Давня історія українців книга 1 by Watra

иттюш м

Автори: П. П. Толочко (керівник авторського колективу) Д. Н. Козак С. Д. Крижицький О. П. Моця В. Ю. Мурзін О. В. Симоненко Д. Я. Телегін

Х у д о ж н и к и -іл ю с т р а т о р и :

М. М. Ієвлєв Г1. Л. Корнієнко

ББК 63.3 (4У К Р )2я73 Д 13

Розповсюдження та тиражування без офіційного дозволу видавництва заборонено

Рецензенти: д-р іст. наук М. І. Г ладких, д-р іст. наук С. В. Черненко Головна редакція літератури з духовного відродження України та історико-філософських наук Головний редактор С. В. Головко Редактор С. О. Васильченко

0503020902-004 Б3 23 4 93 224-94 ІвВМ 5-325-00414-Х (кн. І) 5-325-00566-9

ПЕРЕДМОВА

П раця «Давня історія Украіни» підготовлена до друку колективом авторів Ін ституту археології АН У країни як навчальний посібник д ля студентів гуманітар них факультетів вищ их навчальних закладів. Разом із тим вона розрахована й на в и кладачів, науковців, усіх, хто цікавиться м инувш иною своєї Батьківщини. Потреба « такій систематизованій праці відчувалася вже давно, але умови для Ті створення склалися тільки тепер. П осібник грунтується на величезній дж ерелознавчій базі, опрацьованій та осм исленій із позицій нової концепцїі стародавньої історії Украіни. Що ми вкладаємо в поняття цієї концепції? Я к відомо, вітчизняна історична наука тривалий час базувалася на універсалізації формаційного підходу, суть якого полягала в конструюванні різноманітних іст орико-соціологічних схем, розробці .•оповним чином питань способів виробництва, класової боротьби, форм взаєм о зв'язку базису й надбудови тощо. Водночас явн о недостатня увага — аж до цілко витого ігнорування — приділялася гуманістичним характеристикам суспільства, тим або інш им проблемам духовної історії, етногенезу, взаєм озв’я зк у лю дини та природи й т. д. В ниніш ніх ум овах відродж ення національної самосвідомості наш ого народу й розбудови суверенної Украіни згадані методологічні настанови вже не в силі задовольняти нас повною мірою. Насамперед доцільно багато в чому пере глянути сам ф ормаційний підхід. Ми, наприклад, не відкидаємо засадничі поло 5

ПЕРЕДМОВА

ження теорії законом ірної поступальності історичного процесу, однак повинні від мовитися від практики недалекого м инулого, коли через абсолютизацію цієї законо мірності кожна наступна епоха неодмінно ставилася вищ е за попередню. Адже в дійсності історичний процес ніколи не був таким прям олінійно висхідним , я к це де кларувалося в радянській історіографії,— він знав і періоди стагнацій, регресу. Ось ли ш е один факт: ранні зем леробські суспільства на території України неодноразово підходили до порогу станово-класової формації, але подолати його їм щ оразу пере шкодж али дестабілізуючі дії з боку войовничих степових кочовиків. Ти куди важ ливішим є те, що ф ормаційний підхід не забезпечує вирііиення ціло го ряду актуальних проблем цивілізаційного характеру, зокрем а ф ормування пріори тетів життєдіяльності, способу м ислення, світосприйняття, духовності того чи ін шого суспільства. А без цього годі й сподіватися осягнути складові риси менталітету населення України на р ізн и х етапах його самобутнього історичного ш л я ху, з ’ясу вати місце українства у світовій цивілізації. Таким чином, нове розум іння історично го процесу зум овлю є необхідність гармонійного сполучення дослідж ень формацій н и х структур й усього розмаїття д ухо вн и х — зокрема світоглядних, етнопсихоло гічних — аспектів суспільного життя. Саме в цьому передусім і полягає одна з під валин нової концепції давньої історії У країни. Варто, гадається, підкреслити ще такий момент. Н ині питанням генезису мента літету українського народу приділяється якнайпильніш а увага, про що свідчить вихід друком величезної кількості наукових, науково-популярних і публіцистичних видань із цієї тематики. Аж н ія к не применш ую чи їхньоі ф ахової й громадсько-політичної значущості, все ж з усією відповідальністю наголосимо: одне з провідних місць у цій сфері народознавчих студій має посісти археологія. П ояснення тут просте — способи м ислення й життєдіяльності будь-якого народу складаюті>ся тисячоліт тями, а витоки цих процесів губляться в пітьмі величезних за своєю часовою протяж ністю дописем них періодів. Відтворити соціально-економ ічний і духовн ий розвиток тогочасного населення можна тільки на основі матеріальних пам’яток. Саме цим — єдина з історичних дисциплін — якраз і займається археологічна наука. Ц ей посіб ник є перш ою у вітчизняній історіографії спробою ком плексного й систематизова ного висвітлення на базі археологічних даних стародавньої історії У країни від часу появи на Ті зем лях лю дської істоти й до епохи К иївської Р усі вклю чно. З огляду на все сказане перед нами постає дуже важливе питання. Д екларую чи актуалізацію проблеми генезису менталітету українства й наголош уючи на ролі а рхеології в розв’язан ні цієї проблеми, м и разом із тим не повинні забувати що укрсіінці у своїй сучасній етнографічній іпостасі не існували споконвіку. Більше того — я к цілісна етнічна спільність вони сф ормувалися порівняно недавно. П рогя гом тисячоліть на терені сучасної У країни прож ивало безліч різн и х народів, котрі, мігрую чи, постійно зм іню вали один одного і з-поміж котрих значну частку стано ви ли прийш лі із сусідніх зем ель. Тож я к слід підходити до цих народів — я к до таких, що не мають безпосереднього віднош ення до власне українства й історія як и х слугує ли ш е за матеріал д ля конструювання абстрактних ф ормаційно-соціологічн и х схем , чи я к до таких, що зробили реальний внесок у складання українського гено типу та відповідних йому способів м и слення й життєдіяльності? П опри всю чіткість своєї постановки це питання не дістало поки що такої ж чіткої відповіді. При його виріш енні доводиться переборювати, з одного боку, усталені методологічні й історіо 6

ПЕРЕДМОВА

графічні схем и , а з ін ш о г о — найновіш і за хо п лен н я громадського загалу, дуже часто не грунтовані на безперечних дж ерельних фактах. Наприклад, тепер уже не підлягає сум ніву, що органічну основу середньовічної української — точніше, русько-української — культури становила культура К иївської Русі. О днак у спробах простежити їі глибш і витоки ми наражаємося на великі труднощі. Долаються вони по-різном у: одні твердять про генетичну спадковість історико-культурного розвитку населення У країни починаючи ще з енеоліту — з часів високорозвиненої зем леробської спільності Т р и п ілля — і вбачають українців у трипільцях, інш і ж не поглиблюють цю спадковість далі перш их століть нової ери і вважають, що в більш ранні епохи історичний процес на наш их зе м л я х визначався постійними міграціям и р ізн и х племен. Щ о можна сказати з цього приводу? Справді, археологічні й писемні джерела свідчать: унаслідок постійних міграцій давнє населення У країни ніколи не було етнічно й культурно однорідним. Але при цьому не заф іксовано жодного факту цілко витої зм іни етносів,— якась частина того або іншого плем інного угруповання неод м інно залиш алася мешкати на своїх предковічних м ісц я х (передусім це стосується зем леробів лісостепової з о н и ), нерідко зміш ую чись із приш ельцям и. Тим самим забезпечувалися безперервність історичної пам’яті, органічне передання у спадок новому населенню культурно-світоглядного, життєдіяльного геноф онду регіону. Так протягом тисячоліть різноетнічні народи поступово витворювали на території України певні генетично споріднені традиції способу життя, матеріального вироб ництва, м и слення, культури, котрі, закріплю вані, урізноманітнювані та збагачувані на кож ному новому історичному етапі, врешті-решт склали матеріальні й духовні підмурки менталітету українців. П ро які саме традиції йдеться? Відповідаючи на це запитання, перш за все на голосимо: у процесі їхнього творення етнічно-антропологічний чинник відігравав, безумовно, вторинну роль. Річ у тім, що у своєму історичному поступу найрізно манітніші народи неодмінно підпадали під дію життєдайних сил нашої зем лі. Адже від давніх-давен вона була надзвичайно зручною для прож ивання, розвитку відтво рюючого господарства, реалізації творчих потенцій лю дини. П орівняно м 'які природ но-кліматичні умови, багаті грунти, рослинний і тваринний світ, наявність корисних копалин тощо,— все це сприяло поступовому складанню тут матеріального вироб ництва, скотарства, землеробства, мистецтва, косм ологїі, ранній еволю ції політич них форм життя й т. д. А рхеологічні матеріали неспростовно доводять: від часу появи на території У країни лю дського життя воно ніколи тут не припинялося, так само я к не припинявся й поступальний соціально-економ ічний та культурний розви ток місцевого стародавнього різноетнічного населення. Суть цього розвитку визна чали згадані пріоритетні напрями традиційної життєдіяльності. Наші м іркування з поруш ених вищ е питань багато в чому перегукуються з ід е я ми відомого дослідника слов’янського та українського етногенезу В. II. Петрова, який уважав, що історичний процес не завжди є простим, нічим не опосередкова ним розвитком або незм інним , завжди тотожним собі біологічним відтворенням поколінь. «Коли ми кажемо,— наголош ував він у своїй праці «Походж ення україн ського народу»,— що є автохтонами на наш ій зем лі, що живемо на ній не від VI с і по Р іздву, а ще від III тис. перед Різдвом, ми повинні зважати, що між нами і л ю д ністю неолітичної У країни лежить кілька перейдених наш ими предками епох, кі.иь-

ПЕРЕДМОВА

ка етапів етнічних деформацій... Наша автохтонність не була плодом і наслідком лиш е самої біологічної зм іни й біологічного відтворення поколінь, що в русі часу, протягом тисячоліть, послідовно заступали одне одного... В громах і б урях знищ ень, в б ур хли ви х злам ах творився український народ, що став таким, яким ми його знаємо нині». Чудовою ілюстрацією думки В. П. Петрова може бути феномен трипільської культури ( V — III тис. до н. е .). Свого часу Ті перш овідкривач В. В. Х войка провів прям у лінію від трипільців до ниніш ніх українців, але пізніш і дослідники з ’ясували: в антропологічному плані населення, що заступило місце трипільців, не було їм тотожним. М и не знаєм о навіть, якою була питома вага безпосередніх нащадків трипільців в етногенезі людності бронзового віку. Та попри все це можна з усією певністю твердити, що цілий ряд елементів трипільської культури — система госпо дарства, топографія поселень, декоративний розпис будинків, характер орнамен тальних мотивів розмальованої кераміки тощо — стали органічною належністю культури українського народу. А р хео ло гія нерідко має справу також із проявом своєрідного ренесансу, коли ті чи інш і традиції якогось стародавнього народу несподівано відроджуються на тій самій території через цілі історичні епохи. Н априклад, давньоруські камерні могили I X — X ст. мають своїх далеких прототипів у культурах пізньобронзового й ранньозалізно го віків, а за формою й орнаментикою посуд українського середньовіччя багато в чому аналогічний кераміці черняхівських племен I I — V ст. н. е. Глибинна закоріненість історичних традицій найчастіше проявляється в оборон ному й житловому будівництві, поховальній обрядовості, прикладному мистецтві. Скажімо, сло в’янські зооморф ні ф ібули, давньоруські декоративні браслети-наручі, зм ійовики (медальйони із зображ енням зм ій ), вкриті худож нім різьбленням кістяні й дерев’яні вироби, керамічні оздоблю вальні плитки тощо позначені безсум нів ними впливам и знаменитого скіф ського звіриного стилю. Генетична спадковість добре простежується й .у сфері духовної культури. Окремі її традиції сягають ще в епоху зем леробського енеоліту, коли пращ ури іранців, сло в’ян, греків і фракійців створювали образи патріархальних божеств. Скіфська ж епоха ( VI I — III ст. до н. е.), що характеризувалася особливо тісними контактами меш канців Лісостепу — при сла в’ян і повновладних господарів Степу — іраномовних скіф ів, закріпила у слов’я н ському пантеоні форми божеств, б ли зьки х до іранських. Важ ливим елементом суспільного життя будь-якого народу є державність — руш ій процесів етнічної, культурної, економічної інтеграції населення. Тривалий час — не без впливів істориків Заход у — вважалося, що східні сло в’ян и нібито не здатні до державно-політичного саморозвитку, а отже, всі основні форми й інсти тути своєї державності вони запозичили від більш розвинутих сусідів — візантійців, хозар, норманів. П одекуди ця точка зору трапляється і сьогодні. З цього приводу зауваж имо таке. Я к відомо, перш ою державою схід н и х сло в’ян була Київська Русь, утворена в IX ст. на базі ряду сою зів племен. І на ранній, і на піз ніш и х стадіях її існування на неї помітно впливали Х озарський каганат, Візантія, скандинавські країни. Заперечувати цього, звісно, не можна, але й не слід пере оцінювати їхн ій внесок у державотворчі процеси на Русі. Н еобхідно пам'ятати: в У к раїні мали місце власні глибинні традицїі політичного розвитку, започатковані ще в V I — I V ст. до н. е. Вони творилися античними містами-державами Північного 8

Н авчальний посібник «Д авня історія У країни» виходить друком у двох книгах. Перша охоплю є період від палеоліту до скіфо-сарматського й античного часу, друга — від зародж ення слов’янства до епохи К иївської Русі вклю чно. Видання під готовлено авторським колективом у складі: академік АН України П. П. Толочко (*Передмова» — кн. 1; підрозділи 1— 2, 4 —5, 9 розділу 2, «Висновки» — кн. 2 ), доктор історичних наук Д . Я. Телегін (розділ І — кн. 1), доктор історичних наук В. Ю. М урзін (підрозділи І — 7 розділу 2 — кн. / ) , кандидат історичних наук О. В. С им оненко (п ідрозділ 8 розділу 2 — кн. 1; підрозділ 6 р озділу і — кн. 2), член-кореспондент А Н У країни С. Д . Криж ицький (розділ 3 — кн. І ) , доктор істо9

ПЕРЕДМОВА

П ричорномор’я та С кіф ською державою (з центром на Нижньому Д н іп р і). Ясна річ, сло в’ян и — це не греки й не скіфи, тож не мають, вочевидь, раціі автори історикопубліцистичних видань, котрі без огляду на расово-етнічні, мовні, релігійні та інші ознаки ведуть політичний родовід укра'інства ще від скіфо-античних часів. Твердж ен ня щодо прям ого генетичного з в ’язку між цими двома різночасовими й різноетніч ними політичними системами є невиправданим спрощ енням. А ле разом із тим не було б слуш ним узагалі заперечувати будь-який зв’я зо к між ними, бо ж попри всі згадані відмінності (і в перш у чергу етногенетичні) і скіфська, й антична держав ності у процесі свого розвитку органічно входили в життя тогочасного корінного населення Укра'іни й реально впливали на його суспільно-політичний прогрес. У наступні історичні епохи традиції політичного розвитку на наш их зем лях періодично відродж увалися сарматами, гунами, готами, до складу ранньодерж авних об’єднань я к и х входили і сло в’яни. П ідсумовую чи усе сказане, ще раз наголосимо: давня історія України становить собою не просту суму окрем их подій і процесів, фактів матеріального життя тощо, а органічно самостійне, оригінальне культурне явищ е у світовій цивілізації. На кож ному його хронологічном у зр ізі діяли загальностадіальні закономірності, але водно час постійними були й генетичні процеси автохтонного розвитку. Культуро- й етно генез стародавнього населення України відзначалися складністю й багатолінійністю. В ідеологічному, етнопсихологічному, ф ілософ ському, життєдіяльному пла нах східний слов'янин, а відтак і українець — не одвічна біологічна й історична данність, а результат тривалої еволю ції лю дського життя на наш их зем лях, спадко ємець у с іх попередніх народів, котрі спільними зуси лля м и витворили підвалини його специф ічно-національних способу життя та світогляду. Саме під цим кутом зору ми й пропонуєм о розглядати весь виклад матеріалу в цьому посібнику. Наостанок — ще одне зауваж ення. Ш ирокі історичні узагальнення, що їх праг нув авторський колектив, немож ливі без постановки й розв’язан ня ряду конкретноісторичних проблем. У колі окреслю ваної нами тематики це, зокрема — антропоге нез і початок заселення території У країни; індоєвропейська спільність; скіфська державність; антична цивілізація; походж ення слов’ян; Київська Русь та ін. Н езва жаючи на досить високий рівень історичної інтерпретації наявних джерел, жодна із згаданих та подібних проблем не має поки що загальноприйнятого виріш ення, а це спричиню є додаткові труднощі при узгодж енні р ізн и х точок зору на ті або інші факти історії українського народу.

ПЕРЕДМОВА

ричних наук Д . Н. К озак (підрозділи І — .5 розділу 1 — кн. 2 ), доктор історичних наук О. П. М оця (підрозділи 3 ,6 8 розділу 2 — кн. 2 ). Ілюстрації підібрані авто рами й виконані худож никами М. М. Ієвлевим та П. Л. Корнієнком, чорно-білі фотографії й кольорові слайди виготовлені в основному Г. І. Л исенком і М . Ш. Петковським. В кінці кн. 2 вміщені додаткові матеріали, зокрема словник уж иваних у тексті спеціальних термінів.

1. П А Л Е О Л ІТ . З А Л Ю Д Н Е Н Н Я Т Е Р И Т О Р І Ї У К Р А Ї Н И

найновішими даними, людина з’я З авилася на Землі понад 2 млн років чому. Надзвичайно важливу роль у з 'я суванні цієї дати відіграли розкопки 60— К0-х років нинішнього століття в Пів денно-Східній і Східній Африці, проведе

ні, зокрема, доктором Л. Лікі та його послідовниками в Олдувайській ущелині (Т ан зан ія). На основі їхніх досліджень було переглянуто ряд усталених положень теорії антропогенезу. Тепер уважається: безпосередніми предками сучасної люII

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

ПЕРВІСНА

ДОБА

дини були мавпи, що стояли на порозі олю днення,— австралопітеки Південної та Південно-Східної Африки. В цьому ж регіоні виникла й перша розум на істо та — Ногпо ІіаЬіІіз (лю дина вм іла), з діяльністю якої пов’язую ться найдавніші знаряддя праці у вигляді оббитих гальок (чопери й чопінги). Д ещ о пізніше сф ор мувалися інші типи людини — Ношо егесШя (пітекантропи, синантропи), кот рі розселилися вже й у південній частині Азії та Європи. Всіх їх разом називають архантропами. Близько 150 тис. років тому виник неандертальський (палео антроп), а 40—35 тис. років тому — Кремінні знаряддя праці палеоантропа (ранній палеоліт): / — уявний вигляд палеоантропа (з а 3 . Б уріаном ); 2 — первісна техніка обробки кременю (оббивка); 3 — способи використання чопера та рубила; 4—б — тилові зн аряддя праці ш ельської й мустьєрськоТ епох: чопери, дископодібні нуклеуси, ручні рубильця, гостроконечники, скребла, вістря рогатин, ножі (за В. М. Г ла дилі н и м ). Стоянка Королеве в Закарпатті (рис. П. Л. К орнієнка)

із

ПЕРШИЙ РОЗДІЛ

сучасний тип — лю дина розумна (н ео антроп). На думку вчених, розселення первіс ної людини в межах Східної Європи, зокрема України, відбувалося головним чином через західні райони Малої Азії й Балкани. Розпочавшись близько міль йона років тому, цей тривалий, дискрет ний процес освоєння нових територій продовжувався й на пізніших етапах кам’яного віку. Кісткові рештки архантропів в Украї ні поки що не виявлені, але відомі сліди їх існування у вигляді стійбищ, які нале ж ать до ашельської епохи раннього па леоліту *. Палеолітичні пам’ятки України вивчаються вже понад 100 років. У 1873 р. Ф. 1. Камінський відкрив біля с. Гінці на Полтавщині першу відо му на той час в усій Східній Європі пізньопалеолітичну стоянку. Значний внесок у дослідження палеоліту України зробили в дореволюційні часи і в період між світовими війнами К. С. Мережківський, В. В. Хвойка, Г. А. Бонч-Осмоловський, П. П. Єфименко, М. Я. Рудинський, П. Й. Борисковський, С. М. Бібіков та ін. їхню справу про довжують сучасні українські науковці О. Г. Чер ниці, Ю. Г. Колосов, В. М. Гладилін, М. І. Глад ких, С. В. Смирнов, В. Н. Станко, О. О. Кротова та ін.

Ашельська епоха (від появи людини до 150 тис. років том у). В межах Украї ни пам’ятки аш ельської епохи відкриті поблизу сіл Лука-Врублівецька й Бабин на Дністрі, під Ж итомиром та в З а к а р патті — біля сіл Королеве, Рокосове та ін. Окремі ашельські крем’яні знаряддя виявлені в Донбасі неподалік від м. Амвросіївка на р. Кринка та м. Ізюм на Сіверському Дінці. * Палеоліт — давній кам’яний вік (від давньо грецького «палайос» — давній і «літос» — камінь). Назви палеолітичних епох (культур) — ашельська, мустьєрська, ориньякська, солютрейська, мадленська та ін.— походять від назв місцезнаходжень матеріальних залишків цих культур у Західній Європі.

Процес освоєння первісною людиною обширів сучасної Європи вирішальною мірою зумовлювався величезними льодо виками, що періодично насувалися з Пів ночі на наш континент. Найбільші льодо вики названі за альпійськими ріками: Гюнц, Міндель, Рісс, Вюрм. М іжльодови кові періоди, коли клімат помітно по м’якш увався, називаються інтергляціалами. Загалом льодовикова епоха три вала до кінця палеоліту. За новими даними, проникнення лю дини до Східної Європи сталося напри кінці гюнцівського зледеніння, але в основному збіглося з гюнц-міндельським потеплінням і початком рісського зледеніння. Люди раннього палеоліту (архантропи) займа лися збиральництвом плодів, ягід, їстівних коре нів, полюванням на тварин, нерідко досить вели ких, вони вже знали вогонь і могли ним користу ватися, але добувати його ще не вміли. У своїй трудовій діяльності використовували кам'яні (пере важно кремінні) знаряддя. Основним знаряддям ашельського часу було ручне рубило, що виготов лялося шляхом оббивання кам’яної заготовки з двох боків. Рубило мало довгасту, плескату фор му, загострене з країв і на кінці, воно досягало в довжину 20—25 см, важило до 1,5 кг. В ашельську епоху з кремінних відщепів виготовлялися також деякі дрібні знаряддя. В Королевому вияв лені й інші примітивні вироби з каменю — чопери, колуни.

М устьєрська епоха (культура). Ця епоха датується періодом від 150 до 40—35 тис. років тому й припадає на кінець рісського зледеніння, рісс-вюрмський інтергляціал і першу третину пе ріоду вюрмського льодовика. Рісське (його ще називаю ть дніпровським) зле деніння було найпотужнішим з усіх зга даних вище. Основний тип людини мустьєрського часу — неандерталець. На сьогодні знай дено досить багато неандертальських по ховань. у тому числі й на території України (зокрема, в Криму — в печерах Кіїк-Коба і Старосілля та під навісом скелі поблизу м. Білогорськ).

ДОБА ПЕРВІСНА Полювання неандертальців на печер ного ведмедя за допомогою каме нів і списів ( І ), кремінний наконеч ник списа мустьєрської доби, знайде ний на Черкащині (2 ), реконструк ція (3) за черепом зовнішнього вигляду неандертальської людини (за 3. Буріаном). Рис. П. Л. Корнієнка

ПЕРШИЙ РОЗДІЛ

Археологічні пам’ятки ашельської ( І ) та мустьєрської (2) епох, пізнього палеоліту (ориньяк, солютре, мадлен) (3) і мезоліту (4) на території України (упорядкування карги Д . Я. Телегіна, рис. М. М. Ієвлєва)

У висвітлювану добу поряд із ручни ми рубилами, які дещо зменш уються в розмірі, виникають кам’яні гостроконеч ники, вдосконалюються скребла. Гостро конечники правили за вістря до списів, скребла — за ножі. Рубила, як і раніше, виготовлялися з простого уламка каме ня, а гостроконечники і скребла — зі спеціальних заготовок у вигляді відщепів або пластин. Ці заготовки сколювалися з кремінних ядрищ (в археології вони називаю ться нуклеусам и). Найпошире нішим за формою з-пом іж мустьєрських нуклеусів був дископодібний. Щоб пере творити відщеп або пластину на гостро конечник, скребло чи якесь інше знаряд дя (наприклад, н іж ), поверхню заго 16

товки ретушували, тобто обколювали в усіх потрібних місцях. Холодний клімат кінця аш ельської — мустьєрської епох спонукав тогочасне населення Європи ш ироко користуватися вогнем (який неандертальці вже вміли добувати), а також інтенсивно заселяти печери; там, де їх не було, з'являються штучні житла. Залишки таких ж ител до сліджені на стоянках поблизу с. Молодова (на Д ністрі). Вони мали округлу в плані форму й були обкладені довкола кістками мамонтів; перекривалися, на певно, шкурами диких тварин. На теперішній час у меж ах України виявлено понад 50 мустьєрських стоя нок. Серед них — К іїк-К оба (верхній

Методика обробки кременю та виготовлення знарядь праці в пізньому палеоліті (реконстр. та рис. П. Л. Карні єнка)

ДОБА ПЕРВІСНА

ш ар ), Старосілля, Чукурча, Холодний Грот, Заскельне та інші (в К рим у), Ко дак і Орел (в Н адпоріж ж і), Деркул (на Сіверському Д інці), Антонівка (в Д он б асі), Іллінка (під Одесою), Радомишль і Рихта (на Волині), Королеве в З акар патті та ін. Пізній палеоліт. Близько 35— 40 тис. років тому мустьєрська доба зміню ється пізнім палеолітом. Ц я епоха тривала близько чверті тисячоліття й закінчила ся 11 тис. років тому. Вона припадає головним чином на епоху вюрмського (валдайського) зледеніння. Клімат в Європі в цей час, як і в мустьєрський період, залиш ався холодним і сухим. Пізній палеоліт характеризується по явою лю дини розум ної (Hom o sapiens), котра належить до сучасного фізичного типу. За першою знахідкою її кісток у печері Ла Кроманьйон (Ф ранція) ця

ПЕРШИЙ РОЗДІЛ Уявний вигляд комплексу жител на пізньопалеолітичній стоянці Межиріч (реконстр. та рис. П. Я. Корнієнка за І. Г. Підоплічком)

людина називається кроманьйонець. Згідно з європейською періодизацією пізній палеоліт поділяється на три епо хи (культури): ориньякську, солютрейс ь к у та м адленську.їхні носії навчилися виготовляти, зокрема, нож еподібні плас тини, які сколювалися зі спеціальних призматичних або конічних нуклеусів. За формою й досконалістю обробки ці плас тини значно різняться від мустьєрських: вони довгі, рівно огранені, мають гострі ріжучі краї. З них вироблялися й інші 18

знаряддя, що вперше з ’явилися у ви світлюваний час — скребки, р ізц і, нако нечники дротиків, списів тощо. Поряд із кам’яними виробами в пізньому палео літі, особливо на етапі мадленської куль тури, люди почали широко вживати кістя ні й рогові знаряддя — гарпуни, наконеч ники списів, шевські голки, прикраси та ін. У 30-х роках нинішнього століття відомий український археолог П. П. Єфименко запропо нував поділ пізньопалеолітичних культур європей-

ДОБА ПЕРВІСНА Колективне полювання кроманьйонців на ма монта (в пастку); уявний зовнішній вигляд кроманьйонця, відтворений за черепом (реконстр. та рис. П. Л. Корнієнка за 3. Буріаном) ської частини СРСР на дві пори — ранню, яку він назвав ориньяко-солютрейською, та пізню — мадіснську. Цієї періодизації науковці дотримуються н основному й досі. До раннього — ориньякосол корейського — етапу належать стоянки Сюрень І у Криму, Радомишль і Липа на Волині, Пуш карі І на Десні, ранні шари Молодовських стоя нок на Дністрі та ін. Пізнім — мадленським — часом датуються стоянки Аккаржа та Амвросіївка на Півдні України і стоянки типу Мізина на Десні.

На території України відомо вже кількасот стоянок і місцезнаходжень окремих пам’яток пізньопалеолітичного часу. На багатьох із них виявлені за лишки жител, сліди вогнищ, ямки-комірки, заповнені кістками, величезна кіль кість найрізноманітніших знахідок. 19

ПЕРШИЙ РОЗДІЛ

Ж итлові споруди досліджені в Мізині, Межирічі, Пуш карях І, Добраничівці, Вороновиці на Дністрі. Причому в Мізи ні, Межирічі та інших пунктах роз копано по кілька жител, котрі утворю вали невеликі поселення. Пізньопалеолітичні ж итла, розміри яких не перевищували 20—25 м2, спору дж увалися головним чином із кісток та бивнів мамонта. Черепи й інші великі кістки, неглибоко вкопані по колу, стано вили основу стінок — опору д ля жердин і бивнів, котрі створювали каркас по крівлі. Кроманьйонці займалися в основно му загінним полю ванням на диких коней, бізонів, північних оленів, мамонтів. Окремі мисливські колективи звичайно Знахідки ритуального призначення з пізньопалеолітичних стоянок Мізин і Межиріч (рис. та прорис. П . Л. Корнієнка): І — кам’яний ідол; 2 — кістяна стилізована жіноча статуетко; 3 кістяна пластина із зображ енням «пла ну поселення*; 4 — 5 — розмальовані червоною вохрою кістки мамонта, що правили за культові ударні музич ні інструменти ( ? ) (за С. М. Б ібіковим ); б — череп мамонта, розмальований червоною вохрою

Плато Крутий

схил

Житло З Вогнищами

ДОБА

У процесі повсякденної трудової діяльності мислення кроманьйонця роз вивалося, він набував чимдалі нових позитивних знань; у суспільстві склада лися релігійні вірування, різні звичаї,

ПЕРВІСНА

«спеціалізувалися» на якомусь одному виді тварин. Так, на Мізинській, Межиріцькій, Кирилівській, Гінцівській стоян ках серед фауністичних реш ток перева жаю ть кістки мамонтів, а на Амвросіївській — бізонів. Із появою людини розумної дородову громаду, характерну для аш ельської та мустьєрської емох, заступає родова орга нізація суспільства. К ож ен рід включав у себе кровноспоріднених членів колек тиву. Невпорядковані ендогамні статеві стосунки замінюються екзогам ними-. тепер чоловік і жінка, котрі брали шлюб, мали походили з різних родів. З а етно графічними даними відомо, що екзогамія в первісному суспільстві мала нерідко груповий характер, коли всі жінки одного роду укладали шлюб із чоловіками іншо го роду. Спорідненість у роді визначалася за материнською лінією, оскільки за групо вих статевих відносин часто була відома лише мати дитини. Ж інка виступала також у ролі охоронниці сімейного вог нища, вона ж відала й харчовими запа сами. Все це зумовлювало виникнення матріархату. На важливу роль жінки в пізньопалеолітичному суспільстві вка зують численні знахідки тогочасних ста туеток, що являли собою узагальнений образ матері — прародительки усього роду.

ПЕРШИЙ РОЗДІЛ

Пізньопалеолітична стилізована й реа лістична пластика та прикраси з бивня мамонта й черепашок (рис. та прорис. П. Л. Корнієнка): І — уламок бивня мамонта, з якого вирізалися пластини для яирпбів (Кирилівська стоянка): 2 — 6 — стилізовані жіночі статуетки (М ізин, М е жиріч); 7 — морські черепаїш и-підвіски (М ізин, Межиріч, Д обраничівка); 8 — культові браслети із «сонячною» та «місячною» символікою (М ізи н); 9 — розгортка орнаменту мізинського «сонячного» браслету; 10 — культові предмети; 11— 13 — р еа лістичні жіночі статуетки; 14 — «ідоли» з уламків бивнів мамонтів; 15 — уламок бивня мамонта із символічним різьбленням (Кирилівська стоянка)

виникало мистецтво. Все це допомагало виживати первісній людині, яка майже цілком залеж ала від природного оточен ня й була, по суті, безсилою в боротьбі зі стихійними силами, боялася їх, а від так й одухотворювала. За етнографіч ними даними відомо кілька древніх форм релігійних уявлень, котрі могли існувати в людському середовищі пізнього палео літу: тотемізм, анімізм, м агія та ін. Для пізньопалеолітичного часу широко відомі зразки прикладного та образотворчого мистецтва. Так, розкопки в Мізині виявили чудові браслети, вирізані з бивня мамонта. Один із них — су цільний, другий складається з п’яти окремих пластин; обидва покриті складним різьбленим орнаментом. Мізинські браслети належать до уні кальних зразків прикладного декоративного мисте цтва стародавньої Європи, аналогії яким поки що невідомі. До творів такого мистецтва слід також віднести розфарбовані кістки мамонтів із мізинського та межиріцького жител. Дуже цікавою є знахідка в Межирічі уламка бивня з різним складним малюнком, в якому науковці вбачають план самого Межиріцького поселення з чотирма житлами й вогнищами в них.

ПЕРШИЙ РОЗДІЛ

Найпоширенішим видом палеолітичного обра зотворчого мистецтва були вже згадувані жіночі статуетки, відкриті на багатьох стоянках пізнього палеоліту Східної Європи (Костенки, Гагаріно, Авдєєво та ін.). Особливе місце з-поміж них посідають фігурки зі стоянки Мізин. Зроблені з бивня мамонта, вони передають дуже стилізова ний — навіть з елементами абстракції — жіночий образ. Зображення на кістках тварин у межах Украї ни виявлені також на стоянках Кирилівська (в Києві) та Молодова V (кирилівська знахідка являє собою фрагмент бивня молодого мамонта, на якому вирізьблені голова птаха й, можливо, черепаха). Крім образотворчого мистецтва, в пізньопалеолітичний час набули певного розвитку й інші види

мистецтва — музика, обрядовий танок тощо. Це за свідчено знахідками кістяних флейт (Молодова V), жіночих статуеток у позі танцю (Гагаріно) та ін. С. М. Бібіков уважав, що відкриті в Мізині кіст ки мамонта, розписані червоною фарбою, стано вили разом із кістяними молоткоподібними виро бами ансамбль ударних музичних інструментів.

З огляду на все сказане можна зро бити висновок: у палеолітичну епоху л ю дина досягла відносно високого рівня матеріальної й духовно'і культури. Це стало основою д ля дальш ого поступаль ного суспільно-економ ічного та культур ного розвитку тодіиіньоі людності.

2. М Е З О Л І Т — ЦОБА М І К Р О Л ІТ ІВ , Л У К А І С Т Р І Л

Близько 10— 11 тис. років тому пале оліт змінився мезолітом. Тоді в природі Європи сталися значні зміни: остаточно зникли льодовики і встановилася сучас на геологічна епоха — голоцен. Сформу валася нинішня гідрографічна мережа, поширилися голоценові флора й фауна (холодолюбні ж тварини пізнього палео літу зникали). Серед великих тварин, на яких полювала людина мезолітичної доби, були благородний олень, зубр, ка бан, дикий кінь. У період між двома світовими в.йнами мезо літичні старожитності України досліджували М. В. Воєводський, Д. О. Крайнов, С. М. Бібі ков, М. Я. Рудинський, І. Ф. Левицький та ін. В останні десятиріччя цією тематикою займалися та займаються О. П. Черниш, О. О. Формозов, Д. Я. Телегін, В. М. Станко, І. Г. Мацкевий, Л. Л. Залізняк та ін. На сьогодні в межах нашої країни відомо близько 600 стоянок та інших па м’яток мезоліту, зокрема кілька могильників.

За стратиграфічними спостереж ен нями та даними радіокарбонного дату вання мезоліт України поділяється на два періоди: ранній і пізній (перший тривав у IX —VIII, другий — у VII— \ \ / \ тис. до н. е.); за матеріальним комплексом пам’ятки цієї епохи ділять 24

ся на дві великі області або зони — пів денну, де вживалися виключно мікролітичні знаряддя, та північну, де були по ширені мікро-макролітичні вироби. М езоліт характеризується дальшим розвитком техніки обробки кременю. В цей час люди навчилися виготовляти мікролітичні (від «мікро» — малий) пла стини завтовш ки близько 1 мм. Вони призначалися для так званих вкладиш евих знарядь, які набули тоді особли вого поширення. Основа цих знарядь, різних за своїми функціями, вирізалася з кістки або дерева, а в пази вставлялися крем’яні мікроліти. Найранішою їхньою формою були так звані тупоспинні плас тинки та вістря. У мікролітичній техніці виконувалися наконечники списів, стріл, гарпунів, ножі. З а наконечники стріл правили також пластини зі скошеним кінцем (косі вістря). Крім того, в мезо літі виникає серія вкладишів геометрич ної форми — трапеції, сегменти, трикут ники, ромби тощо. Вкладиші в пазах гарпунів закріплю валися смолистою ре човиною. Таким чином мисливці одер жували дуж е ефективні вістря (наконеч ники) — тонкі, легкі й гострі. Із високих

Кремінна індустрія мезолітичного часу: І — реконструкція техніки й етапів обробки кремінної заготовки; деякі види кремінних знарядь праці: 2 — вкла дишеві мікроліти та вістря стріл; З— 4 — проколки, різці, скребла (реконстр. та рис. П. Л. К орнієнка)

ДОБА ПЕРВІСНА

трапецій виготовляли наконечники стріл, із цілих пластин — так звані свідерські наконечники. В мезолітичну епоху з’являю ться ве ликі знаряддя для обробки дерева — кремінні сокири й тесла. Відомі два типи сокир: так зване транше й сокира-різак. Транш е виготовлялися з уламків креме ню, що вже мали одну гостру грань (вона ставала робочим краєм — л е зо м ); бічні грані трохи обколювалися, щоб зручніше було вставляти сокиру в кістяну муфту. В сокир-різаків, виготовлюваних у техні ці двобічної обробки, лезо формувалося за допомогою одного чи кількох бічних сколів. Крім цих знарядь, що носять загальну назву макролітів (від «макро» — великий), відомі також кайлоподібні піки, теж виконані в техніці дво бічного обколювання. Надзвичайно важливим досягненням висвітлюваної епохи є винайдення лука і стріли — перш ої «механічної» зброї ди станційної дії. Населення мезоліту збага тилося одним із головних засобів праці, за допомогою якого забезпечувало себе постійними запасами їжі. Мисливство було провідною галуззю господарства. Лук і стріли застосовувалися при облав ному та індивідуальному полюванні. На

зоні — биків-турів, диких коней та інших великих рухливих тварин. Із появою лука й масовим винищенням ди чини кількість останньої швидко зменшувалася, особливо на відособлених територіях (наприклад, у-Криму). Вважається, що за таких умов могла виникнути криза мисливського господарства, котра зумовила посилення ролі збиральництва (плодів дикорослих рослин, молюсків), а також спону кала до приручення диких тварин (першим був приручений собака). На Півночі сучасної України розвивалося рибальство, і в тому числі зимове підлідне, з використанням човнів, сіток, кістяних гарпунів і гачків.

РОЗДІЛ

ПЕРШИЙ

Волині й Прикарпатті забивали голов ним чином північних оленів, а в степовій

Поселення та могильники південної мезолітичної області. Ц я область охоп лювала Північне Причорномор’я, Крим, Н адазов’я, Донбас, а також Н иж нє та частково Середнє Подніпров’я. Харак терними рисами матеріальної культури тодішнього населення згаданих терито рій є цілковита відсутність макролітичн их знарядь, високий розвиток мікролітичної техніки, широке використання мікролітів геометричних форм — сег ментів, трапецій тощо. Останні мають середньовисокі або видовжені пропорції, чим відрізняються від типологічно таких самих, але переважно високих виробів північніших районів. Входячи до однієї області, пам’ятки окремих регіонів мають разом із тим пеніїі локальні особ ливості. Найбільш діагностичними ознаками цих особливостей вважаються типи наконечників стріл, а також мікролітичних трапецій, сегментів, косих вістрів тощо. В межах південної області за такими ознаками виділяються чотири культури: гірськокримська, рогалицька, гребениківська та кукрецька, а також дві невеликі, однак генетично відособлені групи пам’яток типу Сюрень 2 та Білолісся. Гірськокримська й рогалицька культури розвивалися п р отягом у сієї м езо л іти ч н о ї еп о х и , грсбениківську

й кукрецьку відносять до пізнього, а Сюрень 2 і Білолісся — до раннього мезоліту. Нуклеус та знаряддя праці з кремінних відщепів, кістки й рогу мезолітичного часу. Крим (за Ю. Г. Колосовим); реконструкція вигляду складе них знарядь озброєння й полювання (реконстр. та рис. П. Л. Корнієнка за матеріалами публікацій)

ДОБА ПЕРВІСНА Сезонне полювання «на плаву» на північних оленів у мезоліті (реконсгр. та рис. П. Л. Корніенка за ма теріалами розкопок Л. Л. Залізняка й етнографічними даними)

Важливим досягненням вітчизняної археологічної науки є дослідж ення в по воєнні роки на Півдні України масових мезолітичних могильників волоськовасилівського типу, відкритих у Дніпров ському Н адпоріжжі (в тому числі біля сіл Волоське, Василівка, Ч аплі), а також у двох печерах Криму — М урзак-Коба й Ф атьма-К оба. В цих могильниках переважаю ть скорчені трупопокладення в позі поклоніння (з руками, складе ними перед обличчям). Похованих нерідко посипали червоною вохрою (символ вогню, крові й теп ла). Супровід них речей небагато — черепашки, дрібні

крем’яні знаряддя. В кістках деяких ске летів виявлені вістря стріл, а в одній із могил знайдено кістяний наконечник списа з крем’яними вкладишами. Вивчення решток кістяків із могиль ників волосько-василівського типу довело неоднорідність складу мезолітичного на селення Півдня України. Цікавою є наяв ність тут представників середземномор ської раси. Основна ж більшість покій них репрезентувала метисоване населен ня середземноморського та пізньокроманьйонського типів. Мезолітичні стоянки Північної Украї ни. Такі стоянки належать до раннього 27

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Мезолітичні родові Василівські могильники в Надпоріжжі (розкопки А. Д. Столяра та Д . Я. Тепегіна): І — план п е р л о г о і знахідки з третього могильника (рис. П. Л. К орніенка); 2 — одне з поховань тр етьо го м огильника (фото Г. /. Л исенка)\ 3 — уявний вигляд літнього чоловіка, похованого в третьом у могильнику (рис. П. Л. К орніенка за скульптурною реконструкцією Г. В. Лебединськоі)

ДОБА ПЕРВІСНА

й пізнього мезоліту. На ранніх поширені наконечники на пластинах свідерського типу, в тому числі нобельського варіанту свідерської культури (Нобель, Корост, Ш епель) на Волині й типу Смячки на Середній Десні. Пізній мезоліт Півночі України характеризується трьома куль турами — дніпро-прип’ятською, або рудоострівською, кудлаївською та пі сочно рівсь кою, Північного Сходу — до нецькою. У Прикарпатті й Подністров’ї також виділяються кілька культурних мезолітичних типів, зокрема К унін, Вороців-Старуня, К амениця-Баранне, ви вчення яких щойно почалося. Згадані пам’ятки склалися головним чином на місцевій пізньопалеолітичній основі. На ранньому етапі вони розвива лися під значними впливами свідерської культури, пізніше тут поширювалися еле менти степових, а можливо, й цент ральноєвропейських культур. Останнє засвідчується значним розповсюджен29

ПЕРШИЙ РОЗДЇЛ

ням трикутних вістрів та асиметричних трапецій. Уже в пізньопалеолітичний час скла

даються деякі особливості р ізн и х куль тур, що слід розцінювати я к прояви палеоетнографічних рис окремих етніч них спільностей. С казане стосується на самперед тих ознак культури, котрі ніяк не можуть бути пов’язані з безпосеред ньою виробничою діяльністю людини (йдеться про специфіку технічних при йомів обробки кременю, деталі оформ лення знарядь праці тощ о). В мезоліті палеоетнографічні відміни між окреми ми етнічними спільностями визначають ся ще чіткіше. В цей час поряд із даль шим розвитком продуктивних сил відбу ваються і значні демографічні зміни. П оява надійніших засобів існування, значне пом’якш ення клімату сприяли збільшенню чисельності населення. Від носно невеликі родові колективи палеолі тичної епохи тепер швидко розростаю ть ся, сегментуються. Зберігаючи свою мову, звичаї, культуру, дочірні колективи розселювалися на нові території. А незаРізночасові зображення, вирізьблені на сті нах і плитах К ам’яної Могили (рис. П. Л. Корніенка)

ДОБА

К ам ’яна М огила. Видатною пам’яткою духовного ж иття прадавнього населення України є К ам’яна Могила, завдяки якій ми маємо змогу з ’ясувати чимало питань мистецької творчості, ідеологічних уявлень, побуту тощо племен, починаючи ще від палеолітичного й мезолітичного часу й аж до епохи бронзи. К ам ’яна Могила розташ ована у степу по-

ПЕРВІСНА

баром і їх охоплював процес сегментації. Контури їхнього місцепроживання визначаю ться шляхом картографування однотипних пам’яток, адж е будь-яка археологічна культура — це залишки життєдіяльності на певній території й у певному часі груп генетично спорідненого населення, які через спільність свого походж ення мали й близькі етно графічні ознаки. В мезоліті процес етногенетичного розвитку охопив усю територію України й суміжні області. Виникнення таких ет нічно близьких груп (етносів) не зале жало вирішальною мірою від природних умов або способів ведення господарства, оскільки за одних і тих же обставин не рідко складалися різні культури. Тепер важко сказати, з якою категорією етніч них спільностей у даному випадку ми маємо справу. На думку багатьох дослід ників, у мезоліті вже почала складатися племінна організація, й носїі кожної з культур становили собою плем ’я або гру пу споріднених племен.

ПЕРШИЙ РОЗДІЛ

близу с. Терпіння Мелітопольського району Запорізької області. Тепер вона виглядає як великий піщаний горб, зава лений кам ’яними брилами, а колись це був кам’яний моноліт, під яким у товщі грунту були прокопані печери. У гротах Могили, а також на брилах пісковика, що в минулому правили за карнизи і стелі цих гротів, виявлено понад 1 тис. найрізноманітніших зображ ень указаних періодів: схематизовані фігури людей, тварин, знаки у вигляді рибальських сі ток, огорож, ромбів, кіл та ін. Всі вони виконані в техніці різьблення або ш ля хом протирання всієї поверхні зображ у ваних фігур чи предметів. У гротах знайдені також культові вироби — кам’яні чуринги. Найцікавішим є так званий Грот Мамонта. На його закопченій стелі насамперед впадають у вічі фігури чотирьох биків: створивши щільне

оборонне коло, вони стоять, спрямувавши в різні боки свої могутні роги. Вочевидь, первісний худож ник відтворив сцену нападу на тварин якихось хижаків. Трохи збоку — три олені, що йдуть один за одним. Колись перед групою оленів було зобра жено ще одного звіра — значно більшого за всі інші в гроті. На його голові простежувалися два підняті догори бивні, спереду — хобот. Перші до слідники Кам’яної Могили вважали цього звіра мамонтом. Загалом у гроті відкрито до 15 окремих фігур тварин (назвемо ще коней) і велику кіль кість найрізноманітніших знаків. На всіх них — сліди червоної фарби. Коні, наприклад, і досі збері гають яскравий червоний або малиновий колір.

Усі дослідники одностайно визнають К ам’яну Могилу за місце культур, де Грот Мамонта відігравав роль своєрід ного храму мисливсько-ловецької магії. Одна з мальовничих картин гроту живо передає магічну сцену: шаман із піднесе ними догори руками закликає диких звірів; його оточують різні ловецькі при строї та вовчі ями (в одній ямі лежить вовк — на спині із задертими лапам и).

3. П Л Е М Е Н А Н Е О Л І Т У . В И Н И К Н Е Н Н Я З Е М Л Е Р О Б С Т В А І СКОТАРСТВА

Родоплем інний лад, що склався в мезоліті, продовжував розвиватися впро довж наступної неолітичної епохи. Д ля визначення території розселення племен цього часу разом із крем’яними виро бами вживаються й такі важливі катего рії матеріальної культури (котрі виникли в неоліті), як керамічний та кам’ян ий посуд. Особливо важливу роль у такому визначенні відіграє глиняний посуд з його локальними особливостями виго товлення, різноманітністю форм і декору (орнам енту). К ераміка первісної епохи є своєрідним лакмусовим папірцем кож ної культури і водночас — проявом спе цифічних етнографічних рис її носіїв. Неоліт (новий кам’яний вік) хроно логічно йде за мезолітом і передує добі появи перших металів. На території 32

Східної Європи неолітичний період дату ється кінцем VI— III тис. до н. е. Він характеризується великими зрушеннями в розвитку економіки та соціальних від носин. Саме в неоліті лю дина перехо дить від виклю чно привласню ю чих спо собів і форм господарства (м ислив ство, рибальство, збиральницт во), що па нували впродовж тисячоліть, до нових, відтворюючих форм — землеробства і скотарства. В техніці виготовлення зн а рядь виникають нові прийоми: розпилю вання, ш ліф ування каменю, свердлення тощо (ці нові методи обробки каменю й дали назву всій епосі: давньогрецькою мовою «неос» — новий, «літос» — ка мінь). У неоліті вдосконалюються крем’яні знаряддя, винайдені за попередніх епох,

ДОБА ПЕРВІСНА Неолітичні культури на території України (упорядкування карти Д . Я. Телегіна, рис. М. М. Ієвлєва): 1 — лінійно-стрічкової кераміки (друга половина V тис. до н. є .); 2 — буго-дністровська (середина VI — початок IV тис. до н. е .); З — кримська (V — IV тис. до н. е.); 4 — дніпро-донецька (друга половина V тис. до н. е .); — сурська (V — початок IV тис. до н. е .); б — ямково-гребінцево? кераміки (кінець V — початок IV тис. до н. е.); 7 — неоліт З а карпаття (V тис. до н. е.)

і виникають нові. Поширюються інстру менти для обробки дерева — сокири й тесла, нерідко виготовлені в техніці шлі фування. У великій кількості використо вуються крем’яні ножі, наконечники спи сів і стріл. З ’являю ться булави, інші ви роби з шліфованого каменю. Як і до цьо го, вживаю ться мікроліти. На особливу увагу заслуговує проблема виник нення керамічного посуду, що створило для лю дей можливість робити більші запаси продуктів харчування, вживати варену їжу тощо, а в резуль таті всього цього активізувало процес переходу <><>осідлого способу життя. В межах Східної Євро пи глиняний посуд з’являється на рубежі VI і V тис. до н. е. Він простий за формою, гостродонний, погано обпалений. Ліпили його з глиня них качалочок у так званий джгутовий спосіб й

обпалювали на відкритих вогнищах. До глиняного тіста домішували траву, полову, товчені чере пашки, пісок. Зовнішня поверхня посудини старан но орнаментувалася. Особливого поширення набу ли візерунки з відбитків гребінцевого штампу, прокреслених ліній, ямок, наколів.

Перехід людства на неолітичний етап розвитку не був одночасовим на різних територіях. Найбільш ранні неолітичні культури Європи з ’явилися в VI— V тис. до н. е. На Балканах це — культури Кріил — Кереиі — Старчево, Бонн, у Подунав’ї, Центральній Європі та П рикар патті — дунайська культура з лінійнострічковою керамікою. Вивчення неолітичних пам'яток на території України розпочалося ще наприкінці XIX ст..

ПЕРШ ИЙ РОЗДІЛ

однак основні групи неолітичних С Т О Я Н О К , noceлень і могильників були досліджені в період між світовими війнами (М. Я. Рудинський, М. Макаренко, Н. В. Добровольський) і після Великої Вітчизняної війни (І. Ф. Левицький, В. М. Даниленко, Д. Я. Телегін, К. К. Черниш, В. М. Непріна, М. Ф. Потушняк, О. М. Титова та ін.). На сьогодні в межах України виявлено близько 700 поселень та окремих місцезнаходжень неолі тичної епохи, а також понад 20 могильників, у тому числі й досить великих. Із певною докладністю визначено строкатий етнокультурний склад насе лення цієї доби,— строкатий як за рівнем куль турно-економічного розвитку окремих племен, так і за їхнім походженням. Виділені група культур, які з'явилися на нашій території в результаті міграцій із сусідніх земель (культури лінійнострічкової кераміки, Кріш, альфельдська), а також культури автохтонного, тобто місцевого, похо дження.

Культури прийшлих племен. Харак терною ознакою цих культур є насам перед те, що вони належ али землеробам

і скотарям, котрі вміли виготовляти ви сокоякісний тонкостінний посуд із плос ким дном і прокресленим лінійним орна ментом, а також глиняну пластику. Вони помітно відрізняються від місцевих пле мен і за складом кам’яних знарядь, і за своїм поховальним обрядом, в якому до мінували скорчені на боці трупопокладення. За антропологічними ознаками носії дунайської, крітської й альфельдської культур належ али до середземномор ської раси й відзначалися низьким зро стом і вузьким обличчям із грацильними рисами. Культура л ін ій н о - с тр іч кової кераміки, або д у н а й с ь к а . Основним районом поширення цієї культури є Центральна Європа до Рейна; представлена також у Польщі та в Україні — на Волині й Поділлі.

Д о господарської діяльності людини неолітичної доби (реконстр. та рис. П. Л. Корніенка)

ДОБА ПЕРВІСНА Кам'яні та кістяні знаряддя праці з неолітичних поселень України (рис. П. Л. Корніенка)

ПЕРШИЙ РОЗДІЛ

Матеріали неолітичних культур України: лінійно-стрічкової кераміки (і ), сурсько? (2), буго-дністровської (3). неоліту З а карпаття (4). Рис. П. Л. Корнієнка Загалом у межах України виявлено близько 40 поселень культури лінійно-стрічкової керамі ки, в тому числі на Дністрі (Незвисько, Торське), на Західній Волині (Рівне, Гнідова, Голишів, Гірка Полонка). Найсхіднішою стоянкою є Ольшаниця на р. Горинь. Поховань же відомо лише два (Баїв, Незвисько). На поселеннях досліджені на земні житла стовпової конструкції та напівзем лянки.

З Це — класична неолітична культура на шого континенту. Д атується вона другою половиною V тис. до н. е. 36

Основними заняттями населення цієї культури були землеробство та скотар ство. Розводилися всі (крім коня) основ ні види свійських тварин — вівці, кози, велика рогата худоба, свині, вирощува лися кілька видів пшениці, ячмінь, просо, вика. Мисливство відігравало дуж е не значну роль. Серед знарядь праці, виго товлених із каменю, кістки й рогу,— сокири у формі башмачної колодки, зернотерки, дрібні кам’яні інструмен ти — ножі, скребки тощо. К ераміка до сконала, кругло- й плоскодонна; поділя ється на кухонну і столову. К ухонна — товстостінна, з домішками трави в гли няному тісті, з наліпним орнаментом, столова — тонкостінна, прикрашена лі нійно-стрічковим декором. Стиль візе-

ДОБА ПЕРВІСНА

рункгв досить складний і своєрідний (нідзначимо, зокрема, спірально-меандрові й інші ком позиції). За своїми формами, технологією виготовлення та орнаментикою ця кераміка значно від різняється від посуду інш их культур, особливо м ісцевих, і становить одну з найвиразніш их палеоетнографічних рис дунайських племен. Останнім часом у Закарпатті відкриті пам’ятки ще двох культур західного походження — К р і ш та а л ь ф е л ь д с і> к о ї або р о з п и с н о ї кера м і к и , поширених на західніш их (Угорщина) та південніших (Румунія) тери торіях. На наших землях поселень куль тури Кріш відомо близько 10 (села ілставне, Рівне, урочище Мала Гора, Кіш Мі че), а альфельдських трохи більше (села Дякове, Велика Паладь, урочище Мундичтог та ін.). На поселеннях розконано напівземлянкові ж итла, зібрано численний археологічний матеріал (ке раміка, знаряддя праці, глиняні антро поморфні зображ енн я). Згадані культу ри різняться між собою особливостями кераміки й частково пластики; вони не мали спільного кореня й існували в різні часи: Кріш — у першій половині V, аль-

фельдська — у другій половині того ж і на початку IV тисячоліття до н. е. Культури автохтонного східноєвро пейського походж ення. Серед таких культур в Україні найповніше вивчені буго-дністровська, сурська, дніпро-донецька та ям ково-гребінцевої кераміки. Склалися вони головним чином на місце вій пізньомезолітичній основі під знач ними впливами ранньонеолітичного насе лення суміжних південних територій. Господарське й культурне життя автохтонних племен епохи неоліту Ук раїни характеризувалося рядом сталих ознак. В їхньом у житті майже впродовж усієї епохи переважав м исливськорибальський спосіб господарства, а деякі з них, наприклад, носії культури ямковогребінцевої кераміки, взагалі не знали відтворюючих форм господарства. К ера міка груба, товстостінна, як правило, гостродонна, прикрашена переважно штампованим орнаментом — відбитка ми палички, «гребінця» тощо. Звичайно побутувала лиш е одна форма — горщик. Серед знарядь праці переваж аю ть крем’яні — як мікро-, так і макролітичні, нерідко ще мезолітичних форм. У се редовищі дніпро-донецької культури 37

РОЗДІЛ

ПЕРШИЙ

панував обряд випростаних на спині поховань. Основним антропологічним компонентом усієї популяції був пізньокроманьйонський тип високорослих, ши роколицих людей. Буго-дністровська куль т у р а займ ала територію Середнього Дністра й Південного Буга. Основні стоянки — Саврань, Самчинці, Скибинці, Сокільці та інші на Південному Бузі (в м еж ах Вінницької та Кіровоградської областей), Сороки на Дністрі та ін. Зага лом відомо близько 60 стоянок та інших окремих пам’яток. Культура датується кінцем VI— У-м тис. до н. е. Д ля стоянки Сороки одержані радіовуглецеві дати: 4 8 8 0 ± 1 5 0 р. і 4 5 4 6 ± 1 0 0 р. до н. е. На поселеннях Саврань, Сороки та інших досліджені наземні ж итла підпрямокутної в плані форми. Крем’яний інвентар — мікролітичний; зустрічають ся трапецієподібні вкладиші. Знайдені кістяні рибальські гачки, мотики з рогу оленя, кам ’яні зсрнотерки. Кераміка — гостро- і плоскодонна, з лінійним орна ментом. На ранньому етапі розвитку культури набув особливого поширення плоскодонний посуд, прикрашений спірально-меандровим орнаментом, а на середньому з ’являється гребінцевий візе рунок. Населення Подністров’я й П обуж ж я мало прямі контакти з балканським ре гіоном, ідо засвідчується знахідками в комплексах буго-дністровської культури крішських керамічних імпортів. Цілком можливо, що саме від крішських племен буго-дністровці перейняли й відтворюючі форми господарства — землеробство і скотарство, які співіснували тут поряд із мисливством і рибальством. С у р с ь к а або с у р с ь к о - д н і Матеріали неолітичних культур України: дніпродонецької ( І ) , кримської (2), ямково-гребінцевої кераміки (3 ). Рис. П. Л. Корнієнка

ДОБА ПЕРВІСНА

провська культура датуєть ся V — початком IV тис. до н. е. Була поширена головним чином у Надпоріжжі, де виявлені її поселення на о-вах Сурський, Ш улаєвий, Стрільча Скеля поблизу Дніпропетровська, о-ві Вино градний північніше Запоріж ж я та ін. Окремі пам’ятки цієї культури відомі в П риазов’ї, на р. Оріль (Йосипівка) та на Сіверському Дінці (О лександрія). За галом виявлено понад ЗО стоянок. Основ не зан яття носіїв культури — м и сли в ство та рибальство, але на поселеннях знайдені й кістки свійських тварин — бика і свині. Найкращ е досліджені посе лення на о-вах Сурський і Ш алаєвий, де розкопано напівземлянкові житла. К ерам іка своєрідна, переважно гостродонна, зроблена з добре відмуленої глини (інколи — з домішками товчених

Рештки дерев’яного човна (1), глиняний горщик (2) та кам’яні знаряддя праці ( З— 4) дніпро-донецької культури (рис. П. Л. Корнієнка .та фото)

ПЕРШИЙ РОЗДІЛ

черепаш ок). Орнамент прокреслений або ямковий. Характерним для розгляду ваної культури є й кам’ян ий посуд — гостродонний або у вигляді ночовок, зрідка прикрашений врізним орнамен том. В інших культурах України він не зустрічається, а тому є важливою етно графічною ознакою сурських племен. Ві домі також кам’яні шліфовані тесла й дрібні кам ’яні ж знаряддя. Із розкопок стоянок походить маса кістяних предме тів — кинджали, гачки, наконечники стріл, гарпуни тощо. Т акої кількості й різноманітності виробів із кістки не зн а ла ж одна інша неолітична спільність України. П ам’ятки, деякою мірою споріднені із сурськими, відкриті в Криму (Таш Аїр, Заміль-К оба, К ая-А раси). Д ніпро-донецька культур а. Ареал її поширення охоплює все Подніпров’я, середню течію Сіверського Д інця, Полісся, Лісостепове Лівобереж ж я і Прип’ять. В Україні та Бєларусі ві домо понад 300 дніпро-донецьких посе лень і 20 могильників. З а своїм значенням і територією розселення це — основна неолітична культура в Україні. Серед її найвидатніших поселень назвемо Ігрень 8 і Собачки в Надпоріжжі, Бондариху й уроч. Гирло Осколу на Сіверському Дінці, Бузьки на Черкащині, Микільську Слобідку поблизу Києва, Грині на р. Т е терів, Литвин (у Бєларусі). На поселен нях інколи вдається простежити сліди наземних жител і відкритих вогнищ. Культура характеризується так зва ною гребінцево-наколчастою керамікою (назва дана за основними типами орна менту). Горщики — гостро- і плоскодои ні. Зрідка трапляю ться мисочки. До гли няного тіста нерідко домішували траву або пісок. Населення займалося в основному мисливством і рибальством, у південних районах — скотарством (у Надпоріжжі 40

на деяких пізніх стоянках понад 80 % остеологічного матеріалу становлять кістки свійських тварин, наприклад, би ка, свині). Знало воно й землеробство — на кераміці з поселення Віта Литовська під Києвом та з поселень Волині вияв лені відбитки зерен культурних злаків. Матеріальній культурі властиві кам’я ні (зокрема кремінні) шліфовані сокири клиноподібної форми; з кременю виго товляли ножі, скребки, наконечники стріл і списів. Знайдені також оригі нальні вироби з каменю — так звані «човники», призначення яких не з ’ясова но. Ш ироко представлені мікроліти — трапеції, пластини зі скошеним кінцем та ін. Дніпро-донецькі племена залишили по собі колективні могильники маріупольського типу, характерні для цієї спільності. Могильник, що дав назву згаданому типові, досліджений у 1930 р. на території заводу «Азовсталь» (Маріуполь). Він являє собою довгу (28 м) і вузьку яму завглиб шки понад 1 м, де в ряд і в кілька ярусів заля гало 120 поховань, засипаних порошком червоної вохри. Померлих укладали у випростаному стані на спині. їх супроводжував багатий поховальний інвентар: прикраси, вирізьблені з іклів кабана, кіст ки та каменю, крем’яні ножі, скребки, сокири та ін. У двох випадках при кістяках виявлені кам’яні булави досконалої роботи, з ціліндричним отво ром для держака. Особливо відзначимо знахідки перших прикрас із міді. Пізніше були досліджені й інші могильники цього типу — Микільський, Василівський 2, Вовнизький 1 і 2, Вільиянський (у Надпоріжжі), Лисогірський (нижче м. Запоріж ж я), Дереївський 1 (поблизу Кременчука), Йосипівський (на р. Оріль), Ясинуватський та ін. В Микільському й Лисогірському збереглася типова для цього ра йону гребінцево-наколчаста кераміка.

Н осії дніпро-донецької культури були досить високими на зріст, кремезними, широколицими й належали до пізньокроманьйонської раси (за А. Ф. Дебецем, Т. С. Кондукторовою, І. Й. Гохманом, І. Д. Потєхіною та ін.); склалася ця культура в середовищі пізньомезолітичних племен, насамперед дніпро-прип’ят-

ДОБА

тарство. Численні поселення й окремі могильники цих лісових м исливців і ри-

ПЕРВІСНА

ських, донецьких і, можливо, пізньорогалицьких. Імпульси неолітичних впливів надходили, ймовірно, і від ранніх неолі тичних культур, зокрема буго-дністровської. Про це свідчить значна близькість орнаментальних мотивів раннього дніпро-донецького й буго-дністровського посуду (Завалівка, М икільська Слобідка та ін.). Дніпро-донецька культура існувала протягом щонайменше 2 тис. років (із V по III тис. до н. е.). В її розвитку виді ляю ться три етапи — ранній, середній і пізній. На середньому етапі пам’ятки розпадаються на кілька культурно-територіальних варіантів; на думку деяких дослідників (В. М. Даниденко, О. М. Титова та ін.), останні складають окремі культури, з-поміж яких найчіткіше окреслюються надпорізька, києво-черкаська, донецька, волин ська, східнополіська, верхньодніпровська, лисогубівська (на наш погляд, вони репрезентують собою окремі племена дні про-донецької спіль ності). На заключному етапі розвитку дніпродонецьких племен їхня територія значно скоро чується, а пам’ятки розпадаються на окремі локальні типи.

Культура ямково-гребін ц е в о ї к е р а м і к и вважається в нео літі України найарха'ічнішою. ї ї носіям не було відоме ні землеробство, ні скоМаріупольський могильник неолітичного часу (рис. П. Л. Корнієнка): І — одне з поховань із залишками вбрання, оздобленого кістяними пластинами; 2 — загальний план могильника; і — реконструкція дерев'яних надмогильних споруц (за М. М акаренком)

ПЕРШИЙ РОЗДІЛ

План Ясинуватського неолітичного могильника в Надпоріжжі (розкопки Д. Я. Телегіна). Рис. П. Л. Корніенка

балок розташ овувалися на величезних обширах Східної Європи. Займаючи весь Волзько-Окський басейн, вони поширю ються далі на північ, аж до Карелії включно. П ам’ятки культури ямково-гребінцевої кераміки в межах України становлять окрему територіальну групу, що охоплює Чернігівську, Сумську, Харківську й частково Полтавську області. Південний рубіж їх розповсюдження проходить по лінії Чернігів — Полтава — 42

Слов’янськ; подекуди вони, однак, про никають і далі на південь. Близько 70 по селень культури ямково-гребінцевої ке раміки виявлені на Десні, Сеймі, Ворсклі, Пслі, Сулі, Сіверському Дінці, Орелі. Кераміка виклю чно гостродонна, прикрашена ям ковим і гребінцевим орна ментом, що й дав назву самій культурі. Варто підкреслити деяку неоднорідність пам’яток Північного Сходу України, де визначаються регіони з переважанням в орнаментиці посуду ромбічних ямок,

Отже, в неолітичну епоху на території Украї ни існувало близько десяти окремих племінних груп, серед яких кількісно переважали автохтонні. Через нерівномірність історичного розвитку части на з них зберегла неолітичний спосіб життя й господарства аж до появи на наших землях насе лення мідного віку. Тривалий час — із VI по III тис. до н. е.— культури неоліту й енеоліту співіснува ли, займаючи суміжні території. Тому всі історич ні події в цю нео-енеолітичну добу відбувалися не лише в середовищі самих неолітичних племен, а й у всьому нео-енеолітичному суспільстві України.

Виникнення та ранні етапи розвитку землеробства і скотарства на території України. Перші прояви відтворюючих форм господарства на території Украї ни, зокрема початок приручення тва рин, належ ать ще до мезолітичної епо хи. Цим же часом у країнах Стародав нього Сходу фіксуються й перші спроби вирощ ування злаків (даний період у розвитку лю дства інколи називаю ть безкерамічним неолітом). Проте остаточне закріплення землеробства і скотарства в побуті древнього населення сталося пізніше. О ціню ю чи значення переходу «ід привласню ю чих форм господарства (мисливства, рибальства, збиральни цтва) до відтворюючих, який відбувся шгалом у неоліті, дослідники назива

Як відомо, культурні злаки походять в основному із зон підвищених ділянок субтропіків Південно-Західної Азії та Північно-Східної Афри ки, тобто звідтіля, де вони зустрічаються в дикому стані. Виходячи з аналізу видового складу злаків у культурах неоліту й енеоліту України, Мол дови та сусідніх територій, можна твердити про два ш ляхи проникнення землеробства на наші землі. Один із них пролягав через Балкани й Нижнє Подунав’я (звідки землеробство перейняло

ДОБА

ють цей процес «неолітичною револю цією». Епіцентром зародж ення зем лероб ства і скотарства був Схід (західні схили Іранського плоскогір’я, Мала Азія, П але сти н а). Саме тут розташовуються посе лення, де відкриті найдавніші рештки культурних злаків і сліди доместикації тварин. За методом С 14 вони датую ться IX — VII тис. до н. е. Згодом культурні злаки та свійські тварини з ’явилися й на інших територіях Старого Світу: в Серед ній Азії, Прикаспії, на Балканах, у Схід ній Європі, в тому числі й у меж ах сучас ної України. З е м л е р о б с т в о виникло із зби ральництва, яким займалися переважно жінки. Поступово вони перейшли від збирання корисних рослин до їх вирощу вання. Поява культурних злаків на тери торії У країни відноситься до ранньонеолітичного часу. Відбитки зерен (пшениці трьох сортів, ячменю, проса) на кераміці знайдено на поселеннях буго-дністровської культури Сороки, Руптура та ін. Всі названі види, а також овес, вика й жито, культивувалися і носіями культури лінійно-стрічкової кераміки. Відбитки зе рен ячменю та пшениці збереглися на кераміці раннього етапу дніпро-донецької культури (Віта Литовська під К иє вом, Розничі, Коник, Оболонь та інші на Волині). Про становлення землероб ства в Україні вже в середині V— IV тис. до н. е. свідчать і специфічні знаряддя праці неолітичного часу — зернотерки, серпи, мотики тощо.

ПЕРВІСНА

тоді як на Сеймі та Лівобереж ж і орна ментальна ям ка має більш округлу ф ор му. Серед знарядь праці виділяються виготовлені з кременю й кварциту великі сокири, ножі, скребки, наконечники спи сів, кістяні та рогові наконечники стріл, гарпунів тощо. В меж ах України поховання висвіт люваної культури невідомі. Поодинокі випростані на спині поховання, нерідко посилані порошком червоної вохри, від криті у Волзько-Окському басейні. Н осіями культури були північні євро пеоїди, інколи з монголоїдною доміш кою. Антропологічно це населення трохи подібне до дніпро-донецького.

ПЕРШИЙ РОЗДІЛ

населення буго-дністровської культури, в якій склад злаків був ідентичний балканському), дру гий — із Центральної Європи в обхід Карпат із півночі (він пов’язується з проникненням на тери торію України дунайських племен культури лінійно-стрічкової кераміки, в якій асортимент злаків був ширший, ніж у буго-дністровців, і включав також овес, вику, жито та ін.).

С к о т а р с т в о виникло із мислив ства й було справою чоловіків. В неоліті були приручені майж е всі великі госпо дарські тварини — бик, свиня, коза, вів ця. Ш ляхи й послідовність приручення в різних місцях відбувалися неоднаково. К о ня одомашнили вже в мідному віці. Як свідчать численні факти, першими свійськими тваринами на Передньому Сході — якщо не рахувати собаки, відо мого, нагадаємо, ще в мезоліті — стали вівця та коза. Значно пізніше в цьому регіоні одомашнили бика і свиню. В Єв ропі кістки перших приручених тварин виявлені на Балканах, зокрема в ранніх шарах Аргіси, Ніа Нікомеді (VII тис. до н. е .). В Степовому Подніпров’ї, Подністров’ї та Криму найдавніші сліди доместикації бика й свині простежують ся в матеріалах ще докерамічного часу.

Так, на площі мезолітичного могильника Василівський III знайдені кістки бика великої породи, що, на думку І. Г. Підо плічка, має ознаки приручення, а серед фауністичних решток мезолітичної сто янки Гиржеве, за В. І. Бібіковою, є кіст ки бика з такими ж ознаками. Велику кількість кісток свині виявлено і в мезолі тичних шарах Криму. Значно більше даних характеризують склад культурного стада в меж ах Украї ни й Молдови за неолітичної доби. Н а самперед слід згадати поселення Сороки в Молдові, в ранніх керамічних шарах якого (4480 р. до н. е.) відкриті кістки свині та бика. Остеологічні рештки останнього з ознаками ранньої домести кації (за В. І. Бібіковою) засвідчені в пам’ятках буго-дністровської культу ри — у відповідних археологічних шарах Базькового й Митькового островів. Серед фауністичних знахідок поселення на о-ві Сурському в Надпоріжжі ідентифіковані кістки собаки, свині, бика, в ранньонеолітичному горизонті стоянки Ігрень 8 та на стоянці Ігрень 5 поблизу Дніпро петровська — бика. Отже, мож на вваж а ти цілком доведеною наявність свій

Топографія розташування неолітичних поселень у долині р. Сіверський Донець поблизу м. Ізюм (фото /. Ф. Левицького)

4. К У Л Ь Т У Р А Н А С Е Л Е Н Н Я М І Д Н О Г О В ІК У

М ідний вік, або енеоліт, або халколіт (лат. «енеос», давньогр. «халкос» — мідь), в меж ах України датується IV — III тис. до н. е. В країнах Стародавнього Сходу енеоліт склався більш ніж на 1000 років раніше. З епохою міді в житті людства по в’язана велика кількість відкриттів і нововведень. У цей час з ’являю ться пер ші металеві вироби — мідні та золоті. Спочатку використовували самородну мідь, а знаряддя з неї виковувалися. Згодом навчилися виплавляти цей метал із руди. Виникають копальні. В Україні давні копальні мідної руди відомі в Д он басі поблизу сіл Клинове, Пилипчатине та інших Артемівського району. Основними заняттями тогочасного населення стають землеробство і скотар ство. Зароджується орне землеробство з використанням тяглової сили бика. Було винайдене колесо, а відтак з ’я в л я

ється колісний транспорт (із запряж е ними бикам и). Зображ ення двоколісних дерев’яних гарб є на плитах К ам ’яної Могили. Велика кількість залиш ків таких гарб розкопана в курганах ям ної куль тури. Вдосконалюється керамічне виробни цтво, виникають гончарні печі, виявлені, зокрема, у трипільців (с. Ж ванець на Хмельниччині). Поширюються прядіння і ткацтво, що підтверджується числен ними матеріалами з розкопок поселень культур: трипільської, лійчастого посуду та ін. Продовжує розвиватися глиняна пластика (Трипілля, Гумельниця), в азово-чорноморських степах та в Криму з ’являється монументальна кам’яна скульптура у вигляді антропоморфних стел. В енеоліті складається обряд курган них поховань, що набув особливого по ширення у степовій частині Європи та 45

ДОБА

торі'і України тісно перепліталися як екзогенні (зо вн іш н і), так і ендогенні (внутрішні) чинники. Переважали, оче видно, перші. Вони виражалися в таких, зокрема, явищах: 1) проникнення на наші землі груп племен, що вже опану вали і землеробство, і скотарство; 2) з а позичення місцевим населенням ідей і понять про суть цих економічних від криттів (ідеї скотарства взагалі); 3) от римання готових імпортів у вигляді де яких доместикованих тварин (вівці, кози) й культурних злаків. Прояви ендо генного культурного розвитку простеж у ються в конкретних ш ляхах утілення сприйнятих ідей, в їх удосконаленні й розвитку (наприклад, у приручеіші міс цевих тварин — свині, бика, а пізніше й коня, акліматизації імпортованих рос лин тощ о).

ПЕРВІСНА

ських свині й бика в ранньонеолітичних (V — IV тис. до н. с.) культурах України та Молдови, зокрема в бугодністровській, сурській і на ранньому етапі дніпро-донецької. З усього сказаного випливає, що на території України й Молдови першими прирученими тваринами (якщ о не раху вати, повторимо, собаки) були свиня та бик, які з ’явилися тут ще в докерамічний час, в усякому разі, в V II— VI тис. до н. е. Наприкінці V — в IV тис. до н. е. вже одомашнені вівці й кози, кістки яких трапляю ться, зокрема, в пам’ятках куль тур лінійно-стрічкової кераміки, трипіль ської та ін. К оня в основному приру чили, нагадаємо, вже в наступну, енеолітичну епоху. Таким чином, у ході складання від творюючих форм господарства на тери-

ПЕРШИЙ РОЗДІЛ

Культури мідного віку на території України (упорядкування карги Д. Я. Телегіна, рис. М. М. Ієвлєва): / — трипільська (IV — III ти с. до н. е.); 2 — лійчастого посуду (2600— 2300 рр. до н. е.); З — ямково-грсбіннсвої кераміки (IV — III тис. до и. е .) ; 4 — мідний вік Зак арп аття (друга половина IV тис. до и. е->; 5 — Гумельниця (IV тис. до н. е .); б — середньостогівська (3 500—2500 рр. до н. е .); 7 — нижньомихайлівсько-кемі-обинська (3 5 0 0 — 1800 рр. до н. е .); 8 — кулястих ам ф ор (2300— 2000 рр. до н. с.)

Азії. Спостерігаються помітні зміни в соціальній структурі суспільства: визрі вають умови для майнового розш аруван ня та виділення родоплем інної верхівки, зокрема вождів, посилюється інститут батьківського права в роді, племені. З цієї доби відомі перші заможні поховання усатівського типу (поблизу Одеси). На майнову нерівність і розвиток ремесла вказують і скарби крем’яних шліфованих і мід них виробів, які в ті часи цінувалися дуже високо. Два скарби мідних речей трипільської культури походять, наприклад, із Подністров’я: один — із с. Карбуна в Молдові, інший — із с. Городниця Івано-Франківської області. В с. Кислицьке на Вінниччині знайдено скарб (очевидно, пізньотрипільського часу) у складі більш як 20 кремінних теслярських сокир. На Півдні України виникають

групи висококваліфікованих майстрів крем’яної справи (Новоданилівка), вироби яких ідуть на обмін.

Економічне розш арування населення, зосередж ення в руках окремих родових верств громадських багатств (зокрема худоби), боротьба за п асо в и сь к а— все це призводить до міжплемінних сути чок, що, в свою чергу, спричинюється до спорудження перш их ук р іп лен и х по селень: Поливанів Яр на Дністрі, М ихай лівське на Нижньому Дніпрі, М аяки по близу Одеси, Козаровичі на Київщині та ін. В епоху міді й бронзи значно поширюються бойові молоти й сокиримолоти,— вочевидь, основна зброя близького бою. Спочатку вони виготов

У розвитку Трипілля за періодизацією Т. С. Пассек виділяють три періоди: ранній (А) — по селення Лука-Врублівецька, ґринівка, Бернашівка на Дністрі та ін.: середній (В) — Володимирівка на Синюсі, Коломийщина поблизу Києва та ін.; пізній (С) — Жванець, Козаровичі, Усатове (те п е р — територія Одеси), Городськ на Волині, Софіївка на Київському Подніпров’ї та ін. Значний вклад у вивчення трипільської культури в повоєнні роки внесли К. К. Черниш, Т. С. Мовша, В. Г. Збенович, П. О. Круц, О. В. Цвек та інші науковці.

Свої будинки — одно- або двоповер хові — трипільці споруджували з глини на дерев’яному каркасі. Вони мали підпрямокутну в плані форму розміром від 20 до 150 м 2. Покрівля, як правило, дво схила. Приміщення звичайно поділялися на дві або більше кімнат, в яких нерідко розташ овувалися печі або відкриті вогни ща. Забудова поселень здійснювалася по колу, із загоном для худоби в центрі (В олодимирівка). На поселенні Майданецьке (Ч еркащ ина) площею 300— 400 га будинки стояли 10-ма концентрич ними колами, розділеними радіальними вулицями; заф іксовано близько 2 тис. жител. Такі самі поселення-гіганти, що їх умовно називають «протомістами», відкриті й поблизу сіл Доброводи й Т алянки (Ч еркащ ина). Одним із найкращ их проявів матері ального та культурного розвитку три пільців було їхнє керамічне виробни цтво. Посуд ділиться на дві великі групи: кухонний і столовий. Кухонний — про 47

ДОБА

Трипільська та гумельн и ц ь к а к у л ь т у р и . Численні па м’ятки трипільської культури, яка була відкрита ще наприкінці XIX ст. В. В. Хвойкою, займали в IV — першій поло вині III тис. до н. е. все Лісостепове П равобереж ж я й Подністров’я, а на піз ньому етапі існування культури пошири лися на Волинь і в Степове Причорно мор’я. На сьогодні в меж ах України та Молдови відомі сотні трипільських посе лень.

ПЕРВІСНА

лялися тільки з рогу оленя, а згодом — переваж но з каменю. Ще наприкінці не оліту з ’являю ться символи влади вождів та інших представників родоплемінної знаті — кам’ян і булави. В мідному віці їхня кількість збільшується, урізноманіт нюються типи (відзначимо, наприклад, так звані скіпетри у вигляді голови коня, бика тощ о). Як і в неолітичну епоху, в мідному віці територію України заселяли дві ос новні групи племен. Першу складали прийш лі зем лероби з високою рільниць кою культурою, котрі займали Право береж ж я, другу — місцеві скотарі, які мешкали на степових і лісостепових обширах українського Півдня й Південного Сходу. Т аку поляризацію населення мід ного віку з точки зору основних форм ведення господарства вважають перш им великим суспільним поділом праці. Енеолітичне населення Л ісостепо вого П равобереж ж я, Волині та Поділля. До землеробсько-скотарських культур західного походж ення, які в IV— III тис. до н. е. з ’явилися на території сучасної України, належ ать трипільська, гумельницька та лендельська, а також культури лійчастого посуду й кулястих амфор. На наші землі вони просувалися двома ш ляхами: з Нижнього Подунав’я й Б ал кан (Трипілля, Гумельниця) та з Цент ральної Європи в обхід К арпат із пів ночі (Лендель, культури лійчастого посу ду й кулястих ам ф ор). Д ля всіх цих культур є характерним високий рівень матеріального виробництва, що відбивав ся, зокрема, в досконалому на той час житлобудівництві, різноманітній пласти ці тощо. В результаті зіставлень архео логічних і лінгвістичних (гідроніміч них) даних можна припустити, що за етнічним складом трипільці були прафракійцями, а лендельці й носії культу ри кулястих амфор — праіллірійцями (О. М. Трубачов, Д. Я. Телегін).

ПЕРШИЙ РОЗДІЛ

стий за формами, виготовлявся з глини з домішкою шамоту (товчених череп-

ків) або подрібненої черепашки; орна мент небагатий і складається з окремих наліпів, «перлин» і «розчісів» на шийці. Столовий ж е значно досконаліший. Він виготовлявся з відмуленої глини; випал пічний, дуже добрий. Типи — найрізно манітніші: горщики, миски, глечики, на кривки, так звані біноклеподібні посуди ни та >и. Орнамент переважно спіральномеандровий. На ранніх етапах існування трипільської культури він прокреслював ся на вогкій глині, пізніше виконувався Кам'яні антропоморфні стелі мідного віку з розписами та вирізьбленими символічними зображеннями (рис. П. Л. Корнієнка)

ДОБА ПЕРВІСНА

чорною, бурою, рідше — білою фарбами; на середньому етапі поширився полі хромний, на пізньому — монохромний розпис. Серед орнаментальних схем трапляю ться зображ ення людей і тварин. Особливого розвитку у трипільців на була пластика. Вони виліплювали з глини жіночі статуетки, фігурки тварин, моделі жител, олтарів т.ощо. Разом із керамі кою ці чудові вироби образотворчого мистецтва є яскравою етнографіч ною ознакою трипільської спіль ності. Зн аряддя праці виготовлялися переважно з каменю (зокрема з крем еню ), кістки, рогу. Метале вих виробів відносно мало.

ПЕРШИЙ РОЗДІЛ

Скарб кремінних сокир-долот міцного віку із с. Кислицьке на Вінниччині (рис. П. Л. Корнієнка за фото) На пізньому етапі трипільська культура зазна ла великих змін: підноситься роль скотарства, спрощується житлобудівництво, зменшується кіль кість розписної кераміки, в гончарстві поширюєть ся шнуровий орнамент, пластика дедалі більше сти лізується й поступово взагалі щезає. Виникають досить сталі за характером культурного комплек' су типи пам’яток — усатівський, городський, софїівський, котрі різняться між собою не лише за складом кераміки, а й за обрядом поховань, плас тикою тощо. Деякі дослідники вбачають у цих типах окремі культури.

Пам’ятки культури Гумельниця відо мі в Північно-Західному Причорномор’ї, зокрема в Одеській області та в Молдові (Озерне, Болград, Вулканешти та ін.); у Н ижньому Попрутті гумельницькі пле мена тривалий час межували з трипіль цями. Але основний район їхнього роз селення містився на території сучас них Румунії та Болгарії. Як і трипіль ська, гумельницька культура характери зується землеробсько-скотарським на прямом господарства й розвиненою ма теріальною культурою, зокрема житло будівництвом. Разом із тим є й помітні відмінності. Так, у гончарному комп 50

лексі Гумельниці переваж ає чорнолискована й канельована кераміка, розпис ного ж посуду значно менше, ніж у Три піллі. Саме ці особливості орнаментації, я к і відмінності в характері глиняної пластики, дають підстави виділяти гу м ельницькі пам’ятки в окрему культуру. Гумельниця вирізняється також своє рідним набором глиняних і кістяних аму летів. Д еякі з них уважаю ться стилізо ваними зображ еннями лю дської постаті, інші ж тлумачаться як частина примі тивного сонячного годинника. В антропологічному плані серед но сіїв гумельницької й трипільської куль тур переваж ав середземноморський тип грацильних, вузьколицих людей. У пів нічних районах території, зайнятої три пільцями, серед останніх зустрічаються також європеоїди, близькі до місцевого дніпро-донецького населення Подніпро в’я. Культури лендельська, л і й ч а с т о г о посуду та к у л я с т и х а м ф о р . Змінюючи одна одну,

ці культури існували протягом IV— III тис. до н. е. на Галичині, Поділлі й Волині. Вони проникли сюди із Заходу в обхід К арпат із півночі. Основний внесок у вивчення їхніх пам’яток зроби ли Ю. М. Захарук, І. К. Свешников, М. А. Пелещишин та ін. Лендельська культура, датована се рединою — другою половиною IV тис. до н. е., представлена у нас поселеннями Зимне, Гоща, Листвин та іншими (всього понад ЗО), а також кількома невеликими могильниками. Поселення знаходилися я к на висо ких мисах, так і на низинах; деякі з них мали укріплення. В розвитку цих племен виділяються два послідовні етапи — ран ній і пізній, що розрізняю ться голов ним чином за складом кераміки, деяких знарядь праці, прикрас та за деталями поховального обряду. Д ля раннього ета пу характерним є розписний посуд, який потім зникає. В цілому лендельській культурі властива досконала за техні кою виготовлення' й формами кераміки'. округлотілі амфори двох типів, біконічні горщики, миски з характерними висту пами або вушками, чаші на високому під доні тощо. Посуд виліплювався з чистої глини випал добрий. Орнаментація, якщо не брати до уваги рідкісну для цієї Знайдені в похованнях кам'яні зоо- та антропо морфні скіпетри — символи влади вождів епохи мі ді (рис. П. Л. Корнієнка)

ПЕРШИЙ РОЗДІЛ

Глиняні модельки трипільських жител (рис. П. Л. Корнієнка): І — Розсохуватка (Ч еркащ ин а); 2 — Черкасів Сад (О дещ ина); З — Володимирівна (Кіровоградщ ина); 4 — Полудня (Ч еркащ ина)

ДОБА ПЕРВІСНА Зразки розпису трипільського поліхромного посуду (рис. Г1. Л. Корнієнка за Т. В. Ткачуком)

ПЕРШИЙ РОЗДІЛ

Антропоморфні глиняні статуетки з трипільських поселень (рис. П. Л. Корнієнка)

ДОБА ПЕРВІСНА

культури розписну кераміку, загалом бід на (окремі наліпи, насічки по зрізу ві нець, ряди поодиноких наколів). Знаряд дя праці — ножі, скребки, скобелі — переважно кремінні. Відомі також кам’я ні зернотерки, сокири-молоти з рогу оле ня. Мідні речі трапляю ться рідко (це головним чином прикраси — кільця, на миста) . П оховання (Амбуків, Кукезів, Голи шів, Звенигород) містять кістяки, скор чені, як правило, на боці. Небіжчиків супроводжували посуд, прикраси, зн а ряддя праці. Культура лійчастого посуду в межах України була поширена на території Львівської й Волинської областей, де виМатеріали усатівської культури (рис. П. Л. Корнієнка за розкопками В. Г. Петренка): І — план підкурганного поховання; 2 — 3 — розписна кера міка. знаряддя праці та озброення, прикраси; 4 — вигляд кургану під час розкопок

ПЕРШИЙ РОЗДІЛ

явлено понад 40 її поселень (Зимне, Л еж ниця, Винники та ін .). Д атується першою половиною III тис. до н. е. Р оз таш ування поселень досить своєрідне — вони локалізувалися здебільшого на ми сах високих корінних берегів річок або на плато, що зумовлювалося необхід ністю їх захисту. Під час розкопок тут часом виявляю ть залиш ки фортиф іка ційних с п о р у д — валів і ровів (Зим не). Основним заняттям населення куль тури лійчастого посуду (як і лендельців) були землеробство і скотарство. В матеріальній культурі переважають крем’яні знаряддя; вироби з металу трап ляю ться рідко. З кременю виготовляли великі ножі, шліфовані, чотирикутні в перетині сокири, вістря до стріл і дроти ків тощо. Знайдено кам’яні бойові сокири-молоти, кам’яні ж зернотерки, мідні сокири. Д ля кераміки характерні ши рокогорлі форми з розширеними (лійчастими) вінцями, звідки й походить сама назва культури. Посуд відносно тонко стінний, добре випалений; гончарний комплекс репрезентують горщики, ам ф о ри, черпаки, друшляки. Орнаментація небагата, але досить характерна: візеру нок розміщувався лиш е у верхній части ні посудини, найчастіше це — один гори зонтальний валик або наліпи, схожі на літери М, Л. Трапляється і штампова ний орнамент, з ’являється шнуровий. Небіжчиків ховали як під невисокими курганами, так і в безкурганних (так званих грунтових) могильниках. Основ ним обрядом поховання було випростане на спині трупопокладення. Численні знахідки скульптурних зо браж ень барана й невеликих вотивних бойових сокир-молотів даю ть підстави вважати, що носії культури лійчастого посуду п о кло няли ся тваринам і силам природи (зокрема, грому й блискавці). Культура кулястих амфор, для якої характерні мегалітичні споруди, займала 56

у другій половині III тис. до н. е. тери торію Волині й Поділля. На Сході її пам’ятки виявлені в Київській області, на Заході — в Польщі, Чехії, Словаччині, у східних районах Німеччини. В межах наш ої країни культура представлена в основному похованнями (села К олодяж не, Довге, Увисла, Хартонівці та ін.). Вони здійсню валися під невисокими кур ганами або — значно частіше — без них, але в обох випадках обов’язково в гроб ницях, складених із великих кам’яних брил (такі гробниці являю ть собою мега літичні споруди — дольм ени). Серед посуду найпоширеніші вузько горлі кулясті амфори (звідси й сама назва культури), широкогорлі горщики й келихи, а також накривки з високим бортиком. На плічках ам фор і горщиків завжди є по два або чотири вушка. Орнамент наносився лиш е на верхню частину посу дин (за винятком накривок, прикраше них і.о всій своїй поверхні). Мотиви вперунку досить складні і включають гори зонтальні ряди, смуги, зигзаги, шеврони, фестони тощо. Основним і найхарактер нішим орнаментальним елементом є від битки прямокутного чи напівкруглого штампа у вигляді риб’ячої луски; поши рені також відбитки шнура. Своєрідної риси висвітлюваній куль турі надають прикраси, з-поміж яких чимало виготовлено з бурштину. Особли во цікаві кістяні напівкруглі пряжки, звичайно пишно орнаментовані. В похо ванні поблизу с. Івання на Рівненщині (розкопки І. К. Свешникова) знайдено бурштиновий диск із прокресленими зо браж енням и людських постатей й отво ром у центрі. Г оловною формою господарства культури кулястих амфор було скотар ство; землеробство відігравало меншу роль, ніж у культур лендельської й лій частого посуду.

Матеріали культури П. Л. Корнієнка)

Гумельниця

(рис.

ДОБА

Культури скотарського населення степової зони. На Середньому й Н ижньо му Подніпров’ї, Степовому Лівобережжі, в Причорномор’ї та Криму в мідному віці розвивалися три основні скотарські куль тури — середньостогівська, нижньомихайлівсько-кемі-обинська (д ал і— МКО) та ямна. Розрізняючись між собою за характером матеріальної культури, всі разом вони відрізнялися від енеолітич них культур П равобережжя, Волині й Закарпаття. Ж итлобудування в степу було розвинене слабо, поселень відомо мало; кераміка примітивна, переважно гостродонна; пластика майж е відсутня. О бряд поховання — скорчене на спині, посилане вохрою трупопокладення. Тут на рубежі IV— III тис. до н. е. з ’явилися перш і кургани. Вважають, що носії зга даних культур належ ать до індоіран ської групи індоєвропейців. Вивченням степових племен мідного віку України займалися й займаю ться В. О. Г ородцов, О. Ф. Лагодовська, А. В. Добровольський, О. Г. Ш апош ни кова, А. О. Щ епинський, Д. Я. Телегін та інші дослідники. С е р е д н ь о с т о г і в с ь к а куль тура датується другою половиною IV — початком III тис. до н. е. Існу вала в лісостеповій і степовій зонах межиріччя Дніпра й Дону. Окремі її пам’ятки виявлені на захід від Дніпра, зокрема в меж ах Кіровоградської обла сті. На сьогодні відомо близько 100 посе лень, могильників, поховань або окремих знахідок. Серед найповніше дослідж е них — поселення та могильник у с. Д ереївка поблизу Кременчука на Дніпрі, поселення Середній Стіг, поселення й могильник Олександрія на Осколі, посе лення Костянтинівка на Нижньому Дону та ін. Виділені два основні етапи роз витку цієї культури — дош нуровий і шнуровий, або дереівський. Останній розпочинається на рубежі IV — III тис.

ПЕРВІСНА

За рівнем соціально-економічного й духов ного розвитку до енеолітичних племен Волині та Поділля наближується населення мідного віку З а карпаття. Останніми роками тут виділені дві куль тури цього періоду —п о л г а р с ь к а т а б а д е н с ь к а , виявлені 12 поселень першої (Берегове, Дрисине та ін.) і близько 10 — другої (Великі Лази, Ставлинець та ін.) культур. Основний район поширення їхніх пам’яток знаходиться на Серед ньому Подунав’ї та в Центральній Європі, звідки вони й проникли на Українське Закарпаття.

ПЕРШИЙ РОЗДІЛ

Матеріали культур: лійчастого посуду (І ), лендельської (2), кулястих амфор (3). Рис. П. Л. Корнієнка

до н. е. з появою шнурового орнаменту. К ерам іка середньостогівської куль тури майж е виключно гостродонна (гор щики, глечики), лиш е частина мисок має плоске дно. Орнамент — гребінце вий штамп, прокреслені лінії — наносив ся на верхню частину посудини. На по чатку III тис. до н. е. в середньостогів58

ській гончарній орнаментиці виникає шнуровий відбиток, що потім поширився в культурах епохи міді — бронзи Європи. Знаряддя праці і зброя виготовлялися з кременю (нож і, скребки, наконечники дротиків і стріл) або з іншого каменю (зернотерки), з рогу й кістки (мотики, лощила, рибальські гачки, бойові молоти, п салії). На Дереївському поселенні ви явлені зразки глиняної пластики — ж і ночі статуетки, фігурки тварин тощо. П оховання середньостогівської куль тури поодинокі, виконані в простих ямах; звичайно вони ще безкурганні, хоч поява перших невеликих насипів над могилами цього часу а ж ніяк не виключається. Не біжчиків укладали в скорченому стані з підібганими колінами догори ногами. Нерідко їх посипали червоною вохрою. Супровідний інвентар — посуд, знаряддя праці тощо. Виключна роль середньостогівців в історії населення мідного віку України полягає в тому, що вони вперше в Європі приручили коня (ареал

ДОБА ПЕРВІСНА доместикації — степи Євразії від Дніпра до Пів нічного Казахстану), диким предком якого, за хромосомною теорією, був тарпан (Ш . Беконі). Важливі дані для з’ясування питання щодо при ручення цієї тварини були одержані при розкоп ках Дереївського поселення середньостогівської культури, де близько 70 % остеологічного мате ріалу становили кістки свійського кони; тут знайдені також рогові псалії, культове похован ня черепа жеребця і двох собак. За радіокарбоннии методом поселення датується кінцем IV — по чатком III тис. до н. е.

Н и ж н ь о м и х а й л і в с ь к о кемі-обинська культура (М КО) сформувалася на початку III тис. до н. е. й побутувала до середини II тис. до н. е., тобто пізні етапи її розвитку (К ем і-О ба) належ ать уж е до епохи бронзи. Н аселення цієї культури досягло великих успіхів в обробці каменю і ство рило перш і на території У країни м ону ментальні кам’ян і скульптури. В його се редовищі склався характерний обряд по ховання в кам’я н и х скринях, нерідко розписаних фарбами. К ераміка темного кольору; тісто з домішкою товченої че репашки. Горщики та амфори округлотілі, дно плоске; орнамент — у вигляді окремих рядів насічок або відбитків шнура.

________________________________ [К В розвитку МКО виділяються два пе ріоди: ранній (нижньомихайлівський) і пізній (кемі-обинський), що розгляда ються іноді як окремі історико-культурні явища — «пам’ятки нижньомихайлівського типу» та «кемі-обинська куль тура». Основним джерелом для вивчення МКО є під курганні могили, яких виявле59

ПЕРШИЙ РОЗДІЛ

Знаряддя праці з кременю, кістки й рогу, кераміка та глиняна пластика середньостогівської культури (рис. П. Л. Корнієнка)

ДОБА ПЕРВІСНА Підкургаині поховання в кам’яних скринях і кромлеху кемі-обинського етапу роз витку МКО (рис. П. Л. Корнієнка за Ю. О. Ш иловим): І — сучасний вигляд кемі-обинського кургану; 2 — вигляд розколу; З — план і розріз комплексу похо вань; 4 — кам 'ян і плити з кромлеху із зооморфними зображ еннями; 5 — кам 'яна скриня й розю ртка її розпису

ПЕРШИЙ

Н а М ихайлівському (Херсонщина) ба гатошаровому поселенні розкриті чотири напівземлянкових житла. Серед кам’я них, зокрема крем’яних, виробів виділя-

РОЗДІЛ

но вж е кілька сотень. Під насипами не рідко трапляю ться кам’яні обкладкикрепіди і кромлехи. Поселень відомо небагато, розкопані ж узагалі одиниці.

Уявний вигляд курганного могильни ка мідного віку поблизу с. Вербівка (Черкащина) та кам’яні брили з об кладки одного з курганів із вирізьб леними на них символічними зобра женнями (рис. П. Л. Корніенка за матеріалами публікацій)

ються наконечники списів і стріл підтрикутної форми, ножі-серпи, бойові сокири-молоти (останні виготовлені в доско налій техніці й інколи прикрашені рель єфним орнаментом). Металеві (м ідні) знаряддя численніші й різноманітніші, ніж у сусідніх племен (наприклад, ям ни х). Це — провушні сокири, тесла, своєрідні вироби у вигляді двозубої ви делки, наконечники стріл, браслети тощо. Я м н а к у л ь т у р а — одна з найвідоміших спільностей мідного віку степо вого Півдня Східної Європи; поширена була від Д ністра до Зауралля. Виділена В. О. Городцовим ще наприкінці XIX ст. за результатами розкопок курганів у ба сейні Сіверського Д інця, поблизу м. Ізюм та на р. Бахмут. Названа так за типом поховань у грунтових ям а х, яких на сьо годні лиш е в Україні відомо близько 10 тис. Д ослідж ене одне поселення — згадуване вище М ихайлівське (матеріали 62

З появою в степах Східної Європи племен ямної культури тут набуває масового характеру курганний обряд поховання. На ранньому етапі існування ямників їхні кургани були невеликі, а на пізньому досягають висоти понад 10 м. На сипи споруджувалися, як правило, в декілька Поховання ямної культури з рештками дерев’я ної гарби: І —2 — план і загальний вигляд поховального комплексу (реконстр. та рис. П. Л. К ор нієнка ): .? — уявний и и п яд гарби (реконстр. О. О. М ельника. І. Л. Сердю ковоі, П. Л. К орніснка, рис. П . Л. К орнієнка)

ямної культури залягали тут у двох верхніх — II і III — ш арах; за даними радіокарбонного методу, пам’ятки цього типу датую ться X X V II—XIX ст. до н. е.). Ямники вели досить рухливий спосіб ж иття, кочуючи за своїми стадами. Все домаш нє начиння перевозили на гарбах, запряж ених биками. К ерам іка примітив

прийомів із перервою між окремими похован нями. В таких курганах нерідко міститься до 20 й більше ямних могил. Пізніше в цих багатошаро вих насипах ховали («впускали») своїх померлих племена катакомбної та зрубної культур. Ямний обряд поховання — скорчене на спині трупопокладення.

З а антропологічними даними, насе лення ям ної культури, як і середньосто63

ДОБА ПЕРВІСНА

на і в цілому одноманітна; серед форм посуду домінує округлотілий гостродонний горщик з високими (на ранньому етапі) або низькими (на пізньому) він цями. Орнаментація бідна й розміщена звичайно у верхній частині посудини. Найчастіш е це ряди відбитків шнура або гребінцевого штампа. В комплексі мета левих (мідних) речей — плоскі сокири, наконечники стріл і списів, шила, швай ки, ножі тощо. Аналогічні за формою та функціональним призначенням зн а ряддя виготовляли також із кременю. В цей час значно поширюються кам’яні бойові сокири-молоти.

ПЕРШИЙ РОЗДІЛ

гівської, складали далекі нащадки пізніх кроманьйонців — високорослі, кремезні, широколиці. Виділяється також група низькорослих, вузьколицих людей, котрі за рядом ознак близькі до середземно морського типу.

Кераміка ( І ) , мідні знаряддя праці й оз броєння та золоті прикраси (2) ямної культури (рис. П. Л. Корнієнка)

Бронзу топили в невеликих гостродонних товстостінних глиняних тиглях, поміщених у печах-горнах. Розливали по формочках глиняними ложками — ллячками. Формочки-матриці виготов лялися здебільшого з м’якого каменю. Кожна така матриця складалася з двох частин, на яких вирі залася форма тої або іншої речі. Існував ще один спосіб лиття — за восковою моделлю в глиняних формочках. В Україні досліджено понад 10 бронзоливарних майстерень висвітлюваного періоду. В одній із них (поблизу с. Волоське в Надпоріжжі) знайдено близько 70 кам’яних матриць, в яких відпивалися 17 різноваріантних предметів — серпи, ножі, сокири-кельти, кинджали. На значний роз виток ливарництва й посилення торговельного об міну в епоху бронзи вказують також численні скарби металевих виробів, виявлені, зокрема, в При чорномор’ї та Закарпатті. Один із них, знайдений поблизу с. Антонівка Привільнянського району Миколаївської області, містив понад 50 серпів, 13 сокир-кельтів, два кинджали, кілька прикрас, а також 20 зливків бронзи; загальна вага скарбу становила близько 11 кг.

Бронзові знаряддя відігравали велику роль у житті тогочасного населення, однак не витіснили повністю з ужитку кам’яні вироби. П оряд із металевими

серпами, наконечниками списів тощо широко використовувалися їхні крем’яні аналоги. Як і до цього, з каменю виго товлялися бойові сокири-молоти, зернотерки та ін. Бронзовий вік умовно поділяю ть на три періоди: ранній, середній і пізній. К арта розселення племен цієї доби в ме ж ах сучасної України й на суміжних територіях досить строката. З а най новішими даними, протягом II тис. до н. е. на нинішніх українських землях існувало понад 10 археологічних культур епохи бронзи. З а типами господарства та етнографічними ознаками їх мож на поді лити на дві основні групи: скотарські й землеробсько-скотарські культури Л ісо степового Правобережжя, В олині та Прикарпаття; скотарські культури П ів нічного П ричорномор’я та П риазов’я. Окремі культури епохи бронзи розви валися також у Лісостеповому Л івобе реж ж і та в Закарпатті. Культури епохи бронзи Правобереж жя, Волині та Поділля. Ранній етап бронзового віку Лісостепового Право береж ж я, Волині й П оділі я репрезенто ваний пам’ятками культур ш нурової кериміки, середній — тшинецької й комарівської, пізній — білогрудівської та Ноа. Основним заняттям всіх цих куль тур були скотарство й землеробство. Се ред сільськогосподарських тварин, крім великої і дрібної рогатої худоби та свині, завж ди присутній кінь. Землеробство за свідчене зернотерками, серпами та інши ми специфічними знаряддями. Культури шнурової кера м і к и названі так за типом орнаменту на глиняному посуді, відтискуваного пле теним шнуром. Датую ться кінцем III — першою половиною II тис. до н. е. Носії цих культур розселювалися в меж ах ни65

ПЕРВІСНА

Епоха бронзи — останній великий період первіснообщ инної формації. Гі заверш альний етап збігається з почат ком ф орм ування класових суспільств. У меж ах Східної Європи ця епоха дату ється II — початком І тис. до н. е.; на Півдні України вона зміню ється кіммерійсько-скіфським часом раннього заліз ного віку. В досліджуваний час з ’являється пер ший штучний метал — бронза (сплав міді й олова; інколи олово замінювали сурмою або миш’яком ). Бронзові зн а ряддя швидко витіснили мідні, оскільки були твердішими за них; крім того, тем пература плавлення бронзи — 800— 900°, а міді — понад 1000°, отже, нововинайдений сплав був придатніший для ливарництва.

ДОБА

5. ЕПОХА БРОНЗИ. ПОЧАТОК РОЗКЛАДУ ПЕРВІСНООБЩИННОЇ ФОРМАЦІЇ

нішньої України на широких просторах Прикарпаття, Волині й Подніпров’я. Археологи Т. С. Пассек, І. К. Свешни ков, І. І. Артеменко, С. С. Березанська, М. М. Бондар та інші виділили тут кілька споріднених культур — підкарпатську, городоцько-здовбицьку, стжижовську й середньодніпровську. Перші дві розвива лися раніш е за інші. П ам’ятки підкарпатської к у л ь т у р и виявлені у верхів’ях Д ніст ра. Серед них — поселення (К авське) та курганні могильники (Кульчиці, Болехівці на Львівщині, Попівці Тернопіль ської області та ін .). Г о р о д о ц ь к о здовбицька (поселення Городок, Зозів, Здовбиця та ін.) і с т ж и ж о в ська (Стжижов, Коршев, Торчин) культури локалізувалися в західних р а йонах Волині. Д ля них характерні скар би металевих речей; два з них знайдено поблизу сіл Стеблівка (Стубло) і Липа на Рівненщині. Стеблівський скарб містив дві вислообушні сокири та прикраси (де тальніше про них — н и ж че). С е р е д ньодніпро вс ька культура (Гатне, Сретівка, Ісківщина та ін.) ви явлена в Подніпров’ї.

До бронзоливарного виробництва епохи бронзи: / бронзові речі і Райгородського та Кабаківського к ладів, знайдених у Подніпров’ї (за /. М. Ш араф у/Л виробів і знаряддя для бронзоливарного виробництва; 6 —7 кам’яні й глиняні ливарні форми та вироби

ДОБА ПЕРВІСНА нов»<ю); 2 — глиняна ф орм а для відливання ссрпів; З — 5 - реконструкція методики відливання металевих з них; 8 — уявний вигляд майстерні ливарника й реконструкція процесу лиття (рекопстр. іа рис. П. Л. К о р-

ПЕРШИЙ РОЗДІЛ

Перський

Культури епохи бронзи на території України (упорядкування карти Д . Я. Телегіна, рис. М. М. їєвлева): І — зрубна (X V I— X III ст. до н. е .); 2 — білогрудівська (X II— IX ст. до н. е .) ; З — тшинсцька (X V —X III ст. до н. е .); 4 — багатоваликової кераміки (X V II— XV ст. до н. с .); 5 — бондарихинська (X II— IX ст. до н. е .); б — нижньомихайлівсько-кемі-обинська (X X I— XX ст. до н. е.); 7 — катакомбна (X X II—XVIII ст. до н. е .); 8 — серсдньодніпровська (X X II— XVIII ст. до н. е.)

Глиняний посуд культур шнурової ке раміки представлений численними двовухими амфорами, глечиками, цилін дричними кринками з ручками й так званими блокоподібними посудинами, властивими, зокрема, середньодніпровцям. Більшість посудин орнаментовано шнуровим візерунком або відбитками палички і прокресленими лініями. В стж иж овській культурі з ’являється валикова орнаментація, а поверхня її посу ду має сліди характерного штрихування. Мотиви орнаменту середньодніпровської культури включають заш триховані три кутники (так званий паркетний орна мент) , вертикальні колонки — «рушнич ки» — з гарною облямівкою, горизон тальні смуги тощо. Серед керамічних 68

предметів трапляю ться прясла біконічної форми. В числі крем’яних виробів, крім со кир, наконечників стріл і списів, широко використовувалися серпи та кинджали, виготовлені в техніці двобічного оббиван ня, а також шліфовані бойові сокиримолоти. Відомі й два типи мідно-бронзо вих сокир — вислообушні і плоскі, ри бальські гачки з того ж матеріалу, кістя ні й рогові знаряддя (наприклад, кайла з рогу ол ен я), голки з вушком тощо. Прикраси досить повно представлені в згаданому вище стеблівському скарбі: це — місяцеподібні підвіски, браслети, скроневі кільця, персні з кінцем, загну тим у щиток, сережки та ін. В одному з курганів поблизу від с. К олпець Івано-

На завершення огляду культур шнурової кера міки України відзначимо, що вони становлять лише малу частину величезної області пам’яток цього типу, котра простягається від Рейну на З а ході й аж до Волго-Камського району на Сході. Походження й розвиток населення цієї області, вочевидь, мали певне відношення до формування мовних груп індоєвропейської сім’ї, зокрема слов’ян, балтів і германців.

Комарівська і тшинецька культури. Культури шнурової ке раміки змінюються комарівською і тшинецькою, котрі мають чимало спільного в типах знарядь праці, кераміки, при

Унікальною знахідкою з території поширення тшинецьких пам’яток є рогова сокира-молот із с. Дударк в поблизу Києва, поверхня котрої вкри та складним гравіруванням. До композиції візерун ка входять стилізоване деревс з кроною у вигляді

ДОБА

крас, у поховальних обрядах тощо. Н асе лення комарівської культури мешкало в південних регіонах Прикарпаття й Воли ні, тшинецької — в долині Середнього Д ніпра, басейні Прип’яті в м еж ах У краї ни та Бєларусі й далі на захід по терито рії Польщі. Споріднені з тшинецькими пам’ятки відомі й на схід від Дніпра, в басейнах Десни та Сейму. Обидві куль тури датуються XV— XI ст. до н. е. Спосіб ж иття комарівських і тшинецьких племен був значною мірою осілий, про що свідчить наявність досить великих поселень. Одне з них, дослідж е не С. С. Березанською біля хут. Пустинка Чернігівської області на Дніпрі, скла далося з кількох десятків наземних ж и тел, а також господарських і культових споруд. За своїм асортиментом і матеріалом виготовлення знаряддя праці і предмети озброєння в середовищі комарівського і тшинецького населення практично по вторюють відповідні вироби культур шну рової кераміки (правда, в цей час зни каю ть бронзові вислообушні сокири, а натомість з ’являю ться бронзові ж сокири-кельти й кйндж али). Типовим виро бом тшинецьких і комарівських гонча рів був горщик: у перших частіше — високий тюльпаноподібний, у других — широкогорлий одно- абодвовухий. Побу тували також глиняні миски, лож ки, пря сла (зокрема, тшинецькі так звані «рога ті прясла» — вироби невідомого призна чення; на деяких із них нанесені загад кові зн аки ). Представлені мідні, бронзо ві, дуже рідко — срібні й золоті прикра си: різноманітні шпильки, браслети в один чи кілька обертів, застібки-фібули (в тому числі «окуляроподібні»), кільця, підвіски.

ПЕРВІСНА

Ф ранківської області знайдене намисто з єгипетської склоподібної маси (ф аян су?). Д о складу скарбу мідних речей середньодніпровської культури (Київ) входили місяцеподібна підвіска й так звана діадема у вигляді широкого обруча, що поступово звужується до кінців, оформлених у вигляді завитків. Насе лення культур шнурової кераміки полюб ляло також пронизки з прибалтійського бурштину, «окуляроподібні» підвіски у вигляді скручених із мідного дроту двох спарених спіралей, мідні ж персні та інші прикраси. О бряд поховання на Волині, в При карпатті й Подніпров’ї включав трупопокладення (скорчені або випростані) й трупоспалення — під курганами або в безкурганних могилах, інколи в кам’я них скринях (Здовбиця, Стрільче ІваноФ ранківської області). Кількість безкур ганних поховань у пізніших культурах (наприклад, стж иж овській) помітно збільшується, часом тут виникають вели кі плоскі безкурганні могильники (Торчин Волинської області — 19 поховань). Померлі нерідко супроводжувалися гли няним посудом, прикрасами, зброєю. В могилі, розкопаній поблизу с. Стретівка (К иївщ ина), знайдено сім невеликих посудин, дві крем’яні сокири, три кам’я ні сокири-молоти, крем’яний наконечник стріли.

ПЕРШ ИЙ РОЗДІЛ

спіральних завитків та зображення семи тварин, серед яких пізнаються свиня, кінь, лань. Ближче до обуха вирізьблено складний геометричний орнамент. Сюжет на дударківській сокирі є, оче видно, відображенням міфологічного світобачення стародавніх людей.

Н аселення комарівської і тшинецької культур ховало своїх померлих у курга нах або грунтових могильниках; пере важаю ть трупопокладення (скорчені на боці або — рідше — випростані), але є й трупоспалення. В пізньому бронзовому віці (кінець II — початок І тис. до н. е.) на Право береж ж і України з ’являю ться дві нові культури — білогрудівська та Ноа. Носії першої розселювалися в Лісостеповому Правобережжі, другої — на середній те чії та у верхів’ях Д ністра і Прута. Обом їм властивий осілий спосіб життя. Білогрудівська культура представлена поселеннями, похованнями й зольниками. Найповніше досліджене поселення на правому березі Дніпра біля с. Велика Андрусівка Кіровоградської області, де розкопано 10 споруд. Ж итла

за конструкцією нагадують тшинецькі й комарівські. Вони трохи заглиблені в грунт, прямокутні в плані; довжина — до 12 м. Долівки вимощувалися глиною. Могильники — курганні (Печера на Він ниччині) та ф унтові безкурганні (Білий Камінь, там ж е ). Кургани невеликі; під насипами в неглибоких ям ах — скорчені на боці кістяки. Зрідка зустрічаються трупоспалення. Супровідний інвентар — кераміка та бронзові прикраси. Зольники — це горби з попелу заввишки до 0,8 і діаметром 40—50 м, з уже задернованою поверхнею. Створювалися на вирівняних майдан чиках. У попелі трапляються фрагменти керамі ки, знарядь праці, інші поламані речі, простежу ються сліди вогнищ. Іноді знаходять цілі групи (до п’яти) зольників. Єдиної думки щодо їхнього походження немає. Дехто вбачає в них залишки житлових споруд, дехто — звичайні попелища по близу останніх. На думку ж С. С. Березанської та інших дослідників, зольники слід пов’язувати із властивим білогрудівцям культом вогню й хат нього вогнища.

Кераміка білогрудівської культури репрезентована слабоорнаментованими горщиками, мисками, черпаками. Горщи

Матеріали культур шнурової кераміки (рис. П. Л. Корнієнка)

ДОБА

Племена к у л ь т у р и Н о а в піз ньому бронзовому віці (X III— XII ст. до н. е.) утворювали досить велику етнічну спільність, що охоплювала Трансільва нію, частину території Румунії, Молдови та Середнє Подністров’я. В межах У краї ни відомо близько 20 поселень цієї куль тури. Найповніше досліджені поселення біля сіл Магала Чернівецької області (Г. І. С мирнова), Острівець і Бовшів на Івано-Франківщині (Е. А. Балагурі). В Острівці розкопано також могильник, зв’язаний із поселенням; у ньому вияв лені 183 грунтові поховання (скорчені на боці) і два трупоспалення. Супровід ний інвентар складався з глиняного посу ду і бронзових прикрас. На поселеннях розкриті зольники, аналогічні білогрудівським, але більших розмірів — заввишки близько 2 м. Для кераміки культури Ноа харак терні двовухі широко відкриті вази та одновухі черпаки, горщики (в тому числі тюльпаноподібні), миски, друшляки та ін. Орнаментація бідна: на горщиках це — наліпний валик, на черпаках і ва-

ПЕРВІСНА

ки високого профілю — тюльпаноподіб ні, нерідко з наліпним валиком (тип гончарного декору, характерний для епо хи бронзи взагалі); валик буває суціль ний або із незамкненими кінцями, що звисають. Спостерігаються також про різний або витиснений зубчастим колі щ атком орнаменти. Із металевих виробів назвемо сокирикельти, шила, прикраси (які нагадують тшинецькі й комарівські,— спіральні під віски, пронизки, шпильки, накладки та ін.), з кістяних — лощила, шила, псалії (отже, білогрудівці використовували для верхової їзди к о н я ); з предметів озброєн ня зрідка трапляю ться лиш е кам’яні сокири-молоти, з глиняної пластики — фігурки тварин. З глини виліплювали т а кож прясла, модельки «хлібців» і «кор жики». Останні виявлені в основному в зольниках і мали, очевидно, культове призначення. У IX ст. до н. е. білогрудівську куль туру на значній території південної час тини Лісостепу змінило населення передскіфського часу.

РОЗДІЛ

ПЕРШ ИЙ

зах — прокреслена лінія, від якої «зви сають» пучки рисок. Серед знарядь виді ляється кілька різновидів бронзових кельтів (зокрема так звані семиградський і східнотрансільванський типи), чотири типи бронзових серпів, також бронзові долота, шила, мечі, кістяні псалії, крем’яні серпи, наконечники списів, численні прикраси — шпильки, браслети, намиста, підвіски (в тому числі хресто подібні) . Дослідники вважають, що носії куль тури Ноа взяли участь у складенні куль тури ф ракійського гальштату раннього залізного віку Європи. Культури бронзового віку Закарпат тя. За багатьма своїми ознаками ці куль тури генетично тяж ію ть до населення Центральної Європи й Подунав’я. Брон зовий вік Закарп аття позначається на явністю пам’яток двох культур, відомих у Словаччині й Угорщині: Ніріиег — Затін (1900— 1700 рр. до н. е.) та східнословацьких курганів (2000— 1700 рр. до н. е.). О стання споріднена з культурами шнурової кераміки Європи (Е. А. Бала гурі). Д о середньої бронзи Закарпаття

Бронзові та кістяні вироби (прикраси, деталі кінсько? вуздечки) культур епохи бронзи: тшинецької (І ) , комарівської (2). білогрудівської (3 ). Рис. П. Л. Корнієнка

належ ать оттоманська (X V II— XIV ст. до н. е.), а до пізньої — станівська (X IV — XII ст. до н. е.) культури. їхн і носії, генетично пов’язані між собою, займалися землеробством і скотарством (вважають, що землеробство в цей час було вже плуж ним ). Обом культурам властивий біритуальний обряд похован ня — кремація та інгумація. В меж ах Українського Закарпаття досліджено кілька о т т о м а н с ь к и х поселень, що нерідко розміщуються на підвищеннях серед боліт (наприклад, поблизу сіл Дідове в уроч. Товар і Д яко ве), а неподалік від сіл Колодне Іршавського району та Підгоряни (під Мука чевим) знайдені два скарби. Перший включав бронзові сокири, чекани, моло ти, рибальський гачок, прикраси (всього 28 предметів), другий — бронзові при краси: браслети, шпильки, підвіски, пронизки (80 предметів). Д о речі, населення цієї культури знало й золоті оздоби — браслети, кільця тощо. Отто ма нсь ка кераміка — горщики, вази, глечики, кухлі —

Кераміка тшинецької (1 ), комарівської (2) та білогрудівської культур (рис. П. Л. Кор чі єнка)

ПЕРШИЙ РОЗДІЛ

пишно орнаментована врізним орнамен том, що включає спірально-меандрові композиції. Д о с т а н і в с ь к и х пам’яток на леж ить могильник, досліджений поблизу с. Станове; в ньому виявлено 20 трупоспалень в урнах, супроводжуваних гли няними вазами, черпаками, мисками, пряслами, намистинами та ін. Крім того, в Закарпатті розкопано й кілька поселень станівської культури, зокрема в селах Д якове Виноградівського району та Медведівці поблизу Мукачевого. Кераміка за формами й орнаментом нагадує оттоманську. Столовий посуд рясно прикра шений спіральними візерунками, меанд-

ровими хвилястими лініями (інколи за повненими білою пастою ), кухонний — неорнаментований. Станівці добре зналися на бронзоливарній справі: з Клечанового, Мужисва, Підмонастиря, Медведівців та інших пунктів походить ціла серія скарбів, до складу яких входили різноманітні бронзові знаряддя (наприклад, кельти, серги, мотики), псалії, предмети озброєння, прикраси. В с. Дякове виявлені ливарні матриці, в селах М едведівці, Великі Бегани — зливки бронзи й за лишки бронзоливарних печей. У Верхньому Потис сі в пізньому бронзовому віці складається, оче видно, свій бронзоливарний центр, що працював як на довізній трансільванській, так і на місцевій міді. В Берегівському районі розташовуються станівські копальні міді, олова, золота.

Вважається, що станівська культура відіграла певну роль у формуванні фра кійського етнічного масиву раннього за лізного віку. Культури Степового Причорномор’я, Подніпров’я та Лівобережжя. Як і на ін ших територіях України, в Причорно мор’ї, Лісостеповому Лівобережжі, Приазов’ї та в Криму розвивалися культури раннього, середнього й пізнього етапів Кераміка культур Ноа ( ! ) та станівської (2). Рис. П. Л. Корнієнка

ДОБА ПЕРВІСНА

епохи бронзи. Особливо значний внесок у їх вивчення зробили протягом останніх десятиліть О. Г. Ш апошникова, С. С. Березанська, І. Т. Черняков, І. М. Ш арафутдінова, І. Ф. Ковальова, С. Н. Б рат ченко, М. М. Чередниченко, В. В. Отрощенко, С. Ж . Пустовалов та інші дослід ники. Н а ранньому етапі бронзового віку на згаданих територіях проживало населен ня ямно'і та ниж ньомихайлівсько-кеміобинської культур (про них ішлося ви щ е), а також катакомбно'і й мар’ян івсько'і; до середньої бронзи належать культури багатоеаликовоі кераміки і зрубна, до пізньої — сабатинівська, білозерська та бондарихипська. К а т а к о м б н а к у л ь т у р а ви ділена В. О. Городцовим ще на початку нашого століття. Її пам’ятки займають степові простори від Подніпров’я до Вол ги; відомі також і в Криму та на Маничі в П ередкавказзі. Д атується X X —XVII ст. до н. е. В середовищі катакомбних племен склався оригінальний поховальний обряд. Звичайну яму (властиву, нагадаємо, ямній культурі) змінює спе ціальна підземна камера-катакомСхі: округлоовальна в плані, зі сферичною стелею. На дні укладали на боці, обличчям до виходу одного (рід ше — двох і більше) померлого; ноги трохи піді-

Кам'яні і б|юнзові знаряддя та кераміка нижньомихайлівсько-кемі-обинської куль тури (рис. П. Л. Корніенка)

ПЕРШИЙ РОЗДІЛ

Матеріали катакомбної культурно-історичної спільності (рис. П. Л. Корнієнка): / — кремінні вістря стріл і дротика, бронзовий ніж; 2 — поховання в катакомбі з гарбою (з а матеріалами розкопок В. П. Кульбаки в П риазовТ); З — к е р ам ік а з поховань

гнуті, кисті рук — біля колін. Інколи лице помер лого вкривали глиною спеціального замісу, в ре зультаті чого виникали так звані маски. Це — унікальна риса описуваної культури. Серед супро відного інвентаря — плоскодонний посуд, при краси з міді, каменю, кістки й зубів тварин, пред мети озброєння. Нещодавно в Н а д а зо в ’ї було досліджено курган-святилище, обнесений кількома кромлехами. На насипах у різних місцях було встановлено декілька стел.

Найпоширеніший тип кераміки — високогорлий присадкуватий горщик із широким дном; тиснений візерунок у ви гляді кіл або напівкруглих фігур викону вався за допомогою шнура. Рідше трап ляю ться відбитки гребінця, спіральної черепашки тощо. В П о дн іп р о в’ї, на

р ік ах

Інгул

т а Ін гул ец ь

виявлені своєрідні плоскодонні чаші із загнутими до середини краями, оздоблені складним прокрес леним орнаментом. Як правило, їх ставили при випростаних на спині похованнях. На думку бага тьох дослідників, пам’ятки з цією керамікою ста новлять окрему інгульську культуру. Кілька варіан тів катакомбної культури виділено й на інших територіях, тож можна говорити про катакомбну

культурно-історичну спільність, котра підтриму вала тісні культурні зв’язки з тогочасним населен ням Північного Кавказу (С. Н. Братчснко, А. Л. Нечитайло).

В числі бронзових виробів катакомбників відзначимо характерні для них вислообушні сокири, тесла, жолобчасті долота, гаки, дволезові ножі у формі лаврового листа, шила, різні прикраси (принагідно зауважимо, що зустріча ються також прикраси із срібла). Хіміч ний склад бронзових предметів засвідчує їхнє кавказьке походження. В могилах нерідко знаходять бойові молоти, кам’яні навершя булав, наконечники стріл. Носії катакомбної культури займали ся головним чином кочовим скотарством; вони знали колісний транспорт, зокрема наметові вози-гарби. Культура багато валиков о ї к е р а м і к и відома в Подніпров’ї з кінця XIX — початку XX ст. до н. е. Ареал поширення її пам’яток (близько 200 місцезнаходжень) майж е цілком збі-

ПЕРШИЙ РОЗДІЛ

Вигляд кургану-святилища епохи бронзи в Надазов’ї. Розкопки С. Ж . Пустовалова та Ю. Я. Рассамакіна (реконстр. С. Ж . Пустовалова, Ю. Я. Рассамакіна й П. Л. Корніенка, рис. П. Л. Корніенка)

гається з областю, зайнятою в попередні часи катакомбниками й частково середньодніпровцями. Ц я культура з’являєть ся десь у XVII ст. до н. е. й існує однедва століття. Західна меж а її території пролягає загалом по лінії Одеса — К и шинів — Вінниця — Ж итомир, східна — по долині Дону. На ряді поселень — Бабине на Дніпрі, Волинцеве (уроч. Го родок) на Сеймі, Левенцівка в пониззі Д ону — досліджені наземні та напівземлянкові житла. О бряд поховання — скорчене на боці трупопокладення. Небіжчиків супрово джую ть один або декілька горщиків. Основною керамічною формою є гор щик високих пропорцій, нерідко ребрис тий, із широким горлом і плоским дном. Є також миски. Орнаментація — числен ні наліпні валики або прокреслені лінії. На поселенні Бабине та в деяких похо ваннях знайдені бронзові ножі, шила. З 78

кременю виготовлялися наконечники стріл і дротиків, із кістки — оригінальні округлі пряж ки з двома отворами — ве ликим центральним і маленьким боко вим. На поселенні Бабине відкриті скло подібні («фаянсові») намистини, ймовір но, єгипетського походж ення,— прості циліндричні та з двома виступами по боках. З р у б н а , с а б а т и н і в с ь к а та б і л о з е р с ь к а к у л ь т у р и займали весь степовий Південь України. П ам’ятки зрубної культури виділені В. О. Городцовим одночасно з ямними й катакомбними на Сіверському Дінці. Зрубні поселення, могильники, скарби, майстерні розташ о вуються у степовій та лісостеповій зонах Східної Європи від Волги до Дунаю. Зрубна культура датується XVI—XII ст. до н. е. Її поселень відомо значно біль ше, ніж катакомбних, що свідчить про вищ ий ступінь осілості зрубників, які по

Череп, лицьова частина якого модельована глиною (розкопки В. В. Отрощенка та С. Ж. Пустовалова). Фото Г. І. Лисенка

ДОБА

В. В. Отрощенко) хронологічно йдуть за зрубною й одна за одною. Сабатинівська датується XIV— XII, білозерська — XI — IX ст. до н. е. П ам’ятки першої, в ос новному поселення (Сабатинівка, Ушкалка, Таш лик та ін.), зосереджуються у степовій частині П равобережжя, другої (Білозерка, Бабине, Зміївка, Іллічове та ін.) — на Нижньому Дніпрі та в степах Л івобереж ж я. На поселеннях виявлені залиш ки наземних жител прямокутної в плані форми, зведених на кам’яному під мурку. Поблизу сабатинівських поселень трапляю ться зольники. В середовищі сабатинівських племен переважали впускні поховання, білозерських — грунтові безкурганні. В мо гильнику поблизу с. Ш ироке на Херсон щині досліджено кілька десятків похо вань, розташ ованих рядами. Похоронний обряд — скорчене на боці трупопокладення, кисті рук — перед обличчям. Чоловіків звичайно клали на правий, а жінок — на лівий бік. У складі числен-

ПЕРВІСНА

ряд із скотарством активно займалися землеробством (вирощували здебільшо го просо). На ранньозрубних поселеннях Янохине, Рубці в долині р. Оскол (при тока Сіверського Д інця) розкопані напівземлянкові житла прямокутної в плані форми (зі слідами відкритих вогнищ по середині приміщ ення). Основний тип поховальних споруд — кургани. Померлих клали у скорченому стані на боці, з кистями рук перед облич чям, головою, як правило, на схід або з деяким відхиленням у бік півночі чи пів дня. П ереваж на більшість могил у басей ні Сіверського Дінця мала дерев’ян і зр у би, в інших же районах проживання зру бних племен таких поховань виявлено мало: тут побутували або звичайні грун тові ями, або кам'яні скрині. Небіжчиків супроводжували посудини, рідше — нако нечники списів, пряжки, прикраси. Найпоширеніший тип кераміки — банкоподібний горщик. На ранніх етапах існування зрубної культури використову валися також гостроребристі присадку ваті горщики. Орнаментом прикраш а лася звичайно лише верхня частина посудини; візерунок або відтискувався шнуром, або прокреслювався. Серед сю жетних композицій — хрестики, пря мокутники, свастики, схематизовані зо браж ення тварин тощо (вважають, що в даному випадку ми маємо справу з про явами примітивного піктографічного письм а). Зн аряддя переважно бронзові. Це, насамперед, провушні сокири або сокири-кельти, долота, шила, голки, ножі сво єрідної форми — з перехватом (що ти пово лиш е для зрубної культури). З кістки виготовляли псалії, гарпуни, лощила тощо, з каменю — ливарні матриці, молоти, зернотерки, вкладиші до серпів. Видалені нещодавно сабатинівська та білозерська культури пізньої бронзи (І. М. Ш арафутдінова, І. Т. Черняков,

ного супровідного інвентаря — кераміка, прикраси тощо.

—

3 с. ш с 4 5 п О о.

Важливим елементом матеріальної культури сабатинівців і білозерців є скарбіи бронзових виробів і зливків. Лише в Північному Причорномор’ї вияв лено понад 20 таких скарбів, найбагатші — поблизу сіл Рибаківка на Миколаївщині, Князь-Григорівка (Херсонщина) та м. Берислав (там ж е). До рибаківського скарбу входило 50 сокир-кельтів, а князьгригорівського — 7 серпів, сокири та зливки (за гальною вагою 24 кг). Про розвиток бронзоливарної справи у ви світлюваний час у Причорномор’ї та Подніпров’ї, де складається металургійний центр, свідчать відповід ні майстерні. На одній із них — у Малих Копа нях — знайдено 1У половинок форм для відливання коротких мечів, кинджалів, кельтів, наконечників списів і дротиків, долот, ножів, різних бляшок, під вісок тощо.

П рикраси виготовлялися з бронзи. Серед них — дротяні й литі браслети, скроневі підвіски, кільця, шпильки з кільце- або цвяхоподібною голівками, різні бляшки, так звані шумливі та хрестопо дібні «антропоморфні» підвіски. К ераміка сабатинівської й білозерської культур має багато спільних рис: вона слабо орнаментована, лискована, прикраш ена ва ликами. Сабатинівці широ ко використовували двову-

Матеріали культури баї атоваликової кераміки (за С. С. Бережанською). Рис. П. /І. Корнієнка

ПЕРВІСНА

ДОБА

хі вази, банкоподібні горщики, жаровні. Серед білозерського посуду переважали округлотілі глечики й келихи, нерідко високогорлі, оздоблені зубчастим і перлиноподібним орнаментом. П ам’ятки м а р ’ я н і в с ь к о ї та б о н д а р и х и н с ь к о ї к у л ь т у р ві домі на Північному Сході наш ої країни. Перша датується X V III— XII, друга — X— VIII ст. до н. е. Разом вони станов лять окрему лінію історичного розвитку населення України в епоху бронзи, хоча за складом матеріалів, особливо керамі ки, значно відрізняю ться одна від одної. Початок вивчення цих пам’яток був пок ладений ще в 20-ті роки нинішнього сто ліття М. Я. Рудинським і М. В. Сибильовим, а в повоєнні роки продовжений Д. Я. Телегіним, В. А. Іллінською, С. С. Березанською, Ю. В. Буйновим та іншими дослідниками. Основний район поширення мар’янівських поселень охоплює Десну, Сейм (М ар’янівка, Волинцеве), лісостепову частину Сули (Малі Будки), Ворскли, Сіверського Д інця (Студенок). Населення займалося скотарством і землеробством,

ПЕРШИЙ РОЗДІЛ

Матеріали зрубної культури (рис. П. Л. Корніенка): І — 2 — підкурганні та грунтові поховання в кам’яних скринях і посудини з них (розкопки Г. Л. Євлокимова

вело осілий спосіб ж иття. Судячи з роз копок поселення Студенок, напівземлянкові ж итла мали прямокутну в плані форму; в центрі приміщення розташ ову валося відкрите, обкладене каменем вогнище. Ж и тла мали по два виходи — «літній» і «зимовий». Зн аряддя виготовлялися майже вик лючно з кременю і кварциту. Це кли ноподібні сокири, скребки, ножі, нако нечники стріл. Н а пізніх етапах існуван ня мар’янівських племен з ’являю ться вже бронзові речі. В одному з жител по селення Студенок знайдені матриці для відливання сокир-кельтів. Кераміка представлена головним чином горщика ми з широким горлом і плоским дном. Орнамент — ямки різноманітної форми, відбитки гребінцевого штампа, «гусенички»; як правило, декорувалася вся повер хня посудини.

та Б. М. М озолевського); 3 — кераміка (в тому числі — горщики з «піктограмами»)

РОЗДІЛ

ПЕРШИЙ

Бондарихинська культура займала в основному степові частини басейнів Сіверського Д інця (Бондариха, Тимченки ), Ворскли (Н іцаха, Х ухри), Псла та Сули. Її пам’ятки відомі також на Сеймі й північніших територіях (у меж ах Ро сії) . Здебільшого це неукріплені поселен ня, але в цей час з ’являю ться вже й укрі плення (Веселе на Харківщ ині). Ж итла двох типів — землянкові та наземні. Об ряд поховання — кремація. В житті бондарихинського населення важливу роль відігравали знаряддя з каменю (серпи, зернотерки) й кістки, але були поширені й бронзові кельти, кинджали, шила тощо. На поселенні Оскол виявлено залізний ніж. К ераміка представлена відкритими горщиками, друшляками. Орнамент бід ний: трикутникоподібний візерунок, ва лик, насічки по вінцях. Трапляю ться по судини із загадковими знаками типу пік тограми. Н а одному з горщиків прокрес лено фігури й знаки у вигляді хрестиків, свастик, наколотих трикутників, що зас відчує його ритуальне призначення.

Дерев’яні посудини зрубної культури, й серед них — оббиті бронзовими платівками (за С. М. Л яш ко). Рис. П. Л. Корнієнка

ДОБА ПЕРВІСНА Вигляд поселення зрубноТ культури Усове Озеро на Донеччині (рехонстр. та рис. П. Л. Корнієнка за матеріалами розкопок С. С. Березанськоі)

Таким чином, наявні матеріали дають підстави твердити, що в епоху бронзи відбувався дальш ий розвиток продуктив н и х си л і виробничих відносин тогочас ного населення України, внаслідок чого суспільство поступово переходило від первіснообщ инного ладу до станово-класового. На цей час припадає поглиблення

суспільного поділу праці між племенами степових і заліснених районів. У степах підноситься роль кочового скотарства, коли первісні пастухи поступово освою ють усі пасовиська, в тому числі й розта шовані далеко від долин великих рік (то ді люди, напевно, опанували техніку спо рудження криниць). Щ о ж до лісостепо85

ПЕРШИЙ РОЗДІЛ Кераміка сабатинівської ( І ) та бондарихинської (2) культур (рис. П. //. Корнієика)

вих племен, то в їхньому житті особливе значення мало землеробство, зокрема підсічне й ральне. Асортимент культур них рослин збагачується: вирощуються пшениця кількох сортів, ячмінь, льон, коноплі, горох, сочевиця. Поширюються садівництво та городництво. Різкому під вищенню продуктивності праці в сільсь кому господарстві сприяло застосування тяглової сили тварин, у першу чергу бика. Дальш ого розвитку набуває ремесло. Виникають такі нові його галузі, як бронзоливарна, доказом чого є не лише з а лишки майстерень, а й поховання майстрів-ливарників. Майстерні, безперечно, працювали на обмін, а це зумовило появу нового прошарку в первісному суспіль стві — майстрів-міняйл. М ожливо, саме з їхньою діяльністю слід пов’язувати давні скарби, котрі нерідко складаються з десятків однотипних бронзових виро бів, відлитих в одній і тій же матриці. Із зростанням продуктивності праці поглибилася майнова нерівність населен ня. Про це красномовно свідчать скарби коштовностей, а також поява багатих поховань. Один такий скарб знайдено поблизу с. Бородіно на території Молдо ви. Він містив срібні наконечники списів, кинджал, шпильку з позолотою, виготов лені з каменю й відполіровані до блиску предмети озброєння та символи влади, як-от бойові сокири-молоти й булаву. У процесі вдосконалення методів ве дення землеробства і скотарства, а також у зв’язку з виникненням бронзоливарних майстерень з ’являється надлишок про дуктів, що зосереджується в руках окремих родових груп або племінної вер хівки. Все це спричинює визрівання як внутрішньо-, так і зовнішньо племінних соціальних суперечностей. Щ е з мідного віку відомі укріплені поселення, а це неспростовна ознака початку сутичок між різними племенами (що, до речі, під тверджується й неухильним зростанням

ДОБА ПЕРВІСНА

кількості зброї, зокрема бронзової, в пам’ятках цих епох). Очевидно, необхід ність захисту окремих груп населення від нападів сусідів спонукала до консолідації племен на рівні союзів. В епоху бронзи підноситься роль батьківського права в роді, що врештірешт заверш ується встановленням патрі архальних відносин, насамперед у степо вих скотарів. Д оказом посилення влади чоловіка — патріарха в сім’ї та роді — є парні поховання чоловіка й жінки (ка такомбна культура), матеріали яких до водять ф акт ритуального вбивства остан ньої. З утвердженням патріархату стада стають власністю окремих сімей, унаслі док чого первісне колективне господарст во розкладається. Відбувається дальший розвиток сімейно-шлюбних стосунків. Ш люб пере ростає в патрилокальний; зам ість вели ких ж итлових будівель, властивих мід ному вікові, тепер дедалі частіше спо руджуються малі, придатні для пробу вання лиш е однієї сім’ї. Це переконливо засвідчує процес виділення парної (пат ріархальної) сім’ї в роді, складення моногамної форми шлюбу, що руйнувало первіснообщинний лад. Помітні зрушення в епоху міді —

Кістяні вироби епохи бронзи, оздоблені символічними ритуальними зображеннями: псалії, навершя скіпетрів, сокира, лощи.то (рис. П. Л. Коріиєнка)

ПЕРШИЙ РОЗДІЛ

бронзи бачимо і в сфері розвитку пози тивних знань, образотворчого мистецтва, всієї духовної культури. У цей час вини кає монументальна кам’яна антропо морфна скульптура, ускладнюється сис тем а релігійних вірувань, з ’являю ться з а родки майбутнього письма — піктограми. Археологи та лінгвісти здійснили ве лику роботу з визначення етнічної нале жності населення бронзового віку. Об грунтованою слід уважати думку, що племена Волині, П равобереж ж я, Серед нього Подніпров’я — тшинецькі, білогрудівські й чорноліські — належали до праслов’янської етнічної спільності (О. Гардовський, О. І. Тереножкін, Б. О. Рибаков, С. С. Березанська та ін .), а носії культур шнурової кераміки були пред ками германців, слов’ян і балтів. Степові

обшири України ще з енеолітичного часу (ямна культура), а потім в епоху бронзи (культури багатоваликової кераміки, зрубна, білозерська) були заселені скотарськими племенами індоіранської етнічної спільності (М. Я. Мерперт, Н. Л. Членова, С. С. Березанська та ін.). Певною своєрідністю в етнічному плані від значалося населення епохи бронзи Пів денного Заходу та Північного Сходу Ук раїни. На Дністрі й у Степовому Право береж жі мешкали носії фракійських культур — сабатинівської та Ноа (С. Моринц, Г. І. М илюкова). В населенні мар’янівської та бондарихинської куль тур (Північний Схід України) дослід ники вбачають представників фіноугорської мовної групи (В. А. Іллінська, С. С. Березанська, Д. Я. Телегін).

І. К ІМ М Е Р ІЙ Ц І

І тис. до н. е. ознамену П очаток вався істотними змінами в госпо дарстві, культурі та побуті давнього насе лення України. Це був час, коли на зміну бронзовим ки н дж аїам , списам і серпам приходять залізні знаряддя праці та

зброя, а на широких просторах Південної Надчорноморщини з ’являю ться незлі ченні отари овець, табуни коней, череди великої рогатої худоби. Вони належали багатолюдним і могутнім кочовим пле менам, кибитки та юрти яких на довгі 89

ДРУГИЙ РОЗДІЛ

Кіммерійці

Схема походів кіммерійців і скіфів через Кавказ (за Є. І. Крупновим). Упорядкування карги В. Ю. Мурзіна, рис. М. М. Іевлева

століття стали невід’ємною частиною степового пейзажу. Це був також і час, коли загони озброєних вершників поки дали рідні кочовища й, подолавши Кав казькі гори, нестримним потоком розли валися по родючих долинах і стародавніх містах Передньої Азії, а поблизу північ ного узбереж ж я Чорного моря дедалі частіше маячили кораблі грецьких арго навтів, котрі шукали не тільки золоте ру но, а й зручні місця для своїх колоній. Т ак нелегко, у брязкоті мечів і відблис 90

ках пож еж , на арену світової історії виходили народи, які тоді заселяли тери торію сучасної України. П ам’ять про них збереглася не тільки у стародавніх писе мних свідченнях, а й у фольклорі бага тьох сусідніх народів. Звалися вони кіммерійцями, скіфами, сарматами. * * * К іммерійці — перший народ Східної Європи, справж нє ім’я якого, заф іксова не в писаних джерелах, дійшло до ниніш-

ЧАС СКІФО-САРМАТСЬКИЙ Німрудський рельєф із зображенням кіммерійських (? ) воїнів (рис. П. Л. Корнієнка за фото)

ніх часів. Найраніша згадка про нього міститься у невмирущій гомерівській «Одіссеї», де розповідається про тривалі мандри правителя острова Ітака Одіссея та його вірних сподвижників: Врешті дістались ми течій глибоких ріки Океану. Там розташовані місто й країна людей кіммерійських, Хмарами й млою вповиті. Ніколи промінням

Зображення кіммерійців (? ) на етруській вазі. Ватіканський музей (прорис. П. Л. Корнієнка за І. М. Дьяконовим)

л аскави м

Не осяває їх сонце в блакиті ясній світлодайне, Чи від землі воно йде у зоряні неба глибини. Чи повертається знов до землі з неосяжного неба,— Ніч лиховісна там вічно нещасних людей окриває.

ДРУГИЙ РОЗДІЛ

Брак конкретної інформації в цьому барвистому поетичному описі далекої північної країни загадкових кіммерійців багато в чому компенсують документаль ні свідчення зовсім іншого характеру: су хі, позбавлені будь-яких емоцій повідом лення ассірійських розвідників і дипло матів, вавілонська хроніка тощо. Вони фіксують, починаючи з VIII ст. до н. е., проникнення кіммерійської кінноти (а з початку VII ст. до н. е.— і скіфської) на землі, що простягалися на південь від Ве ликого К авказького хребта. Історичні свідчення про кіммерійців. У згаданий час на території Передньої Азії й навколо неї відбувалися досить бу рхливі події. Зокрема, наприкінці VIII ст. до н. е. вкрай загострилося суперництво між двома великими державами Д авньо го Сходу — Ассірією та Урарту. Супро тивники пильно стежили один за одним. Приблизно в період між 722 і 715 рр. до н. е. ассірійські агенти повідомили з У ра рту, що володар цієї країни Руса І зазнав тяж к о ї поразки від кіммерійців. Трохи пізніше — в 714 р.— військо ассірійсько го царя Саргона II завдало рішучого уда ру по Урарту, а Руса І ударом кинджала урвав собі життя. Проте щасливий пере мож ець ненабагато пережив свого воро га — він загинув у 705 р. до н. е. Не вик лючено, як уваж ає відомий знавець С хо ду І. М. Дьяконов, що свою смерть він знайш ов у битві з тими ж таки кіммерій цями. У 679/678 рр. до н. е. кіммерійці напали на Ассірію, однак були розбиті. У 676—674 р р.до н. е. вони знищили Фрі гійське царство, розташ оване в центрі су часної Анатолії. Близько 660 р. до н. е. кіммерійські загони з’являю ться в захід ній частині Малої Азії — біля кордонів Лідії. У битві з агресорами загинув цар цієї країни Гіг. Спустошлива навала грізних північних кочо виків, очевидно, справила таке жахливе враження,

а їхній вигляд був настільки незвичним для сучасників, що образ кіммерійських воїнів був уті лений не тільки в описах, а й в образотворчому мис тецтві. На думку В. А. Іллінської, саме кіммерійці — часу перших їхніх набігів на Передню Азію — зоб ражені на одному з рельєфів у палаці ассірійського царя Ашшурнасірпала II в Німруді. Ймовірно, вони ж представлені на одній із розписних етруських ваз (зберігається у Ватікані). Відгомін тих бурхливих подій знаходимо і в народній пам’яті,— не випадко во етнонім «кіммерійці» набув нового змісту в давньогрузинській мові, де слово «gmiri» відповідало п о н я т т ю «богатир».

Точна вказівка на географічні коор динати первісного місцеперебування ле гендарних завойовників є в Геродотовій «Історії» (IV, / / ) : «...Країна, що заселена зараз скіфами, як кажуть, з прадавна на леж ала кіммерійцям». Здавалося б, цей «підказ», котрий дійшов до нас із глибини віків, значно полегшив завдання архео логів, і, доповнивши скупі джерельні дані вагомим розкопковим матеріалом, вони більш-менш швидко відтворять картину ж иття безпосередніх попередників скі фів. Проте, як з’ясувалося, зробити це було дуж е й дуж е непросто. Науковцям тривалий час не вдавалося співвіднести писемні повідомлення з конкретними знахідками. Пам’ятки кіммерійців та їхня матері альна культура. Через якісь загадкові випадковості кіммерійські старожитності довго не траплялися археологам. Аж ли ше в повоєнний час ситуація змінилася на краще, й тепер у розпорядженні дос лідників є кількасот пам’яток кіммерійсь кого часу (IX — перша половина VII ст. до н. е .) . В елика заслуга в цьому нале жить ленінградськом у вченому О. О. Ієссену та засновнику київської ш коли скіфознавства О. І. Теренож кіну,— вони виділили основні риси кіммерійської к у льтури, щ о дає зм огу досить легко визна чати поховання Ті носіїв серед усієї маси степових м огил ранньої за лізн о ї доби. Ці поховання здійснювалися в прямокутних або в овальних у плані ямах, перекритих

ЧАС СКІФО-САРМАТСЬКИЙ Плани, супровідний інвентар і реконструкція кіммерійських поховань із кургану Висока Могила на Запоріжчині (рис. П. Л. Корнієнка за О. І. Тереножкіним)

ДРУГИЙ РОЗДІЛ

Захисний кіммерійський П. Л. Корнієнка):

обладунок

(рис.

1— 2 — бронзові нагрудник та умбон від щ ита, знайдені поблизу П’ятигорська; З — уявний вигляд воїна в бойовому спорядженні (реконстр. В. Ю. М урзі на та П. Л. К ор нієнка)

курганним насипом (відомі також похо вання, «впущені» в кургани попередніх еп ох). Іноді стінки ями обшивалися деревом, з цього ж матеріалу робилося й її перекриття. Поруч із покійними-чоловіками клали зброю, вузду, іноді їх супро воджували забиті бойові коні (так, два кінські скелети знайдені в кургані Гиреєва Могила поблизу м. Аксай Ростовської о б ласті); інвентар жіночих поховань набагато скромніший і складається голо вним чином із ліпної кераміки. Кіммерійські поховання — головне археологічне джерело д ля вивчення істо рії й культури цього ще значною мірою таємничого народу, оскільки поселень і 94

міст після нього не залиш илося. Основу його господарства становило кочове ско тарство, яке давало змогу максимально використовувати природні ресурси Пів дня Східної Європи. Провідну роль у цій галузі господарства відігравало конярст во,— воно не лиш е забезпечувало «засо бами пересування» воїнів і пастухів, а й давало значну частину продуктів харчу вання (в гомерівській «Іліаді» мешканці далеких північнопричорноморських сте пів звуться «дивними доїтелями коби лиць» і «млекоїдами»). Велику роль у житті кіммерійців віді гравала війна. Походи в країни Передньої й Малої А зії відкривали перед ними ши рокі можливості для здобуття нових про дуктів землеробства й ремесла. Постій ного тиску з боку північнопричорномор ських кочовиків зазнавало й осіле насе лення Українського Лісостепу — саме в кіммерійську добу в південних районах цієї землеробської зони, що прилягали до порубіжж я двох великих природно-клі матичних регіонів, почали виникати ук-

ДРУГИЙ РОЗДІЛ

ріплені поселення з розвинутою форти ф ікаційною системою. Звичайно, кочовий спосіб ж иття і во йовничість кіммерійських племен відби лися в їхній матеріальній культурі,— йдеться насамперед про першокласні для свого часу зразки предметів озброєння та спорядж ення верхового коня. Улюбле ною зброєю були далекобійний лук і стрі ли з бронзовими дволопатевими нако нечниками. У ближньому бою степовики використовували мечі — суцільнозалізні або скомбіновані із залізного клинка і бронзового держака. Д овж ина їх іноді сягала 1 м. Нещодавно група харківських дослідників на чолі з Б. А. Шрамком — відомим фахівцем з архе ології ранньої залізної доби, зокрема з технології тогочасного виробництва — здійснила грунтовне металографічне вивчення деяких кіммерійських мечів і кинджалів. З ’ясувалося, що металурги кім мерійської доби — а це, нагадаємо, був лише поча ток освоєння чорних металів — могли виробляти не тільки просте кричне залізо, а й високовуглецеву сталь; ковалі добре володіли основними прийомами й навичками своєї професії,— вони вже могли роз різняти види сталі й ступінь нагрівання металу за кольором гартування, іскри, знали цементування металу й ковальську зварку.

Д осить поширеною зброєю були й кам ’яні булави та молотки (зображ ення цих предметів ми знаходимо й на вже згадуваному Німрудському рельєфі). Зрідка використовувалися списи із зал із ними наконечниками. З а археологічними матеріалами й по одинокими зображеннями кіммерійських воїнів, останні у своїй масі становили л е г коозброєну кінноту — якихось достовір них даних щодо вживання ними захис ного обладунку ми не маємо. Проте не виключено, що на бій вони все ж таки одягали прості, але ефективні шкіряні панцирі, поширені серед кочовиків пізні шого часу, і брали з собою легкі щити. Розповсюдженню захисного озброєння мали сприяти й передньоазіатські похо ди,— не випадково ж на Північному К ав 96

казі у двох пам’ятках кіммерійського часу відкриті бронзові нагрудники, що могли «підсилювати» шкіряні панцирі, та бронзовий умбон від щита. Показово: всі ці предмети виготовлені майстрами З а кавказзя або Передньої Азії. Численними знахідками репрезенто вані деталі кінського спорядж ення. Це, насамперед, бронзові вудила з кінцями стремінцеподібної або двокольчастої форми, прямі чи плавно зігнуті трипетельчасті псалії, за допомогою пари яких вудила фіксувалися в кінській пащі; при цьому останні закріплювалися в середніх петлях псаліїв (сюди ж кріпився й по від) , а до крайніх петель прив’язувалися ремені оголів’я, звичайно прикрашені бронзовими та кістяними оздобами. Цікаво, що й ці елементи матеріальної культури висвітлюваного часу свідчать про передньоазіатські впливи на мешканців Східної Європи й доповнюють свідчення писемних джерел щодо далеких походів кіммерійців. Так, у 1962 р. київська дослідниця Г. Т. Ковпаненко провела дослідження зруйновано го кіммерійського кургану (поблизу с. Носачеве Черкаської області). Серед знайдених тут бронзо вих деталей вузди особливу увагу привертають уні кальні фігурні пряжки із жолобчастими боковими платівками. Шукаючи їм аналогії, Г. Т. Ковпаненко з ’ясувала: саме такі пряжки прикрашали ремені верхових коней, зображених на рельєфах палаців ассірійських царів Саргона II та Ашшурбаніпала.

Проте кіммерійці не тільки запозичу вали деякі елементи матеріальної куль тури у народів, з якими вони мали тісні контакти, а й, у свою чергу, самі глибоко впливали на них. Насамперед це прос теж ується завдяки поширенню на сусід ніх територіях кіммерійських зразків зброї й кінського спорядж ення, що є най кращим доказом їхньої вдалої конструк ції та високої ефективності. Вони нерідко трапляю ться, наприклад, серед пам’яток місцевого населення Північного Кавказу, Українського Лісостепу, Середньої Єв ропи. В археології останньої на цій під ставі навіть виділено окремий «фрако-

СКІФО-САРМАТСЬКИЙ

ЧАС

кіммерійський» етап розвитку абориген них племен. Соціальний розвиток і мистецтво кім мерійців. Кочовий спосіб ж иття кімме рійців не тільки відбивався на оточуючих їх речах, а й позначався на їхньому соці альному розвитку. Головною цінністю кочовиків завжди була худоба, череди якої м огли досить легко переходити з рук у руки під час збройних сутичок, епіде мій, посух і зосереджуватися в найудачливіш их і наймогутніших одноплем інни ків. Останні забирали собі й левову пайку воєнної здобичі, що також сприяло м ай новому й соціальному розш аруванню тогочасного суспільства. А рхеологічно цей процес фіксується появою м огил вій ськової аристократії, які помітно відріз няються від основної маси кіммерійсь ких поховань своїми розмірами та пиш ним заупокійним інвентарем. Слід неодмінно згадати про гробницю кіммерій ського вождя, відкриту поблизу с. Білоградець у Болгарії. Вона була споруджена у верхній частині великого восьмиметрового кургану більш ранніх часів. У поховальній ямі містився склеп із дерев’я них колод, в якому виявлено скелет чоловіка віком 40—45 років. Поруч лежали залізний кинджал у піхвах, оздоблених золотою платівкою (орнаменто вана тонким візерунком), 108 стріл із бронзовими і спис — із залізним наконечниками, а також дві великі глиняні корчаги біконічної форми. Над мо гилою розташовувався брукований майданчик, що правив за фундамент для кам'яної статуї кіммерій ського воїна. Високий соціальний статус кім мерійського ватажка, похованого в іншому бол гарському кургані — поблизу с. Єнджа, засвідчува ла золота діадема, прикрашена багатим орнамен том.

Кіммерійські вожді згадуються і в де яких писемних документах, наприклад, у праці Г еродота «Історія» (IV , / / ) , який

називає їх «царями». Відомі імена трьох із них — Теуш па, Тугдамме (Лигдаміс Геродота) й Ш андакшатра. Всі наведені вище факти доводять: кіммерійське суспільство пройш ло вже більш у частину ш ля ху до остаточної л ік -

Спорядження коня кіммерійської до би (рис. П. Л. Корнієнка)

ДРУГИЙ РОЗДІЛ Зразки геометричного орнаменту на виробах, знай дених у кіммерійських курганах (рис. П. Л. Корнієнка)

Кіммерійські стели {рис. П. Л. Корнієнка)

2. ЗЕМЛЕРОБИ ЛІСОСТЕПУ В КІММЕРІЙСЬКУ ДОБУ Істотні відмінності в господарстві мешканців Степової Надчорноморщини й Лісостепу простежувалися ще з давніхдавен, проте лиш е на початку ранньої за лізн о ї доби, з переходом степових пле мен до кочового скотарства й поступовим становленням у північніших районах ор ного землеробства, ці відмінності набули остаточного заверш ення. Віднині при родна межа між Степом і Лісостепом бу ла й межею між двома великим и к уль турно-господарськими зонами, постійна взаємодія я к и х стала одним із виріш аль

н и х факторів історичного розвитку дав нього населення України. На противагу степовикам, чия куль тура в умовах кочового побуту дуже швидко уніфікувалася й майж е в одно манітних ф ормах існувала протягом пев них хронологічних етапів на всьому про сторі Півдня Східної Європи, населення землеробської зони в культурному від ношенні було значно строкатішим. У передскіфський період територія У країнсь кого Лісостепу виглядала так. У східній частині, на Л івобережжі Середнього Д ні

ЧАС

сучасних дослідників, слід шукати у старожитностях зруб них племен П івнічного П ричорномор’я ,— їхн і нащадки, безум о вно, стали однією з головних складо в и х частин кіммерійського народу. З н а ч ну роль у ф ормуванні цього народу віді грав і перехід у степи С хідної Європи досить великих груп населення з більш схід н и х районів. Ц я подія добре просте жується за археологічними матеріалами початку кіммерійської доби. Спорідне ність кіммерійців з іраномовними зрубниками, а також іранські імена кіммерій ських «царів» дають підстави для більшменш певного твердження про іранську основу кіммерійського етносу. Ж иття й еволюція самобутньої куль тури кіммерійців були перервані на по чатку VII ст. до н. е. новою хвилею кочо виків зі Сходу — скіфів, з якими пов’я за ний наступний етап у давній історії наш ої країни. Однак, перш ніж перейти до цих подій, пропонуємо читачеві залишити на короткий час північнопричорноморські степи й подивитися, що відбувалося напередодні скіфської навали на терито рії Українського Лісостепу.

СКІФО-САРМАТСЬКИЙ

відацїі первіснообщ инних відносин і сто яло на порозі класоутворення. Кіммерійське мистецтво мало прик ладний характер — складні орнаменти прикрашали руків’я кинджалів і деталі вузди, наносилися на посуд. Основу декору становили різноманітні геомет ричні фігури — спіралі, ромби, квадрати, що комбінувалися одна з одною в бага тьох варіантах. Найкращими зразками кім мерійського геометричного стилю є, мабуть, різьблені кістяні прикраси кін ської вузди з кургану поблизу с. Зольне в Криму. До нас дійшли й не дуже чис ленні зразки кіммерійської монумен тальної скульптури — статуї, що досить умовно зображували воїнів. Вони мали вигляд кам’яних стовпів заввишки близь ко 1,5 м, на яких рельєфно зображені предмети військового обладунку й деталі одягу — пояси, кинджали, бойові цилін дричні молотки та ін. Т акі статуї встанов лювалися над похованнями знатних ко човиків, як це зафіксовано у згадуваному вище кургані біля с. Білоградець. Кіммерійська культура складалася й розвивалася в період із X до початку VII ст. до н. е. Ті корені, на дум ку більшості

ДРУГИЙ РОЗДІЛ А р х ео л о гіч н і кул ьтури н. е .) :

П івн ічн ого

П ри ч о р н о м о р ’я

в п ср сд с к іф сь к у

еп о х у

( I X — V III

ст. до

І — кіммерійська; II — чорноліська; III — молдавська група ф ракійського галыитату; IV — голіградська; V — закарпатська група ф ракійського галыитату; VI — вмеоцька; VII — лужицька; VIII — кизил-кобииська; У— городища; 2 — курган; і — могильник; 4 — селище (упорядкування карти В. Ю . М урзіна за В . А. Іллінською та О . І. Теренож кіним, рис. М. М . Ієн лева)

пра, мешкали племена бондарихинськоі культури, яких сучасні дослідники вва жають чи то предками фіно-угрів, чи то балтами. На протилежному боці — в Се редньому Подністров’ї — була поширена голіградська культура, залиш ена ф ракій цями — народом індоєвропейської гру пи, що займав у давнину східну частину Балканського півострова й деякі прилеглі території. Дещо північніше, на сході су часної Львівщини й на Тернопільщині, проживали носії висоцької культури (на жаль, поки що не дуж е добре вивченої). На заході вони межували з племенами луж ицької культури, земля яких простя галася від західних районів сучасної Львівської області аж до Ельби. На думку більшості фахівців, до складу лужицької

100

спільності входили й західні протослов’яни. П редки ж схід них слов’ян займали в X — V III ст. до н. е. центральну частину лісостепової смуги України. Чорноліська культура. В цей час тут набули поширення пам’ятки чорноліської культури *. Вони розташ овані на те риторії Дніпровського Лісостепового П равобереж ж я в межиріччі Дніпра й Дністра, а також заходять вузьким кли ном у Дніпровський Лівобережний Лісо * Свою назву культура дістала після обсте ження співробітниками Інституту археології АН УРСР під керівництвом О. І. Тереножкіна вели кого городища, розташованого в Чорному лісі (у верхів’ях Інгульця). На основі цих та інших розкопок і була виділена чорноліська культура.

Квітуча зона землеробства й ремесла, іцо сфор мувалася на території Дніпровського Лісостепового Правобережжя, дуже рано почала приваблювати південних кочовиків. Не випадково замість неукріплених поселень ранньої чорноліської культури на порубіжжі Лісостепу й Степу швидко виникають се лища, захищені фортифікаційними спорудами. Більшість їх розташовувалася уздовж Тясмина, де існувала досить міцна захисна система. Так, від місцезнаходження сучасного м. Сміла до гирла Т я смина протягалася лінія з 12 укріплених посе лень. Усі вони розміщувалися на добре захищених природою майданчиках — найчастіше на високих прирічних мисах. Насамперед зводилося кругле в плані укріплення діаметром 40— 100 м, оточене валом; на гребені останнього будувалася стіна з пов’язаних між собою дерев'яних зрубів. Із боку по ля викопузався один або кілька ровів. Найскладні шим за своїм плануванням є Чорноліське горо дище — південний форпост чорнолісців: воно захи щене трьома лініями валіз і ровів.

Досить численними та різноманітни ми на чорноліських пам’ятках є предмети озброєння: кістяні наконечники стріл і бронзові — списів, кинджали. Особливо відзначимо мечі, близькі за своєю фор мою до цього виду зброї кіммерійців. Один із найбільших в Європі мечів даного часу знайдено на Суботівському городи щі: довж ина його сталевого клинка до сягає майж е 95 см, а загальна довжина, разом із бронзовим держ аком ,— 1 м 8 см. До наших днів дійшло й чимало дета лей спорядж ення верхового коня, насам перед кістяних псаліїв. Отже, чорнолісці мали не лиш е піш е військо, а й кінноту, до складу якої, можливо, входили пред ставники родоплемінної знаті. їхні мо-

101

ЧАС

Значного розвитку досягло й метало обробне ремесло, насамперед бронзоливарна справа. Лише на Суботівському городищі знайдено понад 200 уламків ли варних форм, тиглів і ллячок. За їхньою допомогою стародавні майстри виготов ляли бронзові сокири-кельти, наконеч ники списів, різноманітні інструменти та оздоби. Поширювалася й обробка заліза, яке застосовувалося перш за все для ви готовлення зброї.

СКІФО-САРМАТСЬКИЙ

степ уздовж Ворскли. Цікаво: згадана те риторія практично збігається з районами розповсю дження давньослов’янських назв річок — гідронімів. Д о того ж, як наголошує відомий сучасний історик Б. О. Рибаков, жодна інша археологічна культура ніколи не мала такої своєрідної географічної конфігурації, що зайвий раз підкреслює зв’язок чорполісців із носія ми протослов’янської мови. Чорноліська культура походить від передуючої їй білогрудівської. На думку О. І. Теренож кіна, який кілька десяти літь вивчав передскіфські старожитності, виокремлення чорноліської культури по чалося внаслідок розпаду великого угру повання білогрудівських племен, що, в свою чергу, спричинилося до консоліда ції чорноліського населення в південній частині Правобережного Лісостепу, пе редусім у басейні Тясмина. Саме тут, імовірно, знаходиться найбільша кіль кість дослідж ених пам’яток, матеріали котрих даю ть змогу досить повно від творити ж и ття чорнолісців. Основу їхнього господарства стано вило орне землеробство. На жаль, будьяких частин плуга на чорноліських пам’ятках ще не знайдено, але дуж е по казовим є те, що саме під час існування цієї культури на столовому посуді — чер паках і круглотілих келихах — з’яв ляється характерний орнамент у вигляді заш трихованих геометричних фігур. На погляд багатьох фахівців, цей візерунок, властивий землеробським культурам Східної й Центральної Європи, являє со бою символічне зображ ення зораного поля. Не останню роль відігравало й осі л е скотарство. Склад отар і черед добре простеж ується за матеріалами археоло гічних досліджень. Так, у 1955 р. розкоп ки на Суботівському городищі виявили кістки 206 особин свійських тварин, зок рема 80 голів великої рогатої худоби, 49 кіз або овець, 41 свині, 20 коней.

РОЗДІЛ

ДРУГИЙ

гили виявлено поблизу с. Бутенки Пол тавської, сіл Носачеве, Ольшани та Квіт ки Черкаської областей. Тільки в остан ньому із зазначених поховань знайдено 6 бронзових вудил, 11 бронзових псаліїв, різноманітні прикраси кінської вузди, са гайдачний набір, 2 залізних наконечники списів, уламки залізних сокири й кинд жала, золоті оздоби тощо. Проте описані речі дають лише приблизне уявлення про цей багатий комплекс, оскільки курган було зруйновано під час будівельних робіт. На жаль, три інші, не менш важливі, комплекси також були виявлені в резуль таті недбалого господарювання. Тому неодмінно слід згадати київську дослід ницю Г. Т. Ковпаненко, як а сумлінно вивчила матеріали цих поховань і запро вадила їх до наукового обігу. С користає мося з її доробку й наведемо опис ще одного кургану з числа згаданих вище, а саме Носачівського. Первісна висота цього кургану, зруй нованого в ході сільськогосподарських робіт, досягала 2 м. П ід насипом містив ся дерев’яний склеп. На його перекритті науковці розкрили кістяк коня із бронзо вими деталями вуздечки, поруч — ще кілька комплектів вуздечок та озброєння.

Ливарні форми, тиглі, знаряддя праці й озброєння, кераміка чорноліських племен

102

ЧАС СКІФО-САРМАТСЬКИЙ

Н ебіж чика було поховано у супроводі, зокрема, глиняних посудин. Серед речей, що збереглися, назвемо п’ять бронзових п ряж ок характерної форми. Вони знову підтвердили віцому всім археологам істину — іноді ось такі «рядові» знахідки куди важливіші для історичних рекон струкцій, аніж найкоштовніші оздоби. Т ак сталося й цього разу. Г. Т. Ковпаненко з ’ясувала: подібні пряж ки прикра шали збрую коней, зображених на рельєфах у палацах ассірійських мож новладців Саргона (722—705 pp. до н. е.) та Ашшурбаніпала (688— 624 pp. до н. е .) . Це — ще одна матеріальна ілю страція стародавніх писемних джерел, котрі свідчать про тісні контакти племен Північного Причорномор’я з населенням Близького Сходу за часів кіммерійської навали в Передню Азію. Підсумовуючи наявні дані про архео логічні пам’ятки Лісостепової України кіммерійської епохи, ми маємо всі під стави дійти висновку, що в цей період на території Середнього Подніпров’я існувало досить могутнє об’єднання землеробських племен, економічний і військовий потенціал яких давав змогу протистояти загрозі зі Степу. Дещо інак ше розгорталися події у скіфську добу.

(рис. П. Л. Корнієнка)

103

ДРУГИЙ РОЗДІЛ

3. НА ПОЧАТКУ СКІФСЬКОЇ ІСТОРІЇ Обставини появи скіфів у степах Пів нічного Причорномор’я не зовсім ясні. Стародавні джерела тлумачать цю подію по-різному. Геродот, який присвятив Скіфії одну з дев'яти книг своєї «Істо рії», викладав таку — на його погляд, найвірогіднішу — версію (IV, / / ) : праба тьківщина скіфів знаходилася десь на схід від Кіммерії, однак під тиском сусід ніх кочових племен — массагетів вони покинули свої землі й вирушили в пошу ках нової долі на захід. Урешті-решт їхні орди наблизилися до кіммерійських па совищ. «При навалі скіфів кіммерійці,— пише далі Геродот,— почали радитися, оскільки військо наступало велике, й думки їхні розділилися... За думкою на роду, треба було залишити країну, а не нараж атися на небезпеку, залишаючись віч-на-віч із багаточисельним ворогом. А на думку царів, варто було битися за кра їну із загарбниками. І народ не хотів ско ритися, й царі не хотіли слухатися наро ду. Перші радили піти, віддавши без бою країну тим, хто до неї вдерся. Царі ж, згадавши про те, скільки хорошого вони тут зазнали і скільки можливих нещасть спіткає їх, вигнанців з вітчизни, вирішили померти і спочивати у своїй землі, але не тікати разом із народом. Коли ж вони прийняли це рішення, то поділилися на рівні половини й почали битися один з одним. Й усіх їх, що загинули від руки один одного, народ кіммерійців поховав біля ріки Тірас, і могилу їхню й тепер видно». Псідії, описані Геродотом у V ст. до н. е., приблизно можна датувати почат ком VII ст. до н. е. До цього ж часу нале жать і найраніші згадки про скіфів у пи семних дж ерелах, а саме в ассірійських клинописних документах 70-х років VII ст. до н. е. 104

Скіфи в Передній Азії. На час прихо ду скіфів у Причорномор’я ассірійський престол посідав цар Асархаддон (680— 669 рр. до н. е.), котрому, так само як і майж е усім його попередникам, доводи лося вести напружену дипломатичну та збройну боротьбу за збереж ення ассірій ської зверхності в Передній Азії. Цілком зрозуміло, що поява на північних кордо нах держави нового потенційного супро тивника, швидкі загони якого складалися з природжених стрільців-лучників і неперевершених кіннотників, стурбувала ас сірійських володарів. Вони почали шука ти шляхів до порозуміння з пришельцями. Зберігся письмовий запит Асархаддона до оракула бога Ш амаша: чи дотри муватиметься свого слова Партатуа — цар «країни Ішкуза» (проводир скіф ів), якщ о візьме за дружину ассірійську царі вну. Невідомо, чи були реалізовані плани щодо цього династичного шлюбу, але, як свідчать дальші події, ассірійці все ж досягли якоїсь домовленості з кочови ками. Скіфи допомогли новому союзнику в його боротьбі з повсталими в 673 р. до н. е. мідійськими племенами (територія розселення останніх прилягала до схід-

Бій скіфів (праворуч) із мідянами. Зображення на циліндричній печатці (рис. П. Л. Корніенки за І. М. Дьяконовим)

Вирішальною мірою до цього, безперечно, спричинилося втручання скіфів у боротьбу Ассірії з ворожими їй країнами. Збіг історичних обставин висунув північних кочовиків на роль третьої, до того ж вирішальної, сили в цьому регіоні. Однак че рез деякий час ситуація змінилася. В 612 р. до н. е. об’єднані сили Мідії та Вавілонського царства здо були Ніневію, за кілька років остаточно загинула Ассірійська держава. Все це докорінно змінило роз становку сил на політичній арені Передньої Азії, а разом із тим зруйнувало й самі підвалини скіф ського панування. Та, незважаючи на несприятливі для них події, скіфи ще досить довго залишалися тут значним воєнним чинником, про що свідчить, наприклад, їхня участь у війні між мідійським ца рем Кіаксаром і володарем малоазійського царства Лідія Аліаттом (закінчилася близько 585 р. до н. е.).

Свідчення писемних джерел щодо передньоазіатської епопеї скіфів, яка тривала близько 100 років, підтверд жуються й археологічними даними. Йде ться насамперед про характерні бронзові наконечники стріл, знайдені в різних пунктах Закавказзя, Малої та Передньої Азії. Ясна річ, ці знахідки не обов'язково

Серед знахідок, пов’язаних зі скіфами, чи не найцікавішою є так званий Саккизький скарб, вияв лений в Іранському Курдистані. Вочевидь, цей ком плекс являє собою інвентар зруйнованого похован ня скіфського вождя другої половини VII ст. до н. е. Цікаво: значну частину скарбу становлять ювелір ні вироби східного типу. Відповідь на запитання: як вони потрапили до рук степового можновлад ця? — знаходимо у Геродота (І, 106): «Протягом двадцяти восьми років скіфи панували в [Передній] Азії й за цей час вони, сповнені нахабства і презир ства, все спустошили. Бо, крім того, що вони з кож ного стягали данину, яку накладали на всіх, вони ще, об’їжджаючи країну, грабували в усіх те, чим кожний володів».

Скіфи та Північний Кавказ. У період передньоазіатських походів основною те риторією, де мешкали скіфські племена, були степи Прикубання й Північного Кавказу, сполучені зручними природ ними комунікаціями — через східне уз береж ж я Чорного моря, центральнокав-

105

ЧАС

фіксують безпосередню присутність сте повиків в якомусь конкретному місці,— адж е разом зі скіфським луком цей тип стріл досить широко увійшов до арсеналу бойових засобів місцевих народів (так, Геродот (І, 73) розповідає, що саме скіфи навчали стріляти з лука синів Кіаксара). Але в будь-якому випадку поши рення згаданих наконечників пов’язане з походами північнопричорноморських ко човиків до Передньої Азії й археологічно відбиває ці події. На Близькому Сході виявлені кілька форм для відливання та ких наконечників. Одна з них, що похо дить з іракського міста Мосул (зберіга ється у Британському музеї в Л ондоні), виготовлена з бронзи й призначена д ія одноразової відливки трьох виробів. Л. Ундервуд експериментував із цією формою й дійшов висновку: за допомо гою кваліфікованих помічників він осо бисто здатний щотижня виготовляти до 10 тис. наконечників, а в давнину кілька таких портативних «мяйстерень» могли б цілком задовольнити потреби п’ятити сячного загону лучників.

СКІФО-САРМАТСЬКИЙ

ного кордону Ассірії і входила до зони її впливу). Щ е значнішу роль цей союз віді грав кілька десятиліть по тому, коли Мі дія, вже досягш и незалежності, двинула свої війська в Ассірію. Мідійці взяли в облогу столицю ненависного ворога — Ніневію. На поміч обложеним прийшло «величезне військо скіфів, яке очолював цар скіф ів Мадій, син Прототія» (Г е р од о т. І, 103). Більшість дослідників ува ж ає, що Прототій Геродота і Партатуа ассірійських джерел — одна й та ж сама особа. В такому разі не виключено, що матір’ю М адія могла бути дочка Асархаддона (згадаймо його спробу владнати династичний ш люб). Розбивши мідійців, загони скіфів мо гутньою хвилею затопили майж е увесь Давній Схід і зупинилися лиш е на кордо нах Єгипту. Так розпочалося їхнє більш як чвертьвікове владарювання в Передній Азії, що припало на другу половину VII ст. до н. е.

ДРУГИЙ РОЗДІЛ

Матеріали Келермеських курганів (розкопки М. І. Веселовського): / — план могили кургану 2; 2— 3 — деталі та реконструкція спорядж ення коня N9 14 з кургану 2; 4 — 5 — деталі спорядж ення коней № 19 і 20 з кургану 1 (реконстр. та рис. П. Л. Ко рн ієн ка )

ЧАС СКІФО-САРМАТСЬКИЙ

казькі перевали, узбереж ж я Каспійсько го моря — із Закавказзям та Передньою Азією. Саме тут, у рівнинних місцевостях сучасних Краснодарського і Ставрополь ського країв, Кабарди, Північної Осетії, Чечні та Інгушетії, відкрита найбільша кількість відомих на сьогодні скіфських поховальних пам’яток V II— VI ст. до н. е. Тому є всі підстави локалізувати в цьому регіоні найдавніше скіф ське об’єднання, відоме в ассірійських дж ерелах я к «цар ство Іиікуза». Багата здобич, як а стікалася в кочо вища «царства» з Передньої Азії, посту пово осідала в підкурганних могилах ко чової знаті. Найвідоміші з тутешніх скіф ських курганів — Келермеські, Ульські, Ставропольські — зберігали під своїми насипами пречудові зразки ювелірного мистецтва, величезну кількість предметів озброєння, різноманітний посуд тощо. Ось лиш е один приклад. Узимку 1903— 1904 рр. гірничий технік Д. Г. Шульц, зовсім не маючи археологічного досвіду, пограбіжницькому розкопав на околицях станиці Келермеської (поблизу Майкопа) чотири кургани. З них походять «золота пантера» (прикраса щита), золоті чаші, діадеми, меч у золотих піхвах, оздоб

лених зображеннями фантастичних звірів, коштов ні деталі ассірійських тронів, а також чимало інших цікавих знахідок. Показово: з-поміж речей Келермеса, крім безсумнівної воєнної здобичі (прикраси тронів), багато золотих предметів, виконаних у від повідності до уподобань скіфів, але майстрами, кот рі явно не до кінця розуміли мистецькі канони сус пільства, з якого походили замовники. Не виклю чено, що ці предмети виготовлялися в царських майстернях злотоковалями, захопленими скіфами в полон у південних країнах і виведеними в далекі степи. В 1904 р. до Келермеса виїхав відомий архе олог М. І. Веселовський, який дослідив тут два кур гани. Вони були пограбовані ще в давнину, але важливіше те, що вчений з’ясував конструкцію келермеських поховань. Вони здійснювалися у вели ких підквадратних у плані ямах (8,5 X 8,5 і 10,7 X X 10,7 м), по краях яких укладали забитих коней із пишно оздобленими вуздечками. Взагалі коні — го ловне багатство і предмет гордощів кочовика — присутні майже в усіх заможних скіфських моги лах «царства Ішкуза», однак абсолютним «рекорд сменом» у цьому відношенні є курган № 1 поблизу Ульського аула (тепер — аул Уляп Адигейської АО). В 1898 р. Веселовський розкрив у ньому ске лети більш ніж 400 коней; 360 лежали біля дерев’я них конов’язів, 50 — у насипу на спеціальному майданчику.

Ці та подібні до них пам’ятки дають яскраве уявлення про один із найвищих піків у розвитку скіфських племен, який 107

ДРУГИЙ РОЗДІЛ

у часі збігався з періодом передньоазіатських походів, а територіально був пов’я заний зі степовими районами між Кубан ню на заході та сучасним Д агестаном на сході. Однак після заверш ення перебуван ня скіфів у Передній Азії центр їхньої життєдіяльності поступово зміщ ується в північнопричорноморські стспи. З а Гсродотом (IV, / ) , на шляху до Північного Причорномор’я скіфів «чекало лихо, не менше, ніж війна з мідянами. Адже ж ін ки скіфів унаслідок довгої відсутності чо ловіків вступили у зв’язок з рабами... Від цих-то рабів і жінок скіфів виросло мо лоде покоління. Д ізнавш ись про своє по 4. УТВОРЕННЯ

ПІВНІЧНОПРИЧОРНОМОРСЬКОІ СКІФИ

Як зазначалося вище, VII — VI ст. до н. е.— це час найвищого розквіту скіф сь кої культури в степових районах Прикубання й П ередкавказзя. Тривалі походи в Передню Азію були невичерпним дж ере лом збагачення, що відбилося в пишному поховальному обряді величезних курга нів Ставропілля та лівобереж ж я Кубані. У степовій ж е частині Північного При чорномор’я до цього періоду можна від нести лиш е близько 20 скіф ських похо вань, рівномірно «розкиданих» на вели чезному просторі. Д ля переважної біль шості їх характерні невеликі розміри та бідний інвентар. Інша ситуація простеж ується в лісо степовій частині Північного Причорно мор’я. Серед виділених тут археологіч них груп особливе місце посідають захід но- і східноподільська, києво-черш ська, ворсклинська, які виникли на місцевій чорноліській основі. Цей цілісний у куль турному й, певно, в етнічному відношенні масив територіально простягався на 400 км від Верхнього Дністра до Дніпра й далі по нижній і середній течії Ворскли.

108

ходження, юнаки почали противитись скіфам, коли ті повернулись із Мідії». Звісно, напівлегендарний, фольклорний характер цієї оповіді не дозволяє сприй мати її як конкретне історичне свідчення, проте немає ніякого сумніву: Геродот спирався на усні перекази, що у транс формованому вигляді відображали якісь реальні події, пов’язані з остаточним у т вердженням скіфів на степових обширах Північного Причорномор’я. Д ля реконструювання цих подій ознайомимося док ладніше із ситуацією, яка складалася на захід від «царства Ішкуза» напередодні та в період оформлення Північнопричорноморської Скіфії.

Відстань від південної межі масиву — степового порубіж ж я — до північної — кордонів лісової зони — також досягала майж е 400 км. Яскрава й самобутня ку льтура, що існувала тут у скіфський час, набула в VII— VI ст. до н. е. особливого розквіту. Високий рівень економіки, базованої на орному землеробстві, сприяв консолі дації місцевих племен. На зміну невели ким поселенням й укріпленим селищам чорноліського часу приходять великі го родища, наприклад, Немирівське, Мотронинське, Трахтемирівське та інші — центри міжплемінних об’єднань. П оси люється процес майнової й соціальної диференціації, прискорюється виділення військової аристократії. Всі ці моменти дуж е добре простежуються за даними археології. Наприклад, у східних районах Лісостепового Дніпровського Правобережжя, на території добре вивченої києво-черкаської групи пам’яток, із рубе жа VII—VI ст. до н. е. зустрічається виразний набір озброєння, а з другої половини VI ст. до н. е. в тутешніх курганах трапляється практично весь комплекс озброєння, що складається не лише з на-

ЧАС СКІФО-САРМАТСЬКИЙ

ступальної зброї, а й із захисного обладунку. Най вища концентрація зброї спостерігається в курга нах місцевої аристократії. Розповімо лише про один із них — Реп’яхувату Могилу, досліджену поблизу с. Матусів Черкаської області. Центральна гробниця майже вщент пограбована в давнину, бічна ж збереглася набагато краще. Її спорудили у прямокутній ямі, довжина стін якої до сягала 5 м. Уздовж стін у виритих рівчаках закріп лювалася дерев'яна обшивка ями. В могилі були поховані воїн і дитина. Крім різноманітного посуду й побутового начиння, археологи знайшли тут вели ку кількість предметів озброєння й кінського спо рядження, зокрема два наконечника списів, бойову сокиру, 279 наконечників стріл у двох сагайдаках, шість бойових ножів, уламки панциря, 16 вудил, псалії. Подібні поховання відкриті також на території Поділля (поблизу сіл Долиняни та Перебиківці) йу басейні Ворскли (курган біля с. Кириківка, курган Опішлянка, Бітова Могила та ін.).

Від VII ст. до н. е. в соціально-еконо мічному розвитку цього регіону велику роль починають відігравати торговельні відносини між населенням У країнського Лісостепу та античним світом, здійсню вані за посередництва грецьких колоніс тів (останні тоді якраз освоювали пів нічне узбереж ж я Чорного м оря). Архео логічно цей процес фіксується за грець кими виробами, виявленими в лісостепо вих районах. Особливо велика концент рація античного імпорту простеж ується у східних районах Правобережного Лі состепу ( києво-черкаська група пам'я ток).

План, розріз та супровідний інвентар скіфського поховання VI ст. до н. е. поблизу С. Підгороднє на Дніпропетровщині (рис. П. Л. Корнієнка)

109

ДРУГИЙ РОЗДІЛ

Звідси у грецькі міста, насамперед в Ольвію, розташ овану на березі ДніпроБузького лиману, надходила основна маса вирощеного в Середньому Подніп ров’ї хліба. На думку Б. О. Рибакова, по казником торговельної активності місце вого населення є одна із назв Ольвії — «Торжищ е Борисфенітів». Під борисфенітами вчений розуміє саме носіїв києвочеркаської групи археологічних пам’яток скіфського часу, витягнутої на багато кі лометрів уздовж середньої течії Борисфена (давньогрецька назва Д ніп ра). Так у другій половині VII — першій половині VI ст. до н. е. в Північному Причорно мор’ї складається своєрідна історична ситуація, що на кілька віків наперед бага то в чому визначила долю населення д а ного регіону. Головну особливість цієї ситуації становило те, що територія роз селення зем леробських племен у Серед ньому П одніпров’ї відокремлю валася від античних міст узбережжя Чорного моря ш ирокою смугою північнопричорноморських степів, по я к и х пролягали торго вельні ш ляхи — сполучники цих двох культурних областей. Особливе значення мали такі зручні комунікації, як Дніпро та Південний Буг. Тому Нижнє Подні пров’я перебувало в центрі уваги кочових племен, які прагнули запровадити свій контроль над торговельним обміном між подніпровськими хліборобами і грець кими колоністами.

Поза всяким сумнівом, скіфи перши ми з-поміж степових народів відчули на собі притягальну силу Нижнього Подні пров’я як ключового пункту, що давав можливість скористатися з вигід тран зитної торгівлі. Цим великою мірою поя снюється переміщення основного ядра скіфських племен із П ередкавказзя, кот ре вже втратило для них своє стратегічне значення після закінчення передньоазіатських походів, до степової частини Північного Причорномор’я. Крім того, звідси кочовики мали змогу чинити пря мий воєнний тиск на племена Лісостепу. З огляду на все сказане вважаємо, що розповідь Геродота про війну скіфів із «нащадками рабів» була далеким відлун ням тих бурхливих подій, які відбувалися в Північному Причорномор’ї близько середини VI ст. до н. е. і суть яких поля гала в боротьбі між кочовими племенами та осілим населенням Лісостепу за опа нування політичною ситуацією. Безпере чно, воєнно-економічний потенціал міс цевих землеробів давав їм змогу органі зувати ефективний опір нещодавнім гос подарям Передньої Азії, та перемогли врешті-решт степовики. З а Геродотом, наприкінці VI ст. до н. е. скіфи вж е міцно утримували під своїм контролем степи між Дунаєм і Доном. Однак на них чека ло нове т яж ке випробування, пройшовши через яке вони здобули славу непере можного народу.

5. СКІФО-ПЕРСЬКА ВІЙНА З а той відносно невеликий проміжок часу, на який ми разом зі скіфами зали шили Передню Азію, політична карта Близького Сходу зазн ала істотних змін. Мідія та Вавілон — щасливі суперники колись могутньої Ассірійської д ерж а ви — самі впали під ударами Персії, яка наприкінці VI ст. до н. е. перетворилася

110

на величезну імперію. В 521 р. до н. е. її престол обійняв один із членів правлячої династії Ахеменідів — Дарій І Гістасп. Перське царство переживало тоді нелегкі часи — від нього відпадали завойовані області, його стрясали народні повстан ня, на внутрішньополітичній арені час від часу з ’являлися самозванці. В бороть-

ЧАС СКІФО-САРМАТСЬКИЙ Зображення Дарія І Гістаспа на рельєфі Бехістунської стіни ( І) та на циліндрич ній печатці з ім’ям цього царя (2 ). Прорис. П. Л. Корнієнка

ДРУГИЙ РОЗДІЛ

бі за владу Дарій спирався не тільки на військо: він здійснив адміністративні ре форми, що забезпечували цілісність його володінь і регулярне поповнення царської скарбниці. Реорганізувавши й посиливши армію, почав реалізовувати свою головну мету — здобути для Персії владу над усім світом. Звісно, уявлення про розміри й географію останнього були тоді дещо іншими, ніж тепер, однак заду ми Д арія вражають і в наші часи. Про їх ню грандіозність свідчать і драматичні події далекого походу у Скіфію, здійсне ного перським володарем близько 514 р. до н. е. Офіційним приводом для початку цієї війни, за словами Геродота (IV, /) , стала давня подія: «Цар побажав тепер покарати скіфів за вторгнення в Мі дію й за те, що скіфи, які перемогли своїх супротив ників — мідян, першими порушили мир». Певна річ, справжні причини Дарієвого походу не мали нічого спільного із захистом інтересів уже не існуючого Мідійського царства, землі якого, до речі, поглинула сама ж Персія. Однак ця версія була досить зруч ною, бо не тільки виправдовувала похід персів від повідно до поширеного в давнину правового прин ципу — «око за око, зуб за зуб», а й підкреслювала роль Перської держави як спадкоємниці великих царств минулого. Що ж до справжніх мотивів перського вторгнен ня в Північне Причорномор’я, то вони й тепер жваво обговорюються істориками. Більшість фахівців ува жає: спроба Дарія підкорити Скіфію була час тиною єдиного стратегічного плану. На той час Псрсія вже загарбала грецькі міста в Малій Азії, деякі острови Егейського моря і стояла на порозі виснажливої боротьби з європейською Грецією,— попереду були ще й Марафонська битва, й подвиг спартанців царя Леоніда у Фермопілах, і розгром перського флоту в Саламінській протоці. Напередо дні цього важливого двобою перський володар міг розглядати похід на Скіфію як необхідний воєнний захід, який дав би змогу відрізати грецькі поліси від північнопричорноморського хліба, а отже, ослабити й материкову Грецію. До того ж вдала воєнна екс педиція на якийсь час приборкала б кочовиків і за безпечила тили Персії,— адже пам’ять про тяжку владу скіфів у Передній Азії була ще надто свіжою, щоб покинути напризволяще свої північні кордони в передбаченні великої війни на заході.

Отже, зібравши величезне військо — «а очолював він усі підвладні народи» 112

( Г е р о д о т . IV, 87), Дарій І вирушив у похід. Його шлях пролягав від стародав ніх мурів Суз до Босфорської протоки, де залежні від персів греки спорудили на плавний міст. Перейшовши по ньому з Азії в Європу, армія царя вогнем і мечем пройшла землями фракійських племен і наблизилася до Дунаю. Тут, поблизу його гирла, іонійські греки знову спорудили наплавний міст. Перед тим, як ступити на нього, Дарій зав’язав на ремені 60 вузлів і наказав будівникам охороняти міст. К о жного дня вони мали розв’язувати один вузол. Я кщ о вузли закінчаться, а перси на той час не повернуться, греки можуть відпливати на батьківщину (Г е р о д о т . IV, 98). Після цього розпорядж ення пер ське військо рушило вперед. Воно було величезним і багатомов ним — адж е до складу імперії Д арія І входило понад 80 народів. Із персами йшли середньоазіатські саки, ополченці далеких індійських племен і рухливі вер шники Аравії, єгиптяни, мідійці, ефіопи, вавілоняни, фракійці, парфяни, лідійці. Головною ударною силою цієї строкатої армії була гвардія Д арія — 10-тисячний загін «безсмертних», сформований із знатних персів. Всього ж, за даними Ге родота (IV, 87), Дарій вів на скіфів 700 тис. воїнів. І хоча більшість фахівців ува жає, що наведена цифра в кілька разів перевищує реальну — інакше важ ко зро зуміти, як ж е цар керував цим громаддям і забезпечував його необхідним поста чанням,— небезпека, що нависла над скіфськими кочовищами, була величез ною. Вона примусила степовиків не лише об’єднати свої власні сили, а й звернути ся по допомогу до сусідів. На раду до скіф ів прибули «царі» тав рів (мешкали в гористій частині Криму і приносили в жертву своїй богині мореходів, що зазнавали корабельних аварій біля їхніх скелястих берегів), агафірсів — близьких родичів фракійців, а та-

ЧАС СКІФО-САРМАТСЬКИЙ Зображення скіфських вершників на золотих платівках із кургану КульОба (прорис. П. Л. Корнієнка)

ДРУГИЙ РОЗДІЛ

Гелон

Похід Дарія І Гістаспа до Скіфії (упорядкування карги В. Ю. Мурзіна за Б. О. Рибаковим, рис. М. М. Ієвлєва)

кож володарі народів, які жили на північ від С кіф ії — андрофагів, м еланхленів, неврів, гелонів і будинів. Приїхали й по сланці савроматів — народу, близького скіф ам за мовою й побутом (савромати кочували на схід від С кіф ії). Але згоди всі вони так і не дійшли: в лиху годину скіфів підтримали лиш е гелони, будини та савромати (Г е р о д о т . IV, 119). П озаяк об’єднати проти Д арія всі на роди Надчорномор’я та досягти реальної переваги в силах скіфам не пощастило, вони вирішили уникати відкритого бою й поступово відходити, знищуючи на своє му шляху криниці, дж ерела й пасовища. Д ля здійснення цього задуму їхнє війсь ко поділилося на дві частини. До однієї, 114

очолюваної скіфським царем Скопасісом, увійшли савромати, друга, більша частина на чолі з Іданфірсом — верхов ним скіфським володарем, об’єдналася із загонами гелонів і будинів. Відступаючи перед армією Д арія, союзники заманили її у глибини Скіфії. З а розрахунками Б. О. Рибакова, перси дійшли до випале них сонцем степів П риазов’я. Тут Дарій зупинився, наказав збудувати тимчасове укріплення й почав обмірковувати даль ший план кампанії. Результати походу були не на користь персів — Скіфію пройдено, але не підко рено. ї ї збереж ене військо вільно пересу валося рідними степами і спочатку нага дувало про себе лише гарячим попелом

Тоді Дарій удався до іншого способу: надіслав д о Іданфірса вершника з наказом передати скіфсь

кому царю, щоб той нарешті підкорився йому або прийняв бій. Та Іданфірс оцінював ситуацію інак ше. «...Я й раніше,— відповів він,— не бігав у пере ляку ні від кого з людей, і зараз від тебе не біжу; і я не роблю тепер нічого нового порівняно з тим, що звик робити у мирний час... У нас немає ні міст, ні обробленої землі, і побоювання, що вони будуть за хоплені і сплюндровані, не змушує нас скоріше стати до бою з вами...» ( Г е р о д о т . IV. 127). Проте кульмінаційний момент наближався. З а гін Скопасіса вирушив до Дунаю на переговори з греками, які охороняли міст, а більша частина скі фів залишалася на місці та, блокуючи персів, зни щувала їхніх постачальників і фуражирів. Військо Дарія дедалі слабшало. В цей час до перського та бору з’явився скіфський вісник із дивними дарами цареві: птахом, мишею, жабою та п’ятьма стрілами. Зрадівши, Дарій розшифрував зміст цього дарунка на свою користь: скіфи, мовляв, віддають йому і свою воєнну могутність, і свою землю, і небо, і води. Але один із його найближчих радників — Гобрій — витлумачив цей зміст зовсім інакше: «Якщо ви, пер си, не полинете в небо, обернувшись на птахів, не сховаєтесь у землі, ставши мишами, чи не скочите в болото, обернувшись на жаб,— ви не повернетесь назад, уражені цими стрілами» ( Г е р о д о т . IV, 132). Як показали дальші події, здогадка Гобрія бу ла ближчою до істини.

Скіфи готувалися до рішучого дво бою. З а допомогою продуманого і вдало здійсненого відступу сили ворога були пі дірвані: настав час скористатися наслід ками цього стратегічного маневру. А щоб пастка зачинилася якнадійніш е, Скопа-

знову почали ум овл яти греків зруйнувати

міст — адж е 60 днів, визначених Дарієм, уж е минули. Ті спочатку погодилися, та один з їхніх ватаж ків — Гістіей, тиран (правитель) іонійського міста Мілет, на гадав іншим знатним грекам, що їхня влада в Іонії тримається лиш е завдяки 115

ЧАС

сіс мав умовити охоронців мосту через Дунай залишити свій пост. Іонійці начеб то зголосилися на ці пропозиції, і Скопасіс, не гаючи часу, повернув своїх вої нів на з ’єднання з головними силами. А ті, передавши Д арію свої алегоричні д а ри, вишикувалися навпроти персів на ви рішальний бій. Тут, як розповідає Геро дот, у перебіг подій втрутився випадок: скіфські вершники побачили зайця й, по рушивши бойовий порядок, кинулися за звірком. Д ізнавш ись про це, Дарій заува жив: «Ці мужі ставляться до нас із вели ким презирством, і мені тепер ясно, що Гобрій правильно сказав про скіфські д а рунки. Оскільки й мені самому тепер вже здається, що справа йде саме до того, не обхідно добре подумати, щоб наше по вернення назад було цілком безпечним» ( Г е р о д о т . IV, 134). Тож, коли настала ніч, цар залишив у таборі найослабленіших бійців, які мали палити багаття, а також віслюків, аби ті своїм голосним ре вінням створювали видимість присутнос ті на місці всієї армії, а сам із добірною частиною війська поринув у темряву — нібито з метою раптово напасти на скі фів. Проте його ш лях проліг зовсім в ін ший бік — на захід, до мосту. Скіфи тіль ки на світанку зрозуміли, що сталося, й ринули навздогін. Маючи вірний шанс остаточно добити персів, вони втратили його через парадоксальну обставину: до бре знаючи степ, союзницькі загони при мчали до мосту навпрямки раніше за Д а рія, котрий, побоюючись заблукати, вер тався до Дунаю вже пройденим, але'дов шим шляхом. Отже, вороги розминулися. Скіфи

СКІФО-САРМАТСЬКИЙ

багать, хмарами куряви на обрії та швид кими стрілами, що поцілювали необере жних перських воїнів. Але раптом скіфи зникли — ніщо не свідчило про їхню присутність навколо польових укріплень Д арія. Д еякий час цар вичікував, а потім покинув недобудовану фортецю й повер нув на захід, де сподівався знайти супро тивника. І справді: заманивш и ворога до східних рубежів своєї країни, скіфи зро били коло й опинилися у нього в тилу. Знову почалася виснажлива гонитва, та дарма: на незнайомій спустошеній місце вості персам ніяк не вдавалося наздогна ти рухливі загони таємничих степовиків.

ДРУГИЙ РОЗДІЛ

персам. Тоді охоронці мосту вирішили обдурити скіфів — зруйнувати переправу тільки на відстань польоту стріли, щоб заспокоїти їх і разом із тим нейтралізу вати загрозу з їхнього боку. Так вони і вчинили. Тим часом степовики, нічого не підозрюючи, кинулися шукати рештки перської армії. Але воєнне щастя й тут покинуло їх: Дарій уночі непомітно для супротивника дістався Дунаю й форсував

його зі своєю гвардією. Т ак безславно за вершилася спроба величезної Перської імперії підкорити народи Північного Причорномор’я. Перемога над одним із наймогутніших володарів тогочасного світу небувало піднесла воєнно-політич ний пріоритет скіфів у цьому регіоні і справила великий вплив на процес консо лідації Північнопричорноморської Скі фії.

6. ВЕЛИКА С К ІФ ІЯ Загальний нарис Північнопричор номорської Скіфії середини V ст. до н. е. подано Геродотом в його «Історії», для написання якої він здійснив мандри по різних краях тодішньої ойкумени й, м ож ливо, відвідав Ольвію. Саме тут він і міг зібрати цікаві подробиці відносно недав ньої скіфо-перської війни, з ’ясувати важ ливі деталі ж иття, побуту, звичаїв пе реможців могутнього Д арія. Географ ія й населення Скіфії. З а Ге родотом (IV, 101), «у С кіфії — оскільки вона має чотирикутну форму, а дві сто рони доходять до моря,— усі сторони рів ні за своїми розмірами: й та, що йде все редину країни, й та, що простягається уздовж моря. Бо від Істра (Дунаю .— Авт.) до Борисфена — десять днів доро ги, від Борисфена до М еотійського озера (Азовського моря.— Авт.) — іще д е сять; і від моря вглиб країни до меланхленів, які живуть вище скіфів,— двад цять днів дороги». Цей величезний квад рат, твердить Геродот, був заселений чи сленними народами, головне місце серед яких посідали скіфи, очолювані скіфами царськими (IV, 17—20). Свідчення давньогрецького історика неоднора зово ретельно аналізувалися сучасними науковця ми, котрі намагалися співвіднести їх із даними ар хеології та відтворити цілісну картину розселення Геродотових племен на території нинішньої Укра їни. Одна з поширених географічних реконструкцій

116

на цю тему належить українським археологам О. І. Тереножкіну та В. А. Іллінській. Існують й інші варіанти, насамперед стосовно північної периферії Скіфії. На жаль, до остаточного з’ясування цієї ди скусійної проблеми ще далеко, тому зупинимося на безперечно доведених фактах.

У ся величезна смуга північнопричорном орських степів була зайнята власне скіфськими іраномовними племенами. Починаючи з кінця VI ст. до н. е. кіль кість їхніх пам’яток на цій території різко збільш ується порівняно з поперед нім періодом. Найбільшої концентрації вони досягаю ть наприкінці V— IV ст. до н. е.— саме цим часом датую ться тисячі скіфських поховань, відкритих на Півдні У країни. Як і раніше, лісостепове межиріччя Дністра і Д ніпра заселяли численні пле мена, генетично пов’язані з населенням чорнолісько'і доби. З а мовою це були прасло в’яни. На заході з ними сусідили фра кійці, на сході — носії посульсько-донецького варіанту культури скіфського типу. Мовна належність останніх ли шається ще дуж е спірною: одні фахівці відносять їх до болтів, другі — до угрів, треті наполягаю ть на їхній іраномовності. На порубіжж і, де посульсько-донецька культура стикалася з культурою Д ні провського Лісостепового П равобереж ж я, виявлене одне з найбільш их у Європі

ЧАС СКІФО-САРМАТСЬКИЙ [міоти

Планів

Хнссшс

Етногеографія Геродотової Скіфії (упорядкування карти В. Ю. М урзі на за В. А. кою та О. І. Тереножкіним, рис. М. М. Іевлева)

городищ ранньої за лізно ї доби. Воно роз ташоване поблизу с. Більськ, у середній течії Ворскли. Загальна довж ина його ва лів перевищує ЗО км, а площ а досягає 4400 га. Впродовж багатьох років горо дище дослідж ує харківський археолог Б. А. Ш рамко, який ототож ню є його із ігадуваним в «Історії» Геродота містом Гелон. Д уж е важливою для розуміння історії Скіфії є проблема характеру взаємовід носин степовиків і зем леробів Лісостепу. Іншими словами: чи входили тодішні зем леробські племена до складу Скіфії? Серед фахівців є прихильники й позитив ної, й негативної відповіді на це запитан ня. На нашу думку, в різних районах Пів-

іл л ін с ь -

нічнопричорноморського Лісостепу різ ною була й міра політичної залежності місцевого населення від іраномовних ко човиків,— ця міра зумовлю валася конкретно-історичною обстановкою й реаль ним співвідношенням сил на якийсь певний момент. Тому нам навряд чи по таланить із максимальною точністю від творити північні кордони скіфського об’єднання,— швидше слід говорити про сф еру його вп ли ву на лісостепові племе на, що поступово слабшав у напрямі від центру до периферії. Проте з великою д о лею ймовірності ми все ж таки можемо визначити один регіон Українського Л і состепу, який безпосередньо входив до складу Скіфії. Й деться про південні ра 117

ДРУГИЙ РОЗДІЛ

Розріз кургану IV ст. до н. е. з похованням знатного скіфа (реконстр. та рис. П. Л. Корнієнказа матеріалами розкопок Г. Л. Євдокимова на Херсонщині)

йони правобережної частини С ереднього П одніпров’я. Саме тут — насамперед у басейні Т ясм ина — з кінця V ст. до н. е. простеж ується поступовий занепад міс цевої економіки, зменш ується кількість населення, припиняють своє існування деякі укріплені центри й селища. Всі ці явищ а можна пояснити тільки запро вадженням над землеробськими племе нами цієї квітучої раніше території б ез посередньої влади степовиків, які нещ ад но експлуатували нових підданих. Пограбування економічних ресурсів підкорених племен і стягання з них т я ж кої данини, зиск із контролювання тор говельних шляхів, що пролягали через північнопричорноморські степи,— все це не тільки забезпечувало кочовиків необ хідними для нормального життя продук тами землеробства й ремесла, а й надзви чайно збагачувало скіфську верхівку. Н а 118

копичені величезні ресурси кочові воло дарі перш за все намагалися перетворити на престижні речі, що підкреслювали їх ню відокремленість від маси рядових об щинників. Згодом більшість цих коштов них речей концентрувалася в усипальнях знаті, котрі за своїми розмірами й пиш ністю супровідного інвентаря, очевидно, не мають собі рівних серед інших старожитностей Східної Європи. Найграндіозніші скіфські кургани споруджувалися в степах України на прикінці V— в IV ст. до н. е. Серед них — Солоха, Чортомлик, Огуз, К озел, Гайманова Могила, Бердянський, сенсаційні знахідки з яких неодноразово приверта ли до себе увагу громадськості. Скіфи й античні міста-держави Пів нічного Причорномор’я. Основна частина коштовностей, у числі яких чимало справ жніх шедеврів стародавнього ювелірно

Головними суперниками в цій боротьбі висту пали старші сини Перісада — Сатир та Євмел. Як розповідає у своїй «Бібліотеці» давньогрецький іс торик Діодор (XX, 22), після смерті Перісада «сини його Євмел, Сатир і Прітан розпочали поміж собою війну за владу. Старший із них. Сатир, успадкову вав владу від батька.., але Євмел, який вступив у дружні відносини з деякими із сусідніх варварських народів і набрав значні військові сили, почав проти діяти братовій владі. Сатир, коли дізнався про це, рушив проти нього із значним військом; коли він перейшов через річку Фат, він оточив свій табір во зами, на яких привіз величезну кількість провіанту, потім вишикував військо й сам, за скіфським зви чаєм, став у центрі бойового строю. Союзниками Сатира в цьому поході були грецькі найманці, чисе льністю не більше двох тисяч, і стільки ж фракійців, а все інше військо складалось із союзників-скіфів чисельністю до двадцяти з лишком тисяч піхоти і не менш як десяти тисяч вершників». Розповідь Діодора про бій при Фаті (ймовірно, одній із річок Прикубання) цікавить нас не тільки як свідчення скіфського впливу на політичне життя Боспору, а й як історичний документ, що дає змогу реконструювати деякі особливості скіфської війсь кової справи. «На боці Євмела,— продовжує Д іо дор,— був цар фатіїв Аріфарн із двадцятьма тися чами кінноти і двадцятьма двома тисячами піхоти. Коли відбулося перше бойовисько. Сатир, який був оточений добірними воїнами, розпочав кінну сутич ку з почтом Аріфарна, котрий стояв проти нього в центрі бойового строю, й після значних втрат з того чи іншого боку змусив, нарешті, варварського царя до втечі. Спочатку Сатир кинувся його переслідува ти, вбиваючи всіх, хто з’явиться на його шляху, але трохи згодом, коли почув, що брат його Євмел узяв гору на правому фланзі, припинив пересліду-

119

ЧАС

кінця IV ст. до н. е., кочовища якого при лягали до кордонів Боспору. В потойбіч ний світ його супроводжували жінка й служник. У гробниці знайдено безліч ре чей, зокрема пречудові вироби з дорого цінних металів. П ро величезну роль скіфських прави телів у житті Боспору свідчать також по дії міжусобної династичної боротьби між спадкоємцями царя Перісада (помер у 311/310 або 310/309 рр. до н. е .). П исем ні дж ерела зафіксували втручання в цю політичну комбінацію одного зі скіф сь ких ієрархів. З урахуванням хронології тогочасних подій ним міг бути наступник володаря, похованого в Куль-Обі.

СКІФО-САРМАТСЬКИЙ

го мистецтва, надходила до скіфів з ан тичних міст-держав Північного Причор номор’я. Т ам існували спеціальні май стерні, що працювали на зам овлення ба гатих скіфів. У V— IV ст. до н. е. одним із головних торгових партнерів С кіфії стає Боспорське царство, котре утворилося близько 480 р. до н. е. під владою династії Археанактидів у східній частині Криму, на території Там ані й прилеглих районів. За свідченням давньогрецького оратора й політика Д емосфена, під час правління боспорського царя Левкона І (3 8 9 /8 — 348/8 рр. до н. е.) з династії Спартокідів, які змінили Археанактидів, тільки до Афін із Боспора щорічно вивозилося близько 400 тис. медимнів (1 млн пудів) хліба. Я сна річ, такий величезний зерно вий потік вбирав у себе сільськогосподар ську продукцію не тільки зі східнокримської держ ави, а й зі Скіфії, володарі якої «перекачували» зерно із хліборобських районів Лісостепу до античних міст пів нічного узбереж ж я Чорного моря. Величезна зацікавленість степової знаті в результатах цих торговельних операцій визначила два важливі напрями зовнішньополітичної активності скіфсь кого об’єднання: на північ, де головним його завданням було, повторимо, утри мання політичної зверхності над підкоре ними територіями Лісостепу, та на пів день, де скіфи прагнули всіляко зміцнити свої позиції в античних колоніях Північ ного Причорномор’я. Д еякі сліди політики кочовиків щодо своїх південних сусідів зберегли пам’ят ки археології та писемні джерела. На приклад, у м еж ах Боспорського царства ииділена значна група могил представни ків скіфської еллінізованої верхівки, кот рі, можливо, брали участь в організації хлібної торгівлі. Найвідомішим серед та ких пам’яток є курган Куль-Оба, дослід жений на околицях Керчі в 1830 р. Тут був похований якийсь скіфський володар

ДРУГИЙ РОЗДІЛ

Золотий гребінець із скіфського кургану Солоха (кінець V ст. до н. е.) на Запоріжчині (фото В. С. Теребеніна)

Боротьба за Добруджу. Бурхливо роз вивалися події й на західних кордонах Скіфії. Це був третій, не менш важливий напрям її зовніш ньої політики. Як ми пам’ятаємо, західними сусідами скіфів були фракійці. Близько середини V ст. до н. е. серед останніх надзвичайно посили лося плем’я одрисів, що проживало в до лині р. Арда. Очолювані своїм ватажком Тересом, вони заснували могутнє у війсь ковому відношенні Одриське царство, те риторія якого простяглася до Нижнього Дунаю. Контакти між двома войовничи ми угрупованнями — Скіфією та Одри-

іолоті вироби із скіфського Братолюбівського кургану (кінець V ст. до н. е.) на Херсонщині (фото И. Ш . Петковського)

/21

ЧАС

ся майже поряд із головним містом Боспору, і зай вий раз підкреслює міцність скіфських політичних позицій, грунтованих на реальній військовій силі, в цьому надзвичайно важливому для них регіоні Пів нічного Причорномор’я. Красномовною є й та спо кійна сміливість, з якою Агар прийняв Перісада, адже такий його крок аж ніяк не міг викликати схвалення з боку нового боспорського царя — мстивого Євмела.

СКІФО-САРМАТСЬКИЙ

вання й поспішив на допомогу переможеним; він удруге став винуватцем перемоги й розбив усе во роже військо...» Поза всяким сумнівом, добірний за гін Сатира, що здобув для нього перемогу, складав ся із скіфських вершників. Утягнуті в самісінький вир кривавої січі, вони здійснили блискучий маневр і тим вирішили долю бою. Відомий український ф а хівець з історії стародавньої воєнної справи Є. В. Черненко нещодавно проаналізував головні події цього бойовиська й дійшов висновку: тільки першо класна кіннота була здатна змінити напрям голов ного удару після того, як прорвала ворожий стрій, і вдарити в тил ще не здоланим загонам супротив ника. Однак подальша доля Сатира, який за допомо гою скіфів переміг у бою при Фаті, склалася не щасливо — він загинув у наступних бойових сутич ках. Наклав головою в боротьбі за владу і його молодший брат Прітан. Євмел, здобувши таки боспорський трон, вирішив закріпити свою перемогу й наказав перебити всіх друзів і родини своїх братів. Врятувався лише юний син Сатира — Перісад: він верхи втік із столиці царства Пантікапея (на місці сучасної Керчі) до ставки скіфського царя Агара (Д і о д о р. XX, 24). Цей епізод свідчить, що став ка Агара — ймовірно, володаря скіфських племен, які мешкали у Східному Криму,— розташовувала

ДРУГИЙ РОЗДІЛ

Золота лектораль із скіфського кургану Товста Могила (IV ст. до н. е.) на Дні пропетровщині (фото Г. І. Лисенка)

ською державою мали різний характер. Не обходилося, звісно, без конфліктів, але відомо і про породичання царських родин: наприклад, дочка Тереса була од нією з дружин скіфського царя Аріапіфа. Гака більш-менш мирна ситуація збері галася практично до середини IV ст. до н. е., коли швидкий занепад Одриського царства призвів до його розпаду. Так упав міцний бар’єр, який закривав перед скіф ами шляхи до античних міст Захід ного Причорномор’я — Істрії, Діонісополя, Одесоса й ще далі — безпосеред 122

ньо до Балканського півострова. Отже, перед скіф ською верхівкою відкрилася можливість налагодити без посередниц тва грецьких колоній П івнічного П ричор номор’я торгівлю з античними держава ми материкової Грецїі. Основні події скіф ської експансії на захід у цей час пов’язані з ім’ям царя Атея, який, за словами С трабона — ав тора відомої «Географії» (VII, З, 18), на чебто володарював над усією Північнопричорноморською Скіфією. Д еякі су часні фахівці намагаю ться спростувати

СКІФО-САРМАТСЬКИЙ

ЧАС

це твердження і вважаю ть Атея лиш е ва таж ком якогось скіфського угруповання на Нижньому Дунаї, однак для розумін ня описуваних далі подій це особливого значення не має — в кож ному випадку його смілива й активна політична лінія спиралася на міць усієї Скіфії. Атей був суворим і загартованим у боях воїном. Його неординарний образ зберегли для нас свідчен ня цілого ряду авторів. Так, Плутарх сповіщає про дуже цікавий епізод: захопивши в полон грецького флейтиста Ісменія, уславленого своєю грою, скіфи привели його до Атея, щоб той насолодився вишу каною музикою, але цар заявив, що найкращою для себе музикою вважає іржання бойового коня. За плечима Атея був багатющий досвід воєна чальника, що допомагало йому знаходити вихід із будь-яких скрутних обставин. Ось як про це розпо відає, наприклад, римський автор Фронтін (II, 4, 20): «Скіфський цар, коли йому судилося вступити в бій із більш значними силами [фракійського пле мені] трибаллів, наказав жінкам, дітям й усій не стройовій юрбі підігнати до ворожого тилу віслюків і волів та нести при цьому попереду здійняті списи; потім він поширив чутку, що до нього нібито йдуть підкріплення від більш віддалених скіфів; цим він спонукав ворогів відступити».

Через деякий час після падіння Одриеького царства Атеєві пощ астило досить міцно закріпитися на правобережжі Нижнього Дунаю . Безпосередньо під владна йому територія відповідала якщо не всій сучасній Добруджі, то в усякому разі її значній частині, а вплив скіф сь кого царя поширювався й на віддаленіші області. Відомий зміст його дуж е ціка вого листа до мешканців міста Візантій, розташованого на березі Босфорської протоки: «Цар скіфський Атей демосові ні зантіанців: не перешкоджайте моїм при буткам, щоб мої кобилиці не пили вашої иоди» (К л е м е н т О л е к с а н д р і й с ь к и й . V, 3 1 ). Яскравим свідченням могутності Атея став і випуск ним влас ної монети, карбованої в античному місті Каллатія,— найдавнішої з відомої нам серії безперечно скіфських грошових одиниць. Однак фракійські землі привертали

План і розріз поховання у скіфському кургані Куль-Оба (IV ст. до н. е.) в Керчі (рис. П. Л. Корнієнка за матеріалами публікацій)

123

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

ЧАС СКІФО-САРМАТСЬКИЙ Сценки з життя скіфів, зображені на електровому кубку з кургану Куль-Оба (прорис. П. Л. Корніенка)

Фатвї

5 и >. В) 4 5 3 т о а.

__________ Скіфи_______

□

Бій при Фаті (упорядкування схеми В. Ю. Мурзіна за Є. В. Черненком, рис. М. М. Іевлєва): І — скіф ська кіннота Сатира та кіннота Аріфарна на початку бою; 2 — скіф ська кіннота Сатира, яка завдала поразки кінноті Аріфарна; Євмел перемагає найманців Сатира, що відступають; З — скіф ська кіннота Сатира припиняє переслідування кінноти А ріф арна, змінює напрям руху й завдає удару в тил загонам Євмела: поразка Аріфарна (а — піхота; б — кіннота ф атіїв; в — скіф ська кіннота; г — грецькі найманці; д — найманці-фракійці; е — військовий табір)

126

увагу не лиш е Скіфії. На південь від них приблизно в той ж е час швидко посилю валася М акедонська держ ава, цар якої Філіпп II забирав під свою руку все нові й нові території. З а деякими даними, спо чатку між Філіппом й Атеєм існували якісь союзницькі відносини, але рано чи пізно суперники мали з неминучістю зіт кнутися. Це сталося в 339 р. до н. е. З а розповіддю римського історика Помпея Трога, що збереглася у викладі іншого римського автора — Марка Ю ніана Юстіна (IX, 2 ), Філіпп почав вимагати від Атея, аби той компенсував частину вит рат македонян при облозі Візантія. С кіф ський володар відмовився, й тоді вчо рашній союзник рушив на нього. Звісно, наведений епізод, якщо він і мав справді місце, був лиш е приводом до війни, дійсна ж її причина полягала у проти леж них інтересах Філіппа й Атея. Во рож і війська зійшлися десь поблизу Дунаю. Відбувся рішучий бій, в якому скіфи зазнали поразки. В жорстокій січі загинув і сам Атей, а він мав тоді майже 100 років. Після цього тиск кочовиків на Нижнє Подунав’я на деякий час при пинився, однак могутність усієї Скіфії не похитнулася. Про це свідчать, зокре ма, події 331 р. до н. е., коли намісник Олександра М акедонського (сина Фі ліппа) Зопіріон із 30-ма тис. воїнів удерся до С кіфії й дійшов до мурів Оль вії. Облога виявилася безрезультатною, а на зворотньому шляху все його вій сько, як і сам Зопіріон, знайш ло смерть від скіфської зброї. Загибель Великої Скіфії. Розпові даючи про політичну історію Великої Скіфії, не м ож на не згадати ще про один важливий фактор, який склався в IV ст. до н. е. і впливав на її розвиток. Це — консолідація й посилення савромато-сарматських племен у пониззі Д о ну. Хоча якісь беззастереж ні дані щодо збройних конфліктів між скіфами й сар-

ЧАС СКІФО-САРМАТСЬКИЙ Монета скіфського царя Атея (прорис. П. Л. Корчієнка)

матами протягом IV ст. до н. е. відсутні, все ж немає ніяких підстав припускати можливість безхмарних відносин між цими двома кочовими угрупованнями. Тим більше, що археологічні матеріали свідчать: правий берег Нижнього Дону, котрий за часів Геродота належав Скі фії, в IV ст. до н. е. відійшов під контроль сарматів. Проте все це до часу аж ніяк не впливало на життєздатність Скіфської держави. Справді, її культу ра в IV ст. до н. е. досягає найвищого розвитку, у степових районах виникають все нові й нові грандіозні поховальні споруди з багатющим інвентарем. І ось після такого бурхливого сплеску настає раптовий спад: на межі IV і III ст. до н. е. степові скіф ські пам’ятки практично зникають, що, безумовно, засвідчує крах Великоі Скіф и. На думку науковців, до

цієї катастрофи спричинився цілий ком плекс явищ: погіршення кліматичних умов і усихання степів, тривале витоло чування трав’яного покриву внаслідок інтенсивного випасання худоби, занепад економічних ресурсів Лісостепу через їхню активну експлуатацію тощо. Все це призвело до руйнування економічних підвалин С кіфії, загибелі ї ї як держави. А проте самі скіфи не зникли з історичної арени. їхні племена щ е дов го контролювали Нижнє Подніпров’я, Крим, Добруджу, хоча й утратили назавж ди політичну гегемонію в Північ ному Причорномор’ї. Тут розпочався новий, сарматський період історії. Але перш ніж перейти до розповіді про сар матів, пропонуємо читачеві ознайоми тися з побутом і культурою скіфів часу їхнього розквіту. 127

ДРУГИЙ РОЗДІЛ

7. ПОБУТ І КУЛЬТУРА СКІФІВ У се перше тисячоліття до н. е. було періодом цілковитого панування на вели чезних просторах Великого степового поясу Є вразії — від Д унаю до Західної М онголи вклю чно — численних іраном о вни х племен — творців самобутньої кочової цивілізації, багато набутків якої перейняли кочівники пізніш их епох. З цієї точки зору скіфська культура була л и ш е локальним варіантом євразійської л ін ії культурного розвитку,— щоправда, чи не найяскравіш им і притаманним тільки західній частині іраномовного кочового масиву. Конкретні форми і прояви культури скіфів вироблялися поступово. їхній розвиток у часі відбиває рубіжні віхи історії Скіфії. Так, найдавніша скіфська культура склалася внаслідок завою вання кіммерійців власне скіф ськими племе

нами й увібрала в себе я к місцеві, так і привнесені елементи. П ізніш е вона зазнала вп ли ву передньоазіатської циві лізації, а за часів П івнічнопричорноморськоі С кіф ії постійно взаєм одіяла з античною культурою, що позначилося насамперед на розвитку мистецтва степовиків. Та попри всі ці впливи під валини скіф ської культури не змінюва лися, і протягом V II—IV ст. до н. е. вона залиш алася передусім кочовою. Взагалі, характер господарства скіфів впливав на всі сфери їхнього життя. Основу виробництва становило скотар ство. Воно давало майже все — бойових коней, м’ясо, молоко для харчування, повсть д ля одягу та покриття кибиток, які пересувалися за допомогою волів. Особливості скіфського побуту добре ілюстру ються окремими уривками з творів стародавніх

Сцена доїння на золотій пекторалі з Товстої Могили (прорис. П. Л. Корніенка)

ЧАС СКІФО-САРМАТСЬКИЙ

Срібна з позолотою чаша із скіфського кургану Гаймаїшпа Могила (IV ст. до н. е.) па Запоріжчині (фото М. Ш. Петковського)

Зовнішній вигляд знатних скіфів, відтворений за рельєфним зображенням на чаші з Гайманової Могили (реконстр. та рис. П. Л. Корнієнка)

ДРУГИЙ РОЗДІЛ

Зовнішній вигляд представників скіфської знаті (за матеріалами розкопок поховань). Реконстр. Л. С. Клочко. О. І. Мінжуліна, П. Л. Корнієнка, рис. П. Л. Корнієнка

СКІФО-САРМАТСЬКИЙ ЧАС

ДРУГИЙ РОЗДІЛ

Поховання скіфського дружинника з кургану V ст. до н. е. поблизу с. Олек сандрівна на Дніпропетровщині та речі з цього поховання (рис. П. Л. Кор чі енка)

Кількістю худоби визначався й май новий стан скіфів. Якщо скіфські можнонладці володіли багатьма тисячами голів, то простих скіфів, за свідченням Лукіана ( С к і ф а б о г і с т ь . / ) , називали «вось миногами», оскільки ті мали лиш е пару полів і візок. Кочовому побутові відповідав зо в нішній вигляд скіфів. Одяг, ідеально пристосований для їзди верхи, добре іахищав від спски й морозу. Вдивимося н зображ ення скіфів на срібній чаші з Гайманової Могили: вони зодягнуті в каптани, вузькі штани, м’які шкіряні черевики. Вбрання прикраш алося хут ром, оздоблювалося нашивними золоти ми платівками. В багатих скіфських похованнях іноді знаходили тисячі таких платівок із різноманітними зображ ен нями. Пишно прикрашався й одяг знат них скіф ’янок. Але скіфи були не тільки скотарями, а й воїнами. Необхідно було захищ ати кочовища від сусідів, утримувати в покорі підлеглі племена. Основу скіфського нійська становила легкоозброєна кін нота — лук зі стрілами, короткий меч.ікинак і спис вправно діяли в руках своїх володарів і супроводжували їх до потой бічного світу. Головною ударною силою були загони важ коозброєних вершників, іахищених панцирями, панцирними

Ось що розповідали про нього самі скіфи: «Першим мешканцем цієї безлюдної тоді ще країни була людина на ім’я Таргітай. Батьками цього Таргітая... були Зевс й донька річки Борисфена... Такий рід мав Таргітай, а в нього було троє синів: Ліпоксаїс, Арпоксаїс і наймолодший — Колоксаїс... Від Ліпоксаїса, як кажуть, пішло скіфське плем’я, яке називають авхатами, від середнього брата — плем’я катаїрів і траспіїв, а від молодшого з братів — царя — плем’я паралатів» (Г е р о д о т . IV, 5—6 ). Подібні генеалогічні легенди ідеологічно обгрунтовували єдність скіф ського народу, котрий нібито мав єдинокровні корені, й закріплювали соціальну ієрархію скіфсь кого суспільства за допомогою співвіднесення різ них його частик із головною та бічними гілками генеалогічного древа.

За даними писемних джерел, скіф сь ке об’єднання поділялося на три частини, кожну з я к и х очолював цар. Один із них — імовірно, той, що владарював над царськими скіфами, «які вважають інших 133

ЧАС

штанами, шоломами й щитами. Саме вони, ці стародавні лицарі степу, наво дили жах на Д арієве військо, проти стояли македонській фаланзі, завдали рішучого удару в бою при Фаті. На розстеленому обладунку спочивають вони й у своїх могилах. Самобутністю відзначалося і скіф сь ке мистецтво, стрижнем якого був так званий звіриний стиль. Зображ ення пантер, оленів, гірських козлів, вовків, птахів, риб, сцени боротьби між ними прикрашають зброю, кінську вузду, інші предмети побуту. Фігури тварин вра ж аю ть динамізмом і точністю передачі властивих їм рис. Вони надзвичайно вда ло «вписані» в простір, визначений формою предмета. До речі, традиції скіфського звіриного стилю набагато пережили своїх творців і проявляю ться навіть у деяких мотивах давньоруського мистецтва. Скіфи знали монументальне мистец тво. Його зразки репрезентовані кам’я ними зображеннями скіфського першопредка у вигляді суворого воїна.

СКІФО-САРМАТСЬКИЙ

ішторів, сюжетами на виробах мистецтва, архео логічними знахідками. Наведемо лише декілька прикладів. Ось скіфи пригнали до кочовища дійних кобилиць, злили молоко у великі чани. ••Потім, розставивши біля чанів сліпих рабів, скіфи наказують їм збовтувати молоко. Верхній шар молока, що відстоялося, і який вони ш магать, цінується вище, а знятим молоком вони менш дорожать» (Г е р о д о т . IV, 2). З кобилячого молока вироблявся й сир «іппака», що довго іборігався й тому був придатний для харчування її далеких походах й перекочовках. А ось поруч нце один скіф доїть вівцю. Описувана сцена шбражена на золотій пекторалі з Товстої Могили: іут з етнографічною достеменністю зафіксовано один із способів доїння, відомий і тепер під на шою «молдавського».

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

ЧАС СКІФО-САРМАТСЬКИЙ Зразки скіфського звіриного стилю в оздобленні кістяних, бронзових, золотих виробів (прорис. П. Л. Корнієнка)

Золоте окуття гори ту з кургану Чортомлик (фото В. С. Теребеніна)

ДРУГИЙ РОЗДІЛ

Срібна амфора із скіфського кургану Чортомлик (IV ст. до н. е.) на Дніпропетровщині (фото В. С. Теребеніна)

136

Царська гробниця складалася з глибокої (1 1 м ) прямокутної в плані шахти, по кутах якої

Велику кількість подібних степових пірамід уж е розкопано, інші «розпливлися» й осіли під руйнівною дією дощів, вітрів, талого снігу, сучасного розорю вання. Проте без їхніх характерних обрисів важ ко уявити південноукраїнсь кий ландш афт, сформований не тільки природою, а й багатовіковою ж и ттє діяльністю різних народів, які існували на території України. Яскравою й важли вою сторінкою в книзі її буття назавжди залиш иться й історія Скіфії.

8. САРМАТИ У III ст. до н. е. могутня колись Скіфія занепадає й поступається своїм місцем новим пришельцям зі Сходу — войовничим сарматам. Д ж ерела. Діодор Сіцілійський писав: «Ці останні багато років по тому, зро бившись сильнішими, спустошили знач ну частину Скіфії та, до ноги винищуючи переможених, перетворили більшу час тину країни на пустелю». Хто ж вони, «ці останні» Діодорового тексту, хто «перетворив на пустелю» країну скіфів і

«до ноги винищив» її народ? Історичні дж ерела зберегли для нас їхнє ім’я: сармати. Починаючи з кінця III ст. до н. е. вони дедалі частіше з ’являю ться в пові домленнях грецьких, римських і східних авторів. Цих іраномовних, споріднених зі скіфами кочовиків майже завжди змальо вують як сильних, жорстоких і невбла ганних ворогів. Одна з перших згадок про сарматів у Північному Причорно мор’ї міститься в декреті на честь 137

ЧАС

у твердій глині були вирубані бічні підземні приміщення — камери. В найдальшій із них міс тилося поховання скіфського можновладця (на жаль, пограбоване в давнину). Проте деякі його речі збереглися,— наприклад, золоте окуття тори ту. В суміжній камері поховали скіфську царицю і служника, в південно-західній — двох воїнів, які також супроводжували свого володаря в потойбічний світ. Усього разом із царем — у самій центральній могилі та за її межами — було поховано дев’ятеро людей та 11 коней. Після кривавого похорону над могилою звели курган, для будівництва якого використовувалися пря мокутні дернини. За найскромнішими підрахун ками, в його насип було укладено близько 75 тис. м3 дерну. А по завершенні роботи величезна споруда (навіть через багато століть, на час розко пок І. Є. Забєліна, курган досягав у висоту 21 м) була оточена кам’яною стіною, яка чітко відокрем лювала цю рукотворну гору від довколишнього рельєфу.

СКІФО-САРМАТСЬКИЙ

скіфів своїми рабами» (Г е р о д о т . IV, 20) — був верховним царем. У свою чергу царства поділялися на округи — номи. І на чолі царств, і на чолі номів стояли вихідці з єдиної царської родини, що деякою мірою цементувало скіфське суспільство. Влада цієї родини спиралася на військову знать. Звісно, ця досить рихла соціальна структура значно від різнялася від розвинутих рабовладницьких або феодальних держав, а проте за своїми функціями — підтримання від носин залежності й панування, зміцнення верховної влади, накопичення в руках верхівки величезних багатств — вона була вж е політичною організацією . Тому можна твердити: перш і паростки дер жавності на території сучасно'і України з ’яви ли ся саме у скіфські часи. Уособленням міцності й величі С кіф ської держави були кургани її царів. Розповімо про один із них — Чортомлик, розташований поблизу м. Нікополь Д ні пропетровської області. Дослідження цього кургану розпочав у 1862— 1863 рр. відомий російський археолог 1. Є. Забєлін. Розкопки були продовжені й завер шені в 1979— 1986 рр.

ДРУГИЙ РОЗДІЛ

Протогена — заможного громадянина Ольвії, що жив наприкінці III — на початку II ст. до н. е. В цей час якийсь цар Сайтафарн прибув до Канкіта (можливо — місцевість поблизу Оль вії). «З нагоди проїзду», як пишеться в декреті, він зажадав дарунків. Оскільки міська скарбниця була порожня, кошти на це дав Протоген. Через деякий час по тому Сайтафарн повернувся під стіни Ольвії на чолі «сили-силенної саїв» і вдруге зажадав дарунків. Грошей і на цей раз місто не мало. Щоб не наразити ольвіополітів на «великі неприємності» (йдеться, очевидно, про воєнні санкції з боку царя), Протоген знову рятує Ольвію. Наступного разу, «за жерця Плістарха», Сайтафарн, з'явившись «на той бік» (певно, Бузького лиману), втретє вимагає дарунків. Той же Протоген не тільки дає потрібну суму, а й сам бере участь у посоль стві. Данина здалася вимагачеві недостатньою, він «розгнівався та вирушив у похід». Наслідки походу невідомі, але зауваження, що «народ... сповнився жахом», дає підстави для припущення, що місто таки постраждало. Сармати жодним словом не згадуються в дек реті. Але ще Ф. Браун свого часу довів: саї декре ту — це якась «царська» група сарматів (на зразок «царських» скіфів), оскільки іранське «хза^а» означає «цар» або його синоніми. Цю гіпотезу розвинув відомий російський сарматознавець К. Ф. Смирнов, на думку якого саї — плем’я сарматського походження, бо ж в імені їхнього вождя є сарматсько-середньоазійський корінь «фарн» — «щастя», «сила», «талан», тобто «Сай тафарн» перекладається як «щастя (сила) саїв». Коли ж пригадати, що античні автори Алпіан і Страбон згадували про якихось «царських сарма тів» серед інших сарматських племен, то думка К. Ф. Смирнова здасться цілком слушною.

Серед ранніх згадок про сарматів у Північному Причорномор’ї важливе міс це посідає записана Полієном легенда про сарматську царицю Амагу. М. І. Р ос товцев з ’ясував: основу цієї легенди становлять дійсні події кінця III — по чатку II ст. до н. е., коли скіфи обложили Херсонес. Городяни звернулися по допомогу до Амаги, яка, не покладаючись на свого непутящого чоловіка — п’яницю царя Медоссака, «сама розстав ляла у своїй країні гарнізони, відбивала навали ворогів та допомагала сусідам, 138

коли їх ображали». Відгукнувшись на заклик Херсонеса, цариця відібрала 120 кращих воїнів, «дала кожному по три коня в похід» і, здолавши за добу 1200 стадіїв, раптовим ударом завдала пораз ки скіфам, «убила царя та його родичів і друзів, країну віддала херсонесітам, а царську владу віддала синові вбитого, наказавш и йому владарювати справед ливо». Виходячи з того, що Полієн кори стувався стадієм, який дорівнював 155— 160 м, загін Амаги за добу здолав близько 200 км (що цілком реально д ія вершників, які мають заводних коней). Саме на такій відстані від Херсонеса леж ать присиваські степи, де в цей час могли кочувати сармати. Побічно це підтверджує слово «сусіди» в тексті Полієна. Щ оправда, сарматів Прикубання теж могли називати сусідами Херсо неса, однак, якби загін цариці просувався звідти, ш лях йому заступали б могутнє тоді Боспорське царство й Керченська протока, а на форсування останньої аж ніяк не вистачило б доби. Отже, сармати Амаги, поза всяким сумнівом, мешкали на пічніч від Криму. Нарешті, ми маємо ще одне свідчення присутності сарматів у II ст. до н. е. на території Північного Причорно мор’я — декрет на честь Д іоф анта, пов’язаний знову ж таки з Херсонесом. У 110 р. до н. е. спалахнула нова скіфохерсонеська війна. Скілур — володар пізньоскіфського царства, що розпочав її, згодом помер, і його справу продовжив син Палак. Скіфи здобували перемогу за перемогою; вж е було взято на спис житницю Херсонеса — його хору (окру гу) з містами-портами Керкінітідою та Калос Ліменом; нарешті, скіф ське вій сько обложило саме місто. Херсонесі™ звернулися по допомогу до понтійського царя М ітрідата VI Євпатора. Проте, оскільки стояла глибока осінь і навігація практично закінчилася, помочі від Пон-

ЧАС СКІФО-САРМАТСЬКИЙ

ІантІкАПій Х ерс он с с

ЧОДОСІЯ

Сармати та їхні сусіди в II—I ст. до н. е. (упорядкування карги О. В. Симоненка, рис. М. М. Ієвлєва): / — сармати (червоними кружками позначені окремі пам’ятки ); 2 — зарубинецькі племена; 3 — пізні скіфи; 4 — Боспорське царство; 5 — ОльвіЙська держава

тійського царства, розташ ованого на протилежному березі Чорного моря — в Малій Азії, годі було чекати. Здава лося, місто приречене на неминучу заги бель. Однак полководець Мітрідата Діофант таки зваж ився на морський похід, чого не чекали ні самі мешканці Херсонеса, ні їхні супротивники. Понтійське військо дісталося Криму, розбило скіфів і за дві кампанії не тільки повернуло Херсонесу втрачені території, а й здобу ло столицю пізньоскіфського царства Неаполь, примусивши П алака укласти мир.

Наведений епізод цікавий для нас тим, що на боці П алака виступали воїни сарматського племені роксоланів, очо лювані царем Тасієм. Грецький географ Страбон, повідомивши про ці події, зауважив: роксолани «мешкали на рів нинах між Танаїсом та Борисфеном», тобто в степах між Доном (Танаїсом) і Дніпром. Це джерело, на відміну від гіпотетичних даних декрету на честь Протогена або легендарних згадок про Амагу, є історичним свідченням, яке впевнено локалізує роксоланів — одне з сарматських племен. 139

ДРУГИЙ РОЗДІЛ

П оходж ення сарматік. Хто ж такі сармати і звідки вони з ’явилися у причорноморських степах? Терміни «савромати» й «сармати» — грецького та римського походження. Самоназва цього народу невідома. За одними даними, давньоіранське «сааремат» означає «опе резаний мечем», за іншими — племена «сайріма», згадувані в «Авесті» (давньо іранському героїчному епосі, який склав ся десь за доби пізньої бронзи),— це предки сарматів. Про їхню вже підкрес лювану нами спорідненість зі скіфами — також іраномовним народом — свідчить легенда щодо походження савроматів, переказана Геродотом: савромати ведуть свій рід від амазонок, що їх побрали скіфські юнаки, проте степові красуні не опанували досконало мову своїх чоловіків. «Тому савромати розмовляю ть скіф ською мовою, але здавна зіпсован ок»,— робить висновок «батько іс торії». Непевність писемних джерел ком пенсується археологічними. В результаті тривалих досліджень П. Рау, П. С. Рикова, К. Ф. Смирнова, М. Г. Мошкової з’ясовано: сарматські племена сформу валися в поволзько-приуральських сте пах у 111 ст. до н. е. і звідти розсели л и ся аж до Д унаю та підгір’їв Кавказу. Археологічна періодизація сарматської культури виділяє три провідні етапи: ранньосарматський або прохорівський (I II— І ст. до н. е.), середньосарматський або суслівський (І ст. н. е .), пізньосарматський або аланський (II—IV ст. н. е.). Протягом цього часу сармати мешкали на безкраїх степових просторах Євразії: їхні пам’ятки відомі в Західному К азахстані, Приураллі, Поволжі, Подонні, Калмикії, на Північному Кавказі, в Прикубанні, в степах України, в Криму, Румунії, Угорщині. Ж оден народ у дав нину не займав такої великої території. Першим, хто повідомив про окремі 140

сарматські племена, був Страбон. Він називає язигів, роксоланів, сіраків, аорсів. Трохи пізніше в працях інших авторів з ’являю ться повідомлення про ще одне сарматське угруповання — аланів. Сіраки мешкали в Прикубанні, язиги швидко пройшли причорноморські степи та осіли в Паннонії, центр земель аорсів й аланів містився на Нижньому Дону. На території сучасної України спочатку розселилися роксолани, а зго дом — аорси й алани. Таким чином, вже у II—І ст. до н. е. сармати займали степи між Дніпром і Доном. Упродовж останнього зі згаданих століть циркумпонтійський регіон стрясали так звані Мітрідатові війни. Перша з них розпочалася у 89 р. до н. е. Понтійський цар Мітрідат VI Євпатор (той самий, чий полководець свого часу врятував Херсонес) надумав створити грандіозну державу навколо всього Чорного моря, щоб протиставити її Риму. Встановивши раніше протекторат над Боспорським царством і підкоривши західнокавказьке узбережжя, він май же досяг мети. Одним із найважливіших пунктів у планах Мітрідата була наявність у нього війсь ка північнопричорноморських варварів. Аппіан повідомляє, що ссрсд них були й сармати, зо крема язиги. Триваючи протягом майже 25 років (з невеликими перервами), Мітрідатові війни вреш ті-решт скінчилися поразкою та загибеллю самого царя. Відлунням цих подій може бути знахідка в похованні заможного сармата на Кубані (Зубовський курган) срібної чари з храму Апполона у Фасіді — місті, здобутому та пограбованому військом Мітрідата. Певно, чара була здобиччю похованого в Зубовському кургані воїна.

Десь у І ст. до н. е. сармати почали епізодично переходити Д ніпро й напада ти на поселення землеробів зарубинецької культури Середнього Подніпров'я, яка вваж ається за найдавніш у слов’янсь ку. Саме в цей час у сарматських похо ваннях Півдня України з ’являю ться по одинокі речі цієї культури, а деякі укріп лення зарубинців на Київщині й Черка щині зазнаю ть нападів кочовиків: у валах та поза ними знайдені наконечники їх ніх стріл. М ала Скіфія. Сармати були не єди ним народом, котрий протягом останніх

ЧАС СКІФО-САРМАТСЬКИЙ

Феодосія

Херсонес Пізньоскіфські племена на рубежі ер (упорядкування карти О. В. Симоненка, рис. М. М. /селева) І — пізньоскіф ська культура; 2 — городища; З — могильники; 4 — Боспорське царство; 5 — Ольвійська держава

століть до нашої ери меш кав у причорноморських степах. Із III ст. до н. е. тут проживали й рештки скіфського населення. На Нижньому Д ніпрі, Ниж ньому П одунав’ї та в П івнічном у Криму ці скіф и створили державу, що її Страбон назвав М алою Скіфією. Городища пізніх скіфів досить щільно розташовані по обидва береги Дніпра від сучасного З а поріж ж я аж до Херсона. Вони дослід жені поблизу сіл Велика Знам’янка, Золота Балка, Гаврилівка, Червоний Маяк, Козацьке, Любимівка, Білозірка. Д ругий осередок пізньоскіф ської лю д ності містився в степовому та перед

гірному Криму. На східній околиці С імферополя знаходяться руїни столи ці пізньоскіфської держави — Н еаполя Скіфського. Писемні дж ерела називаю ть скіфськими ще кілька міст на території Криму — Палакій, Хабеї. Ймовірно, це були фортеці, що останнім часом ото тожню ю ться з городищами А лма-К ермен і Кермен-Кир. Чи були ниж ньодні провська і кримська Малі Скіфії єдиною державою, напевно сказати не можна. Мабуть, таки ні, бо ж між ними кочували сармата, а це аж ніяк не сприяло д осяг ненню політичної єдності цих двох регіонів. 141

ДРУГИЙ РОЗДІЛ

ааасія Сармати та їхні сусіди наприкінці І — на початку II ст. н. е. (упорядкування карти О. В. Симоненка, рис. М. М. Ієвлєва): і — сармати; ? — пізні скіфи; .? — яенеди; 4 — Боспорське царство; 5 — Ольвійська держ ава

Саме нижньодніпровські пізньоскіфські укріплення були нездоланною пере шкодою на шляху просування сарматів на захід, за Дніпро. В середині І ст. до н. е. на карті Марка Віпсанія Агріппи як західний кордон Сарматії позначено Дніпро. Д о цього часу рух сарматів стри мувала й держава ватаж ка гетів Буребісти, який у 48 р. до н. е. навіть зруйнував Ольвію. Але після його заги белі (44 р. до н. е.) нетривке об’єднання гетів розпалося, і ш лях сарматам на захід відкрився. А прагнути туди їм було чого — адж е там, на Дунаї, проходив

142

кордон Римської імперії, за Дніпром роз таш овувалися грецькі міста — Ольвія, Т іра, Ніконій, Томі, Істрія. Н ебезпека зі Сходу. Історія знає кочовиків насамперед як ж орстоких і невблаганних варварів, щ о нищили кві тучі міста і країни з високою культурою. Це поясню ється зовсім не якою сь одвіч ною «природною» войовничістю номадів. Справа в іншому: скотарство не здатне забезпечити суспільство надлиш ковим продуктом, адж е це надто трудомістке й «ненадійне» зан яття. Головне багатство степовика — худоба, а вона легко підда

143

ЧАС

роксолани два роки поспіль грабують Мезію, й лиш е ІІІ-й Галльський легіон, випадково опинившись тут на ш ляху до Італії, врятував становище. В І ст. н. е. в степи між Південним Бугом і Дністром прийшли зі сходу аорси. В 42—49 рр. н. е. вони допомагали боспорському цареві Котісу І в боротьбі за престол проти його брата Мітрідата VIII. Здобувши перемогу, аорси під тиском аланів відкочували на захід, де утворили міцне об’єднання на чолі з царем Ф арзоєм. Під контроль сарматів певною мірою потрапила Ольвія: вона карбує монети із зображ енням Ф арзоя та написом «басилевс» (тобто ц ар). Напри кінці 70-х років його змінив Інісмей (очевидно, син Ф арзоя), котрий теж карбував свою монету в Ольвії. Нові володарі степів у 89 р. н. е. вдерлися до М езії й завдали поразки військам імпе ратора Доміціана. Сутички між сарм а тами й римлянами тривали а ж до пере моги імператора Т раяна над ватаж ком даків Децебалом на початку II ст. н. с. З утворенням провінції Д акія становище імперії на дунайському кордоні зміцни лося, й до середини II ст. н. е. відо мості про сарматські напади відсутні. Тим часом у Криму досягає свого останнього розквіту Мала Скіфія. І знову об’єктом її експансії стає Херсонес. Загроза втрати цього важливого еко номічного й політичного центру змусила Рим надати йому військову допомогу. В 63 р. н. е. легат Нижньої М езії Тіберій Плавтій Сільван на чолі морського десанту висадився в Херсонесі і звіль нив місто з облоги. В елогії на його могилі ця перемога згадується як одне з найславніших діянь померлого. В Херсо несі відтоді розмістився римський гар нізон, а неподалік, на мисі Ай-Тодор, була заснована фортеця Харакс. У середині II ст. н. е. нова хвиля сарматів зі сходу — цього разу аланів —

СКІФО-САРМАТСЬКИЙ

ється всіляким випадковостям і дуже залеж ить від навколишнього середо вища. Нестача паші, набіги ворогів, певна обмеж еність пасовиськ, повіль ність відтворення тваринного поголів’я та інші обставини не гарантували ста більного підвищення матеріального доб робуту кочовиків. Однак вони мали іншу перевагу — військову силу. Саме тому внутрішньосуспільна експлуатація, яка давала додатковий продукт в осілих суспільствах, у степових скотарів посту пилася місцем зовніш ній. Обкладання даниною, контрибуції, контролювання та посередництво в торгівлі, постійне •здирство у вигляді регулярних і нерегу лярних «дарунків», нарешті, просто воєнне пограбування — ось лиш е деякі з численного арсеналу засобів зовніш ньоексплуататорської діяльності номадів. Н а охороні цього устрою стояла ідеологія. Міфи про походж ення того чи іншого кочового народу, про діяння його героїв уславлюють передусім хоробрість, бойову звитягу, жорстокість, нещадність до ворогів. Війна і грабіжництво вважа лися не тільки звичайною , а й почесною, престижною справою. С казане вище дає змогу зрозуміти, чому сармати вж е на початку І ст. н. е. розселилися аж до кордонів Римської імперії. А перше їхнє зіткнення з Римом відбулося ще в 15 р. до н. е., коли про консул М акедонії Гай Луцій завдав їм поразки десь на захід від Дніпра. B l i p , н. е. відбувся похід Гнея Корнелія Лентула проти сарматів, у 35—37 pp. н. е.— напад останніх на Мезію. Римський поет Овідій у своїх «Листах із Понту» і «Трістіях» із тугою й жахом змальовує сарматів під мурами міста: «Ворог, сила якого — кінь та швидка стріла, спустошує жалюгідні багатства навко лишніх сіл...» У 68—69 pp. н. е., скори ставшись із самогубства імператора Нерона і громадянської війни в Римі,

прокотилася причорноморськими сте пами. Вона зруйнувала пізньоскіфські укріплення на Нижньому Дніпрі й зу пинилася на Дунаї. Тут майж е півсто ліття точилися так звані Маркоманські війни численних варварських племен із Римом. Другу з них було названо Сар матською. що засвідчує велику роль у цій війні саме сарматських племен. Майже 600 років сармати наводили ж ах на античний світ, але у III ст. н. е. їхньому володарюванню в українських степах настав кінець. Історія повтори лася: спершу нищівного удару їм завдали готи — германські племена, що просуну лися з Північного Заходу, а в другій половині IV ст. н. е. їх добили гуни, названі середньовічними хроністами «карою божою». Сармати зійшли з істо ричної арени, й лише степові кургани зберігають пам’ять про народ, «опере заний мечем». Сарматські могили. К ургани — прак тично єдині археологічні пам ’ятки Поховання сарматського володаря з кургану 1 ст. н. е. поблизу с. Пороги на Вінниччині: / —2 — план і розріз поховання; 3 — план дерев’я ного саркоф агу з кістяком; 4 — реконструкція зовнішнього вигляду похованого (реконстр. Л. С. К ло чко та П . Л. К орніснка. рис. П. Л. К а р ні енка)

СКІФО-САРМАТСЬКИЙ ЧАС

ДРУГИЙ РОЗДІЛ

сарматів на території У країни (якщ о не рахувати випадкових знахідок їхніх реч ей ). Перші сарматські могили — впускні в насипи більш ранніх курганів доби бронзи, рідше — скіфських. Отже, нове населення ще не досить впевнено почувалося в північнопричорноморських степах, адже стаціонарні могильники властиві лише народам, які повністю володіють місцевістю, де живуть. Аж наприкінці І ст. до н. е. на зем лях сучасних Запорізької та Дніпропетров ської областей, куди сармати прийшли найраніше, з ’являються великі Молочанський і Підгороднянський могильни ки (дослідження О. І. Теренож кіна, І. Ф. К овальової). Тут, як і на батьківщи ні сарматів — у степах Подоння й По волжя, щільно розташ овані невеликі на сипи. Під ними містяться одне основне та зрідка ще впускне поховання. Т ака сам а картина, але вже у першій половині І ст. н. е., спостерігається в третьому з великих сарматських могильників У к раїни — У сть-К ам’янському, розташ о ваному на правому березі Дніпра. Як бачимо, топографія та м орф ологія сар матських поховань дає можливість від творити етапи опанування ними причор номорського степу. З а конструкцією поховальні споруди сарматів об’єднуються в чотири провід ні типи, які теж відбивають різні етапи проникнення цих кочовиків у П ричорно мор’я та вказують, звід ки вони просу валися. Найраніший тип могили — вузь ка прямокутна в плані яма; небіжчик леж ить випростаний на спині, головою на північ, зрідка — на південь. Такі могили досліджені на Нижньому Дону, який і був «землею обітованою» причорномор ських племен. Другий основний тип п о х о в а н ь — так званий діагональний: небіжчик леж ить за діагоналлю квад ратної в плані ями. Подібні могили виникають уперше на сході, в Поволжі, 146

згодом — на Дону, а потім, у середині І ст. н. е.,— на території нинішньої У к раїни. Третій тип — ям и з нішеподібними підбоями в стінках — фіксує ще одну хвилю зі сходу десь наприкінці І ст. н. е. П оховання четвертого типу — ката комби — притаманні пізньосарматському населенню III ст. н. е. Вони з’яв ляю ться у степах за Маничем та Салом, звідки з останньою хвилею сарматів переносяться до Причорномор’я. Наведемо для прикладу опис одного з найбагатших сарматських поховань України — біля с. Пороги Ямпільського району Вінницької області. У глибокій катакомбі, орієнтованій на північ, розташовувався дерев’яний саркофаг. Вхід до камери було закладено камінням. У кутку поблизу входу стояли дві синопські амфори. Кістяк воїна лежав у саркофазі випростано на спині, з розкину тими ногами (цю позу деякі археологи називають «позою вершника»). Вдалося зафіксувати, що небіжчик був одягнутий у червоне шкіряне вбрання, гаптоване маленькими золотими трубоч ками. Біля рамен знайшли золоту гривну, поруч із нею — срібний келих, на лівому зап’ясті — масив ний золотий браслет, на правому — золоту пла тівку для захисту руки від удару тятиви (отже, небіжчик був шульгою), на стегнових кістках — золоту, інкрустовану емаллю та бірюзою гарнітуру двох коштовних поясів. До одного з цих поясів — портупейного — був пристібнутий золотими пряж ками меч. Руків’я й піхви оздоблено золотими платівками з інкрустаціями, а сам меч прив'язу вався до правого стегна ремінцями із золотими наконечниками. Зліва біля пояса лежав залізний кинджал, уздовж кісток лівої ноги — лук і сагайдак із стрілами. Покійного взули в чоботи, застібнуті срібними пряжками.

Кочові скотарі. Нам не відоме жодне сарматське поселення. їх н я відсутність свідчить, що сармати були кочовими скотарями, до того ж із досить рухливим типом кочування. З а етнографічними аналогіями такому типові відповідає пев ний склад стада — насамперед вівці та коні (як, наприклад, у калм иків). Ці свійські тварини — єдині, що здатні переносити постійний рух, не втрачаючи при цьому ваги й життєвих сил. До то го ж коні здобувають пашу з-під снігу,

ЧАС СКІФО-САРМАТСЬКИЙ Уявний зовнішній вигляд сарматського катафрактарія І ст. до н. е. (реконстр. О. В. Симоненка та П. Л. Корнієнка за матеріалами поховань поблизу ст-ці Ахтаьіизівська та із Зубовського кургану, рис. П. Л. Корнієнка)

ДРУГИЙ РОЗДІЛ

План поховання знатної сарматки з кургану Соколова Могила (Миколаївська обл.) та уявний зовнішній вигляд похованої (реконстр. Г. С. Ковпаненка, рис. П. Л. Корнієнка)

148

Остеологічні дані свідчать, що коні сарматів, як і всіх степовиків, були невисокі на зріст, з великою грубою головою, короткою шиєю, з міцни ми ногами. Типовим зразком такого коня є зобра ження на Чортомлицькій амфорі, щоправда, вони відображають скіфських коней, але сарматські мало чим відрізнялися від них. Це були яскраві представники степових тубільних порід типу мон гольської або казахської. Прокуратор Каппадокії Арріан, який свого часу воював із сарматами й добре знав їх, так описує їхніх коней у своєму творі «Про полювання> (традиційно при цьому називаючи сарматів скіфами): «...скіфських (тоб то сарматських.— Авт.) та іллірійських коней... спочатку важко розігнати, так що можна поста витись до них з повною зневагою, якщо побачити, як їх порівнюють з конем фессалійським, сіцілійським, пелопоннеським, проте вони витримують які завгодно труднощі; й тоді можна бачити, як той прудкий, рослий та баский кінь вибивається із сил, а ця малоросла та шолудива шкапа спочатку переганяє того, а потім лишає далеко позаду». «Коні, здатні до будь-яких довгих перегонів»,— таку оцінку сарматським коням дав Овідій.

К і н с ь к е с п о р я д ж е н н я . Од ним із головних релігійних культів сар матів був культ коня. Йому приносили жертви, і самого його приносили в ж ер тву. Щ оправда, частіше сармати, шко дуючи своїх чотириногих друзів, клали до могили х азяїна не коня, як скіфи, а його символ — вуздечку. Завдяки цьому звичаю до нас дійшло сарматське кінське спорядження. Звичайна сарматська вуздечка скла далася з ремінного оголів’я та залізних вудил. П оряд із трензельними кільцями цілком сучасного вигляду кочовики використовували С-подібні псалії, подіб ні до скіфських. У І ст. н. е. з ’являються своєрідні вудила з так званими окуляро-

В 1986 р. азовський археолог Є. Беспалий дослідив у могильнику Дачі унікальний кінський набір кінця І ст. н. е., що складався з 11 фаларів і нагрудної бляхи. Основу двох великих фаларів становить бронзовий диск, плакований золотом. У центрі вміщено чорний агат із жовто-білими райдужними розводами. Цю вставку увінчує кругла золота розетка, інкрустована білими та блакитними емалями, в центрі якої контрастно сяє яскравочервоний сердолік. Навколо агата — виконані у високому рельєфі чотири литі постаті левів, що лежать; м'язи на крупах і плечах передані бірюзовими вставками. Завершують композицію, чергуючись по краю виробу, вставки із дрібних сердоліків і бірюзи. Цими фаларами були оз доблені ремені нагрудника на плечах коня, а на грудях, де ремені сходилися, кріпилася такого ж діаметра, що й фалари, масивна золота напівсферична бляха. її поділяють на чотири сектори — хрест-навхрест — діаметральні смуги біло-блакит ної інкрустації, а в центрі вміщено таку саму, як і на фаларах, інкрустовану розетку із сердоліком. Золотими кільцями (два — з одного боку й одне — з протилежного) бляха фіксувалася на нагруднику. Решта дев'ять малих золотих овальних фаларів — із біло-блакитними вставками по краю та полірова ними халцедонами й сердоліками в центрі — прикрашали вузду.

З б р о я . Головною силою сарм ат ського війська була легка кіннота. В мо149

ЧАС'

подібними псаліями — з двома великими кільцями на кінцях. Повід, пристібнутий до нижнього кільця, примушував напів дикого степового коня одразу підкоря тися господареві. Це дуже важливо, бо у двобої один рух повода, бува, рятує вершникові ж иття. Парадні вуздечки ш ляхетних кіннотників, починаючи з II ст. до н. е., оздоблювали ф аларами — круглими бляхами із золота або срібла, прикрашеними рельєфними зображ ен нями або рослинним орнаментом. Такі вироби знайдені поблизу Старобільська та Балаклії на Сіверському Дінці; нещо давно срібні позолочені фалари виявлені в кургані біля с. Булахівка на Д ніпро петровщині. На жаль, у м еж ах сучасної України багаті кінські спорядж ення трапляю ться рідко. Куди більше їх у «сарматському Герросі» в Нижньому Подонні.

СКІФО-САРМАТСЬКИЙ

розриваючи його копитами. І справді, в сарматських могилах як напутня їж а застосовувалася лише баранина. А кінь для сарматів був усім: давав їж у, питво, одяг, силу, заможність, рятував життя. «Напрочуд дивно,— пише Тацит,— як завзятість сарматів леж ить ніби поза ними самими (тобто в їхніх конях.— Аег.)».

ДРУГИЙ РОЗДІЛ

Золота гривна та кришталева фібула із сарматського поховання в Ногайчинському кургані (фото Г. І. Лисенка)

Металева гарнітура парадного пояса із сарматського поховання з Порогів (фото Г. І. Лисенка)

151

ЧАС

ванні біля Порогів. Добрим датуючим матеріалом є залізні наконечники стріл; до початку І ст. до н. е. побутують трилопатеві втульчасті, а далі й аж до кінця сарматського часу — такі ж, але черешкові. В комплексі з луком «скіфсь кого» типу вживалися невеликі (1,5— 3,5 см завдовж ки), а «гунського» — масивні (до 6 см) і важкі наконечники. Разом із луком біля Порогів було знай дено унікальний сагайдачний набір вели ких, каліберних наконечників середньо азіатських і гунських типів, практично невідомих у сарматів. Певно, вони потра пили на Дністер безпосередньо зі Сходу разом зі своїм власником. На території України практично невідомий сарматський захисний обладунок,— мабуть, тому, що мали його лиш е зам ож ні воїни, а їхні могили в нашому степу — поодинокі. Чудові зр а з ки такого обладунку відомі з Подоння та Прикубання, де сармати ховали своїх володарів. Важкоозброєні сарматські вершники (вони звалися катафрактарія м и ) здобули величезну славу. Т ацит пише про катафрактаріїв: «Коли вони з ’являю ться кінними загонами, навряд чи яке військо мож е їм протистояти». Гнучкий сарматський панцир, як і

СКІФО-САРМАТСЬКИЙ

гилах воїнів археологи зн аходять залізні мечі із серпоподібними (II— І ст. до н. е.) та кільцевими (І—II ст. н. е.) навершями. Пізніше з ’явився ще один тип меча — довгий, із наверш ям у вигляді диска, нерідко виконаним із коштовних мінералів або золота. Він носився на пор тупеї, підвішеній за різьблену нефритову скобу китайського виробництва. Чудовий зразок меча цього типу знайшли в Болгарії, в кургані Рош ава Д рагана, де поховано ф ракійця — офіцера римської служби. Це, очевидно, трофей, здобутий під час сарматських набігів 68— 69 рр. н. е. Я к і всі степовики, сармати чудово стріляли з луків. Чого тільки не пишуть сучасники про їхні стріли! «Синюваті від зміїної отрути», «летюче залізо, про сякнуте отрутою», «стріли, вологі від зміїної крові»,— такі характеристики дає, наприклад, Овідій. Сармати вико ристовували луки двох типів — «скіфсь кий» (короткий із гнучкими крутими рогами) та «гунський» (із великою кибіттю, середина й кінці якої негнучкі та посилені кістяними або роговими обкла дкам и). Останній тип вони запозичили в І ст. н. е. від середньоазіатських племен. Т ака зброя знайдена в багатому похо

ДРУГИЙ РОЗДІЛ

скіфський, складався із залізних або бронзових лускоподібних платівок, нашитих на шкіряну чи бавовняну основу. На відміну від скіфів, сармати широко застосовували також кольчугу, запозичену від римлян. Ш оломи їхні бронзові, теж західного походження. З а свідченням античних авторів, катафрактарії навіть заковували в броню своїх коней, однак археологічно це не під тверджується. За приклад нищівної сили удару важкоозброєної кінноти може служити битва під Каррами (Передня Азія) 53 р. до н. е., де військо переможця Спартака — тріумвіра Марка Ліцинія Красса зазнало поразки від етнічних родичів сарматів — парфян. Діючи під проводом свого полководця Сурени, кочовики заманили римлян у пустелю й атакували їх у кінному строю, але прорвати глибоке шикування легіону не змогли. Тоді, не даючи ворогам рушити з місця, почали безупинно обстрілювати їх із луків. Валки верблюдів під возили стріли, й легіонери падали один за одним, не маючи навіть змоги завдати удару у відповідь... Коли в безсилій люті якась із когорт пробувала атакувати, з-за горбів з’являлися катафрактарії, й римляни поспіхом відступали до рятівного каре. Вночі Марк Красс послав дві когорти на чолі Фібули, пряжки, прикраси з інкрустацією та речі особистого вбрання із сармат ських поховань на території України (рис. П. Л. Корнієнка)

152

СКІФО-САРМАТСЬКИЙ

ЧАС

зі своїм сином Публієм на прорив — шукати допомогу. А під вечір наступного дня земля раптом загула під тисячами кінських копит... З усіх боків римлян оточили закуті у броню парфяни. Вони мовчки дивилися крізь прорізи в шоломах. Сповненому відчаю та втоми тріумвірові залишалося тільки сподіватися на вчасну допомогу™ Аж ось із мовчазного наговпу невблаганних степовиків вилетів вершник і погнав коня просто на каре. Зупинившись перед тріаріями першого ряду, він гукнув: «К раесе, візьми!» — і змахнув рукою. Якийсь предмет покотився під ноги легіонерам. Вони розступилися перед своїм полководцем,— на нього широко розплющеними очима дивилася закривавлена голова його сина... Як стало згодом відомо, на марші загін Публія Красса атакували катафрактарії Сурени і знищили обидві когорти.

К ілька слів про о з б р о є н н я п і з н і х с к і ф і в . П ідчас постійних контак тів із сарматами вони запозичили у них майже всі зразки зброї. Разом із тим для воєнної справи Малої С кіф ії були харак терні піхота (невідома у кочовиків-сарматів) та оборонні споруди, звичайні для осілого населення. П ізньоскіфські горо дища оточувалися земляними валами з кам’яними стінами на гребені, з вежами по кутах і над брамами. В архітектурі оборонних мурів Н еаполя Скіфського виразно відчувається грецький вплив.

153

ДРУГИЙ РОЗДІЛ

Сарматське мистецтво. Якщ о зброя й кінське спорядж ення є неодмінною належністю чоловічих похо вань, то в жіночих, звісно, переважаю ть прикраси. Сармати принесли в Північне Причорномор’я новий стиль у приклад ному мистецтві — поліхром ний. їхні вироби прикраш алися вставками з рубі нів, смарагдів, гранатів, сердоліку, хал цедону або з кольорової емалі — черво ної, блакитної, білої. Д ж ерела цього стилю містяться в Середній та Ц ентраль ній Азії, звідки походили предки сарматів. Чудові зразки таких прикрас знайдені в нечисленних похованнях вищої сарматської знаті: в Порогах (О. В. Симоненко, Б. І. Лобай, 1984 р.), у Соколовій Могилі (Г. Т. Ковпаненко, 1974 р .), Ногайчинському кургані (А. О. ІЦепинський, 1974 р.). Всі вони датую ться І ст. н. е.— часом розквіту сарматського суспільства. Найцікавішими речами в похованні з Порогів є два пояси, прикрашені золотою полі хромною гарнітурою. Один із них зроблено з чер воної шкіри, з обох боків якої закріплені чотири біметалеві платівки. Пояс застібався двома ма сивними круглими пряжками. Залізна основа кожної обтягнута золотою пластиною, що зображує двох драконів, майстерно розташованих по колу. Чудовиська вчепилися одне в одного іклами та пазурами передніх лап. Тонко пророблені зуби, очі, пазурі, пір’я крил, а також м’язи, підкрес лені вставками з бірюзи й блакитної емалі. Трохи нижче від цього пояса лежала гарні тура іншого — портупейного, виготовленого зі шкі ри зеленого кольору. Він одягався на стегна, а до нього золотими пряжками кріпився меч. За стилем і технікою виконання його можна порівняти з аналогічними виробами — шедеврами некрополя Тілля-Тепе в Північному Афганістані. Вся гарні тура — золота, прикрашена вставками з білої й блакитної емалі. З обох боків застібок були дві мініатюрні бляшки у вигляді квітки лотоса; від них звисали ремінці з металевими наконечни ками. На застібках у високому ажурному рельєфі зображена сцена з героїчного епосу: чоловік із кремезним торсом тримає за лапи двох грифонів (фантастичні істоти), які шматують третього. їхні тіла розміщені по краю рамки пряжки, а центр займає зображення пантери. Чоловік має виразно

154

монголоїдні риси обличчя, невеликий завиток во лосся на тім’ї, широкий плаский ніс, характерну посмішку,— типовий східний божок! На обох поясах, на мечі, гривні й келиху з цього поховання нанесені спеціальні знаки — тамги, тотожні тамгам на монетах царя Інісмея, що карбувалися наприкінці 70-х — на початку 80-х ро ків нашої ери в Ольвії. Ця обставина дозволила не тільки визначити час поховання, а й із певною віроіідністю співвіднести його з цим сарматським володарем. За десять років перед тим А. О. ІЦепинський дослідив у Північно-Східному Криму в Ноганчинськоиу кургані могилу заможної сарматки І ст. н. е. Небіжчицю, поховану в оздобленому кольо ровим алебастром саркофазі, вкривала поховальна пелена, гаптована золотими ажурними платівками. Кисті рук покоїлися у срібних чарах античної роботи. На шиї — масивна золота гривна в чотири оберги, кінці якої прикрашені грифонами. На чолі — сплетена діадема тонкої античної роботи (її застібки виготовлені з двох серцеподібних сердоліків, забраних у золото). Поруч із небіжчи цею лежали скринька з предметами туалету і при красами: мініатюрними золотими флаконами для парфумів, перснями з гемами, люстром, намистом із сердоліку, геширу, халцедону. На ру ках — масивні золоті браслети античної роботи, вкриті перлами й намистинами з агату, забраними в золото. Браслети закінчуються двома парами фігурок Ерота і Психеї, зображеними в поцілунку, а застібаються великим каменем у золотому окутті (на одному браслеті — це циркон, а на другому — цитрин,— камені, що добуваються в Таїланді, Бірмі та Шрі-Ланці). Найбільше вражен ня справляє застібка-фібула, зроблена у вигляді дельфіна. Тулуб виготовлено з прозорого гірського кришталю, а голівка та хвіст золоті.

Поховальне начиння р я дових сарматських могил. Найпоширенішими знахідками в похо ваннях рядового сарматського населен ня є кераміка. Незграбні, зроблені від ру ки сірі горщики засвідчують зв’язки сар матів із пізніми скіфами. Нерідкі й ан тичні вироби: амфори для вина та олії, червонолакові й червоноглиняні глеки, тарілки, мисочки, глиняні і скляні туа летні посудини — бальзамарії, алабастри (ці знахідки окреслюють напрями тор говельних інтересів сарматів — Ольвія, Херсонес, Боспор, а через них — міста

Золоті та сердолікові прикраси з поховання знатної сарматки. Вінниччина (фото В. П. П рилипха)

Малої А зії та Єгипту). Рідше трапляю ть ся характерні сіроглиняні глеки з лискованою поверхнею та своєрідним орна ментом. Вони виготовлялися на Північ ному Кавказі й набули поширення також і серед донських сарматів. Д уж е популярними в сарматському середовищі були фібули — застібки на зразок сучасних англійських шпильок. Це — винахід носіїв гальш татської й латенської культур — кельтів. Фібули не тільки датують поховання, а й засвід чують напрями контактів. Типові для раннього часу (II—І ст. до н. е.) так звані скріплені фібули були поширені

серед західних сусідів сарматів — бастарнів, що їх ототожнюють із культу рами Поянеш ти-Лукаш івка й зарубинецькою. Т о ж не дивно, що на території України ці знахідки звичайні, а на схід від Дону — поодинокі. Вийшовши в І ст. н. е. на дунайський кордон Риму й до Д акії, сармати засвоїли італійські та про вінційні типи фібул — Алєзія, Аукіса, сильнопрофільовані. Модні на Боспорі й Кубані фібули — брошки та зооморфні, тобто у вигляді різних тварин — окрес люють ще один напрям торговельних зв’язків степовиків. Нарешті, виявлені в античних містах Тіра, Ольвія, Тана-

Тс залишки виробництва так званих підв’язних фібул І— III ст. н. е. п ояс нюють, звідки їх діставали сармати. М айже неодмінними в жіночих похо ваннях є дзеркала — бронзові або біло нові (сплав міді і срібла). В II ст. до н. е.— І ст. н. е. побутували прості маленькі дископодібні лю стерка в д е рев’яних футлярах; у другій половині І ст. н. е. зі Сходу разом з аорсами з’являю ться великі дзеркала — з пруж ком по краю та опуклим центром — і такі самі, але маленькі — з петелькою й отвором для підвішування. Чи не в кожному жіночому похован ні знаходять намиста зі скляних або кам’яних намистин. Вони дуж е різно манітні — з непрозорого кольорового скла, прикрашені «очками», з прозорого скла, зі скла із золотою прокладкою, з бурштину, геширу, сердоліку, халцедону. В багатих похованнях до складу намиста входили й коштовні камінці: рубіни, гра нати, оправлені золотом. У І ст. н. е., після завоювання Римом Єгипту, до ан тичних міст Північного Причорномор’я, а через них — до сарматів і пізніх скіфів

почали надходити плакетки з єгипетсь кого фаянсу у вигляді левів, жуків-скарабеїв, жабок, виногрон тощо. Вони пра вили за намистини й водночас — за амулети-обереги. Взагалі, сармати були, на погляд сучасної людини, дуж е забо бонними — така величезна кількість усі ляких амулетів міститься в їхніх моги лах. Це — своєрідні ладанки у вигляді здвоєних відерець (інколи золоті, ча стіш е — з бронзи або з а л із а ), якісь камінці, мушлі, кістки тварин, навіть наконечники скіфських стріл VI ст. до н. е., що їх сармати тримали «на щастя». Подекуди в жіночих могилах знаходять глиняні курильниці для спалювання ароматичних трав на честь богів. М атеріальна культура пізніх скіфів майж е не відрізняється від сарматської: ті ж самі фібули, сережки, браслети, намиста, античний посуд. Це пояс нюється не лиш е тісними зв’язками обох народів і спільною модою на ті чи інші речі вжитку, а й тим. що й сармати, й пізні скіфи одержували їх з одного д ж е рела — з античних міст Північного При чорномор’я.

1. ВИВЧЕННЯ АНТИЧНИХ ПАМ’ЯТОК ПІВДНЯ УКРАЇНИ

ослідження пам’яток античної ку льтури на території України поча лося ще наприкінці XVIII ст. Спочатку це були візуальні обстеження, викладені

в загальних описах Північного Причор номор’я П. Сумароковим, І. Потоцьким, П.-С. Палласом, Г. Е. Келером, П. І. Кеппеном, І. М. М уравйовим-Апостолом. 157

ТРЕТІЙ РОЗДІЛ

Е У Р Н П В ІО Х и и и і г и ь і і ІД и и 'Т У Ч ь и и и и т г 'и -

Ш Л ІШ Е Ш Й К А ІА Р Е Т Н П Д

п ю у то м м н м а г а ш

г а є л у

ТУХН \ЛГА^Н N

їп е р т н с т ^

курі^

л ж ^к р л т ^

ёШ

м АУР СЕ<>У№>¥АА£ІАГ^РОУ ТУ Х Ні "ч 1 К А 1К РА С Г О К Л Н $У К А % Т У М А ™ 'ЧІ : > КАІУГЕІЛСКАІРУСТА^ГАЙКП^АЕЬГ і^Е-Ф- і і ЕҐЖФФ'ІС с а р Д ш к а і е ш

УА

Т 01£ М Т К Х

КАІАСКАНПіиПЛІУГЕІАШПфСЕІДМ АУр- ГФ¥Л1АМФСАЛЕХАЫаЕФ:¥ Т ^ У С

к е у а ^ а ы

<>у е а п -ф-ф е /і л і ж :

РАМЛІЕІ.КАІ'ШАГ '" л'

ШБ

Грецькі лапідарні написи, виявлені в Північному Причорномор’ї (рис. П. Л. Корніенка за Г. С. Русяєвою)

Вже на початку XIX ст. створюються м узеї в М иколаєві (1806), Ф еодосії (1811), Одесі (1825), Керчі (1826). їх н я діяльність спрямовувалася на вив чення переважно античних пам’яток. У 1801 р. інженер-генерал П. К. Сухтелен проводить в Ольвії перші археоло гічні розкопки, трохи пізніше розпочи наються розкопки поблизу Керчі й у Херсонесі. Регулярного характеру р оз копки пам’яток античної культури Пів нічного Причорномор’я набули з кінця XIX ст. Крім історико-археологічних описів названих авторів (додамо сюди ще шеститомник Дюбуа де Монпер’є та пра цю А. С. Уварова «Исследования о древ ностях Ю жной России и берегов Черно го м оря»), в першій половині XIX ст.

158

були створені карти і плани залишків ан тичних північнопричорноморських міст. Згодом були зроблені спроби звести ар хеологічні матеріали, а також розвідки з історії Боспорського царства й Ольвії. З кінця XIX ст. розгорнулися систе матичні розкопки трьох найбільших ан тичних міст-держав та їхніх некрополів на території України — Березані та Оль вії (Б. В. Ф армаковський, Е. Р. Ш терн), Херсонеса (Одеське товариство старожитностей; К. К. Костю ш ко-Валю жинич, Р. І. Л еп ер), Пантікапея (К . Є. Д умберг, В. В. Ш корпіл), курганів Боспорсь кого царства. Були відкриті оборонні споруди, житлові квартали, терми (л а з ні) й монетний двір у Херсонесі, десятки монументальний поховальних споруд Систематично публікувалися археоло

ПРИЧОРНОМОР’Я ПІВНІЧНОГО АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ

Л ІГ Н ІН Графіті та клейма на античних виробах (рис. і прорис. П. Л. Корнієнка)

гічні звіти. Неодмінно слід згадати про здійснені В. В. Латишевим зводи пере кладів грецьких і латинських авторів, які залишили ті або інші відомості щодо Причорномор’я, а також про зводи пе рекладів лапідарних написів, виявлених у північнопричорноморських містах. Н а звемо також працю М. І. Ростовцева «Античная декоративная живопись на юге России» (1913— 1914). У пожовтневий період, а особливо після Великої Вітчизняної війни, архе ологічні дослідж ення античних пам ’яток України набули дуже широкого розмаху. Із використанням досконаліших мето дичних засобів, закладених ще Б. В. Фармаковським, почали ретельніше вивча тися не лиш е міста, а й сільські по селення. Зросла увага до так званого

159

ТРЕТІЙ РОЗДІЛ Зображення храмів і міських брам на ливарних формах для ювелірних виробів і сте лах, знайдених у Північному Причорномор’ї (прорис. П. Л. Корнієнка)

масового матеріалу, який дає змогу ви світлити цілий ряд важливих елементів матеріальної й духовної культури старо давнього населення. Розгорнулися гідроархеологічні дослідж ення. Внаслідок проведених робіт було виявлено сотні сільських поселень, розкопано різнома нітні архітектурно-будівельні об’єкти, ви робничі споруди тощо. Завдяки цьому ми маємо тепер досить повне уявлення про археологію та історію всіх чотирьох центрів поширення античної культури в Північному Причорномор’ї — Тіри, Оль вії, Херсонеса й Боспора. Серед дослід ників старш ого покоління, які працювали в пожовтневий час, відзначимо С. О. Ж ебелєва, великий внесок у вивчення антич ності Півдня України зробили також К. Є. Гриневич, Г. Д. Бєлов (Х ерсонес), Л. М. Славін, О. М. Карасьов, О. І. Л еві, П. О. Каришковський (О львія), В. Ф. Гайдукевич, В. Д. Блаватський, М. І. Сокольський (Б оспор), О. М. Зограф (монетна справа) та ін. З а дж ерела при вивченні історії ан тичних північнопричорноморських дер жав, крім так званих артефактів, прав лять свідчення давніх авторів. Н асампе ред це «Історія» Геродота. Відомості про Північне Причорномор’я залишили також Діодор Сіцілійський, Страбон, 160

2. ІСТОРІЯ Антична колонізація Північного При чорномор’я. Перші випадкові відвідини Північного Причорномор’я грецькими мореплавцями припадають на початок І тис. до н. е. З а літературною тради цією найраніш е поселення на Березанському півострові (нині острів) могло ви никнути близько середини VII ст. до н. е. В першій половині — середині VI ст. до н. е. греки засновують Ольвію (П івденнобузький лим ан ), наприкінці VI — Тіру, Ніконій (на Дністровському лима ні), Керкінітіду. Тоді ж у ПівденноЗахідному Криму виникає невелике іо нійське поселення. М ожливо, воно існу вало до останньої чверті V ст. до н. е., коли вихідці з Гераклеї Понтійської з а снували на його місці Херсонес. У другій

половині VI ст. до н. е. виникає більшість міст Боспору: Пантікапей, Феодосія, Німфей, Мірмекій, Тірітака, Ф анагорія, Гермонасса, Кепи. Саме в цей час відбу вається майж е суцільне освоєння сіль ських округ цих міст, де з ’являється ба гато поселень. Окрім Херсонеса, біль шість згаданих міст заснована вихід цями з району малоазійського міста Мілет. Колонізація Північного Причорномор'я була частиною так звано? Великої Грецької колоніза ції VIII—VI ст. до н. е. Вона зумовлювалася ря дом причин, найголовніша з яких — відносне пе ренаселення, коли всі землі в материковій Греції були вже розподілені. «Зайві» люди змушені були шукати ліпшої долі в інших місцях, не так щіль но заселених. Греки — засновники північнопричорноморських міст були в основній своїй масі малозаможними землеробами, частково — торгов

161

ПРИЧОРНОМОР’Я ПІВНІЧНОГО

нови, закони, присвяти на честь найвидатніших громадян міст-держав, над гробкові написи), другі відбивають рівень писемності, ідеологічні уявлення рядових жителів (присвяти, побаж ання, магічні заклинання тощ о), треті — це в основ ному міри об’ємів, мітки, присвяти та ін. Важливим дж ерелом є також монети, зображ ення на яких іноді допомагають датувати ті чи інші пам’ятки, робити висновки щодо економічних і політичних процесів, архітектури, ідеологічних уяв лень тощо. Д ля історії мистецтва й характери стики вірувань велике значення мають знахідки статуарної скульптури та скульптури малих форм (рельєфів, тера кот), розписів інтер’єрів ж илих примі щ ень і могильних склепів. Найчисленнішими з-поміж археоло гічних матеріалів є архітектурно-буді вельні пам’ятки, керамічний посуд і тара, предмети виробництва та побуту, прикра си, зброя, монети та ін.

АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ

Поліси, Д емосф ен, Еехін, Діон Хрисостом, Птолемей, Овідій, Помпоній Мелла, Пліній та інші стародавні вчені, філосо фи, письменники, поети. Великий інтерес становлять також перипли — призначені для мореплавців і взагалі для мандрівни ків подорожні з переліком населених пунктів, річок тощо, та періегеси — землеописи. Але найконкретнішими є різні кате горії археологічних дж ерел, які здобу ваються при розкопках міст, поселень і некрополів (могильників). Остання ка тегорія пам’яток цінна тим, що включає в себе головним чином так звані закри ті комплекси речей із чіткими хроно логічними межами. Н а особливу увагу заслуговують давні написи: лапідарні (вирізьблені на кам ені), графіті (звичай но прокреслені на керамічному посуді), дипінті (намальовані фарбою на посуди н ах). Перші відображаю ть значною мірою державну діяльність (різноманіт ні урочисті, шанувальні декрети, поста

ТРЕТІЙ РОЗДІЛ

цями, ремісниками та ін. На ранньому етапі сво го буття на новій батьківщині вони займалися сільським господарством — сіяли пшеницю, ячмінь, просо, розводили сади, городничали, заводили ху добу тощо. Інші їхні тогочасні заняття — реміс ництво, торгівля — були другорядними. Отже, гре цька колонізація Північного Причорномор’я мала спочатку аграрний характер (хоча, звісно, деякі колоністи покидали Грецію з інших причин,— наприклад, зазнавши поразки у воєнних і соціаль но-політичних конфліктах). Слід наголосити: термін «колонізація» в даному випадку треба розуміти лиш е як господарське освоєння греками Північного Причорномор’я, причому мирне, ос кільки там, де вони осідали — на морських і лиман них узбережжях — тоді ніхто не проживав. Новозасновані колонії не залежали від міст-метрополій, хоч і підтримували з ними добрі стосунки, навіть укладали угоди щодо взаємного сприяння в торгів лі, надання рівних прав громадянам обох полісів, мали з ними єдині культи й літочислення.

К олонії в основному засновувалися, вочевидь, упорядковано, коли ще в метрополії обирали або призначали ке рівника групи колоністів — ойкіста. На місці закладання нового міста розмеж о вувалися ділянки під будівлі й сільсь когосподарські території, відводилися місця д ля культових і громадських по треб. Однак іноді колонізація могла мати і стихійний характер. Переселенці освоювали, по суті, тіль ки нешироку (приблизно 5— 10 км) смугу морського й лиманного узбереж жя. Тому вони аж ніяк не могли заш ко дити в чомусь кочовикам причорномор ських степів. Виняток у цьому відношен ні становлять Херсонес, поблизу якого мешкали таври, й деякі міста А зіатсь кого Боспору, поряд з якими жили пле мена синдів і меотів. Але будь-яких свідчень про сутички між колоністами та аборигенами ми не маємо. Античні держави Північного Причор номор’я. Освоєння грецькими переселен цями узбереж ж я Північного Причор номор’я відбувалося поступово, в цілому в напрямі із заходу на схід. VI ст. до н. е. загалом було часом заснування більшо 162

сті північнопричорноморських держав. К ож на з них мала власну історію, але оскільки всі вони тісно взаємодіяли з античним світом, а також із варварсь ким оточенням, в їхньому розвитку про стежується багато спільного. М айж е ти сячолітня історія цих держ ав поділяєть ся на два великі періоди й кілька ета пів. П е р ш и й п е р і о д тривав від дру гої половини VII і приблизно до середини І ст. до н. е. Він характеризувався тісними культурними та економічними з в ’язкам и я к із материковою Грецією, так і з навколиш німи племенами, що зум овлю валося відносною стабільністю загальноісторичного розвитку. В мате ріальному й духовному ж итті колоністів абсолютно домінували еллінські тради ції, завдяки чому цей період можна умовно назвати г р е ц ь к и м , або е лл і н с ь к и м . Слід, проте, мати на увазі, що саме в цей час створюється Боспорська держ ава, до складу якої увійшли не тільки еллінські поліси, розташ овані на вколо Керченської протоки, а й племена згадуваних вище синдів і меотів. Це дає підставу вваж ати Боспор греко-варварською державою, правителі котрої були, напевно, місцевого походж ення. Х арак терно: варваризація майж е не відбилася на культурі й побуті населення боспорських міст та їхніх сільських округ. Зага лом кількість варварів серед мешканців північнопричорноморських античних ко лоній була незначною. На а р х а ї ч н о м у е т а п і п е р шого періоду (друга половина VII — початок V ст. до н. е.) на Півдні нинішньої України відбувається ста новлення держав, розпочинаються їхн і активні контакти з грецькими містами С хідного Середземномор’я, зокрема Іо нії. Типовою є зем лянкова житлова забудова більшості північнопричорно морських полісів, хоча вж е у VI ст. до

ПРИЧОРНОМОР’Я ПІВНІЧНОГО АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ

КГРКІМІТІЛЛ

Розташування античних держав, міст і поселень на північнопричорноморському узбережжі (упорядку вання карти С. Д . Крижицького, рис. М. М. Ієвлєва): І — головні міста держ ав; 2 — містечка; З — сільські поселення; 4 — територія Боспорського царства; 5 — територія Х ерсо н с ь к о ї держ ави; б — територія ОльвійськоТ держави; 7 — територія Тірської держ ави

н. е. у найбільших із них будуються храми (Ольвія, П антікапей), формують ся комплекси агори (площа, навколо якої розміщувалися адміністративні, гро мадські будівлі, крамниці, культові м ай дани, вівтарі тощ о). Зароджуються ре месла, промисли, розвивається торгівля, виникає монетна справа. В цей час запо чатковуються в цілому м ирні контакти грецьких переселенців із навколиш німи племенами кочовиків. Античні міста в VI ст. до н. е. ще не мали укріплень (їх ні залишки, датовані кінцем VI — почат ком V ст. до н. е., виявлені лише в Тірітаці). На другому — класично му — е т а п і п е р ш о г о п е р і о д у (початок V — друга третина IV ст. до

н. е.) розпочинається поступовий р о з квіт держав; міста розростаю ться й набу вають вигляду, звичайного д ля античних полісів із розвиненою наземною, в тому числі житловою, забудовою. В них зводя ться монументальні споруди, оборонні мури й башти. Запровадж ується карбу вання власної монети. Посилюються тор говельні й культурні зв’язки з античним світом. Так, можливо, приблизно в сере дині V ст. до н. е. Ольвію відвідав «батько історії» — Геродот (підстави для такого припущення дає аналіз його розповіді про скіфського царя Скіла, який мав в Ольвії власний п ал ац ). Античні північнопричорноморські міста непогано відомі в метрополіях, вони згадую ться в різних периплах. 163

ТРЕТІЙ РОЗДІЛ

Поступово середземноморські держави, зокрема Афіни, починають усвідомлювати економічне зна чення Північного Причорномор’я, його роль у по стачанні метрополій зерном, шкірою, рабами тощо. Афіни відправляють спеціальну експедицію в Понт (Чорне море) під проводом Перікла, після чого частина причорноморських міст в останній третині V ст. до н. е. входить до складу Афінського Мор ського союзу. До сфери торговельних зв’язків, крім іонійських міст й Аттіки, втягуються поліси Пів денного Причорномор’я,— такі як Синопа та Гераклея. Ці зв’язки засвідчуються не лише пам’ятка ми матеріальної культури (посуд, керамічна тара, різні прикраси, скульптура тощо), а й численними шанувальними написами, зробленими північнопричорноморськими полісами на честь найактивніших торговців і політичних діячів. Декрети про надання різних пільг іноземцям знаходять в усіх колоніях Півдня Україня. З них ми довідуємося, наприклад, про експорт до Афін зерна з Боспору, який досяг максимального розвитку в IV ст. до н. е.

В цей час значно посилюються кон такти з кочовиками та племенами Л ісо степу, що відбилося в численних знахід ках предметів античного імпорту в похо ваннях скіфів і на їхніх поселеннях. Особливо тісні зв’язки з варварським на селенням, нагадаємо, мав Боспор. Оль вія, можливо, якийсь час перебувала в певній залежності від скіфського царя Емінака, срібна монета якого карбува л ася саме в цьому місті. Наприкінці другої третини IV ст. в розвитку античних північнопричорноморських держ ав спостерігається недов гочасна криза, спричинена головним чином зовнішньополітичними факторами (зокрема, розпадом Великої Скіфії та експансією військ Олександра М акедон ського: античні дж ерела згадують під 331 р. до н. е. облогу Ольвії військами полководця О лександра— Зопіріона). Відтоді починається останній етап еллінського періоду ж иття міст Північного Причорномор’я — е л л і н і с т и ч н и й (остання третина IV — середина І ст. до н. е.), який спочатку позначається максимальним економічним розвитком, піднесенням сільського господарства, ремесел, торгів 164

лі, культури в цілому. Проте вже з другої половини III ст. до н. е. (на Боспорі — пізніше) поступово назріває криза. Агресія скіф ів у Західному Криму, пересування варварських племен у Н иж ньому П обуж ж і та Подніпров’ї призво д ять до занепаду сільські округи антич них міст — їхню основну економічну базу, спричинюють значні воєнні су тички, в тому числі з Херсонесом. Ольвія змуш ена була сплачувати данину різним місцевим царям, зокрем а Сайтафарну, а у II ст. до н. е. навіть потрапляє в напівзалежність від кримської Малої Скіфії. У 11 ст. до н. е. поширюється будівництво невеликих укріплених фортець на Боспорі, що свід чить про ускладнення воєнної обстановки. Напри кінці II ст. до н. е. Ольвія, Херсонес, Боспор підпадають під зверхність Понтійської держави Мітрідата VI Євпатора. Північне Причорномор'я було д ія понтійського царя головним джерелом одержання сировини, продовольства, людських ре сурсів, худоби тощо. Все це він використовував у своїй боротьбі з Римом (ця боротьба стала пере ломним моментом в історії Східного Середземно мор’я, а також населення басейну Чорного моря). У виснажливій війні торгівля, ремесла, сільське господарство античних північнопричорноморських держав почали занепадати. Врешті-решт вони повстали проти Мітрідата і в 60-х роках І ст. до н. е. домоглися незалежності.

Другий великий період історії античних держав Північного При чорномор’я — так званий р и м с ь к и й (середина І ст. до н. е. — 70-ті роки IV ст. н. е.) — характеризується переду сім входж енням Тіри, О львії, Херсонеса до складу рим ської провінції — Ниж ньої М езії. Ц ей період позначався нестабіль ністю воєнно-політичної ситуації, певною варваризацією населення, натуралі зацією господарства, частковою пере орієнтацією культурно-економічних зв’я з ків. Д ержави Північного Причорномор’я стали для Римської імперії своєрідним бар’єром перед натиском кочових племен на її східні кордони, що проходили по

165

ПРИЧОРНОМОРЯ ПІВНІЧНОГО

військ, а самі ці міста підпорядковуються Нижній Мезії. В певній політичній за лежності від Риму перебуває й Боспор. В умовах відносної воєнно-політичної стабільності економіка північнопричор номорських держ ав досягає найвищого розвитку. Т р е т і й — о с т а н н і й — е т а п розпочинається з другої поло вини III ст. н. е., коли з метою захисту кордонів Римської імперії від готів гарні зони римських військ були виведені з Північного Причорномор’я в Подунав’я. Навали кочовиків, зокрема готів, ф ак тично знищили сільські округи. М айже всі античні держави остаточно припини л и своє існування в 70-х роках IV ст. під ударами гунів. Вижили тільки Херсонес і Пантікапей, які згодом увійшли до складу Візантійської імперії. Державно-політичний устрій. Північнопричорноморські поліси були рабо власницьким и демократичними або аристократичними республікам и, де ра би, жінки та іноземці не мали прав громадянства (правда, за великі заслуги перед полісом іноземцям могли надавати такі права). Н айвищ ими органами зако нодавчої влади були народні збори ( «на род») і рада. Народні збори, в яких брали участь усі повноправні громадяни, вирішували питання зовніш ньої політи ки, оборони, грошового обігу, забезп е чення населення продовольством, надан ня привілеїв купцям, громадянських прав якимсь особам тощо. Рада готувала ті або інші питання до розгляду на зб о рах, контролювала дії виконавчої влади, перевіряла ділові якості кандидатів на державні посади. Виконавча влада скла далася з р ізн и х колегій — магістратур або окремих служ бових осіб — магістра тів. Звичайно найбільшими правами ко ристувалися колегії архонтів, які склика ли народні збори, керували іншими колегіями, стежили за станом фінансів.

АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ

Дунаю. Спостерігається деяке економіч не піднесення Тіри, Херсонеса, Боспору, їхня культура потроху романізується. У другому періоді існування античних північнопричорноморських міст і їхніх округ м ож на виділити три основні етапи. П е р ш и й розпочинається в середині І ст. до н. е., коли політика цих міст по ступово переорієнтовується на Рим. Спо чатку римські війська з ’являю ться на північному узбереж жі Понту спорадич но, але при цьому їхнє втручання в місцеві справи, зокрема в Боспорі та Херсонесі, досить відчутне. Вони допома гають античному населенню в його бо ротьбі проти оточуючих племен. До цих часів належить і відомий похід, здійсне ний на допомогу Херсонесу в його сутич ках зі скіф ами Плавтієм Сільваном (63 р. н. е.) — правителем Нижньої Мезії. Разом із тим північнопричорноморські держ ави у II ст. н. е. конфлікту вали не тільки з варварами, а й із римля нами й навіть між собою (Боспор і Хер сонес). Незважаю чи на такі, здавалося б, несприятливі обставини, економіка цих держав поступово виходила з кризи. Від роджується сільська округа Ольвії, вини кає 'значна кількість нових поселень на Боспорі. Функціонують сільські округи Херсонеса й Тіри (частина населених пунктів цих округ належ ала, очевидно, варварам, однак вони теж працювали на економіку античних м іст). П оряд із сіль ським господарством значного розвит ку — особливо в Херсонесі й Боспорі — набувають ремесла та промисли (со леваріння, засолка риби, виноробство). Активізуються торговельні зв’язки з південнопричорноморськими, малоазійсь кими, італійськими, західнопричорноморськими містами. Д р у г и й е т а п охоплює час від середини II по середину III ст. н. е., коли в Тірі, Ольвії, Херсонесі, Хараксі розміщуються постійні загони римських

ТРЕТІЙ РОЗДІЛ

Існували спеціальні колегії, котрі займали ся виключно фінансовими або військо вими справами (колегія стратегів), тор гівлею (колегія агораномів), „благоус троєм міста (колегія астиномів) та ін. Окремі магістрати керували конкретними міськими закладами (гімнасіархи, гла шатаї, секретарі, жерці тощ о). Д іяли й судові установи, що складалися з кіль кох відділів. У судочинстві брали участь судді, свідки, обвинувачі.

З часом у державно-політичному житті відбувалися зміни. Так, поліси Боспору Кіммерійського в 480 р. до н. е. об’єдналися під владою Археанактидів у єдине Боспорське царство, хоча й після цього залиш алися практично самостій ними в своїх внутрішніх справах. А коли в перших століттях нової ери Херсонес, Ольвія й Т іра увійшли до складу Нижньої М езії (див. вищ е), вони теж зберігали місцеве самоврядування.

3. МІСТА, СІЛЬСЬКІ ПОСЕЛЕННЯ, НЕКРОПОЛІ Ніконій. Н азва міста походить, м ож ливо, від імені ойкіста. Розташ овувалося воно на лівому березі Дністровського лиману, поблизу сучасного с. Роксолани. Заснований переселенцями з Іонії в ос танній третині VI ст. до н. е., Ніконій являв собою невеликий поліс, шо скла дався із власне міста і близько десятка лівобережних сільських поселень із землянковою забудовою. Основу еконо міки становило землеробство. В V ст. до н. е. Ніконій випускав власну литу м о нету із зображ енням сови. Підтримував торговельні зв’язки з містами Іонії, Ат тіки, острівною Грецією, південнопонтійськими містами, а особливо з Істрією та Ольвією. В VI — першій половині 'V ст. до н. е. забудовувався зем лянко вими житлами, які згодом, у V—IV ст. до н. е., змінюються будинками зви чайного грецького типу. Н а другу поло вину V— IV ст. до н. е. припадає розквіт міста, коли, зокрема, зводяться оборонні споруди. Близько третьої чверті IV ст. до н. е. Ніконій занепадає, що пов’язане, ймовірно, з діями полководця Олександ ра Македонського — Зопіріона. В III— II ст. до н. е. занепад посилюється, а з наш естям галатів та інших варвар ських племен місто остаточно гине. В І— IV ст. н. е. ж иття в ньому відновлю 166

ється. Н а ж аль, цей період м айж е не досліджений. Розкопками відкриті рештки зем лян кових і звичайних наземних (із підвала ми) будинків грецьких типів, а також залишки оборонної стіни. Н екрополь досі не виявлено. Тіра. Н азва міста походить від грець кої назви Д ністра — Тірас. М ісцерозташування залиш ків Тіри — околиця су часного Б ілгорода-Д ністровського Одеської області. К олонія заснована вихідцями з М ілета наприкінці VI — на початку V ст. до н. е. Збереглося 11— 12 га території давнього городища, частина якого, зокрема ниж нє місто, зруйнована водами Дністровського ли ману. В розвитку Тіри виділяю ться два основні періоди: еллінський (від засну вання міста до середини І ст. до н. е.) і римський (від середини І ст. до н. е. до 70-х років IV ст.), які розділяє гетська навала під проводом Буребісти. Час пер шого розквіту починається з V ст. до н. е. і триває до III ст. до н. е. Т іра карбу вала власну монету. З кінця II ст. до н. е. і до 70-х років І ст. до н. е., можливо, входила до складу Понтійської держави Мітрідата VI Євпатора. З а римського імператора Доміціана (81— 96 рр. н. е.) увійшла до складу Нижньої Мезії; з II ст.

н. е. в Тірі розміщую ться підрозділи V Македонського, [ Італійського й XI Клавдієвого легіонів, а також , мабуть, римська М езійська ескадра. В середині III ст. н. е. Т іра виходить із провінції Н ижня М езія, й римський гарнізон залиш ає місто. Тоді ж воно зазн ає ни щівного руйнування готами, проте життя в ньому триває ще до 70-х років IV ст. н. е. (в цей час тут меш кають головним чином вихідці з черняхівських племен). Н аселення Тіри займ алося переваж но посередницькою торгівлею, сільським господарством, скотарством, меншою мі рою — ремеслами. Подібно до інших по лісів, Тіра мала сільську округу. В елліні стичну епоху (IV —III ст. до н. е.) на узбереж ж ях Дністровського лиману налічувалося близько 80 сільських посе лень. В основному тут вирощували зерно, ловили рибу, випасали худобу. Садів ництво й виноградарство, очевидно, були

167

ПРИЧОРНОМОР’Я ПІВНІЧНОГО АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ

Тіра. Уявний вигляд житлового будинку кінця ІП — початку IV ст. н. е. (графічна реконстр. С. Д. Крижицького, рис, М. М. Іевлева)

мало розвинені. При дослідж еннях Тіри, Н іконія та навколишніх поселень, на відміну від інших античних північнопричорноморських центрів, не знайдено жодної виноробні. Розкопками виявлені залиш ки ж и т лових кварталів IV ст. до н. е.— IV ст. н. е. та оборонних споруд кінця IV ст. до н. е.— середини III ст. н. е. Серед останніх особливий інтерес становить комплекс римської цитаделі площею близько 2,5 га (виникла в II ст. н. е.). Від неї збереглися дві вежі, чотири кур тини та однокамерна будівля вексиляції І Італійського легіону. Пізніше на реш т ках цих споруд виникає так званий «післяготський житловий будинок». Некрополь Тіри ще не знайдено, хоча й відомі окремі поховальні п ам ’ятки, зокрема склепи перших століть нової ери. Н а жаль, досі практично не вивчено сільську округу міста. Борисфеніда (від грецької назви Дніпра — Б ори сф ен ). Грецьке поселен ня на півострові (нині, нагадаємо — острів) Березань, найраніша в Північно му Причорномор’ї апойкія, заснована грецькими переселенцями у другій поло вині (можливо, ще близько середини) VII ст. до н. е. Н а певній стадії свого розвитку це поселення було полісом, який згодом — можливо, наприкінці третьої чверті VI ст. до н. е.— був перенесений до поселення, що одержало назву Ольвія. В першій половині VI ст. до н. е. на берегах Березанського лиману виникають численні невеликі поселення, котрі становили сільську округу Борисфеніди. Остання повнокровно існує й у V ст. до н. е., а з кінця IV ст. до н. е. ж иття в ній завмирає на тривалий час і відроджується лише в перші сто ліття нової ери (хоча вж е ніколи не д ося гає рівня другої половини VI— V ст. до н. е .). Починаючи з останньої чверті VI ст. до н. е. Борисфеніда входила до

ТРЕТІЙ РОЗДІЛ

ПтпроВсь о. Б е р е за н ь

линан

та ні с ЛАВ

Сільські округи античного часу в Нижньому Побужжі (упорядкування карги С. Д . Крижицького, рис. М. М. Іевлева): І — міста; 2 — сільські поселення

складу Ольвійської держави й загинула разом з Ольвією. Площа поселення, що збереглася, становить близько 10 га. Відкрито реш т ки зем лянок і напівземлянок, які в остан ній чверті VI ст. до н. е. змінюються звичайними грецькими наземними бу динками. М істо в окремих своїх районах мало прямокутне планування. Розкопано 168

залишки апсидального храму, некрополь V ст. до н. е. Ранні культурні шари Борисфеніди, як ніде більше в Північному Причорномор’ї, багаті на знахідки грець кого посуду різних форм і стилів розпису; не рідкість також теракоти. З цих шарів походять ряд лапідарних написів і кілька приватних листів, вирізьблених на свин цевих пластинах.

Ольвія (давньогрецькою мовою озна чає «щаслива») — осередок Ольвійської держави. Розташ ована на правому березі Південнобузького лиману біля сучасного с. Парутине Очаківського району Мико лаївської області. Заснована близько се редини VI ст. до н. е. вихідцями з району Мілета і проіснувала до середини III ст. н. е. Після цього ж и ття в Ольвії ледь жевріло до початку IV ст. н. е., але на той час вона вже остаточно втрати ла риси, притаманні античному центру. Топографічно Ольвія складалася з трьох частин — Верхньої, Терасної й Нижньої. Остання вж е після загибелі міста у значній своїй частині була зруй нована водами лиману. Н а етапі розкві ту — наприкінці IV — у III ст. до н. е.— Ольвія займ ала територію площею бли зько 55 га, чисельність її мешканців становила близько 20 тис. В історії міста й держ ави в цілому простежуються два великі періоди. П ер-

* Конкретне значення цього слова не значене. Напевне, воно вказує на представника якоїсь професії або на соціальний стан людини.

Геродотова розповідь про цього царя і його долю заслуговує на поширене цитування: «Царю ючи над скіфами, Скіл зовсім не любив способу життя цього народу. Внаслідок здобутого ним вихо вання цар більше схилявся до еллінських зви чаїв і діяв, наприклад, так: коли цареві доводи лося приходити з великим військом до міста бор и сф ен ітів * (ці б о р и сф ен іти сам і себ е н ази в а ю ть

мілетянами), він залишав почт у передмісті, а самодин входив до міста і наказував замикати міську браму. Потім Скіл скидав своє скіфське вбрання й одягав еллінське. У цьому одязі цар ходив по ринковій площі без охоронців га інших супутників (а браму охороняли, щоб хтось із скіфів не по бачив царя в такому одязі). Цар ж е не тільки дотримувався еллінських звичаїв, а й навіть прино сив жертви богам за еллінським звичаєм. Про бувши в місті місяць чи навіть більше, він потім знову надягав скіфське вбрання й покидав місто. Такі відвідини повторювалися неодноразово і Скіл навіть збудував собі будинок у Борисфені * й оселив у ньому дружину — тубільну жінку. Одначе Скілові судилося нещасливо скінчити життя. А сталося це ось з якого приводу. Цар забажав прийняти посвячення в таїнства ДіонісаВакха. Коли він уже готувався до посвячення, явилося велике знамення. В місті борисфенітів, як я згадав трохи вище, в нього [Скіла] був великий і багатий палац, обнесений муром. Навколо нього стояли біломармурові сфінкси та грифони. Ось у цей дім божество вдарило вогненною стрілою, й увесь палац згорів. Проте Скіл виконав обряд посвячення. Скіфи осуджують еллінів за їхні вак хічні нестями. Адже, за їхніми словами, не може існувати божество, яке робить людей нестямними. Коли Скіл нарешті був посвячений у таїнства Вакха, якийсь борисфеніт із насміхом1 сказав скіфам: „Ось ви, скіфи, смієтеся з нас, що ми влаштовуємо служіння Вакхові й що нас опановує в цей час божественна нестяма. А ось тепер цей бог вселився й у вашого царя: він не тільки справ ляє таїнства Вакха, а й божеволіє, одержимий вибожеством. Якщо ви мені не вірите, то йдіть за * Ідеться про Ольвію.

169

ПРИЧОРНОМОР’Я ПІВНІЧНОГО

ший охоплює час від заснування тут ко лонії до середини І ст. до н. е. Забудо вана в другій половині VI ст. до н. е. од нокамерними зем лянками та напівзем лянками, в V ст. до н. е. Ольвія набуває звичайного для старогрецького міста вигляду. В V ст. до н. е. в ній, за Геродо том, уже існували укріплення, а також палац скіфського царя Скіла.

АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ

Зокрема, дуже цікавим документом тогочас ного життя є знайдений на Березані лист якогось Ахіллодора синові: «Протагоре! Батько пише тобі: його [батька] кривдить Матасій, оскільки він [Матасій] обманює його і позбавив фортегесія *. Прийшовши до Анаксагора, розкажи [про це], адже він [Матасій] каже, що той [фортегесій] — раб Анаксагора, твердив: „Моє майно тримає Анаксагор — рабів, рабинь і будинки“, а той [фор тегесій] кричить і каже, що в нього немає нічого спільною з Матасієм; каже, що він вільний і спільного з Матасієм нема в нього нічого, а що в нього [Матасія) з Анаксагором, вони знають кож ний сам по собі. Це скажи Анаксагору та його дружині. По-друге, він [батько Протагора — Ахіллодор] сповіщає: матір і братів твоїх він посилає негайно, щоб вони на ці [дні] прибули в місто, а сам Евневр, який прийшов до нього, повернеться для [відправи] жертовних обрядів». Адреса: «Лист на свинці від Ахіллодора синові та Анаксагору». Цей документ датується кінцем VI ст. до н. е.

Схематичний план Ольвії (упорядкування С. Д. Крижицького, рис. М. М. Ієвлєва): І — залишки оборонних споруд; 2 — реконструйовані межі міста; 3 — вулиці; 4 — розвали решток оборонних споруд у затопленій нині частині міста; 5 — зона припортових складів; 6 — транш еї; 7 — р о з копані ділянки

ПРИЧОРНОМОР’Я ПІВНІЧНОГО АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ

Напівземлянкові житлові будинки Ольвії другої половини VI ст. до н. е. (графічна реконстр. С. Д . Крижицького, рис. М. М. Ієвлєва) мною і я покажу це вам“. Начальники скіфські пішли за борисфенітом. Він потай вивів їх на місь ку стіну й посадовив на вежі. Побачивши Скіла, який проходив мимо з юрбою вакхантів, у вак хічній нестямі, скіфи дуже обурилися. Зійшовши з вежі, вони розповіли всьому війську про бачене ними. Після цього, коли Скіл повернувся додому, скіфи підняли проти нього повстання і проголосили царем Октамасада». Врешті-решт Октамасад звелів відрубати Скілові голову. З цього приводу Геродот зауважує: «Так міцно скіфи тримаються своїх звичаїв і такій суворій карі піддають тих, хто за позичує чужі».

Ж итлові споруди Ольвії — звичайно одноповерхові з підвалами, рідше — дво поверхові. Відкрито залиш ки агори — площі, навколо якої зосередж увалися торговельні ряди, будинки суду, різних магістратур, гімнасій, велика стоя (коло нада, біля якої городяни зустрічалися й обмінювалися новинами) тощо. Виявле но також священні ділянки — теменоси (один із них присвячений Аполлону Дельфінію, другий — Аполлону Л іка рю ), вівтарі, рештки храмів, допоміжні будівлі, залиш ки оборонних споруд, зо

крема Західна брама, фланкована двома великими вежами. Ольвію добре знали в античному сві ті. Припускається, що в V ст. до н. е. її, нагадаємо, відвідав Геродот. Д еякий час вона входила до складу Афінського М ор ського союзу. Її торговельні й культурні зв’язки сягали не тільки причорноморсь ких міст, а й Східного С ередземно мор’я — Греції, М алої Азії, Олександрії Єгипетської. Ольвійська держ ава мала свої гроші — спочатку це були литі «дельфінчики», трохи пізніше — аси (великі монети із зображ енням на аверсі обличчя Медузи Горгони, богинь Афіни чи Д еметри, а на реверсі — символів поліса), а з середини V ст. до н. е. починає кар бувати звичайні для античного світу мо нети. Економічну базу поліса становило сільське господарство — в цей час сіль ська округа Ольвії займала узбереж ж я Дністровського, Південнобузького, Березанського й Сосицького лиманів, а та кож Кінбурнський півострів. Загальна 171

ТРЕТІЙ РОЗДІЛ

Ольвія. Квартал житлових будинків III ст. до н. е. (графічна реконстр. С. Д . Крижицького, рис. М. М. Ієвлєва)

кількість сільських поселень на різних етапах існування держ ави наближ алася до двохсот. Розвивалися ремесла й тор гівля. Відносно невелику роль відігра вали промисли. Поступальний розвиток міста в 331 р. до н. е. ледь не зупинили війська Зопіріона, які обложили місто. З метою запобігти розгрому ольвіополіти від пустили на волю рабів, простили злида рям їхні борги. Н апад Зопіріона було відбито (про подальшу долю цього пол ководця йшлося вищ е). В період з останньої третини IV по середину III ст. до н. е. Ольвійська держ ава досягла найвищого економічно го піднесення. В цей час, зокрема, виник новий тип сільських поселень у вигляді так званих колективних садиб. Проте вж е з кінця III ст. до н. е. розпочи нається поступовий занепад. Економічна криза, наростання загрози з боку кочовиків, коли Ольвія була змушена неоднора зово сплачувати данину їхнім вождям — Сайтафарну та іншим, яскраво відображені в декреті на честь ольвійського громадянина Протогена (йо го патріотичні вчинки вже описувалися вище): «Рада та народ ухвалили 20-го числа, архонти та Сім (колегія Семи) запропонували: тому що й Іросонт, батько Протогена, зробив місту багато важ ливих послуг і грошима, й діяльністю, і Протоген, наслідуючи від батька прихильність до народу,

172

усе життя продовжував говорити та діяти найкра щим чином: по-перше, коли цар Сайтафарн прибув до Канкіта й вимагав дарунків, які давалися йому з нагоди проїзду, а громадська казна була порожня, він за проханням народу дав 400 золотих; і коли архонти заставили священні посудини на міські потреби Поліхарму за 100 золотих і не могли їх викупити, а іноземець [тобто Поліхарм] хотів уже нести [їх] до майстра, Протоген сам викупив посудини, сплативши ці 100 золотих... (...) ...і за жерця Іродора, коли трапився голод і хліб прода вався по 5 медимнів за золотий, і народ внаслідок загрожуючої небезпеки вважав потрібним загото вити достатню кількість хліба й запрошував до цьо го тих, хто мав запаси, він [Протоген] перший виступив і обіцяв 2000 медимнів по 10 ме димнів за золотий і, між тим як інші негайно отримали плату, він, зробивши пільгу на рік, не стягнув ніяких процентів; при тому ж жерці, як з’явилася гиласиленна саїв [люди Сайтафарна] за отриманням дарунків, а народ не міг їм дати і попрохав Протогена допомогти його [народу] скрутним об ставинам, він, виступивши, запропонував 400 зо лотих; і будучи обраний членом колегії Дев’яти, він запропонував від себе не менше 1500 золотих у рахунок майбутніх прибутків, з яких було своє часно задоволено багато скіпетроносіїв і немало дарунків було вигідно приготовлено для царя [Сайтафарна]... (...) Ще ж, коли найбільша частина міста [Ольвії] з боку ріки, саме вся гаванеза частина і прилегла до колишнього рибного ринку, до того місця, де герой Сосія *, не була оточена стіною, а перебіжчики сповіщали, що гала* Судячи з контексту, мається на увазі місце розташування скульптури героя Сосія.

ПРИЧОРНОМОР’Я ПІВНІЧНОГО АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ Схематичний план центральної частини Ольвії (графічна реконстр. С. Д . Крижицького, рис. М. М. Ієвлєва): 1 — залишки стін; 2 — шарові підвалини; 3 — подвір’я житлових будинків; 4 — вммостки вулиць та агори

ТРЕТІЙ РОЗДІЛ Уявний загальний вигляд центральної частини Ольвії (графічна реконстр. С. Д . Крижицького, рис. М. М. Ієвлева) ти і скіри уклали союз і зібрали великі сили, які з’являться взимку, а ще, крім того, що фісамати, скіфи та савдарати шукають укріпленого місця, так само боячись жорстокості галатів, і, коли внас лідок цього багато хто впав у розпач і приготував ся покинути місто, а разом з тим у країні [Ольвійській державі] трапилося багато й інших сумних подій, усі раби та прикордонні мікселліни, кіль кістю не менше 1500, які були в попередню війну союзниками в місті, були спокушені ворогами, та виселилися багато іноземців і чимала кількість громадян; унаслідок цього народ, що зібрався, прийшовши у смуток й уявляючи собі загрожуючу небезпеку та страхіття, запрошував усіх заможних людей допомогти й не допустити, щоб батьківщина, яка з давніх часів оберігалася, підпала під владу

174

ворогів, і, між тим як ніхто не пропонував своїх послуг ні для всього, ні для частини того, про що прохав народ, Протоген обіцяв сам побудувати обидві стіни й наперед запропонував усі витрати на них...»

У II ст. до н. е. Ольвія О П И Н Я Є Т Ь С Я під протекторатом царя М алої Скіфії (в Криму) Скілура. З кінця II ст. до н. е. по 70-ті роки І ст. до н. е. вона перебувала під владою М ітрідата VI Євпатора (121 — 63 рр. до н. е.) — царя Понтійської дер жави. П ісля цих подій місто остаточно занепало й було добите гето-дакійськими

ПРИЧОРНОМОР’Я ПІВНІЧНОГО АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ Комплекс західної міської брами Ольвії IV—II ст. до н. е. (графічна реконстр. С. Д . Крижицького, рис. М. М. Ієвлєва): 1 — шарові підвалини; 2 — залишки кам 'яних стін II ст. до н. половини IV ст. до н. е.

3 — залишки вулиці; 4 — залиш ки сирцевих стін першої

ТРЕТІЙ РОЗДІЛ

План ольвійського некрополя (упорядкування О. М . Карає ш ва, рис. М. М. Ієвлєва): / — меж і некрополя; 2 — тогочасна б ерегом лінія; З — дороги; 4 — простеж ені сліди доріг; 5 — кургани; 6 — водойма; 7 гребля

ПРИЧОРНОМОР’Я ПІВНІЧНОГО АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ Ольвія. План і розріз кам’яного склепу в кургані Єврисивія та Арети (рис. П. Л. Корнієнка за Б. В. Фармаковським)

племенами під проводом Буребісти при близно в 55 р. до н. е. Ольвіополіти пішли звідсіля й деякий час, очевидно, жили серед пізньоскіфського населення нижньодніпровських городищ. Однак уж е наприкінці І ст. до н. е. розпочинається поступове відродження Ольвії та поселень її сільської округи, що стає початком другого періоду, який загалом проходив під знаком римських впливів. У цей час територія городища скоротилася майж е втроє, його забудова була скупченою й загалом бідною. Про тогочасний вигляд Ольвії та її жителів, котрі носили варварське вбрання, але розмовляли грецькою мовою, знали Гомера і вважали себе нащадками перших колоністів, дізнаємося з по відомлення ритора з Віфінії Діона Хрисостома,

який побував тут у 99/100 р. н. е.: «...Місто борисфенітів щодо величини не відповідає своїй колишній славі внаслідок неодноразових руйнувань і воєн; перебуваючи вже так давно серед варварів і при тому чи не найвойовничіших, воно постійно зазнає нападів і кілька разів уже було здобуте во рогами; останнє й найсильніше спустошення його було не більш як 150 років тому: гети взяли і його, й інші міста на лівому березі Понту аж до Аполлонії. Внаслідок саме цього справи тамтешніх еллінів дуже занепали: одні місга зовсім не були відбудовані, інші — в поганому вигляді, і при цьому ринула в них сила-силенна варварів. Багато вчинено було загарбань у багатьох частинах еллінського світу, розсіяного по різних місцях. Після розгрому борисфеніти знову заселили місто,— як мені здає ться, на бажання скіфів, котрим були потрібні торгівля й відвідини еллінів, що після зруйнуван ня міста перестали приїжджати туди, бо не знахо дили там одноплемінників, які могли б їх прийня ти, а самі скіфи не бажали й не вміли влаш тувати їм торговельне місце за еллінським взірцем.

177

ТРЕТІЙ РОЗДІЛ

Схематичний план архаїчного античного поселення Чортувате VII під Ольвією (упорядкування С. Б. Буйських, рис. М. М. Ієвлєва): І — залишки окремих ойкосів, помітні на сучасній земній поверхні; 2 — розкопи

Про колишнє розорення свідчать поганий вигляд будинків і тісне розміщення міста на невеликому просторі: воно прибудоване лише до невеликої частини колишньої міської межі, де ще залишаєть ся кілька веж, які не відповідають ні величині, ні силі нинішнього міста; простір між ними тісно забудований будиночками майже без проміжків і обнесений дуже низенькою й неміцною стінкою. Деякі вежі стоять так далеко від заселеної нині місцевості, що не можна навіть уявити собі, щоб вони належали одному місту. Все це — явні ознаки його розорення і потім ще те, що в храмах не залишилося жодної цілої статуї, але всі вони по нівечені, як і ті, що були на надгробних пам’ят никах».

Близько середини І ст. н. е. Ольвія потрапляє в залеж ність від скіфських 178

або сарматських царів Ф арзоя та Інісмея, проте незабаром звільняється. В се редині II ст. н. е., за римського імперато ра Антоніна Пія (138— 161 рр.), римські провінційні війська зводять тут цитадель і розміщують у ній свою залогу, а за ім ператора Септимія Сєвера (193—211 рр.) місто увійшло до складу Нижньої Мезії. II — перша половина III ст. н. е. стали періодом найвищого розквіту Ольвії римської доби. Від цих часів збе реглися рештки захисних мурів, ж итло вих будинків, гончарних печей, споруд цитаделі. В середовищі городян збіль шується відсоток вихідців із варварсько го оточення, а в побуті зміцню ється по тяг до всього римського. Проте й у складі Нижньої М езії Ольвія зберігає свою ав тономію, карбує власну монету, торгує з античним світом і навколишніми пле менами. Сільські поселення в перші сто ліття нашої ери вже мають укріплення з ровів і валів або муровані стіни. В 40-і й потім 70-ті роки III ст. н. е. Ольвія зазн ає навал готів; римська залога кидає її напризволящ е. Серед руїн міста ще деякий час — до першої половини IV ст. н. е.— меш кають нечисленні жителі, до складу яких, мабуть, потрапляю ть і ви хідці з черняхівських племен. Ж иття в Ольвії остаточно завмирає не пізніше другої чверті IV ст. н. е. Некрополь Ольвії займає територію загальною площею близько 500 га, проте його межі на різних етапах життя міста змінювалися, а в перші сто ліття поховання почали розміщувати на віть на залиш ках самої Ольвії елліністич ної доби у звичайних грунтових прям о кутних у плані ям ах — на дні або в підбоях, вирізуваних у стінках цих ям. На земній поверхні над похованням зви чайно встановлювалися кам ’яні надгроб ки у вигляді стел, антропоморфних зо бражень, вівтарів. У IV ст. до н. е. з ’яв ляю ться зем лян і склепи, що складалися

ПРИЧОРНОМОР’Я ПІВНІЧНОГО

са. Саме тут використовувалися напівциліндричні розпірні склепіння й високо якісні кам’яні мури (найвидатнішими зразками цієї архітектури є склепи кур ганів — Зевсового, Єврисивія та А рети). П оряд із звичайним трупопокладенням незначний відсоток становили трупоспалення. Сільська округа Ольвії існувала протягом усіх основних етапів ж и ття міста. Сільські поселення Н и ж нього П обуж ж я вперше виникають бли-

АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ

і поховальної камери та дромоса (вхід ного похилого коридора — у вигляді пандуса або ступінчастого). З другої половини згаданого століття починають ховати в кам’я н и х склепах, над якими •зводилися грунтові насипи. Найвищої досконалості споруди цього типу д о ся гають у II — першій половині III ст. н. е., коли будувалися монументальні кургани з кам’яним и крепідами, а склепи під насипами складалися з поховальної ка мери, сіней і звичайно глибокого дромо

Житловий квартал поселення перших століть н. е. біля с. Козирка на Миколаївщині ( графічна реконстр. С. Д . Крижицького, рис. М. М. Ієвжва)

179

ТРЕТІЙ РОЗДІЛ

зько середини VI ст. до н. е. на узбереж жі Березанського лиману (мабуть, як хора Березанського поселення). Масова поява поселень спостерігається у другій половині VI ст. до н. е., коли цей процес ще мав стихійний характер. Однак із ста новленням Ольвії як держави наприкінці третьої чверті VI ст. до н. е. поселення утворюють її велику хору, котра займала узбереж ж я Дніпровського, Південнобузького, Березано-Сосицького лиманів і Кінбурнського півострова. Н езалеж но від розміру поселення складалися з окре мих садиб — ойкосів, до складу яких уходило близько десятка однокамерних житлових і господарських напівземля нок. Наприкінці другої чверті V ст. до н. е. ж и ття майж е на всіх поселеннях, крім найближчих до Ольвії, припиняєть

ся, а їхні мешканці концентруються в місті та передмісті. З кінця V ст. до н. е. починається відродження великої хори, яка досягає максимального розквіту наприкінці IV — в першій половині III ст. до н. е. Поселення цього часу набувають звичайного для Стародавньої Греції вигляду з наземною забудовою за типом міських будинків (хоч інколи трапля ються ще зем лян ки). Наприкінці III ст. до н. е. велика хора гине; до середини II ст. до н. е. ж иття продовжується тільки на поселеннях лівого узбереж ж я Південнобузького лиману. Останнє відроджен ня хори починається наприкінці І ст. до н. е. К ількість поселень відносно по передніх часів скорочується в кілька ра зів. Самі поселення зміцнюються ро

Схематичний план Херсонеса елліністичної доби (упорядкування М. І. Золотарьова, рис. М. М. Іевлєва): / — меж і міста л класичну добу: 2 — межі міста в римську добу

180

ПРИЧОРНОМОР’Я ПІВНІЧНОГО АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ Головна міська брама Херсонеса елліністичної доби (рис. М. М. Ієвлева)

вами і валами чи стінами і являють со бою, по суті, укріплені селища - фортеці. Вони остаточно гинуть близько середини III ст. н. е. Натомість на території сіль ської округи Ольвії у другій половині III ст. н. е. виникають неукріплені по селення черняхівських племен. Характер їхніх відносин з Ольвією невідомий. М ешканці сільської округи Ольвії

займалися землеробством (вирощували пшеницю, просо, ячмінь тощ о), скотарст вом, рибальством, а в перші століття нової ери, можливо, й виноградарством. Ремесла мали допоміжний, хатній харак тер. Торгівля велася головним чином в Ольвії та на Березанському поселенні. Серед жителів хори певний відсоток ста новили вихідці з навколишніх племен. 181

Херсонес. Вівтар Пасіада: 1— 2 — фасадний блок; 3 — 4 — реконструкції плану й зовнішнього вигляду вівтаря (прорис. П. Л. К орніснка за /. Р. П ічікяном )

ПРИЧОРНОМОР'Я

Дуже цікавою є лапідарна пам’ятка цих ча сів — громадянська присяга херсонеситів: «Клянуся Зевсом, Геею, Геліосом, Дівою [бо гиня], богами й богинями олімпійськими, героями, що володіють містом, територією та укріпленими пунктами херсонесців. Я буду однодумним щодо порятунку і свобо ди держави та громадян і не зраджу Херсонеса, Керкінітіди, Калос Лімена та інших укріплених пунктів і з решти території, якою херсонесці управляють чи управляли, нічого нікому не зрад жу, ні елліну, ні варвару, але оберігатиму все це для херсонеського народу. Я не звалюватиму демократичного ладу й не дозволю цього тому, хто зраджує і звалює, й не по таю цього, але доведу до відома державних служ бових осіб. Я буду ворогом тому, хто замишляє і зраджує чи відторгає Херсонес, або Керкінітіду, або Калос Лімен, або укріплені пункти й територію херсо несців. Я служитиму народові й радитиму йому най краще й найсправедливіше для держави і громадян. Я оберігатиму для народу састер * і не розго лошуватиму нічого з потаємного ні елліну, ні вар вару, що може зашкодити державі. Я не даватиму або прийматиму дарів на шкоду державі і громадянам. Я не замишлятиму ніякої несправедливої справи проти будь-кого з громадян, що не відпали, і не дозволю цього й не потаю, але доведу до відома й на суді подам голос за законами. Я не укладатиму змови ні проти херсонеської громади, ні проти будь-кого з громадян, хто не оголошений ворогом народу; якщо я вступив із кимось у змову або пов’язаний будь-якою клятвою чи закляттям, то мені, що порушив це, і тому, що мені належить, хай буде найкраще, а тому, хто додержує — протилежне. Якщо я довідаюсь про якусь змову, що існує або зароджується, я доведу про це до відома служ бових осіб. Хліб, який звозиться з рівнини, я не буду ні продавати, ні вивозити з рівнини в будь-яке інше місце, а тільки в Херсонес. Зевс, Гея, Геліос, Діва, божества олімпійські! Тому, хто перебуває в усьому цьому, хай буде благо мені самому і потомству й тому, що мені належить, а тому, хто не перебуває, хай буде зле

ПІВНІЧНОГО

складу Херсонеської держави увійшло узбереж ж я практично всього Західного Криму.

АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ

Комплекс матеріальної та духовної культури загалом античний. Херсонес Таврійський. Н азва похо дить від грецького слова «півострів». Руїни цього античного міста розташ овані на околиці Севастополя. Херсонес засно ваний у 422/421 р. до н. е. вихідцями з Гераклеї Понтійської. Щ е раніше — на прикінці V1 ст. до н. е.— тут існувало невелике іонійське поселення. Херсо нес — одне з трьох великих античних північнопричорноморських міст, які до жили до пізнього середньовіччя. Розквіт держави припадає на кінець IV— III ст. до н. е. Т ериторія самого Херсонеса до сягала 33 га (частина міста нині зруйно вана морем ), а населення становило не менш як 15 тис. жителів. Від самого початку свого існування Херсонес мав єдине регулярне прямокут не планування. Ш ирина вулиць — бли зько 4 —6,5 м. Біля головної поздовжньої вулиці розміщувалися агора, теменос та інші споруди громадського й культового призначення. Місто було обнесене міц ними захисними стінами, що збереглися до нашого часу на висоту близько 10 м. Особливий інтерес становлять кругла в плані веж а Зенона й головна брама міста. У кладці мурів відбилася техніка кладки стін, властива різним епохам. Відкриті також залиш ки театру (поки що єдиного в Північному Причорномор’ї), житлових будинків, виноробень, гон чарних печей, рибозасолювальних цис терн, терм, монетного двору, а також велика кількість архітектурних дета лей (головним чином дорійського та іонійського ордерів), які даю ть змогу реконструювати деякі культові споруди, зокрема олтар Пасіада й ф асад храму Афродіти. Місто мало добре укріплений порт, а в римські часи — цитадель. Н а прикінці IV ст. до н. е. Херсонес підкорив Керкінітіду, заснував нове місто — К алос Лімен (П рекрасна Г авань). Тоді до

* Значення цього терміна не з’ясоване. Мож ливо, це найменування однієї із святинь херсо несців.

183

ТРЕТІЙ РОЗДІЛ

опинився під владою скіфів. У боротьбі проти них Херсонес, як уж е згадувалося вище, звернувся по допомогу до Мітрід ата VI Євпатора. Під час походів МітУ 179 р. до н. е. Херсонес уклав угодурідатового полководця Д іоф анта на скі з царем Понтійської держави Фарнаком фів (110— 108 рр. до н. е.) Херсонес було [ про «дружбу». Однак уж е в середині звільнено від їхньої залеж ності. Але II ст. до н. е. Північно-Західний Крим після цього місто потрапляє під зверй мені самому, й потомству, й тому, що мені нале жить, і хай ні земля, ні море не приносять мені плоду, хай жінки не розроджуються благопо лучно...»

ІІВВІЯі

П Я Н ІН І! ІШ ІШ ІІІ

ж ш ш ш

І 1

ІІЙ ІЕ ІІ

Уявний вигляд храму Афродіти III ст. до н. е. в Херсонесі (графічна реконстр. І. Р. Пічікяна, рис. М. М. Іевлева)

184

ПРИЧОРНОМОР'Я ПІВНІЧНОГО АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ Розмежування території Гераклейського півострова в античну епоху (рис. М. М. Ієвлєва за матеріалами публікацій): І — меж і окремих садибних ділянок; 2 — поселення; 3 — ділянки з виявленими садибами; 4 — території Херсонеса й так званого Страбонового Херсонеса

хність Боспорської держави, якої по збавляється за поміччю Риму лиш е в дру гій половині І ст. до н. е. П ісля походу Плавтія Сільвана в 60-ті роки І ст. н. е. в Північне Причорномор’я в Херсонесі розміщ ується римський гарнізон, що складався з частин І Італійського, XI Клавдієвого, V Македонського легіо нів і кількох когорт допоміж них військ, а міську гавань займає ескадра Равеннського флоту. Неподалік від Херсонеса, в Хараксі, римські війська будують фор тецю, від якої до наших днів збереглися рештки фортечних мурів, терми, німфей. Після економічної кризи, пережитої на рубежі ер, у Херсонесі розпочинаєть ся новий етап піднесення: розвиваються ремесла, торгівля, виноробство, соляний і рибальський промисли (останні види господарської діяльності мали безумовно

товарний характер). Однак незабаром справи пішли на гірше: вже у третій чверті III ст. н. е. з Херсонеса виводяться римські війська, припиняється карбуван ня своєї монети; в економіці спостері гається повний занепад. Та, незважаючи на це, ще й у IV ст. н. е. місто являло собою один із досить укріплених центрів оборонної системи Римської імперії на її східних кордонах (у ньому, зокрема, стояв загін балістаріїв). У 70-ті роки IV ст. н. е. Херсонес зазнав гунської навали, після чого продовжував існувати у складі Візантійської імперії. Н е к р о п о л ь Херсонеса розташ о вувався довколо міста з усіх боків; особливо далеко простягався на півден ний схід від цитаделі вздовж узбереж ж я Карантинної бухти. Основний тип похо вальних споруд — прямокутні ями, в и 185

ТРЕТІЙ РОЗДІЛ

План та уявний вигляд садиби одного з клерів Херсонеської держави (графічна реконстр. С. Д . Крижицъкого, рис. М. М. Ієвлева)

брані в грунті або в скелі. В середині IV ст. до н. е. з ’являю ться могили, обкладені черепицею, у II ст. до н. е.— кам’я н і ящ ики й вирубані в скелі склепи з ніш ами-лежанками. Частина склепів 186

мала поліхромні розписи. Особливий інтерес становить один із них, датований пізньоантичним часом,— на його стінках зображені херсонеські оборонні стіни й вежі із зубцями, перекриті склепінням

ПРИЧОРНОМОР’Я ПІВНІЧНОГО АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ Плани та уявні вигляди баштових будинків античного часу в Північно-Західному Криму (графічна реконстр. О. М. Щеглова, рис. М. М. Ієвлєва)

брами. Згадаєм о також два склепи, збу довані впритул до оборонної стіни. Вони викладені з кам ’яних плит, мають дво схиле перекриття та ніші для урн. Ховали найчастіше за обрядом трупопокладен-

ня, але існувала й кремація, що набула поширення з III ст. до н. е. Мав місце звичай поховання дітей в ам форах. П о мерлих супроводжували посудини, при краси тощо. Інвентар у могилах V — 187

ТРЕТІЙ РОЗДІЛ

IV ст. до н. е.— нечисленний, а починаю чи з кінця III ст. до н. е. стає багатшим та різноманітнішим. Надгробки робилися у вигляді стел, увінчаних акротерієм або фронтоном. На ф асадах стел засобами живопису або рельєфів (іноді також розмальованих) зображ увалися різні предмети, портрети небіжчиків, сцени «загробної трапези». Відомі також антро поморфні надгробки й архітектурні спо руди малих форм у вигляді, зокрема, еди кул. Територія Херсонеської д е р ж а в и протягом усього її існуван ня неодноразово зміню валася. Спочатку, в IV ст. до н. е., сільська округа Херсонеса охоплювала тільки Гераклейський півострів і прилеглі до нього землі, поді лені на садибні ділянки — клери. Тут двома паралельними лініями оборонних мурів і веж відокремлювався Маячний півострів. Між укріпленнями розташ о вувався так званий Страбонів Херсо нес — невелике місто розмірами близько 18 га. Д ілянки М аячного півострова, що належали мешканцям Страбонового Херсонеса, мали площу близько 4,5 га кожна. Розміри ділянок Гераклейського півострова становили близько 26,5 га. Т аких наділів відкрито до 400. Ними во лоділи жителі самого Херсонеса. К ож на ділянка гсраклейських клерів розмеж о вувалася на 96 часток, на яких вирощу вався головним чином виноград (не менш як 50 % усієї площ і). Херсонесити займалися також садівництвом, город ництвом, рільництвом. На клерах улаш товувалися садиби з одного великого, рідше — двох малих подвір’їв, оточених критими приміщеннями — житловими (для робітників) і господарськими (загонами для худоби, виноробнями то щ о). З а принципом планування садиби були індивідуальні, де виділявся подіб ний до міського житловий блок (у ньому меш кала сім’я власника) й так звані ко 188

лективні, що складалися з кількох одно типних житлових осередків. Площа са диби становила близько 300—500 м2, іноді досягала й 1200 м 2. Від III ст. до н. е. в садибах починають будувати житлові вежі, де мешкав господар або наглядач. Клери Гераклейського півост рова займали його більшу частину — близько 10 тис. га, решта ж території цього р ай о н у — площею близько 1500 га — являла собою вигони для худоби (можливо, становила резервний фонд поліса). З а межами півострова виявлено близько ЗО поселень другої половини IV— III ст. до н. е., зайнятих, очевидно, варварсько-скіфським населенням. У другій половині IV ст. до II . е . під владою Херсонеса опиняються території Західного й Північно-Західного Криму; до складу Херсонеської держ ави вхо дить місто Керкінітіда, засновується нове місто — Калос Лімен. Керкінітіда (від імені ойкіста або назви затоки в Західному К риму). Ви никає наприкінці VI ст. до н. е. (на місці сучасної Євпаторії). Заснована ви хідцями з Іонії. Перед входж енням до складу Херсонеської держави являла со бою звичайний поліс. У середині II ст. до н. е. Керкінітіду захопили скіфи, від влади яких наприкінці II ст. до н. е. її звільнив Діофант. Ж иття тут тривало до І— II ст. н. е., але населення тоді було вже переважно скіфським. Розквіт міста припадає на V— III ст. до н. е., коли воно мало прямокутне, регулярне плану вання. Територія становила близько 8 га. За периметром проходили фортечні му ри й вежі. Розкопками відкрито значну кількість житлових будинків типової грецької схеми, а також залиш ки обо ронних стін. Населення займ алося зем леробством, рибальством, торгівлею. Не крополь Керкінітіди у наш час повністю забудовано спорудами Євпаторії. Калос Лімен (сучасне смт Чорно-

Боспорська держава. Розташ овува л ася по обидва боки Керченської прото ки, яка в давнину називалася Боспор Кіммерійський. Головним містом був Пантікапей, але столицею азіатської час тини Боспору вваж алася Ф анагорія (біля сучасного селища Сінне). До утворення Боспорської держ ави існуючі на її тери торії з VI ст. до н. е. грецькі міста П ан тікапей, Феодосія, Німфей, Мірмекій, Тірітака, Порфмій, Фанагорія, Гермонасса, Горгіппія, Кепи та інші здебільшого були звичайними полісними структурами. Певну полісну самостійність вони збе регли й після включення їх до Боспорського царства. В 480 р. до н. е. Боспором починає правити династія Археанактидів, яку в 438—437 рр. до н. е. змінює династія Спартокідів. На етапі найвищого піднесення дер189

ПРИЧОРНОМОР’Я

морське) засноване у IV ст. до н. е., напевно, херсонеситами. Як і Керкінітіду, місто у другій половині II ст. до н. е. захопили скіфи. Хоч невдовзі й Керкінітіду, й Калос Лімен у скіфів від воював Д іоф ант, вони на той час уж е втратили вигляд античних міст, а їхнє населення було головним чином скіфсь ким. Калос Лімен продовжує існувати й у І — II ст. н. е. Місто площею близько 4 га було ото чене мурами й вежами. Тут відкриті за лишки типових грецьких житлових бу динків IV— III ст. до н. е. та скіфських — мегаронного типу, а також фрагменти мурів і веж. І Керкінітіда, й Калос Лімен, які у III— II ст. до н. е. входили до складу Херсонеса, мали власні сільські округи,

ПІВНІЧНОГО

Пантікапей. Уявний вигляд палацу-форгеці на вершині Мітрідатового пагорба ( графічна реконстр. В. П. Толстикова, рис. М. М. Іевлева)

Крім цих двох міст з їхніми сільськими округами, до складу Херсонеської держави вхо дили також різні невеликі поселення, що звичайно складалися з однієї або кількох укріплених чи неукріплених садиб (Беляус, Панське); з великих укріплених комплексів із кількома подвір’ями та вежами за периметром (Чайка); з окремих садиб або неукріїшєних поселень. Із-поміж відкритих тут залишків веж найцікавішими є чайкинська й панська, а також вежа на поселенні Беляус. Починаючи з І ст. до н. е. територія Херсо неської держави скорочується до меж Гераклейсь кого півострова, де продовжують існувати клери. Виноградарство тут перестає відігравати головну роль і провідне місце вже посідають зернові культури. У перші століття нової ери існували поселення й поза межами Гераклейського півостро ва. Вважається, що в них переважало скіфське населення. Вище вже згадувалося про спорудження в І ст. н. е. в Хараксі римської фортеці. В середині III ст. римські війська пішли звідси, однак життя тривало тут до перших десятиліть IV ст. В Харак сі відкриті залишки оборонних мурів, німфей і терми площею близько 350—400 м . Не виключено, що римські військові частини могли також перебувати в Інкермані, Балаклаві, Керкінітіді й на городищі Алма-Кермен.

АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ

впорядковані значною мірою за типом уж е згадуваних клерів Гераклейського півострова.

ТРЕТІЙ РОЗДІЛ

Схематичний план Тірітаки (упорядкування В. Ф. Гайдукевича, рис. М. М. Іевлєва): І — залиш ки стін; 2 — залиш ки ванн для соління риби; З — межі розкопів

ПРИЧОРНОМОР’Я ПІВНІЧНОГО АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ Схематичний план Ілурата (упорядкування В. Ф. Гайдукевича, рис. М. М. Іевлєва): 1 — розкопані залишки ф ортечних мурів; 2 — реконструйовані фортечні мури; З — вулиці; 4 — рештки стін: 5 — меж і розкопія

жави (IV ст. до н. е.) її територія обій мала Керченський і Таманський півост рови, Східне Приазов’я, пониззя Кубані, а також дельту Дону — тут було засно ване поселення для греко-варварської

торгівлі (тепер тут с. Є лизаветівка), а згодом — і місто Танаїс (поблизу су часного хут. Недвигівка). Д о складу Боспору входили не тільки античні міста, а й місцеві племена — синди, меоти, 191

ТРЕТІЙ РОЗДІЛ

лацом-фортецею . В Нижньому місті розміщ увалися порт, агора, житлові квартали. На вершині пагорба виявлені витиски у скелі, які дають змогу з ’ясу вати планування палацу, на схилах — залишки напівземлянок кінця VI ст. до н. е., наземних жител кінця V I— V ст. до н. е., багатий житловий будинок (або пританейон) із перистильним под вір’ям елліністичної доби. Розкопані й рештки оборонних споруд різних часів, терм перших століть нової ери. Знайдені архітектурні деталі дали змогу відно вити зовнішній вигляд пізньоархаїчного іонічного периптера — храму Аполлона і п’ятиколонного храму, присвяченого ца реві Аспургу (І ст. н. е .). Зображ ення п’ятиколонного храму, а так ож міської брами відомі на монетах боспорських правителів Котіса І (45— 62 рр. н. е.) та Рескупоріда II (68—92 рр. н. е.). В перші століття нової ери територія П антікапея досягала 100 га. Кіммерік (негрецька назва) розташ о вувався в 50 км на південь від Панті капея. Виник у VI ст. до н. е. Найви щий розквіт припадає на перші століття нової ери. Відігравав роль торговельного порту й фортеці. Розкопані залиш ки ци таделі, оборонних споруд, житлових будинків, серед яких відзначимо блок жител кінця VI— V ст. до н. е., будинок із борошномельнею і складом зерна І ст. н. е., а також велике зерносховище II ст. н. е. Німфей (грец. «святилище німф»). М ісцезнаходження — поблизу сучасно го с. Героївка. Заснований вихідцями з Іонії у другій чверті VI ст. до н. е. Роз квіт міста припадає на V — першу поло вину IV ст. до н. е. Територія — близько 9 га. Розкопані залишки святилищ Кабірів, Афродіти, Деметри, реш тки житло вих будинків та оборонних стін, а також * Тут ми наводимо короткі відомості лише найранішої з відомих у Північному При про ті міста, де відкриті досить репрезентативні чорномор’ї виноробень кінця V — се пам’ятки. торети, дандарії та ін. На чолі держави стояв цар — монарх згаданих племен і архонт грецьких міст (отж е, щонаймен ше до III ст. до н. е. тут зберігалася антична ф орма правління). За своєю структурою Боспор нагадував грековарварські монархїі еллліністичного часу. В середині II ст. до н. е. держава переживає економічну кризу, яка напри кінці століття загострю ється повстанням рабів під проводом Савмака (107 р. до н. е.). В ці справи втручається Мітрідат VI Євпатор, унаслідок чого Боспор під падає під зверхність Понтійського царст ва. В 63 р. до н. е. Ф анагорія повстає проти М ітрідата. Д о неї приєднуються Пантікапей, Німфей, Феодосія, Херсо нес. Боспор перемагає, однак тут ж е опиняється в залежності від Риму. Полі тична ситуація втрачає стабільність: за імператора Нерона (54—68 рр. н. е.) мала місце спроба зробити Боспор рим ською провінцією, а в останній чверті І ст. н. е. він стає васалом Риму. Були ліквідовані автономія та полісні форми правління окремими античними містами; вся влада зосередж ується в руках царя. Відтоді аж до середини III ст. н. е. спо стерігається економічне піднесення Боспору, після чого знову розпочинається воєнно-політична й економічна криза, яка заверш ується з гунською навалою (375— 376 рр.) загибеллю Боспору як держави. Згодом у Пантікапеї, Феодосії, Тірітаці та інших містах поширюються впливи Візантії. Міста європейської час тини Боспору*. Пантікапей (негрецька назва) заснований мілетянами в першій половині VI ст. до н. е.; розташ овувався на схилах Мітрідатового пагорба, вершина якого була зайнята па

192

193

ПРИЧОРНОМОР’Я ПІВНІЧНОГО

товщина яких у результаті перебудов с я гала в деяких місцях 6,4 м. Мешканці цього містечка займ алися головним чи ном сільським господарством. Міста азіатської частини Б о с п о р у . Фанагорія, заснована біля 540 р. до н. е. вихідцями з Теосу, скла д алася з Верхнього й Нижнього міст і терасної частини. Можливо, існував ак рополь. Найвищий розквіт міста припа дає на IV— II ст. до н. е. Д осліджені залиш ки оборонних мурів, житлових та господарських споруд (у тому числі ви норобень і випалювальних керамічних печей), терми. Гермонасса, названа так від імені ойкіста або його дружини, заснована в VI ст. до н. е. іонійцями поблизу сучас ної станиці Таманська. Відкриті рештки житлових та господарських споруд (зо крема керамічних печей), а також буди нок, можливо, адміністративного призна чення. Горгіппія (від імені одного з членів боспорської династії, більш рання н аз ва — Синдська гавань). Тепер на її міс ці — м. Анапа. Виникла в VI ст. до н. е. як емпорій під назвою Синдська гавань. У IV ст. до н. е., після включення до складу Боспорського царства, дістала назву Горгіппія. Площа могла досягати 35 га. Розкопані залиш ки житлових бу динків, гончарні майстерні, виноробні, рибозасолювальні цистерни, святилищ е Деметри. В місті були розвинені ремесла. Кепи (грец. «сади»). Це місто виник ло в VI ст. до н. е. на східному узбереж ж і Там анської затоки. Розквіт припадає на III — II ст. до н. е. На етапі максимального розширення меж Кеп, у І— II ст. н. е., їхн я площа становила 20— 25 га. Розкопані залишки житлових будинків, храму, керамічні випалюваль ні печі, виноробні, терми. Танаїс (назва поясню валася вище). М ісцерозташ ування — біля сучасного

АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ

редини IV ст. до н. е. Я к і Пантікапей, Німфей мав акрополь. Тірітака (негрецька назва). Залиш ки цього міста, заснованого всередині VI ст. до н. е. переселенцями з Іонії, знахо дяться біля сучасного селища Аршинцеве. Територія — близько 4,5 га. Відкри то залиш ки оборонних стін і веж, ж ит лових будинків, багато виноробень і рибозасолю вальних ванн (особливо ціка вим є великий комплекс із 16-ти ванн). Найвищого розквіту Тірітака досягла в перші століття нової ери, коли стала значним рибозасолювальним і винороб ним центром Боспору. Мірмекій (назва — від грец. «мураш ка») заснований у другій чверті VI ст. до н. е. на місцевості, що тепер входить у межі Керчі. Займав площу близько 6 га. Найбільших розмірів д осяг у V ст. до н. е. Мав акрополь. Відкриті залиш ки оборон них стін і веж, святилищ а Деметри, житлових будинків (зокрема будинку ви нороба), ванни для засолю вання риби, виноробні. Я к і Тірітака, був центром виноробства й рибозасолювального ви робництва. Порфмій (грец. «переправа») виник наприкінці VI ст. до н. е. біля поромної переправи. Площа — близько 0,65 га. В середині III ст. до н. е. містечко було перебудоване й дістало прямокутне пла нування. Середній розмір кварталів — 63 X 11 м. Відкриті залишки оборонних споруд і ж итлових будинків, головним чином елліністичної доби. Ж и ття тут припиняється в І ст. до н. е. Ілурат (негрецька назва). Місцерозташ ування — поблизу сучасного с. Іванівка. Збудований у середині І ст. н. е., загинув у 70-х роках III ст. Площа — 2,5 га. Мав прямокутне планування. Роз копані залиш ки оборонних стін і веж, а також багатьох житлових будинків. Під креслимо виняткову д ля Північного При чорномор’я масивність фортечних мурів,

ТРЕТІЙ РОЗДІЛ

План і розріз кам’яного склепу із Золотого кургану IV ст. до н. е. поблизу Пантікапея <рис. П. Л. Корнієнка за В. Ф. Гайдукевичем)

хут. Недвигівка. Заснований Боспором у першій чверті III ст. до н. е. як центр греко-варварської торгівлі. Територія — близько 5,4 га. Досліджені залишки ж и т лових будинків, оборонних мурів, веж, споруд передмістя, борошномельних комплексів, хлібопекарських печей. Рештки житлових будинків і ф ортеч них споруд відкриті також і в інших пунктах, наприклад, у П атреї (с. Гарку 194

ш а), на Семибратньому (біля ст. Варениківська) та Раєвському (біля ст. Раєвська) городищ ах. С і л ь с ь к і п о с е л е н н я Босп о р у. Із трьох основних північнопричорноморських держ ав найбільшу кіль кість сільських поселень відкрито на Боспорі. Тут на території лиш е Керчен ського й Таманського півостровів відомо близько 500 поселень різних етапів існу

195

ПРИЧОРНОМОР’Я ПІВНІЧНОГО

стані зорового спостереження, створю ючи тим самим разом із Кіммерійським та іншими валами, які захищ али сільську округу Боспору, єдину систему оборони. В Азіатському ж Боспорі поселення пе реваж но були неукріпленими. В 70-х ро ках IV ст. н. е., під час гунської навали, більшість сільських поселень Боспору гине. Всі поселення Боспорської хори були землеробськими, але на деяких із них простежено сліди гончарного, коваль ського, прядильного, ткацького ремесел. Виявлено тимчасові стоянки пастухів. Поховальні п а м ’ я т к и . На Боспорі відома значна кількість некро полів — як міських, так і сільських. Се ред них найкращ е досліджені могиль ники Пантікапея, Тірітаки, Н імфея, Ілурата, Кітея, Ф анагорії, Тірамби, Кеп, Гермонасси, Горгіппії, Корокондами, Т анаїса. Із V ст. до н. е. поряд із безкурганними виникають курганні могили. Особливо великі кургани зосереджува лися поблизу П антікапея (Куль-Оба, Ю з-Оба, Золотий, М елек-Чесменський, Царський, Кара-О ба та ін.). Переважну більшість небіжчиків поховано у звичай них грунтових ям ах. Але специфікою Боспору є досить значне, порівняно з Ольвією та Херсонесом, поширення (починаючи з IV ст. до н. е.) поховань у кам’я н и х склепах з уступчастим, піз ніше — розпірним склепінням. Більшість склепів мали на стінах і стелях розпи си (див. вищ е), відомі також вирізьблені на стелі фігури міфологічних персонажів. Іноді такі споруди робилися із сирцевої глини. Основний поховальний обряд — трупопокладення, найчастіше у трунах і саркофагах.

АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ

вання Боспорського царства. Абсолютна більшість їх не розкопувалася (зібрано тільки так званий підйомний матеріал). Проте скласти певне уявлення про їхні основні типи все ж таки можна. У же в архаїчний час виникає тип так званих колективних садиб, коли навколо великого внутрішнього подвір’я за пери метром розміщ увалися функціонально однотипні одно- або двокамерні житла (Т орік). Разом із тим відоме поселення, де кілька жител, об’єднані в один блок, мали ізольовані подвір’я. Я к і в Н иж ньому Побужжі, відкриті також поселення з розміщеними окремо садибами-ойкосами (поблизу сіл Героївка, Андріївка, Південне, Мар’ївка, М арфівка, Сазонівка та ін). У IV ст. до н. е. з ’являю ться індивідуальні садиби, в тому числі вели кі рабовласницькі (села Октябрське, Андріївка Південна). Всі згадані посе лення не мали укріплень. Близько середини III ст. до н. е. біль шість неукріплених поселень і садиб при пиняє своє існування. Натомість вини кають укріплені поселення із суцільною забудовою на зразок невеликих містечок (Золоте Східне) та великі рабовласниць кі садиби (наприклад, біля М ірмекія). Наприкінці II — в першій половині І ст. до н. е. більша частина й цих поселень і садиб гине. Новий етап у розвитку Боспорської хори розпочинається після се редини І ст. до н. е., однак кількість поселень у порівнянні з попереднім ета пом скорочується втроє. В перші століття нової ери разом з укріпленими поселеннями звичайно спів існують і неукріплені. Знову виникають садиби. Укріплені поселення, як правило, розташ овувалися одне від одного на від

РОЗДІЛ

ТРЕТІЙ

4. НАСЕЛЕННЯ

Етнічний склад. Етнічний субстрат античних північнопричорноморських міст на час їхнього заснування стано вили греки — переселенці з Малої Азії, Аттіки й Гераклеї Понтійської. Вони та їхні нащадки протягом усієї епохи ста новили абсолютно переважаючу групу населення з добре розвиненим націона льним самоусвідомленням. Так, майж е через 700 років після заснування Ольвії її мешканці, незважаючи на скіфський вигляд свого вбрання, добре знали «Іліаду» Гомера, а дехто й твори П латона, зберігали, хоч і не зовсім чисту після тривалого спілкування з кочівницьким оточенням, грецьку мову. Недарма ж Д іон Хрисостом — ритор із Віфінії, який, нагадаємо, відвідав Ольвію наприкінці І ст. н. е.,— називав ольвіополітів «жите лям и стародавнього еллінського міста». З перших століть нової ери чисель ність представників місцевого населення в античних містах зростає. В сільсь ких округах у кількісному відношенні варварський елемент був ще більший — це скіфи, фракійці, в Азіатському Боспорі — ще й синди та меоти, пізніше — сармати, а в Північно-Західному Причор номор’ї — черняхівці. В новому для них середовищі всі вони звичайно еллінізувалися, що відбилося не тільки в їхній матеріальній культурі, а й у творах дав ньогрецьких авторів. У перші століття нової ери, з проникненням у Північне Причорномор’я римських провінціальних військ, в їхніх гарнізонах скупчуються вихідці з Нижньої Мезії, можливо — з Паннонії тощо. Однак власне римляни навряд чи могли становити скільки-не будь значний відсоток (хоча римські прізвища й були досить поширені). Соціальна структура. За соціальним 196

станом структура населення північнопричорноморських держ ав була досить строкатою. Крім громадян і рабів, існу вало так ож багато категорій вільних і залеж них або напівзалеж них людей, ко трі могли працювати практично в усіх сферах ж и ття полісів. М ожна вважати, що, на відміну від Аттіки, в Північному Причорномор’ї були відсутні будь-які досить численні групи держ авних рабів. Соціальний статус не завж ди відпові дав матеріальному становищу — могли бути багаті вільновідпущеники й бідні природні (тобто ті, які походили від засновників колоній) громадяни. В таких господарських сферах, як торгівля чи ремесло, могли брати участь, крім соці ально або економічно залеж них, й осо бисто вільні, але економічно залежні, та особисто вільні й економічно незалеж ні люди. В сільському ж господарстві, де землею володіли тільки держ ава або її громадяни, особисто вільні могли бути тільки економічно залежними. Соціаль ним статусом зумовлю валася й можли вість брати участь у роботі тих чи інших державних структур. Процес мийпиьоі диференціиції розвиваної за галом так само, як і в усьому античному світі. Спочатку, в VI—V ст. до н. е., у суспільстві спостерігається відносна майнова рівність, хоча, зрозуміло, й тоді існували бідні й багаті (як-от, наприклад, згадуваний вище мешканець Борисфеніди Ахіллодор, що мав рабів, маєтність тощо). Все ж таки різниця між тими й іншими була не такою разючою, як у III ст. до н. е.,— того часні багатії своїм коштом могли іноді забезпе чити потреби цілого міста (згадаймо ольвіополіта Протогена), тоді як у основній масі населення не рідкістю вже були злидарі (наприклад, із пові домлення про облогу Ольвії Зопіріоном дізнаємося, що чимало городян мали борги). В перші століття нової ери майнова поляризація, мабуть, зменшує ться, а загальний рівень матеріальної забезпече ності знижується.

ПРИЧОРНОМОР’Я

Ф ракії та островів Східного С ередзем номор’я. Залізоробне (особливо залізообробне) виробництво було одним із основних видів ремісництва протягом усього існування античних міст. Воно мало велике значення як для самих північнопричорноморських держав, так і для навколишніх племен, які одержували залізні предмети шляхом торговельного обміну. Спеціалізовані майстерні були спроможні давати товарну продукцію. Найбільшими центрами в цьому відно шенні виступали Ольвія й Боспор. Значного розвитку набуло керамічне виробництво. В VI— V ст. до н. е. виго товлялися переваж но столовий і кухон ний посуд, пряслиця, дрібна пластика. Із IV ст. до н. е.— а в Фанагорії, мож ли во, ще з V ст.— починають випускати глиняну тару — амфори й лутерії, чере пицю. В перші століття нової ери вже випалюється цегла. З а своїми естетични ми якостями тутешні керамічний посуд і тара значно поступалися аналогічним виробам, імпортованим із метрополії, скульптурна ж пластика виконувалася на досить високому мистецькому рівні. З а лиш ки гончарного та іншого керамічного виробництва виявлені в Ольвії, Херсоне сі, Боспорі. Гончарні майстерні звичайно розміщувалися за межами міст. Печі клалися із сирцевої цегли; конструктивно вони двокамерні (топка й випалювальна камера *), в плані — круглі, із централь ним підпірним стовпом. Д іаметр круглих печей, де випалювалися амфори, досягав 5 м. Поблизу печей нерідко знаходять браковані вироби, форми для виготов лення каліптерів (напівкруглої у пере тині черепиці) або теракот, силікатні шлаки, іноді кам’яні диски, за допомо

ПІВНІЧНОГО

Ремесла. Реміснича діяльність насе лення північнопричорноморських міст розпочинається майж е одночасно із за снуванням колоній. Зокрема, вж е у VI ст. до н. е. на Ягорлицькому та Березанському поселеннях, у П антікапеї й трохи пізніше — в Ольвії існували метало обробне й залізоробне ремесла. Архео логи дослідили залишки металургійних печей, залізоплавильних горнів, м ай данчики для обробки криці, різні шлаки, зіпсовані вироби, велику кількість ливар них форм. Із заліза виготовлялися ножі, цвяхи, зброя (мечі, наконечники стріл і списів), інструмента для різних вддів гос подарської діяльності тощо, з бронзи — також наконечники стріл і цвяхи, а крім того — різноманітні прикраси, фібули, монети, посуд, зі свинцю — лабриси, ткацькі пряслиця, важки, прикраси, мор ські якорі, скоби для лагодж ення пош кодженого посуду, заливання піронів тощо, із золота і срібла — головним чином прикраси, парадний посуд, мо нети. Металеві вироби виготовлялися за допомогою лиття, штампування, карбу вання, кування. Кольорові метали плави ли в залізних, кам’яних або глиняних тиглях. У виробничому процесі застосо вувалися обценьки різної величини, мо лотки, пробійники, залізні ножівки, ко вадла, камені д ля обковування й заточу вання лез. Майстерні розміщувалися в житлових будинках. Залізо добували сиродутним спосо бом із бурого залізн яка й болотної руди (в основному місцевого — східно європейського — походж ен ня), а також із гематитових пісків. Частина залізних криць, мідь і бронза надходили з Малої Азії й, можливо, з району сучасного Кривого Рога, срібло і свинець — з Ат тіки, золото — з Кавказу, Малої Азії,

АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ

5. ГОСПОДАРСТВО ТА ЕКОНОМІКА

* У поді цих камер робилися канали-продухи, через які надходило розжарене повітря.

197

ТРЕТІЙ РОЗДІЛ

гою яких приводилися в рух гончарні круги. За своїми розмірами гончарні майстерні значно переважали залізороб ні або металообробні. Тут, очевидно, могла застосовуватися й рабська праця. М айстерні-ергастерії належ али як окре мим громадянам, так і полісам. За технічним рівнем будівельної справи північнопричорноморські міста не поступалися перед метрополіями. Ідеть ся про добування й обробку каменю, теслярські, столярні, опоряджувальні роботи, техніку будування, виробництво цегли тощо. Уявлення про ці види гос подарської діяльності ми складаємо на основі відповідних знахідок різноманіт них предметів, інструментів для їх виго товлення, місць видобування сировини тощо. До найпоширеніших домашніх реме сел належ али чинбарство й продукуван ня ш кір ян и х виробів, ткацтво, прядіння, плетіння (існували й спеціалізовані

м айстерні). Побутували тканини з льону, конопель, вовни. В прядінні вживалися веретена з керамічними пряслицями. За лишки ткацьких верстатів у Північному Причорномор’ї досі не виявлені, але їхнє існування засвідчують численні знахідки грузил різних розмірів і ваги. Було розвинуте косторізне ремесло, яке забезпечувало населення голками, шилами, прикрасами, накладками на меблі, скриньками, піксидами тощо. Мало місце склоробство. В його роз витку вирізняю ться два основні періоди. Д о рубежу ер виготовлялися вироби із скляної пасти — кольорові намиста, не величкі посудини туалетного або куль тового призначення, а в перші століття нової ери вже відомі скляні кубки, чаші, флакони тощо, а також віконне скло. Склоробні майстерні або зіпсовані скляні речі відкриті в ряді північнопричорноморських міст, зокрема на Ягорлицькому поселенні (V I—V ст.

Вигляд грецьких металообробних майстерень (за малюнками на античних чер-

198

АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ

ПІВНІЧНОГО

ПРИЧОРНОМОР'Я

до н. е.) та в Херсонесі (перш а половина І тис. н. е.). Добре збереглися рештки такої майстерні І ст. н. е. в Алма-Кермені, де розташ овувався загін XI Клавдієвого легіону. Сільське господарство відігравало в економіці північ нопричорноморських держав найбільшу роль. Питома вага йо го галузей у різних місцях неоднакова. Так, у Херсонесі та на Боспорі значного розвитку набули садівництво й виногра дарство. В херсонеських садибах сади займали близько 14 % усієї площі, а на Боспорі навіть існувало місто Кепи, назва якого означає, нагадаємо, «Сади». Культивувалися груші, яблуні, смоковниці, волоський горіх. І на Боспорі, і в Хер сонесі розкопано багато виноробень. В Ольвії ж виноградарство було розви нене менше, й то, мабуть, головним чи ном тільки в перші століття нової ери. Однак у цілому повсюди найважливішою галуззю залиш алося виробництво зерна.

вонофігурних вазах) і залізні знаряддя для обробки металу (рис. П. Л. Корнієнка)

199

ТРЕТІЙ РОЗДІЛ

Головні зернові культури пшениця, ячмінь, просо, пізніше — можливо, та кож і ж ито. Важливу роль відігравало тваринництво. Городи й баштани мали допоміж не значення. Вирощували огірки, цибулю, часник, кавуни, дині. Система обробітку землі під зернові була дво пільною. Сіяли як озимі, так і ярі. Застосовувалося й чергування зернових із зернобобовими. Оранка здійснювалася в основному ралом, але були відомі й лемеші. Врожай збирали серпами й косами. Для різних сільськогосподарських робіт використо вувалися також кирки, мотики, садові ножі. Зерно просушували на сонці або у спеціальних печах і зберігали в амфорах, великих посудинах — піфосах, кам’яних засіках або ямах, обмазаних глиною з подальшим обпалюванням; мололи на кам’яних зернотерках або товкли в кам’яних ступах. Врожай міг досягати 8— 15 ц з гектара. Північнопричорноморське зерно цілком задоволь няло потреби місцевих античних держав, а також у великій кількості експортувалося в Грецію. Тваринництво було як стійлове, так і відгінне (останнє фіксується цілим рядом тимчасових стоянок). За матеріалами Ольвії та Пантікапея, основну масу — більш як половину — становила дрібна рогата худоба, близько чверті — велика ро гата худоба, близько однієї десятої — коні тя стіль ки ж — свині. В перші століття нової ери близько половини всього стада починає складати велика рогата худоба.

Знаряддя ливарного та ювелірного виробництва античного часу, знайдені в Північному При чорномор’ї: ллячки, литники, ливарні форми, штампи тощо (рис. П. Л. Корнієнка)

З точки зору організації сільського господарст ва значний інтерес становлять клери Херсонеса. Кожний клер мав огорожу й ділився на окремі ділянки під різні культури — виноград, фруктові дерева, городину, зернові, баштанні. Загальна пло ща могла становити в середньому 25—ЗО га, хоча відомі

д іл я н к и

п л о щ ею

всього

к іл ь к а

гектарів.

На клері розташовувалася садиба власника або його управителя, яка мала велике центральне подвір’я, оточене з усіх боків критими примі щеннями (серед них виділялися окремі блоки — житло власника, стійла для худоби, навіси тощо). Нерідко сюди входила й укріплена житлова вежа. Існували й так звані колективні садиби, що склада лися з однотипних груп приміщень.

201

ПРИЧОРНОМОР’Я ПІВНІЧНОГО

Промисли. В античних держ авах Північного Причорномор’я існували до сить розвинені промисли. В числі голов них — рибальський, мисливський, соле добувний. Про останній дізнаєм ося від Страбона. З а його розповіддю, самосадну сіль видобували із соляних озер, розта шованих, зокрема, в районі Херсонеса. Мабуть, експлуатувалися також соляні озера біля Сиваш а (звідси сіль надходи л а до Ольвії, Тіри) й на Тамані (Б о сп о р ). Певним свідченням на користь існування в Північному Причорномор’ї власного розвиненого соляного промисїіу є зн а хідки великої кількості рибозасолю вальних цистерн у Херсонесі й на Боспорі та відсутність їх у відносно далеких від місць соледобування Ольвії й Тірі. У приморських та прирічних містах не міг не існувати рибний промисел. Про величезні рибні багатства Північного Причорномор’я згадують античні авто ри — Геродот, Демосфен, Страбон (ві дома навіть спеціальна праця, присвяче на боспорському рибальству). Страбон твердив: солона риба становила важливу галузь експорту в Грецію, а за Катоном, керамій понтійського рибного соусу — гарума коштував у Римі 300 драхм. У зв’язку з цим нагадаємо: поряд із зображ енням богині родючості — Деметри на північнопричорноморських мо нетах зображували також риб (н а приклад, осетра на пантікапейських зо лотих статерах IV ст. до н. е.). В багатьох місцях діяли спеціальні тимчасові риба льські пункти, а в містах — рибні ринки, згадувані в лапідарних написах (зокрема Ольвії та Х ерсонеса). Виловлювали осе ледця, хамсу (анчоус), камбалу, скум брію, кефаль, тараню, стерлядь, бичків, осетрів, севрюгу, білугу, сома, судака, коропових, лящ а, щуку та ін. Звісно, риба й рибні соуси йшли не тільки на експорт — їх широко споживали й самі північнопричорноморські греки: при р оз

АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ

Виноградарство й виноробство відомі приблизно з V ст. до н. е. й набувають найбільшого поширення в перші століття нової ери. Вино йшло як на власні потре би, так і на продаж місцевим племенам. Агротехніка вирощування виноградної лози найкращ е досліджена на клерах Херсонеса. Вино вироблялося у спеціаль них приміщ еннях із однією — трьома д а вильнями у вигляді майданчиків, обма щених гідравлічним вапняним цем’янкови розчином. Виноград давили на май данчиках ногами, а потім за допомогою кам’яного преса віджимали мезгу. Біля давилень розміщували два-три резервуа ри для збирання сусла. Готове вино збе рігалося в підвалах житлових будинків в амфорах, піф осах або цистернах. Окрім Херсонеса й Боспора, залишки виноро бень відкриті в багатьох інших античних містах і поселеннях. Сільськогосподарські угіддя ділилися на окремі ділянки за кількістю громадян. Сліди таких ділянок простежені на Боспорі, в Херсонеській й Ольвійській дер жавах (до речі, про розмежовування територій у Північному Причорномор’ї свідчать також античні автори, зокрема Діодор, Полієн, а також епіграфічні пам’ятки — присяга херсонеситів, напис на постаменті статуї Агасикла та ін.). Досить широко використовувалася праця залеж них або напівзалежних землеробів, частково, можливо, й рабів.

ТРЕТІЙ РОЗДІЛ

копках дуж е часто знаходять рибні кістки, луску, залиш ки різних рибних страв. У рибальстві вживалися сіті (ві домі бронзові й кістяні інструменти для їх плетіння) і бронзові, рідше — залізні гачки, ості. Сіті встановлювали за допо могою свинцевих або — частіше — ка м’яних грузил у вигляді еліпсоїдних гальок з одним або двома отворами. Д ля соління риби й виготовлення рибних соу сів у житлово-господарських будинках улаштовували спеціальні цистерни з по верхнею, вкритою шаром гідравлічного цем’янкового розчину. Звичайно в бу динках налічувалося від однієї до трьох цистерн, однак трапляю ться (наприклад, у Тірітаці) комплекси із більш як півтора десятка ванн. Засолкою риби й виготов ленням рибних соусів займалися голов ним чином на Боспорі та в Херсонесі — ні в Ольвії, ні в Тірі засолювальні ванни поки що не виявлені. Мисливство в північнопричорноморських античних держ авах мало допо

міжний характер — в остеологічних ма теріалах кістки диких тварин становлять лише близько 5 % . Судячи з даних по Ольвії, чверть.загальної чисельності впо льованої дичини становив благородний олень, близько 20 % — заєць, десь по 10 % — кабан, сайга, кулан, лисиця, зов сім незначний відсоток — північний олень, косуля, зубр, бурий ведмідь, вовк та ін. В Ольвії також знайдені кістки лева, з приводу чого висловлене припу щення про існування тут невеликого зо опарку (не виключено, однак, що це — останки вільної тварини). Торгівля. Протягом усього свого іс нування північпопричорпоморські дер жави вели жваву торгівлю як з антични ми містами Східного Середземномор’я й Причорномор’я, так і з навколишніми племенами. Вже з VI ст. до н. е. налагоджуються тісні торговельні контакти з Мілетом, Хіосом, Фасосом, Самосом, Родосом, Лесбосом, трохи піз ніше — з містами Аттіки, зокрема Афі-

Процеси виготовлення амфорюї тари й розписування посуду в керамічних майстернях розкопках пІБіїічнопричорноморських античних міст ( прорис, та рис. П. Л. Корпієнка)

202

ПРИЧОРНОМОР’Я АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ

ПІВНІЧНОГО

нами та Корінфом. Із кінця V ст. до н. е. поступово зростає значення торгівлі з причорноморськими містами — Гераклеєю, Синопою, Істрією та ін. Культурні й торговельні зв’язки встановлюються й між самими північнопричорноморськими держ авами. В перші століття нової ери поряд з активними стосунками з південнопричорноморськими й мало азійськими містами розш ирю ються тор говельні відносини з населенням Північно-Західного Причорномор’я, Римом і його східними провінціями. Північнопричорноморські держави вели жваву пряму й посередницьку тор гівлю зі скіфськими, сарматськими, черняхівськими та іншими довколишніми племенами. Античний імпорт на Півночі доходив до широти Києва (зарубинецькі племена), а на Північному Схо ді — майж е до Уралу. Варвари постача ли грекам зерно, рибу, худобу, шкіри, рабів, мед, віск, натомість одержували ремісничі вироби, зброю, прикраси

(з малюнків на грецьких посудинах) і зразки імпортних амфор, знайдених при

203

ТРЕТІЙ РОЗДІЛ

(зокрем а ю велірні), вино, тканини. З міс цевим населенням торгували всі античні міста Північного Причорномор’я, але існували і спеціальні торговельні містеч ка (наприклад, Єлизаветівське поселен ня в гирлі Дону). Торговельні стосунки з варварським світом відбувалися на обмінній, а з ан тичним — головним чином на грошовій основі: розрахунки з іноземними куп цями здійснювалися золотими, електровими і срібними монетами різних місць карбування. На середземноморські рин ки північнопричорноморські греки поста чали в основному зерно, рибу, рибні соуси, шкіри, рабів. З повідомлення Демосфена відомо: одна лиш е Боспорська держ ава — за царя Левкона І (389— 349 рр. до н. е.) — щороку відправ л яла в Афіни 16 700 т зерна. За Страбоном, боспорський володар послав од ного разу з Ф еодосії до Афін 87 500 т хлі ба. У свою чергу Північне Причорно мор’я одержувало з Греції оливкову олію, вино, тканини, парадний посуд, керамічну тару, предмети мистецтва, прикраси тощо. Для потреб внутрішньої торгівлі (в межах однієї держави) використовували мідну або брон зову монету, при цьому, очевидно, тільки місцево го карбування. В ольвійському декреті кінця IV ст. до н. е. зазначалося: «В’їжджати до Борисфена дозволено кожному, хто бажає, на таких умовах. Рада і Народ ухвалили на пропозицію Каноба Фрасідамантова: дозволяється ввезення й виве зення всякого карбованого золота й карбованого срібла; кожний, хто бажає продати або купити кар боване золото або карбоване срібло, повинен продавати й купувати на камені в екклісіастерії, а хто продасть або купить в іншому місці, буде підданий конфіскації: продавець — проданого сріб ла, а покупець — ціни, за яку купив; а продавати й купувати все на міські гроші, на мідь і срібло ольвіопольське; хто ж продасть або купить на інші гроші, буде позбавлений: продавець — того, що продасть, а покупець — ціни, за яку купить; стягу ватимуть із тих, хто порушить у будь-чому цю постанову, ті, хто візьме на відкуп штрафи з порушників закону, переслідуючи їх у судовому порядку. Золото продавати й купувати по десять

204

з половиною статерів за статер кізікський, не де шевше і не дорожче, а всяке інше карбоване золото й карбоване срібло продавати й купувати за взаємною згодою (дослівно: «як переконають один одного».— Авт. ) ; мита ніякого не стягувати ні за карбоване золото, ні за карбоване срібло, ні з продавця, ні з покупця...»

Згодом, в елліністичні часи, особливо в перші століття нової ери, у грошовий обіг дедалі ширше входять іноземні монети. Античні держави всіляко сприяли розвиткові торгівлі. Збереглися написи на стелах — декрети про надання права безмитного входу в гавань і виходу з неї тому чи іншому купцеві. «В добрий час! Ольвіополіти дали синам Феопропа, Феофану й Арісті, гераклеотам, їм самим та їхнім нащадкам проксенію, право грома дянства, звільнення від мита на всі това ри, які б вони самі або їхні слуги не ввезли або не вивезли, і дали право входу в гавань і виходу з неї і в воєнні, і в мирні часи без конфіскації й без укладен ня договору»,— таку звичайну форму мали ці почесні декрети. Торгівля в містах велася на агорах, поряд із якими могли існувати і спеціалі зовані ринки. З декрету на честь Протогена відомий рибний ринок в Ольвії. Там ж е уздовж східного та західного боків агори археологи виявили торгове льні ряди. М онетна справа. Виникає у північнопричорноморських держ авах майж е од ночасно з їхнім формуванням. Кожний із полісів карбував власну монету (най вищої різноманітності карбування набу ло у V I— V ст. до н. е.). Грошові знаки VI ст. до н. е. мали вигляд так званих монет-стрілок. Виго товлялися з бронзи й використовувалися переважно в містах Північно-Західного Причорномор’я. За формою подібні до наконечників стріл без втулки. Напри кінці VI ст. до н. е. в Ольвії й на Березані

ПРИЧОРНОМОР’Я ПІВНІЧНОГО АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ

Ткацькі та шкірообробні знаряддя антич ного часу (рис. П. Л. Корнієнка)

монети-стрілки змінюються литими мо нетами у вигляді дельфінчиків; у V ст. до н. е. в Ольвії з ’являю ться великі круглі бронзові монети, так звані аси, на одному боці яких зображ увалася Медуза Горгона, Афіна або Деметра, а на іншому — орел на дельфіні. На Боспорі наприкінці VI ст. до н. е. карбували срібні монети із зображ енням голови л е ва і вдавленим квадратом на реверсі, а також із зображ енням мурашки. У V ст. до н. е. тут трапляю ться монети із зображ енням голови барана. Найпо ширенішими були монети із зображ ен ням на реверсі різних божеств і прави телів. В Ольвії зображували річкове бо жество на ім’я Борисфен (ці монети так і звалися — борисфени), на Боспорі — царя Сатира й бога Аполлона, в Херсо несі — богиню Діву. В перші століття нової ери на Боспорі з ’являються, нагадаємо, монети із зобра женням архітектурних сюжетів (фасади храмів, фортечні мури). Гроші карбува л ися з бронзи, значно рідше — із срібла і як виняток — із золота або електра.

З іноземних грошей у Північному Причорномор’ї оберталися — в VI— IV ст. до н. е.— електрові кізікіни (статери міста Кізік вагою близько 16 г). У III — II ст. до н. с. використовувалися статери лісімахівського типу, карбовані Боспором і Тірою. Наприкінці II — у першій половині І ст. до н. е. у зв’язку з експан сією Мітрідата VI Євпатора в північнопричорноморських державах поширю ються бронзові монети Понтійської дер жави, а в перші століття — римські. 205

Ольвія також виготовляла гроші для скіфських царів Емінака (V ст. до н. е.), Скілура (II ст. до н. е.) та сарматських — Ф арзоя й Інісмея (друга половина І ст. н. е.). Системи вимірів, рахунок, календар. Як і в Греції, населення північнопричорноморських міст добре знало всі пе релічені нижче системи вимірів (хоч вони й не були сталими для всіх полісів). Застосування цих систем на Півдні України в античну епоху підтверджуєть ся численними знахідками монет, вагів, назвами місяців, які дійшли до нас. Вжи валися головним чином іонійські систе ми, хоч іноді побутували й інші (на приклад, аттічні або егінські). Основними мірами були такі (цифри наводяться за аттічною системою ). М і р и д о в ж и н и : стадій (184, 97 м ), плетр (30,83 м ), оргія (1,85 м ), лікоть (0,46 м ), ступінь або фут (0,31 м ). Стадій дорівнював 6-й плетрам, плетр — 162/з оргіям, о р г ія — 4-м ліктям, лі к о т ь — /г ступеням або футам. Крім того, за міру довжини правили ширина долоні (8 см) та пальця (2 см ).

н ш а. Н 5 С( со о о.

До хліборобства в античних державах Північного Причорномор’я: знаряддя праці

206

ПРИЧОРНОМОР’Я ПІВНІЧНОГО АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ

М і р и р і д и н и : метрет / - -~у. (39,39 л ), хой (3,28 л ). М етрет Іі складався з 12-и хоїв, хой — із Чг 12-и котіл (0,27 л ). М і р и с и п у ч и х т іл : медимн (52,53 л ), ектеус (8,75 л ), хой (1,09 л ), котіла (0,27 л ). Медимн дорівнював 6-й ектеусам, ектеус — 8-й хоям, хой — 4-м котілам. М і р и в а г и і г р о ш е й мали од накові характеристики: талант дорівню вав 60-и мінам, міна — 100-а драхмам. Вага драхми коливалася в залеж ності від системи. 'Гак, з міни срібла за аттічною системою (436,6 г) належ ало зро бити 100 драхм за аттічною, 150 — за корінфською, 70 — за егінською систе мами.

й зображення колосків і плугів на монетах (рис. П. Л. Корнієнка)

207

РОЗДІЛ

ТРЕТІЙ

Р а х у н о к здійснювався за десят ковою системою. В іонійській системі для позначення цифр першого десятка використовувалися перші десять літер грецького алфавіту зі штрихами справа й угорі літер. Д ля позначення десятків і сотень до 1000 вживалися наступні за першими десятьм а літери грецького ал фавіту (також зі штрихами справа й уго р і), а від 1000 й вище алфавіт вико ристовувався знов спочатку, але вже зі штрихом зліва й унизу літери (зазна чимо, що в цьому алфавіті використо вувалися й три архаїчні літери, які з V ст. до н. е. зникаю ть). Д ещ о іншою була аттічна система. Тут цифри позначалися за допомогою п’яти літер (Г-5, Д-10, Н-100, Х-1000, М-10000) і чотирьох вертикальних рисочок, котрі вказували на кількість одиниць. Якщ о літери Д, Н, X, М розміщ увалися попід перекладиною літери Г, це відповідно становило 5, по множене на 10, 100, 1000 або 10000. У грецькому к а л е н д а р і налічу валося 12 місяців по ЗО і 29 днів, що потребувало включення додаткових мі сяців у третій, п’ятий і восьмий сонячні роки восьмирічного циклу, а че рез кож ні 16 років — ще трьох днів. Початок нового року при-

208

ПРИЧОРНОМОР'Я ПІВНІЧНОГО АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ

падав приблизно на середину липня. Місяць поділявся на три декади, дні по значалися порядковими числівниками. Назви місяців у різних полісів здебіль шого різнилися. Військова справа. В держ авах Пів нічного Причорномор’я військова справа перебувала на рівні загальноантичних зразків. Основною воєнною доктриною була стратегія й тактика оборони своїх міст і сільських поселень. Проте воєннополітична ситуація в регіоні, особливо наприкінці II ст. до н. е.— в перші століття нової ери, змуш увала північнопричорноморських греків вести й наступальні дії. Звісно, їхні держави не мали постійних армій,— військо складаЗразки імпортних керамічних столових по судин і світильників VI— IV ст. до н. е., знай дених в античних північнопричорноморських містах (рис. П. Л. Корніенка за В. В. Крапівіною)

209

ТРЕТІЙ РОЗДІЛ

лося з ополчення громадян (за особли во скрутних обставин, як-от під час обло ги Ольвії Зопіріоном, до нього могли залучати рабів, відпущених із цього при воду на волю ). Лише на Боспорі, почи наючи з IV ст. до н. е., виникає наймане військо, набране з греків і ф ра кійців. Д іями ополченців або найманців керували спеціальні магістрати — стра теги, котрі відповідали за безпеку поліса. Д о складу військ входили легко й важко (гопліти) озброєні піхотинці та невеликі загони кінноти. Легка піхота була озброєна луками зі стрілами, дроти ками, пращами, щитами, гопліти — дво ма списами, мечем і щитом. Крім того, гопліти й вершники мали металеві шоло ми, панцирі, поножі. Використовувалися також киндж али та бойові сокири. В перші століття нової ери, з прихо дом у Північне Причорномор’я римлян (вони, нагадаємо, мали свої гарнізони в Тірі, Ольвії, Херсонесі, Х араксі), система організації місцевих грецьких військ зміню ється й набуває рис, притаманних римській армії. Поряд із легіона ми (І Італійський, V Македонський, XI Клавдіїв) тут розташ овуються також допоміжні загони, а в районі Херсонеса — частини М езійської ескадри під Зразки імпортних столових скляних і кера мічних посудин та світильників перших століть н. е., знайдених в античних північнопричорноморських містах (рис. П. J1. Корнієнка за В. В. Крапівіною)

210

ПРИЧОРНОМОР’Я АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ

ПІВНІЧНОГО

командою трієрарха. Вексиляціями, роз міщеними по містах, командували трибу ни, а гарнізонами (наприклад, у Херсо несі) — центуріони. Римські загони проникали й на Боспор, але там постійні пункти їхнього перебування невідомі. До речі, Боспор мав свій власний флот, який брав участь у боротьбі з піратами, але важко сказати, чи були це спеціальні військові кораблі, чи відповідно присто совані торговельні. Під час облог фортець нападники використовували драбини, каменемети (балісти), стінобитні машини — тарани, «ворони» (горпагони), бурави (тропанони). Оборонці стін, крім звичайної зброї, вживали також — особливо в перші століття нової ери — каменемети. Вага кам’яних ядер становила 0,5— 4 кг. Багато уваги приділялося оборонним спору дам. Перші захисні лінії виникають на прикінці VI — на початку V ст. до н. е. Вони складалися з тильних стін житлових будинків, з’єднаних ділянками власне оборонних стін. Майже до середини І ст. до н. е. фортечними мурами обносили тільки міста, однак у перші століття нової ери ситуація змінюється — захисними укріп леннями оточується вже й більшість сільських поселень (про це йшлося вище); поряд із містами й поселеннями виникають спеціальні фортеці та сховища, куди люди збиралися під час воєнної

211

ТРЕТІЙ

небезпеки.

Іноді

застосовувалися

і стратегічні

за х и с н і л ін ії. Т а к , відом і зал и ш к и д вох та к и х ліній,

РОЗДІЛ

які прикривали в цілому Боспорську державу із заходу. Вони складалися із земляних валів і ро вів і могли мати стіни та вежі. До рубежу нової ери оборонні споруди зво дилися у вигляді фортечних стін (куртин) та однокамерних веж прямокутної або круглої в плані форми, увінчаних зубцями, на початку ж нової ери арсенал таких споруд північнопричорноморських міст і поселень збагачується: стає типо вим застосування ровів, земляних валів, на яких могли розміщуватися кам’яні мури й вежі або дерев’яні частоколи. Тоді ж з’являються тимчасо ві табори римських військ (залишки двох із них відкрито поблизу Ольвії). Стіни й вежі викладалися, особливо в ранні часи, із сирцевої цегли, пізніше — в основному з каміння. Місто могло мати двоє-троє воріт, фланко ваних баштами, та вилазні хвіртки (Херсонес). Товщина стін коливалася в межах 1,5—4,5 м при висоті приблизно вдвоє більшій. У перші століття Озброєння грецьких воїнів (рис. та про рис. П. Л. Корнієнка за матеріалами розкопок античних північнопричорноморських міст): 1— 2 — бронзові шоломи; З — залізні наконечники списів; 4 — бронзові наконечники стріл; 5 — 6 — залізні мечі т а бронзові деталі піхов до них; 7 — 8 — зображ ення воїнів на уламку античної чорнолако вої посудини й на золотому рнтоні з кургану К уль-Оба; 9 — 1 0 — зображ ення воїнів на античних червонофігурних вазах; I I — реконструкція ком плексів грецького воєнного обладунку (за П. К о н-

нолі)

212

ТРЕТІЙ РОЗДІЛ

нової ери товщина стін іноді сягала 6,5 м (Ілурат).

Морська справа. Як і в усьому ан тичному світі, в Північному Причорно мор’ї було розвинуте мореплавство. Власне, сам а колонізація цього регіону не відбулася б, якби греки не були добри ми моряками. Спочатку мореплавство тут мало ка ботажний характер, коли в північно-причорноморські міста судна з метрополій ішли головним чином уздовж західного узбереж ж я Понту. Але вже з IV або навіть ще з V ст. до н. е. освоюється прямий морський ш лях до південнозахідного Криму. Середня швидкість ко рабля становила близько 6,6 км/год. Ан тичні та ранньосередньовічні автори зга дують численні труднощі плавання Чор ним морем.

Торговельні судна грецьких пересе ленців були великого розміру, мали одну щоглу, підняту корму, якір, стернові весла. Д нищ а обшивалися свинцевими листами. П оряд із торговельними існува ли й військові кораблі — дієри і трієри. На носі вони несли далеко виступаючий таран. Військові й торговельні кораблі об ладнувалися водонепроникними палуба ми, вітрилами та гребними веслами. Про їхній зовнішній вигляд ми довідуємося із зображ ень їх (цілком або частково) на фрагментах посуду, стінах, рельєфах, монетах, надгробках, а також із знахідок якорів й уламків суден на морському дні (біля узбереж ж я Північного При чорномор’я відомо чимало місць кора бельних аварій античного часу).

6. ПОБУТ сценою вмивання). Стаціонарні лутерії нерідко встановлювалися на подвір’ях будинків. Дерев’яні меблі оздоблювалися кі стяними облямівками з орнаменталь ними зображеннями голівок лебедів або сатирів, іноді — міфологічних сюжетів. Трапляю ться також облямівки з бронзи, срібла чи золота. Нижні кінці ніжок крі сел, столиків, ліж ок інколи робилися у вигляді звіриних лап, зокрема лев’ячих. Застосовувалися також і дерев’яні оздо би. Відомі випадки прикраш ання узго лів’я боспорських ліж ок головами левів. У побуті широко використовувалися шкури тварин, ковдри, покривала, матра ци, подушки. Будинки опалювалися стаціонарними печами, відкритими вогнищами та кера * У землянках за відсутності справжніх меблівмічними жаровнями різноманітних ти використовувалися вирізані в глинистому материку пів. Останні були основним засобом лежанки, столики, різні ніші в грунтових стінах, опалення, зокрема в парадних приміщен заглиблення в підлозі, куди ставилися амфори, тощо. нях, оздоблених розписами. Практично

Побут, благоустрій, меблі, одяг, при краси. Благоустрій та предмети побуту північнопричорноморських греків зага лом подібні до середземноморських. Поширення в колоніях власне меблів починається з V ст. до н. е., коли зем лян ки й напівземлянки * змінюються назем ними будинками. В ужитку були дерев’я ні стільці зі гнутими спинками, крісла з підніжними ослінчиками, табуретки, сто ли з трьома або чотирма ніжками, ліж ка, скрині, тумбочки. Д уж е популяр ними були спеціальні миски — лутерії — на мармурових, вапнякових або терако тових центральних опорах колонкового типу (зображ ення такого лутерія знахо димо на відомій херсонеській мозаїці зі

214

ПРИЧОРНОМОР’Я ПІВНІЧНОГО АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ Зразки меблів, котрі були у вжитку в античних містах Північного Причорномор’я

ТРЕТІЙ РОЗДІЛ

невідомо, як виводився дим із печей, од нак, судячи з розкопок Ілурата, де в од ному з жител над піччю в стіні вияв лено спеціальне віконечко, можна вваж а ти, що там могли застосовуватися при строї типу камінних навісів. У зв’язку з цим слід відзначити виникнення в Пів нічному Причорномор’ї в перші століття нової ери системи опалення лазень га рячим повітрям за допомогою гіпокаустів. Криті приміщення освітлювалися через невеликі вікна, що звичайно ви ходили у внутрішнє подвір’я (на вули цю — рідко, й то на такій висоті, щоб випадковий перехожий не міг у них за глядати; крім того, до них прилаш то вувалися дерев’яні віконниці). В перші століття нової ери в Північному Причор номор’ї з ’являється, нагадаємо, віконне скло. З настанням темряви запалю валися олійні або лойові світильники (кера мічні, зрідка — металеві) найрізнома нітніших форм: одно- й багаторіжкові, висячі або поставлені на спеціальні висо кі підставки, кружальні й ліпні (глиня ні), штамповані (металеві) відкриті й закриті, у вигляді людської стопи тощо. На їхніх щитках зображ увалися різні жанрові сцени; широко використовува лися орнаментальні мотиви. Більшість світильників були привізні, але вже з елліністичних часів розвивається їх міс цеве виробництво. Ж итла освітлювалися також смолоскипами та лучинами. Великої уваги греки надавали сані тарно-гігієнічному благоустрою. У дво рах будинків викопувалися колодязі або встановлювалися цистерни для зберіган ня води (в Ольвії такі цистерни розмі щувалися в підвалах). Подекуди в разі можливості влаштовували спеціальні розводки в житлові будинки від каптова них ф унтових джерел. Частина будин ків мала вивідну каналізацію. Одяг колоністів, судячи із зображ ень 216

на рельєфах, був подібний до вбрання жителів Середземномор’я. Виходячи з дому, чоловіки накидали на хітон (ниж ній одяг) гіматій, жінки — пеплос (і те, й інше — вид п лащ а). Взуття — шкіряні черевички або туфлі на низькому під борі, а в теплу погоду — сандалії на де рев’яній підошві. В перші століття нової ери поширюється верхній одяг у вигляді каптанів і шароварів. Зокрема, так опи сує одяг ольвіополіта К аллістрата Діон Хрисостом (кінець І ст. н. е.). Ш ироко побутували різні прикра си — намиста, пронизки, фігурні під віски — скляні, фаянсові, кам’яні, мета леві, дерев’яні, бурштинові. Прикраси ро билися у вигляді комах і тварин (ска рабей, муха, дельфін, лев тощ о), голівок Беса, Силена, Серапіса та ін. Відомі також намиста у формі різних посудин і плодів. Згадаєм о також серги, гривни, коралі, пекторалі, браслети, кільця та персні з різними вставками, діадеми, заколки, шпильки, фібули, гребінці. Посуд, тара. Серед матеріалів розко пок міст і поселень найбільшу групу становить глиняний посуд. Античні д ер жави Північного Причорномор’я від значалися розвиненим виробництвом ке раміки. Здебільшого це — амфори і простий столовий або кухонний червоной сіроглиняний посуд — миски, глеки, рибні блюда тощ о або так звана буролакова кераміка, іноді з розписом. Вироблялися також світильники, лутерії та ін. У вжитку був і ліпний, головним чином кухонний, посуд. Разом із тим протягом усього існування цих держав до них широким потоком надходили ке рамічні імпорти з Іонії, Аттіки, середзем номорських островів, Олександрії, а особливо — із Синопи та Гераклеї. Найбільший інтерес становлять мальова ний посуд із Хіоса, К орінфа і трохи пізніші чорнофігурні кіліки, лекіфи, канфари, кратери, ойнохої, рибні блюда, ле-

Крім посуду парадного вжитку, північнопричорноморські античні держави одержували також велику кількість імпортної керамічної та ри — амфор і піфосів. Амфори доримських часів

ц ен тр їх

ви роб н и ц тва

мав свої особливості. Частина амфор позначалася різноманітними штампованими клеймами з назвою місця виробництва, астинома, власника майстерні тощо. В перші століття нової ери така відносна одноманітність форм і розмірів порушується: поряд із невеликими вузькогорлими з’являються величезні, так звані піфосоподібні амфори. Амфори цього часу не мали рельєфних клейм: замість них на горлі або плічках іноді робили червоною фарбою різні позначки. Амфори широко використовувалися для транспортування і зберігання вина, олії, зерна, нафти, рибних соусів тощо; в так званих ши рокогорлих амфорах зберігалися фрукти, риба та інші продукти.

Разом із керамічним використову вався металевий, а в перші століття но вої ери — і скляний посуд. Парадні брон зові, срібні, золоті посудини трапляю ть ся при розкопках досить рідко, куди частіше — скляні келихи, миски, різно манітні пляшки, ритони. Всі згадані види металевого і скляного посуду лиш е част ково виготовлялися в Північному При чорномор’ї, більшість знахідок — імпорт ного походження. Досить значну частину як привізних, так і місцевих керамічних виробів ста новили черепиця різних типів, елементи архітектурного декору, а також терако това скульптура.

7. КУЛЬТУРА Освіта й виховання. Фізичне й інте лектуальне виховання молоді відбува лося головним чином у спеціальних на вчальних закладах — гімнасіях. У напи сах згадую ться гімнасії в Ольвії, Херсо несі, Пантікапеї, Фанагорії, Горгіппії, Танаїсі (в Ольвії відкрито залишки такого заклад у). Про масову письмен ність населення північнопричорноморських міст свідчать численні графіті на керамічному посуді: різні присвяти, по баж ання, набори літер, складів, що явля

ли собою шкільні вправи. Н а Березані та в Ольвії знайдено кілька листів, ви різьблених на свинцевих пластинах,— у них ішлося про повсякденні справи, давалися різні вказівки адресатам тощо. Найцікавіший — уж е згадуваний лист Ахіллодора, в якому містяться, зокрема, відомості про соціальну структуру насе лення Нижнього П обуж ж я та про зв’я з ки між Березанським поселенням й Оль^ вією. Велика увага приділялася спорту. 217

ПРИЧОРНОМОР’Я

р о зм ір ам и , х о ч а к о ж н и й

ПІВНІЧНОГО

загалом характеризувалися близькими формами й

АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ

кани, що надходили до Північного При чорномор’я впродовж другої половини VI ст. до н. е. головним чином з Іонії та Аттіки. В V— IV ст. до н. е. узвичаюється чорнолаковий і червонофігурний посуд. Розписи чорно- й червонофігурної кера міки складалися з орнаментальних моти вів, міфологічних, іноді — жанрових і навіть виробничих сцен. У III — І ст. до н. е. поширюється рельєфно орна ментований посуд, зокрем а так звані мегарські чаші, виготовлювані у формах, їх н я характерна поверхня звичайно вкривалася суцільним декором, іноді — жанровими зображ еннями. Ці чаші част ково виробляли на Боспорі, а можливо, і в інших містах Причорномор’я. В перші століття нової ери розповсю джується червонолакова кераміка — кубки, блюда, миски, глеки, ритони, світильники тощо. Ц я кераміка, нерідко із рельєфними зображ енням и або в антропо- чи зоомор фних формах, надходила до Північного Причорномор’я головним чином із мало азійських та італійських центрів, із і і і в нічно-східних провінцій Римської ім перії.

ТРЕТІЙ РОЗДІЛ

Д уж е популярними були п’ятиборство, кулачний бій, верхова їзда, стрільба з лука. В одному з ольвійських написів указується: «Анаксагор, син Демагора, пустив стрілу на 282 оргії (521,7 м.— Авт.)». До п’ятиборства входили біг, стрибки, метання списа й диска, бороть ба. Добре знаними в Північному При чорномор’ї були А х іл л еї— спортивні змагання, що їх проводила на Тендрівській косі Ольвія. В них брали участь представники різних поколінь, іноді — вищі службові особи — архонти, страте ги, агораноми. Сюди приїздили не тільки колоністи, а й греки з Еллади. Взагалі в кожному полісі мав бути власний ста діон, проте поки що їхні залишки на території України не зафіксовані. Н аука. Хоч дані стосовно наукової діяльності в північнопричорноморських держ авах дуже обмежені, все ж урив часті відомості про тутешніх учених даю ть підставу вважати: рівень науки в регіоні загалом відповідав рівневі тих ча сів. У III ст. до н. е. були відомі філософкінік Біон Борисфеніт, філософ Сфер Боспорський, софіст та історик Посідоній Ольвіополіт, боспорянин Ісіл, філо соф Діфіл, історик Сіріск із Херсонеса, ф ілософ Смікр із Боспора, в І ст. н. е.— філософ або письменник Стратонік. Го родяни були обізнані з найголовнішими філософськими вченнями Греції (так, Діон Хрисостом засвідчує знайомство ольвіополітів із творами П латона). Про діяльність у Північному Причорномор’ї своїх лікарів ми дізнаємося із знахідок бронзових медичних інструментів. Збе реглося й ім’я одного з них — херсонесита Велія Френта, якого в І ст. до н. е. вбили таври. Ідеологічні уявлення. У своїй основі релігія колоністів була, звісно, грецькою. Н айяскравіш е це простежується в VI — І ст. до н. е. Але на початку нової ери в північнопричорноморських містах поши 218

рюються й негрсцькі культи (зокрема культ римських імператорів). Наприкінці III ст. н. е. на Боспорі з’являється хри стиянство. О снову вірувань становило багато божжя. Бож ества мали різні функції (звичайно по декілька). Серед них були дуже поважні й не дуже, загальновідомі й такі, яким поклонялися тільки в яко мусь конкретному місті. Існували також різні окремі вірування (культи плодю чості, предків та ін.). Всі божества в уявленні греків мали вигляд звичайних людей, однак їм були притаманні певні специфічні атрибути. Наприклад, Аполлон — це стрункий безбородий оголений юнак із лірою, луком і стрілою, кіфарою, лавровою гілкою в руці, з вінком на голові; Артеміда — дівчинамисливець у короткому хітоні, із сагайдаком за спиною, списом або луком у руці, поруч із нею — присвячена їй тварина — лань; Гермес — чоловік (пізніше — юнак), іноді— у крилатому шоломі, з кадуцеєм в руці, в чобітках (іноді з крильцями); Геракл — могутній чоловік у лев’ячій шкурі та з палицею; Кібела — жінка в баштоподібній короні; сидить на троні, тримаючи в руках тимпан і фіал, а в неї на колінах або біля ніг — левеня. Іконографія античних божеств на Півдні України мала свої особливості. Вони наділялися всіма рисами вдачі, властивими звичайним людям, їхнє життя описується в численних міфах, частина яких пов'язана з Північним Причорно мор’ям. Зокрема, з пригодами Ахілла та Іфігенії пов’язуються такі місцевості, як о-в Левка (нав проти дельти Дунаю) й Тендрівська коса — Ахіллів дром (біг). Міфологічні сюжети й персо нажі широко відображалися в літературі, театрі, скульптурі, коропластиці. рельєфах, архітектурних деталях (зображення Афіни, Аполлона, Медузи Горгони на щитках фронтальних черепиць), моне тах, прикрасах, у монументальному живописі (склепи Боспору) тощо.

Культи відправлялися у святилищах, храмах та на олтарях, у житлових будин ках, в адміністративних спорудах, на ми сах, островах, у печерах, містах. У Пів нічному Причорномор’ї відомі святилища на о-ві Левка, культові ділянки — теменоси — на Березані, в Ольвії, Німфеї, залишки храмів у різних містах і всю ди — залиш ки олтарів. У жертву прино

У VI—І ст. до н. е. найзначнішим з усіх божеств у Північному Причорномор’ї був Аполлон. Він мав різні функції, наприклад, уважався за ступником колоністів, організатором нових полісів, захисником від небезпек. Цього бога шанували під багатьма епіклезами. Найпоширеніша з них — Аполлон Л ікар, а в Ольвії, крім того, існував і культ Аполлона Дельфінія. Останній був головним богом у Гермонассі. Великого значення набули культи Зевса, Афіни, Артеміди, Афродіти, Гермеса в різних епіклезах (Зевс Сотер — Рятівник, Гепарх — Ро доначальник, Баси леве — Цар, Елевтерій — Визво литель; Артеміда Агротера — Сільська, Партенос — Діва; Афродіта Уранія — Небесна, Глікея — Медосолодка та ін.). На Боспорі найпопулярнішим став культ Афродіти Уранії, в Херсо несі — Діви, в Херсонесі, Ольвії й Тірі ширше, ніж на Боспорі — культ Афіни. Багато культів стосу валося сільського господарства — Деметри, КориПерсефони, Кібели, Діоніса (Деметра й Кора-Персефона, крім того, мали відношення до потойбіч ного світу). Шанувалися також божества, пов’яза ні з певною місцевістю — річками (Тірас, Гіпаніс, Борисфен) або містом (Херсонес). Поряд із куль тами божеств існували й культи героїв, зокрема Ахілла й Геракла. Інші божества та герої грецького пантеону (Асклепій, Гігієя, Гефест, Гестія, Геката, Гера та ін.) також були відомі в Північному При чорномор’ї, але не набули загального значення. Зміни в пантеоні північнопричорноморських міст у перші століття нової ери виявилися в певному зменшенні ролі грецьких божеств і героїв, уні версалізації їхніх функцій, втраті впливу деяких із них (таких, наприклад, як Аполлон Лікар, Аполлон Дельфіній, Артеміда, Геракл, Афіна, Деметра). Натомість починають відігравати значну роль божества та герої, котрі, за міфами, були зв’язані з Північним Причорномор’ям (зокрема Ахілл). Набувають поширення культи Асклепія, ГігієТ, Посейдона.

219

ПІВНІЧНОЇ О ПРИЧОРНОМОР’Я

Із приходом у Північне Причорно мор’я римських військ повсюдно утвер джую ться культи римських імператорів, фракійських, малоазійських, єгипетсь ких божеств — фракійського бога-вершника, Сабазія, Митри, Серапіса, Ісіди та ін. Набувають деякого поширення також пізньоскіфські й сарматські куль ти плодючості. Слід відзначити значне розповсю дження на Боспорі в перші століття нової ери релігійних спілок — фіасів, члени яких сповідували культ «Бога найвищого». Це сприяло станов ленню тут наприкінці III ст. н. е. хри стиянства (вже в 325 р. н. е. у списках Нікейського Вселенського собору зга дується боспорський єпископ К адм ). У IV ст. н. е. відбувається християніза ція Херсонеса, однак поряд із цим у ньо му ще тривалий час функціонували ок ремі античні культи. Мистецтво. Подібно до Греції, в Пів нічному Причорномор’ї існували всі ос новні категорії цієї важливої сфери лю дської діяльності: скульптура, живо пис, архітектура та прикладні види: торевтика, карбування (монетна справа), коропластика, виготовлення прикрас, розписування посуду тощо. Розвивалися м узика (наприклад, боспорянин Ісіл — учитель музики, брав участь у дельф ій ських музичних зм аган нях), поезія (в епіграфіці згадую ться комедіографи Х ерсонеса), а судячи з наявності театрів (один із них відкрито в Херсонесі, два інші — в Ольвії та Пантікапеї — ще не знайдені, але згадуються: пер ший — у декретах, другий — у П олієна), відбувалися й театральні вистави. На стелах і в розписах склепів відкриті зображ ення музикантів та їхніх інстру ментів або фрагментів цих інструментів (головним чином кіфар, флейт, лір і труб). Відомі знахідки трагічних і коміч них теракотових масок місцевого вироб ництва. Літературні пам’ятки збереглися

АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ

сили плоди, злаки, вино, тварин, яких не рідко замінювали виготовленими з глини вотивами. Ж ертвопринош ення відбува лися з усілякої побутової нагоди. На честь божеств, зокрема Аполлона, Діоніса, Артеміди, проводилися різні свята і спортивні ігри: згадувані Ахіллеї на Тендрівській косі, Гермеї в Горгіппії, ігри на честь Аполлона в Гермонассі та ін. Відправленням основних культів керували жерці. Між північнопричорноморськими містами й такими святили щами Греції, як Дельфи, Делос, Елевсін, існували досить тісні зв’язки.

ТРЕТІЙ РОЗДІЛ

в епітаф іях і графіті. Вони свід чать про знайомство північнопричорноморських греків не тільки з поетичним надбанням Греції, зокрема з творами Гомера, а й з основами віршування. Ось, наприклад, віршована епітаф ія на стелі К санфа (римський час): Ксанф, син Лагоріна, прощай, Мандрівник, ховаю собою я Ксанфа, який Втіхою батька був, неньки-Вітчизни красою. Знався на таїнстві Муз, бездоганний у сонмі співдрузів, Серед усіх юнаків у пошані, як світлої зірка краси. В битві за батьківську землю згубив його заздрий Арей, Сліз дарунок гіркий залишивши самотнім батькам.

220

ПРИЧОРНОМОР’Я

О, якщо більше Плутону, ніж вам, дістаються на радість Діти, навіщо ви в пологах мучитесь, жони, тоді?

АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ

ПІВНІЧНОГО

Високому рівневі довершеності й майстерності північнопричорноморських митців сприяли тісні контакти із Серед земномор’ям. Однак разом із тим у ході самостійного розвитку місцевої античної традиції та в контакті з традиціями навколишніх племен тут виробилися і значні відмінності. Особливо яскраво це відбилося в скульптурі, монументально му живописі, архітектурі. З усіх видів мистецтва найкраще представлена скульптура — статуї, мо нументальні твори, що встановлювалися на теменосах, у храмах або на агорах. Відома так о ж велика кількість скульптур малих форм — статуетки, рельєфи, сте ли. Статуетки звичайно прикрашали приміщення, рельєфи розміщувалися на фронтонах, ф ризах і карнизах (анте фікси, акротерії, сими) ордерних споруд, зокрема храмів, а також на олтарях і стелах. Відомі також невеликі рельєфи, Теракотові статуетки, знайдені в античних містах Північного Причорномор’я (рис. П. Л. Корнієнка за Г. С. Русяєвою)

221

ТРЕТІЙ РОЗДІЛ

Зразок настінного розпису III ст. до н. е. у структурному стилі. Боспор (фото Г. І. Лисенка за М. І. Ростовцевим)

ПРИЧОРНОМОР’Я ПІВНІЧНОГО АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ Розписи стін боспорських склепів і капітелей колон (Пантікапей) у квітковому стилі. І ст. н. е. (фото Г. І. Лисенка за М. І. Ростовцевим)

що могли підвішуватися на стінах ж ит лових будинків (рельєф з Ольвії зі сце ною викрадення Еврідіки). В перші сто ліття нової ери поширюються рельєфно оздоблені, а також антропо- або зо оморфні посудини. Стели з рельєфними зображ енням и найбільше притаманні не крополям. їх найчастіше виготовляли з вапняку, рідше з мармуру, зовсім рід ко — з дерева, бронзи, срібла або золота. У скульптурі малих форм панувала теракота (коропластика). Вона надходи ла до Північного Причорномор’я з Іонії, а з V ст. до н. е. починається також імпорт з Аттіки та інших грецьких центрів. Написи на постаментах статуй, 223

ТРЕТІЙ РОЗДІЛ

Розписи стін боспорських склепів в інкрустаційному стилі. II ст. н. е. (фото Г. І. Лисепка :іа М. І. Ростовцееим)

ПРИЧОРНОМОР’Я ПІВНІЧНОГО АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ Ольвія. Фрагмент підлоги андрона, виконаної з різнокольорових гальок. III ст. до н. е. (за ма люнком Б. В. Фармаковського)

знайдених в Ольвії та Херсонесі, зга дують таких відомих скульпторів, як Пракситель, Полікрат, Стратонід. У пер ші століття нової ери імпорт скульптури значно скорочується. Початок власного виготовлення скульптури припадає на V ст. до н. е.

Статуарна скульптура звичайно зо бражувала богів, героїв, правителів, тва рин. На рельєфах відтворювалися сцени потойбічних трапез, постаті померлих, вершники, міфологічні й жанрові сцени, рослинний орнамент, арки. Відоме також зображ ення п’ятиколонного ф асаду до 225

ТРЕТІЙ РОЗДІЛ

рійського ордера II ст. до н. е. (Боспор). Найбільша різноманітність сюжетів спо стерігається в коропластиці: крім богів і героїв, зображ увалися актори, звичайні люди, побутові сцени, тварини тощо. Всі види скульптур, за винятком більшості мармурових і металевих, як правило, роз мальовувалися, а очі великих статуй ін крустувалися камінним. Серед імпортних зразків, відкритих у Північ ному Причорномор’ї, для VI—V ст. до и. е. можна назвати голову куроса з Кеп. Пізніше, в еллі

ністичні часи, це — статуї Діоніса, Артеміди, Афіни, Зевса. Гігієї, Ерота (з Ольвії), Афродіти (з Пантікапея та Кеп), Гігієї, Діоніса й Геракла (з Пантікапея) та ін. З-поміж надгробків відзначимо стелу Леонакта із зображенням лучника та юнака, стели із зображенням чоловічих і жіночих фігур, стели з акротеріями. До перших століть нової ери належать статуї Кібели (II ст.) та Афродіти (І ст.) з Пантікапея, римські скульптурні портре ти з Тіри, фігури левів. У цей час скульптура набуває рис, притаманних римському мистецтву, східним та італійським традиціям. Найбільший інтерес становлять твори, виго товлені на місці, в першу чергу на Боспорі,— саме тут у надгробках виробився досить виразний

Херсонес. Сцена вмивання на підлозі андрона, виконаній із різнокольорових гальок. III ст. до н. е. (рис. П. Л. Корніенка за фото) Прикраси грецького виробництва з коштовних металів і каменів, знайдені в Північному Причорномор'ї (рис. П. Л. Корніенка за М. В. Скржинською)

226

РОЗДІЛ

ТРЕТІЙ

Герякля (II— І ст. до н. е.) з Херсонеса. Митці класичного та елліністичного часів_ прагнули до індивідуалізації та конкретизації образів. Тм були у високій мірі властиві реалістичність і художня майстерність виконання, яка мало чим поступа лася аналогічним творам з Еллади. З кінця еллі ністичного етапу, в перші століття нової ери інтерес до зображення людей послаблюється, з’являються схематичність, умовність і недбалість моделювання, що нерідко межують із примітивізмом. Просте жуються риси не тільки мистецької деградації, а й варваризації.

Золота голівка богині Деметри (вірогідно, боспорського або ольвійського виробництва), знайдена у скіфському кургані Гаймаиова Могила (фото Г. І. Лисенка) місцевий реалістичний стиль, саме тут знайдена найбільша кількість різних скульптурних пам’яток. З-поміж найцікавіших зразків назвемо погруддя куроса (VI ст. до н. е.), рельєфи із зображенням Кібели, теракотову Кору Персефону (III ст. до н. е.), стелу ситонів (III ст. до н. е.) з Ольвії, статуї богині Астарти (друга половина IV ст. до н. е.), Неокла (II ст. н. е.), погруддя цариці Динамії (І ст. н. е.), рельєф із зображенням Пана зі склепу III ст. н. е. (Боспор), рельєфи із зображенням

228

Значного розвитку досяг монумен тальний живопис у техніці фрески або енкаустики. До нас дійшли залиш ки роз писів стін будинків Ольвії, Козирського поселення біля Ольвії, Херсонеса, Пантікапея, Фанагорії, виконуваних зде більшого у структурному чи квітковому стилях. Крім цього, в Херсонесі й особ ливо на Боспорі були популярні розписи поховальних стел і кам’яних склепів. Ж ивопис застосовувався також на ф аса дах ордерних, зокрема храмових споруд, де окремі елементи антаблемента фарбу вали в різні кольори, найчастіше у черво ний і синій. Розписували або фарбували й архітектурну теракоту, зокрема анте фікси, акротерії, сими. Д ля архаїчних часів типова стримана гама — чорний, червоний, жовтий, білий, брунатний ко льори. П ізніш е до цієї палітри додаються синій, блакитний, зелений. Розписи, зокрема надгробних стел і поховальних камер, були не тільки орна ментальними, а й сюжетними. Серед ос танніх широко використовувалися міфо логічні теми (наприклад, зображ ення Деметри у склепі кургану Великої Близниці (К ерч ), а також у склепі Деметри (там ж е ), де вміщена ще й сцена ви крадення К ори), жанрові сцени з реаль ного або потойбічного ж иття (напри клад, зображ ення майстерні живописця й музиканта на саркофазі з Керчі, сцени потойбічної трапези у склепі Сорака, укріплень Херсонеса на стіні пізньоантичного склепу, юрти, вершників

До монументального живопису необ хідно також віднести мозаїчну підлогу андронів у ж итлових будинках. Вона ро билася з різнокольорової гальки на цем’янковому розчині й мала як орна ментально-геометричний (О львія), так і сюжетний (наприклад, сцена вмивання в херсонеському будинку) характер. Значне місце в побуті північнопричорноморських греків VII— III ст. до н. е. посідав розписний керамічний посуд. Найбільша кількість його зразків, що дійшли до нас — середземноморського виробництва. Це — кераміка орієнталізую чого (середина VII — перша поло вина VI ст. до н. е.), чорно- (VI — IV ст. до н. е.) й червоноф ігурного (остання третина VI— IV ст. до н. е.) та моно- або поліхром ного (III — II ст. до н. е.) стилів. Д ля першого з них хаЗолота підвіска у вигляді сфінкса з жіночою го лівкою (очевидно, боспорського або ольвійського виробництвах знайдена в кургані Ц)и брати (IV ст. д о н. е.) біля Керчі (фото Г. І. Лисенка)

229

ПРИЧОРНОМ ОРЯ ПІВНІЧНОГО

В розписах поховальних камер склепів Боспора виділяються три стилі. Найраніший — структур н ий, що імітував кам'яну кладку (Анапський склеп). Цей стиль з’являється у IV ст. до н. е., а з кінця І ст. до н. е. збагачується сюжетними зобра женнями. У І ст. н. е. виникає квітковий стиль (коли стіни, склепіння рясно розписуються квіт ками, гірляндами, гілками тощо — як безладно, так і в певній системі); у II ст. н. е. поширюється інкрустаційний стиль, коли у структурну основу розпису вводяться кольорові геометричні фігури, іноді з якимись зображеннями, що взагалі порушу вали тектоніку розпису. В І—II ст. н. е. всі стилі об’єднуються.

АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ

і жінки з прислужниками у склепі А нфестерія, кораблів, тварин, сцен полю вання у святилищ і Німфея т о щ о ). Відо мі також живописні портрети (голова юнака на надгробній стелі з Херсонеса) та зображ ення тварин (розписи Стасівського склепу на Боспорі). Всі названі сюжети в пізньоеллінісгичні часи і перші століття нової ери могли поєднуватися.

ТРЕТІЙ РОЗДІЛ

рактерні геометричні й рослинні орна менти, рідше — сюжетні сцени або зображ ення тварин, для чорно- й червонофігурного — жанрові та міфологічні сюжети. Чорнофігурному стилю властиве розміщення чорних силуетів на світлому (найчастіше — теракотовому) тлі, черфонофігурному — навпаки. Посуд із розписом усіх трьох стилів — імпортний. Місцеве виробництво розписної кераміки починається лише наприкінці IV —III ст. до н. е. і здійснюється в моно- або поліхромному стилях. Розпис при цьому наносився на тлі нефарбованої чи вкри тої білою, сірою, чорною фарбами посу дини. Іноді присутні сю жетні сцени (н а приклад, боротьба амазонок з греками або грифонами), однак переважають геометричні й рослинні орнаменти. Щ одо різноманітності тематики, виразності й довершеності виконання й поряд із цим — масовості розписний посуд V II— III ст. до н. е. не знайш ов у наступні часи адекватної заміни. В III— II ст. до н. е. в Північному Причорномор’ї узвичаюються згадувані вище мегарські чаші, виготовлені у ви гляді штампованих рельєфів, прикраш е них головним чином орнаментальним, рідше — сюжетним зображ енням. У пер ші століття нової ери набувають поши рення антропо- та зооморфні посуди ни, а так о ж посудини з різноманітним рельєфним рослинним орнаментом — блюда, глечики тощо. Високого рівня довершеності досяг такий вид прикладного мистецтва, як торевтика — виготовлення високохудож ніх металевих прикрас у техніці лиття й карбування. Вони нерідко прикраш алися зерню, філігранню, кольоровою емаллю. Саме майстри Ольвії та Боспору є ав торами більшості бронзових, срібних, електрових, золотих виробів (обручок, підвісок, чаш, дзеркал, гребенів, на р е ш т і— славнозвісної пекторалі з Т ов 230

стої М огили), що їх археологи знаходять у багатих скіфських похованнях. Вираз ну іконографію мали й монети. На ранніх етапах колонізації їх відливали, а пізні ше — карбували. Відзначимо й розвиток художнього різьблення по дереву та кістці, особливо на Боспорі. Архітектура й будівництво. На по чатку свого існування, головним чином у VI ст. до н. е., античні міста й поселення Північного Причорномор’я були забудо вані здебільшого однокамерними ж итла ми. На некаменистих грунтах їх спору джували у вигляді зем ляно к або напів зем лянок округлої й прямокутної в плані форми. Д о складу ойкосу (тобто однієї сім’ї, одного дому) могло входити кілька однокамерних землянок. П оряд із цим уж е наприкінці VI — початку V ст. до н. е. в містах виникають перші монумента льн і споруди — храми. їх залиш ки ви явлені, зокрема, в Ольвії (храм Аполлона Л ікаря) і в Пантікапеї (храм Апол л он а). Перший являв собою невелику споруду антового або простильного типу іонійського ордера, другий — величний периптер, також іонійського ордера. В V ст. до н. е. землянки зникають, а натомість у містах починають зводити звичайні для давніх греків наземні бу динки із внутрішніми подвір’ям и. Міста обносяться фортечними мурами, що складалися зі стін та веж, забудовуються храмами, вівтарями, скарбницями, виді ляю ться священні ділянки, а на агорах з ’являю ться торговельні, адміністративні і громадські споруди. Зокрема, в Ольвії навколо агори відкриті залиш ки двох храмів, вівтарів, стої, скарбниці (на теменосі Аполлона Д ельф ін ія), великої стої, торговельних рядів, гімнасія, різних адміністративних будинків, суду. Найвищого розвитку архітектура дог сягає в елліністичні часи, коли міста остаточно набувають типового для ан тичної Греції вигляду.

Пантікапей. Ф асад храму Аполлона першої половини V ст. до н. е. (графічна реконстр. /. Р. Пічікяна. рис. М. М. Ієвяєва)

ПРИЧОРНОМОР’Я ПІВНІЧНОГО

під їхніми бруківками звичайно прокла далися водозливи, а за можливості — й водогони. Споруди громадського призначен ня — будинки Зборів, Ради, суду, стої, театри та інші — зводилися в кожному полісному місті. Очевидно, вони були по дібні до метрополійних. Непогано вивче ні культові споруди — олтарі і храми. Найзначніші й найцікавіші — олтарі теменосів Аполлона Дельфінія й Аполлона Л ікаря в Ольвії, олтар П асіада в Херсо несі. Храми переважно антового або простильного типів, рідше — периптеріального, іонічного, а в елліністичний час — і доричного ордерів. В Ольвії, Херсонесі, на Боспорі відкрито багато ордерних архітектурних деталей, а в Ольвії й на Боспорі — ще й залишки фундаментів

АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ

Розміри найбільших північнопричорноморських міст у доримську добу не перевищували 50—60 га — Ольвія, можливо — Пантікапей (а такий поліс, як Керкінітіда, взагалі займ ав менше 10 га). Вони не мали єдиних регулярних прямокутних планів. Винятком, та й то частковим, були Херсонес, Керкінітіда та Порфмій. Форми житлових кварта лів та їхні розміри здебільшого різні. В кварталі могли розміщ уватися від двох до 11 будинків. Кожний полісний центр мав одну або кілька п л о щ кілька свя щенних ділянок і, як правило, складався з двох частин — нижньої (поблизу пор ту) й верхньої. Пантікапей, Німфей, Мірмекій мали укріплені акрополі. Вули ці досягали в ширину всього кілька (але не більше 10, як в Ольвії) метрів;

ТРЕТІЙ РОЗДІЛ

храмів — Зевса (О львія), Афродіти (Х ерсонес), храм на акрополі Пантікапея, Таманський толос. Відзначимо появу ще за елліністичних часів храму з п’ятиколонним фасадом, що зовсім нети пово для грецької архітектури. Ж итлові будинки мали різну пло щу — від кількох десятків до 500 і більше квадратних метрів. Подвір’я — головне місце життєдіяльності сім’ї — з одного

або кількох боків оточувалося критими приміщеннями, які в ордерних будинках могли відділятися від нього колонада ми доричного або аттічного ордерів. Будинки звичайно поділялися на дві частини — чоловічу й жіночу. В північнопричорноморських містах ордерні будин ки відомі тільки пастадного і перистильного типів; у деяких із них виявлено андрони з «мозаїчнок» підлогою (ви

Ольвія. Фасад храму Аполлона Дельфінія V ст. до н. е. (графічна реконстр. І. Р. Пічікяна, рис. М. М. Іевлева)

232

ПРИЧОРНОМОРЯ ПІВНІЧНОГО АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ Акрополь Пантікапея (графічна реконстр. В. П. Толстикова, рис. М. М. Іевлева)

кладена з різноколірної гальки); нерід ко споруджувалися житлові підвали, іно ді надбудовувалися другі поверхи. Стіни зводилися з каменю або із саманної цег ли, розмальовувалися в техніці фрески чи енкаустики (здебільшого структурно го сти лю ). Д ах — саманний або чере пичний. Особливістю житлових будівель Ольвії є застосування шарових підвалин, а також улаштування в підвалах вели ких цистерн для зберігання води (м ож ливо, й вина). До складу північнопричорноморських будинків часто входили виробничі комплекси — рибозасолювальні ванни, виноробні тощо. В числі пам’яток найкращ ої збере женості — поховальні споруди. З-поміж них боспорські нерідко являю ть собою шедеври античної архітектури. Це, зо крема, склепи IV ст. до н. е. Золотого й Царського курганів із величними уступ частими так званими несправжніми скле піннями, цілий ряд розписаних склепів,

котрі в елліністичні часи виконувалися головним чином у структурному стилі. Кургани над великими склепами (що складалися в ідеальному випадку з дромосу, вхідної й поховальної камер), обносилися кам’яними крепідами. Над звичайними, так званими грунтовими, похованнями встановлювалися надгроб ки у вигляді едикул, антропоморфних чи архітектурних стел, увінчуваних фронто нами або акротеріями; на їхніх ф асадах вирізьблювалися епітафії, зображ ення атрибутів померлого, якісь сцени. Зга даєм о боспорський надгробок із зобра ж енням у верхній частині стели п’ятиколонного фасаду, очевидно, храму. В перші століття нової ери принци пових змін в архітектурі північнопричорноморських міст не відбувається. Із новацій відзначимо появу цитаделей, терм, декоративних мармурових плиток, поширення малих форм корінфського та близького до тосканського ордерів, випа 233

ТРЕТІЙ РОЗДІЛ Ольвія. Центральний вівтар теменоса Аполлона Дельфінія V— III ст. до н. е. (рис. М. М. Іевлева)

леної цегли, цем’янкового розчину й роз пірних напівциліндричних склепінь у по ховальних спорудах. У цілому зниж ує ться якість будівельних робіт. Залишки цитаделей досліджені в Тірі, Ольвії, Херсонесі, Хараксі, терми — в Херсоне сі, Хараксі, Пангікапеї. Серед поховаль них споруд виділяються склепи Зевсового кургану та Єврисивія й Арети в Ольвії. Найяскравішим явищем у царині монументального живопису продовжу вали бути склепи Боспору, де в перші століття нової ери поширюється спочат ку квітковий, потім й інкрустаційний сти лі. Особливий інтерес становить розпис саркофага із зображ енням майстерні живописця. *

Кілька слів про впливи північнопричорноморської античної цивілізації на довколишні племена — як осілі, так і кочові. Залучення місцевого варварського населення до сфери торговельної діяль ності греків, до політичних взаємин — чи то в меж ах союзницьких відносин і 234

навіть об’єднань (Боспорська держ ава), чи то у вигляді стягування кочовиками данини з античних міст (Ольвія) або навіть військової конфронтації,— все це не могло не позначитися на соціальноекономічному, політичному, культурному розвитку цього населення. Під безпо середнім впливом північнопричорноморських античних держав у скіфів фор мувалася своя державність, виникали міста й поселення з рисами, притаман ними грецькій містобудівній традиції. Нагадаємо також про неодноразово вже підкреслюваний ф акт карбування скіфськими та сарматськими царями в Ольвії власної монети. Особливо глибокий вплив антична цивілізація справляла на культуру вар варського світу. Це виявлялося у спо рудженні фортець (Н еапольС кіф ський), запозиченні місто- й житлобудівних при йомів (Н еаполь Скіфський, Золота Бал ка, поселення біля санаторію «Чайка» в Криму та ін.), використанні кружальної античної кераміки, а також виготовлених греками високохудожніх прикрас і при кладних мистецьких виробів із дорого цінних металів (пектораль із Товстої

Ф асад храму Аспурга І ст. н. е. в ПантікапеТ (за реконструкцією В. Д . Блаватського)

Могили, Чортомлицька амфора, гребі нець із кургану Солоха та ін.). Уже сам ф акт яскравого відображення в цих ре чах повсякденного побуту скіфів свідчить про тісні культурні контакти між антич ними Північним Причорномор’ям і Сте пом. Ясна річ, поряд зі скіф ами під цивілізуючу дію давньогрецьких держ ав Пів дня України підпадали й інші тогочасні

племена — синди, меоти, сармати, черняхівці та ін. Античні культурні традиції лягли і в основу ж иття ранньосередньовічних міст Криму. Елементи цих традицій просте жую ться також у культурі наступних по колінь населення Південно-Східної Єв ропи, зокрема в орнаментиці, а можливо, навіть і в плануванні деяких типів жител на зразок карпатської гражди.

З М ІС Т

Передмова

Р о з д іл перший

П ЕРВІСНА ДОБА 1. Палеоліт. Залю днення території України 2. Мезоліт — доба мікролітів, лука і стріл

11 24

3. П лемена неоліту. Виникнення землеробства і скотарства 32 4. Культура населення мідного віку 5. Епоха бронзи. Початок розкладу первіснообщинної формації 65

Р о з д іл другий

СКІФ О -СА РМ А ТС ЬКИ Й ЧАС 1. Кіммерійці

2. Землероби Лісостепу в кіммерійську добу 3. На початку скіф ської історії

104

4. Утворення Північнопричорноморської Скіфії 5. Скіфо-перська війна 6. Велика С кіф ія

108

110

116

7. Побут і культура скіфів 8. Сармати

128

137

Р о з д іл третій

А Н ТИ ЧН І Д Е Р Ж А В И П ІВН ІЧН ОГО П РИ Ч О РН О М О Р’Я 1. Вивчення античних пам’яток Півдня України 2. Історія

161

3. Міста, сільські поселення, некрополі 4. Населення

196

5. Господарство та економіка 6.

Побут

214

7. Культура

217

197

166

157

Н а в ч а л ь н и й п о с іб н и к

Толочко Петро Петрович Крижицький Сергій Дмитрович Мурзін В’ячеслав Юрійович та ін.

ДАВНЯ ІС ТО РІЯ У КРА ЇН И

У двох книгах Книга 1

Художній редактор О. Г. Григір Технічний редактор Є. Г. Рубльов Коректор Л. Ф. Іванова

Д авня історія України: Навч. посібник: У 2 кн. / Д13 Толочко П. П. (керівник авт. колективу), К озак Д. Н., Крижицький С. Д . та ін. — К.: Либідь, 1994. — Кн. 1 / Толочко П. П., Крижицький С. Д., Мурзін В. Ю. та ін .— 240 с.: іл. 15 В N 5-325-00414-Х. Висвітлюючи давню історію України, автори цього посібника дотримуються думки: менталітет українства витворювався зусиллями різних народів, котрі протягом тисячоліть розвивали традиції матеріаль ного й духовного життя своїх попередників. Посібник складається з двох книг. Перша з них охоплює період від найдавніших часів до античної епохи включно. Д ля студентів вищих навчальних закладів.

0503020902-004 Д ------------—-----------Б З -23-4-93 224-94

ЬБК 63.3(4УКР)2я73

Здано на складання 08.07.93. Підп. до друку 20.04.94. Ф ормат 7 0 X 8 4 /1 6 . Папір оф с. № 1. Ум. друк. арк. 16,3. Ум. ф арбовідб. 65,4. Обл.-вид. арк. 19,07. Вид. № 3414. Зам . № 3 — 1821. Видавництво «Либідь» при Київському університеті, 253001 Київ, Хрещатик, 10 Головне підприємство республіканського виробничого об’єднан ня «Поліграфкнига», 252057 Київ, Довженки, З

Illb U