсько Харчового уряду п порядок створен повітових харчов УПР

Михайло Ґеник-Березовський (1879-1959) - _ культурно-освітній, громадсько-політичний діяч, правник. З 21 листопада 1918 р. був призначений повітовим державним комісаром ЗУНР у Печеніжині

Закон УНРади про тимчасову адміністра цію в ЗУНР

відповідної письмової присяги (приречення). Виховані в конституційно-правовому дусі, державні керівники З У Н Р ясно усвідомлю вали небезпеку від можливого правового ва кууму, загрози анархії та деструкції за умов втрати адміністративного контролю над те риторіями. Пізніше відомий західноукраїнський полі тичний діяч і дослідник М. Стахів зазначав, що така постанова була необхідною спра вою за умови, якщо Західно-Українська На родна Республіка прагнула бути "державою з правлінням права. Видати нові оригіналь "Ухвала про злуку УНР і ЗУНР': ' прийнята УНРадою Станиславові. З січня 1919 р.

Приміщення Державного Секретаріату ЗУНР в Станиславові

ні закони у короткім часі було неможії отже мусіли залишатися старі закони, щ не було хаосу, які мали підлягать пост\ вій зміні або заміні'.' Тож такі рішення ст свідченням не тільки певного узалежне від правової традиції, але й прагматичн оцінкою реальних загроз, що нависли молодою державою. На це зрештою вказували наступні по ження закону про організацію влади в ЗУ Уся повнота адміністративної і виконав влади закріплювалася за Державним Секр таріатом. У повітах керівним повітовії \ горі ном визначався інститут повітових комісар яких призначав або ж затверджував (у падку їхнього обрання повітовими предста ницькими зборами до моменту утворе уряду) державний секретар внутрішніх сп У права та обов'язки повітового коміс входило широке коло питань з контро та регулювання адміністративних і гро\ ських відносин у повіті. У питаннях війсь вої і громадської безпеки йому підпоряд вувався військовий комендант та коменл жандармерії, у господарських питаннях мав тісно співпрацювати з повітовим хар вим урядом. Влада повітового комісара

Антін Крушельницький (1878-1935)- письменник, педагог, громадськополітичнийЗіяч, член УНРади, міністр освіти в уряді УНР

поширювалася на ті галузі, які залишалися у прямому підпорядкуванні Державного Се кретаріату: суди, пошта, телеграф, залізниця, домени, хоч за ним зберігалося право у ви падку саботажу або ж зловживань "донести про се безпроволочно Українському Дер жавному Секретаріятови. а в наглих случаях видати вказані зарядження? Конкретизацію структури, порядку утво рення і функціонування, кола повноважень та обов'язків місцевих органів влади давав Статут повітових органів УНРади. Інститут повітових комісарів доповнювався інсти тутом міських і громадських (в селах) ко місарів, яких призначав повітовий комісар. Шляхом виборів формувалися повітові на ціональні ради, а у містах та селах відповід но міські та громадські ради. Ці ради мали право дорадчого голосу при ухвалюванні рішень, залишаючи остаточне слово за по вітовим комісаром. Отже, на місцевому рів ні формувалася система органів управління, що поєднувала представницький демокра тизм місцевих рад з вертикальною підпоряд кованістю виконавчих органів влади: уряд повітовий комісар - міський (громадський) комісар. В умовах воєнного стану це була, мабуть, найдоцільніша формула поєднан ня директивних та демократичних підходів в організації влади на місцях. УНРада, працюючи в складних умовах вій ськового часу, після взяття поляками Львова, переїхала до Тернополя, а на початку 1919 р . до Станиславова. Саме на станиславівський період діяльності припадає найбільш плідна та стабільна робота УНРади як представ ницької парламентської структури. Уже пер ші закони та ухвали, прийняті на її сесійних засіданнях, мали доленосне значення не тіль ки для ЗУНР, але й всього українського на роду. З січня 1919 р. УНРада З У Н Р прийняла Ухвалу " П р о Злуку Західно-Української На родної Республіки з Українською Народною Республікою',' у якій, посилаючись на право самовизначення українського народу, попе редній договір від 1 грудня 1918 p., проголо сила злуку (з'єдиненє) двох держав "в одну, однопільну, суверенну Народну Республіку'.' До моменту юридичного закінчення процесу об'єднання майбутніми Установчими Збора

ми УНРада зберігала за собою на території З У Н Р законодавчу владу, а Державний Секршріат стращї.

цивільну

Наступне

та

військову

прийняття

адміні-

Директорією

У Н Р відповідного універсалу та проголо шення 22 січня 1919 р. Акту злуки З У Н Р та У Н Р стали логічним закінченням процедури об'єднання двох українських держав. Після цього З У Н Р одержала широку внутрішню автономію та назву Західна область У Н Р ( З О У Н Р ) . Є. Петрушевич був введений до складу Директорії У Н Р як представник від західноукраїнських земель. Члени УНРа ди А. Крушельницький, О. Назарук, Л. Це гельський, О. Безпалко, В. Темницький були призначені міністрами в уряді У Н Р - Раді народних міністрів. Для забезпечення ефек тивності роботи УНРади було проведено реорганізацію її структури - створено Пре зидію і Виділ УНРади, на які покладалися за вдання безпосередньої організації державот ворчої діяльності вищих органів влади.

Володимир Темницький (1879-1938) - правник. громадсько-політичний і державний діяч, жур наліст, літератор.віцепрем'єр уряду УНР

Відбулися зміни на організаційному та персональному рівнях і в уряді ЗУНР, який одержав назву Ради Державних Секретарів. Після відставки К. Левицького головою уряду став С. Голубович. Ще в процесі формування З У Н Р та замі ни старих австрпіських державних органів виникла необхідність реформувати та забез печити функціонування органів суспільного та правового порядку, що б могли ефективно забезпечувати правопорядок у повітах і дер жаві загалом. Уже в процесі революційного захоплення влади в повітах були ліквідовані й розпущені жандармські відділки та їхній особовий склад. На хвилі народного підне сення формувалися загони місцевої народної міліції, що брали на себе місію забезпечи ти правопорядок та охороняти громадські й господарські об'єкти. Водночас УНРада спільно з Начальною командою українських військ 6 листопада видала розпорядження про утворення Корпусу української держав ної жандармерії. Керівництво покладалося

Будинок колишнього готелю "Австрія". де засідала УНРада ЗУНР (вул. Шевченка, 1 в ІваноФранківську/

Лонгин Цегельський (1875-1950) -адвокат, публіцист, член Укра їнської національнодемократичної партії, депутат Австрійського парламенту. 1 грудня 1918 р. підписав у Фас тові від імені УНРади разом з Д. Левицьким передвступний дого вір з Директорією про з'єднання ЗУНР і УНР. В уряді УНР - міністр внутрішніх справ Семен Вітик (18751937) - галицький громадсько-політичний і профспілковий діяч, лідер Української соціалдемократичної партії, посол до Віденського парламенту; член УНРа ди, після Злуки ЗУНР і УНР член президії Трудового конгресу як представник ЗО УНР

Повідомлення газети "Нове життя " про злуку ЗУНР і УНР

на Команду української державної жандар мерії, керівником якої призначено П. Індишевського. Упродовж листопада на базі матеріальної частини старих австрійських відділів жандармерії сформовано українські жандармські структури - станиці. Особо вий склад жандармів переважно обновляли за рахунок українських військовиків або ж добровольців. Для підготовки відповідних офіцерських кадрів у Станиславові була від крита жандармська школа. У повітах жан дармські станиці очолювали жандармські коменданти, які підпорядковувалися пові товому комісару, а по службовій лінії - Ко манді державної жандармерії, яка спочатку була у структурі Державного секретаріату військових справ, а потім відійшла до відді лу громадської (публічної) безпеки секре тарства внутрішніх справ. Попри гострий брак досвідчених кадрів та відносну малу чи сельність жандармського корпусу - близько 1 тис. особового складу та 4 тисяч стажис тів (кандидатів у жандарми), ця структура разом із добровільними загонами народної міліції намагалася утримати під контролем правопорядок і суспільний спокій в державі, втягнутої у військове протистояння з поль ською державою. Не менш важливим напрямом державот ворення було формування судової системи влади. її організаційну основу склала стара австрійська система судівництва, про що йшлося у прийнятому 21 листопада 1918 р. законі УНРади " П р о тимчасову організацію судів і власти судейської'.' Керівним органом судової влади закон визначав Державне се кретарство судівництва, а всі суди попере дньої держави відповідно "стають судами Західно-Української Народної Республіки і є зобов'язані в її імени виконувати дальше спорове, неспорове і карне судівництво'.' За визнанням безпосереднього учасника судо вого будівництва З У Н Р М.Чубатого "Устрій судів та виконування самого судівництва по біч тих перемін, які були безумовно потрібні, не улягало у нас майже ніяким змінам, тим більше, що обсади судейських посад не стрі чалася з більшими трудностями з огляду на доволі велике число суддів-українців. На пер ший план висунулася потреба змінити старі

закони, які мали на цілі охорону австрійської держави'.'Тимчасово залишалися в силі ті за кони та розпорядження судової влади, що не суперечили інтересам української держави. З дня оприлюднення закону усі судові ви роки та ухвали повинні були виноситися від імені З У Н Р Невдовзі Державне секретарство судів ництва, яке очолював д-р О. Бурачинський. провело реформування судової системи, розділивши територію держави на 12 судо вих округ та 130 судових повітів. Вони мали комплектуватися суддями на основі вибор ності місцевим населенням, при цьому було дотримано квотного представництва в су довому корпусі обранців від національних меншин. Запроваджувалися судочинство українською мовою, принципи гласності, відкритості, змагальності, права звинуваче ного на захист. У зв'язку із складними воєн ними обставинами судовий інститут присяж них був тимчасово скасований, для ведення кримінальних справ створювалися трибуна ли першої інстанції. Функції другої та тре тьої судових інстанцій належали відповід но тимчасово створеним Окремим судовим сенатам другої та третьої інстанцій. Були врегульовані питання розмірів оплати праці судовим працівникам, судових та цивільних експертів, судове мито тощо. Відновилася діяльність адвокатури, було створено Палату адвокатів, введено офіцій ну назву професії "адвокат'.' Представники адвокатури складали обіцянку дотримання законів та служіння на благо української держави. Формувалася і система нотарі альної служби, була створена Нотаріальна палата, її службовці присягали на вірність

українській державі, зобов'язувалися до тримуватися чинних українських законів, у своїй діяльності повинні були знати та роз мовляти українською мовою. Національна належність нотаря при виконанні ним своїх обов'язків значення не мала. Значно більше проблем виникло при фор муванні державної прокурорської служби, більшість попередніх прокурорських праців ників були австрійцями чи поляками і ревни ми захисниками попереднього державного устрою. Тож цю службу доводилося створю вати практично спочатку. Через брак часу, відсутності відповідних кадрів та реальних можливостей цей процес залишився незакінченим. Поступово форму вал асяінова нормативноправова база української держави, основу якої складали законодавчі акти УНРади та нормативні (підзаконні) документи уряду, державних секретаріатів, місцевих органів влади. УНРада як законодавчий орган при ймала закони, а також постанови та ухвали, які, набуваючи чинності, були обов'язковими для виконання на всій території держави. Державний Секретаріат (перейменований в Раду державних секретарів) видавав роз порядження та обіжники, що стосувалися економічного, адміністративного чи військо вого життя держави, містили в собі конкре тизацію положень законів та механізми ре алізації, їх приймали до виконання відповідні органи влади. Державні секретаріати, вищі керівні державні органи влади в межах сво єї компетенції видавали розпорядки, накази, циркуляри, зарядження тощо. Оприлюднен ня законодавчих та нормативних актів від бувалося через тогочасну пресу, насамперед в урядових офіційних газетах "Діло',' "Република',"'Український Голос','в часописі "Нове Життя',' газетах повітових органів влади. З налагодженням видавничої роботи уряду в грудні 1918 р. у Станиславові був виданий "Збірник законів, розпорядків та обіжників проголошених Державним Секретаріятом Зах. Укр. Нар. Републики'.' Відповідним за коном УНРади від 4 січня 1919 р. було визна чено спосіб оприлюднення та введення в дію законів і розпорядків через видання "Вістника державних законів і розпорядків Західної Области Української Народної Республіки',' перший випуск якого вийшов 31 січня 1919 р. у Станиславові. Всього за півроку діяльнос ті української влади (січень-травень 1919 р.) було видруковано 11 випусків вісника. Окрім нього видавали збірники окремих держав них секретаріатів, як наприклад, "Вістник Державного Секретариату військових справ',' "Вістник Державного Секретаріяту освіти і віросповідань" та ін. За розпорядженням УНРади від 10 листопада 1918 р. найважливі ші закони та документи української держави

Іван Кивелюк (18661922) - заступник голо ви львівської делегації УНРади

оприлюднювали на українською, німецькою, польською та єврейською мовами. Отже, формування державних органів влади, судової та правоохоронної систем, не зважаючи на брак матеріальних ресурсів та відповідно підготовлених людей, мало по ступальний і системний характер, значною мірою забезпечувалося наявною норматив ною базою, яка уже в процесі державного будівництва приводилася до потреб та за вдань молодої української державності.

Лев Бачинський (1872- 1930) - адвокат, політичний діяч, віцепрезидент УНРади, автор конституційного закону від 3 січня 1919 р. про об'єднання ЗУНР із УНР і закону про земель ну реформу

Закон

про "Тимчасову організацію судів і судочинства"

Розпорядок Державного секретаріату судівництва про порядок складання присяги суддями та судовими чиновниками

"""""

українського кооперативного руху в Галичи ні, перший директор і головний ревізор Кра йового Союзу Ревізійного (заснований 1904 р. у Львові). Були також контролери в окруж них дирекціях скарбу (Бережани, Броди, Коломия, Станиславів, Тернопіль, Чортків), які контролювали фінансово-господарське життя відразу в кількох повітах. Державні контролери стежили за закон ним розподілом коштів по зарплатах дер жавним службовцям (серед них були не лише управлінці, що присягли на вірність З У Н Р і знали державну мову, але й військовики Га лицької Армії, педагоги державних шкіл). Чимало уваги також приділяли дотриманню повітовими комісарами державної монополії' на продаж тютюну, алкоголю, шкіри, сірни ків, нафти. На порушників накладали штра фи. Але влада так і не спромоглася взяти під контроль нафтовидобуток, хоч і заборонила вивіз сирівця, оскільки більшість розробок належала іноземному капіталу. Тому далі процвітала спекуляція гасом і сирівцем, не спадала інфляція. Лише 4 квітня 1919 р. впроваджено до обі гу свою валюту - гривні (вартість австрій ської корони) і карбованці (вартість двох ко рон). Однак нова валюта не змогла стримати інфляційних процесів в умовах українськопольської війни, міжнародної ізоляції З У Н Р Відчувався брак дрібних коштів, тому по вітова влада Бродів, Золочева, Тернополя, Збаража і Сокаля почала друкувати, причо му часто на звичайному обгортковому мате ріалі, міські бони на 1,2,5 і 10 гривень. Галицькі контролери-ревізори намагалися координувати свої професійні дії з фінансо вими структурами Директорії Української Народної Республіки. У березні-квітні 1919 р. у Станиславові - тимчасовій столиці ЗУНР. Експедиція заготовки державних паперів У Н Р друкувала розмінний знак Державної скарбниці У Н Р номіналом 5 гривень. Водно час уряд У Н Р виділив для населення З У Н Р чимало зерна, цукру та інших продовольчих товарів, надав бідному населенню З О У Н Р грошову допомогу. Активно відбудовували залізничний транспорт. Щоб поліпшити співпрацю з Наддніпрянщиною, перебудовували міс цеві залізничні колії. На прохання уряду

Наказ коменданта м. Станис.швова про порядок помол збіжжя, випікання хліба, заборон використання борошна для виготовлення цукрових виробів зобов 'язання продавців хліба продавати його частинами тощо 13 травня 19191

Українські

селяни.

У ті ж дні (21 лютого) Державні Секре таріати земельних справ і внутрішніх справ видали розпорядження про примусове ви користання землі 1919 p., яким заборонялося окультурені ґрунти залишати облогом. Необроблені землі "великої і малої селянської посілості" регламентовано громадським рільним комісіям передавати в оренду без земельним і малоземельним. Порушників мали карати арештом до шести місяців або штрафом 100-5000 корон. Розпорядження регламентувало також склад, функції та по вноваження громадських і повітових рільних комісій; перші функціонували при громад ських урядах, а другі - при державних пові тових комісаріатах. Про серйозність намірів влади свідчило зобов'язання для повітових комісарів бути на кожнім засіданні повіто вої рільничої комісії . Через день, 25 лютого, на урядових переговорах з Антантою пред ставники коаліції висунули ультиматум: до рішення Паризької конференції українці не мають права ділити польської великої зе мельної власності. 3-7 березня відбулося чергове засідання земельної комісії Української Національної Ради,в роботі якої взяли також у часть прем'єр С. Голубович, держсекретар земельних справ М. Марганець, рільничий референт цього се кретаріату відомий теоретик і практик коопе ративного руху, агроном М.Творидло. Серед запрошених був і недавній міністр земельних справ в уряді В.Чеховського (грудень 1918 лютий 1919 р.) і автор земельного закону УНР, фаховий лісівник М. Шаповал, який ви клав "провідні лінії земельного закону" на Наддніпрянщині. Втім, його погляди щодо соціалізації землі не викликали схвалення у галицьких політиків і урядовців. Отже, після гострих дискусій комісія ухвалила "Основи земельної реформи',' які складалися із вось ми розділів: вивласнення великих власників і наділення малоземельних і безземельних: відшкодування; права вірителів; ліси; пасо виська і полонини; обмеження права розпо рядження наділеного землею; виключення від наділу; коли наступить вивласнення і на ділення. Закінчувався документ короткою і не дуже популярною для бідноти тезою: "На ділення вивласненого землею має наступити аж по закінченню війни і повороті жовнірів із фронту і з полону'.' Для остаточної трансформації "Основ" у закон із членів комісії обрано субкомітет: Л. Бачинський (голова), М. Королюк, Р Перфецький, Л. Петрушевич (брат президен та), І. Попович, отець Василіанського чину П. Філяс (відомий місіонер і книговидавець). До речі, участь у комісії священнослужите ля була теж закономірною, оскільки Римокатолицька і Греко-католицька церкви воло діли в західноукраїнському регіоні немалими площами ріллі та прикарпатськими лісами,

Наказ коменданти м. Станиславова про заборону власникам будинків збільшувати чинш за оренду приміщень, а особам, які винаймають такі, сплачувати завищені ціни. 4 травня 1919 р

займалися лісорозробками, фінансовим кре дитуванням, кооперативною діяльністю. Наприкінці місяця проекти аграрної ре форми обговорили делегати партійних з'їздів. У Н Д П вимагала наділення землею без- і малоземельних, насамперед вояків УГА та їхні родини. УРП відстоювала соці алізацію промислу і фінансової системи вод ночас не дійшла згоди щодо способу передачі землі селянству. УСДП вважала за необхідне конфіскацію земельної власності без викупу, а також спілкове господарювання. Остання пропозиція особливо припала бідноті Городенківщини, Жидачева, Сокалю, Сколього, Зборова, Золочева, Стрия. Старого Самбора, Богородчан. Косова. Товмача, яка почала об'єднуватися у селянські спілки. Розгорнулася активна дискусія також на рівні місцевої влади і громадськості, зокрема на вічах, нарадах, повітових, зборах.

р.

м. Косів. Міст на Рибниця. Поштівка поч. XX ст.

Георгій Нарбут (1886-1920) -видатний український художник, автор проектів грошо вих знаків УНР

Серйозною проблемою молодої держави було забезпечення національних фінансових інституцій кваліфікованими кадрами. Серед усіх управлінських структур саме такі мали найменше фахівців українського походження. Якщо в адміністрації колишніх австрійських чиновників могли заступити українці інших професій, то у фінансовій сфері нефахова людина не могла ефективно працювати. Проблема добору фахівців у різних місце востях З У Н Р мала неоднаковий характер. ДСО, податковий інспекторат та податковий уряд у Бережанах практично залишилися без змін. До революції там працювало достатньо українців і євреїв, які й продовжили службу під українською владою. У Борщівському повіті в усіх відділеннях скарбової сторо жі "стражники"-поляки склали зброю без опору, але від подальшої праці відмовилися. З колишніх службовців-фінансистів самбірського староства погодився співпрацювати з українцями лише один податковий інспектор і кілька працівників нижчого рангу. ДС фі нансів наказав повітовим та громадським ко місаріатам надіслати списки всіх звільнених з посад фахівців ДСО з поясненням причини звільнення кожного працівника. Після отри мання цієї інформації ДСО були зобов*язані оперативно влаштувати фахівців-неукраїнців на роботу після підписання ними присяги, й видати необхідні службові посвідчення. Однак такі заходи не мали успіху. Поля ки здебільшого відмовлялися працювати під українською владою. На підставі офіційних списків (так званих шематизмів) 1914 р. уряд розпочав складати списки фахівців з фінан сів української національності, які працю вали службовцями при податкових відділах колишніх австрійських старосте Галичини. Врешті ДС фінансів розв'язав кадрову про

Знак Державної скарбниці Української Народної Республіки номіналом 25 карбо ванців

Знак Державної скарбниці Української Народної Республіки. Емісія 1918 р. номіна лом 50 карбованців

Знак Державної скарбниці Української Народної Республіки номіналом 10 карбо ванців. Надрукований у Кам'янці на Поділлі у жовтні 1919 р.

блему так: на посади фінансових службовц призначив освіченіших працівників "скарбе вої сторожі'.' І У станиславівський період засідань тимч сового українського парламенту фінансов комісію сформували на початку січня 1919 До її складу увійшли депутати доповнен УНРади: Семен Вітик, Микола Лагодинськи Лев Петрушевич, Ілля Семака, о. Стефан Пе трушевич, д-р Антін Горбачевський, Андр Манько, д-р Теодор Ваньо, д-р Лев Бачин ський, д-р Михайло Король, інженер Григо рій Маріяш, д-р Северин Данилович. Анал професійного складу цієї комісії засвідчу що єдиним фахівцем фінансової сфери б\ А. Манько. З реальною проблемою наповнення бю джету новоутвореної держави українськ влада зіткнулася відразу після революції ного повстання. Готівкові кошти перебира ли у цивільних та військових установах ко лишньої австрійської держави. 12 листопад 1918 р. УНРада наказала Краєвій скарбові касі у Львові видати М. Русину готівку в су» 300 тис. корон, за відповідно оформленим фінансовими розписками і записами. Як ба чимо, українська адміністрація діяла у цьо\ випадку в офіційному порядку, не вдаючис до революційних силових експропріацій. Загалом у повітових центрах колишня ав сірійська адміністрація залишила в касах по даткових відділень мінімальні кошти. Бу. очевидно, що готівки, яку залишила австрії ська влада, явно недостатньо для забезпе чення найнеобхідніших витрат новоутворе ної держави. Щоб уявити реальні тогочасн потреби коштів на місцях, наведемо такій приклад: Перемишльська повітова УНРадг в листі до Львова вказала, що для нагальний видатків вимагає суму щонайменше у трі

мільйони австрійських корон. Чи не найбіль ше коштів серед повітових центрів україн ська влада отримала у Стрию. У касі тутеш нього податкового уряду знайшлося близько одного мільйона корон. Однак і цієї суми було замало. Голова Стрийської Окружної Національної Ради о. Остап Нижанківський зажадав від уряду негайної дотації кількох мільйонів корон на виплату зарплатні дер жавним службовцям та утримання Окружної Військової Команди. Загалом у перші дні іс нування З У Н Р не було грошей навіть на пер шочергові видатки державної адміністрації. Українське керівництво намагалося знайти оптимальне рішення щодо характеру і розмі ру оподаткування населення. 28 жовтня 1918 р. С. Голубович на засіданні львівської делегації УНРади запропонував скликати окрему на раду в справі податків. Чи відбулася така на рада, нам невідомо. В уставі та інструкції для повітових органів УНРади. укладених 29 жов тня того ж року, зазначено: "Подбати о зібра не якнайбільше фондів на потреби УНРади. - В тій ціли виконати окрему інструкцию в справі збирання податків на основі докладно ведених книг. - Тим часом збирати добровіль ні датки'.' До надходження конкретної вказівки зі Львова місцеве українське керівництво на магалося діяти на власний розсуд. Орган по вітового комісаріату Товмача оголосив про народний податок таке: "УНРада у Львові наложила на разі одноразовий податок на всю людність Української держави по 1 К від людини без огляду на вік і пол. Взиваю громадські начальства сейчас зібрати сей народний податок. В кождій громаді треба робити спис всіх родин і подати скілько зло жила родина податку. Зібраний податок має начальник громади зложити в податковому

уряді вТовмачи, котрий поквітує на списі, яку суму зложено. Богатші родини повинні скла дати більші датки, а лише найбідніші мусять зложити по 1 К від голови'.' Окружна Націо нальна Рада у Коломиї ухвалила рішення про необхідність збору податків, з тимчасовим за триманням виплати причинків, за винятком грошової допомоги вдовам і сиротам. Урядове рішення з приводу оподаткуван ня було оприлюднене 13 листопада 1918 р. у зверненні "До всіх Відділів і Урядів Подат кових Західно-Української Народньої Републики'.' Президія КДС доручила податковим службам, щоби негайно стягували заборго вані податки. Розпорядження стосувалося округів, де збір податків після воєнних подій було відновлено, а також тих, де податки від початку війни не збирали. Виняток станови ли місцевості повністю зруйновані війною. Розпорядження наказано оголосити в грома дах, збір податків мав відбуватися на підставі чинного закону. У випадку відсутності подат кових працівників ("екзекуторів") податки в громадах доручали зібрати начальникам громад. Зібрані готівкові кошти належало після покриття найпотрібніших видатків (на військо, платню службовцям, які присягнули на вірність українській державі, пенсіонерам ("емеритам"). вдовам, сиротам та інвалідам, а також найважливіші витрати на шкільни цтво) доставити до Краєвої скарбової каси у Львів, якщо це в змозі виконати, через поштовий зв'язок.

Омелян Саєвич (1869-1944) - фахівець з фінансів, директор центрального коопера тивного банку "Краєвий Союз Кредитовий". Член фінансової комісії УНРади, державний ревізор ЗУНР

Уряд висловлював упевненість, що збір податків не тільки забезпечить коштами місцеві бюджети, а й буде вагомим поповне нням державної скарбниці. В обіжнику РДС. направленому до повітових комісарів, зазна чалося: "Повітові комісаріяти перекладати муть Державному Секретаріятови кождого

Знак Державної скарбниці Української Держави номіналом 100 карбованців. Емісія 1918 р.

Знак Державної скарбниці Української Держави номіналом 1000 карбованців. Випуск 1918 р.

Державний кредитовий білет УНР номіналом 100 карбованців. Випуск української Централ ьної Ради. Грудень 1917 р.

Державний кредитовий білет УНР номіналом 2 гривні. Емісія 1918 р.

Утримання армії, яка вела бойові дії, серед усіх державних витрат мало першочергове значення. Українські військові отримували платню переважно в австрійських коронах. Але на Великдень 1919 р. українські бійці отримали "великодній дар" - 500 гривень. Від лютого 1919 р. розпочалась виплата причин ків. Лише на цю статтю витрат уряд потребу вав 20 мільйонів корон щомісяця. Для функціонування господарства краю та забезпечення населенню елементарних жит тєвих умов нагальною залишалася потреба відбудови знищених під час війни господар ських та житлових будівель і шляхів кому нікацій. Особливо катастрофічною була си туація в районі бойових дій, де цілі села були знищені дотла. Відбудова вимагала значних коштів та будівельних матеріалів. За дани ми Є. Петрушевича. у роки Першої світової війни Галичина зазнала матеріальної шкоди на суму 6 млрд корон. Державний Секретар публічних робіт Маріян Козаневич. пропо нуючи на розгляд УНРади проект закону про виділення кредиту на відбудову знищених

Державний кредито вий білет Української Народної Республіки номіналом 10 гривень. Емісії 1918 р.

війною місцевостей, домагався з бюджету З млн корон тільки на початкові роботи. А за галом лише на відбудову знищених 60 тис. по мешкань і 120 тис. господарських приміщень потрібно було близько 2 млрд корон. Відбудо ви потребували також промислові підприєм ства. 21 лютого 1919 р. на засіданні РДС було ухвалено щомісяця видавати 915 тис. корон на консервацію доріг та регуляцію річок. Матеріальної підтримки потребували біжен ці, які повернулись з Росії. Значних коштів ви магала боротьба з епідемією плямистого тифу, яка спалахнула в багатьох повітах Східної Гали чини. Значні фінансові інвестиції були потрібні для функціонування дрогобицького нафтового басейну. На коштах держбюджету Грунтува лась соціальна допомога. На одному з засідань РДС було ухвалено рішення виділити 300 тис. корон голодуючому населенню Станиславова. З отриманих у Відні компенсацій фінан сували Торгово-господарську місію, якій надали кошти у сумі 100 тис. австрійських і ЗО тис. чеських корон. Віденське представни цтво З У Н Р на свої кошти утримувало табір під Светобом, витрачаючи на нього щомісяця 300 тис. корон. Уже наприкінці зими 1919 р. З У Н Р опини лася у грошовій скруті, окрім браку коштів, уряд фіксував значну інфляцію знецінення австрійської валюти. Уряд Австрії оголосив, що з 12 по 24 березня 1919 р. буде здійснювати обмін коронових асигнацій на штемпельовані. Відтак австрійська грошова одиниця почала знецінюватися на території інших національ них держав колишньої імперії. Незабаром до такого штемпелювання вдалися Чехія, Югос лавія та Угорщина. Наступала загроза напли ву нештемпельованої, а отже, знеціненої ко рони на територію З У Н Р Допоки уряд вагався щодо маркування ко ронових банкнот, в обігу деякий час були "нештемпельовані" австрійські корони. Як один із стабілізаційних заходів РДС спробувала впровадити обмеження на ввіз та вивіз ав стрійської валюти. Зокрема урядовим розпо рядком заборонялося привозити з Угорщини більше 500 корон від особи, а також вивозити суму, що перевищувала вказану. Це ж стосу валося цінних паперів такої ж номінальної вартості. Готівку понад 500 корон мали відби-

рати й за протоколом здавати в найближчий податковий уряд. Водночас було вирішено не здійснювати маркування коронових банкнот. Економічні чинники об'єднавчого процесу УНР та З У Н Р та брак достатньої кількості корон у державних касах змусив РДС запро вадити в обіг гривню, спочатку як засіб пла тежу, опісля як обов'язкову грошову одини цю разом із коронами. Цікаво, що вперше гривня була впровадже на на рівні окремих військових округів та пові тів. 31 січня 1919 р. про те, що в загальний обіг вводять українські паперові гроші: карбован ці, гривні та шаги - місцеве населення повідо мив повітовий комісар Камінки-Струмилової Роман Петрушевич. Грошовий курс оголо шували таким: один карбованець дорівнював двом коронам 50 штикам, одна гривня - од ній короні 25 сотикам. На нашу думку, впро вадження національних грошових знаків на місцевому рівні можна пояснити приїздом на територію Галичини військових підрозділів з Наддніпрянщини, а також початком інтенсив ного товарного обміну між УНР та З У Н Р

УНРада ухвалила рішення про впрова дження валюти У Н Р лише навесні. У Законі від 4 квітня 1919 р. вказано: "§1. У Західній Области Української Народньої Републики впроваджується законний обіг гривень, які нарівні з обов'язуючою дальше короновою валютою будуть на будуче становити спіль ний і одновартний середник вплат і виплат. § 2. Рівночасно з гривнями набувають рівну з ними обігову силу на згаданій в § 1. сього закона території видані державною скарбни цею Української Народньої Републики також карбованці'.' Закон визначав, що офіційний курс гривні рівнявся по вартості одній короні, а один карбованець двом гривням або двом коронам. Закон передбачав, що заниження вартості гривень або карбованців у будь-який спосіб каралось державною адміністрацією арештом до двох років і грошовим штрафом 100 000 корон. Однак реальний валютний курс не відповідав офіційному. Дійсна вар тість гривні була нижча, однак не менша, ніж 80 австрійських сотиків. Однак і таке співвід ношення не було сталим - у Стрию, Дрогоби чі чи Самборі був інший обмінний курс, аніж у Станиславові.

Дрібні грошові знаки УНР номіналом 20 і 10

Упровадженню гривні певним чином спри яв процес інтеграцїїфінансових структур УНР та З У Н Р У квітні 1919 р. до Станиславова пе реїхала Експедиція заготовки державних па перів, евакуаційний відділ Державного банку, а також канцелярія головноуповноваженого Трохименка. Хоча ставлення влади З У Н Р до наддніпрянських установ мало непослідовний характер. Наприклад, філії Українського На родного Кооперативного Банку було заборо нено приймати вклади від населення. Державний кредито вий білет Української Народної Республіки номіналом 100 гривень. Емісія 1918 р. (введено в обіг за Гетьманату П. Скоропадського)

Державний кредито вий білет номіналом 500 гривень. Випуск Української Централь ної Ради, надрукований у Берліні 1918 р.

Дрібні грошові знаки номіналом ЗО і 50 шагів

Населення республіки та місцеві адмі ністрації назагал неоднозначно сприйняли впровадження гривні. З недовірою поста вилися до нової валюти підприємці. Недові ра до грошей стосувалася і міжрегіональної торгівлі. Волинські селяни не хотіли прода вати галичанам зерно за гроші, а вимагали взамін нафту, цукор чи сіль. Бували випадки, коли державні установи та пошта відмовля лися приймати від населення гривневі купю ри. Всі податки збирали у коронах, виплати населенню робили тільки в гривнях. Відмова громадян приймати гривні українська влада суворо карала. Натомість пенсію та зарплату державним службовцям виплачували тільки в австрійських коронах. Для забезпечення своїх фінансових по треб місцева влада З У Н Р вдавалася й до примусового обміну гривень на корони. Найбільше в цьому випадку страждали єв реї. Періодично до єврейських містечкових громад надходили розпорядження укра їнської адміністрації, які зобов'язували їх обміняти кілька десятків тисяч гривень на корони. Крім того, відомі факти, коли коро-

Державний кредитовий білет Української Дер жави номіналом 2000 гривень. Емісія 1918 р.

Державний кредитовий білет Української Дер жави номіналом 1000 гривень. Емісія 1918 р.

нові банкноти конфісковували у поляків та євреїв під час обшуків. Очевидно, ініційовані місцевими адміні страціями такі способи обміну мали незакон ний характер. Президент Східно-Галицької Жидівської Національної Ради д-р Карло Гальперн у листі до РДС 9 травня 1919 р. ви словив протест проти таких протиправних грошових експропріацій. Керівник україн ського уряду С. Голубович у резолюції на скаргу, застеріг місцеві адміністрації від прак тики фінансових експропріацій та надужить. Одночасно центральна й місцева адміні страція З У Н Р намагалася всіляко перекона ти населення у перевазі українських грошей порівняно з австрійськими коронами. Нега тивне ставлення населення до впроваджен ня гривні було, між іншим, спричинене від сутністю купюр дрібного номіналу. В обігу переважали купюри вартістю 2000 грн, рід ше - 1000 грн, ще менше - 500 грн. Купюри по 100 грн вважали унікатами. З огляду на те. що не було купюр дрібніших від 100 гривень, населення не хотіло їх приймати, щоб при розміні на дрібніші не втрачати коштів. Брак

Польський бон, надрукований у Львові у 1919 р.

дрібних грошей мав негативні наслідки і в ставленні населення до армійського коман дування. Військове міністерство, орендуючи у селян підводи для потреб армії, не виплачу вало орендної платні (квоти були встановле ні: 18, 20 та 40 грн), мотивюючи відсутністю дрібніших купюр. Щоб виправити становище, у Станиславові була віддрукована банкнота вартістю 5 грн. Очевидно друк такого номіналу не розв'язав проблеми дрібних грошей в ЗОУНР. Місце ві грошові знаки - бони почали друкувувати

в інших повітових центрах: у Бродах (знак грошової вартості еквівалентний 1,2,5,10 та 25 грн, у Збаражі - 2,5,10,25 та 50 грн, Золочеві - 5 і 10 грн, Сокалі -1,2,6,10 та 20 грн та Тернополі - 2,10,20 і 50 грн. Про друк бонів, їх номінальну вартість і державні гарантії обігу в Золочеві місцева влада повідомила у газе ті так: "Оголошення. Для улекшення виплат в торговлі зарядили місцеві державні власти видане касових посвідок на 5 і 10 гривень, рівнаючися коронам. За такі посвідки виплачує каса уряду податкового в Золочеві державні і курсуючі ноти в гривнях і карбованцях. За міна тих касових посвідок є отже запевнена і для того всі мешканці повіту нашого безвиїмку є зобовязані повисші касові посвідки принимати в місци державних нот. Хто не схотів би їх принимати. буде уважаний за зупротивляючогося зарядженням державних властей і потягненням до відвічальности по думці істнуючих законів поліційно-карних'.'Бони. або "міські гроші'.' під час революції друкували у 80-ти містах України. Грошові знаки впро ваджувала в обіг не тільки українська влада. 1919 р. бони номіналом 10. 20 та 50 геллерів

Оголошення повіто вого комісараКамінкиСтрумиловоїРомана Петрушевича про впровадження в обіг грошових знаків УНР

Бон номіналом 10 гри вень м. Броди

Бон номіналом 10 гри вень м. Сока.ія

Розмінний знак Дер жавної скарбниці УНР номіналом 5 гривень. Надрукований у Ста ниславові у березніквітні 1919 р.

Дмитро Вітовський (1887-1919)військовополітичний діяч, член Української радикальної партії

Осип Назарук (18831940) - адвокат, журналіст, громадськополітичний діяч, член Української радикальної партії

16 лютого 1919 р. група К.Трильовського провела в Коломиї конференцію за участю 321 делегата. У прийнятій резолюції вказу вали, що конференція "приймає за підставу своєї діяльносте давну партійну програму, однак припоручає головному зарядови, щоби вибрав комісію, яка до двох місяців має переглянути давну програму і евен туальні зміни предложили на найближчім радикальнім з'їзді. Конференція взиває до проведення організації по всіх громадах і повітах ЗО УНР'.'

відає нашим демократичним поняттям В розв'язці цих преважних завдань будемо шукати взірців в демократичнім устрою Заходу, а рішучо будемо поборювати біль шовицькі взірці Росії, котрі руйнують осно ви теперішньої держави і демократизму. Це к а ж е м о отверто нашим "спасителям" більшовикам... Н а ш і завдання будемо пе реводити розважено, кермуючись добром цілої держави'.' Головна управа У Р П звернулася через газету " Н а р о д " до членів партії з пропози цією провести 15 березня повітові партійні з'їзди, "продискутувати на них наші най ближчі завдання" і обрати трьох делегатів на краєвий форум, який, за задумом лідерів організації, мав "розглянути сучасне стано вище партії... усунути взаїмне недовір'я... довести до скріплення партійної організації і сконсолідування всіх партійних сил'.' Крайовий з'їзд У Р П відбувся 22-23 бе резня 1919 р. у Станиславові. На ньому було більше ста делегатів з 22 повітів Галичини. На з'їзді виступили відомі діячі радикальної партії - Л. Бачинський, І. Макух, Д. Вітов ський, О. Назарук. У політичному рефераті Л. Бачинський заявив, що УНРада є тимча совим органом,"поки не переведено вибори'.' Він наголосив, що найбільші заслуги в будів ництві української держави має селянство, однак, зазначив, що "наша держава не може опертися виключно на одній клясі. Більшість населення має правити державою'.'

Промова К. Трильовського на конфе ренції, як і його виступ 5 лютого 1919 р. на засіданні УНРади, не містили нічого відмін ного від програмових засад У Р П . Суть його вимог зводилась до активізації боротьби проти більшовизму, зміцнення державної та військової організації. Дії групи К. Трильовського активізува ли офіційний провід У Р П , який від 20 лю того 1919 р. почав видавати у Станиславо ві газету "Народ'.' У редакційній статті за 20 л ю т о г о 1919 р. зазначалося, що "найваж ливішим завданням в теперішню хвилю є будівництво нашої держави та р о з в ' я з к а земельного питання. Б е з нашої держави нема розв'язки земельного питання по волі найширших селянських мас. На най ближчу хвилю домагаємося проведення виборів до Національної Ради... вважаємо, що теперішня Національна Рада не вибра на на демократичних основах і тому не є правдивою відбиткою бажань селянських мас. Рівно ж Трудовий Конгрес не відпо

Повідомлення часопису "Република " від 13 травня 1919 р. про виступ І. Макуха на окружному вічі в Коломиї

Делегати з'їзду рішуче відстоювали демо кратичний шлях розвитку ЗУНР, вимагали прискорення економічних р е ф о р м , гостро поборювали всякі ухили в бік більшовизму, соціалістичної революції та диктатури про летаріату, закликали до боротьби за зміц нення української держави, посилення дер жавної, військової та цивільної дисципліни. Головою партії обрали Л. Бачинського. У політичній резолюції з'їзду зазнача лося, що "партія старається забезпечити самостійність України та републиканську форму її правління. Супроти того попирає вона скріплення організації української ар мії та старатиметься о ухвалення консти туції України, в котрій основним законом закріплено би отсі принципи: 1) Сувереном

Микола Лагодинський (1866-1919)-адвокат, громадсько-політичний діяч, депутат австрій ського парламенту (1907-1918) і Галицького сейму (з 1913 р.), член УНРади ЗУНР. Голова Української радикальної партії (1919 р.)

У Н Р має бути цілий народ. Президента Рес публики, ані колегії, що сповняли би уряд голови держави, не належить вибирати. 2) Найвищу власть в державі виконує парлямент... з одною палатою послів. 3) Парлямент вибирає правительство, одвічальне перед ним? В економічній частині резолюції з'їзд ви словився за ліквідацію великої земельної власності та розподіл її між малоземель ним і безземельним селянством, "соціялізацію всіх зрілих до того вже тепер галузей народного господарства, як великого про мислу, великої торгівлі, банків... заведення 8-годинного дня праці, широкого законо давства в ціли охорони робітника? О к р е м о ю резолюцією з'їзд констатував, що "льокальна радикальна конференція, скликана до Коломиї Трильовським, не була управнена до вибору Головної Управи партії? За грубе порушення партійної дис ципліни його було виключено з партії, за боронено видавати газету "Громадський голос" від імені У Р П . Н е з в а ж а ю ч и на це, група К.Трильовського продовжувала свою діяльність. В окремій заяві вона повідоми ла, що "партія відтепер називається "Се лянською радикальною п а р т і є ю " (СРП). У деяких місцевостях члени С Р П створили партійні організації, провели народні віча. Радикалізація суспільних настроїв по значилась і на діяльності Української національно-демократичної партії, лідери якої стали провідними державними діяча ми З У Н Р Вказуючи на потребу активізації партійної діяльності, відомий діяч У Н Д П С. Витвицький писав у газеті "Република": "З самого початку не було того тісного кон такту між суспільністю і правительством, на якім основується державний устрій західно європейської демократії. Се одна недоста ча, а друга - се повна анергічність публічної опінії і безпрограмовість громадянської ро боти? Особливу стурбованість в У Н Д П ви кликала активізація ліворадикальних груп. У зв'язку з цим 28-29 березня 1919 р. у Станиславові було проведено надзвичай ний партійний з'їзд У Н Д П , у якому взяли участь представники 38 східногалицьких повітів. На з'їзді був присутній президент

Кирило Трильовський (1864-1941)громадсько-політичний діяч. У1919 р. зініціював утворення опозиційної до офіційного про воду УРН Селянськорадикальної партії (Покутської групи)

УНРади Є. Петрушевич, члени уряду на чолі з С. Голубовичем. У роботі з'їзду бра ли участь т а к о ж представники наддніпрян ської України - М. Богун і М. Корчинський. На адресу з'їзду У Н Д П Центральний комі тет Української народної республіканської партії надіслав вітальну телеграму. На по-

Повідомлення, вміщене в часописі "Наддністрянські вісти"про всенародне віче в Самборі 6 квітня 1919p., що скликала повітова управа Української радикальної партії

6. ЗЛ У К А З У Н Р І У Н Р

Ш • Павло Скоропадський (1873-1945) - укра їнський громадський, політичний і військо вий діяч, гетьман Української Держави (29 квітня -14 грудня 1918р.), один із лідерів та ідеологів гетьман ського руху

•

і \>1 S ульмшацією національно ви звольних змагань українського народу 1917-1920 pp. було проголошення 22 січ ня 1919 р. у Києві Акту об'єднання Укра їнської Народної Республіки та Західно української Народної Республіки в єдину державу. Об'єднавчий процес революційної доби, що мав складний та надзвичайно дра матичний характер, увійшов в українську національну свідомість як відправна точка соборності українських земель у модерний період історії. Офіційні взаємини західноукраїнського політичного проводу з керівництвом Наддні прянщини розпочались за правління Павла Скоропадського. 29 жовтня 1918 р. у Києві представник західноукраїнського політич ного проводу Олександр Колесса повідомив гетьманові та Міністерству закордонних справ Української держави про створення УНРади як Конституанти українських зе мель Австро-Угорщини. Після Листопадо вого повстання у Львові, за дорученням ко мандування галицько-українських збройних сил, з проханням про військову допомогу до української столиці вирушив Осип Назарук. Тоді ж у Відні розпочали співпрацю Україн ська військово-санітарна місія та віденська делегація УНРади, а т а к о ж утворена УНРадою в австрійській столиці Збірна Станиця для українських військовиків. Критичний момент у спробі налагодження взаємовід носин настав після проголошення П. Ско ропадським Акту про федеративний зв'язок Української держави з Росією. Такий крок гетьмана спонукав керівництво З У Н Р не форсувати координації об'єднавчого проце су на офіційному рівні. До активізації діяльності у східному на прямкові галицьких лідерів спонукало роз гортання українсько-польського збройного конфлікту у Львові. Відтак 10 листопада 1918 р. УНРада, доручила Раді Державних Секретарів здійснити необхідні заходи для об'єднання всіх українських земель в одну державу. Тоді політичний провід З У Н Р переорієн тувався на нову політичну силу - Директо рію. Очевидно, що її соціалістично орієнто ваний складне бувнадто бажанимпартнером

для керівництва З У Н Р Більшість РДС була проти негайного і безумовного об'єднання двох держав. Відповідні інструкції одержа ла урядова делегація (Лонгин Цегельський та Дмитро Левицький), що прямувала на переговори з Директорією. Проте сам по чаток переговорного процесу мав послужи ти базою для конкретної співпраці та вза ємодопомоги й задовільнити соборницькі прагнення західноукраїнського населення та війська. Позиції обидвох сторін були визначені у "передвступному" договорі, підписаному 1 грудня 1918 р. у Фастові. У ньому З У Н Р заявляла про намір у найближчому майбут ньому об'єднатися в одну державу з У Н Р і. тим самим, "перестати існувати як окре ма держава, а натомість увійти з усею сво єю територією і населенням, як складова частина державної цілости в Українську Народню Републику'.' УНР, зі свого боку, об'єднуючись зі ЗУНР, зобов'язувалася прийняти всю територію і населення З У Н Р " я к складову частину державної цілости в Українську Народню Републику'.' Згідно з цією заявою, уряди обох республік взяли на себе зобов'язання реалізувати "державну злуку" в найближчому часі. Окремий пункт договору передбачав, що ЗУНР, "з огляду на витворені історичними обставинами, окре мими правними інституціями та культурни ми і соціяльними ріжницями окремішності життя на своїй території',' застерігала за со-

боюлравояз

територіальну автономію.

Па-

ВолодимирВинниченко (1880-1951)-письмен ник, громадський і дер жавний діяч. Голова Ди ректорії (1918-1919). Член та заступник голови Центральної Ради, перший голова Генерального Секре таріату, генеральний секретар внутрішніх справ. Очолював укра їнську делегацію, яка у травні 1917 р. передала Тимчасовому урядові вимоги Центральної Ради про надання Укра їні автономії. Автор усіх головних законо давчих актів УНР. Від листопада 1918р. до лютого 1919 р. очолю вав Директорію

та закінчити війну з поляками до початку мирної конференції в Парижі: утриматися від самостійних акцій міжнародного харак теру, передавши ці питання на розгляд ви нятково офіційним представникам соборної України. Подібні рішення затвердили бага толюдна маніфестація у Дрогобичі та з'їзд представників громад у Старому Самборі. 22 грудня 1918 р. у місті Самборі конферен ція за участю повітових комісаріатів Дро гобича, Рудок, Самбора, Старого Самбора та Турки також ухвалила резолюцію про необхідність негайного приєднання З У Н Р до Наддніпрянської України. Перший Генеральний Секретаріат Укра їнської Центральної Ради. Сидять(справа наліво): С. Петлюра, С. Ефремов, В. Винниченко, X. Барановський, 1. Стешенко. Стоять: Б. Мартос, М. Стасюк, П. Христюк

Яскраво виражені соборницькі настрої населення спонукали західноукраїнське ке рівництво активізувати об'єднавчий процес. На черговому засіданні уряду, яке відбулося 22-23 грудня 1918 p., після обговорення Фас тівського договору було вирішено направи ти до Києва делегацію для реалізації злуки. Питання об'єднання стало першочер говим у порядку денному пленарної сесії

УНРади в Станиславові (2-4 січня 1919 p.). На засіданні було оголошено принципову домовленість з Директорією про спільне ве дення зовнішньої політики, організацію вій ська, об'єднання фінансової системи, пошти та телеграфу. Сторони узгодили, що шкіль ництво та релігійні питання залишаться під автономним управлінням. Суди та адміні страція мали функціонувати окремо до вве дення в дію загальноукраїнських законів. Остаточний проект ухвали про об'єднання готували на закритому засіданні комісії закор донних справ УНРади під керівництвом С. Вітика. Тоді підтвердилася принципова позиція політичного керівництва З У Н Р щодо посту повості в реалізації злуки. З січня 1919 p., за твердивши Фастівський договір,УНРада при йняла ухвалу " П р о злуку Західноукраїнської Народної Републики з Українською Народ ною Републикою'.' В одноголосно прийнято му тексті зазначалося, що до часу скликання Установчих Зборів об'єднаної республіки, законодавчу владу на території З У Н Р вико нуватиме УНРада. До того ж часу її виконав чий орган - РДС мав здійснювати цивільну й військову адміністрацію. У Києві т а к о ж не були зацікавлені в не гайній та цілковитій злуці. Адже в разі безза стережного об'єднання З У Н Р і УНР, остан ня автоматично опинялася у стані війни з Польщею. Для цього Наддніпрянщина, загрожена більшовицьким наступом, не мала достатніх сил. Отже, у ситуації, що склалася, негайне й беззастережне об'єднання укра їнських земель мало б для У Н Р негатив ні зовнішньополітичні та воєнні наслідки. З іншого боку, Директорії була потрібна підтримка З У Н Р для зміцнення власних по зицій. Цю підтримку наддніпрянські лідери очікували отримати в запланованому на сі чень 1919 р. Трудовому Конгресі України, для участі в якому З У Н Р мала делегувати 65 обраних представників. Врешті З У Н Р направила до Києва делега цію з метою висловити волевиявлення захід них українців щодо об'єднання. Делегацію також уповноважили обговорити новий стан взаємовідносин між Західною Україїюю та Наддніпрянщиною, який випливав з рішень УНРади. Передбачалося встановити пере хідний етап до часу повного об'єднання, ви значити його умови та розпочати практичну роботу з реалізації злуки в усіх сферах дер жавного життя. Стосовно Трудового Кон гресу посланців інструктували, що переду мовою їх участі в ньому може стати тільки принципова згода Директорії на збільшення кількості мандатів з території З У Н Р 3 тієї причини, що нові вибори неможливо буде провести вчасно, сама УНРада мала призна чити додаткових делегатів на Трудовий Кон грес. Втім, ставлячи такі умови, УНРада все

ж надала делегації повноваження приєдна тися до Конгресу. Фактично З У Н Р навіть не використала наданої їй квоти - до Києва ви рушила делегація у складі 36 осіб. Вона пред ставляла всі політичні напрями. Крім членів УНРади та РДС, до делегації увійшли урядов ці, представники політичних партій. Вклю чення до делегації селян - членів земельної комісії УНРади мало на меті ознайомити галичан з настроями селянства Наддніпрян щини, головно, щодо розв'язання земельно го питання. Більшість делегатів була з Гали чини. Буковину представляв Осип Безпалко, Закарпатську Україну - Іван Мигалко та Іван Патрус. Головою делегації З У Н Р було призначено віце-президента УНРади Л. Бачинського (УРП). Керівництво У Н Р з великим піднесенням зустріло делегацію З У Н Р у Києві. Перші контакти галицьких представників та над дніпрянських лідерів відбулися в нефор мальній обстановці. На імпрезу, яку січові стрільці влаштували на честь земляків в Українському клубі, у повному складі при були члени Директорії та уряду. Величезне враження на присутніх справила промова селянина П. Шекерика-Дониківа, який ви ступив проти міжпартійних конфліктів і за спільні державотворчі зусилля. У промовівідповіді В. Винниченко, звертаючись до гостей, сказав: "Ми візьмемо у вас, брати галичани, дисципліну, європеїзм і аналіз - і тоді вийде з нас добра нація'.' 22 січня 1919 р. на Софійській площі в Києві було урочисто проголошено ухвалу УНРади та універсал Директорії про собор ність. Універсал не деталізував правових особливостей злуки, а оголошував, що реа лізація об'єднання буде здійснюватися згід но з умовами, означеними в ухвалі УНРади від 3 січня 1919 р. Із к р и т и к о ю автономістських поло жень універсалу виступив член партії соціалістів-революціонерів, міністр зе мельних справ У Н Р Микита Шаповал. На урочистому засіданні Ради Народних Міністрів (далі - Р Н М ) він вимагав не ратифіковувати Фастівського договору та постанови УНРади. Натомість міністр за пропонував київському урядові призначи ти від У Н Р до З У Н Р генерал-губернатора. Незадоволення ф о р м о ю об'єднання ви явили й інші політичні сили Наддніпрян щини лівого спрямування. Натомість соціалісти-федералісти, народні республі канці та хлібороби-демократи виступили за з б е р е ж е н н я влади Р Д С та УНРади, як гарантів поміркованості та стабільнос ті державного порядку. Більшість членів уряду та Директорії відхилила пропозицію М. Шаповала, і 23 січня 1919 р. Трудовий Конгрес ратифікував А к т и соборності.

Симон Петлюра (1879-1926), державнополітичний діяч, пу бліцист, організатор українських Збройних сил, Головний Отаман Військ УНР, голова Директорії

Політична вага делегації З У Н Р визна чилася під час формування робочих орга нів Трудового Конгресу. До його президії увійшли Т. Старух від галицьких партій, С. Вітик від українських соціал-демократів. Делегати від З У Н Р - члени УНРади Лев Бачинський, Гриць Дувіряк. Юрій Лисан, Т. Старух. Іван Калинович, Осип Устиянович та П е т р о Шекерик-Доників увійшли до складу комісій Трудового Конгресу. По зитивна роль західноукраїнських представ ників на Трудовому Конгресі для збережен ня влади Директорії є загальновизнаною. Особливо відзначилися галицькі селяни, які провели успішну роз'яснювальну роботу зі землеробами Поділля та Волині, що склада ли більшість у партії есерів. Питання про юридичні умови об'єднання знайшло відображення в прийнятій 28 січ ня 1919 р. Трудовим Конгресом тимчасовій конституції У Н Р (Законі про владу). Згідно з цим документом влада і оборона перехо дили до Директорії, доповнена представ-

Представники Ди ректорії вітають делегацію ЗУНР перед проголошенням Акта злуки ЗУНР і УНР. Зліва направо.Л. Ба чинський, С. Петлюра, В. Винниченко

Оригінал Універсалу Директорії про Злуку УНР та ЗУНР

Ще один конфлікт, який виник унаслідок складних стосунків між західноукраїнським керівництвом і С. П е т л ю р о ю , пов'язаний з відомим виступом Петра Болбочана в червні 1919 р. Провідні діячі У Н Р Є. Коновалець, І. Мазепа у спогадах вказують на належність до організаторів виступу лі дерів опозиційних Директорії правих над дніпрянських партій, а також галицького керівництва. Б. Мартос з цього приводу зазначив, що навіть після невдалої спроби перевороту В. Оскілка опозиціонери не

Представники Укра їнської держави на відкритті універ ситету у Кам'янціПодільському. До викладацької праці в університеті були запрошені Андрій Чайковський і Микола Чубатий

втрачали надії усунути від влади його уряд і С. Петлюру. Головою Директорії вони пла нували призначити Є. Петрушевича, а Голо вним Отаманом - П. Болбочана. Наддніпрянське керівництво негативно ставилося до перебування у Станиславові низки своїх відповідальних цивільних і вій ськових фахівців, які виїхали в Галичину са мовільно, без дозволу влади У Н Р Для роз гляду діяльності РДС у цьому напрямі до Станиславова було скеровано спеціальну слідчу комісію. Із поглибленням кризи оцінка С. Петлю р о ю реалій об'єднавчого процесу, зокрема взаємопідпорядкованості державних ін ституцій, змінювалася. До цього часу від носиться його телеграма урядові З У Н Р , у якій Головний Отаман вимагав прискорити уніфікацію платні та одностроїв у війську. В іншій депеші, надісланій 28 квітня 1919 p., С. П е т л ю р а повідомляв Державний секре таріат військових справ про незадоволен ня війська та населення З У Н Р політикою Р Д С у земельному питанні. Він наголосив на необхідності здійснення соціальних ре форм, зокрема розв'язання земельного питання, а т а к о ж "припинення процесів за відшкодування поміщицьких збитків, які обурюють галицьке селянство і настро ю ю т ь його проти влади'.'Телеграма закін чувалася словами: " П р о ш у звернути на се увагу і вжити відповідних заходів, про диктованих державною мудростю і перед баченням неминучих конфліктів в ж и т т ю населення західної України'.' Конфлікт між керівництвом У Н Р і З У Н Р серйозно перешкодив реалізувати об'єднання в оптимальний термін. Було б спрощенням пояснювати витоки цього конфлікту політичною кризою чи військо-

міжнаціональною напруженістю, що пере росла у збройне протистояння. Причиною такого розвитку подій стало, на нашу думку, відверте небажання польських політичних сил визнати існування західноукраїнської держави, а польське населення краю бути представником національної меншості в ній. Стратегія єврейства ЗУНР була співзвучна з політичним курсом всіх на цій постгабсбурзького геополітичного простору, що визначався пріоритетом на ціональних інтересів. Надії на власне дер жавотворення, природно, визначали імпе ратив відмежування від конфліктів інших націй. Цієї позиції дотримувалися відомі політики, наприклад, М. Фростіґ. Харак тер українсько-польського протиборства був одним із вирішальних аргументів на користь проголошення євреями нейтралі тету у війні. Обрання євреями тактики нейтралітету зумовлювалося й іншими чинниками. Зо крема вони не хотіли протистояти ані укра їнському, ані польському народам, а дотри мання політики невтручання мало відвести від євреїв загрозу можливої помсти з боку переможців. З р е ш т о ю для багатьох євреїв вирішальним виявився не стільки предмет політичного вибору ( З У Н Р - П о л ь щ а ) .

скільки пріоритет життєвих інтересів: то лерантне співжиття з іншими націями, на лагодження мирного життя на попелищі П е р ш о ї світової війни. Ці постулати ві дображені серед першочергових завдань в ухвалі Єврейської Національної Ради ( Є Н Р ) міста Станиславова. 1 листопада 1918 р. українські підрозді ли оволоділи Львовом. Того ж дня пред ставники всіх єврейських партій та ка галу утворили коаліційний орган євреїв міста - Єврейський комітет громадянської безпеки. С в о є ю п е р ш о ю постановою він

Українські Січ Стрільці біля могі побратима по збрс єврея Лите* (1910-ті f

Оголошення п ською мовою Окруж військової коман Станиславові до ст шин та жовн (Квітень 191

Пам'ятник А. МІ вину у Станислав* (1910-ті

Німецька колонія. Загальний вигляд, м. Станиславів (1910-ті pp.)

мії старшин-українців було багато, але це були, переважно, старшини нижчого рангу, старшини запасу. Набір до Українського війська ускладнювався тим, що найбільш придатні до військової служби чоловіки були вже призвані до австрійської армії, і більшість з них перебувала поза україн ською територією. Окрім того, частина де мобілізованих солдат, потрапивши врешті до рідних домівок, перевтомлені війною, не бажали знову брати в руки зброю. До цього необхідно врахувати й сильні пацифістські ідеї серед галицької інтелігенції, тривалу світову війну, яка точилася протягом чо тирьох років на галицьких теренах та по гане матеріально-технічне забезпечення. Наприклад, 21 листопада 1918 р. повітовий комісар З б а р а ж а у листі до УНРади та Се кретаріату військових справ писав: "'Доно шу, що дорога мобілізовання вислужених жовнірів Австр(ійської) армії є найменше

правдоподібна до виконання. Елемент, вер нувшись з війни, є найбільше здеморалі зований, фізично слабий і винищений, а у зорганізованню громади мого повіту являєсь найбільш деструктивним. ... Найбільш збанкрутовано у світовій війні інститут мі літаризму'.' Більшість рядових кадрів української ар мії становили колишні вояки австрійського війська. Вони були, за визначенням В. Кучабського, "утомлені війною, і українським старшинам не без зусилля вдавалося спо нукати їх до дальшої служби й боротьби... Вони ненавиділи свого супротивника, і в ході боротьби це почуття зростало, але це була ненависть пасивного народу, гальмо вана ідеологією братерства народів....'.'Тому галицьким українцям забракло відчуття ваги історичного моменту, коли вирішу ється доля народу на десятки, а іноді сотні років, відчуття, яке викликає найбільше

Німецька колонія. Вулиця Цеклера. м. Станиславів (1910-ті pp.)

Теодор Цеклер (18671949) - крайовий епис коп для євангелістів Галичини. Активний пропагандист міжет нічного порозуміння в Галичині, ініціатор від криття у м. Станисла вові німецької гімназії 10 лютого 1919 р.

напруження сил у воюючих народів, тво рячи справжній героїзм. Диктатор З У Н Р Є. Петрушевич іменував шість генералів УГА, з яких українцями були троє: Мирон Тарнавський, Віктор Курманович та Осип Микитка. Антін Кравс, Арнольд В о л ь ф і Густав Ціріц - були німецького походжен ня. Формально чужонаціональне населен ня Галичини мобілізації не підлягало, але до призову в УГА зголосилося багато гали чан неукраїнського походження. Врахову ючи це, особам, не зв'язаним із службою в Українській Армії, однострій носити забо ронялось; урядовою мовою встановлюва лась українська мова, німецька ж залиша лась як "політична" Скористатися послугами колишніх ав стрійських офіцерів довелося і при форму ванні Летунського відділу УГА. На службу прийнято добре підготовлених, досвідче них пілотів і механіків австрійського по ходження, які прекрасно показали себе в попередніх боях і успішно просувалися по службі, зокрема підстаршину Кубіша. поручників Рудольфа З е м и к а . Франца Рудорфера. Бернгубера. десятників Кліта, Найгавзера. Кубіша. Кунке. За свідченням одного з відомих по літичних і державних діячів ЗУНР А.Чайковського. "німці йшли нам у всьому на руку','хоч це не стосувалося тих, хто вже був сполонізований. У рядах Української Галицької Армії самовіддано боролися такі

Відозва військової команди м. Станиславова до мешканців міста про введення надзвичайного стану. 25 травня 1919 р.

відомі військові німецького походження. ] Ганс Кох, А л ь ф р е д Бізанц, Фердінанд Паї Северін Багет, Йоганн Баум, К а р л Гофма Ганс Еріх, які входили до її генералітету. Військовики німецького походження, я служили в УЕА, показали себе як справж громадяни ЗУНР, чесно виконуючи сво військову присягу, пропагували ідею н залежності України, право українців бу господарями на власній землі. Серед такг полковник УЕА Альфред Шаманек, який Відні зголосився до уповноваженого ур ду З У Н Р для служби в УЕА, бо хотів пр служитися краю, у якому народився, і то* народові, серед якого прожив свої дитя літа. З протоколу процесу над учасник ми Чортківської офензиви довідуємо. про високе розуміння А. Шаманеком ро Українського Війська для побудови де жави, який заявив, щ о Н а ш випадок є п деяким взглядом одинокий: ми є одиноки що остало з нашої держави. Коли не стаї армії, то нема ніякого вигляду на удержа ня нашої держави..'.' Після розпаду Австро-Угорщини німец ке населення краю, як і всієї Еаличини. сп дівалося на підтримку нової українськ влади, вже заручившись хай і моральної та все ж підтримкою Ваймарської Німе чини. І воно її отримувало на тих же пр вах, що і єврейська та інші національ меншини, про що вже йшлося вище. І того ж, державна влада З У Н Р не лише і перешкоджала окремим представника німецької національності залишити ме: країни, а й намагалася допомогти їм в рішити питання про добровільний пер їзд за їх бажанням до Австрії. П р о це сві чить одне з повідомлень у коломийськ газеті "Покутський вісник" від 16 лютої "Всі горожани-німці, що хотіли би верн ти домів, м а ю т ь зголоситися делегате Німецько-Австрійської держави сотник ви Оскарови Фухсови в Самборі при в\ Шопена, ч. 3. П е р ш и й транспорт відходи дня 28 л ю т о г о с. р.'.' Виявом демократичності політично режиму в ЗУНР, важливими складовю якої були міжнаціональна злагода і спів раця, стало прийняття У Н Р а д о ю 15 квіт 1919 р. двох законів - " П р о скликання С йму З О У Н Р " та " П р о вибори до Сой' ЗОУНР'.' Вони запроваджували такий м ханізм виборів до парламенту "на осне загального, рівного, без ріжниці пола, та ного, безпосередного і пропорціонально виборчого права',' який дав би змогу сфе мувати вищий законодавчий орган держа в складі 226 послів за партійно-політичне

Антін Кравс (18711945) — генерал-четар УГА. 1919 р. - коман дир 3-го корпусу. У серпні 1920 р. із рештками УГА пробив ся до Чехословаччини. Був інтернований в таборі в Ліберці. Видав спогади "За українську справу"

та національною ознаками. Із загальної кількості парламентарів 160 мандатів мало належати українцям, 33 - полякам, 27 - єв реям та 6 - німцям. Такий принцип національного представ ництва ґрунтувався, як стверджував один із розробників обох цих законів К. Левицький, на чітких розрахунках кількості населення Східної Галичини (інші західно українські землі на той момент вже були окуповані) за переписом 1910 р. відповідно до його національного складу у відсотко вому відношенні. Обидва закони стали не лише "важним причинком на области укра їнського законодавства'.' а з їх прийняттям було "усунено міжнаціональну боротьбу та можність державної нації загарбати манда ти національної меншости'.'

Альфред Бізанц (18901947) — австрійськш та український військо вий діяч, підполковнш УГА та Армії УШ У роки Першої світо вої війни — офіце) австрійської армії. Bit листопада 1918 р. командир Львівсько (Сьомої) бригади УГА групи військ "Південь В березні 1919 р. брига да Бізанца відзначилась в ході Вовчухівсько операці

ві, стимулювала національні меншини до співпраці. П о п р и несприятливі зовнішні обставини, майже перманентні воєнні дії, формування правових засад державної влади в З У Н Р і практична організація національних влад них структур усіх рівнів ґрунтувалися на демократичних принципах, поважанні прав людини і національних меншин, врахуван ні соціальних потреб народу. Сукупність правових норм, які окреслили положення національних меншин у новій правовій сис темі, відрегулювали їх відносини з титуль ною нацією - визначали правовий статус національних меншин.

Однак ні ці закони, ні багато інших нормативно-правових та підзаконних актів не були втілені на практиці, оскільки на по чатку липня 1919 р. територія З У Н Р була окупована польською армією, а разом із н е ю - втрачена можливість реального ви рішення питань національно-культурного характеру. Відтоді західноукраїнське на селення знов опинилося в бездержавному становищі, перетворилося на національну меншину в складі інонаціональної держави на своїй етнографічній території. Упродовж основного періоду існування З У Н Р - від жовтня 1918 до липня 1919 р. - її державні інституції здійснили низку реаль них заходів з м е т о ю проведення такої на ціональної політики, яка ґрунтувалася на міжнаціональному мирі, злагоді і партнер стві. Вона передбачала надання національ ним меншинам і їх громадсько-політичним представництвам політико-правового ста тусу повноправного чинника державот ворення, учасника суспільно-політичного, соціально-економічного та освітньокультурного процесів. Така політика мо лодої західноукраїнської держави свідчи ла про високий рівень демократичності політичного режиму, визначала вектори національно-політичних процесів в держа

Єврей

з Мгкачеа 1910-ті рі

СТАНИСЛАВІВ Ухвалюючи рішення про тимчасовий осідок органів центральної влади ЗУНР. її керівництво розглядало його географічне розташування тимчасової столиці та його комунікаційні можливості для оперативно го керування державотворчими процесами та забезпеченням збройних сил. Напри кінці 1918 р. місцем скликання доповненої УНРади, а отже, й осідку уряду, інших цен тральних інституцій було обрано Станисла

"Поборова станиця" в м. Станиславові

вів - розвинений економічно й вигідно роз ташований повітовий центр. Переїзд органів цивільної влади З У Н Р до Станиславова позначилося на житті міста. Приїзд значної кількості україн ських урядовців, військових вплинув на національний склад міського населення, укріпив стабільність державного ладу. Саме тут почав виходити друком "Вісник Державних З а к о н і в і розпорядків З У Н Р ' ' друкувалися інші центральні часописи"

м. Станислав Загальний вигл

"Република',' " Н о в е Життя',' низка партій них та місцевих газет. Набувши статусу тимчасової столиці, Станиславів став осередком, в якому ак тивізувалося життя національних меншин. Тут відбувся з'їзд повітових єврейскьих рад. який заснував Східно-Галицьку Жидівську Національну Раду. У місті була створена Ні мецька Національна Рада. Діяч Української Центральної Ради Микола Ковалевський згадував: "Українське життя в Станиславові було тоді дуже інтенсивне. Крім сесії Національної Ради, в якій брали участь усі посли з Галичини і Буковини, відбувалися на

ради центральних установ політичних партій, учительські з'їзди, різні конференції і т. д., в мі ніатюрі це було те, що ми переживали в Києві весною 1917 року. Хоч Станиславів і здавав ся мені після Києва невеликим провінційним містом, проте він справив на мене велике вра ження. Не зважаючи на недавні криваві бої, Станиславш стояв, в порівнянні з нашими провінціїпшми містами, на досить високому ступ ні. Великі каварні й ресторани, сила склепів з різноманітним товаром, кілька газет і живий рух на вулицях міста - все це показувало, що місто і цілий край напружують усі зусилля, щоб вернутися до нормального життя'.'

м. Вул.

Станиславов. Казимирівська (нині гетьмана

м. Станиславів. Костел отців-єзуїтів

Подібним чином охарактеризував місто вояк Галицької Армії Степан Венгринович. Згадуючи про свої відвідини Станиславова. він записав у щоденнику: "Щодня українські вистави, всі написи по українськії... відчува ється що це столиця".' Важливим чинником становлення укра їнської влади З У Н Р була українізація адміністрації та громадського життя. У Станиславові це явище відбувалося над звичайно динамічно. У стислі терміни були

м. Станиславів. Пл. Франца Иосифа (нинімайдан Андрея Шептицького)

встановлені українськомовні вивіски на дер жавних установах, культурних, промисло вих та торговельних закладах. Розпочалося централізоване перейменування вулиць. У Станиславові було змінено назви таких ву лиць: Абгаровича на княза Лева, Антонєвіча на Дениса Січинського, Баторого - Короля Данила. Б е м а - Виговського, Бєльовського - Федьковича, Білінського - Котлярев ського, Валова - Козацька, Ґолуховського - Хмельницького, Ґіллера - Шашкевича,

м. Станисл Руїни вул. Карпінсь (нині - вул. Галиц

Ґославського - Богуна, Ґрюнвальдська Сковороди, Домбровського Орлика, Іссаковича - Костомарова, Казімєжовська - Івана Мазепи, Каменського - Могильницького, Карпінського - Шептицьких, Кілінського - Петра Дорошенка, Лелевеля - Квітки-Основ'яненка, Монюшки - Ми коли Лисенка, Петра Скарги - Петра Мо гили, Рацлавіцька - Євгена Олесницького. Рейтана - Нечуя-Левицького, Романовського - Лесі Українки, вулицю Сапєжинську

перейменовано на Тараса Шевченка, Сло вацького - Каганця, Смолкі - Драгоманова, Собєського - Грушевського, Потоцького Ревери, Фердинанда - Павлика, 3 Мая Івана Франка, Шевченка - Сагайдачного, Фредри - Карпенка Карого. Важливим елементом зміни культурного простору стали урочисті святкування Акта злуки. військові паради на честь приїжджих гостей членів Директорії У Н Р та представ ників коаліційних місій. Місто під час такий акцій було добре освітлено й прикрашено. Звичайною картиною стали марші військо вих підрозділів, які співали українських пі сень. Виявом модерного культурного до звілля міських жителів було відвідування кіно. В українському Станиславові у період українсько-польської війни працювали два кінотеатри: "Австрія" та "Олімпія 7 Товари ство "Молода Громада" у Станиславові за снувало архів, в якому почали нагромаджу вати тогочасні друковані видання: брошури.

м.

Станиславів. Па фіяльний коси

Ратуї,

м. Станиславів. Грекокатолицький собор св. Воскресіння і пл. Франца Иосифа

газети, листівки та плакати, щоб акумулю вати матеріали для майбутніх дослідників. У квітні 1919 р. до Станиславова пере їхала Експедиція заготовки державних паперів, евакуаційний відділ Державного банку, а т а к о ж канцелярія головноуповноваженого з постачання армії Трохименка. Приїзд до міста великої кількості діячів та вояків У Н Р зі Сходу України спричинив і негативні явища. Д. Дорошенко про це пи сав так: "Перебування в Станиславові зна чного числа наддніпрянців, людей з грішми.

м. Станиславів. Загаль ний вигляд середмістя

викликало підвищення цін на всі продук ти і взагалі на життя в місті. Наші люди, а особливо отаманщина, сипали грішми, не жаліючи й не рахуючись з місцевим укла дом життя. Дорожнеча, штучно викликана наддніпрянцями, дуже дошкуляла місцевим людям, що мали скромні засоби і звикли до скромних витрат" Під час відступу Галицької Армії за Збруч перехід влади в містах до поляків мав віднос но цивілізований характер. Лідер польської громади Станиславова д-р Густав Добруць-

м. Станислав Пл. Франца Иосиф колегіатою і пара* яльним костел

кий 25 травня мав розмову з українським ко місаром Павлом Кульчицьким щодо мирної передачі влади. За погодженням з україн ською адміністрацією, у місті одразу ж було сформовано міліцію за участю близько ти сячі поляків. О третій годині того самого дня уряд З У Н Р покинув місто, а владу обійняли поляки. Того ж дня у місті було організовано польське військове керівництво. Командантом міста став поручник колишньої австрій ської армії Антоній Деблессем, а політичну владу обійняв Польський Повітовий Комі

тет на чолі з новопризначеним старостою Г Добруцьким. Регулярне польське військо увійшло до Станиславова лише через два дні після встановлення тут польської влади. Відтоді Станиславів утратив статус тимча сової столиці ЗУНР. Однак у національній свідомості та історичній пам'яті українсько го населення міста ця його сторінка історії й д о т е п е р має виняткове значення.

Пл. на

м. Cmamic.uv Ринок з вигляд вірменську цері

9. ЗБРОЙНІ СИЛИ

Однострій стрільця Армії

старшого Галицької

Начальна команда Галицької Армії (1919 р.)

W > снування будь-якої держави немож ливе без збройної потуги. Військо супро воджувало всі форми слов'янської, руської, козацької і новітньої української держав ності, найчастіше будучи основним або вза галі єдиним гарантом їх існування і успіш ної життєдіяльності. Пройшовши етапи племінних ополчень, дружин, ратей, козаць ких станиць і паланок. а т а к о ж врахувавши досвід функціонування українських полків у російській та австрійській арміях, відро джена українська державність на початку XX ст. залучила до оборони національне військо. З о к р е м а на західних землях Украї ни - Галицьку Армію, до якої восени 1918 р. увійшов полк УСС.

Однострій

отамана УСС

Варіант старшинської кокарди УГА (1919 р.)

Стрілецька УГА

Назва. Організація. Протягом півторарічного бойового існу вання армія тричі змінювала назву В пер ший період, час формування і війни на власній території, вона була відомою під назвою Галицька Армія. Активні учасники тих подій (військові міністри, офіцери, ди пломати, і пізніші діаспорні історики), такі як Льонгин Цегельський, Олекса Горбач. Лев Шанковський, Степан Витвицький, Степан Б а р а н та ін. вживають лише термін "галицька'.' Найімовірніше, для сучасників тих подій одна одній протистояли дві армії: польська і українська, але українська на східних землях часто змінювала свою соці альну суть і назву, однак не національність (Армія УНР, Армія Української Держави, Дієва армія У Н Р ) . Натомість армія З У Н Р

в очах своїх творців завжди залишалася на самперед українською і зайвий раз наголо шувати на її українськості у назві вважали безглуздим і непотрібним. Тому й вживали лише регіональну назву для усунення плута нини при з'ясуванні питання, яка саме укра їнська армія протистоїть полякам - а про тистояла Галицька. Власне потреба окремо відзначити і спеціально виокремити націо нальну належність війська З О У Н Р виникла при підписанні договору з Добровольчою армією генерала А. Денікіна 17 листопа да 1919 р. Оскільки і генерал, і політична сила, до якої він належав, сповідували ро сійську шовіністичну ідеологію "єдіной і нєдєлімой','то Начальна команда Галицької

Армії і Начальний Вождь особливо наго лошували, яка саме армія вливається в ряди Добровольців - Українська. Втретє УГА змінила назву 12 січня 1920 p., коли представник Ревкому УГА Н и к и ф о р Гірняк підписав з командувачем 12-ї армії Робітничо-селянської Червоної Армії договір, згідно з яким до національ ного визначення додавали ще й політикоідеологічне - Червона. В новому статусі ЧУГА проіснувала лише до квітня 1920 p.. коли, після тривалих поневірянь, була оста точно розпущена - розформована на тери торії Радянської Росії, інтернована у табо рах Польщі та Чехословаччини.

кокарда (1919 р.)

Частина українського відділу в бельгійському королівському музеї в Брюсселі

Наказ військової ко манди Коломиї про збір речей для поранених стрільців. 23 травня 1919 р.

Пам'ятний галицький хрест, встановлений 1928 р.

Листівка таріащу справ

Держсекревійськових

Лише згодом, у 1920—1930-ті pp.. а особли во в повоєнні роки, в діаспорній літературі утвердилася назва УГА. Способи скомплектації. Національний і соціальний склад. Юридично (хоч. насправді, значно раніше) створення регулярної ГА започаткував закон Української Національної Ради від 13 лис топада 1918 р. про загальний військовий обов'язок громадян З У Н Р На підставі цього закону Держсекретаріат військових справ (ДСВС) видав розпорядження про військовотериторіальний поділ ЗУНР. організаційну схему та мобілізацію до армії чоловіківукраїнців віком від 18 до 35 років. Всю наяв ну підконтрольну новіїї державі територію (тобто без Закарпаття, Буковини і зайнятих поляками західних територій) було поділено на три військові області: Львів. Тернопіль і Станиславів. Кожна з них. складалася з чоти рьох військових округ, а останні охоплювали територію 5-8 повітів. Кожен окрут очолю вав військовий командант. який проводив на бір новобранців і відповідав за їхніїї вишкіл.

Уніформа та зброя старшин і стрільців УГА в музеї НТШ (1930-ті pp.)

У справі керівництва УГА в період бо ротьби на власній території відбувався цілком закономірний поділ обов'язків між двома структурами: Державним Секрета ріатом військових справ і Начальною Ко мандою Галицької Армії (НКГА). Офіційно всіма військовими справа ми держави до проголошення диктату ри розпоряджався ДСВС, очолюваний держсекретарем. В історії З У Н Р їх булс всього двоє - це полковники Дмитро Вітовський (до 13 лютого 1919 р.) і Віктор Курманович (до 9 червня 1919 p.). Відто ді функції секретаріату були розподілен між НКГА і новоствореною Військовою канцелярією диктатора Є. Петрушевича Канцелярію очолив підполковник Карлс Долєжаль. П о к и влада могла контролю вати свою територію, то ДСВС підпоряд ковувалися лише окружні команданти і вс тилові частини. Міністерство поділялося на військову канцелярію і 16 відділів, ще займалися поповненням поборовців і по стачанням продуктів і зброї.

Володимир Пилипець був приділений до Команди Української Державної Жандармерії в Теребовлі. Тут відбув військовий телефонічний і телеграфічний курс, вже як однорічний вістун. В червні 1919 р. призначений до 1-го летунського полку УГА в ранзі підхорунжого

Безпосередньо армією на фронті керу вали: голова парламенту (УНРади, з черв ня - диктатор Є. Петрушевич) - формально і Начальний командант - фактично. При Начальному команданті діяв фактично генштаб - НКГА. Коли Є. Петрушевич став диктатором, Начального команданта нази вали Начальним вождем. Помічником На чального команданта (вождя) завжди був начальник ( ш е ф ) штабу. За весь період діяльності УГА її команду вачами (командантами і вождями відповід но) були семеро осіб: полковник Дмитро Вітовський (до 05.11.1918 p.), Гриць Коссак (до 09.11.1918р.),ГнатОгефанів (до 10.12.1918р.), генерал Михайло Омелянович-Павленко (до 09.06.1919 p.), генерал Олександр Гре ков (до 05.07.1919 p.), полковник Альфред Шаманек (до 21.02.1920 р.) і підполковник Амброзій Вітошинський (до 01.03.1920 p.). Заступниками командантів і начштабу шестеро осіб (серед них лише один гене рал - Г Ціріц (до 10.02.1920 р.) і полковник А. Шаманек займав посаду двічі). Структура вищого командування бу дувалася за австрійським зразком. НКГА поділялася на два відділи: оперативний і організаційно-матеріальний. Перший ке рував бойовими діями і складався з чоти рьох підвідділів (рефератів - в оригіналі): 1) оперативного; 2) розвідного; 3) зв'язку; 4) доповнень (поповнень). Другий керував допоміжними службами і складався з деся ти підвідділів: 1) персональний (особового складу); 2) стрілива (боєприпасів); 3) обозництва (тилу); 4) технічний; 5) санітарний; 6) ветеринарний; 7) інтендантський; 8) су довий; 9) польового духовенства; 10) літунський (авіаційний). Після проголошення диктатури реорга нізована Н К Г А складалася з Оперативного штабу, Головного відділу фронту і Етапної команди. Начальній команді безпосередньо підпорядковувалися запасні, обозні та на вчальні частини. Як зазначав згодом Л. Шанковський, перші польові загони утворювалися сти хійно. До кінця грудня 1918 p. ЕА була мі шаниною різних бойових груп (всього 15) різної величини і складу, регулярного і пар

тизанського характеру, майже без зв'язку з НКЕА і між собою. Всього в строю вона нараховувала тоді майже 30 тис. бійців, з них на фронті лише 15 тис. при 40 гарматах. Заслуга перетворення УЕА на вишколену і дисципліновану силу здебільшого належить колишньому російському і гетьманському офіцеру, досвідченому полковнику Є. Мєшковському, начальнику штабу при головкомі М. Омеляновичу-Павленку. Обох цих офіце рів заарештували як гетьманців повстанці Директори, але, за свідченнями Л. Цегельського. були "випрошені" у В. Винниченка і так стали дієвими командирами ЕА. За згад кою того ж Лонгина Цегельського, до пла нування структури і бойових операцій оби два офіцери приступили буквально в першу ж годину і працювали в купе безвихідно до самого прибуття потяга до Станиславова. Таким чином, впродовж січня-лютого 1919 р. ГА була реорганізована за планом полковника Є. Мишковського. Згідно з ним всі бойові групи звели в три корпуси по чо тири бригади кожна. Останні складалися з

Залізний хрест Симона Петлюри, встановлений в березні-квітні 1921 р.

Могила українським летунам у с. Красному. (1920-ті pp.)

Звернення Начальної команди Галицької Армії до українського народу, селянства, робітників та інтелі генції (1919 р.)

нізовувала навчання стрільців і транспор тування їх на фронт. Командирів навчали у старшинських (Коломия, Золочів, Товсте) і підстаршинських школах. Більшість бійців ГА (понад 95 %) стано вили українці. Вони служили у всіх військах на посадах від кашовара до Начального вождя. З чотирьох великих етнічних груп З У Н Р (українців, поляків, євреїв і німців) лише друга поставилася до держави відвер то вороже і виступила її супротивником, а дві інші були лояльно-нейтральні. У лавах УГА, крім українців, воювали євреї, ав стрійці, росіяни, чехи, угорці (зокрема до останніх належав Й о ж е ф П а п п де Яноші, підполковник УГА, до березня 1919 р. - на чальник штабу III галицького корпусу), а т а к о ж один естонець - сотник Сергій Євський (пілот авіаційного корпусу).

3-6 куренів (батальйонів) піхоти (в деяких бригадах об'єднаних у два полки), однієї кінної сотні (роти), одного польового гар матного полку з 4-6 батарей, однієї саперної сотні, частин зв'язку і допоміжних служб. Така організаційна схема армії збереглася до кінця її існування. Лише під час Чортківського наступу влітку 1919 р. створено до даткові бригади, з яких 12,14,18,21-а піхотні і 1-а кінна брали участь в боях. До лав війська призивали лише чоло віків української національності; призов здійснював, як вже зазначалось, окружний військовий комендант. Комендатура орга

Літак УГА "Мисливець"

Neiuport

З євреїв у Тернополі створено Жидів ський курінь на чолі з командиром Соло моном Ляйнбергом. З австрійців і чехів рекрутувалися, насамперед, командири ви щої ланки (А. Бізанц, А. Кравс, А. Шаманек і десятки інших), всього близько сотні. Втім, серед австрійських німців на службі в УГА не було жодного підданого німецького кайзера, лише ті, хто народився на терито рії Німецької імперії, але залишались в ав стрійському підданстві й служили в австроугорському війську. Декілька росіян служило в авіазагоні УГА, організованому в містечку Красне на Львівщині зусиллями сотника У С С Пе тра Франка. Він нараховував три авіароти, полкову школу, технічну роту і роту обслу ги. Зокрема, другим командиром авіаполку був уродженець Кавказу, полковник Д. Бу лат Кануков. ГА складалася практично з усіх верств українського суспільства, окрім, хіба що,

дворянства (шляхти). Відсутність останньої пояснюється виключно відсутністю її як со ціальної страти в українському галицькому суспільстві напередодні Першої світової війни (хоча окремі її представники, безу мовно, були, наприклад, - посол з Буковини до віденського парламенту - барон тощо). Слід зазначити, що з включенням воєна чальників російської імператорської армії, спадкових дворян Михайла ОмеляновичаПавленка, Євгена Мишковського та бага тьох інших, насамперед, вищих офіцерів, як і їх австро-угорських колег, в ГА були пред ставлені всі тогочасні суспільні верстви, хоч представників шляхти і - мінімальна кількість. Уніформа. До кінця 1918 р. стрільці та старшини но сили старий австрійський мундир і знаки розрізнення до нього. Часто в одному під розділі, особливо в тилу і серед офіцерів, застосовували два типи форми. З н а к и роз різнення розташовували в нижній частині рукавів у вигляді смужок - як індивідуальне звання і на комірцевих петличках у формі зубчатого прямокутника - як належність до ранґу (рядові, підстаршини, молодша старшина, штабна і генеральна). Активно змішувалися т а к о ж стилі одягу, наприклад, на австрійську блузу нашивались україн ські відзнаки тощо. Всього використовува ли чотири типи статутних головних уборів: австрійські польові кепі, мазепинки, кава лерійські пілотки й армійські кашкети ан глійського і російського зразка. Головний

убір - кепі з круглим околишом і харак терним вирізом (мазепинка). Для холодної пори року - плащі (шинель) з потайною за стібкою на п'ять гачків. Як було зазначено у пресі: "краска одягу землистого відтінку',' що фактично означало - зеленувато-сірий, типу німецького "фельдграуї Суттєвим недоліком обмундирування була відсутність спеціальних зимових го ловних уборів і взуття. Зимовим взуттям вважали звичайні чоботи, а теплих шапок (статутних) взагалі не було. Власну форму, або "однострій для україн ського війська Західної області Української Народної Республіки" розробляли протягом лютого-березня 1919 р. 22 квітня було вида не відповідне розпорядження з описом нової

Панцирне авто "Черник" на Сихові, з дивізіону авт Січових Стрільців

Звернення Окружної Військової Команди в Коломиї до українсько го народу про допо могу одягом і взуттям воякам Галицької Армії. 2 грудня 1918 р.

Оголошення Окружної Військової Команди в Коломиї до на селення округи про контрольну перевірку військовозобов'язаних. Не пізніше лютого 1919 р.

Панцирний поїзд "Віль на Україна"у Христинівці. 1919 р.

Санітарний потяг 1-го Галицького корпусу. Калинівка, 17 жовтня 1919 р.

уніформи, а ЗО квітня надруковане у пресі. Обов'язковою вона мала стати від 1 трав ня. Одним із головних її розробників був видатний український педагог, організатор січово-стрілецького і фізкультурного руху, член ДСВС Іван Боберський. Він вважав, що "однострій має в своїм вигляді дати до кази самостійного смаку і питомої культури українського народу. Ся питомість... мусить лупитися з простотою, а практичністю'.' Отже, нова уніформа складалася з блузи австрійського покрою з чотирма кишеня ми (кожна з трьома клапанами) і стоячевідложним коміром. Штани того ж покрою і черевики з гетрами, обмотками і крагами, для кавалеристів і артилерійських їздових чоботи. Знаки розрінень. Не сповна реалізовано проект уже зга дуваного І. Боберського про військові від знаки. За його задумом, кожному ступеню (рангу) мала відповідати арабська цифра на рукаві. Рядовий не мав жодної цифри: старший стрілець - 1; вістун - 2; десятник - 3; старший десятник - 4; булавний стар ший десятник - 5 (булавний); хорунжий - 6; четар - 7; поручник - 8; сотник - 9: отаман (майор) - 10; підполковник - 12; генералчетар - 13; генерал-поручник - 14; генералсотник - 15. Розробник аргументував свою ідею тим, що "це є дійсно практично і не тре

ба довгих студій, щоб розпізнавати ступінь. А при війську повинно все бути практичне і ясне. Всяка закрутанина з пружками, звіздами, нашивками повинна відпасти'.' Кольорами родів військ і служб були прийняті такі: піхота - темно-синій, кінно та - жовтий, артилерія - червоний, жандар мерія - вишневий, технічні частини - сірий, зв'язківці - темно-зелений, медики - чорний, служби тилу (обозники) - світло-зелений. З таких кольорів нашивали зубчатку на комір бойової блузи. В офіцерів зубчатка була об лямована золотом по краю, у штабних офі церів - на золотій підкладці, а в генералів срібна зубчатка на золотому тлі. Додатковим символом, що позначав ранг, за німецькою військовою традицією, були темляки на хо лодній зброї - багнетах і кортиках. У підофі церів від вістуна вони були блідо-жовтими, в офіцерів - золотими. На практиці ж - в бо йових умовах - ці декоративні прикраси, як правило, не використовували. Старші офіцери та штабні працівники часто мали бороду (зазвичай, елегантну ес паньйолку, як наприклад, Л. Цегельський, тоді уже цивільний урядовець та ін.), і вуса. Традиційною чоловічою зачіскою був пра вий чи лівий пробор. Новобранців машин к о ю стригли наголо з профілактичною метою та лише іноді голили. З а г а л о м екс центричних витворів, на зразок наддніпрян ського оселедця, в Галицькій Армії не було (хіба що відряджені з У Н Р офіцери). У старій австрійській армії була традиція прикріплювати на кепі різні значки. Усусуси розміщували на своїх шапках жовтоблакитні круглі банти і пам'ятні жетони (на честь річниці створення легіону, пам'ятних боїв тощо). Іноді на одній кепі виднілося з десяток таких знаків. Хоч подібна традиція в УГА і не утвердилася, все ж колишні австрій ські офіцери і солдати, особливо в II корпусі, де була 1-а бригада УСС, продовжували гор до носити свої заслужені відзнаки. Прапори. Бойовим знаменом корпусів і бригад ГА

був державши сш&о-жовтй apanoc (ка відміну від армії УНР, де, особливо на почат ках, налічувалося безліч прапорів-стягів-

Старшини 2-го л.т/ 9-ї Унівської бриг Посередині - коман поручник Завороп 25 вересня 19.

(бронзовий) - чотири, четвертий (заліз ний) - три. Тоді ж встановлено "Тризуб до зброї','Медаль за заслуги 4-х класів (медаль Тризуба), Медаль для поранених, Хрест для духівників і "Листки Червоної К а л и н и " для медиків. П р о т е виготовити заплановані від знаки вчасно не вдалося. Військовики вико ристовували старі австрійські й усусівські відзнаки. Роди військ.

хоругов-вимпелів найрізноманітніших барв, переважно малинових, синьо-жовтих, блакитних з білими написами тощо). Нагороди. Нова влада розробляла і впроваджува ла власну систему нагород. Ще в листопаді 1918 р. ДСВС встановив Орден Оборонців Львова трьох класів (великий, командор ський і лицарський хрести), у квітні 1919 р. - відзнаку за хоробрість " Т р и з у б " чотирьох класів. П е р ш и й клас (золотий) мав чоти ри ступені, другий (срібний) - три, третій

У ГА були традиційні роди військ: піхо та (67 % особового складу; 51 батальйонкурінь з чотирьох сотень кожен); артилерія (10,5 %: 58 батарей з 201 гарматою - 188 польових і 13 важких), кіннота (три полки загальною чисельністю бл. 1340 шабель) і авіація (з січня по липень1919 р. трохи біль ше 40 літаків; одночасно використовували не більше 10). На початку 1919 р. медико-санітарна служба армії складалася з 5 польових і 25 окружних шпиталів. З санітарних і 2 ку пальних поїздів, 18 аптек і 48 дезінфекто рів. Особливо багато роботи у медиків ста ло за Збручем, у серпні-листопаді 1919 p., коли стрілецькі лави вразила епідемія пля мистого тифу. Армія мала т а к о ж техніч ні частини, допоміжні та обозні формації, розвідку, службу зв'язку, польову пошту.

Відділ

кінноти І

Пістолет

"Штеір "

Інфантерія

УГА

створено структури української жандарме рії - окружні та повітові команди, міські та сільські станиці. У перші місяці українськопольської війни Корпус державної жан дармерії (командант отаман Лев Індишевський) підпорядкувався Держсекретаріату військових справ. Це було зумовлене необ хідністю організації бойової підготовки, добору і вишколу старшин, які мають пра цювати у складних прифронтових умовах. Утім, 15 лютого 1919 р. Українська Націо нальна Рада таки перепідпорядкувала кор пус Держсекретаріату внутрішніх справ. У червні Є. Петрушевич підпорядкував цей корпус (понад 4 тис. осіб) Команді за пілля Начальної команди Галицької Армії, а невдовзі Військовій канцелярії Диктатора З У Н Р Після липневого відступу за Збруч корпус названо Народною сторожею, яку наприкінці 1919 р. розпущено. Жандарми, що зберегли форму від австрійських часів, на тирольських капелюхах інколи носили півняче пір'я. Для виконання військово-політичних функцій у місцях розташування і передис-

с Старшини 1-го куреня 6-ї Равської бригади. 17 листопада 1919 р.

Польова гармата, при стосована до обстрілу літаків

Міномети Гал ицькоїАрмії

Отаман Ю. Шепарович із старшинами Гармат ного полку

З о к р е м а , успішно діяли 9 саперних рот (со тень), 2 бронепоїзди і 3 бронемашини, а т а к о ж самохідний курінь із 36 автомобілів, 24 мотоцикли і 2 броньовики, залізничний курінь, телефонні сотні та 4 радіостанції (по одній на корпус і ДСВС). Загальна кількість ГА. Квітень 1919 р. - 65 тис. бійців на фрон ті, за Збруч перейшло майже 50 т и с ; січень 1920 р. - всього 22 т и с . а квітень 1920 р. - 18 тисяч. У таборах Чехословаччини інтерно вано близько 15 тис. стрільців і старшин, у таборах Польщі - до 2 тисяч.

Озброєння. До переходу армії за Збруч, на територію УНР, більшість озброєння було австрій ським. Піхоту озброювали п'ятизарядними магазинними гвинтівками Манліхера зраз ка 1895 р. (довжина 1270 мм, вага 3,65 кг). Гвинтівка відзначалася високою скоро стрільністю, хорошою балістикою і надій ністю. Офіцерський корпус традиційно ко ристувався 9-мм пістолетом " Ш т е і р " зразка 1912 р. із зовнішнім курком, 7,65 мм німець ким " П а р а б е л у м о м " моделі 1904-1908 pp. і бельгійським пістолетом Браунінга 1900 і 1903 pp. Типовим кулеметом був станковий скоростріл А. Шварцльозе, прийнятий в ав стрійській армії ще 1907 р. Німецький ско ростріл 7,92 мм " М а к с и м " фірми ДВМ двох модифікацій (МГ-08 і МГ-15) важив лише 14 кг і міг вести вогонь з рук без станка. ,щ На озброєнні артилерії були німецькі та російські легкі та важкі гармати різних сис тем. Я к щ о спочатку були тільки німецькі (насамперед польові 122 мм гавбиці Кру па 1910 p., дальність стрільби 6,4 км), то в першій половині 1919 р. їх замінили на ро сійські - польові гармати 75 мм зразка 1902 і 107 мм 1910 pp. (дальність стрільби 6,6 і 12,7 км), 122 і 152 мм гавбиці 1910 р. (даль ність стрільби 7,7 і 9,8 км), а т а к о ж гірські 75 мм і далекобійні 152 мм гармати (дальність стрільби 10 і 12,4 км). На озброєнні авіації були літаки єв ропейського виробництва: австрійський "Бранденбург" Б - 1 ; німецький " Л ю ф т в е р керсгезельшафт',' Fokker D. VII, D F W С. V (4-моторний бомбардувальник); французь кий " Н ь ю п о р " тип 17, 21, 23 та Альбатрос: англійський "Ллойд'.' На захисті суверені тету З У Н Р стояли т а к о ж інші воєнізовані силові структури - Корпус державної жан дармерії, Польова жандармерія (сторожа) Галицької Армії, Залізнична жандармерія. Корпус державної жандармерії було утво рено 6 листопада 1918 р. спеціальним зако нодавчим актом Української Національної Ради і Начальної команди Українського війська. Розпорядок уряду від 13 листопада розпустив австрійську жандармерію (біль шість її особового складу становили поля ки і німці), а на її матеріально-технічній базі

Гвинтівка системи Манліхер зразка 1895 р.

уряду Сидір Голубович і заступник військо вого міністра П е т р о Бубела. Аналіз цих нормативних документів, що здебільшого грунтувалися на законодавчих актах австро-угорської армії (про це свід чили відповідні посилання), підтверджує серйозне ставлення військово-політичного керівництва З У Н Р до матеріального за безпечення військовослужбовців. Зауваж мо, що грошові виплати здійснювалися регулярно. Принаймні нарікань в архівних документах, публікаціях в армійській пре сі, у спогадах ветеранів нема. Гідне поди ву те, як уряд З У Н Р в умовах напруженої збройної боротьби, маючи для поповне ння державної казни лише ДрогобицькоБориславський нафтовий басейн, знаходив можливості фінансово утримувати понад стотисячне військо. Один із визначних воєначальників Армії У Н Р - генерал-полковник Микола Капустянський - відзначав як велике досягнення галичан прекрасно організовану інтендант ську службу, яка забезпечувала харчуван ням особовий склад армії. 5 грудня 1918 р. у постанові військового відомства було ви значено норми продуктів для вояків. 21 лю того 1919 р. оприлюднено ще одне розпоря

Стрілецький

наступ

дження, у якому встановлено новий пайок для всіх військовослужбовців: 300 г м'яса, 200 г крупи, 500 г хліба, а т а к о ж кава, цукор, масло, цигарок або 20 г тютюну для стріль ців і підстарший та двадцять цигарок і 20 г тютюну - для старшин. Для фронтовиків пайок безпосередньо збільшували інтен дантські служби бойових частин залежно від наявності харчів, а для ув'язнених про дуктову норму зменшували вдвічі. Старши нам дозволяли замість харчів отримувати гроші, згідно з визначеними розцінками. Було збільшено норму харчування для по ранених і хворих військовиків у шпиталях, зокрема для тих, кому потрібно дотримува тись дієти, - до однієї корони щоденно, не залежно від військового звання і категорії. Великий резонанс викликало Розпоря дження від 10 березня 1919 р. військового відомства про забезпечення продуктами харчування сімей старшин і активних під старший. У документі зазначено, що ін тендантські служби Окружних військових команд зобов'язані видавати родинам вій ськовиків денний пайок, до якого входили: 150 г м'яса, 100 г круп, 200 г борошна, півкілограма картоплі та інше кожному. Визна чали т а к о ж порядок забезпечення, вели об-

Піхотна

гармс

лік виданого, замість продуктів можна було брати гроші. Основою військово-патріотичного ви ховання особового складу Збройних сил З У Н Р було формування національної сві домості та державницько-соборницької іде ології як найвищих духовних та моральноетичних цінностей українського воїна. Тут закладалися непохитна відданість націо нальній ідеї, революційний оптимізм, това риська солідарність, сміливий молодечий запал, дух самопожертви у боротьбі за не залежну соборну Україну. Піднесення наці ональної свідомості особового складу було постійним і провідним завданням команд ного складу, виховних, культурно-освітних структур, армійського духовенства. Існування Збройних сил З У Н Р мало ве лике історичне значення, адже вони відно вили українську військову традицію на за хідноукраїнських землях і змогли поширити її серед широких мас. Інтенсивне плекання військових традицій З У Н Р було головною рушійною силою відновлення збройної бо ротьби в лавах Української Повстанської Армії. Скоростріл обстрі. ворожіш ліг

Скоростріл забезпе відворот сої

1. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА

Михайло Лозинський (1880-1937) український політичний і державний діяч. Від 10 березня до 17 квітня 1919 р. Державний Секретар закордонних справ ЗУНР. У березні 1919р. очолював делегацію ЗОУНР на українсько-польських переговорах в справі укладення перемир 'я на фронті під час українсько-польської війни 1918-1919 pp. Від квітня 1919 р. входив до складу української делегації на Паризькій мирній конференції 19191920 pp.

Щ ^ г а ж л и в о ю умовою існування З У Н Р було визнання її суверенності на міжнарод ній арені. П е р ш и м відчутним здобутком зовнішньої політики З У Н Р був А к т злуки з Українською Н а р о д н о ю Республікою. 22 січня 1919 р. Трудовий конгрес прийняв декларацію " Д о народів усього світу'.'в якій повідомлялося про утворення самостійної, єдиної і неподільної Української Народної Республіки, проти якої виступили П о л ь щ а . Румунія і радянська Росія. Уже з перших днів існування З У Н Р за гострився українсько-польський конфлікт. Відверті та далекосяжні наміри польської політичної верхівки щодо українських зе мель вилилися у військову агресію. Тому зовнішньополітична діяльність уряду З У Н Р спрямовувалася на виконання двох

головних завдань. По-перше, політичне керівництво З У Н Р домагалося від кра їн Антанти розв'язання східногалицької проблеми на засадах визнання права націй на державне самовизначення. По-друге, га лицька дипломатія прагнула перешкодити урядові П о л ь щ і домогтися інкорпорації українських земель у склад Другої Речі Посполитої. Слід зауважити, що внутріш ньополітичне ж и т т я З У Н Р було підпо рядковане саме цим завданням. Упродовж всього періоду існування З У Н Р її зовніш ньополітична діяльність зосереджувалась у руках представників Української народнодемократичної партії - найвпливовішої політичної сили в Галичині. Сам президент З У Н Р Є. Петрушевич був переконаний в успішному вирішенні проблеми державної

Девід-Джордж Ллойд (1863-1945) прем 'єр-міністр Вел икобританії, один із основних учасників Паризької мирної конференції, творець Версальської системи. Побоюючись посилення впливів Франції у ЦентральноСхідній Європі, він не поділяв французьких планів щодо створення "великої Польщі" й саме тому підтримував прагнення західноукраїнського населення до незалежного існування Клемансо, Вільсон, Соніно та Бальфур. Версаль. 24 липня 1919 р.

Вудро Томас Вільсон (1856-1924) президент США, автор 14 пунктів світового державотворення (послання президента конгресу від 8 січня 1918р.). 10-й пункт стосувався надання автономії для народів, що входили до складу Австро-Угорської імперії

ЖоржКлемансо (18411929) - політичний і державний діяч Франції, голова Ради міністрів і військовий міністр, голова Паризької мирної конференції 1919-1920 pp., активний захисник інтересів Польщі на конференції у Парижі. Домагався гегемонії Франції у Європі

Неприхильне ставлення західних політи ків до української проблеми посилювало і те, що українська делегація на Паризькій конференції, яку о ч о л ю в а в Г Сидоренко, була позбавлена внутрішньої єдності. За хідноукраїнські представники В. П а н е й к о та С. Томашівський розпочали в Парижі сепаратні переговори про створення окре мої держави з українських земель, які ра ніше входили до Австро-Угорської імперії. Такі дії почасти були зумовлені позицією країн Антанти, які заперечували "держав ну приналежність Східної Галичини до Української Народної Республіки і взага лі зв'язок між справою Східної Галичини і українським питанням'.' Загарбницькі плани поляків схвально зустріла й підтримала Антанта. Восени

1918 р. - навесні 1919 р. уряди країн Антан ти і СІЛА активно підтримали польську і тервенцію на західноукраїнських земля про що свідчить діяльність численних ан тантівських делегацій, військова і фінансо ва допомога Польщі т о щ о . Іноземні місії (Вейда, Баджіні, Б а р т е л мі, Куліджа ін.), створені П а р и з ь к о ю ко ф е р е н ц і є ю , не тільки не мирили втягну у війну сторони, а навпаки, нацьковувал одна на одну. А в умовах переваги aps УГА на фронті генерал Б а р т е л е м і вима гав укладення перемир'я, погрожуючи вії ськовою допомогою Антанти. В ж е 7 квіт ня 1919 р. Верховна Рада прийняла рішенн про негайне перекинення армії Галлєра Східну Галичину, прирікаючи З У Н Р на вії ськову поразку.

20 травня, за розпорядженням Парижа, французький генерал Франше д'Еспере від дав наказ румунській армії перейти північ ний кордон Буковини та рушити назустріч польській армії. На ультимативну вимогу румунського уряду звільнити південносхідну частину Східної Галичини, Держав ний Секретаріат змушений був залишити Станиславів і виїхати до Бучача. Наприкін ці травня 1919 р. румунські війська окупува ли шість західноукраїнських повітів. Чехословаччина з ініціативи Паризької конференції окупувала західну частину З а к а р п а т т я , що згодом було узаконено статтею 10 Сен-Жерменського договору від 16 червня 1919 р. Так на практиці було здійснено план створення суцільного анти більшовицького фронту.

Тим часом у П а р и ж і в різних комісіях і підкомісіях Мирної конференції готува лися проекти розв'язання східногалицького питання. У результаті їх діяльності 25 червня 1919 р. на Паризькій конференції Найвища Рада Антанти прийняла постано ву про надання польському урядові повно важень окупувати Східну Галичину до річ ки Збруч. Польський уряд отримав право встановити у Східній Галичині цивільне управління під мандатом Антанти, яке по винно було забезпечити автономію цієї території, політичні, релігійні й особисті свободи громадян. Ц е й мандат мав діяти до часу самовизначення Східної Галичини щодо її політичної належності. 28 червня 1919 р. був підписаний Версальський мир, у статті 87-й якого йшлося, що кордони Дру-

Підписання Версальського договору. 28 червня 1919 р.

Ллойд-Джорж, Орландо, Клемансо і Вільсон на Версальській конференції (1919 p.)

Артур Д. Бальфур (1848-1930)-міністр закордонних справ Великобританії, підтримав Польщу в українсько-польському конфлікті, був одним з ініціаторів перекинення армії Галлєра в Галичину

Засідання з нагоди підписання Версальського договору. 28 червня 1919 р.

гої Речі Посполитої будуть встановлені "в пізнішому терміні'.' Українські політики відреагували на це рішення цілою серією протестів. За пові домленнями преси від української емігра ції до Паризької конференції надійшло близько 400 телеграм-протестів. схвале них на мітингах, участь у яких взяли понад 400 тисяч осіб. На початку липня 1919 р. підкомісія Най вищої Ради у польських справах розпочала підготовку проекту статуту Східної Гали чини, який був закінчений 20 листопада і схвалений Н а й в и щ о ю Радою 8 грудня 1919 р. З погляду українських інтересів цей документ був кроком назад порівняно з рі шенням Паризької конференції від 25 черв ня 1919 p.. оскільки П о л ь щ а отримала ман дат на адміністрування у Східній Галичині на термін 25 років. У Статуті (всього 8 роз ділів. 40 статей) кордон Східної Галичини

з П о л ь щ е ю проходив лінією старого часів Австро-Угорщини) західного ко ну Східної Галичини з тієї різницею, ще тири повіти - Чесанівський, Ярославсь Перемишльський і Ліський - вилучали території Східної Галичини. Слід зауважити, що делегація ЗЪ не брала участі в підготовці проект) не була ознайомлена з ухвалою Наі щої Ради. П о л я к и категорично виступ проти автономії Східної Галичини. ЗО гт ня польська делегація надіслала на і Ж . - Б . Клемансо ноту з вимогою перед Східну Галичину Польщі назавжди. G на вимогу польської сторони 22 гру, 1919 р. Рада голів делегацій ухвалила пропоновану Ж . - Б . Клемансо постане •'Рішення, прийняте недавно в Парижі, яким П о л ь щ а отримує мандат на Схц Галичину на 25 років, повинно бути відк. дене і має стати предметом нового розг.

Юзеф Галлєр (1873-1960) польський військовий діяч, генерал. Польська армія під командуванням Галлєра зуміла витіснити УГА 1919 р. за р. Збруч і окупувати всю територію ЗУНР

Французький генерал Массен (сидить у центрі) - командир однієї з галлєрівських дивізій

Армія Галлєра у Франції. (1919 р.)

Після укладення Варшавського догово ру національно-державницькі сили на чолі з У Н Т П висунули концепцію боротьби за національну державну незалежність Схід ної Галичини та її міжнародно-правове визнання. М. Лозинський з цього приводу зазначав, що Є. Петрушевич "вирішив пе рестати зв'язувати справу Галичини зі спра вою Великої України, усунутися від участі у всеукраїнських - як самостійницьких, так

і федералістичних - комбінаціях і заступ ти тільки справу Галичини'.' Водночас п трібно наголосити, що західноукраїнсь політики не відмовилися від соборницьк го ідеалу; вони розглядали суверенну Схі ну Галичину як основу для відродження с борної української держави. Намагаючись протидіяти спробам пол ської влади домогтися інкорпорації Схі ної Галичини до складу Другої Речі Посп

Ігнацій (1860-1941)

Падеревський - польський прем 'єр, який 24 травня 1919 р. підписав з представником Симона Петлюри Борисом Курдиновським угоду, за якою Східна Галичина повинна була перейти до Польщі, що стало першим відчутним ударом по Акту злуки

литої, східногалицький політичний провід вдавався до низки дипломатичних заходів. 14 травня 1920 р. уряд З У Н Р звернувся до західних держав з нотою про потребу утворення нейтральної незалежної за хідноукраїнської держави, до складу якої мали увійти Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя, Надсяння, З а к а р п а т с ь к а Русь і Лемківщина. Обґрунтовуючи необхідність створення західноукраїнської держави, С. Томашівський вказував, що вона була б захистом від польсько-російської небезпе ки з боку П о л ь щ і та Росії. "Такий крок є по вністю оправданий не тільки з точки зору міжнаціональної політики, з географічної і економічної, з етнічної й історичної...'.' Заходів західноукраїнського уряду у зовнішній політиці стосуються т а к о ж відкриття посольств З У Н Р в Австрії. Угорщині, Німеччині, дипломатичних представництв у Великобританії. Чехосло-

ваччині, СІЛА, Канаді, Італії, Бразилії. Аби з'ясувати позиції урядів західних держав у східногалицькому питанні, Є. Петрушевич неодноразово відвідував європейські сто лиці. П е р ш а половина 1920 р. загалом не при несла значних здобутків західноукраїн ській дипломатії, водночас прояснила деякі обнадійливі зовнішньополітичні перспек тиви. З о к р е м а значну зацікавленість у не приєднанні Галичини до Польщі виявляла Чехословаччина, яка намагалася здобути безпосередній вихід до російського кордо ну. У Празі діяло посольство З У Н Р на чолі зі Степаном Смаль-Стоцьким. За архів ними джерелами, у Чехословаччині пере бували тисячі галицьких вояків і старшин. Чехословацький уряд виділив уряду З У Н Р позику. Чехи вели інтенсивну пресову кам панію у справі неприєднання Галичини до Польщі.

Юзеф Клеменс Пілсудський (1867-1935) начальник Польської держави, соціаліст, головний виразник федералістської концепції, в основі якої була ідея відновлення кордонів Польщі 1772 p., тобто включення до складу Польщі Східної Галичини і значної частини Правобережної України. 21 квітня 1920 р. уклав політичну та військову конвенції із С. Петлюрою. Кордон між державами було встановлено по річках Збруч і Горинь. За Польщею залишились споконвічні українські землі - Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя, Полісся, Західна Волинь

Схема демаркаційних ліній: 1 - генерала Бартелемі, 2 - генерала Боти, З - генерала Дельвіга

Лист уповноваженого закордонних справ Степана Витвицького в. о. голови делегації на мирній конференції в Парижі Антонові Петрушевичу стосовно можливих змін у політиці США щодо Східної Галичини. 22 листопада 1920 р.

Інформаційний лист уповноваженого закордонних справ ЗУНР Костя Левицького голові делегації на мирній конференції в Лондоні Степанові Витвицькому. 21 квітня 1921 р.

нестабільність всередині країни спонука ли уряд Р С Ф Р Р до спроб нейтралізувати воєнні приготування Польщі, тому радян ське політичне керівництво на зламі 19191920 pp. уникало категоричних заяв щодо власного бачення розв'язання східногалицької проблеми, а в основу мирних ініці атив ставило пропозицію встановлення ви

гідної для Польщі лінії кордону. Однак на початку літа 1920 р. внаслідок успішного контрнаступу Червоної армії уряд Р С Ф Р Р відновив реалізацію своїх геополітичних планів щодо Східної Галичини, згідно з якими цей край розглядали як "'ворота" для поширення революції в Польщу, Руму нію. Німеччину та інші країни. Ідея радя-

Післявоєнна карта Європи (1919-1929 pp.)

Кость Левицький (1859-1941) визначний український громадськополітичний і державний діяч. У19201923 pp. був членом закордонного уряду Є.Петру шевича у Відні, з 1921 р. обіймав посаду уповноваженого закордонних справ ЗУНР. Очолював делегації ЗУНР на Ризькій 1920 р. і Генуезькій 1922 р. міжнародних конференціях. Був автором проекту Конституції Галицької Республіки - "Основи державного устрою Галицької Республіки " (квітень 1921 р.)

Лист Президента УНРади Євгена Петрушевича митрополитові Андрею Шептицькому. 1 березня 1922 р.

Дипломатичний паспорт Андрея Шептицького. Митрополит Андрей Шептицький (1865-1944) провадив активну дипломатичну діяльність за кордоном. Обстоював право галичан-українців на самовизначення. У1919 р. завдяки його зусиллям Ватикан на чолі з Папою Бенедиктом XV визнав У HP. У березні 1923 р. в Парижі митрополит Шептицький зустрічався з президентом Франції Р. Пуанкаре та головою Ради Амбасадорів Ж. Камбоном щодо питання державноправового статусу Східної Галичини

Повідомлення в газеті "Український прапор" про відстоювання бразильськими українцями незалежності Східної Галичини. 23 вересня 1922 р.

нізації Східної Галичини втілилась в життя у вигляді Галревкому що був створений з ініціативи уряду РСФРР, та у проголошеній ним новій радянській державі - Галицькій Соціалістичній Радянській Республіці. Польський уряд ігнорував право галиць ких українців на самовизначення й одно значно домагався включення Східної Га личини до складу Другої Речі Посполитої. П р о це. зокрема, свідчив проект умов, під готовлений Міністерством закордонних справ Польщі в лютому-березні 1920 р. для переговорів з радянською Росією, за яким максимальною територіальною вимогою було поставлено кордон 1772 p., мінімаль ною - кордон по течії Збруча і Стиру. До середини 1920 р. польський уряд намагався актуалізувати проблему Східної Галичини на міжнародних форумах, аби прискорити анексію цього к р а ю . Однак відступ поль

ської армії влітку 1920 р. похитнув позиції Польщі на міжнародній арені, про що свід чила конференція у Спа. Дискусії навколо східногалицької проблеми на конференції у Спа ще раз за свідчили гостроту суперечностей в євро пейському політичному середовищі щодо її врегулювання. 7 серпня 1920 р. Є. Петру шевич надіслав ноту голові Найвищої Ради Паризької мирної конференції А. Мільєрану. в якій декларував, що галицькі українці

Генерал Бартелемі голова місії Антанти Львові

Нота протесту УНРади урядам країн Антанти проти окупаційної політики польського уряду в Східній Галичині з додатком і супровідним листом британському послу в Польщі. 7 січня 1921 р.

Лінія

Керзона

вирішили запросити на Лондонську конфе ренцію тільки "для викладу своїх умов'.' Під тиском представників Антанти 10 липня 1920 р. польський прем'єр підпи сав договір, за яким уряд Польщі прийняв висунуті союзниками умови: він погодився з східною лінією кордону, що визначено у декларації Найвищої Ради Антанти від 8 грудня 1919 р.. та зобов'язався прийняти будь-яке рішення Антанти щодо майбут нього статусу Східної Галичини. У дого ворі про Східну Галичину йшлося як про невизначену міжнародну проблему, спеці альне обговорення якої переносилося на Лондонську конференцію за участю га лицьких представників. Хоча Лондонська конференція й не була скликана, рішен ня у Спа засвідчили, що анексіоністські устремління Польщі щодо Східної Галичи ни не мають однозначної підтримкою єв ропейських урядів. 11 липня 1920 р. міністр закордонних справ Великобританії в запрошенні уряду

Володимир Затонський (1888-1938) -радянський партійний і державний діяч, на початку 1920р. був призначений більшо вицьким урядом відпо відальним за побудову і реорганізацію Червоної УГА, голова Галицького революційного комі тету (тимчасового революційного уряду Га лицької Соціалістичної Радянської Республіки, проголошеної 15 липня 1920 р.)

радянської Росії взяти участь у Лонд ській конференції чітко окреслив схі кордони Польщі, які відповідали ухв Найвищої Ради від 8 грудня 1919 р. та п] ходили по лінії: Гродно - Валівка - Hej рів - Брест-Литовськ - Дорочуськ - Ус луг, на схід від Грубешова, через Крилі далі на захід від Рави-Руської, на схід П е р е м и ш л я до Карпат. Ці кордони згод назвали "лінією Керзона'.' Оскільки конференція в Спа не врегулюї ла східногалицької проблеми, цілком закої мірним було опублікування 15 липня 1920 ноти уряду З У Н Р до Найвищої Ради AHTĆ ти, у якій ставилася вимога визнати держ; ну самостійність Східної Галичини, оскіль західноукраїнський уряд "не зрікся права своє самовизначення'.' Уряд З У Н Р і надг відстоював концепцію самостійності Сх ної Галичини як основи соборної незалежі України. З цією метою було вжито низку д пломатичних заходів для активізації розгл ду східногалицького питання на міжнарода

Осип Назарук (18831940) - український громадсько-політичний діяч, журналіст і публі цист. У1920-1922 pp. член уряду ЗУНР у Відні, учасник деле гації ЗУНР у Ризі на радянсько-польських переговорах, від вересня 1922 р. до жовтня 1923 pp. за дорученням уряду організовував позичку національної оборони в Канаді

Іван Боберський (18891947) - представник ЗУНР у Канаді

арені. У ноті політичного проводу З У Н Р за підписом Є. Петрушевича урядам західних держав від 20 серпня 1920 р. вказувалося: "В ім'я примітивних життєвих прав людини і прав національних прошу... вжити всіх захо дів і видати відповідні міри, щоби тепер, заки буде вирішене питання про правно-державне становище Східної Галичини, був покладе ний край такій польській адміністрації, якої ціллю являється повне зруйнування краю і винищення заселяючого її українського народу'.'Політичне керівництво З У Н Р у ноті до урядів західних країн від 26 серпня вимага ло визнати "негайно державну самостійність Східної Галичини','а в період до волевиявлен ня українського населення, щоб "привернена була влада східно-галицького уряду'.'

забезпечення зовнішньополітичних умов здобуття незалежності Галицької Республі ки. Цій меті мали підпорядковуватися всі інші сфери діяльності уряду та крайового політичного проводу. З серпня 1920 р. було створено уряд відділу закордонних справ ЗУНР, який складався з чотирьох підсек цій: політичної, адміністративної, право вої та господарської. Правильник уряду закордонних справ регулював підготовку і прийняття державних документів, діяль ність реєстратури, каталогу, бібліотеки. Від 1 серпня 1920 р. до 20 січня 1921 р. уповноваженим відділу закордонних справ був Степан Витвицький. З призначенням його головою делегації З У Н Р на Мирну к о н ф е р е н ц і ю в Парижі та головою над звичайної дипломатичної місії в Лондоні посаду уповноваженого відділу закордон них справ зайняв Кость Левицький, який виконував покладені на нього обов'язки до кінця існування ЗУНР. Загалом діяльність уряду Є. Петрушевича

О т ж е , на провідні європейські країни покладали великі сподівання щодо усунен ня польської окупації з к р а ю , реалізації ідеї державності Галичини під протектора т о м Антанти. За таких обставин діяльність уряду З У Н Р передусім спрямовувалась на

Телеграма уповноваженого закордонних справ Степана Витвицького віце-президентові Ліги Націй Едуарду Бенеип з приводу отрішання дозволу на приїзд української делегації до Женеви. 19 листопада 1920 р.

до березня 1923 р. підтримували широкі вер стви західноукраїнського суспільства, його основні політичні сили (трудовики, радика ли, християнські суспільники), об'єднані в Міжпартійній раді, крайовій УНРаді та її за кордонній групі. Вони хоч і не мали вагомо го впливу на зовнішньополітичну діяльність уряду, однак, Є. Петрушевич змушений був так чи так зважати на їхню позицію. Осо бливу стурбованість в уряді З У Н Р виклика ло посилення згодом опозиційних настроїв

Повноваження членам Надзвичайної місії ЗУНР Осипу Назаруку і Луці Мишу зі для пошуку матеріальної допомоги в країнах Західної Європи. 8 липня 1920 р.

Лонгин Цегельський (1875-1950)український громадськополітичний діяч, дипломат, член Української Національної Ради ЗУНР, у 19191920 pp. був керуючим справами Державного Секретаріату закордонних справ Західної області УНР і одночасно заступником міністра закордонних справ УНР. В період, коли В. Панейко (Державний Секретар ЗУНР) перебував на Паризькій мирній конференції, Л. Цегельський фактично очолював дипломатичну службу ЗУНР. В 1920-1921 pp. був послом ЗУНР у США, де й згодом залишився

Євген Петрушевич на еміграції у Відні. Стоять зліва направо: голова президіальної канцелярії Лев Петру шевич і голова військо вої канцелярії Ярослав Селезінка

Телеграма Євгена Петрушевича уповно важеному уряду для закордонних справ Степану Витвицькому про склад делегації на Ризьку мирну конфе ренцію. 2 вересня 1920 р.

до зовнішньополітичного курсу Диктато ра в самій У Н Т П . оскільки крайове керів ництво партії, в силу обставин позбавлене змоги суттєво впливати на прийняття важ ливих рішень, опинилось у ролі фактичного виконавця і закладника політичної стратегії закордонної групи однопартійців, що сфор мували екзильний державний центр. Відкри то опозиційну політику до урядового курсу, крім комуністів, вели соціал-демократи та деякі студентські організації. Невдача на конференції в Спа спонука ла уряд Польщі шукати інші шляхи для ре алізації анексіоністських планів, зокрема на переговорах з радянською Росією спо чатку у Мінську, згодом у Ризі. Це змусило українських політиків ви явити посилений інтерес до конференції в Ризі та домагатися участі у переговорах власних представників. Внаслідок складної ситуації в Україні до Риги прибули аж чо тири українські делегації: від УНР, З У Н Р . У С Р Р і ГСРР Тоді в Україні поряд існу вали Директорія У Н Р і Раднарком УСРР. УНРада З У Н Р і Галревком ГСРР Фактич на ж влада зосереджувалась у руках уряду УСРР, оскільки східногалицький політич ний провід перебував у Відні, на кінець ве ресня 1920 р. внаслідок військової поразки перестав існувати Галревком, а Директорія в листопаді 1920 р. разом з армією У Н Р під тиском радянських військ відступила на польську територію. На 1920 р. воєнно-політична ситуація у Східній Європі суттєво змінилася. Зумов лений союзом У Н Р з П о л ь щ е ю розрив між Д и р е к т о р і є ю та урядом З У Н Р призвів до того, що українські делегації на Ризькій конференції шукали підтримки у проти лежних сторін. Під час ризьких перегово рів делегації З У Н Р і У Н Р не спромоглися об'єднати зусилля для спільного захисту української державності та національних інтересів. К а т е г о р и ч н о проти контактів обох делегацій виступали їх голови - К. Ле вицький і С. Шелухін. Уряд З У Н Р прагнув перешкодити поль ській делегації легалізувати інкорпорацію українських земель до складу П о л ь щ і та

загалом не допустити розгляду східногалицької проблеми на Ризькій конференції. Щоб реалізувати ці завдання галицькі ди пломати вели неофіційні переговори з ра дянською делегацією, виступали з нотами й меморандумами. Заяви радянського керівництва про визнання права націй на державне само визначення викликали в урядових колах З У Н Р надію на підтримку з його боку на

Степан

Томашівський (1875-1930) громадськополітичний діяч. У1919 р. - радник дипломатичної місії ЗУНР на Паризькій мирній конференції. Член дипломатичної місії ЗУНР у Лондоні та Берліні

Уже в березні 1921 р. зовнішньополі тичне становище уряду З У Н Р різко погір шилось у зв'язку з підписанням Ризького договору між радянською Росією, радян с ь к о ю Україною та П о л ь щ е ю . За цим до говором східний кордон Польщі проходив через Остріг, Сарни, Збруч. За П о л ь щ е ю залишалася Галичина, Холмщина, Підляш шя, а т а к о ж західна частина Волині й По лісся. Окупована П о л ь щ е ю українська ет нічна територія охоплювала 135 тис. кв. км з 9,5 млн населення, понад 6 млн (64,5%) я к о г о становили українці. Ризький мирний договір не врегулював питання державно-правового статусу Схід ної Галичини, територія якої залишилася на захід від окресленої лінії кордону. Укра їнське населення за умовами миру отри мувало право на вільний розвиток мови, культури і виконання релігійних обрядів, хоча польський уряд не виконав узятих на себе зобов'язань. Позиція уряду З У Н Р і східногалицької громадськості щодо Ризького миру визна чалася кількома міркуваннями. З одного боку, галицьке населення виступило проти

Дмитро

Левицький (1877-1942) громадськополітичний діяч, правник, адвокат. В 1919-1920 pp. посол УНР в Копенгагені

ризьких угод, оскільки зафіксована в них лінія кордону розчленувала українські зем лі, що заперечувало соборність України. З іншого боку, східногалицька проблема не була предметом обговорення на Ризькій конференції, тому уряд З У Н Р протестував проти спроб польських політиків предста вити Ризький договір як санкцію на окупа цію Східної Галичини П о л ь щ е ю . Крім того, політичне керівництво З У Н Р у нотах і ме морандумах використовувало заяву уряду Р С Ф Р Р на першому засіданні Ризької кон ференції про визнання самостійності Схід ної Галичини як додаткове підтвердження права східногалицького населення на дер жавне самовизначення. Н е з в а ж а ю ч и на по силення після укладення Ризького мирного договору автономістських настроїв у східногалицькому політичному середовищі, зо внішньополітична діяльність уряду З У Н Р і надалі спрямовувалася на міжнародне ви знання самостійності Східної Галичини як основи соборної України. Протягом 1921-1923 pp. уряд З У Н Р ак тивізував свою дипломатичну діяльність на міжнародній арені, надсилаючи ноти Раді послів і Найвищій Раді Паризької мирної конференції, вимагаючи справедливого врегулювання державно-правового стано вища Східної Галичини. Надії на здобуття незалежності уряд З У Н Р покладав винят-

Повноваження Костя Левицького, Степана ц Витвицького і о. Йосафата Жана представляти ЗУНР в Лізі Нації. 28 серпня 1922 р.

паспорта Гриця

ЗУНР Салюка

ii 1921 p. канадський представник Доґерті торушив східногалицьке питання перед \ с а м б л е є ю Ліги Націй. 27 вересня сесія ііги Націй "звернула увагу Верховної Ради на потребу вирішити найближчим часом політичний статус Східної Галичи ни'.' Отже, вищий міжнародний орган знозу підтвердив необхідність якнайшвидшо го розв'язання східногалицького питання Верховною Радою. ЗО грудня 1921 р. Буковинська делегадія УНРади вимагала від Верховної Ради визнати тимчасовий характер румунської зкупації Північної Буковини, яка нале жить до "української Галичини'.' Активізувала свою діяльність на закист суверенних прав Східної Галичини й Греко-католицька церква. Митрополит Алчдрей Шептицький мав низку зустрічей, зокрема з президентом С Ш А Уорреном Ґардінґом та державним секретарем Кар том Х'юзом. За допомогою галицького представни ка у С Ш А Л. Мишуги було встановлено зв'язок із сенатором Кінґом, який 8 люто го 1922 р. вніс до Сенату С Ш А резолюцію з домаганням від уряду втрутитися у спра ву Східної Галичини, відданої під окупацію Польщі. На вимогу Ліги американських ікраїнців 6 березня 1922 р. конгресмен Джордж Ґ р е г е р вніс на розгляд конгресу США проект резолюції з приводу жорсто кого окупаційного режиму в Східній Гали чині. Уряд ЗУНР, як і весь західноукраїнський політикум, пов'язували великі надії з Геауезькою конференцією. Підготовка до конференції розпочалася задовго до її прозедення. У січні 1922 р. на засіданні Міждартійної ради провід У Н Т П закликав дредставників різних політичних партій краю підтвердити повноваження голови /ряду З У Н Р Є. Петрушевича репрезентузати інтереси українського населення Гали чини на міжнародній арені. З цією метою наприкінці січня 1922 р. у Львові відбувся гретій Міжпартійний з'їзд, який розглянув іііжнародно-правове становище Східної Гаіичини. Делегати з'їзду визнали закордон-

Й.

Коциловський, Г Хомишин і О. Барвінський активні громадськополітичні діячі, одні із тих, хто підписав відозву "До всього культурного світу " 7922 р., у якій висвітлено становище галичан у Польщі та прозвучав заклик до світової громадськості піднести голос на захист українського народу Східної Галичини

Титульна сторінка статуту Західно українського товариства Ліги Націй. 23 січня 1921 р.

Список членів Західно-Українського Товариства Ліги Націй. 23 січня 1922 р.

Польщі. На початку березня 1923 р. Рада послів одержала згоду своїх урядів на по зитивне вирішення домагань Польщі й до ручила спеціальній комісії підготувати з цього приводу необхідні рекомендації. Уряд З У Н Р не полишав спроб змінити ситуацію. 5 березня 1923 р. Є. Петрушевич звернувся до Ради послів Антанти з н о т о ю стосовно утворення в Галичині української держави під п р о т е к т о р а т о м Ліги Націй і Ради послів Антанти. Однак це вже не мо гло відвернути к а т а с т р о ф и . На засіданні Української Національної Ради за кор доном, яке відбулося 5-6 березня 1923 p., К. Левицький від імені уряду З У Н Р повідо мив про погіршення зовнішньополітичних

пресову пропаганду, а т а к о ж офіційні за яви до лідерів країн Антанти польські ди пломати представляли українську держав ну справу як німецьку інтригу, м е т о ю якої є ослаблення Польщі як союзниці західних держав, а визвольну боротьбу українсько го народу - як більшовицький чи розбій ницький рух. Наприкінці 1922 - початку 1923 pp. зовнішньополітична обстановка зміню валась на користь Польщі. Російськонімецьке зближення, започатковане в Генуї та Рапалло, посилило зовнішньопо літичні позиції Польщі стосовно Галичини. У листопаді було відправлено у відставку уряд Д. Ллойд-Джорджа. Новий кабінет міністрів Англії на чолі з Б. Леві виявляв більшу прихильність до Польщі. Зі зміною уряду в Канаді докорінно оновився склад її делегації у Лізі Націй. З приходом до вла ди 1922 р. Б. Муссоліні Італія підтримала Францію щодо анексії західноукраїнських територій. У січні 1923 р. французькі вій ська захопили Рурський басейн, а литовські підрозділи - Клайпеду. Це розв'язувало руки польській дипломатії. Н о т а польського уряду до прем'єрміністра Франції Р. Пуанкаре від 9 люто го 1923 р. про визнання східних кордонів прихильно зустріли в Парижі. 15 л ю т о г о 1923 р. уряд П о л ь щ і надіслав Раді послів головних країн Антанти ноту з проханням, враховуючи внутрішнє і міжнародне ста новище країни, визнати встановлені в Ризі східні кордони Польщі. П р о г о л о ш е н н я т а к званої "воєводської автономії',' яка нібито забезпечувала авто номні права к р а ю , мало відіграти неабия ку роль у розв'язанні питання на користь

Марк Шагал (1889-1985). Замучена Європа.Біле розп'яття

Стаття Степана Витвицького "Незалежність Східної Галичини " з мапою. 22 квітня 1922 р.

2. УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКА ВІЙНА 1918-1919 РОКІВ

ев'ятимісячна війна не була регіо нальним протиборством місцевих "польських орлят" і українців, а конфліктом двох ново народжених національних держав - З У Н Р (1 листопада 1918 р.) і Польщі (11 листопада) за територію від Сяну до Збруча, де україн ці становили більшість (окрім великих міст і частини містечок). У протиукраїнській борні Варшаву прямо чи опосередковано підтрима ли уряди західноєвропейських держав, а та кож Румунії, частково більшовицької Росії та Угорщини (її війська захопили частину Закар паття). Дуже прагматичною щодо галицьких українців. їх боротьби на захист З У Н Р була й зовнішня політика молодої Чехословацької держави, якій вигідно було, щоб супротивна їй Польща утримувала якомога більше свого війська на Галицькому фронті.

Листопадові бої на залізничному двірці та вулицях Львова. Художник Леонід Перфецький

Битва за Львів 1-22 листопада 1918 р. Українці не сподівалися, що полякамвійськовикам і цивільним " о р л я т а м " вдасть ся так швидко оговтатися і вже до кінця першого листопадового дня домогтися успі ху. Втім, нічого дивного у цьому не було. По-перше, у Львові з населенням 187 тис. осіб вони становили більшість. Поляки мешканці міста, підтримували своїх бойови ків, деякі з них брали участь у вуличних су

тичках. По-друге, полякам вдалоо об'єднати військові сили міста, осн склали три формації: Польська і організація - колишні легіонери Пілсудського, Польський допомогс пус, провідником якого був Владі корський, складався з жовнірів і ст; той час розформованого корпусу: військові кадри, до яких горнулися вариства - "Сокіл',"Твязда',"'Скала молодіжні, студентські, жіночі ор Загальне керівництво здійснював г р а ф Александр Скарбек - лідер п го національно-демократичного р личині. 31 жовтня пополудні представі організацій провели таємну нарад; вирішено об'єднатися під проводо:

Дмитро Вітовський політик, сотник Легіону Українських Січових Стрільців, полковник УГА, Державний Секретар військових справ ЗУНР

Осип Букшований восени 1918 року обраний старшинами командиром Легіону УСС. Брав активну участь в українськопольській війні 19181919 pp., командував 1-ю бригадою УСС у складі УГА, був одним із розробників плану Чортківської офензиви 1919 року

на Чеслава Мончинського. Згідно з планом, який враховував незначну кількість військо вих сил, полякам належало забарикадува тись на заході, встановивши контроль над головним залізничним вокзалом. Пополудні 1 листопада південно-західну частину міста також заполонили польські бойовики.У кіль кох місцях відкрилися пункти набору добро вольців, які реєстрували по 200-300 жовнірів щоденно. Надвечір наступного дня польські загони зайняли райони Політехніки, собо ру св. Юра. костелу св. Єлизавети, оточили головну пошту, цитадель. Зростанню їхньої активності сприяла діяльність польських політичних партій у Львові, які 1 листопада утворили Польський Комітет Народовий. У першому зверненні до населення комітет за кликав "усіх боєздатних поляків до зброї"

У цей тривожний час супротивники вирі шили сісти за стіл переговорів. 2 листопада у Торгово-промисловій палаті з польськи ми представниками зустрілися авторитетні українські політики і громадські діячі К. Левицький, М. Лозинський, Р Перфецький, Л. Ганкевич, Л. Цегельський, С. Федак і ми трополит А. Шептицький. Утім мирні пропо зиції українців - державний кордон по Сяну, культурна автономія поляків і євреїв у Гали чині - поляки відкинули. Однак, незважаю чи на суперечності, сторони опублікували спільну відозву до населення із закликом до злагоди. Наступного дня вона з'явилася трьома мовами на мурах міста. І хоча перші листопадові дні загрожували вогнем війни, далеко не всі сприймали її сер йозно. Саме тому половина стрілецтва спо

кійно розійшлася по домівках, а на тривожні заклики Дмитра Вітовського до міських і повітових комісарів якнайскоріше надіслати поборовців на захист столиці, відгукнулися Золочів, Щирець і Кам'янка-Струмилова. Тим часом становище українських військ погіршилося. Д. Вітовський був шокований, коли начальник штабу Сень Горук повідо мив: у лавах залишилося лише 648 стрільців і старшин. Про спроби ліквідувати хоча б го ловні ворожі вузли опору навіть не йшлося.

Охорона у Львові

ратуші

Барикади на вулицях Львова

Семен (Сень) Гору к — журналіст, отаман Легіону Українських Січових Стрільців і Української Галицької Армії. В листопаді 1918 р. входив до складу Україн ського Генерального Вій ськового Комісаріату. 5 листопада -10 груд ня 1918 p.- начальник штабу УГА

Григорій (Гриць) Коссак-(1882-бл. 1932) - полковник УГА. 5-9 листопада 1918 р. - командувач українськими військами у Львові

Годі було втримати головний вокзал, за який одразу ж почалася завзята боротьба. Для його оборони виділили лише два десят ки стрільців - великий прорахунок коман дування. Бо коли Мончинському стало відо мо про наявність на складах Чернівецького двірця великої кількості зброї, він вислав туди сильний загін. Захоплених трофеїв ви стачило для чотирьох тисяч бойовиків. Тому вже під вечір 2 листопада полякам вдалося

У надзвичайно складній ситуації ] товський не витримав нервової и ги і звернувся до К. Левицького із за про відставку. Саме тоді до Львова п] 36-літній отаман Гриць Коссак, колі народний учитель з Дрогобиччини. віл громадський діяч, співорганізатор то ства "Січові Стрільці'.' У роки світової Г Коссак спершу командував курені від 1915-го - легіоном УСС. Військовії 1 мендантом Львова призначили 56-рі полковника Миколу Мариновича. С Г Коссак не зумів вдало використати новоприбулих усусусів. Коли чотири стрільців, кулеметна сотня, Чота мінс ників під командуванням сотника О. Бу ваного швидко вивантажилися, готові і нати бойові завдання, їх ніхто не зустрі маючи інформації про становище в сотник приступив до виконання застарі наказу командування, який передала і портерка (розповсюджувач) однієї з л ських газет. Спочатку вони без втрат громили польський гарнізон Персень Тоді сотні розділилися. Група Букшова без перешкод зайняла Цитадель, вибил ляків з трамвайного парку і навколи кварталів. Інша група зав'язала бій за і вний двірець. Перемога була близькою, поляки перехитрували січовиків, защ нувавши перемир'я. П о к и вели пере?» ни, до них надійшла допомога. Україж парламентарів полонили, а їх сотні ви із зайнятих позицій. Вони повернулік Персенківки. Польський гарнізон воі відбив і другий наступ січовиків.

зайняти головний вокзал. Отже, ці дні від значалися зростаючою їхньою активністю. Вітовський усі надії покладав на полк УСС. Та січовики забарилися. Залізничники, май же виключно поляки, стримували рух еше лонів з Чернівців і саботували всі розпоря дження командира полку О. Букшованого. Тож лише 3-4 листопада січовики прибули до приміської станції Сихів.

Обороною вокзалу керував 24-рі поручник Броніслав Пєрацький, ві чений за бої у Львові званням полков Невдовзі він зробив блискучу дерл кар'єру, ставши міністром внутрішніх с Польщі (15 червня 1934 р. його вбив ( вик ОУН Григорій Мацейко). На Пе ківці, куди вдруге повернулися січо після невдалого штурму вокзалу, стало< ймовірне: курінь залишився без коман Генеральна Команда не призначила не (хоча досвідчених старшин в Народ домі було немало), не визначила й коні ного бойового завдання. Відтак вони

Польський Львівському

літак на летовищі

лоном виїхали в Старе Село, де заснували бойову групу під такою ж назвою, її очолив Осип Микитка. Втрата головного вокзалу стала для українців важким ударом. Були відрізані залізничні шляхи сполучення із багатьма повітами. Остаточне захоплення поляками головного двірця 3 листопада, мабуть, і вирі шило долю Львова. Пропозицію української сторони про перемир'я 4 листопада поляки зігнорували. Фронт, який утворився цього дня, практично не змінювався два тижні. Він ішов по вулицях Стрийській, Кадетській, Коперника, далі через головну пошту, сейм, собор св. Юра, потім вулицями Бема, Янівською, Клепарівською і Замарстинівською. Головними опорними пунктами українських військ у місті стали казарми на вулиці Яблоновських, сейм, цитадель, головна пошта, ка зарми Фердинанда на Городоцькій і поліції на Казимирівській, вокзал Підзамче, міська різня. 5 листопада запеклі бої точилися за головну пошту: поляки невпинно атакува ли будинок, тримали під щільним вогнем усі підходи до нього. Підступи до сейму геройськи обороняв відділ поручника Ілька Цьокана. Він не тільки утримував будинок, а й здійснював рейди у бік вулиці Городоцької, до костелу св. Анни, Єзуїтського парку. 5 листопада із Старого Села повернули ся півтори тисячі стрільців і старшин полку УСС, які влилися в ряди оборонців столиці. Крім того, невеликі загони прийшли з Ви нник, Золочева, Щирця, Комарна. Але цього було недостатньо. Українська Національна Рада і Генеральна Команда звернулися до на селення Галичини з відозвою "Під з б р о ю ! " : "В перших хвилях нової держави підняв голову лютий і завзятий противник укра їнського народу. Перед лицем цілого світа не постидалися поляки заявити, що україн ський нарід не може бути вільний і рівний іншим, тільки мусить дальше бути вічним наймитом Польщі'.' Керівники молодої дер жави закликали: "Кому тільки доля Рідно го К р а ю лежить на серці, кому не байдуже щастя дітей і внуків, хто не хоче панщини, але бажає собі справедливого ладу без хло па і пана, хто не хоче більше жити в неволі, темноті і вбогості, бути визискуваним і по-

Картосхема битви за Львів. 1918 p.

Присяга стрільців Галицької Армії в Коломиї перед від'їздом на фронт

Сокільники (під Львовом) після боїв. 20 квітня 1919 р.

і І Бойова позиція польської артилерії Високому Замку

Вулиці Львова війни

під

на

нас

дії єврейську дільницю оточили, військо вики встановили кулемети і бронемашини; польські офіцери і сержанти здебільшого й керували злочинними діями. Аналогічний висновок зробив 1919 р. Американський єврейський комітет. Під тиском міжнарод ної громадськості польська влада змушена була покарати 44 учасників львівського по грому, ув'язнивши їх від 10 днів до 18 місяців позбавлення волі. Прихід польської влади

відчули й українці, "найнебезпечніші яких (службовців, учителів, священикі терновано, зокрема в табір Домб'є. в'я Львова. На їх захист неодноразово висп з протестаційними заявами митрополії дрей Шептицький, пізніше екзильний ЗУНР Перший штурм Львова Плани визволення столиці З У Н Р ро била наприкінці листопада 1918 р. Нача. Команда Галицької Армії (НКГА), що п бралася до Бібрки, згодом Ходорова. для їх реалізації бракувало військових і міжнародної підтримки. Уже на поч грудня розгорнулася підготовка до шту] Львова. Насамперед посилено бойові гр "Старе Село',' " Щ и р е ц ь " "Наварія',' "Руд "Крукеничі" "Любінь Великий" 'Хи] "Сигот',' "Схід'.' Групу "Старе С е л о " ота на Осипа Микитки поповнили одразу тири нові курені - Станиславівський. Бе жанський, Коломийський і 1-й курінь У< Останній, що обороняв приміські Підбі] часто називали "Куренем смерті',' бо в стрільці носили на мазепинці чорний трик ник. Групу артилерії "Сокільники" доведі до десяти гарматних батарей. Новостворі група "Наварія',' яка мала наступати по лізничному шляху й оволодіти районом ловного вокзалу Львова, отримала панц ний поїзд; її очолив досвідчений полкові австрійського Генерального штабу А. Леї (брат відомого композитора Ф. Лєгар Угруповання в районі Щирець-Пустоміп Наварія - так звана ударна група, на жа не отримала обіцяних 7 тис. вояків і налі вала близько 4 тисяч. Початок наступу на Львів НКГА п] значила після святкування католицьке Різдва - на 27 грудня. Однак наступальн план не був реалізований, головно, унас док порушень елементарних засад ши ності НКГА. Польській розвідці вдале дізнатися про заходи українців і вчасно і інформувати командування групи "Схід".' грудня генерал Тадеуш Розвадовський поі редив генерала Зигмунда Зелінського у ( довій Вишні, що "українці нагромаджую великі сили в околицях Глинної-Наваї Пустомит'.' Йому було наказано завда

Підбитий бронепоїзд

український під Львовом

попереджувального удару у фланг ударно го угруповання Галицької Армії. 24 грудня польська оперативна група в районі Городка під командуванням підполковника Юзефа Сопотніцького (2400 багнетів, 24 скоростріли, 150 шабель, 10 гармат) перейшла в на ступ, зайнявши наступного дня Любінь Ве ликий і Ставчани. Атаковано лівий фланг ударної групи в районі Оброшина, зокрема частини Козятинської бригади, яка 27 груд ня відступила, втративши півтори сотні по лонених козаків і оголила фланг частин, що зав'язали бій за Львів. Перша серйозна невдача не порушила планів командування Галицької Армії. Вран ці 27 грудня після артилерійської підготовки знову атаковано польські позиції в околицях Львова. Найбільшого успіху досягли січові курені групи "Старе Село','які в часі триден них боїв зайняли Сихів, Зубру. Козельники. Сокільники, Персенківку, Боднарівку, Пасі ки. Курені групи "Схід" атакували Кривчиці й впритул підійшли до Личакова. Окремий загін отамана-наддніпрянця А. Долуда групи "Північ" через Брюховичі увірвався до Замарстинова, Збоїськ і Жовківського перед містя, зав'язавши бої за Голосько. Та коли 28 грудня група Сопотніцького з Оброшина вступила у Львів і надала допомогу поль ській залозі генерала Леснєвського. ситуа ція кардинально змінилася. Українці були змушені відступити. Відтак 2 січня 1919 р. наступальну операцію на Львів згорнули. "Зухвалість" українців занепокоїла Вар шаву. Ю. Пілсудський тоді полагодив при кордонний збройний конфлікт із чехами і німцями, т о ж з'явилася можливість пере кинути на Галицький фронт свіжі частини. 2 січня 1919 р. він призначив командувача групи " Б у г " генерала Яна Ромера провід ником оперативного командування "Лю блін',' вимагаючи від нього зламати блокаду Львова і зміцнити його залогу. Водночас Пілсудський наказав посилити оператив ну групу " Б у г " і розгорнути наступальну операцію з Рави-Руської на Львів. 5 січня Варшава безпосередньо взяла на себе ке рівництво операціями в Галичині, де війська мали відкинути українців на лінію РаваРуська-Жовква-Львів-Щирець-Комарно-

Польські

артилеристи у Львові

Польська артилерійська

Владислав Сікорський (1881-1943) - польський політик, співзасновник товариства "Стрілець'! генерал, прем 'єр-міністр (1922-1923) і міністр військових справ Польщі (1924-1925)

Летуни загону Галицької Армії

Кадетська школа у Львові - опорний пункт польської

батарея

На ній зіткнулися кілька різних поглядів щодо плану нової операції. Всі сходилися на тому, що її ціль - визволення Львова. Як згадував головнокомандувач, урядовці знову вимага ли взяти столицю лобовим ударом. Генерал М. Омелянович-Павленко пропонував за вдати головний удар у напрямку залізничної лінії на ділянці Судова Вишня-Городок, бло кувати Львів і атакувати його із заходу. І тіль ки А. Кравс з групою старшин-фронтовиків висунули ще сміливіший перспективніш план операції - перерізати залізничний шлях на ділянці Перемишль-Судова Вишня і провес ти наступ не на Львів, а західніше на Пере мишль, щоб не витрачати сили на штурм ве ликого міста з 15-тисячним гарнізоном.

Але було затверджено план команд армією: рішучим наступом 7-ї Львівськ Самбірської бригад Третього корпус) ти залізничного шляху на відтинку С Вишня-Городок, перерізати сполученн ремишля зі Львовом, розгромити горо ке угруповання і оволодіти Городкох. Львів потрапив би в повну блокаду. Операція, що увійшла в історію війн назвою Вовчухівської, почалася 17 л ю розгорталася складно. З'ясувалося, що ська розвідка знову отримала інфор> про плани галичан і напрям головного Тому генерал Т. Розвадовський встиг по ти свої війська у Судовій Вишні та Го Запеклі бої розгорнулися на всіх діля фронту. Найбільший опір зустріли куре Львівської бригади отамана Альфредг занца під Любенем Великим. Лише на і му фланзі куреня Осипа Станимира спі з частинами "Групи Гофмана" вдалося сунутися вперед і зайняти Вовчухи і Бар Вдало розвивалися події на ф р о н т українські курені з групи отамана ] ла Гофмана наступали на Судову Вий зайнявши Довгомостиська, Дмитрої Стоянці. Незважаючи на труднощі, гал кі частини підійшли до залізниці на від ку Судова Вишня-Городок так близ що повністю тримали її під вогнем. У)

Віктор Курманович (1876-1945)-генерал УГА, командир групи "Жовква "потім групи "Південь"і 1-го корпусу УГА. Від лютого 1919 р. Державний Секретар військових справ ЗУНР

Звернення командування Холмсько-Галицького фронту Дієвої армії УНР. Весна 1919 р.

Михайло ОмеляновичПавленко (1878-1952) визначний український діяч, генералполковник АрміїУНР. У грудні 1918 - червні 1919pp. - Начальний командант УГА

Альфред Бізанц (1890-1947) австрійський та український військовий діяч, підполковник УГА та Армії УНР

лізницю Судова Вишня-Городок, зав'язали бої за Городок. Значного успіху досягла група "Судова Вишня',' зайнявши Бортятин. залізничний шлях на рубежі Б о р т я т и н Довгомостиська, однак, частини групи не ви користали панічного відступу супротивника і не атакували Судової Вишні. Щоб відтягти з цієї ділянки фронту хоча б частину галиць ких військ, польське командування кинуло в наступ на Жовкву групу " Б у г " генерала Я. Ромера. Але чотири могутніх атаки на позиції корпусу О. Микитки були відбиті. Після цієї невдачі генерал Ромер порадив Т. Розвадовському якомога швидше залишити галицьку столицю. Пропозиція, звичайно ж. вразила, адже генералові належали значні маєтності у цьому краї. Отже, коли він довідався, що у Варшаві вже розроблений наказ № 507 від 9 березня про відступ львівського угрупо вання за Сян, то заявив по телефону началь никові Генштабу Станіславу ІГГептицькому (братові митрополита Андрея): він швидше згине, ніж допустить українців до Львова. З р е ш т о ю цей наказ викликав сум'яття не тільки серед генералітету. Велика група по літиків на чолі з графом А. Скарбиком, ве ликим землевласником, теж почала тиск на Ю. Пілсудського. Наразі доля усміхнулася полякам: закінчився конфлікт на чеському

кордоні, і Пілсудський зміг перекинути н схід частину військ. Бойові дії ударної групи Третього г лицького корпусу 9-11 березня 1919 р. бул скеровані на виконання чергового завданн операції - оволодіння Городком. Однак бе упинні атаки Городка семитисячним угр\ пованням не мали успіху. Дійшло навіть д того, що з заходу знімалися курені й пере водилися на Городок, внаслідок чого посла блено фронт під Судовою Вишнею, що ста ло однією з причин катастрофи. Власне тоді на західному відтинку ф р о н т утворився небезпечний пролом.Тільки 17 бе резня полковник Г Коссак припинив атак Городка і почав перекидати курені, зокрем З бригади У С С під Судову Вишню. Ново створена польська група Конаржевськог (п'ять куренів піхоти, майже 4,2 тис. воя ків) захопила Вовчухи і продовжила насту] на Городок південніше від залізниці. Проті ночі 19 березня група "Городок" О. Стани мира залишила Черляни і закріпилася н рубежі Поріччя Ґрунтове-Мальованка Угерці, Шоломиничі. Інші курені групи ота мана К. Гофмана зайняли оборону на ліні Добряни-Путятичі-Никловичі. На цій ліні фронт тримався до середини травня 1919 р Підсумовуючи результати Вовчухівськс операції, Б. Гнатевич і О. Думін писалі "Так трагічно покінчився найбільший чи української зброї за час 4 1/2 місяці змаган діло, що коштувало багато крови й велі кого зусилля. Українські стяги виповнилі своє завдання блискуче, і коли їх змаганн не увінчались успіхом, то завинив у цьом у 100 відсотках провід армії, Начальна Ко манда. Вже, захопивши залізничний шля? вона повинна була звернути зараз голови сили проти заходу, щоб здобути Перемишл і лінію Сяну. Львів був би скапітулюва заки покінчилася би була акція проти Пере мишля. Начальна Команда утретє зробил ту саму помилку тим, що намагалася захо пити Львів безпосередньою акцією п р о т нього...'.' Чортківська офензива Останній похід на Львів у червні 1919 увійшов у історію українсько-польської війн як Чортківська офензива. Його здійснил

українці тоді, коли, зазнавши важкої поразки в травневих боях від армії Галлєра, Галиць ка армія була притиснута до Збруча і мало хто вірив, що вона здатна на активні бойові дії. Але сталося неймовірне. Знесилена і зне кровлена українська армія провела блискучу наступальну операцію, і лише надзвичайні обставини не дали змоги їй визволити столи цю, до якої вона підійшла майже впритул. Наприкінці травня уряд З У Н Р контролю вав лише клаптик галицької землі - Борщівський і частково Гусятинський, Чортківський та Городенківський повіти. Навала польських військ, які, заохочені Антантою, водночас вели бої на Волині й під Бродами із червоноармійськими частинами, зупинилася. До Збруча підступала Червона армія. Водночас 24 травня 8-ма румунська дивізія піхоти гене рала Я. Задіка несподівано перейшла кордон, зайнявши частину Покуття (Коломию, Сня тии. Косів, Кути). Відтак державні установи поспішно евакуювалися до Бучача (Василі анського монастиря). Галицькі частини, зне:илені, але ще не переможені, опинилися між кількома вогнями. Нависла загрозлива тиша, пса могла обірватися кожної миті. Є. Петрупевич і Державний Секретаріат надіялися на тудо: розраховували протриматися між воэогуючими сторонами доти, доки Париж (де Зища Рада почала розгляд східногалицького штання) вирішить долю краю на користь ЗУНР Радянська Росія і Польща не хотіли ііткнення, що означало для них відкрити нопій фронт. Затишок на фронті було викорис тано для реорганізації командування ГА. Не >ез впливу Симона Петлюри, який не забув не вибачив генералові М. ОмеляновичуІавленку непоступливості на ходорівських іеремовинах. Є. Петрушевич та його уряд винуватили у невдачах Головнокомандувача А, усунувши його 9 червня з посади. На його іісце скерували 44-річного наддніпрянця. енерал-хорунжого Олександра Грекова. Новий командувач, підтриманий коман д а м и корпусів і бригад, зумів переконати ряд у необхідності наступальної операції, пираючись на високий моральний дух гаицького стрілецтва. Бойовий порядок ар ії напередодні операції був такий: Перший орпус (5, 6, 9 і 10-та стрілецькі бригади, омандир - підполковник О. Микитка, наальник штабу - сотник І. Куніш) мав штаб Борщеві й тримав фронт від Гусятина до [робіжньої включно; Другий корпус (1,3,4 і ма бригади, командир - полковник М.Таравський, начальник штабу - підполковник .. Шаманек) мав штаб в Озерянах і був ацілений на Ягольницю і Чортків; Третій орпус (2,8 і 11-та бригади, командир В. Геначів (з 14 червня - полковник А. Кравс), наальник штабу - сотник Р Якверт) мав штаб Дзвинячі й боронив лінію Устячко-Товсте.

Підбитий бронепотяг

Початком загального наступу став пере можний бій за Ягільницю 7 червня. 8 червня взято Чортків - важливий стратегічний ву зол на Галицькому фронті, де захоплено пів тори сотні бранців. 52 скоростріли. 6 гармат і 60 тис. набоїв. Розвиваючи наступ, генерал Греков об'єднав війська Першого і Друго го корпусів під загальним командуванням М. Тарнавського і кинув їх на ТернопільБучач. До Бучача перебралася Начальна Команда. Разом із нею на фронт прибув Є. Петрушевич. який 9 червня у Бучацькому Василіянському монастирі провів реор ганізацію державного керівництва. Було прийнято рішення скасувати посаду прези дента та Державний Секретаріат. Отож, Єв гена Петрушевича оголошено диктатором, а функції уряду покладено на уповноваже них, яких він сам призначав.

Бронепотяг

польський "Сміливий"

"Вільна Україна"

єприпасів. 28 червня по всьому фронту від Бродів до Калуша-Галича поляки перейшли у рішучий наступ. Вже 29 червня галицькі частини залишили Золочів,30 червня - Бро ди, Поморяни, Бережани, 4 липня - Бучач. Галицька армія 16-17 липня була змушена відступити за Збруч, на з'єднання з Дієвою армією УНР. На жаль, в ході відступу було полонено 6,5 тис. стрільців. Внаслідок міжнародної ізоляції ЗУНР, у травні-червні повністю припинилося над ходження зброї і боєприпасів з Австрії та Чехословаччини. Позатим польська ар мія була набагато краще озброєна новими зразками французької, англійської, німець кої та американської зброї. Супротивнику :прияла наявність розвинутих комунікацій яа його території, яка дозволяла маневэувати кіннотою (її в поляків було в кіль ка разів більше), панцерними потягами та івтобронетехнікою. Отже, несприятлива ювнішньополітична ситуація, необхідність ,'країнців боротися кількома фронтами іроти агресорів стали головними причина ми втрати державної незалежності й тери торіальної цілісності України. Однак боротьба за незалежність не при ганялася. Вже 22 липня 1919 р. Коломийька і Львівська бригади заступили шлях іільшовикам на Кам'янець-Подільський •имчасову столицю У Н Р А попереду був юхід об'єднаних українських військ на Сиїв. Знову відступ і пошесть тифу, нові моили на Поділлі, табори інтернованих у Чеословаччині та Польщі. Втім, у вчорашніх трільців та старшин Галицької Армії, шиокого загалу українства не згасала віра у еремогу Визвольних змагань, відродження уверенно! соборної Української держави.

Картосхема Чортківської офензиви

Команда Ш-го Галицького корпусу УГА

2. ПОЛІТИКА ПОЛЬЩІ В ГАЛИЧИНІ

п _

писання Ризького мирного договору було встановлено нові східні польські кордони, які не змінювались аж до вересня 1939 р. До складу Другої Речі Посполитої ввійшли великі галицькі та волинські території, за селені українцями. За даними перепису населення від ЗО вересня 1921 р. вони ста новили найчисленнішу національну мен шину в державі. Слід зазначити, що дані перепису характеризуються значною тен денційністю і неточністю, зокрема щодо українського населення. Під час перепису, крім труднощів технічного характеру, на його результати значно вплинуло й те. що українське населення, особливо сільське, вороже ставилося до перепису і бойкоту вало його. В окремих повітах Львівського воєводства близько 70 % населення ухиля лося від перепису. Польська влада змуше на була використовувати навіть збройні сили. На його результати вплинуло т а к о ж свідоме зниження даних перепису щодо непольського населення. Згідно із підра

Польські війська на вулицях Львова (1919 р.)

хунками на підставі статистичних даних та аналізу тогочасних джерел, а 1921 р. на території сучасних Львівської, Рівнен ської, Волинської. Івано-Франківської та Тернопільської областей проживало 3920 тис. українців (66.21 % ) , а на захід від су часного українсько-польського кордону 366 тис. З а г а л о м у П о л ь щ і проживало 4686 тис. українців, т о б т о 17,2% від всього насе лення країни. Більшість українців заселя ла галицькі воєводства: Станиславівське 940 054 осіб, або 70,2 %, Тернопільське 741 031 осіб, або 50,2 % і частину Львівського, без приєднаних до нього західних повітів, де переважало польське населення 975 268 осіб., або 35,9 %. Це свідчило про україн ський етнічний характер краю. Л и ш е у ве ликих містах поляки становили більшість: у Львові - десь 60 %, Тернополі 50,5 %. Український елемент у населенні Львова зменшився від 39,3 тис. (1910) до 27,3 тис. осіб (1921). Більшість українства була пов'язана зі сільським господарством. За даними пере-

лавівському воєводстві 67,5 % господарств належали до малоземельних (до 2 га), у Львівському та Тернопільському понад по ловину. Разом із тим господарства з-понад 20 га становили відповідно у Львівському воєводстві 0,4 %, в Станиславівському і Тернопільському по 0,6 %. Це була одна з особливостей аграрного устрою Галичини, що гальмувала капіталістичну еволюцію к р а ю . Власниками великих господарств були переважно поляки. 1921 р. їх чисель ність в Тернопільському воєводстві ста новила 91 % всіх землевласників, у Львів ському 87 %, у Станиславівському 85 %.

пису 1921 p., 93,5 % українців проживало на селі; з 88,7 % усіх працюючих на селі 79 % займалися рільництвом, лісівництвом, го родництвом та рибальством. У промисло вості та гірничій справі робітники-українці становили ледь 3-6 % усіх працюючих. Х а р а к т е р н о ю особливістю цих теренів була велика кількість малоземельного або безземельного селянства. У Станис-

Титульна стор праці відол українського д Ю. Павликовськ "Земельна сіц у Східній Галин що вийшла друк Львові 19

Представники українського капіталу становили менше 1 % населення регіону. Н е ч и с л е н н о ю була й українська творча й технічна інтелігенція. Вона складалася переважно з людей вільних професій, ду ховенства, вчителів, а т а к о ж з невеликої кількості урядовців. За даними Міністер ства віросповідань та загальної освіти, у трьох галицьких воєводствах 1922 р. було 9754 (71,68 %) вчителів польської націо нальності, 3452 (25,36 %) української і 385 (2,82 %) - єврейської. Однак, незважаю чи на відносно невелику кількість, укра їнська інтелігенція була досить активною в політичній та господарській діяльності й відіграла провідну р о л ь у національновизвольному русі. Внутрішня політика спрямовувалася на повну інтеграцію Галичини у складі держа ви. Правлячі кола всіляко намагалися зміц нити "польськість" східних кресів, усуваю чи будь-які характерні українські ознаки, а

Парад польські* військ біля нам 'ятник А. Міцкевичу (1919 р.

ляв польський п р е м ' є р Вінцент Вітос,"роз ширить кордони нашої вітчизни, зміцнить стан нашого національного володіння і по силить нашу здатність у боротьбі за землю, як за основу національної території'.' Пла нувалося збільшити польське населення на :ході країни до ЗО %. Згідно з прийнятими 17 грудня 1920 р. за конами, колишні вояки та інваліди, які від значилися в боях або вступили до війська добровільно і служили у фронтових части нах, могли безкоштовно отримати з дер жавного земельного фонду до 45 га землі. Зля створення міцних господарств осадш к а м передавався т а к о ж необхідний інзентар та житло. Решта учасників війни на гільгових умовах одержувала кредити для супівлі землі з того самого фонду. Воднотс створювався "осадницький ф о н д " для іадання низькопроцентних позик усім коюністам та "солдатський фонд',' який видііяв демобілізованим кредити готівкою або т т у р о ю . 1922 р. осадники Львівського во:водства отримали кредити на суму 39 млн іарок. Всього ж протягом 3-4 років на східшх кресах планувалося поселити близько Ю тис. колоністів; 1921 p . - 8 т и с , 1922 р2 тис. і 1923 р. - 20 тис. осіб. Контроль за >еалізацією закону про осадництво покла дали на міністерство військових справ, яке іало співпрацювати з Головним земським правлінням (перетвореним 1923 р. на мііістерство земельних р е ф о р м ) , а на місцях повітовими надавчими комітетами. Крім військових осадників, системно роз с і я л и с я цивільні колоністи.які вербувалия переважно з польських селян, що т а к о ж уло продиктоване політичними міркуван

Володимир Загайкевич (1876-1949) - адвокат у Перемишлі, член УНРади ЗУНР. Був звільнений з польського концтабору в Домб'є наприкінці 1919 р.

нями. Н е з в а ж а ю ч и на нестачу землі для місцевого селянства, осадницькі господар ства ще більше загострювали проблему "земельного голоду" і були джерелом по стійної напруженості та міжнаціонального протистояння, які особливо посилилися на початку 1930-х років. Протягом 1921-1922 pp. більшість виді леної землі роздали її заявникам. Однак не всі вони переїжджали на нові місця посе лення. 1922 р. із 8732 військових осадників у східні воєводства на постійне проживан ня прибуло 5557 сімей. 1923 р. колоніза ційний рух дещо послабився. Офіційно це пояснювалося постановою сейму від 24 березня 1923 р., у якій ішлося про неста чу земельного фонду на східних кресах, а ф а к т и ч н о відходом 1923 р. від активної по літичної діяльності ініціатора військового осадництва Юзефа Пілсудського. 1924 р. у всьому краї з е м л ю отримали 3223 колоніс ти. 1925-788.а у 1926-773. З а г а л о м польська колонізація східних кресів не дала очікуваних результатів ані з політичного, ані з економічного погляду. Невдачі осадницької політики були спри чинені і труднощами постійного фінан сування, і загостренням міжнаціональних суперечностей на цих землях. Ч е р е з мате ріальні нестатки та ворожнечу місцевого населення чимало осадників відмовили-

Книга польського автора Станіслава Кутшеби "Меншини в сучасному міжнародно му праві". 1925 р.

Хор табору інтернова них українців у Иозефові. 1921 р.

Площа Галицька х Львові. 1920-ті pp.

можливості українців вчитися в універси теті. На противагу цьому з жовтня 1919 р. у Львові почала діяти мережа нелегальної освіти, а в липні 1921 р. створено таєм ний Український університет, який проіс нував до 1925 р. У 1921-1922 академічно му році напівлегальний університет мав 54 кафедри, на які записалося 1258 студен тів, а на 1922-1923 академічний рік було вже 65 к а ф е д р і до 1500 студентів. З огляду на міжнародну громадську дум ку, а т а к о ж щоб відвернути молодь від та ємного шкільництва, яке перебувало під впливом українських політичних сил. поль ський уряд започаткував заходи, спрямова ні на задоволення освітніх вимог українців.

які мали б пом'якшити міжнаціональну напруженість. У березні 1921 р. на спіль ному засіданні конституційної та освітньої комісій сейму було вирішено заснувати український університет у Станиславові. Однак це рішення критикували і українці, які домагались узаконення вже існуючого таємного університету, і польські політич ні сили, зокрема соціалістичні. Не впроваджено і п о л о ж е н н я про укра їнський університет у статуті про воєвод ське самоуправління від 26 вересня 1922 р. П р о б л е м а національної освіти стала одним із д ж е р е л постійних польсько-українських конфліктів, і у міжвоєнний період т а к і не була вирішена.

Пам'ятник Яну Собеському у Львові. 1910-ті pp.

3 . БОРОТЬБА З А ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Євген Коновалець (1891-1938) - визначний суспільно-політичний діяч, керівник Укра їнської військової організації

Титульна сторінка книги "Срібна сурма": початки УВО в Галичи ні" за редакцією актив ного діяча українського націоналістичного під пілля Зиновія Книша

крашське населення не примирило ся з польською окупацією. У народних ма сах утверджувалося відчуття національнополітичної окремішності. Ширилося переконання, що край залишається окре мою українською територією, яка тимчасо во опинилася під окупацією Польщі. На всі спроби останньої утверджувати в краї дер жавну владу населення відповідало пасив ним опором, який періодично переростав у активну оборону. Українці не вірили у три валість перебування Польщі на західноукра їнських землях, демонстративно виявляли до неї негацію й політичне невизнання повно важень окупаційного режиму, дотримували ся думки про творення держави у державі. Утвердженню таких настроїв сприяла по літика крайового політичного проводу та уряду З У Н Р на чолі з Є. Петрушевичем. За нових умов, коли еміграційний уряд вже не мав реального державного суверенітету над краєм, основну свою увагу він зосередив на зовнішньополітичній діяльності, зберігаючи одночасно за собою загальний провід над

окремими сферами суспільного життя в З хідній Україні. щ Для керівництва суспільно-політичний процесами у Галичині в уряді диктатог 11 серпня 1920 р. було введено посаду рефі рента для зв'язку з краєм (референт краю На цю посаду було призначено відомого дЬ ча У Н Т П Романа Перфецького. На засідаь ні уряду він мав право вирішального голос Його удостоїли також урядового титулу уповноважений диктатора З У Н Р (член уря ду). 17 жовтня 1921 p. Р Перфецького на ції посаді замінив Ярослав Підляшецький, якиї до того часу виконував обов'язки кур'єр; для зв'язків з краєм. Усі крайові справи полагоджували чере: референта з відома голови уряду. Вказівкь крайовим політичним організаціям рефе рент видавав "по думці заряджень диктато ра зглядно Колегії уповноважених'.' Розпо рядження крайовим бойовим організаціям погоджували з Військовою канцелярією диктатора. Остання зобов'язувалася обмі нюватись з референтом краю інформацією про становище в краї і стан бойових органі зацій. Зв'язок з краєм референт здійснював через відповідних кур'єрів, а також через розвідувальні органи Військової канцелярії. Уряд З У Н Р мав налагоджені тісні контак ти з краєм, був добре поінформований про події, які там відбувалися. Інформація та ма теріальні засоби від уряду З У Н Р щотижня передавали спеціальними кур'єрами через Ужгород (Чехословаччина) нелегальними каналами до краю. Так само зворотна інфор мація надходила до Відня. Важливі проблеми національнополітичного, культурно-освітнього і госпо дарського життя краю були постійно у полі зору уряду З У Н Р На його засіданнях вирішу вали питання матеріальної та організаційної допомоги українським підпільним бойовим організаціям, господарським інституціям та культурно-освітнім товариствам, що діяли в краї. Особливу увагу приділяли проблемам соціально-економічного та національнополітичного становища українського насе лення в умовах польської окупації. Пробле ми краю так чи так розглядали на кожному засіданні уряду. Предметом особливої зацікавленості був стан таборів інтернованих частин УГА в Че-

1. ОСВІТНЯ ПОЛІТИКА

ШШ априкінці XIX - на початку XX ст. органи державної влади Австро-Угорщини багато зробили для розвитку шкільництва, і українського також. Проте кількість украї номовних навчальних закладів була недостат ньою, а якість викладання в них не завжди відповідала реальним потребам. Складними були умови праці педагогів, які підсилювала низька заробітна плата. Події Першої світової війни, створення Легіону Українських Січових Стрільців за свідчили прагнення українців до захисту на ціональних інтересів. Це було закономірним процесом національного відродження другої половини XIX - початку XX ст., важливу роль у якому відіграло підвищення освітньо го рівня українців. Саме тому, стрілецьке командування дбало, щоб стрільці, які до війни вчилися в гімназіях чи університетах, мали змогу продовжувати навчання, складаючи час до часу іспити. У цьому їм допомагали Збірні станиці УСС, го ловно у Відні та Львові, які опікувалися ними під час екзаменів. Тільки у Віденській збір ній станиці від 8 грудня 1914 р. до 11 лютого 1915 р. побувало 85 стрільців, які приїжджа ли зі згаданою метою. У Львові до вересня

Навчання української дітвори в початковій школі, яку організували УСС. 1916 р.

1916 р. іспити склали 87 гімназистів та 25 сту дентів університету з числа УСС. Крім того, у Відні були зорганізовані спеціальні 4-тижневі курси для допомоги стрільцям у складанні ек заменів. Згодом подібні курси для гімназистів, які назвали стрілецькою гімназією, постали і в Коші УСС. Щось подібне планували також створити і для студентів університетів - так званий "етапний університет',' але цього до сягнути не вдалося. Стрілецька гімназія, яка пізніше називала ся "етапною гімназією УСС',' почала працю З червня 1915 р. з ініціативи вістуна С Прідуна, студента-філософа Віденського універ ситету, її доцільність він мотивував тим, що стрільці повинні прислужитися своїй Бать ківщині не тільки крісом, а й наукою, особли во тоді, коли вона цього потребує. Навчали у стрілецькій гімназії новобранців і так звану "стару войну'.' їх кількість змінювалась, за лежно від фронтових обставин, від 20 - 30 до майже 230 осіб. Спочатку цим займався тіль ки сам С Прідун, а згодом йому на допомогу прийшли студенти-філософи Чернівецького університету - десятник І. Гуцуляк, стрільці А. Дідик і Т. Вишиваний; викладачі гімназій підхорунжий М. Угрин-Безгрішний, чотарі

Олександр Барвінський (1847-1927) - видатний педагог та громадськополітичний діяч. Обіймав посаду Державного Секретаря освіти і віросповідань в першому уряді ЗУНР

С. Никифоряк, стрільці Ю. Мінко, Ю. Гірняк, Л. Смулка, А. Лотоцький та інші. Незважаючи на плинність гімназистів, які відходили на фронт, часту зміну постою Коша, відповідно й гімназії, відсутність приміщень та підручників, які стрілецькі викладачі нерід ко змушені були купувати за власні кошти і таке інше, навчання відбувалося здебільшого регулярно. Серед предметів були: українська, грецька, латинська та німецька мови, історія України, математика, фізика, природознав ство, а також психологія, логіка, історія фі лософії, стародавня історія та інші. Щосереди відбувалися читання "Історії України" М. Аркаса, на які приходили фактично всі стрільці, вільні від служби. Часто лекції, які проводили то на свіжому повітрі, то в помешканнях самих учителів, закінчувалися дружніми розмовами учнів та їх наставників. Необхідно також наголосити, що всі стрільці-гімназисти, попри специфічні умо ви, вчилися охоче й енергійно, особливо після того, коли їм, починаючи від кінця 1915 p., було дозволено складати іспити за прослухані курси. У визначені терміни вони виїжджали до українських гімназій і там, на основі здобутих у стрілецькій гімназії знань, складали екзамени. Тільки до травня 1916 р. такі іспити склали понад 100 стрільців. За галом же приблизно 140 стрільцям вдалося подібним чином закінчити гімназії. Це мало неабияке значення для всієї національної справи, оскільки суттєво збільшувало чи сельність освічених людей серед українців Галичини. Враховуючи освітні національні традиції, влада З У Н Р чималу увагу приділила сталенню шкільництва. 6 листопада 1918 р. Українська Національна Рада створила Дер жавний Секретаріат освіти і віросповідань, який очолив професор Олександр Барвін ський. Після переїзду уряду в Станиславів ним керував доктор Агенор Артемович. Від 17 квітня 1919 р. за освітню політику уряду відповідав письменник та педагог Антін Крушельницький. Основні державні закони щодо організа ції освіти уряд прийняв після злуки З У Н Р і УНР 22 січня 1919 р. Закон УНРади про осно ви шкільництва від 13 лютого 1919 р. вста

новив найважливіші засади освітньої полі тики держави, які полягали в запровадженні обов'язкового вивчення української мови у всіх навчальних закладах держави, організа ції достатньої кількості шкіл для національ них меншин, створенні передумов для функ ціонування приватного шкільництва, надання педагогам статусу державних службовців, що суттєво підвищувало їх статус в суспільстві. Щоб впровадити його в життя було прийнято низку підзаконних нормативних документів. Зокрема 23 лютого 1919 р. по станову Державного Секретаріату освіти і віросповідань про зміну навчальних планів у народних або початкових школах, навчання в яких було обов'язковим для дітей віком з 8 до 14 років. Вона передбачала збільшення обсягу навчального часу для вивчення укра їнської мови, літератури та математики. Щодо викладання інших предметів,™ було зазначено, що: "Лекції науки історії і геогра фії призначені досі на основі австрійських научних планів на науку історії і географії Австро-Угорщини, призначує ся у всіх шко лах, без огляду на викладну мову, на науку історії і географії в першій мірі України, а в звязи з нею і инших земель, заселених славянськими племенами'.' 24 лютого 1919 р. було видано розпоря дження Державного Секретаріату освіти і віросповідань про обов'язкове викладання українською мовою у всіх державних серед ніх школах, тобто класичних та реальних гімназіях, які здійснювали підготовку чинов ників середнього рангу для роботи в держав них установах. Воно зобов'язало керівництво згаданих навчальних закладів до 15 березня 1919 р. втілити його в життя.

Агенор Артемо вич (1875-1935)визначний український мовознавець, фахівець з класичної філології, Державний Секретар освіти і віросповідань впродовж грудня - пер шої половини квітня 1919 р.

Закон УНРади про шкільництво від 13 лютого 1919 р.

Інструкція Державного Секретаріату освіти і віросповідань щодо виконання закону УНРади від 14 лютого 1919 р. про удержавлення приватних середніх шкіл

Антін Крушель ницький (18781935) - письменник, педагог і громадськополітичний діяч, від 17 квітня 1919 р. Державний Секретар освіти ЗУНР

Розпорядження Дер жавного Секретаріату освіти і віросповідань від 24 лютого 1919 р. про запровадження української мови ви кладання в державних середніх школах

ЗО березня 1919 р. секретаріат освіти опри люднив розпорядження '"В справі польської і німецької мови',' яким дозволялося в школах з українською мовою навчання, на прохання батьків, вивчати, починаючи з третього гім назійного класу, польську і німецьку мови як факультативні предмети по дві години на тиж день. За потреби єврейську мову та історію могли викладати як обов'язкові предмети. Окрім чітких вказівок для вже чинних дер жавних та приватних навчальних закладів в "Розпорядку Державного Секретаріату осві ти і віросповідань про приватні школи" було чітко регламентовано умови, за яких владні установи давали дозвіл на відкриття освіт ніх закладів. Вони вимагали таке: директор і вчителі повинні отримати українське грома дянство; організація школи мусить в загаль них рисах відповідати організації державних шкіл того самого типу; навчальний заклад повинен виконувати всі розпорядження ор ганів державної влади З У Н Р Серед законодавчих документів, що видав уряд, чимало було спрямовано на підвищення соціального та матеріального становища пе дагогів початкових та середніх шкіл, без яких неможливий належний рівень освіти та вихо вання національно свідомих громадян ЗУНР. За законом УНРади про шкільництво осві тяни отримали статус державних службовців, що давав право і окремі пільги, і накладав чимало важливих обов'язків. Згідно з "Роз порядком Державного Секретаріату освіти і віросповідань про службову присягу учите лів" від 22 лютого 1919 р. вони повинні були в письмовій формі засвідчити свою відданість Українській державі. У тексті присяги за

значалося: '.'..получені (доручені) обов'я сповнятиму по мойому найкращому зна згідно з моєю совістю. Всі мої сили прис для добра Української Народної Республ єї інтересів та скарбових доходів, берегти всяких відносинах. Приказам моїх зверхн буду все послушний'.' Л Неабияке значення для педагогів на , них. виділових (міські початкові навчал заклади, що давали право вступу до гім зії) та середніх шкіл мали законодавчі а* згідно з якими підвищувалася матеріал! винагорода за їхню працю. "Закон У їнської Національної Ради про зароб плату народних і виділових вчителів" 10 квітня 1919 р. та "Резолюція Українс Національної Ради про підвищення зарп. учителям середніх шкіл" від 15 лютого 19 встановили значно вищі розміри платні п гогам. Передбачалося, що найменша вин рода вчителя народної школи становити 1200 корон на рік, а педагога середнього і вчального закладу 2000 корон щороку. O k j цього розпорядженнями Державного Сек] таріату освіти і віросповідань було підвище пенсії педагогам, вдовам та сиротам освіт запроваджено додаткові грошові випла оскільки інфляція дуже швидко знецінювг реальну вартість заробітної платні вчителі Західноукраїнські педагоги долучилися створення єдиної концепції реформування і ціональної освіти разом із своїми колегам* Наддніпрянщини, що розпочалося вже з ш шого Всеукраїнського учительського зі'? (5-6 квітня 1917 p.). Комісію, що розпоча роботу над створенням проекту докумен очолив відомий український педагог Пет Холодний. Наприкінці січня 1918 р. до її с к і ду ввійшли галичани: А. Алиськевич. Я. 1 ленький, В. Бірчак, І. Боберський, О. Бс чук, Я. Борис, І. Брикович, А. Домбровсьи В. Зубрицький, А. Крушельницький, К. W. лис, В. Поговський, Д. Пігуш, І. Прима. Робота над "Проектом єдиної школи Вкраїні" тривала досить довго і лише за ча< Директорії У Н Р була остаточно закінчеі Хоча керівник проекту П. Холодний відзі чив, що "треба ще багато прикласти праці точнішої конкретизації ідей української шк ли, але можна бути певним, що українські

Філарет Колесса (18711947) - музикознавецьфольклорист, етнограф і композитор, професор Таємного університету

торії Гетьманщини. "Виклади професора І. Крип'якевича, - згадував один із тодішніх його слухачів, - відбувалися в Народньому Домі в обширних, кількакімнатних примі щеннях тодішньої "Академічної громади'.' Щоб ввести в оману поліцію ми не світили електричного світла, а робили записки при світлі парафінових свічок і то відповідно прислонених. При вхідній брамі дижурували студенти, що не мали в тих годинах ви кладів. Вони, при наближенні поліції, давали нам про це знати, й ми відповідно затирали за собою сліди, що ніби ми відбуваємо неви нне засідання, а професор зникав у котрійсь із гімназійних кляс на вищих поверхах'.' Про те, що викладачі та студенти під час проведення занять дотримувалися надзви чайної обережності, свідчить звіт міського управління поліції Львова від 17 грудня 1921 р. Там було зазначено, що підпільне навчання слухачів університету та політехніки відбува лося в українському студентському будинку та в приміщенні українських приватних жі ночих шкіл. Лекції, за даними поліції, тут чи тали доктори Кирило Студинський, Філарет

Колесса, Мирон Кордуба та Артур Рендельштейн (викладач технічного факультету). Численні спроби депутатів української фракції польського парламенту легалізу вати роботу вищих навчальних закладів не принесли жодних результатів. Незважаючи на це, вони і надалі продовжували працюва ти в непростих умовах, оскільки за словами голови українського сеймового клубу Самійла Підгірського: "їх істнування усвячене жертовністю і посвятою цілого українського громадянства та української молоді з профе сурою. Є вони найдорожчим скарбом для ці лого українського народу'.' Проіснувавши майже 4 роки, "катакомб ний університет" та політехніка показали світові приклад самовідданості відстоювання національної ідентичності українців,їхні праг нення до вершин знань і науки. Безприкладна боротьба за створення українських вищих на вчальних закладів у Львові набула широкого розголосу, ставши відомою міжнародній гро мадськості й отримавши підтримку окремих її кіл. Вищі навчальні заклади центральноєв ропейських держав - Австрії. Німеччини та "вільного міста Гданська" - зараховували сту дентам українських університету та політех ніки у Львові роки навчання в підпіллі. Отже, органи державної влади ЗУНР, вра ховуючи розгалужену систему шкільництва Австро-Угорщини та освітні традиції україн ців, зробили чимало для належної організації системи навчання в новоствореній державі. Цьому насамперед сприяли закони УНРади та розпорядження Державного Секретаріату освіти й віросповідань, які створили правові передумови для функціювання навчальних закладів в державі, підвищили статус педаго га в суспільстві та особливу увагу приділяли українізації шкільництва. Таємні навчальні заклади були створені на хвилі загального опору польськії! окупації як закономірне продовження державотворчих традицій 1918 -1919 pp. їх студентами було мо лоде покоління різних, часом непримиренних політичних напрямів, яке об'єдналося навколо боротьби за українську національну справу.

Іван Крип'якевич (1866-1967) - видатний український історик, викладач історії в гімназіях Галичини та в Таємному університеті

Будинок приватної жіночої вчительської семінарії, виділової та народної шкіл для дівчат "Українського педагогічного товариства " у Львові (1918). Упродовж 1921-1923 pp. тут читали окремі лекції студентам Таємного університету

Залікова книжка сту дента філософського факультету Таємного університету у Львові Євгена Побігущого. 20 жовтня 1922 р.

2. ДЕРЖАВНОЦЕРКОВНІ ВІДНОСИНИ

Андрей Шептицький (1865-1944) -грекокатолицъкий митрополит, громадськополітичний, культурнопросвітницький діяч, духовний провідник українського національного руху першої половини XX ст. Наприкінці 1920 р. вирушив у трирічну подорож до країн, від позиції яких залежало рішення Ради Амбасадорів стосовно державноправового статусу Галичини. Відвідав, зокрема, Францію, Англію, Нідерланди, Бельгію, США, Канаду, Аргентину, Бразилію

Митрополит Андрей Шептицький освячує прапор легіону УСС у с. Розводові Жидачівського повіту. 1917 р.

ЛЯ еліпиність слушно в в а ж а ю т ь одні єю з основних ментальних ознак галиць ких українців. Упродовж багатьох десяти річ стрижнем національного відродження була Греко-католицька церква ( Г К Ц ) , що виховувала громадськість на засадах хрис тиянської моралі. По суті, жодна значуща політична, культурно-просвітницька чи громадська організація Галичини не об ходилася без участі греко-католицького духівництва. Щоправда, наприкінці XIX ст. ситуація потроху змінювалась з'явилось нове покоління національно сві домої світської інтелігенції, частина якої і склала ядро урядових структур Західно у к р а ї н с ь к о ї Народної Республіки. При к м е т н о г о значний відсоток цих осіб були вихідцями з родин священиків, з дитинства виховувалися в християнському дусі. Зміни в соціальній структурі галицькоукраїнського національного руху певною мірою позначилися і на статусі духовен ства. На сприяння митрополита А. Шептицького, Ц е р к в а з початком XX ст. замість давньої ролі національного про відника почала виступати в новій іпоста сі - духовного і морального авторитету українського суспільства. Водночас спів відношення духовенства і світської інте лігенції в культурно-просвітницьких то вариствах, політичних партіях та УНРаді

в період національно-державного будів ництва дещо змінилося. Спостерігалася тенденція зменшення політичної ролі ду ховенства на початку XX ст. Скажімо, у програмі найчисленнішої та найпопулярнішої у Східній Галичині У Н Д П релігійній проблематиці присвячено окре мий підрозділ "В церковних справах',' у якому проголошували: "Домагаємося сво боди релігії і совісти та повної рівноправности для всіх релігій та обрядів. Щодо на шої церкви (греко-католицької в Галичині, православної на Буковині) то домагаємося такого уладження її відносин, щоби вона не була виставлена на ніякі чужі впливи. З о к р е м а домагаємося знесення права па тронату і впливу правительства при обсаді церковних урядів та законного запоручення нашим громадам більшого впливу на обсаду парохій'.' Програма УРП, ухвалена ще 1890 p., пе редбачила "раціоналізм у справах віри'.'Тим часом, Віденська програма австрійської соціал-демократії від 1901 р., на основі якої діяла УСДП, передбачала: " . . . оголошення релігії річчю приватною; розділу церкви від держави і оголошення церковних і релігій них громад приватними стоваришеннями, які мають свої справи цілком самостійно залагоджувати; обов'язкового цивільно го шлюбу'.' Виняток становила хіба що Християнсько-суспільна партія, яка у стату ті в редакції 1911 р. проголошувала своєю метою "практичну діяльність християнства в суспільнім напрямі з підмогою береження

Йосафат Коциловський (18761947) - перемишльський єпископ, василіянин. Учасник Конституанти, член Української Національної Ради. Громадський, культурнопросвітницький діяч

та пособлювання духовних і матеріальних справ християньского горожанства'.' Серед учасників Конституанти, я к а 19 ж о в т н я 1918 р. у Львові проголосила Українську державу, були і релігійні діячі. Ц е , зокрема, митрополит Андрей Шептицький, станиславівський єпископ Гри горій Хомишин, перемишльський єпископ Й о с а ф а т Коциловський, а т а к о ж священи ки: Степан О н и ш к е в и ч , О м е л я н Погорецький, Олександр С т е ф а н о в и ч , Іван Яворський, які увійшли до складу Української Національної Ради. Крім них до складу цього представницького органу ввійшли т а к о ж священики: Андрій Б а н д е р а (Ка луш), Степан Юрик ( З о л о ч і в ) , Іван Федевич (Турка), Платонід Філяс ( Ж о в к в а ) , Степан Височанський ( П е р е м и ш л я н и ) , Євстахій К а ч м а р с ь к и й ( С к о л е ) , Теодор Чайківський (Яворів), Михайло Цегельський ( К а м ' я н к а - С т р у м и л о в а ) . П л а т о н Карпінський (Теребовля) та інші. Священики Г К Ц відіграли важливу роль і в Листопадовому зриві. Греко-католицьке духівництво було серед безпосередніх ор

Пам'ятний образок єпископа Й. Коциловського духовенству і вірянам. Поч. XX ст.

ганізаторів перебрання влади на Богородчанщині. Долинщині. Золочівщині, Перемишлянщині. Підгаєччині. Радехівщині. Стрийщині тощо. На Зборівщині. згідно з наказом одержаним зі Львова, контроль над переходом влади до українців було до ручено священику Герасимовичу. Виконав ши доручення, священнослужитель ство рив повітове управління, до складу якого увійшло кілька громадських діячів краю.

Повернення митро полита Андрея ІГГептицького до Галичини з російського заслання. У центрі стоять: Ю. Романчук, митрополит А. Шептицький. 26 серпня 1917 р. Захід ний вокзал Відня

о. Михайло Іанушевський (1880-1962) - грекокатолицький священик, громадський діяч. Активний учасник Листопадового зриву на Гуцульщині

о. Андрій Бандера (1882-1941) -грекокатолицький священик, громадський діяч. Активний учасник Листопадового зриву на Калущині

Пастирське послання єпископа Г. Хомишина до духовенства і вірних Станиславівської єпархії "В переломову добу істориї українського народа з нагоди торжества Йорданського'.' Станиславів. Січень 1919 р.

З листопада 1918 р. ж и т е л і сіл Лип'є, Хащів, Лімна, Б е р е ж о к , Жукотин, В о в ч е Турківського повіту під проводом пароха Лип'ї о. Юліана П р и с т а ш а і чотара Васильківа, роззброївши жандармські посте рунки по селах, здобули з б р о ю . Невдовзі вони увійшли у Турку та передали владу українському представникові. С в я щ е н и к Андрій Б а н д е р а - б а т ь к о майбутнього ке рівника Організації Українських Націона лістів - Степана Бандери особисто орга нізував мешканців К а л у с ь к о г о повіту для походу на місто К а л у ш , щ о б здобути вла ду. Випадків активної участі духовенства в Листопадовому зриві можна навести чимало. П о к а з о в и м тут є приклад пароха гуцульського села Д о р а М. Ганушевського, я к о м у в листопаді 1918 р. вдалося ор ганізувати "Гуцульську сотню',' а згодом роззброїти потяги з угорським військом. Невдовзі зброя була передана до Станис лавова, у відомство З У Н Р .

відзначалося чимало греко-католицьких священиків - о. Венгринович (с. Наконеч не), о. Горницький (с. Ш к л о ) , о. Волосянський (с. К р а к о в е ц ь ) та інші. 1-2 листопада 1918 р. о. Станіслав Д а ш о із С а м б о р а їздив до священиків повіту, скликав з ними на родні віча, п р о г о л о ш у ю ч и акти створення Української держави. У Турці 1 листопада перебрали владу о. Іван Федевич і сільські парохи: о. Григорій М о р о з (с. Б о р и н ь ) , о. Яків Мухнацький (с. Хащів), о. І. Семчук (с. Бенів) та інші.

Григорій Хомишин (1867-1945) — станиславівський єпископ, суспільно-політичний, громадськопросвітницький діяч. Учасник Конституан ты, член Української Національної Ради

Вихованням національної свідомості па р а ф і я н та безпосередньою участю у Лис топадовому зриві, зокрема на Яворівщині,

Греко-католицька церква відразу під тримал а процес національно-державного будівництва Західно-Української На родної Республіки. У січні 1919 р. єпис коп Григорій Хомишин від імені Андрея Ш е п т и ц ь к о г о , інтернованого польськими військами у Львові, звернувся до мирян Га лицької митрополії з Па стирським листом "В переломову добу істориї українського народа з нагоди т о р ж е с т в а Йорданського'.' У ньому владики підтримали будівництво Української держави, наголосили на необ хідності урахувати морально-етичні заса-

2. ДЕРЖАВНОЦЕРКОВНІ ВІДНОСИНИ

Андрей Шептицький 1865-1944) -грекосатолицький читрополит, 'ромадськохолітичний, іультурноіросвітницький діяч, Ьуховний провідник ікраїнського національного руху іершої половини XX ст. Наприкінці 1920 р. вирушив у трирічну подорож до країн, від позиції яких залежало рішення Ради Амбасадорів стосовно державноправового статусу Галичини. Відвідав, зокрема, Францію, Англію, Нідерланди, Бельгію, СІНА, Канаду, Аргентину, Бразилію

Митрополит Андрей Шептицький освячує прапор легіону УСС V с Розводові Жидачівського повіту. 1917р.

Як еліпиність слушно в в а ж а ю т ь одні єю з основних ментальних ознак галиць ких українців. Упродовж багатьох десяти річ стрижнем національного відродження була Греко-католицька церква ( Г К Ц ) , що виховувала громадськість на засадах хрис тиянської моралі. По суті, жодна значуща політична, культурно-просвітницька чи громадська організація Галичини не об ходилася без участі греко-католицького духівництва. Щоправда, наприкінці XIX ст. ситуація потроху змінювалась з'явилось нове покоління національно сві домої світської інтелігенції, частина якої і склала ядро урядових структур Західно у к р а ї н с ь к о ї Народної Республіки. При кметно, що значний відсоток цих осіб були вихідцями з родин священиків, з дитинства виховувалися в християнському дусі. З м і н и в соціальній структурі галицькоукраїнського національного руху певною мірою позначилися і на статусі духовен ства. На сприяння митрополита А. Шептицького, Ц е р к в а з п о ч а т к о м XX ст. замість давньої ролі національного про відника почала виступати в новій іпоста сі - духовного і м о р а л ь н о г о авторитету українського суспільства. Водночас спів відношення духовенства і світської інте лігенції в культурно-просвітницьких то вариствах, політичних партіях та УНРаді

в період національно-державного будів ництва дещо змінилося. Спостерігалася тенденція зменшення політичної ролі ду ховенства на початку XX ст. Скажімо, у програмі найчисленнішої та найпопулярнішої у Східній Галичині У Н Д П релігійній проблематиці присвячено окре мий підрозділ "В церковних справах',' у якому проголошували: "Домагаємося сво боди релігії і совісти та повної рівноправности для всіх релігій та обрядів. Щодо на шої церкви (греко-католицької в Галичині, православної на Буковині) то домагаємося такого уладження її відносин, щоби вона не була виставлена на ніякі чужі впливи. З о к р е м а домагаємося знесення права па тронату і впливу правительства при обсаді церковних урядів та законного запоручення нашим громадам більшого впливу на обсаду парохій'.' Програма У Р П , ухвалена ще 1890 p., пе редбачила "раціоналізм у справах віри'.'Тим часом, Віденська програма австрійської соціал-демократії від 1901 р., на основі якої діяла У С Д П , передбачала: " . . . оголошення релігії річчю приватною; розділу церкви від держави і оголошення церковних і релігій них громад приватними стоваришеннями, які мають свої справи цілком самостійно залагоджувати; обов'язкового цивільно го шлюбу'.' Виняток становила хіба що Християнсько-суспільна партія, яка у стату ті в редакції 1911 р. проголошувала своєю метою "практичну діяльність християнства в суспільнім напрямі з підмогою береження

Василь Величковський (1903-1973) -єпископ ГКЦ, громадський діяч, учасник Листопадового зриву на Городенківщині

ди католицької віри. У пастирському лис ті було т а к о ж доручено усім священикам згадувати в святих літургіях президента З У Н Р Євгена П е т р у ш е в и ч а , українську державу, її уряд та військо. Про участь українського грекок а т о л и ц ь к о г о духовенства в організації української держави свідчать офіційні зві ти з деяких повітових комісаріатів. Духо венство, зокрема, взяло активну участь у формуванні місцевої адміністрації. П а р о х с. Корнева Городенківського повіту Іван Пісецький уже 1 листопада 1918 р. був об раний г о л о в о ю повітової ради. Такий са мий орган в С т р и ю о ч о л ю в а в священик Остап Нижанківський, а прибічну раду при комісарі в тому ж місті - о. Білинський. С вя щ ени к а М а р к о в и ч а було обра но г о л о в о ю повітової ради в Підгайцях. До священиків, які обіймали посади голів повітових рад т а к о ж належали: Михай л о Цегельський ( К а м ' я н к а - С т р у м и л о в а ) . Іван Майковський (Печеніжин), Степан П е т р у ш е в и ч (Радехів) та ін. Більшість ініціативних священнослужителів довгий час о ч о л ю в а л и повітові ради на місцях, що слід вважати визнанням державниць кої ролі греко-католицького духовенства із боку простолюду, і з боку українських урядовців. П р а к т и ч н о на теренах новоствореної української держави не існува ло жодної повітової ради, у якій представ ник Греко-католицької церкви не займав би чільного місця. Це тільки підтверджує думку про те, що громадсько-політична та просвітницька р о б о т а греко-католицького духівництва велася виключно у національ них інтересах. Д е р ж а в о т в о р ч і ідеї, що ви сували священики протягом цього часу мали можливість відтепер реалізуватися на практиці. И о с и ф Раковський в Станиславівсько му повіті зумів швидко налагодити ро боту господарського відділу повітової ради, який він о ч о л ю в а в . Представник УНРади в З а л і щ и ц ь к о м у повіті о. Ілля Ч о р н о д о л я допомагав повітовій раді й комісарові "у справі організації боєвої та харчової'.' Адміністрацією залізничного вокзалу в Рудках управляв о. С. О н и ш к е -

Григорій Мороз парох с. Боринь Турківського повіту. Активний учасник Листопадового зриву, в'язень польського табору для полонених у Стшалково

Пам'ятний образок нагоди першої Служі Божої, яку відправі священик let Ліцовський, учасні Листопадового зрш на Тлумаччи

вич. У Добромильському повіті місцевий парох о. В. Лисяк став н а ч а л ь н и к о м гро мади Д о б р о м и л я . а г о л о в о ю Х а р ч о в о г о уряду повітової ради в Б о г о р о д ч а н а х при значено отця О. Ч е р н е ц ь к о г о . Таких при кладів можна навести багато. З а з н а ч и м о , що основним пунктом по літики З У Н Р у сфері релігійно-церковних відносин був принцип свободи совісті, ві росповідання й рівноправності основних релігійних конфесій у Східній Галичині. В ж е у першій відозві "Український Н а р о д е ! " в і д 1 листопада 1918 р. вказувалося, що всім громадянам української держави без різниці національності й віросповідання гарантується "громадянська, національна і віросповідна рівноправність'.' Водночас у "Тимчасовому основному законі про дер жавну самостійність українських з е м е л ь колишньої Австро-Угорської монархії" що ухвалила Українська Національна Рада 13 листопада 1918 p., цього п о л о ж е н н я за кріплено не було, хоча за непідтверджени-

Іван Голай - грекокатолицький священик, в'язень польського табору для полонених у Стшалково

вич, який о ч о л ю в а в надзвичайну диплома тичну місію У Н Р при Римському престолі, З червня 1919 р. до канцелярії Д е р ж а в н о г о секретаріату направив меморіал-протест проти антиукраїнської пропаганди поль ського духовенства. 11 червня того ж року М. Тишкевич подав на розгляд Державно го секретаріату протест проти жорстоко сті польських військових властей щодо "українського кліру та русинської Церкви'.' Ц е й , а т а к о ж інші документи цього дипло мата стосувалися арештів та інтернувань греко-католицького духовенства, репре сій над митрополитом А. Шептицьким з боку польської військової адміністрації, інших зловживань окупаційної влади. Додамо, що М. Тишкевич був великим прихильником діяльності митрополита А. Шептицького. Ще в травні 1919 р. в офі ційному листі до кардинала - державного секретаря П ' є т р о Гаспарі він висловив про

хання уряду У Н Р "винагородити карди нальським пурпуром митрополита графа Андрея Шептицького, мученика за віру',' відзначивши тим самим його великі заслу ги перед Ц е р к в о ю і українським народом. М и т р о п о л и т А. Шептицький т а к о ж на магався використати власний авторитет на міжнародній арені для захисту націо нальних прав і свобод українців. З цією м е т о ю наприкінці 1920 р. він вирушив у трирічну подорож по країнах, від позиції яких з а л е ж а л о рішення Ради Амбасадорів стосовно долі Східної Галичини. За цей період священнослужитель відвідав Фран цію, Англію, Нідерланди, Б е л ь г і ю , С Ш А . Канаду, а т а к о ж країни Латинської Аме рики - Аргентину і Б р а з и л і ю . Авторитет, який мав митрополит А. Шептицький у політичних колах Європи, давав можли вість вірити у позитивне розв'язання східногалицького питання.

Іван Клюс - грека католицький священик в'язень польськогс табору для полоненш у Стшалковс

Важливим політичним актом була ауді єнція А. Шептицького у президента Фран ції А. Бріана, 14 липня 1921 р. Митрополит представив президентові меморандум з інформацією про становище українсько го населення Східної Галичини. Під час розмови А. Шептицький заявив, що спра ведливим розв'язанням східногалицького питання було б надання цій території по вної незалежності, а не визнання за укра їнцями тільки прав національної меншини. Однак А. Бріан. будучи поінформованим про польсько-українські стосунки, вважав. Греко-католицька катедра у Станиславові. 1920-ті pp.

Ісус Христос напередодні страти. Поштівка поч. 1920-х pp.

3. НАУКА

Степан СмальСтоцький (18591938) - філолог, педагог, громадськополітичний діяч

Іван Горбачевський (1854-1942)-хімік, громадський діяч

ЯВ а початку XX ст. основним цен тром української науки в Галичині, як відо мо, було Наукове товариство імені Шев ченка. Утім, з початком Першої світової війни влітку 1914 р. його діяльність була припинена, а значна частина учених долу чилась до національно-визвольного руху. На початку серпня 1914 р. у Львові було утворено Головну Українську Раду, яку очо лив відомий політик та багаторічний член Н Т Ш Кость Левицький. Одним із його за ступників був письменник, учений і гро мадський діяч, член Н Т Ш Михайло Пав лик. Тоді ж було вирішено з добровольців сформувати Легіон УСС. Його створення доручили Українській бойовій управі, до якої серед інших увійшов і відомий істо рик Степан Томашівський. а секретарем став природознавець Іван Раковський. Від 1917 р. головою Бойової управи У С С був професор Чернівецького університету, ві домий філолог Степан Смаль-Стоцький.

Кілька молодих науковців, зокрема, Ми кола Голубець, Володимир Гребенюк, Ва силь Кучабський, Богдан Заклинський, Оле на Степанівна, Петро Франко та інші разом із багатьма діячами культури вступили тоді до легіону УСС і пройшли важкий шлях його перемог і поразок. Археолог В. Гребенюк у червні 1915 р. загинув у бою під Галичем, що було відчутною втратою для української нау ки, бо молодий науковець ще до війни заявив про свій талант низкою цікавих публікацій. Василь Кучабський та Осип Думин разом із Євгеном Коновальцем. Андрієм Мельником. Романом Дашкевичем та багатьма іншими галичанами деякий час перебували у Курені Січових Стрільців у Києві. Будучи прихильниками ідеї соборності України галицькі учені, зокрема, істори ки Мирон Кордуба, Іван Кревецький, Іван Крип'якевич та Омелян Терлецький, фі лологи Василь Сімович і Степан СмальСтоцький, етнографи Володимир Гнатюк, Зенон Кузеля, географ Степан Рудницький та інші співпрацювали зі Союзом Визволення України, що створили укра їнські емігранти з Наддніпрянщини 1914 р. У працях цього періоду, зокрема "Ukraine und die Ukrainner" ("Україна і українці") (2 тт. 1914-1915), "Чому ми хочемо самостій ної України?" (1915), "Україна з політичногеографічного становища" (1916), "Ukraine. Land und Volk" ("Україна. Край і народ") (1916), С. Рудницький всебічно обгрунтував роль географічного чинника у становленні й розвитку української державності. Відомі українські вчені, що працювали в Празі, хімік Іван Горбачевський та фізик Іван Пулюй, разом з іншими українськими вченими та громадськими діячами на по чатку Першої світової війни заснували там Комітет допомоги українським біженцям з Галичини, окупованої російськими війська ми, а також пораненим воякам-українцям і військовополоненим українцям, які були в складі російської армії. У 1914-1918 pp. І. Горбачевський брав активну участь в ро боті Української парламентарної репре зентації у Відні, відстоював право українців Галичини на незалежну державу. І. Пулюй відомий низкою наукових відкриттів в ца-

Іван Раковський (1874-1949) - антропо лог і зоолог, педагог, громадський діяч. Голо вний редактор першої української енциклопе дії "УЗЕ"

рині фізики та електроніки. Він справжній винахідник Х-променів, які зараз відомі як рентгенівські промені. Разом з П. Кулішем та І. Нечуєм-Левицьким він вперше пере клав " Б і б л і ю " українською мовою. Політичний діяч і вчений Олександр Б а р вінський під час Першої світової війни пере бував у Відні та Празі, працював у Червоно му Хресті та в Комітеті захисту від війни.Тоді він опублікував низку науково-популярних праць, у яких намагався історично та полі тично обґрунтувати загальноєвропейську роль українського народу. Учені Галичини т а к о ж активно долу чились до державотворчих процесів після проголошення З У Н Р в листопаді 1918 р. Олександр Барвінський був тоді державним секретарем, тобто міністром у справах осві ти і віросповідань в уряді З У Н Р За корот кий час перебування на цій посаді він окрес лив багато планів і почав їх здійснювати. Станіслав Дністрянський був автором про екту Конституції З У Н Р Степан Рудницький був експертом та радником при уряді З У Н Р з економіки і політично-географічних проблем. Степан Смаль-Стоцький після Листопадового зриву 1918 р. очолював вій ськове представництво З У Н Р у Відні, а від 19 грудня 1918 р. до 9 вересня 1921 р. був по слом З У Н Р у Празі. Член Лікарської комісії НТШ Тит Бурачинський в часи З У Н Р був отаманом-лікарем УГА, завідував україн ським військовим шпиталем у Тернополі. Активну участь у визвольних змаганнях взяли відомі історики Н Т Ш . Від листопада 1918 - до лютого 1919 р. делегатом УНРади З У Н Р - З О У Н Р для спеціальних доручень був Степан Томашівський. Згодом він пе ребував на дипломатичній роботі, зокрема, в 1919 - 1921 pp. був керівником делегації З У Н Р та радником делегації У Н Р на Па ризькій мирній конференції. Іван Кревецький вступив до УГА та редагував у Ста ниславові офіційний орган З У Н Р - газету "'Република'.' Влітку 1919 р. разом з УГА він опинився за Збручем, працював у пресово му відділі УГА в Кам'янці-Подільському.Там організував видання історичного журналу "Українська старовина" та через неспри ятливі умови світ побачив лише один його

випуск. Іван Джиджора до грудня 1918 р. пе ребував на посаді військового коменданта З У Н Р у Раві-Руській на Львівщині, але че рез важку хворобу змушений був залишити посаду і невдовзі помер. Незважаючи на несприятливі умови для наукової роботи, вчені Галичини все ж опублікували в час визвольних змагань кілька цікавих публікацій. Зокрема, тоді з'явились дослідження Олександра Барвінського "Погляди Миколи Костомарова на задачі української інтелігенції й літератури',' Івана К р и п ' я к е в и ч а - " 3 козацької сфрагісти ки','" Археографічні праці Миколи Костомарова','"Серби в українськім війську 1650-1660 р р " "Український державний скарб за Бог дана Хмельницького',' Івана Кревецького "Галичина й Росія','"Чому ми не маємо своєї держави?','"Українська державна ідеологія',' "Традиції українських революцій',' Мирона Кордуби - "Територія й населення України',' "Між Замостям та Зборовом','Степана Томашівського - "Галичина. Політико-історичний нарис з приводу світової війни','"Українська історія: Нарис І. Стародавні і середні віки',' Миколи Голубця "Українське мистецтво. Вступ до історії" тощо. Восени 1918 р. в лави УГА вступила та кож низка молодих учених. Зокрема мис тецтвознавець та краєзнавець Микола Го лубець брав участь в боях за Львів. Географ Володимир Кубійович служив в артилерії УГА. Воїнами УГА були також пізніше ві домі вчені-історики Іван Карпинець, Василь

Микола Голубець (1891-1942)-учений, письменник, журналіст

Осип Думин (18931945) - військовий діяч. учений

Василь

Кучабський (1895-1945)військовий діяч, історик

Олена Степанівна (1892-1963)вчена, педагог, громадський діяч

Володимир

Кубійович (1900-1985) географ, громадськополітичний діяч

книгу "Сучасний Львів"- першу комплексну і найбільш повну економічно-географічну характеристику міста Львова. В міжвоєнні роки українські вчені та діячі культури приділяли багато уваги збиранню та збереженню матеріалів про національновизвольний рух. З цією метою створювали спеціальні музеї. Уже 1921 р. з ініціативи ко оперативу "Червона калина" у Львові було створено новий відділ музею Н Т Ш - історич них пам'яток з часів Першої світової війни та визвольних змагань, де почали формува тись збірки експонатів про боротьбу УСС та УГА за незалежність України. 1936 р. то вариство "Молода громада" придбало для музею велику збірку воєнно-історичних пам'яток, а "Українське крайове товари ство допомоги інвалідам" у своєму будинку надало приміщення для його експозиції. 21 листопада 1937 р. відбулось урочисте від криття музею історико-воєнних пам'яток, у якому тоді було 1270 експонатів. З 1937 по 1939 pp. музей очолював І. Карпинець, який скрупульозно збирав і опрацьовував матері али для його експозиції. У Празі ініціатором створення організа ції для збереження документальних та ре чових свідчень про національно-визвольну боротьбу в Україні був Український вільний університет. За його ініціативи 1925 р. було

Іван (1897-1976)

Борковський - археолог

створено товариство "Музей визвольної бо ротьби України" та обрано Управу Товари ства в такому складі: голова - професор Іван Горбачевський, заступник голови - профе сор Олександр Лотоцький, члени: генерал Михайло Омелянович-Павленко, професор Олександр Колесса, професор Василь Біднов, професор Володимир Старосольський, доктор Мирон Коновалець (секретар). Ди ректором музею було обрано професора Дмитра Антоновича. До музею надходили матеріали від укра їнців з багатьох країн світу і за кілька років було зібрано велику кількість експонатів. Сюди було передано архіви УСС, СВУ Го ловної команди УГА, дипломатичних місій У Н Р тощо. 27 жовтня 1930 р. музей було уро чисто відкрито. Відтоді товариство "Музей визвольної боротьби України" входило до складу Українського Академічного Коміте ту в Празі й таким чином за посередництвом Міжнародної Комісії для інтелектуальної співпраці при Лізі Націй співпрацювало з науковими установами низки країн світу. Як видно, учені Галичини брали активну участь в національно-визвольній боротьбі галицьких українців за створення та утвер дження незалежної Української держави, а також внесли вагомий вклад у вивчення національно-визвольної боротьби, збере ження і популяризацію матеріалів про укра їнський визвольний рух.

Іван Джиджора (18801919) - історик

Тит Бурачинський (1880-1968)-учений, лікар, громадськополітичний діяч

Богдан Заклинський (1886-1946) - учений, педагог

Члени Управи Музею визвольної боротьби України. 1929 р.

Микола Голубець (18911942) - український поет, письменник, краєзнавець, мистецтвознавець, журналіст, редактор

Титульна сторінка гумористичносатиричного січового місячника "Червона Калина" 1917 р.

Микола УгринБезгрішний (Ми кола Венгжин) (1883-1960) -укра їнський громадськокультурний діяч, письменник, публі цист, автор значного поетичного спадку і багатьох публікацій про видатних людей, педагог

на початку 1917 pp., т о б т о тоді, коли стрі лецтво в силу ф р о н т о в и х обставин пере бувало у відносно к р а щ и х умовах. Серед найвідоміших поетів-усусусів були: підхорунжі Роман Купчинський, Л е в к о Лепкий, М и к о л а Голубець, Юрій Ш к р у м е л я к , Василь Бобинський, М и к о л а Угрин-Безгрішний, хорунжий Юліан Назарак, стрілець Антін Л о т о ц ь к и й та інші. З м і с т віршів воєнного часу, які написа ні У С С , свідчить, що їх головними темами були доля України та її народу, сподівання на к р а щ е майбутнє. З о к р е м а , це можна простежити з поезій А. Л о т о ц ь к о г о "Гімн К о ш а " (1918), "Лунає клич, луна грім к и й " (1916), М. Угрина-Безгрішного "Гімн Українських Січових С т р і л ь ц і в " (1918), Л. Л е п к о г о "Група Схід',' " Х а й живе",' " Б о війна-війною ( М а р ш обозників)',' " О й по їдем, товариші','"Ми йдем вперід',' Г. Труха "Шуміли там лози злегенька..." (1917). Б а г а т о стрілецьких поезій було при свячено полеглим усусусам. П р о це пи сали Роман Купчинський ( " Т і н я м " (1917), " Н а подільських л а н а х " (1915), " Х т о вас бодрить?!.." (1919), "Засумуй т р е м б і т о " (1920). Василь Б о б и н с ь к и й ( " Р о к и " (1919). " С и н я ч і ч к а " (1916), "У трумні" (1917). "Відгуки в е ч о р а " (1917), М и к о л а Голубець ("Тим, що в п а л и " " С п о м и н " " В і й н а ' , " і мій вам з а п о в і т " ) , С т е п а н Ч а р н е ц ь к и й ("Де айстри вмирали',' "Іванові',' " Н а д Сочі бе р е г а м и " ) , Юрій Ш к р у м е л я к ("Дума про смерть двох стрільців х о р о б р и х " ) , Юліан Н а з а р а к ( " Н е м а в світі кращих хлопців"), архикнязь Вільгельм Габсбург (Василь Вишиваний) ( " Н е з н а н и м героям','"Розпу ка (Присвячую Василеві С л и в ч у к о в і ) " ) .

Василь Вишиваний (Габсбург) (1895-1951) полковник і командант Українських Січових Стрільців та армії Української Народної Республіки, поет

Особливе місце в середовищі У С С за ймала стрілецька пісня, у якій чи не най більше відтворені всі ті прагнення й ідеї, що ними ж и л о стрілецтво. Творення стрі лецьких пісень часто зумовлювали реаль ні події, ф а к т и , імена, випадки з ж и т т я . С х в и л ю в а в ш и кого-небудь зі стрілецьких піснярів, вони ставали темами поетичного оспівування, водночас передаючи майбут нім поколінням живі спогади про славне минуле стрілецтва. Слід виокремити стрі-

Антін

Лотоцький (1881-1949) український письменник і педагог, автор повістей, оповідань і віршованих казок для дітей і юнацтва, переважно на історичні теми

Степан

Чарнецький (1881-1944) український поет, фейлетоніст, критик, рецензент, перекладач, театральний діяч

лецькі поезії пісенного жанру, які писали Роман Купчинський ("Стрілецька пісня" " О й шумить, шумить.. " " Д і в ч и н о - р и б ч и н о " " ї х а в стрілець на війноньку',' " З а к в і т ч а л и д і в ч а т о н ь к а " " С т р і л е ц ь к а пісня ( " О й там при долині...")" " Я к з Б е р е ж а н до к а д р и " та ін.), Степан Ч а р н е ц ь к и й ( " О й у лузі червона к а л и н а " яка стала гімном стріле цтва), Клим Гутковський ("Гей, ви, хлопці січовії"), Юліан Н а з а р а к ("Товариші, ми до штурму багнети н а л о ж і м " ) , Михайло Гайворонський ( " О й впав стрілець" " Й д е Січове в і й с ь к о " " П р о й ш л и гори, пройшли д о л и " ) , Юрій Ш к р у м е л я к ( " П и т а є т ь с я ві т е р с м е р т і " ) , Л е в к о Лепкий ( " О й видно село',"'Маєва н і ч к а " ) . Зазначимо також, що деякі пісні-поезїї зародилися дещо пізніше в період діяль ності Української Галицької Армії. Вони були своєрідним підсумком українських визвольних змагань та реквієм за багатьма українськими вояками, що полягли за волю України. Сюди належать пісні: Романа Купчинського " О й та зажурились',' "Засумуй трембіто".' Антона Баландюка та Романа Купчинського " О й зацвіла черемха',' Ми хайла Гайворонського та Михайла Кураха " К о л и ви вмирали" ("Реквієм") і деякі інші. У царині гумору і сатири працювали ві домі українські літератори, січові стріль ці підхорунжий Л. Лепкий, М. УгринБ е з г р і ш н и й , вістовий А. Б а б ' ю к . стрільці К. Кузьмович. О. Курилас, А. Лотоцький. З о к р е м а , вістовий Андрій Б а б ' ю к , стріль ці К л и м Кузьмович та Антін Лотоць-

Пам 'ятник С. Чарнецькому у с. Шманьківцях Чортківського району Тернопільської області

Іван Балюк (1894—1915) - визначний ідеолог стрілецтва, активний член Пресової Кватири, поет та видатний автор нарисів і воєнних листів Обкладинки гумористичносатиричного часопису "Самохотник" що видавали на фронті Українські Січові Стрільці

Стрілецькі могили в Завалові Підгаєцького району Тернопільської області. Посередині могила чотаря Івана Балюка

6. ТЕАТР

Катерина Рубчакова (1881-1919) - артистка і співачка. 1915 р.

Афіша вистави "Українського Людового театру" "Невольник" М.Кропивницького. 1915 р.

Виступ сотника Никифора Гірняка на Шевченківському святі в Коші УСС. с. Свистільники Рогатинського повіту. 1916 р.

IBB а початку XX ст. в Галичині єди ним професійним українським театром був мандрівний театр товариства "Руська бесіда'.' Напередодні Першої світової ві йни директором театру був Роман (грець кий, який уживав заходів, щоб підвищити рівень сценічної трупи на вищий щабель її розвитку. Однак несприятливі обставини не дали йому можливості здійснити свої наміри. Значні корективи в роботу театру вне сла Перша світова війна. Воєнна хуртовина захопила мистецький колектив у Борщеві на Тернопільщині. Директор театру R Сірецький і кілька артистів театру одразу ж були мобілізовані до війська і відправле ні на фронт. Інші розійшлися в різні боки, бо окупаційна російська влада заборонила

Катерина Рубчакова Маруся ("Маруся Богуславка" М.Старицького). 1914

продовжувати вистави. Частина актор зокрема Микола Бенцаль, Олена Бені лева, Анна Юрчакова, Антоніна Осипов чева, Іван Рубчак, опинилась у Тернопо У 1915-1917 pp. вони виступали там у нов створеному театрі "Тернопільські театрал ні вечори" під керівництвом Леся Курб са. а з березня 1916 р. - Миколи Бенцал Інші члени трупи театру "Руської бесід опинились у Львові, і деякий час перебивал ся випадковими заробітчанськими виступа ми в казино "Bristol'.'Дещо пізніше колишнії актор театру товариства "Руська бесіда" Ва силь Коссак організував у Львові розважаль ний так званий "Легкий театр'.'Але заборона російського коменданта Львова показувати будь-які вистави українською мовою зму-

Афіша вистави "Українського Людового театру" "Заручини по смерти" та "Запорожець за Дунаєм". 1915 р.

сила В. Коссака перейти працювати у при ватний водевільний театр "Cassino de Paris'.' Це єдиний театр, що відновив тоді у Львові свою діяльність. Тут деякі українські митці виступали разом із польськими артистами. Після відходу зі Львова влітку 1915 р. росій ських військ В. Коссак створив Український Людовий театр, який поперемінно працював то в залі "Сокола - Б а т ь к а " страхового това риства "Дністер','то у приміщенні польського товариства "Gwiazda? Попри скрутні побу тові умови, В. Коссаку вдалося організувати повноцінну театральну трупу в складі 31 осо би. Однак було обмаль чоловіків-акторів. більшість з яких перебували на військовій службі, тому до творчої співпраці залучали аматорів-початківців. Рятуючи ситуацію. ЗО січня 1916 р. на сцені виступив навіть ві домий письменник Михайло Яцків у ролі Миколи в "Украденому щасті" І. Франка. У січні 1916 р. у Львові відновило свою ро боту товариство "Руська бесіда" змінивши назву на "Українська бесіда'.' Воно взяло під свій протекторат згаданий театр В. Коссака. забезпечило йому фінансову та юридичну

Афіша вистави "Українського Людового театру" "Пошились в дурні" М.Кропивницького. 1915 р.

підтримку. З березня 1916 р. на сцені театру почала виступати відома артистка галиць кої сцени Катерина Рубчакова, яка приїха ла з Чернівців. Та незабаром В. Коссака мо білізували до війська. Втім, його військова служба проходила у Збірній станиці Україн ських Січових Стрільців у Львові, що давало йому можливість і надалі керувати театром. До речі, саме Легіонові Українських Сі чових Стрільців, сформованому у вересні 1914 р. в складі австро-угорської армії, нале жить чи не основна заслуга у функціюванні українського театру товариства "Руська бе сіда" під час війни. Командування УСС усві домлювало всю важливість театру як живої національної пропаганди для українців Га личини, українців-вояків австро-угорської армії та січових стрільців. Не маючи змоги надати театрові статусу військового, воно використовувало всі доступні засоби, щоб сприяти його роботі, зокрема, задовільняючи прохання керівників театру надати відпуст ки січовим стрільцям для участі у виставах. Тому в спогадах сучасників театр товариства "Українська бесіда" в період Першої світо вої війни одержав назву "Стрілецького те атру"' бо ж його основний чоловічий склад становили актори у стрілецьких одностроях.

Микола Бенцаль (1891-1938)-актор і режисер

Актори "Тернопіль ських театральних ве чорів" Тернопіль. 1917 р.

Філомена Лопатинська (18731949) - драматична актриса і співачка

Софія Стадникова (1888-1959) драматична актриса співачка

Йосип Стадник (1876-1954)-актор режисер

Афіша вистави "Наталка-Полтавка " І. Котляревського драматичного гуртка товариства "Українська бесіда " у Чорткові. Режисер Т. Костів за участю М.А. Чернявської. 9 березня 1919 р.

Група українських артистів під керів ництвом В. Коссака. Чортків, 1918 р.

ставили "Наталку Полтавку" І. Котлярев ського. " О й , не ходи. Грицю" М. Старицького, "Украдене щастя" І. Франка тощо. Наприкінці 1918 р. в Тернополі під упра вою Миколи Бенцаля організували "Укра їнський театр" , який в березні 1919 р. перетворився на культурно-освітнє това риство акторів "Новий львівський театр".' Душею цього театру були Амвросій Бучма та Володимир Калин, а до складу трупи входили Т. Демчук, І. Рубчак. М. Бенцаль, А. Осиповичева. Г Юрчакова та інші. Ста вили "Молоду к р о в " В. Винниченка, оно вили "Суєту" І. Карпенка-Карого. Давали безкоштовні вистави для воїнів УГА, на ко ристь Українського Червоного Хреста тощо. Пізніше в Станиславові було організовано другий театр - "Український чернівецький театр'." Цей театр спочатку діяв у Чернівцях, а потім з успіхом об'їхав усю Буковину. За хоплення румунськими військами в листо паді 1918 р. Буковини поставило театр у безнадійне становище, бо румунська влада заборонила вистави українською мовою. Акторам театру дозволили виїхати до Га личини за умови, що вони більше не повер нуться на Буковину. Отже, "Український чернівецький театр" опинився у тодішній столиці З У Н Р Станиславові, де працював від січня до травня 1918 р. під дирекцією Михайла Онуфрака. У цьому театрі були артисти Л. Новіна-Розлуцький, Ф. Лопатинська, К. Пилипенко, О. Польовий та інші.

Театр ставив вистави в залі міського театру Монюшка. У травні 1919 р. він об'єднався в Станиславові з театром Й. Стадника в Державний театр З У Н Р під прово дом Й. Стадника. Та через окупацію краю польськими військами діяв він недовго. Згодом за законом Міністерства преси та інформації З У Н Р всіх артистів мобілізували до війська, а театри стали державними. Тому коли влітку 1919 р. під тиском польських військ УГА перейшла Збруч, театри руши ли за військом на Наддніпрянську Україну. У Кам'янці-Подільському всі українські галицькі театри об'єднались в "Народний т е а т р " під опікою Головноуповноваженого по організації театрів У Н Р М. Садовського. Ставили вистави в Пушкінському домі та літньому театрі в Кам'янці-Подільськом\. а потім у Проскурові (зараз Хмельницький), Могилеві-Поділ ьському та Вінниці.Тоді важ ко захворіла і в листопаді 1919 р. в селі Зіньківцях коло Кам'янця-Подільського помер ла визначна галицька артистка К. Рубчакова. Тісні взаємини театоу з УГА поивели

Слободівна (1876-1935) драматична актриса і письменниця

Сеньків артист "Тернопільських тетральних вечорів" 1917 р.

до рішення про офіційну опіку війська над театром, що було закріплено наказом від 7 листопада 1919 р. Акторів тепер призна чали як пропагандистів XI рангу, ставили на харчове забезпечення, а весь театр - на реквізиторське. В ухваленому пізніше На чальною Командою УГА Статуті театру всіх артистів театру брали під опіку вій ська, підпорядковуючись Пресовій Кватирі. Дозволялось носити однострій, але без військових відзнак. У випадку зміни місць дислокації Начальної Команди УГА театр разом зі своїм майном мусив рушати вслід за штабом. Обов'язковим було дотриман ня майже військової дисципліни. Це стосу валось передусім репетицій. Акторам на давали безкоштовні квартири, а у випадку хвороби їх обслуговували військові лікарі.

В. Калин, С. Зубрицький, Т. Демчук. Ар тистичний провід здійснювали режисери М. Бенцаль. А. Бучма, В. Калин, Г Юра. У репертуарі театру значилось тоді близь ко ЗО п'єс, зокрема, "Наталка Полтавка'."'Суєта',"'Сава Чалий'."'Дай серцю волю, заведе в неволю'.'"Ой. не ходи Грицю, та й на вечор ниці'.' "Безталанна',' "Чорна пантера і білий ведмідь',' "Катерина'.' "Запорожець за Дуна єм',' "Мартин Боруля'.' "Невільник" та інші. У той грізний воєнний час актори знахо дили собі роботу і за межами будинку театру - збирали по містах гроші у фонд тижня Українського Козака.співал и на польових богослужіннях.похоронах.різнихурочистостях. Останні вистави театру відбувались в Балті на Одещині. Після краху україн ських визвольних змагань акторів було ін терновано і відправлено в табори. Після звільнення більшість галицьких акторів повернулась до Львова, де утворили Укра їнський незалежний театр. Друга частина трупи "Народного театру'." переважно ко лишні актори Київського молодого театру на чолі з Г. Юрою, утворили Новий дра матичний театр імені І. Франка у Вінниці.

Марія

Маючи добрі умови для існування, те атр творив справжнє мистецтво. Виста ви відбувалися чотири рази на тиждень, але щодня о 10-й годині ранку стрільціактори шикувались на репетицію. Керу вала театром Управа на чолі з А. Бучмою. До її складу т а к о ж входили І. Рубчак.

Ярослав

Як видно, український театр в роки Першої світової війни та національновизвольних змагань працював великою мірою завдяки підтримці Українського Січового Стрілецтва та УГА, які забезпе чували театр акторами-чоловіками. Він також був вагомим чинником єднання і по пуляризації національної ідеї, а його діяль ність стала одним із визначних періодів в історії українського сценічного мистецтва.

Катерина Рубчакова на театральній сцені

Теофіль Демчук артист "Нового львівського театру" при Начальній Команді УГА у ролі Лисякастаршини в п'єсі "Борці за мрії" 1919 р.

Відкриття пам'ятника Катерині Рубчаковій у Чорткові на Тернопільщині

Районний будинок культури імені Катерини Рубчакової у Чорткові Тернопільської області

Роман Купчинський (1894-1976) -поет, композитор, автор близько 60 пісень стрілецьку тематику, пісень релігійного змісту

Січові стрільці слухають кобзаря

Ноти і слова до пісні "Засумуй, трембіто" (муз. М.Іайворонського, сл. Р. Купчинського)

Поштівка "Ой не світи, місяченьку"

окупації товариство "'Боян'' було центром духовного відродження, сприяло поширен ню музичної національної культури, при вертало увагу громадськості як могутній засіб пробудження і впливу на національну свідомість людей. Музично-хорове това риство організовувало концертне життя краю, святкувало ювілейні дати видатних людей (Т. Шевченка. М. Лисенка. Ю. Федьковича, М. Ш а ш к е в и ч а та ін.). Особливе значення мали заходи пов'язані зі святку ванням ювілеїв Т. Шевченка. Хори активно долучалися до пропагування національної ідеї, традиції.

У цьому ряді варто згадати про братів Євгена та Тадея Купчинських, творча діяль ність яких припала на період українського визвольного руху. Наприклад, старший із братів - композитор і диригент Євген Куп чинський був організатором і учасником багатьох концертів, присвячених Т. Шев ченку, М. Шашкевичу, І. Франку, М. Лисен ку, брав участь у вечорах товариства "Про світи'.' заходах, організованих товариством "Боян'.'Тадей Купчинський запам'ятався як чудовий хоровий диригент, актор, режисер і гармонізатор народних пісень. Варто в контексті розвитку хорової музики згадати композитора, диригента, громадського діяча, священика Остапа Нижанківського. Він, зокрема, був авто ром хорових творів: "З окрушків','"Гуляли',' пісень: "'Минули літа молодії','"Ах, де ж той цвіт','"І молилася я" тощо. 1919 р. компози тора розстріляла польська окупаційна вла да. Слід відзначити т а к о ж творчість ком позитора Ярослава Лопатинського, що був автором хорових творів, зокрема музичної

8. ЖИВОПИС. СКУЛЬПТУРА

Стрілецька Худ. Олекса Новаківський

листівка.

Зміна варти. Худ. Осип Курилас

національно-визвольній боротьбі українського народу 1914-1919 pp. у Гали чині активну участь брали т а к о ж художни ки, скульптори. Поставивши основною метою здобуття Української держави, січові стрільці крім участі в бойових діях старалися організува ти своє внутрішнє життя так. щоб викону вати завдання національно-культурного ха рактеру. В організації культурницької праці Легіону УСС важливе місце належало ство реній на початку 1915 р. Пресовій Кватирі. її осередки були і безпосередньо на фронті, і в Коші У С С Головне завдання Пресової Кватири було зібрати матеріали до історії УСС та зберегти їхні традиції. Однак на прак тиці вона мала ширші повноваження. Гур туючи в своїх лавах людей з літературномистецьким хистом, вона стала своєрідним центром, що організовував і спрямовував культурне життя Легіону УСС. Пресова Кватира розгорнула, зокрема, активну діяльність у малярстві, скульптурі та фотографії. Мистецькі твори стрілець ких митців стали наочним документом ге роїчної доби. На фронті у Пресовій Кватирі. я к о ю спочатку керував чотар маляр Юліан Буц манюк, а від травня 1915 р. - чотар маляр

Іван Іванець, активно працювали худ ники: Лев Гец, Осип Курилас, Юліан На рак. Осип Сорохтей, скульптори Миха Гаврилко та Микола Цимбрила, ф о т о г фи Теофіль Мойсейович, Василь О р о б та інші. Ч а с т о бувало й так, що один і же член Пресової Кватири був одноча і малярем, і ф о т о г р а ф о м , і дописуваче різні часописи. Всі усвідомлювали знач ня своєї праці, тому намагалися зроб якнайбільше. Важливим документом стрілецької з тяги були, зокрема, мистецькі твори ст лецьких малярів, серед яких було баг портретів старшин і стрільців, картин стрілецького побуту, графічних рисунк карикатур тощо. Випускник Краківсь* академії мистецтв Осип Курилас за к роткий час створив близько двох соте стрілецьких портретів, зокрема, Дмит Вітовського, Сеня Горука, Гриця Коссаі Олени Степанівни, батальні картини *'М ківка*,* " Б и т в а на Лисоні" та інші. Відзь чається оригінальністю його відомий по трет Т. Шевченка ("Дивлюсь, аж світає..! виконаний 1918 р. Тут митець зобраз; Кобзаря на тлі раннього світанку. Схід со ця немов підсвічує яскравими спалахаї бурхливі вигини хмар за постаттю поет який щойно писав, а зараз дивиться п е р собою. П о е т у впевненому радісному ч канні, романтично схвильований і окрил ний у своїх сподіваннях щодо майбутньо: України. Популярною серед населення Галичш була серія листівок О. Куриласа "Українсь січові стрільці (типи в рисунках та малю ках)'.' Більшість картин митця згодом бу: передана до Національного музею у Львої Та в серпні 1952 р. за наказом і під безпос реднім керівництвом компартійних функі онерів Львова майже 50 творів митця бу: вилучено з фондів музею і спалено. Чотар-маляр Іван Іванець створив ка] тини "В поході',' "Завія',' "Вістовий'' "Ді помога селу',' " С т е ж а " та низку інши 1916 р. митець розробив проект прапор легіону У С С .

Із творчого доробку маляра, який навчав ся в мистецьких закладах Кракова. Мюнхе на і Рима, чотаря Юліана Бу цм ан юка слід згадати листівки на стрілецьку тематику " Н а згадку про участь Українського ле гіону в Європейській війні 1914-1916 pp."," " Д о б о ю ! На спомин головних боїв Україн ського легіону 1914-1918 pp.','серії листівок "Український легіон в Карпатах*.' "Україн ське січове військо у світовій війні" та ін. Він був т а к о ж автором стрілецьких відзнак.

співавтором нагороди "Залізний хрест" за Зимовий похід т о щ о . Студент Краківської академії мистецтв, хорунжий Юліан Н а з а р а к - автор картин " Б і й під Семиківцями" та " Б а р а б а н н и й огонь російської артилерії в Семиківцях'.' Стрілець Лев Гец створив картини, що поширювали як листівки - " З а волю України',' "Тріумфатор',' " П о х о р о н н а пісня" та інші. 1918 р. митець разом із В. Бобинським і Б. Крижанівським уклали рукопис ну " А н т о л о г і ю стрілецької творчості',' яка була прикрашена великою кількістю його малюнків. Л. Гец був т а к о ж автором ескізу стрілецької відзнаки - Хреста Легіону У С С (Гуцульського хреста), що встановила Цен тральна управа У С С 1918 р. Кілька картин створив т а к о ж худож ник Осип Сорохтей. Це, зокрема, портрет полковника У С С А. Вариводи, шаржі на полковника У С С Г Коссака, " Ц я п к а Скоропад" тощо. Поряд із ними творчо працювали хорун жий Мирон Талпаш, підхорунжий Лев Лепкий, стрілець Василь Оробець, вістун Іван Ткачук та інші. У скульптурі та різьбярстві серед січових стрільців були відомі випускник Краків ської академії мистецтв та премійований учасник конкурсу на пам'ятник Т. Шевчен ку в Києві чотар Михайло Гаврилко та стрі лець Микола Цимбрила. М. Гаврилко в Легіоні У С С ліпив погруд дя стрільців, а М. Цимбрила прославився декоративною різьбою в гуцульському стилі. Всередині 1915 р. він т а к о ж викував на прямовисній скелі при дорозі на Б о л е хів строфу з пісні " О й , у лузі червона ка лина": " М а ш е р у ю т ь наші добровольці на крівавий тан - визволяти братів-українців з московських кайдан!'.' Сюди ж належить і праця У С С щодо впорядкування стрілець ких могил та будівництво двох пам'ятників за проектом підхорунжого Л. Лепкого на

"Дивлюсь, аж світає..." (Т. Шевченко). Худ. Осип Курилас. 1918 р.

Портрет полковника УСС А. Вариводи. Худ. Осип Сорохтей (1916 р.)

Худ.

"Чорна хмара" Олена Кулъчицька. Серпень 1914 р.

Олена Кулъчицька на етюдах під Львовом

Мирон Тарнавський головнокомандувач УТЛ. Худ. Григорій Смольський. 19] 9 р.

Комісари УСС на Волині. Зліва направо: сотник Д. Вітовський, чотар М. Саевич та М. Гаврилко

Українські Січові Стрільці. Знак Артис тичної Горстки. Худ. Юліан Крайківськші Січень 1916 p.

Останній Худ. Іван

бій. Іванець

могилах загиблих побратимів - в Пісочній коло Жидачева на Львівщині та в Семиківцях на Тернопільщині. Цим вони засвідчили свою глибоку шану полеглим і закріплю вали традицію боротьби за волю України. До речі, низка згаданих вище, а т а к о ж інші майстри пензля, брали активну участь в бо ротьбі за незалежність під час українськопольської війни 1918-1919 р. у лавах УГА, зокрема, Лев Гец, Іван Іванець. Юліан Панькевич, Едвард Козак, Гнат Колцуняк,

Юліан Крайківський та інші. Ю. Буцманюі працював тоді в Державному Секретаріат військових справ З У Н Р Як і раніше мити побачене і пережите відображали в свої: творах. Ю. Крайківський, зокрема, створиї картини "Відворот УГА' "Пісня рекрутів " П а м ' я т і полеглих',' " М о г и л а незнаногс вояка','"Смерть мрії','"Більшовики в поло ні УГА' "Чортківська офензива',' портрети Андрія Мельника, Ольги Б а с а р а б т о щ о Він оформив т а к о ж " П р о п а м ' я т н у книгл УГА" Від моменту участі в національновизвольних змаганнях і впродовж усього життя наскрізною лінією у творчості Е. Ко зака була стрілецька тематика. Особливо вирізняється його ювілейний комплект ко льорових листівок "В 50-річчя УСС',' який побачив світ 1965 р. в нью-йоркському ви давництві " Ч е р в о н а Калина'.' Ці твори мит ця сповнені любові до січових стрільців, до їх героїчного чину і трагічного кінця. Тут маляр взяв за основу стрілецькі пісні і по дав чудові зразки українського військового живопису. Важкі роки Першої світової війни та національно-визвольних змагань знайшли своє відображення в низці творів інших га лицьких митців. Кілька картин цьому періо ду присвятила Олена Кульчицька, зокрема. "Воєнні злидні',' "Доля українських утікачів." " Ч о р н а хмара - серпень 1914 р" "Могили борців','"Молох війни','"Помста" та інші. За її проектом споруджено також пам'ятний хрест на українському військовому цвинтарі в Пикуличах під Перемишлем. Олекса Новаківський створив символіч ну стрілецьку листівку "А ми тую червону калину піднімемо, а ми нашу славну Украї ну розвеселимо'.' Митець Василь Петрук тогочасним поді ям присвятив картини " П р о щ а в а й т е , жінко і діти! Україна мене к л и ч е " та " П р о щ а й , мила! Україна кличе мене',' які поширю вали в краї як листівки. Маляр Григорій Смольський - автор портрета командира УГА Мирона Тарнавського. Героїка ви звольних змагань відображена і в творчості

"Хто живий, еста (О. Матвей - Ф. Кол Худ. Едвард R

"Чорнобривко МО йди, вийди, чим скс до вікна ..." (Л. Леп Худ. Едвард І

скульптора Михайла Бринського. Окрес лена тематика знайшла своє відображення і в творчості інших митців. Слід згадати й те, що цінний і багатий документальний матеріал дала стрілецька ф о т о г р а ф і я . В ж е влітку 1916 р. лише у Від ні зберігалося майже три тисячі негативів стрілецьких робіт. Завдяки таким митцям, як чотарі Юліан Б у ц м а н ю к та Іван Іванець. підхорунжі Теофіль Мойсейович і Микола

Угрин-Безгрішний. стрілець Василь Оробець та іншими було відзнято різні сторони життя січового стрілецтва, його будні та свята, бойові походи та відпочинок. Стрі лецькі світлини поряд з іншими документа ми є важливим джерелом вивчення бороть би легіону УСС за відновлення Української держави.

Скульптор Міс Бринськи виготов моделі майбупії нам яп Д. Вітовсі

Бюст

Д.

Вітовсі Скуль Михайло Брин

9. УКРАЇНСЬКА ПРЕСА

Василь Панейко (1883-1956) - головний редактор львівської газети "Діло"

Л^^еволюційні зміни на західноукраїн ських землях сприяли становленню україн ської журналістики в нових державницьких умовах існування, що не могло не позначи тися і на кількісних, і на якісних показниках української періодики. З н и к л а традиційна для австрійської державної практики цен зура. Демократизація суспільного ж и т т я сприяла поширенню свободи слова та дру ку. Постання української державності виве ло на суспільну арену десятки нових укра їнських часописів, що стали відображенням глибинного зламу української суспільної свідомості за надзвичайно короткий пері од. Участь у формуванні нової української газетної періодики взяли політичні та гро мадські діячі, літератори та науковці, пред ставники молоді та студентства, українські військовики, стаючи редакторами, автора ми публікацій, дописувачами газет тощо. До постання З У Н Р традиційно центром української журналістики та видання укра їнської преси був Львів. Листопадові події у Східній Галичині спричинили появу понад

Газети "Діло" і "Голос Поділя" друкованіоргани УНРади і Державного Секретаріату ЗУНР у листопаді-грудні 1918 р.

півсотні нових українських пресових ви дань. За підрахунками українських дослід ників упродовж короткого періоду існу вання З У Н Р в повітових центрах виникло сорок друкованих видань, не рахуючи ще майже двох десятків, пов'язаних з містами тимчасовими столицями держави: Львовом. Тернополем, Станиславовом. Найбільше повітових українських часописів з'явилося у Перемишлі - 11, у Коломиї - 7, Дрогоби чі - 3: по 2 видання - у Золочеві, Косові. Стрию, Товмачі, Чорткові; по одній газеті у Бережанах, Борщеві. Жовкві, З б а р а ж і , Ка луші. Кам'янці-Струмиловій, Рудках, Сам борі. Сокалі. Особливість тогочасної української пре си була обумовлена воєнними умовами, к о р о т к о ю тривалістю існування, перева жаючою патріотичною спрямованістю, що полягала у державницькій позиції та прагненні забезпечити інформаційну під тримку власній державі. Провідне місце серед української преси займали видання державних органів З У Н Р (урядові органи

Української Національної Ради, Держав ного Секретаріату), якими стали щоденні газети: " Д і л о " - жовтень-листопад 1918 р. (місце видання - Львів), головний редактор Василь П а н е й к о ; "Голос П о д і л л я " - г р у д е н ь 1918 р. (Тернопіль), головний редактор Лонгин Цегельський; "Република" - лютийтравень 1919 р. (Станиславів), головний редактор Іван Кревецький; "Український Голос',' листопад 1918 р. - травень 1919 р. (Львів,Тернопіль), головні редактори: Лонгин Цегельський, П е т р о Карманський, Ми кола Малицький, від травня до липня 1919 р. газета виходила під назвою "Українські Вісти" (Тернопіль), редактори Федір Бу лат, Микола Малицький, П е т р о Карман ський; тижневик "Галицький Голос','видавав уряд З У Н Р після виїзду зі Станиславова у червні-липні 1919 р. Це були видання, у яких найповніше на той час була відображена державотворча, політична, законодавча, адміністративна, організаційна діяльність УНРади, Державного Секретаріату ЗУНР. окремих секретаріатів. Так газета " Д і л о " впродовж жовтнялистопада 1918 р. стала провідним україн ським часописом, що висвітлював питан ня утворення УНРади, проголошення на західноукраїнських землях Української держави, подавав інформацію про перші засідання УНРади, створення Державно го Секретаріату, прийняття Тимчасового основного закону З У Н Р У номері " Д і л а " від 1 листопада 1918 р. було опубліковані відозви УНРади " Д о населення Львова" та "Український народе',' у яких повідомляли про перехід влади у місті та Східній Галичи ні до рук українців, 5 листопада - звернення УНРади "Українській Н а р о д е " з викладом програмних засад щодо будівництва держа ви, 6 листопада звернення УНРади "Україн ські в о я к и " щодо збройного захисту моло дої республіки та формування української армії. Газета "Република" від 2 л ю т о г о 1919 р. подала великий репортаж про свято З л у к и 22 січня 1919 р. у Києві з публікацією офіційних документів про об'єднання двох українських республік. Поряд із докумен тами та матеріалами офіційного характеру у цих часописах друкували матеріали про становище в республіці, новини з Наддні прянщини, міжнародні події. На сторінках офіційних видань автори ста тей зачіпали проблемні теми економічного, соціального, національно-культурного, між національного спрямування, практичної ді яльності місцевих органів управління, розви тку освіти, культури, суспільно-політичного та громадського життя. Частина офіційних інформаційних матеріалів готувала новостворена українська інформаційна агенція Українське пресове бюро, і передруковува ли не тільки в урядових, але й у повітових та

Іван Кревецький (1883-1940) - історик, директор НТШ у Львові, головний редактор "Републики"

Газета

"Републикі орган УНР і Держави Секретаріату ЗУ під час перебуваю Станиславові. 191

інших українських часописах. Після виїзду уряду З У Н Р за кордон, урядовим органом стала газета "Український П р а п о р " голо вний редактор П а в л о Лисяк, згодом Іван Німчук. Видавали її в 1919-1922 pp. у Відні, 1923 р. у Берліні. Окрім періодичної преси уряд видавав офіційні збірники законів та інших нор мативних актів, що не мали чіткої пері-

Газета "Украв* Голос'!Львів, Терн 1

Павло Лисяк (18871948) - громадськополітичний діяч, публіцист, головний редактор газети "Український прапор" у 1919-1921 pp.

Іван Німчук (1891-1956) громадський діяч, журналіст, редактор "Українського прапора" у 1922-1923 pp.

Стаття газети "Діло" про становлення Української держави. 1918 р.

одичності й формувалися за ступенем їх ньої розробки та затвердження. Серед них: " З б і р н и к законів, розпорядків та обіжників проголошених Державним Секретаріятом Зах. Укр. Нар. Ре публики',' вийшов один но мер 28 грудня 1918 p.; 11 випусків "Вістника державних законів і розпорядків Західної Области Української Народної Республі к и " ; 8 випусків "Вістника Державного Секретаріяту військових справ"; "Вістник Державного Секретаріяту освіти і віроспо відань"; "Вістник Державного Секретарія ту шляхів, почт і т е л е г р а ф і в " тощо.

ського газетного видавництва. Враховую чи важливість з історичного погляду цього джерелознавчого матеріалу, подаємо ко ротку характеристику повітових пресових видань українських місцевих органів влади. "Бережанський Вістник" (Бережа ни) - орган повітової ради і повітового комісаріату в Бережанах, політичний, про світницький та господарський часопис, який видавали 1919 р. у формі літопису громадсько-політичного життя Б е р е ж а н щини. Головним (начальним) редактором був Михайло Західний (криптонім М. 3.), відповідальним редактором Тимофій Ста рух. Всього вийшло 7 номерів газети, у яких, окрім урядових матеріалів та розпо рядків, вміщено матеріали міжнародної та внутрішньополітичної ситуації, аналізу стану готовності українського суспільства до державотворчих процесів, про викриття таких злободенних явищ, як хабарництво, зловживання тощо.

Починаючи з листопада 1918 р.. у бага тьох повітових містах з'явилися українські періодичні видання - пресові органи місце вих українських повітових рад та повітових комісаріатів, вони брали на себе функції не тільки офіційного медійного представни цтва новітніх органів влади, але й вели ши року агітаційно-роз'яснювальну роботу за українську державність. Більшість із нижче наведених часописів були, по суті, першими українськими виданнями на території своїх повітів, започатковуючи практику україн

Газета уряду ЗУНР за кордоном "Український прапор"виходила у 1919-1923 pp.

"Борщівський Голос" (Борщів) - урядовий часопис державного повітового комісаріату в Борщеві, видавали в 1919 р. Вийшло 2 но-

Збірник І розпорж обіжників уряду виданий 28 грудня

Вістник дер» законів і розпо) у якому друї нормативні акти органів влади у

мери, у яких рубрикація здійснена за прин ципом: "Урядовий відділ" - інформація про діяльність та розпорядки УНРади та Держав ного Секретаріату, і "Оголошення','де місти лися матеріали місцевих органів влади. " В о л я " (Перемишль) - революційний орган повітової ради П е р е м и ш л я , що ви ходив упродовж короткого часу листопада 1918 р. за фінансової підтримки професора Ал. Яреми. Всього вийшло 3 номери, які відзначалися національно-патріотичною тематикою, закликами до українсько го населення ставати до зброї в обороні

рідної землі, інформацією про тогочасні реалії ж и т т я Перемишильщини в умовах українсько-польського протистояння. "Голос з-над Б у г а " (Сокаль) - часопис повітової ради в Сокалі, виходив щосере ди впродовж грудня 1918 - березня 1919 р. Всього вийшло близько двох десятків но мерів. Головний редактор - директор Сокальської гімназії Ярослав Біленький, був одночасно головою Сокальської повітової ради. Сам часопис став п е р ш о ю україн ською газетою Сокальщини, що започат кувала в повіті українську пресу. Провід ною тематикою більшості номерів була ідея розбудови ЗУНР, друкувалися репор тажі з українсько-польського фронту. Ідео логічним гаслом часопису були слова: " Д о збруї! До праці! За волю, землю, долю і щастє нашого Народу і Держави!'.' "Голос К а л у ш а " (Калуш) - орган дер жавного повітового комісаріату, заснова ний у січні 1919 p., виходив в суботу, всього вийшло 9 номерів. Головний редактор Ми-

"Україш Скитам машинот часопис інтерноі українських вс який видав 1921-19.

Станиславів газета українс. націонал-демокрі "Свобода". 19

Газета Листок"

"Дрогобицький 1918-1919 pp.

Андрій Алисъкевич (1870-1949) - видатний педагог та організатор учительства в Галичині, дописувач "Дрогобицького Листка"

Газета української повітової ради у Рудках "Гоомадська Думка". 1919 р.

хайло Струтинський, активними дописува чами газети були О. Ч о р н е н ь к о та І. Макух. У редакційній статті першого номера ви значалася головна мета часопису - "інфор мувати як найширші круги про біжучі події',' вказувалося про обов'язкову наявність цієї газети у повітовій громадській, сільських парохіяльних та шкільних канцеляріях. Окрім урядових повідомлень та розпо ряджень газета друкувала різноманітні до бірки матеріалів з внутрішньополітичного та міжнародного життя, багато уваги при діляла земельному питанню, проблемам національної освіти та культури. "Громадська Думка" (Рудки) - орган міс цевої повітової ради, видавався впродовж січня-квітня 1919 p., вийшло 10 номерів. Головним редактором був Іван Роздольський, провідна мета часопису - захист ідеї державної самостійності, заклики до боротьби проти польської агресії та зазі хань російських більшовиків. Окрім офі ційних матеріалів друкували публіцистич ні та аналітичні статті на актуальні теми, остання сторінка кожного номера містила

фейлетони під рубрикою "Письма Івана Причепи'.' "Дрогобицький Листок" (Дрогобич) - ор ган української повітової ради в Дрогобичі. Видавався як політичний, просвітницький та господарський часопис із листопада 1918 р. раз на тиждень, з початку 1919 р. двічі на тиждень. Всього вийшло 48 номе рів. Головний редактор Іван Калинович. На сторінках часопису друкувалися матері али про українське державотворення, закони та розпорядки української влади, репортажі із засідань та сесій УНРади, висвітлювали ся питання розвитку нафтової промисло вості, інших сфер народного господарства, національно-культурного розвитку. Газе та мала постійні рубрики: "Вісті про Львів',' "З наддністрянської України',' "Що чувати в світі?','"Урядові вісти','та ін., Серед дописува чів передовиць були О. Назарук, С Петлюра, Л. Данилович, А. Алиськевич, більшість мате ріалів подавалася без підписів авторів. " З б а р а ж с ь к е С л о в о " ( З б а р а ж ) - орган збаразького державного повітового комі саріату, виходив у лютому-березні 1919 р.

Щоденний незалежний станиславівський часопис "Нове житя ". 1918-1919 pp.

Михайло Струтинський (18881941)-член УНДП, головний редактор газети "Голос Калуша "

раз на тиждень, всього вийшло 8 номерів. Провідна думка більшості матеріалів ві дображена у гаслі "Все, що живе, що спосібне носить оруже, що дорожить землею і волею українською, мусить сейчас станути під кріс і оружем доказати світові, що на укр. землях мусить запанувати укр. трудо вий нарід'.' Друкувалися офіційні документи ЗУНР, інформація про діяльність Директорії УНР, про перебіг українсько-польської та українсько-більшовицької воєн. В третьо му номері було розміщено великий матері ал А.Шмигельського " С в я т о злуки з Укра їною і Трудовий конгрес у Києві'.' Газета вміщувала т а к о ж передруки з інших укра їнських газет, інформаційні повідомлення УГА, новини з життя повіту.

ного поширення на території цих повітів з грудня 1918 по квітень 1919 р. раз на тиж день. Всього вийшло 24 номери. Основне завдання часопису було інфор мувати населення повітів про реальний стан справ на фронті, Наддністрянській Україні, Придніпрянщині, у світі. У спе ціальній рубриці "З польської преси" ре дакція подавала погляд польської сторо ни на події в краї, на українсько-польську війну. Вагоме місце відводилося питанням об'єднання двох українських республік. Ре акція газети на злуку була т а к о ю : "Тепер, коли ми з'єдинені, - не страшні нам поль ські пани, ні московські большевики. Ми знаємо, що нас сорок міліонів, що тих со р о к міліонів боронить своєї власної землі... Український народ заживе на своїй землі щасливо! Українська Республика дасть йому все!'.'

"Наддністрянські Вісти" (Самбір) - ор ган повітових комісаріатів у Самборі. Ста рому Самборі, Турці, Рудках, Мостиськах. Головний редактор - Богдан Чайковський, згодом Остап Павлів. Газета видавалася Самбірським повітовим комісаріатом за підтримки названих комісаріатів і відповід

"Покутський Вістник" (Коломия) - дру кований орган Коломийської окружної ради. Видавався з листопада 1918 по тра вень 1919 р. 2-3 рази на тиждень. Всього ви йшло 42 номери. Редакторами видання були

Газета "Голос Ка.

Коломийська "Покутський 1918-1919 pp.

газета вістник'!

Богдан Заклинський (1886-1946) - автор багатьох матеріалів "Покутського вістника"

Я. Навчук, згодом О. Карашкевич. З газе тою тісно співпрацювали Д. Николишин, Є. Яворівський, І. Ватран, 3. Скварко, В. Жу ковський, Б. Заклинський, М. Підгірянка. Часопис друкував урядові розпоряд ки та накази, офіційну інформацію про діяльність органів влади держави та пові ту, матеріали про події на Наддніпрянщині, міжнародні новини, зокрема, про хід пере мовин на Паризькій мирній конференції. У газеті публікували т а к о ж публіцистичні та художні твори, поезію, матеріали про національно-культурне і релігійне життя. "Станиславівський Голос" (Станисла вів) - урядовий часопис Станиславівської повітової ради, головні редактори М. Рибчак, пізніше І. Ставничий. Виходив двічі на тиждень в листопаді-грудні 1918 року. Містив офіційні матеріали повітової ради, повідомлення про взяття влади у Ста ниславові, Львові, Галичині, розпорядки і оповістки місцевих чиновників щодо мобі лізації, продовольчого забезпечення насе лення організації виробництва тощо. "Стрийський Вістник" (Стрий) - орган Стрийського повітового комісаріату, вида вався з листопада 1918 р. по квітень 1919 р. двічі на тиждень. Всього вийшло ЗО номе рів. Головний редактор Андрій Микитяк. Часопис декларував ідею незалежності і єдності українських земель, висловлю вав впевненість у справедливості бороть би українців, підтримував національнопатріотичний дух у часи протистояння із зовнішнім ворогом. Основна частина ма теріалів мала інформаційний характер (з посиланням на Українське пресове бюро), присвячувалася поточним українським та міжнародним подіям, вістям з фронтів. Друкували т а к о ж літературні твори та лис ти читачів, передруки з деяких наддніпрян ських газет.

Газета "Наддністрянські вісти" друкований орган повітових комісаріатів у Самборі, Старому Самборі, Турці, Рудках. 1918-1919 pp.

"Товмацькі Вісті" (Товмач) - орган дер жавного повітового комісаріату в Товма чі (Тлумачі). Виходив із листопада 1918 р. тричі на місяць, від початку 1919 р. раз на тиждень. Всього вийшло 24 номери. Ідеологічно часопис стояв на позиціях незалежності українських земель, утвер дження на їхній території української дер-

Марійка Підгірянка (1881-1963) - дитяча письменниця, активний дописувач "Покутського вістника"

Іван

Ставничий (1891-1973) громадськополітичний, культурницький діяч, просвітник, науковець, редактор "Станіславівського Голосу"

Тижневик Селянськоробітничого союзу 'Републиканець'.' 1919 р.

жавності. Окрім офіційних документів та інформації про діяльність органів влади в газеті виокремлювали три проблемні на прями, які були пріоритетними в редакцій ній політиці: молодіжне виховання, запро вадження офіційного вживання української мови, розв'язання проблем українського селянства. "Урядові Вісти Косівського повіту" (Косів) - орган Косівського повітового комі саріату, видавався з грудня 1918 р. по тра вень 1919 р. двічі на місяць. Всього вийшло 11 номерів. Головне спрямування часопису - доне сення до населення повіту інформації про діяльність, законодавчі та нормативні акти державної, повітової та військової влади, їхні зусилля щодо забезпечення реалізації соціально-економічних та національнокультурних перетворень. У газеті розміщу вали інформацію про мобілізацію до укра їнського війська, встановлення та характер військового і комендантського стану, розпо рядок життя в умовах війни, запровадження української мови в державних та громад

ських установах, оголошення державних свят 1 листопада та 22 січня. У газеті роз міщували т а к о ж матеріали про події на Великій Україні, допомогу УНР, про низку культурницьких заходів за участю митців Галичини та Наддніпрянщини. Більшість оголошень, розпоряджень та матеріалів під писував від імені державної влади староста А. Лепкий, від імені української військової управи - поручник У С С М. Саєвич. Окрему групу друкованих періодичних та неперіодичних видань становила вій ськова преса Української Галицької Армії, що була фактичним продовженням стрі лецької преси Українських Січових Стріль ців. Флагманом військової журналістики стала газета "Стрілець',' перший номер якої вийшов 1 січня 1919 р. в Тернополі за редакцією В. Пачовського. її ідеологічне призначення - "часопис для українського війська'.' визначило характер і редакцій ної політики та публікацій, і специфіку ви пуску наступних номерів. Редакція не мала постійного місця і, по суті, пересувалася разом із військом, ділячи з ним і радість

Чо Станіславі, повітово "Станиславів Голос", і

Редактор "Покутського вістника " Ярослав Навчук і сотник УГА Ярослав Курилюк

військових перемог, і гіркоту поразок. Міс цями видання чергових випусків "Стріль ця'* (всього на території З У Н Р їх вийшло 47 номерів) стали Станиславів. Стрий. Бор щів, Кам'янець-Подільський. Із переїздом на Наддніпрянщину видання змінило назву на "Український стрілець','а згодом, 1920 p.. із переходом частини галицьких вояків до ЧУГА. отримало нову достатньо симво лічну назву "Перелом'.' Там же, у Балті. з'явився ще один часопис ЧУГА - "Стрі лецька Вістка'.' Від листопада 1918 р. почали видавати часопис "Золочівське С л о в о " - видання окружної військової команди у Золочеві. Й о г о редакторами були М. Біляч, згодом Газета "Урядові Вісти Косівського повіту'.' 1918-1919 pp.

Друкований орган Державного повітового комісаріату в Товмачі (Тлумачі) "Товмацькі вісти: 1918-1919 pp.

М. Голубець, всього вийшло 49 номерів. У Коломиї взимку 1918-1919 pp. виходи ли часопис для українських вояків " У С С . " за редакцією А. Б а б ' ю к а (Мирослава Грчана) та інформаційний щоденник коло мийської філії Гнформаційного Б ю р о армії У Н Р "Новини'.' Гз середини березня 1919 р. у м. Кам'янка-Струмилова з ініціативи Во лодимира Старосольського почала вихо дити газета Г-го Галицького корпусу УГА "Козацький Голос',' до часу переходу через Збруч вийшло 24 номери. Цей та інші ча сописи не лише друкували офіційні роз порядження, накази командування, але й матеріали високого патріотичного та гро мадянського звучання. Окрім військових часописів із інформаційно-розпорядчим напрямом редакційної політики видавали і польові сатиричні листки, газети та жур нали, що не мали періодичності, однак, за лишали помітний слід у серцях та настроях стрільців своїми неординарними жартів ливими та сатиричними матеріалами. Се ред них варто назвати польовий сатирич ний журнал 1-ї бригади У С С "Бомба',' що вийшов на Великдень 1919 p., а т а к о ж два номери журналу гумору і сатири "Самохотник',' який готували до друку та редагу вали М. Угрин-Безгрішний, А. Лотоцький, ілюстрували О. Курилас і Л. Лепкий. Після переходу УГА через Збруч журнал змінив назву на "Републиканський самохотник'.' Уже в часи перебування галичан в ЧУГА 1920 р. було видано кілька номерів газети " Ч е р в о н и й Стрілець" і " Ч е р в о н и й УСС.'.'Для тих галицьких військовиків, які були інтерновані та перебували у відпо відних таборах для утримання колишніх

військовиків у Німецькому Яблонному у 1920-1921 pp. видали двотижневик "Укра їнський Стрілець" та ілюстрований дво тижневик "Український скиталець'.' Окрім офіційних та військових газетних видань у часи З У Н Р виникали і друковані органи політичних партій та громадських інституцій, що спрямовували свою редак ційну роботу та інформаційні потоки на широкі маси українського населення з ме т о ю його політичної та суспільної активі зації, мобілізації сил і ресурсів на підтримку української справи й будівництво молодої республіки. Серед них низка часописів кон кретної політичної спрямованості: тижне вики Української радикальної партії "Гро мадський Голос" (Коломия, 1919) і " Н а р о д " (Станиславів, 1919), місячник Української селянської партії "Чортківський Вістник',' часописи У С Д П " В о л я " (Станиславів, 1919), " Н а ш Голос" (Перемишль, 1919) і од ноденка " Ч е р в о н и й П р а п о р " (Перемишль, 1919), тижневики У Н Т П "Український Го л о с " (Перемишль, 1919-1932) та " С в о б о д а " (Станиславів, 1919), народно-демократичні одноднівки "Українська З о р я " (Перемишль,жовтень 1920),"Український Дзвін" (Перемишль, жовтень 1920), "Україн ський М о л о т " (Перемишль, жовтень 1920), "Українська Х а т а " (Перемишль, листопад 1920), полонофільська газета " Д о л я " (Пе ремишль, 1919),радянофільська одноднівка " Ч е р в о н и й Д о б р о в о л е ц ь " (Золочів, 1920). О к р е м о слід згадати

про видання, які

упродовж попередніх років визначали полі тичне та національне обличчя українських політичних сил - загальнонаціональну га зету " Д і л о " та часопис У С Д П "Вперед'.' Від перших днів проголошення західноукра їнської державності вони чітко стали на державницькі позиції, присвячуючи свої сторінки розгляду актуальних проблем українського життя: розбудові державних інститутів, визначення основних напрямів внутрішньої та зовнішньої політики, пер спективі об'єднання двох українських рес публік, місцю і ролі партійних структур в державотворчих процесах. Із захопленням поляками Львова у листопаді 1918 р. ви пуск газети " Д і л о " був припинений. Газе та У С Д П " В п е р е д " залишилася єдиною українською газетою, видання якої було дозволено польською військовою владою Львова. її щоденні номери друкували укра їнською та польською мовами паралельно,

Осип (187 художник, Lih стрілецькії "Самі

Стрілецька га Галицькогі УГА "Козацьк

Ча українсько "Сп провідні української ж\рна.исп ЗУНР. 191

Павло Лаврук політичний і громадський діяч, член Української селянсько-радикальної партії, співпрацював з часописом радикалів "Громадський Голос"

Мирослав Ірчан (Андрій Баб'юк) (1897-1937), редактор армійського часопису "УСС"

Сатиричний журнал українських вояків "Республіканський самохотник". 1918-1919 pp.

а редакційну політику контролювала поль ська сторона. З р е ш т о ю , у лютому 1919 р. випуск газети т е ж було призупинено. На території підконтрольній З У Н Р ви ходили також соціал-демократичний тиж невик " В о л я " (Станиславів. квітень-травень 1919). революційно-демократичний тижне вик "Републиканець" (Станиславів. січеньчервень 1919). Останнє видання за редакцією Д. Дем янчука та О. Устияновича представ ляло опозиційний до політики урядових сил З У Н Р Селянсько-робітничий союз, і стояло на ідеологічних позиціях "Україна без хлопа і пана" та "земля належить до селян, фабри ка до робітника'."У ньому містилося чимало критичних матеріалів на адресу провідників ЗУНР, звучали заклики до робітників і се лян про перебудову суспільного життя на соціалістичних засадах. Достатньо самостійну лінію редакційної політики займала і щоденна станиславівська газета " Н о в е Життя",' яку видавали впродовж перших чотирьох місяців 1919 р. її редакторами були Л. Рудий, пізніше І. Че

Інформаційний щоденник коломийської філії Інформаційного бюро армії УНР "Новини ; 1918-1919 pp.

піга, до редакційного комітету і, відповідно, автури, входили Р Заклинський, М. Євшан (Федюшка), М. Ковалевський, В. Пачовський, М. Шаповал. Газета заторкала ши рокий спектр суспільних проблем, крити кувала негаразди в державному управлінні республіки, звертала увагу на негативні ви яви спекуляції, хабарництва,службових зло вживань. З р е ш т о ю , за гостру критику зо внішньої політики керівництва ЗОУНР, за розпорядженням Державного Секретаріа ту внутрішніх справ, 24 квітня 1919 р. газета була закрита, а редакційний комітет зааре штований. Це був чи не єдиний випадок го строї реакції владних інститутів З У Н Р на журналістську критику. З а г а л о м позиція більшості українських пресових видань була достатньо лояльною до влади, що не в останню чергу було зу мовлено складною ситуацією і в середині держави, і на українсько-польському фрон ті. Тому наявність нехай недосконалих, але чинних газет було важливим ресурсом ін формаційної політики уряду стосовно своїх

Лев Лепкий (18891971) - журналіст, старшина УСС, брав участь у виданні сатиричного стрілецького журналу "Самохотник"

Повідомлення "Нове жил антиукр політику по. влади у Львові у

Часопис "Золочівське Слово" 1918-1919 pp.

громадян. П р о обмеженість цього ресурсу свідчила і кількісна характеристика укра їнських часописів, що подав в офіційному урядовому органі " Р е п у б л и к а " 2 л ю т о г о 1919 р. її редактор І. Кревецький, де згада но 26 українських видань. За визнанням са мого І. Кревецького "Розуміється, значна частина преси сеї - еферемиди, які після коротшого чи довшого істнування кінчать своє життя; та на місце їх появляться нові й у нових місцевостях - так, що нині кожде майже більше місто Галичини має свій друкований орган'.' Говорячи про редакцій ні засади та ідеологію українських газет, відзначали, що "переважна часть україн ської преси Західної України не має яркої партійної марки. Вона стоїть на становищі передовсім української державності, підпо рядковуючи їй всі инші справи'.' Зрозуміло, що в умовах військового про тистояння, економічної та соціальної роз рухи видання української преси мало спо радичний, нерегулярний характер. Однак, за свідченнями багатьох очевидців та учас

ників тих подій, газетне слово за своєю сут ністю часто було рівнозначним прийняттю відповідальних політичних чи військових рі шень, мало вагомий вплив і на громадянство ЗУНР, і на представників владних структур. Українська преса доби З У Н Р була важли вим явищем, оскільки продемонструвала громадянську зрілість українського владно го проводу, і самого суспільства через газет ний формат означувати та обговорювати найважливіші суспільні проблеми.

Тижневик Україи радикальноїп "Народ"видові Станиславові. 1

Серед кольорової гами переважали темні та сірі відтінки. Щодо взуття, то впродовж перших десяти літь XX ст. жінки носили шкіряні, замшеві, атласні, шовкові туфлі з пряжками і банта ми, а також високі черевики на зав'язках, ґудзиках та гачках. Останні ввійшли в моду саме під впливом війни. Чоловіче взуття за кономірно вирізнялося простотою. Серед його асортименту переважали шкіряні чо боти, черевики на шнурках чи зі вставною гумкою (штиблети). Таке ж розмаїття фасонів властиве і головним уборам. Жінки носили капелюш ки і берети, які прикрашали стяжками, кві тами й шпильками, а також капелюшки із серпанком. Чоловіки для прогулянок влітку брали невисокий солом'яний бриль з чор ною стрічкою і вузькими твердими полями - канотьє або капелюх із фетру, а в урочис тих випадках - шовковий циліндр. Взимку за головний убір служили хутряні шапки. Під час військових дій в ужиток увійшли чор ні картузи і кашкети з синього, зеленого, рідше чорного сукна. Досить популярними були так звані шапки-"мазепинки'.' Зовнішній вигляд міщанок доповнювали нові зачіски. Якщо раніше жіноцтво уклада ло волосся у високі пишні зачіски з буклями (з фр. boucle - локон), декоровані мережка ми, оксамитом, пір'ям чи квітами, то після

Першої світової війни воно надавало пере вагу коротким стрижкам. Чоловічі зачіски у цей період не зазнали суттєвих змін, мод ними надалі залишалися короткі стрижки із проділом. На окрему увагу заслуговують прикраси, які яскраво свідчили про рівень заможності власників. Родинні коштовності передава ли із покоління у покоління. Жінки носили різноманітні сережки і браслети, а блузи оздоблювали брошками. Однак під час во єнних дій більшість галичан намагалися не використовувати значної кількості прикрас, а деякі міщани через брак грошей навіть продавали родинні коштовності. Комплект одягу доповнювала парасоля і годинник на ланцюжку, який чоловіки при кріплювали за ґудзик на жилеті й носили у кишені. На хвилі національно-патріотичного піднесення до годинника замість ланцюжка брали ґердан - традиційну народну прикрасу у вигляді стрічки із різнокольорових скля них намистин, нанизаних на нитяну осно ву. Із проголошенням З У Н Р чимало людей прикрашали одяг синьо-жовтою стяжкою, чим засвідчували свою прихильність новоствореній державі. Якщо виникала потреба у користуванні окулярами, то носили, як правило, пенсне зі шнурком. Характерно, що окуляри, на рівні з капелюхом і палицею (тростиною), слугу-

Шкатулка

Скульптура

Жіноче

бюро

Вмивальник

вали своєрідним маркером належності до ін телігентної верстви, адже серед широких кіл тогочасної громадськості образ інтелігента насамперед асоціювався із певним набо ром не тільки духовних якостей, але й суто зовнішніх прикмет. Як і в одязі, у житлі міщан поєднувалися елементи селянського побуту та основні риси європейської культури. Заможні люди мали власні двоповерхові будинки ("кам'яниці"). Вони відрізнялися від селянських хат про сторішими кімнатами, великими вікнами, високими стінами тощо. Поряд із досконалішим плануванням осель, значно модернішими були й меблі. Перед війною модними вважали масивні м'які меблі, оббиті оксамитом. Такі пиш ні інтер'єри відображали європейські тен денції у сфері внутрішнього облаштування житла із властивими для них дорогими тка нинами, килимами, портьєрами тощо. Тоді невід'ємним елементом інтер'єру світлиці кожного більш-менш заможного інтеліген та чи міщанина, а подекуди і багатого се лянина було фортепіано. Це ж саме можна стверджувати про годинник. Наявність го динника - ще одна прикметна риса побуту інтелігенції та міщан, тоді як для більшості селян його роль вранці виконував "когут, ввечері - кури, а в обід - сонце'.' Після Першої світової війни намітилася тенденція до спрощення предметів хатнього облаштування. У нових меблях почали пере важати прямі лінії, зникли зайві прикраси та орнаменти, властиві попереднім стилям. Характерно, що деякі складові інтер'єру мали конкретне функціональне призначен ня. В окремих помешканнях навіть були не великі столи, які використовували тільки для гри у карти, або ж у шахи. Такий стіл, наприклад, зараз зберігається в Історикомеморіальному музеї Степана Бандери (с. Старий Угринів Калуського району ІваноФранківської області). Аналізуючи повсякденне життя міського населення часів ЗУНР, варто звернути увагу на харчування, адже їжа є одним із найстійкіших компонентів етнічної культури, який відбиває не тільки природно-географічні умови проживання етносу, закономірності

Лампа

Прес

для

Попільничка

викручування білизни

його господарської діяльності, але й соціаль ну диференціацію всередині суспільства. Раціон галицьких міщан, порівняно із селянами, містив багато солодкої випіч ки. Святкова їжа відрізнялася від щоденної кращими смаковими показниками. Під час календарних свят (особливо на Великдень і свята різдвяно-новорічного циклу) укра їнські міщани переважно дотримувалися традиційної народної кухні, щоправда, вони поліпшували якість страв за рахунок різних спецій, приправ, соусів і підливок. Незамінними складовими святкового і повсякденного харчування були кава і чай. Каву з молоком подавали на сніданок, а та кож частували нею гостей. У багатьох домах пиття кави нагадувало самобутній ритуал, під час якого обговорювали родинні та по літичні справи. В окремих військових части нах навіть снідали житнім хлібом із кавою. Однак хоча цей напій і увійшов у раціон сіль ського вчительства та духовенства, він так і не закріпився у селянському середовищі, за лишившись, головно, привілеєм інтелігенції та міщан.

Кав'ярні у великих містах на зразок Львова чи Станиславова відігравали роль громадських осередків, де гуртувалися од нодумці. Перед Листопадовим зривом укра їнська інтелігенція, військові старшини збиралися у цих закладах і за грою у карти чи більярд вели розмови про кінець війни та розпад Австро-Угорської імперії. В то дішніх умовах кав'ярні набули характеру національних клубів. Як стверджували су часники, у них панувала "атмосфера якоїсь непевності, солодкої тривоги та радісного вижидання'.' Загалом громадські заклади харчування займали значне місце у побуті тогочасних мешканців міст. Старшини, які не перебу вали на фронті, члени урядових делегацій з Наддніпрянщини і більшість відомих діячів ЗУНР. як правило, користувалися їхніми по слугами на сніданок, обід чи вечерю. Крім відпочинку у кав'ярнях, існували й інші способи проведення дозвілля, а саме: прогулянки містом, відвідування театру, цир ку (у разі приїзду його із гастролями), кіно театру, концертів, балів із характерними для

Канапа

Різдвяна

поштівка

Картини Осипа Куриласа на тему повсякденного життя селян

них мешканців села картопля і бобові часто були замінниками хліба. В окремих повітах лютував голод. Представники місцевої адміністрації, щоб запобігти поглибленню кризи, вжива ли різноманітних заходів. Наприклад, ко місар Самбірського повіту А. Чайковський видав спеціальне розпорядження, яким на казував карати різками за зловживання ці нами на харчі. Нестача хліба зумовила вихід розпорядження Державного Секретаріату внутрішніх справ від 11 квітня 1919 p.. згідно з яким наказувалося при випіканні хлібобу лочних виробів додавати до борошна що найменше 2 5 % картоплі чи інших придатних для цього складників. Для регулювання ви трат харчів також введено два безм'ясні дні на тиждень та заборонено петлювати зерно. Навіть перевезення більш-менш значних партій продовольства з повіту в повіт здій снювалося тільки за дозволом повітових харчових управ.

Водночас слід взяти до уваги, що значної матеріальної шкоди населенню завдали рек візиції, здійснені ще під час російської оку пації Галичини 1915 р. Під час українськопольської війни 1918-1919 pp. галицьке село знову ж зазнало сильних втрат. Як правило, військові частини розміщувалися у громад ських спорудах, парафіяльних будинках, а також школах. У помешканні вчителя, яке зазвичай розташовувалося при школі, часто організовували канцелярію, а класи пере творювали на казарми, склади зброї і прові анту. При вступі польського війська у село репресії спрямовувалися проти місцевої ін телігенції, а саме: священиків, вчителів, пра цівників кооперативної сфери. Вони першо чергово потрапляли під обшуки, реквізиції харчів і майна. Внаслідок таких каральних акцій знищено чимало унікальних друкова них видань та історичної документації, які перебували в приватних архівах. Крім цього, під час проведення обшуків українці зазна вали сильного морального приниження. Негативно позначалося на становищі на селення і масове переміщення військовопо лонених (російських вояків, які в холодну пору осені-зими 1918 р. поверталися додому з австрійського полону). Вони, в кращому випадку, їхали на відкритих возах, а в гіршо му - на дахах вагонів чи їхніх підніжках. Ви снажені голодом, колишні полонені часто гинули просто на вулицях, у придорожніх ровах, так і не добравшись додому. Щоб хоч якось зарадити цьому, адміністрація З У Н Р створювала спеціальні загони добровольців для захоронения трупів у спільних могилах. Для тих, кому пощастило залишитися живим

Газета "Нове Житті за 21 грудня 1918 р. пр

Великодня

у результаті важкої подорожі, влаштовували спеціальні харчові та санітарні пункти, де ра зом працювали українки, польки та єврейки. Щоб збагнути усі масштаби трагедії, вар то зазначити, що тільки одне м. Самбір на Львівщині стало перевалочним пунктом для майже 80 тис. військових і полонених. За повідомленнями тогочасної преси така ж ситуація була в Станиславові. Зокрема у листопаді 1918 р. через місто щоденно пере їжджало 50-60 тисяч військових. Деморалізовані колишні вояки часто вда валися до розбоїв, грабежів і насильства.

поштівк

Із дезертирів, сільської та міської бідно ти формували бандитські угруповання, які, переодягнувшись у військові однострої, напа дали на садиби місцевих панів, заможних гос подарів та під виглядом реквізицій для війська забирали одяг і харчі. Непоодинокими були крадіжки городини з поля. Селяни власними силами ліквідовували такі банди. Однак по дібні випадки не тільки завдавали матеріаль них втрат простим господарям, але й суттєво підривали авторитет української армії. Не кращим було становище в містах. Під час боїв за Львів у листопаді 1918 р. цивіль не населення не могло залишатися осто ронь військових дій. Свідомі представни ці українського жіноцтва організовували централізовані польові кухні, або ж займа лися приготуванням їжі для вояків у власних

Замітка з газет "Република" з 18 березня 1919 р. пр надання харчові допомоги для гірськи повітів ЗУН.

Замітка з газет "Нове життя" з 4 січня 1919 р. про цін у Львої

Замітка з газеті "Нове життя" з, 21 грудня 1918 p. npt ціни на продукті харчування у Львов

Повідомлення у газеті "Република" за 21 березня 1919 р. про пожертвування чортківських селян для потреб фронту

Фото вояка УГА Івана Даньківа із с. Черче Рогатинського району Івано-Франківської області

Розпорядження Державного Секретаріату внутрішніх справ про максимальні ціни на продукти харчування. 1919 р.

Документ про закупівлю картоплі для бідного населення. 1919 р.

домівках. Вони брали участь в організації і функціюванні санітарних частин - так зва них "Перших Помочей'.'Щоправда, медичне спорядження цих частин спершу було дуже примітивним і включало переважно кілька перев'язочних пакетів та термометр для ви мірювання температури тіла. Міста також потерпали від нестачі продо вольства. Тогочасна преса рясніла замітка ми про надмірно високі ціни на різні товари, першість з яких займали продукти харчуван ня. Так само автори багатьох публікацій на сторінках періодичних видань попереджали про небезпеку голодних бунтів. Звичним явищем стали великі черги біля крамниць. Для багатьох міщан навіть картопля пере творилася на важкодоступний продукт. Загалом за період існування З У Н Р купі вельна спроможність населення дуже сильно знизилась. Про інфляцію свідчать такі дані: якщо до війни за 1 кг борошна давали ЗО Ге лерів ("сотиків"),то станом на травень 1919 р. - 35 корон; якщо раніше можна було пообіда ти за 1 корону, то в часи З У Н Р такий же обід коштував у 15 разів дорожче. Так само при близно у 15-20 разів зросла вартість м'яса. Бої на вулицях Львова призвели до виве дення з ладу системи водопостачання. Ката

строфічно не вистачало палива. Унаслідок погіршення санітарних умов проживання поширилися різні захворювання, та особли во небезпечною була епідемія тифу. Від по чатку 1919 р. до кінця травня цього ж року у місті на т и ф занедужало 240 осіб. Смерт ність серед тих, хто перебував під наглядом лікарів становила 8,8%. Особливо загрозливих масштабів епідемія набула у провінційних містечках і селах. На початку 1920 р. показник кількості летальних випадків зріс до 19%, а в деяких місцевостях

Звернення

Державного Секретаріату внутрішніх справ до лікарів. 1919 р.

сягнув понад 50%. Тільки в одному Бродівському повіті за три місяці померло близько 1 тис. осіб. В окремих населених пунктах Косівського, Коломийського, Рогатинського та Заліщицького повітів через смерть господа рів повністю опустіли селянські садиби. Незважаючи на військовий стан, постійні реквізиції, важку санітарно-епідеміологічну ситуацію, і селяни, і міщани, а також часто й самі українські вояки намагалися дотриму ватися звичного укладу життя та не відсту пати від українських традицій. Вони відзна

чали усі важливі релігійні свята, а особливо Різдво та Великдень. Зокрема на Свят-Вечір до місця квартирування українського війська (зазвичай, школи) жінки з навколишніх сіл приносили у кошиках кутю, голубці, пироги та інші страви. Стрільці впорядковували зал, прикрашали його гілочками сосни, вивішу вали над іконами рушники та ставили у куті дідух (сніп із житніх колосків). Після таких приготувань військові старшини сідали за урочисту вечерю разом із рядовими солда тами як члени однієї родини. На велику національну маніфестацію пе ретворилося також святкування Водохреща 1919 р. у Львові, яке. за повідомленням того часної преси, зібрало мало не все українське населення міста і стало справжнім виявом національної гідності. Отже. Перша світова війна й подальші події. пов язані із проголошенням З У Н Р та українсько-польською війною 1918-1919 pp., з одного боку, прискорили модернізаційні процеси в побуті міщан та селян, а з друго го - завдали сильного удару по рівню життя та добробуту населення. Останнє виявляло ся у погіршенні умов проживання та раціону харчування, зростанні злочинності, поши ренні епідемій тощо.

Одяг періоду Першої світової війни (парох Рогатина П. Кудрик з родиною і приятелями)

Розпорядження Державного Секретаріату внутрішніх справ про максимальні ціни на дріжджі. 1919 р.

Інтер'єр сільської школи XIX-поч. XX ст.

11. ЗУНР У ПАМ'ЯТКАХ ІСТОРІЇ І КУЛЬТУРИ

II Народний дім у Львові, де містився штаб українського повстан ня 1 листопада 1918 р. (нині - вул. Театраль на, 22)

Меморіальна таблиця на будинку колишнього готелю "Австрія" (тепер - готель "Дністер ") у ІваноФранківську, на якій вказано, що тут З січня 1919 р. на засіданні Української Національної Ради була прийнята ухвала про злуку ЗУНР з УНР

Будинок колишнього готелю "Австрія" (нині - "Дністер "), у якому з 2 січня 1919 р. проводила свої засі дання в Станиславові Українська Національ на Рада ЗУНР

ВИВ аціонально-визвольна бороть ба на західноукраїнських землях у період Західно-Української Н а р о д н о ї Республі ки, головним змістом я к о ї було утвер дження Української державності, залиши ла г л и б о к и й і незабутній слід в історичній пам'яті й свідомості народу. Як складова Української національно-демократичної революції 1917-1920 pp., ця б о р о т ь б а спри чинилася до виникнення н е з а л е ж н о ї де м о к р а т и ч н о ї держави в центрі ПівденноСхідної Європи - Західно-Української Н а р о д н о ї Республіки. Так сталося, що історія цієї держави від п е р ш о г о її дня існування і до останнього творилася в надзвичайно драматичних, сповнених трагічної героїки і самопо ж е р т в и обставинах. Н а с к і л ь к и сильним і усвідомленим було б а ж а н н я українців утвердити свою державність - настільки нездоланними виявилися для них тоді ці обставини.

П о п р и поразку національно-визвольнго змагань на західноукраїнських землях героїчні дії воїнів Української Галицько': Армії, яка складалася п е р е в а ж н о з га л и ц ь к о г о січового стрілецтва і національ но свідомих ж и т е л і в к р а ю , на довгі роки залишалися символом патріотизму, незнищенності національної ідеї і віри у торже-

Стрілецькі. УСС та УГА н> тарі у Станш (нині - Меморі сквер). Фото се 19.

У р о к и П е р ш о ї світової війни ч е р е з ф о р м у в а н н я січового стрілецтва п р о й ш л и тисячі воїнів - молодих і талановитих га лицьких юнаків. Б а г а т о з них п о к л а л и свої голови на полях к р о в о п р о л и т н и х битв. Точної ц и ф р и сьогодні ще не вста новлено. М о г и л и стрільців розкидані не л и ш е в Галичині, а й по всій Україні. Да л е к о не завжди вони п о ш а н о в а н і й донині, але саме ця к о г о р т а героїчної молоді сво їми смертями підготувала Листопадовий зрив у краї 1918 р. В історію українського народу Україн ські Січові Стрільці вписали славетні сто рінки б о р о т ь б и за в о л ю України. З а в д я к и своїй зразковій організації, дисциплінова ності та високій національній свідомості січові стрільці стали ударною військовою силою Української революції. А їх р о л ь у визвольній збройній боротьбі народу і відданість ідеї відбудови Української дер ж а в и - неоціненна. Тому з т а к о ю в е л и к о ю л ю б о в ' ю і ш а н о ю українське суспільство завжди ставилося до своїх героїв. Свого часу голова Директорії В. В и н н и ч е н к о зауважував, що " т а к е військо трапляєть ся р а з на тисячу літ',' а один з найвидатніших керівників стрілецтва Є.Коновалець скромно зазначав, що січове стрілецтво з а л и ш и л о за с о б о ю в історії визволь них змагань України слід, " п о з н а ч е н и й на ш и р о к и х просторах України потока ми власної крові, що змила перед нацією нашу вину за неуспіх нашої б о р о т ь б и , . . . і п а м ' я т ь в народі про січових стрільців за лишилася чистою'.'

Освячення ст ких могил УСС і в Івано-Фраш Нині меморі сквер, колгот ший міський це на вул. Незалеї

Під час походу на П р а в о б е р е ж н у Укра їну 1918 р. січові стрільці багато зроби ли для популяризації ідеї соборності та державності України. Тоді ж з колишніх легіонерів, що опинилися в російському полоні, у Києві під керівництвом Євгена К о н о в а л ь ц я був с ф о р м о в а н и й ГалицькоБ у к о в и н с ь к и й курінь, який згодом пере ріс в о к р е м и й Корпус Січових Стрільців -

Впорядковаь лецькі моги, та УГА (1911 в Івано-Франк Меморіальнш на вул. Неза.1 ті - Степана Бі

Могила Л. Бакинського у Меморіальному сквері на вул. С. Бандери в Івано-Франківську

Художньомеморіальна таблиця Л.Бакинському в Івано Франківську, яка вста новлена в липні 1997р. на вулиці його імені

Похорон Л. Бакинсько го в Станиславові у квітні 1930 р.

Листівка на честь 75-річчя Листопадово го чину. 1918-1993 pp.

їнських Січових Стрільців та воїнів УГА. Впорядковані стрілецькі поховання й на інших львівських кладовищах. На почат ку 1990-х pp. на зруйнованому поховаль ному комплексі українських борців на Клепарівському цвинтарі було насипано символічну могилу-курган на знак шани до полеглих героїв. Відновлено п а м ' я т н и к на братській могилі Українських Січових Стрільців на кладовищі С т а р о г о Знесіння у Львові та інших місцях поховань. 1989 р. на міському віче у Городку на Львівщині, що відбулося на місці зруй нованого стрілецького н е к р о п о л я , було ухвалено рішення відновити к о м п л е к с у первісному вигляді. А вже наступного року відновлений п а м ' я т н и к постав на з б е р е ж е н о м у первісному фундаменті. До честі українців слід зауважити, що п р о т я г о м п е р ш о ї половини 1990-х pp. у Галичині були відновлені п р а к т и ч н о всі зруйновані або занедбані поховання вої нів У С С та УГА, була відроджена традиція насипання символічних курганів-могил на честь загиблих борців за національну

справу, які сьогодні є м а й ж е в к о ж н о м у населеному пункті к р а ю . Як і раніше, вони служать місцем поклоніння і вшанування пам'яті національних героїв. Відповідни ми рішеннями та ухвалами місцевих рад їх взято на облік та під охорону держави як п а м ' я т к и української історії. Одну з найперших символічних могил січових стрільців освячено 1 листопада 1990 р. у селі Ве ликий К л ю ч і в Коломий ського району. Тоді ж урочисто відзна-

Меморіаль ця на пам'. честь 85-рі встаї в Івано-Ф} 1 листопі K.J. Є.Пеї ДВі Л.Б

Один із найкращих пам'ятників на честь З У Н Р в Україні було урочисто відкрито в Івано-Франківську навул.Грюнвальдській, біля к о л и ш н ь о г о будинку уряду З У Н Р 1 листопада 2003 р. Гранітний пам'ятник з бронзовими б а р е л ь є ф а м и видатних діячів З У Н Р Євгена П е т р у ш е в и ч а , Костя Левицького, Лева Б а ч и н с ь к о г о і Дмитра Вітовського встановлений на відзначення столиці З У Н Р в Станиславові та ухвали Української Національної Ради 3 січня 1919 р. про Злуку З У Н Р з У Н Р (скульптор Володимир Д о в б е н ю к ) . П а м ' я т н и к збу дований з ініціативи та за к о ш т и патріо та і педагога з П р и к а р п а т т я Володимира Войцюка. Історичну довідку, ідею проекту підготував історик-краєзнавець Богдан Гаврилів, який запропонував і місце його встановлення. Таким є основний, але д а л е к о неповний п е р е л і к м е м о р і а л ь н о г о літопису З У Н Р . А д ж е в період національно-державного відродження п р а к т и ч н о в к о ж н о м у га л и ц ь к о м у селі насипані символічні та вод ночас традиційні стрілецькі могили, які увінчені хрестами і п е р е в а ж н о доповню ються стелами з викарбуваними на них

іменами односельчан - учасників бойо вих дій УСС-УГА. К р і м т о г о , п а м ' я т ь п р о народних героїв п о ш а н о в а н а в численних назвах вулиць сотень міст і сіл Галичини. З а р о к и н е з а л е ж н о с т і в ж е с т а л о традиці єю на д е р ж а в н о м у та з а г а л ь н о н а р о д н о м у рівнях відзначати не л и ш е ювілейні дати, а й щорічні, пов'язані з історією З У Н Р і б о р о т ь б о ю галичан за н е з а л е ж н і с т ь .

Пам 'ятні 85-річчя Ć новлен Франківськх да 2003 p.h справа ні дичок, Ф. В. Довбен цюк, Я. Улы

Пам ятні 85-річчя З новлеь Франківськх da 2003 p. би npaeocvd 1919р. установи І Секретар (тепер вул.

ДЖЕРЕЛА ДО ІСТОРІЇ ЗУНР АРХІВНІ ДЖЕРЕЛА

ОПУБЛІКОВАНІ ДЖЕРЕЛА

Центральний державний архів вищих органів влаБоротьба трудящих Буковини за соціальне і нац і о н а л ь н е визволення і возз'єднання з Українською ди і органів управління України ( Ц Д А В О України): р с р ( 1 9 1 7 _ 1 9 4 1 ) . Документи і матеріали / Відп. ред. Фонд 2188 Начальна команда Галицької Армії Зат к ф е с е н к 0 . _ Чернівці. 1958. - 450 с. хідної Області Української Народної Республіки. Фонд 2192 Диктатор Західної Області Української Боротьба трудящих Прикарпаття за своє визвол е н н я ; возз ' Є д нання 3 Радянською Україною: ДокуНародної Республіки. Фонд Міністерство іноземних справ У Н Р м е н т и j м а т е р і а л и (1921 _ 1939) . _ Станіслав: Станіс-

3696 4069 4436 1920-1922 4440

Фонд

Редакція газети "Стрілець" за

1919

р.

Українське бюро преси при Диктатурі З У Н Р Фонд Військова Канцелярія Диктатора Західно-Української Народної Республіки (м. Відень)

Фонд 1923

pp.

Представництво З У Н Р у Празі

лавське обл

вид.во

195у

_т с

Вісник державних законів для всіх земель УкраїнСЬКої Народної Республіки. - Вип. -^2 36 37 39 - Б/м - 1919

11,14,18,26, 27,30,

1919-

Вістник державних законів і розпорядків Західної 0 б л а с т и

Української Народної Республики. -

РРВип. 1-11. - Станиславів, 1919. Фонд 4451 Бригада генерала Кравса Української вістник Державного Секретаріату військов и х с п р а в _ В и п ш _ Т е р н о п і л ь _ Станиславів Галицької Армії pp.). Центральний державний архів громадських Кам'янець-Подільський, об'єднань України ( Ц Д А Г О України): Вістник Державного Секретаріяту просьвіти і віФонд 1 Центральний Комітет Комуністичної паррозповідань. - Ч. 1-3. - Станиславів, 1919. тії України. Вістник Державного Секретаріяту шляхів, почт і Центральний державний історичний архів У краї- телеграфів. - Станиславів, 1919. ни у м. Львові ( Ц Д І А Л ) . Вістник Українського війська. Видання Державн о г о Секретаріяту військових справ. - Кам'янецьФонд 146 Галицьке намісництво. Фонд 309 Наукове товариство ім. Шевченка. Подільський 1919 Фонд Назарук Осип, адвокат, письменник, гро- Гражданская война на Украине. Сбормадський і політичний діяч. щц документов и материалов. - В 3 т. - К.: Наукова Фонд Колекція документів про діяльність думка, с.;Т. с.;Т. с. урядів і армій Української Народної Республіки та ГуНчак T. Джерела до новітньої історії України. Західно-Української Народної Республіки 3-х томах.-Т. Українська революція. Документи: 1939 РР-)- Нью-Йорк. с. Центральний державний кінофотофоноархів Денник Начальної Команди Української Галицької А р м і ї _ Нью-Йорк: Червона Калина, 1 України: А-83, А-84, А-88. А-96. 974. - 325 с. Колекція альбомів частин інтернованої УкраїнДокументы и материалы по истории советскоПОЛьских отношений. - М.: Наука, 1964. - Т . II. - 719 с; ської Галицької Армії в таборах Чехо-Словаччини.

(1918-1920

1918 -1919.

359 581

1967.-T. 1 .-875

(1914- в 1919-1921.

Державний архів Закарпатської області ( Д А З О ) : Фонд 1148 Центральна Народна Рада, м. Хуст. Державний архів Івано-Франківської області (ДАІФО). Фонд 2 Станіславське воєводське управління. Державний архів Львівської області ( Д А Л О ) : Фонд Львівське воєводське управління. Фонд 129 Прокурор обласного суду у м. Львові. Фонд 257 Товариство по вивченню історії оборони м. Львова і південно-східних воєводств. Фонд 271 Дирекція поліції у м. Львові. Archiwum Aktów Nowych w Warszawie: Polska і Ukraina. Kolekcja opracowań і odpisów dokumentów, sygn. 55. Archiwum Państwowe w Przemyślu: Polska Rada Narodowa, sygn. 26. Архів Українського Католицького університету ім. св. Климента Папи (Рим): Фонд Колекція документів З У Н Р Российский центр хранения и изучения докумен-

тов новейшей истории: Фонд 17 Центральный Комитет Коммунистической партии Советского Союза.

1918-1920: 2.-918 3.-910

1984. - 478

т/ \\\ _ і%5 _ 608 с Документы внешней политики С С С Р - Т. 1-2. ^ . Наука с• с історії революційного руху у Львові: Відповід. ред. І. Крип'якевич. Документи і матеріал и _ Л ь в і в : ш ш . . ^ вид . ВОі 1 9 5 7 _ 7 9 5 с . Західно-Українська Народна Республіка. Документи і матеріали. - У 5-ти томах / Керівник роб о т и { ВІДІЮВід. р е д ., аВтор передмови О. Карпенко. х L Лист0 падова 1 918 р. національно-демократична революція. Проголошення З У Н Р / Укладачі О . Карп е н к о к М и ц а н _ твано-Франківськ: Лілея-НВ, 2001 - 584 с Західно-Українська Народна Республіка 1918 j MaTep i ajm . - У 5-ти томах / Ke1923 окументи рівник роботи і відповід. ред., автор передмови о.Карпенко.-Т.2.Державотворчійадміністративноорганізаційні процеси. Карпенко О.Ю., Мицан К.П., Великочий В. С . Кобута С.Й., Пославська Г Ю., Вол о с я н к о д. R - Івано-Франківськ: Лілея-НВ,

1958-1959 - 631 724 1917-1939 /

1918-1923.

_ д

2003. -

7^2 с Західно-Українська Народна Республіка 1918 j матеріали. - У 5-ти томах / Керів 1923 окументи ник роботи і відповід. ред., автор передмови О. Кар пенко. - Т. З, кн. 1. Соціально-економічні відносини

і визвольні змагання. Карпенко О.Ю., Мицан К.П., Українська суспільно-політична думка в 20 столітВеликочий B . C . , Кобута С.Й., Пославська Г.Ю., Воло- ті. Документи і матеріали. - В 3-х томах. - Б/м, 1983. сянко Л.Р - Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2005. - 644 с. Т. 1. - 510 с.;Т. 2. - 26 с.;Т. 3. - 381 с. Західно-Українська Народна Республіка 1918 Українська Центральна Рада. Документи і матеріаЛ и.У 2-х томах / Упор. В.І.Верстюк (кер.),О.Д. Бой1923. Документи і матеріали. - У 5-ти томах / Керівник роботи і відповід. ред., автор передмови ко, Ю . М . Гамрецький та ін. - К., 1996 - 1997. - Т. 1. О. Карпенко. - Т. З, кн. 2. Суспільно-політичні про587 с.;Т. 2. - 423 с. неси. Національно-культурне відродження. КарпенУкраїнські дипломатичні ноти в справі Галичини. ко О.Ю., Мицан К.П., Великочий В. С, Кобута С . Й . , Кам'янець: вид. "Стрільця" 1919. - 52 с. Пославська Г Ю . , Волосянко Л.Р. - Івано-Франківськ: Хрестоматія з історії держави і права України. Лілея-НВ, 2005. - 680 с. у 2-х томах / За ред. члена-кор. Академії правових Збірник законів, розпорядків та обіжників прогонаук України В.Д. Гончаренка. - К.: Ін. Юре. - Т. 2. лошених Державним Секретаріятом Зах.-Укр. Н. Р 1997.-799 с. - Станиславів, 1918. - 26 с. Шляхами на Соловки: Радянське десятиріччя МиКонституційні акти України. 1917-1920: Невідомі хайла Лозинського / Публікація, упорядкування та конституції України. - К., 1992. - 269 с. примітки О . С . Рубльова // Укр. істор. журн. -1997. Кривава книга. - Дрогобич: Відродження, 1994. № 4. - С. 103-135; 1998. - № 1. - С 112-121. 274 с. Шляхом Жовтня. Боротьба трудящих ЗакарКрівава книга. - Ч. II: Українська Галичина під паття за національне і соціальне визволення та окупацією Польщі в pp. 1919 - 1920. - Відень: вид-во возз'єднання з Радянською Україною: 36. док. - Т. 1. Уряду Західно-Української Народної Республіки. 1917-1923 / Гол. ред. І . М . Ващ. - Ужгород, 1957. - 553 с. 1921. - 242 с. Akty і dokumenty dotyczące sprawy granic Polski na Кугутяк M.B. Українська націонал-демократія konferencji pokojowej w Paryżu, 1918 - 1919. Zebrane (1918 -1939).T. 2. - K - Івано-Франківськ: Нова Зоря, i wydane przez Sekretarjat generalny delegacji Polski. 2004. - 704 c. Cz. 1 - 4. - Paryż, 1920-1926. Наріжний С. Українська Еміграція. Культурна праDocuments on British Foreign Policy. 1919 - 1939. ця української еміграції між двома світовими війнами First series. Vol. 1-3. - London, 1947-1949. 1919 - 1939 pp. Частина перша. - Прага, 1942. - 372 с. Ereignisse in der Ukraine 1914-1922 deren Bedeutung Und Наріжний С. Українська Еміграція. Культурна historisches hintergrunde / Uon Theophil праця української еміграції 1919 - 1939 (матеріали. Hornykiewicz. - Bd. 1. - Philadelphia: W. Lypynsky Ostзібрані С.Наріжним до частини другої). - К.: Вид-во Europasches Forschungs - Institute, 1966. - 450 s.; Bd. 2. імені Олени Теліги, 1999. - 272 с. - 1967. - 484 s.; Bd. 3. - 1968. - 704 s.; Bd. 4. - 1969. Международные отношения и внешняя полити421 s. ка С С С Р : С б . документов (1871 - 1957). - М . : Наука, Foreign Relations. The Lansing Papers. 1914 - 1920. 1961. - 334 с. Vol. 1-2. - Washington. 1939-1940. Національні відносини в Україні в XX ст.: 36. док. і Hunczak Т. Ukraina and Poland in documents 1918 матеріалів. - К.: Наукова думка. 1994. - 559 с. 1922. - New York - Paris - Sydney - Toronto. - Vol. 1-2, Перші дні листопада в Східній Галичині. Матеріа1983-1985. - 465 p.; 468 p. ли і документи // Літопис Червоної Калини. - 1930. Les deliberations duconceil des quatre (24 Mars - Ч . 2 - С . 22-23; Ч . З . - С . 20-21; 4 . 4 . - С . 22-23:4. 6.28 Juin 1919). Notes de el'officiel in interprete. Ed. C. 23; 4. 8. - C. 29-32; 4.9. - C. 22. Mantooux Paul. - Vol. 1-2. - Paris, 1955. Під прапором Жовтня. Документи і матеріали / Ред. Material Concerning Ukrainian-Jewish Relations during О.Карпенко.- Львів: Каменяр. 1957.-Т.1.-660 с. the Years of the Revolution (1917 - 1921). Collection of Під прапором Жовтня. Документи і матеріали. Documents and Testimonies by Prominent Jewish Political Львів: Каменяр, 1964. - Т. 2. - 379 с. Workers. - Munich, 1956. Прикази до впорядку піхоти Західно-Української Obrona Lwowa 1 - 2 2 listopada 1918. Relacje Народної Республіки. - Станиславів, 1918. - 24 с. uczestników. Z wstępnem słowem GenerałaJ. Stachiewicza Процес генерала Мирона Тарнавського в 1919 p. oraz przedmowa Generała В. Popowicza i prof. Матеріяли. - Вінніпег, 1976. - 72 с. St. Zakrewskiego. - Lwów: Nakładem Towarzystwa, Революційна боротьба на Тернопільщині. 1917 1933. - Т. 1. - 438 s. - 1939. Документи і матеріали. - Тернопіль: ТерноPolacy па Ukraine. Zbiór dokumentów. - Cz. 1: Lata пільськ. обл. вид-во, 1959. - 370 с. 1917 - 1939. - Т І / Pod red. S. Stepenia. Zespół. Red. Eva Симон Петлюра та його родина. Документи і маLis, Mykola Lytwyn, Michał Micel, Anna Sician, Stanisław теріали/ Упор. В. Михальчук. - К: Рада, 1996.- 319 с. Stępień, Wasyl Tymoszenko. - Przemyśl: PołudniowoСимон Петлюра: Статті, листи, документи. - Т. 1-2. Wschodnie instytut Naukowy, 1998. - 236 s. - Нью-Йорк: У В А Н , 1956-1958.- 479 с ; 600 с. Sprawy polskie na konferencji w Paryżu w 1919 r. Становище трудящих Львова. 1917 - 1939. ДокуDokumenty і materiały. - Т. 1-3 / Red. Bierzanek i Józef менти і матеріали. - Львів, 1961. - 356 с. Kukutka. - Warszawa: Państwowe Wydawn. Naukowe, Україна в XX ст.: 36. документів і матеріалів (19001965-1967. -313 s. 1939) / Упор. A T . Слюсаренко, А . О . Буравченков, Stenographische protokolle iiber die Sitzungen des M.I. Миронець та ін. - К.: І З М І , 1997 - 448 с. Hauses der Abgeordnetendes OsterreichischesReichsrates ш Jahren 1917 - 1918, X X I I Session. - Wien, 1918. Українська Галицька Армія: матеріяли до історії. - Т. 1. - Вінніпег: Вид-во Д. Микитюка, 1958. - 680 с; Bd. I-VI. - 7998 s. Т. 2. - 1960. - 384 с; Т. 3. - 1966. - 232 с; Т. 4. -1968. Ukraine and Poland in documents: 1918 - 1922 / Ed. 322 с. T. Gunchac. - New York - Paris - Sidney - Toronto, 1983. Українська P C P на міжнародній арені: 36. док. _ Vol. 1-2. (1917-1923 pp.) / Відп. ред. В. Корецький. - К.: Наук. United States. Department of States. Papers Relating думка, 1966. - 668 с. to the Foreign Relations of the United States. The Paris

Peace Conference. - Vol. 1-13. - Washington, 1943-1948. Źródła do dziejów walk o Lwów i wojewodstwa południowo-wschonie. 1919 - 1920. - Т. 1-3. - Lwów, 1936-1939; 363 s.; 864 s.; 444 s.

Думін О. Уривки спогадів з 1917-1920 // Календар Червоної Калини на 1934 p. - Львів: Червона Калина, 1933. - С. 52-55. За долю України. Історичний збірник У С С . В 50-ліття збройного виступу Українських Січових Стрільців проти Москви. 1914-1964. - Нью-Йорк. СПОМИНИ 1967 - 606 с. Заклинський М. Надвечір'я і ніч перед Першим Алиськевич М. Переговори з мадярами в 1918 р. Листопада//Гуцуляк М. Перший Листопад 1918 року // Літопис Червоної Калини. - Львів, 1931. - Ч. 7-8. на західних землях України зі спогадами і життєпиС. 5-13. сами Членів Комітету Виконавців Листопадового Андрусяк М. З минулого Золочівщини // ЗолочівЧину. - К.: Либідь. 1993. - С. 61-62. щина. її минуле і сучасне. - Нью-Йорк - Торонто: Заклинський М. Оборона казарм Фердинанда Канберра, 1982. (фрагмент з львівських боїв) // Календар Червоної Андрусяк М. Як прийшло до Чортківського проКалини на 1936 рік. - Львів: Червона Калина, 1935. лому // Літопис Червоної Калини. - Львів, 1936. С. 67-74. Ч. 1. - С. 106. Зибачинський С. Випад галицьких військ на ЗаБемко В. Державний Секретаріят Військових карпаття // Літопис Червоної Калини. - Львів, Справ // Українська Галицька Армія у 40-річчя її 1932. - 4.4. - С. 7-8. участи у визвольних змаганнях. - Вінніпег, 1958. Карманський П. Наша дипльоматична станиця при С. 61-70. Св. Престолі в Римі в pp. 1919-1920 // Літопис ЧервоБемко В. Листопадові дні в Коломиї // Літопис Коної Калини. - Львів. 1939. - Ч. 2. - С. 3-4. ломийський. - Коломия. 1993. - 23 с. Кедрин І. Берестейський мир. Спомини та матеріБізанц А. Ягольниця // Календар Червоної Калини али. - Львів. 1928. на 1923 рік. - Львів: Червона Калина. 1922. - С 52-59. Клочурак С. До волі (Спомини). - Нью-Йорк: КарБлажкевич І. Листопадовий спогад // Літопис Черпатський Союз, Інк., 1978. - 189 с. воної Калини. - Львів. 1937. - Ч . 12. - С . 4-6. Козак І. Дещо про державну жандармерію З У Н Р Блажкевич І. Спогади (1914-1921) // Дзвін. //Український Скиталець. - 1923. - Ч. 16. - С. 22-28; 1991.-№5,6. Ч. 17-18.-С. 15-25. Бояринич В. Бої за місто Лева (Кривавий шлях). Коновалець М . , д-р, пор. У Г А . До ЛистопадовоСпогад// Літопис Червоної Калини.- 1992. -№ 1.2-3, го чину. Яка була підготовка першого Листопада у 4-5,6-7. Львові // Гуцуляк М. Перший Листопад 1918 року на Велигорська М. Мої спомини про Серафинці. західних землях України зі спогадами і життєписами Городенку та Листопадовий зрив // Городенщина: членів Комітету Виконавців Листопадового Чину. історично-мемуарний збірник. - Нью-Йорк - ТоронК.: Либідь. 1993. - С. 56. то - Вінніпег: Н Т Ш , 1978. - С. 172-176. Кох Г У другі роковини смерти полк. Ген. Булави Винниченко В. Щоденник. 1917-1920. - Едмонтон Альфреда Шаманека // Український Скиталець. Нью-Йорк, 1980. - Т. І. - 317 с. 1922. - Ч. 16. - С. 1-3. Волицький В. На Львів і Київ. Воєнні спогади 1918Кравс А. За українську справу. Спомини. - Львів: 1920. - Торонто, 1963. - 198 с. Червона Калина, 1937. - 99 с. Воробець В. Перші дні української державності в Кривокульський В. Санітарна частина У Г А . // ЛітоКоломиї // Український Скиталець. - Ліберець, 1921. пис Червоної Калини. - Львів, 1938. - Ч. 2. - С. 15-16. - Ч. 5. Курманович В. Відворот У Г А за Збруч: сторінка з Галицька делегація в Ризі: 1920. Спомини учаснинашої історії // Діло. - 1934. - 9 трав. ка. - Львів, 1930. -170 с. Лебедович І. Полеві духовники Української Галицької Герасимів Ю. Десять днів на Прикарпаттю. СпомиАрмії (Матеріали до історії). - Вінніпег, 1963. - 327 с. ни з 1919 р. // Календар Червоної Калини на 1930 р. Левицький К. Перед роком // Календар канадій- Львів: Червона Калина, 1929. - С. 15-26. ського українця на 1920 р. - Вінніпег, 1919. - С. 191-192. Гірняк Н. Микулинецькі події в 1919 р. //Літопис Левицький К. Перший Державний СекретаріЧервоної Калини.-Львів, 1968.-Ч. 1 . - С . 12-13. ят у Львові // Український Скиталець. - 1923. Гірняк Н. Останній акт трагедії Української ГаЧ. 11 (23). - С. 15-18. лицької Армії.-Port Amboj.-N.-J.: вид-во ВійськовоЛевицький К. Перші дні нашої державности (Споісторичного інституту в С Ш А , 1959. - 285 с. мини) //Український прапор. - 1923. - Ч. 44. Гірняк С. 48 днів на чолі Тернопільської військової Левицький К. Розпад Австрії і українська справа округи // Шляхами Золотого Поділля. - Філядель// Українська Галицька Армія: матеріяли до історії. фія, 1960. Т. 3. - Вінніпег: вид-во Д. Микитюка, 1966. - С. 10-19. Горбай В. Останні дні у Львові 1918 р. // Новий Левицький О. Галицька Армія на Великій Україні: час. - 1933. - 24 листоп. (Спомини з часу від липня до грудня 1919). - Відень, Горбовий М. Встановлення української влади // Лі1921. - 190 с. топис Червоної Калини. - Львів, 1932. - Ч. 1. - С. 8-9. Лепкий Л. Осінь 1918 р. // Календар Червоної КалиГрушевський М. Спомини // Київ. - 1988. - № 8-12; ни на 1927 р. - Львів: Червона Калина, 1926. - С. 86-95. 1989. - № 8-11. Лозинський М. Галичина в pp. 1918-1920. - Відень, Дольницький М. Передісторія 1 листопада 1918 // 1922. - 228 с; 2-е вид. - Нью-Йорк: Червона Калина, Український Скиталець. - 1921. - Ч. 1. - С. 9-13. 1970. - 228 с. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле Макух І. На народній службі. Спогади / Упор. (1914 - 1920). - Мюнхен, 1969. - 542 с. B.C. Великочий, О . С . Жерноклеєв. - К.: Основні цінДумін О. Полк. Дм. Вітовський у спогадах // Літоності, 2001. - 613 с. пис Червоної Калини. - Львів, 1936. - Ч. 11. - С. 4-6. Марітчак О. Справа Східної Галичини (Спомини з

1919 - 1923 років) // Альманах "Гомону України" на 1972 p. - С. 66-71. Марітчак Т. Часопись для війська "Козацький голос" (1919)// Літопис Червоної Калини. - Львів, 1938. - Ч. 3. Мартинець Т., пор. У Г А . Роззброєння львівської касарні при вулиці Зиблікевича I.XI.1918 року // Гуцуляк М. Перший листопад 1918 року на західних землях України зі спогадами і життєписами членів Комітету Виконавців Листопадового Чину. - К.: Либідь, 1993.-С. 38. Михайлівський T. Спомини про Іороденку і наші визвольні змагання // ІЬроденщина: історичномемуарний збірник. - Нью-Йорк - Торонто - Вінніпег, 1978. - С. 168-171. Мірчук П. Перший Листопад. -Торонто, 1958. - 69 с. Надбужанщина. Збірник. - T. 1. - Нью-Йорк - Париж - Сідней - Торонто: Об'єднання надбужанців, 1986. - 980 с; 1989. - Т . 2. - 950 с.;Т. 3. - 735 с. Назарук О. В українській дипломатичній службі в роках 1915 - 1923 // Літопис Червоної Калини. 1938. Назарук О. Галицька делегація в Ризі 1920 р. Спомини учасника. -Львів, 1930. Назарук О. Рік на Великій Україні. Спомини з української революції. - Відень: Український прапор, 1920. - 392 с. Німчук І. Українська військова організація у Відні в днях перевороту. Причини до історії будови української держави в Галичині. - Відень - Львів. 1922. - 22 с. Омельянович-Павленко М. Спомини.-Тернопіль. 1930. - 64 с. Охримович В."Військовий Комітет" (Причинки до історії Листопадового перевороту на основі особистих помічень і споминів) // Діло. - 1938. - 1 листоп. Паліїв Д. Листопадова революція. З моїх споминів. - Львів: Новий час, 1929. - 44 с. Паліїв Д. Перший листопад // Український Національний Календар на 1928 р. - Перемишль. 1927. Панейко В. Перед Першим листопадом. Шматок спогадів // Діло. - 1928. - 1 листоп. Пеленський Д. Осінь 1918 року (Уривки зі споминів) // Календар Червоної Калини на 1934 рік.-Львів: Червона Калина, 1933. - С. 75 - 83. Перемишль - західний бастіон України / Під ред. Б. Загайкевича. - Нью-Йорк - Філадельфія. 1961.-412 с. Перший Листопад у Чорткові: Спогад д-ра Михайла Соневицького // Гуцуляк М. Перший листопад 1918 року на західних землях України зі спогадами і життєписами членів Комітету Виконавців ЛистопадовогоЧину. - К . : Либідь, 1993.-С. 394. Р-кий І. Спомини львівських падолистових днів 1918 p. // Український Скиталець. - 1920. - № 1. - С. 6. Рудницький I., сот. У Г А . Спомини львівських листопадових днів 1918 року // Український Скиталець. - Ліберець, 1921. - Ч. 1. Суд над ген.Тарнавським. Винниця 13-14 листопада 1919 // Денник Начальної Команди Галицької Армії. Нью-Йорк: Червона Калина, 1974. - С. 241-308. Т.К. З листопадових днів в Чорткові // Літопис Червоної Калини. - 1935. - Ч. 1. Туринський О. Президент Західно-Української Республіки про нашу справу // Літопис Червоної Ка лини. - 1991. - № 5. - С 24-25. Угнів та Угнівщина. Історично-меморіальний збір ник. - Нью-Йорк - Париж - Сідней - Торонто: Н Т Ш , 1960. - 622 с.

Удовиченко О. Україна у війні за державність. Історія організації бойових дій Українських Збройних Сил 1917 - 1921.-К.: Україна, 1995. - 206 с. Українська Галицька Армія. У 40-річчя її участи у визвольних змаганнях (Матеріяли до історії). Видав хорунжий У С С Дмитро Микитюк. - Вінніпег, 1958. - 673 с. Українська Галицька Армія. У 40-річчя її участи у визвольних змаганнях в 1918 - 1919 pp. Матеріяли до історії / Видав хорунжий У С С Дмитро Микитюк. Т. III. - Вінніпег, 1966. Флюнт 3. Визвольний відгомін на Лемківщині // Літопис Червоної Калини. - Львів, 1930. - Ч. 7-8. С. 5-7. Франко П. Летунський відділ У Г А // Літопис Червоної Калини. - Львів, 1937. - Ч. 10. - С 3-5; Ч. 11. С. 9-12. // Українознавство: документи, матеріали, раритети. - Івано-Франківськ: Плай, 1999. - С 102-119. ХристюкП. Українська революція: Замітки і матеріали до історії української революції, 1917 - 1920 pp. - Відень, 1922.-Т. 3.-160 с;Т. 4. - 192 с. Цегельський Л. Від легенд до правди. Спогади про події в Україні, зв'язані з першим листопада 1918 року. - Нью-Йорк - Філадельфія, 1960. - 313 с. Чайковський А. Чорні рядки. Спогади за час від 1.11.1918 до 13.5.1919.-Львів, 1930.-119 с. Чайковський А. Чорні рядки: Мої спомини за час від 1 листопада 1918 до 13 травня 1919 р. // Дзвін. 1990. - № 6. - С. 44-79. Чубатий М. Державний лад на Західній Области Української Народньої Республіки. - Львів: В друк. Ставропігійського інститута під управою Ю. Сидорака. - 1921. - 40 с. Шкрумеляк Ю. Поїзд мерців. Картини жертв і трудів. - Львів - Київ. 1922. - 96 с. Шухевич С. Спомини з Української Галицької Армії (1918-1920). - Ч. 1. - Львів, 1924. - 176 с; Ч. 2-5. Львів, 1929. - 176 с; 162 с: 147 с; 164 с. Ярема Я. Над Сяном. Листопадові дні 1918 року в Перемишлі / Упор., передмова, коментарі С. Яреми. післямова М. Литвина. - Львів: Інст. українознавства Н А Н України, 1997. - 96 с. D.H.Miller My Dairy at the Conference of Paris. Vol. 11-21. - New York, 1924-1926. Daczyński І. Pamiętniki. - Т. 2. - Kraków, 1926. - 348 s. Dłuski К. Wspomnienia z Paryża od 4.01 do 10.08.1918. -Warszawa, 1920. - 549 s. Fischer E. Krieg ohne Heer. - Wien, 1935.- 193 s. GellaJ. Ruski miesiąc. L X I - 22.XI.1918.- Lwów, 1919. - 232 s. Hofman М. Der Krieg der versaumten Gelegenheit. Berlin, 1919. - 96 s. Loskowski P., Stawecki P. Listopad 1918 we wspomnieniach і relacjach: wybór, opracowanie і wstęp. Warszawa, 1988. - 136 s. Mączyński Cz. Boje Lwowskie. - T. 1-2. - Warszawa, 1921. - 316 s. Rogowski J. Z walk о Lwów. - Poznań, 1929. - 122 s. Roja В. Legendy i fakty. - Warszawa, 1931. - 372 s. SopotnickiJ. Kampania polsko-ukraińska. Doświadczenie operacyjne і bojowe. - Lwów, 1921.- 139 s.

ПРЕСА

Република. - Станиславів. - 1919. Щоденник. Републиканець. Революційно-демократичний тижБережанський вісник. Орган Повітової Національ- невик. Видання Селянсько-робітничого союзу. - Станої Ради в Бережанах. - Бережани. - 1919. Тижневик. ниславів. - 1919. Бомба. Видання 1-ої бригади У С С . Польовий сатиРепубликанський самохотник. Гумористичний ричний журнал. - Б. м. - 1919. журнал. - Станиславів. - 1919. Воля. Орган Громадського комітету. - СтанислаСамохотник. Журнал гумору і сатири. - Б. м. - 1918вів. - 1919. Тижневик. 1919. Воля. Революційний орган Перемищини. - ПереСвобода. Видання Народного комітету. - Львів, мишль. - 1918. 1918; Станиславів. - 1919. Тижневик. Вперед. Робітнича газета, орган Української Січовий голос. Орган Українського січового сосоціал-демократичної партії. - Львів, 1918-1919. юзу в Коломиї. - Коломия. - 1918-1919. Тижневик. Галицький голос. Видання Державного СекретаріСпортовець. - Тухоля. - 1919. яту З У Н Р - Бучач - Кам'янець-Подільський. - 1919. Станиславівський вістник. - Станиславів. - 1918. Галицький комуніст. Орган Галицького організаційного комітету К П ( б ) У - К и ї в . - 1920-1921. Тижневик. Галицький комуніст. Орган Крайового комітету Комуністичної партії Східної Галичини та Буковини. - Київ - Харків - Київ. - 1919-1920. Щоденник.

Станиславівський голос. Урядовий часопис повітової Української Національної Ради. - Станиславів.-1919. Станиславівський листок. - Станиславів. - 1918. Стрийський вістник. Орган Стрийського повітово-

Голос з-над Буга. - Сокаль. - 1918-1919. Тижневик. Голос Калуша. Орган Державного повітового секретаріату. - Калуш. - 1919. Тижневик. Голос Поділля. - Тернопіль. - 1918. Щоденник. Громадська думка. - Рудки. - 1919. Тижневик. Громадський вістник. Видання видавничої спілки "Діло'.'- Львів.- 1922 - 1923. Щоденник. Діло. Видання видавничої спілки "Діло"." - Львів. 1918,1920-1923. Дрогобицький листок. Орган повітової управи Української Національної Ради. - Дрогобич. - 19181919. Тижневик.

го комісаріату. - Стрий. -1918-1919. Стрілець. Часопис для Українського війська.-Тернопіль - Станиславів - Стрий - Ходорів - Борщів Кам'янець-Подільський. - 1919. Тижневик. Стрілецька вістка. Видання 1-го корпусу Ч У Г А . Балта. - 1920. Стрілецький шлях. Видання III корпусу У Г А . Б. м. - 1919. Схід. Тижневик для стрільців і козаків. - Б. м. - 1919. Товмацькі вісті. Орган Державного повітового секретаріату в Товмачі. -Товмач. - 1918-1919. У С С . Видання Бригади У С С . - Б. м. - 1919.

Життя і мистецтво. - Львів, 1920 - 1921. Збаражське слово. Орган Державного Секретаріяту в Збаражі. - Збараж. - 1919. Золочівське слово. Видання Окружної військової команди. - Золочів. - 1918-1919. Календар на рік 1919. Видання Українського інформаційного бюро. -Тернопіль, 1919.

Україна. Перший новозаснований часопис в З У Н Р - Жовква. - 1918-1919. Українець. Календарик на звичайний рік 1919. Станиславів. 1919. Українська думка. - Львів. - 1920. Щоденник. Українське слово. Політичний, економічносуспільний часопис. - Львів. - 1918. Щоденник.

Козацький голос. Військовий часопис команди 1-го корпусу У Г А . - Кам'янка-Струмилова. - 1919. Комуніст Прикарпаття. Видання Тимчасового комітету Української комуністичної партії Прикарпаття. - Вінниця. - 1920. Лазарет. - 1921-1923. Наддністрянський голос. Орган Державного поБ І Т О В О Г О секретаріату у Самборі, Старім Самборі і

Український вісник. - Львів. - 1921. Щоденник, Український голос. Орган Державного Секретаріяту Західно-Української Народної Республіки. Львів - Тернопіль. - 1918-1919. Український прапор. Видання Уряду преси і пропаганди ЗУНР. - Відень. - 1919-1923. Берлін, 1923. Тижневик. Український Скиталець. Орган військової емі-

Турці. - Самбір. - 1918. Наддністрянські вісті. Орган Державного повітового секретаріяту у Самборі, Старім Самборі, Турці і Мостиськах. - Самбір. - 1919.

грації земель ЗУНР. - Німецьке Яблінне, 1920-1921; Ліберець, 1921; Юзефів. 1922. Видання Українського військового комітету. - Відень. - 1922-1924. Український Стрілець.-Кам'янець-Подільський. -

Народ. Видання Головної управи Української радикальної партії. - Станиславів. - 1919. Тижневик. Наша земля. Видання повітового секретаріату. Чортків. - 1918-1919. Тижневик.

1919. Український стрілець. - Німецьке Яблінне. - 19201921. Українські вісти. Щоденний політичний, економіч-

Наша мета. Орган українських студентів. - Дрогобич. - 1919. Тижневик. Нова школа. Орган народного учительства Дрогобиччини. - Дрогобич. - 1919. Місячник.

ний і літературний часопис. - Тернопіль. - 1919. Урядові вісти Косівського повіту. Видання повітового комісаріяту. - Косів. - 1918-1919. Червоний Стрілець. Орган Революційного комі-

Нове життя. - Станиславів. - 1919. Щоденник. Новини. Орган Коломийської філії Інформаційного бюро армії УНР. - Коломия. - 1919. Нові вісті. - 1921-1923. Перелом. Часопис для червоного українського галицького війська. - Балта. - 1920.

тету Червоної Української Галицької Армії. - Вінниця - Київ - Балта - Київ. - 1920. Червоний У С С . Орган Політичного відділу 1-ої Бригади У С С Червоної Української Галицької Армії. - Бершадь - Балта. - 1920. Чорногора. - Косів. - 1918-1919. Тижневик.

Покутський вісник. Орган Окружної Національної Ради в Коломиї. - Коломия. - 1918-1919. Щоденник.

Чортківський вістник. - Чортків. - 1919. Місячник. Gazeta Lwowska. - 1918.

Рада. - Тухоля. - 1919. Революціонер. Календар на 1919 рік. Видання Українського інформаційного бюро. - Тернопіль. - 1919.

Gazeta poranna. - 1918. Kurjer lwowski. - 1918. Robotnik. - 1918.

lł

архівного будівництва на Україні. - Харків: Харківське обласне вид-во, 1958. - С . 93-104. Васильківський Л. Причинки до історії дипломатії М О Н О Г Р А Ф І Ї І СТАТТІ в 1917 - 1921 роках // Сучасність. - 1970. - Ч. 6,7-8,10. Васильчук М. Видавнича справа в Коломиї у пеАдадуровВ. Політика Франції стосовно українсько- ріод З У Н Р - У Н Р // Лицарі рідного краю: січовопольського конфлікту за Східну Галичину в період з стрілецька традиція в історії, культурі та мистецтві листопада 1918 по березень 1919 pp. // Україна в миУкраїни XX століття. / Матеріали Всеукраїнської нулому. - Київ - Львів. 1995. - Вип. V I I . - С. 18-32. науково-теоретичної конференції, присвяченої Адамович С , Великочий В. Марки З У Н Р як джепам'яті організатора січово-стрілецького руху в Гарело до вивчення її історії // Нова політика. - 1998. личині, генерального отамана Українського січово№ 5. - С 13-17. го союзу, голови Української Боєвої Управи Кирила Альманах Станиславівської землі. Збірник матеТрильовського, 17 травня 2007 р. / Упор., ред. І. М о ріялів до історії Станиславова і Станиславівщини / нолатія. - Коломия: Вік, 2007. - С. 115-121. Редактор-упорядник Б.Кравців. - Т І . - Нью-Йорк Васюта Г.К. Національно-визвольний рух у ЗахідТоронто - Мюнхен, 1975. - 959 с. ній Україні (1918 - 1939 р.) // Укр. іст. журн. - 2001. Альманах Станиславівської землі. Збірник мате№ 6. - С. 35-64. ріялів до історії Станиславова і Станиславівщини / Вегеш В . М . Громадсько-політичні взаємовідносиРедактор-упорядник М.Климишин. - Т. II. - Ньюни Східної Галичини і Закарпаття в 1918 - 1919 роках. Йорк - Йариж - Сідней - Торонто, 1985. - 900 с. - Ужгород, 1996. - 62 с. Андрусишин Б.І. У пошуках соціальної рівноваги: Великочий B . C . Державотворча діяльність галицьНарис історії робітничої політики українських уряких соціал-демократів у період Західно-Української дів революції та визвольних змагань 1917 - 1920 pp.Народної Республіки: досвід, уроки //Матеріали МіжК.: ФПУ1995. народної науково-практичної конференції "СоціалАндрусяк Т. Кость Левицький - адвокат // Респудемократична ідея в українському та європейському бліканець. - 1993. -№ 7-8. політичному просторі" // Політологічний вісник. Андрухів І. Кость Левицький. - Гваго-Франківськ, Вип. 8. - К.: Політологічний центр при Київському 1995. - 54 с. Національному університеті імені Тараса Шевченка, Арсенич П . Станіслав - столиця ЗУНР. - Івано2001.-С. 69-77. Франківськ, 1993. - 56 с. Великочий B . C . Джерела вивчення історії ЗахідноБажанський М. Відновлення Української держави Української Народної Республіки // Україна: дер1918 року. - Снятии - Детройт, 1979. - 88 с. жавність. історія, перспективи. - Івано-Франківськ: Баран С. Недрукований лист до президента ПетруПлай, 1999. - С. 122-129. шевича //Український історик.- 1984.-Ч. 2. Великочий B . C . Джерела до вивчення державноБородайко В. До 10-річчя Західно-Української Наго будівництва в З У Н Р - Івано-Франківськ: Плай, родної Республіки // Літопис Революції. - 1928. - Ч. 6. 2003. - 278 с. Бородиєвич Є . В чотирокутнику смерти. ПричинВеликочий B.C. Джерела до вивчення злуки З У Н Р ки до трагедії У Г А на Великій Україні (Із воєнного і У Н Р // Історія України: маловідомі імена, події, факзаписника 3-тьої бригади). - Н ь ю Йорк: Говерля. ти: 36. ст. // Н А Н України, Інститут історії України. 1975. К.: Рідний край. 1999. - Вип. 5. - С. 263-267. Борщак І. Європа і відродження України (1914Великочий B.C. Джерела до вивчення Листопа1923) // Літопис Червоної Калини. - Львів, 1936. дового зриву 1918 року // Вісник ПрикарпатськоЧ. 1. - С 5-8; Ч. П. - С 8-12; Ч. 12. - С. 7-12. го університету. - Серія "Історія'.' - Вип. 1. - ІваноБотушанський В. Буковина у зовнішній політиці Франківськ: Плай. 1998. - С. 87-98. України (1917 -1918 pp.)//Україна соборна: 36. наук. Великочий B . C . До загальної характеристики та с т а т е й . - К . , 2 0 0 5 . - В и п . 2 . - Ч . I I I . - С. 262-269. класифікації джерел з історії Західно-Української Ботушанський В., Макар Ю. Ухвала Буковинсько- Народної Республіки // Вісник Київського націого народного віча 3 листопада 1918 р. - визначний нального університету ім. Т. Шевченка. - Серія "Гсдокумент українського державотворення // Перша торія'.'-Вип. 41.-К., 1999.-С. 29-31. світова війна: історичні долі народів Центральної та Великочий B . C . Механізм законотворення у Східної Європи. - Чернівці, 2000. - С 4-14. Західно-Українській Народній Республіці // Вісник Брицький П . , Добржанський О. Буковинці на диПрикарпатського університету. - Серія "Історія'.' пломатичній службі У Н Р та ЗУНР. - Чернівці: ЗолоВип. III. - Івано-Франківськ: Плай, 2000. - С. 47-56. ті литаври, 2007. - 241 с. Великочий B . C . Національна політика З У Н Р у Брицький П . , Добржанський О . , Юрійчук Є. Букоконтексті українсько-польських відносин: джеревинці у боротьбі за українську державність (1917 лознавчий аспект // Українсько-польські відносини 1922 pp.). - Чернівці: Золоті литаври, 2007. - 483 с. в Галичині у XX ст. - Гвано-Франківськ: Плай, 1997. Бурачок Л. Діяльність Осипа Назарука в урядах С. 113-117. З У Н Р та У Н Р // Україна соборна: 36. наук, статей. Великочий B.C. Національний феномен УкраК.,2005.-Вип. 2 . - Ч . III. - С. 303-308. їнського січового стрілецтва // Галичина. - 2000. Бурачок Л. Канадський період діяльності Осипа № 4. - С. 56-61. Назарука (1922-1923) // Галичина. - 2001. - № 5-6. Великочий B . C . Національно-культурна політиС . 254-257 ка З У Н Р у контексті українсько-польських відноБурачок Л.В. Осип Назарук: державотворча діяльсин (1918 - 1919) // Міжнародний науковий конгрес ність (1918 - 1919 pp.) // Вісник Прикарпатського уні"Українська історична наука на порозі X X I ст." верситету. Серія "Історія'.'- Вип. II. - 1999. - С. 95-101. Чернівці: Рута, 2001. - С. 266 -270. ц Бучаччина. Історико-мемуарний збірник. - НьюВеликочий B . C . Нормативно-правова база формуЙорк - Лондон - Париж - Сідней - Торонто - Віннівання системи органів місцевого управління в З У Н Р : пег, 1978. - 862 с. джерелознавчий аспект // Нова політика. - 1998. Вайнбаум О Т , Замковий П . В . Архівне будівни№ 2 . - С . 60-63. цтво в західних областях Української Р С Р // 3 історії Великочий B . C . У небі над Україною у боротьбі за Е

|Е

1 | Л Г П 1

iJK

и І и / 1 Ш І г Д Ч » І Н J J ПF

}

свободу і незалежність її народу // Українознавство: Гаврилів Б., Великочий В., Дерев'янко С, Передердокументи, матеріали, раритети. - Івано-Франківськ: ко В. З У Н Р в пам'ятках історії та культури ПрикарПлай, 1998. - С. 99-119. паття. - Івано-Франківськ: Плай, 1999. - 125 с. Великочий B . C . Українська соборність 1918 - 1919 Гаврилів Б., Любінець В., Гаврилів М. На сторороків: парадигми і виклики сучасної вітчизняної ісжі культурної спадщини Прикарпаття. - Іваноторіографії // Схід. Аналітично-інформаційний журФранківськ: Тіповіт, 2006. - 220 с. нал. - 2008. -№ 2. - С. 64-69. Галицька-Дідух Т.В. Варшавський договір 1920 р. Великочий B.C. Українська соціал-демократія і у контексті соборницької ідеї // Галичина. - 2005. становлення національної державності під час Рево№ 1 1 . - С. 82-93. люції 1917 - 1920 років: досвід і уроки // Українська Галицька-Дідух Т.В. Дипломатична боротьба насоціал-демократія і національна державність. Матевколо проблеми українського представництва на ріали регіональної наукової конференції, присвячемирній конференції в Ризі (вересень 1920 - березень ної 100-річчю української соціал-демократії. - Івано1921 pp.) // Укр. іст. журн. - 2001. - № 6. - С. 100-109. Франківськ: Плай, 2001. - С 32-56. Галицька-Дідух Т.В. Зовнішньополітична діяльВеликочий B.C. Українські Січові Стрільці ність урядів У Н Р і З У Н Р у контексті державносовійськово-політичний феномен національного відборницькоїідеї(1919-1921 pp.)//Українасоборна:36. родження // Лицарі рідного краю: січово-стрілецька наук, статей. - К., 2005. - Вип. 2. - Ч. І. - С. 202-217. традиція в історії, культурі та мистецтві України Галицька-Дідух Т.В. Зовнішньополітична концепX X століття. / Матеріали Всеукраїнської науковоція уряду РСФРР щодо Східної Галичини (липень теоретичної конференції, присвяченої пам'яті орвересень 1920 р.) // Вісник Прикарпатського універганізатора січово-стрілецького руху в Галичині, геситету. Історія.-Вип. V I I . - 2 0 0 3 . - С.90-99. нерального отамана Українського січового союзу. Галицька-Дідух Т.В. Наддніпрянська Україна в зоголови Української Боєвої Управи Кирила Трильоввнішньополітичній концепції Польщі в 1919 - середині ського. 17 травня 2007 р. / Упор., ред. І. Монолатія. 1920pp.//Галичина.-2004.-№ 1 0 . - С . 103-114. - Коломия: Вік. 2007. - С 69-75. Галицька-Дідух Т.В. Радянська Росія в політиці уряВеликочий B.C. Феномен соборності і регіоналізму дів У Н Р і З У Н Р (1919 - 1920 pp.) // Галичина. - 2001. за революційної доби 1917-1919 pp. в інтерпретаціях № 5-6. - С. 235-239. сучасної української історіографії // Історична паноГалицька-Дідух Т.В. Ризький мирний договір 1921 р. рама: Збірник наукових статей Ч Н У Спеціальність і Східна Галичина // Галичина. - 2002. - № 8. - С. 87-94. "Історія'.'- Чернівці: Видавництво Чернівецького наГалицька-Дідух Т.В. Східна Галичина в політиці ціонального університету ім. Ю. Федьковича ..Рута'.' радянської Росії (1919 - середина 20-х pp.) // Вісник 2008. - Вип. 6. - С. 66-76. Прикарпатського університету. Серія "Історія'.' Великочий B . C . Юліан Бачинський і Українська Вип. VL - 2002. - С. 75-82. революція 1917 - 1920 pp. // Вісник Київського націГалицька-Дідух Т.В. Східногалицька проблема онального університету ім. Тараса Шевченка. Серія як об'єкт міжнародної політики (1919 - вересень "Філософія. Політологія': - Вип. 47. - К.: В П Ц . 2002. - 1920 р.) // Галичина. - 2003. - № 9. - С. 73-80. С. 30-34. Галицька-Дідух Т.В. Україна в політиці урядів раВеликочий B . C . . Гаврилів Б.М. Дмитро Вітовський дянської Росії та Польщі на початку 1920 р. // Галичи(1887 - 1919 pp.). Документальний нарис. - Коломия: на. - 2000. - № 4. - С. 199-203. Вік, 1997. - 78 с. Ганкевич А. Народження першого уряду // Світ Великочий B.C., Жерноклеєв О . С . , Волосянко Л.Р. (Львів). - 1928. - Ч. 21-22. Професор Олександр Карпенко: Івано-Франківський Геник М. Зрада Ради Амбасадорів // Літопис Черперіод життя і творчості // Галичина. - 2001. - № 5-6. воної Калини. - 1993. - № 1-2. - С 10-12. - С. 36-50. Гёник М. Українське питання в політичних концепВерига В. Акт і його коріння (Листопадовий Чин) // ціях польських правоцентристських партій (1918 Календар "Нового шляху" на 1964 рік. - Вінніпег. 1964. 1920) // Галичина. - 1997. - № 2. - С. 37-44. Верига В. Визвольні змагання в Україні. 1913 Геник М . А . Автономістське розв'язання справи 1923. У 2-х томах. - Львів: Гнет, українознавства ім. Східної Галичини у політиці польських соціалістів І. Крип'якевича Н А Н України, 1998. - Т. 1. - 523 с; (1919-1922) // Вісник Прикарпатського університету. Т. 2. - 503 с. Серія "Історія'.'- Вип. Г. - 1998. - С 98-110. Визвольна боротьба українського народу 1917 Герус О. Перші посланці українського уряду в Ка1923 р. - Лондон, 1950. наді // Літопис Червоної Калини. - 1993. - № 10-12. Винниченко В. Відродження нації (Історія украС 64-65. їнської революції /марець 1917 - грудень 1919). Гетьманчук М. Українське питання в радянськоЧ. 2-3. - Київ - Відень, 1920 / Київ: вид.-во політ, літ., польських відносинах (1920 - 1939 pp.). - Львів: Світ, 1990.-330 с; 542 с. 1998.-428 с. Витвицький С, Баран С. З У Н Р ( З О У Н Р ) в 1918 Гнатевич Б. Об'єднані Українські Армії // Історія 1923 pp. // Енциклопедія Українознавства. Загальна українського війська. - В 2-х томах. - К., 1993. - Т.2. частина. - В 3-х томах. - Т. 2. - К.: Інст. Укр. археогра- С. 536-568. фії Н А Н України, 1995. - С. 527-536. Гнатевич Б., Думін О. Українська Галицька Армія Вітик С. До десятиріччя Західної Української На- // Історія українського війська. - В 2-х томах. - К, родної Республіки // Більшовик України. - 1928. 1993. - Т . 2. - С. 462-538. Ч. 20. Головний рушій - одвічне прагнення нашого нароВласова О. Державотворча діяльність Костя Леду до волі і правди у своїй хаті, на своїй землі. Вивицького // Галичина. - 2001. - № 5-6. - С. 226-230. ступ Президента України Л.Д. Кучми на урочистому Возз'єднання західноукраїнських земель з Радянзасіданні, присвяченому 80-річчю проголошення ською Україною / Ю.Ю. Сливка, В.І. Масловський, Західно-Української Народної Республіки //УрядоМ . М . Швагуляк та ін. / Відп. ред. Ю.Ю. Сливка. - К: вий кур'єр. - 1998. - 3 листоп. Наукова думка, 1989. - 488 с. Гон М. "Єврейська вулиця" Західноукраїнської Волинець С. Предвісники і творці Листопадового Народної Республіки // Хроніка 2000. - Вип. 21-22. Зриву. - Вінніпег, 1965. 1998. - С. 252-260.

Гон М. Єврейський фактор у конфлікті між украДобржанський О. Національний рух українців Буїнським та польським націоналізмом у Західній Украковини другої половини X I X - початку XX ст. - Черіні // Українсько-польські відносини в Галичині в нівці: Золоті литаври, 1999. XX ст. - Івано-Франківськ: Плай, 1997. - С. 80-83. Довган Ю.Л. Британська активність у Східній ГаГон М. Імператив державотворення й українськоличині під час українсько-польського протистояння єврейські взаємини в Східній Галичині 1918 - 1939 pp. у 1919-1920 pp.//Україна соборна: 36. наук, статей. // Четвертий Міжнародний конгрес україністів. ОдеК., 2005. - Вип. 2. - Ч. III. - С. 326-335. са, 26-29 серпня 1999 р. Доповіді та повідомлення. ІсДовган Ю.Л. Зовнішня політика Великобританії торія. - Одеса - Київ - Львів, 1999. - Ч . II: X X столітстосовно З У Н Р у вітчизняних джерелах та історіотя. - С 325. графії // Галичина. - 2001. - № 7. - С. 159-162. Горак Л. Дмитро Вітовський // Дзвін. -1992. - № 2. Довган Ю.Л. Політика Великобританії в загальноС. 130-142. українському і галицькому питаннях напередодні і Гордієнко В. Листопад. Сходження на Голгофу. Істопід час Першої світової війни // Галичина. - 2002. рія У Г А // Літопис Червоної Калини. -1991. - № 1,2,3. №8. - С. 187-196. Городенщина.Історико-мемуарнийзбірник.-НьюДовган Ю.Л. Участь Великобританії у вирішенні Йорк - Торонто - Вінніпег: Н Т Ш , 1978. - 862 с. польсько-українського конфлікту в Галичині у 1918 Гошуляк І.Л. Проблема соборності українських зе1919 pp. // Вісник Прикарпатського університету. Семель у добу Центральної Ради //Укр. істор. журнал. рія "Історія'.'- 2003. - Вип. 7. - С. 154-163. 1997. - № 3. - С 26-41. Документи Гуверовского архива ( С Ш А ) о гражданГрицак Я.Й. Українська революція, 1914 - 1923: ской войне в С С С Р (Авт. вступ, ст., конс.-мет. и публ.: нові інтерпретації // Україна модерна. - Число 2-3. В. М. Установ, Е. М. Наумова) // Отечественные Львів, 1999. архивы. - 1992. - № 1. - С. 58-76. Гроші Галревкому // Архіви України. - 1991. Дольницький М. Військова підготовка Листопадо№ 5-6. - С. 92-95. вого Зриву та її здійснення. - Вінніпег, 1958. Грушевський М. Новий період історії України за Донцов В. Причини невдачі національного зрироки 1914 до 1919 / Упор. АТрубайчук. - К.: Либідь, ву 1918 р. (Уривок з брошури " З а який провід") // 1992.-116 с. Вісник. - 1962. - Ч. 1. Гудь Б., Голубко В. Нелегка дорога до порозуміння: Дорошенко В. Великий Листопад. В тридцяті роДо питання генези українсько-польського військовоковини Листопадового Зриву. 1918 - 1948. - Ньюполітичного співробітництва 1917 - 1921 pp. - Львів. Йорк. 1948. 1997. Дорошенко В. Західно-Українська Народна РеспуГунчак Т. Україна: перша половина XX століття. бліка//Л.Н.В. - 1919.-Кн. 1-3. Нариси політичної історії. - К.: Либідь, 1993. - 288 с. Дрогобиччина - земля Івана Франка. Збірник геоГуцуляк М. Перший Листопад 1918 року на західних графічних, історичних та етнографічно-побутових і землях України зі спогадами і життєписами членів мемуарних матеріалів. - Нью-Йорк - Париж - СідКомітету Виконавців Листопадового Чину: Репринтней - Торонто: Н Т Ш , 1973. - 856 с. не видання. - К.: Либідь, 1993. - 406 с. Думін О. Австрійська "інтрига" і Листопадовий пеГуцуляк М. Чи сказав правду вітер?.. Спомини, пиреворот // Літопис Червоної Калини. - 1933. - Ч. 7-8. сані в Канаді понад-вечір життя. - К.. 1996. - 192 с. Євшан М. Великі роковини України (1 листопада Давидів І. Українська пресова служба у Відні //Ка1918 до 1 листопада 1919). - Відень, 1920. лендар Червоної Калини на рік 1939. - Львів, 1938. Жерноклеєв О.С.Українська соціал-демократична С. 43-48. партія (1899-1918). - Івано-Франківськ, 1996. - 103 с. Дашкевич Я. Західноукраїнська Народна РеспуЖерноклеєв О . С . Українська соціал-демократія в бліка: позитивний і негативний досвід // Шлях переГаличині: нарис історії (1899-1918). - Вид. 2-ге, доп. моги. - 1998. - 28 жовт. К.: Основні цінності, 2000. - 168 с. Дашкевич Я. Перегук віків: три погляди на минуле Жерноклеєв О . С , Райківський І.Я. Політичний порі сучасне України // Україна: наука і культура. - Вип. трет Левка Ганкевича // Вісник Прикарпатського уні26-27. - К., 1993. - С. 44-78. верситету. Серія "Історія'.'- Вип.УШ. - 2004. - С. 9-29. Дашкевич Я. Східна Галичина: етнічні відносини, Жерноклеєв О . С , Райківський І.Я. Семен Вітик:понаціональні міфи та менталітет // Україна в минулолітична біографія // Вісник Прикарпатського універму. - Вип. 6. - К. - Львів: Інст. укр. археографії Н А Н ситету. Серія "Історія'.'- Вип. rV-V - 2001. - С. 44-50. України, 1993.-192 с. Жовківщина. Історико-мемуарний збірник. - Т. 2 Делятинський Р Регулювання правового стату/ Ред. Боднар В. (гол.), Дорота-Казимира Є., Литсу греко-католицької Церкви в контексті подій вин М. та ін. - Жовква - Львів - Балтимор: Інст. украрадянсько-польської війни у 1920 - 1921 pp. (на приїнознавства Н А Н України; Зем. Об'єд. "Жовківщикладі Станиславівської єпархії) // Україна соборна: 36. на',' 1995. - 346 с. наук, статей. - К., 2005. - Вип. 2. - Ч. II. - С 309-320. Жуковський А., Субтельний О. Нарис історіїУкраДем'янчук Д.Така була дійсність в 1918 -1919 роках їни. - Львів: вид-во Н Т Ш , 1991. в Галичині. - Івано-Франківськ, 1995. Завальнюк О. Ідея соборності в практичній діДерев'янко С. Радянсько-польська війна 1920 року і яльності українських університетів (1917-1920 pp.) Галичина в контексті політики "завоювання капіталу // Україна соборна: 36. наук, статей. - К., 2005. походом" // Українсько-польські відносини в Галичині Вип. 2. - Ч. ГГ. - С. 282-293. в XX ст. - Івано-Франківськ: Плай, 1997. - С. 65-69. Завальнюк О. Кам'янець-Подільський державний Дерев'янко C M . Джерела вивчення зародження український університет і галицькі українці (1918 та організаційного оформлення Комуністичної пар1920 pp.) // Галичина. - 2000. - № 4. - С 177-183. тії Західної України // Актуальні проблеми історії Зайцев О. Українська народна трудова партія К П З У - Львів: Світ, 1990. - С . 221-226. (1919 - 1925) // Україна модерна. - Ч . 7. - Київ - Львів, Дерев'янко С.М.,Панчук A . M . З У Н Р в українській іс- 2002. - С. 69-90. торіографїї // Укр. істор. журн. -1995. - № 2. - С 28-36. Заклинський М. Дмитро Вітовський. - Нью-Йорк, Держалюк М . С . Міжнародне становище України 1967. та її визвольна боротьба у 1917 - 1922 роках. - К.: Західно-Українська Народна Республіка. 1918-1923: Оріони, 1998. Історія. - Івано-Франківськ: Сіверсія, 2001. - 628 с.

Историография истории Украинской ССР. - К., 1986. - 586 с. Іванович С. Українські прапори над Львовом. До історії створення З У Н Р в 1918 р.// Календар-альманах на ювілейний 1948 рік. - Мюнхен, 1948. Ісаєвич Я. Україна давня і нова: народ,релігія, культура.-Львів:Інст.українознавстваім.І.Крип'якевича Н А Н України. 1996. - 336 с. Історія січових стрільців: Воєнно-історичний нарис. - К.: Україна, 1992. - 347 с. Історія стрілецької пісні // Літопис Червоної Калини.-1991. - № 5 . - С . 52. Історія української іміграції в Америці. Збереження культурної спадщини. - Нью-Йорк: Український Музей, 1984. - 99 с. Калакура О. Радянсько-польські відносини і українська полонія (1919-1930) //Українсько-польські відносини в Галичині у X X ст. - Івано-Франківськ: Плай, 1997.-С. 200-203. Калакура Я.. Панчук А. Новітня історіографія Злуки У Н Р та З У Н Р // Українська соборність: ідея. досвід, проблеми (до 80-річчя Акту Злуки 22 січня 1919 p.). - К., 1999. - С. 234-242. Камінюк М. До характеристики зовнішньої політики З У Н Р (з нагоди 10-ї річниці галицьких подій) // Більшовик України. - 1928. - Ч. 21-22. Капелюшний В. Особливості новітньої історіографїї українських національно-визвольних змагань (1917 - 1921 pp.) //Україна соборна: 36. наук, статей. - К., 2005. - Вип. 2. - Ч. І. - С. 131-140. Карпенко О . Ю . До питання про характер революційного руху в Східній Галичині у 1918 р. // 3 історії західноукраїнських земель. - Вип. 1. - К.: Вид-во АН УРСР, 1957. - С . 59-90. Карпенко О.Ю. З історії Західно-Української Народної Республіки (До 85-річчя з дня народження професора О.Ю. Карпенка) / За заг. ред. М. Кугутяка. Івано-Франківськ: Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника. 2006. - 494 с. Карпенко О.Ю. Злука З У Н Р і У Н Р - видатна подія в історії українського народу // Соборність України: історія і сучасність. - Івано-Франківськ: Плай. 1999. С. 6-21. Карпенко О . Ю . Імперіалістична інтервенція на Україні. 1918 - 1920. - Львів: Львівськ. держ. ун-т, 1964. - 256 с. Карпенко О. Ю. Листопадова 1918 року національнодемократична революція на західноукраїнських землях //Укр. істор. журн. - Г993. - № 1. - С 18-21. Карпенко О . Ю . Окупація Північної Буковини Румунією і боротьба трудящих мас проти окупаційного режиму (1918 - 1919) // Укр. істор. журн. - 1966. № 10. - С. 56-62. Карпенко О . Ю . Перші політичні контакти між українцями і поляками в час Листопадової (1918 р.) національно-демократичної революції//Українськопольські відносини в Галичині в XX ст. - ІваноФранківськ: Плай, 1997. - С. 14-17. Карпенко О . Ю . Про хронологічні межі існування Західно-Української Народної Республіки // Вісник Прикарпатського університету. - Серія "Історія'.' Вип. 3.-Івано-Франківськ: Плай, 2000.-С. 57-67. Карпенко О . Ю . Статус Східної Галичини у міжнародно-правових актах (1918 - 1923) // Вісник Прикарпатського університету. - Серія "Історія'.' Івано-Франківськ: Плай, 1998. - Вип. 1. - С. 73-87. Карпенко О.Ю., Волосянко Л.Р Листопадовий зрив (1918): історіографія // Вісник Прикарпатського університету. - Серія "Історія'.'- Івано-Франківськ: Плай, 1998. - Вип. 1. - С. 59-72. Кіндратюк Б.Д. Утвердження української ідеї соборності в піснях галицьких січових стрільців // Ві-

сник Прикарпатського університету. Серія "Історія'.'- Вип. II. - 1999. - С. 53-57. Клапчук В.М., Клапчук М . М . Делятинщина: історико-географічне дослідження. - Делятин, 2007 584 с. Климишин М . Голова уряду З У Н Р - доктор Кость Левицький // Альманах Станиславівської землі. 1985. - Т. II. - С. 112-115. Коломия й Коломийщина. Збірник споминів і статей про недавнє минуле. Видання Комітету Коломиян. - Філадельфія, 1988. - 958 с. Колянчук О. Незабутні могили. - Львів: Основа, 1993. - 48 с. Колянчук О. Українці в таборах Перемишля (1918 1921 pp.) // Пам'ятки України. - 1995. - С. 112-117 Компанієць 1 . 1 . Визвольний рух в Галичині, Буковині та Закарпатській Україні під впливом ідей Великого Жовтня (1917 - 1920). - К.: Вид-во А Н УРСР, 1957.-109 с. Компанієць 1 . 1 . Становище і боротьба трудящих Галичини. Буковини та Закарпаття на початку X X ст. (1900 - 1919 pp.). - К.: Вид-во А Н УРСР. 1960. - 371 с. Кондратюк В.О., Зайцев О . Ю . Україна в 20 - 30-х роках.-Львів. 1993. Кондратюк В.О.. Регульський О . З У Н Р : становлення і захист завоювань (1918 - 1921 pp.). - Львів: Світ. 1998. Коритко Р.Є. Петрушевич - президент З У Н Р // Літопис Червоної Калини. - 1991.-№ 1. - С 32-34. Костицький М . , Тищик Б. Західноукраїнська Народна Республіка (1918 - 1923): Навч. посібник. Львів. 1992. - 100 с. Костючок П. Національно-визвольні змагання 1917 - 1920 pp. на Руцульщині та ідея української соборності // Україна соборна: 36. наук, статей. - К., 2005. - Вип. 2. - Ч. III. - С 270-278. Кох Г Договір з Денікіним. Причинки до трагедії У Г А на Великій Україні. - Львів, 1930. - 55 с. Кравчук М.В. Правові основи будівництва Національних Збройних Сил України в 1914 - 1993 pp. (організація, структура, штати): Історико-правове дослідження. - Івано-Франківськ: Плай, 1997. - 292 с. Красівський О. Галичина у першій чверті XX ст. Проблеми польсько-українських стосунків. - Львів, 2000. - 414 с. Красівський О. До питання про польсько-українські переговори та компроміси під час війни 1918 -1919 pp. //Українсько-польські відносини в Галичині у XX ст. Івано-Франківськ: Плай, 1997 - С. 95-98. Красівський О. За українську державу і церкву. Львів: Інст. українознавства ім. І. Крип'якевича Н А Н України, 1995. - 84 с. Красівський О. Проблема Східної Галичини на Паризькій мирній конференції 1919 - 1920 pp. в контексті польської зовнішньої політики // Наукові записки Інституту національних відносин і політології Н А Н України. Серія "Політологія і етнологія'.'-К, 1997. С. 50-56. Красівський О. Східна Галичина і Польща в 1918 1923 pp.: Проблеми взаємовідносин. - К.: Вид-во УАДУ1998. - 304 с. Красівський О., Панчук А. Президент ЗахідноУкраїнської Народної Республіки (Євген Петрушевич)// Українська ідея: постаті на тлі революції. - К . , 1994. - С. 154-173. Крезуб А. Бої за Львів і Наддніпрянські Січові Стрільці // Календар Червоної Калини за 1930 р. Львів, 1929.- С 127-131. Крезуб А. Нариси історії українсько-польської війни 1918-1919 pp. - Львів: Червона Калина, 1933. - 179 с. Кренжаловський Д. Львів в українських руках 1-21.

ХІ.1918 // Стрілець. - Кам'янець-Подільський, 1919. Левицький К. Історія визвольних змагань галицьЧ. 89. - С. 1-3. ких українців з часу світової війни 1914-1918. - Друга Кройтор В. Проблема Покуття у відносинах між Ручасть. - Львів, 1929. - С. 289-496: Третя часть. - Львів, мунією і З У Н Р // Галичина. - 2001. - № 5-6. - С. 231-234. 1930. - С. 497-776. Крупський І.В. Національно-патріотична журЛевицький К. Історія політичної думки галицьких налістика України (друга половина X I X - перша українців. - Львів. 1926. - 736 с. чверть XX ст.). - Львів: Світ, 1995. - 184 с. Левицький К. Українські політики Галичини. - ТерКугутяк М . В . Галицькі українці в боротьбі за дернопіль, 1996. - 178 с. жавну незалежність у 1920 - 1923 роках // Галичина. Лемківщіша. Земля - люди - історія - культура. 1997 _ № 1. - С. 45-57; 1998. - № 1. - С. 56-66. Том І / За ред. Б.О. Струмінського. - Нью-Йорк - ПаКугутяк М . В . Галичина: сторінки історії. Нарис риж - Сидней-Торонто. 1988. - 569 с. суспільно-політичного руху ( X I X - 1939 p.). - ІваноЛемківщина. Історико-етнографічне дослідженФранківськ, 1993. - 200 с. ' ня.-Т. 1.-Львів, 1999.-360 с. Кугутяк М . В . Зовнішньополітична діяльність Лепкий Б. Листопад 1918 року у Львові // ЮвілейУкраїнської народно-трудової партії (1920-1923 pp.) ний календар "Просвіти" на рік 1938. - Львів, 1938. //Вісник Прикарпатського університету. Серія "ІстоЛитвин M.R Західно-Українська Народна Респурія'.'-Вип. I V - V - 2 0 0 1 . - С . 21-37. бліка: аналіз польської історіографії // Ukraińcy w Кугутяк М.В. Історіографія українського najnowszych dziejach Polski (1918 - 1989) / Pod red. національно-демократичного руху (1918-1939 pp.) // R.Drozda. - Słupsk - Warszawa, 2000. - Т. 1. - S. 19. Галичина. - 2002. -№ 8. - С. 54-69. Литвин М . Е Історіографія та археографія проКугутяк М . В . Історія української націоналблеми // Литвин М.Р. Українсько-польська війна демократії (1918- 1929). Т. 1 . - К - Івано-Франківськ: 1918 - 1919 pp. - Львів: Інститут українознавПлай, 2002. - 536 с. ства ім. І. Крип'якевича Н А Н України; Інститут Кугутяк М . В . Проблема державно-правового стаЦентрально-Східної Європи. 1996. - С. 16-30. тусу Галичини у політичних концепціях Української Литвин М.Р Регіональний сепаратизм чи етнопонародно-трудової партії (1920-1923) // Галичина. літичне самовираження? (здобутки і прорахунки 2001. - № 5-6. - С. 240-253. польської історіографії З У Н Р ) // Галичина. - 2001. Кугутяк М . В . Проблема українського університе№ 5-6. - С. 202-209. ту в суспільно-політичному русі Східної Галичини Литвин М.Р. Соборність України та її супротивни(1848 - 1919) // Науковий збірник Українського Вільки (1918-1919 pp.) // Україна соборна: 36. наук, станого Університету. Матеріали конференції "Українтей. - К., 2005. - Вип. 2. - Ч. І. - С. 154-160. ський Вільний Університет: з минулого в майбутнє. Литвин М.Р. У кільці фронтів українсько-польської До 70-річчя з часу заснування'.' - Львів. 13 лютого війни 1918-1919 // Львів: Історичні нариси. - Львів: 1992 року. - Мюнхен - Львів, 1993. - С. 16-20. Інст. українознавства ім. І. Крип'якевича Н А Н УкраКузьма О. З листопадових боїв // Свобода. - 1926. їни, 1996. - С. 358-359. Ч. 2. Литвин М.Р Українсько-польська війна 1918-1919. — Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. - Львів: Червона Львів: Інст. українознавства ім. І. Крип'якевича Н А Н Калина. 1931. - 448 с. України; Інститут Центрально-Східної Європи, Кузьма О. Обозництво в У Г А // Літопис Червоної 1998. - 488 с. Калини. -Львів, 1930. - Ч . 7-8. - С. 8-9. Литвин М . Е . Науменко К . Є . Історія галицького Кульчицький В. Виникнення і падіння Західноустрілецтва. - Львів: Каменяр, 1990. - 200 с. країнської Народної Республіки//Галичина.-2001.Литвин М.Р. Науменко К . Є . Історія галицького № 5-6. - С. 190-194. стрілецтва. - Вид. 2-ге. - Львів: Каменяр. 1991. - 200 с. Кульчицький В.С, Настюк М.І., Тищик Б.Й. Литвин М.Р. Науменко К . Є . Історія З У Н Р - Львів: Суспільно-політичний лад і право Західноукраїнської Інст. українознавства ім. І. Крип'якевича Н А Н УкраНародноїРеспубліки 1918-1923 pp.// Історія держави і їни. 1995.-368 с. права України.-Львів: Світ. 1996. - С. 173-196. Литвин М.Р. Науменко К . Є . Українські Січові Кульчицький B.C. Західноукраїнська Народна РесСтрільці. - К.: Знання 1992. - 48 с. публіка // Історія держави і права України. - У 2-х Литвин С. Симон Петлюра і Західна Область У Н Р частинах. - Ч. 2. - К.: Ін. Юре, 1996. - С. 86-95. (Нові джерела про допомогу Директорії Українській Кучабський В. Вага і завдання Західно-Української Галицькій Армії в 1919 році) // Галичина. - 2000. Держави серед сил Східної Європи на переломі № 4 . - С . 102-109. 1918 - 1919-го р. // Дзвони. - Львів. 1932. - Ч. 2. Лозинський М. В десятиліття Галицької революції Кучабський В. Корпус Січових Стрільців. Воєнно(Галичина. Антанта й Радянський Союз) // Червоне історичний нарис. Ювілейне видання. 1 9 1 7 - 1967. право.-Харків.- 1928.-Ч.23. Чикаго, 1969. Лозинський М. Галичина на мировій конференції в Лазаревич М. Легіон Українських січових стрітьПарижі. - Кам'янець. 1919. ців: формування, ідея, боротьба. - Тернопіль: Д> Лозинський М. Поневолені західноукраїнські зем2005.-592 с. лі.-Харків, 1930. Лазаревич М. Українські Січові Стрільці в ревоЛозинський М. Уваги про українську державлюшйних подіях у листопаді 1 9 1 8 р. в Гтітиін Галичи- ність. - Відень, 1927. ні // Укр. іст. журн. - 1998. - M S . - C.40-5L Лука Мишуга Збірник / Ред. А.Драган. - Джерзі Левицький К- Великий зрив. До історії української Ситі - Ню Иорк, 1973. - 356 с. державності від березня до листопада 1918 р. На підЛуців Л. Чи був більшовицький бунт у Дрогобичі? // стам споминів та роздумів. - Львів: Червона Калина. Літопис Червоної Калини. - 1994. - № 4-6. - Є. 38-41. 1931.- 1 5 0 с Любчик І. Лемківщина в національно-визвольних Левицький К. Два закови про вибори до Сойму За- змаганнях 1918 - 1919 років // Україна соборна: 36. гідної Области Украінськоі Народної Республіки // наук, статей. - К., 2005. - Вип. 2. - Ч. III. - С. 279-284. ' і р і и и і і и й ицииці П І Т 111 і |іи Мазепа І. Україна в огні і бурі революції 1917 -яиькин К . І и и і г т л і п ч н ? діяльність З.УН.Р. 1921 pp. - У 3-х томах. Прага: Пробоєм, 1942 (Про(1918-1923) // Л і п и т е Червоної Катини. - 1938. метей. 1950-1951 ). - Т І . - 212 с; Т. 2. - 232 с; Т. 3. -

Ч.П.-СЗ-4.

235 с.

Макарчук C A . Українська Республіка галичан. блемам історичної і культурно-мистецької спадщиНариси про З У Н Р - Львів: Світ, 1997. - 192 с. ни національних меншин Покуття і Іуцульщини. - К.; Макарчук С.А., Киричук Ю.А. Західна Україна Коломия,2001.-Том 1.-С.54-87. 1918 - 1939 pp. в радянській історіографії // Вісник Монолатій І. Покутские евреи в этнополитических Львів, ун-ту. Питання історіографії. -1983. - Вип. 19. доктринах Западноукраинской Народной РеспублиС. 10-17. ки (к полемике: были ли евреи предателями УкраинМаксимчук І. Нарис історії роду Петрушевичів. ской революции?) // Материалы Седьмой ежегодной Чікаґо, 1967 международной междисциплинарной конференции Маланчук В.Ю. Історія однієї зради.-Львів: Книж.- по иудаике. - Москва, 2000. - Часть 1. - С. 366-380. журн. вид-во, 1958. - 71 с. Монолатій І. Покуття у контексті боротьби Малицький О. Жидівська преса в Західньогалицьких українців за державну незалежність Українській Народній Республіці // Сучасність. (1918 - 1919 pp.): соціальне та індивідуальне як моМюнхен, 1987. - 4.5. - С 69-70. дель пошуку національно-історичної свідомості // МарчукВ..ПилипівГ.Українськагреко-католицька Nad Wisłą і Dnieprem: Polska і Ukraina w przestrzeni церква й українська держава // Українознавчі сту- europejskiej - przeszłość і terazniejszność. - Seria: дії. - 2000. - № 2. - С. 205-223. Stosunki Międzynarodowe i Globalny Rozwój, Nr. 2. Міжнародна наукова конференція, присвячена Toruń-Kijów, 2003. - S. 93-107. 75-річчю Західно-Української Народної Республіки, Монолатій І. Політика Західноукраїнської Народ1-3 листопада 1993 р. Матеріали. - Івано-Франківськ, ної Республіки щодо німецької національної меншини 1993.- 135 с. (1918 - 1919 pp.) // Вісник Київського національного Міщук М . , Міщук А. Теоретичні та практичні лінгвістичного університету. Серія: Історія, економізасади організаційної діяльності Української рака.філософія.- К.,2001.-Вип.5.- С. 136-147. дикальної партії - Української партії соціалістівМонолатш І. Преса З У Н Р як джерело до історії украреволюціонерів // Лицарі рідного краю: січовоїнського театру на Покутті (1918 - 1919 pp.) // Українстрілецька традиція в історії, культурі та мистецтві ська періодика: історія і сучасність / Доповіді і повідоУкраїни XX століття. / Матеріали Всеукраїнської млення Шостої Всеукраїнської наукової конференції, науково-теоретичної конференції, присвяченої Львів, 11-13 травня 2000 p.- Львів,2000.- С. 112-116. пам'яті організатора січово-стрілецького руху в ГаМонолатій І. Статус німецької меншини Галичини личині, генерального отамана Українського січовов національній політиці Західноукраїнської Народної го союзу, голови Української Боєвої Управи Кирила Республіки // Право України. - 2002. - № 4. - С 141-143. Трильовського. 17 травня 2007 р. / Упор., ред. І. МоМоскалюк М.Ф. Український християнськонолатія. - Коломия: Вік. 2007. - С 121-128. суспільний рух Галичини в період З У Н Р // Вісник Монолатій І. '.'..Тяжко впасти у кайдани, умирать в Прикарпатського університету. Серія "Історія'.' неволі - а ще гірше спати, спати і спати на волі'.' До Вип. І. - 1998. - С. 127-134. початків українсько-єврейського діалогу на Покутті Нагаєвський І. Історія Української держави двадцяу контексті становлення Західноукраїнської Народтого століття. - Рим: Український католицький універної Республіки // Наукові праці історичного факульситет ім. св. Климента Папи, 1989. - 486 с. тету Запорізького державного університету. - ЗапоНагаєвський І. Історія Української держави двадцяторіжжя, 2000. - Вип. 12. - С. 50-68. го століття. - К: Український письменник, 1993. - 414 с. Монолатій І. "Коли не стане армії, то нема ніякого Нагірний М. Особисті зв'язки діячів З У Н Р та У Н Р вигляду на удержання нашої держави..." (Австрій(на прикладі родини Степана Федака) // Україна соборські військовики у Визвольних змаганнях галицьких на: 36. наук, статей. - К, 2005. - Вип. 2. - Ч. III. - С 318українців) // Лицарі рідного краю: січово-стрілецька 325. традиція в історії, культурі та мистецтві України Назустріч мрії. Нариси історії Прикарпаття. - УжгоXX століття. / Матеріали Всеукраїнської науковород: Карпати, 1978. - 224 с. теоретичної конференції, присвяченої пам'яті орНаконечна О. Дмитро Паліїв у Листопадовій ганізатора січово-стрілецького руху в Галичині, генаціонально-демократичній революції 1918 р. // Українерального отамана Українського січового союзу, на соборна: 36. наук, статей. - К . , 2005. -Вип. 2.- Ч. III. — голови Української Боєвої Управи Кирила ТрильовС 309-317. ського, 17 травня 2007 р. / Упор., ред. І. Монолатія. Нариси історії Львова. - Львів: Книжк.-журн. вид-во, Коломия: Вік, 2007. - С. 244-248. 1956. - 437 с. Монолатій І. Євреї Покуття і будівництво З У Н Р : Наріжний С Українська еміграція. - Ч. 1. - Прага, єврейський погляд // Запорожские еврейские чтения 1992. - 173 с. / Сборник докладов. - Запорожье, 2000. - Вып. 4. Некрополі України. - К.: Українське товариство С. 111-115. охорони пам'яток історії та культури, 1999. - 287 с. Монолатій І. Євреї Покуття і будівництво З У Н Р : Новосьолов О. Румунський мілітаризм та українське український погляд // Материалы 3-х Запорожских питання міжвоєнного періоду // Лицарі рідного краю: еврейских чтений. Запорожье, 19-20 мая 1999 г. - Засічово-стрілецька традиція в історії, культурі та мистепорожье, 1999. - С. 63-66. цтві України XX століття. / Матеріали Всеукраїнської Монолатій І. Коломия в часи Західно-Української науково-теоретичної конференції, присвяченої пам'яті Народної Республіки. - Коломия, 2000. - 80 с. організатора січово-стрілецького руху в Галичині, генеМонолатій Г. Німецьке населення Галичини і гумарального отамана Українського січового союзу, голонітарна акція національно-культурних організацій ви Української Боєвої Управи Кирила Трильовського, Веймарської республіки (1918 - 1920 pp.) // Міжна17 травня 2007 р. / Упор., ред. І. Монолатія. - Коломия: родні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. 36. Вік, 2007. - С 252-261. наук. пр.-К.: Інститут історії У країни Н А Н У країни, О.Т. Боротьба українського народу 1917 - 1921 р. 2003.-Вип. 12.- Є.218-232. Лондон: Об'єднання бувших вояків українців, 1950. Монолатій І. Німці Галичини і національно51 с. визвольні змагання українського народу (1918 Олійник П. День 22 січня 1919 року. - Прага: Пробо1923 pp.) // Збірник Праць регіонального науковоєм, 1941. - 23 с. дослідного центру національних меншин музею Олійник П. Листопадовий Зрив: Повстання Україністорії міста Коломиї / Щорічник присвячений про-

ської держави на західних землях в листопаді 1918. Погребенник Ф. Левко Бачинський. - Коломия: Вік, Прага: Пробоєм, 1941. - 24 с. 1994. - 32 с. Омелянович-Павленко М. Українсько-польська Погребинська І., Гон М. Євреї в Західноукраїнвійна 1918-1919. - Прага, 1929. - 72 с. ській Народній Республіці (До проблеми українськоОсечинський В. Галичина під гнітом Австроєврейських взаємин). - К: Інститут національних відУгорщини в епоху імперіалізму. - Львів: Книж.-журнал. носин і політології Н А Н України, 1997. - 84 с. вид-во, 1954. - 183 с. Політична історія України. У 6 т. - Т. 2. Революції в Павлишин О. Єврейське населення Східної ГалиУкраїні: політико-державні моделі та реалії (1917 чини у 1918-1919 pp.: соціальний аспект // Галичина. 1920) / В.Ф. Солдатенко (керівник тому), В.Ф. Вер2006/2007. - № 12/13. - С 103-117. стюк. - К: Ґенеза, 2003. - 488 с. Павлишин О. Об'єднання У Н Р і З У Н Р : політикоПолонська-Василенко Н . Історія України.-У 2-х топравовий аспект (кінець 1918 р. - перша половина мах.-К.:Либідь, 1993.-Т.2.-602 с. 1919 р.) // Вісник Львівського університету. Серія ісПопик С "Ukrainische Kronland'.' З історії австрійторична. - Львш: Вид-во Львівського ун-ту, 2002. ської політики в українському питанні (1914 - 1918) // Вип. 37 - Ч. 1. Європейська політика: від регіональних конфліктів Павлишин О . Організація цивільної влади З У Н Р до Першої світової війни (Збірник наукових статей). у повітах Галичини (листопад - грудень 1918 року) // Чернівці, 1995. - С. 88. Україна модерна.-Львів, 1999.-Ч. 2 - 3 . - С 132-139. Попик С. Таємниця Брест-Литовська: до питання Пааїишин О. Соціально-політичний портрет украпро австро-угорський протокол 1918 року // Питання їнського проводу Галичини та Буковини в революції історії нового та новітнього часу (Збірник наукових 1918 - 1919 pp. // Україна модерна. - Львів, 2000. - Ч. 4-5. статей). - У 2-х частинах. - Чернівці, 1994. - Вип. 3. Павлишин О. Фінансова система та грошовий обіг Ч. 2. - С. 134-141. \ Західно-Українській Народній Республіці (листопад Попик С. Українці в Австрії. 1914 - 1918. Австрійська 1918) // Грошовий обії- і банківська справа в Україні: політика в українському питанні періоду Великої віМинуле та сучасність. - Львів, 2005. йни. - Чернівці: Золоті литаври, 1999. - 236 с. Павлюк Ó. Боротьба України за незалежність і поПрикарпаття під прапором Рад. - Ужгород: Карпати, літака С Ш А (1917-1923). - К.: Академія, 1996. - 188 с. 1989. - 206 с. Павлюк О. Від злуки до розриву. Взаємини урядів Прикарпаття: спадщина віків. - Львів: Манускрипт, У Н Р і З У Н Р у 1919 році // Наука і суспільство. - 1994. 2006. - 596 с. №4-6. - С . 7-8. Райківський І. Взаємини українських соціалПавлюк О . Дипломатія Злуки У Н Р і З У Н Р // Всесдемократів Галичини з Польською партією соціалістичвіт. - 1992. - № 1-2. - С. 176-178. ною в 1918-1939 pp. // Галичина. - 2002. - № 8. - С. 70-86. Павлюк О . Зовнішня політика З У Н Р // Київська стаРайківський І. Селянсько-робітничий союз у Західній ровина. - 1997. - № 3-4. - С162-168. області У Н Р // Галичина. - 2001. - № 5-6. - С. 220-225. Павлюк О. З У Н Р і політика Угорщини // Україна в Райківський І.Я. Галицька соціал-демократія в минулому. - Вип. V I I . - К. - Львів: Інст. укр. археографії українській революції 1917 - 1920 років // Галичина. та джерелознавства LM. М. Грушевського Н А Н У краї- 1998. - № 1. - С 42-55. ни /Львівське відділення/, 1995. - С. 33-44. Райківський І.Я. Діяльність української соціалПавлюк О. Листи Петра Карманського до Костя Ледемократичної партії в З У Н Р (листопад 1918 року вицького (Нові матеріали з архіву уряду З У Н Р ) // Килипень 1919 року) // Вісник Прикарпатського універївська старовина. - 1997 - № 3-4. - С. 133-150. ситету. Серія "Історія'.'- Вип. І. - 1998. - С. 110-127. Павлюк О. С Ш А і східногалицьке питання на ПаРайківський І.Я. Ліворадикальна еволюція У С Д П ризькій мирній конференції // Київська старовина. (1920-1924pp.)//Вісник Прикарпатськогоуніверси1999. - № 6. - С. 67-79. тету. Серія "Історія'.'- Вип. II. - 1999. - С І 12-122. Павлюк О. Три місії' до Вашингтона // Політика і Рафальський О. Неукраїнці в Українській ревочас. -1997 - № 1. - С. 65-79. люції 1917 - 1920 років (Історіографічний аспект) // Панфілова Т. Проблема соборності України в діяльГаличина. - 2000. - № 4. - С 184-190. ності У Н Т П (жовтень 1918 р. - березень 1923 р.) // ГалиРеєнт О . Ідея соборності України і спроби її реачина. - 2003. - № 9. - С 177-185. лізації у X I X - XX ст. // Україна соборна: 36. наук. Панчук A . M . Зовнішня політика З У Н Р в історіограстатей. - К., 2005. - Вип. 2. - Ч . І. - С. 3-11. фії//Вісник Прикарпатського університету імені ВасиРіпецький С. Українське Січове Стрілецтво. ля Стефаника. Серія "Історія'.'- Вип. III. - С. 189-196. Львів: Н Т Ш , 1995. - 357 с. ПанчукМ.,ПанчукА.АктзлукиУНРіЗУНРвукраРіпецький С.Українські Січові Стрільці. Визвольїнській історіографії // Проблеми соборності України у на ідея і збройний чин. - Нью-Йорк: Червона КалиXX столітті. - К. 1994. - С. 98-105. на, 1956. - 360 с. Педич В.П. Питання злуки З У Н Р та У Н Р на сесії Ріпецький С Українсько-польський процес 1918Української Національної Ради у Станіславі (січень 1923 pp. - Чикаго - Нью-Йорк, 1963. 1919 р.) на сторіїжах часопису "Нове життя" // ВіРубльов О . С . Шляхами на Соловки: радянське десник Прикарпатського університету. Серія "Історія'.' сятиріччя Михайла Лозинського /ГУкр. істор. журн. Вип. II. - 1999. - С 51-53. 1997. - № 4. - С. 103-135; 1998. - № 1. - С. 112-122. Пендзей І. Окремі аспекти історіографії З У Н Р // ГаРубльов О . С , Реєнт О.П. Українські визвольні змаличина. - 2001. - № 5-6. - С 210-213. гання 1917 - 1921 pp. - К.: Альтернативи, 1999. - 320 с. Петлюра С.Статті/Упор.,та автор передм.О.КлимСавчук Б. Договір Галицької армії з А. Денікіним чук. - К: Дніпро, 1993. - 341 с. (листопад - грудень 1919 р.) // Галичина. - 2001. Пікуляк М. Національна ідея в політичних програ№ 5-6. - С. 214-219. мах та практичній діяльності Української радикальної Савчук Б. Збройні Сили України: етапи вічного партії (1918 - 1939 pp.) // Україна соборна: 36. наук, стапоходу. - Рівне, 1992. -101 с. тей.- К,2005.- Вип. 2 . - Ч . І . - С. 192-201. Савчук Б . П . Студентство у боротьбі за українПікуляк М. Проблема державно-політичного розвиський університет у Львові (1919 - 1925 pp.) // Вісник тку України в діяльності Української радикальної парПрикарпатського університету. Серія "Історія':- Вип. тії (1918 - 1926 pp.) // Галичина. - 2004. - № 10. - С 179П. - 1999. - С. 101-111. 187; 2005. -№ 11.-С. 161-169.

Семененко В.І. Українське питання на тлі світоУкраїнські січові стрільці - лицарі рідного краю / вої політики (1917-1919 pp.) // Вісник ХарківськоІ. Монолатій, В. Ковтун та ін. - Коломия: Вік, 2007. го університету. Історія України. - Харків, 1996. 216 с. Вип. 1 . - С . 92-108. Українські Січові Стрільці. У 20-ліття виступу. Сергійчук В. Українська соборність. Відродження Львів: Накладом ювілейного комітету, 1935. - 159 с. українства в 1917 - 1923 pp. - К., 1999. Феденко П. Доба Директорії // Енциклопедія Симоненко Р.Т. Імперіалістична політика Антанти Українознавства. Загальна частина. - В 3-х томах. і С Ш А щодо України у 1919 р. - К.: Вид-во А Н УРСР, Т. 3. - К : Інст. Укр. археографії та джерелознавства 1962. - 440 с. Н А Н України, 1995. - С. 524. Симоненко Р Г Провал політики міжнародноФедорів О. З У Н Р у політиці радянської Росії (березень го імперіалізму на Україні (II пол. 1919 - березень - липень 1919 р.)//Галичина. - 2003.-№ 9. - С. 186-194. 1921 р.). - К.: Наукова думка, 1965.- 308 с. Федорів О. Радянський фактор у політиці уряду Сідак B . C . Національні спецслужби в період УкраЄвгена Петрушевича (1921-1922 pp.) // Галичина. їнської революції 1917 - 1921 pp. - К.: Альтернативи. 2004. - № 10. - С. 261-267. 1998. Федорів О. Східна Галичина у політиці радянської Сливка Ю.Ю. Західна Україна в реакційній політиРосії у період польсько-радянської війни (1920 р.) ці польської та української буржуазії (1920-1939). // Україна соборна: 36. наук, статей. - К, 2005. К.: Наукова думка, 1985. - 272 с. Вип. 2. - Ч. III. - С 343-360. Сливка Ю.Ю. Боротьба трудящих Східної ГалиФедюшко-Євшан М. Великі роковини України: До чини проти іноземного поневолення. - К.: Наукова 75-річчя створення ЗУНР//Дзвін. - 1993.-№ 10-12. думка, 1973. - 254 с. С. 104-108. Сливка Ю.Ю. Сторінки історії К П З У - Львів: КаХодак І. Дмитро Вітовський - провідник листоменяр, 1989. - 93 с. ладового чину // Літопис Червоної Калини. - 1991. Слюсаренко А.Т..Томенко М . В . Історія української №2. - С. 45-49. конституції. - К.:Тов. "Знання" України. 1993.-192 с. Ходак І. Соборна Україна. Плекання і реалізаСтахів М. Західна Україна. Нарис історії державція соборності України на терені Східної Галичини ного будівництва та збройної і дипломатичної обо(1918-1919 pp.) // Літопис Червоної Калини. - 1992. рони в 1918-1923. - Т. 4. - Скрентон: Український ро№ 10-12. - С 5-7.9. бітничий Союз. 1960. - 122 с. Ходак Т. Державотворчі концепції українських Стрельський Г В . Маловідомі діячі революційного християнських суспільників 20 - 30-х років XX стота національно-визвольного руху в Україні // Теоліття//Галичина. - 2006/2007.-№ 12/13.-С. 238-250. ретичні проблеми вітчизняної історії, історіографії Хома І. Апостольський Престіл і Україна. 1919 та джерелознавства / За ред. Ю . М . Алексеева. - К: 1922. - Рим: Український католицький університет Вища школа, 1993. - С. 159-186. ім. св. Климента Папи, 1987. - 133 с. Субтельний О. Україна. Історія. - К.: Либідь. 1991. Хонигсман Я. Евреи в Западноукраинской Народ510 с. ной Республике // Евреи Украины (Краткий очерк Сухий О. Галичина: між Сходом і Заходом. Нариси истории) / Под ред. Ф.Я.Горовского: У 2-х ч. - К., історії X I X - початку XX ст. - Львів: Вид-во Львівськ. 1995. - Ч. 2. - С. 23-35. ун-ту, 1997. - 201 с. Цвенгрош Г Апостольський Престол і митропоСухий О. Михайло Лозинський: Вчений, громадський лит Андрей Шептицький. - Львів, 1991. - 38 с. діяч, політик. Наукова розвідка. - Львіїз. 1995. - 32 с. Цвенгрош Г Рим і Україна. Апостольський преТищик Б. Законотворча діяльність та державний стол і митрополит А.Шептицький у 1918-1919 pp. // устрій Західноукраїнської Народної Республіки // ГаДзвін. - 1992. - № 5-6. - С 107-113. личина. - 2001.-№ 5-6. - С. 195-201. Чоповський В.Ю. Українська інтелігенція в Тищик Б. У вогні війни галичани будували державу національно-визвольному русі на Західній Україні // Дзвін. - 1994. - № 11-12. - С. 114-117 ' (1918-1939). - Львів, 1993. - 168 с. Тищик Б.Й. Конституційне законодавство ЗахідноЧубатий М. Історично-правові основи самостійУкраїнської Народної Республіки // Довідник з існости та соборности України 1918-1919 pp.//Правниторії України. - В 3-х томах / За ред. І. Підкови та чий вісник. - Нью-Йорк. - Кн. 2. - 1962. - С. 3-12. Р. Шуста. - Т. 2. - К: Генеза, 1995. - С. 82-84. Шанковський Л. Нові матеріали до історії визвольТищик Б.Й., Вівчаренко О . А . Західноукраїнська ної війни 1917-1920 // Український історик. - 1974. Народна Республіка 1918-1923 (До 75-річчя утворенЧ. 4. - С. 99-103. ня).-Коломия: Вік, 1993. - 120 с. Шанковський Л. Українська армія у боротьбі за Тищик Б.Й., Вівчаренко О.А., Лешкович Н.В. Ста- державність. - Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1958. -319 с. новлення державності в Україні (1917-1922).-ЛьвівШанковський Л. Українська Галицька Армія: Івано-Франківськ: Світ, 2000. - 270 с. Воєнно-історична студія. - Вінніпег: Вид-во Д. МиТоржество історичної справедливості: Закономіркитюка, 1974. - 396 с. ність возз'єднання західноукраїнських земель в єдиШевчук С. Пора сказати правду про наші визволь ній Українській Радянській державі. - Львів: Вид-во ні змагання, добитися волі для Галицької землі. 1918Львівськ. ун-ту, 1968. - 803 с. 1939. - Торонто, 1965. - 280 с. Тютюник Ю. Зимовий похід 1919-20 pp. Частина 1. Шишка О. Слідами листопадових боїв. - Львів: Політичний огляд з документами в тексті. - НьюЛьвівська Політехніка, 1993.-236 с. Йорк: Вид-во Чарторийських, 1966. - 99 с. Шпилька П. Визвольні змагання східної Л емківщиУкраїна: культурна спадщина, національна свідони в 1918 році // Аннали Лемківщини. - Нью-Йорк, мість, державність/Національна академія наук Укра- 1993. - С 70-93. їни, Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича. Штанько Я. Східна Галичина у політичних планах біВип. 6: Західно-Українська Народна Республіка: лого руху півдня Росії (1919 р.) // Україна соборна: 36. історія і традиції. - Львів, 2000. - 374 с. наук, статей. - К., 2005. - Вип. 2. - Ч. III. - С 336-342. Українська Р С Р в період громадянської війни. Щурат В. На досвітку нової доби. Статті й заміт1917-1920 pp. - В 3-х томах. - Т. 2-3. - К.: Політвидав ки до історії відродження Галицької України. - Львів. України, 1968-1970. - 432 с; 463 с. 1919. - 64 с.

Якпмовпч Б. Збройні сили України. Нарис історінках вітчизняних журналів (1991 -1997 pp.) // Галирії. - Львів. 1996. - 357 с. чина. - 1998. - № 1 (2). - С. 185-199. Яковишин В.М. Питання освіти, культури й мистеГосударственные архивы С С С Р : Справочник. цтва в діяльності З У Н Р II Вісник Прикарпатського Ч . 1. (Біав. Архив. Упр. при Совете Министров С С С Р : університету. Серія "Історія'." - Вип. Х - Х І . - 2006. Ред.: И . М . Ваганов (пред.) и др.). - М., 1989. - 603 с. С. 64-71. Государственный архив Ивано-Франковской обЯневський Д. Важкий шлях до свободи. З історії ласти: Путеводитель. - 2-е изд., перераб. и доп. - К.: нашої української революції... // Наука і суспільВища школа, 1983.-221 с. ство. - 1992. -№ 2. 3. Грицак Я . Й . Нарис історії України: формування Янів В. Листопадові фрагменти. - Берлін: Б/м, модерної української нації Х І Х - Х Х ст.: Навч. посіб1941. - 68 с. ник. - К.: Генеза, 1996. - 360 с. Ярославин С. Визвольна боротьба на ЗахідноукраДовідник з історії України. - В 3-х томах / За ред. їнських землях у 1918 - 1923 роках. - Філадельфія, І. Підкови та R Шуста.-К.: Генеза.-Т.2.-1995.-440 с. 1956. - 184 с. Енциклопедія Українознавства. Загальна частина. Bailly R.A. City Fights for Freedom / The Rising of - В 3-х томах. - К.: Інст. Укр. археографії та джереLwow in 1918 - 1919. - London, 1956. лознавства ім. М. Грушевського Н А Н України. - К., Budurowycz В. Poland and the Ukrainian Problem. 1995.-Т. I. - С. 529. 1921 - 1939 // Canadian Slavonic Papers (Toronto). Енциклопедія Українознавства. Словникова час1983. - Vol. XXV. - P. 473-500. тина. - В 10-ти томах. - Сарсель, 1955-1984 (ПеревиGalicia // Encyclopedia of Ukraine. - Toronto дання в Україні. - Львів, 1993-1997). Buffalo - London: University of Toronto Press, 1988. Калинович І. Українська мемуаристика 1914-1924. Vol. II. - P. 3-17. Бібліографічний реєстр-довідник № 42. - Едмонтон: GelberN.M. The National Autonomy of Eastern Galician К І У С , 1991. - 32 c. Jewry in the West Ukrainian Republic, 1918 - 1919 // Колянчук О., Литвин M., Науменко К. Генералітет Lewin Isaac A History of Polish Jewry during the Revital of українських визвольних змагань. Біограми генералів Poland. - New York, 1990. - P. 221-326. та адміралів українських військових формувань перHorak S. Belorussian and Ukrainian Peasants in Poland. шої половини XX ст. - Львів: Інститут українознав1919 - 1939 // The Peasantry of Eastern Europe / Ed. ства ім. І. Крип'якевича H A H України, 1995. - 228 с. Volgyes I. - New York, 1979. - Vol. I. - P. 136-156. Львівський обласний державний архів: Путівник. Horak S. Poland and Her National Minorities. 1919 Львів: Каменяр, 1965. - 146 с. 1939. - New York, 1961. Машотас В.В. Комуністична партія ЗахідноїУкраLewandowski К. Sprawa Ukraińska w polityce їни. Бібліографічний покажчик матеріалів і публікаzagranicznej Czechosłowacji w latach 1918 - 1932. цій за 1919 - 1967 pp. - Львів, 1969. - 439 с. Wrocław - Warszawa - Kraków - Gdańsk, 1974. Нелегальна комуністична преса Західної України Magocsi P.R. A history of Ukraine. - Toronto - Buffalo - про становище трудящих Львова, 1921 - 1938 pp. БіLondon: University of Toronto Press, 1996. - 784 p. бліографічний покажчик / Упор. Я. Дашкевич // СтаMagocsiP.R.Galicia:ahistoricalsurveyandbibliographic новище трудящих Львова. 1917 - 1939. Документи і Guide. - Toronto: University of Toronto Press, 1983. матеріали. - С. 413-427. 300 p. Никифорук Ю. Західна Україна. Матеріали до біNahayewsky I. History of the Modern Ukrainian State. бліографії. Опис літератури, опублікованої на терені 1917-1923. - Munich: Ukr. Free University - Academy of У Р С Р 1917 - 1929 pp. - Харків - К., 1932. - 184 с. Arts and Sciences, 1966. - 317 p. Пославська Г Бібліографія праць Олександра Pidhajny O.S., Pidhajny O.I. The Ukrainian Republic in Карпенка // Галичина. - 2001. - № 5-6. - С. 84-89. the Great East-Europe Revolution. - Part II. - Toronto Преса України: газети 1917 -1923 pp. БібліографічNewYork, 1975.-414 р. ний покажчик / Укладач Рудий Г Я . - К., 1997 - 97 с. Radzejowski J. The Communist Party of Western Путівник по державному архіву Тернопільської Ukraine 1919 - 1929. - Edmonton, 1983. області. - Львів: Книж.-журн. вид-во, 1961. - 129 с. Subtelny О. Ukraine. A History. - Toronto: University of Радянська енциклопедія історії України. В 4-х тоToronto Press, 1989. - 666 р. мах. - К.: АН У Р С Е - Т. 1. -1969. - 552 с; Т.2. - 1970. - 584 с;Т.З. - 1971. - 576 с;Т. 4. - 1972. - 576 с. Е Н Ц И К Л О П Е Д І Ї ТА Н А У К О В О - Д О В І Д К О В І Савчук Б. Історія Галичини в англомовних виданВИДАННЯ нях (до 1939 р.) // Галичина. - 1999. - № 3. - С. 189-193. Сварник Г, Сварник І. Центральний державний Бібліографія джерел до історії Українських Сіісторичний архів України у Львові. Буклет. - Львів, чових Стрільців / Упор. С. Вілецький. - Нью-Йорк, 1995.- 12 с. 1965.-115 с. Українська Радянська Енциклопедія. - В 12-ти т. Бібліографія української преси в Польщі (1918Вид. 2-е / Гол. ред. колегія: М.П.Бажан (голов, ред.) 1939) і Західно-Українській Народній Республіці та інші. - К.: Голов, ред. Укр. Рад. Енциклопедії, 1977(1918-1919) / Уклав Є. Місило: Вид-во Канадського 1985. інституту українських студій. Альбертський універЦентральный государственный архив Октябрьситет. - Едмонтон. - Альберта, 1991. - 200 с. ской революции, высших органов государственБойко М. Бібліографія української бібліографії пеной власти и органов государственного управлення ріоду державности і діяспори 1917-1980. - Блумшґтон: Украинской С С Е Краткий справочник. - К., 1984. Видання медичного архіву У Л Т П А , 1989. -166 с. 415 с. Великий Жовтень і громадянська війна на Україні. Encyclopedia of Ukraine / Ed. Kubojovich V - Vol. 1. Енциклопедичний довідник / Відповідальний редакToronto: University of Toronto Press, 1984. тор І.Ф. Kypac. - К.: Голов, ред. У Р Е , 1987. - 632 с. Wynar B.S. Ukraine: Bibliographic Guide to EnglishГеник M . , Райківський І. Вітчизняна бібліографія Language Publications. - Englewood, Colo., 1990. історії Галичини (1991 - 1996 pp.) // Галичина. - 1997. № 1 . - C . 179-191. Іеник M., Райківський І. Історія Галичини на сто-

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКА

Редакційна рада і редакційна колегія

II Л І Н І Н І Ч Н І Г Н У • 1 II, Ч 9 П /1 і U Д П Л P C L I I j D / l i n / l

в и с л о в л ю ю т ы ц и р у подяку з а сприяння у підготовці видання працівникам:

Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (директор Наталія Маковська),

WIO

її»

Ш С Т Р О В А Н А ІСТОРІЯ

тт

Центрального державного архіву

\ в т о р ідеї, г о л о в н и й р е д а к т о р керівник авторського колективу Ликола Кугутяк

4акет та в е р с т к а шдрія Лотоцького

К 88 ЗУНР

> 1918-1923: Ілюстрована історія.

Львів-Івано-

скрипт-Львів, 2008. -

У (директор Ярослав Штиркало), Тернопільського краєзнавчого музею (директор Степан Костюк), тт • Чортківського краєзнавчого музею (директор Яромир Чорпіта), Івано-

[изайн . т ,. Д ^

(4укР 3) Яб

Володимир Лозицький), Центрального

[ідписано до друку: 30.09.2008 >ормат 60x100/8 г u u . [апгр к р е й д я н и й . Г «, ,рук о ф с е т н и й .

Іітературний редактор ^нна-Марія Волосацька

Ъ.З

Франківськ:

д а н о на с к л а д а н н я : 21.02.2008

координатор проекту ван Монолатіи

ББК

(4™)nl9l8-

г р о м а д С Ь К И Х об'єднань України (директор

державного історичного архіву України у м. Львові (директор Діана Пельц), Державного архіву Львівської області (директор В'ячеслав Куцинда). Державного а хів Р У Івано-Франківської області (директор Катерина Мицан), Державного архіву Закарпатської області (директор Михайло Делеган), Державного архіву Чернівецької області (директор Дмитро Жмундуляк), архіву Українського Католицького університету ім. св. Климента у м. Римі (Італія), наукової бібіліотеки ім. М. Максимовича Київського національного університету м евченка * ' ^' Ш (директор Олександр Кириленко). Обласної універсальної Наукової бібліотеки ім. І. Франка (м. ІваноФранківськ) (директор Людмила Бабій), наукової бібліотеки Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника (директор Михайло Бігусяк), бібліотеки Ужгородського національного університету (директор Н а т а л я Гунько), бібліотеки Теологічної академії У Г К Ц м. Івано-Франківська (ректор проф., д-р С о ф р о н Мудрий, Ч С В В ) , Івано-Франківського краєзнавчого

Технічний к е р і в н и к п р о е к т у Тетро М е л е н ь

УДК94

524

°'

Ману-

ІЛ

Н Б П Н У С

III II II НІН III 738858

зею

Франківського музею визвольних змагань (директор Степан Каспрук), літературномеморіального музею ім. М. Черемшини у м. Снятии (директор Руслана Кірєєва), Музею освіти Прикарпаття (директор Юрій Угорчак);

идавництво "Манускрипт-Львів" fa. Е н е р г е т и ч н а , 22/10 . Львів, У к р а ї н а їл.: 38 0322 703280 вдруковано в друкарні .я « „ УІаистерня к н и г и г

щ. К р и в о н о с а , 26 . Київ, Україна

А т а к о ж власникам приватних колекцій: Петрові Арсеничу, Василеві Івасюку, Олександрові К а р п е н к у Валерієві Ковтуну, Іванові

М°нолатію, Миколі Мушинці, Миколі Мацюку, Олегові Павлишину, „ . „ г=^ г-^ f Оксані Пиріг,|Володимирові Полєку, Оксані Сірецькій, Несторові Федораку, які надали свої матеріали для публікацій

ISBN

978-966-2067-01-9