БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ by Watra

Вступ

емлі України споконвіку привертали увагу всіляких завойовників. Прекрасні чорноземи, вихід до теплих морів і невичерпні природні ресурси завжди були достатньою причиною для розв’язування війни. Крім того, контроль над жвавими торговельними шляхами, які проходили через українську територію, слугував бажаною метою для багатьох імператорів, царів, королів, ханів і вождів, готових спрямувати свої полчища на завоювання нового «життєвого простору». Не менше, ніж від іноземних поневолювачів, потерпали українці і від внутрішніх конфліктів. Кровопролитні громадянські війни регулярно спалахували на цій багатостраждальній землі: безперервні сутички між слов’янськими племенами, двохсотрічні феодальні усобиці давньоруських князів, Руїна, що тривала близько тридцяти років, революційні події 1917—1921 років, затяжна партизанська війна 40-50-х років ХХ століття на Західній Україні. І кожного разу протиборчі сторони запрошували на допомогу іноземні армії, які поводилися в Україні як господарі і ніколи добровільно не йшли. Нормани і половці, литовці й татари, поляки й угорці, шведи і росіяни, німці й турки — всі приходили до України, відгукнувшись на заклик місцевих еліт. Двічі наша країна ставала ареною бойових дій під час найбільших світових воєн. Зіткнення імперій і наддержав коштувало українцям мільйонів загублених життів, сотень зруйнованих міст і тисяч розорених сіл. Кожна війна або окрема битва на українських землях оберталася для мирного населення справжньою гуманітар3

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ною катастрофою, наслідки якої ще тривалий час про себе нагадували. У цій книзі йтиметься про знакові битви в українській історії, адже багато з них справді не має аналогів. Тут і скіфська війна з персами, в якій уперше було застосовано тактику «випаленої землі», і війни давньоруських князів проти кочівників-половців, і численні битви запорозьких козаків, і дві безпрецедентні оборони Севастополя, і блискучий Брусиловський прорив, і героїчне форсування Дніпра. Книга розкриє багато військових секретів наших предків, ознайомить з їхньою тактикою, озброєнням, менталітетом. Текст, адресований широкому колу читачів, особливо зацікавить тих, хто захоплюється військовою історією.

Похід царя Дарія на Скіфію (510 р. до н.е.)

еликий полководець, повелитель величезного перського царства, що розкинулося від Євфрату до Балкан, великий і могутній Дарій I в 510 році до нашої ери вирішив здійснити похід у степи Північного Причорномор’я, щоб покарати зухвалих скіфів, котрі живуть там. Незліченні полчища персів, зібрані з підкорених народів Азії, перейшли Дунай спеціально зведеним мостом і вторглися у володіння скіфських царів. Дарій ще не зустрічав супротивника, який зміг би вистояти перед натиском його війська; крім того, знаючи про усобиці скіфських вождів, він розраховував зустріти тут лише розрізнені осередки опору. Солдати найсильнішої армії у світі спочатку не дивувалися, побачивши на горизонті хмару пилу, яка віддалялася. Вони знали, що це скіфська кіннота поспішно тікає від них у глиб своєї країни. Перси звикли бачити спини ворогів і просто терпляче наступали, очікуючи вирішальної битви. Так вони перейшли Дніпро, наблизилися до Дону, жодного разу не зійшовшись із супротивником у відкритому бою. Цей марш важко було назвати звитяжним, тому що скіфи, які відступали, забирали худобу, засиПерські воїни. Фрагмент мозаїки пали колодязі тощо. 5

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ Дарій і його полководці скоро зрозуміли тактику скіфів, але нічого не могли їй протиставити. Тоді перський цар написав одному зі скіфських вождів послання такого змісту: «Навіщо ти все тікаєш, хоча можеш вибрати одне з двох: якщо ти вважаєш, що маєш силу протистояти моєму війську, зупинися, припини блукати і бийся; якщо ж ти відчуваєш себе слабкішим, то також припини свою втечу і йди для переговорів до мене, твого владики, із землею і водою в руках, на знак підданства і покірності». На що незабаром одержав таку відповідь: «Ось я який, Персе. Ніколи раніше я не тікав зі страху ні від кого, не тікаю і від тебе, і тепер я не зробив нічого нового порівняно з тим, що зазвичай роб лю в мирний час. Чому я не поспішаю битися з тобою, поясню тобі це. У нас немає міст, немає засаджених деревами полів; ми не боїмося, що вони будуть підкорені або спустошені, тому немає потреби поспішати і вступати з вами у бій. Якщо вам украй необхідно прискорити битву, то ось: є у нас гробниці предків, розшукайте їх і спробуйте зруйнувати — тоді взнаєте, чи станемо ми битися з вами через ці гробниці, чи ні. Раніше ж ми не битимемося, оскільки це для нас невигідно. Замість землі й води я надішлю тобі такі дари, які гідні тебе, а за те, що ти називаєш себе моїм владикою, я розплачуся з тобою». Після обміну посланнями скіфи запровадили деякі нововведення у свою тактику «випаленої землі». Тепер із дивовижною постійністю кіннота кочівників атакувала багатокілометрову перську колону по всій її довжині. Секрет полягав у тому, що, як тільки піхота супротивника шикувалася в бойові порядки, скіфські верш6

Похід царя Дарія на Скіфію ники різко розвертали коней і зникали. Подібні напади не припинялися ні вдень, ні вночі. Військо Дарія було виснажене: давно відчувався брак води і продовольства; загони, що посилалися в степ у пошуках харчів, безслідно зникали. Незабаром перси виявили, що, женуСкіфський воїн у бою чись за скіфами, їхня армія вже повернула на північ, а потім на захід і тепер рухається у зворотному напрямку. Одного разу Дарію привезли обіцяні дари від скіфського царя, щоправда, дещо оригінальні: птаха, мишу, жабу і п’ять стріл. Дарій спочатку зрадів, вважаючи подарунки визнанням довгоочікуваної капітуляції. Проте один із його радників інакше розтлумачив зашифроване послання: «Якщо ви, Перси, не відлетите, як птахи, в небеса, або, подібно мишам, не сховаєтеся в землю, або, подібно жабам, не поскачете в озера, то не повернетеся назад і ляжете під ударами цих стріл». Ще недавно великий Дарій лише посміявся б, почувши такі слова, однак тепер він серйозно замислився. Остаточно рішучість перського владики похитнулася після такого випадку. За легендою скіфи вкотре удали, що готові до вирішальної сутички. Їхнє військо, розгорнувшись у фронт, у всій красі вишикувалося навпроти перського. Дарій розставив свої полки за всіма правилами військового мистецтва, збираючись нарешті 7

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ таки розгромити обридлих степняків. Раптом скіфи побачили зайця, що біг полем, і, не змовляючись, усе військо кинулося його наздоганяти. Розгублені перси довго дивилися вслід скіфам, а цар Дарій вимовив: «Люди ці дивляться на нас із великою зневагою, а тому слід добряче обдумати, яким чином забезпечити наш відступ». Відходити до Дунаю перси вирішили вночі, залишивши в таборі безліч запалених багать і майже весь обоз. Скіфи спочатку навіть не здогадалися, що загарбники йдуть, і лише потім почали їх переслідувати. Відступ пошарпаної армії був важким, ворог знаходився і попереду, і ззаду, і ліворуч, і праворуч. Бойовий дух перських воїнів дуже впав. Колись наймогутнішій армії світу насилу вдалося перейти залишеним мостом через Дунай: до останнього моменту існувала реальна небезпека його підпалення скіфськими вивідувачами. Так було зруйновано міф про непереможність персів. Скіфська ж тактика виснажування великих сил супротивника згодом багато разів застосовувалася як регулярними арміями, так і партизанськими формуваннями.

Битва під Доростолом

е була остання велика битва князя Свято слава Ігоревича — найвідчайдушнішого воїна в історії середньовічної Русі. Сина мудрої християнки Ольги виховали вікінги, які разом із шануванням язичницьких ідолів прищепили йому не властиву для слов’янина войовничість. З 10-річного віку його брали на війни, де хлопчику, крім усього іншого, доводилося і людей убивати. Поряд зі Святославом невідступно перебував друг його батька воєвода Свенельд, який у міру сил залучав княжича до ратної справи. Тягарі й радощі військового життя приваблювали молодого Рюриковича більше, ніж ошатні палати в Києві. Уже ставши світлим князем, Святослав вважав за краще в поході спати на сирій землі, підклавши під голову лише сідло, їсти разом зі своїми воїнами і вдягатися, як вони. Вигляд він мав суто варязький: довгі звислі вуса, голена голова з оселедцем, золота сережка у вусі. Рухався ж князь, «аки пардус», тобто як барс. Кожен рік правління молодого князя був ознаменований новою війною. Русичі перетворилися на дуже небезпечних сусідів. Святослав ніколи не шукав серйозних мотивів для початку бойових дій, він просто спрямовував поперед себе гінця з лаконічним посланням: «Іду на ви». Таким чином він підпорядкував вятичів, розбив Волзьку Булгарію і могутній Хозарський каганат. Попри свій авантюризм, князь, як і його скандинавське оточення, залишався суворим прагматиком. Обклавши даниною народи на сході, він спрямував погляд у південнозахідному напрямку — на Балкани. Святослав мріяв узяти в свої руки весь шлях «з варяг у гре9

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ки», що обіцяло б йому нечуваний прибуток. У світлі таких планів дуже доречною стала пропозиція візантійського імператора Никифора Фоки допомогти придушити повстання підвладних Константинополю дунайських болгар. У 968—969 роках Святослав здійснив два криваві походи на Болгарію. Разом із вірними супутниками Свенельдом, Сфенкелем, Ікмором і зі своєю дружиною князь перейшов через засніжені перевали, захопив болгарську столицю Преслав і полонив місцевого царя Бориса. До легенди увійшла надзвичайна жорстокість, з якою переможці поводилися зі слов’янським народом, який поневолили, не пощадивши ні матерів, ні немовлят. Виконавши прохання візантійців, Святослав і не подумав забиратися геть. Він вирішив міцно облаштуватися у Болгарії разом з усім своїм військом. «Не подобається мені в Києві, хочу жити на Дунаї, у Переяславці. Те містечко — середина моєї землі!» — сказав він матері і боярам. Проте візантійці були іншої думки щодо володінь некерованого князя. У Царгороді давно вже дивувалися, чому Святослав не залишає меж їхньої імперії. Коли ж на константинопольський трон сів майстерний воєначальник Іоанн Цимісхій, візантійці вирішили перейти від слів до справи. 970 року поблизу Адріанополя відбулася перша битва між учорашніми союзниками. Успіх виявився на боці Святослава, якому переможені були вимушені піднести щедрі дари. Після укладення мирного договору з греками київський князь припустився низки стратегічних помилок: не зайняв гірські проходи через Балкани, не перекрив гирло Дунаю і розділив своє військо на дві частини, роз10

Битва під Доростолом ташувавши їх у Преславі і в Доростолі. Самовпевнений полководець, мабуть, покладався на своє військове щастя, але цього разу йому протистояв дуже грамотний і досвідчений супротивник. Іоанн Цимісхій 971 року спрямував великий флот (300 кораблів) до гирла Дунаю, аби відрізати військам Святослава шлях до відступу. Сам же імператор, під керівництвом якого рухалися 13 тисяч вершників, 15 тисяч піхотинців, 2 тисячі воїнів його особистої гвардії («безсмертних»), а також величезний обоз зі стінобитними і вогнеметальними машинами, без зусиль здолав гірські перевали і вийшов на оперативний простір. Болгари, що прожили кілька років під владою Святослава, із задоволенням підтримали цивілізованих візантійців. Першим же ударом Цимісхій захопив Преслав, при цьому залишки розбитих русичів на чолі з воєводою Сфенкелем ледве встигли відійти до Доростола. Настав час для вирішальної битви. 23 квітня 971 року греки підійшли до резиденції Святослава. Їхні війська у декілька разів перевершували за чисельністю обложених у Доростолі русичей, до того ж візантійці мали очевидну перевагу в озброєнні й екіпіровці. Ними керували досвідчені командири, що вивчили всі премудрості військового мистецтва за давньоримськими трактатами. Не зважаючи на це, воїни Святослава в чистому полі сміливо зустріли ворогів, які йшли у наступ, «стуливши щити і списи, на зразок стіни». Так вони витримали 12 атак візантійців (в останній важку кінноту вів у бій сам імператор) і відступили під захист міських стін. Вважається, що перший бій закінчився внічию: греки не змогли одразу розгромити руську дружину, але і Святослав зро11

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ зумів, що цього разу він зіткнувся із серйозним супротивником. Це переконання тільки зміцнилося наступного дня, коли князь побачив встановлені навпроти кріпосних стін величезні стінобитні машини візантійців. А 25 квітня Дунаєм підійшов і візантійський флот, остаточно закривши смертельну пастку. Цього дня вперше у житті Святослав не відповів на виклик, війська Цимісхія марно прочекали русичів у полі, повернувшись у свій табір ні з чим. Другий бій під Доростолом відбувся 26 квітня. У ньому загинув воєвода Сфенкель. Боячись бути відрізаними від міста візантійською кіннотою, русичі знову відступили під захист фортечних стін. Почалася виснажлива облога, під час якої дружинники Святослава змогли здійснити низку зухвалих вилазок, а знаряддя візантійців усе ж таки зробили пролом у стіні. Так минуло три місяці. 20 липня відбувся третій бій, і знову без певного результату. Втративши одного з полководців, русичі «закинули щити на спини» і зникли за міською брамою. Серед загиблих ворогів греки зі здивуванням знайшли вдягнених у кольчуги жінок, що билися нарівні з чоловіками. Усе свідчило про кризу в таборі обложених. Наступного дня в Доростолі зібралася військова рада, на якій вирішувалося, як бути далі: намагатися прориватися або стояти на смерть. Князь Святослав сказав своїм командирам: «Діди й батьки заповідали нам хоробрі справи! Станемо міцно. Немає у нас звичаю рятувати себе ганебною втечею. Або залишимося живі й переможемо, або помремо зі славою! Мертві сорому не мають, а втікши від битви, як покажемося людям на очі?» На тому всі й зійшлися. 12

Битва під Доростолом 24 липня відбувся четвертий бій, який мав стати для русичів останнім. Святослав наказав замкнути міські ворота, щоб ніхто у війську вже не подумував про відступ. Цимісхій рушив з армією їм назустріч. Під час битви русичі трималися стійко, вони не мали резервів і дуже втомилися. Візантійці, навпаки, могли змінювати атакувальні підрозділи; солдати, які вийшли з бою, за наказом імператора освіжалися вином. Нарешті в результаті імітації втечі грекам удалося відвести супротивника подалі від стін Доростола, після чого загін Варди Скліра зміг зайти в тил війську Святослава. Ціною величезних утрат русичі все ж таки відійшли в місто. Наступного ранку князь запропонував Іоанну Цимісхію почати перемовини про мир. Греки, не бажаючи більше втрачати своїх людей, прийняли пропозиції Святослава і згодилися відпустити його військо додому зі зброєю, навіть забезпечивши на дорогу хлібом. Князь же присягнувся більше не воювати з Константинополем. Після підписання миру відбулася особиста зустріч полководців. Імператор не відразу зміг упізнати правителя Русі, який підплив до нього на човні, сидячи за веслами нарівні з простими дружинниками. На шляху до Києва ослаблене військо Святослава потрапило в засідку, влаштовану на острові Хортиця кочівниками-печенігами. Русичі хоробро билися, але, на жаль, сили були нерівні. Загиблому в бою Святославу відрубали голову, а з черепа зробили чашу для своїх ханів. Так закінчив свій шлях славний воїн, про якого сказав літописець: «Чужого шукавши, своє втратив».

Битви з половцями

ісля розгрому 1037 року військами Ярослава Мудрого печенізьких полчищ під Києвом довгоочікуваний спокій так і не прийшов на руські землі. Незабаром на степовому прикордонні з’явилися ще більш небезпечні сусіди — дикі й кровожерні половці. Ще в Х столітті половці або, як вони себе називали, «кипчаки», спокійно кочували безкрай німи казахськими степами, які одного разу здалися їм затісними. І ось на початку наступного сторіччя хани наказали гнати незліченні стада на захід у пошуках нових пасовищ. Витискуючи або підпорядковуючи залишки печенігів і торків, половецькі орди хвилею сунули рівнинами Передкавказзя і Північного Причорномор’я. Величезна територія, яку вони зайняли й конт ролювали близько двохсот років, дістала назву Дешт-і-Кипчак, що означало Половецька земля. Цей неспокійний народ ділився на коліна, племена й роди, мав свої княжі династії і численну знать. Незважаючи на те, що головним заняттям половців було скотарство, вони звели в донських степах декілька великих і добре укріплених міст: Шарукань, Сугров і Осінь. Кожний чоловік у кипчаків був воїном, він із дитинства умів чудово вправлятися з конем, добре володів луком, шаблею й арканом. Крім того, закуті у важку кольчугу, вони відмінно вміли воювати списом і щитом. Фізично сильні, витривалі й хитрі, ці діти степів були неперевершеними майстрами маневреної війни. Половецьке військо повністю складалося з легкої кінноти. І в руських, і у візантійських писемних джерелах можна зустріти лаконічні описи їх бойової тактики. «В одну мить половець 14

Битви з половцями близько, і ось уже немає його» або «Здійснивши наїзд і захопивши здобич, половець вихором мчить далі… Його ще не встигли побачити, а він уже щез із очей». Коли кочівники йшли у великий похід, вони висилали попереду чималий розвідувальний загін, який налічував 7—8 тисяч бійців. Це була еліта половецького війська, вона обирала шлях для решти армії. У набіг кипчаки могли піти і о теплій, і о холодній порі року: у першому випадку їхні коні не потерпали від нестачі корму, а в другому — замерзлі річки не могли стати для нападників перешкодою, навіть навпаки, їх можна було використовувати як дороги. Влітку, щоб переправитися через річку, половці наповнювали соломою великі мішки з кінських шкур. Десяток зв’язаних разом таких плавучих мішків перетворювався на досить стійкий пліт, придатний для переправи вантажів. У битві половці шикувалися окремими загонами, причому вони обов’язково використовували резерв і полк засідки. Бій кочівники починали зі стрімкої кінної атаки, яка раптово припинялася: половці різко розвертали коней і, обсипаючи супротивника стрілами, відступали. Вороги, звісно, кидалися їх переслідувати і, як результат, — розладнували свої стрункі лави. Ось тут їх і атакували з усіх боків основні сили половців. Така тактика була безвідмовною. В обороні половці також були досить винахідливими. Вони стали одними з перших, хто додумався оточити свій табір кількома рядами возів, поставлених щільно, через які лучники розстрілювали супротивника. Половецькі вершники здійснювали зухвалі вилазки через цю імпровізовану огорожу і, заподіявши втрат ворогам, поверталися назад. Оборона кочівни15

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ків будувалася на необхідності опору в очікуванні підходу сусідньої орди з дальніх стійбищ, і тоді війна набувала для них звичного атакувального характеру. Вважається, що з військової точки зору половці були набагато небезпечніші за своїх попередників — печенігів і торків. Уперше половців побачили на Русі у перший рік після смерті Ярослава Мудрого (1055 р.). Тоді хан Болуш підійшов із військом до кордонів Переяславського князівства і, продемонструвавши силу, відвів своїх вершників назад у степи. Повернулися вони тільки за шість років, 1061 року, і, розбивши князя Всеволода Яро славича, спустошили Переяславщину. «Це було перше зло руській землі від поганих безбожних ворогів», — писав літописець. Від цієї миті половці дедалі частіше почали проривати зведені ще князем Володимиром на річці Сулі оборонні укріплення і розоряти давньоруські землі. Зазвичай у похід ішло все чоловіче населення степняків, і хани приводили із собою багатотисячні орди. Князі, які все частіше сварилися між собою, могли виставити проти них лише свою дружину і незначне ополчення із селян і містян. Спочатку сили були дуже нерівні. Билини про похід хана Шарукана на Русь (1068 р.) розказують, як степом від найсинішого моря біжать стада гнідих турів, наляканих тупотом коней половецького війська. …І не видно ж злата-світла місяця, А від того ж від духу половецького, Від тієї ж від пари кінської… У той чорний для давньоруського воїнства рік половці розгромили армію трьох князів 16

Битви з половцями Ярославичів на річці Альті. На жаль, військові перемоги половців на довгий час стали недоб рою традицією. Особливо лютував на східному прикордонні хан Боняк, якого літописи характеризують як «безбожного шолудивого хижака». У травні 1093 року київський князь Святополк Ізяславич, покликавши на допомогу чернігівського правителя Володимира Мономаха і його брата Ростислава, організував похід проти степових розбійників. Проте його сміливі плани були наперед приречені: варто лише сказати, що основна частина руського війська — київська дружина — налічувала тільки 700 людей. І справді, бій на річці Стугні обернувся для русичів справжньою катастрофою. Частина війська загинула в нерівному бою, а багато хто, серед них і молодий князь Ростислав, потонув під час переправи. Але саме там одержав бойове хрещення Володимир Мономах, якому судитиметься стати грозою степів, полководцем, чиїм ім’ям половці лякатимуть своїх дітей. Князь Володимир за своє життя вчинив близько 80 успішних походів проти половців. Боротьба з кочівниками стала безперечною прерогативою у його зовнішній політиці. Заради відбиття цієї загрози Володимиру вдалося майже неможливе — об’єднати роздроблену Русь. На війні Мономах не боявся імпровізувати, сміливими й несподіваними ходами нав’язуючи супротивнику свою ініціативу. Наприклад, 1095 року біля Переяславля його дружинники одразу форсували річку Трубіж і атакували ворогів, що розгубилися, при цьому «…князь їхній Тугорхан убитий був, і син його, й інші князі половецькі багато хто тут лягли». Саме Володимир переконав інших князів виступити в похід напровесні, 17

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ поки коні степняків не набрали сили. У квітні 1104 року в урочищі Сутень дружини русичів наголову розбили половців. Дивно, але в цій битві «господарі степів» були на диво неповороткими, за словами літописця, «…у їхніх коней наче ноги скуло». У цій битві загинули 20 найзнатніших ханів і серед Володимир Мономах них один з найдосвідченіших і небезпечних — Алтуноп. Багато новаторських ідей реалізував у тому поході київський князь: тут і транспортування піхоти водою (на човнах униз Дніпром до острова Хортиця), і швидкі марші (військо подолало 100 кілометрів за 4 дні), і оточення (блокування) передового загону супротивника (половці після зникнення своїх розвідників наче осліпли й оглухли). Серед інших уроків, які зробив цього дня грізний князь своїм ворогам, був і такий: полонений хан Белдузь пропонував князю за себе величезний викуп, обіцяючи золото, невільниць, коней, верблюдів, проте Мономах сказав йому: «Ти багато разів присягався не воювати, але продовжував розоряти Руську землю. Чому ти не вчив синів своїх і рід свій дотримувати клятви, а все проливав кров християнську? То буде тепер кров твоя на голові твоїй!» Князь Володимир віддавав перевагу насту пальній тактиці, сміливо атакуючи ворогів, що 18

Битви з половцями вторгнулися на Русь. Так, 1107 року він настільки стрімко напав на половців на річці Сулі, що багато хто з них навіть не встиг сісти на коней, а «пустилися бігти пішки». Київський князь був рішуче налаштований назавжди покінчити з половецькою загрозою. Із цією метою він 1111 року організував великий похід у степ. Об’єднане давньоруське військо виступило з Переяслава наприкінці лютого, везучи запаси, спорядження і зброю на сотнях саней. Цього разу було вибрано незвичайний маршрут: русичі непомітно пройшли осторонь основних степових шляхів. Опинившись несподівано для ворога у центрі половецьких кочовищ на Сіверському Дінці, воїни Мономаха оволоділи містами Шарукань і Сургов (останній переможці нещадно спалили). Після цього супротивникам довелося помінятися ролями: тепер русичі, обтяжені здобиччю, поволі відступали до своїх лісів, а половці, навпаки, робили відчайдушні спроби перешкодити їм у цьому. Проте і тут кочівників чекала невдача: лави половецької кінноти просто розбивалися об ешелоновану оборону князя Володимира. Половці довго не могли оговтатися від цієї поразки, монолітність їхніх племен було зруйновано. Поневолені раніше торки і печеніги відкололися від них, з’явившись на уклін до Києва. Частина орд пішла якомога далі від меж Русі — у задонські степи, 40 тисяч кочівників взагалі переселилися до Грузії. У народній пам’яті подвиги Мономаха знайшли своє відображення у билинах, в яких могутні богатирі перемагають Тугарина Змієвича (прообраз Тугорхана) та Ідолище Погане (хана Ітларя). У давньоруських літописах прославляють князя Володимира за те, що він прогнав 19

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ хана Отрака на Кавказ: «Тоді Володимир Мономах пив золотим шоломом Дон, заволодівши всією їхньою землею і загнавши окаянних агарян». Князь Володимир, однак, діяв не лише батогом, але і пряником. Далекоглядний політик, він одружив свого сина Юрія (Долгорукого) із дочкою одного з половецьких ханів. Київський правитель завжди мріяв про мир, і на якийсь час мир справді настав. Після смерті Володимира Мономаха 1125 ро ку його синам Ярополку і Мстиславу ще досить довго вдавалося тримати половців на достатній відстані від кордонів Русі. Але поступово єдність давніх князівств почала давати тріщини. Ослаб лення зовнішньої загрози, як це часто трапляється, призвело до загострення внутрішніх проблем: удільні князі, пригадавши старі образи, почали конфліктувати між собою. При цьому деякі з них кликали собі на допомогу й половців. Знов войовничі кочівники почали бешкетувати на Русі. Особливо в 1180-х роках лютував хан Кончак, якого літописець охарактеризував як «богопротивного, окаянного, безбожного і проклятого». Князеві київському Святославу Всеволодовичу, внуку славного Мономаха, 1184 року вдалося на якийсь час об’єднати більшість князів для спільного походу на половців. 30 липня біля річки Орелі русичі наголову розбили військо хана Кончака, а один із його прибічників — Кобяк — був узятий у полон. Автор «Слова о полку Ігоревім» відзначав: «Святослав… поганого Кобяка з Лукомор’я, як буря, вихопив із самої середини залізних половецьких полків, — і впав Кобяк у місті Києві, у Святославовій темниці…» На початку наступ20

Битви з половцями ного року Кончак рушив на Русь мстити за поразку. Але князі Святослав і Рюрик знов розгромили його на річці Хорол. Здавалося, половці були покарані, принижені й не становили загрози. «Якраз час знову на них напасти», — думали деякі молоді князі, яким не пощастило розділити тріумфу переможців. Серед них був і Ігор Святославич, князь новгород-сіверський. Він сказав своїм воїнам: «А ми що ж, не князі, чи що? Підемо в похід і собі теж слави добудемо!» Військо очолив 34-річний Ігор, із ним пішов його молодший брат Всеволод, 18-річний Святослав Олегович із Рильська, а також 12-річний син Ігоря Володимир. Пізніше до походу приєднався і Буй-Тур Всеволод із Курська. Із молодим завзяттям, проігнорувавши погану призвістку — сонячне затемнення, русичі заглиблювалися у половецькі степи. Вони були впевнені, що гідних супротивників там уже не залишилося. 10 травня 1185 року полки Ігоря побачили перше кипчацьке кочовище, яке без зусиль розгромили. Потоптали вони погані полки половецькі І, розсипавшись стрілами по полю, Помчали красних дівок половецьких, А з ними злото, і паволоки, І дорогі оксамити.

(Переклад В. Свідзінського)

На цьому треба було б і зупинитися, але молоді князі набрали смаку. Наступного ранку на них напав передовий загін половців і почалася справжня битва. Ігор поділив своє військо на шість полків. Попереду йшли легкоозброє21

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ні загони: у центрі — юний Володимир, праворуч — чернігівські ковуї (дружні кочівники), а ліворуч — лучники, набрані з усіх полків. Позаду розташовувалися основні сили: у центрі — сам Ігор Святославич, праворуч — його брат Всеволод, трубчевський князь, і ліворуч — Святослав Олегович. Половецькі вершники стрімко атакували їх і, випустивши хмару стріл, різко повернули назад. Воїни Ігоря почали переслідування і потрапили в класичну пастку: за пагорбом їх чекали основні сили половців. Сказати, що князі розгубилися, означає нічого не сказати. «Це, видно, ми зібрали на себе всю їхню землю: Кончака і Козу Бурновича, Токсобича і Колобича, Єтебича і Тертобича…» — говорили вони. Три дні тривала велика січа на річці Каялі. Незважаючи на героїчний опір, військо русичів було розгромлено, а князь Ігор потрапив у полон. Він не рятувався втечею, як чернігівські ковуї, бо не міг кинути свою піхоту. «Якщо ми побіжимо і врятуємося самі, а чорних людей кинемо, то буде нам гріх від Бога…» — такими були слова князя. Поразка Ігоря знов відкрила кочівникам дорогу на Русь. Перемігши, половці запалали помстою. Хан Кончак говорив: «Підемо на київську сторону, де перебита наша братія і великий князь наш Боняк!» Інший хан, Кза, заперечував йому: «Підемо на Сейм, де залишилися самі дружини й діти, готовий нам там полон зібраний, візьмемо міста без жодних труднощів!» Святославу Всеволодовичу київському насилу вдавалося тепер стримувати їхній натиск. Князі знову повернулися до тактики пасивної оборони. Та все ж час від часу молоді гарячі полководці, подібно Ігорю, на свій страх і ри22

Битви з половцями

Після битви. В. Васнєцов

зик ходили в степ у пошуках ратної слави. Наприклад, 1190 року 17-річний князь Ростислав Рюрикович таємно від усіх вчинив вдалу вилазку проти половців, а за три роки йому вдалося повторити свій успіх. Останні великі походи у половецький степ здійснював князь Роман Мстиславич галицький, про якого писали, що він «кидався на поганих, як лев, лютий був, як рись, винищував їх, як крокодил, проходив їхню землю, як орел, а сміливий був, як тур». Протистояння з половцями для Русі відійшло на задній план на початку ХIII століття через монголо-татарську загрозу, перед лицем якої вчорашні вороги були вимушені об’єднатися.

Битва на річці Калка (1223 р.)

оки Київська Русь змагалася з половецькими ордами на своїх східних межах, у далекій Монголії талановитий лідер-самородок Темучин зумів об’єднати войовничі племена місцевих скотарів. Він підпорядкував своїй залізній волі неприборканих степових воїнів, які тільки й знали, що воювали один з одним, і зумів спрямувати їхню енергію у потрібне річище. Сирота Темучин став верховним ханом (Чингісханом) і головнокомандувачем створеної ним величезної армії, яка ділилася на десятки, сотні, тисячі й десятки тисяч (тьми). У монгольських військах панувала сувора дисципліна, й будь-яка провина каралася смертю. Утікачів з поля битви вбивали; тих, хто недостатньо сміливо бився, — вбивали; того, хто не виручив товариша з полону, — вбивали. Чингісхан запровадив страту за 14 видів злочинів, серед яких були подружня невірність, крадіжка, вбивство людини і навіть вбивство тварини не за звичаєм. Монгольські орди без особливого клопоту подолали Велику Китайську стіну і спустошили Піднебесну імперію. Їхні вершники вогнем і мечем пройшли Південно-Східну, Центральну і Середню Азію. У 1223 році двоє полководців Чингісхана, Джебі й Субедей, пройшовши з військом між Каспійським морем і Уральськими горами, вторглися у половецькі степи. Кипчаки виставили проти них великі сили на чолі зі своїм найкращим полководцем Юрієм Кончаковичем, але програли і відступили до Дніп ра. Тоді верховний половецький хан Котян, тесть галицького князя Мстислава Молодецького, почав благати русичів надати йому вій24

Битва на річці Калка ськову допомогу. Він спокушав щедрими дарами, обіцяв поділитися найціннішим, що у нього є: кіньми, верблюдами, буйволами. Хан волав і до розуму сусідів, кажучи: «Нашу землю нині відняли татари, а вашу завтра візьмуть, захистіть нас; якщо ж не допоможете нам, то ми будемо перебиті нині, а ви — завтра». Князі зібрали із цього приводу велику нараду в Києві. Мстислав Молодецький умовляв усіх відгукнутися на благання нещасних, справедливо розсудивши: «Якщо ми, брати, не допоможемо їм, то вони передадуться татарам, і тоді в них буде ще більше сили». Русичі порадилися й вирішили все ж таки виступити проти нових завойовників. Свою згоду брати участь у цій кампанії дали 15 князів. Слов’янам не було шкода половців, вони погодилися просто із стратегічної точки зору: «Краще прийняти їх (монголів) на чужій землі, ніж на своїй». Людям Чингісхана, як виявилося, також не були чужі стратегічні ходи. Дізнавшись про похід проти них з’єднаного руського війська, монголи прислали до князів своїх послів із такою пропозицією: «…Ми вашої землі не займали, ні міст ваших, ні сіл, на вас не приходили; прийшли ми потуранням Божим на холопів і конюхів наших, на поганих половців, а з вами нам немає війни; якщо половці біжать до вас, то ви бийте їх звідти і добро їхнє собі беріть; чули ми, що вони і вам багато зла роблять, тому і ми їх звідси б’ємо». Несподівано прийом «розділяй і володарюй» не спрацював, русичі вбили послів, ледве дослухавши їхню промову, і рушили далі. Першим переправився на лівий берег Дніпра Мстислав Молодецький з 1000 своїх дружинників і одразу ж знешкодив татарську сторожову 25

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ охорону. Їм навіть вдалося захопити живим одного з ворожих командирів — Гемябека, якого русичі передали на розправу кровожерним половцям. Після першої перемоги всі князі охоче перейшли на лівий берег, але просуватися далі поки не поспішали. Завдяки вдалій розвідці Данила Романовича волинського, привівши із степу багато полонених і захопивши у монголів худобу, армія рушила далі. За вісім днів русько-половецькі сили досягли річки Калка, де на них чекало 30-тисячне військо ворога. У княжому стані не було єдності щодо подальших планів. Мстислав київський зайняв вичікувальну позицію: він хотів укріпити табір на протилежному березі Калки, надавши ініціативу супротивнику. Мстислав Молодецький галицький і молодий Данило волинський, навпаки, рвалися в бій, їх підтримували й половці. Перші легкі перемоги закрутили голови деяким

Битва на річці Калка. Д. Зябкін

Битва на річці Калка полководцям, і ось уранці 31 травня 1223 року галицькі й волинські полки вслід за половцями перейшли мілководу Калку і кинулися на монголів. Війська честолюбного Мстислава Молодецького вже вступили в бій, тоді як полки Олега курського і Мстислава чернігівського тільки переправлялися через річку, а в київському таборі ще навіть не прозвучала команда взятися до зброї. Із самого початку все пішло не так, як планувалося. Половецькі загони, якими керував хан Ярун, несподівано затремтіли, їхній відступ незабаром перетворився на панічну втечу. Вони буквально зім’яли руські полки, що йшли слідом, а монгольські вершники змогли на плечах відступаючих остаточно розладнати лави княжих дружинників. Із цієї миті результат битви був передбачений наперед. Подальші події нагадували різанину. Залишки половців розчинилися в безкрайньому степу, Мстислав Молодецький і поранений у груди Данило волинський втекли до Дніпра. Під час відступу загинули шестеро руських князів, серед яких був і Мстислав чернігівський. Київський правитель Мстислав разом із зятем Андрієм і князем Дубровицьким Олександром так і не вступили в бій, вважаючи його авантюрою. Проте після головної битви їм ще три дні довелося оборонятися в укріпленому таборі на Калці. Але не побудували ще ту фортецю, яку воїни Чингісхана не могли б узяти. Князям запропонували почесну капітуляцію із збереженням життя і зброї. Мстислав згодився: становище його було безвихідним, а монгольські обіцянки вселяли довіру; крім того, і ватажок бродників (своєрідних давніх козаків) Плоскиня, що перейшов на бік переможців, ці27

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ лував хрест і присягався, що з князем і його людьми нічого поганого не трапиться. Але якби кияни могли передбачити подальше, вони, напевно, чинили б опір до останнього. Віроломні кочівники накинулися на беззбройних полонених і порубали всіх шаблями. Зв’язаних же князів монголи поклали на землю і накрили дош ками, на які сіли бенкетувати, святкуючи перемогу. Смерть нещасних була довгою і болісною. Масштаби поразки Русі в цій битві неможливо применшити. З походу, який спочатку уявлявся як легка прогулянка, повернувся тільки кожний десятий воїн. Безліч князів загинула, і, по суті, у країні не залишилося боєздатної армії, готової дати відсіч завойовникам. Переможці ж, незважаючи на повну беззахисність відкритої перед ними країни, того року не пішли на правий берег Дніпра. Дисципліновані Джебі і Субедей добре пам’ятали наказ верховного хана: завойовувати тільки половецькі землі.

Битва за Київ (1240 р.)

1237 році 300-тисячне татаро-монгольське військо повернулося на Русь. Тепер ним керував племінник Чингісхана Бату або, як його прозвали слов’яни, хан Батий. Спочатку загарбники спустошили північно-східні землі, узявши Рязань, Суздаль, Володимир і Ростов. Міста ці спалили, а населення чекала страшна доля: смерть або рабство. У 1239 році Бату-хан відправив велике військо на чолі зі своїм племінником Менгу на південь, аби оволодіти Черніговом. Після нетривалої облоги монголи спалили це велике процвітаюче місто. Допитливий Менгу-хан, скориставшись випадком, вирішив поглянути й на «матір міст руських». З невеликим загоном він підійшов до Києва і довго милувався ним з протилежного берега Дніпра. Монгол був вражений красою і величчю давньоруської столиці й вислав парламентерів до мешканців із пропозицією здатися без бою. Київський князь Михайло велів убити послів і, не чекаючи облоги, втік із міста у напрямку Угорщини. Племінник же Батия, всупереч очікуванням, того разу не покарав киян за віроломство, а просто віддалився разом зі своїми нукерами (воїнами-наїзниками) кудись на північ. Минув рік. Київ формально входив у володіння галицько-волинського князя Данила Романовича, проте він відвідував його рідко, залишивши замість себе воєводу — тисяцького Дмитра. Саме на його плечі лягли всі тягарі оборони міста 1240 року, коли сам Батий з усім військом з’явився до столичного міста. До стін Києва підійшла така сила-силенна, що, за словами літописця, містяни не могли навіть розчу29

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ти один одного через скрип монгольських возів, завивання верблюдів та іржання коней. Цього разу ніякі перемовини вже не велися. Спершу Бату-хан наказав розташувати у нетрях навпроти Лядських воріт стінобійні знаряддя. Щодня й щоночі вони ламали міські стіни і нарешті пробили в них великі проломи. Зав’язалася виснажлива битва всередині укріп лень, а потім і на вулицях Києва. Билися не тільки дружинники, але й ополчення, створене самими містянами. Бої точилися буквально за кожний будинок, втрати серед мирного населення були величезними. Поранення дістав і воєвода Дмитро, який бився як простий воїн. Одного разу вночі, коли монголи, оволодівши всіма зовнішніми міськими укріпленнями, вирішили зробити невеликий перепочинок, мешканці міста звели нові дерев’яні стіни навколо Богородичної церкви. Під час останнього штурму не вижив ніхто, всі захисники загинули під руїнами храму, що обрушився. Після тримісячних боїв, 6 грудня 1240 року, татари повністю оволоділи Києвом, а точніше, тим, що від нього залишилося. Пораненого воєводу Дмитра, який потрапив у полон, Батухан наказав залишити живим і навіть звільнити. Монгольський полководець був вражений його сміливістю, а також героїзмом і доблестю захисників міста, що дісталося йому дуже дорогою ціною.

Битва на Синіх Водах (1362 р.)

ХIV столітті, коли розгромлена і поневолена Київська Русь перебувала під п’ятою татаромонгольських ханів, а в самій Золотій Орді почалися феодальні усобиці, на далекому узбережжі Балтики росло і міцніло молоде Велике князівство Литовське. Об’єднавши розрізнені литовські племена, князі Міндовг, Гедемін, Любарт і Ольгерд ставили за мету максимально розширити межі своїх володінь. У результаті безлічі звитяжних битв литовці протягом сторіччя зуміли захопити білоруські землі, Волинь, крім того, вони вже відчували себе повновладними господарями на лівому, так званому Татарському, березі Дніпра. Молодий і амбітний князь Ольгерд мріяв заволодіти і протилежним — Руським — берегом, де розташовувалося багато міст і сіл. На відміну від лівобережних степів, перетворених монголами на пустелю, тут мешкало досить багато людей, з яких можна було брати данину. Ординці досить байдуже сприймали активність литовців, поки воїни Ольгерда не вторглися на Правобережну Україну. Попри свої внутрішні конфлікти, татари не бажали втрачати цей ласий шматок, до того ж, як їм здавалося, настав час провчити нахабних мешканців півночі. Заради своїх «українських» планів Ольгердові довелося навіть помиритися зі своїми одвічними ворогами — хрестоносцями, що дало можливість зібрати доволі велике військо. Разом із князем у похід рушили чотири його племінники: Олександр, Костянтин, Юрій і Федір Корятовичі. До литовців повсюдно приєднувалися й утомлені татарським свавіллям українські князі. 31

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ Місцеве населення взагалі розглядало нових завойовників як менше зло: литовців було відносно мало і без русичів вони не виглядали такими могутніми. Крім того, нові «гості» переймали у місцевих мешканців буквально все: православну віру, мову, закони, політичну систему, військове мистецтво і були налаштовані дуже толерантно, керуючись принципом: «Старого не міняємо, нового не запроваджуємо». Як не дивно, але саме українці й білоруси становили основну частину армії Ольгерда. Восени 1362 року, пройшовши Черкаси і Канів, литовці нарешті побачили татарське військо. Біля річки Сині Води (зараз річка Синюха на Кіровоградщині) стояло військо «повелителів Подолії», трьох братів — ханів Кутлубаха, Качибея-Керея і Дімейтра (у багатьох джерелах останнього називають просто Дмитро). Татарських воїнів було удвічі менше, ніж людей Ольгерда, — приблизно 10 тисяч проти 25 тисяч, але вони за звичкою вважали себе господарями становища і не збиралися упускати ініціативу. Їхня кіннота з дикими криками першою кинулася в атаку, збираючись охопити супротивника з флангів, засипаючи його при цьому великою кількістю стріл. Якби литовці й русичі, як раніше, вишикувалися в одну лінію, то не змогли б уникнути великих втрат. Проте талановитий Ольгерд поставив свої полки півмісяцем, із розрахунком, що кожний із них буде прикритий тим, що стоїть позаду. Таким чином, литовцям не тільки вдалося уникнути оточення і сплутати плани супротивника, але й заподіяти татарам значних втрат. Після того, як улюблений маневр ординців не вдався, їм нічого не залишалося, як тільки атакувати ворога 32

Битва на Синіх Водах в лоб. У даній ситуації така тактика була явно програшною. Литовці, вдягнені у важку зброю, зустріли легку татарську кінноту спочатку стрілами з арбалетів, а потім і довгими списами. Розгублених вершників уміло стягували з коней за допомогою великих гаків і вже на землі безжально добивали. Довершила ж повний розгром татарського війська важка литовська кіннота, яка змусила кинутися навтьоки залишки деморалізованих нащадків Чингісхана. На полі битви залишилося лежати багато тисяч недавніх господарів України, серед яких були і славетні у минулому воїни — Кутлубах, Качибей-Керей і Дімейтр. Битва на Синіх Водах, що відбулася знач но раніше від знаменитої Куліковської битви (1385 р.), істотно підірвала позиції Золотої Орди на давньоруських землях. Багате Поділля, а разом з ним і вся Україна з містом Києвом, були назавжди втрачені для татарських ханів, а Ольгерд і його наступник Вітовт почали зводити свої фортеці вже на берегах Чорного моря.

Повстання С. Наливайка (1594—1596 рр.)

ин ремісника з галицького містечка Гусятина Северин Наливайко (?—1597) пройшов шлях від простого гайдука в надвірній корогві князя Острозького до прославленого козацького отамана, якому вдалося налякати всю Річ Посполиту. Його життя справді сповнене таємниць і загадок. Спочатку він чесно служив при дворі найбагатшого магната України і навіть зробив там непогану кар’єру, ставши сотником. У складі особистих військ Костянтина Острозького Северин навіть узяв участь у розгромі козацької повстанської армії Кшиштофа Косинського. Потім Наливайко дізнався, що в рідному Гусятині місцевий пан Калиновський піддав екзекуції його рідного батька — «полатав без жодної причини йому ребра і тим самим світу позбавив». Із цієї миті розійшлися шляхи українця зі шляхтою — він вирішив присвятити себе помсті. У 1594 році Наливайко приїхав на Січ, де його привітно прийняли запорожці як рівного серед рівних. Досвідчений воїн швидко заслужив пошану суворої братії, і незабаром на чолі тритисячного загону вирушив на кордон із Молдовою, щоб запобігти черговому татарському набігу в Річ Посполиту. Пізніше до нього приєдналася і решта запорозького воїнства на чолі з кошовим отаманом Григорієм Лободою. До Молдови вторглися 12 тисяч козаків, розгромили її армію і взяли столицю — місто Ясси, проте незабаром вимушені були повернутися за наказом польського уряду. Наливайківські козаки розташувалися у Брацлаві, а запорожці Лободи — у фортеці Бар; при цьому і ті й інші все необхідне відбирали в місцевого населення. Незадо34

Повстання С. Наливайка волена поборами шляхта намагалася опиратися свавіллю, але була перебита низовиками. Козаки почувалися повновладними господарями цих земель, вони навіть ігнорували вимоги короля, який закликав їх покинути Поділля. На початку наступного року козаки все-таки пішли з цього краю у пошуках нових благодатних місць: Лобода з товаришами — грабувати Молдову, а Наливайко з 1000 бійців — захищати Угорщину від кримських татар, допомагаючи ерцгерцогу Максиміліану. Проте незабаром запорожці були змушені повернутися до України: Лобода під тиском поляків, а Наливайко на вимогу угорців, котрі, як виявилося, не потребували такого захисника. Вольниця продовжилася вже на Батьківщині. Скориставшись відсутністю в країні коронного війська, запорожці з кошовим отаманом вирушили на Київщину обдирати місцеву шляхту, а Северин підійшов до Луцька, вимагаючи викуп у єпископа Кирила Терлецького. Уніат вивіз гроші, але козаки все одно ввійшли до міста й одержали данину з торговців, які з’їхалися на місцевий ярмарок. Із Волині низовики відправилися до Білорусі, де взяли Слуцьк і Могилів (в останньому вони спалили 500 шляхетських будинків). Зіткнувшись із литовським військом на Буйницькому полі, Наливайко із втратами був змушений відступити до України. Тим часом польське коронне військо закінчило свою кампанію в Молдову і за наказом короля Сигізмунда виступило проти козаків. Три тисячі досвідчених польських воїнів очолював талановитий полководець Станіслав Жолкевський. Наливайко спробував домовитися про мир і навіть обіцяв припинити повстання, Жол35

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ кевський висунув ряд умов, але насправді обидва просто відтягували час: козацький отаман хотів з’єднатися з Лободою, а польський полководець планував перешкодити йому в цьому. У березні 1596 року Наливайко здійснив свій план, зустрівшись із рештою запорожців біля Білої Церкви. Дорогою Северин утопив майже всі гармати, але це для нього не мало жодних негативних наслідків: низовики вирішили покарати не його, а Лободу, якого усунули з поста кошового отамана. 23—24 березня 1596 року відбулася битва під Гострим Каменем неподалік від Трипілля, в якій поляків супроводжував успіх. Наливайко був поранений у бою, а новому кошовому Матвію Шаулі гарматним ядром відірвало руку. Козаки з великими втратами переправилися на лівий берег Дніпра, але деякий час по тому знов були оточені польським військом біля Лубен в урочищі Солониці. Запорожці звели добре укріп лений табір, у якому зуміли протриматися два тижні. Весь цей час вони голодували, економили воду, крім того, страшна спека стала причиною багатьох хвороб. Внаслідок цього серед козаків почався розлад. Під час однієї із бійок був убитий ЛоПам’ятник бода. Сьомого червня Северину Наливайку 36

Повстання С. Наливайка 1596 року Жолкевський запропонував козакам видати йому Наливайка, обіцяючи іншим свободу, і запорожці так і зробили. Проте й самі не врятувалися: у табір увірвалися польські солдати і влаштували там дику різанину. Северина Наливайка разом з іншими ватажками повстання відправили до Варшави, де всіх стратили одразу, а його ще 10 місяців протримали у в’язниці. Лише 7 квітня 1597 року його четвертували на головній площі польської столиці. Про страшну смерть лідера козацького повстання ще довго говорили, різні чутки ходили в Україні: ніби випекли його в мідному бику або всадовили верхи на розпеченого залізного коня і наділи на голову розпечену корону з написом: «Хотів царювати — царюй».

Битва під Хотином (1620 р.)

вересні 1620 року в битві під Цецорою (неподалік від Могилева-на-Дністрі) 60-тисячне турецьке військо під керівництвом Іскандерпаші наголову розгромило 10-тисячну польську армію на чолі з коронним гетьманом Станіславом Жолкевським. Голова «героя московських воєн», піднята на списі, декілька днів «прикрашала» шатро турецького командувача, після чого страшний трофей відвезли до Стамбула султанові Великої Порти. У Цецорській битві загинув і козацький сотник Михайло Хмельницький, а його син Богдан потрапив у полон. Після такого тріумфу імперія Османа планувала ввести свої війська на територію беззахисної Польщі. Шляхетська Річ Посполита в ті роки перебувала в дуже важкому становищі. Окрім втрати коронного війська, в країні було безліч інших проблем: міжнародна ізоляція (ворожі відносини зі Швецією, Московським царством і Семиграддям), конфлікти з козацтвом, міжконфесійна напруженість. Єдиний союзник польського короля — австрійський імператор Фердинанд — категорично відмовив йому у військовій допомозі і навіть заборонив набирати найманців на своїх територіях. Папа Римський Григорій XV обмежився тільки висловлюванням співчуття й обіцянкою допомогти фінансово. Польський монарх Сигізмунд III звертався за підмогою навіть до англійського короля, але безрезультатно. Польським панам для гідної оборони довелося мобілізувати всі наявні сили. Сейм, що зібрався 20 листопада 1620 року, вирішив запровадити нові податки, на кошти від яких з’явилася можливість набрати 60-тисячне вій38

Битва під Хотином сько. На чолі армії мав стати литовський гетьман Ян Кароль Ходкевич, прославлений полководець і переможець шведів. Польське військо збиралося дуже поволі, йому бракувало гармат, до того ж велика частина шляхтичів була кавалеристами, а в умовах оборони більше цінувалася піхота. Перебуваючи у безвихідному становищі, король мусив звернутися по допомогу до запорожців. 15 червня 1621 року в урочищі Суха Діброва відбулася загальна козацька рада, на якій товариство вирішило виступити на допомогу своєму монарху. Встати стіною проти бусурманів закликали козаків і представники православного духівництва, яких на раді було понад 300 людей. Запорозький гетьман Яцько Бородавка, виступаючи перед тими, хто зібрався, заявив: «Перед Військом Запорозьким тремтить польська земля, турецька земля і весь ворожий світ». Сорок тисяч козаків одержали у вигляді авансу 20 тисяч злотих і виступили на з’єднання з польським військом, дорогою забираючи в панських маєтках рушниці, порох і гармати. Як посол від Війська Запорозького до Варшави поїхав полковник Петро Конашевич-Сагайдачний, щоб засвідчити відданість низового лицарства загальній справі. 29 квітня 1621 року молодий і войовничий султан Осман II виступив із величезним військом із Стамбула. Дорогою до нього приєднувалися війська з європейських провінцій імперії і васальних Молдови, Волощини та Криму. Запорожці переправилися через Дністер на територію Молдови майже на місяць раніше за поляків. Поки козаки вели локальні бої з передовими загонами татар і турків, 16 серпня 39

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ 1621 року армія Ходкевича підійшла до Хотина і стала біля нього укріпленим табором, очікуючи підходу союзників-запорожців. Із поляками був і Сагайдачний, якому литовський гетьман доручив виїхати назустріч козацькому війську. Саме в цій небезпечній експедиції він потрапив у засідку і був поранений татарською стрілою. У цей час запорожці на чолі з гетьманом Бородавкою, подолавши 100 кілометрів за 5 днів, спішним маршем наближалися до польського табору. Дорогою вони провели раду, обвинуватили свого ватажка в тому, що той мало не занапастив усе військо, і усунули його. Замість позбавленого влади Бородавки гетьманом вибрали Петра Конашевича-Сагайдачного, якому, незважаючи на поранення, вдалося дістатися до своїх. Саме йому довелося виводити козаків з-під удару турецьких військ, готових обрушитися на відступаючого супротивника ще на марші. Нерідко відстань між українцями і турками скорочувалася лише до двох миль, ситуація здавалася критичною, але козаків виручав військовий талант Петра Сагайдачного. Першого вересня 1621 року гетьман привів у польський табір 41 520 козаків, яких там зустріли дуже урочисто, як дорогих і довгоочікуваних союзників. Польсько-литовська армія налічувала без малого 60 тисяч людей. Другого вересня до Хотина підступили полчища Османа II, що привів із собою близько 200 тисяч воїнів (75 тисяч становили власне турки, ще близько 30 тисяч — араби, решта були татарами, курдами, боснійцями, хорватами, сербами, албанцями, греками, волохами, молдаванами, болгарами). Вороже військо мало 260 гармат і навіть чотири бойові слони. 40

Битва під Хотином Польський військовий табір виявився достатньо великим і добре укріпленим. Він простягнувся від стін Хотинської фортеці до берегів Дністра. Обороною правого флангу командував польний гетьман (заступник коронного гетьмана) Любомирський, у центрі стояли наймані німецькі й угорські загони, посилені військами польського короля Владислава, на лівому ж фланзі перебували литовці й білоруси на чолі із самим Ходкевичем. Якраз перед ним і зайняли свої позиції запорожці Сагайдачного. Якщо у поляків був час добре зміцнитися, то козаки до початку бою встигли виставити перед собою як захист лише два ряди возів, навантажених піском. Уже потім, під час облоги, вони викопали численні шанці (окоп із високим насипом, зміцненим деревом), рови, редути й навіть вовчі ями (ями з колами). Польські вали захищали 28 гармат, тоді як козацькі — тільки 23. Другого вересня 1621 року союзники побачили голову гігантської турецької армії, колона якої розтягнулася майже на 150 кілометрів. Це був 20-тисячний загін елітної кінноти — спагів із Румелії й Анатолії. Просто з маршу вони атакували козацький табір, що мав незахищений вигляд. У цьому й полягала головна помилка самовпевнених османів, яку вони протягом місяця вперто повторювали ще неодноразово — не можна було в лоб штурмувати запорозькі війська, де кожен мав по декілька рушниць. Такого щільного рушничного вогню впритул не могла витримати жодна кіннота у світі, навіть найпідготовленіша. Хвалені спаги і татари, що підтримали їх в атаці, не раз кидалися на козацькі укріплення, але завжди без41

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ результатно. До кінця дня українці перейшли в рішучу контратаку, зумівши відкинути супротивника далеко від своїх укріплень. Нападники того дня втратили до 800 людей убитими, а козакам дісталися багаті трофеї, серед яких і декілька прапорів. Гетьмани Ходкевич і Сагайдачний хотіли першої ж ночі вдарити по турках, змусивши їхні передові загони кинутися навтьоки. Вони не бажали доводити справу до затяжної облоги, боячись голоду у військах. Але проти рішучих дій виступали польські комісари, що перебували в таборі. Ці сановні представники короля небезпідставно побоювалися нової поразки, розуміючи, що ставки дуже високі (у разі невдачі Річ Посполита вже не змогла б зібрати такої великої армії). У результаті тимчасову перевагу союзників так і не було використано, а на ранок наступного дня весь простір навкруги польсько-українського табору вкрили білі шатра — це підійшла основна частина війська Османа II. На штурм запорозького табору, що розташовувався найближче до нападників, рушило 8 тисяч яничарів і 3 тисячі спагів із султанської гвардії. Вони тричі накочувалися на козацькі укріплення, щоразу дістаючи жорстку відсіч. Українців дуже підтримували щільним вогнем німецькі піхотинці ротмістра Вейхера із центральних бастіонів польського табору. В одній із контратак сміливі низовики зуміли захопити у турків 4 легких гармати. Четвертого вересня, коли до Хотинського поля підійшла основна частина турецьких військ, почався великий штурм усіх флангів польсько-українського табору. По ньому впродовж двох годин стріляла артилерія султана 42

Битва під Хотином (всього було випущено понад 2000 ядер), а потім турки кинулися в атаку. Весь день тривав кривавий бій, під час якого союзники продемонстрували прекрасну взаємодію і взаємовиручку. Ворог на жодній ділянці не зміг подолати захисний вал. А вночі козаки під керівництвом Сагайдачного вчинили сміливу вилазку в турецький табір, перебили багато ворогів, захопили в полон кількох воєначальників, здійнявши там справжню паніку. Це був дуже важкий нічний бій, у якому запорожці втратили близько 800 людей загиблими, але у турецьких солдатів після нього помітно зменшилося самовпевненості. Османи виявилися настільки вражені тим, що відбулося, що на ранок навіть запропонували укласти дводенне перемир’я. А Сагайдачний ще раз переконався, що активна оборона — найкращий спосіб ведення війни із супротивником, що має чисельну перевагу. У ході Хотинської битви, яка тривала більше місяця, козаки провели декілька вдалих нічних рейдів: вони потайки форсували Дністер і нападали на татар, що стояли на іншому березі, іноді силами до 10 тисяч людей по-пластунськи дуже близько діставалися до турецьких окопів і несподівано відкривали по них вогонь. Козацький гетьман ніколи не повторювався, не даючи можливості туркам передбачити свої дії. Після перемир’я, 7 вересня, Осман II кинув величезні сили на польські укріплення. Ціною колосальних зусиль Ходкевичу вдалося утримати всі позиції. Запорозький табір цього дня тільки обстрілювали з гармат (150 знарядь били по ньому одночасно). Зазнавши і цього дня невдачі, турки перейшли до облогової тактики. Табір союзників повністю оточили, а єдину дорогу до 43

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ нього з Кам’янця-Подільського контролювали татарські загони. Виснажлива війна тривала понад чотири тижні. Весь цей час не припинялися артилерійський обстріл, штурми, контратаки й вилазки. Після хвороби, 24 вересня, помер коронний гетьман Ходкевич, його наступником став польний гетьман Любомирський. Саме під його керівництвом союзникам вдалося відбити три дуже могутніх штурми 25 і 28 вересня, а також 5 жовтня. Під час останнього бою група запорожців переправилася на інший берег Дністра і захопила турецьку батарею, яка обстрілювала їхній табір. Виснажені сорокаденними боями, обидві армії потерпали ще й від голоду: ціни на хліб у військах збільшилися в 60 разів порівняно з довоєнними. Султан обурювався, він уже почав страчувати своїх генералів. З кожним днем дедалі важче було піднімати турків в атаки. Не чекаючи ганебного розгрому, Осман II вирішив зберегти лице і укласти з ворогами більш-менш прийнятний для себе мирний договір. Польські дипломати зраділи цьому, їх повністю влаштовувало те, що під час перемовин не зачіпалася тема територіальних поступок. Турки вимагали заборонити козакам нападати на їхні володіння і скоротити реєстр до 3000 людей: це означало, що 85 відсотків запорожців, що брали участь у битві, мали повернутися до статусу кріпосних селян. Річ Посполита зобов’язалася платити щороку данину кримському ханові у вигляді всіляких подарунків. Шляхтичі пишалися тим, що їм вдалося ухилитися від сплати данини самому султану: справа обмежилася лише підношенням єдиноразових подарунків «Синові неба». З 10 до 13 жовтня 1621 року оби44

Битва під Хотином дві ворожі армії залишали поле бою, при цьому кожна вважала себе переможцем. Поляки в ході війни втратили 5000 чоловік, козаки — 6500, втрати ж турецької армії важко точно назвати; зазвичай їх заведено перебільшувати. Але очевидно, що на Хотинському полі знайшли свій останній притулок багато тисяч вої- П. Конашевич-Сагайдачний нів Великої Порти. У цій кровопролитній битві козацька піхота Сагайдачного не тільки врятувала Польщу від поневолення, але й здобула собі немеркнучу славу. Численні європейські спостерігачі, що перебували під час боїв у християнському таборі, були вражені стійкістю й сміливістю українських воїнів. Сам король Владислав на знак захоплення підніс запорозькому гетьману золотий меч. Але, на нещастя, цей тріумф став останнім у житті великого полководця: менш ніж за рік Сагайдачний помер від рани, одержаної ним під Хотином.

Бій під Кумейками (1637 р.)

літку 1637 року в Україні спалахнуло чергове повстання запорожців проти польскошляхетської влади. Тепер на чолі козаків став гетьман Павло Бут, прозваний Павлюком. Перш ніж виступити з Січі, отаман послав уперед декілька повстанських полків (3 тисячі людей) під керівництвом двох досвідчених командирів — Коропа Скидана і Семена Бихівця. Цих сил було вочевидь замало, щоб узяти під свій контроль більш-менш значну територію на Правобережній Україні. Цим стратегічним прорахунком не забарився скористатися супротивник: коронне військо на чолі з польним гетьманом Миколою Потоцьким дуже швидко зайняло всі ключові українські замки, змусивши запорожців відступити. Водночас у козацькому таборі почалися усобиці, опозиція із числа старшини висловила недовіру отаманам. Унаслідок наростаючого тиску як ззовні, так і зсередини Скидану довелося спішно відвести свої полки від Корсуня, де вони раніше розташовувалися, в безпечну місцевість — ближче до Дикого поля. Польська армія в грудні 1637 року стала на лінії Богуслав — Корсунь, заступивши повстанцям шлях із південних степів до України, а також відрізавши від Павлюка лівобережні козацькі ватаги отамана Кизима. Потоцький розташував основну частину свого війська біля села Кумейки, що знаходилося між річкою Рось і селом Мошни, де зупинилися козаки Скидана. 15 грудня 1637 року до них приєдналися й основ ні сили повстанців на чолі з самим Павлюком. Бій почався наступного дня за ініціативою польської сторони: загін коронного стражника 46

Бій під Кумейками Самуїла Лаща атакував козацьке військо, виманюючи його на зручне для себе поле під Кумейками. Потоцький наперед зайняв там усі вигідні позиції, грамотно розставивши солдатів і гармати. Перед коронним військом тягнулася заболочена рівнина, куди Лащ і мав привести козаків. Запорожці піддалися на хитрощі: Павло Бут наказав переслідувати відступаючу шляхту, рухаючись під прикриттям возів. Величезний козацький табір, оточений по периметру шістьма рядами важких возів, незабаром з’явився на полі під Кумейками. Проте, побачивши польське військо, яке вишикувалося в десять рядів і приготувалося до битви, запорозький гетьман не зважився продовжувати наступ. Тим паче, що болота, які лежали на шляху в козаків, незважаючи на зимовий час, ще не встигли як слід замерзнути. Павлюк ухвалив рішення обійти це широке поле й наказав повернути вози, почавши рух у напрямку до Кумейок. Це була фатальна помилка: розвернувшись, козаки підставили незахищений гарматами фланг під вогонь поляків. Крім того, повсталим дуже заважав дим від підпаленого села Кумейки (хто його підпа-

Козацьке військо у поході

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ лив: поляки, козаки або охочі допомогти запорожцям селяни — дотепер залишається великою загадкою). Стріляючи буквально навмання, армія Павлюка обійшла болотисту місцевість і одразу ж наразилася на атаку польської піхоти. На відбиття її козацькому гетьману довелося кинути найкращі свої сили, які ледве зуміли зупинити нападників. Але в розпалі кровопролитного бою по козацькому табору з іншого боку вдарили польські драгуни. Кавалеристам вдалося підійти впритул до возів і підпалити деякі з них. Коли ж вогонь перекинувся на вози, завантажені порохом, становище запорожців стало катастрофічним. Могутній вибух розкидав вози, і в пролом, що утворився, тут же кинулися солдати Потоцького. Бій усередині табору тривав до вечора. Вважаючи, що битву остаточно програно, Бут, Скидан і частина старшини покинули приречений табір і поспішно відступили на південь — у степи. Отаман Дмитро Гуня, який залишився їх заміщати, не піддався паніці й зумів організувати ефективну оборону: до ночі поляки відступили з козацького табору. Битва 16 грудня 1637 року всім запам’яталася своєю надзвичайною запек лістю і напруженістю: за цей день тільки козаки випустили по ворогу близько 50 тисяч куль. Повстанці втратили убитими близько 6 тисяч чоловік, серед яких налічувалося понад 1500 реєстрових козаків. Втрати коронного війська були значно меншими — приблизно 2000 бійців загинули або дістали поранення. Миколі Потоцькому все ж таки не вдалося повністю знищити козацьке військо. Отаман Гуня зумів за ніч відновити порядок у таборі і на ранок 17 грудня почав відступ. Поль48

Бій під Кумейками ний гетьман вирішив його не переслідувати, він послав услід за повстанцями, що відходили, лише один полк, який мав довести їх до кордону з Диким Полем. Тим часом основна частина польської армії поспішно виступила у напрямку до Черкас, які захопив і наказав підпалити Павлюк. На допомогу гетьманові, який утік, прийшли козацькі загони з Лівобережної України, і тепер він був готовий помститися за поразку під Кумейками. Дізнавшись про наближення коронного війська, Павлюк відступив у Боровиці і приготувався до оборони. 20 грудня 1637 року Потоцький з армією підійшов до Боровиць і почав обстрілювати козацький табір із гармат. Тривалої облоги не вийшло: незабаром запорозький гетьман опинився в полоні у поляків. За однією з версій, Павлюка видали ворогові самі козаки, бажаючи за його голову купити собі прощення. За іншими даними, отамана на переговори обманом заманив підступний Потоцький, який тут же розпорядився закути його в ланцюги і доправити до Варшави. Таким чином, повстання 1637 року було жорсто ко придушене, а його вождів на чолі з Павлом Бутом піддано тортурам і страчено в польській столиці.

Битва на Жовтих Водах (квітень-травень 1648 р.)

ожна багато говорити про значення цієї битви: вона ознаменувала початок національновизвольної революції українського народу, що змінила зрештою всю карту Східної Європи; стала славною сторінкою в історії української зброї; поклала початок відтворенню української державності у вигляді козацької республіки. Але, головне, саме на Жовтих Водах усьому світові було явлено військовий геній запорозького гетьмана Богдана Хмельницького. Почнемо з того, що ситуація зовсім не була сприятливою для запорозьких козаків. Після ординації 1638 року їх позбавили не тільки гармат і клейнодів (символи війська і гетьманської влади), але й упевненості у власних силах. На Січі разом із польським гарнізоном поселився і смуток, низка принизливих поразок у всіх попередніх повстаннях не могла не позначитися на бойовому дусі низового братства. У той же час переможці стали повновладними господарями в Україні: вище за Січ на Дніпрі було зведено добре укріплену фортецю Кодак, яку охороняли німецькі найманці, польське коронне військо мешкало в містах і містечках, що межували із Диким полем, магнати під захистом приватних армій володарювали у своїх латифундіях, шляхта скуповувала за безцінь найкращі землі разом із селянами. І всі вони були впевнені, що з козацькою вольницею покінчено навіки, а коронний гетьман Микола Потоцький міцно замкнув січовиків за дніпровськими порогами, геть від охотивши їх бунтувати проти законної влади. Відродити козацьку славу міг тільки неабиякий лідер, яким і став новий гетьман Богдан 50

Битва на Жовтих Водах Хмельницький. Чигиринський сотник пройшов прекрасну військову школу, він брав участь у козацьких повстаннях, походах на Крим і Туреччину, навіть, можливо, — в європейських війнах на території Франції й Іспанії. Він чудово поєднував у собі рідкісні таланти тактика, стратега і природженого організатора. Богдан добре розумів, що у нього є лише один шанс — перемогти або померти, тому дуже серйозно поставився до підготовки майбутньої операції, заручившись підтримкою кримського хана Іслам-Гірея і лідерів реєстрового козацтва. Запорожці в березні 1648 року розгромили польський гарнізон на Січі, що було рівносильне оголошенню нової війни. Тепер шляху назад не було, і обидві армії почали готуватися до неминучого зіткнення. Спочатку Хмельницький мав під своїм керівництвом 6 тисяч запорожців і 2—3 тисячі татар перекопського мурзи Тугай-бея. Їм протистояли 16 тисяч солдатів коронного війська і реєстрових козаків, вірних польському королю. До того ж Потоцький розраховував ще й на магнатські приватні армії (лише у князя Єремії Вишневецького вона налічувала понад 6 тисяч людей). Оптимізм запорозького гетьмана ґрунтувався на впевненості, що етнічні українці, яких в армії супротивника була більшість, обов’язково перейдуть на сторону повстанців. Проаналізувавши невдалий досвід минулих повстань, Хмельницький вирішив у жодному випадку не вдаватися на початковому етапі війни до оборонної тактики, вибравши наступальну. Потоцький, навпаки, був упевнений, що козаки і на цей раз сховаються за возами і відстрілюватимуться, тому не поспішав, спокійно зби51

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ раючи з усієї України війська. Щоб блокувати їх на Січі, польський командувач вислав уперед тритисячний загін солдатів, посилений шістьма полками козаків-реєстровців. Керував передовими силами 26-річний син коронного гетьмана Стефан. План старого Потоцького був по суті не такий уже поганий: він припускав, що 4 козацькі полки спустяться на човнах Дніпром і блокують повсталу Січ, відрізавши її від річки. Якщо ж запорожці спробують прорватися, то пастку закриють польські корогви молодого пана Стефана і два полки реєстровців під керівництвом комісара Шемберга, що підійшли суходолом. Передовий загін мав головне завдання: оточити бунтівників і чекати підходу основних сил на чолі з самим коронним гетьманом. Розрахунок ґрунтувався на тому, що Хмельницький так і сидітиме за стінами укріпленого табору, чекаючи на ворогів, а той всупереч усім очікуванням теж вирішив наступати. Уранці 18 квітня 1648 року неподалік від урочища Княжі Байраки татарський розвідзагон вирізав бойовий дозор Стефана Потоцького. Після кількох невдалих спроб здолати ординців значнішими силами юний полководець зрозумів, що має справу не з окремою групою, а з передовими силами всього ворожого війська. Ухваливши рішення негайно зайняти оборону, поляки спішно почали зводити укріплений табір біля річки Жовті Води, серед озерець і боліт. Первинний план дій розвалювався на очах, тепер уже не йшлося про оточення запорожців — шляхтичам потрібно було рятувати власні життя. Перший штурм, який відбувся 21 квітня, поляки успішно відбили, захопивши навіть у козаків одну невелику гармату. Молодий Сте52

Битва на Жовтих Водах фан почувався впевнено, оскільки чекав швидкого підходу дніпровської флотилії і військ свого батька. Хмельницький же, навпаки, дедалі більше нервувався, йому не подобалося становище, що склалося. Запорожці не могли собі дозволити довго оточувати польський табір, тим більше не мали впевненості, що реєстровці обов’язково перейдуть на їхній бік. Проте агенти Хмельницького в середовищі реєстрових козаків відмінно попрацювали, і 2 травня 1648 року чотири полки, піднявши повстання, прийшли на допомогу запорожцям. Вони промарширували повз обложений польський табір і на очах у здивованих таким віроломством шляхтичів вітали козацького гетьмана залпами мушкетів у повітря. Наступного дня реєстровці Переяславського і Білоцерківського полків також залишили Стефана Потоцького і приєдналися до повстанців. Тепер козацькотатарське військо досягло чисельності 15 тисяч бійців проти 2,5 тисячі оточених поляків. Коронний гетьман Микола Потоцький довго відмовлявся вірити у зраду реєстровців, коли ж усе стало очевидно, дуже довго збирав війська і зволікав із рішучими діями. У ньому боролися батьківські почуття і обов’язок полководця: з одного боку, польський воєвода не міг кинути сина, а з іншого — йти у степ з 7 тисячами солдатів означало приректи на загибель залишки своєї армії. Стефан Потоцький, що перебував у безвихідному становищі, вимушено пішов на мирні переговори з Хмельницьким. Він згодився віддати козакам усі гармати (порох для них все одно закінчився) в обмін на вихід з оточення. Але Тугай-бей рішуче заперечував проти 53

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ перемир’я і змусив запорозького гетьмана продовжити атаки. Уночі 5 травня 1648 року обложені зробили спробу прорватися під захистом возів: їм вдалося подолати дві милі, безупинно відбиваючись від татар. Коли рухомий польський табір досяг урочища Княжі Байраки, на нього зусібіч накинулися козаки, які й завершили повний розгром загону Стефана Потоцького. Сам юний полководець, як і багато його солдатів, загинув у бою, а голову комісара Шемберга торжествуючі реєстровці ще довго носили на списі. Нечисленні полонені дісталися татарам. Серед них був майбутній гетьман України Іван Виговський (Хмельницький викупив його, обмінявши на коня), а також Стефан Чарнецький, якому в недалекому майбутньому ще належить розгромити величезну шведську армію. Такою була перша перемога Богдана Хмельницького, що приголомшила всіх не тільки в Україні, але й далеко за її межами. Козаки, що повірили нарешті у свої сили, тепер були готові йти за «Батьком Хмелем» і у вогонь, і у воду. Польське володарювання в українських землях поступово добігло кінця.

Битва під Корсунем (травень 1648 р.)

державши звістку про розгром передового війська і загибель свого сина, коронний гетьман Микола Потоцький вирішив терміново відступати в глиб України для з’єднання з шеститисячним загоном князя Єремії Вишневецького. Коронна армія рухалася у напрямку до Білої Церкви — подалі від небезпечної межі з Диким Полем, там Потоцький планував дочекатися підкріплення. Виходити проти повстанців Богдана Хмельницького і татар Тугай-бея лише з 7 тисячами солдатів польський полководець вважав безумством. А українська армія тим часом росла щодня: її ряди постійно поповнювалися за рахунок нових загонів повсталих селян. Козацький гетьман посилав поперед себе мобільні загони, щоб знищити всі пороми і переправи через Дніпро і не дати можливості Вишневецькому переправитися на Правобережжя. Проте і грізний магнат після катастрофи під Жовтими Водами не поспішав допомагати Потоцькому (можливо, князь бажав тим самим досадити коронному гетьману). В усякому разі дії польських військ цієї важкої для них години вирізнялися неузгодженістю й необміркованістю. 11 травня 1648 року коронна армія перейшла річку Рось і зупинилася за Корсунем. Потоцький думав, що їм вдалося значно відірватися від переслідувачів, проте вже за три дні йому доповіли про появу татарської кінноти, яка прийшла замість очікуваних корогов Вишневецького. Це означало одне — воювати доведеться зараз, причому розраховуючи лише на власні сили. У безсилій люті полководець наказав підпалити місто Корсунь, щоб хоч ненадовго затримати насту55

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ паючих ворогів. Тим часом запорожці під проводом полковника Максима Кривоноса вже діяли за спиною у поляків. Увечері 14 травня вони спробували відігнати від шляхетського табору коней, що паслися поряд із ним. У разі успіху цієї експедиції Потоцький міг одразу втратити всю свою кавалерію. Але, на щастя для коронного гетьмана, цей план провалився. Отямившись від розгубленості перших годин, поляки досить швидко звели польові укріплення і встановили на них усі свої 12 гармат. Польний гетьман Мартин Калиновський умовляв Миколу Потоцького не чекати, а негайно атакувати супротивника, але той ніяк не міг зважитися на рішучі дії. Керуючись помилковими розвідданими (наприклад, що татар прийшло не 2, а 47 тисяч), воєначальник не бажав даремно ризикувати своїми людьми. Більше того, Потоцький визнав за необхідне організовано відступити під прикриттям важких возів. Уже до ранку 15 травня польський мобільний табір був готовий висуватися у напрямку до міста Богуслав. Він мав вигляд величезного прямокутника, кожна сторона якого складалася з восьми лав скріплених між собою возів, запряжених волами. Кавалерія розташовувалася в центрі табору, а піхота — по його периметру, при цьому озброєні мушкетами солдати мали безупинно обстрілювати насідаючого супротивника. У разі захоплення зовнішнього ряду возів стрільці організовано відходили на наступний рубіж оборони. Саме таким чином Потоцький і планував вийти з оточення, досягнувши найближчих крупних фортець із сильними гарнізонами. Проте і Богдан Хмельницький чудово розгадав маневр коронного гетьмана, крім того, йому 56

Битва під Корсунем був відомий маршрут, яким попрямує польський табір. Козацький гетьман із легким серцем розпорядився безперешкодно випустити супротивника з пастки — він уже готував йому зустріч у новому місці. Дорога на Богуслав проходила через Горохову Діброву, яку ніяк неможливо було обійти. Цю вузьку і глибоку балку Хмельницький якраз і Богдан Хмельницький планував зробити місцем вирішальної битви. Вночі 15 травня він послав туди Кривоноса з піхотою і 10 гарматами. Козаки одержали наказ перекопати там усі дороги, зробити завали з дерев і підготувати засідки, щоб вимусити поляків зупинитися в цьому небезпечному для них місці. Сам же Хмельницький із повстанцями і татарами Тугай-бея постійно переслідував Потоцького. Коли коронне військо вдень 15 травня наблизилося до Горохової Діброви, козаки, які рухалися позаду польського табору, за наказом свого гетьмана разом кинулися в атаку. Солдати Потоцького насилу відбилися від нападників, проте табору довелося прискорити рух і армія повністю ввійшла до вузької балки. Там-то шляхта і потрапила в засідку, влаштовану Хмельницьким. Місцевість у Гороховій Діброві була дуже незручною для возів: численні ями, купини й вибоїни істотно уповільню57

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ вали рух величезного табору, при цьому з-під кожного куща поляків обстрілювали запорожці Кривоноса. Зіткнувшись із великими завалами на своєму шляху, табір стрімко почав утрачати свій чіткий порядок. Саме цієї миті на нього з усіх боків обрушилися козаки та їхні союзники — татари. Ряди возів швидко прорвали, і бій закипів усередині. Незважаючи на відчайдушний опір польських солдатів, вони були приречені: велика частина коронного війська Речі Посполитої загинула того дня в Гороховій Діброві. Коронний гетьман Микола Потоцький і польний гетьман Мартин Калиновський билися нарівні з усіма і пораненими потрапили в полон. Богдан Хмельницький розпорядився подарувати цих невдатних полководців разом з іншими полоненими татарам. Після цього переможного дня повстала вся Україна. Православні селяни, міщани, шляхтичі й навіть священики взялися за зброю, мріючи лише про одне — потрапити у військо легендарного Богдана.

Битва під Пилявцями (1648 р.)

ретя за рахунком битва українського війська, очолюваного Богданом Хмельницьким, увінчалася найбільшим з моменту початку революції тріумфом. Ставки виявилися дуже високими. Польські магнати і шляхта, які вважали поразки коронного війська під Жовтими Водами і Корсунем просто прикрим непорозумінням, були рішуче налаштовані взяти реванш за минулі приниження. Пани, котрі засідали в сеймі, цього разу не поскупилися й виділили гроші на набір найманого війська; крім того, вперше за довгі роки було оголошене «посполите рушення», тобто набір шляхетського ополчення. Очолювати нову армію доручили трьом полководцям, так званим регіментаріям (ватажкам армії): Домініку Заславському (Хмельницький за любов до розкоші іронічно називав його Периною), Олександрові Конецпольському (його за юний вік козаки прозвали Дитиною) і Миколі Остророгу (за вченість цього магната охрестили Латиною). На початку вересня 1648 року шляхетське військо почало збиратися біля Львова: всього з’їхалося близько 36—40 тисяч дворян і солдатів, приблизно стільки ж було і озброєних слуг. Поляки мали близько 90 гармат, що вселяло в їхні душі надзвичайну самовпевненість. Пани почали святкувати майбутню перемогу ще на етапі зборів. Багато хто із шляхтичів, вихідців із центральних воєводств Польщі, ніколи не стикався з козаками раніше. Вони войовничо розмахували батогами і вихвалялися, що «зуміють розігнати холопів, навіть не виймаючи шабель із піхов». Багато хто жартома молився: «Господи! Не допомагай ні нам, ні їм. Просто диви59

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ся, як ми справимося з цими рабами». Шляхта сприймала майбутню битву як веселу прогулянку і, не бажаючи відмовляти собі ні в чому, везла на війну величезний обоз, який налічував до 100 тисяч важко завантажених возів. Богдан Хмельницький довго шукав відповідне місце для майбутньої битви. Важливо було, щоб ландшафт місцевості максимально ускладнював використання кінноти — найнебезпечнішого роду військ польської армії. Водночас поле мало бути зручним для козацької піхоти — головної сили Хмельницького. Розвідники запорожців незабаром розшукали таке місце неподалік від Старокостянтинова, біля подільського містечка Пилявці. Широке поле, перетнуте невеликою річкою Іква, являло собою болотисту рівнину, з одного боку якої підносилися вкриті чагарником пагорби. Український гетьман зайняв рівнинну частину поля, залишивши полякам оточені болотами пагорби. Козацьке військо також налічувало до 100 тисяч бійців, більшість із яких становили погано озброєні селяни (полки Кривоноса, Нечая, Морозенка й інші). У перших числах вересня очікувався ще підхід досить сильної армії кримських татар. Запорозьке військо до вирішальної битви підготувало близько 100 гармат, переважно трофейних, захоплених у розгромленої коронної армії і в різних панських замках. Таким чином, сили сторін були приблизно рівні, але українську армію, окрім єдиноначальності, вирізняло ще й серйозне ставлення до майбутньої сутички. Прагнучи виграти час і заплутати супротивника, Хмельницький удав, що готовий до перемовин із регіментаріями. Це внесло очікуваний 60

Битва під Пилявцями розкол у польський стан: непримиренний Вишневецький посварився із Заславським і навіть розташував свої війська в окремому таборі. Сьомого вересня 1648 року шляхетське військо розмістилося навпроти козацького. Правий фланг його очолив Остророг, лівий — Конецпольський, а центр — Заславський і Вишневецький, який вирішив діяти самостійно. У польському війську панувала анархія: шляхта ні в гріш не ставила командувачів, пила горілку і часто сварилася між собою. Хмельницький же, знаючи про це, вирішив надати такому війську можливість проявити ініціативу, обмежившись лише активною обороною власного табору. 11 вересня розгорілися бої за переправу через річку Іква. Спочатку козаки успішними контратаками дещо охолодили запал поляків. Але в середині дня ті, здійснивши 15-кілометровий обхідний рейд, зуміли зайти в тил запорожцям і вибити їх із окопів. Козаки зазнали великих утрат, втратили 6 гармат і залишили переправу. Того ж дня поляки успішно атакували селянський табір Максима Кривоноса, який насилу вдалося відстояти. У цьому важкому бою козацький полковник утратив брата. 12 вересня на допомогу Хмельницькому прибув 4-тисячний татарський загін; радісні запорожці із цього приводу здійняли такий шум, що в польському таборі заговорили про наближення всієї орди. Захоплений «язик» підтвердив найгірші побоювання поляків, сказавши, що до козаків приєдналися 40 тисяч кримських вершників. Моральний дух шляхти після цього сильно впав, тим більше, що всю ніч в українському таборі лунали радісні крики «Алла!» і численні постріли у повітря. 61

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ Наступного ранку козаки завдали несподіваного удару по переправі якраз у момент зміни польських військ, які її контролювали. Перемога українців була повною: їм вдалося захопити всі окопи і безліч трофеїв. Регіментарії вивели своє військо в поле, але організувати його для будь-яких злагоджених дій їм ставало дедалі важчим, оскільки «що не панок, то хотів бачити себе гетьманом». Польські загони вступали в бій як кому заманеться, створюючи повну плутанину. У результаті козаки і татари почали брати гору, і лише настання темряви врятувало поляків від повного розгрому. Вночі зі шляхетського табору почали виїжджати магнати зі своїми загонами, шляхтичі також групами і поодинці зникали з розташування. Регіментарії ще обговорювали плани негайного відступу до Старокостянтинова, щоб зайняти оборону за стінами замку, а серед шляхти і солдатів поступово поширилася панічна чутка про зникнення з табору всіх трьох полководців; услід за цим пройшла чутка про оточення табору татарами, і незабаром побігли всі, не дбаючи про прикриття відступу. На ранок наступного дня козаки Хмельницького зі здивуванням знайшли порожній польський табір, а в ньому тисячі кинутих обозних возів із різним добром. Переможцям дісталися всі гармати і позолочена з коштовними каменями гетьманська булава князя Домініка Заславського. Як згадували деякі шляхтичі, матеріальні втрати переможених дорівнювали 7 мільйонам злотих, а ганьбу, яку пережила під Пилявцями Річ Посполита, можна було оцінити в тисячу мільйонів.

Битва під Берестечком (червень 1651 р.)

дна з найбільших європейських битв XVII століття розгорнулася на Волині, де король Речі Посполитої Ян-Казимир вирішив узяти реванш у Богдана Хмельницького за всі попередні поразки його армії. Поляки цього разу дуже серйозно поставилися до війни. Сейм дозволив виділити значну суму на вербування найманців, а також на закупівлю зброї і боєприпасів. Було оголошено скликання шляхетського ополчення (посполитого рушення), магнати привели свої війська. Уперше після Грюнвальда під прапорами польського монарха зібралася 200-тисячна армія, в якій була представлена практично вся Західна Європа. Німці, швейцарці, шотландці, французи, іспанці прибули в українські землі, щоб випробувати своє військове щастя в сутичці з грізними козаками Хмельницького. Мотивація самих же польських солдатів і шляхти була як ніколи вагома. Помститися за образи і ганьбу хотіли всі: і коронний гетьман Микола Потоцький, який нещодавно повернувся з татарського полону, і князь Єремія Вишневецький, що втратив величезні задніпровські володіння, і десятки тисяч простих дворян, вимушених бігти з України у пошуках порятунку від народного гніву. Всі вони були готові битися на смерть. Український гетьман теж розумів усю серйозність становища, що склалося. Він провів повну мобілізацію у своїх полках, зібравши близько ста тисяч козаків і озброєних селян. Крім того, сам кримський хан Іслам-Гірей прийшов йому на допомогу разом із 40 тисячами добірних воїнів. Безліч добровольців із Росії, в першу чергу донських козаків, з’явилися на заклик Хмельницького про допомогу. Навіть 63

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ турецький султан прислав загін яничарської піхоти. Схід ішов проти Заходу, при цьому кожна сторона вважала себе уособленням добра в боротьбі зі злом. 18 червня 1651 року війська Богдана Хмельницького наблизилися впритул до польських позицій. Укріплений табір Яна-Казимира під Берестечком був вражаючим; варто лише сказати, що його фронтальна частина досягала зав ширшки 5 кілометрів. Бої розпочалися першого ж дня зі спроб козаків і татар відбити табуни коней у поляків, проте ця спроба провалилася. У королівському війську першу невдачу супротивника сприйняли як добру ознаку, що призвело до деякої переоцінки власних сил. Сумні наслідки такої самовпевненості позначилися вже наступного дня. Микола Потоцький вивів у поле кінноту без підтримки піхоти, ледь не погубивши її. На шляхтичів навалилося все українсько-татарське кінне військо, особливо при цьому постраждав лівий фланг, що прикривався полком Лянцкоронського. Там ішла настільки люта січа, що, за словами очевидця, «неможливо було відрізнити поляка від татарина». Тільки одержавши значні підкріплення, поляки змогли стримати натиск кримців і запорожців. Відступили шляхтичі квапливо, але організовано, залишивши на полі бою близько 200 лише родовитих дворян і безліч простих солдатів. Козаки виявилися безперечними переможцями: вони захопили навіть прапор коронного гетьмана Миколи Потоцького. До вечора польський табір був уже щільно оточений арміями Хмельницького та Іслам-Гірея. Уранці наступного дня український гетьман вишикував свої війська для вирішальної битви. 64

Битва під Берестечком Бойова лава розтягнулася майже на 1,8 кілометра, на лівому фланзі розташовувалися татарські сили, у центрі і на правому фланзі йшли козаки. В середині було споруджено мобільний табір, що складався з десяти лав скріплених між собою возів. У разі невдалого наступу він мав стати фортецею — головним захистом відступаючих. Уся артилерія розташовувалася за возами. Польська армія мала такий вигляд: навпроти козацького табору гігантським півколом розмістилися потужні батареї, які могли обстрілювати як центр, так і фланги супротивника. За гарматами вишикувалася піхота Богуслава Радзівіла, німецькі найманці й особиста гвардія короля. За ними стояли загони гусарів, а з боків — рейтари. Із флангів гармати прикривали підрозділи драгунів і кавалерія без списів. Цент ром командував сам король. На правому фланзі, під керівництвом Потоцького, зосередилися кілька магнатських полків і більша частина ополчення. На лівому фланзі (командувач Калиновський) стояли частини кварцяного (коронного) війська на чолі з князем Вишневецьким і шляхетське ополчення. Табір залишилися захищати ополченці й озброєні слуги. 20 червня з 10-ї години ранку до 3-ї години дня армії, стоячи одна навпроти одної, тільки обмінювалися пострілами з гармат. Польські полководці просили короля дозволити їм атакувати, і нерішучий Ян-Казимир врешті-решт згодився. Першим пішов у наступ лівий фланг під проводом Єремії Вишневецького, за ним потягнулися інші. Хмельницький виставив їм назустріч свої правофлангові полки. Зіткнення цієї величезної маси озброєних людей було страшним. Як писав учасник тих подій: «…Не було 65

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ нічого чутно, тільки гул від рушничної і гарматної стрільби, такий, що ми вже думали, що звідти ніхто живим не повернеться». Козакам вдалося стримати цей скажений натиск, і, навіть більше, вони подекуди почали тіснити нападників. Якби хан зі своїми військами вдарив цієї миті, то схилив би шальки терезів на свою користь. Проте Іслам-Гірей зволікав, дозволивши королю переправити на допомогу своїм полкам німецьку піхоту, яка змусила запорожців тікати. На плечах відступаючих поляки зуміли навіть увірватися в український табір, але Хмельницький своїми рішучими діями швидко відновив становище, відтіснивши ворога. Натхнений успіхами, польський король наказав наступати на всіх напрямках. Німецька піхота і рейтари, прорвавши заслони супротивника, стрімко наступали на пагорб, де розміщувалася ставка кримського хана. Коли біля шат ра Іслам-Гірея вибухнуло декілька гарматних ядер, він наказав усій орді відступати. Сорок тисяч людей залишили свої позиції і пішли з поля бою. Бачачи катастрофічність становища, що склалося, Хмельницький наказав усім своїм полкам відступати під прикриттям мобільного табору в болотисту долину річки Пляшівка, де козаки негайно розпочали зведення фортифікаційних споруд. Кілька нічних штурмів, здійснених польською піхотою, провалилися, і бій на якийсь час затих. Тимчасовий перепочинок Богдан вирішив максимально використати для виправлення становища. Залишивши замість себе полтавського полковника Мартина Пушкаря, він кинувся наздоганяти хана. Проте ситуація у зв’язку з цим тільки погіршилася, Іслам-Гірей обви66

Битва під Берестечком нуватив гетьмана у змові з королем, сказавши: «Який ти мені брат, ти ж зрадник! У тебе поляки не стріляли, а стріляли в мене!» Хмельницького заарештували, і фактично він став татарським полоненим. Протягом усієї ночі з 20 на 21 червня поляки святкували перемогу. Король, перебуваючи в надзвичайному збудженні, жодного разу не зліз із коня, а козаки і селяни рили рови, траншеї, окопи і зводили насипи. Уранці перед очима шляхти з’явився могутній військовий табір, узяти який без величезних втрат було неможливо — довелося починати довгу облогу. Козацька старшина зуміла приборкати паніку, що виникла у війську через зникнення гетьмана. Командування на себе прийняв полковник Філон Джеджалій, а потім оборону табору очолив Іван Богун. Тиждень тривали нелегкі перемовини між сторонами, які супроводжувалися артилерійським обстрілом і нічними вилазками. Поляки обіцяли відпустити козаків, що здалися, з миром, якщо ті видадуть їм 16 полковників, які найбільше завинили. Мали місце і численні випадки переходу козаків до поляків, однак табір тримався, навіть попри голод, що почався. 30 червня 1651 року Богун ухвалив рішення з боєм прориватися до України. Було спішно зведено три переправи через Пляшівку, якими і пройшло українське військо, що зуміло вивести майже всю артилерію і порох (було кинуто всього 8 гармат). У гармидері, що виник на переправах, за різними оцінками, загинуло від 4 до 8 тисяч людей. За образним виразом одного з польських солдатів, вони «випустили вовка». Переможцям у захопленому таборі дісталося близько 20 прапорів, булава Богдана 67

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ Хмельницького, казна з 30 тисячами талерів і гетьманська канцелярія. Крім того, в руки поляків потрапили тисячі поранених і хворих козаків, яких кинули війська, що відступали. Потоцький, Вишневецький і Лянцкоронський умовляли шляхту продовжити переслідування супротивника, проте ополМонумент на місці ченці категорично відбитви під Берестечком мовилися, почавши святкувати перемогу. Можливість остаточно розбити українське військо, таким чином, було упущено. Саме тому ні у кого не було підстав говорити про тріумф польської зброї під Берестечком, попереду чекали нові бої.

Битва під Батогом (травень 1652 р.)

ісля поразки під Берестечком і укладення невигідного Білоцерківського мирного договору з Польщею Богдан Хмельницький опинився у досить складному становищі. З одного боку, над його владою нависла серйозна зовнішня небезпека: магнати, шляхта і коронне військо завжди були готові добити козацьку республіку. З іншого боку, усередині самого повстанського табору назрівав опозиційний рух проти гетьмана. В українському суспільстві і війську поширювалося незадоволення — Хмельницького звинувачували буквально в усіх гріхах: і в торішній поразці, і в нерішучості, і в узурпації влади, і навіть у змові з поляками. У Запорозь кій Січі подумували вже про обрання нового гетьмана, а козаки Миргородського і Прилуцького полків проголосили своїм лідером якогось Вдовиченка і закликали інших побратимів до них приєднуватися, оскільки Богдан «з поляками мирний». Повсюдно козаки і селяни порушували умови мирного договору, нападаючи на польських панів, король же вимагав від Хмельницького негайно усмирити свавільників. Карати винних гетьман, природно, не поспішав, але й підтримати їх поки не міг. Союзники також не вселяли довіри: московський цар після Берестечка обмежувався лише моральною підтримкою, обіцяючи поселити козаків у себе в разі повного їхнього розгрому, та і на кримського хана в світлі недавніх подій важко було повністю розраховувати. Гетьман, звичайно, тримався — рубав голови найзухвалішим бунтівникам, знаходив ввічливі слова для Варшави, відряджав посольства до Москви, Бахчисарая і Стамбула. Але при цьо69

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ му Хмельницький точно знав, що для подолання кризи, яка склалася, йому потрібне одне — блискуча військова перемога. Вона примусила б замовкнути всіх його критиків, привела б під його прапори нові тисячі добровольців, а головне, повернула б прихильність могутніх монархів сусідніх держав. Гетьман кілька місяців таємно готувався до відновлення війни, йому був потрібен тільки привід, який невдовзі не забарився з’явитися. У квітні 1652 року в Корсуні польська комісія засудила до розстрілу за підбурювання до бунту козацьких полковників Матвія Гладкого, Лук’яна Мозирю і Адама Хмелецького. Формально їх страчували за порушення Білоцерківського миру, але всім було зрозуміло, що це випад у бік українського гетьмана. На початку травня Хмельницький зібрав у Чигирині козацьку раду, яка ухвалила вважати військо Запорозьке вільним від присяги, принесеної під час підписання Білоцерківського договору (польський сейм також не ратифікував цей документ). Богдан Хмельницький знов почав розсилати по Україні довгоочікувані універсали із закликом до всіх знищувати шляхту і вступати в козацькі полки. Гетьман був готовий знову стати на чолі свого народу. 17 травня 1652 року до нього підішли Корсунський, Канівський і Черкаський полки, готові негайно виступити в похід. Проте Хмельницький не поспішав, виславши попереду тільки Уманський полк на чолі із сином Тимофієм, а також татарський загін Карач-бея. Польному гетьманові Мартину Калиновському, який з коронним військом розташувався на Брацлавщині, Богдан надіслав листа із вимогою пропустити до Молдови його 70

Битва під Батогом сина з друзями. «Батько Хміль» пояснював, що парубки їдуть свататися до дочки царя Лупула Розанди, і не радив їм у цьому заважати. Польський же полководець, знаючи, що мир розірвано, готувався до вирішальної битви. У Калиновського в розпорядженні було 12 тисяч кінноти і 8 тисяч піхоти, до того ж він чекав підходу полків із Польщі і Польський «крилатий» гусар Лівобережжя, а також дуже розраховував на допомогу магнатських загонів. Чекаючи підкріплення, поляки звели біля гори Батіг грандіозний військовий табір, розрахований на 100 тисяч людей. Через відсутність часу і величезні розміри самого табору його не встигли як слід укріпити до підходу передових козацько-татарських загонів. 22 травня почалися перші сутички між польськими гусарами і козаками Тимофія Хмельницького. Під ударами «непереможної кінноти» українці відступили, зумівши при цьому заманити атакуючих у засідку. Еліта коронного війська того дня чудом урятувалася, сховавшись за стінами табору. Один із польських полководців, досвідчений З. Пшиємський, радив Калиновському, поки не пізно, відвести кавалерію в Кам’янець, залишивши в таборі піхоту для стримання супротивника. Це дозволило б дочекатися підкріплення і з часом ударити в тил 71

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ козакам. Але гордий Калиновський не слухав нікого, він поки не бачив небезпеки у війську Тимофія Хмельницького. Полякам здавалося, що старий Богдан із основною армією ще далеко і навряд чи встигне прибути до Батога раніше від шляхетських сил. Український же гетьман з полками з’явився під Батогом… наступного дня. Оцінивши диспозицію супротивника досвідченим поглядом, він одразу виділив слабкі місця в обороні польського табору. Хмельницький без зусиль побачив і головну ваду: у Калиновського просто бракувало людей для ефективного захисту всього периметра табору. Тому було ухвалено рішення — негайно атакувати ворожий стан з усіх боків. Натиск козацько-татарського війська на позиції поляків був дуже сильним. Хмельницький кинув на штурм усі свої загони і незабаром стало зрозуміло, що шляхта не утримає позицій. У польському таборі розпочалася паніка, багато вершників вирішили рятуватися втечею, не звертаючи уваги на заклики Калиновського, який намагався зупинити їх із шаблею в руках. Урешті-решт польному гетьманові довелося вдатися до крайніх методів: він наказав німецьким піхотинцям стріляти по відступаючих. Більшість із них схаменулася, але в цей час у таборі почалася пожежа, яка повністю зруйнувала залишки організованої оборони. Коли козаки з татарами увірвалися до польських укріплень, Калиновський з нечисленними солдатами своєї армії сховався в німецькому редуті, звідки продовжував вести бій. Хмельницький наказав розстріляти шляхтичів, котрі не бажали здаватися, із гармат. До вечора битва закінчилася. 72

Битва під Батогом Двадцятитисячна коронна армія Речі Пос политої за один день припинила існування. Якийсь татарин приніс Хмельницькому знайдену на полі бою голову Мартина Калиновського. Під Батогом назавжди залишилося близько 8 тисяч добірних польських солдатів і більше половини крилатих гусарів республіки. Декілька тисяч шляхтичів урятувалося втечею, інші ж потрапили в полон. Ходили легенди, що козаки дуже жорстоко розправилися з невільниками: ніби вони викупили всіх полонених у татар для того, щоб влаштувати масову екзекуцію. Проте документи стверджують протилежне — у червні 1652 року, коли полки Хмельницького підступили до стін Кам’янця-Подільського, козаки і татари у великих кількостях обмінювали полонених і за викуп відпускали їх. Після перемоги під Батогом Україна знову повстала: всюди запалали панські замки і маєтки. Десятки тисяч селян поповнили армію Богдана Хмельницького, яка продовжила свій звитяжний похід.

Битва під Конотопом (1659 р.)

країнський наказний (обраний на якийсь час) гетьман Іван Виговський не був популярний серед козаків. Вибраний на старшинській раді під Чигирином, він не мав загальної довіри. Багато бойових соратників Богдана Хмельницького досить зневажливо ставилися до Виговського, вважаючи його простим писарем, що не брав участі в битвах. Особливе незадоволення виявляли запорожці на чолі з кошовим отаманом Яковом Барабашем і козаки Полтавського полку, очолювані полковником Мартином Пушкарем. Виходець із низів, він продовжував вірити в ідеали козацької революції, ненавидів нову аристократію, уособленням якої був для нього гетьман. У червні 1658 року опозиція вдалася до відкритих дій, і розгорілася громадянська війна. Виговський із вірними йому полками і кримськими татарами, яких покликав на допомогу, спалив Полтаву. Ніжинський полковник Григорій Гуляницький за наказом гетьмана розорив Лубни, Гадяч і Глухів. У нагороду за допомогу Миргород віддали на розграбування орді. У братовбивчій війні загинуло до 50 тисяч українців, серед яких виявилися і ватажки повстання Пушкар і Барабаш. Москва не поспішала втручатися у справи українського гетьмана. Її війська на півночі билися зі шведами за місто Юр’єв. Проте присутність в Україні військ кримського хана всерйоз непокоїла царя, який послав туди боярина Ромодановського з військом. Виговський якимсь чином зумів переконати воєводу в своїй повній лояльності, після чого той відступив. Брат же гетьмана, Данило, зі своїм полком напав на 74

Битва під Конотопом московських ратних людей боярина Шереметєва, які перебували в Києві, але зазнав повної поразки. Іван Виговський, що прийшов йому на допомогу, сам потрапив у полон до росіян і був відпущений лише після чергової присяги на вірність московському цареві. Гетьман присягався розпустити своє військо по домівках, розрахуватися з найманцями, а татар відіслати назад — до Криму. Але вже у вересні 1658 року він підписав Гадяцький договір із Річчю Посполитою, згідно з яким Україна поверталася під владу її короля. У Москві досить довго оговтувалися, намагаючись усвідомити наслідки того, що відбулося, а Виговський, навпаки, діяв дуже активно. Про українського гетьмана повідомляли царя, що він «Гришку Гуляницького з черкасами і з татарами прислав до Конотопа, звідки вони приходять під Путивль, і під Рильськ, і під Севськ, і ті міста в повітах і села палять і розоряють, і людей вбивають, і в полон забирають». Саме напади на російські міста стали причиною швидкого приходу до України великого війська князя Олексія Трубецького. Московити побоювалися за долю співвітчизників у Києві, а також хотіли підтримати вірних їм козаків деяких лівобережМосковські стрільці. них полків. Російська Гравюра XIX ст. 75

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ армія налічувала приблизно 30—40 тисяч воїнів, у неї входили регулярні рейтарські, драгунські і солдатські полки, кінні сотні міських дворян, стрільці, кадомські, шацькі і касимівські татари, козаки, серед них донські та яїцькі. Війська довелося збирати буквально «з миру по нитці», оскільки основна частина московських ратних людей перебувала в цей час у Прибалтиці і Білорусі. (Дані про 100-тисячне російське військо, найпевніше, перебільшені, оскільки такі численні європейські армії збиралися у той час украй рідко). Уже в Україні до Трубецького приєдналися близько 2 тисяч козаків недавно вибраного гетьмана Івана Безпалого. Протистояти військам, котрі наступали з північного сходу, мав Ніжинський полк, який нараховував близько 20 тисяч козаків. Полковник Гуляницький з 4 тисячами бійців сховався за стінами міста Конотопа, а 16 тисяч, що залишилися, очолив сам Іван Виговський. Трубецькой оточив Конотоп, втягнувши військо в тривалу облогу, штурми ж успіху не давали. Водночас російські загони направили до Батурина, Голтви і Ніжина — добре укріплених козацьких фортець. Таким чином, воєвода легковажно роздробив свої війська, певно, не чекаючи серйозної небезпеки. Тим часом до Виговського підходили підкріплення: спочатку 3800 європейських найманців, потім 40-тисячна орда кримського хана Магомет-Гірея IV, а потім і польський загін під проводом коронного обозного Анджея Потоцького. Незабаром сили сторін практично зрівнялися. 27 липня 1658 року передовий загін козаків і татар з’явився біля Конотопа. Трубецькой послав за ним навздогін 4 тисячі вершни76

Битва під Конотопом ків із дворянської кінноти і драгунів під командуванням князів Семена Пожарського і Семена Львова, а також 2 тисячі запорожців Івана Безпалого. Відкинувши нукерів нуреддін-султана Аділь-Гірея, вони погнали відступаючих у напрямку до річки Сосновки. Коли переслідувачі достатньо віддалилися від основних сил російської армії, їм у тил вийшла майже вся 40-тисячна орда «трьома величезними, як хмари, масами». Бій був жорстоким. Московити й запорожці, потрапивши на болотисту місцевість, не встигли вчасно повернути коней, щоб зустріти татар лицем до лиця. Лише один драгунський полк полковника фон Фанстробеля зумів розвернутися і дати мушкетний залп по кінноті, що атакувала, проте загальне становище це вже не могло врятувати. Татари випустили тисячі стріл по оточених, а потім кинулися в січу. Росіяни й запорожці відчайдушно чинили опір, князь Пожарський особисто бився, зарубавши багато супротивників. Тільки півсотні українських козаків пробилися з оточення, при цьому кожний із них мав по декілька поранень. Частина московської кавалерії змогла прорватися, але обидва воєводи пораненими потрапили в полон. Пожарський, «розпалений гнівом, вилаяв хана за московським звичаєм і плюнув йому між очей. За це хан розлютився і велів тут же перед ним відрубати князю голову». Воєвода Львов помер, не прийшовши до тями; його тіло татари кинули на полі бою непохованим. Оскаженілий великими втратами Магомет-Гірей наказав страчувати всіх полонених, проте частину невільників заповзятливі ординці все ж таки зуміли заховати. Так перший день бою закінчився для росіян жорстокою поразкою: цвіт дворянської 77

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ кінноти поліг біля невеликої української річки Сосновки. Ця частина війська, що складалася з родовитих аристократів, була не дуже боєздатною, оскільки вирізнялася дуже низькою дисципліною. Власне, і в пастку вони потрапили виключно через неабияку самовпевненість, характерну для рицарського стану. Виговський з козаками, найманцями і польськими корогвами підійшов до Сосновки лише ввечорі, пропустивши драматичний початок битви. Наступного дня вони почали атакувати укріплений табір князя Ромодановського, який, щоб уникнути оточення, визнав за краще відійти на з’єднання з основними силами. Головну роль у цьому знов відіграли татари, що зайшли в тил росіянам, а також польські драгуни Йозефа Лончинського, що захопили переправу через Сосновку. Спроба блискавично атакувати Трубецького безнадійно провалилася: московити зустріли ворога щільним артилерійським вогнем. Сам Виговський був поранений і наказав своїм людям відступити. Росіяни перейшли в контратаку і, за словами гетьмана, «оволоділи б (нашим) табором, бо вже уломлювалися в нього». Але це був лише невеликий успіх у вже програній битві. Князь Трубецькой, бажаючи зберегти військо, наказав зняти облогу з Конотопа і під прикриттям рухомого табору відступати до Путивля. Російське «гуляй-місто» успішно подолало відстань до кордону, безупинно відбиваючись від нападників. Виговський із ханом на три тижні затрималися біля міста Гадяча, яке наполегливо обороняли 2000 козаків і 900 містян на чолі з Павлом Охріменком, потім проти гетьмана повстали Ромни і Лохвиця. А ко78

Битва під Конотопом шовий отаман Іван Сірко з козаками спустошив ногайські улуси, змусивши хана терміново повернутися в причорноморські степи. У листопаді 1658 року Шереметєв, що вийшов з Києва, розбив польські загони Анджея Потоцького і Яна Сапеги. Поразка московського війська не була такою катастрофою, як це часто змальовують. Документи Приказу таємних справ фіксують таку загальну кількість загиблих і полонених росіян — 4769 людей. Запорожці Івана Безпалого загинули майже всі. Основних втрат союзники зазнали в перший день битви, потрапивши в засідку. Російський історик М. Соловйов описує доволі похмуру картину паніки, що охопила Моск ву. Нібито цар Олексій Михайлович вийшов до народу в жалобі, повідомив про страшну поразку і закликав укріплювати місто. Сам він наче збирався втекти зі столиці. Проте документального підтвердження цього не збереглося. Принаймні військова поразка Росії під Конотопом ніяких фатальних наслідків для її українських прихильників не мала, оскільки незабаром позбавлений влади Іван Виговський сам чудом урятувався, втікши до Польщі, де і був розстріляний як шпигун 1664 року.

Битва під Чудновом (1660 р.)

ольські магнати і шляхта не могли примиритися із втратою українських земель, вважаючи подібний стан речей тимчасовим. Після блискучих перемог над шведами і розгрому московського війська під Конотопом поляки і їхні союзники — кримські татари — вирішили вкотре спробувати щастя в Україні. Восени 1660 року Річ Посполита змогла зібрати 32-тисячну армію, що складалася з ветеранів усіх недавніх воєн, серед яких було багато професійних найманців із європейських країн. До польського війська приєдналися і дві тисячі українських козаків на чолі з колишнім гетьманом Іваном Виговським. Формально командував військами вторгнення коронний гетьман Станіслав Потоцький, але через його важку хворобу весь тягар керівництва взяв на себе польний гетьман Єжи Любомирський. На допомогу полякам з Криму прийшла ще й 30-тисячна орда. Проте польсько-татарські військові приготування не лякали українських козаків, які розраховували на допомогу російських союзників. Разом вони мали безперечну чисельну перевагу: 20 тисяч московських ратних людей з іноземними офіцерами під командуванням боярина Василя Шереметєва, 20 тисяч лівобережних козаків наказного гетьмана Тимофія Цецюри і 30 тисяч правобережного українського війська гетьмана Юрія Хмельницького. Крім того, за минуле десятиріччя їм не раз доводилося перемагати поляків, що вселяло в душі козаків і російських стрільців упевненість у своїх силах. Війська сміливо рушили назустріч супротивнику, навіть не об’єднавшись: попереду йшли 80

Битва під Чудновом Шереметєв і Цецюра, а потім їх мав наздогнати молодий гетьман зі своїми полками. Наприкінці вересня 1660 року на Волині біля містечка Любар передову російсько-українську армію несподівано оточили чисельно більші ворожі сили. Шереметєву і Цецюрі ціною великих втрат вдалося прорватися і з боями відступити до містечка Чуднов, де їх знову оточили поляки з татарами. Обложені відчайдушно відбивалися, щодня чекаючи підходу військ Юрія Хмельницького, проте його все не було. Син великого Богдана боявся наступати самостійно і зволікав, розраховуючи на допомогу російського воєводи Г. Ромодановського, а той, у свою чергу, не рухався без наказу з Москви. А проте якби правобережні полки вдарили по незахищених тилах польсько-татарського війська, вони без зусиль відкинули б його, оскільки всі сили Є. Любомирського біля Чуднова не були готові до війни на два фронти. Коли в жовтні 1660 року війська Хмельницького поволі пройшли через Бердичів, а потім несподівано зупинилися біля Слободищ (за 20 кілометрів від місця боїв), польське командування не на жарт захвилювалося. Розглядалися навіть плани негайного зняття облоги і відступу до Львову, але незабаром шляхтичі з татарами впевнилися, що їм нічого серйозно не загрожує. Гетьман Єжи Любомирський був не з тих, хто не зумів би скористатися нерішучістю супротивника. Залишивши половину свого воїнства пильнувати Шереметєва, він несподівано для молодого Хмельницького напав на його 30-тисячну армію, маючи при собі 9 тисяч кавалеристів, 1200 піхотинців і 10 гармат. Поляків підтримали 20 тисяч татар, які атакува81

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ли український табір з тилу. В атаках на козаків під Слободищами брав участь і Ян Собеський — майбутній рятівник Відня від турків. Поляки прорвалися крізь ряди возів і проникли всередину українського табору, змусивши більшу частину козаків тікати. Оборону тримали тільки полки І. Богуна, Т. Носача і П. Дорошенка. Українці, ховаючись під возами, впритул стріляли у вершників, що збилися в купу, косами і сокирами рубали ноги драгунських коней. Здавалося, результат битви вирішено наперед, багато польських солдатів уже кинулися грабувати козацькі намети й обоз, але тут відбулося дещо абсолютно несподіване. Українців, що шукали порятунку в найближчому лісі, зустріли татарські вершники, які погнали їх у зворотному напрямку — просто в козацький табір. Рятуючись від ординців, козаки стрімко увірвалися в свої ж укріплення, повністю збентеживши шляхту, що вишукувала трофеї. Поляки від несподіванки самі кинулися бігти, очистивши вже захоплений табір. Усі спроби Любомирського повернути собі перемогу закінчилися повним провалом. Виснажені боєм війська стояли одне проти одного, очікуючи нових наказів своїх командирів. Проте в українському стані почали відбуватися сварки і конфлікти. Як часто траплялося, козаки у важку хвилину розкололися на два табори: одні (менша частина) виступали за продовження боротьби, а інші пропонували помиритися з поляками. Гетьман Юрій Хмельницький взагалі самоусунувся від ухвалення рішень. Після того як спроба підкупити татарського нуреддін-султана не вдалася, козацькі лідери вирішили розпочати переговори з Любомирським. 82

Битва під Чудновом 11 жовтня 1660 року польний гетьман відвів свої війська від Слободищ під Чуднов. За три дні обложені там козаки і стрільці спробували прорватися, але були зупинені. Правобережні полки Юрія Хмельницького так і не прийшли їм на допомогу, хоча мали всі шанси на успіх. Дізнавшись про чергову невдачу Шереметєва і Цецюри, 15 жовтня козаки послали свою делегацію в польський табір для укладення миру. Незабаром (17 жовтня) просто на полі бою Юрій Хмельницький і Станіслав Потоцький підписали так званий Слободищенський трактат, за яким Україна розривала союз із Росією і поверталася до складу Речі Посполитої. На знак доброї волі козацький гетьман зобов’язався виділити реєстрові полки для допомоги полякам у боротьбі проти російських гарнізонів, а також дозволив коронному війську постій в українських селах і містах. Пізніше Хмельницький згадував, що підписав цей договір під тиском своєї старшини, яка загрожувала його вбити. Обложене під Чудновом військо Шереметєва після зради Юрія Хмельницького було приречене. Дізнавшись про новий українськопольський договір, на сторону ворогів перейшов і Цецюра з кількома козацькими полками. Морози й голод примусили Шереметєва 2 листопада 1660 року оголосити про капітуляцію. Проте почесної здачі в полон не вийшло: поляки порушили умови договору і віддали всіх росіян татарам. Боярина Василя Шереметєва разом з іншими полоненими погнали до Криму, де йому належало просидіти на ланцюзі ще 20 років. Але Чудновська зрада не дала щастя ні Хмельницькому, ні Україні. Нові господа83

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ рі незабаром позбавилися боязкого Юрія, замінивши його своїм переконаним прихильником Павлом Тетерею, а Україна занурилася у вир 27-річної братовбивчої війни, що увійшла до історії під зловісною назвою «Руїна».

Полтавська битва (1709 р.)

олтавська битва стала кульмінаційним етапом тривалої Північної війни (1700—1721 рр.). Європейські держави протистояли одна одній у боротьбі за доступ до Балтійського моря. З одного боку була Швеція, на чолі якої стояв молодий і талановитий полководець Карл XII. Це північне королівство досягло до початку століття такої могутності, що могло собі дозволити претендувати на повний контроль над акваторією Балтійського моря, яке навіть уже почали називати «Шведським озером». Сусідні країни, зокрема Польща, Данія і Росія, не могли миритися з таким станом речей, що незабаром і призвело до довгого кривавого конфлікту. Союзники оголосили війну вісімнадцятирічному шведському королю, розраховуючи на те, що йому самому важко буде впоратися з трьома супротивниками одночасно. Але, як з’ясувалося, Карла XII нітрохи не збентежило таке розміщення сил. Він діяв рішуче і зухвало: сказавши бабусі і сестрам, що вирушає на полювання, Карл на чолі шведського флоту раптово з’явився біля стін Копенгагена — столиці Данського королівства. Місто блокували й обстріляли з гармат, після чого король Фредерік IV вивісив білий прапор. Потім було розгромлено польські і саксонські війська короля Августа Сильного, які безуспішно облягали місто Ригу. І, нарешті, в листопаді 1700 року 8-тисячна шведська армія змусила панічно тікати 32-тисячне російське військо біля міста Нарва. Відступаючи, дуже багато солдатів потонули, більша частина, серед них командувач, герцог де Круа, потрапила в полон. Загалом того дня росіяни втратили 85

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ вбитими до 6000 людей, 151 прапор, 145 гармат, 24 000 рушниць, скарбницю і весь обоз. Стійко трималися лише створені царем Петром І «потішні» Преображенський і Семеновський полки. Таким чином, молодий Карл XII, що дістав прізвисько «північний Олександр», за один рік зумів розправитися з усією агресивною коаліцією. Здавалося, перемога шведів була повною, але впертий російський цар не бажав здаватися. 28-річний Петро І наказав знімати з церков дзвони і переплавляти; монарха проклинали і називали «антихристом», але вже за рік у нього було 300 гармат. Російські війська стрімко модернізувалися за західним зразком, і в грудні 1704 року грізний Петро все-таки взяв з боєм Нарву. На честь перемоги в цій битві російський цар наказав улаштувати бенкет для переможців і переможених. Декілька гармат-мортир наповнили вином, і монарх пив із них нарівні з усіма. Проте війна не скінчилася. Бої зі змінним успіхом точилися у Прибалтиці, Фінляндії і на території Польсько-Литовської держави. Український гетьман Іван Мазепа на вимогу Петра I регулярно спрямовував козацькі полки на фронт. Українські регулярні частини під час Північної війни зарекомендували себе не кращим чином: все-таки тепер їм протистояли не татари і навіть не польська шляхта. Козаків через їхню низьку боєздатність використовували переважно в тилу, задіюючи на господарських та інженерних роботах. Командувати українцями ставили офіцерів-іноземців, які дуже жорстоко ставилися до підлеглих. У козацьких полках лютували хвороби, що забира86

Полтавська битва ли життя до половини (!) бійців. Навіть не варто і говорити про моральний дух цих реєстровців. Коли ж невтомний Карл XII рушив свої полки до України, гетьман Мазепа, розгубившись, просив царя Петра про допомогу, але той повідомив, що поки не може дати жодного солдата. Можливо, саме ця відмова і стала переломною в їхніх стосунках, після чого Мазепа почав усерйоз подумувати про перехід на бік ворога. Восени 1708 року, коли шведи вже йшли Правобережною Україною, гетьман перейшов на їхній бік. Із ним було близько 2 тисяч козаків (хоча в своїх таємних посланнях Мазепа обіцяв королю привести мінімум 50 тисяч людей). Українці не підтримали свого лідера, і навіть не тому, що різка зміна його курсу стала несподіванкою для всіх, просто дуже важко було підняти православний народ на війну проти російських єдиновірців. Зате шведів-лютеран чекав в Україні дуже холодний прийом. Усі боєприпаси і запаси продовольства, залишені Мазепою в Батурині, захопив фельдмаршал Меншиков. Населення ховало продукти, йшло в ліси, почалася виснажлива партизанська війна. Взимку 1708—1709 років шведська армія насилу просувалася засніженими українськими рівнинами. План відрізування українських земель від Росії з подальшим просуванням на Москву, що спочатку здавався Карлу XII блискучим, із кожним днем ставав дедалі ілюзорнішим. Зазнавши невдачі на Слобожанщині, шведська армія зосередилася біля Полтави, бажаючи захопити цей стратегічний центр. Полтавські укріплення були досить слабкі — земляні вали, рів і частокіл. Але, попри це, хва87

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ лена шведська армія три місяці не могла взяти це місто. Перший штурм Полтави відбувся 3 квітня 1709 р., а російська армія на чолі з Петром I підійшла на виручку обложеному гарнізону тільки 20 червня. Біля села Яківці цар отаборився, після чого обидві армії почали готуватися до генеральної битви. Російський табір розташовувався на дуже зручній для оборони перетнутій місцевості, був добре укріплений високими земляними валами і редутами. Перед позиціями солдатів Петра I тягнулося широке рівне поле, по якому і належало наступати шведським військам. Переважна більшість українських козаків зберегла вірність московському цареві і прийшла битися під Полтаву пліч-о-пліч із росіянами. Саме в козацьку засідку потрапив напередодні баталії сам Карл XII, що вирішив оглянути майбутнє поле битви. Куля, випущена з української рушниці, роздробила королю-воїну ступню, після чого той був

Полтавська битва. Картина XVIII ст.

Полтавська битва вимушений керувати ходом битви, сидячи на ношах. Битва почалася 27 червня 1709 року. Проти 35 тисяч шведів, які мали у своєму розпорядженні 39 гармат, стояло 42-тисячне російськоукраїнське військо зі 102 гарматами. Компенсувати нестачу живої сили Карл XII, як завжди, вирішив за рахунок ініціативи й сміливості. О третій годині ночі шведи спробували потайки наблизитися до передових російських позицій, але їх помітили й обстріляли з гармат. Крім того, зіткнувшись з ешелонованою обороною росіян, вони дещо розгубилися. Добре приховані поздовжні й поперечні редути, з яких вівся перехресний вогонь, стали для шведських солдатів сюрпризом. У першому нічному бою непереможні полки Карла XII зазнали значних втрат; потіснені російською кавалерією, вони безладно відступали, кинувши 14 штандартів і прапорів. Частина шведів хотіла сховатися в Яковецькому лісі, але була оточена і капітулювала. Після несподіваного для себе провалу шведи якийсь час не діяли, упускаючи дорогоцінну ініціативу. Росіяни ж, навпаки, нарощували активність. 27 червня вдень, дізнавшись про підготовку шведської піхоти до нової атаки, цар Петро наказав вишикувати свої полки перед табором. Артилерію було вирішено розмістити по всьому фронту, а драгунів князя Меншикова поставили на лівий фланг. Загальне командування доручалося Б. П. Шереметєву, тоді як сам цар очолив найнебезпечнішу — центральну — ділянку оборони. Звертаючись до своїх солдатів, він сказав: «І не так повинні ви думати, що б’єтеся за Петра, але за державу, Петру вручену, за рід свій, за вітчизну!..» 89

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ

Полтавська битва. Фрагмент панорами

Коли шведські полки наблизилися до росіян, супротивники обмінялися залпами з усіх видів зброї, при цьому російські гармати заподіяли страшне спустошення в рядах ворога. Вцілілі кинулися врукопашну, яка поступово захопила майже всіх. Сам цар Петро особисто водив солдатів Новгородського полку в контратаку на шведів, що подекуди прорвалися. Коли натиск останніх послабшав, Меншиков повів свою кавалерію в бій. Відкинувши кінноту супротивника, росіяни змогли оголити фланги шведської піхоти і зосередити на ній всю силу удару. Незабаром правий фланг шведів затремтів, за ним позадкували й інші, і почалася справжня втеча. Російські й українські вершники переслідували їх ще багато кілометрів. Шведський король Карл XII разом із гетьманом Мазепою також втекли з поля битви. Їм, на відміну від багатьох солдатів армії, що програла, вдалося переправитися через Дніпро і врешті-решт піти на молдавську територію. На полі під Полтавою назавжди залишилися лежати 9234 шведи, 2874 — потрапили в полон. Армія Петра I 90

Полтавська битва зазнала незрівнянно менших втрат: убитими — 1345 і пораненими — 3290 людей. Полтавська перемога ознаменувала докорінний перелом у Північній війні, повністю змінивши розташування сил у регіоні. Перемога над самим Карлом XII прославила російського монарха в очах усієї Європи і зробила молоду імперію найважливішим гравцем у світовій політиці.

Монумент, присвячений Полтавській битві

Штурм Ізмаїла (1790 р.)

априкінці XVIII століття між двома могутніми імперіями — Османською і Російською — точилася безперервна боротьба за панування у Причорномор’ї і в Закавказзі. Турки, вважаючи втрату Криму і Грузії 1774 року лише тимчасовою невдачею, виношували плани повернення цих територій; росіяни ж, натхненні недавніми перемогами, не бажали зупинятися на досягнутому. Катерині II хотілося остаточно очистити від турецької військової присутності всю Південну Україну, щоб безперешкодно почати колонізацію цього благодатного краю. Таким чином, до нової війни готувалися всі, і в серпні 1787 року вона вибухнула за ініціативою Стамбула. У гирлі Дніпра турки висадили 6-тисячний десант, який був повністю знищений військами О. В. Суворова на Кінбурнській косі. Упродовж двох років російські війська, окрилені успіхами, взяли ряд блискучих перемог над армією Османа: 1788 р. — під Очаковом, 1789 р. — біля Фокшан, 1789 р. — на річці Римник. У всіх битвах турки мали значну чисельну перевагу, проте це їм не допомагало. Санкт-Петербург не одноразово пропонував Стамбулу укласти мир, природно, на вигідних для себе умовах, але султан уперто не погоджувався. Він усе ще вірив у перемогу, оскільки знав, що в бухті Дунаю над баштами непереможної фортеці Ізмаїл дотепер майорить турецький прапор. Перетворену французькими і німецькими інженерами на неприступну твердиню, ізмаїльську фортецю оточував глибокий (6—10 метрів) рів, заповнений водою. Одинадцять бастіонів із 260 гарматами підносилися над Дуна92

Штурм Ізмаїла єм, контролюючи торговельні шляхи з Хотина, Бендер, Галаца і Добруджі. Поки в Ізмаїлі перебував могутній 35-тисячний турецький гарнізон, ніхто не міг оспорити права Османської імперії в цьому регіоні. Турецькі солдати прос то не мали вибору: султан наказав у разі здачі фортеці страчувати всіх, хто залишиться живими, де б вони не перебували. Окрім турків, Ізмаїл захищали ще й кримські татари під проводом Каплан-Гірея і його п’ятьох синів. Командувач російської армії князь Григорій Потьомкін восени 1790 року наказав своїм генералам І. Гудовичу і О. де Рібасу взяти Ізмаїл. Проте, зважаючи на холоди (надворі стояли останні дні листопада), що наближалися, полководці все ніяк не зважувалися на штурм. Тоді Потьомкін передоручив командування військами генерал-аншефу О. Суворову, який вже 2 грудня прийняв війська. Шість днів тривала підготовка до штурму, для чого збудували макет фортеці, і всі солдати пройшли через виснажливі тренування. За тиждень після прибуття Суворов послав ультиматум комендантові Ізмаїла Айдолзе-Мехмет-паші, вимагаючи здати місто його військам. Відповідь неважко було передбачити: «Швидше небо впаде на землю, — писав турецький полководець, — швидше Дунай понесе назад свої води, ніж Ізмаїл здасться!» Рано-вранці 10 грудня 1790 року 600 російських гармат ударили по фортечних стінах з усіх позицій. Артилерія річкової флотилії, що увійшла до Дунаю, також брала в цьому активну участь. Гармати гриміли мало не цілу добу. 11 грудня о третій годині ночі російські штурмові колони під покривом темряви з усіх боків рушили до стін Ізмаїла. Суворов мав у розпоря93

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ дженні 30 тисяч бійців, половина з яких не мала достатнього озброєння. Серед тих, хто йшов на штурм, було безліч українців, перш за все козаків-пластунів із Чорноморського війська. О шостій годині ранку єгері генерала Б. Лассі першими захопили західні вали, незабаром з ними з’єдналися стрільці й гренадери генерала С. Львова, що оволоділи Хотинською брамою міста. Зі східного боку в цей же час впали Кілійські ворота, і захисний вал повністю зайняли солдати генерала М. Голеніщева-Кутузова. Десантники генерал-майора де Рібаса успішно атакували південні бастіони з боку Дунаю під вогнем 10 тисяч турків. Найважче довелося солдатам генерала Макноба, які наступали з півночі. Щоб подолати рів і вал, їм доводилося під обстрілом зв’язувати 12-метрові драбини. Героїзм і завзятість нападників поступово дали свої плоди: до світанку всі фортечні вали зайняли росіяни, а турки відступили в глиб міста. Не даючи ворогам схаменутися, штурмові колони ввірвалися на міські вулиці. Українські козаки рухалися з півночі до центру. Кровопролитні бої точилися за кожен будинок, за кожен поверх. Суворов наказав вести попереду себе легкі гармати, які картечними залпами вражали все живе на вузьких вулицях Ізмаїла. У центрі міста відчайдушно чинила опір тисяча кримських татар під проводом Максуд-Гірея (700 з них було вбито, решту полонили). Взагалі в цьому бою кримці виявили себе справжніми героями. О першій дня, коли місто вже повністю захопили війська Суворова, хан КапланГірей зробив відчайдушну спробу його відбити. На чолі чотирьох тисяч вершників він у лоб атакував добре укріплені російські позиції. Пе94

Штурм Ізмаїла реможці зустріли татар рушничним і гарматним вогнем упритул, повністю знищивши. На полі бою залишилися лежати Каплан-Гірей і всі п’ять його синів. До четвертої години дня всякий опір у місті було придушено. З 35-тисячного турецького гарнізону живими залишилися тільки 9 тисяч, з яких наступного ранку померли ще 2 тисячі. Полонені, працюючи в декілька змін, тиждень скидали у води Дунаю тіла вбитих товаришів. Російська армія й українські козаки втратили під час штурму Ізмаїла 4582 людей убитими і до 6 тисяч пораненими. Суворов, усупереч очікуванням, за цю блискучу перемогу не одержав чин фельдмаршала. Цієї честі удостоївся його начальник — князь Потьомкін, якого імператриця за подвиги обдарувала ще й розшитим діамантами мундиром вартістю 200 тисяч карбованців. Головнокомандувач одержав у подарунок також і Таврійський палац у СанктПетербурзі, а в Царському Селі на його честь було споруджено величний монумент. Олександр Васильович Суворов отримав у нагороду лише медаль і чин підполковника Преображенського гвардійського полку, що дорівнював званню генерал-ад’ютанта.

Оборона Севастополя (1854—1855 рр.)

римська війна, яку в Європі називали Східною, обернулася зіткненням імперій і навіть цивілізацій. Промислово розвинені країни — Франція й Англія, заступившись за Туреччину, вирішили поставити на місце кріпосницьку Росію. У Лондоні й Парижі вважали, що міжнародні амбіції дому Романових набагато перевершують реальні можливості їхньої держави. Довести переваги західноєвропейської військової машини перед усіма іншими і була покликана нова війна, яка велася на багатьох фронтах — від Балтики до Камчатки. Проте основні дії розгорнулися в Криму і на Чорному морі. Російська армія і флот на той час справді помітно поступалися західноєвропейським за багатьма параметрами. Солдати, набрані в рек рути, все ще служили по 25 років. Серед них було безліч старих і людей середнього віку, для яких військова служба означала тяжку повин ність. Серед озброєння російської армії переважала застаріла стрілецька зброя, що заряджалася з дула, артилерія теж складалася переважно зі старих зразків. В англійській і французькій арміях гвинтівки й гармати заряджали з казенної (задньої) частини. Бойові кораблі союзників уже працювали на паровій тязі, тоді як росіяни все ще використовували вітрила. Проте це не перешкодило адміралу П. С. Нахімову 18 листопада 1853 року буквально за три години знищити весь турецький флот у Синопській бухті. Щоб виручити імперію Османа від чергової поразки і не допустити захоплення чорноморських проток, у березні 1854 року Англія, Франція і Сардинське королівство оголосили війну Росії. 96

Оборона Севастополя (1854—1855 рр.) Флот союзників налічував 34 лінійні кораб лі і 55 фрегатів (54 парових), а також 300 транспортних суден, на яких перевозився експедиційний корпус (61 тисяча солдатів і офіцерів). Чорноморський флот Російської імперії налічував на той момент 14 вітрильних лінійних кораблів, 11 вітрильних і 11 парових фрегатів. Армійські частини, що перебували в Криму, складалися з 40 тисяч людей. Становище трохи вирівнював той факт, що росіяни мали на півострові стратегічно важливу фортецю — Севастополь. Чудово укріплене й неприступне з боку моря місто було найбільшою військовою базою, яка давала можливість контролювати значну частину чорноморської акваторії. Союзники ж вирішили брати його з боку суходолу. У вересні 1854 року вони висадили в Євпаторії десант, який мав обійти Севастополь із півночі. Командувач російської армії князь О. С. Меншиков спробував перешкодити цьому, давши бій англо-франко-турецьким військам на річці Альмі. Але 35 тисяч російських солдатів не змогли зупинити 59 тисяч солдатів супротивника і були змушені відступити до Севастополя. Перемога над Меншиковим дозволила союзникам 26 вересня зайняти Балаклаву, а 29 вересня — район Очеретяної бухти біля самого Севастополя. Проте інтервенти не одразу атакували Севастополь, дозволивши захисникам укріпити місто. Оборону порту-фортеці очолили адмірали В. О. Корнілов і П. С. Нахімов. Насамперед вони розпорядилися затопити біля входу до Севастопольської бухти 5 лінійних кораблів і 2 фрегати російського флоту, тим самим перекривши підхід до міста для суден супротив97

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ника. Після того як головні сили російської армії під командуванням Меншикова відійшли до Бахчисарая, у місті залишилися тільки 22,5 тисячі солдатів і матросів. Союзники ж незабаром змогли збільшити свій експедиційний корпус до 100 тисяч людей. Так у вересні 1854 року почалася легендарна битва за Севастополь, що тривала 11 довгих місяців. Перший штурм міста мав початися вранці 5 жовтня 1854 року, проте обложені, дізнавшись про плани супротивника наперед, завдали удару першими. Артилерійський обстріл із сухопутних і корабельних гармат накрив уже готові до бою англійські й французькі батареї. Союзники ніяк не очікували такої щільності вогню з боку російських суден, які за рахунок штучного крену збільшили дальність стрільби з 18 до 25 кабельтових. Крім того, ніхто не очікував, що флотські артилеристи ризикнуть стріляти по невидимих цілях. У результаті інтервенти ще до початку штурму зазнали великих втрат, але від своїх планів не відмовилися. За 5 годин після російської артпідготовки 2680 французьких, англійських і турецьких гармат ударили по Севастополю. П’ятдесят суден супротивника протягом 5 годин безперервно обстрілювали місто, і їм відповідало тільки 150 гармат з берегових укріплень. Проте цієї кількості виявилося достатньо, щоб відігнати ворожі судна від міста. Багато суден одержало від 50 до 200 влучань. Після такої невдачі командування союзників відмовилося від подальшого використання флоту для штурму. Росіянам ця перемога також дісталася дорогою ціною: під час обстрілу загинув один із командувачів оборони міста — адмірал В. О. Корнілов. 98

Оборона Севастополя (1854—1855 рр.) 13 жовтня 1854 року російські війська, маючи намір прорвати блокаду навкруги Севастополя, завдали удару з Бахчисарая по Балаклаві. Англійці, які там розташовувалися, зазнали серйозної поразки, але й переможці не змогли скористатися плодами свого успіху. 24 жовтня відбулася ще одна битва — під Інкерманом, і знову успіх був на боці російської армії, проте через нерішучість генералів і цього разу не вдалося деблокувати Севастополь. Але у своїх відчайдушних атаках російська піхота досягла багато чого: захисники Севастополя здобули невеликий перепочинок і час для зміцнення бастіонів, а супротивник, зазнавши значних втрат, відмовився від активних дій і перейшов до тривалої облоги міста. Сто тисяч ворожих солдатів з грудня 1854 до серпня 1855 року облягали Севастополь. Близько 500 важких гармат безперервно обстрілювали місто, іноді випускаючи до 50 тисяч снарядів за день. Російські солдати й матроси стійко трималися і навіть переходили в контратаки. Надзвичайною зухвалістю й відчайдушною

Оборона Севастополя. Фрагмент панорами Ф. Рубо

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ сміливістю цими днями прославилися матроси Петро Кішка, Гнат Шевченко та Іван Демченко, які здійснювали нічні вилазки до ворожих позицій. Цивільне населення активно допомагало захисникам міста: жінки працювали сестрами милосердя, чоловіки — на відновленні укріплень. В обложеному місті в ті дні трудився і великий хірург М. І. Пирогов, який під вогнем, практично без спеціального обладнання, проводив унікальні операції. З лютого 1855 року супротивник почав масований обстріл Малахова кургану, маючи намір почати штурм саме з нього. Але захисники міста під керівництвом генерала Тотлебена зуміли під безперервним вогнем укріпити цю ділянку оборони. З 28 березня до 4 квітня 500 гармат інтервентів безперервно обстрілювали місто, але штурм, що почався після цього, все-таки провалився. 11 травня було відбито атаку французького корпусу, що налічував у своєму складі і колоніальні підрозділи так званих зуавів. З 26 до 30 травня інтервенти провели чергове масоване бомбардування міста і спробували штурмувати Малахів курган. Цього разу їм пощастило захопити кілька залишених росіянами редутів. Шостого червня близько 40 тисяч ворожих солдатів намагалися прорватися до Севастополя з Корабельної сторони, але були відбиті захисниками міста. Союзники впадали в розпач від безрезультатних спроб оволодіти російськими позиціями, величезні втрати підривали їхній бойовий дух, але й обложених залишалося дедалі менше: у червні 1855 року загинув адмірал Нахімов і був поранений генерал Тотлебен, у місті не було жодного непошкодженого будинку. У серпні Малахів курган захищали лише 400 солдатів і матросів. 100

Оборона Севастополя (1854—1855 рр.) 28 серпня 60 тисяч англійських, французьких і турецьких солдатів знов пішли на вирішальний штурм Севастополя. Успіх супроводжував тільки французів: 6 тисяч їхніх солдатів того дня зуміли закріпитися на Малаховому кургані. Обложені втримали місто ціною колосальних втрат і вночі за наказом командувача генерала М. Д. Горчакова відступили на його Північну сторону. Усі кораблі при цьому затопили, а порохові склади висадили в повітря. Інтервенти, проте, довго боялися входити в залишену частину міста, думаючи, що вона замінована. Перемога союзників виявилася пірровою: захопивши половину Севастополя, вони вже не мали сил продовжувати наступ і запропонували Росії розпочати мирні переговори. Героїчна оборона Севастополя тривала 349 днів. Під час війни росіяни втратили вбитими, померлими від ран і внаслідок хвороб 88 755 людей. Втрати ж коаліції були значно більшими — 119 426 осіб. Англійці, які вперше у своїй історії зіткнулися в бою з російським солдатом, дотепер вважають цю війну однією з найважчих в ісПам’ятник торії своєї армії. затопленим кораблям

Галицька битва (1914 р.)

дна з найвизначніших і найкровопролитніших битв Першої світової війни (1914— 1918 рр.) розгорнулася на території Західної України. Непримиренні супротивники — Російська і Австро-Угорська імперії зійшлися в сутичці за галицькі землі, які вже протягом багатьох років були каменем розбрату. Після поділів території Речі Посполитої (1772—1795 рр.) велика частина українських земель перейшла під скіпетр Романових, австрійським же Габсбургам дісталися тільки Галичина, Буковина і Закарпаття. Від цього часу між двома великими державами не припинялася прихована і явна боротьба за території, що не увійшли до їхнього складу. Кульмінацією цього багаторічного конфлікту стала Перша світова війна, яка давала шанс давнім супротивникам реалізувати свої імперські амбіції. Битва за Галичину — одна з перших баталій грандіозної війни, що вибухнула на європейському континенті. Вона тривала з 5 серпня до 8 вересня 1914 року і фактично складалася з двох окремих військових операцій — ЛюблінХолмської і Галич-Львівської. Галицька битва цікава ще й тим, що у ній брали участь приблизно рівні сили — 4 російські армії ПівденноЗахідного фронту (командувач — генерал М. І. Іванов) і 4 австро-угорські армії (під керівництвом ерцгерцога Фрідріха і фельдмаршала К. Хьотцендорфа). З кожного боку було задіяно по одному мільйону солдатів і офіцерів. Таким чином, успіх у цій битві повністю залежав від талантів полководців і уміння рядових бійців. Люблін-Холмська кампанія розпочалася з наступу 1-ї і 4-ї австро-угорських армій у райо102

Галицька битва ні Любліна і Холма. Оборону там тримали 4-та і 5-та російські армії, командування яких вважало, що знає про всі плани супротивника. Подібна помилка, як це часто трапляється на вій ні, призвела до фатальних наслідків. Австрійський командувач генерал К. Хьотцендорф зумів перед наступом потай перекинути свої війська на 100 кілометрів західніше, що дало змогу йому здійснити обхід російських армій з флангу. Росіяни спробували дати зустрічний бій біля Красніка (10—12 серпня) і Томашова (13—18 серпня), але зазнали поразки і відступили у напрямку до Холма і Любліна. Водночас розгорталася і Галич-Львівська кампанія, в якій 3-тя і 8-ма російські армії не тільки відбили ворожий наступ, здійснюваний 2-ю і 3-ю австрійськими арміями, але і значно їх потіснили. Найбільша битва тоді відбулася біля річки Гнила Липа (16—19 серпня), у якій австрійські частини зазнали повної поразки. Незабаром 8-ма армія генерала О. О. Брусилова зайняла Галич, а 3-тя армія генерала М. В. Рузького — Львів. Ця пе-

В окопах Першої світової війни

103

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ремога поставила під загрозу наступ австрійців у напрямку Любліна і Холма; останні, щоб не потрапити в оточення, змушені були зупинитися. Проте незабаром становище військ Російської імперії у Галичині стало загрозливим. Німці, розгромивши в Східній Пруссії армії О. В. Самсонова і П. К. Ренненкампфа, дістали можливість наступати на південь, щоб з’єднатися з австрійськими частинами. Якби союзники справді змогли зустрітися, як планували, на заході від Варшави, це могло призвести до оточення російського угруповання в Польщі. Але, на щастя, плани німецького командування змінилися і, незважаючи на постійні звернення австрійців, генерал фон Гінденбург залишив свої війська у Східній Пруссії. Австрійський командувач К. Хьотцендорф, не дочекавшись допомоги від союзників, вирішив діяти самостійно і розробив дуже ризиковану операцію з відвоювання Львова. Для цього йому довелося зняти з Холмського напряму 4-ту армію і перекинути її на вирішальний Львівський напрям. Таким чином, на ЛюблінХолмській ділянці залишилася тільки одна австрійська армія проти двох російських, тоді як на Галич-Львівській ділянці генералові Хьотцендорфу вдалося досягти співвідношення 3:2 на свою користь. Австрійці негайно вирішили скористатися своєю чисельною перевагою: 23 серпня 1914 року вони перейшли в наступ на лінії Городок — Рава-Руська. Ці тижневі бої увійшли до історії Першої світової війни під назвою Городоцької битви. У боях біля РавиРуської австрійці прорвали оборону супротивника, але солдати 8-ї армії генерала О. О. Бру104

Галицька битва силова швидко закрили проломи у своїй обороні. Російські частини стримували австрійський наступ на захід від Львова, але все-таки становище лівого крила Південно-Західного фронту тривалий час залишалося критичним. Урятував ситуацію лише вчасно розпочатий контрнаступ роХвацька рубка. сійських військ у пів- За малюнком початку XX ст. нічній частині Галичини. Три армії (4-та, 5-та і відряджена їм на допомогу 9-та (командувач — генерал П. О. Лечицький)) атакували 1-шу австрійську армію генерала Данкля, яка самотужки утримувала фронт на Люблін-Холмському напрямі. 26 серпня 1914 року після важких боїв гвардійські підрозділи 4-ї російської армії прорвали австрійську оборону біля Тарнавки. Ця перемога, власне, і вирішила весь хід битви за Галичину. Австрійські сили, що наступали на Рава-Руську, були змушені зупинитися і навіть відступити за річку Сан. Переслідуючи їх, російські війська просунулися на 200 кілометрів у глиб Галичини і обложили Перемишль. Австро-угорська армія дивом уникла оточення, її врятував наступ німецьких військ на Віслі і паводок, який почався на річці Сан. У Галицькій битві Австро-Угорщина втратила до третини військ, що билися на Східно105

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ му фронті, — близько 325 тисяч людей. У полон потрапило до 100 тисяч солдатів і офіцерів армії Габсбургів. Російська армія зазнала значно менших утрат — 230 тисяч загиблими, пораненими і полоненими. Перемога в Галичині звела нанівець успіхи німецьких військ у Східній Пруссії, підірвала військовий потенціал Австро-Угорської імперії і фактично врятувала Сербію, яка зазнала агресії з боку Відня. Крім того, в результаті цієї операції західно українські землі на деякий час були возз’єднані з Україною. Битва за Галичину примітна також і тим, що 26 серпня 1914 року під час боїв біля Жовкви знаменитий російський авіатор штабскапітан П. М. Нестеров уперше в історії повіт роплавання здійснив таран, збивши австрійський літак. Подальше масштабне використання авіації і важкої техніки в ході бойових дій на полях Першої світової вивело військове мистецтво на новий, техногенний, рівень.

Брусиловський прорив (1916 р.)

з багатьох сотень бойових операцій, що проводили під час Першої світової війни (1914— 1918 рр.) різні армії на кількох континентах, лише одна увійшла до історії під ім’ям полководця, який її здійснив. Ідеться про Брусиловський прорив — масштабний наступ російської армії на ділянці Південно-Західного фронту влітку 1916 року. Цю операцію, яку дотепер вивчають у військових академіях усього світу, розробив і провів командувач фронту генерал Олексій Олексійович Брусилов. Унікальність цієї стратегічної операції полягає в тому, що вперше за час позиційної війни було здійснено прорив фронту супротивника на широкій ділянці. Нічого подібного до цього не вдавалося зробити ні британцям, ні французам, ні німцям, ні австрійцям, ні туркам. Не кожному полководцеві під силу провести армії під ураганним вогнем через багатокілометрові мінні поля, дротяні загородження, подолати численні ряди ворожих ровів і траншей. Проте кавалерійському генералові Брусилову це вдалося завдяки новій сміливій тактиці, яка полягала в прориві позицій ворога не на одній ділянці фронту, а на декількох одночасно. При цьому основна атака на головному напрямі поєднувалася з багатьма допоміжними ударами на інших ділянках фронту. Генерал О. О. Брусилов 107

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ Супротивник просто не міг точно визначити, де проводиться головний наступ, і своєчасно перекинути туди резерви. У березні 1916 року у французькому містечку Шантільї союзники (Англія, Франція і Росія) затвердили плани дій своїх озброєних сил на поточний рік. За домовленостями, досягнутими на цій конференції, російський наступ мав розпочатися не раніше 15 червня. Проте в злагоджені плани кабінетних стратегів знову втрутилася сувора дійсність: у травні німці почали наступ під Верденом, значно потіснивши французів; водночас австро-угорські частини в районі Трентіно розбили італійців. Союзники волали про допомогу, і Росія, як завжди, відгукнулася. Ставка Верховного Головнокомандувача перенесла початок операції рівно на місяць. Природно, це не могло не відбитися на її підготовці. Наступ мав бути проведений силами трьох фронтів: Західного (основне завдання), Північного і Південно-Західного (допоміжні завдання). Південно-Західний фронт під командуванням О. О. Брусилова включав чотири армії (7, 8, 9 і 11-ту) і розтягнувся на 480 кілометрів — від Полісся до кордону з Румунією (повністю проходив по території України). Російським військам на цій ділянці протистояло могутнє австро-угорське угруповання, що складалося з двох армій і двох армійських груп, які протягом 9 місяців укріплювали свою оборону. Кожна оборонна позиція мала 3—4 лінії окопів, захищених дротяними загородженнями, і вглиб досягала 1,5—2 кілометрів. При цьому на відстані 3—5 кілометрів від неї розташовувалася наступна, така ж неприступна, позиція (всього їх було 108

Брусиловський прорив три). Австрійці тут приготували для росіян і деякі неприємні сюрпризи: фугаси і вогнемети. Генерал Брусилов дуже серйозно взявся за підготовку своїх солдатів до наступу. Позиції супротивника добре розвідали, до них вдалося максимально наблизити свої лінії траншей, щоб під час атаки укрити піхоту від вогню. На деяких ділянках відстань між передовими лініями австрійців і росіян становила лише 100 метрів. Брусилов зміг непомітно для ворога зосередити значні сили піхоти й артилерії на місцях запланованих проривів. Важливо було правильно згрупувати сили для удару, оскільки війська Південно-Західного фронту не набагато перевершували супротивника за чисельністю. Необхідної для наступу чотирикратної переваги у росіян не було і близько. Вони мали 40,5 піхотних дивізій (573 тисячі багнетів) проти 39 австрійських (437 тисячі багнетів), 15 кавалерійських дивізій (60 тисяч шабель) проти 10 дивізій супротивника (30 тисяч шабель), 1770 легких і 168 важких гармат проти відповідно — 1300 і 545. Подібне небезпечне співвідношення не дуже бентежило Брусилова, який просто досяг переваги в місцях запланованих ним ударів: у піхоті — в 2—2,5 раза, в артилерії — в 1,5—1,7 раза, причому у важкій — у 2,5 раза. Незважаючи на маскування дій, здійснене росіянами, австрійська розвідка здогадувалася про наступ. Проте генералітет держав Центрального блоку вирішив, що Росії просто не під силу зараз проведення таких масштабних операцій, і не поставився до попередження всерйоз. І ось рано-вранці 22 травня тисячі гармат Південно-Західного фронту обрушили свій удар 109

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ на австрійські окопи, артпідготовка на різних ділянках зайняла від 6 до 45 (!) годин. Усі види снарядів, включаючи хімічні, того дня впали на голову ворога, який нічого подібного не очікував. Слідом за гарматами вступила в бій піхота, яка рухалася хвилями (по 3—4 ланцюги в кожній) на відстані 150—200 кроків одна від одної. Перша хвиля, не затримуючись на захопленій передовій лінії австрійської оборони, блискавично атакувала другу. За нею йшли інші, які наступали на третю і четверту лінії супротивника. Цей спосіб надалі ввійшов до підручників з тактики під назвою «атака перекочуваннями». На правому фланзі 8-ма армія генерала Каледіна на десятий день наступу просунулася вглиб на 60 кілометрів, зайнявши при цьому Луцьк. А 9-та армія генерала Лечицького зуміла відтіснити супротивника аж на 120 кілометрів, форсувала річку Прут і 18 червня звільнила столицю Буковини — місто Чернівці. Але, на жаль, успіх розвинути не вдалося. Командувач сусіднього Західного фронту генерал А. Е. Еверс виявив нерішучість і не підтримав вчасно наступу. У результаті вийшло, що «відвертаючий» удар Південно-Західного фронту став основним і єдиним. Російське верховне командування дуже довго зволікало з наданням допомоги Брусилову. Не знайшлося охочих узяти на себе відповідальність за зміну наперед складених і затверджених планів: резерви продовжували надходити в розпорядження генерала Еверса. Лише наприкінці червня Південно-Західний фронт одержав довгоочікуване підкріплення у вигляді 3-ї і Особливої (насправді 13-ї, але з марновірства її так ніхто не називав) армій. Брусилов негайно почав новий 110

Брусиловський прорив наступ з метою вийти на рубіж Ковель — Рівне — Станіслав. Проте супротивник теж не гаяв часу: із Франції в Україну негайно перекинули німецькі частини, австрійці ж підтягли нові дивізії з Італії і навіть із Греції. Попри неодноразові спроби, узяти Ковель російській армії так і не вдалося. Фронт стабілізувався. Таким чином, через численні прорахунки вищого командування російської армії первісний успіх блискуче початого наступу не був розвинений. Брусиловський прорив, який мав усі шанси змінити хід бойових дій на Східному фронті, на жаль, не дав бажаних результатів. Під час кровопролитних боїв було відвойовано 25 тисяч квадратних кілометрів території (частина Волині, Галичини і Буковини). Австро-угорська армія втратила близько 1,5 мільйона людей убитими і пораненими, 450 тисяч солдатів і 9 тисяч офіцерів потрапили в полон. Такі втрати імперія Габсбургів не змогла відновити до кінця війни. Крім того, вкотре Росія зуміла врятувати своїх союзників: у червні 1916 року із Заходу на Схід у спішному порядку перекинули 16 німецьких дивізій, з Італії — 7 австро-угорських і навіть 2 турецькі. До того ж успіх Брусилова зумовив вступ до війни Румунії, керівництво якої довго вагалося, але після літнього наступу російської армії ухвалило все-таки рішення виступити на боці Антанти.

Бої за Київ (січень 1918 р.)

етвертого січня 1918 року радянський уряд України (м. Харків) офіційно оголосив війну Українській Народній Республіці. Командувач українських червоногвардійців В. О. АнтоновОвсієнко зібрав близько 10 тисяч бійців для наступу на Київ з метою позбавлення влади Цент ральної Ради і Генерального секретаріату. Більшовицькі війська, швидко оволодівши Лівобережжям, рухалися до столиці УНР двома залізничними магістралями: Полтавською і Чернігівською. Шостого січня обидві армії більшовиків (Муравйова і Єгорова) зустрілися в Полтаві; при цьому частини УНР здали губернський центр без бою — на вулицях міста загинув тільки один червоногвардієць. Сьомого січня близько трьох тисяч муравйовців узяли містечко Костянтинівград, розгромивши український гарнізон, який налічував до 500 бійців. Проте після цього звитяжний марш на Київ застопорився, але не внаслідок шаленого опору петлюрівських військ, а радше, через нерішучість Муравйова. Його непокоїла легкість, з якою більшовицькі війська просувалися в глиб України. Червоний командарм побоювався потрапити в пастку: до нього доходили відомості, що в районі Києва зосереджено основні сили УНР, що налічують до 100 тисяч багнетів. Війська справді стягувалися в столицю, проте зовсім не для підготовки рішучого контрудару. Навпаки, Центральній Раді насилу вдавалося підтримувати порядок у Києві, де очікувалося масове повстання заводських робітників. Муравйов же якийсь час поводився вкрай нерішуче. Він постійно просив підкріплень, пропонував відступити з Полтави назад у Хар112

Бої за Київ (січень 1918 р.) ків і навіть розібрати залізничні колії, що сполучають Полтаву з Києвом. Поки командувач роздумував, його війська влаштували в захоп лених містах червоний терор, залякуючи місцеве населення. Навіть більшовицька Рада робітників міста Полтави зверталася до Муравйова з вимогою навести лад у частинах і припинити репресії. Зміцнити дисципліну в армії можна було тільки в один спосіб: примусити її рухатися вперед. Дев’ятого-десятого січня червоногвардійці взяли Конотоп і Кролевець, при цьому близько 1000 солдатів УНР здалися в полон без жодного опору. Загалом петлюрівці в цей час демонстрували стійке небажання битися; наприклад, частини, що стояли в Ніжині й Чернігові, взагалі оголосили про свій нейтралітет. Після 10 січня в руках більшовиків опинилася майже половина України: Харківщина, Полтавщина, Донбас, Єкатеринославщина, Чернігівщина, Сумщина. Війська Муравйова тепер твердо взяли курс на Київ і, без особливих зусиль долаючи неорганізований опір гайдамаків на окремих залізничних станціях, наближалися до столиці. 13 січня 1918 року повсталі робітники захопили Одесу. Після тижня запеклих боїв на вулицях міста пролетарі й матроси перемогли 3-тисячний загін військ УНР. 15 січня 1918 року більшовики й анархісти захопили Єлисаветград, роззброївши підлеглі Центральній Раді загони вільних козаків і юнкерів. У ці ж дні впали Миколаїв і Херсон; Центральна Рада, таким чином, втратила весь південь України. Після взяття важливого залізничного вузла Бахмач шлях на Київ був відкритий і з північного сходу. Чотири більшовицькі армії — Муравйова, 113

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ Єгорова, Берзіна і Кудінського, загальна кількість яких сягала 15 тисяч, готові були йти на столицю України. Захищати ж Центральну Раду було практично нікому; одним із найбоєздатніших підрозділів УНР залишався Гайдамацький кіш Слобідської України під керівництвом отамана Симона Петлюри. Силами 1400 бійців з 8 гарматами він хотів зупинити просування червоних на полтавському напрямі. Прикривати Київ на Чернігівському напрямі мав зведений загін, що складався з сотні студентів і гімназистів, групи юнкерів, так званого Куреня смерті, і незначної кількості вільних козаків (450 чоловік). На озброєнні цього загону перебували одна гармата і 16 кулеметів. Більшість бійців були необстріляними ідеалістами без жодного бойового досвіду. 16 січня 1918 року на залізничній станції Крути, що між Ніжином і Бахмачем, відбувся бій. П’ять тисяч червоногвардійців і революційних матросів у першому ж зіткненні розгромили загін захисників Центральної Ради, при цьому серед тих, хто оборонявся, загинуло 150 осіб (у тому числі близько 30 полонених, яких червоні розстріляли). Досить значна частина студентів, юнкерів і козаків відступила з поля бою і була згодом направлена Петлюрою до Києва для придушення повстання робітників на заводі «Арсенал». Нечисленні бойові частини УНР танули на очах: у Броварах полк імені Наливайка несподівано підняв червоний прапор, маючи намір не пропустити петлюрівців до Києва. Проте 150 гайдамаків, що оточили казарми полку, зуміли швидко роззброїти 1300 бунтівників. У них було вилучено 8 гармат і 75 кулеметів. 114

Бої за Київ (січень 1918 р.) Безліч гвинтівок і патронів, які важко було вивезти, січовики облили бензином і підпалили. З 15 до 22 січня 1918 року в Києві точилися кровопролитні бої між озброєними загонами УНР і повсталими робітниками міста. Обидві сторони зазнали великих втрат: петлюрівці втратили близько 300 солдатів убитими і 600 пораненими, більшовицькі повстанці — 450 убитими (з них 50 розстріляли на місці полонення) і 700 пораненими. Повстання було остаточно придушене 22 січня 1918 року, і цього ж дня 7-тисячна армія Муравйова (25 гармат, 2 бронепотяги і 3 броньовики) підійшла до околиць Києва, без зусиль захопивши робітничі передмістя. Захисників Центральної Ради в Києві було не більше 1700 людей при 17 гарматах. Головнокомандувач радянських військ Муравйов віддав наказ «нещадно знищувати в Києві всіх офіцерів і юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції». Уранці 23 січня почався штурм Києва. Особ ливо запеклі бої тривали біля Ланцюгового і За-

Атака червоної кавалерії

115

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ лізничного мостів через Дніпро. Армії Єгорова і Берзіна, що наступали, зіткнулися там з лютим опором супротивника. Червоний бронепотяг матроса Полупанова, який вже прорвався в місто, незабаром теж був змушений відійти. Тоді червоні кавалеристи Примакова, по кризі перейшовши Дніпро, пробилися на Поділ і втрималися там. По Києву безупинно била червона артилерія, від прямого влучання згорів особняк голови Центральної Ради Михайла Грушевського. Сам Муравйов згодом зізнавався, що в його армії використовували навіть заборонені снаряди з отруйними газами. Постійні атаки поступово давали результат: територія, підконтрольна військам Петлюри, скорочувалася щодня. До 25 січня солдати УНР усе ще втримували Хрещатик, Бібіковський бульвар і Брест-Литовське шосе — єдиний шлях до відступу. Цього дня почалася евакуація урядовців республіки і залишків військ із міста. Гайдамаки Петлюри, полк імені Дорошенка і офіцерський загін полковника Болбочана прикривали відступ. Увечері 26 січня залишкам захисників удалося вирватися з Києва. Відступаючих ніхто не переслідував: червоні займалися роззброєнням нейтральних полків і придушенням останніх осередків опору. Після захоплення Києва революційні солдати і матроси влаштували в місті з мовчазної згоди командувача справжній терор. За кілька днів були вбиті тисячі киян. Тіла розстріляних людей лежали просто на вулицях, у парках. Переможці полювали на всіх, хто нагадував їм буржуя, офіцера або петлюрівця. У цей же час Муравйов доповідав Леніну: «Повідомляю, дорогий Володимире Іллічу, що порядок у Києві 116

Бої за Київ (січень 1918 р.) відновлено…» Проти дій кривавого командарма різко виступали як члени уряду Радянської України, наприклад Юрій Коцюбинський, так і його безпосередні підлеглі, приміром, Віталій Примаков. Армія Муравйова, який вважав себе червоним маршалом, після взяття Києва стрімко розкладалася: переможці дезертирували цілими полками. Врешті-решт Ленін наказав вивести ці загони, що втратили всяку боєздатність, із Києва і відправити їх до Придністров’я битися з румунами. У столиці ж ненадовго настало відносне затишшя.

Битва за Львів (листопад 1918 р.)

жовтні 1918 року Австро-Угорщина капітулювала перед країнами Антанти. Це був останній місяць в історії «клаптевої» імперії, яка одразу ж почала розсипатися, як картковий будиночок. Спочатку незалежність проголосили Угорщина і Чехія. Наприкінці місяця про створення держави заявили і поляки, які оголосили своїми також західноукраїнські землі. Вони сприймали Східну Галичину як невід’ємну частину майбутньої II Речі Посполитої, а її адміністративну столицю Львів вважали одвічно польським містом. Справді, етнічна карта цієї колишньої австрійської провінції була доволі строкатою: у великих містах польське населення становило 40 відсотків, а у Львові — понад 50 відсотків, тоді як українське — тільки 13— 14 відсотків. Проте в селах 90 відсотків мешканців говорили українською. Розгорання міжнаціонального конфлікту на цих спірних територіях за умов відсутності сильної центральної влади було лише питанням часу. Обидві сторони вважали Східну Галичину своєю, вибудовували державницькі плани і, що важливе, мали у своєму розпорядженні національні озброєні формування. Підрозділи українських січових стрільців і польських легіонерів було створено як складові частини австро-угорської армії ще 1914 року. Вони відзначалися хорошою організацією, озброєнням та спорядженням. До того ж це були ідейні воїни з дуже високим рівнем національної самосвідомості. Одним словом, ситуація в регіоні була більш ніж вибухонебезпечною. Першого листопада 1918 року поляки планували урочисто проголосити приєднання Східної 118

Битва за Львів Галичини до Польщі, проте напередодні вночі півтори тисячі українських військових несподівано для всіх захопили центр Львова, вокзал, пошту, казарми, а також усі ключові адміністративні будівлі, включаючи приміщення крайового сейму. Операцію здійснили січові стрільці під командуванням сотника Дмитра Вітовського, але незабаром після її вдалого завершення про свою важливу організаційну роль заявила й Українська Національна Рада (сформований напередодні представницький орган). На самому початку листопада галицькі українці, безперечно, заволоділи ініціативою: вслід за Львовом жовто-блакитні прапори замайоріли над міськими ратушами у Станіславі, Теребовлі, Золочеві, Дрогобичі, Коломиї, Жидачеві, Жолкві. У Перемишлі й Бориславі українські військові зустріли озброєний опір. Другого листопада 1918 року польська міліція вигнала з Перемишля українських бійців і навіть відбила один штурм міста. Проте 3 листопада до нього ввійшли близько 220 озброєних українців з нав колишніх сіл; переможці роззброїли польські загони, заарештувавши близько сотні активістів. Тиждень Перемишль перебував у їхніх руках, поки 10 листопада до міста не підступили регулярні частини щойно створеної польської армії. Дві тисячі легіонерів під захистом артилерії, броньовиків і бронепотяга за один день вибили з міста українських захисників, узявши таким чином цей найважливіший стратегічний центр під свій повний контроль. Саме із Перемишля польські сили і розгорнули свій голов ний у цьому регіоні наступ — на Львів. Тим часом у столиці Східної Галичини вже давно точилися бої. Як і очікувалося, польське 119

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ

Польські кавалеристи. 1918 р.

населення Львова не змирилося з утратою міста. Першого листопада там було оголошено мобілізацію в лави польської самооборони, загони якої до вечора того ж дня захопили західну і південно-західну частини Львова. Українська Національна Рада спочатку планувала переговори з польською стороною, але вже вранці 2 листопада в місті почалася стрілянина. Поляки в результаті атакуючих дій заволоділи міським вокзалом, товарною станцією, а голов не — складами зі зброєю. Станом на 3 листопада 1918 року українські підрозділи у Львові налічували 2050 бійців, тоді як польські — тільки 1150. Проте серед останніх було близько 500 добре навчених офіцерів, що пройшли через горнило Першої світової війни. А серед українських січових стрільців і добровольців тільки 70 людей були професійними військовими. Цікаво, що обидві сторони називали свої дії не інакше, як повстанням. Після того як 120

Битва за Львів 3 листопада австрійська влада офіційно передала місто українським політикам, там почалися по-справжньому запеклі бої. Польські загони спробували захопити центр міста, але були відбиті й відступили. Важливу роль у цій перемозі відіграли січові стрільці, які цього дня увійшли до Львова. Тисяча нових підготовлених бійців не залишила полякам жодного шансу на успіх. Але, попри локальні провали і відносно малу чисельність, польським ополченцям вдавалося утримувати стратегічно вигідні позиції у своїх руках. Вони оточили українців, що засіли в центрі міста, одразу з трьох сторін: із заходу, півночі й півдня. Упродовж 5—11 листопада бої у Львові не вщухали. Запекла стрілянина велася в районі поштамту, кадетської школи, Єзуїтського парку і казарм Фердинанда. 13 листопада 1918 року було проголошено незалежну Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР), до складу якої входила Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття. Всі озброєні формування, що визнали республіку, оголошувалися частинами новоствореної Української Галицької Армії (УГА). Це дозволило невдовзі створити військові округи і провести мобілізацію в українське військо. З 13 до 15 листопада у Львові тривали жорстокі бої. Полякам вдалося істотно потіснити лівий фланг супротивника, майже вийшовши у тил частинам УГА. Українці також зуміли прорватися на північ міста, але їхній успіх був недовгим, оскільки польські бійці, оперативно перекинуті в цей район на автомобілях, вчасно закрили ті проломи, що утворилися в їхній обороні. 17 листопада було оголошено дводенне перемир’я, яке вороги прагнули максимально 121

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ використати. Уряд ЗУНР надіслав у провінцію депеші з вимогою негайно прислати до Львова озброєні загони з українських сіл. Проте мобілізаційні плани не було реалізовано через слабку організацію українського чиновницького апарату на місцях. До кінця перемир’я у столицю нової республіки прибуло лише кілька погано озброєних загонів. Набагато краще йшла справа у поляків. З боку Перемишля до них підійшло підкріплення — 1400 солдатів при 11 кулеметах, 8 гарматах і 1 бронепотязі. Після цього розстановка сил у місті істотно змінилася: проти 5800 польських військових боролися лише 4600 українських. Причому співвідношення офіцерів у цих арміях було не на користь останніх (приблизно 10:1). 21 листопада нетривале перемир’я закінчилося наступом частин польської армії на всіх фронтах. Дві ударні групи під проводом полковника Сикорського і капітана БорутиСпеховича почали брати у лещата з півночі і з півдня українські частини, які все ще утримували центр Львова. Поляки вміло використову-

Офіцери УГА. 1918 р.

122

Битва за Львів вали авіацію для нейтралізації українських артилерійських батарей. Щоб не ускладнювати і без того важке становище, командування УГА увечері 21 листопада ухвалило рішення евакуювати з міста урядові структури ЗУНР і свої підрозділи. Залишивши невеликі заслони, основні сили українських військ потайки залишили місто. На ранок 22 листопада польська армія оволоділа Львовом, хоча цю перемогу важко вважати повною, оскільки чотиритисячне українське угруповання все-таки зуміло вирватися з пастки. Протягом півроку (грудень 1918 — квітень 1919 рр.) УГА намагалася оволодіти містом Лева і прилеглими районами, але щораз ці спроби виявлялися безуспішними. У молодій же польській армії оборона Львова перетворилася на справжню легенду. Учасників тих подій (162 особи) нагородили найвищим військовим орденом республіки «Віртуті мілітарі», а загиблих у боях з українською армією воїнів з щонайвищими почестями поховали на міському Личаківському кладовищі, де на їх честь із часом спорудили великий меморіальний комплекс — «Львівське кладовище Орлят». Для України Львів було втрачено до 1939 року.

Бій під Мотовилівкою (листопад 1918 р.)

станній гетьман Павло Скоропадський зумів за неповні сім місяців одноосібного правління країною налаштувати проти себе майже всі верстви українського суспільства. Спираючись на багнети австро-німецького окупаційного корпусу, а також підтримку російських монархістів-консерваторів, він швидко звів нанівець усі завоювання революції 1917 року. Проти Скоропадського готові були виступити єдиним фронтом прихильники полярних політичних сил: самостійники і більшовики, есери й анархісти — всі хотіли найшвидшого скасування гетьманських порядків. Проте активно вони змогли діяти лише після початку листопадової революції у Німеччині й Австро-Угорщині, коли іноземні союзники Скоропадського почали виводити свої війська з України. 13 листопада 1918 року в Києві зустрілися представники національно-демократичних сил і вирішили створити єдиний орган — Директорію УНР, яка одразу ж узяла курс на озброєне повстання проти гетьмана. За кілька днів деякі члени Директорії на чолі з Головним отаманом Симоном Петлюрою виїхали до Білої Церкви, де розміщувалися підрозділи січових стрільців. Їхній командир Євген Коновалець був активним учасником змови і обіцяв лідерам Директорії повну підтримку свого підрозділу. Так і вийшло: 1500 стрільців підтримали Петлюру і, роззброївши гетьманську поліцію (варту), 16 листопада почали наступ на Київ. В українській столиці у цей час перебувало близько 10 тисяч вірних Скоропадському солдатів, але повсталих це не зупинило. Петлюра по всій країні розсилав відозви, у яких закликав лю124

Бій під Мотовилівкою дей підтримати дії Директорії, повідомляючи про десятки тисяч повстанців, готових зі зброєю в руках боротися проти узурпатора. Насправді ж революціонери поки могли розраховувати лише на один полк січових стрільцівгаличан, декілька кулеметів, одну гармату і бронепотяг. Саме від їхніх військових успіхів залежала подальша доля повстання. Рухаючись залізницею, бійці Коновальця захопили Фастів і станцію Мотовилівка, але далі вже не пішли, оскільки шлях на Васильків перекрили війська, послані Скоропадським. Це були найкращі сили гетьмана: 570 офіцерів із Добровольчої дружини під керівництвом князя Олександра Святополка-Мирського і 700 солдатів Сердюцького полку — особистої гвардії Скоропадського. Для посилення цим підрозділам вислали загін кавалерії, що нараховував 200 шабель, а також бронепотяг. На відміну від «бронепотяга» січовиків, що являв собою звичайний поїзд зі встановленою на першій платформі гарматою, захищений лише мішками з піском, у офіцерів був справжній, штатний бронепотяг. Сили сторін були приблизно рівними, і результат майбутнього бою залежав від ініціативи і стійкості супротивників. 18 листопада 1918 року гетьманці прибули на станцію Мотовилівка, де на них уже чекали повстанці Директорії. Не утруднюючи себе розвідкою місцевості, генерал Святополк-Мирський наказав своїм військам вишикуватися в ланцюг і наступати в напрямку найближчого лісу, де, за його даними, ховався супротивник. Князь розраховував швидко впоратися з бунтівниками і не очікував зустріти серйозний опір. Він думав, що доведеться мати справу з озброєними селянами, які 125

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ неодмінно розбіжаться по домівках, лише побачивши його офіцерів. Проте за подібну легковажність гетьманцям довелося заплатити дуже високу ціну. Січові стрільці, що пройшли через горнило світової війни, в бою були далеко не найлегшим супротивником. Глибоко окопавшись у лісі, вони зустріли офіцерів, що наступали відкритим полем, влучним кулеметним вогнем. Сердюки, які рухалися на флангах, одразу уповільнили свій наступ, а незабаром і зовсім відстали. Офіцери ж наполегливо просувалися вперед, незважаючи на величезні втрати, і, підійшовши до траншей січовиків, кинулися врукопашну. Проте сили були вже нерівні, і після нетривалої сутички стрільці погнали залишки добровольців у напрямку до станції. Битву прихильники гетьмана повністю програли: офіцерський корпус було розбито, сердюки розбіглися або частково перейшли на бік повсталих, і лише бронепотяг зміг урятувати загін Святополка-Мирського від повного розгрому. Під Мотовилівкою 18 листопада 1918 року загинуло до 600 бійців армії української держави і близько 20 січових стрільців, які билися за Директорію Української Народної Республіки. Гетьман Скоропадський після поразки своїх військ оголосив про повну мобілізацію всіх офіцерів міста Києва, але це йому вже не допомог ло. У багато разів збільшені за рахунок добровольців повстанські загони у грудні 1918 року майже без бою оволоділи українською столицею, а монарх, що не відбувся, був змушений таємно тікати за кордон у німецькому військовому вагоні.

Чортківський наступ (1919 р.)

айуспішніша операція Української Галицької Армії у війні проти Польщі ввійшла до історії під назвою «Чортківська офензива», або «червневий наступ». Під час цієї битви загнана в кут 25-тисячна армія молодої Західноукраїнської республіки знайшла в собі сили відтіснити 100-тисячні сили Пілсудського на значну відстань. До кінця травня 1919 року ситуація на фронті складалася не на користь українців: шість підготовлених у Франції польських дивізій під командуванням генерала Ю. Галлера примусили відступити підрозділи УГА до східних кордонів ЗУНР, притиснувши їх до річок Збруч і Дністер біля містечка Чортків. Уряд республіки в ці дні подав у відставку, довіривши всю повноту керівництва диктаторові Євгену Петрушевичу. Тоді ж змінилося і командування української армії, яку тепер очолив генерал Олександр Греков. Саме він і здійснив останній масштабний наступ галицьких військ. Сьомого червня 1919 року артилерія УГА несподівано обрушила могутній удар на польські позиції, слідом за нею в бій вступили посилені кулеметними куренями загони піхоти і кіннота. Як згадував один з учасників тих подій: «Супротивник утратив голову. Спочатку його піхота відповідала щільним вогнем, але, зрозумівши, що не в змозі зупинити натиск наших військ, знялася з окопів, а за нею навздогін кинулися наші курені». Восьмого червня українські стрільці звільнили Чортків, 10 червня — Язлівець, 11 червня — Бучач, 14 червня почалися бої за Тернопіль, 21 червня — за Бережани. До кінця місяця частини УГА наблизили127

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ся до столиці Галичини — міста Львова. Проте поляки схаменулися і організували контрудар: 40-тисячна армія 28 червня прорвала фронт під Янчином і примусила українські війська відступити. УГА, витративши під час наступу всі боєприпаси, вже не могла чинити серйозного опору і спішно залишала недавно захоплені позиції. Цього разу галичанам не вдалося закріпитися навіть на річці Збруч, яку солдати, що відступали, перейшли, рятуючись від переслідувачів на території Наддніпрянської України. Республіку були змушені тоді покинути близько 20 тисяч воїнів, багато хто з них згодом влився в українську армію Симона Петлюри. Чортківський наступ був одним із найяскравіших епізодів нетривалої польсько-української війни за Галичину. Загони УГА продемонстрували здатність до здійснення великих наступальних операцій за дуже несприятливих умов. Не маючи переваги буквально ні в чому, без міжнародної підтримки, за умов найважчої політичної кризи армія молодої республіки зуміла досягти успіху в нерівній боротьбі з дуже серйозним супротивником.

Штурм Перекопу (1920 р.)

жовтні 1920 року в степах Південної України точилися важкі бої. Російська Армія барона Врангеля щосили намагалася утримати свої позиції у Таврійськой губернії. Червона армія під командуванням Фрунзе всіляко намагалася їй перешкодити, витісняючи білогвардійські загони до Чорного моря. Легендарний анархіст Нестор Махно в цьому протистоянні виступав на боці революційної Червоної армії: на допомогу союзникам «батько» привів 12 тисяч бійців з 500 кулеметами і 10 гарматами. Сили супротивників були дуже нерівними: у першій половині жовтня 1920 року війська Південного фронту Червоної армії нараховували 140 тисяч багнетів і шабель, 500 гармат, 17 бронепотягів, 31 броньовик і 29 літаків. Врангелівці ж могли розраховувати лише на 37 тисяч солдатів, 213 гармат, 6 бронепотягів, 20 броньовиків, 25 танків (!) і 42 літаки. Незважаючи на подібне співвідношення сил, штаб білогвардійців спочатку не планував відводити війська на Кримський півострів, збираючись дати рішучий бій червоним у степах Північної Таврії. План Фрунзе з ліквідації врангелівського угруповання був простий: головне завдання полягало у тому, щоб відрізати їй шлях для відступу до Криму. При цьому білогвардійців планувалося взяти в лещата з подальшим розчленуванням елітних Марковської, Дроздовської і Корніловської дивізій. Кровопролитні бої тривали з 20 до 31 жовтня 1921 року. Битися супротивникам доводилося в умовах морозів, що рано почалися. Обидві армії, що вступили в кампанію ще влітку, виявилися не готовими до такої різкої зміни клімату; у ба129

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ гатьох солдатів не було шинелей, зростала кількість обморожень. Проте на фронті ні на день не припинялися кровопролитні бої. Частини 1-ї Кінної армії червоних вийшли в тил білогвардійцям і дійшли аж до Чонгара. Кримська група Махно захопила Мелітополь, 51-ша дивізія Блюхера підійшла до самого Турецького валу, за яким уже починався Крим. Але й опір білих був відчайдушним: донські та кубанські козаки сильно пошарпали 2-гу Кінну армію. Мобілізовані мешканці Криму і загони добровольців зупинили наступ червоних біля Перекопу, а 30 і 31 жовтня частини Російської Армії, що відступали, відкинули кавалеристів Будьонного далеко від Чонгара, притиснувши їх до Сивашу. Ще недавно звитяжна 1-ша Кінна сама раптом опинилася під загрозою оточення. Протягом двох днів було розгромлено 6, 11 і 14-ту кавалерійські дивізії червоних. Через проломи, що утворилися, Російська Армія 1—2 листопада 1920 року змогла безперешкодно відступити до Криму. Врангель не дозволив більшовикам знищити свою армію, проте все одно втратив Північну Таврію. Крім того, за тиждень боїв сили білогвардійців зменшилися вдвічі, дуже багато солдатів потрапили в полон. Червоні розстрілювали тільки офіцерів, із солдатів же зривали погони і відправляли знову в бій, але вже під своїми прапорами. Сам півострів потрібно було штурмувати щонайшвидТачанка 130

Штурм Перекопу ше, поки супротивник не встиг там достатньо зміцнитися. Крига, що рано з’явилася, скувала дії радянської Азовської флотилії, на підтримку якої сильно розраховував Фрунзе. У результаті було ухвалено рішення негайно атакувати через Перекоп і солоне озеро Сиваш, для цієї мети залучалися частини 6-ї армії, 2-ї Кінної і махновці. Щоб відвернути увагу супротивника, сили 4-ї армії і 3-го Кінного корпусу завдавали ударів на Чонгарі і на Арабатській стрілці. Третього листопада 1920 року було зроблено першу атаку Перекопського перешийка: на 20 тисяч його захисників наступали 133 тисячі червоноармійців і 5 тисяч махновців. Жодних бетонних укріплень там не виявилося. Головним захистом для тих, що оборонялися, був зведений ще в античні часи вал, який простягнувся на 8 кілометрів. Висота його на різних ділянках становила 6—8 метрів, а ширина — 10 метрів. Перед валом був рів завглибшки 10 метрів і зав ширшки 20 метрів. Білогвардійські інженери лише відновили ці стародавні укріплення, прорили на них траншеї і встановили чотири лінії дротяних загороджень. Назвати врангелівську оборонну систему неприступною було б великим перебільшенням. Перша лінія оборони білих проходила Турецьким валом, її утримували 3300 людей; друга лінія розташовувалася на відстані 20 кілометрів від першої і проходила біля станції Юшунь. Загальну ж оборону підтримували потужні суднові гармати Чорноморського флоту. Зазнавши поразки у першому лобовому штурмі перекопських укріплень, радянське командування вирішило обійти укріплення, розташовані на Турецькому валу, через мілководе озеро 131

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ Сиваш, що розтягнулося на 7 кілометрів. Погода зробила більшовикам приємний сюрприз: 6 листопада вітер, що змінився, вигнав усю сиваську воду в море і з’явилася можливість пройти його вбрід під прикриттям туману. Восьмого листопада 20-тисячний десант червоних форсував Сиваш, зайшовши в тил частинам, що обороняли Турецький вал. Так само у квітні 1918 року зробили німецькі війська, що штурмували Крим. Проте несподівано вода у Сиваші, що піднялася, блокувала червоноармійців на Литовському півострові. Відрізані від своїх, десантники мужньо чинили опір марковцям і дроздовцям, що насідали на них. У цей же час черговий лобовий штурм Турецького валу здійснили сили 51-ї дивізії червоних. Нова атака військ Фрунзе знову захлинулася. Проте і білі були сильно виснажені; дізнавшись, що до них у тил проник значний більшовицький десант, захисники Турецького валу вночі проти 9 листопада залишили свої укріплення і поспіхом відступили на другу лінію оборони. Наступного дня почалася битва за Юшунь, у якій особливо відзначився кінний корпус генерала Бобровича. 10 листопада 1920 року його війська розгромили чотири дивізії червоних, поставивши під велике питання наступ у цілому. Проте, захопившись переслідуванням, білокозаки зіткнулися з махновцями, і ті з успіхом застосували проти них одвічну тактику степових кочівників. Спочатку повстанці удали, що тікають, а потім, різко розвернувшись, зустріли ворога кулеметним вогнем з 250 тачанок. Контрнаступ білих, що так добре почався, після цього повністю захлинувся. Подальші спроби контратакувати, зроблені генералом Кутеповим, не дали жодного результату. 132

Штурм Перекопу 11 листопада солдати більшовицьких 51-ї і Латиської дивізій подолали третю лінію оборони і захопили станцію Юшунь. Після цього долю Російської армії в Криму було визначено наперед. Не чекаючи повного розгрому, білогвардійські частини спішно відійшли в глиб півострова. Наступного дня червоні прорвали і чонгарську укріплену лінію. Вирвавшись на оперативний простір, червоні і махновці розвернули масований наступ на Сімферополь, Феодосію і Керч. Незабаром здалися без бою Севастополь і Євпаторія. 16 листопада 1920 року бої в Криму завершилися, ознаменувавши тим самим завершення Громадянської війни. Переможені білогвардійці встигли евакуювати з Криму протягом 12—16 листопада близько 150 тисяч військових і цивільних біженців. Багато тисяч «контрреволюціонерів», які залишилися на батьківщині, було безжально знищено переможцями. Не обминула ця доля і тимчасових більшовицьких союзників — махновців. За особистим наказом Фрунзе багато кого з них, як ворожих елементів і бандитів, червоноармійці роззброїли і згодом розстріляли.

Зимові походи армії УНР

о кінця 1919 року вже нечисленна армія Симона Петлюри опинилася в так званому смертельному трикутнику. Ця зловісна назва повністю відбиває всю критичність ситуації, в яку потрапили «самостійники»: Правобережжя захоплювали більшовики, південь України контролювали добровольці генерала Денікіна, із заходу тиснули польські частини, які повністю заволоділи Галичиною і вже вторглися на землі Західної Волині і Поділля. Армія Директорії на той момент утримувала лише незначну територію в районі Чорториї над річкою Случ. Народні жарти на кшталт: «У вагоні — Директорія, а під вагоном — її територія» наприкінці 1919 року стали сумною реальністю. Усвідомлюючи тяжкість становища, що склалося, військове керівництво республіки ухвалило рішення про відмову від фронтальної війни з супротивником і перехід до партизанської тактики боротьби. Шостого грудня 1919 року три дивізії армії УНР (Запорізька, Київська і Волинська) загальною кількістю 10 тисяч людей виступили в похід по тилах Червоної армії. За чотири місяці вони з боями пройшли 2,5 тисячі кілометрів, вчинивши напади на Золотоношу, Липовець, Умань, Черкаси, Канів, Смілу і Балту. У лютому петлюрівці кригою форсували Дніпро. Проте воювати в люті морози, не маючи госпіталів і регулярного постачання, було дуже важко. До того ж населення не завжди привітно зустрічало чергових «визволителів». Проте перша зимова епопея воїнів УНР закінчилася за ініціативою їхнього головного отамана Симона Петлюри, який наказав підлеглим негайно повер134

Зимові походи армії УНР татися на захід — у район Ямполя. Лідер Директорії, що недавно уклав союзницький договір з польським керівництвом, нетерпляче чекав повернення своїх найбоєздатніших підрозділів, так необхідних йому для спільного наступу в глиб України. Перший «Зимовий похід» одразу ж після свого завершення обріс міфами і легендами, а багато його учасників було нагороджено «Залізними Хрестами» — так називався один із бойових орденів Української Народної Республіки. Другий «Зимовий похід», відомий також як «Листопадовий рейд», відбувся наприкінці 1921 року. До цього моменту багато воїнів Петлюри вже рік перебували в польських таборах для інтернованих в умовах, які були не набагато кращі від тюремних. Колишні союзники, що зуміли відстояти незалежність своєї країни, звисока дивилися на українців, вважаючи їх нездатними перемогти більшовиків. Щоб довести протилежне, генерал Юрко Тютюнник запропонував організувати новий партизанський рейд у глиб радянської України. Він запевняв польських колег, що на Батьківщині діють до 40 тисяч повстанців, котрі являють собою так зване петлюрівське підпілля. Тютюнник говорив, що варто тільки з’явитися там частинам УНР й Україна повстане. Врешті-решт йому дозволили сформувати з інтернованих три дивізії: Волинську (800 бійців під командуванням самого Тютюнника), Бессарабську (300 багнетів на чолі з ветераном першого походу генералом А. Гулім-Гуленком) і Подільську (300 солдатів під керівництвом полковника М. Палія). Усі вони мали наступати в різний час і у різних напрямах. Першою виступила в похід Бессараб135

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ська група, але одразу ж, зазнавши кількох поразок, відійшла на територію Румунії. 25 жовт ня 1921 року почав свій рейд Поділлям загін Палія; йому навіть вдалося розбити кілька червоноармійських гарнізонів, розквартированих у невеликих містечках. Проте, не одержавши підтримки і не зустрівшись з Волинською групою, Подільська дивізія за місяць повернулася назад — до Польщі. Найбільша з експедиційних сил — Волинська група — виступила в похід 4 листопада 1921 року і незабаром захопила повітове місто Коростень, що на Житомирщині. Щоправда, невдовзі воїни Тютюнника відступили, побоюючись оточення. У районі села Базар вони потрапили в пастку, влаштовану червоними кавалеристами Григорія Котовського. У швидкоплинному бою 17 листопада 1921 року петлюрівці були наголову розбиті; врятуватися, прорвавшись з оточення, зуміли лише близько 150 людей. Решта учасників походу (359) потрапили в полон, і за декілька днів, за розпорядженням ЧК, їх розстріляли з кулеметів. Бійці, що вижили, згодом обвинувачували у всіх бідах Юрка Тютюнника, з його непомірними амбіціями і схильністю до авантюризму.

Бої в трикутнику Луцьк — Броди — Дубно (червень 1941 р.)

дна з найбільших танкових битв в історії люд ства відбулася в червні 1941 року — на самому початку Великої Вітчизняної війни. Командування радянського Південно-Західного фронту зробило спробу рішучим контрударом зупинити стрімкий наступ 1-ї танкової групи генерала фон Клейста. 22 червня 1941 року п’ять німецьких дивізій (9, 11, 13, 14 і 16-та), прорвавши оборону радянських військ на стику 5-ї і 6-ї армій, рушили в глиб України. 24 червня в районі річки Стир, що на Волині, фашисти наштовхнулися на рішучий опір червоноармійців-мотострільців, там же частини 13-ї танкової дивізії німців були атаковані танкістами полковника Катукова і зазнали великих втрат (тільки полоненими захопили понад 300 людей). Запеклі бої відбувалися в районі Рівного, Млинова і Радзехова.

Підбиті радянські танки

137

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ За цих умов командування ПівденноЗахідного фронту вирішило завдати масованого контрудару силами всіх мехкорпусів (8, 9, 15, 19 і 22-го), посилених трьома стрілецькими корпусами. У цілому виходило, що радянська сторона могла виставити 2500 своїх машин проти 800 німецьких танків, проте необхідно було ще дочекатися підходу цих гігантських сил до місця наміченого удару. Власне, це і було головною вадою даного плану, що згодом спричинило провал усієї операції. Багато радянських корпусів перебувало на марші або тільки готувалося до виходу, деякі частини навіть не встигли взяти участі в битві, проте були включені в командні плани як повноцінні одиниці. Природно, за подібних умов не доводиться говорити про якусь успішну координацію дій радянських командирів безпосередньо на місці бою. Заявлена чисельна перевага була швидше фікцією ще й тому, що на марші радянські частини, атаковані з повітря, зазнавали чималих втрат: до фронту іноді доходила тільки половина складу частини. Зустрічна танкова битва розпочалася 24 червня 1941 року, коли дві радянські дивізії (танкова і мотострілкова) перейшли в наступ північніше від шосе Володимир-Волинський — Луцьк. Але невдовзі їм довелося відступити з великими втратами: легкі радянські танки несподівано наткнулися на підготовлені артилерійські позиції німців. Зате мехкорпусам генералів К. К. Рокоссовського і М. В. Фекленка вдалося прорвати оборону 3-го німецького моторизованого корпусу біля Рівного. 25 червня радянські танки з’явилися на околицях Дубна. Проте через незахищеність флангів їм також довелося відійти до Рівного, щоб уникнути оточення. 138

Бої в трикутнику Луцьк — Броди — Дубно

Танки Т-26 у наступі

Протягом 25—29 червня 1941 року зі змінним успіхом бої велися в районі міст Луцьк, Броди, Дубно, Берестечко, Рівне, Лешнів. Удари радянських військ були розрізненими, контратаки — ізольованими. На деяких ділянках дії радянських танкістів увінчалися успіхом, наприклад удар на Дубно 34-ї дивізії бригадного комісара М. К. Попеля. Страхітливе враження на німців справляли радянські танки-гіганти «Клим Ворошилов» (КВ) і знамениті Т-34, здавалося, невразливі для снарядів. Часто навіть декілька таких машин, з’явившись на полі бою, без зусиль проривали оборону супротивника. Деякі танки КВ могли вести бій, витримуючи до 90 (!) влучань ворожих снарядів. Проте в більшості випадків запланований контрнаступ був зірваний на самому початку. Багато радянських генералів так і не зважилися виконати поставлене зав дання, поспішно відвівши свої війська з небезпечного напряму. Після 29 червня війська Південно-Західного фронту, прагнучи уникнути оточення, почали 139

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ

Захоплений німцями танк КВ-2

відступ. У цілому масштабна операція Радянської армії, покликана зупинити німецький наступ, повністю провалилася. Із позитивних результатів можна виділити лише тижневу затримку наступу 1-ї танкової групи фашистів, а також недопущення оточення 6, 12 і 26-ї армій Південно-Західного фронту на Львівському виступі. Але дісталося це дорогою ціною: радянські війська в першій танковій битві Великої Вітчизняної війни зазнали величезних утрат у живій силі й техніці. За цей кривавий тиждень червня було втрачено 340 новітніх танків KB і Т-34.

Оборона Севастополя (1941—1942 рр.)

енш ніж через сто років після закінчення Кримської війни (1854—1856 рр.) севастопольцям знову довелося тримати довгу, виснажливу оборону, тепер уже проти гітлерівців і їхніх союзників. 22 червня 1941 року о 3.15 ранку місто зазнало повітряного бомбардування. Командування Чорноморського флоту із перших днів війни розпочало зведення оборонних укріплень навколо Севастополя: раніше ніхто і не уявляв, що місто можна атакувати з суходолу. Всі вважали, що ворог ніколи не дійде до Кримського півострова, і тому зводили рубежі оборони з розрахунку на висадку морського або повітряного десанту. Проте з часом ставало дедалі очевидніше, що захисникам міста доведеться вести широкомасштабні бойові дії проти танкових і піхотних дивізій супротивника. На трьох оборонних рубежах до початку осені 1941 року було встановлено 82 артилерійські доти з морськими гарматами, 220 кулеметних дотів і дзотів; перед ними тягнулися 33 кілометри протитанкових ровів і 56 кілометрів дротяних загороджень, доступ до яких перекривали мінні поля (9600 мін). Передовий рубіж оборони проходив лише за 15—17 кілометрів від Севастополя, що давало можливість німцям обстрілювати місто з артилерійських знарядь. Для укриття цивільного населення і військових у штольнях Інкермана було устатковано спецкомбінати з виробництва боєприпасів, медикаментів, пошиття обмундирування, там же мали працювати госпіталі, школи, дитячі садки, їдальні. 25—27 жовтня 1941 року 11-та німецька армія генерал-полковника Е. фон Манштейна про рвала оборону радянських військ у районі Пе141

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ рекопського перешийка й увірвалася до Криму. Намагаючись випередити частини Приморської армії, що відступали до Севастополя, німецький командувач послав на місто поспішно сформовану «бригаду Циглера». На мотоцик лах, автомобілях і легких бронемашинах фашисти спробували першими увірватися в місто, але були розбиті ще на підступах до нього частинами морської піхоти і вогнем корабельних батарей. П’ятого листопада 1941 року до Севастополя підійшли 4 німецькі дивізії. Захищати місто на всіх трьох рубежах оборони належало невеликому гарнізону з 20 000 бійців (з тиловими службами і флотом — 55 000 людей), на озброєнні якого було 72 міномети і 63 гармати польової артилерії. Берегова ж оборона мала у своєму розпорядженні тільки 13 артилерійських батарей — усього 44 гармати. До того як німці повністю блокували Севастополь (9 листопада 1941 р.), туди встигли пробитися залишки чотирьох дивізій Приморської і трьох дивізій 51-ї армій. 11 листопада загарбники почали перший штурм, що закінчився повним провалом. Великокаліберна берегова артилерія, снаряди якої досягали Бахчисарая, не давала можливості німцям не тільки підійти до міста, але і перекидати своїм частинам підкріплення по Сімферопольському шосе. Наприкінці листопада 1941 року в місто морем почали прибувати підкріплення, а кораблі флоту з далекобійних гармат не припиняли обстрілювати обложників. До грудня 1941 року в Севастополі ходили трамваї і була електрика, проте безперервні бомбардування змушували мешканців дедалі частіше ховатися в підземних укриттях. Міс142

Оборона Севастополя (1941—1942 рр.)

О. Дейнека. Оборона Севастополя

то, окрім солдатів і матросів, захищали також бійці НКВД, зведений загін міліції, партизани. 17 грудня 1941 року німецькі і румунські частини почали другий штурм, але після тижневих боїв усе ж таки були зупинені. Чисельну перевагу нападників компенсувала небувала мужність захисників. Наприкінці грудня з Новоросійська і Поті прийшов транспорт із підкріпленням (близько 20 тисяч бійців). Наступного ж дня радянське командування провело контрнаступ, відкинувши німців на початковий рубіж (втрати супротивника становили близько 8 тисяч людей). Узимку 1942 року становище навколо Севастополя стабілізувалося: німці і румуни не атакували, побоюючись великих втрат. Крім того, Керченська наступальна операція радянських військ вимусила Манштейна перекинути на цей напрям частину своїх військ. Після розгрому Керченського угруповання радянських військ у травні 1942 року долю Севастополя було вирішено наперед. Тепер проти нього зосередилися колосальні сили супротивника, а обсяг мор143

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ських поставок, від яких місто залежало цілком, помітно зменшився після розгрому Кримського фронту. Маючи повну перевагу в повітрі, німецька авіація прагнула не підпустити до Севастополя жодного радянського корабля. Як транспортні засоби Чорноморський флот використовував навіть підводні човни. Проти них діяли близько 150 літаків-торпедоносців, німецькі торпедні катери, італійські міні-підводні човни. Севастополь безперервно обстрілювали з великокаліберних гармат наймогутніших типів, включаючи дві супергармати «Дора» (калібр — 800 міліметрів). Сьомого червня 1942 року почався останній — найдовший і кровопролитний — штурм Севастополя. Під час найважчих боїв німцям удалося захопити 30-ту батарею берегових гармат; 18 червня, зазнаючи великих втрат, вони прорвалися до Північної бухти, Інкермана і Сапун-гори. Евакуація поранених і цивільних велася тепер з Очеретяної бухти, що знаходилася за межами міста. 26 червня звідти пішов останній транспорт, відвізши з палаючого міста 2000 людей. Постачання здійснювалося переважно повітрям. 30 червня 1942 року велася відчайдушна битва за Сапун-гору і Малахів курган (у радянських стрілецьких дивізіях залишалося по 800 бійців, а в бригадах — по 400, причому в солдатів майже не було патронів, їм доводилося захоплювати зброю в бою). Уночі проти 1 липня з мису Херсонес підводні човни і кілька транспортних літаків вивезли 498 людей, серед яких були всі керівники оборони міста — генерал Петров зі штабом, командири дивізій, командування флоту, партійне керівництво. Тим, хто залишився, дали на144

Оборона Севастополя (1941—1942 рр.) каз триматися до останнього, а потім іти до партизанів. Захисники на різних ділянках вузької приморської смуги оборонялися ще до 10 липня, багато хто ховався в печерах, катакомбах. За ними так і не прийшов рятувальний транспорт. За різними даними, в місті було залишено близько 30 тисяч бійців; деякі з них прорвалися в гори, деякі намагалися поплисти на рибальських човнах, саморобних плотах і навіть автомобільних покришках, але німецькі катери і літаки скрізь полювали на них. За час Севастопольської оборонної операції радянські війська втратили близько 200 тисяч чоловік, з них 156 880 — загиблими. Німці, румуни й італійці майже рік не могли взяти місто, втративши під його стінами близько 300 тисяч солдатів і офіцерів. Жодна армія в Європі під час Другої світової війни не демонструвала такої мужності і стійкості, як Радянська, жодне місто не билося так довго, як Севастополь.

Форсування Дніпра (1943 р.)

орсування радянськими військами Дніпра не має аналогів у військовій історії, оскільки нікому ще не вдавалося подолати таку знач ну водну перешкоду силами мільйонів людей на великій ділянці фронту. Крім того, не слід забувати, що одна з найбільших річок Європи була лише передовим рубежем глибоко ешелонованої оборони, яку здійснювало могутнє, чудово технічно оснащене армійське угруповання. Після поразки на Курській дузі влітку 1943 року німецькому командуванню довелося відмовитися від надії відновити наступальні дії на радянській території. Було ухвалено рішення перейти до оборони, яка повинна зупинити просування Червоної армії на довгі роки. Планувалося створити так званий Східний вал від Балтики до Чорного моря. В Україні цей непереборний рубіж мав проходити Дніпром і захищала його група армій «Південь» під командуванням генерал-фельдмаршала Е. Манштейна. Німці стягнули до Дніпра понад 1,2 мільйона солдатів і офіцерів, 12 600 гармат і мінометів, 2100 танків і 2100 літаків. Зламати їхню оборону мали війська п’яти радянських фронтів: Центрального (командувач — генерал армії К. К. Рокоссовський), Воронезького (командувач — генерал армії М. Ф. Ватутін), Степового (командувач — генерал армії І. С. Конєв), Південно-Західного (командувач — генерал армії Р. Я. Малиновський) і Південного (командувач — генерал армії Ф. І. Толбухін) фронтів. Сили атакуючих налічували понад 2,6 мільйона людей, 51 200 гармат і мінометів, 2400 танків і 2850 літаків. 146

Форсування Дніпра Радянські війська, наступаючи на всіх фронтах, не давали німцям можливості оперативно перекидати резерви і врешті-решт змусили відійти за Дніпро. Переслідуючи супротивника, червоноармійці швидко форсували річку і до кінця жовтня 1943 року створили на правому березі близько 20 плацдармів. Незабаром усі радянські військові сили підійшли до Дніпра на ділянці завдовжки 750 кілометрів, від Лоєва до Запоріжжя. Для подолання річки була потрібна величезна кількість плавзасобів: від спеціальних до підручних. Німці ж, відступаючи, залишили за собою в буквальному значенні випалену землю. Окупанти знищили на лівому березі всі села, щоб не дати можливості радянським військам використовувати дошки для спорудження плотів. Радянським солдатам доводилося перепливати Дніпро на автомобільних покришках, колодах — під безперервним жорстоким вогнем з повітря і землі. Протягом жовтня-грудня 1943 року точилися запеклі бої на створених плацдармах. Радянське командування підтягало резерви, зводило

Форсування Дніпра. 1943 р.

147

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ переправи, готуючись до вирішального удару. 20 жовтня всі фронти, що брали участь у форсуванні Дніпра, перейменували на Українські. Вони провели дві наступальні операції — Нижньодніпровську і Київську. Перша здійснювалася з 26 вересня до 20 грудня 1943 року силами 2, 3 і 4-го Українських фронтів, які звільнили Північну Таврію і створили на правому березі Дніпра великий плацдарм завдовжки 450 кілометрів (від Запоріжжя до Черкас). Проте в середині грудня німці, перекинувши значні резерви, зупинили просування радянських військ на цьому напрямі. Криворізький залізорудний басейн так і не було звільнено, при цьому радянські війська під час цієї операції зазнали колосальних утрат, що становили 754 тисячі людей. Київська наступальна операція, яку проводили війська 1-го Українського фронту, відбувалася з 12 жовтня до 23 грудня 1943 року. Найважчі бої розгорнулися південніше і на північ від Києва за Букринський і Лютезький плацдарми. Перші спроби взяти столицю України з півдня провалилися. Танки 3-ї гвардійської танкової армії генерала П. С. Рибалка не змог ли розвинути наступ з району Букрина через складний рельєф місцевості. Тоді було проведено унікальну операцію: танкову армію потайки перекинули на північний — Лютезький плацдарм, звідки 3 листопада 1943 року вона завдала головного удару. Київ було звільнено 6 листопада 1943 року. Радянському командуванню вдалося звільнити столицю УРСР до річниці Жовтневої революції, як того хотів Й. В. Сталін. Проте ціна виявилася надзвичайно високою: війська 1-го Українського фронту втратили 63 874 людей 148

Форсування Дніпра загиблими і 167 190 пораненими. Але і вермахт зазнав величезних втрат у цій битві: до 400 000 вбитими. Гітлер обіцяв розгромити Червону армію на Дніпрі, але вийшло навпаки. Німецьким планам перечекати зиму, сховавшись за неприступним валом, не судилося здійснитися, і тепер окупантам належала найважча кампанія з оборони Правобережної України.

Корсунь-Шевченківська операція (1944 р.)

овий Сталінград довелося пережити ні мецько-фашистським загарбникам морозної зими 1944 року на Дніпрі. Стрімкий наступ радянських військ у другій половині 1943 року змусив їх повернутися в глиб Правобережної України. В результаті утворився виступ у районі міста Корсунь-Шевченківський, де на стику 1-го (командувач — генерал армії М. Ф. Ватутін) і 2-го (командувач — генерал армії І. С. Конєв) Українських фронтів зосередилося потужне угруповання німецьких військ. Окупанти, виконуючи наказ Гітлера, не евакуювалися з цього району наперед і тепер опинилися між молотом і ковадлом. Сам так званий виступ був далеко не маленьких розмірів: загальна його площа досягала 10 тисяч квадратних кілометрів, а ширина біля основи, яку планували перерізувати радянські війська, — 130 кілометрів. Захищати цю ділянку були готові 170 тисяч німецьких солдатів і офіцерів, з’єднаних у 14 дивізій (у тому числі 3 танкових) і 1 мотобригаду, що мали на озброєнні 2600 гармат і мінометів, 310 танків і самохідних гармат, 1000 бойових літаків. Угруповання підсилювала елітна танкова дивізія СС «Вікінг» і бригада СС «Валлонія», які й не думали здаватися. Крім того, фашисти для відбиття удару Червоної армії розраховували залучити шість танкових дивізій із суміжних ділянок фронту. 27 радянських стрілецьких дивізій, 1 механізований, 1 кавалерійський і 4 танкові корпуси (всього 255 тисяч людей, 5300 гармат і мінометів, 513 танків і САУ) за підтримки 772 бойових літаків були готові з двох сторін завдати удару по основі Корсунь-Шевченківського виступу 150

Корсунь-Шевченківська операція

Радянські війська у наступі

з метою оточити і знищити ворога. На підготовку всієї операції командування виділило найкоротші терміни — всього тиждень. Раннє бездоріжжя дуже ускладнювало перекидання військ, але до початку битви радянська сторона на напрямі головних ударів досягла 3—4-кратної переваги в живій силі, 3—6-кратної — в артилерії і 5—10-кратної — у танках. Першого удару 24 січня 1944 року завдали війська 2-го Українського фронту, за два дні в бій вступив, ударивши з півночі, і 1-й Український. Німці наполег ливо чинили опір, використовуючи всі прорахунки радянського командування; їм, незважаючи на погану погоду, вдавалося швидко перекидати великі з’єднання в місця проривів. Проте вже за чотири дні після початку операції червоноармійці повністю оточили все угруповання. В котлі опинилося 80 000 солдатів вермахту і СС з 1600 гарматами і 230 танками. Гітлер наказав їм триматися будь-якою ціною, обіцяючи найближчим часом допомогу для розблокування. 151

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ Усі спроби німців прорвати кільце ззовні і зсередини закінчувалися провалом. Радянське командування стягувало нові танкові і стрілецькі дивізії для зміцнення зовнішнього фронту оточення. На особливо небезпечних напрямах було встановлено близько 40 тисяч мін, радянські літаки забезпечували блокаду з повітря. Німцям в ультимативній формі запропонували капітулювати, але вони відмовилися. 11 лютого 1944 року 7 німецьких танкових дивізій групи армій «Південь» спробували прийти на допомогу оточеним, які, у свою чергу, теж пішли на прорив. Після кровопролитних боїв ворога зупинили за якихось 10 кілометрів до мети. Останню відчайдушну спробу прориву німецькі солдати здійснили вночі проти 17 лютого, коли, кинувши артилерію, поранених і документацію, вони пішли чотирма колонами в лобову атаку на радянські позиції. Завірюха, що розігралася, дозволила їм підійти впритул до першої лінії оточення, яку в жорстокій боротьбі гітлерівці змогли прорвати. Другу ж лінію подолали лише небагато із загарбників; серед них виявилися і деякі німецькі генерали. Тіло командувача угруповання генерала Штеммермана вранці знайшли на полі серед убитих. Усю ніч тривала грандіозна битва; супротивникам доводилося битися буквально навпомацки. Дуже багато німців здалися в полон, деякі розбіглися по лісах, де їх відловлювали вершники Донського кавалерійського корпусу. На ранок 17 лютого все було закінчено: німці втратили в Корсунь-Шевченківському котлі 55 000 солдатів і офіцерів убитими і пораненими і понад 18 000 полоненими, всього ж під час боїв було знищено 82 000 бійців супротивника. 152

Корсунь-Шевченківська операція Загалом було розгромлено близько 15 ворожих дивізій. Радянські війська втратили 24 286 людей убитими і 55 902 пораненими. 23 частинам і з’єднанням, що брали участь у битві, надали почесні назви «Корсунські», а командувач операції генерал армії І. С. Конєв отримав звання Маршал Радянського Союзу.

Бій під Бродами (1944 р.)

літку 1944 року радянські війська вступили на територію Західної України. Просуватися у напрямку до державного кордону СРСР доводилося з важкими боями. На початку липня бійці 1-го Українського фронту в ході ЛьвівськоСандомирської наступальної операції вийшли в район містечка Броди. 13 липня 38-ма і 60-та армії завдали удару на стику 13-го армійського корпусу і 1-ї танкової армії німців. На другій лінії оборони супротивника, за 20 кілометрів від передової, розташовувалася 14-та гренадерська ваффен-дивізія СС «Галичина», що складалася з українців, що на той момент нараховувала 15 299 солдатів і офіцерів, котрі переважно не мали досвіду ведення широкомасштабних бойових дій. Здебільшого її використовували для контрпартизанської боротьби в різних країнах Європи. Тепер же дивізії належало воювати проти дуже серйозного супротивника, що мав на озброєнні найсучаснішу техніку. 15 липня 1944 року підрозділи дивізії «Галичина» брали участь у контрнаступі німецьких військ, який, проте, дуже швидко захлинувся. Радянська авіація й артилерія буквально знекровили сили 1-ї і 8-ї танкових дивізій вермахту, що здійснювали контратаку. 30-й полк зі складу «Галичини» протистояв бійцям 336-ї радянської стрілецької дивізії. Витримавши за один день близько 10 атак, він повністю втратив боєздатність і був спішно відведений в тил. Тим часом 38-ма армія генерала Москаленка і 60-та армія генерала Курочкіна зі складу 1-го Українського фронту вже завершували оточення угруповання супротивника. Галицькі есесівці разом із шістьма німецькими дивізіями потрапили під 154

Бій під Бродами Бродами в котел. І з 18 липня 1944 року почалися бої з їхнього знищення. Сім тисяч бійців 14-ї дивізії СС утримували південно-східний сектор оборони, ведучи важкі бої за села Колтів, Сасів і Білий Камінь. Радянські війська, що чисельно перевершували фашистів у 5—6 разів, безупинно атакували. За один день 29-й полк «Галичини» перестав існувати як бойова одиниця, остаточно був розбитий і 30-й полк. Радянські розвідники несподівано з’явилися біля штабу дивізії, ледве не взявши його. Із 275 солдатів штабної роти 29-го полку з-під Бродів повернулося тільки семеро людей. Воювати з регулярною Червоною армією виявилося набагато складніше, ніж із партизанами. Уночі проти 20 липня 1944 року оточені пі шли на прорив, але ця спроба призвела до нових втрат. Протягом наступного дня був знищений 31-й полк української дивізії СС. Увечері того ж дня командир «Галичини» бригаденфюрер СС Фрайтаг попросив зняти його з командування, оскільки він повністю втратив конт роль над ситуацією. До 22 липня в 14-й дивізії СС не залишилося жодного боєздатного полку, діяти могли лише розвідники і нечисленні артилерійські підрозділи. Залишки українських колабораціоністів були розподілені по різних німецьких частинах 13-го армійського корпусу, разом з якими і проривалися з оточення. Вони зазнали великих втрат у зустрічних боях з частинами 3-ї гвардійської танкової армії маршала Рибалка. Вижили небагато: з котла вдалося вирватися не більш ніж 500 солдатам і офіцерам 14-ї дивізії «Галичина», ще невелика частина змогла вийти з німцями. Пізніше до них 155

БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ приєдналися близько 1200 бійців із допоміжних підрозділів, що не потрапили в котел під Бродами. Розгромлену під Бродами дивізію українських есесівців німці спішно відправили на переформування. Фашистське командування залишилося невисокої думки про бойові якості галицьких бійців. Начальник штабу дивізії В. Хейке відзначив слабкість своїх українських підлеглих в обороні, особливо під ударами радянських «катюш». Командир 13-го армійського корпусу генерал-майор В. Ланге і командир 48-го танкового корпусу генерал Ф. Міллентин повністю погоджувалися з цією точкою зору. Нацисти вкотре демонстрували своє зневажливе ставлення до колабораціоністів з окупованих країн, навіть до галичан, яких Геббельс 1943 року дозволив вважати арійцями. Так, командир 14-ї

Похорон загиблих під Бродами солдатів дивізії «Галичина»

156

Бій під Бродами дивізії німець Фрідріх Фрайтаг, який погубив довірений йому галицький підрозділ, за підсумками битви був нагороджений Рицарським Хрестом, а з українців лише 15 людей одержали Залізні Хрести 1-го і 2-го класу. Деякі з українських есесівців були заохочені лише пряжками «За ближній бій». Дивізія «Галичина» навіть після переформування вже не годилася для серйозних операцій і надалі використовувалася, радше, як поліцейська. Перший справжній бій, який довелося витримати українським прихильникам націонал-соціалізму під Бродами, виявився для них останнім. А для військ 1-го Українського фронту тижневі бої в районі міста Броди не сталі серйозним випробуванням. Знищивши оточене угруповання супротивника переважно артилерійським вогнем і ударами з повітря, радянські війська впевнено просувалися далі на захід.

Список літератури 1. История военного искусства / Коллект. автор. : М. М. Кирьян, А. И. Бабин, И. М. Кравченко и др. — М. : Воениздат, 1986. — 446 с. 2. История войн и военного искусства : Учебник для высш. воен. учеб. заведений / Коллект. автор. : С. С. Лотоцкий, Н. И. Шеховцев, М. Л. Альтговзен и др. — М. : Воениздат, 1970. — 559 с. 3. Iсторiя українського вiйська (1917—1995) / Колект. автор. : В. Гриневич, Л. Гриневич, Б. Якимович та iн. — Львiв : Свiт, 1996. — 837 с. 4. Iсторiя українського вiйська (вiд княжих часiв до 20-х рокiв XX ст.) / Колект. автор. : І.  Крип’якевич, З. Стефанiв, О. Думiн, С. Шрамченко, Б. Гнатевич, М. Парцей, Я. Дашкевич. — 4-те вид., змiн. i доп. — Львiв : Свiт, 1992. — 702 с. 5. Разин Е. История военного искусства с древнейших времен до первой империалистической войны 1914— 1918 гг. / Е. Разин. — М. : Воениздат, 1939. — 208 с. 6. 100 великих битв. — М. : Вече, 1999. — 640 с.

Список інтернет-джерел http://www.savepic.ru http://www.militera.lib.ru http://www.3.bp.blogspot.com http://www.foto.rambler.ru http://www.supernovum.ru http://www.vijsko.milua.org http://www.dic.academic.ru http://www.if.gov.ua http://www.archives.gov.ua http://www.domivka.net http://www.shkolazhizni.ru http://www.museum.ru http://www.pretich2005.narod.ru http://www.rv.gov.ua http://www.strateger.net http://www.uk.wikipedia.org http://www.zsu.zp.ua http://www.hrono.info http://www.voenn.claw.ru http://flamber.ru http://www.otvaga2004.narod.ru http://waralbum.ru

Зміст Вступ....................................................................................... 3 Похід царя Дарія на Скіфію (510 р. до н.е.)....................... 5 Битва під Доростолом........................................................... 9 Битви з половцями.............................................................. 14 Битва на річці Калка (1223 р.)........................................... 24 Битва за Київ (1240 р.)........................................................ 29 Битва на Синіх Водах (1362 р.).......................................... 31 Повстання С. Наливайка (1594—1596 рр.)........................ 34 Битва під Хотином (1620 р.)............................................... 38 Бій під Кумейками (1637 р.)............................................... 46 Битва на Жовтих Водах ц(квітень-травень 1648 р.)......... 50 Битва під Корсунем (травень 1648 р.)............................... 55 Битва під Пилявцями (1648 р.).......................................... 59 Битва під Берестечком (червень 1651 р.).......................... 63 Битва під Батогом (травень 1652 р.).................................. 69 Битва під Конотопом (1659 р.)........................................... 74 Битва під Чудновом (1660 р.)............................................. 80 Полтавська битва (1709 р.)................................................. 85 Штурм Ізмаїла (1790 р.)...................................................... 92 Оборона Севастополя (1854—1855 рр.)............................. 96 Галицька битва (1914 р.)................................................... 102 Брусиловський прорив (1916 р.)...................................... 107 Бої за Київ (січень 1918 р.).............................................. 112 Битва за Львів (листопад 1918 р.).................................... 118 Бій під Мотовилівкою (листопад 1918 р.)....................... 124 Чортківський наступ (1919 р.).......................................... 127 Штурм Перекопу (1920 р.)................................................ 129 Зимові походи армії УНР................................................. 134 Бої в трикутнику Луцьк — Броди — Дубно (червень 1941 р.)................................................................ 137 Оборона Севастополя (1941—1942 рр.)........................... 141 Форсування Дніпра (1943 р.)............................................ 146 Корсунь-Шевченківська операція (1944 р.).................... 150 Бій під Бродами (1944 р.)................................................. 154 Список літератури............................................................. 158

Науково-популярне видання

Потоцький В’ячеслав Петрович БИТВИ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ Редактор Р. Дерев’янченко Коректори Н. Косенко, Т. Вакуленко Комп’ютерне макетування С. Бирюков

А в т о р: Потоцький В. П., кандидат історичних наук Р е ц е н з е н т и: В. І. Танцюра, докт. іст. наук, проф. кафедри україно знавства філософського ф-ту Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна; О. О. Чувпило, докт. іст. наук, проф. кафедри нової та новітньої історії історичного ф-ту Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна