Українська Галицька Армія

УСІМ т им , хт о

підняв

Прапори. Волі

й Державности

в Листопадовому. Зриві, відстояв ці прапори в Городі Льва, пройшов з ними в боях, перемогах і твердих випробуваннях всю Україну, доніс їх до Золотоверхого Києва, не схилив цих Прапорів у найваокних умовах і надлюдських зусиллях

—

Ко­

мендантам, Старшинам, Підстаршинам і Стрі­ лецтву

славетної,

У К Р АЇН С ЬК О Ї

лицарської і ГАЛИЦ ЬКО Ї

безсмертної А Р М ІЇ

на вічну пам'ять присвячується ця книга.

СКАНУВАННЯ

A n b r i v D /Д

—

Лев Шсжновський

УКРАЇНСЬКА ГАЛИЦЬКА АРМІЯ Воєнно-історична студія ♦♦♦

Вінніпег 1974

УКРАЇНОЗНАВЧА БІБЛІОТЕКА НТШ. Число 13

ЛЕВ ШАНКОВСЬКИЙ

УКРАЇНСЬКА ГАЛИЦЬКА АРМІЯ В о єн н о -іст о р и ч н а студія

СКАНУВАННЯ

A n o r i'y D A

Львів — 1999

УДК 94 (477)

Редактор львівського видання Олег Романів

Друкується за ухвалою Видавничої Ради Н аукового товариства ім. Ш евченка у Львові

Видання здійснене завдяки доп ом озі О б ’єднання бувш их вояків-українців Америки (ОБВУА)

ISBN 966-7155-34-Х

Наукове товариство ім. Ш евченка, 1999 О. Р ом ан ів. П ер ед м о ва д о л ь в ів с ь к о ­ го в и д а н н я

ІС ТО РІЯ БЕЗСМ ЕРТНОГО ВОЄННОГО ЧИНУ Об'єктивне пізнання власної національної історії є важливим завданням, яке стоїть не тільки перед сучасним поколінням молодих українців, а також і перед українськими громадянами старшої Генерації: адже довгі десятиліт­ тя історично-інформаційної блокади та історичної фальсифікації, які випали на долю громадян України, створили спотворене деструктивне і, якщо хоче­ те, антинаціональне уявлення про визвольні змагання українців-, особливо у цьому драматичному, проминаючому X X столітті. Це стосується як наших національних зусиль для здобуття державності у Визвольних змаганнях 1914— 1920 р., так і пізніших спроб захистити національну ідею в час і після Другої світової війни. Проголошення нинішньої Української державності у дев'яностих ство­ рило певні умови для повернення історичної пам'яті, що знайшло насамперед вияв у перевиданні відомих вже і ставших класичними підручників з історії України, а також у появі нових монографічних, інколи претензійних, розро­ бок, на жаль, часто, сумнівної вартості. Це стосується насамперед за­ гальних курсів з нової історії України, проте значно слабше, часто лише по­ верхово, стосується нашої воєнної історії збройних формувань, що здійсню­ вали та відстоювали збройним чином ідею Української національної революції. Щодо періоду Першої світової війни йдеться, насамперед, про такі важливі військові формації, як Українське Січове Стрілецтво, Армія УНР та Україн­ ська Галицька Армія. У зв'язку з браком інформації про визвольний військовий чин українства в новітніх часах варто також звернути увагу на одну, просто дивовижну, тенденцію. Сучасна владна верхівка, яка тотально походить з колишньої червоної номенклатури, а разом з нею історики з колишніх кафедр марксизму-ленінізму розглядаючи при різних святкових заходах чи в своїх працях воєнну історію України, готові ще позитивно розглядати і оцінювати як на­ ціональну збройну силу козацтва і зовсім ігнорують позитивну традицію українських військових формувань у цьому столітті. Більше цього, для сучас­ них владних політиків рідними і справді національними (з тим езоповським окресленням „ вітчизнянесті“) є традиції червоної армії, яка на різних етапах нашого останнього семидесятилітнього періоду історії виконувала функції придушення волелюбних стремлінь українського народу1. Характерною ознакою необізнаності, а скоріше, мабуть, негативного антинаціонального поставлення сучасної владної військової верхівки, є прак­ тично повне ігнорування військових традицій УСС та УГА в сучасній Армії 1 Переконливим доказом такої позиції є невизнання президентською владою і парламентом України визвольної мілітарної місії ОУН—УПА, з усіма наслідками щодо ветеранських пільг, якими так щедро користуються кати і опричники з реп­ ресивних органів НКВД—НВД—КГБ.

1

України, яка закономірно мала би розглядатися спадкоємцем кращих націо­ нальних військових традицій українства. Особливим, вкрай недослідженим і по суті незнаним в сучасній Україні явищем, є Українська Галицька Армія (УГА) — збройні сили ЗУНР, які після Акту возз'єднання 22 січня 1919р. стали автономною складовою армії УНР. Нові синтетичні дослідження, пов'язані з цією темою, тільки починаються, а недавній ювиїей 80-річчя Листопадового зриву не був відзначений на той час так потрібними синтетичними публікаціями. Що ж стосується великого масиву праць міжвоєнного двадцятиліття в Галичині (про які мова буде де­ що нижче), то вони були повсюдно знищені червоними „визволителями" ра­ зом з безцінним національним фондом українських бібліотек „Просвіти", що були практично у всіх селах та закутках Західно-українського краю, залиши­ лися лише поодиночні примірники окремих праць в спецхранах бібліотек, що перебували під недремним наглядом чекістів від культури, як фонди особливо­ го користування. І зрозуміло, відкриття цих фондів сьогодні не може задовільнити читацький попит населення та студіюючої молоді, яка, в першу чергу повинна знати справжню, несфальсифіковану історію нашої визвольної боротьби. Українська Галицька Армія наче deus ex machina виникла на історичній арені стихійно, а днем її народження слід вважати перше листопада 1918 р., коли у Львові, а також в численних населених пунктах галицької провінції, була проголошена українська влада. „Кристалізаційним ядром" УГА стали не дуже численні на той час в краю галичани, мобілізовані в австрійську армію, це ядро почало швидкоруч обростати своєрідним народним ополченням. І в УГА пішли міщани, селяни, господарі, йшли також діти допризивного віку. Українську Галицьку Армію не зважаючи на наявність і розбудову кадрового ядра, слід розглядати як своєрідне національне „посполите рушення", народну армію, чому доказом є територіальний принцип формування бригад (Со­ кольська, Угнівсько-Белзька, Коломийська, Бережанська, Самбірська і т. д.). Українська Галицька Армія еквіпувалася та озброювалася за залишковим принципом з решток австрійських арсеналів, що залишилися на галгщьких теренах, чим вона істотно відрізнялася від польської армії, яка особливо за рахунок зовнішнього позагалицького фактора мала переважно кадровий ха­ рактер і досконалий еквіпунок з Заходу: це особливо стосується вишколеної і озброєної у Франції 60-тисячної армії ген. Галлера. Діяльність УГА протягом Ті нетривалого, понад двохрічного існування, мала безумовно оборонний характер. Вже з першого дня свого існування ця армія відбивала агресію поляків, які змагали до повного відновлення свого па­ нування на українських землях. Незважаючи на кінцеву поразку в цій. україн­ сько-польській війні, яка була зумовлена не тільки внутрішніми об'єктивними недоліками, але і мілітарною перевагою підтримуваного Антантою ворога, УГА записала в свою історію ряд блискучих збройних сторінок. Вони стосуються оборони княжого міста Лева, оборонно-наступальних боїв на північній частині фронту, Вовчухівської офензиви, а також безпрецедентно­ го подвигу в час широкомасштабної Чортківської офензиви. Після переходу за Збруч саме УГА в рамках об'єднаних збройних сил з армією УНР здійснила крутий поворот воєнної фортуни від глибокої поразки до тріумфального протибільшовицького походу на золотоверхий Київ. Це був блискучий прояв галицької стратегії та самопожертви во ім'я ідеалів соборності, який записаний золотими буквами на скрижалях історії україн­ ського війська. Це був чи не найбільший мілітарний тріумф галицьких зброй2

них сил за всю нашу історію боротьби з більшовицько-російськими окупан­ тами2. На жаль, осінні 1919р. та пізніші події на українському воєнному театрі дій об'єктивно привели до поразок і загибелі УГА. „Багатовекторна“ війна проти червоної армії, Денікіна, польської армії та навіть зударів з румун­ ськими силами, при наявності браку адекватної співдії з розхристаною Д іє­ вою Армією УНР, мусіла закінчитися катастрофою. Проте чи не найважли­ вішим чинником поразки була глобальна епідемія тифу, яка паралізувала діє­ здатність УГА, скосила десятки тисяч воїнів3. Поразки та відчуття браку достатніх збройних сил та засобів також зумовлювали ці метушливі кидан­ ня командування в пошуках тимчасових союзників, якими ставали націлені однозначно на знищення українського самостійництва чи то денікінці, чи то більшовики, чи то поляки. Ще було багато героїзму, в тому числі зимовий похід 1920 р„ були численні жертви, що десяткували армію, проте галицький мартиролог добігав до свого завершення. Розбита на відломи грізна в минулому 100-тисячна УГА перестала існувати. Десятки тисяч її воїнів за­ гинули в боях, від епідемії тифу, переважна частина особового складу була інтернована поляками, чимало галичан стали, якщо не відразу, то у пізніший час, жертвами червоного антиукраїнського терору. Незважаючи на історичну короткочасність існування (неповних два роки), Українська Галицька Армія була унікальним мілітарним та національ­ ним феноменом, який з подивом сприймається як особливе явище воєнної іс­ торії наших визвольних змагань та українського збройного чину. Поза всяким сумнівом, УГА за своєю організаційною побудовою, професійними ознаками та загальним патріотичним усвідомленням вояцтва істотно перевершувала розхристану степову і неорганізовану стихію Дієвої Армії УНР, що особливо чітко проявилося в переломі воєнної фортуни під час об'єднаного походу українських армій на Київ. Це дуже приємна, об'єктивна констатація, з якої ми галичани маємо усі підстави, правда без якої небудь пихи, тішитися. В чому ж причини і прояви такої особливої ролі у цей буремний час Української Галицької Армії? Поза всяким сумнівом, національне усвідомлення в Галичині протягом X IX і на початку X X cm. проходило у більш сприятливих умовах, порівняно з підросійською Україною, у постійному гартуванні зі внутрішньою польською експансією. Таке „опередження за фазою " в розвитку національної свідо­ мості, порівняно з Українським сходом, сприяло вищому рівневі усвідомлення національного державницького обов'язку у пересічного воїна УГА, не говорячи вже про старшинський склад, свідомість якого виковувалася в гімназіях боротьбі за український університет, зрештою в парамілітарних організа­ ціях типу „Січ“, „Соколи " аж до Українських Січових Стрільців. Галичани, включаючи особливо їх лідерів, „генетично“ усвідомлювали значення власної збройної сили для здобуття державності. У той же час соціалістичні міністри УНР (включаючи насамперед В. Винниченка) знаходилися в тумані утопічних уявлень про демілітаризоване суспільство та державу, і ці 2 До речі малознаним, в тому числі для червоних глорифікаторів так званої громадянської війни в Україні, є той факт, що Микола Щорс зазнав поразки і за­ гинув ЗО серпня 1919 р. біля с. Білощиця в боях з 7-ою Львівською бригадою УГА.

3 В книзі Л. Ш анковського, що передається в руки читачів, автор закономірно ставить недосліджене до тепер питання, чи не була ця повсюдна щодо УГА епідемія тифу проявом бактеріологічної війни, використаною по суті вперше в боротьбі на теренах Європи у XX ст.

З

соціалістичні бредні вождів УНР була блискуче використані до зубів оз­ броєними та мілітаризованими силами „пролетарськоїреволюції". Ще одна особливість галичан, яка виявилася у воєнному чині УГА — це воістину велике відчуття та пошанівок ідеї соборності України. Загальнові­ домо, що об’єднаний прорив на Київ у серпні 1919 р. був здійснений не так на основі реальних військових можливостей, як на ентузіазмі галичан, які поба­ чивши святині золотоверхого Київа плакали від щастя, цілували землю, моли­ лися як хрестоносці, що врешті побачили священий Єрусалим4. УГА значно перевершувала армію УНР за своїми організаційними харак­ теристиками. Не зважаючи на дуже стислі строки формування УГА, ще й до того в стихійних умовах, і неперервній від самого початку боротьбі з по­ ляками, УГА мала дивовижно повноцінну структуру, яка крім піхотних та кіннотних частин включала артилерію, авіацію, панцирні поїзди, технічні формації, частини запілля тощо. Цьому сприяв професійний сформований пе­ реважно з кадрових старшин та генералів колишньої австрійської армії, проте відданий державницькій ідеї ЗУНР командний (генеральський та стар­ шинський) корпус УГА. Особливою гордістю УГА була артилерія, що включала 12 гарматних полків, які чисельно перевищували 10 % особової кадри УГА. Так, наприклад, у Чортківській офензиві приймало участь 49 батарей УГА. Артилерія УГА відійшла від поширеної в цей час доктрини позиційної війни і розвинула власну тактику опереджуючих атак на передніх позиціях фронту, навіть попереду піхотних ешелонів армії. Не зважаючи на технічні труднощі УГА сформувала також дієздатне летунство, основою якого став летунський дивізіон, (до його формування, зокрема, особливо причинився син нашого славетного поета Петро Франко). Вражають цифри щодо кадрового складу летунського полку УГА в середині 1919 р.: 35 старшин, 300 підстарший та стрільців, на балансі було 80 літа­ ків, хоча дієздатними виявилося 25 машин. Завершуючи цю передмову до книги про Українську Галицьку Армію не­ обхідно ще сказати декілька слів стосовно причин вибору саме книги Льва Шанковського для перевидання в Україні, на фоні вже виданих раніше чи мо­ же вже навіть у наш час книг, що стосуються порушеної теми. Як ми вже стверджували на початку, сучасний книжковий ринок Украї­ ни надзвичайно бідний на праці присвячені історії новітніх збройних сил Ук­ раїни, тим більше з відповідною увагою до збройних сил ЗУНР. Ці питання висвітлювалися в загальних курсах історії України поверхово. Чи не головним першим джерелом таких, більш ретельних, студій стала „Історія Ук­ раїнського війська" доповнена і перевидана недавно у Львові5. Істотне пізна­ вальне значення має також двохтомна історія визвольних змагань Василя Вериги6. Мабуть найбільш повно розкриває порушену тему також нова кни­ га Миколи Литвина про українсько-польську війну 1918— 1919рр.7. Проте ця книга стосується головно польського етапу воєнного змагу УГА , не розглядає 4 Іван Сокіл. Від Збруча до Києва. Слідами III куреня 5-ої Сокальської бри­ гади. Літопис Червоної Калини. — 1938. — С. З—5.

5 Крип’якевич І., Гнатевич Б., Стефанів 3. Історія українського війська. — Львів: Світ, 1992. — 712 с.

6 Верига Василь. Визвольні змагання в Україні. 1913— 1920: У 2-х томах. — Львів: Іститут українознавства НАНУ, 1998. — Т. 1. — 523 с.'; Т. 2. — 503 с.

7 Литвин Микола. Українсько-польська війна 1918— 1919 рр. — Львів: Інститут українознавства НАНУ, 1998, — 470 с.

4

проблеми діяльності цієї армії комплексно; включно з глибокими проблемами організації\ структури та воєнної стратегії упродовж усієї історії УГА. Оцінюючи історіографію УГА неможна не згадати цього „золотого по­ т оку“ праць, які вийшли у міжвоєнному десятилітті головно в Галичині, що включають як спроби створення великих синтетичних праць, так і особливо, дуже рясної бібліотеки галицької військової мемуаристики. Це був справ­ жній „вибух" воєнної особливо мемуарної літератури, яка ставила собі, на­ самперед, за мету оцінити помилки, причини поразок, щоб врешті решт ви­ дати рецепти визвольного кредо для наступних Генерацій українців8. Якщо тут, на Україні, після Другої світової які небудь дальші об’єктивні студії нашої воєнної історії були неможливі та їх замінили посквільні псевдонаукові пропагандистські опуси партійних чорнокнижників — то на Заході в діаспорних середовищах, сформованих з виходців із Галичини про­ довжувалася дослідна робота, створювалися нові, часто непросічної ваги, праці. Серед них особливе значення має п ’ятитомник матеріалів про УГА, виданий у 1958— 1974р. у Вінніпегу, завдяки зусиллям колишнього хорунжого УСС Дмитра Микитюка. В нього увійшли цінні, ще не знані архівні мате­ ріали, нові аналітичні студії, нові доповнюючі мемуарні праці. Проте особли­ ве значення у цій збірці має останній п ’я тий том, що представляє синтетич­ ну воєнно-історичну студію про УГА Льва Шанковського — саме ця робота тепер пропонується увазі українського, практично нерозпещеного якиминебудь цінними узагальнюючими працями про Українську Галицьку Армію. Насамперед декілька слів про автора книги. Лев Шанковський народився у 1903 р. на Стрийщині. З 1 листопада 1918 р. як молодий пластун розпочав свій військовий шлях в УГА, з якою прийшов воєнні перипетії, що закінчилися участю в І Зимовому поході в лавах Дієвої Армії УНР. Слухач Українського таємного університету. Потім був підстаршинський вишкіл в польській армії та закінчення двох вищих шкіл: філософського факультету у Львівському університеті та Високої школи заграничної торгівлі. Займався українською журналістикою. В час війни активно включився у підпільну боротьбу з рамени ОУН, був учасником Першого великого збору УГВР. В кінці війни виконував закордонні доручення УГВР. З 1949 р. переїхав у США, де оселився в Філядельфії. Ще з 30-их років зацікавився українською воєнною історією під проводом історика та бібліотекаря Н ТШ Івана Кревецького. У післявоєнні /а / и »)/ Г »И О

1/ С L / C

J

J?

*

V lS V / M fr l/ *

f r W ti fr V 'f/ f r fr j

V / V j/W

/ M V tW v

робота „Українська Галицька Армія“ чи не найбільша праця, створенню якої він присвятив більше десятка років. Дійсний член Н ТШ Лев Шанковський свій життєвий шлях закінчив у 1980 р. в США. Більш детальна, хоча не завершена біографічна довідка про автора монографії про УГА приведена у кінцевій частині книги. Поза всяким сумнівом Лев Шанковський надзвичайно сумлінний і ерудований дослідник, який глибоко знає досліджувану тему, його праця належить до найретельніших та найсучасніших праць про УГА. Як це підкреслює автор робота написана в жанрі воєнно-історичної студії, яка не тільки описує та констатує хід подій, але також аналізує ймовірні варіанти подій, якщо би були вибрані інші варіанти стратегії воєнних дій. Автор досконально володіє усім доступним йому матеріалом та літературою, не тільки опрацюваною і 8 Перелік цих праць зайняв би тут дуже багато місця, що в нашому випадку ро­ бити недоцільно оскільки практично вся дуступна і достойна уваги військово-ана­ літична та мемуарна література ретельно цитується і перечисляється в посиланнях пропонованої книги Л. Шанковського.

5

виданою у міжвоєнний період, але також і більш новими матеріалами, які попали в його розпорядження вже на американському континенти значна частина яких увійшла , зокрема, у згадувані чотири томи збірника Дмитра Микитюка. Праця Лева Шанковського не тільки аналізує хід подій, умови форму­ вання і збройної боротьби та загибелі УГА. Вона містить важливі узагаль­ нюючі розділи про стратегію, тактику та головне — організацію УГА. Та­ ким чином є всі підстави вважати пропоновану українському читачеві працю Лева Шанковського найкращою модерною і найбільшою монографією про Українську Галицьку Армію , що дає адекватне уявлення про збройний чин та боротьбу західних українців за нашу соборну державність. Книга перевидається репринтним способом. Для цього є усі підстави. Як професійний журналіст нової Генерації Лев Шанковський використовує су­ часну українську мову за правописом прийнятим в наш час в українській діас­ порі. Ця вельми потрібна в Україні книга виходить друком у видавництві НТШ, завдяки фінансовій підтримці об'єднання бувших вояків українців Аме­ рики з ініціативи голови цього об'єднання п. Осипа Груша. Це об'єднання українських ветеранів-патріотів з пієтетом оберігає українські воєнні тра­ диції за океаном, ще з минулих років, коли головою об'єднання був відомий метр української журналістики Іван Кедрин. Ми висловлюємо надію на дальшу співпрацю з ОБВУА в інтересах відновлення в Україні історичної пам'яті про героїчне минуле та збройні подвиги попередніх поколінь українців во ім'я побудови вільної незалежної Української Держави. Безсмертний воєнний чин Української Галицької Армії — це велика особлива жертва на Вівтар Незалежності, без якої не могли би бути здійсненими національні ідеї Української Державності. Олег Романів

6

ВСТУПНЕ СЛОВО АВТОРА. Праця, з якою Ш ановні Читачі мають змогу познайомитись в цьому місці, постала ще в 1964 -1965 роках і була призначена, як за­ гальний підсумками розділ історії У ГА, до останнього тому збірника Українська Галицька Армія, видання Дмитра Микитюка у Вінніпегу. Тим гасом, в роках 1966 і 1968 появилися були III і /V томи цього збірника, які принесли були багато нового матеріялу про У ГА, а зокрема цінну розвідку д-ра Любомира Макарушки про Чортківську офензиву. Методика праці д-ра Л . М акарушки над сирим матеріялом про Чортківську офензиву підказала мені дум ку про потребу нових досліджень бойової діяльности УГА на протязі гі існування. Ці до­ слідження я перевів і вклю чив у свою працю про історію У ГА, яка тепер, у V томі збірника УГА, має характер критичної воєнно-історич­ ної студи. Тут бажаю висловитися про методику писання таких воєнноісторичних студій з двох причин: по-перше бажаю вияснити теоретичні принципи, якими я керувався при писанні моєї праці, а, по-друге, своїми методологічними й бібліографічними зауваженнями бажаю до­ помогти молодим історикам, які бажали б вступити в мій слід. Нот самперед бажаю їм зазначити, що моя праця про У ГА , як у називаю „критичною воєнноАсторичною студією”, є якоюсь мірою іншою від праць про У ГА, що досі появились . Іншою вона є тим, що в писанні цієї праці про У ГА вперше застосовано методи воєнно-іс^ /ричноі науки. Це правда, що воєнно-історична наука користується відомими методами загальної історичної науки, але вона й витворила свої специфічні методи, притаманні тільки воєнно-історичній науці. Не маючи змоги входити тут у подробиці цієї проблеми, хочу вказати тільки на такий факт: Загальна історична наука вважає безплідними роздумування над тим, „якби то було”, коли б у м инулому історичний персонаж інакше повернув дану справу. Воєнно-історична наука приймає методу „якби воно було”, як основну д л я розбору кожної воєнної операції, зокрема такої, що закінчилася поразкою. Проблемою ,^ікби то булоі”, коли б у часі II Вовчухівської офензиви, 11 березня 1919 року, УГА вдарила була в напрямі Перемишля, а не Львова, займаються українські (д-р Іван Карпинець) і польські (Вітолд Гуперт, Юзеф Сопотніцкі) воєнні історики. їх одностайна опінія твер­ дить, що в такому разі II Вовчухівська офензива була б закінчилася д ля У ГА кольосальною перемогою. Так як воно було, вона закін­ чилася поразкою. Моя критична воєнно-історична студія про Українську Армію охоплює весь час гі існування: від постання Армії в дні 1 листопада 7

1918 року й аж до останніх днів її існування, як частин ЧУГА. У цьому місці бажаю нагадати, що назва „Українська Галицька Арм ія” обов’язувала в Армії з гасу гі союзного договору з Добровольгою Армією ген. Денікіна. Д о цього гасу Армія була відома просто, як Г а л и ц ь к а Арм ія”. Н азви Г а л и ц ь к а Армія” вживаю вільно, коли торкаюсь історії Армгі в гасі польсько-української війни ги походу на Київ. Під гас об’єднання У ГА з Червоною Армією, вона була відома як „Червона Українська Галицька Армія” і цієї назви я вживаю у відповідних місцях моєї праці. Українська Галицька Армія ги теж Галицька Армія була Армією Західньо-Української Народньсї Республіки зглядно Заооідньог Области Української Народньог Республіки. Повна історія ЗУНР ги ЗОУПР мусіла б охоплювати політигну, дипломатигну, воєнну, соціял-економ ігну історію республіки, але моя праця такою історією не є. Моя праця не є студією політигноі ги дипломатигної історії ЗУНР, а політигні ги дипломатигні факти узглядню є тільки тоді, коли вони мають певне відношення до воєнно-історигних фактів, напр. впливають на них. Моя праця не є теж студією визвольної боротьби українського народу в 1917-1920 роках, вона може бути тільки при гинком д л я такої історії, бо обмежується виклю гно до історії УГА й погинає гі з днем 1 листопада 1918 року, хо г і вказується на пов’язання УСС й УГА. А ле, крім У ГА, у визвольній війні 1917-1920 років діяла теж українська Наддніпрянська Армія, яка мала офіційну назву Дієвої Армії УНР. Обі ці армії діяли розрізнено, навіть тоді, коли вони були об’єднані і боролись проти спільного ворога. Поскільки факти з історії Дієвої Армії УНР мали знагний вплив на воєнну історію УГА, в моїй праці багато уваги присвягується історії Дієвої А рм ії УНР, але, мимо цього, моя праця студією історії Дієвої Армії УНР не є. Я к воєнно-історична студія, моя праця намагається прослідити проблеми У ГА з тогки зору воєнно-історигної науки . Военно-історигна наука є спеціяльною ділянкою історигної науки. Вона поділяється на дві великі ділянки: на історію воєн і на історію воєнного мис­ тецтва.* К оли предметом історигного дослідження є дана армія, то дослідження ведеться рівногасно в обох аспектах, в аспекті історії воєн і в аспекті історії воєнного мистецтва. Таким гином, воєнна історія УГА є історією воєн, що їх вела У Г А , а теж історією воєнного мистецтва У Г А • У такому п лян і воєнний історик УГА вивгає низку проблем, що їх ставить воєнно-історигна наука в обох своїх аспектах. І так, воєнний історик У ГА насамперед аналізує пригини й характер воєн УГА, вивгає воєнні засоби, що їх у війні обі сторони мають до диспозиції д ля осягнення своїх воєнних цілей, при гому воєнним цілям при­ свягується кожногасно особливу увагу. Д а лі цей історик робить * Воєнне мистецтво, — це мистецтво (штука) ведення війни. Історія воєнного мистецтва розглядає стратегію S тактику даної армії в зв’язку з її організацією й озброєнням. Тео­ ретичні висновки 8 історії воєнного мистецтва служать для вшірацювання теорії воєнно­ го мистецтва, принципи якої впливають на укладення органзаційних статутів даної армії і створення бойових правильників для різних родів зброї.

8

перегляд географії й топографії театру війни** і вивгае його вплив на ведення війни, як теж на мобілізацію й концентрацію збройних сил і засобів на даному театрі війни ги на його гостинах. З герги, він (історик) розглядає стратегігні ц ілі, пляни й концепції сторін у війні, намагається пізнати організацію й засади керівництва зброй­ них сил, їх організацію, озброєння й тактику, забезпегення зброєю й воєнними матеріялами, організацію постагання й транспорту. Д о­ слідженням бойової характеристики збройних сил у за я в к у зі станом воєнного мистецтва і з особливостями нащонально-політигного, соціяльно-економігного й психологігного характеру, як теж дослідженням окремих воєнних кампаній, походів та бсіїв і їх впливу на остатогний вислід війни, воєнний історик УГА замикає коло своїх тематигних зацікавлень і переходить до упорядкування свого матеріялу. Повище зіставляння свідгить, що сама воєнна історія є вузькою фаховою спеціяльністю, якою займаються вузькі фахівці — воєнні історики, але висліду їх праці, в ніякому разі, не можуть легковажити історики, що вивгають загальну історію даної доби. Бо власне воєнні історики переводять, в своїх працях, доказ на існування таких ще мало в нас зрозумілих істищ як те, що держави здобувається і втримується, го­ ловно, збройною силою і що політигні й дипломатигні успіхи бувають, головно, наслідками успіхів власної армії. Визвольна боротьба укра­ їнського народу в 1917-1920 роках доказала з переконливою силою правдивість цих тверджень, а зокрема доказала це історія УГА. Вивгення проблем воєнної історії відбувається на двох етапах. На першому етапі, ш ляхом дбайливої аналізи джерел, воєнний історик остановлює безспірні факти, які гуртує в описово-хронологігному порядку. Таким гином постають описово-аналітигні монографії, що представляють факти з історії воєн ги воєнного мистецтва. На дру­ гому етапі воєнний історик робить один крок дальше. Він переходить до синтетигних узагальнень, які є критигними висновками з фактів, наведеними в описово-аналітигних монографіях. Власне ці критигні висновки, цей критигний підхід воєнного історика до воєнно-історигного минулого, є укоронуванням воєнно-історигног науки. Своїми узагальнююгими висновками воєнний історик закріплює весь воєнний досвід армії в минулому, який може бути цінний не тільки д ля сугасн<Я армії, але й д ля бездержавнеє нації, коли вона хоге, щоб її воєнні традиції відновилися в слуш ну пору. Досвід УГА показує, що тра­ диції її збройного гину, створені в наслідок велигезного вкладу енерґії, праці, посвяти і жертв тодішнього українського покоління на західньо-українських землях не піш ли в забуття і що на цих традиціях виросла нова збройна сила українського народу в роки II Світової війни — Українська Повстанська Армія (У П А ) й 1-ша Д и ­ візія Української Національної Армії (У Н А ). Моя воєнно-історигна студія про У ГА має власне характер такої узагальню ю гої синтези. У ній не бракує теоретигних висновків з ** Театром війни називається у воєнній історії територія, на якій ведеться війна. Воєнна історія вивчає географічні н топографічні особливості театру війни і їх вплив на її ведення.

9

явищ цього минулого. Д о pezi, гитагеві, зокрема непривигному до воєнноЛсторигних синтетичних праць, може здаватися, що в моїй праці „критики” забагато і що може я до неї не маю „права”. Д о цього слід ще додати, що в м инулому ніяка критика УГА не сприйма­ лась прихильно уеасниками УГА і це досвідеив дуже гостро сам автор, коли його критигні зауваження про Чортківську офензиву або про похід на Київ у попередніх працях викликали мало що не погуття образи. У цьому місці x o zy підкреслити з цілим натиском, що праця моя не є працею огевидця, що може в ступні генерала zu старшини генерального штабу був угасником описуваних подій, але працею воєнного історика, до pezi аматора, а не професіоналіста, що про описувані події знає з джерельної літератури, а до узагальню ю гсї синтези намагається дійти ш ляхом логігної аналізи. Це тільки при­ падок, що автор цієї праці, як молоденький підхорунжий, за тогоеасним висловом, „крутився” в У ГА, але він своїх особистих спогадів не пише і своїх оцінок з zacy визвольної війни не подає. Огевидно, д ля своїх теоретиених висновків з аналізи воєнного минулого УГА я застерігаю собі право на помилку. Помилка ця може мати джерело в недостатньому знанні проблем, в методі логігної аналізи вклю гно з притягненими до неї аналогіями і, врешті, в методі синтетигних узагальнень, отже в дефектах самої праці. Не може бути помилки або зло ї волі в особистому наставленні до УГА, до гг генералів, старшин і вояків, до гі справи, за я к у вона боролась з такою великою посвятою. Д о УГА, в цілому, маю тільки синівські погування, бо я в цій Армії зростав і зд о б у в а в шаржу”. До pezi, сьогодні, зав­ дання дослідника доби УГА є легш е навіть д ля у гасників УГА. Сьо­ годні д ля правильної оцінки У ГА існує вже достатня історигна перспектива, яка дозволює справи УГА оцінювати об’єктивно, а не так, як вони нам запам’ятались. Адже ж доба УГА віддалилась від нас на ц ілі Генерації і це є пригиною, гому наша оцінка доби стає холодною, безсторонньою і регевою, бо позбавлена є емоційних еле­ ментів, що могли затемнювати правдиву гг картину. Праця моя є воєнно-історигною студією, яка має характер узагальнюю гої синтези, але вона не є і не може бути повною й остатогною синтетигною воєнною історією УГА. Сподівання Дмитра Микитюка, висловлені в третьому томі збірника УГА, в передмові, що якийсь автор напише синтетигну історію У ГА, не здійснились, бо не могли здійснитись. Ніяка „колегія” не могла перевести задуманого Дм. Микитюком діла, бо такої синтетигної воєнної історії ніхто не може написати. Д л я її написання немає потрібних джерельних матеріялів. Майже зовсім бракують дослідникові архівальні матеріяли штабів і гастин У Г А : стратегігні пляни, карти, звіти, рапорти, накази, журнали воєнних дій, щоденники, реляції, донесення, записки, листи, кореспонденція, пресові матеріяли, воєнні комунікати. Ці матеріяли пропали ще на полях боїв, або пропали разом з установами, що зберігали рештки зацілілих документів і були знищені в роки II Сві­ тової війни й після неї (Бібліотека ім. Симона Петлюри, Музей B u­ lb

звольнсї Боротьби України в Празі, Музей НТШ у Львові). А втім, бракує не тільки архівальних матеріалів У ГА, але й теж архівйльних матеріяліе польських, московсько-большевицьких і московсько-добровольгих. Тільки улам ки відомостей про У ГА знаходимо, напри-, клад, у таких документальних виданнях, як готиротомова „Гражданская война на У крайнє?’, або в „Трагедии казагества” під редак­ цією Ігната Білого. З польської документації маємо тільки збірку воєнних комунікатів польської нагальної команди, зладжену Стефаном Помараньским, в якій є польські воєнні комунікати про бої поль­ ської армії проти УГА. Ніхто якось не подбав, щоб перед 11 Світовою війною, коли рігники українських газет з 1918-1919 років були до диспозиції в бібліотеках і музеях, зладити таку збірку українських воєнних комунікатів, з яких тільки кілька знаходимо в книзі ген. М . Омеляновига-Павленка про „Українсько-польську війну, 1918-1919 Поза тим, дуже мала кількість архівальних матеріяліе і документів збереглася, і можна дійсно радіти, що зберігся Щоденник Начальної Команди Галицької Армії (НКГА), що його тепер готує до друку ньюйоркське видавництво „Червоної К алини” разом з протоколом про­ цесу ген. М. Тарнавського. Обидва ці документи були мені невідомі під гас писання моєї праці. Без матеріяліе штабів і гостин не можливо написати повну історію УГА, тим більше, коли й мемуаристика та інші джерела не насвітлюють окремих фактів. Без них ми не знаємо, якою була гисельність УГА в різні гаси, скільки було вбитих і ранених у різних боях і різних операціях, скільки було полонених, скільки було хворих на тиф і скільки померло з пошесних недуг. Ми нігого не знаємо про плянування воєнних операцій, про оперативні наради штабів, про стратегігні концепції штабів. Чому, наприклад, Н КГА так боялася рішальної операції з метою здобуття Перемишля й нігого не зробила, щоб таку операцію перевести, хога тепер українські й польські воєнні історики є згідні в тому, що така операція могла принести остатогну перемогу в польсько-українській війні? Чому прийнято концепцію походу на Київ, коли, знов же, воєнно-історигна наука згідна з тим, що цей похід був фактигно маршом у стратегігний мішок, що його дуже легко д о в ’язало” командування Добрармїі ген. Д енікіна? Хто може без документів пояснити, гому українські армії стояли під Ки­ євом If дні, не робляги ніякого наступу так, немов би їм залежало на тому, щоб Добрармія ген. Денікіна наблизилася до міста? Таких питань можуть ставити воєнні історики сотні, але на них не матимуть відповіді, бо немає документів. І без них воєнний історик У ГА мало знатиме про організацію УГА, а зокрема не знатиме нігого про орга­ нізацію запілля і запільних служб, про діяльність ДСВС й окружних команд, про ф ункціонування інтендантури, ліквідатури, постагання, транспорту, охорони здоров’я, ветеринарної служби й постагання коней д ля армії, і багато інш их проблем, які становлять зміст воєнної історії, але про цей зміст немає ніякої документальної інформації. В умовах майже повної відсутности архівальних матеріяліе шта­ бів, гостин, установ, запільних формацій, усе, гим може користува­ 11

тися тепер воєнний історик У Г А , це аналітичні дослідження історії У ГА (розвідки, статті, конспекти, біо-бібліографічні матеріяли, рецен­ зії, полеміки, довідкові матеріяли в енциклопедіях, альманахах, ка­ лендарях) та мемуаристигна література. Б уло б помилково, думати, що цих матеріялів є забагато і що вони можуть заступити бракуючі архівальні матеріяли. Серед аналітичних досліджень про УГА звер­ тає на себе увагу праця ген. М. Омеляновича-Павленка „Українськопольська війна 1918-1919” (Прага 1919), що має характер мемуарів, в яких одначе не бракує детальних оцінок не тільки стратегічного, але й політичного положення вклю чно з інформацією про моральнополітичний стан армії, відомостей про настрої населення , працю за­ п іл л я вклю чно з даними про здобування й вихіснування матеріяльних засобів тощо. Характер конспекту історії польсько-української війни має праця Антона Крезу ба ( Осипа Д ум іна) ,fla p u c історії українськопольської війни” (1-гие вид. „Ч.К.”, Львів 1983) й такі ж розвідки д-ра Богдана Гнатевича і Осипа Дум іна „Українська Галицька Армія” і д-ра Богдана Гнатевича. „Об'єднані українські армії” в іст орії українського війська” видання Івана Тиктора (2-ге видання, Вінніпеґ, 1953). Добрий конспект історії У ГА знаходимо теж у праці Сидора Ярославина „Визвольна боротьба на західньо-українських зем лях у 1918-1923 рр.” ( Ф ілядельфія , 1956). Очевидно ніякий воєнний історик У ГА не обійдеться без праці ген. М иколи Капустянського ,Д о х ід українських армій на Київ, й Одесу” (три частини, друге видання, Мюнхен 19^6). Д о цього списка слід додати ще дві праці, які є пер­ линами української воєнно-історичної літератури про УГА. Це к л я сичні Листопадові дні” Олекси Кузьми (2-ге вид. Нью Иорк, 1960), що є повною історією львівських боїв у 1918 році та знаменита „Істо­ рія 8-ої Галицької Бригади”, пера д-ра Івана Карпинця, що була надрукована в журналі ,Дітопис Червоної К алини” (Львів, 1932-1935). К оли ж повищі праці можна назвати аналітичними дослідженнями воєнної історії У ГА, то вже праця, в німецькій мові, д-ра Василя Кучабського ,£аосідня Україна в боротьбі проти Польщі й большевизму в роках 1918-1928” (Берлін, 19Slf) має характер історичної синтези. Варто відзначити, що всупереч заголовкові, автор тематично охоплює не тільки ,£ахідню Україну”, але й поширює своє дослі­ дження також на Наддніпрянську Україну (але не на Кубанщину, дарма що історія Кубанської Народньої Республіки і її примусова кооперація з Добрармією ген. Денікіна дуже заважила на висліді визвольної війни українського народу). Таким чином, д-р Василь К учабський дав нам синтетичний нарис історії визвольної війни україн­ ського народу від 1918 року, в якому насвітлив різні аспекти цієї війни: дипломатичний, політичний і воєнний. Д о речі, в праці д-ра Василя Кучабського маємо одну із найцінніших публікацій про укра­ їнську визвольну війну й тому давно вже була пора, щоб цю працю перекласти на українську мову, д л я ознайомлення з нею українців, які про неї мало що знають, а теж на інші чужі мови, напр. на мову англійську.

12

Певндю допомогою д ля воєнного історика У ГА , зокрема коли йдеться, про польсько-українську війну, можуть служити польські аналітичні дослідження й мемуари. Такі праці, як Вітолда Гуперта ,Д а ль н і о Л ьвув” чи інша праця ,Даєнцє М алопольскі Всходнєй і Боли н я”, Юзефа Сопотніцкого к а м п а н ія польсько-українська”, ген. Б. Рої ,Д еґен д й і факти”, Стефана Помаранського збірник польських воєнних комунікатів і багато ін ш ш , головно мемуарів (Мончиньскі ,Д оє львовскє”, Ліпіньскі уДсьруд львовскіх орльонт” та інш і) нале­ жать до залізного фонду воєнного історика УГА. На жаль, немає московсько-большевицьких і московсько-добровольчих праць про вій­ ну проти УГА. Головнокомандуючий Добрармією ген. А. Д енікін у своєму чотиротомовому творі „Очерки русской смутьі” присвятив тільки місце своїм роздумуванням з приводу союзного договору з УГА. Другою групою матеріялів, що служать воєнному історикові У ГА , є мемуари генералів, старшин і вояків УГА. Мемуаристика УГА може бути багата на дрібні спогади , але вона є дуже бідна на воєнно-істо­ ричні матеріяли. Мало мемуарів колиш ніх старшин і вояків УГА посідає воєнно-історичну вартсть, бо більшість із них написана в жанрі пригодницької літератури. Автори мемуарів радо описували свої власні воєнні пригоди, цілком мало звертаючи увагу на дії військо­ вого колективу і не подаючи ніяких інформацій воєнно-історичного характеру. А втім, коли йдеться про мемуаристику У ГА, то скоріше приходиться застановлятися, про що не написано мемуарів, ніж про те, що написано. І так, звертає увагу факт, що цілком мало є мемуарів військових осіб У ГА, які займали відповідальні становища у фрон­ тових командах, штабах, важливих запільних установах. Із началь­ них командантів УГА своє слово сказали тільки полк. Гнат Стефанів, ген. М. Омелянович-Павленко, ген. Олександер Греков. Із командан­ тів більших з’єднань свої спогади залиш ив тільки ген. А. Кравс і його шеф штабу от. В. Льобковіц. Мемуарів командантів бриґад і їх начальників штабів немає, якщо не рахувати от. д-ра Степана Ш ухевича, команданта 4-ої Бриґади й пор. Карла Аріо, начальника штабу Ц -ої Бриґади. Немає спогадів державних секретарів військо­ вих справ, референтів ДСВС, командантів запільних воєнних округ, якщо не рахувати сотн. д-ра В. Бемка із ДСВС та от. д-ра Никифора Гірняка, команданта Тернопільської воєнної округи. Про санітарну службу, стан здоровая У ГА й катастрофу тифу в УГА є цілком мало мемуаристичних матеріялів, хоч, щоправда, існує відповідь санітар­ ного шефа УГА полк, д-ра Андрія Бурачинського на мемуари д-ра Стефана Ш ухевича. Цілком недостатньою є мемуаристика про вій­ ськові школи, окремі частини У ГА, окремі роди зброї, запільні уста­ нови й формації. Немає нічого про такі важливі ділянки життя кож­ ної армії, як інтендантура й постачання армії зброєю, воєнними матеріялами, одягом і харчовими продуктами, як ліквідатура й грошева господарка в армії, як транспорт: залізничний, автомобільний, інший, як військове судівництво, розвідка, інформативна й пропаґандивна служби й багато інших. Коли ж до висвітлення всіх цих справ бракує документів і бракує мемуарів, то що про них може написати воєнний 13

історик? На жаль, він таки часто поставлений є в таке становище, що він з поля зору мусить пропускати багато справ, що їх дослідження вимагає воєнно-історична наука, але на які він не знаходить відпо­ віді в існуючих джерелах. У цьому місці, засадничо, представлено стан, який існував перед II Світовою війною. Б уло б неможливим назвати тут y d мемуаристигні матеріяли, надруковані в Діт описі Червоної Калини”, в календарях-альманахах „Червоної Калини”, в „Українському Скитальцеві” та в інш их пресових виданнях. А налізу всіх цих матеріялів пробу­ вав я дати в монографії Д а р и с українській воєнної іст оріограф іїяка друкується в журналі „Український історик” від 1968 року і яка ще не є закінченою . Існуючий перед II Світовою війною стан у ділянці мемуаристики УГА, а теж аналітичної літератури про УГА дуже поправився в зв’язку з появою збірників УГА, видання Дм. Микитюка, про які дальше буде мова. Тут бажаю ще назвати книжкову мемуаристичну літературу, яка може служити дослідникові історії У Г А . Найцінніший твір, у цій ділянці, це без сумніву „Спомини” от. д-ра Степана Ш ухевича (5 то­ м ів), які є цілою копальнею відомостей про УГА. От. Ш ухевич займав становище місцевого команданта в Підволочиськах, команданта 4-ої Золочівської бригади й пост персонального референта НКГА і він має що сказати про У ГА й каже те в принадній літературній формі. З інш их мемуарів називаємо мемуари ген. А. Кравса („За українську справу”), Володимира Калини („Курінь смерти УСС”) , Ганса Коха („Договір з Денікіном”), Осипа Левицького (Г а л и ц ь к а Армія на Великій Україні”), Ілька Калічака (З а п и с к и четаря”) , ген. М. Омеляновича-Павленка („Спомини”), Дмитра П алієва (Дистопадова революція”), Євгена Бородієвича ( Д чотирикутнику смерти”), Зенона Стефанова ( Д і д Слав*янська до Т ухолі”), Мирона Дольницького, Ярослава Кузьмова і Степана Божика ( Д іж молотом і ковалом”) , Ілька Цьокана ( Д і д Денікіна до большевиків”) і Євгена Яворівського („Денікіяда У ГА”), та д-ра Ів. Максимчука („Кожухів”). Д о цього неповного бібліографічного списка додамо ще спогади, які появилися після II Світової війни: Василя Волицького („На Львів і Київ”) , Осипа Станиміра („Моя участь у визвольних змаганнях”) і д-ра Володимира Ґалаіїа (Дат ерія смерти”). На цьому вичерпуємо всю існую чу літературу про У ГА, написану її учасниками. З кількости її назв можна зробити висновок, що учасники УГА, старшини й вояки, таки сильно підвели, як автори джерельної літератури, про УГА. Вони її не дали й ми можемо тільки потішатися тим, щб учасники Хмельниччини, серед яких було чимало освічених людей, також не залиш или мемуарів про визвольну війну українського на­ роду в X V II столітті. На такому тлі, ми тепер, в ніякому разі, не можемо не згадати збірників матеріялів про У ГА, які своїм коштом видав кол. хорунжий УСС, п. Дмитро Микитюк у Вінніпегу. В роках 1958-1968 появилося чотири томи збірника Українська Галицька Армія, загальною кіль­ кістю 1,578 сторінок. Тепер появляється п’ятий том цієї фундамен­ 14

тальної, першоджерельної збірки , до якої п. М икш ю к дослівно в ос­ танній хвилині зумів зібрати, від живих ще угасників визвольної війни, історигні матеріяли непроминаюгої вартости. В наслідок появи цього видання, джерельна база воєнної історії УГА дуже поширилася і в цьому власне велика заслуга п. Дм. Микитюка. Д як у ю ги ріш угості, енергії й завзяттю цього вояка-громадянина, справжнього ме­ цената української воєнно-історигної науки, історик У ГА отримав цінні архівальні документи, нові аналітигні монографії, які гасто поруш ували справи, що їх досі ніхто не порушував, гисленні мемуари угасників, які виконано згідно з наперед розробленим пляном, що заповнював білі плям и в досьогогасній мемуаристиці. Надруковані в збірнику УГА історигні матеріяли були б пропали навіки, якщо б не ініціатива й не пожертва Дмитра Микитюка, які з’явилися саме в пору, щоб урятувати д ля історії УГА це багатство. Це огевидно, що моя военно-історигна студія про УГА могла постати тому, що появились були, стараннями п. Д м . Микитюка, збір­ ники УГА і за це я є вдягний іх меценатові. У своїй праці я широко користувався монографіями к о л. старшин УГА як Мирона Заклинського, д-ра Володимира Калини, д-ра Мирона Дольницького, Осипа Станиміра й д-ра Любомира Макарушки, що насвітлювали окремі періоди воєнної історії У ГА . Великою допомогою були мені єдині в свому роді історії окремих бригад У ГА, що їх зладив Дмитро Микитюк. З гисленних монографій про роди зброї й запільні формації У ГА я використовував усе, що було потрібне д ля представлення во­ єнного мистецтва У ГА . Б уло б неможливо, в цьому місці, перера­ хувати всі ці матеріяли збірників УГА, якими я користувався при писанні моєї праці. Уважний гитаг може прослідити їх у тексті, коли я посилаюся на відповідні матеріяли збірників УГА, їх томи і сторінки. З джерельною літературою про У ГА є ще той клопіт, що вона є важко доступна для дослідника воєнної історії У ГА , коли йдеться про передвоєнні видання. В роки між двома війнами, коли гимало цієї літератури появлялося в Західній Україні та в інш их країнах Европи (Польща, Чехо-Словаггина, Франція), якось ніхто не подбав, щоб цю літературу переслати також до книгосховищ за океаном, а зокрема до тих книгосховищ, що комплетують подібну літературу, як. наприклад, Гуверівська Бібліотека в Пальо Альто, Каліфорнія, яка комплетує всі видання , що відносяться до „миру, війни й рево­ лю цій”. Таким гином, під сугасну пору, важко знайти в заокеанських книгосховищах літературу про українську визвольну війну. Під су­ гасну пору найбільше матеріялів до української воєнної історії посі­ дає Бібліотека Східньо-Европейського Дослідного Інституту ім. В. Липинського в Філадельфії, якому також п. Дмитро Микитюк пода­ рував свою книгозбірню. Тут зберігаються комплети календарівальманахів „Червоної Калини”, комплети журналів ,Дітопис Червоної Калини”, „Український Скиталець”, „За Державність”, майже повний комплет видань „Червоної Калини”, названі праці д-ра Василя Кугабського, ген. М. Омеляновига-Павленка, польська література пред­ мету (М онгиньскї, Гуперт, Сопотніцкі, Помараньскі та ін.) й багато

15

інш их. У цьому місці, я дозволюю собі щиро подякувати Директо­ рові Інституту Липинського, п. Євгенові Зиблікевичові, за уможлив­ лення мені доступу до цінних збірок Інституту, а теж за видатну допомогу мені в моїй праці. Дир. Є. Зиблікевич не жалів мені чис­ ленних вказівок і порад теж під час писання мною моєї праці . Допомога Д ир . Є. Зиблікевича була мені особливо цінною, бо він сам учасник визвольної війни в ступні сотника Січових Стрільців, автор статтей на воєнно-історичні теми й добре визнається так у проблематиці моєї праці, як і в джерелознавстві української воєнної історії. У цьому місці, дякую теж ред. Анатолеві Курдидикові за про­ читання машинопису моєї праглі і за висловлені зауваження до його змісту, а теж за всі оправлення в машинописі, пороблені перед його друком. Видавцеві, побратимові Дмитрові Микитюкові, дякую за ілюстраційне оформлення моєї праці знимками й схемами з його безцінних архівів. Д якую чи цим його старанням, моя праця отримала зовнішню шагу, яка значно допомагає сприймати її зміст. В наслідок цього збірного зуси лля постала праця, яка в свою основу намагається покласти комплексне й ґрунтовне вивчення всіх закономірностей у воєнно-історичному процесі УГА, яка перейшла до історії як мілітарно повноцінна збройна сила західньої вітки україн­ ського народу. Коли УГА зійш ла переможеною з поля бою, то це сталося не так через п власні мілітарні недостачі, як через тодішній уклад сил у Східній Европі і всьому світі, що ніяк не сприяв постанню й закріпленню української державности на українських землях. Ви­ стачить згадати, що головною причиною поразки УГА були застосовані супроти неї, як теж і Дієвої Армії У HP, методи бактеріологічної війни, ш ляхом штучного поширення тифу й інш их пошесних недуг, що зни­ щ или основну силу армії й вивели її з мілітарної дії. Сталось це при повній незаінтересованості й байдужості можних світу того. Все ж таки, вивчення воєнно-історичного процесу УГА показує дуже точно, що існування й дія УГА вимагали величезного вкладу енергії, праці, посвяти і жертв одного покоління українського народу на з а х ід н о ­ українських зем лях і, власне, представлення цього вкладу стало го­ ловною темою моєї праці. Цей вклад я намагався всебічно насвітлити, щоб увести читача в наше воєнне минуле, але й теж, щоб склонити його до позитивної оцінки чину УГА, що сповнила свій вояцький обо­ в’язок до кінця і кров’ю засвідчила право української нації до своєї держави. Від часу існування У ГА проминули роки, але їі збройні традиції далі живуть і , одного дня, разом з живими традиціями Дієвої Армії УНР, вільно-козацького й повстанського руху на Наддніпрян­ ській Україні і з живими традиціями їх переємниць, УПА й УНА років II Світової війни й після неї, причиняться до відродження в Україні української збройної сили — української армії, головної під­ пори української державности й соборности.

Філядельфія, лютий 1974.

16

Лев Шанковський

І. ВОЄННИЙ ПОТЕНЦІАЛ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ І її ПРОТИВНИКІВ 1. Проблема воєнного потенціялу Одною з перших проблем, що їх дослі­ джує воєнно-історична наука, приступаючи до наукового вивчення історії даної війни, є проблема воєнного потенціялу армій, що ведуть війну. Під воєнним потенціалом ро­ зуміється можливості даної армії концентру­ вати свої людські сили й матеріяльні засоби, і використовувати їх для ведення війни. Військовий потенціял даної країни залежить від географічного положення, числа насе­ лення з його духовими й фізичними власти­ востями, а теж економічних спроможностей ЛЕВ ШАНКОВСЬКИИ, для матеріяльного забезпечення армії. Це підхор. УГА цілком слушно, що проблема воєнного по­ тенціялу висувається на чоло всіх воєнно-історичних досліджень, бо від кращого чи гіршого його використання для війни в значній мірі залежить сам івислід війни. У нашій спробі дати нарис воєнної історії Української Галицької Армії (УГА) проблема воєнного потенціялу Галичини висувається теж на перше місце. Говоримо про воєнний потенціял Галичини, а не всієї Західньо-Української Народньої Республіки (ЗУНР) тому, що в основному тільки воєнний потенціял Галичини причинився до утво­ рення й (існування Галицької Армії. Вклад Карпатської України і Бу­ ковини був цілком незначний,1 а вклад Наддніпрянської України у бо­ ротьбу проти Польщі рівноваж'ився вкладом Галичини в боротьбу Наддніпрянської України проти большевиків. Заки перейти до з ’ясування, що уявляла собою Галичина напе­ редодні Листопадового Зриву 1918 р. і щоб уникнути всі можливі непорозуміння, слід рішуче відкинути штучну й фальшиву, але попу­ лярну назву: „Східня Галичина”. Галичину зайняла Австрія при пер­ шому розділі Польщі в 1772 р., покликаючись на правний титул угор­ ської корони до цього краю з часів галицько-волинської держави і з пізніших договорів між польськими й угорськими королями. Ад­ міністративно злучено українську Галичину, отже частину колишнього королівства Галичини і Володимирії (перекручено, по-австрійськи, Галичини і Лодомерії), з польськими землями, набутими Австрією при розділах Польщі в 1772 і 1795 рр. Остаточно, в 1850 році, після різних експериментів і плянів, Австрія утворила з цих українських і поль­ ських земель один „коронний край”, який назвала „Королівством Га­ личини й Володимирії (Лодомерії) з великим князівством Краківським

1 Див. Ангін Кревуб, Нарисісторії українсько-польської війки 1918—191 Йор* 1966. Роздії: „Буковина & Закарпаття”, ст. 78—00.

17

його творці відрізняли „Східню Галичину”, тобто територію Львів­ ського апеляційного суду по західню межу повітів Сянік, Березів, Перемишль й Ярослав, 'і „Західню Галичину”, тобто територію Кра­ ківського апеляційного суду, положену на захід від зазначеної лінії. Очевидно, поскільки сам зліпок „Східньої” й „Західньої” Галичини в такому розумінні був штучний і неприродний, то й такими залиши­ лися й назви „Східньої” чи „Західньої” Галичини. У справжній Гали­ чині, а вона є тільки одна, східньою частиною є подільські повіти, а західньою — Лемківщина, Посяння й відповідно до цього могли б вони називатися „східньою” чи „західньою” Галичиною.

2. Галичина в межах ЗУНР Проголошуючи на підставі права про самовизначення народів Західньо-Українську Республіку (ЗУНР), Українська Національна Рада постановила в своєму тимчасовому основному законі, що простір цієї Республіки покриватиметься з українською суцільною етнографічною територією в межах колишньої австро-угорської монархії. Отже укра­ їнці поклали границі своєї держави там, де сягала етнографічна гра­ ниця — вони заявляли право лиш до тієї землі, яку в значній більшості заселює український народ. Таким чином, не бажаючи чуж'ого, ЗУНР обняла українську Га­ личину, Угорську Русь (Карпатську Україну) і північно-західну Буко­ вину. Границя ЗУНР вела попри місто Ярослав, опісля Сяном коло Перемишля, влучала повіт Сянік з рештою Лемкіївіцини аж під Грибів, Криницю і Жеґестів, перетинаючи Карпати вона збирала північні час­ тини столиць (комітатів) Спиш, Шарош, Земплин, Уг, Берег, Уґоча й Мармарош й переходила до північної Буковини, заселеної українцями, себто повіти Вижниця, Заставна, Кіцмань, Вашківці й частинно Серет і Сторожинець. Далі вже ЗУНР межувала з УНР, тобто з Наддніпрян­ ською Україною і з Польщею по давньому австро-російському кордоні. У вище зазначених етнографічних межах ЗУНР мала б була 76.6 тис. кв. км. території з населенням понад 6.2 мільйона, отже дорівню­ вала таким державам, як густо заселеній Бельгії чи рідко заселеній Швеції. На жаль, вже їв перших днях свого існування ЗУНР дізнала була важких територіяльних втрат. Румуни обсадили були Чернівці й повіти Північної Буковини; Закарпатська Україна навіть не рушилась і залишилась під Угорщиною, а потім її зайняли румуни й чехи. Знов же, сама Галичина стала предметом польської воєнної агресії. Коли до 10 листопада 1918 року можна було б говорити тільки про поль­ ське повстання у Львові, то вже напад польських військ із заходу на Перемишль, в дні 11 листопада, свідчить про акт агресії. І, справді, день 11 листопада 1918 року є днем, коли почалася польсько-україн­ ська війна.

3. Національний склад населення Галичини Суцільна українська етнографічна територія Галичини, яка в згоді з правом самовизначення народів, проголошеним американським пре18

зидентом Вільсоном і по думці Тимчасового основного закону стала частиною державної території ЗУНР, складалася тоді (1918 рік) із міс­ та Лавова, 48 цілих адміністративних повітів і українських частин 11 суміжних адміністративних повітів на заході. Розподіл цих повітів ілюструють наступні таблиці, які подають людність згаданих повітів чи їх частин в 1910 році в тисячах, а теж1у процентовому відношенні окремих віроіісповідних груп. Для таблиць прийнято дані вірсгісповідної статистики тому, що урядові цифри щодо „розговірної мови” були зовсім фікційні, бо вони подавали за поляків майже всіх жидів, значну кількість греко-католиків, що нібито користувались польською розговірною мовою і всіх латинників, хоч принаймні % їх у Галичині вжи­ вало виключно українську мову і навіть ніякої іншої мови не знало. Приймаючи висліди віроісповідної статистики для визначення націо­ нальних відносин у Галичині в 1910 році, ми свідомі того, що подаємо обнижену кількість українського населення в порівнянні до дійсної, яка була принаймні 10% вищою, як цифра, що виникала з віроісповідного розподілу населення Галичини. Табл. 1

ЛЮДНІСТЬ 48 АДМІНІСТРАТИВНИХ ПОВІТІВ ГАЛИЧИНИ ЗА ВІРОІСПОВЩНИМ РОЗПОДІЛОМ У 1910 Р.

ПОВІТ

1. Бережани 2. Бібрка 3. Богородчани 4. Борщів 5. Броди 6. Бучач 7. Горо денна 8. Городок 9. Гусятин 10. Добромиль 11. .Долина 12. Дрогобич 13. Жидачів 14. Жовква 15. Заліщики 16. Збараж 17. Зборів 18. ЗолочІв 19. Калуш 20. Камінна струм.

21. Коломия 22. Косів 23. Львів 24. Ліско 25. Мостиська 26. Надвірна 27. Перемишляни

Людність в тис.

104.8 88.5 69.5 109.3 145.8 138.3 91.9 79.5 96.9 72.1 113.8 171.7 83.3 109.7 76.9 71.5 60.7 117.4 92.4 1І5.0 124.5 85.2 161.4 98.5 87.8 90.7 86.5

Людність згідно віроісповідання в тисячах

На 100 людно сти випадає в %%

гр. кат.

рим. кат.

жид. інш.

гр. кат.

рим. кат.

64.9 61.5 58.0 75.4 91.2 77.3 70.0 52.7 58.8 46.1 86.3 102.2 63.0 82.8 54.8 43.6 42.8 73.4 78.7 70.0 773 71.5 74.1 69.2 52.6 67.1 53.9

29.1 16.6 3.6 21.2 31.7 43.5 11.8 18.9 26.8 17.9 12.3 37.6 13.2 16.9 12.8 22.6 11.7 30.0 9.8 28.4 22.2 4.0 70.1 14.8 27.9.

11.6 22.5

10.8 10.2 7.5 12.7 22.6 17.5 10.1 6.9

61.9 69.5 83.5 69.0 62.4 55.9 76.1 66.2 60.7 63.9 75.8 59.6 75.7 73.0 71.2 60.9 70.5 62.6 80.7 60.8 61.9 83.3 45.8 70.3 59.9 74.0 62.3

27.8 18.8 5.2 19.4 21.7 31.5 12.8 23.7 27.7 24.8 10.8 21.9 15.9 16.9 16.6 31.6 19.3 25.5 10.1 24.6 17.8 4.8 43.4 15,0 31.8 12.8 26.0

п:з

7.6 12.8 29.6 6.9 9.5 9.3 5.3 6.2 13.6 8.2 14.7 23.9 9.7 14.0 13.9 7.2 11.5 9.5

0.2 0.4 0.3 ____ ____

10 ____

0.5 2.4 2.3 0.2 0.5 ____ ____ —

0.4

о/,

1.9 1.1 ____

3.2 0.6 0.1 0.5 0.6

жид. інш.

10.3 11.5 10.8 11.6 15.4 12.6 11.0 8.7 11.6 10.6 11.3 17.2 8.2 9.6 12.0 7.5 10.2 11.6 8.4 12.7 19.0 11.3 8.7 14.1 8.2 12.6 11.0

0.2 0.5 ____

0.2 ____ .

1.3 0.7 2.1 1.3 0.2 0.5 _

__ 0.3 0.8 1.6 0.9 ____

2.0 0.6 0.1 0.6 0.7

19

Г абл. 1

ЛЮДНІСТЬ 48 АДМІНІСТРАТИВНИХ ПОВІТІВ ГАЛИЧИНИ ЗА ВІРОІСПОВІДНИМ РОЗПОДІЛОМ У 1910 Р.

(Продовження)

ПОВІТ

;в.

9. ,0.

31.

J2. А.

34. ,5.

36. Л. ,8. ,9.

-0. Ч, *2.

■*3.

-4. *5.

-6. *7. *8.

печешжин Підгайці Рава руська Радехів* Рогатки Рудки Самбір Скалат Сколе Снятин Сокаль Станиславів Ст. Самбір Стрий Теребовля Тернопіль Товмач Турка Чесанів Чортків Яворів

Людність в тис.

Людність згідно віроІсповідання в тисячах гр. кат.

рим. кат.

жид. інш.

46.8 93.5 115.2

40.9 61.3 80.8

1.7 24.9 17.3

4.2 7.3 16.7

1250 77.2 107.4 96.0 55.4 88.6 109.3 157.4 60.8 80.2 81.0 142.1 115.5 85.8 86.6 76.4 86.6

89.6 49.0 65.5 48.3 42.9 70.7 71.6 91.0 45.3 48.9 41.7 76.1 84.8 68.8 45.4 46.9 68.5

21 8 21.5 32.8 35.1 6.1 7.2 21.1 35.3 9-0 15.3 31.9 46.2 20.7 5.2 30.2 21.4 11.3

13.5 6.4 8.8 12.6 5.9 10.2 16.3 29.8 6.5 12.8 7-3 19.7 9-7 11.7 10.8 7.9 6.3

_ —

0.4 0.1 0.3 0.3 —

0.5 0.5 0.3 1.3 —

3.2 0.1 0.1 0.3 0.1 0.2 0.2 0.5

На 100 людности випадає в %% гр. кат.

рим. кат.

87.4 65.5 70.1

3.6 26.7 15.0

9.0 17.8 14.5

71.7 63.5 60.9 50.3 77.4 79-6 65.5 57.6 74.4 61.0 51.5 53.5 73.1 80.2 52.4 61.4 79.0

17.4 27.8 30.5 39.3 10.9 8.1 19.4 22.3 14.9 19.0 39.4 32.5 17.9 6.1 34.9 28.0 13.1

10.8 8.3 8.2 10.4 10.7 11.6 14.9 18.8 10.7 15.9 9.0 13.9 8.3 13.6 12.5 10.3 7.3

жид. інш. ___ —

0.3 0.1 0.4 0.4 —

1.0 0.6 0.2 0.8 —

4.1 0.1 0.1 0.6 0.1 0.2 0.3 0.5

* Повіт Радехів був утворений 1913 року. Під час перепису населення в 1910 році, його територія й населення входили в склад повітів Броди (частинно) і Камінха струмилова (частинно).

Погляд на повищу таблицю показує, що в 1910 році, найбільший зідсоток українського населення тобто % (80 і більше %) мали каріатсьмі й підкарпатські повіти: Богородчани, Калуш, Коаіїв, Печеніжин Турка. Великий відсоток українського населення (% або більше 75%) мали карпатські повіти: Долина й Сколе, підкарпатський повіт — ‘Кидачів, покутські повіти: Снятин і Городенка та розтіцький повіт Творів. Понад % українського населення або 67-74% мали повіти: Зібрка, Борщіїв, Жовква, Заліщики, Зборів, Лісько, Надвірна, Рава зуська, Рогатин, Старий Самбір і Товмач. Значна кількість повітів лала понад % українського населення (60-67%), повіти: Бережани, 5ооди, Городок, Гусятин, Добромиль, Збараж, Золочів, Камінка струлилова, Коломия, Перемишляни, Підгайці, Рудки, Самбір, Сокаль, Ттрий, Чортків. Інші повіти (Бучач, Дрогобич, Мостиська, Скалат, "таниславів, Теребовля, Тернопіль і Чесанів) мали 50-60% українського заселення, і тільки повіт Львів мав тільки 45.8% українського насе­ лення, і 43.4% населення польського. Від Львівського повіту слід адміністративно відрізнити місто Львів, яке мало польську більшість 51.2%). В 1910 році у Львові було 205.7 тис. всього населення, в .0

таму 39.9 тис. греко-католиків, 105.5 римо-като ликів, 57.4 тис. жидів і 3 тис., інших. У процентовому відношенні це означало 19.1% грекокатоликів, 51.2% римо-католиків, 27.8% жидів і 1.5% інших. Варто також відзначити в цьому місці, що в усіх центрах адміністративних повітів, не виключаючи м. Львова, переведено в 1918 році з успіхом Листопадовий зрив так, що на початку існування ЗУНР усі 48 адміні­ стративних повітів входили фактично в склад української держави. Не можна цього сказати про суміжні до цієї території українські частини західніх повітів, статистичні дані про які подаємо в наступній таблиці. Табл. 2

ЛЮДНІСТЬ ЧАСТИН 11 АДМІНІСТРАТИВНИХ ПОВІТІВ ГАЛИЧИНИ ЗА В!РО!СПОВ!ДНИМ РОЗПОДІЛОМ В 1910 РОЦІ*

ЧАСТИНА ПОВІТУ

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

9.

10.

11.

Новий Торг Новий Санч Грибів Горлиці Ясло Кросно Сянік Березів Перемишль Ярослав Ланцут

Людність в тис.

2.4 21.1 10.1 21.5 8.7 8.4 86.8 9.5 136.5 61.9 3.9

Людність згідно віроісповідання в тисячах гр. кат.

2.4 16.2 9.4 19.9 7.5 7.7 52.1 6.1 73.2 42.1 3.0

рим. кат.

0.1 3.2 0.4 0.8 0.9 0.5 26.0 3.0 42.0 16-8 0.7

жид. ОЛ 1.6 0.3 0.8 0.2 0.2 8.7 0.4 19.5 2.8 0.2

інш.

.___

0.1 — — — — — —

1.8 0.2 —

На 100 людности •випадає в %% гр. кат.

рим. жид. інш. кат.

98.5 76.7 94.1 92.7 87.7 91.9 60.3 63.8 53.6 68.2 78.0

1.1 0.4 15.0 7.4 3.2 2.7 3.9 3.1 9.9 2.4 5.5 2.6 30.0 9.3 31.4 4.8 30.8 14.3 27.1 4.5 16.9 4.8

—

0.7 — —

— — — — 1.2 0.2 —

* Частини повітів, що ввійшли як українська етнографічна територія в склад ЗУНР.

1. Чотири громади судового повіту Кросценко (Біла Вода, Чорна Водаі Яворки, Шляхтова).

2. Цілий судовий повіт Мушина й 8 громад новосандецького судово­ го повіту, (Котів, Лабова, Лабовиці, Матвієва, Нове Село, Мала Розтока, Складисте, Угрин).

3. 20 громад південної частини повіту.

4. 43 громади південної частини повіту.

5. 10 громад -південної частини повіту.

6. Південна частина дуклянського судового повіту.

7. Без 6 громад риманівського й 13 громад сяніцького судового пов.

8. 5 громад берегівського й 5 громад динівського судових повітів.

9. Без західніх громад дубецького судового повіту.

10. З ярославського судового повіту — 7 громад, з радимненського — всі без б громад і зі сінявського, всі без Сїняви і Нєлєпковіц.

11. Чотири громади лежайського судового повіту: Дубно, Ожана, Жухів і Силянка. . У цьому просторі, за вийнятком Перемишля й південної частини Сяніцького повіту, на якому до дня 22 січня 1919 р. існувала т. зв. „Команчецька республіка”, Листопадовий зрив не відбувся, дарма що, наприклад, у відношенні до Нового Санча чи Ярослава були видані 21

відповідні накази.2 А втім про український „зрив” у чистопольських осередках, якими була більшість названих західніх повітів, не могло й бути мови. „Команчецька” республіка, що створила була Народний комісаріат ЗУНР на Сяніцький повіт, як теж і гладишівська „Лемковская Русская Рада” постали на периферії повітів, де власне концен­ трувалося їхнє непольське населення.3 4. Територіальні втрати ЗУНР в наслідок війни

За підрахунком проф. д-ра Мирона Кордуби, простір суцільної української етнографічної території в кол. Австро-Угорщині виносив 76,6 тис. нв. км., з того простір української Галичини — 54,577, 1 кв. км. з 5.2 міл. населення. В дуже скорому часі, одначе, ЗУНР мала важкі територіяльні втрати також у Галичині, де для неї пропали окравці західніх повітів, які знайшлись за фронтом, а за ними чергували теж цілі повіти, як Перемишль, Ярослав, Добромиль, Чесанів, Сянік. Вреш­ ті, польська армія посунулася ще дальше, ведучи бої за території 6-ох різних повітів, на яких, через те, виконування адміністративних функ­ цій українською владою було значно утруднене. Були це повіти: Го­ родок, Львів, Лііеько, Мостиська, Раїва руська й Сокаль. Коли до цього додати ще, що від 22 листопада 1918 року українці втратили були столицю — Львів, то можна ствердити, що від 1. І. 1919 року й до кінця польсько-української війни територія ЗУНР складалася тіль­ ки із 40 адміністративних повітів, які нарихтували кругло 40,000 кв. км. простору з населенням до 4 мільйонів осіб, у тому щонайменше З мільйони українців. Це й є підставові цифри для наших дальших розрахунків. Але, з цих підставових чисел, що ілюструють наявні воєнно-істо­ ричні факти, можйа зробити один дуже важливий висновок для воєнної історичної науки. Мусимо погодитися з фактом, що Українська Га­ лицька Армія (УГА), яка зродилася з воєнного потенціялу україн­ ського населення 40 галицьких повітів, не могла навіть мріяти про перемогу у війні проти польської армії, яка постала з воєнного потен­ ціялу польського народу, ще на переломі 1918 і 1919 року необ’єдна­ ного на всіх польських землях, але вже діючого в державному зв’язку на території колишньої австрійської й російської займанщини, покищо без Познанщини. У цій частині Польщі жИло, на переломі 1918 і 1919 року, понад 15 мільйонів польського населення, отже вп’ятеро стільки, скільки українського населення жило на території 40 історичних пові­ тів Галичини. Коли ж ще взяти до уваги, що міжнародньо-політичне положення відродженої Польщі було краще, ніж положення невиз­ 3 Пор. Дмитро Паліїв, „Листопадова революція” (3 моїх споминів)), УТА, т. Ш, Вінніпег 1966, ет. 32—88, 85.

3 А. Креауб уважав, що Лемківщига виявила найменше ініціативи під мас листопадового перевороту. Див. А. Креауб, назв, праця, ст. 52. Насправді населення південної частини Сяяіцького повіту перевело листопадовий переворот, встановило українську владу і обо­ роняло Я до 22. І. 1919 р. Про те див. Франц Коковський „Лемківські республіки в 1918—1919 рр.”, КЧК 1985, 115—116; Той сам, „Прехучавська міліція”, ШК 1984, 11, 2—3; Той сам, „Листопадові дні в Полонній” ШК 1935, 5, 18; Той сам, „Смерть ст. дес. Чолача”,-ЛИЖ 1985, 11, ст. 19; Зиновій .Флюнт, „Визвольний відгомін на Лемківщині”, ШК 1980, 7—8, ст. 5—7.

22

наної ЗУНР, що умови для творення армії були в Польщі куди догідніші, ніж у ЗУНР (наявність старшин, патріотичне міське населення, забезпечення армії воєнно-матеріяльними засобами, головно, з Фран­ ції), то слід прийняти висновок, що вислід польсько-української війни був, якоюсь мірою, закономірний, навіть, якщо ми знаємо, що оста­ точно вислід цей (вирішила польсько-французька армія ген. Галлера. А навіть і цей факт був закономірний, бо він виникав із загального положення, в якому перебувала УГА від самого початку свого існу­ вання. Для неї не було іншого виходу, як перемогти польського агре­ сора на самому початку війни, найпізніше до 3 місяців від її початку, або залишити вирішення війни не „розсудові заліза й крови”, але послугам дипломатії, яка вже сама повинна була добиватися мож­ ливо найкориснішого висліду. В певному моменті могло здаватися, що територіяльні втрати, що їх зазнала ЗУНР, в тому теж і Гали­ чина, стимулюватимуть до рішень по цій лінії. На жаль, цього не сталося!

5. Чисельність Української Галицької Армії (УГА)

Черговою проблемою, яку прагнемо розглянути в цьому місці, є проблема чисельносте УГА. Розглядаємо цю проблему не так тому, щоб встановити саму чисельність УГА, як скоріше, щоб отримати від­ повідь на питання, яку саме армію поставило населення 40 галицьких повітів у відношенні до свого воєнного потенціялу. Іншими словами, хочемо знати, чи вдалася мобілізація населення до УГА, чи для неї використало всі можливості і який був остаточний вислід такого чи іншого стану мобілізаційної готовости українського населення Гали­ чини. Подати чисельність УГА в різні часи її існування, не є справою простою. У нормальних умовах, при наявності документальної бази для вивчення історії даної армії, все, що воєнний історик має зробити, це підшукати відповідний воєнний документ, в якому подається чи­ сельність армії, й цитувати його. Вона в цих документах подається за’кожний день. Цілком перед інше завдання поставлений є історик УГА. Він не може користуватися документальною базою УГА, бо вона втрачена, а що з цього залишилось, переховується в московсько-большевицьких архівах, або й приватно.4 Для цього отже, щоб встановити чисель­ ність УГА, йому треба перевести воєнно-історичну аналізу відомостей, що говорять про чисельність УГА в літературі предмету. У наступній таблиці, подаємо відомості літератури про чисель­ ність УГА в різних часах.

4 Ньюйоркське видавництво „Червона Калина” готує до друку два важливі документи УГА: Щоденник Начальної Команди Галицької Армії (НКГА) і Протоколи процесу ієн. Миропа Тарнавською, які довгий час переховувалися приватно, очевидно 8 великою шко­ дою для української воєнно-історичної науки.

23

Табл. З Рік

ЧИСЕЛЬНІСТЬ УГА В РІЗНИХ ЧАСАХ

Місяць І ДОНЬ

б . X.

1918 1918 1919

XI 21 XI 21 III

X.

III IV 17

б.

1919

б. х.

X.

Чисельність: Старшин: Вояків: 161 120 6,000

4,517 3,185 120,000

4,000 1,412 910 829

65,000 53,224 37,057 25,000 65,000 49,795 20,576 16,688

б.

1919 VI б.

1919 VI X. VII X. 1919 І 1920 X. 1,373 1920 х.

IV 1Д31 х. — харчовий стан; б. — бойовий стан.

Джерело:

.

Кузьма, Листопадові дні, 394 Документ Харч. Уряду ДСВС. »

і»

Гуперт, 35 »>

>»

УГА, т. II, 275 УГА, т. II, 276 Капуст. III, 91—92 ЇУВ, 568* УГА, І, 563

* Історія Українського Війська. Видавець Ів. Тиктор. Друге видання, Вінніпег, 1953 р,

Документ Харчового уряду розрізняє війська на фронті, які під­ лягали Начальній Команді Галицької Армії і війська запілля, що під­ лягали Держаївному Секретаріятові Військових Справ (ДСВС), а потім, після встановлення Диктатури ЗО УНР — команді запілля. Всі дальші цифри представляють стан Галицької Армії 'Тільки на фронті. Поскільки кількість запільних військ, кожноразово, не була відома, ми маємо тільки часткову інформацію про чисельність УГА. Все ж таки, в періоді польсько-української війни, після проведення мобілізації, можна сказати, що її харчовий стан, так фронтових військ, як і військ запільних, вагався між 110,000 і 125,000 старшин і вояків. В наслідок першого відвороту стан цей помітно обнизився, також в наслідок поширення дезерції, переходу українських частин групи „Глибока” й 1-ої Гірської бригади на територію Чехо-Оюіваччини, і виносив не більше 50,000 у фронтових і запільних формаціях. Про таку цифру говорить полк. Капустянський, згадуючи про перехід УГА на терито­ рію Великої України, і вона ще найбільше подібна дійсному станові УГА на передодні походу об’єднаних українських армій на Київ-Одесу влітку 1919 року.56 5; У цьому введенні подано цифри з різних документів. Звертають на себе увагу цифри документу Харчового Уряду Державного Секретаріату Внутрішніх Справ, який подав чисельність Галицької армії в березні 1919 року. Цифра старшин у цьому документі в перебільшена, вона не відповідав кількосте старшин, що їх на фронті та в запіллі було, найвище 8,200. Мабуть автор документу мусів зарахувати до старшин усіх т. зв. „Гажистів”, тобто усіх тих військових осіб, що отримували місячну платню („Гажу”), а серед яких були но тільки старшини, але й військові урядовці різних ступнів і про­ фесійні підстаршини 8 понадречинцевим терміном військової служби. Ці військові осо­ би („Гажисти”) утримувались з місячних платень, коли решта військового персоналу отримували тільки що декади „винагороду”, а утримувалась із спільного кітла.

6 Ген. Микола Капустянський, Похід Українських Армій на Київ-Одесу в 1919 р., 2-ге вид. Мюнхен 1946, ч. Ш, ст. 91—92. Сотн. Б. Гнатевич в Історії українського війська (2-ге вид. Вінніпег 1953, ст. 548 подає харчовий стан УГА після переходу Збруча на 50,000, але от. В. Льобковіц — на 85,000 (УГА, том II, ст. 162). Останню цифру вва­ жаємо перебільшеною. Пор. наші обчислення в дальших частинах праці.

24

6. Мобілізаційна готовість українського населення Галичини

Галичина мобілізувала до Галицької Армії чоловіче населення від 18 до 35 р. життя (переходово, деякі повіти мобілізували. до 40 р. ж*иття, але цих мобілізованих звільнено, коли в ЗО УНР заведено єдиний закон про військову повинність). З досвіду аграрних держав, що мобілізували в подібних умовах, що й Галичина, відомо, що кіль­ кість військовозобов’язаних між 18 і 35 роком життя виносить 9.5% населення. 9.5% населення від 3 мільйонів українського населення 40 галицьких повітів, виносить 285,000 осіб і стільки нормально під­ лягало б мобілізації, якщо б Галичина не перебувала вже чотири роки в стані війни. І тому, від цієї цифри 285,000 осіб, підлеглих у зв’язку з мобілізацією військовому переглядові, треба насамперед відраху­ вати всіх цих осіб, що були мобілізовані до австрійської армії, в ній загинули чи стали інвалідами, перебували, в часі української мобілі­ зації, в російському чи італійському полоні, або перебували ще з ав­ стрійськими частинами на віддалених фронтах війни. Принаймні 1/ 3 цифри 285,000 підлеглих до української мобілізації людей треба від­ рахувати вііід неї, тобто 95,000, ї тоді залишиться до української мобі­ лізації тільки 180,000 осіб. Звичайно, не всі особи, що їх переглядають військові лікарі під час мобілізації, стають вояками збройних сил. Деяка кількість буде звільнена з військової служби, бо їх стан здоров’я не відповідає вимо­ гам військової служби. Інші будуть звільнені з релігійних причин, або тому, що вони потрібні в адміністративній службі, чи в народньому господарстві. Ще інші будуть звільнені тому, що вони є єди­ ними живителями своїх родин, ще інші також тому, що немає достат­ ньої кількости зброї й воєнного виряду, щоб усіх, здатних до вій­ ськової служби, покликати під зброю. З досвіду аграрних країн ві­ домо, що Vs - % призначених до мобілізації осіб, з різних причин, не покликається під зброю. Приймаючи, що в Галичині покликано % загальної кількости зголошених до мобілізації людей, можна зробити висновок, що УГА повинна була нараховувати 120,000 старшин і вояків. Документ Хар­ чового уряду ДСВС, який ми цитували, інформує нас, що стільки вояків і старшин нараховувала УГА в березні 1919 року. Це, знову, означає, що переведена на терені 40 галицьких повітів мобілізація до української народньої армії була дуже успішна і що можна за­ перечити голословне твердження польського воєнного історика Вітолда Гуперта, який твердить, що ця мобілізація не вдалася.7 Нав­ паки, коли ми приглянемось ближче до умов цієї мобілізації і до вислііду, то мусимо признати, що з погляду воєнно-історичних засад мобілізація до української армії в Галичині була власне з огляду на існуючі умови унікатом в історії воєн. Бо ж дослівно з нічого, в хви­ линах національної потреби створено 100,000-ну регулярну армію, яка ставила чоло переважаючим силам ворогів у нерівному бою, але яку не знищено з наслідок воєнних поразок. Силу УГА знищили, в чо­ 7 Шр. Witold Hupert, Zafecie Malopolski Wschodniej і Wolynia w roku 1919. LwowWarszawa 1928, cr. 23.

25

тирикутнику смерти, тиф та інші недуги, при чому надзвичайно швидке темпо поширення тифу вказує, що воно не було припадковим, але, що проти УГА вжито методів бактеріологічної війни, яка знищила до % особового складу армії, створеної в наслідок успішної народньої мобілізації.

7. Труднощі й перешкоди в проведенні народньої мобілізації Народня мобілізація до УГА мала великий успіх, дарма що на шляху проведення її накопичувалися значні труднощі й (великі пере­ шкоди. Труднощі ці мали характер особовий і матеріяльний, при чому особливо грізними були брак зброї й воєнних матеріялів, які треба було поповнити негайно імпортом із-закордону (Чехо-Словаччина, Австрія, Мадярщина). На жаль, цього зроблено мало, а те, що зроблено, зроблено запізно.6*8 Труднющі особливого характеру полягали їв тому, що мобілізація охопила, насамперед, невишколений людський матеріял, який не міг бути негайно використаний на фронті, бо не мав відповідного вій­ ськового вишколу. Таким чином, для мобілізованого вояцтва треба було, насамперед, організувати військові вишколи, а щойно після їх проведення вислати вишколених вояків на фронт. Велика частина вишколеного українського вояцтва не могла ставитися^ на мобіліза­ ційний заклик, бо перебувала або в полоні, або не вернулася ще до­ дому з віддалених фронтів австрійської війни. До речі/, вюяки, які поверталися додому з фронту, були змучені війною й мусіли мати відповідний відпочинок перед, відходом на український фронт. Для ілюстрації повищої проблеми наводимо такі цифри. Напри­ кінці війни, австрійська армія посідала 640 піхотних батальйонів, у тому 90 батальйонів або 14% мало українську більшість. Рахуємо тут усі піхотні батальйони з українською більшістю, галицькі, буко­ винські й закарпатські. Коли порахуємо самі тільки галицькі бата­ льйони, то отримаємо 75 піхотних батальйонів з українською біль­ шістю. Всі ці батальйони створені були в Галичині. В Австрії обов’язувала тсриторіяльна система поповнення армії й всі такі підрахунки легко робити, бо й є до цього відповідні джерела.9 Ми хочемо тепер звернути увагу нашого читача, що Галицька Армія ніколи не мала в своєму складі 75 батальйонів, отже стільки, що їх мала Галичина в австро-угорській армії. Найбільша кількість mix. куренів, що їх мала Галичина на польському фронті після народньої мобілізації, була кругло 50.10 Це було % того, що їх мала Гали­ чина в австро-угорській армії. Оптично стан цей міг би виглядати, як вказівка, що галицьке населення не виявило максимального напруження сил у мобілізації.

6 Ще в грудні 1918 р. вислав полк. Дм. Вітовський сотн. Миколу Алиськевича до Буда­ пешту, щоб набув там воєнні матеріали. Сотн. Алиськевич уклав відповідний договір в мадярами, але чому він не був виконаний, про те читайте в його спогадах: „Пере­ говори 8 мадярами в 1918 р.”, ІЧК 1981, 7—8, ст. 5—18.

9 Див. В. Ehnl,. Die Ost. ung. Landmacht nach Aufbau, GUederung, Friedensgamison und nationaler Zusammensetzung im Sommer 1914. Wien, 1938.

10 У квітні 1919 року було 51 піхотних куренів Галицької Армії, під час Чортківської офеизиви — 52, після переходу через р. Збруч — 48.

26

У дійсності це максимальне напруження було. Фронтові курені ав­ стрійської армії з українською більшістю перебували на далеких фрон­ тах: італійському, альбанському, їв складі окупаційної арміії їв Україні. Велика кількість австрійських куренів попалася в італійський полон вже 2-4 листопада 1918 року, отже після остаточного розпаду Австрії. За нашими обрахунками, до італійського полону попалося тоді що­ найменше 25 австрійських піхотних куренів, які мали українську біль­ шість вояцтва.11 Власне з цих полонених, головно, рекрутувалися 40,000 українських полонених в Італії, які чекали репатріації в Україну, але її не дочекалися, -в значній мірі з вини української дипломатії. Полонення цих українських вояків зменшило на десятки тисяч добір­ ного вишколеного вояцтва потенціял Галицької Арміії, що мусіло теж мати значення для майбутнього ходу польсько-української війни, У цьому місці треба теж звернути увагу на велику кількість україн­ ських полонених у Росії й на Сибірі, але про їх кількість навіть при­ близних Відомостей подати не можливо.

8. Матеріальні перешкоди в проведенні народньої мобілізації

Це цілком зрозуміло, що зубожіла, знищена війною аграрна країна не могла поставити великої армії та її відповідно озброїти, одягти й вирядити. На території Галичини не було ні одного військового заводу чи фабрики, що продукували б зброю, амуніцію та виряд для армії, навіть не було заїводу, щоб для неї продукував білля, одяг, полотно, шкіру, консерви тощо. Одним словом, у Галичині не було воєнної промисловосте, такої .необхідної для організації й забез­ печення армії. У відношенні матеріального забезпечення, Галицька Армія мусіла полягати, отже, на військові склади, залишені „небіжкою” Австрією, яких, до речі, не було 14, як це пише польський воєнний історик Гуперт,1213 а за ним повторює Кучабський18 але тільки 7, при чому в них було майна обмаль. Найбагатші військові склади у Львові й Перемишлі в скорому часі були здобуті поляками. Були ще вели­ чезні склади військового майна кол. російської армії у Радивилові, з яких Галицька Армія користала багато, але для повного їх вико­ ристання мусіла галицькими частинами окупувати Дубенщину й Крег м’янеччину, очевидно за згодою тодішнього військового міністра УНР полк. Олександра Шаповала, який не бачив іншого виходу з анархії, що поширювалася в південних волинських повітах у той час.14* Деяку "

Вже після 1 листопада 1918 р., на італійському фронті полонено в цілості або в більшості такі українські полкн австро-угорської армії: 9 пп, 15 іш, 45 пп, 55 пп, 77 пп, 109 пп, 124, пп, 130 пп, 20 п. стр, 36 п. стр. і ЗО батальйон польових стрільців (федьдеґер). Де в рівновартість 25 українських куренів піхоти, що були в італійському по­ лоні. Див. Табл. 4.

12 Гуперт, назв, праця, ст. 23.

13 Пор. Dr. W. Kutschabsky, Die Westukraine im Kampje mit Polen und dem Bolschewismus in den Jahren 1918—1923. Berlin 1934, ст. 234. Далі: Кучабський.

14 Про галицьку окупацію Дубешцини розказує пор. П(етро) В(овк) у серії спогадів, на­ друкованих у журналі Український Скиталець. Див. „Волинь під військовим зарядом Галичан 1919 р ”, УС 1922, 14, 15; 14—16; 16, 7—9; 17, 6—7; 18, 10—11; 19, 20—27; 20, 37—41; 22, 23—29. УС 1923, 1, 41—48; 2, 27—31; 3, 24—27; 4, 26, 21—25; 5, 44—48; 6, 30—36; 7, 30—35; 9—10, 29—35; 12, 23—26; 13, 13—21; 15, 16—22; 17—18, 39—40; 21—22, 23—41; 23—24, 33—56.

27

матеріяльну військову поміч дала Галицькій Армії — Армія УНР, головно доставами військового майна з великих складів у Проскурові й Білій Церкві. Але на довшу мету Дієва Армія УНР, яка в боротьбі проти московських большевиків втрачала район за районом, не могла цього робити, бо те військове майно, що залишилося на Наддніпрян­ щині, потрібне було самій Армії УНР.1516 Так виглядали „власті” віійськово-матеріяльні сили Галицької Ар­ мії. І коли ці сили використано в 100%, коли в Галицькій Армії кож­ ного першого точно виплачувано військові платні для „гажИстів” і що декади винагороду для вояцтва, коли забезпечення зброєю й вій­ ськовим еирядом було в міру достатнє, що було причиною, що до останніх днів існування Галицька Армія зберегла зразковий порядок і пюдивугідну дисципліну, то в цьому (Відношенні до певної міри вели­ кою є заслуга інтендантури Галицької Армії. На жаль, в нашій літе­ ратурі предмету про діяльність інтендантури пишеться мало18, а до­ кументальних даних про роботу інтендантури не залишилося майже ніяких. Майбутній історик Галицької Армії матиме клопіт, коли схоче собі відповісти на питання, як діяла інтендантура УГА і як вона під­ тримувала життя Галицької Армії в найтрудніших для неї і для себе хвилинах.

9. Матеріяльне забезпечення Галицької Армії

Не зважаючи на ідейну працю й організаційний хист старшин-інтендантів, Галицька Армія впродовж усього часу свого існування тер­ піла жахливі матеріяльні недостатки. Бракувало зброї й амуніції, воєн­ ного виряду, одягу, білля, взуття, ліків. Через ці браки, стрілець на фронті і його старшина не могли повністю присвятити себе виключно виконанню бойових завдань і це мало вплив на вислід воєнних опера­ цій. На Наддніпрянщині, УГА не мала своєї матеріяльної бази й тому умовини праці інтендантури були багато гірші, як у Галичині. У ній, для кожного більшого військового з’єднання (корпус, бри­ гада) була призначена територіяльна округа, з якої бригада могла набувати харчі для своїх відділів та й інше запотребування. Не було дозволено нічого самовільно ремвірувати, а -все треба було замовляти через повітових комісарів. За товар плачено грішми, або заміною на нафту, сіль, цукор і т. п. Гроші одержувала армія із ДСВС, нафту, віск і сіль з Дрогобича, а цукор з Наддніпрянськії України. Інтен­ дантура кожної бригади мала в своєму районі склади харчів, одягу, обуви, кравецькі й шевські варстати й пекарні. На Наддніпрянській Україні інтендантура Галицької Армії взяла під овій заряд низку дворів. Організовано було спеціяльні відділи для переведення в них жнив. Ці 15 На правобережній Україні великі склади зброї й воєнних матеріалів були розташовані в таких містах: Біла Церква, Вінниця (кримські казарми), Жмеринка, Проскурів (та­ кож авіаційне майно), Рівне, Радивилів. Під час наступу Червоної армії деяких скла­ дів не можна було вивезти і вони попалися в руки ворога. Про те, що вдобуто в цих складах, розповідав Владимир Антонов-Овсеенко, командувач „українського фронту1’. Див. його Записки, о гражданской войне, т. II, Москва 1928, ст. 177.

16 Йор. Д-р Микола Хробак, „Інтендантура”, УГА, т. І, Вінніпег 1958, ст. 262—267.

28

відділи збирали збіжжя, молотили, віддавали до млинів, а муку виси­ лали або до армійського складу в Жмеринці, або прямо до корпусі© і- бригад. Не з власної вини інтендантура Галицької Армії ©тратила значні запаси військового майна під час першого й другого відворотів Га­ лицької Армії з Галичини. У Бродах, в наслідок швидкого наступу армій ген. Галлера, ©трачено завезену туди базу Дієвої Армії УНР, в тому найкращі рухомі майстерні, бо її вже не було куди вивезти.17 Знов же, склади військового добра на Підкарпатті впали жертвою несподіваного зрадницького удару румунів на тили Галицької Армії між горами Карпатами й рікою Дністер. З цього району військового добра вивезти ©же не 63'ло можна тому, що єдиний для цього заліз­ ничний шлях вів через станиславіївський залізничний вузол, який уже від 25 травня 1919 року був у руках ворога (польське повстання вибухло в Станиславові на віістку про румунський напад), а зрадник пполк. В. Бем з ДСВС (чужинець на українській службі) здезорганізував був своїми наказами оборону цього міста. Під час другого відвороту Галицької Армії за р. Збруч Галицька Армія втратила віійськово-матеріяльйі бази І і II корпусів. Вони не могли уникнути захоплення поляками, бо залізничні поїзди, що їх евакували на схід, застрягли були на залізничній лінії Тернопіль-Підволочиська. Залізнична станція Волочиськ була зайнята московськими большевиками. Найгірше була Галицька Армія забезпечена зброєю й амуніцією. Брак їх унеможливив використання початкових перемог Чортківської офензиви. Знаючи, що, полягає виключно на власних силах, політичномілітарний провід ЗУНР повинен був використати всі можливості для здобуття зброї й амуніції і повинен був набувати їх за кожну ціну всюди там, де її можна було набути. З найближчих сусідів, зброю, амуніцію, військовий виряд могли продати Чехо-Словаччина, Австрія, Угорщина, з дещо дальших Болгарія шукала доброго купця на озброєння болгарської армії, але ці всі заходи треба було зробити негайно, бо після відкинення пропозицій ген. Бертельмі галицьким урядом, Антанта почала організувати бльокаду території, зайнятої українськими арміями. Остаточно цю бльокаду зорганізовано, і на територію України, наприклад з сусідньої Румунії, не можна було перевезти навіть ліків. Коли ЗУНР бажала робити зброєневі закупи на заході, то вона повинна була їх робити скоро, ще заки Антанта почала розбиратися в тому, що діється в Галичині. На жаль, цього не зроблено, але коли зроблено, як це ми вже подали, то зроблено запізно. А зброю й воєнні припаси таки можна було обміняти до­ схочу за галицьку нафту, яка була твердим обмінним засобом галиць­ кого уряду в його торговельних трансакціях за кордонами ЗУНР.

17 Пор. Ген. Микола Капустянський, Похід українських армій на Київ-Одесу в 1919 році. Кн. І, 2-ге вид. Мюнхен 1946, ст. 38, 44.

29

10. Воєнний потенціял противників Галицької армії Воєнними противниками Галицької Армії були польська армія, Червона армія большевицької Московщини і біла московська армія ген. Дешкіна, відома, як „Добрармія” (добровольча армія). В один час (травень 1919 р.) воєнним противником Галицької Армії була теж румунська армія. Воєнний потенціял кожної з названих армій був більший, ніж воєнний потенціял Галицької Армії. У цьому розділі бажаємо ілюс­ трувати цей факт деякими статистичними даними. , Польська армія мала догідні умови для свого розвитку, про які ми вж'е згадували. Відроджена Польща потребувала неповних десять місяців часу, щоб створити півмільйонову армію. В дні 15 серпня 1919 р., без військ Познанщини, вона вже нараховувала 518,284 людей у харчовому стані, а 203,264 людей у бойовому стані.18 Постійний ріст польської армії показують такі цифри: 15. І.

13. II. 20. VI. 15. Ш 15. Vin.

1919 1919 1919 1919 1919

110,532 людей у харчовому стані, 23,000 людей у бойовому 156,057 ” ” ” 56,753 278.772 " ” ” 154,560 379.390 ” ” ” 181,040 518.284 ” ” ” 203,264 ” ” «

Розбудовуючи свою армію, Польща не мала труднощів із матеріяльним забезпеченням, що їх мала Галицька Армія. У всіх колишніх займанщинах, з яких утворилася польська держава, окупанти зали­ шили багато більше воєнного майна, ніж його залишила Австрія в Га­ личині. Польська армія мала змогу перебрати численні воєнні склади, залишені німецькою й австро-угорською арміями. Все ж таки, головну воєнну допомогу отримала Польща від Фран­ ції та інших держав Антанти. Насамперед отримала вона цю допо­ могу в постаті чудово озброєної й модерно еквіпованої 100,000 армії ген. Галлера (три корпуси), не рахуючи дивізії ген. Желіґовського, що прибула з окупованої французами Одеси через Румунію. Після прибуття армії ген. Галлера в квітні 1919 р., до Польщі прибула теж воєнна місія під проводом ген. Анрі (17.IV.1919), яка взяла на себе обов'язок систематичного забезпечення польської армії зброєю і во­ єнними матеріялами. Про те, якою була французька допомога для Польщі, свідчить факт, що на весні 1920 року, для боротьби проти Червоної армії, польська армія отримала з Франції 1,494 гармат, 350 літаків, 2,800 кулеметів, 327,500 рушниць, 800 автомобілів, 518 мільйо­ нів набоїв і 10 мільйонів гарматніх стрілеи.20 Крім Франції, певну кіль­ кість зброї й воєнних матеріяліїв доставили Польщі З'єднані Стейти Америки із своїх воєнних складів у Марселі, а теж і Великобрітанія. Червона армія (повна назва Робітничо-Селянська Червона Армія) стала противником Галицької Армії вже в квітні 1919 року, коли її 18 Гуперт, назв. праця, ст. 12—16.

19 Гуперт, назв. праця, там ж е..

20 Пор. В. Ф. Воробьев, ред. Боєвой путь советских вооруженньїх сил. Москва 1960, ст. 135. ЗО

загони станули над р. Збруч і Галицька Армія мусіла проти них орга­ нізувати оборонні (військові групи під проводом от. Ляера й от. Мартиновича. Але це був побічний фронт. Головним противником Га­ лицької Армії стала Червона армія щойно тел я переходу Галицької Армій за Збруч, в липні 1919 р. Революційний провід большевицької Московщини дуже добре ро­ зумів значення Червоної армії й дуже рішуче та енергійно організував її на території, що була під його владою. Маючи в центрі приблизно 40 мільйонів московського населення, сконцентровану в ньому воєнну промисловість в трикутнику Москва - Тула - Ленінград, творці Червоної армії мали змогу нові маси московського населення кликати під зброю, вишколювати їх та кидати на різні фронти громадянської війни. І, справді, Червона армія росла з дня на день. Коли весною 1919 року, Червона армія налічувала тільки 800,000 людей, то восені 1919 р. її чисельність збільшилася вже до 1,400,000, на початку 1920 р. до 3,500,000, восені цього року до 5,000,000.21 Воєнна промисловість пра­ цювала для Червоної армії безперебійно. І так, наприклад, один тільки воєнний завод у Тулі доставив був восені 1919 р. для Південного фронту, що Івів офензиву проти Добрармії ген. Денікіна, 527 кулеметів, 29,804 рушниць, 80,405 гарматних стрілен і 33 мільйони набоїв.22 Знов же в 1920 році, для війни проти Польщі, Південно-західний фронт Червоної армії отримав був 23,000 рушниць, 507 кулеметів, 48 гармат, 46 літаків, 36 мільйонів набоїв і 110,000 комплетів одностроїв.23 Все ж! таки, внутрішнє положення большевицької Московщини було дуже важке. В окруженій зі всіх брків большевицькій фортеці бракувало хліба, палива, металю; багато заводів не працювало через брак сировини, залізничний і річковий транспорт були серйозно по­ шкоджені. Країни, що продукували багато нафти, вугілля, залізної та манганної руди, хліба, цукру і т. д., були поза большевицьким кон­ тролем. З усіх сторін територія большевицької Московщини була окружена ворожими фронтами, що їх організували різні білі московські армії з допомогою західніх держав. В 1919 році Червона армія мусіла боротися на таких фронтах: 1. Північно-західній проти білої армії ген. Юденіча біля Ленін­ граду; 2 . Північний проти білої армії ген. Мюллера й американського експедиційного корпусу в Архангельську;

3. Східній проти білої армії адм. Колчака і проти оренбурзьких та уральських козаків; 4. Південний проти донських козаків ген. Краснова і проти Добр­ армії ген. Денікіна; 21 Там же, ст. 59—60.

22 Там же, ст. 112.

23 М. Захаров, ред. 60 лет вооруженньгх сил СССР. Москва 1968, ст. 125.

31

5. Український — проти української армії (пізніше перейменова­ ний у Південно-західній фронт); 6. Західній проти польської армій в Білорусі.

Використовуючи своє центральне положення й добре розвинену сітку залізничних шляхів, командування Червоної армії вміло переки­ дало війська з фронту на фронт залежно від потреби. Воно зуміло перемогти своїх противників по черзі, тим більше, що серед них не було координації й співпраці. Білі армії не мали спільного команду­ вання, діяли розрізнено і це було важливою причиною їхньої май­ бутньої катастрофи. Білі армії не рівнялися чисельно Червоній армії. Вони ніколи не мали разом більше, ніж 600,000 багнетів і шабель, 3,000 кулеметів і 550 гармат. І тому можна дивуватися, чому вожді „белого движ'ения” так легко зреклися кооперації з українською об’єднаною армією, що по­ тенційно представляла значну воєнну силу. Перед зустріччю об’єдна­ ної української армії з армією ген. Денікіна (серпень 1919 р.), укра­ їнська армія нараховувала 100,000 людей, у тому 37,350 багнетів, 3,725 шабель, 1,169 кулеметів, 342 гармат, у регулярних частинах. Але Штабові Головного Отамана (ШГО) підлягали теж численні пов­ станські загони на Правобережжі, а крім цього, маючи під своєю вла­ дою територію з 6,500,000 населення, українська армія могла перевести успішну мобілізацію, яка збільшила була б чисельність української армії до 500,000 людей. Для цього потрібно було тільки воєнних матеріялів, одягу, зброї, що їх у значній мірі отримувала Добрармія ген. Денікіна від держав Антанти. І так, від лютого по жовтень 1919 року, Добрармія тільки через Новоросійський порт отримала була від Великобрітанії: 380,000 рушниць, 2,998 кулеметів, 290 мільйонів на­ боїв, 217 гармат, 100 танків, 194 літаки, 1,335 автомобілів і 300,000 комплетів одностроїв.24 Це є совєтські дані, але сам Черчіль при­ знався, що до липня 1919 року брітанська армія передала Добрармії 250,000 рушниць, 200 гармат і ЗО танків. Добром цим не бажала ділитися Добрармія з українською армією. Ген. Денікін відкинув плян ЩГО про спільні операції, переданий йому Антантою, бо, як згадує він в своїх „Очерках русской смути”, давати великі воєнні ресурси Петлюрі, озброювати й постачати його армію, здавалось йому щонайменше „нелепьш”.25 Він волів зробити з укра­ їнської армії свого ворога і зійти зовсім поконаним з поля бою в Схід­ ній Европі. Добрармія ген. Денікіна, яка у вересні 1919 р. стала черговим про­ тивником Галицької Армій’, була рішуче переоцінювана галицькими штабовцями. Вона не мала цієї бойової сили, яку в неї підозрівали (напередодні зустрічі з українською армією вона мала тільки 152,000 багнетів і шабель на всіх своїх фронтах: під Царицином, на кордонах 24 Там же, ст. М.

25 А. Денікін, Очерки русской смути. Том V, Берлін, ст. 257.

32

Донщини та в Україні) і не мала цієї боєздатносте якої від неї чекали, як від армії добровольців-офіцерів і козаків. Факт, що в цій армії відношення офіцері'в-добровольців до козаків було як 1 :4, було при­ чиною внутрішньої слабости цієї армії. Коли добровольці-офіцери стреміли до відбудови „єдиної і неділимої” Російської імперії, коли соціяльно вони боролися за „старий режим”, а в національній політиці руководилися чорносотенними гаслами, козаки були військом козаць­ ких держав: Всевеликого Війська Донського, Кубанської Народньої Республіки та Терського Козачого Війська, які були в постійному кон­ флікті з ген. Денікіном, якому підлягали тільки у військовомоу від­ ношенні. Остаточна катастрофа Добрармії сталась тоді, коли невдоволені реакційною політикою ген. Денікіна козачі частини покинули фронт 'і відійшли до своїх вужчих батьківщип. У рамках „вооруженннх сил юга России”, не зважаючи на всебічну допомогу Великобрітанії, справжня російська Добрармія представляла незначну силу. Ця сила ніколи не перевищала 50,000 багнетів і т а ­ бель. Серед її офіцерства значну кількість творили природні українці. Українці теж складали всі нові формації, що творились чи поповню­ вались на Україні. Очевидно, що всі ціі українці не мали найменшого бажання боротися в складі московської Добрармії, якої політика на зайнятих нею областях України мала виразний московсько-чорносо­ тенний характер. Все, що мало. український національний характер, було заборонене. Реакційна політика ген. Денікіна була причиною, що в Україні ширився масовий повстанський рух й командування мусіло здіймати з фронту частини й кидати їх до боротьби проти пов­ станців.26 Все це разом причинилося до повного розгрому Добрармії на Україні і до спішного її відвороту з українських земель. На жаль, об’єднана українська армія не мала змоги використати цього відво­ роту й зайняти значні частини українських земель з причин, які будуть дальше розглянені в нашій праці. Коли мова про підсумки цього розділу, то наведені цифри перепереконують нас, що проти ніодного із своїх противників Галицька Армія не мала спроможностей боротися виключно власними силами. Також час, у ніякому разіі, не грав на користь Галицької Армії. З цього виникає, що політичний і військовий провід Галицької Армії мусів робити висновки й робити їх скоро. На жаль, майбутнє показало, що цих висновків не зроблено в пору і факт цей мав далекойдучі наслідки. Знаючи ці наслідки й аналізуючи їх, воєнний історик не може не на­ звати визвольної війни українського народу інакше, як війною невико­ ристаних можливостей!

26 Про це докладно в книві, редаґованій Ігнатом А. Білим, Трагедія казанества, том Ш. Париж 1936, ст. 384—393.

33

II. НАРОДЖЕННЯ й РІСТ УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ 1. Предтеча Українська! Галицької Армії — Українські Січові Стрільці

Предтечею Української Галицької Армії були Українські Січові Стрільці (УСС). Під цією назвою був відомий полк українських доб­ ровольців в австро-угорській армії, що воював на російському фронті й прославив себе своїми бойовими чинами. Про цей полк існує велика історична література, користування якою уможливлюють бібліографії, зладжені Петром Зленком і д-ром Степаном Ріпецьким.1 Значення Українських Січових Стрільців полягає в тому, що вони були першою після бою під Полтавою (1709) українською збройною формацією, що вийшла на поле бою боротися за вільну й незалежну Україну. Цей цікавий факт стався, коли могло здаватися, що ім’я України вже навіки викреслено з людської пам’яті, коли славні укра­ їнські традиції майже цілком забувалися на всіх українських землях і коли проблема створення такої формації і її збройної боротьби не існувала понад 200 років навіть у сфері чистої теорії. Коли йдеться про українські військові традиції, то слід тут від­ значити, що вони були цілком відсутні в конституційній Австро-Угор­ щині і це було причиною, що західні українці цілком байдуже ста­ вилися до війська й до військових справ. Під цим оглядом набагато краще стояли справи в царській Росії, де військова служба мала по­ пулярність серед українського населення. Варто відзначити тут, що в російській армії мирного часу служило около 6,000 старшин україн­ ського походження, а кількість генералів в 1913 виносила 85 осіб, а в 1917 році зросла до 270. В Австро-Угорщині генерали україн­ ського роду з’явилися щойно під час війни, і всіх їх було 4, при чому ні один із них не служив в УГА.23* Західні українці не тільки уникали професійної військової служби, але й проявляли виразну нехіть до те­ оретичних і практичних військових знань та противилися заходам будьякої „воєнізації” українського населення, дарма що їв 1848-49 рр., така „воєнізація” в Галичині в зв’язку з угорським повстанням й польськими мілітарними рухами в Галичині мала місце.8 Все ж таки, не зважаючи на такий стан, ідея відродження укра­ їнської збройної сили знайшла доволі несподівано і раптово своїх відданих визнавців серед української молоді. І так, в селі Завале, вліті 1900 року, постало перше товариство „Січ”, що було початком великого січового руху, який нав’язував перервану нитку традицій Запорізької Січі і славної козаччини. Почався період „воєнізації” 1 Повну бібліографію Українських Січових Стрільців творять дві бібліографії: Петра Зленка і д-ра Степана Ріпецького. Див. Петро Зленко, „Українські Січові Стрільці (Ма­ теріали до бібліографічного покажчика)”, За державність, ч. 5, 1935, ст. 249—273, ч. б, 1936, ст. 238—253 і ч. 7, 1937, ст. 231—245. Немов другою частиною цієї бібліо­ графії е книга: Д-р Степан Рітгецький, Бібліографія джерел до історії Українських Сі­ чових Стрільців, Нью Йорк 1965.

2 Про них далі у розділі Тенералітет, генеральний штаб, старшинський корпус.

3 Див. Іван КревецькиЗ, „Оборонна організація руських селян на галицько-угорськім пограниччі в 1848-49 рр.”, Записки Наукового Товариства Шевченка, том 63, ст. 1—26, том 64. стор. 27—58. Його ж „Баталіон гірських стрільців”, ЗНТШ, том І07, ст. 52—72.

34

українського населення Галичини в українському дусі. Поруч „Січей” постають масово руханкові товариства „Сокіл”, а далі „Пласт”; який присвячує теж увагу військовому вишколові. З’являється ідея творення українських мілітарних організацій, думка про справжню підготову молоді, пляни збройної боротьби за українську державність. Не без впливу тут приклад польських мілітарних організацій, керованих Юзефом Пілсудським, що існують в Галичині вже від 1906 року і мають добре поставлений військовий вишкіл, а при тому видають багату ідеологічну та військову літературу. Польські організації існують без перешкод зі сторони австро-угорської влади в Галичині, але творення українських мілітарних організацій натрапляє на великі труднощі. З одного боку творити такі організації перешкаджає австро-угорська влада, а з другого боку творення українських мілітарних організацій зустрічається з байдужістю, а навіть спротивом старшого громадян­ ства, а теж частини молоді. Але, остаточно, всі перешкоди були пе­ реборені й українські мілітарні організації заіснували. Насамперед постало у Львові товариство „Січові Стрільці” і зараз по ньому „Сі­ чові Стрільці II”, а теж1 найкраще на провінції товариство „Січові Стрільці” в Бориславі. У дуже скорому часі, територію Галичини покрило 96 товариств „Січових Стрільців”, якіі почали справжній вій­ ськовий вишкіл української молоді. Тим часом війна наближалася швидкими темпами. В обличчі тієї небезпеки створилася Головна Українська Рада, в якій об’єднуються всі три головні українські політичні партії в Галичині. Вже на своєму першому засіданні ГУР вирішила організувати український легіон для Ооротьби проти Росії, під назвою Українські Січові Стрільці. Дня З серпня 1914 р. ГУР проголосила свій „Маніфест до українського наро­ ду”, а три дні пізніше спільний з Українською Боєвою Управою мобі­ лізаційний заклик до українського народу. На заклик цей зголосилося понад 28,000 добровольців до боротьби в рядах УСС. Не всі ці охотники мали щастя служити в рядах УСС. Український Легіон УСС ніколи не тішився прихильністю австрійської військової влади. Коли в серпні 1914 року зібралося в Стрию около 10,000 охотників (інші не могли вже прибути, бо їхні повіти були вже зайняті російською армією), австрійська військова влада наказала з них ви­ брати 2,500 стрільців, а решту відпустити додому. Австрійська вій­ ськова влада теж ніколи не погоджувалася на пляни УСС (з травня 1915 року), щоб набрати 12,000 охотників до боєвої формації Легіону УСС, а 5,000 стрільців до Коша УСС. У цьому самому часі польський легіон австрійської армії нараховував уже дві повні бригади з усіх родів зброї. Українські Січові Стрільці були формацією української молоді і такий характер вони зберегли теж в австрійській армії. В 1916 році, в 1-му полку УСС, що складався з 2 куренів по 4 сотні стрільців, одного булавного підвідділу й одної технічної сотні, при стані 1,665 старшин, підстаршин і стрільців, переважну частину особового складу полку творила молодь нижче 25 років життя. Молодь віком 19-21 років життя творила 46.87% особового складу полку, а молодь віком 18-22 .

35

років життя — 71.98%, і врешті молодь від 18-24 року життя — 85.1% особового складу полку.45 В австро-угорській, а пізніше в українській армії, УСС були елі­ тарною формацією, і на це складалося багато причин. Насамперед вони були високопатріотичною формацією добровольців, що блестіли своїм першорядним вишколом, добірним вояцтвом, з якого 38% мало закінчену середню освіту, прикладним бойовим духом й досконалим, зокрема в українській армії, озброєнням. Від німецьких інструкторів, що вишколювали УСС у вишколі XXV австрійського корпусу, УСС засвоїли собі чимало ідей, що збільшували „пробоєвість” частин УСС. З погляду військового вишколу, УСС мали найкращий вишкіл з усіх частин української армії. В А Українські Січові Стрільці стали 1-шою Бригадою УСС, ядром якої були два повні бойові курені Легіону УСС. Не зі своєї вини куреиі Легіону УСС запізно прибули до Львова, бо щойно 3 і 4 листопада. Відсутність УСС в перших трьох днях боротьби за Львів була вирішальною для її висліду. В реєстр української армії ввійшли УСС як І-га Бригада УСС в наслідок Листопадового Зриву. Ввійшли до реєстру української армії маючи за собою чотири роки боротьби за українську державність в ря­ дах чужої армії. Тим вони й різнилися від інших з’єднань україн­ ської армії, які постали щойно в наслідок Листопадового Зриву,* а 3 якими тепер ділили вояцьку долю на вужчій Батьківщині, в Галичині, і на Наддніпрянській Україні. Але й різнилися теж тим, що Листо­ падовий Зрив і викликана ним збройна визвольна боротьба були в великій мірі духовим і збройним ділом Українських Січових Стріль’ців. Листопадовий Зрив був політичним і бойовим досягненням, у значній мірі УССтрілецтва, якщо взяти до уваги факт, що в складі Українського Генерального Військового Комісаріяту, який його під­ готовляв, були старшини УСС: полк. Дмитро Вітовський, от. Семен Горук, пор. Богдан Гнатееич, пор. В. Старосольський, nop. І. Цьокан, чет. Іванчук і пхор. Дмитро Палйв. УГВКомісаріят на чолі з полк. Дм. Вітовським уложив плян зайняття Львова, який точно виконано в ночі 1 листопада 1918 року, а акцією на провінції керував пхор. Дмитро Паліїв. Обі ці акції закінчилися повним успіхом.6 2. Листопадовий Зрив і постання Української Галицької Армії

Українську Галицьку Армію покликав до життя Листопадовий Зрив. По суті, він був воєнно-революційною операцією, яку перевів УГВКомісаріят. Це був таємний військовий комітет, що постав у Львові в першій половині жовтня. Комітет цей заплянував держав­ ний переворот у Галичині й створення в ній української держави. Український політичний провід не був приготований на такий переворот. Він не був приготований на розвал Австрії і, якоюсь мі­ рою, його боявся і його не хотів. Він переговорював з віденським 4 Лев Шанковський, „Перший полк УСС. в 1916 році”, Альманах-Календар „Провидінні9, Філадельфія 1965 ст. 57—60.

5 Пор’. Степан Ріпецький, Українське Січове Стрілецтво. Визвольна ідея і збройний чин. Нью Йорк 1956, ст. 204—207.

36

урядом і вірив ще «в можливість перетворення Австрії в федерацію національних держав, як це заповів був у своєму маніфесті з 18 жовтня 1918 р. австрійський цісар Карло. Чекаючи рішення української справи від австрійського уряду, президія Української Парламентарної Репре­ зентації і виконна делегація Української Національної Ради залиши­ лись зовсім позаду подій, які в наслідок Листопадового Зриву розви­ валися революційним шляхом, шляхом руйнування австрійської влади й будування на її місці влади українського народу. Воєнно-революційна операція, відома під назвою Листопадового Зриву, була, назагал, успішною й удатною операцією. Найбільше удатною вона була у Львові. Про розміри львівської удачі говорить факт, що велйке місто (205,000 населення), з перевагою польського населення (51.2%) опанувало 60 старшин і 1,400 вояків фактично без інциденту. Історик Листопадових днів у Львові Олекса Кузьма за­ значає: „Українська влада вив'язалась із свого завдання знаменито. Справність українських старшин і вояків була зразкова. Цілий плян перевороту переведено так прецизню і дальші розпорядки виконувано так бездоганно, що чужинецькі військові старшини, яких у Львові було безліч, висловлювались про це з найбільшим признанням. Навіть Мончинський (командант польських повстанських військ у Львові—Л.Ш.) не годен був укрити свого подиву, називаючи злобно український переворот „німецькою роботою ”.6 На провінції переведено Листопадовий Зрив у перших днях листо­ пада і в цілій низці міст він відбувся без найменшого інциденту. Тіль­ ки в Самборі та в Бориславі хвилево ці міста опанували були поляки, але їхні виступи в скорому часі ліквідовано. Удатним був теж Лис­ топадовий Зрив у Перемишлі, але, на жаль, зайва добродушність і поступливість політичних провідників повіту причинилася була до зайняття цього міста поляками в дні 11 листопада. Втрата цього міста, як теж брак широкозакроених мілітарних операцій, щоб цей ключ до української Галичини відобрати, був одною з причин, що склалися на перемогу поляків у польсько-українській війні.7 У висліді Листопадового Зриву зайнято майже всю українську етнографічну територію Галичини й Буковини. Наступ румунської армії в Буковині зліквідував український стан посідання. Галичина, яка мала власну проблему: польське повстання у Львові, не могла поспішити з допомогою. Українські війська з Буковини, після кількох ар’єргардних боїв, відступили до Галичини, де в Коломиї переоргані­ зувались в Буковинський курінь. Цей Буковинський курінь увійшов, пізніше, їв склад 3-ої Залізної дивізії Армії УНР, де визначався в боях на протибольшевицькому фронті.8 6 Пор. Сотн. Олекса Кузьма. Листопадові дні 1918 р. 2-ге вид. Нью Йорк I960» ст. 70.

7 Пор. Кузьма, назв. праця, ст. 238—246, розділ XIX: „Упадок Перемишля”. Інша літе­ ратура про Перемишль: Борис Ромченко, „Сумної памяти дні в Перемишлі” УС 1921, 1, 14—19; 2, 13—17. Див. теж Теодор Гоза. „З визвольних днів Перемишля”, УГА, том ІП, Вінніпег 1966, ст. 59—63. Також: „Положення в Перемишлі (документи)”, там же, ст. 67—75.

6 Пор. Д. М. „Буковинський курінь”, УГА, том І, Вінніпеґ 1958, ст. 259—260. Також: Ген. Олек-сандер Удовиченко, Третя дивізія. Матеріали до історії Війська УНР, Нью Йорк 1971, ст. 45. Прізвище автора: Дмитро Микитюк.

37

Листопадовий Зрив покликав до життя українську армію, але про­ цес її утворення, поза Львовом, про який існують точні дані,9 важко представити, бо бракує відповідних джерельних праць. Листопадовий Зрив, який був переломовою історичною подією в Галичині, на жаль, не посідає в українській літературі предмету такої кількости джерель­ них праць, якії б відповідали значенню цієї поділ. Численні учасники Зриву, на жаль, не подбали за висвітлення події, учасниками якої були, а яка була виявом однодушної постави українського народу Галичини і виразником його готовости до боротьби за побудову української дер­ жавносте Про Листопадові дні в цілій низці повітів не знаємо нічого, бо немає для цього джерельних даних, наприклад, з повітів: Борщів, Городенка, Городок, Гусятин, Добромиль, Заліщики, Збараж, Зборів, Мостиська, Надвірна, Скалат, Снятин, Чесаніїв. Спогади військовиків, особливо важливі для наших дослідів, маємо тільки з повітів Балигород-Лісько, Дрогобич, Жовква, Золочів, Коломия, Львів, Перемишль, Рудки, Самбір, Стрий, Товмач. Про Стрий є дещо більше: нарис Андрія Кігічака (пїдхор. УСС) про українську міську, повітову й військову адміністрацію в цьому місті, єдиний у своєму роді з Цілої Галичини.10 Про більшість повітів знаємо тільки те, що було подано в звітах кур’є­ рів УГВКомісаріяту, частина з яких були надрукована у львівському „Літописі Червоної Калини”.11 Очевидно, брак відповідної літератури про Листопадовий Зрив, недоступність літератури, розсипаної в різних пресових виданнях в роки між двома війнами, наприклад в такому органі, як „Україн­ ський Прапор” — видання українського галицького уряду в рр. 19191928 (Відень-Берлін), ставлять історика визвольної війни в Галичині в клопітливе положення; на підставі доступної тепер літератури він не може представити повної історії Листопадового Зриву. На під­ ставі доступної літератури воєнний історик не може представити постання Галицької Армії, яка вже в грудні 1918 року, за свідченням ген. М. Ом. Павленка нараховувала 30,000 старшин і вояків, у тому 15,000 боєвиків з 40 гарматами.12 Про те, як утворено цю армію, існуюча література предмету дає тільки частинну відповідь. У наступній таблиці подаємо наявну інформацію про Листопадо­ вий Зрив у різних повітах Галичини й про п т ’язане з ним творення українського війська в різних місцевостях, при чому підкреслено вклад цих місцевостей в оборону Львова. Поскільки таблиця наша від­ дзеркалює стан у перших трьох тижнях листопада, тобто за час боїв у Львові, то можна зробити висновок, що в цьому часі допомога краю для Львова була цілком недостатньою. Край не відгукнувся задовільно 9 Крій праці 0л. Кузьми, див. теж Corn І. F—вий, „Спомини львівських листопадових днів”, УС 1921, 1; 3—9; 2, 4—13. Прізвище автора: сотн. Іван Рудницький.

10 Див. Андрій Кігічак, „Зразок правопорядку української влади в одному 8 галицьких міст”, УГА, том П, Вінніпег 1960, ст. 25—29.

11 Див. ШК 1930, 2, 22—28 (Станиславів), 3, 20—21 (Бучач-Бережани), 4, 22—23 (Канінка струмилова), 6, 23 (Рогатин, Турка), 7—8, 29—32 (Підгайці, Радехів, Сто* янів, Стрий, Перемишль, Долина, Винники, Щирець, Рудки), 9, 22 (Бібрка). Див. теж Дмитро Микитіок „Запільні органи правопорядку ЗО УНР”, УГА, том П, ст. 31—44.

12 Ген. Омелянович-Павленко Старший, Українсько-польська війна 1918—1919. Прага 1929, ст. 12. Далі: Павленко.

38

на потреби українського фронту у Львові, посилаючи йому незначну військову допомогу. У цілій низці місцевостей новостворена україн­ ська влада дала перевагу льокальним інтересам, зовсім не турбуючись станом у столиці. З цього погляду мабуть слушним є зауваження, яке зустрічається в літературі, що український уряд, який, до речі, постав щойно 9 листопада, повинен був покинути Львів і переїхати на провінцію, звідки йому можна було б свобідніше вести працю над будовою держави і звідти міг би більш енергійно «організувати допо­ могу для загроженої столиці.13 Зокрема начальний командант укра­ їнських військ у Львові, полк. Гнат Стефаніїв, намагався намовити уряд до виїзду зі Львова. Він від самого початку був тієї думки, що уряд повинен покинути Львів, бо виснажену й нечисельну бойову силу укра­ їнських військ у Львові доводилося розпорошувати на оборону уря­ дових установ зі шкодою для обсади інших становищ. Коли ж би уряд переїхав в інше місце, то у Львові зменшилося б запотребування війська до внутрішньої служби і з вільних вояків можна б створити резерву, якої команді у Львові завжди бракувало.14 Табл. 4 ЛИСТОПАДОВИЙ ЗРИВ І ТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКА ПОВІТ

ДАТА ЗРИВУ

Бережани Бібрка Броди Бучач Долина Дрогобич Жидачів Жовква Збараж Золочів

4.

2.

1.

2.

2.

1.

1.

1.

1.

1.

Калуш Камінна струмилова Коломия

2. XI. 1. XI. 1. XI.

УТВОРЕНІ ВІЙСЬКОВІ ЧАСТИНИ

XI. XI. XI. XI. XJ. XI. XI. XI. XI. XI.

Львів

1. XI.

Лісько Перемишль Перемишляни Підгайці Рава руська Радехів Рогатин Рудки Самбір

3.

3.

3.

5.

1.

2.

7.

2.

5.

XI. XI. XI. XI. XI. XI. XI. XI. XI.

Кіш пп.

ДОПОМОГА ДЛЯ ЛЬВОВА 2 сотні

2 сотні Сотня 15 ст., 260 стр. Курінь Курінь Сотня Кіш пп. Кіш гп Сотня Сотня Кіш 24 пп. Кіш 36 пп. Кіш гп. (гармат, полк) Піх. вишк. Заболотів Полк кн. Льва 19 п. укр. стр. Супровідний курінь

2 сотні 3 сотні 4 гавбнці 3 сотні Батерія УСС Винники: 6 відділів, Щирець 2

1 сотня 4 ст., 140 стр. Угнів: 1 сотня 1 відділ Кіш пп.

13 Ку8ьма, назв, праця, ст. 312—314.

14 Там же.

39

Табл. 4

ЛИСТОПАДОВИЙ ЗРИВ І ТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКА

(Продовження) ПОВІТ Сколе Сокаль Стани славі®

ДАТА ЗРИВУ 2. XI. 1. XI. 1. XI.

у творені

військові

ЧАСТИНИ

ДОПОМОГА для ЛЬВОВА 1 сотня

Кіш 1 СП. К ІШ 2 СП.

Старий Самбір Стрий

2. XI. 1. XI.

Сянік* Теребовля Тернопіль Товмач Турка Чортків Яворів

5.

1.

1. І.

3.

4.

1.

XI. XI. XI. XI. XI. XI. XI.

Кіш УСС Кіш гп.

2 гавбиці

Кіш т і. Кіш гп.

2 гавбиці

Кіш пп.

* Листопадовий зрив переведено в ЗО селах Команчецьиої Республіки. Утворено міліцію. Коианчедька Республіка впала 22. І. 1919 року. Примітка: Немає ніяких даних з повітів Богородчани, Борщів, Горо денна, Городок, Гусятин, Добромиль, Заліщики, Зборів, Косів, Мостиська, Надвірна, Печеніжин, Скалат, Снятин, Чесанів, Ярослав.

Погляд на поівищу табличку показує, що організовані військові формації творились, головно, там, де стояли постоєм кадри австрій­ ських полків. У Галичині, разом з Ярославом, кадри українських пол­ ків австрійської армії були в таких містах: 9 піхотний полк у Журавиці коло Перемишля, 15 пп у Львові, 24 пп у Коломиї, 45 пп у Пе­ ремишлі, 77 пп в Ярославі, 95 пп у Станиславові, 19 п стр у Львові, 20 п. стр у Станиславові, 34 п стр у Ярославі, 35 п стр у Золочеві і 36 п стр у Коломиї. Кадри інших українських полків австрійської армії (10 пп, ЗО пп, 55 пп, 58 пп, 89 пп і 33 п стр) були розташовані поза територією Галичини. Звертає увагу факт, що в Коломиї й Стани­ славові були розташовані по. дві кадри австрійських полків, що й було причиною, що ці два міста себе під оглядом «військовим найскоріше зорганізували і найскоріше вислали військову допомогу до Львова. Факт цей був віддзеркалений у нумерації бригад Галицької Армії. Першою бригадою Галицької Армії стала 1-ша Бригада УСС, якої ку­ рені перші з’явилися у Львові, а черговою бригадою стала 2-га Ко­ ломийська бригада, бо ж Коломия перша на провінції зорганізувала військову допомогу до Львова. 3-тя Бережанська бригада, була ком­ бінованою бригадою; в ній тіільки один курінь був бережанський. Крім нього в склад бригади входили два курені полку ім. кн. Льва, що вів свій родовід з частин львівської залоги, головно кол. 15 пп, а два інші курені були станиславівські. Гарматний полк 3-ої Бере­ жанської бригади був станиславівський; він був організований, станиславівським гарматним кошем, що постав на базі австр. артилерій­ 40

ської кадри в Станислаїво'ві. Черговою бригадою була 4 -та Золочівська. бригада, поскільки золочівські курені, організовані на базі аівстр. 35 п. стр., вже дуже скоро появилися на фронті* під Львовом. Польська література, а за нею мабуть Кучабський 15 твердить, що українська влада організувала 14 кадр (кошіїв) піхоти й 2 артилерії. Насправді кошів піхотних було 7, а коли ще додати Кіш УСС, що перенісся з Вижниці д а Станислаївова, то 8 . Зате кошів гарматних полкіїв було 4. Дальшій, уже пляновій, організації територіальних ко­ манд і кошів послужив розпорядок про військово-територіяльний по­ діл ЗУНР з дня 13 листопада 1918 року, який утворював три військові области та дванадцять військових округ.16 Того самого дня Секре­ таріат Військових Справ оголосив розпорядок, яким наказав частинну мобілізацію всіх обов’язаних до військової служби громадян укра­ їнської національносте ЗУНР,17 а теж іншим розпорядком Секретаріят Військових Справ розв’язав бувшу австрійську жандармерію і приказав окружним командам утворити українську жандармерію. Крім того здемобілізовано всі командну військові-урядиг-ваведення і т. п. бувшої австро-угорської монархії, що находилися на території ЗУНР, а також всі формації, іцо рекрутувалися з цих територій. їхнє майно перейшло на власність української держ'ави. Приступлено також до організації військового судівництва. Дня 16 листопада 1918 року проголошено розпорядок Секретаріяту Військових Справ, яким створено обласні та окружні військові суди. Найвищий військовий суд мав утворитися у Львові. На час стану облоги у Львові виконував військове судівництво польовий суд Начальної Команди.18 Всіми тими розпорядками Державного Секретаріяту Військових Справ скріплено дальші підвалини під будівництво Галицької Армії.

1, справді, була крайня пора, щоб безплянову і нескоординовану досі військово-організаційну роботу управильнити законодатною дорогою й, тим самим, надати військовій організації певний зміст і означені форми.

3. Польська легенда про австро-німецьку допомогу для Листопадового Зриву

Українці перевели Листопадовий переворот в Галичині без най­ меншої сторонньої допомоги і це є факт, прояснений так основно в нашій літературі, що немає змислу на його розглядання тратити час. Все ж таки, не зважаючи на те, вся польська література про лис­ топадові події, від самого початку й до останнього часу19 твердить однодушно щось цілком протилежне. Спеціяльно улюбленою стала, в польській літературі, легенда про останні жовтневі дні 1918 року, на тлі яких, нібито, оформилася конкретно таємна австро-німецько15 16 17 18 19

Кучабський, назв. праця, ст. 234. Кузьма, назв, праця, ст. 264—265. Там же, ст. 265. Там же, ст. 265—266.

Wladyslaw Pob6g-Malinowski, Najnowsza polityczna historja Polski, Tom I, Paryz 1953, ст. 360—361. Див. також Степан Ріпецький, Українське Січове Стрілецтво, назв. праця, ст. 202—203, 352.

41

українська змОіва з австрійською Начальною Командою (АОК), командантом австрійської залоги у Львові ген. Пфефером і намісником гра­ фом Гуйном з одної сторони, а з Українською Національною Радою з другої сторони, наслідком якої мало бути передання влади українцям у Львові £ в краю. Цю легенду польська література роздула до великих розмірів і внесла в неї стільки суб’єктивного елементу, сторонничости й перекручень, що тенденційність цієї літератури стає очевидною. У цьому місці бажаємо зайнятись цією тезою легенди, яка твер­ дить, що український листопадовий збройний чин зорганізувала й під­ готовила пересуненням у Східню Галичину українських полків австрій­ ської армії — австрійська АОК, з якою, нібито, УНРада перебувала в постійному зв’язку.20 Щодо цієї тези, то слід почати б її розгляд від особи шефа австрійського генерального штабу, тобто начального команданта, ген. Артура барона Арца фон Штравсенбурґа. Немає ніякого доказу, що українські політики коли-небудь говорили з ген. Арцом, але, зате, існують докази, що він (ген. Арц) схіодиївся з поль­ ськими політиками й сприяв їм.21 До фантазій належить твердження, що УНРада стояла в порозумінні з АОК і добивалася в неї висилки українських полків у Східню Галичину. Українська парламентарна репрезентація дійсно порушила військові справи, але не в АОК, а в голови австрійського уряду і то аж 22 жовтня! 22 Та з цих інтервенцій не вийшли ніякі конкретні розпорядження австрійського уряду про висилку війська до Львова чи теж до Східньої Галичини. І треба ствердити, що взагалі не було ніяких пересувань україн­ ських бойових частин австрійської армії до Сх. Галичини. Відбувався тільки звичайний поворот запасних кошів (кадрів), які були евакуовані з Галичини в 1914 році. Поворот кадрів почався вже в 1917 році і він обіймав, в однаковій мірі, кадри українських і польських полків австрійської армії. До речі, деякі кадри українських полків не повернулися на передвоєнні місця постою, але були затримані на польських територіях (10 пп, ЗО пп, 58 пп, 89 пп, 33 п стр тощо). В дні 1 листопада 1918 р. тільки 7 кошів українських полків були розта­ шовані на території Східньої Галичини. Та польські літописці не пощадили перцю і зробили з повороту кадрів — стягання українських бойових формацій до Галичини з метою перевороту! А капт. Мончинсюі одним помахом пера перемінив кадри 15 пп, 19 п стр і 41 супро­ відного куреня, силою біля 1,500 українських вояків на „три укра­ їнцями переповнені полки”.23 По тій же методі, 1,400 українських вояків і 60 старшин, що дійсно взяли участь в опануванні Львова, перемінив він на 12 тисяч українського війська!24. А, тим часом, коли 20 Hop. Czeslaw Mac^ynski, Boje Iwowskie, Tom I, Warszawa 1921, от. 23—32. Далі: Мончиньскі. Див. теж Michal Bobrzyfiski, Wskrzeszenia Panstwa Polskiego, Tom П, Kra­ kow 1925, ct. 29.

21 Див. 0. Думін, „Австрійська ’інтрига’ і листопадовий переворот”, ЛЧК, 1933, 7—8, 13—18.

22 0. Думін, назв, праця, ст. 17. Д-р Кость Левицький, Великий зрив, Львів 1938, ст.

125—126.

23 0. Думін, назв. праця, ст. 16..

24 Там же.

42

польські автори перекидають українські полки австрійської армії спіш­ ними транспортами своєї фантазії в Східню Галичину, австрійське АОК тримає їх далі на віддалених фронтах, навіть не думаючи який-будь український полк перекидати в Східню Галичину, щоб він там пере­ бирав владу для українців. У таблиці ч. 5 на цій стор. подаємо зібрані на підставі джерельних матеріялів відомості, де були галицькі полки австрійської армії та їхні кадри в дні 1 листопада 1918 року. Бажаємо при цьому нага­ дати, що в кадрах полків було фронтового вояцтва обмаль, а зде­ більшого вони складалися з вояцтва вже нездатного До фронтової служби. Коли ж ідеться про фронтові частини, то з нашої таблички побачимо, що в Східній Галичині не було ні одного фронтового полку, куреня, чи сотні, бо всі вони були на віддалених фронтах: італійському й балканському, або в складі австрійської окупаційної армії на Україні. І, що найголовніше, навіть полку Українських Січових Стрільців (УСС) не було, а його спізнена поява у Львові заважила на висліді львів­ ських боїв. Той факт, що австрійський уряд і АОК відмовились спровадити полк УСС з України до Львова, збиває найкраще фальшиві твердження всієї польської літератури, немов би Австрія разом з нім­ цями підтримувала українців у Галичині і помагала їм організувати в Галичині Листопадовий Зрив. Поза всяким сумнівом, кредит за нього можуть собі українці записати виключно на свій власний рахунок! Табл. 5 Полки

ДЕ БУЛИ ГАЛИЦЬКІ ПОЛКИ І ЇХ КАДРИ В ДНІ 1. XI. 1918 Р.? . Проценти Доповняючі Кадри Дивізії Фронти (+ ) українців округи 1. XI. 1918 в 1914 р

А. Піші полки: 9 10 15 24 ЗО 45 55 58 77 80 89 90 95 109* 110* 115* 124* 130*

Стрий Перемишль Тернопіль Коломия Львів Сянік Бережани Стани славів Самбір Золочів Городок Ярослав Чортків .9+45+77 10+40 15+95 24+41+58 30+80+89

Журавиця Нов. Санч Львів Коломия Замость Перемишль Иозефсштадт Люблин Ярослав Тарнів Ряшів ? Станиславів

4 пд 24 пд 10 пд 59 пд 9 пд 24 пд 10 пд П пд 24 пд 9 пд 11 пд 11 пд 2 пд

—

— — — •—

2 11 53 50

пд пд пд пд

Італія (+ ) 73 Італія 47 Італія (+ ) 62 Балкани 79 Балкани 59 47 Італія (+ ) 59 Італія (+ ) 72 Україна 69 Італія (+ ) 63 Балкани 60 Україна Україна 33 в перемарші на італійський фронт 70 — Італія (+ ) — в перемарші — Україна — Італія (+ ) Італія (+ ) —

43

Б.

Стрілецькі полки (полки краєвої оборони):

18 19 20 33 34 35 36

Перемишль Львів Стани славів Стрий Ярослав Золочів Коломия

Перемишль Львів Станиславів Краків Ярослав Золочів Коломия

45 сд 54 сд 43 сд 45 сд 45 сд 54 сд 56 сд

Балкани Україна Італія ( + ) Балкани Балкани Україна Італія (+ )

47 59 72 73 ?

68 70

ЗО пд ЗО пд ЗО пд 49 пд

Балкани Балкани Балкани Італія (+ )

35 47 59 70

В. Курені польових стрільців (фельдєгер): 13 14 18 ЗО

Краків Перемишль Львів Станиславів

Краків Перемишль ? Львів

Пояснення: Полки 109, 110, 115, 124 і 130 були утворені щойно в роки війни з че­ твертих куренів полків, числа яких подано під доповняючою округою. ( + ) означає, що полк чи курінь попався в італійський полон під кінець війни. Погляд на таблицю каже нам, що 10 українських полків і 1 курінь попались були в італійський полон.25

4. Наддніпрянська Україна й польсько-українська війна

Польсько-українська війна, що почалася була 11 листопада 1918 року нападом польських військових частин з корінної Польщі на.м. Перемишль (до цього часу можна було говорити тільки про пов­ стання місцевих поляків у Львові), могла закінчитись перемогою укра­ їнських військ тільки в перших місяцях війни, в умовах максимального напруження всіх українських сил, враховуючи в те теж достатню во­ єнну допомогу з Наддніпрянської України. Перемога мусіла бути закріпленою до часу, коли ще Польща не могла використати вповні ового воєнного потенціялу і не могла організувати своєї чисельної переваги для рішучих воєнних операцій з метою повної поразки укра­ їнських військ і здобуття Галичини. Поскільки максимального на­ пруження всіх українських сил у перших місяцях війни не було, а во­ єнна допомога Наддніпрянської України була недостатня, переможцем вийшла звичайно Польща, бо її воєнний й економічний шхгенціяли були куди більші, як воєнний й економічний потенціяли Галичини, а її зовнішньо-політичне положення набагато краще, ніж положення ЗУНР. У перших місяцях війни, корінна Польща не могла дати також достатньої воєнної допомоги своїм галицьким землякам. Внутрішньо­ політичне положення відродженої Польщі не дозволяло на організа­ цію видатної воєнної допомоги для львівських поляків. У колиш­ ній російській займанщині, і не менше в колишній австрійській займанщийі, панував повний хаос; всюди гуляли грабіжницькі бан-25 25 Пор. Лев Шанковський, „Де були українські полки австрійської армії при кінці світо­ вої війни?”, ШК 1939, б, 14—17, 7—8, 19—22. Передруковано в Лев Шанковський, Українська армія в боротьбі за державність. Мюнхен 1958. ст. 85—105. Всі відо­ мості до тієї таблички взято в офіційної „Історії останньої війни Австро-Угрощини”. Див. Gla/ise-Horstenau, Edmund von. und Rudolf Kissling (Red.) Osterreich-Ungams letzter Krieg. 7 Bande.. Wien 1938. На підставі покажчика 7 тому цієї „Історії” можна легко встановити, де був даний полк, чи батальйон австро-угорської армії при кінці світової війни. У статтях Шанковського є посилання на ці сторінки.

44

ди й комунікати польської начальної команди подавали відомості про бої польського війська проти банд.26 У Люблині, в ночі з 6 на 7 листопада 1918 року, утворився був „тимчасовий людовий уряд” під проводом соціяліста Іґнацого Латинського так, що Поль­ ща мала два уряди, які себе взаємно не визнавали. Крім війни за Львів і Галичину, Польща теж вела війну проти Чехо-Словаччини за Тешинський Шлеськ і проти Німеччини за Познанщину. Але це були для Польщі переходові труднощі, які вона подолала і вже весною 1919 року могла післати значну воєнну допомогу до Галичини. Прибулі1 дисципліновані познанські полки й остаточно прибула польсько-фран­ цузька армія ген. Галлера, яка й вирішила вислід польсько-української війни. Галицькі поляки самі її не виграли! На жаль, Галичина не отримала такої видатної воєнної допомоги з Наддніпрянської України, яка кількістю свого населення вдесятеро перевищала Галичину. Цієї допомоги Галичина не отримала в дос­ татній кількості ні на громадській базі, ні від гетьманського уряду, ні від Директорії УНР. Спроби організування допомоги на громад­ ській базі робились тільки в Києві й Одесі, і в наслідок тих заходів прибув до Львова, 13 листопада 1918 року, загін ім. Гонти під коман­ дою от. Андрія Долуда, який пізніше визначився був у боях за Львів, але який складався тільки з 50 козаків. Якщо б таких загонів було прибуло з України хоч з десять, вони були б здобули Львів. На жаль, поза названими містами, міста й губернії України навіть не ворух­ нулись. Від гетьманського уряду безпосередньо не було теж ніякої допо­ моги, хоч гетьман Павло Скоропадський висловив був делегатам га­ лицької УНРади (д-р Осип Назарук й інж. Володимир Шухевич) свою згоду послати до Львова Окремий Загін Січових Стрільців (ОЗСС), що стояв постоєм у Білій Церкві, і погоджувався дати допомогу во­ єнними матеріалами. Гетьманський генеральний штаб у відповідь на заходи д-ра Івана Луценка з Одеси наказав перейти до Галичини 3-му авіаційному дивізіонові в Одесі. Дивізіон дійсно перелетів був до Шатави б. Кам’янця, а потім перелетів до Галичини, де створив основи летунства УГА Але ОЗСС до Львова не прибув, бо Стрілецька Рада відмовилась туди їхати, будучи заанґажованою у проекти повстання проти уряду Гетьмана. За вийнятком полк. Романа Сушка, всі члени Стрілецької Ради вирішили були 13 листопада 1918 року до Львова не їхати, але взяти участь у протигетьманському повстанні. Два дні пізніше, 15 листопада, ОЗСС почав був повстання проти Гетьмана, який попереднього дня проголосив був федераційну грамоту. Рішення Стрілецької Ради з дня 13 листопада й досі критикується широко в літературі, а закиди проти цього рішення були такі загальні й сильні, що спонукали самого Командира Січових Стрільців, полк.

26 Пор. Stefan Pomarafiski, Pierwsza wojna polska (1918—1920), Zbi6r wojennych komunikat6w prasowych Sztabu Gen. Warszawa 1920. Див. напр. комунікат про бо!

8 бандами трабіжників у воевудзтві квлецькому з дня 20. XI. 1918 та ін. (ст. 7—8).

45

Євгена Коноівальця, відповідати на них.27 Крім нього, в цій справі забирали теж голос інші видні старшини формації СС.28 Критичні закиди щодо участи Січових Стрільців у протигетьманському повстанні стосуються, по суті, двох справ: 1) Недоцільносте чи шкідливосте протигетьманського повстання взагалі; 2) Становища СС до боротьби у Львові, яку -вони могли, своєю інтервенцією, вирішити в українську користь. Нас, у цьому місці, інтересує виключно справа Львова. Питання стоїть: Чи могли Січові Стрільці здобути Львів у листопаді 1918 року? Щоб на це питання відповісти, треба насам­ перед знати силу ОЗСС. У ньому було 59 старшин і 1,187 вояків, але в тому, в бойовій частині, тільки 46 старшин і 816 вояків.29 У най­ кращому випадку, цієї сили військова частина — ОЗСС міг прибути щойно 20-21 листопада,30 тобто тоді, коли до Львова прибула, орга­ нізована в корінній Польщі, „одсси’* полк. Токаржевського в силі 140 старшин і 1,228 вояків, разом 1,368 людей. Таким чином, після при­ буття „одсечі” польське військо у Львові в дні 21 листопада мало в харчю'вому стані 6,686 людей, у цьому 612 старшин, і в бойовому стані 4,404 вояків при 469 старшинах.31 В українців цього ж дня було в харчовому стані 4,678 людей при 161 старшинах і в бойовому стані 3,305 вояків при 120 старшинах.32 Коли б до цього бойового стану українського війська додати 46 старшин і 816 вояків ОЗСС, бойовий стан українських військ у Львові досяг би 166 старшин і 4,001 вояків, отже менше ніж у поляків (469 старшин і 4,404 вояків). Отже відповідь на наше питання є ясна: Своїм прибуттям до Львова ОЗСС ніякого переломового становища у Львові не створював, Льво­ ва він у даній ситуації здобути не міг. .Для цього була потрібна значно більша сила, ніж та, що нею диспонував ОЗСС. Ці більші сили могла б була дати Директорія УНР, якщо б сама Наддніпрянська Україна не мусіла відбивати інвазії большевицької Москви. В грудні 1918 року, коли ще війни проти большевицької Москви не було, Директорія УНР послала деякі частини в Галичину, потім ще в лютому 1919 року один важкий гарматний полк. Прибули такі піші й гарматні частини з Наддніпрянської України на польський фронт: 27 6. Коновалець, „Причинки до історії ^української революції”, Корпус Січових Стрільців, Чікаґо 1969. Розділ: „Зрада Галичини”, ст. 410—414.

29 А. Крезуб, „Бої за Львів і Наддніпрянські Січові Стрільці”, Ш К 1930, ст. 27—33.

29 Стан ОЗСС: Дмитро Дорошенко, Історія України 1917—1923 рр. Том П. Українська Гетьманська Держава 1918 року, 2-ге вид. Ню Йорк 1954, ст. 248 і Корпус Січових Стрільців, назв. праця, ст. 135.

30 Окремий Загін Січових Стрільців (ОЗСС) з Білої Церкви не міг скоріше прибути до Львова, ніж 20—21 листопада, тобто тоді коди до Львова прибула теж польська „одевч” Токаржевського. Нарада Стрілецької Ради, на якій вирішено взяти участь у повстанні проти уряду ген. •Скоропадського і не їхати до Львова, мала місце 13 листопада 1018 року. Припустімо, що цього дня вирішено їхати до Львова. Щоб здобути й пригото­ вити валі8ничні транспорти, перевести частину з Білої Церкви до залізниці й наван­ тажити її в потяги потрібно було найменше 3 дні. На їзду до Львова в умовах тодіш­ ньої розрухи на залізницях, доповнення гармат і воєнних матеріалів 8І складів у Жме­ ринці, потрібно було далі найменше 3 дні так, що ОЗСС міг прибути на станцію ЛьвівПідеамче в найкращому випадку в дні 20—21 листопада 1918 року, а то й пізніше.

31 Стан польської „одсечі” : Кузьма, пазе. праця, ст. 393.

32 Кузьма, назв, праця, ст. 394.

46

Хвастіївський курінь от. Кравчука — на хирівський фронт Козятинська піша бригада — під Львів Дніпровська гарматна бригада 2-й і 6 -й важкі гарматні полки СС (по 3 батерії) 1-й Запорізький важкий гарматний полк (3 батерії). (Гарматні полки й бригади прибули до диспозиції Начальної Команди Галицької Армії). Піший курінь от. Кравчука дуже скоро розклався і його треба було обезброїти. Контроверсійною є оцінка Козятинської пішої бри­ гади, яка прибула на львівський фронт під Наварією в грудні 1918 року й мала бути основною силою українських військ їв грудневому наступі на Львів. Частину цю створено на Київщині з ініціативи кол. синєжупанників (сота. Курінний), які у той спосіб бажали віддячитись галичанам за опіку, що її мали були в німецьких таборах полонених.83 Особовий склад старшин і козаків цієї бригади був виборний; до бригади підібрано найкращий особовий матеріал, який був до диспо­ зиції. Ген. М. Омелянович-Павленко заздалегідь цікавився моральнополітичним станом бригади і подбав, щоб здобути відомості про боє­ здатність наддніпрянських частин. Як урядові відомості, так і доне­ сення агентури свідчили, що дух надісланих частин був найкращий.81 Все ж таки, під Львовом, Козятинська бригада відмовилась виконувати бойові накази й мусіла бути розброєною, при чому обеззброєння бри­ гади не пройшло без крови і то значної. Коло 140 людей було під час роззброєння поранено і забито .85 Що було причиною такого сумного кінця цієї частини? У літе* ратурі зустрічається надзвичайно гостру оцінку особового складу бри­ гади, але дослідження, проведені семінарем воєнної історії україн­ ського Таємного університету у Львові, виявили, що заламання духа козаків бригади наступило в наслідок двох невдачних наступів куренів бригади: на Ставчани (27.ХІІ) і на Скнилів (28.ХІІ). Поведені несправ­ но в чоловий наступ на Ставчани, наддніпрянці мали важкі втрати. Знов же Скнилів вони здобули у впертому наступі, але натрапивши на спротив на Сиґнівці, вони даремне викликали артилерійську під­ тримку, якої не отримали. Поява польського панцерного поїзду спри: чинила їхню панічну втечу із зайнятого Скнилова. Все ж таки можна зробити висновок, що рішення командування про обеззброєння Ко­ зятинської бригади було завчасне і взагалі помилкове. Бригаду слід було відтягнути з фронту й її переорганізувати, елімінуючи з неї бун­ тарський елемент, а саму бригаду затримати далі в резерівіі фронту. На нашу думку, командування не потрапило використати того психо­ логічного враження, що його робила поява наддніпрянських частин345 33 Історія Козятинської бриґади була предметом розгляду на семінарі воєнної історії Та­ ємного українського університету у Львові в 1922 році. Тоді усталено, що ініціатива створення цієї бригади вийшла від старшин сипє-жупанників, які бажали віддячитись галичанам за опіку в таборах полонених у Німеччині. З рамені старшин синежупанників . у бригаді діяв сотн. Курінний, який після роззброєння Козятинської бригади служив у 4 Золочівській бригаді Галицької Армії як її муніційний референт.

34 Йор. Павленко, назв. праця, ст. 16.

35 Там же, ст. 19.

47

на польському противникові й, тим самим, злегковажило собі один із засобі® психологічної війни. З цього погляду недоцільно було вжи­ вати Козятинську бригаду як гарматне м’ясо й гнати на забій проти сильнішого ворога на кращих позиціях (Ставчани), але вжити її що­ йно в рішальній фазі боїв за Львів для використання психологічного ефекту, який уже сам міг бути засобом для перемоги.86 Роззброєною була теж у квітні 1919 року Дніпровська гарматна бригада, яка до цього часу задовільно виконувала свої обов’язки на фронті під Городком у лютневих і березневих боях 1919 року. І тут українське командування поспішилось. Замість елімінувати небаж'ані явища, яких теж не бракувало в галицьких частинах і в поляків (ряшівські сотні зійшли самовільно з фронту, не бажаючи воювати з укра­ їнцями), командування, панічно боючись найменших ознак розкладу у наддніпрянських частинах, поспішилося з роззброєнням бригади, вважаючи його найкращою методою для усунення розкладу. До речі, інші наддніпрянські гарматні полки (2-ий і 6 -ий СС і 1-й Запорізький важкий гарматний полк) виявилися в Галичині дуже боєздатними час­ тинами, показуючи найкращі бойові якості. Все ж таки, воєнна допомога Наддніпрянської України була замала для перемоги над Польщею. Чисельна кількість наддніпрянської пі­ хоти в Галичині (округло 4,000 вюяків), поминаючи ©же питання її якости, не дорівнювала кількості галицької піхоти на Наддніпрянській Україні, якої кругло було 20,000 вояків .87 Таким чином, війну з Польщею треба було вигравати власними силами Галичини, але для цього потрібно було максимального їх напруження, його не було, бо його заступала віра в справедливе вирішення Антанти. А Антанта робила все для перемоги Польщі, дарма що війна Польщі проти України допомагала большевицькій Москві станути міцною ногою на Україні і в Східній Европі.

5. Від імпровізації до організації творення Галицької Армії

Це цілком зрозуміло, що в початкових стадіях існування Галицької Армії її організація мала характер імпровізації. В перших двох мі­ сяцях, тобто до кінця грудня 1918 року, Галицька Армія була міша­ ниною регулярних, партизанських або напівпартизанських відділів, які оперували здебільша на власну руку на лініях наступу польських військ. Відділи ці мали дуже різнородний склад і дуже різно себе називали. І доки не була ще організована центральна військова влада, ці від діли не мали зв’язку з вищими командами і дуже рідко мали зв’язок між собою. Найперше група українських регулярних військ зорганізувалася у Львові. На основі урядового виказу харчовий стан українських військ у Львові 21 листопада числив 161 старшин і 4,517 вояків, разом 4,678 людей. У тому було 120 старшин і 3,185 вояків бойового стану, разом 3,305 людей. Стан подрібно представлявся так:367 36 Пор*. УГА І, ст. 146.

37 Пор. Павленко, назв. праця, ст. 61.

48

Табл. 6 Чп 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20

СТАН УКРАЇНСЬКИХ ВІЙСЬК У ЛЬВОВІ 21. XI. 1918 Ст. Стр. Всіх Харчовий стан

ЗАЛОГА 1-й укр. полк ім. кн. Льва 19-й полк укр. стрільців Касарня при вул. Зиблікевича Цитаделя, Осолінеум, Почта Соймова група Касарня Фердинанда Касарня поліції Пробоева сотня хор. Мінчака Замарстинівська група Підзамче Батерія на Високому замку Артилерія на Личакові Стійковий курінь ч. 50 Ратуш Намісництво Запас УСС Відділ скоро стрілів на Валах Військова команда Булавна сотня Нач. Команди Школа інвалідів Р азом :

18 7 3 14 17 11 7 5 8 19 2 3 15 9 1 9 2 5 5 1

1,248 224 55 262 394 182 238 77 189 387 35 71 306 163 46 80 28 ЗО 431 71

161

4,517

Ст. Стр. Бойовий стан

1,266 16 231 6 58 • 3 10 276 14 411 11 193 245 7 4 82 8 197 .

14 406 2 37 74 3 4 321 4 172 1 47 89 6 2 ЗО 2 35 3 436 72 — 120 4,678

675 163 40 203 347 182 172 62 189 336 35 71 185 94 46 67 27 23 268 — 3,185

Всіх 691 169 43 213 361 193 179 66 197 350 37 74 189 98 47 73 29 25 271 3,305зв

Коли взяти до уваги, що стан польських військ разом з перемиською допомогою мав кругло 6,700 людей, а стан українських військ кругло 4,700 людей, то по польському боці була величезна перевага, бо числом 2,000 людей. Цю перевагу бачимо особливо в старшинах яких поляки мали поверх три рази більше так, що один польський старшина припадав пересічно на 8 вояків, а один український на Г вояків.*39 Але стан українських військ у Львові в дні 21.ХІ.1918 р. показує також, що, в листопаді 1918 р., край не виконав був своїх обов’язків супроти українських військ у Львові і, впродовж трьох тижнів беї у цьому місті, не надіслав був для них потрібної допомоги © стар­ шинах і вояках. Якщо б кожний із 40 повітів, що перебували міцно під українською владою, надіслав був до столиці тільки одну бойову сотню піхоти (що лежало зовсім у сфері можливостей), то стан укра­ їнських війск у Львові був би зріс до 14,000 людей, що означало б перевагу української сторони на кругло 7,300 людей. Тоді поляки мугіли були б «вііддати Льмв. Крім допомоги в людях, край повинен був подати теж для укра­ їнських військ у Львові допомогу в технічних бойових засобах. Від самого початку, поляки мали теж перевагу в організаційному складі своїх в(ійськ і в технічних бойових засобах. Вони мали у Львові два ескадрони кавалерії, відділ саперів, летунський відділ, три панцирні потяги й одне панцирне авто, а того всього в українців не було. По­ 33 Пор. Кузьма, назв. праця, ст. 394.

39 Там же, ст. 395.

49

ляки мали у Львові п’ять батерій артилерії по 2 гармати, разом 10, до того дістали з Перемишля 8 гармат, отж*е разом 18, а українці розпоряджали всього 11 гарматами. Теж у скорострілах і мінометах була перевага по польській стороні. Край повинен був подбати про тех­ нічну допомогу для українських військ у Львові, зокрема надіслати скорострільні, мінометні чети і гарматні батерії. При більшій енергії й зараднюсти запільних командантів і це завдання можна було вико­ нати. На ж'аль, край взагалі злегковажив собі потребу воєнної допо­ моги для українських військ у Львові і, не зважаючи на розпачливі заклики зі Львова, для неї мало що зробив. Із свого летаргічного сну край прокинувся щойно після упадку Львова. Поза Львовом, в перших двох місяцях війни, тобто до кінця грудня 1918 року, групи регулярних і напівпартизанських українських військ творилися, головно з ініціятиви місцевих енергійніших стар­ шин, на шляхах просування польських військ у Галичину. Після упадку Львова, поляки зорганізували були три наступальні операції проти українських військ, а саме випад зі Львова на схід і північ, випад з Холмщини на Раву руську (поляки зайняли її 27.ХІ.1918) і, врешті, випад з Перемишля на Хирів і Самбір в останніх днях листопаду. Щоб протиставитися цим випадам, власне на шляхах польського нас­ тупу, створилися були перші групи українських військ. З ініціятиви команди УСС під Львовом постали були групи „Старе село” й „Схід”, а на північ від Львова — група „Північ”.40 Коло Хирова постала група „Південь”, яка, пізніше, поділилась була на групу „Південь І” (коло Хирова) і групу „Південь II” (коло Любіня великого). Для головного удару на Львів у дні 27 грудня 1918 р. створена була ще коло Львова група „Наварія”. У дальшому розвитку організації, групи „Північ” і „Південь” стали обласними командами, при чому в рамках областе „Південь” (обласна команда в Стрию) постала ще групи „Команча”, „Лютовиська”, „Старий Самбір”, „Глибока”, „Крукеничі”, „Рудки” і „Щирець” (на місці групи „Південь И”). У рамках областе „Північ” (обласна команда в Сокалі, а потім у Ка­ мінці струмилові й) постали групи „Оокаль”, „Угнів”, „Рава руська”, „Яворів” і „Янів”. Таким чином, уже в першій половині грудня 1918 р., в наслідок місцевих операцій на різних напрямках, створився- довгий на 400 км фронт від Тісної недалеко кордону Галичини до Хирова й попри Перемишль до Львова, зі Львова до Яворова, а з Яворова до Любачева, попри Раву руську до Сокаля і далі на північ до Крилова. У цьому фронті слід розрізнити 250 км суцільного фронту і 150 км фронту самостійних відтинків, головно в области „Північ”, які діяли, не маючи сполучення з іншими групами, цілком самостійно. До таких груп належали групи „Команча” і ,„Лютовиська” в области „Південь” і групи „Яворів” та „Рава руська” в области „Північ”. Тут тільки здовж р. Солокії створився був суцільний фронт. У наступній таблиці подаємо зведення бойових груп Галицької Армії так, як вони існували на переломі 1918 і 1919 років і напередодні 40 Див. Дмитро Микитюк, „Організаційна структура Української Галицької Армії”, УГА, І, ст. 77—78.

50

реорганізації їх у бригади. південно-західного фронту. Табл. 7 Назва групи

У зведенні починаємо перелік від груп

БОЙОВІ ГРУПИ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ НА ПЕРЕЛОМІ 1918 і 1919 РОКІВ Командант

Фронтовий відтинок

КМ Примітки

І. У складі области „Південь”. Команча Лютовиська

Богун-Пилипенко ? Дякунчак, потім Молящий

Старий Самбір Мацієвич Глибока Крукеничі Рудки Щирець

Кравс потім Федик Шепель Станимір потім Гофман Бізанц

існувала до у півд. ч. Сяніцького повіту до 22. І. від кордону к. Тісної до Сяну, Сяном до Телесниці сянної і до 1919 36 г. Жуків від г. Жуків попри Бандрів ЗО і Біличі до Хирова від Березова через Городовичі, ЗО Вовчу до Міжинця від Яксманич до Шешерович 33 у межах повіту Рудки 31 до Любіня вк.

18 від Любіня вк. до Оброшина

II. У складі Осадного корпусу: Наварія Старе село Схід

І. Ом. Павленко потім Вольф Микитка потім Тінкль Дідюків

від Оброшина до Сокільник

15

від Сокільник до Чортівської скали 12 від Чортівської скали через Ли21 синичі, Сороки до Брюхович

III. У складі области „Північ”: Янів Яворів Рава руська Угнів Сокаль

Долуд Гриневич Стафіняк Пушкар Демчук

від Брюхович до Гартфельду на пвд. зах. і півн. від Яворова від Любачева до Рави на зах. і півн. від Угнева від Кристинополя до Крилова

27 42 48 24 33

Повищі групи мали різнородний склад і форму. Д. Микитюк характеризує їх так: „В цих групах були самостійні полки, курені, а навіть самостійні сотні. їх сила була теж дуже різна. Бували сотні сильніші від куренів, а навіть від деяких полків. З назначуванням командантів було зразу теж різно, одних призначив ще колишній головний командант полк. Стефані'в, інших Державний Секретаріят Військових Справ, а ще інші взяли самі в перших днях листопада команду в свої руки і держали її досі. Дуже різнородні були теж назви куренАв чи полків”.41 Знов же, начальний командант Галицької Армії, ген. М. Омелянович-Павленко характеризує Галицьку Армію в цьому періоді, так: „Загальний бойовий стан армії не підносився вище 15,000 з щось 40 гарматами. Харчовий стан треба було рахувати подвійно (30,000 — Л.Ш.). Озброєння було дуж'е різноманітне . . . Технічних засобів не було зовсім. Всі фронтові частини жили, так мовити, „самопасом”, при чому місцеві інтереси у всіх, — це цілком 41 Дмитро Микитюк, назв, праця, ст. 77.

51

природне явище в молодої армії, стояли на першому місці. Справа від цього чимало терпіла. Дійсність не була потішаючою. Ясно, що ми мали діло з військовою організацією, яка ледве-ледве, до того ж саміотужки, головно з ініціативи низів, пробувала стати на власні ноги”.42 Проти цієї армії, за свідченням польського воєнного історика Гуперта, поляки мали в бойовому стані 12,508 людей із 127 кулеметами й 48 гарматами.43 Тільки незначну перевагу мали над ними українські війська, перевагу заслабу, щоб можна повести проти польських військ широкозакроєні операції зачіпно-маневрової війни, які могли вирі­ шити війну в перших її місяцях. Для ведення такої війни потрібні були теж сильні резерви, а український фронт зовсім їх не мав. Окремі групи теж не мали їх і тому вони не могли навіть думати про зачіпноманеврову війну, про удари на тили й крила польських військ, але проти свого противника вели тільки позиційну війну оборонного ха­ рактеру. Позиційно-оборонною війною не можна було вирішити війни з поляками, бо час не грав на користь українців, він грав на користь поляків. Із повищих стверджень виникає, що шляхом імпровізації на першому етапі творення української армії не створено інструменту, який буїв би здатний вирішити війну. Зусилля для створення армії, навіть шляхом імпровізації, треба було принаймні подвоїти!

G. Завершення організації УГА: організаційна структура УГА і її дальші зміни

На шляху пляноївої організації Галицької Армії, віднотовуємо такі факти: 8. ХІ.1918 — Створення Начальної Команди Галицької Армії (НКГА). До цього дня вона називалася „Українська Генеральна Команда”; 9. ХІ.1918 — Створення Державного Секретаріяту Військових Справ (ДСВС), українського міністерства військових справ. Державним секре­ тарем військових справ іменовано полк. Дмитра Вітовського; 15.ХІ.1918 — Розпорядок ДСВС про покликання до зброї всіх чоловМв-українцііїв віід 18-35 років життя; 15.ХІ.1918 — Розпорядок ДСВС про військово-територіяльний по­ діл ЗУНР; 10. ХІІ.1918 — Ген. Михайло Омелянович-Павленко став начальним командантом Галицької Армії, а полк. Євген Мєшковський44 шефом штабу НКГА;45 15.1.1919 — Початок реорганізації Галицької Армії згідно з пли­ нами полк. Є. Мєшковського.

42 Павленко, назв. праця, ст. 12.

43 Гуперт, назв. праця, ст. 12.

44 Ми подаємо прізвище начальника генеральної булави Галицької Армії тав, як воно подається в біографічному нарисі про нього, виданому Українським воєнно-історичним інститутом у Торонто. Див. Героїчний бій під Чорним Островом, Торонто 1961, ст.

5—35. В літературі прізвище цього старшини було відоме, як бвген Мишківський. Див., напр., Д-р Ганс Кох, „Військовий провід Української Галицької Армії”, УГА, І, ст. 128.

45 Пор; Д-р Степан Шухевич, Спомини з Української Галицької Армії (1918—1920), І ча­ стина, Львів 1929, ст. 73.

52

У цьому розділі, бажаємо, насамперед, розглянути розпорядок про військово-територіяльний поділ ЗУНР. *Розпорядок цей створив підстави для організації запілля Галицької Армії. Залишаючи тери­ торію Карпатської України поза територією ЗУНР, розпорядок про військово-територіяльний поділ передбачив організацію трьох військо­ вих областей і 12 військових округ на території ЗУНР. У кожній вій­ ськовій області мало бути 4 військові округи. Коли брати до уваги засаду, що для організації одної дивізії мирного часу потрібно 1,000,000 населення і, відповідно до цього, для організації одної бригади — 500,000, то не важко зрозуміти, що творці розпорядку про військово-територіяльний поділ ЗУНР перед­ бачали утворення 12 бригад, кожна з яких відповідала б одній вій­ ськовій окрузі. Бригади ці були б зведені в три армійські корпуси, кожний, з яких поповнявся б з території одної військової областе. З надвижок в окремих областях творилися б гірські та кінні бригади .46 У наступній таблиці подаємо основні дані про військові області й військові округи згідно з розпорядком ДСВС з 15 листопада 1918 р. Кількість населення підраховано для кожної згідно з переписом населення з 1910 року. Табл. 8 Області

ВІЙСЬКОВО-ТЕРИТОРІЯЛЬНИЙ ПОДІЛ ЗУНР Округи

Повіти

Населення ТИС.

2,086.0

ЛЬВІВ Львів, Сокаль, Жовква, Городок, Рудки Перемишль, Мостиська, Добромиль, Лісько окравці західніх повітів Рава руська Рава руська, Яворів, Чесаній част. пов. Ярослав Самбір, Ст. Самбір, Турка, Дрогобич Самбір Львів Перемишль

742.8 563,3 354.2 425.7 1,695.8

СТАНИСЛАВІВ Станиславів Стрий Коломия Чернівці

Станиславів, Богородчани, Надвірна, Товмач, Городенка Стрий, Жидачів, Сколе, Долина, Калуш Коломия, Печеніжин, Косів, Снятин Чернівці, Заставна, Кіцмань, Вашківці, Вижниця, част. Сторожннець і Серет

ТЕРНОПІЛЬ Тернопіль Золочів Чортків Бережани

Тернопіль, Збараж, Скалат, Теребовля Золочів, Радехів, Камінка струмилова, Броди, Зборів Чортків, Бучач, Гусятин, Борщів, Заліщики Бережани, Бібрка, Леремишляни, Рогатин, Підгайці Разом: Карпатська Україна ЗАХІДНЯ УКРАЇНСЬКА НАРОДНЯ РЕСПУБЛІКА:

525.0 430.1 345.1 395.6 1,825.6 390.6 438.9 497.8 498.3 5,607.4 596.0 6,203.4

46 Див. УГА II, ст. 271—272.

53

В наслідок воєнних подій і територіяльних втрат не організовано зовсім Окружної Військової Команди (ОВК) у Перемишлі, а Львів­ ську ОВК перенесено до м. Яричева нового.. Знов же Равську ОВК перенесено до Жовкви. Всі інші ОВК існували в місцях свого осідку, за вийнятком ОВК Чернйвцш, територію якої окупували румуни. Таким чином на території Галичини діяло 10 ОВК. Під час першого від­ вороту окружні військові команди зліквідовано.47 За час свого існування, ОВК провели основну роботу для органі­ зації Галицької Армії. Вони проводили набір до війська й приділяли новобранців до запасних кошів, де вони вишколювались й організу­ вались в похідні сотні, які відходили на фронт. Вся військова адмі­ ністрація й військове судівництво належали до засягу дій ОВК. Най­ більше, одначе, нас інтересує праця ОВК для організації запасних кошів (кадр), які були головним інструментом для поповнення військ на фронті. І, так, запасні піхотні полки були організовані в таких містах: Самбір, Стрий, Станиславів (3: УСС, 1 сп, 2 сп), Коломия (2: 24 пп, 36 сп), Чортйіїв, Тернопіль (полк 'ім. Симона Петлюри), Золочів, Бере­ жани, Яричів новий — разом 12 запасних піхотних полків-кошів. Кіннотні запасні полки існували в Стрию та в Станиславові-Товмачі. Разом два запасні кіннотні полки. Гарматні запасні полки існували в Стрию, Станиславові, Коломиї та Золочеві. Разом 4 запасні гарматні полки. Летунський полк у Красному. Звідомний полк (полк зв’язку) в Станиславові. Запасний саперський курінь у Станиславові. Залізнодорожний курінь у Станиславові. Сотня залізнодорожних мостів у Стрию. Старшинські школи: Піхотні в Самборі, Коломиї та в Золочеві. Гарматна в Станиславові. Старшинська школа Зівідомного полку в Станиславові. Підстаршинські школи їв окремих запасних полках.48 У березні 1919 року, згідно з документом Харчового уряду ДСВС, у цій частині Галицької Армії в запіллі було 2,000 старшин і 55,000 вояків. Ми вже згадували про те, що число старшин вважаємо при­ більшеним. Мабуть до старшин зараховано всіх „ґажистів”, тобто тих, що отримували платні раз на місяць. До них належали профе­ сійні підстаршини, що відбували в армії довгоречинцеву службу згідно зі своїми ’контрактами. Бойові групи на фронті поповнювались похідними сотнями з ОВК за певною схемою. І так групи „Лютовиська” й „Старий Самбір” 47 Пор. Шухевич, назв, праця, II частина, ст. 108, 48 Про старшинські .школи УГА, див. Степан Тулюк Кульчицький, „Старшинські школи УГА”, УГА, IV, ст. 252-254. '

54

поповнювались головно похідними сотнями з ОВК Самбір. Групи „Глибока” й „Крукеничі” з ОВК Самбір і Стрий. Група „Рудки” 'з ОВК Бережани й Станиславів. Група „Старе село” з ОВК Коломия. Група „Схід” з ОВК Золочів, Тернопіль і Чортків. Північні групи попов-. нялися з ОВК Рава руська й Львів. Все ж таки, від цих засад були вийнятки. І так на фронт під Угнів прибув гуцульський курінь із ОВК Коломия, а на фронт під Хирів — похідні курені з Чорткова. Не зважаючи на ці вийнятки, можна говорити про територіяльну одно­ рідність галицьких частин. В січні 1919 року почалася велика реорганізація Галицької Армії, проведена за плянами шефа штабу НКГА, полк. Є. Мєшкоязського. На місце бойових груп творилися мішані бригади, менш-більш однако­ вого бойового складу, які були зведені в корпуси по 4 бригади в кож­ ному. Групову організацію зберегли далі тільки групи „Глибока”, „Крукеничі” й „Рудки”, які підпорядковано полк. А. Кравсові. Не­ офіційно, до травня 1919 року, існувала „дивізія” полк. Краївса, до якої належала група „Рудки”, пізніше перейменована в 8 -у Симбірську бригаду й групи „Крукеничі” та „Глибока”, з яких пізніше створено 11-ту Стрийську бригаду. На місце обласних команд й команди осадного корпуса створено корпусні команди, які були розташовані: І (на місце области „Північ”) у Камінці струмиловій, II (на місце осадного корпусу) в Бібрці і III (на місце области „Південь”) у Стрию. До І Галицького корпусу ввійшли такі бригади: 5 Сокальська бригада, що постала з групи „Сокаль” ^ 6 Равська бригада, що постала з груп „Рава руська” й „Яворів” 9 Угнівська (потім Белзька) бригада, що постала з групи „Угнів” 10 Янівська бригада, що постала з групи „Янів”. До II Галицького корпусу ввійшли такі бригади: 1 Бригада УСС 2 Коломийська бригада з групи „Старе село” 3 Бережанська бригада з групи „Наварія” 4 Золочівська бригада з групи „Схід” До III Галицького корпусу ввійшли такі бригади й групи: 7 Стрийська бригада, що її перейменовано пізніше в 7 Львів­ ську бригаду.49 49 Як подав А. Дівнич. назву 7 Стрипської бриґади змінено на 7 Львівську бриґаду тому, що всі стрільці після списків походили з львівського повіту (це не відповідав правді: були теж стрийські курені чч. XXIII і XXIV — Л. Ш.) і що існування частини з наз­ вою обляганої столиці буде тим більше підкреслювати перед світом, що населення по­ віту бореться проти збунтованої столиці. А. Дівнич думав, що в той спосіб направлено одну кривдячу помилку, яких було більше в Галицькій Армії. Бо,, напр., З бриґада на­ зивалася „бережанською”, хоч мала в своїм складі лише один бережанський курінь (пор. Михайла Гоя), а решта куренів були львівські (2) і станиславівські (3). Станиславівської бриґади чомусь не було. Пор. А. Дівнич, „Окружна Військова Команда Львів”, ШК 1925, ст. 63—65. Назву 7 Стрийської бриґади змінено на назву 7 Львів­ ської бриґади при кінці квітня 1919 року (отже вже після польської великодньої офен8иви в районі Оброшина-Ставчани — Л. Ш.). Пор. П. Митович, „При VH-ій Бриґаді УГА”, ШК 1937, 9, ст. 5.

55

Самбірська бригада, що постала з групи „Рудки” Група „Крукеничі” Група „Глибока” З частин обох цих груп утворено пізніше 11 Стрийську. бригаду.

1 Гірська бригада з груп „Старий Самбір” і „Лютовиська”. Таким чином, на першому етапі реорганізації створено 10 бригад мішаного типу, але залишено ще дві групи попереднього складу, які входили до „дивізії” полк. А. Кравса. Крім цих бригад на фронті, полк. Мєшковський планував теж створити ще 10 мішаних бригад у запіллі, але до виконання цього пляну не дійшло, головно, через брак старшинства.50 Треба признати, що полк. Мєшковський запланував був дуже зручну схему для реорганізації Галицької Армії. Вона відповідала не тільки концепції зачіпно-маневроївої війни, що її повинна була про­ вадити Галицька Армія і що її прихильником буїв полк. Мєшковський, але теж відповідала цим можливостям, що їх мала Галицька Армія з огляду на брак старшин і браки матеріального забезпечення. Най­ кращим доказом правильносте й придатносте схеми полк. Мєшковського є факт, що ця схема затрималась в організації Галицької Армії майже до кінця її існування.51 Поповнення заплянованих бригад було територіяльне. Тільки 1 Бригада УСС поповнювалася з усієї території ЗУНР, а всі інші бригади мали свої округи для поповнень, що віддзеркалювалось в територіяльних назвах бригад. Ген. Ом. Павленко, як прихильник тери­ торіального доповнювання військових частин, сам подбав, щоб бри­ гади перейняли назви тих місцевостей, з яких поповнювалися і насто­ ював на тому, щоб команданти бригад були повними господарями своїх кадрів.5253 За свідченням ген. Ом. Павленка реорганізація Галицької Армії тривала від 15 січня до 3 березня 1919 р. і виявила „велич духу та енергії та творчі сили”. За місяць гарячкової організаційної праці, при невпинних бойових операціях, Галицька Армія виросла в поважну, одноманітну бойову силу кількістю 50-60,000 вояків і 60 гармат.58 Польське „Начальне Довудство” подібно теж оцінювало Галицьку Армію на фронті. Воно оцінювало Галицьку Армію на фронті на 60,000 людей у харчовому стані і 40,000 багнетів, 552 кулеметів, 144 гармат у бойовому стані.54* Для порівняння подаємо, що документ харчового уряду ДСВС, про який уж'е була мова, оцінює Галицьку 8

50 Пор. Кучабський пазе, праця, ст. 253.

51 Організаційна схема полк. Мвшковського затрималася навіть у Червоній Українській Галицькій Армії (ЧУТА), в якій тільки колишні бриґади були полками, а корпуси — триподвовими бриґадами.

52 Павленко, назв, праця, ст. 32. Територіально поповнювалась колишні німецька, авсіроугорська й частинно російська армії. В науці військової організації територіальна си­ стема поповнювання війська вважалася кращою системою, ніж мішана система, яку мусіли стосувати країни з великим числом національних меншин (папр. Польща).

53 Павленко, назв, праця, ст. 23.

54 Гуперт, назв. праця, т. 85. Все ж таки, всі відомості, що їх Гуперт подав про Галицьку Армію (ст. 35-—87) свідчать тільки, що польське Начельне Довудство мало про нашу армію дуже недостатні відомості. Не мав їх теж Гуперт, коли писав свою книжку в 1928 році.

56

Армію на фронті на 65,000 людей. Все ж таки, ген. Ом. Павленко твердить, що Галицька Армія на фронті ніколи не мала більше, ніж 60,000 людей.66 7. Аналізи чисельного стану Галицької Армії на польсько-українському фронті

Для проведення аналізи чисельного стану Галицької Армії на поль­ сько-українському фронті і для порівняння його з чисельним станом польських військ, вибираємо дату 1 квітня 1919 р. Робимо зауваження, що в квітні стан українських військ на фронті був нижчий, ніж у березні, перед Вовчухівською офензивою, тому, що війська понесли були в офензиіві важкі втрати, а теж окремі частини зменшилися через досить масові дезерції, які посилилися в зв'язку з настанням весни і загальним занепадом настроїв вояцтва в наслідок невдячної офензиви. У наступній табличці подаємо ордебатай фронтових бригад і груп, а теж гарматніх частин, що прямо були підлеглі НКГА і зазначуємо в ньому кількість стрілецьких куренів (СК), кінних сотень (КС) і гарматніх батерій (ГБ). Дані цієї таблички взято з існуючої укра­ їнської воєнно-йсторичної літератури, їв тому теж з історії бригад УГА, надрукованих в першому томі цього видання.58 Табл. 9

ОРДЕБАТАЙ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ НА ДЕНЬ 1. IV. 1919

Назва частини І.

Корпус 5 Бригада 6 Бригада 9 Бригада 10 Бригада Запорізький вгп II. Корпус 1 Бригада УСС 2 Бригада 3 Бригада 4 Бригада III. Корпус 7 Бригада 8 Бригада Дніпровська ГБ Група Крукеничі Група Глибока 1 Гірська НКГА Запорізький вгп 2 вгп СС 6 вгп СС РАЗОМ

СК

КС

3 3 3

2 1 % %

4

*— -

14 3

3+ 1 1 — 1+ 2 1

12

3

4 4 25 6

ГБ 13% 3 44 1% 1 22 6 4 4 8 24% 5

Примітки

2 інші бат. НКГА + у тому к. скор. с.

-Ь кін. скор. сотня

4 4 7 4

— —

1

6 3 9 1%

8

51

7

2 3 3 68

55 Павленко, ст. 32.

56 Пор. Д. М. „Короткі історичні нариси бригади УГА”, УГА І, ст. 85—126. Прізвище автора: Дмиїро Микитюк.

57

За даними Гуперта, цим 51 куреням, 7 кінним сотням та 68 батеріям Галицької Армії на фронті протистояли 65 батальйонів піхоти, 16% ескадронів „язди” та 58 батер/ій. Із цього виникає, що в піхоті та кавалерії поляки мали вже -перевагу; тільки в кількості батерій пере­ вага була ще за українцями.57* Все ж таки, в своїх зведеннях Гуперт подає занижений стан польських військ на галицькому фронті, мабуть тому, щоб польським військам приписати більші бойові заслуги в пе­ ремозі над Галицькою Армією. Характерними є його цифри для укра­ їнської армії, що їх він подає на день 17 квітня і для польської армії на день 1 квітня 1919 року. Цим цифрам бажаємо приглянутися ближче. Гуперт подає, що згідно з даними на день 17 квітня 1919 року, Галицька Армія мала мати на фронті 1,412 старшин і 53,224 вояків у харчовому стані, а 910 старшин, 37,057 вояків у стані бойовому. Крім цього, Галицька Армія мала 533 скорострілів, 188 польових гармат, 13 важких гармат (разом 201 гармат), 4 панцирні потяги і 39 самоходів. Разом мало бути на фронті 63% куренів, 7 кінних сотень і 40 батерій. Гуперт покликається на тайний щоденник НКГА, що нібито подає ці цифри. Ми не маємо найменшої можливосте, щоб перевірити його дані. Коли цифри, що подають загальний харчовий і бойовий склад, є мабуть правдиві, то про дальші цифри можна сумніватися. Наше зведення показує, що не було 63% куренів на фронті, а цифра, яка подає кількість гарматніх батерій, є занижена. Заниженими є цифри, що їх Гуперт подає про стан польських військ на Галицькому фронті. Він твердить, що польські війська на галицькому фронті, в дні 1 квітня, мали 60,528 людей у харчовому стані і 37,689 людей у бойовому стані. Звичайно в дні 17 квітня польських військ було вже більше (між іншими прибула була з Познанщини група ген. Конаржевського). Але коли порівнювати польські цифри за 1.IV.1919 з українськими за 17.IV.1919, то видно, що поляки мали вже перевагу в загальному стані військ (60,528 :53,224) і рівну силу в бойовому стані (37,967 зі старшинами : 37,689). Як ми вже подали, цифри Гуперта, зокрема ті, що стосуються бойового стану польських військ на галицькому фронті, уважаємо заниженими. Вважаємо, що вже в дні 1 квітня поляки мали перевагу над українцями, перевагу в загальному стані військ і перевагу в числі багнетів і шабель.68 Укра­ їнці посідали тільки перевагу в артилерії, але й ця зменшилася в наслі­ док переоззброення гарматніх батерій російськими гарматами на місце австрійських.59 , 57 Гуперт, назв, праця, ст. 14. Див. теж A. Przybylski, Wojna Polska 1918—1921. Warszawa 1930, ст. 53.

56 Там же.

59 У лютому-березні 1919 року маю місце переозброєння артилерії Галицької Армії. Ав­ стрійські польові канони калібру 8 см., до яких уже не було муніції, замінено росій­ ськими 3-дюймовими (кал. 7.62 см.) польовими гарматами, отриманими зі складів Над­ дніпрянської армії. Переозброєння відбулося за точним пдяном, про який польська роз­ відка не мала найменшого поняття. В противному випадку, поляки могли прекрасно ви­ користати переходовий стан, коли старшини й гарматники тільки знайомились з нови­ ми типами гармат і вишколювались для їх обслуговування.

58

Перевага польських військ на галицькому фронті постійно зро­ стала і це створювало погані перспективи для Галицької Армії, яка для свого росту використала вже всі людські та матеріяльні спро­ можності. Ставимо цілком ясно, що Галицька Армія не мала вже. змоги вирішити війну на свою користь. До своєї травневої офензиви в 1919 році польська армія вишикувала 48,632 старшин і вояків у бо­ йовому стані, не рахуючи першого корпусу ген. Галлера, який прибув на галицький фронт і рахував 15,000 багнетів. З Румунії прибула ди­ візія ген. Желіґовського, яка нараховувала 643 старшин і 3,386 вояків у бойовому стані.60 Знов же, у першому відвороті, Галицька Армія значно зменшила свій стан. Напередодні Чортківської офензиви вона нараховувала на фронті тільки 829 старшин й кругло 25,000 вояжів у бойовому стані, в тому не більше, ніж 18,500 багнетів.61 У Чортківській офензиві (червень 1919 р.) Галицька Армія знову збільшила значно овій стан через мобілізацію й великий наплив добро­ вольців. Загальний стан збільшився до 65,000 людей і тоді заряджено формування нових корпусів (IV і V) і нових бригад (12-21). Із нових бригад участь у боях брали вже бригади 12, 14, 18 і 21. Ордебатай Галицької Армії в часі Чорткіївської офензиви подає Любомир Макарушка в своїй студії Чортківської офензиви.62 Він нараховує в ній 53 курені і 49 батерій, не звертаючи увагу на кінноту, яка крім 7 сотень кінноти при бригадах, сформувалась у часі Чортківської офензиви в більші кіннотні з’єднання, саме 1-ий кінний полк І Галицького кор­ пусу і 1 Кінну Бригаду III Галицького корпусу. Цим кіннотним з’єд­ нанням випало, пізніше, відограти значну ролю в боротьбі на Наддні­ прянській Україні Із нових бригад тривалий характер мала 14 Бри­ гада, яка ввійшла в III Галицький Корпус. У цій бригаді були орга­ нізовані три піхотні курені, пів сотні кінноти й один гарматний полк із 3 батерій. Після переходу на землі Наддніпрянської України розв’язано но­ вопосталі бригади за вийнятком 14-ої й Галицька Армія залишилася в стані 3 корпусіїв і 12 бригад (1-11, 14). 1-ша Гірська бригада разом з частинами групи „Глибока” була інтернована в Чехо-Словаччингі, бо під час відвороту перейшли були на територію Карпатської України, де й були роззброєні й інтерновані чехословацькою армією. Повороту цієї бригади з інтернації повсякчасно сподівались на Україні, що було б збільшило сили української армії на округло 400 старшин і 6,000 вояків. На Наддніпрянській Україні, до часу переходу в склад Чер­ воної армії, Галицька Армія (від часу договору з Добрармією ген. Денікіна — „Українська Галицька Армія”) затримала була свою орга­ нізаційну стрз'ктуру, творцем якої був полк. Є. Мєшковський. У рам­ ках об’єднаної української армії, Галицька Армія творила значну бо­ йову силу, зокрема в кількості багнетів і гарматніх батерій. В липні 1919 року, в хвилині об’єднання Галицької й Дієвої армій, піхота Галицької Армії нараховувала приблизно 25,000 багнетів, піхота Дієвої 60 Любомир Макарушка, „Чортківська офензива”, УГА, т. IV, ст. 39.

61 УГА, Н, ст. 273.

62 Макарушка, назв. праця, ст. 52—59.

59

армії — 15,000 багнетів. Пізніше — це спііввідношення вирівнялося; кількість багнетів Галицької Армії зменшилося до 20,000, а в Дієвій армії збільшилася до 20,000 через поповненнями мобілізованими, доб­ ровольцями, повстанцями. Таким чином, в об’єднаній українській ар­ мії (без повстанців!), щк> в липні 1919 року нараховувала, кругло, 100,000 вояків, піхота становила 40% стану всієї армії, але 50% цієї піхоти належало до Галицької Армії.63 Подібне співвідношення було в кулеметах (546:533), в артилерії 160:175 гармат — перші цифри кулеметів і гармат Галицької Армії, другі — Дієвої Армії), і тільки в кінноті Дієва армія переважала вдвічі й постійно розгорталась, при чому бойова якість наддніпрянської кінноти була дуж£ добра. Здисциплінована й карна Галицька Армія могла стати прекрасним еле­ ментом для дальшого розгортання об’єднаної армії, але цього не ста­ лося з причин, обговорення яких не належать до теми цього розділу.

63 УГА І, ст. 148—149.

III. СТРАТЕГІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ Інтелігенція і її дія пронизують кожну воєнну акцію. К л я в з е в і ц

А. ПОЛІТИЧНІ И ВОЄННІ Ц ІЛ І ГАЛИЦЬКОЇ АРМ ІЇ 1. Деякі вступні зауваження про стратегію

Що це таке стратегія?

Клявзевіц у своїй монументальній поаці

Про війну окреслює стратегію як „мистецтво використання боїв як

засобу для осягнення цілей війни”. Згідно з такою дефініцією, стра­ тегія формулює пляни війни, намічує черговість воєнних кампаній і встановлює, які бої треба провести в кожній кампанії. Одною хибою повищої дефініції є те, що вона не торкається сфери політики, тобто вищого стратегічного керівництва війною, що є відповідальністю державного проводу, а не військових командантів, яких політика вживає як виконавців своїх намірів. Іншою хибою по­ вищої дефініції є те, що вона звужує поняття стратегії до використування бою, отже передає ідею, що бій є єдиним засобом для досяг­ нення стратегічної мети. Так воно не є. Історія дає нам чимало при­ кладів, що стратеги осягали стратегічну мету без бою, щоб згадати тільки кампанію Наполеона під Ульмом в 1805 році, або оточення французької армії ген. Мольтке під Седаном в 1870 році. Таким чином, здається, простішою4 буде дефініція стратегії, подана ген. Мольтке, який під нею розуміє „практичне пристосований засобів, що їх має до диспозиції військовий командант для досягнення даної цілі”. Ця дефініція нас інтересує тому, що вона встановлює відповідальність військового команданта перед урядом, що його призначив. Дану ціль визначує державний провід, а військовий командант тільки шукає стратегічних засобів, щоб її осягнути. З цього теж виникає, що як тактика є застосуванням чи присто­ суванням стратегії на нижчому рівні, так стратегія мусить бути засто­ 60

суванням „.вищої стратегії”, або іншими словами — політики. Метою „вищої стратегії” або політики е координувати й керувати всіма ре­ сурсами нації для досягнення політичної мети війни. Цю ціль визначує основна політика нації. Згідно з такими заложеннями, „вища стратегія” або політика мусить обчисляти і розвивати економічні й фінансові засоби й від­ повідно розділяти їх між армію й запілля, підтримувати моральні засоби для плекання духа боротьби, вживати дипломатичні засоби для осягнення намічених цілей і використовувати психологічні засоби для *послаблення волі противника до боротьби. Воєнні цілі мусять бути, в цій схемі, підпорядковані під політичні цілі, а не навпаки. Вони служать „вищій стратегії” або політиці для осягнення політич­ них цілей. Остаточно ціллю кожної війни є осягнення миру. З цієї при­ чини, „вища стратегія” або політика повинна спрямовувати свій зір понад війну до майбутнього миру. Історія повчає нас, що часто можи?, виграти віійну, але програти мир. І так держави Антанти вміли пере­ могти Центральні держави в Першій світовій віійні 1914-1918 ромів, але програли „мир”. їхній Версайський диктат став потенційним за­ родком майбутньої війни, яка справді вибухла по 20 роках. Таким чином, мусимо розрізняти між політичними й воєнними цілями війни. Ц'ілй ті є різні, але не є відокремлені. Воєнна мета є тільки засобом для осягнення політичної мети. І тому воєнна мета повинна бути підпорядкованою під політичну мету. Історія теж дає нам при­ клади, що осягнення воєнної перемоги не є самю собою рівнозначне з осягненням політичних цілей війни. Зокрема повчальною, під цим оглядом, є історія II світової війни 1939-1945 років. Повторюємо ще раз: головною політичною метою є, перш-за-все, якість миру, що має наступити після війни. Таким чином, кожну війну треба вести з огляду на мир, який є бажаний для даної нації. Ця за­ сада стосується так агресорів, що бажають поширити свої терито­ ріальні володіння, як теж націй, що ведуть справедливі, оборонні війни.

2. Характеристика воєн Галицької Армії Війни, в яких боровся галицький стрілець, належали, без сумніву, до категорії воєн „оборонних” 'і „справедливих”. Проти Польщі війна велася в обороні країни, яка самовизначилась національно й державно.

72% населення цієї країни належало до української нації, яка мала чисельну більшість населення у 3298 громадах на всіх 3734 громад (88.4%). Тільки 436 громад (11.6%) мали більшість польську, жи­ дівську чи німецьку.1 Слід підкреслити що німецька й жидівська мен­ шини, назагал, поставилися прихильно до побудови українського дер­ жавного життя в Галичині і підтримали українців в їхній боротьбі проти польської агресії. Чимало галицьких німців і жидів служило в рядах УГА, а жиди навіть пробували творити свої національні час­ 1 УГА, І, ст. 173.

61

тини.2 Це й врахував, відповідно, противник, влаштовуючи на жидах криваві погроми.3 Проти червоної й білої Москви і червоної та білої московських армій, які вели неспровоковану агресію проти Української Народньої Республіки (УНР), війна об’єднаної української армії була теж „обо­ ронною” й „справедливою”. У цій війні Галицька Армія виступила як частина Дієвої Армії УНР із метою здобути й закріпити укра­ їнську державність. її відношення до Галичини виражалось у гаслі „Через Київ до Львова” та означало віру армії в те, що після здо­ буття й закріплення української державности прийде черга на визво­ лення Галичини. Що ж до загальних цілей боротьби не буде наймен­ шого перебільшення, коли скажемо, що в час переходу Галицької Ар­ мії за р. Збруч, загальну мету національної боротьби підтримувала вже значна більшість українського народу, серед якого Галицька Ар­ мія користувалась великими симпатіями. Прибуття Галицької Армії на землі Наддніпрянської України мало велике значення. Одчайдушність і бравурність Дієвої Армії УНР з ор­ ганізаційною здатністю Галицької Армії в запільній організації, напов­ нило відібраний об’єднаною українською армією наддніпрянський про­ стір (72.1 тис. км. кв. і 6.5 мільйона населення) змістом дійсного дер­ жавного ладу. Ще ніколи не була УНР під проводом Симона Петлюри така міцна, ніколи вона не була така близька своєї державности, як після того, коли на Україну прийшла Галицька Армія. І треба сказати, що УНР як порядкуюча протибольшевицька сила тепер далеко перевищала підприємство ген. Денікіна з його фатальним безладдям, у за­ піллі, головно на українських землях. Отже, не лише з уваги на свою внутрішню здатність, але теж 1 щодо чистої мілітарної сили, в липні-серпні 1919 року стояла потуга об’єднаної української армії лише на третьому місці серед головних протибольшевицьких сил Східньої Бвропи, зараз після Польщі й після Добрармії ген. Денікіна. Але, об’єднана українська армія мала щось більше від Добрармії ген. Денікіна, вона посідала глибоке коріння в українських народніх масах, коли Добрармія в московському народі не мала ніякого коріння, а що вже говорити про інші народи. Глибоке коріння в московському народі мала Червона армія. Підтримка, що його об’єднана українська армія мала в українському народі, створю­ вали перспективи значного збільшення української армії, до 400,000500,000 людей, під умовою, що для неї будуть отримані зброя й воєнні матеріяли в такій мірі, як їх від держав Антанти одержували інші протибольшевицькі армії. Цієї зброї й воєнних матеріялів не дали українській армії держави Антанти, які організували були хрестоносний похід проти большевицької Москви, бо вони поставили на білого коня ген. Денікіна й благословили його авантюрницьку політику щодо України. І не тільки, поставивши на ген. Денікйна, держ’ави Антанти (Франція, Великобрітанія) не дали воєнної допомоги об’єднаній укра­ їнській армії, але встановили бльокаду на територію, зайняту україн­ 2 УГА, І, ст. 257—258.

3 Див. В. Побуґ-Маііновскі, назв. праця, том І, ст. 374.

62

ськими арміями. Тим вони дозволили пропасти цим арміям від по­ шесних недуг, які по всякій правдоподібності були наслідком ’з асто­ сування московськими большевиками' методів бактеріологічної війни у відношенні до „петлюрівців” І справді, бактеріологічна війна, вивела з ладу 80% армії, якої не мож*на було рятувати, бо для неї не можна було привезти із-закордону навіть ліків. Таким чином, приходиться характеристику воєн закінчити ствердженням, що об’єд­ нана українська армія перестала бути фактором на іюбоєвищах Східньої Еівропи не тому, що її переможено в боях, але тому, що її пере­ можено пошесними недугами, головно тифом, при цілковитій байду­ жості можних світу того. Очевидно, можні ці мусять записати на­ слідки своєї політики виключно на свій рахунок. В наслідок цієї по­ літики інтервенція держав Антанти в Східній Европі провалилась, а переможцем вийшла большевицька Москва.

3. Політичні й воєнні цілі у війні проти Польщі

На вступі цього розділу мусимо ствердити, що „вища стратегія” або політика в ніякому разі не може ставити собі мети, якої не можна осягнути наявними засобами. Із цієї засади виникає вимога, щоб, зокрема у війні, державний провід дуж'е дбайливо визначав і коорди­ нував свої політичні й воєнні цілі, бо за кожний промах у цьому від­ ношенні треба платити воєнною поразкою, яка унеможливлює здо­ буття бажаного миру. У війні проти Польщі політичні й воєнні цілі Галицької Армії формулював уряд Західньої Области Української Народньої Респуб­ ліки (ЗОУНР), тобто галицький уряд. У цьому ділі він керувався партикулярними галицькими інтересами, без уваги на стратегію за­ гальноукраїнської боротьби. Сьогодні не важко зрозуміти, що з по­ гляду загальноукраїнської стратегії польський фронт був побічним фронтом і що головним був фронт проти большевицької Москви. На цьому, головному, фронті повинні були вжиті всі українські сили, а в тому й галицькі сили. Чим скорше вони б могли були вжиті на цьому фронті, тим більші були вигляди на перемогу. Галицькі сили могли бути вжиті на головному фронті на випадок перемоги Галицької Армії над польською армією або на випадок укладення з польською армією тривалого перемир’я. Галицька Армія могла перемогти польську армію тільки в початковій фазі війни і то під умовою, що вона матиме над польською армією принаймні дво­ кратну перевагу (ми знаємо, що цього не було). Галицька Армія могла перемогти польську армію теж на випадок отримання значної воєнної допомоги із Наддніпрянської України (ми знаємо, що й цього не було). У цьому місці мусимо згадати про плян, який, у певних військових колах, постав був у січні 1919 року. Плян цей передбачав перекинення двох найкращих корпусів Наддніпрянської Армії (кор­ пусу СС і Запорізького корпусу) до Галичини й осягнення ними пере­ моги над польською армією. Після цієї перемоги оба корпуси з Га­ лицькою Армією мали перейти в похід проти Червоної армії на Над­ дніпрянській Україні, де вже українське населення мало час позбути^ 63

всяких ілюзій про „робітничо-селянську владу” і „большеївицьке ви­ зволення”. У нашій оцінці плян цей уважаємо реальним і корисним.4 Плян цей не був виконаний і тільки три важкі гарматні полки прибули до Галичини (2 і 6 СС та Запорізький), які в Галичині ви­ явили себе з найкращої сторони. Тим часом, частини Корпусу СС ув'язалися у важкі й кровопролитні бої проти большевиків (Берди­ чів, Шепетівка), а Запорізький корпус змушений був перейти до Ру­ мунії, де його пограбовано з усього воєнного майна.5 Вже ніколи пізніше цей добрий, регулярний корпус української армії не мав цієї бойової сили, що він її мав у січні 1919 року, тобто тоді, коли його пляновано перекинути до Галичини. Коли ж розглядати політичні й воєнні цілі самої Галицької Армії, то їй поставив державний провід завдання закріплення української державности на західньоукраїнських землях у дусі т. зв. „етнографіч­ ного принципу”, отже забезпечення етнографічних кордонів ЗУНР. Цій меті протиставляла польська сторона мету здобуття Галичини й приєднання її до польської держави. У формулюванні своїх цілей, українська й польська сторона вживала відмінного підходу. Укра­ їнську сторону оживляла якась вперта, фаталістична віра в „справед­ ливість” Антанти, мовляв треба „витримати”, а тоді вже ласкава Ан­ танта визнасть українську державність І признає їй кордони здовж р. Сяну. У відміну від негнучкого становища української сторони, польська сторона формулювала своє становище завжди <в згоді з кожночасним воєнно-політичним становищем. Коли здобуття всієї Га­ личини здавалося полякам непевним, як, наприклад, у лютому 1919 року, вони задоволялися тільки Львовом і нафтовим басейном. Коли ж їхнє становище покращало, вони івж'е вимагали цілої Галичини. Питання стоїть: чи могли галицькі українці осягнути свюї цілі на­ явними засобами, без допомоги Наддніпрянської України? Ми вже на це питання відповідали, вказуючи, що така перемога була можли­ вою в першій фазі війни, якщо б українці були проявили більше рі­ шучосте й зорганізували були українську армію, що мала б над по­ ляками перевагу принаймні у відношенні 2 :1 (на нашу думку, це можна було осягнути). Після цієї фази, у другій половині лютого 1919 року, коли Галицька Армія була на вершку своїх успіхів і спро­ 4 Про плян цей розповів от. Володимир Оскілко в своїй книжечці Між двома силами, част. І, Рівне 1924. Див. Д-р Матвій Стахів, Україна в добі Директорії УЕР, том П, . Сврентон 1963, ст. 107—108. Стахів уважає, що такого пляну не було, але в літературі е більше натяків на нього, навіть у праці американського професора Артура Е. Адамса: Bolszeviks in the Ukraine. The Second Campaign 1918—1919. New Haven, 1963. Адамс чомусь уважав, що цей плян був корисний для большевиків.

5 Коли при кінці березня 1919 року Запорізький корпус, відтятий від решти української армії, змушений був коло м. Тирасполя перейти до Басарабії, що була під румунською окупацією (перехід відбувся за відомом команди альянтського десанту в Одесі), румуни забрали від Запоріжців 80 гармат, 700 кулеметів, 15,000 рушниць, 7 мільйонів набоїв, 34,000 гарматнії набоїв, 2,500 ручних ґр&нат і багато інших воєнних припасів разом у 40 ешелонах. Вони мали це добро віддати, коли Запорізький корпус мав опустити ру­ мунську територію, але ніколи його не віддали. Пор. Капустянський, назв. праця, І ча­ стина, ст. 37. Про цей факт М. Стахів робить таке зауваження: „Це було страшним ударом для Дієвої Аршї. Антанта, до якої належала Румунія, не тільки не помогла, але й ще відбирала від неї те, що могла”. Пор. Стахів, назв, праця, том VI, Скрентон 1965, ст. 139—140.

64

можностей, виглядало ще, що українці можуть зайняти Львів й осяг­ нути лінію р. Сяну, але в цьому перешкодила їм своєю інтервенцією мііюія ген. Бертельмі. Але, припустімо, що їв лютому-березні 1919 року Галицька Армія дійсно була б здобула Львів і вийшла на лінію р. Сяну. Питання стоїть, чи ця перемога Галицької Армії була б тривка, чи вона дійсно забезпечувала б мир з Польщею і чи українська армія здатна була б (відбити новий наступ польської армії Коло Перемишля й Раїви руської, ведений свіжими силами, може з участю армії ген. Галлера? На це питання відповідаємо негативно, бо для Галицької Армії не існувало можливостей для ведення великої війни проти поль­ ської армії, коли кількість і якість власних сил для цього не вистачала.

1 ми вже згадували про те, що не можЦа було залишити поза увагою воєнно-політичного положення на Наддніпрянській Україні. Якщо б вона впала була жертвою большевизму, то державне існування Гали­ чини, навіть у кордонах по р. Сян, було б загрожене, а в дійсності неможливе. Із повищих стверджень виникає, що державний провід ЗУНР сформулював був такі політичні цілі для Галицької Армії, яких вона, об’єктивно, власними засобами осягнути не могла. Все, що вона могла зробити, політично, це змусити своїми успіхами противника до того, що він почав уважати осягнення своїх політичних цілей (здобуття Галичини) як непевне, а навіть за неможливе. І треба визнати, що цей факт, з точки зору не' партикулярної — галицької, але загально­ української стратегій*, був перемогою. Поляки погоджувалися, щоб значна частина території Галичини залишилась в українських руках як база Галицької Армії для дій на Наддніпрянській Україні. Поскільки виглядів на перемогу в дусі „самовизначення” й „етнографіч­ ного принципу” Галицька Армія не мала жадних (доля Львова, Пере­ мишля й Дрогобича вирішувалась над Дніпром, а не в Галичині), логіка історії вимагала від української сторони прийняти умови, за­ пропоновані місіією ген. Бертельмі! Неприйняття цих умов, пере­ дача спору на розсуд „заліза й крови”, виявилася фатальними, бо, „за­ лізо й кров” не могли вирішити справу інакше, як вони її вирішили. Справу могли вирішити політика й дипломатія, а в ніякому разі не збройні сили, що було очевидне.® 4. Політичні й воєнні цілі соборної стратегії

Після падіння влади гетьмана Павла Скоропадського Директорія УНР та створений нею уряд стали перед дуже важкими завданнями у внутрішній та зовнішній політиці. У внутрішній політиці стояли головні питання — організація влади та надійної збройної сили; у зовнішній — доводилося шукати виходу з того складного стану, в якому Україна опинилася після упадку гетьманату і початку гро­ мадянської війни на різних фронтах. Об’єктивно можна ствердити, що Директорія УНР не справилася з цими завданнями з причин, якоюсь мірою, від неї навіть незалежних.6 6 Пар. Кучабськид, пазе, праця. Розділ: Українська дипломатія і потуги Антанти. Ст. 174—226.

65

Очевидно в тих умовах, в яких знайшлися УНР у другій поло­ вині грудня 1918 р., було дуже важюо формулювати переконливо політично-воєнні цілі для Дієвої Армії УНР. Україна була окружена ворожими або неприхильно-неівтральними силами з усіх боків. На заході, в наслідок польського наступу, створився польський фронт. Від північного сходу наступали вже від 20 листопада 1918 року большевики. На східньому напрямку межувала з Україною невтральна, або навіть прихильна Україні Донщина,7 але на сусідній Кубанщині перебувала ворожа для України біла Добрармія ген. Денікіна, яка почала натискати на Донщину, щоб її і донську армію підпорядку­ вати під себе.8 Від Чорного моря, від Одеси й Миколаєва загрожу­ вав уже, в»ід 18 грудня 1918 року, французько-грецький морський десант, а на південному заході здовж р. Дністра стояли неприхильні Україні румунські війська, які вже в березні 1918 року захопили були Басарабію, а в листопаді цього ж' року — Буковину. І коли взяти до уваги цю ситуацію, то не можна подивуватись, що речник укра­ їнського Генерального штабу, полк. М. Капустянеький, у своїй допо­ віді з дня ЗО грудня 1918 року, переданій урядові, зробив висновок, що „справитися з усіма супротивниками Україна не може ні з погляду на кількість вояцтва, що є до її розпорядимости, ні з огляду на ха­ рактер настроїв його і на недостачу забезпечення його, обмундурування, артилерії та вогнепального припасу”.9 Далі, в доповіді, ішло рішуче ствердження: „Отже битися власними силами одночасно з усі­ ма цими супротивниками безумовно Україна не може. Думати інакше, це жити мріями, а не дійсністю”.10 У цій ситуації Капустянський бачив тільки дві політично-воєнні можливості: „Або з больш ©виками проти Антанти, або з Антантою проти большевиків . . . Іншого виходу немає”11 Він радив вибрати спілку з Антантою проти большевиків. Сьогодні ми вже знаємо, що вибрати „спілку з Антантою” можна було, тільки приймаючи пропо­ 7 Донщина була в основному прихильна Україні. Уклавши союзний договір is гетьман­ ською Україною, Донщина не відмовилась від цього договору навіть тоді, коли була підпорядкована геп. Денікінові. Маючи окрему донську армію, донський уряд проти­ вився вжиттю донських частин на Україні, де оперував тільки один донський полк (42-ии), але цей був у складі Добрармії ген. Денікіна. У нас дуже часто вмішують Донщину й Добрармію ген. Денікіна, а навіть втерлася була фраза: „контрреволюційне кубло на Дону”. Тим часом: „Всевелике Військо Донське” під проводом от. П. Н. Краснова й „Добровольча армія” під проводом ген. А. Денікіна — це два різні поняття й дві різні політики, що їх змішувати не слід. Тільки силою потуги Антанти підпорядкували Донщину під команду ген. Денікіна, а от. Краснов уступив, коли Військовий Круг (пар­ ламент) не висловив довір’я головнокомандувачеві донської армії ген. Денісову. Див. „Всевеликое воиско Донское”, Архив русской революцш, т. V, Берлін 1925, ст. 190— . 321. Автор цієї розвідки — от. Ц. Н. Краснов.

8 Британський представник ген. Ф. Ц. Пуль (колишній командир британського експеди­ ційного корпусу в Архангельську) і французький представник капт. Фуке ультимативно натискали на отамана П. Н. Краснова, щоб він підпорядкувався ген. Денікіну. Ген. Пуль питався ген. Денікіна, чи можца вробити переворот проти от. Краснова на Донщині. У своїх спогадах, Краснов називав своїх чотирьох ворогів, при тому, на другому місці, кладе ген. Денікіна. Див. Краснов, „Всевеликое воиско Донское”, назв. праця, ст. 198. Про інтервенцію ген. Пуля, див. Краснов, там же, ст. 308—309, а теж: George С. Brinkley, The Volunteer Army and the Allied Intervention in South Russia, 1917—1921. Uni­ versity of Notre Dame Press, 1946, ст. 143.

9 Пор. Капустянський, назв, праця, том І, ст. 22.

10 Там же, ст. 24.

11 Там же, ст. 25. Див. теж Стахів. назв, праця, том П, ст. 110—113.

66

зицію ген. Бертельмі, який після замирення з Польщею бажав ужити Галицьку Армію на протибольшевицькому фронті на Наддніпрянщині. Переговори з Антантою в Одесі (після відкинення пропозицій Бер­ тельмі) не могли дати висліду, бо ген. Бертельмі мав ширші уповно-. важення, як начальник штабу команди десанту в Одесі полк. Фрейденбер.12 Інша евентуальність, що про неї каж’е полк. Капустянський, а саме „спілка з большеївицькою Москвою проти Антанти”, реально ніколи не входила в рахубу. Про це говорить досвід переговорів С. Мазуренка, представника Директорії в Москві і про це свідчить досвід, що його зібрали ліві українські соціялістичні угрупування „боротьбістів” і „незалежників”, які на самому початку війни проти большевицької Москви перейшли на її сторону й пробували будувати не­ залежну „радянську Україну” в співпраці з московськими большевиками. І про неможливість боротьби на стороні „світової революції” свідчить теж досвід Червоної Української Галицької Армії (ЧУГА), якій через большевицьку нетерпимість і послідовні шикани не вдалось стати авангардом „світової революції”. Навіть у час найбільшої за­ грози для большевизму від переможної денікінщини, большевицька Москва свідомо відкидала посередництво Белі Куна чи Фріца Пляттена13 для порозуміння з українцями. В її плянах не містилась ніяка „спілка з українцями для боротьби проти Антанти”, а тільки й вик­ лючно завоювання України й встановлення в ній большевицького ладу. Таким чином, до прибуття Галицької Армії на Наддніпрянську Україну, в липні 1919 року, не заіснувала була ситуація, з якої укра­ їнська сторона могла знайти такий чи інший вихід. Все ж таки, після прибуття Галицької Армії заіснувало, позірно, таке положення, яке відповідало пропозиціям ген. Бертельмі. Тепер мир, до якого зміряв ген. Бертельмі, був фактично Галицькій Армії, проти її волі, накинений польською армією, й Галицька Армія тепер дійсно воювала тільки проти большевиків. Вже в скорому часі показалося, в перемогах над большевиками, що українські сили вистарчають в боротьбі на одному напрямку, якщо вони є об’єднані. Ці перемоги об’єднаної україн­ ської армії, про які можна сказати, що вони були блискучі, вселяли надію, що об’єднана українська армія, на одному фронті, може бути переможною. Щоб цей чисто мілітарний розрахунок міг здійснитися, потрібно було тільки двох передумов. Передумовами цими були: по-перше, гладка й доцільна зіграність та співпраця між двома укра­ їнськими урядами, галицьким і наддніпрянським, а тим самим і між Сам Бартедьмі говорив, що він мав ширші повновласті, ніж керівники одеського десан­ ту. Див. Кучабський, назв, праця, ст. 209.

13 Див. Д-р Михайло Лозинський, Галичина в роках 1918—1920, 2-ге видання Ню Йорк, 1970, ст. 101—104. Також Володимир Винниченко, Відродження нації, частина Ш, пе­ ревидання фотодруком Ню Йорк 1968, ст. 322—328. Д-р Матвій Стахів розказує про це подрібно з своїй книзі: Яруга совєтська республіка в Україні, Нью Иорк-ДітрійтСкрентон 1957, ст. 86—119. Про переговори див. теж у IV томі спогадів Галагана: З мом? споминів, Львів 1930, Червона Калина. Швайцарський комуніст Фріц Пляттен, який брав участь у переговорах з УНР був знищений у сталінських чистках. Див. Roy A. Medvedev, Let History Judge. The Origins and Consequences of Stalinism. New York, 1972, ст. 201, 283.

67

обидвома українськими арміями й, по-друге, така сама щедра під­ тримка від держав Антанти, яркою тішилися Польща й Добрйрмія ген. Денікіна. Обидві з цих передумов не сповнилися14 і, тому, українська дер­ жава була згори засуджена на загибель в умовах „чотирикутника смерти”. Вона була засуджена з причин галицько-наддніпрянського роздору, який довів остаточно до того, що шляхи обох українських армій розійшлися. І вона була засуджена з причин браку підтримки держав Антанти для українських армій, підтримки, на яку вони заслу­ говували як першорядний фактор боротьби на протибольшевицькому фронті. Цим держави Антанти спричинили не тільки катастрофу укра­ їнських армій, але й катастрофу своїх інтервенційних плянів у Східній Европі. В липні 1919 року до Кам’янця, що був тимчасовим осідком укра­ їнського уряду, прибула інтеральянтська воєнна місія, складена з ан­ глійців, французів й американців. Вона прибула до Кам’янця, щоб її члени могли ближче приглянутися „українським бандам”, як укра­ їнську армію прозивали її польські й російські „приятелі”. Власне цій місії передав, дня ЗО липня 1919 року, Головний Отаман Симон Петлю­ ра свій плян боротьби проти большевицької Москви. Він вимагав від Антанти такої самої підтримки зброєю й воєнними матеріялами, яку отримували інші протибольшевицькі армії і він обіцював збільшити силу української армії до 400-500,000 людей, що цілком не було пере­ більшенням. Згідно з цим пляном, українська армія повинна була негайно бути вжитою проти большевиків, зайняти Київ та Одесу й охороняти тили й ліве крило Добрармії ген. Денікіна, яка маршує з Донщини на Москву через Харків. У дальшому ході війни, укра­ їнська армія повинна були вийти на лінію Чернігів-Ніжен і наступати на північ аж до отримання зв’язку із наступаючими із заходу на Мос­ кву польськими арміями.16 Питання, чи Україна після знищення большеаизму й надалі повинна була залишитися в якомусь федеративному чи конфедеративному зв’язку з Росією, чи, навпаки, повинна була стати незалежною, суверенною державою, мали б вирішити, після перемоги над большевизмом, Законодатні Збори самої таки України.16 Це був український плян і він був доволі реальний, коли йшлося про знищення большевизму, але був нездійсненний і фантастичний, бо він відповідав лише одним українським бажанням, але не відповідав бажанням і намірам Польщі і Добрармії ген. Денікіна і, що за тим іде, не відповідав бажанням і намірам держав Антанти,, які керували „хрестоносним походом” проти большевизму. Можна тільки заува-*12 Пор. Засидь Кучабський, „Зовнішнє положення обеднаних українських армій у „Чотирокутнику Смерти”, в липні-серпні 1919 року”, ЛЧК 1931, 10, 13—17, 11, 7—10, 12, 15—18. Пор. Кучабський, „Зовнішнє положення”, назв. праця, ЛЧК 1931, 10, ст. 15. Там же. У цьому місці не можна позбутися враження, що уряд УНР ішов на далекойдучі поступки ген. Денікінові, щоб досягнути воєнної співпраці проти большевиків, але не вмів і не хотів договоритися з гетьм. Скоропадським, який ще перед 9 місяцями, ре­ ально оцінюючи ситуацію, пішов тим шляхом, що ним хотів, у липні 1919 року, піти урйд УНР. Загальна ситуація в листопаді 1918 року була краща, бо в липні 1919 року, тільки частина української території була під владою уряду УНР.

68

жити, що супроти значної власної воєнної сили, яка в боротьбі проти большевиків переможно посувалася на всі сторони вперед, Симон Петлюра разом з українським військовим командуванням були в праві сподіватися, що пііісля всіх досьогочасних досвідів, ні Антанта, ні росій­ ська контрреволюція не поважуться надалі легковажити українську армію. Марними були ці сподівання, бо засліплення сил російської контрреволюції й підтримуючих її держав Антанти були більші, ніж' розуміння справжніх потреб у боротьбі проти большевизму. І тому катастрофа стрінула не тільки українську армію, але й Добрармію ген. *Денікіна, а інтервенційні пляни Антанти зазнали повної невдачі. Після катастрофи українських армій у „чотирикутнику смерти”, Симон Петлюра зробив останню спробу рятування української дер­ жавносте. Він вірив, що опору для боротьби проти большевизму знайде ще в Польщі, але дійність виявила пізніше, що для такої віри не було підстав. Підстав не було, бо в польській політиці рішуче перемогла вже думка Романа Дмовського про поділ України в союзі з Росією. У таких умовах Варшавський договір з квітня 1920 р. був безплідний; йо.го мусів закономірно заступити Ризький трактат з большевицькою Москвою. Польська сторона виявила себе теж коротко­ зорою; рахунок за цей фальшивий напрямок польської політики прийшлось заплатити в осені 1939 року.17 17 Там же, ІЧК, 1931, 10, ст. 14, 16—17.

Б. СТРАТЕГІЧНЕ КЕРІВНИЦТВО ГАЛИЦЬКОЇ АРМ ІЇ 1. НКГА і ДСВС

Стратегічне керівництво Галицької Армії здійснювала Начальна Команда Галицької Армії (НКГА). Вона постала у Львові дня 9 лис­ топада 1918 року на місце Української Генеральної Команди. Під час союзу Галицької Армії з Добрармією ген. Денікіна, НКГА прийняла була назву Начальної Команди Української Галицької Армії (НКУГА). НКГА була найвищим військовим командуванням Галицької Армії в польсько-українській та українсько-московських війнах. Вона була підпорядкована легальному урядові Західньої Української Народньої Республіки згл. Західньої Областе УНР, яким був Державний Секре­ таріат ЗУНР згл. ЗОУНР, а від б червня 1919 року — Диктатура ЗОУНР. Ніколи, за весь час існування цього легального уряду, не виломилася була Українська Галицька Армія з-під підпорядкування цьому урядові.1 В умовах існування двох українських армій, які ніколи тісно не об’єдналися, не зважаючи на обов’язуючий Акт Злуки з дня 22 січня 1919 року, НКГА відповідала Штабові Дієвої Армії УНР, який був найвищим військовим командуванням Дієвої Армії УНР, або Наддні­ 1 Певним виломленням була тільки союзна угода з Добрармією ген. Денікіна, яку заборо­ нив Диктатор д-р Євген Петрушевич. Через виїзд Диктатора закордон, Українська Га­ лицька Армія залишилася без політичного проводу. Пор. Шуіевич, назв, праця, Ш ча­ стина, ст. 132.

69

прянської Армії. І тільки для ведення спільних операцій об’єднаної української армії в боротьбі проти большевицької Москви створено, дня 10 серпня 1919 року, надрядний орган: Штаб Головного Отамана (ШГО). Начальником ШГО іменовано ген. полк. Миколу Юнакова з Дієвої Армії УНР, а генерал-квартирмайстром іменовано ген. чет. Віктора Курмановича з Галицької Армії. Старшин ШГО призначено, нарівні, із обох армій. Штаб Головного Отамана був суто військовим знаряддям, але деякі його директиви обмежували компетенції НКГА як інструменту стратегічного керівництва УГА. Ці компетенції обме­ жувались теж1 становищем Головного Отамана Симона Петлюри як головнокомандувача українських армій. І, так, ШГО й НКГА дораджу­ вали похід на Одесу, після прибуття Галицької Армії в Наддніпрянську Україну, але Головний Отаман вирішив похід на Київ. Для допомоги НКГА, до дня 6 червня 1919 року, існував Держав­ ний Секретаріят Військових Справ (ДСВС). Завданням НКГА було керівництво всіми воєнними операціями фронту та організування при­ фронтової полоси. ДСВС, який сповняв функції міністерства військо­ вих справ, підготовляв до диспозиції НКГА все, чого лиш потребу­ вала армія на фронті. З утворенням Диктатури ЗОУНР в дні 9 червня 1919 року, ДСВС перестав існувати, а його функції поділено між Дик­ татуру і НКГА. Диктатор ЗОУНР д-р Євген Петрушевич виконував свої військово-керівничі функції за допомогою Військової Канцелярії Диктатора, начальником якої був пполк. Карло Долежаль, потім полк. Степан Чмелик, потім знову Долежаль і, врешті, закордоном — от Ярослав Селезінка.2 НКГА організувалась в боротьбі, в умовах того забезпечення штабовими старшинами, на яке могла собі дозволити Галицька Армія. Першу тривку організаційну схему для НКГА, як і для цілої Галицької Армії, склав був полк. Є. Мєшковський. Згідно з цією схемою, на чолі Галицької Армії мав стояти начальний командант (за часів Чортківської офензиви ген. Греков прийняв був титул „Начальний Вожд”), а при собі він мав мати „начальника генеральної булави”, або іншими словами шефа генерального штабу. Далі при штабі існували кан­ целярія штабу, старшини для доручень й адютанти, і референти для різних родів зброї й дрпоміжніх служб, які, за першою схемою, гур­ тувалися в 4 відділах штабу: оперативному, розвідчому, матеріяльному й персональному. Подібну схему поділу на 4 штабові відділи зла­ джено для корпусних команд і вона затрималася весь час існування Галицької Армії. За полк. В. Курмановича організація НКГА змінила свою орга­ нізаційну схему. Коли вона осіла в Ходорові, то штаб НКГА скла­ дався з двох відділів, одного тіснішого — оперативного з рефера­ тами розвідки, зв’язку, муніційного, летунства, залізнодорожного й автомобільного, і другого, ширшого, до якого належали реферат персональний, 'інтендантський, технічний, санітарний, військового ду­ хівництва, судівництва і просвітянський. Мемуарист д-р Степан Шу2 Див. о. Ізидор Сохоцький, „Військова канцелярія Диктатури”, УГА, том І, ст. 136—188.

70

хевич подав нам, у своїх „Споминах” обсаду НКГА на початку травня 1919 року. Ось вона: Начальний командант: ген. М. Омелянович-Павленко Шеф штабу: полк. Віктор Курманович отаман Фердинанд Льонер Оперативний відділ: помічник соте. Роман Гузар полк. А. Фідлер, полк. М. Бородін На стані операт. відділу Відділ розвідки: пор. Родіон Ковальський Реф. зв’язку: пор. Ярослав Кузьмович Арт. референт соте. Теодор Гоза Автомобільний реф. пор. Дмитро Кренжаловський Персональний реф. отаман Степан Шухевйч Інтендантура отаман Олекса Штробель Санітарний реф. отаман Кость Танячкевич Реф. Військ. Дух. капелян Антін Калята Судовий реф. сота. Юрій Курдияк Техн. реф. пор. інж. Василь Рижевський Просвітний реф. соте. Іван Ерденберґер Ком. обозу пор. д-р Микола Миколайчук Ком. поль. сторожі пор. Матвій Яіворський Ком. бул. сотні соте. Лука Турчин Ком. харчівні хор. Антін Прокопович Ком. міста соте. Остап Кравець.3 За ген. Трекова прийнято з юву іншу схему НКГА. Тоді НКГА поділено на Оперативний штаб, Головний Відділ Фронту й Команду Етапу. Подрібну організацію щ к частин НКГА й підлеглі їм частини показує наступна таблиця. Табл. 10

ОРГАНІЗАЦІЙНА СХЕМА НКГА НА ДЕНЬ 20. VI. 1919

Начальний Вожд Начальник Генеральної Булави Оперативний Штаб Оперативний «відділ Відділ розвідки Відділ зв’язку Реф. телеграфів ” самоходів ” залізниць

Головний Відділ Фронту Командант штабу Референти: персональний муніційний технічний обозний санітарний ветеринарний інтендантський судовий духівництва

Підлеглі Телеграфічний курінь Летунський курінь Залізнодорожний курінь Самохідний курінь Панцирні потяги й авта Протилітакова батерія

Команда Етапу Відділи: адміністративний господарський етапний польові сторожі

частини:

Запасний артилерійський курінь Запасний саперський курінь Запасна обозна валка

Булавний відділ Відділ польової сторожі

Підлеглі комендантові штабу Булавна сотня НКГА Обозна валка НКГА

3 Шухевнч, назв, праця; том П, ст. 46.

71

Наказ ген. Трекова з 20 червня 1919 року подавав стан НКГА, в якому було: 74 старшин, 1 представник залізниць, 3 урядовці, 1 свя­ щеник, 2 лікарів, 2 ветеринарів, 1 рахівник, 27 писарів, 3 літографів, 8 вістових і 165 стрільців, 79 джурів, 80 коней та 35 возів.4 За ген. Тарнавського й полк. Шаманека проведено дальшу реор­ ганізацію НКГА. Кількість старшин у ній зменшилася до 39.56 Для поршнання подаємо, що в НКГА за ген. Омеляноівича-Павленка (в травні 1919 року) було понад 100 старшин, а вже найбільше було в добі союзу з Добрармією ген. Денікіна, — в ній зібрано 240 старшин.0 Внутрішня організація ДСВС відповідала теж тим умовам, що їх мала для організації Галицька Армія. Цю організацію показує обсада ДСВС, що її подає сотн. д-р Володимир Бемко.7 у своїй статті про ДСВС, а яка ілюструє стан у лютому 1919 року. Ось вона: Державний секретар військових справ: полк. Дмитро Вітовський Адютант: чет. Дмитро Паліїв Товариш держ. секр. військових справ: отаман Петро Бубела Адютант: пор. Михайло Голинський Канцелярія ДСВС: пор. Теодор Сивак, потім сотн. д-р Володимир Бемко Загальний відділ: сотн. Володимир Тимцюрак Персональний відділ: сотн. Василь Панчак Мобілізаційний відділ: от. Никифор Гірняк Муніційний відділ: сотн. Семен Магаляс Артилерійський відділ: сотн. Роман Шипайло Технічний відділ: сотн. інж. Володимир Шухевич Відділ зв’язку: сотн. інж. Роман Білинський Залізнодорожний відділ: сотн. Юліян Буцманюк Відділ кавалерії: пор. Олександер Ганицький Відділ інтендантури: сотн. Гриць Гарасимович Харчовий відділ: пор. Олекса Черкавський Санітарний відділ: от. д-р Ростислав Білас Судовий відділ: сотн. д-р Євген Бородієвич Пресовий відділ: ~ ”* >кий Письменничий відділ і Пресова квартира Редакція часопису „Стрілець” чет. Василь Пачовський Звертає увагу, що відділами ДСВС керували сотники-отамани, ко­ ли повинні були ними, як в інших арміях, керувати полковники-генерали. Цей факт свідчить про великий брак старшинства вищих ступ­ нів, на який .терп)2ла Галицька Армія. За вийнятком Д. Паліева, Н. Гірняка, Р. Білинського, Ю. Буцманюка, О. Ганицького і д-ра В. Бемка, старшини, що були на відпо­ відальних посадах у ДСВС, не залишили нам своїх свідчень про працю в ДСВС. Свідчення такі повинні були появитися, щоб не було сум­ ніву, хто, фактично, несе відповідальність за катастрофальні браки 4 5 6 7

72

УТА, том Шухевич, Шухевич, Див; Д-р

П, ст. 281. назв. праця, том Ш, ст. 20.. назв. праця, том Ш, ст. 138. Володимир Бемко, „Державний Секретаріат Військових Справ”, УГА, том І,

ст. 61— 70.

матеріяльного забезпечення Галицької Армії, які мали місце і які по­ важно пошкодили її бойовій силі.6*8 2. Генералітет, генеральний штаб, старшинський корпус УГА

Стратегічне й тактичне керівництво Галицької Армії дуже терпіло від браку старшин, зіокрема від браку старшин вищих (генераль­ ських) ступнів, а також старшин з освітою старшин генерального шта­ бу. Браки, які під цим оглядом мала Галицька Армія, найкраще ілю­ струвати порівняльними цифрами, що подають норми інших армій, подібних своєю організаційною структурою до Галицької Армії. Оче­ видно, беремо норми армій аграрних країн, бо індустріялізовані країни виставляли більші армії з більшим відсотком старшин у них. Для прикладу подаємо: в болгарській армії (аграрна країна) було 4.5% старшин у відношенні до загального стану, але в німецькій армії (упромисловлена країна й армія з великою кількістю допоміжних форма­ цій, що працювали для фронту) відсоток старшин виносив уже 16.7% (а з військовими урядовцями старшинського ступня навіть 20%). Галицька Армія складалася з 12 піших, 1 гірської та 1 кінної бри­ гад. Повний склад такої армії з 14 бригад повинен був мати 150,000 старшин і вояків, у тому около 103,000 старшин і вояків у бойових формаціях. З цитованого вже документу харчового уряду знаємо, що загальний стан Галицької Армії виносив 120,000 старшин і воякіїв, у тому 65,000 старшин і вояків у бойових формаціях. Таким чином, Галицька Армія осягнула була 80% оптимального стану, якщо йдеться про загальний стан і 63.1% оптимального стану, якщо йдеться про бойовий стан. Цілком інакше представляється справа, коли йдеться про старшин. І так армія, що складається з 12 піших, 1 гірської і 1 кінної бригад повинна мати 50 генералів, 125 професійних старшин генерального штабу, 6,250 старшин, у тому в бойових формаціях 4,160 старшин. Цей оптимальний стан є рівночасно дуже низький, бо подає округло 4.3% старшин у відношенні до загального стану.9 Але, як у світлі цих низьких норм виглядала Галицька Армія, яка мала тільки 8 гене­ ралів, 18 професійних старшин генерального штабу і 1,412 старшин у бойових формаціях? Галицька Армія осягнула була такі відсотки оптимального стану: генерали — 16%, професійні старшини генераль­ 6 Мемуаристика про Галицьку Армію виявляв численні прогалини й нерівномірне трак­ тування тематики визвольної війни мемуаристами. На підставі існуючої мемуаристики важко представити точний перебіг подій і фактів. Поява 5 томів збірників УГА вид. Дм. Микитюна після П Світової війни (1956—-1974) значно покращала загальну ситуацію в стані джерел до історії УГА, але й вона не потрапила усунути деяких прикрих про­ галин (справа постачання, забезпечення армії харчами й фуражем, зброєю, воєнними матеріялами, ліками, кіньми, транспорт тощо). Про характеристику існуючої джерельної літератури до історії визвольної війни українського народу в рр. 1917—1920, див. мо­ нографію Л. Шанковського „Нариси української воєнної історіографії” в журналі Український історик, Нью Йорк- Мюнхен, чч. 1—2, 1973 і продовження в наступних числах.

9 Для порівняння взято цифри з болгарської армії. В 1910 році, перед балканською вій­ ною Болгарія нараховувала 4,329,108 душ населення, в тому 8,203,810 бодгарів (77.4%). Болгарська армія нараховувала 18 бриґад піхоти й 5 кінних полків. В армії мирного часу було 5.2% старшин, а в армії воєнного часу :— 4.3%. Див. Die Bulgarische Armee in ihrer jetzigen Unijormierung und Organisation, Leipzig 1912, Moritz Ruhl Verlag.

73

ного штабу — 14.4%, старшини бойових формацій — 33.9%. Ці циф­ ри кажуть нам, що навіть за дуже низькими нормами ми повинні були мати на фронті всюди 3 старшин, де був тільки одинЗагальна кількість старшин у Галицькій Армії не е відома. Зга­ дуваний уже документ харчового уряду подає кількість старшин на 6,000 (4,000 на фронті, 2,000 в запіллі), але ця цифра є явно пере­ більшена; стільки старшин у Галицькій Армії не було. Цифру старшин для бойових формацій, що її подає Гуперт,10 на підставі щоденника НКГА, вважаємо правдивою. Отже в бойових формаціях було 1,412 старшин, а це у відношенні до загального стану військ на фронті (53,224) творить 2.4%. Це є харчовий стан військ на фронті, а крім цього Гуперт розрізняє ще бойовий стан, у якому нараховує 910 стар­ шин, на весь бойовий стан із 37,967 старшин і вояків, і це вже навіть менше, ніж 2.4% старшин від загального стану. Можемо припускати, що в запіллі, на загальний стан 55,000 стар­ шин і вояків, було 1,840 старшин. Коли до цієї цифри додамо 1,412 старшин на фронті, отримуємо приблизну цифру 3,252 старшин у Галицькій Армії. У відношенні до оптимальної норми є це 52%. Висновок із цього рахунку простий: Галицька Армія мала кругло по­ ловину з цієї кількости старшин, що їх повинна була мати за дуже низькими нормами армій аграрних країн, підібраними тут для ілюс­ трації відносин у Галицькій Армії. Цілком інакше стояли справи в польській армії. Гуперт подає, що польська армія на галицькому фронті мала 5% старшин, але в бойових формаціях уже 7%. Для Гуперта — відсоток 5% старшин, є, як він висловлюється, „неможливий”.11 Може він думав про ні­ мецькі зразки, але в Галицькій Армії цей відсоток буїв ще більше „не­ можливий”, бо сягав тільки 2.4% старшин у відношенні діо всього війська на фронті. Брак старшин на фронті і в запіллі був великий і перед військовим проводом стояло дуж’е важливе завдання, як цей брак поповнити. Брак старшин був наслідком негативного відношення української галицької суспільности до професійної військової служби в австроугорській армії. Українці Австро-Угорщини нерадо вступали до ка­ детських шкіл і військових академій, даючи перевагу цивільним фа­ хам. З цієї причини кількість активних старшин українського похо­ дження в австро-угорській армії перед І Світовою війною можна було порахувати на пальцях. Український старшинський корпус ство­ рився щойно під час І Світової війни із резервових старшин укра­ їнського походження. Цілком інакше стояли справи на Україні під російською займанчиною. Там, у російській армії, було чимало генералів, професійних старшин генерального штабу і взагалі активних старшин українського походження. Багато з цих старшин перейшло було, в 1917 році, до українізованих частин, з яких потім перейшло до української армії. На жаль, українські соціялістичні середовища чимало зробили, щоб відстрашити цих старшин від служби Україні, неслушно дискредиту­ 10 Гуперт, назв. праця, ст. 18. 11 Гуперт, назв, праця, ст. 23.

74

ючи їх як „контрреволюціонерів” і „наймитів буржуазії”. Винниченко навіть в 1919 році радив, щоб цих „фаховців” з української армії про­ гнати, старшин набирати з „робітників” і „селян”, вишколюючи їх на коротких курсах, а також творити старшинський -корпус із підстаршин.12 Все ж таки, запас старшин на Україні був великий і з цього за­ пасу, в першу чергу, повинні були бути поповнені браки старшин в Галицькій Армії. До служби в українській армії гетьман Скоро­ падський притягнув був 175 генералів і приблизно 15,000 старшин.13 Не всі ці старшини були „общеросами” чи „реакціонерами”. Багато із них перейшли до Дієвої Армії УНР, у тому і генерали високих ступнів, як Юнаків, Галкин, Дельвіґ, Дядюша, Єрошевич та ін. Але, повний голос у військових справах генералітет і старшинство Армії УНР здобули були аж в 1920 році. Коли дня 1 листопада 1918 року почалась була формувати Га­ лицька Армія, в її рядах не було ні одного генерала. Перший генерал Галицької Армії прибув щойно 10 грудня 1918 року і був ним генералмайор російської служби Михайло Омелянович-Павленко. Він став Начальним Командантом Галицької Армії. Із російської армії, крім ген. М. Омеляновича-Паївленка, прибули ще генерали Олександер Греков і Микола Ґембачів. Перший із них відограв блискучу ролю, як Начальний Вожд у Чортківській офензиві, а другий командував короткий час III, а потім IV Галицьким корпусом, і, врешті, перебував у розпорядженні Диктатури. Шухевич пише про ген. Ґембачева, що він був „сальонгенералом”,1415 а Олег Ключенко називає його навіть „інтендантом”.16 Це не відповідає правді: Ґем­ бачів був генерал-майором генерального штабу і, за гетьманату, був начальником штабу VI Полтавського корпусу, в якому ген. М. Оме­ лянович-Павленко командував 11-ою пішою дивізією.16 Цілком певно ген. Ґембачіїв краще надавався на команданта III Галицького корпусу, ніж його попередник полк. Гриць Коссак. Крім цих трьох генералів російської служби, Галицька Армія мала ще трьох професійних старшин генерального штабу російської служ­ би. Ними були полк, бвген Мєшковський, пполк. Вільгельм Фідлєр, за національністю — балтійський німець і полк. Микола Какурін, ма* буть італійського походження.17 Насувається думка, що треба було з України запросити більше старшин генерального штабу, яких тоді немилосердно цькували соціалістичні партії. Адже ж полк. Мєшковського галицька делегація з арешту визволила, пропонуючи йому шта­ бову посаду в Галицькій Армії.18 12 13 14 15 16

В. Винниченко, назв. праця, том ПІ, ст. 186. Дм. Дорошенко, назв. праця, том П, ст; 244. Пор. Шухевич, назв, праця, ч. П, ст. 105.

Oxer Ключенко, „Генерахітет УГА”, ЛЧК 1031, 10, ст. 6. Максиміліяя Пдечко, „Організація збройних сих Української Гетьманської Держави”, Нація в поході, Прага, 1041, 7—8, ст. 80.

17 УГА, П, ст. 275. Див. теж Омелянович-Павленко, назв, праця, ст. 9—10 та Дмитро Па­ ліїв, „Жмут споминів. За генералами”, КЧК 1935, ст. 41—42.

18 Український Воєнно-Історичний Інститут, Торонто. М. С&довський, М. Битинський і П. Степ, ред. кох. Героїчний бій під Чорним Островом. Торонто, 1961. Це джерело подає прізвище шефа штабу НКГА: Мєшковський.

75

Не зважаючи на перспективи поповнення Галицької Армії старши­ нами кол. російської служби, Галицька Армія справді мало скористала з цього джерела, якщо не рахувати летунства. Бракуючих генералів і професійних старшин генерального штабу Галицька Армія шукала, головно, серед персоналу колишньої австро-угорської армії. В колишній австро-угорській армії служили 4 генерали українсько­ го походження. Були ними: „фeльдмapшaльльoйтнaнт,, (ступінь, що відповідав генералпоручникові в інших арміях) Антін Лаврівський, командант одної дивізії на італійському фронті і генерал-майори Осип Доброволя-Вітошинський, Степан Кобилянський (брат письменниці Кобилянської) і Фелікс Шепарсивич, що командували різними бригадами австро-угорської армії. Ген. Лаврівський захворів ще на фронті і ско­ ро помер, а ген. Шепарович дістався зі своєю бригадою в Перемишлі до московського полону, де й помер на Сибірі. Сини його служили в Галицькій Армії: Едмунд був командантом 1 Кінної бригади в ступні майора, а Фелікс — летуном у 1-ій летунській сотні в ступні поручника (помер на тиф в Крижополі в 1920 році). Чому генерали Вітошинський і Кобилянський не зголосилися до Галицької Армії, про те ні­ кому нічого не відомо. Обидва були свідомими українцями. Мож­ ливо чекали запрошення від уряду, якого ніколи не отримали. Остаточно генералітет Галицької Армії нараховував 8 осіб. Крім З генералів російської служби, 5 інших походило з австро-угорської армії. Були це три українці, 1 галицький німець і 1 мадяр. Прізвища генералів подаємо за абеткою: Олександер Греков, Микола Ґембачів, Антін Кравс, Віктор Курманович, Осип Микитка, Михайло ОмеляновичПавленко, Мирон Тарнавський і Ґустав Ціріц. Вже на еміграції ге­ нералом іменовано полк. Арнольда Вольфа. Брак професійних старшин генерального штабу був; у Галицькій Армії не менше катастрофічний. Два тільки українці служили в австро-угорському генеральному штабі: пполк. Віктор Курманович і ма­ йор Яромир Дяків. Але Дяків перебував в італійському полоні і тіль­ ки після звільнення його з полону зголосився до української бригади, що перебувала на інтернати в Чехо-Словаччині. У Галицькій Армії був один пполк. В. Курманович, який, щоб поповнити брак, запросив своїх товаришів з австро-угорського генерального штабу до служби в Га­ лицькій Армії. У тому, що до Галицької Армії запрошувано старшин-чужйнців, немає нічого дивного. Всі молоді армії творилися за допомогою чу­ жинців, щоб тільки вказати на американську армію, де велику ролю відогравав німець фон Штойбен, француз — Ляфаєтт, поляк — Пуласкі. Були теж чужо-національні старшини в Галицькій Армії і були це мадяри, як ген. Ціріц чи пполк. Йосиф Папп де Яноші, хорвати, як полк. Степан Чмелик чи пюлк. Карло ІІІтіпшііц-Тернова ііі чехи, як пполк. Антін Виметаль, пполк. Франц Тінкль і пполк. Карло Доле­ жали. Найбільше, в Галицькій Армії, було німців і це були або га­ лицькі німці, або німці з країв кол. Австро-Угорщини. Всупереч польським легендам, треба зазначити, що в Галицькій Армії не було ні одного старшини з кол. німецької армії.

76

До галицьких німців належали такі відомі старшини Галицької Арміії, як полк. А. Шаманек (львів’янин), пполк. А. Бізанц, от. Фердинанд Лянґ, от. Карло Шльоссер, сотн. Ганс Кох, пор. Карло Аріо, пор. Северин Байґерт та інші. До другої „австро-угорської” групи нале­ жали полк. Василь Вишиваний (Вільгельм Габсбурґ-Льотрінґен), полк, (ген.) А. Вольф, от. Альфонс Ерле, от. Фердинанд Льонер, от. Іван Куніш, от. Вільгельм Льобковіц, сотн. Рихард Шобер, сотн. Ріко Ярий, буковинець сотн. Роман Фрііш, командант 6 гарм. пол. УГА, та ін.10 Чужо-національні старшини Галицької Армії, у своїй великій біль­ шості, виявилися повновартними товаришами зброї. Історія Галицької Армії знає тільки один випадок зради чужо-національного старшини (пполк. Вільгельм Бем з ДСВС). Підозріння були на деяких чужи­ нецьких старшин, що вони, одночасно, служать чужинецьким розвід­ кам (от. Зегорш, от. Вурмбрандт).1920 Зате історія Галицької Армії завжди пам’ятатиме такі прізвища, як полк. Альфреда Шаманека, от. Фердинанда Льонера, от. Вільгельма Льобковіца, от. Івана Куніша, сотн. Рихарда Шобера та ін., не рахуючи галицьких німців, як ген. А. Кравс, пполк. Альфред Бізанц, от. Фердинанд Лянґ чи сотн. Ганс Кох, які духово були українці і щиро віддані українській справі. Негативною сторінкою затруднення старшин-німців у Галицькій Армії були постійні польські доноси до держав Антанти, що німецькі офіцери керують Галицькою Армією, що робило на державних мужів Антанти відповідне враження.21 Іншим недоліком був факт, що ча­ сами німецькі старшини мали команду там, де її повинні були вико­ нувати українці. І так, наприклад, у поході на Київ командантом цен­ тральної групи був ген. А. Кравс, а його шефом штабу був от. Віль­ гельм Льобковіц — обидва німці Може події в Києві виглядали б інакше, якщо б на чолі українських військ стояли українці.22 3. Характеристика стратегічного керівництва УГА

У цьому розділі бажаємо подати коротку характеристику началь­ них командантів і начальників генеральної булави УГА. Наступна табличка подає черговість начальних командантів і начальників ге­ неральної булави УГА до дня 1 березня 1920 року, тобто доки в про­ воді УГА стояли її генерали й старшини. Т. зів. „Польового Штабу ЧУТА” (Червоної Української Галицької Армії) не зараховуємо до ук­ раїнських команд.

19 Олег Ключенко, „Генеральна булава УГА”, ЛЧК 1931, ст. б—10. Див. теж. Ганс Кох, „Військовий провід УГА”, УГА, І, ст. 127—185.

20 Ключенко, там же, ст. 8.

91 Іґнаци Падеревскі, польсько-американський патріот, тодішній польський прем’єр, у своїм листі 8 дня 12 січня 1919 р. писав до полк. Гавзе, політичного дорадника през. Вудрова Вільссна про воєнну ситуацію під Львовом таке: „Заскачені розбишацькою українськобольшевицькою армією, жінки й дітвора Львова вхопили за зброю і боронять міста. В данім моменті сила около 80,000 українців, озброєних і виеквіпованих німцями, якими командують німецькі офіцери під начальним проводом австрійського архикнязя Віль­ гельма Габсбурґа, стоять перед брамами Львова...” Пор. Степан Ршецький, назв, праця, ст. 203. „Свідома неправда”, стверджує автор, д-р Степан Ріпецький.

99 В серпні 1919 року, долю Києва вирішили, по суті, німці: на боці Добрармії ген. Денікіна генерали Бредов, Штессель і Штакельберґ, на нашому боці ген. Кравс і майор Льобковіц. Про далекосяглі наслідки київських подій, див. Шухевич, назв, праця, ч. Ш, ст. 38—39.

77

Т а б л . 11

ЧЕРГОВІСТЬ НАЧАЛЬНИХ КОМАНДАНТІВ І НАЧАЛЬНИКІВ ГЕНЕРАЛЬНОЇ БУЛАВИ УГА

Начальний Комендант

Дата зміни

1918 5. XI 9. XI 10. XII 1919 9. VI 5. VII 7. XI 1920 Ген. Осип Микитка* 10. П Полк. Альфред Шаманек 21. II 1. III Пполк. Амброзій Вітошинський Полк. Дмитро Вітовський Полк. Гриць Коссак Полк. Гнат Стефанів Гєн. Михайло ОмеляновичПавленко Ген. Олександер Греков Ген. Мирон Тарнавський

Начальник Генерал. Булави

Дата зміни

1918 5. XI 10. XII 1919 13. И Полк. Віктор Курманович 9. VI Полк. Карло Штіпшіц-Тернова 5. VII Полк. Альфред Шаманек 7. XI Ген. Ґустав Ціріц 1920 10. II 1. III Полк. Альфред Шаманек Полк. Микола Маринович От. Сень Ґорук Полк. Євген Мєшковський

* Під час хвороби ген. Мивитки його заступав ген. Мирон Тарнавський.

Із перших трьох начальних командантів, двох справувало коман­ ду тільки впродовж кількох днів і тільки полк. Стефанів спрагвував її понад один місяць. Дуже вірну характеристику цього старшини подає Мирон Заклинський у своїй статті про „Бої у Львові”23. Про свій досвід у цих боях розповідає сам полк. Стефаніїв у журналі „Ук­ раїнський Скиталець”.24. Ніде праівди діти, у Львові полк. Стефанів виявив був незвичайно оживлену й плянову діяльність. Під його про­ водом українське військо перебрало ініціятиву від ворога й овоїми наступами захитало його самопевність. Проте полк. Стефанів зробив теж деякі помилки, як, наприклад, наступи на Кадетську школу, що не відповідали бойовим спроможностям українських військ. Але вже найбільшою помилкою буїв його наказ до відступу зі Львова 21 лис­ топада 1918 року, для якого не було потреби в тодішній воєнній си­ туації коло Львова. Наступником полк. Стефанова був ген. М. Омелянович-Павленко, визначний старшина кол. російської армії. Про свій досвід з пере­ бування на чолі Галицької Армії, впродовж 7 місяців, ген. ОмеляновичПавленко розповідає у своїй книзі-спогадах, яка є важливим джере­ лом для вивчення точної історії Галицької Армії.25 Від галицьких мемуаристів й істориків ген. Ом. Павленко не отримав позитивної характеристики, дарма що за свідченнями Гуперта, НКГА під про­ водом ген. Ом.-Павленка мала з Польщі добру опінію.26 Історик Кучабський подає негативну характеристику генерала, головно тому, що він своїм походженням і вишколом не відповідав потребам Га­ лицької Армії, що не проявив достатньої волі полководця, що не виявив дару стратегічної орієнтації й комбінації, що був впертий 32 Мирон Заклинський, „Бої у Львові”, УГА І. ст. 890—391.

24 Полк. Гнат Стефанів, „За Львів”, Український скиталець 1923, 21—22 (43—44), ст. 3—12.

25 Про воєнно-історіографічні праці ген. М. Омеляновпча-Павленка, див. Лев Шанковський, „Нарис української воєнної історіографії”, Український історик, Нью Йорк-Мюнхен, ч. 3—4 (35—36), 1972, ст. 62—64.

26 Гуперт, назв, праця, ст. 25.

78

і руководився більше інтересами Наддніпрянської України, ніж Га­ личини.27 Знов же, Олег Ключенко вважає, що ген. Ом.-Павленко „чувся в УГА чужим, що не міг хутко зжитися з будь-що-будь новим для нього устроєм і духом армії”, що „не спромігся на більший чин,, не дав армії того, чого вона ж'адала від нього”. Далі Олег Ключенко робить зауваження, що ген. Ом.-Павленко „мало служив на фронті” і що „не був обдарований здібністю комбінації”. Олег Ключенко й інші мемуаристи, все ж таки, підносять безперечний патріотизм генерала й високо цінять його хрустальний характер. Олег Ключенко робить теж зауваження, що ген. Ом. Павленко показався, пізніше, кра­ щим в службі Дієвої Армії УНР.28 На нашу думку, для негативних чи навіть посередніх оцінок ген. Ом.-Павленка немає підстав у безсторонніх фактах. Про дар страте­ гічної орієнтації й комбінації свідчить переконливо керування ген. Ом.-Павленком І. Зимовим Походом, що тривав впродовж 6 місяців у глибокому запіллі Добрармії ген. Денікіна й, пізніше, Червоної ар­ мії. Від цієї орієнтації й комбінації, яку мусів мати головнокоман­ дувач походу, мусів залежати весь його успіх. Але і в Галицькій Армії ген. Омелянович-Паївленко здобувся на „більші чини” : ними були лютнева офензива 1919 року під Городком, остаточній перемозі якої перешкодила інтеральянтська місія ген. Бертельмі, а врешті керунання відворотом Галицької Армії, закінчене переходом до Чортківської офензиви. Ми склонні є записувати ініціятиву до Чортківської офензиви на рахунок ген. Ом.-Павленка.29 У Галицькій Армії, ген. Ом.-Павленко міг дійсно почуватися чужо і багато дечого, що він зустрів у ній, включно до німецької мови в штабах, могло здаватися йому дивним. Все ж таки, почування чужости в генерала, якщо вони навіть були, були ним переборені в ім’я українського патріотизму, щодо якого в генерала ніхто ніколи не мав сумнівів. Для історика, який глядить із перспективи, не може бути най­ меншого сумніву, що в особі ген. М. Омеляновича-Павленка українські армії посідали найвидатнішого бойового генерала у визвольній війні. Видатним бойовим генералом був теж ген. Омелянович-Паївленко в Га­ лицькій Армії. Наступником ген. Ом.-Павленка був інший видатний бойовий ге­ нерал походженням із російської армії, ген. Олександер Греков. Цей генерал посідає значно більші симпатії в мемуаристів й істориків, ніж ген. Ом.-Павленко. Це може тому, що його ім’я пов’язано з блис­ кучими успіхами Чортківської офензиви, якою від керував від 9 червня 1919 року. Олег Ключенко називає ген. Трекова „протилежністю до ген. М. Омеляновича-Павленка”, вваж’аючи, що він „персоніфікував всі ціхи начального вожда, був послідовний, з далеким стратегічним зором і енергійний”. Ключенко підкреслює, що ген. Греков здобув був собі всі симпатії армії, але рівночасно зазначає, що „майбутній 27 Кучабський, пазе, праця, ст. 239—241.

28 КЇюченко, Генералітет, назв, праця, ст. 4.

29 Шухевич, пазе праця, ч. II, ст. 87.

79

історик УГА покладе, можливо, у вину ген. Трекова, що він запустився в безвиглядну операцію”.30 Застереження Ключенка е правильні. Як Начальний Вожд, ген. Греков не міг плянувати здобуття Львова й цілої Галичини, знаючи, які людські й матеріяльні ресурси має Галицька Армія. Він мусів знати, що для відбиття веденої ним офензиви, польська армія зосереджує значні резерви й посідає невичерпні запаси зброї, амуніції й вонних матеріялів, отже всього того, що так діймаюче бракувало Галицькій Армії. Це все були реальні факти ситуації Галицької Армії під час Чортківської офензиви, але воєнна історія може закинути ген. Трекову, що він відкинув реальну оцінку ситуації, а повірив у „чудо”, якого, насправді, в стратегії немає, бо воєнні перемоги й поразки є невідмінними і залізним наслідком власне тих реалітетів, серед яких вони відбуваються. Із цього виникає, що ген. Греков повинен був запропонувати Диктаторові погодження на лінію ген. Дельвіґа, усталену польсько'-українськими переговорами у Львові, 16 червня 1919 року, як „менше зло” в тодішній ситуації Галицької Армії. До цієї справи ще повернемо. Наступник ген. Трекова, ново-іменований ген. Мирон Тарнавський був найпопулярнішим генералом Галицької Армії. Він вивів непереможену Галицьку Армію за р. Збруч, де вона, під його проводом, вкрилася новими лаврами. Він хотів рятувати армію від тифу дого­ вором з Добрармією ген. Денікіна, за що ставав перед суд, який звільнив його від вини й кари. Він любив Галицьку Армію й Галицька Армія любила його, що виявилося у його величавих похоронах у Львові. Сьомим з черги і останнім командантом Галицької Армії був ген. Осип Микитка. Олег Ключенко пише про нього, що він був „уосібленням українського галицького вояка зі всіма його добрими прикме­ тами й недостачами”. Ген. Микитка визначився був на чолі І Га­ лицького корпусу в боях у Галичині і на Наддніпрянській Україні. Призначений на Начального Команданта Галицької Армії вже під час союзу УГА з Добрармією ген. Микитка не мав уж’е змоги виявити своїх стратегічних і бойових здібностей. У складній ситуації цього часу він покладався більше на опінію свого начальника штабу, ген. Густава Ціріца, який відограв тоді дуже двозначну ролю. Це й стало причиною загибелі обох генералів в епоху ЧУГА. Большевики за­ жадали видачі обох генералів, вивезли їх до Москви й після невдачних спроб переконати їх, щоб перейшли на службу до Червоної армії, їх розстріляли”.31 На початках союзу з большевиками, УГА, що почала перемінюватися в ЧУГА, керували полк. А. Шаманек А пполк. Амброзій Вітошинський. Зауваження про начальних командантів кінчаємо зауваженнями про начальників булав Галицької Армії. Першим начальником булави був полк. Микола Маринович, який, щоправда, був активним старши­ ною, але не маїв найменшого досвіду штабової роботи. Він був авто­ ром контроверсійного наказу, який поділив прибуваючий до Львова Легіон УСС на дві частини: одна мала відійти на Цитаделю, а друга 30 Ключенко, Генералітет... пазе, праця, ст. 5.

31 Шухевич, назв, праця, ч. Ш, ст. 129—145; ч. IV, ст. 105—110.

80

— наступати на Головний Двірець. Кузьма слушно уважає, що Ле­ гіону УСС не слід було ділити, але в цілості його призначити до наступу на Головний Двірець.32 Наступним начальником генеральної булави був от. Сень Ґорук, запасний старшина без фахової освіти, брак якої старався вирівняти совісністю, пильністю й ретельністю у виконуванні своїх обов’язків. Все ж таки, ні полк. Г. Стефанову, ні от. С. Ґорукові не вдалося у Львові зорганізувати оперативного штабу. В наслідок цього браку не було центрального керівництва операціями й зв’язку з фронтом, який у Львові простягався на 10 км. Приблизно в той час, коли сталася зміна на становищі начального команданта і його начальника булави, прибув був до Галицької Армії полк. Антін Легар, визначний генштабіст австро-угорської армії. Після оглянення фронту, він був готовий взяти на себе завдання зайняття Львова й Перемишля. Читач має нагоду познайомитися з пляном полк. Легара, який надруковано в збірниках УГА.33 Пропозицій полк. Легара не прийнято і він повернувся на батьківщину. Першим фаховим начальником генеральної булави був полк. Є. Мєшковський, який прибув до Галицької Армії разом з ген. Ом.-Павленкіом. Про нього думає історик В. Кучабський, що він був добрим теоретичним знавцем організації війська, але не практичним органі­ затором.34 Ця опінія не відповідає фактам. Полк. Мєшковський не тільки уклав майбутню схему організації Галицької Армії, але й пе­ ревів повністю її реорганізацію,, сполучаючи в корпуси й бригади різні бойові групи Галицької Армії більшої або меншої сили. Організація, переведена полк. Мєшковським, виявилася тривкою; вона залишилася незмінена впродовж? всього існування Галицької Армії. Полк. Мєшковський попав у конфлікт з ген. Омеляновичем-Павленком і мусів уступити.35 До його уступлення, одначе, допомогли теж поляки, які боялися фахівця тієї міри, що полк. Мєшковський у НКГА. Польська агентура поширила про нього поголоски, що він є поляк і польський шпигун. На жаль, як свідчить С. Шухевич, у ці поголоски вірив навіть полк. Д. Вітовський.3637 Наступником полк. Є. Мєшковського на становищі начальника ге­ неральної булави НКГА був полк, (пізніше ген. чет.) Віктор Курманович. Це був дуже здібний старшина австро-угорського генераль­ ного штабу^ який визначився був у Галицькій Армії вже як командант І. Галицького корпусу. Мав оригінальні ідеї про те, як закінчити перемож’но визвольну війну, які будуть далі предметом нашого роз­ гляду. Надзвичайно працьовитий і тактовний, він користувався ве­ ликою, повагою серед підвладних штабовців і командантів. Шухевич згадує, що ніколи „не чув неприхильного слова про Курмановича”.87 32 Кузьма, назв. праця, ст. 133—135.

33 УГА П, ст. 111—119. Звертав увагу, що видавець збірників УГА, Дм. Микитюк зумів роздобути цей документ у 1959 році!

34 Кучабський, назв. праця, ст. 241—242.

35 Павіенко, назв, праця, ст. 29.

36 Шухевич, назв. праця, ч. І, ст. 109—110, 119.

37 Шухевич, назв, праця, ч. І, 128—129; ч. II, ст. 50.

81

Якби ми були мали по всіх корпусах іі бригадах старшин-українців з вищою військовою освітою типу Курмановича, була б Галицька Армія може вирішила про вислід -війни вже в перших місяцях. Крім служби -в НКГА, Курманович виконував теж обов’язки дер­ жавного секретаря військових справ. Виснажений до краю, занедужав він і уступив на якийсь час, щоб після видужання прийняти важли­ ве становище генерал-квартирмайстра в Штабі Головного Отамана (ШГО). Наступником Курмановича був полк. Карло Штіишіц-Тернова, який займав становище начальника генеральної булави в НКГА під про­ водом ген. Олександра Трекова. Нездарний і недбалий, при тому ціл­ ком байдуж'ий до української визвольної справи, мало займався своїми обов’язками. За нього, по суті, працював начальник оперативного штабу, от. Вільгельм Льобковіц, дуже здібний генштабіст. Народжений у Львові полк. Альфред Шаманек був начальником генеральної булави в НКГА ген. М. Тарнавського. З ген. М. Тарнавським творив він зіграну пару. Здібний, працьовитий і енергійний старшина, він був мабуть одиноким старшиною не-українцем, який добре розумів українську визвольну справу і старався служити їй з усіх сил, віддаючи їй своє знання, здоров’я і життя. Через те був дуже люблений і шанований усіми старшинами Галицької Армії. Останній начальник генеральної булави в НКГА був ген. Ґустав Ціріц, по національности мадяр. Ген. Ціріц виявив свою непридат­ ність на це становище та цілковите незрозуміння ситуації УГА, що причинилося до його особистої катастрофи.88 зв Шухевич, назв. праця, ч. ПІ, ст. 139—141.

В. ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКА ВІЙН А 1. Географічний і топографічний опис театру війни

Театром польсько-української війни була Галичина. Вона лежить у центральній частині балтицько-чорноморського геополітичного по­ мосту (Лінія: Гданськ-Одеса), який часто був шляхом польської екс­ пансії на схід („од моржа до морж’а”). Для українських князів Галичи­ на була заборолом проти польської експансії із заходу і з цією метою вони побудували тут низку могутніх городів, які цю експансію спиняли. Крім Польщі, за посідання Галичини боролись теж Угорщина й Литва, а пізніше навіть Молдавія. Остаточно боротьбу за Галичину виграла Польща, яка використала безкоролів’я в Галичині після смерти Юрія II Тройденовича в 1340 році. Але боротьба за Галичину між Поль­ щею, Литвою й Угорщиною тривала ще довго і щойно в 1387 році дочка угорського короля Людовика Ядвиґа, що стала польською ко­ ролевою й дружиною литовського великого князя Ягайла, прилучила Галичину до Польщі. За княж'их часів політична й заразом етнографічна границя між Польщею й Україною (галицько-володимирське королівство) прохо­ дила на захід від р. Вислока, а Коросно й Ряшів були прикордонними 82

містами Галичини. По цій лінії проходила теж границя Руського воєводства за панування Польщі. Але, за польського панування, етно­ графічна границя пересунулася з лінії Вислока на лінію Сяну. Слі­ дами по попередньому українському населенню між Вислоком і Сяном є численні українські острови на Засянні.3 Галичина, яка є пов’язана з Чорним і Балтицьким морями ріками: з Чорним морем — Дністром і Прутом, а з Балтицьким морем — Бу­ гом і Сяном, з Наддніпрянською Україною пов’язана є тільки сухопутніми шляхами. Вона (Галичина) не становить суцільної природньої одиниці, але складається з низки географічних країн, серед яких розрізняємо смуги гірську, низинну й височинну. Ідучи овід заходу ба­ чимо спершу Надсянську низину, яка переходить їв Наддністрянську низину. Це високо положені низини із середньою висотою понад 200 м, але які дуже виразно відмежовуються (від стрімких Карпатських гір, а теж від смуги височин. Смуга височин ділиться на такі країни: Розточчя, Опілля, Поділля і Покуття. Розточчя це є «вузька гряда, що сполучає Люблинську височину з Опіллям і Поділлям. Найбільші висоти Розточчя сягають 400 м, а середня висота 321 м. Поділля простягається від Дністра по Волинь і від Надсянської низовини до р. Богу. Західна частина Поділля від Дністра до Золо­ тої Липи називається Опіллям. Краєвид Опілля різноманітніший від подільського'. Виоокоріівня тут розбита долинами на мальовничу гор­ бовину. Схили горбіі© вкриті лісами, міжрічкові долини — ланами збіжжя й левадами. Властиве Поділля це розлога рівнина, подекуди легко погорблена, колись частково вкрита степом, тепер заорана. Ріки течуть тут у широких забагнених долинах, наповнених ставами й болотами. Ске­ лясті горби заввишки до 100 м. відомі як Товтри і тягнуться впоперек подільської плити від Бродів до Серафинців. Від заходу Товтри стрім­ кі, до півн. сходу вони спадають лагідно. Товтри, відмінно від без­ лісного Поділля, вкриті лісами. Помітним явищем є безлісність і роз­ міщення осель переважно в долинах рік. Поділля — це густо засе­ лена, сільсько-господарська країна. Подібною до Поділля країною є Покуття, яке лежить між Дністром і Прутом. Як і Поділля, Покуття лежить на висоті 300-400 м. (на По: діллі найвища висота це гора Камула, на півд. схід від Львова — 500 м) і як Поділля є врожайною, сільсько-господарською країною. Українські Карпати займають разом з лемківським Низьким Бес­ кидом 40,000 кв. км. У Галичині вони поділяються на Середній Бескид між коліном р. Сяну і лінією Турка-Борислав, Високий Бескид, що сягає до р. Мізунки (верхи Парашка 1,271 м, Маґура 1,368 м), Ґорґани по р. Прут (верх Сивуля 1,836 м.), Гуцульський Бескид і масив Чорногори (іверх Говерля, 2,058 м.), що є частиною Полонинського Бескиду. Через Карпати ведуть такі найважливішії перевали: Ужоцький (869 м), Верецький (841 м) і Яблоницьий (931 м). Карпати заселяють 1 Про українські острови на Засянні, див. працю Петра Оришкевича „Українці Засяння”, Проф. Б. Загайкевич, ред. Перемишль — Західний бастіон України, Нью Йорк — Філядельфія, 1961, ст. 110—150.

83

українські верховинські племена: лемки — Низький Бескид, бойки — Середній Бескид і Ґорґани, гуцули — Гуцульський Бескид і Чор­ но гору. Клімат Галичини е доволі однородний. На території Галичини відбувається повільний перехід від океанічного клімату на півн. заході до континентального на сході й гірського на півдні; південний схід (Заліщики) вже зайнятий смугою чорноморського клімату. Відповідно до цього в Галичині виступають три рослинні області: гірська в Кар­ патах, західна з перевагою букових і соснових лісів і східня з грабом і дубом у лісостепі. В найтеплішій південно-східній частині (Тепле Поділля) ростуть виноград, мореля й бросква. Три головні ріки протинають Галичину: Сян, Буг і Дністер. Сян (444 км) є дуже доброю оборонною лінією проти заходу і, тому, дуже зле сталось, що Галицька Армія не зуміла осягнути цієї лінії у війні проти Польщі. Перемишль, положений над Сяном і взагалі лінія Сяну повинні були бути головними напрямками наступу Галицької Армії у війні проти Польщі. Допливи Сяну: Вітер, що тече з Карпат, Вишня, Скло і Любачівка, що течуть з Розточчя, не мають стратегічного значення. Не має його теж ріїка Буг (730 км) *і її допли/ви Полтва, Рата і Солокія. Для пере­ ходу військ вони, в Галичині, не творять ніякої перешкоди. Дністер (1372 км.), що витікає у Високому Бескиді з-під верха Розлуч, від гирла Стривігору завертає на південний схід і з малими вийнятками пливе в цьому напрямку аж до моря. Він розподіляє Га­ личину на дві частини на південь від залізничної лінії ПеремишляЛьвів-Красне-Броди. Для руху військ Дністер є значною перешко­ дою. Великі багна між Дністром і Стривігором тягнуться аж до Розвадова. Від гирла р. Свічі біля Журавна долина Дністра зву­ жується й поглиблюється, від Нижнева Дністер входить в поділь­ ський яр, шириною до 160-200 м. Характер рік обох боків сточища Дністра під стратегічним оглядом дуже різний. З правого боку до Дністра вливаються чис­ ленні ріки, які можуть бути перешкодою для руху військ, зглядно оборонними лініями проти атаки чужих військ, що наступають із заходу. Для цих, що наступають з Карпат, вони перешкодою не є. НайважЦіші з них — Бистриця з Тисьменицею, Стрий (170 км) з Опором, Свіча (105 км) з Сукіллю, Лімниця (120 км), Бис­ триця (110 км), утворена з Бистриць Надвірянської й Солотвинської та Ворони. Лівобічні притоки Дністра крім Стривігора (93 км), що випли­ ває з Карпат, пливуть із Розточчя і Поділля. Вони не є перешко­ дою для військ, що наступають з півночі, але є перешкодою для військ, що наступають зі сходу або з півдня. Найважніші з них — це Верешиця (85 км), Зубря, Свір, Гнила Липа (80 км) з Нараївкою, Золота Липа (150 км), Стрипа (170 км), Серет (255 км) і Збруч. Прут (845 км) є другою рікою, що пливе до Чорного моря. На підгір,ї вливається до Пруту Черемош (172 км), по якій дара84

бами сплавлюють дерево з Карпат. Ріки ці в польсько-українській війні не мали ніякого стратегічного значення.2 Беручи до уваги природні умови Галичини, її можна поділити на три стратегічні зони. Північна зона — це територія, положена на північ від залізничної лінії Перемишль-Львів-Красне-Броди. Це горбоватий, сильно заліснений терен, що підноситься до висоти 400 м, але з населенням рідким, бідним, живучим на неврожайних ґрун­ тах. В польсько-українській війні поляки намагалися тут пробити другий коридор до Львова через Раїву руську і Жоївкву, що їм тільки частинно вдалося, коли група ген. Ромера, в січні 1919 року, про­ билася до Львова, але з «великими персональними й матеріяльними втратами. Інші спроби полякам не вдалися. Терен північної зони служив, поза тим, широким акціям напівпартизанського характеру, на різних напрямках, але ці акції мали цілком незначний вплив на загальну стратегічну ситуацію. Це врахувало українське команду­ вання, скорочуючи фронт до лінії Добрусин-Жоївива-Куликііїв, де 6 Равська бригада, вкопана в регулярні воєнні окопи, з подвійними рядами кільчастих дротів, криваво відбила кілька разів завзяті наступи по­ ляків.3 Територію на південь від залізничної лінії Перемишль-Львів-Красне-Броди ріка Дністер ділить на дві частини. Це є південна й східня стратегічні зони. У південній зоні між Карпатами й Дністром, маємо нафтовий басейн, який був найбільшим багатством Галичини і який треба було боронити за всяку ціну. З цього погляду на увагу заслу­ говує стратегічний плян полк. В. Курмановича з мвітня-травня 1919 року. Після невдачі Вовчухівської офензиви в березні 1919 року й після перших невдач у квітневих боях 1919 року, полк. Курманович запланував ліквідацію досьогочасного фронту Галицької Армії й від­ хід її поза Дністер. Тут в оперті на Карпатські гори, на території між горами Карпатами й Дністром, Галицька Армія мала зорганізувати оборону лінії Дністра й тримати її так довго, аж створяться можли­ вості для Галицької Армії наступати на схід, або буде вирішена Ан­ тантою справа Галичини.45 Ген, М. Омелянович-Павленко схвалював цей плян, навіть і що більше, на нараді у Здоябуноіві 11 квітня 1919 року запропонував, щоб за Дністер, разом з Галицькою Арміі'єю відсту­ пила теж з Волині Дієва Армія УНР. С. Шухевич каже, що накази до відступу Галицької Армії за Дністер були вже видані, але остаточно цим плянам спротивився уряд, який уважав, що армія не зможе себе виживити на території між Карпатами і Дністром.6 Цей аргумент нас не переконує, бо на території між Карпатами й Дністром жило тоді 2 Географічно-топографічний опис зладжено на підставі книг: Д-р Володимир Кубійо-вич, Географія українських і сумежних земель, Краків-Львів, 1943 і Dr. Stepan Rudnyckyj, Ukraine-Land u. Volk, Wien 1916, а також статті ген. А. Кравса, „Зав’язок і бої групи Хирів”, УГА П, 45—66, де б опис терену польсько-української війни.

3 УГАj І, ст. 97.

4 Віктор Курманович, „Відворот УГА за Збруч”, УГА І, ст. 445—450.

5 Про нараду в Здолбудові, див. Д-р Матвій Стахів, Україна в добі Директорії УНР. том УП, Скрентон 1966, ст. 36—37.

6 Шухевич, назв, праця, ч. І, ст. 170—171.

85

1,232,900 українського населення, що втримало б навіть 100,000-у ар­ мію, яка обороняла б лінію Дністра. До пляну полк. Курмановича ми ще повернемо, а тут бажаємо тільки зазначити, що південна стратегічна зона ідеально надавалася на оборонний пляцдарм Галицької Армії. Опираючись на Карпатські гори, як природну границю, маючи через Карпати зв’язок з прихиль­ ною Чехо-Словаччиною й Угорщиною, а через них з іншими держами Европи, використовуючи нафтові багатства на обмін за зброю, амуніцію й воєнні матеріяли, Галицька Армія могла обороняти лінії Дністра не місяцями, але роками. Залізнодорожна мережа на тери­ торії між Дністром і Карпатами ідеально служила цим завданням: паралельна лінія здовж фронту Самбір-Дрогобич-Стрий-СтаниславівКоломия-Снятин мала численні відгалуження до фронту, як СтрийМиколаїв, Стрий-Жидачів, Станиславів-Г алич, Коломия-Городенка, Станиславів-Ниж*нів. Інші відгалуження вели до границі: Самбір-Турка, Стрий-Лавочне, Станислав'ів-Ворохта. Битих шляхів на території між Карпатами й Дністром теж не бракувало, як теж» численних теле­ графічних і телефонічних ліній, яких було подостатком. Територія ця охоплювала 19 адміністративних повітів Галичини, мала б міст з населенням понад 20,000 душ (Станиславів — 60, Коломия — 45, Дрогобич — 39, Стрий — 33, Борислав-Тустановичі — 27, Самбір — 27 7), чимале* містечок, досить розвинений промисл і торгівлю. Але, найбільшим козирем цієї території було вікно в світ з його великими можливостями для повного забезпечення Галицької Армії зброєю муніцією і воєнним вирядом. Найнебезпечнішим відтинком цієї території був Хирівський фронт — на лінії від Дністра до Карпат. Тут або повинні були стояти най­ кращі галицькі частини, закопані в глибокі фортифікаційні оборонні системи, або зона української території повинна була бути поширена до р. Сяну. Оборона лінії р. Сяну, як теж оборона лінії р. Дністра, прикритого багнами в західній частині і яром у східній, була зі стратратегічного погляду легкою до переведення. Третьою стратегічною зоною Галичини була східня зона. Вона охоплювала Опілля й Поділля й була хліборобською базою Галичини. Зону цю протинали важливі залізничні шляхи Наддніпрянської Укра­ їни: Львів-Красне-Броди-Київ і Красне-Тернопіль-Підволочиська-Одеса. Залізничні шляхи: Ходорів-Потутори-Тернопіль і Нижнів-ЧортківГусятин сполучили Наддніпрянську Україну з Підкарпаттям. Інші за­ лізничні шляхи мали льокальне значення. Міста й містечка на цій території (Тернопіль — 34, Чортків — 17, Бучач — 14, Золочів — 13, Бережани — 13 та інші) були осередками торгівлі хліборобськими продуктами. Земля була дуже врожайна й населення було замшше. Плян полк. Курмановича не передбачував обюрони цієї зони і тут, як і на Волині, за його задумом польські армії мусіли б були зустрі7 86

Кількість населення міст і містечок подано на підставі перепису з 1910 року.

нутись із московсько-бюльшевицькими арміями. В наслідок цієї зу­ стрічі була б створилася незвичайно цікава стратепіічна ситуація, яку скорше чи пізніше могли використати українські армії, зосереджені між' Дністром і Карпатами. Для повного успіху цього пляну потрібно було, щоб Дієва Армія УНР теж відійшла за Дністер, так як це для неї плянував ген. М. Омелянович-Паївленко.8 2. Вклад населення Галичини у війну проти Польщі

В наслідок народньої мобілізації українського населення Галичини постала Галицька Армія. Була це однорідна національна армія, бо до неї мобілізовано тільки українців. Все ж таки, треба згадати, що в Галицькій Армії служ’или також галицькі німці й жиди, а останні пробували навіть творити свої національні частини. І так, під час Чортківської офензиви постав у Тернополі жидівський пробойовий курінь І Галицького корпусу, а в Першому гуцульському пробойовому курені III Галицького корпусу існувала жидівська пробойова чета, що її створили жиди з Бучача й Монастириськ. Тернопільський жидів­ ський пробойовий курінь під командою пюр. Соломона Ляйнберґа про­ існував до ocerid 1919 року, а бучацько-монастириська чета розв’я­ залася під час II відвороту Галицької Армії.9 Були теж окремі випадки служіння в Галицькій Армії галицьких поляків, а вже багато служило в Галицькій Армії латинників, які в щоденному житті послуговувалися українською мовою й вважали себе українцями. Латинники в Галиць­ кій Армії походили не тільки з Поділля, де вони були, в значній міірі, сильно зукраїнщені, але й з під-львівських сіл, що перебували під впливом „польського” Львова. І так, у під-львівському селііі Оброшині в рядах Галицької Армії (7 Львівська бригада) до кінця її існування служило 12 латинників і 1 латинничка, що була одною з кращих роз­ відниць команди 7-ої Львівської бригади.10 Однорідною була теж Галицька Армія під соціяльним оглядом. За українським географом д-ром Степаном Рудницьким, 85% україн­ ського населення Галичини жило на селах або в містечках з населен­ ням понижче 5,000 душ. Тільки 14% населення жило в містах або містечках з населенням понад 5,000 душ. Між селянами й міщанами з малих містечок була, соціяльно, зовсім мала різниця: одні й другі жили з сільського господарства. Можна припускати, що ця група творила, принаймні, 90% стану армії, для якої постачала добрий во­ яцький матеріял: здоровий, маловибагливий, витривалий і відваж'ний у бою. Решту стану армії творили робітники, ремісники й інтелігенти, теж головно селянсько-міщанського походження. Зокрема з рядів се­ * Відхід самої тільки Галицької Армії за р. Дністер не був розв’язкою загальноукраїн­ ської воєнної ситуації, бо залишена на поталу Армія УНР на Волині була б знищена большевиками. За це частинну відповідальність була б несла теж Галицька Армія.

9 Д. М. „Жидівський курінь”, УГА І, 257—258 (автор Дмитро Микитюк), Степан Сулятицький, „Перший Пробоевий Гуцульський курінь”, УГА II, ст. 103—104. Також, Нахман Ґ—р, „Передісторія й історія жидівського пробоєвого куреня І корпуса УГА”, Український Скиталець, 1921, 4, ст. 17—21, 5, ст. 17—23.

10 На підставі реферату, виголошеного в семінарі української воєнної історії на таємному університеті у Львові 1924 року п. н. „Оброшин й оброшинці у визвольних змаганнях 1918—1919 р р ”.

87

лянства або близьких до нього священицьких родин вийшла була українська інтелігенція, з якої рекрутувалося старшинство Галицької Армії. В останніх роках австро-угорсьїкого володіння в Галичині оця українська інтелігенція перейняла була політичний і культурний про­ від над українськими селянськими масами. Національно-політична й національно-культурна праця української інтелігенції серед україн­ ських селянських мас була причиною значного зросту національної свідомосте українських селянських мас та їх активізації в політично­ му, економічному, культурному житті галицької вітки українського народу. У результаті цієї активізації Галицька Армія отримала націо­ нально й політично свідомого вояка, за яким були вже традиції 70 років національно-визвольної боротьби в рамцях австрійської консти­ туційної держави. Національно-політичний розвиток цього вояка ціл­ ком не відбігав, а в деякій мірі навіть перевищував національно-полі­ тичний розвиток свого противника — польського селянина в уніфор­ мі польського вояка. В нічому так польськії автори (Міончинскі, Гуперт, СопотніцКі та ін.) не помиляються так, як в характеристиці укра­ їнського вояка, мовляв, він був „темним хлопом”, який не знав, за що воює. Український вояк-селянин „темним” не був d він знав, за що бореться, бо характер держави, що постала в наслідок Листопадового Зриву, йому цілком відповідав і він з повним розумінням справи став на її оборону перед неспровокованою польською агресією й безмеж­ но був відданий справі, за яку боровся. Не брак національної свідо­ мосте, а тільки безмежна втома довголітньою війною, певне заломання духа в наслідок незаслужених невдач, не дали українському воякові-селянинові використати всі свої сили у війні. Близкість української інтелігенції до українських селянських мас була причиною, що галицький вояк любив своїх старшин і цілком до­ віряв їм, бачучи в них своїх природних провідників і друзів. Це й було причиною теж, що в епоху ЧУГА ніякі спроби хитрих большевицьких комісарів не потрапили захитати довір’я галицького стрільця до свого старшини і не потрапили знищити цієї природньої єдносте старшин і вояцтва, якою визначалась Галицька Армія. Черговою справою, що її треба було б дослідити в цьому місці, є справа вкладу українського населення територіяльних округ у тво­ рення армії на протипольському фронті. Під територіальними окру­ гами розуміємо Воєнні Округи згідно з розпорядком про військовотериторіяльний поділ ЗОУНР. З різних причин (вклад цей не був однаковий. Різниці можна побачити в черговій таблиці, яка ілюструє вклад населення окремих воєнних округ у творення піхотних куренів, кінних сотень і гарматніх батерій на протипольському фронті. Тут слід підкреслити, що в чер­ говій таблиці ілюструється не вклад населення окремих воєнних округ у визвольну боротьбу взагалі, а тільки у формування фронтової армії .на протипольському фронті. Вклад населення окремих округ у ви­ звольну боротьбу взагалі буде представлений пізніше. Ідеться про те, що східні воєнні округи Золочів, Тернопіль, Чортків, а також Ко­ ломия висилали похідні куреніі й сотні теж на східній фронт, для по­ 88

повнений Дієвої Армії УНР (Північна дивізія, Корпус Січ. Стрільців, Гуцульський полк морської піхоти), а не тільки на західній протипольський фронт. Таким чином, вклад населення В.О. Золочіїв, Тернопіль, Чортків і Коломия у визвольну боротьбу взагалі був вищий, ніж по­ даний у черговій табличці вклад населення цих округ у війну проти Польщі. В черговій табличці подаємо кількість українського населення для кожної Воєнної Округи, участь (%) окремих В.О. у формуванні 3 ку­ ренів УСС (Підраховану на підставі територіяльного походження во­ яків полку УСС в 1916 році), участь населення даної В.О. у форму­ ванні піхотних куреніїв, кінних сотень і гарматніх батерій, при чому приймається, що 4 кінні сотні або 3 гарматні батерії творять рівновартність 1 піхотного куреня щодо кількости вояцтва і, врешті, по­ казники відсотковий і кількости населення, що в даній В.О. припадає на утворення 1 піхотного куреня або його рівновартости в кінних сот­ нях чи гарматніх батеріях. Остання цифра має особливий інтерес, для порівняння подаємо відносні цифри для німецької, австро-угорськюї й російської армій. (Гл. табл. 12 стор. 90). Із повищої таблички бачимо, що враховуючи досвід Галицької Армій, в Галичині потрібно було, пересічно, 46,876 населення, щоб ви­ ставити один піхотний курінь або його рівновартість в кінних сотнях і гарматніх батеріях. В Німеччині, для цієї мети, потрібно було, пе­ ресічно 30,433 населення, в Австро-Угорщині — 43,477 і в Росії — навіть 52,186. Із цього можна зробити «висновок, що українське на­ селення Львівщини й Коломийщини дорівнювало, а навіть перевищу­ вало ступінь мобілізаційної готовости населення в Німеччині. Далі, із повищої таблички бачимо, що вклад українського насе­ лення у формування армії на протипольському фронті змінювався ра­ зом з положенням окремих воєнних округ і їх віддалі від фронту. Чим дальше зі сходу на захід і чим ближче до фронту, тим вклад насе­ лення ставав більшим. Ця засада не стосується Коломийської В.О., що хоч далека від фронту, то все ж таки має «високі показники мобі­ лізаційної готовости свого населення. Коли ще брати до уваги, що населення Коломийської В.О. причинилося також до формування бо­ йових частин Дієвої Армії УНР (Гуцульський полк морської піхоти), то треба визнати, що населення Коломийської В.О. виявило найвищий сту­ пінь мобілізаційної готовости в Галичині. Варто, в цьому місці, зазна­ чити, що також у наші дні Коломийщина була першою, даючи най­ більшу з усіх округ кількість вояцтва для Української Повстанської Армії (УПА) і до 1 УД УНА.11 Близкість фронту дуже впливала на ступінь мобілізаційної гото­ вости українського населення. Підфронтові українські села, зокрема ті, що в часі війни переходили з рук до рук, давали значно більшу кількість вояцтва в ряди української армії, як села, віддалені далеко від фронту. І так, наприклад, прифронтове село Оброшин (недалеко Львова в Городецькому повіті), що його часто займали переходово 11 Л. Шанковський, „Перший полк УСС”, назв, праця, ст. 65—66, де в підрахунки вкладу галицьких воєнних округ у вбройну боротьбу УСС, УГА, УПА й УНА.

89

Табл. 12 Воєнні Округи

ВКЛАД НАСЕЛЕННЯ ВОЄННИХ ОКРУГ У ТВОРЕННЯ ЧАСТИН НА ПРОТИПОЛЬСЬКОМУ ФРОНТІ

Число українського населення в тис.

Бойові частини на протипольському фронті Курені Піхотні Кінні сотні Гарматні батерії УСС курені число число %% *% (%%) (1:4) (1:1) (1:3)

Львів

370.0

0.243

8

Рава руська

257.2

0.081

5

Перемишль

383.4

0.047

3

Самбір

2Ц

газом куре­ нів або рівновартість

Населення на + __ курінь або до пересіч­ вкладу його рівно- ного числа %% вартість 46.875

0.675

11%

3.834

12.702

18*3

29,680

—

V2

0.125

1.333

6.539

9.4

39,365

—

—

—

4 о о

10.00

4.047

5.8

94,739

1.167

6.540

9.4

43,104

— +

281.8

0.123

5

Станиславів

370.9

0.289

4

2.333

6.622

9.5

56,011

Стрий

319.8

0.197

5

1

0.250

10

3.333

8.780

12.6

36,401

—

Коломия

260.4

0.698

8

1

0.250

А\

1.333

10.281

14.8

24,939

—

Чернівці

365.5

0.107

—

—

—

—

—

0.107

0.1

—

—

Тернопіль

209.7

0.120

2

—

—

—

—

2.120

3.1

98,915

+

2.334

5.715

8-3

48,538

+

3.0

149,047

+

85,720

+

Золочів

277.4

0.131

3

Чортків

313.2

0.100

2

Бережани

331.2

0.864

3

3620.5 365.5

3.000

— Чернівці

3254.0 Надднілр. батерії: Р А З О М :

УСС:

1 —

1

0.250 —

0.250

3% •г 1

7

—

—

—

—

2.100

—

—

—

—

3.864

5.7

50

16.667

69.417

100.0

16.667

69.417

48 3

7

1.750

51

7

1.750 18

51

7

68

46,876

польські війська, дало 86 мужчин ііі 1 жінку в українську армію, з того, на полі бою, впало 36. Село нараховувало 1,500 мешканців, у тому 1,000 українців. Ми вже згадували, що з цього села в рядах україн­ ської армії служ'ило 12 латинників і 1 латинничка. Коли їх відраху­ вати від загалаьної кількосте мобілізованих в Оброшині вояків, то на долю українського населення Оброшина припадає 7.4% населення під зброєю. Це є дуже високий показник мобілізаційної готовосте на­ селення Оброшина. Він двічі вищий від нормальних показників цієї мобілізаційної готовосте, які зустрічається в країнах з перевагою се­ лянського населення (2.4—4%) і .він двічі вищий за показник для всієї Галичини. Якщо б усі села мобілізували в Галичині за нормою Обро­ шина, то Галицька Армія була б нараховувала 240,796.1213 Показник кривавих втрат Оброшина є теж дуже високий. 36 упав­ ших вояків цього села з усіх 87, це є 41.4% кривавих втрат мобілі­ зованих оброшинців. Для порівняння подаємо, що криваві втрати німецької армії в убитих за весь час І Світової війни виносили 16.5% мобілізованих, у французькій армії — 10.8%, а в російській армії — 8.4% « Галицька Армія не залишила по собі документів, на підставі яких ми могли б встановити кількість убитих, ранених, полонених і помер­ лих від хворііб старшин і вояків Галицької Армії. З цієї причини, істо­ рик Галицької Армії натрапляє на великі труднощі у своїх дослідах, йому важко представити воєнні зусилля свого народу. Працю, яку провіїв російський воєнний історик ген. Н. Н. Головин, щоб предста­ вити воєнні зусилля Росії в І Світовій війні, українському історикові важко провести. Все ж таки документи царської російської армії збе­ реглись у московсько-большевицьких архівах. За документами цар­ ської армії, що в них залишились, можна навіть підрахувати криваві втрати російської армії для окремих кампаній. Українських дослідник цього зробити не може, бо ніяких доку­ ментів немає. Він може робити тільки приблизні підрахунки, до яких, до речі, доходить мозольним трудом. Одним із важливіших підрахун­ ків, що його воєнний історик робить для встановлення рівня боєздат­ носте даної армії, є підрахунок відношення кривавих втрат (убитих і ранених) до суми полонених. Що більший відсоток кривавих втрат у відношенні до полонених, то більш боєздатною рахується дана армія. В колишній російській армії, за обрахунками ген. Головина, найбіль­ ший відсоток кривавих втрат до кількосте полонених мали кубанські козаки, бо 85% кривавих втрат. Для населення українських губерній цей відсоток вагався між 59% (Чернігівщина) і 68% (Полтавщина), для московських губерній без Сибіру між 51% (Московська губернія) і 63% (Саратовська губернія). Цей підрахунок показує відому істи­ ну, що в царській армії українські солдати були кращі за великорусь­ ких чи пак московських.14 12 На підставі семінарної праці: „Оброшин й оброшинці у визвольних змаганнях 1918— 1919 рр.”

13 Генерал Н. Н. Головин, Военньгя усилия России в мировой войне. Том І, Париж 1939, ст. 151.

14 Головин, назв, пращ, том І, ст. 174—175.

91

Для проведення подібного підрахунку для Галицької Армії існу­ ють тільки приблизні дані. І так, наприклад, Кучабський подає, що у війні проти поляків Галицька Армія втратила 15,000 вбитими й ра­ неними.15 Але скільки було полонених у цій війні? Якщо б ми вірили воєнним комунікатам польської начальної команди, зібраних й опублікованих Стефаном Помераньскім,16 то виходить, що за час від 1.ХІ.1918 до 17.VII. 1919, польська армія взяла 16,877 українських полонених. Цифра ця є явно перебільшена так, як, наприклад, кіль­ кість здобутих скоростріліїв, про яміі говорять польські комунікати. Скільки скорострілів Галицька Армія взагалі не мала. Щоб знайти при­ близну цифру полонених, треба було аналізувати кожну цифру, по­ дану польськими воєнними комунікатами й справляти її там, де є оче­ видне перебільшення.17 Часами теж є відомі висліди бою, про який розповідають польські воєнні комунікати з інших джерел.18 Так чи інакше, після проведення мозольного підрахунку, включаючи теж зна­ ні втрати полонених під час першого й другого відвороту, ми дохо­ димо до іншої цифри — 8,240 полонених, що їх втратила Галицька Армія за 258 днів війни проти Польщі, що є приблизно половиною цифри, поданої польськими воєнними комунікатами. У такому разі, загальні втрати Галицької Армії у війні проти Польщі виносили 23,240 старшин і вояків, а в тому воєнні втрати виносили 64.5%, отже від­ повідали якимсь чином середнім втратам українських губерній у ро­ сійській армії. І ще раз повторюємо, на цей вислід дуже впливають цифри полонених у першому відвороті, який зокрема на лівому крилі польсько-українського фронту прийняв доволі панічний вигляд. По­ ляки справді наловили тоді до полону багато вояків, по суті дезер­ тирів. Якщо б рахувати відношення кривавих втрат до полонених до часу першого відвороту, підрахунок випав би багато краще для Галицької Армії і виявив її повну боєздатність на протипольському фронті, якої ніхто соромитися не потребує. І цифра 64.4% нікого не компрометує: вона показує, що в бою, на 100 фронтових вояків, 64 вояків упало або було ранених, а тільки 36 здалось у полон. Бо­ єздатність армії не є великою, коли кількість полонених перевищає кількість кривавих втрат.

15 Кучабський, назв. праця, ст. 238.

16 Див. розділ II, нотка 26.

17 У комунікаті з дня 18 липня 1919 р. польське „начальне довудзтво” повідомляв; напри­ клад, що від 11 до 17 липня 1919 року польська армія взяла до полону 65 старшин і 6,500 сірідьців, вдобула 47 гармат(І), 27 мінометів(! І), 105 кулеметів, кілька тисяч ручних ґрапат, 98 вагонів муніції( І ! І). Див. Помараньскі, назв. праця, ст. 138. Всі подані цифри в явними перебільшеннями й фантазіями. Вірата 47 гармат означала б, що УГА втратила в ці дні 3 гарматні полки, а тим часом всі гарматні полки УГА в по­ рядку перейщди р. Збруч і вже по кількох днях перейшли до офензиви проти Червоної армії. Мінометів у тому часі УГА взагалі не вживала, бо не було мін. А вже великим глумом в твердження про втрату 98 вагонів муніції, якої, як відомо, бракувало зовсім і тому заламалася славетна Чортківська офензива. Із цього всього виникав, що авторам польських воєнних комунікатів не бракувало кавалерської фантазії, але ця фантазія не перешкодила, що Галицька Армія в порядку перейшла р. Збруч і вже по кількох днях рушила до переможного походу на Київ.

10 На жаль, ніхто в роках між двома війнами не подбав про видання збірки українських воєнних комунікатіь, які можна було легко збірати із станиславівських та інших газет, які переховувались в львівській Бібліотеці НТШ та празькому Музеї Визвольної Бо­ ротьби України.

92

Із усіх наведених у цьому розділі цифр можна зробити висновок, що українське населення, у важких психологічних і господарських умовах після закінчення І Світової війни, виконало задовільно свій державний і національний обов’язок і створило дійсно народню армію для відбиття польської агресії. У творенні цієї армії деякі територіяльні округи Галичини виявляли більше зусилля, ніж інші. На це скла­ далися різні причини, які не завжди можна покласти на карб самого населення. Велику ролю відогравали матеріяльні умови, в яких тво­ рились частини Галицької Армії, а ці умови були, назагал, дуже погані. Брак старшинства всіх рангіїв в/ідогравав теж свою ролю. Заплянованих полк. Мешковським утворення 10 бригад у запіллі не можна було перевести за браком старшин і браком матеріяльних засобів для їх вигашування. І хоч, немає де праівди діти, Галицька Армія терпіла знач­ ні недостатки матеріяльного забезпечення, хоч після заломання II Вовчухівської офензиви вона терпіла від дезерції, яка особливо посили­ лася під час першого відвороту, хоч Галицька Армія остаточно була переможена переважними польськими силами з участю познанських частин й армії ген. Галлера, то наш остаточний висновок про вклад населення Галичини у будову української армії мусить бути оптиміс­ тичний. Населення Галичини поставило не тільки українську армію на польському фронті для відбиття польської агресії, але й послало численні похідні курені й сотні на схід, на помііч Дієвій Армії* УНР. Та­ ким чином, воєнні зусилля населення Галичини були дуже великі, вони значно переходили межі можливостей з огляду на важкі умови, в яких це населення перебувало. З цієї причини, ми мусимо звільнити на­ селення Галичини від відповідальносте за поразку Галицької Армії в першій визвольній війні у Галичині й на Наддніпрянській Україні. Населення Галичини не винне у цій воєнній поразці. Причини поразки слід шукати в тодішньому укладі сил у Східній Европі.

3. Бойова характеристика польської та української армії

На бойову характеристику даної армії складаються різні елемен­ ти. „Добра” армія відзначається не тільки високим морально-полі­ тичним рівнем, великою дисципліною, боєздатністю та бойовою го­ товістю, але й добрим бойовим вишколом, організацією, відповідним до потреб озброєнням і технічним вирядом, справністю постачання. Історія вчить нас, що „кращі” армії перемагають „гірші”, а теж дуже часто виграють війни. В 1886 році пруська армія перемогла австрійську й виграла війну тільки тому, що на озброєнні пруської армії була модерна рушниця, яку набивали з-заду. Австрійська армія мала рушницю старого типу, що її набивали з переду, через дуло. Але історія вчить також, що нанівець зводиться відвага й вишкіл вояцтва, коли вояки не мають зброї і боєприпасів, не тільки, щоб наступати на ворога, але й щоб оборонятись. Нестача боєприпасів примусила Галицьку Армію припинити Чортківську офензиву та відсту­ пити за Збруч. Але й нанівець переводиться зброя й вишкіл, коли серед вояків відсутний бойовий дух, відсугна дисципліна. Відсутність 93

бойового духа, а не брак зброї чи вишколу, була причиною повної поразки Червоної армії в перших місяцях німецько-совєтської війни. Польську-українську війну виграла польська армія. Чи вона її виграла тому, що була кращою армією? А коли вона нею була, то під яким оглядом? Польські автори майже без вийнятку вихваляють під небеса польського вояка і, рівночасно, зовсім знецінюють укра­ їнського вояка. В одному навіть науковому виданні читаємо, що українська армія була поганою, бо її творив „найлінивіший з усіх словенських племен — рускі хлоп”.19 Польські більше або менше „наукові” автори мабуть не здають собі справи з того, яку кривду вони роблять польському воякові такими оцінками. Бо ж не треба великої штуки, щоб перемогти військо невеликої бойової й мораль­ ної вартости і не треба великого геройства, щоб осягнути перемогу над противником, якого в офіційних комунікатах характеризується, як „банди хлопске”.20 Перемога польської армії над українською не далась їй легко. За неї заплатили поляки значними втратами. Кучабський оцінює ці втра­ ти на 10,000 вбитими й раненими. Але обороняючись перед поль­ ською армією, українців ді'знали ще більших втрат, 15,000 вбитими й раненими.21 Висота втрат по обох сторонах свідчить, що для жод­ ної зі сторін польсько-українська війна не була іграшкою. Польські автори, які обезцінюють противника польської армії — українську армію, не потрапили ніколи пояснити, чому польська армія в боях з українською армією терпіла теж значні невдачі й поразки. Очевидно, це були тільки тактичні невдачі й поразки, але вони були, дарма що українська армія деяких з них не вміла (Вовчухи), а деяких не могла використати під стратегічним оглядом (Чортківська офензива). Коли йдеться про порівняння між пересічним польським та укра­ їнським вояком, то це зовсім зрозуміло, що польський вояк, добро­ волець, мешканець міста був кращим вояком, ніж змобілізований ук­ раїнський селянин, зокрема на львівському ґрунті. В такого поль­ ського вояка було більше фантазії, підприємчивости, вироблености, але й менше витривалости, як в українського вояка. Львівський „батяр” в однострою польського вояка мав велику перевагу над старим чи підстаркуватим українським вояком-селянинюм, похапцем змобілізованим у першолистопадову ніч, але він уже тієї переваги не мав над молодим українським добровольцем — Українським Січовим Стрільцем або над козаком із загону ім. Ґонти. Але коли йдеться про бої у Львові, то тут мусимо теж зазначити, що в цьому місті укра­ їнські вояки не мали проти себе війська, але мали проти себе ціле польське населення міста без різниці на вік і пол. У спогаді, в якому 19 Obrona Lwowa 1—22 listopada 1918 r. Relacje uczcstnik6w. Wst^pne sfowo gen.

Juljana Stachiewicza. I tom. Redaktor major d-r Eugenjusz Wawrzkowicz і kpt. dypl.

Aleksander Kawalkowski. Lw6w 1938. C t . 175.

20 Назва „Банди хлопске” дуже часто зустрічається у воєнних комунікатах польського „начельнеґо довудства” для означення українських частин. Див. Помараньскі, назв. праця, в багатьох місцях.

21 Кучабський, назв, праця, ст. 238. Про польські втрати, див. теж: Waclaw Lipinski, Wsr6d Iwowskich orlqt. Warszawa 1927, ct. 85 і дальші та ст. 120—124.

94

автор описує вступ польських військ до раніше зайнятої українським військом частини Львова в дні 22 листопада 1918 року, читаємо: „Ву­ лицями проходили відділи війська. Маса старшин з набійницями та штуцами, старшини зі старшинської леґії в сталевих шоломах з опас­ кою з білої бляхи на шоломі. Бачив і жінок фронтовичок, і хлопчи­ ків 13-14-літніх фронтовиків, бачив і студентські сотні, в них усіх моїх товаришів із шкільних лав. Вулицями переїжджали батерії, стежі уланів, переходили діти з крісами. Я побачив не військо, а народ, і тоді доперва зрозумів, що значить „народ під зброєю”. Це не були жарти; проти нас не стояло військо, але нарід”.22 Нічого подібного не було п»о українському боці; українське населення Львова становило меншість (греко-католики становили 19.1% населення Львова), при­ чому слід, в ім’я правди, ствердити, що чисельні львівські греко-като­ лики вступали як добровольці до польської армії.23 Крім цього полк. Стефанів, мабуть з причин вояцької професійної гордости, відкидав кож*ну пропозицію співпраці цивільного українського населення з вій­ ськом у Львові.24 Знов же, в краю, військові команди відкидали ініціятиву середньошкільної молоді, яка хотіла їхати на фронт до Льво­ ва. В Стрию, наприклад, пластунська сотня, складена із середньошкільників, ставала до звіту з проханням, щоб її вислати на фронт до Львова, але отримала від місцевого команданта пораду, щоб за­ бути за „геройство”, а краще „пильнувати книжки”, бо тоді можна стати кориснішим батьківщині.25 Комендант теж висловив опінію, що справу Львова треба залишити для вирішення „військові”, забу­ ваючи, що цього війська у Львові було обмаль, а військові комаиданти на провінції ніяк не спішилися, щоб це військо до Львова по­ силати. У результаті цього занедбання, якийсь час українського фрон­ ту у Львові боронило тільки . . . 648 українських вояків.26 Слабо по­ інформований про львівські події край ще слабше реагував на те, що діялось у Львові і не спішився з військовою допомогою для його українських оборонців. Польське населення Львова схопило за зброю, щоб відобрати ук­ раїнцям Львів, але цього не можна сказати ні про українське насе­ лення у Львові, ні про українське населення в краю. Галицька Армія постала щойно в наслідок народньої мобілізації. Вона мала проти себе на фронті польську армію, яка складалася головно з доброволь­ ців. На протиукраїнський фронт під Львів прибували добровольці з усієї Польщі. Боєздатність їх не була собі рівною; всякі ряшівськівадовицькі, кєлєцкі чи варшавські сотні уступали львівським поль­ ським сотням і сотням познанським, які вирізнялися своєю організо­ ваністю, вишколом, дисципліною, озброєнням і технічним вирядом. Остаточно, на протиукраїнський фронт прибула теж польсько-фран­ 22 Ф. 0. Ш. ..Листопад 1918 р.”, ЛЧК 1987, 11, ст. 20.

32 На польській виставці для відзначення „Оброни Львова” в 1935 році показано оригі­ нальний виказ грошових виплат для польської залоги Оссолінеум. В днях 18—21 ли­ стопада 1918 р. залога ця складалася із 33 людей, із яких 28 мало українські прі8вшца.

Hop. С. Ґ. „З приводу польської виставки” т. 8в. „Оброни Львова”, ЛЧК 1936, 2, ст. 6.

24 Мирон Заклинський, „Бої у Львові”, назв, праця, ст. 391.

25 3 власних спогадів.

26 Кувьма, назв, праця, ст. 128.

95

цузька армія ген. Галлера, що своєю організованістю, вишколом, оз­ броєнням і технічним вирядом відповідала вимогам французько-ні­ мецького фронту Світової війни. Події на фронті показали, що впро­ довж довшого часу український змобілізований селянин, недостатньо вишколений і погано забезпечений зброєю та воєнними матеріалами, з невідповідньою кількістю старшин, потрапив ставити чоло тим різ­ ним військовим контингентам, що їх Польща кидала проти нього у бій і не поступався перед ними. Остаточне заломання прийшло що­ йно в наслідок занепаду настроїв, спричинених безвиглядністю бороть­ би проти великої переваги польських сил. До речі, занепад настроїв був спричинений також методами „психологічної війни”, що її вели проти українців поляки. Нічого такого не було по українській сто­ роні; для української армії методи „психологічної війни” були не­ знані.27 Із повищих тверджень можна зробити висновок, що змобілізовані українські селяни під проводом добрих старшин представляли собою не абияку бойову вартість. Бойова вартість змобілізованого українського селянина була значно більшою від бойової вартости змобілізованого польського селянина. У боях під Львовом витворив­ ся тип фронтового українськго вояка, який у нічому не уступав поль­ ському фронтовому воякові, дарма, що останній був від нього краще вишколений, озброєний і забезпечений усім потрібним. Цей фрон­ товий вояк Галицької Армії, пройшов далекий шлях — від Львова до Києва — і всюди показав себе з найкращих сторін, його невдачі не мали джерела в поганій якости його самого, але у браку відповідного матеріального, в тому теж санітарного забезпечення. З причини бра­ ку набоїв заламалася бравурна Чортківська офензива, а з причини браку санітарного забезпечення згинуло десятки тисяч галицького во­ яцтва. Не зваж’аючи на важкі переживання українського вояка в бо­ ротьбі з різношерстими противниками дисципліна й карність у Га­ лицькій Армії були зразковими до самого кінця існування Галицької Армії. Рядовий вояк Галицької Армії був дійсно добрий, фізично силь­ ний, маловибагливий і витривалий на бойові труди, марші, недостатки в одягу чи їжі. Серед них найкращими були верховинці, головно гу­ цули: запальні, гарячі, рухливі, проворні, відважні до одчайдушности. У відміну до них подоляни були вояками поважними, повільними, але й впертими. У бою були відважні, опановані, витривалі. Вояки з Розточчя, тобто з повітів положених на північ від лінії ПеремишльЛшів-Красне-Броди, вирізнялися стійкістю характеру, повагою, вели­ ким патріотизмом. Був це елемент здоровий, маловибагливий, витри­ валий, у бою підприємчивий. Подібними ціхами відрізнялись вояки Львівщини, Городеччини, Мостищини.

27 Психологічна війна, — це теж тема зовсім не розроблена в українській воєнно-істо­ ричній літературі. В роки визвольної війни 1917—1920 рр. методи психологічної війни стосувались Червоною армією й польською армією супроти українських армій, але українська відповідь була вовсім недостатньою, якщо не рахувати 1 Зимового Походу Армії УНР, коди в тилу ворожих армій такі методи були просто необхідні.

96

Вояки з Підкарпаття (повіти: Самбір, Дрогобич, Стрий, Долина, Калуш, Станиславів) були проворні, вироблені, в бою відважні, але менше витривалі, піддавались змінам настроїв. Негативною рисою їх була прив’язаність до рідних сторін. Вона була причиною досить великої дезерції вояків з цих сторін під час першого відвороту. Поль­ ський автор Сопотніцка вважає, що вояки з Підкарпаття були най­ кращими в українській армії, але він мабуть думає про гуцулів з Ок­ ремого Гуцульського куреня пор. Голинського, з яким група Сопотніцкого вела бої під Городком.28 Оцю характеристику українського вояка Галицької Армії бажаємо ще закінчити характеристикою старшин. Старшинський склад нижчих ступнів був дуже добрий і мав значний бойовий досвід, здобутий на австрійських побоевищах. Український старшина зразково дбав за довіреного собі стрільця й ділив з ним долю й недолю згідно з най­ кращими українськими традиціями. Поскільки він був, звіичайно, старшиною резерви, він мав здебільша повну середню, або й вищу освіту, що чимало причинилося до престижу старшини серед вояцтва й цивільного населення. Слабою сторінкою старшинського корпусу Галицької Армії був брак старшин, які могли б командувати вищими одиницями від куреня вгору. Таких старшин українців було цілком мало і їх треба було заступити чужинцями. На ж'аль, мало таких стар­ шин прибуло до Галицької Армії з Наддніпрянської України, де їх було подостатком і це слід вважати за організаційне занедбання, яке мало свої лихі наслідки. У порівнянні з українською армією, польська армія мала подо­ статком старшин, а за те їй бракувало підстаршин. Польський стар­ шинський корпус не був однорідний; крім старшин з колишніх поль­ ських Легіонів, інші старшини походили з різних армій: російської, австрійської, німецької. З цих причин, між польськими старшинами виникали часто непорозуміння на тлі походження, при чому легіонові старшини претендували до провідних роль. Все ж таки, можна пого­ дитися з Сопотн(іцким, що польський старшинський корпус, патріотич­ ний і відданий справі, зразково виконував свої завдання на полі бою. Проте, про старшин вищих ступнів Сопотніцкі твердить, що між ними були різні: з одного боку талановиті й досвідчені старшини, а з дру­ гого боку — старшини середніх здібностей, з недостатнім вишколом і досвідом. Сопотніцкі твердить, що в польсько-українській кампанії на чоло висунулись хворобливо-амбітні старшини, через яких терпів найбільше хід операцій. Сеїої твердження Сопотніцкі намагається обгрунтувати.29 Доходимо остаточно до висновків. Польська армія була краща своїм добровільним складом, кількістю добрих старшин, організова­ ністю, озброєнням і технічним вирядом. Це так загально. • Але, коли брати, наприклад, окремі роди зброї, то немає сумніву, що українська артилерія була набагато краща від польської артилерії, тактично 28 Ррйс. Jozef Sopotnicki, Kampanja polsko-ukrainska. DoSwiadczenia operacyjne і bojowe. Lwow, 1921, ct. 19. Далі: Сопотніцкі.

29 Сопотніцкі, назв. праця, ст. 21—23.

97

й технічно. Українська артилерія виробила була спеціальну тактику співпраці в бою з піхотою. Швидким рухом вона займала становища перед піхотою й стрільбою на близьку віддаль, картеччю, стримувала наступ піхоти, змушуючи її залягти. Але й у наступі артилерія теж випереджувала піхоту, переслідуючи тікаючого противника й десяткуючи його картеччю. Нічого подібного не вміла робити польська артилерія. Те саме можемо сказати про українське летунство, яке хоч слабше кількістю літаків, то все ж' таки переівищало польське летунстіво якістю летунів. Про те свідчать відношення втрат польського й українського летунства: 18:1. У боях з українськими летунами за­ гинули також американські летуни, яких похоронено на польському цвинтарі „оборонців Львова” у Львові.30 4. Стратегічні концепції, пляни і комбінації сторін у польсько-українській війні

Польське повстання у Львові було ділом польських воєнно-кон­ спіративних організацій. Вирізнялися між ними три головні органі­ зації: 1. Польська Організація Військова (ПОВ), 2. Польський Корпус Посілкови (ПКП) і 3. Польські Кадри Військові (ПКВ) .31 Організації ці теж готувалися перебрати владу у Львові', але українці їх випередили. Коли ефект заскочення минув, польські вій­ ськові організації кинулись до боротьби, намагаючись відобрати ук­ раїнцям Львів. Польське населення Львова підтримало цю боротьбу. У львівських боях спершу ініціятива була в руках повстанців. Але вже в скорому часі показалося, що власними силами польські пов­ станці Львова здобути не можуть. І тоді почали взивати Польщу, щоб вона допомогла їм оборонити „польський” Львів. Початок цієї допомоги був також' початком польсько-української війни. Допомога Польщі для Львова мусіла йти через українську тери­ торію. В перших днях листопада 1918 року всі 48 адміністративних повітів Галичини були в українських руках. Від 3 листопада 1918 ро­ ку в українських руках був теж1 Перемишль. Щоб дійти до Львова, поляки мусіли порушити українську територію, що в Листопадовому Зриві- самовизначилася державно і національно. Порушення її було початком польської воєнної агресії проти української держави, що постала згідно з правом про самовизначення народів. Щоб подати допомогу для польських повстанців у Львові, поляки заплянували створити три коридори з Польщі через українську тери­ торію. Перший коридор заплановано на лінії: Перемишль-МостиськаСудова Вишня-Львів. Для створення цього коридора потрібно було мати в своїх руках Ярослав, здобути Перемишль й оволодіти заліз­ ничною лінією Перемишль-Львів. Завдання це поляки виконали 30 Автор 8&пис&в був прізвища обох американських летунів, що згинули в бою з україн­ ськими летунами й були похоронені на польському цвинтарі оборонців Львова на Личаківському кладбищі, але записки ці не збереглися в П Світовій війні. Цвинтар поль­ ських оборонців Львова на Личаківському кладбищі, як теж цвинтар українських стріль­ ців на Янівському кладбищі, знищили московсько-большевицькі окупанти Львова.

31 Кузьма, пазе, праця, ст. 87.

98

впродовж перших трьох тижнів листопада 1918 року, не зустрічаючи при творенні цього коридору майже ніякого українського спротиву. Вж<е в дні 1 листопада 1918 року Ярослав перейшов у руки по­ ляків, дарма що його залога була українська (77 пп і 34 п стр) і за-, лога ця отримала була доручення перевести Листопадовий Зрив у цьо­ му місті. Наказу цього не виконано, залога розбіглася. Перемишль поляки здобули 11 листопада.323 Маючи в своїх руках Перемишль, вони почали організувати „відсіч” для Львова. „Відсіч” ця прибула до Львова 21 листопада коло 3 години після полудня, проїжджаючи віддаль 100 км у двох днях й одній ночі. їхало шість потягів з панцирним потягом на переді, а в них 140 старшин і 1,228 вояків, разом 1,368 людей. Наскільки слабий був тоді ще зв’язок між Львовом і краєм, свідчить факт, що про таку преважну воєнну дію як транспорт допомоги з Перемишля до Львова ні одна військова команда в краю не повідомила Начальну Команду у Львові. Укра­ їнські команди й відділи розбіглися із залізничного шляху, навіть не пробуючи якоїсь протиакції.83 Другий коридор до Львова почали поляки організувати в другій половині листопада з Люблинщини. Вже 15 листопада почався рух польських військ на лінії Белзець-Рава руська, але далі через Жовкву, по цьому коридорі пробилась до Львова щойно група ген. Ромера в січні 1919 року, потерпівши важкі персональні й матеріяльні втрати в боях під Жовквою. Інші польські спроби цього порядку були за­ тримані на лінії Рава руська-Белз-Сокаль. Допоміжними польськими акціями для цього напрямку були акції польських військ з Ярослава, які вже 15 листопада вдерлись були на правий бік Сяну й обсадили міст у Сурохоеі. Українські війська відкинули їх назад за Сян, але 17 листопада поляки почали свою акцію наново.3435 Третій коридор до Львова пробували поляки зорганізувати на­ прикінці листопада наступом на Самбір. Коридор цей мав вести з Перемишля через Самбір-Рудки-Любінь великий до Львова. Біль­ ша польська група, що в грудні 1918 року готувалася була реалізу­ вати плян цього коридору, була відкликана під Львіів, де тоді створи­ лась була для польських військ загрозлива ситуація.36 Із перегляду цих трьох оперативних напрямків польських сил ясно, що головною ціллю цих військ було втримання, за всяку ціну, 32 Щодо дати здобуття поляками Перемишля існує в літературі коптроверсія. Борис Ромченко („Сумної пам’яті дні в Перемишлі”. Український Ситалець, 1921, 1, 14—19, 2, 13—17 (подав, що Перемишль упав І2. XI. 1918, а казарми при вул. Тихій щойно 13 XI. Кузьма (назв, праця, ст. 242) подав, що Перемишль упав 11. XI., а казарми при вул. Тихій 12. XI. 1918. Такі дати називав сотн. Тводор Гоза. („З визвольних днів Перемишля”, УГА 111, ст. 59—63). Польський автор Солотніцкі твердить, що Перемишль упав 10. XI. (назв, праця, от. 37). У нашій праці, приймаємо датування сотн. Кузьми. Поляки здобули Перемишль в неділю, 11. XI. 1918, а казарми при вул. Тихій трималися ще до понеділка 12. XI. Таке датування потвер­ джує теж польський воєнний комунікат з Кракова, з дня 12. XI. 1918, який стверджує, що воєнна експедиція майора Стахевіча завдання сповнила й зайняла Перемишль. Пор. Помараньскі, назв, праця, ст. 4. Див. теж Гуперт, назв, праця, ст. 25.

33 Кузьма, назв, праця, ст. 391—382.

34 Там же, ст. 356, 372.

35 Омелянович-Павленко, назв, праця, ст. 17—19; Сопотніцкі, назв, пращ, ст. 67—79.

99

Львова в польських руках. Тільки забезпечивши за собою Львів і широкий доступ до нього з Польщі, польська сторона могла запла­ нувати дальший генеральний наступ для здобуття, в першу чергу, нафтового басейну, а потім уже цілої Галичини. Для переведення цього наступу поляки сподівалися отримати значну допомогу з усієї Польщі, а навіть притягнути для нього армію ген. Галлера з Франції. З повищого перегляду бачимо, що в листопаді 1918 року поляки виявили значну оперативну ініціативу, щоб прийти польським пов­ станцям у Львові з допомогою. На цю польську ініціативу відповіді української не було, якщо не рахувати на слабі спроби оборони в ра­ йонах Рави руської й Любачева, а також біля Хирова. А тим часом, сьогодні, вж’е немає найменшого сумніїву, що відбити польську агре­ сію й виграти польсько-українську війну можна було тільки в цих перших місяцях війни. Треба було організувати енергійну й швидку рухово-зачіпну війну на тили й флянки наступаючих польських військ, при чому головною оперативною ціллю цієї війни повинно було бути здобуття Перемишля (а не Львова) й осягнення лінії Сяну, як най­ кращої оборонної лінії від заходу. Треба було виявити ініціятияву у створенні надійного інструменту зачіпно-маневрової війни, тобто ар­ мії силою яких 30,000 бійців, що була б цілком достатньою для вико­ нання доручених завдань, поскільки наявні польські сили на всьому галицькому пляцдармі не виносили більше, ніж 12,000 бійців. У цьо­ му часі українська армія нараховувала 15,000 бійців, отже її кількість треба було подвоїти. Немає також найменшого сумніііву, що з упад­ ком Перемишля й осягненням лінії Сяну українськими військами Львів, окружений з усіх боків українськими військами, не міг довше втри­ матися, як висунений пляцдарм польських збройних сил у Галичині. Щієї одинокої можливої відповіді українська сторона не дала. У провідних кол не було зрозуміння, що тільки зброєю можна вирі­ шити польсько-український конфлікт, за те ж була надія на спра­ ведливий суд Антанти. Відповідно до цього, українська державна й мілітарна машина розгойдувалися дуже поволі так, нібито, час грав на користь українців. Коли ж прийшло, врешті, зрозуміння, що кон­ флікт з поляками треба вирішити збройно, щоб не ставати перед Ан­ тантою з пустими руками, у провідних політичних і військових колах перемогла концепція здобування Львова, а потім концепція прориву коридору, що вів з Перемишля до Львова. Це правда, що здобуття Львова мало було б величезне морально-політичне значення, але стра­ тегічно, воно не вирішувало війну з Польщею. Могло вирішити поль­ сько-українську війну капітуляція Львова, яка могла наступити в нас­ лідок здобуття Перемишля, осягнення лінії Сяну й, тим самим, від­ різу Львова від усіх джерел постачання й допомоги зі заходу. Тримаючись вперто Львова, ударяючи значними силами в кори­ дор між Перемишлем і Львовом, українська сторона концепційно-стратегічио заломилася. Замість стосувати Концепцію рухомої, насту­ пальної війни, українська сторона прийняла концепцію позиційнооборонної війни, яку, якоюсь міркою, накинув їй польський противник. У таких умовах українські атаки на Львів чи теж на коридор нага­ 100

дували „вломи” у позиції противника, типічні для позиційної війни довгими фронтами. І навіть, коли такі „вломи” вдавались, війська, що їх перевели, мусіли далі стосувати позиційно-оборонну війну проти ворожих контратак. Таким чином концепційне заломання мало ката­ строфічні наслідки для української армії: українські війська тримались на своїх оборонних позиціях до часу, доки польські війська не зібрали переважних сил, щоб український фронт проламати в кількох місцях. Українські війська не намагалися накинути противникові овій спосіб ведення війни — маневрово-наступальний, але пасивно прийняли спо­ сіб, накинений противником, який згори виключав можливість страте­ гічного успіху. Згідно з концепцією позиційної війни довгими фронтами, укра­ їнські війська таки намагалися прорвати ворожий фронт і цій меті мали служити два лобові наступи на Львів (27 грудня і 11 січня) і дві операції під Вовчухами (в лютому-березні 1919 року). Лобові на­ ступи на Львів успіху не мали, бо як їх правильно характеризував полк. А. Лєгар у своєму звідомленні,86 до проведення цих наступів не зібра­ но достатньої кількости українських сил. Першу лютневу операцію під Вовчухами перервано в наслідок інтервенції Антанти, а друга може була б закінчилася успішно, якщо б не трапилися були разючі помилки в керівництві операції. У цьому місці бажаємо ще зазна­ чити, що двічі війська II Галицького корпусу не використали ситуації, яка створилась була у Львові й під Львовом: перший раз 5 березня,коли, у Львові почали вибухати муніційніі склади, в наслідок яких вибухла була велика паніка серед польських військ, а другий раз 8 березня, коли польська залога Львова вийшла з міста під Городок, де для польської армії, в наслідок успішної Вовчухівської офензиви, створилось було надзвичайно грізне становище. В обох цих днях бригади II Галицького корпусу легко могли здобути Львів.3637 Таким чином немає найменшого сумніву, що розв’язкою всіх стратегічних проблем Галицької Армії було здобуття Перемишля й осягнення Галицькою Армією лінії Сяну. Чому НКГА не організувала такої операції? Ген. М. Омелянович-Павленко твердить, що операція під Перемишлем розбивала українські сили, а крім цього: не штука було взяти Перемишль, але штука було його втримати в огні завзятих польських протинаступів.38 Але це саме стосується теж здобуття Львова: не штука було взяти Львів, але штука була його втримати в огні польських протинаступів. Годі було припускати, щоб поль­ ська залога Львова, яка нараховувала 15,000 бійців, була б капіту­ лювала в наслідок лобової української атаки на Львів, бо вона б була далі продовжувала свої операції в одному чи другому коридорі, але вона могла капітулювати в окруженому Львові навіть з браку харчів. До речі, в лютому-березні ситуація польських військ у Львові роз­ глядалась польською начальною командою, як безнадійна, але поль­ 36 УГЛ П, ст. 111—119.

37 Шухевич, назв. праця, ч. І, ст. 146—149. зв Павленко, назв, праця, ст. 37.

101

ські оборонці Львова відкинули ©сяку думку про якунебудь капітуля­ цію залоги або їх відступ з міста.89 Після відкинення пропозиції місії ген. Бертельмі, після невдачі другої офензиви під Вовчухами, в умовах катастрофічної ситуації на московсько-большевицькому фронті, українське командування вж*е на­ віть мріяти не могло про перемогу над польською армією, яка значно збільшилася з прибуттям познанських військових з’єднань, а потім цілої польсько-французької армії ген. Галлера. В умовах здобуття чисельної переваги над українською армією, польське командування заплянувало вже операцію для здобуття цілої Волині й Галичини. Польська офензива з цією метою почалася в середині травня 1919 року, але вона не досягнула своєї цілі, бо не довела до ліквідації Га­ лицької Армії. Не зважаючи на удар Галицькій Армії в плечі румун­ ською армією, яка виступила, щоб зайняти покутські повіти, нібито, для забезпечення залізничної лінії Снятин-Ворохта і перепустила на український фронт польську дивізію ген. Желіґовського, яка сфор­ мувалася в Одесі під час зайняття міста антантським десантом, Га­ лицька Армія перевела свій перший відворот у порядку і без більших втрат й, скулчивши свої сили в трикутнику між Збручем і Дністром, перейшла до протинаступу, що змусив переважні польські війська до втечі. Це й була славетня Чортківська офензива. Що могла українська армія зробити в умовах сподіваного вели­ кого польського наступу та ще й з участю польсько-французької армії ген. Галлера? В ніякому разі не могло українське командування надія­ тися, що Галицька Армія потрапить затримати наступ польської армії на своїх передових позиціях. Для цього сили української армії були невистарчальної, а допомоги нізвідки не можна було сподіватися. Дієва Армія УНР, після спроби перевороту от. Волод. Оскілка, була сама в катастрофальному стані. На допомогу від московсько-большевицьких армій ніхто не розраховував, дарма, що- в- цьому часі ство­ рилось було цікаве міжнародне положення в зв’язку зі спробами Мос­ кви рятувати большевицький режим Белі Куна в Угорщині. Московсько-большеївицькі армії готувались вдарити на Румунію, щоб прийти з допомогою большевицькій Угорщині. В перших лавах цих армій мала на Румунію наступати українська партизанська група от. Матвія Григорієва, яка здобула була для большевиків Херсон, Миколаїв, Одесу від антантського десанту. Але, замість наступати на Румунію, от. Григоріїв підняів 7 травня повстання проти большевиків. Можна39 39 В січні 1919 р. шеф польського генштабу у Варшаві ген. Ст. Шептицкі жадав, щоб у реченці до двох тижнів уклали з українцями перемир’я й уклали демаркаційну лі­ нію, але польський командувач у Львові ген. Розвадовскі не послухав цього наказу. У лютому 1919 року, польська воєнна ситуація не покращала й тоді поляки рішились рятувати положення укладенням перемир’я 8 українцями за допомогою місії ген. Бертельмі. Все ж таки, під час перемир’я, ген. Розвадовскі звітував польському головному командуванню, що від закінчення перемир’я він видержить у боротьбі тільки кілька днів. Відповідно до цього, генштаб у Варшаві під проводом ген. Ст. Галлера видав був наказ (оп. ч. 607 8 дня 9 березня 1919), щоб польські війська опустили Львів. І цього наказу не послухав ген. Розвадовскі. Див. Witold Hupert, Walki о Lw6w, Lwow - Warszawa 1926, ст. 142—148, 195, 202. Далі: Гуперт, Валькі. Див. теж Василь Волицький, На Львів і Київ, Торонто 1963, ст. 108—117.

102

припускати, що якщо б він наступав був з іншими московсько-большевицькими арміями на Румунію, остання не виконала б була свого удару проти Галицької Армії в дні 24 травня!40 Отже, для Галицької Армії залишився на випадок великого поль­ ського наступу тільки відступ на схід, але на цьому шляху не було оборонної лінії, де армія могла затримати польський наступ і чекати на рішення Антанти. Закономірно Галицька Армія мусіла перейти Збруч, що й пізніше сталося. Але Галицька Армія могла, згідно з пляном полк. Курмановича, відступити за р. Дністер і здовж р. Дні­ стра організувати новий оборонний фронт проти польських військ. Ми вже раніше висловилися позитивно про цей плян, але певний політичний, мілітарний і моральний глузд цей плян міг мати тільки тоді, коли НКГА могла була склонити до відходу за р. Дністер теж Армію УНР. На нараді в Здолбунові (11 квітня) ген. М. ОмеляновичПавленко пропонував Штабові Дієвої Армії УНР, щоб він непомітно перевів частини Дієвої Армії УНР до Галичини, де вже вони мали ділити спільну долю з Галицькою Армією. За р. Дністром обидві армії мали б чекати кращої нагоди для визвольного походу на Укра­ їну, при чому немає найменшого сумніву, що зі зустрічі польських і московсько-большевицьких сил на Волині й Поділлі створилась була б дуже цікава ситуація, яка вже в своєму зародку створювала цілком нові перспективи для збереження між Дністром й Карпатами української збройної сили. Не можна було тільки залишати Дієвої Армії УНР напризволяще на її волинському пляцдармі: дії обох армій мусіли бути спільні.41 Такі- були можливості і дарма, що вони не здійснилися, про них треба було сказати. Воєнно-історична наука досліджує не тільки те, (що було, але й також те, що могло бути. Це її методологічна вимога. Ми не знаємо, що було б сталось з пляцдармом української збройної сили між' Дністром і' Карпатами d ми можемо різно припускати. Пляцдарм міг бути здобутий польськими чи московсько-большевицькими арміями, міг бути знищений бльокадою могутньої Антанти, як нею був знищений пляцдарм українських збройних сил на Правобережній Україні, але він міг теж втриматися і з нього, в корисних умовах, міг початися воєнний похід за звільнення українських земель від воро­ жих окупантів. У кожному разі, плян полк. Курмановича відповідав вимогам стратегічного планування, бо він для Галицької Армії забез­ печував воєнну базу, потрібну для дальшого ведення війни. Пере­ йшовши Збруч і залишаючи Галичину на поталу польським окупантам, 40 Л. Шанковський, „Григоріевщина — проблема й література”, Альманах - Календар „Провидімиґ на 1966 рік. Філядельфія, I960, ст. 82—103.

41 Коли під напором московсько-большевицьких військ Дійова Армія УНР відступила на волинсько-подільський пляцдарм, продовженням її східного фронту став фронт Галиць­ кої Армії. Таким чином, Галицька Армія охороняла флянки й тили Дійової Армії УНР. Відхід Галицької Армії ва р. Дністер був би позбавив Дійову Армію УНР цієї охорони й уможливив її окруження московсько-большевицькими військами та її знищення.

103

Галицька Армія свою базу втратила і це було немаловажною причи­ ною її загибелі в крутіжі дальших воєнних подій.42 5. Окремі воєнні походи, кампанії, бої й перемир’я Галицької Армії у польсько-українській війні

(А) Бої у Львові. Бої у Львові, що велись за втримання столиці новопосталої в Галичині української держави в українських руках і тривали три тижні (21 днів), були не тільки першою воєнною операцією Галицької Армії, але з погляду своїх оперативних цілей, були найважливішою в усій польсько-українській війні. Ук­ раїнська перемога у Львові, в листопаді 1918 року, мала б була велитенське політичне й стратегічне значення, бо вона б була вирі­ шила справу української державносте в Галичині. Розбиті у Львові польські повстанці, втративши у ньому свою матеріальну й психоло­ гічну базу, навіть, якщо б були уникнули українського полону, то вже не були б здатні до дальшої боротьби і не представляли б для української державности в Галичині жадної небезпеки. Цього зна­ чення не мало б було вже здобуття Львова в пізнішому етапі війни, наприклад у січні чи лютому 1919 року, бо тоді існував уже стан польсько-української війни і війська корінної Польщі атакували на кордонах Галичину. Втрата Львова в січні-лютому 1919 року не при­ пинила б була б тієї війни, а Польща й далі, з дипломатичною й во­ єнною допомогою Франції, • була б намагалась здобути Львів і цілу Галичину, що й врешті сталось, коли на польсько-українському побоєвищі з’явилася з Франції польсько-французька армія ген. Галлера. Перемога над польськими повстанцями у Львові, в листопаді 1918 року, була б остаточна. З цього виникає, що вона була конечністю для молодої української держави в Галичині. Для цієї перемоги по­ винні були бути зібрані всі українські сили, що повинні були діяти рішуче й енергійно. В ніякому разі українське командування не могло допустити до упадку Львова, бо цей упадок столиці носив у зародку упадок самої української державности в Галичині. На жаль, в листопаді 1918 року українські війська у Львові цієї так конечної перемоги над польськими повстнцями не здобули. Нас мало потішає факт, що до цієї української перемоги цілком мало бракувало, бо українські війська у Львові, назагал, виконали свій обов’язок перед Батьківщиною й боролись як леви. Вони навіть не понесли поразки у бою проти польських військ, але залишили Львів на наказ. Дослідник української воєнної історії, який має документи обох сторін, знає тепер, що цей наказ до відходу українських військ зі Львова, в ночі з 21 на 22 листопада, був жахливою помилкою і стався в наслідок непорозуміння, в наслідок хвилевого нервового заломання 42 . На Наддніпрянській Україні УГА зберегла свою повну організаційну незалежність від Дієвої Армії УНР. Таким чином вона на Україні мала характер екстериторіальної армії. Як екстериторіальна армія, вона не мала своєї територіальної бази і цей брак погано впливав на поповнення та матеріальне забезпечення УГА. Екстериторіальність викликала сепаратистичні тенденції, які остаточно завершилися сепаратним договором з' коман­ дуванням Добрармії ген. Денікіна, потім теж з командуванням Червоної армії. Про те буде мова далі.

104

начального команданта українських військ у Львові, полк. Гната Стефанова і був переведений без порозуміння з урядом і штабом, і всу­ переч протестові фронтових старшин. 43 Українські війська, що віді­ йшли зі Львова, могли ще й далі втримуватися на своїх позиціях у Львові, а перша допомога для польських повстанців з корінної Польщі, „одсєч” пполк. Токаржевського, не могла ще змінити поло­ ження у Львові. Втримавшись у Львові ще впродовж двох тижнів, українське командування могло рахувати на більшу допомогу з краю, з якою можна було приступити до рішальних боїв проти польських військ.44 За всяку ціну треба було втримати частину Львова в українських руках, але цього не сталося. Деякі польські мемуаристи люблять хвалитися, що українців зі Львова вигнали польські „жінки й діти”, а в інших випадках говориться ще про „львівських батяргв”, що нібито перевищали боєздатністю українських вояків на ціле небо. Об’єктив­ ний воєнний історик, приглянувшись до окремих боїв у Львові, від­ повість, що обі сторони диспонували рівнорядним вояком. Численні польські атаки на Цитаделю, казарми Фердинанда чи будинок Сойму заломлювались в огні української оборони. Так само заломлювались в огні польської оборони українські атаки на Кадетську школу. Поль­ ська сторона мала тільки ту перевагу, що мала значну кількість стар­ шин, чого не мали українці, а теж» польські повстанці мали широку підтримку з боку місцевого польського населення, яке виявило булопатріотичний фанатизм, безмежну волю до перемоги й безприкладну посвяту для справи. Цієї співпраці з цивільним населенням, по укра­ їнському боці, не було і ніхто її не організував, тим самим віддаючи психологічну перевагу в руки польських повстанців.45 І ще один психологічний чинник заважив у боях у Львові. Укра­ їнська сторона, що так скажемо, вела війну „в рукавичках”. Не звіжаючи на воєнні акти з боку польського цивільного населення, ніхто з українського боку не подбав, щоб згідно з воєнним законом взяті закладникйв з-поміж цивільного населення, які б відповідали за ворож. воєнні акти, незгідні з воєнним законом. Тим часом, поляки, тільки що здобули будинки св. Юра, проголосили всіх його мешканців закладниками. І в своїй пропаганді проти українців на терені корінної Польщі поляки розповідали про страхітливі жахіття, що їх, нібито, українці стосували у відношенні до польського цивільного населення. Цю свою неперебірчиву пропаганду жахіть мусіли відкликати самі поляки, після здобуття Львова, стверджуючи у воєнному комунікаті з дня 22 листопада 1918 року, що „поголоски про вішання й морди польського населення з боку військових українських відділів вияви­ лися неправдивими”.46 Тим часом, на польському боці, траплялися розстріли українців, а грабунки й тероризація були на денному по­ рядку. Польські повстанці зрозуміли від самого початку, що між 43 44 45 46

Кувьма, назв. праця, ст. 424—426. Там же, ст. 421—42<2. Там же, ст. 439—440. Помараньскі, назв. праця, ст. 6.

105

поляками й українцями ведеться війна, що її виграє, під кожним огля­ дом, сильніша сторона, коли українці трактували польське повстання у Львові, як якесь переходове непорозуміння, яке можна усунути переговорами й перемир’ями з противною стороною. Оці перемир’я, справді, укладано часто, але польська сторона завжди їх використо­ вувала для своїх воєнних цілей.47 Щоб мати уяву, як розвивалося воєнне положення обох сторін у Львові, подаємо, в цьому місці, табличку,, в якій подано зведення львівських боїх на кожний день пам’ятних трьох тижнів. У цій таб­ личці, кожна українська перемога означена є знаком ( + ) , а невдача знаком (—). І, хоча, в нашому зведенні є більше знаків (—), то все ж’ таки ми радимо приглянутись кожній позиції зокрема. Коли так зро­ бимо, то побачимо, що ніколи ситуація українських військ у Львові не була безнадійною. Вона не була безнадійною навіть упродовж перших днів боїв, коли бойовий стан української залоги зменшився до 648 старшин і вояків 48 і польські повстанці мали перевагу в числі вояцтва, озброєнні й бойовій ініціативі. Після приїзду УСС в дні З.ХІ. і не зважаючи на їх невдачні наступи на головну залізничну станцію, стан обох сторін вирівнявся і з цього часу, аж до кінця, положення у Львові мало тенденції розвиватися в українську користь.4950 (Гл. Табл. 13 на 107 стор.). І, так, у нашій табличці, бої у Львові поділено на три періоди. В першому періоді, до дня 9.ХІ. включно, оперативну ініціативу мають польські повстанці. Вони жваво атакують, намагаючись викинути українців з міста. Найбільшим їх досягненням, у цьому періоді, є здо­ буття товарної й особової головної залізничної станції. Тут помстилася разюча помилка організаторів Листопадового перевороту, які, плянуючи обсаду Львова, призначили на залізничну головну станцію зовсім малу залогу. Ця мала залога, не маючи зв’язку з командою й не орієнтуючись у положенні, сама покинула станцію, яку поляки зайняли під час „перемир’я ”.60 Військовий матер-іял, здобутий у чис­ ленних магазинах і складах на товарній станції, уможливив полякам значно збільшити свій бойовий стан, а посідання станції уможливлю­ вало зв’язок на захід, який особливо придався тоді, коли „одсєч” пполк. Токаржевського приїхала з Перемишля просто на головну залізничну станцію у Львові. Упадок залізничної станції вирішив майбутній упадок самого Львова. Українське командування не вміло зорганізувати операції, яка б привела до її здобуття. Наступи УСС на неї не вдалися двічі: перший наступ УСС закінчився здобуттям станції, але одночасно втра­ тою її в наслідок підступних махінацій польської сторони, що почала була „переговори”.51 Другий наступ не вдався тому, що був нефа47 Кувьма, назв, праця, ст. 360—361.

48 Там, же, ст. 128.

49 Чисельний стан польських й українських військ у Львові від 15 до 21 листопада 1918 року представляє Кузьма, назв. праця, ст. 392—395.

50 Йосафат Сідельник, чет. „Перші дні листопада 1918 р. на Головнім двірці”, ЛЧК 1932, 11, ст. 2—3. Також Кузьма, назв. праця, ст. 112.

51 Кузьма, назв, праця, ст. 136—189.

106

БОЇ У ЛЬВОВІ (1—21. XI. 1918)

Табл. 13

Дата

1. XI. 2. XI. 3. XI.

4. XI. 5. XI. 6. XI. 7. XI. 8. XI. 9. XI.

І0. XI. 11. XI. 12. XI.

13. XI. 14. XI. 15. XI. 16.

17.

18.

19.

20.

XI. XI. XI. XI. XI.

21. XI.

22. XI.

День

ОПЕРАЦІЯ

І. Оперативна ініціятива в руках польських повстанців Початок польського повстання у Львові П'ятниця Поляки здобули товарну зал. станцію Субота П е р е м и р’я від 2-ої год. non. Неділя П е р е м и р’я від 2-ої год. non. Під час перемир’я поляки захопили залишену українцями особову зал. станцію Поляки здобули Кадетську школу, св. Юр Польська атака на Цитаделю відбита Прибуття УСС. Перша атака УСС на зал. станцію ударемнена крутійством у справі перемир’я Поляки здобули будинок дирекції залізниць Понеділок і Духовну семінарію Невдачна атака УСС на залізничну станцію Вівторок Невдачні польські атаки на крилах фронту Невдачні польські атаки на казарми Фердинанда Середа і на станцію Підзамче Невдачний наступ українців у середмісті Четвер Поляки здобувають ст. Скнилів Невдачна польська атака на Цитаделю Поляки здобувають підступом будинок пошти П’ятниця Субота Польська атака на Сойм заломлюється цілком Польська атака на Цитаделю відбита Наступ сотні пор. Кубинського на вул. Бема II. Оперативна ініціятива в руках українськихх військ Неділя Поляки здобули с. Скнилів Понеділок . Відбито атаки на казарму Фердинанда Поляки здобули Зимну Воду й Рудно Вівторок Українці здобули Оссолінеум Відбито атаки на казарму Фердинанда Наступ сотні хор. Мінчака на Жовківськім Українці здобули Сокільники Перший укр. наступ на Кадетську школу Середа Укр. наступ на Кульпарків Протияаступ на Кульпаркові Четвер Наступ на Клепарів і Замарстинів укр. військ Другий укр. наступ на Кадетську школу П'ятниця Укр. наступ на Замарстинові Відбито наступ на казарму Фердинанда Відбито польський наступ на Стрийськім Субота Третій укр. наступ на Кадетську школу Неділя П е р е м и р’я від 6-ої ранку Понеділок П е р е м и р’я від 6-ої ранку Вівторок П е р е м и р’я від 6-ої ранку Середа Прибуття „одсечі” ітполк. Токаржевського III. Вирішний бій Кінець перемир’я в 6-ій год. ранку Четвер Польський наступ на крилах фронту: (а) На півночі відбитий укр. військом (б) На півдні польський успіх В ночі укр. війська на наказ залишили Львів П'ятниця

Вислід для українців + позитивний — негативний

+

+ + + + + + + + + + + +

+ + +

+ 107

хово .ведений старшиною, який не мав потрібного бойового досвіду. Причиною цього нефахового керівництва був факт, що деякі стрі­ лецькі старшини „революційно” усунули фахового старшину, сотн. Осипа Микитку, від командування куренем, мовляв, він був, нібито, „австрофілом”.52 Це непотрібне політиканство, очевидно, причини­ лося до невдачі. Причиною невдачі був теж факт, що по приїзді до Львова легіону УСС з Буковини, його наказом тодішньої укра­ їнської команди було поділено й частину легіону УСС, під командою сотн. Букшованого. призначено на Цитаделю.63 Сьогодні не важко ствердити, що наступ цілого легіону УСС на головну станцію, під проводом сотн. Осипа Микитки або сотн. Осипа Букшованого, був би мав успіх, який мав би вирішальне значення для дальших боїв за Львів. Польська оперативна ініціятива заламалась дня 9.ХІ. в наслідок невдачних польських наступів у центрі міста, зокрема наступу на будинок Сойму, який цілком заломався в огні української оборони, завдаючи полякам великі втрати. З цього часу, поляки вже не про­ бували великими фронтальними наступами шукати вирішення в бо­ ротьбі проти українців.54 У другому періоді, в якому українськими військами командує полк. Гнат Стефанів, оперативну ініціятиву переймають українські війська. Вони завзято атакують противника на обох крилах фронту. Атаки на лівому крилі, на Кадетську школу, що були конечні для скорочення фронту, не принесли успіху. Для здобуття цього об’єкту потрібно було більшої кіількости військ, як було вжито, а теж потрібно було тяжкої артилерії, яку вже давно до Львова прислати були по­ винні українські запільні команди. В існуючих умовах, слабими си­ лами й без тяжкої артилерії, українські війська Кадетської школи не могли здобути. Атаки на правому крилі, головно на Клепарові й Замарстинові, мали успіх. Поява наддніпрянських вояків із Загону ім. Івана Гонти, під командою от. Андрія Долуда, спричинила була паніку серед поль­ ського населення на Замарстинові й повне заломання настроїв. У зв’язку з цим фактом насувається питання, чому не використано засобу психологічної війни, і в Золочеві або Тернополі не організо­ вано загонів вояцтва в російських уніформах (магазини в Радивилові були повні цього добра) та не післано їх до Львова, щоб перед польським населенням вдавали наддніпрянську допомогу для україн­ ських військ, якої так панічно польське населення боялося. Після прибуття „одсєчі” пполк. Токаржевського, поляки органі­ зували велику наступальну операцію в дні 21 листопада. На правому крилі, на півночі фронту, наступи польських військ не мали наймен­ шого успіху. Зате вони мали цей успіх на лівому крилі, на південному фронті, де зуміли просунутись аж до Личакова. Цей рух противника*34 52 Там же, ст. 142. аз Там же, ст. 183—135.

34 Ярослав Гордій, „Єзуїтський город”. Епізод 8 львівських боїв 9. XI. 1918. КЧК, 1929, ст. 71—76.

108

на південь викликав був розгублення в Начальній Команді, в наслідок якого видано наказ до відвороту українських військ зі Львова. Цей віідворот відбувся в зразковому порядку й війська, що уступили зі Львова, відразу створили під Львовом бойовий фронт, не дозволяючи польським військам далі посунутися на схід. Але, здобуваючи Львів, противник накинув теж1 українській стороні дальшу стратегію у поль­ сько-українській війні. Вийшовши зі Львова, українська армія загрязла в позиційну війну проти польської армії, ставлячи собі зав­ дання відбиття Львова, яке, до речі, уважалось престижовим завдан­ ням для української армії. Таким чином, українська армйя зреклась можливостей ведення зачіпно-маневрової війни на крилах наступаю­ чих польських військ на Галичину, що могло принести перемогу, зо­ крема тоді, як в наслідок цих Дій впав би Перемишль. Майбутнє по­ казало, що війни проти польської агресії не можна було виграти за­ собами позиційної війни, ан!і теж вломами в позиції противника. На­ кидаючи позиційну боротьбу за Львів, польська армія накинула укра­ їнській армії стратегію, яка була їй дуже вигідна, бо Львова було легко боронити, а важко на нього наступати і боротьба за Львів від­ вертала увагу української сторони від цих оперативних цілей, які дійсно треба було осягнути в польсько-українській війні. Закінчуючи цей наш нарис боїв у Львові, бажаємо вказати, що бої у Львові мають велику літературу в українській і польській мовах, яка дозволяє їх докладно прослідити й зробити узагальнюючії виснов-. ки.65 В першому томі УГА бої у Львові представив у високовартісній розвідці чет. УСС Мирон Заклинський.66 Документальний характер має стаття полк. Гната Стефанова, в якій він подає овій погляд на бої у Львові.67 Про бої у Львові є відповідні розділи в праці з історії польсько-української війни А. Крезуба (О. Думіна) та в Історії укра­ їнського війська.68 Українська мемуаристика є доволі багата, але її перелік виходить поза обсяг нашої праці.69 З польської літератури слід назвати, насамперед, збірну працю під назвою „Оброна Льво­ ва” в0, спогади польського начального коменданта кпт. Чеслава Мончинського в1, а теж спогади Яна Ґеллі, Фр. С. Кшисяка, Т. Коссака, Вацлава Ліонського, Ст. Лапінського-Міяьського (був заступником95 95 56 57 56

59 60

61

Олекса Кузьма, Листопадові дні 1918 р., Львів 1931 (друге видання), Нью Йорк 1960, 443 ст. із шкіцами. Клясична праця сота. Кузьми е одною з найкращих праць 8 ділянки української воєнної історії. Мирон Заклинський, чет. УСС, „Бої у Львові в листопаді 1918 року”, УГА, том І, Він­ ніпег 1958, ст. 371—392. Полк. Гнат Стефанів, „За Львів”, Український Скнталець, 1923, 21—22 (43—14), ст. 8—12. Ангін Крезуб (Осип Думін), „Нарис історії українсько-польської війт 1918—1919”, друте видання, Нью Йорк 1966, ст. 46—19; Д-р Богдан Гнатевич і Осип Думін. „Бої за Львів та Перемишль”, Історія українською війська, друге доповнене видання, Вінніпеґ 1953, ст. 462—180. Про мемуаристику УГА, див. Л. Шанковський, „Нарис української воєнної історіогра­ фії”, Український історик, Нью Йорк-Мюнхен, 1973, 3—4 (39—10), ст. 113—126.

Mjr. h-r Eugenjusz Wawrzkowicz і kpt. dypl. Aleksander Kawatkowski, Red. Obrona Lwowa 1—22 listopada 1918. Relacje uczcstnikow. Z wst^pnym stowem gen. Juljana Stachiewicza oraz przedmowa gen. Boleslawa Popowicza і Prof. Stanisiawa Zakrzewskiego. Tom I. Lwow 1935. Nakladem T-wa Badania Historji obrony Lwowa і wojewddztw pohidniowo-wschodnich.

Czeslaw M^czyfiski, Boje Iwowskie, Tomy I—II, Warszawa 1921.

Goth.

109

польського начального команданта), Ст. Орського, ген. Болеслава Рої та. Ст. Рутковського.62 Всю цю польську літературу використовує Ол. Кузьма критично у своїй праці про „Листопадові Дні”. Про львівські бої робить Ол. Кузьма, між іншими, такі висновки: „Словом, польська сторона висіла на волоску, але втрималась і виграла кампанію тільки через українське безголов'я. Якби укра­ їнці вмііли були держатися 21 листопада, в першому дні польського наступу, не страшний був би для них наступ і другого і третього дня, як було видно по настроях польських військ та їхніх командантів . . . На війні рішає той, хто має сильніші нерви, сказав Гінденбурґ — і його слова справдилися тут в цілій основі. Німці в нашому положенню були б ©держалися панами ситуації й вигра­ ли справу. На жаль, польські легенди про німецьких старшин і вояків у тодішньому українському війську були тільки легендами”.63 Немає й чого додавати до цих слів. (Б) Два перші місяці польсько-української війни (12.ХІЛ918— 12.1.1919. У нашій праці ми вже відзначили, що польсько-українська війна почалася не польським повстанням у Львові, але атакою поль­ ських військ з корінної Польщі на Перемишль. Ця атака мала місце в понеділок, для 11 листопада 1918 року. Наступного дня, після зламання останнього опору українців у казармах при вул. Тихій, весь Перемишль був уже в руках польської воєнної експедиції під про­ водом майора Стахевіча, яка прибула з Кракова.64 Від дня 12 листопада починаємо рахувати дні й місяці польськоукраїнської війни. У перших двох її місяцях, до дня 12 січня 1919 ро­ ку, українська сторона повинна була проявити максімум своєї рішу­ чосте й енергії, щоб цю війну виграти, бо чим довше вона затяга­ лася, тим було менше шанс на перемогу. Час грав у користь польської сторони, бо чим далі, тим більше Польща консолідувалася й розбу­ довувала свої збройні сили. Воєнному потенціялові Польщі ніяк не могли протиставитися три мільйони українського населення 40 по­ вітів Галичини, які фактично творили в Галичині українську державу. І тому рішення у польсько-українській війні мусіло наступити ще пе­ ред тим, заки Польща поборола всі свої внутрішні й зовнішні труд­ нощі, яких було чимало в останніх місяцях 1918 року і заки вона могла розбудувати армію, здатну до вирішення проблеми української державносте в Галичині зброєю. У наступній табличці ми подаємо зведення операцій у польськоукраїнській війні, які мали місце від 12 листопада 1918 року до січня 1919 року. Зведення це показує, що не зважаючи на великі труднощі, 62 Jan Gella, Ruski mtesiqc. Ilustrowany opis walk listopadowych we Lwowie, Lw6w 1919; Fr. S. Krzysiak, Z dni grozy we Lwowie, Lwow 1919; Tadeusz Kossak, Wspomnienia wojenne (1918—1920), Krakow 1926; Lipinski, Wsrod Iwowskich orlat, Warszawa 1927; Kpt. St. L’apinski-Milski і por. Al. Kron, Listopad we Lwowie, Poznafi. 1920; St. Orski, W zachodniej republice ukrainskiej. Od 1 listopada 1918 do 22 maja 1919. Lw6w 1920; Gen. Boleslaw Roja, Legendy і fakty, Warszawa 1932; St. Rutkowski, Odsiecz Lwowa w listopadzie 1918 r. Lw6w 1928.

63 Кузьма, назв. праця, ст. 421—422.

64 Сопотшдкі, назв. праця, ст. 37—38. Контроверсія з датою зайняття Перемишля поляка­ ми вияснена в нотці 32 цього розділу.

110

які мала Польща в цьому часі, вона потрапила виявити оперативну ініціятиву для проведення чотирьох наступальних операцій проти Га­ личини. Польські військові групи успішно наступали із Замостя в напрямі на Раву руську, з Ярослава в напрямі на Любачів і Раву руську,, з Перемишля на Хирів і Самбір і з Сянока на Устрики долішні й Хирів. На всіх цих напрямках просування польських збройних груп на Галичину українці потрапили зорганізувати тільки слабу оборону, всю овою увагу присвячуючи до підготови фронтального наступу на Львів. Сьогодні не важко зрозуміти, що замість цього фронтального наступу на Львів, українські війська повинні були організувати пере­ важними силами наступальні операції проти польських військ, які атакували Галачину, вживаючи для цього методи зачіпно-рухової війни проти крил і тилів цих військ для їх повного окруження й знищення. В тракті цих операцій, українські війська повинні були здобути Пере­ мишль й осягнути лінію р. Сяну, а тільки після цього перепроваджу­ ючи операцію для окруження Львова і його евентуального здобуття не так у наслідок фронтальних атак, як повного припинення достави харчйв, зброї, амуніції й військового постачання для польської залоги Львова. Така повна облога Львова мусіла б закінчитися його капі­ туляцією й полоненням усієї польської львівської залоги, що значно зменшило б шанси польської перемоги на фронті польсько*української війни. Табл. 14

Дата

12.

17.

24.

26.

XI. XL XI. XI.

27. XI. 29. XI. 29—ЗО. XI. 30. XI. 2. XIL 2. XII. З—4. XII. 4. XII 5. ХИ.

6. XII. 7. XII. 8. XII. 9. XII.

ДВА ПЕРШІ МІСЯЦІ ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ (12. XI. 1918 — 12. І. 1919)

ОПЕРАЦІЯ

Перемишль повністю в руках польських військ Відбито першу спробу переходу Сяну к. Ярослава Група Вечоркевіча із Замостя зайняла Любичу Група Вечоркевіча зайняла Гребенне Група Свободи з Сянока зайняла Устики долішні Група Вечоркевіча зайняла Раву руську Група Свободи зайняла Хирів Група Свободи зайняла Фельштик Наступ угнівських і жовківських сотень на Раву руську Сформувалась група полк. Яроша в Ярославі Наступ групи „Хирів” на Фельштин Відбито польський наступ на Яворів Відбито український наступ на Городок Українці відбили польський наступ на Холмщині Група полк. Кравса здобуває Хирів Український наступ на Мостиська Група Вечоркевіча здобуває Верхрату Група Яроша здобуває Любачів Група Яроша здобуває Чесанів Група Кравса здобуває Нижанковичі Невдачний український наступ на Чесанів Група Яроша здобула Нове Село

Ви слід для українців + позитивний — негативний

+ +

+ + + +

+

111

Табл. 14

ДВА ПЕРШІ МІСЯЦІ ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ війни (12. X I. 1918 — 12. І. 1919) (Продовження) В и с л ід

Дата

10.

11.

11.

15.

16.

17.

XII. XII. XII. XII. XII. XII.

18. XII. 20. XII. 21.

24.

25.

26.

27.

XII. XII. XII. XII. XII.

28. XII. 29. XII. 30. XII. 31. ХП.

1. І.

2. І.

3. І.

5. І.

7. І.

8. І.

9.

І.

10. І.

10—11 І.

11. І. ' l l . І.

11. І.

112

^

^ ^

* та т «

ОПЕРАЦІЯ

для українців + позитивний — негативний

Невдачний український наступ на Любачів — Невдачний український наступ на Гребенне — Польський наступ на Довгобичів (Холмщина) відбито + Поляки здобули Янів — Група Зелінського з Перемишля здобула Нижанковичі — Українська група з Команьчі перервала залізницю Сянік - Лупків + Другий невдачний наступ українців на Любачів — Група Зелінського здобула Добромиль і Хирів — Група сотн. Клея відбиває атаку поляків на Немирів + Сформування групи пполк. Сопотніцкого — Сопотніцкі здобуває Любінь великий — Відбито польський наступ на Угнів + Сопотніцкі здобуває Ставчани й Оброшин — Початок українського наступу на Львів Успіхи українців на сході й півдні осадного фронту + Неуспіх українських військ на заході — Сопотніцкі входить до Львова — Другий день наступу: неуспіх на заході — Третій день наступу: успіхи на півдні + Четвертий день наступу: неуспіхи на заході — Група Заржицького наступає на Угнів. Наступ відбито + Українські війська атакують Судову Вишню — Українські війська атакують Раву руську — Українські війська атакують під Хировом + П’ятий день наступу на Львові, неуспіхи на заході — Шостий день наступу на Львів: поляки переймають ініціативу — Сьомий день наступу: українські війська відходять на вихідні позиції — Поразка польських військ під Угневом + Начельне довудство у Варшаві переймає команду над польськими військами в Галичині — Сформування групи „Буг” ген. Ромера — Група „Буг” починає атаку з Рави руської на Львів — Група „Буг” займає Жовкву — Група Беліни наступає на Угринів - Варяж — Група Заржицького наступає на Угнів — Поляки зайняли Угнів — Група „Буг” зайняла Мацошин, Смереків й Куликів — Українці відбили Угнів + Група „Бут” входить до Львова — Українці здобувають обози й постачання групи „Буг” + Початок наступу 5 бригад на Львів + Наступ українських військ на Львів вдаряє в польські вихідні становища до генерального наступу проти україн­ ської армії й, тим самим, ударемнює його +

Упадок Перемишля в дні 12 листопада 1918 року мав рішальне значення для висліду польсько-української війни. Здобуваючи Пере­ мишль, польська сторона могла організувати допомогу для польських повстанців у Львові, а втримуючи Перемишль і залізничний коридор до Львова, польська сторона могла постійно підсилювати польську залогу Львова людьми, харчами, зброєю й воєнним матеріялом. З цієї причини, головні зусилля української армії в польсько-українській війні повинні були бути спрямовані на здобуття Перемишля, цього дійсного ключа до Львова й цілої Галичини, а не на фронтальні атаки проти Львова, які стратегічно Нічого не вирішували, але, в разі успіху, мали тільки престижеве значення. А втім, Перемишля навіть не треба було здобувати, бо впродовж 8 днів українці були панами положення в Перемишлі (3-8.XL) і могли організувати його оборону перед будь-якими наступами з корінної Польщі. На жаль, український політичний і мілітарний провід у Пе­ ремишлі не виправдав надій, не зібравши вистарчальної збройної сили, що могла б відбити спробу зайняття міста слабкою польською воєн­ ною експедицією майора Стахєвіча. Багато говориться про разюче занедбання, яким було невисадження мостів над р. Сяном, але виною цьому не була легендарна заборона ці мости висаджувати, а тільки брак вибухових матеріялів, а ще більше брак фахівця, який про це висадження мостів мав би подбати.65 Очевидно, обов’язком перемиської команди було, за всяку ціну, потрібні вибухові матеріяли й фахівця знайти, зглядно зажадати їх від вищих команд. Упродовж польсько-української війни, українське командування не організувало ніякої операції для здобуття Перемишля з очевидною шкодою для висліду польсько-української війни. Навіть операція гру­ пи полк. Кравса, яка розвивалася в першій половині грудня й довела українські війська майже до самого Перемишля, не була підтримана українським командуванням, яке не здавало собі справи, що вирішення війни треба шукати в цьому місці.66 Ініціятива полк. Кравса повинна була знайти повну підтримку українського командування, а його вій­ ська повинні були отримати значні підкріплення в піхоті, артилерії й воєнних матеріялах. Але українське командування боялося цього напрямку, про що свідчить факт, що коли почався 27 грудня гене­ ральний наступ на Львів, полк. Кравсші щоправда наказано операції для перервання залізничного шляху між? Медикою й Мостиськами, але заборонено будь-які операції в напрямі на Перемишль.67 Заплянований генеральний наступ на Львів, що почався 27 грудня й тривав 7 днів, не міг мати належного успіху, бо для нього зібрано замало сил, на що вказував українському командуванню полк. Лєгар, який пропонував наступ відкликати на три тижні для кращої підготови.68 Полк. Лєгар зобов’язувався ці сили зібрати й наступ попро­ 65 Теодор Газа, „З визвольних днів Перемишля”, У ГА, Ш, ст. 62.

66 Ген. Антін Кравс, „Зав’язок і бої „групи Хирів”, УГА , П, ст. 50, 59.

67 Д-р Володимир Калина, „Українсько-польська війна”, УГА І, ст. 397. Пор. Павленко, н а зв , праця, ст. 15.

66 Антін Крезуб, н а зв , п рац я, ст. 60—61. Див. теж Калина, н а зв, п раця, УГА І, ст. 400, 403. Звідомлення полк. Легара, див. УГА І, ст. 111—119.

113

вадити. Українське командування -відкинуло пропозицію полк. Легара і наказало наступати в запланованому терміні. Ситуація ускладнилась тим більше, що до складу ударної групи, яка мала відограти головну ролю в наступі, призначено невідомої мілітарної вартости Окрему Козятинську пішу бригаду, що щойно прибула з України. Помилкою командування було, що воно куренів цієї бригади намагалося вжити в характері гарматного м’яса, до чого вони абсолютно- не надавалися. Коли козаки цієї бригади відмовились іти в бій, їх відтягнено з фронту й роззброєно, при чому само роззброєння відбулося не без втрат, але на їх місце вже не було ніяких інших частин. Поменшена на одну пішу бригаду ударна група під проводом полк. Ів. Омеляновича-Павленка не могла вже виконати головних завдань у наступі, для вико­ нання яких була призначена. Польська рішучість й енергія для втримування оперативної ініціятиви у власних руках, варті окремої згадки. Мабуть добре поінформо­ вана про пляни української сторони польська команда негайно припи­ няє наступ переважних польських сил у напрямі: Самбір-Дрогобич, із групи ген. Зелінського творить нову оперативну групу під прово­ дом пполк. Оопотніцького (2,400 багнетів, 22 кулеметів, 150 шабель і 10 гармат) і кидає з-під Хирова через Городок (залізничним транс­ портом) на Любінь і далі на ліве крило ударної української групи під Львовом, від якої полякам грозить найбільша небезпека. Група пполк. Сопотніцкого блискуче виконує своє оперативне завдання і вже 28 грудня, після одного тижня існування, входить до Львова, зміцнюючи його залогу саме проти української ударної групи.89 Цієї енергії й рішучости не проявиляло, на жаль, ніколи українське командування, часто віддаючи оперативну ініціятиву у руки противника. У цьому періоді двох перших місяців війни польське командуван­ ня проявляє постійно оперативну ініціятиву. Всюди творяться неве­ ликі польські групи, які, одначе, створюють грізні факти на польськоукраїнському фронті. Група майора Вєчоркевіча, що формується в Замостю й вирушає на Раїву руську, нараховує тільки 2 сотні, чету кінноти, 6 кулеметів й обоз, але цій групі вдається оволодіти Равою руською після 22-годинного бою. Спроби українців відобрати місто є безуспішні': від 27 листопада 1918 року до кінця війни Рава руська перебуває вже постійно в руках поляків. Але вже в скорому часі залога Рави руської побільшується і на переломі 1918-1919 років ма­ ємо вже в групі пполк. Заржйцького 1,200 багнетів, у тому 6% стар­ шин, 200 шабель, панцерний поїзд, 28 кулеметів і 6 гармат. Небагато більшими від групи майора Вєчоркевіча були групи цолк. Яроша, що здобула Любачів і Цішанів і група полк. Свободи, яка оперувала на лінії Сянік-Хирів. Коли в першому дні офензиви полк. Кравса група ця панічно втекла з-під Хирова аж до Сянока, прибув до Сянока полк. Міїнкевич, реорганізував її і поеів назад у наступ із Сянока на Хирів. Проти всіх цих груп українське командування не потрапило зоргані­ зувати більших українських сил, які операціями зачіпно-маневрового69 69 Сопотніцкі,

114

п а зе , п р а ц я ,

ст. 68—78.

характеру зуміли б окружити ці польські групи й знищити їх. Проти 1,200 багнетів, 200 табель, 28 кулеметів, 6 гармат і панцерного поїзду групи Заржицького в Раві руській, стояло на фронті у відтинку „Угнів” 1,600 багнетів, ЗО табель, 16 кулеметів і 6 гармат під командою оотн.. Володимира Стафіняка.70 Для знищення польської групи полк. Зар­ жицького потрібно було двократної переваги. Тієї двократної пере­ ваги українці ніколи не здобули, навпаки, в скорому часі, польські війська над р. Солокйєю (група „Буг”) мали вже трикратну і чотири­ кратну перевагу над українцями. Поляки не тільки здобули Раву руську, але й Угнів, потім Белз, який українці не мали вже сили здо­ бути навіть впродовж 4-місячної його облоги. Наприкінці періоду двох перших місяців польсько-української вій­ ни українське командування організувало другий фронтальний наступ на Львів, який мав початися дня 11 січня 1919 року. Щоб паралізувати цей наступ, польське командування кинуло з Рави руської сформовану в Раві руській групу „Буг” під керівництвом ген. Ромера. Саме в ночі з дня 10 на 11 січня 1919 року, група ця прорвалась до Львова, зали­ шаючи по дорозі українцям всі свої обози з воєнними матеріялами і також гармати.71 Таким чином, наказаний на 11 січня наступ 5 бри­ гад на Львіїв ударив не тільки у війська залоги Львова, але теж на прибулу групу „Буг”, а теж на сконцентровані в районі Бартатова й Мшани польські війська, що мали почати свою офензиву 14 січня з ме­ тою прогнати українські війська з-під Львова й припинити українську облогу міста Львова. Український наступ не міг, отже, осягнути на­ казаних цілей, але він мав, принаймні, цей стратегічний успіх, що зовсім ударемнив польську офензиву під Львовом. Польська офензива, зударившись з українською, не могла вж’е зрушитись з місця: наші частини випередили ворога. Але факт цей зуміло теж врахувати українське командування. Беручи до уваги накопичення польських військ у Львові (15,000 багнетів, 50 гармат), воно почало шукати місця вирішення війни деінде, а не в фронтальних наступах на Львів.72 (В)

Рішальна фаза боїв під Львовом (13.1.—24.11.1919)

Коли польська й українська офензиви зударилися під Львовом у днях 11 і 12 січня 1919 року, українська армія здобула цей стратегічний успіх, що польська армія не могла вже перевести широкозакроєного наступу на позиції українських військ під Львовом з метою прогнати українські' війська з-під Львова й звільнити місто від української об­ логи. Облога ця давалась місту, його населенню і його залозі, дуже взнаки: адже ж українські війська були віддалені тільки на 5 км від центру міста. Щоб українська облога не впливала дефетистично на польське населення міста Львова і на його залогу, польська начальна команда власне заплянувала прогнати українські війські війська з-під

70 Д-Р Степан

Божик, „Шляхом слави 9-ої Бригади УГА”, ЛЧК 1984, 4, ст. 13.

1934, 5, ст. 13—14. Пор. теж Д-р Богдан Гнатевин і Осип Думін, „Украшемю-польська війна”, Іс т о р ія ук р а їн ськ о го вій ськ а , ст. 492.

72 Павленко, н а зв , п р а ц я , ст. 27, 37.

17

Т ам же, Ш К

115

Львова й звільнити місто віід облоги. Українські війська своєю офензивною акцією ударемнили польські плини. Польські війська вже 13 січня затримались на своїх вихідних ста­ новищах і тільки під Любінем великим польська група ген. Зелінського мала успіх, просто тому, що мала в цьому мйсці значну перевагу над українськими військами.73 Але, під самим Львовом, еони ніякого успіху не. мали. Факт цей відбився доволі широким ехом у цілій Евроиі, бо досі польська пропаганда трубіла в ній про свої перемоги над українцями, зокрема про невдачу українського генерального нас­ тупу в днях 27.XIL1918—2.1.1919. Престиж новопосталої польської дер­ жави захитався в опінії ближчих і дальших сусідів Польщі і дехто з сусідів почав пряміі воєнні акції проти Польщі.7475 Дня 10.1.1919 року німецька армія на Познанщині відкрила три фронти проти польської армії (потім бої велись на чотирьох і п’ятьох фронтах), а дня 22.1.1919 року чеська армія почала наступати на Тешинський Шлеськ, завдаючи прикрі поразки польським військам. Положення Польщі ускладнилися далі, бо з початком лютого треба було відкрити теж у західній Біло­ русі фронт проти наступаючих совєтських військ, а теж» положення на литовсько-польському кордоні було дуже напружене. Таким чи­ ном, польські збройні сили були в’язані на численних фронтах і не мали вільних рук для рішальних акцій на українському фронті. У са­ мому Львові положення було теж доволі- безнадійне. Дня 6 січня 1919 року українська артилерія запалила електрівню, а кілька днів пізніше було наново перервано доплив води водопроводами з Добростан. Над містом шалів вогонь українських гармат, а українські курені з усіх сторін поновлювали на місто атаки. Місто, в якому не було світла і якому відобрано воду, було теж без харчів, що їх важко було дово­ зити в наслідок сталого переривання залізничного шляху зі Львова до Перемишля. Українські атаки на Львів, брак харчів, води й світла так сильно впливали в тому часі на людність Львова, що президія Тимчасового Комітету міста 'в особах представників усіх політичних партій: графа Скарбка, д-ра Стесловіча і Обірка в листі з 5 січня 1919 р. представила „Командуванню Сходу” безнадійність дальшої боротьби з українцями. Майже одночасно з цим начальник генерального штабу у Варшаві ген. Шептицький жадав, щоб у реченці до двох тижнів заключити з укра­ їнцями перемир’я й визначити демаркаційну лінію так, щоб усі поль­ ські війська з Галичини можна було кинути проти большевиків. „Ко­ мандувач Сходу”, ген. Розвадовський, відмовився почати переговори з українцями, але тепер він мав проти себе не тільки опінію представ­ ників польської людности, але й польське командування.76 У своїй праці „Валькі- о Львуф”, полік. Вітолд Гуперт так характе­ ризує тодішнє положення у Львові: „Положення Львова ставало що73 Д-р Іван К&рнинець, „Історія 8-ої Галицької бригади” (далі Карнинець), Ш К 1933, 2, ст. 20—22. Пор. Witold Hupert, W a lk i о L w 6 w , Lw6w 1926, ст. 152—167. Далі: Гупорт, Вальні...

74 Про сподівану неминучість упадку Львова у звітах альянтських аїентів, див. Кучабський, н а зв , праця, ст. 260 і цитована ним література.

75 Гуперт, Валькі... ст. 143.

116

раз трудніше. Щоправда збільшилися ряди оборонців, одначе серед них постійно панував брак амуніції, а загальна перевтома війною ци­ вільної людности міста почала й у війську, особливо ж1 у львівській бригаді, викликувати прояви ферменту. 2-й полк львівських стрільців спротивився наказові брати участь у боях за містом . . . Наступного дня збунтувалася ряшівська сотня 5 п.п. й самовільно відійшла з фрон­ ту під проводом ппор. Галінковського на головну станцію, рішена від’­ їхати до Ряшева. Щойно по двох годинах, не вимусивши від’їзду, вер­ нулася на овій відтинок”.76 , А втім, навіть спокійний ген. Розвадовський почав уже тратити нерви в наслідок важкого положення у Львові. По воєнній нараді у Варшаві, дня 27 січня 1919 р., на якій він противився укладенню мира з українцями, вже 28.1. зажадаїв від генштабу у Варшаві 5 мільйонів штук амуніції, 5,000 нових рушниць, 15,000 протигазів і доповнень в людях, грозячи, що на випадок розпочаття української офензиви і без покриття цього запотребування, він зможе триматися проти ук­ раїнців найвище декілька днів і не зможе перешкодити їм у тривалому перерванні залізничного шляху між Городком і Судовою Вишнею.77 Отже, вже наприкінці січня, ген. Розвадовський і польське коман­ дування знали про пляноване українцями перервання залізничного шляху між» Львовом і Перемишлем. Це свідчить також про те, що в НКГА не надто берегли воєнних таємниць і мож£ забагато говорили про те, про що слід було мовчати.78 Але нові пляни були фактом. Українське командування врахувало весь досвід досьогочасних фрон­ тальних наступів на Львів і зрозуміло, що сильну залогу Львова (по­ над 15,000 бійців), повсякчасно готову до оборони в периметрі своїх дій на різних напрямках, перемогти можна тільки зосередженням власнир сил, далеко більших в'ід тих, що їх досі вживано у фронтальних наступах на Львів. У таких умовах, українське командування почало шукати нових оперативних концепцій здобуття Львова і воно знайшло їх у концепції відтяти Львів «ід Перемишля, шляхом концентричного удару на відтинок Городок-Судова Вишня. У літературі вказується зовсім правильно, що українське командування вибрало для перер­ вання залізничного шляху стратегічно найтяжчий відтинок, бо близь­ кий до Львова і його великої залоги і резерв.79 Відтинок цей треба було вибрати далі на захід, а саме відтинок Судова Вишня-Перемишль. Мусимо підкреслити щераз, що найслабшим місцем, яке могло спри­ чинити катастрофу всіх польських військових відділів у Галичині, був Перемишль (і прилягаюча до нього частина залізничного шляху ЛьвівПеремишль. Це було найслабше міісце польських бойових сил і на це місце повинен був піти найрішучіший удар українських (військ, оче­ видно при рівночасних демонстраційних наступах на інших відтинках фронту. Польський автор Сопотніцкі слушно вважає, що „для укра­ їнців надійшла найдогідніша хвилина для смілого, безоглядного й зав­ 76 Там же, ст. 163.

77 Там же, ст. 165.

76 Шуіевич, н а з в . праця, ч. І, ст. 119—121. Теж Гуперт, Валькі... от. 179, 184.

79 Карпинець, н а зв , п раця, З Ч К 1933, 6, ст. 18.

117

зятого удару на Перемишль, опанування цього міста й цілковитого знищення тамошніх мостіїв на Сяні”.80 Подібно оцінює теж ситуацію польський воєнний історик Гуперт, який не має сумніву, що „бій під Городком буде далеко трудніший, шіж під Судовою Вишнею”,81 при чому Гуперт теж аналізує кількість українського війська в бойовому стані. Дня 19.1.1919 р. мало бути 43,350 українських бійців у бойовому стані, що давало в порівнянні з 4 січня 11,500 бійців більше. За твер­ дженнями Гуперта, по обох сторонах залізничного шляху Львів-Перемишль мало натискати від полудня 7,800, а від півночі 2,000 україн­ ських вояків.82 Сопотвіцкї робить ще висновок, що зв’язок польських військ під Львовом з оперативною базою польських військ на захід від Сяну був поважно загрожений, а положення вдалося втримати тіль­ ки „завдяки пасивності й нездатності (нєудольносці)” української сто­ рони.83 У цьому відношенні Сопотшцкі помиляється і то помиляється ос­ новно. Не зважаючи на те, що українське командування вибрало для поляків найдогідніший і найменше шкідливий напрямок, ударяючи на Любінь Вел. (17.11.) та потім на Братковичії й Родатичі (на захід від Городка), не зважаючи, що до пролому вжито менше війська, ніж це обраховує Гуперт84, не зважаючи на завзятість й одчайдушність польських протинаступів, українська оперативна група виконала своє бойове завдання, втримала здобуті становища під залізничним шляхом і припинила всякий залізничний рух на шляху Перемишль-Львів. Але, у цій найкритичнішій фаз/і польсько-української війни, з допомогою польській стороні прийшла Антанта, яка своєю інтервенцією вимогла на українській стороні перемир’я. Це перемир’я почало діяти від дня 25 лютого 1919 р. і воно, без сумніву, причинилося до ґрунтовної зміни положення на користь польської армії. У черговій таблиці подаємо зведення боїв та операцій, які мали місце в періоді між 13 січня і 24 лютого 1919 р. У ній, крім боїв на львівському фронті, ввертають теж увагу бої на північному фронті в р. Угшв-Белз. У цих боях поляки проявляють послідовно опера­ тивну ініціятиву. Тут, до Рави руської, здобутої дрібними силами ма­ йора Вєчоркевіча, прибуває знову свіжа польська група полк. Бербецького, яка осягає над українською групою Угніїв двократну пере­ вагу. Тут оперують теж три польські панцерні поїзди і в скорому часі перевага польських сил позначається втратою Угнова й Белза, яких українці не можуть здобути, не зважаючи на завзяті атаки. Про підсилення групи Угнів новими частинами ніхто й не думав: 5-та со80 81 82 88 84

Солотніцкі, п а зе . п рац я, ст. 102. Гуперт, Валькі... ст. 183—184. Там же, ст. 164. Сопотніцкі, п а зе . п рац я, ст. 94.

3 опису перебігу І Вовчухівської офензиви видно, що офензиву провадила „Група Гофмана” спочатку власними силами (2 курені й 1 сотня: 1,000—1,100 батнетів), скріпле­ ними тільки третього дня частинами 1 куреня УСС. Щойно шостого, зглядно сьомого дня офензиви „Групу Гофмана” скріплено ще двома куренями, а саме 1/24 і ГГ/24. Отже разом українці мали 2,500—2.600 багнетів, а не 7,800, як подав Гуперт. З півночі не наступав ніякий український курінь, як пише Гуперт, і це очевидно було помилкою в плануванні бою з українською! сторони.

118

кальська бригада зрушила з місця щойно тоді, коли ворог переходово здобув Кристинопіль і загрожував самому Сокалеві.85 Продовженням правого крила українського фронту в Галичині буй фронт українських військ на Волині. Тут, на протипольському фронті* оперують слабкі сили Армії УНР. Поляки здобувають Володимир во­ линський і висилають стежі в напрямі Луцька. Волинська оперативна група полк. Гната Порохівського проявляє, в другій половині січня, ініціятиву, здобуває від поляків Володимир волинський і відкидає польські сили на р. Буг.86 Але, перед притягненими з корінної Польщі підкріпленнями група ця мусить поступитися. Армія УНР втрачає Ко­ вель (З.ІІ.) і польська армія без труду осягає лінію р. Стоходу. Про воєнні події на Волині згадуємо тому, що з цього боку завжди була загроза, що польська армія може обійти праве крило Галицької Армії й вдарити в тили українських «військ, які обороняли Галичину від пів­ ночі. Якоюсь мірою ця загроза здійснилася під час офензиви поль­ сько-французької армії ген. Галлера в травні 1919 року. Польська армія виявила оперативну ініціятиву не тільки на лінії Рава руська-Угнів-Белз і не тільки на Волині. Всюди, де це було мож­ ливо, польська армія намагалася здобувати територію ЗУНР і вста­ новляти на ній польську владу. В зазначеному періоді таку ініціятиву виявила група полк. Мінкевича в Хирові, яка слабими відділами зай­ няла була Балигород та спацифікувала околиці Устрик долішніх і Коростенка. Інша польська група з Сянока зліквідувала т. зв. „Команчецьку республіку”, тобто українську владу в південній частині Сяніцького повІ7 у. Обидві експедиції, на Балигород і Команчу, мали місце 22 січня 1919 року.87 На закінчення треба б згадати про погляд на справу української стратегії Олега Ключенка, якого ми вже цитували в нашій праці. Ключенко твердить, що українське командування не використало на про­ весні 1919 року гнучкої організації бригад і, тому, не рішилося на операції з далекою метою. Ключенко вважає, що треба було закинути знеохочуючу облогу Львова й оборону нафтового басейну та вико­ ристовуючи погане стратегічне положення Польщі, яка була тоді зай­ нята крім на моековсько-большеівицькому й литовському фронтах та­ кож проти Німеччини й Чехо-Словаччини, — рушити двома ударними групами з відповідною кількістю кінноти на Люблин і на Краків, чи­ нячи спустошення між» розмірно малими ворожими силами, які, до речі сказавши, не дорівнювали тоді Галицькій Армії ні в організацій­ ному, ні в моральному відношенні.88 Можливо*, що своєю вимогою операцій на польському терені Ключенко пішов задалеко, але його зауваження, якщо йдеться про зачіпно-маневрову війну, правильні. Галицькі бригади, замість стояти під Львовом, повинні були оперу­ вати на флянках і тилах наступаючих польських військ, проганяти їх назад до Польщі або оточувати й знищувати, здобувати терен, вста­ новляти владу на здобутому терені, переводити мобілізацію тощо.*64 в5 Божик, « а з е . п рац я, ЛЧК, 1934, б, ст. 8—9.

64 Д-р А. Річинський, „Бої за Володимир Волинський”, ЛЧК 1930, 7—8, ст. 14-=-16.

67 Ф. Коковський, „Із записника лемка”, ЛЧ К 1934, 7—8, ст. 24—26.

04 Ключенко, „Генеральна булава..”, « а з е . п р а ц я , ЛЧК 1931, 4, ст. 6.

119

Характер польсько-української війни вимагав таких операцій, про що свіідчить факт, що дрібний диверсійний наступ підхор. Івана Марика на Радимно викликав був широку паніку на всьому Засянні.89 Це тим більше, що цей наступ часово збігся з початком великого україн­ ського наступу на всьому фронті. Очевидно, наступ на Радимно, пере­ ведений одною бригадою Галицької Армії, міг був завдати полякам такої шкоди, яку існуючі польські війська на Засянню ледве чи могли направити. , Енергійна зачіпно-маневрова війна вимагала ж енергійної розбу­ дови власних збройних сил. її не було в достатній мірі, бо бракувало всього: старшин, зброї, амуніції, воєнного виряду. Але й була теж пасивність, яка виникала з віри у справедливий суд Антанти і, тим самим, неохота ангажуватися в широку війну проти Польщі. Та вже події другої половини лютого 1919 року показали дуже виразно, який цей „справедливий” суд Антанти може бути. Всі тяжко здобуті успіхи великої української офензиви, початої 17 лютого 1919 року, були зве­ дені внівець втручанням Антанти, яка наказала перемир’я на фронті, що почалося 25 лютого 1919 року. Як завжди, це перемир’я вийшло на користь польської армії. (Гл. Табл. 15 на 121 crop.). (Г)

Втручання Антанти і його наслідки для висліду польсько-української війни

Дня 25 лютого 1919 року, о год. 6 вранці, почалася перерва в операціях у наслідок укладення умови про заівішекня зброї під на­ тиском місії Антанти з французьким генералом Бертельмі на чолі. Укладенням умови про заівішення зброї закінчилася перша фаза укра­ їнської офензиви на залізничний шлях Львів-Перемишль. Офензива ця мала успіхи і положення польської армії ставало все більш катастрофальне. Гуперт стверджує, що тиждень офензиви приніс укра­ їнській армії під Львовом важну здобич — українські війська вмости­ лися п?ід самим залізничним шляхом і знеможливлювали полякам за дня залізничний рух.90 І справді, з днем 20 лютого залізничний рух на шляху Льв&в-Перемишль був перерваний. Укласти в> такій хвилині угоду про припинення боїв означало перервати корисні для україн­ ської сторони воєнні* операції і дати польській стороні змогу скріпити свої сили. Ген. Омелянович-Павленко уважав, що вже „самий факт можливости переговорів дуже шкідливо відбивався на наших замі­ рах”,91 але, не зважаючи на застереження НКГА, Галицький уряд не бачив можливосте противитися вимогам представників держав-переможців. І так, дня 24 лютого у Львові підписано умову, що всі воєнні акції припинюються з днем 25 лютого. Умову цю підписали з укра­ їнського боку полк. Мирон Тарнавський, д-р Лев Бачинський і о. Франц Ксаверій Бонн та з польського! боку полк. Мєчислав Куліньскі, майор Я. Гемпель і майор В. Маріяньскі.92 09 Павленко, пав в. п р а ц я , ст. 40.

90 Гуперт, Вадкі... н а зв , праця, -ст. 190—191.

91 Павленко, паяв, п р а ц я , ст. 44.

92 Там же, ст. 46.

120

Табл. 15

Дата

13. L 13. І.

13. І.

13. І.

21. І.

22. І.

22.

22.

24.

24.

25.

26.

27.

28.

29.

І. І. І. І. І. І. І. І. І.

30. І.

31. І.

3.

3.

4.

4.

6.

II. II. II. П.

II.

8. П.

14. II. 16—17. II. 17. II. 17. П.

17. П.

17. П.

18. II. 18. II. 19. II. 20. II. 21. П.

22. П.

23. II. 24. II.

РІШАЛЬНА ФАЗА БОЇВ ПІД ЛЬВОВОМ (13. І. — 24. II. 1919)

ОПЕРАЦІЯ

Вислід для українців + позитивний — негативний

Зачіпна акція бригади полк. Кулінского затримана на лінії Скнилів - Кульпарків (1 УСС) Зачіпна акція групи полк. Сікорського затримана на лінії Конопниця - Ставчани (7 Бр.) Зачіпна акція групи Зелінського закінчилася здобуттям Любіня і Керниці (7—8 Бр.) Сотн. Клее розбив поляків під Жовквою Поляки зайняли Угнів Група полк. Порохівського здобуває Володимир вол. Група „Угнів” (сотн. Стафіняк) відбиває Угнів Поляки здобувають Балигород і Команьчу Поляки здобувають Володимир волинський Поляки здобувають Крилів на Холмшині До Рави руської прибуває група Бербецького (5,600 бійців) Група Бербецького здобуває Угнів Група Бербецького здобуває Белз Група Бербецького здобуває Жабче, Острів, Кристинопіль 5 Бригада відбиває Кристинопіль 5 Бригада здобуває Витків Атаки групи Беліни на Довгобичів, Угринів, Нусьмиці відбито (5 Бр.) Атаки у сх. част. Томашівського повіту відбито Поляки здобувають Ковель Погромлено групу Мінкевича під Хировом Невдатний наступ 9 Бриг, на Белз Другий наступ 9 Бриг, на Белз відбито Третий наступ 9 Бриг, на Белз відбито Група Бербецького здобуває Перемислів Наступ групи Заржицького на Рясну руську, Кожиці, Домажир, Карачинів відбито. Поранення полк. Заржицького (10 Бриг.) Починається українська офензива на 250 км. фронті від Довгобичева на Холмщині по Хирів Головний удар підкріпленої 8 Бриг, на залізничий коридор між Городком і Судовою Вишнею Долиняни, Вовчухи, Бар переходять з рук до рук. Крім куренів 8 Бриг, ще І/УСС, 1/24, 11/24 курені Диверсійний наступ на Радимно. Зайняття Сосниці Під Белзом здобуто Костятин Відбито Вовчухи Український наступ із заходу й півдня на Раву руську Здобуто ДовгомостиСька Українська атака на Белз відбита Відбита польська атака на Долиняни й Добряни І/УСС остаточно зайняв Долиняни. Українці вдержали позиції, здобуті 20. II. Всі атаки відбиті Українські війська втримали всі позиції підкоридором Українці відступили з-під Белза й Рави руської Українці зайняли Заріччя і Мальчиці. Польські атаки відбито

+ + — + — + + — — — — — — — + + + + — + — — — — + + + + + + + — + — + + + — +

121

Варто, в цьому місці, зазначити, що Місія Антанти вмішалася в прльсько-українську війну аж тоді, коли стратегічне положення польської армій* під Львовом значно погіршилося, бо їй грозилю окру­ женця у Львові, а ©парі з зірванням сполуки з Перемишлем і Поль­ щею, — капітуляція. Місія Антанти прибула до Варшави вже в по­ ловині січня 1919 року, але за перший місяць свого перебування в Польщі нічого не зробила для того, щоб припинити польськоукраїнську війну в Галичині. її „діяльність” з тією метою почалася щойно тоді, моли український генеральний наступ в половині лютого почав загрожувати Львову. Вже другого дня української офензиви, саме 18 лютогої, НКГА отримала телеграму Місії з пропозицією не­ гайно припинити бої, щоб цим вможливити переїзд Місії до Львова.

20 лютого НКГА отримала друге домагання Місії, щоб їй. вможли­ вити переїзд зіі Львова до Ходороіва для переговорів про припинення боїв, при чому зазначувано, що відкинення цього домагання роз­ глядатиметься, як акт ворожого чину супроти Антанти.98 Дня 22 березня МНсйя прибула до Ходорова. У склад Місії входили: від Франції — ген. Бертельмі і майор Вікер; від Англії — ген. Картон ди Віярт, полк. Моль і полк. Смит; від Італії — майор Стабіле й пор. Парґолезі; 'від ЗСА — проф. Лорд і пор. Фастер. До речі, слід від­ значити, що домагання, ямі згадана Місія поставила була до ген. Омелянювича-Павленка в дуже нетактовній, навіть образливій формі (сама ця форма могла дати причину до припинення переговорів), зводилися до того, щоб негайно припинити бої з поляками. Ген. Омелянович-Павленко слушно відповів, що він тільки командуючий генерал (і над ним є уряд, який єдино може вирішити таку справу.9394* По підписанні умови про завішення зброї, розпочалися перего­ вори в справі остаточного перемир’я між1 польською й українською арміями. Галицький уряд вислав до Львова дня 25 лютого делегацію для ведення переговорів про перемир’я в такому складі: державний секретар судових спраїв Осип Бурачинський, д-р Степан Витвицький, д-р Михайло Лозинський, д-р Володимир Охримович, Володимир Темницький, полк. К. Гужмовський, полк. К. Слюсарчук, підп. В. Фідлєр, отаман Т. Рожанмоавький і як перекладач о. Франц Ксаверій Бонн. Точний хід переговорів подає д-р Михайло Лозинський,96 а в збірнику УГА — д-р Мирон Дольницький.98 Переговори затягнулися до 28 лютого, з перервою в дні 27 лютого, коли Місія Антанти їздила вдруге до Ходорова на побачення з Головним Отаманом Симоном Петлюрою, який, до речі, робив натиск на Галицький уряд, щоб при­ йняти умови, ставлені Місією Антанти. 97 Дня 28 лютого Місія Ан­ танти вручила українській і польській делегації проекти перемир’я, при чому вручення проекту перемир’я українській делегації попередив 93 Там же, ст. 44.

94 Там же, ст. 45—46.

94 Д-р Михайло Лозинський, Галичина в рр. 1918—1920, друге видання, Нью Йорк 1970, ст. 73—78.

96 Д-р Мирон Дольницький, „Роля Антанти в українсько-польській війні в 1918—1919 рр.”, УГА І, ст. 435—488.

97 Лозинський, назв, праця, ст. 76—77.

122

ген.. Бертельміі промовою, в якій змалював яркими красками з одного боку зростаючу силу поляків, включно з армією ген. Галлера і гнів Антанти, який впаде на українську сторону, якщо вона не прийме антантського диктату, а з другого ж боку ті благодаті „неба-антанти”г які чекають українську сторону, коли вона диктат прийме.98 Проект перемир’я, який доручила українській делегації Місія ген. Бертельмі у французькому оригіналі й українському перекладі, складався з двох записок-пояснень, договору перемир’я, додаткового договору й ма­ ли.99 Договір перемир’я встановлював військову демаркаційну лінію, яка стала відомою як „лінія Бертельмі”. Можливо, що якби „лінія Бертельмі” проходила була, менш-більш здовж існуючого українськопольського фронту, українська сторона була б її прийняла. Але вона значно 'відходила від цієї лінії, віддаючи добру половину української території з нафтовим басейном у руки поляків. Така втрата території була нестерпною для української сторони й тому українська сторона не прийняла перемир’я, запропонованого Місією ген. Бертельмі.100 Остаточно дня 28 лютого увечері українська делегація відкинула пропозиції Місії ген. Бертельміі, при чому слід зазначити, що пове­ дінка членів цієї Місії супроти української делегації була знову дуже нетактовна. Українська делегація в переїзді через Ходо рів до Станиславова доручила пізно вночі НКГА проголосити дальшу боротьбу. Штаб це виконав негайно, видаючи наказ „До Галицької Армії”, дато­ ваний 1 березня 1919 року, в якому закликав усіх старшин і вояків до подвоєння енергії і кінчився закликом: „Хай нас розсудить залізо і кров”. Офіційне виповіїдження завйшення зброї з українського боку сталося 1 березня в год. 16.30; операції могли початися щойно за 12 годин. 2 березня обі армії почали вже проявляти бойову діяль­ ність, яка в перших днях була мала.101 Коли війна з Польщею скінчилася втратою цілої Галичини, дово­ дилося часто зустрічати погляди, що Галицький уряд зробив помилку, /відкинувши пропозиції MJici'i ген. Бертельмі. Лінія ген. Бертельмі залишила по українській стороні територію з більш як 3 мільйонами населення, на якій можна було закріпити українську державність, а ще й допомогти Наддніпрянській Україні встоятись проти большевицької агресії. Реферуючи ці погляди, д-р Михайло Лозинський висловлює сум­ нів, чи прийняття проекту Місії ген. Бертельмі було б врятувало нашу державність. Він насамперед твердить, що відкинення Галицьким урядом цього проекту відповідало настроям усього українського гро­ мадянства по обох боках фронту, а зокрема настроєві українського війська. Ці настрої були такі, що уряд не міг прийняти проекту, бо це могло грозити загальним розвалом, з якого скористали б поляки, щоб забрати край „для заведення ладу і спокою”. А втім, д-р М. Лозинський сумнівається, чи поляки були б дотримувалися постанов 96 Текст промови ген. Бертельмі, див. Павленко, н а зв, п рац я, ст. 47. на8в. п р а ц я , ст. 47.

100 Точний перебіг „лінії Бертельмі”, див. Лозинський, н а зв, п рац я, ст. 79.

101 Текст наказу „До Галицької Армії”, див. Павленко, н а зв , прац я, ст. 49—50.

99 Лооенський ,

123

перемир’я, якби були запевнили собі мілітарну перевагу (напр. з мен­ том прибуття армії ген. Галлера) і чи не виступили б у похід на підбій решти! Галичини в догідному для цього терміні.102 Такі є погляди д-ра М. Лозинського, але цілком суперечні до них погляди має д-р Василь Кучабський, який віважає, що українська сто­ рона не мала іншої можливости, як тільки прийняти проект перемир’я, запропонований Місією ген. Бертельмі — просто тому, що загальне положення й дальші вигляди української сторони були точно такі, як їх представив ген. Бертельмі українській делегації заки вручив умови перемир’я. Бертельмі стверджував тоді, що в даний момент положення української сторони є добре, але воно може дуже скоро змінитися в українську некористь. Виглядів на перемогу у війні з Польщею немає, бо вона дістане допомогу 6 -ти добре зорганізованих і озброєних дивізій армії ген. Галлера. Без допомоги Антанти пере­ мога над большевиками не можлива, але коли українці приймуть проект, Місія ген. Бертельмі зробить усі зусилля, щоб українцям була признана суверенність і з допомогою Антанти в/они розіб’ють большевиків, відзискають втрачену територію і тоді не прийдуть з порожними руками на мирову конференцію. Ген. Бертельмі закінчив свою промову такими словами: „Ніколи нііде не будете мати такої нагоди до цього, як сьогодні*. Ця хвилина є велика і святочна. Доля нашого народу знаходиться в ваших руках”.103 Ген. Бертельмі обіцяв також, що рішення Галицького уряду про прийняття проекту перемир’я вплине й на вислід переговорів Дирек­ торії УНР з представниками Антанти в Одесі, бо повновласті Місії ген. Бертельмі куди більші від повновластей одеських делегатів. Як відомо, переговори Директорії УНР з командуванням французького десанту в Одесі (теж у лютому 1919 року) не довели до ніяких ре­ зультатів.104 Але згадка про те, що повновласті Місії ген. Бертельмі йдуть далі, як повновласті одеських французьких делегатів., свідчить, що ген. Бертельмі був речником інтервенційних пляніїв маршала Фоша в „Росії”. Від закінчення І Світової війни, маршал Фош підготовляв свій плян збройної інтервенції для знищення большевизму в „Росії”. Крім антантських збройних сил для цієї цілі мали бути теж вжиті збройні сили російської контрреволюції 'І збройні сили народів „Росії”. Тільки після перемоги над большевизмом переможці мали вирішити, який устрій існуватиме у визволеній „Росії” — єдина неділима Росія, федерація чи може якийсь інший устрій.105 Таким чином, згода на проект ген. Бертельмі давала змогу теж Україні стати партнером у великій коаліції маршала Фоша. Ніхто сьогодні не може сказати, що з цього було б вийшло: перемога над большевизмом, створення якоїсь „української зони”, навіть з суверен­ 102 Ловинський, назв. праця, ст. 83—85.

103 Кучабський, назв, праця, ст. 262—264.

104 Про переговори в Одесі, див. Д-р Матвій Стасгів. Україна в добі Директорії УНР, той У, Скрентон 1964, ст. 45—179. Майже ціїий п’ятий том праці д-ра Матвія Станова присвячений тій справі. los Кучабський, назв. праця, ст. 200, 258.

124

ними правами, чи що інше. Кучабський е прихильником включення українських сил у боротьбу проти большевицькоі Москви, бо він не бачить іншої альтернативи. Україна має до вибору два шляхи: або «йти з Антантою проти большевизму, або з большевиками проти Антанти і її сателітів. Одобрення проекту ген. Бертельмі. зможливлює Україні йти з Антантою, відкинення його — це початок антантського нищення України, початок її бльокади на території, зайняті українською армією. І якраз ці огляди на Антанту повинні були при­ мусити Галицький уряд прийняти проект ген. Бертельмі, як цього хотів Головний Отаман Симон Петлюра, бо виглядів на перемогу над польською армією таки не було ніяких. Кучабський уважає, що Галицькому урядові перешкодили прийняти проект ген. Бертельмі хибно зрозумілі принципи про „самовизначення народів” і про „етно­ графічний принцип” державного будівництва, тоді як про взаємини між народами рішають факти реальної політики, яка не керується ідеалізмом й альтруїзмом, а виключно і тільки елементами сили, в тому, головно, мілітарної сили.106 Спекуляції Василя Кучабсьшго на тему прогавленої можливосте включити Галичину й Наддніпрянську Україну між сателітів Антанти почерез згоду на проект ген. Бертельмі та вііру в пороблені ним обі­ цянки в його історичній промові, міожуть мати з багатьох поглядів слушність, дарма, що ніхто не мюж*е вгадати дальшого ходу подій: ці спекуляції Кучабський зробив з погляду головного фронту укра­ їнської визвольної боротьби, яким був фронт проти мюсковсько-большевицької агресії. Варт при цьому додати ще один важливий аргу­ мент, що його годі проминути мовчанкою: співпраця з Антантою була б дала зброю, муніцію, військовий виряд, одяг і ліки українській армії, яких вона не мала і через те не могла розгорнутися в сильну армію, дарма що людського матеріалу, без решти знеохоченого вже большевицьким „визволенням”, було доволі. З того погляду шкоди, що їх зазнала українська армія у висліді відкинення проекту ген. Бертельмі, годі просто обрахувати. Трагедія чотирикутника смерте була б оминула нас, бо ми були б мали подостатком ліків, довіз яких на Україну знеможливила бльокада Антанти. До речі, сумніва­ ємося в можливість будь-яких нападів поляків на „зону”, що вела б боротьбу проти большевиків під проводом Антанти, а зрадницький напад румунів з травня 1919 року був би не 'відбувся. Не зважаючи на всю цю аргументацію, треба теж визнати, що встрявання Антанти в польсько-українську війну дуже допомогло польській армії в загрозливій ситуації під Львовом. Накинене завішення зброї зберегло польську армію від повної поразки. Це при­ знають і польські історики. „Завішення зброї, — пише полк. Гуперт, — давало нам цінний зиск у тому, що ми відсунули боротьбу на п’ять днів, що було дуже важливе, особливо тому, що зближалася до нас наша допомога”.107 Не будь встрявання Антанти, допомога могла 106 Кучабський, назв, праця, ст. 255—258; 265—267.

107 Гуперт, Вахькі... назв, праця, ст. 195.

125

була прийти запізно. Міюія ген. Бертельмі прибула до нас з проектом перемир’я, приготованого до подробиць у Варшаві, а теж з обіцян­ ками різних благодатей. Але, крім цього, вона теж привезла плян знищення нас на випадок відкинення пропозицій і цей плян Франція, за згодом Миров/ої Конференції, перевела дальшими встряваннями в польсько-українську війну та зокрема надісланням армії ген. Галлера. Заслуга Франції у перемозі Польщі над українською армією е веле­ тенська й лежать поза всякими сумнівами. (Г) Вовчухівська офензива: кульмінаційний успіх Галицької Армії і невикористання його для перемоги Після відкинення проекту перемир’я Місії ген. Бертельмі й виповідження завішення зброї Галицька Армія мусіла якнайшвидше пе­ рейти до рішальних операцій з метою остаточної перемоги над поль­ ською армією, в Галичині. Для цієї мети повинні були вж'иті всі існуючі ресурси й мобілізовані зусилля цілої нації. На жаль, за сло­ вами про „розсуд залізом й кров’ю” не пішли відповідні діла. Плянуючи продовження офензиви на залізничний шлях між Львовом і Перемишлем, НКГА потребувала майже цілого тижня, щоб на від­ тинок Судова Вишня-Городок перекинути декілька свіжих куренів піхоти й батерій артилерії. Цю повільність у концентрації військ для офензиви Гуперт оправдовує частинним браком добрих шляхів та засобів транспорту і невідповідною для маршів порою року, але теж не стримується від закиду на адресу НКГА, що- їй бракувало сильної волі й рішучости у проведенні своїх намірів.108109 Цю майже тижневу перерву в операціях після виповідження завішення зброї використо­ вують поляки для організації оперативної групи полк. Бекера (1306 багнетів, 19 скорострілі'в, 15 гармат), зміцнюючи нею польські сили на відтинку Родатичі-Вовчухи, правдоподібному напрямку української офензиви. Подробиці пляну цієї офензиви подано командантам українських частин на воєнній нараді в Гошанах дня 6 березня. Плян офензиви реферував от. Долежаль, шеф штабу III Корпусу, який був правдо­ подібно автором цього пляну. Ціль офензиви була не тільки прола­ мати залізничний шлях між Городком і Судовою Вишнею, але й за­ йняти Городок, та після цього вдарити на Львів. Для проведення цього завдання поділено сконцентровані українські частини на (!) Групу „Городок”, під командою co m Станиміра, (2 ) Групу Бригади УСС під командою от. Букшованото й (3) Групу „Судова Вишня” під командою сота. Ліськевича. Окремий Гуцульський Загін чет. Гриця Голинського мав творити резерву для спеціяльних завдань.100 Всіми операціями мав керувати полк. Кравс зі шефом штабу пор. Шльоссером. Згодом виявилося, що полк. Кравс з цим пляном не погоджувався, бо вимагав, у другій фазі офензиви, наступу на Судову 108 Гуперт, Ваіькі, назв, праця, ст. 201.

109 Шян офензиви, див. Карпинець, назв, праця, ШК 1933, 9, ст. 9—10. Також: Петро Буде, „Гуцули в боях під Городкок у марті 1919 р.”, Укропнсьтй стталець, 1922, 12, 8—9.

126

Рсчтни ГАШАНІ&'

тЗЛРіЧЄ

Й рт я п ій судовд

т

т

^

б а рґ т л л ь

Аиг ІІ

»"■> І—і-л^-П -1-

^і і !

ЗИШНЯ7/

яг

%

ЕЗнощв^ *$»ММ&/І . | Ш f =====w r = ^ f « >lY \ p | g

Л 0 Б Г 0 ^ |Ж Т 1 |С К 4 MHTP0DJI4I

П П М 1Ш

«ДПм

вмостків никяович/<\ ^

,,

........... ПУТЯТИЧ/ ~ ч пилин »

Т ^

ГОАВИШНЯ

Ш ОЦОЇЇИШ /

ятвяги ^

І стадцУкн T v%

» .в * , УГО Р Ц І НЕЗЛВ.

ййЬГОШ/

АЇ5ШВИV! Терен офензиви УГА під Всхвчухами в березні 1919 року вздовж залізничного шляху Лншв-Городок-Перемишль

Ш Ш b

Вишню-Перемишль, а не на Городок. Після закінчення першої фази офензиви, Краївс звертався кілька разів до команди III Корпусу по дозвіл наступати на Судову Вишню, але дозволу не дістав. Це й було причиною, що він 12 або 13 березня 1919 зрезиґнуївав зі становища команданта ударної групи й за ним зрезиґнував пор. Шльоссер. Командантом ударної групи призначено ген. Гембачеіва і шефом штабу пор. Якверта, але це вже мало тільки теоретичне значення. Фальши­ вий плян офензиви мусів довести до її катастрофи.110 Початок української офензиви був назначений на 8 березня, 5 го­ дина вранці. Але поляки випередили українців у зачіпній акції на цілий день, починаючи сівої наступи на ліве крило українських військ з Вовчух та на праве крило з Черлян. Під Вовчухами сильний укра­ їнський протинаступ не тільки знівечив усі польські початкові здо­ бутки, але й розвинувся у велику офензиву, яка повністю розгромила польські війська на цьому відтинку і вони кинулися в панічну втечу. Героями цього наступу були Курінь смерти УСС (1-ий) під командою пор. Івановича й Окремий Гугульський Загін чет. Голинського, який зайняв Вовчухи й дійшов до залізничного шляху. Втрати поляків були великі: На побоєвищі лежали сотки трупів і ранених, в полон попало 350 вояків, здобуто 22 скоростріли, 6 гармат, 2 міномети, польову лічницю з цілим улаштуванням й аптекою та багато іншого воєнного майна.111 Другий рівночасний наступ поляків, що йшов з Черлян на Групу „Городок”, заломився також у вогні скорострілів й артилерії.112 Крім заломання обох польських ударів й розгрому групи полк. Бекера, яка відступила в паніці на захід, та опанування терену від Долинян по Вовчухи, мала Галицька Армія ще один успіх. Цього дня І курінь з Групи „Судова Вишня” під командою пор. Гладиловича здобуїв село Бар коло Судової Вишні. На жаль, у цьому бою впав пор. Гладилович і йото наступником став пор. Антін Тарнавський.113 Таким чином ситуація для поляків була ввечорі 7 березня 1919 дуже грізна й легко могла закінчитися катастрофою, якби українські війська повели були далі наступ на Судову Вишню, що ЇЇ обороняла здеморалізована група полк. Бекера. Аналізуючи цю ситуацію, поль­ ські воєнні історики Гуперт та Сопотніцкі згідні, що українці повинні були наступати на Судову Вишню-Перемишль.114 На жаль, українські 110 Карпинець, назв, праця, ЛЧК 1933, 12, ст. 16.

1.1 Буде, назв, праця, ст. 8—9. Див. теж Сопотніцкі, назв, праця, ст. 110—111, який при8нае, що в групі полк. Бекера дійшло до загального заколоту і втечі в напрямі Судо201 Вишні.

1.2 Карпинець, назв. праця, ЛЧК 1933, 10, ст. 17—18. Див. теж Осип Станимір, Моя участь у визвольних змаганнях 1917—1920, Торонто 1966, ст. 54—55. Також, Сопотніцкі, назв, праця, ст. 110.

113 Карпинець, назв, праця, ЛЧК 1933, 10 ст. 18. Також, Гуперт, Вальні... назв, праця, який неправдиво твердить, що поляки відбили с. Бар. Див. ст. 199.

114 Гуперт: „Українці не були приготовані до використання перемоги походом на Пере­ мишль”, див. Валькі... назв, праця, ст. 206. Сопотніцкі: „Треба було посунути україн­ ські війська якнайдальше в західньому напрямі, принаймні до лінії Сяну і, якщо мож­ ливо, зайняти Перемишль ще перед концентрацією й розгорненням очікуваної допомо­ ги”. Див. Сопотніцкі, назв, праця, ст. 114.

128

війська цього не зробили, звертаючись, згідно з пляніом, проти Го­ родка. Вранці 8 березня бої на відтинку Судова Вишня-Перемишль роз­ горілися наново. Курені Бригади УСС перейшли широким фронтом залізничний шлях, здобуваючи Братковичі й основно знищуючи рейки з допомогою цивільного населення. У цьому самому часі курені Групи „Городок” підходили вже до Городка й Черлян. Найзавзятіший цього дня був бій коло с. Родатич, яке гуцули чет. Голинського здобули, беручи 78 полонених із 4 старшинами.115 Цього дня трапився теж випадок, ненотований досі ніде в анналах історії воєн. Чет. Вайнгаймер з 7 підстаршинами і вояками116 здобув польський панцерний поїзд „Всцєкли” з 1 гарматою й 2 скоро стрілами. Незвичність подвигу чет. Вайнгаймера і його вояків була в тому, що вони були кавалеристи й кінним шаржем атакували панцерний поїзд.117 Таким чином, 8 березня остаточно перервано і знищено заліз­ ничний шлях на досить великому відтинку від Княжого Мосту під Судовою Вишнею аж» під сам Городок. Також група „Крукеничі” знищила дуже основно залізничний шлях коло Медики.118 Починаючи від 9 березня, українська офензиви переходить у другу наказану фазу, в- якій відбуваються затяжні бої за здобуття Городка. Гуперт, як звичайно, перебільшує сили українців, але признає їхні успіхи.119 Дня 10 і 11 березня бої за Городок ідуть далі. Гуперт стверджує, що положення в Городку стає розпучливе, що й тут серед польських військ постала паніка, що посилилися дезерції та що цілий городецький батальйон поляків утік до Городка й за кару його роз­ в’язали .120 Отже й під Городком в операціях 7-11 березня українські частини провели найбільше зусиль і мали максимальні успіхи. У цих днях могло виглядати, що Галицька Армія таки здобула остаточну перемогу над польською армією. Поляки розуміли своє катастрофальне становище і кидались, як риба в сіті, намагаючись його виправити. Щоб відтягнути українські сили з-під Судової Вишні й Городка, польська начальна команда на­ казала ген. Ромерові вдарити на Жовкву. Ген. Ромер повів 9 березня наступ на Добросин, однак чотирикратна польська атака на частини 6 -ої Раївської бригади не повелася і польський наступ повністю зала­ мався. Тому то ген. Ромер зголосив, що рятування Львова не має успіхів і радив, щоб ген. Розвадовскі залишив Львів і пробився 115 Карпинець, назв. праця, ШК 1933, 11, ст. 18.

116 Карпинець подав прізвища всіх вояків, що разом 8 чет. Вайнгаймером здобули панцер­ ний поЇ8д. Ось вони: чет. Вайнгаймер, дес. Теодор Винник, дес. Степан Мудрий, дес. Сте­ пан Чирчиняк, дес. Іван Самуляк, стр. Гринько Шеретей, стр. Андрій Шеретей і стр. Володимир Моравський. Пор. Карпинець, пазе. праця, ШК 1933, 11, ст. 17.

1,7 Опис 8добуття панцерного поїзду, там же, ст. 17. пв Там же, ст. 18.

1,9 Гуперт подав, що 9 березня наступало від досвіта 7 українських куренів і 6 батерій, яві 8добули Каменобрід, Гартфельд, Галичанів, Бурґтадь, Черлянське передмістя і залізничну рампу в Городку.. Див. Гуперт, Вадькі, назв, праця, ст. 211. Успіхи подані Гулертом майже правильно, але стан українських частин значно перебільшено. Наступ вело най­ більше 4-—4,500 багнетів. Пор. Карпинець, назв. праця, ЛШ 1933, 12, ст. 13.

120 Карпинець, назв. праця, ШК 1933, 12, ст. 13—14. Теж Гуперт, Вадькі... назв, праця, ст. 218.

129

3 усім (військом до Перемишля.121 Каїтітуляційні настрої огорнули теж Польську Начальну Команду, яка діставши звіт ген. Ромера про не­ успіх акції на Жовкву, виробила наказ для ген. Розвадовського з дня 9 березня (ч. оп. 501), щоб він пробився з військом до Перемишля або до Раїви Руської. Наказу цього ген. Розвадовскому не вислано, бо він телефонував до генерального штабу у Варшаві, що скоріше загине, як покине Львів.122 День 9 березня був днем кульмінаційного успіху Галицької Армії, її дальший наступ на здеморалізовану групу полк. Бекера в Судовій Вишні був би скінчився розгромом останньої і тоді вже нічого не стояло на перешкоді зайняти Перемишль й осягнути лінію р. Сяну. Але, вдаривши на Городок, українська армія створила під Судовою Вишнею ситуацію, яка ставала есе більш небезпечною, та врешті до­ вела до катастрофи української армії. Польська Начальна Команда, заалярмована проламанням залізнич­ ного шляху Львіїв-Перемишль, почала спішно стягати війська з цілої Польщі включно з Познанщини. Коли вона побачила, що головний наступ звернений на Городок, а не на Судову Вишню, з Перемишля вислано до Судової Вишні групу ген. Александровича, яка тільки що прибула з чеського фронту (3,000 багнетів). Групі цій наказано поновно здобути залізничий шлях. Група ген. Александровича почала операції 11 березня атакою на форти Яксманичі і Селиська, що їх тримала група „Крукеничі”, зайняла їх і залізничим транспортом пере­ їхала з Медики до Судової Вишні, де об’єдналася з рештками групи полк. Бекера.123 Дня 13 березня вона пішла наступом проти Групи „Судова Вишня” сотн. Ліськевича, відкидаючи її з-під Судової Вишні. Дня 16 березня група ген. Александровича здобула Кути, Діброву й Довгомостиська, де стала чекати на познанську групу полк. Конаржевского в складі 5 куренів і 4 батерій. Під натиском офензиви ген. Александровича бої під Городком від 13 до 17 березня стали дефензивні, тим більш, що поляки дістали зі Львова сильні підкріплення. Зате з українського фронту стягнено 4 курені, які кинено в різні сторони для латання загроженого фронту. У дні 18 березня прийшло до рішального бою, вислід якого згори був відомий. Ранком о год. 4-ій рушили поляки до наступу під Го­ родком в силі 10 батальйонів піхоти й 8 батерій артилерії. їм про­ тистояли два українські курені: сотн. Станиміра й пор. Ліщинського. Від Судової Вишні наступ на схід почала група ген. Александровича (3,750 багнетів), маршуючи на північ від залізничого шляху та на південь від нього познанська група полк. Конаржевского в силі 4,000 бійців. Цей рішальний польський удар зліквідував уоі здобутки укра­ їнської березневої офензиви. Поляки не тільки відбили залізничну лінію Львів-Перемишль, але й поширили значно свій стан посідання обабіч залізничного шляху. Одночасно поляки почали теж операції 121 Гуперт, Валькі... назв, праця, ст. 210—211.

122 Там же, ст. 210.

123 Там же, ст. 213, 217—218.

130

'

о

ВОЛОДИМИР

Плі

ТОМАШІВ V

рава /

/ О Р^СЬі^А

Оріентаційна мапа околиць Львова з часів боїв за столицю Галичини. Чорна лінія — це український фронт після 1-шої української офензиви на Львів.

Anton Freiherr von Lehar, Generalmajor: Bericht iiber die milit&rische situation in der Westukraine am 10 J&nner 1919.З З архіву Дослідного Інституту ім. В. Липинського у Філадельфії.

131

з метою витиснути українські частини з території між залізничими лі­ ніями. Наступом з усіх сторін вони здобули Яворів 24 березня й Янів 26 березня, захоплюючи терен по лінію Городок-Янів-Немирів-Рава руська.124 ** * Головною причиною катастрофи березневої офензиви Галицької Армії буїв поганий стратегічний плян української команди і погане стратегічне керівництво операціями, в яких низовий український стар­ шина і вояк виявили себе з найкращого боку. Стратегічний плян був поганий не тільки тому, що для другої фази офензиви вибрано фаль­ шивий напрям наступу (Городок), але й тому, що обмежився виключ­ но до плянування операції ударної групи, зрештою не надто великої сили (12 куренів, 9 батерій), не даючи частинам, які не належали до ударної групи, ніяких більш чи менш допоміжних завдань. У висліді такої штиівности стратегічного пляну ціла низка частин, навіть сусід­ ніх з ударною групою, сиділи безчинно на своїх становищах і вичі­ кували висліду змагання, але не вносили в нього нічого. Хвилина була грізна й можна було чекати, що такі групи як „Глибока*' чи „Крукеничі” 125 виконають бодай демонстративні наступи на Перемишль, що 7 Львівська бригада допоможе в наступі на Городок, та що бригади II Корпусу під Львовом не будуть безчинно сидіти у своїх окопах. Тільки частини, що стояли на північ від залізничого шляху, допомогли ударній групі: Яворівський •курінь чет. Гриневича з яворівською батерією в акції на Бортятин та, окремо, частини 10 -ої бригади випадом на Вороців і Мальчиці та здобуттям Каменоброду. Погане стратегічне керівництво офензиви було і їв тому, що укра­ їнська команда ніяк не реагувала на факти, які діялися на полі бою і трималася штивно свого пляну. Розгром групи полк. Бекера, її повна деморалізація і панічна втеча на захід вимагали зміни пляну: укра­ їнські війська повинні були наступати на неї далі аж до повного її знищення. Тоді вже нічого їм не стояло на перешкоді, щоб разом з військами групи „Глибока” „Крукеничі” взяти Перемишль й дійти до лінії р. Сяну. Цієї зміни пляну не треба було боятися, бо її вима­ гала новостворена ситуація на полі бою. Безчинність бригад II Корпусу під Львовом сильно причинилася до катастрофи березневої офензиви Галицької Армії. Вони двічі могли вирішити бій за Львів цього пам’ятного березня 1919 року. Вперше, коли в дні 5 березня стався жахливий вибух муніції на Черновецькому двірці у висліді бомбардування його українською важкою артилерією. Гзйперт подає, що тоді вибухло 600 тис. піхотних набоїв і 15,000 гар­ матних стрілен.126 Вибух викликав повну паніку серед польської за­ 124 Карпинець, назв. праця, ЛЧК 1933, 12, ст. 19. іаз чет. Матвій Стахів, курінний командант у групі „Крукеничі”, згадує, що в березневій офензиві брали участь теж два курені групи „Крукеничі”, один під його командою і дру­ гий під командою пор. Андріївського, але оба курені отримали накази відступити, бо операція коло Судової Вишні не вдалась. Див. чет. Матвій Стахів, „Бої групи „Крукеничі”, УГА, І, ст. 118.

126 Гуперт, Валькі, пазе. праця, ст. 199—200.

132

логи Львова, яка подекуди кинулася врозтіч. Цю хвилину треба було використати й кинути негайно до наступу на Львів усі бригади, що його окружували. Українські війська були б тоді зовсім певно здобули Львів.127 Друга нагода здобути Львів так би мовити „голими руками” трапилась у днях 8-9 березня, коли майже вся львівська польська за­ лога вийшла під Городок рятувати небезпечне положення, яке там створилось у наслідок українських наступів. Тоді теж бригади II Кор­ пусу повинні були вдарити на Львів, маючи великі шанси здобути місто. У своїх споминах д-р Степан Шухевич згадує про свої розмови з майором польського генерального штабу, графом Коритовскім, який висловив був своє здивування, що українці двічі не брали Львова, а саме у дні вибуху, та тоді, коли польська залога вирушила під Го­ родок. Коритовскі висловив опінію, що в обох випадках українці мали нагоду здобути Львів майже „без стрілу”.128 Але ці можливості залишилися невикористані українською сторо­ ною. Катастрофа березневої офензиви стала фактом. Про неї та про невикористання її можливостей для остаточної перемоги можна ска­ зати, що це вона вирішила вислід польсько-української війни. Все, що сталося пізніше, було вже тільки закономірним наслідком цієї по­ разки Галицької Армії. (Д) Напередодні катастрофи: Загальна ситуація ЗОУНР на весну 1919 р. Наслідки березневої катастрофи були дуже великі. Великі були втрати територіальні, великі втрати матеріальні та найбільші були втрати моральні. Крім територіальних втрат, Галицька Армія зазнала втрат у частинах і людях, теж у воєнному матеріалі. Деякі частини були в боях повністю зліквідовані, інші на довгий час втратили боє­ здатність. Найбільш потерпіла Бригада УСС, яка мала великі криваві втрати; крім цього її частини розкинено по різних теренах так, що вони нескоро зійшлися. Знищені були яворівський курінь чет. Гриневича та III курінь Групи Гофмана (давний сота. Ліськевича), рештки якого приділено до І куреня пор. Тарнавського. Сильно пострадав теж Окремий Гуцульський Загін чет. Голинського, який відведено у Стрийщину для реорганізації й відпочинку. Зокрема дуже важкі були моральні втрати, які затяжіли на цілій Армії. Вояки перестали вірити в успіх. Зродилося недовір’я до ко­ манди й старшин та почалися балачки про їх „зраду”. Ці настрої дуже вміло підтримувала польська пропаганда. „Слухай Іване”, кричали до українських вояків з польського боку, „твої офіцери продали тебе за три мільйони корон”. Упадок настроїв причинився до посиленої дезерції. Вояки тікали додому теж, щоб взяти участь у весняних ро­ ботах. Дезерцію зможливлював факт, що в поїздах, які йшли у гли*-*125 127 Шухевич, назв. праця, І частина, ст. 147—149.

125 Шухевич, том же, ст. 148—149.

133

бину країни, івоякі© ніхто не перевірював, а в запіллі за дезертирами ніхто не шукав і ніхто їх не виловлював. Поблажливість запільних вій­ ськових установ у відношенні до дезертирів, — не тільки таких, що втекли з фронту, але й таких, що взагалі не зголосилися до армії, — не була одиноким недомаганням запілля. Не найкращий відгомін на фронті знаходив теж факт, що в запіллі „крутилися” численні молоді старшини й підстаршини, яких бракувало на фронті. І на фронті не було для нікого таємницею, що командант панцирного поїзду ч. 2 , який довго чекав на старшинські поповнення зі Стрия, з’явився од­ ного вечора до залогового старшинського касина в Стрию, вибрав собі потрібну кількість старшин, але всеодно від’їхав без них на фронт.1291302 Хвилина наказувала напружити ©сі сили для того, щоб армія на фронті була найсильніша. Гасло „Все для фронту й армії” повинно було стати наказом для всіх, програмою для уряду, партій, установ і всього народу. Але так не сталося: в запіллі пр*о майбутнє майже ніхто не думав-. Уряд майже не журився фронтом, а політичні партії, установи та загал народу майже не цікавилися ним. Всі вірили у спра­ ведливий суд Антанти і вірили, що до цього часу Галицька Армія втримає свої становища.180 До речі, у другій половині березня 1919 року прийшла нова ін­ тервенція Антанти. Дня 22 березня кур’єр від нового команданта поль­ ських військ у Галичині ген. Івашкевича привіз до Станиславова лист, в якому він подавав до відома, що перебрав команду від ген. Розвадовского та передав телеграму від Найвищої Ради на адресу ген. Павленка. У цій телеграмі голови держав Антанти звернулися з про­ ханням до ген. Павленка і до ген. Розвадовского, щоб обі сторони склали угоду про завішення зброї під умовою, що війська обох сто­ рін залишаються на своїх становищах та що комунікація між Львовом і Перемишлем залишається свобідна для забезпечення щоденного постачання м. Львова. Коли ж негайно буде складене завішення зброї, Найвища Рада погоджується посередничити між українською й поль­ ською делегаціями для переміни завішення зброї на перемир’я. Теле­ граму підписали Вудров Вілсюн, Ллойд Джордж’, Клемансо й Орляндо.181 Уряд ЗОУНР прийняв пропозицію, виявляючи при цьому значний оптимізм.182 Але радість уряду й НКГА почали розвіватися, коли польська команда не спішилася з переговорами та стала проволікати справу. Щойно за посередництвом американського генерала Ф. И. Кернана,188 який був тоді у Варшаві й дістав з Парижа доручення 129 Д-р Іван Барпинець, „Панцирний поїзд ч. 2”, ШК 1936, ст. 86—87. Пор. Павленко, назв. праця, ст. 68.

130 Барпинець, назв, праця, ШК 1984, 3, ст. 16. Станимір, назв, праця, ст. 38—39.

131 Текст ноти, див. Лооинський, назв, праця, ст. 85.

132 Барпинець, назв, праця, ШК 1934, 4, ст. 20.

133 Ген. Бернан був прихильно наставлений до українців. Див. Бучабський, назв, праця, ст. 183—184, Про це свідчить текст його листа до прес. Вілсона про українські справи. Див. R. St. Baker, Woodrow Wilson Memoiren una Dokumente fiber den Vertrag zu Versailles Anno MCMX1X. In autorisierter tlbersetzung von Kurt Thesing. Band Ш.

Leipzig, 1924, ст. 191—196.

134

зайнятися справою завішення зброї, прийшло 27 березня до перего­ ворів у Хирові.184 Ці переговори були для українців, які думали, що справа знахо­ диться в руках Антанти, несподіванкою. Поляки заявили готовість скласти угоду про завішення зброї тільки під умовою, що український уряд до трьох днів заявить готовість підписати перемир’я на основі проекту Місії ген. Бертельмі.185 Так переговори в Хирові скінчилися нічим, бо українська сторона відмовилася прийняти польські пропозиції. „Ви помиляєтесь в оцінці положення”, говорив отверто д-рові М. Лозинському, у приватній роз­ мові, польський делегат Александер Скарбек. „Коли Найвища Рада приймала своє рішення, положення було цілком інше, як теперішнє. Тоді здавалося, що Львів мусить упасти у ваші руки; тепер, як знаєте, йому нічого не грозить. Тепер для вас 'останній час згодитися на лінію Бертельмі. Майте на увазі, що ми, предкладаючи вам таку згоду, йдемо проти нашого громадянства. Але ми маємо добре виправдання, що це воля Найвищої Ради. Коли ж ви тепер не підете на перемир’я, то за місяць ми будемо мати армію Галлера і тоді викинемо вас із Галичини”.186 Із сказаного графом Скарбком можна зробити різні висновки. Перший висновок каже, що причиною нової інтервенції було поло­ ження польської армії у Львові, який Найвища Рада хотіла зберегти для поляків. Приймаючи своє рішення (19. III), Найвища Рада мала на увазі ситуацію, коли українські війська, проломивши фронт (9-11.

III), окружили Львів. Але рішення Найвищої Ради прийшло до обох воюючих сторін у час, коли польські війська своєю перемогою над українцями докорінно змінили це положення і поляки цього рішення для свого рятунку вже не потребували. Другий висновок такий, що українці і тепер не використали шанси, щоб скласти перемир’я з поляками. Це мож'е виглядати на дивне, бо відкидаючи проект перемир’я Місії ген. Бертельмі їв лютому, укра­ їнці були переможні, а тепер були вже переможені. Але український уряд уважав, що погодитися на лінію Бертельмі він завжди ще матиме час. 187 Майбутнє показало, що- таких шанс уже не було. Третій висновок підказує, що поляки вже з кінцем березня 1919 року плянували викинути українців з Галичини. Вони приготовляли велику офензиву в Галичині, до якої плянували вжити польсько-фран­ цузьку армію ген. Галлера. Ця офензива почалася в середині травня 1919 року і жити ілюзіями й надіями на Антанту напередодні цієї офензиви було каригідне. Про армію ген. Галлера граф Скарбек говорив правду. 4 квітня маршал Фош і німецький канцлер Ерцберґер уклали договір про пе­ реїзд армії ген. Галлера через Німеччину. 17 квітня почалися транс­ порте і вже 21 квітня ген. Юзеф Галлер прибув до Варшави. Тут уже*1367 зи Ловинський, назв. праця, ст.

195 Там же . Д и б . теж Павленко, 136 Ловинський, назв. праця, ст.

137 Ловинський, назв, праця, ст.

86—87. назв. праця, ст. 55—56.

88. Кучабський, назв, праця, ст. 274.

88—89.

135

чергового дня йому доручили випрацювати плян офензиви проти Га« лицької Армії.138 До речі, цю офензиву Начельне Довудство поль­ ської армії вирішило вже 16 березня.139 В зв’язку з плянами офензиви, Начельне Довудство постійно по­ силювало польські війська на українському фронті. При кінці квітня, на фронті Хирів-Перемишль-Львав стояло вже 57 польських батальйо­ нів проти 47 українських куренів.140 11 квітня офензиви проти Га­ лицької Армії вимагав польський сейм.141 Перші транспорти армії ген. Галлера прибули до Польщі 27 квітня. ЗО квітня прибув ген. Галлер з-і своїм штабом французьких офіцерів до Львова, де його ентузіястично вітало польське населення.142143* Щоб як слід оцінити трагічне положення Галицької Армії у дру­ гій половині березня й у квітні 1919 року, треба теж1 звернути увагу на загальне положення Польщі й України в той час. На початку 1919 року в положенні Польщі зайшов рішучий зворот на краще в наслідок внутрішньої консолідації — злагоди польського Комітету Народового під проводом Романа Дмовского з маршалом Иосифом Пілсудським. У лютому зібрався у Варшаві перший Сейм, який схвалив конституцію, а в слід за тим Антанта визнала офіційно польську державу й визнала її союзником. Наладнання взаємин відкрило Польщі двері до неви­ черпних запасів воєнних матеріалів держав Антанти, в першу ж чергу Франції. Польська армія дістала незабаром усе, що їй було потрібне для дальшої війни. В Парижі польські дипломати — представники Польщі на Мировій Конференції, маючи за собою Францію, продов­ жували вести, тепер уже як „союзники”, аморальну пропаганду проти України, вживаючи брехні, підступу, хитрощів, перекручених фак­ тів, фальшування історії, недотримування зобов’язань, про що можна написати цілу книгу.148 У висліді французької допомоги сила польської армії росла з дня на день, про що ми вже подали відповідні цифри. Начельне Довуд­ ство почало плянувати офензивні акції на різних фронтах. І так, на­ приклад, на большевицкому фронті, в наслідок польської офензиви, зайнято міста Новоґрудок (18. IV.), Вільну й Барановичі (19. IV). У той сам час польська армія спроможна була вести теж офензивні акції на фронті під Львовом (15. IV. і 19. IV), про які буде мова далі. У порівнянні з Польщею, політичне й мілітарне положення Укра­ їни було фатальне. У Парижі об’єднана делегація УНР з представ­ ників Директорії УНР і ЗОУНР не змогла добитися визнання Антан­ тою УНР. Після віідкинення проекту перемир’я Місії ген. Бертельмі, 133 Кучабський, назв. праця, ст. 276. Кучабський помилково називав генерала „Станіслав**. Мав бути Юзеф Галлер. Ген. Станіслав Галлер це інша особа.

139 Гуперт, Заенце..., назв. праця, ст. 40.

140 Там же, ст. 81—36.

141 Карпинець, назв. праця, ШК 1984, 8, ст. 16—17.

142 Лозинський, назв, праця, ст. 104.

143 Обширну документацію про польсько-українську дипломатичну боротьбу в Парижі подав д-р Матвій Сталін у своїх творах: Україна в добі Директорії УНР, томи У і VI, Західня Україна (Скрентон 1961), а зокрема в Matthew Stachiw and Jaroslaw Sztendera, Western Ukraine. At the turning point of Europe’s history 1918—1923, Vol. П, New York 1971. Далі: Стахів-Штендера.

136

черговий інтервенційний плян маршала Фоша з 17 березня вже не передбачував участи українських військ у хрестоносному поході со­ юзників на большевицьку Москву, навпаки, вирішено вислати в Поль­ щу армію ген. Галлера.144 На рішення Антанти вплинуло теж чимало фатальне мілітарне положення УНР на Сході. Армія УНР не тільки втратила Лівобережжя і здала Київ (5. II. 1919)145, але впарі з успі­ хами на Київському напрямку в другій половині березня і на початку квітня,146 не зуміла втримати оборони на лінії Коростень-КозятинКвіткове, бо в середині березня теж Червона армія перейшла в рішу­ чий контрнаступ у напрямку на Вінницю й Жмеринку, який закінчу­ ється захопленням Вінниці (18. III) і Жмеринки (19. III) та розколом фронту Армії УНР на дві частини: північно-західню й південно-західню. Під впливом поразок, командир Запорізького Корпусу, от. Омелько Волох, проголошує у Вапнярці 21 березня „універсал”, згідно з яким Запорізький Корпус переходить на „радянську плятформу” й шукає „миру” з большевиками.147 Большевики відкидають простяг­ нену руку от. Волоха й вимагають капітуляції всієї частини. Вони наступають на Запорізький Корпус й захоплюють кілька його полків у полон, але більша частина Корпусу відривається і спішним маршом відходить на Одесу, де сподіються злучитися з французько-грецьким десантом у Південній Україні. А втім і цьому десантові приходить уже кінець. Війська укра­ їнського повстанського отамана Матвія Григорієва, який у лютому 1919- року перейшов на большевицький бік, наступають на десант і займають Херсон (10. III), Миколаїв (12. III) і, врешті, Одесу (6 . IV). Запорізький Корпус відходить до Тирасполя і, з відома командування десанту, переходить до Румунії, де його румуни ограблюють з усього військового майна, про що вже була мова. Таким чином, Волохівщина в Запорізькому Корпусі призвела до зруйнування надійної ре­ гулярної частини українського війська. Замість 10,000-ої групи добре озброєного війська, до Галичини, в дні 3 травня 1919 року, через Ру­ мунію прибуває 3,500 вояків, ограблених з усієї зброї.148 Таким чином, в кінці березня 1919 року, переважаючі частини Червоної армії притиснули ліве крило й центр Армії УНР до старого кордону здовж» Збруча. Червона Армія, вийшовши на Збруч, зупинила свій рух. Головні сили Армії УНР відійшли на Волинь. Здовж Збруча 144 Стахів, Україна в добі Директори УЕР, павв. праця, том V, ст. 199—200.

143 Лев Шанковський, „На переломі 1918 і 1919 років. (Початок другої війни Москви проти України і причини невдач української армії)”, Альманах Провидіння 1969. Філадельфія 1969, ст. 65—84.

146 Ген. Антін Пу8ицький, „Боротьба 8а доступ до Києва”, За Державність, том V, Варшава-Львів, 1935, ст. 9—61, том VI, Варшава 1936, ст. 13—76, том VII, Варшава 1937, ст. 9—56. Характеристичний документ про протибольшевицьке повстання в найближчих околицях Києва, див. Гражданская воша на Украине (далі ГВУ). том І, книга 1 (Кпів 19G7), ст. 729.

147 Павло Христюк, Замітки і матеріяли до історії української революції, 1917—1920 (друге видання Чарторийських; Нью Йорк 1969), том III, ст. 116. Цінне свідчення оче­ видця: Ген. Михайло Врат, „Недоговорене”, Українські Вісті, Новий , Ульм, 1951, ч.

56(52) 8 15. VH. 1951, ст. 2—4.

146 Капустяяський, назв, праця, ч. І, ст. 37.

137

Галицька Армія мусіла створити новий Східній фронт, який складався з трьох відтинків: групи от. Ляера, групи от. Оробка й групи от. Мартиновича, до якої входив наддніпрянський Окремий Стрілецький За­ порізький курінь під командою полк. Павла Шандрука.410 Дня 21 березня 1919 положення Західньої Области УНР маркантно зміняється, бо цього дня проголошено в Будапешті Угорську Радянську Республіку. Таким чином, на початку квітня 1919 року, Червону Армію над Збручем ділить «ід Угорської Радянської Респуб­ ліки тільки Галичина. Але на Угорщині большевизація Европи не кінчиться. Дня 13 квітня радянська республіка заіснувала теж у Ба­ варії, а вся Німеччина здрігається від спартаківських повстань. В Ав­ стрії, зокрема у Відні, робітничі маси хвилюються й большевицький переворот висить на волоску. Момент, як слушно завважує В. Винниченко, був надзвичайно важний, критичний і дуже сприємливий для соціялістичнюї революції.160 Якби большевицька Угорщина була отри­ мала совєтську допомогу через Галичину й підкріпилася, большевизм міг був опанувати всю Центральну Европу з Німеччиною і тоді не було б німецького миру з Антантою, а був би большевицький фронт на р. Райні проти Антанти. Але на шляху до большевицької революції в Европі стояла Галицька Армія, якої боявся головнокомандуючий Червоною армією на українському фронті Володимир Антонов-Овоієнко і тому переговорював з командуванням Галицької Армії, не важучись силоміць прориватися Галичиною до Угорщини.161 Це справді парадокс, що ця ж Галицька Армія, яка рівночасно заступала шлях Червоній Армії на Угорщину, муоіла останками своїх сил боротися проти польської армії, озброєної й підсилюваної Антантою. Вдаря­ ючи в запілля Армії УНР на Волині і на фронті в Галицьку Армію, поль­ ська армія, союзниця Антанти, помагала Москві душити визвольну боротьбу українського народу й нищити українську самостійну й со­ борну державу. В такій дивовижній ситуації українська дипломатія повинна була виявити максимум своїх зусиль та вказати урядам держав Антанти, що вони у відношенні до- України йдуть фактично рука в руку з ПІ Інтернаціоналом Леніна і послідовно рискують большевизацією Цен­ тральної Европи. Зокрема уряд ЗОУНР, після зайняття Червоною*150 ,4’ Р. С. „Окремий Стрілецький Запорізький курінь”, ШК 1931, 12, ст. 22. Автор (ген. П. Шандрук) подає, що курінь увійшов у підлеглість Ш відтинку Східнього фронту під ко­ мандою от. Мартиновича дня 15 квітня 1919 р.

150 Володимир Винниченко, назв, праця, том Ш, ст. 828—324.

151 На наказ 8 Москви, щоб прорватись до Угорщини черев Галичину, командувач Червоної армії на українському фронті, Вл. Антонов-Овсеенко, ввернув Ленінові увагу на боє­ здатність Галицької Армії, мовляв вона б'є поляків, які викликали добре враження на большевицькому вахідньому фронті. У відповідь на телеграфічне переконування, Ленін наказав Антонову-Овсеенку почати переговори з Польщею й Західньою Україною. Див. Владимир Аитонов-Овсеенко, Записки о гражданской войне, том IV, Москва 1933, ст.

46, 59, 64. Антонов-Овсеенко не був одиноким чужинцем, який мав високу опінію про боєздатність Галицької Армії. Шеф штабу команди антантського десанту в Одесі, полк. Фрейденбер, хвалив Галицьку Армію в розмовах 8 російськими політиками в Одесі. Див. Владимир Маргулиес, Огненньіе годьі, Берлін 1928, ст. 142.

138

армією Болочиськ у дні 23 березня152153 і після невдячних переговорів у Хирові 27 березня, повинен був, замість неплодотворних протестів,158 погрозити державам Антанти, що якщо при їхній допомозі не буде негайно завішення зброї й перемир’я на польсько-українському фрон-. ті, щоб усі наявні сили Галицької Армії можЦа було кинути проти Червоної армії над Збручем, то уряд ЗОУНР буде змушений уступити і передати владу лівим елементам, які швидко знайдуть порозуміння з Червоною армією та советськими урядами в Києві й Москві. Для такої зміни влади був прецедент в Угорщині, де демократичний уряд графа Карю-лія, не знайшовши зрозуміння в держав Антанти, передав владу угорським большевикам і звільнив з тюрми Белю Куна, який очолив новий уряд. Поважна й тверда нота такого змісту, передана до Парижу урядом ЗОУНР, на нашу думку, була б муоіла викликати відповідне враження й заставити держави Антанти рішучо натис­ кати на польсько-українське замирення.154 У цьому місці слід вказати на факт, що ліві елементи, які праг­ нули замирення з оовєтською Росією й Україною, існували в ЗОУНР і саме ЗО березня 1919 мали свій з’їзд у Станиславові. Маємо на думці „Селянсько-Робітничий Союз” зі своїм органом „Республіканець”, який постав і зорганізувався під впливом неуспіхів Галицької Армії та зокрема під впливом невдач уряду ЗОУНР у спробах добитись пе­ ремир’я з польською армією з допомогою Антанти.155 Слід ще й додати, що большевицький уряд у Будапешті розумів своє положення й старався, за всяку ціну, з’єднати уряд советської Росії до згоди з Україною, або хоч із ЗОУНР. До речі, советська Угорщина втримувала добросусідські взаємини із ЗОУНР і навіть склала з нею договір про товарообмін. Але всі заходи большевицького Будапешту були даремні. У пляні большевицької Москви таки ніяк не вміщалася справжня незалежна Україна, навіть радянська формою. Ленін не спішився нести революцію в Евроиу на багнетах Червоної армії, бо дбав більш за цілість своєї московсько-большевицької ім­ перії. Ще існувала бояьшевицька Угорщина, як Ленін поставив перед своєю „революцією” головне завдання — боротьбу з Добрарміею ген. Денікіна, як головної загрози для большевицької Москви. У ©исліді, большевицька Угорщина впала після 133 днів свого існування, а ще раніше впала большевицька Баварія. Німеччина прийняла Версайський диктат переможної Антанти. У другій половині травня, коли 152 У працях проф. М. Стахова ця дата помилково подана, як 23 квітня. Див. напр. СтахівШтендера, назв, праця, том П, ст. 134. Дня 24 березня большевики здобули не тільки Волочиська, але й Підволочиська, які відбито щойно 27 березня. Див. Д. М. „Група от. Лавра”, УГА, том І, ст. 433—434.

153 Ц и протестів навіть не вислано на час. Польська офензива почалася 14 травня, 10 днів пізніше виступила проти Галицької Армії теж румунська армія, завдаючи їй несподіва­ ний удар у плече, до речі погоджений ще 20 травня з французьким генералом Фрапшед’Есперей (Стахів-Штендера, назв, пращ, том П, ст. 247), а голова державних секре­ тарів ЗОУНР, Сидір Голубович, вислав „протеот” до Найвищої Ради щойно ЗО іравня Див. текст ноти у книзі Стахів-Штендера, назв, праця, том П, ст. 175—179.

164 Hop. Стахів Штендера, назв, праця, том II, ст. 168—170.

155 Ловинський, назв, праця, ст. 96—101.

139

почалася велика польська офензива, міжнародня ситуація ЗОУНР була вже зовсім інша, як ледве місяць перед тим.15в (£) Фронт і запілля перед польською офензивою (20. III.—14. V. 1919) Переходимо тепер до з’ясування подій на польсько-українському фронті та в запіллі української армії в часі від 20. III. до 14. V. 1919 р. І так завданням групи Конаржевского (познанці) яка спільно з гру­ пою Александровича розбила була українські війська на відтинку Судова Вишня-Городок, було не тільки привернути залізниче сполу­ чення Львова з Перемишлем, але й відсунути українські війська від залізничого шляху на південь, щоб забезпечити цей шлях від обстрілу. З цією метою група Конарж'евского (5 батальйонів, в тому 3 познан­ ські, 76 скорострілів, 14 гармат і 4,248 вояків і старшин) 167 від 20 до 24 березня наступала на групу Гофмана (4 курені, ЗО скорострілів, 24 гармати, 3-3,500 вояків і старшин) 168 але без найменшого успіху. Всі польські наступи в напрямі на Добряни й Годвишню були кри­ ваво відбиті, дарма що, починаючи з 21 березня, на фронті й поза фронтом групи Гофмана стали проявляти жваву діяльність польські літаки.169 Польський воєнний історик Вітолд Гуперт нічого не згадує про ці невдатні наступи групи .познанців на групу Гофмана, але згадує про наказ польського Начельного Довудства, переданий до штабу ген. Івашкевича, який у дні 19 березня перебрав команду над уоіми польськими військами в Галичині від ген. Розвадовского. Наказ ви­ магав, щоб, з огляду на доручення Найвищої Ради в Парижі скласти завішення зброї з українцями, польська армія до того часу перевела більшу воєнну акцію з метою захопити простір Краковець-ЯворівДобростани-Янів-Немирів, а теж виконала на південь удар з метою взяти Рудки.1561789160 Ми вже знаємо, чим скінчилися переговори про завішення зброї в Хирові, але того самого дня, 27 березня, відбулася в Ходорові, 156 Після вихоплення Одеси партизанськими військами от. Матвія Григоріева в дні в квітня, Вл. Аитонов-Овсеенко планував ужити ці війська до наступу на Басарабію й Румунію. Але, замість маршувати на Румунію, от. Гриторіев і його війська підняли *7 травня в Південній Україні велике повстання проти большевиків. Повстання де мало початково великі успіхи, але скоро було придушене енерґійними контракціями большевицьких військ. Таким чином, от. Гриторіев унеможливив похід большевицьких військ на Баса­ рабію й Румунію та, в парі в тим, воєнну допомогу Червоної армії для угорської рево­ люції. В інтересі Галицької Армії було б, щоб григоріевські й большевнцькі війська по­ чали були наступ на Басарабію й Румунію, бо тоді ледве чи зрадницький удар румун­ ської* армії в плече Галицької Армії мав би був місце дня 24 травня. Про ситуацію в Південній Україні в. зв'язку із розгромом антантського десанту в Одесі й революцією в Угорщині, див. Лев Шанковський, „Григор’євщина — проблема й література”, Альма­ нах Провидіння на 1966 рік. Філадельфія, 1966, ст. 82—103.

157 Гуперт, Валькі... назв. праця, ст. 240.

158 Карпинець, назв, праця, ЛЧК 1934, 3, ст. 18.

159 Були це іри познанські ескадри, які мали постій у Перемишлі. Про бомбардування м. Рудки, див. Карпинець, назв, праця, ЛЧК 1934, 4, ст. 18 і 5, ст. 20. Висліди бомбарду­ вання Рудок були такі: 12 осіб убитих і 27 ранених, але в тому тільки 3 українці: 1 уби­ тий, 1 помер від ран і 1 ранений. Воєнних шкід не було ніяких.

160 Гуперт, Валькі... назв, праця, ст. 228.

140

осідку НКГА, воєнна рада, в якій взяли участь делегати Директорії УНР й Армії УНР та представники галицької Української Національної Ради, уряду й НКГА. Нарада, вислухавши рефератів полк. Курмановича й полк. Капустянського, ствердила, що наша мілітарна ситуація на всіх фронтах скріпилася, настрій військ добрий і значно в наслідок успіхів піднявся, організація нових частин йде вперед і селянство від­ носиться прихильно до українського війська. Стверджено також, що міжнародне положення покращало та що- українська державність у висліді внутрішньої консолідації забезпечена. Схвалено ще вимагати від Антанти негайної достави муніції, одягу, обуви, ліків всяких і технічних засобів .161 Можливо, що причиною надій українських політиків і військо­ виків була чергова інтервенція Антанти й переговори в Хирові того ж 27 березня. Але якраз своїм оптимізмом на воєнній нараді в Ходорові українські політичні й військові діячі довели, що вони зовсім не орієнтувалися в тогочасній ситуації, не мали дару вичувати її та передбачувати події і достосувати до них потрібні заходи. Бо замість схвалювати різні побажання під адресою Антанти, треба було тоді напружити воі моральні й матеріальні сили, щоб піднести боєздат­ ність Галицької Армії і скріпити її ряди на фронті. Що для оптимізму не було ніяких підстав, про те найкраще свід­ чить факт, що тільки на один день перед нарадою поляки здобули Янів і Добростани, звідки Львів діставав воду. В Добростанах укра­ їнці не знищили водопровідних споруд і, таким чином, Львів знову мав питну воду, якої довший час був позбавлений. Польська. офензива на північ від залізничого шляху Перемишль-Львів закінчилася опануванням Краковеччини, Яворівщини й Янівщини (без Маґерова й обох Вишенок, за які й далі велися бої). Все ж таки, ген. Івашкевич не міг повністю осягнути наказаної йому лінії Рава руська-ДобросинЖовква, зустрівши впертий спротив 6 -ої й 10-ої Бригад, навіть зголосив був до Начельного Довудства, що для осягнення цієї лінії йому потрібно ще 5 свіжих батальйонів і 2 батерії. Пілсудський відповів ген. Івашкевичеві, що цих військ, перед 15 квітня, не дістане й тому ген. Івашкевич наказав своїм військам на цьому відтинку окопатися й одротуватися. Позиційна війна тривала тут до 14 травня.162 Від 31 березня до 14 квітня панувала сильна непогода і на фронті діяло тільки польське летунство, яке 7 квітня бомбардувало Фельштин, Гусаків, Крукеничі і Рудки та 11 квітня осідок НКГА — Ходорів.163 В той сам час українська артилерія інтенсивно обстрілювала Львів і польські становища під Львовом. Під Белзом йшли безперервні бої 5-ої й 9-ої Бригад проти переважаючих польських військ у районі Белза й Довгобичева. Починаючи менш-більш з половини квітня, стала ситуація Га­ 161 Карпинець, назв. праця, ШК 1934, 5, ст. 18.

162 Гуперт, Валькі... назв. праця, ст. 234—240.

163 Помараньскі, назв. праця, ст. 82, 85.

141

лицької Армії постійно гіршати. Зростали дезерції вояміїв з фронту184 і з запілля поповнення не приходили. Протибольшевицький фронт над р. Збруч формовано за рахунок українського фронту під Львовом, наприклад 2-га Коломийська бригада відіслала над Збруч свій 1/24 курінь.188 Запілля, в якому перебувало 50,000 старшин і вояків, не зуміло обсадити власними силами протибольшевицького фронту, а ще й забирало бойові курені з-під Львова. Стан Галицької Армії на фрон­ ті сильно зменшувався. Тим часом і внутрі краю і на фронті стали траплятись небажані явища, які приносили велику шкоду загальній справі. І так курінь сота. Корабейка в Добрянах відмовив послуху і його треба було роззброїти (8 квітня) . 188 Дня 15 квітня роззброєно теж частинно Дні­ провську гарматаю бригаду за безпорядки й бешкети в Рудках.187 Але одним з найбільш небажаних і дуже шкідливих виступів у за­ піллі було т. зв. Дрогобицьке повстання 13 і 14 квітня. Це „повстання” має тепер велику літературу в СССР, де його називають „збройним виступом трудящих Дрогобича, очолюваних комуністами, проти контр­ революційного уряду буржуазно-націоналістичної ЗУНР”.188 Насправді це „повстання” було провокацією польської розвідки, яка цим „пов­ станням” хотіла відтягнути військо з фронту на придушення „пов­ стання” напередодні більших польських воєнних акцій на фронті. І справді „повстання” почалося рівночасно з великим польським насту­ пом на Чортівську скалу під Львовом (15 квітня). А втім, дрого­ бицькі „повстанці” розбіглися, коли на вулицях міста появилися сотні Гуцульського Загону чет. Голинського, а на залізничну станцію у Дро­ гобичі прибув з фронту панцерний поїзд ч. 2 під командою чет. Теодора Швеця.18* Дня 14 квітня ген. Івашкевич видав польським військам наказ до наступу під Львовом, щоб відсунути українські війська з-під мурів Львова далі, як на віддаль гарматнього стрілу. Цей наказ оцінював сили українського фронту на півдні від Львова, від Зимної Води по Сихів, на 3,600 багнетів, 48 скорострілів і 32 гармати та на Сході Львова на 4,200 багнетів, 56 скорострілів і 28 гармат.110 Проти цих 7,800 багнеті®, 104 скорострілів І 60 гармат Галицької Армії на підльвівському фронті польська армія мала у львівській*1657890 144 Карпинець -стверджуй, що деверції прибрали були масовий характер 8 таких причин: 1) брак достатньої кількосте фронтових старшин; 2) брак достатнього забезпечення воєнного виряду; 3) моральна депресія в наслідок: а) постійних фронтових неуспіхів, б) довге перебування на фронті без змін, в) брак вирізяення й нагороди за хоробрість, г) безвиглядність дальшої боротьби; 4) ворожа агітація; 5 брак карних санкцій за деверції. Пор. Карпинець, назв, праця, ШК 1934, б, от. 16—17.

165 Волицький, назв, праця, стї 92.

166 Станимір, назв, праця, ст. 63. Карпинець називав курінь сот. Корабейка — куренем пор. Василя Лукіянюва й описує його роззброєння в ІЧК 1934, 7—8, ст. 27.

167 Карпинець, назв. праця, ЯЧК 1934, 7—8, ст. 27.

168 Хор. Дука Луців, „Дрогобич під час української влади в 1918—1919 роках”, УГА, том Ш, ст. 164—172.

169 Карпинець, назв, праця, ЛЧК 1934, 5, ст. 21. Його ж, „Панцирний поїзд ч. 2”, КЧК, 1936, ст. 87.

170 Гуперт, В&лькі..., назв, праця, ст. 250.

142

дивізії 7,600 багнетів, 153 скорострілів і 56 гармат та в дивізії полк. Сікорського 5,021 багнетів, 90 скорострілів і 23 гармати, — разом 12,621 багнетів* 243 скорострілів і 79 гармат. Але перед ударом на 7-му Львівську, 3-тю Бережанську та 2-гу Коломийську бригади у дні 19 квітня ці львівські групи польської армії посилено ще одним поз­ нанським полком з групи полк. Конаржевського, що начислював 2,050 бійців. Таким чином у цих квітневих боях під Львовом польська армія мала двократну перевагу над Галицькою Армією, не кажучи вже про технічну перевагу у важкій артилерії (далекобійні італійські гармати на спеціяльних вантажниках), броневиках, ескадрах бойових літаків, величезній кількості муніції тощо .171 Серію своїх наступів під Львовом почали поляки випадом ба­ тальйонів львівської залоги на Лисиничі й Чортівську скалу 15 квітня. Використавши дуже густу мряку, поляки вранці зайняли Лисиничі і потім, діставши підкріплення, вдарили на бойову лінію XII куреня Золочівської бригади та захопили Чортівську скалу. Українці втра­ тили Лисиничі, Винники і Чортівську скалу і хоч протинаступом 16 квітня відбили Винники й Чортівську скалу, — сильніший у «відно­ шенні 4 :1 противник викинув того самого дня з обох позицій укра­ їнську залогу й ці дуже важливі позиції залишилися вже на постійне в польських руках. Утрата Чортівської скали мала далекосяжне зна­ чення, бо вона домінувала над рівниною, що тягнеться від залізничого шляху Львів-Красне на південь. Крім цього втрата позицій на Чортівській скалі мала теж велике моральне значення.172173* Заохочені своїм успіхом під Чортівською скалою польські війська почали вранці у Великодню суботу 19 квітня наступ знову перева­ жаючими силами у трьох колонах. Один полк познанців з групи Хонаржевского, переминений з фронту Групи Гофмана, й дивізія Сікорского заатакувала позиції 7-ої Стрийської бригади між Любінем великим й Оброшином, здобуваючи Ставчани, Оброшин, Басівку, Годовицю, Полянку й Глинну. Рівночасно львівська залога заатакувала 3-тю Бережанську бригаду пполк. Вольфа й 2-гу Коломийську бри­ гаду пполк. Тінкля. Обидві бригади не витримали наступу перева­ жаючих сил й відступили, втрачаючи свої позиції в Зубрі, Сопіль­ никах, Козельниках і Цішках.178 До речі, ситуацію під Глинною й Наварією врятував І курінь пор. Тарнавського, перепинений сюди з Групи Гофмана. Курінь приспішеним маршем дістався до Щирця і звідки потягом заїхав в околиці Глинної-Наварії, яку опанував й осягнув первісні становища 13 пп от. Романа Волощука, що його поляки розбили, й він реорганізу­ вався. В ліквідації польського наступу на 7-му бригаду брав участь 171 Гуперт, Завнцв... назв, праця, ст. 14. Карпинець, назв, праця, ЛЧК 1934, Волицький, назв, праця, ст. 97. ,7а Шухевич, назв праця, том II, ст. 7—10.

173 Волицький, назв праця, ст. 92—101. „Нарис історії ПІ куреня 24 полку ніхоти ім. гетьмана Петра Дорошенка”, ЛЧК 1930, 10, ст. 10—11. Пор. Петро Мигович, „При УП-ій Бригаді УГА”, ЛЧК 1937, 9, ст. 4—5. Гуперт, Валькі, назв, праця, ст. 251—256.

143

і панцерний поїзд ч. 2, що якраз вернувся з Дрогобича, де ліквідував „повстання”.174175 Серія польських наступів під Львовом закінчилася ударом на 4-ту Бригаду от. Степана Шухевича. її, у днях 29-30 квітня, відтиснено також значно ©ід Львова. У бою 4-ої Бригади проти польського наступу замітне було те, що частини І Галицького Корпусу не прийшли 4-ій Бригаді з допомогою, але відступили без бою на північ.176 Усі польські удари під Львовом виконувались не тільки пере­ важними силами польського війська, але теж гураганним вогнем важ­ кої артилерії та атаками з повітря цілих летунських ескадр. Цим ударам з повітря не могло протиставитись українське летунство, що тоді не диспонувало такою кількістю літаків, як польське, до того ж літаки, на яких літали українські літуни, були зужиті й не таких модерних типів, як польські.176 Найбільша недостача українських військ на фронті була в майже повному браку резерв. Цей брак резерв мемуарист Василь Волицький називає „Ахілесовою п’ятою фронту”.177 У той час українсько-поль­ ський фронт у Галичині, починаючи на півночі від ріки Буг, через Довгобичів, Белз, Маґерів, Львів, Дроздовичі аж по Хирів, мав 240 км, у продовженні до Лупкова ще дальших 60 км. разом 300 км.178 Якщо брати стан Галицької Армії, що його подає таємний денник ген. Павленка ч. 27 з дня 17 квітня та який цитує Гуперт (бойовий стан 910 старшин, 37,057 підстаршин і вояків, 553 скорострілів, 201 гармат, 4 панцерні поїзди й 39 самоходів) , 179 то виходило б, що на 1 км фронту було тільки 123 вояків, трошки більше, як 2 скоростріли й менше, як 1 гармата. Ясно, що така слаба обсада фронту була недостатна й за браком резерв тріскала під навіть невеликим ударом. Треба було отж£ поповнень з запілля, але, як слушно завважує д-р Іван Карпинець, „цих галапасів (із запілля) ніяка сила не могла стяг­ нути на фронт і навіть сама НКГА не могла нічого вдіяти”. „Ми хотіли злити запілля з фронтом в один мілітарний апарат, щоб цим під­ нести відпорність фронтових частин. На жаль, це було переведене лише з формального боку” — пише ген. М. Омелянови-Павленко у своїх спогадах.180 Армія на фронті розпливалася, дух її падав, а стрілецтво, що ще стояло на становищах, було обдерте, босе, без відповідного озбро­ єння, перетомлене, часто голодне й без надії на краще. Ніхто цим станом не журився, ні уряд, ні суспільство. В запіллі відбулися на­ ради (Стрий, Ходорів тощо), але на цих нарадах нічого не вирішено, залишалося все по-старому. Тривала була тільки орієнтація на Ан­ танту, яка визнає Україну, заборонить полякам воювати з нею і дасть 174 Карпинець, назв, праця, ШК 1934, б, ст. 15—16. Його ж, „Панцирний поїзд ч. 2”, назв. праця, ст. 87.

175 Шухевич, назв, праця, том П, ст. 26—44.

176 Волицький, назв, праця, ст. 100. Шухевич, назв, праця,, том П, ст. 31, S3.

77 Волицький, назв, праця, ст. 102.

17в Карпинець, назв, праця, ШК 1934, 4, ст. 16. Гуперт, Вальні..., назв. праця, ст. 241. Його ж Завнцв, назв, праця, ст. 35. ,в0 Павленко, назв, праця, ст. 61.

144

усе, чого треба армії. А коли Антанта не допоможе, то й так усе пропало, отже шкода праці й жертви. Така орієнтація паралізувала будь-яку працю для армії й давала тверду точку опору лінощам, байдужості й неробству.181 Коли до цього всього додати ще й різні інтереси на мільйонові суми, що їх робили спритні дільці, зокрема з бориславською нафтою, і взагалі людей, які чигали на добрі посади й особисту наживу, то не можна дивуватися закономірності подій, що сталися на фронті та в запіллі. Найголовніше, що поляки, дякуючи своїй розвідці в Галичині, яка базувалась, головно, на анти­ українській іреденті галицьких поляків, знали добре про цей стан і готувалися до остаточного комбінованого психологічно-воєнного удару. Відповідно до цього оцінювали поляки теж Галицьку Армію. Гуперт тевердить, що після березневої катастрофи „моральний роз­ клад української армії поступав скоро, зневіра у власні сили стала загальна, українське військо перестало бути здатне до ініціативи.182 Все ж таки, майбутні події виявили, що оцінка польського штабу, зокрема про фронтову Галицьку Армію, була зовсім фальшива. В цій фальшивій оцінці Галицької Армії була й головна причина, що пере­ важаючим силам польської армій не вдалося у відвороті оточити Галицьку Армію, як це й плановано зробити між Бережанами й Га­ личем, але й допущено до великої оперативної ініціативи Галицької Армії у формі так званої „Чортківської офензиви”. Таким чином, у висліді легковаження Галицької Армії польським генеральним шта­ бом,-велика травнева офензива польської армії під проводом ген. Галлера не добилася тих оперативних цілей, які хотіла осягнути, та ще й поклала основи під українську контрофензиву, що й мала, не зважаючи на польську мілітарну перевагу, значні оперативні й так­ тичні успіхи. (Є) Велика польська офензива й І відворот Галицької Армії Приготування великої польської офензиви проти Галицької Армії, пляни якої зродилися ще 16 березня, почалися щойно тоді, коли до Польщі стала прибувати польсько-французька армія ген. Галлера.

22 квітня доручено ген. Галлерові у Варшаві виготовити плян офен­ зиви в Галичині й на Волині. Ген. Галлер склав свій плян дуже скоро й Начельне Довудстіво прийняло цей плян з малими змінами. Дня ЗО квітня 1919 Начельне Довудство видало свою „диспозицію до офензивної акції на Волині й у Східній Галичині армії ген. Галлера й групи ген. Івашкевича” (І, ч. 7796(1). Повний текст цього документу подав Вітольд Гуперт.188 Згадана диспозиція характеристична тим, що всупереч до заборони Антанти, скріпленої ще особистим приреченням ген. Галлера, що в Га­ личині він своєї армії не вживе, диспозиція якраз передбачає вжити*163 ш На основі Карпинця, назв, праця, ЛЧК 1934, б, ст. 17—18. Іва Гуперт, Ваіькі..., назв. праця, ст. 241.

163 Гуперт, Завнцв... назв. праця, ст. 40—57.

145

одну дивізію в Галичині і другу проти Армії УНР на Волині. Таким чином, частину армії ген. Галлера, яку перекинено з Франції до Поль­ щі для боротьби проти большевицьких військ, кинено, фактично, у боротьбу проти українських армій, які на сході мали овій протибольшевицький фронт. З підкресленням треба ще зазначити, що українські армії (як Га­ лицька Армія, так і Армія УНР) мали проти себе на західньому фронті не тільки Польщу, але й Францію, якої генерали, штабові й сотенні старшини брали активну участь у боротьбі проти україн­ ських армій у складі польсько-французького І Корпусу армії ген. Галлера. Це була зворушлива спілка західньопо капіталізму з III Інтер­ націоналом Леніна проти України, але вона не перешкоджала укра­ їнським урядам і політикам надіятися ще й тоді на Францію та вірити в її справедливість і безінтересовність. З травня Начельне Довудство повідомило, що начальну команду над волинським і галицьким фронтом має перейняти ген. Галлер з осідком своєї команди в Люблині, та що йому підчинено групу ген. Карніцкого на Волині, І польсько-французький корпус ген. Одрі та армію ген. Івашкевича в Галичині. 7 травня видала команда ген. Галлера наказ п. н. „Плян спільних дій”, що охоплював волинський і галицький фронти. Цей же наказ доповнювали письмові інструкції для кожного із згаданих трьох генералів.184 12 травня Начельне Довудство пробувало змінити цей наказ своєю забороною івжНти галлерівські дивізії в Галичині. Причиною цієї зміни була чергова інтервенція ЗСА й Англії проти вжиття армії ген. Галтіера в Галичині. Обі потуги (але не Франція!) протестували через своїх представників у Парижі й грозили санкціями, які навіть почали виконувати (ЗСА). Але ген. Галлер не послухав наказу Начельного Довудства, заявляючи, що плянованих протиакцій, з огляду на „неприятельські протиділання”, не може вже припинити і дотеперішніх своїх наказів змінювати не буде. 13 травня з цим становищем ген. Галлера погодилося і Начельне Довудство.185 Гуперт дивується, про які „неприятельські протиділання” міг го­ ворити ген. Галлер. Але в іншому місці сам Гуперт розповідає про акцію 2,000 українських бійців із 12 гарматами (мабуть з 5-ої Сокальської бригади—ЛШ) на Угринів і прилеглі села, які 8 травня здобуто, розбиваючи польську групу капітана Мерака.186 Не зважаючи на протинаступи галлерївських частин, Угринів утримано аж до початку великої польської офензиви.187 Коли пізніш держави Антанти про­ тестували проти офензиви в Галичині, поляки виправдувалися, що офензиву почали насправді українці (крім акції на Угринів, були теж українські офензивні акції 14 травня під Любінем малим і під Хировом ) . 188104567 104 105 106 107 100

Там Там Там Там Там

146

же, же, же, же, же,

ст. ст. ст. ст. ст.

44.

48—49.

46.

58.

50.

Починаючи свою велику травневу офензиву, польська армія ста­ вила собі такі завдання: розбити українську збройну силу на Волині й у Галичині, зайняти ©сю територію Галичини по р. Збруч й до­ битися спільного кордону з Румунією. Плян спільних дій з 7 травня передбачував оточення відступаючої з-під Львова й Хирюва Галицької Армії в околицях між Бережанами й Галичем, яке мало прийти у висліді швидких скісних ударів лівого крила на лінії Красне-Галич. Плян цей не вдався, як впевнює Гуперт, тільки тому, що під натиском Варшави, яка ж'иво реагувала на інтервенції антантських держав,189 змінено напрямок ударів галлерівських дивізій таки вже в ході їх офензиви. Ми переконані однак, що ці скісні удари звели внівець •впорядкований відворот І і II Галицьких 'Корпусів, а теж оперативна ініціатива І Галицького Корпусу, який 22 травня рушив з Буська до контрнаступу та, розбивши групу полк. Мінкевича, стягнув на себе під Буськ галлерівську дивізію, — а та, щоправда, здобула Буськ, але й зійшла зі гвопо напрямку маршу, який мав довести до окри­ лення Галицької Армії та зіпхати її в район Бережан-Галича, де вона мала бути оточена.190 Питання тепер стоїть, що могла робити НКГА віч-на-віч великої польської офензиви, яку ведено переважаючими силами. Гуперт стверджує, що НКГА могла: 1. Залишитися на лінії фронту, але треба було сильно укріпити її і створити сильні резерви; 2 . відтягнути війська на нову оборонну лінію по р. Гнилій Липі або Золотій Липі. Гуперт не знає, що ще перед польською офензивою НКГА рішила була скріпити якнайбільш ліве крило й відтягнути всю армію за р. Дністер. Цей плян, для виконання якого були вже видані бригадам диспозиції, не бу© остаточно реалізований, бо тодішній голова дер­ жавних секретарів д-р Сидір Голубович спротивився сильно йому в переконанні, що армія за Дністром чи в Карпатах згине з голоду.191 В нашій праці ми вже аналізували цей плян і тепер хочемо ще додати, що відкинення його урядом спричинило резиґнації ген. М. Омеляновича-Павленка як начального команданта армії та полк. В. Курмановича, як начальника штабу НКГА. Уряд цієї димісії не прийняв і ©іони оба залишилися на своїх становищах аж до відвороту.192 Гуперт знає однак про інший плян НКГА, який передбачував поділ Галицької Армії на дві частини: І Галицький Корпус мав зали­ шитися на півночі, а II і III Галицькі Корпуси мали податися за Дністер.193 Ближчі дані про цей плян подає Шухевич, який настав­ лений до нього негативно, але ми вважаємо цей плян тільки за тим­ часову альтернативу першого пляну.194 Останній плян передбачував відступ усіх корпусів на Схід й евентуальний перехід їх на Наддні­ прянську Україну для боротьби проти большевицьких армій. Якщо ж 189 190 191 192

Там же, ст. 58, 62—63. Там же, ст. 70—71. вз з з в 8 Там же, ст. 49—50. Карпинець, назв. праця, ЛЧК 1934, 11 ст. 9—10. Ген. Віктор Курманович, „Відворот УГА ва Збруч. Сторінка з нашої історії”, УГА, І, ст. 488—449. Карпинець, назв, праця, ЛЧК 1934, 11 ст. 10.

193 Карпинець, назв, праця, ЛЧК 1934, 11, ст. 10—12.

194 Шухевич, назв, праця, ч. І, ст. 169—171.

147

мова про саму польську офензиву, то НКГА не мала іншого вибору, як очікувати її на лінії фронту. Для офензиви проти Дієвої Армії УНР на Волині і проти Га­ лицької Армії в Галичині поляки справді зібрали переважаючі сили,. Ген. Галлерові підлягали безпосередньо: група ген. Карніцкого на Волині, польсько-французький корпус ген. Одрі й армія ген. Івашкевича. І. Група ген. Карніцкого мала числити в бойовому стані 2,735 багнеті®, 1715 шабель і 19 гармат. Вона діяла проти Дієвої Армії УНР. її. Польсько-французький І корпус ген. Одрі (шеф штабу полк. Моанвій) числив 830 старшин і 27,410 вояків харчевого стану. Цей корпус складався з двох дивізій. А. 1 дивізія стрільців під командою ген. Бернара, шеф штабу Де Ля Лоранс, складався з трьох полків по 57 старшин і 2,500 вояків та з бригади артилерії, що мала 40 гармат. Ця дивізія, що мала ще пів батальйону саперів, дивізіон шволежерів (кінноти) та різні вій­ ськові установи, діяла проти Дієвої Армії УНР. Б. 2 дивізія стрільців, що стояла в Белзі й мала оперувати в Га­ личині, була під командою ген. Моделона, шефа штабу майора Дюше і коменданта піхоти полк. Троньйо. Складалася з трьох полків стріль­ ців по 66 старшин і 2,400 вояків та з 36 гармат, до того ж мала ще батальйон саперів, дивізіон кавалерії та різні потрібні установи.

2-ій дивізії була підчинена група полк. Мінкевича, якої бойовий стан мав 200 старшин, 3,938 багнетів, 397 шабель, 112 кулеметів і 17 гармат. ІЇЇ. Львівська дивізія (полк. Стшелецкі) підлягала безпосередньо Галлерові. її бойовий стан мав 6,953 багнетів, 40 шабель, 196 скорострілів і 54 гармати.

IV. Армія ген. Івашкевича (шеф штабу полк. Кесслер) складалася: A. з групи ген. Єнджеевского (від Зубри по Судову Вишню), — 13,000 багнетів, 95 скорострілів, 84 гармати. Б. з 4-ої дивізії піхоти ген. Александровича (від Хоросниці по Станиславчик), — 7,162 багнети, 807 шабель, 108 скорострілів і 24 гармати.

B. з 3-ої дивізії Легіонів ген. Зелінского — 8,480 багнетів, 802 поїздів і 8 летунських ескадр. В сумі харчовий стан польської армії під командою ген. Галлера разом із львівською дивізією у Львові нараховував у дні 13 травня понад 84,000 людей, у тому бойовий стан понад 60,000 багнетів і шабель, понад 1,000 скорострілів та коло 320-350 гармат, 10 панцерних поїздів і 8 летунських ескард. Коли від усіх цих чисел відняти числа, що відносяться до групи ген. Карніцкого на Волині та 1 дивізії польсько-французького корпусу теж на Волині, то бойовий стан польських військ у Галичині, які мали оперувати проти самої Галицької Армії, мав 48-49,000 багнетів і шабель, понад 700 кулеметів та понад 250 гармат, не враховуючи 148

вже панцерних поїздів і летунських ескадр.195* До цього треба ще додати, що польська армія була добре забезпечена в піхотну й арти­ лерійську муніцію, в ліки, одяг і харчі, що, очевидно, впливало на її боєздатність. Немає документів, яких можна б встановити стан Галицької Армії напередодні великої польської офензиви. Про цей стан можна тільки здогадуватися. Можна, мабуть, загально* прийняти, що у вісьмох бри­ гадах (1 УСС до 7 і 10) було по 3,000 багнетів, отже 24,000, у 8-ій Бригаді (дивізії полк. Кравса) — 8,000 багнетів, отже разом 32,000, у 9-ій Бригаді — 2,000, отже 34,000 і в Гірській бригаді — 1,000 баг­ нетів, отже всього на всього в цілій армії 35,000 багнетів, 600 табель, 400 скорострілів, 180-200 гармат. Панцерних поїздів було 5 і літаків 20, поважано вже зужитих. До цього слід додати, що стрілецтво і фрон­ тові старшини були зле зодягнені і взуті, що бракувало скрізь тех­ нічного виряду, що кількість крісової й скорострільної муніції була дуже мала, — ясно, що ці браки мусіли вплинути на боєздатність армії, яка мусіла ставити чоло переважаючому кількістю й технікою противникові.190 Польська офензива почалася 14 травня 1919 р. ударом на праве (північне) крило фронту. Частини І Галицького Корпусу поставили всюди завзятий спротив наступаючій 2-гій галлерівській дивізії й іншим групам. У Добросині коло Жовкви українська залога під проводом свого команданта чет. Середовича відбила дев’ять ворожих насту­ пів.197198 Також залога Мостів Великих відбивала ©сі наступи. Відворот наказала команда І Галицького Корпусу щойно тоді, коли польська офензива на Волині зробила вельми поважний поступ і військам І Га­ лицького корпусу почало грозити оточення з Волині. У відвороті використовувано кожну нагоду, щоб контратаками відбивати поль­ ський наступ. Перший день офензиви на частини І Галицького Корпусу не завдав Галицькій Арміії смертельного удару. Нещасним для Галицької Армії став день 15 травня, коли польська армія почала свою офензиву також на лівому (південному) крилі фронту. Ситуація Ш Галицького Корпусу стала грізна й катастрофальна ©же в першому дні офензиви, коли на Самбір пішов з трьох боків концентричний наступ. Викори­ стовуючи тут свою трикратну перевагу, частини групи ген. Єнджеєвского та дивізії ген. Александровича й Зелінского вдарили по трьох групах дивізії полк. Кравса: крукеницькій, рудецькій і хирівській (ПІ група „Глибока”) і змусили їх до відвороту, займаючи м. Рудки.108 195 Карпинець, назв, праця, ЛЧК 1934, 12, ст. 18—21 на підставі Гуперта, Завнце..., назв, праця, ст. 54—57. Для групи ген. бнджеввского, стану якої Гуперт не подав, взято його ж дані 8 іншого місця книги. Див. Завнце..., пазе. праця, ст. 14.

94 Наша оцінка, яка дещо відбігав від оцінки Карпинця, що забув про 9-ту й 10-ту Бри­ гади УГА. Див. Карпинець, пазе, праця, ЛЧК 1984, 12, ст. 20.

197 Карпинець подає українське ситуаційне звідомдення 8 15 травня 1919, в якому наз­ вано чет. Середовича, як команданта заіоги Добросина, що відбила 9 польських на­ ступів. Див. Карпинець, назв. праця, ЛЧК, 1935, 3, ст. 22.

198 Карпинець, назв, праця, ЛЧК 1935, 3, ст. 23. Станимір, назв. праця, ст. 69—70. Тут у сотці П/8 куреня сотн. Станимір, після поранення команданта сотні лор. Каравана та чет. Кліша, команду сотні перебрала хор. 0. Шдвисоцька. Див. теж УГА, І, ст. 344.

149

Під вечір 16 травня поляки несподівано зайняли Самбір, який впав в наслідок того, що крукеницька група не втримала лінії Стривігора, бо III група „Глибока”, відступаючи в південно-східньому напрямі, в гори, відслонила ліве крило крукеницької групи. Найбільше нещастя південного фронту було в тому, що значні частини дивізії полк. Кравса, зокрема III група „Глибока”, кинулися в панічну втечу, яку драма­ тично змальовує письменник д-р Андрій Чайковський у своїй книзі.109 Очевидно, III група „Глибока” не повинна була відступати в гори, а на Дрогобич-Борислав. Та дуже скоро ця група втратила не тільки зв’язок з полк. Кравсом, але і з частинами, що були в її складі. Від­ ступ групи в гори мав такий наслідок, що відрізані в горах частини III групи „Глибока” й Гірської бригади бачили для себе тільки -одну можливість, а саме перейти на територію, зайняту чехо-словацькою армією й дати себе інтернувати в таборі.200 Але, з цього погляду, неправдиве є твердження Гуперта, що 16 травня перейшло на схід за Дністер 25 українських куренів і в гори, в напрямі на Старий Самбір-Турка, тільки 4 курені.201 Насправді за Дністер перейшли тільки курені рудецької й крукеницької групи, найбільш 6-7 куренів, а в гори подалася така сама або й більша кількість куренів, не враховуючи вже куренів Гірської бригади. Отак для оборони Нафтового Басейну перед наступаючими польськими військами було не більш 6-7 куре­ нів війська.

17 травня наказав ген. Павленко стягнути до Стрия 8 куренів і 8 батерій, зорганізував оперативний штаб з полк. Какуріним на чолі й рішив 18 травня перейти у протинаступ на напрямку СтрийДрогобич. Одночасно наказано 7-ій Бригаді пполк. Бізанца тримати за всяку ціну Миколаїв. Але познанці з групи ген. Єнджеевского, які здобули були Рудки і звідти подалися на Комарно, щоб ударити у плечі 7-ої Бригади, пігналися за відступаючими українцями в на­ прямі на Дроговиже й Миколаїв і, — дякуючи своїй артилерії, яка під’їздила на найближчу віддаль під українські становища, — здо­ були 18 травня Миколаїв, Розпадів, непошкоджений міст на Дністрі та 700 полонених. У висліді цих осягів ген. Галлер наказав познанцям перейти Дністер і вдарити на Стрий.202 Таким чином протинаступ групи, сформованої ген. Павленком, не міг відбутися й ген. Павленко наказав перевести лінію оборони на лінію р. Стрия. Українські частини муоіли відступити від Дро­ гобича й податися на схід. Поляки зайняли Дрогобич в ночі з 18 919 Д-р Андрій Чайковський, Чорні рядт, Львів 1932, 1932, ст. 97—99. .

200 Про події на фронтах рудецької, крукеницької й хирівської груп (Ш група „Глибока”), а теж на фронті Гірської бриґади, інформують такі праці: Ілько Калічак, Записки четаря, Львів 1931, ст. 82—100; Р. Л. „Дещо в історії Ш групи „Глибока” VIII Сим­ бірської бриїади, ШК 1934, 9. от. 12—13; В. Й. „Група Крукеничі під час польської офензиви в травні 1919 р. Уривки”, КЧК 1928, ст. 78—83. У першому томі УГА б такі статті: „Група Крукеничі”, ст. 114—115; Група „Глибока”, ст. 120—121, Група „Лютовиська”, ст. 122—123; Осип Залеський, „1-ша Гірська Бриґада”, ст. 112—118; Ма­ твій Стахів, „Бої групи „Крукеничі”, ст. 116—119.

301 Гуперт, Завнцв, назв, праця, ст. 82.

202 Павленко, назв, праця, ст. 66—67. Карпинець, назв, праця, ШК 1985, 7—8, ст. 84—35. Гуперт, Заенце, назв, праця, ст. 64.

150

на 19 травня, цього ж дня теж Борислав, Східницю, Стебник і Трускаївець. На виразний наказ НКГА, який, до речі, виконано скрупулятно, не переведено ніяких пошкоджень у нафтових промислах. Вежі, збір­ ники ропи, бензини, залізничний парк — все перейшло в руки поля­ ків непошкоджене.203 20 травня 1919 познанці з групи полк. Конаржевського, наступа­ ючи від Миколаєва, здобули «важливий залізничний вузол — Стрий. Цього« ж дня польські війська здобули Турку й Бориню, наступаючи незначними силами на Гірську бригаду й частини III групи „Глибока”, які ввесь час панічно відступали від Старого Самбора через Турку— Бориню—Висоцьке—Сморже до Тухольки. На приходстві їв Тухольці 19 травня команданти частин, не маючи зв’язку зі своїм команду­ ванням, зробили воєнну нараду, на якій вирішили відступити на тери­ торію Закарпаття, зайняту чехо-слоівацьким військом. Це вони й зро­ били й у Великих Веречках українські частини на наказ французького генерала Еннока, склали зброю. Карпинець дуже гостро оцінює це рішення. Він пише: „Замість упорядкувати й хоч трохи здисциплінувати частини та спробувати передертися до головних сил УГА (що й зробив 1/8 курінь пор. А. Тарнавського*, який відступав з частинами III групи „Глибока”—ЛШ), рішено піти по лінії найменшого опору, а саме схоронитися на території чужої держави та не брати участи в дальших боях «і терпіннях УГА. Добровільне упровадження з поля бою такої як на тодішні часи великої кількости вояків (около 4,000), около 20 гармат із запасом амуніції та різного рода воєнного при­ ладдя було страшним ударом для УГА. Наслідки цієї дезерції були такі, що відворот українських військ між1.Карпатами й Дністром став значно скоріший, неупорядкований та часто несподіваний, а з браку часу до евакуації залишилося противникові багато воєнного матеріялу”.204 З цією оцінкою українського воєнного історика годі не пого­ дитися. Для переходу на інтернацію в чужій державі такої значної бойової сили не було причин в існуючій воєнній ситуації. Війська, що перейшли на Закарпаття, були могли легко продертися до головних сил III Корпусу біля Долини, як це зробив 1/8 курінь пор. А. Тар­ навського. Але й упорядкувавшись в околицях Тухольки, вони могли поважно загрозити тилам наступаючих польських дивізій своїми ударами на Дрогобич чи Стрий. На жаль, рішення воєнної наради в Тухольці вказує на факт, що жертвами воєнної паніки впали не тільки вояки, але й їхні команданти. Рішення їх було передчасне, але це рішення поважно причинилося до розвитку дальшої воєнної ситуації на фронті ПІ Корпусу УГА. Сили цього корпусу були заслабі, щоб стримати п’ятнадцятикратну перевагу наступаючих польських дивізій здовж таких добрих природних оборонних ліній, як ріки Стрий, Свіча, Лімниця. Але, тим часом, сталася подія, яка поставила українські збройні сили між р.

903 Сота. Михайло Колтушок, „З українсько-польських боїв. Спомин парламентаря”, Укра­ їнський сшталець, 1923, 6/28, ст. 25—26.

904 Карпинець, назв, праця, ШК 1935, 7—8, ст. 37.

151

Дністром і Карпатами в цілком безвихідне становище: 20 травня 1919 французький генерал у Букарешті, Франше д’Есперей, наказав румун­ ській армії перейти кордони ЗОУНР.205206 Чергового таки дня, 21 травня, румуни запропонували полякам допомогу для спільної воєнної акції проти УГА на Покутті. Одночасно для цієї ж акції румуни через Басарабію перевезли з Одеси дивізію ген. Желіґовского і розташували її в бойовому поготівлі в районі Чернівець. Після цієї підготови 23 травня румуни передали галицькому урядові у Станиславові ульти­ матум, в якому зажадали до 24 годин залишити Покуття. 24 травня румуни перейшли кордони ЗОУНР, зайняли Снятин і Городенку та чергові дні Коломию й інші міста Покуття. У цьому наступі взяли участь 8-ма дивізія румунської піхоти та 1-ша дивізія кавалерії під загальною командою ген. Задіка.206 Поява нового ворога, румунів, була страшним ударом для УГА і на фронті, і в запіллі. На території між р. Дністром і Карпатами дійшло до повної дезорганізації. Настав переполох, заколот і розтіч на всі боки. Евакуація державного й головне, воєнного майна з загрожених областей не могла вже відбутися. Відрухово й самочинно почався хаотичний відворот війська й цивільних установ у сторону Дністра. Цей заколот використали станиславівські боївки Польської Організації Військової (ПОВ) і 25 травня 1919 без бою зайняли сто­ лицю ЗОУНР. У цьому ділі допоміг ПОВ пполк. Вільгельм Бем з ДСВС, який своїми наказами без решти здезорганізував будь-яку оборону міста. У Станиславові попало в польські руки величезне воєнне амйно, таке потрібне на фронті. Про безпорядок у запіллі свідчить факт, що коло Калуша існував великий склад піхотної й артилерійської муніції, який охороняв піхотний курінь пор. Панькова, але про який мабуть забули всі команди, зокрема команда III Корпусу, до якої цей склад належав. На початку польської офензиви, замість забрати муніцію з цього складу, команда III Корпусу вимагала муніції від НКГА. Невелику кількість муніції з цього складу еваковано, але самі склади‘довело ся знищити, щоб не дісталися в руки полякам.207 Наслідок виступу румунів у дні 24 травня був такий, що українські війська, які оперували між р. Дністром і Карпатами, мусіли спішно відступати на лівий беріг р. Дністра. За р. Дністер відступили курені 2-ої Коломийської бригади й групи Гофмана. Не могли вже відсту­ пити курені Крукеницьної групи, в якій на місце пполк. Шепеля став 205 Стагів-Штендера, назв, праця, П той, ст. 247. Не можна стриматися від вавваження, що нешодотворне повстання от. М. Григоріева проти бояьшевиків у дні 7 травня 1919 року уможливило цей удар румунських частин на вапілля УГА на Покутті. Якби ру­ мунська армія мусіла була боронитися проти наступу большевицьких військ в дивізією от. Григоріева на чолі, як цей планував командувач „українського фронту” Вл. Антонов-Овсеенко (офензива проти Румунії мала початися 7—9 травня), то цього румун­ ського удару в плечі УГА було б не було і, тим самим, не було б тієї катастрофи ЗОУНР, яка прийшла в наслідок цього удару.

206 „З днів тривоги на Покутті. Хроніка 23—28 травня 1919 р., ШК 1929, 2, ст. 16—18; З, ст. 15—18. Також: Д-р Володимир Бемко, „Напад румунів на Покуття 24 травня 1919”, УГА; І, ст. 429—433. Назви румунських дивівій, див. Гуперт, Заенце, назв, праця, ст. 73.

207 Карпинець, назв, праця, ШК 1935, 10, ст. 21. Шухевич, назв, праця, ч. 11, ст. 67— 68 і 70.

152

Терен війни Галицької Армії в Польщею. Бойовий фронт під Львовом весною 1919 року. Перший відворот Галицької Армії літом 1919 року року.

153

командантом пполк. Федорович. Діставши звіт, ідо Станиславів і пе­ реходи через Дністер зайняті вже поляками, а Делятин і Надвірна новим ворогом — румунами, Крукеницька група, яка займала фронт на лінії Рожнятів—Сливки, рушила походом до Осмолоди й перейшла на окуповане чеською армією Закарпаття. Було це 3 червня 1919 року.208092 Щоб утруднити польським військам похід, 2/ІІІ саперська сотня висадила мости на р. Лімниці, залізнодорожний міст коло Єзуполя й міст коло Галича, при чому знищення мостів було дуже ґрунтовне.200 Лінію Дністра займали курені III Корпусу до ЗО травня, а тоді, без бою, відступили, згідно з наказом команди Корпусу, на лінію р. Зо­ лотої Липи. 2 червня прийшов наказ до дальшого відвороту без бою на лінію р. Стрипи. Тут у трикутнику між Збручем, Дністром та Стрипою зібралися всі Корпуси Галицької Армії і з цього трикутника пе­ рейшли до славетної Чортківської офензиви. У порівнянні з відворотом III Корпусу, який мав невпорядкований характер і часто, в наслідок різних обставин, приймав форму панічної втечі, відворот І і II Корпусів мав наскрізь впорядкований характер, при чому частини, зокрема І Корпусу дуже успішно контратакували наступаючі польські частини та вносили заколот у їхні лави. В скорому часі польська армія зреклася всіх спроб скісними ударами на ці кор­ пуси довести до оточення Галицької Армії і поступала за ними доволі повільним темпом. Сповільнення польського наступу сталося теж у висліді стягнення деяких частин з українського фронту, щоб їх пере­ кинути на захід, де загрожувала війна з німцями. І так до Ченстохови відійшла 2-га галлерівська дивізія, а з фронту стягнено ще й 10 піхот­ них батальйонів і 3 батерії, які відіслано до Польщі як кадри для творення нових дивізій. Ці накази, як пише Гуперт, були теж час­ тинно наслідком дальших енергійних вимог держав Антанти, щоб при­ пинити офензиву в Галичині.210 Інша справа, що частини, які відходили з українського фронту в Галичині могли бути заступлені польськими частинами з Волині, де вони вже в великій кількості не були потрібні. Під ударами 1-ої галлерівської дивізії й групи ген. Карніцкого дуже скоро розвалився Холмський фронт Армії УНР. Цим фронтом командував ген. Осецький і його основну силу творив Корпус Сірожупанників, який створено із Сірої Дивізії. Корпус складався з 2 слабких дивізій. Командир корпусу, ген. Мартинюк, після одного дня спротиву на лінії р. Стохід рішився капітулювати перед галлерівцями. У висліді 16 травня 1919 галлеріївці зайняли Луцьк і полонили ген. Мартинюка, обох команди­ рів дивізій (полк. Абазу й полк. Тимченка), 460 старшин, у тому 16 штабістів, 2,000 вояків та обслуги, 18 гармат і залізничий парк з усяким 208 Матвій Стахів, „Бої групи Крукеничі”, УГЛ І, ст. 119. В даній ситуації частини крукеницької групи не махи іншого виходу, як тільки перейти на Закарпаття. Частини Гірської бригади і ЇЇІ групи „Глибока*’ мали 20 травня інший вихід.

209 Сота. Ярий Р. „День слави в історії наших саперів. Витяг із воєнного щоденника 2/ПГ саперської сотні”, КЧК 1925, ст. 93—96. Польський воєнний комунікат 8 28 травня каже неправду, коли твердить, що мостів у Нижневі, бауполі й Галичі не знищено. Див. Помараньскі, назв. праця, ст. 114.

2,0 Гуперт, Заенце..., назв, праця, ст. 68.

154

воєнним добром. Таким чином, поляки зліквідували український фронт на Волині, але замість нього створили собі большевицький в районі Рівного. Те, що залишилося з Армії УНР на Волині, від­ ступило на південь.211 Ліквідація Холмського фронту на Волині була головною причиною відвороту І Корпусу УГА, який слушно міг сподіватися оточення. Від­ ворот 'відбувався спокійно, з частими контратаками. Під Буськом Кор­ пус розбив польську групу полк. Мінкеївича і загрозу для поляків мусіла рятувати 2-га галлерівська дивізія. Щойно 24 травня поляки здобули Красне, 26 травня Броди і 28 травня Золочів. У Радивилові, Бродах і Золочеві поляки захопили значну воєнну здобич з постачання Армії УНР, що евакуювала залізничні ешелони з воєнним добром з Рівного на Радивилів—Броди—Красне—Золочів до Тернополя. Така була ефективна допомога польської армії українській армії в її бо­ ротьбі проти москоївсько-большевицької навали.212 У зв’язку з відтягненням польських частин з українського фронту в Галичині, наказав ген. Галлер 23 травня новий поділ районів опе­ рацій. Увесь українсько-польський фронт поділив він на 4 групи, а саме: (1) Ген. Одрі від р. Припяті по лінію Радехіїв—Лопатин—Броди —Підкамінь включно (1-ша галлеріївська дивізія), (2) Група ген. Карніцкіого з Волині далі по Задвір’я—Золочів—Озірна включно. Ця група мала складатися з групи майора Боньчи (4 батальйони, 4 батерії), групи полк. Мінкевича й групи ген. Бабяньского, яка ще навантажу­ валась на Волині, (3) Групи ген. Єнджеевского, зложеної з львівської дивізії полк. Стшелєцкого й дивізії полк. Оікорского аж по р. Дністер 1 (4) Групи ген. Івашкевича, зложеної з 3-ої дивізії Легіонів ген. Зеліньского й 4-ої дивізії ген. Александроівича. Група полк. Конаржевского була в резерві цієї групи.213 Дня 28 травня група ген. Івашкевича зробила вж*е зв’язок з 4-ою дивізією стрільців ген. Желіґовського, яка через Румунію прибула до Галичини. За свідченнями Баґіньского, ця дивізія нараховувала 643 старшин і 3,386 підстаршин та стрільців. У ній було 3 полки стрільців, 2 полки кінноти, 1 дивізіон артилерії, ЗО скорострілів і 13 гармат.

1 липня переформовано цю дивізію в 10-ту дивізію піхоти, але вжито її на українському фронті щойно під час Чортківської офензиви. До того часу вона стояла постоєм між Дністром і Карпатами,214 де зай­ малася „пацифікацією” українських теренів.

211 Помараньскі, назв. праця, ст. 108, 111. , 212 Помарньскі, пазе, праця, ст. 115 (Золочів), ст. 116) (Радивилів). Польські воєнні комунікати подають, що в Золочеві здобуто 73 гармат, 1000 муніційних вовів, 3,000 руш­ ниць й інший матеріял. У Радивилові: 8 гармат, ЗО кулеметів, 1,200 рушниць, великі 8анаси муніції, 2,000 вагонів, кільканадцять льокомотив, 3 санітарні потяги, авіяційний потяг-мапстерню 8 двома новими літаками, поїзд-радіостанцію, панцирний поїзд, 100 самоходів і харчеві склади. Все це було воєнне добро Армії УНР, зведене сюди, після евакуації Рівного.

2,3 Гуперт, Завнцв, назв. праця, ст. 71. Групу Конаржевского перекинено до Перемишля, 8відки вона мала вдіійти на західній фронт, але воли небезпека війни проти Німеччи­ ни минула, вона вернулася знову на український фронт.

214 Любомир Макарушка, „Чортківська офензива”, УГА IV, ст. 39 на підставі праці: Pulk. Henryk BagiAski, Wojsko Polskie па Wschodzie 1914—1920. Warszawa 1921, ст. 524—535.

155

aJtouff c*uA*utu4Ct*$t Q щ Ьо^ОФСґнЛ/йлил'^бЬь ЇЇК ЧАосихх. штшш

(bScifOt

^ 7ep>toriibJb

І№ г

sib \ JTxykau**+Ж. 1 t e f \^detoJbct x£°i°™ ¥2Sr!P *v°b4bu. ' |ДдогугА<^дец uh. i' )

JLe^joZUv*

IVy.. # #\

\ \ " ^ \ a « u am

c V

““«‘T

o E y p b u tr ^ H J S f lic f ia a if i j f

l

‘Й

і/^

Г

\

fiv**Ct**i&[

ТеребоЬил У

ССорОсюк/Ь "yjcocrrtaJb Ofr6лун^ІЬгЛСі/Х ДA® & уч а ч ^ ■onw uuxui Q aJ p u S ^ ib C jx s w — . }fyc$nrm>t Л/їробі-льг, у \4oprrikihl:

y lo f y o k o j* °Jo6/oor,ou e

1

,____ & <V “4 * •*Wc/w«*vb^ ^ I \ Jlcm l)t

о У и п и л к ib ifi

Головні шляхи походів Корпусі® Галицької Армії під час славетної Чортківської офензиви в днях 8 — 28 червня 1919 р.

156

Після перегрупування військ на фронті, наступ польської армії продовжувався. Всі групи польської армії посуваються майже рівно­ біжно зіі заходу на схід. ЗО травня польське Начельне Довудсга© від­ кликало ген. Галлера, як команданта галицько-волинського фронту, і на його місце призначено ген. Івашкевича. Ген. Галлер став комен­ дантом шлесьмого фронту, зверненого проти Німеччини, з якою по­ ляки сподівалися війни, якщо німці відмовляться підписати Версальський договір. Тоді Начельне Довудство наказало, що польська офензива в Гали­ чині має припинитися на лінії Броди—Плугів—Золота Липа. До видачі цього наказу знову причинився виступ західніх держав, які тепер уже погрожували припинення достави муніції й воєнних матеріалів. Крім цього Начельне Довудство рахувалося з небезпеками для дальшої офензиви зменшеними силами польської армії в Галичині.215 Але польські генерали в Галичині не послухали наказу свого Начельнопо1 Доівудства. Зокрема ген. Єнджеєвский, який був перекона­ ний, що українську армію повністю розбито, наказав бойову акцію з метою здобути Тернопіль.215 1 червня поляки здобули Тернопіль, при чому здобули знову значну воєнну здобич з запасів Армії УНР. Голословно Гуперт йише, що ця здобич належала сошєтській армії Советської армії в Тернополі не було1, а те, що здобуто, належало до Армії УНР.21Т Дня 3 червня 1919, Начельне Довудство заборонило ген. івашкевичеві вести далі офензиву проти Галицької Армії. Ген. Івашкевич втрете забороняє це робити групі ген. Єнджеєаского, навіть посилає свого офіцера генерального штабу, який має ген. Єндж*еєвскому пере­ дати рішучу; заборону дальшої офеизиви.218 Але і це не помагає: частини пполк. Мончиньского й полк. Сікорского ведуть офензиву дальше. Гуперт пише, що „керівництво втратило вплив на дальший хід справ”. До речі, польські відділи, ямі так спішать вперед, охоче грабуюта „визволені” місцевості, при чому не роблять національних різниць, пограбовуючи, наприклад, у Тернополі польську людність. Ген. Єнджеєвскі змушений буїв прохати телеграфічно Начельне До­ вудство, щоб відобрати команду командантові 38 полку піхоти за те, що він не протидіяв грабункам.219 Цей поспіх з хаотичною польською офензивою, як пише Гуперт, був причиною, що польські сили розтягнулися на широкому фронті та що зв’язок між окремими групами був слабкий. Зате всі три Кор­ пуси Галицької Армії, що сконцентрувалися на вузькому фронті між Збручем і Стрипою, використали це положення і перейшли до контр2,5 Гуперт, Заєицє... назв, праця, ст. 74, 78.

2.4 Там же, ст. 78-80.

2,7 Там же, ст. 80. Гуперт пише пре здобуття в Тернополі від советської армії 32 гармат, 89 кулеметів, 50 льокомотив, хіхьвадесятп потягів та поюпеяня 1 генерала, 53 отаршин і 3,500 рядовиків. Сані цифри — це перебільшений, часті в польських воєнних козсунікатах і навіть у поважній польській воєнно-історичній літературі, але кріп цього твердження про воєнну едобичу від советської армії незрозуміле. У Тернополі не було советської армії, 8а те були ехакуовані потяги Армії УНР, які поляки „8добулн”.

2.5 Гуперт, Заеяце... назв, праця, ст. 81.

2,2 Там же, ст. 82.

167

удару під Чортковом, який розвинувся в Чортківську офензиву і ця, як твердить Гуперт, викликала „загальну безрадність” у польській армії.220 (Ж) Чортківська офензива й II відворот Галицької Армії. В наслідок першого відвороту, 6 червня 1919, Галицька Армія зібралася в піівденно-східньому трикутнику Галичини, між лініями Устєчко-Ягольниця від заходу, Збриж-Чорнокінці-Шманьківчики від півночі й р. Збруч від сходу. Частини І Галицького корпусу займали район Чорнокінці-Шманьківчики-Лосяч — команда корпусу в Борще­ ві; частини II Галицького корпусу — Залісся-Улашківці-Лисівці — команда корпусу в Озерянах; частини III Галицького корпусу — Угринківці-Тлусте — команда корпусу у Дзвинячі.221 Це той район, з яко­ го Галицька Армія вирушила у свою офензиву проти польської армії, названу від удару на Чортків Чортківською офензивою. Чортківська офензива тривала три тижні й мала великі опера­ тивні й тактичні успіхи, дарма, що Галицька Армія була чисельно слабша ©ід свого польського противника й технічно йому зовсім не дорівнювала. Чисельно й технічно польська армія була сильніша, як Галицька Армія, але, не зважаючи на те, Галицька Армія розбила її в кількох блискуче запланованих і виконаних1" операціях та змусила поляків до безперервного відвороту, аж на лінію Броди-Олесько-Белзець-Гологори-Перемишляни-Стратин-Книгиничі-Букачівці. У п’ятни­ цю 6 червня Галицька Армія займала простір у південно-східньому трикутнику Галичини проміру 35 на 35 кілометрів; в останньому дні офензиви (27 червня) Галицька Армія була вже віддалена від цього простору в повітряній лінії на 150 км. й займала фронт, широкий на 160 км. Це означає, що вона посувалася кожного дня з боями 7.5 км й була «віддалена тільки 20 км від лінії ген. Бертельмі і тільки 40 км від Львова.222 В тій ситуації ген. Івашкевич наказав підготувати обо­ ронну лінію від Сокаля через Камінку струмилову, Яричів, Бібрку, Ходорів до Букачовець, яка мала боронити Львова, й обсадив її, поки­ що, 4 і пів батальйонами резерв.223 З усіх цих причин Чортківську офензиву слід уважати за найбільше збройне досягнення Галицької Армії їв польсько-українській війні і цього досягнення зовсім не при­ меншує факт, що- й ця офензйва остаточно заламалася під ударами переважаючих чисельно й технічно польських сил та повного браку піхотної муніції в Галицькій Армії. Але факт, що впродовж трьох тижнів Галицька Армія била свого сильнішого противника й ударемнювала всі його контрнаступи, причинився до внутрішнього переро­ дження Галицької Армії, яка з того часу виявляє велику бойову й мо­ ральну силу. Про цю силу свідчить її похід на Київ, який почався тільки кілька днів після переходу Галицької Армії за Збруч та який 220 Там же, ст. 87. ааі Історія українського війська, назв, праця, ст. 504—505. ааа Кучабський, назв. праця, ст. 311.

223 Гуперт, Заенце..., назв, праця, ст. 94.

158

своїми блискучими перемогами над Червоною армією немов нагаду­ вав щойно пережиті перемоги в Чортківській офензиві. В цьому місці ми хотіли б переївести аналізу чисельности україн­ ської й польської армії на початку Чортківської офензиви. Очевидно,' для визначення кількости української армії не маємо жодних доку­ ментів. Гуперт оцінює бойову силу трьох галицьких корпусів, які зіб­ ралися в південно-східньому трикутнику Галичини, на 7-8,000 багне­ тів, але одночасно зазначує, що Галицька Армія врятувала була у від­ вороті всю свою артилерію.22425 В іншому місці Гуперт пише про 10,000-у Галицьку Армію.226 Ми схильні прийняти скоріше цю другу цифру, може й вищу, бо Гупертові не відомі нові формації, які постали під час 1-го відвороту, м. ін. новозорганізовану l l -ту Стрийську бригаду, до якої ввійшов Гуцульський загін чет. Голинського та інші курені III Галицького корпусу, які оціліли в час відвороту (напр. Калуський курінь), а теж 14-ту Бригаду з евакованих з Покуття й Станиславівщини частин, яка звалася спершу „Група Нижнів” і згодом „Група сотн. Молєщія”. Крім цього були вже частинно сформовані з Армійського запасу 12-та Бригада в Чорткові та 13-та Бригада в Борщеві.226 Який тиждень після початку Чортківської офензиви, На­ каз Військам ген. Трекова ч. 16 з дня 16 червня 1919 року подавав харчовий стан Галицької Армії на фронті на 829 старшин і 25,000 підстаршин і вояків та бойовий стан на 622 старшин і 18,500 підстаршин і вояків. Це дуже сумні цифри, бо вони ілюструють, які величезні втрати в людському матеріялі мала Галицька Армія в першому відво­ роті, головно у висліді бойових втрат, масових дезерцій і переходу цілих з’єднань Армії на Закарпаття. Якщо' прийняти за підставу при­ близний стан Галицької Армії з-перед польської офензиви, який за нашою оцінкою мав 35,600 старшин, підстаршин і вояків, то Галиць­ ка Армія зменшилася у першому відвороті, в бойовому стані, до 16,478 старшин, підстаршин і вояків .227 Але питання стоїть, які польські сили протистояли 10,000-ій Га­ лицькій Армії в дні 6 червня, чи теж дещо більш, як 19,000-ій Галиць­ кій Армії, у дні 16 черівня? Про це точну інформацію подає Гуперт і її подаємо в наступній табличці.228 224 Там же, ст. 86. Гуперт стверджує на підставі докладу ген. Трекова, що він мав про польську артилерію дуже погану опінію. Там же, ст. 87.

225 Там же, ст. 88.

226 Степан Сулятицький, „І Пробойовий Гуцульський курінь”, УГА, тон П, ст. 103—104; Михайло Хронов’ят, „Один курінь УГА”, Вісті Вратства кол. Вояків 1 УД УНА, ч. 107, вересень 1062, ст. 84; „З днів тривоги на Покутті”, назв, праця, ШК 1929, 2, ст. 18, 8, ст. 15; Лев Шанковський, „Організація УГА в світлі наказів НКГА ь червня-липня 1919 р.” УГА, том П, ст. 274—275.

227 Лев Шанковський, там же, ст. 273.

228 Гуперт, Заенце..., назв, праця, ст. 87—88.

159

Табл. 16

СТАН ПОЛЬСЬКОЇ АРМІЇ

н а у к р а їн с ь к о м у ф р о н т і

в дні в червня 1919 року Дивізії або Групи Александрович Сікорскі Львівська Мінкевич 3-тя Легіонів

Старшин

Багнетів

178 222 300 139 137

5,288 6,861 4,191 3,669 5,228

976

25,237

Гармат

Кулеметів

620 — — 929 620

34 14 6 12 34

116 136 120 98 116

2,169

100

586

Щабель

Отже, маючи на українському фронті, в бойовому стані 28,382 стар­ шин, підстаршин і вояків, поляки у дні 6 червня мали над українцями майже трикратну перевагу. Слід додати, що у свому зведенні Гуперт не подає дивізії ген. Желіґовского, яка в той час була ще за р. Дніс­ тром та займалася там пацифікацією українського населення Покуття й Станиславівщини. І знову питання стоїть, як це могло статися, що в такій, здавало­ ся б, безнадійній ситуації Галицька Армія могла виконати не тільки контрудар, але й перейти до успішної контрофензиви, яка в умовах кращого забезпечення зброєю, муніцією й воєнними матеріялами Га­ лицької Армії могла б була довести до краху всі спроби польської армії зайняти Галичину по .р. Збруч. На це склалося багато причин, але головна причина, чому Галицька Армія змогла ще виконати контр­ удар, була в тому, що в її рядах, — після всіх невдач, дезерцій та втеч у першому відвороті, — залишився добірний військовий матеріял, який горів бажанням удару по наступаючих польських військах і ві­ рив у свою перемогу. Немало до тактичних успіхів Чортківської офензйви причинилася знаменита артилерія Галицької Армії, яка в першо­ му відвороті зберегла свою силу (до 50 батерій), переважала поль­ ську артилерію чисельно й тактично, мала достатню кількість муніції і виявляла свою повну вартість тим, що нераз ішла до бою разом з піхотою та, ще частіше, й попереду неї. Успіху Чортківської офензиви не можна не записати також» на ра­ хунок польських генералів, які керували наступом своїх дивізій чи груп у польській офензиві проти Галицької Армії. Не зважаючи на переважаючі сили й на участь галлеріївських дивізій в офензиві', ці ге­ нерали не зуміли перешкодити впорядкованому відступові І й II Кор­ пусів на південний схід. Часто відступаючі українські частини завда­ вали поразок наступаючим полякам, як ось 9-та Белзька бригада під Тростянцем у Брідщині.229 Остаточно відступаючі частини І і II Галиць­ ких корпусів відорвались повністю від противника та впорядковува­ ли себе в дальшому відступі. Факт цей польські генерали прийняли як остаточну деморалізацію Галицької Армії і її розклад. Польські во­ єнні комунікати після 3 червня вже майже не згадують про Галицьку Армію.280 Отже заіснував факт легковаження противника польськими 829 Дмтро Бречка, „До історії 9-ої Волзької Бригади УГА”, УГА, той Ш, ст. 83.

230 Пои&р&ньскі, назв, праця, ст. 117—120.

160

генералами, на думку яких Галицька Армія була вже неспроможна ставити спротив. В переконанні!, що ця ж Армія в найближчих часах до решти розлетиться, польські генерали розкинули свої групи й ди­ візії по широкому фронті, створюючи між ними навіть люки, які зго­ дом були й використані в офензиві Галицькії Армії. Але якраз тоді, коли польські генерали зі своїми дивізіями й групами так безпечно посувалися на широкому фронті за „неіснуючим” противником, стяг­ нули вони на себе несподіваний удар під Чортковом, який скінчився блискучою українською перемогою. Поляки, оголомшені тим ненадій­ ним ударом, подалися їв паніці тікати. До цієї поразки польські гене­ рали довго не хотіли признатися, бо щойно 14 червня, у воєнному комунікаті, подали до відома, що „на північ від Дністра війська ген. Павленка, не зважаючи на прийняті зобов’язання припинити бої, вда­ рили на наші позиції над Золотою Липою і на південь від Озірної. Бої тривають”.231234* Несподіваний удар „неіснуючої” Галицької Армії пояснювано теж у польських частинах, як удар Червоної армії, яка, нібито, об’єдналася з рештками Галицької Армії й почала офензиву в Галичині. Тому власне від польських полонених можна було чути те часте: „Пане большевіку, даруй мі жицє!”, про- яке згадують © своїх спогадах наші мемуаристи.282 А, тим часом, удар під Чортковом і вся дальша офензива Галиць­ кої Армії в червні 1919 року було виключно її діло. Ніяких частин Червоної армії в Галичині в той час не було. Не було теж ніяких „зо­ бов’язань” ген. Павленка припинити бої, про що згадує польський воєнний комунікат, бо вислані з тією метою парламентарі всіх трьох корпусів до польської армії нічого не добилися. Парламентарі III Га­ лицького корпусу, пполк. генштабу Фідлєр і сота. Колтунюк, які після довгих митарств добилися до головної кватири ген. Галлера в Люблині, почули, що Галицька Армія має безумовно капітулювати перед польською армією, а міжнародна комісія досліджуватиме „воєнні зло­ чини”, доконані Галицькою Армією на польському населенню Гали­ чини.238 Питання, хто по суті наказав наступ на Чортків, що був початком червневої офензиви, хвилювала українських старшин та воєнних істо­ риків і вони на цю тему написали досить 'обширну літературу. В лю­ тому 1936 року на цю тему появилася стаття Гриця Микитея і, майже рівночасно з нею, стаття сота. Михайла Ліщинського.284 У цьому ж році в „Календарі Червоної Калини” появилася була ґрунтовна роз­ відка історика, д-ра Миколи Андрусяка, про те, як прийшло до чорт231 Там же, ст. 121.

232 Напр. Волицький, назв, праця,' ст. 143. Д-р Любомир Макарушка наводить у своїй роз­ відці особистий спогад про те, як його курінь захопив 27 червня в полон познанську сотню 8 кількома старшинами в лісах коло Фирліева. Позначці були переконані, що вони попалися в большевицький полон. „їхнє здивування, як довідалися правду, згадує Мак&рушка, було велико й правдиве”. Пор. Д-р Любомир Мак&рушка, „Чортківська офензива”, назв, праця, УТА, том IV, ст. 34.

233 Corn Михайло Колтунюк, назв, праця, Український скиталець, 1923, 9—10 (31—32), ст. 38.

234 Пор. Гриць Микитей, „Правдива правда про Чортківську офензиву”, Діло, Львів, ч. 81 о 9 лютого 1936; Сотн. Михайло Ліщинський, „Чортківська офензива”, Новий Час, Львів, 1936, чч. 68 і 69.

161

ківського пролому.2352367 В 1937 роді д-р Теодор Марітчак провів цікаве інтерв’ю з учасником чортківського прюлому, от. Романом Волощуком.286 Ген. Омелянович-Павленко забрав у тій справі слово не тільки в свому засадничому творі про польсько-українську війну, але теж і в статті написаній спеціяльно для висвітлення цієї теми їв 1947 році.287 Маємо теж доповнення ген. О. Трекова до брошури „Чортківська офензива”, написаній ним після повороту з московського заслання.238 Деякі пояснення до цієї теми вніс теж от. Юліян Шепарович, учас­ ник чортківського пролому,, у свому листі до редакції мюнхенської „Української Трибуни”.239 Очевидно, в інших мемуарах можна теж знайти причинки до тієї теми, яку подрібно розглянув д-р Любомир Макарушка у своїй розвідці про „Чортківську офензиву”.240 У своїй розвідці д-р Любомир Макарушка доходить до такого висновку: „Наступ на Чортків, що є початком червневої офезниви, не був отже власною акцією трьох бригад, в імені яких промовляла де­ легація в Начальній Команді, чи навіть команди ІІ-го Корпусу: на це вказує і та обставина, що рівночасно з ударом на Чортків перейшли до наступу і бригади 1-го Корпусу, а день пізніше також і ІІІ-го. А це могло статися тільки на підставі наказів, виданих Начальною Коман­ дою ”.241 І, спраівді, дня 7 червня видала Начальна Команда за підписами ген. М. Омеляновича-Павленка і сота. Вільгельма Льобковіца, началь­ ника оперативного штабу, оперативний наказ ч. 7, яким доручено га­ лицьким бригадам наступ. Цю дату підтверджує неприхильний для ген. М. Омеляновича-Павленка історик Василь Кучабський, який ствер­ джує, що цей наказ видано вже в дусі „офензиви ген. Трекова”, якого Кучабський боготворить.242 Гєн. М. Омелянович-Павленко стверджує, що дня 7 червня він під­ писав наказ до наступу, випрацьований от. Льобковіцом, можливо, що при співучасте от. Льонера. Але ген. Омелянович-Павленко пропону­ вав обмежити наступ до р. Золотої Липи, коли ген. Греков плянував іти аж на Львів. Ген. Омелянович-Павленко був переконаний, що глиб­ ший наступ — це стратегічний абсурд, бо в околицях Львова поляки мають всі дані для протинаступу, а організаційні пляни ген. Трекова, з огляду на брак матеріяльних засобів, скінчаться блефом. Далі ген. Омелянович-Павленко стверджує, що на полк, (ген.) Тарнавського впав тяжкий хрест ліквідації операції і що він зовсім не винен, що ве235 Д-р Микола Андрусяк, „Як прийшло до чортківського пролому?”, КЧК, 1936, ст. 106—111.

236 Теодор Марітчак, „Отаман Волощук про чортківську офензиву”, ЛТЧ 1937, 3, ст. 8—6, 4, ст. 9- -14.

237 Павленко, назв, праця, ст. 69—70. Див. теж М. 0. П. „Листопад у Галичині й війна 8 Польщею (квітень, травень, червень 1919 р.)”, Українські Вісті, Новий Ульм, 1947, ч. 47.

233 Чортківська офензива. Мюнхен 1953. Вид. Братства кол. Вояків 1 УД УНА, 37 ст.. Олександер Греков, „Доповнення до брошури „Чортківська офензива”, Вісті Братства кол. Вояків УД УНА, Мюнхен, 1957, чч. 7—10 (78—81), листопад 1957.

239 Лев Шанковський, Українська армія в боротьбі за державність, Мюнхен 1958, ст. 129—131.

240 Макарушка, „Чортківська офензива”, назв. праця, УГА, том IV, ст. 6—63.

241 Там же, ст. 15.

242 Кучабський, назв, праця, ст. 302. Також, Станимір, назв, праця, ст. 79.

162

Терен війни Галицької Армії з Польщею в липні 1919 р. УГА перед переходом річки Збруч в липні 1919 р.

163

лике військове майно, яке в червні зібрано для перевезення за Збруч, наполовину впало в руки поляків. Не можна ген. М. ОмеляновичевіПавленкові відмовити рації в цих міркуваннях.243*248 У цих рішальних хвилинах, коли рішалася доля Галицької Армії, здоров’я начальника штабу НКГА, полк. Віктора Курмановича, погір­ шилося до того, що він не мав уже змоги виконувати свої обов’язки. Лебединою його піснею був такий наказ до Галицької Армії, виданий 5 червня напередодні офензиви: „Наказую негайно всякий дальший відворот припинити, зате наказую готовитись до рішального наступу-удару. Це мій останній наказ і вимагаю його виконати, доки хоч один український вояк буде при житті”.424 Наказ цей послужив пор. Грицеві Микетееві до тверджень, що ще перед початком Чортківської офензиви дав був полк. Курманович до­ ручення свому тодішньому помічникові, от. генштабу Фердинандові Льонерові, опрацювати плян протинаступу та виготовити на день 5-го червня плян лінії, на якій відступаюча армія мала б спинитись. Але у своїй „Заяві”, написаній у Бадені 10 вересня 1936 року, ген. Віктор Курманович рішуче ствердив, що не має найменших претенсій бути ініціятором Чортківської офензиви і що всі відносні пляни вийшли з-під руки ген. Омеляновича-Павленка і тим самим за його ініціати­ вою та що в обробці пляну ні він (ген. Курманович), ні от. Льонер не брали участи.248 У цьому часі сталися теж важливі устроєві зміни в ЗОУНР: 9-го червня 1919 в Заліщиках Президія Української Національної Ради й Державного Секретаріату рішила ввести в ЗОУНР диктатуру й пере­ дала повновласті диктатора тогочасному президентові Української На­ ціональної Ради — д-рові Євгенові Петрушевичеві. Як диктатор ЗО­ УНР, д-р Єівген Петрушевич звільнив ще того ж самого дня (9. VI. 1919) ген. Михайла Омеляновича-Павленка з посту головнокоманду­ вача операціями Галицької Армії та призначив на це місце ген. Олек­ сандра Трекова, іменуючи його Начальним Вождем Галицької Армії. Д-р Микола Андрусяк слушно зауважує, що „диктатор зробив це без сумніву тому, що Греков був за веденням офензиви аж до цілковито­ го звільнення Галичини, під час коли Омелянович-Павленко був свя­ то переконаний, що глибший наступ є стратегічним абсурдом”. До речі, диктатор Петрушевич займав непримиренне становище до миро­ вих переговорів уряду УНР з Польщею, в тому й до переговорів місії ген. Дельвіґа у Львові.248 Зміна у проводі Галицької Армії затримала офензиву на півтора дня. Після захоплення Ягольниці в суботу 7 червня 247 й Чорткова в неділю Зелених Свят 8 червня, — в останньому ще й поважні кількос­ ті полонених, шістьох гармат, 52 кулеметів й 60,000 набоїв 248, насту­ Павленко, назв, праця, ст. 70. Д-р Остап Грицай, „Генерал Віктор Курманович — ювілят”, ШК 1036, 7—8, ст. 2. „Заява.” (ген. В. Курманович), Ш К 1936, 10, ст. 17. Андрусяк, жив. прцая, ст. 110—111. Евген Яворівсьвий, „Чортківська офензива і відворот ва Збруч в освітленні Начальної Команди (Денник НКГА)”, Ш К 1035, 12, ст. 4. Автор використав Щоденник НКГА, який незабаром вийде друком у ньюйоркському видавництві „Червона Калина”.

847 Пполв. (Адьфред) Біванд, „Ягольниця”, КЧК 1923, ст. 52—59.

243 844 845 844 844

164

паючі бригади затрималися на місці. Противник використав це і, намагаючися відбити Чортків, 10 червня вранці повів протинаступ з Бучача через Джурин на Білобожницю, але наступ, у співдіянні бри­ гад II і III Корпусів, був розбитий і цього ж дня противник мусів -від­ ступити на Бучач. У цьому бою взяв уперше участь зав’язок майбут­ ньої 1 Кінної бригади ПІ Галицького корпусу, що тоді формувалася в Ягольниці.249250*34 У Бучачі, о 3-ій годині ранку 11 червня, ненадійним випадом в запілля польських військ (випад цей перевела сотня 1-го Станиславівського куреня 3-ої Бережанської бригади під проводом пор. Любомйра Макарушки) 260 змушено противника покинути і це місто, — во­ рог залишив кулемети, на Замковій горі гармати й на залізничному двірці вози з харчами та лікарськими матеріалами. Попереднього дня, наступючи з району Устєчко-Торське, частини III Галицького корпу­ су здобули Язловець, в якому, після чотиригодинного бою, захопле­ но теж польський полковий обоз з великою кількістю муніції, 8 ку­ леметів, 4 польова кухні, понад 300 рушниць та кількадесят підвід з мундурами, білизною, черевиками й харчами. Полонено теж 200 поль­ ських вояків.261 Наступного дня, після направи розбитого мосту на Стрипі, бригади III Галицького корпусу перейшли ріку й продовжува­ ли наступ в напрямі на Коропець і Монастириська, замикаючи тим від­ ворот розбитих у Бучачі польських частин на захід. На правому крилі фронту, І. Галицький корпус, підтримуваний 1-ою* бригадою УСС та 4 Золочівською бригадою, зайняв на Зелені Свята 8 червня Копичинці і на підходах до Теребовлі натрапив на пе­ реважаючі польські сили, які планували великий протинаступ проти Галицької Армії в південному напрямі. Бій за Теребовлю був одним із найважчих боїв червневої офензиви. На сильно укріплену польську оборонну лінію перед Теребовлею наступали бригади І Галицького корпусу (5-та, 6 -та, 10-та) й мали дуже важкі втрати.262 Ситуація змінилася докорінно щойно у висліді дій 4-ої Золочівської бригади й 1-ої Бригади УСС на захід від р. Серету, але головно з появою під Дараховом 3-ої й 7-ої Бригад II Галицького корпусу, що їх перекинено з Бучача, як пише Гуперт, на 300 підводах.263 Цю блискучу опера­ тивну ініціативу для перекинення бригад, що діяли на західньому на­ прямку фронту, на найбільш загрозливе місце фронту під Теребов­ лею, виявив полк. А. Шаманек, який з’явився вж’е в Бучачі, коли тіль­ ки частини 3-ої Бригади займали його. Очевидно, НКГА негайно по­ годилася на цей знаменитий плян.264 249 Макарушка, назв, праця, УТА, том IV, ст. 16.

250 Д-р Любомир Макарушка, „Фрагменти 8 Чортківської офензиви”, КЧК 1935, ст. 69—80. Далі Фраіменти,..

25т Станимір* назв» праця, ст. 79—80.

252 Добрий опис боїв І Галицького корпусу в Чортківській офензиві подано в праці пор. Романа Колтунюка „З кліщів омерти”, друкованій в Українському Сштальщ: 1922, 16, ст. 10—12, 17, ст. 2—3, 18, ст. 11—18, ст. 32—36, 21, ст. 12—16; 1923, 23, ст. 37—40, 24, ст. 22—26, 25, ст. 20—23, 27, ст. 40—44, 28, 26—30, 31—32, ст. 18—25. На жаль, ця добра праця не закінчена.

253 Гуперт, Завнцв..., назв. праця, ст. 89, Шухевич потверджує це. Див. Спомини, ч. П, ст. 97.

254 Макарушка, назв. праця, УТА, том IV, ст. 20.

165

Наступ 3-ої Бригади з Дарахова на Струсів, день після захоплен­ ня Бучача, змусив польську армію відступати в напрямі на Тернопіль. Тут над р. Грізною Оікорскі намагався поставити своїми 15 баталь­ йонами, спротив наступаючим українським бригадам, але 4-та, 10-та, 9-та і 21-а Бригади вирішили цілоденний бій у свою користь. У по­ полудневих годинах у неділю 15 червня увійшли українські частини до Тернополя.255 Варт відзначити, що операції для здобуття Тернопо­ ля вела „Армійська група полк. Тарнавського”, якій підлягали І і II Галицькі корпуси. Після здобуття Тернополя групу розв’язано і з то­ го часу оба корпуси оперували вже далі самостійно. Майже 'одночасно з входом І і II Корпусів до Тернополя, здобули важливий оперативний успіх також частини III Галицького корпусу: Курені 8 -ої та 14-ої Бригад, після триденних впертих боїв, здобули майже 4 км довгий польський мостовий причілок на лівому березі Дністра, на північ від Нижнева. Ліквідацією цього причілка україн­ ські війська унеможливили полякам будь-яку офензиву в запілля Га­ лицької Армії з цього причілка та забезпечили бригадам III Галиць­ кого корпусу дальший похід на північ з метою здобути лінії Зо­ лотої Липи й Гнилої Липи. Успіх цей стався 16 червня і після нього III Галицький корпус посувався на півночі від Дністра швид­ ко вперед.256 Дотепер вела Галицька Армія наступ обома крилами свого фрон­ ту. Люку, яка створилася в центрі, поляки намагалися використати ударом на Підгайці (13 червня), але цю спробу відбила 2-га Бри­ гада під особистим проводом от. Тінкля, який відсунув свій від’їзд до лічниці, щоб керувати боєм.257 Після здобуття Тернополя, І Га­ лицький корпус помаршував далі на північ, здобуваючи Оліїв (17.

VI.), Зборів (18.VI), Плугів (21.VI.), Підкамінь (21.VI), Золочів (22.

VI) і, врешті, Броди (24.VI). На шляху цього походу І Галицький кор­ пус розбив групу ген. Єнджеєвского, а його дві дивізії — Сікорскюго й львівську, — змусив до панічного відвороту.258 Він теж викинув групу полк. Мінкевича з Підкаменя та Бродів. Зараз таки після здобуття Тернополя НКГА заплянувала теж ак­ цію для здобуття Бережан, в якім сконцентрувалося, за відомостями НКГА, 20 польських батальйонів.259 Плян передбачував оточити цю силу в Береж'анах, знищити її та здобути її воєнні запаси. Як би цей плян був НКГА удався, ворог був знищений і відповідні воєнні запа­ си здобуті, ніякі вже польські сили не були б могли протиставитися походові Галицької Армії на Львів. Таким чином, від бережанської операції залежав увесь вислід Чортківської офензиви. Плянуючи цю операцію, бригади II Галицького корпусу вже в су­ боту 14 червня рушили на захід. 15 червня курені 1-ої Бригади УСС зустріли під Купчинцями й Ходачковом групу полк. Бербецького, який спішив під Тернопіль з допомогою для Сікорского й розгро­ 255 Там же, ст. 26.

256 Подрібнив: опис боїв під Нижневом, див. Волицький, назв, праця, ст. 140—151.

257 Макарушка, назв, праця, УТА, том IV, ст. 24.

25в Гуперт, Заенцв..., назв. праця, ст. 93.

259 Евген Яворівський, тав. праця, ЛЧК 1935, 12, ст. 6.

166

мили її, а 3-тя Бригада окремо відкинула ще один полк під Денисовом, що теж ішов Бербецькому з допомогою. У вівторок 17 червня 1919 підійшли бригади II Галицького корпусу під Бережани.260 Бій за Бережани почався 20 червня і воєнну ситуацію того дня. для польської армії окреслив Гуперт як „розпачливу” 261 Диспозиції до наступу на Бережани виглядали так, що 1 Бригада УСС й 6 -та Бри­ гади мали заатакувати Бережани від півночі, 7-ма Бригада від схо­ ду через Лисоню, 3-тя й 12-та Бригади від півдня через „Дикі Лани”, а 11-та Бригада мала відтяти полякам відворот на захід, у напрямі Рогатина. 21 червня українські війська ввійшли вранці до Бе­ режан, але диспозицій НКГА не виконано так, як заплановано, бо за­ лишився вільний шлях на Рогатин і польська залога змогла ним утек­ ти від розгрому. До речі, польські війська тікали так швидко, що ген. Зєліньскі поставив внесок перед Начальним Довудствем відобрати трьом командирам батальйонів команду за те, що вони без наказу, самовільно, відступили з Бережан.262 А проте, рішальна операція Чортківської офензиви не вдалася. Центральна група ген. Зєліньского не була розбита, а воєнна здобич у самих Бережинах не була така, як передбачували. В зв’язку з цим, у літературі, знаходимо закиди на адресу 6 -ої й 11-ої Бригад, що во­ ни не добилися визначених їм в операції завдань. Вони й не могли їх добитись.263 Для оточення й розгромлення польських сил у Бережа­ нах зібрано замало війська, а те, яке зібрано, було вже до краю пе­ ремучене майже безперервними боями впродовж чи не двох тижнів Чортківської офензиви. Не було в тому й ніякої вини НКГА: вона не зібрала більш війська під Бережанами, бо цього війська не було. Тра­ гедія ген. Трекова була в тому, що він не міг дістати зброї, муніції й воєнних матеріялів ні з України, ні з Румунії (були такі надії, але ніяк не обосновані). Крезуб подає, що до збірних станиць зголоси­ лося під час Чортківської офензиви біля 100,000 добровольців, але при недостачі зброї і будь-якого виряду затримано з них тільки 15,000.264 Новосформовані бригади IV і V Галицьких корпусів, якими пляновано посилити фронтову армію в дальших етапах офензиви, існували тіль­ ки на папері, — в боях брали участь тільки 12-та, 18-та і 21-ша Бри­ гади, всі дво-курінного складу, .із слабкою артилерією, або й зовсім без неї. Величезне захоплення українського населення, його волю до боротьби за рідну державу, що з такою силою проявилися в дні Чорт­ ківської офензиви, не сила було використати, бо бракувало зовсім матеріяльних засобів, потрібних для перемоги. І тому теж, дальше ведення офензиви, після бою під Бережанами, слід справді розцінювати як „стратегічний абсурд”, про який гово­ рив ген. М. Омелянювич-Павленко. Тільки наївний міг мріяти, що 260 Макарушка, назв. праця, УГА, том IV, ст. ст. 26; Гуперт, Завнцв..., назв, праця, ст. 93. Про бої 1-ої Бригади УСС, диб. Володимир Калина, Курінь смерти УСС, Льбів 1936. Також: УГА, том І, ст. 420—422.

261 Гуперт, Заенце..., назв, праця, ст. 92.

262 Там же, ст. 93.

263 Макарушка, Фрагменти..., назв, праця, ст. 76—78. Його ж „Чортківська офенвива”, назв, праця, УГА, том 18, ст. 80—82.

264 Кревуб, назв. праця, ст. 149.

167

25,000-на фронтова Галицька Армія зі своїм поганим забезпеченням зброєю, муніцією й воєнними матеріялами, зможе перемогти значно більшу й досконало забезпечену польську армію та вийти на лінію р. Сяну. Галицька Армія не отримувала ніяких нових підкріплень, але на польський проти-український фронт з усіх усюдів почали надхо­ дити цілі дивізії, групи й численні батальйони. Вже 22 червня на ук­ раїнський фронт прибув маршал Юзеф Пілсудскі, який мав особисто керувати контрофензивою польської армії, 23 червня до Камінки струмилової прибула 6 -та галлерівська дивізія і до Бібрки познанська гру­ па. Навіть на Волині припинили поляки натиск на большевицький фронт, щоб частину військ перекинути в Галичину. Через Дністер, під Букачівці, перепинено теж частину дивізії ген. Желіґовского. Не було найменшого сумніву, що в короткому часі противник перейде до остаточної контрофензиви, в якій намагатиметься вигнати Галиць­ ку Армію із Галичини.265 Після бою під Береж'анами Галицька Армія продовжувала далі свій наступ аж до п’ятниці 27 червня. У цьому наступі не бракувало їй тактичних успіхів під Дунаєвом, Поморянами, Гологорами, над р. Свіржем і на правому крилі фронту. Але це все була вже лебедина пісня Галицькії Армії. В суботу 28 червня Галицька Армія мала поча­ ти дальший наступ, щоб здобути Ходорів, Перемишляни і Красне, але противник випередив Галицьку Армію й почав свою контрофензиву на одну годину раніше. Фронт тримався, доки були ще у стрільців набої в набійницях, але цих набоїв було обмаль. Звідси й почався другий відворот, який повів Галицьку Армію аж за р. Збруч, на Над­ дніпрянську Україну. Відворот відбувався пляново, але й польська армія наступала тепер обережніше й повільніше, як у першому відво­ роті, боючись нової несподіванки. Сильніші бої були тільки на фронті III Галицького корпусу, який поляки без успіху, намагалися розбити, щоб таким чином відтяти шлях відвороту І і II Галицьким корпусам.266 В середу 16 липня 1919 року вся Галицька Армія зібралася у при­ значених районах над Збручем, щоб перейти цю річку. Того ж дня диктатор д-р Євген Петрушевич і НКГА під проводом ген. Мирона Тарнавського (5 липня диктатор звільнив ген. Трекова з посту На­ чального Вождя) переїхали до Кам’янця. Тоді теж перебралась за Збруч більшість цивільних установ і збігців. В четвер 17 липня вранці стали переходити Збруч бойові частини: бригади І Корпусу коло Гу­ сятина, II Корпусу — у Скалі й III Корпусу в Ніврі й Кудринцях. До по­ лудня всі частини були вже за Збручем і прямували в райони, визна­ чені їм НКГА.267 Співвідношення сил обох армій під час другого відвороту Га­ лицької Армії подає Гуперт. У наступній табличці подаємо співвід­ ношення сил на початку польської контрофензиви 28 червня.268 265 966 967 968

Гуперт, Завнце..., назв, праця, ст. 94—96. Історія українського війська, назв. праця, ст. 515. Там же, ст. 515. Гуперт, Завнце..., назв, праця, ст. 96—97.

168

Табл. 17

БОЙОВИЙ СТАН ПОЛЬСЬКОЇ

й

УКРАЇНСЬКОЇ АРМІЙ

28 червня 1919 Групи/дивізії Мінкевич Єнджеевскі: Львівська Сікорскі 6 галлер.* Зеліньскі Александровіч Желіґовскі

Польська армія Багн. Шабель Кул. Гарм.

4,573 3,190 4,918 12,681 4,500 13,507 5,431 2,484 38,613

733

Українська армія Багн. Шабель Кул. Гармат

134 и 10

65

67 127

39 9

798 110 210 500 536 2,144

328 103 156 124 86 797

58 48 57 31 13 207

—

Бригади

5,9,10 5,300 3,100 4,6 1,3,7 11,000 2,8 4,000 11,14 1,000 24,400

400

80 48 176 56 16 376

ЗО 18 66 34 6 144

* 6-ою дивізією галдерівських стріїьців командував француз: ген. Шампо де Сосі. Також полками цієї дивізії командували французи: 10 полк стрільців — полк. Ожіе, 11 полк стрільців — полк, де Кольбер і 12 полк -стрільців — полк. Шнайдер.

У своїй праці подає Гуперт теж бойовий стан обох армій на день 11 липня: 39,537 багнетів, 837 кулеметів і 204 гармат польської армії проти 22,360 багнетів, 464 кулеметів і 120 гармат української армії. Але в цьому зіставленню не подано, що на польський фронт прибув, теж 1 -ий полк галлерівських стрільців з дивізіоном артилерії та що сформовано бригаду кавалерії під проводом французького генерала де Кольбера. А вже просто фантастичні є дані Гуперта про розташу­ вання українських бригад: до І Корпусу він зараховує Бригади 3-ту, 5-ту, 6 -ту і 10-ту; до II Корпусу — Бригади УСС, 7 і 12; до III Корпусу — Бригади 4-ту, 8 -му і 11-ту, а до IV Корпусу — знову бригаду 3-ту, 13-ту, 15-ту і 18-ту.269 Дійсний ордебатай Галицької Армії в Чортківській офензиві й другого відвороту поданий у розвідці д-ра Любомира Макарушки.270 Фантастичні також1 дані Гуперта про польські трофеї у другому відвороті, — він подає їх на 9,932 полонених, 51 гармат, 129 кулеме­ тів, 16 автомобілів, 2 панцерні автомобілі, 65 льокомотивів, 1,735 ва­ гонів і 92 вагони муніції( ! ) .271 Рівночасно той же Гуперт стверджує, що відворот від 28 червня відбувався без таких втрат, які були у від­ вороті у травні.272 Тим часом дійсність була така, що всі полки арти­ лерії Галицької Армії перейшли Збруч, не втративши ні однієї гар­ мати, а кількість багнетів галицької піхоти була така ж, як і під час Чортківської офензиви. Інша справа, що у другому відвороті Галиць­ ка Армія могла поїздами до Скали чи Іваня Пустого евакувати тільки частину майна, бю шлях відвороту на Волочиська був закритий большевиками. Це й передбачував ген. М. Омелянович-Павленко як наслі­ док глибокої офензиви, яку він назвав був „стратегічним абсурдом”.

369 270 271 272

Там же, ст. 103. Макарушка, назв, праця, УГА, том IV, ст. 52—59. Гуперт, Заенцв..., назв, праця, ст. 104 Там же, ст. 102.

169

Гуперт подає, що польські втрати в контрофензиві від 28 червня до 17 липня досягли 78 убитих, 798 ранених і 27 пропалих без вісток, разом 903 осіб. Такі ж невеликі були втрати українських частин. Це свідчить, що другий відворот відбувався без більших боїв.273 На закінчення цього розділу варт підняти ще одне важливе пи­ тання: Чи була альтернатива до „стратегічного абсурду”, — задалекої офензиви Галицької Армії, яка була понад її сили й, тому, мусіла закінчитися катастрофою? На наш погляд, така альтернатива була. Вона булав умові про завішення зброї й демаркаційну лінію між поль­ ською й українською армією, яку склала у Львові з поляками Місія УНР під проводом ген. Сергія Дельвіґа. Цей договір складено 16 черв­ ня й він мав обов’язувати від 21 червня, але диктатор д-р Євген Петрушевич цього договору не признав й офензива Галицької Армії трива­ ла далі. Демаркаційна лінія, що відома, як лінія Дельвіґа, йшла від Залозець р. Серетом попри Тернопіль, який залишався в польських руках, через Острів та Літятин до Золотої Липи й далі Дністром. Цей до­ говір залишав Галицькій Армії територію Галичини, що мала 870,000 населення, в тому 519,700 українців (59.7%). Якби польська армія справді хотіла була залишити цю територію за українцями, то вона, якоюсь мірою, могла служити скромною базою для Галицької Армії в час її операцій на Наддніпрянській Україні проти большевицьких армій. Можна сумніватися, чи це було б сталося. Дня 25 червня 1919 Найвища Рада в Парижі уповноважнила польську армію зайняти Га­ личину по р. Збруч. Це рішення Найвищої Ради передано Галицькій Армії 10 липня. У зв’язку з цим рішенням Польща була б мабуть теж вимагала віддати їй території з-поза демаркаційної лінії Дельвіґа. Все ж таки, згода на завішення зброї й демаркаційну лінію Дельвіґа могла була дати Галицькій Армії деякі стратегічні користі. Вона при­ наймні 15 день скоріше була б перейшла р. Збруч, як це сталося в дійсності і могла була виевакувати все своє майно, нічого не зали­ шаючи полякам. Перейшовши Збруч 15 днів скоріше, Галицька Армія дійшла б була й до Києва два тижЦі раніше, тобто тоді, коли Добро­ вольча Армія ген. Денікіна була від нього далеко. Після переходу Збруча у дні 17 липня, НКГА вислала до поляків парляментарів, які мали заявити, що вони погоджуються на лінію Дельвіґа.274 Очевидно, ми завжди спізнювались з нашими погоджен­ нями на різні домовлений. Коли почалася велика польська офензива 15 травня, ми вислали парляментарів, які мали заявити, що пристає­ мо на лінію Бертельмі, хоч у Львові й Хирові ми категорично її від­ кинули. Відкинути завішення зброї й демаркаційну лінію Дельвіґа мог­ ли ми виключно при абсолютній певності, що Чортківська офензива закінчиться нашою перемогою над польською армією. В умовах, ко­ ли такої певности не було і навпаки — була певність, що офензива 273 Там же, ст. 104.

274 Шухевич, назв, праця, II частина, ст. 154.

170

закінчиться поразкою, — диктатор д-р Євген Петрушевич і ген. Греков повинні були прийняти договір про завішення зброї й демарка­ ційну лінію, складений Місією УНР, в яку входили теж старшини Га­ лицької Армії (полк. Кость Слюсарчук й інші). В даному випадку нашдержавний провід прийняв би був „менше зло”, бо ж дальше веден­ ня офензиви принесло гірші наслідки.275 У цьому місці годі не зробити ще зауваження, а саме, що у ви­ звольній війні українського народу в 1918-1920 роках ми не зуміли створити єдину українську збройну силу й виробити єдину визволь­ ну стратегію. Ми воювали на багатьох фронтах, але ніколи не знали, котрий із цих фронтів — головний і котрий побічний, на котрому треба вжити всі наші сили і на котрому тільки боронитись, або й за­ миритись, може й навіть деяким тимчасовим коштом. Червень 1919 року перейде в нашу воєнну історію, як місяць, у якому братні укра­ їнські армії, віддалені від себе не більш 50 км, вели дві офензивні операції проти двох різних ворожих сил. Армія УНР вела свою Прюскурівську операцію, яка початково мала теж великі успіхи: україн­ ські дивізії зайняли Старокостянтинів, Проскурів і Кам’янець. Точно в цей самий час Галицька Армія вела Чортківську офензиву. Успіхи у Проскурївській операції були можливі просто тому, що польська армія зменшила була натиск на ліве крило Армії УНР і почала сильно натискати на большевиків. Але коли почалася Чортківська офензива, большевики перестали атакувати поляків, які забрали війська з большевицького фронту й кинули їх проти Галицької Армії. Звільнившись від польського натиску на овому правому крилі, большевики перей­ шли переважними силами до наступу проти Армії УНР. Таким чином дві одночасні українські офензиви, які мали великі початкові успіхи, покінчилися обидві поразкою. З цього виходить, що потрібні були спільні дії обох українських армій на основному фронті, яким був протимосковський фронт. І що скоріше вони були б почалися, то й для обох армій було б краще!

275 Д. Антончук, „Українсько-польські переговори про 8амиреиня в травні 1919”, КЧК 1939, ст. 174—178 (у наголовку в помилка: має бути в червні 1919 — ЛШ). Місія ген. Дельвіґа виїхала 8 Тернополя дня 1 червня, а договір про 8авішення зброї і про демаркаційну лінію (лінія ДельвіГа) 8 польською делегацією під проводом ген. Розвадовского підписала 16 червня. Завішення вброї мало обов’язувати від 21 червня. Про перегово­ ри місії ген. Дельвіґа багато пише Д-р Матвій Стахів (Україна в добі Директорії УНР, назв, праця, том VII, ст. 192—205), який доходить до висновку, що „ні начальний вожд генерал 0. Греків, ні Президент Петрушевич не могли поважно трактувати такої демар­ каційної лінії і мусіли (наше підкр. ЛШ) її відкинути цілком. Ця лінія казала їм від­ ступити назад 8І звільненої території і в істоті речі вдатися на ласку та неласку поля­ ків” (Там же, ст. 204). Кучабський, який у своїй праці гостро критикує український провід 8а відкинення лінії ген. Вертельмі, виступав проти лінії Дельвіґа, аргументуючи, що залишена українцями територія Галичини гамала й не може служити Галицькій Армії базою для перемоги на Східній Україні. Див. Кучабський, назв, праця, ст. 808— 809. Капустянський уважав, що сталася велика помилка, що не прийнято лінії ДельвіГа (Капустянський, назв, праця, Ш частина, ст. 11—12); Шухевич теж склонюється до цієї думки, бо катастрофальна нестача муніції мусіла скоро припинити Чортківську офензиву. (Шухевич, назв, праця, П частина, ст. 145—146). А втім, небагато часу про­ минуло, а вже от. Шухевич їхав як парляментар НКГА до Львова, можливо, щоб ви­ торгувати назад лінію ДельвіГа, бо Галицька Армія, яка починав широковакровну бо­ ротьбу проти большевиків, потребує Галичини по лінію ДельвіГа як своєї бази. Див. там же, ст. 154.

171

6. Польсько-українська війна — погляд з перспективи

Польсько-українська «війна прийшла у висліді агресії польських збройних сил на територію Західньої Української Народної Респуб­ ліки. Б цій «війні Польща ставила собі явні завойовницькі цілі: здо­ бути Львів і значну часитну території ЗУНР, у кращому випадку на­ віть здобути всю Галичину та добитись спільного кордону з Румуні­ єю. Всупереч до польської армії Галицька Армія не ставила собі ніяких загарбницьких цілей та обмежувалася виключно до справед­ ливої оборонної війни, що мала на меті, насамперед, відбити столи­ цю проголошеної Західньої Української Народньої Республіки — Львів, яку опанували польські повстанці та, далі, прогнати польські війська з території ЗУНР. За 248 днів війни, якщо рахувати початок її «від наступу поль­ ських військ на Перемишль в неділю 11 листопада 1918 року (1.ХІ.

1918 — 258 днів), польська армія зуміла добитись мети агресії: здо­ бути Галичину по р. Збруч і встановити спільний кордон з Румунією. Але не здійснила польська армія іншої цілі, яку собі ставила, — а саме оточити Галицьку Армію й змусити її до капітуляції, або таки знищити. Галицька Армія перейшла на Наддніпрянську Україну і по­ чала наступ на большевицькі армії разом з Дієвою Армією УНР з ме•тою визволити територію Української Народньої Республіки з-під московсько-большевицької окупації. У цьому наступі бойовим гаслом Галицької Армії було „Через Київ до Львова”, однозначне з вірою Галицької Армії у визволення українських земель з-під польської займанщини впарі із здобуттям та закріпленням української державнос­ те над Дніпром. Дійсність, покищо, була сумніша від цих мрій про майбутнє. Дня 1 вересня 1919 року підписано перемир’я між польською й україн­ ською арміями. Демаркаційна лінія між ними проходила здовж р. Збруча до Волочиськ та, далі через Базалію, Славуту, Олевське до Мозиря, залишаючи всі ці місцевості, крім Волочиськ, у польських руках. Таким чином, польська армія добилася лінії, дуже близької до кордону Польщі на Сході, що його плянував досягнути у згоді з „Ро­ сією” лідер польських ендеків, Роман Дмовський. Насправді ж поль­ ські апетити йшли ще далі: до кордонів Речипосполитої Польської з 1772 року. Демаркаційна лінія з 1 вересня 1919 року — наявний доказ, що польська армія зуміла виграти війну з «обома українськими арміями. І в цьому місці варт застановитися, які були головні причини пораз­ ки Галицької Армії в боротьбі за Галичину. На наш погляд, на цю поразку склалися головно, такі причини: 1. Не зважаючи на політичну й соціяльну розруху на польських землях, яка проявилася була в існуванні двох польських урядів у Вар­ шаві й Люблині, не кажучи вже про існування різних „людових рес­ публік”, типу таких, які були створені в Тарнобжеґу чи в Пінчові, різ­ ні польські офіцери зуміли дуже швидко, енергійно й рішуче органі­ зувати з добровольців військові частини та з ними почати наступ на 172

Галичину. Вони займали українську територію й міцно тримали її в руках, дістаючи дальшу й постійну допомогу з основних польських земель. Проти всіх цих агресорів українці змогли організувати тіль­ ки слабу оборону, передаючи ініціятиву противникові. Якби україн­ ські оборонці мали були ту енергію, що її виявили поляки, вони бу­ ли б зорганізували сильнішу оборону і прогнали напасників на поль­ ські землі. Захоплення поляками Любачева, Чесанова, Рави Руської, Устрик Долішніх, Хирова — це приклади резолютної дії дрібних груп польських військ, які згодом встигли сягнути по важливіші стратегічні цілі, наприклад, здобути Раїву Руську чи Хирів.

2. В наслідок народної мобілізації створено Галицьку Армію, але до самого кінця війни у провідних колах ЗО УНР було мало зрозу­ міння того, що головна мета цієї Армії — це розбити польську армію й вигнати її з території ЗУНР. Енергійним діям, щоб добитись цієї мети, перешкоджала загальна віра у справедливий суд Антанти, який вирішить, очевидно корисно для українців, польсько-український кон­ флікт. Від Армії вимагали тільки, щоб вона, до цього часу, втрима­ лася на своїх становищах. Віра в Антанту породжувала демобілізацію населення, яке не виявляло потрібного воєнного запалу, але зате склюнювалось до переконання, що „якось то воно там буде”.

3. Співвідношення сил обох противників у війні було таке, що Галицька Армія могла перемогти польську армію тільки в перших місяцях війни, тобто тоді, коли Польща ще не сконсолідувалася й не* могла прийти польській армії в Галичині з більшою допомогою. Для цієї перемоги потрібні були рішучі й енергійні акції українських військ, на крилах і в запіллі польських військ у Галичині з остаточ­ ною* метою здобути Перемишль й добитись лінії р. Сяну. З цього по­ гляду облога значними силами Львова й фронтальні наступи цих сил на Львів були помилкою. Польська львівська залога була б мусіла капітулювати у Львові, або пробиватись зі Львова на Раву Руську, якби Львів, при зайнятому Перемишлі, був відтятий від заходу. При­ гадуємо, що до цієї капітуляції Львова не було далеко; її одверто дис­ кутували в керівних польських колах.

4. Втримування Галицькою Армією довгого на 250 км, навіть на 400 км. фронту було черговою помилкою, бо такий фронт не сила було скріпити дротяними загородами й оборонними лініями, ані теж не було ким обсадити. У висліді існував довгий, слабо обсаджений фронт, який противник міг легко проламати, тим більш, що за цим фронтом не було ніяких резерв. Отже, замість наслідувати зразки так­ тики позиційної війни, засвоєні в Першій Світовій війні, Галицька Армія повинна була перейти до тактики зачіпно-маневрової війни на­ віть півпартизанського характеру. Така війна всеціло відповідала ха­ рактерові польсько-української війни і тактика такої війни мала щи­ рих прихильників у штабах і частинах Галицької Армії, щоб назвати тільки полк. Є. Мешковського, полк. А. Легара, полк. О. Микитку, сота. Головінського, сота. Клє та інших.

5. Для ведення зачіпно-маневрової війни потрібно було сильної й добре забезпеченої армії. Для створення такої армії .потрібно було 173

багато більш енергії, як її ©жито в дійсності. Зачіпно-маневрові опе­ рації вимагають від вояцтва великих зусиль і тому вояк мусить бути забезпечений усім потрібним: зброєю, муніцією, воєнними матеріялами, одягом, взуттям тощо. Таку сильну армію треба було організува­ ти від самого початку й усі нестачі поповнювати імпортом з Австрії, Угорщини та Чехо-Словаччини в заміну за нафту. Цього всього в нас не було, зате вже під час боїв за Львів виявлено каригідну з_цього погляду занедбаність: допомога, яку українська армія дістала у Льво­ ві від свого запілля в краю, була мінімальна.

6 . „Все для фронту, все для Apмiї!,, — ось які кличі мали, від са­ мого початку, руководити діями уряду, запільних установ, політич­ них партій, всієї української суспільности. Цього теж не було і, тому, в Армії бракувало всього: старшин, вояків, зброї, муніції, воєнних матеріялів, одягу, взуття тощо. Запілля кишіло здоровими старшина­ ми й вояками, дезертирами з фронту й запільних частин, і не браку­ вало величезних складів, в яких було повно всякого, дуже потрібно­ го на фронті добра та які потім попадались у руки противника (Стрий, Калуш, Станиславіїв, Коломия). У кожній війні фронт і запіл­ ля повинні творити один апарат, але в Галицькій Армії було інакше: фронт піддягав НКГА, а запілля ДСВС і всі намагання сполучити ці апарати не дали ніякого висліду (ген. Павленко хотів, щоб кожний бригадир на фронті був беззастережним господарем своєї запільної кадри). Запілля боронилося всіми силами проти такої уніфікації.

7. Польсько-українська війна була частиною визвольної війни ук­ раїнського народу. Ця війна велася на двох фронтах: на півночі про­ ти московсько-большевицької і на заході — проти польської агресії. Поразки Дієвої Армії УНР у боротьбі проти московсько-большевицьких військ були причиною, що Дієва Армія УНР не могла подати Га­ лицькій Армії такої допомоги, яка могла була б вирішити польськоукраїнську війну. Таким чином, визвольна війна була ввесь час двофронтовою війною. Наказом хвилини було ліквідувати один фронт визвольної війни й ужити всі сили української нації на головному фронті. Тепер немає сумнівів, що головним фронтом визвольної вій­ ни був московсько-большевицький фронт. Бо якби навіть Галицька Армія була перемогла польську армію й викинула її за Сян, то ЗО УНР була б не втрималася як самостійна держава на випадок знищен­ ня московсько-большевицькими військами Дієвої Армії УНР і захоп­ лення ними всієї України. Тоді, очевидно, червоний Київ був би му­ сів піти війною на синьо-жовтний Львів, а такій війні Польща була б ге приглядалася з заложеними руками. Було б прийшло до польськобольшевицької війни і як вона була б кінчилася, — показала кампа­ нія з липня-серпня 1920 року. Галичина була б опинилася там, де й зона була від 1919 до 1939 року.

8 . На жаль, у провідних колах ЗО УНР, не зважаючи на Акт Злуки з 22 січня 1919 р., не було ніколи зрозуміня, котрий фронт визволь­ ної війни головний і котрий побічний. Якби в цих колах було повне зрозуміння, що московсько-большевицький фронт — це головний фронт, вони були б мусіли використати максимально всі свої сили, 174

щоб здобути перемогу над польською армією в дуже скорому часі й таким чином довести до замирення з Польщею, або шукати цього за­ мирення дипломатичним шляхом, з власної ініціятиви, наприклад ви­ силаючи відповідну делегацію до Варшави. Провідна ідея цього по-, спіху мала б бути: що швидше галицькі бригади рушать у похід проти большевицьких військ, то краще для визвольної справи. Та про­ відні кола ЗО УНР вибрали третій шлях: вони чекали на інтервенцію Антанти, а коли ця інтервенція 28 лютого 1919 року скристалізувалася у форму диктату ген. Бертельмі, вони цей диктат відкинули, зверта­ ючись до Армії, щоб вона розсудила спір „залізом і кров'ю”. Що ще могли вирішити залізо і кров у тодішній ситуації? Адже ж, якби на­ віть Галицька Армія здобула була в березні Львів і вийшла на лінію р. Сяну, війна з Польщею не була б припинилася. Польська армія бу­ ла б вела війну проти українців далі, мобілізуючи сили до нової пе­ ремоги. Ці сили вже йшли на допомогу: познанські групи, галлерівська армія. Галицькі бригади були б не могли відійти на Україну, во­ ни на своїх місцях мусіли б чекати на свій погром.

9. Наприкінці 1918 року, полк. М. Капустянський дуже прецизно окреслив головну дилему визвольної війни українського народу: або з большевиками проти Антанти, або з Антантою проти большевиків. Досвід лівих українських середовищ „боротьбістів” і „незалеж­ ників”, досвід контрольованих ними отаманів, що перейшли до большевиків (Зелений, Хименко, Григоріев й інші), врешті досвід Черво­ ної Української Галицької Армії (ЧУТА) показав ясно безвиглядність будівництва самостійної „радянської” української держави в со­ юзі з московськими большевиками. Історія показує ще інший аспект безвиглядности концепції маршу з большевиками проти Антанти. Адже ж мільйонові большевицькі армії потерпіли ганебну поразку у війні проти сателіта Антанти — Польщі в 1920 році. Від повного роз­ грому вирятували їх самі поляки, складаючи з ними на власну згу­ бу Ризький договір та залишаючи перед тим напризволяще свого союзника — Армію УНР. Залишався отже похід з Антантою проти большевиків. Такий похід не відбувся й тому не знаємо, які висліди він міг дати. Але знаємо, що єдина нагода для українців включитися в такий похід бу: ла у згоді на диктат ген. Бертельмі. Справа в тому, що в первісних інтервенційних плянах марш. Фоша, які заступав ген. Бертельмі, бу­ ло місце на „українську зону”, навіть з суверенними правами, та на українську армію й альянтську допомогу для неї. Відкинення диктату ген. Бертельмі мало у висліді викреслення України з інтервенційних плинів марш. Фоша і його неґативно-вороже становище до україн­ ської визвольної боротьби. Зате з'явились пляни підтримки польсько­ го походу на Схід, удару Румунії на Галичину, широка підтримка для Добрармії ген. Денікіна, плян повної бльокади території, яку займа­ ли українські армії, байдужість до епідемії тифу й заборона висила­ ти на Україну навіть ліки. У висліді: українські армії мали „чотирокутник смерти” між большевиками й Антантою та її сателітами, маючи ворогами їх усіх і внутрі найбільшого ворога — тиф. Таким 175

чином диктат ген. Бертельмі, і зокрема його промову при передачі умов перемир’я, треба аналізувати з погляду соборної української стратегії, а не тільки з погляду польсько-українського конфлікту, який у системі визвольної боротьби українського народу творив лиш по­ бічний її відтинок.

10. У ретроспективному погляді на польсько-українську війну не можливо не згадати про Галицьку Армію. Цієї Армії не тільки не ма­ ємо чого соромитись, коли розглядати її дії в польсько-українській війні, навпаки, — можемо нею гордитись. Перш-за-все звертаємо ува­ гу, що невеличка країна, про яку ми писали, та де під українською владою було не більш 3 мільйони українського населення, країна, по якій фронти чотирорічної світової війни пересувались кілька разів сю­ ди й назад, поставила доволі чисельну, дисципліновану, регулярну ар­ мію, яка продовж 8 у2 місяця ставила чоло арміям великої будь-щобудь польської держави. Коли ще додати тисячі галичан, які прохо­ дили визвольну війну у рядах Дієвої Армії УНР, зокрема в Корпусі Січових Стрільців, в 1-ій Північній дивізії, в 1-му Гуцульському пол­ ку морської піхоти й інших частинах, то ми мусимо визнати, що вклад західньої вітки українського народу у визвольну війну 1917-1920 років був справді подиву гідний. Якщо ж мати на увазі умови, що в них велася польсько-україн-; ська війна, — а ці умови були предметом детального розгляду в на­ шій праці, — то мусимо вказати на вийнятково героїчну поставу фрон­ тового вояцтва й старшинства в окремих боях, їх відданість, ж^ртвенність і посвяту. Заломання окремих частин, занепад духа окремих во­ яків і старшин, дезерція з поля бою під час великої офензиви поль­ ської армії, зокрема в частинах лівого (південного) крила фронту Га­ лицької Армії, не можуть змінити загальної оцінки фронтового вояц­ тва й старшинства Галицької Армії, бо в час, коли були ці прояви, Га­ лицька Армія мала перед собою величезну чисельну й технічну пере­ вагу противника. В таких умовинах бували подібні прояви в усіх ар­ міях світу. В одеському десанті, наприклад, переможці залізної ні­ мецької армії, — французькі добірні полки — тікали в паніці перед григорієвськими партизанами, кидаючи зброю й воєнні матеріяли. Па­ ніка трапляється в кожному війську. Галицька Армія була добра армія. Така перейде вона в історію. Жаль тільки, що історія не поскупила їй ударів, на які вона не заслу­ жила. І © цьому була трагедія цієї Народньої Армії. Г. ЛЕМКІВЩ ИНА И ЗА К А Р П А ТТЯ У ВИЗВОЛЬНІЙ ВІЙНІ 1. Визвольна боротьба на Лемківщині в 1918-1919 роках.

Лемківщина, це найбільш на захід висунена українська територія, яка з огляду на українську більшість свого населення мала входити у склад Західньої Української Народньої Республіки, що зрештою й було зазначене в „Тимчасовому основному законі” Української Націо­ нальної Ради з 13 листопада 1918 р. Територія Лемківщини охоплюва­ ла південні частини повітів Новосандецького, Горлицького, Грибів176

ського, Ясельського, Короснянського, Сяніцького і 4 села повіту Новоторзького — разом близько 3,500 км.кв. і 200,000 населення, їв то му 160,000 українців. До Першої Світової війни на Лемківщину налягла значно старо­ руська (москвофільська) течія, провідниками якої були здебільша міс­ цеві священники. Український національний рух був слабий. Про си­ лове відношення обох рухів може свідчити факт, що на близько 300 лемківських сіл, москвофільські Читальні ім. Качковського були в 109 селах а українські Читальні „Просвіти” тільки у 22. Перша Світова війна принесла Лемківщині не тільки жахливі ав­ стрійські репресії й велике знищення в наслідок завзятих боїв у 19141915 роках, але й значне освідомлення лемків в українському напрямі. До цього освідомлення чимало причинилися українські вояки росій­ ської армії, а теж перебування лемків у російському полоні й на Ук­ раїні. Широкі маси лемків дістали наглядну лекцію про різниці між українцями й москалями, що значно допомогло до їх національної ідентифікації. Коли ж у сусідній Галичині відбувся Листопадовий Зрив, лемкирусофіли й лемки-українці в одному були згідні, а саме в тому, що, ці і ті не хочуть належати до польської держави. Географічно склало­ ся тац, ЩО в західній Лемківщині провід у свої руки взяли лемки-русофіли, а в східній Лемківщині — лемки-українці. Коли лемки-україн­ ці вже 5 листопада 1918 року на вічах у Вислоці Горішньому, Команчі та інших місцевостях проголосили українську владу в південній час­ тині Сяніцького повіту, створили Повітовий комісаріат у Вислоці й почали організацію збройної сили, на якій могла б опертися україн­ ська влада, лемки-русофіли скликали своє перше віче у Святковій щойно 17 листопада, а потім друге віче у Гладишеві, 27 листопада, на яке запрошено теж українців. На вічу у Гладишеві створено т. зв. „Лемковскую Русскую Раду”, але й схвалено постанову, що Лемківщина має належати до цієї держави, яка буде зорганізована в Гали­ чині. Поскільки ця ухвала, яка, до речі, пройшла з ініціативи приявних українців, не дуже подобалася деяким завзятим лемкам-русофілам, то з їх ініціативи скликано 5 грудня у Флоринці віче вже без ук­ раїнців, на якому проголошено „Русскую Лемковскую Республіку”, вибрано „Русскую Лемковскую Раду” та „Русский Лемковский Уряд”, до якого ввійшли о. Дмитро Хиляк, парох с. Ізби, адвокат Ярослав Качмарук (Качмарчик-?) з Мушини та селянин Микола Громосяк з Криниці-села.1 В ім’я правди треба сказати, що „Русский Лемковский Уряд” під проводом о. Д. Хиляка втримував дружні взаємини із Повітовим комі­ саріатом ЗУНР під ідейним проводом о. Пантелеймона Шпильки (ко­ місаріят очолював учитель Гриць Судомир). Так було до дня 22 січня 1919 року, коли „Команчецька Республіка” впала під ударами поль­ ських військ. У зв’язку з дальшим погіршенням ситуації ЗУНР у між1 о. Зиновій Флюнт, „Визвольний відгомін на Лемківщині”, ЖЧК 1930, 7—8, ст. 5—7; Франц Коковський, „Лемківські републики в 1918—1919 р.”, ШК 1985, ст. 116—116; Степан Пеіьц, „Лемківська республіка”, Вісті Братства кол. Вояків 1 УД УЕА, Мюн­ хен, 1962, ч. 107, ст. 87.

177

народньому й мілітарному аспектах, „Русский Лемковский Уряд” по­ чав шукати іншої концепції для політичного майбутнього Лемківщини і знайшов її в об’єднанні з лемківською Пряшівщиною й приєд­ нанню цієї об’єднаної Лемкіївщини як автономної области до ЧехюСловаччини. Цю ідею пропаговано на вічах у 1919 році, а теж висла­ но делегацію до Праги до през. Т. Масарика під проводом о. Юрчакевича, яка намагалася прихилити його до цього пляну. Але, през. Масарик не думав через Лемківщину наражуватися на війну з Польщею й увесь плян відкинув. „Русский Лемковский Уряд” проіснував до 1920 року, коли його арештували поляки й поставили перед суд у Но­ вому Санчі. Суд відбувся в 1921 році і закінчився звільненням підсуд­ них від вини й кари.23 Повітовий комісаріят у Вислоці зорганізував під своєю владою ЗО сіл у південній частині Сяніцького повіту. В усіх селах діяли гро­ мадські уряди, станиці жандармерії, пошта. Кожне село мало свою озброєну міліцію. Творцем й організатором цієї „республіки” був ад­ міністратор Вислока о. Пантелеймон Шпилька, допомагали йому учи­ тель Гриць Судомир, о. Михайло Кріль, парох Прелуки, та булавний Володимир Курка, так би мовити головнокомандувач усіх збройних сил „республіки”. На території „республіки” не знайшлось ні одного старшини, але було кількох підстаршин: бул. Щуровський, ст. дес. Андрій Кир, дес. Іван Ґайдош, віст. Василь Свистун та інші і вони знаменито керували діями озброєної міліції, що в „республіці” нара­ ховувала понад 1,000 бійців. Міліціонери зробили собі навіть провізоричний „панцерний” поїзд, що складався з льокомотиви та двох товарових вагонів, виложених цеглою, і діяв на залізничній лінії Лупків-Загіря. Коли поляки спровадили собі справжній панцерний по­ їзд до Загіря, міліціонери «основно знищили залізничний шлях між ст. Щавне-Куляшне й Мокре, щоб польський панцерний поїзд не зміг дістатися на територію республіки.8 Дня 19 грудня 1918 поляки з Сянока зробили перший більший випад на Команчу, Щавне й Куляшне. Зайнявши Щавне, поляки під­ палили декілька хат й почали немилосерно грабити й бити населення. Розлючені міліціонери з Прелук, Команчі та інших сіл пішли в атаку на напасників, змусили їх панічно відступити і здобули від поляків 60 рушниць та кілька скриньок муніції. Прелучанською міліцією в цьо­ му бою керував ст. дес. Микита Лукачак й віст. Степан Чура, команчанською — ст. дес. А. Кир.4 Після цього „святомиколаївського” погрому, поляки аж до 22 січ­ ня 1919 не змогли здобутися на ніяку більшу акцію. Все ж таки, про­ від Комісаріяту здавав собі справу, що він не зможе, власними сила­ ми, відбити більшу акцію польських військ зі Сянока, тим більш, що не має не то гармат, але й ні одного кулемета. І тому Ком:ісаріят ви­ слав делегацію до Стрия, щоб в Обласній команді прохати воєнної до­ помоги для „Команчецької Республіки”. Делегати Комісаріяту змогли 2 Флгонт, назв. праця, ст. в.

3 Франц Коковський, „Прелучанська міліція”, ЖЧК 1934, 11, ст. 2—3.

4 Там же, ст. 8.

178

дістатись до Стрия, але полк. Коссак порадив їм боронитися до часу, поки в Сяніччину не прийдуть. . . чехи, а як „воєнну” допомогу казав видати дві рушниці.56 Важко сьогодні судити, чи справді полк. Кос­ сак не міг подати більшої допомоги, бо ж у стрийській тільки зало-, зі було тоді 40 старшин і 1,100 підстаршин і стрільців (грудень 1918). Водночас годі не завважити, що рішення полк. Коссака було наділі втечею перед вирішенням важливої проблеми, а такі втечі у війні мають жалюгідні наслідки. Кінець „Команчецької Республіки” прийшов 22 січня 1919 року. Вже 21 січня почали поляки наступати з трьох сторін на Команчу й Вислік. Міліція, зібравшись на горі Могилі, повела протинаступ, яким так перестрашила поляків, що ті почали вицофуватися з Команчі, ки­ даючи зброю. Від Загір’я над’їхав полякам поїзд з допомогою. Це у свою чергу налякало наступаючих міліціонерів і вони стали відсту­ пати. Згодом виявилося, що відступати не було чого, бо підмога бу­ ла невелика.® З Команчі відступили міліціонери через Ославицю до Прелук і звідти перейшли до Кам’янок, де почали збиратися під командою ст. дес. Бескида. Польський батальйон зайняв Прелуки та став грабити село й палити хати. Міліція знову повела наступ на поляків, які, на­ лякані несподіваним обстрілом, почали тікати, залишаючи пограбо­ вану худобу.7 Поляки мали кулемети й це була причина, чому міліціонери рі­ шилися припинити боротьбу. Відділ міліціонерів відійшов до Ляборця, переїхав звідти залізницею до Гуменного, перейшов з Гуменного до Вижн. Березного й через Уж'ок добився до Самбора. Самбірська команда відіслала відділ до Лютовиськ і звідти відділ перейшов до Тісної, в якій команду над ним перебрав ст. дес. Чолач.8 Команда в Лютовиськах доручила була ст. дес. Чолачеві перевести бранку в се­ лах Ліського повіту. Та коли він прийшов з тією метою до Манева, місцеві селяни під проводом „штабсфельдфебля” Петра Лазоришина напали на відділ ст. дес. Чолача, вбили його і полонених стрільців з його відділу передали полякам у Лупкові.9 Два тижні пізніше прийшла карна експедиція з Тісної під прово­ дом хорунжого. Вона виловила дезертирів і забрала їх до Тісної. Комавдантом у Тісній був сота, кінноти О. Вільчинський, який із загоном кіннотників прибув був з Єлисаветграду, щоб помогти в польсько-ук­ раїнській війні. Після нього групою військ у Тісній командував інший яаддніпрянець, сота. М. Пилипенко-Богун. На Благовіщення (7 квітня 1919) поляки одним батальйоном обійшли Тісну через чеську територію і зробили випад на Тісну. Сота. Пилипенко-Богун зробив у Майдані (частина Тісної) засідку на поля­ 5 6 7 5 9

Фр&нц Коковський, „Із записника лемка”, ЛЧК 1934, 7—8, ст. 24—26. Там ж ст. 24. Там же, ст. 25. Там же, ст. 26. Франц Коковський, „Смерть ст. дес. Чолача”, ЛЧК 1935, 11, ст. 19.

179

ків, розбив без решти їх батальйон і взяв зброю й полонених. З того часу був тут на фронті повний спокій.10 Коли почалася польська офензива 15 травня 1919, українські вій­ ська в Тісній дістали наказ перейти на чехо-словацьку територію, де були роззброєні й інтерновані. Лемківські міліціонери з Команчі, Прелук, Репеді, Душатина й інших сіл ділили долю своєї групи. Але рані­ ше, бо 22 січня 1919 року, коли стався розгром „Команчецької Респуб­ ліки,” багато активних громадян разом з о. Пантелеймоном Шпиль­ кою пішли на еміграцію в Чехо-Словаччину. Хто залишився (комісар Гриць Судомир, о. Михайло Кріль й інші), того поляки арештували й вивезли до ославленого концентраційного табору в Домбю. Чима­ ло з в’язнів цього табору загинуло; інших звільнено щойно після закінчення польсько-української війни.11 Польська пацифікація була переведена не тільки у південній час­ тині Сяніцького повіту, де існувала „Команчецька Республіка”, що вважала себе за частину ЗУНР, але теж і в західній Лемківщині, в якій правили лемки-русофіли. У другій половині 1919 року, коли поляки закріпили свою владу в містах західньої Лемкіївщини й відділили її військами кордонної охорони від Чехо-Словаччини, вони ,вислали теж карні експедиції до сіл т. зв. „чеської орієнтації”, тобто сіл, у яких на громадських зборах чи в петиціях до Праги висловлювано бажан­ ня приєднати Лемківщину до Чехо-Словаччини. Оця пацифікація „русскої” Лемківщини не різнилася від пацифікації української її час­ тини, а обі разом від ославленої пацифікації з 1930 року.12 2. Галицьке військо на Закарпатті Згідно з постановами „Тимчасового основного закону” Україн­ ської Національної Ради з 13 листопада 1918 року, українські частини колишніх угорських округ (комітатів) Спиш, Шарош, Земплин, Уг, Берег, Угоча і Мармарош мали належати до Західньої Української Народньої Республіки. В 1910 році українська етнографічна територія в Угорщині нараховувала близькі 15,600 кв. км. і 800,000 населення. Коли розпалася австро-угорська монархія, українське населення Закарпаття навіть не пробувало встановити свою владу революційним актом, подібним до Листопадового Зриву в Галичині. На це склали­ ся різні причини. По-перше, українське населення на Закарпатті тво­ рило тільки 55.88% усього населення, при чому інші національності, — мадяри, жиди, німці, — були ворожі до такого чи іншого його на­ ціонального самовизначення і зокрема не бажали встановлення укра­ їнської державносте на цій території. По-друге, українське населення Закарпаття не мало достатньої кількости національних провідників, бо більшість родом української інтелігенції та духовенства були змадяризовані й заявлялися за дальшу держ'авну приналежність Закар­ 10 Там же. Теж Франц Коковський, „Із записника лемка”, пазе. праця, ст. 25—26.

11 Франц Коковський, „Прелучанська міліція”, назв, праця, ст. 3. Його ж „Листопадові дні в Долонній”, ШК 1985, 5, ст. 13. Його ж „Одна картина (Уривок із праці „Виз­ вольні рухи на Лемківщині”), ШК 1934, 5, ст. 2—3.

12 Флюнт, шив. праця, ст. 3.

180

паття до Мадярщини. Не зважаючи на те, інстинктовний гін україн­ ського населення Закарпаття до єдности з Україною був такий вираз­ ний та імпозантний, що не було й найменшого сумніву щодо справж­ ніх бажань цієї забутої вітки українського народу. Численні народні віча: в Старій Любовні (8.ХІ), Бардієві (27.ХІ), Свиднику (29.ХІ), Стропкові (ЗО.ХІ), Ляборці (2.ХІІ), Гуменному (З.ХІІ) — всі на Пряшівщині, в Будапешті (10.ХІІ), Сваляві (8.ХІІ), Сиготі (18.ХІІ) і найбільші з них у Хусті (21.1) схвалювали одноголосно волю населення про при­ єднання Закарпаття до України.18 Зворушливі спогади про зустрічі із закарпатськими селянами та їхні побажання, щоб „Україна прий­ няла нас до себе”, залишив нам пхор. УСС Юрко Гарасимів, який очо­ лював стрийських пластунів-вояків, що з доручення Обласної Коман­ ди в Стрию вели серед населення Закарпаття агітацію за приєднання до України.14 Та на вічах й резолюціях справа не кінчилася. Прихильники об'єд­ нання з Україною висилали до тимчасової столиці ЗУНР — Станиславова — делегації з заявами, що Закарпаття хоче прилучитися до Со­ борної України і прохали вислати на територію Закарпаття україн­ ське військо. За свідченням адвоката у Воловім, д-ра Осипа Дудикевича, колишнього старшини УГА, делегати Закарпаття Клочурак і Клемпуш були у днях 2-3 січня 1919 у Станиславові й були прийняті президентом УНРадй, д-ром Євгеном Петрушевичем.16 В січні 1919 року відбулися три військові експедиції на Закарпат­ тя, що мали завдання обсадити цю українську землю та прилучити її до ЗО УНР. Накази перевести такі експедиції дістали Окружні Ко­ манди, в Коломиї, Стрию й Самборі, але експедиції були недбайливо підготовані й переведені недостатніми силами. Генезу цих експедицій сьогодні трудно роз’яснити, бо й не відомо, в кого зродився їх плян та хто дав наказ виконати. І так сотн. Микола Алиськевич свідчить, що коли Рада Державних Секретарів ЗО УНР почала розглядати спра­ ву воєнної експедиції на Закарпаття, то полк. Вітовський боронився перед висилкою туди будь-яких військ, мовляв йому бракує куренів обсадити добре львівський фронт, але під натиском д-ра Сидора Голубовича уступив і погодився післати на Закарпаття один курінь.16 Іншу версію подає д-р Льонґин Цегельський, який пише, що д-р С. Голубович, на домагання полк. Вітовського, скликав у січні 1919 р. Раду Державних Секретарів, яку полк. Вітовський поставив перед до­ конаний факт, мовляв українські війська перейшли Карпати й саме знаходяться на Закарпатті, де займають повітові осередки. На засі­ данні, пише Цегельський, зчинилася нечувана буря, мовляв полк. Ві­ товський розпочав на власну руку нову війну.1719 19 Д-р Микола Андрусяк, „Гомін української державносте й соборносте на Закарпаттю”. ШК 1931, 7—8, ст. 27—32. u Юрко Гарасимів, „Десять днів на Підкарпаттю. Спомини з 1919 р.”, ШК 1930, ст. 15—26.

15 Д-р Осип Дудикевич, „Гуцули за Соборну Україну”, Нова Свобода, Хуот, 1 січня 1939, ст. 4—5, цитоване в праці Августина Штефана, „Українське військо в Закарпатті”, Вісті Комбатанта (далі ВК), Торонто-Нью Йорк 1966, ч. 4—5 ,ст. 60.

16 Сотн. Микола Алиськевич, „Переговори з мадярами в 1918 році”, ЛЧК 1931, 7—8, ст. 13.

17 Сотн. д-р Володимир Бемко, „Виправа на Закарпаття”, УГА, том І, ст. 427.

181

Ця нова війна не тільки не добилася своєї мети, але мала в на­ слідку теж прикрі невдачі й поразки українського війська. Воєнні експедиції на Закарпаття принесли шкоду Галицькій Армії, бо знеможливили виконання договору, що його в імени ДСВС склав у Бу­ дапешті з мадярськими фабрикантами зброї сота. М. Алиськевич під кінець грудня 1918 року. Згідно з цим договором, Галицька Армія в обмін за нафту мала дістати 20 мільйонів набоїв до рушниць, 500 ку­ леметів, значну кількість гарматних стрілен, піхотні гарматки з аму­ ніцією, вагони одягу, взуття й військових консерв. Мадярське мініс­ терство військових справ, навіть сам през. Каролі, затвердили були договір, бо сота. Алиськевич склав заяву, що закуплена зброя не бу­ де вжита проти мадярського війська і що Галицька Армія не думає про агресію на Мадярщину.18 До цього слід додати, що з кінцем груд­ ня 1918 року, в переїзді з Відня через Будапешт, д-р Євген Петрушевич мав побачення з през. Каролі й говорив з ним про Закарпаття. През. Каролі визнав принцип самовизначення народів, а д-р Петрушевич зі свого боку годився не встрявати безпосередньо у справи Закар­ паття, а передати вирішення цієї справи мировій конференції.19 Щоб не замикати собі одне з вікон на захід, яким була Мадярщина, у зв’язку з воєнними експедиціями на Закарпаття галицького вій­ ська, державний секретар закордонних справ д-р Льонґин Цегельський вислав до мадярського уряду спішну місію під проводом от. Теодора Рожанковського і вона передала мадярському урядові ноту, в якій зазначувано, що українські війська окупують територію За­ карпаття тільки, щоб випередити окупацію цих територій іншими на­ родами. Нота запевняла, що „остаточна приналежність цих територій буде вирішена за взаємним порозумінням” та висловлювала переко­ нання, „що добрі взаємини між двома народніми республіками (ЗУНР і Мадярщина-ЛШ) і далі будуть незаторкнені,,.2° Першу експедицію галицького війська на Закарпаття організува­ ла Окружна Команда в Коломиї і її головна мета була здобути Ясіння, а потім м. Сигіт. Вона тривала від 7 до 17 січня 1919 року і про неї є два, до речі, суперечні собі спогади учасника чет. Степана Зибачинського, а теж спогади закарпатського письменника Василя ҐренджіДонського та неопубліковані ггор. Степана Глушка, які наводить д-р Володимир Бемко. Про експедиції на Закарпаття згадує теж пор. В. Яшан. На підставі згаданих спогадів хід подій цієї експедиції був такий: Для здобуття залізничної станції в Ясінні призначено пробойовий відділ під командою чет. Ст. Зибачинського. Він скла,в 19 20 21

Алиськевич, назв. праця, ст. 5, 10. Бемко, назв. праця, ст. 427. Бемко, назв. праця, ст. 428. Штефан, назв, праця, ВК 1967, ч. 1, ст. 39—40. Чет. Степан Зибачинський, Мармарош — сигітсьт кампанія (Як галичане займали Карпатську Україну). Кам’янець подільський 1919, Видав „Стрілець”, 12 ст. Йото ж „Випад галицьких військ на Закарпаття (Спомин про події на Закарпатті в році 1919)”, ІЧК, 1932, 7—8, ст. 2—4. Василь Ґренджа-Донський, Покрив туман співучі ріки... На Зустріч волі, Ужгород 1928, 127 ст. розділ: „Від Ясіння до Сиготу”, ст. 97—113 — використаний у праці Штефана, ВК 1966, ч. 4—5, ВК 1967, ч. 1. Див. теж Василь Яшан, Група „Сигот”. Похід з’єднань УГА на Закарпаття, УТА, том Ш, ст. 95—101.

182

дався з 3 старшин, 6 підстаршин, 14 стрільців і двох ясінських гу­ цулів. Озброєний був відділ тільки рушницями й ручними гранатами.

7 січня 1919 відділ цей виїхав з Коломиї і вночі прибув під ст. Ясіння. У резолютній акції, підтриманій ясінськими добровольцями під ко­ мандою кол. поручника 85 пп Степана Клочурака, відділ справно зай­ няв станцію, беручи в полон 5 старшин і 250 вояків та здобуваючи 260 рушниць, 4 кулемети, муніцію й ручні гранати.2223 Здобутою зброєю озброєно ясінських гуцулів, з яких створено Перший Гуцульський Курінь. Коли ж 11 січня розброєно ще на заліз­ ничній станції п’ять сотень мадярських вояків, які верталися з фронту поїздом до дому і здобуто дальші 4 кулемети, кількасот рушниць та іншу зброю, — створено ще й Другий Гуцульський Курінь. Команди­ рами в цих куренях були колишні підстаршини 85 пп: брати Василь і Дмитро Клемпуші, Дмитро Німчук, Іван Гундяк, Василь Копанчук й інші.28 8 січня 1919 прибув до Ясіння пор. Віктор Воробець із своїм від­ ділом з Коломиї, який теж перебрав загальну команду над усім вій­ ськом. 10 січня прибула ще сотня пор. Степана Глушка, чета хор. Білецького та дві гармати під командою чет. Гафтанюка. Таким чином, група пор. В. Воробця нараховувала 2 повні сотні піхоти, один пробойовий відділ, пів гарматної батерії та, крім цього, гуцульські доб­ ровольчі відділи.24 На нараді старшин в Ясінні, 11 січня, рішено наступати на Сигіт.

13 січня вранці гуцульські відділи виступили з Ясіня і з більшими або меншими боями зайняли Кваси, Білину, Узькиріки. 14 січня ці відділи наступають на Рахів і після кількагодинного бою разом з галицьким військом розбивають мадярів і місцеву мадярсько-німецько-жидівську міліцію. Далі гуцульсько-галицькі війська пішли на Вишів-Требушани і на Бичків. Переговори з мадярами в Сиготі не дають ніякого висліду і вже 16 січня вранці гуцульські відділи станули під мурами Сигітської Комори.2526 Далі гуцульські відділи повели наступ на малу залізничну станцію в Сиготі, а чет. Ст. Зибачинський в’їхав на провізоричному панцерному поїзді, обсадженому галицьким військом, на головну залізничну станцію в Сиготі. Місцеві студенти чекали вже на цю хвилину й хором відспівали „Ми гайдамаки”. Двох стрільців зліз­ ло з панцерки й вивісили на станції синьо-жовтий прапор. Після того сурмач засурмив „позір”.28 Ось так Сигіт зайнятий і 400 гуцульських добровольців та дві сотні галицького війська закватирували в сигітських касарнях 85 пп.27 Одночасно обсаджено міський дім, пошту й інші публічні будинки та 22 Зибачинський подає, що в Ясінні полонено тільки 187 надирів. Див. Зибачинський, назв. праця, ЛЧК 1932, 7—8, ст. 2.

23 Штефан, назв. праця, ВК 1966, ч. 4—5, ст. 62—63.

24 Зибачинський, назв. праця, ЛЧК 1932, 7—8, ст. 3. Штефаи, назв. праця, ВК 1966, ст. 64.

25 Штефан, там же, ст. 64—65.

26 Зибачинський, назв. праця, ЛЧК 1932, 7—8, ст. 4.

27 В австро-угорській армії, 85-й полк піхоти, який рекрутувався з мармароської столиці, отже у значній мірі з закарпатських гуцулів, і стояв постоєм у Сиготі, рахувався щодо боєздатности одним з найкращих полків піхоти австро-угорської армії. Гуцульський був теж частинно 12 полк гонведів, зокрема батальйон, що стояв постоєм у Сиготі.

183

вивішено на них синьо-жовті прапори. Скоро надійшла й головна час­ тина війська, з якою український гарнізон Сиготу нараховував коло тисячі вояків. Команду війська перебрав сота, д-р Денис Маер Михальський, команду міста передано пор. Степанові Глушкові.28 Сигіт був в українських руках не цілих два дні. Вночі з 16 на 17 січня сигітські мадяри й жиди зібрали 50 возів та послали їх до Надь Баня по румунське військо. 17 січня вранці, 18-та румунська бригада у складі ЗО старшин і 2,000 вояків була вже 12 км від Сиготу. Коман-, дував нею полк. Джорджеску. Галицьке військо мало гострий наказ не встрявати у збройні сутички чи бої з румунським військом. Румун­ ська команда відмовилася переговорювати з українцями й тому пор. Воробець наказав вагонуватись до від’їзду. Один транспорт під про­ водом хор. Притики щасливо вирвався з Сиготу, але другий впав жер­ твою румунської засідки в Сиготі камеральнім. У тій засідці згинули чет. Половецький і чет. Гафтанюк, ранені були пор. Воробець, чет. Посацький, чет. Ковч, хор. Циганюк, 41 вояків впало і 150 було ране­ них. 20 старшин і коло 400 вояків попали в румунський полон, з яко­ го тільки 14 жовтня 1919 року повернено на Україну 19 старшин і 320 стрільців. Решта загинула у брутальній румунській неволі.29 Після обсади Сигота румунське військо обсадило Бичків і Требушани, але далі не пішло. Рахів перебрала знову мадярсько-німецько-жидівська міліція, яка навіть помогла ясінським мадярам та нім­ цям створити міліцію і запанувати в Ясінню. Степан Клочурак, Василь Клемпуш і Дмитро Німчук з гуцульськими добровольцями перейшли до Галичини і станиславівська Окружна Команда приділила їх до півкуреня під командою пор. Нестора Роґужинського.30 До нього приді­ лено 21 січня сотню, що прибула із Заболотова під проводом пор. В. Яшана. Про цей півкурінь буде ще мова далі. Військова експедиція галицького війська до Сиготу закінчилася поразкою. На неї склалося багато причин. Сили, призначені для зай­ няття Сиготу були замалі, а ті, що були, не повинні були посунутися далі, як на лінію Требушани-Бичків. Там треба було чекати дальших підкріплень. Затримуючись на цій лінії, можна було організувати акцію на Хуст, головно місцевими силами. Наказ про відношення до румунських військ був неповний; він мав виразно підкреслювати, що галицьке військо не має встрявати в зачіпні бої з румунським вій­ ськом, але в разі неспровокованого його нападу має боронитись. На­ каз пор. Воробця до відвороту залізничим поїздом був помилковий і пор. Степан Глушко слушно завважив, що він був для нього не­ зрозумілий.81 Відворот мав відбуватися піхотою, забезпеченим мар-3 33 Штефан, там же, ст. 65.

39 Кількість загиблих і ранених вояків подано за працею Штефана, який використав спо­ гади В. Ґренджі-Донського. Див. Штефан, там же, ст. 66. Зибачинський подає, що загинуло 60 вояків, а тільки 80 було ранених. Див. Зибачинський, там же, ст. 4. Степан Глушко подав, що загиблих і поранених вояків було 200. Див. Бемко, назв, праця, ст.

427. Кількість старшин і вояків, які повернулися 8 румунського полону до К&н’янця, подають Штефан і Зибачинський у своїй брошурі однаково.

30 Штефан, пазе, праця, ВК 1967, ч. 1, ст. 40, Яшан, назв. праця, УГА, том Ш, ст. 98.

31 Бемко, назв. праця, ст. 427.

184

шем з тилів і з боків з огляду на небезпеку нападу румунських військ. Зудар з румунським військом, навіть удвоє більшим, для галицьких військ не був страшний з огляду на відому невелику боєздатність ру­ мунської армії. У засідці під Сиготом камеральним галицьке військо, що було в залізничому транспорті, просто не мало можливостей роз­ горнутися до бою. В порівнянні з експедицією на Ясіння-Сигіт про інші січневі екс­ педиції галицького війська на Закарпаття нічого й багато говорити. Експедицію до Мукачева організувала Стрийська Окружна Команда, висилаючи курінь піхоти під командою пор. Ярослава Небиловця. В цьому курені була чета скорострілів під командою чет. Романишина. Курінь виїхав 15 січня 1919 з Лавочного і через Волівець та Сваляву без спротиву мадярської міліції прибув поїздом до Мукачева та закватирувався в порожніх касарнях 65 пп., який день раніше поки­ нув місто. Вночі мадярська міліція зі Сваляви, підтримана мукачів­ ськими залізничниками й робітниками, розброїла український курінь, який від’їхав поїздом назад до Лавочного. В окремому запльомбованому вагоні їхала з ним відібрана зброя.82 Останньою січневою експедицією була експедиція на Ужгород, організована Самбірською Окружною Командою. Командант Самбірської округи, сота. М. Мельник, призначив командантом експедиції сота. Івана Молещія, тоді команданта запасного коша в Самборі.

18 січня сота. Молєщієві наказано зайняти Ужгород. Але для цієї цілі він міг зібрати в Самборі не більш 65 стрільців з 1 скорострілом.

19 січня виїхав сота. І. Молєщій до Ужгороду, але доїхав зі своєю експедицією тільки до Волосянки, де курінь чеського війська ‘затри­ мав‘його поїзд. Чехи заявили сота. Молєщієві, що з наказу марш. Фоша вони зайняли долину ріки Ужу з Ужгородом і ніколи туди не пустять. Після переговорів з чехами сота. Молєщій вернувся зі своїм відділом на галицьку територію.88 Останньою взагалі експедицією галицького війська на Закарпат­ тя була експедиція півкурення пор. Н. Роґужинеького на Ясіння у дні 5 лютого 1919 року. Цього ж дня здобуто Ясіння і Степан Клочурак проголосив у ньому Гуцульську Республіку, яка проіснувала до 11 червня 1919 року. До республіки прилучено сусідні села і вона нара­ ховувала 20,000 населення. Республіка добре функціонувала й вважа­ ла себе за частину ЗО УНР. Нарівні з коронами ходили українські гривні, гуцульське військо мало українські відзнаки, громадян рес­ публіки судили галицькі суди. Щоб прохарчувати населення, „респуб­ ліка” вивозила дерево до Галичини й на Наддніпрянську Україну в об­ мін за харчі. Зразково „республіка” дбала про школи й культурні по­ треби свого населення.84 Гуцульська Республіка протривала до 11 червня 1919. Того дня румуни вмаршували до Ясіння та панували тут більш, як рік. Дня 20324 32 Штефан, назв. праця, ВК 1966, ч. 4—5, ст. 67—68; Петро Мигович, „При запасній сотні скорострілів у Стрию”, Ш К 1988, ст. 149.

33 Сотн. Іван Молєщій, „Моя виправа на Закарпаття”, ЛЧК, 4, 3—6.

34 Штефан, назв» праця, ВК 1967, ч. 1, ст. 40—42.

185

червня 1919 Ясінян перебрала чеська адміністрація. Сигіт і 14 україн­ ських сіл коло Сигота передано Румунії. За часів чеського режиму головні провідники гуцульського зриву брали Живу участь у політичному житті Закарпаття. Степан Клочурак буїв міністром у кабінеті о. Волошина і послом до Сойму Карпатської України. Брати Клемпуші були провідниками Ясіння; Василь послом до Сойму, Дмитро головним командантом Карпатської Січі. Дмитра Німчука розстріляло гестапо у Братиславі.86 35 Штеф&н, назв, праця. ВК 1976. ч. 1. ст. 42. Про кінець групи „Сигот” див. Яшан, назв. праця, УГА, том Ш, ст. 98—101.

Г.

ГАЛИЦЬКА АРМІЯ НА НАДДНІПРЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ

1. Правобережжя як театр війни Коли їв половині липня 1919 року Галицька Армія перейшла була р. Збруч на територію Наддніпрянської України, то під контролею Дієвої Армії УНР знаходилась територія приблизної величини 5,800 кв. км із 520,000 населення. Інші території Наддніпрянської України були вже під контролею ворожих армій: Добрармії ген. Денікіна, Чер­ воної армії й польської армії. В половині липня 1919 року Добрармія ген. Денікіна, наступаючи з Донбасу, вийшла вже на лінію Богодухів-Валки-КонстантиноградКам’янське над Дніпром і далі Дніпром до Чорного моря. В руках денікінців було вже приблизно 165,000 кв. км. території з населенням 8.5 мільйона. В Україні Червона армія намагалася затримати Добрармію на лінії Суми-Полтава, але це їй не вдалося, не зважаючи на пе­ ревагу своїх сил. Дня 3 липня 1919 року, коли ген. Денікін проголо­ сив свою „московську директиву” для наступу Добрармії на Москву, Південний (протиденікінський) фронт Червоної армії нараховував 171,600 бійців, тоді як у всіх трьох арміях (Кубанській, Донській та Добровольчій) ген. Денікіна не було більше, як 150,000.1 У цьому ж‘ часі польська армія вийшла була на р. Збруч, але її волинський фронт не зрушився був поза лінію р. Горині. В руках Чер­ воної армії були Крем’янець, Дубно, Рівне і Сарни, далі фронт ішов по р. Горині до Прип’яті. В половині липня 1919 року польська армія почала була велику офензиву на Білорусі, яка скінчилася здобуттям Мінська (9 серпня) та виходом на р. Березину і Двину. Далі поль­ ська армія здобула Бобруйськ (28 серпня) і Борисів (11 вересня), 1 Див. George A. Brinkley, The Volunteer Army and Allied Intervention in South Russia 1917—1921. A Study in the Politics and Diplomacy of the Russian Civil War, Uni­ versity of Notre Dame Press, 1966, ст. 187, 363. Далі Брінклей. Цифра 150,000 озна­ чає кількість військ на фронті (харчовий стан). На протибольшевицькому ^фронті були Добровольча армія (ген. Май-Маевський, приблизно 40,000: Добровольчий кор­ пус гей. Кутепова, кавалерійський корпус ген. Юзефовича, Терсько-кубанський корпус ген. Шкуро і 4-й донсько-козацький корпус ген. Мамонтова), Донська армія (при­ близно 45,000 — 5 донських конусів) під командою ген. Сідоріна й Кавказька армія ген. Врангля (приблизно 80,000 — 4 кубанські корпуси й 1 добровольча дивізія). Крім цьото в північно-кавказькій групі ген. Драценко було приблизно 20,000 і в ПІ добро­ вольчому корпусі ієн. Шіллінґа — 15,000. Після зайняття Києва створено теж групу військ „Київської области” під проводом ген. Драгомирова в складі до 9,000 бійців. Кількість большевицьких військ на денікінському фронті постійно переважала кількість військ Добрармії.

186

але на цьому її офензива припинилася, бо Пілсудський, в ніякому ра­ зі, не думав помагати ген. Денікінові здобувати Москву. На його по­ гляд московський большевизм уявляв собою меншу небезпеку для Польщі, як московська реакція під проводом ген. Денікіна.23 Стано­ вище марш. Пілсудського дало змогу большевикам забрати війська із Західнього фронту й кинути їх на Південний фронт проти Добрармії ген. Денікіна. У зв’язку з офензивою на Білорусі, польська армія почала була теж свою офензиву на Волині. 10 серпня вона здобула Крем’янець і Дубно, 12 серпня Рівне, Здолбунів і Шумськ, 15 серпня Остріг, 18 серпня Заслав і ЗО серпня Олевське, всюди осягаючи демаркаційну лінію, встановлену 1 вересня 1919 року між польською й українською армією. Договір про демаркаційну лінію підписав польський генерал Дурскі й полковник генштабу Армії УНР — Липко.8 Операції об’єднаних укр. армій, які почалися на проскурівському напрямку при кінці липня і на головному — 10 серпня, велися проти московсько-большевицьких армій на Правобережжі. Впродовж 3-4 тиж­ нів операцій українські об’єднані армії визволили були територію Пра­ вобережжя величиною 72,500 кв. км. з 6,500,000 населення, побільшив­ ши таким чином територію, яку контролювали в половині липня 1919 року, на 12.5 разів. Театром операцій об’єднаних українських армій було Правобереж­ жя, теж частина волинського Полісся (Житомирщина). Правобережжі складається з двох смуг височин: продовження галицького Поділля по р. Бог (тепер називають Південний Буг) і Придніпровської височи­ ни на північ від Поділля. Придніпровська височина мало чим різнить­ ся від Поділля — це така ж розлога рівнина, порізана балками, яра­ ми й широкими долинами річок, часто з лугами, а то й болотами. Згодом ця, придніпровська височина переходить у Запорізьку гряду і далі в Донецький кряж, але на південь від неї і на схід від Поділля простягається попри північні узбережжя Чорного моря, Чорноморська низовина, що має значно лагідніший клімат (морський), як типічно лісостеповий континентальний клімат Поділля чи Придніпровської ви­ сочини. Для руху військ по Поділлі чи Придніпровській височині немає влітку, частинно й у зимі, ніяких перешкод. Але на весну і восени сильну перешкоду створює брак шосейних доріг. Існують тільки ґрун­ тові шляхи, вліті пилясті, навесну та восени прикро болотисті. Битих шляхів було зовсім мало: із Староконстантинова до Кам’янця і з Ки­ єва до Берестя через Житомир. Вся південно-східна частина Наддніп­ рянщини, на південь від лінії Кам’янець-Київ-Харків, зовсім не мала . шосових шляхів. У війні на Сході велику ролю відогравали залізничні шляхи. Ко­ мандування Червоної армії виробило цілу стратегію здобування широ­ ких просторів Східньої Бвропи здовж залізничних шляхів: По них 2 Про взаємини Поіьщі й Добрармії ген. Денікіна, див. Брінкдей, назв. праця ст. 206—209.

3 Капустянський, назв. праця, част. ПІ, ст. 92—95; Кучабський, назв, праця, ст. 339.

187

посувались, зовсім не оглядаючись на власне запілля та фланги, цілі ескадри панцерних поїздів у супроводі поїздів, навантажених піхотою або у співпраці з кіннотою, займали міста чи містечка здовж залізнич­ них шляхів та організували в них владу з прихильних собі елементів населення. І вже завданням цієї влади було якнайбільш зміцнити себе в якомусь осередку та організувати з нього просування й закріплення влади в дооколичних селах. Відповідно до цього большевики виявили велику енергію, щоб збудувати можливо якнайбільш панцерних поїздів. їх будовано не тільки у трикутнику московської воєнної індустрії: Мосива-ЛенінградТула, але теж у численних залізничних варстатах на Україні. Під час наступу об’єднаних українських армій цілі ескадри червоних панцер­ них поїздів діяли на залізничних шляхах України: багато з них впали в руки наступаючих українських армій. Найважливіший на Правобережжі був залізничний шлях, що спо­ лучує Київ і Львів з Одесою через Жмеринку. Від цього шляху йшли на північ залізничні лінії, які мали велике стратегічне значення: 1 . Проскурів-Шепетівка-Зв’ягель - Коростень; 2. Вапнярка - ХристинівкаЦврткове, 3. Бірзуля-Ольвіопіль-Єлисаветград-Кременчук, 4. ОдесаПомічна й 5. Знам’янка-Миколаїв. Стратегічне значення мав теж шлях Жмеринка-Могилів, бо через Могилів, головно, йшло постачання для української армії з Румунії. Залізничні шляхи, що йшли з заходу на схід, — 1. Шепетівка-Козятин-Умань та 2. Хвастів-Катеринослав, — ма­ ли менше значення. Окремо важливий був для Червоної армії заліз­ ничний шлях Київ-Коростень, — це ним, головно, йшла евакуація з Києва, заки його здобули об’єднані українські армїі ЗО серпня 1919 ро­ ку. З рік, які перепливали театр воєнних дій об’єднаних українських армій, велике значення мали р. Дністер і Бог. Дністер на всьому своє­ му бігу, аж до лиману, творив кордон з Румунією. Це мало велике значення, бо Румунія була одинока країна, що з неї, до якогось часу, українська армія могла діставати, хоч і в недостатній кількості, зброю, муніцію, воєнні матеріали й ліки.4 Друга ріка, що мала велике стратегічне значення, була непрохід­ на для армій р. Бог (Південний Буг), — у верхній частині вона тече широкою й болотистою долиною, в середущій течії — серед високих берегів. Від Вінниці Бог ширшає на 50-80 м. і глибина його доходить до 2.5 м. у маловіддя. На просторі від Ладижина ріка пливе серед крутих і високих до 50 м. берегів. Нижче м. Ольвіопюля долина ріки звужується, але береги її високі до 80-90 м. і саме тут творить вона найголовніші пороги. За порогами Бог пливе широкою багнистою до­ линою. Коло Миколаєва виливається до Бозького лиману р. І н г у л (330 км). Таким чином територія між Дністром і Богом, що течуть майже паралельно до себе, творить дуж'е зручний для походу армії страте­ гічний коридор, в якому оба її крила забезпечені непрохідними ріка­ 4 Бріиклей, нагв. праця, сг. 369—370.

188

ми. На жаль, українська стратегія не зуміла використати цього зруч­ ного для просування військ коридору ні в 1919, ні теж у 1920 році, коли склалося так, що українські сили в цьому коридорі мали чисель­ ну перевагу. Для походу військ у коридорі не створюють перешкод ні лівобічні притоки Дністра: Ушиця, Мурахва, Ягорлик і Кучурган, ні теж правобічні притоки Богу: Тростянець, Дохна, Кодима. Очевид­ но, як непрохідна ріка, Бог творить знамениту оборонну лінію для во­ єнного фронту, що намагається атакувати окупанта України 'від пів­ дня, а не тільки від південного заходу чи заходу. Існування такого фронту в 1920 році могло бути благодатю для політичного й страте­ гічного положення України після Варшавського договору з квітня 1920 року. Інші ріки Правобережжя: лівобічні притоки Богу — Соб, Ташлик, Гірський Тікич, Синюха, а теж правобічні притоки Дніпра, — Рось і Тетерев не творять перешкод для руху армій. Незначна ширина (12-50 м) й численні броди уможливлюють переправи. Тільки Бог має природні умови (стрімкі береги, глибокий яр річки, її глибина, мала кількість мостів), дають змогу перетворити цю ріку в першорядну •оборонну лінію й перешкоду для руху армій з півночі на південь. Наш огляд Правобережжя кінчимо оглядом національних відно­ син на цьому театрі воєнних дій. Українці творили на ньому значну більшість населення::у Подільській губернії.— 81%, у Київській — 79%. Але далі на північ, то більш українське населення було ознайом-, лене з суттю московсько-большевицького „визволення” і то більш сприяло українським арміям. Призбручанські райони, до яких не дій­ шло ще це „визволення”, були ворожі, — їх населення чинно співпра­ цювало з московсько-большевицькими завойовниками. У північній частині Подільської губернії та майже в усій Київській українське населення активно поборювало московсько-большевицьку окупантську владу, створивши цілі повстанські „республіки” й числен­ ні повстанські загони. В обох губерніях жиди творили 12% населення. Жидівське насе­ лення, головно молодь, стала головною опорою совєтської влади, пар­ тії, комсомолу, че-ка. Така настанова жидів була незрозуміла для га­ личан, звиклих у Галичині до думки, що жидівське населення підтри­ мує українську визвольну боротьбу. Найбільші міста Правобережжя й волинського Полісся, що їх здо­ були були українські армії, це — Житомир (93), Бердичів (83), Біла Церква (61), Кам’янець (50), Вінниця (48), Умань (42), Проскурів (41), Могилів (33), Жмеринка (22), Балта (2 2 ). З них Бердичів, Умань, Про­ скурів і Балта мали жидівську більшість населення, інші більш, ніж Уз. Тільки Жмеринка й Біла Церква мали українську більшість. З малих міст Хмельник (11), Бар (11), Зв’ягель (17) і Бершадь (12), мали жидівську більшість. Українську більшість мали Василь ків (18), Тараща (11), Брацлав (8 ), Гайсин (15), Тальне (11), Хвастів (14), Радомишль (11), Літин (10), Тульчин (17), Староконстантинів (17) і Сквира (16). Інші міста й містечка мали від Уз до у2 жидів­ ського населення.

189

Старше жидівське населення не сприймало комуністичного захоп­ лення своєї молоді. Пізнавши ближче Галицьку Армію, воно звернуло всі свої симпатії до неї. Все ж таки, жидівській громаді в той час тон задавали симпатини комунізму. Російська й польська меншини були незначні і нічим особливим себе не проявили. На визволених землях об’єднані українські армії користувалися таки беззастережною під­ тримкою великої більшосте населення.

2.

Стратегічне положення об’єднаних українських армій після переходу Галицькою Армією ріки Збруч (липень 1919)

А. Загальна характеристика. Стратегічне положення об’єднаних ук­ раїнських армій у липні 1919 року було дуже важке, бо — не зважа­ ючи на значне посилення Дієвої Армії УНР Галицькою Армією, — об’­ єднані армії не могли вже мати надії, що вирішать справу української державносте власними силами. Для цього сили їх були заслабі й неспівмірні до сил, що ними диспонували вороги української держав­ носте. Для перемоги над Червоною армією, яка мала необмежені ресур­ си для збройної боротьби, потрібні були українським арміям визнання й допомога Антанти. Але, в липні 1919 року, таке визнання й допомо­ гу Антанти могли українські армії дістати тільки за посередництвом ген. Денікіна або Польщі. Очевидно, це було б вимагало від уряду УНР принципових зречень у відношенні до цих ворогів української державносте. В липні 1919 року ні уряд УНР, ні Диктатура ЗОУНР на такі зречення не були готові. З цього можна зробити висновок, що з погляду стратегії собор­ ної визвольної боротьби Галицька Армія спізнилася із своїм приходом на Наддніпрянську Україну. Якби вона, замість у липні, прибула була на Наддніпрянську Україну в березні 1919 року, можна було споді­ ватись, що вона 1 ) ударемнила і зліквідувала б прорив українського фронту та розкол його на дві частини: півн.-західну та півд.-східню; 2. врятувала б Запорізький корпус від волохівщини й евакуації до Руму­ нії; 3. підтримала б квітневий наступ на Київ, який затримався 25 км. від столиці з причин повного браку резерв; 4. підтримала й посилила б повстанський рух проти большевиків, який почався від проголошен­ ня вже в березні отаманів Соколовського, Гончаря-Батрака, Орлов­ ського, Зеленого й інших „поза законом”. Вона була б приспішила дальші переходи зі зброєю червоних частин на бік української армії, які почалися були в березні-квітні 1919 року переходами Тульської бригади та, потім, Миргородського полку 2-ої української советсьної дивізії, що в українській армії став 6 -им пп Січових Стрільців.® Знов* * Збірник Граж данская война в У краи н е приносить багато документів про протибольшевицький повстанський рук в Україні, напр. про бої проти 8агону пояс. Струка в Норнобиіьщині {ГВ У , том П, ст. 14). Про перехід на бік української армії Миргородського поясу, див. ГВУ, П, ст. 27. Про повстанський рух, див. теж розділ шостий „Загострення кхасової боротьби на сехі. Придушення куркульського бандитизму” в книзі У країн ­ ськ а POP в п ер іо д і гром адянської в ій т 1 9 1 7 —1 9 2 0 , том П, Київ 1968, ст. 289—326, а теж нашу статтю: „За Україну проти Москви”, А льм ан ах П ровидіння н а 1 9 7 1 ріж, Філадельфія, 1971, ст. 111—126.

190

же травневі повстання на Поділлі, — полк. Струка в Чорнобилі чи отамана Григор’єва на Херсонщині, — були б мали інший хід, як в дійсності мали. Таким чином не буде перебільшення, коли скажемо, що березнева інтервенція Галицької Армії на Наддніпрянській Україні була б довела до зайняття всієї Правобережної України по р. Дніпро, при чому посередництво ген. Денікіна чи Польщі для визнання й до­ помоги Антанти було б зайве, поскільки українська армія, згідно з деклярацією ген. Бертельмі, діставала б це визнання й допомогу від Антанти безпосередньо. Безвиглядність ситуації об’єднаних українських армій була, го­ ловно, в тому, що об’єднані українські армії не мали найменшого ви­ гляду збільшити свої, до речі — значні, сили шляхом мобілізації на­ селення на визволених українських територіях. Спроби такої мобілі­ зації відбулися, але вони не дали майже ніякого результату не тому, що населення було замало національно-свідоме чи патріотичне, просто тому, що для проведення мобілізації бракувало дослівно всього: об­ ладнаних казарм, одягу, взуття, зброї, муніції, воєнного виряду тощо. Зброєневої індустрії Україна не мала, а те, що дістала у спадщині по ро­ сійській армії, трагічно розбазарено в наслідок протигетьманського повстання й отаманських формувань Армії УНР („отаманія”). А втім, цього добра й не було забагато, не більш, як на озброєння ЗО диві­ зій, бо основні склади кол. російської армії розташовані були в Басарабії й Румунії. Було там засобів на озброєння 43 піших і 10 кінних дивізій і за це майно процесувалися з румунами гетьман Скоропад­ ський, уряд УНР та навіть сам головнокомандувач „озброєними си­ лами Півдня Росії” ген. Денікін, але румуни не думали давати йому цього добра за спаси-біг. Вони вимагали від нього зречення Басарабії для Румунії й, у свою чергу, цього ген. Денікін не хотів зробити, кажучи, що це справа майбутніх Установчих Зборів .6 Таким чином, справа з постачанням української армії зброєю, муніцією і воєнними матеріялами стояла зовсім погано. Все, що україн­ ський уряд міг зробити, це за великі гроші купувати в Румунії воєнне постачання, яке вона пограбувала в Запорізького корпусу, або мала ще в колишніх складах російської армії. При цих продажах, перфідноневтральна Румунія трималася такої лінії: продавати українцям лиш стільки постачання, щоб українці могли прикривати успішно румун­ ські кордони від большевиків, але не більш, бо тоді українці могли б щось вирішити у свою користь.7 У зв’язку з трагічною ситуацією в ділянці воєнного постачання, що значно зменшувала вигляди об’єднаних українських армій на трив­ кий успіх, в’яжеться теж не менш трагічна ситуація в ділянці забез­ печення й постачання ліками та санітарними матеріялами. Тифу й ін­ ших пошестей не бракувало в Галицькій Армії ще в Галичині, але пе­ рейшовши на Поділля, вона знайшлася на території, на якій хворих на тиф та інші пошесті нараховували в десятки тисяч. І хоч вибух масо­ вої епідемії тифу в жовтні-листопаді 1919 року зараховуємо на карб 6 Врінклей, тав. пращ, ст. 210—212.

7 Кучабський, назв, праця, ст. 341—342.

191

бактеріологічних методів, застосованих московськими большевиками у війні проти об’єднаних українських армій, то все ж таки, в цьому місці, мусимо заплямувати каригідне недбальство уряду УНР, який ніяк не зумів забезпечити об’єднані армії в ліки й санітарні матеріа­ ли та допустив до вибуху масової епідемії, що й знищила, остаточно, всю збройну силу України. За кордон було послано низку санітарних місій, забезпечно їх мільйоновими сумами, але ці місії не зробили ні­ чого, або зробили дуже мало, щоб рятувати носія української держав­ носте — українську армію. Варт при цьому додати, що щоб не комплікувати свому ставленикові ген. Денікінові справ в Україні, Антанта не тільки відмовилася постачати зброю й муніцію для Української Армії, але й установила бльокаду території, зайнятої українською армією. Крізь цю бльокаду не сила було привезти на Україну ліки навіть із сусід­ ньої Румунії, — все, що з неї можна було дістати, добувано шляхом контрабанди. Офіційно Румунія, сателіт Антанти, теж бльокувала те­ риторію України, зайняту українськими арміями.8 Б. Власні сили: українські армії й повстанці Збройні сили УНР творили Дієва Армія УНР, Галицька Армія й повстанські загони, підпорядковані Штабові Головного Отамана (ШГО). До часу створення ШГО діями обох армій, в імені Головно­ го Отамана Симона Петлюри, керував Штаб Дієвої Армії (ШтаДієвої). Дня 10 серпня 1919 заіснував ШГО як керівний орган операцій обох армій і повстанців. Начальником ШГО призначено ген.-пор. Миколу Юнакова, перед війною професора Воєнної Академії, при кінці війни командувача VIII-ої російської армії. Про те, як українські соціялісти ставилися до старшин високих рангів і кваліфікацій, свідчить найкра­ ще факт, що до свого іменування начальником ШГО ген. Юнаків був канцелістом у Міністерстві Військових Справ УНР.9 Поруч нього канцелістом у цьому ж міністерстві був теж інший високий генерал кол. російської служби, ген. пор. Олександер Галкин, шеф Головного Шта­ бу за гетьманату. Щойно в 1920 році він прийшов до голосу в Армії УНР.10 Інших високих генералів кол. російської армії, як ген.-пор. Сер­ гія Дельвіґа чи командира „Синєжупанників” ген.-пор. Віктора Зелінського, (вживано до дипломатичної служби. Знов же, генерального штабу ген.-пор. Петро Єрошевич командував слабкою Північною ди-• • В наслідок інтервенції Антанти, наприкінці вересня 1919 року, Румунія припинила всі достави для української армії. В цього часу навіть ліки можна було отримати в Румунії тільки за бажіиш. Тільки санітарний поїзд, закуплений у Швайцарії, румуни з вели­ кими перешкодами перепустили на лівий берег Дністра до Могилева (Зі слів пор. Во­ лодимира Могильницького, який у Могилеві очолював експозитуру НКГА для переве­ дення закупів у Румунії).

9 Генштабу ген. хор. Всеволод Петрів, „Три зустрічі з професором Академії генштабу, ген. полк. Юнаковим”, ЛЧК 1932, І, ст. 13—14.

10 Генштабу ген. полк. Олекса Галкин щойно в 1920 році став військовим міністром і членом Вищої Воєнної Ради. Після війни проживав у добрах Митрополита Шептицького, де й був заарештований большевиками в 1939 році і ввмордований у тюрмі „Бриґідки” у Львові. Див. Удовиченко, Україна. . . назв. праця, ст. 64 і 171. Див. теж Леонід Бачиноький, „Ген. полк. Олекса Галкин”, ЛЧК 1938, 12, ст. 6.

192

візіею, — в царській армії він командував корпусом (XI АК) й украї­ нізував його в 1917 році.11 Колишні російські генерали й високі старшини, навіть природні українці, які брали участь в українізації корпусів і дивізій російської армії в 1917 році, не втішалися довір’ям українських соціялістичних міністрів. їх у кращому випадку тільки толеровано як конечних „фа­ хівців”, але, в гіршому випадку, колишній старшинський корпус ро­ сійської армії плямовано як „контрреволюціонерів” і „наймитів бур­ жуазії”, не розуміючи, що без старшин не можна побудувати армії. Інакше про ті справи думав будівничий Червоної армії — Троцький, який уже в 1919 році мав у Червоній армії 48,000 колишніх царських офіцерів.1213 Генштабу царські генерали Н. Г. Семйонов і С. А. Меженінов командували 12-ою армією в боях проти української армії. Пів­ денним фронтом проти денікінських армій командували царські гене­ рали А. І. Єґіоров, а перед ним теж' В. Н. Єґорієв.18 Прихід Галицької Армії, побудованої на фаховому принципі, знач­ но спричинвся до піднесення старшинського авторитету в рядах Діє­ вої Армії УНР, але до повного голосу дійшов генералітет і старшин­ ство цієї Армії щойно в 1920 році. Соціялістичний уряд не здавався: саме геред приходом Галицької Армії створено апарат державної ін­ спектури для Дієвої Армії УНР, а теж для Галицької Армії. У різні час­ тини призначено „держінів” (державних інспекторів), що мали відогравати в Армії ролю, аналогічну до ролі „політичних комісарів” у Червоній. Армії. Армія протиставилася назначуванню державних ін­ спекторів, серед яких не бракувало большевицьких агентів як Гавришко, „держін” Запорозького корпусу, який фактично спровокував заґибіль видатного військового діяча, колишнього командира Запорізь­ кого корпусу, полк. Петра Болбочана. Гавришко перейшов до большевиків і згодом виступав у Парижі на процесі Шварцбарда, обвину­ вачуючи Головного Отамана Симона Петлюру в погромах жидів.14 Коли Галицька Армія прибула на землі Наддніпрянської України, Дієва Армія УНР, після важких і кровопролитних боїв т.зв. Проскурівської операції, зійшла на найнижчий бойовий стан у своїй історії. Ще 5 квітня 1919 року головнокомандувач „Українським фронтом”, Вл. Антонов-Овсеєнко, повідомляв наркома військових справ України Подвойского, що „петлюрівська армія”, не рахуючи „банд”, має до 25,000 „хорошей” піхоти, 2,100 кінноти, 20 батерій і 13 панцерних по­ їздів. Антонов-Овсеєнко писав далі, що піхотою й кіннотою большевики перевищують ворога, але уступають перед ним кількістю своїх 11 Генштабу ген. пор. Петра брошевич, „З боротьби українського народу 8а свою неза­ лежність”, За Державність, збірник 8, Варшава 1938, ст. 9—65, збірник 9, Варшава 1938, ст. 18—59.

12 Наприкінці 1920 року, в Червоній Армії на всіх 446,729 осіб командного й адміністра­ тивного складу, 314,180 осіб були колишнімн царськими офіцерами, воєнними урядов­ цями, лікарями тощо. Див. John Ericson, The Soviet High Command. A Military-Poli­ tical History 1918—1941, St. Martin’s Press, 1962, ст. 33—34.

13 ГВУ, том П, ст. 792—793, 797. Маршал бґоров й ген. Меженінов загинули у сталін­ ських чистках. Ген. Семйонова зняли з поста командувача 12-ої армії після упадку Кнвва й після цього про нього немає вгадок.

14 Про те, як в Армії розцінювали оправу полк. П. Болбочана, див. Удовиченко, Т р ет я З а л ізн а Д и візія . Матеріали до історії Війська УНР. Ню Йорк, 1971, ст. 97—99.

193

гармат (12 батерій) і панцерних поїздів. Антонов-Овсеєнко вимагав від Подвойского підсилення цих родів зброї.15 Але від 5 квітня наступили дальші події, які фактично були уда­ рами по Дієвій Армії. Переворот Оскілка 29 квітня 1919 вивів з ладу Північну групу, зокрема сильну 17-ту дивізію (полк. Пузицький) і з цілої групи залишилася тільки Північна дивізія. Удар галлерівської дивізії по Холмському фронті (ген. Осецький) вивів з ладу Корпус Сірожупанників, з якого польського полону оминули тільки два Сірі полки (10 і 11) та одна батерія, що згодом стали зав’язком 4-ої Холмської (пізніше Сірої) дивізії. І врешті прийшли гарячі бої Проскурівської операції, а теж бої за поширення пляцдарму для надходячої Га­ лицької Армії. Про ж'ахливий стан воєнного забезпечення в Дієвій Ар­ мії УНР цього часу може свідчити факт, що з 3,500 піхотинців у За­ порізькому корпусі тільки 1,800 могли рахуватися „багнетами”, бо інші не мали дослівно ніякої зброї.16 Деяке підсилення дістала Дієва Армія з прибуттям партизанської групи от. Юрка Тютюнника, який був в от. Матвія Григорієва началь­ ником штабу. Після розгрому григорієвських партизан, група от. Юр­ ка Тютюнника пішла далеким рейдом на захід для злуки з Дієвою Армією УНР. На початку липня група дійшла до лінії фронту у скла­ ді 1,734 людей, у тому 1,364 багнетів, 54 шабель, 1 гармата, оркестра. З цих партизан створено 12-ту Партизанську дивізію Армії УНР.17 Коли, в другій половині липня Галицька Армія прибула на Над­ дніпрянську Україну, Дієва Армія УНР, після закінчення т.зв. Проскурівської 'операції, нараховувала не більш, як 14-15,000 багнетів, коло 350 кулеметів і 120 гармат. Дієва Армія УНР складалась тоді з таких бойових груп: Група Січових Стрільців у складі 2 дивізій СС, які в загальній нумерації отримали числа 10 і 11-ої піших дивізій СС. Перед при­ ходом Галицької Армії до цієї групи належала також 9-та Залізнич­ на дивізія, що складалася з решток корпусу залізничної охорони, який за гетьманату організувався під проводом ген. Осецького й по­ руч Січових Стрільців був воєнною опорою повстання проти режиму гетьм. Скоропадського. Залізничну дивізію відтягнено з Групи СС для переформування. Групою СС командував полк. Євген Коновалець і на­ чальник штабу в ній був генштабу полк. Марко Безручко. В першій половині липня Група СС нараховувала коло 4,500 багнетів і шабель. Запорізька група в складі 6 -ої, 7 о ї та 8 -ої Запорізьких дивізій, складалася з решток Запорізького корпусу, який у Румунії втратив усе своє воєнне майно. Тепер група переозброювалася й переорганізову­ валася, при чому до неї приєднався Запорізький важкий гарматний полк, що перебував на польському фронті в Галичині. Групою коман­ дував генштабу полк. Володимир Сальський і начальником штабу був 15 ГРУ, том І, ст. 720.

16 Ген. Олександер Удовиченко, Україна у війні за державність. Вінншеґ 1954, от. 61.

17 Олександер Доценко, „Рейд от. Ю. Тютюнника. З циклю: Чотири рейди”, ШК 1923, 4, ст. 5—7, 5, ст. 18—21.

194

195

генштабу полк. Михайло Воскобійників. Запорізька група нараховува­ ла 3,000 багнетів і шабель. Волинська група постала з частини Північної групи (IX корпус, Волинська дивізія (полк. Никонів), Сіра дивізія. До неї входила теж Житомирська юнацька школа. Групу поділено на дві дивізії: 1-шу Пів­ нічну (ген. Єрошевич) і 4-ту Сіру. Групою командував генштабу полк. Всеволод Петрів і її начальником штабу став згодом генштабу полк. Євген Мєшковський, колишній шеф штабу НКГА. Група нараховувала 4,000 багнетів і шабель.

3-тя залізна дивізія була сформована із синєжупанників (7 полк), решток Чорноморського коша (8 полк) й Окремого Запорізького ку­ реня полк. Шандрука. До цієї дивізії ввійшов теж Буковинський ку­ рінь.. Дивізією командував генштабу полк. Олександер Удовиченко і начальником штабу був сотн. Татаринців. Дивізія нараховувала тоді 1,800 багнетів і шабель. Дивізія Запорізька Січ складалася з куренів бунчукового, піхот­ ного, кіннотного, гарматного й панцерного. Командував цією дивізі­ єю от. Юхим Божко. За несубординацію й бешкети от. Божка заареш­ товано й дивізію розформовано. Бунчуковий курінь увійшов у склад Гайдамацької бригади от. Волоха,18 а піший, кіннотний і гарматний курені у склад групи от. Ю. Тютюнника. Панцерний курінь підпоряд­ ковано Штабові Дієвої Армії. Із Запорізької Січі до групи от. Юрка Тютюнника перейшло коло . 1,000 багнетів і шабель. Групу от. Юрка Тютюнника створено щойно після прибуття пар­ тизанів от. Ю. Тютюнника і поділено її на 5-у Київську та 12-у Парти­ занську дивізії. До групи призначено цілу низку частин, у тому теж старшин генштабу, частини „Запорізької Січі”, 2 полки морської піхо­ ти, „Залізний” загін от. Сіяка, а теж добровольців з повстанських заго­ нів от. Шепеля й от. Волинця, з яких створено 13-ий Гайсинський полк 5-ої Київської дивізії. Групою командував от. Юрко Тютюнник, а на­ чальником штабу був генштабу полк. Лошненко (старший). Після сформування група нараховувала до 4,000 багнетів і шабель. Напередодні походу на Київ, Дієва Армія УНР нараховувала вже до 18,000 багнетів і шабель та зростала кожного дня. На жаль було замало зброї й воєнного виряду, одягу і взуття, щоб прийняти всіх, що зголошувалися до Армії під час походу на Київ-Одесу.19 Галицькі штабовці недоцінювали Дієву Армію УНР і цей погляд передавався також іншим старшинам, які не мали змоги ближче з нею*16 19 Іс т о р ія ук р а їн с ь к о го вій ськ а , п а зе , гіршая, ст. 536—537.

16 Творення Гайдамацької бриґади, яка мала стати „Гвардією” соціалістичного уряду УНР попередило підступне вбивство к-ра Гайдамацького полку, полк. Виноградова. В Армії було переконання, що це вбивство було ділом рук злочинця, надісланого „бать­ ком” Волохом, якому полк. Виноградов був перешкодою до становища командира Гай­ дамацького полку, що мав розгорнутися в Гайдамацьку бригаду. Hop. Удовиченко, Т рет я З а л ізн а Д и візія , н а зв , п р а ц я , ст. 99—100. Там же про дальші діла Волоха. Засудивши на страту полк. Болбочана, соціалістичний уряд у Кам’янці не вбирався ніяк судити от. Волоха ва переведення Запорізького корпусу на „радянську ллятформу”, отже оче­ видну враду в боротьбі українського народу за державність. Зберігши от. Волоха, уряд УНР дав йому вмогу повторити враду в Любарі, в грудні 1919 року. Отже, іншу мірку вжито до полк. П. Болбочана, видатного українського військового діяча й самостійника, а іншу до свого „соціаліста” — от. Волоха, який мабуть виконував доручення Москви від початку свого перебування в українській армії.

196

зазнайомитися. Під час процесу ген. Тарнавського багато свідків на­ рікали, що частини Дієвої Армії УНР переходять на бік Добрармії ген. Денікіна, хоч воєнна історія не знає, дослівно, ні одного випадку та­ кого переходу.2021 Очевидно, знайомство галичан з формуваннями „ота­ манського” типу, які тоді доживали свого віку, не могли пособляти добрій опінії про Дієву Армію УНР. Кожний, хто побував, у тому часі, в тимчасовій столиці УНР — Кам’янці, міг бачити чимало молодих, здорових і крепких мужчин у різноколірових козацьких жупанах, у шапках з довжелезними різноколіровими шликами, з кривими козаць­ кими шаблюками, що звисали з різнобарвних поясів. Але цих „коза­ ків” можна було бачити тільки в Кам’янці — на фронті їх ніхто ніко­ ли не бачив. На фронті були зовсім інші частини, — частини, що почали були свою бойову історію ще в 1918 році й мали за собою теж вишкіл мирного часу за гетьманщини. Це перш-за-все Запоріжці, які почали бойову історію під час мурав’евської навали й довели її до кінця ви­ звольної війни. Це Січові Стрільці, що почали теж бойову історію в 1918 році і при кінці цього ж року поповнили свої ряди регулярною Сердюцькою дивізією в піхоті (3 і 4 полки СС), в артилерії, в техніч­ них частинах. І це синєжупанники чи сірожупанники, що сформували себе ще в таборах полонених, або „чорноморці”, що сформувалися в регулярній частині з тією назвою. Залізна стрілецька дивізія, відома із своєї .боєздатносте частина Дієвої Армії УНР, була створена з синєжупанників та чорноморців і регулярних частин, сформованих полк, (ген.) П. Шандруком. До цієї дивізії приєднався теж Буковинський курінь.20 І власне ці регулярні частини Дієвої Армії УНР, а не отаманські формування, були її основою аж до кінця визвольної війни в 1920 році. Це ніяк не були партизанські формації, а частини регулярної ар­ мії, яка вміла вести теж і партизанську війну. І ця регулярна Дієва Армія УНР була добра й боєздатна армія, добре ведена молодими старшинами колишнього імперського генштабу, які у значній кількості заповнили штаби окремих груп (Петрів, Безручко, Змієнко, Отмартштайн, Сальський, Воскобійників, Сінклер, Мєшковський, Кущ, Капус-і тянський і б. інш.). Історик Кучабський дає високу оцінку Дієвій Ар­ мії УНР, підкреслюючи, що вона, складена з відданих добровольців, 20 Про перехід „деяких частин” Дієвої Армії УНР до Добрармії пише теж Шухевич, п а зе , п рац я , Ш частина, ст. 70. Але всім таким твердженням заперечує ордебат ай Дієвої Армії УНР у І Зимовому поході. Див. 0. Доценко, Зим овий похід, Варшава 1032, ст. XIV—XV, а теж подрібно в нашій праці, У країн ська арм ія, п а зе , п р а щ , ст. 179— 180. І так, у Зимовому Поході були частини Запорізького корпусу в Запорізькій дивізії, частини Волинської групи у Волинській дивівії й частин груп от. Ю. Тютюнника в Ки­ ївській дивізії. Рештки Юнацької школи й 3-ої дивізії теж вирушили були в похід, але були розбиті під Животовом дня 26 грудня* За приблизним підрахунком, українські час­ тини, що пішли в І Зимовий похід (Група ОС самоліквідувалась) нараховували до 10.000 людей, але в тому 8датних до бою було не більш, як 2,000 козаків. Біля 3,500-— 4.000 вояків Дієвої Армії УНР, які не могли вирушити в І Зимовий похід, перебували в таборах інтернованих у Польщі, або були коифіновані в Кам’янці й околицях (Ген. В. Сальський, У країн ськ о -м о ск о вськ а війна 1 9 2 0 р о к у в документ ах . Варшава 1939, ст. 2). В дні 6 травня, Д ієва Армія УНР, що повернулася з І Зимового Походу, нара­ ховувала 479 старшин, 3,840 новаків, 81 кулеметів і 12 гармат. Пор. Сальський, п а з е . п рац я, ст. 6.

21 Кучабський, н а зв , п раця, ст. 294.

197

нездатна була - капітулювати. Офензивний дух був притаманний для Дієвої Армії УНР навіть у часах кризи. І Зимовий похід в 1919-1920 роках прекрасно ілюструє цю прикмету Дієвої Армії УНР.21 Ось такий був союзник Галицької Армії у визвольній війні на Над­ дніпрянській Україні. Можна погодитися з от. Ст. Шухевичем, який у своїх „Споминах” багато вище ставить Дієву Армію УНР від Добрармії ген. Денікіна, не зважаючи на прекрасне забезпечення останньої у все потрібне для ведення війни.22 Але, ні от. Шухевич, ні будь-який інший старшина української армії не міг знати про одну характерис­ тичну рису Добрармії ген. Денікіна, яка чимало причинилася до його остаточної поразки. Оперуючи на широких просторах і далеких від­ далях, Добрармія не могла забезпечити правильного допливу поста­ чання своїм частинам і наказувала їм жити з населення. В результаті денікінські частини грабили „визволене” населення в такій мірі,, що, наприклад, українське населення прозвало Добрармію — „грабарміею”. Не зводимо ніякого наклепу на Добрармію. У своїх „Записках” ген. П. Н. Врангель гостро критикує цей стан. Він стверджує, що в висліді таких методів постачання армія розкладалася, перемінюючись у торгівців і спекулянтів. „Бралось все; — пише ген. Врангель — что не могло бьіть использовано на месте, отправлялось в тил для товарообмена и обращения в денежньїе знаки. ПодвижЬіе запаси войск достигли гомерических размеров — некотрне части имели до двухсот вагонов под своими полковими запасами. Огромное число чинов обслуживало т и л и . . . Каждая часть спешила захватать побольш е .. .”28 Цю грабіжницько-спекулянтську поведінку денікінських офіцерів-інтеліґентів доводилось пізніше спостерігати галичанам у Він­ ниці в епоху союзу УГА з Добрармією. . . Про чисельність об’єднаної української армії немає точних даних. Звичайно рахують так, що напередодні зустрічі з Добрармією ген. Де­ нікіна було в регулярній армії з 85,000 старшин і вояків — 35,000 баг­ нетів, 2,500 шабель, приблизно 1,100 кулеметів, 335 гармат, 9 панцер­ них поїздів, 6 панцерних самоходів і 4 радіостанції. 15,000 бійців ма­ ло бути в повстанських загонах, підпорядкованих ШГО. В сумі, отже, об’єднана українська армія разом з повстанцями мала нараховувати 100,000 старшин, вояків і повстанців. У дальших частинах цієї праці ми зробили спробу підрахунку чисельности об’єднаної української армії приблизно на день 15 серп­ ня 1919 року. В тому часі, в порівнанні зі станом з половини липня 1919 року, Дієва Армія збільшилася значно допливом добровольців, повстанців і мобілізованих, але може не в тій мірі, як дехто вважає .2425* З цього часу не збереглося жодних офіційних даних. Ген. Кравс, а за ним от. Льобковіц, оцінює збройну силу своєї групи на 40,000 багне­ тів, 2,000 шабель, 35 легких і 6 важких батерій, а большевики в поло­ вині вересня оцінювали збройну силу Західньої групи полк. Вольфа на 17,300 багнетів і 1,500 шабель.28 За нашими підрахунками, ген.

23 Шухевич, назв, праця, ІП частина, ст. 188.

25 Барон П. Н. Врангехь, „Записки”, Белое дело; летопись белой борьби. Тон V, Берлін 1926, ст. 259.

198

Кравс приблизно вірно оцінив кількість шабель й артилерії, але пе­ ребільшив в оцінці „багнетів”. Навіть харчовий стан його групи був нижчий (30,000), як кількість „багнетів”, що її він подає. Большевики теж перебільшили склад Західньої групи полк. Вольфа, але їх. оцінка близька до харчового стану цієї групи. За нашими підрахунками українська регулярна армія в половині серпня 1919 року справді нараховувала 100,000 старшин і бійців, у то­ му на фронті 75,000 старшин і бійців та 25,000 старшин і стрільців у запільних формаціях. З повстанськими загонами, що вж'е співпра­ цювали на фронті з українською армією, було на фронті 84,500 стар­ шин, бійців і повстанців і в запіллі 25,000, отже разом майже 110,000 старшин, бійців і повстанців. У регулярній армії було 37,350 багнетів, 3,700 шабель, 305 легких і 37 важких гармат (разом 342), 1,170 куле­ метів, 10 панцерних поїздів, 6 панцерних самоходів, 26 літаків і 4 ра­ діостанції. Це була значна людська й технічна сила, створена виключ­ но власними силами українського народу. І вона була третя щодо своєї величини армія серед тих, які воювали проти большевицької Москви. Більшими від об’єднаної української армії були тільки поль­ ська армія й Добрармія ген. Денікіна, які обі обильно користали з підтримки Антанти. У відношенні до Добрармії об’єднана українська армія на фронті мала рівно половину тієї сили, що її мала Добрармія на фронті. Але українська армія мала ще повстанців, які співпрацю­ вали з нею в бойових операціях. Цій стотисячній армії підлягали теж повстанські загони, про силу яких важко говорити. Підлеглі ШГО були загони Струка (Чорнобиль), Соколовського (Радомишль), Мордалевича (Хвастів), Зеленого (Три­ пілля), Холодний яр (от. Чучупака-Звенигородщина), Клименка (Уман­ щина), Заболотного (Балта), Волинця (Гайсин), Шепеля (Літин) й ін. А втім стратегічну ролю грала не кількість бійців цього чи того пов­ станського загону, а скільки ворожих сил такий загін відтягав на себе з фронту. І так, наприклад, для ліквідації повстання в околицях і пе­ редмістях Києва, 10 квітня 1919, вжито цілу залогу Києва, а проти от. Зеленого понад 10,000 різних військ, при чому совєтські літаки скинули на Трипілля (15 липня) 8 пудів бомб.242526 Большевики оцінювали кількість „націоналістично” настроєних українських повстанців у губерніях Київській, Чернігівській, Полтав­ ській і Херсонській на 40,000 бійців. Від квітня 1919 майже немає опе­ ративного зведення вищих совєтських команд, у яких вони не пода­ вали б воєнних подій на „внутрішньому фронті”, зокрема багато та­ ких повідомлень є в „оперативних оводках” командування 12 -ої армії. Згідно зі свідченнями самого Антонова-Овсеєнка для поборювання по­ 24 Льобковіц твердить, що Дієва Армія УНР під час походу на Київ-Одесу вбільжиаа свій бойовий стан до 80,000 багнетів і шабель, а Запорізький корпус до 12,000. Див. Віль­ готам Льобковіц, „Похід УГА на Київ в 1019 році”, УГА, том П, ст. 168, 172. Стан 7-ої Запорізької дивізії Льобковіц подає на 5,000 бійців.. Там же, ст. 177.

25 Ген. Антін Кравс, За українську справу, Львів 1937, ст. 28. ГВУ, том П, ст. 350.

26 ГВУ, том П, ст. 261.

199

встанців виділено в Подільській губернії 3,000, у Волинській 600, у Ки­ ївській 14,000 і в Чернігівській 2,500 військ.27 З цих зіставлень ясно, що людські ресурси для створення великої української армії були у значній кількості. Бракували тільки матеріяльні ресурси, — їх на жаль, не було. В. Ворожі сили: большевики й денікінці

\ 1 Існуюча українська література предмету невірно інформує про си­ лу й розташування московсько-большевицьких військ, що оперували проти української армії. Це відноситься до таких творів, як Історія ук­ раїнського війська та Збірники УГА, теж до моїх раніших статтей на тему наступу УГА на Київ.28 Початок цій дезінформації дав сота. Корній Купчанко у статті, друкованій ще в „Українському скитальцеві” й потім передрукованій у „Календарі Червоної Калини”, яка про „ворожі сили”, гнані українськими військами, подала просто фантастичні відо­ мості.293012 Це саме стосується теж праці от. Вільгельма Льобковіца, шефа штабу центральної армійської групи ген. Кравса, написаній за­ раз після війни й передрукованій у збірнику УГА.80 Факт, що шеф штабу армійської групи, а теж старшина, приділений до генерально­ го штабу цієї групи (сота. К. Купчанко), не знали складу ворожих сил, з якими вони воювали, свідчить про поганий стан воєнної роз­ відки у штабах об’єднаної української армії, починаючи від ШГО. В 1967 році, з нагоди 50-ліття Жовтневої революції, появився в Україні збірник документів і матеріялів у трьох томах і чотирьох книгах під назвою Гражданская война на Украине. Другий том цього збірника, що подає документи й матеріяли про події в Україні від травня 1919 року до лютого 1920 року, зредагований проф. С. М. Ко­ ролівським, кидає деяке світло на силу і склад московсько-больше­ вицьких військ, які воювали проти об’єднаної української армії в липні-серпні 1919 року. Кажемо тільки про „деяке світло”, бо повної ін­ формації і цей збірник не подає .81 Із цього збірника довідуємося, що 1 червня 1919 року, на Україні, в рядах Червоної армії було 8,944 старшин і 179,148 бійців, із цього на фронті було 4,000 старшин і 89,200 бійців.82 Далі довідуємося, що московсько-большевицька окупантська влада перевела на Україні мо­ білізацію 10-ох річників. Мобілізацію офіцерів переведено на теле­ графічний сигнал від Леніна, який 22 квітня запитався Антонова, По-

27 Антонов-Овсеенко, п а зе , п р а ц я , IV частина, ст. 176. В іншій своїй праці, Антонов-Овсевнко подає, що на внутрішньому фронті, до печатку травня 1919 року, діяли війська в кількості 21,000 бійців, а них фронтових — 7,500 бійців з 20 гарматами, 140 куле­ метами і 3 панцирними автомобілями. Див. В. 0. Антонов-Овсеенко, „В боротьбі 8а Радянську Україну”, Літ опис р ево л ю ц ії , Харків, 1932, 1—2, ст. 119.

28 Іс т о р ія у к р а їн сь к о го вій ськ а , н а з в . п р а ц я , ст. 550; У Г А , том 1, ст. 458; Лев Шанковський, У к р а їн ськ а арм ія, н а зв , пражця, ст. 143. Його ж, „Цифри, факти, висновки”, В іс т і Б р а т ст ва кол. В оя ків 1 УД У Н А , листопад 1964, ч. 115, ст. 86. ,29 Com К.К(упчанко), „Армійиа група ген. Кравса в наступі на Київ”, У країнський с т т алець, 1921, ч. 8, ст. З—8, ч. 9, ст. 13—16. Також Ш К 1923, ст. 108—117.

30 Льобковіц, н а з в . прац я, У ГА , том П, ст. 170, 177.

31 Немає ніяких даних про чисельність 12-ої московсько-большевицької армії nosa станом регулярних дивізій: 44, 45, 47, 58 і то тільки на день 21 липня.

32 ГВУ , том П, ст. 195.

200

двойского і Раковського: „Мобилизовали ®н всех офицеров на Украине?”88 До 19 липня 1919 мобілізація в Україні дала 155,085 сві­ жих бійців для Червоної Армії.33343567 Дотеперішна література предмету стверджує звичайно, що проти об’єднаної української армії оперували різні дивізії 12 -ої й 14-ої московсько-большевицьких армій. Штаб 12-ої армії мав бути в Києві, штаб 14-ої армії в Одесі. Насправді, 4 червня 1919 московський Реввоенсовет зорганізував 14-ту армію з колишньої 2-ої української ар­ мії й передав цю армію у склад Південного фронту проти Добрармії ген. Денікіна. Штаб 14-ої армії переведено у Кременчук і її дивізії 41-ша, 46-а й 57-ма, разом з групами резерв, почали воювати проти Добрармії ген. Денікіна. Ніодна з дивізій 14-ої армії не воювала в липні й серпні 1919 року проти української армії.85 На фронті проти української армії залишилася 12-а армія зі шта­ бом у Києві. Командармом 12-ої армії був царський генерал Н. Г. Семйонов, начальником штабу царський генштабіст Г. Я. Кутир’ев, началь­ ником оперативного відділу царський генштабіст Латинін. Членами „реввоенсовета” були Аралов, Семашко, Затонський. Після упадку Києва ген. Семйонова зняли з посту, мабуть за кару, і командиром призначено іншого царського генерала — С. А. Меженінова, якого зліквідовано у сталінській чистці Червоної армії. Новим начальником штабу став царський' генштабіст Давидов і начальником оперативно­ го відділу царський генштабіст Сєдачев. Різниця між проводом 12-ої армії, червоних москалів, а проводом групи ген. Бредова білих моска­ лів була в тому, що червоними командували москалі, а білими. і . німці (Бредов, Штакельберґ, Штессель, Сакс) . 89 Але всі вони були ко­ лишні царські генерали й генштабісти. Органічно у склад 12 -ої армії входили 4 стрілецькі дивізії: 44-та, 45-та, 47-ма і 58-а. За штатами московського Реввоенсовета, совєтська стрілецька дивізія складалася з 3 стрілецьких бригад по 3 стрі­ лецькі полки з приданими кінними, артилерійськими й технічними час­ тинами. Разом у штатній совєтській дивізії повинно було бути 997 старшин, 27,800 бійців, 168 кулеметів і 44 гармати. Очевидно, ні од­ на совєтська дивізія 12 -ої армії не досягала цієї норми.87 За даними зведення Південного фронту, в якому від половини липня 1919 року 12 -а армія творила т. зв. „южйую группу” (пізніше 12-а армія була передана Західному фронтові), 12 липня 1919 бойо­ вий стан трьох дивізій 12 -ої армії був такий: 44- та дивізія 15,423 багнетів, 1,741шабель, 581 кулем. 79 гармат 45- та дивізія 8,630 багнетів, 662шабель, 95 кулем. 40 гармат 47-ма дивізія 950 багнетів, —шабель, 8 кулем. 18 гармат Разом: 25,003 багнетів, 2,403шабель, 684 кул. 137 гармат 33 34 35 36 37

ГВУ, ГВУ, ГВУ, ГВУ, ГВУ,

том І, книга П, ст. 865. том П, ст. 267. том П, ст. 258—254. том П, ст. 428—424. том П, ст. 252.

201

Крім цього 44-та дивізія мала 11 панцерних поїздів і 45-а диві­ зія 2, разом ІЗ .88 Про 58-му дивізію немає, у згаданому звітові, відомостей, бо вона була у стадії повного розкладу. Гарнізон м. Миколаєва й 3-тя бригада дивізії перейшли на бік махновців, панцерні поїзди дивізії довелося зірвати. „Банди” гуляли по всій Херсонщині і Затонський, який їхав зробити лад у дивізії, доїхав тільки до Помічної, знайшов­ ся у перстені „банд” і мусів вертатися.89 Коли остаточно командир дивізії І. Ф. Федько навів лад у дивізії, вона нараховувала разом з 47-ою дивізією 5,450 багнетів, 555 шабель і 18 гармат.*40 Але чоти­ ри ордени Червоного прапору й один орден Леніна не помогли Федькові пережити сталінську чистку в Червоній армії. Очевидно, наведені цифри ніяк не остаточні. У серпні 1919 ко­ мандир Семйонов подавав, що 45-та дивізія нараховує 12,000 багне­ тів, а 47-ма — 2,000. Для 44-ої дивізії подає Семйонов 13,000 багне­ тів.41 У цьому часі 12-ій армії підпорядковують також 60-ту дивізію, але вона, як теж і 9-та кавалерійська дивізія, воюють на Лівобережжі проти Добрармії. З поданих нами цифр можна зробити висновок, що в рядах ре­ гулярної Червоної армії боролись проти української армії приблизно 32-33,000 багнетів, 3,000 шабель, приблизно 700 кулеметів і 150 гармат. Але регулярні частини Червоної армії були тільки частиною московсько-большевицьких збройних сил, які вели боротьбу -проти об’єдна­ ної української армії. Ці збройні сили були дуже різнородні й мали різноманітний склад. З більших з’єднань на увагу заслуговують погранична дивізія, у скла­ ді якої воювали китайці (15 полк) і латиші, басарабська дивізія у складі двох бригад, дві бригади О(собового) Н(азначення) по З полки, по одній бригаді 4-ої стрілецької дивізії (Тарасенка) й 8 -ої стрілецької дивізії, 1-ша інтернаціональна бригада Славояра Частека в Києві, 1-й інтернаціональний (мадярський) полк Рудольфа Фекете у Жмеринці, 3-й інтернаціональний (мадярський) полк Лайоша Ґавро, бригади збірної дивізії Мєдвєдєва, Київська кріпосна (фортеч­ на) дивізія, Київська маневрова бригада курсантів (2 полки), Право­ бережний бойовий участок Павлова (з частин, що залишилися на Пра­ вобережжі після підходу 14-ої армії на Лівобережжя), далі з комен­ дантських полків, батальйонів, рот та ескадронів (підлеглі місцевим командантурам), караульних батальйонів, воєнних загонів че-ка і, врешті, Дніпровської воєнної фльотилії Полупанова, яка складалася з 4 бригад панцерних кораблів і 1 десантного відділу. Навіть якщо рахувати тільки по 500 багнетів на полк, можна легко дорахуватися 20,000—25,000 багнетів, що вже творили виразну перевагу над об’єд­ Там же, ст. 252—253. ” ГВУ, той П, ст. 239—300.

40 ГВУ, том П, ст. 822і—324.

41 ГВУ, том П, ст. 277—278. Тут командарм 12-ої Семйонов повідоміяв тлавкома С. С. Каменева, що команду над „петлюрівською армією” пройняв гов. Щербачев. Це пові­ домлення в 2 серпня підписали Семйонов, вач. штабу Кутврев і члени Реввоенсовету 12-ої армії: А. Семашко і В. Затонський!

202

наними українськими арміями, не рахуючи поповнень, які прибували з запасних батальйонів з розгромленого вже східнього (колчаківського) фронту.4243 Значну частину цього угрупування ворога розгромлено в поході на Київ, але не всю: південні дивізії 12-ої армії (45-та, 47-ма. і 58-ма) зуміли у блискуче проведеному рейді, під проводом майбут­ нього командарма Й. Є. Якіра, пробитися на північ на об’єднання з ін­ шими дивізіями 12-ої армії біля Києва. Цього подвигу не врахував Сталін командарму Якіру, призначивши його на жертву в великій чис­ тці совєтської армії в 1937 році.48 В одному совєтському документі з цих часів читаємо, що „петлюровская разведка работает прекрасно”.44456 Але тепер, дивлячись з пер­ спективи й без допомоги спогадів розвідчого старшини, чет. І. Вислоцького, можемо прийти до переконання, що штаби об’єднаної ук­ раїнської армії не мали точної уяви про кількість і якісь різних армій, що вели свої операції в Україні. Не було точних даних про Червону армію, але й не було про Добрармію ген. Денікіна. Про кількість і якість останньої були в наших штабах сильно перебільшені уявлення і на цих уявленнях будувалася теж тодішня політика уряду УНР, який за всяку ціну намагався порозумітися з Добрармією ген. Денікіна про ведення спільних операцій проти большевицької Москви. Вже в поло­ вині липня 1919 року на ці теми вів у Букарешті розмови з представ­ ником Добрармії ген. Геруа представник уряду УНР, полк. Стрижевський,48, а ЗО липня передано через інтеральянтську місію в Кам’янці плян спільних дій з Добрармією. Денікін підтверджує отримання цьо­ го пляну, але дає альянтам негативну відповідь 17 серпня 1919 року.48 Причина зовсім проста: „Іти разом з Петлюрою, що бажає відорвати від Росії Україну й Новоросію, означало б порвати з ідеєю Єдиної Не­ ділимої Росії”. І Денікін звертається до союзників з проханням, щоб вони дією своєї фльоти не помогли українцям здобути Одесу.47 І хоч Черчіль, 23 серпня 1919, звернувся був з листом до ген. Денікіна, в якому радив ген. Денікінові „вийти українським сепаратистичним тенденціям напівдороги”, ген. Денікін був уже рішений, що ніякої співпраці з українськими арміями бути не може.48 Не знав про те тільки ШГО, який що кілька днів проголошував наказ, щоб на ви­ падок зустрічі з денікінськими військами не встрявати з ними в бої, а починати переговори й визначувати демаркаційні лінії. І, справді, перша така зустріч групи от. Тютюнника з частинами 2-ої Терської пластунської бригади на станції Цвіткове у дні 21 серпня закінчилася 4Ї ГВУ, том І, ст. 86—87, том II, ст. 205—206, 803, 314—315. Також: АН УССР, Інститут історії, Зарубіж ні інт ернаціоналіст и в ря д а х борців з а владу Р ад н а У к р а їн і (1 9 1 7 — . 1920), Київ 1967, ст. 46, 234-235, 242-243.

43 Roy A. Medvedev, Let History Judge. New York 1972, ст. 356—357. ГВУ, том П, ст. 787 подає життєпис Якіра, але не подав, що він був знищений у сталінській чистці в 1937 році. Життєпис стверджує тільки, що „після війни Якір займав висові військові пости і що він „є автором низки праць з ділянки воєнних питань і з історії громадян­ ської війни”. Читач може догадуватися, що 41-літній командарм помер на удар серця.

44 ГВУ, том П, ст. 88.

45 Брінклей, н а зв , п рац я, ст. 199.

46 Денікш, н а зв . п рац я, том Y, от. 255—257.

47 Там же.

46 Брінклей, н а зв, п ра ц я , ст. 199.

203

полюбовно. Визначено демаркаційну лінію, яка залишила денікінцям залізничну лінію із Знаменки до Хвастова, а командир козацької бри­ гади висловив надію, що українська армія під командою ген. Денікіна маршуватиме на Москву.4950 Але про ці накази ШГО про уникання боїв з Добрармією мусів бути добре поінформований ген. Бредов, коли він зі своєю слабою групою відважився вмаршувати до зайнятого українцями Києва. Цей „Полтавський отряд” Добармії, що складався зі збірних частин 7-ої гвардійської дивізії й інших дрібних частин (групи: Штакельберґа, Удовиченка і Сакса), мав приблизно 1,800 багнетів, 1,600 шабель і 32 гармати та буїв підтриманий на Правобережжі тільки 2-ою Терсьюою пластунською бриґаґдою в складі 1,000 багнетів, 100 шабель, 13 гар­ мат — разом 2,800 багнетів, 1,700 шабель, 45 гармат.60 За найскромнішими підрахунками, українські сили в районі Києва вимірювалися 8,850 багнетами, 1,075 шаблями, 113 гарматами.51 Таким чином можна погодитися з висновками ген. Італійського, який стверджує, що тому, що негативне ставлення Денікіна до спів­ праці з урядом і армією України було докладно відоме, переговори з ним у тому моменті були зайві. Одинокий вихід для команди Київ­ ської (Центральної — ЛШ) групи був — видати наказ викинути си­ лою денікінців за Дніпро. Це можна було зробити без труднощів, бої тодішнє відношення сил у Києві було в користь українців. Треба було поставити і ШГО, і представників Антанти перед доконаний факт.5253 Технічно ген. Валійський має повну рацію: Українська армія мог­ ла викинути денікінців з Києва за Дніпро. Цим чином була б україн­ ська армія вплела новий лавровий лист у вінок своїх перемог. Але від цього чину стратегічне положення українських армій не змінювало­ ся: вони далі стояли перед перспективою „трикутного бою” голими руками. Українська армія далі стояла перед фактом, що проти двох московських армій вона веде свою боротьбу осамітнена, без будьякої сторонньої допомоги. У той час, проти большеївицької Москви воювали різні армії: фінська, білі естонська й латвійська, польська, різні білогвардійські московські армії зі своїми козацькими союзни­ ками й українська армія. Але всі ці армії мали воєнну допомогу Ан­ танти і тільки українська армія її не мала. Українському амбасадорові в Лондоні, Арнольдові Марґолінові, казали брітанці виразно: Допомога для вашої армії можлива тільки через ген. Денікіна. Мусите з ним договоритись.58 Після київських по­ дій брітанці навіть інтервенювали в ген. Денікіна й ген. Бредова, аме­ риканський воєнний обсерватор ген. Едґар Джедвин навіть заступав­ 49 Удовиченко, Україна..., назв, праця, ст. 112; Трагедия казачест ва (Очерк на тему Кавачество и Россия), часть Ш (нюнь-Ідекабрь 1219), Париж 1936, стор. 195—196.

50 ГВУ, том П, ст. 423—424.

51 Купчанко, назв, праця, КЧК 1923, ст. 113.

52 Полк, (ген.) Аркадій Валійський, „Похід з’єднаних українських армій на Київ у світлі історичної правди (в нагоди 40-их роковин)”, УГА, том Ш, ст. 210.

53 Брінклей, назв, праця, ст. 199.

204

ся. в ген. Денікіна за українців.5456 Все це було даремне: ген. Денікін був вперта людина і його впертість була вислідом обмеження кру­ гозору. Про командування Добрармії можна сказати, що з погляду своїх воєнних знань і здібностей воно не надавалося до ведення опера­ цій на фронті, який простягався на 1,600 км. Командування це (голов­ нокомандувач ген. Денікін, начальник штабу ген. Романовскій, генерал-квартирмайстер Плющевскій-Плющик) не розуміло, наприклад, що в умовинах існування такого довгого фронту воно не може собі до­ зволити на „люксус” других і третих фронтів (проти України, горців, грузинів), бо мусить усі сили концентрувати на головному. Це ж ясне, що в рішальній битві під Орлом (20 жовтня), Добрармії забракло не тільки тих фронтових частин, які воювали проти української армії, але й забракло сам ої... української армії, яка, згідно з плянами ук­ раїнського командування з ЗО липня, мала прикривати ліве крило денікінської армії в її наступі на Москву. Мабуть таки треба визнати, що воєнна сторінка білого руху дуже пострадала від загибелі на Ку­ бані першого командувача Добрармії, ген. Лавра Корнілова, росій­ ського генерала, якому не бракувало ні видатних військових здібнос­ тей, ні орієнтації в політичних справах.66 Але тепер придивімся справі українського альянсу з Добрармією з іншого боку. Припустімо, що в висліді різних інтервенцій чи інших міркувань дійшло було б десь у половині вересня, може й скоріше, до мілітарного союзу української армії з Добрармією ген. Денікіна. Чи той союз був би гарантував перемогу „союзників” над большевицькою Москвою? На це питання відповідаємо рішуче негативно. Адже ж, місяць пізніше прийшов сильний большевицький удар під Орлом і Добрармія покотилася нестримно назад. Українська армія в нічому не могла б була допомогти Добрармії в цій катастрофі: во­ на була б з-під Орла чи з Білорусі відступала разом з добровольцями, може хіба не так швидко, як вони, бо тамтих підганяли ще й україн­ ські повстанці. У вересні 1919 року карта ген. Денікіна була вже бита і на союз української армії з його Добрармією було вже запізно. Про це, на­ приклад, дуже добре знав „батько” Махно, який зі своєю „армією” виконав був свій славнозвісний рейд у запіллі денікінців. Починаючи цей рейд в Умані, де Махно „братався” з 1-ою бригадою УСС бв, він 54 Брінкдей, назв, праця, ст. 200. В книзі Українська РСР в періоді громадянської війт, той П, ст. 350 читаємо, що „із завданням примирити Денікіна й Петлюру на Україну був посланий американський генерал Джудвін (так). Приїхавши у вересні 1919 року в Київ, Джудвін наполегливо переконував представників денікінського командування в необхідності укласти угоду 8 Петлюрою. З цією ж метою до Києва прибув представник англійської військової місії майор Шеєр”. Прізвище генерала: Edgar Jadwin.

55 Козак-текинець, ген. Лавр Корнілов загинув від вибуху ґранати 12 квітня 1918 року на Кубані. Будучи головнокомандувачем російської армії в 1917 році, ген. Корнілов наказав ген. Скоропадському українізувати XXXIV армійський корпус й перетворити його на І український корпус. Потім поширив свій накав, доручуючн українізацію ще 7 корпусів. Разом мало бути 17 українізованих дивізій. Його наступник, по невдалому корніловському перевороті, ген. Духоти продовжував політику ген. Корнілова в питанні організації українських військових з’єднань 56 Е. Якимів, „Гостина Махпа в Умані. Зі споминів очевидця”, КЧ.К 1981, ст. 78—80. Також, Мирослав Ірчан, „Махно й махнівці. Враження очевидця”, ШК 1936, ст.

115—122.

205

пройшов у часі від 27 вересня до 8 жовтня 600 км у запіллі денікінців, здобуваючи міста Єлисаветград, Олександрівськ, Гуляйпілля (свою столицю — Махноград). Відгулявши перемогу в Махнограді, він ру­ шив далі в рейд, здобуваючи Бердянськ і Маріюпіль (19 жовтня), звідкіля загрозив уже й самій „ставці” Добрармії в Таганрозі. Ко­ мандування Добрармії мусіло стягати козацькі дивізії з фронту, щоб кинути їх проти „армії” Махна.вт Махнівський рейд засвідчив, що запілля Добрармії в Південній Україні було у стані комплетного розкладу. Українське населення від­ кинуло денікінщину з політичних, національних і соціальних причин. У проводі білого руху знайшлися дуже обмежені люди й вони не зуміли придумати для своєї „єдиної й неділимої” Росії, нічого кра­ щого, як реставрацію „старого режиму” з усіми його соціяльними й національними лихами. „Червоному” теророві протиставлено „бі­ лий” терор, а Жорстокості революційної солдатчини жорстокість сол­ датчини контрреволюційної, наприклад у факті розстрілу колишніх царських офіцерів, яких полонено в боях з Червоною армією.*8 „Бі­ лий терор застосовано не тільки до комуністів, але й до українців, кубанських козацьких провідників, самостійників-горців тощо. Оче­ видно, чимало від „білого” терору терпіло жидівське населення „юга России”. До речі, погроми жидівського населення Добрармією ген. Денікіна дуже часто різні „експерти” на Заході записують на український рахунок! Безглузда була політика ген. Денікіна й у відношенні до Кубан­ ської Народньої Республіки, якої існування Денікін ледве-не-ледве то­ лерував, хоч кубанські козаки творили велику частину його армії. Насамперед денікінці вбили в Ростові (27 червня) голову Кубанської Краєвої Ради Н. С. Р’ябовола, одного з провідників кубанських само­ стійників. Але цього було денікінцям замало: В першій половині лис­ топада 1919 року ген. Денікін наказав перевести державний перево­ рот на Кубані, розігнати парламент (Законодавчу Раду) і повісити Олексія Кулабухюва (19.XL), члена Кубанської делегації на паризькій мировій конференції.*8 Очевидно, від цих заходів ген. Денікіна ку­ банські дивізії на фронті відразу втратили свою боєздатність і це переконливо виявилося в подіях на Кубанщині навесну 1920 року та в капітуляції всієї Кубанської армії.80 Як з цього всього видно, поразка білого руху, очоленого ген. Денікіном, була закономірна. Все ж таки, було б перебільшенням скла­ дати відповідальність за всі невдачі білого руху на плечі одного ста­ рорежимного генерала — Антона Денікіна. За політику денікінщини57*960 57 П. А. Аршинов, Историл махновского движетя, 1918—1921, Беріін 1923, ст. 139—143.

56 Про знущання денікінців над полоненим ген. Станкевичем, див. Историл гражданской войни в СССР, том IV, Москва 1959, ст. 270. Денікінці розстрілювали теж полонених українських старшин. Див. Удовиченко, Третя Залізна Дивізія, назв. праця, ст. 231— 232. Старшини-тетьманці не творили вийнятку, як свідчить розстріл полк. Ф. Боржинського, представника гетьмана Скоропадського в Катеринодарі на Кубані, якого до­ бровольці ген. Май-Маевського розстріляли у станиці Іловайській за „зраду” вдинійнеділимій Росії. Див. Дмитро Дорошенко, Історія Украйни 1917—1923, том П, ст. 200.

59 Трагедия казанества, назв. праця, част. Ш, ст. 595—597.

60 її. Сулятицький, „Капітуляція Кубанської Армії”, Кубанський край, Прага 1932, ч. 10, ст. в.

206

відповідають теж сотні тих російських генералів і генштабістів, профе­ сорів, юристів, політичних і земських діячів та, різних партійних про­ відників, які не тільки схвалювали політику ген. Денікіна, але й були її творцями та виконавцями. Це ж цвіт російської інтелігенції зібрав-, ся був тоді на „юге России” і вона теж несе відповідальність за те, що сталося. І поруч неї повну відповідальність за провал антибольшевицької боротьби несе ще Антанта, що організувала свої „хрестоносці” походи проти большевизму без найменшого розуміння умов, в яких такі походи повинні відбуватися. Г. Стратегічне планування і стратегічні комбінації після переходу Галицькою Армією Збруча

Після переходу Збруча галицькі корпуси мали відійти у призна­ чені їм райони для відпочинку. Але командування большевицької 12-ої армії, стривожене приходом Галицької Армії, кинуло на український фронт усі частини, які мало до диспозиції й заатакувало ними оби­ два крила українського фронту: на півночі на лінії Ярмолинці-Гусятин і на сході на лінії Вапнярка-Жмеринка. На сході, після дуже завзятих і кривавих боїв, 3-тя Залізна стрілецька дивізія полк, (ген.) О. Удо­ виченка відбила наступ чотирократно переважаючих сил і зайняла за лізничний вузол Вапнярку (31 липня), відкидаючи большевиків в око­ лиці Рудниці.61 На півночі червона Таращанська бригада (44-ої дивізії) мала спо­ чатку успіх. Але тут уже 21 липня вступив у бій II Галицький корпус, який разом із Запорізькою групою повів наступ на Проскурів. 29 лип­ ня 4-та бригада й Запорізька група здобули Проскурів, 7-ма бригада Деражню, а Січові Стрільці — Чорний Остріїв. Тут треба підкреслити, що до успіху значно причинилася група СС, яка цілком розбила 2-й Таращанський батальйон, беручи 518 полонених, у тому командира батальйону, 28 кулеметів, 3 гармати, 40 возів обозу, около 600 руш­ ниць і багато награбованого майна.62 Наступ групи от. Тютюнника на Жмеринку не вдався, але бої, що тривали між 23 і ЗО липня, виявили велике завзяття партизанів от. Тютюнника і спричинилися до того, що Богунська бригада й мадяри у Жмеринці не могли поспішити під Вапнярку на допомогу 45-ій ди­ візії.63 У той час два галицькі корпуси зайняли райони для відпочинку: І Галицький корпус у Миньківцях, а III Галицький корпус у Новій Ушиці. Таким чином, при кінці липня 1919 року створився пляцдарм об’єд­ наної української армії для дальшого походу. Він обмежувався, від півночі, лінією р. Бужка (СС), містечка Меджибож’а (21-ша бригада), 61 Історія українською війська, назв. праця, ст. 541—542. Вперше Залізні 8добули Вап­ нярку 27 липня, але большевиви відбили залізничну станцію. Остаточно здобуто Вап­ нярку 31 липня і 8 цього дня починається т. 8в. „Валнярсьва операція”. Пор. Удови­ ченко, Третя Залізна Дивізія, назв. праця, ст. 188—185 і 140—146.

62 Корпус Січових Стрільців, назв. праця, ст. 852. Серед здобутих Січовими Стрільцями трофеїв були церковні речі: срібний напрестольний хрест і чаша.

63 Удовиченко, Україна»,, назв. праця, ст. 93; Історія українського війська, назв. праця, ст. 542.

207

Деражні (7-ма бригада) і передпілля Жмеринки (група от. Тютюнни­ ка); від сходу лінією Вапнярка-Яруга (3-тя дивізія), ©ід півдня р. Дніс­ тром і від заходу р. Збруч. З цього пляцдарму мав відбутися даль­ ший похід для звільнення українських земель з-під ворожої окупації. Про плянування цього походу існує значна кількість матеріялів у літературі предмету. Знаємо, що у штабах української армії велася суперечка щодо того, куди наступати: на Київ, чи на Одесу? Не бра­ кує тверджень, що всі вищі штаби об’єднаних українських армій, — ІИГО, НКГА і Штаб Дієвої Армії, — радили наступати на Одесу, але, остаточно, про головний напрям наступу — наступ на Київ, — вирі­ шив з політичних причин Головний Отаман Симон Петлюра. Капустянський твердить, що прийнято рішення одночасно наступати на Ки­ їв й Одесу, що й зрештою віддзеркалюється в заголовку його книги: „Похід української армії на Київ-Одесу”. Якщо справді був плян походу на Київ-Одесу, про що точних даних не маємо навіть у книзі Доценка,64 то мусимо зазначити, що цей плян був нереальний, бо сили об’єднаних українських армій були для виконання такого завдання заслабі й було мало виглядів ті сили збільшити. Таким чином, політика знову поставила армії завдання, якого не могла виконати. Мета визвольної політики була — визволити українські землі й побудувати на них вільну суверенну українську державу, — Україн­ ську Народню Республіку. Але коли складали плян походу на КиївОдесу, майже вся територія цієї республіки була зайнята ворожими ар­ міями. У ©исліді, плян визволення української території треба було реалізувати етапами. Першим таким етапом могло бути визволення Правобережжя по р. Дніпро. Але для здобуття Правобережжя було ще менше сил, як для здобуття Києва й Одеси. Плян здобуття Правобережжя не врахо­ вував дійсних умов і не спирався на підрахунку, отже не відповідав засадам стратегічного плянування. Те саме можна сказати про похід на Київ-Одесу, що був тільки варіянтом пляну здобути Правобереж­ жя. Отак першим етапом визволення не міг бути похід на Київ-Одесу, бо він був понад сили об’єднаних українських армій. Політика, за нею і стратегія, мали до вибору тільки похід на Київ, або похід на Одесу. Іншого вибору не було. Хочемо розглянути оба варіянти з погляду політики і стратегії. Політично й морально — здобуття столиці України Києва мало великий глузд, бо від цього значно зростав престиж молодої україн­ ської держави й армії. Але здобути Київ — це одна справа, а втри­ мати його — зовсім інша. Дня 14 грудня 1918 року здобуто Київ, але вже 5 лютого 1919 року треба було його віддати. До цього слід ще додати, що населення Києва в більшості складалося з москалів і. жидів, які не були прихильні до української державності. Для спо­ кою в Києві в ньому треба було б утримувати великий Гарнізон.

64 Появ. Одексапдер Доценко, Літопис Української Революції. Матеріали й документи. Том П, книга IV. Київ-Львів 1923. Перший розділ цієї праці: Наступ на Київ й Одесу.

208

Стратегічно — плян походу на Київ не враховував цілком тодіш­ нього розміщення ворожих сил в Україні. Вони ділилися тоді на дві групи майже рівної сили: 1. Київсько-Коростенську і 2. Одеську. Тим часом похід на Київ заплановано так, що проти Київсько-Коростенської групи большевиків кинено 86% наявних сил об’єднаних україн­ ських армій, а проти Одеської групи тільки 14%. Отож1 у такій ситу­ ації було ясно, що одеська група большевиків не сидітиме безчинно в Одесі, але атакуватиме правий фланг наступаючої на Київ 'армії в напрямку на Вапнярку й Жмеринку, щоб вдарити по її запіллі. Тільки героїзмові й завзяттю 3-ої Залізної дивізії, потім ще підсиленої ін­ шими частинами Дієвої Армії й 11-ою Бригадою УГА, завдячуємо, що Якір не міг виконати наказів, які сипалися на нього з Києва й не зайняв Жмеринки.65 Але остаточно він своє завдання виконав, форму­ ючи з дивізії південної групи ударний п’ястук, яким розбив групу от. Тютюнника й коридором між українською й денікінською армією про­ йшов аж під Житомир, де об’єднався з північною групою 12-ої армії. Своїм блискучим рейдом Якір довів до основної поправи стратегічно­ го положення 12-ої армії в районі Києва й Коростеня.66 Таким чином, у поході на Київ, українське командування залиши­ ло правий фланг наступаючої армії незабезпечений, наражаючи його на удар південної групи большевицьких дивізій. До речі, фронт насту­ паючих на Київ корпусів мав на правому крилі „люку” ширини 120 км, де не було ніяких частин. Тільки здовж залізничної лінії ХристинівкаЦвіткове наступала ‘слаба група от. Тютюнника. А далі вже фронт був рідко обсаджений аж до Дністра, при чому на 3-тю Залізну дивізію часто припадало боронити фронт, широкий на-50-70 км.67 Плян походу на Київ мав ще інші прогріхи стратегічного харак­ теру. Він був класичним маршем у стратегічний „мішок”. „Маршем у мішок” називаємо похід армії, який натрапляє на щораз сильніші ворожі частини на шляху свого просування. Остаточно армія стає вічна-віч переважних ворожих сил, які стараються її оточити („зав’яза­ ти в мішок”) і знищити. Так було теж у поході на Київ, в якому СС і II Корпус УГА гнали большевиків аж до Коростення, але зустріли там переважні сили, або в поході на місто Київ, коли після розбиття большевиків у Жмеринці, під Калинівкою, Попельнею, українська ар­ мія натрапила на свіжу, сильну групу під самим містом Києвом. Для армії, яка не дістає поповнень у формі похідних сотень із запілля, марш у „мішок” особливо небезпечний з огляду на збільшення во­ рожих сил і зменшення власних. І з цього погляду можна було перед­ бачити, що в Києві готується „мішок” для української армії, тільки ніхто не міг сподіватися, що цей „мішок” зав’яж е. . . ген. Бредов. Українська армія здобула Київ для. . . денікінців. І знов же, з цього погляду, можна сказати, що похід на Київ від­ бувався в інтересах Добрармії ген. Денікіна. Атакуючи Київсько-Ко65 ГВУ, том П, ст. 307—308.

66 Наказ Затонськото й Якіра до прориву видано 28 серпня. Див. ГВУ, том ГГ, ст. 310— 821. Наказ комдива Федька, ГВУ том П, ст. 822—324. Пор. Льобковід, назв. праця, УГА, том П, ст. 196—198.

67 Удовиченко, Україна..., назв, праця, ст. 101.

209

ростенську групу большевикі®, українська армія стягала всі сили цієї групи на себе. Ця група 12-ої армії навіть не пробувала ставити Добрармії будь-якого спротиву на Лівобережжі й „Полтавській отряд” ген. Бредова маршував лівим берегом Дніпра парадним маршем. На Пра­ вобережній Україні таким же маршем посувалася на Київ 2-га Терська пластунська бригада. Немає сумніву, що пропускаючи денікінців на Київ без спротиву, большевики мали теж політичні розрахунки, — во­ ни знали, чим закінчиться зустріч „денікінців” і „петлюрівців” у Киє­ ві. Інакше було б, якби українська армія оперувала була далеко від Києва; тоді большевики були б боронили Києва перед денікінцями з усіх своїх сил. І не тільки в інтересах Добрармії відбувався похід на Київ. Він відбувався теж в інтересах польської армії. Послідовно звільнюючи територію України в напрямі на північ, ми забезпечували теж послі­ довно фронт для (ворожої) польської армії. Та ми робили не тільки прислугу польській армії, звільнюючи її від сусідства з Таращанцями, але й звільняли тих Таращанців з польського фронту до боротьби проти себе. В інтересі української армії не було ні звільнювати хоч би й один кілометер польського фронту, ні тим більш — забирати большевицькі частини з польського фронту й перекидати їх на свій фронт. Українська стратегія, на жаль, не вміла використовувати факту, що у другій половині 1919 року в Україні йшов, фактично , „трикут­ ний бій”, — три армії взаємно воювали проти себе: Українська армія й Добрармія воювали проти Червоної армії, але й воювали проти Себе: Українська армія й Добрармія воювали проти Червоної армії, але й воювали теж з собою. Похід на Київ доказує, що українське коман­ дування не розуміло цієї „трикутности”, бо кинуло українську армію в напрямку, на якому діяли дві ворожі армії. Може й сподівалося, що з однією з цих армій удасться скласти мілітарний союз. Використання „трикутности” було б вимагало від українського командування тримати здалека українську армію від двох ворожих армій, які бються зі собою. Що більш, воно стратегічними рухами ук­ раїнської армії повинно було заставляти і поляків, і денікінців битися з большевиками і не дозволяти цій чи тій ворожій армії приглядатися, як б’ється армія українська. Наступ проти обох ворожих армій міг відбутися тільки тоді, коли українська армія була б мала достатню силу перемогти обі ворожі армії в бою. З усіх цих причин підносимо рішуче наш голос за плян походу на Одесу. Стратегічне, політичне й економічне значення Одеси, в тому моменті визвольної війни, було куди більше, як значення Києва, — во­ но давало нам необхідне вікно у світ, з якого ми мусіли були дістати зброю, муніцію, спорядження і ліки для нашої армії. Різні можли­ вості для того існували (Болгарія, Туреччина, Італія), не зважаючи на те, що Брітанія поставила була головну ставку на ген. Денікіна і його армію. Нам конечні були зв’язки з чорноморськими державами, головно з Грузією, Кубанською Народньою Республікою, Всевеликиї^ Військом Донським, бо ж козаки творили найменше % всієї денікін210

ської армії.68 І нам важливі були взаємини з Румунією, з якою ми ма­ ли такий довгий спільний кордон здовж Дністра і яку, з огляду на воєнне постачання для нашої армії, треба було конечне прихилити всіми засобами до дружніх взаємин з Україною. Це стільки про міжнародньо-політичне значення Одеси, бо про стратегічні умови наступу на Одесу можемо сказати, що вони були від­ носно легкі. Виставляючи надійну заслону проти північної групи 12-ої армії здовж Богу, маючи на передпіллі такі надійні повстанські групи, як Шепеля й Волинця, головні сили української армії були б наступа­ ли на Одесу, маючи свої крила забезпечені Богом і Дністром. Півден­ на група 12-ої армії, в складі яких 14,000 багнетів (не рахуючи здемо­ ралізованої 58-ої дивізії), була б не могла дати ради цьому наступові, чи відв'язатися від нього рейдом на північ. Вона мусіла б битися до кінця й капітулювати або бути зовсім знищена. Іншого виходу, при окрилювальних рухах української армії здовж Богу, для неї не було. Цей марш головних сил української армії по коридорі між Богом і Дністром був би закінчився дуже скоро. Коли марш Центральної гру­ пи до Києва (320 км) відбуто за 21 днів, то аналогічно марш 250 км відбуто б за 16 днів. 26 серпня 1919 року могла бути Одеса вже в ук­ раїнських руках. Добрармія ген. Денікіна висадила була в Одесі 28 серпня 1919 р. скромний морський десант з брітанського корабля. Чи цей „десан­ ти*” був би висадився, при наявності українських військ в Одесі, про те можна сумніватися. Добровольці на Криму (III корпус ген. Шіллінґа) були в стадії організації і не мали сил для боротьби проти ук­ раїнців. Очевидно, не могли себе українці дати „набрати” в Одесі, як це сталося в Києві. На зайнятті території аж до Бозького лиману був би мабуть за­ кінчився перший етап визволення українських земель. Визволена те­ риторія була б мала приблизно 60,000 кв. км. простору і 4,800,000 на­ селення. Ледве, чи восені 1919 року, для українських військ, зібраних між Богом і Дністром та Чорним морем, були б передбачувалися якісь мілітарні операції. В інтересі української армії не було воюва­ ти зі слабими денікінськими військами на Херсонщині (II корпус ген. Ірманова, в складі 2 пластунських й 1 кінної бригад) і не було інтере­ су вести зачіпні дії проти північної групи 12-ої армії в районі Києва й Коростеня. Хай большевики з денікінцями, а може ще й поляки, воюва­ ли б у цьому районі. Для української армії був би настав час відпочинку в лагідному кліматі Чорноморської низовини. Той час можна було використати для повного впорядкування армії, етапів, запілля, адміністрації, за­ безпечення у зброю, амуніцію, виряд, одяг, взуття, ліки. Це був час, коли з таборів у Чехо-Словаччині могла прибути Гірська бригада й може ще українські полонені з Італії. І це був час плянової підготов­ ки до дальших подій; до зимових походів, які мали використати від­ ворот денікінських військ для визволення дальших частин української6 66 ГВУ, том П, ст. 246—247.

211

землі. На них діяли сильні українські повстанські загони, які можна було залучити до співпраці з українською армією. Рік 1920 виходить поза межі цих комбінацій. Все ж таки факт, що існує український „Південний фронт”, який диспонує сильною ук­ раїнською армією, був би мав велике значення в усіх можливих ситу­ аціях. Даючи оцінку стратегічного плянування українського командуван­ ня після приходу Галицької Армії на Наддніпрянську Україну, хочемо ще раз підкреслити спекулятивний характер наших оцінок. Але такі спекулятивні оцінки притаманні воєнно-історичній науці, яка не тільки стверджує, що було, але і як повинно було бути. Було так, що україн­ ське командування вибрало плян походу на Київ-Одесу і програло стратегічну гру. Можливо, що вибираючи плян походу на Одесу, бу­ ло б виграло, але й могло бути зовсім інакше. На закінчення цього розділу варт теж ще раз пригадати залежність стратегії від політики. Ми не могли мати доброї стратегії, бо не мали доброї політики. Ми мали два різні уряди з двома різними комплектами політиків, два ук­ раїнські командування, дві українські армії. І ми були в стані затяж­ ної визвольної війни проти сильних противників. Вага хвилини вима­ гала в нас єдности думки й чину. Ми протиставили їй регіональні чва­ ри і партійне політиканство там, де потрібно було повної консоліда­ ції всіх творчих сил. І цих (інтелігентських) сил було надзвичайно ма­ ло: одні сиділи в Києві й коляборували з окупантом, другі виїхали в численних місіях за кордон („гергепа”, як казав Винниченко, але сам до неї пристав), треті вели партійну політику в Кам’янці. Соціялістичний уряд УНР, який був при владі, відкидав консолідацію з несоціялістами, бо вірив, що тільки „соціялізм” може спасти Україну. Дивне, але традиційне було відношення українських соціялістів до армії, а вже особливо осоружна була їх агітація проти Галицької Армії у пре­ сі й у спеціяльних виданнях.69 І на епілог цієї політики не прийшлось навіть довго чекати. . .

69 Осип Левицький, „Військовий договір Української Галицької Армії з Добрарміею ген. Денікіна”, УТА, том II, ст. 489—490 і цитована там література. Говоримо про „тра­ диційне відношення” українських соціялістів до армій, бо за окремими вийнятками, як Петлюра, Кедровський, українські есдеки й есери неґативно ставилися до спроб побу­ дувати реґулярну українську армію. Соціялістична преса не тільки поборювала Га­ лицьку Армію, але перед тим теж сердюцькі дивізії, формовані полк. Павленком у Києві в 1917 році, корпус Січових Стрільців і Запорізький корпус в 1918—1919 роках, а теж Північну групу Дієвої Армії УНР, яка була найбільш упорядкованою військовою гру­ пою на протибольшевицькому фронті. Згідно з обов’язковою доктриною, армія в не­ безпечною для с о ц і а л і с т и ч н о г о режиму. Поскільки її очолюють контрреволюціонери й „наймити буржуазії” — офіцери, завжди з боку армії загрожує „бонапартистський переворот”. Чим сильніша стає армія, то й більше такий переворот загрожує.

212

3. ОПЕРАЦІЇ ОБ’ЄДНАНИХ УКРАЇНСЬКИХ АРМІЙ ПРОТИ БОЛЬШЕВИЦЬКИХ І ДЕНІКІНСЬКИХ ВІЙСЬК

А. Похід на Київ-Одесу Похід на Київ-Одесу був вирішений ще перед ЗО липня. У пляні, переданому інтеральянтській місїі в Кам’янці в дні ЗО липня, передба­ чувано, що українські армії займуть Київ-Одесу та ще вийдуть на лі­ нію р. Прип’яті — Чернігова й Ніжена, щоб забезпечувати запілля й ліве крило Добрармії ген. Денікіна, яка повинна була наступати з Харкова просто на Курськ, Орел і Москву. Була теж запропонована умовна розмежувальна лінія між Добрарміею й українськими арміями по лінії Кременчук-Конотоп-Новгород сіверський. Правобережжя ма­ ло бути в основному операційною зоною українських армій. Згідно з цим пляном, польська армія повинна була вести операції до р. Дніп­ ра (в Білорусі) та стикатися з українською армією, що мала наступати від півдня. Аналізу цього пляну ми подали в одному з попередніх розділів. Згідно з цим пляном відбулися операції українських армій для здобут­ тя Києва й Одеси. У цьому місці хочемо зазначити, що плян, переда­ ний ЗО липня інтеральянтській місії, не перешкоджував походові укра­ їнських армій тільки на Одесу, бо, по-перше, у переданому пляні укра­ їнське командування зобов’язувалося перед Антантою зайняти Одесу і, по-друге, невідомо було, чи Антанта й ген. Денікін приймають плян українського командування. Як довго Антанта чи ген. Денікін не прий­ мали пляну з ЗО липня, українське командування повинно було - вести такі .операції, які давали максимальну політичну і стратегічну користь. Такою операцією, в нашому розумінні, був похід на Одесу. Пляцдарм, зайнятий об’єднаними українськими арміями до дня ЗО липня, давав цим арміям можливість розгорнути операції в напрямі і на Київ, і на Одесу. У тому другому випадку треба було кинути два корпуси на здобуття Жмеринки й Вінниці і два корпуси на підсилення дивізії полк, (ген.) Удовиченка. Часу не було і зі здобуттям Одеси треба було спішитися. Але українське командування вирішило інший напрямок походу. Хоч, в основному, прийнято плян походу на Київ-Одесу, головним на­ прямком походу залишився таки Київ, — Одеса залишилася побічним напрямком. На цьому напрямку залишилась тільки 3-тя Залізна диві­ зія, яку підсилено щойно під кінець серпня, коли на цьому напрямку з’явився вже новий ворог, Добрармія ген. Денікіна. Як відомо, ко­ мандарм Якір на чолі південної групи дивізій 12-ої армії відв’язався від наступаючих українських військ і на чолі своєї групи пішов дале­ ким рейдом на з’єднання з північною групою дивізії 12-ої армії. У поході на головному напрямку, яким тепер став похід на Київ і Коростень, треба відрізнити дві операції. Першу операцію наказав своєю директивою з дня ЗО липня Штаб Дієвої Армії, який тимчасово, в імені Головного Отамана Симона Петлюри, керував операціями об’­ єднаних українських армій. Штаб Дієвої Армії (ШтаДіевої) був ко­ 213

мандуванням Дієвої Армії. Його очолював от. (полк.) Василь Тютюн­ ник, начальником штабу був от. (генштабу ген. пор.) Володимир Сінклер70, а генерал-квартирмайстрами були генштабу полк. Капустянський і генштабу полк. Янушевський. Згідно з директивою з ЗО лип­ ня, об’єднані українські армії повинні були почати наступ 2 серпня. Ліва група (Корпус СС і II Корпус УГА) мали перейти р. Случ і вий­ ти на лінію р. Хомори (ліва притока р. Случ), Запорізький корпус спішним маршем мав наступати на Вінницю, захопити її й перегороди­ ти шлях відвороту большевикам із Жмеринки, І і III Корпуси УРА ма­ ли наступати на північ, на ліво від залізничного шляху Жмеринки-Київ, виконуючи окрилювальні рухи на схід для перегороди цього шля­ ху, група от. Тютюнника мала здобути Жмеринку і 3-тя Залізна диві­ зія мала активно прикривати Вапнярку. В резерві командування зали­ шалися Волинська група, 9-та Залізнична дивізія і 1-ша Бригада УСС у Кам’янці. Про директиву цю можна сказати, що вона була добре придумана, але, з різних причин, не була повністю виконана.71 На лівому крилі, Корпус СС вийшов 4 серпня на р. Хомору, а II Корпус УГА здобув Староконстантинів, де в його руки попалися два модерні большевицькі панцерні поїзди (потім в українській армії „Вільна Україна” й „Галичина”). Таращанська бригада 44-ої дивізії спішно стягнула резерви з польського фронту й переважними силами вдарила по 4-ій Бригаді УГА, яку змусила відійти на південь і навіть залишити м. Староконстантинів. У висліді відвороту 4-ої Бригади й пасивносте інших бригад II Корпусу УГА, Корпус СС’мусів теж від­ ступити, бо Таращанці намагались вбити клин між Корпус СС.і II Кор­ пус УГА. Таким чином, наступ лівої групи припинився і вона не осяг­ нула цілей, намічених у директиві. Новий наступ групи почався щой­ но 12 серпня.7273 Запорізький корпус спізнився до Вінниці, де залізничну станцію зайняла 6-та Запорізька дивізія щойно 10 серпня вранці. З неї вона була вибита большевицькими частинами, які відступали зі Жмеринки. Щойно після полудня цього дня Запорожці разом з 10-ою Бригадою УГА здобувають місто і в ньому багато воєнного майна.78 Бої за Жмеринку тривають від 2 до 9 серпня. Здобути Жмерин­ ку групі от. Тютюнника було понад силу. У Жмеринці большевики сконцентрували 7,000 багнетів (2-га Богунська бригада 44-ої дивізії мадяри Рудольфа Фекете, різні місцеві відділи) й 9 панцерних поїз­ дів 44-ої дивізії. Жмеринка впала в українські руки 9 серпня після ці­ лоденного бою 8 серпня з допомогою бригад УГА, з яких б-та зайня­ ла Браїлів, 5-та наступала на Жмеринку з півночі, група от. Тютюн­ ника із заходу, а 8-ма та 11та Бригади від півдня. Большевики, загрожені окруженням, почали вночі вивозити зі Жмеринки майно і пан­ церні поїзди, але вивезли їх тільки 7 — два попали в українські руки.

70 Удовиченко, Україна..., назв. пращ ст. 105. Генштабу ген. пор. Сінклера замордували большевики в 1045 році у Сосновці, де він проживав на еміґрації. Там же, ст. 171.

71 Удовиченко, там же, ст. 98.

72 Корпус Січових Стрільців, назв. праця, ст. 361—363. Удовиченко, Україна..., назв. праця, ст. 100.

73 Удовиченко, там же, ст. 100.

214

Панцерним поїздам вдалося відкинути 6-ту Бригаду з Браїлова, на­ правити залізничний шлях і вивезти поїзди та частину майна. У даль­ шому ескадра цих 7 панцерних поїздів затримувала рух українських армій на лінії Вінниця-Київ, але спинити його не могла. Під Києвом втратили червоні ще й панцерний поїзд „Гандзя”. у Жмеринці большевики залишили велику кількість залізничного й військового майна у вагонах: зброю, муніцію, шкіру, взуття, упряж, сідла, навіть один ва­ гон польових російських карт цілої Наддніпрянщини, що був дуже цінною здобиччю. Здобуто теж вагони муки, цукру, тютюну й соли.7475 На вапнярському напрямку 3-тя Дивізія уперто та успішно відби­ вала всі атаки переважних сил ворога та міцно тримала у своїх руках Вапнярку. їй допомагали панцерні поїзди: „Хортиця” й „Вільна Ук­ раїна”, а потім ще „Вірний Син України”, панцерник здобутий від большевиків у Жмеринці.76 Так закінчилася перша операція в поході на Київ-Одесу. Другою операцією керував уже Штаб Головного Отамана (ШГО), який даль­ ший наступ на Київ-Одесу наказав на 12 серпня. Для тієї мети він по­ ділив українську армію на три армійські групи. Західня (лівокрилова) армійська група мала складатися з корпусу Січових Стрільців і II Кор­ пусу УГА під командою полк. А. Вольфа з начальником штабу от. Льонером і її завданням було зайняти Староконстанитнів, Шепетівку, Жи­ томир та Коростень. Друга, Центральна армійська група під командою ген. Антона Кравса з начальником штабу от. В. Льобковіцом мала складатися з І Корпусу УГА, з 2-ої й 8-ої Бригад III Корпусу УГА і трьох дивізій Запорізького корпусу. Третя, Східня армійська група мала складатися з дивізій Дієвої Армії без Січових Стрільців і Запо­ ріжців з додатком однієї бригади УГА. 14-та Бригада мала залиши­ тися як залога Вінниці, 11-та Бригада до відходу на Східній фронт — як залога Жмеринки, а 1-ша Бригада УСС, також1 до відходу на Східній фронт, як залога Кам’янця. У Кам’янці перебувала теж Гайда­ мацька бригада от. Волоха.76 Такий був ордебатай об’єднаних українських армій до походу на Київ-Одесу. Про цей ордебатай тепер можна сказати, що він допус­ тив був деякі помилки політичного й стратегічного характеру. По­ милка була призначувати, на Наддніпрянській Україні, німецьких стар­ шин на командувачів і начальників штабу армійських груп. Помилку цю розумів сам ген. Кравс, який настоював на тому, щоб його заміне­ но українцем, полк, (ген.) Осипом Микиткою.77 Кравс здавав собі справу, які політичні труднощі, як німець, він матиме в Києві, якщо 74 Там же, ст. 90. Історія українського війська, назв. праця, ст. 553—554. Про валишення у Жмеринці панцирних поїздів, див. Дмитро Ґонта, „На панцирнику Хортиця”, КЧК 1932, от. 73—74. Також Льобковіц, назвапа праця, УГА, том II, ст. 166.

75 Ґоита, назв, праця, ст. 71—86.

76 В осідку УНР й Диктатури ЗОУНР, Гайдамацька бригада от. Волоха мала служити про­ тивагою 1-ої бригади УСС, яка творила галицьку валогу тимчасової столиці. Але, на­ прикінці серпня, 1 бригада УСС вирушила на фронт. Про „волохівщину” в Любарі, див. Юрко Тютюнник, Зимовий Похід 1919—1920. 3-те вид. Ню Йорк 1966, ст. 17—19. Тютюнник пише: „Центр протегував Гайдамаків, бо... елементи, що боялися армії, хо­ тіли мати свою „партійну” частину і могли для своєї підпори числити на „демократичне військо”. Див. теж, Михайло Середа, „Отаман Волох”, ЛЧК 1930, 5, ст. 12—14.

7.7 Інж. М. Скидан, „Шлях І Галицького корпусу в пооді на Київ”, ЛЧК 1936, 3, ст. 18.

215

доведеться зайняти це місто. І він не помилявся. Також невдатний був вибір полк. Вольфа, який, як пізніше виявилося, дуже спізнився зі своєю групою під Коростень, перш-за-все тому, що надто обережно вів II Корпус УГА і той сильно відставав у марші від Січових Стріль­ ців. Затримавшись задовго в Житомирі, цей II Корпус, а теж Січові Стрільці, прийшли під Коростень щойно тоді, коли большевицькі си­ ли в ньому вельми зміцнилися й вони вже не могли здобути ні цього міста, ні залізничного вузла. До речі, швидке здобуття Коростеня бу­ ло б може й мало більше стратегічне значення, як здобуття Києва, бо переривало большевикам єдиний шлях відвороту з Києва, а теж єдиний шлях підвозу військ і постачання з Мозиря на київський фронт. Нам здається, що на становище командувача Західньої армійської групи треба було призначити ген. П. Єрошевича, який добре знав цей театр війни, бо в Північній групі командував IX корпусом (17, 18, 19 дивізії), що оперував у напрямі Звягель-Коростень* до оскілйівського бунту навіть з успіхом. Начальником штабу в нього треба було при­ значити генштабу полк, (ген.) Марка Безручка, начальника штабу Корпусу СС. На київському напрямку, в Центральній армійській групі, треба було также призначити українського генерала й українського началь­ ника штабу. Ідеальним був для цього завдання ген. О. Греков, але, на жаль, між ним і Головним Отаманом Симоном Петлюрою були глибші невзгодини. Армія УНР мала подостатком високих генералів і могла когось призначити на цей пост. Зовсім добрий був би й ген. М. Омелянович-Павленко, який знав галицькі частини і вони знали його. В найгіршому разі, кращий був полк. О. Микитка, як ген. Кравс, бо був українець. Операціями Східньої армійської групи мав керувати Штаб Дієвої Армії і він мав для виконання своїх завдань добрий склад. Варт при цьому підкреслити, що 12 серпня, коли мав продовжуватися наступ на Київ-Одесу, Східня армійська група ніяк не була сформована для свого завдання — здобути Одесу. Покищо на фронті у 70 км боро­ лась, в одеському напрямку, сама 3-тя Залізна дивізія. Підкріплення для неї почали прибувати 19 серпня, отже тоді, коли 3-тя Залізна диві­ зія втратила вже до 40% свого бойового складу і 9 гармат.78 Таким чином, щойно у другій половині серпня, Східня армійська група мог­ ла почати, по суті, наступ на Одесу, але вже 28 серпня її зайняв денікінський десант. У складі окремих армійських груп бачимо також помилки. Ось лівокриловим корпусом призначено Корпус Січових Стрільців, мов­ ляв він, як „наддніпрянська частина”, скоріше зуміє договоритися з по­ ляками, маршуючи здовж польського фронту. Нам здається, що Кор­ пус Січових Стрільців, який добре знав Київ хоч би зі своїх вуличних*8 78 Під час Вапнярської операції з командного складу 3-ої Залізної дивізії, вибуло двох командирів полків — одного вбито, другого поранено. Поранено одного й забито двох по­ мічників командирів полків; забито й поранено командирів куренів, сотень, молодших старшин і підстаршин. Таких великих втрат, як 3-тя Залізна дивізія, не мала жодна 8 частин об’єднаної української армії. Пор. Удовиченко, Третя Залізна, Дивізія, назв, прац, ст. 70.

216

боїв у цьому місті, повинен був бути призначений до маршу на столи­ цю. Додаймо, що Корпус СС таки й чекав цього призначення і пере­ сунення його на інший напрямок викликало серед старшин та стріль­ ців невдоволення, а це може й вплинуло трохи на боєздатність січо­ во-стрілецьких дивізій. Нам здається, що ролю лівокрилової групи могла зовсім добре відіграти Волинська група (1-ша Північна й 4-та Сіра дивізії), яка, до речі, з раніших боїв прекрасно знала театр війни на цьому напрямку. І нам здається, що головна вісь походу повинна була йти по лінії Жмеринка-Вінниця-Бердичів-Житомир-Коростень та що відповідно до цього повинно було бути розташоване все угрупування українських армій до походу. Якби розбито головну силу північної групи 12-ої ар­ мії в Коростені, для евакуації Києва не залишилося б залізничного шляху. Шлях Київ-Ніжен був загрожений повстанцями от. Ангела, а Бахмач був під загрозою Добрармії. З цих причин згаданим шля­ хом не евакуовано з Києва ні одного поїзду. Розбивши Коростенське угрупування Червоної армії ще заки воно отримало підкріплення з Мозира, українське командування було б мало розв’язані руки до комбінованого удару на Київ з півдня й заходу. Очевидно, рівночасно з рухом на Коростень значні українські сили були б наступали теж у напрямку на Козятин-Хвастів-Київ. Крім панцерних поїздів большевики, на цьому напрямку, не мали інших сил.і тільки в самому Києві збирали значніші сили для оборони міста. До речі, оперативний відділ Київського окрвоенкомату вже 3 липпня представив Раді оборони УССР свій плян оборони Києва. Тільки тоді Київський* окрвоєнкомат думав, що доведеться обороняти Київ перед Добрарміею ген. Денікіна, а не перед „петлюрівцями”. Для обо­ рони Києва намічено три оборонні полоси від сходу й від півдня, бо большевики сподівалися, що денікінці підійдуть від сходу й від пів­ дня. Намічені полоси від півдня використано пізніше в обороні Киє­ ва перед українською армією.79 В половині липня большевики вже знали, що мусітимуть борони­ ти Київ перед „петлюрівцями”. 22 липня фронтова розвідка повідом­ ляла Київ, що готується великий наступ Галицької й „петлюрівської” армій на Київ і що до Кам’янця прибули воєнні місії: американська британська, французька, німецька й японська, при чому американ­ ська й британська місії постачають одяг і воєнний виряд для об’єд­ наних українських армій, а Румунія віддає пограбоване від Запорізь­ кого корпусу воєнне майно.80 До речі, большевики оцінювали дуже високо силу Галицької Армії, визначаючи її на 150-200,000 бійців.81 У такій ситуації, большевики вирішили, для оминення всяких ус­ кладнень під Києвом, скінчити з повстанською групою от. Зеленого в Трипіллі, яку оцінювали на 5,000 піших і 300 кінних повстанців.82 Для цього зорганізували вони воєнну виправу проти от. Зеленого в 79 80 81 82

ГВУ, ГВУ, ГВУ, ГВУ,

том II, ст. 205—206. том П, ст. 255—256. том П, ст. XXII, ст. 74—75. том II, ст. 228.

217

Трипіллі, яку очолив „Особоуповноважнений” Ради Роб. Сел. Оборо­ ни УССР — Микола Скрипник. 25 липня Трипілля й Обухів були ото­ чені з усіх сторін воєнними частинами й відбувся концентричний на­ ступ на групу от. Зеленого. 26 липня Скрипник повідомляв Раду Обо­ рони про ліквідацію „банди” Зеленого, але признав, що після восьми­ годинного бою, от. Зелений і 500 повстанців вирвалися з оточення й пішли у р. Білої Церкви й Таращі.88 У Трипіллі й околиці почалася московсько-большевицька „пацифікація” за окремими уповноважненнями Ради Роб. Сел. Оборони УССР для розстрілів і грабунку насе­ лення Трипільщини.8* 9 серпня Ленін наказав Троцькому боронити Києва й Одеси до останньої можливости й до останньої краплини крови, бо це питання рішає про долю всієї революції.85 Очевидно, цією вимогою Ленін по­ ставив перед командуванням 12-ої армії політичне завдання, яке вона не могла виконати. Але, відповідно до цієї вимоги, большевики, зі звичною собі енергією, почали готуватися до оборони Києва. Київ проголошено „укріпленим районом”, для якого створено Раду оборо­ ни на чолі з чекістами Петерсом і Лацісом та Ворошиловом на чолі. Залогу Києва поставлено у стан бойової готовости, а на фронт посла­ но „заградительнне отрядн” з комуністів і чекістів, які мали спинювати панічний відворот червоноармійців.88 Дніпровській воєнній фльотилії наказано зосередити 7 панцерних кораблів у р. Києва, а решті допомагати в евакуації артилерійських і технічних складів з Києва. Евакуацією керував чекіст Петерс.87 Тікаючи перед наступаючою українською армією, чекістські заго­ ни залишали по містах і містечках України, у своїх застінках, гори трупів, постріляних ними „ворогів народу”, головно українців. У сво­ їх мемуарах галицькі старшини й вояки залишали страхітливі описи тих „чрезвичайок”, що їх вони бачили на шляху свого походу.88 Ті­ каючи перед німцями в 1941 році, московсько-большевицькі чекісти, вимордовуючи українців по своїх тюрмах і застінках, тільки повтори­ ли в ширшому засязі те, що вони робили, тікаючи перед українською армією в 1919 році.8* Це в них називалося „розвантаженням” і „ева­ куацією” тюрем. Директиву для наступу на Київ і Коростень видав ШГО 12 серпня. На Коростень мали наступати Група (корпус) Січових Стрільців і II Галицький корпус. На Київ мали наступати І Галицький корпус, 2 бри­ гади III Галицького корпусу й Запорізький корпус. Большевицька лі-43*79 43 44 44 44 47 44

ГВУ, то* П, ст. 263—264. Там же, ст. 264. ГВУ, том П, ст. 289. ГВУ, том П, ст. 310, 313. ГВУ, том П, ст. 303, 311. Описи житомирської „чрезвич&йки” : П(етро) М(итович), „Житомир-Коростень. І8 го­ єннях водневій”, Український Сшталець, 1922, 16, ст. 13. Чет. Антів Дівнич, „В. Жи­ томирі. Начерк із побуту УГА в 1919 р.,”, КЧК 1923, ст. 102—103.

49 У своїй книзі про сталінізм (Let Bistory Judge, назв, праця, ст. 249) російський ди­ сидент Рой А. Медвєдєв засуджує московське „розвантаження” тюрем у Західній Укра­ їні, Західній Бідорусі та Прибалтиці в 1941 році, перед приходом вінців. Коїв прибули німці, населення кинулось до тюрем, де застало помордованих в’явнів. Автор пише, що факт цей використали „бандерівці” у своїй пропаганді, населення було обурене ft тому червона партизанка в західнії областях не роввивулея так, як в інших областях.

218

тература предмету, яка подає точні відомості про бої проти Добрармії ген. Денікіна, навіть про бої із загонами „батька” Махна, оминає зовсім подробиць з наступу українських армій на Київ-Одесу. Часами в большевицькій літературі предмету зустрічаються фальшиві відомос­ ті про наступ „білополяків” на лінії Новоград Волинський (Звягель)Житомир-Київ, який мав, нібито, відбуватися одночасно з наступом української армії.90 Тільки в новій книзі „Українська РСР в період гро­ мадянської війни” редактори звертають увагу і вказують на помилко­ вість цих тверджень. У цій книзі правильно стверджується, що не „білополяки”, але II Галицький корпус і Група Січових Стрільців під ко­ мандуванням полк. Вольфа діяли на згаданому напрямку.91 Большевицькі джерела вказують, що в серпневих боях 1919 ро­ ку загинули Т. В. Черняк, командир Новгород-Сіверської бригади 44-ої дивізії (11 серпня), В. Н. Боженко, командир Таращанської бригади цієї ж дивізії (21 серпня) і, врешті, Н. О. Щорс, командир 44-ої диві­ зії (ЗО серпня). Останній загинув біля с. Білошиця, під час огляду пе­ редових позицій. Тоді, під Білошицею, вела бій 7-ма Львівська бри­ гада УГА. Тільки один мемуарист, Петро Мигович, знав уже тоді про цей факт, але він прізвище Щорса подає, як „Шульц”.9293 Директива ШГО з 12 серпня наказувала групі от. Юрка Тютюнни­ ка марш вперед по лінії Христинівка-Цвіткове, щоб зайняти район Володарка-Умань. Група от. Юрка Тютюнника мала забезпечувати на лі­ вому крилі марш Східньої армійської групи на Одесу. Група от. Ю. Тютюнника рушила в похід щойно 15 серпня. Згідно з повідомлення­ ми оперативного зведення 12-ої армії, ще перед тим наступом україн­ ські повстанці зайняли були район Брацлава, Гайсина й Умані й пе­ рервали були залізничний шлях Манастирище-Христинівка-Умань.98 Це дало змогу групі от. Ю. Тютюнника вже 19 серпня зайняти Христинівку й Умань і вислати заслони на ст. Тальне. Не зважаючи на те, що теоретично вирішено наступ на Київ-Оде­ су, похід на Одесу значно затримався. На одеському фронті проти пе­ реважаючих сил 45-ої, а потім ще 47-ої совєтських дивізій боролась останками своїх сил 3-тя Залізна дивізія на широкому фронті.94 Щой­ но 19 серпня прийшли на цей фронт підкріплення: 11 бригада Галиць­ кої Армії і 9-та Залізнична дивізія. 27 серпня прибула 1-ша бригада УСС, а 29 серпня Волинська група в складі 1-шої Північної дивізії й 4-ої Сірої дивізії. Тоді створено дві групи: полк. Удовиченка й от. Бонча-Осмоловського, але їх наступ не міг уже дати ніякого страте­ гічного висліду. Група Якіра 29 серпня почала відв’язуватись від на­ ступаючих українських частин, щоб піти у рейд на північ для з’єднан90 Див., напр., ГВУ, том II, ст. ХХП, а теж История гражданской войньї в СССР, назв. праця, том IV, ст. 217 (белополяки почади наступ), 219 (белополяки 8айняли Жи­ томир).

91 Українська РСР у період громадянської війни, назв, праця, том II, ст. 885.

92 Пор. Петро Митович, „При VII-ій Бриґаді УГА”, ЛЧК 1988, 4, ст. 6, Йото ж „ЖитомирКоростень”, назв. праця, 18, ст. 5. Можна здогадуватися що комдив Щорс вагинув від артилерійського обстрілу большевицьких позицій у Білошиці, що його, за спогадами Миговича, перевела 8/7 батерія com Степана Когута.

93 ГВУ, том II, ст. 277, 300.

9 Удовиченко, Третя Залізна Дивізія, назв. праця, ст. 173—174.

219

ня з військами північної групи 12 -ої армії, а цю групу на фронті, у скорому часі, заступили війська III корпусу Добрармії під проводом ген. Шіллінґа, десант яких 28 серпня зайняв Одесу. З цього виходить, що по суті похід українських армій на Одесу не відбувся. Для походу у двох напрямках сили об’єднаних українських армій не вистачали. У наступних табличках подаємо ордебатай об’єднаних українських армій у наступі на Київ-Одесу, а теж головні досягнення цієї неповтор­ ної офензиви. Зокрема наступ на Київ був найблискучішою операцією української армії за всю її зоєнну історію. Блискучості наступу на Київ відповідала не менш блискуча оборона 3-ої Залізної дивізії на одесь­ кому напрямку, яка знеможливила південній групі дивізій 12-ої Чер­ воної армії удар на Жмеринку й, тим самим, запілля наступаючої на Київ Центральної армійської групи. У наступі на Київ-Коростень корпуси Галицької Армії відограли велику ролю. Коли дивізії Корпусу СС чи Запорізького корпусу з при­ таманним собі завзяттям й офензивним духом рвалися вперед, то не­ стримний порив вперед галицьких бригад мав просто містичний ха­ рактер. На бойових галицьких прапорах появилося нове, проречисте гасло, новий клич: „Через Київ до Львова”. Свідомість, що похід веде до воріт Матері Городів українських, викликала святочні почування. Чудова погода пізнього українського літа тільки посилювала ці по­ чування. Мемуарист В. Волицький окреслює цей порив так: „Стрільці наосліп рвалися вперед. Небезпека війни й усі можливі перепони пе­ рестали для них існувати. В бойових рядах держала їх свідомість ве­ ликого воєнного завдання і почуття карности.”9596 Коли ж, врешті, га­ лицькі стрільці побачили панораму Золотоверхого Києва в цілій ве­ личі його краси, вони падали навколішки, підносили руки до неба, цілували землю.96 Тодішні почування галицьких стрільців, що прой­ шли далекий шлях від Сяну по Дніпро, можна порівняти з почування­ ми хрестоносців, коли вони врешті побачили ціль свого походу — Єру­ салим.97 Походом на Київ Галицька Армія записала найкращі карти своєї воєнної історії. Але це була, на жаль, лебедина пісня цієї багатострадальної народньої Армії, про яку ми без перебільшення можемо ска­ зати, що це була найкраща з усіх армій держав, посталих на руїнах Австро-Угорщини, а теж, поруч Дієвої Армії УНР, найкращою з усіх армій, що воювали проти большевицької Москви. Поява нового во­ рога в Києві — білої армії ген. Денікіна — розвіяла всю містику по­ ходу на Київ, а теж розвіяла всі надії. Це був великий моральний удар, а після нього прийшла катастрофа тифу. Галицька Армія три­ малася ще силою своєї дисципліни й високої національної свідомости свого вояцтва, але боєздатности вона вже не мала. Умов, в яких знай­ шлися обі українські армії у висліді пошестей тифу й інших недуг, не знають аннали інших армій, бо ніколи не було такого факту, щоб 95 Волицький, назв. праця, ст. 192.

96 Іван Сокіл, „Від Збруча до Києва. Слідами III куреня 5-ої Сокальської бригади”, ЛЧК 1938, 5, ст. З—-5. Скидан, назв, праця, ЛЧК 1936, 3, ст. 18.

97 Пор. Мґр. Іван Вербицький, „Заняття Києва. Уривок в історії 1 куреня VHI Самбірської бриґади”, КЧК 1936, ст. 113.

220

Міжнародний Червоний Хрест й інші подібні організації відмовились подати медичну допомогу в подібних трагедіях. Але тогочасний захід­ ний світ таки відмовився від такої допомоги, бо переможна Антанта поставила на білого коня ген. Денікіна і в догоду йому зробила все потрібне, щоб українська армія зникнула з лиця землі. Багато цим Антанта не осягнула, бо й ген. Денікін зі своїми „вооруженннми сила­ ми Юга России” зійшов поконаний з побоевища в Східній Европі.98 В наступних таблицях побачимо, що збройні сили українських армій в поході на Київ-Одесу були доволі значні, як на тодішні умови і вони могли бути ще значніші, якби було можливо перевести на ви­ зволених українських землях широку мобілізацію. Але й ті сили, що були, осягнули багато, не зважаючи на значні помилки нашого полі­ тичного й стратегічного керівництва. Найбільшою помилкою було не­ ясне, безпорадне й опортуністичне становище до Добрармії ген. Дені­ кіна. Мабуть з опортуністичної поваги до ген. Денікіна, як до фаво­ рита й ставленника Антанти, брали початок усі ці психологічно обез­ зброюючі директиви ШГО, щоб при зустрічах з Добрармією не встря­ вати в бої, піти з нею на переговори про демаркаційну лінію. Остан­ ній наказ ШГО говорив про те, щоб „Добрармію стримувати, але не стріляти”.99 Як можна ворожу армію стримувати, не стріляючи до неї, — це справді важко зрозуміти. А що Добрармія була ворожа, про те свідчили проголошені вже в половині серпня документи: „Обращение до населення Малороссии” ген. Денікіна, або розпорядок про „ма­ лоруське” шкільництво ген. Май-Маевського. „Обращение” ген. Дені­ кіна говорило про „Петлюру и его соратников” як про ставленників німців, які й тепер продовжують „своє злое дело создания самостоятельной „Украинской Держави ”.100 Текст цього звернення ген. Де­ нікіна був уже відомий старшинам і воякам Галицької Армії перед здобуттям Києва. У ньому зовсім ясно з’ясований погляд цього ста­ рорежимного генерала на справи української державности. Чого ж, отже, міг сподіватися наш політичний і військовий провід від нього? Повищу табличку складено автором при значному накладі праці в неї. Вона й показує наглядно, що значить брак штабових докумен­ тів до студій історії даної армії. Якби вони були для диспозиції до­ слідника, тоді все, що треба було б зробити, це відшукати штабовий документ на даний день і відписати з нього відповідні цифри. Адже у штабах складали ордебатаї армій кожний день. Дуже можливо, що у Щоденнику НКГА, який в-во „Червона Калина” готує до друку, по­ дібні дані існують, хоч може тільки в сумаричній формі. За підставу до складення таблички послужив мені ордебатай „армійної групи ген. Кравса”, який склав сотник, приділений до геншта­ бу групи, Корній Купчанко.101 За вийнятком цифер щодо Запорізько­ го корпусу, які є в табличці сотн. Купчанка применшені та які справ­ лені іншими джерелами, я прийняв повністю його підрахунки. Я по­ ширив їх далі, використовуючи численну літературу предмету, яку 96 99 100 101

Пор. опінію американського журналіста Генрі Алоберґа, цитовану в УГА том І, ст. 175. Волицький, назв, праця, ст. 190. Там же, ст. 177—178. Купчанко, наче. праця, КЧК 1923, ст. 113.

221

Табл. 18

Складові частини

ОРДЕБАТАЙ

ОБ’ЄДНАНИХ УКРАЇНСЬКИХ АРМІЙ ПРИБЛИЗНИЙ СТАН

Команда

Симон Петлюра ГОЛОВНИЙ ОТАМАН ШГО гш ген. Юнаків Нач. штабу гш ген. Курманович Генкварт НКГА ген. Тарнавський Нач. командант гш полк. Шаманек Нач. штабу Підлеглі НКГА пор. Ляйнберґ Радіогрупа сота. Кузьмович Тел. курінь сотн. інж. Рижевський Залізн. курінь пор. Кізкж Техн. курінь сотн. Кренжаловський Автоколона І. АРМІЙСЬКА ГРУПА ПОЛК. ВОЛЬФА Командант полк. Вольф Нач. штабу гш от. Льонер Корпус Січових Стрільців (СС) Командант полк. Коновалець Нач: штабу гш полк. Безручко 10 п див СС полк. Роґульський Нач. штабу гш полк. Змієнко 11 п див СС полк. Сушко гш. полк. Отмарштайн Нач. штабу Гарм бриг СС полк. Дашкевич Кінна розвідка сота. Пастушенко 1 г полк СС пполк. Курах 3 г полк СС полк. Голубаїв 5 г полк СС полк. Михайлів 12 г бат. СС сотн. Білодуб Кінний дивізіон СС сотн. Борис 1 панц. дивізіон СС II Галицький корпус Командант полк. Вольф Нач. штабу гш от. Льонер 3 бригада от. Лесняк 3 г полк от. Ю. Шепарович 4 бригада от. Шашкевич 4 г полк от. Лясковський 7 бригада пполк. Бізанц 7 г полк от. Кнайфель 18 бригада (до 21. VIII)і от. Цьокан Панц. поїзд II ГК РАЗОМ В АРМІЙСЬКІЙ ГРУПІ ПОЛК. ВОЛЬФА:

222

Органічно Харчовий Піших Кінних Гарм. стан сот. бат. кур.

1,200

11

17

8,600

9 8

1

%

3 16

3

5

1

4

1

5

1

% 3 3 3 1 % 13

12,300

4 4 5 2 33

т

24

20,900

У ПОХОДІ НА КИЇВ-ОДЕСУ В СЕРПНІ 1919 РОКУ ВІЙСЬК НА ФРОНТІ В ДНІ 15 СЕРПНЯ

Б о й о в и й Багнетів

Шабель

стан Гармат легких важких

Кулеметів

Панцерних Панцерних Радіо­ авт Літаків станцій поїздів

3

5,100

425

40

2

(+ )

96

2,500 2,600

204

80

92

300

2 12 12 8 4 2

6,250

190

40

1,900

50

45

2 2 14 (+> 8

168

48 16

1,400

80

52 16

2,400

60

60 12

8

550

8 і

11,350

615

84

10

372

223

Табл. 18 Складові частини

ОРДЕБАТАИ (продовження)

Команда

II. АРМІЙСЬКА ГРУПА ГЕН. КРАВСА ген. Кравс Комендант гш от. Льобковіц Нач. штабу 1. Галицький корпус Командант полк. Микитка Нач. штабу гш от. Куніш 1 кінний полк сотн. Геніґ 5 бригада сота. Коссар 5 г полк сотн. Циганик 9 г полк сота. Біркенав в бригада сотн. ГоловінськиЙ 6 г полк сотн. Фріш сота. Кондрацький 10 бригада 10 г полк от. Карась У резерві: 9 бригада сотн. Фещур Приділений: Автопанцерний див. СС сотн. Турко III Галицький корпус Командант ген. Кравс Нач. штабу гш от; Льобковіц Група от. Виметаля 2 бригада от. Виметаль 2 г полк сота. Мацькевич 8 бригада от. Гофман 8 г.полк сотн. 0. Бранднер У резерві: 1 Кінна бригада сотн. Е. Шепарович 14 бригада от. Оробко Запорізький корпус Командант гш полк. Сальський Нач. штабу гш полк. Воскобійник Чорн. Запор, кінн. полк полк. Дяченко Кінн. гір. гарм. див. полк. Алмазов в Запор, пд полк. Загродський Нач. штабу гш полк. Стефанів 7 Запор, пд полк. Осмоловський Нач. штабу полк. Шелест 8 Запор, пд полк. Базилський Нач. штабу гш полк. Савченко Запор, важк. г. полк полк. Ярцев Важка артилерія підлегла Групі: 2 г полк СС сотн. Зарицький (старш.) б важк. г полк СС сотн. Бутрим Підлеглі Групі: 2 панц. дивізіон (паяц. поїзди „Галичина” і „Запоріжець”) Гал. лет. дивізіон сота. Фостаківський РАЗОМ: АРМІЙСЬКА ГРУПА ГЕН. КРАВСА 224

Харчовий Органічно Піших Кінних Гарм. стан бат. кур. сот.

13

6

16U

4 1

Уі

3

11,550

4 4 3

у2 4

4 4 3

%

10

9

9

3

1

150 9,100

3 4

у2 3 6

3

Уі

3

13

9

1

4

6

1

2 2

6

3

3

6

1

2

11

2 6 3 3

8,700

700

500

36

24

42Н

30,700

Б о й о в и й

стан Гармат легких важких

Багнетів

Шабель

5,500

420

65

206

300 60

2

1,300

8 60

Кулеметів

Панцерних Панцерних Радіо­ поїздів авт Літаків станцій

16 16 1,200

20

40 15

1,900

70 16

1,100

40

28 6

3350

600

950

70

32

2

119

44 12

1,200

25

35 8

1,200

460 45

12

3,750

1,035

36

150

485

2 16 24 8

130

16

1,500

100

8 8

1,000

350

12

1,100

100

8

48 36 ЗО 8

8 8

13

4 9

2 8 12,600

2,055

141

23

455

2

6

8

225

Табл. 18 Складові частини

ОРДЕБАТАЙ (продовження) Команда

III. АРМІЙСЬКА ГРУПА ДІЄВОЇ АРМІЇ УНР (СХІДНЯ) от. В. Тютюнник Командант гш ген. Сінклер Нач. штабу Підлеглі Штабові Дієвої Армії 1 Запор, авіо див. сотн. Жаховський Авіо сотні у ХрИСТИНІ'ВЦІ й Вінниці 3 панц. дивізіон (панц. поїзд „Сух” і 2 новозбудовані) 4 панц. дивізіон (паяц. поїзди „Хортиця”, „Вільна Україна'1 і „Вірний Син України") Радіостанція Бойові частини групи Група от. Юрка Тютюнника от. Юрко Тютюнник Командант полк. Старостин 5 кінний полк от. Вовк 5 Київська сд Нач. штабу гш полк. Лушненко 12 Партизанська полк. Шраменко Нач. штабу гш сотн. Пересада Група полк. Удовиченка Командант гш полк. Удовиченко Лубенський кп сотн. Поплавський 7 Синій сп полк. Вишні®ський 8 Чорноморський t полк. Царенко потім полк. Крат 9 Стрілецький полк. Шандрук потім полк. Євтушенко полк. Чижевський Гарм. бригада сотн. Інькі® 4 г полк СС До дня 19 серпня Група мала на фронті (приблизно): Дня 19 серпня до групи полк. Удовиченка прибули: от. Шльоссер 11 бригада сотн. К. Бранднер 11 г полк полк. Кудрявців 9 Залізнична сд До дня 27 серпня на фронті було приблизно У днях 27-29 серпня на фронт прибули: 1 бриґ. УСС от. Букшований от. Воевідка 1 г полк УСС Волинська група: Командант от. Бонч-Осмоловський Нач. штабу гш полк. Мешковський К п ім. Залізняка полк. Аркас К п ім. Мазепи полк. Недзвецький 1 Північна сд гш ген. Єрошевич 1 п. ім. Петлюри полк. Долуд 2 Берестейський полк. Атрошенко 3 Подільський полк. Гіме 1 Гарм. полк полк. Башинський 4 Сіра сд полк. Никонів

Харчовий Органічно Піших Кінних Гарм. стан бат. сот. кур.

1,200

17

5,500

3 2

9 8

2

1

9

3

4

3,100

3 1

3 3 3

3 26 4 5 35 5

7

8

2,400

% % 9

8,600

4 1

1,400

12

12,400 4,000

1 5

5,000

4 3 1 3 3 3 4

РАЗОМ НА ФРОНТІ, ПІД НАКАЗАМИ ШТ. ДІЄВОЇ АРМП 53

226

3

5

18

3 1 21

22,600

Б о й о в и й Багнетів

Шабель

стан Гармат легких важких

Кулеметів

Панцерних Панцерних Радіо­ •поїздів авт Літаків станцій

12 6 3 3 1 3,900

320

12

65

8

6 27 32

220 1,800 2,100

100

4

2,200

155

12

4

155

9 24 27

4

600 700

88

900

28

6,100

475

1,400

ЗО

8

4

24

4

153

6

18

1

6

18

1

6

18

1

32

900

40

16 4

8,400

545

44

2,500

100

10 4

195 78

20

180 150 80

8 6 3 16 12 12

700 600 500 12 4

700 13,400

1,055

80

12 4

342

227

Табл. 18 Складові частини

ОРДЕБАТАЙ (Продовження)

Підпорядковані

Харчовий Органічно Піших Кінних Гарм. стан бат. сот. кур.

IV. ПОВСТАНСЬКІ ЗАГОНИ. ПІДПОРЯДКОВАНІ ШГО Полк. Висоцький Група СС От. Соколов ський І ГК От. Мордалевич ПІ ГК „Курінь смерти” III ГК От. П’ятенко Запор. Корп. От. Зелений Запор. Корп. От. Ангел Запор. Корп. Панц. поїзд „Богунець” от. Твардовського (III ГК)

% 1 1 1 1 3 1

2 3 2

3

РАЗОМ У ПОВСТАНСЬКИХ ЗАГОНАХ: ( + + )

8%

9%

4

І. АРМІЙСЬКА ГРУПА ПОЛК. ВОЛЬФА II. АРМІЙСЬКА ГРУПА ГЕН. КРАВСА

1 1 У2

ЗВЕДЕННЯ 33 7% 24 36

РАЗОМ НА НАПРЯМКУ КИЇВ: КОРОСТЕНЬ ПІДЛЕГЛІ НКГА ТЕХНІЧНІ ЧАСТИНИ

% %

250 300 300 100 700 7,000 400 50 9,100

20,900 23 42% 30,700 51,600 1,200

69

31%

66%

РАЗОМ НА НАПРЯМКУ: КИЇВ - КОРОСТЕНЬ РЕҐУЛЯРН. ПОВСТАНСЬКІ ЗАГОНИ:

69 8%

31%

66% 52,800 4 9,100

РАЗОМ НА НАПРЯМКУ КИЇВ - КОРОСТЕНЬ РЕГУЛЯРНИХ І НЕРЕГУЛЯРНИХ ВІЙСЬК ПІД НАКАЗАМИ ШТАБУ ДІЄВОЇ АРМІЇ: НАПРЯМ ОДЕСА

77% 40% 53 18

9%

70% 21

61,900 22,600

58%

91%

84,500

48 19% 74 ЗО 8% 9%

47% 40 4

41,050 34,350 9,100

91%

84,500

РАЗОМ ФРОНТ. ЧАСТИН ОБ’ЄДНАНОЇ УКР. АРМІЇ: У ТОМУ: ГАЛИЦЬКА АРМІЯ ДІЄВА АРМІЯ УНР ПОВСТАНСЬКІ ЗАГОНИ

130

РАЗОМ:

130%

58%

Пояснення: 1. Під „баґнетами” розуміємо кількість бійців стрілецьких сотень, які ведуть піший бій. Під „шаблями” розуміємо кількість бійців кінних сотень, що ведуть кінний бій. Бійці кулеметних сотень і чот, як теж гармаші гарматних батерій, не е „баґнетами” чи „шаблями”. Бойову силу кулеметних сотень і чот, як теж гарматних батерій показує кількість кулеметів 8гл. легких і важких гармат. В огляду на особливості української визвольної війни, півважкі 42-лінійні пушки (10.78 см) і 48 лінійні гаванці (12.19 см), а теж польові гавбшц (10 см) зараховувано до важких гармат.

2. Ширший бойовий стан обраховуємо, очевидно, коли підлічуемо кількість „крісів”. Цю цифру отримуємо, коли зсумовуємо кількість „баґнетів” і „шабель”, множимо кількість гармат X 24 і кількість кулеметів X 12, а теж дораховуємо повний стан панцерних поїздів, панцерних авт і летунських частин. Цю методу ми відкинули, бо якраз стан останніх частин невідомий. Приблизно для Армійської групи ген. Кравса можна подати стан крісів на понад 25,000, а кожному разі вначно менш, як подав сам ген. Кравс під „баґнетами*’ (40,000). Кількість шабель ген. Кравс подав вірно, кількість гарматних батерій дещо применшив (35 -Ь 6 = 41, фактично було 42% без повстанців).

228

Б о й о в и й

стан Гармат легких важких

Багнетів

Шабель

150 200 300 100 500 3,000 ?

100 100 50

2

200 300 ?

2 12 ?

Кулеметів

Радіо­ Панцерних Панцерних поїздів авт Літаків станцій

10 5 3 12 25 ?

1

4,250

750

16

11,350 12,600

615 2,055

84 141

23,950

2,670

225

55

1

10 23

372 455

1 2

6

8

33

827

3

6

8 3 3

23,950 4,250

2,670 750

225 16

33

827 55

3 1

6

8

28,200 13,400

3,420 1,055

241 80

33 4

882 342

4 6

6

8 18

41,600

4,475

321

37

1,224

10

6

26

4

19,000 18,350 4,250

1,340 2,385 750

177 128 16

10 27

603 566 55

2 7

6

8 18

3 1

41,600

4,475

321

37

1,224

10

6

26

4

-

3 1

3. Пояснення до таблиці: +

Панцерний дивізіон втратив усі свої панцерні поїзди: „Стрілець”, „Січовий”, „Помста”, „Запоріжець” під час евакуації зі Здолбунова до Бродів, у висліді офенвиви армії ген. Галлера. Всі панцерники знищено, а панцерний поїзд „Стрілець” відбув ще останній бій перед знищенням. Залога панцерник поїздів перебувала в Групі СС, чекаючи на нові приділи панцерних поїздів. + + Крім повищих загонів повстанців, були ще ГШО підпорядковані повстанські загони ота­ манів Шепеля й Волинця, полк. Струка й от. Заболотного. Армія не ввійшла в район дій полк. Струка (Чорнобиль) і тільки 1 вересня підійшла під район дій от. Заболотного (Балта-Ананьїв). Які були дані директиви цим загонам, про те невідомо. Загони ота­ манів Шепеля й Волинця приготовили наступ групи от. Юрка Тютюнника і потім вклю­ чилися у склад його групи, напр. повстанський загін от. Волинця створив у 5-ій Ки­ ївській дивізії — 13-й Гайсинський стрілецький полк.

229

важко було б цитувати на цьому місці з огляду на її кількість. В де­ яких випадках, у цій літературі, існують тільки натяки, деколи й та­ ких натяків немає. В існуючій українській мемуаристиці зовсім мало або й немає праць про групу от. Юрка Тютюнника, про Залізничну дивізію, зовсім мало про Волинську групу з вийнятком Північної ди­ візії. У всіх цих випадках наші цифри мають дуже приблизний харак­ тер. Комбінуючи відповідні цифри, я старався оминути, за всяку ціну, перебільшення, щоб втримати цілість у межах, якнайбільш подібних до реальних цифр. З наведених цифр, очевидно, можна зробити деякі висновки. На напрямку Київ-Коростень українська армія мала кругло 24,000 багне­ тів, 2,700 шабель, 258 гармат, у тому 33 важкі, і 827 кулеметів. Це бу­ ла дуже значна сила, що й може переходила кількість ворожих сил на цьому напрямку, якщо не рахувати все свіжих їм підкріплень. Кін­ ноти було доволі багато (2,700 шабель), але цю кінноту вживано тіль ки для розвідних цілей. Про створення стратегічної кінноти шляхом сформування кінної дивізії, до якої ввійшли б усі ці „шаблі”, подумано щойно в 1920 році, коли у висліді досвіду І Зимового походу створено Окрему кінну дивізію. Панцерні поїзди, з вийнятком повстан­ ського „Богунця” от. Твардовського102103, виявляли малу активність. Зо­ всім малу активність виявляли літаки і панцерні авта, які не мали подостатком бензини, а та, що була, була лихої якости (з достав з Ру­ мунії). Все ж таки галицький летунський дивізіон зорганізував був бомблений панцерних поїздів у Жмеринці і далекі розвідці лети для командування Армійської групи.108 На українському фронті большевики мали тільки один летунський дивізіон у складі 5 літаків, з яких З втратили в липні й серпні 1919 року. На одному з цих збитих був большевицький летунський „ас” (Цивінський), але він урятувався.104105 Інший зістрілений літак направлено і він увійшов у Галицький дивізіон під назвою „червоний”. У напрямі на Одесу справи на українському фронті стояли погано. До 15 серпня проти 14,000 большевицьких багнетів боролась тільки 3-тя Залізна дивізія (2,200 багнетів). Щойно 15 серпня на захист її лі­ вого крила вийшла група от. Юрка Тютюнника (3,900 багнетів), а 19 серпня Залізну дивізію посилено ще 2,300 багнетами И ої Галицької бригади й 9-ої Залізничної дивізії. Ще й тоді Якір переважав майже вдвічі. І тільки 27-29 серпня прибули на цей фронт 1-ша бригада УСС й Волинська група, але похід на Одесу вже не міг відбутися. Теоретич­ но, Група Дієвої Армії була найбільша з усіх груп щодо бойового стану (13,400 багнетів), але цей підрахунок неточний, бо зроблений на половину серпня. До кінця серпня Залізна дивізія мала 40% втрат свого о<:обового складу, теж поважні втрати мала 11 -та бригада і то в першому дні свого прибуття на фронт.108 Летунство Дієвої Армії 102 Воінцьвні, назв, праця, ст. 183. Василь Ілащук, „Щ курінь 8 бриґадн в наступі на Київ”, Український Стталець, 1922, 17, ст. 10.

103 Com Іван Фостаковський, „Летунство”, УТА, том І, ст. 293—234.

104 ТВУ, том П, ст. 209, 275.

105 Чет. Степам Сулятицький, „1-пшй Пробойовий Гуцульський Курінь”, УТА, том П, ст.

107. Удовиченко, Третя 3олієна Дивізія, назв, пращ, ст. 172.

230

проявляло слабу активність з приводу браку бензини, але панцерні поїзди вели жваву діяльність, зокрема на лінії Вапнярка-Бірзула — осі наступу Якора. Коли Іша бригада УСС й Волинська група прибули на фронт, група Якіра (45-та, 47-ма, 58-ма советські дивізії, кінна бригада Котовського — командарм Якір, начальник штабу царський контрадмірал Німіц, член воєнної ради — Затонський) вже почала відв’язу­ ватися від українських військ, маючи на своїх тилах денікінців. З ве­ ликою енергією большевики зібрали підводи в німецьких колоніях та українських селах, посадили на них свою піхоту й пішли в рейд на з ’єднання з північною групою 12 -ої червоної армії. 15,000-ний большевицький п’ястук змітав на шляху рейду „повстанські республіки” й ук­ раїнські частини та пройшовши понад 400 км коридором між укра­ їнською й денікінською арміями, таки добився 17 вересня до своєї цілі: об’єднання з північною групою 12 -ої армії. З приходом групи Якіра ситуація большевицької армії в районі Києва й Житомира змі­ нилася негайно в користь большевиків. Українські війська мусіли за­ лишити Житомир.10®Це й був той риск, що його на свої плечі брав ШГО, кидаючи сильну групу війська в напрямі на Київ-Коростень і залишаючи східній фронт недостатньо обсаджений аж до кінця серп­ ня 1919 року. Згідно з нашими обчисленнями, Галицька Армія при. харчовому стані 41,050 старшин і вояків на фронті й Дієва Армія УНР при стані 34,350 старшин і вояків на фронті творили разом об’єднану армію в силі 75,400 фронтового вояцтва. Не менш 25,000 (Галицька Армія — 8,500, Дієва Армія — 16,500) перебувало в запіллі, отже й можна зовсім добре говорити про 100 ,0 00 -ну об’єднану українську армію в дні 15 серпня. Запілля Дієвої Армії охоплювало території на південь від залізничої лінії Волочиськ-Проскурів-Жмеринка-Вапнярка і на схід від лінії Вапнярка-Цвіткове (всі місцевості для Дієвої Армії), запіл­ ля Галицької Армії — території, положені на північ і на захід від за­ значених ліній. У запіллі були установи, командантури і служби, що підлягали Військовому Міністерству УНР під проводом гш ген. Все­ волода Петрова, або Команді Етапу Галицької Армії (КЕА — от. Гарабач), теж військові вишколи, підчинені заступникові начальника генерального штабу — гш ген. хор. Сергію Дядюші. Для охорони уряду УНР була призначена Гайдамацька бригада з двох піших пол­ ків і кінного дивізіону (от. Волох), з вишкільних частин слід назвати Спільну юнацьку школу в Кам’янці (полк. Ол. Пучківський), 1-й Рек­ рутський полк у Кам’янці (полк. П. Шандрук), Кіш СС у Староконстантинові (полк. І. Чмола) й інші. Дальші рекрутські полки мали бути формовані в міру напливу воєнного матеріалу з Румунії. Галицькі старшиньскі школи й вишколи підлягали через КЕА — НКГА: були це Старшинська школа (сота. Драган) й Армійський запас (полк. Сдюсарчук), покищо перемінені у „жнивні сотні”, які помагали селя­ нам, за одну третину, збирати врожай. З дивізій Дієвої Армії УНР,106 106 Льобковіц, назв, праця, УТА, том П, ст. 198.

231

крім групи СС, тільки 3-тя Залізна дивізія мала свій Запасний курінь у Новій Ушиці (комендант: полк. Гнат Стефанів).10т 107 Удовиченко, Третя Зшивна Дивізія, назв, праця, ст. 72, 175—176.

Табл. 19 Табл. 19 Дата

НАСТУП НА КИЇВ-ОДЕСУ В СЕРПНІ 1919 РОКУ Східня Арм. Група Центральна Арм. Група

Західна Арм. Група

Серпень Остропіль 13 (III, VII) 14 Староконстантинів (IV) 15 16 17 18

Полаяне (III, IV, 10) Шепетівка ( id Миропіль (VII)

19

20

Зв’ягель

(Ю) 21

22

Житомир (НІ, VII) Відступ зі Зв’ягеля (10) через польський нас­ туп на тили 10 див. СС Коростишів (VII)

23 24

232

Зв'ягель (Ю)

Голендри (II, vni) Калинівка (IX, X) Липовець (6, 7, 8) Райгородок (V, VI) Погребище-Ружин (6, 7, 8) Бердичів (V, VI, IX, X) Козятин (II, VIII) Попельня (И, VIII) Сквира (6, 7, 8)

Христинівка Умань (5, 12) Крижопіль (3, XI)

Сиґнаївка (12) Хвастів (II, VIII) Біла Церква (6, 7, 8) Васильків (II, VIII) Обухів (6, 7, 8) Наступ больш. групи Павлова з Миронівки на Білу Церкву. Розгром групи Павлова.

(6, 7, 8 і повстанці от. Зеленого)

Табл. 19

НАСТУП НА КИЇВ-ОДЕСУ В СЕРПНІ 1919 РОКУ (Продовження)

Дата Західня Арм. Група Серпень 25 І 26 І 27 І 28 І Початок наступу на Коростень 29

ЗО

31

Центральна Арм. Група

Східня Арм. Група

Чотириденна перерва в наступі Групи на Київ

Рішальний бій на зовнішній лінії оборони Києва: р. Ірпінь (1 кп) — Білгородка (X, VI) — Боярка (V) — Глеваха (II) — Бета (VIII) — Лісники (б, 7, 8) Бранці: бій на внутрішній лінії оборони Києва. Після полудня й увечорі українські війська входять до Києва Київ у руках українських військ. Після полудня: до Ки­ єва вступають війська Добрармії ген. Денікіна. Українські війська залишають Київ.

Голованівськ (5)

Ободівка (І УСС)

Вересень Кодима Рудниця Бірзуля (1, 3, 4, 9, XI)

1-2

З

Відступ військ групи з-під Коростеня

10

11-15 Відступ з Житомира

У відступі з-під Києва Група осягнула лінію: Червоне — ст. Бровки — Ружин — Погребище Прорив групи Якіра

Пояснення:1 3 2 1. У табличці подано назви місцевостей, що їх з боєм здобували українські війська під час походу на Київ-Одесу.

2. Римські цифри при назвах місцевостей означають числа галицьких бриґад, які вели бій 8а місцевість, арабські цифри подають числа дивізій Дієвої Армії УНР.

3. Воєнні події у вересні показують, як розв’язалася київська операція в наслідок підступного нападу військ Добрармії ген. Денікіна на українські війська в Києві, а теж прориву південної групи московсько-больжевицьких дивізій під проводом командарма Якіра для об’єднання 8 північною групою коло Коростеня. Втрата Житомира була першим наслідком цього прориву.

233

Цю табличку треба доповнити ще даними, що їх подає соте. Купчанко. Він твердить, що за час від 7 до 31 серпня всі три корпуси Арм. Групи ген. Кравса (І і III Галицькі, Запорізький) втратили разом яких 2,000 людей. Мабуть більшість цих втрат була з захворінь на тиф. Купчанко твердить, що до 22 серпня, кожна бриґада/дивізія втра­ чала денно 5 людей від цих захворінь, але вже після 22 серпня втрати дійшли до 20 людей денно на бриґаду/дивізію. Отже наприкінці серп­ ня 1919 року пошесть тифу почала вже на добре ширитися серед ук­ раїнського війська.108109 Далі сота. Купчанко твердить, що за час від зайняття Жмеринки, Армійська Група ген. Кравса взяла к. 6,000 полонених, 2 батерії гар­ мат, 5 панцерних поїздів, 4 панцерні самоходи, 15-20 особових само­ ходів, 2 автодресини, кільканадцять вагонів солі, муніції, сукна, взуття, шкіри й усякого іншого воєнного добра. Кількість воєнного майна, здобутого в Києві, була дуже велика (тільки 3 модерні панцерні по­ їзди на станції Київ-2 Товарна), але це майно пропало для українських армій.108 Купчанко, який у своїй праці про кількість багнетів і шабель За­ порізького корпусу подає применшені цифри, що їх можна спростува­ ти іншими джерелами, подає теж скупі інформації про бойові дії цього Корпусу. Він теж не подає факту, який приводить от. В. Льобковіц (начальник штабу Арм. Групи ген. Кравса), що під Лісниками Запо­ рожці .взяли були у дні 29-30 серпня 7,000 полонених. Тут, у прибереж­ них лугах і кущах Дніпра, запорожці взяли в полон останні резерви коменданта Києва Солодуба, які він особисто вів до бою. Теперішні большевицькі джерела нічого не згадують про колишнього офіцера царської Гвардії П. К. Солодуба (українця з роду), але він таки був командантом міста Києва, а в епоху ЧУГА — заступником начальника Польового Штабу ЧУГА. У тому часі Льобковіц багато говорив із Солодубом про обставини здобуття Києва в серпні 1919 року й тому інформації от. В. Льобковіца про бої під самим Києвом слід уважати за вірні.110 Якщо йдеться про останні бої під Києвом, то слід згадати, що у збірнику п. н. „Гражданская война в Украине” подано дуже цікавий документ, — наказ військам 12 -ої армії з 24 серпня 1919 року, підписа­ ний командармом 12-ої армії Сємйоновим, членом її ж Реввоєнсовєта Сафоновим і тимч, виконуючим обов’язки її нач. штабу — Давидо­ вим.111 Насамперед цей наказ стверджує, що противник наступає від Хвастова й Білої Церкви на Київ, при чому коло Бишева розвідка від­ крила вперше кінну частину. Під натиском противника большевицькі частини відійшли на лінію Макарів-Княжичі-ст.-Васильків, ВасильківКопачі. Коло Макарова, на шосе Київ-Житомир стоїть батальйон ін­ тернаціоналістів. На ст. Миронівка стоїть штаб 1-ої бригади 4-ої стрі­ лецької дивізії (яка належала до Правобережного бойового участка г. Павлова — ЛШ). Далі командування 12-ої армії дає такий наказ: 109 Купчанко, назв, праця, КЧК 1923, ст. 116.

109 Там же, ст. 117.

1,0 Льобковіц, назв, праця, УТА, том П, ст. 174, 181. ГВУ, том П, ст. 814—315.

234

1. Збірній дивізії т. Медведєва наступати на Білу Церкву.

2. Полкові курсантів з ескадроном кінноти, відділом автопанцерників та панцерними поїздами, під проводом командира Маневрової бриґади курсантів т. Миронова наступати на Хвастів і зайняти його.

3. Інтернаціональній бригаді під командою т. Кауделько наступа­ ти на Васильків і далі на Білу Церкву.

4. Армійські резерви (полк курсантів і київська кріпосна бригада) зосередити коло Святошина. Очевидно, українська кінна частина, що її згадують у цьому наказі, це 1-й кінний полк І Галицького корпусу, але можна сумніватися, чи справді вже 24 серпня цей полк зайняв був Бишів і посувався далі на Новосілки. Власне тому, що І Галицький корпус відстав значно в мар­ ші від Запорізького корпусу і Групи от. Виметеля (2 і 8 бриґади), ШГО зарядив перерву в наступі Армійської Групи ген. Кравса на Київ до часу, коли І Галицький корпус вийде на висоту Василькова, тобто на рівну лінію з іншими українськими частинами. На цю висоту І Га­ лицький корпус, а в тому теж 1 -ий кінний полк, вийшов щойно дня 28 серпня. Перерва в наступі Арм. Групи ген. Кравса тривала від 25 до 28 серпня включно І щойно дня 29 серпня почався наступ всієї гру­ пи на Київ. Наступ Арм. Групи ген. Кравса попередив сильний наступ московсько-большевицьких військ, що розвивався на напрямках і си­ лами, названими в наказі військам 12 -ої армії, який ми ось тільки цитували.112 З цього треба зробити висновок, що згаданий наказ не видано 24 серпня, як це подане у згаданому збірнику, але 28 серпня. І 28 серп­ ня наказ міг згадувати про українську кінну частину в Вишеві (1 кп), бо вона вже тоді там була. Але, з другого боку, не було вже на ст. Миронівка штабу 1-ої бриґади 4-ої стрілецької дивізії, яка творила основ­ ну частину військ т. зв. Правобережного бойового „участку” під ко­ мандуванням т. Павлова. Не було просто тому, бо вже 26 серпня денікінська 2-га Терська пластунська бригада зі своїм панцерним поїздом підійшла під Білу Церкву, панцерний поїзд загнався навіть на ст. Устимівка. Командування Арм. Групи ген. Кравса вислало до командування цієї денікінської бриґади парляментарів в особах сота. Купчанка й пор. (сот.) Головінського, які склали з командою козацької бриґади пере­ мир’я й демаркаційну лінію.113 Договір цей підписано 28 серпня. „Правобережний участок” під командуванням т. Павлова мав обо­ роняти залізничну лінію Цвіткове-Хвастів, але відступив перед терськими пластунами, яких утричі переважав, на ст. Ракитне і звідси повів 24 серпня наступ на ст. і місто Білу Церкву. Гарнізон запоріжців у Бі­ 112 Елементи наказу військам 12-ої армії (ГВУ, том 11, ст. 314—315) потверджуються спогадами учасників бою під Києвом. І. Сокіл згадує про бої 5-ої бригади проти „школи красних командирів” під Бояркою (ЛЧК 1938, 5, 3—5), В. Ілащук проти „мадярів і ру­ мунів на північ від Василькова” (Ілащук, назв, праця, 18, ст. 5), com 0. Станимір про китайців (Станимір, назв, праця, ст. 98), В. Волицький про 1-й, 2-й і 4-й інтерна­ ціональні полки перед становищами 8-ої бриґади (Волицький, назв, праця, ст. 186— 187) і про полонених китайців (там же, ст. 188). Невірні є згадки мемуаристів про кавалерію Котовського, якого тоді під Києвом не було. Кавалерія ця — це був кінний ес­ кадрон курсантів (школи красних командирів).

113 К(орвій) К(упчанко), „Український парламентар до Російської Добровольчої Армії”, Український стталець, 1921, 10, ст. 3—4.

235

лій Церкві мусів вийти з міста, але дивізії Запорізького корпусу у спів­ праці з повстанцями от. Зеленого розбили непрошених гостей у пух і прах.114* Розбиті „павловці” втекли в ліси на захід від Києва й ми знаємо наказ 12-ої армії з ЗО серпня, який наказує Павлову завести лад у своїх частинах та зв’язатися з частинами 44-ої совєтської диві­ зії. В обороні Києва вони участи не брали.118 Отаманові Зеленому, який особисто, в Козятині,118 підпорядку­ вався Арм. Групі ген. Кравса, роблять часто закид, що він не виконав директиви командування тієї Арм. Групи, згідно з якою от. Зелений зі своїм загоном повстанців повинен був вийти на Лівобережжя й по­ сунутися в напрямі на ст. і м. Баришпіль, зайняти його та, тим самим, перешкодити рухові лівобережної групи Добрармії. Але він і не міг виконати цієї директиви, бо вже від 29 серпня перебував у боях з 2-ою Терською пластунською бригадою, яка, забезпечивши себе від україн­ ської армії демаркаційною лінією, почала атакувати повстанців от. Зе­ леного, маючи, до речі, від команданта корпусу наказ очистити район Білої Церкви й Трипілля від „банд”. Рішення ШГО про припинення наступу Арм. Групи ген. Кравса на Київ було предметом контроверсії вже в серпні 1919 року. Штаб Арм. Групи видав був уже диспозиції до наступу на день 25 серпня. Залізничний страйк у Києві і повний хаос серед большевицьких обо­ ронців Києва заохочував Штаб Арм. Групи до наступу навіть тими обмеженими силами, які були в його диспозиції (Група от. Виметаля, Запорізький корпус, повстанці от. Зеленого). Але, не зважаючи на про­ тести зі Штабу Групи, ШГО наказав остаточно припинити наступ до часу, коли підійде І Галицький корпус, який відстав приблизно на 4 дні маршу від інших військ Групи. Навіть після війни, пишучи свою працю про наступ на Київ, от. Льобковіц далі впевняв, що наступ по­ винен був початися 25 серпня. Розмови зі Солодубом у Балті тільки скріпили його в цьому переконанні.111 Льобковіц стверджує, що наступ 25 серпня був би закінчився успіхом і довів українські війська до Ки­ єва 4 дні раніше, як це насправді сталося. Очевидно, в такому випад­ ку» українські війська були б здобули Київ для себе, а не для ген. Денікіна, бо денікінці були віддалені ще на кілька днів маршу від Києва. Все ж таки, тепер, коли знаємо дещо більше про сили і пляни большевиків у Київському „укріпленому районі”, можна сумніватися, чи Льобковіц має рацію. На правому крилі оборони Києва большевики мали значні сили, що їх пізніше в’язали бригади І Галицького корпусу, не даючи їм розвинутися й виконати намірений оточувальний маневр під Києвом. Цей маневр повинен був закінчитися здобут­ тям Хвастова та відрізанням від заходу й від півдня групи от. Виме,и Станииір, назв, праця, ст. 95. ” * ГВУ, *ок П, ст. 321. Купчанко, мазе, праця, КЧК 1923, ст. 112.

1,1 Льобковіц, мазе, праця, УГЛ, том П, ст. 174—177. Льобковіц увесь час говорнть про повстанський вагін от. Актеї» під Бііою Церквою. Це помиїха. Повстанський загін от. Ангеїа оперував на Чернігівщині. Кою Біюї Церкви, Обухова й Трипілля оперував тільки повстанський ватія от. Зеленого. Пор. Льобковіц, мазе, праця, УТА, том П, ст.

176, 177.

236

таля і Запорізького корпусу, що, тим часом, підійшли вже були на віддаль 40 км. від Києва. Отже з району Білгородка-Боярка, в якому пізніше успішно атакував І Галицький корпус, курсанти т. Миронова могли заатакувати ліве крило бригад групи от. Виметаля й розбити їх. Цей факт, з черги, був би поставив Запорізький корпус у безви­ хідне положення в його районі над Дніпром. Виглядає отже, що під­ хід І Галицького корпусу був конечний, але не було конечне його від­ ставання в марші на Київ. І Галицький корпус спізнився, бо йіиов біч­ ними шляхами на Київ, тоді, як його бригади треба було підвезти за­ лізницею так, як підвожено інші частини. Тоді він був би з’явився під Києвом в пору, щоб заатакувати Київ ще коли денікінці були від нього далеко .118 Вертаючись до наказу військам 12-ої армії з 24 серпня, хочемо висловити наше переконання, що наказ 12 -ої армії, надрукований у збірнику „Гражданская война на Украйнє”, подано у скороченій і пере­ крученій формі, з невірною датою. Ряд елементів цього наказу без сумніву автентичні, наприклад накази курсантам т. Миронова, збірній дивізії т. Мєдвєдєва, інтернаціональній бригаді т. Кауделько і т. ін. Водночас бракує наказів, виданих т. Солодубові, які, у цьому наказі, мусіли бути. Мабуть для дезінформації змінено й дату наказу, бо все доручене в цьому наказі відбулося щойно 29 серпня. З цього можна вносити, що наказ видано 28 серпня. Але в цьому дні, як це ми дока­ зали, не було вже на ст. Миронівка штабу 1-ої бригади 4-ої стрілець-і кої дивізії т. Тарасенка.119 Крім цього наказу, у збірнику є ще наказ із ЗО серпня, з якого значні частини пропущено нібито тому, що вони були зашифровані. Догадуємось, що це був наказ до загального відвороту московськобольшевицьких військ 12-ої армії з Києва.120 В серпні 1919 року московсько-большевицька 12-а армія зробила все, що могла, щоб затримати Київ у своїх руках до часу, аж під Київ підійде Добрармія ген. Денікіна. Щоб добитися цього, 12 -а армія вжи­ ла всю свою енергію проти українських військ, одночасно не ставлячи майже ніякого спротиву просуванню „Полтавского отряда” ген. Бредова із Полтави через Ромодан і Пирятин на Київ. І так, наприклад, кінна розвідка денікінців, у складі 20 вершників, зайняла м. Переяслав у дні 20 серпня.121 Перед цими кавалеристами, без бою, втекла большевицька залога Переяслава у складі 500 бійців. Очевидно, в таборі російської білої контрреволюції пильно слідкували за просуванням денікінських та українських військ на Київ. 23 серпня кореспонденти ро­ сійських газет питалися ген. Май-Маєвського, командувача Добрармії, чи не займуть українські війська Києва раніше від Добрармії. Ген. МайМаєвський відповів: „Про зайняття Києва Петлюрою не може бути мови з приводу слабкости його армії”.122 Не зважаючи на його авто­ 122 Там же, ст. 200.

11в Там же, ст. 181.

119 Прізвище Соходуба і його ролю в обороні Києва московсько-большевицькі джерела про­ мовчують, мабуть тому, що він був пізніше репресований, як „ворог народу’*.

120 ГВУ, том П, ст. 321.

121 Трагедия казачества, назв. праця, частина III, ст. 201, де цитується операційне зве­ дення Добрармії за 7/20 серпня 1919 року.

237

ритетне запевнення й на всі зусилля московсько-большевицької 12 -ої армії в тому напрямі, українські війська таки зайняли Київ перед денікінцями, осягаючи, таким чином, мету свого доходу. Коли ж на дру­ гий день після зайняття Києва українськими військами ввійшли до нього теж денікінці, то не має найменшого сумніву, що це завдання ген. Бредову значно облегшили накази ГШО українським військам про оминання бойових зударів з білою армією ген. Денікіна. Ген. Бредов дуже добре знав про ці накази, бо вже двічі частини Добрармії склали були перемир’я й устійнили демаркаційні лінії з частинами української армії (21 і 28 серпня). Знаючи, що українці не будуть стріляти до денікінців, ген. Бредов впевнено наказав своїм частинам входити до Києва .123 Події цієї пам’ятної неділі, 31 серпня, в Києві знаємо з численних описів у літературі предмету.124 Опис цих подій до стратегічного огля­ ду не належить, це ділянка науки політики і психології. Варт тільки вказати, що зайняття Києва не обійшлось без стратегічних промахів. Обсаду різних об’єктів у Києві переведено згідно з пляном, але не створено київського мостового причілка на лівому березі р. Дніпра. У кожному підручнику стратегії читаємо, що місто, положене над рі­ кою, тільки тоді повністю закріплене за здобуваючим військом, коли на другому боці ріки створено мостовий причілок. Деташовані сотні, призначені для охорони мостів, не є таким мостовим причілком; для створення його українські війська повинні були перейти на лівий бе­ рег р. Дніпра і зайняти Дарницю, Бровари, Баришпіль, Вишеньки тощо. Отже, бригадам і дивізіям, що входили до Києва, не треба було нака­ зувати, щоб вони шикувалися до паради, як це мало місце, але нака­ зувати, щоб вони переходили на лівий берег р. Дніпра і там закріп­ лювали мостовий причілок для охорони міста. Очевидно, водночас з наказом про створення мостового причілка треба було рішуче нака­ зати, що „стримування” Добрармії має відбутися за всяку ціну, отже й за ціну стріляння в неї, якщо інші засоби стримування не поможуть. Занедбання створити мостовий причілок для оборони Києва, пси­ хологічне обеззброювання переможного війська дорученням „стриму­ вати” денікінців без „стріляння”, накази для паради українських військ у Києві свідчать, що ШГО був певний того, що з Добрармією ген. Де­ нікіна не буде ніякого збройного конфлікту і що взаєминами з нею, остаточно, оформляться у воєнний союз проти большевицької Москви. Підкреслюємо, що для такого оптимізму не повинно було тоді бути, в ШГО, ніяких підстав. І тому наша зустріч з Добрармією ген. Дені­ кіна в Києві закінчилася сумно. Але, коли вона так закінчилася, — да­ ремне було обвинувачувати ген. Кравса у „зраді”. Для відкинення цього закиду от. В. Льобковіц написав свою працю.125 Закид цей про123 Там же, ст. 201.

124 Льобковіц, казе. праця, 7ГА, том П, ст. 182—193; Волжцький, назв, праця, ст. 201—223; Станимір, пазе, праця, ст. 100—110; Стаиимір, „Українська Галицька Армія в боях 8 армією ген. Денікіна”, УТА, том І, ст. 469—475; Чет. Лука Мшнуґа, „Похід україн­ ських військ на Київ”, УТА, том Ш, ст. 124—184.

125 Про це шше Льобковіц у вступі до своєї праці. Див. Льобковіц, назв, праця, УТА, том П, ст. 157—159.

238

віряла урядова комісія під проводом ген. Ґембачева і вона теж від­ кинула цей закид. Зовсім слушно, бо ген. Кравс, як здисциплінований старшина, виконав те, що йому ввесь час наказував ШГО: при зустрі­ чі з Добрармією оминати боїв, а зате переговорювати та складати пе­ ремир’я й демаркаційну лінію. Якраз ген. Кравс і зробив те, — він склав з ген. Бредовим перемир’я й демаркаційну лінію. Можливо, що добрий український генерал на його місці був би зробив інакше, але тоді цього генерала треба було призначити командувачем Центральної Армійської Групи українських військ, що наступала на Київ. Ген. Кравс не винен у тому, що його перемир’я з ген. Бредовим і відступ з Києва були початком катастрофи Галицької Армії на Над­ дніпрянській Україні. Основу для цієї катастрофи покладено раніше, приймаючи нещасливий плян походу на Київ-Одесу і по суті ж тільки на Київ. Коли складали цей плян, політики перемогли стратегів, які хотіли наступати в іншому напрямі, — напрямі, що давав більші стра­ тегічні користі. Перемогли політики, але стратеги мали сумну сатис­ факцію, що сповнилося все, що вони передбачували. В Києві україн­ ські армії влізли у „стратегічний мішок”, і вже навіть не було різниці, хто його „зав’язує” — білі чи червоні москалі. З цього погляду все, що сталося в Києві, було закономірне, бо ж українські війська таки дійсно були в „мішку”. Стратегічна ситуація українських військ під Києвом була і без цього дуже небезпечна, бо ж на півдні залишалася група большевицьких дивізій, яка кожночасно могла заатакувати праві крила наступа­ ючих на Київ українських військ. Тільки геройству 3-ої Залізної диві­ зії завдячуємо, що атака цієї ворожої групи на Жмеринку не вдалася. Але вона вдалася в коридорі між українськими й денікінськими вій­ ськами. Впродовж 3 тижнів пройшов Якір рейдом понад 400 км. та об’єднався з північною групою большевицьких дивізій коло Коросте­ ня. В цьому ж районі стратегічна ситуація радикально змінилася в ко­ ристь большевиків. Творці пляну наступу на Київ повинні були таку можливість передбачувати, але якщо вони її навіть передбачували, то не зуміли перешкодити большевицьким військам здійснити свої пляни. Причина цього була також у факті, що українські війська виявили мало енергії у своїх операціях у напрямі на Коростень і на Одесу. Вже в наступі на Звягель-Житомир війська Арм. Групи полк. Вольфа вия­ вили значну повільність у свому марші вперед. До повільности Січо­ вих Стрільців причинилися чимало й польські війська, які постійно нападали на тили наступаючих дивізій СС та змушували їх навіть до відвороту, наприклад із Звягля, який довелося здобувати вдруге (24.

VIII.). У свою чергу, II Галицький корпус наступав дуже обережно й увесь час відставав від Січових Стрільців. Ген. Безручко скритикував спосіб ведення операцій штабом II Галицького корпусу, кажучи, що висилання вперед розвідних відділів та потім підтягання за ними го­ ловної сили бригад було добре у регулярній війні довгими фронта­ ми, але не в напівпартизанській рухомій війні на широких просторах, в якій війська не дуже мусять оберігати свої крила і тили та шукати 239

зв’язку з іншими частинами.126 Дійшовши до Житомира, II Галицький корпус затримався в ньому цілий тиждень і почав наступ на Коростень щойно 28 серпня. Тоді вже було запізно; большевики зібрали в Корос­ тені переважні сили, готуючи тут також стратегічний „мішок” для українських військ. Після об’єднання групи Якіра з большевицькими військами в Коростені ситуація Арм. Групи полк. Вольфа стала без­ надійна. II Галицький корпус мусів залишити Житомир і Січові Стріль­ ці — Звягель, звідки відступили до Полонного. Шепетівку зайняли польські війська. Для наступу на Одесу зібрано потрібні сили щойно 29 серпня. Від цих українських військ, з боями, зуміла відв’язатися група Якіра й піти на північний захід. Українські війська дійшли до ст. Затишшя, але тут були вже денікінці.127 Українські війська відійшли до ст. Бірзулі, де знову склали з денікінцями перемир’я. Українські й денікінські війська спільно обсадили зал. ст. Бірзуля. Але це перемир’я не потривало довго, бої з Добрармією почалися, Наступу українських військ на Одесу фактично не було. Для виконання широкої наступаль­ ної операції на Одесу бракувало відповідних сил. Б. Непотрібний третій фронт: Добрармія ген. Денікіна

В Києві командант Центральної Армійської Групи ген. А. Кравс склав перемир’я з командантом Полтавської групи Добрармії ген. Н. Е. Бредовим. Зміст цього договору про перемир’я подав от. Льобковіц у цитованій нами праці.128 Третя точка цього договору постановляла, що „Українська Галицька Армія залишає Київ і відходить на лінію: річка Стугна-Безрадище-Васильків-Кожухівка-Данилівка-Забор’є - Ігнатівка - ріка Ірпінь”. Так визначена демаркаційна лінія проходила у від­ далі 35-40 км. від Києва. Українська армія не затрималася на цій лінії. ШГО врахував існу­ ючу стратегічну ситуацію і небезпеку, яка на цій демаркаційній лінії грозила українській армії від II корпусу Добрармії, що слідом 2-ої Терської пластунської бригади посувався залізничною лінією Цвіткове-Хвастів у район Білої Церкви й, тим самим, загрожував запіллю української армії, але й теж куди більшу небезпеку від групи Якіра, що йшла рейдом з півдня в напрямі на Хвастів. Боячись оточення української армії під Києвом білими чи червоними москалями, ШГО зовсім слушно наказав загальний відворот Армійської Групи ген. Крав126 Корпус Січових Стрільців, назв. праця, ст. 361.

127 Оперативні зведення Добрармії почали звітувати про бої проти української армії ще перед 21 вересня 1919 року, коли „ставка” ген. Денікіна наказала розпочати проти українців бойові дії. У першій половині вересня оперативні зведення Добрармії гово­ рять про бої на ст. Затишня і Перехростово на шляху Одеса-Київ, на 8ахід від Ольвіополя коло вад. станції Любашівка, в районі станції Цвіткове, а пізніше в Гайсинському напрямку. Див. Трагедия казачества, назв. праця, частина Ш, ст. 203. До речі, козаць­ кий автор цієї праці дуже ремствує 8 приводу факту, що до боїв проти української армії вживано козацьких частин.

12в Льобковіц, назв. праця, ст. 192. Див. теж Евген Яворівський, Вождь 100,000-ної Армії, Вінніпеґ 1958, ст. 113—114, який подав дещо відмінний текст умови 8а Щоденником НКГА.

240

са на лінію Червоне - ст. Бровки - Ружин - Погребище. Цю лінію Армій­ ська Група осягнула 10 вересня й створила тут фронт, маючи 10-ту, 9-ту, 2-гу й 8-му Бригади на фронті, а три Запорізькі дивізії й 2 бригади (5-ту і 6-ту) в резерві. Кіннота забезпечувала крила фронту: 1-ий кін­ ний полк — ліве крило, а 1-ша кінна бригада й Чорний Запорізький кінний полк — праве. На фронті військо негайно взялося за будову укріпленої лінії.129 На цьому фронті, починаючи від 11 до 15 вересня, група Якіра своїм лівим крилом з найбільшим завзяттям атакувала Армійську Гру­ пу ген. Кравса та своїм правим крилом денікінців у Хвастові. До вель­ ми кривавих боїв дійшло біля Ружина і ст. Бровки, де сильно потерпів курінь 9-ої бригади під командою пор. Давибіди.13013 Дня 16 вересня група Якіра остаточно об’єдналася з 44-ою советською дивізією, вий­ шовши 45-ою дивізією до Коростишева, 58-ою дивізією до Корнина і кавбриґадою т. Котовського до Бишева.811 Для Добрармії в Києві створилося дуже небезпечне становище, бо об’єднані дивізії 12-ої армії почали негайно готувати наступ на Київ. 15 жовтня військам 12-ої армії вдалося захопити Київ на три дні. 18 жовтня ще раз захо­ пили Київ на деякий час денікінці.132 Сам факт захоплення большевиками Києва тоді, коли денікінці зайняли Орел і були на вершку своїх мілітарних успіхів, дуже характеристичний для тієї гри в українсько­ му питанні, що її вели керівники російського білогвардійського руху. Гра ця була справді простацьки проста. Не враховуючи зовсім власної стратегічної ситуації, керівники російської білогвардійщини вирішили просто, що немає ніякої України, отже й не може бути нія­ кої співпраці з українською армією. Державам Антанти, затривоже­ ним таким ходом справ, ген. Денікін пояснив, що українська пробле­ ма — це є „австро-німецька інтрига”, українці — це „напівбольшевики” й українське військо — це „погромники”. Це саме, до речі, гово­ рили державним мужам Антанти поляки. Денікін виклав, як на долоні, що він не може співпрацювати з Петлюрою, бо це означало б пере­ креслити ідеї, які є рушійною силою Добрармії. Державні мужі Антан­ ти і її генерали не тільки дали переконатись ген. Денікінові, але й по­ вірили в усі його закиди та наклепи на Петлюру й український ви­ звольний рух.133 На жаль, українська дипломатія виявила себе безси­ лою, щоб спростовувати всі ці побрехеньки й добитися будь-якої змі­ ни в цій антантській „вірі”.

119 Льобковіц, назв, праця, ст. 195. До речі, цю іівію осягнуїа б р а українська армія зце 20 серпня. Чи ие краще бую 5 зачекати на цій лінії на вислід бою Добрармії й Чер­ воної армії за Київ, одночасно підтримуюча наступ трупи поїв. Вольфа иа Коростень 130 Льобковіц, назв, праця, ст. 197—198.

131 ГВУ, том П, ст. 365.

133 Остаточно большевикя здобули Київ 16 трудна, і прорвали тут фронт, енергійно рушили до наступу в напрямі на Одесу, здобувши u 7 лютого. Див. ГВУ, том II, ст. XXXIV, 553— 554, 727—728.

133 Олег В. Ґерус, „Україна в опінії американського уряду 1919—1927 років”, Український історик, Ню Йорк- Мюнхен, 1974, 1-3(41-43), ст. 205—211. Це початок серії, в якій будуть подані американські документа про Україну, але вже перші документи в цій серії потверджують подані нами факти. Див. теж Ико Borshchak, L’Ukrame a la confe­ rence de la paw, 1919—1923, Paris, 1938. Пер. M. Рудщщький, „Париж 1919. Преважве становище української делегації иа Мирову Конференцію”, Ш К 1939, ст. 119—128.

241

Отже ген. Денікін і його „Особое Совещание” рішилися на війну проти Петлюри, проти української армії. Факт, що Денікін погоджу­ вався переговорювати з Галицькою Армією, не змінювало в нічому йо­ го „генеральної лінії”, — це був тільки московський підступ, щоб роз­ колоти об'єднану українську армію й відвернути Галицьку Армію від боротьби за українську державу. Віра от. Льобковіца в те, що Добрармія пішла б на союз з українською армією, якби в переговорах посередничили галичани, є смішна і наївна.134 В українському питанні Добрармія йшла твердо наміченим шляхом і тому пропозиції місії ген. М. Омеляновича-Павленка, який виступав від ИІГО, були рішуче відкинені. Що більш, уже 21 вересня ген. Денікін видав Добрармії на­ каз до рішучих воєнних дій на українському фронті.135 Таким чином, ген. Денікін відкрив для своєї Добрармії третій фронт. Кажемо третій фронт, бо другий відкрито на Північному Кав­ казі проти гірських народів, головно інгушів, чеченців та дагестанців. У травні 1918 року гірські народи Північного Кавказу проголосили не­ залежність, вибрали „великий курултай” (сейм), покликали до влади уряд і вислали свою делегацію на Мирову Конференцію в Парижі. Денікінські війська окупували були територію горців, але в серпні 1919 року горці повстали і прогнали денікінців з Дагестану та Чечні. У ве­ ресні чеченці дійшли вже до р. Терек й бої велись коло Грозного. На фронт проти горців ген. Денікін відкликав з Астраханського фрон­ ту 10-15,000 військ136137, і тому не міг здобути від большевиків Астра­ хані. У важкій ситуації ген. Денікінові хотіла допомогти Англія, яка вислала до горців полк. Роналдсона, члена англійської місії при „став­ ці” ген. Денікіна, щоб передав горцям ультимат Великобританії. Роналдсон грозив горцям танками, літаками, гарматами й кулеметами, які можуть знищити горські аули, але горці цей ультимат відкинули.187 Війна тривала тут до упадку ген. Денікіна.138139 Але ген. Денікінові було мало другого фронту і він відкрив ще третій фронт — проти української армії. У той час виглядало, що Добрармія є на вершку своїх мілітарних успіхів: 20 вересня зайняла Курськ, 6 жовтня — Вороніж, 11 жовтня — Чернігів, а 13 жовтня — Орел.189 Але це був дійсно вершок успіхів Добрармії ген. Денікіна. Після поразки адм. Колчака влітку 1919 року, прийшла черга на по­ разку Добрармії в жовтні під Орлом та в половині листопада 1919 ро­ ку погром армії ген. Юденіча під Петроградом. Білогвардійщина про­ 134 Льобковіц, назв. праця, ст. 194. Факт, що в 1920 році дійшло було до деякого поро­ зуміння 'між УНР й ген. Вр&нглем слід записати па рахунок певної 8міни в білогвардій­ ському таборі після упадку ген. Денікіна.

135 Удовиченко, Україна.», назв, праця, ст. 115, Брінклей, назв, праця, ст. 201. Кучабський, назв, праця, ст. 378, 383.

137 Денікін, назв, праця, том V, ст. 245.

133 Крім війни проти горців, ген Денікін вів теж постійну війну проти „8влених” (некомуністичних повстанців) у Чорноморській губернії. До цієї війни він мусів уживати від 2,500 до 6,000 бійців. Пор. Денікін, назв, праця, том V, ст. 248. Щоб перешкодити у виконанні кубансько-грузинською торговельного договору, ген. Денікін проголосив 2 жовтня бльокаду Грузії й мусів тримати теж військо на грузинському кордоні. Див. Трагедия казачества, назв, праця, ПІ частина, ст. 367.

139 ТВУ, том П, ст. XXV. 242

грала свою гру в Росії, не зважаючи на обильну допомогу, яку всі біло­ гвардійські армії діставали від держав Антанти. Мілітарно, поразка Добрармії ген. Денікіна була зовсім закономір­ на. Вона маршувала також у „стратегічний мішок” на свому головно^ му напрямку, при чому оба крила Добрармії були рішуче недостатньо забезпечені. І так, наприклад, на лівому крилі 9,000 бійців „войск Киевской областе” під проводом ген. Драгомирова протистояли 35,000 багнетам і 1,188 шаблям 12-ої армії. Потіхи з міста Києва не мали денікінці жадної, большевики постійно атакували денікінський фронт під Києвом. На правому крилі група ген. Драценка мусіла відвести значні сили на поборювання горців. На самому фронті, в половині жовтня, по большевицькому боці в рядах Південного й Південно-Східнього фронту проти Добрармії стояли 155,653 багнетів, 21,215 шабель, 4,416 кулеметів і 892 гармат. У той час у Добрармії ген. Денікіна було 63,800 багнетів, 48,800 шабель, 2,230 кулеметів і 542 гармати.140 Ці війська були розтягнені на широкому на 1,800 км. фронті, бо ген. Денікін до­ дав собі ще 200 км. протибольшевицького фронту в Україні. Звичайно, незначна кількість бойового стану його армії спричинилася до того, що Добрармія не могла добре обсадити фронту, а про виділення ре­ зерв не могло бути й мови. Слід підкреслити, що після окупації Ук­ раїни Добрармія фактично зменшилася у свому бойовому складі, — вона не могла заступити своїх бойових втрат, бо мобілізація на Укра­ їні до Добрармії зовсім не повелася, навіть якщо йдеться про мобі­ лізацію офіцерів.141 Крім цього, мобілізовані на Україні офіцери й солдати були, здебільша, небоєздатні. Поскільки ними доповнено теж добровольчі офіцерські дивізії (Корніловську, Марковську, Дроздовську), то й ці, раніше добірні дивізії Добрармії, втратили на своїй боєздатності.142 Коли ж, у таких стратегічних умовах на протибольшевицькому фронті, ген. Денікін зважився відкрити новий фронт проти україн­ ської армії, то це вже свідчить не тільки про брак відповідальносте у головнокомандувача Добрармії, але просто про скрайнє безглуздя. Із цього безглуздя дивуються навіть редактори „Гражданской войньї на Украине”. Вони стверджують коротко: „Во всяком случае, Деникину пришлось постоянно держать на фронте против Петлюри около 10,000 штьїков и сабель (фактично більше — ЛШ), что несомненно, ослабляло силн русской белогвардейщиньї”.143 Очевидно, цих багне­ тів і шабель, як теж і тих, що воювали на Північному Кавказі, на чорноморському побережжі, і т.д. — забракло під Орлом. Українське командування в свому пляні з ЗО липня добре радило ген. Денікінові: зібрати всі сили у таран біля Харкова і з цим тараном негайно через Курськ-Орел-Тулу маршувати на Москву. Ліве крило 140 История гражданской войни в СССР, назв. праця, том IV, ст. 258.

141 В своєму звіті ген. Денікінові, ген. Шіллінґ доносить з Одеси, що в ній перебував багато тисяч офіцерів, які „з різних причин” відмовились служити в Добрармії. Пор. ГВУ, том П, ст. 739. Подібна ситуація була в Києві, що була причиною розчарування ген. Денікіна. Див. Денікін, назв, праця, том V, ст. 23<3.

142 ГВУ, том П, ст. 393—894, 456—459.

143 ГВУ, том П, ст. XXIV. 243

Добрармії, від розмежувальної лінії Кременчуг-Ромни-Конотоп-Новгород сіверський, мала забезпечувати українська армія. Денікінові не треба було продовжувати протибольшевицький фронт на захід, бо цим він тільки поменшував свої сили на головному напрямку. Пред­ ставник ген. Денікіна в Букарешті, ген. Геруа, заявлявся за цей плян. „Коли здобудемо Москву, то тоді зможемо почати війну проти укра­ їнців”, — радив єхидно ген. Геруа ген. Денікінові.144 Денікін волів починати війну ще заки Добрармія здобула Москву, мабуть вважаю­ чи, що пізніше така війна була б важка. Але, рішившись на війну, ген. Денікін ступив на шлях авантур­ ницької політики і стратегії. Колишній старшина Галицької Армії і по­ тім професор у совєтській воєнній академії, полк. Н. Какурін, дав дуже добру характеристику цій стратегії. Какурін пише: „Починаючи з ве­ ресня 1919 року (тобто від початку війни проти України — ЛШ), стратегія білого командування вже не спирається на даних дійсної си­ туації і точного підрахунку сил, але є вже грою газардового грача, який сподіється одним ударом зірвати ставку великої гри”.145 Ставка була дійсно велика, але газардовий грач — ген. Денікін — її програв. З ним мільярдові суми фунтів штерлінґів, долярів і фран­ ків програли держави Антанти, що нерозумно вклали їх у денікінське підприємство. У відповідь на денікінську директиву до боїв проти української армії з 21 вересня, уряд УНР проголосив 24 вересня офіційно війну Добрармії ген. Денікіна. З цієї нагоди проголошено відозву до укра­ їнського народу, в якій Директорія й Правительство УНР закликають „військо, селян, робітників і весь народ України” до боротьби проти Добрармії „за демократичні здобутки української революції”.14® Ко­ ли йдеться про „військо”, то треба ствердити, що політика знову по­ клала перед армією стратегічне завдання, яке вона виконати не могла. І тому, на наш погляд, замість кидати українську армію в безперспек­ тивний бій проти Добрармії ген. Денікіна, треба було урядові вжити всіх заходів, щоб зберегти армію до майбутнього кращого часу, коли вона знову зможе вести операції, які б їй приносили стратегічну, отже й політичну користь. Війна проти Добрармії ген. Денікіна була повністю безперспектив­ на з огляду на умови, в яких перебували українські армії при кінці вересня і впродовж жовтня. Саме тоді генерал-квартирмайстер ШГО, ген. В. Курманович, розхворівшись до краю, збирався закордон на лі­ кування. Виїджаючи, він заявив, що фронт проти Добрармії витримає тільки два тижні. Ген. Курманович помилився тільки на один тиждень. Фронт витримав до 15 жовтня 1919 року.147 І він не міг витримати довше. Не тому, що Добрармія зібрала на фронті переважні сили, добре озброєні й забезпечені Антантою в усе потрібне до війни, і не тому, що добровольчі частини були може кра­ 1,44 Брінкхей, назв, праця, ст. 199.

144 Н. Б. Какурин, Как вражалась революция, тон II, Москва 1925, ст. ЗОв.

144 Охександер Доценко, Літопис української революції, тон П, вн. 4, Київ - Львів 1925, ст. 255— —256.

147 Чет. д-р Лука Мишуга, „Похід українських військ на Київ”, УГА, тон Ш, ст. 132.

244

ще вишколені чи більш боєздатні, як українські частини. Це тому, що серед українських частин стала поширюватись пошесть тифу, яка з кожним днем прибирала на силі, а здорові вояки не мали чим відби­ ватись від ворога, бо не мали муніції. Саме при кінці вересня Руму­ нія перестала постачати зброю й муніцію для української армії, бо ж Антанта проголосила бльокаду на територію України, зайняту україн­ ською армією. А втім, представники Антанти робили навіть слідство в Румунії про те, скільки вона передала зброї й муніції для української армії.148 В низці боїв, що їх українські частини звели проти Добрармії при кінці вересня та в першій половині жовтня, денікінські офіцерські пол­ ки й дивізії нераз болюче відчули гострість української зброї. 21 жов­ тня, під Романовим Хутором, 6-та Равська бригада розбила Зводну гвардійську бригаду і взяла 280 полонених, 70 возів зі зброєю й муніцією, багато коней.149 11 жовтня, на схід від Дашева, 1-ша Кінна бри­ гада в пішому бою своїми кулеметами сильно потурбувала 42-й Дон­ ський полк, беручи полонених, у тому „казначея” Зводної козацької бригади ген. Склярева, старшин, козаків і коней.150 12 жовтня, 8-й Чор­ номорський полк під командою полк. М. Крата розбив 50-й Білостоцький полк 13-ої дивізії Добрармії, беручи 600 полонених, 6 кулеметів, при чому батерію цього полку захопив 9 стрілецький полк.151 Вий­ шло б поза межі нашої праці, якби ми хотіли назвати всі бої, що їх українські частини з успіхом звели проти частин Добрармії. Очевидно, були теж болючі втрати й поразки, які своє джерело мають у факті, що проти знаменитого вивінуваного, а головне — здоро­ вого, ворога стояли недобре озброєні й епідемією ослаблені вояки, які ще в додатку не мали подостатком муніції. В другій половині жов­ тня, епідемія тифу осягнула кульмінаційну точку. Бригади й дивізії нараховували по 150-200 багнетів і до 100-150 хворих і видужуючих, які завалювали обози І і II ладу, бо хворі не хотіли відходити до лічниць, воліючи бути зі своїми частинами. Багато вояків залишались хворими по селах. Велика частина бійців, що не мала взуття, знаходи­ лася в обозі І ладу й складала т.зв. „босу команду”. Все це робило частини української армії небоєздатними. При цьому слід ще додати, що Добрармія успішно використовувала в боях проти української ар­ мії свої кінні частини, головно козацькі, проти способу воювання яких українські частини були просто безрадні. Власні кінні частини були не­ численні, а в тих, що були, коні були зовсім знеможені браком фура­ жу, якого ніде не можна було дістати. Реквізиції в селян були якнайгостріше заборонені в українській армії. Крім кінноти, зокрема на залізничій лінії Бірзуля-Жмеринка, денікінці вживали цілу низку першо­ рядних панцерних поїздів, проти яких з трудом приходилось боро­ 148 Галицька Армія отримала 8 Румунії 1,380,000 набоїв і 3,200 гарматних стрілен. Див. Яворівський, назв, праця, ст. 74. Про слідство, див. у документах, цитованих у Брінкдея, пазе. праця, ст. 369—370 (нотка 82).

149 Нестор Яців, „Романів хутір”, КЧК 1923, ст. 122—124. У спотаді дати подано чомусь ва старим стилем (8 жовтня). Мав бути 21 жовтня.

150 УГА, том І, ст. 211.

131 Удовиченко, Третя Залізна Дивізія, пазе, праця, ст. 197—198.

245

тися „Хортиці” й „Вірному Синові України”, що й остаточно загинули в цій боротьбі.152 Так чи інакше, війна української армії проти Добрармії велася, в основному, дрібними силами по обох сторонах. При кінці жовтня українська збройна сила проти Добрармії вимірювалась 7,000 багне­ тами й 400 шаблями проти 9,000 багнетів і 900 шабель Добрармії.153 Проти української армії засадничо воював III корпус Добрармії під ко­ мандою ген. Шіллінґа. В його склад входила Збірна козацька бригада ген. Склярева (42-й Донський і 2 Лабинський Кубанський кінні полки — 2,200 шабель), а теж дивізії, що їх відновлювано на Україні і на Кримі шляхом мобілізації офіцерів і солдатів (13-та, 14-та, 15-та, 19-та піші дивізії, 4-та стрілецька, 12-та кавалерійська тощо). Ці дивізії рід­ ко творили більш як збірний полк даної дивізії, або якийсь окремий її полк в основному слабого бойового складу. Цих відновлюваних час­ тин ген. Шіллінг на фронті не вживав, але з них і з офіцерських частин формував „отрядн”, які вживав на українському фронті. І так, на укра­ їнському фронті воювали „Ольвіопольський „отряд” полк. Попова, Дністровський „отряд” ген. Розеншільд-Павліна (головно, частини 14-ої дивізії), Подольський „отряд” полк. Туган-Барановського тощо. Не бу­ де ніякого перебільшення, коли скажемо, що якби українська армія була здорова й мала боєприпаси, вона була б у скорому часі всі ці „отрядьі” загнала до Одеси і в Чорне море. До речі, похід цей, на Одесу, планував ШГО, концентруючи Запорізький корпус і Корпус Січових Стрільців між рр. Богом і Дністром на одеському напрямку. Плян цей був добрий, але його виконанню перешкодила епідемія ти­ фу в українській армії, як теж комплетний брак боєприпасів.154 Знесилена небувалою пошестю тифу, браком одягу, ліків та муніції Галицька Армія змушена була ввійти в переговори з Добрармією про перемир’я.155 Перший, затьковецький, протокол військового пере­ мир’я між УГА й Добрармією з 6 листопада 1919 р., приніс зі собою суд над ген. М. Тарнавським і його начальником штабу полк. А. Шаманеком, який, одначе, звільнив обо^с обвинувачених від вини й ка­ ри.155 Новий Начальний Командант УГА ген. О. Микитка з начальни­ ком штабу ген. Ґ. Ціріцом відновили, на виразне доручення Диктатора, д-ра Євгена Петрушевича, переговори з Добрармією, які закінчилися договором в Одесі 17 листопада 1919 р. На основі того договору і з тим днем, Галицька Армія (яка тепер почала називатися Українська Галицька Армія, перейшла в повному складі разом з запільними уста­ новами, складами і рухомим залізничним матеріялом на бік Добрармії ген. Денікіна.157*149 ,аа Тонша,, н*8в. праця, от. 85—86.

149 Левицьвий, назв, праця, УГА, том І, ст. 503. У Левщького кількість багнетів Добрармії подана вірно, але кількість шабеїь применшено. На процесі ген. Тарнавського, поїв Фідіер подав віїьвість 2,700 шабеїь дія Добрармії. Дав. Яворівсьвий, назв, праця, ст. 81—82.

194 Льобковіц, назв, праця, ст. 200.

199 Про переговори 8 Добрармією, див. Левицький, назв, праця, УТА, том І, ст. 484—514. Див. теж Сотн. Ганс Кок, Договір з Денікіном. Львів. 1934.

194 Протокол суду над ген. Тарнавським і тов. підготовляє до друку вид. „Червона Каїияа” в Ню Норку. Цей протокол буде надрукований також і в 6-му томі вбірннва УГА.

197 Тексти вятковецького й одеського договорів, див. УГА, том І, ст. 504—505 і 509—510.

246

В цьому місці варт дати політично-стратегічну оцінку цьому фак­ тові. Політично, перехід УГА на бік Добрармії з її генеральною ліні­ єю „Не бнло, нет и не может бьіть никакой самостоятельной Украиньї” був грубшим політичним промахом, але не меншим від того, який зро­ бив уряд УНР, договорившись з Польщею, поза плечима Галицької Армії, коштом Галичини. Віра наддніпрянців у те, що самостійна Укра­ їна є в інтересах Польщі, свідчила не тільки про. незнання наддніпрянцям и вчення Романа дмовського, яке тоді володіло умами майже всьо­ го польського народу, але й рівнялося, у свому безглузді, вірі галичан, що якесь добро може вийти з союзу з Добрармією, укладеного, до ре­ чі, тоді, коли ця Добрармія була напередодні своєї остаточної поразки. Але, якраз тому, що Добрармія була напередодні своєї катастрофи, союз з нею в умовах затримання УГАрмією своєї організації, команди, мови й військового майна, був найкращим виходом для УГА в тодіш­ ніх умовах. Маючи 5,000 хворих на тиф тільки в одному районі Він­ ниці, маючи ледве по 150-200 бойовиків на бригаду й велику кількість хворих і виздоровців у бригадних обозах, не маючи одягу, білля, взут­ тя, боєприпасів, в умовах повної непрохідности шляхів у наслідок роз­ моклого ґрунту, УГА не тільки не могла вести ніяких воєнних опера­ цій, але навіть не могла рухнутися з місця. Якби не було переходу до Добрармії, УГА не мала б іншого виходу, як тільки капітулювати або перейти в полон у ворога. Про вихід у запілля ворога, як це місяць пізніше зробила Дієва Армія УНР, не могло бути й мови, .бо галиць­ кий вояк не надавався так до партизанки в запіллі ворога, як нада­ вався до неї наддніпрянський вояк, тим більше, що останній воював на землях своєї вужчої батьківщини.158 Перехід до Добрармії уможливив збереження УГА на майбутнє. Коли порівнувати перехід УГА до Добрармії з пізнішим переходом до Червоної армії, то всі переваги залишаються за переходом до Добр­ армії не тільки тому, що це був перехід до ворога, який уже конав, тоді як перехід до червоних був переходом до сильного ворога-переможця, який міг диктувати свою волю УГАрмії. В конаючій Добрармії УГА зберегла свою цілість, свою команду, свій внутрішній лад і своє військове майно. Червоні нічого з того не признавали, вони скасу­ вали одноцілість УГА, створюючи з колишніх корпусів бригади й роз­ кидаючи їх по різних совєтських дивізіях. Коли Добрармія не тільки не наклала своєї руки на майно УГА, але ще й допомогла їй ліками та одягом, червоні присвоїли собі майно УГА, а зі свого постачання156 156 Визначний бойовий старшина Дієвої Армії УНР, нодк. (ген.) Одександер Вишнівський уважав, що Січові Стрільці й УГА повинні були теж вирушити у Зимовий Похід. „При­ вабливі перспективи”, пише ген. Вишнівський, утрачено тому, що „Начальний Вождь УГА і командир корпусу СС не витримали до кінця й не вирушили разом із Армією УНР у Зимовий Похід”. Hop. Ген. 0. Вишнівський, „Програ чи вигра?”, Вісті Брат­ ства кол. Вояків, 1 УД УНА”, Мюнхен 1967, ч. 125, ст. 58. Вважаємо, що УГА й кор­ пус СС були б тільки завадою для Армії УНР у І Зимовому Поході, бо їх командири, подібно, як полк. Трутенко на чолі 8-ої Залізної дивізії, не махи потрібного досвіду у веденні партизанської війни, якій теж не відповідали організація я вишкіл УГА чи СС. Більшість частин УГА й СС закінчили б свою боротьбу так, як закінчила 3-я Залізна дивізія під Животовом. Привабливі перпективи перед обидвома Арміями були б заіснувахи, якби обидві армії врили були на весну 1920 рову об’єднатися і вести спільні операції між р. Богом і Дністром у напрямі на Одесу.

247

не дали їй нічого. Добрармія поводилася гуманно з УГА, але цього не можна сказати про червоних бійців, які не вагалися нападати навіть на лічниці й грабити хворих,18® не кажучи вже про постійну нагінку проти старшин і польових священиків УГА.1в0 3 рук терористичних органів большевицької влади старшинський корпус УГА мав важкі втрати. Денікінці шанували гимн, національні відзнаки, релігію й мову УГА, не втручалися в її внутрішні справи і не дразнили національних почувань галичан, — вони почувалися з кожного погляду, свобідні.1®1 На жаль, цього всього не можна сказати про большевиків, які своїм нахабним дразненням національних почувань галичан чимало причи­ нилися до такого епілогу ЧУТА, який стався згодом на польському фронті.1®2 Такі були факти, а факти — вперті. Стратегічно перехід УГА до Добрармії був для неї найкращим виходом, бо зберігав УГА. Непотріб­ на була тільки істерія з приводу „зради галичан”, бо такої не було, — УГА залишилась українською армією, не зважаючи на свій союз із Добрармією. Багато цієї істерії, без сумніву, ширила ворожа аген­ тура.1®3 Нарікання на те, що перехід УГА до Добрармії зруйнував за­ гальний український фронт, теж безпідставні. Денікінці зайняли Жме­ ринку 10 листопада і Могилів — 14 листопада, тобто тоді, коли зятьковецьке перемир’я вже не обов’язувало, а одеське перемир’я ще не обов’язувало. Ніхто Жмеринки й Могилева не міг боронити, бо не було ні чим боронити, ні як боронити. Це був час, коли одна чи дві денікінські козацькі сотні гнали перед собою цілі дивізії, які не ста­ вили найменшого спротиву, бо й не могли. Коли кажемо „дивізія”, мусимо мати на увазі собі її тогочасну бойову силу: 150-200 козаків у бойовому стані, без набоїв до рушниць і кулеметів. Обози переван­ тажені хворими, виздоровцями й „босими командами”. „Багнети”, які ще в дивізіях залишалися, не ставлять спротиву наступаючій Добр­ армії, бо мають важливіше завдання. Вони рештками сил і набоїв охо­ роняють обози з хворими й виздоровцями, щоб денікінська кіннота не прорвалася й не порубала їх на возах, бо й таке бувало. В таких умовах можна тільки дивуватись, що всі ці дивізії зі сво­ їми обозами зуміли таки відступити в район Любару і можна таки ди­ вуватися „доблесній” Добрармії, що вона в цьому не змогла їм пере­ шкодити. І справи були б стояли краще, якби у Проскурові й Любарі139*4 139 Пікше, інж. Михайло Кураї, „В союзі з большевиками. Причинки до визвольних змагань в 1920 році”, Вісті Братства хол. Вояків 1 УЦ УЯА, ч. 125, ст. 40.

130 0. Михайло Вожак, „У збірній станиці старшин у Кодимі й Бірвулі”, ст. 20—21. Його ж, „У вбірній станиці старшин у Хвастові й Києві”, ст. 19—20.

141 Сотн.^д-р Ідьво Цьокан, „УГА між Добрармією і Червоною Армією”,

історії ваших Мюнхен, 1967, ІЧК 1939, 2, ЛЧК 1939, 4, УГА, том П,

163 Там же, ст. 212—213.

161 Вже в половині вересня, „особьій отдел” штабу 12-ої армії повідомляв про незадово­ лення „петлюрівців” — галичанами і про бійки між ними. Пор. ГВУ, том II, ст. ЗбО. Ця тема поотійно розвивається в документах Червоної армії. У звіті політвіддіху Південного фронту з дня 10 листопада, говориться про бій між „петлюрівцями” й галичанами, що мав мати місце 24 жовтня. Пор. ГВУ, том П, ст. 475. Проблемам агітації серед військ противника з метою розкладу, большевики приписували завжди велике значення. Пор. ГВУ, том П, ст. 394.

248

обійшлося було без витівок і зради „гвардійської” Гайдамацької бри­ гади та її командира — от. Волоха і якби на шляху відступу не було „пашковецьких республік”, які були доказом, що соціялістичний уряд УНР таки не потрапив здобути впливу на народні маси. Очевидно, перехід до Добрармії відбувся не без промахів страте­ гічного характеру. Найбільшим таким промахом був факт, що галиць­ кі делегати не вміли переконати денікінців, що корпус СС входить теж у склад Галицької Армії і що на нього теж розтягається перемир’я. До речі, інструкція НКГА вимагала від делегатів, щоб вони за це в пе­ реговорах боролися.184 Але коли вже перемир’я підписано, НКГА не повідомила про нього команди двох гарматних полків СС, які ще з-під Львова перебували у складі Галицької Армії. В наслідок пізного по­ відомлення, обидва ці полки пропали. Гармати знищено, а старши­ ни й вояки розійшлись, куди хто знав.185 Цьому можна було зара­ дити. Не в переході до Добрармії, який мав тимчасовий характер, була трагедія УГА, — вона була в бракові боєздатности армії у висліді жах­ ливої епідемії тифу і в бракові політичного проводу. На жаль, таєм­ на Колегія старшин, яка після від’їзду 16 листопада за кордони Укра­ їни Диктатора ЗОУНР д-ра Євгена Петрушевича, постановила була со­ бі завдання заступити політичний провід УГА, тим проводом не ста-4 ла. Просто тому, що й ця Колегія не знала, на яку ногу стати й куди повести далі „заповітрену” УГА. Рішення Колегії змінялися, як у ка­ лейдоскопі. 24 грудня Колегія підписала умову з делегацією Дієвої Ар­ мії УНР про об’єднання двох українських армій, про визнання одного українського уряду й одного командування на чолі з ген. М. Омеляновичем-Павленком, але, рівночасно, Колегія наказала от. Н. Гірняко­ ві (свому членові) підписати з большевиками договір про перехід УГА до Червоної армії.188 В Вінниці створився Ревком, підписав такий договір і впливав на частини, щоб не відступали з денікінцями в район Одеси, як це наказувала НКУГА, а залишалися недалеко Він­ ниці. Накази Ревкому мали вплив на І і II Галицькі корпуси, які зали­ шилися на Брацлавщині і тільки III Галицький корпус перейшов на німецькі колонії коло Одеси. Своїми „наказами”, щоб не відступати в район Одеси, Ревком УГА шкодив справі, бо зосередження в ра­ йоні Одеси Української Галицької Армії давало виразні стратегічні користі, — у сприятливих умовах Одеса легко могла знайтись в ру­ ках УГА.18714*7 144 Левицький, назв, праця, УГА, тол І, сі. 503.

144 Ген. Дашкеввч подав, що деякі батерії перебрана УГА, а вохрена, що всі батерії 2-ю легкого гарматного полку СС 8 командиром сота. Зарицькии залишилися в УГА, а також Одна батерія важких гавбиць під командою сота. Катів. Див. Ген. хор. д-р Роман Даш­ кевич, Артилерія Січових Стрільців у боротьбі за Золоті Ворота, Ню Йорк, 1935, ст. 204—205. Пор. Корпус Січових Стрільців, назв, праця, ст. 248.

144 От. д-р Никифор Гірняк, „Українська Галицька Армія в союзі з червоними”, УГА, том І, ст. 517—518. Розмови чех. Дмитра Паліева з Андрієм Хвилею мани місце ще перед договором 8 Дієвою Армією про об’єднання. Див. Дмитро Паліїв, „На чисту воду”, ІЧК 1930, 6, ст. 16—17.

147 Таємна колегія старшин також противилася переходові УГА в р. Одеси, вважаючи, що такий перехід закінчиться катастрофою для УГА. Пор. Паліїв, назв, праця, ХЧК 1930, 6, ст. 16.

249

У своєму звіті ген. Денікінові після евакуації Одеси 7 лютого, денікінський командувач „Новоросії”, ген. Шіллінґ, нарікає на повіль­ ність рухів галицьких бригад у район Одеси й не виключає можли­ восте саботажу.1®8 Стверджуючи, що НКУГА була льояльна для Добрармії до кінця, ген. Шіллінґ нарікає, що до самого кінця УГА не вер­ нулася до своєї боєздатносте і не могла забезпечити себе навіть на другорядних напрямках. Ці нарікання якоюсь мірою смішні, бо в грудні-січні Добрармія не всилі була вже забезпечувати себе ні на головних, ні на другорядних напрямках. Так, у загальному нарисі, виглядав третій фронт проти Добрармії ген. Денікіна. Цей фронт був непотрібний українській армії, був не­ потрібний Добрармії ген. Денікіна й був непотрібний Антанті, органі­ заторові „хрестоносного походу” проти большевицької Москви. З цьо­ го погляду проголошення Директорією й урядом УНР війни проти Добрармії ген. Денікіна мало тільки політично-пропаґандивне значен­ ня, зокрема для евентуального порозуміння з большевиками. Але, коли такого порозуміння не пляновано й мала залишитися ситуація „три­ кутного бою”, оголошення війни проти Добрармії було, стратегічно, шкідливе. В умовах, в яких знаходилися обі українські армії, годі бу­ ло їм наказувати, щоб вони зі „селянами” й „робітниками” боролись проти Денікіна, — насамперед треба було відтягнути армії за р. Бог і зробити все можливе, щоб рятувати їх від катастрофи тифу. Не зна­ ємо, чи можна було армію врятувати, але знаємо, що війна проти Добрармії таким порятунком не була, навпаки, — була причиною ка­ тастрофи. Інакше виглядала стратегічна ситуація на випадок мілітарного со­ юзу з Червоною армією. .Такий союз був тоді можливий, бо положен­ ня большевицької Москви перед рішальним боєм під Орлом (20 жов­ тня) також не було блискуче. Мілітарний союз з українською армією давав червоним змогу заатакувати широким фронтом запілля Добр­ армії, яка маршувала на Москву. Але, щоб такий мілітарний союз з большевиками скласти, треба було, незалежно від посередництва Ф. Пляттена, негайно, ще перед проголошенням війни проти Добрармії, вислати делегацію ШГО до червоного головного командування. Ця делегація повинна була виїхати негайно після повороту місії ген. М. Омеляновича-Павленха до Добрармії, перед проголошенням війни про­ ти Добрармії. Висилка делегації під проводом полк.(ген) Бориса Палія-Неїло, яка виїхала при кінці жовтня, була вже спізнена.1®9 У половині вересня в Кам’янці випадково (був виданий румунами) знайшовся визначний діяч Комінтерну й приятель В. І. Леніна, швей­ царський комуніст Фріц Пляттен. Через Пляттена передано пропози­ ції уряду УНР про спільну боротьбу проти Добрармії ген. Денікіна.*169 160 Звіт ген. Шілііні'а ген. Денікінові після евакуації Одеси, див. ГВУ, том П, ст. 785—744. У звіті ген. Шилінг признав, що в наслідок брітанської інтервенції, він погоджувався передати в Одесі владу українцям, які зобов’явралнся організувати оборону міста перед большевиками. Про переговори в тій справі, див. Удовиченко, Україна...., назв. праця, ст. 128—129. При виступи ген. Сокири-Яхонтова й от. Зегорша, див Цьокан, назв, праця, УГА, том П, ст. 210.

169 Гірняк, назв, праця, ст. 515—516.

250

Плятен вернувся з Москви до Кам’янця 25 жовтня (чи 6 листопада)1?0 і привіз звідти позитивні московські пропозиції. У відповідь на це вислано делегацію під проводом полк. Б. Палія - Неїло, але вона побувала тільки у штабі Південного фронту. Потім ще висилано делегації до Житомира і Козятина, але вони мали тільки місцеве зна­ чення. На мілітарний союз з Червоною армією, що міг принести якісь користі, було вже запізно. Прогавлено момент, бо політичний провід вагався, куди йти: чи з Польщею й Антантою проти большевиків (га­ лицький варіянт: з Добрармією й Антантою проти большевиків) чи з большевиками проти Антанти і їх сателітів? Про всі ці переговори згадує офіційна історія громадянської вій­ ни в УРСР.1Т1 Вона стверджує, що Петлюра через Фріца Пляттена звернувся з листом до В. І. Леніна та що б листопада Політбюро ЦК РКП(б) розглянуло українські пропозиції й погодилося встановити ді­ ловий контакт з Петлюрою проти Денікіна. У зв’язку з цим до Мос­ кви прибули представники ЦК УПСР (партія есерів) І УСДРП (есдеки) для переговорів, але вони, як пишуть автори історії, „пред’явили над­ мірні претензії і вели себе так, нібито становище Директорії було блискучим”.*17172173* До цього твердження автори додають ще такий знамен­ ний коментар: „Справжнє становище Директорії було добре відоме Радянському урядові. Погоджуючись на ведення переговорів/ він ке­ рувався бажанням уникнути пролиття крови робітників і селян; вико­ ристати нехай незначні сили Директорії в боротьбі проти спільного ворога — Денікіна; нарешті, мирним шляхом ліквідувати це антинарадянське вогнище на Україні (наші підкр. Л.Ш.) ЦК РПК(б) і Радян­ ський уряд виявили вийняткову терпимість і такт у переговорах з пред­ ставниками Директорії, зайвий раз доводячи, що вони позбавлені будь-яких великодержавних прагнень і національної нетерпимости”.178 При відповідній ініціятиві з боку ШГО й українського уряду мі­ літарний cqxo3 української армії з червоними мав усі шанси здійснитися в вересні-жовтні 1919 року. В парі з тим перехід Галицької Армії до Добрармії був би не відбувся. Розгром Добрармії Денікіна був би став­ ся без значної допомоги з боку української армії, але, можливо, що зреорганізовану українську армію були б большевики вжили в похід на Польщу й можливо, що вона була б причинилася до перемоги над Польщею. Спекуляції про політичні наслідки таких фактів виходять поза обсяг нашої праці, але, мабуть, не можна сумніватися, що україн­ ський народ був би там, де й він є: в „суверенній” УССР. Українські армії вийшли на поле бою боротися не за цей „ідеал”. ' 70 Там же. Степан Матвіенко Сікар у спогаді „Делегати Совнаркому”, Ваше слово, Мюнхен-Лондон, вбірннв 3, ст. 89—94 згадує про повернення Пляттена в Україну напри­ кінці листопада. Тоді він ночував в другим делегатом у покиненому поїзді уряду УНР у Гречанах. Не заставши нікого з урядових осіб, Пляттен повернувся до Москви, за­ являючи, що „Петлюрівській Україні вже кінець”.

171 Українська POP в періоді громадянської війт, назв, праця, том П, ст. 397.

172 Там же.

173 Там же. З цього виникав, що за допомогою „петлюрівської України”, Совварком РСФСР і ЩС КП(б)У прагнули, повертаючись в Україну, уникнути кривавої боротьби 8 укра­ їнськими повстанцями. Це в них називалося ліквідацією анти-радянсьхото вогнища в Україні „мирним шляхом”.

251

4. КІНЕЦЬ УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМП

Перемир’я з Добрармією ген. Денікіна закінчило воєнну історію Української Галицької Армії. Хоч сама Армія існувала ще 5 місяців, — вона вже не вела ніяких організованих воєнних операцій. Воєнна історія УГА тривала дещо більш, як один рік, у тому воєнні операції на польському фронті творили приблизно 67%, на фронті Червоної армії — 20% і на фронті Добрармії — 13% усіх воєнних операцій УГА. З огляду на те, що головним фронтом в українській визвольній війні був фронт проти Червоної армії, можна із згаданих чисел зро­ бити висновок, що якраз на тому фронті УГА була вжита недостат­ ньо. Перемир’я УГА з Добрармією ген. Денікіна закінчило теж спіль­ ний період воєнної історії об’єднаних українських армій. Від дня цього перемир’я обі українські армії діють відокремлено; договір з 24 груд­ ня не був здійснений і в часі його підписання не міг бути здійснений. Дієва Армія УНР продовжує свою воєнну історію ще на один рік. Вона веде операції в І Зимовому Поході, потім бореться проти черво­ них в союзі з польською армією. Теж і ця боротьба кінчиться катас­ трофою, головно з вини польського союзника, який ніяк не виправ­ дав надій і сподівань, що їх могла мати українська сторона в зв’язку з Варшавським договором з квітня 1920 року. Зокрема слід підкрес­ лити факт, що постанови воєнної конвенції цього договору ніколи не були виконані польським „союзником”, який теж ніколи серйозно не думав, щоб чесно допомогти українському народові до побудови не­ залежної української держави. З цього погляду Варшавський договір виявився ще одною ілюзією.174 Листопадова катастрофа об’єднаної української армії в 1919 році не була наслідком якихось надзвичайних воєнних перемог над нею Червоної армії чи теж Добрармії ген. Денікіна. Аннали воєнної історії об’єднаної української армії не знають таких перемог. Вона теж не була наслідком „чорної зради” галичан, як це навіть сьогодні дехто пробує пояснити.176 Вона була наслідком жахливої епідемії всіх трьох*1 174 Про де в нашій статті: „1920-ий рік. До зовнішньополітичної і мілітарної ситуації УНР в останньому році боротьби української регулярної армії (1. ХП. 1919—ЗО. XL 1920)”, А льм ан ах-К ален дар „Провидіння?’ н а р ік 1970, Філадельфія, 1970, ст. 67—94. Ровдід: Варшавський пакт: ще одна ілюзія.

175 Панас Феденко, „Ісаак Мазепа в житті й політиці”, Н аш е сл ово , Мюнхен - Лондон, 1973, 8б. 8, ст. 34—42. У цій статті, автор ваписув договір УГА 8 Добрармією на рахунок „москвофільства” уряду ЗОУНР і ЇЇКУГА, і твердить, що „НКУГА своїм переходом під протекцію ген. Денікіна відкрила шлях для наступу „білих” проти Дієвої Армії УНР. Шлях до наступу проти Дієвої Армії УНР й УГА відкрила „білим” директива ген. Де­ нікіна 8 21 вересня 1919 р. Ідентичні погляди з с о ц і а л і с т о м П. Феденком на справу договору УГА з Добрармією і, взагалі, на політичний і військовий провід ЗОУНР про­ голошує „націоналіст” Роман Млиновецький, який прямо закидає галицьким провідни­ кам „8раду”. Пор. Роман Млиновецький, Іс т о р ія ук р а їн с ь к о го н а р о ду , вид. 2-ге, 1953, ет. 557—679. Тут не бракує очевидних фальшів: полк, (ген.) Ціріц не був командантом Києва (ст. 532), ген. Тарнавський не був „москвофілом” і „зрадником” і його не можна прирівнювати до от. Волоха (І). Неправдою є, що Галицька Армія відцуралася в дого­ ворі своєї назви „Українська” (ст. 576), бо власне від часу договору 8 Добрармією, офіційна навва Галицької Армії була „Українська Галицька Армія”. Пор. теж Р. Мли­ новецький, Н а р и си з іс т о р ії ук р а їн с ь к и х визвольних зм а ган ь , 2-ге вид. 1973, додаток ч. 13: „Листи В. Панейка”, ст. 547—576, в коментарі до яких засуджується „ганебну” умову 8 Добрармією, а виправдується Варшавський договір.

252

родів тифу (плямистого, черевного й поворотного), що навістила об’єднану українську армію у вересні-жовтні 1919 року. На одній з дер­ жавних нарад, ще перед катастрофою, тодішній командант Дієвої Ар­ мії УНР, генштабу полк, (ген.) Володимир Сальський, схарактеризував дуже точно існуючу ситуацію: „Війна для нас покінчена. Поконала нас не мілітарна сила ворогів, а тиф. Наддніпрянська Армія не має заспо­ коєння навіть елементарних вимог, вона опору дати не може. Галиць­ ка Армія в такому ж стані”.176* Коли ж ми при проблемі епідемії тифу, що ґрунтовніше знищи­ ла українську армію, як це могли зробити своїми воєнними операціями ворожі армії, — мусимо перш-за-все зазначити, що українська наука досі не спромоглася на вияснення трагедії тифу, який восені 1919 року здесяткував 100 ,000 -ну українську армію і вивів її з ладу, залишаючи на фронті боротьби тільки жалюгідні її рештки. Трагедія тифу, що була головною причиною катастрофи української визвольної бороть­ би, бо знищила найважливіший інструмент цієї боротьби — армію, жде ще свого дослідника. На цьому місці хочемо коротко висловити­ ся з приводу цієї проблеми. Вивчення цієї проблеми має два аспекти: зовнішній і внутрішній. Вивчення зовнішнього аспекту повинно довести до відповідей на такі питання: Які були причини появи тієї жахливої й смертоносної епі­ демії в українській армії? Чи її викликало тільки природне поширен­ ня заразків тифу, чи може маємо до діла зі штучним поширенням цих заразків ворога, бо ж невідомо, звідки вони взялися в українській армії, та ще й у такій великій мірі? Про швидке поширення тифу в Галицькій Армії санітарний шеф УГА, полк. лік. д-р А. Бурачинський, зізнав під час процесу ген. Тарнавського, що коли на початку жовтня було коло 6,000 хворих на тиф у Галицькій Армії, то при кінці то­ го ж місяця було вже 10 - 11 ,000 , а на підставі підрахунків з 12 листо­ пада вже коло 12-13,000 хворих на тиф. Зовсім подібна була й ситу­ ація в Дієвій Армії УНР, в якій здорових бійців залишилося не більш, як 4-5,000.178 Аналізуючи причини поширення епідемії тифу в українській армії, можна прийняти, що значний вплив на нього мало загальне обезсилення українського вояцтва, яке воювало вже без перерви й відпочин­ ку цілий рік, часто в голоді і при великому бракові одягу і взуття. В Галицькій Армії 75% фронтового вояцтва не мало плащів і білля, а 50% не мало взуття.179 Душевне заломання вояцтва з огляду на безвиглядність боротьби проти все нових ворогів було, без сумніву, також причиною малої відпорности на тиф. А санітарні умовини, в яких перебували обі армії, — брак лічниць, ліків і санітарного персоналу, — робили своє. Все ж таки, несподіване й раптове поширення тифу, зокрема після 22 серпня180, має свою вимову: існує обґрунтоване пі­ дозріння, що в боротьбі проти української армії вжито бактеріоло­ гічних метод боротьби. Могли їх ужити большевики, але могли й де176 Сидір Яр аславин, Визвольна боротьба на західньо-українських землях у 1918—1923 рр., Філадельфія 1956, ст. 68.

178 Удовиченко, Україна.,», назв, праця, ст. 122.

179 Яворівський, назв, прайсі, ст. 75.

253

нікінці, поширивши агентурою тифозні воші між вояцтвом української армії. Коли ж наш здогад правильний, тоді слід підкреслити, що бак­ теріологічні методи війни вжито проти української армії вперше в іс­ торії воєн.18018 Дослідження зовнішнього аспекту проблеми епідемії тифу в ук­ раїнській армії вимагає теж відповіді на питання, чому зовнішні чин­ ники, — сусіди України й держави Антанти та, врешті, міжнародні ор­ ганізації, — не поспішили з санітарною допомогою українській армії й населенню території, зайнятої українською армією, 50% якого теж хворіло на тиф й інші пошесті. Чи сусіди України, держави Антанти й міжнародні організації може не знали про катастрофу тифу в Укра­ їні? Ні, вони знали. З рамени Міжнародного Червоного Хреста був в Україні майор Ернест Ледерей, — він теж опублікував свій звіт про становище в Україні, в якому закликав всю Европу до негайної допо­ моги в Україні, прирівнюючи становище в ній до дантейського пек­ ла.101 У свому звіті Ледерей попереджував, що „поборювання пошести в Україні, — це для західньої Европи не альтруїзм, це охоро­ на власної хати від грізної небезпеки”. „Пошесні хвороби границь не знають”, — продовжував Ледерей, звертаючи увагу на велику небез­ пеку, яка грозить сусідам України, Польщі й Румунії, в першій лінії. Ледерей вимагав, щоб допомогу Україні організувати інтернаціональ­ но, бо „вся Европа не сміє остатися індиферентною перед агонією ук­ раїнського народу і повинна поспішити з допомогою, як хоче допо­ могти сама собі” .182183 Европа цієї допомоги не дала й американський журналіст Генрі Алсберґ назвав це „глупотою”.188 На жаль, ця „глупота” європейсько­ го світу, з державами Антанти на чолі, була нашою трагедією, бо як подає ген. Удовиченко, вже на 1 листопада 1919 року з загальної кількосте хворих вмерло до 10,000 вояків, а за час зими з 1919 на 1920 рік число померлих від тифу дійшло вже до 25,000 вояків. До речі, цифри ці вважаємо за применшені.184* Від вояків тифом заражу180 Після П Світової війни, бодьшевицькі аґенти ро8кидували воші у гірських і підлісних селах і хуторах, які були пристановищем для бійців УПА. Вони теж продавали на чорному ринку отрути під видом протитифозної вакцини. Див. Богдан Мельодія-Крух, „Праця Українською Червоного Хреста в УПА”, УПА в світ л і документ ів з борот ьби з а УССД 1942— 1 9 5 0 , том І, 1957, ст. 88—87.

181 „Жахливий документ про трагедію України 1919—1920 р.”, У Г А , том II, ст. 217—221. Це переклад статті майора Ернеста Ледерея з журналу R e v u e I n te r n a tio n a le d e la C roix R o u g e , Женева, 1920, ч. 18.

182 Т ам же, ст. 221.

183 У Г А , том І, ст. 175.

184 Удовиченко, У к р а їн а ,,., н а зв , п р а ц я , ст. 121. В іншому місці своєї праці (ст. 90) Удо­ виченко подає, що УГА втратила від 18 липня 1919 року аж до 1 червня 1920 рову, забитими та померлими від ран, від тифу та інших хворіб около 17,000 старшин і вояків. Коли взяти до уваги, що ва Капустянським (н а з в , п р а ц я , Ш частина, ст. 91—92) на Наддніпрянську Україну перейшло 49,975 старшин і стрільців, а в березні 1920 року було вже в ній тільки 18,153 старшин і стрільців, то різниця між цими цифрами виносить 81,642 старшин і стрільців. Коли відрахувати 20% на дезерцію, що по­ ширювалась після відступу 8 Києва в наслідок повного заломання духа (пізніше вона припинилась в наслідок посиленої виховної роботи старшин і підстаршин), то прихо­ д н о до висновку, що втрати Галицької Армії на Наддніпрянській Україні виносили більше, ніж 25,000 старшин і стрільців. Але, крім Галицької Армії, на Наддніпрянську Україну прибули теж тисячі цивільних біженців, серед яких пошесті тифу теж зробили велике спустошення.

254

валося цивільне населення, яке, як подає Ледерей, у листопаді 1919 року на одному тільки Поділлі мало 60,000 хворих на плямистий тиф та 80,000 хворих на тиф поворотний. У цьому часі, за оцінкою Ледерея, 90% українських вояків хворіло на тиф і їх смертність від тифу доходила до 10-15%. На протязі зими з 1919 на 1920 рік кількість ци-. вільного населення, хворого на тиф, дійшла до 50% всього населен­ ня.185 Формально, Україна не дістала санітарної допомоги від Европи тому, що на територію України, зайняту українською армією, була проголошена бльокада. Мериторично, вона не дістала допомоги тому, що можні світу цього були (і є) проти самостійної української держа­ ви й намагалися задушити українську визвольну боротьбу в самому зародку. Саме в цьому й була „глупота”, на яку жалівся Генрі Алсберґ, але сам факт бактеріологічного знищення українського пориву до державносте з участю держав Антанти зовсім невідомий у широ­ кому світі. Большевицькі джерела також зовсім не згадують про ти­ фозну катастрофу, що навістила українську армію, приписуючи свою перемогу над „петлюрівщиною” власній ідеологічній і мілітарній ви­ щості. У цій пропаганді немає більшої брехні, як та, що український народ сприяв побудові „радянської влади” в Україні.188 Розглянення внутрішнього аспекту проблеми тифу в українській армії вимагає відповіди на питання, чи український уряд й армія мог­ ли самі, своїми власними силами, оберегти себе від епідемії тифу й, таким чином, зберегти такий важливий інструмент боротьби за укра­ їнську державність, армію, для дальшої боротьби? Іншими словами, питання стоїть, чи уряд і сама армія могли оминути листопадової ка­ тастрофи? На жаль, діючий тоді уряд УНР був зовсім нездатний виконати таке завданян. Уряд, що його дослідник історії УНР, проф. д-р Матвій Стахів, доврлі точно окреслив, як „диктатуру центральних комітетів УСДРП і УПСР”187, мав зокрема доктринерський підхід до армії вза­ галі, а до Галицької Армії зокрема. До Галицької Армії цей уряд ста­ вився негативно, бо її політичний і мілітарний провід не був у руках соціялістів. Уряд постійно побоювався, що цей „провід” переведе дер­ жавний переворот і прожене соціялістичний уряд. Для своєї охорони уряд тримав у Кам’янці вірну собі Гайдамацьку бригаду от. Волоха й вів неперебірчиву боротьбу проти Диктатури ЗО УНР і НКГА. Як свідчить Доценко: „Прем’єр І. Мазепа укладав пляни для приборкан­ ня Уряду Галичини та його армії. Не бракло й відповідної розкладової роботи”.188 Для приборкання УГА служила й така метода: Уряд не давав грошей на утримання УГА. На процесі ген. Тарнавського кор­ пусний інтевдант І Галицького корпусу зізнав, що корпус потребував*538 ,аа Удовиченко, У к р а їн а ..., н а зв , п р а ц я , ст. 121. ,аа Про те, як український народ у дійсності „сприяв радянській владі”, розказує наша стаття: „За Україну проти Москви”, А льм анах ~ К ал ен да р „П ровидіння” н а 1 9 7 1 , Фі­ ладельфія 1971, а теж большевицький документ, надрукований у ГВУ, той ІП, ст. 533— 538. ,а:г Д-р Матвій Стахів, У к р а їн а в добі Д ир е к т о р ії У Н Р , н а зв , п рац я, том УП, ст. 34. ,аа Доценко, н а зв, п рац я, том П, кн. 4, ст. 104.

255

на своє утримання 55 мільйонів гривень місячно, але дістав, за весь час свого перебування на Наддніпрянській Україні, від переходу через Збруч до процесу ген. Тарнавського, тільки 80 мільйонів гривень.189190 У цей же час уряд щоденно діставав з Німеччини 32 мільйони гривень (їх привожено з Німеччини літаками), а 1 золотий рубель мав курс 155-160 гривень.100 Було невідомо, за яким бюджетом уряд перево­ дить витрату грошових сум, як теж було невідомо, як їх витрачено, бо уряд ніяких публічних звітів господарювання грошовими сумами не оголошував. Коли кажемо, що відношення уряду до Галицької Армії було во­ роже, то це не значить, що його відношення до Дієвої Армії УНР було прихильне. В загальному можна сказати, що відношення уряду до ар­ мії було доволі байдуже; її толеровано, як конечне зло, бо всю надію покладано на повстанський рух, фірмований лідерами „незалежної” УСДРП.1911923 Урядова формулка для перемоги у визвольній боротьбі була про­ ста. Треба було тільки випрацювати таку „програму”, за якою підуть „народні маси”. Коли тільки проголосити таку „програму”, то „рево­ люційний народ”, що цю „програму” прийме, увіллється в регулярну армію й запевнить за нею перемогу. Що для такого влиття „револю­ ційного народу” в армію потрібно теж старшин, зброї, муніції, воєн­ ного виряду, про те автори цієї „революційної” концепції не дума­ ли.102 На жаль, аж до кінця визвольної війни соціялістичний уряд так і не придумав доброї „революційної програми” і його вплив на на­ родні маси,- як свідчать різні пашковецькі й ворошилівські республі­ ки, був незначний. Це й поставив у вину урядові ген. Сальський, коли стверджував, що „причина наших неуспіхів полягає в тому, що ми не маємо сталого контакту і зорганізованого зв’язку з народом”.103 Байдуже ставлення уряду до армії спричинило погубні занедбання уряду в тому, що вояцтво не мало теплої одежі, плащів, білля на змі­ ну і взуття, що воно було дослівно голе й босе, що став масово ши­ ритися тиф. Лічниці не мали ні відповідного устаткування, ні ліків. ,в9 Яворівський, н а зв , п ра ц я , ст. 77.

190 В серпні 1919 р. у Вінниці, голота 10-рублівка коштувала 1,600 гривень. З власних спогадів. Пор. Девицький, н а зв , п р а ц я , У Г А , том І, ст. 491 (нотка ч. 20).

191 „Незалежні соціялдемократи підняли повстання проти большевицької влади під прапо­ ром „незалежної радянської України*’. Соціялістичний уряд УНР знаходив довір’я в цих „лівих рухах”, стверджує Феденко (н а з в , п ра ц я , ст. 36). Це була ще одна ілюзія уряду УНР. „Незалежні соціялдемократи”, які викликали бунт от. Зеленого проти уряду УНР, раз зійшовши о ґрунту УНР, ніколи на цей ґрунт не вернулися, навіть тоді, коли попали в конфлікт 8 большевиками. Так само ліві соціяд-революціонери-боротьбісти. Загравання уряду 8 цими групами було шкідливе, бо воно помагало ворогам самостійности України представляти уряд УНР, перед Антантою, як „пів-большевиків”. Пор. Стахів, Украяна в добі Д и р ек т о р и УНР, н а зв , праця, том УП, ст. 28.

192 „Коли б військо УНР почало атаку на білу армію в свій час, то революційна енергія українського народу влилася б у реґулярні частини нашої армії”, продовжує Феденко (н а з в , п рац я , ст. 40). Феденко не подає причини, чому війна проти Добрармії не поча­ лася „в свій час”, скидаючи вину 8а те на „безпорадність політичних і військових про­ відників ЗОУНР”, коли фактично УГАрміею у вересні-жовтні 1919 р. керував Головний Отаман Симон Петлюра sa допомогою ШГО. І ще варто додати: Що варта „революційна енергія” без 8брої й амуніції І . . .

193 Доценко, н а зв , п р а ц я , том П, кн. 4, ст. 272.

256

Про те, що уряд не інтересувався цими справами, свідчить заява пре­ м’єра І. Мазепи на одній з державних нарад перед самою катастрофою. Після представлення командантами армій катастрофальної ситуації в Армії, заявив прем’єр І. Мазепа: „Те, що тут чую — це було мені не­ відомим. Я дуже шкодую, що цього не знав”.194 Катастрофальна си­ туація в Армії визрівала досить довго, але прем’єр й уряд про неї ні­ чого не знали. Можна погодитися з Сидором Ярославином, який ди­ вується, що після такої заяви прем’єр й уряд не пішли негайнб до димісії.195*197 Але вже 26 листопада, на нараді у Староконстантинові, пре­ м’єр І. Мазепа забув про свою попередню заяву, кажучи, що „уряд робив усе, щоб не допустити до катастрофи, але зрада галичан дове­ ла до неї”.19® Тут маємо поміщання причини й наслідку. Перемир’я УГА з Добрарміею ген. Денікіна була н а с л і д к о м листопадової ка­ тастрофи української армії, а не її п р и ч и н о ю . ..19Т Політично уряд теж не створив умов, у яких можна було уникну­ ти катастрофи. Уряд не переговорював з урядом ген. Денікіна, бо не хотів сплямити свого імени переговорами з реакціонерами, але він теж ніяк не вплинув на те, щоб ШГО не видавав психологічно роззброю­ ючих наказів про „стримування” Добрармії ген. Денікіна без „стрілян­ ня”. Він не використав нагоди, щоб інтервенювати перед урядами ко­ зацьких держав Кубані, Дону й Тереку проти політики ген. Денікіна, бо догматично вважав козаків тільки за своєрідну відміну „контрре­ волюційного кубла” на Дону. І він навіть не виявив ініціятиви, щоб вивести українську армію з „трикутнього” бою шляхом порозуміння з большевиками. Це ж був тільки припадок, що Фріц Пляттен прибув до Кам’янця й уряд міг через нього передати свої пропозиції про со-. юз проти Добрармії ген. Денікіна. Закордонну політику доктринер­ ського уряду ціхувала догматична безпорадність і вона була ворогом рішучих дій, які могли врятувати українську армію. Причиною нерішучости уряду міг бути факт, що між Головним Отаманом Симоном Петлюрою й урядом не було виразного розподі­ лу компетенцій. В компетенції С. Петлюри мали бути закордонні й військові справи, в компетенції уряду — внутрішні. Вагання могли виходити з неузгіднення політики між С. Петлюрою й урядом. Діяль­ ністю уряду був, одначе, С. Петлюра невдоволений. Доценко згадує, що на одному засіданні уряду Петлюра крикнув: „Або ви мерзавці і просто не розумієте свого завдання, або ви просто зрадники свого народу”.198 Це була реакція С. Петлюри на пляни уряду перетворити республіканську владу на „радянський” зразок. Очевидно, українські есдеки й есери, що творили уряд Бориса Мартоса та від 29 серпня 194 195 194 197

Там же, ст. 271. Сидір Ярославив, назв, праця, ст. 67. Доценко, назв, праця, том П, кн. 4, ст. 272. Це £ визнає сам прем’єр І. Мазепа, коли стверджує, що „рішення іаіицікого коман­ дування формувалося під впливом тяжких матеріяльвях умов, в яких опинилися обі ваші армії 8 наступлениям ранньої і холодної зими в 1919 році”. Пер. Ісаав Мазепа, Україна в огні й бурі революції, Мюнхен 1951, том П, ст. 124. Очевидно урядові треба було вжити всіх заходів, щоб своєчасно підготуватися не тільки до цієї „зими”, але £ для опанування пошестеі в обох арміях.

198 Доценко, назв, праця, том П, кн. 4, ст. 352-362.

257

— уряд Ісаака Мазепи, у своїй великій більшості не були „мерзавцями” й „зрадниками”. Вони були на свою міру українські патріоти, яких одинокою хибою було соціялістичне доктринерство й догматизм, що знеможливлювало їм співпрацю з іншими, несоціялістичними середо­ вищами. Зокрема слід ствердити, коли мова про прем’єра І. Мазепу, що це була чесна, розумна й шляхетна людина, великий український патріот. Нещастям його і його колег була тверда віра в єдиноспасальність соціалістичної догми, якій він залишився вірний все своє жит­ тя. Хоч І. Мазепа і його друзі проповідували „демократичний соціа­ лізм”, їхня практика, в 1919 році, нічого спільного з демократією не мала. Демократія, на практиці, це насамперед дискусія, компроміс, ко­ операція. На жаль, українські соціалісти, що творили уряд, нездатні були йти на компроміс і входити в кооперацію з несоціялістичними угрупуваннями. І тому, замість коаліційного уряду „Спасіння України”, ми мали партійну диктатуру УСДРП і УПСР. І мали два уряди там, де доба вимагала мати один уряд без ніякої сепаратної політики Га­ личини, мали дві армії, в тому одну „екстериторіальну”, з двома ко­ мандуваннями, замість мати одну армію з одним головним команду­ ванням. Це все могло бути, але Диктатор і НКГА мали підпорядку­ ватись Семенові Вітикові, міністрові Галичини, і через нього дикта­ турі соціалістичних партій, а, тим часом, С. Вітик не залишив по собі доброї пам’яті в Галичині, зокрема за свою господарку нафтою в Дрогобичі.199 Стільки про внутрішні аспекти проблеми тифу в українській ар­ мії, який став причиною її катастрофи. Існуючий у другій половині 1919 року уряд в Україні не міг, уже зі своєї внутрішньої природи, запобігти катастрофі. Для цього треба було з’єднання всіх творчих сил нації, що знайшли б своє віддзеркалення в єдиному соборному урядові всієї України та в єдиній соборній українській армії, якій по­ ставлено б до диспозиції всі ресурси нації, конечні у визвольній бо­ ротьбі. Брак здійснення таких передумов мусів довести до катастрофи. Союз Української Галицької Армії з Добрармією ген. Денікіна тривав коротко. Вже 7 лютого 1920 року большевики здобувають Одесу й колишній київський „переможець” ген. Бредов тікає з недо­ битками Добрармії попри Дністер до Польщі. Румуни й не думають пропустити Добрармію чи УГА в Румунію.200 Очевидно, УГА не має найменшої змоги рятувати свого „союзника” від повного розгрому, але вона цього навіть не хоче. Автім, УГА — це далі такий великий український галицький шпиталь, що навіть не всилі рушитись з місця, і вона знає, що мусить впасти в руки тієї військової сили, яка прийде в район її розташування. Поскільки такою військовою силою була Чер­ вона армія, УГА мусіла з конечности стати Червоною Українською Га­ лицькою Армією (ЧУГА) .201 Про те, щоб УГА могла діяти активно 1,9 Лука Луців, .Дрогобич під час української влади в 1918—1919 рр.”, УТА, том Ш, сі. 184—172 і подана там література.

900 Я. К-в, „Невдалий перехід УГА до Румунії”, УГА, том П, ст. 205—208.

901 Гірняк, назв, праця, УГА, том І, ст. 517.

258

й самостійно вирішувати щось у свою користь, не могло в тому часі й бути мови. Підставою злуки УГА з Червоною армією став, насамперед, до­ говір Ревкому УГА у Вінниці, складений і підписаний 31 грудня 1919. року*202* з представниками КП()бУ, УКП(боротьбістів) та партії лівих російських есерів (борьбістів). Але, коли вже большевики мали цілу УГА у своїх руках, Затонський заявив представникам Ревкому, що цей договір неважний, бо ні головне командування Червоної армії, ні КП(б)У не давали нікому мандату скласти такий договір .208 Остаточ­ ний договір уклав 12 лютого 1920 року Ревком Начальної Комавди УГА з Реввійськрадою 12-ої армії про злиття УГА з Червоною армією. У цьому договорі Ревком Начальної Команди погодився на реоргані­ зацію УГА у три бригади, що мали бути приділені до різних дивізій 12-ої і 14-ої совєтських армій. У половині березня ці бригади налічу­ вали 663 старшин, 3,820 багнетів, 558 шабель, 66 гармат і 27 кулеметів. Командуючим ЧУГА був призначений В. І. Порайко, начальником шта­ бу — П. К. Солодуб і комісарем — М. В. Михайлик. Для керівництва реорганізацією армії та наладнанням виховної роботи серед галиць­ ких стрільців ЦК КП(б)У призначив В. П. Затонського.204 Дня 27 лю­ того 1920 р., приїхав до Начальної Команди в Балті член Реввійськради при 12-ій армії в Києві, Володимир Затонський, з новим головноко­ мандуючим ЧУТА та іншими співробітниками і з цього дня почав теж свою діяльність Польовий Штаб ЧУГА. Начальником штабу був полк. Іванов, мабуть ідентичний зі старшиною, що входив у склад Генераль­ ного Українського Військового Комітету Центральної Ради. Політич ним відділом керував М. В. Михайлик, який разом з Порайком на­ лежали до основників „Комуністичної партії большевиків Галичини і Буковини”. На місце дотеперішніх військових судів створено при По­ льовому Штабі „Революційний Трибунал ЧУГА”. Головою його став Пучко та, опісля, кубанець — Кириченко. Був теж при Польовому Штабі „особий відділ”, що його очолював молодий галичанин — Ва­ силь Сірко.208 У цьому часі, команда І Галицького корпусу була в Чечельнику, II Галицького корпусу в Бершаді, III Галицького корпусу в Берґфорді на Херсонщиі (недалеко Тирасполя). Польовий штаб переформував II Галицький корпус у 1 -шу бригаду Червоних УСС (ЧУСС), І Галиць­ кий корпус у 2-гу бригаду і III Галицький корпус у 3-тю бригаду. Кож­ на бригада складалася з команди бригади, 3 полків по 3 курені, кінно­ го полку з 2 сотень, легкого гарматного полку і важкого гарматного дивізіону та інших допоміжних частин й установ. Бригади перейме­ новано в полки. В 1-шій бригаді полками 1-3 стали Бригада УСС, 3-тя і 7-ма бригади, в 2-ій бригаді полками 4-6 — 6 , 9 і 10 бригади і в 3-ій бригаді полками 7-9 стали бригади 2, 8 , 11. 4-та Золочівська бригада під командою от. Богуслава Шашкевича не схотіла ввійти в ЧУГА і вийшла в невтральну зону над р. Дністер. 14-та бригада ста­ 302 202 204 204

Там же, ст. 519. За інштіи джерелами договір підписано 1 січня 1920 р. Гірняк, назв, праця, УГА, тон І, ст. 523. Українська РСР в період громадянської війт, назв, праця, тон Ш, ст. 157.

0. Ізвдор Соїоцький, „Польовий Штаб ЧУГА”, УГА, тон І, ст. 584—587.

259

ла Запасним кошем 3-ої бригади. 1 кінний полк І Галицького корпу­ су, 5-а бригада й 1-ша Кінна бригада створили 1-3 кінні полки ЧУГА.200 В березні 1920 року переформування ЧУГА закінчилось. Бойовий стан ЧУГА був уже поданий, харчовий стан мав 1,485 старшин і 16,688 стрільців.207 Дня 21 січня 1920 року, згідно зі Щоденником НКУГА, харчовий стан УГА був — 1,373 старшин і 20,576 стрільців.208 Подані цифри показують, що до двох місяців стан старшин збільшився на 112 осіб, але стан стрільців змалів на 3,888 осіб. В це зіставлення треба врахувати, що зі складу УГА вийшла 4-та Золочівська бригада, але порівняння цифр у ньому показує теж, що у згаданих двох міся­ цях, таки померло від тифу приблизно 2,000 стрільців. В офіційній історії читаємо, що в ЧУГА політична робота тільки почала наладнуватися і що командний склад змінено тільки частково. Тим часом, нарікають автори цієї історії, „фактично переважна біль­ шість солдатів-галичан перебувала під впливом старого офіцерства і католицького духовенства, з якими й встановили зв’язок польські та петлюрівські агенти, підготовуючи зраду політично несвідомої части­ ни солдатів і командирів” .209 Насправді, всією реорганізацією ЧУГА й політичною роботою в її частинах керував В. П. Затонський, один із основників і головачів КП(б)У. Андрій Хвиля, підпільний голова Губкому КП(б)У, що перший склав у Вінниці угоду з Ревкомом УГА, мав рацію, коли твердив, що до свого завдання підійшов Затонський не як „революціонер”, але як „бюрократ”. „Революція, казав А. Хвиля, не потребує того, щоб тисячі галичан заганяти в чека. . . , щоб бруд­ ними чоботами топтати святощі галичан. . . , щоб грабити шпиталі галичан, грабувати їх постачання, насилувати їх жінок. . . Це все є найчорніша контрреволюція . . . Замість використати цей надзвичайний цін­ ний матеріял в революційних цілях, то Затонський своїми нерозумни­ ми потягненнями деморалізує цей матеріял, знеохочує до нас і рево­ люції. А це робиться тепер, коли нам так дуже потрібна кожна бойова частина, коли Галичина має бути перехідним мостом для наших штур­ мових колон в Польщу, Мадярщину і далі на З ах ід .. .”210 Дякуючи нерозумним потягненням В. П. Затонського, ЧУГА не стала „революційним авангардом” у поході Червоної Армії на Захід. У майбутньому суперечки між Андрієм Хвилею й Володимиром Затонським погодив.. Сталін, обох призначаючи до страти в час своїх чисток комуністів. Затонського розстріляли в 1937 році разом з дру­ жиною . . . У своїй політичній роботі в ЧУГА Затонський поставив свою го­ ловну ставку на пропаганду „клясової боротьби”. Але всі його закли­ ки до погрому старшин не мали серед стрільців найменшого успіху. Навпаки, стрільці гуртувалися коло своїх старшин, виступаючи на мітінґах в їх обороні. За цілий час існування ЧУГА не було ні одного ?06 207 20в 209 210

260

Там же, ст. 536. Удовиченко, Україна..., назв. праця, ст. 141. Історія українською війська, назв, праця, ст. 568. Українська РСР в період громадянської війни, назв, праця, том Ш, ст. 157. Кураї, назв, праця, Вісті Братства кол. Вояків 1 УД УНА, Мюнхен 1967, ч. 125,

ст. 40.

випадку виступу стрільців проти своїх старшин. Навпаки, історія знає випадок самосуду стрільців 11 -ої бригади над большевицьким „геро­ єм” Мих. Табукашвілі, який ЗО березня 1920 р., в містечку Піщанка біля залізничої станції Рудниця (шлях Одеса-Жмеринка) убив от. Яро­ слава Воєвідку, одного з найкращих фронтових старшин УГА, комен­ данта 1-го гарматного полку І-шої бригади УСС. Підстаршини й стрільці УГА краще витримали ідеологічну офензиву большевицьких комісарів в ЧУГА, як деякі старшини, що дуже боялися большевиків і діяли під впливом страху, або теж сподіва­ лися зробити в большевизмі „кар’єру”. Такі випадки були рідкі, але вони були. Начальний ревком УГА арештував 10 лютого 1920 р. гене­ ралів Микитку й Ціріца й, пізніше, вирішив їх видати воєнкомові 14-ої большевицької армії Краєвському. Вимога Краєвського про ви­ дання йому генералів нелегальна, бо ревком мав договір з 12 -ою ар­ мією і їй підлягав. 14-а армія не мала ніякого безпосереднього відно­ шення до ЧУГА. Характеристично, що за видачу генералів голосували на засіданні Начального Ревкому три старшини УГА й один підстаршина, проти були Дмитро Паліїв і два підстаршини: Гупаловський і Малішевський. Можна погодитися з от. Льобковіцом, який вважає, що большевики мали пошану до старшинського корпусу УГА до тієї хви­ лини, доки Начальний Ревком не позбавив армію, без конечної при­ чини, її вождів і тим самим видав гідність УГА на чужу погорду.812 Заборона червоних комісарів уживати національний гимн, прапор та герб, їхня ненависна пропаганда проти „буржуїв”-старшин і польо­ вих священиків, постійні намагання потоптати всі святощі галицько­ го стрільця викликали серед стрілецтва ненависть до червоних /.союз­ ників”. Настрої, які панували в ЧУГА, були цим грунтом, на якому росли бажання стрілецтва якнайшвидше порвати з цим неприроднім союзом. Такий був фактичний стан, але коментатор ГВУ, проф. С. М. Королівський, уважає, що це контрреволюційним офіцерам вдалось тільки обманути „темних і забитих” галицьких стрільців.218 Відпорність галицького стрільця на московсько-большевицьку пропаганду, в ніякому разі, не свідчить про його „темноту”. Першою з большевиками порвала 1-ша Кінна бригада, переорга­ нізована в ЧУГА у 3-й червоний галицький кінний полк. Дня 6 квітня 1920 р., полк рушив із місця свого постою в німецькій колонії Кассель на недалекий Тираспіль і зайняв це місто. В місті приєднався до 1 -ої Кінної бригади Чорноморський полк 41-ої совєтської дивізії, який складався з колишніх вояків Запорозького корпусу. Дня 7 квітня 1-ша Кінна бригада прибула до постою штабу 3-ої бригади ЧУГА, щоб склонити її до повстання. Цілоденні переговори не дали ніякого успіху й 1-ша Кінна бригада рушила на північ, щоб об’єднатися з Дієвою Армією УНР у Зимовому Поході. У Берґдорфі до 1-ої Кінної бригади*21 21'

Мирон Луцький, „2-га бриґада ЧУГА”, УГА, том П, ст. 229. М. Табукашвілі був братом Л. М. Табукашвілі, багато равів відзначуваного командира панцерного поїзду Червової армії. Див. ГВУ, том. П, ст. 388, 698, 3 цієї причини, вбиваючи 29 беревия от. Я. Воевідку, М. Табукашвілі рахував на безкарність.

212 Льобковіц, назв, праця, ст. 202—203.

2,2 ГВУ, том П, ст. XXV. 261

приєдналася кінна сотня охорони штабу (сота. Савон), а в Затишші — Запасний кіш 3-ої бригади ЧУГА й жандармерія під проводом сота. І. Козака. Побивши кінну бригаду т. Котовського під Бобриками, 1-ша Кінна бригада перейшла через р. Бог коло Саврані й увійшла в „пов­ станську республіку” в Уманщині. Тим часом 16 квітня Дієва Армія здобула Вознесенськ, де в її руки впала база 14-ої армії й рушила на Захід. Довідавшись про те, 1-ша Кінна бригада перейшла знову р. Бог і 25 квітня, в Ободівці, об’єдналась з Дієвою Армією УНР та з нею перейшла на прорив фронту 14-ої армії коло Ямполя. В Балті 25 квітня 1920 р., до Дієвої Армії УНР приєднався теж Технічний ку­ рінь ЧУГА під командою пор. Кізюка.213214 Виступ 1-ої Кінної бригади проти большевиків (к-т Бригади сота, (от.) Едмунд Шепарович, нач. штабу пор.(сот.) Осип Заславський) критикують часто в літературі, як „непродуманий” і „передчасний”, а тому й „шкідливий”. Але, вже в повстанні, от. Е. Шепарович постій­ но твердив, що він не думав робити будь-яких сепаратних виступів, бо погодив був його з ген. Кравсом та з командантами піших і гармат­ них полків 3-ої бригади, а ген. Кравс мав теж зв’язки з 1-ою і 2-ою бригадою, які раді були підтримати організоване повстання на випа­ док наближення Дієвої Армії УНР. Отже в першій половині квітня склалося таке становище, що об’єднання обох армій могло забезпе­ чити перевагу українських сил у районі Одеси та тим самим створити можливість зайняття Одеси українською силою. Теоретично, зайняття Одеси було можливе, бо об’єднані українські армії диспонували були б силою до 8,000 багнетів, 1,200 шабель і 80 гармат, проти яких большевики мали тільки 41-шу дивізію і в ній усього 2,000 багнетів і 200 шабель при 18 гарматах, а в кавалерійській бригаді т. Котовського ще 600 шабель й 2 гармати. До речі, на половину квітня 1920 р. у всіх частинах 14-ої армії, що займала фронт від р. Богу до р. Дністра, було всього 1,684 осіб командного й політичного складу, 4,866 багнетів, 690 шабель, 504 кулеметів й 102 гармати.21® З усіх поданих цифр виникає, що можливості зайняття Одеси та тим самим створення нового півден­ ного українського фронту здовж р. Богу були. До цього не дійшло, бо галицькі бригади й полки не підтримали виступу 1-ої Кінної бригади, а Дієва Армія була відносно далеко від місця розташування галицьких бригад та у важкому бою за Возне­ сенськ, який приніс їй великі трофеї у зброї й муніції, що, до речі, дали їй змогу продовжувати збройну боротьбу, бо вона вже була на краю вичерпання своїх боєприпасів. У кожному разі, досвід 1-ої Кінної бригади свідчить, що збройна боротьба в запіллі совєтської 14-ої армії була зовсім можлива. 1-ша Кінна бригада пройшла рейдом понад 400 км, діставши значну допомогу від повстанців Заболотного в районі Ананьева-Балти і Чучупаки в районі Уманя, проходила цілі повіти, в яких не було ніякої організованої влади і, крім бою під Боб­ 2М Лев Шанковський, „Повстанський рейд 1-шої Кінної Бригади”, ІЧ.К 1939, 1, ст. 5—8, 2, ст. 5—8, 3, ст. 9—12, 4, ст. 6—11.

213 Українська РСР в період громадянської війни, назв, праця, тон Ш, ст. 167. Гарнізон Одесн нараховував до 4,300 воавів охоронних, Гарнізонних і заласних військ в 61 хуіеметажи. Пор. ГВУ, том Ш, ст. 322.

2 62

риками та при переході фронту 14-ої армії, не мала ніяких зустрічей і боїв, бо ніде Червоної армії не було. Невеличкі залоги містечок на шляху рейду розбігались на вістку, що йде „кавалерія Шепаровича” .216 Підтримання повстання 1-ої Кінної бригади мало більші шанси, як пізніше повстання 2 -ої Бригади (к-т сотн. Юліян Головінський) і 3-ої Бригади (к-т сотн. Осип Станимір) на фронті.217 1-ша Бригада ЧУСС під командою комуніста, кол. сотенного УСС Михайла Барана, не повстала; вона продовжувала бої у складі 44-ої Таращанської диві­ зії, до якої була приділена, поки польська армія не розбила цілком таращанців.218 Тоді бригада частинно капітулювала перед поляками, частинно розбіглася до повстанців і частинно відійшла в запілля Чер­ воної армії, де створено галицький полк, який увійшов у склад 132-ої Пластунської бригади 44-ої дивізії і який воював з поляками до кінця польсько-советської війни.219 Галицька Летунська сотня була приді­ лена теж до 44-ої дивізії і вирізнилася в боях, при чому відомі галиць­ кі летуни, пор. Хрущ і пор. Огар, дістали нагороди.220 Виступ 2-ої й 3-ої Бригади УГА відбувся в ніч на 23 квітня. На жаль, у той час Дієва Армія була ще далеко і бригади не змогли про­ битись до неї, хоч і пробували: їх сили були заслабі, щоб прорватись крізь фронт 12-ої і 14-ої армій і їх відкинено під Вінницею (2-га Бри­ гада) і під Митьками ( 3 -тя Бригада). Тоді команди обох бригад ріши­ ли перейти до дивізії ген. Удовиченка й вислали до нього парляментаристів. Тим часом польські частини, союзники Армії УНР, підступно розброїли обі бригади й полонили старшин та вояків. Також частина 1-ої Бригади, оточена поляками під Махнівкою, капітулювала й попа­ ла у польський полон. Такий був трагічний кінець славної і хороброї Української Галиць­ кої Армії. Розпачливий виступ, що став причиною ліквідації УГА, був організований комітетом молодих старшин, яких от. Льобковіц нази­ ває „недосвідченими гарячими головами” .221 І, справді, виступ не був 216 Бриґада разом з приєднаними пішими й кінними частинами, але без 363 Чорномор­ ського полку 41-ої советської дивізії, який приєднався до бриґади в Тирасполі, раху­ вала 90 старшин, 480 шабель, 150 багнетів і ЗО кулеметів на около 1,000 харчового стану. Чорноморський полк мав 300 багнетів, 8 кулеметів і 100 шабель. Було понад 200 возів, при чому галицька й чорноморська піхота їхала на возах. Коли ця трупа посувалася в большевицькому вапіллі, перед нею летіла вістка: Іде Шепарович і 10,000 кінноти. З власних спогадів автора, який служив тоді в четі зв’язку штабу 1-ої Кінної Бриґади.

217 Луцький, н а з в . п рац я , У Г А , том II, ст. 230—231. Прізвище „Муравйов” подано не­ правильно, має бути Н. І. Муралов, член Реввійськради 12-ої армії, якою в той час командував С. А. Меженінов. Муралов, старий большевицький діяч, був знищений 1937 року, як „троцькіст”. Див. ГВУ, том П, ст. 787. Про 3-тю бриґаду, див. Осип Станимір, „3-тя бриґада ЧУТА”, У ГА , том II, ст. 243—246. Див. теж „Останній реорганізаційний наказ 1-ої гал. укр. бриґади”, Ш К 1937, ч. 6, ст. 16 і „Документ з останніх днів існу­ вання УГА”, Ш К 1937, 5, ст. 23.

21* Д-р Іван Іванець, „Під Чудновом. Кінець Бриґади УСС”, Ш К 1985, ст. 83—96. Петро Мигович, „При 1-шій бриґаді ЧУОС”, Ш К 1938, 10, ст. 11—15, 11, ст. 16—19, 12, ст. 11—14, Ш К 1939, 1, ст. 17—19, 2, ст. 17—19. Д(митро) М(икитюк), „1-ша бри­ ґада ЧУТА”, УГА, том II, ст. 224—226, В (од.) К(алина) „Сумерк УГА”, УГА, том І, ст. 549—552. Сотн. Чарнота, Останні вахідньо-українські частини на Великій Україні”, ЛЧК 1932, 9, ст. 14—16.

219 У к раїн ськ а PGP в п еріод гром адян ської війни, н а зв , п рац я, том ПІ, ст. 157. В. К. „Су­ мерк УГА”, УГА, том І, ст. 552, Чарнота, н а зв , п рац я , Ш К 1932, 9, ст. 14.

220 ГВУ, том ПІ, ст. 241—242.

221 Льобковіц, н а зв, п р а ц я , ст. 203.

263

добре організований та ще гірш заплянований. Він не враховував іс­ нуючої ситуації й розміщення сил, а теж намірів поляків, з якими на­ віть не пробував узгіднити свій виступ. Не було контакту навіть з ген. Удовиченком. І тому наслідки цього розпачливого виступу були не менш роз­ пачливі. Поляки запроторили старшин і значну частину підстаршин до табору полонених у Фридрихівці коло Проскурова, звідки звільни­ ли частину підстаршин і стрільців додому. Решту вивезли до табору полонених у Тухолі на Поморі. Гірші наслідки мав розпачливий ви­ ступ бригад УГА для галичан, які перебували в лічницях і збірних станицях в большевицькому запіллі. Вони зазнали страшного переслі­ дування і розстрілів. Всі галицькі частини в запіллі розброєно, старшин виарештовано, багатьох розстріляно, а ще інших вивезено до концен­ траційного табору в Кожухові під Москвою, де майже всі загинули. Підстаршин і стрільців вислано до концентраційного табору в Казані, де їх уживано до примусових робіт. У зв’язку з виступом бригад не по­ щадила доля й українців-патріотів Одеси, серед яких були масові арештування та розстріли, між ін. загинули членки „Комітету Українок” і з ними й от. Гарабач, чет. Попель та чимало інших.222 Бажання 2-ої й 3 -ої Бригади УГА продовжувати боротьбу за ук­ раїнську державність ударемнили польські „союзники” УНР, роззброю­ ючи й запроторюючи в польські табори полонених галичан, що пере­ йшли до них від большевиків. Про цей факт глухо в польській літера­ турі предмету. Навпаки, поляки назагал любили й люблять нарікати, що український народ не прийняв концепції польсько-українського со­ юзу та що вклад українського народу у спільну боротьбу був мінімаль­ ний. Варт зазначити, що якраз промовчуваний чин Бригад УГА пере­ креслює такі погляди. Психологічно це був великий подвиг, бо гали­ чани здавали собі справу, що битимуться по боці окупанта своєї рід­ ної землі, за яким Варшавський договір якраз закріпив цю землю. Мабуть в історії мало випадків такого зречення вузьких інтересів ра­ ди вищих і ширших. Але засліплені польські імперіялісти й політичні спекулянти, які не прийняли простягненої руки галичан, відкинули партнера, що міг їм багато допомогти в їх війні проти большевицької Москви. Це ду­ же виразно показує силове відношення сторін у цій війні. У трьох польських арміях, що почали наступ на Україну (3-тя, 2-га, 6 -та) було тільки 65,300 бійців при 1,994 кулеметах та 437 гарматах. У частинах Червоної армії, що творили так званий „Юго-Западний фронт”, було напередодні польської офензиви тільки 19,750 бійців при 1,232 куле­ метах і 236 гарматах, але ціла низка підкріплень, на чолі з Кінною армією Будьонного, були вже в дорозі на фронт. У двох Бригадах УГА було до 850 старшин і 9,700 стрільців і ці бригади треба було передати союзниці — Дієвій Армії УНР, якій вони могли дуже прида­ тися та перехилити терези перемоги ще до 5 червня, коли Кінна армія Будьонного прорвала фронт і змусила польську армію панічно тікати.3 333 Д-р Воюдимир Бешсо, „Гаїичанн в Одесі”, УГА, тон І, ст. 543—544 і подана так йтература.

264

Треба згадати також, що большевицькі документи інформують нас про великий розмах повстанського руху в тому ж самому часі.2*3 Часами можна зустріти твердження, що це не поляки, а Головний Отаман Симон Петлюра і міністер військових справ ген. В. Сальський відмовились від галичан і дозволили полякам забрати їх у табори по­ лонених.223224 Ці закиди з документами в руках, спростовує ген. Павло Шандрук.225 Факт, що велика кількість галичан служила в 1920 році в рядах Дієвої Армії УНР, також заперечує подібні твердження. Стар­ шин було потрібно й до однієї тільки 5-ої Херсонської дивізії прийнято понад 150 старшин УГА. Це був час, коли й ранішим денікінським офі­ церам не замикали шляху в українську армію і, на наш погляд, робили це слушно. Насправді, і це треба пам’ятати, польські „союзники” ніяк не бу­ ли зацікавлені в розбудові й посиленні української армії, вони просто ігнорували постанови воєнної конвенції Варшавського договору. Як подає ген. Удовиченко, після проголошення мобілізації двох річників у зайнятих повітах стан української армії доходив до 20,000 старшин і козаків, з них 1,600 кінних, при 37 гарматах, але для них, як завжди, бракувало зброї й у висліді можна було післати на бойові лінії тільки половину людей. Зброя, а теж набої, від польської армії надходили поволі та й то в дуже обмеженій кількості.223 Отже, в таких умовинах, не могло й бути мови про те, щоб польська армія хотіла передати Бригади УГА з їх озброєнням Дієвій Армії УНР. А втім, вона не пе­ редала Дієвій Армії УНР і самого озброєння розброєних Бригад УГА. В квітні 1920 року, після майже півторарічного існування, Україн­ ська Галицька Армія (УГА) зійшла з поля бою. Вже сам факт існу­ вання УГА має велике історичне значення, бож вона відновила вій­ ськову традицію на західніх українських землях і передала її народ­ нім масам. У збройній боротьбі на трьох фронтах, яку вела УГА, її вояцтво виявило велику політичну зрілість, моральну вартість і бойо­ ву силу. Ці прикмети доказують, що у формі УГА західня вітка укра­ їнського народу мала народню армію, якою може тільки гордитись. В анналах цієї Армії записано низку бойових перемог: героїчну обо­ рону Львова, завзяті проломи ворожого фронту під Вовчухами, сла­ ветну Чортківську офензиву, блискучий похід на Київ. Були теж не­ вдачі й поразки, у висліді яких УГА не добилась мети своєї боротьби, але ці невдач\ й поразки рівноважив старшина й стрілець УГА силою свого духа й розумінням потреби жертви для справи. Боротьба УГА скінчилася програною, але ні вислід війни ні невдачі й поразки під час неї не зменшують заслуг та значення Української Галицької Армії, па­ м’ять про яку житиме вічно серед українського народу.

223 ГБУ, том Ш, ст. 533—538. Звіт стверджує, що повстанський рух пестився в зв'язку а наближенням польських і „петлюрівських” військ.

224 Д-р Володимир Бемко, „Ліквідаційна комісія УГА”, УГА, том І, ст. 559—560.

225 Р. 0. „Рефлексії на „Спомини” д-ра С. Шухевича”, ІЧК 1930, 2, ст. 21—22. Під крип­ тонімом „Р. С.” писав статті гей. Павло Шандрук.

224 Удовиченко, Україно..., нове, праця, ст. 143.

265

ІУ.ОРГАНІЗАЦІЯ И ТАКТИКА УКРАШСЬКОІ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ 1. Загальні завваги про організацію й тактику УГА

Українська Галицька Армія була переємницею австрійської армії й, тому, австрійська організаційна система й австрійські тактичні док­ трини мали великий вплив на мислення штабовців УГА, зокрема тих, що мали штабовий стаж в австрійській армії. А в тім і загал старшин­ ства УГА, яке здобуло воєнний досвід і проходило воєнний вишкіл в австрійській армії, теж був під впливом австрійських організацій­ них схем і тактичних доктрин та живцем переносив їх до УГА, став­ лячись з великим недовір’ям до різних „нових вітрів”, що тут і там повівали. В таких умовинах не можна дивуватись, що, наприклад, но­ сій такого „нового вітру”, — нових ідей, як вести війну в Галичині, — визначний генштабіст полк. А. Лєгар не знайшов послуху для цих ідей серед високого старшинства УГА і його пропозиції були відки­ нені, а він сам вернувся додому, хоч ці його Ідеї могли причинитися до повного перелому в польсько-українській війні й закінчити цю вій­ ну перемогою. Справа в тому, що австрійські організаційні схеми, які відповіда­ ли австрійським воєнним доктринам, мали негативний вплив на УГА, — вони просто не відповідали характерові війни, яку УГА вела в Га­ личині й на Наддніпрянщині, довго лежали важким тягарем на орга­ нізації й тактиці УГА і тільки з трудом УГА звільнювалася від цього вантажу. Нові ідеї, проповідувані полк. Лєгарем, полк. Мєшковським, ген. Грековом та іншими, повільно але певно здобували собі ґрунт, хоч повністю від тягару австрійських доктрин УГА не зуміла звільни­ тися до кінця свого існування. Перша Світова війна 1914-1918 року, після перших спроб вирі­ шити її широкоплянованими маневро-зачіпними операціями німецької армії у Франції, чи російської армії в Галичині, стала здебільша пози­ ційною війною. Війна велася довгими, закостенілими фронтами, які сильно обсаджувано військом за нормою один курінь піхоти й одна батерія артилерії на кілометр фронту. Сам фронт творив складну, розбудовану у глибину, систему фортифікацій, яку боронила, на пе­ редпіллі, продумана система проволок з колючого дроту, засіки, вов­ чі ями тощо. Наступ на такому фронті мав на меті пролом фронту противника, звичайно, з допомогою спеціяльно вишколених пробойових куренів („штурмбатальйонів”). В обороні мистецтво тактики по­ лягало в тому, щоб „злапати” наступ противника, навіть на запіль­ них лініях фронту, знищити наступаючі війська власними резервами та перейти до протинаступу. Завданням артилерії було — знищити густим, „барабанним” вогнем („троммельфаєр”) передову лінію фор­ тифікацій, і так підготовити наступ власної піхоти, а тоді вже пере­ носити вогонь далі на запільні лінії і на групи резерв противника.

266

До наступу ішли теж штурмові саперські частини з вогнеметами, яких завданням було випалювати вогневими ударами останні гнізда спротиву ворога на здобутих лініях фортифікацій. До таких „вломів” чи „проломів” фронту війська готувалися до­ слівно місяцями. До часу наступу тишу на фронті зривали тільки пе­ рестріли стеж чи передових застав, або „встрілювання” власної арти­ лерії у фронтові й зафронтові цілі. Проламавши першу лінію фронту, війська намагалися „звивати” фронт противника ударами в його кри­ ла, але тоді війська противника, звичайно, відходили на дальші лінії фортифікацій і там творили новий фронт. Вся „забава” знову почи­ налася своєю чергою. Очевидно, такий спосіб воювання зовсім не підходив війні в Га­ личині чи на Наддніпрянщині, навіть у примітивній формі. По-перше, доктрина позиційної війни була водночас доктриною оборонної війни, тоді як УГА мусіла вести зачіпно-маневрову війну, бо тільки зачіпноманеврові, наступальні операції могли дати їй перемогу над противни­ ками. По-друге, УГА не мала настільки достатньої кількости військ, щоб обсадити фронт у Галичині чи на Наддніпрянщині. Не зважаючи на те, УГА таки намагалася створити проти польської армії в Галичині без­ перервний фронт, хоч для обсади його не мала потрібних військ. Навіть у квітні 1919 року, після скорочення фронту відступом з Явор.івщини, польсько-український фронт простягався на 300 км. Для його обсади було кругло 50 куренів, тобто один курінь припадав на 6 км фронту, але на конечні резерви не залишалось вже нічого. Було теж намагання посилити слабу обсаду фронту фортифікаціями, але їх розбудову не закінчено до польської травневої офензиви. Польський воєнний істо­ рик В. Гуперт описує, в одному зі своїх творів, українську лінію фор­ тифікацій, слушно завважуючи при цьому, що оборонна концепція УГА, якої висловом була ця лінія, просто, запрошувала противника вести зачіпно-маневрові операції.1 Доктрина позиційної війни, що її УГА невільничо стосувала в пер­ шому періоді польсько-української війни, мала фатальні наслідки для висліду цієї війни. Фронт під Львовом і пролом фронту під Вовчухами — це й були наслідки стосування цієї доктрини. Тим часом, у свому першому періоді, польсько-українська війна мала мати маневро­ вий, партизанський характер. Українські ударні групи мали енергійно протиставитись польським військам, що наступали на Раву Руську, Любачів, із Сянока на Хирів тощо і, не дбаючи про власне та запіль­ не забезпечення, а теж стосуючи в якійсь мірі партизанські прийоми боротьби, бити у крила й запілля противника, знищувати їх, здобува­ ти терен, переводити на ньому мобілізацію, й осягати перемоги, що говорять самі за себе. Інші групи повинні були атакувати, за влас­ ним вибором, Ярослав, Радимно, Засяння, Сянік і Лемківщину, до речі так, як це й робили поляки, що вели іноді свої наступальні акції ду­ же слабими силами (напр. напад майора Вєчоркевіча на Раву Руську). Ще інші групи мали творити резерву для ударних груп та інтервеніювати там, де цього було потрібно. Для ведення такої маневрової, 1 Гуяерт, Заенцє..., назв, праця, ст. 37—38. К&рпвяець, назв, праця, ЛЧК 1934, 11, ст. 9.

267

партизанської війни не було в якостях галицького стрільця ніяких не­ достач, бо він не тільки чверть століття пізніше, в рядах УПА, виявив себе як досконалий партизан, але вже й у 1918-1919 роках показав, що він до такої війни спосібний. Майже від початку війни групи сота. Кле і пор.(сотн.) Головінського, а теж яворівські курені, воювали та­ ким ладом. Вони були тільки заслабі, щоб мати більший успіх; їх треба було підсилити вояками з фронту під Львовом, яких команду­ вання планувало вжити до лобової атаки на завжди переважаючі сили польської залоги м. Львова. На жаль, доктрина позиційної війни під Львовом посилювалася ще й загальним переконаннням, що здо­ бути Львів — це престижева справа УГА. Так, але Львів можна було здобути теж добре виміреними наступальними операціями на Пере­ мишль, Радимно чи Ярослав. . . Польська армія вела проти УГА зачіпно-аґресивну війну від само­ го початку й, у висліді, своїми зачіпно-наступальними операціями від­ бирала УГА один важливий стратегічний пункт за одним. Робила це меншими силами, як їх мали українці, але, стосуючи зачіпно-маневро­ ву війну, мала над українцями психологічну перевагу, бо ці проти польської армії стосували прийоми оборонної, позиційної війни. Док­ трина позиційної війни завдавала шкоду УГА, шкоду тим більшу, що галицький стрілець краще надавався до зачіпно-маневрової, як до по­ зиційної, оборонної війни. Це виявилося дуже переконливо в опера­ ціях Чортківської офензиви й походу на Київ, ведених згідно з мето­ дами зачіпно-маневрової війни, і такі операції в першому періоді поль­ сько-української війни були б запевнили перемогу УГА. УГА з трудом позбувалася доктрин, засвоєних з австрійської ар­ мії. Навіть на Наддніпрянщині, II Корпус УГА постійно запізнювався у поході на Коростень, бо намагався наступати „вирівняним фронтом” усіх бригад. Коли одна бригада спізнювалася, інші на неї чекали, аж фронт вирівнювався. Очевидно, в типічній маневровій війні на Надніпрянщині, бригади II Корпусу УГА повинні були маршувати до визна-» чених цілей, не оглядаючись на інші бригади. У маневровій війні час вельми важливий, спізнення дуже часто рівняється поразці, навіть без бою. До Коростеня армійська Група полк, (ген) Вольфа спізнилася і цей факт був причиною її поразки. Все ж таки, на Наддніпрянщині УГА значно позбулася доктривального переємства з австрійської армії. Тут і там доводилося Бри­ гадам УГА діяти не стабільним фронтом, але роз’єднано, без крилового й запільного забезпечення та без зв’язку. Брак цього зв’язку ще далі нервував галицькі частини, але не було ради, треба було діяти й без нього. Приклад Дієвої Армії УНР, яка оперувала розз’єднаними групами, пів-партизанським (в Зимовому Поході таки партизанським) ладом, був повчальний. Так теж діяла Червона армія в Україні. До ре­ чі, командування Червоної армії видавало директиву за директивою, щоб стосувати методи зачіпно-маневрової війни окремими групами. Коли грозила небезпека, що Південний фронт проти Добрармії ген. Денікіна вестиме операції вирівняним фронтом, згідно з доктриною позиційної війни, главком Червоної армії С. С. Камєнєв проголосив 268

26 вересня оперативну директиву, в якій наказав арміям Південного фронту не йти „стіною”, але бити Добрармію „зосередженими п’ястуками”. Камєнєв писав: „Треба групувати сили на головних напрямках, давати їм завдання, завдавати ними сильні удари, потім накреслювати нові цілі, знову групувати сили й знову вдаряти” .2 Такої директиви бракувало УГА, головно в першому періоді її війни проти польської армії. Під впливом доктрини позиційної війни оперувала теж Дббрармія ген. Денікіна, теж розтягнувши свої сили на довгому фронті й обсаждуючи його дуже слабо. У висліді такої обсади фронту Добрармія не мала потрібних резерв, а під час наступу противника не могла взя­ ти частини з одного відтинка фронту, щоб їх кинути на допомогу ін­ шому. Це настільки дивніше, що Добрармія мала великі маси кінноти, але й ці кінні частини тримали фронт, на якому боронилися в пішому ладі. Тільки один раз маси козацької кінноти під проводом ген. Ма­ монтова вжито для кінного рейду^ в запілля большевиків. Цей рейд, 4-го Донського козацького корпусу ген. Мамонтова, тривав майже пів­ тора місяця (10 серпня—19 вересня) і спричинив жахливі шкоди в за­ піллі большевиків, але на вислід боїв на фронті не вплинув, бо фронт не зумів використати цього рейду. Доктрина позиційної війни мала теж вплив на організацію УГА. Хоч „мішані бриґади”, пляновані полк. Мешковським, мали, згідно з його задумами, відограти свою ролю в маневровій війні в Галичині, зроблено після його відходу з НКГА дуже мало, щоб збільшити їх „рухливість”. Зокрема на польсько-українському фронті бракувало кін­ ноти, створення якої просто занедбано.3 Недолік цей зліквідував щой­ но ген. О. Греков, наказуючи творити кінні частини (1-й Кінний полк, 1-шу Кінну бригаду). Все ж таки, в 1919 році, ні галицька, ні наддніппрянська кіннота не стали тим, чим повинні були бути, тобто „страте­ гічною” кіннотою, здатного виконувати самостійні, стратегічні завдан­ ня. ЇЇ вживано тільки для тактичної (навіть не стратегічної) розвідки і для зв’язку. Дієва Армія УНР створила була свою „стратегічну” кін­ ноту щойно в 1920 році, формуючи Окрему кінну дивізію. Брак „стра­ тегічної” кінноти в об’єднаній Українській Армії був великим занед­ банням, хоч йому напевно можна було зарадити.4 На польському фронті, у скорому часі, співвідношення сил зміни­ лося було в користь поляків. При наявності рівних чи переважних сил противника УГА не змогла вже вести зачіпно-маневрової війни, — треба було творити сильні частини, здатні втримати фронт. Таким чи­ ном, за полк, (ген.) В. Курмановича і може в згоді з його пляном ство­ рити оборонний фронт здовж р. Дністра, постала концепція органі­ зації „міцних бригад”, кожна з двох полків піхоти, посиленої артиле­ рії й відповідних технічних та допомогових частин. Планувалось теж * ГВУ, том II, с*. 390. „Главком” Червової Армії, С. С. Каменев, — це теж колишній полковник царського генштабу.

3 Олександер Ганицький, „Кіннота Української Галицької Армії”, УГА, том І, ст. 205—

210.

'!

4 Лев Шаиковськиі, „Бойовий орел української кінноти. Пам’яті Генерала Петра Дячевка”, Вісті Братства кол. Вояків 1 УД УВА, Мюнхен, 1965, ч. .119, ст. 100—103.

269

сполучування двох таких бригад у піші дивізії. Польська травнева офензива перебила ці пляни і їх переведено в життя тільки в II Корпу­ сі УГА, в якому 1-ша, 3-тя, 4-та і 7-ма Бригади мали по два піші пол­ ки. На Хирівському фронті неофіційно існувала теж Дивізія полк, (ген.) А. Кравса, зложена з груп „Крукеничі”, „Рудки” і „Глибока”, що на­ раховувала 15 куренів піхоти та з Дніпровською гарматною бригадою — 18 батерій артилерії. Мабуть у випадку організації фронту здовж р. Дністра ця сильна дивізія мала боронити найнебезпечніше місце плацдарму УГА між р. Дністром і Карпатами, точніше, лінію між бо­ лотами над р. Дністер і Карпатами.® Доктрини позиційної й у слід за тим оборонної війни трималася УГА не тільки тому, що чимало з її штабовців вважали за „єресь” кожну думку про маневрову війну чи реактивізацію кінноти, яка в ав­ стрійській армії була зведена до зовсім підрядної ролі, але й теж тому, що концепція зачіпно-маневрової війни вимагала рішучости й макси­ мальної напруги сил. Цієї рішучости й напруги всіх сил боялись не тільки в НКГА, але й ще більш в уряді ЗОУНР, який вірив, що без цього й того можна обійтися, бо Антанта й так вирішить справу Га­ личини та жив постійним оптимізмом, що це вирішення буде безсум­ нівно в українську користь. Відповідно до цього сформулювалася теж урядова концепція, що все, чого УГА має доконати, це тільки „витри­ мати” до часу остаточного вирішення. Уряд вірив, що час грає в ко­ ристь українців і в тому була основна помилка, бо час грав у користь поляків. Польського агресора треба було перемогти на полі бою, але про те, як це зробити, ніхто серйозно не думав. Такій настанові зов­ сім відповідала доктрина позиційної війни, що її трималася УГА в пер­ шому періоді польсько-української війни.

2. Організація Української Галицької Армії (А) Деякі історичні завваги

На перших початках, УГА творилася без організаційного пляну, шляхом імпровізації. У Львові створилася й перша бойова група ук­ раїнських військ, основою якої стали два курені УСС й частини львів­ ської залоги, що перевели у Львові Листопадовий Зрив. Ця група діс­ тала була скромну допомогу з краю, яка влилася в існуючі частини. Важлива була допомога краю гарматами.® Організаційною помилкою у Львові було розділення полку УСС на дрібні частини, замість втри­ мати його в цілості, в одній бойовій формації. Після залишення Львова бойові групи українських військ тво­ рилися на шляху просування польських військ. Поставали ці групи, зде­ більше, самочинно, з ініціятиви визначних старшин і їх організатори старалися застосовувати знані їм австрійські схеми військової органі-*6 4 Про концепцію „ніцних бригад” див. УГА, той П, ст. 270—271.

6 І. Фенців (сотник Іван Сітницький) „Українська артихеріл у Львові” 1 - 21. XI. 1918, Л?Я 1929, ч. І, ст. 3—6. Також „Один чотири”, І8 записника гарматника, КЧК 1922, ст. 35—39.

270

зації. З огляду на різні місцеві умовини для творення цих груп, україн­ ські частини згаданого часу мали дуже різноманітний склад. Першу організаційну схему для УГА випрацював молодий, 36літній старшина-генштабіст, полк, (ген.) Євген Мєшковський, якого запрошено на пост начальника генеральної булави (штабу) УГА, здіб­ ний спеціяліст від організації війська, бо за гетьманату працював в ор­ ганізаційному відділі Генерального штабу Української Армії. Схема, яку він придумав, була дуже придатна для УГА й тому втрималася в ній до кінця її існування. Все ж таки, в наслідок відходу полк. Мєшковського, окремі де­ талі його схеми не проведено повністю в життя. Зокрема не були про­ ведені штати (точний розподіл військового персоналу на частини) для УГА, які полк. Мєшковський почав розробляти дослівно в перших днях.7 Це й була організаційна помилка, бо у висліді УГА, до самого майже кінця, мала частини дуже різноманітного військового складу. І так УГА мала, навіть після реорганізації, піхотні курені різної сили, наприклад, бережанські курені в складі групи „Глибока” в силі 180 люда, курінь ІІ/24 (ком. пор. д-р Володимир Левицький) — 350 люда, і курінь ІІ/36 (ком. пор. Петро Шлемкевич) — 850 люда.8 Такий стан був ненормальний і шкідливий. Всі курені УГА повинні були мати од­ накову бойову силу, згідно зі штатами. Після полк. Мєшковського організаційними схемами УГА займав­ ся в ДСВС полк, (ген.) Ґустав Ціріц, майбутній начальник генеральної булави УГА. Та він займався радше розробленням штатів для УГА мир­ ного часу. Згідно з першим пляном, майбутня УГА мала складатися з 3 корпусів, 12 піших, 1 гірської й 1 кінної бригад і цей плян відпо­ відав законові про воєнно-територіяльний поділ ЗУНР. Але пізніше прийнято, що ЗУНР не зможе втримувати, з огляду на свій бюджет, армію такої сили й тому УГА мирного часу зредуковано до сили 4 пі­ ших дивізій, 1 гірської й 1 кінної бригад. Плян цей, до речі випрацьований у ДСВС подрібно, намагався ген. Ціріц перевести в життя, коли був начальником генеральної булави УГА, в епоху її „союзу” з Добрармією ген. Денікіна. З огляду на короткотривалість цього „союзу”, плянів ген. Ціріца не зреалізовано, а Польовий штаб ЧУГА перевів свою реорганізацію за штатами Червоної армії, але втримуючи кістяк складових частин згідно з організаційною схемою полк. Мєшков­ ського.9 Організацією УГА посилено займався ген. Олександер Греков у ча­ сі свого короткотривалого перебування на пості начального вождя УГА. В основному він поглиблював організаційну схему полк. Мєш­ ковського, наказуючи формування необхідної кінноти й випрацьовуючи подрібні штати для окремих бойових частин і запільних форма­ цій та установ. З відходом ген. Трекова з УГА теж ті пляни в життя не проведено.10 7 ® 9 10

Дмитро Паліїв, „Жмут споминів. За генералами”, Ш К 1935, ст. 42. УГА, том. І, ст. 120, 161. УГ4, том П, ст. 272. УГА, том П, ст. 269—289.

271

На Наддніпрянщині НКГА під проводом ген. Мирона Тарнавського і полк. Альфреда Шаманена намагалася своїми організаційними на­ казами впорядкувати організацію УГА і створити однорідну схему ор­ ганізації. Консерватизм окремих бригад став цьому на перешкоді, а по­ тім, в епосі тифозної катастрофи, реорганізаційні пляни мусіли вихо­ дити з інших основ, — існуючі частини треба було редукувати, відпо­ відно реорганізуючи їх, напр. у 7-мій Львівській бригаді два сильні полки реорганізовано в два слабі курені.11 Бригади ставали куренями, але нерідко ці курені не були більші, як одна бойова сотня. Армія ста­ ла зовсім небоєздатна, вона трималася ще разом тільки національною свідомістю й дисциплінованістю галицьких вояків і старшин. (Б ) Загальна організаційна побудова УГА

Згідно з австрійською доктриною організації війська, УГА діли­ лася на бойові й допомогові формації. Якоюсь мірою цей поділ від­ повідає модерному поділові на роди зброї й запільні служби. Але, були й різниці. До бойових формацій УГА зараховувала піхоту, кін­ ноту, артилерію, летунство й панцерні частини (панцерні поїзди й ав­ томобілі), а до допомогових формацій — технічні і зв’язкові частини, польову сторожу, інтендантуру й обози, санітарну й ветеринарну служ­ бу, польову пошту, військове судівництво й духовенство, пресу й про­ паганду. Згідно з модерними доктринами, летунство, — поруч назем­ них військ і воєнно-морської фльоти, — це окремий рід військ, теж технічні й зв’язкові частини — окремі роди зброї, а не допомогові формації. Далі, модерна доктрина відрізняє серед запільних служб службу-комплектування армії, інтендантську службу з обозними вал­ ками, гарматну службу з муніційними валками і зброярськими майстер­ нями, інженерну службу з інженерними парками, складами та само­ хідними колонами, санітарну й ветеринарну службу, службу ремонту (постачання коней), геодезичну службу, комунікаційну службу, по­ льову пошту, військове духовенство й військову юридичну службу і, врешті, залізничну службу. Запасні й вишкільні війська разом зі старшинськими й підстаршинськими школами підлягали через територіяльні Окружні Команди, або безпосередньо Держ. Секретаріатові Військових Справ. Це не була раціональна розв’язка і від цього терпіла армія на фронті, яка підлягала НКГА. Своїми наказами ген. М. Омелянович-Павленко нама­ гався підпорядкувати Окружні Команди з підлеглими їм запасними та вишкільними частинами безпосередно командантам бригад на фронті, які мали стати єдиними господарями своїх кадрів. З цього нічого не вийшло, бо ДСВС ставив спротив і не хотів передати запасних і вишкільних частин фронтовим командирам. Це й було причиною, що кор­ пусні команди організували свої власні вишкільні групи, з яких допов­ нювали фронтові частини. ”

272

Мигович, назв, праця, ШК 1988, 7-8, ст. 25.

На Наддніпрянщині запасні й вишкільні частини, а теж школи, підлягали Команді Етапу Армії (КЕА). Поскільки КЕА підлягала НКГА, теоретично доповнювання фронтових частин ішло справніше, але на ділі доповнювати не було чим, бо УГА не мала своєї територіяльної бази. Щойно зі спізненим проголошенням мобілізації 27 вересня 1919, галицькі бригади дістали 5 повітів, на терені яких провели мобіліза­ цію й вишкіл новобранців та включили їх у свої фронтові частини. Сота. Станимір згадує, що „наддніпрянські новобранці, під проводом галицьких старшин, показались добрими вояками, а в наступі значно перевищали галичан”, але, назагал, мобілізація в тодішніх санітарних і матеріяльних умовинах УГА не могла мати успіху. Не маючи зброї, муніції, військового виряду, одягу, білля й взуття, в умовинах поши­ рення тифу, ці новобранці, у великій більшості, розбігалися по своїх селах.12 (В) Вищі з’єднання УГА Серед бойових формацій УГА слід розрізнити (а) вищі з’єднання УГА, що складаються з бойових частин різних родів зброї та з відпо­ відних допомогових формацій і (б) бойові формації одного роду зброї: піші (стрілецькі) курені, гарматні батерії, кінні сотні. Модерна організація війська рідко передбачує однорідні формації даного роду зброї, бо вже піший (Стрілецький) полк, чи навіть курінь має свої ор­ ганічні гарматні, кіннотні (в модерних арміях: моторизовані) технічні і зв’язкові частини. Вищими з’єднаннями УГА були корпуси й бригади. На Наддніп­ рянщині для виконання оперативних завдань творено армійські групи, у склад яких входили різні корпуси, дивізії чи бригади. Очевидно, ар­ мійські групи не були органічною частиною УГА. В УГА були організовані 3 корпуси, а переходово, під час Чортківської офензиви, навіть 5. І Галицький корпус з постоєм команди в Ка­ мінці Струмиловій, відповідав Львівській військово-територіяльній об­ ласті, II Галицький корпус з постоєм у Бібрці відповідав Тернопіль­ ській військово-територіяльній області, і, врешті, III Галицький корпус з постоєм команди у Стрию, відповідав Станиславівській військово-те­ риторіяльній області. Такий був задум, але на практиці вийшло що ін­ ше: І Галицький корпус доповнювався з округ Львів і Рава Руська, II Галицький корпус з округ Коломия, Бережани, Золочів, а III Галиць­ кий корпус з округ Самбір, Стрий, частинно Перемишль. Станиславівська й Тернопільська округи давали доповнення для II Галицького кор­ пусу, Чортківська округа здебільша для ПІ Галицького корпусу. Окру­ ги: Золочів, Бережани, Тернопіль й Чортків, також Коломия, дали знач­ ні доповнення для наддніпрянських частин, округа Станиславів для до­ повнення спеціяльних частин, що стояли постоєм у тимчасовій сто­ лиці.13 13 Станимір, тав. праця, ст. 112, 115.

273

IV і V Галицькі корпуси сформовано на Поділлі, головно вояц­ твом з терену Чортківської й Тернопільської округ. Новосформовані корпуси не брали участи в боях, а з новосформованих бригад у боях брали участь Бригади 12 (у складі II Корпусу), 14 (у складі III Корпу­ су) та 18 і 21 (у складі І Корпусу). За Збручем новосформовані корпу­ си і бригади (з вийнятком 14-ої) розформовано. Якийсь час у складі II Галицького корпусу існувала 18 Тернопільська бригада (ком. сотн. д-р 1. Цьокан), яку розформовано в Житомирі, та 21 Збаразька бригада (ком. от. Б. Шашкевич), яку розформовано у СтароконстянтинОві. Корпуси, в основному, повинні були складатися з 4 піших бригад, 1 важкого гарматного полку, саперського куреня, телефонічної сотні і допомогових установ та відділів. Важких гарматних полків не вдало­ ся зорганізувати, бо не було важких гармат. Важкі гарматні полки, які прибули з Наддніпрянщини, підлягали НКГА, з вийнятком 2-ої батерії Запорізького важкого гарматного полку, яка підлягала Команді І Галицького корпусу. Не вдалося теж, за браком саперського матеріялу, організувати саперські курені й організовано тільки саперські сот­ ні, яких було в І І II Галицькому корпусах по одній, а в III Галицькому корпусі — 2. Саперські сотні мали нумерацію: 1/1, 1/ІІ, 1/ІІІ, 2/ІІІ. Бригади, за схемою полк. Мєшковського, мали складатися з 4 ку­ ренів піхоти, 1 кінної сотні, 1 легкого гарматного полку з 4 батерій з артилерійською майстернею та муніційною валкою, однієї технічної сотні, одного телефонічного відділу, обозної валки та бригадної лічниці. В деяких бригадах піших куренів було 3, в деяких навіть більше — 5 і 6 . Також легкі гарматні полки мали в деяких бригадах по 5 і 6 батерій. Кінних сотень в усіх бригадах не організовано; в деяких бри­ гадах існували тільки півсотні або чоти. Разом на польському фронті в Галичині було тільки 7 сотень кінноти. (Г) Піхота Української Галицької Армії Піхота була найважливішим, але й найчисленнішим родом зброї УГА. Вона творила 66.3% стану всієї УГА. Для порівняння подаємо, що під кінець Першої світової війни піхота в німецькій армії творила 40% стану всієї німецької армії, у французькій армії — 50.4% і в ав­ стрійській армії 56.1%. Відношення піхоти до інших родів зброї в УГА ще найбільш подібне до російської армії, в якій піхота творила 66.7% всієї армії, але кіннота — 10.5%. В УГА, після створення 1-го Кінного полку й 1-ої Кінної бригади, кіннота творила тільки 2.6% всієї армії. В австрійській армії було ще менше кінноти, бо тільки 1.8% всієї ар­ мії.18 Загально можна сказати, що піхота УГА була не погана. В наступі вона була краща, як в обороні, просто тому, що ніколи не мала заба­ гато набоїв. У наступі вона дуже часто здобувала ворожі становища атакою на багнети. Вояки УГА були теж меткі стрільці, крім того ви­ різнялися ще й підприємчивістю та зарадністю, малою вибагливістю13 13 УТА, том І, ст. 145.

274

Табл. 20 Період К о р п у с и Бригади і+п І Галицький корпус

І

5 Сокальська 6 Равська 9 Угнівсько-Белзька 10 Янівська

И

5 Сокальська 6 Равська 9 Угнівська-Белзька 10 Янівська

І+ІІ

П Галицький корпус

І

1 УСС 2 Коломийська 3 Бережанська

4 Золочівська

11

1 УСС 3 Бережанська

4 Золочівська 7 Львівська І+ІІ III Галицький корпус

ВИЩІ З’ЄДНАННЯ УГА Команданти ген. В. Курманович ген. 0. Микитка полк. А. Шаманек

сотн. 0. Демчук полк. Захаріїн сотн. П. Петрик от. В. Стафіняк сотн. Ю. Головінський от. В. Стафіняк сотн. В. Хром’як от. Б. Шашкевич пполк. А. Долуд сотн. М. Климкевич сотн. Ф. Кондрацький сотн. В. Секунда сотн. В. Коссар сотн. Ю. Головінський сотн. И. Фещур сотн. Ф. Кондрацький сотн. І. Чайка ген. М. Тарнавський ген. А. Вольф от. 0. Букшований пполк. Ф. Тінкль полк. А. Лєгар полк. І. Ом. Павленко от. В. Перський ген. А. Вольф полк. Дідюків от. С. Шухевич полк. С. Чмелик от. 0. Букшований полк. А. Вольф от. С. Ґорук от. 0. Лесняк от. Кучера от. П. Лясковський от. Б. Шашкевич пполк. А. Бізанц полк. Т. Коссак ген. М. Гембачів ген. А. Кравс

Начальники штабу сотн. Б. Гнатевич от. Вурмбрандт от. Зегорш от. А. Ерле от. І. Куніш сотн. 0. Демчук сотн. Ю. Головінський

пор. Бачинський от. Б. Губер

сотн. 0. Демчук сотн. І. Пенчак от. Б. Губер сотн. Маринович полк. И. Папп де Яноші полк. А. Шаманек от. Ф. Льонер сотн. М. Луцький сотн. К. Купчанко

сотн. Ф. Задутович сотн. 0. Луцький

сотн. М. Луцький сотн. Ф. Запутович

сотн. О. Луцький сота. 0. Руцький •полк. И. Папп де Яноші пполк. К. Долежаль от. Р. Якверт от. В. Льобковіц

275

Табл. 20

(Продовження)

Період К о р п у с и Бригади І

7 Стрийська 8 Симбірська (Гр. „Рудки”) Група „Крукеничі” Група „Глибока” 1 Гірська

II

2 Коломийська 8 Самбірська 11 Стрийська 14 1 Кінна

11

Команданти

Начальники штабу

полк. К. Слюсарчук пполк. А. Бізанц от. К. Гофман

сотн. 0. Руцький

сотн. Кравчук полк. Шепель пполк. В. Федорович ген. А. Кравс сотн. М. Федик сотн. М. Маційович от. В. Перський от. Р. Дудинський пполк. А. Виметаль сотн. 0. Рев’юк от. К. Гофман от. К. Шльоссер от. В. Оробко от. Е. Шепарович

пор. 0. Трач от. К. Шльоссер сотн. Ж. Лянґ пор. Ганс Ерліх сотн. 0. Шльоссер сотн. К. Купчанко сотн. Е. Тавчер сотн. Б. Абль пор. К. Аріо сотн. С. де Руменович

IV Галицький корпус ген. А. Ґембачів полк. Н. Какурін 12 от. 0. Леоняк 13 сотн. Т. Галевич 15 от. Р. Дудинський 18 Тернопільська сотн. І. Цьокан пор. Г. Славута 21 Збаразька от. Б. Шашкевич Примітка: Під час Чортківської офензиви 12 Бригада була відпорядкована П Корпусові і 18 і 21 бригади — І Корпусові. Під час походу на Київ-Коростень 18 і 21 Бриґади були часово підпорядковані II Корпусові і потім розформовані.

V Галицький корпус сотн. Е. Штукгайль полк. Г. Коссак 16 Бучацька полк. С. Шепель 17 Чортківська от. І. ГрабовенськиЙ 19 от. Р. Кніттель 20 ? Примітки:

І період до 15 травня 1919 року П період до 15 листопада 1919 року Подано останні ступні, які дані командантн чн начальники штабу пали в УГА. Під час виконування зазначених обов’язків могли мати нижчий ступінь.

276

та видержливістю в маршах. Нічні бої, а теж бої в лісі були їм природ­ но підхожі, зате дуже погано почувалися вони в великих містах (Львів, Київ), чужих галицькому стрільцеві. Загально про стрільця УГА мож­ на сказати, що він потрапляв воювати в таких поганих умовинах, яких просто не знали й не уявляли собі інші армії. Не зважаючи на погане забезпечення в усе потрібне до війни і зокрема в одяг і взуття, стріль­ ці УГА намагалися поборювати всі труднощі і при тому вирізнялися карністю та дисциплінованістю. Недомоги піхоти УГА виникали теж з недостатнього вишколу, на який завжди бракувало часу. У запасних кошах вояцтво діставало тільки основний військовий вишкіл, а бойо­ вий вишкіл уже на фронті,. Крім І Корпусу УГА і Бригади УСС ніхто не подбав, щоби фронтове вояцтво дошколювати в рухомих, при­ фронтових вишкільних групах. У висліді цього старші стрільці знали тільки те, чого навчилися в чужих арміях, новобранці вже були таки слабо вишколені. Найкраще вишколеною формацією УГА була Бри­ гада УСС. Організаційні схеми піших формацій УГА були дуже різноманітні і такими вони залишилися до кінця. Окремі піхотні частини організу­ вались відповідно до існуючих умовин і свою організацію закріплю­ вали в бою. Основною одиницею піхоти УГА був курінь (батальйон). В Галичині такий курінь складався з 4 стрілецьких та 1 скорострільної сотень, при чому кожна сотня ділилася на 4 чети, а кожна чета на 4 рої. У стрілецьких сотнях четверті чети могли бути скорострільні, а в скорострільних сотнях — четвертою четою — чета „боротьби зблизь­ ка” (гранатомети, міномети, вогнемети) або четою піхотних гарматок (Ми могли б вжити літературного терміну „чота”, але в УГА-такий підрозділ називали „четою”, а його коменданта — „четарем”). Чети „боротьби зблизька” існували в УГА у формації УСС, а піхотні гар­ матки у 2-ій і 5-ій Бригадах. Ще під Києвом, в серпні 1919 року, 2-га Бригада мала 9 піхотних гарматок і 5-та Бригада — 2 .14 На Наддніпрянщині НКГА пробувала запровадити однорідну орга­ нізаційну схему для піхотних частин. Курінь мав складатися з 3 стрі­ лецьких сотень, кожня по 3 чети по 3 рої. Четверта чета могла бути організована як легкоскорострільна чета з 4 легких скорострілів, го­ ловно системи Льюїса чи Кольта. Скорострільна сотня мала мати 3-4 чети важких скорострілів по 2 важкі скоростріли системи „Максим” на двоколісних. Якщо курінь мав більш, як 12 важких скорострілів, повинен був надвижку віддати частинам, не надто багатим на такий рідзброї. Все ж таки, стрілецькі курені УГА отягалися з переходом на но­ ву тридільну систему, затримуючи наприклад, у бригадах І Кор­ пусу УГА, всюди курені з 4 стрілецькими сотнями і 5-ою скоростріль­ ною сотнею. Старшини аргументували, що в таких куренях краще ви­ ділити курінну резерву. Очевидно, скорострілів ніхто не збірався від­ давати, а розділював на стрілецькі сотні так, що вони мали легкі й важкі скоростріли. Деякі курені (УСС, 5, 10 Бригади) мали навіть по 25 скорострілів, які створювали значну вогневу силу й хотіли її зберег­ ти і надалі. u Купчанко, назв. праця, Ш К 1923, ст. 113.

277

Подробиць про організацію піхотних частин УГА не подаємо, во­ ни подані, докладно у збірниках УГА.15 В нашій табличці подаємо тільки реєстр піхотних частин УГА, які затрималися довший час і ство­ рили бойову історію галицької піхоти в Галичині й на Наддніпрян­ щині. ,5 Лев Шанковський, „Піхота УГА”, УГА, том І, ст. 145—175. Йото ж „Організація УГА в світлі Наказів НБГА з червня-іипня 1919 р.”, УГА, том П, ст. 269—296.

Табл. 21

РЕЄСТР ПІШИХ П О Ж ІВ І КУРЕНІВ УГА

Полки Курені 1 п УСС 1/1 УСС

Доповняюча округа ЗУНР ЗУНР

ІІ/1 УСС

ЗУНР

Ш/1 УСС 2 п УСС 1/2 УСС ІІ/2 УСС 1/2

Станиславів Бережани Чортків Коломия

ІІ/2

Коломия

Ш/2

Коломия

5 пп

Львів

1/5

Львів

ІІ/5

Львів

6 пп І/б ІІ/6

Бережани Станиславів

ІІІ/6

Станиславів

7 пп 1/7

Золочів

ІІ/7 8 пп 1/8

Золочів

И/8

Тернопіль

278

Золочів

Примітки Відомі команданти сотн. 3. Московський Курінь смерти сотн. М. Чичкевич пор. О. Іванович сотн. М. Староселедь Курінь Червоної сотн. Б. Білинкевич Калини пор. М. Драгомирецький пор. С. Іваницький пор. І. Яремич пор. І. Воробець t сотн. Д. Гошоватюк сотн. В. БукшованиЙ t пор. В. Гринів сотн. М. В’язав ський сотн. В. БудзиновськиЙ сотн. 0. Рев’юк пор. І. Остап’як от. В. Черський сотн. С. Козак сотн. 3. К. Черевко com С. Козак сотн. М. Сковронський сотн. П. Баковим пор. М. Гой сотн. Б. ЗагаЙкевич пор. Н. Рогожинський пор. Л. Макарушка сотн. П. Газдайка сотн. 3. Чолган . пор. Д. Блавацький сотн. В. Метельський сотн. М. Боровий сотн. П. Іванів пор. €. Наливайко сотн. С. Заліпський пор. М. Баґан

1/24 (*) ІІ/36 V/36 ім. князя Льва ім. князя Льва теж 1/3

теж ІІ/З теж Ш/3 теж І Станиславівський теж III Станиславівський

теж IX курінь теж X курінь теж XI курінь теж XII курінь

Табл. 21 По л к и Курені 1/5 ІІ/5

Доповняюча округа Львів Львів

ІІІ/5 1/6 И/6 ш/6

Львів Рава руська Рава руська Золочів Рава руська

13 пп 1/13 II/13 1И/13

Львів Львів Стрий

14 пп 1/14

Тернопіль

II/14

Стрий

III/14

Чортків Самбір

1/8 ІІ/8 ІІІ/8

Станиславів Коломия

IV/8 1/9

Перемишль Чортків

ІІ/9

Рава руська

ІІІ/9

Рава руська

(Продовження) Відомі коменданти nop. І. Ващук nop. С. Копаницький пор. В. Манько сота. І. Чайка чет. Гриневич пор. Герус

Примітки

І Яворі-вський (**) II Яворівський (2 сотні)

сотн. І. Кле от. Р. Волощук пор. 0. Левицький сотн. В. ЧарнецькиЙ чет. С. Михаськів пор. К. Стасишин сотн. Р. Мар от. М. Дибуляк сотн. В. Бачинський сотн. С. Рибачевський сотн. С. Рибачевський сота. В. Бачинський пор. Л. Комарівський t пор. Б. Гладилович пор. А. Тарнавський сотн. 0. Станимір t пор. 0. Найда. сотн. Д. Бізанц пор. М. Підгірний сотн. Шмідт пор. М. Давибіда f чет. І. Пушкар пор. М. Заворотюк пор. А. Бабій сотн. Березюк

теж 1/7 (***) теж ІІ/7 теж XXIII Стрийський 2 пп „Городок” теж IV/7 теж XXIV Стрийський

кол. ІІІ/24

з групи от. Мартиновича, перше ІИ/9 І Угнівський (****) кол. 1/9

У нашому реєстрі нараховано 47 піших куренів УГА, які проісну­ вали в УГА, як організовані військові частини, майже до кінця існу­ вання армії. До реєстру не враховано куренів, які існували тільки пе­ реходово, наприклад, у Бригадах 12-13 і 15-21, а теж куренів Груп „Крукеничі” й „Глибока” й 1-ої Гірської бригади, які, під час першо­ го відвороту, перейшли на інтернацію до ЧСР. Тоді перейшли до ЧСР 4 курені Гірської бригади, 3 курені Групи „Крукеничі” (зглядно їх рештки) і 6 куренів Групи „Глибока” — разом 13 куренів. У нашому ордебатаї на день 1 квітня 1919 року ми нарахували бу­ ли 51 піших куренів, що тоді стояли на польському фронті. Д-р Любомир Макарушка нарахував у своїй студії про Чортківську офензиву 52 піхотні курені УГА.16 Різниця між підрахунком д-ра Л. Мака14 Макарушка, наав. праця, УГА, том IV, ст. 59.

279

Табл. 21 По л к и Курені 1/10

.Продовження)

Доповняюча округа Львів

ІІ/10

Станиславів

ПІ/10

Коломия

IV/10

Тернопіль

1/11 ІІ/11

Коломия Самбір

Ш/11

Стрий

IV/11

Коломия

1/14 II/14 ПІ/14

Коломия Станиславів Чортків

Відомі команданти

Примітки

„Бляхарі” (назва пполк. А. Долуд від шоломів) сотн. М. Климкевич кол. II Станиславівський сотн. М. Климкевич пор. Т. Глібчук сотн. А. Лісковацький кол. ІН/36 у групі пор. П. Шлемкевич „Угнів” t чет. Г. Васкан сотн. В. Гамаль пор. М. Дацьків сотн. В. Романишин кол. Окремий Гуцульський пор. Г. Голинський Загін сотн. М. Байрак пор. М. Хронов'ят пор. Г. Шемлій пор. П. Прибитківський кол. IV/36 сотн. Б. Абль + пор. О. Богачевський пор. Д. Богачевський сотн. І. Д. Молещій пор. Я. Голота пор. В. Юрків

Пояснення:

Старшини, які загинули в боях на чолі своїх куренів, мають знав перед своїм прі­ звищем. (*) Окружна команда в Коломиї вислала 9 похідних куренів на фронт: 4 з 24 пп ім. гетьм. Дорошенка (1/24, П/24, ПІ/24, 4/24) і 5 куренів з Полку ім. гетьм. Мазепи (1/36, П/36, Ш/36, IV/36 і V/36). Не всі курені враховано в реєстр. П/24 (к-т В. Левицький) у групі „Глибока”, IV/24 (к-т сотн. Ф. Запутович був розформований і розділений між інші курені 2-ої і 3-ої Бригад. (**) Курені 6-ої Равської бригади мали дуже важкі втрати під час І відвороту. їх переформовано з новобранців Золочівської й Тернопільської округ. В новосформовашб бригаді к-тами куренів були: 1/6 — nop. Н. Яців, П/6 — com І. Кле ПІ/6 — пор. Бабій. (***) Під Львовом 7-ма Бригада мала 5 куренів (1/7, ІІ/7, ПІ/7, IVV7 і V/7. Під час відвороту мали великі втрати курені ІП/7 (к-т f сотн. А. Степанів) і V/7 (к-т пор. РоГушевський). їх розформовано. Переформовано теж курінь 1/7 — com М. Ліванського, який брав участь у другій офензиві на Городок. (****) У складі цього куреня, до кінця існування УГА, проіснувала сотня добровольців з Холмщини (Холмська сотня) під командою сотн. 0. П. Єрощука.

рушки й моїм є в тому, що я пропустив V/X курінь 10-ої Бриґади, який існував тільки переходово в часі Чортківської офензиви, а теж курені 12-ої, 18-ої і 21-ої Бригад, але додав 2 курені 2-го Полку УСС, які мали свою бойову історію, зокрема у важких боях проти Добрармії ген. Денікіна під Христинівкою й Ладижином. Коли ж взяти підраху­ нок д-ра Л. Макарушки за основу й додати до нього два курені 2 -го Полку УСС і теж 13 куренів, які вийшли на інтернацію в чужій держа­ ві, тоді можна прийняти, що Галичина із своїм 3,000,000 українським населення на території 40 повітів виставила власними силами 67 ку­ ренів піхоти, які були зорганізовані як бойові частини на фронті. Це рівновартість більш, як 22 полків піхоти по 3 курені, і більш, як 7 ди­ візій піхоти по три полки піхоти в кожній дивізії. Коли брати під ува260

гу оптимальне очікування від населення аграрних країн, що у воєн­ ний час 1,000,000 того населення має виставити три піші дивізії, то населення Галичини осягнуло 77.8% цієї оптимальної вимоги. Дуже багато, коли взяти до уваги стан виснаження населення великою вій­ ною, різкий брак старшин і майже повний брак зброї та виряду для армії. Створена оцим всенароднім зусиллям піхота УГА могла стати чудовим знаряддям для розгортання такої ж зброї української армії на Наддніпрянщині, але це було годі зробити в умовинах Чотирикут­ ника смерти, в якому знайшлася вся українська визвольна справа, а з нею й українські армії на переломі 1919-1920-их років. (Ґ) АРТИЛЕРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ Гей то не піхота, ані кавалерія А то наша славна артилерія! (З пісні УГА) Артилерія УГА була дійсно славна. Мала вона прекрасних стар­ шин і досвідчених гармашів. Заслугою артилерійських старшин УГА була її зразкова тактика співпраці артилерії з піхотою, що її вони розробили та яка особливо підходила зачіпно-маневровому характе­ рові війни в Галичині й на Наддніпрянщині. Працюючи над засадами цієї модерної тактики, артилерійські старшини УГА порвали з док­ тринами позиційної війни, яка вимагала від артилерії тільки підтрим­ ки для піхоти з далеких, більш чи менш, укріплених позиційна по­ ставили засаду рухомої підтримки для піхоти: просування в наступі з нею, але й теж частого випаду вперед неї, щоб картеччю спиняти наступ противника. І, справді, аннали артилерії УГА знають численні випадки, коли батерії УГА в повному розгоні заїздили перед лінії власної піхоти і спинювали наступ противника, пориваючи за собою до наступу захитані власні піхотні курені. А коли ці курені мусіли відступати, бо не було набоїв, на полі бою залишалися гармати і во­ ни вирішувати бій. Гарматні батері УГА були завжди перші і завжди останні на полі бою. Робили за себе і за інших, понад свій обов'я­ зок і часто понад свої сили.17 Маючи вироблену власну тактику рухомої співпраці з піхотою та застосовуючи цю тактику в численних боях, артилерія УГА вияви­ лася найкращим родом зброї УГА як у Галичині, так і на Наддніпрян­ щині. Вона (артилерія УГА) своєю тактикою і своїм технічним вмін­ ням перевищувала значно артилерію всіх своїх противників. Польський воєнний історик В. Гуперт віднотовує „дуже погану" опінію ген. Гре17 Про артилерію УГА, див. Сота. Степан Мацькевич, „Артилерія УГА”, УГА, том І, ст. 177—181 і далі історії полків артилерії УГА. “ї подають теж інші праці: Пор. Петро Прудиус, „1-пшй гарматний полк”, УГА, том П, ст. 91—94; Сота. Роман Фріш, „Із днів слави артилерії УГА. Сторінки до історії 6-го гарматного полку УГА”, КЧК 1928, ст. 146—150, Володимир Марак, „Коротка історія 9-го гарм. полка УГА”, Ш К 1932, 1, ст. 17—21. Про початки артилерії УГА, див. теж Д-р Ьан Околот, „Зі споминів команданта батерії на відтинку Угнева”, ЛЧК 1934, 7-8, ст. 17—18 і його ж „Під Кристинополем”, ЛЧК 1980, ст. 13—14.

281

кова про польську артилерію,18 але не розуміє її причин. Просто то­ му, що вона з ніякого тактичного погляду, за вийнятком хіба полку познанської артилерії з групи полк. Конаржевського, не дорівнюва­ ла артилерії УГА. У травневих боях під Миколаєвом, коли познанці наступали на здеморалізовані подекуди курені 7-ої Львівської брига­ ди, цей польський полк одинокий стосував тактику рухомої співпраці з власною піхотою, таку притаманну для артилерії УГА.19 Крім цього польська армія переважала УГА кількістю важкої артилерії, якої подостатком не мали українські армії, бо німці вивезли з України всі важкі гармати, на які тільки змогли покласти свою руку. Артилерія Червоної армії також уступала, з кожного погляду, артилерії УГА. Цільність вогню артилерії Червоної армії була слаба, Гранати її часто не вибухали, врешті й тактично ця артилерія нічим особливим себе не проявила. Артилерійські частини Добрармії були кращі, але їх було мало й вони також не були надзвичайні в дії. На жаль, у боях проти Добрармії артилерія УГА не могла проявити сво­ єї вищости і зокрема своєї рухливости, бо вчасна осінь змінила була всі шляхи в непрохідні болота і колеса гармат стрягли в них по самі осі. До того ж гармати після численних боїв були зужиті й вимагали негайної направи,20 муніції, вперше в історії артилерії УГА, було об­ маль, коні не мали достатнього фуражу, а гармаші один за одним па­ дали від тифу. Це зовсім зрозуміло, що в таких умовинах артилерія УГА не могла проявити повністю своїх якостей. Артилерія УГА творила доволі чисельну бойову формацію УГА. Вона схоплювала, пересічно, 10.5% особового складу всієї УГА. У від­ ношенні до піхоти УГА, вона мала, пересічно, 8 гармат на кожних 1.000 бійців піхоти. Для порівняння подамо, що в 1914 році французь­ ка й німецька армії мали тільки по 6 гармат на 1,000 бійців піхоти, російська й австрійська армія — тільки по 4. Але під кінець війни російська й австрійська армії мали вже по 10 гармат на 1,000 бійців піхоти, німецька й французька — вже по 16. Таким чином можемо прийняти, що насичення УГА артилерією доходило австрійських норм під кінець війни. В Армії УНР воно було дещо нижче — 7 гармат на 1.000 бійців. Бойову історію артилерії УГА творили 12 гарматних полків УГА, про які дані подаємо в окремій табличці. Постання й розвиток артиле­ рії УГА з’ясував сотн. Степан Мацькевич і до цієї розвідки відсилаємо читача.21 Про кількість батерій артилерії УГА існують такі дані: на польському фронті в дні 1 квітня 1919 року було 50 батерій галиць­ ких і 18 наддніпрянських, під час Чортківської офензиви — 49 бате­ рій галицьких і 6 наддніпрянських, а на Наддніпрянщині — 47% ба­ терій галицьких і 6 наддніпрянських. У галицьких батеріях на Над­ дніпрянщині було 177 легких і 10 важких гармат.22 ’® Гуперт, Заенце..., назв, праця, ст. 87. Таж же, ст. 64.

02 6 тари, поле направив свої ціїком вужиті гармати в бердичівських наЗстервях. Див. Фріш, назв, праця, ст. 146 і УГА, той І, ст. 191.

21 Мацькевич, назв, праця, У ТА, том І, ст. 177—181.

22 Маварушха, назв, праця, УТА, том IV, ст. 59 і наша праця — табх. 9 і 18.

282

Формуючись із розброених артилерійських полків австрійської ар­ мії, артилерія УГА мала початково австрійський гарматний матеріял. Були це гірські 7 см пушки, польові 8 см пушки й 10 см польові гавбиці. Важчих австрійських гармат не було й тому важких гарматних полків не сформовано. В Галичині існувала тільки 1 батерія УГА із двох російських 42-лінійних далекострільних пушок (10.68 см.) під ко­ мандою чет. Костинчука, яка пізніше ввійшла у склад 8 -го Гарматно­ го полку УГА. Брак важкої артилерії в УГА вирівняло прибуття до Галичини 2-го й 6 -го Гарматних полків СС і 1-ого Запорізького важкого гармат­ ного полку. В 2-му полку була батерія 48-лінійних (12.19 см) гавбиць (сота. Е. Білинський). У 6 -му полку була одна батерія із 6 -дюймових гавбиц (3 гавбиці 15.24 см.) і 2 батерії далекострільних 43-лінійних пу­ шок (6 пушок — 10.68 см). У 1-му Запорізькому важкому гарматному полку було 3 батерії далекострільних 42-лінійних пушок (12 пушок — 10.68 см). Гарматна бригада СС вислала також під Львів спеціальну гармату для обстрілювання літаків, зладжену згідно з найновішою тех­ нікою з першої світової війни (к-т хор. Колесник). Гармата була при­ кріплена до вантажного автомобіля й була у розпорядженні НКГА. Під час першого відвороту ця гармата була знищена.28 У другій половині березня й першій половині квітня 1919 р. ав­ стрійський гарматний матеріял УГА змінено на російський. Гарматні полки переозброєно російськими польовими тридюймовими пушками М 1903, калібру 7.62 см. Прибуло теж дві батерії 48-лінійних польових гавбиць (12.19 см), які дістав 7-ий Гарматний полк. Згадки мемуа­ ристів (сота. С. Мацькевич, сота. Р. Фріш та ін.), мовляв, гарматні полки УГА дістали російські гармати щойно за Збручем, невірні. На скравку території за Збручем, на який перейшла УГА, не було ніяких гармат. Не було їх навіть для того, щоб озброїти ними Запорізьку гарматню бригаду, яка втратила була всі свої гармати (80) в переїзді через Румунію. Переозброєння артилерії УГА сталося ще в Галичині, на польсько­ му фронті, бо для австрійських гармат почало вже бракувати стрілен, яких ніде не можна було набути. Разом з російськими гарматами вислала Армія УНР до Галичини цілі потяги стрілен. Одна тільки Гарматня бригада СС вислала до Галичини 4 потяги артилерійських стрі­ лен, понад 120 вагонів.2324 Після переозброєння російськими гарматами, не бракувала вже в Галичині артилерійських стрілен й артилерія УГА могла повністю застосовувати свою блискучу тактику. В поході на Київ артилерійської муніції стало менше, приблизно по 40 гранат на гармату.25 Взагалі, на Наддніпрянщині всі полки артилерії УГА дістали тільки 4,400 стрі­ лен 28 Брак стрілен особливо давався відчути під час війни проти Добрармії й не було надії, щоб їх можна було звідкись довезти. Уряд прагнув, щоб УГА вела війну проти Добрармії ген. Денікіна, 23 Д&пшевнч, назв. праця, ст. 157—158.

24 Таж же, сі. 154, 157.

35 Купчанко, назв, праця, Ш К 1923, ст. 108.

283

мовляв ця війна дуже популярна в українському народі, але не давав засобів для ведення цієї війни. Гарматний полк УГА складався з команди (командант полку й адьютант), 3-5 батерій, муніційної й харчевої валки та ліквідатури. До полку, був теж, звичайно, приділений 1 лікар і 1 ветеринарний лі­ кар. Полк із 4 батерій мав, звичайно, 16 старшин, 280 підстаршин і гар­ машів, 370 коней і 16 гармат, 1-2 скоростріли, 270 крісів, 130 возів і 6 польових кухонь.27 Після реорганізації, проведеної на Наддніпрянщині Начальною Командою УГА, у 12-ох гарматних полках УГА було по­ над 400 старшин, около 4,000 підстаршин і гармашів та понад 4,500 коней. Ми згідні з сота. Мацькевичем, що в Галичині загальний харчо­ вий стан усіх гарматних полків дійшов до 7,000 людей і понад 6,000 коней.28 В часі примусової злуки УГА із Червоною армією большевики перевели „реорганізацію” артилерії УГА таким чином, що добрі, випробовані в боях, гармати колишніх гарматних полків забрали собі, а на їх місце приділили своє старе „барахло”. З решти, а теж із кол.

6 Полку важких гармат СС, створили 9 легких, 2 кінні, 4 важкі батерії, разом 15 батерій, в яких було 52 гармати. У Запасному гарматному дивізіоні у Вінниці було 4 гармати. Більшість цих гармат дісталася в руки полякам, але вони не вважали за потрібне віддати їх своїй „союзниці” Армії УНР, яка в той час була дуже бідна на артилерію. . .

26 Яворівськвй, назв, праця, ст. 74 (Зізваная неї. Івана Ґураля, мунідійного референта НКГА на процесі ген. М. Тарнавського).

27 Марак, назв, праця, M R 1932, ст. 20.

28 Мацькевич, назв, праця, УТА, том І, ст. 180.

284

РЕЄСТР ГАРМАТНИХ ПОЛКІВ УГА

Табл. 22 Полк

Гарматний кіш

1 УСС Коломия Золочів Стани славів Золочів Коломия Стани славів 2 Станиславів Коломия Коломия Козятинська 3 Станиславів Станиславів Станиславів Стрий

4 Золочів Золочів СС Золочів

5 Золочів Золочів Чортківська Золочів

6 Золочів Золочів Золочів Золочів

7 Стрий Стрий Стрий Станиславів Стрий

Команданти

легкі

от. Я. Воевідка 1 t сота. В. Тотоескул сотн. Я. Курилюк 1 nop. І. Балешта пор. Виханський 1 пор. А. Вайдакевич чет. М. Волошин 1 пор. Б. Грабовенський сотн. Т. Поліха пор. М. Брик 1 сотн. І. Балтро сотн. С. Мацькевич сотн. Мацькевич пор. Ю. Ціховський пор. Канюк 1 пор. В. Семака пор. Тригук 1 пор. Б. Власенко 1 dt . Ю. Шепарович пор. Т. Мацьків 1 пор. Б. Попович сотн. Ф. Скацель 1 сотн. В. Зубрицький 1 пор. Т. Мацьків 1 от. П. Лясковський пор. Ю. Полянський 1 пор. Сорокевич 1 хор. Ліницький пор. А Бучак 1 сотн А. Циганик пор. д-р Г. Давид 1 чет. 0 . Мельникович 1 пор. В. Клодницький чет. 0 . Мельникович сотн. І. Цап’як 1 сота. Р. фріш пор. Ванчура чет. 0 . Винничук чет. І. Яросевич пор. L Околот пор. Проців 1 пор. днр К. Годованець 1 от. Е. Кнейфель 1 пор. І. Михайлів пор. Р. Олексій 1 сотн. С. Когут сотн. І. Медвідь пор. М. Кречковський 1 23 До переносу:

Б ат е рії гірські кінні гавбичн:

•

1

1

1

1

1 1

1 1 1

1

6

28Е

(Продовження)

Табл. 22 Гарматний кіш

Полк

8 Золочів Стрий Стрий

9 Золочів Золочів Золочів Золочів

10 (**) Золочів Золочів Золочів 11 Стрий Стрий Коломия Стрий

14 Коломия

Команданти 3 переносу: сотн. 0. Бранднер сотн. 0. Царевич чет. Костинчук сотн. Біркеяав пор. В. Бабій пор. Сіві хор. Грицкевич хор. Юлійчук от. К. Карась чет. Ліщинський сотн. В. Ґалан (***) чет. А. Козак пор. І. Балешта сотн. К. Бранднер чет. 0. Тишовяицький чет. М. Колтунюк пор. І. Лазор чет. Г. Пушкар пор. В. Стафіняк пор. П. Гнатківський сотн. І. Слезак сотн. 0. Баб’юк

? ? Разом:

легкі

23

Батерії гірські кінні 1

гавбичні

6

1

1 1 . •

*

1 1 1

1 1 1 1 1

1 1 1 1 1 1 1 4о****) ї

ї

7

Пояснення: * ** *** ****

Батерія даіекостріхьних пушок (дві 42-хінійні [10.68 см] пушки). Батерія чет. Ліщинського була сформована зі здобутих польських гармат. Батерія сотн. В. Ґалана мала назву „Батерія смерти”. На Наддніпрянщині тільки 38 легких батерій і 5 легких батерій, перетворених ів гавбичних батерій, 2 гавбичні батерії, 1 далеко стрільна батерія, одна кінна батерія й одна кінна півбатерія (2 гармати) при 1-му Кіпному полку. Разом на Наддніпрян­ щині: 47% батерій.

(Д) КІННОТА УКРАЇНСЬКО! ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ Великим організаційним недоліком обох українських армій було те, що вони не зуміли зорганізувати більших кіннотних з’єднань, які могли б виконувати самостійні воєнні операції так, як це робили в Червоній армії 1-ша Кінна армія Буденного, або в Добрармії 4-ий Дон­ ський козачий корпус ген. Мамонтова. На жаль, про створення укра­ їнської стратегічної кінноти ніхто не думав, хоч на Україні не браку­ вало відповідних традицій, людського й кінського матеріялу, а теж кіннотного виряду. Адже ж, кіннота колишньої російської армії голов­ но творилася й доповнювалася на Україні, а багато кінних полків цієї 286

армії сягали своїми традиціями до козацьких полків старої Гетьман­ щини.29 Коли 1-ша Кінна бригада прибула до Вінниці, до неї зголосилося добровольцями чимало старшин кол. російської кінноти. На жаль, го-* ді було їх прийняти, бо для них бракувало коней, кіннотного виряду, зброї. Прийнято тільки одного, який зголосився з власним конем і при повному виряді та зброї. Це був колишній штаб-ротмістр 8-го Лубен­ ського гусарського полку — Гриць Гречаьівський. Для 1-ої Кінної бри­ гади сота. Гречанівський був дуже цінний набуток. Очоливши запас­ ний кіш бригади, він не тільки зумів вишколити її у притаманних для російської кінноти бойових ладах, але й мав особливий талант у ви­ шукуванні сідел, кіннотного виряду та зброї, яких бригаді дуже бра­ кувало. Він теж організував з наддніпрянців пластунський курінь і гар­ матну кінну батерію, які дуже добре трималися у війні проти Добрармії. Таких старшин треба було спровадити до Галичини і немає сум­ ніву, що вони були б створили кінноту УГА. Доктрина позиційної війни дуже знецінювала значення кінноти. В австрійській армії кавалерійські дивізії були спішені. При піхотних дивізіях існували тільки кавалерійські сотні, завданням яких було вес­ ти обмежену розвідку і, головне, служити для втримування зв’язку. Відповідно до цього, спершу в УГА існували тільки кінні СОТНІ'чи пів­ сотні. Разом, на польському фронті, УГА мала тільки 7 кінних сотень, які служили командантам бригад для ведення розвідки і втримування зв’язку. Тим часом польська армія творила кіннотні полки, які встря­ вали в бої й часто вирішували їх у свою користь. Кінноту УГА фактично створив щойно ген. Греков. Він наказав І Корпусові УГА організувати кінний полк, а крім цього заплянував створити 1-шу Кінну бригаду в складі 2 полків. 1-ий Кінний полк скоро сформувався й у поході на Київ відограв значну ролю. 1-ша Кінна бригада дістала щоправда, з Армійського Вишколу 2,000 вишколених кіннотників (ще в австрійській армії), але за браком коней, зброї й кіннотного виряду не могла в Галичині остаточно сформуватись й ви­ йшла за Збруч, як кістяк майбутньої бригади, везучи майбутніх „ула­ нів” на возах свого обозу. Щойно у Вінниці вдалось їй остаточно сформуватись при великій допомозі сота. Гречанівського. Але повну свою вартість, як кіннотна частина, вона здобула щойно на постої в німецьких колоніях Херсонщини (21.1—6.IV, 1920), де виміняла свої коні, забезпечилася в одяг і виряд, та пройшла основний кавалерій­ ський вишкіл. Вона стала модерною кіннотною частиною й такою ру­ шила у свій партизанський рейд на з’єднання з Армією УНР у І Зимо­ вому поході. Переходячи через Чортківщину у складі Армії УНР, як 5-ий Херсонський кінний полк, вояки проходили недалеко рідних са­ диб, але не задишили полку. Дня 24 серпня 1920 року всі галичани у 5-ій Херсонській дивізії покинули фронт на Дністрі і подались у Че29 Про традиції української кінноти існує дуже цікава праця Нестора Короля, Укршнське козацтво — родоначальник кінного війська Московіг-Росії, Ню Йоре, 1963, На­ укове Товариство ім. Шевченка, ст. 96.

287

хословаччину. З кол. 1-ої Кінної бригади УГА вийшло на інтернацію в Чехословаччині 22 старшин і 137 підстаршин та кіннотників.30 На Наддніпрянщині кіннота УГА (3 полки й окремі сотні) нара­ ховувала 1,340 шабель. В Армії УНР (8 полків й окремі сотні) було 2,385 шабель. Якби були цю кінноту об’єднали, можна було диспону­ вати кіннотною групою в силі 3,725 шабель. Це половина з цього, що мав у 4 Донському козацькому корпусі ген. Мамонтов, і 37% з того, що мав у І Кінній армії Буденний. Кіннотна група в 3,725 шабель, по­ силена піхотою на возах й кінною артилерією, могла виконати важ­ ливі диверсійні завдання, наприклад для прориву залізничної лінії Київ-Коростень чи, навіть, для атаки запілля Коростенської групи Чер­ воної армії. Червона армія, Добрармія, а навіть „армія” батька Махна давали чимало зразків таких диверсійних рейдів кінноти, але в укра­ їнських штабах про це не думали. Щойно І Зимовий похід збагатив значно досвід у цьому ділі, але на використання його було вже запіз­ но. До речі, в українській армії не бракувало й фахівців кіннотної справи, щоб назвати тільки кількох: ген. С. Кульжинський, генштабу полк. Ол. Сливинський, полк, (ген) І. Омелянович-Павленко, полк. Єлчанінов (мол.), генштабу полк.(ген) В. Петрів, генштабу полк. Ю. Отмарштайн та ін. У наступній табличці подаємо реєстр кінних полків УГА. Вони складалися з 4 кінних сотень у 1-му Кінному полку і з 3 кінних со­ тень в обох полках 1-ої Кінної бригади. Крім кінних сотень, кожний кінний полк мав теж одну кінну скорострільну сотню з 8 в’ючними скорострілами типу „Шварцльозе” (австрійські). Поділ сотень був чотиридільний: кожна сотня на 4 чети, а кожна чета на 4 рої. Кінна скорострільна сотня мала теж 4 чети по 2 скоростріли в кожній. Кінні сотні, таким чином, були сильніші, як піші, просто тому, щоб їх мож­ на було вжити й у пішому бою. В такому випадку, три чети беруть участь у бою в спішеному ладі й одна чета є „коноводами”.31 90 Подано бойовий стан; харчовий стан до 300 старшин і кіннотників. Про сам перехід, див. Д(митро) М(икитюк), „Перехід групи Кравса до ЧСР”, УГА, том І, ст. 590-—593 і подана там література.

91 Штат кінної сотні: УГА, том II, ст. 286—287.

288

РЕЄСТР КІННИХ ПОЛКІВ УГА

Табл. 23 Полки Сотні

Коменданти

1 кп 1 2 3 4 ск 1 Кінна бригада 1 кп 1 2 3 ск 2 кп 1 2 3 ск

К-т Н-ш

Примітки

сотн. Е. Геніґ чет. 0. Панас пор. 0 . Вайнгаймер пор. Т. Винник пор. М. Алексевич сота. Янович сотн. В. Возняк от. Е. Шепарович сотн. С. де Руменович потім: сотн. 0 . Заславський от. Єднак сотн. С. де Руменович назва: „гвардійська” чет. П. Дереш пор. М. Гавриляк пор. 0 . Трач чет. І. де Руменович сотн. Р. Ярий хор. 3. Винницький пор. Г. Вайс пор. Т. Пасічник чет. 0 . Яськевич

(Е) ЛЕТУНСТВО УКРАШСЬКОІ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ Летунство УГА вписало теж славні бойові карти у свою історію. Основу для летунства створив 3-й Одеський авіаційний дивізіон, який формувався в Одесі за гетьманату. У висліді інтервенції відомого одесь­ кого українського діяча д-ра І. Луценка в команданта Одеської повітря­ ної округи полк. Самойловича і за дозволом гетьмана Павла Скоропад­ ського дивізіон цей перелетів з літаками й літунами до Шатави і звід­ си до Красного, де вже c o m Петро Франко й пор. Василь Томенко формували летунський відділ. Дивізіон мав б літаків, у тому новий мисливський літак „Нюпор” та 5 старих розвідних літаків. З цими літаками прибули полковники Борис Губер, Джан Булат Кануков і сот­ ники Василь Євський, Василь Булатів, пор. Аркадій Шеремецінський і хор. Хаз Булат Кануков (брат полковника), теж 6 підстаршин-механіків і 9 козаків. У Красному був уже також пор. Степан Слезак, кон­ структор австрійських гідроплянів. Летунський майдан у Красному вибрано не тільки з огляду на вигідне його положення у відношенні до польсько-українського фронту, але й тому, що тут залишилися після Австрії летунські репараційні варстати, до речі, дуже добре ус­ татковані. Так постав у Красному Летунський відділ УГА, який розвинувся пізніше в летунський полк, що складався з 3 бойових сотень й летунської бази з репараційними варстатами. Відділ розростався з дня на день і до нього прибували у значній кількості українці-літуни з росій­ ської й австрійської армій. Штаб Повітряної Фльоти УНР з полк, (ген) 289

Віктором Павленком на чолі, а теж Начальник Авіяції УНР, сотн. На­ конечний, дуже допомагали летунству УГА, достачаючи йому літаки, бомби й муніцію. Тож у Летунському відділі кипіла праця: в день ле­ ти на фронт, чи праця на майдані й у варстатах і ввечорі доповняю­ чий летунський вишкіл. І так воно було аж до трагічного вечора 5 люі ого 1919 року. Цього дня увечорі був виклад полк. Губера про бомби й кидання їх на ворожі цілі. Під час викладу полк. Губер хотів задемонструвати бомбу, яку раніше зложив навіть у приявності своєї дружини. Під час демонстрації бомба вибухла в його руках. Згинули на місці: полк. Бо­ рис Губер, пор. Орест Гумецький, хор. Хаз Булат Кануков, хор. Ми­ хайло Нестор і хор. Осип Швець, а померли пізніше, не прийшовши до притомносте, пор. Олекса Басан, пор. Василь Томенко й пор. Іван Люпул. Сотн. І. Фостаківський був тяжко поранений. Це був дуже ве­ ликий удар по Летунському відділі УГА. Полк. Борис Губер, командант 3-го Одеського авіяційного дивізіону, був не тільки знамениитй літун-мисливець, але й видатний конструктор літаків кол. російської армії. Після полк. Гувера перебрав команду Летунського відділу полк. Джам Булат Кануков, який у трагедії 5 лютого втратив свого рідного брата. Та нещастя далі переслідувало летунство УГА. Під час першо­ го відвороту УГА, в наслідок саботажу австрійця-комуніста чет. Кубша, якого прийнято до летунства УГА, літак з полк. Кануковом і дво­ ма механіками впав та розбився коло Озірної й всі вони загинули. Кубш пробував утекти на літаку, але сотн. В. Євський дігнав його і збив. Полк, князь Булат Кануков, північний кавказець з національности, був теж визначний літун-мисливець кол. російської армії. Щиро відда­ ний українській визвольній справі, був вельми люблений своїми під­ владними. А проте, великі персональні й матеріяльні доповнення, які дістав Летунський відділ, дали йому змогу переорганізуватись на початку квітня 1919 року в Перший Летунський полк. Сформовано 1-шу Летунську сотню, яку передано в розпорядження III Корпусу УГА. ЇЇ командантом був пор. А. Хрущ, літун австрійської служби і мала вона, після доповнення, 12 літаків, а її летунський майдан був у Дулібах коло Стрия. 2-гу Летунську сотню сформовано у Красному під командою сотн. Никандера Залозного. Вона обслуговувала фронт І і II Корпусів УГА і мала 7 літаків. 3-тю Летунську сотню сформовано у квітні і вона відійшла до Тернополя обслуговувати новий фронт над Збручем. ЇЇ командантом став сотн. Н. Залозний і мала вона 5 літаків. У той час командантом 2-ої сотні став полк. Кануков, який теж командував Летунським полком. Комендантом летунсько’і бази, варстатів і запасного коша був сотн. Степан Слєзак. Кількість літаків у полку дійшла до 80 літаків, але літаки були частинно старих типів і частинно зужиті частими летами. Бойова діяльність летунства УГА була дуже жива. Кожного дня, як тільки дописувала погода, літаки всіх сотень летіли на фронт. Лі­ 290

таки, що виконували бомбометні лети, або лети над ворожим фрон­ том, завжди летіли в супроводі мисливців, що належали до „Відділу смерти” й мали по боках трупячі черепи й кості навхрест. Інженерлетун co m Р. Зємик подає, що українські літаки виконали 15 бомбо? метних налетів на Львів і 10 на Перемишль.32 Під час другого бомбометного налету на Львів пошкоджено міську електрівню до того, що вона довший час була нечинна. До кінця лютого 1919 р. летунство УГА виконувало свої завдання майже без перешкод, й українські лі­ туни своїми бравурними атаками наганяли страх на польських літу­ нів. Щойно в половині березня 1919 року появилася більша кількість польських літаків і то опанцерених. Але й тоді польські літуни оми­ нали зустрічів з українськими мисливцями, хіба що мали велику пе­ ревагу. В квітні появилися ще й американські літаки із зорганізова­ ної в ЗСА „Ескадри льотнічої ім. Тадеуша Косцюшкі”, з якої два лі­ туни згинули в боях з українськими літунами. Про бойову перевагу українського летунства свідчить факт, що в боях з українськими літу­ нами польське летунство втратило 18 літаків, а українське тільки 1. На цьому літаку летіли сота. Петро Франко й ст. дес. Кавута, яких поляки полонили, але обидва вони зуміли втекти з польського полону й вернутися до Красного. На жаль, ст. дес. Кавута згинув пізніше, ви­ пробовуючи літак у Проскурові, який розбився. В боях з бодьшевиками над Збручем українці втратили 1 літак, на якому загинув добрий літун, бул. ст. дес. Томас.33 З летунських асів летунства УГА найвизначніший був сота. Василь Євський, який мав 9 перемог, далі пор. Аркадій Шеремецінський — З (відібрав собі життя 21 квітня 1919 року, заломаний психічно з при­ воду поразок Армії УНР), сота. Хведір Алєлюхін — 2, чет. Микола Сєриків — 2 і полк. Б. Губер та пор. Рудольфер по одній. Останнього польського літака (новий німецький Фоккер) зістрілив сота. В. Єв­ ський над Зборовом під час Чортківської офензиви. Літак цей опісля віднайдено й розмонтовано для вжитку власної майстерні. Стан Летунського полку УГА при кінці квітня 1919 року мав 35 старшин і 300 підстаршин та стрільців, у тому 25 старшин-пілотів і зорців та 11 підстаршин пілотів і зорців. З 80 літаків, що їх різними способами придбав Летунський полк УГА, тільки 25 могли виконува­ ти бойову службу. З інших пляновано в майстернях зробити справні літаки, але відворот УГА перешкодив цим плянам. Слід підкреслити, що добрих літаків на Україні не було. За гетьманату, щоправда, при­ збирано у формованих тоді 8 авіяційних дивізіонах до 500 літаків, але справних літаків з цієї кількости не було більш, як 10%. Німецька ар­ мія, вивозячи все вартісне з України, поклала була свою руку також на літаки. У висліді літаки, що їх мало українське летунство, були вельми поганої якости. Німецький пілот, що бачив їх у Кам’янці, зая­ вив українським старшинам, що в Німеччині кращі літаки викидають, 32 Інж. Сотн.-Летун Р. Земик,, „Дещо про летунство УГА”, Український стталець, 1922, 13, ст. 10.

33 Там же, 192*2, 14, ст. 4.

291

як зужиті, і що тільки патріоти, для яких в обороні батьківщини не­ має нічого страшного, можуть літати такими літаками на фронт.84 На Наддніпрянщині, Летунський полк УГА переформовується в Летунський дивізіон УГА у складі 2 сотень, розвідної й боєвої. Летун­ ський майдан мав цей дивізіон у Шатаві. 7 серпня 1919 всі літаки лі­ тали з Шатави на Жмеринку й бомбардували ворожі панцерні поїз­ ди. Пізніше дивізіон перейшов до Вінниці і літаки літали на ХвастівКиїв. Перейшовши до Козятина при кінці серпня, дивізіон відставив З зужиті літаки і переформувався в сотню, яка перейшла 17 вересня знову до Вінниці і тут пізніше проходила все жахіття „Чотирикутни­ ка смерти”. Добрармія забрала летунську сотню до Одеси, а в складі ЧУГА її підпорядкували штабові 44-ої дивізії. Тут, востаннє, літуни УГА, дор. А. Хрущ, nop. І. Огар і ст. дес. Масюкевич, здобули „бойові нaгopoди,, Червоної армії.85 Великою перешкодою для розвитку летунської діяльности на Наддніпрянщині був брак бензини. Від цього браку терпіли українські армії, Добрармія й Червона армія. А втім, на українському фронті, 12-та армія мала тільки один летунський ди­ візіон із 5 літаків, з яких 3 втратила в боях на українському фронті. Для створення летунства УГА дуже заслужився сота. Петро Франко, син великого українського письменника. Це йому і врахував мос­ ковський окупант, знищуючи сина Великого Батька, якого з усіх сил намагається змалювати як предтечу „комунізму” в Західній Украінї.88 (Є) ПАНЦЕРНІ ЧАСТИНИ УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМП Панцерні частини УГА складалися з панцерних автомобілів та пан­ церних поїздів. Про оба роди панцерних частин збереглося мало свід­ чень і тому про них мало відомо. На польському фронті УГА мала 2-3 панцерних автомобілів, в ос­ новному призначені до боротьби на вулицях Львова. Чекаючи на це своє призначення, панцерні автомобілі УГА не відограли ніякої бойо­ вої ролі. Існує контроверсія про походження цих панцерних автомобілів. Дехто твердить, що ці панцерники прибули з України з Корпусу СС, але є теж твердження, що панцерники побудував у дрогобицьких варстатах пор. інж. М. Солодуха, про якого теж відомо, що він будував панцерні поїзди в Дрогобичі та в Жмеринці. На Україні, у склад І Корпусу УГА, увійшов Автопанцерний диві­ зіон СС, який сформувався з Сердюцького автопанцерного дивізіону,3456 34 Там же, 1922, 15, ст. 4.

35 ГВУ, том Ш, ст. 241—242.

36 Література про іетунство УГА: Corn Петро Франко, „Летунський відділ: УГА”, J4R 1937, 10, ст. 3—5, 11, ст. 9—12; Іван Лемківський, ,Детунство УГА”, J4R 1938, Ц ст. 7—10, 12, ст. 15—17; Рудольф Звмик „Дещо про летунство УГА”, Українським Сшталець, 1922, 13, ст. 9—11, 14, ст. З—5, 15, ст. 4—5; „Причинки до історії нашого летунства”, Ш К 1922, ст. 74—77; Ф. „Летунський відділ УГА”, КЧК 1924, ст. 129—131; Сотн. Іван Фостаківський, „Летунство УГА”, УГА, том І, ст. 217—240. Див. теж спо­ гади Михайла Шарика, Діти війт, чаот. 2-3, Вінніпег 1956, Клюб приятелів україн­ ської книжки. До летунства належала теж „путобальонна сотня (к-т полк. Коновалов), яка мала один бальон під Львовом, а другий під Хировом. Про неї див. у працях Земика (назв, праця, УС 1922, 18, ст. 11) і Фочаківського (УГА, том І, ст. 230-231).

292

що існував за гетьманату. У трьох його сотнях було б панцерників, крім цього чета мотоциклістів та автопанцерний парк. Бойової ролі він не відограв, бо був брак бензини. Автопанцерний дивізіон перебрав у складі УГА також під час її примусової злуки з Добрармією й Черво­ ною армією. Большевики перевели чистку у старшинському складі ди­ візіону, розстрілюючи старшин, серед них теж галичанина, чет. Сте­ пана Левандовського зі Стрия, студента львівської політехніки й фа­ хівця автопанцерної справи.3738 Про п а н ц е р н і п о ї з д и УГА наші відомості теж обмежені, від­ повідні свідчення бракують. Згідно з таємним щоденником НКГА, поль­ ський воєнний історик Вітолд Гуперт подає, що УГА мала на поль­ ському фронті 4 панцерні поїзди. В цьому роді зброї польська армія переважала УГА принаймні трикратно, маючи 3-4 панцерні поїзди на лінії Рава Руська-Белз, 5-6 панцерних поїздів на лінії ПеремишльЛьвів і 2-3 панцерні поїзди на лінії Перемишль-Хирів. Крім чисельної переваги слід ще підкреслити, що польські панцерні поїзди були мо­ дерної конструкції, тоді як українські панцерні поїзди були, здебільша, примітивні. Із згаданих панцерних поїздів УГА, маємо інформації тільки про панцерний поїзд ч. 2, яким командував чет. Теодор Швець, а командантом скорострілів був хор. Омелян Верхола.88 Перший провізоричний поїзд під цією назвою збудував у Дрогобичі nop. М. Солодуха, він мав одну гармату і 3 скоростріли. У березні nop. М. Солодуха збудував новий модерний панцерний поїзд, критий сталевими панце­ рами, що мав 1 гармату й 7 скорострілів. Обидва ці панцерні поїзди визначилися в боях на львівському фронті. На жаль, цей панцерний поїзд довелось у першому відвороті зірвати, бо відступаючі україн­ ські частини передчасно знищили міст на Дністрі. Про інші панцерні поїзди УГА на польському фронті нічого не ві­ домо, — хіба тільки, що панцерним поїздом ч. 1, на лінії ХодорівЛьвів, командував бравий старшина, пор.(сотн.) Степан де Руменович. Морський старшина з фаху, в УГА сотн. Степан де Руменович коман­ дував панцерним поїздом, а потім був в 1-ій Кінній бригаді начальни­ ком штабу й командантом 1 Кінного полку. В роки II Світової війни, як командор німецької воєнно-морської фльоти, командував Фльотилією Вікінгів, що прославилась у боях на Азовському морі. Коло 300 українських моряків служило в цій фльотилії. Брат Степана, чет. Іван де Руменович, командант скорострільної сотні в 1-ій Кінній бригаді, попав у совєтський полон як бойовий летун і помер, вернувшись з по­ лону. На Наддніпрянщині УГА мала 3 панцерні поїзди, всі здобуті від Червоної армії. Два панцерні поїзди здобула на шляху Проскурів-Староконстантинів 4-та Золочівська бригада, з них один здобув 7-ий Полк сотн. П. Ґаздайки і другий — 8-ий Полк сотн. П. Іванова. Оба панцерні поїзди були модерні й важко озброєні, бо мали по 22 скоростріли та по 5 гармат у спеціальних панцерних вежах. Перший панцер­ 37 Шухевич, назв. праця, част. V, ст. 29—31.

38 Д-р Іван Каршгаець, „Панцерний поїзд ч. 2”, Ш К 1936, ст. 82—89. .

293

ний поїзд, мабуть під назвою „Стрілець”, увійшов у склад II Корпусу УГА, другий, під назвою „Галичина” належав до Армійської групи ген. Кравса. Третій панцерний поїзд здобув III курінь 8-ої Самбірської бри­ гади у Жмеринці, але про його дальшу долю, назву і призначення нічого не відомо. У Жмеринці, від большевиків, був теж захоплений найкращий український панцерний поїзд „Вільна Україна”, який спершу діяв у складі 4-го Панцерного дивізіону Армії УНР та потім був при­ ділений до 1-ої Бригади УСС і мав залогу з УСС. У грудні 1919 року цей панцерний поїзд захопила на лінії Шепетівка-Козятин польська армія й перейменувала його на „Довбур”.39 Про долю панцерних поїздів УГА на Наддніпрянщині, про їх ко­ мандний склад і про бойову історію нічого не відомо. Відомо тільки, що в Жмеринці перебував конструктор галицьких панцерних поїздів, пор. інж. М. Солодуха. Чи і скільки він побудував, чи пак перебуду­ вав панцерних поїздів у Жмеринці, про те деталів немає, але відомо, що він тим ділом займався.40 3. Запілля й допомогові формації Української Галицької Армії (А) ФРОНТ І ЗАПІЛЛЯ

Організаційним недоліком УГА був брак територіяльного розме­ жування між обширом фронту й обширом запілля. Таке територіяльне розмежування перевів щойно ген. Греков, що й визначив, які пові­ ти Галичини належать фронтовим етапним командам, та які команді запілля.41 Таким чином, влада НКГА розтягалася тільки на фронтові Части­ ни, тобто на корпуси, групи й бригади. Всі частини, що не підлягали фронтовим командам, навіть якщо були розташовані у прифронтовій полосі, підлягали виключно ДСВС. Співпраця між фронтом (тобто НКГА) й запіллям (тобто ДСВС) не завжди була така, яка повинна була бути, навіть тоді, коли начальником Генеральної Булави НКГА й Державним Секретарем Військових Справ була одна ж і та особа (ген. Курманович). Його зацікавлення, з природи речей, більше кон­ центрувалися довкруги фронту, як довкруги запілля. А втім, ледве, чи й багато можна вимагати від одної особи, очевидно перепрацьованої і хворої. Спроби НКГА, щоб своє наказодавство поширити на запілля та щоб команданти корпусів і бригад на фронті були єдиними господаря­ ми запільних кадр і матеріяльних запасів, не дали висліду при спротиві ДСВС і його референтів. Але, ці референти, які по собі не залиши­ ли майже ні одного письмового звіту про свою відповідальну діяль­ ність в ДСВС, на жаль не пояснили, як це так було, що в запіллі під час відвороту натрапляли фронтові частини на багаті магазини му39 ГВУ, том П, ст. 713.

40 Література про панцерні поїзди українських армій має одну позицію: Сота. Д. Ґонта, „На панцернику „Хортиця”, КЧК 1932, ст. 71—86.

41 УГА, том II, ст. 281—282. Див. теж Сота, д-р Володимир Бемко, „Команда Запілля і Команда Етапу”, УГА, том І, ст. 362—364.

294

ніції, яких уже не можна було вивезти, коли на фронті муніції браку­ вало, або цивільне населення розтравлювало багаті магазини взуття, коли на фронті стрільці ходили босі. У висліді незчисленні запаси за­ хоплювали поляки, румуни, цивільне населення, дезертири, бо ніхто CBO: ечасно не відповідав на наглі вимоги фронтових команд, які потребу­ вали всього: свіжих похідних сотень із запілля, зброї, муніції, одягу, взуття, виряду. У запіллі створився бюрократичний апарат, який, як кожний бюрократичний апарат, діяв поволі й неефективно, боронячи перш-за-все свої власні інтереси і ніяк не турбуючись інтересами фрон­ ту, які виглядали йому далекі й маловажні. З цього погляду факт встановлення Диктатури ЗОУНР і послідов­ на реорганізація воєнної адміністрації УГА були корисні для УГА. Можна тільки жаліти, що цей факт стався так пізно. Тоді, в червні 1919 року, скасовано ДСВС й Окружні команди, а їх функції розділе­ но між Військову Канцелярію Диктатора і НКГА. НКГА стала госпо­ дарем фронту, його етапів і його запілля. До НКГА перейшли всі справи, що стосуються організації й вишколу армії та забезпечення її в усе потрібне до війни, а при Диктаторі залишилися функції, які належать здебільша суверенам держав, отже справи персональні, судівництва, преси і пропаганди. На нашу думку, цей поділ був би іде­ ально діяв під час польсько-української війни, але він, на жаль, прий­ шов запізно. Фактично цей поділ діяв на Наддніпрянщині, де остаточ­ но сформувалася Військова Канцелярія Диктатора в Кам’янці.42 На Наддніпрянщині УГА не мала свого запілля, дарма що для мо­ білізації був для неї призначений окремий район. Екстериторіяльність УГА, створена цим фактом, була важким недоліком її становища на визволених землях України. Було б добре, якби УГА мала була свою територіяльну базу хочби по лінію ген. Дельвіґа. Але, відповідно до цього, в її організації не було вже Команди Запілля, а тільки Команда Етапу Армії (КЕА). Вся визволена територія рахувалась етапом фрон­ ту УГА. КЕА підлягали всі нефронтові установи й формації УГА, але КЕА підлягала наказам НКГА. Таким чином, всі нефронтові установи й формації підлягали теж НКГА. (Б) КОМПЛЕТУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ Служба комплетування УГА не була наладнана якслід ні в Галичині, ні на Наддніпрянщині. Хоч рамки для комплетування УГА створив за­ кон про військово-територіяльний поділ ЗУНР, який ділив територію ЗУНР на три військові області й 12 військових округ (без Закарпаття) та, відповідно до цього, покликав до життя Обласні й Окружні Вій­ ськові Команди, то про дальшу організаційну працю щодо комплету­ вання армії людьми й воєнним матеріялом вирішували вже самі ко­ манди. У результаті цього, ввесь час польсько-української війни, па­ нував хаос, який ДСВС, що був зверхником цих команд, не старався опанувати й навести в ньому військовий лад. Окремі ОВК (Окружні 42 0. Ізидор Сохоцький, „Військова Канцелярія Диктатора”, УГА, том І, ст. 136—138.

295

Військові Команди) діяли без згори устійненого пляну: в деяких зор­ ганізовано полки з різними порядковими числами й назвами, в інших — запасні „коші” чи навіть тільки „запасні курені”. Важливим недолі­ ком була відсутність військового р е є с т р у , який вводив би в ар­ мії лад точно за порядковими числами й присвоєними назвами пол­ ків різних родів зброї, що є в кожній армії підставою для створення тривких військових традицій. Іншим недоліком організації ОКВ був брак точного пляну, які саме частини і яких родів зброї повинна дана ОКВ організувати. Про ці справи рішали, на власну руку, окружні команданти. Тим часом точний плян повинен був відповідати організації УГА в часі миру. Такий плян, у ДСВС, опрацював був ген. Ціріц, і йо­ го треба було реалізувати. Згідно з цим пляном, УГА мирного часу мала складатися з 16 полків піхоти, 2 полків гірських стрільців, 2 кін­ них полків, 8 польових (легких) гарматних полків, 4 важких гармат­ них полків, 1 гірського гарматного полку, 1 кінного гарматного диві­ зіону, 1 окремого гарматного полку (найважча артилерія), 2 саперських куренів, 1 піонірського куреня, 1 звідомного полку (полк зв’язку), 1 залізнодорожного куреня, 1 обозного куреня та 1 санітарного куреня. Ми навели ці числа, щоб їх далі сконфронтувати з тим, що було. А було так, що деякі ОКВ організували, на своїй території, по два піші полки (Коломия, Станиславів), але інші округи, що за австрійських часів організували теж по два піші полки (Стрий, Золочів), тепер ор­ ганізували тільки по полкові, чи куреневі, хоч мали приблизно цю са­ му кількість населення, що й округи Коломия чи Станиславів. Наступ­ на табличка подає інформацію про організаційну діяльність ОВК.

296

Табл.

24

ЗАПАСНІ ВІЙСЬКА УГА В ГАЛИЧИНІ

Окружні Військові Команди Запасні частини

Область: Львів ОКВ Львів Зап. Кіш ОКВ Рава руська Зап. Курінь ОКВ Перемишль ОКВ Самбір Зап. Кіш Старш. Школа Піхоти

Область: Тернопіль ОКВ Золочів Зап. Кіш Старш. Школа Піхоти Зап. Гарм. Кіш ОКВ Тернопіль

1 полк піхоти ОКВ Бережани Зап. курінь ОК В Чортків Зап. курінь Зап. саперський курінь

Область: Сганиславів ОКВ Чернівці ОКВ Коломия 24 полк піхоти 36 полк стрільців Старш. Школа Піхоти Зап. Гарм. Кіш Окр. курінь 36 пс

Відомі команданти

Постій/Назва

ген. В. Курманович сота. С. Козак сота. П. Бакович от. І. Коссак сотн. Шилкевич

Камінка струм. Яричів новий Жовква (*)

от. І. Грабов енський сотн. М. Мельник сотн. І. Д. Молєщій nop. М. Хронов’ят чет. Д. Кульчицький команди не було сотн. д-р І. Цьокан or. С. Лещій от. О. Лесняк полк. Г. Стефанів сота. С. Заліпський сота. И. Фещур сотн. М. Грицина от. С. Лещій от. д»р Н. Гірняк сота. Р. Комаринський сотн. д-р І. Цьокан штолк. В. Федорович шюлк. д-р О. Ковшевич сота. П. Бігус сота. 0 . Левицький сотн. А. Олексин от. В. Оробко от. Мартинович nop. К. Кізюк полк. Г. Коссак сотн. Т. Примак от. Ф. Тінкль сота, д-р П. Зволинський пор. 0. Тарновецький от. Ф. Рімаль сотн. Р. Шипайло сотн. 0 . Баб’юк пор. Я. Голота

Ім. гетьм. П. Конашевича Сагайдачного

ім. Симона Петлюри

Стрий (**) ім. гетьм. П. Дорошенка ім. гетьм. І. Мазепи

Заболотів

Із справою комплетування УГА в’яжеться теж справа спеціальних в и ш к о л і в, про які в літературі предмету знаходимо мало інформа­ ц і ї 48 Підставовий вишкіл проходили вояки УГА в запасних части­ нах, які подекуди організували теж скорострільні вишколи і підстаршинські школи. Отже в запасному коші вояк піхоти проходив тільки поодинокий стрілецький вишкіл і бойовий вишкіл у складі роя чи43 43 Омелян Клюн, „Армійський вишкіл УГА”, УГА, том І, ст. 365—867.

297

Табл. 24 Окружні Військові Команди

(Продовження) Відомі коменданти

Постій/Наз-ва

Запасні частини от. Т. Рожанковський от. Р. Дудинський сотн. Б. Гарасимів от. А. Ляер 1 стріл, полк от. Н. Русин 2 стріл, полк сотн. О. Слезинський Зап. кінн. полк сотн. Заморока Зап. Гарм. Кіш сотн. І. Сітницький Старш. Школа Арт. сотн. інж. Л. Шепарович Звідомний полк Залізнодорожний курінь сотн. Сакс ОКВ Стрий от. В. Котович сотн. В. Хром'як Зап. Кіш от. О. Клюн Зап. кінн. полк от. О. Ремер сотн. Е. Шепарович Зап. Гарм. Кіш от. Ф. Лянґ Зап. піонірський кіш пор. інж. В. Комаринський Зап. скор. сотня пор. В. Похмур ський Сотня залізн. мостів чет. А. Рудницький

ОКВ Станиславів Кіш УСС

частиною: Товмач

ім. гетьм. Б. Хмельницького

Жидачів

Переходово створено теж: ОКВ .Дрогобич от. І. Грабо вен ський Пояснення: 9 ОКВ Перемишль не існувала, бо її територія була здебільта зайнята польськими вій­ ськами. Повинна була бути створена в дальшому запіллі, надр, у Дрогобичі так, як ОКВ Рава руська була перенесена до Жовкви, хоч жовківський повіт входив у склад ОКВ Львів. ** Територія^ зайнята румунськими військами; повинна була бути створена в вапіллі, напр. у Коломиї (або в Городенді) й адмініструвати старшинами та стрільцями, що прийшли 3 Буковини. Тієї адміністрації не створене й тому буковинці перейшли до Армії УНР.

ПІ ДСУМКИ З існуючих 10 військових округах (без Дрогобича) було розташовано: Піших і стрілецьких полків, кошів і запасних куренів (без Коша УСС) Кінних полків Гарматних полків (кошів) Звідомний полк Залізнодорожний курінь Саперський курінь (кіш) Піонірський курінь (кіш) Сотня залізничних мостів Окремо: Летунський полк Автоколона

12 2 4 1 1 1 1 1 1 1

чети, рідко у складі сотні. Програми для цього вишколу вживано австрійські, приймаючи очевидно зміни й термінологію, що її вживав Легіон УСС в австрійській армії. Організації б о й о в о г о вишколу (співдіяння в рамках сотні, ку­ реня, полку) в УГА не наладнано. Такий вишкіл проводила тільки 1-ша Бригада УСС, в якій існувала для цього спеціяльна частина: Ви­ шкіл УСС (к-т сотн. В. Краснопера). Окремо організовано теж бойо298

вий скорострільний (к-т сота. О. Квас) і мінометний вишкіл (чет. М. Заклинський). Було б добре, якби при всіх бригадах були організовані такі вишколи. Відомо тільки, що 4-та Золочівська бригада мала доб­ ре поставлений бойовий скорострільний вишкіл під командою сота. І. Рудницького. Цей організаційний недолік УГА скоро добачив ген. Греков, на­ казуючи створити рухомі корпусні вишкільні групи по 4,000 вояків та крім цього, велику групу — Армійський Вишкіл у складі 20,000 вояків, з яких 5,000 мали бути постійно готові до походу і 15,000 мали ви­ школюватися в 3 групах. До речі, рухому корпусну вишкільну групу створено ще раніше (к-т сота. Б. Гнатевич в І Корпусі УГА), а за ген. Трекова вона ще організувала Підстаршинську школу І Корпусу УГА, яка проіснувала теж на Наддніпрянщині. А р м і й с ь к и й Вишкіл нараховував 8,000 вояків і, в такому скла­ ді, перейшов Збруч. Але за Збручем у ньому існували тільки Школа Старшин Піхоти (к-т от. О. Драган), Школа Старшин Артилерії (к-т сота. І. Сітницький), Підстаршинська школа й Вишкіл скорострільців.. Інші частини Вишколу перемінились у „жнивні сотні”, які не тільки збирали, за третину, збіжжя з поміщицьких земель, але й вели масову культурно-освітню роботу в районі 27 сіл, положених довкола с. Груш­ ки, де містився Армійський Вишкіл. Частина ця дуже потерпіла від тифу, втрачаючи, між іншими, свого команданта полк. Костя Слюсарчука й команданта II групи — сота. Михайла Подолюка, які померли на тиф. Ген. Греков наказав теж створити артилерійський запасний курінь з вишкільною артилерійською групою, запасний саперський курінь і вишкільну групу при залізнодорожному курені. На Наддніпрянщині артилерійський запасний курінь існував при Армійському Вишколі, запасний саперський курінь перемінився в технічний курінь, а залізнодорожний курінь, який мав постій у Жмеринці, зорганізував залізнодорожний вишкіл на 350 осіб під командою сота. інж. Василя Рижевського. Пізніше покликано до життя ще другий такий вишкіл у Балті. Крім цього, 1-ша Кінна бригада організувала свій запасний кіш у Він­ ниці, який проіснував у складі Бригади аж до злуки з Червоною ар­ мією. (В ) Технічні формації Української Галицької Армії

В УГА технічні формації були допомогові формації, а не рід зброї. Вони ділилися на частини саперські, піонерські, самоходові, залізнодорожні і частини зв’язку. Саперські частини в УГА не відіграли ве­ ликої ролі, вони займалися здебільша будовою або направою мостів, шляхів, військових об’єктів і фортифікацій, а теж нищили залізничні шляхи й мости підривними матеріялами. Технічні майстерні направ­ ляли зброю та відчищували муніцію, знайдену на старих побоєвищах, або виміняну в населення за нафту чи сіль. Технічних матеріялів було зовсім мало, великі їх склади у Львові й Перемишлі попали в руки поляків. Українці перебрали тільки саперські склади в Угнові, Коло­ 299

миї й Чорткові, при чому, дякуючи енергії угнівських старшин, виве­ зено завчасу залізницею й підводами в запілля великий мобілізацій­ ний магазин шанцевих інструментів з Угнова до Сокаля, — великі за­ паси екразиту, динаміту, світляних пістолів і ракет, ссучі помпи, пан­ церні, залізно-бетонові стовпи та інше.44 Вишколом саперських сотень для УГА займався Запасний Саперський Кіш у Чорткові під командою пор. Корнила Кізюка. В часі від січня до березня 1919 року цей кіш вишколив 4 саперські сотні. Одна з цих сотень, 2/ИІ (тобто друга сотня III Корпусу) визначилася в Пер­ шому відвороті, зриваючи стратегічно важливі мости в Галичі і Єзуполі.45 1/1 саперську сотню організував чет. Євген Вертипорох. Передбачено, що в кожному корпусі буде один сапєрський курінь з 4 саперських сотень, майстерні, саперського магазину й обозної вал­ ки, яку теж називали „парковою сотнею”. Цього пляну не виконано, були сформовані тільки 4 саперські сотні. Деякі саперські сотні сфор­ мовано при бригадах. І так 1-ша Бригада УСС мала саперську сотню під командою пор. В. Клима (потім пор. Калитчука), 7-ма Львівська бригада мала саперську сотню під командою пор. Самуїла Вайса, 10-та Бригада — під командою чет. Кароля Фрея, 14-та Бригада переходо­ во під командою пор. К. Кізюка й 18-та Бригада — під командою пор. Леопольда Шерера. Про інші бригади не відомо, щоб вони мали са­ перські сотні. Разом, отже, УГА мала коло 9 саперських сотень. Задум ген. Трекова, щоб організувати запасний сапєрський курінь з 3 сотень (по одній на кожний корпус), майстерні й паркової сотні, зреалізовано на Наддніпрянщині, де створено технічний курінь під ко­ мандою пор. К. Кізюка. Завдяки його енергії та завзятості, частина ця була дуже добре зорганізована й мала велике технічне майно. З цим майном вона й перейшла, у квітні 1920 року, до Армії УНР. П і о н е р с ь к і сотні УГА мали вишколюватися в Запасному Ко­ ші, що його розташовано в Жидачеві, недалеко місця, де велика вже р. Стрий впадає до Дністра. Місце для вишколу вибрано добре, але понтонів та іншого піонерського виряду не було. Командант коша вірив, що зможе купити понтони в Будапешті і для цього старався про приділ для себе цистерн нафти з Дрогобича. Прихід до влади большевиків у Будапешті та потім відворот УГА знеможливив реалізацію цих плянів. Крім цього УГА мала одну піонерську сотню під командою пор. Котлярчука, яка не маючи понтонерського виряду, спеціялізувалася в мінерстві. Сотня ця входила у склад 1-шої Бригади УСС. А в т о к о л о н а УГА (к-т сотн. Дмитро Кренжаловський) скла­ далася з 4 сотень по 4 чети (1 — особові автомобілі, 2 — вантажні ав­ томобілі, 3 — санітарні автомобілі, 4 — комбінована — панцерні авто­ мобілі, мотоциклі) і майстерні, яка мала назву „Головний варстат са­ моходів”. Разом, у Галичині, було в автоколоні УГА 36 автомобілів, 24 мотоциклів та 2 панцерні автомобілі, — „Дмитро” (в честь полк. Д. Вітовського) і „Бориславець”, — зладжені в крайових варстатах. З переходом УГА на Наддніпрянщину автоколона УГА, яку ген. Гре44 Д-р Степан Божик, „Шляхом слави 9-ої Бриґади УГА”, ШК 1934, 4, ст. 8.

45 Р. Ярий, „День слави в історії наших саперів”, Ш К 1925, ст. 93—97.

300

ков переорганізував у самохідний курінь, втратила при лихих доро­ гах та недостачі бензини всяке значення.46 Зав’язок Залізнодорожного куреня був організований у Стрию і пізніше перенесений до Станиславова, де складався з 4 сотень і варстату. У Стрию залишилася по ньому Сотня залізничних мостів, якою командував фаховий залізничний сапер австрійської армії, чет. Антін Рудницький, батько проф. Ярослава Рудницького з Вінніпезького уні­ верситету. Чет. А. Рудницький виїхав був у важливій місії закупу по­ трібного виряду до Австрії й ЧСР та згодом помер у гарнізонній лічниці у Празі в 1922 році.47 На Наддніпрянщині Залізнодорожний курінь УГА сильно причи­ нився до віднови залізничного руху на територіях, зайнятих об’єдна­ ними українськими арміями, а теж перевів два вишколи для доповнення фахового персоналу залізнодорожної служби.48 У спадщині по Австрії перейняла УГА також Залізнодорожне Де­ по у Стрию. Це були добре вивіновані майстерні з різними технічни­ ми машинами. Частина чужинців (німців, чехів), що працювали в Депо, залишилися служити в УГА. Командантом Депо був сотн. Леопольд Райтер, його заступником пор. Ярослав Глібовицький. На Наддніпрянщині Депо в складі 3 старшин, 12 підстаршин і 45 стрільців мало постій у Кам’янці, Жмеринці, Могилеві і знову в Жме­ ринці. Всюди Депо вело далі свою працю: збирало залізничне майно, ремонтувало льокомотиви й панцерні поїзди, направляло пошкоджені мости. Для пересування Депо мало власний поїзд, що складався з льо­ комотиви й 11 вагонів. Машиністи поїзду й обслуга були свої. Депо перестало існувати в епоху ЧУГА.49 З а л і з н и ч н и й т р а н с п о р т був у Галичині й на Наддніпрян­ щині під управою Залізнодорожної Військової Управи (ЗВУ), на чолі якої стояв сотн. Юліян Буцманюк. ЗВУ підчинено Команди контролі шляхів (КОШТ), яких у Галичині було 5 (Тернопіль, Ходорів, Станиславів, Чортків і Стрий) і Команди двірців (КоД). На Наддніпрянщи­ ні не організовано Команд шляхів, але створено Головний інспекторат КоД на всіх звільнених залізничних шляхах. Інспектором був пор. Кость Мазуренко. Прибувши на Наддніпрянщину, ЗВУ розташувалася, насамперед, у Кам’янці, потім у Жмеринці і запропонувала Урядові УНР мілітараризацію всіх залізничних шляхів, предкладаючи відповідний меморіял. Уряд УНР не погодився на цю пропозицію. Коли ж, пізніш, треба було залізницею перекидати II Корпус УГА і Корпус СС на протиденікінський фронт, показалося, що цивільна управа залізниць саботувала залізничні транспорти цих корпусів і вони прибули на фронт із три­ денним і більш запізненням, що мало погані наслідки для заплянованих операцій. У Жмеринці праця ЗВУ проходила менш-більш нормально. В ЗВУ працювали пор. Михайло Шумейло і пор. Роман Свищук та четарі 46 47 44 49

Історія українського війська, н а з в . п р а ц я , ст. 531; У Г А , том П, ст. 283. Некролог чет. А. Рудницького, У к р а їн ськ и й Скит алець, 1922, ч. 22, ст. 45. Сотн. іяж. Василь Рижевський, „Технічні формації”, У Г А , том І, ст. 247. Чет. Д&шш) Монджейовський, „Залізнодорожне Депо УГА”, ЖЧК 1938, 12, ст. 18—19.

ЗОЇ

Яким Бубнюк, Іван Кекіш, Ілько Когут, Дмитро Кравець, Степан Ку­ рій, Данило Моджейовський, Степан Придун і Володимир Смольницький. Командантом залізнодорожного куреня був от. Всеволод Богда­ нович, його заступником — сота. Володимир Гадзінський і адьютантом — пор. Антін Галька. Частина з в’я з к у мали доповнюватися із Звідомного полка, який у Станиславові зорганізував сота. інж. Лев Шепарович. При цьому полку існували Старшинська й Підстаршинська школи.60 Три звідомні курені цього полку мали поповнювати частини зв’язку в корпусах і бригадах. Ген. Греков переорганізував Звідомний полк на „Телефон­ ний курінь” у складі чотирьох сотень (для НКГА і 3 корпусів), кожна 3 2 будівельних, 2 телефонних і телеграфічної чет.61 Організатором фронтового зв’язку УГА був сота. Ярослав Кузь­ мович, референт НКГА, на Наддніпрянщині комендант Звідомного пол­ ка, перейменованого на Телефонний курінь. При кожному корпусі УГА була організована телефонна сотня, при бригадах телефонні че­ ти, при куренях телефонні стежі. Начальниками зв’язку були в І Кор­ пусі — пор. Семен Цап, у II Корпусі — пор. Михайло Влох з пор. Луцищином та при III Корпусі — пор. М. Ігнатенко з чет. Дем’яном Пеленським.62 Із бригад УГА зразково організовану сотню зв’язку мала 1-ша Бригада УСС. Вона складалася з 4 зв’язкових чет, одна для команди полку і 3 чети для команд куренів.6® Чети зв’язку ділилися на рої телефоністів і рої „лаштунів”, тобто тих, які будували телефонні лінії. Командантом цієї сотні був хор. Зенон Яворський. Прізвища комендантів чет зв’язку при бригадах і гарматних пол­ ках не збереглися, з вийнятком пхор. Зенона Стефанова й пор. Мараці, який був інструктором у Старшинській школі і при кінці командував кінною четою зв’язку в 1-шій Кінній бригаді. ДСВС мав технічну контролю над телефонним і телеграфним зв’язком у ЗО УНР. Контролю цю з рамени ДСВС проводив референт телеграфів ДСВС — сота. інж. Роман Білинський. Під контролею ар­ мії та при її співпраці, в скорому часі, був наладнаний тривкий зв’я­ зок телефоном і телеграфом між ДСВС й ОКВ, а теж з Директорією УНР, і через Будапешт і Відень зі світом. Основою для створення р а д і о с л у ж б и в УГА були установи австрійські радіогрупи, розташованої в Чистилові б. Тернополя. її пере­ брав для УГА пор. Микола Сітницький, один з найкращих дешифрерів. кол. австрійської армії. З матеріалу цієї радіогрупи створено 4 радіостанції. Головна станція була при ДСВС і нею командував пор. Сітницький. Інші були приділені до команд корпусів, при чому радіо­ станцією І Корпусу командував пор. Л. Ляйнберґ, який на Наддніпрян­ 60 Лев Шанковський, „Звідомний поїк”, УГА, том Ш, сі. 151—156; Степан Тухюк-Кудьчицький, „Старшинські школи УГА”, УГА, тон IV, ст. 271—272. *’ УГА, том П, ст. 288.

69 Соте. інж. Роман Білинський, „Служба зв’язку”, УГА, том І, ст. 251. ** Хор. Зенон Яворський, „Зв’язок 1-ої Бриґадя УСС”, УГА, том П, ст. 82.

3 02

щині став комендантом радіогрупи УГА при НКГА, зложеної з 2 при­ йомних і 1 надавчої радіостанції.64 Не зважаючи на брак технічного матеріалу й фахівців, зв’язок в УГА функціонував назагал добре й відповідав тодішнім вимогам. Зокрема фронтовий зв’язок наладнався відносно швидко й діяв справ* но — не гірше зв’язку австрійської армії.56 НКГА була получена те­ лефонними лініями з ДСВС і з корпусами, кожен корпус зі своїми бригадами, бригада зі своїми куренями і кожен курінь зі своїми сот­ нями. На нижчих щаблях зв’язок відбувався теж з допомогою гінців та кінних „вістових”. Між НКГА в Ходорові й ДСВС у Станиславові зв’язок утримували теж кур’єри, які переїздили автодрезинами.66 Ар­ тилерія УГА користувалась своїми власними телефонними лініями, ма­ ючи для їх обслуги приблизно в кожному полку — чету зв’язку. На Наддніпрянщині співпрацю служби зв’язку УГА й Армії УНР наладнано дуже добре. Добрармія була заслаба, щоб перебрати у свої руки зв’язкові частини УГА, радіостанції та їхнє майно. За них це зро­ били большевики в період ЧУГА. Це й була причина, чому багато зв’язківців УГА втекли до Армії УНР у Першому Зимовому поході. З них хор. Володимир Гірняк зорганізував чоту зв’язку, яка існувала в Армії УНР до кінця визвольної війни.67 (Г) Розвідка й пропаганда Української Галицької Армії

Новітня армія послуговується двоякого роду розвідкою, явною і тайною. Явну розвідку ведуть бойові частини з допомогою піших і кінних стеж, теж з допомогою літаків і бальонів. Тайна розвідка має свою окрему організацію та окремі методи праці. З нею в’яжеть­ ся нерозривно контррозвідка, тобто охорона перед ворожою розвід­ кою і пропагандою, та пропаганда, що має поборювати ворожу про­ паганду і протиставити їй власну. В УГА тайною розвідкою керували розвідчі відділи (РВ), які існували при НКГА, командах корпусів і ко­ мандах бригад. В Галичині розвідчі старшини були приділені до ОКВ і важливіших стаційних команд, на Наддніпрянщині теж до ШГО, Дик­ татури й Команди Етапу Армії. Розвідчі відділи мали постійний склад: при НКГА — 6 старшин і кількох підстаршин, при командах корпусів — 1-2 старшин і кіль­ кох підстаршин, при командах бригад — 1 старшина і 1-2 підстар­ шин. Кількість розвідників і контррозвідників була неоднакова й за­ лежала не тільки від наявних потреб, але й фондів, які приділювано РВ на їхню працю. На фронті під Львовом працювало для розвідки багато шкільної молоді — хлопців і дівчат, а теж сільські жінки, які ходили до Львова і приносили цінні відомості про розташування поль­ ських військ. Одною з кращих розвідниць 7-ої Бригади була таки сільська жінка, до речі римо-католичка. Багато цих розвідчиків і розБііияський, н а з в . п р а ц я , У Г А , том І, ст. 255. Також Л. Ляйнберґ, „Радіосдужба в УГА”, Ш К 1922, ст. 130—182.

56 Білинськяй, н а зв , п рац я, У Г А , том І, ст. 251.

56 Рижевський, н а зв , п ра ц я , У Г А , том І, ст. 247.

97 Боннський, н а зв , п р а ц я , У Г А , том І, ст. 256.

бА

303

відчиць загинуло, бо їх, як відомо, в полон не бере ніяка армія. „Око­ лиці Львова мають цілий ряд незнаних могил — тих нашому загалові невідомих героїв”, згадує розвідний старшина, чет. Іван Вислоцький.8889 Начальником РВ НКГА був весь час існування УГА пор. Родіон С. Ковальський. Пропаґандивним підвідділом командував пор. Гриць Ничка і після нього чет. д-р Володимир Лисий. Назагал розвідка УГА, хоч і мала деякі безсумнівні успіхи, не могла й рівнятись з польською, большевицькою чи денікінською, головно з браку фахових старшин (тільки 6 фахових старшин на всіх ЗО, що працювали в розвідних від­ ділах) та браку грошей. На цей брак складалося теж мале зрозуміння для справ розвідки в деяких цивільних і військових колах, які з погор­ дою ставилися до розвідки й поліції, як до своєрідної форми „шпіцлівства”.50 Крім цього, розвідка не мала свого екзекутивного органу, яким, в інших арміях, є військова поліція. Такої військової поліції в УГА не організовано. її заступала польова сторожа (польова жандар­ мерія), але співпраця розвідки з нею не завжди була найкраща. Ліквідація розвідки УГА в епоху ЧУГА була дуже боляча. Від самого початку большевицькі органи безпеки намагалися дістати у свої руки, в першу чергу, розвідних старшин. Остаточно вони розстріляли 11 розвідних старшин УГА, а 12 пропало без вістки. Після війни до­ дому вернулися тільки 7 розвідних старшин. Арештовано теж пор. Р. С. Ковальського, але він, — тікаючи з поїзду, що віз його до Мос­ кви, — хоч і зламав ногу, врятував життя.80 П р о п а г а н д а УГА серед війська й населення, зокрема в Гали­ чині, відставала дуже від польської пропаганди, яка вживала всіх за­ собів, щоб тільки розкласти УГА й українське населення. Дещо краще була поставлена пропаганда УГА на Наддніпрянщині, де, зокрема в етапних районах УГА, Армійський Вишкіл й 17 етапних сотень у З групах вели масову культурно-освітню пропаганду серед населення. Влаштовувано масові віча, які звичайно починалися від виступу вій­ ськової оркестри Армійського Вишколу. Все ж таки, навіть на Наддніпрянщині пропаганду ведено головно з допомогою друкованого слова (преси, листівок), менше з допомо­ гою живого слова (віча, концерти, театральні виставки), а вже майже зовсім не використовувано таких засобів, як мистецький плякат, що їх з таким великим успіхом, з огляду на значну кількість неграмотно­ го населення, вживала большевицька й денікінська пропаганди. Пропагандою УГА керувала Пресова Кватира УГА. Була вона ор­ ганом НКГА й ділилася на 7 підвідділів: організаційний, видавничий, вічевий, історичний, інформаційний, бібліотечний і театральний. Пре­ совою кватирою УГА керували по черзі чет. І. Боберський, чет. Ю. Ге­ расимович і сота. О. Левицький. При КЕА існував ВдО (Відділ для освіти), який очолював сота. О. Левицький та після нього чет. І. Сенюта. Органами Пресової Кватири УГА були в корпусних командах 88 Чет. Іван Вислоцький, „Розвідна служба”, У Т А , тож І, ст. 858.

89 Чет. І. В и с л о ц ь к и й , „ С п о м и н и розвідного старшини 1319—1923 рр. Військова роз­ відка НКГА”, Ш К 1934, 9, ст. 8.

80 В и с л о ц ь к и й , н а зв , п р а ц я , У Т А , тож І, ст. 359.

304

Бюра Пропаганди, якими керували чет. О. Гачкевич (І Корпус), пор. В. Баб’як (II Корпус), сота. М. Щуровський (III Корпус — після його смерти від тифу — чет. В. Чайківський). При командах етапів окре­ мих корпусів існували клітини ВдО. Всі ці БП і клітини ВдО вели жваву культурно-освітню працю у своїх районах. її перервала щойно пошесть тифу.®1 Заходами команди УГА появлялися два часописи: часопис „Ко­ зацький голос”, (ред. Михайло Старосольський, розстрілянйй большевиками б. Одеси в 1920 році), який у Галичині появлявся в Камін­ ці Струмиловій, осідку Команди І Корпусу УГА, пізніше, у Вінниці, як орган Пресової Кватири УГА, та „Стрілець”, (ред. Василь Пачовський, потім Гриць Микитей і Володимир Ґадзінський та врешті, д-р О. Назарук), який появлявся в Станиславові, Ходорові й Кам’янці, де перейшов під заряд Диктатури. Переходово появлялися також такі часописи: „Стрілецький шлях” (Стрий), „Золочівське слово” (ред. М. Голубець), як орган Золочівської ОКВ, „Перелом” (Балта), що пере­ мінився в „Червоного стрільця”. Також у Вінниці виходив інший „Чер­ воний стрілець”, що його редагувала колегія у складі М. Кураха, М. Опоки і М. Балицького.®2 Театральному референтові Пресової Кватири УГА (чет. Б. Артимович) підлягав від вересня 1919 року, Театр НКГА. Раніш він звав­ ся „Польовий театр III Корпусу УГА” і потім „Новий Львівський те­ атр”. його управителем був Лесь Гринішак. Театр НКГА мав дуже добрий склад артистів, гарний хор і теат­ ральну оркестру, та багату костюмерню. Режисерами театру були Амврозій Бучма, В. Калин, потім Гнат Юра. Авторів було 43, серед них Катря Рубчакова, А. Юрчакова, К. Пилипенко, Л. Парахоняківна, Га­ лина Орлівна, Олімпія Добровольська, К. Коханова, Микола Бенцаль, Іван Рубчак, Петро Сорока, О. Гірняк, Маріян Крушельницький та ін. Театр виступав з великим успіхом у Вінниці. В епоху ЧУГА театр по­ ділено на Головний театр ЧУГА у Вінниці й Похідний театр ЧУГА у Балті. Головний театр ЧУГА перевезено до Черкас, де він став Дер­ жавним театром ім. Франка. Майже всі актори перебули плямистий тиф і багато з них померли, як от К. Рубчакова, Степан Левицький і Лесь Гринішак.®3 (Ґ ) Булавні відділи, вартові курені, стаційні команди й польова сторожа

Булавні відділи, вартові курені, стаційні команди й відділи по­ льової сторожі були допомоговими формаціями й установами, які дбали про лад і безпеку в районі розташування військ. Б у л а в н і в і д д і л и , звичайно сотні, давали охорону своїм ко­ мандам в місці їх постою. Крім цього вони дбали про господарські справи всіх людей, що виконували службу в булаві (штабі) даної4123 41 Соте. Осее Левицький, „Пропаганда й преса”, У Г А , том І, ст. 825—833.

42 Т ам же, ст. 380—883.

43 Таж же, ст. 329. Див. теж Теофіль Демчук, „Військові театри при Галицький Армії”, Ш Е 1924, ст. 158—155.

305

команди. Команданти бригад чи корпусів, начальники і працівники штабів були на стані своєї булавної сотні. Начальний вожд і началь­ ник булави НКГА були на стані булавної сотні НКГА. Булавна сотня НКГА підлягала комендантові штабу НКГА. Ко­ мендант штабу — це був старшина, якому підлягали теж обозна вал­ ка та весь підстаршинський і стрілецький персонал НКГА. Всі вони були на стані булавної сотні: 75 старшин, 3 військових урядників, 1 духовник, 2 лікарі, 2 ветеринарі, 1 рисівник, 3 літографи, 8 вістових, 165 стрільців, 79 джурів, 80 коней і 35 возів (червень 1919)®*.. З цьо­ го основний Булавний відділ для охорони ладу й безпеки творило З старшин і 120 стрільців. Булавні сотні й булавні відділи існували теж при штабах корпусів і штабах бригад. У бригадах об’єднувано булавні відділи з технічни­ ми, зв’язковими, обозними й санітарними частинами в одну „булавну сотню”. І так, наприклад, у склад Булавної сотні 1-ої Кінної бригади входили: булавна чета, кінна чета зв’язку, кінна саперська чета, сані­ тарна „перша поміч”, „ветеринарна' перша поміч” і бригадний обоз. В а р т о в і (також стійкові) курені організовано в більших зало­ гах для вартової служби при військових об’єктах. Вартовий курінь у Стрию (к-т пор. Яиишин) складався з 4 сотень. Деякі сотні цього типу звали теж охоронними сотнями, наприклад, Охоронна сотня мосту в Заліщиках. Пограничні охоронні сотні й курені підлягали Державно­ му Секретареві Фінансових Справ.95 Охоронними сотнями були теж сотні: п л а с т у н с ь к а у Стрию (к-т сота. О. Колодшіцький) і сту­ дентська (при ДСВС) у Станиславові. Обі ці сотні складалися з учнів IV-VII кляс гімназії та інших середніх шкіл і робили охоронну служ­ бу при ОКВ зглядно ДСВС. Згодом ці сотні розв’язано, а пластунів чи юнаків приділено до різних частин, чи пак старшинських шкіл.99 П о л ь о в а с т о р о ж а (до червня 1919 року: польова жандар­ мерія) була військовою частиною з завданням виконувати військовополіційну службу в районі розташування фронтових частин та етап­ них команд. Організаційними клітинами польової жандармерії на поль­ ському фронті були: відділ польової жандармерії при НКГА, чети по­ льової жандармерії при командах корпусів і чети польової жандарме­ рії при командах бригад. Відділ польової жандармерії при НКГА й корпусні чети складалися із 30-40 польових жандармів, у тому 10 кін­ нотників. Бригадні, чети польової жандармерії нараховували 20-30 по­ льових жандармів, у тому 5 кіннотників. Корпусна чета польової жан­ дармерії разом з бригадними четами творила сотню польової жандар­ мерії, яка мала порядкове число свого корпусу. Разом зі зміною назви польової жандармерії на польову сторожу переведено, в червні 1919 року, її реорганізацію. Підпорядковано її під Команду Етапу Армії. Тоді польова сторожа ділилася на 6 відділів, “ У Г А , тон П, ст. 281—282.

45 М. Бурнадз, „На українсько-румунському пограниччі. Спомини”. К Ч К 1881, ст. 181— 141.

66 Інж. Володимир Татомир, „Юнацтво в рядах Української Галицької Армії”, У Г А , том І, ст. S50—353; Лев Шанвовський, „Стрийські пластуни у визвольних змаганнях”, У к р а ­ їн с ь к а а р м ія в борот ьбі з а держ авніст ь , назв, праця, ст. 106—116.

306

означених черговими числами від 1-6 і зокрема: Відділ ч. 1 при НКГА та відділи 2-6 при командах І—V Корпусів УГА. Кожний відділ скла­ дався з корпусної сотні та стільки бригадних сотень, скільки бригад було в даному корпусі. Кожна сотня складалася з бригадної, чи пак корпусної чет і двох кордонних чет. У кожній сотні було 100 польових сторожів і в четі ЗО, у тому 5 кіннотників. Командантом польової сто­ рожі став сотн. д-р Матвій Яворський.67 На Наддніпрянщині польова сторожа нараховувала 4 відділи — 18 сотень. На Наддніпрянщину перейшло теж 28 старшин, 900 профе­ сійних державних жандармів, 250 пробних державних жандармів і 2,000 міліціонерів з Корпусу Української Державної Жандармерії, який у Гаг личині був підчинений Державному Секретаріятові Внутрішніх Справ. На Наддніпрянщині Корпус Української Державної Жандармерії пере­ звано на „Народню сторожу” й підпорядковано її Команді Етапу Ар­ мії (КЕА). Референтом для справ Народньої сторожі при Диктатурі ЗОУНР був от. Іван Дичка. Із Народньої сторожі створено 8 відділів, які виконували службу в районі КЕА.68 С т а д і й н і к о м а н д и дбали про лад у тих місцевостях, в яких стояли військові частини або команди. Вони охороняли військові ус­ танови, команди, пильнували ладу між цивільним населенням та втри­ мували зв’язок з державними чи самоврядними урядами в осідку стаційних команд. Стаційні команди підчинено командам бригад, корпу­ сів, чи врешті НКГА або КЕА, які теж назначували персонал для об­ слуги даних стадійних команд, а теж, у міру потреби, підвідділи по­ льової сторожі. У більших містах стаційні команди могли мати назву „Команди міста”, як, наприклад, у Вінниці, осідку НКГА (командант міста — от. Василь Оробко). Всі ці формації для береження ладу й безпеки були озброєні так, як піхота чи кіннота, часами мали теж приділені скоростріли. На випа­ док потреби ставали до бою, при чому слід підкреслити, що Польова сторожа складалася з добірних і добре вишколених вояків. Все ж та­ ки, у Польовій сторожі УГА було мало професійних військових полі' цистів, а організаційним недоліком цієї формації був брак кадри для її вишколу. Таку частину пляновано створити при НКГА, але все скін­ чилося на плянах. У період ЧУГА галицькі польові жандарми виріз­ нились тим, що в кількох випадках зможливили втечу старшинам, засудженим большевицькими судами на кару смерти.69 (Д ) Постачання в Українській Галицькій Армії

Постачанням називаємо військову службу, яка постачає для вій­ ська все те, чого воно потребує для свого існування: гроші, харчі, фу­ раж, одяг, білля, взуття, боєприпаси (зброю й муніцію), інженерний виряд, засоби зв’язку тощо. Якоюсь мірою належить до нього теж служба ремонту, яка постачає для війська коней.

67 Сотн. д-р Іван Козак, „Польова жандармерія УГА”, УГА, том П, ст. 291—296.

68 Сотн. д-р Іван Козак, „Дещо про державну жандармерію ЗО УНР”, Ш К 1932, 8, ст. З—6, 4, ст. 20—22, 5, ст. 15—17.

69 Шухевич, пазе. праця, част. У, ст. 24.

307

Організація постачання в УГА наслідувала австрійські зразки. По­ стачання грошей, харчів, фуражу, одягу, білля і взуття належало до інтендантської служби, яка ділилася на два рівнорядні звена: (1) ліквідатуру, що діставала потрібні грошові суми і переводила точні роз­ рахунки грошових витрат і (2) інтендантуру, яка за отримані гроші чи інші вимінні засоби переводила закуп потрібних харчів, фуражу, одягу, білля чи взуття. Органами ліквідатури були ліквідуючі стар­ шини при корпусах чи бригадах і підлеглий їм апарат рахункових стар­ шин і підстаршин у полках, куренях та сотнях. Органами інтенданту* ри були корпусні й бригадні інтенданти, які підлягали начальному ін­ тендантові при НКГА. В Галичині запілля мало свою мережу ліквідатур та інтендантур при ДСВС і окружних командах. Інтендантурі були підчинені різні установи й допомогові формації, як ремонтні комісії для закупу коней, харчеві склади й харчеві сотні чи відділи, польові різні й пекарні, склади одягу, білля і взуття, кравецькі і шевські майс­ терні, збірні худоби, збірні шкір тощо. Обозні валки в основному були при частинах (сотня, курінь, полк, бригада, корпус), але деякі інтен­ дантські установи диспонували власними обозними валками. Інтендантура в УГА не постачала боєприпасів, інженерного виряду чи засобів зв’язку. Для цього, у штабах УГА й у запільних коман­ дах, працювали референти артилерійський, муніційний, технічний і ре­ ферент зв’язку. їм були підчинені відповідні установи й допомогові формації: арсенали зброї, зброярські майстерні, муніційні валки, ін­ женерні склади, ремонтні майстерні, будівельні сотні й відділи тощо. Варт при цьому згадати, що всі технічні формації в УГА рахувалися не за рід зброї, а за допомогові формації й тому підпорядковані від­ повідним технічним референтам при фронтових і запільних командах. Р е м о н т н і комісії для закупу коней призначувано, в Галичині, ОВК в порозумінні з цивільною адміністрацією, навіть складалися на­ половину з представників війська та з представників цивільних урядів. Ремонтні комісії проголошували, в різних повітових осередках, набір коней для Армії, що й давав добрі висліди. В Галичині УГА мала понад 30,000 коней, для яких була теж достатня кількість фуражу. Все ж таки ДСВС відмовлявся організувати, в Галичині, більші кіннотні з’єднання, що їх творення вимагали фронтові команди, аргументую­ чи свою відмову тим, що в зимі утримання кіннотних з’єднань буде великим балястом для Армії, а на весну Антанта й так припинить війну.70 На Наддніпрянщині' не сила було організувати дуже потрібний закуп коней, бо для цього просто бракувало фондів. Кризова ситуа­ ція загострилася ще з браком фуражу, який можна було купити тільки за великі гроші. Від цього коні ниділи й паршивіли. Траплялися дуже часто випадки, що гармаші віддавали свої гроші, щоб для улюблених коней придбати овес. На Херсонщині, на німецьких колоніях коло Оде­ си, де зимував III Корпус УГА в 1920 році, німецькі колоністи мали ба­ гато чудових коней й радо продавали або міняли їх галицьким гармат­ ним та кінним частинам, маючи до галичан великі симпатії. Ці хер­ 70 Hop. Олександер Ганицький, „Кіннота Української Галицької Армії”, 308

УГА ,

том І, ст. 207.

сонські степові коні, міцні й тверді, дуже добре надавалися до вій­ ськової служби. Г р о ш о в а г о с п о д а р к а УГА різнилася від грошової госпо­ дарки Армії УHP, Добрармії ген. Денікіна й Червоної армії, які мали подібні системи, успадковані з царської армії. В УГА прийнято засаду кол. австрійської й німецької армії, що вояк повинен дістати в натурі все, що йому для життя потрібно та, крім цього, грошову винагоро­ ду чи теж платню, коли йдеться про старшин чи професійних підстаршин. Про все це мали подбати інтенданти окремих бригад чи груп, що їм прицілювано господарчий район, в якому вони могли розви­ нути власне господарство при співпраці місцевої адміністрації. Нічо­ го не вільно було реквірувати (цей наказ обов’язував в УГА продовж усього її існування), а тільки купувати за гроші, чи теж міняти за наф­ ту, сіль, цукор. Добрі інтенданти, а таких була в УГА більшість, за короткий час зразково наладнали свої господарства, маючи у своїх районах харчові склади, польові пекарні, різні, кравецькі й шевські майстерні тощо. В арміях, що успадкували свою систему господарства з царської армії, була інша система. Господарчою одиницею був в основному полк, у якому другий заступник командира полку завідував „господар­ чою частиною”. Цей „завгосп” діставав грошові суми на утримання свого полку, а як він ними господарив, це вже було його діло. Серед російських інтендантів була виразна тенденція творити великі запаси всякого добра, возитися з ним, а коли можна, то й продати частину на бік з пожитком для власної кишені. Контрольна система практич­ но зможливлювала всякі спекуляції російським інтендентам. . Річ у тому, що в російській грошовій господарці панувала заса­ да „недовір’я” при видачі грошей, а „довір’я” після їх видачі. Заки завідуючий господарською частиною полку дістав потрібні гроші, він мусів різними рахунками й іншими документами доказати, -що він їх потребує. Після довгої бюрократичної тяганини він діставав бажані суми, при чому амбіцією його зверхників було урвати йому щось із запотребування, мовляв вони (зверхники) ведуть ощадну господарку. Коли ж уже гроші були видані, то вже далі мало хто ними турбував­ ся, де і як вони поділися. Якщо й була контроля, наприклад, в на­ слідок якогось доносу, то й вона не могла дати висліду, бо часто кон­ тролери й контрольовані були в порозумінні. З цих усіх причин ро­ сійські інтенданти, а також інтенданти Добрармії й Червоної армії ма­ ли погану славу. Не мали доброї слави теж інтенданти Армії УНР, яких було дуже багато (в постачаннях Армії УНР працювало 1,800 осіб, коли в інтендантурах УГА тільки 40), але навіть д-р О. Назарук признає, що керівники Головного постачання Армії УНР, — полк. Матиясевич і після нього полк. Бандрівський, — були люди дуже чесні і працьовиті.71 Д-р Осип Назарук, Рік на Великій Україні. Конспект, споминів з української революції, Відень 1920, ст. 214. Коли по довгих нарадах приділено УГА район, в якому галицькі вишколи й робітничі сотні зібрали запас хліба, що вистарчав на більше, як один рік, Наддніпрянська армія не мала й зерна. Дійшло в Жмеринці до того, що сам головний начальник постачання Армії УНР, полк. Бандрівський присилав до галицької команди гінця, щоб позичити для себе буханку хліба. Пор. Назарук, назв. праця, ст. 214—215.

309

В австро-німецькій грошовій господарці панувала зовсім інша за­ сада. Це була засада „довір’я” при видачі грошей і „недовір’я” після їх отримання. Це означало, що інтендант без ніяких труднощів діста­ вав гроші згідно із своїм запотребуванням, але мусів вирахуватись з них щодо сотика. Отримуючи гроші, інтендант діставав теж т. зв. „протиквіт” на дану суму, який мусів вписувати у спеціяльну книгу, що інформувала контролю про всі отримані ним вплати. Після видаткування отриманих грошових сум, ліквідуючий старшина подавав вищій команді докладний розрахунок з усіх витрат. У такій системі всякі зловживання легко виходили на яву.*2 Перейшовши на Наддніпрянщину, УГА не змінила системи своєї господарки. Але вона вже не мала своєї бази, на якій могла розвину­ ти своє власне господарство. Вона могла тепер тільки отримувати потрібні речі з Головного постачання Армії УНР і грошові суми з мі­ ністерства фінансів. Поскільки Головне постачання Армії УНР нічо­ го не могло дати, бо й саме нічого не мало, залишилася тільки госпо­ дарка грошовими сумами, що їх отримувано з фінансового ресорту. На жаль, система „недовір’я” при видачі грошових сум затягала окре­ мі виплати й дійшло було навіть до того, що окремі корпуси не ді­ стали були всіх належних сум від уряду.78 Галицькі інтенданти, поба­ чивши, що справи стоять погано, що старшини не дістають платень і вояки своєї грошової винагороди, що бракує одягу, білля і взуття та що. з фуражем для коней і навіть з харчами для стрільців настає кризова ситуація, почали радити собі на власну руку. Вони стали реквірувати в цукроварнях цукор, який міняли за все, що було потрібне для війська. Ясно, що уряд УНР не схвалював цієї „ініціятиви” галиць­ ких інтендантів і сипав громи з Кам’янця за „самовільні” реквізиції державного майна та нищення основ української валюти.727374 Таким чином, у господарстві інтендантури УГА можна відрізни­ ти два періоди. В першому, галицькому періоді, інтендантура функціо­ нувала справно, використовуючи максимально матеріяльні ресурси, яки­ ми ще диспонувала знищена великою війною країна. Вона проявля­ ла значну ініціятиву, щоб заспокоїти всі потреби стрільця і не ЇЇ вина, коли ці спроби не завжди вдавалися, коли не всі алярми до вищих команд мали успіх і фронтовий стрілець не мав одягу та взуття, а часами виконував службу на фронті голодний. Багато до цього стану причинився факт, що фронт і запілля не творили однієї цілости, єди­ ної системи, чого вимагав воєнний стан. Запілля не вважало, що його інтереси мають бути всеціло підпорядковані інтересам фронту і цей стан мусів мати свій вплив на справи матеріяльного забезпечення цього ж фронту. У другому періоді, на Наддніпрянщині, інтенданти мусіли побо­ рювати вже цілу низку труднощів, яких не знали в Галичині. Про те, 72 Назарук, назв, праця, ст. 211—212.

73 1 Галицький корпус потребував місячно 55 мільйонів гривень. За цілий час за Збручем, до 1 листопада (3 і пів місяця) отримав тільки 80 мільйонів гривень. Недобір був 112.5 мільйонів гривень і був непокритий. Що мали робити інтенданти, щоб тахий недобір покрити? Див. Яворівський, назв. праця, ст. 77» 74 Там же, ст. 79.

310

що вони робили, щоб дістати потрібні гроші для наладнання госпо­ дарства своїх частин, вони могли б написати справжні пригодницькі романи. Про ці свої пригоди вони мусіли писати у своїх звітах до ви­ щих команд, але, на жаль, вся ця документація пропала. Мемуарів наші інтенданти теж не написали і тому література про інтендантуру УГА мінімальна.75 Дослідник, що хотів би написати працю про діяль­ ність інтендантури УГА, яка забезпечувала матеріяльні потреби 50120,000 Галицької Армії, мусить зачекати, коли відкриються московсько-большевицькі архіви, де зберігаються рештки документації УГА. Це саме можна сказати про постачання боєприпасів, інженерного виряду, засобів зв’язку і коней в УГА. Брак джерел знеможливлює нам відтворити й обсаду постів в інтендантурі УГА. Відомо тільки, що начальним інтендантом УГА в Га­ личині був от. інт. Олекса Штробель, буковинський українець, фахо­ вий інтендант. Його заступником був сотн. інт. Павло Дурбак, а лікві­ дуючим старшиною в НКГА — сотн. Петро Мечник. В ДСВС відділ ін­ тендантури очолював сотн. інт. Гриць Гарасимович. В окружних ко­ мандах інтендантуру очолювали: сотн. інт. Василь Зарівний (Бережа­ ни), сотн. інт. (пізн. от.) д-р Ярослав Селезінка (Стрий), сотн. інт. д-р Микола Кошак (Тернопіль). На Наддніпрянщині інтендантуру УГА очолював, насамперед, от. інт. Андрій Кадайський і після нього сотн. д-р Ілько Цьокан. В Дик­ татурі відділ інтендантури очолював от. інт. д-р Ярослав. Селезінка. Корпусними інтендантами були в І Корпусі — сотн. інт. Гриць Гара­ симович, у II Корпусі — сотн. інт. Володимир Павлусевич і в III Кор­ пусі — сотн. інт. Микола Хробак. О б о з н и ц т в о в УГА було підпорядковане обозному референ­ тові НКГА, що ним був пор. д-р Микола Миколайчук, а в запіллі сотн. Микола Дячишин, який був референтом обозництва при ДСВС, Команді Запілля, а потім при Команді Етапу Армії (КЕА). Оба ці стар­ шини мали обозний вишкіл. Пор. д-р М. Миколайчук дістав завдання переорганізувати все обозництво УГА і виконав його на австрійський лад. Сотенний обоз складався з 5 возів і польової кухні, з чого кухня і муніційний віз були бойовим обозом, а решта возів (для перевозу сотенної канцелярії, старшинських клунків, два вози для харчів) вхо­ дили у склад курінного обозу, до якого входили ще 2 вози курінної команди. Крім цього окремі обозні валки мали існувати при коман­ дах полків, бригад і корпусів, гарматних полків, кіннотних полків і бригад, а теж при технічних формаціях. Окремі обозні валки були ор­ ганізовані теж при НКГА, Команді Запілля й Команді Етапу Армії (КЕА). В травні 1919 року, перед польською офензивою, стан обозів УГА мав приблизно 16,000 коней та 8,000 возів і польових кухонь. Якийсь час референтом обозництва й ремонту в ДСВС завідував пплк. В. Фе­ дорович, що й зорганізував у Станиславові обозну майстерню, скла­ ди обозного матеріалу і збірню коней та кіннотного виряду (сідел, 75 Д-р Ілля Салагуб, „При інтендатурі Самбірської бригади (Кравса)”, ШК, 1937, 12, сі. 12. Сотн. Микола Хробак, „Інтендантура”, УГА, том І, ст. 262-267.

311

уздечок) під командою старшини з обозним вишколом, пор. Осипа Волощука. На цій базі мав теж бути організований Обозний курінь для вишколу обозників, але польська офензива перешкодила цим пли­ нам. В половині липня 1919 року перейшло за Збруч понад 20,000 ко­ ней та понад 10,000 возів і кухонь. За Збручем створено Армійський Запасний Обоз під командою пор. О. Волощука й Армійську Обозну Майстерно під командою пор. Осипа Хоми. „Кінцева доля великої маси обозів УГА — сумна”, стверджує у своїй статті про „Обозництво УГА” сотн. О. Кузьма.76 „Вони таяли і маліли одночасно з вигибаючим військом і, в часі примусової злуки останків УГА з большевиками, з її обозів залишились тільки остан­ ки. В часі катастрофи під кінець квітня 1920 р. розгубилися й ті ос­ танки. Вони стали добиччю не тільки військових переможців, але й ци­ вільного населення”.77 (Є) Санітарна служба в Українській Галицькій Армії Організація санітарної служби в УГА розвивалася рівнобіжно з формуванням військових частин, бойових груп, бриґад і корпусів та установ запілля. В початках була вона доволі різноманітна і не всюди однаково добре поставлена. Якість санітарної служби залежала від ініціативи командантів частин і груп та санітарного персоналу і майна, які були до диспозиції. Про розвиток санітарної служби в УГА подає дуже точні інформації в своїй розвідці сотн.-лікар д-р Володимир Щуровський.78 Розвиток санітарної служби в УГА гальмувався браком військо­ вих лікарів, яких, у багатьох випадках, мусіли заступати цивільні лі­ карі або теж медики з ранґою санітарних старшин. Ситуація усклад­ нювалася теж тому, що цивільні лікарі-поляки відмовлялися працюва­ ти в українських військових лічницях. Це й була причина, що деяку частину лікарів запрошено до служби з Наддніпрянщини і деяку аж з Відня. Коли прийшов відворот у Галичині, майже всі лікарі-чужинці покинули службу в УГА. Брак військових лікарів був дуже дошкульний для УГА і нагаду­ вав подібний у ній брак старшин. Брак цей можуть ілюструвати такі цифри: в австрійській армії, військові лікарі творили, пересічно, 0.75% харчового стану частини, яку мали обслуговувати. В те число врахо­ вані теж медики — санітарні старшини, тобто санітарні хорунжі, сані­ тарні четарі і санітарні поручники (вище вже санітарні старшини не авансували — першим ступнем лікаря був ступінь сотника-лікаря). Та­ ким чином в австрійській армії один військовий лікар чи санітарний старшина припадав на 133 вояків. В Галичині УГА мала 73 військових -7А Олекса Кузьма, „Обозництво в УГА”, ШК, 1930, 7-8, ст. 8—9. „Обозництво”, УГА, том І, ст. 268—270.

77 Там же, ст. 270.

76 Сотн. лік. д-р Володимир Щуровський, „Медична й санітарна служба”, УГА, том І, ст.

271—285. Його ж „Нарис санітарної служби УСС і 1-ої Бриїади УСС”, ШК, 1936, 1, ст. 11—15 і „Зі ваписок лікаря Бриґади УСС”, КЧК 1924, ст. 79—90.

312

лікарів, у тому 5 в ступні полковника-лікаря, 6 — у ступні підполков­ ника, 8 — у ступні отамана (майора), 38 — у ступні сотника і 16 ліка­ рів нижчого або невизначеного ступня. Водночас УГА мала 96 сані­ тарних старшин, у тому 32 поручників, 45 четарів і 19 хорунжих. Дані ці подаємо за списком сота. лік. д-ра Володимира Білозора,79 хоч і він неповний, бо серед санітарних хорунжих не бачимо, наприклад, сан. хор. Ірини Шміґельської-Климкевич, що була санітарним шефом заго­ ну ім. Ґонти.80 Все ж таки цифри, подані д-ром В. Білозором, можуть служити для орієнтації й порівняння. Таким чином, коли прийняти харчовий стан УГА в Галичині на 120,000, то видно, що в УГА один військовий лікар чи санітарний стар­ шина припадав уже на 710 вояків. Коли ж взяти під увагу, іцо УГА мобілізувала теж цивільних лікарів і медиків для медичної обслуги вояків УГА і що всіх лікарів було 121 і медиків 112, разом 233 лікарів і медиків, побачимо, що навіть у цьому випадку 1 лікар чи медик при­ падав на 515 вояків. Це майже чотири рази більш, як було в австрій­ ські армії. Для обслуги 120,000-ої Армії, вона потребувала, за австрій­ ськими нормами, 900 лікарів і медиків, а не 233 чи 169. На іншу мову УГА потребувала, пересічно всюди 4 лікарів чи медиків там, де мала тільки одного. Не зважаючи на основний брак медичного персоналу, дякуючи від­ даній і жертовній праці наших лікарів, санітарну службу в УГА орга­ нізовано, — в Галичині діяла вона зовсім справно і зокрема в побо­ рюванні епідемічних хворіб вона добилася була значних успіхів. Са­ нітарним шефом при НКГА був сота, лікар д-р Кость Танячкевич, який став ним ще у Львові, а при ДСВС санітарним референтом став от. лік. д-р Ростислав Білас. У січні 1919 року д-рові К. Танячкевичеві були підчинені вже на фронті 24 лікарі, 38 санітарні старшини, 5 польові лічниці з 529 ліжками, 2 військові аптеки, 3 санітарні поїзди, 2 купальняні поїзди, а д-рові Р. Біласові в запіллі 97 лікарі, 112 санітарні стар­ шини і цивільні медики, 25 лічниць з 5,643 ліжками, 12 захистів для виздоровців та санаторій і 48 дезинфекторів.81 У цьому часі призначено теж, остаточно, начальних лікарів для корпусів і бригад, а теж окружних лікарів для ОКВ. Про всі ці призна­ чення, як теж про обсаду санітарних установ і складів інформує добре д-р В. Щуровський.82*Пропоновано створити один або більше санітар­ них куренів для вишколу нижчого санітарного персоналу, але на цих плянах скінчилося. В літературі є тільки згадка про один курс медсес­ тер у Тернополі із 42 курсантками, що його покликали до життя п-ні Марія Скубова й дружина тернопільського пароха п-ні Антонина Конрадова.88 79 Сота лік. д-р Володимир Білозір (ред.), „Спис лікарів і медиків — учасників Визволь­ ної війни”, УГА, том І, ст. 286—292. eo С. Ш. „Санітарний шеф козацького вагону ім. Ґонти”, КЧК 1925, ст. 63—65. У списку Білозора (нотка 79) не подано теж сотн. д-ра Тадея Яцика.

01 Щуровський, назв. праця, УГА, том І, ст. 280.

02 Таж же, УГА, том І, ст. 271—285.

03 Мілена Рудницька, „Роля жіноцтва у визвольній боротьбі УГА”, УГА, том І, ст. 339.

313

В часі між лютим і травнем 1919 року Галичиною пройшлася епі­ демія плямистого тифу та інших епідемічних хворіб. Про її розміри свідчить факт, що тоді хворіло на плямистий тиф 34 лікарів, з яких 14 померли, серед них от. лік. д-р Осип Ковшевич, окружний лікар у Бережанах, сотн. лік. д-р Тимко Крохмальний, начальний лікар 7-ої Бригади, сотн. лікар д-р Микола Дикий з Окружної лічниці у Станиславові й інші. У березні 1919 року було 17,229 захворінь на плямистий тиф, у тому смертних 858; у квітні — 14,987, у тому смертних 1,814. У травні кількість захворінь помітно знизилася, але докладних відо­ мостей про те немає, бо в цьому місяці прийшов відворот УГА. В усіх цих місяцях на тиф хворіли здебільша цивільні особи; кількість захво­ рінь серед фронтового вояцтва, дякуючи превентивним заходам ме­ дично-санітарної служби, була зовсім незначна. Організація санітарних частин наслідувала австрійські зразки. В кожній сотні діяла санітарна стежа під проводом підстаршини; в ку­ рені була організована „перша поміч” під проводом санітарного стар­ шини. Бригадний лазарет, під проводом військового лікаря, або у край­ ньому випадку — санітарного старшини, обслуговував частини брига­ ди, а польова лічниця (одна-дві на корпус) обслуговувала частини кор­ пусу. Окремо організовано епідемічні лічниці. Окружні лічниці в за­ піллі рахувалися за запасні лічниці. У половині травня 1919 р. заломався фронт і почався відворот. Якщо йдеться про санітарну частину, то можна сказати, що її відворот був взагалі непідготований. Залишилися на місці й не евакувалися са­ нітарні установи й лічниці, розташовані на території округ Самбір, Стрий, Станиславів і Коломия, тільки частинно евакувалися з округ Бережани, Тернопіль і Чортків. Відступаюча армія залишалася просто без військових лічниць. Багато санітарного майна залишено. При час­ тинах, на реквірованих підводах, везено ранених і хворих. Санітарний склад НКГА в Ходорові навантажено на 17 залізничних вагонів, які доїхали тільки до Борщева. Далі для перевезення його через р. Збруч потрібно було 600 підвод, але роздобуто тільки 60. Решту величезно­ го майна, якщо його не забрали відступаючі частини, залишено воро­ гові. Таким чином, перейшовши р. Збруч, УГА від самого початку знайшлася в жахливих санітарних умовинах. Поділля, на яке перейшла УГА, була полоса, навіщена пошесними недугами. Лікарів усіх було в УГА 3584, санітарних старшин коло 50, кількість лічниць значно мен­ ша, як у Галичині, при чому й виряд лічниць був бідніший. При від­ сутності справної адміністрації, довший час не сила було урухомити евакуовані з Галичини лічниці. Щойно при кінці серпня 1919 урухомлено 3 польові, 4 запасні й 1 некомплетну лічниці, разом 8 лічниць, що мали в сумі коло 1,600 ліжок. Щойно пізніше прибула модерна ліч­ ниця на 250 ліжок, куплена Українським Червоним Хрестом за кордо-04 04 Полк. Бурачинський подає, що на Наддніпрянщині було 35 військових лікарів, а після приїзду лічниці от. д-ра Д. Новака — 38. На тиф померло 10 лікарів включно з д-ром Д. Новаком. Див. Полк. Андрій Бурачинський, санітарний шеф УГА, „Моя відповідь”, ІЧК 1930, 6, ст. 7—10. Полк. Бурачинський відповідає от. С. Шухевичеві на його опис санітарних відносин в УГА. Див. Шухевич, назв. праця, Ш частина, ст. 54—67.

3 14

ном, яку після великих митарств та інтервенцій остаточно пропущено на Україну. Командантом її був от. лік. Денис Новак, який скоро сам помер на тиф. До речі, під час великої тифозної пошести в УГА по­ мерло, на Наддніпрянщині, 9 військових лікарів УГА. За Збручем лікарям УГА не вдалося наладнати санітарної служ­ би, головно тому, що уряд УНР зовсім не дбав про матеріальне за­ безпечення армії і не подбав завчасу про ліки, санітарні матеріали й устаткування, купальні, дезинфектори, пральні, білля, коди тощо. Кількість лічниць не вистачала для 60,000-ої Армії, бо ж не могло 18,000 хворих при кінці жовтня поміститися на 1,600 ліжках усіх ліч­ ниць УГА на Наддніпрянщині. Це й була причина, що хворі залиша­ лися здебільша при частинах, в яких, іноді, організовано для них „лічниці”, але без фахової опіки, тільки з військовими капелянами на чолі. Нечисленні земські й міські лічниці в районі дій УГА були переповнені місцевими хворими і важко було рахувати на те, що приймуть хворих стрільців УГА. Ліків у місцевих аптеках не було, а ціни ліків на чор­ ному ринку зросли до фантастичних висот: ампулка кофеїни чи кам­ фори — 85 крб, 1000 гр. йодини — 18,000 крб., 1000 гр. йодоформу — 56,000 крб., 1000 гр. гіперманґану — 12,000 крб.85 Серед таких умовин можна тільки подивляти, що існуюча санітарна служба не кинула­ ся в розтіч, але до останніх днів життя й буття УГА, в зустрічі* із жор­ стокою дійсністю, не опускала рук, а робила все, що ще можна було робити. Великі втрати серед лікарів та вищого й нижчого санітарного персоналу УГА свідчать, що вони виконали свій обов’язок до кінця. На Наддніпрянщині санітарним шефом УГА був полк. лік. д-р Андрій Бурачинський, який в австрійській армії був санітарним шефом Кор­ пусу.86 УГА не капітулювала перед ворогом, але капітулювала перед живловою силою. Крім пошести плямистого, черевного й поворотного ти­ фу, навістила УГА ще й епідемія червінки, а теж були стверджені бак­ теріологічно 22 випадки холери, мабуть занесеної в УГА відділами махновців.87 Масове поширення епідемії тифу, яке прийшло несподі­ вано при кінці вересня 1919 року та з особливою силою вдарило по частинах II і III Корпусів у другій половині жовтня і по І Корпусі у пер­ шій половині листопада, вказує на застосування ворогом бактеріоло­ гічних методів війни. Як ці методи вдаряли по бойовій силі частин УГА на фронті, може свідчити приклад групи от. Кнітля (2, 3, 4 і 10 Бригади), яка 23 жовтня мала ще 2,386 багнетів, але всього один тиж­ день пізніше, ЗО жовтня, вже тільки 624 багнетів.88 Коли з Кам’янця кидали на УГА громи за „зраду”, мовляв вона „злигалася” з Денікіном, бойові стани галицьких бригад на фронті охоплювали: 4-та Бри­ гада — 80 багнетів, 8-ма Бригада — 200, 11-та Бригада — 400. Та й ці багнети були тільки на письмі: вони не мали зимового одягу, 65 86 87 88

Чет. Мирон Дольннцький, „Над пропастю”, Український скиталець 1922, ч. 14, ст. 6. Бурачинський, назв, праця, ЛЧК 1930, 6, ст. 7. Там же, ст. 0. Дольницькнй, назв, праця, Український скиталець, 1922, ч. 14, ст. 6.

315

взуття, кодів, білля, а з мунідії залишилося тільки по 10 йабоїв на кріс та по кілька стрілен на гармату.89 У дьому місді не можливо не згадати про становище всесильної Антанти до катастрофи українських армій пізно восени 1919 року. На державних нарадах, які відбувалися при кінді жовтня й початком лис­ топада, Головний Отаман Симон Петлюра часто закликав, щоб витри­ мати, бо зі Заходу йдуть вже значні кількості одягу й ліків для об'­ єднаних українських армій. Мало хто вірив тоді в ді запевнювання Го­ ловного Отамана. Все ж таки його надії мали реальні підстави, бо в червні 1919 року Українська Дипломатична Місія в Парижі за посеред­ ництвом спілки „Юкрейнієн”, до якої входили економічний радник Місії проф. Володимир Тимошенко, перекладач Місії, колишній галиць­ кий і пізніш канадський кооператор Іван Петрушевич та один амери­ канець, купила була від Ліквідаційної Комісії Експедиційної Американ­ ської Армії в Европі з її складів у Марселі одягу, взуття і ліків на су­ му ям. лолярів 8.500.000. в тому ліків на суму ам. дол. 1.250.000. За цей товар заплачено готівкою, але не зважаючи на те, ці важливі матеріали ніколи в Україну не були завезені, бо на їх вивіз в Україну тодішній Державний Департамент на чолі з Робертом Лєнсінґом по­ ставив був своє ембарго. Ленсінґ був ворогом національних держав, які творилися на руїнах Російської імперії і зокрема України, а тому й наказав антигуманну, навіть жорстоку акцію, якщо брати під увагу, що в цій трансакції йшлося головно про одяг, взуття й ліки, яких так дуже потребували українські армії, що ставили спротив походові большевиків на Европу.90 Якщо мова про санітарну службу УГА, годі не згадати процесу, що його польська прокуратура організувала проти пполк. лік. Петра Петрушевича, санітарного шефа Коломийської ОВК. Петрушевич про­ сидів у слідчому арешті 18 місяців, а потім відбувся показовий суд у лютому 1921 року. Обвинувачував відомий з україножерства прокура­ тор Ґіртлер, який в акті обвинувачення на 55 сторінок закинув д-рові П. Петрушевичеві, що він доконав злочину публічного насильства, бо не зберігаючи санітарних приписів, наражав польських полонених та інтернованих у таборі в Косачеві під Коломиєю на небезпеку життя і здоров’я. Польська преса в Галичині старалася з великим завзяттям і притаманним польським шовінізмом роздути сензаційність цього про­ цесу, добираючи навіть відповідні заголовки для своїх цькувань, на­ приклад, „Кат Косачева перед судом”. Розправа тривала 11 днів і за­ кінчилася звільненням обвинуваченого від вини й кари, хоч усі при­ сяжні судді були поляки. Вони заперечили головне питання одного­ лосно і друге, додаткове, питання 8 голосами проти 4. Що ж тоді показалося? Численні свідки, які складали свої зізнан­ ня в суді, ствердили, що поведінка з полоненими й інтернованими була більш як людяна. З доручення ОВК всі полонені старшини-поляки ді®9 Дуже подрібно описані тодішні санітарні умови в УГА в статтях чет. Мирона Дольницького „Над пропастю”, а теж у книжці Сотн. Осипа Левицького, Галицька Армія на Великій України Спомин в часів від липня до грудня 1919 р. Відень, 1921.

90 Д-р Іван С. Максимчук, Нарис історії роду Петрушевичів. Шикаґо 1967, ст. 191—192.

316

ставали, згідно з австрійським законом, щомісячну платню. Також ОВК дозволяла інтернованим і полоненим зголошуватися на хлібо­ робські роботи у фільварках Коломийщини. Вони підписували заяви, що не втечуть і що на кожний заклик ОВК зголосяться в таборі. Крім того поміщики-поляки складали гарантійні заяви, що на наказ достав­ лять інтернованих і полонених до табору. Також про санітарні відносини в таборі свідки зізнали як найкра­ ще. З їх зізнань виходило, що полонені й інтерновані були трактовані наскрізь гуманно, не було знущань і побоїв, прохарчування було задо­ вільне, а в окружній лічниці, в якій приміщували хворих польських полонених та інтернованих, вони діставали вино, яйця, біфстекси та ін­ ші лакоминки. Всі свідки ствердили, що в лічниці не робили ніяких різниць між хворими поляками й українцями, а про особу обвинува­ ченого польські свідки висловлювалися як про чемного, чесного і дбай­ ливого лікаря. Якщо брати під увагу факт, що величезна більшість ТТГЧТТТ Л Т V О V т т о т т і Л Т Т П ттт Т Т Л O 'l ' T f .......................... «Хід. u ..u ... i i u -i С . ііііО х * ід ,

ф л

х \j

ф п л

Л п

л т іо т т о ф т

/

u iik fu u iil,

тттл хДчд

г т п л т /іт П А

торові Ґіртлерові самі поляки перекреслили його намагання поширю­ вати протиукраїнську пропаганду жахіть. Перед українцями, що добре знали відносини по польських таборах полонених й інтернованих ук­ раїнців у Тухолі, Домбю, Стшалкові, Пикуличах, Вадовицях, Берестю й багатьох інших, як теж перед цілим світом, процес д-ра П. Петрушевича поставив перед очі інший факт, а саме, що Косачівський табір був, з кожного огляду, зразковий, тоді, як Польща у своїх таборах дала була початок новій формі знущань над людиною, що її пізніше до такої перфекції розвинула большевицька Москва й гітлерівська Ні­ меччина.01 Варт ще відзначити, що у процесі д-ра П. Петрушевича прокуратор, судді та присяжні судді були всі польської національности і тільки оборонці — д-р Андрій Чайковський (письменник) і д-р Кульчицький були українці. В характері свідків були переслухані пред­ ставники Міжнародного Червоного Хреста, які в березні 1919 року докладно оглядали косачівський табір.02 (Є ) Інші запільні служби в Українській Галицькій Армії

В е т е р и н а р н а с л у ж б а була організована в УГА й мала до диспозиції коло 50 ветеринарних старшин та коло 70 ветеринарних підстаршин. Все ж таки пляни для створення запасної ветеринарної сотні для вишколу ветеринарного персоналу, як теж організація кінської ліч­ ниці чи хоч лазарету, не були здійснені. Збірні коней організовано ок­ ремо при обозних установах. Ветеринарною службою на фронті в Галичині керував ветеринар­ ний референт при НКГА, сота. вет. Спиридон Матренчук, а в запіллі — ветеринарний референт ДСВС, сота. вет. Остап Бородіевич. Пер­ шому підчинено ветеринарних старшин при командах корпусів і вете­ ринарних старшин при командах гарматних полків. Корпусними вете­ ринарними референтами були в І Корпусі — пор. вет. Роман Приста-912 91 Там же, ст. 175—181.

92 УГА, том П, ст. 306, 321, 334, 341.

317

шевський, у II Корпусі — сота. вет. Степан Барчинський і в III Корпу­ сі — сота. вет. Микола Семіон. При окружних командах були такі ветеринарні старшини: чет. вет. Теофіль Татарський (Самбір), пор. вет. Роман Кузьмин (Стрий), пор. вет. Адам Бачинський (Станиславів), чет. вет. Василь Коновал (Коломия), пор. вет. Михайло Прессер (Золочів), сота. вет. Кость Мойсеович (Тернопіль), пор. вет. Макс Іссерлер (Бережани) і чет. вет. Борух Буксбавм (Чортків). При гарматних полках згл. командах бригад були приділені такі ветеринарні старши­ ни: чет. вет. Кравчик (УСС), чет. вет. Спиридон Григоращук (1 гарм. п. УСС), чет. вет. Осип Ганкевич (3 гарм. полк), пор. вет. Михайло Ловчий (4-та Бригада), чет. вет. Іван Колодрубець (8-ма Бригада), чет. вет. Борух Буксбавм (10-та Бригада), чет. вет. Юліян Соневицький (3-тя Бригада). Прізвища інших не збереглися. У 1-шій Кінній бригаді, за штатами, повинна була бути організо­ вана ветеринарна чета, кінський лазарет і ветеринарний склад. Фак­ тично існувала тільки „перша допомога” для коней. Замість 3 вете­ ринарів (для команди бригади й команди двох полків) був тільки один — пор. вет. М. Дереш. Мав до допомоги двох булавних ветери­ нарних підстаршин і по одному ветеринарному підстаршині в кожній сотні, разом отже 10 підстаршин і коло 20 ветеринарних санітетів. Ветеринарний обоз складався з трьох возів під полотняними будами, на яких був намальований синій хрест — знак ветеринарної служби.98 На Наддніпрянщині ветеринарна служба УГА не могла розвину­ тися з приводу браку фондів. Ветеринарний реферат при КЕА очолю­ вав сота. вет. Остап Бородієвич. Коні, які зробили понад 1,500 кіло­ метрів у двох відворотах і двох наступах (Чортківська офензива, на­ ступ на Київ) з-під Львова аж по Київ, миршавіли й паршивіли, не маючи організованої ветеринарної опіки і досить потрібного фуражу. З того погляду коні кінноти й артилерії, тобто коні фронтових частин, були у кращому стані, — старшини й вояки доглядали їх краще, ста­ раючись, наприклад, за фураж для них приватно. Гірше поводилося обозним коням, які часто передавано цивільному населенню, не маючи змоги втримати їх чи ліквідуючи різні обозні частини. Так поволі, з вигибаючою армією, вигибали теж її коні. С у д і в н и ц т в о зорганізовано в УГА на підставі розпоряд­ ку ДСВС з 16 листопада 1918 р. про військове судівництво. Розпорядок передбачував створення Обласних й Окружних військових судів, най­ вищою інстанцією яких мав бути Найвищий військовий суд у Львові. Згідно з цим розпорядком створено у грудні 1918 року Польові суди ОВК в осідках цих округ. Суди ці організували наступні сотники-судді: Емануїл Варницький, Антін Копровський і Павло Шухевич (Коло­ мия), от. суддя Омелян Орест Підляшецький і сота, суддя д-р Олександер Черненко (Станиславів), сотники-судді Ярослав Горалевич, Ми­ кола Гутнікевич і Євген Величковський (Стрий), сотники-судді Антін Файгель та Іван Козбур і пор. суддя Єронім Полянський (Самбір), сотники-судді Володимир Шавала і Гнат Біллет (Золочів), сотники9а 3 вхасвнх споминів.

318

судді Степан Солом’яний і Олександер Хойнацький (Бережани), сот­ ники-судді Володимир Брикович, Антін Єднак і Теофіль Костецький (Тернопіль) і сотники-судді Мелетон Видрак та Дмитро Байрак (Чортків). В скорому часі виявилося, що Польові суди ОВК не вистачають для ведення справ проти фронтового вояцтва і також цивільних осіб, об­ винувачених у різних воєнних злочинах, наприклад у шпигунстві, та водночас теж проти вояцтва й цивільних осіб у запіллі. Поскільки вже існував Польовий військовий Суд при НКГА (сотники-судді Юрій Курдияк, Семен Крет, Іван Ерденберґер та ін.), рішено теж створити кор­ пусні польові суди, а переходово були навіть суди при окремих гру­ пах, як „Південь”, „Північ”, „Схід” тощо. Корпусні польові військові суди затримали свою організацію весь час існування УГА, але польові суди груп чи бриґад були ліквідовані під час Першого відвороту. По­ льовий суд І Корпусу УГА очолював сотн. суддя Ластавецький, його заступником був сотн. суддя Величковський. Начальником Польового суду II Корпусу УГА був сотн. суддя Ярослав Горалевич, його заступ­ ником сотн. суддя Іван Козбур. Начальником Польового суду III Кор­ пусу УГА був сотн. суддя д-р Володимир Кіжик. На Наддніпрянщині створено ще Польовий суд при КЕА, яким керував сотн. суддя Яро­ слав Горалевич; у складі цього суду працювали ще сотн. суддя Іван Барило, сотн. суддя Теофіль Костецький і поручники-судді Єронім Полянський, Володимир Яворський та д-р Іван Максимчук.94 (будів­ ництвом УГА керували в Галичині сотн. суддя Юрій Курдияк, як ре­ ферент військового судівництва при НКГА та от. суддя Омелян Орест Підляшецький, референт військового судівництва в ДСВС.95 Найстар­ шим рангою військовим суддею в УГА був пполк. суддя Степан Тисовський, який був дорадником для справ військового судівництва у ДСВС. В днях 13 і 14 листопада 1919 року, Польовий Суд НКГА, як воєн­ ний суд, відбув свій історичний процес проти Начального Команданта УГА, ген. Мирона Тарнавського, начальника Генеральної Булави НКГА полк. Альфреда Шаманека й отамана Омеляна Лесняка. Всіх трьох обвинувачувано в тому, що вони, узурпуючи собі вищу владу, без дозволу та навіть проти виразної заборони уряду, нав’язали пере­ говори з ворожою Добрармією ген. Денікіна та склали з нею умову про перемир’я. Двох перших обвинувачено теж у злочині несубординації тим, що вони не виконували наказу Штабу Головного Отамана 94 Поручник авдитор д-р Роман Ставничий, „Судівництво”, УГА, том І, ст. 321—324. Д-р Іван 0. Максимчук, „До історії судівництва при Українській Галицькій Армії”, УГА, том Ш, ст. 135—145.

95 Батька його, пароха Монастериськ, 72-літнього о. Захарія Підлятецького вбили після знущань польські вояки 13 червня разом із його сотрудником, о. А. Галібевм. На о. Підлятецького був донос, що його син „судив і рзстрілював поляків”. От. Підляшецький був референтом судівництва в ДСВС. а не суддею. Справжня причина знущань і мордів, — це лють, що її польські шовіністи спрямовували проти українських свяще­ ників і яка проявилася, наприклад у розстрілі видатного українського композитора, о. Остапа Нижанковського 23 травня після зайняття Стрия. Ніякого суду над ним не було. див. Осип Меїас, Трагедія Галицької України. Машеріяли про польську інвазію, польські варварства й польську окупацію Східньої Тачлиини за криваві роки 1918, 1919,1920. Вінніпеґ 1920, ст. 94, 154—157. Також видання уряду ЗУНР: Крівава книга, том І, Відень 1919, том П, Відень 1921.

319

ч. on. 1405 з 1 листопада 1919 року, який наказував УГА відступити на лінію Прилуки-Жабокрич-Лука жабокрицька. Суд діяв під прово­ дом от. д-ра Степана Шухевича та у складі членів суду сота, судді Юрія Курдияка і от. Петра Бубели, протоколянта пор. судді Василя Шавали, перекладача четаря Петра Микити, стенографа сота. Ганса Коха, прокурора пор. судді Михайла Калимона й оборонців — сота, судді Степана Шалинського, який оборонив ген. М. Тарнавського, от. Юліяна Шепаровича, який оборонив полк. А. Шаманека й пор. судді Романа Кізя, який боронив от. Омеляна Лесняка. Як відомо вже з по­ передніх розділів цієї праці, суд цей звільнив усіх обвинувачених від вини й кари.96 П о л ь о в е д у х і в н и ц т в о зорганізували в УГА українські свя­ щеники, які Першу світову війну прослужили військовими капелянами в австрійській армії, а теж у Легіоні УСС. Початковий і невистачальний стан польового духівництва доповнили численні священики, які ягпдпіттувалися добровільно до служби в УГА. За даними о. Івана Ле бедовича, польового духовника І Корпусу УГА й 1-го Кінного полку, в УГА було польовими духовниками 79 священиків, з яких 23 загину­ ли, в тому 21 від тифу, 1 упав у бою й 1 згинув в нещасливому ви­ падку.97 Таким чином, смертні втрати польових духовників в УГА були дуже високі. Вони досягли 29.1% загального стану й перевищували втрати польових духовників в австрійській армії майже вдесятеро. В Галичині начальним капеляном при НКГА був о. Андрій Калята і йому підчинено польових духовників корпусів та бригад. Началь­ ним капеляном при ДСВС був о. Микола їжак. Після його смерти від тифу у Жмеринці, начальним капеляном УГА з титулом Генерального Вікарія УГА став о. д-р Василь Лаба. Начальним капеляном НКГА на Наддніпрянщині був о. Іван Дидик. Капеляном Диктатури був о. Франц Бонн, ЧНІ. Про польових духовників УГА можна говорити тільки в суперлятивах. Це були справжні герої, вірні друзі своїх стрільців, які зселя­ лись всюди там, де треба було їм подати добре слово чи навіть осо­ бистий приклад. Стрільці любили своїх польових духовників і беззас­ тережно вірили їм. Опіку своїх польових духовників відчули стрільці УГА особливо в періоді поширення пошестей, бо тоді польові духовники заступали їм лікарів і санітетів, яких так бракувало з огляду на велике поширення й масовий характер недуг. У багатьох частинах по­ льові духовники з допомогою ще здорових старшин організували „лічниці”, які самі очолювали й вели. І тому стільки їх померло від тифу: польові духовники не „декувалися,,> як тоді говорили, але з почуттям найвищого обов’язку йшли назустріч небезпеці. І прийшов час, коли стрільці мали змогу відплатитися своїм по­ льовим духовникам. У розпачливий час злуки з Червоною армією по­ льові духовники знайшлись на чорній листі господарів ЧУТА. Проти польових священиків повели большевики неперебірливу агітацію. „По­ пи” найбільш кололи їм очі й вони відкрито закликали стрільців до 96 Яворівський, назв. праця, ст. 60—87. Незабаром появиться теж Протокол процесу ген. М. Тарнавського у видавництві „Червона Калина”, Ню Йорк.

320

погрому польових священиків. Всі ці зусилля виявилися марні. Стрі­ лецтво боронило своїх польових духовників, як могло і головне, ви­ конувало всі їх зарядження щодо сповідей, святкування свят тощо. Виявилося, що „попи” мали далеко більший вплив на маси вояцтва УГА, як його мали чужі й деякі свої комуністи, що з такою наснагою намагалися перетворити УГА у знаряддя світової революції, але й без решти програли свою хитру гру. П о л ь о в а п о ш т а була зорганізована в УГА поштовим інспек­ тором Миколою Секретарем на підставі пляну чет. Романа* Арсенича. Згідно з цим пляном створено Головний Польовий поштовий пост (ГППП) при НКГА і Польові поштові пости (ППП) при командах кор­ пусів. Усі пости обсаджено фаховими силами, при чому ГППП пере­ брав ст. поштовий контролер Смішко, який саме тоді покинув був з родиною Львів.08 На Наддніпрянщині організацію польової пошти поширено. ГПППости створено ппи НКГА і КЕА, а ППП при командах корпусів і бри­ гад. Управителем польових пошт був ст. контролер С. Добрянський, його заступником — пошт, офіціял О. Денис. За Збручем УГА від­ крила була 27 польових поштових урядів. За посередництвом ШГО польові поштові уряди пересилали до Галичини листування стрільців і старшин з ріднею, яка там залиши­ лась. Для цього були видані спеціяльні подвійні листівки, на яких мог­ ла відбуватися пересилка. Ці листівки доходили до рук адресатів і на них верталися відповіді. На підставі даних, зібраних контролером Смішком, у Галичині Польова пошта УГА переправляла щоденно 8-10,000 штук різної ко­ респонденції. Це за чотири місяці праці польової пошти в Галичині дає суму около 1,000,000 до 1,200,000 штук листових пересилок (листів, друків, часописів та малих пакунків).00 Згідно з даними інсп. Секре­ таря, на Наддніпрянщині польова пошта УГА переправила за шість місяців перебування УГА коло 5,000,000 штук усякої кореспонденції. У своїй статті він теж подає технічні інформації про діяльність по­ льової пошти УГА.97*9100 4. РЕГІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ВІЙСЬКОВО-ОРГАНІЗАЦІЙНОГО ВКЛАДУ НАСЕЛЕННЯ У ВИЗВОЛЬНУ ВІЙНУ В одному з попередніх розділів ми проаналізували вклад населен­ ня Галичини в організацію частин піхоти, кінноти й артилерії на поль­ ському фронті. Табличка 12 при сторінці 90 поінформувала нас, що приблизно в дні 1 квітня 1919 року населення Галичини й Буковини 97 0. Іван Лебедович, польовий духовник УГА, „Польові духовники УГА”, УГА, том І, ст. 313—318. У цій статті, список польових духовників УГА не е повний, бракують у ньому оо. Ілля Бобиляк, Михайло Вожак, Володимир Коропецький, Тома Ткачук, Антін Федин. О. І. Лебедович в теж автором ґрунтовної праці про польове духівництво УГА, п. п.: „Голеві Духовники Української Галицької Армії. У 45-річчя участи у Визвольних Зма­ ганнях?*. Матеріял до історії. Видав о. Іван Лебедович. Віниілеґ 1963. Канада.

9в Микола Секретар, „Польова пошта УГА”, ШК 1980, 9, ст. 4—8. Пор. „Польова пошта” УГА, том І, ст. 293—296.

99 УГА, том І, ст. 296.

100 Там же.

321

Табл. 25

ВІЙСЬКОВО-ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ ВКЛАД НАСЕЛЕННЯ ГАЛИЧИНИ

Воєнні Округи

Число українського населення (в тис.)

А

(Табл..

12)

Львів

370.2

12.702

Рава руська

257.2

6.539

Перемишль

383.4

Самбір

281.8

Піхотні курені

Кінні полки

Гарм. число

батерії 1:3

6

2

10.5

4%

3

1

5.5

4.047

1

т

6.540

2

2

0.6

2.6 8.0 5.3

8

%

1.0

Станиславів

370.9

6.622

6

6

2

Стрий

319.8

8.730

3

7

2.3

Коломия

260.4

10.281

8

6

2

Чернівці

365.5

0.107

Тернопіль

209.7

2.120

Золочів

277.4

5.715

Чортків Бережани

Разом

10.0 0.1

3

4 3%

%

%

313.2

2.100

4

2

3

331.2 3,620.5

3.864 69.417

4 48

3

4 47

1 2.5 1

15.8

5.0 6.5 7.0 5.3 66.8

Пояснення: * 3 47% батерій, сформовано 20 гарматних батеріі у гарматному коші в Зоючеві, 10 батерій у гарматному коші в Стрию, та по 6 батерій у гарматнії вошах у Станксіавові й Кохомиї, 5% батерій сформовано в інших містах, або теж безпосередньо на фронті, в одному випадку ві здобутих польських гармат.

сформувало було 51 піхотний курінь, 7 кінних сотень і 50 батерій ар­ тилерії для боротьби на польському фронті. Разом творило це рівновартість майже 69% куреня, при чому для виставлення такого куреня потрібно було, пересічно, 46,876 душ населення. Водночас згадана табличка інформує нас про регіональні відмін­ ності вкладу населення Галичини у творенні бойових частин на поль­ ському фронті. Із таблички бачимо, що найбільший вклад дали округи Львів, Коломия і Стрий, поважний вклад забезпечили округи Рава Руська, Самбір, Станиславів і Золочів, але вклад інших округ був мен­ ший. З цих цифер можна зробити такі два висновки: (1) Що ближче до фронту, то вклад населення був більший; (2) Великий вклад на­ селення залежний теж від організаційної справности запільних кошів та окружних команд. Округи Стрий, Станиславів і Коломия були даль­ ше від фронту, але в них справно діяли запільні команди і постійне; посилювали фронт похідними сотнями та батеріями. Все ж таки цифри з початку квітня 1919 року не остаточні, бо не показують військово-організаційного вкладу населення окремих округ 322

І БУКОВИНИ У ВИЗВОЛЬНУ ВІЙНУ Населення на %% курінь або його рівновартість вкладу А+Б+В 12.6

14.9

29,365

+ — до пересічного числа 43.050 —

8.8

6.0

7.1

42,867

—

3.6

2.5

2.9

153,360

+

4.6

6.7

4.6

5.5

61,260

+

7.3

10.7

8.3

9.9

47,076

+

7.0

10.2

1

7.0

8.3

45,686

+

10.1

15.1

1

11.1

13.2

23,460

—

0.1

0.1

1

1.1

1.3

327,850

+

3.6

5.2

5

8.6

10.2

24,384

—

6.1

8.9

4

10.1

12.1

27,465

—

4.6

6.7

2

6.6

7.9

47,454

+

4.6

6.7

1

5.6

6.7

59,143

+

68.1

100.0

16

84.1

100.0

43,050

43.050

А+Б 2

В %% вкладу Армія УНР

11.6

17.3

6.0 2.5

1

|

у визвольну війну взагалі. Польська травнева офензива значно зміни­ ла організаційний склад УГА. Деякі піхотні курені, кінні сотні чи гар­ матні батерії були зліквідовані в наслідок втрат, або перейшли на інтернацію в Чехо-Словаччині, вибуваючи таким чином з дієвої армії, на їх місце постали й існували вже до кінця УГА інші курені, сотні чи батерії. Згідно з цим цифри з квітня треба доповнити новими циф­ рами, які покажуть вклад населення окремих округ у творення нової УГА. Ця „нова” УГА має вже 48 піхотних куренів, 3 кінні полки, кож­ ний рівновартний з 1 піхотним куренем і 47% гарматних батерій, з яких кожні три рівновартні одному піхотному куреневі, разом рівновартість 66.8, отже майже 67 куренів. Це є два й пів куреня менше, як на польському фронті. При пересуненні фронту на Поділля, у висліді польської травневої офензиви, значно збільшився вклад населення подільських округ Чортків, Тернопіль і Бережани у творення нових частин УГА. Все ж таки, як бачимо, в цьому відношенні округи Львів і Коломия ведуть перед і далі. У наступній табличці показано військово-організаційні зусилля на­ селення округ для створення УГА на польському фронті (колонка А -г- її цифри відповідають табличці 12) і для створення „нової” УГА 323

після Чортківської офензиви (колонка Б). Мусимо при цьому мати на увазі, що численні частини піхоти, кінноти й артилерії УГА мають свою безпереривну історію від польського фронту під Львовом, Хировом чи Сокалем до Чортківської офензиви й далі, через похід на КиЇв-Одесу, аж до ліквідації УГА. Беремо, наприклад, славетний ІИ/24 курінь, що прибув на львівський фронт у грудні 1918 року з Коломиї, перебував у складі 2-гої Коломийської бригади до польської травневої офензиви, під час неї увійшов у склад 8-ої Самбірської бригади і як ИІ/8 курінь пройшов далекий бойовий шлях зі Львова до Києва. З цих причин, для точного обчислення вкладу потрібно, щоб колонки А + Б поділити ще через 2, щоб не рахувати тих самих частин двічі. У висліді таких підрахунків дістаємо підрахунок вкладу населення окремих округ у творення УГА. Коли ж хочемо знати, який був вклад населення Галичини й Буковини у визвольну війну взагалі, мусимо роз­ глянути також військово-організапійний вклад населення них округ у творення Армії УНР. У своїх спогадах ген. Павленко писав, що 20,000 галичан боролося у складі Армії УНР. Цифру цю вважаємо за пере­ більшену, хоч точних даних немає. За нашими підрахунками, цифра ця вагалась між 13,600 у квітні 1919 р. і 5,600 у жовтні 1919 року. До висилки похідних куренів у Наддніпрянщину найбільш причинилися східні округи: Тернопіль (5), Золочів (4, в тому 1 для окупації Дубенщини), Чортків (2), Львів, Станиславів, Коломия, Чернівці і Бережини (по одному). Найбільш похідних куренів дістав Корпус СС (8), Північна дивізія (4), Гуцульський полк морської піхоти (1), Залізний загін от. Сіяка (1), 3-тя Залізна дивізія (1), Дубенщина (1). Таблиця 12 на сторінці 90-ій дає нам інформацію про вклад на­ селення Галичини й Буковини у творення української армії років ви­ звольної війни. Інформація ця приблизна, але якщо немає докумен­ тальної інформації, вона мусить нам вистарчати. Табличка зможливлює проводити різні підрахунки, наприклад, кожночасного бойового стану Армії, якщо знати замінний ключ на поняття „курінь”, бо в різ­ ні часи курені рахували 850, 600, 450, 350, 100, навіть 40 вояків. Коли знати замінний ключ, можна подати на кожний час бойовий стан армії, а теж, навіть доволі точно, скільки, в даному часі, було вояцтва з кож­ ної названої військової округи. Як показує таблиця, кількість населення, потрібного для сформу­ вання бойового куреня або його рівновартости, вагається між 23,480 душ населення, а 61,260. Дві, вищі від останньої, цифри показують, що населення даних округ не могло вповні виконати своїх обов’язків. Це Буковина й Перемиська округа, які дуже скоро були окуповані ворогом і, крім добровольців, нікого для української армії не дали. Буковинці служили в Буковинському курені 3-ої Залізної дивізії, а перемишляни мали ще 4 курені на польському фронті, з яких 3 перей­ шли на інтернацію до ЧСР. В подібній ситуації, в загальному підрахун­ ку, знаходиться теж Самбірська округа, від якої фронт віддалився й населення її не могло взяти більшої участи у творенні української 324

армії. Коли не брати цих трьох округ, вклад населення інших округ менш-більш обертається коло пересічного числа 43,050, а що всього 5 округ має покажчики нижчі, як „пересічне число”, — мобілізаційна готовість українського населення в них стояла дуже високо. Перед серед цих округ веде Коломия, далі йдуть Тернопіль, Золочів, Львів і Рава Руська. Це так, коли брати цілість творення української армії у визвольній війні. Коли ж брати під увагу саму УГА, найбільший вклад у її творення виказує округа Львів (прифронтова), а тоді йдуть Ко­ ломия, Станиславів, Стрий і Золочів, теж Рава Руська. Такі є регіональні особливості творення української армії у ви­ звольній війні. Хочемо при цьому зазначити, що середній показник, — 43,050 душ населення на один курінь, — дуже високий, він вищий від середнього показника в російській армії й майже рівний середньо­ му показникові австрійської армії. Він стверджує, скільки населення формує один курінь або його рівновартість в інших родах зброї не тільки з людських, але й з матеріальних ресурсів. Показники віддзер­ калюють і цей бік мобілізаційної спроможности населення: що більш має якась країна матеріальних ресурсів, то показник менший і, навпа­ ки, що менше матеріальних ресурсів, то показник більший, бо більш населення потрібно для формування. Отже середний показник 43,050 душ населення для формування одного куреня або його рівновартости дуже високий, а показник округ Коломия, Тернопіль, Золочів і Львів показують вищу мобілізаційну спроможність, як її виявило, в середньому, населення Німеччини. Щоб наглядно показати, що означає у практиці такий показник, беремо приклад з населення Наддніпрянської України. Якби 25 мільйонів ук­ раїнців на основних землях України виявили були мобілізаційну спро­ можність поставити один курінь або його рівновартість з 43,050 на­ селення, то Дієва Армія була б нараховувала 580 куренів або їх рівно­ вартість, а не 91% куреня (74 піхотних, 7%'кіннотних полків, 10 гар­ матних полків), які фактично існували. У цьому місці треба ще й за­ значити, що наддніпрянські курені мали слабшу бойову силу, як га­ лицькі, бо 74 наддніпрянські курені нараховували тільки 18,350 багне­ тів, а 48 галицьких куренів — 19,000 багнетів. На просту мову при мо­ білізаційній спроможности наддніпрянського населення, рівній з га­ лицькою, можна рахувати, що бойова сила Армії УНР була б збільши­ лася принаймні шестикратно, отже давала коло 300,000 в свому бойо­ вому стані. Такої бойової сили Армія УНР ніколи не мала. З усіх цих підрахунків можна б зробити висновок, що населення Галичини дало великий вклад у ведення визвольної війни, але населен­ ня Наддніпрянської України його не дало. Не сталося це тому, що, нібито, населення Наддніпрянщини підтримало Червону армію або Добрармію ген. Денікіна. Коли брати за основу другу половину 1919 року, то в рядах Червоної армії боролося тільки не цілих 25% з кіль­ косте українців, що боролись проти неї у рядах української регуляр­ ної армії чи в повстанських загонах. В Добрармії, якщо не рахувати козаків українського роду, цей процент був ще менший і дійшов не 325

більш 10%. У махновців кількість українців досягала 15% тієї кіль­ косте, що було українців у регулярній армії та в повстанських загонах. З усіх згаданих цифр видно, що Армію УНР підтримали таки най­ більш наддніпрянські українці. Аналіза причин, чому ця підтримка не проявилася у створенні армії, яка відповідала б кількості населення Наддніпрянської України, виходить поза рамці цієї праці, але один поширений закид таки треба на цьому місці відкинути. Це тверджен­ ня, що населення України було недостатньо національно свідоме, ба навіть „темне”. Справа в тому, що чинникові національної чи класової свідомості не приписуємо великої ролі у творенні армії. Нічого не можна чекати від національної свідомосте, якщо немає чим воювати. Успіх народньої мобілізації залежний від двох передумов: державної організації території, на якій відбувається мобілізація і наявносте матеріальних засобів для формування війська. Брак цих двох передумов, — а не брак „національної свідомосте”, — був причиною, чому мобілізації наддніпрянського населення не вдавалися. Важко говорити про низьку національну свідомість народніх мас на Наддніпрянщині, коли знаєш про численні повстанські загони, які діяли в запіллі большевиків і денікінців не тільки в роки визвольної війни, але й після неї, в роки мирної стабілізації СССР, ген аж до 1924 чи 1925 року. В завзятих боях проти окупантів українські повстанці проявили були безмежний героїзм, жертвенність, посвяту й цілеспря­ мованість. Криваві втрати повстанців були дуже високі: понад 300 поляглих у боях повстанців рахувало одне тільки село Мельники, що було центром „повстанської республіки” Холодного Яру на Київщи­ ні.101 Таких сіл можна назвати сотні. Якщо цього імпозантного народнього руху, що диспонував був нар одніми масами, провідниками та навіть матеріальною силою, не охоплено в організаційні рамки, щоб його спрямувати у планове річище боротьби за державність, то це свід­ чить, що в Наддніпрянщині бракувало основних передумов для ство­ рення народньої армії: державної організації території і матеріальних ресурсів. В Галичині державна організація територій існувала й вона, головно, допомагала, навіть при незначних матеріальних ресурсах, створити організовану народню збройну силу — Українську Галиць­ ку Армію.

101 Лев Шанковський, „За Україну проти Москви. Український народній повстанський рух проти Москви під час визвольної війни 1917—1990 рр. і після закінчення війни в 1921— 1924 рр.”, Альманах-Календар >Дровидінн^> на рік 1971, ст. 125.

326

V. ЕПІЛОГ: ПРИЧИНИ И НАСЛІДКИ ПОРАЗКИ

у визвольній війні

1. Д о методики аналізи причин поразки

Визвольна війна українського народу в 1917-1920 роках закінчи­ лася поразкою. Створена по кількох сторіччях українська держава впа­ ла, землі українські розшматували різні загарбники, а все, що зали­ шилося з урочисто проголошеної соборної Української Народньої Рес­ публіки, була тільки большевицька фікція — Українська Совєтська Со­ ціалістична Республіка (УССР), організована на частині української те­ риторії. Коли ми, сьогодні, з перспективи понад пів століття, розглядаємо причини цієї поразки, нам важко звільнити себе від думки, що цієї по­ разки не повинно було бути. Висока ціна неволі, що її сплачує укра­ їнський народ уже довгі роки, заставляє істориків шукати винуватців поразки у визвольній війні. Суб’єктивне насвітлення окремих подій чи історичних персонажів суґерує часто думку, що поразку завинили та­ ки ми самі, втрачаючи незліченні можливості для вирішення визволь­ ної війни в нашу користь. До речі, переконання таке доволі поширене. Ось з різних сторін чуємо, наприклад, докори, що перед 54-56-роками український народ мав просто чудову нагоду для побудови самостій­ ної й соборної української держави, але не зумів використати її. Час­ то вказують теж на факт, що дві імперії, Росія й Австро-Угорщина, які поневолювали український народ, розпалися були в наслідок війни й революції і на їх руїнах була прекрасна нагода здобути волю й дер­ жаву. Отже, питання, чому (тоді) 35-мільйоновий український народ не використав тієї нагоди і на руїнах двох імперій не створив своєї держави, хоч такі малі народи, як фіни, естонці, лотиші, литовці чи чехи їх створили, мусіло тривожити українських дослідників і вони намагалися дати на нього свої відповіді. З дослідників, що давали їх у поважній публіцистиці і науковій літературі, треба назвати хоч най­ головніших, — д-р Дм. Донцов, проф. Дм. Дорошенко, ген. Мик. Капустянський, д-р Вас. Кучабський, Вяч. Липинський, ген. М. Павленко, д-р Мат. Стахів, ген. П. Шандрук. Останнім часом поставив це питання теж сеньйор українських істориків у вільному світі, проф. д-р Микола Чубатий, у своїй статті для збірника, який щойно появився і який є цінним доповненням до літератури про визвольну війну та зокрема про Листопадовий Зрив у Галичині.1 Коли розглядати праці українських дослідників, які аналізують при­ чини нашої поразки у визвольній війні, серед них легко відрізнити т р и різні погляди на причини поразки. Одна група шукає цих при­ чин, головно, в зовнішньо-політичних умовах, серед яких відбувалася визвольна війна, і бачить їх у збройній перевазі багатьох сильних во'

Проф. д-р Микола Чубатий, „Перший Листопад на переломі української революції”, Михайло Гуцуляк, Перший Листопад 1918, Ню Йори - Ванкувер, 1978, ст. 164—172. Книга ця, насправді, появилася під ківеці 1974 року і, тому, но могла була бути ви­ користана до цієї праці.

327

рогів, ворожості Антанти до української державности, недостачі її під­ тримки для боротьби проти большевицької Москви, повній ізоляції української визвольної боротьби у широкому світі. Інша група ставить наголос на внутрішньо-політичні причини поразки, шукаючи їх у недотягненнях і помилках нашого політичного й військового проводу, внутрішніх розкладових силах, низькій політичній і національній свідо­ мості широких українських народніх мас і їх байдужості до визвольної боротьби. Ще інша група шукає причин поразки в комбінації зовніш­ ньо і внутрішньо-політичних причин і ця група ще може найближче підходить до вірної аналізи причин поразки, але, під умовою, що до­ слідники вміють відрізнити головні й побічні причини. Часто внутріш­ ньо-політичні причини були вислідом зовнішньо-політичних причин, отже були побічними причинами. Пояснимо це на прикладі. Галицьконаддніпрянський роздор у Кам’янці, що своїми патологічними виява­ ми вельми підривав силу української армії, отже був дуже шкідливий, був наслідком, а не причиною ситуації, що виникала з браку визнання УНР Антантою. Роздор існував головно тому, що галицький уряд вів сепаратну галицьку політику, бо Антанта сепаратно трактувала галиць­ ке питання, але ця сепаратна політика дуже дразнила уряд УНР і під­ ривала його і досі невелике довір’я до галицького уряду. У свою чер­ гу уряд УНР, з метою за всяку ціну прорвати залізний перстень бльокади, накладеної Антантою на Україну, вів переговори з Польщею по­ за плечима галицького уряду, що підривало довір’я галичан до уряду УНР. Можна зробити зовсім раціональний висновок, що ніякого га­ лицько-наддніпрянського роздору було б не було, якби Антанта була визнала УНР і давала українській армії воєнну допомогу для боротьби проти московсько-большевицьких армій. Методика аналізи причин якогось явища вимагає від нас точного розрізнення між головними й побічними причинами, отже першорядни­ ми, основними причинами, що створюють безпосередньо дане явище, та другорядними причинами, які є часто наслідками основних причин і самі безпосередньо не впливають на створення даного явища. Коли ми з цієї точки зору розглядаємо причини нашої поразки у визвольній війні, мусимо насамперед пошукати за її головною причиною. Поскільки ми були у війні, не важко зробити й логічний висновок, що її могла виграти тільки українська армія. І далі: поскільки українська армія ви­ звольної війни не виграла, ми зазнали поразки. Отже головною при­ чиною поразки у визвольній війні був факт, що українська армія не виграла визвольної війни, не осягнувши перемоги над ворогами укра­ їнської державности на полі бою. Дальша аналіза повинна відповісти на питання: Чому українська армія не могла вирішити визвольної вій­ ни у свою користь? Таким чином приходимо до аспекту аналізи, який є найважливі­ ший у всьому дослідженні. Це воєнно-історичний аспект, який, у ніяко­ му разі, не може бути пропущений з поля зору дослідника, якщо його аналіза має бути повна й вірна. Аналіза поразки у визвольній війні не може обійтись без воєнно-історичної аналізи. Без армії не могло б бу­ ти визвольної війни. Армія найважливіший інструмент державного 328

будівництва й ніхто та ніщо її, в цьому відношенні, заступити не мо­ же. Успіхи й невдачі армії вирішують успіхи й невдачі в державному будівництві. Щоб дістати повну аналізу причин поразки, кожний до­ слідник мусить зробити висновки із дій, успіхів, невдач чи втрачених можливостей армії, що веде визвольну війну. Неповна аналіза не може бути вірна; вона веде до фраґментаризації нашого знання про минуле, що, якоюсь мірою, породжує фальшиві погляди на нього. Український читач може багато навчитися з піонерської англомовної праці проф. Джана С. Решетара про „Українську революцію”,23 але, не знаючи ук­ раїнської воєнної історії в подробицях, не знатиме внутрішнього зв’яз­ ку подій, що їх описує автор, який недостатньо насвітлює ролю укра­ їнської армії в історичному процесі. Багато описуваних автором подій мали джерело в успіхах і невдачах тієї армії. На жаль наші дослідники часто пропускають з поля зору воєнноісторичний аспект аналізи поразки у визвольній війні і на його місце ставляться інші аспекти, в нашому розумінні менше важливі. Не важ­ ко ж зрозуміти, що з нами були б інакше говорили в Парижі, Лондоні й Вашінґтоні, якби ми були мали сильну армію, з чого можна зроби­ ти висновок, що наші дипломатичні невдачі були наслідком наших во­ єнних невдач. Який аспект поразки ми не розглядали б, завжди знай­ демо його пов’язаність з такою чи іншою ситуацією української армії і, тому, дослідження воєнно-історичного аспекту причин поразки за­ слуговує на повну увагу дослідника. У цьому місці таки дуже хочеться підкреслити, що визвольна війна українського народу, з ніякого погляду, не була легка. Завдання, яке ми були тоді поставили — створити, власними силами, нову велику державу 35-мільйонового народу на території більшій, як Німеччина, та території багатій у природні ресурси, що їх більш чи менш окульт­ ні всесвітянські монополістичні сили вважали за свою „власність”, бу­ ло дуже тяжке завдання. Насамперед тому, що воєнний потенціял на­ ших ворогів набагато перевищував наш воєнний потенціял, і далі — в нашій боротьбі ми були ізольовані. В широкому світі не знайшлася сила, яка сприяла б нашому державному будівництву і, навпаки, існу­ вало чимало сил, які сприяли нашим ворогам. Дивним парадоксом був факт, що центр американського і світового монопольного капіталу — Волл Стріт — сприяв і помагав большевикам нас поневолювати.8 У таких умовах не було й не могло бути легких формулок для створення української держави. Дослідники причин нашої поразки у визвольній війні часто любуються в таких формулках, мовляв, не тре­ 2 John S. Reshetar, Jr. Ukrainian Revolution 1917—1920. A Study in Nationalism. Prince­ ton, 1952. Рецензія: Ivan L. Rudnycky, ”An American Study of the Ukrainian Revo­ lution”, Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the USA, New York, Vol. П, No. 2(4), ст. Зів—322.

3 Про допомогу „Волі Стріту” для бодьшевицької Москви, див. Antony С. Sutton, Wall Street and the Bolshevik Revolution, New York 1974. Автор, член Гуверівського до­ слідницького інституту при Стенфордському університеті, використовує, в своїй праці, американські урядові документи. Він в тез автором тритомової праці: Western Techno­ logy and Soviet Development, виданої Гуверівським Інститутом в 1968, 1971 і 1973 роках, в якій представляє велетенську допомогу ЗСА для СССР в роках 1917—1965, а теж книги National Suicide: Military Aid to the Soviet Union, New York, 1973, яка називає американську мілітарну допомогу для СССР „національним самогубством”.

329

ба було робити так, а треба було зробити інакше, — і вже все було б добре. Такою легкою формулкою є твердження, яке за головну при­ чину нашої поразки вважає повстання проти влади гетьмана Павла Скоропадського в листопаді 1918 року. Формулка ця дуже проста: не було б повстання, була б держава. Хочемо з цього приводу вислови­ тися, бо ж листопад 1918 року, — це початок, по суті, визвольної вій­ ни.

2. Протигетьманське повстання і визвольна війна Проблема оцінки протигетьманського повстання має два аспекти: фактичну оцінку повстання і його наслідків для визвольної війни, та гіпотетичну оцінку дальшого ходу визвольної війни, якби повстання не було. Така оцінка не може бути суб’єктивна і тому вона безвартісна, якщо її робити з гетьманських чи директоріянських позицій. Об’єк­ тивна оцінка може бути зроблена тільки з позицій інтересів визволь­ ної війни українського народу, рівнозначних з українськими державни­ ми інтересами. Протигетьманське повстання було шкідливе для українських дер­ жавних інтересів, бо не тільки кинуло Україну у вир анархії напередод­ ні визвольної війни (адже ж одночасно повстав теж „батько” Махно), але й запрошувало большевицьку Москву до негайної інтервенції в Ук­ раїні. Ця інтервенція була не тільки в тому, що большевики, як піз­ ніш хвалився Вл. Антонов-Овсеенко, „под знамйона Петлюри” (його термін) вислали були всі свої „революційні комітети” (тобто інфільтру­ вали протигетьманських повстанців), але і в тому, що вже у другій половині листопада 1918 р. почали були безпосередню збройну агре­ сію на Україну. Просуваючись у глибину України, большевики роз­ кладали залоги німецької окупаційної армії обіцянками негайної репатріяції до Німеччини й підбурювали їх до протиукраїнських висту­ пів. І, справді, німецьке військо вигнало українські залоги з багатьох міст і містечок, у тому теж з Харкова, що його Запорізький корпус мусів покинути, виконуючи гостру ультимативну вимогу команди 1-го німецького корпусу. Починати в тодішніх умовах нову війну проти німців не було найменшої можливости. За короткий час українська армія втратила була майже все Лівобережжя, з якого прогнали її час­ тинно большевицькі наїзники, частинно німці, а частинно таки свої „боротьбістські” та ліві есдецькі („незалежні”) повстанці (Ангел, Шин­ кар, Матияш, Ковтун, Зелений, Хименко та інші), які у спілці з московсько-большевицькими наїзниками намагалися побудувати „радян­ ську” Україну. Можна раціонально припускати, що і в листопаді, і в грудні 1918 року можна було обійтись без цього всього, якби не було протигеть­ манського повстання. В українському державному інтересі було тоді зберегти, як мога найдовше, статус кво на Наддніпрянщині, але, зате, всі наявні самостійницькі українські сили кинути під Львів для здо­ буття там перемоги. Статус кво можна було зберегти з допомогою ні­ мецької окупаційної армії та з допомогою Антанти, яка готувалась ви­ користати гетьманську Україну як пляцдарм до боротьби проти боль330

шевицької Москви.4 Вирішне значення для визвольної війни могла ма­ ти українська перемога у Львові, де був би створений сильний україн­ ський центр і з ним мусів би був рахуватись гетьман П. Скоропадський, а за ним теж Антанта. Шанси успіху визвольної боротьби були б тоді непомірно зросли. З цієї фактичної оцінки можна зробити висновок, що організа­ тори протигетьманського повстання не обрахували добре своїх сил і не передбачали наслідків своєї ініціятиви. Які були ці наслідки, знаємо добре. Пів року після вибуху повстання, 15 травня 1919 року, влада Директорії УНР, не рахуючи Галичини, на яку саме шикувався потуж­ ний удар Антанти (польсько-французька армія ген. Галлера), обмежу­ валася до кількох повітів Волині. Самі ініціятори, В. Винниченко й М. Шаповал, які договорились з X. Раковським і Д. Мануїльським про це повстання, у своєму безсиллі скоро втекли за кордон, залишаючи за собою український народ, що на місці мусів нести всі консеквенції їх далекосяглих рішень. Фактична оцінка протигетьманського повстання і його наслідків, це одна сторінка медалі, а перспективи гетьманської України (без пов­ стання) у визвольній війні, — це зовсім інша сторінка і наш погляд на неї скептичний. Гетьманська Україна була б стояла так само перед перспективою війни проти большевицької Москви, може навіть і війни на два фронти, як перед нею станула, вигравши повстання, республі­ канська Україна. Шанси гетьманської України у цій війні були менші, як шанси республіканської України, хоч ці теж не були великі. Шанси гетьманської України були менші з проголошенням нещасної федера­ тивної грамоти у дні 14 листопада 1918 року, яку подумано як акт пристосуванства до антантських переможців, але потім виявилося, що вони цього акту зовсім не вимагали. Тут, всупереч попередженням київських німецьких дипломатів,5 Гетьман дав себе обманути своїм про4 Про це див. висловлювання бріганського прем’єра Ллойда Джорджа до французького міністра закордонних справ Стефана Пішона на сесії Ради Десятьох в дні 16 січня 1919. Див. United States, Department of State. Papers Relating to the Foreign Relations of the United Stales, 1919 Russia, Washington 1937, ЇЇІ, ct. 581—582. Ллойд Джордж висловив тоді глибоке невдоволення з приводу упадку режиму гетьмана Скоропадського, бо альянти вважали гетьманську Україну своїм пляцдармом проти большевицької Мос­ кви. Все ж таки, твердження Ярослава Савки в листі до Свободи про те, що марш. Фош уявляв собі гетьманську Україну як пляцдарм свого інтервенційного походу проти, большевицької Москви і що, нібито, він був розлючений ліквідацією цього плацдарму самими українцями, не відповідають фактам. Інтервенційні пляни марш. Фоша зродились щойно в другій половині січня, коли вже гетьманська Україна не існувала. Марш. Фош був розлючений на українців за те, що вони відкинули пропозиції ген. Бертельмі, які були, по суп, його пропозиціями.

5 18 листопада 1918, Гетьман прийняв на авдієнції графа Берхема, що тоді виконував обо­ в’язки німецького посла в Україні та майора Яроша, що був заступником начальника штабу німецьких окупаційних військ в Україні. Ці німецькі представники відраджували Гетьманові переводити в Україні „зміну курсу”, яка може викликати в. Україні потрясення, а теж дораджували не спішитися з рішенням і вичекати. Інтервенція німців була безуспішна, які і безуспішною бум, вранці цього ж дня, інтервенція полк, бвгена Коновальця і лідера хліборобсько-демократичної партії, інж. Сергія Шемета. Див. збірка австрійських урядових документів видання Інституту ім. Лилинського, п. н.

Ereignisse in der Ukraine 1914—1922, deren Bedeutung und historische Hintergriinde, Philadelphia, 1969, Band IV, ct. 96—98. Повищі факти подано в звіті князя КарляЕміля Фюрстенберґа, виконуючого обов’язки австрійського посла, якому подробиці ска­ зав граф Берхем. Фюрстенберґ стверджує також, що Антанта говсім не вимагала від Гетьмана „зміни курсу”, тобто проголошення федерації. Див. там же, ст. 98.

331

тофісовським дорадникам і проголосив акт, що позбавляв гетьман­ ську Україну ідейної бази для ведення визвольної війни. Цей акт за­ кликав до боротьби за федеративну Росію, а такий клич не міг мобі­ лізувати свідомих українців. Вияснимо це на прикладі: Гетьманські сердюки, молоді й вишколені вояки, виявилися зовсім небоєздатні в боротьбі проти Січових Стрільців. Ці самі сердюки, в лавах 3-го й 4-го полків СС, які з них складалися, виявили скоро потім повну боє­ здатність і прекрасні вояцькі прикмети. Але, це тому, що республікан­ ська Україна своїми Актами 22 січня закликала до боротьби за само­ стійну й соборну Україну. Таким чином, проголошення федерації ніяк ке сприяло створен­ ню боєздатної української армії. Не маючи такої армії, Гетьман був би мусів сполягати на російських офіцерах-дружинниках під проводом ген. Келлера чи ген. Долгорукого. Дружинники були б зробили пере­ ворот, або, в найкращому випадку, змусили б Гетьмана підпорядкува­ тись ген. Денікінові. Перспективи такого альянсу для „федеративної” України були б більш, як невеселі. Доля Кубанської Народньої Респуб­ ліки в денікінській системі була показова для майбутньої долі „феде­ ративної” України. Адже ж ген. Денікін не вагався, в листопаді 1919 року, розгромити кубанський парламент і уряд, дарма, що Добрармія була вже тоді в повному відвороті, а кубанські козацькі дивізії на фронті творили велику частину його збройної сили (до 37.5%). Варт уваги теж факт, що британські покровителі ген. Денікіна зовсім не реагували на ці події, хоч раніше погрозами, шантажами і гримотом п'ястуків по столах намагалися стероризувати Грузію, горців, дон­ ських і.кубанських козаків до підпорядкування ген. Денікінові. Якби Гетьман не мав був сили, вони теж були б стукали постуками по сто­ лах у гетьманському палаці в Києві, а об'єктивно кажучи, після про­ голошення федерації Гетьман ніякої надійної сили мати не міг. Отже доводиться дуже сумніватись, чи в таких умовинах гетьман­ ська Україна могла б була виграти війну проти большевизму. ЇЇ могла вирятувати тільки збройна інтервенція переможної Західної України, але така перемога була б змінила всю орієнтацію гетьманської Укра­ їни, може навіть змінила б і ЇЇ саму. Зате альянс її з денікінщиною, на засадах підпорядкування ген. Денікінові, означав не тільки смерть „фе­ деративної” ідеї, але й смерть України взагалі. Наступне твердження відноситься однаково до гетьманської України, що й до республікан­ ської України: в союзі з Добрармією ген. Денікіна не можна було ви­ грати війни проти большевизму. Внутрішні якості денікінщини й вза­ галі російської білогвардійщини були такі, що Добрармія навіть при всебічній допомозі Антанти не могла вийти переможцем у громадян­ ській війні. Поразка денікінщини, в цій війні, була наскрізь закономір­ на, — її приспішували контреволюційність і реакційність російської бі­ логвардійщини взагалі та зокрема її низькі моральні якості. Кожна ар­ мія, що зважувалася єднатись з нею (донські, кубанські, терські коза­ ки), була призначена на загибель.

3 32

3. Чотирикутник смерти

Вже цей погляд умовин спочатку визвольної війни показує, що стра­ тегічне положення українських армій не було таке „прекрасне”, як нам дехто пробує вмовити, покликаючись на розвал двох імперій. По-пер­ ше, показується, що фактично російська імперія не розвалилась аж так, щоб бути неспосібна до агресивної війни проти України. По-дру­ ге, імперія ця скоро відроджувалася, що правда у двох ворожих собі формах — червоній і білій, — але на переломі 1918 і 1919 років оби­ дві вони вже диспонували значною силою, яка й загрожувала україн­ ській державності. До цих двох ворожих сил, в листопаді 1918 року, приєдналася ще ворожа Польща, якої „моцарствові” апетити сягали по Київ і по кордони передрозборової Польщі з 1772 року. Укра­ їнські армії були не тільки заслабі, щоб боротися водночас проти всіх цих трьох ворогів, але й мусіли бути об’єднані, щоб боротися тільки на одному фронті. Отже б ід самого початку визвольної війни умовн­ ий для боротьби українських армій не тільки не були „прекрасні”, але, навпаки, були дуже погані. В українській мемуаристичній літературі звикли називати „чотирикутником смерти” ситуацію, в якій знайшлись об’єднані українські армії пізньої осені 1919 року, але, насправді, цей осінній „чотирокутник смерти” був тільки логічним наслідком велико­ го „чотирикутника смерти”, в якому українські армії мусіли змагати­ ся від самого початку своєї боротьби за українську державність. І від самого початку визвольної війни українські армії були оточені з усіх сторін залізним перстенем ворожих або ворожо-невтральних армій, при чому, як ми вже згадували, воєнний потенціял кожної з них був більший, як воєнний потенціял української армії: большевики мали значні людські ресурси й міцну воєнну індустрію, польська й денікінська армії майже необмежену воєнну допомогу держав Антанти, ру­ мунська армія — багатющі склади колишньої російської армії в Басарабії й Молдавії, — тільки українська армія не мала нічого, ні власної зброєвоь індустрії, ні боєприпасів, ні одягу й взуття, ні навіть санітарних матеріялів і ліків. Трагедією української армії був факт, що ведучи в таких умовинах війну на два фронти, вона таки дуже потребувала моральної й ма­ теріальної допомоги Антанти, як зрештою потребували її інші протибольшевицькі армії. Вона насамперед потребувала допомоги Антанти, щоб звільнитись від війни на польському фронті і концентрувати всі свої сили на протибольшевицькому. І вона таки дуже потребувала зброї, муніції, воєнних матеріялів, одягу, взуття, ліків, щоб посили­ тися, розгорнутися, максимально використати сили українського на­ роду. Допомогу цю повинна була дати Антанта, бо ж українська армія вела війну проти московсько-большевицьких армій, а Франція й Вели­ кобританія були лідерами „хрестоносного походу” проти большевицької Москви. За воєнною допомогою українській армії повинен був про­ мовляти, факт, що український народ своїми власними силами поставив був армію, яка в серпні 1919 року була третьою за величиною зброй­ ною силою у Східній Европі (110,000 старшин і вояків),.що українські 333

селянські повстання в Україні створили були для большевиків грізний внутрішній фронт та що українська армія мала великі потенційні мож­ ливості дальшої розбудови, далеко більші, як їх мала Добрармія ген. Денікіна. На жаль, цього всього не врахували держави Антанти. По­ ставивши на фальшивих коней, на Польщу й Добрармію ген. Денікіна, держави Антанти із заложеними руками спокійно приглядалися, як ук­ раїнську протибольшевицьку силу винищують не тільки большевики, але і їхні сателіти: Польща й Добрармія ген. Денікіна. Та на цьому не скінчилось. Не бажаючи комплікувати своєму ставленникові — ген. Денікінові — справ в Україні, держави Антанти не тільки відмовились по­ стачати українській армії воєнні й санітарні матеріяли, але й установи­ ли бльокаду на територію України, зайняту українською армією, щоб, у ніякому разі, ніяке воєнне постачання чи навіть ліки не продісталися в Україну. Ця бльокада завдала смертельного удару українській армії. При недостачі ліків тифозна катастрофа вивела з ладу українську ар­ мію, спричинивши їй жахливі втрати. Залишки української армії, що перейшли тифозну катастрофу, могли ще бути здатні на блискучі во­ єнні діла (І Зимовий похід), але вже не могли вирішити висліду ви­ звольної війни. Таким чином тифозна епідемія в українській армії бу­ ла найгіршим наслідком „чотирикутника смерти”, головною причиною катастрофи української армії й головною причиною поразки у ви­ звольній війні. Це ствердження — ніяке перебільшення. Якби Україна отримала була медично-санітарну допомогу із Заходу, яку повинна бу­ ла дістати хоч би з чисто гуманітарних мотивів, — не кажучи вже про пропущення ліків і санітарних матеріялів, закуплених і заплачених у Марселі, — тифозна катастрофа була б оминула українську армію й вона легко була б могла виповнити те місце в Україні, що його зали­ шала розкладена й тікаюча денікінська армія. Від неї вона могла здо­ бути багато воєнного майна, яке могло придатися для дальшої бороть­ би проти большевицької Москви. Так чи інакше, у другій половині 1919 року перед українською ар­ мією стануло в усій ширині капітальне питання її воєнного постачання. Власні боєприпаси кінчилися й військові склади світили пустками. Де­ яку кількість воєнного постачання отримувано з Румунії, але це була контрабанда, про яку держави Антанти нічого не знали і цього було замало для біжучих потреб армії. Таким чином, справи з воєнним по­ стачанням українській армії стояли дуже погано й, відповідно до цьо­ го, її вигляди на продовження боротьби були найгірші. У зв’язку з аналізою цієї ситуації не бракує голосів, які роблять закид тодішньому урядові чи урядам, вони, мовляв, не зробили всього, що потрібне, щоб дістати потрібне воєнне постачання й ліки для укра­ їнської армії. На цю ціль кажуть, треба було кинути всі запаси золота, валют, цінних паперів, цукру тощо. Критики забувають про бльокаду, яка тільки зийнятково, після довгих митарств, пропустила була на Ук­ раїну одну лічяицю й трохи ліків. Очевидно, воєнне постачання можна було дістати в Німеччині, Чехо-Словаччині, Австрії (літаки), Угорщи­ ні (гранатомети), Італії (літаки, гармати), Болгарії (тут уряд даремне шукав купця на 181,300 рушниць, 600 кулеметів, 900 гармат і 200 міль­ 334

йонів набоїв до рушниць, які вже були непотрібні для обмеженої ми­ ровими трактатами болгарської армії). Але на закуп всього цього доб­ ра потрібно було мати дозвіл Антанти. До речі, все це воєнне постачан­ ня можна було дістати безпосередньо з антантських складів так, як його діставали Добрармія ген. Денікіна чи польська армія. Очевидно, до­ звіл і допомога Антанти були потрібні, щоб перевезти на Україну бри­ гаду, інтерновану в Чехо-Словаччині, або 40,000 українських полонених з італійських таборів, які зареєструвалися на виїзд в Україну. Одним словом, для існування української армії, для продовження її боротьби проти большевицької Москви, ми потребували визнання і допомоги Антанти без додаткових ультимативних вимог про підпорядкування ген. Денікінові. До речі, ні ген. Бартельмі у Львові, ні полк. Фрейденбер в Одесі про це підпорядкування ген. Денікінові навіть не згадували. Ситуація української армії в „чотирикутнику смерти” (брак визнан­ ня, ізоляція, залізний перстень ворожих армій) постійно загрожував українській армії катастрофою. Абсурд ведення двофронтової війни виявився наглядно в червні 1919 року, коли обидві українські армії по­ вели свої славні офензиви: УГА в напрямі на захід (Чортківська офензива), Армія УНР у напрямі на схід (Проскурівська операція). Очевид­ но, роз’єднане оперативне зусилля не могло дати тривких успіхів, не зважаючи на блискуче ведення й помітні тактичні успіхи. Офензиви ці закінчили один етап двофронтової війни, але швидко показалося, що на цьому не кінець. Ситуація великого „чотирикутника смерти” на­ кинула українській армії нову двофронтову війну, вже цілком абсурдальну, бо „трикутну” : українська армія проти Червоної армії, Черво­ на армія проти Добрармії, Добрармія проти української армії й на­ впаки. Таким чином, передумовою будь-яких успіхів українських армій була ліквідація „чотирикутника смерти” силою української зброї (на­ приклад перемогою над польською армією) або дипломатичним шля­ хом. Для цього потрібна була рішуча дипломатична ініціятива, бо пе­ ребільшена віра у справедливе рішення Антанти й пасивне вичікуван­ ня на нього тільки збільшувати небезпеку від „чотирикутника смерти”. За всяку ціну, конче треба було проламати залізний перстень оточен­ ня, бо без цього ми мусіли програти визвольну війну. Коли ми при цьому, то з різних сторін вказують, що альтернативою до визнання й допомоги Антанти було визнання й допомога больше­ вицької Москви. Одним словом, на нехіть Антанти до альянсу з . Укра­ їною треба було відповісти альянсом з большевицькою Москвою, якій треба було допомогти зреволюціонізувати Европу. Згідно з цими тео­ ріями, похід Червоної армії на р. Райн чи навіть на Атлянтик був би сильно зменшив натиск большевиків на Україну, бо РСФСР була б по­ ширилася на ряд європейських держав, а в цій поширеній федерації Україна, як союзник Червоної армії, могла була відіграти видатну ролю. Якби большевики на Заході були зазнали поразки, — кажуть при­ хильники орієнтації на Червону армію, Україна була б легко на руїнах большевизму визволилася своїми власними силами. Щоб не говорити виключно про здогади та побожні бажання, тре­ ба ствердити, що в історії визвольної війни був момент, коли альянс 335

з Червоною армією міг був постати. Було це в вересні 1919 року, ко­

ли ще Добрармія повною силою наступала на Москву, а ген. Юденіч на Ленінград. Добрармія ген. Денікіна підходила до Орла, а тоді ще один скок й захоплення 100 км. віддаленої Тули з її воєнними завода­ ми було б спричинило поразку Червоної армії. Це ще не значить, що Червона армія була б припинила боротьбу проти Добрармії, але поразка під Тулою була б її значно утруднила. У вересні 1919 року вернулася була місія ген. М. Омеляновича-Павленка зі ставки ген. Бредова, якому пропонувала воєнний альянс Добр­ армії з українською армією. Місія ця закінчилася повною невдачею; ген. Бредов грозив ген. М. Омеляновичеві-Павленкові арештом за „измену отечеству”. Негайно після повороту цієї місії повинна була бути вислана вій­ ськова місія до командування Червоної армії в Москві, з пропозиціями воєнного альянсу. Можна припускати, що тоді пропозиції такого аль­ янсу були б ^трпплною армією прийняті. Проте, дальші перспективи цього альянсу були б таки сумні-невеселі. Політично, альянс укладено б тоді, коли український народ уже остаточно виліковувався від усяких ілюзій щодо „радянської” Украї­ ни. Кріім цього майбутній досвід ЧУГА показував, чого можна було чекати від большевиків. З військового погляду уява про силу большевиків була перебільшена; від них ми не могли дістати достатньої кіль­ косте боєприпипасів й ліків.. А вже зовсім перебільшена була уява про можливості Червоної армії нести на своїх багнетах революцію в Европу. Адже ж 5-мільйонна Червона армія зазнала повної поразки у війні із сателітом Антанти — Польщею. Сумніваємося, чи українська армія в ролі „союзника” авангарду світової революції — Червоної армії, мог­ ла була-змінити такий вислід революційного походу на Захід. З пораз­ кою Червоної армії, яка мала своє джерело в недостатніх якостях цієї армії, побудованої на засадах всенародньої мобілізації, ми були б опи­ нилися там, де і є, в Українській ССР. В умовах браку визнання й допомоги Антанти, в умовах ізоляції, спричиненої великим „чотирикутником смерте”, наша поразка у ви­ звольній війні була повністю закономірна. Українська армія, не зважа­ ючи на героїчну боротьбу, не могла змінити висліду визвольної війни. „Чотирикутник смерте” був головною причиною поразки, але той „чотирикутник смерте” був створений зовнішньо-політичними силами: нашими сусідами з їх загарбницькими апетитами та їхніми покровите­ лями на Заході. Таким чином, в и н у за нашу поразку мусимо припи­ сати зовнішньо-політичним силам, а не нам самим. У цьому припису­ ванні вини другим, а не нам самим, немає ніякої „безсилої злости”, а є просте ствердження історичних фактів.

336

4. Антанта й Україна (а) Ворожість Антанти до української визвольної боротьби

Наші внутрішньо-політичні помилки дрібні в порівнянні з велетен­ ськими „заслугами” Антанти для нашого розгрому. Не ми, а місія ген. Бертельмі перешкодила нам добути воєнну перемогу під Львовом, і не наші помилки, а таки збройна інтервенція Антанти прогнала нас з Гали­ чини. Інтервеніювала переможна Франція, яка післала проти нас фран­ цузько-польське військо (армію ген. Галлера) й воно не тільки завда­ ло удар Галицькій армії, але теж і запіллю нашого протибольшевицького фронту на Волині. Це ж сателіти Антанти, Польща й Румунія, підірвали силу нашої армії, грабуючи її майно — бази Армії УНР у ра­ йоні Броди-Красне-Тернопіль-Підволочиська чи майно Запорізького корпусу в переїзді Басарабією. Остаточно Антанта знищила українську армію своєю бльокадою й тим фактично допомогла не своєму ставленникові ген. Денікінові, але больпіесицькій Москві. Хіба можна дивува­ тися, що так заплянований і ведений „хрестоносний похід” проти большевицької Москви мусів закінчитися не тільки нашою катастрофою, але й катастрофою плянів Антанти, за що повну відповідальність несе вона са*ма? У світлі цього банкрутства „мудрої” Антанти у Східній Европі, бан­ крутства, без якого можна було обійтися, якби державні мужі Антан­ ти руководилися були у своїх плянах хоч би засадами таки ними про­ голошеного права про самовизначення народів, варт підкреслити, що нашого банкрутства тут немає; ми просто не могли побороти пере­ шкод, які нам створював накинений нам „чотирикутник смерти”. Ми не могли виграти визвольної війни в умовинах „чотирикутника смерти”, але Антанта могла свій „хрестоносний похід” проти Москви закінчити своєю перемогою. Якщо це не сталося, то не важко ствердити, що то­ дішні помилки Антанти спричинили жахливі наслідки: вибух II Світо­ вої війни, яку спричинила большевицька Москва своїм альянсом з гіт­ лерівською Німеччиною і цю велику загрозу, що її в нуклеарній добі, далі несе большевицька Москва всьому світові. На тлі ствердження безсумнівної вини Антанти за поразку її „хрестоносного походу” і, в тому теж за поразку української армії, з’явля­ ється капітальне питання: Чому держави Антанти, — Франція, Великобрітанія, З’єднані Стейти Америки, Італія, — були ворожі українській визвольній справі й поборювали намагання українського народу ство­ рити свою самостійну й соборну державу? Чому Франція й Великобрітанія, зокрема остання, виключили з „хрестоносного походу” проти Москви українську армію, хоч вона фактично вела боротьбу проти большевицької Москви і представляла поважний силовий фактор у цій боротьбі? Чому Франція й Великобрітанія підтримували ворогів укра­ їнської державности — Польщу й Добрармію ген. Денікіна та не інтервенювала в інтеерсах свого „хрестоносного походу”, щоб ці її сателіти припинили війну проти протибольшевицької української армії? Питань таких можна ставити багато, але всі вони заторкатимуть засадничу во­ рожість держав Антанти до України, яка була рушієм їх політики щодо 337

самостійної України та джерелом їх поглядів на українську визвольну боротьбу, як несумісну з інтересами імперій, держав і кляс, що їх ці держави заступали. Відповіді на ці питання бували дуже різні. Дехто пробував поясню­ вати ворожість до України загальною іґноранцією державних мужів Антанти й послідозною за нею наївністю, яка легко сприймала антиук­ раїнську пропаганду різних наших „приятелів” — москалів, поляків і жидів, що доволі сзобідно поводилися на дипломатичних паркетах Парижу, Лондону й Вашінгтону та вміли говорити мовою, зрозумілою політикам і дипломатам. І так, наприклад, державні мужі Антанти ма­ ли під їх впливом прийняти „аргумент”, що українці, по суті, „півбольшевики” і мало чим різняться від справжніх большезиків. Факт, що в УНР при владі довший час була соціалістичні партії і що в цій УНР обов’язували радикальні закони про соціялізацію землі, лісів, вод і під­ земних багатств та державна контроля над торговлею й банками, му­ сів сприяти поширенню поглядів про „український большевизм чи півбольшевизм” і ці погляди підтримували зокрема численні російські й польські поміщики, власники копалень і банкіри, що, виїхавши за кордон, вели пропаганду проти УНР, яка „забрала” їм їхнє майно. Державним мужам Антанти були близькі клопоти тих людей, до яких приєднувалися ще власні турботи про те, хто платитиме більйони зо­ лотих рублів, позичених Францією й Великобрітанією царській Росії. Больщевицькнй уряд проголосив офіційно, що ні боргів, ні процентів большевицька Росія платити не буде.* Була ще одна причина, чому державні мужі Антанти уподібнили УНР до РСФСР та український визвольний рух до большевизму: Це були мирозі договори з Центральними державами, складені, насампе­ ред, УНР, а потім теж РСФСР у Берестю. Державні мужі Антанти доб­ ре пам’ятали ці Берестейські договори, які для німецької армії лікві­ дували Східній фронт і дали змогу перекинути німецькі війська Східнього Фронту на Західній проти Антанти. Зокрема добре пам’ятали державні мужі Антанти український „хлібний мир” (Бротфріден) у Бе­ рестю (9.ІІ.1918), який своїми економічними концесіями для кайзерів­ ської Німеччини звів унівець економічну бльокаду Німеччини держава­ ми Антанти. Прийшовши на запрошення уряду УНР в Україну, щоб нібито допомогти УНР у війні проти большевиків, німецька армія ді­ стала була безпосередній доступ до всіх цих харчів і сирівців, що їх морська бльокада намагалася недопустити до Німеччини. Публічна опінія на Заході закидала большевикам й українцям, що їх мирові дого­ вори в Берестю продовжили війну на цілий рік, у наслідок чого згину­ ли сотні тисяч вояків антантських армій. На цьому тлі поширилося пе­ реконання, що договори ці склали „німецькі агенти”, а про український6 6 Брінклей, назв, праця, ст. 33. Брівклей далі подав, що ген. Денікін яв ютів брати на себе сплат; боргів, бо казав, що ця справа належить урядові й парламентові майбутньої російської держави. Його наступник, ген. Брангель пригнав у принципі існування боргів і зобов’язався їх Франції сплатити в процентами впродовж 35 ровів. За цю концесію, отримав визнання й допомогу Франції. У переговорах з представниками Директори УНР, французькі представники не порушували справи довгів, але вимагали контролю над фінансами й залізницями української держави. Пор. Брівклей, назв, праця, ст. 141, 257; Стахів, Україна в добі Директорії УВР, назв, праця, том V, ст. 132.

3 38

визвольний рух почала ширитися опінія, що він „видумка” або „ін­ трига” Німеччини. Ясно, що російська й польська дипломатії підтри­ мували з усіх сил таку опінію своєю пропагандою про „німецьке по­ ходження” українського визвольного руху і в цьому відношенні окремо заслужився колишній прем’єр російського Тимчасового уряду А. Ф. Керенський. В його антибольшевицькій та антиукраїнській пропаганді Берестейський договір був головною темою й головним доказом. Пояснювано теж ворожість Антанти до України русофільством дер­ жавних мужів Антанти. Воно, нібито, мало моральний підклад, мовляв, Росія була союзник Антанти й, тому, держави Антанти, вдячні за вклад російської армії у спільну перемогу, мусять допомогти різним білим арміям відбудовувати імперію, знищену революцією. Насправді „русо­ фільство” Антанти мало джерело у великопростірних ідеях, яким пат­ ронував (і патронує) інтернаціональний фінансовий капітал, і це, оче­ видно, мало великий вплив на уряди держав Антанти. Цей капітал (ін­ тернаціональні банки, корпорації, монополії) хотів утримати, за всяку ціну, російську великопростірну імперію і з усіх сил противився її „балканізації” у формі окремих національних держав. Великі простори ви­ гідніші капіталові, як ринки збуту, а теж терени експлуатації підзем­ них і надземних багатств, ніж дрібні національні державки, що своїм існуванням перешкоджають „прогресові” та схованим під це слово „ве­ ликим прибуткам з великих просторів”. Це й була причина, чому впли­ вовий інтернаціональний капітал, представлений могутніми банками й компаніями на ньюйоркському Волл Стріті, в 1917-1920 роках підтри­ мував або большевиків, або білі контреволюційні армії, в обох випад­ ках сподіюваючись реставрації великого російського простору у формі єдинонеділимої російської імперії. І це теж причина, чому в наші дні ці самі кола з усіх сил підтримують політику американсько-совєтського „детанту”, сподіваючись мати з нього великі економічні користі.7 Ворожість до України мала теж джерело у польонофільстві окре­ мих державних мужів Антанти, зокрема ж у французів. В Парижі пе­ ремогла ідея, що „сильна” Польща може Франції заступити Росію в ха­ рактері союзника проти Німеччини. Ця „сильна” Польща мала постати шляхом загарбання українських, білоруських і литовських земель, на що погоджувалася Франція. Вчення Романа Дмовського, що тоді во­ лоділо умами й серцями польського народу, закликало створити „Ве­ 7 Ідея неподільної російської імперії так затемнювала державним діячам Антанти здоровий погляд на справи Східньої Европи, що вони не бачили навіть чорносотенного „антисемі­ тизму” в найближчому оточенні ген. Денікіна. При денікінському штабі діяли старі чорносотенні організатори, які мали ва собою довгу історію антижидівських погромів. Це й було причиною, що Добрармія виконала численні жидівські погроми, маючи для цього офіційну заохоту. Антантські державні мужі легковажили погромництво Добрармії й промовчували його, але робили великий крик з приводу погромів на Україні. Див. П. Б. Шехтман, Погроми добровольческой армии на Украйнє, 1919—1920, Берлін 1932. Див. теж Elias Heifetz, The Slaughter of the Jews in Ukraine, New York, 1921. Немає сум­ ніву, що під час поразки на весну 1919 року, деякі здеморалізовані частини україн­ ського війська зробили погроми, але уряд УНР і командування Армії УНР боролися з погромними настроями; видано низку наказів і звернень, винних карано військовими судами, які виносили смертні вироки. В травні 1919 року, уряд УНР запросив чолових представників закордонного жпдівства на розслідування справи погромів. Жертвам по­ громів подавано урядову допомогу. Див. F. Pigido, Ed. Material Concerning UkrainianJewish Relations during the Years of Revolution (1917—1921). Collection of Documents and Testimonies. Munich, 1956.

339

лику Польщу” шляхом поділення з Росією українських і білоруських земель; воно виключало яке-небудь порозуміння з українським та біло­ руським народами проти Росії. Ідеї ці без решти збанкротували в 19391945 роках, бо показалося, що багатонаціональна Польща ніяк не бу­ ла „сильна” і не могла врятувати не то Францію, але й навіть саму себе. Історія Польщі було б пішла зовсім іншими шляхами, якби поль­ ська політика в 1918-1920 роках була розвивалася на засадах, пропа­ гованих тепер відомим польським публіцистом Юліюшом Мєрошевським.89 Допомога Польщі для УЛБ (України, Литви й Білорусі — термін Мєрошевського) була б створила на „міжмор’ї” від Балтику до Чорного моря спілку незалежних держав, які були б стали найкра­ щою гарантією миру на вічні часи, створивши непоборну перешкоду для московського й німецького імперіялізмів. Спілка ця мала всі дані поширитися на Кавказ і на південні та західні слов’янські держави. Справжньої величі Польщі треба було шукати не в загарбництві су­ сідніх не польських територій, але в ролі, яку вона могла відігравати у своєрідному Варшавському чи Київському пакті на основі свого полі­ тичного, економічного й культурного потенціялу. А так історія Польщі віднотувала гітлерівську окупацію, Катинь, варшавське повстання і за­ вершення того всього: сателітський статус у сучасному Варшавському пакті. (б) Визнання УНР де факто Дотеперішний огляд причин ворожосте Антанти до української визвольної справи показує, які різносторонні перешкоди стояли но шляху визнання Антантою української держави й отримання воєнної допомоги для української армії від держав Антанти. Проте, на цьому місці таки треба нагадати факт, про який доволі глухо в нашій публі­ цистиці й науковій літературі, а саме, що Франція й Великобрітанія, після довгих розмов та обсервацій, таки визнали були Українську Народню Республіку де факто й вели з її урядом переговори про воєнну допомогу для української армії інструкторами, зброєю, муніцією й во­ єнними матеріялами та грішми. Цей факт обширно насвітлює у своїй англомовній праці молодий український історик, проф. д-р Олег С. Підгайний,® але, на жаль, англомовні праці наших молодих науковців на теми найновішої історії (наприклад, праці Ярослава Білінського, Юрія Бориса, чи Олега С. Федишина),10 не кажучи вже про англо­ 8 Juliusz Mieroszewski, ’’Polska Ostvolitik”, Kultura, 1973, б, ст. 68—73; його ж, Rosyjski ’’kompleks polski” і obszar ULB”, Kultura, 1974, 9, ст. 3—14.

9 Oleh S. Pidhainy, The Formation of the Ukrainian Republic. Vol. I, Toronto-New York, 1966.

10 Yaroslav Bilinsky, The Second Soviet Republic. The Ukraine After World War II, New Brunswick, N. J. 1964. Праця ця e поширеною докторською дисертацією автора на Пр Бретонському університеті. Jurij Borys, The Russian Communist Party and the Sovietization of Ukraine. A Study in the Communist Doctrine of the Self-Determination of Nations. Stockholm, 1960. У праці цій використано документи 8 архівів Лева Троцького. Oleh S. Fedyshyn, Germany’s Drive to the East and the Ukrainian Revolution, 1917—1918, New Brunswick, N. J. 1971. Праця ця б поширеною докторською дисер­ тацією автора на Кодюмбійському університеті в Ню Йорку. Із праць старших істориків, в англійській мові, варта уваги: Rev. Isidore Nahayevsky, Ph.D., History of the Modem Ukrainian State, 1917—1923. Munich 1966.

340

саксонських істориків, не звертають на себе уваги не тільки наших читацьких мас, але й науковців. Загальний брак зацікавлення нашою найновішою історією, неувага до наукових праць на її теми, причини­ лись до прикрої іґноранції в тих справах, що — у свою чергу, — ніяк не свідчить добре про українську інтелігенцію. Замало жити тільки тим, що почуєте на святочних академіях або прочитаєте в ювілейних стат­ тя^. Коли появилася наша стаття, яка нагадувала про факт визнання Францією й Великобританією Української Народньої Республіки де факто саме в 50-ліття цієї події,11 багато наших читачів дивувалося, чому вони про цей факт почули вперше. Справді, в нашій публіцисти­ ці й науковій літературі існує деяка неспівмірність у підході до двох подібних подій: визнання УНР Францією й Великобрітанією і визнан­ ня УНР у Берестейському договорі Німеччиною та іншими централь ними державами (Австро-Угорщиною, Туреччиною й Болгарією). Про Берестейський договір, який, до речі, ;;вилія нам боком’* і повинен бути високо на списку причин нашої поразки у визвольній війні, є цілі гори всякої літератури, але про визнання УНР Францією й Великобрі­ танією всі праці можна перерахувати на пальцях однієї руки.12 Франція й Великобрітанія визнали УНР де факто 4 січня 1918 ро­ ку. Франція призначила „комісарем Французької республіки в Україні” ген. Табуї, а Великобрітанія своїм представником в Україні б р ян ськ о ­ го одеського консуля Сера Джана Піктона Баґґе. Цього ж дня вони обидва передали свої уповноважнення, на врочистій авдієнції, прем’є­ рові УНР Володимирові Винниченкові. Послідовно, 17 січня 1918 року представники уряду УНР Теодот Галіп й Євген Голіцинський почали були в Яссах переговори з місією Антанти про фінансову й технічну допомогу для української армії. Переговори ці тривали тиждень і за­ кінчилися позитивно, але представники Антанти попередили україн­ ську делегацію, що договорення будуть неважні, якщо УНР складе пе­ ремир’я з німецькою та австро-угорською арміями. Отже за півтора місяця після проголошення III Універсалу Фран­ ція й Великобрітанія визнали УНР де факто і нав’язали з нею дипло­ матичні взаємини. Сталось це тому, що УНР диспонувала на той час поважною збройною силою. Цю українську збройну силу пильно обсервували офіцери антантських місій ще під час її блискучого наступу в офензиві Керенського (в липні 1917 року), потім і пізніше. Вже в серпні з’явився в Києві напівофіційний емісар Франції Жан Пелісьє, а потім теж ген. Табуї та інші офіцери французької й брітанської во­ єнних місій. Вони перевели основні переговори з Симоном Петлюрою, тоді головою Українського Генерального Військового Комітету (УГВК) Центральної Ради і генеральним секретарем військових справ, а теж з Олександром Шульгином, генеральним секретарем міжнаціональних 11 Лев Шанковський, „УНР і Антанта на переломі 1917 і 1918 років”, Альманах Гомону України на 1968 рік, Торонто 1968, ст. 52і—68.

12 Неспівмірність у трактуванні обох подій ілюструє історія Дорошенка. Див. Дорошенко, назв, праця, том І, ст. 231—240 (визнання УНР Францією й Великобрітанією) і ст.

295—326 (Берестейський договір). Відношення це: 9 до 81 сторінок!

341

взаємин (отже міністром закордонних справ). Петлюра обіцяв ген. Табуї, що на випадок французької фінансової й технічної допомоги розгорне українську армію до 300,000 бійців. Очевидно, держави Антанти, Франція й Великобрітанія, не визнали УНР із прихильности до визвольної боротьби українського народу, але з власних корисливих міркувань. Антанта, за всяку ціну, прагнула втри­ мати Україну у стані війни проти Центральних держав та зберегти хоч би й видимість фронту, щоб Центральні держави не могли забрати з нього своїх військ і перекинути їх на захід. Крім цього Антанта хо­ тіла зберегти видимість українського фронту проти большевицьких військ, бо большевицька Москва вже 15 грудня склала була з Централь­ ними державами перемир’я на всьому фронті. Для втримання фронту, воєнна місія Антанти (ген. Бертельмі) випрацювала точні пляни, згідно з якими на протинімецькому фронті мали бути вжиті війська україн­ ські, польські, чеські, югославські, козацькі, мусульманські, румунські й російські добровольці. Війська ці мали зайняти важливі, у страте­ гічному відношенні, позиції на „Українському фронті”, який, до речі, був уже створений шляхом об’єднання колишніх російських фронтів: Південно-Західнього й Румунського. Союзні війська не мали вести ні­ яких зачіпно-наступальних операцій, тільки боронитися проти австронімецьких військ. Плян цей упав, бо тим часом у Центральній Раді перемогла орієн­ тація на Центральні держави. Для перемоги нової орієнтації вистачила більшість у ЦК соціял-демократичної партії, яка вирішила включити­ ся в переговори в Берестю, отже йти слідами большевиків. Симон Пет­ люра демісіонував з посту секретаря військових справ (ЗО грудня), а його наступником став речник германофільської орієнтаціїМ икола Порш, який 17 січня проголосив демобілізацію всіх частин української армії й заступлення її „народньою міліцією” з добровільців. Очевидно, участь УНР у мирових переговорах у Берестю Антанта потрактувала як отвертий ворожий акт УНР до держав Антанти, і що так воно буде, про це ген. Табуї попередив уряд УНР дня 24 січня. Довідавшись про Берестейський договір УНР з Центральними державами, французь­ кий прем’єр Жорж Клемансо погрозив: „Ті українці ще прийдуть до нас!” Клемансо не помилявся, українці таки прийшли. Чи була для УНР можливість залишитися при Антанті і, після не­ цілого року, знайтись у переможному таборі „союзних і заприязнєних держав” ? Апологети Берестя кажуть нам, що мирові переговори з Цен­ тральними державами були конечні, бо в першій війні проти большевицької Москви виявилося, що всі українізовані частини колишньої ро­ сійської армії небоєздатні й розбігаються або проголошують „невтралітет”. Це не зовсім вірно. Уступаючи перед полчищами М. Муравйова, що нараховували 6,000 бійців, з Києва вийшли понад 3,000 україн­ ських вояків,18 що створили „Запорізький загін” під проводом енер­ гійного ген. Адама Присовського. Крім нього існував ще „Загін Сло­ бідських Гайдамаків” під проводом Симона Петлюри, що нараховував 300 бійців. Після залишення Києва, загонові ген. Присовського наказа-13 13 Борис Монкевич, Слідами новітніх запорожців, Лівів 1928, ст. 10.

342

но прочистити від большевицьких частин чотирикутник між Коросте­ нем, Сарнами, Рівним і Бердичевом і загін виконав це повністю, роз­ зброюючи численні большевицькі частини, відсилаючи їх на Москов­ щину та забираючи від них численне військове майно. Пізніше цей за­ гін розгорнувся в Запорізьку бригаду, Запорізьку дивізію й Запорізь­ кий корпус, створюючи одну з найкращих частин української армії. Річ у тому, що на той час сила свідомих і здисциплінованих 3,300 бійців була дуже значна. Для порівняння скажемо, що менш-більш у той сам час залишила Ростів, що був під атакою большевицьких військ, Добрармія, — тоді ще під проводом ген. Алєксєєва й ген. Корнілова, — й вирушила у свій І Льодовий похід на Кубанщину. Тодіш­ ню силу Добрармії визначували на 1,100 бійців, при чому стан її на Кубанщині впав до 700 бійців. Отже вся тодішня сила Добрармії рів­ нялася тільки Уз сили українських протибольшевицьких військ. На цьому наші порівняння ще не вичерпуються. Треба ще сказати, що в січні 1918 року „Вільне козацтво” нараховувало до 60,000 вільних козаків, у тому тільки на Звенигородщині 20,000. Вільнокозацька „рес­ публіка” на Звенигородщині стала гробом для збольшевиченої VIII ар­ мії, яка втратила в ній два свої корпуси. Спроби муравйовських військ пройти через район „республіки” були відбиті, потім відбиті були та­ кі ж спроби німецьких військ. Перша капітуляція німецьких військ у Першій світовій війні відбулася у школі у Звенигородці, де німці капі­ тулювали перед вільними козаками. За большевиків район „республі­ ки”, відомий як „Холодний яр”, мав теж свою славетну бойову історію. Коли додати ще до цього, що існували теж українські частини на фронті, в Одесі, Катеринославі тощо, то не можна сказати, що Україна була позбавлена своїх збройних сил. А вже про доцільну дію цих сил, як теж іншонаціональних частин, хай би була потурбувалася Антанта. Справа аж ніяк не була безнадійна, бо якби навіть німці наступали бу­ ли на Україну, то такі повстання, як таращанське, Звенигородське та інші були б ішли в Антанти на рахунок визвольної боротьби україн­ ського народу й не на рахунок большевиків, як пішло фактично таращанеьке повстання. Не можна теж позбавитися злорадної думки, що займаючи Україну, зустрічі німецьких військ з большевицькими не мог­ ли бути приязні. Німецькі команди були б просто наказували большевицьким військам залишати райони, запляновані для німецького вій­ ська, вже хочби тому, щоб знеможливити большевицьку агітацію се­ ред вояків німецького кайзера. Після виграної війни, Антанта була б наказала німцям допустити в ці райони українське військо. З цих ро­ жевих спекуляцій висновок ясний: українським політикам бракувало відчуття, хто виграє війну й тому поставили на силу, якій було прире­ чено цю війну програти. (в) Місія ген. Бертельмі

Ще раз з’явилася Антанта на українському овиді в постаті місії ген. Бертельмі, яка репрезентувала Мирову Конференцію в Парижі складалася з представників Франції, Великобританії, ЗСА та Італії, при чому голова Місії, ген. Бертельмі, репрезентував теж штаб марша­ 343

ла Фоша, який готував збройну інтервенцію в „Росії”.1415 Появу Місії ген. Бертельмі у Львові завдячуємо успіхам Галицької Армії, яка була напередодні свого вирішального успіху під Львовом. Про те ми пи­ сали широко в попередніх розділах цієї праці. Місія ген. Бертельмі ставила собі два завдання: (а) довести до за­ мирення між польською й українською арміями, (б) використати Га­ лицьку Армію до боротьби проти большевицької Москви згідно з ін­ тервенційними планами марш. Фоша. Основу для пляну марш. Фоша, який передбачував „хрестоносний похід” проти Москви з участю антантських, а теж різних місцевих армій, творила угода про „зони впли­ ву”, зроблена між Францією й Великобрітанією ще в грудні 1918 ро­ ку. Згідно з цією угодою Добрармія ген. Денікіна, Кубанщина, Донщина, Кавказ, Закаспій мали бути брітанською зоною, Україна — фран­ цузькою. Пізніше ця угода мала бути поширена ще на ЗСА, при чому американська зона мала охоплювати Сибір й північну Росію (Архан­ гельськ) , а Великобританія діставала ще іншз^ зону в Мурманську, Фін­ ляндії, прибалтійських країнах. В січні 1919 року штаб маршала Фо­ ша був почав уже працювати над подрібними плинами інтервенції. Командування антантського десанту в Одесі діяло, як командуван­ ня французької зони. Командування це переговорювало кількакратно з представниками Директорії УНР, але ці переговори не дали ніякого висліду, головно, з огляду на шорсткість, невитриманість, та брак осо­ бистої культури французького контрагента цих переговорів — полк. Фрейденбера, отже з психологічних причин. Твердження совєтської лі­ тератури, що „ганебну угоду” Директорії УНР з представниками фран­ цузького десанту складену 21 лютого, наскрізь фальшиві.16 Договору не зроблено, але навіть якби він був підписаний, він не міг мати ніякого значення, бо доля цього десанту була вже пересуджена. Він складався з мало чи навіть зовсім небоєздатних французьких військових і мор­ ських частин, до решти розкладених большевицькою агітацією. Ос­ таточно прогнав десант з Херсону, Миколаєва й Одеси український повстанський „батько” — отаман М. Григорієв. Зовсім інакше підходив до справи ген. Бертельмі, який до інтер­ венції у французькій зоні — Україні планував ужити добре організо­ вану, дисципліновану й боєздатну Галицьку Армію. Він заявив пред­ ставникам уряду ЗОУНР, що його повновласті ширші, як повновласті французьких представників в Одесі та що він має силу зробити ряд обіцянок, які будуть дотримані. На жаль, ген. Бертельмі поставив сам психологічні перешкоди для переведення своїх планів у життя. В типічно французькому намаганні творити „сильну” Польщу, забезпечу­ 14 Про і н т е р в е н ц і й н и й п л а н марш. Фоша, див. United States, Department of State. Papers Relating to the Foreign Relations of the United States, The Paris Peace Conference, 1919. Washington, 1948, vol. Ш, c t . 471 ід .

15 0. Ю. Карпенко, Імпергялістична інтервенція на Україні 1918—1920, Львів 1964, ст.

82 і 88. Про укладення договору командування французького десанту з Директорією УНР звітували з Одеси большевицькі аґенти і, тому, цей „факт” увійшов у советську літературу предмету. Див. А. И. Гуковский, Французская ттервенция на юге Росин 1918—1919, Москва 1928, ст. 142—143, 146; А. Г. Шлиггер, ред. Черная книга: сборник статтей и штериалов об ттервенции Антанти в 1918—1919 гг. Харьков, 1925, ст.

134—135. У висліді цієї конфузи', американський дослідник Джордж А. Брінклей не е певний, чи договір укладено, чи ні. Пор. Брінклей, назв, праця, ст. 342—343.

344

ючи за нею не тільки Львів, але й нафтовий басейн, ген. Бертельмі сформулював свій диктат так, що українська сторона не могла прий­ няти його психологічно. Це були зависокі вимоги. Можна погодитися з думкою, що якби демаркаційна лінія була запропонована по лінії цьогочасного фронту, навіть при ліквідації деяких його виступів у поль­ ську користь, — українська сторона була б її прийняла. Тоді може іс­ торія Східньої Европи покотилася б іншими шляхами. Поява Галиць­ кої Армії вже в березні 1919 року в Україні була б створювала поважні вигляди на перемогу над головним ворогом. Цієї перемоги ніяк не зать­ марила була б Добрармія ген. Денікіна, яка тоді була ще далеко від головних оперативних напрямків об’єднаної української армії. З во­ єнною допомогою Франції ці армії могли були діяти одним фронтом і подбати про те, щоб представники України, як казав ген. Бертельмі, не прийшли на Мирову конференцію в Парижі з порожніми руками. А втім, якщо розглядати диктат ген. Бертельмі з історичної перспективи, видно зовсім виразно, що українська сторона не мала інших виглядів, як прийняти його. Це була остання шанса для поро­ зуміння з Антантою, альтернативою до нього було тільки порозуміння з большевиками. Шанса порозуміння з Антантою, щоправда, повтори­ лася ще в Хирові, але більш їх уже не було. Що більше, відкидаючи диктат ген. Бертельмі, ми стягнули на себе знову весь гнів Антанти, а в тому теж гнів маршала Фердинанда Фоша. Штаб марш. Фоша ви­ рішив викреслити українську армію з плянів інтервенційного походу проти большевицької Москви, погодився перекинути армію ген. Галлера до Польщі з тихим дозволом вжити її проти Галицької Армії, на­ казав румунській армії вдарити в запілля Галицької Армії (24.V.1919) та зорганізував бльокаду території, зайнятої українською армією, що й було головною причиною її катастрофи. На жаль, українські політики не зуміли передбачити, що чекає українську армію на випадок відкинення диктату ген. Бертельмі, навпаки, — вони вірили, що не погодив­ шись на його умовини, Антанта змінить їх і запропонує кращі. В до­ датку вони були переконані, що уряд ЗОУНР завжди матиме ще час і можливість погодитися на лінію ген. Бертельмі. Це переконання було фальшиве, бо коли українська сторона хотіла на неї годитися, поль­ ська сторона її відкинула, знаючи, що вже ніщо не перешкодить їй здобути Галичину по р. Збруч та осягнути спільний кордон із своїм румунським союзником. Помилки нашого політичного й мілітарного проводу були причи­ ною, що Галицька Армія не використала всіх можливостей перемогти польську армію (до чого, об’єктивно, було дуже близько), що полі­ тика прогавила нагоду для замирення з Польщею (хай би й на умовинах диктату ген. Бертельмі чи лінії ген. Дельвіґа), що Галицька Армія не виконала пляну ген. Курмановича про перехід за р. Дністер і ство­ рення пляцдарму для українських армій між Карпатами й Дністром, (плян цей був спробою вийти з „чотирикутника смерти”, створивши один фронт і забезпечивши контакт із зовнішнім світом) та що Га­ лицька Армія перейшла на Наддніпрянську Україну запізно, втратив­ ши при цьому свою територіальну й матеріальну базу. Проте й ці по­ 345

милки, коли приглянутись їм ближче, не були рівнозначні з жахливою дійсністю „чотирикутника смерти”, який створили нам зовнішньо-по­ літичні сили і зокрема ворожість Антанти та її сателітів. Плян ген. Курмановича був дуже добрий і перспективний, але хто може заручити, чи всемогуча рука Антанти не була б досягла теж нашої армії між Кар­ патами й Дністром так, як досягла її на полях Правобережжя? А там вона досягла армію, що могла бути поважним фактором в інтервенцій­ ному поході Антанти проти большевицької Москви. Пригадуємо, що у дні 15 серпня 1919 року об’єднані українські армії нараховували на фронті тільки в регулярних частинах (без повстанських загонів) — 75,400 старшин і бійців, у тому 37,350 багнетів, 3,725 шабель, 305 лег­ ких і 37 важких гармат, 1,169 кулеметів, 10 панцерних поїздів, 6 пан­ церних автомобілів, 26 літаків і 4 радіостанції. Два місяці пізніше об’єднані українські армії на фронті нараховували вже тільки 7,000 старшин і бійців (9.3% ранішого стану). Оскільки нашої армії, тоді, не розбили були ні большевики, ні денікінці, то слід визнати, що удар Антанти почерез бльокаду був вимірений добре. Українська збройна сила перестала існувати, як сила, що ще могла вирішити визвольну війну у свою користь. Проти Антанти і її сателітів та проти большевиків вона війни виграти не могла. Навіть не могла виграти її проти самої Антанти. Стверджуємо це не тільки без „злости”, але й навіть без злорадности, що „глупота” Антанти причинилася теж до поразки її інтервенційного походу проти большевицької Москви, до втрати мільярдових капіталів, вложених у це інтервенційне підприємство та до перемоги большевицької Москви, яку інтервенти плянували знищи­ ти своїм „хрестоносним походом”. До речі, термін „глупота” не наш. Так окреслив політику Антанти в Україні американський журналіст Генрі Алсберґ у статті, написаній після повороту з України, де він пе­ ребував восені 1919 року.1® 5. Наслідки поразки у визвольній війні Наслідки поразки у визвольній війні були дуже болячі й трагічні для українського народу. Землі його розшматовано на чотири різні окупації, при чому кожний з окупантів, на свій лад, намагався пошко­ дити українському національному розвиткові. Найбільше лихоліття довелося українському народові переживати під московсько-большевицькою окупацією. Тут, під фірмою Української ССР, московськобольшевицький окупант зумів повністю знищити українську селянську клясу, обертаючи її в масу безпашпортних колгоспних кріпаків і вини­ щуючи мільйони українських селян штучним голодом, довів до зни­ щення відродженої Української Автокефальної Православної Церкви, фізично ліквідував її митрополитів, єпископів, священиків і вірних, зав­ дав болячих ударів українській науці й культурі, винищуючи україн14 Oleh Martovych, Vkrainan Liberation Movement in Modem Times, Edinburgh, n. d. . . 56—57. У своєму репортажі до журналу The Nation (vol. 109, ст. 569) Генрі Алс­ берґ ствердив, що начальники відділів Американського Червоного Хреста у Букарепггі і Чернівцях, з власної , вислати ліки на Україну, але з Парижу при­ були два інспектори, які сказали, що, насамперед, вони мусять провірити ситуацію на Україні £ фактично заборонили висилати допомогу. ct

ін іц іа т и в и

346

х о т іл и

ських науковців, істориків, українських культурних діячів, письменни­ ків, драматургів, мистців, архітектів та працівників театру й кіна й забороняючи їхні твори, врешті, колоніально експлуатуючи українське народне господарство і трудовий потенціял українського народу. Впарі з знищенням української культури окупант неперебірчивими спосо­ бами проводить русифікацію, намагаючись відобрати українському на­ родові його мову й накинути йому чужу мову й культуру. Всі ці народовбивчі, мововбивчі й культуровбивчі практики в Україні московсько-большевицький окупант рекламує як „небувалий розквіт україн­ ського народу, його економіки й культури” під владою московського большевизму. Для українців немає сумніву, що справжнього й повного розквіту була б зазнала Україна, якби визвольна війна закінчилася була пере­ могою й український народ побудував свою самостійну та соборну державу. Самостійна й соборна Україна була б мала сьогодні до 70 мільйонів населення, розвинене народне господарство, високий рівень культури й науки, демократичні свободи, яких немає у московськобольшевицькій колоніальній імперії. Свідомість таких можливостей на­ ціонального розвитку стимулювала українських патріотів до визволь­ ної боротьби за українську державу теж і після програної визвольної ВІЙНИ, —! в роки II Світової війни й після неї, — і стимулює її тепер. В Західній Україні, після визвольної війни, визвольну боротьбу продовжували підпільні організації: Українська Військова Організація (УВО) та Організація Українських Націоналістів (ОУН). Обидві ці під­ пільні організації жили пам’ятю про Українську Галицьку Армію й мітом про прийдешній збройний чин, який на цей раз закінчиться оста­ точною перемогою. Традиції збройної боротьби в 1918-1920 поклали були незатерту печать на душу, характер, думки й почування членства обох підпільних організацій і кликали його до чину. У цьому впливі традицій збройної боротьби на членство УВО й ОУН слід відрізнити два важливі психологічні моменти. У першому з цих моментів важливе, що УГА запам’яталась як доб­ ра, організована, дисциплінована, боєздатна, внутрішньо-спаяна армія. Вона справді така перейшла й до історії. Якби УГА така не була, — важко було б говорити про вплив її традицій на визвольну боротьбу в нових умовинах. Але, вона така була! Вона не розклалася, коли пе­ ред нею, в моменті її найбільшого успіху, з’явився несподівано новий сильний ворог: золотопагонна армія ген. Денікіна. І вона не розбігла­ ся, коли жахливий тиф почав косити своє жниво і з її рядів забирав найкращих. її не сила було розкласти ніякою ворожою агітацією, бо її старшини і вояки добре знали, за що вони борються. І навіть, якщо прийняти, що її мілітарний провід робив стратегічні, а вона сама так­ тичні помилки (в якій армії немає цього?), то все ж таки ці помилки ніде й ніколи не довели до остаточного знищення, розпорошення чи полонення УГА, або її капітуляції перед ворогом. Договори УГА із Добрармією ген. Денікіна, чи Червоною армією були розпачливими спробами виходу з жахливого „чотирикутника смерти” і ніяк не капі­ туляцією. І тому про УГА залишився спогад, як про армію, що в боях 347

не була переможена й не зазнала свого Седану. Зате добре запам’ятаталися її успіхи: Вовчухи, Чортківська офензива, похід на Київ, Рома­ нів Хутір, де розгромлено денікінські офіцерські полки, — і саме це стало підставою для зродження культу УГА й української армії взагалі. Цей культ мав величезний вплив на українську молодь, яка стала вклю­ чатися в боротьбу підпільних організацій та з великим пієтизмом і щи­ рим патосом переживала всі героїчні моменти недавнього минулого, а в Зелені Свята вирушала масово на цвинтарі, щоб поклонитися мо­ гилам своїх героїв та цей свій щирий поклін окуплювала нерівною бо­ ротьбою камінням з до зубів озброєною польською поліцією. Про від­ даність української молоді культові української армії свідчить факт, що видання „Червоної Калини” (альманахи-календарі й „Літопис Чер­ воної Калини”, книжки) ця молодь просто розхоплювала і ґрунтовно їх вивчала. Таким чином про видавництво „Червоної Калини” можна сказати, що воно дуже спричинялося до революціонізації української молоді я Західній Україні Другим важливим психологічним моментом у впливі традицій збройної боротьби на членство УВО й ОУН був факт, що визвольну боротьбу в нових умовинах організували колишні старшини й вояки українських армій. УВО, яку організували вже в 1920 році полк. Є. Коновалець, полк. А. Мельник, полк. Р. Сушко, сота. Ю. Головінський і багатьох інших, була, по суті, підпільною армією, а ця зовсім ви­ разно нав’язувала до української армії, що вела визвольну війну. Основники УВО теж відчували, що їх, фактично, не переможено в бою і тому цей бій, у змінених умовинах, треба далі продовжувати. УВО мала наскрізь військовий характер: Галичину покривала мережа Ок­ ружних Команд УВО, які, з малими вийнятками, покривалися з колиш­ німи Окружними В ійськовими Командами УГА. Окружним Командам УВО підлягали Повітові Команди УВО, а терен повіту був поділений на курені, що були організовані на військовий лад та ділилися на сотні, чети й рої. Врешті Начальна Команда УВО за свого зверхника вважала екзильний уряд Диктатора ЗО УНР, д-ра Євгена Петрушевича. Варт нагадати теж таку обставину, що колишніх старшин і вояків УГА мобілізовано до УВО, головно, відкликом на колишню військову присягу в УГА, від якої цих старшин і вояків ніхто не звільнив. Кож­ ний новий член УВО мусів складати присягу УВО, але такої присяги не вимагали від колишніх старшин і вояків УГА. Вони прирікали тільки послух новим зверхникам, підкреслюючи при тому, що раніша присяга в українській армії далі їх обов’язує. У цьому місці годі не згадати про іншу ділянку народнього життя в Західній Україні, в якій взяли переломову участь колишні старшини й вояки українських армій. Це була розбудова кооперативного життя. Ціла низка колишніх старшин УГА, як от. Юліян ЙІепарович, сота. Остап Луцький, сота. Микола Капуста, інж. Андрій Палій, Андрій Муд­ рих, пор. Михайло Хронов’ят, Ілля Сем’янчук і багато-багато інших відограли в цій розбудові велику ролю. Кооперація: „Центросоюз”, „Окружні й Повітові Союзи”, „Маслосоюз”, „Українбанки”, „Ревізій­ 348

ний Союз”, низові кооперативи, затруднювали чимало колишніх стар­ шин і вояків УГА, які працювали жертвенно й видатно на засадах вій­ ськового побратимства і саме це було основою великих успіхів укра­ їнського кооперативного сектора в Західній Україні. З військового по­ гляду, — колишні старшини й вояки УГА розбудовували сильну еконо­ мічну базу для майбутньої української армії. Майбутня допомога ко­ операції для УПА була дуже значна. До речі, українські кооперативні установи набрали були під кінець тридцятих років такої сили, що ди­ ректор „Центросоюзу” от. Юліян Шепарович міг через Романа Шухевича - Тараса Чупринку передати Команді Карпатської Січі про­ позицію, що „Центросоюз” закупить для неї модерне озброєння (машинові пістолі, кулемети, гранатомети, ручні гранати тощо) для 15,000 бійців. Пропозиція не була прийнята, бо умовини в Карпатській Укра­ їні з часом сильно ускладнилися. Історія УВО й ОУН, яка в дальшому розвитку зродилася з УВО, не належить до нашої теми. Хочемо тільки вказати, що й членство ОУН, яке, здебільше, добре пам’ятало УГА (пересічно мали по 8-10 років, коли вона існувала), було всеціло під впливом традицій зброй­ ної боротьби. Це покоління влаштовувало масові походи на побоєвища, головно на гору Маківку й на Лисоню, де впадало в грізні конфлік­ ти з поліцією чи комуністами (Маківка). Головною метою ОУН, поза боротьбою з польськими окупантами, було приготовити себе політич­ но й ідейно до нового Збройного Зриву з метою остаточно здобути й за­ кріпити Українську Самостійну і Соборну Державу. На цьому тлі, се­ ред цієї молоді, зродилася велика й загальна туга до зброї. Амбіцією кожного юнака й кожної юначки був однострій українського вояка. Це й була причина, що перед постанням УПА і 1 УД УНА, всякі „веркшуци” й інші мілітаризовані формації мали серед української молоді великий успіх. Зброя, однострій, військовий вишкіл були благодатя­ ми, до яких українська молодь 1930-1940-их років беззастережно рва­ лася. Про ОУН кажуть часто, що це була „елітарна” і „тоталітарна” ор­ ганізація. Елітаризм мав справді місце перед II Світовою війною, але цей елітаризм був спричинений, в основному, умовами боротьби. Все ж таки, вже під час першої совєтської окупації, ОУН стала масовою ор­ ганізацією й до неї влилися інші молодіжні організації, — „Соколи”, „Орли”, „Луги” й „Каменярі”, тобто всі, хто бажав боротися проти совєтських окупантів. Про „тоталітаризм” ОУН у світлі різних модер­ них доктрин важко говорити. Поза приматом боротьби, ОУН не мала ніяких тоталітарних аспірацій. її співпраця з людьми, які не зовсім сприймали націоналістичний світогляд, але визнавали примат і потребу боротьби (напр. Осип Позичанюк, маршал Василь Мудрий, автор цих рядків і багато інших), документально доказана. В ОУН панувала су­ вора дисципліна й безоглядний послух зверхникові, отже провідниць­ кий принцип, але якщо це має бути вияв „тоталітаризму” чи автори­ тарного принципу, тоді слід визнати, що кожна армія є „тоталітарна” й „авторитарна”. ОУН таки вважала себе за підпільну армію.

349

Конкретні- пов’язання підпільних організацій у Західній Україні (УВО, ОУН) з українською армією доби визвольної війни, культ вій­ ськових традицій і зброї, плеканий у цих організаціях, наявність ко­ лишніх старшин і вояків українських армій, що стали основниками під­ пільних організацій і відограли в них значну ролю, був причиною, що ідея відродження української збройної сили лягла в основу дій цих організацій, скристалізувала ідеї молодого покоління, яке включило­ ся в них і сформувала його ментальність. І коли прийшов довгожданий час, перш-за-все незабутні події на Карпатській Україні в 1939 році, молоде покоління, виховане на традиціях української армії, без ваган­ ня пішло в бій. А в роки II Світової війни ця ж сама молодь тисячами ринула в УПА і в 1 УД УНА та стала боротись і гинути в поліських нетрях, у волинських лісах, у карпатських зворах, на безкраїх україн­ ських степах, під Бродами і на окраїнах землі української — під Сяноком і Грубешовом. Поскільки попередня генерація робила це саме на Маківці й Лисоні, під Львовом і Києвом, у Холодному Яру й на хер­ сонських степах, маємо до діла з закономірним психологічним явищем: Молода українська генерація Західної України, вихована на традиціях визвольної бороьтби української армії, мусіла піти її шляхом; вона, ця молода генерація, не могла бути гірша від своїх попередників. Таким чином, Українська Галицька Армія своїм існуванням, своїми успіхами й невдачами стала в Західній Україні могутнім стимулом про­ довження визвольної боротьби в нових умовинах і відродження зброй­ ної боротьби під час II Світової війни та після неї. Коли ж взяти під увагу факт, що відродження української збройної сили в нових часах датується від виступу Українських Січових Стрільців (УСС), 60-ліття якого ми 1974 року відзначали (1914), — то УПА й 1 УД УНА теж не принесла бажаного успіху, навпаки, принесла великі втрати (а все ж не такі, як принесла катастрофа тифу в 1919 році), але ніякі жалі чи на­ рікання з цього приводу не в силі закрити факту, що у випадку УПА й УД УНА маємо вияви закономірного визвольного процесу, який по­ чався від виступу УСС, поширився з постанням УГА, перейшов в ін­ ші форми в підпільних організаціях УВО й ОУН та закінчився відро­ дженням української збройної боротьби в роки II Світової війни. Як закономірний визвольний процес, стимульований успіхами й невдача­ ми минулого, посилений жахливою ситуацією під московсько-большевицькою окупацією в Україні й природніми бажаннями її зміни, цей закономірний процес м у с і в відбутися й завершитися, породжуючи новий визвольний рух в Україні — рух нескорених. Не було ні внут­ рішньої, ні зовнішньої сили, яка могла була припинити чи відвернути цей закономірний процес, що виявляв себе в такій боротьбі, яка в да­ них умовинах була можлива. Не було такої сили, яка могла б переко­ нати сл. пам. ген. Романа Шухевича - Тараса Чупринку і його друзів, що вони повинні рятуватися й вийти, наприклад, на еміграцію. Ця ге­ нерація молодих борців не могла розбігтися, бо їх попередниця, сла­ ветна Українська Галицька Армія, також не розбіглася й витримала до кінця у трудних умовинах. Витримуючи на полі бою 7 і більше років, генерація Чупринки передала прапор боротьби, перейнятий від УСС й УГА, в нові руки. Визвольний процес далі діє, боротьба триває.

350

ЖИТТЄПИС АВТОРА Лев Шанковський народився 9 вересня 1903 р. в Дулібах на Стрийщині, як син місцевого священика Петра й Марії з Шепаровичів. 1 лис­ топада 1918 р. був учнем VI кляси гімназії в Стрию й членом явного (та підпільного військового) Пласту. Сформована українськими стар­ шинами, напередодні Листопада, Перша Пластунська сотня обсадила під проводом старшин і підстаршин усі об’єкти м. Стрия в ночі з 31 жовтня на 1 листопада і який час була майже одинокою „збройною силою” стрийської ОВК. У рядах цієї сотні автор перебував до 15 лю­ того 1919 р., коли, у зв’язку з відкриттям гімназії, був перенесений до 1-ої Летунської сотні в Дулібах, де працював у канцелярії і про­ довжував науку в гімназії. З 1-ою Летунською сотнею евакуювався до Станиславова, де був приділений до Старшинської школи Звідомного полку, яку закінчив зі ступнем підхорунжого. У 3-му Бережанському Гарматньому полку автор захворів на поворотний, а потім на плямис­ тий тиф і перебував у лічниці в Козятині. Перебуваючи на одномісячній виздоровній відпустці у Вінниці, автор працював у Команді міста при реєстрації кол. старшин. Після закінчення відпустки, відійшов 15 вересня 1919 р. до кінної Чети зв’язку при Команді 1-ої Кінної бригади, з якою у квітні 1920 р. перейшов до Дієвої Армії УНР у І Зимовому Поході. У липні 1920 р. отримав відпустку з 5-го Херсонського Кінно­ го полку додому, а коли цей полк перейшов на територію ЧСР, про­ довжував служити в Дієвій Армії на бронепотягу „Запорожець” до 20 листопада 1920 р. Після Визвольної війни автор записався до української гімназії у Станиславові, де склав іспит зрілости в 1922 році. До 1924 року, був студентом Таємного Українського Університету у Львові, в якому сту­ діював історичні науки. В рр. 1924-1926 відбув обов’язкову службу в польській армії, в якій закінчив резервову школу старшин піхоти у Володимирі й у ступні сержанта-підхорунжого брав участь у боях у Варшаві під час перевороту Пілсудського. Звільнений з польського війська, скінчив філософічний факультет Львівського університету (французька й англійська мови та літератури) та Високу Школу заграничної торгівлі у Львові. В 1930 році одружився з Мартою Могильницькою і з цього подружнього зв’язку народився син Ігор (1931). Працював як дипломований вчитель комерційних наук у середніх і ви­ щих торговельних школах у Стрию, Станиславові, Львові і Мюнхені. Був референтом професійних шкіл в Обласному Відділі Народньої Ос­ віти у Львові, в рр. 1939-1940 і референтом професійного шкільництва в Українськім Центральнім Комітеті у Львові в рр. 1942-1943. Від 1933 року працював як активний журналіст в українських га­ зетах і журналах, у тому теж у „Літописі Червоної Калини”. В роки Другої Світової війни, автор знову включився у визвольну боротьбу. У вересні 1939 року був командиром українського парти­ занського загону на Львівщині, а потім працював у підпіллі за большевицької окупації. Від 12 липня 1941 р. працював у Крайовому Вій­ ськовому Штабі (КВШ ОУН) Львівського краю, у VI вишкільному 351

відділі, в інспектораті вишколів та в комісії для опрацювання військо­ вих підручників і статутів. У серпні 1943 року був перенесений до Ре­ ферату закордонних справ при Проводі ОУН (РЗЗ) та виконував різні дипломатичні й військові доручення Проводу ОУН та Ініціативної ко­ місії для створення УГВР, якої був головою. Не зважаючи на працю у крайових і центральних установах ОУН, членом ОУН не був. Був, одначе, членом УГВР і брав участь у І Великому Зборі УГВР у липні 1.944 р. На доручення голови Генерального Секретаріяту УГВР — ген. Та­ раса Чупринки, автор виїхав за кордон і перебував в Угорщині, Австрії та, від 1946 року, у Німеччині. Під кінець 1949 року виїхав до ЗСА й осів у Філадельфії, де й живе посьогодні. За участь у Визвольній боротьбі українського народу дістав: Хрест ім. Симона Петлюри, Залізний Хрест за участь у І Зимовому Поході, Пропам’ятний Хрест УГА (е членом його Капітули) і Пропам’ятний Хрест УПА. Під час студій на Таємному Українському Університеті у Львові автор був учасником Семінаря Української Воєнної Історії під прово­ дом проф. д-ра Івана Кревецького. Тоді почалися заінтересування ав­ тора українською воєнною історією. В семінарі автор читав два рефе­ рати: „Козятинська Бригада під Львовом” і „Оброшин та оброшинці у визвольних змаганнях”. Оба ці реферати мали бути надруковані в „Літописі Червоної Калини”, але пропали в архіві „Червоної Калини” в 1939 році. В 1939-их роках автор був членом-кореспондентом Воєнно-Історич­ ного Інституту у Варшаві, на доручення якого виконував різні воєнноісторичні дослідження, які мали бути друковані у збірниках „За Дер­ жавність”. Тільки рештки архівів Українського Воєнно-Історичного Ін­ ституту збереглись і тепер є в архіві УВАН у Вінніпегу. З 1930-их років автор займався систематично досліджуванням ук­ раїнської воєнної історії. Низка його розвідок на воєнно-історичні те­ ми була поміщена в газетах і журналах („Літопис Червоної Калини”, Львів, „Вісті Братства кол. Вояків 1 УД УНА”, Мюнхен, „Голос Ком­ батанта” і „Вісті Комбатанта”, Ню Йорк, „Альманах Провидіння”, Філядельфія, „Альманах „Гомону України”, Торонто, „Український Істо­ рик”, Ню Йорк-Мюнхен, у попередніх томах „Матеріалів до історії УГА”, вид. Дм. Микитюка (Вінніпег, 1958, 1960, 1966), в „Історії укра­ їнського війська” (2-ге вид. Вінніпег 1953 — розвідка про УПА, 198 ст.), й окремими виданнями: „Українська армія в боротьбі за державність” (Мюнхен, 1958), „Похідні групи ОУН” (Мюнхен 1958), а теж, в англій­ ській мові, історія УПА в збірнику “ T h e U k ra in ia n In s u rg e n t A rm y in F ig h t fo r F re e d o m ” (N e w Y o rk 1954) і книжка (під псевдонімом Олег Мартович) “ T h e U k ra in ia n L ib e ra tio n M o v em en t in M o d e m T im es” (E d in b u rg h , 1951). Автор є дійсним членом НТШ, членом Ук­ раїнського Історичного Товариства та почесним членом Товариства Українських Бібліотекарів Америки. РЕДАКЦІЯ 352

Організатор Листопадового Зриву полк. Дмитро Вітовський

Генерал М ихайло Омелянович-Павленко

Генерал Антін Кравс

Генерал Осип М икит ка

Генерал Віктор Курманович

Присяга вояків УГА в Коломиї перед відходом на фронт

Добровольці УГА із Старосамбірщини. Листопад 1918 р.

Гарматники УГА на Сихові, біля Львова

Ц винтар польських вояків біля Львівської політехніки

Епізод з беїв за Львів: оборона Галицького намісництва ( акварельний рисунок Леоніда Перфецького)

Український прорив позицій армії ген. Галлера під Чортковом (акварельний рисунок Леоніда Перфецького)

Підстаршинський курс служби скорострілів у Стрию. Лютий 1919 р.

Українська команда станції Ходорів

Н ачальна команда УГА в Ходорові, 1919 р. Сидять зліва на право: Дмитро Кренжаловський референт автоколони; com. Теодор Гоза — референт артилерії; от. Ал. Штробель - начальний інтендант; опі. ген. штабу Альфонс Ерлє - начальник оперативного Штабу; ген. М ихайло ОмеляновиЧ’Павленко - нач. УГА; полк. Віктор Курманович - начальник штабу; от. Альфред Шаманек - заступник начальника оперативного штабу; о. Андрій Калета - начальний капелан; com. Еренберґер - голова комісії пропаганди і агітації; пор. Григорій Мекетей - редактор „Стрільця“

Команда ІІІ-го корпусу УГА. Стрий в січні 1919 р. Зліва на право: пор. Роман Придаткевич; чет. Іван Медвідь; com. А нт ін Галька; com. Іваницький; пор. Бйрчинський; чет. Василь Коссак; com. Ярослав Селезінка; пор. М ихайло Брик; полк. Гринь Коссак; пор. Гретчак; підполк. Лап де Яноші; com. М ихайло Колтунюк; пор. М акух; пор. Ломінський; хор. Д. Пеленський; хор. Коцюрко; чет. Вас. Кандяк; пор. інж. Комаринський

Команда летунського полку в Краснім, 1919 р. Зліва на право: com. Петро Франко, маш. інженер Роман Попадюк, чет. М икола Сєриків, хор. М ихайло Іванів, дружина com. Івана Шестакова, дружина com. Нікандера Залозного, com. Нікандер Залозний, полк. Д. Булат Кануків, com. Іван Шестаків

Літак-винищувач УГА типу Nieuport

Панцирний поїзд УГА „Вільна Україна“ (здобутий в боях з большевиками у 1919 р.)

Диктатор Євген Петрушевич з Начальним Вождем ген, Мироном Тарнавським в штабі I I Корпусу УГА в Бердичеві, жовтень 1919 р.

Організатор авіації УГА сотник Петро Франко

Держ авний секретаріят військових справ (Лютий 1919 р.) Сидять зліва направо: com. В. Бемко начальник канцелярії; от. Ореспі Підляшецький - судовий референт; от. Петро Бубела - заступник Секретаря Військових Справ; полк. Дмитро Вітовський - Держ. Секретар Військових Справ; от. d-р Ростислав Білас - санітарний референт; от. Никифор Гірняк - мобілізаційний референт; com. Роман Ш ипайло - артилерійний референт. Стоять зліва направо: чет. Н. Гаморак пресовий референт; com. Ю. Буцманюк - залізничн. референт; nop. Т. Сивак - нач. канцелярії (до лютого 1919 р.); com. Г. Герасимович - інтендант; com. д-р О.КБородієвич - ветеринарний референт; com. С. М аґаляс - муніційний референт; com. В. Тимцюрак - загальний відділ; com. В. П анчак - персональний референт; чет. Іван Боберський - письменничий референт

Полковник Гриць Коссак

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА 1. Антонов-Овсеенко, В. А. ЗАПИСКИ О ГРАЖДАНСКОЙ БОЙНЕ. 4 томи. Мос­ ква 1920—1933, Госвоениздат.

2. Аріо, П. „Нарис історії 14 Бригади УГА”, ЛЧК 1930, чч. 4—10.

3. Аршинов, П. А., ИСТОРИЯ МАХНОВСКОГО ДВИЖЕНИЯ, 1918—1921. Берлін 1923.

4. Бородаевич, Евген, В ЧОТИРИКУТНИКУ СМЕРТИ. Причинки до трагедії УГА на Великій Україні. Київ і Львів, 1921.

5. Винниченко, Володимир, ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ. Три томи, Відень 1920.

6. Волицький, Василь, НА ЛЬВІВ І КИЇВ. Воєнні спогади. Торонто 1963.

7. Воробьев, В. Ф., БОЕВОЙ ПУТЬ СОВЕТСКИХ ВООРУЖЕННЬІХ СИЛ. Мооюва 1960.

8. Врангель, П. Н. барон, ген., „Записки’’. БЕЛОЕ ДЕЛО; ЛЕТОПИСЬ БЕЛОЙ БОРЬБЬІ. Том V. Берлін 1926.

9. Гірняк, Никифор, д-р, ОСТАННІЙ АКТ ТРАГЕДІЇ УГА Ню йорк 1959.

10. Гуцуляк, Михайло, ПЕРШИЙ ЛИСТОПАД 1918 РОКУ НА ЗАХІДНИХ ЗЕМЛЯХ УКРАЇНИ. Ню йорк - Ванкувер 1973.

11. Ґалан, Володимир, д-р, БАТЕРІЯ СМЕРТИ. Ню йорк 1968. Червона Калина.

12. Головин, Н. Н., ген., ВОЕННЬІЯ УСИЛИЯ РОССИИ В МИРОЮ й БОЙНЕ. 2 томи. Париж 1939.

13. Ґреяджа-Дояський, Василь, ПОКРИВ ТУМАН СПІВУЧІ РІКИ — НАЗУСТРІЧ ВОЛІ. Ужгород 1928.

14. Дашкевич, Роман, д-р. ген. АРТИЛЕРІЯ СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ У БОРОТЬБІ ЗА ЗОЛОТІ ВОРОТА. Нью Йорк 1965, Червона Калина.

15. Денікін, Антон, ген., ОЧБРКИ РУССКОЙ СМУТЬІ. 5 томів. Париж 1921—1926.

16. Дорошенко, Дмитро, ІСТОРІЯ УКРАЇНИ (1917—1923). 2 томи. Ужгород 1930— 1932. Друге видання: Нью Йорк, 1954.

17. Доценко, Олександер, полк. ЗИМОВИЙ ПОХІД (6. XII. 1919—6. V. 1920), Вар­ шава 1932. Друге видання: Ню Йорк 1969, Орденська Рада Залізного Хреста.

18. Доценко, Олександер, полк. ЛІТОПИС УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ. Том її, книги 4-та і 5-та. Київ—Львів 1923—1924.

19. ЗА ДЕРЖАВНІСТЬ. Видання Українського Воєнно-історичного Інституту в Польщі. Збірники: 1—9. (10-й незброшурований захопили большевики у.Львові в 1939 році), Каліш - Варшава 1928—1939.

20. Загайкевич, Богдан, ПЕРЕМИШЛЬ — ЗАХІДНИЙ БАСТІОН УКРАЇНИ. Ню йорк—Філадельфія 1961.

21. Захаров, М., 50 ЛЕТ ВООРУЖЕННЬІХ СИЛ СССР. Москва 1968.

22. ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКА. 1-ше видання: Львів 1936, 2 ге поширене видання Вінніпег, 1953. Іван Тиктор.

23. КАЛЕНДАРІ-АЛЬМАНАХИ ЧЕРВОНОЇ КАЛИНИ. Львів 1922—1939.

24. Калина, Володимир, д-р, КУРІНЬ СМЕРТИ УСС. Львів 1936. Іван Тиктор.

25. Калічак, Ілько, ЗАПИСКИ ЧЕТАРЯ. Спомин з Хирівського фронту 1918—1919 рр. Львів 1931, Червона Калина.

26. Какурин, Н. Е., КАК СРАЖАЛАСЬ РЕВОЛЮЦІЯ? 2 томи. Москва 1925. Госиздат.

27. Капустянський, Микола, ген. ПОХІД УКРАЇНСЬКИХ АРМІЙ НА КИЇВ-ОДЕСУ в 1919 році. Короткий воєнно-історичний огляд. З частини. Перше видання: Львів 1921—1922; друге видання: Мюнхен 1947.

28. Карпинець, Іван, д-р, „Історія 8-ої Галицької Бригади”, ЛЧК 1932—1935.

29. Колесник, Н. К. ред. ГРАЖДАНСКАЯ ВОЙНА НА УКРДИНЕ, Том III, Київ 1967. Вид. „Наукова думка”.

30. Коновалець, Євген, полк. ПРИЧИНКИ до ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ.

1-ше видання: Прага 1928, друге видання: Мюнхен 1948. Також у 37.

31. Короливокий, С. М„ ред. ГРАЖДАНСКАЯ ВОЙНА НА УКРАИНЕ, том II, Київ 1967, Вид. „Наукова думка”.

23. Король, Нестор, УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО — РОДОНАЧАЛЬНИК КІННОГО ВІЙСЬКА МОСКОВІЇ-РОСІЇ. Ню Йорк 1963, НШІ.

33. Кох, Ганс, д-р, ДОГОВІР З ДБНІКІНОМ. ПРИЧИНКИ ДО ТРАГЕДІЇ УГА НА ВЕЛИКІЙ УКРАЇНІ. Львів 1930, Червона Калина.

34. Кравс, Антін, ген. ЗА УКРАЇНСЬКУ СПРАВУ. Львів 1933. Червона Калина.

35. Краснов, П. Н. ген. „Всевеликое войско Донское”. АРХИВ РУССКОЙ РЕВОЛЮЦИИ, том V, 1922.

36. Крат, Михайло, ген. „Недоговорене”. УКРАЇНСЬКІ ВІСТІ, Новий Ульм 1951, ч. 56.

37. Кучабський Василь, КОРПУС СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ, Воєнно-історичний нарис. Ювілейне видання 1917—1967. Чікаго 1969.

353

38. Кревецький, • Іван, д р , „Оборонна організація руських селян на галицько-угор­ ськім пограниччі в 1848—1849 рр. ЗАПИСКИ НТШ, том 63. Його ж, „Баталіон гірських стрільців’’, ЗАПИСКИ НТШ, том 107.

39. Крезуб, Антін, 'НАРИС ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКОЇ ВІЙНИ 1918—1919. Перше 'видання: Львів 1933, Червона Калина; друге видання: Ню Иорк 1966.

40. КРИВАВА КНИГА. Том І, Відень 1919, том II, Відень 1921.

41. Кузьма, Олекса, ЛИСТОПАДОВІ ДНІ. Перше видання: Львів 1931. Червона Калина. Друге видання: Ню Йорк I960. Червона Калина.

42. Лебедович, Іван, о. ПОЛЕВІ ДУХОВНИКИ УГА. Вінніпег 1963.

43. Левицький, Кость, ВЕЛИКИЙ ЗРИВ, Львів 1931, Червона Калина.

44. Левицький, Осип, сота. ГАЛИЦЬКА АРМІЯ НА ВЕЛИКІЙ УКРАЇНІ. Спомини з часів липня до грудня 1919 року. Відень, 1921.

45. ЛІТОПИС ЧЕРВОНОЇ КАЛИНИ. Журнали: Львів 1929—1939. Див. ЛЧК.

46. Ліщинський, Михайло, сота. „Чортківська офензива”. НОВИЙ ЧАС, Львів, чч. 68—69 за 1936 рік.

47. Лозинський, Михайло, ГАЛИЧИНА В РР. 1918—1920. Відень 1922. Друге ви­ дання: Ню Йорк, 1970, Червона Калина.

48. Максимчук, Іван, д-р, КОЖУХІВ. Спомини. Львів 1930, Червона Калина.

49. Максимчук, Іван, д-р, НАРИС ІСТОРІЇ РОДУ ПЕТРУШЕВИЧІВ. Чікаґо 1967.

50. Мегас, Осип, ТРАГЕДІЯ ГАЛИЦЬКОЇ УКРАЇНИ. Вінніпег 1920.

51. Мельодія-Крук, Богдан, „Праця Українського Червоного Хреста в УПА”. УПА В СВІТЛІ ДОКУМЕНТІВ З БОРОТЬБИ ЗА УССД 1942—1950. Том І, 1957.

52. Микитей, Гриць, .Правдива правда про Чортківську офензиву” . ДІЛО, Львів 1936, ч. 31.

53. Мишуга, Лука, д-р, ПОХІД УКРАЇНСЬКИХ ВІЙСЬК НА КИЇВ. Відень 1920.

54. МІЖ МОЛОТОМ І КОВАЛОМ. Причинки до історії української армії: Мирон Дольницький, „Над пропастю,,> Ярослав Кузьмів, „Кінець кривавої епопеї”, Степан Божик, „З останніх днів УГА”. Львів 1923, Червона Калина.

55. Млиновецький, Роман, ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО 'НАРОДУ. 2-ге видання, Мюн­ хен 1953.

56. Млиновецький, Роман, НАРИСИ З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКИХ ВИЗВОЛЬНИХ ЗМА­ ГАНЬ. 2 томи. Торонто 1970, 1973.

57. Монкевич, Борис, СЛІДАМИ НОВІТНІХ ЗАПОРОЖЦІВ. Львів, 1928.

58. Назарук, Осип, д-р, РІК НА ВЕЛИКІЙ УКРАЇНІ. Конспект споминів з україн­ ської революції. Відень 1920.

59. Омелянович-Павленко, Михайло, ген. „Листопад у Галичині й війна з Поль­ щею”, (Квітень - червень 1919), УКРАЇНСЬКІ ВІСТІ, Новий Ульм, ч. 47 за 1947 рік.

59. Омелянович-Павленко, Михайло, ген. УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКА ВІЙНА 1918— 1919. Прага 1928.

60. Паліїв, Дмитро, ЛИСТОПАДОВА РЕВОЛЮЦІЯ, 3 моїх споминів. Львів 1929.

61. Плечко, Максиміліян, „Організація збройних сил Української Гетьманської Держави”. НАЦІЯ В ПОХОДІ, Прага 1941.

62. Ріпецький, Степан, д-р, УКРАЇНСЬКЕ СІЧОВЕ СТРІЛЕЦТВО. Ню Йорк 1956, Червона Калина.

63. Садовський, Михайло, ген. ред. ГЕРОЇЧНИЙ БІЙ ПІД ЧОРНИМ ОСТРОВОМ. Торонто 1961.

64. Сальський, Володимир, ген. ред. УКРАЇНСЬКО-МОСКОВСЬКА ВІЙНА 1920 РОКУ В ДОКУМЕНТАХ. Варшава 1933. Друге видання: Ню Йорк 1970. Ор­ денська Рада Залізного Хреста.

65. Станимір, Осип, сота. МОЯ УЧАСТЬ У ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАННЯХ. Торонто 1966.

66. Стахів, Матвій, д-р, ДРУГА СОВЄТСЬКА РЕСПУБЛІКА В УКРАЇНІ. Нью йорк Скрентон 1957* 67. Стахів, Матвій, д-р, УКРАЇНА В ДОБІ ДИРЕКТОРІЇ. 7 томів, Скрентон 1962— 1968.

68. Стефанів, Зенон, ВІД СЛАВЯНСЬКА ДО ТУХОЛІ. Спомини підхорунжого. З передмовою д-ра Андрія Чайковського. Коломия 1933.

69. ТРАГЕДИЯ КАЗАЧЕСТВА. Очерк на тему Казачество и Россия. 4 томи. 1—2 Прага 1932, 1934, 3 - 4 , Париж 1936, 1938.

70. Удовиченко, Олександер, ген. ТРЕТЯ ДИВІЗІЯ. Матеріали до історії Війська УHP. Нью Йорк, 1971, Червона Калина.

71. Удовиченко, Оленксандер, ген. УКРАЇНА У ВІЙНІ ЗА ДЕРЖАВНІСТЬ. Вінніпег 1954, видання Дмитра Микитюка.

72. УКРАЇНСЬКА ГАЛИЦЬКА АРМІЯ. Матеріали до історії УГА. 4 томи: Вінніпег 1958, 1960, 1966, 1968. Видання Дмитра Микитюка.

73. УКРАЇСЬКА РСР В ПЕРІОДІ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ. Написав колектив істо­ риків під проводом А. Д. Скаби. З томи. Київ 1967, 1968, 1970. Політвидав України.

354

74. УКРАЇНСЬКИЙ СКИТАЛЕЦЬ. Орган Української Бригади в ЧСР. Йозефів Відень, 1921—1923.

75. УКРАЇНСЬКИЙ СТРІЛЕЦЬ. Орган Української Бригади в ЧСР. Німецьке Яблінне, 1920.

76. Феденко, Панас, „Ісаак Мазепа в житті і політиці”, Збірник НАШЕ СЛОВО, ч. З, Мюнхен - Лондон 1973.

77. Христкж, Павло, ЗАМІТКИ І МАТЕРІЯЛИ ДО ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВО­ ЛЮЦІЇ 1917—1920. 4 томи. 1-ше видання: Відень 1921—1922, 2-ге видання Нью Йорк 1969.

78. Цегельський, Льонгин, д-р, ВІД ЛЕГЕНДИ ДО ПРАВДИ. Ню Йорк 1960, Бу­ лава.

79. Чайковський, А'НДРШ, д-р, ЧОРНІ РЯДКИ. Львів 1932, Червона Калина.

80. ЧОРТКІВСЬКА ОФЕНЗИВА. Мюнхен 1953, Братство кол. Вояків 1 УД УНА.

81. Чубатий, Микола, проф. д-р, „Перший Листопад на передодні Української Ре­ волюції”, в книзі: Михайло Гуцуляк, Перший Листопад 1918 (див. ч. 10), Нью Йорк - Ванкувер 1973.

82. Шанко-вський, Лев, „Бойовий орел української кінноти”. Пам’яті ген. Петра Дяченка. ВІСТІ БРАТСТВА кол. ВОЯКІВ 1 УД УНА, Мюнхен, ч. 119 за 1965 рік. ,83. Шанковський, Лев, „Григорєвщина — проблема й література”, АЛЬМАНАХ „ПРОВИДІННЯ”, Філадельфія, 1966.

84. Шанковський, Лев, „За Україну проти Москви” , АЛЬМАНАХ „ПРОВИДІННЯ”, Філадельфія, 1971.

85. Шанковський, Лев, „На переломі 1918—1919 років”, АЛЬМАНАХ „ПРОВИДІННЯ”, Філадельфія, 1969.

86. Шанковський, Лев, „Нарис української воєнної історіографії” , УКРАЇНСЬКИЙ ІСТОРИК, Ню Йорк-Мюнхен, 1970—1975.

87. Шанковський, Лев, „Перший полк УСС в 1916 році”, АЛЬМАНАХ „ПРОВИ­ ДІННЯ”, Філадельфія, 1965.

88. Шанковський, Лев, „1920 рік. До зовнішньополітичної і мілітарної ситуації УНР в останньому році боротьби української регулярної армії (1. XII. 1919— ЗО. XI. 1920), АЛЬМАНАХ „ПРОВИДІННЯ”, Філадельфія 1970.

89. Шанковський, Лев, УКРАЇНСЬКА АРМІЯ В БОРОТЬБІ ЗА ДЕРЖАВНІСТЬ. Мюнхен 1958.

90. Шанковський, Лев, „Цифри, факти, висновки. З приводу 45-річчя походу об’єд­ наних українських армій на Київ”, ВІСТІ БРАТСТВА КОЛ. ВОЯКІВ 1 УД УНА. Мюнхен, чч. 115—116 за 1964 рік.

91. Шарик, Михайло, ДІТИ ВІЙНИ. З частини. Вінніпег 1956.

92. Штефан, Августин, „Українське військо в Закарпатті”, ВІСТІ КОМБАТАНТА, 1966, Торонто—-Нью Йорк.

93. Шухевич, Степан, д-р, СПОМИНИ З УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ (191В— 1920). 5 томів. Львів, 1929. Червона Калина.

94. Яворівський, Евген, ДЕНІКІЯДА УГА. Яворів 1929.

95. Яворівський, Евген, ВОЖДЬ 100,000-ної АРМІЇ. ПАМЯТІ НАЧАЛЬНОГО ВОЖ­ ДЯ УГА ГЕН. ЧЕТАРЯ МИРОВА ТАРНАВСЬКОГО. Перше видання Львів 1938, І-вая Тиктор, Друге видання: Вінніпег 1958.

96. Ярославин, Сидір, ВИЗВОЛЬНА БОРОТЬБА НА ЗАХІДНЬО-УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У 1918—1923 РР. Філадельфія, 1956.

97. Гуковський А. И.: „Французская интервениия на юге Роосии 1918—1919”. Мос­ ква 1928.

98. Шехтман 'П. Б.: „Погроми добровольческой армии на Украине 1919—1920”. Бер­ лін 1922.

99. Шлихтер А. Г.: „Черная книга”. Сборник статтей и материалов об интервенции А'нтантьі в 1918—1919 гг.’\ Харков 1925. АНГЛІЙСЬКІ ДЖЕРЕЛА

1. Adams Arthur: “Bolsheviks in the Ukraine”. The Second Campaign 1918—1919.

New Haven 1963.

2. Bilinsky Yaroslaw: “The Second Soviet Republic”. The Ukraine After World War II. New Brunswick, N. J. 1964.

3. Borys Jurij: “The Russian Communist Party and the Sovietization of Ukraine”.

A Study in the Communist Doctrine of the Self-Determination of Nations. Stock. holm 1960.

4. Brinkley George C.: “The Volunteer Army and the Allied Intervention in South Russia 1917—1921”. University of Notre Dame Press, 1946.

5. Heifetz Elias: “The Slaughter of the Jews in Ukraine”. New York 1921.

6. Fedydhyn Oleh S.: „Germany’s Drive to the East and the Ukrainian Revolution 1917—1918”. New Bruswick, N. J. 1971.

7. Ericson John: “The Soviet High Command”. A Military-Political History 1918— 1941. St. Martin’s Press, 1962.

355

8. Martovych Oleh: «Ukrainian Liberation Movement in (Modern Times”. Edin­ burgh, 1951.

9. Medvedev Roy A.: «Let History Judge”. The Origins and Consequences of Stalinizm”. New York 1972.

10. Nahayevsky Isidore Rev. Ph.D.: «History of the Modem Ukrainian State, 1917— 1923”. Munich 1966.

11. Papers Relating to the Foreign Relations of the United States, 1919 Russia”.

United States, Department of State. Washington 1937.

12. Pidhainy Oleh S.: «The Formation of the Ukrainian Republic”. Vol. I. TorontoNew York, 1966. z 13. Pigido F., Ed.: «Material Concerning Ukrainian-Jeiwish Relations during the Years of Revolution 1917—1921”. Collection of Documents and Testimonies.

Munich 1956.

14. ReShetar John S., Jr.: «Ukrainian Revolution 1917—1920”. A Study in Natio­ nalism. Princeton 1952.

15. Sutton Antony C.: «Wall Street and the Bolshevik Revolution”. New York 1974.

16. — «Western Technology and Soviet Development”.

17. — «National Suicide”. Military Aid to the Soviet Union. New York, 1973.

18. Stachiw Matthew and Sztendera Jaroslaw: ‘W estern Ukraine”. At the turning point of Europe’s history 1918—1923. Vol. II. New York 1971. НІМЕЦЬКІ ДЖЕРЕЛА 1. Baker R. St.: „Woodrow Wilson. Memoiren und Dokumente ttber den Vertrag zu Versailles Anno MGMXIX. Band ІП. Leipzig 1924.

2. Ehnl R.: „Die 6st. ung. Landmacht nach Aufbau, Gliederung, Friedensgarnison und nationaler Zuzamensetzung im Sommer 1914”. Wien 1938.

3. Die Bulgarische Armee in ihrer jetzigen Uniformierung und Organization”. Leip­ zig 1912. Moritz Ruhl Verlag.

4. Glaise-Horstenau, Edmund von und Rudolf Kiszling: „Oesterreich-Ungams letzter Krieg”. 7 томів. Wien 1938.

5. Kutschabsky W. dr., „Die West Ukraine im Karnpfe mit Polen und dem Bolschewismus in den Jahren 1918—1923”. Berlin 1934.

6. Rudnyckyj Stepan dr.: Ukraina — Land und Volk. Wien 1916.

7. Hornykievicz Theophil: „Ereignisse in der Ukraine 1914—1922, deren Bedeutung und historische Hindergrfinde”. Philadelphia, 1969, Band IV. Збірка документів вид. Інституту ім. В. Липинсьхого. ФРАНЦУЗЬКІ ДЖЕРЕЛА 1. Borshchak Ilko, dr.: „L’Ukraine a la conference de la paix, 1919—1923”, Paris 1938.

2. Lederey Ernest: „Revue Internationale de la Croix Rouge”. No. 13. Geneva 1920. ПОЛЬСЬКІ ДЖЕРЕЛА 1. Baginski Henryk: „Wojsko Polskie na Wschodzie 1914—1920”. Warszawa 1921.

2. Hupert Witold: „Zaj^cie Malopolski Wschodniej і Wolynia w roku 1919”. Lw6w Warszawa 1928.

3. Hupert Witold: „Walki o Lwow”. Warszawa 1926.

4. Gella Jan: „Ruski miesiqc”. Ilustroswany opis walk we Lwowie. Lwow 1919.

5. Kossak Tadeusz: „Wspomnienia wojenne 1918—1920”. Krakdw 1925.

6. Krzysiak Fr. S.: ,,Z dni grozy we Lwowie”. Lwow 1919.

7. Lapinski - Milski St. і Al. Kron: „Listopad we Lwowie”. Poznan 1920.

8. Lipinski Waclaw: „Wsrod lwowskich orlqt”. Warszawa 1927.

9. Mgczyfiski Czeslaw: „Boje lwowskie”. Tom 1—2. Warszawa 1921.

10. Mieroszewski Juliusz: „Polska Ostpolitik”. Kultura. Paryf 1973. Його ж ,,Ro­ syj ski kompleks polski І obszar ULB”. Kultura. Paryz 1974. И. Orski St.: ,,W zachodniej republice ukrainskietf. Od 1 listopada 1918 do 22 maja 1919”. Lwow 1920.

12. Pomaranski Stefan: „Pierwsza wojna polska. (1918—1920)”. Zbior wojennych. komunikat6w prasowych Sztabu generalnego. Warszawa 1920.

13. Pobog - Malinowski Wladystaw: „Najnowsza polityezna hlstorja Polski”. Tom 1.

Paryz 1953.

-14. Roja Boleslaw: „Legendy і fakty”. Warszawa 1932.

15. Rutkowski. St.: „Odsiecz Lwowa w listopadzie 1918 roku”. Lw6w 1928.

16. Sopotnicki Jozef: „Kampanja polsko-ukrainska”. Doswiadczenia operacyjne І bojowe. Lwow 1921.

17. Wawrzkowicz dr. Eugeniusz І Aleksander Kawalkowski: „Obrona Lwowa 1—22 listopada 1918”. Relacje uezesnikow. Lwow 1935.

356

ПОКАЗНИК ВІЙСЬКОВИХ ЧАСТИН, З ’ЄДНАНЬ ТА УСТАНОВ РІЗНИХ АРМІЙ Приналежність до різних армій позначена -скороченнями: (А'А) — австрійська армія, (гетьм) — українська армія за гетьманату, (ДА) — Добровольча армія ген. Денгкіна, (НА) — німецька армія, (ПА) — польська армія, (РА) — російська армія, (рум) — Румунська армія, (іговсг) — повстанські загони, підпорядковані НІГО, (УГА) — Українська Галицька Армія, (УНР) — Дієва Армія УНР, (ЧА) — Червона армія, (ЧУТА) — Червона Українська Галицька Армія. Інші скорочення, вжиті в показнику такі: пп — піший полк, сп — стрілецький полк, кп — кінний полк, гп — гарматний полк, вгш — важкий гарматний полк, -сд — стрілецька дивізія, кд — кінна дивізія. АВІОДИВВІОНИ 1 Запорізький (УНР), 226 З Одеський (гетьм), 45, 289—290 5 Авіаційний (ЧА), 230, 292 АВІОСОТНІ Вінницька (УНР), 226 Христинівська (УНР), 226 АВТОКОЛОНА (УГА)), 222, 300 АВТОПАВДЕРНІ ДИВІЗІОНИ Сердюцький (гетьм), 292 СС (УНР), 226, 292—293 АВТОПАНЦБРНИКИ „Бориславець”, 300 „Дмитро”, 300 АРМІЇ 1 кінна (ЧА), 264 2 (ПА), 264 2 українська (ЧА), 201 3 (ПА), 264 6 (ПА), 264 12 (ЧА), 193, 199, 201—203, 209, 211, 213, 217—220, 231, 234—237, 241, 248, 259, 261, 263 14 (ЧА), 201—202, 259, 261—263 Біла адм. Колчака, 31, 242 Біла ген. Мюллера, 31 Біла ген. Юденіча, 31, 242, 336 ген. Галлера (ПА), 29—30, 45, 65, 95— 96, 100, 102, 104, 119, 123, 126, 135— 137, 145—146, 175, 331, 337, 345 Добровольча ген. Май-Маєвського (ДА), 186, 237 Донська козача (ДА), 31, 186 Бстонська, 204 ген. Івашкевіча (ПА), 146, 148 Кавказька (ДА), 186 Латвійська, 204 Махна, 205—206, 219, 288, 315, 326, 330 Фінська, 204 АРМІЙСЬКІ ГРУПИ Західня полк. Вольфа (УГА), 198—199, 215—216, 219, 222—223, 228—229 Південна 12-ої армії (Одеська коман­

дарма Якіра — ЧА), 209, 211, 213, 219— 220, 231, 233, 239, 241 Північна 12-ої армії (ЧА), 209—211, 213, 238, 288 Східня Наддніпрянської Армії (УНР), 215—216, 219, 226, 228, 229 ген. Тарнавського (УГА), 166 Центральна (Київська) ген. Кравса (УГА), 77, 198—220, 204, 211, 215, 218, 220— 221, 224—225, 228—229, 234— 236, 239, 241, 294 БАТАЛЬЙОНИ 2 Таращанський (ЧА), 207 13 польових стр. (АА), 44 14 польових стр. (АА), 44 18 польових стр. (АА), 44 30 польових стр. АА), 44 гірських стрільців (АА—1848/49), 34(н) Городецький (НА), 129 запасні (ЧА), 203 караульні (ЧА), 202 комендатські (ЧА), 202 Сяніцький (ПА), 179 БАТЕРІЇ Реєстр батерій УГА, 285—286 2/1 Запорізького вгп (УНР), 274 3/7 сотн. Когута (УГА), 219 12 СС (УНР), 222 Важка 8-го гп (УГА), 283, 286 Важка гавбична сотн. Катхе (УНР), 249 249 Важка гавбична сотн. Е. Білияського (УНР), 283 Важка гавбична сотн. Бутрина (УНР), 283, 287 Кінна 1-ої Кінної бригади, 287 „Високий Замок” (Львів — УГА), 49, 50 „Личаків” (Львів — УГА), 49, 50 львівські (ПА), 50 познанські (ПА), 150, 282 Протилітакова (УГА), 71, 283 „Смерти” сотн. В. Ґалана (УГА), 14, 285 Угнівська пор. Околота (УГА), 281

357

Яворівсьха, (УГА), 132 БРИГАДИ Реєстр бригад УГА, 275—276 1 Гірська (УГА), 24, 56-57, 59, 149— 151, 211, 279, 335 1 Інтернаціональна (ЧА), 202, 235, 237 1 Кінна (УГА), 59. 76, 165, 224, 241, 245, 261—263, 270, 274, 287—289. 293, 302, 318 1 Таращанська (130—а) 44-ої сд (ЧА), 207, 214, 219 1 УСС (УГА), 36. 55—57, 121. 127, 129, 219, 226—230, 231, 233, 259, 261, 270, 133, 149, 165—167, 169. 205, 214—215, 277, 294, 298, 300, 302. 312, 318 1 4-ої сд (ЧА), 234—235, 237 1 ЧУСС (ЧУТА). 259, 262—263 2 Богунська (131-а) 44-ої сд (ЧА), 207, 214 2 Коломийська (УГА), 40. 55, 57. 142— 143, 152, 166, 215, 218, 224, 232—233, 241, 259, 277, 280, 315, 322 2 Терська пластунська (ДА), 203—204, 210, 235—236 2 (ЧУГА), 259, 261—264 3 Бережанська (УГА), 40. 55, 57, 143, 165, 167, 169, 222, 259, 270, 280, 315, 318 З Новгород-сіверська (півн. Пластунська/132-а) 44 о ї сд (ЧА), 219, 263 З 58-ої сд (ЧА), 202 3 (ЧУГА), 259, 260—264 4 Золочівська (УГА) 13—14, 41, 55, 57, 144, 165—166, 169, 207, 214, 222, 232, 259—260, 270, 293, 299, 315, 318 5 Сокальська (УГА), 55, 57, 119, 121, 141, 146, 165, 169, 214, 224, 232—233, 235, 241, 259—260, 277 6 Ра-вська (УГА), 55, 57, 129, 141, 165, 167, 169, 214—215, 224, 232—233, 241, 245, 259, 280 7 СтриЙська пізн. Львівська (УГА), 55, 57, 87, 121, 132, 143, 149—150, 167, 169, 207, 219, 222, 232, 259, 270, 272, 283, 303, 314 8 Симбірська (УГА), 55, 57, 116, 121, 149, 166, 169, 214—215, 218, 224, 232— 233, 235, 241, 259, 311, 315, 318, 322 9 Угнівська пізн. Белзька (УГА), 55, 57, 115, 121, 141, 149, 160, 166, 224, 232, 241, 300 10 Янівська (УГА), 55, 57, 121, 141, 149, 165—166, 169, 214, 224, 233, 259, 277, 315, 318 11 Стрийська (УГА), 55, 57, 159, 167, 169, 209, 214, 219, 226, 230, 232—233, 259,

358

261, 315 12 (УГА), 59, 159, 167, 169, 274, 279—280 13 (УГА), 159, 169, 279 14 (УГА), 13, 59, 159, 166, 214, 225, 259, 274 15 (УГА), 169, 279 18 (рум), 184 18 Тернопільська (УГА), 59, 167,. 169, 222, 274, 280 21 Збаразька, також Похідна (УГА), 59, 166—167, 207, 274, 279—280 Гайдамацька от. Волоха (УНР), 196, 215, 248, 255 Гарматна, Запорізька (УНР), 283 Гарматна, Січових Стрільців, 222, 283 Гарматна, 3-ої Залізної сд. (УНР), 227 Дніпровська, гарматна (УНР), 47—48, 57,142, 270 Запорізька (УНР), 343 Зводна Гвардійська (ДА), 245 Зводна кінна козача (ДА), 246 Кавалерійська армії ген. Галлера (ПА), 169 Кавалерійська ком. Котовського (ЧА), 231, 241, 262 Козятинська піша (УНР), 47, 114 Курсантів, Київська (ЧА), 202, 235, 237 Львівська полк. Мончинського (ПА), 117, 121, 157 Особого Назначення, Київська, (ЧА), 202 Панцерних корабліїв (ЧА), 202, 218 Тульська (ЧА пізн. УНР), 190 ВИШКОЛИ УГА, 297—299 ВІДДІЛИ БулавнІ (УГА), 305—306 Десантний (ЧА), 202 Летунський (УГА), 289—290, 292 Польової сторожі I - V (УГА), 307 Пробойовий пор. Зибачинського (УГА), 182—183 „Смерти”, летунський (УГА), 291 ГРУПИ (бойові) III „Глибока** (УГА), 24, 50, 55-37, 132, 149—151, 270 ген. Александровіча (ПА), 130, 140 ген. Баб'янського (ПА), 155 полк. Бекера (ПА), 127, 130 полк. Бербецкого (ПА), 119, 166—167 полк. Бонча-Оомоловського (УНР), 219 май. Боньчи (ПА), 155 „Буг,, ген. Ромера (ПА), 85, 99, 112, 115 май. Вєчоркевіча (ПА), 111, 114, 119, 267 от. Вимєталя (УГА), 225, 235—236, 237

Волинська (УНР), 196—197, 214, 217, „Старий Самбір” (УГА), 50—51, 54, 56 226, 230, 231 сотн. Стафіняка (УГА), 115 „Судова Вишня” (УГА), 127, 130 пор. Воробця (УГА), 183 „Схід” УГА), 50—51, 55 ( сотн. Головіяського (УГА), 268 от. Ю. Тютюнника (УНР), 194, 196—197,* „Городок” (УГА), 127, 129 203, 207, 214, 219, 226—227, 230 от. Гофмама (УГА), 118, 140, 143, 152 „Угнів”, (УГА), 50, 115 от. Григоріева (іговст), 102, 137, 140, полк. Удовиченка (ДА), 204 гей. Драгомирова (ДА), 243 полк. Удовиченко (УНР), 219, 226—227 ген. бнджеевского (ПА), 148—149, 155, „Хирів” (УГА), 114,- див. теж Група III 157, 166 „Глибока” Замарстинівська (УГА), 49 „Цитаделя” (УГА), 49, 105, 107 полк. Заржицкого (ПА), 112, 114—115 ген. Штакельберґа (ДА), 204 от. Зеленого (іювст), 175, 190, 217—218, „Щирець” (УГА), 50, 51 232—236, 257 ген. Зелінського (ПА), 112, 114, 116, 167 „Яворів” , (УГА), 50, 55 ген. Івашкевіча (ПА), 155 „Янів” (УГА), 50, 55 полк. Яроша (ПА), 111, 114 ген. Карніцкого (ПА), 146, 148, 155 сотн. Клея (УГА), 112, 268 ДЕПО, залізнодорожне от. Кнітля (УГА), 315 УГА, ЗОЇ „Команча” (УГА), 50—51 ДИВІЗІЇ полк. Конаржевского (познанська —> 1 Запорізька (УНР), 197 ПА), 130. 140, 143, 151. 155, 168, 175 1 кавалерійська (рум), 152 152, 175, 191, 344 1 Північна (УНР), 89, 176, 192, 194, 196, 217, 219, 226, 230, 233, 303 полк. Кравса (УГА), 111 113 1 Сіра (УНР), 154 „Крукеничі” (УГА), 50, 51, 55-57, 129— 1 Стрільців (галлерівських — ПА), 148, 130, 132, 149—150, 154, 270 154—155 „Лютовиська” (УГА), 50-51, 54, 56, 150 2 Волинська (УНР), 197 от. Ляера (УГА)), 31, 138—139 2 Запорізька Січ (УНР), 196 капт. Мерака (ПА), 146 от. Мартиновича (УГА), 31, 138 2 Сіра (УНР), 154 полк. Мінкевича (ПА), 115, 119, 147— 2 Стрільців (галлерівських — ПА), 148, 155, 160, 166, 169 147—149, 155, 160, 169 сотн. Молещія (УГА), 159 2 українська (ЧА), 190 „Назарія” УГА), 50-51, 55 3 Залізна (УНР), 37, 193, 196-197, 207, „Нижню” (УГА), 159 209, 213—216, 220, 226—227, 230, 232— полк. І. Омеляновича-Павленка (УГА), 233, 239, 245, 247, 263, 323—324 3 Легіонів (ПА), 148—149, 155, 160, 169 114 от. Оробка (УГА), 138 4 Київська (УНР), 197 „Оссолінеум” (УГА), 95, 107 4 піша (ПА), 148, 155, 160, 169 „Південь І” (УГА), 50 4 Сіра (холмська — УНР), 154, 194, 196, „Південь II” (УГА), 50 217, 219, 226—227, 233 „Північ” (УГА), 50-51 4 стрілецька (ДА), 246 Північна (УНР), 196, 202 4 стрілецька (ЧА), 202, 234—235 5 Київська (УНР), 196, 226—227, 230, Північно-кавказька ген. Драценка (ДА), 232—233 186, 243 „Підзамче” (УГА), 49, 107 5 Львівська (ПА), 148, 155, 160, 166, 169 полк. Порохівського (УНР), 119 5 Херсонська (УНР), 265, 287 „Рава руська” (УГА), 50, 55 6 Запорізька (УНР), 194, 214—215, 224, „Рудки” (УГА), 50—51, 55, 149—150, 232, 214 див. теж Група от. Гофмаяа 6 стрілецька (ПА), 168, 169 полк. Сакоа (ДА), 204 7 Запорізька (УНР), 194, 215, 224, 232, полк. Свободи (ПА), III, 114—115 241 „Сойм” (УГА), 49, 105, 107—108 7 Зводна гвардійська (ДА), 204 „Сокаль” (УГА), 50, 55 8 Запорізька (УНР), 194, 215, 224, 232, пполк. Сопотніцкого (ПА), 97, 112, 114 241 „Старе село” (УГА), 50—51, 55 8 піша (рум), 152

359

8 стрілецька (ЧА), 202 9 Залізнична (УНР), 194, 214, 219, 226, 230, 233 9 кавалерійська (ЧА), 202 10 піша (ПА), 155, 169 10 піша СС (УНР), 194, 222, 232 11 піша (гетьм), 75 11 піша СС (УНР), 194, 222, 232 12 кавалерійська (ПА), 246 12 Партизанська (УНР), 194, 196, 226— 227, 232 13 піша (ДА), 245—246 14 піша (ДА), 246 15 піша (ДА), 246 17 піша (УНР), 194, 216 18 піша (УНР), 216 19 піша (ДА), 246 19 піша (УНР), 216 41 стрілецька (ЧА), 201, 262, 263 44 стрілецька (ЧА), 200—202, 207, 219, 236, 241, 263, 292 45 стрілецька (ЧА), 200—203, 207, 219, 231, 241 46 стрілецька (ЧА), 201 47 стрілецька (ЧА), 200—203, 219, 231 57 стрілецька (ЧА), 201 58 стрілецька ЧА), 200^—203, 211, 231, 241 60 стрілецька (ЧА), 202 Басарабська (ЧА), 202 Волинська (УНР), 196 Дроздовська (ДА), 243 ген. Желіґовского (також 10 пл — ПА), 102, 152, 155, 160, 168—169 Запорізька, окрема (гетьм), 343 Зводна піша ком. Мєдведєва (ЧА), 202, 235, 237 Кінна, окрема (УНР), 230, 269 Корніловська (ДА), 243 полк. Кравса (УГА), 55—56, 149—150, 270 Кріпосна, Київська (ЧА), 202, 235 Марковська (ДА), 243 Погранична (ЧА), 202 Сердюцька 1 (УНР), 212 Сердюцька 2 (УНР), 212 Сердюцька, окрема (гетьм), 197, 332 полк. Сікорского (ПА), 143, 155, 157, 160, 166, 169 ДИВІЗІОНИ 1 панцерний СС (УНР), 222, 230 2 панцерний (УНР), 224 . З панцерний (УНР), 226 4 панцерний (УНР), 226, 294 Автопанцерний СС, 224, 292—293 Запасний гарматний (ЧУТА), 284 Кінний гірський гарматний (УНР), 224 360

Кінний СС (УНР), 222 Летунський (УГА), 226, 230, 292 ЕСКАДРИ Летунська ім. Косцюшкі (ПА), 291 Летунські, львівські (ПА), 49, 148 Летунські, познанські (ПА), 140 Українські (УГА), 149 ЗАГОНИ полк. Ви соцького (повст), 228 Воєнні Че-Ка (ЧА), 202 От. Волинця (повст), 199, 211, 229 їм. Ґонти (УГА), 94, 108, 313 От. Заболотного (повст), 199, 229, 262 Залізний от. Сіяка (УНР), 196, 323 Запорізький (УНР), 342 От. Зеленого (повст), 199, 217—218, 228, див. теж Група от. Зеленого От. Клименка (повст), 199 От. Мордалевича (повст), 199, 228 Окремий Січових Стрільців (гетьм. піз­ ніше УНР), 45—46 От. П’ятенка (повст), 228 Слобідських Гайдамаків (УНР), 342 От. Соколовського (повст), 199, 228 Полк. Струка (повст), 199, 229 Холодний Яр (повст), 199, 326, 343, 350 От. Шепеля (повст), 199, 211, 229 От. Чучулаки (повст), 262 КАРПАТСЬКА ач 349 КОЗАЦЬКІ ВІЙСЬКА Донське, 33 Кубанське, 33 Оренбурзьке, 31 Терське, 33 Уральське, 31 Див. теж окремі козачі частини, а теж гасла Донщина, Кубанська Народна Республіка і Терське козацьке вій­ сько у тематичному показнику. КОМАНДИ Двірців (УГА), 301 Запілля (УГА), 294—295, 311 Етапу (КЕА-УГА), 231, 273, 294—295, 303—305, 307, 311, 318-319, 321 Міст (УГА), 307 Обласні (УГА) Львівська (Північ), 50, 51, 53, 273, 295 Станиславівська (Південь-Стрий), 50, 51, 53, 178—179 Тернопільська, 53, 273, 295 Окружні військові (УГА) Бережани, 53—54, 273, 278, 314, 318— 319, 322—323 Золочів, 53—54, 88—89, 273, 278—279, 304, 318, 322-323, 325

Коломия, 53—54, 88—89, 181—182, 273, 278—279, 280, 314, 318, 322—323, 325 Львів (Новий Яричів), 53—54, 273, 278—280, 322—323, 325 Рава руська (Жовква), 53—54, 273, 279, 322—323, 325 Самбір, 53—54, 181, 185, 273, 279—280, 314, 318, 322—323, 325 Станисловів, 53—54, 181, 273, 278— 280, 314, 318, 322-323, 325 Стрий, 53—54, 181, 185, 273, 279—280, 314, 318, 322-323, 325 Тернопіль, 13, 53—54, 88—89, 273, 278—280, 313-314, 318-319, 322— 323, 325 Чернівці, 323, 324 Чортків, 53, 88—89, 273, 278—280, 314, 318—319, 323—324 КОРПУСИ Реєстр корпусів УГА, 275—276 1 Галицький (УГА), 55, 57, 80—81, 87, 144, 147, 149, 154—155, 158, 160, 162, 165—166, 168—169, 207, 214—215, 224, 234—237, 249, 259, 273, 277, 287, 290, 299, 302, 305, 307, 309, 311, 315, 317, 319 1 Добровольчий (ДА), 186 1 Донський коз. (ДА), 186 1 Кубанський коз. (ДА), 186 1 (НА), 330 1 поль. франц. (ПА), 146, 148 1 український ген. Скоропадського (РА), 205 2 Галицький (УГА), 55, 57, 101, 132— 133, 147, 154, 158, 160, 162, 165—166, 168—169, 207, 214—216, 219, 222, 239, 249, 259, 268, 273—274, 290, 294, ЗОЇ— 302, 305, 307, 311, 315, 318—319 2 Добровольчий (ДА), 211 2 Донський коз. (ДА), 186 2 Кубанський коз. (ДА), 186 3 Галицький (УГА), 55, 57, 75, 87, 127, 147, 149, 152, 154, 159, 161—162, 165— 166, 168—169, 207, 214—215, 218, 224, 234, 249, 259, 273—274, 290, 302, 305, 307, 311, 315, 318—319 З Добровольчий (ДА), 186, 211, 220, 246 З Донський коз. (ДА), 186 3 Кубанський коз. (ДА), 186 4 Галицький (УГА), 59, 75, 167, 274, 307 4 Донський коз. ген. Мамонтова (ДА), 186, 269, 286, 288 4 Кубанський коз. (ДА), 186 5 Галицький (УГА), 59, 167, 274, 307 5 Донський коз. (ДА), 186

6 Полтавський (гетьм), 75 9 Поліський (УНР), 196, 216 11 Армійський (РА), 193 34 Армійський (РА), 205 Запорізький (УНР), 63—64, 137, 190— 191, 193—194, 196—197, 207, 212, 214— 215, 218, 220—221, 224—225, 234, 236— 237, 246, 330, 343 Кавалерійський (ДА), 186 Осадчий (УГА), 51, 55 Сірожупанників (УНР), 154, 194, 197 Січових Стрільців (СС — УНР), 63—64, 88, 176, 194, 197, 207, 212, 214—217, 219—220, 222—223, 229, 239, 246, 248— 249, ЗОЇ, 323 Терсько-кубанський коз. (ДА), 186 КОШІ, запасні Армійський запас (Вишкіл — УГА), 159, 231, 287, 297, 299, 304 Бережани, 54, 297 Золочів, 39, 41, 54, 297, 323 Коломия, 39, 41, 297, 323 Львів (Новий Яричів), 54, 297 Рава руська (Жовква), 54, 297, 298 Самбір, 54, 185, 297 Станиславів, 54, 298, 323 Стрий, 40—41, 54, 298, 323 Тернопіль, 54, 297 УСС, 40—41, 49, 298 Чортків, 54, 297 Запасна обозна валка, 71 Запасний кіш 1-ої Кінної бригади, 287, 299 Запасний кіш 3-ої бригади ЧУТА, 260— 262 Запасний курінь 3-ої сд, 232 Кіш Січових Стрільців (СС), 231 КУРЕНІ Реєстр куренів УГА, 278—280 1 смерти, УСС (УГА), 118, 121, 128, 167 ІЇЇ/5 (УГА), 220 1/7 (УГА), 280 ІІ/7 (УГА), 280 Щ/7 (УГА), 280 IV/7 (УГА), 280 V/7 (УГА), 280 1/8 (УГА), 128,133, 143, 151, 220 її/8 (УГА), 130,149 ПІ/8 (УГА), 224,294, 322—323 V/10 (УГА), 280 1/24 (УГА), 118,121, 142, 280 11/24 (УГА), 118,121, 271, 280 НІ/24 (УГА),121, 143, 280 IV/24 (УГА), 280 1/36 (УГА), 280 И/36 (УГА), 55, 271, 280

361

ІІІ/Зб (УГА), 280 IV/36 (УГА), 280 V/36 (УГА), 280 пор. Андіевського (УГА), 132 Артилерійський запасний (УГА), 71, 299 Бережанські (УГА), 39, 40, 55, 271 Буковинський УНР), 37, 196—197, 324 Бунчуковий (УНР), 196 Вартовий, стрийський (УГА), 306 Гарматний (УНР), 196 Гуцульський, пробойовий (УГА), 87, 97, 127—128, 133, 142, 159, 230 Гуцульські, закарпатські, 183 Дрогобицький (УГА), 39 Жидівський, пробойовий .1 ГК (УГА), 87 Жовківський (УГА), 39 Заболотівський (УГА), 39, 297 Залізнодорожний (УГА), 54, 71, 222, 298— 299, 301—302 Запорізький, стрілецький, окремий (УНР), 138, 196 Золочівські, (УГА), 41 КалуськиЙ УГА), 159 Кіннотний (Запорізької Січі УНР), 196 сотн. Корабейка (Лукіянова — УГА), 142* Летунський (УГА), 133 сотн. Ліськевича (УГА), 133 сотн. Ліщинського (УГА), 130 львівські (УГА), 55 пор. Макарушки (УГА), 161, 165 пор. Небиловця (УГА), 185 Обозний (УГА), 312 пор. Панькова (УГА), 152 Панцерний Запорізької Січі (УНР), 196 Піхотний Запорізької Січі (УНР), 196 Пластунський 1-ої Кінної Бригади (УГА), 287 Пограничні (УГА), .306 „Румунський” (УГА), 184 Самбірські (УГА), 39 Самохідний УГА), 71, 301 Санітарний (УГА), 313 Саперський, запаоний (УГА), 54, 71, 297, 299— 300 Смерти (повст), 229 Станиславівські (УГА), 55 пор. Стахова (УГА), 132 Стійковий ч. 50 (УГА), 49 Стрийський ч. XXIII (УГА), 55 Стрийський ч. XXIV (УГА), 55 Стрийські (УГА), 49 Супровідний, львівський, ч. 41 (УГА), 39 Телефонічний (УГА), 71 222, 301—302 Тернопільські (УГА), 40 3 62

Технічний (УГА, потім УНР), 222, 262, 299—300 Хвастівський УНР), 47 Чортківські (УГА), 55 Яворівські (УГА), 268 ЛЕТУНСЬКА БАЗА, Красне 290 ОТРЯДИ Дністровський ген. Розеншільда-Павліна (ДА), 246 Ольвіопольський полк. Попова (ДА), 246 Подольський полк. Туган-Барановського (ДА), 246 Полтавський ген. Бредова (ДА) 201, 204, 211, 237—239 ПАНЦЕРНІ ПОЇЗДИ 1 (УГА), 293 2 (УГА), 134, 142, 144, 293 „Белз” (ПА), 119 „Ботунець” (повст), 222 „Вільна Україна” (УНР), 214—215, 226, 294 „Вірний Син України” (УНР), 215, 226, 246 „Всцекли” (ПА), 129 „Галичина” (УГА), 224, 294 „Гандзя” (ЧА), 215 „Довбур” ПА), 294 „Закарпатський” (УГА), 183 „Запоріжець” (УНР), 224 „Запоріжець” (УНР), 230 „Лемківський” (УГА), 178 „Львів”' (ПА), 49 Польські (ПА), 148—149 „Помста” (УНР), 229 „Січовий” (УНР), 229 „Стрілець” (УГА), 222, 294 „Стрілець” (УНР), 229 „Сух” (УНР), 226 „Сяніцький” (ПА), 178—180 Л. М. Табукашвілі (ЧА), 261 Терський пластунський (ДА), 235 „Хортиця” (УНР), 215, 226, 246, 294 44-ої сд (ЧА), 214 ПОЛКИ Реєстр піших полків 278—280, гармат­ них полків 285—286, кінних полків 289, запасних полків 297—298 1 гп СС (УНР), 222, 227 1 гп УСС (УГА), 226, 261, 281, 318 1 Гуцульський полк морської піхоти (УНР), 88, 176, 196, 323 1 Запорізький вгп (УНР), 47—48, 57, 64, 194, 224 1 Інтернаціональний, мадярський пп

(ЧА), 202, 214, 235 1 кп (УГА), 59, 224, 233, 235, 241, 260, 269, 274, 320 1 Лубенський кп (УНР), 226 f пп ім. С. Петлюри (УГА), 54, 297 1 пп ім. С. Петлюри (УНР), 226 1 рекрутський полк (УНР), 231 1 полк стр. (ПА), 169 1 полк (стр. УГА), 40, 54, 298 1 п. УСС (УГА), 35-36, 40, 43, 54, 88— 89 1 Чорний Запорізький кп (УНР), 224, 241 1 кп (ЧУТА), 260 (кол. кінні сотні 1 УСС, 3 і 7) 1 п. ЧУСС (ЧУГА), 259 (кол. 1 Бри­ гада УСС) 2 Берестейський пп (УНР), 226 2 гп СС (УНР), 47—48, 57, 64, 224, 249, 283 2 гп УГА), 224 2 Інтернаціональний пп. (ЧА); 235 2 Лабинський Кубанський кінний коз. полк (ДА), 246 2 Переяславський кп. (теж КП ім. За­ лізняка — УНР), 226 2 п. морської піхоти (УНР), 196 2 полк стр. (ПА), 117 2 полк стр. (УГА), 40, 54, 298 2 п. УСС (УГА), 280 2 кп (ЧУГА), 260 (кол. 5 Сокальська Бригада) 2 сп (ЧУГА), 259 (кол. 7 Львівська Бри­ гада) 3 гп СС (УНР), 222 З гп (УГА), 40, 222, 318 З Інтернаціональний, мадярський пп. (ЧА), 202 З пп СС (УНР), 197, 332 З Подільський пп (УНР), 226 З кп ЧУГА), 260, 261 (кол. 1 Кінна Бри­ гада) 3 сп (ЧУГА), 259 (кол. З Бережанська Бригада) 4 гп СС (УНР), 226 4 гп (УГА), 222 4 Інтернаціональний пп (ЧА), 235 4 пп СС (УНР), 197, 332 4 сгі (ЧУГА), 259 (кол. 6 Равська Бри­ гада) 5 гп СС (УНР), 222 5 гп (УГА), 224 5 кп (УНР), 226 5 пп (ПА), 117 5 Херсонський кп (УНР), 287 5 пс ЧУГА), 259 (кол. 9 Белзька Бри­

гада) 6 вгш СС (УНР), 47—48, 57, 64, 224, 249, 283—284 6 гп (УГА), 224, 281, 282 6 пп СС (УНР), 190 6 сп (ЧУГА), 259 (кол. 10 Янівська Бри­ гада) 7 гп (УГА), 222, 283 7 пп (УГА), 293 7 Синій пп (УНР), 196^—197, 226 7 сп ЧУГА), 259 (кол. 2 Коломийська Бригада) 8 гп (УГА), 224, 283 8 Лубенський гусарський полк (РА), 287 8 пп (УГА), 293 8 Чорноморський пп (УНР), 196, 197, 226, 245 8 сп (ЧУГА), 259 (кол. 8 Самбірська Бригада) 9 гп (УГА), 224, 281 9 пп (АА), 40, 43 9 п. стр. (УНР), 226, 245 9 сп (ЧУГА), 259 (кол. 11 Стрийська Бригада) 10 гп (УГА), 224 10 пп (АА), 40, 42, 43 10 Сірий пп (УНР), 194 11 гп (УГА), 226 11 п. стр (ПА), 169 11 Сірий пп (УНР), 194 12 п, гонведів (АА), 183 12 п. стр. (ПА), 169 13 Гайсинський пп (УНР), 196, 229 13 пп (УГА), 143 15 пограничний, китайський (ЧА), 202 15 пп (АА), 40, 42—43 18 п. стр (АА), 44 19 п. стр (АА), 40, 42, 44 19 п. стр (УГА), 39, 49 20 п. стр. (АА), 40, 44 24 пп (АА), 40, 43 24 пп (УГА), 39, 54, 297 ЗО пп АА), 40, 42—43 33 п. стр. (АА), 40, 42, 44 34 п. стр. (АА), 40, 44 35 п. стр. (АА), 40, 444 36 п. стр. (АА), 40, 44 36 п. стр. (УГА), 39, 54, 297 38 пп (ПА), 157 42 Донський кінно-козачий (ДА), 236 45 пп (АА), 40, 43 50 Білостоцький пп (ДА), 245 55 пп (АА), 40, 43 58 пп (АА), 40, 42, 43 77 пп (АА), 40, 43 363

80 пп (AA), 43 85 пп (AA), 183 89 roi (AA), 40, 42, 43 90 nn (AA), 43 95 nn (AA), 40 Гайдамацький (УНР), 196 Галицький (ЧА), 263 Звідомний (УГА), 54, 298, 302 Кінний ім. Залізняка (УНР), 226 Кінний ім. Мазепи (УНР), 226 Летунський (УГА), 54, 290—291 ім. кя. Льва (УГА), 40, 49 (пізн. 55 і и і ) Чорноморський (363-й 41-ої су — ЧА, пізн. УНР), 261, 263 РАДІОГРУПА НКГА 222, 302—303 РАДІОСТАНЦІЯ ШТАБУ ДІЄЮ! АРМІЇ 226 СОТНІ 1 Летунська (УГА), 76, 290 2 Летунська (УГА), 290 3 Летунська (УГА), 290 Булавка 1-ої Кінної Бригади (УГА), 306 Булавна НКГА, (УГА), 49, 71, 306 Булавні (УГА), 306 Бучацька (УГА), 39 Долинська (УГА), 39 Етапні (УГА), 304 „Жнивні” (УГА), 231, 299, 309 Жовківські, (УГА), 111 Забо лотів ська пор. Яшана (УГА), 184 Залізничних мостів (УГА), 298, ЗОЇ Зв'язку УСС (УГА), 302 Запасна УСС (УГА), 302 Запасна скорострільна (УГА), 298 Калуська (УГА), 39 Камінко-струмилівська (УГА), 39 Кінна розвід. Гарм. Бриг. СС (УНР), 222 Кінна охорони штабу 3-ої Бригади ЧУТА, 262 Команчанська (УГА), 178 Летунська (ЧУТА), 263 Охоронна мосту в Заліщиках (УГА), Підгаєцька (УГА), 39 Пластунська, стрийська (УГА), 95, 306 Піонерська УСС (УГА), 300 Попраничні (УГА), 306 Прелучанська (УГА), 178 Проб, УСС пор. Мінчака (УГА), 49, 107 Путобальояна (УГА), 292 Саперські 1/1, 1/ІІ, 1/Ш, 2/ІІІ (УГА), 274, 300 Саперські УСС, 7-ої, 10-ої, 14-ої і 18-ої Бригади (УГА), 300. Студентська, стани слав. (УГА), 306 Ушівські (УГА), 39, 111 • 364

УСС пор. Купчинського (УГА), 107 Харчеві (УГА), 308 Холмська (УГА), 280 УЧАСТКИ Правобережний ком. Па-влова (ЧА), 202, 234—236 УКРІПЛЕНИЙ РАЙОН Київський (ЧА), 218, 236 УСТАНОВИ ЗВУ (УГА), 301—302 Інтендантури (УГА), 308 Обозні (УГА), 311—312 Пропаганди (УГА), 304—305 Ремонтні комісії (УГА), 308—309 Санітарні (УГА), 312—314 ФЛЬОТИЛІЇ Дніпровська (ЧА), 202, 218 Вікінгів (НА), 293 ФРОНТИ Астраханський (ДА), 242 Західний (ЧА), 31, 32 Південний (ЧА), 31-32, 248, 251, 268-269 Польський (УГА), 50—51 ЧЕТИ Боротьби зблизька (УГА), 277 Піхотних гарматок (УГА), (277) ШКОЛИ гарматні (УГА), 54, 293—299 Житомирська юнацька (УНР), 196, 197 Звідомного полку (УГА), 302 Підстаршинські (УГА), 54, 299 Піхотні (УГА), 297, 299 Спільна юнацька школа (УНР), 23І Старшинська (УГА), 231 ШТАБИ Добрармії, 205 НКГА, НКУГА, 11, 14, 24, 39, 41, 49, 52, 57, 69—72, 73—82, 99, 101, 164—168, 170, 231, 249, 250, 255, 269—270, 272— 273, 303, 307—308, 311, 317, 319, 321 — див теж це гасл. в тем. показнику. ШГО, 32, 70, 192, 215, 219, 221, 222, 231, 235 — 236, 238 — 239, 241, 245 — 246, 250—251, 256—257, 303, 320 ШТАБДіевої, 69, 103, 192, 208, 213—214, 216, 226 Оп. Штаб полк. Какуріна, 150 Рада Оборони УССР, 217—218 Штаб Повітряної Фльоти УНР, 289 Штаб Начальника Авіяції УНР, 290 Штаб Одеської Повітряної Округи (гетьм), 289 Начельне Довудзтво і польський ген­ штаб, 102, 112, 117, 130, 133, 136, 140, 141, 145—146, 156-157, 167—168 Див. теж гасл. ДСВС і ШГО в тем. .пок.

ТЕМАТИЧНИЙ ПОКАЗНИК АВІЯЦІЯ, див. ЛЕТУНСТВО АВСТРО-УГОРЩИНА, австро-угорська армія 26—27, 29, 34, 79, 89, 174, ЗОЇ, 327, 334» галицькі полки — 43—44; головна команда (АОК) — 42—43; полк УСС — 35—36; розвал — 37, 327; українці — генерали й старшини — 74, 76 Американський експедиційний корпус, 31 Американські летуни, 98 АНТАНТА, 64, 100, 120, 134, 138, 173, 308, 335; А. і Добрармія — 32, 62-63, 66, 69, 243—244, 333—334; А. і Донщина — 66 ; А. і Польща — ЗО, 68, 134- -135, 140, 142—146, 157, 333-334; А. і Україна — 48, 64, 68—69, 316, 328, 331, 337—346; бльокада — 29, 103, 126, 175—176, 192, 245, 254—255, 316, 328, 334, 337, 346-346; визнання УНР де факто — 340—343; зони впливу — 344; місія ген. Бертельмі — 65, 67, 79, 102, 119—126, 135, 175—176, 343—346; місія в Кам’янці — 68, 203, 217, 343—346» інтервенційні плани марш. Фоша — 125, 137, 175, 331—332, 343—347; „хрестоносний похід” проти Москви — 68, 137, 204, 250, 333, 337, 344, 346. Див. теж ВЕЛИКОБРІТАНІЯ, ФРАНЦІЯ АРТИЛЕРІЯ, 47, 54, 169; бойова характеристика — 97—98, 281—282; кількість 6атерій і гармат — 56—58, 160, 222—229, 280, 286; у Львові — 49, 270; озброєння — 58, 283—284; реєстр артилерії УГА — 285—286 Бактеріологічна війна, 26, 63, 191—192, 245, 253—254, 315 Бельгія, 18 Берестейський мир, 338—342 Бібліотеки і музеї, 10—11, 15—16 Білорусь, 32, 116, 186, 205, 213, 218, 340 Бльокада України Антантою, див. АНТАНТА Болгарія й болгарська армія, 73, 210, 334—335 „Боротьбіст^ (УПСР — ліва течія), 67, 175, 330 Буковина, 17—18, 37, 298, 321, 323—324; Буковинський курінь, 37, 196—197, 324; наступ рум. армії на Б., 37, 66 Варшавський договір, 69, 189, 252, 264—265, 340 Великобрітанія (Англія), ЗО, 123, 205, 210, 211, 242, 337-338, 340—342, 343-344 Версайський диктат, 139, 157 Ветеринарна служба, 317—318 ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА, головна дилема — 66—67, 175—176! ВВ. і жиди — 189—190; причини й наслідки поразки — 327—351 Вищі з’єднання УГА: організація і реєстр — 273—274 Вільне козацтво, 343 ВОВЧУХІВСЬКІ ОФБНЗИВИ, 7, 85, 94, 101—102; Перша — 117—121; Друга — 127— 133; Наслідки невдач, 133—134 ВОЄННИЙ ПОТЕНЦІЯЛ: УГА — 17—29» поль. армії — ЗО, 110; черв, армії — 3 0 -3 2 ; добрармії — 32—33 Воєнно-історична наука, 7—12; польська — 13, 15—16; джерела — 13—15; воєнна історіографія — 14, 73, 109; методологія — 7, 103, 328—329 Воєнне мистецтво, 8 Волл Стріт (банковий центр у Нью йоржу), 329, 339 Волохівщина, 137 ГАЛИЦЬКА АРМІЯ, див. УКРАЇНСЬКА ГАЛИЦЬКА АРМІЯ ГАЛИЧИНА, 17—18, 25—26, 27, 34—35, 45, 74, 172—176; нац. склад населення — 18—22; соц. склад — 87—88; нац. меншості — 61—62; театр війни — 82—83; вклад на­ селення у визвольну війну 87—93, 321—326; санітарні умови — 313—314 ГЕНЕРАЛІТЕТ: УПА — 75—76; А УНР — 192—193, 197 Гетьманат, див. УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА Греція, 66 Григоріевщина, 102—103, 137, 140, 152, 175, 191, 344 365

Грузія, 332 Гуцульська республіка (на Закарпатті), 185—186 „Ґажисти”, 24 Дельївіґа (ген.) лінія, 80, 164, 170—171, 295, 345 Державний Департамент ЗСА, 316 ДЕРЖАВНИЙ СЕКРЕТАРІЯТ ВІЙСЬКОВИХ СПРАВ (ДСВС), 11, 13, 24, 52, 271, 308, 311, 313, 317—319» розпорядки — 25, 41, 52—53, 294—295, 306—307; організація — 72—73; ДСВС і фронт — 294—295; ЗВУ і залізничний транспорт — 301—302; зрада пполк. Бема — 29, 152 Десант в Одесі, див АНТАНТА, ГРЕЦІЯ, ФРАНЦІЯ ДІЄВА АРМІЯ УНР (А УНР), 8, 16, 28, 37, 175—176, 196, 300, 303; організація і чи­ сельність — 60, 102, 193—198, 199, 228—229, 252, 261—263, 325, 346; бойова ха­ рактеристика — 62, 196—198, 268—269; командний склад — 191—193, 196—197; допомога для УГА — 28, 47—48, 57, 64, 179, 283—284; матеріяльні втрати — 28— 29, 64, 155, 157; стратегія — 63—64, 66—69, 86—87, 103, 137; протипольський фронт — 119, 146, 154—155, 194; Проскурівська операція — 171, 193—194, 335» І Зимовий Похід — 261—263; вклад населення — 325—326; галичани в ДА — 89, 321—326. Див. теж ОБ’ЄДНАНІ УКРАЇНСЬКІ АРМІЇ ДОБРАРМІЯ ГЕН. ДЕНІКІНА, 8, 11, 13—14, 30-14, 30-31, 59, 79—80, 139, 170, 175, 186, 191—192, 197—199, 201, 203, 205, 282, 332—336, 345, 347; воєнний потенціал — 32—33; характеристика, 205—207, 209, 332; чисельність — 32—33, 186; під Києвом — 77, 201, 204, 210, 221; десант в Одесі — 211, 216, 220; Д. і козаки — 32-33, 66, 332, 344; Д. і Україна — 68—69, 186, 203, 221, 235, 238, 240—252, 336; моральний стан — 62, 198, 206, 242—243» союзний договір із УГА — 69, 246—248, 312. Див. теж АНТАНТА, ДОНЩИНА, КУБАНІДИНА ДОНЩИНА (козацька держава, відома як „Всевелике Військо Донське”), 31, 33, 66, 68,- 210, 257, 269, 286, 288, 332, 344 Дрогобицьке повстання, 142 Духівництво, польове, 320—321 Жандармерія, державна (див. теж Народня сторожа), 41, 307 ЗАКАРПАТТЯ (див. теж Карпатська Україна), 17—18, 53, 151, 154, 159; УГА на За­ карпатті — 180—186 Закаспій, 344 Закладники, 105 Залізничний транспорт, 13, 301—302 Запасні війська, 297—299 Західня Україна: значення у визвольній війні 330—331; кооперація в ЗУ — 348—349 ЗАХІДНЯ УКРАЇНСЬКА НАРОДНЯ РЕСПУБЛІКА (ЗУНР) також ЗАХІДНЯ ОБЛАСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНЬОІ РЕСПУБЛІКИ (ЗОУНР), 8, 17, 21, 344-345; тери­ торія і населення — 18—22; нац. меншості — 61—62; тимч. основний закон — 18—19, 176, 180; Українська Національна Рада — 37, 42; Диктатура ЗОУНР — 24, 69—70, 164, 168, 171, 294—296, 303, 307, 320, 348; НКГА і ДСВС — 69—73; уряд і місія ген. Бертельмі — 122—126; ситуація на весну 1919 — 133—140; ди­ пломатія — 138—140. Див. теж АНТАНТА, ГАЛИЧИНА, ПОЛЬСЬКО-УКРАЇН­ СЬКА ВІЙНА, УГА Зв’язок: Звідомний полк — 54, частини зв’язку — 302—303 З’єднані Стейти Америки (ЗСА) — ЗО, 123, 337, 343—344 Зимовий Похід, Перший, 79, 197, 198, 247, 252, 261, 287—288, 303, 334 Інтелігенція, українська, 212 Італія, 123, 210—211, 337; укр. полонені в І. 27, 43—44, 334—335, 343 Кавказ, 340, 344 Кадетська школа (Львів), 78, 105, 107—108 Казарми: кримські — 26; вул. Зиблікевича (Львів) — 49, Фердинанда (Львів) — 49, 105; поліції (Львів) — 49, вул. Тиха (Перемишль) — 99, 110 Карпатська Україна (див. теж Закарпаття), 349—350 КІННОТА: чисельність — 57, 59, 222—229, 230, 287; тактика — 268—270; характери366

етика — 269—270, 286—287, реєстри полків 54, 289; кількість кавалерійських коией .в УГА — 308—309 Коні, військові: 308, 312 КУБАНЩИНА (козацька держава, відома як Кубанська Народня Республіка [КНР]), 12, 33, 66, 91, 240, 332, 344; денікінський погром КНР — 206, 332 ЛЕМКІВЩИНА, 18, 21—22, 119—120, 267; визвольна боротьба «а Л. — 176—180 ЛЕТУНСТВО, 54, 76, 98, 230; УГА — 289—292; укр. летунські „аси” — 291 ЛИСТОПАДОВИЙ ЗРИВ, 21, 36—44, 98, 106, 177, 180, 327 Ліквідаційна Комісія Американської Армії, 316 ЛЬВІВ (бої у Львові і за Львів), 37—39, 48, 107, 111—112; листопадовий зрив — 37—42» „одсеч” полк. Токаржевського — 46, 99, 105—108; чисельність військ — 46, 49—50, укр. командування — 78; бої у Львові — 104—110; польська літера­ тура — 109—110; коридори до Львова — 85, 98—99; генеральні наступи на Л.

— 113—114; облога Львова — 116—121; рішальна фаза боїв — 119—121, вибух амуніції — 132 МАДЯРЩИНА (Угорщина), 26, 29, 82, 174, 180, 260, 334; переговори сотн. Алиськевича — 26, 182; больш. режим на М. 102, 138—139 Махно і його „армія”, 205—206, 288, 315, 326, 330 Мирова Конференція (Париж), 343, 345 „Міжмор’я”, геополітичний обшир, 340 Міжнародний Червоний Хрест, 221, 254—255 Наддніпрянська армія, див. ДІЄВА АРМІЯ У'НР Наддніпрянська Україна: польсько-українська війна й НУ — 44—48; перехід УГА на НУ — 59—60, 62, 67; театр війни — 186—190. Див. теж УКРАЇНА, УКРАЇНСЬКА НАРОДНЯ РЕСПУБЛІКА Найвища Рада, 134— 135, 139, 140, 170. Див. теж АНТАНТА Народня сторожа, 307 НАСТУП НА КИЇВ-‘ОДЕСУ: стратегічне положення перед походом — 190—192; плянування походу — 207—212» похід 213—221, 230—231; ордебатай укр. армій — 222—229; бої під Києвом — 231—39 НАЧАЛЬНА КОМАНДА ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ (НКГА), пізн. НАЧАЛЬНА КОМАНДА УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ (НКУГА), 11, 14, 24, 39, 41, 49, 52, 57, 99, 132—135, 170, 231, 249—250, 255, 269—270, 272—273, 294—295, 303, 307—308, 311, 313, 319—321; організація — 69—72; начальні команданти й начальники генеральної булави 73—82; плян ген. Курмановича — 85—86, 103; у Львові — 108—ПО; береження таємниць — 114—117; НКГА і місія ген. Бертельмі — 122— 126; наради в Ходорові — 140—141, польська опінія — 78, 127; планування після переходу Збруча — 208—212. Див. теж ДСВС. „Незалежники” (УСДРП — Ліва течія), 67, 172, 330 НІМЕЧЧИНА, німецька армія, 41—42, 76, 89, 287, 317, 325—326, 334, 343» польськонімецька війна — 45. 116, 120, 154—155; внутр. становище — 138—139; І німець­ кий корпус у Харкові — 330; попередження німецьких дипломатів Гетьманові — 331 ОБ’ЄДНАНІ УКРАЇНСЬКІ АРМІЇ, 67, 187; чисельність — 32, 59—60, 62, 198—199, 204; ордебатай — 222—229; епідемія тифу — 191—192, 245—250, 253—258, 314— 316, 334, 347; листопадова катастрофа — 252—255; брак боєприпасів — 191, 194, 245, 310; мобілізація — 273; кіннота — 288 ОБОЗНИЦТВО, 71, 308; організація, кількість коней і возів — 311—312 ОРГАНІЗАЦІЯ УГА: вищі з’єднання — 273—274; мирного часу — 271, 296; піхота — 274—281; артилерія — 281—285; кіннота — 286—288; летунство — 289—292; постачання — 307—312; санітарна служба — 312—317; запільні служби — 317— 321; фронт — і запілля — 292—294; комплетування — 295—296; запасні війська — 297—299; розвідка й пропаганда — 303—305; загальні зав ваги — 266—270; історичні завваги — 270—272; загальна побудова — 272—274 Організація Українських Націоналістів (ОУН), 348—350

367

ОФБНЗИВА ГБН. ГАЛЛБРА: плямування 145—147; ордебатай поль. армії — 148—149; удар 14 -15 травня — 149—150; перехід укр. з'єднань до ЧСР 151, 153; відворот УГА — 149—154, 157—158; румунський удар — 152—153; ліквідація Холмського фронту А УНР — 154—155 ПАНЦЕРНІ ПОЇЗДИ, 134, 142, 144, 222, 224, 226, 293—294 „Пашковецькі республіки”, 249, 256 ПІХОТА: у Львові — 48—49; запасні полки — 54, 297—298» кількість куренів — 57, 59, 278—279; кількість багнетів — 58—60, 222—229; організація — 274—281, Пласт, 35; пластунська сотня — 95, 306 Повстанці, повстанський рух (внутрішній фронт Червоної Армії), 33, 102—103, 140, 175, 189—190, 191, 194, 196, 199—200, 205, 211—212, 217—218, 222—229, 232, 236, 251, 265, 322, 326 Погроми, жидівські, 62, 206, 339 Польова сторожа (польова жандармерія), 71, 306—ЗЄ7 ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКА ВІЙНА, 24; початок — 18, 44, 98, 110; втрата Перемишля — 37, 99, 110, 113—114; львівське повстання — 37, 44, 94—95, 98, 104—108; до­ помога корінної Польщі — 44—46, 95, 98—99, 105—106, 110, 119; польські офензивні операції — 50, 98—100, 110—111, 113—115, 172—173, 119—120, 140—143, 172, 328; польські втрати — 94, 169, офензива ген. Галлера — 136, 139—140, 145— 157; погляд з перспективи — 172—175 ПОЛЬЩА й ПОЛЬСЬКА АРМІЯ, 18, 22—23, 44—46, 65, 68—69, 82, 84, 89, 95, ПО­ П І, 120, 122, 130, 136, 146, 156, 172—173, 175, 190—191, 254, 260, 317, 328, 334—337, 339—340, 345» чисельність — 52, 58-69, 142—143, 160, 169—170, 264; бойова характеристика — 93—96, 106, 283; оперативні пляни — 98—100, 268; допомога Москві — 48, 138, 155, 187; летунство — 49, 140—141, 144; офензива на Білорусі й Волині — 186—187; Варшавський договір — 69, 189, 252, 264—265, 340; імпе­ ріалізм — 172, 333; табори для полонених укр. армії — 317, 319 ПОСТАЧАННЯ: організація в УГА— 307—312; інт. установи — 13, 28—29, 308; ре­ монтні комісії — 307—308; грошова господарка 308—310; в Дієвій Армії УНР — 309» реквізиції — 309 Пошта, польова, 321 ПРЕСА И ПРОПАГАНДА, 13, 304—305; пресова кватира — 72, 304—305; часописи — 305; театри — 305 Психологічна війна, 47—48, 76—77, 81, 96, 105, 108, 133—134, 145, 248,316 Реєстр, військовий, 296; корпусів і бригад — 275—276; піших полків і куренів — 277—279; гарматніх полків і батерій — 285—286; кінних полків і сотень — 289, запасних військ — 297 Реквізиції, 309—310 Ризький договір, 175 РОЗВІДКА, 13, 114; НКГА — 71; А УНР — 203; організація — 303—304 РОСІЯ (Московщина) і РОСІЙСЬКА АРМІЯ, 27, 31, 33, 89, 91, 139, 172, 206, 243, 327—328, 335; українські старшини й генерали — 74—75, 192—193; офензива Керенського — 341; царські борги — 338—339 РУМУНІЯ й РУМУНСЬКА АРМІЯ, 29, 147, 167, 172, 188, 194, 231, 245, 254, 283, 334; окупація Басарабії — 66; наступ у Буковині — 37, 66; удар у запілля УГА — 29, 102—103, 126, 139—140, 152, 175, 345; удар на Сигіт і Ясіння — 184—185; поста­ чання української армії — 191—192, 210; грабунок Запорізького корпусу — 64, 137, 217; не перепускає УГА й Добрармії — 258 Руське воєводство, 83 САНІТАРНА СЛУЖБА, 13, 192, 312—317; кількість лікарів — 312—314; епідемія тифу — 314—316» смертність серед лікарів — 314—315; ціни ліків — 315; кількість лічниць — 313—314; процес полк. лік. П. Петрушевича — 316—317. Див. теж ТИФ „Селянсько-робітничий Союз”, 139 Синежуианники, 147, 192, 196—197 „Січ’' (рухаякове товариство), 34—35 Січові Стрільці (СС): СС і Львів — 45—46; СС у протигетьманському повстанні — 332

368

Скоро стріли (кулемети), кількість в УГА Й А УНР, 58, 222—229 СЛУЖБИ; порядку — 305—307; радіо — 302—303, зв’язку — 303, розвідки — 303— 304; пропаганди — 304—305, постачання — 307—312; санітарна — 312—317; ве­ теринарна — 317—318; судівництва — 318—320, польового духівництва — 320— 321; польової пошти — 321 СТАРШИНСЬКИЙ КОРПУС: УГА — 73—74, 97, польської армії — 74, 97; чужинці старшини в УГА — 76—77 СТРАТЕГІЯ; вступні зауваження — 60—61» характеристика воєн — 61—63; політичні й воєнні цілі — 63—65; соборна стратегія — 65—69, 190—792; плян ген. Курмановича — 85—87, 345—346; Перемишль чи Львів? — 113—115; стратегія дво-фронтової війни — 171, 174—175, 335; стратегія „трикутного бою” — 204, 210, 258, 335; концепції й плани укр. командування — 98—103, 110—111, 119— 120, 121—132, 132—133, 189, 207—212; стратегія Червоної Армії — 187—188 СУДІВНИЦТВО, 13; розпорядки ДСВС — 41, організація 318—319; процес ген. Тарнавсьхого — 319—320. ТАКТИКА: УГА — 266—269, 281—282; польської армії — 98—100, 110—111, 113— 115, 172—173 Театр війни, 9; Галичина — 82—87: Правобережжя — 186—190. ТЕРЩИНА (козацька держава, відома як „Терське козаче військо”), 33, 203—204, 210, 258 ТЕХНІЧНІ ФОРМАЦІЇ: сапери — 54, 299—300, піонери — 300, автоколона — 300; залізно-дорожні — 54, ЗОЇ—302; зв’язку — 302—303 ТИФ (епідемія тифу в українській армії), 245-250, 253—258, 314—316, 334, 347 Транспорт: автомобільний 13, 300—301; залізно дорожний — 13, ЗОЇ—302. Див теж ОБОЗНИЦТВО, САНІТАРНА СЛУЖБА УКРАЇНА: в плянах Антанти — 125—126; положення на весну 1919— 136—137; шосові шляхи — 187; залізничні шляхи — 187—188; положення восені 1919 — 254—255; українці в різних арміях — 325—326; „німецька інтрига” — 338—339» у „міжмор’ї” — 340. Див. теж АНТАНТА, ДІЄВА АРМІЯ УНР, ОБ’ЄДНАНІ УКРАЇНСЬКІ АРМІЇ, УКРАЇНСЬКА НАРОДНЯ РЕСПУБЛІКА УКРАЇНСЬКА АРМІЯ, див. ДІЄВА АРМІЯ УНР, ОБ’ЄДНАНІ УКРАЇНСЬКІ АРМІЇ, УКРАЇНСЬКА ГАЛИЦЬКА АРМІЯ (УГА) УКРАЇНСЬКА ВІЙСЬКОВА ОРГАНІЗАЦІЯ (УВО), 348—350 УКРАЇНСЬКА ГАЛИЦЬКА АРМІЯ, 8—16, 39, 87—88; воєнний потенціал — 17—29; чисельність — 11, 23—24, 26—27, 38, 46, 48—49, 56—60, 118, 142—144, 159, 169, 222—229, 346; мобілізація — 25—28, 87—93, 173, 321—326; матеріяльне забезпе­ чення — 28—29, 152, 168—169, 174, 307—317; моральний стан — 133—145, 159, 176, 254; бойові групи на польському фронті — 50—51; реорганізація УГА — 52, 55—57, 81; бойова характеристика — 96—98» операції УГА — 104—265; польські •наклепи — 76—77, 81, 105—106, 161; втрати — 91—92, 94, 133, 159, 165, 246-316; фронт над Збручем — 137—138, 142; стратегія — 52, 56, 60—69, 85—87, 100—103, 193—198, 207—212; офензива ген. Галлера — 145—155; наступ на Київ — 190— 239; денікінський фронт 247—252; чортківська офензива — 158—175; перехід на Наддніпрянщину — 24, 59, 103—104, 168, 186, 190; союзний договір з Добрармією — 246—248, 257—258» „зрада” УГА — 248, 252, 257; кінець УГА — 252—265; організація й тактика УГА — 266—326; на Лемківщині — 176—179; на Закарпатті — 180—186; Табір у Косачеві — 316—317; культ УГА — 348. Див. теж гасла, що описують складові організаційні елементи УГА чи теж окремі її операції. УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА (гетьманат), 45, 65; кількість старшин в армії — 75; Го­ ловний Штаб — 192; корпус залізничної охорони — 194; летунсгво — 291; протигетьмаяське повстання — 45—46, 330—332; перспективи — 331—332 УКРАЇНСЬКА НАРОДНЯ РЕСПУБЛІКА (УНР), 62, 137» Директорія УНР — 45—46, 65, 67, 344; допомога УГА — 44—48; соборна стратегія — 65—69; роздор у Каг м’янці — 68, 328; місія ген. Дельвіґа — 170—171; місія Пляттена — 250—251, 257; уряд й армія — 192—193, 197, 212, 255—257; санітарні умови — 315—316; 369

дипломатична місія в Парижі — 316. Див. теж АНТАНТА, ВАРШАВСЬКИЙ ДО­ ГОВІР, ДІЄВА АРМІЯ УНР, НАДДНІПРЯНСЬКА УКРАЇНА, УКРАЇНА, ТИФ. Українська 'Національна Армія (УНА)„ 9, 16, 89, 349—350 Українська Повстанська Армія (УПА), 9, 16, 89, 254, 268, 349—350 Українська Соціалістична Совєтська Республіка (УСС), 327, 336, 346—347 „Український історик”, журнал, 14, 73, 109 УКРАЇНСЬКІ СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ (УСС), 8, 14, 80-81, 94, 320; предтеча УГА — 34— 36» у Львові — 106—108; ювілей — 350 ФРАНЦІЯ, ЗО, 100, 104, 136, 146, 337—340, 342—345; допомога Польщі — ЗО, 122—126, 136, 146; десант в Одесі — 66—67, 102, 137, 140, 176, 344. Див. теж АНТАНТА. ФРОНТ І ЗАПІЛЛЯ, 134—136, 140—145, 174, 294—295, 310 ЦЕНТРАЛЬНІ ДЕРЖАВИ (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія в пер­ шій світовій війні), 341—342 ЧЕРВОНА АРМІЯ, 8, 94, 326; воєнний потенціал — 30-32; фронти — 31—32, 102, 116, 136, 138, 139; ЧА і большевицька Мадярщина — 139; південний фронт — 186— 187, 193, 201; стратегія — 187—188; царські офіцери в ЧА — 193, 200—201; внутрішній фронт на Україні — 199—200, 333; мобілізація на Україні — 200—201; чисельність 12-юї армії — 201» прорив трупи Якіра — 209, 219—220. 231, 233, 239, 241—242; тактика — 268—269; чисельність 14-ої армії — 262; сталінські чистки в ЧА — 201—203; оборона Києва — 193—242; відношення до галичан — 248, 261. Див. теж Червона Українська Галицька Армія (ЧУ-ГА). „Червона Калина”, 11, 14, 348 ЧЕРВОНА УКРАЇНСЬКА ГАЛИЦЬКА АРМІЯ (ЧУГА), 8, 67, 80, 175, 248, 258—261, 336; польовий штаб ЧУГА, 77, 235, 259; ревком УГА — 249, 259, 261; чисельність ЧУГА — 259-260, ревтрибунал — 259; видача генералів — 263; виступ 1-ої кінної Бригади — 261—263; виступ 2-ої і 3-ої бригади — 263» духовники в ЧУГА — 320-321 Червоний Хрест, американський, 346 Червоний Хрест, український, 314—315 ЧЕХО-СЛОВАЧЧИНА, ЧЕХО-СЛОВАЦЬКА АРМІЯ, 25, 29, 86, 174, 211, ЗОЇ, 334; пе­ рехід частин УГА до ЧСР — 24, 59, 150—151, 154, 322, 325; чесько-польська війна — 45, 116, 120, 130; ЧСР і Лемківщина — 178—180; окупація Карпатської України — 185—186; перехід групи ген. Крався — 287—288 ЧОРТКІВСЬКА ОФЕНЗИВА, 29, 59, 75, 79—80, 93—94, 96, 102, 145, 154—155, 158—171, 268, 279, 282, 291, 322, 334; характеристика — 158—159; чисельність УГА — 159; чисельність польської армії — 160; ініціатива — 161—164; чортківсьхий удар — 162, 164—165» бої під Бучачем — 165; наступ на Тернопіль — 165—166; бої під Нижіневом і Підгайцями — 166; бій за Бережани — 166—167; другий відворот — 168—170; місія ген. Дельвіга — 170—171 ЧОТИРИКУТНИК СМЕРТИ, 68, 126, 175—176, 281, 292, 333—336, 345, 348. Див. теж ТИФ ШТАБ ГОЛОВНОГО ОТАМАНА (ШГО) 32, 70, 192, 203—204, 215, 219, 222, 231, 235— 236, 238—239, 241, 245—246, 250-251, 256—257, 303, 319-320.

370

г е о г р а ф іч н и й п о к а з н и к П о я с н е н н я : Показник подає географічні й місцеві назви та їх рід за таким позначенням: м. (місто), м-ко (містечко), с. (село), поїв, (повіт), р. (ріка), в. (верх), Далі йде назва осередку повіту, до якого належала дана місцевість за адміністраційним поділом, що обов’язував у часі існування української державности. Останнє скорочення в рядку означає губернію чи край, в якому лежить дана місцевість. Прийнято такі скорочення: БК — Буковина, ВЛ — Волинська губернія, ГА — Гали­ чина, ЗК — Закарпаття, іКА — Катеринославська губернія, КВ — Київська губернія, ПД — Подільська губернія, ПЛ — Полтавська губернія, ТА — Таврійська губернія, ХК — Харківська губернія, ХС — Херсонська губернія, ЧР — Чернігівська губернія. Таким чином, рядок показник: Базалія, м-ко, Староконстаятинів, ВЛ означає містечко Базалію, Староконстантиювського повіту, Волинської губернії. Наприкінці, як треба, подано нові (змінені) назви місцевостей. Азовське море, 293 Ананьїв, м. і пов. ХС, 229, 262 Архангельськ, м. Росія, 31, 344 Баварія, країна, Німеччина, 138, 139 Баден, м. Австрія, 164 Базалія, м-ко, Староконстантинів, ВЛ, 172 Балигород, м-ко, Лісько, ГА, 38, 119, 120 Балкани, 43—44 Балта, м. і пов. ПД, 189, 199, 229, 336, 362.

299, 305 Балтицьке море, 83, 340 Бандрів, с. Лісько, ГА, 51 Бар, с. Городок ГА, 121, 128 Бартатів, с. Городок, ГА, 115 Бесарабія, країна, Румунія, 66, 140, 152, 191, 333, 337 Барановичі, м. Білорусь, 136 Бардіїв, м. Шаришаха жупа, SK, 179 Бариішгіль, м-ко, Переяслав, ПЛ, 236, 238 Басівка, с. Львів, ГА, 143 Бахмач, м. Конотоп, ЧР, 217 Безрадище (Безрадичі), с. Київ, КВ, 240 Белз, м-ко, Сокаль, ГА, 99, 115, 199, 121, 141, 144, 293 Белзець, с. Золочів, ГА, 99 Белзець, с. Рава руська, ГА, 158 Бердичів, м. і лов. КВ, 64, 189, 217, 282, 343 Бердянськ, м. і пов. ТА, 206 . Берґдорф, нім. кол. Тираспіль, ХС, 259, 261 Берег, жута, ЗК, 18, 180 Бережани, м. і пов. ГА, 19—20, 38—40, 43, 53-55, 86, 147, 167—168, 273, 278, 297, 314, 318-319, 322-323 Березний, Великий, м-ко, Ужська жуш, ЗК, 119 Березина, р. Білорусь, 186 Березів, м. і пов. ГА, 18, 21 Березів, с. Старий Самбір, ГА, 51 Берестя, м. Підляшшя, 187, 317

Бескиди, пасма гір, 83—84 Бистриця, назва трьох рік, ГА, 84 Бичків, м-ко, Мармароська жупа, ЗК, 183—184 Бишів, м-ко, Київ, КіВ, 234—235, 241 Бібрка, м. і пов. ГА, 19—20, 38, 39, 53, 158, 168, 273 Біла Вода, с. Новий Торг, ГА, 21 Біла Церква, м. і пов. КВ, 28, 45, 189, 218, 232, 234, 235—236 Білгородка, с. Київ, КВ, 233, 237 Білина, с. Мармароська жупа, ЗК, 183 Біличі, с. Старий Самбір, ГА, 51 Білобожниця, с. Чортків, ГА, 165 Білошиця, с. Овруч, ВЛ, 219 Бірзуля, м-ко і зал. вузол, Ананьїв, ХС, 188, 233, 240, 245, 248 Бобрики, с. Балта, ПД, 262—263 Бобруйськ, м. Білорусь, 186 Бог, р. ПД, 187—189, 211, 246-247, 250, 262 (тепер назва „Південний Буг”) Богородчани, м. і лов. ГА, 19—20, 40, 53 Бориня, с. Турка, Га, 151 Борисів, м. Білорусь, 186 Борислав, м. Дрогобич, ГА, 37, 83, 86, 150—151 Бортятин, с. Мостиська, ГА, 132 Борщів, м. і пов. ГА, 19—20, 38, 40, 53, 158—159, 314 Боярка, с. Київ, КВ, 233, 237 Браїлів, м-ко Вінниця, ПД, 214—215 Братковичі, с. Городок, ГА, 118, 129 Брацлав, м. і пов. ПД, 189, 219 Бровари, м-ко, Остер, ЧР, 238 Бровки, с. Сквира, КВ, 233, 241 Броди, м. і пов. ГА, 19—20, 29, 39, 53, 83—86, 96, 155, 157, 158, 166, 229, 350 Брюховичі, с. Львів, 51 Буг, Західний, р. ГА, 83—84, 119, 144 Буг, Південний, р. див. Бог Бужок, р. ГА, 207

371

Будапешт, столиця Мадярщини, 26, 138— 139, 181—182, 300 Букарешт, столиця Румунії, 152, 203, 244, 346 Букачівці, м асо, Рогатин, ГА, 158, 168 Бурґталь, нам. кол. Городок, ГА, 129 Буськ, м-ко, Камінка струмилова, ГА, 147, 155 Бучач, м. і по®. ГА, 19—20, 38—39, 53, 87, 165—166 Вадовиці, м. Польща, 317 Вапнярка, зал. вузол, Ямпіль, ПД, 188, 207—209, 214, 216, 231 Варшава, столиця Польщі, 102, 112, 117, 122, 130, 134, 136, 145, 147, і 75 Васильків, м. і пов. КВ, 189, 232, 234— 235, 240 Вашінґтон, столиця ЗСА, 329, 338 Вашківці, м. і пов. БК, 18, 53 Верецький перевал, 83 Веречки (Верецьки) ВижиІ, Березька жупа, ЗК, 151 Верешиця, р. ГА, 84 Верхрата, с. Рава Руська, ГА, 111 Вета, с. Київ, КВ, 233 Вижлиця, м. і пов. БК, 18, 41, 53 Винники, м-ко Львів, ГА, 38—39, 143 Вислок, р. ГА, 83 Вислок, Горішний, с. Сянік, ГА, 177—179 Висоцьке, с. Турка, ГА, 151 Виткі®, Новий, м-ко Радехів, ГА, 121 Вишенька, с. Городок, ГА, 141 Вишеньки, с. Переяслав, ПЛ, 238 Вишів, м-ко, Мармароська жупа, ЗК, 183 Вишня, р. ГА, 84 Вітор, р. ГА, 84 Відень, столиця Австрії, 138, 182 Вільна, столися Литви, 136 Вінниця, м. і пов. ПД, 28, 137, 188—189, 213—215, 217, 249, 257, 260, 263, 284, 287, 292, 299, 305, 307 Вовча, с. Старий Самбір, ГА, 51 Вовчухи, с. Городок, ГА, 7, 85, 94, 101, 102, 117, 121, 127—132, 267, 348 Вознесенськ, м. Миколаїв, ХС, 262 Волинь, губернія і провінція, 27, 83, 85, 87, 102—103, 119, 137—138, 145—149, 154—155, 168, 199, 331, 337 Волівець, м-ко Березька жупа, ЗК, 185 Волове, м-ко Мармароська жупа, ЗК, 181 (тепер Міжгір’я) Володарка, м-ко, Сквира, КВ, 219 Володимир, Волинський, м. і пов. ВЛ, 119 Волосянка, с. Ужська жупа, ЗК, 185 Волочиськ, м-ко, Проскурів, ПД, 29, 139, 169, 172, 231

372

Ворона, р. ГА, 84 Вороніж, м. Росія, 242 Ворохта, с. Надвірна, ГА, 86, 102 Вороців, с. Городок, ГА, 132 Гайсин, м. і пов. ПД, 189, 196, 199, 219, 240 Галич, м-ко Станиславів, ГА, 86, 147, 154,

300 Галичані®, с. Городок, ГА, 129 Гартфельд, нім. кол. Городок, ГА, 51, 129 Гірський Тікич, р. КВ, 189 Гладишів, с. Горлиці, ГА, 21, 177 Глеваха, с. Київ, КВ, 233 Глибока, с. Старий Самбір, ГА, 24, 50, 55— 57, 132, 149—151, 270-271, 279 Глина, с. Львів, ГА, 143 Гнила Липа, р. ГА, 84, 147, 166 Годвишня, с. Рудки, ГА, 140 Голендри, зал. ст. Вінниця, ПД, 232 Голованівськ, м-ко, Балта, ХС, 233 Гологори, м-ко Золочів, ГА, 158, 168 Горинь, р. ВЛ, 186 Горлиці, м. і пов. ГА, 21, 176 Городенка, м. і пов. ГА, 19—20, 38, 40, 53, 86, 152, 298 Городовичі, с. Старий Самбір, 51 Городок, м. і пов. ГА, 19—20, 22, 38, 40, 43, 48, 53, 79, 89, 96, 101, 111, 114, 117— 118, 121, 127—129, 130, 132—33, 140 Гошани, с. Рудки, ГА, 127 Гребеяне, с. Рава Руська, ГА, 112 Гречани, с. Проскурів, ПД, 251 Грибів, м. і пов. ГА, 17, 21, 176 Грізна, р. КВ, 166 Грозний, м. Лівн. Кавказ, 24 Грубешів, м. і пов. Холмщина, 350 Грушка, с. Нова Ушиця, ПД, 299 Гуляйпілля (Махноград), м-ко Олександрівськ (Запоріжжя), КА, 206 Гуменне, м-ко, Земилинська жупа, ЗК, 179, 181 Гусаків, м-ко, Мостиська, ГА, 141 Гусятин, м. і пов, ГА, 19—20, 38, 40, 53, 86, 168, 207 Гданськ (Данціґ), м. тепер у Польщі, 82 Горґаіни, пасмо гір, 83—84 Дагестан, країна у Пібн. Кавказі, 242 Данилівка, с. Васильків, КВ, 240 Дарахів, с. Теребовля, ГА, 165—166 Дарниця, передмістя Києва, Остер, ЧР, 238 Двина, р. Білорусь, 186 Делятин, м-ко Надвірна, ГА, 154 Денисів, с. Тернопіль, ГА, 167 Деражня, м-ко Лятичів, ПД, 207—208 Джурин, с. Ч ортів, ГА, 165 Дзвиняч, с. Заліщики, ГА, 158

Диню, м-ко, Березі®, ГА, 21 Дніпро, р. 65, 172, 186, 191, 204, 208, 213, 220, 237—238 Дністер, р. 29, 66, 83—87, 102—103, 147, 150—152, 154—155, 160—161, 166, 168, 170, 188, 192, 209—211, 246—247, 258— 259, 262, 269—270, 287, 293, 300, 345— 346 Добромиль, м. і по®. ГА, 19—20, 22, 38, 40,53, 112 Добростани, с. Городок, ГА, 116,140—141 Добросин Добру син), с. Жовква, ГА, 85, 129, 141, 149 Добряни, с. Городок, ГА, 121, 140, 142 Довгобичів, с. Грубешів, Холмщина, 112, 121, 141 Довгомостиська, с. Мосгиська, ГА, 121, 130 Долина, м. і поїв. ГА, 19—20, 38, 39, 53, 97, 151 Долиняни, с. Городок, ГА, 121, 128 Домажир, с. Городок, ГА, 121 Домб’е, табір полонених, Польща,. 180, 317 Донецький кряж, 187 Дохна, р. ПД, 189 Дрогобич, м. і пов. ГА, 19—20, 28, 38—39, 53, 65, 86, 97, 114, 142, 145, 150—151, 258, 292—293, 298, 300 Дроговиже, с. Жидачів, ГА, 150 Дроздовичі, с. Перемишль, ГА, 144 Дубецько, м-ко, Перемишль, ГА, 21 Дубно, м. і пов. ВЛ. 27, 186—187, 323 Дубно, с. Ланцут, ГА, 21 Дукля, м-ко, Кросно, ГА, 21 Дуліби, с. Стрий, ГА, 290 Дунаїв, м-ко Перемишляяи, ГА, 168 Душатин, с. Сяніїк, ГА, 180 Єзупіль, м-ко Станиславів, ГА, 154, 300 (тепер Жовтень) Єлисаветград, м. і пов. ХС, 179, 188, 206 (тепер Кіровоград) Єрусалим, м. (тепер їв Ізраїлі), 220 Жабокрич, с. Ольгопіль, ПД, 320 Жабче, с. Сокаль, ГА, 121 Жеґестів, м-ко Новий Санч, ГА, 18 Животів, м-ко, Липовець, КВ, 197, 247 Жидачів, м. і пов. ГА, 19—20, 39, 53, 86, 298, 300 Житомир, м. і осередок ВЛ, 187, 189, 215— 218, 231—234, 240, 251, 274 Жмеринка, м. і зал. вузол, Вінниця, ПД, 29, 137, 188—189, 202, 207—209, 213—215, 217, 220, 230, 231, 234, 239, 245, 248, 261, 292, 294, 299, ЗОЇ, 320

Жовква, м. і пов, ГА, 19—20, 38—39, 53— 54, 85, 99, 112, 121, 129, 141, 149, 297— 298 (тепер Нестерів) Жовківське передмістя, Львів, 107 Жуків, гора, Лісько, ГА, 51 Журавиця, м)ко, Перемишль, ГА, 40 Журавно, м-ко, Жидачів, ГА, 84 Жухів, с. Ланцут, ГА, 21 Заболотів, м-ко Снятин, ГА, 297 Забор’є, с. Київ, КВ, 240 Завале, с. Снятин, ГА, 34 Задвір’я, с. Перемишляни, ГА, 155 Загір’я, с. і зал. вузол, Ся-нік, ГА, 178—179 Залізці (Заложці), м-ко, Зборів, ГА, 70 Залісся, с. Чортків, 158 Заліщики, м. і пов. ГА, 19—20, 38, 40, 53, 84, 306 Замарстинів, передмістя Львова, 107—108 Замость, м. і пов. на Холмщині, 43, 11, 114 Запорізька гряда, 187 Заріччя, с. Мостиська, ГА, 121 Заслав, м. і пов. ВЛ, 187 Заставна, м. і пов. БК, 18, 53 Засяння, 83, 120, 267 Затишшя, зал. ст. Тираспіль, ХС, 240, 262 Заторське князівство, 18 Збараж, м. і пов. ГА, 19—20, 38—39, 53, 274 Зборів, м. і пов. ГА, 19—20, 38, 40, 53, 166, 291 Збриж (Збризь), с. Борщів, ГА, 158 Збруч, р. 31, 80, 84, 102—103, 137, 139, 142, 147, 154, 157—158, 160, 168, 170, 172, 186, 207—208, 220, 274, 283, 287, 290— 291, 314, 345 Звенигородка, м. і пов. КВ, 199, 243 Звягель, м. і пов. ВЛ (теж Новоград Во­ линський), 188, 216, 219, 239 Здолбунів, м. Остріг, ВЛ, 85, 103, 187, 230 Земелин, жупа, ЗК, 18 Зимна Вода, с. Львів, 107, 142 Знаменка, зал. вузол, Олександрія, ХС 204 Золота Липа, р. ГА, 83—84, 147, 154, 157, 161—162, 166, 170 Золочів, м. і пов. ГА, 19—20, 38—40, 43— 44, 53—55, 86, 88—89, 90, 108, 155, 166, 273, 278—280, 296—297, 304, 318, 322— 323, 325 Зубря, р. ГА, 84 Зубря, с. Львів, ГА, 143, 148 Іване Пусте, с. Борщів, ГА, 169 Ігнатівка, с. Київ, КВ, 240 Ізби, с. Грибів, ГА, 177 Іловайська станиця, Область Донська, 206 373

(тепер Іловайськ, Донецької об ласти) Інгул, п. ХС, 188 Ірпінь, р. КВ, 233, 240 Иозефштад (чеськ. Иозефів), ЧСР, 43 Казань, м. Татарська АР, 264 Калинівка, с. і зал. вузол, Бердичів, КВ, 209, 232 Калуш, м. і пов. ГА, 19—-20, 39, 53, 152, 175 Кам єно брід, с. Городок, 129, 132 Камінка Струмилова, м. і по®. ГА, 19—20, 38, 39, 53, 158, 168, 273, 297, 305 Камула, гора, гал. Поділля, 83 Кам:янець Подільський, м. і пов. ПД, тимч. столиця УНР, 68, 168, 176, 184, 187, 189, 197—198, 203, 212—213, 214, 231, 250, 258, 291, 301, 305, 315, 328 Кам’янки, с. Сянік, ГА, 179 Карачинів, с. Городок, ГА, 121 Карпати, гори, 18, 29, 83—87, 103, 147, 151—152, 155, 181, 270, 345-346, 350 Кассель, «їм. кол. Тираопіль, ХС, 261 Катер инодар, столиця Кубанщини, 206 (тепер Краснодгр) Катеринослав (Січеслав), м. і губ. УНР, 188, 343 Катинь, с. «а Смоленщині, 340 Кваси, с. Мармароська жупа, ЗК, 183 Керниця, с. Городок, ГА, 121 КИШ, столиця УНР, 11—12, 14, 45, 68, 77, 86, 96, 137, 139, 158, 170, 172, 187—188, 190, 196, 199—200, 202, 204, 208—209, 211—221, 230, 233—234, 235—236, 237— 241, 243, 248, 254, 268, 292, 318, 322— 323, 326, 342, 348, 350. Київ 2, Товарна зал. ст., 234 Київщина, 189, 199 Кіцмань, м. і пов. БК, 18—53 Клепарів, передмістя Львова, 107—108 Книгиничі, м-ко Рогатин, ГА, 158 Княжий Міст, с. Мостиська, ГА, 129 Княжичі, с. Київ, КВ, 234 Ковель, м. і пов. ВЛ, 119, 121 Кодима, м-ко і зал. ст. Балта, ПД, 233, 248 Кодима, р. ПД, 189 Кожухів, табір полонених к. Москви, 14, 264 Кожухівка, с. Київ, КВ, 240 Козельники, с. Львів, ГА, 143 Козиці, с. Городок, ГА, 121 Козятин, м. і зал. вузол, Бердичів, КіВ, 137, 188, 217, 232, 236, 251, 292, 294 Коломия, м. і поїв. ГА, 19—20, 37—38, 39— 40, 43-44, 53—55, 86, 88—90, 152, 175, 183, 273, 278—280, 296—298, 299-300, 374

314, 316-318, 322—323, 325 Команча, с. Сянік, ГА, 21—22, 40, 50— ^51, 112, 119—120, 177—180 Комарно, м-ко, Рудки, ГА, 150 Конопініца, с. Городок, ГА, 121 Конотоп, м. і пов. ЧР, 213, 244 Копачі, с. Київ, КВ, 234 Количинці, мчко, Гусятин, ГА, 165 Корнин, м-ко, Сквира, КВ, 241 Коростенко (Коросценко), с. Добромиль, ГА, 119 Коростень, м. і зал. вузол, Овруч, ВЛ, 137, 188, 209, 213, 215—220, 230, 231, 233, 239—240, 241, 266, 288, 342—343 Коростишів, м-ко, Радомишль, КВ, 232 Косачів, табір полонених коло Коломиї, 316-317 Косів, м. і пов. ГА, 19—20, 40, 53 Костятин, с. Сокаль, ГА, 121 Котів, с. Новий Санч, ГА, 21 Краків, м. у Польщі, 44, 110, 120 Краківське велике князівство, 17 Краковець, м-ко, Якорів, ГА, 140—141 Красне, с. і зал. вузол, Золочів, ГА, 54, 85—86, 96, 143, 147, 155, 168, 289—291 Кременчук, м. і пов. ПЛ, 188, 213, 244 Крем’янець, м. і пов. ГА, 27, 186 Крижопіль, с. і зал. ст. Ямпіль, ПД, 76, 232 Крилів, масо, Грубешів, Холмщина, 51,

121 Криниця, с. Новий Санч, ГА, 18 177 •Кристинопіль, м-ко Сокаль, ГА, 51, 119, 121, 281 (тепер Червоноград) Кросно (Коросно) м. і пов. ГА, 21, 177 Крукеничі, с. Мостиська, ГА, 56—51, 55— 57, 129—130, 132, 141, 149—150, 270, 279 тепер Крукениця) Кудринці, с. Борщів, ГА, 168 Куликів, м-ко, Жовква, ГА, 85, 112 Куляшне, с. Сянік, ГА, 178 Кульпарків, передмістя Львова, 107, 121 Купчинці, с. Тернопіль, ГА, 166 Курськ, м. Росія, 213, 242—243 Кути, с. Золочів, ГА, 130 г Кучурган, р. ПД, 189 Лабова, с. Новий Санч, ГА, 21 Лабовиці, с. Новий Санч, ГА, 21 Лаївочне, с. і зал. ст. Сколе, ГА, 86, 185 Ладижин, м-ко, Гай син, ПД, 188, 280 Ланцут, м. і пов. Польща, 21 Лежайськ, м. Ланцут, Польща, 21 Ленінград, м. Росія, 31, 188, 336 Липовець, м. і пов. КВ. 232 Лисиничі, с. Львів, ГА, 51, 143 Лисівці, с. Заліщики, ГА, 158

Лисеня, гора, Бережани, 349 Литва, 82, 119, 340 Личаків, передмістя Львова, 98, 108 Лівобережжя, 137, 202, 236, 330 Лімниця, р. ГА, 84, 151, 154 Лісники, с. 'Київ, КВ, 233—234 Лісько, м. і пов. ГА, 19—20, 22, 38—39, 53, 179 Літин, м. і пов. ПД, 189, Літятин, с. Бережани, ГА, 170 Лондон, столиця Великобрітаиії, 204, 329, 338 Лопатки, м-ко, Броди, ГА, 155 Лосяч, с. Борщів, ГА, 158 Лука Жабокрицька, с. Ольгопіль, ПД, 320 Луцьк, м. і пов. ВЛ, 119, 154 Любар, м-ко Звягель, ВЛ, 196, 248 Любачів, м. Чесані», 'ГА, 50—51, 100, 111 — 112, 114, 173, 267 Любачівка, р. ГА, 84 Любашівка, з. ст. Ананьїв, ХС, 240 Любінь Великий, с. Городок, ГА, 50—51, 99, 112, 114, 116, 118, 121, 143 Любінь Малий, с. Городок, ГА, 146 Люблин, м. Польща, 43, 45, 99, 120, 146, 161 Люблинська височина, 83 Лютовиська (Літовищі), м. Лісько, ГА, 50-61, 54, 56, 179 Ляборець, с. Земилинська жупа, ЗК, 179, 181 ЛЬВІВ, столиця ЗУБР, 7, 12—14, 20—22, 27, 37—50, 53—55, 65, 77, 80—81, 83, 85—87, 94—96, 98—101, 102—110, 111— 112, 113—119, 122, 126—127, 129—130, 134—136, 140-141, 143—144, 147—148, 158, 162, 164, 166, 170, 172—175, 188, 192, 220, 267—268, 273, 277—280, 291—292, 297—299, 304—305, 313, 318, 321—322, 323, 325, 330-331, 335, 337, 344-345, , 350 Львів, повіт, ГА, 19—20, 22, 53 Матерів, м-ко, Рава Руська, ГА, 141, 144 Маґура, в. ГА. 83 Майдан, с. Лісько, ГА, 179 Макарів, м-ко, Київ, КВ, 234 Маківка, в. ГА, 349 Мальчиці, с. Городок, ГА, 132 Маїнастирище, м-ко Липовець, КіВ, 219 Манів, с. Лісько, ГА, 179 Маріюпіль, м. і по». КА, 206 Мармарош, жупа, ЗК, 18, 180 Марсель, м. і порт, Франція, ЗО, 316 Матвіева, с. Новий Санч, ГА, 18 Махнівка, м-ко, Бердичів, КВ, 263 (тепер Комсомольськ)

Мацо шин, с. Жовква, ГА, 112 Меджибіж, м-ко, Лятичів, ПД, 207 Медика, м-ко, Перемишль, ГА, 113, 129— 130 Миколаїв, м-ко, Жидачів, ГА, 150—151*, 283 Миколаїв, місто й повіт, ХС, 66, 102, 137, 188, 202, 344 Мильчиці, с. Мостиська, ГА, 132 Миньківці, с. Нова Ушиця, ПД, 207 Миронівка, с. і з. ст. Канів, КВ, 232, 234 Миропіль, м. Звягель, ВЛ, 232 ( Митьки, с. Мотилів, ПД, 263 Міжинець, с. Перемишль, ГА, 51 Мізунка, в. ГА, 83 Мінськ, столиця Білорусі, 186 Могила, в. ГА, 179 Мотилів, м. і пов. ПД, 188—189, 192, 248, ЗОЇ Мозир, м. Мінська губ., 172, 216 Мокре, с. Сянік, ГА, 178 Молдавія, 82, 333 Монастириська, м-ко, Бучач, ГА, 87, 319 Москва, столиця Росії, 31, 67, 68, 91, 139, 186, 188, 196, 204—205, 213, 220, 243— 244, 250—251, 264, 304, 317, 328, 335, 342-343 Мости Великі, м-ко, Жовква, ГА, 149 Мостиська, м. і пов. ГА, 19—20, 22, 38, 40, 53, 96, 98, 112—113 Мукачево, м. Березька жупа, ЗК, 185 Мурахва, р. ПД, 189 Мурманськ, м. Росія, 344 Мушина, м-ко, Новий Санч, ГА, 21, 177 Мілана, с. Городок, ГА, 116 Наварів, м-ко, Львів, ГА, 47, 55, 143 Надвірна, м. і пов. 19—20, 38, 40, 53, 154 Наддністрянська низина, 83 Надсянська низина, 83 Надь Баня, м. Мадярщина, 184 Нараївка, р. ГА, 84 Нафтовий басейн, ГА, 54, 85—86, 100, 120.

123—124, 150—151, 345 Немирів, м-ко, Рава Руська, -ГА, 112, 132, 140 Нелеш-ковіце, с. Ярослав, ГА, 21 Нижанковичі, м-ко, Перемишль, ГА, 111 Нижні», м-ко, Товмач, ГА, 84, 86, 159, 166 Нівра, с Борщів, ГА, 168 Ніжен, м. і пов. ЧР, 68, 213, 213, 217 Нова Ушиця, м. і пов. ПД, 207, 232 Новгород Сіверський, м. і пов. ЧР, 213, 244 Нове Село, р. Чесані», ГА, 111 Новий Санч, м. і пов. ГА, 21, 43, 176, 178 Новий Торг, м. і пов. ГА, 21, 177

375

Ново Грудок, м. Білорусь, 136 Новосілки, с. Київ, КВ, 235 Нусьмиці (Нусьмичі), с. Сокаль, ГА, 121 Ободівка, м-ко, Ольгопіль, ПД, 233, 262 Оброшин, с. Городок, ГА, 51, 55, 87, 89, 91, 112, 143 Обухів, м-ко, Київ, КВ, 218, 236 ОДЕСА, м. і порт, ХС, 12, ЗО, 45, 66—68, 82, 86, 102, 125, 137—138, 140, 152, 188, 196, 199, 203, 208—209, 210—213, 2 1 5 216, 218—222, 232—233, 239—241, 246— 247, 249—250, 258, 261—262, 264, 289, 292, 305, 308, 322, 335, 343—344 Ожана, с. Ланцут, Польща, 21 Озеряни, м-ко, Борщів, ГА, 158 Озірна, м-ко, Зборів, ГА, 155, 161, 290 Олевськ, мпко, Овруч, ВЛ, 172, 187 Олександрівськ (Запоріжжя), м. КА, 206 Оліїв, с. Зборів, ГА, 166 Ольвіопіль, м. Єлисаветград, ХС, 188, 240 Опілля, 83, 86 Опір, р. ГА, 84 Орел, м. Росія, 205, 213, 241—243, 250, 336 Ославиця, с. Сянік, ГА, 179 Осмолода, с. Калуш, ГА, 154 Осьвенцімське князівство, 18 Острів, с. Сокаль, ГА, 121 Острів, с. Тернопіль, ГА, 170 Остріг, м. і ігов. ВЛ, 187 Остропіль, м-ко Звягель, ВЛ, 232 Парашха, в. ГА, 83 Париж, столиця Франції, 134, 136, 139— 140, 146, 170, 193, 242, 316, 329, 338— 339, 343, 345—346 Перемислів, с. Сокаль, ГА, 121 Перемишляни, м. і пов. ГА, 19—20, 39, 53, 158, 168 Перемишль, м. і пов. ГА, 7, 11, 21—22, 27, 37—38, 39-40, 43-44, 50, 53—54, 65, 76, 81—82, 84—85, 90, 98—101, 106, 110, 111, 113—114, 117—119, 122, 127—130, 132, 134, 140—141, 172—173, 268, 273, 279, 291, 293, 297—299 Переяслав, м. і пов. ПЛ, 237 (тепер Пе­ реяслав Хмельницький) Перехрестово, з. ст. Тираспіль, ХС, 240 Печеніжин, м. І пов. ГА, 20, 40, 53 Пикуличі, с. Перемишль, ГА, 317 Пирятин, м. і пов. ПЛ. 237 Південна Україна, 206 Північний Кавказ (держава горців Пів. нічного Кавказу), 242—243 Підволочиська, м-ко і з. ст. Скалат, ГА, 29, 86, 139 Підгайці, м. і пов. ГА, 20, 38—39, 53, 166 Підкамінь, м-ко, Броди, ГА, 155, 166

376

Підкарпаття, 29, 86, 97 Пінчів, м-ко, Польща, 172 Піщанка, м-ко, Балта ПД, 261 Плугів, с. Зборів, ГА, 157, 166 Погребище, м-ко, Бердичів, КВ, 232—233, 241 Поділля, 83—84, 86, 103, 187, 189, 191, 274, 314, 322 Познанщина, польська провінція, 22, 30, 45, 116, 130, 150, 161, 168 Покуття, 83, 102, 152, 159, 160 Полісся, 187, 189, 350 Полояна, с. Сянік, ГА, 22, 180 Полонне, м-ко, Звягель, ВЛ, 232, 246 Полтава, м. і центр. ПЛ, 75, 9І, І 86, 199, 237 Полтва, р. ГА, 84 Цолянка, с. Львів, ГА, 143 Помічна, зал. вуз. Єлисаветград, ХС, 188, 202 Поморяни, м-ко, Зборів, ГА, 168 Попельня, с. і зал. ст. Сквира, КВ, 209, 232 Посяння, 18 Потутори, с. і зал. вуз. Бережани, ГА, 86 Правобережжя, 103, 186—191, 202, 204, 208, 213, 346 Прага, столиця Чехо-Словаччиии, 178, 301 Прелука, с. Сянік, ГА, 22, 178—179, 180 Прибалтика, 218 Придніпровська височина, 187 Прилука, м-ко, Бердичів, КВ, 320 Прип’ять, р. Полісся, 155, 186, 213 Проокурів, м. і пов. ПД, 28, 171, 188, 189, 207, 231, 248, 264, 291, 293, 335 (тепер Хмельницький) Прут, р. ГА, і БК Пряшівщина, 178, 181 Рава Руська, м. і пов. ГА, 20, 22, 39, 50— 51, 53—55, 65, 85, 90, 99—100, 111—112, 114—115, 119, 121, 130, 132, 173, 267, 273, 279, 293, 297—298, 322-323, 325 Радехів, м. і пов. ГА, 20, 38, 39, 53, 155 Радивилів, м-ко Крем’янець, ВЛ, 108, 155 Радимно, м ко, Ярослав, ГА, 120—121, 267—268 Радомишль, м. і пов. КВ, 189, 199 Райгородок, с. Житомир, ВЛ, 232 Райн, р. Німеччина, 138, 335 Ракитне, с. Васильків, КВ, 235 Рата, р. ГА, 84 Рахів, м-ко, Мармароська жупа, ЗК, 184 Репедь, с. Сянік, ГА, 180 Риманів, м-ко, Сянік, ГА, 21 Рівне, м. і пов. ВЛ, 155, 186—187, 343 Рогатин, м. і поїв. ГА, 20, 38, 39, 53

Родатичі, с. Городок, ГА, 118, 127, 129 Рожиятів, м-ко, Долина, ГА, 154 Розвадів, с. Жидачів, ГА, 84, 150 Розлуч, в. ГА, 84 Розтока Мала, с. Новий Санч, ГА, 18 Розточчя, 83, 84, 96 Романів Хутір, с. Сквира, КВ, 245, 348 Ромни, м. і пов. ПЛ, 244 Ростів, м. Донщина, 206, 343 Рось, р. КВ, 189 Рудки, м. і пов. ГА, 20, 38—39, 50—51, 53, 55—56, 99, 140—142, 149—150, 270 Рудниця, м-ко й зал. ст. Ольгопіль, ПД, 207, 233, 261 Рудно, с. Львів, ГА, 109 Ружин, м-ко, Сквира, КВ, 232—233, 241 Р’ясна руська, Львів, ГА, 121 Ряшів, м. Польща, 43, 117 Саврань, с. Балта, ПД, 262 Самбір, м. і пов. ГА, 20, 37—39, 43, 50, 53—55, 56, 86, 90, 97, 99, 111, 114, 1 4 0 150, 179, 185, 273, 279, 280, 297, 314, 318, 322-323, 325 Саратов, м. Росія, 91 Сарни, м-ко і зал. вуз. Рівне, ВЛ, 186, 343 Свалява, м-ко, Березьїка жупа, ЗК, 181, 185 Свидник, м-ко Шариська жупа, ЗК, 181 Свір, р. ГА, 84 Свіча, р. ГА, 84, 151 Святий Юр, катедра, Львів, 105, 107 Святкова, о. Ясло, ГА, 177 Святошин, передмістя Києва, 235 Седан, м. Франція, 348 Селисьюа, с. Перемишляни, ГА, 130 Серафинці, с. Городенка, ГА, 83 Серет, м. і пов. БК, 18, 53 Серет, р. ГА, 84, 165 Сибір, 27, 76, 91, 344 Сивуля, в. ГА, 83 Сигіт, м. Мармаросьна жупа, ЗК, 181—186 Сигітська Комора, с. Мармароська жупа, ЗК, 183 СигнаПвка, м-ко і з. ст. Звенигородка, КВ, 232 Сиґнівка, передмістя Львова, 47 Склянка, с. Ланцут, Польща, 21 Синюха, р. ХС, 187 Сихів, с. Львів, ГА, 142 Сінява, м-ко, Ярослав, ГА, 21 Скала, м-ко, Борщів, ГА, 168—169 Скалат, м. і пов. ГА, 20, 38, 40, 53 Сквира, м. і пов. КВ, 189, 232 Склади сте, с Новий Санч, ГА, 21 Скло, р. ГА, 84

Скнилів, с. Львів, ГА, 47, 107, 121 Сколе, м. і пов. ГА, 20, 40, 53 Сливки, с. Долина, ГА, 154 Слов'янськ, м. Ізюм, ХК, 14 Случ, р. ВЛ, 214 Смереків, с. Жовква, ГА, 112 Сморже, м-ко, Сколе, ГА, 151 Снятин, м. і лов. ГА, 20, 38, 40, 53, 86, 102, 152 Соб, р. ПД і КВ Сокаль, м. і пов. ГА, 20, 22, 40, 53, 55, 99, 119, 158, 300, 322 Сокільники, є. Львів, ГА, 51, 107, 143 Солокія, р. ГА, 50, 84, 115 Сороки, с. Львів, ГА, 51 Сосниця, с. Ярослав, ГА, 121 Сосяовець, м. Польща, 214 Спиш, жупа, ЗК, 18, 180 Ставчани, с. Городок, ГА, 47—48, 55, 112, 121 СТАНИСЛАВІВ, м. і поїв. ГА, тимч. осідок уряду ЗОУНР, 20, 29, 40-41, 43—44, 53-55, 86, 90, 124, 134, 152, 154, 159— 160, 175, 181, 184, 273, 278, 280, 296— 298, 301—306, 314, 318, 322—323, 325 (те­ пер ІВАНОФРАНКІВСЬК) Станиславчик, с. Броди, ГА, 148 Стара Любовня, Сниська жупа, ЗК, 181 Старе Село, с. Бібрка, ГА, 50, 51, 55 Старий Самбір, м. і пов. ГА, 20, -40, 53, 150—151 Староконсгантинів, м. і пов. ВЛ, 171, 187, 189, 214—215, 231—232, 257, 274, 293 Стебник, с. Дрогобич, ГА, 151 Сторожинець, м. і пов. БК, 18, 53 Стохід, р. ВЛ, 119, 154 Стоянів, м-ко, Радехів, ГА, 38 Стратин, с. Рогатин, ГА, 158 Стривігор, р. ГА, 84, 150 Стрий, м. і пов. ГА, 20, 38, 40, 43—44, 50, 53—56, 86, 90, 95, 97, 133—134, 144, 150— 151, 175, 178—179, 181, 185, 273, 279—280, 290, 296, 298, ЗОЇ, 305—306, 314, 318— 319, 322—323, 325 Стрий, р. ГА, 84, 150—151, 300 Стрийське передмістя, Львів, 107 Стрипа, р. ГА, 84, 154, 157, 165 Стронків, м-ко Шариська жупа, ЗК, 180 Струсів, м-ко, Теребовля, ГА, 166 Стугна, р. КВ, 240 Стшалково, табір полонених, Польща, 317 Судова Вишня, м-ко, Мосгись-ка, ГА, 98, 112, 177—118, 121, 127—130, 140, 148 Сукіль, р. ГА, 84 Суми, м. і пов. ХК, 186 Сурохів, с. Ярослав, ГА,.99

377

Східниця, м-ко, Дрогобич, ГА, 151 Сян, р. ГА, 18, 51, 64—65, 83—84, 86, 9 0 101, 111, 113, 118, 130, 132, 168, 173, 175, 220 Сянік, м. і тк>в. ГА, 18, 21—22, 40, 43, 51, 112, 114—115, 119, 177—180, 267, 350 Таганріг, м. Донщина, 206 Тальне, м-ко і з. ст. Умань, КВ, 189, 219 Тараща, м. і поїв. КВ, 189, 218, 343 Тарнів, м. Польща, 43 Тарнобжеґ, м. Польща, 172 Ташлик, р. КВ, 189 Телесниця сяйна, с. Лісько, ГА, 51 Теребовля, м. і пов. ГА, 20, 40, 53, 165 Терек, р. Кавказ, 242 Тернопіль, м. і лов. ГА, 13, 20, 29, 40, 43, 53—55, 86, 88—90, 108, 155, 157, 166, 273—274, 278, 280, 290, 297, 301—302, 313—314, 318-319, 322—323, 325 Тетерев, р. ВЛ, КВ, 189 Тешинський Шлеськ, 45, 116 Тираспіль, м. і поїв. ХС, 137, 259, 263 Тисьмениця, р. ГА, 84 Тісна, с. Лісько, 50—51, 170—180 Тлусте, м-ко, Заліщики, ГА, 158 Товмач, м. і лов. ГА, 20, 38, 40, 53—54, 298 Товтри-, горби на Поділлі, 83 Томатів, м. і пов. Холмщина, 121 Торонто, м. Канада, 52 Торське, с. Заліщики, ГА, 165 Требушани, с. Мармароська жула, ЗК, 183, 184 Трипілля, м-ко Київ, 'КВ, 199, 217—218, 236 Тросгянець, с. Броди, ГА, 160 Трускавець, курорт, Дрогобич, ГА, 151 Тула, м. Росія, 31, 188, 243, 336 Тулчин, м-ко, Брацлав ПД, 189 Туреччина, держава, 210 Турка, м. і пов. ГА, 20, 38, 40, 53, 83, ISO -

151 Тухоля, табір полонених, Польща, 14, 264, 317 Тухолька, с. Сколе, ГА, 151 Уг, жула, ЗК, 18, 180 Угнів, м-ко, Рава Руська, ГА, 50—51, 55, 112, 115, 119, 121, 281, 299, 300 Угрин, с. Новіш Санч, ГА, 21 Угринів, с. Соклаь, ГА, 112, 121, 146 Угринківці, с. Заліщики, ГА, 158 Уґоча, жула, ЗК, 18, 180 Узькиріки, с. Мармароська жула, ЗКА, 183 Уж, р. ЗК, 185 Ужгород, м. Ужська жупа, ЗК, 185 Ужоцький перевал, 83, 179 Улашківці, м-ко Чортків, ГА, 158 378

Умань, м. і пов. КВ, 188—189, 199, 205, 219, 232, 262 Устечко, с. Заліщики, ГА, 158, 165 Устимівка, с. і з. ст. Біла Церква, КВ, 235 Устрики Долішні, м-ко, Лісько, ГА, 111, 119, 173 Ушиця, р. ПД, 189 Фельштин, с. Старий Самбір, ГА, 111, 141 Фирліїв, с. Рогатин, ГА, 161 Фінляндія, держава, 344 Флоринка, с. Грибів, ГА, 177 Фридрихівка, с. Проскурів, ПД, 264 Харків, м. і центр ХК, 68, 187, 213, 243,

330 Хвастів, мнко і зал. вул. Біла Церква, КВ, 47, 188—189, 199, 204, 217, 232, 234— 236, 240—241, 248, 292 Херсон, м. і центр ХС, 102, 137, 191, 199, 202, 211, 259, 287, 308-309, 344, 350 Хирів, м-ко, Старий Самбір, ГА, 50—51, 86, 100, 111—112, 114—115, 119, 121, 135—136, 139—140, 144, 146, 147, 149, 170, 173, 267, 270, 292, 293, 322, 345 Ходачків, с. Тернопіль, ГА, 166 Ходорів, м-ко, Бібрка, ГА, 122—123, 124, 140-141, 144, 158, 168, 293, ЗОЇ, 303, 305, 314 Холмщина, 50, 111—112, 121, 280, 350 Холодний Яр, 199, 326, 343, 350 Хомюра, р. ВЛ, 214 Хоросниця, с. Мостиська, ГА, 148 Христинівка, м-ко І зал. вуз. Умань, КВ, 188, 209, 219, 232, 280 Хуст, м. Мармароська жула, ЗК, 181, 184 Царицин, м. Росія (пізніше Сталінгріад, тепер Волгоград), 32 Цвіткове, зал. вуз. Черкаси, КВ, 203, 209, 219, 231, 235, 240 Цішки (Читки), с. Львів, І'А, 143 Ченсгохова, м. Польща, 154 Червоне, с. Бердичів, КВ, 233, 241 Черемош, р. ГА, 84 Черкаси, м. і пов. КВ, 305 Черляни, с. Городок, ГА, 128, 129 Чернівці, м. і яол. центр БК, 18!^ 53—54, 90, 152, 297, 346 Чернігів, м. і пов. центр ЧР, 68, 91, 199— 200, 213, 242 Чесанів (Цішанів), м. і пов. ГА, 20, 22, 38, 40, 53, 111, 114, 173 Чечельник, м-ко, Ольгопіль, ПД, 259 Чечна, країна, Північний Кавказ, 242 Чистилів, с. Тернопіль, ГА, 302 Чорна Вода, с. Новий Торг, ГА, 21 Чорне море, 66, 82—83, 84, 187, 211, 230, 246, 340

Чорний Острів, м-гао, Проскурів, ПД, 52, 207 Чорнобиль, м-хо, Радомишль, КВ, 191, 199 Чорнокора, пасмо гір, ГА, 83—84 Чорнохіяці, с. Гусятин, ГА, 158 Чорноморська низовина, 187, 211 Чортівська скала, Львів, 51, 142—143 Чорткгв, м. і лов. ГА, 20, 40, 43, 53—55, 59, 75, 79—80, 86, 88—90, 93, 95—96, 102, 145, 158, 171, 268, 273—274, 278— 280, 282, 287, 291, 297, 300-301, 314, 318—319, 322—323, 335, 348 Шариш, жупа, ЗК, 18, 180 Шата<ва, мчко, Каїм’янедь Подільський, ПД, 45, 289, 292 Швайцарія, держава, 192 Швеція, держава, 18 Шепетівка, м-ко і зал. вуз. Заслав, ВЛ, 64, 188, 215, 232, 240, 294 Шешеровичі, с. Мостиська, ГА, 51 Шляхтова, с Новий Торг, ГА, 21 Шманьківчики, с. Ч ортів, ГА, 158 Шумськ, м-ко, Крем’янець, (ВЛ, 187 Щавне, с. Сянік, ГА, 178

Щирець, м-хо, Львів, ГА, 38, 143 Яворів, м. і пов. ГА, 20, 40, 50—51, 53, 55, 111, 132, 140—141, 267 Яворки, с. Новий Торг, ГА, 21 Ягольниця, м-ко, Чоргків, ГА, 158, 164— 165 Ягорлих, р. ПД, 189 Язловець, м-ко Бучач, ГА, 165 Яксманичі, с. Перемишль, 51, 130 Ямтль, м. і лов. ПД, 262 Янів, іммко, Городок, ГА, 50—31, 55, 112, 132, 140—141 (тепер Івано-Франкове) Янівсьхе передмістя, Львів, 98 Яричів Новий, м-ко, Львів, ГА, 54, 158, 297 Ярмолинці, м-ко, Проскурів, ПД, 207 Ярослав, м. і пов. ГА, 18, 21—22, 40, 43— 44, 53, 98—99, 111, 267—268 Яруга, м-ко, Ямпіль, ПД, 208 Ясіиня, с. Мармароська жупа, ЗК, 182— 186 Ясло, м. і пов. ГА, 21, 177 Ясси, м. столиця Молдавії, 341 Ясси, м. столиця Молдавії, 341

ПОКАЗНИК ІМЕН У цьому особистому показникові зібрані коло 1600 прізвищ, здебільша з іме­ нами, які Згадано на сторінках нашої книжки. Всі вони — сьогодні вже мають свою історичну вагу і, щоб полекшити та зробити цікавішим їх перегляд, ми намагалися подати коло кожного прізвища точніше означення його відношення до подій, що їх зафіксувала ця студія, — це у велетенській масі військові ранги старшин, під­ старший та стрільців УГА, але теж цивільних і ворожих осіб, яких події 1918—19 рр. долучили до нашого літопису згаданого часу. Зогляду на обмеження місця ці точ­ ніші означення мають скорочену форму, напр. ген. — генерал, плк. — полковник, пор. — поручник і так далі. Вийняток зробили ми для означення військової ранги отамана (майора), яке у нас має форму „от”, бо якщо при прізвищі стоїть повне означення „отаман”, — то це один з тих здебільша гореславних отаманів, що справ­ ді „гуляли” в той час по Україні та пропали так, як і виринули, в рідких лиіііе ви­ падках залишивши добру по собі славу. Чужинецьких військовиків означуємо скорочено: п. — польский, н. — німецький, фр. — французький, бр. — британський, ам. — американський, іт. — італійський. Просимо мати на увазі ці скорочення, ко­ ристуючись нашим показником. Абаза полк. 154. Абль Б. сота. 276, 280. Адамс Артур Б. 64^ Алексевич М. пор. 289. Алєкеандровіч Єжи ти ген. 130, 139, 148, 149, 155, 160, 169. Алексеєв м. ген. 343. Алелюхін Хведір, сота. 291. Алиськевич Микола 26, 181, 182.

Алмазов плк. 224. Алсберґ Генрі, ам. журн. 221, 254, 255, 346. Ангел отаман 217, 228, 236, 330. Андрієвський пор. 131. Андрусяк Микола днр 161, 162, 164, 181. Аирі фр. ген. ЗО. Антонов-Овсеенко Владимир б. ком. 28, 137, 139, 152, 193, 194, 199, 200, 330.

379

Антончук Д. 171. Аралов б. 201. Аріо Карло пор. 13, 77, 276. Аркас плк. 226. Арсенич Роман пор. 321. Артимович Б. чет. 305. Арц фон Штравсенбурґ Артур ген. 42. Аршннов П. А. м. іст. 206. Атрошеико плк. 226. Бабій А. пор. 279, 280. Бабій В. пор. 286. Баб’як О. пор. 305. Бабяньскі п. ген. 155. Баб’юк О. сота. 286, 297. Баґан М. пор. 278. Баґґе Джан Піктон бр. консуль 341. Баґіньскі Генрик 155. Базилевський плк. 224. Байґерт Северин 77. Байрак Дмитро сота. 319. Байрак М. сота. 280. Бакер Р. Ст. гм. 133. Бакович Петро сота. 278, 297. Балешта І. пор. 285, 286. Балицький М. ред. 305. Балтро І. сота. 285. Бандрівський плк. 309. Баран Михайло б. ком. 263. Барило Іван сота. 319. Барчинський Степан сот. вет. 318. Басан Олекса пор. 290. Бакинський Адам пор. вет. 318. Бакинський В. пор. 275, 279. Бакинський Лев д-р адв. 120. Бакинський Леонід 192. Башинський плк. 226. Безручко Марко ген. 194, 197, 216, 222.

239. Бекер пділк. 126, 128, 130, 131. Беліна, п. ком. 112, 121. Беля Кун, гл. Кун Беля. Бем Вільгельм 29, 77, 152. Бемко д-р Володимир сота. 13, 72, 152, 181, 182, 184, 264, 265, 294. Бенцаль Микола театр. 305. Бербецкі Леон п. плк. 118, 121, 166, 167. Березюк сота. 279. Бернар п. ген. 148. Бертельмі фр. ген. 29, 65, 67, 79, 102, 120, 122, 123, 124, 125, 126, 134, 135, 158, 170, 171, 175, 176, 191, 331, 335, 337, 342, 343, 344, 345. Берхем нім. посол 331. Бескид дес. 179. Битинський Микола майор 75.

380

Бігус Петро сота. 297. Бізанц Альфред плк. 51, 77, 150, 164, 222, 275, 276, 279. Білас Ростислав д-р 72, 313. Білінський Ярослав 340. Білий Ігнат А. 11, 33. Білинський Є. сота. 283. Білинський Роман сота. інж. 72, 302, 303. Білинкевич Б. сота. 278. Біллет Гнат сота. 318. Білодуб сота. 222. Білозор Володимир д-р сота. 313. Біркенав сота. 224, 286. Блавацький Д. пор. 278. Боберський їван проф. 72, 304. Бобжиньскі Міхал 42. Бобиляк о. Ілля 321. Богачевський Д. пор. 280. Богачевський О. пор. 280. Богданович Всеволод от. 302. Богун-Пилипенко сота. 51 (теж гл. Пилипенко-Богун). Божак о. Михайло 248, 321. Боженко В. Н. б. ком. 219. Божик Степан д-р 14, 115, 119, 300. Божко Юхим от. 196. Болбочан Петро плк. 193, 196. Бонн о. Франц Ксаверій 120, 122, 320. Бонч-Осмоловський от. 219, 226. Боньча п. оф. 155. Боржинський Ф. плк. 206. Борис Франц сота. 222. Борис Юрій 340. Боровий М. сота. 278. Борщак Ілько 241. Бранднер О. сота. 224, 286. Бранднер К. сота. 226. Бредов Н. Е. м. ген. 77, 201, 204, 209, 210, 237, 238, 239, 240, 258, 336. Бречка Дмитро пор. 160. Брик М. пор. 285. Брикович Володимир сота. 319. Бріяклей С. Дж. ам. 66, 186, 187, 188, 191, 203, 204, 205, 242, 244, 245, 338, 344, Бубела Петро от. 72. Бубнюк Яким чет. 302. Будз Петро пор. 126, 128. Будзиновський В. сота. 278. Будьониий С. б. кмд. 264, 288. Букшований Осип сота. 108, 126, 226, 275, 278. Булат (Кануков Джам плк. 289, 290. Булат Кануков Хаз хор. 289, 290. Бурачинський Андрій д-р плк. 13, 253, 314, 315. Бурачинський Осип мін. 122.

Бурнадз М. 306. Бутрим сота. 224. Бухсбавм Борух чет. 318. Буцманюк Юліян сота. 72, ЗОЇ. Бучак А. пор. 285. Бучма Амврозій театр. 305. В. Й. 150. В. К. (Вол. Калина) 263. Вавжковіч Бвгеніюш д-р 94, 109. Вайдакевич А. пор. 285. Вайнгаймер О. чет. 129, 289. Вайс Г. пор. 289. Вайс Самуїл пор. 300. Валійський Аркадій ген. 204. Ваячура пор. 285. Варницький Емануїл сота. 318. Васкан Г. чет. 280. Величковський Євген сота. 318. Вербицький Іван 220. Вертипорох Євген чет. 300. Верхола Омелян хор. 293. Вєчоркевіч п. майор 111, 114, 118, 267. Видрах Мелетон сота. 319. Виметаль Антін пплк. 76, 224, 235, 236, 237, 276. Винник Теодор дес. 129, 289. Винницький 3. хор. 289. Винниченко Володимир 67, 75, 137, 212, 331, 341. Винничук О. чет. 285. Виноградов плк. 196. Висоцькнй плк. 228. Витвицький Степан д-р 122. Виханський, Роман чет. 285. Вишиваний Василь плк. 77. Вишнівсьхий Олександер ген. 226, 247. Вікер фр. майор 122. Вільсон Вудров ам. през. 19, 77, 133. Вільчинський О. сота. 179. Вітик Семен мін. 258. Вітовський Дмитро плк. 26, 36, 52, 72, 78, 81, 181, 300. Вітошинський Амброзій пплк. 78, 80. Віятр Картон де бр. ген. 122. Власенко Б. пор. 285. Влох Михайло пор. 302. Вовк Петро пор. 27. Вовк от. 226. Возняк В. сота. 289. Воевідка Ярослав от. 226, 261, 285. Волинець отаман 196, 199, 229. Волицький Василь 14, 102, 141, 142, 143, 161, 166, 220, 221, 230, 235, 238. Вольф Арнольд плк. 51, 76, 77, 142, 198, 199, 215, 216, 219, 222, 228, 239, 240,

241, 268, 275. Волощук Роман от. 142, 162, 279. Воло щук Осип пор. 312. Волошин о. Августин през. 186. Волошин М. чет. 285. Волох Омелько от. 136, 196, 215, 231, 248, 252, 255. Воробець Віктор пор. 183, 184. Воробець І. пор. 278. Воробьев В. Ф. ЗО. Ворошилов б. марш. 218. Воскобійників Михайло плк. 196, 197. Врангель П. А. м. ген. 186, 198, 242, 338. Вурмбрандт от. 77, 275. В'язовський М. сота. 278. Габсбурґ-ЛьотрАнґен Вільгельм юн. 77. Гавзе ам. плк. 77. Гавриляк М. пор. 289. Гавришко б. агент 193. Гадзіїнський Вол. сота. 302. Гайфец Еліяс 339. Галаган Микола пор. 67. Галевич Т. сота. 276. Галібей о. А. 319. Галінковскі п. оф. 117. Галіп Теодот 341. Галкин Олекса ген. 75, 192. Галлер Юзеф п. ген. 23, 29, 30, 45, 59, 65, 93, 96, 100, 102, 104, 119, 123, 124, 126, 134, 135, 136, 144, 146, 148, 150, 155, 157, 161, 229, 337, 345. Галлер Станіслав 135. Галька Антін пор. 302. Гамаль В. сота. 280. Гаморак Нестор чет. 72. Галицький Ол. пор. 72, 269, 308. Ганкевич Осип чет. 318. Гарабач Олекса от. 231, 264. Гарасимів Б. сота. 298. Гарасимів Юрко 181. Гарасимович Гриць сота. 72, 311. Гарасимович Ю. чет. 304. Гафтанюк чет. 183, 184. Гачкевич О. чет. 305. Гемпель Я. п. оф. 120. Геніґ Є. сота. 224, 289. Геруа м. ген. 203, 244. Гіме плк. 226 Гінденбург н. марш. 110. Гірняк Вол. хор 303. Гірняк Никифор д-р от. 13, 72, 249, 250, 258, 259, 297. Гірняк О. театр. 305. Гладилович Б. пор. 128, 279. Глібовицький Яр. пор. 301.

381

Глібчук Т. пор. 280. Глушко Степан пор. 182, 183, 184. Гяатевич Богдан сотн. 12, 13, 24, 36, 109, 115, 275, 299, 327. Гнаткіївський П. пор. 286. Гоза Теодор сотн. 37, 71, 99, 113. Годованець К. д-р пор. 285. Голинський Гриць сотн. 97, 126, 128, 129, 132, 141, 159, 280. Голинський Михайло пор. 72. Голіцинський Євген 341. Головінський Юліян сотн. 173, 224, 235, 263, 268, 275, 348. Головин Н. Н. м. ген. 91. Голота Яків пор. 280, 297. Голу баїв плк. 222. Голубець Микола ред. 305. Голубович Сидір прем. 138, 147, 181. Гончар-Батрак отаман 190. Горалевич Яр. сотн. 318, 319. Гордій Ярослав 108. Гофман К. от. 51, 118, 132, 139, 142, 152, 224, 276. Гошоватюк Д. сотн. 278. Грабовенський І. от. 276, 285, 297, 298. Греков Олехсаядер ген. 13, 70, 72, 75, 76, 78,' 79, 80, 82, 159, 162, 164, 167, 168, 171, 216, 266, 269, 271, 281, 287, 294, 299, 300, 302. Гречанівський Гриць сотн. 287. Григоращук Спиридон чет. 318. Григорівн Матвій отаман 102, 136, 139, 152, 175, 191, 194, 344. Гриневич Ярослав чет. 51, 131, 132, 279. Гринів В. пор. 278. Гринішак Лев театр. 305. Грицай Остап д-р 164. Гркцина М. сотн. 2S7. Грицкевич хор. 286. Громосяк Микола 177. Губер Борис от. 275, 289, 290. Гужковський К. плк. 122. Гузар Роман сотн. 71. Гуйн ґр. нам. 42. Гуковскій А. И. 344. Гумецький Орест пор. 290. Гуперт Вітольд 7, 15, 24, 25, 27, 30, 52, 56, 58, 74, 78, 88, 99, 102, 116, 117, 118, 120, 125, 126, 128, 129, 130, 131, 135, 139, 140, 141, 142, 143, 144, 146, 147, 149, 150, 152, 154, 155, 157, 158, 159, 160, 165, 166, 167, 168, 169, 170, 267, 281, 282, 293. Гутнікевич Микола сотн. 318. Гуцуляк Михайло чет. д-р 327.

382

Ґавро Лайош б. 202. Гадзінський Вол. сотн. 305 (теж гл. Гадзінський Вол.). Ґа-здайко Петро сотн. 278, 293. Ґайдош Іван дес. 178. Ґалая Вол. сотн. 14, 286. Ґелля Ян 109, 110. Ґембачів Микола ген. 75, 76, 128, 239, 275, 276. Ґерус Олег В. 241. Ґерус пор. 279. Ґіртлер п. ярок. 316, 317. ҐлеземГорстенав Бдмун фон н. іст. 44. Гой Михайло 55, 278. Гонга Дмитро сотн. 45, 94, 108, 215, 294. Горук Семен 36, 78, 81, 275. Гренджа-Донський Василь 182, 184. Гураль Іван чет. 284. Д. М. (Дм. Микиткж) 138, 263, 288. Давибіда М. пор. 241, 279. Давид Г. д-р пор. 285. Давидов б. 201, 234. Дацьків М. пор. 280. Дашиньскі Іґнац п. 45. Дашкевич Роман плк. 222, 249, 283. Дельвіґ Сергій ген. 75, 80, 164, 170, 171, 192, 295, 345. Демчук О. сота. 51, 275. Демчук Теофіль 305. Деінікін Антон м. ген. 11, 12, 13, 30, 31, 32, 33, 59, 62, 66, 66, 68, 72, 77, 79, 80, 104, 138, 170, 175, 186, 187, 190, 191, 192, 195, 197, 198, 199, 201, 203, 204, 205, 206, 207, 209, 210, 211, 212, 213, 216, 217, 219, 220, 221, 233, 236, 237, 238, 240, 241, 242, 243, 244, 250, 251, 252, 257, 258, 268, 269, 280, 283, 315, 319, 325, 332, 334, 335, 336, 337, 338, 339, 344, 345, 347. Денісов дон. ген. 66. Денис О. пошт. 321. Дереш М. пор. вет. 318. Дереш П. чет. 289. Джедвин Едґар ам. ген. 204. Джорджеску рум. плк. 184 (має бути Ґеоргеску). Дівнич Антін чет. 55, 218. Дідюкіїв плк. 51, 275. Дибуляк М. от. 279. Дидик о. Іван 320. Дикий Микола д-р сотн. 314. Дичка Іван от. 307. Дмовскі Роман 69, 135, 172, 247, 339. Долгорукій м. ген. 332. Долежаль Карло пподк. 70, 76, 126, 275.

Долуд Андрій от. 45, 51, 108, 226, 275, 280. Добраволя-Вітошинський Осип ген. 76. Добровольська Олімпія театр. 305. Добрянський С. ст. контр. 321. Дольяицький Мирон д-р чет. 14, 15, 122, 315, 316. Донцов Дмитро д-р 327. Дорошенко Дмитро д-р 46, 75, 206, 327, 341. Доцеїнко Олександер 194, 197, 208, 244, 255, 256, 257. Драгомирецький М. пор. 278. Драгоміро® м. ген. 186, 243. Драган О. от. 231, 299. Драценко м. ген. 186, 243. Дудикевич Ярослав д-р чет-суддя 181. Дудинський Р. от. 276, 298. Думин Осип сотн. 12, 42, 109, 115, 327. Дурскі п. ген. 187. Духонін м. ген. 205. Дядюша Сергій ген. 75, 231. Дяків Яромир от. 76. Дякунчак Юрій пор. 51. Дяченко Петро ген. 224, 269. Дячишин Микола сотн. 311. Дюше п. оф. 148.

Залеський Осип пор. 150. Заліпський С. сотн. 278, 297. Залозний Никандер, сотн. 290. Заморока сотн. 298. Запотувич Франц сотн. 275, 280. Заржицкі п. пплк. 112 , 114, 115, 121. Зарівний Василь сотн. 311. Зарицький сотн. (ст.) 224, 249. Заславський Осип сотн. 262, 289. Затонський В. П. б. ком. 201, 202, 209, 231, 259, 260. Захаріїн плк. 275. Захаров М. б. 31. Зволинський П. сотн. д-р 297. Зегорш от. 77, 250, 275. Зелений отаман 175, 190, 199, 217, 218, 228, 232, 236, 256, 330. Зелінський Віктор ген. 192. Зеліиьскі п. ген. 112, 114, 116, 121, 148, 149, 155, 167, 169. Зємик Рудольф сотн. 291, 292. Зибачинський Степан пор. 182, 183, 184. Зиблікевич бвген сотн. 16. Зленко Петро 34. ЗмІевко Всеволод ген. 197, 222; Зубрицький В. сотн. 285.

Бнль Б. 26. Еннок фр. ген. 151. Ерденбергер Іван сотн. 71, 319. Еріксон Дж. 193. Ерле Альфонс от. 77, 275. Ерліх Ганс пор. 276. Ерцбергер канцлер Нім. 134.

Жаховський сотн. 226. Желіговскі п. ген. ЗО, 56, 102, 152, 155, 160, 168, 169.

Євський Василь сотн. 289, 290, 291. Євтушенко плк. 226. Єгоров А. І. б. ген. 193. Єгорієв, В. h . 6. ген. 193. Єднак Антін сотн. 319. Єднак от. 289. Єлчанінов (мол.) плк. 288. Єнджеєвскі Владислав пол. ген. 148, 149, 150, 155, 157, 166, 169. . Єрошевич Петро ген. 75, 192, 193, 195, 216, 226. Єрощук О. П. сотн. 280. Заболотний отаман 199, 229, 262. Заворотюк М. пор. 279. Загайкевич Богдан сотн. 83, 278. ЗагродськиЙ Ол. плк. 224. Задік рум. ген. 152. Заклинський Мирон чет. 15, 78, 95, 109, 299. Закш евені Станіслав п. іст. 109.

Іванець Іван пор. д-р 263. Іванів О. сотн. 278, 293. Іваницький С. пор. 278. Іванов б. ком. 259. Іванович О. пор. 128, 278. Іванчук Олекса чет. 36. Івашкевіч п. ген. 133, 139, 140, 141, 144, 146, 148, 155, 157, 158. Ігнатенко М. пор. 302. Ілащук Василь 230, 235. Іньків сотн. 226. Ірманов м. ген. 211 . Ірчан Мирослав 205. Іссерман Макс пор. 318. їжак о. Микола 320. Кавалковскі Александер п. оф. 94, 109. Кавута ст. дес. 291. Кадайський Андрій от. 311. Какурін Микола Е. пплк. 75, 150, 244, 276. Калабухов Олексій, куб. 206. Калимон Мих. пор. 320. Калин В. актор 305. Калина Волод. пор. д-р 14, 15, 113, 167.

383

Калічак Ілько чет. 14, 150. Калитчук пор. 300. Калята о. Андрій (помилково: Антін ст.

71) 320. Кам’єнєв С. С. б. ком. 202, 268, 269. Канюк пор. 285. Капуста Микола сота. 348. Капустянськйй Микола ген. 12, 24, 29, 66, 67, 140, 171, 175, 187, 197, 208, 214, 254, 327. Караван Володимир пор. 149. Карась К. от. 224, 286. Карло авсгр. цісар 37. Карніцкі п. ген. 146, 148, 154, 155. Каро лі гр. мад. през. 138, 182. Карпенко О. Ю. 344. Карпинець Іван д-р 7, 12, 116, 117, 126, 128, 129, 131, 133, 135, 139, 140, 141, 142, 143, 144, 147, 149, 150, 151, 152, 267, 293. Катхе сота. 249. Кауделько б. ком. 235, 237. Качмарук (Качмарчик?) Ярослав 177. Квас О. сота. 299. іКедровський 'Володимир полк. 212. Кекіш Іван чет. 302. Келлер м. ген. 332. Керенський А. ф . 339, 341. Кернан Ф. И. ам. ген. 133. Кесслер п. оф. 148. Кігічак Андрій 38. Кізюк Корнило пор. 222, 262, 297, 300. Кізь Роман пор. 320. Кіжик Вол. д-р сота. 319. Кіссліиґ Рудольф 44. Кир Андрій ст. дес. 178. Кириченко б. ком. 259. Клемаисо Жорж фр. прем. 133, 342. Клемпуш Василь пос. 181, 183, 184, 186. Клемпуш Дмитро ком. КСічі 183, 186. Кле І. сота, (теж Кле, Клее) 112, 121, 173, 268, 279. Кліш чет. 149. Клим В. пер. 300. Клименко отаман 199. Климкевич М. сота. 275, 280. Клодницький В. пор. 285. Клочурак Ст. пор. 181, 183, 184, 185, 186. Клюн Омелян от. 297, 298. Ключенко Олег 75, 77, 79, 80, 119. Клявзевіц 60. Кнайфель Б. от. 222, 285. Кніттель Р. от. 276, 315. Кобилянський Степан ген. 76. Ковальський Родіон пор. 71, 304. Ковтун отаман 330.

384

Ковч чет. 184. Ковшевич Осип д-р пплк. 297, 314. Когут Ілько чет. 302. Когут Степан сота. 219, 285. Кодак А. чет. 286. Козбур Іван сота. 318, 319. Козак Іван сота. 262, 307. Козак С. сота. 278, 297. Коковський Франц 22, 119, 177, 178, 179, 180. Колесник хор. 283. Колодницький О. сота. 306. Колодрубець Іван. чет. 318. Колтунюк Михайло чет. 151, 161, 165, 286. Колчак Александер м. ген. 31, 242. Кольбер де, фр. п ж . 169. Комарівський Л. пор. 279. Комаринський В. пор. 298. Комаринський Р. сота. 297. Конаржевскі п. ген. 58, 130, 139, 142, 151, 155, 282. Кондрацький Ф. сота. 224, 275. Коновал Василь чет. 318. Коновалець Євген плк. 46, 194, 222, 331, 348. Коновалов полк. 292. Конрадова Антонина 313. КопаницькиЙ С. пор. 279. Копанчук Василь 183. Копровський Антін сота. 318. Корабейко Іван сота. 142. Кордуба Мирон д-р 22. Коритовскі ґр. 132. Корнілов Лавр м. ген. 205, 343. Королівський С. М. 200, 261. Король Несгор 287. Коссак Гриць плк. 75, 78, 179, 275, 276, 297. Коссак І. от. 297. Коссак Т. 109, 110. Коссар Вол. сота. 224, 275. Костецький Теофіль сота. 319. Костинчук чет. 283, 286. Котлярчук пор. 300. Котович В. от. 298. Котовскій Григорій б. ком. 231, 235, 241, 262, 286. Кох Ганс сота. 14, 52, 77, 320. Коханова К. актор 305. Кошак Микола д-р сота. 311. Кравець Дмитро чет. 302. Кравець Остап сота. 71. Кравс Антін ген. 13, 14, 51, 55, 56, 76, 77, 85, 111, 113, 114, 126, 128, 149, 150, 198, 199, 200, 215, 216, 221, 224, 228, 234, 235, 236, 238, 239, 240, 241, 262,

270, 275, 276, 294. Кравчик чет. 518. Кравчук от. 47. Кравчук сота. 276. Кра&вскій б. ком. 261. Краенов П. Н. дон. отаман 31, 66. Краснопера В. сота. 298. Краг Михайло ген. 136, 226, 245. Кревецький Іван д-р 34, 352.

•Крезуб Антін (Думін Осип) 12, 17, 22, 46, 109, 113, 167. Кренжаловський Дмитро пор. 71, 222, 300. Крет Семен сота. 319. Кречковський М. пар. 285. Кріль о. Михайло 178, 180. Крон Ал. п. оф. 110. Крохмальний Тимко д-р 314. Крушельницький Маріян актор 305. Кубійович Володимир д-р 85. Кубш чет. 290. Кудрявців плк. 226. Кузьма Олекса сота. 12, 24, 37, 38, 39, 41, 46, 81, 95, 98, 99, 105, 106, 109, 110, 312. Кузьмі® Ярослав 14. Кузьмин Роман пор. 318. Кузьмович Ярослав сота. 71, 222, 302. Куліньскі Мечислав п. плк. 120, 121. Кульжинський С. ген. 288. Кульчицький д-р адв. 317. Кульчицький Д. чет. 297. Кун Беля 67, 102, 138. Куніш Іван от. 77, 224, 275. Купчанко Карній сота. 200, 204, 221, 234, 235, 236, 275, 276, 277, 283. Купчинський Роман пор. 107. Курах Михайло пплк. 222, 248, 260, 305. Курдидик Акатоль 16. Курдияк Юрій сота. 71, 319, 320. Курій Степан чет. 302. Курінний сота. 47. Курилюк Я. сота. 285. Курка Володимир бул. 178. Курманович Віктор ген. 70, 71, 76, 78, 81, 82, 85, 86, 103, 140, 147, 164, 222, 244, 269, 275, 294, 297, 345, 346. Кутепов м. ген. 186. Кутирьев б. ком. 201, 202. Кучабський В. сота. 12, 15, 27, 41, 56, 65, 67, 68, 78, 79, 81, 92, 94, 116, 124, 125, 133, 134, 135, 158, 162, 171, 187, 191, 197, 242, 327. Кучера от. 275. Кущ Андрій ген. 197. Кшисяк Ф. С. 109, 110. Лаба о. д-р Василь 320.

Лаврів ський Антін ген. 76. Лазор І. пор. 286. Лазоришин Петро 179. Лапіньскі-Мільскі Ст. 109, ПО. Ластавецький сота. 319. Латанія б. кмд. 201. Лебедович о. Іван 320, 321. Левандівський Ст. чет. 293. Левицький Вол. д-р 271, 280. Левицький Осип сота. 14, 212, 249, 256, 279, 297, 304, 305, 315. Левицький Степан актор 305. Легар Антін плк. 81, 101, 113, 114, 173, 266, 275. Ледерей Брнст шв. майор 254, 255. Лемківський Іван 292. Ленін В. І. 137, 138, 146, 200, 202, 218, 250. Лесняк Омелян от. 222, 275, 276, 297, 319. Лещій С. от. 297. Леясінґ Роберт ам. мін. 316. Липинський Вячеслав 15, 16, 327. Липко плк. 187. Лисий Вол. д-р чет. 304. Ліницький хор. 285. Ліпіньскі Вацлав 13, 94, 109, 110. Лісковацький А. сота. 280. Ліськевич сота. 126, 130, 132. Ліщинський М. сота. 130, 161, 280. Ліщинський чет. 286. Ллойд Джордж 133, 331. Ловчий Михайло чет. 318. Лозинський Михайло д-р 67, 122, 123, 124, 133, 134, 135. Лорд проф. 122. Лоран де ля (пол.) 148. Лошненко плк. 196, 226. Лукачак Микита ст. дес. 178. Лукіянів Василь пор. 141. Луценко Іван д-р 45, 289. Луців Лука чет. 258. Луцишин Вол. ігор. 302. Луцький Мирои сота. 261, 275. Луцький Остап сота. 348. Лушненко гл. Лошненко. Ляер А. от. 31, 137, 138, 298. Лянг Ж. сота. 276. Лянг Фердиванд от. 77, 298. Ляйнберґ Л. пор. 302. Лянберґ Соломон пор. 87, 222. Лясковський П. от. 222, 275, 285. Ляфаетт фр. ген. 76. Ляціс чекіст 218. Людовик мад. король 82. Люпул Іван пор. 290. Льобковіц Вільгеям от. 13, 24, 77, 82, 162, 198, 199, 200, 209, 215, 224, 231, 234, 385

236, 238, 240, 241, 242, 261, 263, 275. Льонер Фердинанд от. 71, 77, 162, 164, 215, 222, 275. М. О. П. (Михайло Омелянович Павлен­ ко) 162. Маґаляс Семен сотн. 72. Мазепа Ісаак прем. 252, 255, 257, 258. Мазуренко Кость пор. ЗОЇ. Мазуренко С. 67. Маер-Михальський Денис д-р сотн. 184. Май-Маєвський м. ген. 186, 206, 221, 237. Макарушка Любомир д-р пор.. 7, 15, 59, 155, 161, 162, 165, 166, 167, 169, 278, 279, 280, 282. Максимчук Іван д-р пор. 14, 315, 319. Малішевський підст. 261. Мамонтов м. ген. 186, 269, 286, 288. Мануїльський Д. б. ком. 331. Манько В. пор. 279. Мар Р. сотн. 279. Марак Володимир 281, 284. Мараці пор. 302. Маргулес Владимир 137. Марголін Арнольд 204. Марітчак Теодор д-р 162. Марішьскі В. л. оф. 120. Марик Іван підхор. 120. Маринович Микола пж. 78, 80, 275. Мартинович от. 31, 137, 279, 297. Мартинюк ген. 154. Мартович Олег 346,‘ 352. Мартос Борис ігрем. 257. Масарик Тема лрез. ЧСР 178. Масюкевич ст. дес. 292. Матвієнко Сікар Степан 251. Матиясевич плк. 309. Матияш от. 330. Маїренчук. Сііиридон ечті. 317. Махно Нестор отаман 205, 206, 219, 288,

330. Маціевич (Маційович) М. сотн. 51, 276. Мацькевич Степан сотн. 224, 281, 282, 283, 284, 285. Мацьків Т. пор. 285. Мегас Осип 319. Меженінов С. А. м. ген. 193, 201, 263. Мельник Андрій плк. 348. Мельник М. сотн. 185, 297. Мельникович О. чет. 285. Мельодія-Крук Богдан 254. Мерак п. оф. 146. Метельський В. сотн. 278. Мечник Петро сотн. 311. Мєдведев б. ком. 202, 235, 237. Мєдведєв Рой А. ам. іст. 67, 203, 218.

386

Мерошевскі ЮлІюш 340. Мєшковський Євген полк. 52, 55, 56, 59, 70, 75, 78, 81, 93, 173, 196, 197, 226, 266, 269, 271, 274. Мінкевіч п. плк. 114, 119, 121, 147, 148, 155, 160, 166, 169. Мінчак Михайло пор. 49, 107. Мигович П. пор. 55, 142, 185, 219, 263, 272. Микита Петро чет. 320. Микитей Гриць пор. 161, 164, 305. Микитка Осип ген. 51, 76, 78, 80, 108, 173, 215, 216, 224, 261, 275. Микиткж Дмитро хор. 2, 3, 7, 10, 14, 15, 16, 37, 38, 50, 51, 57, 73, 81, 87, 352. Миколайчук Микола д-р пор. 71, 311. Мирояов б. ком. 235, 237. Михайлів плк. 222. Михайлів І. пор. 285. Михайлик М. Б. б. ком. 259. Михаськів С. чет. 279. Мишківський гл. Мєшковський. Мишуга Лука 238, 244. Млиновецький Роман 252. Моанвій фр. плк. 148. Могильницький Вол. пор. 192. Моделон п. ген. 148. Мойсеович Кость сотн. 318. Молєщій Іван сотн. (теж Молящий) 51, 159, 185, 280, 297. Моль бр. плк. 122. Мольтке 60. Монджейовський Данило чет. ЗОЇ, 302. Монкевич Борис 342. Мончиньскі Чеслав 13, 15, 37, 42, 88 109, 157. Мордалевич отаман 199, 228. Моровський Волод. стр. 129. Мудрий Василь ред. 349. Мудрий Степан дес. 129. Мудрик Андрій 348. Муравйов б. ком. 263, 342. Муралов Н. І. б. ст. 263. Мюллер м. ген. 31. Нагаєвський о. Ісидор д-р 340. Найда О. пор. 279. Назарук Осип д-р 45, 305, 309, 310. Наконечний сотн. 290. Наливайко Є. пор. 278. Наполеон 60. . Нахман Ґ-р 87. Небиловець Ярослав пор. 185. Нестор Михайло 290. Недзвецький плк. 226. Німіц б. ком. 231. Німчук Дмитро підст. 183, 184, 186.

Нижанківський о. Остап 319. Никонів плк. 196» 226. Ничка Гриць пор. 304. Новак Денис д-р сотя. 314, 315. Носковський 3. co m 278. Обірек п. пос. 116.

Orap І. пор. 263, 291. Одрі п.-фр. ген. 146, 148, 155. Ожіе фр. плк. 169. Околот Іван Дгір пор. 281, 285. Олексій Р. пор. 285. Олексин А. сотн. 297. Омелянович-Павленко Іван плк. 51, 114, 275, 288. Омелянович-Павленко Михайло ген. 11,12, 13, 14, 15, 38, 47, 48, 51, 52, 56, 57, 71, 72, 75, 76, 78, 79,81, 85, 87, 99, 101, 103, 113, 115, 120, 122, 123, 133, 134, 143, 147, 150, 161, 162, 164, 167, 169, 174, 216, 242, 249, 250, 272, 323, 327, 336. Опока М. ред. 305. Оришкевич Петро 83. Орловський отаман 190. Орлівна Галина актор 305. Орляндо іт. прем. 133. Оробко Василь от. 137, 224, 276, 297, 307. Орскі Ст. п. іст. 110. Оскілко Володимир 64, 102, 194. Осецький Олександер ген. 154, 194. Осмоловський плк. 224. Остап’як І. пор. 278. Отмарштайн Юрій плк. 197, 222, 288. Охримович Володимир д-р 122. П. М. (Петро Мигович) 218. Павленко Віктор плк. 212, 290. Павлов б. ком. 202, 232, 234, 235, 236. Павлусевич Вол. сотн. 311. Падеревскі Іґяаци 77. Паліїв Дмитро сотн. 14, 22, 36, 72, 75, 249, 261, 271. Палій Андрій інж. 348. Палій-Неїло Борис плк. 250, 251. Панас О. чет. 289. * Паиейко Василь 252. Панчак Василь сотн. 72. Паньків Вол. пор. 152. Папп де Яноші Иосиф пплк. 76, 275. Парахоняківюа Л. актор 305. Парголезі іт. ст. 122. Пастушенко сотн. 222. Пачовський Василь чет. 72, 305. Пеленський Дем’ян чет. 302. Пелісье фр. емісар 341.

Пельц Степан 177. Пересада сотн. 226. Петерс б. чекіст 218. Петлюра Симон гол. от. 10, 32, 54, 62, 68, 69, 70, 122, 125, 192, 193, 203, 205, 208, 212, 213, 216, 221, 222, 237, 241, 242, 243, 251, 256, 257, 265, 316, 330, 341, 342. Петрів Всеволод ген. 192, 196, 197, 231, 288. Петрик П. сотя. 275. Петрушевич Євген д-р през. 5, 69, 70, 164, 168, 170, 171, 181, 182, 249, 348. Петрушевич Іван 316. Петрушевич Петро д-р пплк. 316, 317. Пігідо Ф. 339. Підвисоцька О. хор. 149. Підгайний Олег С. іст. 340. Підгірний М. пор. 279. Підляшецький о. Захарій 319. Підляшецький Омелян Орест от. 72. Пілсудскі Юзеф ті. марш. 35, 135, 140, 168, 187, 351. Пішон Стефан фр. мін. 331. Пилипенко К. актор 305. Пилипенко-Богун М. сотя. 179. Плечко Максиміліян 75. Плюшевскій-Плющик м. ген. 205. Пляттен Фріц шв. ком. 67, 250, 251, 257. Побуг-Маліїновскі Владислаїв 41, 62. Подвойскій б. ком. 193, 194, 200. Подолюк Мих. сотя. 299. Позичанкж Осип 349. Поліха Т. сотя. 285. Полупанов б. ком. 202. Полянський Єронім пор. 318, 319. Полянський Юрій пор. 285. Помараньскі Стефая 11, 13, 15, 45, 92, 94, 99, 105, 154, 155, 160. Попель чет. 264. Поплавський сотн. 226. Половецький чет. 184. Поповіч Болє слав п. ген. 109. Попович Б. пор. 285. Порайко В. І. б. ком. 259. Порохівський Гнат плк. 119, 121. Порш Микола мін. 342. Посацький чет. 184. Похмурський В. пор. 298. Прибитківський П. пор. 280. Придун Степан чет. 302. Примак Т. сотя. 297.

■Присовський Адам ген. 342. Присташевський Роман пор. 317. Притика хор. 184. Прокопович Антін хор. 71.

387

Проців Антін пер. 285. Прудиус Петро пор. 281. Прессер Михайло пор. 318. Пузицький Антін ген. 136, 194. Пуласкі п.-ам. ген. 76. Пуль ф . Ц. бр. ген. 66. Пучків ський Ол. плк. 231. Пучко б. ком. 259. Пушкар Г. чет. 286. Пушкар І. чет. 51, 279. Пфефер австр. ген. 42. Пшибильскі А. 58. П’ятенко отаман 228. Р. Л. 150. Р. С. (Павло Шандрук) ген. 265. Райтер Леопольд сотн. 301. Раковський Христіян 201, 331. Рев’юк О. сотн. 276, 278. Ремер О. от. 298. Решетар Джая С. проф. 329. Рибачевський С. сотн. 279. Рижевський Василь сотн. інж. 71, 222, 299, ЗОЇ, 303. Рімаль Ф. от. 297. Ріпецький Степан д-р чет. 34, 36, 41, 77 . Річинський А. д-р 119. Роґульський Іван плк. 222. Роґужинський (іРогожинський) Не crop 184, 185, 278. Рогушевський пор. 280. Рожанковський Теодор от. 122, 182, 298. Розвадовскі п. ген. 102, 116, 117, 129, 130, 133, 139, 171. Романишин В. сотн. 185, 280. Ромер пол. ген. 85, 99, 112, 115, 129, 130. Романовскій м. ген. 205. Ромчекко Борис 37, 99. Рояалдсон бр. плк. 242. Роя Болеслав п. ген. 13, 110. Рубчак Іван акткор 305. Рубчакова Катерина актор 305. Рудницька Мілена 313. Рудницький А. чет. 298, 301. Рудницький Іван сотн. 38, 299. Рудницький І. Л. іст. 329. Рудницький Степан д-р 85, 87. Рудницький Ярослав д-р ЗОЇ. Рудольф пор. 291. Руль Моріц вид. 73. Руменович Іван де, чет. 289, 293. Руменович Степан де, сотн. 276, 289, 293. Русин Н. от. 298. Рутковскі Ст. 110. Руцький О. сотн. 275, 276. Рябовол Н. С. гол. Куб. Ради 206.

388

С. Ш. 313. Савка Ярослав 331. Савон сотн. 262. Савченко плк. 224. Садовський Михайло ген. 75. Сакс сотн. 298. Сакс м. ген. 201, 204. Салагуб Ілля д-р 311. Сальський Володимир ген. 194, 197, 224, 253, 256, 265. Самойлович плк. 289. Самуляк Іван дес. 129. Саттон Антоні ам. іст. 329. Сафонов б. ком. 234. Свобода полк. Ш , 114. Свистун Василь віст. 178. Свищук Роман пор. ЗОЇ. Секретар Микола інсп. 321. Секунда В. сотн. 275. Селезінка Ярослав д-р от. 70, 311. Семака В. пор. 285. Семашко А. б. ком. 201, 202. Семіон Микола сотн. 318. Семйонов Н. Г. м. ген. 193, 201, 202, 234. Сем’янчук Ілля 348. Сенюта L чет. 304. Середа Михайло 215. Середович чет. 149. Сєдачев б. ком. 201. Сериків Микола чет. 291. Сіїві пор. 286. Сідельник Иосафат чет. 106. Сідорін м. ген. 186. Сікорскі Владислав п. плк. 121, 142, 155, 157, 160, 166, 169. Сінклер Володимир ген. 197, 214, 226. Сірко Василь 259. Сітницький Іван сотн. 270, 298, 299. Сітницький Микола сотн. 302. Сіяк Іван чет. 196. Сивак Теодор пор. 72. Скарбек Александер п. дел. 116, 134. Скацеяь Ф. сотн. 285. Скидан М. інж. 215, 220. Склярев м. ген. 245. Сковронський М. сотн. 278. Скоропадський Павло гетьман 45, 46, 65, 68, 75, 191, 205, 289, 330, 331. Скрипник Микола б. ком. 218. Скубова Марія 313. Славута Г. пор. 276. Слезак І. сотн. 286. Слезинський О. сотн. 298. Слезак Степан сотн. 289, 290. Сливинський Ол. плк. 288.

Слюсарчук Кость плк. 122, 171, 231, 276, 299. Смішко контр. 321. Смит бр. плк. 122. Смольницький Вол. чет. 302. Солодуб П. К. б. ком. 234, 236, 237, 259. Солодуха М. пор. 292, 293, 294. Сокіл Іван 220, 235. Сокира-Яхоятів ген. 250. Соколов ський отаман 190, 199, 228. Солом’яний Степан сотн. 319. Соневицький Юліян чет. 318. Солотніцкі Юзеф н. іст. 7, 13, 15, 88, 97, 99, 110, 112, 114, 117, 118, 128. Сорока Петро актор 305. Сорокевич пор. 285. Сохоцький о. Ізидор 70, 259, 295. Стабіле іт. майор 122. Ставничий Роман д-р пор. 319. Сталін Йосиф В. 203, 260. Станкевич м. ген. 206. Станимір Осип, сотн. 14, 15, 51, 126, 128, 130, 133, 141, 149, 162, 165, 235, 236, 238, 263, 273, 279. Старо селець М. сотн. 278. Старосольський Володимир д-р пор. 36. Старо сольський Михайло пор. ред. 305. Старостин плк. 226. Стасишин К. пор. 279. Стафіняк Володимир пор. 51, 115, 121, 275, 286. Стахевіч Юліян п. ген. 94, 99, 109, 110, 113. Стахів Матвій д-р 64, 66, 67, 85, 124, 131, 135. 136, 138, 150, 154, 171, 255, 263, 273, 279, 327, 338. Степ П. 75. Степанів А. сотн. 280. Стесловіч д-р 116. Стефаиів Гнат плк. 13, 39, 51, 78, 81, 95, 105, 108, 109, 224, 232, 279. Стефанів Зенон хор. 14, 302. Стрижевський плк. 203. Струн плк. 190, 191, 199, 229. Стшелецкі п. плк. 148, 155. Судомир Гриць уч. 177, 178, 180. Сулятицький Степан чет. 87, 159, 230. Сулятицький П. 206. Сушко Роман плк. 45, 222, 348. Табуї фр. ген. 341, 342. Табукашвілі Л. М. б. ком. 261. Табукашвілі Мих. б. ком. 261. Тавчер Е. сотн. 276. Танячкевич Кость д-р сотн. 71, 313. Тарасенко б. 202, 237.

Тарнавський Мироя ген. 11, 23, 72, 76, 78, 80, 82, 166, 168, 222, 252, 253, 255, 256, 272, 275, 284, 319, 320. Тарнавський Антін пор. 128, 132, 142, 157, 162, 197, 279. Тарновецький О. пор. 297. Татарияців сотн. 196. Татарський Теофіль чет. 318. Татомир Володимир інж. 306. Твардовський Матвій сотн. 228, 230. Тезінґ Курт 133. Темницький Володимир 122. Тінкль Франц от. 51, 76, 142, 166, 275, 297. Тиктор Іван чет. 12, 24. Тимошенко Волод. проф. 316. Тимченко плк. 154. Тимцюрак Волод. сотн. 72. Тисовський Степан пплк. 319. Тишовницький Ом. чет. 286. Ткачук о. Тома 321. Токаржевскі п. пплк. 46, 105, 106, 107, 108. Томас бул. сг. дес. 291. Томенко Василь пор. 289, 290. Тотоєскул В. сотн. 285. Трач О. пор. 276, 289. Тригук пор. 285. Тройденович Юрій II кн. 82. Траньйо фр. плк. 148. Троцький Лев 193, 218, 340. Трутенко плк. 247. Тулюк-Кульчицький Степан 54, 302. Турчин Лука сотн. 71. Турко Гриць сотн. 224. Тютюнник Василь плк. 214, 226. Тютюнник Юрко отаман 194, 196, 197, 203, 207, 208, 209, 214, 215, 219, 221, 226, 229, 230. Удовиченко м. ком. 204. Удовиченко Олександер ген. 37, 192, 194, 196, 204, 206, 207, 214, 216, 219, 230, 226, 232, 242, 245, 250, 253, 254, 255, 260, 263, 264, 265. Ф. 292. Фастер ам. пор. 122. Файґель Антін сотн. 318. Феденко Панас 252, 256. Федик М. сотн. 51, 276. Федорович В. ігалк. 154, 276, 297, 311. Федько І. Ф. б. ком. 202, 209. Федин о. Антін 321. Фенців І. (пс. сотн. І. Сітницького) 270. Фекете Рудольф, б. ком. 202, 214. Фещур Й. сотн. 224, 275, 297. Федишин Олег С. 340. .

389

Фідлер А. плк. 71. Фідлер Вільгельм пплк. 75, 122, 161. Флюнт Зиновій о. 22, 177, 178, 180. Фостаковський Іван сота. 224, 230*290,292. Фош Фердинанд фр. маршал 124, 134, 136, 175, 185, 331, 344, 345. Франко Петро сотя. 289, 291, 292. Франше-д’Есперей фр. ген. 138, 152. Фрей Кароль чет. 300. Фрейденбер фр. плк. 67, 137, 335, 344. Фріш Роман сотн. 77, 224, 281, 282, 283, 285. Фуке фр. кпт. 66. Фюрстенберґ Кароль-Еміль австр. посол 331. Хвиля Андрій б. ком. 249, 260. Хиляк о. Дмитро 177. Хименко отаман 175, 330. Хойнацький Олександер сотн. 319. Хома Осип пор. 312. Христкж Павло 136. Хробак Микола д-р сотн. 28, 311. Хром’як В. сотн. 275, 298. Хроноів’ят Михайло пор. 159, 280, 297, 348. Хрущ А. пор. 263, 290, 292. Цап Семен пор. 302. Цап’як І. сотн. 285. Царевич О. сотн. 286. Царенко плк. 226. Цегельський Лоягин д-р 181, 182. Ціріц Густав ген. 75, 76 78, 80, 82, 252, 261, 271, 296. Ціховський Ю. пор. 285. Цивінський б. лет. 230. Циганик А. сотн. 224, 285. Циганюк хор. 184. Цьохан Ілько сотн. д-р 14, GG, 222, 248, 250, 274, 276, 297, 311. Чайка І. сотя. 275, 279. Чайковсьхий Андрій д-р 150, 317. Чайківський В. чет. 305. Чарторийські 136. Частек Славояр б. ком. 202. Чарнецький В. сотн. 279. Чарнота сотн. 263. Черевко 3. К. сотн. 278. Черкавський Олекса пор. 72. Черненко Олександер д-р сотн. 318. Черняк Т. В. б. ком. 219. Черський В. от. 275, 276, 278. Черчіль бр. прем. 32, 203. Чижевський плк. 226. Чирчиняк Степан дес. 129.

390

Чичкевич М. сотн. 278. Чмелик Степан плк. 70, 76, 275. Чмола І. плк. 231. Чолач сг. дес. 22, 179. , Чолган 3. сотн. 278. Чубатий Микола проф. д-р 327. Чупринка Тарас ген. 349, 350, 352. Чура Степан віст. 178. Чучупака отаман 199, 262. Шакала Василь пор. 320. Шавала Володимир сотя. 318. Шалинський Степан сотя. 320. Шанковський Лев 2, 3, 16, 17, 36, 44, 73, 78, 89, 103, 109, 136, 139, 159, 162, 200, 269, 278, 302, 306, 322, 341, 351. Шашанек Альфред плк. 72, 77, 78, 80, 82, 165, 222, 272, 275, 319, 320. ІІІампо де Сосі фр. ген. 169. Шандрук Павло ген. 137, 196, 197, 226, 231, 265, 327. Шаповал 0;ександер 27. Шаповал Микита 331. Шарик Михайло 292. Шашкевич Богу слав от. 222, 259, 274, 275, 276. Шварцбарт б. агент 193. Швець Осип хор. 290. Швець Теодор чет. 141, 293. ІІІеєр бр. майор 205. Шелест плк. 224. Шемлій Г. пор. 280. Шемет Сергій іяж. 331. Шепарович Едмунд сотн. 224, 262, 263, 276, 289, 298. Шепарович Лев сотн. 298, 302. Шепарович Фелікс ген. 76. Шепарович Фелікс, син ген. Фелікса, леіун поручник 7G. Шепарович Юліян от. 162, 222, 285, 320, 348, 349. Шепель С. пплк. 51, 152, 276. Шепель отаман 196, 199, 211, 229. Шелтицкі Ст. п. ген. 102, 116. Шептицький Андрей, митр. 192. Шеремеціїнський Аркадій пор. 289, 291. Шерер Леопольд пор. 300. Шеретей Андрій стр. 129. Шеретей Гринько стр. 129. Шехтман П. Б. 339. Шилкевич сотн. 297* Шинкар отаман 330. Шипайло Роман сотн. 72, 297. Шіллінґ м. ген. 186, 211, 220, 243, 250. Шкуро м. ген. 186. Шлемкеївич Петро пор. 271, 280.

Шлихтер А. Г. 344. Шльоссер Карло от. 77, 126, 128, 226, 276. Шльоссер О. сота. 276. Шміґельська-Климкевич Ірена хор. 313. Шмідт сота. 279. Шнайдер фр. плк. 169. Шобер Рихард сота. 77. Шпилька о. Пантелеймон 177, 178, 180. Шраменко плк. 226. Штакельберґ м. ген. 77, 201, 204. Штендера Ярослав 135, 138, 152. Штессель м. ген. 77, 201. Штефан Августия 181, 182, 183, 184, 185, 186. . Штіпшіц-Тернова Карло полк. 76, 78, 82. Штойбен фон 76. Штробель Олекса от. 71, 311. Штукгайль Е. сота. 276. Шульгин Олександер мін. 341. Шульц (Щорс) 219. Шумейко Михайло ігор. ЗОЇ. Шухевич Володимир сота. 45, 72. Шухевич Павло сота. 318. Шухевич Роман ген. 349, 350. Шухевич Степан д-р от. 13, 14, 52, 54, 69, 70, 71, 72, 75, 77, 79, 80, 81, 82, 85, 101, 117, 132, 142, 143, 147, 152, 170, 171, 197, 198, 265, 275, 293, 307, 314, 320.

Юденіч м. ген. 31, 242, 336. Юзефовіч м. ген. 186. Юлійчук хор. 286. Юнаків Микола ген. 70, 75, 192, 222. Юра Гнат актор 305. Юрій Тройденович кн. 82. Юрків В. пор. 280. Юрчакевич о. 178. Юрчакова А. актор 305. Я. К-в 258. Яворський Євген 14, 164, 166, 240, 245, 253, 256, 284, 310, 320; Яворський Володимир пор. 319. Яворський Зенон хор. 302., Яворський Матвій д-р сота. 71, 307. Ягайло п. король 82. Ядвига п. колорева 82. Якверт Р. от. 128, 275. Якір й . Е. б. ком. 203, 209, 213, 219, 230, 231, 233, 239, 240, 241. Якимів Е. 205. Янішевський плк. 214. Янович сотн. 289. Яремич І. пор. 278. Ярий Ріко сота. 77, 154, 289, 300. Яросевич І. чет. 285. Ярославин Сидір 12, 253, 257. Ярош нім. майор 331. Ярош п. плк. 111, 114.

Ярцев полк. 224. Щербачев М. ген. 202. Щорс Н. О. б. ком. 219. Щуровський бул. 178. Щуровський Михайло сота. 305. Щуровський Володимир д-р сотн. 312, 313.

Яськевич О. чет. 289. Ядів Нестор пор. 245, 280. Яцик Тадей д-р сотн. 313. Ядишин пор. 306. Яшан Василь чет. 182, 184, 186.

391

СПИСОК ТАБЛИЦЬ Табл. Табл. Табл. Табл. Табл. Табл. Табл. Табл. Табл. Табл. Табл.

1

2 З 4 5 6

7 8

9 10 11

Табл. 12 Табл. 13 Табл. 14 Табл. Табл. Табл. Табл.

15 16 17 18

Табл. Табл. Табл. Табл. Табл. Табл. Табл.

19 20 21 22 23 24 25

392

Crop.

Людність 48 адміністративних повітів Галичини ............................

19 Людність частин 11 адміністративних повітів Галичини .................

21 Чисельність УГА в різних часах ...............................................

24 Листопадовий Зрив і творення українського війська .....................

39 Де були галицькі полки і їх кадри в дні 1. XI. 1918? ........................

43 Стан українських військ у Львові 21. XI. 1918 ............................

49 Бойові групи Галицької Армії на переломі 1918 і 1919 років ..........

51 Військово-територіяльний поділ ЗУНР ...............................................

53 Ордебатай Галицької Армії на день 1 . IV. 1919 ................................

53 Організаційна схема НКГА на день 20. VI. 1919 ................................

71 Черговість начальних командантів і начальників Генеральної Булави УГА .................................................................................................

79 Вклад населення воєнних округ у творення частин на польському фронті ..........................................................................................................

90 Бої у Львові (1.—21. XI. 1918) ..............................................................

107 Два перші місяці польсько-української війни (12. XI. 1918—12.1.1919) ............................................................................

111 Рішальяа фаза боїв під Львовом (13.1.—24.11.1919) ..........

121 Стан польської армії «а українському фронті у дні 6. VI.1919р..... 160 Бойовий стан польської й українськоїармій 28. VI. 1919 ...................

169 Ордебатай об'єднаних українських армій у поході на Київ-Одесу в серпні 1919 р.......................................................................................... 222—231 Наступ на Київ-Одесу в серпні 1919 р............................................... 232—233 Вищі з'єднання УГА ............................................................................. 275—276 Реєстр піших полків і куренів УГА ................................................... 278—280 Реєстр гарматних полків УГА ............................................................ 285—286 Реєстр кінних полків УГА ..................................................................

289 Запаоні війська УГА в Галичині ........................................................... 297—298 Військово-організаційний вклад населення Галичини й Буковини у визвольну війну .................................................................................. 322—323

З М І С Т ІСТОРІЯ БЕЗСМЕРТНОГО ВОЄННОГО ЧИНУ Вступне слово О. Романіва............................................................................................. ВСТУПНЕ СЛОВО АВТОРА ...................................................................................... І.

ВОЄННИЙ ПОТЕНЦІЯЛ ГАЛИЦЬКО! АРМІЇ І її ПРОТИВНИКІВ ...............

1. Проблеми воєнного потенціялу ..........................................................................

2. Галичина в межах ЗУНР ......................................................................................

3. Національний склад населення Галичини .......................................................

4. Територіальні втрати ЗУНР у 'наслідок війни ................................................

5. Чисельність Української Галицької Армії ........................................................

6. Мобілізаційна готовість українського населення Галичини .........................

7. Труднощі й перешкоди у проведенні народньої мобілізації .....................

8. Матеріальні перешкоди у проведенні народньої мобілізації .....................

9. Матеріяльне забезпечення Галицької Армії ....................................................

10. Воєнний потенціал противників Галицької Армії ........................................

IL НАРОДЖЕННЯ И РІСТ УКРАЇНСЬКО! ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ .............................

1. Предтеча УГА — УСС .........................................................................................

2. Листопадовий Зрив І постання УГА ...................................................................

3. Польська легенда про австро-німецьку допомогу для Листопадового Зриву 4. Наддніпрянська Україна й польсько-українська війна .................................

5. Від імпровізації до організації: творення Галицької Армії .........................

6. Завершення організації УГА: організаційна структура Галицької Армії і дальші її зміни .....................................................................................................

7. Аналіза чисельного стану Галицької Армії на польсько-українському фронті ............................. ..........................................................................................

III.

1 7 17 17 18 18

22 23 25 26 27 28

ЗО 34 34 36 41 44 48 52 57

СТРАТЕГІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ .............................................

A. ПОЛІТИЧНІ й ВОЄННІ ЦІЛІ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ ........................................

1. Деякі вступні зауваження про стратегію .......................................................

2. Характеристика воєн Галицької Армії ...............................................................

3. Політичні й воєнні цілі у війні проти Польщі ................................................

4. Політичні й воєнні цілі соборної стратегії ....................................................

60 60 60 61 63 65

Б.

1.

2.

3.

СТРАТЕГІЧНЕ КЕРІВНИЦТВО ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ .................................... НКГА і ДСВС ........................................................................................................... Генералітет, генеральний штаб, старшинський корпус УГА .................. Характеристика стратегічного керівництва УГА ............................................

69

ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКА ВІЙНА ..................................................................... Географічний і топографічний опис театру війни ........................................ Вклад населення Галичини у війну проти Польщі ........................................ Бойова характеристика польської й української армій ............................. Стратегічні концепції, пляни Й комбінації сторін у польсько- українській війні ....................................................................................................... ....................

5. Окремі воєнні походи, кампанії, бої й перемир’я у польсько-українській війні ............................................................................................................................

(A) Бої у Львові ..................................................................................................... (Б) Перші два місяці війни ..................................................................................

(B) Рішальна фаза боїв під Львовом (13.1.—24.11. 1919) ......................... (Г) Втручання Антанти і його наслідки для висліду польсько-української війни ........................................................................................................•'......... (Ґ) 'Вовчухівська офензива: кульмінаційний успіх Галицької Армії і не­ використання його для перемоги ............................................................... (Д) Напередодні катастрофи. Загальна ситуація ЗОУНР на весну 1919 року ..................................................................................................................

82 82 87 93

B. 1.

2.

3.

4.

сп \J O

73 77

98 104 104

110 115 120 126 133 393

(Б) Фронт і запілля перед польською офензивою (20. Ш.—14. V. 1919).... 140 (Є) Велика польська офензива й перший відворот Галицької Армії ....... 145 (Ж) Чортківська офензива і другий відворот ГалицькоїАрмії .................... 158 6. Польсько-українська війна: погляд з перспективи ....................................... 172 Г. ЛБМКІВЩИНА й ЗАКАРПАТТЯ У ВИЗВОЛЬНІЙ ВІЙНІ .........................

1. Визвольна боротьба на Лемкі-вщині у 1918—1919 р........................................

2. Галицьке військо на Закарпатті .......................................................................

176 176 180

Ґ. ГАЛИЦЬКА АРМІЯ НА НАДДНІПРЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ .............................

1. Правобережжя як театр війни ..............................................................................

2. Стратегічне положення об'єднаних українських армій після переходу Га­ лицькою Армією ріки Збруча (липень 1919) ......................................... ......

(A) Загальна характеристика .............................................................................. (Б) Власні сили: українські армії йповстанці ................................................

(B) Ворожі сили: большевики йденікінці ................. (Г) Стратегічне планування і стратегічні комбінації після переходу Га­ лицькою Армією Збруча ..............................................................................

3. Операції об’єднаних українських армій проти большевицьких і денікінських військ ...................................................................................................... (А) Похід на Київ-Одесу ...................................................................................... (Б) Непотрібний третій фронт: Добрармія ген. Денікша .............................

4. Кінець Української Галицької Армії ...................................................................

186 186 190 190 192 200 207 213 213 240 252

IV. ОРГАНІЗАЦІЯ Й ТАКТИКА УГА ..............................................................................

1. Загальні зауваження про організацію й тактику УГА .............................

2. Організація УГА .....................................................................................................

(A) Деякі історичні зауваження ........................................................................... (Б) Загальна організаційна побудова УГА ........................................................

(B) Вищі з’єднання УГА ................................................ (Г) Піхота УГА ....................................................................................................... (Ґ) Артилерія УГА .................................................................................................. (Д) Кіннота УГА ..................................................................................................... (Б) Летунсгво УГА ................................................................................................ (Є) Панцерні частини УГА ..................................................................................

3. Запілля й допомогові формації УГА ...................................................................

(A) Фронт і запілля ................................................................................................ (Б) Комплетуваїння УГА .............................................................................'.........

(B) Технічні формації УГА .................................................................................. (Г) Розвідка й пропаганда УГА ......................................................................... (Г) Булавні відділи, вартові курені, стаційні команди й польова сторожа (Д) Постачання в УГА .......................................................................................... (Б) Санітарна служба в УГА .............................................................................. (Є) Інші запільні служби в УГА .......................................................................

4. Регіональні особливості військово-організаційного вкладу населення у виз­ вольну війну .............................................................................................................

266 266 270 270 272 273 274 281 286 289 292 294 294 295 299 303 305.

307 312 317

V. ЕПІЛОГ .......................................................................................................................... .... ЖИТТЄПИС АВТОРА.................................................................... ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА.................................................................................... ПОКАЗНИК ВІЙСЬКОВИХ ЧАСТИН, З’ЄДНАНЬ ТА УСТАНОВ РІЗНИХ АРМ ІЙ........................................................................................ ТЕМАТИЧНИЙ ПОКАЗНИК........................................................................................ ГЕОГРАФІЧНИЙ ПОКАЗНИК..................................................................................... ПОКАЗНИК ІМ ЕН ................... СПИСОК ТАБЛИЦЬ.............................................................................

327 351

394

321

353 357

365 371 379 393

ЗАВВАЖЕНІ ДРУКАРСЬКІ ПОМИЛКИ Crop. Рядоїк 42 49 54 57 64 72

79 93 96

100 102 102 102 103

111 113

122 126 128 148 151 15*7 172 174 196 204 209

221 229 253 255 283 309 319 350

нотка 4 знизу 18 знизу 17 знизу таблиця 9 4 згори нотка 4 5 згори 32 згори

Надруковано

Має бути

Львів 1938 число 28 невиразне в Станиславові

Львів 1931 28 в Чорткові

9 Бригада 3 ск

9 Бригада 2 ск

Bolszeviks Судовий відділ: сотн. д-р Євген Бородіевич Пресовий відділ: от. Оресг Підляшецький Письменничий відділ і Пресова кватира: чет. Нестор Гаморак, чет. Іван Боберський

15 згори

6 місяців

10 знизу 20 згори 10 знизу 12 знизу

1886 українськго могло невистарчаючальної Григоріева

Bolsheviks Судовий відділ: от. Оресг Підляшецький Ветеринарний відділ: сота. вет. д-р Євген Бородіевич Пресовий відділ: чет. Нестор Гаморак Письменничий відділ і Пресова кватира: чет. Іван Боберський 5 місяців 1866 українського могла невистарчальні Григор’ева

уклали збереження Галачину (33 - 8. XI) Рожанкосвький за згодом Гугульський поїздів і летунських ескадр у Великих Веречках

укласти збереженої Галичину (3-11. XI.) Рожанковський за згодою гуцульський шабель, 108 скоросгр. і 34 гарм. у Веречках Вижних

екакуовані ча ситну синьо-жозтний от. Сіяк бригагдою до Коростення Повищу табличку

евакуовані частину синьо-жовтий чет. УСС Сіяк бригадою до Коростеня Дальші таблички

ГШО 22 серпня1*0 завдання 43 - лінійних інтендентом

ШГО 22 серпня завдання 42 - лінійних інтендантом

рз стрілкував бороьби

розстрілював боротьби

3 знизу нотка 39 2 згори 18 знизу 12 згори 13 згори 9 знизу 5 згори 17 згори 11 знизу 15 згори П1*Г 3 знизу 4 згори 10 знизу 11 знизу 12 згори 12 знизу 14 знизу нотка -f-J7 знизу 3 знизу 14 знизу 13 згори 19 знизу нотка 95 6 згори 19 згори

395

ВИДАННЯ ДМИТРА МИКИТЮКА I. „УКРАЇНСЬКА ГАЛИЦЬКА АРМІЯ” (Матеріяли до історії УГА). Том 1-ший. Книга мас 670 сторін великої вісімки, 300 світлин і 8 мап. Цей великий, спільний, історично-воєнний збірник, написали 50 визначних старшин УГА всіх родів зброї. Ціна 15 долярів.

II. „УКРАЇНСЬКА ГАЛИЦЬКА АРМІЯ” (Матеріяли до історії УГА). Том 2-гий. Книга має 382 сторін великої вісімки і 100 світлин. Ціна $10.00.

III. „УКРАЇНСЬКА ГАЛИЦЬКА АРМІЯ” (Матеріяли до історії УГА). Том 3-тій. Книга має 240 сторін великої вісімки і 50 світлин. Ціна $10.00.

IV. „УКРАЇНСЬКА ГАЛИЦЬКА АРМІЯ” (Матеріяли до історії УГА). Том 4-тий. Книга має 300 сторін великої вісімки і 20 світлин. Ціна $10.00. В цім томі поміщено докладну студію про Чортківську офензиву, яку опрацював сота. УГА, д-р Л. Макарушка. Крім цього „Жалібна Книга” виказує 450 прізвищ поляглих і померлих стар­ шин УГА і понад 2,500 прізвищ підстаршин і стрільців УГА.

V. УКРАЇНСЬКА ГАЛИЦЬКА АРМІЯ. Воєнно-історична студія. Автор: Лев Шанковський. Війна України з Польщею і Москвою в 1918—1920 рр. Книга має 396 сторін великої вісімки, таблиці і мали. Ціна $20.00.

VI. „УКРАЇНА У ВІЙНІ ЗА ДЕРЖАВНІСТЬ”. Написав комендант 3-тьої Залізної Дивізії Дієвої Армії УНР, ген. Ол. Удовиченко. Книга має 180 сторін великої вісімки, 90 світлин і 10 мап. Залишилося ще кільканадцять примірників. Ціна $5.00.

VII. „ПОЛКОВНИК ВАСИЛЬ ВИШИВАНИЙ”. Цікава студія про полк. Василя Вишиваного (Вільгелнма Габсбурґа). Написав отаман Легіону УСС, д-р Н. Гірняк. 'Книга має 72 сторінки і 10 світлин. Ціна $3.00.

VIII. „МОЛОДІСТЬ І ПОКЛИКАННЯ о. РОМАНА ШЕПТИЦЬКОГО”. Про юні' літа вашого Великого Митрополита Кир Авдрея. Написала його мати, графиня з Фредрів Шептицька. 'Книга має 152 сторін великої вісімки і 10 світлин. Вичерпана. Замолення слати: Mr. D. MYKYTIUK 386 Selkirk Ave., Winnipeg, Man.

396

УКРАЇНОЗНАВЧА БІБЛІОТЕКА НТШ. Число 13

Лев ШАНКОВСЬКИЙ

У К Р А ЇН С Ь К А Г А Л И Ц Ь К А А Р М ІЯ в о єн н о -іст о р и ч н а студія

Редактор — Олег РОМАНІВ Художнє оформлення — Олесь НОГА Комп?ютерне плантування — Лілія САЛАМІН

СКАНУВАННЯ

A ndri'v DM Підписано до друку 20.08.99. Формат 70x100 1/16. Папір офсетний № 1. Умов. друк. арк. 32,25.

Видруковано у Видавничому центрі Наукового товариства ім. Шевченка у Львові