«Всесвітня козацька енциклопедія» — це видан ня, в якому зібрано основні відомості про всесвітній козацький рух, а також про митців, у творчості яких знайшли своє відображення подвиги козацьких зви тяжців. Значну частину цього енциклопедичного ви дання становлять відомості про події та діячів новіт нього Козацького Відродження, що започатковува лося після розпаду Радянського Союзу в Україні, Росії та в інших незалежних державах, і які — як і чимало відомостей з давньої козацької історії — вводяться в пострадянський енциклопедично-довідковий обіг уперше. Автор «Всесвітньої козацької енциклопедії» — Богдан Сушинський, відомий письменник та історик, академік, перу якого належать фундаментальні мо нографії: двотомне видання «Козацькі вожді України. Історія України в образах вождів та полководців XVXIX ст.», Козацька Україна: «Хмельниччина», «Князі та полководці стародавньої України», «Історія Чор номорського козацтва XVIII-XX століть», «Всесвітня історія лицарства», «Історія українського лицарства»; популярні романи з історії козацтва «На вістрі меча», «Французький похід», «Вогнища Фламандії», «Шлях воїна», історичні есе «Гетьман Мазепа: повернення до Батурина», «Гетьман Виговський — погляд із XXI сто ліття», «Слово про Скит Манявський», «Львівський Ставропігіон: між минувшиною і вічністю»; він здійснив прозову літературну інтерпретацію і дав своє тлумачення Велесової книги — «Велесова книга предків»; автор численних історичних розвідок, опуб лікованих в періодиці. Розрахована на широке коло читачів, «Всесвітня козацька енциклопедія XV-початку XXI століть», без сумнівно, з цікавістю буде сприйнята науковцями, сту дентами і викладачами вузів, військовослужбовцями та сучасним козацьким лицарством, одне слово, всіма, хто небайдужий до історії України, історії її невмиру щого козацтва, всього всесвітнього козацького руху.
Б
ОГДАН
уш инський
ВСЕСВІТНЯ К О ЗА Ц Ь К А Е Н Ц И К Л О П Е Д ІЯ XV-ПОЧАТКУ XXI СТОЛІТЬ
digitized ш сшгюп [T -ftA rto m .c o m ]
крАЇнський народ ПИСАВ
свою історію не ЛІТОПИСАМИ Т А ХРОНІКАМИ, А КОЗАЦЬКИМИ ШАБЛЯМИ Т А ПІСТОЛЯМИ,
витворюючи з рідної землі величну, Безсмертну енциклопедію КОЗАЦЬКИУ м о ги л
Б огдан О у ш н н сь к н іі
Шщр
Б огдан
II п н с ь к п п С уш
Всесвітня коза Ч )І Л «
XV-ПОЧАТКУ XXI СТОЛІТЬ
ББК 63.3(4Укр)46-294я20 С917 УДК 94(47)“1647-174”-258.299(031)
(Тушинський, Богдан Іванович Всесвітня козацька енциклопедія / худ. оформлення О. П. Чередниченко. — Одеса: «Видавничий дім ЯВФ», 2007. — 570 с.
ISBN 966-2900-01-2 «Всесвітня козацька енциклопедія» —це видання, в якому зібрано основні відомості про всесвітній козаць кий рух, а також про митців, у творчості яких знайшли своє відображення подвиги козацьких звитяжців. Значну частину цього енциклопедичного видання становлять відомості про події та діячів новітнього Козацького Відрод ження, що започатковувалося після розпаду Радянського Союзу в Україні, Росії та в інших незалежних державах, і які - як і чимало відомостей з давньої козацької історії - вводяться в пострадянський енциклопедично-довідко вий обіг уперше. Автор «Всесвітньої козацької енциклопедії» —Богдан Сушинський, відомий письменник та історик, ака демік, перу якого належать фундаментальні монографії: двотомне видання «Козацькі вожді України. Історія Ук раїни в образах вождів та полководців XV-XIX ст.», «Козацька Україна: «Хмельниччина», «Князі та полководці стародавньої України», «Історія Чорноморського козацтва XVIII-XX століть», «Всесвітня історія лицарства», «Істо рія українського лицарства»; популярні романи з історії козацтва «На вістрі меча», «Французький похід», «Вогни ща Фламандії», «Шлях воїна», історичні есе «Гетьман Мазепа: повернення до Батурина», «Гетьман Виговський: погляд із XXI століття», «Слово про Скит Манявський», «Львівський Ставропігіон: між минувшиною і вічністю»; він здійснив прозову літературну інтерпретацію і дав своє тлумачення Велесової книги —«Велесова книга предків»; автор численних історичних розвідок, опублікованих в періодиці. Розрахована на широке коло читачів, «Всесвітня козацька енциклопедія XV-початку XXI століть», безсумн івно, з цікавістю буде сприйнята науковцями, студентами і викладачами вузів, військовослужбовцями та сучасним козацьким лицарством, одне слово, всіма, хто небайдужий до історії України, історії її невмирущого козацтва, всього всесвітнього козацького руху.
^ 0503020902 С ----- 7ZZ -----2007
Беї оголош-
ББК 63.3(4Укр)46-294я20
ISBN 966-2900-01-2 © Сушинський Б.І., 2007 © Чередниченко О.П., оформлення, 2007
ЕНЦИКЛОПЕДІЯ КОЗАЦЬКОГО ВІДРОДЖЕННЯ Слово до Читача.
Упродовж віків і віків українська нація сприйма ла і завжди сприйматиме козацтво, як невід’ємний атрибут свого фізичного і духовного існування. Вона пройнялася козацьким духом, возвеличила його до святості національної ідеї і пройшла шлях від усві домлення себе як нації, що породила козацтво, до нації, цим козацтвом породженої. Можна з упевненістю сказати, що козацтво, як форма духовного і військового лицарства - неперевершений витвір українського національного генія. У психології козацтва, його самовбивчій одчайдушності, зневазі до ворога, страху і смерті - психологія того, Істинного Українця, з якого витворювався ідеал української нації поколінь минулих і витворювати меться ідеал поколінь майбутніх. У ній - основа спар тансько-козацької євроцивілізації XXI століття. «Всесвітню козацьку енциклопедію» я почав ство рювати саме тоді, коли в Україні започатковувалася могутня хвиля Козацького Відродження, викликана історичним передчуттям народу свого національного визволення та самим проголошенням незалежності України. Така ж хвиля відродження охопила й респуб ліки та краї Російської федерації, особливо, Кубань, Дон, Терек, Далекий Схід, Забайкалля, а також Біло русію, Казахстан, Придністров’я. Хтось із наших сучасників сприймав це відрод ження лише як тимчасове ностальгічне звернення до героїчної минувшини, хтось хотів би бачити в козацтві лише таке собі зібрання шанувальників фольклору. Насправді ж ми стали свідками відродження не стільки зовнішньої атрибутики козацтва, скільки його дже рельної духовності. Ясна річ, нині козацтво все ще перебуває на стадії організаційного становлення. Про те питання: «Бути чи не бути сучасному українському козацтву в постіндустріальному суспільстві XXI сто ліття?» полягало, передусім, у тому, чи зуміє воно, вийшовши за межі суто фольклорного відродження традицій козацтва України XV-XVIII ст., віднайти свою сутність в умовах України століття XXI. На мій погляд, йому це, загалом, вдалося. Як вдалося це й козацтвам Росії, Білорусії та Казахстану. Стосовно ж того, яким повинен бути сучасний український козак, відповім:
Сучасний український козак - це фізичне, мо ральне й духовне поєднання шляхетного євро пейського лицарства, священної самурайської самозреченості і беззастережної, чернечої відданості своєму воїнському братству. Саме козацтво має стати надійним гарантом незалежності Українсь кої держави, її військової могутності та держав но-політичної самодостатності. Перед вами - енциклопедичне видання, в якому вперше в світі зібрано основні відомості про історію світового козацтва, його діячів, побут, озброєння; про твори, в яких відображено добу Козаччини та митців, відданих цій темі. Ясна річ, у цьому, першому, виданні вдалося зібрати далеко не все, що стосується минуло го і сучасного козацького руху в Україні та в світі. Зрештою, зібрати «геть усе» ніколи й не вдасться, адже козацтво існує, дослідження його історії триває, отже процес цей нескінченний, і він ще живитиме і живи тиме подальші видання «Всесвітньої козацької енцик лопедії». Тим часом, чимало відомостей про козацтво вза галі вводиться мною в енциклопедично-інформацій ний обіг вперше. Опрацьовуючи ж відомості, які вже зустрічаються в історичних виданнях, енциклопедіях та всіляких довідниках, я відбирав здебільшого те, що стосується безпосередньо козацтва, козацької темати ки, вносячи поправки і доповнення, що випливають із фактів, засвідчених сучасними дослідниками. Крім того, значна частина інформації опрацьована безпо середньо за архівними даними та за документами су часного козацтва; повідомленнями преси, автобіогра фічними даними наших сучасників; опрацьовано й використано в цьому виданні і чимало давніх джерел: літописів, монографій істориків, науково-публіцистичних та художніх творів, відомчої довідкової літерату ри... ... Відтак, у руках у вас - перша в історії України, перша в світі «Всесвітня козацька енциклопедія XVпоч. XXI століть». Богдан Сушинський, академік, член Національної Спілки письменників України, генерал козацтва, Верховний отаман Південного регіону Козацтва Нової України.
Абазин — Аграханське козацтво
Абазин Андрій (р.н. невід.-помер 1703) - військовий діяч часів Козаччини. Полковник брацлавський (1684-1703). Брав участь у походах правобережних козаків проти кримських татар (90-і роки XVII ст.). Один із керівників антипольського повстання під проводом С. Палія (1702-04), під час якого команду вав загоном брацлавських козаків. Разом із полковником С. Самусем визволяв від поляків Немирів (жовтень 1702). Керував у лютому 1703 обороною Ладижина (тепер місто Вінницької обл.). Після падіння цього містечка, пораненим по трапив у полон і був страчений поляками у м. Шаргороді разом із багатьма іншими повстанцями. Август II Сильний (1670-1733) - польський король. При владі був двічі - в 1697-1706 і в 1709-33. Відомий також під іменем Фрідріха-Августа І, як курфюст саксонський (1694-1733). Був союзником Петра І у Північній війні (170021), в якій брали участь українські козаки.Зазнавши поразки від шведського ко роля Карла XII, Август II зрікся корони на користь Станіслава Лещинського, що був ставлеником шведів, але в 1709, за допомогою Петра І, повернув собі польський трон. Козаки активно втручалися в боротьбу за владу цих двох ко ролів - претендентів на трон, що відображено в історичній та художній літера турі. Під час повстання С. Палія, Август II повів (1697-1700) польські війська на придушення його, але зазнав поразки у другому поході на Україну (1703-04). Маючи союзником гетьмана І. Мазепу, королю Августу II все ж таки вдалося придушити це повстання. Згодом він наполегливо домагався цілковитого конт ролю над Правобережною Україною, закріплюючи його домовленостями з рос ійським імператором.
Абазин Андрій
І
•V.
ч
<
Автономов Олександр (1889-1919) - російський військовий козацький діяч. Походив з кубанського козацького роду. Брав участь у Першій світовій війні, яку закінчив у чині хорунжого. Один з організаторів червоного прокомуністичного руху на Кубані. У січні 1918 обраний головнокомандувачем «Південно-Східної революційної армії», яка діяла в районі станиці Тихорєцької. В квітні 1918 керу вав обороною Катеринодара від наступаючих частин білої Добрармії. З квітня по травень 1918 був командувачем військами Кубанської Радянської республі ки. За відмову підкорятися контролеві Центрального виконавчого комітету цієї прокомуністичної республіки, був відсторонений від командування. Ображений на ЦВК, О. Автономов поїхав шукати правди до Петрограда. За клопотанням С. Орджонікідзе, був направлений військовим уповноваженим у Владикавказ, де сформував червоноармійські загони з місцевих горців. На чолі одного з таких загонів брав участь у боях з білоармійцями на річці Терек. У лютому 1919 помер від тифу. Аграханське козацтво (1724-1736) - козацтво, яке заснувало свої станиці на Північному Кавказі, в басейні річки Аграхань (територія Терського козацт ва). Утворилося Аграханське козацтво в травні 1724, коли від кожної станиці Війська Донського по кілька сімей було переселено на Північний Кавказ. В 1725 в Аграхань було переселено ще 500 родин. За наказом Урядового Сенату, виданого на підставі Імператорського указу (під № 4452 від 5 лютого 1724), мовиться:
Аграханське козацтво
Всесвітня козацька енциклопедія «...Оних козаків на Аграхань і на Гребні по 500 сімей перевести наступного літа, з їх провожатими, і йти їм сухим шляхом». А 20 березня 1724 з’являється ще одне розпорядження: «Донських козаків, котрих велено вислати з запольнихрічок для переселення на Аграхань 500 сімей, в Гребні же 500 сімей, і з них послати до фортеці Святого Христа по Сулаку до морського гирла 500 сімей». Клімат Аграхані виявився настільки несприятливим для переселенців, що, як зазначається в Аграханське «Короткій хроніці Донського козацького війська», значна частина їх вимерла «від козацтво дурного клімату», тобто, здебільшого, від малярії. Крім того козакам часто доводи лося вести сутички з вороже налаштованим місцевим населнням. В 1736 терито рію між річками Аграхань та Сулак було повернуто Персії, а залишки козацтва з родинами (всього 452 особи) були відведені за річку Терек. Від того часу назва «Аграханське козацтво» зникає, а козаків, що повернулися з Аграхані, почина ють називати «Терським сімейним військом». В 1746 Сімейні козаки об’єдналися з Казарівськими козаками, які жили у верхів’ях Терека і Кубані. З цього часу вони почали називатися «Гребенськими козаками».
Адамцевич Євген (1904-1972) - відомий український кобзар, бандурист. Народився в с. Солониці, тепер Лубенського району на Полтавщині, але майже все своє життя прожив у Ромнах. Ще в дитинстві втративши зір, він присвятив себе музиці, збиранню фольклору, кобзарству. Однаково талановито володів скрип кою, бандурою та сопілкою. Гри на бандурі навчався у відомого бандуриста Мусія Олексієнка. У 20-ті роки виступав у складі Миргородської капели бандуристів. Багато подорожуючи Україною, популяризував народні пісні та думи, в яких осп івується українське козацтво. Зокрема, в його виконанні лунали твори, присвя чені подвигам славетних козацьких полководців Семена Палія, Станіслава Моро зенка (Мрозовицького), Дмитра Вишневецького (Байди). Саме йому українська музична культура завдячує збереженням славетного «Запорізького маршу», який, в обробці композитора В. Гуцала, виконується в наші дні в Україні майже на всіх урочистостях, і який ось уже кілька десятиліть слугує символом українського національного відродження. Помер і похований в с. Холмівка Бахчисарайського р-ну Кримської обл..
Адашев Данило
Адлерфельд Густав
Адашев Данило (р.н. невід.-помер 1561) - боярин, російський військовий діяч. Брав участь у Казанському (1552) поході І. Грозного, під час якого відзна чився у битві під Казанню; а також у Лівонському (1558) поході. В 1559 цар по слав його на чолі 8-тисячного загону на допомогу князю Д. Вишневецькому. При єднавши до свого війська загін запорізьких козаків, Д. Адашев посадив їх на збу довані під Кременчуком чайки і здійснив похід на Крим. Висадивши десанти на західному узбережжі півострова, Адашеву вдалося перемогти кілька татарських загонів і визволити з полону чимало українців та росіян. Брав участь у виступах опозиції проти царя Івана IV, за що з кількома іншими бунтівниками - князями та боярами - був страчений. Адлерфельд Густав (1671-1709) - шведський воєнний хроніст, історик. Пе ребував у війську шведського короля Карла XII під час Північної війни (1700-21), а також під час його «української кампанії», в тому числі брав участь у битві під Полтавою (1709), де й загинув. Основна його праця «Воєнна історія шведського короля Карла XII з 1700 до битви під Полтавою 1709 р.» (в 4-х томах) була видана лише в 1740 році в Амстердамі, у аперекладі на французьку. Для пізнання історії українського козацтва вона цінна тим, що дає можливість поглянути очима шведсь кого історика на участь українських козаків у Полтавській битві, як на боці шведів, так і на боці росіян. До того ж, вона дає певне уявлення про політику і наміри гетьмана Мазепи, його взаємини з Карлом XII.
Аграханське козацтво - Азово-Чорноморське козацьке військо Адріанопольськнй мирний договір 1713 - договір укладений 13 (24 ?) червня 1713 між Туреччиною та Росією на завершення російсько-турецької війни 1711-13 pp. Ця війна виявилася для Росії невдалою, а мирний договір - невигід ним. Згідно з ним, володіння Османської імперії поширювалися до Сіверського Адріанопольськнй Дінця і межиріччя Орелі та Самари, тобто до кордонів Лівобережної Гетьмансь мирний договір 1713 кої України. Крім того, Росія зобов’язана була вивести всі свої війська з тери торій, підвладних Речі Посполитій. А ще - вона втрачала контроль над части ною земель Запоріжжя та була відтіснена від Азовського узбережжя. Термін дії Адріанопольського договору сягав 25 років. Азаби - турецька морська піхота часів Козаччини. Підрозділи азабів ставали гарнізонами приморських фортець, супроводжували торговельні кораблі. їх використовували для висадження десантів та штурму приморських фортець во рога. Козакам часто доводилося битися з азабами під час абордажних штурмів турецьких кораблів.
Азаби
.Г'
Азов - місто поблизу гирла р. Дон (Ростовська обл., Росія). За часів Козаччини Азов був однією з могутніх турецьких фортець, яку українським козакам не раз доводилося здобувати. В X ст., під назвою Танаїс, входив до складу Київської Русі. В XI ст. був захоп лений половцями, які дали йому назву Азак. Завойований в 1471 турками, Азак (перейменований на Азов) став майже неприступ ною фортецею. З 1637 по 1643 місто перебувало під контролем Донського козацтва (т. зв. «Азовське сидіння»), а потім знову було захоплене турками. В 1696 здобутий військами російського царя Петра І. В 1739, за Бєлгородським договором, приєднаний до Росій ської імперії.
Азов 1698 р. Азово-Чорноморське козацьке військо - міжобласна громадська органі зація, заснована в 90-х роках XX ст. За даними на січень 2006 року, має свої осеред ки в 15 областях України: Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Кіровог радській, Миколаївській, Одеській, Полтавській, Сумській, Вінницькій, Херсонській, Харківській, Рівненській, Черкаській, Чернігівській та Київській. У програмі цієї організації записано, що метою діяльності Азово-Чорноморського козацького війська є сприяння відродженню Українського козацтва, в основі якого - козацькі звичаї, українська національна ідея, захист економічних, духовних, культурних та історич них здобутків Українського козацтва. Військо сприяє розбудові Збройних Сил України, підготовці молоді до служби в армії, військовому вишколу козаків-офіцерів запасу. При війську діють охоронні фірми «осавульські полки», Фонд соц іальної адаптації козаків, спілка соціального захисту козаків, кредитна спілка, центр козацького вишколу, інформаційний аналітично-видавничий центр, центр комерц ійних та господарських проектів, спортивно-характерницький та інші центри. Військо поділяється на Південний округ (створений у січні 2004), який охоплює 9 міжобласних козацьких організацій, а також Херсонський, Кіровоградський та Миколаївський полки; Центральний округ Кіровоградщини, що об’єднує 31 ко зацький осередок, в тому числі 5 полків, 1 курінь, 11 сотень; студентсько-моло діжний осередок «Молода Січ», козацький ліцей ЗСШ № 31 та ін. До війська належать також Отаманський, Донецький осавульський, Агропромисловий, Дніпропетровський, Київський, Окремий Ялтинсько-Алупкінський округи, Реє строве Київське козацтво та інші підрозділи. Верховним отаманом Азово-Чорноморського козацького війська є генерал козацтва (генерал армії) Віталій Каленяк.
З мапи інж. О.Лаваля і Е.фон Боргсдорфа
Азово-Чорноморське козацьке військо
Всесвітня козацька енциклопедія Азовські козаки - назва козаків гарнізону фортеці Св. Анни. Коли, згідно з Прутським договором 1711, м. Азов було віддане Туреччині, російський уряд вирі шив створити фортецю Транжамент (неподалік Черкаська). Гарнізоном там стояли регулярні царські війська і полк донських козаків, який носив назву Азовського. В 1730 фортецю перенесли ближче до Ростова і назвали іменем Св. Анни. В січні 1737 козаки Азовського полку були відокремлені від гарнізону Св. Анни і почали назива тися «Азовськими козаками». В червні 1775 Азовський полк було розформовано. Відтак і зникла назва «Азовські козаки». Азовське козацьке військо (1832-1866) —військо, засноване колишніми задунай ськими запоріжцями, козаками Задунайської Січі. Історія війська, власне, починається в 1828, коли дві тисячі козаків-задунайців на чолі з кошовим отаманом Йосипом Гладким, через 53 роки після зруйнування Запорізької Січі, вирішили повернутися з турецьких володінь на рідну землю, в підданство Росії. Перше, до чого вони вдали ся - допомогли росіянам переправитися через Дунай, задіявши для цього свою ко зацьку флотилію. На згадку про послугу, Дунайському козацькому полку, утворено му з козаків-задунайців на чолі з Й. Гладким (квітень 1829), вручено було (в грудні 1831) прапор з написом «За хоробрість і старанність, виявлені під час переправи через Дунай 27 травня 1828 року». За переказами, 28 травня 1828 p., на одній із своїх чайок козаки переправили і самого імператора Миколу І. На веслах сиділо двадцять курінних отаманів, а керманичем був сам кошовий. Хлопці, очевидно, доб ряче попітніли, веслуючи, оскільки, розчулений їх старанністю, імператор видобув з валізи полковницькі еполети та Георгіївського хреста і вручив їх Йосипу Гладко му. Так само старалися козаки і воюючи проти своїх недавніх союзників - турків. По завершенню війни, російський уряд надав Дунайському полку, - для військового контролю та володіння - частину північно-західного узбережжя Азовського моря, між річками Берда та Обиточна. В травні 1832 козаки Дунайського полку та інші козаки, що повернулися з Придунав’я, стали основою для формування козацького війська (царський указ від 27 травня 1832). Згідно з «Положенням про Азовське козацьке військо», козаки зобов’язані були виставляти морський батальйон, піший півбатальйон та кілька команд, котрі провадили б морське патрулювання узбереж жя. В 1850 населення території Азовського війська становило близько 9 тисяч осіб. У степах, між сучасними містами Маріуполем та Бердянськом, козаки налагодили досить розвинене сільське господарство. Морські кордони оберігали 44 козацькі чайки. Використовували ці чайки і для завоювання Кавказу. В 1838 році, лише за два літні місяці морської блокади узбережжя поблизу Сухум-Кале (Сухумі), українські козаки втратили понад 500 осіб убитими. Штаб козацтва знаходився в селі Никольському (з 1838 - в Петровському). Азовські козаки відзначилися під час Кримської війни 1853-56, що було засвідчено Георгіївським прапорім (врученим війську в серпні 1856), на якому був напис: «За хоробрість і зразкову службу під час війни з францу зами, англійцями і турками в 1853, 1854, 1855 і 1856 роках». Одначе Росія не була зацікавлена в тому, щоб українське козацтво й далі існувало на одвічних запорізьких землях, чи хоча б поблизу від них. Уже в 1862 році 800 козаків, з родинами, було переселено на Кубань і зараховано до Кубанського війська. Таке переселення трива ло до осені 1864. В жовтні цього року, згідно з даними «Довідкової книжки імпера торської головної квартири», Азовське козацьке військо (понад 6 тисяч шабель) було ліквідоване, «а прапори його передано Кубанському козацькому війську». (За інши ми даними, указ про розформування війська надійшов 14 жовтня 1865, а процес переселення козаків та розформування козацтва тривав до 27 серпня 1866, коли була закрита канцелярія війська в станиці Петровській). О
Азовський та Таганрозький козаки. 1774 р.
■г
і* '.
.л*
1Чут ***\ *«/•«
Ш
іі
у V Л "З <f4V у
V*-
\
V*.
Прапори Азовського козацького війська
і-1 ЩІ •В
Азовське козацьке військо
_
Азовське козацьке військо —Донецьке обласне товариство Українського козацтва- Основна мета - відродження козацько-лицарських традицій серед молоді Донеч чини. Засноване 1996 року. Зареєстроване 4 червня 1997 року. Налічує два курені: До-
Азовські козаки - Акерман нецький та Маріупольський. Очолює козацтво отаман, полковник Українського козацтва Вадим Задунайський.
,.л козицькє військо /лЗовськє
Азовське сидіння - такої назви набула героїчна оборона Азова спільним гарн ізоном, що складався з донських та запорізьких козаків, і яка тривала з 1637 по 1643 роки. Здобули козаки, під орудою отамана Васильєва, цю турецьку фортецю навесні 1637, маючи намір позбавити донське козацтво постійної загрози з боку турок, а також відкрити собі вихід по Дону в Азовське море. Гарнізон міста був досить сильним, отож здобути його козацьким полкам вдалося лише після 2-місячної облоги, під час якої запорізькі козаки відзначилися своєю мужністю та кмітли вістю. Проте султан Ібрагім І не мав наміру змиритися з втратою такого важливого форпосту і влітку 1641 року під стінами Азова з’явилася величезна (240-тисячна) армія Туреччини, підкріплена могутнім флотом. Понад три місяці тривала ця обло га козацької фортеці, і, врешті-решт, турки, зазнавши чималих втрат, змушені були відступити від Азова. Скориставшись з цього, козаки звернулися до російського царя Михайла Федоровича з проханням допомогти військом та гарматами, проте допомоги цієї так і не дочекалися: російський уряд просто не наважувався розпо чинати справжню велику війну з Туреччиною, і навіть наказав козакам залишити місто. Підкоряючись цьому наказові, а також розуміючи, що ще однієї такої облоги турків їм не витримати, донські й запорізькі козаки залишили (1642) Азов, зруйну вавши при цьому всі його основні укріплення. Докладні відомості про події, що розгорталися в цей час під Азовом, містяться в російській «Повісті про Азовське осадне сидіння донських козаків», (XVII ст., автор невідомий), написаній у формі військового донесення.
Азовське сидіння
Азовські походи - походи російсько-українських військ уп родовж 1695-1696 на р. Дон і до Азова, в яких брали участь ук раїнські козаки. Перший такий похід російський цар Петро І здійснив навесні 1695, проте здобути фортецю Азов і, в такий спосіб, відкрити собі шлях до Азовського моря, він не зумів. Навесні 1696 російська армія знову з’явилася під стінами Азова. Сюди ж, за наказом гетьмана І. Мазепи, прибув і 15-тисячний загін ук раїнських козаків під командуванням наказного гетьмана, полков ника чернігівського Якова Лизогуба (1675-1749). Збудувавши по близу фортеці добре укріплений табір, російські війська та ук раїнські козаки взяли фортецю в облогу і час від часу здійснюва ли штурм її укріплень. Врешті-решт, в липні 1696, турки змушені були капітулювати й Азов опинився в руках росіян. Відомо, що Петро І високо поцінував мужність українських козаків і, зокре ма, їх командуючого. Акерман (з 1944 - Білгород-Дністровський) - місто, тепер —районний центр Одеської обл. Розташований на правому березі Дністровського лиману. Порт. Ще до нашої ери на місці Акермана існувала грецька, а згодом римська, колонія Тіра, розкопки якої і досі провадяться поблизу фортеці. ВІХ-ХІІІ ст. це місто, під назвою Білгород, було центром союзу праукраїнських племен уличів і тиверців. В XIII-XIV ст. —у складі Галицько-Волинського князівства. В XIV ст., захопивши місто, генуезці перейменували його на Монкастро. В XV ст. підпадає під владу Молдови, а в 1484 році, під назвою Акерман, стає форпостом Османської імперії. В XVI-XVIII ст. Акерман перетворюється на столицю Буджацької (Білгородської) орди. За часів Козаччини місто не раз здобували штурмом козацькі полки. Перший історично відо мий похід козаків відбувся 1541. Місто згадується у багатьох історичних працях та творах художньої літератури.
Здобуття Азова в 1696р. «ЇМ ОСИ
ТзvWl
ш
ш
Акерман (Білгород) гравюра XVII ст.
Всесвітня козацька енциклопедія Акче - дрібна турецька срібна монета XI-XVII ст. В різні часи містила від 1,2 г до 0,13 г срібла. Таку ж назву мала і срібна монета Кримського ханства. На аверсі її Акче. викарбовували ім’я правлячого хана, а на реверсі - ханський знак (тамгу) з іменем і 1037р. титулом, писаними арабською мовою. Зазначалися також рік і місце карбування. Назва її досить часто зустрічається в історичній літературі. Алафа
Албанське військо
Алафа (тюркськ.) - фураж, а також провізія, яку мали право одержувати посли та інші знатні особи; грошова винагорода воїнів, війська. Албанське військо - сформоване в березні 1775, на засадах козацького війська, з албанців та греків, які під час російсько-турецької війни служили на Російському флоті та в берегових частинах, і після закінчення війни були поселені поблизу фор тець Керч таЄникале. В серпні 1779 Албанське військо було переформоване на Грець кий полк, до якого входили й албанці (проте греки там чисельно переважали). В квітні 1795 греки, з так званих «грецьких вільних дивізіонів» та Грецького полку, були поселені поблизу Одеси, на правах вільних військових поселенців (на поло женні козацьких) і з них було виокремлено албанців, з яких сформували Албансь кий кінний дивізіон. У травні 1797 Албанський (на той час уже перейменований на Грецький, оскільки греки там чисельно переважали) полк було розформовано. В 1803 з греків та албанців, які раніше служили в цьому, вже ліквідованому, дивізіоні, було сформовано Одеський грецький батальйон. В листопаді 1810 Одеський грець кий батальйон, до якого входили албанці, перетворений на військове поселення. В 1854 частина поселенців албанського батальйону увійшла до сформованого в 1854 для війни з турками «Легіону Імператора Миколи І», до якого, крім албанців, прилу чилися греки, серби, чорногорці, молдавани та валахи. В назві Албанського війська не було терміну «козацький», але хроніка його подаєть ся у Довідковій книзі Імператорської головної квартири «Козацькі війська. Хроніка гвар дійських козацьких частин», як такого, що перебувало «на положенні козацьких». Алексєєв Михайло (1857-1918) - генерал Російської армії. Походив з родини солдата надстрокової служби. В 1876 закінчив Московське піхотне юнкерське учи лище, а в 1890 - Миколаївську Академію Генштабу. Учасник російсько-турецької війни 1877-78. Був професором кафедри військової історії Академії Генштабу (18981904). З серпня 1915 - начальник штабу Верховного Головнокомандувача армією Російської імперії, з квітня по червень 1917 - Верховний Головнокомандувач. З грудня 1917 - член «тріумвірату» Донського цивільного комітету - уряду, який відав спра вами Донської козацької області; очолював у ньому комітет, який займався внутріш ньою та зовнішньою політикою і фінансами. З кінця 1917 очолював Алєксєєвську офіцерську організацію, яка займалася формування Добровольчої армії. В серпні 1918 був обраний «Верховним Керівником», організатором Білої Добровольчої армії, зі штаб-квартирою в Катеринодарі. При ньому було утворено «Особливу нараду», яка стала вищим цивільним органом управління Донським краєм і Кубанню. У жовтні 1918 помер у Катеринодарі.
Павло Алеппський (Халебський)
Алеппський (Халебський) Павло (бл. 1627-1669) - мандрівник, архідиякон, син антіохійського патріарха Макарія. Народився в м. Халебі (Алеппо, Сирія). Суп роводжував свого батька під час його візитів до Москви (1652-59 та 1664-69). В 1664 та 1656 шлях його пролягав через Україну. Особисто зустрічався з Б. Хмель ницьким. Автор подорожніх нотаток «Подорож антіохійського патріарха Макарія в Росію в половині XVII ст.» (1653-56), (в перекладі російською - в Москві, 18961900), що залишаються цінним джерелом пізнання життя і державного устрою Ук раїни часів Хмельниччини. Зокрема, П. Алеппський засвідчує, що в ті часи в Ук раїні був досить високий рівень грамотності, жінки читали в церкві молитви з моли товників. Подає цікаві дані з економіки та побуту українців, в тому числі й козацтва.
Акче Алея Гетьманів. - Алея, закладена 23 жовтня 1999 в Батурині (на Чернігів щині), на території Батуринського державного заповідника «Гетьманська столи ця». Закладення її відбувалося з нагоди перенесення академіком Б. Сушинським праху гетьмана І. Мазепи з Галаца (Румунія) до Батурина (18-23 жовтня 1999), а також 290-річчя від дня смерті І. Мазепи. В закладенні Алеї, що відбулося з ініціативи Б. Сушинського, взяли участь гетьман Українського козацтва Іван Білас, інші козаки, громадські та політичні діячі України. На пам’ятній стелі, що відкриває Алею, викарбовано слова Богдана Сушинського: «У діяннях геть манів - історія, слава і державна велич України».
Амурське козацьке військо
Алтун - золота турецька монета. Назва її зустрічається в «козацькій» літе ратурі. Альбрехт Ян (р.н. і р.см. невід.) - син польського короля Казимира IV. Польський полководець і політичний діяч кінця XV ст. У своїй «Хроніці» польський хроніст Мартин Бєльський описує похід (1489) Я. Альбрехта на Под ілля, проти татар, зазначаючи при цьому, що провідниками його війська були місцеві козаки. Вважається, що це перша писемна згадка про українських козаків. Аманат (з араб.) - заручник. Той, кого залишили, як гаранта виконання умов договору або недоторканості послів. Так, одним з аманатів кримського хана, який гарантував виконання козаками домовленостей з татарами, був (1648) син Б. Хмельницького Тиміш. Амурське козацьке військо - військо, сформоване в Росії, на Далекому Сході, в басейні прикордонної ріки Амур. Указ Військового міністерства про утворення Амурського козацького війська з’явився в грудні 1858 року. Проте історія його розпочалася раніше. Ще в листопаді 1856 російський уряд прийняв рішення про термінове переведення на Амурську лінію, тобто на кордон між Росією та Китаєм (Маньчжурією), двох кінних полків та чотирьох батальйонів Забайкальського війська. Це рішення було продиктоване прагненням Росії зміцни ти кордон, закріпитися на Далекому Сході і мати надійну військову силу для придушення можливих заворушень місцевого населення. З різних причин це рішення виконане не було. До 1860 на Амурську лінію було перекинуто лише кілька кінних козацьких сотень: Нижньо-Благовєщенсь ку, Буреїнську, Кумарську, Константинівську та Поярківську, а також дві сотні козаків-піхотинців. Одначе й цього було достатньо, щоб сформувати з них Амурську козацьку бригаду. Власне, цю бригаду й слід вважати зав’яззю Амурсь кого козацького війська. Щоб якось поповнити козацтво людьми, в травні 1858 було вирішено перекинути на Амур 2000 штрафників колишнього Корпусу внут рішньої охорони. Набралося й кілька сотень різного охочого люду. Внаслідок всього цього, «Положенням про Амурське козацьке військо» (від 1 червня 1860) було затверджено такий його склад: Перший і Другий Амурські кінні козацькі полки, Амурський та Уссурійський піхотний козацькі батальйони, і два резервні піхотні козацькі батальйони. В травні 1869 до Амурського війська була відряджена Уссурійська козацька сотня, сформована з добровольців Забайкальського козацтва та нижніх чинів Східно-Сибірських лінійних батальйонів. Рівно через десять років відбулася реорганізація Амурського війська на основі нового «Статуту про військову по винність Амурського козацького війська», згідно з яким військо зобов’язане було постійно тримати під прапорами Першій кінний полк і два піхотних півбатальйони: Амурський та Уссурійський. Але цього виявилося замало і на підмогу їм була сформована з добровольців Східно-Сибірських лінійних батальйонів Друга Ус сурійська козацька кінна сотня. Та вже наступного року дві - Перша і Друга
Ян І Альбрехт худ. Ян Матейка, 1891
Герб Амурської області, 1878
Всесвітня козацька енциклопедія Уссурійські —сотні були виведені з війська і перетворені на регулярні. Ще одна радикальна зміна сталася в червні 1899, коли округ Уссурійського піхотного півбаАмурське козацьке тальйону було виокремлено з Амурського війська і на його основі сформовано військо Уссурійське козацьке військо (див.). У грудні 1890 було запроваджене «свято війська», яке відзначалося 17 березня. Захищати кордон по Амуру, не маючи своєї флотилії, було неможливо. Ось чому в 1897 запроваджено наряд від війська на корабельну службу в АмурськоУссурійській козацькій флотилії, положення про яку було затверджено в листо паді 1902. У 1900 році відбулася низка прикордонних боїв та сутичок з китайця ми, під час яких амурські козаки виявляли мужність, хоробрість і самопожертву. На відзнаку цього, в лютому 1903 низці підрозділів Амурського козацького війська, від імені імператора, було вручено прапори, а кільком підрозділам —різні відзна ки: срібні сурми, стрічки на головні убори... Ще через рік у складі Лейб-гвардійського Зведено-Козацького полку з’явився окремий Амурський взвод, який формувався винятково з козаків-амурців. А в грудні 1909 було увічнено й ім’я Іркутського та Єнісейського генерал-губернатора, командуючого військами Східного Сибіру генерал-ад’ютанта графа Миколи Муравйова-Амурського, кот рого вважають одним із засновників Амурського козацтва, та одним із тих, хто прокладав для Росії шлях до Великого Океану. Його ім’я було присвоєне Амурсь кому козацькому полку, який відзначився у російсько-японську війну 1904-1905. Адміністративним центром Амурського козацького війська було м. Благовєщенськ. Під час Жовтневої (1917) революції та Громадянської війни (1918-1922) в Росії козаки-амурці брали участь у боях, як на боці «червоних», так і на боці «білих». Після утвердження в Росії комуністичного режиму, Амурське козацтво, як і всі інші, було ліквідоване, а значна частина козаків усіх чинів зазнала репресій. Після Козак Амурського розпаду Радянського Союзу (1991) Амурське козацтво знову було відроджене. козацького війська. Благовєщенськ, 1900 Амурський козацький, генерал-ад’ютанта, графа Муравйова-Амурського, полк —полк, що перебував у складі Амурського козацького війська (див.). Ро довід свій веде від Першого Амурського козацького кінного полку, сформовано го в червні 1869, на основі «Положення про Амурське козацьке військо». В 1894 з назви полку було вилучено визначення «кінний», а в березні 1899 знято його номер, і полк почав називатися «Амурський козацький». У грудні 1909 полку було присвоєне ім’я Іркутського та Єнісейського генерал-губернатора, командувача військами Східного Сибіру генерал-ад’ютанта, графа Муравйова-Амурського. Прикордонна служба вимагала від козаків полку постійного напруження, їм Амурський козацький, не раз доводилося вступати в бої та сутички з китайцями. Про них свідчили напи генерал-ад’ютанта, графа си на вручених Четвертій та П’ятій сотням полку Георгіївських срібних сурмах Муравйова-Амурського, (лютий 1903): «За Еюр, Хінган і Цицикар в 1900 році», та Шостій сотні: «За полк Хінган і Цицикар в 1900 році». В 1911 р. полку були вручені відзнаки на головні убори: «За відзнаку під час війни з Японією в 1904-1905 роках». Крім того, Третій сотні було вручено стрічки - «За відзнаку проти китайців в 1900». т
Анапський гірський напівескадрон
W
Анапський гірський напівескадрон - підрозділ, сформований в липні 1842, на засадах козацького, і який прирівнювався до козацького. Набраний був з пред ставників кавказьких народностей та кубанських козаків. У квітні 1861 переформований на Кубанський кінно-іррегулярний ескадрон, але в березні 1865, по тому, як підрозділ зазнав втрати у сутичках з горцями, його знову було переформовано на напівескадрон. У січні він був розформований, а на його основі сформовано загін самооборони (від горців), який називався Сотня Кубанської постійної міліції. Під час подальших переформувань козаки сотні влилися в частини Кубанського козацького війська.
Амурське козацьке військо - Антонович Володимир Анатолія - старовинна назва півострова Мала Азія. За часів Козаччини назва всієї азіатської частини Туреччини. Саме в Анатолії розташовуються міста Анатолія Синоп, Трапезунд, які за часів П. Сагайдачного, С. Кішки та інших гетьманів і кошових отаманів, не раз доводилося здобувати українським козакам, визволя ючи своїх побратимів - турецьких бранців.
Андрусівський мир (перемир’я) - мирний договір, укладений 19 лютого 1667 між Росією та Польщею про припинення російсько-польської війни (165467). Назву дістав за назвою села Андрусового, що на Смоленщині. Цим догово ром було дипломатично визнано офіційне входження Лівобережної України та Сіверської землі до складу Росії. Правобережна Україна (крім Києва) залишала ся у складі Речі Посполитої. Таким чином, відбувся поділ України на дві, підлеглі двом імперіям, частини, що викликало обурення значної частини козацтва і мир ного населення. Що ж до Запорізької Січі, то над нею формально було запровад жено протекторат обох цих країн. Це, в свою чергу, спонукало козаків до бо ротьби і проти Польщі, і проти Росії. Підписавши цей договір, Росія, по суті, зрадила Україну, зневажила статті Переяславської угоди. Можна з упевненістю сказати, що з підписанням Росією Андрусівського миру, «Акт про возз’єднан ня» (1654) України з Росією втратив свою юридичну чинність. Анкудинське (Анкудинове, Кудинове) гирло - одне з гирл Дунаю. Відок ремлює острів Анкудинів від материка в районі Вилкового (Кілійського району на Одещині). За 3 км від моря з’єднується з гирлом Полуденним. На берегах Анкудинського гирла селилися запорізькі козаки та донські козаки-некрасівці. Часто згадується в історичній та художній літературі, присвяченій дунайському козацтву. Анна (1693-1740) - Анна Іванівна, імператриця (1730-40) Росії, племінни ця імператора Петра І. Домагалася цілковитого знищення української автономії у складі Російської імперії. Після смерті (1734) гетьмана Д. Апостола не доз волила обирати нового гетьмана. Заснувала так зване «Правління гетьманського уряду» (1734-50), яке очолював князь О. Шаховськой. У складі уряду було троє росіян і троє українців. Діяв він за таємними інструкціями, якими заборонялося встановлювати зв’язки з іноземними урядами, заохочувалися мішані шлюби українців з росіянами, що розглядалося як ефектний засіб русифікації. Антонович Володимир ( 1834-1908) - видатний український історик, етно граф, археолог. Родом з містечка Махнівці Бердичівського повіту Київської губер нії (тепер с. Комсомольське Козятинського р-ну на Вінниччині). Освіти набував у Київському університеті (в 1855 закінчив медичний, а в 1860 - історико-філологічний ф-ти). З 1878 року був професором російської історії цього ж університету. Тривалий час був головним редактором Тимчасової комісії, що займалася дослід женням стародавніх актів та інших документів, котрі зберігалися в київських бібліо теках та архівах. В 1881 очолив Історичне наукове товариство Нестора-літописця. Основні роботи В. Антоновича, які стосуються історії козацтва, - «Исследование о казачестве по актам с 1500 по 1648 год» (1863); «Последние времена казачества на правой стороне Днепра по актам 1679-1716 гт.» (1868);«Актьі о гайдамаках» (1876). Йому також належить «Очерк истории Великого княжества Литовского (до смерти Ольгердта)» (1878); «Бесіди про часи козацькі на Україні» (збірка лекцій, 1897). Вважав, що в козацькому устрої найповніше зреалізовувалися засади української державності, що тяжіла до вічової демократії Київської Русі. У роки радянської влади був оголошений комуністами «українським буржуазним націоналістом», і праці його фактично були під забороною. Учнями його «Київської історичної шко ли» були такі відомі історики, як М. Грушевський, Д. Багалій,..
Андрусівський мир
Анкудинське (Анкудинове, Кудинове) гирло
Всесвітня козацька енциклопедія Апанович Олена (1919-2000) - одна найпослідовніших сучасних дослід ниць історії українського козацтва. Лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка. Кандидат історичних наук (1950). Народилася в м. Мелекес Ульяновської обл. (Росія). Дитинство її минало в Китаї, оскільки батько був службовцем Китайсь ко-Східної залізниці. Освіту здобувала на філологічному факультеті Харківсько го педагогічного інституту (1941) та в аспірантурі при Центральному державно му історичному архіві України. Козацька тематика її досліджень представлена працями: «Запорізька Січ у боротьбі проти турецько-татарської агресії. 50-70 роки XVII ст.», «Запорізька Січ і її прогресивна роль в історії українського наро ду», «Збройні сили України першої половини XVIII ст.» (1969), «Розповіді про запорізьких козаків», «Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний», «Гетьмани Ук раїни і кошові отамани Запорізької Січі», «Гетьмани - будівничі української куль тури», «Українсько-російський договір 1654 р. Міфи і реальність» та ін. Апостол Данило (1654-1734) - визначний військовий і політичний діяч. Геть ман Лівобережної України (1727-34). Походив з Полтавщини, з козацького стар шинського роду. Був людиною високоосвіченою, володів хистом полководця і дипломата. В 1689 перебував у складі делегації до Москви, очолюваної гетьманом І. Мазепою. Як полковник миргородський (1682-1734), спочатку приєднався зі своїм полком до гетьмана І. Мазепи, але в листопаді 1708 перейшов на бік Петра І. Брав участь у Прутському і Перському походах російсько-українських військ, воював у Лівонії (1701) та Польщі (1705). В 1727 був присутній під час коронування російського царя Петра II. Домігся (після арешту гетьмана П. Полуботка) ви борів нового гетьмана та значно ширшої автономії для України. У жовтні 1727, у Глухові, козацька рада обирає Д. Апостола гетьманом Ліво бережної України. В ранзі гетьмана він провадить реорганізацію судової та по даткової систем, а також системи землекористування. За його гетьманства з’я вився кодекс законів «Права, за якими судиться малоросійський народ». Нама гається поліпшити освіту і вибороти незалежність України. В 1733 Д. Апостол тяжко захворів, його паралізувало. Скориставшись його станом, російська імпе ратриця Анна Іванівна ліквідувала український уряд, і всю владу в Україні пере дала князеві О. Шаховському. Помер Д. Апостол 15(17) січня 1734 і похований у Сорочинцях, у збудованій ним церкві.
Апостол Павло
Апостол Павло
Апостол Павло (р.н. невід. —помер 1668) —український козацький діяч. Походив з молдавського боярського роду. В Україні опинився за часів гетьмана Б. Хмельницького. Був полковником Гадяцько-Миргородським (1671-73; 167678). Батько гетьмана Данила Апостола (1654-1734). Засновник великого украї нського козацького роду. Апостол Павло (р.н. невід. - помер 1736)-полковник миргородський (17271736). Син гетьмана Д. Апостола. Освіту здобував в Петербурзі. Дотримувався проросійської орієнтації. Загинув під час походу російсько-українських військ у Крим, у бою з турками під Козловим (Євпаторія). Залишив по собі писемну спад щину у вигляді «Щоденника», якого вів з травня 1725 по травень 1727 французь кою мовою (перекладений на російську і виданий О. Лазаревським). «Щоден ник» є важливим джерелом пізнання козацького руху та умов життя на Лівобе режній Україні. Арабат (Арабатська Стрілка) - піщана коса, що відокремлює озеро Сиваш від Азовського моря. Довжина 112 км, ширина від 270 м до 7 км. Від материка відділяється протокою Тонкою. Після вторгнення в 1475, при хані Менглі-Гіреї, турків у Крим, тут, на косі, було збудовано фортецю, в якій розташувався турець кий гарнізон. Поява цієї та інших фортець призвела до васальної залежності
16
Апанович - Аркан Кримського ханства від Туреччини. Водночас присутність турецьких гарнізонів спонукала кримських татар до частих наїздів на українські землі, адже, в разі серйозної небезпеки з боку козаків чи польсько-української армії, на допомогу завжди могли прийти турки.
Арабат
Аргамак - старовинна назва породистих східних коней. Часто зустрічаєть ся в історичній літературі часів Козаччини.
Аргамак
Аргат (з грецьк. наймит, або від тюрк, айрат). Поширена у XVIII ст. серед козацтва назва «козацької голоти», яка змушена була наймитувати не лише в маєтках українських магнатів, але й за кордоном - у Валахії, Молдові і навіть у Криму. Саме аргати становили значну частину гайдамаків, які діяли під прово дом М. Залізняка (під час відомого повстання Коліївщини), який теж певний час наймитував. Аргачин - острів, що існував на Дніпрі, на Запоріжжі (нині - затоплений). Вже на початку XVI ст. виявився місцем козацьких «уходів», тобто промислів: рибальства, полювання, бджільництва.
Аргат
Аргачин
Аржевітін Станіслав (1961) - Секретар Ради Українського козацтва при Президентові України (з 2005), Голова ради Асоціації український банків, рад ник Президента України, генерал-полковник козацтва. Кандидат економічних наук. Народився у с. Колочава Міжгірського р-ну Закарпатської обл. Закінчив фінансовий ф-т Київського інституту народного господарства. З серпня 1982 по грудень 1982 - економіст Черкаської обласної контори Будбанку СРСР; з грудня 1982 по липень 1984 - заступник помічника начальника фінансової служби військової частини. В 1984-88 - старший ревізор Української республіканської контори Будбанку СРСР. Начальник ОПЕРУ та начальник відділу Київського обласного управління Промбудбанку СРСР (1989-90). З січня 1991 - голова Правління «Укрпостачбанку» (з жовтня 1991 - АБ «АЖІО»). Академік Націо нальної академії проблем людини. Почесний доктор Міжнародної кадрової ака демії. Нагороджений орденом «За заслуги» III ст.. Автор наукових праць «Фінан сові посередники та їхня діяльність на фінансових ринках» (1998); «Концентра ція виробництва і малий бізнес у харчовій промисловості» (1999, у співавторстві); «Перші десять років банківської справи в Україні» (2000). З жовтня 1998 - ко мандир Гетьманського полку Українського козацтва. Тривалий час був Генераль ним скарбником УК (з 1998). Арійчук Євген (1950) - активний учасник відродження Українського Чор номорського козацтва на Одещині. Народився в с. Лужани Кіцманського району Чернівецької обл. Закінчив Чернівецький медичний інститут (1973). Тривалий час був головним лікарем різних лікувальних закладів на Миколаївщині. В 198587 працював медиком в Афганістані. Зараз він є головним лікарем поліклініки № 2 м. Одеси. В козацькому русі - з червня 1996 року. Є одним із засновників коша Чорномор-Дністровська Січ Українського Чорноморського Подунай-Гуляйпільського козацтва (див.), заступник кошового обозного коша з медицини, має військове козацьке звання курінний (1998). Аркан - мотузок із зашморгом на кінці. Татари досить часто використову вали це знаряддя не лише для того, щоб відловлювати своїх коней, але й як зброю, якою висмикували вершників із сідла, або брали в полон мирних жи телів. Таку ж назву - «Аркан» - має український чоловічий танець.
Арійчук Євген
Аркан
Всесвітня козацька енциклопедія Аркас Микола (1853-1909) - український історик та композитор. Народив ся в Миколаєві. Навчався в Одеській гімназії та Новоросійському (тепер - Одесь кому) університеті (1875). У 1875-98 служив у морському відомстві в Миколаєві. Автор опери (лібрето та музика) «Катерина», на сюжет однойменної поеми Т. Шевченка. Його перу належить «Історія України-Русі» - одне з провідних дже рел історії козацького руху в Україні. Вперше видана в 1908, у Петербурзі. Фото типічні видання цієї праці з’явилися також 1990 і 1991, у видавництві «Вища школа». В 1994 перевидана у вид-ві «Маяк» (Одеса) з передмовою доктора істо ричних наук Р. Сарбея «Микола Аркас і його «Історія України-Русі». Аркебуза (з франц.) - гнотова рушниця, яка застосовувалася в європейських арміях в XV-XVI ст. Тривалий час перебувала на озброєнні українських козаків. Заряджалася з дула. Аркебуза Германія, 1425 р.
Козацька армата
Артилерійська старшина
Армата - козацька артилерія. Вона поділялася (на Лівобережній Україні) на генеральну, тобто ту, котра перебувала в розпорядженні гетьмана чи командую чого військами і була його особистим резервом; полкову —котра перебувала в розпорядженні полкової старшини і вступала в бій за наказом полковника чи полкового обозного; сотенну, котра підлягала сотникові (її ще називали «городовою арматою») та фортечну артилерію, котра підпорядковувалася комендантові фор теці і виставлялася на фортечних стінах, бастіонах та валах. Генеральна армата (артилерія) розташовувалася безпосередньо в гетьманський резиденції та була у віданні Генеральної канцелярії військової артилерії, на чолі якої стояв генераль ний обозний. Генеральна армата, яку було вивезено з України Петром І, налічува ла всього-на-всього 40 гармат. Але після цього склад генеральної артилерії так ніко ли й не був доведений до такої чисельності гармат. Надалі вона, зазвичай, стано вила всього 6 гармат. Починаючи з 1738, артилерія кожного полку, з якою той вирушав у похід, налічувала лише три гармати. Чому так мало? Та тому, що рос ійське командування не допускало, щоб в українських козацьких полках гармат виявилося більше, ніж у російських. Побоювалося, що, на випадок бунту, неба жання підкорятися наказам російського командування, українські козацькі пол ки можуть перемогти російські вже хоча б тому, що матимуть перевагу в арти лерії. А комплектувалася полкова козацька артилерія лише легкими півторафунтовими гарматами, які, хоча й дозволяли легко маневрувати в польових умовах, про те були дуже ненадійними під час штурму фортець. Що ж до сотенної артилерії, то, починаючи з 1709 року, український козацький полк не міг мати на озброєнні більше двох гармат. Знову ж таки, ця абсурдна заборона на кількість виходила від російського військового командування. Артилерійська старшина - старшина артилерійських команд. Вона, як і рядові гармаші, не лише була звільнена від усіх інших козацьких повинностей, але й отримувала платню за обслуговування гармат, яке, як і ведення вогню, ви магало від козацьких старшин (артилерійських офіцерів) особливих знань та навичок, тому ці старшини дуже цінувалися в кожному полку і вважалися стар шинською елітою. До артилерійської старшини українського козацтва належа ли: генеральний обозний, полковий обозний, артилерійський генеральний оса вул, артилерійський полковий осавул; артилерійський генеральний писар, арти лерійський полковий писар, артилерійський генеральний хорунжий, артилерійсь кий полковий хорунжий, артилерійський генеральний отаман. Крім платні за вдале ведення артилерійського бою, артилерійські старшини досить часто одержували
Аркас Микола - Астраханське козацьке військо від командування російської армії, від царського уряду, або від гетьмана, всілякі Артилерійська старшина подарунки - хутра, дорогоцінності... Аслан-Кермень (Асланкирен, Асланкермен) - татарська фортеця, що роз ташовувалася на правому березі Дніпра, неподалік сучасного м. Береслава (Хер сонська обл.). Козакам не раз доводилося здобувати цю фортецю штурмом, щоб мати вільний вихід в Чорне море. Астаматій (Остаматенко) Остафій (р.н. невід.-помер 1678) - дипломат часів Хмельниччини. Організатор державної митної служби. Молдаванин за походженням. Створив так звані «митні комори» на молдавському та москов ському кордонах. Один з авторів проекту конвенції між Україною і Туреччиною щодо торгівлі на Чорному і Середземному морях. Згідно з цією конвенцією, українські торговельні кораблі мали право вести торгівлю в усіх турецьких про вінціях. В 1675-77 (за правління гетьманів П. Дорошенка та Ю. Хмельницького) - посол України в Туреччині. Страчений у 1678 за наказом Ю.Хмельницького, котрий запідозрив його у зраді. Підозра ця виникла у зв’язку з невдачами ту рецьких військ під час Чигиринських (1677-78) походів. Астраханська козацька команда - команда, сформована в 1552 в Астра хані, коли, після здобуття цього міста, в ньому був залишений гарнізон із сол датів та городових козаків. В 1705 стрільці астраханських полків, Московського та Зажарського, влаштували бунт. Після придушення його, значну частину стрільців було страчено, частину відправлено на війну зі шведами і лише зовсім незначний гурт стрільців залишився в Астрахані. З них, їхніх дітей, різночинців та іншого люду, в 1737 було сформовано Астраханську козацьку команду, котра мала нести гарнізону службу та здійснювати патрулювання в степах поблизу Астрахані. Команда складалася з трьохсот козаків, і їй було передано прапори та інші клейноди Зажарського стрілецького полку. В березні 1750 Астраханську козацьку команду було переформовано в Астраханський козацький кінний полк (500 шабель), котрому були передані прапори Астраханської команди. В травні 1766 Астраханський козацький полк став основою для створення Астрахансь кого козацького війська (див.). Астраханське козацьке військо. Історію свою військо починає з 1750 року, відтоді, як Астраханську козацьку команду (див.) було переформовано на Аст раханський козацький кінний полк чисельністю в 500 шабель. В 1776 до Астра ханського полку були приєднані Волзьке козацьке військо, терські та сімейні козаки, Гребенське військо і Моздоцький козацький полк. Відтак було проголо шено створення Астраханського козацького війська, станиці якого розташову валися в Астраханській, Саратовській та Самарській губерніях. Наступного року до нього було приєднано і Хоперський козацький полк, а в 1784 у військо влилися єнотаївські козаки, що служили на Царицинській лінії. Останнє приєднання до війська відбулося 5 квітня 1786, коли воно поповнилося Чорноярською та Крас ноярською козацькими командами. А вже 11 квітня цього ж року військо було розформоване. Від нього були відокремлені гребенські, терські, сімейні, хоперські та волзькі козаки. Всі вони були перетворені на підрозділи поселенців Кавказь кої козацької лінії. Окремо почав існувати і Моздоцький козацький полк. І лише в лютому 1799 надійшов наказ про переформування залишків Астраханського війська на Астраханський козацький полк. Ще через два роки до цього полку при єднані Царицинська, Саратовська і Камишинська козацькі команди. В січні 1804 до полку приєднано 400 козаків, котрі проживали в трьох станицях Царицинської лінії: Олександрівці, Пичужинці та Дубівці. В травні 1817 знову утворено Астра ханське козацьке військо, котре цього разу складалося з трьох полків та козацької
Аслан-Кермень
Астаматій (Остаматенко) Остафій
Кізлярський та Астраханський козаки 1774 р. (За О. Висковатовим)
Прапор Астраханського козацького війська 1818 р.
Всесвітня козацька енциклопедія кінно-артилерійської півроти. В листопаді того ж року, полкам війська вручено З Астраханське козацьке прапори. В червні 1839 затверджено «Положення про склад полків Астрахансь військо кого козацького війська», а в червні 1868 —нове «Положення про Астраханське козацьке військо». Знадобилося ще кілька років, щоб в 1872 було затверджено й «Положення про військову повинність Астраханського козацького війська». На прикінці 1890 запроваджено «День війська» —ним стало 19 серпня. А в 1906 сформовано Гвардійський взвод Астраханських козаків, який увійшов до складу Третьої зведеної сотні Лейб-гвардії Зведено-Козацького полку. З 1722 підрозділи війська несли службу на Царицинській прикордонній лінії, з 1808 «службу нагляду в Великій Букеєвській Орді». З 1812 по 1815 частина астраханських козаків воювала проти Наполеона у складі двох калмицьких полків. Крім того, одна сотня полку увійшла до складу корпусу, який з1813по1816 діяв на території Персії. Допомагали астраханські козаки і козакам терським та ку банським. З 1823 по 1831 один з полків постійно перебував на Північному Кав казі. Щоб підтримувати належну військову виучку, з 1862 по 1865 одну сотню щорічно посилали на Кавказ, для участі в боях і для вивчення тактики бою. Другий і Третій полки Астраханського війська брали участь в Турецькій війні (1877), де особливо відзначилися в битвах під Гассан-Калою, Аладжем, Деве-Бойну і при штурмі Козак та урядник Карса. Під час революційних подій в Росії, все військо було мобілізоване для підтри Астраханського козацького мання порядку. У часи Громадянської війни в Росії (1917-22) астраханські коза війська 1817-1825 pp. ки брали участь у боях, як на боці «червоних», так і на боці «білих». Після утвер дження в Росії радянської влади, Астраханське козацьке військо було ліквідова не разом з іншими козацькими військами, проте після розпаду (в 1991) Радянсь кого Союзу, почався процес відродження Астраханського козацтва.
Астраханський похід рос ійських військ і козаків (1556)
Астраханський похід російських військ і козаків (1556) —похід, організо ваний за наказом російського царя Івана Грозного, з метою з ’ясування ситуації в Астрахані. На той час Астраханським ханством правив хан Дервіш-Алі, який прийшов до влади за підтримки росіян і певний час був їх союзником. Але в 1555 він вирішив остаточно зректися союзу з Росією і налагодив взаємини з Туреч чиною та Кримським ханством. Оскільки до Москви надходили супротивні чут ки щодо подій в Астрахані, Іван Грозний почав готуватися до чергового походу туди. Для цього він послав до Астрахані невеликий загін стрільців на чолі з воє водою Іваном Черемисиновим. Неподалік від Астрахані до них приєднався загін волзьких козаків отамана Ляпуна Филимонова (до 500 осіб). На цей час на загін козаків уже здійснив був напад передовий загін астраханських татар, але козаки розбили його і, дочекавшись прибуття стрільців (2 червня 1556), на невеликих кораблях-стругах, озброєних гарматами, подалися до Астрахані. Оскільки про розвідку Дервіш-Алі не потурбувався, то вирішив, що це насувається велике військо російського царя (як у 1552 воно насунуло на Казань), і що зі стін Астра хані він бачить передовий загін його. Замість того, щоб організувати оборону сто лиці, хан і весь його двір, у супроводі значної частини війська, просто втекли з міста. Дізнавшись про це, стрілецько-козацький загін майже без жодного пост рілу увійшов до міста, жителі котрого змушені були виявити йому покору. Через певний час хан Дервіш-Алі з’ясував, з ким він має справу, зрозумів, що зганьбився через свою лякливість, і діставши підмогу у вигляді невеличкого загону кримських татар (усього 700 шабель), спробував повернути собі столицю. Але було вже пізно, тим паче, що воєвода та козацький отаман зуміли налагодити взаємини з кількома ногайськими мурзами, які не бажали повернення ДервішАлі. Створивши власні загони, ці мурзи завдали йому поразки і при цьому захо пили всі гармати, з якими той хотів штурмувати Астрахань. Відчуваючи, що виби ти стрільців і козаків, які на той час отримали солідну підмогу, йому не вдасться, Дервіш-Алі, в сподіванні на кращі часи, подався до Туреччини. Цей похід був одним із перших, коли на міжнародну арену вийшли волзькі козаки.
Астраханське козацьке військо - Ахтирський ... козацький полк «Атаман» - спеціальна розвідувально-диверсійна школа, котра була створе на восени 1944, в Австрії, при Козацькому Стані (див.) та Добровольчому козаць кому кавалерійському корпусі СС (див.). Засновниками школи стали генераллейтенант козацьких військ А. Шкуро та генерал-майор Т. Доманов. Школа готу вала розвідників-диверсантів та організаторів повстанських загонів, які мали діяти на території Дону, Кубані і Тереку, в тилу радянських військ, а також після Другої світової війни. З випускників і курсантів цієї школи, в березні 1945 гене рал А. Шкуро розпочав формування «Вовчого загону» («Волчий отряд»), який пер шим мав бути перекинутий на Кубань і підняти антикомуністичне повстання за незалежність Кубані від Росії. Сформувати цей загін він не встиг, оскільки в Шеврон «Вовчого загону» Австрії, разом з іншими генералами-козаками, змушений був здатися англійським військам і вже в червні 1945 був виданий радянському військовому командуванню. Атестат (від лат. Attestor - посвідчувати, підтверджувати) - своєрідна по свідка особи, яку канцелярія Запорізької Січі видавала в XVIII ст. козацькій старшині, а також рядовим козакам, які залишали Січ із наміром провідати рідних, набирати для Січі молодь, або підлікуватися. Атестат мав засвідчувати, що дана особа є вільною, нікому з поміщиків не підвладною і законослухня ною. Для цієї мети в атестаті подавалися не лише ім’я та прізвище козака, але й місце його народження, місця попередньої служби, участь у бойових діях, його посада на Січі, і, що важливо, з’ясовувалося, з яких причин козак залишає Січ і куди та з якою метою прямує. Саме ця «графа» атестату засвідчує, що документ цей був разовим, і вважався дійсним тільки для однієї поїздки за межі Січі. Зок рема, до наших днів збереглося кілька атестатів, які були видані козакам за часів кошового отамана Петра Калнишевського, і які слугують для дослідників ко зацтва неоціненними документами січового буття. Ахтирський Слобідський черкаський козацький полк - полк, сформо ваний у червні 1651, з українців Слобідської України, яких в офіційних доку ментах російського уряду та командування називали «черкасами». Козаки пол ку брали участь у Північній війні (1700-21). Командував тоді полком полковник Іван Перехрест. У березні 1765 полк переформовано на Ахтирський гусарський і передано регулярній російській армії. В 1796 він став називатися Першим гу сарським полком.
Атестат
Ахтирський Слобідський черкаський козацький полк
Астрахань. Я. Стрейс, 1676 р.
21
Всесвітня козацька енциклопедія
р р м и м іц ^ ^
СMMW«I
А
U МГ 1/
і
■
І
а
4
•І
£
аЮ МГ xuv
22
Багалій Дмитро —Байбуза Тихін
ш ****
|Б
U bea Багалій Дмитро ( 1 8 5 7 - 1 9 3 2 ) - відомий український історик. Академік ВУАН (з 1 9 1 9 ). Належав до історичної школи В. Антоновича. Народився у Києві. На вчався в Київському та Харківському університетах. З 1883 був приват-доцен том кафедри російської історії Харківського ун-ту, з 1 8 8 7 - професором цього університету. У 1 9 0 6 - 1 9 1 6 —ректор Х арк івського університету. З 1 9 1 4 по 1 9 1 7 — голова Харківської міської Думи. З 1919 - голова історико-філологічного від ділу ВУАН. Був завідуючим науково-дослідної кафедри історії України Харківського ун-ту. У роки радянської влади обирався віце-президентом АН УРСР, очолював Інститут шевченкознавства та Центральне архівне управління України. Один з дослідників творчості Т. Шевченка, автор передмов до деяких видань його поем «Кавказ», «Сон», «Єретик». Історії козацтва торкався у своїх працях: «Нариси з історії колонізації і по буту степової околиці Московської держави» (1887); «Магдебурзьке право в Ліво бережній Малоросії» (1892); «Українська старина» (1896); «Історія Слобідської України» (1918); «Нарис української історіографії» (1923-1925). Базавлук - острів на Дніпрі (на Запоріжжі). Ще на початку XVI ст. він був місцем козацьких уходів, тобто промислів. В 1593, після зруйнування татарами Томаківської Січі, козаки заклали Січ на острові Базавлук, збудувавши тут по льові укріплення. Існувала Базавлуцька Січ до 1638.
Базавлук
Базавлук - річка, права притока Дніпра, яка тепер протікає територією Дніпропетровської обл. і впадає в Каховське водосховище. Має притоки, найбільші з яких - річки Кам’яна і Солона. Увійшла в історію Козаччини, оск ільки навпроти її гирла, на острові Базавлук, у XVII ст. розташовувалася Запор ізька Січ, з якою пов’язано чимало вікопомних подій з історії козацтва та й вза галі, України.
Базавлук
Базавлуцька Січ (1593-1638). Закладена козаками в 1593 р. на Дніпрі, на острові Базавлук. Знаходилася неподалік села Капулівки Дніпропетровської обл., тепер затопленого. Існувала до перенесення її на Хортицю. Січ становила со бою польову фортецю, утворювану земляним валом, огорожею з паль та кількох веж. На валу та вежах встановлювалися гармати. Місцевість навколо Січі була поросла лісом та вкрита мережею боліт та проток, що утруднювало дії і ворожої кінноти, і ворожого флоту. Саме тут, на Січі, споряджалися флотилії козацьких «чайок», які вирушали в морські походи. Байбуза Тихін (р. н. і р. см. невід.) - військовий діяч другої половини XVI ст. Кошовий отаман, гетьман реєстрового козацтва. Походив із заможної стар шинської родини, що володіла землями у верхів’ях р. Псьол. Гетьманську була ву отримав після відсторонення від влади гетьмана X. Нечковського (орієнтов но в 1597). Вів міжусобну боротьбу за булаву з гетьманом Ф. Полоусом, обра ним частиною антипольськи налаштованих козаків. Улітку 1598 брав участь у поході до Дністра, приєднавши, на вимогу козаків, свої загони до бунтівних за гонів Ф. Полоуса.
Базавлуцька Січ
Байбуза Тихін
Всесвітня козацька енциклопедія Байбуза (р. н. і р. см. невід.) - польський шляхтич, від рук якого, за переказами, загинув у місті Красному, в 1651, уславлений полководець Визвольної армії, народ ний герой, сподвижник Б.Хмельницького Данило Нечай. Байда - козак, герой української народної «Пісні про Байду» («У Царграді на риночку»). В образі Байди зображено відважного козака, істинного патріота, борця проти турецько-татарських загарбників XVII ст. Деякі дослідники вважають, що в основі цього літературного образу —доля князя, гетьмана Дмитра Вишневецького (див). «Байда» - Всеукраїнський фестиваль козацької пісні. Проводиться за рішення Великої Ради Українського козацтва, що відбувалася в Тернополі в 2001. Перший фестиваль «Байда-2001» відбувся 6-7 жовтня 2001, в Тернополі; Другий фестиваль 12-13 жовтня 2002 року і теж у Тернополі. За даними на січень 2007, відбулося п’ять фестивалів (всі в Тернополі), в яких брали участь представники багатьох творчих козацьких колективів з різних областей України. Байрон Джордж-Ноел-Гордон (1788-1824) - видатний англійський поет. Наро дився в Лондоні. Походив з дворянського роду. Мав титул лорда. Пер Англії, був членом Палати Лордів (з 1809). Автор поетичних збірок «Години дозвілля» (1807), «Гяур» (1813), «Корсар», «Лара» (1814), філософської драми «Манфред» (1917), «Па ломництво Чайльд Гарольда» (1812-1818), «Шільйонський в’язень». Залишивши в 1816 Англію, брав участь в русі італійських карбонаріїв, у національно-визвольній боротьбі грецького народу. Козацька тематика репрезентована історичною поемою «Мазепа» (1818) про гетьмана І. Мазепу та його добу. Не раз публікувалася в Ук раїні, в перекладі Д. Загули.
Гравюра з малюнка М. Микешина 7 травня 1873 р.
Бакланов Яків ( 1 8 0 9 - 1 8 7 3 ) —генерал-лейтенант козацьких військ, походний отаман Донських козацьких полків Кавказу, один з найславетніших донських козаць ких командирів, героїв «епохи Кавказьких воєн Росії». Походив з давнього козацько го дворянського роду, зі станиці Гугнинської Війська Донського. Службу розпочав в 1 8 2 4 , рядовим козаком. Тривалий час служив у різних полках Війська Донського. В 1 8 5 0 призначений командиром Двадцятого Донського полку, а в 1853 Височайшим указом його перевели до Кавказького корпусу, де він служив начальником кавалерії лівого флангу. На цій посаді Я. Бакланов перебував (уже в чині генерал-майора) до 1 8 5 5 року. Штаб-квартира його розташовувалася в Грозному. Згідно з наказом го ловнокомандувача окремим Кавказьким корпусом, у 1 8 5 5 він став начальником ірре гулярної кавалерії, яка діяла на турецько-кавказькому кордоні. Здається, ця служба не дуже подобалася йому, оскільки вже наприкінці цього ж року він залишив діючу армію і подався у відпустку: спочатку на Дон, а згодом до Санкт-Петербурга. Відпу стка тривала майже два роки, аж поки в лютому 1 8 5 7 його не було призначено походним отаманом Донських козацьких полків, які перебувають на Кавказі. З 1863 по 1 8 6 7 він у службовому відрядженні в Вільно. Під час придушення Польського по встання Я. Бакланов «завідував Донськими полками Віленського округу». Тобто це слід розуміти так, що він займався постачанням цих полків, їх розквартируванням та іншими проблемами. Генерал Бакланов був одним із тих козацьких командирів, які брали безпосередню участь у придушені чеченського повстання під командуванням легендарного Шаміля. Досить сказати, що в липні 1845, за бій з чеченськими по встанцями в урочищі Шаухал-Берди, він був нагороджений орденом Св. Анни 2 ст. В липні 1 8 4 6 він відбивав напад загонів Шаміля на фортецю Внезапну. Про те, як по водилися козаки в Чечні, говорить той факт, що Я.Бакланов був нагороджений шаб лею за «...винищення аулів Махмуд-Юрт, Перхикан-Тала і Бенк-Komopo». Саме за бої в Чечні він був удостоєний чина полковника. А в червні 1851 генерал Бакланов «винищив аул Дахин-Ірзац». Чин генерал-лейтенанта йому присвоєно в 1 8 6 0 , і теж за
Байбуза - Бар
придушення повстанського руху в Чечні. За свою жорстокість і систематичне вини щення чеченських аулів він дістав прізвисько «Даджал», тобто «Сатана». Горські стрільці не раз намагалися вбити його, але залишили на його тілі лише кілька пора нень. У серпні 1904 ім’я генерал-лейтенанта, походного отамана Якова Бакланова, як «вічного шефа», було присвоєне Сімнадцятому Донському козацькому полку. Бакшиш (з тюрк .) - хабар, дарунок. Часто зустрічається в літературі про козацтво. Балацька балка - урочище на Запоріжжі. Давнє місце козацьких промислів. У 1757 тут формувалися повстанські козацько-гайдамацькі загони під проводом за порізького козака Максима Бурила, який згодом діяв у районі Дніпра.
Особистий штандарт Я. Бакланова
Бал-мез - великокаліберна далекобійна гармата, що тривалий час була на озб роєнні турецького війська. Стріляла ядрами вагою до 50 кг. Використовувалася ко заками (як трофейна зброя) під час облоги фортець. Банат - історична область між Дунаєм, річкою Муреш (Мурещул), Транс ільванськими Альпами і Нижньою Тисою. Площа - 28 тис. км2. До 1919 належала до Угорщини. Згідно з Тріанонським мирним договором (1920), поділена між Ру мунією та Югославією. Після зруйнування у 1775 за наказом Катерини II Нової Січі, частина козаків подалася на Дунай і човнами піднялася до Банату (тепер румунська частина), що перебував під австрійською владою. Згодом частина банатських козаків повернулася в Україну і приєдналася до Азовського (або Озовського) війська. Бандурка (Рихлієвський) Данило (бл. 1738 - р. см. невід.) - знаний козацькогайдамацький зрячий бандурист. Був учнем талановитого богуславського бандури ста Матвія Волошина. Тривалий час (приблизно з 1754) жив на Запорізькій Січі, оспівуючи козацькі походи. Був приписаний до Корсунського куреня. В 1760 став «походним бандуристом» гайдамаків. В 1761 був заарештований російськими жан дармами. Мабуть, десь там, у в’язниці фортеці Св. Єлизавети (на місці сучасного Кіровограда) він і помер Бантиш-Каменськин Дмитро (1788-1850) - український та російський істо рик і археограф. Народився у Москві, в родині відомого історика, керуючого архі вом Колегії іноземних справ Миколи Бантиша-Каменського. Освіту здобував як юнкер Московського архіву колегії закордонних справ (з 1800) та в Московському університеті. В 1816 став чиновником з особливих доручень, а згодом очолював канцелярію військового губернатора князя Рєпніна, в Полтаві. Потім був призначе ний цивільним губернатором Тобольська (1825-1828), а в 1836 - губернатором Віденської губернії. За переконаннями своїми був російським монархістом. Чима ло відомостей про українське козацтво міститься у його праці «Історія Малої Русі» (1822), а також у підготовленому ним збірнику документів «Джерела малоросійської історії» (1858-1859, у двох частинах). Його перу належить 5-томний «Словник достопам’ятних людей Російської землі» (1847); роман «Княжна Марія Меншикова» та довідкове видання «Біографії російських генералісимусів та генерал-фельд маршалів» (у 4-х част., 1840). Бар - старовинне українське містечко на річці Ров, правій притоці Південного Бугу (тепер райцентр Вінницької обл.). Часто зустрічається у козацьких літописах та історичній літературі. В 1768 тут виникла військово-політична організація польської шляхти (див. «Барська конфедерація»).
Банат
Бандурка (Рихлієвський) Данило
Всесвітня козацька енциклопедія Барабаш Дмитро (р. н. і р. см. невід.) —гетьман запорізького козацтва. На істо ричній арені з’явився за часів гетьманування П. Сагайдачного. Гетьманську булаву йому було вручено козаками на початку 1617, коли П. Сагайдачного тимчасово відсто ронено від влади на Січі. В 1617 здійснив вдалий похід на Стамбул, здобувши та попаливши його околиці. У відповідь Туреччина послала свої війська в Україну. Проте Барабаш Дмитро бойові дії тривали недовго. Відчувши, що польсько-української армії йому не здола ти, командуючий турецькими військами Іскандер-паша уклав 17 вересня 1617 у м. Буші (на Поділлі) з поляками мирний договір, за яким поляки зобов’язалися заборо нити козакам здійснювати рейди на турецьку територію. Та, ясна річ, козаки цієї угоди не дотримувалися. Писемних свідчень діяльності Д. Барабаша залишилося мало, хіба що дослідники виявили грамоту за підписом Д. Барабаша, якою той вима гав від адміністрації Переяславського полку повернути землю якомусь козакові. На початку 1618 Д. Барабаш поступився булавою П. Сагайдачному. Подальшу долю його дослідниками не з’ясовано.
Барабаш Іван
Барабаш Яків
' LYTN1A4 A POL L I N O W A KOZDEY SFRATC COTOWA V#
4| f| V»'* f *T+'ilFire frnH tri3 f t .. w »: . t і a • і f Ш%f »#l f »» ? 4 f ftf
I_V/AK/ABARANO'jI IC7A
f* • H. H ■ f ПІ чп то о Ю 'їМ
Ї * tilt <9 * <C Ку« (W»0•••**« t\
£i ,
ЦТИ
Барбен Клод
Барабаш Іван (р.н. невід.-помер 1648) - полковий осавул, наказний гетьман реєстрового козацтва, наказний гетьман України (1646-48), полковник чигиринсь кий. Існують відомості, що за походженням своїм він був вірменином, але в дитинстві його нібито викрали козаки і зростав він чи то на Січі, чи в українській козацькій родині. Дотримувався одверто пропольської орієнтації. В 1646 звернувся, однак, до короля з поданням, в якому описував кричущі порушення законів, котрих припускалися на козацьких територіях польські магнати та військові. Король Владислав IV дав І. Барабашеві грамоту, якою наділяв його правом збільшити до 20 тисяч осіб чисельність ко зацького реєстру, а також повернув козакам усі права і привілеї, яких вони були позбав лені за участь в антипольському повстанні під проводом П. Павлюка, Я. Остряниці та Д. Гуні. Як відомо, Б. Хмельницький викрав у І. Барабаша цю грамоту, використавши її для підготовки повстання. Навесні 1648 І. Барабаш очолив козацький загін, котрий, спільно з польськими військами, повинен був придушити збройне повстання під проводом Б. Хмельницького. У травні 1648 загинув у бою з повстанцями. Барабаш Яків (р.н. невід.- помер 1658) - кошовий отаман Запорізької Січі (165758). Дотримувався проросійської орієнтації. Спільно з полковником М. Пушкарем очолив повстання (1657-58) проти гетьмана І. Виговського. По тому, як повстання було придушене, приєднався до російських військ воєводи Г. Ромадановського і про довжував збройні виступи проти загонів І. Виговського. Іменував себе «кошовим отаманом». В 1658 в одному з боїв був захоплений козаками гетьмана Виговського у полон і страчений. Барановський (Баранович) Лазар (1620-1693) - один із провідних церковних, політичних та культурно-освітніх діячів України XVII ст., письменник. Освіту здо бував у Київській братській школі. В 1650-1657 був ректором Київської колегії, аз 1657 до кінця життя залишався архієпископом чернігівським. В 1674, для потреб релігії та світського книгодрукування, заснував у Новгороді-Сіверському власну дру карню, яку згодом перевів до Чернігова. Возз’єднання України з Росією сприйняв позитивно, але, побачивши до яких трагічних наслідків воно призвело, до кінця життя обстоював політичну, державну та релігійну автономію козацької України. Його перу належать збірка віршів «Лютня Аполлона», а також ряд релігійно-полемічних праць: «Меч духовний» (1666), «Труби словес проповідних» (1674), в яких обстоював Пра вослав’я, виступаючи проти унії та окатоличення. Барбен Клод —відомий французький книговидавець XVII ст. Саме в його дру карні в Парижі 1663 року було вперше видано книгу французького історика, мандр івника та дипломата П’єра Шевальє «Історія війни козаків проти Польщі», в якій відображаються події Визвольної війни українського народу 1648-1654 pp.
26
Барабаш Дмитро - Батозька битва Барва (козацькі однострої) - досить поширена, особливо серед лівобережно го козацтва, назва козацького однострою. Наймані козаки «охотницьких полків» одержували «барву» натурою, тобто у вигляді одягу, або ж їм виплачувалася грошо ва компенсація, за котру вони повинні були придбати собі одяг військового зразка. В 1763, наказом гетьмана К. Розумовського, для лівобережних полків було запро ваджено синій мундир з червоними вилогами (на польський лад); компанійські полки були зодягнені у зелені мундири. Що ж до генеральної старшини та самого гетьма на, то вони мали мундири німецького взірця. До обов’язкового походного одягу козака належали: кожух, жупан, шапка, чоботи (три пари), сорочки (три пари), вбран ня «свитне» та опанча. Згідно зі спеціальним наказом, походний одяг у козака мав бути заготовлений заздалегідь (спеціальна комісія мала право перевіряти це), і но сити його вдома суворо заборонялося. Тобто в похід козак мав вирушати у всьому новому. Барська конфедерація (1768-1772)- військово-політична організація польської шляхти, що виникла 29 лютого 1768, під час з’їзду польських аристократів у м. Барі (тепер Вінницької обл.). Конфедерація була націлена на обмеження прав короля, розширення привілеїв шляхти, придушення визвольної боротьби українського на роду. Саме жорстокість, з якою війська конфедератів поводилися на українських землях, призвела до повстання під проводом М. Залізняка та І. Гонти (Коліївщина). Підтримуючи Барську конфедерацію, Туреччина оголосила війну Росії (1768), а Франція допомогла зброєю. Керував військами конфедератів французький генерал Дюмур’є. Розпалася конфедерація 1772 року, під каральними ударами королівсь ких військ та загонів російської армії, котрі були послані царем на прохання польсько го короля. Барська шляхта - дрібна польська й українська шляхта Поділля, яка вважала себе нащадками українських бояр, і під польським впливом оголошувала себе шлях тою. Представники «барської иіляхти» часто брали участь у боях проти козаків та українських повстанців. Після Люблінської унії «барська шляхта» зрівнялася у пра вах з усією іншою шляхтою. Бастирма (бастурма) - в’ялене на сонці ялове або бараняче м’ясо, яке готува лося особливим способом. Бастирма була і в походному раціоні українських ко заків. Батіг - урочище на березі Південного Бугу, поблизу с. Четвертинівка (нині Тростянецького р-ну Вінницької обл.). В 1652 тут відбулася велика битва (див.), в якій українська армія під командуванням Б. Хмельницького розгромила польське військо гетьмана Калиновського. Батозька битва - відбулася 22 травня 1652, в урочищі Батіг, розташованому поблизу Південного Бугу (с. Четвертинівка Тростянецького р-ну Вінницької обл.). Вона стала однією з визначних битв Визвольної війни під проводом Б. Хмельниць кого. Українська армія вщент розгромила тут польське військо під командуванням коронного гетьмана М. Калиновського. Битва виникла внаслідок того, що польський уряд намагався зірвати похід українського війська у Молдову. Польське військо на раховувало близько 50 тис. шабель. Козаки, спільно з загонами кримських татар, оточили поляків в їх укріпленому таборі поблизу гори Батіг, і після цілоденного бою здобули перемогу, яку сучасники порівнювали з перемогою Ганнібала під Кан нами (216 р. до н. е.). Польські загони, що йшли на з’єднання з М. Калиновським, дізнавшись про цей розгром, поспішливо відступили на Волинь. Сам коронний геть ман М. Калиновський загинув під час битви. Натхненний цією перемогою, украї нський народ значно посилив визвольну боротьбу проти Польщі.
Барва (козацькі однострої)
Барська конфедерація
Барська шляхта
Бастирма (бастурма)
Батіг
Батозька битва
Всесвітня козацька енциклопедія Баторій Стефан (1533-1586) —король Речі Посполитої (1576-1586), син семигородського (трансильванського) князя Стефана IV. До обрання на польський трон був воєводою семигородським (1571-1576). Освіту здобував у Падуанському універ ситеті. Увійшов в історію як король-воїн і король-реформатор. В 1579-82 роках здо був перемогу у Лівонській війні, внаслідок якої Лівонія була прилучена до Польського королівства. Своїм універсалом в квітні 1578 встановив блокаду Січі, заборонивши торгувати з запоріжцями зброєю та порохом і допускати їх до «волості». За його правління польська шляхта здобула значні привілеї, а також посилилися позиції Ор дену єзуїтів. За наказом С. Баторія в 1578 збільшено кількість українського реєстро вого козацтва (до 500 шабель), яке, по суті, було реорганізоване у постійні, про фесійні військові сили. В 1583 реєстр збільшено до 600 шабель. Ці поступки козац тву були продиктовані конфронтацією Польщі з Московією. В обов’язки реєстрово го козацтва входили: охорона південних кордонів Речі Посполитої від турків і татар та придушення повстань.
%
/
Герб м. Батурина. 1671
Батурин - містечко (нині селище Бахмацького р-ну Чернігівської обл.), розта шоване на р. Сейм. Перша писемна згадка датується 1625 роком. За переказами, назване так на честь польського короля С. Баторія. Під час Визвольної війни (164854) Батурин був здобутий повстанцями і проголошений сотенним містечком Стародубського полку. В 1669-1708 Батурин правив за резиденцію гетьманам Лівобереж ної України. Саме в ньому перебувала, зокрема, резиденція гетьмана І. Мазепи. Ово лодівши в 1708 Батурином, російські війська під командуванням О. Меншикова з надзвичайною жорстокістю винищили все його населення і зруйнували саме місто. Про варварську жорстокість росіян у Батурині писали тодішні зарубіжні газети. З часів Козаччини тут зберігся палац графа К. Розумовського, побудований (1799-1803) за проектом Ч. Камерона, а також будинок (з прилеглим до нього парком) генераль ного судді В. Кочубея. Це в ньому зростала Мотря Кочубеївна, в яку безнадійно за кохався гетьман І. Мазепа. З 1994 у Батурині існує державний історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця».
Г РА Д ®
Батуринські статті
Б А Т Х Р И Н 'Ь .
Батуринські статті - угода, укладена в 1663 p., між гетьманом І. Брюховецьким та урядовою делегацією Московії. В основі Батуринських статей були Березневі статті 1654 року, підписані Б. Хмельницьким. Проте в них з’явилися і принципово нові пункти, якими, зокрема, передбачалося, що гетьманат безоплатно забезпечува тиме гарнізони московітів продуктами харчування, що українська влада зобов’язана повертати російським поміщикам усіх селян, котрі втікатимуть в Україну, а також було заборонено українським купцям ввозити на територію Московії горілку, тю тюн. Діяли Батуринські статті до 1665, тобто до появи нової угоди, названої «Мос ковськими статтями».
Баторій Стефан - Башкирське козацьке військо Бахмутські козаки —назва почала вживатися з 1701 року, відтоді, як охорону відібраних у державну скарбницю Бахмутських соляних джерел (на Донеччині), котрі до того були промислами українських запорізьких козаків, поклали на бах мутських, торських та маяцьких козаків, під загальною назвою «Бахмутська ко зацька компанія». В березні 1721 ця «козацька компанія» була підпорядкована Військовій колегії Російської імперії. В жовтні 1748 з бахмутських, торських та маяцьких козаків сформовано Бахмутський кінний козацький полк. В 1764 він був переформований на Луганський пікінерний (тобто озброєний піками) полк. З ча сом його ще раз переформували, і на 1912 рік він уже був 4-м гусарським полком Російської армії.
Бахмутські козаки
Бахчисарай - місто, засноване в XV ст. Тепер - центр Бахчисарайського р-ну Кримської автономної республіки. До XVIII ст. був столицею Кримського ханства. В 1648 Б. Хмельницький вів тут переговори з ханом Іслам-Гіреєм III з приводу спільної боротьби проти Речі Посполитої і залишив заручником свого сина Тимоша. Бахчисарай часто згадується в науковій та історичній літературі про часи Ко заччини. Бахчисарайський мирний договір - укладений у січні 1681, у Бахчисараї, між Московією, Туреччиною і Кримським ханством про перемир’я, який мав діяти упродовж 20 років. Згідно з ним Київ та ряд прилеглих містечок визнавалися приналежними до Московії. За це татари здобували право кочувати південними степа ми України, що викликало величезне незадоволення українського козацтва, адже, по суті, під владу татар було передано давні козацькі території. Кордон між Туреч чиною та Московією визначався по Дніпру. Цим договором фактично було закріп лено приєднання Лівобережної України, а також Києва і Запоріжжя, до Московії. Підписання Бахчисарайського договору полегшило Московії переговори з Польщею, внаслідок яких було укладено так званий «вічний мир». Знову ж таки, без урахуван ня інтересів українського народу, а отже, й козацтва. Башкирське козацьке військо - вперше ця назва почала вживатися з січня 1736, коли, у зв’язку з війною між Росією і Туреччиною, військове відомство нака зало призвати на службу до Російської армії 3 тисячі башкирів. Від 1574 року, коли землі башкирів було захоплено російськими колонізаторами і коли було засновано укріплене місто Уфа, й аж до XVIII ст., росіяни не залучали башкирів до військової служби. Вперше незначна кількість башкирів була залучена до служби в 1714, і на них покладалася охорона будівництва якогось містечка за Уралом, у Сибіру. Але вже в червні 1724 вийшов спеціальний указ, яким категорично заборонялося ство рювати з башкирів окремі полки: судячи з усього, росіяни побоювалися, що полки войовничих башкирів, котрі все ще не бажали миритися з колонізацією їх земель, піднімуть повстання. В квітні 1798 з башкирських поселень утворено 12 кантонів, тобто адмінполків. У серпні 1812, для участі у війні з Наполеоном, з башкирів сфор мовано 20 Башкирських козацьких полків, котрі добре зарекомендували себе в боях і, на подив росіян, не вчинили бунту. Та все ж таки в 1846 з 12 кантонів російський уряд залишив тільки 3. Жителів усіх інших кантонів було позбавлено козацьких прав та перетворено на цивільне населення. В 1854 з башкирських козаків сформо вано 4 башкирські полки. В лютому 1855 вони, а також населення Башкирських кантонів, були з’єднані в Башкирське (козацьке) військо, до складу якого були залу чені й підрозділи, сформовані з жителів Оренбуржжя інших національностей. Вод ночас, відновлено частину кантонів, чисельність яких була доведена до 13. У травні 1863 військовим відомством Російської імперії було затверджене «По ложення про Башкирське військо», а з 1865 воно було передане Міністерству внут рішніх справ, що означає, що відтоді підрозділи Башкирського козацького війська несли лише охоронну службу та використовувалися в якості жандармських. В 1874
Герб Бахчисарая 1784р.
Бахчисарайський мирний договір
Генерал та штаб-офіцер Башкирського козацькогс> війська
Всесвітня козацька енциклопедія році, на підставі нового «Статуту про військову повинність», Башкирське військо Башкирське козацьке було ліквідоване, натомість, на його базі, сформували лише один Башкирський ес військо кадрон, у липні 1875 переформовано на кінний дивізіон. А в 1878 цей кінний дивіз іон перетворився на Башкирський кінний полк. Одначе російський уряд непокоїла непокірність башкирів, і в 1882 Башкирський кінний полк було ліквідовано. Мало того, було наказано надалі військових полків чи інших підрозділів з башкирів не формувати, а, на випадок війни, з них дозволялося формувати лише Башкирську кінну міліцію, яка підтримувала б порядок, здебільшого, на території, заселеній баш кирами, а також відігравала роль місцевих формувань самооборони. На цьому, влас не, й завершується історія Башкирського козацтва. Башловка
Башловка - особлива, збільшена частка здобичі, якою товариство наділяло найхоробріших козаків після переможної битви.
Бедрило Михайло
Бедрило Михайло (1938) - наказний отаман Українського Козацтва, радник Го ловного отамана Кальміуської паланки, генерал-хорунжий Українського Козацтва. Народився на Львівщині, в родині кравця. Батько його, Михайло Бедрило, служив в армії Української Директорії, очолюваної С. Петлюрою, а під час Другої світової війни співпрацював з ОУН, обшиваючи воїнів Української Повстанської Армії. М.М. Бедрило став автором козацького однострою, прийнятого спочатку в Кальміуській паланці, на Донеччині, а згодом і в усьому Українському Козацтві. Йому ж належать ескізи козацьких шевронів та кокарди. Пошиттям цього однострою займається очо люваний М. Бедрилом салон «Адам» в Донецьку. За ініціативою М. Бедрила, при Кальміуській паланці створено Козацький Центр духовності і культури, раду якої він нині очолює.
Безбородько Андрій
Безбородько Андрій (1711-1780) - український козацький діяч. Походив з ко зацького шляхетного роду Безбородьків. Батько відомого українсько-російського дер жавного та військового діяча князя Олександра Безбородька (1747-1799). Тривалий час служив військовим канцеляристом та генеральним писарем українського козац тва. Був предводителем Чернігівського шляхетства. Полковник Київського полку. Один з авторів звернення чернігівської шляхти до Катерининської комісії.
Безбородько Андрій
Князь О. Безбородько. Худ. Иоган Батист Лампі старій.
Безбородько Андрій (1783-1814) - український козацький діяч. Походив з дав нього українського козацького шляхетного роду Безбородьків, засновником якого вважається козацький старшина Іван Безбородько (помер 1717). Полковник. Був ко мандиром Першого Полтавського козацького полку (див.). Мав титул дійсного ка мергера. Оскільки дітей він не мав, то з його смертю обірвалася чоловіча лінія князів Безбородьків. Безбородько Олександр (1747-1799) - князь, російський і український держав ний діяч. Канцлер Російської імперії за імператора Павла І. Походив з українського козацького роду. Освіту здобував у Київській духовній академії. Служив у канцелярії генерал-губернатора Лівобережної України графа Румянцева. Був учасником Пер шої турецької війни. Командував Київським полком та був членом Генерального суду. Очолював російську делегацію на переговорах, внаслідок яких в 1791, в Яссах, було укладено Ясський мир, яким завершилася Друга турецька війна. Допоміг Павлу ІУ його сходженні на престол та в інтригах проти Катерини II. Дехто з дослідників припускає, що саме О. Безбородько міг бути автором «Історії Русів», проте перекон ливих доказів цього не існує. Домігся від Павла І, щоб той відновив Генеральний суд та деякі інші установи Гетьманщини в Україні, скасовані Катериною II. З його допо могою було видано (1777) «Короткий літопис Малої Росії» В. Рубана, чимало сто рінок якого присвячено історії козацтва.
ЗО
Башкирське козацьке військо - Безкровний Олексій Безклубий Леонід (1947) - один із засновників Українського Чорноморського Подунай-Гуляйпільського Козацтва (на Одещині). Народився в Одесі. Закінчив юри дичний факультет Одеського держуніверситету. В 1990 був серед тих, хто відроджу вав на Одещині козацтво. З грудня 1990 по грудень 1991 був першим крайовим ота маном Українського Чорноморського Подунай-Гуляйпільського Козацтва. Тоді ж, у Безклубий Леонід 1990, створив в Одесі «Звичаєву громаду козаків Одеси та України», яка займається відродженням давніх козацьких звичаїв та національної боротьби Спас-гопак («Звичспасгопак»). Очолює Федерацію Пластунської січової школи джур Одещини по вив ченню «Звичай-спасгопака». Сам Леонід Безклубий, за його твердженням, похо дить з роду отамана Задунайської Січі Йосипа Гладкого.
Безкровний Олексій (1785-бл. 1833) - генерал-майор козацьких військ, військо вий (наказний) отаман Чорноморського війська. Один із найуславленіших отаманів Кубанського козацтва. Походив з давнього українського козацького роду. Батько його, Данило Безкровний, був обер-офіцером Чорноморського війська. Освіту О. Безкров ний мав домашню. Людина виняткової фізичної сили, мужності та відваги, він вра жав усіх, хто знав його, своєю самовідданістю в бою і своєю спритністю. Службу він розпочав в 1800, коли ще був п’ятнадцятилітнім. Брав участь у Закубанських походах проти горців, здебільшого, проти черкесів. 3 1811 він уже був хорунжим і командував загоном козаків, який відрізнявся особливою заповзятістю у боях з гор цями. Наступного року, враховуючи виняткові старанність і безстрашність, О. Без кровного було підвищено в чині до сотника і, водночас, надано чин поручика гвардії, з переводом на службу в гвардію. Упродовж 1812-14 відзначився у боях з француза ми під час Бородінської та інших битв і дослужився до полковника. Про славу його свідчить той факт, що, як офіцер особливої хоробрості, він у 1813 був переведений до конвою імператора Олександра І. Після завершення війни з Францією, О. Без кровний повернувся зі своїм Дев’ятим козацьким полком на Кубань і знову почав здійснювати походи на горців, відбивати їх численні напади та придушувати заво рушення. З 1823 по 1827 О. Безкровний зі своїм полком провів у Польщі, де контро лював кордон між Царством Польським та Прусією. Після повернення в 1827 на Кубань, він був призначений командуючим усією Чорноморською кордонною лінією, а 27 вересня цього ж року Височайшим Указом Урядового Сенату його було призна чено військовим отаманом Чорноморського війська (того ж року посаду було пе рейменовано: замість «військовий отаман», стали вживати термін «наказний ота ман») - на цій посаді він і пробув до 1830. До речі, крім суто військових справ, отаман дієво займався викоріненням зловживань у військовій адміністрації краю. О. Безкров ний зі своїм полком брав участь у війні з Персією та Туреччиною. За особливу відзнаку під час облоги Анапи, йому було присвоєно чин генерал-майора і нагороджено орде ном Св. Георгія 4 ст. В «Хроніці гвардійських козацьких частин» (Довідковій книзі імператорської головної квартири) говориться таке: «Повернувшись з-під Анапи, генерал Безкровний здійснив ще дві експедиції зі своїм загоном на землю черкесів і винищив шість аулів. За військові відзнаки в цих експедиціях він був нагороджений золотою шаблею, прикрашеною діамантами та з написом «За хоробрість». У 1831 році генерал О. Безкровний здійснив свою останню експедицію проти горців, які діяли під командуванням Цокомо. Залишившись під час бою наодинці з цілим гур том ворогів, він мужньо відбивався, вражаючи своєю силою та хоробрістю і ко заків, і ворогів. Козакам ледве вдалося вирвати його з оточення горців. Після цього рейду О. Безкровний уже не випробував долю. Увесь зранений, стомлений війнами і походами, він зосередив свою діяльність на розбудові за Кубанню низки укріплень, своєрідних фортів. Одне з цих укріплень було назване Олексіївським, саме на честь отамана Олексія Безкровного. З якихось причин в останні роки життя у нього дуже погіршилися взаємини з князем Паскевичем і, після низки інтриг, його було позбавлено посади наказного отамана. Генерал Безкровний був досить заможною людиною. Перед смертю значні кошти він заповів на спорудження в Катеринодарі
Генерал-майор козацьких військ Олексій Безкровний
Всесвітня козацька енциклопедія притулку для літніх та скалічених козаків. З часом такий притулок справді було Безкровний Олексій збудовано. В серпні 1904року ім ‘я наказного отамана, генерал-майора Олексія Без кровного присвоєне Першому полку Кубанського козацького війська».
Безпалий Іван
Безрідний Федір
Бейлербей
Безпалий Іван (р. н. невід. - помер 1718) - полковник, наказний гетьман Ліво бережної України (1658-1659). Командував полком під час повстання проти гетьма на І. Виговського. Після поразки повстання відступив на територію Московії, в рай он Білгорода. У листопаді 1658, на раді Лівобережних козацьких полків, був обра ний наказним гетьманом Лівобережної України. Спільно з загонами І. Сірка збройно виступав проти правління І. Виговського. Командував проросійськи налаштованими полками у битвах під Лохвицею та під Конотопом (1659). На раді у Переяславі (жов тень 1659) поступився булавою Ю. Хмельницькому. За часів гетьманування Ю. Хмель ницького був генеральним суддею (1659-1663). Безрідний Федір (р. н. і р. см. невід.) - легендарна постать, український козаксирота, мужній воїн і патріот, герой козацької думи «Федір безродний, бездольний», яка існувала у понад 10 варіантах і виконувалася багатьма кобзарями. Один із варі антів, у виконанні талановитого кобзаря О. Вересая, був записаний композитором М. Лисенком. Особу, що стала прототипом цього героя, дослідникам ідентифікувати не вдалося. Бейлербей - керівник (правитель) ейялета - великої адміністративної одиниці (області, краю) в Туреччині, за часів Козаччини. Ейялети поділялися на санджаки.
Бекет
Бекет (від слова «пікет») - так у XVIII ст. в Україні називалися козацькі пости та сторожові вежі, на яких постійно перебували вартові, котрі вогнищем на вежі по винні були сповіщати про наближення ворога. Чисельність бекету сягала 4-х осіб.
Белзьке воєводство
Белзьке воєводство - воєводство Речі Посполитої, що охоплювало північну частину сучасної Львівської обл., з містами Белз і Буськ, та північно-західну части ну Польщі, з містами Грабовець та Любачів. Утворене польським урядом у 1462 з земель колишнього давньоукраїнського Белзького князівства (XII-XV ст.). Назва його часто зустрічається в літературі часів Козаччини. Під час визвольної війни армія Б. Хмельницького діяла і на землях Белзького воєводства.
Бентковський Йосип
Бентковський Йосип (1812-1890) - учасник козацького руху на Кавказі, стати стик, історик. За походженням поляк. Брав участь у Польському повстанні 1830. Був взятий в полон і засланий на Північний Кавказ. Там він зрікся католицтва, перейшов у православ’я і став козаком Кавказького козацького лінійного війська. З 1871, і до кінця днів своїх, перебував на посаді секретаря Ставропольського статистичного комітету. Його перу належить ряд досліджень з проблем статистики, зокрема, «Ма теріали для статистично-економічного стану Ставропольської губернії» (1876); «Ста тистика населених місць і поземельна власність в Ставропольській губернії», «Ма теріали для історії колонізації Північного Кавказу. Част. І. Ногайці» (1883). Ці праці дають дослідникам цікавий матеріал щодо існування козацьких поселень на Ставропіллі, їх чисельності, побуту тощо.
ь
/! V fa** * ці165 ТетФ
.іас* і Гарай воГ^
систе: Мосю СТ.ІІсвою Б міжу 0
Пош ПІСЛЯ] пош охорон проте ( табір п Джала*] чалипе КОГОІВ{ ОД-ПОВе тойчасf
^ Нар ^Cpf Чад* .
Ni
N J9.0
Березанська паланка
Березанська паланка - одна з трьох паланок (адміністративних територій), з яких складалося українське Чорноморське військо. Заснована 1789. Займала, в ос новному, територію сучасної Миколаївської обл. На чолі паланки стояв полковник, якого призначав Чорноморський Кіш (рада козацького війська). Розформована 1792, за наказом Катерини II, разом з усім Чорноморським козацтвом, основна частина якого була переселена росіянами на Кубань.
vЧь
S4
>S: \N \
32
Безпалий Іван - Бесбаші
Березань - острів, розташований у північно-західній частині Чорного моря, при вході у Дніпровський лиман, неподалік Очакова. Довжина 850, ширина - від 200 до 850 метрів. За часів Козаччини на Березані стояла турецька залога, тут були фортечні укріплення. Під час російсько-турецької війни (1768-1774) був здобутий українськими чорноморськими козаками (800 багнетів) під командуванням Антона Головатого. Березневі статті 1654 - договір, укладений між Україною і Московією в 1654. Названий так, оскільки переговори щодо його прийняття тривали з 13 по 27 берез ня 1654. Українське посольство, що вирушало до Москви після Переяславської ради, очолювали козацький старшина С. Богданович-Зарудний та майбутній гетьман П. Тетеря. Разом з листами Б. Хмельницького, українські дипломати передали уряду Московії проект договору, що складався з 23 статей. Ними для України передбача лася широка автономія, зберігалося 60-тисячне військо, місцева адміністрація... Гарантувалося невтручання московських воєвод у внутрішні справи України, пра во гетьманського уряду підтримувати міжнародні відносини, збереження судової системи, національної освіти тощо. Ще за життя Б. Хмельницького (помер 1657), Московія порушила всі без винятку статті цього договору, а в другій половині XVIII ст. цілковито ліквідувала залишки автономного устрою, перетворивши Україну на свою колонію. Берестейська (Берестецька) битва - битва, що відбулася 18-30 червня 1651, між українською козацько-повстанською армією Б. Хмельницького і військами Речі Посполитої під командуванням короля Яна-Казимира, поблизу м. Берестечка (на Волині). Початок битви виявився досить вдалим для українського війська. Проте, після переговорів з королем, підкуплений поляками кримський хан Іслам-Гірей III почав відступати в бік Криму. Б. Хмельницький, маючи при собі лише особисту охорону, наздогнав татар і спробував умовити хана повернутися під Берестечко, проте був, по суті, захоплений у полон. Скориставшись із цього, поляки оточили табір повстанського війська, обороною якого в різні часи керували полковник Ф. Джалалія, І. Богун та інші. Після 10-денної виснажливої оборони, повстанці розпо чали переговори з поляками. Король вимагав капітуляції, з видачею Б. Хмельниць кого і всіх вищих повстанських старшин. Не погодившись з цими умовами, козаць ко-повстанські війська 30 червня прорвали оточення і відступили на Київщину, де в той час перебувала ставка Б. Хмельницького. Після поразки під Берестечком, Б. Хмель ницький змушений був укласти з Польщею надзвичайно невигідний для українсь кого народу Білоцерківський договір (переговори відбувалися у м. Біла Церква). Берестейщина (Білоруська Україна)—так називається територія, котра вклю чала теперішню Брестську та південну частину Гомельської області Білорусії. Уп родовж усієї української історії Берестейщина була українською землею. В 1238 під Дорогочином (Брестська обл.), воїни Галицько-Волинського князя Данила Галицького розгромили війська тевтонського ордену, поклавши край його експансії на слов’янські землі. Під час Визвольної війни 1648-1654 населення Берестейщини брало активну участь у бойових діях, які відбувалися і на Берестейській землі. В 1918, за часів гетьмана П. Скоропадського, Берестейщину офіційно було включено до складу України. Значна частина населення Берестейщини в роки Другої світової війни брала участь у діях Української Повстанської армії, або підтримувала та співчу вала їй. Бесбаші (тур. бейсубаші) - старший воєначальник, що виконував обов’язки військового губернатора певної території Османської імперії, або завойованого тур ками краю. Слово це часто зустрічається в історичній літературі про козацтво.
Березань
Березневі статті 1654
Берестейська (Берестецька) битва
Битва під Берестечком гравюра середини XVII ст.
Берестейщина (Білоруська Україна)
Бесбаші
Всесвітня козацька енциклопедія Бєльський Мартин (1494-1575) - відомий польський хроніст. У своїй «Хроніці Мартина Бєльського» (Санок, 1856) окремий розділ «Про козаків» присвятив зарод женню українського козацтва, його побуту та бойовим діям. Ця хроніка є неоцінен ним історичним джерелом для всіх дослідників історії Польщі й історії козацтва. Бихов - містечко на правому березі Дніпра (тепер - райцентр Могильовської обл. Бєларусі). Не раз згадується в історичній літературі у зв’язку з походами козаків під командуванням 1. Золотаренка та інших полковників під час Визвольної війни 1648-1654. Білас Іван (1953) - гетьман Міжнародної громадської організації «Українське Козацтво» (1998-2005). В Українському козацтві з 1996. Народився в с. Шоломиничі Городецького р-ну на Львівщині. Закінчив Львівську школу міліції (1975), юридич ний факультет Львівського університету (1981) та правничий факультет Українсько го вільного університету в Мюнхені (1993). Автор понад 80 наукових праць, заступ ник головного редактора журналу «Військо України». Генерал-лейтенант Збройних сил України. Обирався депутатом Верховної Ради України. Доктор історичних (1994) та юридичних (1993) наук, професор. Заслужений юрист України (з 1997). Голова Координаційної ради з питань розвитку Українського козацтва при Президентові України (1998-2005). У квітні 2000 року очолював групу українських козаків-парашутистів, яка висадилася на Північному полюсі. Білгородська (Буджацька, Добруджська) орда
Білгородське гирло
Білецький Іван
Пам ’ятна монета 100 руб. ПМР. 2006 р.
Білгородська (Буджацька, Добруджська) орда - татарська (ногайська) орда, заснована у XV ст. ногайськими татарами (20-30 тис. осіб), переселених у Буджацькі степи турками зі степів приволзьких. Перебувала у васальній залежності від Туреч чини і Кримського хана (докладніше див. «Буджацька орда»). Білгородське гирло - одне з гирл Дунаю, назване так на честь Білгорода (нині Білгорода-Дністровського, що на Одещині). Дуже старий рукав Дунаю, який поділяє містечко Вилкове на острівну та материкову частини. На берегах цього гирла сели лися українські задунайські козаки (друга половина XVIII ст.) та донські козакинекрасівці. Часто згадується в історичній та художній літературі про подунайське козацтво. Білецький Іван (р. н. і р. см. невід.) - козацький діяч XVIII ст. Кошовий отаман запорізького козацтва (1734-1738 з перервами). Під його командуванням козаки зас нували нову Січ на річці Підпільній, притоці Дніпра, на території, контрольованій Кримським ханством та Туреччиною. На чолі Запорізького війська брав участь у війні російської армії проти польських військ, що підтримували короля С. Лещинського. Діючи на підлеглій Польщі Правобережній Україні, підтримував гайдамаць кий рух, що саме народжувався. В 1736 очолив козацькі полки, які, спільно з рос ійськими військами, здобули Перекоп та здійснили похід на Козлов (Євпаторія). Роз бив татарську орду під час нападу її на Україну в 1738, витіснивши татар з території між пониззям Південного Бугу і Дністра. Білий Сидір (р. н. невід. —помер 1788) —військовий осавул, кошовий отаман Чорноморського козацького війська (1788). Походив з дворян Новоросійської гу бернії. Ще в юності розпочав військову службу на Січі. 1774 був у складі делегації запорізьких козаків, які вели переговори в С.-Петербурзі з царським урядом про долю запорізького козацтва. Але переговори ні до чого не призвели. Після ліквідації (1775) Січі російськими військами, зумів уникнути репресій і вийшов у відставку вже як майор російської армії. Тривалий час займався розвитком свого поміщицького має тку на Херсонщині. В 1786 очолював дворянське зібрання Херсонського повіту. Коли Російській імперії знадобилися козацькі шаблі для придушення татарського повстання
34
Бєльський Мартин - Богданович-Зарудний Самійло та війни з турками (указ імператора від 1 липня 1783) С. Білий організував козаць Білий Сидір кий полк (до 1000 шабель). За участь в російсько-турецькій війні (1768-74) наго роджений Георгіївським Хрестом. В 1787 обраний кошовим отаманом Василькі вської Січі Чорноморського козацького війська. Загинув у 1788, у бою під Очаковим. Біломісні козаки - козаки, які в XVII ст., з дозволу російського царя, селилися на вільні від податків («білі») землі в Сибіру, щоб освоювати й обороняти їх. Ці поселенці не сплачували податків за користування своїми наділами.
Біломісні козаки
Білоруське козацтво - республіканська громадська козацька організація, зас нована в Мінську (Бєларусь) в 1991. Вважає себе продовжувачем історії перших полків білоруського козацтва —Могилівського, під командуванням полковника К. Поклонського; та Чауського - полковника Івана Нечая, які були сформовані в сере дині XVII ст., за наказом російського царя Олексія Михайловича. Білоруське козац тво тісно співпрацює з Білоруською православною Церквою. В лютому 2005 ними підписано спільну «Програму співробітництва задля зміцнення православ’я та ду ховності». Крім того, козацтво займається вивченням історії козацького руху в Біло русії, його представники беруть участь в Постійній міжнародній раді козаків Біло русії, Росії та України. На чолі Білоруського козацтва стоїть Верховний отаман Мико ла Улахович (2005). Блискуча Порта - одна з назв Туреччини, що була поширена в XV-XVIII ст. (поряд із назвами Висока Порта, Османська імперія). Широко вживається в істо ричній та художній літературі про козацтво.
Блискуча Порта
Богаєвський Африкан (1872-1938) - генерал-лейтенант Російської армії. По ходив з давнього аристократичного російського роду. Закінчив Миколаївську ака демію Генштабу. Служив у гвардійській кавалерії, в тому числі і в елітному Лейбгвардії Отаманському полку, в якому служили здебільшого вихідці з козацьких ро дин. Перед революцією був командиром кавалерійської дивізії. В грудні 1917 при був на Дон, щоб прилучитися до боротьби проти радянської влади. Наказом генера ла Каледіна був призначений командувачем військами Ростовського району, військо якого формувалися здебільшого з донського козацтва. В травні 1918 обраний голо вою Донського уряду, а з лютого 1919 обраний отаманом Всевеликого війська Донсь кого. Вів активні бойові дії проти червоних військ. З 1920 року перебував в еміг рації, де став одним з організаторів емігрантських козацьких громад. «Богдан Хмельницький та його старшина» - брошура сучасного дослідни ка Козаччини В.Сергійчука (К. «Фотовідеосервіс», 1996), в якій ідеться про адміні стративно-територіальний устрій України XVII ст. та провідних полковників Хмель ниччини. Богданович-Зарудний Самійло (р. н. і р. см. невід.) - український військовий і політичний діяч XVII ст. Дипломат. Генеральний суддя Запорізького війська (з 1654), учасник Визвольної війни проти Польщі (1648-1654). Як визначний дипло мат Хмельниччини, очолював козацькі посольства до Польщі, Туреччини, Московії. Зокрема, в 1654 очолив посольство України до Московії з приводу підписання Бе резневих статей про військово-політичний союз України і Московії. Під час правл іння гетьмана І. Виговського був одним із ініціаторів Гадяцького договору, згідно з яким Україна вступала в союз із Польщею. Згодом служив у гетьмана Ю. Хмель ницького, виступаючи за союз із Туреччиною.
«Богдан Хмельницький та його старшина»
Богданович-Зарудний Самійло
Всесвітня козацька енциклопедія Богун Іван (р.н. невід.-помер 1664) —видатний військовий і політичний діяч часів Хмельниччини. Походив з українського шляхетного роду. Подільський, Кальницький (Вінницький) і Паволоцький полковник. Наказний гетьман (1651). Коман дував корпусом козацько-повстанських військ під Жовтими Водами, Корсунем, Збо ровом та інших битвах Визвольної війни. В 1651, під час битви під Берестечком, був обраний наказним гетьманом і зумів вивести рештки українського війська з оточен ня. Негативно ставився як до промосковської, так і до пропольської орієнтації окре мих полководців Визвольної війни, обстоюючи ідею незалежності України. Рішуче критикував гетьмана Ю. Хмельницького за підписані ним у 1659 «Переяславські етапі», якими було скасовано основні права і вольності козаків, основи української державності, закладені в Переяславському договорі. Брав участь у поході правобе режного гетьмана П. Тетері на Лівобережну Україну (1663-64), під час якого був звинувачений поляками у зраді і розстріляний 17 лютого 1664 неподалік НовгородаСіверського. Богуслав —місто, перше літописне свідчення про яке датується 1195, коли про нього згадується, як про давньоукраїнську фортецю, збудовану проти половців. Те пер - центр Богуславського р-ну Київської обл. 1240 зруйнований монголо-татарською ордою. В XIV ст. був захоплений литовцями. В 1569 виявився під владою по ляків. В історії Козаччини відомий подіями, пов’язаними з повстанням К. Косинського (1591-1593), С. Наливайка (1594-1596), П. Павлюка(1637), Я. Остряниці (1638) та ін. В 1648 війська Б.Хмельницького визволили Богуслав з-під польського пану вання і він стає центром Богуславської сотні Білоцерківського полку. Проте, за Андрусівським перемир’ям (1667) знову входить до Польщі. Упродовж XVI-XVII ст. не раз згадується у літописах у зв’язку з нападами на нього татарських орд. В 1678 богуславці чинили опір військам Ю.Хмельницького, за що той зруйнував місто. В 1685 був визволений від поляків військами полковника С. Самуся, що діяли у складі повстанських військ С. Палія. Жителі Богуслава взяли активну участь у повстанні гайдамаків. В 1793, разом з усією Правобережною Україною, Богуслав опинився у складі Російської імперії. Згадується у багатьох працях істориків та в історичних творах письменників. Боротьба богуславців проти поневолювачів та козацька істо рія міста відображені у народних думах «Про Марусю Богуславку» і «Бондарівна».
М. Дерегус. Маруся Богуславка.
Богуславський полк
Богуславка Маруся (р. н. і р. см. невід.) - героїня української народної думи «Про Марусю Богуславку» та інших суто фольклорних і літературних творів. З думи випливає, що М. Богуславка походила з м. Богуслава і була донькою священика (по півною). Потрапивши до турецького полону, вона здобула довіру турка-господаря і коли той, передавши їй ключі від темниць, подався до мечеті, визволила 700 козаківполоненців. Текст думи «Про Марусю Богуславку» опублікував, зокрема, М. Драгоманов у своїй розвідці «Про українських козаків, татар і турків» (1876). За сюжетом думи створено однойменні твори І. Нечуй-Левицького, М. Старицького. На музику А. Свєшнікова створено балет «Маруся Богуславка». Дослідники припускають, що існував реальний прототип образу Марусі Богуславки. Богуславський полк —назва адміністративно-територіальної одиниці Гетьмансь кої України з центром у м. Богуславі. Утворився в 1685, під час визвольної боротьби населення Правобережної України під проводом С. Палія проти поляків. До полку входили Богуславська, Стеблівська, Медвинськата ін. сотні. З 1685 по 1712 полков ником цього полку був відомий військовий діяч, соратник С. Палія Самійло Самусь (1685-1712). Козаки-богуславці брали участь у походах проти кримських татар, у боях (1702-1704) з поляками під Білою Церквою, Бердичевом, Баром, Немировом... Ліквідовано було Богуславський полк в 1712, згідно з угодою між Московією та Польщею, за якою значну частину богуславських козаків було переселено на Ліво бережну та Слобідську Україну.
36
Богун Іван - Болбочан Петро Богуш Яким (р. н. і р. см. невід.) - український військовий діяч XVIII ст. На казний кошовий отаман запорізького козацтва (1709). Наказним отаманом Я. Богуша було обрано по тому, як російські війська зруйнували козацьке містечко Кам’я ний Затон і почали просуватися до Січі. Яким Богуш був настроєний рішуче. На раді, що відбувалася під його головуванням, козаки вирішили «Січі москалям не віддавати!» Посла росіян, який пропонував козакам здати Січ, вони втопили у Дніпрі. Я. Богуш організував оборону Січі, яку росіянам вдалося здобути лише з допомо Богуш Яким гою зрадника-полковника Г. Галагана та його козаків. З уцілілими козаками Я. Бо гуш відійшов до р. Кам’янки, де заснував тимчасову Січ, а вже звідти подався в Олешки. В ранзі кошового отамана Олешківської Січі, Я. Богуш звернувся з лис том до шведського короля Карла XII, що перебував тоді у Бендерах (Молдова), з закликом знову розпочати боротьбу проти росіян, щоб допомогти визволити Украї ну з-під їх гніту. В «Історії Малої Росії» Бантиш-Каменський цитує листа-відповідь Карла XII, в якому той висловлює надію, що боротьба проти Росії триватиме, і зак ликав козаків залишатися під його «королівськім прапором».
Бодянський Осип (1808-1877) - професор, філолог-славіст, історик, літера тор. Народився у с. Варві Полтавської губернії (тепер селище в Чернігівській обл.), в родині священика. В 1834 закінчив відділення словесності Московського універ ситету. В 1842-58 (з перервою) - професор кафедри історії літератури слов’янсь ких наріч цього ж університету. Був редактором періодичного видання «Чтения Московского общества истории и древностей российских», в якому, серед іншого, публікував і матеріали з історії Українського Козацтва. Брав участь у русі слов’я нофілів, де належав до ліберального крила. За редакцією О. Бодянського видано «Літопис Самовидця», а також «Історію Русі в», які є важливими джерелами історії української Козаччини. В 1837-1842 здійснив поїздку слов’янськими країнами, де вивчав історію їх народів. Він є автором історичної розвідки «Про час виникнення слов’янських письмен» (1845) та низки інших праць. Божко Юхим (1885-1920) - козацький військовий діяч часів Української На родної Республіки та Гетьманщини (1918). Був отаманом повстанського корпусу «Запорізька Січ», котрий брав активну участь у поваленні уряду гетьмана П. Скоро падського. Під час боротьби з російськими військами та проросійськими, прокому ністичними українськими частинами, командував Другою дивізією «Запорізька Січ», котра входила до складу групи генерала Юрка Тютюнника, що, в свою чергу, підпо рядковувалася головному отаманові Симону Петлюрі. Дивізія налічувала близько 10 тисяч козаків, мала 10 гармат та 50 кулеметів. Ю. Божко відзначався надзвичай но неврівноваженим, анархічним характером, був схильний до військового авантю ризму. Під час боїв за Жмеринку, в липні 1919, за наказом Ю. Тютюнника, отамана і комдива Ю. Божка було заарештовано за «бешкетництво та невиконання наказів», а Другу дивізію реорганізовано і підпорядковано іншому командирові. Незабаром Ю. Божко був звільнений з-під арешту і продовжував командувати невеликими ко зацькими підрозділами Української Армії. Загинув у 1920 році, під час збройної су тички з отаманом Волохом, старшиною Гайдамацького Коша Слобідської України. Болбочан Петро (1883-1919) - визначний військовий діяч Української Народ ної Республіки, що ввійшов в історію України, як командувач Запорізького (козаць кого) корпусу, а згодом і командувач військами Директорії (кінець 1918- поч. 1919). Народився в с. Гижцях (тепер Хотинського р-ну Чернівецької обл.), в родині свяще ника. Після закінчення Кишинівської духовної семінарії, відмовився від духовного слу жіння, а закінчив Чугуївське юнкерське училище і, як офіцер Російської армії, брав участь у Першій світовій війні. Одразу після проголошення в січні 1918 незалежної української держави, сформував з фронтовиків Першої світової Український республ іканський полк, на чолі якого взяв участь у обороні Києва від комуно-російських військ
Всесвітня козацька енциклопедія М. Муравйова, що ввійшов в історію України, як «кат Києва». Згодом Болбочан командував 1-м Запорізьким куренем Окремого Запорізького загону генерала УНР К. Прісовського, 2-м пішим полком Запорізької дивізії УНР, який уславив себе під час розгрому російсько-комуністичних військ на Лівобережній Україні. Нарешті, в квітні 1918 в чині підполковника командував Кримською групою українських військ, Болбочан Петро яка розгромила комуно-російські війська в степах сучасної Херсонщини та в Криму. Після виводу, на вимогу германського командування, українських військ з Криму, охороняв українсько-російський кордон в районі Харківщини та Сумщини. За виз начні заслуги перед Україною, гетьман П. Скоропадський присвоїв йому чин пол ковника, проте скоро Болбочан виявився в опозиції до гетьмана, оскільки не сприй мав його намірів об’єднатися з Росією на федеративній основі. Після приходу до влади Директорії, командував Запорізьким корпусом Армії УНР, а відтак був при значений головнокомандувачем українських військ на Лівобережній Україні. Але на цій посаді його спіткала військова невдача, оскільки наприкінці 1918 та на початку 1919 йому довелося виводити війська УНР з Лівобережної України. По тому Болбочана було заарештовано і несправедливо звинувачено в державній зраді. Висланий за межі УНР, в Галичину, Болбочан не змирився з таким вироком, повернувся в УНР і спробував очолити корпус та здійснити збройне повстання проти Директорії. При наймні в цьому його звинуватив Військово-польовий суд Армії УНР, за вироком яко го П. Болбочана було розстріляно. Бондаренко Іван
DESCRIPTION
D V K R A N IE . QVI SONT PLVSIEVRS Ргмюю dp Rojrtumedc
PologMt. CONTENVfeS DEPVIS la cocfiot de b Мо&оий. n&ua ш Iknaceido'h Tnoflnnie.
ENSBitoLE IKV*S MO£rtS, CWt
fs ftm d riie r a ,
b r h Янг *
ВI A V F LA K
A * О ІГ В H U<% VB( C А | | І 9 І>»
b Gem i t h U i, ML D С Г І Х Г
Борзаковський Пилип
Борзиа
Бондаренко Іван (р. н. невід.-помер 1768) —ватажок одного з гайдамацьких загонів, що брав участь у Коліївщині. До того, ймовірно, козакував. Герой народної пісні «Ой хвалився Бондаренко». Боплан Гійом де Левассер (бл. 1600-1673) - відомий французький інженерфортифікатор, архітектор, військовий картограф, дослідник. Тривалий час - понад 15 років - перебував на військовій службі в Речі Посполитій. За його проектом та під його керівництвом збудовано Кодацьку фортецю на Дніпрі (1635) та ряд палаців і замків у Барі, Бродах (1631-33), Підгірцях (1635-40), де разом з венеціанським архі тектором Андре дель Аква споруджував замок Конєцпольських), Кременчуці (163435), а також у Франції, куди він відбув у 1648. Надзвичайну цінність для дослідників історії України і, зокрема, козацтва, має його праця «Опис України або областей королівства Польського, розташованих між кордоном Московії й Трансільванії» (ви дано у Франції, в Руані, в 1651, 1660), з якої чимало дізнаємося про побут, звичаї та військовий устрій українського козацтва, маємо географічні та економічні відомості про Україну XVII ст. Цю працю перекладено кількома мовами, в тому числі й украї нською. Боплан склав також карту тогочасної України. Борзаковський Пилип (р. н. і р. см. невід.) —військовий діяч і літописець XVIII ст. За гетьмана П. Полуботка, служив канцеляристом Генеральної військової канце лярії Лівобережної України. П. Борзаковському належить авторство одного з розділів «Діаріуша Генеральної військової канцелярії». Цей розділ «Діаріуша» (тобто щоден ника) охоплює порівняно невеличкий період (з липня 1722 по листопад 1723) правлін ня гетьмана П. Полуботка, проте дає можливість дослідникам досить виразно уявити собі військове, соціальне і політичне становище Лівобережної України тих часів. Борзна —старовинне містечко на Чернігівщині. У перших згадках фігурує ще в XV ст., як заможний хутір. Містечком стала, очевидно, наприкінці XVI ст., оскільки відомо, що вже в 30-х роках XVII ст. місто Борзна отримало магдебурзьке право, що дало поштовх до розвитку в місті ремісництва і торгівлі. Тоді ж почалося посилене укр іплення Борзни фортечними стінами, які перетворили її на одну з могутніх українських фортець. Під час Визвольної війни (1648-1654) місто, за універсалом гетьмана, ста ло сотенним містом Борзнянського козацького адмінполку (1648-1649 та 1654-1655).
Бондаренко Іван - Борухович Михайло В 1649 Борзнянський полк було розформовано і Борзна стала сотенним містом Чер нігівського полку, а після розформування 1655 - сотенним містом Ніжинського адмінполку. Відомо, що 1655, універсалом гетьмана, Борзну було передано у володі ння («на ранг») наказному гетьманові І. Золотаренку. Козаки полку та Борзнянської сотні брали активну участь у Визвольній війні українського народу та в численних повстаннях. Під час Чорної ради 1663 (в Ніжині) значна частина козаків Борзнянської сотні виявилася в опозиції до гетьмана І. Брюховецького, за що 8 делегатів-старшин, які були учасниками цієї ради, гетьман наказав стратити. Завершується давня козацька історія Борзни в 80-х роках XVIII ст., коли російський уряд ліквідував українську автономію та гетьманський устрій, відтак Борзна стала центром Борзнянського повіту Чернігівського намісництва Російської імперії. Після проголошення 1991 Незалежності України, в Борзні було створено осе редок громадської організації «Українське козацтво». Борзна
Борзнянський полк —адміністративно-територіальна одиниця та військовий підрозділ в часи Гетьманської України. Був сформований на початку 1648, під час Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, з полковим центром в м. Борзні (тепер Чернігівської обл.). В зв’язку з реорганізацією полкової структури Гетьмансь кої України, в 1649 році, наказом Б. Хмельницького, Борзнянський полк було роз формовано, а його територію приєднано до Чернігівського полку у вигляді сотні. 1654 Борзнянський полк було відроджено, але вже наступного року знову розфор мовано і приєднано у вигляді сотні до Ніжинського. Очолювали цей полк полков ники П. Забіла та С. Курбацький. Козаки полку брали активну участь у Визвольній війні українського народу 1648-54, а також у козацько-селянських повстаннях на Лівобережній Україні. Після здобуття в 1991 Україною незалежності, на території Борзнянського району утворено районову організацію «Українського козацтва».
Борзнянський полк
Боровиця - містечко на р. Боровиці, неподалік Дніпра (тепер - Чигиринського р-ну Черкаської обл.). У XVII ст. мала фортечні укріплення. Згадується в історичній літературі у зв’язку з повстанням у 1637 козаків і селян під проводом П. Павлюка. Під Боровицею було закладено табір повстанців, де й відбувалася генеральна битва з поляками, в якій повстанці зазнали поразки. Під час Визвольної війни 1648-1654 у складі Чигиринського полку діяла Боровицька козацька сотня.
Боровиця
Бородавка (Неродич) Яцько (р.н. невід.-помер 1621) - сотник, гетьман запо різького козацтва. Гетьманську булаву отримав у 1620, коли П. Конашевича-Сагайдачного було усунено від гетьманства за «угодовську» політику стосовно поляків. Того ж року Я. Бородавка здійснив морський похід на Стамбул, під час якого захопив передмістя і перебив значну частину стамбульського гарнізону. Повернувшись на Січ, оголосив, що козаками можуть бути всі, хто бажає називатися ними, чим спровокував масовий притік селянства, до якого Січ виявилася не готовою. В 1621, на козацькій раді в урочищі Суха Діброва (на Черкащині), Я. Бородавка знову був обраний геть маном, а П. Сагайдачний на чолі делегації відправлений до Варшави на переговори з польським урядом з приводу спільної боротьби з військами турецького султана Османа II, що підійшли до гирла Дністра. Привівши 40-тисячне військо до Дністра, Я. Бородавка здобув штурмом фортецю Сороки, а згодом підступив під Хотин. Підтри муваний поляками, П. Сагайдачний повів з ним переговори про об’єднання козацького війська з польським. Відчуваючи, що переговори ні до чого не призведуть, П. Сагай дачний підступно напав на Я. Бородавку, заарештував його і скарав на смерть.
Бородавка (Неродич) Яцько
Борухович Михайло (р. н. і р. см. невід.) - козацький і державний діяч XVIII ст. Полковник гадяцький, наказний гетьман Українського Козацтва. У 1697 році брав участь у війні українсько-російського війська проти татарсько-турецької армії, яка намагалася захопити пониззя Дніпра аж до Кодака. Його полк прикривав Кодацьку
Борухович Михайло
Всесвітня козацька енциклопедія фортецю. Очолював корпус українського війська, яке, за наказом гетьмана І. МазеБорухович Михайло пи, брало участь на боці Росії у Північній війні (1700-1721). Зокрема, відзначився у боях під Ригою та Друєю. Відомостей про його участь у шведсько-українськоросійській війні 1709 р. на території України не існує. Очевидно, він усе ще перебу вав зі своїм військом у Прибалтиці. В 1701, внаслідок тяжких боїв та сутичок між козаками і росіянами (козакам не виплачували платню, принижували їх), корпус М. Боруховича розпався, а рештки його були приєднані до корпусу Д. Апостола.
Бочковий збір
і
І. Браницький худ. А. Мірус (1700-1790)
Братковський Данило
•V iW W .1 “'і
Г іу л і
Бочковий збір - збір (податок), котрий здійснювався на території Запорізького Війська з тих козаків (чи посполитих селян ), котрі виробляли вино або інше спирт не. «Бочковий збір» у деяких документах називався ще «винним податком». Браницький Іоани-Клементій (1689-1771) - відомий польський військовий і політичний діяч. Походив з давнього польського аристократичного роду. Батько його, Стефан-Микола Браницький, був воєводою Підляшським. Військову кар’єру розпо чинав у французькій армії. Повернувшись до Польщі, посідав кілька важливих по сад, але в історію увійшов в 1720, коли був призначений генералом коронної арти лерії. Після смерті польського короля Августа II Саксонського, діяльно підтримував прихильників саксонської орієнтації і потрапив за це до в’язниці. Після приходу до влади польського короля Августа III, Браницький став польовим коронним гетьма ном, тобто заступником командувача (коронного гетьмана) військами Речі Посполи тої, а в 1746 ще й призначений був воєводою Краківським. В 1752 він призначається великим коронним гетьманом, тобто головнокомандувачем усіма польськими війська ми. Брав участь у придушені козацько-селянських повстань в Україні. Був в опозиції до короля і певний час домагався приходу до влади роду Чарторийських. Після смерті Августа III Саксонського, Браницький прагнув посісти польський трон, але зазнав поразки. Визнаючи владу нового короля Станіслава Понятовського, він все ж таки змушений був тривалий час жити в своїй резиденції в Білостоці. Таємно підтриму вав рух Барських конфедератів (див.). Братковський Данило (р. н. невід.-помер 1702) - поет, громадський діяч. Ро дом з Волині. Як депутат шляхетських сеймиків Київщини і Волині, виступав на захист українського населення і православної церкви. Однодумець І. Мазепи, з яким з 1700 підтримував тісні зв’язки. Активний учасник антипольського повстання (1702) під проводом С. Палія. Страчений поляками у Луцьку. Д. Братковський - автор полі тичної сатири «Світ, переглянутий за частинами» (1697), в якому гостро критикував польську шляхту за її ставлення до українського населення і, зокрема, до козацтва. Брацлав (Браслав) - місто в Україні, на Поділлі, розташоване на р. Південний Буг (тепер Брацлав - селище міського типу Немирівського району Вінницької обл.). Перша писемна згадка про це українське місто датується 1362, як про місто, підпо рядковане Великому Князівству Литовському. В 1362-1432 Брацлав перебував у складі Польщі, а тоді знову повернувся під юрисдикцію Литви. В 1497 гарнізон та жителі Брацлава мужньо оборонялися від татарської орди, але все ж таки місто було здобу те ординцями і вщент поруйноване. 1564 Брацлав набув магдебурзького права, яке дало поштовх для подальшого розвитку міста, як значного ремісничого і торгівельного центру. 1569 воно стає центром Брацлавського воєводства Речі Посполитої. Одначе українське населення Брацлава і всього воєводства не бажало й далі мирити ся з польською окупацією і брало участь в козацько-селянських повстаннях кінця другої половини XVI ст., а також у Визвольній війні 1648-1654 під проводом Б. Хмель ницького. Влітку 1648 корпус Визвольної армії під командуванням полковників І. Ганжі та М. Кривоноса здобули це сильно укріплене місто і, витіснивши поляків з території усього воєводства, сформували тут Брацлавський козацький адмінполк. Упродовж багатьох років Брацлав залишався одним з опорних пунктів української
Бочковий збір - Бродники Визвольної армії в боротьбі проти польських колонізаторів. В 1653 гарнізон Брацлава під командуванням полковника І. Богуна мужньо протистояв тут 15-тис. кор пусу польського шляхтича С. Чарнецького. Тривалий час Брацлав перебував у складі Гетьманської України, але 1657, у відповідності з пунктами Андрусівського пере мир’я між Московією (яка на той час розглядала Україну, як частину своєї держави) та Польщею, Московія підступно, супроти волі українського народу, передала Брац лав Польщі. Після здобуття в 1991 Україною незалежності, в Брацлаві створено районову козацьку організацію, що входить до «Українського козацтва». Брацлавський полк - адміністративно-територіальна одиниця та військовий підрозділ у складі Гетьманської України. Був створений влітку 1648 під час Виз вольної війни під проводом Б. Хмельницького з центром у м. Брацлаві. Сотенними містами його були Тульчин, Браїлів, Красне, Ямпіль, Шаргород, Райгород, Чечельник, Комаргород та інші. Всього за «гетьманським реєстром» 1649 в полковому підпорядкуванні перебувало 22 сотні, в яких налічувалося 2655 реєстрових козаків. Козаки, а також населення полку брали активну участь у Визвольній війні 1648-54. В 1667 Брацлавський полк було об’єднано з Вінницьким. У відповідності з умова ми Андрусівського договору, Московія передала територію Брацлавського полку Польщі, одначе українське козацтво з цим не змирилося. Полк був одним з центрів міжусобної боротьби за гетьманську булаву та центром повстань під час Великої Руїни в Україні, що призвело до занепаду Брацлава та кількох його провідних со тенних містечок. В 1685, після відновлення козацтва на Правобережній Україні, полковник А. Абазин відродив Брацлавський полк й очолив його. Відтак козаки полку під командуванням А. Абазина, С. Палія та С. Самуся брали участь у бо ротьбі проти поляків, за відродження на Правобережній Україні українського геть манського устрою. По тому як в 1702 полковник А. Абазин потрапив у полон, полк очолив Ф. Шпак. За домовленістю між Польщею та Московією, в 1712 Брацлавсь кий полк, територія якого перебувала в той час під юрисдикцією Польщі, було роз формовано. Після здобуття в 1991 Україною незалежності, на території Брацлавсько го району було створено підрозділ громадської організації «Українське козацтво». Брежі, де (р. н. і р. см. невід.) - граф, посол Франції у Польщі в середині XVII ст., радник французького короля, генерал-лейтенант французької армії. Сприяв пе реговорам Б. Хмельницького та І. Сірка з представниками уряду кардинала Д. Мазаріні та головнокомандувача Французькою армією принца де Конде щодо участі українських козаків у Тридцятилітній (1618-48) війні на боці Франції. Саме він по радив прем’єру Франції кардиналу Д. Мазаріні найняти на службу українських ко заків, які прибули до Франції у жовтні 1645. Брестська церковна унія (1596) - унія (об’єднання) Православних Церков України і Білорусії з Католицькою Церквою Речі Посполитої. Проголошена була на церковному Соборі у Бресті (тепер обласний центр Бєларусі). Внаслідок цього об ’єднання утворилася уніатська (греко-католицька) церква, що була підпорядкована Ватикану. Унія призвела до посилення релігійного та національного утисків в Ук раїні, ополячення й окатоличення українців. Одне з гасел Визвольної війни під про водом Б. Хмельницького було спрямоване саме на ліквідацію унії та відродження Православної Церкви. Цього ж домагалися й ватажки численних повстань. На Ліво бережній Україні була остаточно ліквідована в 1654, на Правобережній - 1793. Бродники - етнос, який, згідно з писемними джерелами, стихійно сформував ся в ХІІ-ХІІІ ст. в Північному Причорномор’ї. Істинне походження цього етносу та його національний склад - не відомі, але з давньоруських літописів, де згадки про бродників датуються 1147 та 1216, а також із візантійських джерел, випливає, що ос новна частина цього етносу була сформована з представників східного слов’янства.
Брацлав (Браслав)
Брацлавський полк
Брежі, де
Брестська церковна унія
Бродники
Всесвітня козацька енциклопедія Загони бродників, на поклик давньоукраїнських князів, не раз брали участь в їх міжу собній боротьбі, виступаючи при цьому в ролі найманців. Водночас відомо, що брод ники були тісно пов’язані соціально-економічними та військовими зв’язками з по Бродники ловцями, що дає окремим дослідникам привід припускати, що бродники (назва, мож ливо, походить від їх кочівного способу існування, адже вони «бродили» степами) були одним із половецьких племен. 1223 року в битві на Калці бродники виступили, як союзники татар. Знову ж таки, окремі дослідники вважають, що перші козацькі ватаги формувалися з бродників, до яких поступово приєднувалися селяни-втікачі з різних регіонів України. Саме від бродників козаки нібито переймали устрій громад, Mil і І *» спосіб життя, промисли і деякі традиції. 1 R О N 1 О V І |, DK «II IP X Н Оі А. lilt* T4«r«||Aft| И. N1»* Броньовський Мартин (p. н. і р. см. невід.) - знаний польський історик та дип ломат. Очолюючи 1579 посольство польського короля Стефана Баторія до Кримсь AM. 1C кого ханства, Броньовський вів щоденник (діаріуш), який потім ліг в основу його •• •»< подорожніх нотаток «Опис Татарії», що з’явилися друком 1595. Ця праця цінна тим, «-mm • ми»»*» що в ній чимало сторінок було відведено описові буття запорізьких козаків, через землі яких пролягав шлях посольства. Збереглися також нотатки М. Броньовського, в яких він описує похід українсько-польського війська на кримських татар 1620, коли вої нам вдалося визволити значну кількість українців, що були татарськими бранцями. Брюховецький Іван (р. н. невід.-помер 1668) - кошовий отаман Запорізької Січі, гетьман Лівобережної України (1663-68), російський боярин. Уперше згаданий в «Реєстрі Війська Запорізького» 1649, як старший служник Б. Хмельницького. Після смерті Б. Хмельницького супроводжував його сина Юрія Хмельницького до Києва, для навчання в колегії. В 1659 Ю. Хмельницький послав І. Брюховецького на Січ, наказавши формувати партію підтримки, яка повернула б йому, Ю. Хмельницькому, булаву. І. Брюховецький це доручення виконав. Після обрання Ю. Хмельницького гетьманом, не повернувся до нього, а три роки (1659-62) жив на Січі, здобуваючи авторитет серед козацтва. Був обраний кошовим отаманом (1661 -62), а потім і «ко шовим гетьманом» (1662-63). Створивши досить впливову опозицію Ю. Хмельниць кому, ніжинський полковник В. Золотаренко та полтавський полковник Я. Сомко почали інтриги проти нього та один проти одного, виборюючи право на булаву. При цьому обидва полковники старанно доносили один на одного у Москву. Цим і скори стався І. Брюховецький. Прибувши до табору росіян, він посіяв підозру щодо обох. В 1663, на Чорній раді у Ніжині, за підтримки росіян, І. Брюховецького було обрано гетьманом. Після цього він наказав стратити всіх провідних суперників. Підписав, запропоновані Московією Батуринські статті (1663), в яких містилися значні поступки московітському уряду. Вів збройну боротьбу з правобічним гетьманом П. Тетерею. В 1663-64 pp. відбив спроби поляків захопити Лівобережжя. В 1665 одружився на доньці російського боярина і теж одержав боярське звання. Відтак передав російсь ким воєводам майже всі державні функції в Україні. Згодом схаменувся, спробував підняти повстання проти російських військ, але козаки не підтримали його, а кілька полків перейшло на службу до правобережного гетьмана П. Дорошенка. Під час зустрічі двох гетьманів (на Полтавщині, поблизу Опішні) 7(18) червня 1668 І. Брю ховецького вбили йому ж таки підлеглі козаки.
Бугогардівська паланка
Бугогардівська паланка —одна з трьох паланок (адміністративно-територіаль них округів) Запоріжжя часів Нової Січі (1734-75). Землі її обмежувалися річками Інгул та Південний Буг з одного боку, а також Дніпром і «новосербською» межею - з другого. Адміністративним центром була слобода Гард (неподалік сучасного м. Южноукраїнського Миколаївської обл.) де розташовувалася канцелярія (штаб) паланки та казарми гарнізону прикордонної сторожі. На території паланки знаходилися по над 370 зимівників. В ній існували козацькі слободи: Мигія, Соколи, Балацьке та ін.
Броньовський Мартин Будзиновський В’ячеслав Буданов Іван (1879-р. см. невід.) - козак станиці Федосєївської Верхньо-Донсь кого округу. Закінчив юридичний факультет Московського університету. Працював присяжним повіреним. В 1818 обраний від своєї станиці депутатом Донського Буданов Іван Військового Кола і незабаром став його секретарем. Після завершення громадянсь кої війни в Росії, жив в еміграції в Парижі. Працював в одній з приватних адво катських контор. В 50-і роки був членом правління «Козацького Союзу». На власні кошти видав у Парижі «Казачий исторический сборник». В 1957 видав книжку «Значение казаков в жизни России», яка стала п’ятим томом п’ятитомного видання під загальною назвою «Дон и Москва». Ці книги теж були видані на кошти автора та пожертвування козаків. Буджак - нині рідко вживана назва території між нижніми течіями Дунаю і Дністра. Назва походить від тюркського слова «буджак», тобто «кут». Так називав ся весь степовий простір від пониззя Дунаю до пониззя Дністра. В історичній літературі часто згадується у зв’язку з тим, що на цій території розташовувалася Буджацька орда. Буджацька (Білгородська, Добрудзька) орда - татарська (ногайська) орда. Сформувалася в кінці XV на початку XVI ст., внаслідок розпаду в XV ст. Золотої Орди та поступового переселення багатьох ногайських родів (20-30 тисяч осіб) у межиріччя Дністра і Дунаю. Буджацька орда була підпорядкована намісникові Кримського хана («прибережному азі»), резиденція якого розташовувалася в селі Ханкишла (тепер Удобноє Б-Дністровського р-ну Одеської обл.). При цьому орда мала й власного правителя - сераскира. Територія орди поділялася на 5 улусів, в яких, за даними на поч. XIX ст., налічувалося 206 поселень (аулів). Буджацькі ор динці здійснили безліч набігів на українські землі, грабуючи й випалюючи їх. До сить часто свої походи вони здійснювали спільно з Кримською ордою. В 1806, після вступу російських військ в Бессарабію, значна частина буджацьких ногайців була переселена в Таврійську губернію, де поступово розселилася на територіях сучас них Донецької, Запорізької, Херсонської та Дніпропетровської обл. Таким чином, Буджацька орда як державне (адміністративне) утворення перестала існувати. В 1812 році, за домовленістю між Росією і Туреччиною, понад 3 тисячі родів но гайців було переселено на територію Турецької імперії. Буцжацьке Січове Козацьке військо - козацьке формування, офіційно зареє строване в 1994 році. Входило до складу Українського Козацтва. Першим отама ном був Іван Діоріца, походним отаманом був обраний Михайло Скляренко. В 1999 році переформоване в Подунай-Дністровську Січ, з осідком в Білгороді-Дністровському (на Одещині), наказним отаманом якої призначено Михайла Скляренка. Ос новні напрямки роботи - розвиток козацьких фермерських господарств та козаць ких промислів, зокрема, бджолярства. Будзиновський В’ячеслав (1868-1935) - відомий історик, письменник, гро мадський діяч, публіцист. Один з організаторів Русько-Української Радикальної партії (жовтень 1890, Львів), співпрацюючи в якій, виступав як редактор партійно го видання «Громадський голос». Один із засновників (на Західній Україні) Націо нально-демократичної партії (1899, спільно з І. Франком, Є. Левицьким...) В 18861887 редагував газету «Праця». Козацька тематика в його творчості репрезентова на грунтовною двотомною працею «Історія України» (1924), в якій значна увага приділяється історії українського козацтва, Гетьманській Україні, проблемам їх міжнародних зв’язків. Його перу належить історичний нарис «Гетьман Мазепа», в якому докладно розглядається політична ситуація, на тлі якої виник союз гетьмана І. Мазепи і шведського короля Карла XII. Він - автор низки історичних оповідань та повістей, зокрема, «Осавул Іван Підкова», «Пригоди запорізьких скитальців».
Буджак
Буджацька (Білгородська, Добрудзька) орда
Буджацьке Січове Козацьке військ
Будзиновський В’ячеслав
Всесвітня козацька енциклопедія Буза - безалкогольний напій, який кримські татари виготовляли з пшона, куку рудзи і пшениці. Володіли секретами його виготовлення і козаки, що осідали по зи Буза мівниках.
Бузьке козацтво
«те % «
\
4'ь-
ч
А ? . ,, Козак і урядник Бузького козацького війська (1803-1812)
Бузьке козацтво (відроджене)
Буковинський кіш
Бузьке козацтво (козацьке військо, 1785-1798; 1803-1817) —сформоване 12 лютого 1785 року «з бузьких та інгульських поселених козаків і селян, викуплених урядом у бузьких поміщиків» (як стверджується у «Довідковій книжці Імператорсь кої Головної квартири», в якій хроніка війська укладена за архівними документами). Спочатку це козацтво існувало в складі одного полку (1500 шабель), якого в червні 1786 було поділено на два полки: Перший і Другий Бузькі кінні полки. 5 листопада 1787 ці полки включено до складу Катеринославського козацького війська під на звою: Бузький полк Катеринославського козацького війська. Згодом цей полк виді лено в окремий Бузький кінний козацький полк. 6 травня 1803 року цей полк, а та кож із 600-а болгарських переселенців, котрі жили на його території, «з доданням до них вихідців з інших південнослов’янських народностей», сформоване Бузьке ко зацьке військо. Складалося воно з трьох полків, яким тоді ж, у травні 1803, вручено сотенні прапори. Відомо, що в 1786 двома полками бузьких козаків командували підполковник І. Касперов та майор Скаржинський. Підполковник І. Касперов був одним із засновників козацтва: саме він, ще в 1775 році, будучи майором, очолив Перший Бузький козацький полк, сформований для участі у російсько-турецькій війні і розселений на берегах Інгулу. А загалом Бузьке козацьке військо дислокувалося в межиріччі Мертвовод-Інгул. Ставка військового отамана знаходилася в с. Соколи (тепер це територія м. Вознесенська). Під час російсько-турецької війни бузькі коза ки брали участь в боях під Очаковом, Бендерами, Акерманом, Кілією. Особливо відзначився полк бузьких козаків під час штурму в грудні 1790 Ізмаїла. Три полки цього війська брали участь і в російсько-турецькій війні 1806-12. В 1814 до складу війська зараховано великий загін «малоросійських козаків», котрі «віддавна жили на території Бузького війська». Козаки брали участь у війні проти армії Наполеона. Слід відзначити, що Перший Бузький козацький полк, за участь у здобутті Парижа, був нагороджений - в січні 1816 - Георгіївським штандартом з написом: «На подяку за визначні подвиги, виявлені у минулу війну в битвах під Вязьмою, Кроаном, Jlaoном, Арсисом». Згідно з указом від 8 жовтня 1817, Бузьке козацтво було розформо ване, а козаки перетворилися на військових поселенців. На практиці це виглядало так: Перший і Другий Бузький полки були об’єднані відповідно з Третім та Четвер тим Українськими уланськими полками і переформовані на Перший, Другий, Третій Бузькі уланські полки, у складі яких бузькі козаки й перетворилися на військових поселенців. Указ про ліквідацію війська призвів до повстання козаків, яке тривало понад 3 місяці і якого російським військам довелося придушувати силою. Бузьке козацтво (відроджене) - козацтво, засноване 20 жовтня 1990 року, на Миколаївщині. Складається з Братської, Сланецької та Миколаївської паланок. Кан целярія козацтва знаходиться в містечку Братському. Головним отаманом від дня заснування є Михайло Радкевич. На березень 2000 р. чисельність козаків сягала 8328 осіб. У складі козацтва діє екологічна сотня на чолі з сотником Валентином Янковським, яка опікується проблемами екології південного Побужжя. Буковинський кіш —кіш Українського Козацтва, який існує на території Черн івецької обл. в наші дні. Заснований в перші дні існування Незалежної України. До його складу входять Лужанський, Шипинський, Стрілецькокутський, Заставнівський, Чернівецький та інші курені. Кошовий отаман (1998) - Олександр Бурденкж. Козаки коша організовують козацькі дружини, які підтримують (спільно з міліцією) громадський порядок, провадять військово-патріотичну роботу. Хор стрілецької пісні Лужанського куреня став лауреатом І Всесвітнього фестивалю козацьких мистецтв.
Буза - Бурляй Кіндрат Буковинська крайова козацька Січ ім. І. Мазепи —Чернівецьке крайове коза цьке товариство Українського козацтва. Засноване в січні 2005 на основі Малої Кіцманської Січі (що базується в містечку Кіцмані Чернівецької обл.). Січовики брали активну участь в урочистостях з нагоди обрання Гетьманом України Прези дента України Віктора Ющенка. Під час вручення гетьманської булави делегати від Січі тримали на головою Президента калинову віть, привезену з Буковини. На фес тивалі козацької пісні «Байда-2005» колективи Січі посіли призові місця. Отама ном Січі обрано було Василя Волощука.
Буковинська крайова козацька Січ ім. І. Мазепи
Булава - загальновідомий вид зброї у формі стрижня з голівкою на кінці. Відо ма з часів Київської держави. Як зброя, застосовувалася у війську багатьох народів. У козаків булава була ще й символом вищої влади, яку козацька рада вручала кошо вим отаманам та гетьманам козацького війська, України або її частини (гетьманові Лівобережної чи Правобережної України). Терміни «вручити булаву», «покласти булаву», «втратити булаву», що широко вживаються в художній літературі, озна чають бути обраним кошовим (гетьманом) або ж відстороненим від влади. З XIV ст. відома булава, голівка якої виготовляється у вигляді вертикальних металевих пластин «пер». її називають перначем і вона слугувала й зараз слугує символом полковницької влади. Обидва види булави належать до козацьких клейнодів. Втім, ще й у XVI ст. булаву іноді використовували і як бойову зброю. ••
Бунчук (крим.-татар. - оздоблене кульками намисто на шиї коня) - військова регалія (клейнод) українських гетьманів та кошових отаманів. Мала вигляд списа (іноді з блискучою кулею на верхньому кінці), до якого прикріплювалися кінське волосся і китиці. Вважався однією з вищих регалій - символів влади, і постійно перебував під наглядом спеціального козацького старшини - генерального бунчуж ного, або одного з його помічників, «бунчукового товариша». Новому гетьманові чи кошовому бунчук вручали разом з іншими клейнодами. Гетьманський бунчук мав посріблені китиці, а бунчук кошового традиційно виготовляли з білого кінсько го волосся, помережаного червоними (чи малиновими) нитками. Бунчукові товариші - козацька старшина, котра не підлягала ні сотенному, ні полковому уряду і не мала посад, а перебувала «під бунчуком гетьмана». Чин бун чукових товаришів було запроваджено гетьманом І. Самойловичем (див.) і проісну вав він до 1764. Бунчукові товариші, зазвичай, були великими землевласниками, мали свої маєтки, кріпаків. У мирний час бунчукові товариші не зобов’язані були відбувати будь-які козацькі повинності, могли лише виконувати спеціальні дору чення гетьмана чи Генеральної канцелярії, зокрема, перевіряти скарги, проводити всілякі ревізії, входити до складу різних комісій. Під час війни вони теж усіляко намагалися уникнути мобілізації, посилаючи замість себе «козацьких наймитів» (заступників). Дослідникам відомий документ, складений 18 квітня 1739 року, яким вимагалося, щоб полковники взяли підписку від бунчукових товаришів, які прожи вають на території їхніх полків, що, під страхом смертної кари, вони виступлять у похід і прибудуть на збірний пункт козацького війська. Така жорсткість у вимогах викликана була тим, що бунчукові товариші мали значний військовий досвід і мог ли ставати старшими козацькими офіцерами, керувати великими загонами. Бурляй (Бурлій, Бурлюй) Кіндрат (р. н. і р. см. невід.) - полковник гадяцький (1648-1655), наказний гетьман під час Визвольної війни під проводом Б. Хмель ницького, дипломат. Прославився ще в 1629, коли очолив загін козаків, які здійсни ли морський похід на Синоп (Туреччина). В 1648 разом із загоном реєстрових ко заків перейшов на бік повстанців. Не раз виявлявся у складі посольств і делегацій, які вели переговори від імені Б. Хмельницького. Зокрема в 1648 очолив посольство до кримського хана Іслам-Гірея III. Призначався наказним гетьманом, виконував
Бунчужний худ. Иозеф Брандт.
Бурляй Кіндрат
Всесвітня козацька енциклопедія важливі доручення військово-дипломатичного характеру. В 1653 разом з полковни ком С. Мужиловським вів переговори з царським урядом Московії щодо входження Бурляй України до складу Московії. В 1655 теж очолював посольство до Москви з листом (Бурлій, Бурлюй) від Б. Хмельницького, в якому гетьман просив дозволу розпочати переговори зі Шве Кіндрат цією щодо спільної боротьби проти Польщі. Подальша доля невідома.
Бурсак Панас (Афанасій)
Бурсак Панас (Афанасій) (р. н. невід.-помер 1825) - старшина Кубанського козацтва. Українець. Сотник. Син отамана Кубанського козацтва Федора Бурсака. В березні 1812 очолив добірну Імператорську чорноморську козацьку сотню, сформо вану з кубанських козаків, вихідців з України. Сотня брала участь у майже всіх ос новних битвах російсько-французької війни 1812. Під час Бородінської битви сотня П. Бурсака знищила кілька французьких батарей. 29 жовтня 1812 він зі своєю сот нею захопив французького генерала Ожеро з рештками його бригади. У вигляді тро феїв, козаки привезли на Кубань 700 кірас французів. В 1813 брав участь у так званій «битві народів» проти військ Наполеона під Лейпцигом (Німеччина). Прославився в битві проти французької кавалерії. Нагороджений прусським орденом «За заслу ги». Після війни П. Бурсак зі своєю сотнею упродовж двох місяців перебував на околиці Парижа. Повернувшись на Кубань, 28 березня 1825 покінчив життя само губством. На думку історика Івана Попка, який описав його життя, він скоїв це на знак протесту проти чиновницького свавілля. Бурсак Федір (р. н. невід-помер 1816) - військовий скарбник, отаман Кубансь кого козацтва. Розпочав козацьку службу на Запорізькій Січі в 1764, переселившись разом з іншими козаками на Кубань. Був козацьким старшиною, військовим скарб ником. В 1799 прийняв отаманство від Тимофія Котляревського (див). Очолював козацькі походи проти черкесів. Був одним з ініціаторів заснування на Кубані кінних заводів, першого училища для дітей козаків у Катеринодарі (1806). Воював з турка ми на Дунаї (1807). У березні 1812 сформував Імператорську козацьку чорноморсь ку сотню, якою командував його син - Панас (Афанасій) Бурсак.
Бутколи (путкали)
Бутколи (путкали) - так турки називали українських козаків і, зокрема, заду найських козаків. Це слово вживається в історичній літературі, особливо в книжках дореволюційних авторів.
Буцький (Томаківка, Городище, Дніпровський) острів
Буцький (Томаківка, Городище, Дніпровський) острів - острів на Дніпрі, на Запоріжжі, неподалік того місця, де права притока Томаківки впадає у Дніпро. Те пер цей острів з’єднано з правобережжям Дніпра. Ще в 40-х роках XVI ст., як засв ідчує «Хроніка Бєльського», тут була козацька Січ, перші козацькі укріплення. Саме на о. Буцькому (Томаківці) формував свій перший повстанський загін Б. Хмельниць кий. Захопивши цей острів, козаки-повстанці укріпили його й перетворили на ос новну базу.
Бучацький мирний договір
Бучацький мирний договір - договір, укладений 18 жовтня 1672 року між Річчю Посполитою і Туреччиною. Названий так за назвою міста Бучача (тепер Терноп ільської обл. України). Цей мирний договір був спробою припинити тривалу (16721676) польсько-турецьку війну, під час якої козацьке військо на чолі з гетьманом Петром Дорошенком виступало союзником Османської імперії і воювало проти Польщі. Умови договору утворювали досить складну політичну ситуацію в Україні, оскільки все Подільське воєводство Речі Посполитої переходило під юрисдикцію Туреччини, а під булавою гетьмана Дорошенка залишалося лише Брацлавське воє водство та південна частина воєводства Київського. З усіх цих територій поляки по винні були вивести своє військо, одначе й гетьманський уряд України опинявся під протекторатом Стамбула. Втім, реальної чинності цей договір не набув, оскільки в квітні 1673 року польський Сейм відмовився ратифікувати його. Це рішення Сейму
46
Бурсак Панас (Афанасій) - Буша призвело до відновлення активних бойових дій, які тривали аж до 1676 року, коли обидві виснажені війною держави змушені були укласти новий, Журавненський, Бучацький мирний мирний договір, що виявився більш сприйнятним для польських сенаторів. договір Буша - в давнину містечко, а нині село Ямпільського району Вінницької обл. Мало вигідне географічне розташування, оскільки стояло на р. Марафі, при впадінні в неї р. Вушанки. Перші писемні згадки дослідники віднайшли в джерелах XVI ст. Ні точної дати появи міста, ні імені його засновника не з’ясовано, але припускають, що це укріплене містечко було зведене князями Бучацькими, аби його гарнізон охо роняв князівські маєтності від набігів ординців. В XVII ст., в часи Гетьманщини, Буша стала одним із форпостів української державності, центром Брацлавського адмінполку. В історію України Буша увійшла своєю героїчною обороною від польських військ. Почалася ця військова епопея в січні 1654, коли польські полки спробували штурмом здобути місто-фортецю, яке обороняв 6-тисячний козацький гарнізон. Одначе штурм не вдався, а козацький загін підмоги змусив поляків відве сти свої війська. Так само невдало завершився для поляків і другий штурм, до якого вони вдалися в березні 1654. Нарешті, в листопаді того ж року під вали Буші підійшло 60-тисячне військо поляків, які вирішили здобути фортецю штурмами та тривалою облогою. їм протистояв 6-тисячний загін козаків на чолі з сотником Гречкою та загін міського ополчення. Після кількох штурмів, коли основна маса захисників Буші загинула, поляки увірвалися до міста. І тоді дружина сотника Зависного, на той час уже загиблого, спустилася в пороховий льох і висадила його в повітря саме тоді, коли його обступив великий гурт поляків. Після цього майже всіх жителів поляки винищили, а місто зруйнували. Подвигові гарнізону Буші присвячено чима ло літературних творів, найвідомішими з яких залишаються повість Михайла Старицького «Облога Буші» та його драма «Оборона Буші». Після здобуття 1991 Ук раїною незалежності, в Буші було створено осередок громадської організації «Ук раїнське козацтво».
Буша
Молитва барських конфедератів. Артур Гроттгер, 1861
47
Всесвітня козацька енциклопедія
Вагін Меркурій
Валахія
Вагін Меркурій (р.н. невід.- помер 1712) —сибірський козак, мореплавець, відкривач сибірських земель. Не раз очолював загони сибірських козаків, які вивча ли та приєднували до Російської імперії території Північного Сибіру. Був у складі загону, котрий відкрив Перший Ляховський острів. Загинув під час сутички з гру пою козаків, що здійняла проти нього, як отамана, бунт. Валахія (Волощина) - князівство на чолі з господарем (Великим князем). Зас новане в XIV ст. на землях, що є історичною областю Валахії, розташованою між Дунаєм та Карпатами. В свою чергу, ця історична область поділяється на два гео графічні та історико-етнічні регіони: Мунтенію (Мультянію) або Велику Валахію з центром у Бухаресті; та Олтенію, або Малу Валахію, з центром в м. Крайова, і межевим кордоном між ними слугує річка Олт. З’ясовано, що в І ст. н.е. територія та населення сучасної Валахії входили до складу племінного союзу даків (Дакії). ВIIIII ст., після завоювання римлянами, Дакія стала однією з провінцій Римської імперії. Історія її в IV-VI ст. сповнена подій, пов'язаних із нападами племінних об«єднань гунів та аварів. В ті ж часи в Валахії з’являються й слов’янські поселення, які, в поєднанні з гето-датським населенням в його романізованому вигляді й стали осно вою зародження Х-поч. XI ст. народності валахів, або, за слов’янською літописною традицією, «волохів». В X-XIV ст. на Волощину хвиля за хвилею накочуються пече ніги (Х-ХІ), половці (XII), а зрештою і монголо-татари (XIII). Власне Румунія (Цара Роминяска, тобто «Румунська земля») сформувалася на початку XIV ст. Спочатку вона офіційно називалася Мунтенією, а згодом, за істо ричною традицією, - Валахією. Гартувалася ця держава в тривалій боротьбі за своє існування з поближніми державними утвореннями - Болгарією, Сербією та Угорщи ною. У союзі з Молдовою утворилася Велика Валахія на чолі з монархом, що мав титул «господар», і посада якого була виборною, що, зауважимо, не сприяло стабіль ності в цій державі. В 1415 Волощина потрапляє в залежність від Туреччини і пла тить їй данину. Після масованого вторгнення турків в 1462 —вона перетворюється на залежне князівство, в якому володаря призначали в Стамбулі. В українців і волохів були спільні вороги - Туреччина і Кримське ханство; крім того, значна частина валахів знаходила притулок на українських землях, рятуючись при цьому від османів. Відтак валахи приєднувалися до загонів українських по встанців і теж ставали козаками. А вже в 60-70 роки XVI ст., українське козацтво стає важливим військово-політичним чинником, який впливає на становище в Мол дові та Валахії. Перший серйозний похід на Валахію козаки під проводом Д. Вишне венького здійснили 1563, далі були походи І. Свірчевського та І. Підкови. В 1594-95 в боях проти турків спільно виступають загони валахів, запорізьких козаків та ко зацько-повстанського війська С. Наливайка. Значний загін козаків діяв у складі війська валаського господаря Михая Хороброго і під час переможної битви з турками 1595, а також у ході визвольної війни валахів 1599-1601, коли, внаслідок успішних дій на військових та дипломатичних фронтах, М. Хороброму вдалося об’єднати Валахію, Молдову і Трансільванію, витворивши нове могутнє державне об’єднання. Окрему сторінку у взаєминах Козацької України та Валахії було написано в часи Визвольної війни 1648-54 під проводом Хмельницького. Прагнучи створити антипольську коаліцію, Хмельницький вів наполегливі дипломатичні переговори з гос подарем Валахії Матвієм Бесарабом (1634-54). Одначе в другій половині XVII ст..
48
Вагін Меркурій по тому як Україна, виявилася у складі Росії, а Трансільванія —під гнітом Туреччи ни, Валахія не змогла й далі чинити належний опір Туреччині і змушена була підко ритися Стамбулові. Переломними для Валахії стали російсько-турецька війна та Адріанопольськнй договір 1829 року, внаслідок якого Валахія була звільнена від турецького гніту і набула своєї державності під протекторатом Росії. А вже 1859, об’єднавшись із Молдовою, вона утворила єдину державу, котра з 1861 явилася світові під назвою Румунія. А далі йде новітня історія Румунії, яка виходить за межі історії її взаємин з Козацькою Україною.
Васильківський Сергій
Валахія
Василевич Гнат ( р. н. і р. см. невід.) - військовий діяч XVI ст. Гетьман запор ізького козацтва (1596-1597). Відомостей про нього надзвичайно мало. Звертався з універсалом до прикордонної сторожі з закликом об’єднувати свої сили з запорізь кими козаками та зміцнювати фортеці для відсічі татарам. 1596 р. зібрав велике військо, яке мав намір вести в Угорщину на допомогу у боротьбі з турками, але через військовополітичну ситуацію, що склалася, похід не відбувся.. Проводив переговори з польським урядом щодо проходження козаків через контрольовану ними територію. Скинутий з гетьманства, очевидно, через підозру у намаганні зблизитися з поляками. Васильківський окремий козацький полк ім. І. Мазепи - полк у складі Азово-Чорноморського козацького війська. Заснований в березні 2004. Основні види діяльності —розвиток та популяризація видів спорту, засновані на козацьких тради ціях. Відродження козацького конярства. Участь в охороні громадського порядку. Отаман полку - полковник Українського козацтва Андрій Півень. Васильківський Сергій (1854-1917) - видатний український пейзажист, жи вописець. Родом з м. Ізюма (тепер Харківської обл.) Освіти набував у Петербурзькій імператорській Академії мистецтв. В 1886-88 як пенсіонер (стипендіат) Академії мистецтв здійснив поїздку до Франції, де знайомився з творчістю західноєвропейсь ких митців. Саме там він ностальгійно звертається до милих серцю пейзажів Украї ни, замальовки яких на багато років стають провідними в тематиці його творів. З 1888 осідком художника стає Харків, одначе він веде мандрівний спосіб життя, пішки подорожуючи Харківщиною, Полтавщиною та Запоріжжям. Козацька тематика в творчості С.Васильківського засвідчена його картинами «Сутичка козаків з татарами» (1892), «Козачий пікет» (1888), «Сторожа запорізьких вольностей» (бл. 1890), «Козак у степу. Тривожні ознаки» (бл. 1905), «Козача гора» та «Козача левада» (1890). В 1900 в Харкові відбулася перша персональна виставка творів С. Васильківського, на якій було демонстровано 120 творів. Разом із худож ником М. Самокишем видав альбом «З української старовини» (1900). Відомо, що на замовлення Полтавського земства, він виконав три великоформатні мозаїчні ком позиції: «Вибори полковника Мартина Пушкаря», «Козак голота» та «Чумацький Ромоданівський шлях», але вони не збереглися, загинули під руїнами колишнього будинку Полтавського земства під час Другої світової війни. Знаковою для творчого життя художника стала друга персональна виставка в Харкові (1912), де подано акварельні портрети Б. Хмельницького, П. Дорошенка, В. Кочубея та ще 24-х діячів Козацької України. До козацького набутку С. Васильк івського належать і його роботи «Козак-Мамай» (1911), «Дума про трьох братів» (1915), «Похід козаків» (1917). Всього ж він залишив нащадкам майже 3 тис. мис тецьких робіт. Мистецтвознавці відзначають психологізм письма С. Васильківсь кого, сюжетність та реалістичність його творів, глибоке знання і талановите відтво рення історичних подій та національних характерів. Велегура Петро (р.н. і р. см. невід.) - полковник (1772-75) Кальміуської па ланки Нової Січі. Відомо, що військову кар«єру він починав козаком Щербинівського куреня. Увійшов в історію Запорізького козацтва тим, що рішуче боронив східні
Васильківський окремий козацький полк ім. І. Мазепи
Васильківський Сергій. Фото 1904 р.
Велегура Петро
Всесвітня козацька енциклопедія кордони Запоріжжя по річці Міус, та витісняв донських козаків і московітських про мисловиків з лівобережжя Кальміуса, з річок Єланчик і Кринка, а також із азовських лиманів. При цьому Велегура не зупинявся перед збройним протистоянням з росіяВелегура Петро нами, хоча на той час Україна уже була цілковита поглинута Російською імперією. Під час знищення російськими війська Запорізької Січі (1775) донські козаки заа рештували Велегуру, закули в кайдани і, на вимогу князя Потьомкіна, відіслали до Москви. Десь там, у холодній Московії, і губляться сліди цього українського козакапатріота, оборонця землі запорізької.
XXI Велика Рада Українського козацтва
«Велике братство козацьких військ»
XXI Велика Рада Українського козацтва (26 листопада 2005) - Велика Рада УК, під час якої було ухвалено ряд важливих для подальшого розвитку УК рішень. В Раді взяли участь делегації 16 крайових та 4 окремих (міжрайонних) козацьких то вариств. Відбувалася Рада в Києві і приурочена була першій річниці Помаранчевої революції. Рішення XXI Великої Ради, в Українському козацтві було відновлено по саду Гетьмана Українського козацтва. Згідно з Положенням про цю посаду, Гетьман УК визнає чинним Гетьмана - Президента України В. Ющенка, і вважає себе підпо рядкованим йому. Гетьманом УК XXI Велика Рада УК обрала генерал-отамана УК, Головного військового отамана Кальміуської паланки УК Миколу Пантелюка. Вели ка Рада окреслила коло питань, спрямованих на підтримку Гетьмана України Вікто ра Ющенка. Пріоритетними завданнями УК визнано було національно-патріотичне виховання молоді та підготовка її до служби у Збройних Силах України. Своїм наказом № 3 від 24 листопада 2005 Гетьман УК М. Пантелюк призначив першого заступника Гетьмана УК генерал-отамана Анатолія Петька - польовим геть маном Чорноморського козацького округу; польовим гетьманом, Верховним отама ном Галицько-Волинського округу УК призначено було генерал-хорунжого УК Франца Павонського, крайового отамана Хмельниччини, а польовим гетьманом - Вер ховним отаманом Гетьманського козацького округу —генерал-отамана Андрія Дрофу, крайового отамана Київщини. «Велике братство козацьких військ» («Великое братство казачьих войск») козацька організація в Росії. Складається з Курського війська (16 тис. осіб), Кримсь кого війська (близько 5 тис. осіб), Кубанського війська (бл.7,5 тис. осіб), Козацького товариства Москви (бл. 700 осіб) та кількох незначних товариств (общин) у Мос ковській і Псковській областях Росії. Підтримує взаємини з організаціями: «Україн ське козацтво» (Україна), Придністровським Чорноморським козацтвом та з «Трійственним союзом козаків США». Козаки братства сповідують монархізм та відрод ження «Вєлікай і Недєлімай Рассєї». Отаман - Олександр Тропінін. Наказний ота ман - Олександр Андріанов (дані на 2002). Велике Князівство Литовське - як держава, утворилося в XIII ст., увібравши в себе, крім суто литовських земель, території кількох князівств, що доти входили до складу Київської Русі. Вело боротьбу за своє існування з німецькими лицарями (в 1236 - битва біля Саулет, 1260 - поблизу озера Дурбе). За князювання Великого князя Гедиміна (1316-41), Велике Князівство Литовське стало сильною впливовою державою зі столицею у Вільнюсі. В 1385 об’єдналося з Польщею (Кревська унія) і великий князь Ягайло став королем Польщі. За князювання (1392-1430) Вітовта, те риторія князівства сягала берегів Чорного моря. У 40-х роках XV ст. у складі князів ства були відроджені Київське і Волинське удільні князівства. Внаслідок Люблінсь кої унії (1569) Велике Князівство Литовське, по суті, стає частиною Польщі. В роки Визвольної війни (1648-54) українським козакам доводилося воювати і проти ли товських військ, що діяли і в складі польської армії, й окремими з’єднаннями (особ ливо на території Київщини та сучасної Бєларусі). Фактично Велике Князівство Ли товське перестало існувати наприкінці XVIII ст., коли в 1795 р. більша частина його була загарбана Росією, решта, зокрема, території на лівобережжі Німану, - Пруссією.
50
XXI Велика Рада Українського козацтва - Вельямінов Іван Великий канцлер литовський - прем’єр-міністр Великого Князівства Литовсь Великий канцлер кого, складової частини Речі Посполитої. литовський
Великий Луг - назва місцевості, котра була адміністративно підпорядкована Чортомлицькій Січі. Це низинна і, до значної міри, заболочена місцевість, завшир шки від 3 до 25 кілометрів, що на сотні кілометрів простягалася від острова Хорти ця вздовж Дніпра. Під час повеней значна частина Великого Лугу вкривалася во дою. Наявність лісів, високих трав, а також величезної кількості дрібних проток, озер і затонів, дозволяло запорізьким козакам-промисловикам, під час нападів орди, переховуватися там у недоступних для кінноти місцях. Втім, самі татари вкрай рідко наважувалися проникати в невідомі їм нетрі, та й лише на незначну відстань від степу. Завдяки величезним запасам риби та мисливської дичини (тут були навіть олені), козаки-промисловики не лише утримували себе, але й у значній кількості постачали рибу і дичину гарнізонові Запорізької Січі. Крім того, з Великим Лугом було пов’язано чима ло всіляких легенд, вірувань та містичних уявлень, що дає підставу дослідникам ствер джувати, що він відіграв важливу роль у духовному житті Січі. Якщо Січ називали «матір’ю козацтва», то Великий Луг - «батьком», справедливо вважаючи, що саме ці два чинники: Запорізька Січ та Великий Луг - і породили козацтво як таке. Великі Будища - містечко (тепер село) на Полтавщині, в якому навесні 1709 розташувалася штаб-квартира шведського короля Карла XII. Саме тут 27 березня 1709 Карл XII приймав кошового отамана запорізьких козаків Костя Гордієнка. Тут К. Гордієнко домовився з гетьманом І. Мазепою та шведами про спільні бойові дії проти російських військ. Час заснування В. Будищ невідомий. В 1660 В. Будища стають сотенним центром Полтавського полку. В 1687-1709 містечко було у во лодінні за посадою («на булаву» чи «наранг») гетьмана І. Мазепи, а в часи гетьмана І. Скоропадського, з 1709 —у володінні обозного Полтавського полку М. Бороховича. З 1775 В. Будища перебували у складі Полтавського повіту Катеринославського намісництва Російської імперії, а з 1796 - у складі Малоросійської губернії Росій ської імперії. Тепер це село Гадяцького р-ну Полтавщини. Після здобуття в 1991 Україною незалежності, місцевий козацький осередок входить до Полтавської край ової організації «Українського козацтва». Величко Самійло (бл. 1670-бл. 1728) —відомий козацький літописець, автор «Сказанія о войнє козацкой з поляками чрєз Зіновія Богдана Хмельницького», що відоме ще як «Літопис Величка». Родом з Полтавщини. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії, володів кількома іноземними мовами. Був канцеляристом у генерального писаря Василя Кочубея. Служив (з 1704) писарем у Генеральній військовій канцелярії гетьмана України. 1702 брав участь у поході російсько-украї нського війська в Польщу, де воно виступало в союзі з королем Августом II. Після страти В. Кочубея (1708), С. Величка, як давнього приятеля Кочубея, було заареш товано. Після нетривалого ув'язнення, довгий час жив у Диканьці (тепер - Пол тавська обл.), де вчителював і займався літературною працею. Події, відображені в «Літописі Величка» (див.), охоплюють період з 1620 по 1700 pp. При цьому літопи сець використовував вітчизняні, а також польські (зокрема, поему С. Твардовського «Війна домова...») й німецькі джерела. Цінність літопису полягає ще й у тому, що він є чудовим зразком української книжної мови XVII ст. Назва основної праці С. Величка - 4-томна «Летопись собьітий Юго-Западной России в XVII веке» (К. 18481864), в якій головна увага приділяється визвольній боротьбі українського народу під проводом Б. Хмельницького. Вельямінов Іван (1771-1837) - генерал-лейтенант, генерал-губернатор Захід ного Сибіру. Брав участь у війні з армією Наполеона в 1805-1807. Командуючи Кексгольмським піхотним полком, здійснив перехід по льоду Ботнічеської затоки
Великий Луг
Великі Будища. Герб 1995 року.
о В О и н
іоздкои шу урн»
__
кЬ адоХ м м ю ім а м * В ий д и 5^*оров***> мнии> »ціі4 »—«—і і—иИТ— ІіЛКОЮ МЙЬ ЯМСАНІДОІМ
[іУшрм» шштмт■ ММІ цліАтШпш«if*
алпм*
міхлиловш
ІІмА* і <(іічА амм« f Л І Т О p o t ь ІІМяафкІ k«І*!»1. ИЛ«І ц ії»! и* «ф*«*М4ІМНИ* ♦•***Ч _____І о л *
Вельямінов Іван
Всесвітня козацька енциклопедія на Аландські острови, чим викликав захоплення багатьох тогочасних військових. Проте вже наступного року припустився якихось помилок у командування і, за рішен ням Військового суду, був відсторонений від командування полком. Повернувся на військову службу лише в 1811, напередодні Вітчизняної війни. В 1812 він уже ко мандував дивізією, з котрою діяв на території Латвії, неподалік Риги, проти війська французького маршала Макдональда, а в 1813 його дивізія, і сам генерал І. Вельямінов, відзначилися під час штурму Данцига. Командуючи дивізією, що діяла в Грузії, спільно з козацькими частинами, здійснював рейди проти горців. В 1827 був призна чений командиром окремого Сибірського корпусу та генерал-губернатором Захід ного Сибіру. За його участю формувалися Лінійне Сибірське козацьке військо та Сибірське козацьке військо, утверджувалися команди та полки сибірських городо Іван Вельямінов вих козаків. З 1833, й до кінця життя, залишався членом Військової ради імперії. худ.Дж. Доу, 1828
Вельямінов Олексій
Вельямінов Олексій (1785-1838) - генерал-лейтенант. Командувач військами Кавказької лінії і Чорноморії. Військову кар’єру розпочав у війнах проти військ Наполеона (1805). Брав участь у турецькій війні 1810. В 1816 призначений начальни ком штабу окремого Грузинського корпусу. В 1818 командував загоном, який, спільно з терськими козаками, діяв проти горців. Був командиром армійсько-козацького кор пусу, що діяв в 1821 під Тарками, а в 1823-26 - за Кубанню. Командуючи військами Кавказької лінії, полемізував з генералом, командиром Кавказького корпусу Паскевичем, який дотримувався оборонної тактики. Вельямінов, навпаки, сміливо здійсню вав рейди, відтісняючи горців, завдаючи їм поразки в гірських аулах та ущелинах, і в такий спосіб забезпечуючи непорушність кордонів імперії. Подав імператору Ми колі І письмовий звіт про військово-політичний стан на Кавказі, з пропозицією змінити тактику пасивної оборони на тактику рейдів і великих експедицій, завдяки яким можна було заставати горців несподівано, не дозволяючи їм об’єднуватися у великі військові з’єднання. Для оборони Північного Кавказу, за міркуваннями О. Вельямінова, необ хідно було постійно мати до 15 тисяч піхоти і до 10 кінних козацьких полків. Саме на пропозицію генерала О. Вельямінова, до Кавказького Лінійного козацького війська були приєднані 33 казенні поселення Ставропольської губернії, що дозволило рішу чіше провадити наступальні дії проти закубанських горців. Починаючи з 1834, гене рал О. Вельямінов здійснив, на чолі козацьких загонів, ряд експедицій проти горців і розпочав будівництво низки фортець не лише за Кубанню, але й на березі Чорного моря. Під час однієї з експедицій, щоб показати солдатам приклад багатотерпіння, майже шість годин простояв у снігу і смертельно захворів. У серпні 1904 ім’я генерала Олексія Вельямінова, як «вічного шефа», було при своєне Першому Лінійному полку Кубанського козацького війська. Вересай Остап (1803-1890) - відомий український кобзар, співець козацької слави, народний бард. Родом з села Калюжинці Прилуцького повіту Полтавської гу бернії (нині Срібнянського р-ну Чернігівської обл.). Син кріпака. Володів високим тенором. Знав сотні народних козацьких дум та пісень. Був знайомий з художником Львом Жемчужниковим, який записав від нього кілька народних пісень та познайо мив з Паньком Кулішем, а також написав його портрет. Творчістю його дуже захоп лювався композитор М. Лисенко, зусиллями якого 1875 року було організовано вис тупи О. Вересая у Петербурзі. Старовинні твори у виконанні О. Вересая записували, для подальшої їх обробки, етнографи М. Чубинський та В. Русов. Помер у квітні 1890 у м. Сокиринці, де й похований.
Верлан
Верлан (р. н. і р. см. невід.) —військовий діяч XVIII ст. Сотник надвірних ко заків князя Любомирського, отаман загону гайдамаків. Родом з Брацлавщини - су часна Вінницька обл. Певний час був запорізьким козаком. У 60-ті роки очолював сотню надвірних козаків князя Любомирського. Згодом, видаючи себе за полковни ка Війська Запорізького, створив загони повстанців, котрі незабаром розрослися.
52
Вельямінов Олексій - Верьовкін Микола Окремі ватаги Верлана діяли проти поляків на Поділлі, Волині і навіть сягали Гали чини. В усіх загонах Верлан запроваджував козацький лад, на визволених територ іях створював козацьку адміністрацію, призначаючи сотників та полковників. Усе Верлан населення на контрольованих його загонами територіях Верлан примушував при сягати на вірність російській імператриці Анні. В 1734, зазнавши поразки від рос ійських військ, які не бажали розповсюдження повстанського руху, утік до Молдо ви. Подальша доля його невідома. Вернигора (р. н. і р. с. невід.) - козак-характерник. Володів даром віщуна. По ходив з с. Дмитрівки, що знаходилося на Лівобережжі Дніпра, на території Корсунського староства. Жив в кінці XVIII на початку XIX ст. Корсунський староста Суходольський вів записи його віщувань. Ознайомившись з ними, польський пись менник Михайло Чайковський (Садик-Паша) захопився постаттю віщуна і його передбаченнями, і створив повість «Вернигора», головним героєм якого став козакхарактерник. У повісті дослідники вбачають прагнення письменника в дещо ідилі чному світлі подати взаємини між українцями та поляками, роблять наголос на спільній боротьбі поляків і козаків проти турків, татар та інших ворогів. «Весела ' їч» - мистецька асоціація, яка об’єднує українських сатириків і гу мористів зі штаб-квартирою в Запоріжжі. Заснована ініціативною групою на чолі з письменником Петром Ребром ( у березні 1995), який залишається незмінним її керівником. Асоціація має філії в Києві, Вінниці, Черкасах, а також своїх членів і симпатиків за кордоном: у США, Австралії, Росії. Налічує понад 300 дійсних членів. Є співзасновницею всеукраїнської літературної премії ім. П. Сагайдачного та видає гумористично-сатиричний альманах «Весела Січ» (первинна назва - «Веселий курінь»). Під патронатом асоціації проводиться всеукраїнське свято гумору «Весела Січ». Вестфальський мир - підписаний країнами-учасницями Тридцятилітньої війни (1618-1648) 24 жовтня 1648 у Мюнстері (Вестфалія). Поклав край цій затяжній, виснажливії! війні, в якій загони українських козаків-найманців у різні роки воюва ли то на боці Австрії, то на боці Франції. Вешняк-Якубович (Вишняк) Федір (р.н. невід.-помер 1650) - полковник чи гиринський (1648-1650), дипломат, наказний гетьман Українського Козацтва. Ро дом з Полтавщини. Освіту здобував у Києво-Могилянській колегії. Певний час був січовим козаком на Запоріжжі. До Визвольної війни під проводом Б. Хмельницько го служив старшиною реєстрового козацтва. В 1636-37 був військовим писарем. В 1648 разом із Филоном Джалалією у Кам'яному Затоні перейшов на бік повстанців. На чолі полку брав участь у битвах під Жовтими Водами та під Корсунем (1648). Будучи полковником чигиринським (тобто центр цього адмінполку знаходився в гетьманській столиці), часто, за відсутності Б. Хмельницького, виконував обов’яз ки наказного (заступника) гетьмана. В ранзі дипломата очолював гетьманське по сольство до Варшави (1648) і двічі (1649) до Москви, де вів переговори з російсь ким царем Олексієм Михайловичем щодо союзу України з Росією. Під час Збаразь кої битви був наказним гетьманом. В 1650 загинув у бою (за іншими відомостями, помер наприкінці 1650 в Чигирині). Верьовкін Микола (р.н. невід.-помер 1878) - наказний військовий отаман Уральського козацького війська (1865-73, 1874-76), генерал-лейтенант російської армії. В 1839 закінчив Перший московський кадетський корпус, отримавши чин прапорщика артилерії. У складі корпусу генерала Ридигера воював (1849) в Угор щині. Під час Кримської (Східної) війни 1853-56 брав участь в облозі Силістрії та в битві на річці Чорній. В 1861 брав участь у боях в Туркестані і тривалий час був начальником Сирдар’їнської прикордонної лінії. З 1865 він був наказним отаманом
Вернигора
«Весела Січ»
Вестфальський мир
Вешняк-Якубович (Вишняк) Федір
Всесвітня козацька енциклопедія Уральського козацтва, а під час Хівинського походу 1873 командував оренбурзьким козацьким загоном. Після Хівинського походу знову повернувся до обов’язків наказ ного отамана Уральського козацького війська. Був одним з розробників «Положення про Верьовкін Микола військову повинність в Уральському козацькому війську» та «Положення про громадсь ке господарське управління Уральського козацького війська». За його отаманства ці положення й були прийняті. З 1876 й до смерті виконував обов’язки члена Комітету для поранених при військовому отамані Уральського козацького війська.
Виборні козаки
Виговський Данило
Виговський Іван
Виборні козаки - термін, що був узаконений розпорядженням керівника Мало російської колегії князя О. Шаховського від 16 вересня 1735 року. «Виборними коза ками» вважалися ті, котрі здатні були самі забезпечувати себе —зброєю, амуніцією, конем, харчами —для несення козацької служби. Ті ж, хто не здатний був забезпечувати себе цим, тобто належав до збіднілого прошарку, стали називатися «підпомічниками» (див.). Мобілізація виборних козаків провадилася у відповідності до кількості дворів. Від «козацького ґрунту» виставлявся один виборний козак. Згідно з ревізією козаць кого стану від 1735, всі підпомічники були вилучені з козацького реєстру, відтак ви борних козаків залишилося 20 тисяч осіб. В Інструкції Генеральної військової канце лярії від 16 вересня 1735 було підраховано, що повне спорядження «виборного козака» має сягати 21 карбованця 22 копійок, сума на той час чимала. Відтак Генканцелярія наказувала полковникам та полковим канцеляріям вважати «виборними козаками» тільки тих, котрі мають не лише землю, але й промисли та досить ґрунту «поля орного, сіноко су, лісу» а також млини, бджоли, худобу, винокурню, солодовню, чи будь-яке інше майно та промисли. Повинні були самозабезпечуватися й ті козаки, які мали незначні земельні наділи, та в межах 10-50 возів сінокосу. Але виборний козак повинен був мати серед членів сім’ї такого, котрий би обробляв його землю на час, коли він буде залучений до несення козацької служби. Якщо ж козак мав лише поле, але угідь —для утримання худоби —не мав, то йому повинні були допомагати козаки-підпомічники. До «вибор них без підмоги» козаків зараховувалися й ті, що займалися винятково скотарством і мали 2-3 коня, 2-3 воли та вівці, або бджоли і «більше нічого не мали». За даними Ніжинсь кої полкової канцелярії, в 1737 році в цьому полку нараховувалося 3146 виборних ко заків і 3971 козак-підпомічник. Тобто з цього випливало, що процес зубожіння козацтва тривав і що незаможних (малозаможних) козаків у полку було значно більше, ніж тих, котрі здатні були на самоспорядження, а отже придатні були до козацької служби. Виговський Данило (р.н. невід.-помер 1659) - полковник, військовий і політич ний діяч часів Хмельниччини. Рідний брат гетьмана І. Виговського. Брав участь у Визвольній війні з 1648. Командував сотнею, полком, був призначений полковником бихівським (м. Бихів, нині Могильовської обл. Бєларусі). В 1655 командував корпу сом українсько-угорського війська, що воювало проти Польщі. Брав участь у здо бутті Любліна. Був одним з ініціаторів ухвалення Гадяцького договору. Очолював корпус в армії гетьмана 1. Виговського, який провадив бойові дії проти російських військ та союзних їм лівобережних козацьких полків. Під час битви під Києвом, коли він сробував вигнати з Києва московську залогу, зазнав поразки і потрапив у полон. В 1659 страчений (закатований) росіянами у Калузі (Росія). Виговський Іван (р.н. невід.-помер 1664) - генеральний писар. Гетьман Украї ни (1657-59). Походив з давнього роду української шляхти. Місце народження не з’ясоване. За одними даними нібито походив з містечка Гоголів, що на Полтавщині, за іншими - з Овруцького повіту Київського воєводства, де його батько мав маєт ності. Освіту здобував у Києво-Могилянській колегії. В 1630-40 pp. був юристом Луцького братського монастиря, керував справами луцького земського суду, служив писарем у канцелярії польського комісара, що правив в Україні від імені короля, як гетьман. У битві під Жовтими Водами (1648) перебував у складі польської армії, по трапив у полон до татар, але був викуплений Б. Хмельницьким. Після смерті Б. Хмель
Виборні козаки —Визвольна війна українського народу
ницького, виконував обов’язки гетьмана (наказного гетьмана) при неповнолітньо му Юрії Хмельницькому. В 1657-59 був гетьманом України. Боровся за відроджен ня незалежності України. У жовтні 1657 уклав оборонний союз зі Швецією. Відно вив союз із Кримом. В 1658 розгромив опозиційні війська полковника М. Пушкаря, підтримувані Московією. У вересні 1658 уклав Гадяцький договір з Польщею, який викликав невдоволення значної частини козацтва та населення. В червні 1659 роз громив російські війська, що намагалися здобути облогою Конотоп (Конотопська битва). На раді в Білій Церкві передав булаву Ю. Хмельницькому. В 1664 розстрі ляний поляками. Заповідав поховати себе в Скиті Манявському (тепер Ів.-Франківської обл.), проте могили його не віднайдено. За іншою версією, похований в с. О Йосиповичах Жидачівського р-ну на Львівщині. (Докладніше про це у моєму романі-есе «Гетьман Виговський —погляд із XXI століття»). Визвольна війна українського народу (1648-1654) - визвольна війна україн ського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького проти польсько-шля хетського національного, релігійного та соціального поневолення. Розпочалася з повстання козацько-селянського загону, сформованого групою старшин під прово дом Б. Хмельницького на о. Томаківка, на Дніпрі, неподалік Запорізької Січі. 21 січня 1648 загін перебрався на Січ і з’єднався з січовим козацтвом, а через кілька днів, на козацькій січовій раді Б. Хмельницький був обраний гетьманом козацькоповстанського війська. На початку повстання Хмельницький звернувся з листом до коронного гетьма на Речі Посполитої М. Потоцького з вимогою вивести польські війська з козацьких земель і розпочати переговори про надання Запоріжжю автономії в межах Речі По сполитої. Одначе для польського керівництва ці вимоги виявилися несприйнятними. Сприяв розгортанню боротьби і той факт, що, після переговорів Хмельницького з ха ном Іслам-Гіреєм III, на допомогу повстанцям прийшов загін татар (близько 4 тис.) під командуванням перекопського мурзи Тугай-бея. Упродовж 1648 повстанці здобули низку блискучих перемог під Жовтими Водами, під Корсунем, а також ж у Пилявецькій битві, внаслідок чого армія Хмельницького визволила переважну більшість етнічних кордонів України, сягнувши Львова і Замостя. Завершився цей переможний похід урочистим в’їздом Б. Хмельницького до Києва, де його зустрічали представники духовенства з усіх визволених територій України на чолі з митрополитом С. Косовим і, що дуже важливо, при цьому був присутній Єрусалимський Патріарх Паїсій. У цей час ніщо не заважало Хмельниць кому ініціювати проголошення незалежності України, а себе - гетьманом (королем, царем, Великим князем, словом, правителем) Незалежної України. Тим паче, що при цьому в«їзді були присутні посольства з Туреччини, Валахії, Семигороддя та Молдови, тих держав, які підтримали б вихід України з під корони Речі Посполи тої. Але, замість того, щоб із благословіння Патріарха, формувати незалежну дер жаву, Хмельницький повів переговори з Патріархом, щоб той дозволив йому взяти шлюб із кумою (що Церквою заборонялося), а королеві Польщі надіслав листа, в якому запевнив, що він є вірнопідданим польської Корони і гетьманом «Його Коро лівської Милості Війська Запорізького». Відтак ці події, як і вся подальша поведін ка Хмельницького, свідчать, що насправді він не мав наміру створювати незалежну державу, обмежуючись лише закріпленням козацьких вольностей, пом’якшенням релігійного та соціального утисків з боку польських магнатів. Упродовж усієї Виз вольної війни він демонстрував, або, як він писав: «декларував себе» підданим польського короля, запевняючи, що воює не проти короля та Речі Посполитої, а проти «королев ’ят», тобто магнатів, які перебувають в опозиції до короля. Вже сама участь козацького делегації в елекційному Сеймі, на якому обирали нового короля Польщі Яна-Казимира (після смерті в травні 1648 короля Владислава IV) засвідчу вала, що, маючи під своїм контролем майже всю етнічну Україну, Хмельницький перед усім світом демонструє: він і його військо є підлеглими польської Корони.
Виговський Іван
Визвольна війна українського народу
Всесвітня козацька енциклопедія В 1649 Хмельницький здобув перемоги у битвах під Збаражем та Зборовим, од наче час для проголошення Незалежної України було втрачено. Уклавши Зборівську угоду (8 вересня 1649), Хмельницький домігся певної автономії для трьох воєводств: Визвольна війна Брацлавського, Київського та Чернігівського, але й цього разу обмежився розбудо українського народу вою військово-повстанської адміністрації, яка, хоча й носила певні елементи автономізму, проте не може визнаватися нами ознакою державності України. Тим паче, що й цього разу у своїх листах та універсалах Хмельницький офіційно запевняв, що і/ він залишається підданим короля, а військо його є «військом Його Королівської Ми лості». Така позиція гетьмана заважала сусіднім країнам визначитися у ставленні до Козацької України як до незалежної держави, що вийшла з-під польської корони і, водночас, знову провокувала короля і польський Сейм на нові походи в Україну, ос кільки підданий короля має підкорятися волі монарха і Сейму. Невизначеність намірів гетьмана підривала довіру до нього талановитих полководців М. Кривоноса, І. Богуна, И. Глуха, І.Сірка та ін. і зневірювала повстале козацтво. Війна виснажувала сили обох, українського й польського, народів, роблячи їх вразливими перед спільними ворогами: Туреччиною, Кримом, Московією. У червні 1651 військо Хмельницького зазнало сильної поразки під час Берес тецької битви, в якій повстанці втратили кращі сили свого воїнства, що дуже демо ралізувало повстале селянство. Щоправда, в битвах під Білою Церквою (вересень 1651) та в Батозькій (навесні 1652) Хмельницькому вдалося завдати поразки незнач ним військовим силам Польщі, одначе ініціативу і реальну можливість утвердити незалежність України він втратив. Втім, на моє глибоке переконання, він ніколи й не прагнув цього, обмежуючись формулою: «булава гетьмана - але з рук польського короля». 1653, після Жванецької битви, і Хмельницькому, й усім його полководцям стало зрозуміло, що в України є лише два шляхи: або скоритися Речі Посполитій, або ж ставати під протекторат якоїсь іншої сильної держави. У цей час Хмельниць кий наполегливо звертається до царя Московії Олексія Михайловича з проханням прийняти його разом із військом і всіма землями у свої підданство. І жовтня 1653 Земський Собор у Москві розглянув прохання Хмельницького и ухвалив рішення «взяти Військо Запорізьке з усіма землями під високу государеву руку». Причому привертає увагу, що, посилаючи прохання про прийняття себе особисто, війська й усієї Козацької України в московське підданство, Хмельницький не мав для цього жодних підстав: ні рішення повстанського війська, ні рішення козацького кола Запо різького коша. В січні 1654 відбулася Переяславська рада, на якій було проголошено входження України до складу Московії. Ряд провідних полководців: Богун, Глух, Сірко та інші відмовилися брати участь в цьому дійстві, вважаючи дії Хмельницько го зрадою інтересів козацтва і всього українського народу. Після Переяславської ради бойові дії проти поляків час від часу відновлювалися, але їх уже не можна сприйма ти, як продовження національно-визвольної боротьби, оскільки царський уряд Мос ковії оголосив, що всі міста добуті козаками, переходять «під високу царську руку» і стають територією Московії. 1656 у Вільно було укладене перемир'я між Моско Постанова Земського Со вією та Польщею, у відповідності з яким Україна була розчленована між цими двома бору від 1 жовтня 1653 р. державами. При цьому українську делегацію не було допущено на переговори навіть в якості спостерігача. Царський уряд вмотивовував це тим, що Хмельницький та його військо є підлеглими царя Московії, а територія України є територією Мос ковії. Ще за життя Хмельницького (помер 27 липня 1657) Московія порушила всі пункти Переяславської угоди. Упродовж сотень років Російська імперія ставилася до України, як до своєї колонії, вдаючись до постійного національного гноблення. Спроби декого з сучасних українських істориків переконувати суспільство, що зав дання Б.Хмельницького полягало в тому, щоб «домогтися створення незалежної соборної України», не мають під собою ніякого підґрунтя і є ні чим іншим, як ще одним патріотичним міфом. (Докладніше про це - в книзі: Сушинський Б. «Козацька Україна. Хмельниччина», Одеса, 2004). и
Винар Любомир - Витовт Винар Любомир (1932) - відомий український історик. Народився у Львові. Освіти набував в Українському Вільному університеті у Мюнхені. Академік Украї нської Вільної АН, дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка. Багаторічний головний редактор журналу «Український історик», що видається за кордоном (НьюЙорк, Вінніпег, Мюнхен) і який був суворо заборонений комуністичним режимом у часи Радянського Союзу. Зараз працює професором Кентського державного уні верситету (штат Огайо, США). Майже всі його наукові пошуки пов'язані з історією козацтва. Так, в 1957 з’являється його монографія «Козацькі зв'язки з Ватиканом в 1593-1599»; далі він досліджував «Проблему зв'язків Англії з Україною за часів гетьманування Богдана Хмельницького» (1959); життя і діяльність Андрія Войнаровського - «Андрій Войнаровський» (1962); його перу належать історичні розвід ки «Проблема періодизації козацької доби» (1963); «Князь Дмитро Вишневецький» та «Дипломатична місія Олександра Комуловича в Україну 1594»; «Початки украї нського реєстрового козацтва» (1964); «Огляд історіографічної літератури про по чатки української козаччини» (1965); «Габсбурги і українські козаки» (1975). Основні наукові пошуки свої Л. Винар здійснював у ті часи, коли в Радянській Україні об«єктивне дослідження історії козацтва було неможливе, а будь-які публі кації з цього приводу підлягали жорстокій цензурі. Крім того, Л. Винар мав змогу опрацьовувати значний масив документалістики та дослідницьких джерел, який знаходився за кордонами України і для українських радянських дослідників, влас не, був недосяжним. Можна з упевненістю сказати, що Л. Винар давно став про відним українським істориком, і то не лише діаспори. «Випищики» - козаки, яких виписували з реєстру. Так, гетьман Михайло До рошенко (1625-28) змушений був, згідно з Куруківською угодою (див.), зменшити козацький реєстр з 40 тисяч до 6 тисяч шабель. Тобто 34 тисячі колишніх реєстро вих козаків (котрі перебували на утриманні польського уряду) перетворилися на «випищиків», які залишалися без засобів до існування і не мали права називатися козаками. Крім того, вони не мали права жити на «волості», тобто там, де жили реєстрові козаки. їм заборонено було об' єднуватися в загони та обирати отамана чи гетьмана. Саме «випищики» нерідко ставали рушійною силою повстань. Висока Порта - одна з поширених у XV-XVIII ст. назв Туреччини (Османської імперії), що широко вживається в історичній літературі з часів Козаччини. Височан Семен (р. н. і р. см. невід.) - один з ініціаторів і керівників селянсько го повстання в Галичині, що розпочалося восени 1648. Викликане воно було націо нальним піднесенням, що панувало в Галичині у зв’язку з наближенням до Львова військ Б. Хмельницького та успіхами Української Визвольної армії у Визвольній війні. Разом з полковником І. Богуном командував обороною Вінниці (1651). Був призначений полковником лисянським. В 1668 за антиросійські настрої засланий царським урядом до Московії. Подальша доля його невідома.
«Випищики»
Висока Порта
Височан Семен
V f\
Вітовт (Витовт, Вітаутас) (1350-1430) —видатний литовсько-польський держав ний діяч. Великий князь Литовський 1392-1430), відомий полководець, який ко мандував литовськими загонами у боях проти Тевтонського Ордену (1370-76). Три валий час обстоював незалежність Литви від Польщі. Розбудовуючи Литовську дер жаву, підкорив собі Київське (за часів князя Володимира Ольгердовича), Волинське, Чернігівське князівства, оволодів Поділлям. Упродовж 1406-08 тричі водив військо на Московію і встановив кордон між Литвою та Московією по річці Угрі (1408). Ко мандував литовським військом у битві під Грюнвальдом (1410). В 1413 підписав у м. Городня, від імені Литви, акт про Литовсько-Польську унію, що призвело до ока толичення православної Литви і до обмеження незалежності Литовської держави. Саме поява цієї унії змусила українську шляхту негативно ставитися до Вітовта,
Винар Любомир
Великий князь Вітовт (гравюра XVI ст.)
Всесвітня козацька енциклопедія Вітовт
Вихід
Вишенський Іван
Вишневець
f
a
віддаючи перевагу його супротивнику у боротьбі за литовський трон Болеславу Свидригайлу, який став Великим князем одразу після смерті Вітовта. Вихід (вигін) - формування походних козацьких колон та виступ у похід. Досить часто виходи були навчальними, гетьман чи російське командування (залежно від того, кому українські козаки підпорядковувалися) влаштовували «виходи» задля пе ревірки готовності козаків. Вишенський Іван (бл. 1550-1620) —відомий український письменник-полеміст. Родом із м. Судова Вишня (тепер Львівської обл.). Жив і працював у Луцьку. Підтри мував зв’язки з Львівським Братством. У 90-х роках прийняв чернечий сан і відтоді жив здебільшого на Афоні (Греція). Основні твори його були спрямовані проти Бе рестейської унії і католицизму. Відстоював Православ’я в Україні, і в цьому його підтримувала значна частина української козацької старшини. У 1604 прибув до України і певний час жив у Львові, але не зійшовся у поглядах з провідними членами Львівського Ставропігійського братства. Пробувши певний час в Учнівському мона стирі та Манявському скиті, в 1606 повернувся на Афон. Його перу належать по лемічні есе «Звинувачення диявола миродержця», «Писаніє до єпископів, що втекли від православної віри» та інші (всього близько 20 творів), в яких рішуче виступав проти католицизму і, зокрема, проти окатоличення українського народу. Водночас І. Вишенський виступав і проти світської освіти, проповідував аскетизм. Твори його надихали на боротьбу за віру багатьох козацьких вождів, вони ставали теоретичним підґрунтям для патріотично настроєних українських священиків. Вишневець - містечко на Волині (тепер селище Збаразького р-ну на Тернопіль щині). Вважається, що саме від назви цього маєтку, де й досі зберігаються рештки замку Вишневецьких, походить прізвище князів Вишневецьких, рід яких дав Україні кількох діячів Козаччини, а Польщі —короля, Михайла Вишневецького (1633-1673). Вишневецький Дмитро (1516-1563) - князь, один із засновників організовано го козацького руху в Україні і Запорізької (Хортицької) Січі. Походив від туровопінських Рюриковичів, був нащадком Великого князя Литовського Гедиміна. Впер ше його ім’я згадується в документі 1545. Припускають, що в складі польського війська в 30-40-х pp. XVI ст. Вишневецький брав участь у війні з турками. 1550 польський король Сигізмунд II Август наділив його Канівським і Черкаським староствами, завдяки чому Д. Вишневецький виявився оборонцем значної частини півден них кордонів Польського королівства, а отже, й України. В 1553 посварився з коро лем і подався до Туреччини (за однією з версій - до Стамбула), де, як припускають, перебував на правах гостя султана і знайомився з організацією турецької армії. На початку 1554 повернувся в Україну і знову дістав під свою владу Канівське і Чер каське староства. Крім того, король Сигізмунд II Август призначив його начальни ком прикордонної застави (королівським стражником) на Хортиці (1554). В 1556, спільно з загоном російських військ, здійснив похід проти татар і захопив ІсламКермень. Здійснив також спробу захопити фортецю Озю (Очаків). Того ж року (за іншими даними - 1555) висадився на дніпровський острів Мала Хортиця і спорудив там польову фортецю «Хортицький замок», який став прообразом Січі. У травні 1557 татари на чолі з ханом Девлет-Гіреєм взяли фортецю в облогу, але здобути її не змог ли. Після цього Д. Вишневецький відбув до Москви і перейшов на службу до царя Івана Грозного. В 1559 очолив загін українсько-російських військ, що здійснив на пад на Крим, а в липні цього року —на Азов. В 1560 здійснив другий похід на Азов. Наступного року перейшов на службу до польського короля. Йому було повернуто всі звання і маєтки. Прагнучи втрутитися в молдавські справи, він 1563 з загоном козаків і польської шляхти переходить молдавський кордон. Тут Д. Вишневецький потрапив у полон і
58
Вихід - Віденська Січ
був переправлений до Стамбула. За «Хронікою Мартина Бєльського», його скинули з фортечного муру на гак, зачепившись за який ребром, він висів 3 дні, аж поки не був убитий пострілом з лука. Побутує думка, що саме про його загибель ідеться в думі «Про Байду-козака». Вишневецький Дмитро Юрій (бл. 1628-1682) - князь, український магнат. Походив з того ж роду, що й Дмитро Вишневецький. Як офіцер польської армії, брав участь у боротьбі проти Визвольної армії Б. Хмельницького. Зокрема, коман дував загоном польсько-українського війська під Збаражем (1649). Після Визволь ної війни відійшов від активної військово-політичної діяльності.
Вишневецький Дмитро
Вишневецький Дмитро Юрій
Вишневецький Михайло (Міхал-Фома-Корибут) (1640-1673) - король Речі Посполитої (1669-73). Син українського магната князя Ієремії Вишневецького. Дотримувався проавстрійської орієнтації. Внаслідок невдалої війни з Туреччиною, під час якої турки здобули Хотин і значну частину Поділля, змушений був укласти Бучацький мир (1672), надзвичайно невигідний для Польщі, а відтак і для України. За часів правління М. Вишневецького, Польща остаточно ослабла, позбулася ко лишньої військової та політичної могутності, посилилися чвари між магнатами. Частина Правобережної України, згідно з Бучацьким договором, відійшла до Ту реччини. Помер у Львові. Вишневецький Михайло (р. н. і р. см. невід.) - князь, гетьман українського козацтва. З давнього роду князів Вишневецьких. Будучи старостою Черкаським і Канівським, очолив в 1569 корпус українського козацтва, що за наказом польського короля вирушив у похід під Астрахань, на допомогу російським військам. Допомі гши росіянам здобути Астрахань, козаки, повертаючись додому, заснували на Дону м. Черкаськ. В 1574 М. Вишневецький перебував за кордонами Речі Посполитої з дипломатичною місією. Під час польсько-російської війни (1579-1580) командував корпусом козаків, що діяв у складі польської армії. Вважався одним із найталановитіших полководців українського козацтва та Речі Посполитої.
тт
&
щ ■?
Вишневецький-Корибут Ярема (Ієремія) (1612-1651) - князь, полководець, український магнат, воєвода руський. З давнього роду князів Вишневецьких. В 1631 прийняв католицтво. Основні маєтки знаходилися в районі Лубен на Полтавщині. Мав власне надвірне козацьке військо, що сягало 12 тисяч шабель. На чолі загону польського війська та надвірних козаків, придушував повстання (1638) Я. Остряниці та Д. Гуні. З 1635 був сенатором польського Сейму. В 1648-1651, на чолі 6тисячного війська, брав активну участь у боротьбі проти Визвольної армії украї нського народу під проводом Б. Хмельницького. Відзначався особливою жорстокі стю у розправах над повстанцями. Уперто виступав проти Православ’я. Основної поразки його загін зазнав у битві під Пилявцями восени 1648. Влітку 1649 король Ян Казимир призначає його коронним гетьманом (головнокомандувачем) військ Польщі. Відтак він очолив боротьбу польських військ проти повстанців. Ім’я Ієремії Вишневецького часто згадується в історичній літературі часів Козаччини. Помер у серпні 1651, під час наступу польського війська на Білу Церкву, у м. Паволочі від пошесті (як зазначається у польській хроніці). Віденська Січ - товариство студентів-українців, які навчалися на території Австро-Угорщини. Заснована 1867 з центром у Відні. Першим керівником Віденської Січі був письменник і композитор Анатолій Вахнянин. Почесними членами були М. Драгоманов, М. Грушевський, І. Франко. В 1893 австрійський уряд заборонив діяльність «Січі», проте вона продовжувала діяти напівлегально аж до 40-х років XX ст.
Віденська Січ
Всесвітня козацька енциклопедія Візир (везир) - міністр, член Дивану (ради при султані), вищий сановник ТуречВізир чини. «Великий візир» означає «прем’єр-міністр». Досить часто візирі командували корпусами турецького війська, що діяло проти козаків.
«Війна домова»
Військо Вірних козаків Чорноморських ім. гетьмана Б. Хмельницького (ВВКЧ).
«Війна домова» (повна назва польською: «Wojna domowa z Kozaki I Tatary, Moskwa,.. przez lat dwanascie toczaca sis dotad») - «Громадянська війна з Козаками, Татарами та Москвою... що точиться ось уже дванадцять літ» - історико-епічна по* ема польського поета і перекладача Самуїла Твардовського (бл. 1600-61). У складі польського війська С. Твардовський брав участь в у московському поході 1616-17, набував військового досвіду в Хотинській війні 1621. На перші літературні твори його надихнула участь, у складі польського посольства, в переговорах з Туреччи ною. Саме враження від подорожі до Туреччини та перебування в Стамбулі лягли в основу його подорожніх нотаток «Надзвичайне посольство Криштофа Збаразько го...», яке побачило світ 1633. Значний час перебуваючи в якості канцеляриста та хроніста при дворах польських магнатів Збаразьких та Вишневецьких, Твардовсь кий мав змогу добре ознайомитися з суттю українсько-польських взаємин, з побу том українських селян та козацтва, з історією України. Все це допомогло йому в роботі над поемою «Владислав IV» (1649), де відтворюється життєвий шлях короля, при якому запалала Визвольна війна українського народу 1648-54. Поему «Війна домова», перше видання якої було опубліковане бл. 1651 (за іншими даними -1655), він писав в Україні. Безпосереднім поштовхом до написання поеми «Війна домова» став перебіг нещасливої для українців Берестецької битви, учасником якої у складі польського війська був - як припускають - і сам Твардовський. Характерно, що ос новною причиною, яка спонукала Хмельницького розв'язати війну, поет вважає його прагнення помститися за власні кривди. І Твардовський справді мав достатньо до казів цього, із підтвердженням листами, універсалами та умовами, які гетьман вису вав під час переговорів. Змальовуючи перебіг битв під Збаражем та Берестечком, інші події, Твардовсь кий не приховує свого зневажливого ставлення до українського козацтва, як до збіго виська гультяїв та «зухвалого хлопства». Водночас, він критично відгукується про морально-психологічний стан польського війська, яке відвикло від воєн і втратило бойовий дух. Зате справжніми героями цієї війни поет вважає короля Яна-Казимира, який у тяжкий для вітчизни час зумів об'єднати Польщу і врятувати її від поразки; та Єремію Вишневецького, який, на думку Твардовського, цілковито зрікся власних планів та амбіцій і жертовно став на захист Речі Посполитої. При цьому поет вдаєть ся до образного, натуралістичного змальовування тих жорстокостей, до яких украї нська повстанська армія вдавалася, винищуючи поляків, католиків та іудеїв. Поема мала значний успіх. Вона вражала сучасників своїх художнім рівнем, пат ріотичним настроєм та знанням історичних реалій. Недарма після появи цієї поеми, яка стала прикладом для навчання та наслідування для багатьох інших польських митців, Твардовського почали називати «польським Вергілієм». Значний вплив мала ця поема і на українських літераторів, і навіть істориків. Доведено, що одним із ос новних історичних джерел для написання С. Величком його «Літопису», стала саме поема С. Твардовського «Війна домова»; особливо це стосується тієї частими літопису, в якому йдеться про часи Хмельниччини. Інша річ, що С. Величко не в усьому погоджу вався з Твардовським у його оцінках подій і подеколи вступав з ним у полеміку. Навіть у наші часи поема «Війна домова» все ще належить до польської та світової класики. Чорноморських ім . г е т ь м а н а Б. Х м ел ь н и ц ь к ого (ВВКЧ). Засноване, як обласна громадська організація, зі штаб-квартирою в Одесі, 6 травня 2002 року. Створене було на основі Земляцтва Чорноморських козаків, що існувало в Одесі (1997-2002 pp.), як міська організація. Отаманом ВВКЧ ім. гетьма на Б. Хмельницького обраний генерал-осавул, член Національної Спілки письмен ників України Олег Дрямін, писарем —полковник Володимир Таран. До козацтва _
В ій с ь к о В ір н и х к о за к ів
60
•
Візир - Військо Донське
увійшли одеські козацькі організації: Сотниківський Кіш, Пересипська Січ, Цент ральна паланка. Військо Донське - козацьке військо, яке історично сформувалося на теренах Московії в середній та нижній течії р. Дон та на її притоках. Утворилося внаслідок злиття наприкінці XVI-на поч. XVII ст. козацьких громад «верхових», (що базували ся в середній течії Дону) та «низових» козацьких спільнот. Військо Донське не зна ло січового устрою, як це повелося на Запоріжжі, а формувалося за станичним прин ципом, коли «козаками» вважалися всі жителі даної станиці, все населення Землі Війська Донського. При цьому кожна станиця, кожне містечко мали свого виборно го отамана, а Військовий Круг обирав військового отамана Війська Донського. Тво рилося Військо Донське за представницьким принципом, за яким кожне козацьке містечко, з підлеглими йому станицями та хуторами, давало однаковий відсоток козацьких ополченців. У мирний час чисельність Війська сягала від 2 до 8 тисяч, а під час війни оголошувалася загальна мобілізація. Основі рішення приймалися на Військовому Крузі, в якому брали участь деле гати від усіх містечок та станиць Дону. В окремих випадках, для прийняття особли во важливих рішень, або в разі виникнення внутрішнього конфлікту між претен дентами на посаду військового отамана, скликався Великий Круг, який збирав більш широке представництво від усіх козацьких верств, нагадуючи «Чорні Ради» в ук раїнському козацтві. Військова старшина, що складалася з військового отамана, двох осавулів та двох судців, обиралася на один рік, і їй, канцелярії, належала вся військова та адміністративна влада на Землі Війська Донського. З 1618 Військо Донське стає реєстровим і перебуває на утриманні, принаймні частковому, царсь кого уряду Московії. За участь в боях, охорону кордонів та «вірну цареву службу», царський уряд оплачував службу козаків зброєю, порохом, грошима, тканинами, хлібом та сіллю. Одначе прагнення царського уряду цілковито підпорядкувати собі Військо Донське завжди викликало спротив: у 1632 козаки відмовилися присягати на вірність цареві Олексію; ще двічі, в 1646 та 1648, відмовилися приймати жалувану грамоту, якою козацтво утверджувалося як підлегле цареві, і навіть платню. І тільки 1671, після придушення повстання під проводом С. Разіна, в якому взяли участь і донча ки, козацтво, по суті, під багнетами, було приведене до присяги на вірність цареві. Відтоді царська адміністрація почала рішуче обмежувати права козацтва. Особли во яскраво це виражалося після придушення повстання О. Пугачова. Козацтву було заборонено мати виборну старшину, натомість з’явилася призначувана, яка мала офіцерські козацькі чини. Було організовано реєстрацію козацького населення, а все некозацьке, яке з’явилося в Донській області в пошуках волі, було записане в ранг «іногородніх», відтак різко обмежувалося в своїх правах у порівнянні з козаць ким. Й нарешті в 1786 вся заселена донськими козаками територія була оголошена адміністративно-територіальною одиницею Російської імперії - Землею Війська Донського. За Військом закріплювалася земля, яка передавалася у користування козацьким станицям для поділу між козацькими родинами. Упорядковано було й військову службу, чому сприяло затвердження 1802 «Положення про військову служ бу Донського козацького війська». Відомо, що це іррегулярне військо мало вистав ляти на час війни 80 п’ятисотенних полків, дві артилерійські роти, один тисячний полк (якщо йшлося про похід в інші країни), а ще особливі, елітні Отаманський полк та Лейб-гвардії козацький полк. Ще суворішими були вимоги, затверджені положенням про службу 1835. Все чоловіче населення Землі Донської мало нести службу упродовж 25 років. За призовом козак мав з’являтися зі своїм обмундиру ванням та спорядженням, зі своєю шаблею, кинджалом та конем. За службу кожен козак наділявся 30-десятинами землі. 3 1815 Земля Війська Донського перебувала у військовому та адмінпідпорядкуванні у Головного штабу Військового міністерства Росії; з 1875 - у Головного управління козацьких військ, а з 191 0 -у Козацького
Військо Донське
Герб Області Війська Донського 1878 р.
Всесвітня козацька енциклопедія відділу Головного штабу. В період з 1870 по 1920 Область Війська Донського вклю чала території сучасних Ростовської, Волгоградської областей Російської Федерації, Військо Донське Луганської і частково Донецької областей України. Адміністративний центр перебу вав у Черкаську (з 1806 - Новочеркаську). Донські козаки використовувалися рос ійським урядом для придушення польських повстань 1831 та 1863-64. Вони відзна чилися під час Кримської війни 1853-56. Чотири полки та дві батареї козаків брали участь в Російсько-Японській війні 1904-05. Ціла армія - 57 полків та кілька дрібних підрозділів - була сформована з Донських козаків для участі в Першій світовий війні. Під час Громадянської війни в Росії частина донських козаків підтримувала комун істичний переворот, інша частина —білий рух. В 1920, після перемоги комуністів, Об ласть Війська Донського була розформована і значна часина її склала Донську об ласть Російської республіки, а в 1924 землі донських козаків увійшли були до ПівнічноКавказького краю. Згідно з Постановою ВЦВК від 1920, козацтво як особливий соціаль ний стан РРФСР було ліквідоване, а вся земля козацтва стала державною власністю. Комуністичний режим провадив жорстокі репресії серед козацтва, аби не допустити його відродження. До 1936 козаки, у зв'язку з їх неблагонадійністю, навіть не мали права служити в Червоній Армії, але 20 квітня 1936, постановою ЦВК СРСР, ці обмеження були скасовані і під час Другої світової війни кілька козацьких дивізій воювали у складі Червоної Армії проти німців. Втім, значна частина козаків воювала і в складі частин генерала Власова та інших військових формувань, на боці Німеччини, прагнучи по валення ненависного комуністичного режиму в СРСР. В 90 роках XX ст. на Дону поча лося відродження Донського козацького Війська вже як громадської організації. У квітні 1996 воно було офіційно визнано Указом Президента Російської федерації.
Військо Запорізьке
Військо Запорізьке (Низове) - офіційна назва запорізького козацького війська, якої дотримувалися гетьмани й кошові отамани в листах до правителів сусідніх дер жав та в універсалах. Відтак широко вживається в історичній літературі. Базувалося це військо на Січі, що закладалася на островах та берегах Дніпра й інших річок. Очолював військо - кошовий отаман (зрідка —гетьман). Поділялося на курені (див.). Формувалося здебільшого з козаків, які постійно жили на Січі та на території, підпо рядкованій Запорізькій Січі. Упродовж усього періоду свого існування XVI-XV1II ст., Військо вело боротьбу з Кримською і Буджакською ордами та з Османською імперією (відомості про неї - в статтях про кошових отаманів, паланки, битви...). В часи Гетьманщини назва «Військо Запорізьке Низове» поширювалося на все украї нське козацтво, іноді так називали й саму Українську державу.
Військовий довбиш
Військовий довбиш - козацький старшина. Був помічником військового осаву ла та виконував роль судового пристава Запорізького козацтва під час екзекуцій. В його обов’язки входило: зачитувати вироки, а також постанови старшинської ради чи полкового суду, або кошового отамана, на місці страти козака-злочинця чи зрад ника; або на козацькій раді. Він же досить часто і виконував смертні вироки.
Військовий круг
Військовий круг - загальновійськові збори у кубанських, донських, терських, волзьких, яїцьких, гребенських козаків в XV1-XVI1I ст. Круг був вищим органом влади цих козацтв. На ньому обирали отаманів та іншу козацьку старшину. В 1917-18 військові круги діяли у білокозаків Дону та Уралу.
Військовий старшина
Військовий старшина —офіцерський чин в російських козацьких військах. В 1754-1885 відповідав чину майора. З 1885 до 1922 - підполковника.
Військовий товариш
Військовий товариш - козацький офіцер (XVII ст.) з особливих доручень. Ви конував накази тільки російського генерал-губернатора, не будучи підвладним геть манській канцелярії. Перевіряв листи, скарги, пильнував, щоб не виникало зради. Під його командуванням з 1709 перебувало три піхотні роти.
62
Військо Запорізьке - Військові служителі Військовий товмач (толмач, тлумач) - військовий служитель Запорізької Січі. Це був освічений канцелярист, який знав кілька мов і який був перекладачем при Військовий товмач кошовому отамані та при канцелярії під час переговорів з іноземними послами, купцями та мандрівниками. Він також перевіряв документи іноземців, їх повнова ження, перекладав кошовому листи іноземних володарів. Військовий шафар (від польс. Szafarr- ключник, економ) - збирач податків на користь Запорізької Січі на перевозах. Пости військових шафарів розташовувалися на Бугогардівському, Самарському, Микитинському та інших перевозах (річкових переправах). Він мав у своєму розпорядженні одного чи двох помічників, «підшафарів», а також писаря і підписаря, які вели спеціальні облікові книги. Військові канцеляристи —військові служителі на Запорізькій Січі, які вели реєстр кошових козацьких куренів та всього коша, видавали спеціальні атестати козакам, які йшли на волость; від імені кошового отамана вели листування. На них покладалося все діловодство Січі. Канцеляристи поділялися на власне канцеляристів, підканцеляристів, писарів та підписарів і перебували в безпосередньому підпоряд куванні кошового (військового) писаря. Військові регалії - військові клейноди Донського, Кубанського, Терського та інших козацьких військ. До військових регалій російських козацьких військ нале жали: георгіївські штандарти, георгіївські прапори, прості прапори (без написів), бунчуки. Належали до військових регалій російських козацьких військ і традиційні ко зацькі клейноди. Так, серед військових клейнодів Війська Донського бачимо: герб Війська Донського міста Черкаська, у вигляді хоругви,«пожалувано'і» царем у жовтні 1803; шаблю за «непорушну вірність»; хвіст бобиля, або бунчук «За віру і вірність» (лютий 1706); булаву з написом «За віру і вірність»', насіку з таким самим написом; насіку з написом «Насіка Війська Донського 1704року», якою козацтво було відзна чене в вересні 1704; насіку малу, котрою козацтво було нагороджене невідомо коли; пернач, якого було вручено козацтву в березні 1746 і якого «присвоїли» Отаману всіх козацьких військ Спадкоємцю Цесаревичу. До військових регалій належали також срібні сурми, Георгіївські сурми з Георгіївською перев’яззю. Подібні військові регалії були і в Кубанському війську. Але там існували свої військові клейноди. Зокрема, тут бачимо дві великі срібні сурми без написів, «невідомо коли й ким вру чені»; булаву отаманську, срібну, котра була «пожалувана» російським царем запо різьким козакам в 1763 і передана Чорноморському війську в 1788; дві великі мідні булави, чотирнадцять малих мідних булав, п’ять великих срібних полковницьких перначів і вісімнадцять малих мідних перначів; насіку з написом «Насіка Кубансь кого Війська 1904 року», вручену козакам в 1904. До військових регалій Терського козацького війська належали такі військові клейноди: насіка, дарована імператрицею Катериною Великою (коли саме, офіцій но не відомо); насіка Волзького війська (в березні 1732); булава з агатового дерева зі сріблом (коли і ким саме подарована - не відомо); дві мідні гармати з написом: «Козакам колишнього Волзького війська, за вірну їх службу» (1738). - цим поняттям охоплювалося нижче військове керівниц тво Запорізької Січі. Серед військових служителів дослідники виокремлюють пуш карів, довбишів, товмачів, шафарів, канцеляристів, писарів, січових табунників (які відповідали за випас та охорону табунів), січових скотарів, і навіть «шкільних ота манів», які займалися навчанням козачат, джур. Майже кожен із цих військових слу жителів мав одного чи кількох помічників (підпушкарів, піддовбишів, підшафарів...).
Військовий шафар
Військові канцеляристи
Військові регалії
В ій с ь к о в і с л у ж и т е л і
Військові служителі
Всесвітня козацька енциклопедія Вільне козацтво - козацький рух, що зародився у березні-квітні 1917 у Звени городському повіті на Київщині. Ініціаторами його стали селяни Смоктій (с. Гусакове), Ковтуненко і Пищаленко (м. Звенигородка). У квітні 1917 відбувся повітовий з’їзд Вільного Козацтва, яке було проголошене «територіальною військовою орган ізацією, заснованою для оборони вольностей українського народу та охорони ладу». Вільне козацтво До кінця 1917 рух охопив велику територію України. Осередки ВК з’явилися в Чер касах, Каневі, Ніжині, Бердичеві, Києві. В січні 1918 секретаріат військових справ УНР визнав ВК військовою організацією. В кожному повіті було утворено по одній піхотній і кінній сотні. 16-20 жовтня 1917 в Чигирині відбувся Всеукраїнський з’їзд Вільного Козацтва, на якому 200 делегатів представляли 60-тисячне військо ВК. В тому числі були й осередки на Кубані. Обрано було Генеральну Раду на чолі з голов ним отаманом, командиром 1 Українського корпусу генералом П. Скоропадським. Наказним отаманом було обрано Полтавця-Остряницю. Організаційним осередком стала Біла Церква. Взимку 1917-1918 ВК бере активну участь в обороні України від російсько-комуністичної навали. Отаманом Звенигорського коша стає Юрко Тютюн ник. ВК здобуло ряд військових перемог, зокрема, в районі станції Бірзула (нині - м. Котовськ на Одещини). Під час правління гетьмана П. Скоропадського ВК було ого лошене демобілізованим, але значна частина вільного козацтва зберегла свої осе редки, діючи в підпіллі, і брала участь в антигетьманському повстанні. В 1919-1923 вільні козаки брали участь у повстаннях проти комуністичного режиму в Україні. Згодом були спроби відродити Вільне Козацтво в еміграції. Осередки його створю валися в Канаді, Австрії та інших країнах.
«Вільне козацтво»
«Вільний козак»
Вільні військові поселенці
Вільні волзькі козаки
«Вільне козацтво» - бюлетень закордонних організацій Українського Вільного козацтва. Редактором та фінансистом його був осавул відділу преси Генеральної управи (штабу) закордонних товариств Українського Вільного козацтва В. Шостак. Бюлетень згуртовував колишніх членів Вільного козацтва, яке діяло під час Грома дянської війни (1917-20) в Україні, членів їх родин та симпатиків. Виходив друком у 1947-65. «Вільний козак» —щоденна газета, заснована Генеральною Радою Вільного Козацтва (див.) у жовтні 1917. Виходила в Білій Церкві до січня 1918. Редактором був генеральний суддя Вільного Козацтва Модест Левицький. Висвітлювала історію украї нського козацтва та проблеми формування осередків Вільного козацтва в умовах УНР. Вільні військові поселенці - селяни, які внаслідок Визвольного війни під про водом Б. Хмельницького (1648-54) були визволені з-під гніту шляхти і здобули собі статус вільних військових поселенців. Ці люди не мали права називатися козаками (хоча формально й називалися ними) і становили значну частину населення Геть манщини. Маючи землю, реманент та інше господарство, поселенці платили пода ток на утримання гетьманського війська та гетьманської адміністрації, забезпечува ли продовольством та фуражем охотницьке (наймане) військо. Села, якими були за селені поселенці, перебували в підпорядкуванні Військового Скарбу Гетьманщини й управляли ними призначені представники гетьманської адміністрації. Одначе після смерті Б. Хмельницького та з настанням часу Великої Руїни, права військових посе лян почали порушуватися. Лише в 1652-1708 сотні сіл вільних поселенців було пе редано в приватну власність козацьким старшинам, російським дворянам та новій українській шляхті. До середини XVIII ст. в усій Гетьманщині залишилося лише якихось 5 тис. дворів. Після скасування Гетьманщини припинили своє існування і вільні військові поселення з їх поселенцями. Вільні волзькі козаки. Перша згадка про цих козаків датується 1560 роком. Утворилися вони з різного «біглого люду», котрий селився у пониззі Волги, в районі Царицина. Значна частина цих козаків займалася грабіжництвом, переймаючи ку-
64
Вільне козацтво
пецькі каравани та нападаючи на купецькі кораблі. Щоб убезпечити важливі торго вельні шляхи по Волзі та вздовж її берегів, царський уряд послав війська під командою стольника Івана Мурашкина, які в 1577 перебили або розвіяли масу цього розбійниць кого козацтва. Частина козаків отамана Нечая вийшла в Каспій, досягла Персії, де й залишилася. Менша частина заявила про свою вірність уряду, припинила розбій ницькі напади і в 1591 взяла участь у поході російських військ проти ногайського кня зя Шемхала Тарковського. Близько 1610 волзькі (вільні волзькі) козаки зникають. При цьому зафіксовано, що значна частина їх була переселена на Царицинську лінію посе лень та укріплень і перетворилася на царицинських лінійних козаків. Вільнокозацька військова школа. Школа, заснована Генеральною Радою Вільного Козацтва у жовтні 1917 у Білій Церкві. Існувала до січня 1918. Готувала старшин і підстаршин для Вільного Козацтва. Вільшанська угода (1617) —угода, укладена між українським повстанським козацтвом та польським урядом 28 жовтня 1617, в урочищі Суха Вільшанка непо далік м. Таращі (тепер Київської обл.). Потреба в подібній угоді виникла передусім у польського уряду та військового командування, які побоювалися, що своїми морсь кими походами в володіння турків та конфліктами з кримськими татарами козаки, під проводом кошового Дмитра Барабаша, можуть спровокувати нову польськотурецьку (і татарську) війну. Щоб стримати козаків і підпорядкувати їх собі, польське командування, за королівським універсалом, створило спеціальну комісію на чолі з воєводою руським Яном Даниловичем та князями Острозьким і Збаразьким. Мала ця комісія в своєму підпорядкуванні і кілька полків. Одначе переговори не вдалися: козаки були налаштовані войовниче і щодо турків-татар, і щодо самих поляків. Си туація почала змінюватися по тому, як коронному гетьману С. Жолкевському вдало ся укласти мирну угоду з турками, а на чолі запорізький козаків —за підтримки поляків —виявився значно поміркованіший і стриманіший в словах та діях Петро Сагайдачний. Організувавши поблизу р. Рось два табори, С. Жолкевський та П. Сагайдачний обмінялися делегаціями. Одначе варіанти угоди, які вони пропонува ли, суттєво відрізнялися один від одного, тому вдалися до компромісного варіанту. Спочатку поляки пропонували обмежити число козаків жорстким реєстром, але зрештою пристали на пропозицію козаків: не визначати чисельність реєстру. Зате було прийнято умови поляків: виписати «з козаків» усіх тих людей, які попристава ли до козацтва в останні роки: шинкарів, ремісників, різників та селян, що повтіка ли з маєтків шляхти. Козацька старшина досить охоче пристала на це, оскільки й сама прагла очис тити лави козацтва від люду, який не додавав йому честі. Тим паче, що в такий спосіб обмежувалася й кількість козаків. Тепер кошовий отаман мав обиратися ко заками, але затверджуватися польським урядом, а отже, бути підконтрольним йому. Крім того, козаки повинні були проживати на відведених їм територіях, не виходи ти з них і не займати землі, які належали волості, а водночас не нападати на та тарські улуси і турецькі володіння. Важливо, що ця угода були підтримана спец іальною постановою польського Сейму. Якогось особливого впливу на козацькопольські взаємини угода не справила, але все ж таки вона була ще одним визнанням польським урядом українсько-козацьких реалій, а крім того, допомагала врегульо вувати певні конфлікти, що виникали між польською адміністрацією і шляхтою з одного боку, та козацтвом —з іншого. Вінграновський Микола (1936-2004) - відомий український поет, прозаїк і кінематографіст. Народився в м. Первомайську на Миколаївщині. Закінчив Всесо юзний інститут кінематографії (Москва). Виступав як актор та режисер. Постанов ник 10 художніх та документальних фільмів. Лауреат Державної премії ім. Т.Г. Шевченка (1984), літературної премії «Благовіст» та премії Фундації Антоновичів
Вінграновський Микола
Вільні волзькі козаки.
Вільнокозацька військова школа
Вільшанська угода
Всесвітня козацька енциклопедія (США). Його перу належать книги віршів: «Атомні прелюдії» (1962), «Сто поезій» (1967), «Поезії», «На срібнім березі» (1978), «Київ», «Губами теплими і оком золо тим» (1984) та ін. Козацька тематика в його творчості репрезентована романом «СеВінграновський верин Наливайко» (1993) та публіцистичною книжкою нарисів «Чотирнадцять сто Микола лиць України» (1997) про міста, які в різні періоди історії України були гетьманськи ми столицями. Автор сценаріїв документальних фільмів на козацьку тематику: «Чи гирин - столиця Богдана Хмельницького», «Батурин - столиця гетьмана Івана Мазе пи» (1993), «Гетьман Сагайдачний» (1999)
Вінницький (Кальницький) полк
Вінницький кіш Українського козацтва ім. І. Богуна
«Віра і Воля»
Вінницький (Кальницький) полк - адміністративно-територіальна та козаць ко-військова одиниця у складі Гетьманської України. Був сформований влітку 1648, одразу по тому, як територія майбутнього полку виявилася під контролем козацькоповстанських військ Б. Хмельницького. Першим полковим центром було м. Кальник (тепер с. Пальник Іллінецького р-ну на Вінниччині). Того ж року з Кальницьким полком злився Животівський полк. Згідно з гетьманським реєстром, 1649 у Кальницькому полку налічувалося 19 сотень, центрами яких були містечка: Кальник, Тетіїв, Животов, Іллінці, Погребища, Вінниця, Немирів та інші, а чисельність козаків, які постійно перебували під прапором, сягала трохи більше 2 тисяч шабель. З 1653 пол ковим центром стає Вінниця, відтак і полк починає іменуватися Вінницьким. На цей час в адмінполку налічувалося 62 села і містечка. Оскільки полк був прикордонним і на його території точилися бої з польськими військами та з ордою, що з'являлася зза Кодими, то незабаром військові й економічні сили його були підірвані, населені пункти розорені, кількість населення різко зменшилася. Відтак 1667, після передачі Росією Правобережної України під протекторат Польщі, Вінницький полк було роз формовано, а його сотні передані полку Брацлавському. Серед керівників цього адм інполку дослідники називають імена полковників О. Вінницького, І. Федоренка, 0. Гоголя (одного з предків письменника М. Гоголя), прославлених полководців І. Богуна та І. Сірка. Відомо, що в часи гетьмана І. Мазепи була спроба відродити цей полк, але вона не вдалася. В наш час, в Незалежній Україні, на території, що належа ла тоді до Вінницького (Кальницького) полку, діють осередки кількох Всеукраїнсь ких козацьких організацій. Вінницький кіш Українського козацтва ім. І. Богуна —Вінницька крайова організація Українського козацтва. Заснована в середині 90-х років XX ст., як про довжувачка традицій Кальницько-Вінницького козацького полку, яким у часи Виз вольної війни 1648-54 командував наказний гетьман, полковник України Іван Богун. У формуванні коша брали участь гетьмани УК В’ячеслав Чорновіл та Володимир Мулява. Кошовики створюють шкільні гуртки юних козачат, якими потім опікують ся; здійснюють походи місцями слави Українського козацтва. За даними на 1 січня 2007, Вінницький кіш нараховував у своїх лавах понад 19 тисяч козаків, а кошовим отаманом був генерал-осавул УК Володимир Лебедевич. «Віра і Воля» —щотижневий вісник Міжнародної громадської організації «Ко зацтво Запорізьке». Редактор, засновник і видавець —Ігор Заворотний. Редакція перебуває в м. Прилуки на Чернігівщині. Заснований в січні 2002. Висвітлює історію, традиції українського козацтва, розбудову та діяльність МГО «Козацтво Запорізь _
•
_
•
ке».
«Вічний мир»
«Вічний мир» - договір, укладений між Московією та Річчю Посполитою о травня 1686 у Москві. В основу його положень покладені статті Андрусівського миру 1667, яким Україну було поділено між Московією та Польщею по Дніпру. « В іч н и и мир» узаконював та уточнював цей поділ, завершуючи тривалу боротьбу двох дер* жав за панування на українських землях. У відповідності з «Вічним миром», П,Д юрисдикцією Речі Посполитої залишалися Галичина, Волинь, південна частина Киі-
66
Вінницький (Кальницький) полк - Владислав IV Ваза
вського воєводства та Брацлавщина. Під юрисдикцією Московії - Північна Київ щина з Києвом, Чернігівщина та Сіврщина і землі Запорізького козацтва. Північна Київщина та Брацлавщина повинні були стати нейтральною смугою і залишатися незаселеними чи принаймні малозаселеними. Відтак усе Поділля визнавалося польським володінням. Тобто через зраду Московії, в підданство до царя якої по дався був Хмельницький зі своїми прибічниками, Україну було буквально розшма товано. При цьому і Польща, й Московія однаково не бажали відродження та поси лення козацтва і робили все можливе, щоб Козацька Україна припинила своє існу вання. Вічні шефи козацьких частин - з метою увічнення пам’яті видатних діячів та полководців Російської імперії, їх імена присвоювалися окремим козацьким пол кам та іншим підрозділам, і в такий спосіб ці діячі проголошувалися «вічними ше фами» (на відміну від шефів, які здійснювали шефство реально, за свого життя). Виходячи з хронології проголошення вічними шефами, можна припустити, що тра диція ця започаткована в квітні 1810 року. Саме тоді вперше було названо ім’я «вічно го шефа». Ним став генерал-фельдмаршал князь Потьомкін-Таврійський (намісник Катеринославський). А бути вічним підшефним князя випало Першому козацькому полку Кубанського козацького війська. Якось так сталося, що про цю традицію на тривалий час забули. Згадали ж про неї лише через сімдесят років: у 1882 вічним шефом Першого Сибірського козаць кого полку став отаман Тимофій Єрмак. А в 1901 Перший Донський козацький полк став називатися іменем свого «вічного шефа» генералісимуса князя О. Суворова. Масова ж поява «вічних шефів» козацьких частин з присвоєнням їм імен цим частинам сталася в 1904 році. І зрозуміло чому: насувалися революційні події 1905, отож слід було підвищувати бойовий дух та вірність козацьких частин. Крім того, чимало козацьких полків та інших підрозділів добре проявили себе під час попе редніх воєн та придушення бунтів. Серед нововисвячених шефів знаходимо імена М. Кутузова, отамана Платова; генерал-ад’ютанта (ад’ютанта Імператора) графа Муравйова-Амурського; генерал-ад’ютанта графа Орлова-Денисова, військових отаманів: Власова, Денисова, Сфремова, низки генералів, котрі свого часу коман дували козацькими армійськими полками. Цікаво, що на цій хвилі, виявилися увіч неними й імена українських козацьких полководців. Так, вічним шефом Першого Полтавського полку Кубанського війська став кошовий отаман Сидір Білий (сер пень, 1904); Першого Катеринодарського полку Кубанського козацтва - кошовий отаман Захар Чепіга (серпень 1904); Першого Уманського полку Кубанського ко зацького війська - кошовий отаман, бригадир Антон Головатий. Владислав IV Ваза (1595-1648) - польський король (1632-1648). Син польсько го та шведського короля Сигізмунда III з династії Вазів та Анни Габсбург. В 1610, ще коли він був королевичем, частина російських бояр проголосила його російсь ким царем. На цій підставі, як претендент на російський трон, він двічі в 1617-18 та 1632-34 провадив війни з Росією. У 1632, всупереч опозиції значної частини маг натів і сенаторів, визнав уніатство і православну українську митрополію, уніатсь кого та православного українських митрополитів, що позитивно позначилося на розвитку православ’я в Україні. Проте в 1596 обидва митрополити були визнані польськими церквою та урядом незаконними. За часів його правління виникли ве ликі козацько-селянські повстання під проводом П. Павлюка (1637), Д. Гуні та Я. Остряниці (1638), а в 1648 - Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького. Був особисто знайомий з Б. Хмельницьким. В 1646 вів із ним переговори щодо органі зації спільної боротьби польської армії та українських козаків проти Кримського ханства і Туреччини.
«Вічний мир»
Вічні шефи козацьких частин
Всесвітня козацька енциклопедія Власов Максим (р.н. невід.-помер 1848). - Військовий отаман. Наказний ота ман. Генерал-лейтенант, генерал від кавалерії. Походив з родини донського козаць кого старшини. Бойове хрещення дістав у сутичці з горцями. Брав участь у Польській кампанії (1792,1794), у війні з Францією 1806-1807. Тут, у Франції, у війні з Наполе оном, він служив під командуванням генерала М. Платова і вважався його учнем. Під час Вітчизняної війни 1812 командував ар’єргардом корпусу генерала Пла това, зокрема, відступаючи від Німану, безпосередньо стримував натиск французь кого авангарду. А під час битви під Малоярославцем та відступу Наполеона, навпа ки, майже весь час командував козацьким авангардом. За битву під Ковно нагород жений орденом Св. Георгія 4 ст. В 1813-14 роках воював у складі Російської армії в Германії та Франції, перебу ваючи при цьому в корпусі генерал-ад’ютанта Чернишова. Повернувшись до Росії, був призначений походним отаманом донських козаків, які діяли в Грузії, а наступ ного року придушував антиросійське повстання, що відбулося в Імеретії та в Ширванському ханстві. З 1820 по 1826 командував Чорноморським військом, здійснив кілька походів проти закубанських черкесів. Відзначався під час цих нападів такою жорстокістю по відношенню до мирного населення, що, на вимогу черкеських князів, Військове міністерство змушене було віддати його під суд. Але в 1830 імператор помилував його і, на чолі загону козаків, послав до Польщі, для придушення по встання поляків. У Польщі він поводився з такою ж жорстокістю. В лютому 1831, в битві під містечком Вавр, він отримав вісім шабельних ран і дві рани пікою, і був винесений з поля бою непритомним. В 1836 призначений військовим отаманом Донсь кого козацтва. При ньому було введено в дію нове «Положення про управління Донсь ким військом». Розпочато переселення на Дон сімейних козаків з Першої кавказької лінії. Помер в станиці Усть-Медведицька, від холери. Там і похований.
«Вогнем і мечем»
«Вогнем і мечем» —роман (1882-84) видатного польського письменника Генрика Сенкевича (1846-1916). У ньому відтворено складні польсько-українські взаєми ни часів Хмельниччини. Публікація роману відбувалася у складні для Польщі часи бездержавності та роздробленості. Можливо, тому він був сприйнятий основною масою поляків на хвилі шовіністичної ненависті до українського козацтва, як до ос новного, на їхній погляд, чинника падіння Речі Посполитої, її знесилення, після якого вже не міг здійснитися задум «Великої Польщі від моря до моря», та й взагалі, Польща вже не могла повставати перед світом як могутня наддержава, якою вона на початку XVII ст. справді була. Роман «Вогнем і мечем» спричинився до різкого спа лаху польського націонал-шовінізму, запалюючи шляхту на боротьбу за відроджен ня Польщі. Природно, що тогочасна українська критика сприйняла появу цього роману з обуренням. Одним із перших рішуче виступив проти викривлення Сенкевичем істо ричної правди та нагнітання ворожнечі між двома народами український науковець і публіцист Володимир Антонович, що засвідчено його статтею «Польско-русские отношения XVII в. в современной польской призме», опублікованій у п'ятій книзі за 1885 «Киевской стариньї». Таку ж позицію зайняв письменник О. Маковей, публі цист І. Мовицький та інші. Досить критично поставився до історичної правдивості цього твору і відомий польський письменник Б. Прус, якого підтримали кілька інших діячів культури, зокрема, П. Хмельовський. Проте осібну і, як на мене, наймудрішу позицію займав польський історик Ольгерд Гурко, який, по-перше, закликав не пе ребільшувати значення цього твору у визначені суті польсько-українських національ них взаємин, а по-друге, пояснював, що, працюючі над романом, Г. Сенкевич вихо див не зі свого власного упередженого ставлення до українців та їхнього козацтва, а з тих упереджених недостовірних фактів, якими наповнювали вітчизняну історію давні хроністи та сучасні дослідники. Як би там не було, а пристрасті навколо про читання цього твору поляками й українцями, витлумачення його задуму, ідеї та долі історизму час від часу спалахують і в наші дні.
68
Власов Максим —Волинський (Зв’ягельський) полк
Войнаровський Андрій (бл. 1680-1740) — відомий український козацький діяч. Племінник гетьмана І. Мазепи (він був сином рідної сестри Мазепи Олександри та шляхтича Я на Войнаровського). Полковник. В 1708, разом з гетьманом Мазепою, перейшов на бік короля Карла XII. Командував козацьким корпусом, який успішно діяв проти росіян в боях під Гадячем та під Веприком. Брав участь у Полтавській битві, після якої відступив з Мазепою та шведами до Бендер. Спільно з гетьманом П. Орликом намагався сформувати антиросійську коаліцію з Туреччини, Криму, Швеції та Польщі, з допомогою яких можна було б відродити українське козацтво та незалежність України. В 1716 був заарештований в Гамбурзі російськими аген тами і переправлений до Петербурга. Відбував заслання в Якутську, де і помер. Став героєм поеми російського поета К. Рилєєва «Войнаровський» (1824). Волейна потреба - таким, досить дивним для нас, терміном, іменувалася за часів Козаччини генеральна битва. Як правило, супротивники зважувалися на неї після кількох штурмів фортець та незначних сутичок окремих підрозділів. Нерідко траплялися випадки, коли командування українських козаків і польського чи яко гось іншого війська заздалегідь домовлялися про час і місце «волейної потреби». Волзьке козацтво - почало формуватися в XVI ст., на пониззі Волги, з селян, які втікали сюди, рятуючись від сваволі поміщиків. В 1777 існувало Волзьке ко зацьке військо, яке формувалося на тих самих засадах, що й Донське, та, до певної міри, й Запорізьке козацтво. Ставка отамана і військової канцелярії перебувала в станиці Дубівка (поблизу сучасного Волгограда). В 1777 частина Волзького козац тва була переселена на Північний Кавказ і влилася в Терське козацьке військо, інша частина була приєднана до Астраханського козацького війська. Завдання як Волзь кого, так і тих козацьких військ, в які згодом влилися волзькі козаки, полягала в тому, щоб охороняти кордони Російської імперії та придушувати національно-виз вольний рух на захоплених російськими колонізаторами територіях. Відносно ко роткий термін існування Волзького козацтва можна пояснити тим, що воно створи лося не на самому порубіжжі, а в глибині території Російської імперії, в той час, коли козацькі шаблі потрібні були на Північному Кавказі та на прикаспійських рівни нах (щоб не допустити відродження Астраханського ханства).
Войнаровський Андрій
Волейна потреба
Волзький козак 1774 р.
Волзьке військове козацьке товариство (Волзьке військо) - козацька орган ізація, яка діє на Поволзькому регіоні Росії. Статут товариство затверджено Розпо рядженням Президента Російської Федерації 11 червня 1996 (№308). Військовим отаманом затверджено було Бориса Гусєва. До козацтва входять козацькі органі зації Волгоградської, Астраханської та інших областей. Волзьке козацьке військо. Військо, яке існувало на Поволжі, в районі Цари цина (Волгоград) в XVIII ст. Сформоване було в березні 1732 з козацьких команд і жителів поселень, які знаходилися на Царицинській лінії. Але в травні 1776, у зв’язку з тим, що кордони Російської імперії стали пролягати далеко від Царицинської лінії, все Волзьке військо було переселене на Азовсько-Моздокську лінію, й увійшло до складу Астраханського козацького війська. Проте в квітні 1786 полки Волзького війська були виокремленні з Астраханського війська і передані Кавказькому лінійно му війську. Й нарешті, в лютому 1799 Волзьке військо було переформоване на Волзь кий полк. Таким чином Волзьке військо припинило своє існування, а козаки, що складали його, були сформовані в два Волзькі полки Кавказького лінійного війська. Волинський (Зв’ягельський) полк - адміністративно-територіальна та вій ськово-козацька одиниця Гетьманської України. Основи цього адмінполку були зак ладені ще восени 1648, по тому, як Визвольна армія під проводом Б. Хмельницького визволила Волинь від польських військ. Одначе за Зборівською угодою, укладеною
Волзьке козацьке військо.
Волинський (Зв’ягельський) полк
Всесвітня козацька енциклопедія між гетьманатом і польським урядом 1649, Волинь переходила під юрисдикцію Польщі. І хоча значна частина козаків новосформованого полку приєдналася до армії Хмельницького, одначе територія його опинилася під польською окупацією. В 1657 Волинський (Зв’ягельський) полк році, коли козацькі війська знову виявилися на Волині, полк було відроджено. В часи гетьманства І. Виговського козацькі сотні полку існували в Острозі, Старокостянтинові, Ізяславі, Полонному та ряді інших містечок.
Волость
Волоський (Покуцький) шлях
Волость - назва території, котра знаходилася за межами Землі Запорізької Січі, за межами Дикого Поля. Цілком можливо, що термін цей зародився в середовищі козацтва. В документальних джерелах часів Козаччини «вийти на волость» означало полишити землі Січі і податися на землі, що належать до адміністративно-територ іальних одиниць Речі Посполитої, або згодом - Гетьманщини. В договорах між коза ками та польським урядом спеціальна обумовлювалося, коли і в якій якості козаки мають право «виходити на волость»; визначалися взаємини між «волостю» та Січчю. Волоський (Покуцький) шлях - один із шляхів, яким татари здійснювали гра біжницькі походи в Україну. Пролягав правим берегом Дністра від Б-Дністровсько го через Покуття (тепер Івано-Франківщина) аж до Львова. Назва часто зустрічаєть ся в історичній літературі.
Восьмий Донський козацький, генерала Іловайського 12-го, полк. - Полк у складі Донського козацького війська. Сформований в 1873, для відрядження з Дону на «зовнішню службу». Первісна назва —Донський козацький № ЗО полк. В липні 1875 названий Донським козацьким № 8 полком, а в травні 1894 це вже Восьмий Донський козацький полк. У серпні 1904, у полка з’явився «вічний шеф», ним став генерал, отаман Війська донського Василь Іловайський. Відтак полк почав назива тися: Восьмий Донський козацький, генерала Іловайського 12-го (тобто дванадцято го в роду Іловайських), полк. У квітні 1869 полку вручений Георгіївський прапор з написом: «Хороброму Донському козацькому Дячкіна полку». Прапор має свою істо рію. З’явився він ще в 1813 і вручений був, після вигнання з Росії армії Наполеона, Восьмому Донському козацькому Дячкіна полку. На час вручення прапора Восьмо му Донському, генерала Іловайського, полку, Восьмого полку Дячкіна вже не існува ло. Під час Громадянської війни (1918-1922) в Росії, частина козаків брала участь у Генерал В. Іловайський 12-й боях на боці «червоних», частина - на боці «білих». Після утвердження в Росії ра Худ. Дж. Доу, 1822 дянської влади, полк було розформовано разом з усім Донським козацьким військом.
Врангель Карл. Невід, худ. 1858-1861
Врангель Карл (1800-1872) - військовий діяч Росії, генерал від інфантерії. Ви ховувався без батьків, в Імператорському сирітському домі. Перший офіцерський чин прапорщика отримав в 1819, і служив він тоді в учбовому карабінерному полку. В 1882 - в Лейб-гвардії єгерському полку. Діставши відрядження на Кавказ, спільно з козацькими частинами, брав участь у боях з персами (1827) та в Турецькій війні (1828). Особисто відзначився під час штурму Карса та Ахалпиха. Разом з єгерським полком брав участь у придушенні польського повстання (1831). В 1838 - командир Єреванського полку. Відтак, він 17 років провів на Кавказі, командуючи спочатку Кавказькою резервною гренадерською бригадою, а згодом - 21 піхотною дивізією. Ного солдати, спільно з загонами терських козаків, завдали поразки туркам та гор цям на Чингильських висотах (17 липня 1854), де К. Врангеля було поранено. Після турецької війни К. Врангель командував Четвертим, а згодом Третім піхотним кор пусом, далі був призначений командувачем військами Київського військового окру гу. З 1862 по 1869 - член Військової ради. З березня 1869 - офіційно «перебував при особі імператора».
Волость - Всеукраїнське козацьке Військо Врангель Петро (1878-1928) - відомий російський військовий діяч. Генерал російської армії. Походив з давнього аристократичного роду. Барон. Народився в м. Новоолександрівську Ковенської губернії (тепер Зарасай, Литва). Закінчив Гірни чий інститут у С.-Петербурзі (1901). Служив (з 1901) в лейб-гвардії кінному полку, де в 1902 отримав чин корнета гвардії. Учасник першої світової війни. Був коман диром Уссурійської дивізії, що діяла у Карпатах, у складі 18 корпусу російської армії (командир - генерал Кримов). Дивізія була сформована в основному з сибі рських, амурських та уссурійських козаків. Брав активну участь у формуванні на Дону білої Добровольчої армії генерала А. Денікіна (1918). З березня 1919, після поразки Добрармії, був проголошений Правителем Півдня Росії. Командував Рос ійською Армією, тривалий час утримував Кримський півострів та таврійські степи. У листопаді 1920 його Російська Армія, значну частину якої складали донські, ку банські, терські та інші козаки, зазнала поразки від Червоної Армії. Ще будучи Врангель Петро. Правителем, він відкидав будь-яке співробітництво з урядом Української Народної Невід, худ. 1920 р. Республіки, не визнавав приналежність Криму до України й рішуче обстоював ідею «єдиної і неподільної Росії». В еміграції продовжував очолювати російські білог вардійські військові та цивільні формування й організації. Створив Російський За гально-Військовий Союз (1924). Помер у Брюсселі. За однією з версій, був отруєній. Похований у Белграді (Сербія). Всевелике Військо Донське (ВВД) - Міжнародна громадська козацька органі зація, що діє на території історичної Області Війська Донського. Міністерством юстиції Російської Федерації цю організацію зареєстровано 12 квітня 1995. Штаб козацтва знаходиться в Ростові-на-Дону. Військовий отаман - Микола Козіцин. До складу ВВД входить Військове козацьке товариство (очолюване отаманом В. Хижняковим), до якого належать близько 15 тисяч козаків з Ростовської, Волгоградсь кої та інших областей, а також Москви. Організації ВВД зареєстровані і в Україні, де вони дотримуються проросійської орієнтації. Всесвітній (Першій) конгрес козаків - конгрес, що відбувся 2003 року в Но вочеркаську Ростовської обл. Російської Федерації. В ньому взяли участь представ ники від козацьких громад 32 країн світу, зокрема, США, України, Канади, Німеч чини, Австралії, Болгарії, Австрії... Виступи козаків на конгресі стосувалися історії світового козацтва та проблем і перспектив розвитку козацьких громад у різних країнах світу, координації їх діяльності. В рамках конгресу відбувалося відзначен ня 250-річчя від дня народження козацького генерала Матвія Платова, одного з ге роїв Бородінської битви (між російською та французькими арміями, під Москвою, 1812). Під час конгресу виступив радник Президента Росії з питань козацтва гене рал-полковник Геннадій Трошев.
Всесвітній (Першій) конгрес козаків
Всесвітній (Четвертий) Збір Кубанських козаків. - Зібрання козацтва, яке відбулося 10-12 вересня 2004 року в Краснодарі. З доповіддю на Зборі виступив отаман Кубанського війська генерал Володимир Громов. На Зборі було обговорено проблеми та перспективи розвитку Кубанського козацтва, політичну ситуацію в Росії, а також виконання тих заходів з розвитку козацтва, що визначалися в «Декларації рос ійського козацтва», яку було прийнято в листопаді 1990 року на Кубані, на Раді ота манів, яка й започаткувала процес цілковитого відродження Кубанського козацтва.
Всесвітній (Четвертий) Збір Кубанських козаків
Всеукраїнське козацьке Військо - Всеукраїнська спілка козацьких організацій. Заснована 2004 в Києві, на підставі «Угоди про спільну діяльність», що була укла дена між Азово-Чорноморським козацьким військом (В. Каленяк), Характерним козацтвом (В. Куровський), Звичаєвою громадою українських козаків (Є. Петрен ко), Реєстровим козацтвом (Г. Нужний), Українським гетьманським військом (М. Фурса), Товариством Нестора Махна «Гуляй-Поле» (О. Притула) та низкою інших
Всеукраїнське козацьке Військо
Всесвітня козацька енциклопедія Всеукраїнське козацьке Військо
Всеуральське козацьке військо
Вуйцік Збігнев
Вуяхевич-Височинський Михайло
козацьких організацій. Верховним отаманом обрано Віталія Каленяка, генерала козацтва. Засновники виступили зі «Спільною заявою», в якій звернулися до всіх козацьких організацій України з пропозицією приєднуватися до даної козацької спілки. Всеуральське козацьке військо —регіональна козацька громадська організа ція, яка увібрала в себе десятки козацьких товариств Нижнього і Середнього Уралу та Оренбурзького краю. Створена на основі Союзу козаків Оренбуржжя. Установ чим Колом стало Друге Велике Коло Уралу, що відбулося 5-6 грудня 1992. Отаманом був обраний родовий козак В. Титов. Всеуральське козацьке військо стало складо вою частиною Союзу Козацький військ Росії (СКВР). Вуйцік Збігнев (1922) - відомий польський історик, професор. Народився у Варшаві. Під час Другої світової війни брав участь у русі опору, належав до Армії Крайової, тобто армії, яка виступала проти комуністичного режиму і проти Армії Людової, що підтримувалася Радянським Союзом і на багнетах якої утверджувалася в Польщі комуністична влада. Під час німецької окупації Польщі Вуйцік навчався на історичному факультеті підпільного Варшавського університету. По війні продов жив навчання в Католицькому ун-ті Любліна та Варшавському держуніверситеті. Всі його історичні пошуки пов’язані з історією України, з польсько-українськи ми взаєминами і, зокрема, з історією українського козацтва. Інтерес до історії Ко заччини Вуйцік засвідчив ще темою своєї магістерської дисертації - «Політика Ру дольфа II щодо козацтва», а тема докторської дисертації визначалася лаконічно: «Україна у 1660-1663 рр.» (1950). Його історичним дослідженням сприяло те, що тривалий час Вуйцік працював спочатку в Національному музеї в Неборові (194748), а далі - в Головному архіві давніх актів у Варшаві (1948-61), а з 1953 очолював відділ наукових праць цього архіву. З 1959 є співробітником Інституту історії Польської Академії Наук, зосереджуючись при цьому на дослідженні історії польськоукраїнських взаємин та історії українського козацтва. Серед праць, якими активно користуються як польські так і українські історики, бачимо його монографію «Анд русівський трактат 1667 року і його генеза» (1960); «Дике Поле у вогні. Про Козач чину в давній Річпосполитій» (1968); «Річпосполита у взаєминах з Росією і Туреч чиною 1674-1679» (1976); «Козацькі війни в давній Польщі» (1989). Історії України і, зокрема, Козаччини значною мірою присвячена і його ґрунтов на хроніка польського короля Яна III Собеського «Ян Собеський. 1629-1696» (1983). Завдяки архівним пошукам Вуйціка, світові явилися доти невідомі документи, пов’я зані з діяльністю Богдана та Юрія Хмельницьких, його перу належать історичні роз відки, присвячені таким діячам козацької доби, як Д. Гуня, Л. Капуста. Г. Гуляницький, К. Косинський та ін. Праці Збігнева Вуйціка сприяють об'єктивному пізнанню істинних взаємин між польським та українським народами, пізнанню їх багатовіко вої спільної історії та спільної долі. Вуяхевич-Височинський Михайло (1625-1697) - козацький старшина, військо вий писар гетьманату наказного гетьмана Якима Сомка. По тому, як Сомко програв двобій за булаву І. Брюховецькому, останній, уже будучи гетьманом, одразу ж після Чорної ради 1663 в Ніжині, домігся того, щоб російський уряд заслав ВуяхевичаВисочанського до Московії. Документів, які б проливали світло на подробиці його заслання, не існує, але дослідниками з'ясовано, що на політичній арені України він знову виринає після заслання в 1668, в чині генерального писаря (тобто начальника штабу) гетьманату, за гетьмана П. Дорошенка. В 1683-91 був генеральним суддею гетьманату, після чого вирішив полишити кар«єру козацького старшини і податися до монастиря. З 1691 і до останніх днів свого життя (1697) сучасники знали його в сані архі мандрита Києво-Печерської лаври.
73
Всесвітня козацька енциклопедія
Габсбург-Лотрінген Вільгельм Франц (Вишиваний Василь)
Василь Вишиваний. Фото 1918 р.
Гаврилович Андрій
Габсбург-Лотрінген Вільгельм Франц (Вишиваний Василь) (1895-1948) визначний український військовий діяч. Один з організаторів і командирів формації Українських Січових Стрільців. Поет. Голова управи Українського національного товариства вільних козаків (вільнокозацького товариства), створеного у Відні і 1921. Походив з імператорської династії Габсбургів. Народився в м. Пула (Хорватія). Ав стрійський ерцгерцог, архикнязь. Доводився рідним племінником останньому імпе ратору Австро-Угорщини Карлу І. Освіту здобув у Військовій академії ім. МаріїТерези (1915). Був офіцером 13-го уланського полку австро-угорської армії, який був укомплектований українцями-галичанами. Псевдо «Василь Вишиваний» дали йому солдати, з'ясувавши, що ерцгерцог охоче носить подаровану йому сорочкувишиванку. Він оволодів українською мовою, цікавився історією України. Навесні 1918 командував групою військ австрійської армії, яка підтримувала війська гетьма на П. Скоропадського. Діючи в районах Олександрівська та Слисаветграда, уникав каральних експедицій і наказував солдатам лояльно ставитися до населення. Серед офіцерів Кримської групи гетьманських військ П. Болбочана витала ідея проголоси ти В. Вишиваного гетьманом України на противагу гетьману П. Скоропадському, проте ерцгерцог відмовився брати участь у цій авантюрі. Частини, якими команду вав В. Вишиваний, як нелояльні гетьманові, були відведені на Буковину. Командував полком Українських Січових Стрільців (УСС), що діяли у складі Української Га лицької Армії, під час відступу якої потрапив до румунського полону. Звільнений у вересні 1919, прибув до Кам'янця, на той час - столиці Директорії, де отримав чин полковника армії УНР і призначений начальником відділу міжнародних зв'язків Ген штабу. Відав також питаннями формування загонів Січових Стрільців та Вільного Козацтва. З кінця 1919 повернувся до Австрії. Виступав як поет. Його перу належить збірка українською мовою «Минають дні» (1921), присвячена боротьбі українського народу за незалежність. Чудово володів українською мовою, переймався проблема ми української культури, української державності. В 1937 був учасником свята (з'їзду) запорізьких козаків у Парижі. В 1948 заарештований в Відні агентами Москви, за суджений на 25 років комуністичних концтаборів. Помер у Києві, 18 серпня 1948, у лікарні Лук'янівськоїтюрми від катувань та туберкульозу. В Україні пам’ятають про Василя Вишиваного (Вільгельма Габсбурга), як про борця за незалежність нашої держави, українського поета, військового та громадського діяча, який мужньо бо ровся, страждав і вмер за Україну. Гаврилович Андрій (р. н. і р. см. невід.) - український військовий діяч XVII ст. Гетьман нереєстрових козаків. Обраний на козацькій раді, що відбулася наприкінці 1631 року. Очолював нереєстрових козаків-випищиків (реєстрових у цей час очолю вав І. Петражицький-Кулага). Гетьман І. Петражицький-Кулага послав своїх пред ставників на елекційний сейм у Варшаву, щоб після смерті короля Сигізмунда Ш обрати нового короля. Одначе його делегатів на засідання сейму не допустили. Обу рений цим, А. Гаврилович, на чолі 16-тисячного загону козаків та спільно з загоном козаків І. Петражицького-Кулаги, здійснив рейд на Волинь, де певний час громив маєтки польських шляхтичів.
Габсбург-Лотрінген (Вишиваний Василь) - Галицький полк Галицький договір 1658 - договір, укладений, після тривалих переговорів, між Гетьманською Козацькою Україною на чолі з гетьманом І. Виговським і Річчю По сполитою 16 вересня 1658. Чимало сучасників Виговського та істориків пізніших часів вважали цей договір «пропольським», оскільки, за його умовами, контрольо вані козацькими військами Київське, Чернігівське та Брацлавське воєводства, утво рювали Велике князівство Руське, котре входило до Речі Посполитої, утворюючи разом з Польщею та Великим князівством Литовським федерацію. Насправді ж І. Виговський прагнув зберегти автономну козацьку державність перед загрозою цілко витої колонізації України Московією, котра на той час уже порушила всі без винят ку пункти Переяславської угоди, якими обумовлювалося так зване возз'єднання України з Московією. За умовами договору, очолювати Велике князівство Руське мав гетьман, обра ний на Раді, до складу якої входили представники козаків, духовенства, міщан, се лян та шляхти. Одначе після виборів, кандидатуру гетьмана мав затверджувати ко роль. Україна мала право підтримувати зовнішні відносини, але при цьому змуше на була узгоджувати свою зовнішню політику з королем та польським сенатом. Під командуванням гетьмана мала перебувати незначна армія, що складалася б з ЗО тисяч козаків та 10 тисяч іноземних найманців. За першим покликом короля та се нату, це військо повинно було ставали під прапори Речі Посполитої. Цікавим було вирішення церковної проблеми. Така ненависна православному люду в Україні церковна унія скасовувалась, натомість Православна Церква в усьому урівнювалася в правах із Католицькою (що одразу ж викликало хвилю невдоволення у католицьких церковних колах). Допускалося, що в Україні мало діяти два університети. Кількість гімназій та колегіумів не обмежувалася, але за умови, що навчатися там мали грецькою або латинською мовами. За поданням гетьмана, сто козаків, передусім стар шин, з кожного полку отримували польське шляхетство, тобто ставали дворянами, а всім іншим козакам гарантувалися такі ж соціальні права, як і полякам. Вся законодавча влада в Україні мала належати Раді. А отже Україна утверджу валася як держава - що дуже важливо! - яка на конфедеративній основі входить до складу Речі Посполитої. Якщо оцінювати Гадяцький договір об’єктивно, з урахуванням військової, пол ітичної та соціальної ситуації, в яких Україна опинилася в часи підписання Гадяцького договору, тобто вже після смерті Б. Хмельницького, коли земля українська була буквально розшматована претендентами на булаву (йдеться про часи «Великої Руїни») та навколишніми державами, то доходиш висновку, що на тому етапі умови договору були дуже вигідними. Дотримання їх могло консолідувати українське сусп ільство, допомогти Україні військово та економічно зміцніти і продовжити боротьбу за об’єднання українських етнічних земель та за утвердження повноцінної державності. Одначе на заваді реалізації цього проекту стало кілька факторів. По-перше, велику пропагандистсько-підривну роботу в Україні розгорнула агентура Московії, яка не бажала втрачати контроль над Україною; та промосковськи налаштованих козацьких старшин. По-друге, спрацьовувало традиційне неприйняття Польщі як патрона і союзника, що підсилювалося недовірою церковних кіл, які звикли, що впродовж віків Католицька Церква і католицька польська держава завжди пересліду вали і пригноблювали Православну Церкву і віруючих. І нарешті, у Виговського вия вилося чимало впливових ворогів серед військово-політичної еліти України й особли во серед потенційних претендентів на булаву. По тому, як Виговський втратив була ву, пункти Гадяцького договору втратили свою актуальність і юридичну силу. Гадяцький полк (1648-1782, з перервами) - адміністративно-територіальна та військова одиниця Гетьманської України. Створений на початку 1648 адміністра цією визвольно-повстанського руху Б. Хмельницького, з центром у м. Гадячі (нині районний центр Полтавської обл.). Сотенними центрами його були Опішня, Гадяч, Веприк, Зіньків, Бірка та ін. Першими полковниками були полковники Визвольної
Гадяцький договір 1658
~,*• »і ** ’ •' /ш *лГ/>А»• * •• У , - .V л і L
.
-
fr-* *
*f" —*
г Г«г»«.Л/» •
<•.
"
r
L -k - і.
*
a J - 1. • • n * » /
. 4
-74
•
*•
• •*
/ 'і Присяга короля Яна Казимира на договорі підписана 10 червня 1659
Гадяцький полк
Всесвітня козацька енциклопедія армії Яків Хмеленко, Кіндрат Бурляй. В 1649, у зв’язку з перетворенням території Гадяцького адмінполку на рангову маєтність Б. Хмельницького, його було реорганіГадяцький полк зовано у Гадяцьке староство й об’єднано з Полтавським адмінполком. Адміністра тивна реорганізація Лівобережжя, що відбувалася в 60-х роках XVII ст., призвела до того, що Гадяцьке староство було розформоване, а його територію перетворено на Зіньківський полк з центром у м. Зінькові (нині Полтавської обл.). Та вже на початку 70-х років XVII ст. полк знову перейменовано на Гадяцький і центр перенесено до Гадяча. Гетьманська ревізія адмінтериторій, що відбулася 1764, засвідчує, що на той час до Гадяцького адмінполку входили 11 міст і 982 села і хутори, в яких проживало близько 70 тисяч населення, майже 22 тисячі з яких становили так звані «виборні козаки». На цей час адмінполк поділявся на 15 сотень, з центрами у містечках Опішня, Веприк, Комишня, Лютенька та ін. Відомо також, що в 1729-1738 полковниць ким перначем Гадяцького адмінполку володів знаний полковник, автор козацького літопису Г. Граб’янка. В історії козацького руху Гадяцький адміністративний та військовий полк відомий тим, що воїни його брали участь у Визвольній війні 16481654 та в російсько-турецьких війнах XVIII ст. Більш трагічні сторінки його історії пов’язані з участю козаків-гадячанців у повстанні проти гетьмана Виговського та в боротьбі проти шведсько-українських військ 1708-1709, за часів І. Мазепи. В історії Козаччини відоме також повстання Гадяцького полку, що відбувалося влітку 1678 року. Розпочалося воно в липні 1678 і мало яскраво виражений анти кріпосницький характер. Гадячан підтримали козаки і селяни сусіднього Прилуць кого та сотні деяких інших полків. Того ж року повстання було придушене геть манськими військами та частинами російської армії. Відтак в усіх містах цих полків було розквартировано російські війська, а місцевих селян заборонялося залучати (у мирний час) до козацької служби.
Гадяч
Гадяч - містечко на Лівобережній Україні, на правому березі р. Псьол (тепер Полтавської обл.). Час заснування невідомий. Перша письмова згадка датована пер шою половиною XVII ст., у так званій «Книге Большому чертежу», що містила опис України. Первинна назва - «Гадське городище», в народі - Гадяче. Був полковим адміністративним центром Лівобережної України. В часи гетьманування Івана Брю ховецького - столиця Лівобережної України. На Січі тривалий час існував Гадяць кий полк, під клейнодами якого гуртувалися вихідці з Гадяцького адмінполку. Газир (походження назви не з’ясоване, можливо від кримсько-татар. «азир» готовий) - металева або дерев’яна втулка, яка вшивалася на верхній частині, на гру дях, черкески по обидва боки розрізу. Первинне призначення - зберігання мірки пороху, якої вистачало для одного пострілу з рушниці. Але з другої пол. XIX ст., коли вогнепальна зброя почала забезпечуватися капсульно-гільзовими патронами, газирі втратили своє призначення, проте ще який час вони використовувалися для збере ження запасних набоїв, але згодом взагалі втратили своє первісне значення і пере творилися на елемент прикраси. Вперше газирі почали використовувати кавказькі воїни-горяни, але наприкінці XVIIIct., к о л и в черкески почали одягати воїнів Чорно морського козацького війська (згодом Кубанського козацтва), газирі стали не від'ємним атрибутом козацького одягу. Прикрашені газирями черкески були і в одно строї Вільного козацтва, що зароджувалося в 1917, та в інших козацько-кавалерійських частинах, які з'являлися в армії УНР та під час Української революції 1917-20. Зокре ма, в черкесках з газирями красувалася особиста охорона гетьмана П. Скоропадсь кого, добірний Гайдамацький полк та кінна бригада ім. отамана Костя Гордієнка.
Гайдамака
Гайдамака (від арабо-турецького «гайде-мак» - паливода, порушник спокою, людина, схильна до свавілля) - вживається в історичній літературі у двох значеннях. 1. На означення учасника гайдамацько-повстанського руху на Правобережній Україні в середині та другій половині XVIII ст. (див. «Гайдамаччина»),
76
Гадяч - Гайдамаччина 2. Службовець українських військових формувань часів Української національ ної революції 1917-20. Гайдамацькі формування, які в різних частинах мали назву «кіш», «курінь», «полк», формувалися з державницьки налаштованих українцівдобровольців та з українізованих частин колишньої російської армії, які на час ре волюційних подій виявилися на території України. Однострої, а також виборність старшин, проведення рад та деякі інші традиції гайдамацьких формувань нагадува ли козацькі, та й самі бійці гайдамацьких формувань вважали себе козако-гайдамаками. Такими, зокрема, були бійці Гайдамацького кінного полку ім. кошового ота мана К. Гордієнка, кіш «Чорних запорожців», Гайдамацький кіш Слобідської Ук раїни, очолюваний головним отаманом С. Петлюрою, підрозділи «синьо-жупанників». Український гайдамака
Гайдамацький Кіш Слобідської України - добровільне повстансько-військове формування, яке виникло в Україні в листопаді 1917. Складався з куреня «чорних» та куреня «червоних» гайдамаків (в залежності від кольору шликів, що були не від'ємним атрибутом одностроїв). На кінець 1917 нараховувало всього лиш 300 бійців, переважно з колишній офіцерів та унтер-офіцерів російської армії та ще юнкерів військових училищ. На початку 1918 кіш очолив С. Петлюра, який перед тим пішов у відставку з посади генерального секретаря військових справ (міністра оборони). Поділ у підрозділах коша був традиційно козацький: десятка (відділен ня), сотня (рота), курінь (батальйон). Коли в лютому 1918 відбулася реорганізація армії УНР, кіш об'єднався з Вільним козацтвом отамана М. Ковенка і залишився непідвладною командуванню армії військовою структурою (щось на зразок націо нальної гвардії) під командуванням С. Петлюри. Проте навесні 1918 кіш увійшов до складу 1-ої Запорізької бригади на правах «Гайдамацького кінного коша Слобі дської України», який наприкінці квітня переріс в «Гайдамацький полк». У цій якості він існував у складі український визвольної армії, поки існували Незалежна Украї на, і доля цього з'єднання була такою ж, як і доля УНР та Гетьманщини часів П. Скоропадського. Гайдамаччина - повстансько-козацький рух, що існував упродовж XVIII ст. на Правобережній Україні. Вперше в історичних джерелах гайдамаки згадуються в 1714. «Гайдамаками» називалися здебільшого розбійники, грабіжники, саме тому польська шляхта й почала називали учасників цього руху «гайдамаками», а сам рух - «гайдамаччиною». Одначе українських повстанців це не образило і незабаром «гайдамак», «гайдамаччина» стали самоназвами. А відтак увесь рух почав назива тися «Гайдамаччиною». Гайдамаки використовували партизанську тактику. Уника ючи відкритих боїв з військами, вони нападали на окремі підрозділи, брали в обло гу і здобували штурмом окремі міста, а здебільшого грабували слабко захищені поміщицькі садиби та палаци магнатів. Діяли вони жорстоко, грабунки стали їхнюю звичною справою. Одначе в народі їх діяння сприймалися, як боротьба проти польських поневолювачів, проти соціального гніту. Ядро гайдамацьких загонів ста новили запорізькі, городові та надвірні козаки, які мали найбільший бойовий досвід і виступали в гайдамацькому русі в якості командирів та інструкторів військової справи. Основну ж масу становили незаможне селянство та міщани. Бойові дії гай дамаків тривали з весни по осінь, а взимку загони, як правило, відпочивали: части на - на Лівобережній Україні, де вони залишалися недосяжними для польських карателів, а частина —на території Запорізького козацтва. Загалом досить в'ялий та регіональний, гайдамацький рух час від часу переростав у великі інтенсивні по встання. Перше з них, що відбулося 1734, очолив сотник надвірного козацтва Верлан, який походив з Поділля і який так і залишився в нашій історії постаттю досить загадковою. Ватажками окремих загонів були Г. Голий, Грива, Темко, Моторний та інші.
1734 р.
Гайдамацький Кіш Слобідської України
Гайдамаччина
Всесвітня козацька енциклопедія Наступний спалах повстанських дій відбувся 1750, і цього разу ватажками вия вилися отамани Ведмеденко, Сухий, Лях, Тесля... Проте найбільшого розголосу та Гайдамаччина історико-фольклорного відлуння набуло повстання під проводом М. Залізняка та І. Гонти (1768), підтримуване загонами отаманів С. Журби, І. Бондаренка. М. Швач ки... Набуло це повстання і власної назви - «Коліївщина». Виявилося воно масовим та кривавим, але, врешті-решт, і воно, так само як і попередні, було придушене польськими військами. Відмінним виявилося хіба що те, що Коліївщина була приду шена поляками за зради і збройної підтримки російських військ. Основні сили Коліївщини формувалися на території Бугогардівської паланки (див.) і зокрема на острові Мигії посеред Південного Бугу, у ті часи значно повноводнішого ніж нині. Щоб знищити бази гайдамаків-коліїв, російський уряд посилав на Бугогард спеціальні каральні загони. Козаки-січовики теж були не вдоволені роз бійницькою славою, яка тінню падала і на запорізьке козацтво. На Січі навіть фор мувалися загони, які намагалися не так знищити гайдамаків, що перебували на тери торії Запоріжжя, як витіснити їх звідти. Галеас - трищогловий військовий корабель, що мав 52 весла і до 300 воїнів. Козаки-бранці нерідко ставали веслярами на турецьких галеасах. Гаїеас 17 ст.
Гаїера 17 ст.
Галущинський Михайло
Військова печатка Григорія Гамалії
Галера (від італ. Galera) - веслово-вітрильний двощогловий корабель. Відомі два типи галер: бастард - галера з досить широким корпусом та округлою кормою, яка була досить місткою, але тихохідною; і швидкохідна зензелі - галера з вузьким корпусом. Екіпаж галери сягав 400 і більше осіб, як правило вона була близько 50 м. завдовжки і до 6 м. завширшки, за осадки до 2 м. Ніс галери завершувався наконеч ником, який слугував тараном. Оснащена була двома щоглами зі скісними вітрила ми. На озброєнні турецьких галер, з якими не раз зустрічалися в бою козацькі чайки, були важкі гармати. Веслярами на турецьких галерах були раби-полоненці, серед яких траплялося й чимало козаків. Відомо, наприклад, що тривалий час веслярамигалерниками були такі видатні козацькі вожді, як І. Сулима, С. Кішка... Галущинський Михайло (1878-1931) - військовий, громадський та науковоосвітній діяч Галицької України. Увійшов в історію України, як перший командир легіону Українських Січових Стрільців (УСС), які під час Першої світової війни (до 1915) діяли у складі австро-угорської армії. З березня 1915 був представником УСС при Генеральному штабі австро-угорської армії. Після завершення війни тривалий час був професором підпільного університету у Львові, який діяв таємно від польської влади, даючи освіту патріотам України, що прагли бачити Галичину у складі Вели кої Незалежної України. В 1934, уже після смерті Галущинського, у Львові вийшли друком його спогади - «З українськими січовими стрільцями». Гамалія Григорій (р.н. невід. - номер 1702) - козацький діяч другої половини XVII ст. Походив з відомого козацького роду Гамаліїв, представники якого в різні часи очолювали Лубенський, Паволоцький, Черкаський, Полтавський полки та різні сотні на Лівобережній Україні. Був учасником Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, перебував з посольською місією в Туреччині. За гетьманства І. Брюховецького служив полковником лубенським (1665). Перебував у складі гетьмансь кого посольства до московського царя Олексія Михайловича (1665). Наступного року взаємини Гамалії з гетьманом Брюховецьким дуже ускладнилися через те, що геть ман підозрював його (і, здається, небезпідставно) у зносинах зі своїм суперником, П. Дорошенком. Певний час він навіть перебував під арештом, але вже 1668 у складі козацького посольства знову відбув до Туреччини. В 1669 Гамалія перейшов з заго ном козаків на Правобережну Україну і приєднався до війська правобережного геть мана П. Дорошенка. Військова кар’єра його складалася вдало: він був полковником паволоцьким (1672-73), генеральним осавулом гетьманського війська (1674) і навіть
78
Галеас - Гарасимчук Василь наказним гетьманом (1674). По тому, як П. Дорошенко втратив булаву, Гамалія пе рейшов на службу до лівобережного гетьмана І. Самойловича. Але, не знайшовши з ним спільної мови, виявився серед авторів доносу на нього цареві Московії, в якому Самойловича звинувачували у зраді. Відтак до останніх днів життя (1702) служив під булавою гетьмана І. Мазепи. Був досить заможною людиною, володів кількома селами. Похований у містечку Лохвиця, яке, очевидно, було його рідним. Гаммер-Пургшталь Иозеф (1774-1856) - відомий німецький історик-сходознавець. Автор низки публікацій з історії Близького Сходу та солідного дослідження «Османська імперія: державний устрій і управління» (1816). Ця праця дає цікавий матеріал для розуміння взаємин Османської імперії з Запорізьким козацтвом і Геть манщиною. Чимало місця приділено морським походам січового товариства та здо буттю козаками турецьких фортець: Акермана, Очакова, Тягині. Дослідники його наукових пошуків відзначають об’єктивність Гаммер-Пургшталя у висвітленні історії козацького руху та взаємин Січі і Туреччини. Ганжа Іван (р.н. невід.-помер 1648) - полковник уманський. Згадується в історії козацького руху, як учасник морських походів. Був старшиною реєстрового козацт ва, що діяло у складі польського війська під командуванням С. Конецпольського. Один з полководців Визвольної війни 1648-1654. Очолював козацькі загони в бит вах під Жовтими Водами і Корсунем (1648). Після Корсунської битви командував окремим корпусом, що самостійно діяв у районі Умані та на Поділлі. За однією з версій, загинув під час Пилявецької (1648) битви, за іншою - нібито перейшов на бік поляків і певний час воював у складі польського війська. Одне слово, доля його після 1648 невідома. Ганжа Сава (р. н. і р. см. невід.) - військовий діяч України кінця XVI ст. Пол ковник, командир козацького корпусу. В квітні 1575 брав участь у битві (він коман дував флангом) під Сороками (Молдова) козацького війська гетьмана І. Свирговського, що підтримувало антитурецьке повстання молдавського господаря Іона ВодиЛютого. Під час битви було розгромлене турецьке військо Кара-Мустафи. Після цього, очоливши один з корпусів, С. Ганжа увійшов у Валахію і штурмом здобув Бухарест. Повертаючись в Україну, приєднав до свого корпусу рештки корпусу за гиблого гетьмана І. Свирговського, але зазнав поразки у битві при Дунаї, неподалік Кілії. Гарасимчук Василь (1880-1944) - відомий український історик та педагог. Родом із села Ільківці Сокальського р-ну на Львівщину. 1900-1904 студент філо софського факультету Львівського університету, де був активним слухачем історич ного семінару проф. М. Грушевського. Повернувшись зі служби в австро-угорській армії (1904-05), тривалий час (по 1913) вчителював у гімназіях Станіслава (тепер Івано-Франківськ) та Львова. Був учасником Першої світової війни. В 1920-25 вик ладав історію у Стрийській гімназії. З 1925, за дорученням Української Академії Наук, вивчав в архівах Львова та Кракова джерела з історії Західної України. В 1940-41 був науковим співробітником Львівського відділу Інституту історії Украї ни. Наукові розвідки та праці публікував, здебільшого, в «Записках наукового това риства Тараса Шевченка» (НТШ). Саме тут побачили світ його розвідки «Іван Ви говський і Юрій Хмельницький» (1904), «Виговщина і Гадяцький трактат» (1909). В «Записках НТШ» з’являлися і його публікації, присвячені битві під Чудновим (1660) та осмисленню Переяславських статей Б. Хмельницького 1654. Вже в наш час, в 1994, львівське відділення Інституту української археографії ім. М. Грушевсь кого опублікувало зібрані та досліджені В. Гарасимчуком «Матеріали до історії ко заччини XVII віку —Львівські історичні праці. Джерела».
Гамалія Григорій
Гаммер-Пургшталь Иозеф
Ганжа Іван
Ганжа Сава
Гарасимчук Василь
Всесвітня козацька енциклопедія Гард (Бугогардівська паланка) —один із найважливіших прикордонних постів Запорізької Січі в XVIII ст. Розташовувався поблизу с. Богданівки (Доманівського рГапл ґБугогашіівська НУ на Миколаївщині). Паланка налічувала понад 300 козаків, на чолі з полковником. v Головним завданням бугогардівських козаків було —охороняти бузький кордон Січі, контролювати переправу через Буг в районі села Богданівки, та захищати основні рибальські промисли запоріжців. т-,я р д ів . ни.ж..~ ичии (гардівничий отаман) ж
Гаркуша (Миколаєнко) Семен
TaDKViua Филон
Гардівничий (гардівничий отаман) —старший (отаман) рибальського промислу, який відав спорудженням гарду .(спеціальної греблевої споруди, з допомогою якої ^ Рибу заганяли у спеціальні пастки), налагоджував промисел риби для поставок на Січ чи для власного вжитку, і відповідав за його охорону та за сплату відповідного мита. Обирали гардівничого отамана на раді рибальської артілі, на один рік. Гаркуша (Миколаєнко) Семен (бл, 1739-1784) - козацький діяч, отаман по встанських загонів в Україні в 70-80-х pp. XVIII ст. Народився в містечку Березань в Білорусії. З дитячих років виховувався на Запорізькій Січі, де був джурою, займався промислами. Під час російсько-турецької війни 1768-74 у складі корпусу запорізь ких козаків брав участь в походах під Очаків та Хаджибей (тепер Одеса). В 70-х роках очолив повстансько-козацький загін гайдамаків, з яким учиняв напади на поміщицькі маєтки по обидва сторони Дніпра та на Слобідській Україні. Влітку 1773 царські війська розгромили його загін, а самого Гаркушу (це його січове псевдо) заарештували і засудили до каторжних робіт в Таганрозі. Після втечі з каторги (в 1776), Гаркуша повертається на Січ і з козацької сіроми формує новий гайдамаць кий загін, що діє тими ж розбійницько-партизанськими методами. 1778 року його заарештовано, проте він утікає з в’язниці в Ромнах, формує новий загін і діє тепер уже не лише в Україні, але і в Білорусії. 1783 року його знову заарештовують, цього разу в м. Ропську в Білорусії, але за кілька місяців він утікає, щоб діяти на чолі нового загону. Востаннє російська влада заарештовує Гаркушу в лютому 1784. Ви рок суду —довічна каторга в Херсонській каторжній в’язниці. Того ж року, не витри мавши катувань та каторжної праці, Гаркуша вмирає у в’язниці. Гаркуша був популярним у народі. Про нього складали легенди і думи. Перекази про подвиги Гаркуші лягли в основу художніх творів Г. Данилевського, Г. КвіткиОснов’яненки, О. Стороженко. Гаркуша Филон (Антон) (р.н. невід.-помер 1658) —відомий козацький полково дець, полковник Визвольної армії, полковник полтавський, ватажок повстанського загону. Походив з міста Бихова (тепер республіка Бєларусь). Як козацький старши на, брав участь у битвах під Жовтими Водами та Корсунем (1648). Командував козацьким корпусом, що діяв (1648) у Білорусії, в районі Слуцька та на р. Березині. Штурмом здобув на початку 1649 Гомель, Пінськ, Мозир. В 1651 командував ко зацькими військами, що діяли проти польсько-литовського війська Я. Радзивілла під Києвом. У 1653 очолив українське посольство до російського царя Олексія Михай ловича - просив, щоб той прийняв український народ «під високу цареву руку», хоча не мав на це ніяких повноважень. Командував корпусом військ гетьмана І. Виговсь кого, що придушував антигетьманське повстання (1658) кошового отамана Якова Барабаша та полковника М. Пушкаря. Востаннє згадується 1658, як полковник пол тавський. Подальша доля його невідома.
Гармаш
Гармаш - артилерист. Козак з гарматної обслуги, яка належала до сотенної чи полкової «артилерійної служби» (XVIII ст.).
Гасай Баша
Гасан-Баша —торговельне передмістя Нової Січі. Займав чималу площу і мав власне укріплення та свій незначний гарнізон, який у дні ярмарок виконував пол іцейські функції. Дослідники вважають, що на території Гасан-Баші розташовува-
80
Гард (Бугогардівська паланка) - Генеральна Військова Канцелярія лось близько 500 будівель різного призначення - заїжджі двори, крамниці, склади для товарів, які привозили сюди вітчизняні та іноземні купці. На чолі гарнізону Гасан-Баша стояв «базарний отаман», якого теж жартівливо називали Гасан-Башею, а також військовий кантаржій, зі своєю командою, в обов'язки якого входило збирати мита за товари і плату за змогу торгувати в Гасан-Баші. Ворота Гасан-Баші прикривала озброєна гарматами сторожова вежа, а поблизу воріт постійно чатувала охорона. Торгівля на Гасан-Баші була дуже прибутковою для Січі і давала левову частку над ходжень до січової скарбниці. Гвинтовка Матвій (р.н. і р. см. невід.) - український козацький діяч XVII ст. Полковник ніжинський. Був у складі делегації гетьмана І. Брюховецького, яка в 1665 прибула до Москви, аби укласти договір. Проте підписати цей договір М. Гвин товка відмовився, вважаючи його занадто проросійським. Повернувшись в Украї ну, він почав викривати Брюховецького за його антиукраїнську, проросійську пол ітику. В 1667 був позбавлений посади полковника ніжинського і заарештований. Після смерті Брюховецького, був звільнений і служив у наказного гетьмана Д. Мно гогрішного. Очолював делегацію гетьманату на переговорах з московським уря дом, за що знову був призначений полковником ніжинським. В 1672 засланий до Сибіру, оскільки московський уряд запідозрив, що він, разом з гетьманом Много грішним, прагне здобути для України незалежність. Подальша його доля невідома. Гейденштейн (Гайденштайн) Рейнгольд (1553-1620) - відомий польський хроніст, дипломат, мандрівник. Походив з давнього германського аристократичнолицарського роду, представники якого перебували на польській службі. Припуска ють, що народився в Кенігсберзі. Освіту здобував в Кенігсберзькому, Віттенберзькому, Падуанському та кількох інших європейських вузах. Слухання лекцій по сла ветних університетах він поєднував з мандрівками європейськими країнами. На хліб собі заробляв службою на посадах секретаря і юриста при прусському герцо гові Альбрехтові II Фрідріху, та секретаря великого коронного канцлера (прем’єрміністра польського уряду) Яна Замойського. В 1581 він стає секретарем польсько го короля Стефана Баторія, що дозволяє йому мати вільний доступ до варшавсько го та краківського архівів. В ролі дипломата брав участь в ряді посольств Речі По сполитої до Пруссії, Курландії, Інфляндії... Разом зі своїм шефом Яном Замойським брав участь у боях з татарською ордою, що плюндрувала Галичину (1594). Основна праця, з якою він дійшов до нащадків. - латиномовна хроніка «Справи польські від смерті Сигізмунда-Августа», яка з'явилася друком 1672 у Франкфуртіна-Майні (Германія) й охоплює історію Польщі від 1572 по 1601. Гейденштейн кілька разів бував в Україні, що дозволило йому подавати в своїх працях опис українських міст Києва, Брацлава, Білої Церкви, Переяслава... Він відтворює події, пов'язані з козацькими повстаннями під проводом Криштофа Косинського та Северина Нали вайка 1591 -96, переповідає про події, пов’язані з молдавським походом козаків під проводом І. Підкови; розглядає польсько-українські (козацькі) взаємини в світлі спільної боротьби поляків та українців проти турецько-татарських навал. Генеральна Військова Канцелярія - вища адміністративно-державна уста нова Козацької України, Гетьманщини. Заснована під час Визвольної війни украї нського народу 1648-54. На першому етапі це була канцелярія при гетьманові, щось подібне до генерального штабу в сучасній армії. Але з появою визволених козаками значних територій, почала набувати не лише функцій Ради Генеральної старшини (вищої військової ради, яка визначала стратегію і тактику боротьби), але й функцій близьких до парламентсько-сенатських та Кабінету міністрів. Місцем розташуван ня Генканцелярії стала гетьманська столиця: спочатку це був Батурин, далі Чиги рин, згодом Гадяч, Батурин, Глухів. Генканцелярія займалася як військовими спра вами (комплектування військових підрозділів, пропагандистсько-агітаційна
Гвинтовка Матвій
Гейденштейн (Гайденштайн) Рейнгольд
Генеральна Військова Канцелярія
Всесвітня козацька енциклопедія діяльність, забезпечення війська зброєю, продовольством і фуражем), так і держав но-адміністративних: формувала посольства, писала листи, складала тексти дого Генеральна Військова ворів, формувала адміністративно-територіальний устрій Гетьманщини, наділяла Канцелярія маєтностями та позбавляла їх; формувала військово-державний архів, займалася діло водством та вела спеціальні діаріуші, тобто своєрідні щоденники (хроніки). Очолю вав Канцелярію генеральний писар, чия відповідає сучасному начальнику Генштабу і, до певної міри, прем’єр-міністру. Принаймні це була друга особа в Гетьманщині. У штаті Генканцелярії були військові канцеляристи, канцеляристи, служителі-підписки (писарі), протоколісти, які вели протоколи рад та переговорів; а ще - копіїсти, товмачі (перекладачі). Комплектували штат Генканцелярії здебільшого з випускників Києво-Могилянської та Острозької академій і різних колегіумів. Відомо, що за часів гетьмана І. Ско ропадського в штаті Генканцелярії налічувалося 25 штатних службовців, та ще з десяток позаштатних працівників (учнів чи практикантів), яких готували як резерв Генканцелярії, полкових і сотенних канцелярій. Генканцелярія функціонувала до 1764, тобто до ліквідації Гетьманату.
Генеральна Військова Рада
Генеральна канцелярія Скарбу військового
Генеральна похідна військова канцелярія
Генеральна Військова Рада - найвищий військово-державний орган управлін ня в Козацькій Україні часів Гетьманщини. Формально в Генраді міг брати участь будь-хто з козаків, але іноді запрошували й делегації від селян, міщан, духівництва. Скликали Генраду тільки за універсалом гетьмана, і вів її, як правило, сам гетьман. Проводили такі ради здебільшого на р. Росаві (Київщина), або в Переяславі. Підтри мання порядку покладалося на геносавула та його команду. Підрахунку голосів не існувало. Оскільки в Генрадах іноді брало участь понад тисячу осіб і стояли вони натовпом, то «згоду» визначали на око, за більшістю рук, піднятих вгору шабель, іноді й за криком. На Генеральній раді обирали гетьмана та генеральну старшину, оголошували війну чи схвалювали мирну угоду, розглядали умови союзницьких до говорів, як це було під час переяславської ради 1654, коли розглядалося питання входження до складу Московії, чи 1657, коли розглядалися перспективи союзу зі Шве цією. З кінця XVII ст. Генрада втрачає свій визначальний характер і свій демократизм. Скликають її, в основному, для санкціонування рішень гетьмана, Генканцелярії та Гене ральної ради старшин. Функціонувала до 1764, тобто поки існувала Гетьманщина. Генеральна канцелярія Скарбу військового - вищий фінансовий орган Ко зацької України, Гетьманщини, адміністрації. За функціями - щось на зразок міністер ства фінансів. Користувалася певною автономією і підпорядковувалася безпосеред ньо гетьманові та раді Генеральної старшини. Діяла в 1723-81 (з перервами). Розта шовувалася в Глухові. На чолі скарбової канцелярії знаходилися двоє генеральних підскарбіїв (саме двоє, що давало певну гарантію чесності). Апарат скарбової кан целярії формувався з канцеляристів, секретаря та обліковців (калькуляторів). Спец іальний державний контроль за діяльністю канцелярії покладався на спеціальну лічильну комісію (1734-76), яка керувала та наглядала за діяльністю податківців. Основі обов’язки скарбової канцелярії - збирати податки, контролювати прибутки та видатки, тобто формувати бюджет Гетьманщини; видати військовими та рангови ми маєтностями. Скарбова канцелярія продовжувала існувати і після ліквідації Геть манщини (1764), але вже підпорядковувалася Другій Малоросійській колегії, утво реній указом російського уряду для управління Україною, і тепер вона вже викону вала здебільшого ревізійні функції щодо правильності і доцільності використання коштів. Генеральна похідна військова канцелярія - військова козацька канцелярія, яка володіла всіма правами та обов’язками Генеральної, але діяла під час війни чи під час походу. Очолював її, зазвичай, генеральний писар, а в разі його відсутності, один із старших писарів, або ж козаки обирали наказного генерального писаря.
82
Генеральна Військова Рада - Генеральний писар Генеральна старшина - вищий командний склад козацько-повстанської Виз вольної армії (1648-1654) та Війська Запорізького, члени якого водночас перейма лися й цивільно-правовими та адміністративними проблемами. В часи Гетьманату вся реальна влада в Козацькій Україні перебувала в руках генеральної старшини, яка перетворилася на державну адміністрацію в центрі і в регіонах Гетьманщини. До генеральної старшини за чинами та посадами належали: гетьман, генеральний обозний, генеральний писар, генеральний суддя, генеральний підскарбій, генеральГенеральна старшина ний осавул, генеральній хорунжий. Дорадчим голосом на радах Генеральної стар шини користувалися бунчукові товариші (див.), які допомагали генеральним стар шинам у виконанні їх обов’язків і, водночас, слугували кадровим резервом військо во-козацької еліти. На початковому етапі утвердження цієї інституції, генеральних старшин обирали на козацьких радах, але в часи Б. Хмельницького їх почав призна чати сам гетьман, а після утвердження російської влади в Україні призначав уряд Московії. Генеральна старшина була скасована разом із скасуванням в Україні Геть манщини, а отже й державності. Генеральний бунчужний. - Бунчук (див.) - один із знаків гетьманського має стату (клейнодів) у формі древка з металевим яблуком на кінці, з-під якого звисає кінський хвіст. Отож, за задумом козацьких першозасновників, генеральний бунчуж ний - то був, кажучи сучасною мовою, офіцер штабу Гетьманату (серед. XVII-XV1II ст.), котрий персонально відповідав за збереження цього клейнода, а попри це, ви конував особливі доручення гетьмана, інспектуючи окремі козацькі полки, пере віряючи скарги. Під час бойових дій міг командувати окремим козацьким корпусом чи рейдовим загоном. Посада ця була виборною. Генеральний ландміліційський військовий суд - спеціальний військовий суд, запроваджений в Українському ландміліційському корпусі (у складі 20 полків), який займався будівництвом та охороною системи укріплень (Української лінії, див.). Суд розглядав справи, пов’язані зі злочинами, скоєними козаками-ландміліціонерами; зі злочинами проти ландміліціонерів, на території Української лінії; а також справами дезертирів, котрі на бажали й далі залишатися ландміліціонерами, не вит римуючи тяжких умов праці та служби на цій прикордонній лінії. Генеральний обозний - начальник артилерії та обозу козацького війська. Один з найвищих (другий після гетьмана) чинів козацького чи козацько-повстанського війська. Генеральний обозний керував будівництвом укріплених таборів та, за зви чаєм, ставав їх комендантом. Нерідко приймав командування над окремим козаць ким корпусом, в певних випадках заступав гетьмана. Відав продовольчим та зброй ним постачанням війська. Посада генерального обозного була виборною. Генеральний осавул (генеральний ад’ютант) - помічник гетьмана. Стежив за дотриманням законності, звичаїв та традицій у військах, провадив навчання та ог ляди війська, розглядав скарги та пропозиції козацьких старшин. У військовий час виконував особливі доручення гетьмана, міг командувати певною частиною війська, очолювати групу парламентарів під час переговорів з командуванням противника. Посада була виборною. Генеральний писар - одна з найвищих посад у козацькому війську та в Геть манській Україні. Очолював генеральну канцелярію. Відав усією військовою чи дер жавною документацією, готував укази та накази, займався листуванням. Був пер шим радником гетьмана, брав участь у переговорах на найвищому рівні, приймав послів іноземних держав та військ. У воєнний час виконував функції, близькі до функцій (кажучи по-сучасному) начальника генерального штабу. Посада була ви борною.
Генеральний бунчужний
Генеральний ландміліційський військовий суд
Генеральний обозний
Генеральний осавул
Генеральний писар
Всесвітня козацька енциклопедія Генеральний скарбник (підскарбій) - одна з найвищих посад Запорізької Січі, козацького війська та Гетьманської України. Запроваджена в 1729. Генеральний скарбГенеральний скарбник ник відав усіма фінансами України, контролював її прибутки та видатки, тобто по єднував у собі (кажучи по-сучасному) функції міністра фінансів та голови Нацбанку. Посада була виборною.
Генеральний суд
Генеральний суддя
Генеральний хорунжий
Герасименко Іван (1957)
Гетьман
Генеральний суд - вищий судовий орган Гетьманщини. Розглядав найважливіші судові справи, пов'язані з діями вищих посадовців Гетьманщини—генеральних стар шин, полковників та адмінполковників; розглядав апеляції та скарги на рішення пол кових і сотенних судів, давав судам нижчої інстанції інструкції та роз’яснення. Гене ральний суд перебував у підпорядкуванні гетьмана, який мав право помилування, затверджував смертні вироки та переглядав рішення Генсуду, Генеральний суд мав власний охоронний підрозділ «курінь генерального судді», козаки якого охороняли суд та засуджених і виконували вироки. Вели судові засідання двоє генеральних суддів, а брати в них участь могли гене ральні старшини, а також, в залежності від характеру справи, представники полко вої та сотенної старшини і, звичайно ж, судовий писар з помічниками. С 1728 Гене ральний суд перетворився на апеляційну інстанцію, до складу його входили троє суддів від української, а троє від російської сторін, і засідав суд за участю і під кер івництвом самого гетьмана. За гетьмана К. Розумовського до Генсуду входили пред ставники від полків. Скасований був Генсуд разом із скасуванням Гетьманщини. Генеральний суддя - одна з найвищих державних посад часів Гетьманської України. Тлумачив звичаї і закони, головував на засіданнях Генерального суду, на які скликали суддів з міст і містечок, що були (судді) підпорядковані йому. Вершив суд над державними злочинцями, розглядав апеляції і прохання про помилування, конт ролював роботу місцевих судів. Посада була виборною. Генеральний хорунжий. - Задумувалася ця вища військова посада для стар шин, які мали оберігати, відповідати за охорону великих, гетьманських прапорів (хоругв). У реальному житті генеральний хорунжий може сприйматися нами, як офіцер генштабу, що наділений був комендантськими функціями. Брав участь у військових радах. Подеколи очолював особисту охорону гетьмана. Провадив слідство у спра вах, пов'язаних із злочинами старшин. У воєнний час міг командувати окремими козацькими з’єднаннями, виконувати обов’язки наказного гетьмана. Посада була виборною. Герасименко Іван (1957) - активний учасник козацького руху на Одещині. Край овий отаман (1977) Українського Чорноморського Подунай-Гуляйпільського козац тва. Народився в м. Липовці на Вінниччині. В 1986 закінчив Одеське Вище військо ве артилерійське училище. До 1994 перебував на службі у Збройних Силах. Майор запасу. В 1995 обраний отаманом Кочубеївського коша Чорноморського ПодунайГуляйпільського козацтва. З 1999 очолює козацьку охоронну фірму «Одеська козацька варта». Викладач школи допризовної підготовки молоді. Гетьман - найвище військове звання в Польщі та Литві (коронний гетьман) в XV-XVII ст. В Україні в XVI —середині XVII ст. —«старший» реєстрового козацько го війська, що складалося з козаків, занесених до реєстру —офіційного списку, виз наного польським урядом. Під час походу запорізьких козаків в XVI-XVII ст. - ви борний командувач. Обирали гетьманів і під час селянсько-козацьких повстань. Найвідомішими з гетьманів були К. Косинський, С. Наливайко, Т. Федорович, І. Сулима...
Генеральний скарбник - Гетьманат «Гетьман» - громадсько-політичний та науково-популярний журнал, заснов ником якого виступає ПП «Телерадіокомпанія «ІК». Виходить із січня 2004 року. Головний редактор - генерал-хорунжий Українського козацтва Ігор Кравчук. У жур «Гетьман» налі стали популярними розділи «Третій Гетьманат», в якому відтворюють пробле ми відродження українського козацтва, та «Сучасні історики про козацтво». Чима ло місця відводиться історичним розвідкам, пов'язаним з козацькою минувшиною, з військовими та культурними традиціями козацтва, міжнародними зв’язками Геть манату. В журналі публікуються Укази Президента - Гетьмана України, та всі основні документи, які стосуються розбудови сучасного козацтва. Гетьман Війська Запорізького - був головнокомандувачем Запорізького війська, тобто січового лицарства, котре існувало як професійне регулярне військо. Одначе слід зазначити, що влада його розповсюджувалася і на території, які конт ролювалися Січчю, тобто в певних ситуаціях він виступав у ролі головного адміні стратора цих країв. Посада була виборною. Гетьман Лівобережної (Правобережної) України. - Керівник держави. Го ловнокомандувач військами. Мав повноваження гетьмана України, влада якого, однак, обмежувалася Лівобережною (Правобережною) частиною України. Обирався на козацькій раді, що складалася з делегацій від адмінполків. Гетьман наказний. - Існувало чотири типи наказних гетьманів. Гетьман, що обирався козацтвом тимчасово, до виборів постійнодіючого гетьмана. До таких виборів козацтво вдавалося за екстремальних умов, зокрема, в разі загибелі чи тяж кого поранення гетьмана під час походу. Був ще наказний гетьман, що призначався гетьманом на час походу. Таке мало місце в тих випадках, коли сам гетьман не міг, чи з якихось причин не бажав, вести військо в похід. Третій тип - коли частина козаків не згодна була з законнообраним гетьманом і тимчасово призначала свого, вдаючись до цього, як до засобу політичного тиску на законного гетьмана. И на решті, за часів входження України до складу Російської імперії, «наказними» нази валися всі гетьмани, яких, не рахуючись з волею козацької старшини, призначав царський уряд. Хоча, згідно з законом, уряд мав лише затверджувати гетьманів, яких обирали козаки. Гетьман повстанського війська. - Цей чин я виділяю окремо, хоча досі істо рики до цього не вдавалися. «Гетьманом повстанського війська» слід вважати го ловнокомандувача, який очолював повстанські війська, до складу яких входили та кож і загони запорізьких, городових чи надвірних козаків. Майже завжди українські повстанці оголошували себе козаками, а своє військо —козацьким. «Гетьман Сагайдачний» - фрегат, флагманський корабель Військово-Морсь ких Сил України. Спущений на воду наприкінці березня 1992 зі стапелів керченсь кого заводу «Залив». 4 липня 1993, після ходових випробувань, на кораблі піднято військово-морський прапор України. Базується фрегат «Гетьман Сагайдачний» у Севастопольській бухті. В вересиі-жовтні 1996 фрегат разом із великим десантним кораблем «Костянтин Ольшанський», на якому була рота морських піхотинців, здійснив трансатлантичний перехід до Сполучених Штатів, відвідав кілька військо во-морських баз, провів спільні навчання з кораблями США. Гетьманат - неофіційна назва Української Держави, що існувала в часи геть мана Павла Скоропадського, з 29 квітня 1918 по 14 грудня 1918, затвердивши офі ційну назву держави, Українська Держава, гетьман водночас проголосив изетьманат», поєднуючи в цьому устрої форми монархічного та козацько-демократичного
Гетьман Війська Запорізького
Гетьман Лівобережної (Правобережної) України.
Гетьман наказний.
Гетьман повстанського війська
«Гетьман Сагайдачний»
Гетьманат
Всесвітня козацька енциклопедія правління. За Гетьманату вся повнота законодавчої та виконавчої влади належала гетьманові. Він призначав Отамана (прем'єр-міністра) Ради Міністрів, був Верхов ним Головнокомандувачем Української Армії та Флоту. Провідною ідеєю Гетьмана Гетьманат ту було відродження в Україні козацького устрою, об'єднання усіх етнічних украї нських земель, формування на засадах козацтва української армії. Спеціальним уні версалом (16 жовтня 1918) гетьман Скоропадський відновив козацтво як окремий соціальний стан у тих місцях, де воно історично існувало. В кожному повіті (районі) організовувався адмінполк, який складався із адмінсотень. У межах губернії полки складали кіш. Відтак їх очолювали сотенні, полкові та кошові отамани. При цьому кошові отамани підпорядковувалися безпосередньо гетьманові, який очолював Ве лику козацьку раду (щось на зразок парламенту). Відтак при кошових, полкових та сотенних радах діяли відповідні козацькі ради. Гетьманат автоматично був скасова ний після зречення в грудні 1918 року гетьмана Скоропадського від влади і передачі її Директорії УНР, війська якої на той час уже захопили Київ.
Гетьман України
Гетьман України —керівник держави. Головнокомандувач військами Гетьмансь кої України. Обирався козацькою радою, що утворювалася з делегацій адмінполків, регіонів, окремих козацьких чи повстанських військ та Запорізької Січі. У новітній історії України Гетьманом України на Великій Раді на Хортиці 4 червня 2005 було обрано Президента України Віктора Ющенка.
Гетьманщина
Гетьманщина - усталена, хоча й напівофіційна, назва автономної української держави, що існувала в 1664-1764 на території Лівобережної України, включаючи й м. Київ, у складі Росії. Назва походить від того, що управління здійснювалося геть маном Лівобережної України та гетьманською державною канцелярією. В 1764, ука зом уряду Росії, Гетьманщина була ліквідована. Термін часто вживається в художній та історичній літературі.
Гетьманщина
Гетьманщина
Гетьманський полк Українського Козацтва
Гетьманщина - назва (форма) української державності та форма правління, що виникли в Україні в 1918, після розвалу російської імперії і приходу до влади в Ук раїні гетьмана Павла Скоропадського (1883-1945), нащадка гетьмана (1708-22) Івана Скоропадського (1646-1722). Гетьманщина 1918 року набувала певних ознак дав ньої козацької гетьманської держави, з її полково-сотенним адміністративним уст роєм, козацькими ритуалами і традиціями. Гетьманщина - назва території, що в XVI1-XV1II ст. обіймала значну частину нинішньої Правобережної та Лівобережної України і перебувала під управлінням гетьмана України (гетьмана Лівобережної чи Правобережної України). Адміністра тивно поділялася на полки і сотні, що мали свою адміністрацію, а в воєнний час займалися формуванням військових частин. Гетьманський полк Українського Козацтва - полк УК, сформований за нака зом гетьмана УК Володимира Муляви, в жовтні 1998 року, в Києві, на відродження історичних традицій Гетьманських полків, які існували за часів гетьманства Б. Хмель ницького, 1. Мазепи, П. Скоропадського. Перші десять козаків цього полку було по свячено (покозачено) І жовтня 1998 року, в соборі Святого Володимира в Києві. До цього полку належать відомі політичні діячі, бізнесмени, банкіри... Зокрема, одним із перших вступив до нього Голова Правління банку «АЖІО» Станіслав Аржевітін, який був Генеральним Скарбником Українського Козацтва. В січні 1999 р. до полку був прийнятий тодішній Голова Національного банку України Віктор Ющенко, який згодом став прем’єр-міністром, а з січня 2005 - Президентом України. Більшість козаків полку є працівниками банку «АЖІО». Саме в конференц-залі цього банку зберігається прапор Гетьманського полку, очолюваного гетьманом УК.
Гетьман України - Глинський Михайло Гиря Іван (р. н. невід.-помер 1655) - козацький військовий діяч XVII ст. Пол ковник реєстрового козацтва, один із сподвижників Б. Хмельницького. З 1620 по 1630 - був полковником Війська Запорізького, обирався військовим суддею. На Гиря Іван початку Визвольної війни (1648-54) командував полком реєстрових козаків, з яким перейшов на бік Б. Хмельницького. В 1648-49 був полковником білоцерківським. Брав активну участь у формуванні повстанської армії Б. Хмельницького.
«Гірка чаша Івана Мазепи» - аналітична стаття кандидата історичних наук Василя Марочкіна у журналі «Україна» (№25 за червень 1989), в якій постать геть мана Івана Мазепи розглядається на тлі політичних та військових реалій кінця XVII початку XVIII ст. в Україні та Московії; аналізується ряд історичних джерел та об ставини, які підштовхнули І. Мазепу до союзу з королем Швеції Карлом XII; доля гетьмана після Полтавської битви (1709). Гладкий (Бондар) Йосип (1789-1866) - кошовий отаман Задунайського запо різького козацтва. Засновник та наказний отаман Азовського козацького війська. Генерал-майор російської армії. Походив з давнього козацького роду, з Полтавщи ни. У 1830 залишив у рідному селі Мельники Золотоніського повіту свою багатодітну родину й подався до Криму, а згодом — до Одеси на заробітки. На кораблі добувся гирла Дунаю, де записався козаком Платнирівського куреня. Воював у складі ко зацького загону на боці турків проти греків. У травні 1828, з загоном козаків та січовими клейнодами, перейшов (в м. Ізмаїлі) на бік російської армії, у складі якої воював проти турків. Мав зустріч з імператором Миколою І. За наказом російсько го імператора, козаків переселили на узбережжя Азовського моря (між Бердянсь ком та Маріуполем), де було засновано Азовське козацьке військо. У чині генералW майора російської армії И. Гладкий став наказним отаманом цього війська. З люто го 1837 налагодив охорону Азовського узбережжя та східного узбережжя Чорного моря. В 1853 ( за іншими даними —1849) вийшов у відставку і жив на своєму неве личкому хуторі на Катеринославщині. Помер від холери у м. Олександрівську (те пер - м. Запоріжжя), де і похований на козацькому цвінтарі. Гладкий Матвій (р.н. невід.-помер 1652) - наказний гетьман, полковник мир городський, полковник Визвольної армії, керівник антипольського повстання. М. Гладкий не раз виконував дипломатичні доручення Б. Хмельницького. Він був у складі посольства, що на елекційному Сеймі (осінь 1648) у Варшаві підтримало кандидата на трон Яна-Казимира. Він же очолював делегацію на переговорах з по ляками під Берестечком (червень 1651). Командував корпусом козаків, що взимку і навесні 1649 діяв у Білорусії. Прославився під час Корсунської, Збаразької та Пилявецької битв. Рішуче виступив проти поступок шляхті за статтями укладеної Б. Хмельницьким Зборівської угоди. Під час Берестецької битви (1651), за відсутності Б. Хмельницького, був обраний наказним гетьманом. В 1652 очолив антипольське повстання на Лівобережжі, не допускаючи повернення польських військ і шляхти в Україну. Після Берестецької битви був претендентом на булаву гетьмана. Страче ний 8 травня 1652 за наказом Б. Хмельницького. Глинський Богдан (р. н. і р. см. невід.) - князь, військовий і політичний діяч кінця XV-початку XVI ст. Староста черкаський. В 1492 і 1493, на чолі козацьких загонів та ополчення, двічі відбивав напади татарської орди на Черкащину. В 1494 здобув Очаків, який захищав турецький гарнізон. За деякими відомостями, взяв участь у антилитовському повстанні (1607-1508) під проводом свого брата Михай ла Глинського і разом із ним емігрував до Московії. Глинський Михайло (р.н. невід.-помер 1534) - князь, керівник антилитовського повстання. Походив з давнього татарсько-українського роду Глинських, що
«Гірка чаша Івана Мазепи»
_
Гладкий (Бондар) Йосип
Гладкий Матвій
Глинський Богдан
Глинський Михайло
Всесвітня козацька енциклопедія мав маєтності на Полтавщині та Поліссі. Освіту здобував у Німеччині. Служив при дворі цісаря Максиміліана та офіцером в армії курфюста Саксонського Альбрехта. В 1499 (1500) призначений маршалом двору Великого князя Литовського Олександ ра І (1461-1506). В 1507-1508 очолював повстання проти Великого князя ЛитовсьГлннський Михайло кого Жигмонта І Старого. В цьому повстанні брали участь і загони українських ко заків. Після поразки емігрував до Московії. Брав участь у походах російських військ проти татар. В 1514-1526 перебував у московській в’язниці, нібито за зраду на ко ристь Литви. Помер 1534, під час другого ув’язнення.
Глух Йосип
Глухів
Герб Глухова 17 ст.
Глух Йосип (р. н. і р. см. невід.) - військовий діяч XVII ст., полковник умансь кий, командир корпусу Визвольної армії. Активний учасник Визвольної війни. Під час рейду корпусу І. Богуна в Білорусію (1649) командував полком. В 1651 розбив під Вінницею корпус польського генерала Лянцкоронського. Прославився під час битви під Берестечком (1651), після якої наздогнав і розгромив великий загін татар, котрі поверталися до Криму, грабуючи українські землі. Переяславського договору про возз’єднання України з Росією не визнавав, вважаючи його трагічною помил кою Б. Хмельницького. Глухів —місто, районний центр у Сумській області України, якому випало бути останньою столицею Гетьманщини. В 1708-22 там розташовувалася резиденція геть мана Лівобережної України І. Скоропадського; в 1722-24 - наказного гетьмана П. По луботка; в 1727-34 - Д. Апостола, а в 1750-64 - К. Розумовського. У цьому ж місті, підтверджуючи його статус як міста столичного, була штаб-квартира Малоросійської колегії, розташовувалися російсько-українські урядові установи (1722-27), а також під час другої й останньої ліквідації Гетьманщини в 1764-66. Вперше Глухів згадуєть ся в Іпатіївському літописі під записом за 1152, як місто Чернігівського князівства. Це місто над річкою Ссманню, притокою Десни, вдало розташовувалося на кам'янистім плато, між річкою та струмком Нетечею, і, закладаючи його, першобудівники врахо вували передусім те, що на плато легко можна спорудити фортецю. В XIII-XIV ст. Глухів був столицею Глухівського князівства. В середині XIV ст. він виявився під владою Великого князівства Литовського, а в 1503 —під юрисдикцією Московії. По тому, як в 1618 війська Польщі витіснили з цих країв московітів, Глухову було надане магдебурзьке право, а щоб розпочати його історію з чистого, але вже польського, аркуша, поляки перейменували Глухів на Новий Острог. Проте нову польську назву жителі Глухова не сприйняли так само, як і нових його володарів. Населення Глухова брало активну участь Визвольній війні 1648-1654. На початку 60-х XVII ст. Глухів стає сотенним центром Ніжинського полку, а в 1655-65 - цент ром Глухівського адмінполку. Наприкінці XVII ст. у Глухівській фортеці базувалася значна частина козацької артилерії. В 1708, по тому, як російські війська стерли з лиця землі гетьманську столицю Батурин, вирізавши все його, понад 20-тис. насе лення, гетьманську столицю уряд Московії наказав перенести до Глухова, поближче до російського кордону. В 1708 тут проведено козацьку раду, на якій новим гетьма ном, замість Мазепи, було обрано І. Скоропадського. Одна з підстав, що спонукала до перенесення столиці до Глухова, - могутня глухівська фортеця. Складний рельєф, великі, здебільшого заповнені водою, рови і могутній дубовий частокіл над двох великих валах робили Глухів, особливо його фортечний замок, майже неприступ ним. Наприкінці 1663 - на початку 1664 облогами та штурмами його спробувало здобути польське військо на чолі з Яном II Казимиром, але так і не здобуло. В 1685 старий замок згорів, а нові загальноміські укріплення були слабкими. Сам той факт, що російська влада не бажала, аби відновлювалися старі фортечні вали і замок, свідчить, що росіяни не були зацікавлені у відновленні могутньої козацької твер дині. Але до кінця Гетьманщини тут розташовувалися Генеральна Військова канце лярія, Канцелярія генеральної армати (тобто артилерії), Генеральна скарбова канце лярія (військова скарбниця).
Глух Йосип —Гоголь Остап Хроніки та спогади сучасників стверджують, що на початку XVIII ст. Глухів був великим адміністративнім, культурним та промисловим центром, який славив ся і своєю архітектурою, з прикметами класицизму та українського бароко, якими відзначалися палац-резиденція гетьмана К. Розумовеького, будинки козацької стар шини, адмінбудівлі Першої та Другої Малоросійської колегії. Місто славилося своїм виробництвом міді, ювелірними майстернями та керамічними цехами. Одначе після двох всеміських пожеж в 1746 та 1784 від столичної краси Глухова мало що зали шилося. Хіба що Миколаївська церква, в якій на вірність російському цареві прися гали його вірнопіддані гетьмани І. Скоропадський, Д. Апостол та К. Розумовський, та ще кілька відроджених історичних пам'яток. З 1782, після ліквідації полковосотенного устрою Лівобережної України, Глухів стає повітовим центром Новогород-Сіверського намісництва Російської імперії, з 1796 —Малоросійської губернії, а з 1802 - Чернігівської губернії. В історичній частині Глухова створено Держав ний історико-культурний заповідник. Глухівська Рада (1750) - рада козацької старшини, на якій гетьманом було обрано Кирила Розумовеького. Відбувалася в м. Глухові, зі згоди російського уря ду. Рішення цієї ради символізувало тимчасове відродження на Лівобережжі геть манської влади. Глухівські статті (1669) - спеціальна угода, укладена 16 березня 1669 у м. Глухові. 27 статей її визначали правові відносини між Лівобережною Україною та Росією. Підписана гетьманом Д. Многогрішним та представниками царського уря ду. Цей договір з’явився одразу по тому, як Глухівська козацька Рада підтвердила обрання гетьманом Д. Многогрішного (це обрання відбулося 1668, у НовгородСіверському, де Д. Многогрішний був проголошений гетьманом Лівобережної Ук раїни). Цією угодою Лівобережна Україна позбавлялася права мати міжнародні взає мини, тобто одного з найважливіших атрибутів державності. Козацький реєстр об межувався 30 тисячами шабель. Було зменшено кількість російських воєвод, котрі після укладання угоди залишалися лише в Києві, Чернігові, Ніжині та Переяславі, але й вони не мали права втручатися в адміністративні справи гетьманської влади, а повинні були займатися лише військовими питаннями. У свою чергу гетьманська адміністрація зобов’язувалася висилати в Росію тих російських селян, котрі втіка ли в Україну, рятуючись від кріпацької неволі. Гоголь Микола (1809-1852) - видатний український російськомовний пись менник. Народився в с. Сорочинцях на Полтавщині (тепер - Великі Сорочинці Миргородського р-ну Полтавщини). Походив з давнього козацького старшинського роду Гоголів-Яновських і водночас був нащадком гетьманів П. Дорошенка та І. Скоропадського. Закінчив Ніжинську гімназію вищих наук (1821-1828). З 1828 по 1848 жив у Петербурзі, де служив чиновником та навчався в Академії мистецтв. З 1834 був ад’юнкт-професором кафедри загальної історії Петербурзького універси тету. В 1848 повернувся в Україну, в рідні краї. Найбільш відомі його твори: цикл повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1831 -32), «Повість про те, як посвари лися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем» (1835), повість «Шинель» (1842), поема «Мертві душі» (1842). Козацька тематика найвиразніше репрезентована ге роїчною, всесвітньо відомою повістю «Тарас Бульба», а також у повістях «Пропала грамота» та «Страшна помста», у романі «Гетьман» (1831). Гоголь Остап (Євстафій, Остафій) (р.н. невід.-помер 1679) - визначний ко зацький діяч, полковник, наказний гетьман. Народився, як припускають, в с.Гоголях (тепер Віньковецького р-ну Хмельницької обл.), в заможній шляхетській ро дині. Володів польською, латинською та українською книжною мовами. На пол ітичній арені з'явився в розпал Визвольної війни. Перша згадка про нього, як про
Глухів
Глухівська Рада
Глухівські статті
Микола Гоголь. Худ. Е. ДмитриевМалюнов. 1852.
Гоголь Остап
Всесвітня козацька енциклопедія козацького отамана загону подільських козаків, датується 3 серпня 1648. Ті джере ла, які дозволяють дослідникам простежити його військову кар’єру, досить ненадійні, але все ж таки з'ясовано, що в 1654 він стає полковником Війська Запорізького, тобто полковником Визвольної армії. Припускають, що на той час він міг бути пол ковником уманським. Тривалий час був полковником подільським (могилівським), з центром в м. Могильові (тепер Могилів-Подільський), в 1664-65 полковником брацлавським, за гетьманства П. Дорошенка був наказним гетьманом. Військово-політичний шлях його складний і сповнений протиріч. Активний учас ник Визвольної війни, він був сподвижником спочатку Б. Хмельницького, а згодом І. Виговського. В часи Великої Руїни змушений був підлаштовуватися під різні течії і постаті, залишаючись при цьому патріотом України. Кращим виходом із ситуації, що склалася після смерті Б. Хмельницького, він вважав відхід України від Московії і, за умови збереження автономії козацької України, союз із Польщею. У різні часи підтримував і брав участь в битвах та політичних авантюрах І. Виговського, Ю. Хмельницького, П. Дорошенка, П. Суховія, П.Тетері. Кожен із цих гетьманів та пре Гоголь Остап тендентів на булаву вбачав в О. Гоголі передусім авторитетного козацького полков (Євстафій, Остафій) ника, досвідченого воїна і патріота. Гоголь підтримав Гадяцький (1658) та Слободищенський українсько-польські договори, націлені на зближення Козацької України з Річчю Посполитою. На чолі полку брав участь у поході польського короля Яна II Казимира на Лівобережну Україну, що перебувала під владою Московії (1663-64). Підтримав протурецьку та прокримську орієнтацію П. Дорошенка, знову ж таки з надією, що йому вдасться об«єднати Україну, вирвавши її регіони з-під влади Росії та Польщі. Він - один із полководців Конотопської битви (1659), в якій війська І. Виговського розгромили військо росіян. Відмовився брати участь в Переяславській Раді 1659, на якій, за наполяганням із Москви, замість Виговського, було обрано Ю. Хмельницького. У листопаді 1658 він присягнув на вірність московському цареві, але залишався вірним Україні. Коли П. Дорошенко зазнав невдачі у намаганні створити Ук раїнську державу під протекторатом Туреччини, О. Гоголь в листопаді 1674, в польсько му таборі під Баром, разом з усією старшиною Подільського полку, присягає на вірність королю Польщі Яну III Собеському, на вірність Речі Посполитій. По цьому він отримав королівський привілей на пожиттєве командування Подільським козаць ким полком, до якого, для зміцнення, було передано і частину Брацлавського полку. Відчувши, що має в особі О. Гоголя надійного союзника, король Ян III Собеський призначає його наказним гетьманом (з квітня 1675) правобережного козацтва, підпорядковуючи йому Поліський, Брацлавський, Вінницький (Кальницький) та Уманський адмінполки, і три полки охочих городових козаків. Відтак під його була вою виявилася ціла держава. З листопада 1676 по грудень 1678 його резиденція пе ребувала в м. Димері (тепер селище в Вишгородському p-ні Київщини), тут же непо далік розташовувалася основна маса його війська. Відчувши, що дні його лічені, О. Гоголь наприкінці грудня 1678 склав з себе гетьманські повноваження і став ченцем Межигірського монастиря, підвладного лівобережному гетьманові. Тут 1679 він і помер, передавши перед смертю свої клейноди - срібну булаву, бунчук та військову корогву, настоятелеві монастиря для зберігання.
Гоголь-Яновський Яків
Гоголь-Яновський Яків (р. н. і р. см. невід.) - військовий діяч XVII ст., полков ник часів Б. Хмельницького. З козацького роду Гоголів-Яновських, з якого походили письменники Василь Гоголь (1777-1825) та Микола Гоголь (1809-1852).
Голеніщев-Кутузов (Кутузов-Смоленський) Михайло
Голеніщев-Кутузов (Кутузов-Смоленський) Михайло (1745-1813) - великий російський полководець, князь Смоленський, головнокомандувач Російською Ар мією, під командуванням якого воювали козацький корпус генерала Платова та інші козацькі частини і з’єднання. Генерал-фельдмаршал. Почесний товариш Крилівського куреня Запорізької Січі (з 1773). Народився в Петербурзі, в сім’ї військового інженера, генерала у відставці. В 14 років закінчив інженерно-артилерійську школу
Гоголь-Яновський Яків - Голеніщев-Кутузов Михайло (за іншими джерелами - курси артилерійського інженерного корпусу) і розпочав службу капралом артилерії. Згодом він був кондуктором та інженером корпусу, а в 16 років став офіцером. Йому випало служити під командуванням таких таланови тих російських полководців, як Румянцев та Суворов. Зокрема, 6 років прослужив під командуванням О. Суворова в Криму. Як командир Бузького Єгерського корпу су, брав участь у боях під Очаковом, і в грудні 1790 відзначився під час штурму Ізмаїла, де командував лівим крилом військ О.Суворова. За цю операцію він був нагороджений орденом Св. Георгія 3 ст. Проявив себе і як дипломат. Зокрема, в 1792 М. Голеніщев-Кутузов був призначений послом Росії в Туреччині. Служив директором Сухопутного шляхетського корпусу. В 1805 командував російською армією, посланою на допомогу Австрії, щоб спільно діяти проти військ Наполеона. Під час цієї кампанії М. Кутузов здобув кілька перемог, одначе його військо та авст рійська армія зазнали серйозної поразки під Аустерліцем (1805). Вражений цим, імператор Олександр І усунув Кутузова від командуванням і в 1806 призначив військовим губернатором Київської губернії. Саме під керівництвом М. Кутузова, було розпочато будівництво фортечних укріплень в Києві, на Печерську. В 1811 Кутузов став командувачем Молдавською (Дунайською) армією Росії, яка в червні цього року завдала рішучої поразки туркам в Рущанській битві. А вже наступного року він домігся укладення з Туреччиною надзвичайно вигідного для Росії Бухаре стського мирного договору. Проте й цього разу Олександр І залишився незадоволеГоленіщев-Кутузов ним —але вже тим, що М. Кутузов занадто повільно вів переговори - і замість нього (Кутузов-Смоленський) командувачем Молдавською армією призначив адмірала Чичагова, який і підпису Михайло. вав договір від імені Росії. Худ. Дж. Доу. 1829. Початок Вітчизняної війни 1812 М. Кутузов зустрів відстороненим від коман дування, маючи титул графа. І проживав він у цей час в Україні, в своєму маєтку в с. Горошках Волинської губернії (тепер це територія Житомирщини). Одначе, дізнав шись про перехід Наполеоном російського кордону, Кутузов, після двотижневого перебування в селі, прибув до Петербурга, де служило чи жило цивільним життям чимало офіцерів, які перебували колись під його командуванням, чи, просто, добре знали його як воєначальника. Це й посприяло тому, що він був обраний начальни ком народного ополчення, у формуванні якого сам брав участь. Після вторгнення Наполеона в Росію, імператор Олександр І відбув з армії і постала потреба призна чити загального головнокомандуючого російськими військами. Комісія вищих дер жавних сановників, створена указом імператора для цього питання, зійшлася на кандидатурі М. Кутузова, який усе ще залишався дуже популярним і в народі, і в армії. Імператору таке призначення не подобалося, Кутузову він не довіряв та й самого його недолюблював, але, йдучи на поступку громадській думці, все ж таки призначив його на цю посаду. Незадовго до цього призначення М. Кутузову був «пожаїуваний» титул світлого князя. Під командуванням Кутузова Російська армія здобула блискучу перемогу над французькою армією. Втративши значну частину військ, Наполеон змушений був відступити з Росії. В грудні 1812 М. Кутузов був офіційно проголошений «рятівни ком Вітчизни». Указом імператора Олександра І йому було надано титул «князь Смоленський» і нагороджено орденом Св. Георгія 1 ст. Наприкінці того ж 1812 року Кутузов, на чолі російських військ, дійшов до Ельби, але в сілезькому містеч ку Бунцлау (тепер Болеславець у Польщі) в квітні 1813 несподівано помер. За нака зом імператора, поховано було Кутузова в Петербурзі, в Казанському соборі, а на Наполеон І на майдані перед собором споруджено пам’ятник йому. Тоді ж король Прусії наказав Бородінських висотах, спорудити пам’ятник і в Бунцлау, на якому був напис: «До цих місць князь КутузовВ. Верещагін. 1897 Смоленський довів переможні російські війська, але тут смерть поклала край слав ним дням його. Він врятував свою Вітчизну і відкрив шлях до визволення Європи. Хай же буде благословенною пам ’ять героя». У Вітчизняну війну 1812-1814 лише Донське козацтво виставило, під команду ванням М. Кутузова, майже 35 тисяч шабель. Чимало їх було виставлено й іншими
Всесвітня козацька енциклопедія козацтвами: Кубанським, Терським і, звичайно ж, Українським. В січні 1912 року, коли Росія відзначала 100-річчя перемоги над Наполеоном, ім’я М. Кутузова було присвоєне Першому Кубанському полку Кубанського козацького війська; Першому Голеніщев-Кутузов Кубанському пластунському батальйону та Першій Кубанській козацькій батареї. (Кутузов-Смоленський) В серпні 1904 ім’я генерал-фельдмаршала М. Кутузова-Смоленського було при Михайло своєне також Тринадцятому Донському козацькому полку. В 1942 Президія Верхов ної Ради СРСР своїм Указом заснувала орден Кутузова, який мав 3 ступені (орден Кутузова 3-го ст. засновано в лютому 1943). Голіцин Василь (1643-1714) - боярин (з 1676), російський військовий та дер жавний діяч. На чолі російських військ брав участь у боях, пов'язаних із Чиги ринськими походами 1677-78. Повернувшись до Москви, певний час очолював Малоросійський приказ (щось на зразок міністерства у справах Малоросії). Брав безпосередню участь у підготовці до укладення російсько-польського Вічного миру 1689, згідно з яким Україну було юридично розчленовано по Дніпру на дві частини, одна з яких, Лівобережна, залишалася під юрисдикцією Московії, друга, Правобе режна - Польщі. Командував спільними російсько-українськими військами під час Кримських походів 1687 та 1689. Перший із них закінчився невдачею винятково через те, що Голіцин погано підготував до нього військо, не знав маршруту просу вання армії та реальних умов, в яких йому доведеться діяти. Щоб якось виправдати ся, переклав усю провину на гетьмана І. Самойловича, який командував українсь ким козацьким військом, звинувативши його в зраді. По тому, як Самойловича було позбавлено булави, гетьманом - за протекцію Голіцина, було обрано І. Мазепу. Під час другого Кримського походу московітсько-козацькі війська досягли Перекопа і мали всі шанси увірватися на півострів та здобути Бахчисарай. Але Голіцин неспод івано наказав повертатися в Україну: чи то злякався, чи, може, був підкуплений ха ном. Прийшовши в 1689 до влади, Петро І відсторонив колишнього фаворита царів ни Софії від усіх державних справ, позбавив боярства та володінь і заслав до Архан гельського краю, де майже через п'ятнадцять років той помер.
Голландська експедиція російських військ (1799)
Голландська експедиція російських військ (1799) - експедиція, яку здійснив корпус російських військ (17 тисяч за участю козаків) під командуванням генерала Германа. Союзниками росіян тут були англійці, корпус яких (31 тисяча осіб) діяв під командуванням герцога Иоркського. За первісним задумом, союзники мали розгро мити французький корпус в Голландії генерала Блюра Блюна (22 тисячі шабель та багнетів), з’єднатися з корпусом австрійців і повести наступ на Францію. Першими успіху досягли англійці. Ледве встигнувши висадитись на узбережжі Голландії, вони примудрилися взяти в полон у портах увесь голландський флот, який, до речі, здався їм без бою. Здобувши таку легку й безкровну перемогу, та позбувшись флоту супер ника, англійці якось одразу втратили інтерес до подальших подій. Ні, 8 вересня 1799 вони ще підтримали наступ росіян на французьке військо, але він ні до чого не призвів. Під час другого наступу, вже 21 вересня, армії союзників все ж вдалося дещо відтісни ти французів, при цьому вони втратили понад 6 тисяч осіб, на тисячу більше, ніж французи, одначе перемоги, не досягли. Після цього союзники повели наступ на приморське містечко Кастрикум. Задум операції зародився у англійців, одначе місто здобували все ж таки росія ни, під особистим командуванням генерала Германа. Але якось так сталося, що Герман не повідомив англійців про свій успіх і не попросив допомоги, отож незабаром росіяни були вибиті з містечка, втративши на цих «маневрах» понад 3 тисячі солдатів. Дізнавшись про їх поразку, герцогу Иоркському стало геть сумно. Він термі ново уклав з французами угоду про перемир’я і, прихопивши полонений голландсь кий флот, повернувся до Англії. Відтак генералу Герману, корпус якого катастрофіч но зменшувався, не залишилося нічого іншого, як терміново сідати на кораблі та повертатися до Росії.
92
Голіцин Василь - Головна старшина Голобуцький Володимир (1903-1993) - український історик, доктор історич них наук (з 1948), професор (з 1949). Народився в с. Великий Бір Суразького повіту на Чернігівщині (нині це територія Брянської обл. Росії). Освіту здобував в ПівнічноКавказькому університеті (Ростов-на-Дону). Був науковим співробітником Інститу Голобуцький Володимир ту історії АН України. Його перу належать праці «Визвольна війна українського народу під керівництвом Хмельницького» (М., 1954); «Чорноморське козацтво» (К., 1956); «Запорізьке козацтво» (К., 1957), «Запорізька Січ в останні роки свого існу вання (1734-1775)» (1961) та ін. В 1993 опубліковане автором друге, значно дооп рацьоване видання його праці «Запорізьке козацтво», в якому В. Голобуцький праг нув позбутися проросійської та соціальної заангажованості у висвітленні історії козацтва, збагатив свою книгу новітніми документальними знахідками. Головатий Антін (1744-1797) - писар, суддя Війська Запорізького, наказний кошовий отаман Чорноморського козацтва, полковник російської армії. В 1774 очо лював делегацію від Січі до російської імператриці Катерини II, яка домагалася поновлення прав і вольностей Українського Козацтва. Восени 1787 року, на козацькій раді, що відбулася поблизу Херсона, було утворено «Військо вірних (Російській імперії) козаків», на якій А. Головатого обрано військовим суддею. В 1787 команду вав козацькою флотилією, що діяла під Очаковим, штурмував і здобув захоплений турками острів Березань. Брав участь у визволенні від турків Хаджибея (Одеси, 1789), Бендер, Ізмаїла (1790). Був безпосереднім організатором переселення украї нських козаків з межиріччя Дністра і Південного Бугу - на Кубань (1792-1793), а відтак став одним із засновників Кубанського козацтва. В 1796 брав участь у Персь кому поході російської армії, під час якого командував двома кінними козацькими полками та козацькою флотилією. На початку 1797, після смерті кошового отамана Чепіги, імператор Павло І призначив його кошовим отаманом. Проте смерть зава дила А. Головатому стати до виконання цих обов’язків. А. Головатий - герой народ ної пісні «Від Кілії до Ізмаїлова покопані шанці» та інших народних пісень. Відо мо, що й сам він був автором кількох віршів-пісень. У багатьох сучасних публікац іях стверджується, що А. Головатий помер і похований в Катеринодарі. Зокрема, це стверджується і в книзі «Українське козацтво. Мала енциклопедія» (Київ-Запоріжжя, 2002, автор статті Р. Шиян). Проте існує й інша версія, що нібито, знесилений ранами, походом і хворобою, Головатий помер 29 січня 1797, і похований на ост рові Сарі, що в Каспійському морі неподалік Ленкорані (Азербайджан). В 1996 р. представники Всекубанського козацького війська спільно з науковцями спробували віднайти могилу Головатого, аби перенести його останки на Кубань, але виявити його могилу не змогли. Отож питання щодо місця поховання отамана залишається відкритим. В 1999 йому споруджено величний пам’ятник (роботи Олександра То карева) в Одесі. Ініціатором руху за встановлення цього пам’ятника був письмен ник, академік Богдан Сушинський (Видавець). Головатий Павло (1715-1795) - козацький діяч XVIII ст. Походив із давнього козацького старшинського роду. Був останнім суддею Запорізького війська. Під час російсько-турецької війни 1768-1774 був генеральним обозним українського козаць кого війська. Після зруйнування Січі, росіяни заарештували П. Головатого і заслали до Тобольська, де в Знаменському монастирі він ще 20 років провів у ролі в'язняченця. Схоже, що там він і помер. Згадку про нього знаходимо в поемі Т. Шевченка «Гайдамаки». Головна старшина - у XVII-XVIII ст. виборні посадові особи (не плутати з генеральною старшиною). В часи гетьманату їх було, за звичаєм, дев’ять осіб, яких обирали на козацькій раді разом із гетьманом, і які ставали радниками гетьмана з усіх важливих питань. Головна старшина виконувала особливі доручення гетьмана, на неї покладалися дипломатичні місії. Цікаво, що гетьман навіть не мав права карати
Головатий Антін. Невід, худ. 18 ст.
Головатий Павло
Головна старшина
Всесвітня козацька енциклопедія головних старшин, а лише зобов’язаний був доповідати про їх вчинки чи злочини Головна старшина російському урядові. Обирали головних старшин на все життя.
Головне Управління козацьких військ
Головне Управління Козацьких Військ при Президенті Російської Федерації
Головне Управління козацьких військ. - Управління, котре було створене ЗО березня 1944, в Берліні, при Міністерстві східних територій Германії. Начальником Управління був призначений генерал-лейтенант козацьких військ, донський отаман, емігрант Петро Краснов. Ця установа задумувалася керівниками Третього рейху, як головний політичний та адміністративний орган Дону, Кубані і Тереку. Від міністер ства управлінням нею опікувався начальник одного з відділів доктор Хімпель. Уп равління переймалося всіма проблемами, пов’язаними з біженцями та емігрантами з козацьких територій Росії. Воно також займалося формуванням добровольчих ко зацьких частин, котрі, спільно з німецькими військами, воювали проти радянських військ. Саме стараннями службовців цього Управління, й особисто П. Краснова, було сформовано Козацький Стан (див.), що налічував до 60 тисяч емігрантів з Ку бані, Дону, Тереку. При Управлінні діяв Комітет у справах російських емігрантів. Зусиллями працівників Управління було сформовано штаб Головного Управління козацьких військ, якого очолив генерал-майор Семен Краснов (племінник П. Крас нова). Управління діяло до кінця Другої світової війни (травень 1945). Головне Управління Козацьких Військ при Президенті Російської Федерації - Управління у справах козацтва, яке було створене Указом Президента РФ Б. Єльцина 20 січня 1996 (№ 67) «Про Головне Управління козацьких військ при Президенті Російської Федерації». Поява цього документу і цього органу управління викликала неоднозначну оцінку в козацьких колах Росії. Вже ЗО січня 1996 в Москві відбулося Коло козаків Центру та Півдня Росії, в якому взяли участь представники: Михайло Філін - Козацьке братство; Микола Козіцин - Всевелике Військо Донське-1; Олек сандр Поляков - Окремий Донський козацький округ; Юрій Чуреков —П'ятигорсь кий відділ Терського козацького війська; В'ячеслав Афанасьєв —Верховний отаман Білорусії та інші отамани. Коло прийняло резолюцію, в якій закликало Президента ліквідувати Головне Управління козацьких військ. Оскільки Коло вітав лідер рос ійських комуністів Г. Зюганов, то стає зрозуміло, що й інспірували скликання цього Кола комуністи. Одначе ніякого впливу на рішення Президента РФ Б. Єльцина резо люція Кола не мала. 16 квітня 1996 він видає спеціальний Указ «Питання Головного Управління козацьких військ при Президенті Російської Федерації», в якому це Уп равління узаконюється і затверджено положення про його діяльність, намічено шля хи подальшого об'єднання російського козацтва. Того ж дня було видано й Указ Президента РФ «Про порядок залучення членів козацьких товариств до державної та іншої служби» (№ 563) та «Про економічні й інші пільги, які надаються козаць ким товариствам і їх членам, які взяли на себе зобов'язання по несенню державної та іншої служби».
Головне Управління Козацьких Військ (ГУКВ) Півдня Росії
Головне Управління Козацьких Військ (ГУКВ) Півдня Росії - керівний та координаційний орган козацьких товариств Півдня Росії, створений під час Верхов ного Кола козаків Півдня Росії, що відбулося 16 травня 1992. ГУКВ покликане ске ровувати та координувати діяльність козацьких організацій Дона, Кубані, Північно го Кавказу та Нижнього Поволжя. Начальником ГУКВ Коло призначило військового старшину Мещерякова. Одначе реально ГУКВ підпорядковано Головному Управлі нню козацьких військ при Президенті Росії.
Головний отаман
Головний отаман - уперше офіційно ця назва з'явилася в Україні в листопаді 1918 й означала вона посаду верховного головнокомандувача всіх військових фор мувань Української народної Республіки (повна назва «Головний отаман Республі канських військ» - по жовтень 1920), а з листопада 1920 з'являється нова посада Головний отаман військ і Флоту УНР. Вводячи цю посаду, керівники УНР підкрес-
Головне Управління козацьких військ - Голубець Микола лювали, що військо УНР продовжує традиції українського козацтва, а по-друге, що Головний отаман об’єднує як регулярні військові сили, так і добровільні козацькопартизанські формування. Вдруге посаду Головного отамана було відроджено разом із відродженням в Україні Українського козацтва. Офіційно це проголошено на першій Великій раді 13-15 жовтня 1990. За відсутності посади гетьмана, Головний отаман був найвиГоловний отаман щою посадовою особою в Українському козацтві, і нею став обраний Великою ра дою голова київського товариства «Просвіта» Олекса Починок, журналіст-телевізійник за фахом. А на другій Великій раді УК козаки обрали собі на гетьмана (жовтень 1991-жовтень 1992) В'ячеслава Чорновола, запровадивши в такий спосіб посаду гетьмана, а Головний отаман став першим заступником гетьмана. На нього тоді ж було обрано Євгена Петренка (1991-1994). Традиція обирати Головного ота мана, як першого заступника та помічника гетьмана, зберігається й досі.
Голота Ілля (р.н. невід. - помер 1649) - полковник Визвольної армії, один із полководців, героїв Визвольної війни, сподвижник Б. Хмельницького. Особливо гучної слави набув під час «білоруського походу», коли на чолі десятитисячного козацького корпусу, навесні 1649, прийшов на допомогу повстанцям, що діяли в Білорусії проти військ литовського князя Я. Радзівіла. Розгромивши ці війська в першому ж бою, І. Голота об’єднав навколо свого загону ще близько ЗО тисяч місце вих повстанців, утворивши, по суті, самостійну армію, і здобув низку блискучих перемог. Одначе в липні 1649 військове щастя зрадило його. Невеликий загін І. Голоти був оточений литовською армією поблизу міста Загалля і майже весь заги нув. Серед загиблих був і полковник І. Голота. Своєю хоробрістю і військовим та лантом він настільки вразив своїх сподвижників, що про нього почали складати пісні, про його подвиги ходили легенди і перекази. Голуб Олифер (р. н. і р. см. невід.) - козацький військовий діяч XVII ст. Геть ман реєстрового козацтва (1622-1623), козацький флотоводець. Учасник Хотинсь кої війни 1621. Брав участь у антипольському повстанні під проводом М. Жмайла. Послідовник гетьмана П. Сагайдачного. Прагнув припинити чвари між козацькими старшинами, покласти край низці антипольських повстань, які він сприймав, як прояв громадянської війни, і зосередитися на боротьбі з зовнішніми ворогами. Організовував морські походи до кримських, а згодом і до турецьких берегів. Вис тупив на боці кримського хана Мухаммед-Гірея у його боротьбі за трон з принцем Джанібек-Гіреєм. У морському бою поблизу Кафи О. Голуб розгромив турецький флот і змусив прибічників Джанібек-Гірея, що засіли в місті, визнати за хана Му хаммед-Гірея. В 1623 році тричі водив козацькі чайки до передмість турецької сто лиці, звільняючи при цьому полонених козаків. Викликав невдоволення у значної частини козаків тим, що не бажав виступати проти поляків. Наприкінці 1623 (або на початку 1624) козацька рада усунула його від гетьманства. У складі польської армії брав участь у польсько-московітській (Смоленській) війні 1632-34, де коман дував полком козаків. За однією з версій, загинув під час походу козаків на Крим. Голубець Микола (1892-1942)- історик, громадський діяч, письменник, відо мий український журналіст. Виступав як редактор кількох українських часописів. Його перу належить ґрунтовна монографія «Історія української культури», в якій чимало місця відведено питанням української культури часів Гетьманської Украї ни. Виступав як співавтор «Історії України» (спільно з І. Крип’якевичем). Видав кілька збірок поезій. Увійшов в історію козацтва, як дослідник генеалогічного древа багатьох українських козацьких діячів та дослідник їх родової геральдики. Зок рема, він автор монографії «Золота книга українського лицарства: генеалогічногеральдичний словник» (1939).
Голота Ілля
Голуб Олифер
Голубець Микола
Всесвітня козацька енциклопедія Голубок Гаврило (р.н. невід.-помер 1588) - кошовий отаман Війська Запорізь кого. В 1588 командував великим загоном козаків, що, за наказом гетьмана М. РуГолубок Гаврило жинського, вирушив до Валахії, аби підтримати одного з претендентів на трон. Заги нув у битві з турецько-валаськими військами під м. Бичиною.
Гомін Павло
Гонта Іван. Худ. Г. Константинов. 1802.
Гончар (Гончаров) Осип
Гопак
Гордієнко Кость
Гомін Павло (р. н. і р. см. невід.) - козацький військовий діяч XVII ст. Кошовий отаман запорізького козацтва. Кошовим став, орієнтовно, в 1657, за часів гетьмана І. Виговського. У вересні 1657 надіслав І. Виговському листа, в якому застерігав його від зближення з Польщею, заявляючи, що Січ залишиться вірною політиці Б. Хмель ницького. Наприкінці 1659, після страти, за наказом гетьмана, кошового Якова Бара баша, козаки обирають П. Гомона кошовим отаманом удруге. Підтримував наміри Ю. Хмельницького повернути собі булаву. Кілька разів збройно виступав проти військ 1. Виговського. Гонта Іван (р.н. невід.-помер 1768) - полковник уманський, один із керівників антипольського козацько-селянського повстання (Коліївщини). Родом із села Росішки (тапер - Христинівського р-ну Черкаської обл.). Служив сотником уманської над вірної міліції польського магната Ф. Потоцького. 1757 був призначений сотником надвірних козаків в Умані і водночас був наділений селами Росішки та Орадівкою. У рідних Росішках на власний кошт збудував церкву. Разом зі своєю сотнею перейшов 1768 на бік повстанців, очолюваних М. Залізняком. Після здобуття Умані проголо шений повстанцями полковником уманським. Взятий 26 червня 1768 у полон росія нами і переданий полякам. Підданий жорстоким катуванням і страчений 6 липня 1768 у с. Серби поблизу Могильова-Подільського. Там і похований. Один із героїв поеми Т. Шевченка «Гайдамаки». Гончар (Гончаров) Осип (1796-1879)-відомий козацький діяч, отаман козаківнекрасівців. Родом з подунайської козацької станиці. В 1829 козаки обрали його впов новаженим у своїх справах при російському командуванні в Ізмаїлі. В 1837, з кілько ма своїми однодумцями, втік на територію, контрольовану Туреччиною. Певний час був купцем, згодом із загоном козаків охороняв турецькі торговельні каравани. У 1864, як представник некрасівців, зумів домогтися від турецького уряду відміни без платної служби козаків, і надалі козаки-некрасівці служили, як усі інші піддані сул тана. Повернувшись до Росії, він прийняв чернечий сан і в 1879 помер в м. Хвалинську Саратовської губернії. Ного життя було описане публіцистом Кудрявцевим в «Очерке истории старообрядцев в Добрудже» та його соратником, козаком-некрасівцем О. Нікітіним («Русская старина», № 4 за 1883). Гопак - старовинний український народний танець, який справедливо вважається козацьким. Дослідження деяких сучасних хореографів, істориків та фахівців з єдиноборств доводять, що сформувався він на основі прийомів «козацького рукопашно го бою», котрі були складовою частиною фізичної підготовки запорізьких козаків. За характером хореографії своїх «па» вважається одним із найскладніших танців світу. Назву його дослідники виводять від слова «гопати», тобто скакати, плигати. В давні часи він був суто чоловічим танцем. Тепер в деяких його варіантах беруть участь і жінки. У різних музичних обробках «Гопак» використовувався композито рами М. Мусоргським (опера «Сорочинський ярмарок»); П. Чайковським (опера «Мазепа»), М. Лисенком (опера «Енеїда»)... Гордієнко Кость (р.н. невід.-помер 1733) —визначний військовий діяч. Кошо вий отаман Запорізької Січі (1702-28, з перервами). Походив з давнього аристокра тичного роду Гординських. Навчався у Києво-Могилянській академії. Відчував осо бисту неприязнь до І. Мазепи, але, мріючи про незалежну Україну, приєднався до нього напередодні Полтавської битви, вибивши перед цим російські гарнізони з
Голубок Гаврило - Господар фортець Новий Кодак і Старий Кодак та розгромивши російські загони під Царичанкою і на р. Орелі. Після поразки під Полтавою (1709), відійшов зі шведами і гетьманськими військами до Бендер (Молдова). Навесні 1711 знову командував полком запорізьких козаків у поході гетьмана П. Орлика на Правобережну Україну. Похід виявився невдалим. Ще більше ускладнив ситуацію Прутський мирний до говір 1711 між Туреччиною та Росією, після якого гетьман П. Орлик по суті втратив Туреччину, як дієвого військового союзника. Того ж року Гордієнко добувся Олешківськоі Січі і був обраний кошовим отаманом (1711-28). Помер 4 травня 1733 і похований на козацькому цвинтарі поблизу Січі.
Гордієнко Кость
Гордон Патрик (1635-1699) - відомий військовий діяч Російської імперії, інженер-фортифікатор. Виходець із Шотландії. Певний час був на службі у польського короля, брав участь у Чуднівській битві 1660 між польськими та російськими війська ми. На службі в російського царя з 1661. Мав чин генерал-майора та контр-адміра ла. В 1667-1686 у складі російських військ служив в Україні, брав участь у Кримсь ких походах (1687 і 1689) російсько-українських військ. В історію України й козац тва увійшов, як хроніст, автор «Щоденника генерала Патрика Гордона», який є важ ливим джерелом інформації про Україну часів гетьмана Самойловича і її козацтво XVII ст. Горленко Дмитро (Лазар) (р.н. невід.- помер після 1725) - полковник при луцький (1692-1708), наказний гетьман (1705) українського козацтва. В 1705 ко мандував корпусом козаків, що брали участь у Північній війні на боці росіян. В 1708 приєднався зі своїм полком до військ Карла XII та І. Мазепи і брав участь у Полтавській битві. Після смерті І. Мазепи (квітень 1710) був одним із претендентів на гетьманську булаву. В 1711 очолив посольство гетьмана П. Орлика до Стамбула. Командував полком під час походу гетьмана П. Орлика (1713) на Правобережну Україну. Згодом служив у війську гетьманів І. Скоропадського та П.Полуботка. Ос танні відомості про нього дослідники виявили у зв’язку з тим, що він командував козацьким корпусом під час походу російсько-українських військ в Дагестан (1725, Гилянський похід). Городові козаки - назва ця виступає у двох значеннях. Перше - «городовими» в нашій історичній та художній літературі досить часто називають усіх «осілих» козаків, тобто нелапорожців, козаків, котрі жили в містах і селах і бралися за зброю лише під час війни чи селянсько-козацьких повстань. Друга назва - офіційна, яка з’являється в офіційних документах і остаточно закріплюється після так званого возз’єднання України з Московією (1654). Чисельність городових козаків почала регулюватися російським урядом і сягала 60 тис шабель. Згідно з імператорським указом (1735), «городовими козаками» почали визнаватися лише «виборні козаки», яких вибирали з числа заможного, родового козацтва. Чисельність їх сягала 30 тис. В 1783, після ліквідації автономії Лівобережної України, указом російського уряду городове козацтво було скасоване.
Горленко Дмитро
Городові козаки
Горохова Діброва (Крута Балка) - урочище, розташоване за 10 км від м. Корсуня (тепер Корсунь-Шевченківський Черкаської обл.). У цьому урочищі загін ко заків на чолі з М. Кривоносом влаштував засідку, яка підстерегла відступаючих з «корсунського табору» поляків під командуванням коронного гетьмана М. Потоцького. В битві, що розгорнулася тут 16 травня 1648, польським військам було завда но нищівної поразки, а сам М. Потоцький потрапив у полон.
Горохова Діброва
Господар - титул правителів (князів) у Молдавії та Валахії в XIV-XIX ст. Пев ний час, в XIV-XVI ст., «господарем», або «Великим господарем» іноді називали Ве ликого князя Литви. Одним із господарів Молдови (1578) був гетьман Іван Підкова.
Господар
Всесвітня козацька енциклопедія Граббе Павло (1787-1885) —військовий наказний отаман Війська Донського (1865-1866), граф, генерал-ад’ютант російської армії. Брав участь у російсько-фран цузькій війні 1812-1814. В 1817 призначений командиром Лубенського гусарського полку. В 1828 командував авангардом російських військ у Валахії, під час російсь ко-турецької війни 1828-1829. В 1831, під час придушення польського визвольного повстання (1830-1831), був начальником штабу Першого піхотного корпусу. В 1838 призначений командувачкм військами на Кавказькій лінії та в Чорноморії. В 1865 призначений наказним отаманом Війська Донського, але через рік звільнений, возведений в графське достоїнство і призначений членом Державної ради. Під його командуванням козаки та солдати російської армії здобули чеченський аул Ахульго, брали участь в експедиції в Ічкерські ліси (1842). За його отаманства з’явилася Гра мота імператора Олександра II, згідно з якою термін козацької служби було скороче Граббе Павло. но з 25 до 15 років. Невід, худ. 1858-1861
Граб’янка Григорій
Грамота царя Івана IV (1570)
Граб’янка Григорій (р.н. невід.-помер бл. 1738) —український літописець, ав тор добре знаного в історичній науці «Літопису Григорія Граб’янки» (К., 1854). Ос віту здобував у Києво-Могилянській академії. Володів латиною, німецькою та польською мовами. Козацько-військову кар’єру розпочав 1686. Був гадяцьким сот ником. До речі, походження слова «козак» Граб’янка виводить від слова «козар» тоб то «скіф». По суті, Граб’янка вважає козарів певним соціальним прошарком скіфів, тим прошарком, що цілковито присвятив себе військовій службі. З’явившись в Ук раїні, у складі татаро-монгольської орди, з Середньої Азії, вони почали називати себе «козаками». Тривалий час Г. Граб’янка був полковим осавулом, а з 1717- га дяцьким полковим суддею. В 1729 призначений полковником Гадяцького полку. До магався відновлення гетьманського правління. Загинув у бою під час російсько-ту рецької війни (1735-39), беручи участь у поході в Крим. Грамота царя Івана IV (1570) - найдавніший урядовий документ, що зберігся в архівах Російської імперії, і який засвідчує існування Донського козацтва. Датовано грамоту 3 січня 1570. Нею цар Іван IV визнавав факт існування на підвладних йому територіях козацтва як такого і вимагав, щоб козаки у всьому слухалися його послабоярина Івана Новосельцева, який прийде до них з цією грамотою і який залишаєть ся на козацьких землях у ранзі особистого представника царя. У ній вимагається, щоб козаки «слухалися Новосельцева в усіх государевих справах і тим Царю служи ли». За це Іван IV обіцяв козакам державну платню. Існують відомості й про те, що козаки жили на Дону раніше 1570 року, і вже тоді вони поділялися на «низових», тобто тих, що поселилися в нижній частині Дону, та «верхових» —що жили у верхній течії, і формувалося це козацтво з біглого люду, котрий прибував з території Мос ковії та України. Одначе документально, та ще й на такому рівні, факт існування Донського козацтва засвідчено саме цією грамотою. Що ж стосується боярина І. Новосельцева, то він прибув до козаків, які жили на річці Північний Донець. Але, незважаючи на те, що козаки виявили бажання співпрацювати з царським урядом, щорічну платню уряд цей почав видавати їм лише з 1618 троку, та й то нерегулярно. До цього часу козакам платили лише в тих випадках, коли потрібні були їх військові послуги, тобто, як найманцям; і тільки тим, котрі брали участь у поході. Відомо також, що в 1614, вже інший цар, Михайло Федорович, наділив донське козацтво пер шим військовим прапором, котрий мав засвідчувати підлеглість козацтва Російсько му цареві. На ньому було написано, що з цим прапором козаки повинні «проти не другів стояти і на них ходити». Що вони й робили упродовж усього свого існування. За даними на 1912 рік, прапор цей не зберігся і доля його не відома. В 1646 було переселено на Дон 3 тисячі охочих вільних людей, тобто козаків. У вересні того ж року цар Олексій Михайлович «пожалував» Донське козацтво новим прапором - за перемогу над кримським царевичем Донат-Гиреєм-Нураданом, у битві, що відбула ся під «Черкаським городком» і в якій взяли участь українські козаки.
Граббе Павло - Гребінка Євген
Грамотні козаки - те ж саме, що й реєстрові козаки. Простонародна назва ця виникла від того, що реєстрових козаків записували в «грамоту», тобто в спеціаль ний обліковий журнал, в реєстр. Гребенське козацьке військо - військо, яке існувало на Північному Кавказі в XVII-XVIII ст. Зародилося воно по тому, як, після приєднання Рязанського князів ства до Московської держави, значна частина «рязанських городових козаків», котрі жили в Червленому Яру, в 1520, на знак протесту, сіла на човни і подалася Волгою до Хвалинського (Каспійського) моря. Висадившись в гирлі річки Терек, одна час тина козаків тут і залишилася і почала називати себе «терськими козаками». Інша ж частина вирішила селитися поближче до гір (до гребенів). Вона і почала називати себе Гребенськими козаками. А ще це козацтво називало себе «вільною козацькою громадою Гребенською». Але в 1860, під натиском горців, козацька громада змуше на була переселитися на правий берег Тереку (при впадінні в Терек Сунжі), по ближче до терських козаків. А вже в 1711 ці ж козаки переселилися на лівий берег, щоб від безкінечних набігів горців їх могла захищати й ріка. Тоді ж вони офіційно почали називатися Гребенським козацьким військом. Оскільки саме по собі існувати це військо не могло, царський уряд підпорядку вав його в грудні 1720 Астраханському губернаторові. У такий спосіб уся терито рія, яку посідали гребенські козаки, виявилася анексованою Російською імперією. А вже наступного року саме військо було підпорядковане Військовій колегії. Цілко вите ж визнання його прийшло в 1727, коли війську були вручені військові та пол кові прапори. Ще більше воно зміцніло після приєднання до нього Терсько-Сімейного війська (1746). Проте злиття це тривало недовго. Вже в 1755 Терсько-Сімейне військо було віокремлене з Гребенського в самостійне. У травні 1776 всі полки Гребенського війська були передані Астраханському війську, тобто як самостійне військо воно перестало існувати. Остаточно його істо рія завершилася в 1786, коли полки колишнього Гребенського війська були відок ремлені від Астраханського війська і приєднані до козаків-поселенців Кавказької • •••
ЛІНИ.
Своє перше бойове хрещення гребенські козаки прийняли в 1577, коли, спільно з терськими козаками, завдали поразки військам кримського хана. В 1590 гребенські козаки, і теж спільно з терськими, взяли участь у поході князя Солнцева-Засєкіна проти горського князя Шемхала Тарковського. Ще через три роки вони були в складі експедиційного корпусу воєводи Хворостина, а в 1604—воєвод Бутурліна і Плєщєєва. Довелося їм повоювати і з Малою Ногайською Ордою, походом на яку вони ходили спільно з дончаками. А в 1645 брали участь в облозі Азова та відбивали під його стінами натиск ногайців Великої Орди. Доля склалася так, що в 1677 гребенські козаки побували в Україні, в Чигиринському поході (див.). А з 1687 по 1689, уже разом з українськими козаками, воювали проти кримських татар у Криму. Останній похід, засвідчений хронікою бойових дій війська, відбувся в 1781, коли, знову ж таки, спільно з терськими козаками, полки його здійснили похід на Анапу. Подвиги козаків Гребенського війська були відзначені Георгіївським штандартом «За військові подвиги проти непокірних горців 1577-1877», з ювілейною Олександрівською стрічкою (врученим в серпні 1881). Крім того, Гребенському полку цього війська вручено Георгіївський прапор, з таким самим написом, та простий прапор з напи сом «За відзнаку в Турецькій війні і за справи проти горців в 1828 і 1829 роках». Гребінка Євген (1812-1848) - відомий український письменник. Родом з с. Мар’янівки, тепер Гребінківського р-ну Полтавської обл. Після закінчення Ніжинсь кої гімназії (1831). до 1834, служив у 3-му Малоросійському козацькому полку Росій ської армії. Вийшовши у відставку, перебрався до Петербурга і захопився літератур ною творчістю. Козацька тематика окреслена в його поемі «Гетьман Свирговський» (1839), повісті «Ніжинський полковник Золотаренко», в романі «Чайковський» та
Грамотні козаки
Гребенське козацьке військо
Всесвітня козацька енциклопедія поемі «Богдан» (1843). За духом своїм твори його були історико-романтичними. Писав Гребінка Євген українською та російською мовами. Вважається одним із засновників новітньої ук раїнської літератури. Греков Петро (р.н. невід.-помер після 1814) - генерал-майор козацьких військ. Походив з давнього козацького роду. Службу розпочав рядовим козаком Війська Донського в 1784. Вже наступного року йому було присвоєно чин хорунжого, і він прийняв бойове хрещення в битві при р. Малці. В 1788-1791 брав участь у боях з турками. Під час штурму Ізмаїла командував загоном донських козаків, який діяв у складі корпусу генерала Платова. Тут він був відзначений чином капітана. В 1791 він зі своїм загоном придушує повстання в Польщі. У бою під Дубенками його поранило в руку. Але тут він відзначився і його підвищують до секунд-майора. В 1794, усе ще перебуваючи в Польщі, П. Греков уже командує козацьким полком. А чин полковника здобув, воюючи з французами під час Італійського походу Російської армії. Його козаки виявляли мужність у битвах при Бергамо, Моренго, Требії... В 1809 полковник Греков командував усім авангардом Валаського корпусу, який діяв проти турків. В 1811, в битві під фортецею Рушук, він уже очолював чотири козацькі полки і незабаром здобув чин генерал-майора. Війну з Наполеоном П. Греков зустрів на посаді командира корпусу, що складав ся з десяти полків донських козаків. Діючи окремими загонами, його козаки пере слідували відступаючих французів до річки Березини, безперервно нападаючи на обози та ар’єргардні частини. В битві під білоруським містом Борисовом його кор пус не лише зумів розбити великий загін французів, але й понад дві тисячі їх поло нити. А ще йому випало взяти участь у Лейпцігській битві, і навіть увійти зі своїми козаками до Парижа, за що його було удостоєно російського ордена Св. Володимира та баварського ордена Св. Максиміліана-Іосифа. У серпні 1904 ім’я генерал-майора П. Трекова було присвоєне Шістнадцятому Донському козацькому полку. W
Грецьке військо
Унтер-офіцер і рядовий Грецького Балаклавського піхотного батальйону 1797-1830
__
Грецьке військо - військо, яке перебувало на положенні козацького, почало своє існування в серпні 1779, коли Албанське військо (див.) було переформоване на Грець кий полк (сформований з греків та албанців, які воювали під час Турецької війни у складі російського флоту та в берегових частинах). У листопаді 1787 з греків було сформовано Грецький вільний дивізіон, який входив до складу «Армії князя Потьомкіна». В квітні 1795 греки з грецьких вільних дивізіонів та Грецького полку були поселені неподалік Одеси і переформовані на Грецький полк. У грудні 1796 Грець кий полк підпорядковано Військовій Колегії і переформовано в Грецький піхотний батальйон. У жовтні 1797 Грецький батальйон переселено на околиці Балаклави. З греків та албанців, котрі все ще жили під Одесою, сформовано Одеський грецький батальйон, а той батальйон, що існував під Балаклавою, названо Балаклавським грець ким батальйоном. В листопаді 1810 Одеський та Балаклавський піхотні батальйони перетворено на військові поселення. В листопаді 1819 Одеський грецький батальй он приєднано до Балаклавського під загальною назвою Балаклавський. У жовтні 1859 Балаклавський грецький батальйон ліквідовано. Але ще в квітні 1807 цей ба тальйон був нагороджений Георгіївським прапором за взяття Анапи. В 1854 частина воїнів-греків увійшла до «Легіону Імператора Миколи І», сформованого в Севасто полі (для війни з турками) з греків, албанців, сербів, чорногорців, молдаван та валахів. Одразу після війни цей легіон було розформовано. Ще одна цікава деталь: в травні 1787, до приїзду в Крим імператриці Катерини II, старанням невтомного князя Потьомкіна, якому здалося замало «потьомкінських сіл», було сформовано («з благородних дружин та дочок бапаклавських греків, в кількості 100 осіб») особливу Амазонську жіночу роту. Щоправда, вже в травні цього ж таки року, щойно імператриця відбула з Криму, Амазонська грецька рота була розформована.
Греков Петро - Громадянська війна У назві Грецького війська відсутній термін «козацьке», але сформоване воно було на засадах козацьких військ і перебувало «на положенні козацьких», і хроніку Грецьке військо його ми знаходимо у Довідковій книзі Імператорської головної квартири: «Козацькі війська. Хроніка гвардійських козацьких частин, по 1 квітня 1912 року».
Грецька хата - щось на зразок готелю чи заїжджого двору, які існували на Запорізькій Січі і в яких зупинялися іноземні посольства.
Грецька хата
Громадянська війна (1918-1922) - війна, що розгорнулася між Добровольчою Громадянська війна армією (значну частину якої складало козацтво), армією адмірала Колчака, генера (1918-1922) ла, барона Врангеля та іншими військовими з’єднаннями «білих», - і частинами Червоної Армії та з’єднаннями, які підтримували утвердження в Росії радянської влади та комуністичного режиму. Найзапекліші бої в ході Громадянської війни відбу валися на Дону, Кубані, Поволжі, в Сибіру і на Далекому Сході, а також на території України. Декрет про створення Робітничо-Селянської Червоної Армії (РККА) було підписано В. Леніним 15 січня 1918 року. Тоді ж, у січні 1918, почала формуватися й Добровольча Армія «білих» під командуванням генерала Лавра Корнілова. На кінець 1918 Червона Армія вже нараховувала 1,5 мільйона бійців, а до кінця 1920 чисельність її зросла до 5,5 мільйона. Добровольча ж армія на квітень 1918 нараховувала всього лише 6 тисяч багнетів. Дослідники стверджують, що загальні втрати Білої і Червоної армій під час Громадянської війни становили 800 тисяч бійців. Втрати серед мирного населення —близько 18 мільйонів осіб. Однією з пер ших великих військових операцій Громадянської війни став штурм Добрармією Вожді Добровольчої армії Катеринодара (10-13 квітня 1918), захист якого здійснювали частини Південно(зліва-праворуч) генерали Східної Революційної армії. Добрармія була занадто малочисельною, щоб здобути С. Марков, А. Денікін, штурмом таке місто, до того ж, якраз перед штурмом, загинув її командуючий М. Алексеєв генерал Л. Корнілов. Це сталося 13 квітня, а на 14 квітня намічено було генераль ний штурм міста. Новий командуючий генерал А. Денікін не наважився вести своє поріділе військо на штурм, а, завбачливо відійшовши від Катеринодара, повів Добрармію назад, на Дон, звідки вона й прийшла (див. «Перший Кубанський похід»). І все ж таки в боях на підступах до Катеринодара Добрармія втратила понад 2 тисячі бійців. Ще однією операцією, котра привертає увагу дослідників, стала Казанська, під час якої, 5-10 вересня 1918, частини Червоної Армії оволоділи столицею Татарії Казанню. Білогвардійський гарнізон Казані становив всього 6 тисяч бійців. В той час, як на місто наступала П’ята армія «червоних» (командуючий Славен), Арська група військ (Азин) та «червона» Волзька флотилія, яка вже 9 вересня зуміла виса дити десант на околиці Казані. 10 вересня, одночасним наступом з трьох сторін, частини «червоних» (понад 15 тисяч багнетів) зуміли здобути місто штурмом. Це Кавалерійська атака. була перша велика наступальна перемога Червоної Армії, яка дозволила їй оволоді Фото 1919 р. ти ініціативою. Великі загони козацтва були задіяні під час оборони Царицина (Волгоград). Гарнізон «червоних», серед яких було чимало козаків, становив близько 45 тисяч бійців (під командуванням К. Ворошилова). Донською ж армією, котра майже цілко вито складалася з донських та кубанських козаків (теж до 45 тисяч осіб), команду вав генерал Краснов. Саме в цей час генерал Петро Краснов утверджував державне утворення Доно-Кавказький Союз, котре мало об’єднати під однією владою всі ко зацькі території Північного Кавказу. Отож здобуття Царицина повинно було гаран тувати безпеку цього союзу. Бої тривали з 25 липня по 7 вересня 1918 року. Так і не здобувши міста, Краснов відвів своє військо на Дон, поповнив його новими підроз Р * ділами, дав відпочити, і вже 22 вересня знову рушив на Царицин. 15 жовтня козаки Краснова навіть увірвалися були на околиці міста, але, зазнавши удару з тилу Пер Один з перших полків шої Стальної дивізії «червоних», змушені були знову відійти на Дон. Третій штурм Червоної Армії. 1918 р. відбувся в січні 1919. Цього разу козакам вдалося вийти до Волги північніше та південніше міста, і взяти його в кліщі, але загальний наступ червоних військ на
Всесвітня козацька енциклопедія південь Росії змусив отамана Краснова втретє, і тепер уже назавжди, відвести свої частини на Дон. Громадянська війна Залишився в історії Білого руху та Громадянської війні і рейд Донського кавале (1918-1922) рійського козацького корпусу генерала Мамонтова (10 серпня -19 вересня 1919). Цей 9-тисячний корпус зумів пройти рейдом тилами «червоних» через Тамбов, Козлов, Воронеж, але, оточений корпусом чисельністю до ЗО тисяч бійців, з великими труднощами прорвався через кільце, втративши при цьому понад 7 тисяч солдатів. Проте рейд Мамонтова, як вважають дослідники цієї війни, настільки дезорганізу вав тили «червоних», що не дозволив їм успішно провести серпневий наступ на південному напрямку. В вересні-листопаді 1919 білогвардійські сили востаннє спробували прорватися до Петрограда, щоб відродити тимчасовий уряд (або й монархію). Командував цим наступом генерал Юденич, Північно-Західна армія якого складалася всього-на-всього з 18 тисяч бійців. В той час, як чисельність війська «червоних» перевершувала 50 тисяч. Юденичу все ж таки вдалося прорвати оборону «червоних», захопити низку населених пунктів, в тому числі й Царське Село, і підступити до Петрограда. Проте в нього вже не вистачало сил, щоб оволодіти таким великим містом з таким чисель ним гарнізоном. До того ж, «червоні» терміново перекинули під Петроград ще близько 20 тисяч бійців. Та й серед частини військ «білих», особливо серед солдатів, велася революційна пропаганда, котра обіцяла, бачте, селянам землю, а робітникам фабри ки, і котра своєю демагогією деморалізувала солдатські маси. Врешті-решт, Юде нич змушений був відійти з рештками своїх військ в Естонію, де його бійці були інтерновані. Козацькі кінні корпуси генералів Шкуро і Мамонтова діяли і в боях під Вороне жем (13 жовтня-16 листопада 1919). Загальна чисельність білогвардійських сил Добрармії та Донської армії сягала лише 15 тисяч. В той час, як сили «червоних» пере вершували 20 тисяч бійців. У кавалерійській битві, що розгорнулася під Вороне жем, між майже 8-тисячним кавалерійським корпусом(значна частина якого теж ста новила козаки) Будьонного та козацькими частинами «білих», «червоні» зуміли роз бити основні сили наступаючих й оволодіти спочатку Воронежем, а згодом і стан цією Касторною. Після цієї битви війська «білих» виявилися дуже ослабленими, що було засвідчено подальшими битвами і подіями. В жовтні 1919 Перший армійський корпус генерала Кутєпова зумів розсіяти оборону «червоних», захопити Орел і піти наступом на Тулу. Проте цей наступ було зірвано значно переважаючими силами «червоних» (62 тисячі проти 22,3 тисяч бійців). Кінцевою метою цього походу було здобуття Москви, одначе бої, що розгорнулися в районі Орла, виснажили війська «білих» і ті, зазнаючи значних втрат, змушені були відступити до Курська. Відтак чисельність військ «червоних» почала переважати на всіх фронтах, в той час, як людські резерви «білих», по суті, вже були вичерпані. В січні 1920 частини двох червоних фронтів Південного (Єгоров) та Південно-Східного (Шорін) повели на ступ на Ростов-на-Дону. Спочатку «білим» вдалося потіснити «червоних» на підсту пах до міста (район Генерального Мосту), але в цей час кінний корпус Думенка про рвав оборону «білих» і захопив Новочеркаськ. «Білим» не залишалося нічого іншо го, як зняти частину військ і кинути їх до Новочеркаська, але саме це дозволило «чер воним» вже 8 січня увірватися в Ростов-на-Дону. Щоправда, 9 січня Корніловська піхот на дивізія, що відступала з фронту, зуміла вибити «червоних» з міста, але протрималася вона там лише один день. Відтак Збройні Сили Півдня Росії, якими командував гене рал Денікін, як єдине ціле, припинили своє існування. Частина «білих» змушена була відступити в гори Північного Кавказу, де їх чекали аули горців, котрі ненавиділи росіян ще з часів «підкорення Кавказу», інша частина подалася до Криму. Єгорлицьку битву (25 лютого-2 березня 1920) називають найбільшим кавалерій ським бойовиськом Громадянської війни. І це справді так, якщо зважити, що з обох боків у ній, в межиріччі Єгорлика та Манича, зійшлося близько 25 тисяч вершників. Перший етап битви закінчився тим, що козацька кіннота «білих» відійшла до станції
102
Громика (Громека) Михайло - Грузинська гусарська рота Єгорлицька. Кіннота Будьонного два дні штурмувала її і, лише отримавши значне підкріплення, змогла вибити звідти «білих». Після цього війська Денікіна почали Громадянська війна відходити до Катеринодара та Новоросійська, до портів, в яких значна частина білих, (1918-1922) особливо офіцерства, назавжди залишить Росію. Маючи під своїм командуванням 27 тисячну «Російську армію», генерал, барон Врангель сподівався, що йому досить довго вдасться протриматися в Криму, де його військам сприяло саме географічне положення півострова. Тим паче, що, ско риставшись перепочинком, «білі» зуміли звести досить могутні Перекопсько-Чонгарські укріплення, котрі захищали Перекопський перешийок - єдиний сухопутний шлях до півострова. «Червоні» вдалися тут до обхідного маневру. Незважаючи на листопадовий мороз та втрати, Шоста армія «червоних» (командарм Корк) убрід подолала озеро Сиваш й, захопивши Литовський півострів, почала загрожувати тилам оборони «білих». Водночас 51 дивізія Блюхера почала наступ на самі укріп лення. Вже 9 листопада «червоним» вдалося захопити Турецький Вал, тобто клю чові позиції оборони «білих». 10-11 листопада білоармійці спробували затримати наступ «червоних» на другому рубежі - Ішунських позиціях, але сили «червоних» настільки переважали, що утриматися вже не було змоги. Втративши понад 10 ти сяч бійців, «червоні» все ж таки зуміли прорвати оборону і вирватися на степові Загін комсомольців-добпростори півострова, де стримувати їх уже не було кому. Війська Врангеля почали ровольців перед відправ панічно відступати до портів, і звідти, на всьому, що могло триматися на воді, ева кою на Південний фронт. куйовуватися за кордон Росії. 1920. На цьому громадянська війна в європейській частині в Росії та в Україні, по суті, завершилася, хоча ще щонайменше два роки окремі заворушення та бої відбува лися в різних регіонах колишньої імперії, зокрема, на Далекому Сході та в Сибіру. Громадянська війна призвела до величезних втрат серед козацтва Тереку, Ку бані, Дону, а також України (де в цей час уже сформувалися частини Вільного Ко зацтва та інші формування); вона надовго поділила козацтво на «червоних» та «білих». А головне, що після утвердження в Росії радянської влади, всі козацькі війська було розформоване, відтак було ліквідовано - принаймні комуністичний режим намагався ліквідувати - і саме козацтво, його волелюбний дух; навічно при пинити розвиток козацького руху в Росії та Україні. Але після розпаду Радянського Союзу (1991) козацтво все ж таки знову відродилося. Громика (Громека) Михайло (р.н. невід.-помер 1651) - військовий козацький діяч, один із соратників Б. Хмельницького. В 1649-51 - полковник білоцерківсь кий. Під час Визвольної війни (1648-54) командував полком. Був у складі делегації, яка на чолі з Б. Хмельницьким підписала в 1651 Білоцерківський договір з Польщею, згідно з яким різко скорочувалася чисельність реєстрового козацтва, гарантувалося повернення на свої маєтності польської шляхти. Загинув у Корсуні, під час бунту козаків Білоцерківського полку, викликаного складанням зменшеного козацького реєстру.
Громика (Громека) Михайло
Громушина балка - яроподібна низина, що прорізає частину о. Хортиця. За часів Запорізької Січі тут відбувалися козацькі ради, всілякі урочистості, та козацькі гуляння та забави. Починаючи з 1997, тут відбуваються урочистості козацькі змаган ня (забави) з бойових мистецтв сучасних українських козаків. Останнім часом тут відрод жено кулачні бої «пава на лаву», які полюбляли наші предки козаки-запоріжці. Грузинська гусарська рота - рота, яка була організована на засадах козацької й існувала, як козацька. Сформована в квітні 1740, з грузинських князів та дворян. Мета сформування - участь у війні проти турків та горців. В 1769 рота увійшла до складу Московського легіону, а в 1775 була розформована. За даними на червень 1732, в «Табелі нерегулярних військ низового корпусу російської армії» рахувалося 109 грузинів, здебільшого вихідців із дворянських родин.
Гусар Грузинської гусарської роти. 1741 р.
Всесвітня козацька енциклопедія Грузинський піхотний полк («Джар») - полк, сформований в червні 1831, на засадах козацького і який офіційно прирівнювався до козацького, з усіма належними козацтву правами. Набраний був з ополченців Телавського та Сигнахського повітів Грузії. Мав неофіційну назву «Джар». У червні 1832 перейменований на Перший Грузинський піхотний полк. В травні 1849 - на Грузинську піхотну дружину. Полк Грузинський піхотний (дружина) брав активну участь у придушенні антиросійського повстання горців. На полк («Джар») відзнаку цього, у вересні 1854, йому вручено прапор з написом: «Нашій грузинській дружині за відмінно-старанну службу, надавану постійно у справах з непокірними горцями». Дружина виправдала сподівання російського командування, виявила себе з найкращого боку, оскільки вже в 1861 її було удостоєно права називатися: «Гру зинська піхотна, Його Імператорської Високості, Великого князя Георгія Михайло вича, дружина», а в серпні 1870 вручено Георгіївський прапор «За Кавказьку війну». Проявили свою мужність грузинські воїни і під час російсько-турецької війни, про що свідчать вручені дружині Георгіївські срібні сурми з написом: «За відзнаку в Турецьку війну 1877 і 1878 роках». У жовтні 1887 дружина вже мала назву:^^ Перша W e в ~ Кавказька, Ного Імператорської Високості, Великого князя Георгія Михайловича, туземна стрілецька дружина. В грудні 1899 вона переформована на П’ятий Кавказь кий стрілецький батальйон, а в 1912 батальйон знову постає в архівних документах як Грузинський піхотний полк. Грушевський Михайло (1866-1934) - відомий український історик, політич ний діяч, публіцист. Народився у м. Холмі (тепер - Хелм, Польща). Освіту здобував на історико-філологічному ф-ті Київського університету (1890). Наукову діяльність розпочинав під керівництвом видатного історика В. Антоновича (1834-1908). Захи стив дисертацію магістра за темою «Барське староство» (1894). У 1894-1914 викла дав історію України у Львівському університеті. З 1897 по 1913 очолював наукове товариство ім. Шевченка, створив у Львові школу історії України, з якої вийшли такі відомі історики як І. Крип’якевич, С. Томашівський, О. Терлецький. В 1914-1917 відбував політичне ув’язнення в Симбірську. В березні 1917 обраний головою Ук раїнської Центральної Ради, а з квітня 1918 був Президентом Української Народної Республіки. В 1919-24 - був в еміграції, де активно займався науковою та публіцис тичною діяльністю. Став засновником (1919) Українського соціологічного інститу ту у Відні. Повернувшись в 1924 з еміграції, займається науковою роботою. Обирав ся академіком Всеукраїнської Академії Наук (з 1923) та Академії Наук СРСР (з 1929). З 1931 жив і працював у Москві. Помер у Кисловодську, під час хірургічної операції. Похований у Києві. Основна наукова праця його - 10-томна «Історія України-Руси» (Львів-Київ, 1898-1937). Його перу належить також перша енциклопедія україноз навства «Украинский народ в его прошлом и настоящем» (1914-1915), «Очерк истории украинского народа» (1904), «Ілюстрована історія України» (1911), драма «Хмель ницький у Переяславі», «Історія української літератури» в 5-й томах (1913-27). Гулак Максим
Гулак-Артемовський Семен
Гулак Максим (р. н. і р. см. невід.) - козацький діяч XVII ст. Гетьман козацькоповстанської армії (1642), командував артилерією у війську гетьмана Карпа Півторакожуха. Обраний після його смерті гетьманом, розпочав бойові дії проти поляків на Черкащині. У складі турецького війська Джезара-паші воював проти армії персів на Закавказзі, в тому числі і в битві під Єреваном. Повернувшись із походу, привів рештки свого козацького загону на Січ, де незабаром, десь наприкінці 40-х років, помер. Гулак-Артемовський Семен (1813-1873) —видатний український композитор та оперний співак, драматург. Народився в с. Городищі на Київщині (тепер - місто в Черкаській обл.). Навчався в Київському духовному училищі (1824-30) та в Київсь кий духовній семінарії (1835-38). В 1838-39 виступав на сценах Петербурга. В 184142 співав в Італії, у Флорентійському оперному театрі. Повернувшись до Росії, співав
104
Грузинський піхотний полк («Джар») - Гуменюк Володимир на сценах Петербурга, Москви та інших міст. В 1851 дебютував як композитор му зикою до опери «Картини степового життя циган» та вокально-хореографічних кар тин «Українське весілля». Автор водевілю «Ніч на Івана Купала». Був особисто знай омий з Т. Шевченком. Козацька тематика репрезентована відомою оперою «Запо рожець за Дунаєм» (1862), музику до якої написав на власне лібрето. Йому нале жить дослідницька праця «Статистико-географічні таблиці міст Російської імперії» (1854). І вже зовсім несподіваним видається створений ним в 1858 проект водогону м. Санкт-Петербурга. В м. Городищі діє музей (з 1966) С. Гулака-Артемовського, там же йому споруджено пам'ятник.
Гулевичівна Єлизавета (Галшка) (1575-1642) - громадська діячка і меценат ка. Одна з фундаторок Київського братства, до якого, з усім кошем козацьким, запи сався згодом гетьман П. Сагайдачний (бл. 1550-1622). Заповітом, складеним ще 1615, всі свої маєтності в Києві (а вона була дружиною київського воєводи) відписала для заснування монастирського шпиталю та Київської братської школи, з якої започаткува лася Києво-Могилянська академія, де згодом здобуло освіту чимало козацьких стар шин. Брала активну участь у діяльності Луцького братства. Померла у Луцьку. Гуляков Василь (1751-1804) - російський військовий діяч, генерал-майор, ге рой Кавказької війни. Як офіцер, відзначився у боях під час Першої Турецької війни і під час війни зі шведами. В 1800 командував загоном солдатів та козаків у бою біля ріки Іори, в Грузії, де росіяни завдали поразки військам Омар-хана. В 1803, на чолі корпусу солдатів і терських козаків, розбив військо лезгинів й оволодів укріп леними аулами Білокан та Джари. В жовтні 1803 армійський і козацький загони під командуванням В. Гулякова завдали ще однієї поразки лезгинам в урочищі Пейкари. Загинув в січні 1804, в Закатальській ущелині, в бою з повсталими горцями. Гуляницький Григорій (р.н. невід.-помер 1675) - визначний військовий діяч XVII ст. Полковник ніжинський (1656-1659) і корсуньський. Походив із шляхетно го роду, з Волині. Учасник Визвольної війни (1648-54), зокрема, командував заго ном козаків у корпусі І. Золотаренка під час його походу в Білорусію. Сподвижник гетьмана І. Виговського. В 1657 очолив гетьманські війська, що придушували повстан ня полковника М. Пушкаря і кошового Я. Барабаша. Командував обороною Конотопа, в якій росіяни зазнали нищівної поразки. Брав участь у поході гетьмана П. Тетері на Лівобережжя. Був заарештований поляками і посаджений до Марієнбадської в’язниці-фортеці. Після звільнення в 1667, служив у війську П. Дорошенка. З 1675 слу жив офіцером польської армії. За нез'ясованих обставин загинув у Білій Церкві. Гуменюк Володимир (1929) - Головний отаман Соборного козацтва України «Січ» (з 2003). Генерал-хорунжий Українського козацтва (2001). Народився в се лищі Брусилів Житомирської обл. Українець. В 1937 батька його, Олександра Гуменюка, було заарештовано комуністичним режимом і розстріляно, як «ворога на роду»; згодом посмертно реабілітовано. В 1950 В.Гуменюк закінчив Васильківське військове авіаційно-технічне училище, і рік служив авіаційним механіком в одній з військових частин Прикарпатського військового округу. В 1951 -1957 перебував на пе дагогічній роботі в навчально-оздоровчому комплексі Пуща-Водиця. В 1961 закінчив юридичний факультет Київського університету ім. Шевченка. В 1961 -1969 - слідчий прокуратури Залізничного, Подільського районів Києва; старший прокурор м. Киє ва по кадрах. В 1997 він виступив одним з ініціаторів створення Української спілки просвітян, яку відтоді очолює. В 1997-2000 був науковим співробітником Інституту українознавства. Працює першим заступником голови Всеукраїнського об’єднання ветеранів та головою Секретаріату цього об’єднання. В козацтві з 1997 року. В 2001, з ініціативи В.Гуменюка, створено було Соборне козацтво України «Січ», на Ве ликій раді старшин якого його було обрано Головним отаманом (2003).
Гулевичівна Єлизавета
Гуляков Василь
Гуляницький Григорій
Гуменюк Володимир
Всесвітня козацька енциклопедія Рунашевський Михайло (р.н. невід.-помер після 1672) - український літопи сець, дипломат, церковний діяч. Родом з Поділля. Походив з українського шляхетсь кого роду Гунашевських. Освіту здобував в Замойській академії в Замості. З 1646 стає відомим в історичних джерелах, як церковний служитель. Під час Визвольної Гунашевськнй війни 1646-54 служив в Генканцелярії, яку очолював І. Виговський (Гунашевськнй Михайло був одружений на доньці Виговського Мар'яні). 1651 був у складі козацького по сольства до Москви, яке від імені Хмельницького просило царя Московії прийняти гетьмана з усім козацтвом й усю Україну «під високу руку» царя, у московське піддан ство. Разом з іншими рідними та наближеними до гетьмана Хмельницького, брав активну участь у підготовці та проведенні Переяславської ради 1654. Був у складі посольства, яке брало участь в засіданні (1659) польського Сейму, на якому ратифі ковано Гадяцький договір (1656). Виконував різні доручення дипломатичного характе ру за часів гетьманства Виговського. Після того, як Виговський зрікся булави, полишив Київ і перебрався до Перемишля, де служив протоієреєм кафедрального собору. Увійшов в історію України і, зокрема, козацтва, як автор рукописного літописно го збірника, названого згодом «Львівським літописом» (30-40 pp. XVII ст.). Нама гався відтворити історію України, починаючи з 1339, спираючись при цьому на «Га лицько-Волинський літопис» та інші писемні джерела. Подає досить цікаві відомості, пов'язані з козацько-селянськими повстаннями 1630-31 та 1637-38 років, а також із Визвольною війною під проводом Б. Хмельницького. Був охоронцем українського Православ’я, полемізував та вів боротьбу з католицизмом й уніатством. Літопис його пройнятий духом українсько-козацького патріотизму.
Гуня Дмитро
Гусак Іван
Гусари
Гуня Дмитро (р. н. і р. см. невід.) - уславлений ватажок козаків і повстанців, гетьман повстансько-козацького війська (1638). Ім’я Гуні набуло популярності під час повстання П. Павлюка, коли, після поразки під Кумейками, він зумів прорватися через польське оточення з великим загоном повстанців. Брав участь у повстанні під проводом гетьмана Я. Остряниці (1638). Створивши неприступний табір на березі річки Сули, він тривалий час оборонявся, а потім, прорвавши оточення, подався з рештками повстанської армії на Слобожанщину, а далі - на Дон. Існують відомості, що брав участь у боротьбі донських козаків проти турецько-татарських військ. Гусак Іван (р. н. і р. см. невід) - військовий діяч XVII ст. Кошовий отаман Запо різького козацтва. Уперше кошовим отаманом його було обрано 1688. Наступного року очолив загін запоріжців у поході (спільно з військами гетьмана І. Мазепи і ро сіянами) у Крим. Уклав мирний договір з ханом і намагався примирити запорізьких козаків з гетьманом І. Мазепою. Запорожці неодноразово відсторонювали І. Гусака від влади, але згодом знову обирали його. В 1695 розгромив загони татар, а кількох полонених ординців відправив до Москви, за що одержав від царя грошову винаго роду. В 1725 спробував позбавити влади кошового отамана К. Гордієнка. Проте ко заки звільнили К. Гордієнка з-під арешту і І. Гусаку довелося рятуватися втечею. Як далі склалася його доля - невідомо. Гусари - різновид легкої кінноти. Уперше з’явилися в Угорщині близько 1458, за правління короля Матіша Корвіна. У Польщі підрозділи гусарської кінноти поча ли з’являтися в 1500. Комплектувалися вони, здебільшого, з угорців та сербів. Озб роєння вони на той час мали довільне і використовувалися, як допоміжні підрозділи при важкоозброєній кінноті. Проте в 1573 польський король Стефан Баторій перетворив гусарів в окремий рід важкоозброєної елітної кінноти, що формувалася лише з польської шляхти. За умови, що кожен шляхтич з’являється на службу з чотирма озброєними воїнами-слугами. На озброєнні цих новітніх гусарів були: шабля, палаш і приторочений до сідла довгий чотиригранний меч, яким можна було проткнути пораненого ворога, що лежав на землі. А ще —пара пістолетів і піка. У бій гусари йшли, маючи кіраси, шоломи, наруччя та наколінники і шкіряний або металевий
Гунашевський Михайло - Гуцалюк Сергій
щит. Офіцери поверх кіраси носили шкуру барса, що мала символізувати їх спритність, силу і мужність. «Гусари крилаті» - цей вираз уперше з’явився на початку XVII ст. Так почали називати польських гусарів, в обладунках яких були крила (їх виготовляли з дерева, потім обтягували пергаментом та прикрашали пір’ям водоплаваючих птахів). Офі цери мали по два крила, рядові - по крилу. Під час атаки кінноти ці крила створю вали шумовий ефект, що лякав ворогів та їх коней. Новітні дослідження польських учених доводять, що міні-смерчі, які утворювалися під час швидкого руху навколо крил, не дозволяли туркам і татарам прицільно арканити польських воїнів. Крилаті гусари вважалися гордістю польського війська. Вони не раз були оспівані та возве личенні в народній творчості та в художній літературі. Упродовж кількох десятиліть вони були гідними супротивниками, або союзниками - то вже залежало від пол ітичної ситуації —українських козаків. Гуслистий Кость (1902-1973) - український історик та етнограф. Доктор істо ричних наук (з 1963), член-кореспондент АН УРСР (з 1969). Народився в м. Олександрівську (Запоріжжя) Катеринославської губ. Закінчив Катеринославський (Дніпропетровський) інститут народної освіти (1926). Навчався в аспірантурі при цьому ж інституті (1928-30) та при Харківському інституті культури (1930-31). Пра цював старшим науковим співробітником Інституту історії української культури (1931-34), згодом (1934-35) старшим науковим співробітником Ін-ту Т. Шевченка, та в Інституті історії АН УРСР (1936-54); в 1954-73 працював в Ін-ті мистецтвоз навства, фольклору та етнографії. Тема його докторської дисертації - «Питання історії України і етнічного розвитку українського народу (період феодалізму)» (1963). Один із авторів (спільно з О. Апанович) праці «Запорізька Січ та її прогресивна роль в історії українського народу» (1954), в якій оглянуто всю історії січового козацтва, від його виникнення до ліквідації російськими військами в 1775. У збірнику «Нариси з історії України» (2-3 випуски, 1939-41) виступив з циклом публікацій, присвячених причинам виникнення козацтва та його ролі в історії України XVIXVII ст. Будучи членом президії та заступником голови правління Українського товариства охорони пам'яток історії і культури (1966-71), брав участь у розробці проекту створення Державного історико-культурного заповідника запорізького ко зацтва (60-і роки). Вважається одним із авторитетних істориків з історії козацтва. Густав II Адольф (1591-1632) - шведський полководець, син шведського ко роля Карла IX, з 1611 - король Швеції. Під час його правління відбувалася польськошведсько-лівонська війна (1602), в якій, під командуванням гетьмана С.Кішки, брали участь українські козаки. Густий Байрак - урочище на Запоріжжі, на правому березі Дніпра, на тери торії Бугогардівської паланки. В 1768 урочище стало місцем формування і базою гайдамацьких загонів, одним із керівників яких був отаман Платнирівського куреня Олексій Дейнека. Гуцалюк Сергій (1971) - полковник Українського козацтва. Один із активних учасників козацького руху на Одещині в 90-і XX ст. та на поч. XXI ст. Був осавулом Українського Чорноморського Подунай-Гуляйпільського козацтва з ідеологічної ро боти (1997-99). Народився в селі Кульчини Красилівського району Хмельницької обл. Закінчив історичний факультет Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова (1999). Один із співавторів (з Т. Гончаруком) книжок «Хаджибей, Одеса та українсь ке козацтво 1415-1797 pp.», «Українське козацтво і Хаджибей» (Одеса, 1998). Отаман Екологічного підрозділу Чорноморського козацького з’єднання (з 2003, Одеса).
Гуслистий Кость
Густав II Адольф Густий Байрак
Гуцалюк Сергій
Всесвітня козацька енциклопедія Гущак Іван (1930) - український поет, публіцист, один із ініціаторів заснування Української Селянсько-демократичної партії. Народився в с. Мацошині Жовківського району Львівської обл. Закінчив агрономічний факультет Львівського сільськоГущак Іван господарського інституту та Вищі курси журналістики в Москві. Автор збірок по езій «Колоски», «Під крилом неба», «Дума землі», кількох книжок для дітей. Козаць ка тематика репрезентована його поемою «Мазепа» (Львів, «Кобзар», 1994). Разом із поемою опубліковано й вірші І. Мазепи, його листи до Мотрі Кочубеївни та його універсали. Гюго Віктор-Марі (1802-1885) - видатний французький письменник та гро мадський діяч. Граф. Народився в м. Безансоні, в родині офіцера, який згодом став офіцером наполеонівської армії. Виступав як прозаїк, драматург, поет і публіцист. Ного перу належать, зокрема, такі відомі романи як «Б’юг-Жаргаль»(1829), «Собор Паризької Богоматері» (1831), «Легенда віків» (1857), «Трудівники моря», «Людина, що сміється» (1869), «Дев’яносто третій рік»; драми: «Король бавиться» (1832), «Марія Тюдор» (1833), «Анжело» (1835); повісті «День засудженого до смерті», «Клод Ге». Він - автор поетичних збірок «Осіннє листя», «Пісня сутінків», збірки політич ної лірики «Відплата» (1853). Козацька тематика в його творчості репрезентована поемою «Мазепа» (1828), в якій відображено досить полемічний і суперечливий факт з життя Івана Мазепи, пов’язаний з любовною пригодою його молодості. У пере кладі М. Рудницького поему опубліковано (в Україні) в книжці Ілька Борщака та Рене Мартеля «Іван Мазепа» (Київ, 1991) та в ряді інших видань. Творчості Віктора Гюго присвячено працю І.Франка «Соті роковини народження В. Гюго».
Гущак Іван - Ґалаґан Гнат
Ґавдзинський Альбін (1923) - заслужений художник України. Член Національ ної Спілки художників України. Родом з с. Бобрик Перший Любашівського району на Одещині. В 1943 закінчив військове льотне училище. Учасник Другої світової війни. В 1950 закінчив Одеське художнє училище ім. Трекова. Учасник та дипломант багатьох міжнародних та вітчизняних виставок. Його твори зберігаються в музеях Києва, Москви, Петербурга, Одеси, Львова... Козацька тематика репрезен тована картинами «Гайдамаки» (1958), «Гонта в Умані» (1960), «Козацький лісовий дозор» (1999). Відомі також його картини з циклу «Дорога до храму» («Храми Ук раїни»), «Гурзуф» (1990), «Карпати» (1984), «Дніпровські схили» (1964). «Ґазетт де Франс» («Gazette de France» - «Газета Франції») - французька тиж нева газета, орган уряду Франції, яка видавалася в Парижі упродовж XVII-XVIII ст. Перший номер цього тижневика з'явився на початку червня 1631, і вже в ньому повідомлялося про морський похід запорізьких козаків, які, йдучи на Царград, здобу ли та зруйнували Мізену й кілька інших міст, чим значно погіршили становище Туреччини. Починаючи з 1649 року, майже в кожному номері «Газетт де Франс» подавалася інформація про перебіг повстання під проводом Б. Хмельницького, при чому публікувалися вони під рубрикою «Вісті з України». З цих публікацій випли вало, що французький уряд вважав Річ Посполиту сферою своїх військово-політич них інтересів і своєю союзницею, а тому прискіпливо стежив за тим, як розгорта ються події у повсталій Україні, що завжди була форпостом у боротьбі поляків, а отже і всієї Європи з мусульманською експансією. До того ж, не слід забувати, що дружиною короля Владислава IV, а по його смерті - й дружиною рідного брата Владислава - Яна II Казимира, була француженка з королівського роду Бурбонів Марія-Людовіка Гонзага. Напередодні Визвольної війни 1648-54 сам майбутній геть ман Б. Хмельницький був у Франції і вів переговори з головнокомандуючим фран цузької армії принцем де Конде. А полк козаків під проводом І. Сірка воював на боці французів проти іспанців та їх союзників, тобто брав участь у Тридцятилітній (1618-48) війні. Значна кількість публікацій тижневика була присвячена згодом под іям, пов'язаним із добою І. Мазепи. Один з дослідників цього видання Ілько Борщак писав, що «Gazette de France» може послужити кращим джерелом для того, щоб день за днем прослідкувати за подіями, які відбувалися на Україні і 2-й поло вині XVII ст. Щодо епохи Хмельницького, то не було жодного номера цієї газети без новел з України». Ґалаґан Гнат (р.н. невід.-помер 1748) - полковник Українського козацтва. По ходив з с. Омельника, що на Полтавщині, з козацького роду. В 1706 обраний на Січі на полковника Війська Низового Запорізького. Під час правління гетьмана І. Мазе пи, командував компанійським полком, тобто полком добровольців. На чолі цього полку він, разом із І. Мазепою, приєднався до війська шведського короля Карла XII, щоб спільно вести боротьбу проти російських військ. Та оскільки Галаган був далекий від ідеї створення незалежної української держави і не вірив у здійснення задуму гетьмана, а можливо, і з суто кон’юнктурних міркувань, розраховуючи й самому дотягтися до гетьманської булави, то в 1708 він зрадив Мазепу і перекинув ся на бік росіян. 1709 саме він зі своїм полком спочатку ввів в оману січове товари ство стосовно намірів російського царя, а потім руйнував Січ, фізично знищуючи
Ґавдзинський Альбін
«Ґазетт де Франс»
Ґалаґан Гнат
Всесвітня козацька енциклопедія цвіт українського січового козацтва. Разом зі своїми козаками знищував українські козацькі поселення на запорізьких землях. За цю зраду цар Петро І винагородив Ґалаґан Гнат його містечком Боровицею та кількома селами Чигиринського полку. Тривалий час київський губернатор Дмитро Голіцин, що насаджував в Україні московітські по рядки, використовував Г. Галагана та його полк для підтримання порядку в губерна торстві. І він же призначив його полковником чигиринським (1709-14). Згодом Г. Ґалаґан став полковником прилуцьким (1714-39). Увійшов в історію Українського козацтва, як зрадник козацтва і батьківщини.
Ґарран де Куллон
Ґіреї
Ґарран де Куллон (друга пол. XVIII-поч. XIX ст.) —державний діяч Франції, політолог, член Конвенту та генеральний прокурор в часи Французької революції. В історію політології увійшов, як автор книги «Політичне дослідження про стан дав ньої та сучасної Польщі, приурочене до останньої революції», яка завилася друком у Парижі (1795). Для українських істориків ця книга становить інтерес передусім тим, що в ній є спеціальний розділ «Про козаків України», в якому досить ґрунтовно та правдиво висвітлюється та історично виправдовується поява в Україні козацтва, За порізької Січі. Він засуджував як політику Польщі щодо православної козацької Ук раїни, так і колоніальну політику Росії стосовне України та її козацтва. Висловлював надію, що настане час, коли українське козацтво, піднявши на боротьбу весь народ, здобуде незалежність і «Україна, поневолювана в різні часи своєї історії, не зазнава тиме більше ганьби». Українські дослідники Ілько Борщак у своїй праці «Наполеон і Україна» (Львів, 1937) та Д. Наливайко «Козацька християнська республіка» (Київ, 1992) справедливо зверта ють увагу на певний апологетизм Ґаррана де Куллона стосовно українського козацтва. Ґіреї(Ґераї, Ґереї) —правляча ханська династія, правління якої тривало з 1427 по липень 1783. Засновником династії став Хаджі-Ґірей, що походив із впливового роду Ґіреїв, який очолив боротьбу кримських татар за створення незалежного Кримсько го улусу від Золотої Орди. Кримським ханом Хаджі-Ґірей був проголошений 1427 року, а в 1449 році курултай Криму проголосив незалежність Кримського ханства. Одначе незалежною державою вона залишалася недовго. Вже під час першого тер міну правління Хаджі-Ґірея (1427-56) частина татарської знаті утворила так звану «турецьку партію», яка вимагала, якщо не цілковитого входження Криму до складу Османської імперії, то хоча б визнання васальної залежності від неї. Саме ця партія вдалася до двірцевого перевороту, внаслідок якого 1456 року до влади прийшов Хайдар-Ґірей. Одначе його правління теж виявилося короткочасним і того ж 1456 Хад泥ірей повернув собі владу. А 1487, коли на троні виявився Менглі-Ґірей (правив 14781514), Кримське ханство визнало свою васальну залежність від Блискучої Порти. Як показала хроніка правління Гіреїв, турецькі султани дотримувалися лише однієї умо ви, яку вони висунули, приймаючи Крим у васальну залежність, - що вони ніколи не відберуть від династії Ґіреїв реїв права на престол. Але це не заважало Туреччині на свій розсуд, або на вимогу тих чи інших кланів, які домагалися панівного становища в ханстві, скидати одних правителів з династії Ґіреїв і призначати інших, теж із Ґіреїв. Щоправда, й у цій традиції теж відбувалися певні зміни. До 1607 року право на престол мав старший у роду Ґіреїв. Але це призводило до непорозумінь і конфліктів, оскільки рід розростався і в середині нього теж уже запанували певні клани, чи, як би ми тепер сказали, команди», які мали на вістрі певного претендента. Але 1607 хан Газі-Ґірей (1588-1608) домігся того, що турецький диван (уряд) і султан затвер дили новий принцип трононаслідування, який панував в більшості монархій світу тобто, коли трон передається в межах однієї сім'ї, від батька до старшого сина чи найближчого члена родини за генеалогічним древом. Відтак династія звузилася з роду до родини. Та навіть після цієї династичної реформи вплив роду Ґіреїв та кількох інших родів, які теж хотіли б перехопити династичну естафету, залишався досить сильним. Одначе дослідники завважують, що вже в 20-і роки XVII ст., за правління
Ґарран де Куллон - Ґіреї Мухаммед-Ґірея (1623-27) та Джанібек-Ґїрея (1627-35), було зроблено ще один крок до формування європейських інститутів державності. При дворі хана з'явилося класичне чиновництво, постійний, більше-менш кваліфікований адміністративноуправлінський апарат. Цікаво, що до роботи в ньому залучалися не лише члени роду Гераїв, скоріше навпаки, намітилася тенденція до того, щоб управлінців наби рали з інших родів і навіть з іноземців, що, з одного боку, дозволяло ханові та главі уряду рішучіше вимагати виконавської дисципліни, з іншого - відсторонюватися від нав'язливої опіки родової знаті. Основною опорою хана під час цієї реформи стала військова еліта. Водночас таке утвердження правлячої верхівки дозволяло ханові вести більш незалежну політику і по відношенню до Туреччини, чому спри яли і тривала політична нестабільність Османської імперії, де двірцеві перевороти та постійна боротьба за владу стали повсякденними реаліями. Відомо, що саме ця нестабільність дозволяла, наприклад, Іслам-Ґіреєві III (1644-54), що правив у часи визвольної боротьби українського народу проти Польщі під проводом Хмельниць кого, звести свої взаємини з Туреччиною й особисто з малолітнім правителем сул таном Мухаммедом IV (1648-86) до ввічливої епістолярії. При цьому Іслам-Ґірей прямо ставив Стамбул перед загрозою цілковитого виходу Криму з-під васальної залежності від Туреччини. < Втім, ханське династичне древо Криму, укладене стараннями дослідника К. Босворта («Мусульманские династии», М.,1971) і й осмислені Тунманном («Крьімское ханство», Симферополь, 1991) засвідчує, що і в Бахчисараї змінюваність ханів, а отже й боротьба за трон, була вражаючою. Ось як це може бути відтворено в ханському родоводі Ґіреїв: Хаджі-Ґірей І (1427-56), Хайдар-Ґірей (1456), Хаджи-Ґірей І (1456-66), Нур-Девлет-Ґірей (1466), Менглі-Ґірей І (1466), Нур-Девлет-Ґірей (1476-78), Менглі-Ґірей І (1478-1514), Мухаммед-Ґірей І (1514-23), Ґазі-Ґірей (1523-24), Саадат-Ґірей 1 (1523-32), Іслам-Ґірей 1 (1532), Сахіб-Ґірей І (1532-51), Девлет-Ґірей І (1551-57), Мухаммед-Ґірей II (1557-84), Іслам-Ґірей II (1584-88), Газі-Ґірей II (1588-96), Фатих-Ґірей (1596), Газі-Ґірей II (1596-1608), Тохтамиш-Ґірей (1608), Селямет-Ґірей І (1608-10), Джанбек-Ґірей (1610-23), Мухаммед-Ґірей III (1623-27), Джанбек-Ґірей (1627-35), Інаст-Ґірей (1635-37), Бехадир-Ґірей І (1637-41), Мухаммед-Ґірей IV (1641-44), Іслам-Ґірей III (1644-54), Мухаммед-Ґірей IV (1654-66), Аділь-Ґірей (1666-71), Селім-Ґірей І (1671-78), Мурад-Ґірей (1678-83), Хаджі-Ґірей II (1683-84), Селім-Гірей І (1684-91), Саадат-Ґірей II (1691), Сафа-Гірей (1691-92), Селім-Ґірей І (1702-04), Газі-Ґірей III (1704-07), Каплан-Ґірей І (1707-08), Девлет-Ґірей II (1708-13), Каплан-Ґірей І (1713-16), Девлет-Ґірей III (1716-17), Саадат-Ґірей III (1717-24), Менглі-Ґірей II (1724-30), Каплан-Ґірей І (1730-36), Фатіх-Ґірей II (1736-37), Менглі-Ґірей II (1737-40), Селямет-Ґірей II (1740-43), Селім-Гірей II (1743-48), Арслан-Ґірей (1748-56), Алім-Ґірей (1756-58), Крим-Ґірей (1758-64), Селім-Ґірей III (1764-67), Арслан-Ґірей (1767), Максуд-Ґірей (1767-69) Крим-Ґірей (1769), Девлет-Ґірей IV (1769-70), Каплан-Ґірей II (1770), Селім-Ґірей III (1770-71), Максуд-Ґірей (1771-72), Сахіб-Ґірей II (1772-75), Девлет-Ґірей IV (1775-77), Шагін-Ґірей (1777-83).
Всесвітня козацька енциклопедія Як бачимо, останнім правителем з роду Ґіреїв й останнім правителем Кримсько го ханства став Шагін-Ґірей, який в липні 1783 зрікся свого трону, дозволивши в такий спосіб Російській імперії часів Катерини II остаточно колонізувати Крим, поз Ґ ір е ї бавивши кримських татар їх державності. 1787 року він відбув до Туреччини, де був ув'язнений, а згодом і страчений у в’язниці на острові Родос.
Ґолінський Мартин
Ґрондський Самуель
Лейб-гвардії Кавказько-Горський напівескадрон
Ґолінський Мартин (р. н. і р. см. невід.) - польський хроніст XVII ст. Його «Записки міщанина казимирського» (1644-1655) і досі залишаються важливим свідченням очевидця про перебіг Визвольної війни українського народу та про часи Хмельниччини в Україні і в Польщі в цілому. Фотокопію цього рукопису, що збері гається в інституті історії АН України, активно використовував, готуючи свою пра цю «Запоріжское казачество», В. Голобуцький, а також інші історики. Ґрондський Самуель (р.н. невід.-помер бл.1676) - польський історик і дипло мат XVII ст. Походив з Трансільванії. Під час Визвольної війни (1648-1654) був оф іцером польської армії. Після війни перейшов на військову та дипломатичну службу до шведського короля. На політичній арені з’явився, як посол шведського короля Карла X Густава в Україні, при ставці Б. Хмельницького. Вів переговори з Б. Хмель ницьким про спільні дії проти Польщі. Свій внесок в історію Козаччини подав у вигляді «Історії козацько-польської війни», в якій досить докладно і правдиво, очи ма неупередженого очевидця, відтворив події, пов'язані з Визвольною війною ук раїнського народу 1648-54, акцентуючи основну увагу на участі у цій боротьбі ук раїнського козацтва. Вона є цінним джерелом відомостей про дипломатичні взаєми ни середини XVII ст. між Україною, Польщею та Швецією. Вперше цю працю було видано вже після смерті С. Ґрондського 1789, в Будапешті. Відомостями, які в ній закладено, користувалися, як польські, так і українські дослідники.
Всесвітня козацька енциклопедія
Дагестанський кінноіррегулярним полк
Дамаська сталь
9
Дагестанський кінно-іррегулярний полк —полк, сформований в грудні 1851, на засадах козацького, і прирівнювався він до козацького. Полк брав активну участь у боях з горцями, за що в лютому 1868 йому було вручено Георгіївські срібні сурми 3 написом <<^а Кавказьку війну», а в квітні 1875 Третій і Четвертий сотні полку були вручені стрічки на головні убори з написом: «За відзнаку під нас Хівинського походу 1873року». В 1877 у Дагестані спалахнуло антиросійське повстання, в придушенні якого, разом з російськими регулярними військами і терськими козаками, взяли участь і воїни Дагестанського полку. Вони прославилися в боях так, що полку було вручено Георгіївський прапор з написом:«За придушення повстання в Дагестані в 1877році». В лютому 1894 його перейменовано на Дагестанський кінний полк. Полк брав участь у війні з Туреччиною (1877-1878). Під час російсько-японської війни 1904-1905 більшість вершників полку увійшла до Другого Дагестанського кінного полку, який після війни, в 1906, був розформований, оскільки відпала потреба в його існуванні. Дамаська сталь (булат). Названа так за назвою сірійського міста Дамаска, в майстернях якого, здебільшого, й виплавлялася. Шаблі та ножі з дамаської сталі («дамахи») дуже цінувалися козаками за свою витривалість і надійність. Шаблі з дамась кої сталі мали на лезі характерний візерунок, що слугував ніби товарним знаком, були гнучкими, відзначалися міцністю і гостротою. Данилевський Григорій (1829-1890) - український письменник, знавець ко зацької старовини. Походив з дворянського роду, з с. Данилівки, що на Харківщині. Автор досить відомих свого часу історичних романів «Мирович» (1879), «Спалена Москва» (1886), «Чорний рік» (1888). Козацька тематика репрезентована його тво рами «Слобожани» (1853), «Полтавська старина» (1856), «Останні запоріжці» (1878). Відомий також, як збирач народних казок - збірка «Українська казка» (1888). Дашкевич Остафій (р.н. невід.-помер 1535) - визначний військовий діяч XVI ст. Староста кричевський, черкаський, каневський. Один із фундаторів Українського Козацтва. Гетьман України (1528-1533). Походив з давнього аристократичного роду. Народився в Овручі (Житомирська обл.). Освіти і військового досвіду набував у Німеч чині і Франції. В 1502 потрапив у полон до росіян і перейшов на службу до мос ковського царя Василя НІ. З 1507 служив при дворі польського короля Сигізмунда II Старого. Призначений старостою черкаським і канівським, згуртовував українських козаків на захист південних кордонів. В 1521, на чолі козацьких полків, брав участь у поході кримського хана Махмет-Гірея на Московію, під час якого татарсько-козацькі війська дійшли аж до Москви і взяли великий полон. Обороняв Черкаси під час нападу орди Саадат-Гірея. В 1523 штурмував Очаків, після чого здійснив пере можний похід на Крим. В 1528 вдруге атакував Очаків під стінами якого розгромив татарське військо. Звернувся до короля Сигізмунда II з проектом спорудження на Дніпрі фортеці з постійним гарнізоном. План цей, хоча і був схвалений королем та Сеймом (1533 у Пйотркові), не був, одначе, реалізований.
Дашкевич Роман
Дашкевич Роман (1892-1975) - військовий і політичний діяч. Генерал-хорунжий армії УНР. Кошовий повітової «Січі» Українських Січових Стрільців (УСС) у Львові (1912-1914). Закінчив Перемишльську гімназію, був студентом Львівського
Дагестанський кінно-іррегулярний полк - Дворецький Василь
університету. Напередодні Першої світової війни був одним із організаторів патрі отичних козацьких «Січей», перебуваючи в яких, молоді галичани набували патріо тичного гарту на засадах та історії запорізького козацтва. В 1912 був обраний ко шовим отаманом повітової «Січі» Українських Січових Стрільців. В 1915 як офі цер австрійської армії потрапляє в полон до росіян і до 1917 перебуває в одному з таборів військовополонених у Сибіру. Повернувшись в Україну певний час перебу ває в Києві, де стає одним з організаторів всеукраїнського товариства Січових Стрільців. Він був обраний першим головою Стрілецької Ради, набув чину полков ника та очолював артилерійську бригаду УСС. Повернувшись після розпаду УНР до Львова, завершує свою юридичну освіту й стає власником адвокатської контори. Водночас відновлює діяльність січових організацій на Львівщині, а по тому, як вони були ліквідовані польською владою, створює (в 1925) козацьке товариство «Луг», яке переслідує ту ж мету, що і «Січ». Після приходу в Галичину Червоної Армії, перебував в еміграції, де йому було присвоєно звання генерала УСС. Помер в еміграції в 1975.
Дашкевич Роман
Дашкевич Ярослав (1926) - відомий український історик, сходознавець, го лова Львівського відділення Інституту української археографії НАН України. Закі нчив Львівський ун-т (1949). Доктор історичних наук (з 1994), професор Львівського держуніверситету ім. І. Франка (з 1996). Автор понад 400 наукових праць. Син генерал-хорунжого армії УНР Романа Дашкевича, організатора корпусу Січових стрільців у Києві (1917). Був репресований комуністичним режимом і 1949-56 був в'язнем комуністичних концтаборів. Перу Я. Дашкевича, зокрема, належать праці: «Гетьманська Україна: полки, полковники, сотні Лівобережжя, І» (1990), «Гетьман ська Україна. Лівобережжя, II» (1990), «Українці в Криму (XV-поч. XX ст.)» (1992), «Іван Мазепа і Росія» (1994), «Ясир з України (XV-перш. пол. XVII ст.) як історикодемографічна проблема» (1993), «Павло Тетеря, незрозумілий гетьман» (1995), «Полково-сотенний лад XVII-XVIII ст. на Україні - штучна «біла пляма» (1990); «Українсько-іранськи переговори напередодні Хотинської війни» (1971) та низка інших. Дванадцятий Донський козацький, генерал-фельдмаршала князя Потьомкіна-Таврійського, полк - полк у складі Донського козацького війська. Сфор мований в 1873, для відрядження з Дону на «зовнішню службу». Первісна назва полку - Донський козацький № 27 полк. У липні 1875 названий Донським козаць ким № 12 полком. У травні 1894 - Дванадцятим Донським козацьким полком. У серпні 1904 у полку з’явився «вічний шеф», ним став генерал-фельдмаршал князь Потьомкін-Таврійський. Відтак полк почав називатися - Дванадцятий Донський козацький, генерал-фельдмаршала князя Потьомкіна-Таврійського, полк. У квітні 1869 полку вручено Георгіївський прапор з написом: «За оборону фортеці Баязета 20 і 21 червня 1829року». Прапор має свою історію. Він з’явився ще в 1832 і був вручений Донському козацькому Шамшева полку. Під час вручення прапора Двад цятому полку, полка Шамшева вже не існувало. В 1907 полк входив до складу Оди надцятої кавалерійської дивізії. Під час Громадянської війни (1918-1922) в Росії, частина козаків полку брала участь у боях на боці «білих», частина на боці «черво них». Після утвердження в Росії радянської влади, полк було ліквідовано разом з усім Донським козацьким військом. Дворецький Василь (1609-р.см. невід.) - козацький діяч, полковник київсь кий, учасник Визвольної війни українського народу 1648-54. Родом із Києва, похо див з родини гербової шляхти. Існують відомості, що він брав участь у козацькоселянських повстаннях 30-х pp. XVIII ст. За часів Хмельницького був наказним військовим полковником, виконував різні військово-політичні доручення гетьмана. Під час гетьманства І. Виговського перебував у лавах опозиції, за допомогою ко заків В. Дворецького російські війська зуміли влітку 1658 року завдати поразки українським військам під командуванням Данила Виговського та Павла Яненка-
Дванадцятий Донський козацький, генералфельдмаршала князя ПотьомкінаТаврійського, полк
Дворецький Василь
Всесвітня козацька енциклопедія Хмельницького. За цю зраду росіяни винагородили його посадою полковника киї вського, яку було визнано новим гетьманом Юрієм Хмельницьким. В 1659 він вже Дворецький Василь висвітився на політичній арені, як претендент на гетьманську булаву, яку розрахову вав здобути за підтримки росіян. 1660 року командував корпусом козаків, які висту пали на боці росіян у битві з поляками під Чудновим. Разом із кількома російськими командирами потрапив у полон. Визволившись за два роки з полону, він активно підтримував проросійськи налаштованого гетьмана Брюховецького. Командував гар нізоном м. Глухова під час оборони (1664) міста від військ польського короля Яна II Казимира. Майже рік пробув у полоні в гетьмана П. Дорошенка, який сприймав його, як зрадника України. За допомогою спільників зумів утекти з чигиринської в’язниці і добутись Москви, де просив у царя Олексія Михайловича надати йому захисну «жалувану грамоту», як вірному слузі російського престолу. Повернувшись до Ук раїни, знову опинився у в’язниці, як зрадник України та козацької справи. В 1671-72 керував фортифікаційними роботами у Києві. Став укладачем збірника оригінальних та перероблених ним і його сином, пол ковим суддею Іваном Дворецьким, творів, який так і відомий нині, як «Збірник Дво рецьких». В основі цього зібрання —історико-політичний трактат «Пересторога», а також «Літописець», що є творчо опрацьованим варіантом із козацькими вставками «Кройніки о землі Полской» Феодосія Сафоновича.
Дев’ятий Донський козацький, генералад’ютанта графа Орлова-Денисова, полк
Дев’ятий Донський козацький, генерал-ад’ютанта графа Орлова-Денисо ва, полк - полк у складі Донського козацького війська. Сформований в 1873, для відрядження на «зовнішню службу». Первісна назва —Донський козацький № 29 полк. У липні 1875 він уже виступає, як Донський козацький № 9-го полк. У травні 1894 перейменований на Дев’ятий Донський козацький полк. У серпні 1904 у полка з’явився «вічний шеф», ним став генерал-ад’ютант, граф Василь Орлов-Денисов. Відтак полк набув назви: Дев’ятий Донський козацький, генерал-ад’ютанта графа Орлова-Денисова, полк. У квітні 1869 полку вручено Георгіївський прапор з напи сом: «За подвиги, виявлені у Вітчизняну війну 1812 при Кроані та Лаоні». Цей пра пор має свою історію. З’явився він в 1816 році, і вручений був Тринадцятому Донсько му козацькому, Мельникова-4-го, полку. На час вручення прапора Дев’ятому полку, Тринадцятого Донського імені Мельникова полку вже не існувало. Дежнєв Семен (бл. 1605-помер 1673) - сибірський (якутський) козак, відомий російський мореплавець. Родом із м. Великий Устюг. Служив городовим козаком у Тобольську, а згодом - в Єнісейську. В 1638 —в гарнізоні Якутського острогу. В 16391640, із загоном козаків, розбиває військо якутського князя Сахея. В 1642 по річці Індигірці спустився у Льодовитий океан. Командував гарнізоном Колимського острожка, відбива ючи напади юкагирів. В 1648, за двадцять років до Беринга, пройшов протокою, яка відокремлює Азію від Америки. В 1645 з 13-а козаками охороняв Колимський острог і зумів відбити напад загону (500 осіб) юкагирів. Улітку 1649 заснував Анадирський острог (у середині течії річки Анадир). В 1662 прибув до Якутська, звідки з державними грошима (із «казною») відбув в 1664 до Москви. З 1665 по 1670 знову служив у Якутсь ку, а в 1671 прибув до Москви. Подальша доля його невідома. Іменем С.Дежнєва названо мис на Чукотці, крайню точку Азії; та один із чукотських хребтів.
«Декларація Українського Чорноморського козацтва»
«Декларація Українського Чорноморського козацтва» - ухвалена на загаль ному колі Українського Чорноморського козацтва (Головний отаман - генерал-отаман Богдан Сушинський), яке відбулося 27 вересня 1999, в Одесі. В документі задек ларовано 4 напрямки роботи Українського Чорноморського Козацтва: Іпеопогічний: відродження історичних, патріотичних та культурних традицій Українського козацт ва. О ринтційний: створення в усіх регіонах Одещини ефективно діючих козаць ких товариств. Військоію-сгюртивний: підготовка молоді до служби у Збройних Си лах України, пропаганда здорового способу жиггя серед молоді. Виховання в юнаків
Дев’ятий Донський ...полк - Денисов Федір шляхетного лицарського духу. Господарсько-економичний: створення, відповідно «Декларація до законодавства України, козацьких господарств, підприємств, фермерських ко Українського лективів, кооперативів, товариств тощо. Формування у людей забутого дбайливого Чорноморського козацтва» і розумного господарювання.
Дельбурк (р.н. і р.см. невід) - французький історик. Упродовж 60-90-х років XVII ст. неодноразово відвідував Польщу і, зокрема, побував в Україні. 1699 вийш ла друком його «Історія Польщі в таємних мемуарах короля Яна Собеського», в якій чимало уваги приділяється польсько-українським взаєминам, історії і побуту українського козацтва. Денисов Адріан (1764-1841) - генерал-лейтенант. Військовий отаман війська Донського. Розпочинав службу в 12 років (в 1776) під командуванням свого дядька Ф. Денисова. В 1788 взяв участь в Турецькому поході, під час якого командував загоном козаків. Учасник штурму Ізмаїла (1790), під час якого діяв у складі колони генерала Орлова. Він першим увірвався на бастіон і був нагороджений орденом Св. Георгія 4 ст., за поданням О. Суворова. В 1796 він командував полком у Перському поході, а вже під час Італійського походу був походним отаманом і командував корпусом, що складався з восьми козацьких полків. Його козаки прославилися в бит вах при Бергамо і Мелані. Він вів їх через Альпи у складі військ О. Суворова (1799). За Італійський похід А. Денисову було присвоєне чин генерал-майора. В 1805-1806 він кілька разів виконував обов’язки наказного військового отамана. Діючи в складі Молдавської армії, під командуванням генерала М. Платова, очолював його аван гард. В 1810 році відзначився, воюючи в складі корпусу генерала Каменського. В 1818 році, після смерті отамана М. Платова, генерал А. Денисов, уже в чині гене рал-лейтенанта, був призначений його наступником. На посаді військового отама на А. Денисов націлив свої зусилля на реорганізацію Війська Донського. В 1819 йому дозволено було сформувати Комітет для створення «Положення про внутрішнє і воєнне управління Військом Донським». Проте майбутня реорганізація багатьох високих чинів Донського війська не влаштовувала. Вони зуміли підірвати довіру до А. Денисова з боку військового міністра 3. Чернишова і навіть з боку імператора. В січні 1821 надійшов Височайший указ, яким А. Денисова було відсторонено від командування Військом Донським. Майже 20 років він намагався пробитися до імператора, прагнув виправдатись, повернути собі чесне ім’я, але це йому так і не вдалося. Помер він в 1841, всіма забутий. По-справжньому про генерала Денисова згадали лише в 1904 році, коли його іменем назвали Сьомий Донський козацький полк. Денисов Федір (1738-1803) - генерал від кавалерії, граф. Один з найславетніших донських генералів. У довідковій книжці Імператорської Головної квартири «Козацькі війська. Хроніка гвардійських козацьких частин» про нього мовиться: «Граф Федір Петрович Денисов, слава і блискуча окраса донських козаків, уславле ний своєю винятковою хоробрістю і військовим талантом, а також тим, що з простих козаків дослужився до генерала від кавалерії і першим серед донців був возведений в графське Російської імперії достоїнство. Тіло його було зрешечене ранами й одна куля залишалася в тілі понад 15 років, після чого була виявлена в нозі, нижче коліна, і вирізана. В 22-х битвах, проведених графом Денисовим, війська ми його вбито понад 50 тисяч противника, взято в полон близько 1-ої тисячі осіб, серед них 6 пашів та генералів, а також відбито 161 прапор і 107 гармат». Мужність та особливі подвиги генерала Денисова засвідчує і «Височайша гра мота», написана від імені імператора Павла І за підписом графа О. Растопчина. У ній мовиться, що службу він розпочав в 1756, рядовим козаком Війська Донського, але того ж року йому надали чин полкового осавула, а в вересні 1770 він став «донським полковником», тобто полковником Війська Донського. Ще через три роки отримав
Дельбурк
Денисов Адріан
Денисов Федір
Всесвітня козацька енциклопедія чин майора російської армії, а в 1775, у чині бригадира, вже командував кількома Денисов Федір козацькими полками. Козаки Ф. Денисова воювали в Оренбурзьких степах, у Дагес тані, в районі Кизляра. У 1770 він взяв участь в Кагульскій битві. Але найбільше прославився під час штурму Ізмаїла. Коли з фортеці вийшов турецький загін чисель ністю до 6 тисяч багнетів, Денисов зі своїми козацькими полками напав на нього і понад тисячу солдатів убив, а близько 1700 взяв у полон. При цьому було захоплено 12 прапорів. Довелося йому повоювати і під стінами фортець Татар-бунар, Акерман, штурмувати румунське місто Тульчу. В 1779 козацький корпус генерала Ф. Денисова було кинуто на Крим, де він жорстоко придушив антиросійське повстання татар. Удруге з такою ж жорстокістю він придушував повстання кримських татар в 1783 році. Досвід придушення повстань у Криму негайно був поцінований у Петербурзі, і коли при дворі імператора вирішували: кого кинути на придушення польського повстання на чолі з Костюшко, зупинилися на постаті генерала Ф. Денисова. Перша битва з польським корпусом, що нараховував близько 13 тисяч шабель, відбулася в 1790, на Західному Бузі. Поляки програли її, втративши понад 1100 повстанців уби тими і 67 полоненими. А 26 травня цього ж року під Щекоченим відбулася генераль на битва, в якій російські козаки діяли спільно з військами прусського короля. Цього разу карателі Ф. Денисова атакували корпус під командуванням самого С. Костюшка. За даними росіян, поляки нібито втратили в цій битві до 17 тисяч повстанців убитими і кілька тисяч полоненими. Наступна битва відбулася при Мочевицах. Тут військо Костюшко було остаточно розгромлене, а сам ватажок захоплений росіяна ми у полон. Разом з ним у полоні опинилися повстанські генерали Каменський, Сираковський, Княжевич та понад 200 старших офіцерів. Саме після придушення польського повстання, на Ф. Денисова буквально посипалися нагороди. Крім кількох найвищих орденів Російської імперії, він був нагороджений від імені прусського ко роля Фрідріха II орденом Красного Орла; від польського короля Станіслава Августа - орденом Білого Орла і Св. Станіслава. І це за придушення польського повстання Ф. Денисов був удостоєний (1799) графського титулу. В січні 1798 імператор Павло І наблизив його до своєї свити, наказавши командувати Лейб-гвардії козацьким пол ком, який складав особисту охорону імператора. А це вважалося надзвичайно висо кою честю для будь-кого з генералів. У серпні 1904 ім’я генерала від кавалерії графа Федора Денисова було присвоє не Одинадцятому Донському козацькому полку Війська Донського. Денікін Антон (1872-1947) - відомий російський військовий діяч. Публіцист. Генерал-лейтенант. Народився в с. Шпетель Дольний, неподалік польського міста Вроцлава, Варшавської губернії, у родині офіцера, який дослужився до офіцерсько го чину з рядового, що колись, як кріпак, був відданий у рекрути одним з курських поміщиків. Закінчив військове училище, а в 1889 - Миколаївську академію Геншта бу. Як начальник штабу дивізії та командир окремого загону, брав участь у російсь ко-японській (1904-1905) війні. В 1910 - командир полку, у Першу світову, в чині генерал-майора, був генерал-квартирмейстром армії Брусилова, згодом командував бригадою, дивізією. Один з організаторів білої Добровольчої армії, значну частину якої складали частини, сформовані з донських, кубанських і терських козаків. Після смерті генерала Корнілова, став головнокомандувачем Збройними Силами Півдня Росії, що контролювали й такі суто козацькі території, як Донська і Кубанська області. Навесні 1919 Добрармія розпочала наступ на територію України. У вересні-грудні вона зум іла окупувати Київ, витіснивши звідти війська Української Народної Республіки. Після розгрому Добрармії частинами Червоної Армії, емігрував (1920) за кордон, передав ши рештки своєї армії під командування генерала Врангеля. З 1925 по 1940 рік жив у Парижі. Він —автор п’ятитомного видання «Нарисів російської смути», в яких чимало сторінок присвячено антибільшовицькій боротьбі донського та кубанського козацтв, тому розколові, якого зазнало козацтво, поділившись на «білих» та «червоних». Його перу належить також книжка «Похід і смерть генерала Корнілова». Пред-
Денікін Антон - Децик Данило ставники німецького командування намагалися схилити його до співпраці з керівницт вом Третього рейху, пропонуючи очолити російські війська, які б, спільно з німецькиДенікін Антон ми. брали участь у війні (1941-1945) проти Радянського Союзу, проте А. Денікін кілька разів відхиляв цю пропозицію. В 1945 переїхав до США. Останні роки свого життя працював над книжкою мемуарів «Шлях російського офіцера». Помер, так і не завершивши роботу над нею. Опублікована вже по смерті А.Денікіна, в 1953. Дерегус Михайло (1904-1997) - відомий український графік та живописець. Народний художник України. Член-кореспондент Академії Мистецтв України (з 1958). Родом із с. Веселого (тепер Харківського р-ну на Харківщині). В 1922-1930 навчався в Харківському художньому інституті. Автор картини «Трипільська траге дія» (1935), офорту «Катерина» за поемою Т.Шевченка, графічної серії «Українські народні думи й історичні пісні» (1947-1950), значна частина робіт якої присвячена українському козацтву. Відомі його ілюстрації до повісті М.Гоголя «Тарас Бульба» (1947), до роману Натана Рибака «Переяславська рада». Йому належать картини «Тарас на чолі війська» (1952, йдеться про Тараса Бульбу), яка зберігається в Киї вському державному музеї українського мистецтва, і триптих «Дума про козака Голоту». Широкого визнання набули його полотна «Переяславська рада»(1952, у співавторстві), «Портрет Богдана Хмельницького» (1954), серія картин «Хмельнич чина» (1941-45). Тривалий час (1956-62) був головою Спілки художників України. Лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка. Десятий Донський козацький, генерала Луковкіна, полк - полк у складі Донського козацького війська. Сформований в 1872, для відрядження з Дону на «зовнішню службу». Первісна назва - Донський козацький № 31 полк. У липні 1875 перейменований на Донський козацький №10 полк. А в травні 1894 він уже нази вався - Десятий Донський козацький полк. В серпні 1904 у полка з’явився «вічний шеф», ним став генерал Гаврило Луковкін (див.). Відтак, полк почав називатися Десятий Донський козацький, генерала Луковкіна, полк. У квітні 1869 полку було вручено Георгіївський прапор з написом: «За подвиги, виявлені в Вітчизняну війну 1812 року при Краоні і Лаоні». Цей прапор має свою історію. Він з’явився в 1816 і був вручений тоді Тринадцятому Донському козацькому, Мельникова 5-го, полку. На час вручення прапора Десятому Донському, Тринадцятого полку Мельникова вже не існувало. В 1910 полк перебував у складі Першої Донської козацької дивізії. В Громадянську війну (1918-22) в Росії, частина козаків полку брала участь у боях на боці «білих», частина—на боці «червоних». Після утвердження в Росії радянської влади, полк було ліквідовано разом з усім Донським козацьким військом (див.). Деулинське перемир’я - перемир’я, укладене між Річчю Посполитою і Ро сією 1 грудня 1618 в с. Деулине поблизу Троїце-Сергієвого монастиря. Сталося це після невдалого походу поляків на Москву в 1617-1618, в якому брали активну участь українські козаки. Внаслідок перемоги Росії над Польщею, українські землі - Чер нігівська та Новгород-Сіверська, а також Смоленщина, відійшли до Росії. Децик Данило (р.н. і р.см. невід) - полковник овруцький. На історичній арені зринув як ватажок козацько-селянських повстань на Правобережній Україні 166365. Зокрема, відзначився під час битви під Білою Церквою (1665), в ході якої ко зацький корпус під командуванням Д. Децика розбив значні військові з«єднання поляків. Не маючи сили й далі протистояти польській армії, він з рештками свого загону перейшов на лівий берег Дніпра, приєднавшись до козаків переяславського адмінполку. Одначе військове командування Московії побоювалося, що й тут бунт івний полковник підніме повстання і, на вимогу польської сторони, заарештовує його. Останні відомості, датовані 1666, засвідчують, що Децик відбував своє заслання на Забайкаллі (в Даурії), де, очевидно, й скінчив свій земний шлях.
Десятий Донський козацький, генерала Луковкіна, полк
Деулинське перемир’я
Децик Данило
Всесвітня козацька енциклопедія Джалалій (Джеджалій, Джеджалик, Джалалія) Филон (р. н. і р. см. невід.) визначний козацький діяч XVII ст. Учасник Визвольної війни 1648-1654. Був одним із старшин, що вели козаків проти повстанців Б. Хмельницького по Дніпру, під час походу українсько-польського війська під командуванням С. Потоцького. Але під Кам’яним Затоном перейшов (1648) на бік повстанців. Полковник кропивнянський Джалалій (Джеджалій, (ічнянський). Брав участь на чолі полку в Жовтоводській (1648), Корсунській (1648), Джеджалик, Джалалія) Пилявецькій (1648), Зборівській (1649) битвах. В 1651, під час Берестецької битви Филон (за відсутності в таборі Б. Хмельницького), був обраний козаками наказним геть маном. Був генеральним осавулом Визвольної армії. Остання згадка датується 1654. Подальша доля невідома. Дехто з істориків вважає, що за національністю він був кримським татарином.
Джамбуйлуцька (Перекопська) орда
Джамбуйлуцька (Перекопська) орда - утворилася у другій половині XVI ст. з ногайських родів, які виокремилися після розпаду Золотої орди, а згодом увібрала в себе кілька великих племен та родів, що перекочували на Західне Приазов'я та Північне Причорномор’я з Прикаспійських степів. Улуси цієї орди розташовували ся між річками Берда (тепер - Запорізька обл.) та пониззям Дніпра. Адміністратив ним центром орди було місто-фортеця Перекоп (Op-Капі), в якому розташовувалася ставка перекопського каймакана (правителя території), що перебував під юрисдик цією кримського хана (хан особисто призначав, звільняв і карав перекопських мурзкаймаканів). Одним із таких каймаканів був, зокрема, перекопський мурза Тугайбей, який зі своїм військом брав участь у Визвольній війні українського народу під проводом Б. Хмельницького, як союзник Визвольної армії. Особиста приязнь між Хмельницьким і Тугай-беєм зародилася по тому, як на початку 1648 року Б. Хмель ницький звільнив сина Тугай-бея з козацького полону. Перебуваючи у складі Кримсь кого ханства, Джамбуйлуцька орда завжди користувалася певною самоврядністю. Докорінно доля Ногайської орди змінилася 1771 року. Визнавши в 1770 році, під час російсько-турецької війни 1768-74, протекторат Росії, каймаканат Ногайської орди змушений був скоритися наказові російського уряду і переселити всі наявні на той час 5000 кибиток (в офіційних даних кочівне населення орди визначалося не в осо бах, а в кибитках, виходячи з того, що кибитка - це родина) на пониззя річки Кубань. Одначе досить скоро з'ясувалося, що воювати проти кавказців ногайці не бажають, навпаки, виникла реальна загроза змови ногайців з кавказькими народами, які вели боротьбу проти Російської імперії. Відтак, російський уряд змушений був пересели ти ординців назад, на просторовисько між Бердою та Перекопом. При цьому уряд вимагав від них опанувати осілий спосіб життя і займатися землеробством. Після російсько-турецької (Кримської) війни 1853-56, за домовленістю між Росією і Ту реччиною, майже всі джамбуйлуцькі ногайці були переселені (1860) до Туреччини. Називати Джамбуйлуцьку орду «Перекопською» слід лише тоді, коли йдеться про події від другої половини XVIII ст.
«Джигітування козаків Першого Оренбурзького полку»
«Джигітування козаків Першого Оренбурзького полку» - так називався пер ший в історії української кінематографії хронікальний фільм, знятий в 1896 році фотографом-художником А. Федецьким. Свій фільм А. Федецький демонстрував удосконаленим кіноапаратом упродовж 1896-1902 років. Він дає уявлення і про рівень тогочасної кінематографії, і про техніку джигітування, яка в козацьких кінних пол ках цінувалась надзвичайно високо, мала свої прийоми і традиції і передавалася в козацьких частинах та в станицях із покоління в покоління.
Джиджора Іван
Джиджора Іван (1880-1919) — український історик, публіцист, літератор, гро мадський діяч. Доктор історичних наук (1911). Народився в с. Заставцях (тепер Монастириського р-ну Тернопільської обл.). Закінчив Львівський університет (1907). Був дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка (з 1913). Був військовим комендантом ЗУНР у Раві-Руській на Львівщині. Учень М. Грушевського, разом з
Джалалій (Джеджалій, Джеджалик, Джалалія) - Дзира Ярослав яким видавав у Львові «Літературно-науковий вісник». Його перу належать позна чені козацькою тематикою праці: «До історії Генеральної Військової Канцелярії» (1912), «Україна в першій половині 1738 р.» (1906). В 1930, в Києві, за редакцією М. Грушевського, вийшла збірка наукових розвідок І. Джиджори «Україна в першій половині XVIII ст. Розвідки і замітки», в яких, серед іншого, йшлося й про украї нське козацтво XVIII ст. Джура - зброєносець, ординарець, вістовий при козацькому старшині. Джура ми, зазвичай, ставали молоді козаки, котрі лише набували козацького гарту. На Січі, в певні періоди її, існувала навіть школа джур, в якій козачата набували первинної бойової підготовки. Дзвінець (Звонецький) - один із дніпровських порогів. Знаходився за кілька метрів від впадіння в Дніпро р. Сури. Нині затоплений. Дзиковський Іван (р.н. невід. - помер 1670) - полковник острогозький, керів ник козацько-селянського повстання на Слобідській Україні (1670). На Слобідську Україну І. Дзиковський переселився з групою козаків з Чернігівщини, яка не бажа ла підпорядковуватися польській владі, що діяла згідно з Білоцерківським (1651) договором. Тоді понад 2000 родин з Чернігівського полку перейшли в березні 1652 російський кордон і поселилися на річці Тиха Сосна, притоці Дону, на території, котра історично належала Україні. З дозволу російського уряду, з українських ко заків тут було створено перший на Слобідський Україні Острогозький козацький полк, яким командував І. Дзиковський. В 1660, разом зі своїм полком, брав участь у спільному російсько-українському поході проти кримських татар. В 1668 налаго див зв’язки з повстанцями Степана Разіна. При підтримці отаманів російського повстанського козацтва Фрола Разіна (молодшого брата Степана Разіна), Фрола Шадри та Якова Гавриловича, підняв повстання проти російської адміністрації. Захопивши місто Острогозьк, І. Дзиковський розгромив гарнізон російських стрільців і, створивши повстанський загін, захопив місто Ольшанськ. У війську І. Дзиковського, яке швидко зростало, поширювалися відозви «прелєстні листи» С. Разіна, в яких той закликав козаків і селян приєднуватися до повстанців. Проте, скориставшись з неорганізованості та недисциплінованості козацько-повстанського війська, місцеві російські поміщики вчинили змову і зуміли захопити І. Дзиковського та кількох інших козацьких старшин з числа його найближчих сподвижників. 29 вересня 1670, за вироком військового суду, І. Дзиковський був розстріляний. Дзира Ярослав (1931) —відомий український історик та літературознавець. Народився в с. Трушевичі Старосамбірського р-ну на Львівщині. Освіту здобував на філологічному факультеті Київського держуніверситету (1958). Кандидат філо логічних наук, науковий співробітник Інституту історії Національної Академії Наук України, академік Української Могилянсько-Мазепинської академії наук (Канада, 1991). До козацького доробку Я. Дзири можемо віднести упорядкування ним біог рафічного збірника «Гетьмани України» (1991), а також його наукові праці та розвід ки: «Українська історіографія другої половини XVII-поч. XVIII ст. та перекази про Б. Хмельницького» (1968), «Самійло Величко та його літопис» (1971), «Хроніка Мартина та Йоахима Бєльських про історію козацтва» (1972), «Михайло Грушевський та козацькі літописання XVII-XVIIIct.». В 1971 виступив, як упорядник, автор передмови та наукових коментарів до видання «Літопису Самовидця». Усього перу Я. Дзири належить понад 300 наукових праць серед яких і його кандидатська ди сертація «Літопис Самійла Величка і творчість Тараса Шевченка» (1961). За кому ністичного режиму в Україні, Я. Дзира зазнавав переслідувань, як «буржуазний націоналіст», тривалий час діяла заборона на публікацію його праць в радянських виданнях.
Джиджора Іван
Джура
Дзвінець
Дзиковський Іван
Дзира Ярослав
Всесвітня козацька
плинеокцдія
Дике Поле
Діденко Андрій
Дніпровська лінія
Дніпровські пороги
Дике Поле - назва південноукраїнських степів, тобто всього того незаселеного чи малозаселеного простору, що пролягав між пониззям Дністра, Дніпра і сягав Дону. В історичних джерелах ХІ-ХІІІ ст. ця територія іменується Половецьким степом (Дешт-і-Кипчак). Поняття «Дике Поле» набуло широкого вжитку в розмовній мові та в документах і свідченнях хроністів з другої полов. XV ст., коли в ці степи почали втікати українські та російські кріпаки і в них створювалися козацькі осередки. Значна територія Дикого Поля була підпорядкована Запорізькій Січі. Тут існували козацькі зимівники, існували козацькі паланки з прикордонними постами, артілями промис ловиків тощо. Воно не раз ставало ареною жорстоких битв між козаками та татара ми, турками, поляками, росіянами. Термін «Дике Поле» перебував у вжитку до XVIII ст., тобто до остаточного виходу України до берегів Чорного моря, а отже, до засе лення цієї території. Діденко Андрій (р. н. і р. см. невід.) - визначний військовий діяч XVII ст. Геть ман (1632-1633) реєстрового козацтва. Активний учасник повстання під проводом Т. Трясила (1630). Гетьманом реєстрового козацтва обраний у грудні 1632, на раді, що відбулася в урочищі Черняхівська Діброва, неподалік Канева (замість гетьмана Кулаги-Петражицького). Командував реєстровим козацтвом у складі польської армії під час польсько-московської війни 1632-34. Діставши від польського уряду кошти на утримання війська, А. Діденко виплатив їх не лише реєстровикам, але й випищикам, тобто тим козакам, що були виписані з реєстру, чим викликав невдоволення частини реєстровиків та частини пропольськи настроєних старшин. Ще більше по силилася опозиція гетьману, коли він відмовився виступити з військом проти московітів. Зрештою, це призвело до бунту, внаслідок якого А. Діденка було відстороне но від гетьманства. Подальша доля невідома. Дніпровська лінія —система укріплень, споруджена на кордоні визначеному для Росії, згідно з Білгородським миром 1742 року. Пролягала від гирла річки Мос ковки до нижньої течії річки Берди. Дніпровська лінія споруджувалася за 175-180 кілометрів південніше вже існуючої на той час Української лінії (див.). Складалась вона, як і Українська лінія, з фортець, розташованих за 20-30 миль одна від одної, та системи редутів, в яких жили сім’ї тих козаків та селян, які споруджували лінію, а згодом —сім’ї козаків, котрі її обороняли. Гарнізон лінії складався з 3-х козацьких полків і кількох полків регулярних російських військ. Встигли спорудити сім фор тець, центральною і наймогутнішою з яких була Кирилівська, форти якої мали кон тролювати вторований ордою Муравський шлях, та вододіл між верхів'ям річок Кінської і Берди. Найближчою до Хортиці виявилася фортеця Олександрівська, на правому березі Кінської височіли вали Микитівської та Григорівської, ще три фор теці Олексіївська, Захарівська та Петрівська, доводили лінію лівобережжям р. Бер ди до Азовського моря. Якогось практичного військового значення ця лінія так і не набула. Навпаки, нашкодила козацтву, оскільки вздовж лінії, під прикриттям фор тець і редутів, росіяни почали будувати російські військові поселення, в основному з відставних солдат, зносячи при цьому козацькі зимівники. В 1783, після приєднан ня Криму до Росії, лінія взагалі втратила своє оборонне значення. На місці Олександрівської фортеці і поселення зросло місто Олександрівськ (тепер Запоріжжя), на місці Петрівської —Бердянськ. Дніпровські пороги. У нижній частині Дніпра в давнину існувало кілька по рогів, які суттєво заважали судноплавству на цій річці. У наш час, після спорудження в 1932 греблі Дніпрогесу, всі вони виявилися у глибинах дніпровських водосхо вищ. До нас дійшли такі назви порогів: Кодацький, що знаходився вище впадіння р. Сури у Дніпро, а ще - Сухий, Ханський, Дзвінець, Княжинець, Ненаситець, Вороно ва Запора, Верхній Вольний, Будильський, Лісний, Тавольчаний і Нижній Вольний. Втім, існує менш давній перелік (дев’яти) порогів (з півночі на південь): Кодацький,
Дике Поле - Доброкінний козак Лоханський, Сурський, Звонецький, Ненаситець, Вовнігівський, Будильський, Лишній. Вільний. Під час прийому до козацького товариства, а також під час посвят у козаки-запоріжці, молодим козакам, які пройшли вишкіл на Січі, нерідко влаштовували на порогах випробування. Козак мав подолати на човні один чи кілька порогів. Така підготовка ставала в пригоді тим козакам, що вирушали у морські походи. Добровольчий (15-й) козацький кавалерійський корпус військ СС - кор пус російських козаків (спочатку у складі німецької армії, Вермахту, а згодом, з листопада 1944, - у складі військ СС), формування якого почалося в березні 1943, в Херсоні, з козаків, які відступили сюди з Дону, Кубані та Тереку, не бажаючи знову опинятися на території, зайнятій радянськими військами, під режимом ко муністів. Незабаром перші підрозділи корпусу були перекинуті до Білорусії, і там, в районі Новогрудка, з них сформовано 1-у добровольчу козацьку дивізію, якою командував генерал-майор Гельмут фон Паннвіц (див.). У вересні 1943 дивізію пе рекинули, спочатку до Північної Італії, а згодом - до Югославії, для боротьби з партизанами. В серпні 1944 дивізія була підпорядкована рейхсфюреру СС Гіммлеру. Після приєднання до неї інших козацьких добровольчих підрозділів, вона була реорганізована в Добровольчий Козацький кавалерійський корпус СС, переданий в листопаді 1944 у підпорядкування Головного штабу СС. До складу корпусу ввійшли два батальйони російських козаків, які доти придушували визвольний рух у Польщі, в районі Кракова; 5-й російський козацький навчально-запасний полк, що дислоку вався у Франції; 69-й козацький поліцейський батальйон з Варшави; 360-й російсь кий добровольчий козацький полк під командуванням полковника фон Ретельна, який воював на Західному фронті, російський козацький охоронний батальйон з Ганновера, а також російські військовополонені, які мали козацькі родоводи. Кор пусу додатково було передано батарею 105-мм гаубиць, батарею шестиствольних мінометів (типа «Катюш»), 12 танків та самохідних гармат. В грудні 1944 корпус завдав значних втрат 133-й дивізії Червоної Армії на р. Драві. Офіційний наказ рейхсфюрера СС Гіммлера про створення корпусу з'явився 25 лютого 1945. Спільно з четниками Драже Михайловича вів боротьбу СІ _ _ та німецькими військами, корпус ^ ^з партизанською армією И. Броз Тіто і наступаючими радянськими військами. На кінець війни корпус нараховував понад 35 (за іншими даними - до 40) тисяч бійців. У травні 1945 козаки добровільно роззброїлися в долині ріки Драви, в Австрії, і здалися англійським військам. В червні 1945 майже всі вони були видані радянсь ким військам, після чого —передані частинам НКВС. Більшість козаків була розст ріляна комуністами, або загинула в сибірських концтаборах. В 1998 в Москві, біля храму Всіх Святих, 15-му Добровольчому козацькому кавалерійському корпусу військ СС группенфюрера СС Гельмута фон Паннвіца було споруджено пам'ятник, на якому зазначено: «Воинам русского общевоинского союза, русского корпуса, казачьего стана, козакам 15 кавалерийского корпуса, павшим за веру и отечество». Увічнивши подвиги російських козаків 15-го кавкорпусу СС, ініціатори цього увіч нення чомусь «забули» викарбувати на пам'ятникові ознаку його приналежності до «СС». Але згодом, очевидно, згадають і допишуть. Коли енциклопедія вже готувалася до виходу в світ, з’явилося повідомлення в пресі про те, що дошку з написом на цьому пам’ятнику було розбито представника ми якогось прокомуністичного угруповання (травень 2007) і що пам’ятник став місцем зборів російських профашистських організацій. Доброкінний козак —козак, який з’являвся на службу з двома кіньми (з’явля тися з одним заборонялося) - молодими, доглянутими, навченими ходити під сідлом, одне слово, придатними для стройової служби. Козак, який не міг дотриматися цих умов, зараховувався до розряду «худокінних». У XVIII ст. існували накази, згідно з якими перед кожним походом оголошувалися сотенні та полкові огляди підготовки до походу козаків, і зокрема, огляди козацьких коней. Якщо відповідна комісія виявляла
Дніпровські пороги
Добровольчий ( і ) козацький каьалерміськнб корпус військ СС
Доброкінний козак
Всесвітня козацька енциклопедія в полку «худокінних», полковника штрафували на 2 крб., що на той час було досить Доброкінний козак значною сумою, а сотників іноді навіть карали катуванням, або шмагали батогами чи пруттям. Доватор Лев (1903-1941) - відомий російський військовий діяч. Командир ка валерійського козацького корпусу (вересень-грудень 1941). Народився в м. Бешенковичах (Білорусія). З 1924 служив у Червоній Армії. Закінчив військову академію ім. Фрунзе (1939). На початку Великої Вітчизняної війни прийняв командування ка валерійським козацьким корпусом, сформованим, в основному, з донських, кубансь ких, волзьких та інших козаків, серед яких було чимало й козаків-українців. У серпнівересні 1941 здійснив зі своїм корпусом кавалерійський рейд тилами німецьких військ і, при підтримці партизанських загонів, що діяли на Смоленщині, завдав німецьким військам значних втрат. У грудні 1941 кавалерійський козацький корпус Доватора брав участь у великому контрнаступі радянських військ під Москвою. Загинув Л. Доватор у бою під селом Палашкіно. За бойові подвиги йому присвоєне звання Ге роя Радянського Союзу.
Довгалевський Митрофан
Довгалевський Митрофан (р.н. і р.см. невід.) -український письменник XVIII ст. Дослідники творчості М. Довгалевського посилаються на те, що біографічних відомостей про його ранній період життя дуже мало. Достеменно відомо лише, що в 1736-1737 викладав у Київській академії. Є автором курсу поетики, якого склав лаганською мовою. Його перу належить літературознавча праця «Сад поетичний, ви рощений задля збирання квітів і плодів віршованого і прозового слова в Київській Могильно-Зборовській академії для більшої користі українському садівникові і його православній батьківщині...». Автор драм «Комічне дійство» (1736) та «Властотворчий образ людинолюбія Божого» (1737).Перша з них є різдвяною драмою, дру га і сюжети^їх запозичено з давніх вертепних драм, популярних в _-- —великодньою, _- _ XVI 1-ХVIII ст., та містерій. Його перу належать також десять інтермедій, серед яких виділяються «Козак, лях і москаль», «Козак», «Загадковий сон». Майже в кожній його інтермедії діє запорізький козак, який, разом з москалем чи бідним поляком, постає в образі захисника принижених, борця за справедливість. Долгоруков Василь (1667-1746) - визначний російський військовий та політич ний діяч. Фельдмаршал. Походив з давнього князівського роду Долгорукових, кот рий дав Росії кількох відомих діячів. Брав участь у Північній війні (1700-1721). В 1708 командував загоном російських військ, котрий придушував на Дону козацькоселянське повстання Кіндрата Булавина. Під час Полтавської битви (1709) команду вав запасним загоном кінноти, яку ввів у бій, щоб завершити цілковитий розгром шведської армії. Відзначився під час Прутського (1711) походу Петра І. Прославив ся під час штурму польського міста Штецина (1713). В 1715 був особистим пред ставником, намісником Петра 1, в Польщі. В 1718, за підтримку царевича Олексія Петровича, був позбавлений Петром 1 усіх своїх чинів і засланий до Солікамська. В травні 1724, після коронування Катерини І, йому дозволили повернутися на службу в чині полковника. Був призначений головнокомандувачем військами, котрі діяли на Північному Кавказі. Під його командуванням перебували терські та кубанські коза ки. В 1728 імператор Петро II надав йому чин фельдмаршала. Після смерті Петра II був ув’язнений у Соловецький монастир, але згодом реабілітований імператрицею Єлизаветою. Вона повернула йому фельдмаршальський чин та призначила прези дентом військової колегії. Діяльно займався реорганізацією російської армії.
Долгоруков Григорій
Долгоруков Григорій (1656-1723) —князь, відомий російський військовий та політичний діяч. Походив зі старовинного дворянського князівського роду Долго рукових. На політичну арену вийшов у 1700, коли прибув до Польщі з таємним дору ченням царя Петра І: домовитися з королем Августом щодо спільних бойових дій
Доватор Лев - Донець Григорій проти військ Карла XII. Був надзвичайним послом при польському дворі. По тому, як в 1707 Варшава опинилася в руках шведів, а Август II зрікся корони, Г. Долго руков повернувся до Росії. Саме князю Г. Долгорукому випало репрезентувати рос ійську корону під час виборів (і керувати виборами) українського гетьмана Івана Скоропадського, котрий мав замінити гетьмана І. Мазепу, що став союзником швед ського короля Карла XII. Командував корпусом під час Полтавської битви (1709), де відзначився особистою хоробрістю. В 1709, після поразки шведів, призначений послом у Польщі, але своїми намаганнями всіляко відстоювати єдність Польщі і Росії та антикатолицькими висловлюваннями настроїв проти себе значну частину польського двору і церковників. Вважаючи, що подальше його перебування в Польщі неможливе, він у 1721 подав у відставку. Після відкликання з Варшави, став росій ським сенатором. Доманицький Василь (1877-1910) - історик, філолог, літературознавець, гро мадсько-політичний діяч. Народився в с. Колодистому (тепер Тальнівського р-ну на Черкащині). Закінчив Київський університет (1900). Учень відомого ученогоісторика В. Антоновича. Праці з історії України та літературознавства публікував у «Записках» Наукового товариства ім. Шевченка, в «Киевской старине» та інших виданнях. Перевіривши за рукописами та публікаціями значну частину поезій Т. Шевченка, написав книжку «Критичний розслід над текстом «Кобзаря» Шевченка» (Київ, 1907). Саме він був редактором першого повного зібрання творів Шевченка (СПБ, 1907). В історію Українського козацтва увійшов, як редактор «Історії Украї ни-Русі» М. Аркаса, в якій висвітлюється історія козацького руху від дня його започаткування, а також, як автор праці «Козаччина на переломі XVI-XVII віків» (1905) та історико-філологічного дослідження «Пісня про Нечая».
Долгоруков Григорій
Доманицький Василь
Дондуков-Корсаков Олександр (1820-1893) - відомий російський військовий діяч, князь, начальник штабу Війська Донського (1859), генерал-ад’ютант і генерал від кавалерії. Походив з давнього калмицько-російського князівського роду. Навчався на юридичному факультеті Петербурзького університету. Військову кар’єру розпо чав в якості ад’ютанта князя Воронцова. Брав участь у багатьох боях з кавказькими горцями. Відзначився особистою хоробрістю під час штурму Карса. В 1859 приз начений начальником штабу Війська Донського, командував загонами донських козаків, брав участь у запровадженні на Дону, серед козацтва, земельної реформи. В 1869 призначений київським, подільським та волинським генерал-губернатором. В 1887 був військовим комісаром в Болгарії, 1879 - командуючий російськими військами в Болгарії. В 1880-82 —тимчасовий харківський генерал-губернатор і командуючий військами Харківського військового округу. З 1882 по 1890 - головно командувач «цивільною частиною на Кавказі» та командуючий військами Кавказь кого округу. Під його командуванням війська, спільно з козаками, утверджували владу Російської імперії на Північному Кавказі. За його участю створено і впровад жено в дію «Положення про управління Кавказом», втілено в життя низку всіляких реформ. Донець Григорій (р.н. невід.-помер 1690 (1691 ?)-козацький діяч Слобідської України. Полковник Харківський (з 1668). Відзначався тим, що активно розбудову вав козацькі поселення на Слобідській Україні, заселяючи їх українцями, яких вик ликав з Правобережної України. За його ініціативою було споруджено укріплене містечко Ізюм (тепер районний центр на Харківщині), яке згодом стало центром Ізюмського полку. Увійшов в історію Слобожанщини, як один з будівників укріпле ної лінії на півдні Слобожанщини під назвою Нова Лінія. Разом з іншими старши нами Харківського та Ізюмського полків, став засновником Курязького монастиря. Не раз брав участь у битвах з ордами кримських татар. Російський уряд надав йому чин стольника, котрий вважався вищим за полковничий.
Донець Григорій
Всесвітня козацька енциклопедія Донець Іван (р.н. і р. см. невід.) - військовий козацький діяч XVII ст. Учасник визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. Полковник. Командував козаць Донець Іван ким з’єднанням під час битви в червні 1649 під Щульжинцями, де зазнав поразки від переважаючих сил поляків. Після завершення Визвольної війни, був в опозиції до гетьмана І. Виговського, став одним з організаторів козацько-повстанського руху «дейнеків». В 1658 приєднався до війська полковника М. Пушкаря, спільно з яким боровся проти військ гетьмана І. Виговського. Зазнавши поразки, відійшов на Сум щину, на територію, контрольовану російськими військами. Подальша доля його невідома.
«Донецьке козацтво»
Донське козацтво
«Донецьке козацтво» - історичний нарис Олександра Добровольського, який вийшов друком у Донецьку в 1997. В нарисі оглядається історія козацького руху на Донбасі від давніх часів і до сучасності. Значна частина нарису присвячена ролі, яку відігравала Українська автокефальна церква в відроджені національно-патріотично го руху на Донеччині, а також історії селянського повстанського руху під проводом Нестора Махна. Донське козацтво - узагальнена назва вільних військових поселенців, голов ним чином із росіян та українців, які, починаючи з кінця XV ст., заселяли землі на Дону та його лівого притоку - Сіверського Дінця. Формування Донського козацтва відбувалося за рахунок російських та українських селян, що втікали сюди, на вільні від поміщицького гніту, від кріпацтва, землі. Вже в 1570 московський цар Іван IV звернувся до донських козаків з грамотою, в якій закликав їх взяти участь у Лівонській війні (1558-1583). В 1623 з’явився указ російського уряду, в якому стверджувалося: «З Дону видачі нема!» Тобто всіх козаків, що стали втікачами, було легалізовано, як військових поселенців. Керівним органом військового козацтва був військовий круг, на якому приймалися найважливіші рішення, обирався військовий отаман та козаць ка старшина. Після придушення Булавинського повстання (1707-08) ДК втратило своє самоуправління і було реорганізоване в Донське козацьке військо. З 1754 старшини почали призначатися урядом. їх звання перетворилися на армійські чини. В 1835 царський уряд видав «Положення про влаштування (організацію) Донського війська», згідно з яким Донське козацтво перетворилося на своєрідний лицарський орден, на військову касту. Воно мало формувати для військової служби 80 кінних полків. У березні 1920 радянський уряд фактично ліквідував Донське козацтво. Проте в 1936 кілька полків, що формувалися з донських козаків, почали називатися «ко зацькими». Під час Другої світової війни ці полки мужньо билися в лавах Червоної Армії проти німців та румунів. Проте значна частина козацтва, в тому числі й донсь кого, перейшла на бік німців. В 1943 з цих козаків була сформована дивізія, котра згодом переросла в «Добровольчий (15-й) козацький кавалерійський корпус військ СС» (див.), яким командував німецький генерал, прибалтійський німець фон Паннвіц. Певна частина донських козаків влилася також у формування Російської Визвольної Армії під командуванням генерала А. Власова, яка воювала проти Червоної Армії, проти комуністичного режиму. ••
Донське козацьке військо
Донське козацьке військо - див. «Військо Донське». ___
Донський цивільний комітет
__
_
_
•
Донський цивільний комітет—створений був на Дону, в Новочеркаську, в грудні 1917, під патронатом командування козацької Донської армії та білої Добрармії. За думаний був, як тимчасовий Всеросійський уряд, який мав замінити повалений більшовиками Тимчасовий уряд у Петербурзі. На чолі комітету стояв тріумвірат ге нералів Добрармії: М. Алексєєв, Л. Корнілов, О. Каледін. В компетенції Донського цивільного комітету перебували всі справи оборони, адміністративного управління та побуту Донської області, тобто всі сторони життя донського козацтва. Діяв до захоплення Дону червоними військами.
126
Донець Іван - Дорошенко Михайло Донцівна Солоха (р.н. невід.-померла 1649) - за однією з версій, дружина ко зацького полковника, учасника Визвольної війни (1648-54) Івана Донця (див). УчасДонцівна Солоха ниця Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. В битві під Щульжинцями, (1649) потрапила в полон до поляків і була страчена ними на горло, як чаклунка, яка допомагала козакам в їх боротьбі. Героїня Визвольної війни. Дорошенко (ім’я і р. н. невід.-помер 1633). Як гетьман реєстрового козацтва згадується в «Актах Московської держави», у зв’язку з подіями, що відбувалися 1633, коли Дорошенко, який воював у складі польської армії, привів козацькі полки до захопленого московітами Путивля. Під час облоги міста, серед козацтва почали ся заворушення між прихильниками промосковської та пропольської орієнтацій. Оскільки відомості про них маємо з московітських джерел, від московських агентів, то не виключено, що саме цією промосковською агентурою вони й були спровоковані. Під час однієї із збройних сутичок гетьман Дорошенко загинув. На його місце козаки обрали полковника Яцька Острянина, котрий згодом очолив антипольське повстання. Дорошенко Дмитро (1882-1951) - відомий український історик, громадський і державний діяч, публіцист. Походив з давнього козацького старшинського роду, з Чернігівщини. З того роду, який дав українському козацтву гетьмана (1625-1628) Михайла Дорошенка (р.н. невід.-помер 1628), та гетьмана Петра Дорошенка (ону ка гетьмана М. Дорошенка 1627-1698, роки гетьманування: 1665-16 76). Освіту здобував у Варшавському, Петербурзькому та Київському університетах. Тривалий час працював у різних періодичних виданнях, був засновником організацій «Просвіти» на Катеринославщині, член Центральної Ради (1917). В квітні 1917 призначений Тимчасовим урядом крайовим комісаром Галичини та Буковини з правами гене рал-губернатора. Восени 1917 був губернським комісаром Чернігівщини. В 1918 призначається міністром закордонних справ Української держави в уряді гетьмана П. Скоропадського. В 1919 - приват-доцент Кам’янець-Подільського університету. Того ж року, з наближенням більшовицьких військ, виїхав за кордон. Був професо ром університетів Відня, Праги, Мюнхена (1921-1951), Президентом Української Вільної Академії Наук (УВАН 1945-1951). В 1936-1939 - професор Варшавського університету. Є одним з провідних українських істориків, більшість праць якого стосується історії козацького руху в Україні. Зокрема, його перу належать праці: «Нарис з історії України» (1932-33), «Гетьман Петро Дорошенко» (1985); «Польськоукраїнська війна 1671 року (до історії гетьманування Петра Дорошенка)» (1942); «Початок гетьманування Петра Дорошенка (1665-1666)» (1941); «Степан Опара, невдалий гетьман України» (1937) та низка інших, котрі відзначаються своєю нау ковою ґрунтовністю і слугують пізнанню історії українського козацтва, історії Геть манської України. Дорошенко Михайло (р.н. невід.-помер 1628) - видатний військовий та полі тичний діяч України. Гетьман козацького війська. Під час походу П. Сагайдачного на Москву (1618), командував полком. Перед початком Хотинської (1621) війни очолював делегацію козаків, яка вела переговори з королевичем Владиславом (зго дом король Владислав IV) і гетьманом литовським К. Ходкевичем про ведення спільних бойових дій проти турків. З 1622 по 1628 був гетьманом (з перервами) козацького війська. Дотримуючись умов Коруківського (1625) мирного договору, намагався зменшити ворожнечу, що панувала між козаками та польським урядом і командуванням польської армії; між українським і польським населенням. Навесні 1626 спробував збройно захопити Запорізьку Січ, щоб підпорядкувати її реєстро вому козацтву, але зазнав невдачі і відступив на острів Велика Хортиця, де залишив залогу з реєстровиків. Створив 6 реєстрових полків: Київський, Канівський, Біло церківський, Корсунський, Переяславський і Черкаський, створивши таким чином регулярне гетьманське військо. Виявляв підтримку кримському ханському роду
Дорошенко
Дорошенко Дмитро
Дорошенко Михайло
Всесвітня козацька енциклопедія Дорошенко Михайло
Дорошенко Петро
* ■ Х Л
Гіреїв у боротьбі з прихильником Туреччини мурзою Кантеміром. Здійснивши похід У Крим, загинув у битві під Бахчисараєм (за іншою версією - при переправі через р. Альму). М. Дорошенко був дідом славного гетьмана П. Дорошенка (1627-1698). Дорошенко Петро (1627-1698) - гетьман Правобережної України, гетьман Украї ни. Визначний військовий та політичний діяч. Внук гетьмана М. Дорошенка. Війсь кову кар’єру розпочав за часів Б. Хмельницького, який призначив його полковником прилуцьким (1657). Розгромивши війська основного претендента на булаву, полков ника Василя Дрозденка, був проголошений гетьманом Правобережної України (166568). Після смерті лівобережного гетьмана Брюховецького (р.н. невід.-1688), був про голошений «гетьманом по обидва боки Дніпра». Вів збройну боротьбу з військами кошового отамана П. Суховія та гетьмана Правобережної України М. Ханенка. В 1672 оголосив Україну незалежною державою під протекторатом Туреччини, що стало юридичним закріпленням Бучацького (1672) миру. Прагнув створити українську дер жаву в її етнографічних кордонах, включаючи Галичину. В 1676 зазнав військової та політичної поразок, передав булаву І. Самойловичу і був переселений до Росії. В 1679-82 служив воєводою в’ятським. Останні роки доживав у селі Ярополчому Волоколамського повіту, яке йому подарував російський цар. Там і похований. Прав нучка П. Дорошенка Наталія Гончарова була дружиною поета О. Пушкіна. Драгоманов Михайло (1841-1895) - історик, публіцист, фольклорист, громад ський діяч. Родом з м. Гадяча, що на Полтавщині. Походив з давнього козацького роду. В 1863 закінчив Київський університет, а вже 1864 став його приват-доцентом. Оскільки начальству не подобалося, що Драгоманов обстоює право українського народу на освіту рідною мовою та пропагує історію України, то 1876 він змушений був емігрувати спочатку до Австрії, потім до Швейцарії. В 1878 році налагодив там видання українських книжок, зокрема, видав кілька книжок збірки «Громада». З 1898 і до кінця життя був професором Софійського університету. Автор книжок «Малоро сійські народні перекази та оповідання», «Історичні пісні малоросійського народу», з поясненнями М. Драгоманова та В. Антоновича; «Політичні пісні українського народу». Досить популярною стала його історична розвідка «Про українських ко заків, татар і турків» (Київ, 1876). Окремі твори публікувалися під псевдонімами М. Галицький; Українець; П. Петрик, П. Кузьмичевський. Драгомиров Михайло (1830-1905) - український та російський військовий і громадський діяч, науковець, публіцист. Генерал російської армії. Народився в м. Конотопі на Сумщині. Закінчив Конотопське повітове училище та (з золотою медал лю) Петербурзьку академію генерального штабу. Як командир 14-ї піхотної дивізії, брав участь в російсько-турецькій війні 1877-78, зокрема, був учасником визвольно го походу в Болгарію, брав участь у битвах на Шипці та на Дунаї. В 1889 генерала Драгомирова призначають командувачем військами Київського округу, а в 1898 він стає київським, подільським та волинським генерал-губернатором. Незважаючи на антиукраїнську політику Російської імперії, сприяв становленню в Україні націо нального книгодрукування, розвитку народних шкіл і театрів. М. Драгомиров був почесним віце-президентом Академії генерального штабу та почесним членом шведсько-норвезької Академії у Стокгольмі. Його перу належить ряд військово-істо ричних праць та праць з військової теорії: «Про тактику і оборону», «Досвід керів ництва для підготовки частин до бою» тощо. Він одним з перших в Україні відгук нувся рецензією на появу роману J1. Толстого «Війна і мир». В історію українського козацтва і в історію України генерал Драгомиров увій шов найнесподіванішім чином. Саме він слугував прототипом образу запорізького кошового отамана Івана Сірка художнику І. Рєпіну, коли той працював над відомою картиною «Запоріжці».
Дорошенко Петро - Друга Донська козацька батарея Драгунський кінь - кінь, придатний, привчений до верхової їзди. На службу, в похід, козак повинен був з’являтися, маючи з собою двох драгунських коней. ІснуДрагунський кінь вав спеціальний податок, згідно з яким українські селяни змушені були поставляти драгунських коней російській регулярній армії. 120 селянських дворів мали щоріч но поставляти армії одного драгунського коня. В Україні створювалися спеціальні кінні заводи, які належали російському урядові, і на яких мали вирощувати та на вчати породистих драгунських коней.
Драч Іван (1936) - відомий український поет і політичний діяч. Лауреат Дер жавної премії України ім. Шевченка та ряду літературних премій. Народився в с. Теліженці Тетіївського району на Київщині. Навчався в Київському університеті, звідки був виключений за політичні погляди. Закінчив вищі сценарні курси у Москві. Був секретарем Спілки письменників України. Очолював Київську письменницьку організацію. Нині голова товариства «Україна». Обирався депутатом Верховної Ради України першого скликання. Автор книжок «Соняшник» (1962), «Протуберанці сер ця» (1965), «До джерел» (1972), «Корінь і крона» (1974), «Духовний меч» (1983), «Григорій Сковорода» (у співавторстві 1984). Автор перекладу на українську мову «Історії русів», одного з провідних джерел нашого пізнання історії козацького руху в Україні (1991). Дрижиполе - урочище неподалік Охматова (тепер с. Жашківського р-ну Чер каської обл.), в якому узимку 1655, над річкою Багвою, в люті морози, відбулася битва між військом Б. Хмельницького та поляками і татарами. Після першої атаки поляків, козаки перебили їх стільки, що з їхніх тіл виклали великий оборонний вал. Взяті в облогу, козаки вишикувалися у великий чотирикутник і, прокладаючи собі шлях дишлами від саней, розірвали облогу й відійшли у бік Білої Церкви. Назву «Дрижиполе» це поле битви отримало через люті морози, від яких потерпали, «дри жали» і козаки, і їхні вороги. Дробноход Микола (1940) - генерал козацтва, віце-президент Міжнародної Академії управління персоналом (МАУП). Доктор геолого-мінералогічних наук (1988), професор, академік Міжнародної кадрової академії. Народився в с. Бурівка, Городнянського р-ну Чернігівської обл. Закінчив геологічний факультет Київського держуніверситету (1962).Працював завідувачем кафедри гідрогеології та інженер ної геології цього ж університету. Був ректором Державної академії керівних кадрів освіти Міністерства освіти і науки України (1993-99). З 1999 - генеральний дирек тор Інституту міжнародної освіти і проблем управління, завідувач кафедри екології і педагогіки МАУП. Член Української всесвітньої координаційної ради, член правлін ня Спілки викладачів вищої школи та науковців України. Декретом прем«єр-міністра Франції нагороджений орденом «Академічних пальм». Відмінник освіти України. Дрозд (Дрозденко) Василь (р.н. невід.-помер 1665) - полковник брацлавський. В 1664-65 був ватажком антипольського повстання. Після падіння гетьмана П. Тетері, претендував на гетьманську булаву. У битві за Брацлав (1665) військо В. Дрозда було розбите гетьманом П. Дорошенком, а сам він потрапив у полон і був страчений у Чигирині. Друга Донська козацька батарея —окрема козацька батарея, що діяла у складі Донського козацького війська. Сформована в серпні 1875, зі взводів Донських ко зацьких батарей № 2 і № 5, з доданням козаків з інших підрозділів. Первісна назва - Донська козацька № 2 кінно-артилерійська батарея. В травні 1894 перейменована на Другу Донську козацьку батарею. В грудні 1880 козаки Першого взводу відзна чені спеціальними стрічками на головні убори, з написом: «За відзнаку під час Ту рецької війни 1828 і 1829 років і за Нікополь 3-го липня 1877 року». Козакам інших
Дрижиполе
Дробноход Микола
Дрозд (Дрозденко) Василь
Друга Донська козацька батарея
Всесвітня козацька енциклопедія взводів вручено стрічки з написами: «За Нікополь 3-го липня 1877 року», а також Друга Донська спеціальні петлиці на коміри та вилоги мундирів, козацька батарея Друга Донська козацька окрема сотня - сотня, що діяла у складі Донського козацького війська. Сформована в червні 1892. Первісна назва —окрема Донська козацька № 2-го сотня. В травні 1894 перейменована на Другу Донську козацьку Друга Донська окрему сотню. В 1908, за участь у придушені революційних заворушень 1905 року, козацька окрема сотня козакам сотні вручено спеціальні петлиці на коміри та вилоги мундирів. Під час Гро мадянській війні (1918-22) в Росії, козаки сотні брали участь у боях на боці Білого руху. Після утвердження в Росії радянської влади, сотню було ліквідовано разом з усім Кубанським козацьким військом.
Друга Забайкальська козацька батарея
Друга Кубанська козацька батарея
Друга Оренбурзька козацька батарея
Друга Забайкальська козацька батарея - сформована в червні 1857 при Росій ських полках. Первісна назва - Забайкальського козацького війська кінно-артиле рійська батарея. В січні 1865 перейменована на Другу Забайкальську кінну батарею. З травня 1872 це - Забайкальська кінно-артилерійська батарея. З травня 1894 - Дру га Забайкальська козацька батарея. Козаки несли прикордонну службу. В 1900 брали участь у поході в Китай, в 1904-1905 відзначилися у війні з Японією. В 1905-1906 брали участь у придушенні революційних заворушень на Далекому Сході. Батарея відзначена двома Георгіївськими срібними сурмами з написом: «За Бейдалинський перевал з 16 по 23 лютого 1905 року». За похід в Китай козаки отримали стрічки на головні убори з написом: «За відзнаку проти китайців в 1900 році». Після утверд ження в Росії радянської влади, батарею було ліквідовано разом з усім Забайкальсь ким козацьким військом. Друга Кубанська козацька батарея - окрема батарея, що існувала в складі Кубанського козацького війська. Сформована в липні 1842, з козаків, що належали до № 10-ї кінно-артилерійської батареї Чорноморського козацького війська, з додат ком офіцерів та унтер-офіцерів від регулярних кінно-артилерійських батарей. Перв існа назва —Чорноморського козацького війська кінно-артилерійська батарея №11го. В березні 1861 названа Одинадцятою кінно-артилерійською батареєю Кубансь кого козацького війська. З січня 1861 по серпень 1870 - Друга Кубанська кінна бата рея. З серпня 1870 - Друга Кубанська кінно-артилерійська батарея Кубанського ко зацького війська. И нарешті, в травні 1894 набула своєї остаточної назви: Друга Ку банська козацька батарея. Козаки батареї відзначилися в багатьох боях та походах. Про це, зокрема, свідчать дві срібні Георгіївські сурми, вручені батареї в жовтні 1878, з написом: «За відзнаку під час Турецької війни 1877 і 1878років»', стрічки на головні убори, з написом: «За відзнаку під час підкорення Західного Кавказу в 1864 році» (вручені в липні 1865); і петлиці на комірах та вилогах офіцерських мундирів, з написом: «За військову відзнаку». Друга Оренбурзька козацька батарея —окрема козацька батарея, котра діяла у складі Оренбурзького козацького війська. Сформована в квітні 1819. Первісна на зва —Кінно-артилерійська рота № 10-го Оренбурзького козацького війська. В квітні 1829 перейменована на Кінно-артилерійську роту № 8-го Оренбурзького козацького війська. А вже з квітня 1834, після чергової реорганізації війська, постає перед нами під назвою Оренбурзька козацька кінно-артилерійська батарея № 8-го. В грудні 1840 батарея фігурує вже під назвою Кінно-артилерійська батарея № 14-го Оренбурзько го козацького війська, але частину батареї було виокремлено для формування бата реї № 16-го. В січні 1843 її перейменовано на Кінно-артилерійську № 16-го батарею Оренбурзького козацького війська, а в лютому 1845, після чергової реорганізації, вона вже постає батареєю № 17-го. Й нарешті, в травні 1894, після кількох переформу вань та реорганізацій, під час яких два взводи батареї було виділено на сформування Другої батареї і, водночас, в батарею було переведено один взвод з Третьої батареї.
Друга Донська козацька окрема сотня - Другий Кубанський пластунський батальйон за нею залишилася остаточна назва - Друга Оренбурзька козацька батарея. В 1875 році Перший і Другий взводи було відзначено стрічками на головні убори з напи Друга Оренбурзька сом: «За відзнаку під час Хівинського походу 1873 року». козацька батарея Друга Терська козацька батарея - окрема козацька батарея, котра діяла у складі Терського козацького війська. Сформована була в квітні 1854 року. Первісна назва - Резервна кінно-артилерійська батарея Кавказького лінійного козацького війська. В березні 1861 перейменована на Резервну кінно-артилерійську батарею Терського козацького війська. В січні 1865 виступає під назвою: Друга Терська кінна батарея. В серпні 1870, під час чергової реорганізації частин та підрозділів Терсь кого козацтва, перейменована на Другу кінно-артилерійську батарею Терського козацького війська. З травня 1894 називається Другою Терською козацькою бата реєю. Участь козаків батареї у боях відзначена двома срібними Георгіївськими сур мами «За Кавказьку війну» (вручено в лютому 1878) та стрічками на головні убори, з написом: «За Кавказьку війну і за умиротворення гірських племен Терської об ласті в 1877 році» (січень 1879). У грудні 1908 на комірах та вилогах мундирів артилеристів з’являються спеціальні петлиці, які є військовою відзнакою. Під час Громадянської війні в Росії (1918-22), козаки батареї брали участь в боях на боці Білого руху. Після утвердження в Росії радянської влади, батарею, як і все Терське козацьке військо, було ліквідовано. Другий Донський козацький, генерала Сисоєва, полк - полк у складі Дон ського козацького війська. Був сформований в 1872, для відрядження на «зовнішню службу». Первісна назва - Донський козацький № 33 полк. У липні 1875, під час реорганізації війська, названий: Донський козацький № 2 полк, а в травні 1894 Другим Донським козацьким полком. В 1904 у полка з’явився «вічний шеф», ним став генерал Василь Сисоєв (див.). Відтак, він почав називатися: Другий Донський козацький, генерала Сисоєва, полк. У серпні 1908 полку вручено Георгіївський пра пор з ювілейними Олександрівськими стрічками і написом: «За подвиг під Шенграбеном 4 листопада 1805року, в битві 5-тисячного корпусу з противником, який складав ся з 30-тисяч». Під час Громадянської війни (1918-22) в Росії, частина козаків полку воювала на боці «білих», частина - на боці «червоних». Після утвердження в Росії радянської влади, полк було ліквідовано разом з усім Донським козацьким військом. Другий Кубанський пластунський батальйон - окремий батальйон у складі Кубанського козацького війська. Історія його започатковується у листопаді 1802, коли було сформовано Другий піхотний полк Чорноморського козацького війська. Укомплектований він був козаками-запоріжцями, які входили до складу Війська вірних козаків чорноморських (сформоване в 1788). Цей полк став одним із десяти полків Чорноморського козацького війська. В липні 1842 він переформований на Другий піхотний батальйон Чорноморського козацького війська, а в березні 1861 перейменований у Другий батальйон Кубанського війська. В серпні 1870 названий Другим піхотним пластунським батальйоном Кубанського козацького війська. В червні 1882 - Другим пластунським батальйоном Кубанського козацького війська. В травні 1894 перейменований у Другий Кубанський пластунський батальйон. Ко заки батальйону відзначилися під час війни з турками у багатьох боях, і в вересні 1855 батальйону було вручено Георгіївський прапор «За показову відзнаку при обо роні Севастополя 1854 і 1855 років». Крім цього, перша сотня батальйону відзна чена стрічками на головні убори, з написом: «За відзнаку під час підкорення Захід ного Кавказу в 1864 році і проти турків в Абхазії в 1877році». Всі інші сотні мали стрічки з написами: «За відзнаку під час підкорення Західного Кавказу в 1864році». Козаки батальйону брали участь у Громадянський війн у Росії (1918-1922) на боці Білого руху. Після утвердження в Росії радянської влади, батальйон було ліквідовано разом з усім кубанським військом.
Друга Терська козацька батарея
Другий Донський козацький, генерала Сисоєва, полк
Другий Кубанський пластунський батальйон
Всесвітня козацька енциклопедія Другий Оренбурзький козацький полк - полк у складі Оренбурзького козаць кого війська. Сформований у квітні 1882, із сотень Оренбурзького війська, які брали участь в Ахал-Текінській експедиції. Первісна назва його - Оренбурзький козаць Другий Оренбурзький кий № 5-го полк. В липні 1882 він перейменований на Оренбурзький козацький № 2козацький полк го полк, а з травня 1894 перейняв назву: Другий Оренбурзький козацький полк. В 1848 йому вручено прапор, а в 1882 Першій, Другий і Третій сотням - стрічки на головні убори з написом: «За штурм фортеці Геок-Тепе 12 січня 1881».
Другий Уральський козацький полк
Другий Уральський козацький полк. —Вперше полк було сформовано в травні 1807. Тоді він називався Уральський козацький № 2 полк, і сформували його з кількох окремих козацьких команд та військових поселенців, що жили в басейні річки Урал (Яїк). Вже в 1811 козаків полку було розпущено по домівках, але в 1823 знову сфор мовано. Загалом до 1865 полк п’ять разів сформовували і розформовували. Нарешті в 1879 його знову було сформовано, цього разу з окремих - Четвертої і П’ятої сотень Оренбурзько-Уральських козацьких полків. В 1884 він дістав назву Другий Уральсь кий козацький полк. Козаки полку прославилися під час походу російського експе диційного корпусу на Хіву, за що Перша і Третя сотні його отримали відзнаки на головні убори з написом: «За відзнаку в Хівинському поході 1873 року» (вручені в березні 1882). А Четвертій сотні вручили відзнаки з написом: «За відзнаку в справі під Іканом, 4, 5 і 6 грудня 1864року». В червні 1891 полку вручено прапор з написом «1591-1891» та Олександрівською ювілейною стрічкою. Козаки полку брали участь у придушенні прокомуністичних заворушень в 19051907. Під час Жовтневої революції (1917) та Громадянської війни в Росії (1918-22) козаки полку брали участь у боях, як на боці «білих», так і на боці «червоних». Після утвердження в Росії радянської влади, полк було ліквідовано разом з ліквідацією усього Уральського козацького війська. Дрямін Олег (1956) —отаман (з травня 2002) Війська Вірних козаків чорно морських ім. гетьмана Б. Хмельницького (штаб-квартира —в Одесі). Генерал-осавул (генерал-майор). Поет, літературознавець, член Національної Спілки письменників України та віце-президент Аркадійського літературного клубу. Народився в м. Сарапулі (Республіка Удмуртія Російської Федерації). Закінчив Одеське медучилище № 3. Автор книжок «Сиреневая роща» (1991); «Цветньїе зеркала» (1992); «Время лю бить» (1994); «Изумрудная луна» (1996); «Песня любви» (1998), а також літерату рознавчого есе «Творческий мир Богдана Сушинского»(1999). Брав участь в акції перенесення праху гетьмана І. Мазепи з Галаца (Румунія) до Батурина (жовтень 1999). Він є одним із лицарів-засновників Лицарського Ордену Архистратига Михаїла, має ранг барона (2000). Один із засновників і кошовий отаман козацької організації Чор номорська Січ (1999-2001, Одеса). Нагороджений козацькими орденами: «Золотий хрест козацької слави», «Козацької слави» 3-х ступенів та ін.
Дунайська військова (козацька) флотилія
Дунайська військова (козацька) флотилія - військово-морське з'єднання, яке було сформоване в квітні 1771 на Запорізькій Січі і складалося з 19 бойових човнів«чайок», на яких перебувало близько 1000 членів екіпажу та морських піхотинців. Завдання цієї флотилії полягало в тому, щоб підтримати частини російської армії, які діяли в цей час на пониззі Дунаю. І флотилія справді брала участь в усіх російсь ко-турецьких війнах та збройних конфліктах, що відбувалися впродовж 1771-91. Командував флотилією полковник Я. Сідловський. Вийшовши в море, козаки-чорноморці щасливо добулися до гирла Дунаю. Вступаючи в зіткнення зі сторожовими човнами турків, та винищуючи їх берегові застави, козаки незабаром взяли під свій контроль значну частину румунсько-болгарського відтинку ріки, при цьому козаки вели розвідку прибережних укріплень ворога. В історії флотилії залишилася битва під сучасним румунським містом Браїлою, де козакам вдалося перемоїти турецьку флотилію, захопивши при цьому 26 гармат та кілька легких військових і допоміжних
Другий Оренбурзький козацький полк - Дунайське (Новоросійське) козацьке військо суден. Надовго запам’яталися туркам козацькі десанти під Девною, Чорноводою, Дунайська військова Гірсовом. (козацька) флотилія Коли зайшлося на зиму, козаки відвели свою флотилію на базу, на Січ, але на ступної весни знову рейдували дунайськими рукавами. Не всі битви видавалися успішними та малокровними. В битві з турецькою флотилією під Силістрією, коза ки втратили понад сотню своїх побратимів, ще майже стільки ж козаків і кілька суден втратили вони в морських дуелях під Ватровкою. Остаточно свою діяльність і саме своє існування Дунайська козацька флотилія припинила 1774 року.
«Дума про Семена Палія» - народна дума, в якій переповідається історія ареш ту гетьманом І. Мазепою народного героя С. Палія та видачу його росіянам, як зрадника Росії. Опублікована була ця дума в 14-15 числах «Полтавських губернсь ких відомостей» за 1860. В ній мовиться: «Ой не знав, не знав проклятий Мазепа, як Палія зазвати, Ой став же, став проклятий Мазепа на бенкет запрошати: «Ой прошу тебе, Семене Палію, по чаші вина пити!» «—Брешеш, брешеш, вражий сину, хочеш мене загубити». На цю думу посилається, цитуючи її фрагмент, історик В. Антонович у своїй праці «Останні часи козацтва на правому боці Дніпра (1679-1716)». Думи - вид українського народного (в тому числі й козацького) епосу, що набув поширення у XV-XIX ст. Героями переважної більшості дум були українські коза ки. Надзвичайно популярними в народі були думи, присвячені С. Кішці, козакам Голоті, Байді, Феськові Ганджі Андиберу, С. Палію. Виконавцями дум ставали коб зарі (лірники), які доволі часто супроводжували козаків у їхніх походах. Виконува лися думи співом та речитативом. Серед найвідоміших збирачів дум віднаходимо знаних філологів та фольклористів М. Максимовича, І. Срезневського, М. Драгоманова, обробкою дум займалися М. Лисенко, Ф. Колесса, М. Грінченко. Дунайське (Новоросійське) козацьке військо (1828-1868) - було сформова не з дозволу російського уряду у червні 1828, з козаків, що належали до ліквідованого на той час Усть-Дунайського козацького війська, задунайських запоріжців та волон терів із балканських країн, які брали участь у російсько-турецькій війні (1806-12). Ставка отамана перебувала в с. Акмангіт. 1844 спеціальним положенням про Дунайське іррегулярне військо, воно в усіх правах прирівнювалося до козацьких формувань, що діяли в Російській імперії. Воно підпорядковувалося урядові імперії, військовому командуванню країни та місцевій цивільній владі (що уособлювала владу держав ну). На чолі війська було виборне старшинське правління і кошовий отаман. В мир ний час військову службу (прикордонну та внутрішню) несли два кінні полки по 600 шабель у кожному. Козаки цього війська відбували прикордонну службу по Дунаю та Чорноморському узбережжю, аж до гирла Дніпра. Козаки Другого полку Дунайського козацтва брали участь у захисті Одеси від нападу у квітні 1854 англофранцузької ескадри. В 1856, після відторгнення частини Бессарабії від Російської імперії, Дунайське козацтво було перейменоване у Новоросійське і відтоді охоро няло кордон по лінії Болград - Татарбунари (нині обидва містечка належать до Одеської обл. України). Ліквідоване Новоросійське військо у грудні 1868, у зв’язку з реформою козацьких військ.
«Дума про Семена Палія»
Думи
Дунайське (Новоросійське) козацьке військо
Всесвітня козацька енциклопедія
Еварницький Дмитро
Еварницький Дмитро (1850-1940) - визначний український історик та архео лог. Більше відомий під прізвищем Яворницький (див. «Яворницький Дмитро»).
Евекта
Евекта — митний податок, який у другій половині XVII, першій половині XVIII ст. стягувався гетьманським урядом з усіх товарів, які вивозилися купцями з Лівобе режної України до Росії.
Ейлер Христофор
Елек
«Енеїда»
Ейлер Христофор (1743-1812) - астроном, генерал-майор російської армії. Швейцарець за походженням, син видатного вченого, механіка, фізика та математи ка Леопольда Ейлера (1707-1783), що був членом Петербурзької Академії Наук. На родився в Берлині. Здобув військово-артилерійську освіту. До 1767 служив офіцером-артилеристом прусської армії. З 1767 - офіцер російської армії. З 1769 - у скла ді експедиції Російської Академії наук досліджує райони Нижнього Уралу та Прикаспію. X. Ейлер очолював групу астрономів, що працювала на півдні України, об числюючи координати населених пунктів України. Зокрема, він визначив координа ти Києва, Харкова, Глухова, Запорізької Січі. Ці дані опубліковано в «Географическом лексиконе Российского государства», видрукованому 1779 у Москві й упорядни ком якого був Ф. Полунін. Академічна експедиція, до якої входив X. Ейлер, 1770 зробила топографічні зйомки Середнього й Нижнього Подніпров’я і створила на їх базі мапу, яка охоплювала територію від Києва до гирла Дніпра і Чорного моря. Захопився історією українського козацтва настільки, що в 1770 записався в козаки (почесні товариші) Кущівського куреня Запорізької Січі. Елек - куртка-безрукавка, яку задунайські козаки носили або під верхнім одя гом у вигляді жилета (коли вона була з тканини), або замість верхнього одягу, коли її шили з овечої шкіри шерстю зовні. «Енеїда» - поема відомого українського поета Івана Котляревського (1762-1838), сюжет якої він запозичив («перелицював») з поеми «Енеїда» давньоримського поета Вергілія. Під пером І. Котляревського історія Трої і славних воїнів-троянців пере плавилася в історію України, українського козацтва, української гетьманської дер жави. Поему було написано в часи, коли українська мова, історія і культура були забороненими та переслідуваними російським колонізаторами. Отож сама поява її у розвитку української національної самосвідомості, української культури біла яви щем неординарним, винятковим. Перша публікація «Енеїди» відбулася ще за життя поета - 1798 року, але тоді вона побачила світ лише у фрагментах. Повністю ж вона явилася світові лише 1842 року, тобто по смерті поета. Вчитуючись в рядки цієї, приправленої українським національним гумором поеми, ми повинні пам’ятати, що козаки-запоріжці стали її героями саме по тому, як в 1775 році, за наказом російської імператриці Катерини II, Запорізьку Січ було зруйновано, а козацтво зазнавало пе реслідувань з боку російської влади. Крім того, російська пропаганда була націлена на цілковиту дискредитацію образу запоріжця, дискредитацію гетьманів І. Мазепи та І. Виговського. Своїм твором Котляревський відроджує в історичній пам'яті, в вірі українського народу велич і славу козацтва, демократизм і волелюбність, надію українського народу на відродження української державності.
Еварницький Дмитро - Ерделі Іван
Ельснер Євген (1867-1930) - генерал-лейтенант російської армії. Походив з дворянського роду. Закінчив Миколаївську академію Генштабу. З липня 1916 - на чальник постачання армій Південно-Західного фронту. Під час Першого кубансь кого походу білої Добровольчої армії теж був начальником постачання. З літа 1918 по лютий 1919 був представником Добрармії при отамані Донського козацького війська П. Краснові, координував дії частин Добрармії та донського козацтва. З 1920 перебував в еміграції, де продовжував брати участь у закордонному козацько му русі. Енгель Иоганн-Хрістіан (1770-1814)- відомий австрійський історик. Навчався в Геттінгенському університеті. Кілька його праць присвячено історії українських земель, котрі певний час входили до сфери впливу Австрії, зокрема, йому належить праця «Історія Галича і Володимира» (1792). Козацька тематика репрезентована його грунтовною працею «Історія України і українських козаків» (1796), в якій Ен гель використав цікаві документальні джерела з австрійських архівів. Ця праця спра ведливо вважається найбільш ґрунтовним (на той час) викладом історії українсько го козацтва на тлі загальної історії України, від заснування козацького руху і до того розвою наприкінці XVIII ст. Вона й досі становить інтерес для дослідників Козач чини.
Ельснер Євген
Енгель Иоганн-Хрістіан
Ерделі Іван (1870-1939) - російський військовий діяч. З дворянського роду. Генерал від кавалерії. Закінчив Миколаївську академію Генштабу. Брав участь у Першій світовій війні, під час якої, з травня 1917, командував армією. Один з орган ізаторів білої Добрармії, в якій перебував з дня її формування. В 1919 був призначе ний «головноначальствуючим Північного Кавказу», тобто посада його була близь кою до посади військового губернатора Північного Кавказу, і головнокомандува чем військами Терсько-Дагестанського краю, у складі яких було чимало кубансь ких і терських козаків. В 1920 році емігрував і продовжував брати участь у закор донному русі російського козацтва.
Ілюстрації А. Базилевича до поеми І. Котляревського «Енеїда». Видавництво «Дніпро» 1968.
Всесвітня козацька енциклопедія «ІНг '4 •VЗ* '*^МВЯНМВР
•І.
ft >.
и 1
* я
в
b
e ,.
.
.
Худ. А. Мдкастнрсмсий
136
Єврейський піхотний полк - Єдичкульська (Джедишкульська) Орда
Єврейський піхотний полк - полк у складі Забайкальського козацького війська отамана, генерала Григорія Семенова. Був сформований з євреїв Чити в 1919, в розпал єврейських погромів на Забайкаллі, і входив до складу Особливого Маньч журського Загону Забайкальського козацького війська. Єврейська громада Чити розглядала цей полк передусім, як полк єврейської самооборони, який покликаний був врятувати читинське єврейство від погромів. Отаман Семенов, козаки якого якраз і займалися єврейськими погромами в багатьох населених пунктах Забайкал ля, погодився на формування цього полку у відповідь на солідну фінансову підтримку єврейської громади його армії в ті часи, коли читинське єврейська громада дуже боялася встановлення в місті радянської влади. В полку суворо дотримувалися при писів іудаїзму і панувала сіоністська ідеологія. Відомо, що в квітні 1919 єврейсь кий полк, спільно з загоном японців, брав участь у знищенні загону комуністівінтернаціоналістів поблизу селища Тупик. Відомо також, що в квітні-вересні 1920 брав участь в обороні Чити від прокомуністичних загонів. Під час входу комуністів до Чити бійці полку покидали зброю і розійшлися по домівках, тобто полк самоліквідувався. Єдисанська (Очаківська, Джедисанська, Ногайська) Орда - утворилася в другій половині XVI ст., після розпаду Малої Ногайської орди. Була васалом Кримсь кого ханства. Сформувалася з кількох споріднених тюркських племен. Ставка пра вителів цієї орди перебувала в Очакові. В походи на українські землі єдисанці виру шали, здебільшого, з загонами кримських татар, хоча іноді здійснювали набіги і самостійно. У перекладі з ногайської «Єдисанська орда» означає «орда 70 тисяч». Поряд із Буджацькою, Єдичкульською та Джамбуйлуцьською (Джембульською), Єдисанська орда з другої половини XVI ст. кочувала на просторах від Кубані до Дунаю. З 20-х років закріпилася у пониззі межиріччя Бугу і Дністра. На заході во лодіння єдисанців сягали р. Кучурган і далі пролягали по Дністру, на півночі дохо дили до річок Кодима та Ягорлик. На сході кордонною була річка Кам’янка. XVIIXVIII ст. минали для єдисанців у кочівлі між Кам'янкою та Кодимою. Оскільки ці землі були підпорядковані Очаківському ейялету (округу), що перебував під вла дою Туреччини, то єдисанську орду часто називали «Очаківською». На чолі кожно го роду єдисанської орди стояв мурза. Кілька родів становили об’єднання, які нази валися за районами кочівлі: Куяльницьке, Кучурганське, Тилігульське... В 1771 більшість єдисанських родів, що перебувала під протекцією Росії, була перенесена на Кубань. А з 1792 вона перекочувала у степи Північної Таврії. На той час чи сельність орди сягала 40 тис. кибиток. Поступово єдисанці асимілювалися з місце вим українським населенням та з кримськими татарами. Згодом частина родів пе рекочувала до Туреччини. В різні часи єдисанці були то ворогами, то союзниками українських козаків. Єдичкульська (Джедишкульська) Орда - ногайська Орда, яка перебувала у васальній залежності від Кримського ханства. На військово-політичній арені Ук раїни з’явилася в другій половині XVI ст., коли ці ординці володіли територією між пониззям Дунаю і Дністра, кочуючи так званим Буджаком. Загони цієї орди не раз здійснювали напади на Поділля та інші українські землі (самостійно, або у складі війська кримської орди), і щоразу козакам доводилося вступати з ними в бій. В
Єврейський піхотний полк
Єдисанська (Очаківська, Джедисанська, Ногайська) Орда
Єдичкульська (Джедишкульська) Орда
Всесвітня козацька енциклопедія середині XVIII ст., з волі уряду Кримського ханства, Єдичкульська орда перекочуваЄдичкульська ла на лівобережжя Дніпра, де їй було відведено територію від річки Берди до верхі(Джедишкульська) в’я річки Кінської - до Дніпра, та від м. Кизикермена - до гирла річки Кінської (з Орда півночі на південь). Існують різні пояснення цього переселення. З одного боку це була поступка ро сійському урядові, який не бажав, щоб ногайці залишалися на просторовиську між Дністром та Дунаєм і далі слугували причиною напруження у взаєминах з Туреччи ною. З іншого боку кримському ханові хотілося мати цю орду на північних кордонах свого ханства, як живе прикриття, надійного союзника. Звичайно ж, був і ще один розрахунок: що єдичкульські ногайці «татаризуються», остаточно поєднавшись з кримськими татарами в одну націю. Одначе сталося навпаки. Одразу після поразки, якої ханство зазнало під час ро сійсько-турецької війни 1768-74, султан єдичкульців визнав протекторат Російської імперії, що автоматично означало вихід із підпорядкування Бахчисараєві. А щоб він не передумав, уже в 1771 російський уряд переселив усю орду, чисельність якої ся гала тоді, за оцінками дослідників, 20 тисяч кибиток (кочівники визначили свою чисельність саме так, за кількістю кибиток) на річку Кубань. Але ногайцям це пере селення не сподобалося. Частина їх негайно перейшла на бік турків і переселилася на землі, що перебували під контролем Туреччини, а частина почала наполягати на переселенні назад, в азовські степи, аби не слугувати буфером між турками, кавказь кими народами та росіянами, які в цей час активно витісняли північнокавказькі пле мена з родючих долин у гори. Зрештою Петербург дав згоду на таке переселення і в 1806 кибитки кочівників знову з’явилися в Приазов’ї, цього разу на річці Молочній. Щоправда, росіяни одразу ж дали зрозуміти ногайцям, що про кочівний спосіб жит тя варто забути, й ординці змушені були сформувати два поселення, загальна чи сельність яких становила всього лиш близько 1400 осіб. Але й ці рештки колись могутнього народу після Кримської війни 1853-56 переселилися до Туреччини, за вершивши історію існування Єдичкульської Орди.
Єзуїти
Єзуїти - ченці католицького чернечого Ордену єзуїтів «Товариство Ісуса», зас нованого іспанським ченцем Ігнатієм (Ігнацієм) Лойолою в 1534, в Парижі. Офіцій но Орден було затверджено папою Павлом III в 1540. Існує й донині. Орден має чітку і сувору організацію з майже військовою дисципліною. Ченці мають право ходити в цивільному одязі, вони активно втручаються в політичне життя. В часи Козаччини єзуїти були значною політичною та релігійною силою Речі Посполитої. Вони боролися за цілковите окатоличення України. До Ордену єзуїтів належало кілька польських королів і чимало магнатів. Орден нажив собі зловісної слави під час інквізиції. В 1773 Папа Климентій XIV змушений був ліквідувати Орден, але в 1814 діяльність його відновилася. У своїх діях ченці-єзуїти керуються гаслом: «Мета вип равдовує засоби». Вихованцем одного з єзуїтських колегіумів був Б. Хмельницький. Єзуїти часто згадуються в історичній літературі про часи Козаччини. Єлекційний Сейм - спеціальне засідання польського Сейму, під час якого сена тори та представники різних верств населення і, зокрема, Українського козацтва, обирали короля Речі Посполитої. Відомо, наприклад, що після смерті Владислава IV (1648) Б. Хмельницький послав до Варшави свою делегацію з наказом підтримати кандидатуру Яна-Казимира, брата Владислава IV. Єлизавета Петрівна (1709-1761) - російська імператриця (1741-1761). Єлиза вета Петрівна була дочкою Петра І та Катерини І. Російський престол захопила, здійснивши двірцевий переворот, в якому брали участь офіцери гвардії, котрі були незадоволені пронімецькою політикою імператриці Анни Іоанівни та Івана VI Анто новича. Прагнула відродити могутність Росії та методи державного правління, які були за часів Петра І. На прохання української козацької старшини та братів Кирила
Єзуїти - Єнсен Альфред й Олексія Розумовських (О. Розумовський був фаворитом Єлизавети Петрівни і допомагав їй здійснити переворот), відновила в Україні гетьманат. Гетьманом було обрано Кирила Розумовеького (на Глухівській - м. Глухів - раді в 1750). Під час правління Єлизавети Петрівни Росія брала участь у Семилітній (1756-1763) війні. Єлисавети Святої фортеця - укріплення, що існувало на місці сучасного Кіро вограда (Україна). Ця фортеця і поселення поблизу неї, що з’явилися в XVIII ст., стали адміністративним центром Новослобідського козацького полку (згодом Єлисаветградського пікінерного полку) та центром Нової Сербії (території, яку росія ни заселяли здебільшого переселенцями з Сербії та інших слов’янських країв Адр іатики). Названа була на честь російської імператриці Єлизавети Петрівни (17091761). Упродовж 1753-64 Єлисаветградська фортеця слугувала штаб-квартирою російського командування на півдні України, і саме тут базувалася з 1756 слідча комісія, що розглядала справи чільників гайдамацького повстання та скарги дворян на збитки, завданні гайдамаками їх маєтностям. Бойове хрещення прийняла під час російсько-турецької війни 1768-74, коли гарнізон фортеці зумів витримати облогу кримських і ногайських татар, а коли об логу було знято, допомагав відтіснити ординців від сусідніх, новослобідського та новосербського поселень. Після зруйнування в 1775 росіянами Запорізької Січі, військові експерти визнали, що фортеця втратила військове значення, в 1784 всю артилерію та боєзапас, який містився у фортеці, було перевезено до Херсона. На той час навколо фортеці вже сформувалося значне поселення, яке й було 1785 про голошене містом Єлисаветградом. Єнісейський кінний козацький полк - полк у складі війська Сибірських го родових козаків. Сформований в січні 1851, з Єнісейського городового козацького кінного полку, а також із саянських та абаканських станичних козаків. Складався він із шести сотень, основу яких становили городові козацькі команди: Красно ярська, Єнісейська і Туруханська. Поява цього полку була зумовлена «Статутом про Сибірських городових козаків» (затвердженим у червні-липні 1882). В січні 1851 полк було передано Військовому Відомству. Козаки полку брали участь у російсь ко-японській (1904-05) війні, у придушені революційних заворушень 1905-07, у громадянській (1918-22) війні в Росії. Після утвердження в Росії радянської влади, полк було ліквідовано разом з усім Сибірським городовим козацтвом. Єнотаївські козаки - козаки, що діяли в районі станиці (містечка) Єнотаївської. Історія їх починається в 1698, коли на пониззя Волги були заслані московські стрільці (після придушення стрілецького бунту). Поселяли засланців в Єнотаївську, Царицині, Саратові, інших містечках і укріпленнях. В 1722 було поділено Дмитрієвський солдатський полк (утворений із 1000 сімей, перевезених в пониззя Волги з Татарії —«Казанського краю») на дві частини. Одній наказано залишатися солда тами і нести гарнізонну службу в містах, іншій - перетворитися на козаків і «вчиня ти роз’їзди». Ці козаки теж почали називатися «Єнотаївськими». Проте проіснува ли Єнотаївські козаки, як самостійна сила, недовго. В 1784 всі їхні команди були підпорядковані Астраханському козацькому війську. Єнсен Альфред (1859-1921) - відомий шведський історик. Народився ЗО серп ня 1859 у м. Форс (Швеція). Здобув історико-філософську освіту. Працював рефе рентом слов’янських літератур Нобелівського інституту при Шведській Академії наук. Автор дослідження творчості І. Котляревського, статей: «Український націо нальний скальд» (1909), «Тарас Шевченко. Життєпис українського поета» (1916) та кількох статей про діячів мазепинської доби. Йому належать переклади низки творів Т. Шевченка. В 1909 відвідав Україну. Познайомився з М. Коцюбинським та І. Фран ком, а згодом переклав кілька творів М. Коцюбинського. Був дійсним зарубіжним
Єлизавета Петрівна
Єлисавети Святої фортеця
Єнісейський кінний козацький полк
Єнотаївські козаки
Всесвітня козацька енциклопедія членом Наукового товариства ім. Шевченка у Львові (1911). Основна праця А. Єнсена з історії козацтва - монографія «Мазепа. Історичні картини», що вперше була опубліко Єнсен Альфред вана в 1909 в Люнді (Швеція). Того ж року його стараннями було видано збірку доку ментів із стокгольмських архівів про зв’язки Мазепи та його оточення з Карлом XII, зі Швецією. Виступив редактором збірки шведською мовою «Українці» (1921). В моно графії «Мазепа. Історичні картини» подає чимало цікавих фактів, проте відчувається, що до Мазепи він ставиться скептично, вважаючи його авантюристом і боягузом. А біда Карла XII - на думку А. Єнсена - полягала в тому, що він підпав під вплив Мазепи та піддався його авантюрним намірам. Помер А. Єнсен 15 вересня 1921, у Відні. ж
Єрліч Йоахім
Єрмак Тимофій
Єрліч Иоахім (1598 - р.см. невід.) - польський хроніст, офіцер польської армії. У складі польського війська брав участь у придушенні українського визвольного руху 1648-54. Основним його твором є «Літопис або хроніка різних справ і подій», яким охоплено події, що розгорталися в Речі Посполитій і, зокрема, в Україні, упро довж 1620-73. Цей твір і досі слід вважати одним із основних джерел пізнання історії козацького руху XVII ст. Єрмак Тимофій (р.н. невід.-помер 1585) - отаман донських і сибірських ко заків, «підкорювач Сибіру». Походив (за однією з версій) із Суздаля, з родини міща нина. На Дону з’явився в ранній юності, відзначився у боях з горцями і незабаром був обраний отаманом Качалинської станиці. Зібравши загін з кількох сотень донсь ких козаків, пішов на Волгу «вольничати», тобто нападати на купців, на багаті стани ногайців, одне слово, займатися грабіжництвом. Крім самого Єрмака, в його загоні прославилися своєю жорстокістю та непогамовністю отамани Матвій Мещеряк, Микита Пан, Іван Кольцо. В 1577 загін урядовий військ Російської імперії на чолі зі стольником Іваном Мурашкіним розбив загони Т. Єрмака. Сам отаман Єрмак з рештками своїх козаків змушений був утікати на Каму і там просити заступництва у купців-солеварів Строганових. Купці погодилися взяти козаків на службу, з умовою, що вони захищати муть їх поселення та промисли, а також здобуватимуть для них нові території, відтісня ючи війська сибірського хана Кучума. Вже в вересні 1581 козаки Єрмака відбили напад об’єднаного загону вогуличів, вотяків та інших народностей, що населяли те риторію між Камою та Уралом (під командуванням мурзи Бегулія). Після цього Єрмак на човнах піднявся по річці Чусовій до гирла р. Срібної, де заснував Кокуй-городок. Козаки нападали на поселення сибірських татар та інших народів, грабували їх і проголошували нові землі - територіями Російської імперії. Перша битва між військами хана Кучума, очолюваними його сином Маметкулем, відбулася восени 1581, на березі р. Тобол. Козаки, які були озброєні вогнепаль ною зброєю і гарматами, перемогли. Так само невдалими для татар виявилися і кілька інших битв, оскільки відчувалося, що татарська кіннота не мала досвіду бойових дій проти досвідчених воїнів-професіоналів, до того ж, озброєних вогнепальною зброєю. 23 жовтня відбулася рішуча битва під м. Чувашевом, де війська хана Кучу ма, хоча й не зазнали остаточної поразки, але були деморалізовані втратами. Кілька остяцьких князів покинули стан хана і подалися до своїх улусів. Сам хан Кучум по дався в степ, шукати там порятунку. Козаки Т. Єрмака без бою захопили його столицю Сибір (Іскер). Взимку і на весні 1582 сибірські татари перейшли до партизанських методів ведення війни. Але загін козаків напав на табір царевича Маметкула, перебив його охорону, а самого спадкоємця трону взяв у полон. Того ж року Єрмак послав у Москву свого посланця отамана І. Кольца з повідомленням, що він, цар, став «царем Царства Сибірського». Восени 1583 року сибірські татари та остяки перейшли від тактики партизансь кої війни до облоги Іскера, в якому засіли козаки Т. Єрмака. Тепер уже татари мали певний досвід бойових дій і тримали облогу на такій відстані, щоб ні пищалі, ні гармати їх не досягали. Врятувала становище смілива вилазка отамана Мещеряка,
Єрліч Иоахім - Єфремов Данило який зі своїм загоном уночі підкрався до стану мурзи Карачі, командуючого та тарським військом, і сонними перебив значну частину воїнів, в їх числі і двох синів Карачі. Сибірські татари врахували цей досвід і згодом використали його в бою Єрмак Тимофій проти козаків. Коли, на початку серпня 1585 Єрмак з невеликим загоном на своїх човнах-стругах рушив по Іртишу назустріч бухарським купцям, татари, які підсте рігали їх на протилежному березі, перейшли річку убрід і напали на сонних козаків. З усієї дружини дивом врятувався лише один козак, який повернувся до Іскера і по відомив про цю трагедію. З його слів відомо, що отаман Єрмак, аби не потрапити в полон, кинувся в Іртиш і загинув у його водах, не допливши до свого човна (струга). Єрмолаєнко Данило (р.н. і. р. см. невід.) - козацький військовий діяч XVII ст. Полковник переяславський, наказний гетьман Лівобережної України (1664) за часів гетьмана І. Брюховецького. В 1663, разом із гетьманом І. Брюховецьким, був на зустрічі з російським царем у Москві, під час якої одружився з російською аристок раткою і набув титулу російського боярина. В 1664 розгромив великий загін татар, що увірвався на Лівобережжя. Після загибелі І. Брюховецького (1668), перейшов на службу до гетьмана П. Дорошенка і відтоді зникає з політичної арени. Єрмолов Олексій (1772-1861) - відомий російський військовий діяч. Генерал від інфантерії. Військову службу розпочав у 16 років, в Лейб-гвардії Преображенському полку. Освіту отримав домашню. В 1791, в чині капітана Нижньогородського драгунського полку, переведений ад’ютантом до штабу генерала Самойлова, а на ступного року почав командувати бомбардирським батальйоном. Брав участь у війні з поляками (1794) та в Перському поході (1796-1797) у складі корпусу генерала В.Зубова. В 1798, в чині підполковника, був відсторонений імператором Павлом від служби і посаджений у фортецю, а згодом переведений на поселення до Кост ромської губернії. Але в 1801 Олександр І звільнив його з-під варти і повернув до армії. Відзначився у боях з французами в 1805 і 1807. З 1808 - генерал-майор, а з 1812 - начальник головного штабу Першої армії. Прославився під час Бородінської битви, зокрема, на батареї Раєвського. В 1815 командував Шостим, а потім грена дерським корпусом, який діяв проти французів на Рейні. Повернувшись в 1816 в Росію, призначений командувачем окремого Грузинського корпусу і послом у Персії. Ознайомившись з ситуацією на Кавказі, він подав імператору докладний план підко рення цього краю, якого було схвалено. В 1818 заклав фортецю Грозний. Команду вав експедиціями проти горців, під час яких діяв з особливою жорстокістю. В 1819 заснував фортецю Внезапну, неподалік якої розгромив війська аварського хана. В 1820 придушував повстання в різних частинах Грузії, а наступного року здійснив великий похід проти чеченців, заснувавши фортецю Бурная, та завдав поразки черкесам, які намагалися відтіснити чорноморських (кубанських) козаків. В 1822-1823 приду шував повстання закубанських горців, розбив війська хана ширванського, примусив ши його податися до Персії. В 1826 генерал О. Єрмолов востаннє здійснив похід проти чеченців, і розпочав бойові дії проти персів Аббаса Мірзи, але, не досягши в цій війні та в придушенні заворушення мусульманських народів Кавказу якогось особливого успіху, викликав невдоволення імператора Миколи І. Після конфлікту з генералад’ютантом Паскевичем, якого послав на Кавказ імператор, в 1827 подав у відстав ку, і був звільнений зі збереженням повного забезпечення. Тривалий час жив в своє му маєтку в Орловській губернії та в Москві. В 1853-1854 був начальником Мос ковського ополчення. Після смерті в 1861, іменем його була названа станиця Юлхан-Юртовська. В Грозному йому було поставлено бюст. В 1904 його ім’я присвоє не Першому Кізлярсько-Гребенському полку Терського козацького війська. Єфремов Данило (р.н. невід.-помер 1760) - генерал-майор, Військовий ота ман Війська Донського. Походив з давнього донського козацького старшинського роду. Батько його, відомий на Дону старшина Єфрем Петров, учасник Ліфляндського
Єрмолаєнко Данило
Єрмолов Олексій
Єфремов Данило
Всесвітня козацька енциклопедія походу (1702), загинув від рук повстанців К. Булавіна, коли вони увірвалися в Чер кеськ (1708). Відомо, що Д. Єфремов відзначався винятковою мужністю. Ще в ранній Єфремов Данило молодості він, у січні 1707, разом із загоном козаків, брав участь в рейді на штабквартиру шведського короля Карла XII, котра знаходилася тоді десь у Галичині. Ко роля їм, щоправда, захопити не вдалося, але майже всю охорону перебили. Того ж року Д. Єфремов був обраний походним отаманом донських козаків, які брали участь у війні проти шведів. Повернувшись з війни, він служив (1727-1734) у Низовому корпусі донських козаків, а в 1734 був обраний походним отаманом цього корпусу. В 1738 став поход ним отаманом козаків у корпусі генерал-фельдмаршала JIacci, який діяв на Міусі. Того ж року, указом Урядового Сенату, він був призначений військовим отаманом Війська Донського. В 1734 році він проявив себе, як досвідчений дипломат. Після тривалих переговорів, Д. Єфремов зумів схилити калмицького хана Дундука-Омбо до прийняття присяги на вірність Росії. Щоб захистити Черкеськ від нападу кубансь ких татар, Д. Єфремов наказав обвести місто фортечним муром, проте російський уряд злякався, що мур може бути використано під час повстання козаків, і заборонив добудувати його, погодившись лише на дерев’яну стіну. В 1753 отаман Д. Єфремов, уже будучи в літах, подав у відставку. Проте в 1755 він знову очолив Військо Донське і вирушив з козацькими полками до Померанії, для участі в Семилітній війні. За цей похід, у 1759 він був возведений в таємні рад ники. Але вже наступного року помер і похований у Черкеську, біля Преображенської церкви. В серпні 1904 ім’я отамана, генерал-майора Данила Єфремова було присвоєне Чотирнадцятому Донському козацькому полку.
Єфремов Степан
Єфремов Степан (1715-1784) - Військовий отаман Війська Донського. Син ота мана Данила Єфремова. З 1749 по 1753 був наказним Військовим отаманом, а з 21 серпня 1753 —став Військовим отаманом. За його отаманства, в Черкеську діяла спеціальна козацька семінарія, яка готувала священиків для донського війська та для храмів, котрі були в станицях. Навчалися в ній, здебільшого, діти священиків. За його наказом в 1763 році було проведено перепис українців (малоросіян), які перей шли на Дон. При ньому ж на Дону, в станицях, почали створюватися публічні учили ща. В 1772 С. Єфремов по Височайшому повелінню, був узятий під варту і відправ лений до С.-Петербурга для слідства у якійсь господарській справі, але був виправ даний. Похований в Олександро-Невській лаврі в С.-Петербурзі.
Єфремов Степан - «Жерела до історії України-Руси»
Жванецька битва (1653) - битва, що відбулася неподалік містечка Жванець (Кам'янець-Подільського району Хмельницької обл.), між українською козацькоселянською Визвольною армією та поляками. Завдавши полякам ряд поразок, ук раїнські війська на чолі з Б. Хмельницьким оточили їх у Жванецькому таборі. Від поразки польського короля Яна-Казимира врятувало лише те, що в грудні 1653 йому вдалося підкупити кримського хана Іслам-Гірея III й укласти з татарами перемир’я. Хан пішов на цю зраду тільки тому, що знав про неминуче об’єднання України з Московією і дуже побоювався цього союзу. Відчуваючи, що перемогти польськотатарські союзні війська їм не вдасться, козаки зняли облогу. А незабаром у Пере яславі відбулася відома Переяславська рада, на якій було ухвалено рішення про входження України до складу Московії. Ждан-Ріг Іван (р. н. і р. см. невід.) - військовий козацький діяч XVII ст. Кошо вий отаман запорізького козацтва (з 1666). Виступав, як політичний противник геть мана І. Брюховецького. Одразу після обрання його кошовим, звернувся до Брюхо вецького з листом, в якому засуджував засилля російських військ, котрі у величезній кількості почали з’являтися в українських містах на запрошення гетьмана. Витіс нив із Запоріжжя, з-під Кодака, загін російських військ воєводи Косагова. Навесні 1667, після нападу козаків на російське посольство, що їхало до Криму, був позбав лений булави кошового, проте того ж року знову стає кошовим і здійснює успішний похід у Крим (спільно з загоном І. Сірка). Жданович Антін (р. н. і р. см. невід.) - визначний військовий і політичний козацький діяч XVII ст. Полковник київський (1650-53, 1655-56), дипломат, гене ральний суддя (1656), наказний гетьман українського козацтва (1656-57). Родом з Київщини, походив зі шляхетського роду. Відомо, що до 1648 був сотником чиги ринського реєстрового полку. В 1650 і 1651 очолював українські посольства до Туреччини, де вів переговори щодо статусу Чорного моря та умов торгівлі на ньо му. В 1653 провадив переговори у Польщі, а 1654 - у Москві. Активний учасник Визвольної війни. Як наказний гетьман, очолив корпус, посланий Б. Хмельниць ким на допомогу шведським та семиградським військам, котрі спільно виступили проти Польщі. Перед смертю Б. Хмельницький першим назвав його серед претен дентів на гетьманську булаву. Саме А. Жданович очолював комісію-трибунал, яка 1652 засудила до смертної кари полковників JI. Мозирю, М. Гладкого та інших учас ників заворушень, націлених проти умов Білоцерківського договору. За гетьман ства Юрія Хмельницького, полишив Україну і в Польщі став на королівську служ бу. Під час битви між поляками і козаками під Могилевом-Подільським (лютий 1660) командував загоном польського війська. «Жерела до історії України-Руси» - збірник документів та документальних розвідок (в 11 томах, 1895-1919), підготовлених і виданих Науковим товариством ім. Т. Г. Шевченка у Львові. Одним із упорядників збірника був відомий історик і політичний діяч М. Грушевський. Чимало матеріалів збірника присвячено украї нському козацтву, зокрема участі козаків у Визвольній війні 1648-54; висвітленню діяльності гетьманів Б. Хмельницького, І. Мазепи, І. Виговського. Збірник є цінним джерелом для істориків, що досліджують Козаччину.
Жванецька битва
Ждан-Ріг Іван
Жданович Антін
«Жерела до історії України-Руси»
Всесвітня козацька енциклопедія Жила Іван (р.н. невід.-помер 1737) —керівник козацько-гайдамацького загону. Під час повстання гайдамаків діяв здебільшого в районі Чорного лісу, де, на річці Цибульник, знаходилася основна база його загону. Відзначився під час штурму укр Жила Іван іплених польських замків у Паволочі та Погребищі. Згодом загін І. Жили тривалий час руйнував польські маєтки на Поділлі. Загинув у бою з кримськими татарами, що вирішили скористатися повстанням в Україні, аби безборонно грабувати її південні околиці. Стався цей бій поблизу с. Переволочна, що на Полтавщині.
«Житомирське крайове козацьке товариство «Поліська Січ»
Жицький Петро
Жмайло Марко
Жовнинська битва 1638
«Житомирське крайове козацьке товариство «Поліська Січ» —Житомирсь ка крайова організація Українського козацтва. Заснована 14 жовтня 1990, групою козаків-ентузіастів у селі Кодня, що неподалік Житомира. З метою виховання ко заків у дусі козацької історії та патріотизму, керівництво «Поліської Січі» організу вало кілька походів по Дніпру, а також місцями козацької слави: до Хотина, Батурина, Берестечка. У 2003 за сприяння генерала-осавула УК Георгія Зінчука, в с. Никонові споруджено меморіал жертвам сталінських репресій, якого було освячено січо вим священиком протоієреєм Миколою Дроздом. Січовики брали активну участь у подіях Помаранчевої революції. За даними на 1 січня 2007, отаманом «Поліської Січі» був Анатолій Шевчук. Жицький Петро (р. н. і р. см. невід.) —визначний військовий козацький діяч XVII ст. Наказний гетьман козацького війська. Найближчий сподвижник П. Сагай дачного. Командував полком під час Хотинської кампанії (1621). Після повернення гетьмана Сагайдачного з-під Хотина, став наказним гетьманом, який здійснював практичне командування козацькими військами. Під командуванням П. Жицького козацькі полки здійснили похід у Молдову та Валахію. А в червні 1622 - морський похід до Кафи. Під безпосереднім керівництвом П. Жицького відбувалося будівниц тво Київського братського монастиря на Подолі та реставрувалася Братська школа, яка згодом набула статусу Києво-Могилянської академії. Жмайло Марко (р. н. і р. см. невід.) - визначний військовий козацький діяч XVII ст. Гетьман (1624-1625) нереєстрового запорізького козацтва. Брав участь у Хотинській війні (1621). Обстоював перед польським урядом давні козацькі права і вольності. Очолював козацьке військо в боях під Черкасами та поблизу Корукового (Курукового, неподалік Кременчука) озера. Внаслідок переговорів з польським ко мандуванням, було укладено Куруківську угоду (1625), яку від імені повстанців підпи сав обраний старшим замість Жмайла полковник Михайло Дорошенко. Згідно з уго дою, кількість реєстрового козацтва мала сягати 6 тис. шабель.. Козакам забороня лося здійснювати морські походи проти турків і татар, а чайки вони мали спалити в присутності польських комісарів. Обурена такими умовами, частина козаків на чолі зі Жмайлом подалася на Січ. Жовнинська битва 1638 - вирішальна битва селянсько-козацьких повстанських загонів на чолі з Я. Остряницею та Д. Гунею з поляками. Відбувалася поблизу села Жовнине (нині Полтавської області). Повстанське військо, що відійшло в ці краї, було занад то переобтяжене сім’ями повстанців та втікачами, що приєднувалися до нього під час походу. Крім того, воно було погано озброєне. Після першої битви, що відбулася 10 червня 1638 року, Я. Остряниця зазнав поразки і з невеликим загоном своїх при бічників, по суті, зрадивши повстанців, відійшов на територію Слобідської України, контрольовану Росією. Замість нього повстанці обрали гетьманом старого досвідченого рубаку Д. Гуню. Заклавши укріплений табір на лівому березі Дніпра, поблизу гирла р. Старець, повстанці майже сім тижнів витримували облогу поляків, яким вдалося увір ватися в табір лише тоді, коли його захисники вже занадто ослабли від втрат та голоду і залишилися без набоїв. Сам Д. Гуня все ж таки зумів прорвати облогу і з невеликим загоном теж відійшов на Слобідську Україну, що була територією Росії.
Жила Іван -Журавиенський мирний договір
Жолдак (від польск. Zold - платня службовця). - Жолдаками називали козаків спеціального підрозділу, який у XVIII ст. охороняв гетьманську резиденцію. Жолдаки також виконували жандармські функції і перебували на повному державному утриманні. Тобто, кажучи сучасною мовою, вони були національними гвардійцями. В часи правління гетьмана І. Скоропадського, на р. Сеймі поблизу с. Стара, засноване поселення Жолдаки для проживання гетьманської охорони. Жолкевський Станіслав (1547-1620) - видатний військовий і політичний діяч Речі Посполитої. Коронний гетьман (головнокомандувач військами) та канцлер Польщі. Командував польськими військами, які брали участь у придушенні повстан ня під проводом С. Наливайка (1594-96). Під час вирішальної битви під Лубнами, вдало скориставшись чварами між реєстровими та нереєстровими козаками та повстанцями-селянами, змусив повстанців видати С. Наливайка та інших керівників. З захисниками табору розправився з надзвичайною жорстокістю. В 1608-10 коман дував польськими військами під час війни з Росією. Загинув у битві з турками під Цецорою (1620), у тій битві, під час якої батько Б. Хмельницького, сотник М. Хмель ницький, загинув, а сам майбутній гетьман України потрапив у полон. Жупан (каптан) - верхній одяг козаків (XVII-XVIII ст.). За сучасними уявлен нями, щось середнє між плащем та халатом. З грубої тканини, нижче колін, без • у9 • • ч ^ коміра (іноді з невеличким стоячим комірцем), приталении, з верху до низу застюу-
Жолдак
Жолкевський Станіслав
^ жупан
вався на застібки і перепоясувався м’яким поясом, до якого, ліворуч, чіплялися піхви шаблі. Жураковський (Жураковські, Жураховські) Василь (р.н. невід.-помер 1730) - військовий діяч. Походив з давнього козацького старшинського роду Жураковських, який дав Україні кількох відомих воєначальників. Був генеральним осавулом (1710-24), членом призначеної російським урядом першої Малоросійської колегії (1723-24). Один із прибічників і послідовників гетьмана П. Полуботка. Саме як прибічника П. Полуботка, його й було заарештовано росіянами в січні 1724. Відо мо, що через певний час росіяни звільнили його з в'язниці, але не дозволили повер нутися в Україну. Помер у Москві, що стала місцем його заслання. Жураковський (Жураковські, Жураховські) Лук’ян (р.н. невід.- помер 1718) - військовий діяч Правобережної України. За часів гетьмана І. Мазепи був наказ ним полковником ніжинським. Одначе прошведську орієнтацію гетьмана не підтри мував. Коли Мазепа з частиною військ перейшов на бік Карла XII, Л. Жураковсь кий подався на службу до Петра І. Брав участь у війні проти шведсько-гетьмансько го війська. Брат Василя Жураковського.
Жураковський (Жураковські, Жураховські) Василь
Жураковський (Жураковські, Жураховські) Лук’ян
Жураковський (Жураковські, Жураховські) Яків (р.н. невід.- помер бл. 1704) - військовий діяч. За часів гетьмана Мазепи був сотником глухівським, а згодом полковником ніжинським. Відзначився у боях проти турецько-татарського війська, яке 1677 намагалося оволодіти Правобережною Україною, щоб підпорядкувати її Кримському ханству. Він був батьком відомих козацьких полковників Василя та Лук’яна Жураковських (див.).
Жураковський (Жураковські, Жураховські) Яків
Журавненський мирний договір (1676) - мирний договір, укладений 17 (27) жовтня 1676 в с. Журавному (тепер Жидачівського р-ну Львівської обл. України) між Річчю Посполитою та Османською Туреччиною. Він став юридичним завер шення тривалої польсько-турецької війни 1672-76. Згідно з його умовами, значна територія етнічних український земель і, зокрема, майже все Поділля, виявилося у складі Османської імперії. Зате майже все Правобережжя, за винятком Білоцеркі вського та Паволоцького полків, залишилося під булавою гетьмана України П. До-
Журавненський мирний договір
Всесвітня козацька енциклопедія рошенка, і це вселяло в гетьмана надію, що з часом його влада охоплюватиме всю давні території Гетьманщини. Що ж до Польщі, то вона позбавлялася необхідності Журавненський сплачувати Туреччині данину, яку зобов'язана була сплачувати за умовами Бучацьмирнии договір кого МИрН0Г0 договору 1672. Але це мало втішало польський Сейм, оскільки данину Польща все одно не сплачувала. Отож він не ратифікував цей договір, що, зрештою, призвело до нової польсько-турецької війни.
Журба Андрій
Жученко Федір
Журба Андрій (р.н. невід.- помер 1768) - народний герой, один із керівників гайдамацького руху в Україні. Його загони діяли в районі Білої Церкви спільно з загонами іншого ватажка, М. Швачки. Уславився своєю відвагою і непримиренні стю. Загинув під час битви з російськими військами, які прийшли на допомогу поля кам, аби придушити повстання. Сталося це в липні 1768, поблизу с. Блощиці на Білоцерківщині. Ім’я А.Журби згадується в кількох історичних піснях. Жученко Федір (р. н. і р. см. невід.) - козацький діяч часів Великої Руїни, пол ковник полтавського адмінполку (1659-91). Був прихильником Ю. Хмельницького, як спадкоємця слави і справи Б. Хмельницького. Дотримувався проросійської орієн тації. Очолив старшинську опозицію гетьману Д. Многогрішному. Увійшов в істо рію тим, що підступно заарештував кошового отамана, славетного полководця І. Сірка і видав росіянам, які ув'язнили кошового, аби не допустити його участі в боротьбі за гетьманську булаву. Будучи тестем двох відомих козацьких діячів - В. Кочубея та І. Іскри, перебував у войовничій опозиції щодо гетьмана І. Мазепи.
Козачий прикордонний пост
146
Журавненський мирний договір - Забайкальський кінний городовий козацький полк
Забайкальське Військове Козацьке Об’єднання (Військо) —офіційно зареє стрована (реєстрова) козацька організація, що діє в Росії. Статут козацтва затверд жено Указом Президента Росії від 12 лютого 1997 (№ 96). Військовим отаманом затверджено було А. Богданова. Штаб війська перебуває в м. Читі. Основна мета діяльності —відродження традицій Забайкальського козацтва. Входить до Союзу козаків Росії. Забайкальське козацьке військо - Військо, сформоване в 1851 році на тери торії сучасної Бурятської республіки, Читинської області та інших забайкальських територіях Росії, згідно з «Положенням про Забайкальське козацьке військо» від 17 березня 1851. Вперше козацькі загони на Забайкаллі виникли ще в 1689. Це були два полки, підрозділи яких розташовувалися в фортецях Селенгінська, Нерчинська та Удинська. В січні 1851, з тунгуських прикордонних козаків, було сформовано Іркутський козацький кінний полк. В 1882 з сибірських городових козаків було ут ворено Забайкальський городовий козацький полк. Всі ці частини, а також чотири полки, сформовані з бурятів, і склали основу Забайкальського козацького війська. В квітні 1878 Військове міністерство затвердило «Статут про військову по винність та зміни у складі Забайкальського козацького війська.» Згідно з цим стату том, Забайкальське козацьке військо мало в мирний час утримувати на дійсній службі один полк, два батальйони та дві батареї. У військовий час військо мало негайно сформувати три кінних полки, шість піших козацьких батальйонів і три батареї. Що ж входило до обов’язків козаків Забайкальського козацького війська? Ко роткий перелік служби та походів цього війська може бути таким: до 1851 року всі городові козаки, які ввійшли до складу війська, несли прикордонну службу, обері гаючи кордони імперії від нападів китайців, монголів, маньчжурів. Вони також суп роводжували каравани і пошту; окремі підрозділи служили в охороні російського посольства в Китаї. З 1851 по 1899 забайкальське козацтво охороняло російсько-китайський кор дон. Крім того, одна сотня постійно несла охоронну службу при російському по слові в Пекіні та російському консулові в Урзі. В 1900 році всі військові частини козацтва взяли участь в поході російських військ в Китай, а в 1904-1905 році, в повному складі, брали участь в російсько-японській війні, в якій майже всі частини козацтва відзначилися своєю хоробрістю. Відомо також, що військо брало участь в придушенні «безпорядків» на Далекому Сході, які відбувалися в 1905-1906 pp., тобто йдеться про придушення революційних заворушень. Козаки брали участь в Жовт невій революції (1917), та громадянській війні (1918-22) в Росії. Забайкальський кінний городовий козацький полк - полк у складі Забай кальського козацького війська. Сформований на основі «Статуту про Сибірських городових козаків». Складався з п’яти сотень. Основна маса козаків переведена до нього в 1822 з Нерчинської та Верхньоудинської городових козацьких команд. В березні 1851 полк було переведено до складу Забайкальського козацького війська. Полк брав участь у російсько-японській війні 1904-1905 і в Громадянській війні в Росії (1918-1922). Після утвердження в Росії радянської влади, полк було ліквідова но разом з усім Забайкальським козацьким військом.
Забайкальське Військове Козацьке Об’єднання (Військо)
Забайкальське козацьке військо
Забайкальський кінний городовий козацький полк
Всесвітня козацька енциклопедія Заболотний Петро (1947) —активний учасник відродження Запорізького козац тва, народився в селищі Новопокровка Солонянського району Дніпропетровської Заболотний Петро 0бл, В 1978 закінчив Харківський автодорожній інститут. В козацтві з 1992 року. З 1997 року - отаман Запорізького Війська. Верховний отаман Союзу козаків України. Генерал-хорунжий УК.
Забузький Семен
Зависна (Завісна) Олена (Мар’яна)
Загайчук Геннадій
Забузький Семен (р.н. і р.см. невід.) - козацький полковник, що дотримувався пропольської орієнтації і вважав повстання під проводом Б. Хмельницького невчас ним та безперспективним. 1649 польський король Ян II Казимир призначив його геть маном Війська Запорізького, вважаючи що тільки це призначення призведе до оста точного замирення між Польщею та козацько-повстанською армією. Це рішення короля було підтримане значно частиною запорізького козацтва, яке на той час уже сформувало стійку опозицію Хмельницькому. Одначе після укладення між козаками та Польщею Зборівського (1649) договору, шанси Забузького очолити Запорізьке козацтво виявилися ще примарнішими і він остаточно перейшов до табору поляків. Як склалася його подальша доля - невідомо. Зависна (Завісна) Олена (Мар’яна) (р.н. невід.- померла 1654) - героїчна ко зачка. Героїня оборони м. Буші (тепер село Ямпільського району Вінницької обл.). Була дружиною козацького сотника Зависного, який командував гарнізоном Буші. Після загибелі сотника, очолила оборону фортеці. Коли, врешті-решт, до фортеці увірвалися поляки (листопад 1654), загинула, висадивши в повітря бочки з порохом. Разом із нею загинуло чимало ворогів. Саме подвиг О. Зависної надихнув М. Старицького на повість «Облога Буші» та історичну драму «Оборона Буші». Загайчук Геннадій (1939) - Головний отаман (з 2002) Чорноморського козацт ва (Одеса). Народився в містечку Велика-Михайлівка на Одещині. В 1968 закінчив Одеський інститут інженерів морського флоту (заочно) та Морехідне училище. В 1979 - Академію ім. Фрунзе. В 1980 році брав участь у бойових діях в Афганістані. Полковник запасу. В козацтві з 1997 року. В 1997-1999 - був отаманом Овідіопільської районної організації Українського Чорноморського Подунай-Гуляйпільського козацтва (УЧПГК). У 2000-2002 роках був Генеральним бунчужним УЧПГК, Гене рал-хорунжий Українського козацтва. Загребельний Павло (1924) - відомий український прозаїк та драматург. Лау реат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1974), Державної премії СРСР (1980). Народився в с. Солошиному Кобеляцького району Полтавської області. Закінчив філо логічний факультет Дніпропетровського університету (1951). Учасник Другої світо вої війни. В 1979-1986 очолював Спілку письменників України. Був головою коміте ту з Державних премій України ім. Шевченка (1979-87). Автор багатьох популярних романів, зокрема, «Дума про невмирущого» (1957); «Свропа-45» (1959); «День для прийдешнього» (1964). Особливо великої популярності набули його романи, при свячені давньоукраїнській історії: «Диво» (1968); «Первоміст» (1972); «Смерть у Києві» (1973); «Євпраксія» (1975). Козацька тематика в творчості Павла. Загребельного репрезентована такими романами, як «Роксолана» (1980) та «Я, Богдан. Сповідь у славі» (1983), що присвячений життю Богдана Хмельницького.
Загродський Олександр
Загродський Олександр (1889-р.см. невід.) - військовий діяч УНР, генерал-поручник армії УНР. В лютому-березні 1918 командував 1-м піхотним куренем окремого Запорізького загону, організованого за традиціями українського козацтва. Згодом коман дував піхотним полком імені гетьмана Дорошенка, в якому теж відроджувалися козацькі традиції. В листопаді-грудні 1918 командував Запорізькою дивізією, був учасником Зи мового походу частин УНР проти військ комуністичного режиму в Україні. В 1920 при значений заступником головнокомандувача Армії УHP. З 1949 - в еміграції в США.
Заболотний Петро - Закордонний похід російської армії (1813-1814)
Задунайська Січ (1775-1828) - заснована кількома тисячами козаків, які пода лися на контрольовані Туреччиною території після зруйнування російськими війська ми в червні 1775 Запорізької (Нової) Січі. Відомо, що тоді близько 10 тисяч козаків перейшли Південний Буг і розсіялися по турецькій території. До них приєдналися козаки, які осіли в гирлі Дунаю ще під час російсько-турецької війни 1768-74. Не бажаючи повертатися в Україну у складі російської армії, вони залишилися на Дунаї та в гирлі Дністра, проте козацької організації не мали. В 1778 султан Туреччини офіційно дозволив козакам створити Січ у степах між Акерманом (Б.-Дністровський) та Бендерами (Молдова). Але під тиском російської дипломатії, котра погро жувала війною, змушений був переселити козаків за Дунай, подалі від кордонів Російської імперії, де вже перебувала з 1775 певна частина козацтва. Ставка кошового розташовувалася в с. Дунавець. Територія (райя) Січі, котра включала в себе кілька козацьких поселень, була підпорядкована Бреїльському (м. Бреїла в сучасній Ру мунії) губернаторові. Частина задунайських козаків перебувала на державному ут риманні Туреччини, уряд якої забезпечував їх продовольством, зброєю та платнею. Основним промислом задунайців стало рибальство. Одначе досить успішно розви валися і певні види землеробства, зокрема цим відзначалися козацькі громади сіл Катерлез, Карагарман, Озаклія, Нижній Дунавець, Саранасув... Вже наприкінці XVIII ст. на цих територіях виникли невеличкі рибні заводи, майстерні по виготовленню та ремонту човнів, торгові доми, значні тощо сільськогосподарські маєтки. Напе редодні російсько-турецької війни 1828-29 населення, підпоряковане Січі, сягало 15 тисяч осіб. В 1828 задунайські козаки отримали наказ взяти участь у війні (182829) проти Росії, у складі військ якої було чимало українських козаків. Воювати про ти них задунайці не мали ніякого бажання. У травні 1828 частина козаків та посе ленців, загалом бл. 800 осіб, на чолі з отаманом Й. Гладким, перейшла на бік Росії і взяла участь у боях проти Туреччини. Турки жорстоко розправилися з тими, що залишилися на Січі, а саму Січ зруйнували. Задунайське козацтво - див. Задунайська Січ. Зайцев Олександр (1949) - отаман козацького кошового товариства, крайо вий отаман Черкаського крайового козацтва (з грудня 1999), яке налічує понад 500 козаків. Родом з м. Кам’янки Черкаської обл. Навчався у Київському будівельному інституті. Тривалий час працював на різних будовах. Зараз займається підприєм ницькою діяльністю. Закавказький кінно-мусульманський полк - полк, сформований на засадах козацького, в складі Окремого Кавказького корпусу діючої російської армії. Набра но було його з мусульман, вірменів та закавказьких горців і росіян. У березні 1839 з воїнів полка сформовано добірну Команду мусульман Конвою Його Величності. В 1849, за подвиги під час походу в Угорщину, полку було вручено Георгіївський прапор з написом: «За відмінну хоробрість і мужність у справах проти бунтівних горців, за битву 21 липня під Дебреценом і за відбиття у ворога в семи боях чотирь ох гармат». Очевидно, після походу, воїнів у полку поменшало, бо в 1856 Гюго пере формовано на Закавказький кінно-мусульманський дивізіон, а в січні 1857 взагалі розформовано. Закордонний похід російської армії (1813-1814). - Похід російської армії в Польщу, Німеччину та інші країни, з метою остаточного розгрому армії Наполеона Бонапарта. В січні 1813, звільнивши від французів територію російської імперії, росіяни без бою увійшли до Варшави, а вже в лютому - до Берліна. Як зазначають дослідники тих подій, російська армія на цей час була дуже ослабленою, оскільки на шляху від Тарутинського табору фельдмаршала М. Кутузова до Німану вона втра тила понад дві третини свого особового складу (вбитими, пораненими, хворими.
Задунайський козак
Печатка Січі
Задунайське козацтво
Зайцев Олександр
Закавказький кінномусульманський полк
Закордонний похід російської армії (1813-1814)
Всесвітня козацька енциклопедія тими, що відстали чи дезертирували). На перебіг подій у цій війні вплинуло й те, Закордонний похід що на бік росії перейшла Пруссія, котра одразу ж надала свої війська для спільної російської армії боротьби проти Наполеона. Перша велика битва відбулася неподалік містечка Лют(1813-1814) цен (поблизу Лейпцига). Розпочала її 92-тисячна російсько-прусська армія під ко мандуванням російського генерала Петра Вітгенштейна, яка намагалася здолати війська корпусу маршала Нея. Під час цієї битви були присутні одразу два імпера тори: російський - Олександр І, та прусський - Фрідріх Вільгельм, і це, як вважа ють історики, дуже заважало Вітгенштейну командувати військами, оскільки весь час доводилося узгоджувати свої основні дії з імператорами, а робити це було не легко. Та й взагалі, командувач постійно відчував на собі психологічний тиск. Солдати Нея трималися стійко і гідно, і це дозволило Наполеону встигнути на битву з основними силами. Бонапарт особисто очолив контратаку, під час якої ар мію союзників було розчленовано, і вона постала перед небезпекою бути охопле ною з флангів. Лише ніч врятувала її від цілковитої поразки. Але, відчуваючи, що вона неминуча, імператори наказали своїм військам відійти. У Наполеона не було кавалерії (майже вся вона загинула в Росії), отож він просто фізично не міг пере слідувати союзників, які втратили понад 12 тисяч солдатів, щоб завдати їм остаточ ного розгрому. Це була перша значна перемога Наполеона після російської катаст рофи, яка дозволила йому знову оволодіти Саксонією, а отже, підняла моральний дух французької армії; примусила повірити в геній Наполеона багатьох його співвітчизників у самій Франції. Ще однієї відчутної поразки союзникам французи завдали під Бауценом. Одна че після цієї, другої поспіль, перемоги Наполеон зрозумів, що сили його виснажу ються, оскільки втрати були значно більшими, ніж втрати союзників (в обох битвах він втратив 33 тисячі бійців). До того ж, у нього з’явилися ще два вороги —Швеція та Австрія. При цьому шведсько-прусська армія уже просувалася в напрямку Берл іна, та й Австрія готувалася до рішучої боротьби. Втім, союзники теж не готові були до вирішальної битви, тому одразу після баталії під Бауценом (8-9 травня), між ворогуючими сторонами було укладено Празьке перемир’я. Одначе тривало воно недовго: вже 14 серпня відбулася битва між Сілезькою армією прусського ге нерала Блюхера та корпусом маршала Макдональда. Пруссам вдалося напасти на французькі війська під час їх переправи через річку, і завдати значних втрат. До того ж, тривала велика злива, котра заважала солдатам стріляти, отож битва трива ла здебільшого холодною зброєю. Французи втратили в ній ще близько 30-и тисяч солдатів, у той час, як військо союзників - лише 8 тисяч. Загальна чисельність військ союзників (Англії, Росії, Австрії, Пруссії та Швеції) сягала на цей час 492 тисячі осіб ( з них - 173 тисячі росіян). Вона була поділена на три армії, що діяли здебільшого самостійно: Сілезьку —під командуванням фельд маршала Блюхера; Богемську - під командуванням фельдмаршала Шварценберга, та Північну, котрою командував шведський спадковий принц маршал Бернадот, який під час російської кампанії Наполеона був маршалом французької армії. В цей час Наполеон зумів довести чисельність своєї армії лише до 440 тисяч, тобто мав на 50 тисяч війська менше. До того ж, зовсім не мав кінноти і занадто мало гармат. Та й військо його було розкидане на значній території: 35-тисячний корпус Даву - в Гам бурзі; корпус Сен-Сіра - в Дрездені; Нея - в Кацбасі. А завершився 1813 воєнний рік величезною «битвою народів» під Лейпцигом (4-7 жовтня). Військо союзників сягало тут 300 тисяч солдатів (понад 127 тисяч росіян), тобто в них було майже на 100 тисяч більше, ніж мав Наполеон. Першим кинув в атаку свої полки фельдмаршал Шварценберг, й авангард їх становили російські війська Барклая-де-Толлі. Проте Наполеон зумів збити їх натиск уміло налагодженою обороною, а потім розпочав контратаку. Французи настільки потісни ли військо союзників, що опинилися за якихось сімсот кроків від ставки імперато ра Олександра І. Але тут прославилися козаки Лейб-гвардії козацького полку гене рала Денисова-Орлова, які кинулися в контратаку і ціною значних втрат зуміли зу-
Закордонний похід російської армії (1813-1814)
пинити французів. Згодом на допомогу їм підійшли російські гвардійці та гренаде ри. Все ж таки французи, напевне, здобули б перемогу, але в цей час з півночі надій шла Сілезька армія фельдмаршала Блюхера, основу якої складали пруси. Хроністи тих подій стверджують, що прусські полки проявляли дивовижний героїзм. Села, за які вони билися, по кілька разів переходили з рук в руки. Врешті-решт пруси склали оборонний вал з трупів і поклялися, що не відійдуть з-за нього, радше всі до одного загинуть. Оскільки втрати були майже рівними (приблизно по ЗОтисяч бійців) і жодна із сторін не відступила, то вважається, що день цей не приніс успіху ні французам, ні союзникам. Втративши саксонців, та зазнавши значних втрат у своїх військах, Наполеон зрозумів, що наступного дня на нього чекає жахлива поразка. Вночі на 7 жовтня він наказав своїм військам відходити єдиним мостом через річку Ельстер. На прикриття залишилися полки під командуванням маршала-поляка Понятовського (який лише напередодні отримав це звання) та маршала Макдональда. їх корпуси здобули місто, і тільки в надобідню пору союзникам вдалося вибити французів з Лейпцига. Значна частина солдатів цих корпусів могла б врятуватися, але до мосту прорвалися російська кавалерія, і французькі сапери, щоб не дати їм заволодіти мостом, висадили його в повітря. Відтак на тому боці залишилося близько 28 тисяч поляків та французів. Понятовський згуртував навколо себе частини по ляків та кілька частин французів і повів їх в останню атаку. Бій був нерівним, але, завдяки цій атаці, багатьом французам вдалося форсувати Єльстер. Проте союзни ки прагнули остаточно добити Наполеона, і вже 1 січня російська армія на чолі з Олександром І перейшла Рейн. Для Наполеона це виявилося несподіванкою: він не чекав, що союзники розпочнуть нову кампанію так швидко, та ще й посеред зими. Та все ж таки він не розгубився: маючи під рукою всього-на-всього сорок тисяч солдатів, він розпочав бойові дії і впродовж двох місяців досить успішно стриму вав росіян. У нього була надія, що коаліція союзників розпадеться. Це лише Росія та Пруссія намагалися будь-що досягти остаточної перемоги над Францією, що ж до Австрії, то вона воліла мати під боком досить сильну і союзну їй Францію, котра могла б стримувати і Пруссію, і Росію. Єдності між союзниками, справді, не існувало. Якщо Блюхер зі своїми пруссами, та росіяни, рвалися в бій, то австрієць Шварценберг лише імітував наступальні дії, а коли і нав’язував Наполеонові бій, то військо його поводилося надзвичайно стримано і, при найпершій змозі, вдавалося до відступу або принаймні до... без діяльності. Бували випадки, що австрійці розпочинали наступальні дії лише під тиском російського імператора Олександра І. Завдяки такій незлагодженості, На полеонові вдалося здобути низку перемог над Блюхером у битвах під Шампобере, Монмірає, Шато, Тьєрі, Вошане, і лише вимушений наступ Шварценберга врятував пруссів від остаточного винищення їхньої армії. І тут починають відбуватися цікаві речі. В події втручаються... жінка і козаки. Жінка з’явилася тому, що Наполеон, невідомо з якого дива, раптом вирішив поділи тися своїми планами з дружиною і написав їй листа. Проте сталося так, що козаки перехопили кур’єра, і цим напівінтимним-напівфронтовим листом почали зачиту ватися в штабах обох імператорів. На військовій раді, котру скликав Олександр І, аби виробити план подальших дій, австрійці планували діяти так, як передбачав Наполеон, - вони одразу ж запропонували відступити поближче до Рейну і надійно прикрити свої фланги, аби не дозволити французам оточити їх. Що ж до Олександ ра І, то він запропонував іти прямісінько на Париж, і то негайно! Так союзники і вчинили. Правда, на шляху до Парижа постали корпуси Мармона і морт’є, проте в битві під Фер-Шампенуазом російські кіннотники, серед яких переважали козацькі частини, зуміли завдати їм поразки, роздробити, розвіяти, і в такий спосіб розчис тити собі шлях до французької столиці. Й ось тоді вже Шварценбергові не залишалось нічого іншого, як вести свою 100тисячну армію під стіни Парижа, і це в той час, коли гарнізон столиці складався всьо го з 40 тисяч солдатів. Битва тривала всього кілька годин і завершилася капітуляцією,
Закордонний похід російської армії (1813-1814)
Всесвітня козацька енциклопедія про яку гарнізон оголосив одразу, щойно з Парижа відбув король Иосиф, брат НапоЗакордонний похід леона Бонапарта. Що відбувалося далі - всім добре відомо: втративши столицю, російської армії втративши армію й імперію, Наполеон зрікся престолу (25 березня 1814) і відбув в (1813-1814) заслання на острів Ельбу. Це дозволило новій французькій владі укласти 18 травня 1814 з членами коаліції мирну угоду. У цьому поході брали участь полки майже всіх існуючих на той час козацтв. До Третього й Четвертого полків Уральського козацтва, які вже мали досвід війни з французами в 1812 році, в Росії, під час походу приєдналися ще два полки - П’ятий і Шостий. Цим, останнім, судилося взяти участь у битвах під Дрезденом, Лейпци гом, Гамбургом, Пфальцбургом, а два перші здобували славу в битві народів під Лей пцигом. Кінний Чорноморський полк полковника Плохого та гвардійська Чорноморсь ка сотня репрезентували Чорноморське кубанське військо. В корпусі отамана Пла това служило 14 полків Донського козацького війська. Ще ЗО полків цього козацтва були приписані до різних польових армій російського війська. З донських козаків було сформовано 26 запасних полків та кінно-артилерійську запасну півроту. Відо мо також, що загалом на війну 1812-14 Донське військо виставило 50 тисяч шабель. Одному лише Лейб-гвардії козацькому, Його Величності, полку та його підрозділам у червні 1813 було вручено 19 прапорів «За відзнаку проти противника в минулу кампанію 1813 року». А самому Війську Донському було вручено (листопад 1817) Георгіївський прапор з написом: «Вірнопідданому Війську Донському, на ознамену вання подвигів, виявлених в останню Французьку війну в 1812, 1813 і 1814 роках». Під час перебування російських військ у Парижі, всім офіцерам Донського козаць кого війська, від імені імператора, було подаровано кавалерійські еполети, що озна чало, що в чинах та становищі вони прирівняні були до офіцерів регулярної російсь кої армії. А Лейб-гвардії козацькому полку вручено було Георгіївський штандарт «... за подвиг, здійснений при Лейпцигові 4 жовтня 1813 року». В цій війні брала участь і бригада українських козацьких полків під командуванням генерала Вітте, а також ряд інших українських (малоросійських) козацьких полків, сформованих здебіль шого в Полтавській та Київській губерніях, і які вже мали гарт франко-російської війни 1812 року. Збереглися відомості про участь у Закордонному поході командира Чорноморсь кої гвардійської сотні, отамана чорноморських козаків, українця за походженням, Олексія Безкровного. В 1813, «офіцер видатної хоробрості, він був призначений у конвой Государя Імператора». В битві під Лейпцигом, командуючи своєю гвардій ською сотнею, Безкровний був поранений кулею в груди, навиліт, але незабаром знову виявився в строю і вже в Кульмській битві був тяжко поранений осколком ядра в бік. За виявлену мужність - Чорноморської сотні та його особисту - О. Безкровному було надано чин полковника та нагороджено орденом Св. Володимира з бантом. Шістьма Донськими козацькими полками командував в 1813-1814 роках козаць кий генерал-майор Петро Греков. Його полки брали участь майже в усіх битвах та боях цієї кампаній, але особливо відзначилися вони в битвах під Кольбергом і Левенбергом, за які генерала було нагороджено орденом Св. Анни І ступеня, з діаман тами; та в битві народів під Лейпцигом, за яку він заслужив подяку імператора та іменну, прикрашену діамантами, шаблю. Брав він участь і в штурмі Парижа, за що нагороджений російським орденом Св. Володимира та баварським орденом Св. Максиміліана Йосифа. В листі з Плоцька, на ім’я отамана Платова, М. Кутузов пи сав (1813), «Битва, що відбулася 23 числа цього місяця під Данцигом, є новим досві дом старанності, ревності і відмінної хоробрості донців, якими ви командуєте. Послуги, виявлені Вами Вітчизні упродовж нинішньої кампанії, не мають прикладів. Ви довели всій Європі могутність і силу жителів, Богом благословенного Дону». Під час Лейпцизької битви генерал-козак Гаврило Луковкін, син донського ота мана, командував вісьма козацькими полками. У вирішальний момент він непомітно зайшов у тил ворога й атакував там загін піхоти, що розташувалася на відпочинок. Значну частину загону козаки знищили, а 213 вояків, з них 13 офіцерів, взяли в по-
Залізняк Максим - Запоріжжя
лон. За цей та інші подвиги Луковкіна було нагороджено орденом св. Георгія 3 ст. Прославилися козаки Луковкіна і під час штурму Парижа. Потрапивши під Пари жем в оточення, генерал-козак зі своїм загоном не лише пробився з оточення, але й зумів прикрити вихід узятої в оточення російської дивізії. Після вступу до Парижа, імператор Олександр І нагородив його орденом Св. Анни І ст. і двічі оголосив йому подяку, а король Пруссії удостоїв ордена Червоного Орла 2 ст. Прибувши до Майнца, Луковкін очолив корпус з 12 козацьких полків. Прославився зі своїми лейбкозаками і начальник особистої охорони Олександра І граф Орлов-Денисов. Під Лейпцигом, у вирішальний момент бою, він очолив загін з 400 козаків і зумів вряту вати російську батарею, на яку насувалося каре французів. А слід зазначити, що граф Василь Орлов-Денисов був спадковим козаком, сином військового отамана Донського козацтва генерала Василя Орлова.
Закордонний похід російської армії (1813-1814)
Залізняк Максим (1740-помер після 1768) - гетьман повстанського війська (1768), один із керівників селянсько-козацького повстання (1768), що увійшло в історію України під назвою «Коліївщина». Родом з с. Медведівці на Черкащині. На Запоріжжі з 13 років. Працював в артілі козаків-рибалок на Дніпрі. Наймитував в Очакові. З 1767 - послушник Онуфріївського монастиря на Київщині, наприкінці цього ж року став послушником Мотронинського монастиря (поблизу Чигирина). Навесні 1768 сформував гайдамацький загін базою якого стало урочище Холодний Яр неподалік Чигирина. В червні 1768 разом із загоном І. Гонти здобув Умань, в якій гайдамаки влаштували страшну різанину. Саме тут, в Умані, гайдамаки прого лосили його гетьманом і князем смілянським. Ініціюючи це проголошення, Заліз няк, очевидно, мав намір в подальшому проголосити себе монархом України. На контрольованих повстанцями територіях М. Залізняк почав вводити козацький устрій, прагнучи відродити козацьку християнську державу. Під час придушення російськими військами цього повстання, заарештований і засланий до Сибіру. За однією з версій, утік із Сибіру (з Нерчинська) і брав участь у повстанні Пугачова (1773-1775). За іншою - помер у Нерчинську, на руднику, каторжником. Один із героїв поеми Т. Шевченка «Гайдамаки», а також роману письменника Ю. Мушкетика «Гайдамаки». Замойський Ян (1541 або 1542 - помер 1605) - відомий польський політичний та військовий діяч, полководець. Впливовий сенатор. За правління короля С. Бато рія, був (1578-1581) канцлером, а з 1581 - коронний гетьман Речі Посполитої. Як полководець, брав участь у Лівонській війні (1558-83). Здійснив два походи у Мол дову (1595,1960), в яких брали участь й українські козаки. Засновник міста-фортеці Замостя. Його ім’я часто зустрічається в літературі, яка стосується доби правління королів Стефана Баторія та Сигізмунда III Вази. «Записки о Южной Руси» - фольклорно-історичний збірник (у 2-х т., 1856-57), упорядником якого був Пантелеймон Куліш. У збірнику вміщено кілька історичних матеріалів, які стосуються Козаччини, а також пісні, легенди, перекази з козацької тематики, які стосуються, зокрема, Б. Хмельницького та С. Палія. У цьому ж збірнику уперше, не називаючи автора, П. Куліш опублікував (у другому томі) поему Т. Шев ченка «Наймичка». Запоріжжя (Запорожжя) - історична, свята для всього козацтва, область Ук раїни. Термін, що був широковживаний у XVI-XIX ст. Традиційна територія Запор іжжя входить нині до складу Запорізької, Донецької, Дніпропетровської, Кіровог радської, Херсонської та Миколаївської областей. Виникнення назви цієї області пов’язане з заснуванням на Дніпрі, нижче Дніпровських порогів, Запорізької Січі (XVI ст.). Клімат сухий, степовий. В межах регіону існували Дніпровські, Інгулецькі, Орільські та Саморські плавневі масиви. Лісів було мало, зате вся територія була
«Записки о Южной Руси»
Запоріжжя (Запорожжя)
Всесвітня козацька енциклопедія помережена чисельними балками, байраками та урочищами, які допомагали коза кам при веденні розвідки та бойових дій. Через територію Запоріжжя проходили Запоріжжя торговельні та походні ординські шляхи: Чорний, Муравський, Кримський, Гардо(Запорожжя) вий... Степи були багатими на дичину, а річки - на рибу, що дозволяло вести полю вання та створювати рибні промисли. Населення Запоріжжя складалося з запорізь ких козаків-січовиків та жителів козацьких поселень і зимівників. Формування його відбувалося за рахунок селян-втікачів, що рятувалися від поміщиків та кріпосницт ва, а також за рахунок міщанської і студентської молоді, що прибувала сюди в пошу ках козацької романтики і з бажанням боронити рідну землю. Землі Запоріжжя три валий час були прикордонними, а запорізьке козацтво було тією військовою силою, котра боронила від ворога всю Україну. Можна з упевненістю сказати, що українсь кий народ вистояв перед безперервними нападами орди, турків та інших ворогів тільки завдяки існуванню запорізького козацтва, завдяки Запоріжжю, на території якого розташовувалися всі запорізькі січі. В 1775, після зруйнування, за наказом російської імператриці Катерини II, ос танньої Запорізької (Нової) Січі, землі Запоріжжя були роздані поміщикам, здебіль шого російським та іноземним.
Запорізька Січ (Запорізький Кіш)
Запорізька Січ (Запорізький Кіш) - загальна назва української військової ко зацької організації, яка сформувалася у першій половині XVI ст., а також узагальне на назва всіх баз (польових фортець) Українського козацтва, які з’являлися упро довж усього періоду існування козацтва на землях Запоріжжя. Військовий та адміні стративний центр Запорізького козацтва. Виникнення Запорізької Січі (1552-56, точ ної дати не з’ясовано) зумовлене, як військово-політичними, так і соціальними чин никами. Військово-політичні полягали в тому, що український народ виявився між двома могутніми і ворожими йому імперіями: Річчю Посполитою і Туреччиною, з її васалом, Кримським ханством. Отож, за відсутності української державності, треба було створити військову силу, котра могла б протистояти і натискові польсько-ли товської шляхти, і набігам кримської орди. Першим хроністом, котрий письмово засвідчив існування польових укріплень козаків південніше Дніпровських порогів, був поляк Мартин Бєльський. За його свідченнями, у перервах між походами, козац тво займалося скотарством, рибальством, мисливством та іншими промислами, котрі дозволяли йому забезпечувати себе продовольством та найнеобхіднішими речами, інструментами, човнами. Заснування першої Запорізької Січі (перших укріплень, городків, засік) дослідники датують 40-ми роками XVI ст. Більш точної дати визна чити, мабуть, уже не вдасться. Виходячи з повідомлень того ж таки хроніста М. Бєльського, перший січовий городок козаки збудували на острові Томаківка (непо далік теперішнього м. Марганцю, що на Дніпропетровщині). Старовинні мапи пере конують, що цей вкритий лісом острів між Дніпром та Річищем із військової точки зору був ідеальним природним укріпленням. А будівництво справжньої фортеці на Запоріжжі, з появою котрої більшість дослідників і пов’язують заснування Запорізь кої Січі як укріплення і як козацької бази, здійснив князь Дмитро Вишневецький, на острові Мала Хортиця, розташованому майже на 70 кілометрів північніше Томаківки. Те, що князь Вишневецький перебував у той час на службі у польського короля і був старостою, давало привід радянським, й, особливо, російським, історикам стверд жувати, що нібито цю фортецю було споруджено для придушення козацького руху. Одначе ніякими переконливими фактами ця версія не підтверджується. До того ж, будуючи свій «Хортицький замок», Д. Вишневецький мав право виправдовувати його появу перед королівським урядом, як заманеться. Крім Хортицької (1652-58) в різні часи існували (назви - за місцевістю, в якій вони розташовувалися) Томаківська (156493), Базавлуцька (1593-1630), Микитинська (1628-52), Чортомлицька (1652-1709), Кам’янська (1709-11), Олешківська (1711-34) та Нова (1734-75) січі. Традиційно Запорізька Січ (тобто польова фортеця, база козацтва, ставка кошо вого отамана) складалася з польових укріплень у вигляді шанців, з високими валами
Запорізька Січ - Запорізький корпус та дерев’яного частоколу; куренів (казарм), побутових приміщень, січової церкви Запорізька Січ та майдану, на якому обирали кошових і старшину, а також вирішували всі найваж (Запорізький Кіш) ливіші питання війни і миру. Курені, як військові підрозділи, формувалися, за зви чаєм, на засадах земляцтва, отож і назви мали відповідні: Батуринський, Умансь кий, Корсунський, Канівський тощо. Під час походу козаки також вдавалися до бу дівництва таборів із возів, колеса яких стягували ланцюгами. Якщо облога обіцяла бути тривалою, та до того ж ворог мав гармати, вози закидали землею, перетворю ючи їх на основу валів. На Січі завжди існували пристані, а козаки були володарями цілої флотилії бойових човнів-чайок. Від моменту заснування Січі, в Україні не відбувалося жодного збройного повстання, жодної війни, і, на жаль, жодного анти державного, антигетьманського заколоту, в яких би не брали участь запорізькі коза ки, які ладні були захищати Україну від зовнішнього ворога, але не бажали утво рення (чи зміцнення) української держави (Гетьманщини), вбачаючи в ній загрозу своїй запорізькій автономії, своєму лицарському Ордену, своїй вольниці.
Запорізька школа джур (Запорізький Центр козацько-патріотичного вихован ня). - Заснована в м. Запоріжжі, в березні 1993 року. Основні дисципліни - руко пашний бій, історія козацтва та Закон Божий. Школа орієнтується на підготовку своїх вихованців до служби в лавах збройних сил, прикордонних військ та військ спецназу. налічує 600 вихованців. Засновником та незмінним отаманом школи є Валерій Наріжний. Запорізьке Військо низове «Запорізька Січ» - козацька організація, яка діє на території Запорізької обл. Заснована в 1990. На січень 2000 налічувала близько 1000 козаків. При «Січі» діє школа бойових мистецтв «Спас», яку очолює полков ник Українського козацтва Олександр Притула, та дитячо-юнацька молодіжна «Січ» під керівництвом підхорунжого Анатолія Шеремета. Запорізький дуб - дуб на острові Хортиця, на території колишнього селища Верхня Хортиця, священна реліквія українського козацтва та унікальна пам’ятка природи. За переказами, під цим дубом відпочивали дружинники українських князів Олега і Святослава. Під його кроною звернувся до своїх козаків з надихаючим словом Б. Хмельницький, ведучи їх на навесні 1648 року на битву під Жовтими Водами. Так само перекази стверджують, що саме під цим дубом запорізькі козаки на чолі з Іва ном Сірком писали свого славетного листа турецькому султанові - що знайшло своє відтворення у відомій картині І. Рєпіна. В 1910 було засноване Хортицьке То вариство охорони природи (в селищі В. Хортиця, керівник - учитель місцевої школи П. Бузука), яке почало доглядати дуб та описувати його стан. На даний час дуб, що сягає 36 метрів у височінь та має 15 могутніх гілок, обсяг крони 43 м., майже загинув: лис точки з’являються лише на одній гілці. Запоріжці, спільно з місцевими фахівцямилісівниками, розробляють заходи по врятуванню дуба, збереженню його для на щадків. 1999 ухвалено рішення про консервацію дуба та створення музейного фольклорно-історико-етнографічного ландшафтного ансамблю «700-річний запорізький дуб». Під дубом відбуваються ритуальні дійства місцевих козацьких організацій. Запорізький корпус - частина регулярної Української армії часів УНР в 191820. Був сформований у найтяжчі для Української Народної Республіки часи, коли наприкінці січня українські війська відступали від Києва під тиском російських військ М. Муравйова. Основу корпусу становив Окремий запорізький загін військ Централь ної Ради, до якого приєднувалися інші дрібніші загони українських військ та по встанців. Командиром загону було призначено українського генерала К. Прісовського. Корпус складався з двох куренів. Першим запорізьким куренем командував полковник О. Загродський, другим - полковник П. Болбочан. Чисельність загону сяга ла 3 тисяч багнетів. Запоріжці добре зарекомендували себе в боях з комуно-росіянами.
Запорізька школа джур
Запорізьке Військо низове «Запорізька Січ»
Запорізький дуб
Запорізький корпус
Всесвітня козацька енциклопедія На початку березня 1917, після повернення до Києва, загін було розгорнуто в ЗапорЗапорізький корпус ізьку дивізію, командиром якої уряд УНР призначив генерала 3. Натіїва. Перший і другий курені загону було переформовано на Перший і Другий піші полки. Крім них, було сформовано Третій Гайдамацький піший полк, кінний полк ім. Гордієнка, окремий Гарматний полк та кілька інших допоміжних підрозділів. Розгорнувши наступ проти комуно-російських військ, Запорізька дивізія разом з іншими українськими військами, пройшла до Харкова і ввійшла до нього. Саме тут наказом військового міністра О. Жуковського було створено Окремий запорізький корпус, що складався з двох військових груп: Донецької, яка під командуванням В. Сікевича взяти під контроль Донецько-Слобожанський регіон, витіснивши звідти російські та українські проросійські війська; та Кримської, яка під командуванням П. Болбочана, з боями пройшла до Криму і прорвалася на півострів, прагнучи взяти під свій контроль Чорноморський флот. Розгромивши комуно-російські війська, група виконала своє завдання, але після втручання в військові дії Німеччини, яка теж праг ла заволодіти флотом та через військово-політичну ситуацію, що склалася, група змушена була залишити півострів і певний час взяла на себе охорону північно-східних кордонів з Росією. У листопаді 1918 запоріжці підтримали антигетьманське повстання Директорії і корпус було переформовано в корпус Армії УНР. Командиром його став П. Болбочан. Однак через непорозуміння з вищим командуванням в січні 1919 його було відсторонено від командування, натомість призначено полковника О. Волоха. У квітні 1919, після тяжких боїв з комуно-російськими військами, що відбувалися на Поділлі, корпус змушений був відійти на територію Румунії. Одначе звідти, через Галичину, запоріжці добулися до Волині, яка залишалася під контролем Армії УНР. Значна частина воїнів-запоріжців брала участь у Зимовому поході української армії 1919-20. Повернувшись з походу, запоріжці були об’єднані в Першу запорізьку стрілецьку дивізію УНР, яка проіснувала до кінця листопада 1920 року, коли части ни дивізії змушені були відійти на окуповану Польщею Галичину.
«Запорізький марш»
Запорізькі козаки
«Запорізькі козаки»
«Запорізький марш» («Козацький марш») —музичний твір, автор і походження якого не з'ясовані. Дійшов до наших днів, завдяки сліпому бандуристові з м. Ромен Євгену Адамцевичу (1903-72), який почав публічно виконувати його в другій поло вині 50-х XX століття. Сучасного звучання набув після обробки для оркестру народ них інструментів, яку 1969 здійснив народний артист України (з 1990) В. Гуцал. Упер ше публічно прозвучав у цій обробці 12 квітня 1970, у виконанні Державного орке стру народних інструментів. Після гастрольної поїздки оркестру до Москви, де ук раїнська громада палко вітала виконання «Запорізького маршу», цей твір наказом з Москви був заборонений, як «буржуазно-націоналістичний». Відтоді, й аж до кінця 80-х, виконання його зі сцени, чи на радіо або телебаченні, було заборонено, всі записи його, які зберігалися на радіо або телебаченні, знищено. На початку 90 років, на хвилі національно-патріотичного руху в Україні, «Запорізький марш», по суті, став офіційним маршем-гімном національно-свідомої української громади, а згодом і Незалежної України. Запорізькі козаки - українські козаки, які входили до складу військової органі зації, що йменувалася Запорізькою Січчю. Козаки, які проживали на території Запо ріжжя і діяли у складі запорізьких козацьких загонів з першої половини XVI ст. по 1775 рік. Термін «запорізькі козаки» дуже важливий у тому розумінні, що він дозво ляє відрізняти козаків-запоріжців від козаків, що в різні часи належали до інших козацьких формувань: бузькі козаки, задунайські, новоросійські, чорноморські, азовські, кубанські, донські... «Запорізькі козаки» - кінний театр, заснований в 1989. Базується у Києві, на Центральному іподромі. Артисти театру відтворюють образи легендарних запоріжців, демонструють майстерність джигітовки, володіння конем, шаблею, списом. На 1
«Запорізький марш» - Заруцький Іван Міжнародному лицарському турнірі (Київ, 1990) «Запорізькі козаки» здобули пер ше місце, випередивши лицарів Польщі, Росії, Італії, Швеції. Крім суто театраль «Запорізькі козаки» ної діяльності, колектив театру займається добором та спортивною підготовкою коней основних порід. «Запорожець» - журнал, орган «Товариства запоріжців», що виходив у Парижі в 1936-39. Засновником та головним редактором його був Віктор Болобан, один із лідерів організації українських емігрантів, що, гуртуючись навколо екс-гетьмана І. Скоропадського, орієнтувалася на відродження української козацько-гетьманської держави. Виходив журнал незначним тиражем, але користувався популярністю се ред прогетьманськи налаштованої української еміграції. «Запорожець» - ілюстрований літературно-мистецький та політичний журнал, що видавався в Польщі, в таборі для інтернованих осіб під Вадовіце, де перебувала основна частина воїнів колишньої Першої Запорізької дивізії Армії УНР, яка в ли стопаді 1920 під натиском комуно-російських військ відступила на територію Га личини. Проіснувала з кінця 1920 до кінця 1921. Засновниками ті видавцями жур налу виступали українські офіцери з культурно-освітнього відділу Першої Запор ізької дивізії. Запорожець Віталій (1948) - активний учасник відродження чорноморського козацтва, народився в Одесі. В 1970 закінчив Одеський медінститут. Тривалий час працював судмедекспертом. В козацтві з 1998 р. Був Отаманом Центральної палан ки м. Одеси Українського Чорноморського Подунай-Гуляйпільського козацтва (УЧПК). З 2000 року - Генеральний осавул Чорноморського козацтва, генерал-отаман Українського козацтва. «Запорожская старина» - фольклорний збірник історико-літературного спря мування, видавцем та редактором якого був науковець-фольклорист І. Срезневський. Шість книжок цього збірника вийшли друком упродовж 1833-38. Вміщені в збірнику матеріали різних авторів слугували історичній реабілітації Запорізької Січі, яка була знищена росіянами 1775. Окремі публікації збірника присвячені участі запоріжців у боротьбі з татарською ордою та в повстаннях проти поляків. Подава лися життєписи окремих гетьманів, полковників та повстанських ватажків. У збірни ку публікували історичні пісні, думи та фрагменти з літописів. Зарульський Станіслав (р. н. і р. см. невід.) - польський шляхтич, що перебу вав на службі в російській армії, російсько-польський історик XVIII ст. Основний його твір - «Опис Малої Росії та України», в якому стисло переповідається історія України, а відтак і козацтва, від стародавніх часів й аж до зруйнування Запорізької Січі та ліквідації запорізького козацтва. Друком цей твір з’явився 1848, у викладі українського літератора й історика О. Бодянського. Незважаючи на те, що С. За рульський загалом негативно ставився до Українського козацтва і схвалював (як і належить полякові!) акцію зруйнування Січі, відомості, які він подає, становлять певний інтерес для дослідників історії козацтва. Заруцький Іван (р.н. невід.-помер 1614) — отаман російського козацтва. В дитинстві потрапив у татарську неволю, але зумів утекти і пристати до донських козаків, де незабаром став отаманом. Поява в Польщі Лжедмитрія викликала у ча стини козаків певні надії. За деякими даними, І. Заруцький приєднався до загону ще першого Лжедмитрія, і вже з ним побував у Москві, хоча документальних свідчень цьому не існує. Згодом загибель Лжедмитрія змусила Заруцького поверну тися на Дон. Приєднавшись до повстання Болотникова, він, разом із загоном ко заків, опинився у Тулі, де витримав облогу царських військ, а згодом вирушив на
«Запорожець»
«Запорожець»
Запорожець Віталій
«Запорожская старина»
Зарульський Станіслав
Заруцький Іван
Всесвітня козацька енциклопедія пошуки нового «царя Дмитрія». Де ж він його знайшов? В українському місті СтаЗаруцький Іван родубі. Приєднавшись до Лжедмитрія II, заруцький вирушив на Дон, зібрав там 5тисячний загін козаків і навесні 1608 прийшов з ним до Орла. Спочатку все йшло гаразд. Лжедмитрій II призначив його командувачем козацькими силами, надав йому титул боярина, визнав своїм радником. Після відступу Лжедмитрія до Калуги, За руцький не приєднався до нього, а повів своїх козаків під Смоленськ, до армії коро левича Владислава (майбутнього короля Польщі Владислава IV). Не знайшовши з королевичем спільної мови, він подався до Москви і незабаром виявився в складі Тимчасового уряду - разом із князем Трубецьким і боярином Ляпуновим. Після смерті Ляпунова (липень 1611), Заруцький, по суті, став правителем Росії. Спробував організувати замах на Пожарського, котрий очолював народне ополчен ня, що воювало проти поляків, але це йому не вдалося. Зі значною частиною мос ковського війська відступив до Коломни, звідти, прихопивши з собою дружину обох Лжедмитріїв Марину Мнішек, в яку був закоханий, він подався на південь, до Воро нежа, а зазнавши там поразки —далі, до Астрахані. Тут він дістав підтримку но гайських татар і послав гінців до персидського шаха. Відтак почав скликати донсь ких козаків та охочих з усієї Росії. За деякими даними, в Астрахані він одружився з Мариною Мнішек і розраховував посадити на російський трон її сина, щоб стати при ньому регентом. Але уряд російського царя Михайла зумів стримати(посилаючи грамоти) значну масу козаків від приєднання до Заруцького, а для розгрому його війська послав до Астрахані рать на чолі з князем Одоєвським. Водночас із Терського городка прибув із загоном стрільців отаман Хохлов. Заруцький спробував про рватися Волгою вгору, але, розбитий загонами Хохлова, змушений був вийти в Кас пійське море. На певний час він, із Мариною Мнішек та невеличким загоном ко заків, зникає, але незабаром вивідники виявляють його серед козаків Яїка. Царські війська оточили загін Заруцького на острові Медвежому. Рятуючи своє життя, коза ки видали авантюриста царським стрільцям. А разом з ним видали й Марину Мнішек із сином. У червні 1614 козак-авантюрист був страчений в Москві (посаджений на палю). Страчений був і син Мнішек. Сама ж Марина померла у в’язниці (за однією з версій, її умертвили). Засс Григорій
Засс Григорій (1797-1883) - барон, генерал від кавалерії. Визначний діяч Кубанського козацтва. В 1830 він був призначений командиром Моздоцького козаць кого полку, з яким брав участь у низці експедицій в різні райони Чечні та Дагестану. З 1834 по 1840 командував усією Кубанською лінією, а з і 840 по 1842 - правим флангом цієї лінії. Саме генерал Г. Засс був ініціатором перенесення кордону з верх ньої частини Кубані на р. Лабу, що засвідчено його поданням на ім’я командира корпусу барона Розена. З цього приводу він писав, що, після перенесення кордону, скоротилася б довжина кордонної лінії, зменшилася б кількість військ, необхідна для її захисту від закубанських горців. Він був послідовним прихильником тієї дум ки, що для підкорення горців, їх треба відтісняти в гори, а низини заселяти російсь ким козацтвом. З 1838 почалися рейди козаків у межиріччя Кубані і Лаби, які при мусили горців підкоритися Російській імперії. За наполяганням генерала Г. Засса, розпочато будівництво так званої Лабинської лінії укріплень, одне з яких назване було Зассовським (станиця Зассівська). В 1840 кордон пересунуто на Лабу, розпо чалося масове заселення козаками межиріччя, а для захисту цієї території був сфор мований особливий козацький загін - Лабинський, під командуванням самого гене рала Г. Засса. Вже в 1841 було засновано Вознесенську, Чамликську, Урупську та інші станиці, населення яких складалося з частини козаків Кавказької лінії, пересе ленців з Дону та Кавказьких регулярних військ. В 1842 генерал Г. Засс залишив Кавказ. Під час угорського походу в 1849 він командував авангардом Третього корпусу російської армії. В 1904 ім’я генерала Григорія Засса було присвоєне Першому Лінійному полку Кубанського козацького війська.
Засс Григорій - Зборівський договір Західний окружний козацький полк - один із полків, що діє в складі Кальміуської паланки _(на Донеччині). Охоплює західні райони Донецької обл. Штаб - у Західний окружний V* м. Селідовому. Сформований 1994. На чолі полку стоїть полковий отаман. козацькии полк
Збаразька облога 1649 - облога полками козацько-повстанської Визвольної армії під проводом Б. Хмельницького українського міста Збаража (тепер райцентр в Тернопільської обл.), яке утримувалося польським гарнізоном. Сюди, до Збара жа, після невдалого походу проти козацьких військ навесні 1649 року, відвів свої основні сили польський полководець Адам Фірлей. У цей час польський король гуртував основні сили польського війська поблизу Варшави. Облога Збаража роз почалася 10 липня 1649. Командував гарнізоном А. Фірлей, але крім нього в Зба ражі були зі своїми загонами відомі полководці Я. Вишневецький та О. Конєцпольський. Збараж був добре укріплений, отож штурмувати його - означало втратити ба гато воїнів. Щоб не гайнувати часу, козацькі полковники здійснювали з-під Збара жа глибокі рейди, очищуючи від поляків окремі райони Поділля та Волині. Відомо, що козаки здійснили три генеральні штурми Збаража: 3-го, 17-го та 21 -го червня, але всі виявилися невдалими. Розпочинаючи облогу, козаки насипали вали, і з них, з гармат, обстрілювали місто, завдаючи втрат гарнізонові і руйнацій. У місті почав ся голод. На допомогу гарнізонові поспішав зі своїм військом король Ян II Кази мир, але козаки спільно з кримськими татарами атакували його в районі Зборова, завдали поразки і теж узяли в облогу. Одначе 8 серпня 1649 Б. Хмельницький та польський король підписали Зборівський договір, у відповідності з яким облогу Збаража було знято. Проте сучасники свідчать, що значна кількість солдатів польського гарнізону померла вже під час повернення додому, настільки вони були ослаблені голодом і хворобами. Зборівська битва 1649 —битва між Визвольною армією під проводом Б. Хмель ницького та польськими військами, яка відбувалася 5-6 серпня 1649 неподалік м. Зборова (на Тернопільщині). Польські війська очолював король Ян II Казимир, ук раїнсько-татарські війська - Б. Хмельницький і кримський хан Іслам-Гірей III. Цій генеральній битві передували бої, внаслідок яких польські війська на чолі з Яре мою Вишневецьким змушені були тримати тяжку оборону в обложеній фортеці Зба раж. Дізнавшись про це, польський король зібрав військо і рушив на допомогу Я. Вишневецькому. Щоб запобігти об’єднанню двох польських військ, Б. Хмельниць кий частину своєї армії непомітно для поляків відвів від Збаража і зосередив у лісах поблизу Зборова. Дочекавшись переправи польських військ через річку Стрипу, повстанці раптово напали на них з кількох сторін і значну частину винищили, а решту, на чолі з королем, примусили зачинитися в укріпленому таборі. Проте на ступного дня, на світанку (6 серпня), козаки знову вдалися до нападу і рішучого штурму табору. їм навіть вдалося увірватися в табір, але через зраду кримського хана, котрий не був зацікавлений ні в перемозі поляків, ні в перемозі українців, остаточно перемогти польське військо так і не змогли. Внаслідок цієї зради Хмель ницькому довелося відвести свої війська, зняти облогу Збаража й укласти надзви чайно невигідний і непопулярний серед козацтва та українського населення Зборів ський договір. Зборівський договір (1649) - договір, що був укладений між командуванням Визвольної армії та Польщею (Б. Хмельницьким та королем Яном II Казимиром) після невдалої для повстанських військ Зборівської битви (5-6 серпня 1649). Підпи сання договору відбулося 8 серпня 1649, у польському таборі поблизу м. Зборова (на Тернопільщині). Згідно з умовами цього договору, козацький реєстр обмежу вався лише 40 тисячами шабель, тобто значна частина козаків залишалася поза реє стром, а отже, поза державним утриманням, поза законом. Польська шляхта здобу вала право повернути собі всі відібрані повстанцями маєтності, а селяни-втікачі,
Збаразька облога 1649
Зборівська битва 1649
Зборівський договір
Всесвітня козацька енциклопедія які не потрапили до реєстру, зобов’язані були повернутися до своїх власників, що Зборівський договір викликало хвилю обурення серед козаків, учорашніх кріпаків. Водночас поляки вда лися до певних поступок. Так, у трьох воєводствах —Київському, Чернігівському та Брацлавському - влада польської шляхти значно обмежувалася, і там не мали права розміщуватися польські війська. Учасники повстання проти поляків не повинні були переслідуватися польською владою. Один із пунктів договору юридично закріплю вав право Б. Хмельницького на володіння м. Чигирином.
Зборовський Самійло
Звичаєва громада українських козаків
Земський Собор 1653
Зборовський Самійло (р.н. невід.-помер 1584) - гетьман Українського козацт ва. Походив з аристократичного польського роду, син коменданта краківської фор теці. Служив при дворі польського короля Генріха Анжуйського. Під час однієї із сутичок убив коменданта м. Перемишля і втік до Трансільванії, де знайшов приту лок при дворі князя Стефана Баторія (майбутнього короля Польщі). На Січі з’явився 1581 (за іншими даними 1583). Але ще до цього, в 1577, очолював загін козаків, що готувався до війни (у складі польської армії) з Росією. Організував у 1583 загін ко заків з метою здобути собі престол Молдови. Але у Дніпровському лимані його фло тилія зазнала поразки від турецького флоту. Після тривалих блукань, залишив ко заків поблизу р. Савранки (притока Південного Бугу) і повернувся до Польщі. Стра чений поляками 26 травня 1584. Звичаєва громада українських козаків - Всеукраїнська громадська організа ція. Заснована на Всеукраїнській Установчій Великій Раді 25 серпня 2001. Об’єднує козаків, які визнають РУНВіру (Рідну Українську Національну Віру). Першим геть маном було обрано Святослава (Євгена) Петренка (1950 р.н.), генерал-хорунжого, кандидата історичних наук. Головою Великої Ради ЗГУК є Іваненко Яромисл, голо вою Уряду ЗГУК - Олег Клименко, головним отаманом - Волелюб Вонсович. ЗГУК ставить своїм завданням відродження в Україні РУНВіри, відродження традицій та звичаїв Запорізького козацтва і, зокрема, характерництва. Земський Собор 1653 - загальнонаціональна рада (Собор), що була скликана російським урядом у Москві, аби вирішити питання про возз’єднання України з Московією. На першому засіданні, котре відбулося 25 червня 1653, Собор висло вився за возз’єднання, але остаточне рішення мало з’явитися вже по тому, як росій ські посли повернуться з Варшави, де вони намагалися примусити Польщу визнати факт такого возз’єднання. Проте поляки відповіли своїм традиційним «не позвалям!», і Московії довелося розривати з Річчю Посполитою дипломатичні відносини й оголо шувати війну. Поки що лише дипломатичну, але вже з військовими приготуваннями. Тим паче, що Московія претендувала не лише на українські землі. Й оскільки ба жання Б. Хмельницького та його близького оточення віддати себе і всю Україну під «високу царську руку» не згасло, то на початку жовтня 1653 цар скликає новий со бор, на якому представники різних соціальних станів одностайно постановили «геть мана Богдана Хмельницького і все Військо Запорізьке з містами і землями прийня ти». Саме це рішення вже було фактичним оголошенням війни Польщі. З повнова женнями від цього Собору та від царя й прибуло до українського Переяслава росій ське посольство на чолі з боярином В. Бутурліним. А 8 січня 1654 в Переяславі відбу лася народна рада, на якій теж проголошено акт возз’єднання України з Московією. Щоправда, виникає запитання: чому Б. Хмельницький та його полковницьке оточен ня, що складалося здебільшого з родичів та близьких йому «своїхлюдей», не зібрали народну раду, перш ніж посилати послів з настійним проханням прийняти Україну під царську руку? Тим паче, що І. Богун, Й. Глух, І. Сірко та кілька інших полков ників і провідних полководців, а також вся церква українська відмовилися визнати цей акт возз’єднання законним.
Зборовський Самійло —Значко-Яворський Мельхиседек Земляцтво козаків Азербайджану (ЗКА) - громадська козацька організація Азербайджану, створена в 1992. Офіційно зареєстрована в Міністерстві юстиції Азербайджану в 1994. Налічує близько 2 тисяч осіб. Отаман - Віктор Мерешкін, начальник штабу - Октай Гасаналієв. Однією з історико-пропагандистських акцій Земляцтво козаків ЗКА стала спільна з представниками кубанського козацтва експедиція (1995) на Азербайджану (ЗКА) азербайджанський острів Сари (неподалік від Лєнкорані), для вивчення могили ота мана Антона Головатого, одного з засновників Чорноморського і Кубанського ко зацтва (помер від ран 29 січня 1797 під час Персидського походу Російських військ).
Зілля - козацька назва пороху. Між іншим, козаки справді іноді посипали рани подрібненим порохом. Втім, назва, мабуть, походить від того, що цим «зіллям» ко заки частенько посипали рани ворогів.
Зілля
«Знак відзнаки 1-го Кубанського походу» - знак, запроваджений наказом ко мандуючого Добровольчою армією («білих») генералом А.Денікіним у березні 1918 року. Ним нагороджувалися всі учасники Першого Кубанського походу (див.) Доб ровольчої армії під командуванням (тоді ще) генерала Л.Корнілова. Знак становив собою срібний терновий вінок, пронизаний справа, вгору, наліво, срібним мечем. Всього зареєстровано 3698 учасників походу, котрі були нагороджені цим знаком. З них — 36 генералів, 242 штабних офіцери, 2078 старших офіцерів і 148 медиків. Серед нагороджених було і 163 жінки. Значну частину нагороджених становили донські та кубанські козаки, котрі, особливо на першому етапі, являли собою осно ву Добровольчої армії. Значкова старшина - старшина середньої ланки, котра не підлягала сотни кові та сотенній канцелярії, а підпорядковувалася безпосередньо полковій канце лярії. В мирний час значкові старшини не відбували жодних козацьких повинностей, а лише виконували певні доручення полковника чи полкової старшини: зокре ма, перевіряли скарги, брали участь у різних комісіях та заходах. Під час війни значкові старшини, котрі, здебільшого, були досить заможними, намагалися всіля ко ухилитися від участі у поході, або й зовсім не з’являлися на збірні пункти, поси лаючи замість себе наймитів (заступників), які, одначе, не могли замінити їх на старшинських (офіцерських) посадах, котрі ті повинні були займати. Це призводи ло до того, що під час війни відчувався гострий брак козацьких офіцерів. Зберегла ся доповідна записка (початок березня 1739) полкового обозного, начальника Стародубської полкової команди Ханенка, з якої випливає, що з 38 значкових старшин, котрі належать до складу його команди, майже половина на збірний пункт не з’яви лася. А серед тих, що називали себе значковими старшинами, траплялися люди, котрі насправді були не тими, ким вони себе називали, а наймитами, тобто людьми, що не мали ні відповідного військового досвіду, ні авторитету серед козацтва. Така ж картина спостерігалася і в Полтавському полку. За реєстром 1736 року, тут нара ховувалося 50 значкових старшин, але в Кримському поході російсько-українсько го війська взяло участь лише п’ятеро. Значковий товариш —«значковими товаришами» називали в XVIII ст. козаків особливого, добірного полку, що складався з 400 осіб, набраних з різних козацьких полків. Полк цей підпорядковувався безпосередньо гетьманській канцелярії і вико нував роль особистої гвардії гетьмана та мав функції комендантського підрозділу. Здійснював охорону гетьмана і гетьманської канцелярії. Значко-Яворський Мельхиседек (Матвій) (1720-1809) - провідний українсь кий церковний діяч, архімандрит. Родом з Лубен (тепер місто в Полтавської обл.). Випускник Київської академії. З 1753 —ігумен Мотронинського монастиря (Холодний Яр, неподалік Чигирина). Один із духовних наставників гайдамацького повстання
161
Значкова старшина
Всесвітня козацька енциклопедія («Коліївщини» 1768-69). За його сприяння, формувалися загони М. Залізняка, у складі яких діяло чимало козаків. Після придушення повстання, російський уряд перевів Значко-Яворський ігумена настоятелем Переяславського Свято-Михайлівського монастиря, а 1772 став Мельхиседек ігуменом Київського Видубицького монастиря. В 1783 возведений в сан архіманд рита, а в 1785 чи то 1786 його вже бачили на чолі Глухівського Петропавлівського монастиря й одночасно був членом Новгород-Сіверської консисторії. Помер у Глухові. Похований у Глухівському Петропавлівському монастирі. В історію України і Козаччини увійшов як духовний наставник Коліївщини.
Значок ескадрона Скаржинського 1812 р. «Золота грамота» (польська)
«Золота грамота» (російська)
Значок - прапор невеликих розмірів, колір якого відповідав кольору полкової корогви. Такий, скорочений вид прапора був відомий у багатьох військах світу, зок рема, ним користувалися в бою хрестоносці. Полотнище значка здебільшого мало форму прямокутника чи трикутника; або прямокутника, але з кінцем, загостреним у формі трикутника. У бою заміняв полковий прапор і слугував орієнтиром для ко заків полку, сотні чи куреня. «Золота грамота» (польська) - народна назва «Грамота сільському народові», якою керівництво Київського комітету польського повстанського руху закликало українських і польських селян Правобережної України підтримати антиросійське Польське визвольне повстання 1683-84. «Золота грамота» (російська) - назва підробного Указу (1768) російської імпе ратриці Катерини II (якого імператриця насправді не видавала), котрим Катерина II нібито підтримала козацько-селянське повстання на Правобережній Україні проти Речі Посполитої. Поширюючи чутки про цей Указ (грамоту), керівники Коліївщини (див.) формували повстанські загони.
Золотаренко Василь
Золотаренко Василь (р.н. невід.-помер 1663) —полковник ніжинський (165963,1685-86). Рідний брат уславленого полковника Івана Золотаренка. Один із керів ників проросійського повстання проти гетьмана І. Виговського. Страчений за нака зом гетьмана І. Брюховецького після Чорної Ради (1663).
Золотаренко Іван
Золотаренко Іван (р.н. невід,- помер 1655) - відомий військовий діяч, наказний гетьман Визвольної армії, полковник корсунський (1652) та ніжинський (1653-55). Походив з давнього козацького роду. Сподвижник Б. Хмельницького. Сестра І. Золо таренка Ганна була третьою дружиною Б. Хмельницького. Активний учасник Виз вольної війни 1648-1654. Командував корпусом, що діяв на півночі України та в Біло русії. Навесні 1655 брав участь в битві проти поляків під Смоленськом, після якої російський цар Олексій Михайлович возвів І. Золотаренка в російський дворянсь кий чин. Улітку 1655 Іван Золотаренко здобував для Росії литовське м. Вільно. Заги нув під Старим Биховом (Бєларусь). Але соратники перевезли його тіло до України і поховали в рідному Корсуні.
Зорка Самійло
Зорка Самійло (р. н. і р. см. невід.) - український літописець XVII ст. Ще полемічніша й примарніша постать в українській історії, ніж постаті авторів «Слова о полку Ігоревім», чи «Історії русів». Всі дані, які є на сьогодні про цього хроніста, автора «Діаріуша», тобто «Щоденника», ґрунтуються лише на свідченнях іншого, але реального, літописця С. Величка, який стверджує, що родом С. Зорка був із Во лині, тривалий час служив писарем на Запорізькій Січі, а на початку Визвольної війни (1648-1654) став писарем та особистим секретарем Б. Хмельницького. Упро довж усієї Визвольної війни, і згодом, аж до смерті Б. Хмельницького, цей хроніст нібито фіксував усі більш-менш помітні події в житті гетьмана та України. Отож, творячи свій «Літопис», С. Величко, за його словами, майже всю першу частину «Сказання про війну козацьку з поляками» написав, грунтуючись на свідченнях ав-
«Золота грамота» (польська) - Зорка Самійло тора «Діаруша». Що, природно, надавало літописові самого С. Величка достовір ності і значущості. Зокрема, С. Величко подав у своєму літописі текст промови Зорки під час похорон Б. Хмельницького. Проте всі спроби українських, російсь ких і польських істориків віднайти хоч якісь докази реального існування С. Зорки та його «Щоденника» ні до чого не призвели. І це дуже дивно, оскільки така по стать, як особистий секретар гетьмана Хмельницького, не могла залишитися непо міченою. До нас дійшли імена кількох тисяч навіть рядових козаків того часу, не кажучи вже про старшин. А тут раптом хроніст, який стільки років був поруч із Хмельницьким... Цікаво, що одним з перших, хто рішуче засумнівався в реальності С. Зорки, був І. Франко («Студії над українськими піснями», частина 33). Ще грун товніше доводить примарність цієї постаті український історик М. Петровський, одна з праць якого так і називається «Псевдодіаруіш Самійла Зорки». _
Ь
ь
'» '»
ІСТк ЧБГІ
• J
члі
lUiCTmJ*M*u
<*г
.Ц*»* И д л ^ р м
сиАкл itiat bpt$oi ІЇ*ЛліяьАЬо
л<г
. сСЧ*в.ОР ftte(/«‘ХліЩфті д е ', с. .•v>& |Й* І --*К Л ІШ и Ш в'А ^ *7> /£?✓ /іУ /Д і> j / T ► 'ТіЬйл** * ш & і ttffi* iM tW fo fa M b i & л ій Л U A to * W M * , CmtJMA* Іім ь , ^ н * ,< з и м Г ' £ ’*Ґ *•* фйи*сі*ті іЬдииаьі влмгшл $&.£уш. к / Ь к л ^
G
f r im
f
C
t fe M
t p
ffh
t t
# £ 4Д
О
________
&.С/ <fmtftM.. tia»*Ai mfeu Які*/лЛ* ин£и<ЗГ>1^ <7Jm
fo b ib tt & ш м* &0A*tM4f ]ріенш CX*7?te* КАШІ M jfflrr fifi0uuii. АшмДО ЛС< 3//& b * T V f A t r /Юфй м і , І ‘ а>Аг**ь& fyfc€ 5 n tfjh t& c * v fflk i u ТАҐЛП rtr>W f t y ? 4Л.іЛ*6Г'««ияіі filM f 4%r .
•%‘л. УЗ
^
fc лЛ/ М іст . S r g A t Jb/f* f&A
tbruutM. -я» m w& tn* mYum* i i f U&uk f ,irt/A i.V МЯММм fttmeuJh&aXi M itovft « №
i n / f*amrf*fhar*S u v u T fr m
t f i t f t t t
тк
Ь
г
#Ш
Д№і іа
П М *
jfctC
u n » it f i i f J U
t$
\HfW> iiu u * m t* .W & f4 tt* to»}**# /& ** • '&(•A* &***»( Of* ftA6»*№Qut$& ni*it. trebf < •i&unttJftff*** ^т ІкА * W t bt& id* f a tuff****** * I : Р іш п iru o tim f w fti& tm i toto* f4 ffo X ‘JTTOkMffb.д dn*AfO* btmACtw&n'foW *** ti/pot r J ^ T ^ A .•J V - -I •J»/ ** лфл.
ШМ
Факсиміле сторінки рукопису Граб янки
Зорка Самійло
Всесвітня козацька енциклопедія
Іван Вода Лютий
«Іван Дмитрович Сірко, славний кошовий отаман Війська Запорізьких Низових козаків»
«Іван Мазепа»
Іваненко Оксана
Іван Вода Лютий (р.н. невід.-помер 1574) —молдавський господар (правитель, великий князь 1571-74). Відомий полководець. Очолював боротьбу молдавського народу проти турецького поневолення. Спільно з українськими козаками гетьмана І. Свирговського (Сверчовського), завдав кількох поразок турецьким військам. В 1574, зазнавши поразки від турок, потрапив у полон і був страчений. «Іван Дмитрович Сірко, славний кошовий отаман Війська Запорізьких Низових козаків» - монографія відомого українського історика Дмитра Яворницького. Вперше опублікована в Петербурзі, в 1894, російською мовою. Відтворює життя і діяльність видатного козацького полководця, кошового отамана Запорізької Січі Івана Сірка. Ця праця Д. Яворницького слугує основним джерелом для всіх істо риків та письменників, які підступаються до образу і постаті І. Сірка. Надзвичайно цінним для дослідників є те, що Д. Яворницький опублікував у цій монографії кілька фольклорних творів, присвячених Івану Сірку, зокрема, це «Пісня про Івана Сірка», «Дума про вдову Сірчиху», а також низку документів, котрі відтворюють епоху, в яку довелося діяти І. Сірку. «Іван Мазепа» - книга Ілька Борщака та Рене Мартеля, до якої, крім життєпису гетьмана Мазепи, увійшли його листи до Марії Кочубеївни, а також поеми Д. Байрона «Мазепа» та Віктора Гюго «Мазепа». Українською мовою книжку вперше було опубліковано 1933, у видавництві «Червона калина» (Львів), у перекладі з французь кої Миколи Рудницького. Іваненко Оксана (1906-1997) - відома українська письменниця. Родом з Пол тави. Закінчила Харківський інститут народної освіти та аспірантуру при Українсь кому науково-дослідному інституті педагогіки (1931). Працювала в дитячій колонії ім. Горького. Тривалий час була на видавничій роботі. Авторка понад 50 книжок для дітей. Лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка та премії ім. Л. Українки. її перу належать історико-біографічна повість про Т. Шевченка «Тарасові шляхи» (1939, роман), книжки для дітей «Майка та жабка» (1930), «Ми ще невеличкі» (1931), «Весела дудочка» (1934) та інші. Козацька тематика репрезентована повістю «Бог дан Хмельницький» (1945). ••
Іваненко Петрик
Іваненко Петрик (Петро Іванович Петрик) (р. н. і р. см. невід.) - український військовий козацький діяч кінця XVII початку XVI11 ст., гетьман Південної (Ханської) України. Родом з Полтави. За часів гетьмана І. Мазепи певний час служив канцелярис том Генеральної Військової канцелярії. В 1691 полишив Батурин, де мав власний буди нок і землю, і прибув на Запорізьку Січ, щоб стати військовим писарем. Згуріувавши однодумців, які не бажали бути під владою Московії, уклав у Кизикермені таємний договір (1692) з кримським ханом про спільну боротьбу з Росією. Тоді ж (1692) обра ний гетьманом запорізьких козаків. У союзі з татарами вів збройну боротьбу проти Росії та гетьмана І. Мазепи, під час якої здійснив у 1692, 1693, 1694 та 1696 невдалі походи на Гетьманську Україну. Обстоював незалежність України від Росії та Польщі, а отже, й союз із Кримським ханством вважав тактичним. В 1696-1712 (з перервами) був геть маном Ханської України (територія України між пониззям Південного Бугу і Дністра),
Іван Вода Лютий - Іванович Левко яка визнавала протекторат Кримського ханства. Після 1712, коли Ханську Україну Іваненко Петрик було ліквідовано, доля гетьмана Іваненка Петрика невідома.
Іваника Федір (р. н. і. р. см. невід.) - український військовий козацький діяч XVII ст. Кошовий отаман (1686-1687) запорізьких козаків. Дотримувався помірко ваної проросійської орієнтації. Коли російський уряд звернувся до Іваники з вимо гою розпочати бойові дії проти татар, він відповів, що розпочне їх лише тоді, коли розпочне їх гетьман І. Самойлович, тобто дав зрозуміти росіянам, що не виконува тиме їхніх наказів і визнає лише зверхність українського гетьмана. Вже позбув шись булави кошового, очолив делегацію від Січі, яка вітала І. Мазепу з обранням його гетьманом України. Згодом І. Мазепа послав полковника Ф. Іванику на чолі делегації до Москви на переговори.
Іваника Федір
Іванис Василь (1868-1974) - історик, громадський та політичний діяч, голова уряду Кубанського краю та Військовий отаман Кубанського козацтва (1920). Родом зі станиці Настасівської на Кубані. Походів з давнього українського козацького роду, представники якого були виселені на Кубань під час переселення туди Чорноморсь кого козацького війська на чолі з А. Головатим (див.). Освіту здобував у Московсь кому комерційному ін-ті та Новочеркаському політехнічному ін-ті. У Першій світовій війні брав участь як офіцер-артилерист Російської армії. Після революції 1917 командував різними частинами Кубанської «білої» армії. 1920 обраний голо вою Кубанського краю та Військовим отаманом Кубанського козацтва. Прагнув домогтися створення незалежної Кубанської козацької держави та возз’єднання її Україною. Після здобуття Кубані «червоними» військами, був в еміграції, де став одним із організаторів та першим професором Української господарської академії, що діяла в Подебрадах (Чехословаччина). Після завершення Другої світової війни перебрався до Канади, де тривалий час працював інспектором шкіл Східної Канади та кореспондентом «Голосу України». Виступав зі спогадами та історичними розвідками, які стосувалися історії Кубансь кого козацтва та освоєння Кубанського краю; з подіями, пов'язаними з громадянською війною на Кубані. Ного перу належать книжки «Козацтво й Україна» (1950, підписана псевдонімом О. Болотенко) та «Симон Петлюра - Президент України» (1952), публікації в періодиці були зібрані під однієї обкладинкою в книзі спогадів «Стежками життя» (1958). До кінця свого життя В. Іванис зберігав булаву кошово го отамана І. Сірка, мріючи дожити до тих днів, коли зможе передати її Державно му музеєві козацтва Незалежної України. Іваничук Роман (1929) - відомий український письменник і громадський діяч. Родом з с. Трач’Косівського району на Івано-Франківщині. Закінчив філологічний факультет Львівського університету. Був на викладацькій роботі, працював у ре дакції ж-лу «Дзвін». Обирався депутатом Верховної Ради І скликання. Лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка та премії ім. А. Головка. Історична, в тому числі й козацька, тематика репрезентована романами «Мальви» (1968), «Черлене вино» (1977), «Манускрипт з вулиці Руської» (1979), «Вода з каменю» (1982), «Орда», «Ренегат», «Євангеліє від Томи» та ін. Лауреат Міжнародної премії ім. І. Мазепи (1999). Іванович Левко (р. н. і р. см. невід.) - український військовий козацький діяч XVII ст., гетьман реєстрового козацтва (1629). В 1628 брав участь у поході гетьма на М. Дорошенка на Крим. В 1629, під час гетьманування Г. Чорного, частина ко заків збунтувалася і, не визнаючи Г. Чорного за гетьмана, обрала гетьманом Л. Іва новича, який негайно почав згуртовувати навколо себе селян-втікачів. В 1630, на Великій раді, в якій взяли участь козаки й селяни-повстанці, гетьманом було обра но не Л. Івановича, а Т. Трясила. Подальша доля Л. Івановича невідома.
Іванис Василь
*
Іванович Левко
Всесвітня козацька енциклопедія Іванченко Раїса (1934) - відома українська письменниця. Кандидат історичних наук (1967). Родом з Гуляйполя Запорізької обл. Закінчила історичний факутет Киї вського університету (1957). Автор багатьох романів, зокрема, «Клятва» (1971), «Гнів Перуна» (1982), «Золоті стремена» (1984), «Зрада, або як стати володарем», «Отрута для княгині», монографії про М. Драгоманова. Історії Козаччини, Гетьманській Ук раїні присвячена її науково-публіцистична праця «Україна від Кия до Кравчука».
Івасюк Микола
Ізапович Григорій
Івасюк Микола (1865-1937) - відомий українських художник. Народився в м. Заставні (тепер райцентр Чернівецької обл.). Освіту здобував, спочатку у Віденській (1884-89) та Мюнхенській (1890-1896) академіях мистецтв. Як художник, працював у Чернівцях, Львові, Києві. Він став організатором і керівником першої на Буковині Художньої школи (Чернівці, 1899-1908). Козацька тематика в творчості М. Івасюка репрезентована його широко відомим полотном «В’їзд Богдана Хмельницького в Київ» (1912), яке зберігається в Київському державному музеї українського мистец тва, а також картинами: «Битва під Хотином» (1903), «Кубанські козаки у Львові» (1917), «Богун під Берестечком» (1919) та рядом інших творів. Ізапович Григорій (р. н. і р. см. невід.) - український військовий козацький діяч XVII ст. Гетьман Запорізького козацтва. У Січні 1606 запорізькі козаки під команду ванням Ізаповича розгромили під стінами Корсуня орду ногайського султана Буха ра. Того ж 1606 козацький флот під командуванням гетьмана Г. Ізаповича підійшов до окупованого турками болгарського міста Варни, потопив кілька турецьких ко раблів, що знаходилися в порту, і, висадивши десант, здобув місто, яке, втім, незаба ром змушений був залишити. Восени 1606 очолюване Ізаповичем козацтво розгро мило кримську орду, що вдерлася на територію України. В універсалах, які Г. Ізапо вич надсилав прикордонним старостам та польському командуванню, намагаючись консолідувати їх для від Січі татарам і туркам, він називав себе «гетьманом усього лицарства запорізького». Ігнатенко Олександр (1945), - активний військовий діяч України, учасник су часного відродження Українського козацтва. Генерал-полковник Українського козац тва. Народився в с. Усок Сумської обл., в багатодітній селянській родині. Військову освіту здобував в Харківському танковому училищі (1965), Бронетанковій академії (1973) та Академії Генерального штабу Радянської Армії (Москва, 1986). Служив на командних посадах у повітрянодесантних військах у Туркестані, командував танко вою дивізією Радянської Армії, дислокованою в Монголії. Був радником Генштабу Народної Армії Німецької Демократичної Республіки. В 1990-91 - заступник коман дувача армійського з’єднання (армії) в Азербайджані. Як заступник міністра оборо ни України по кадрах, став одним із фундаторів Збройних Сил незалежної України. В 1994 був обраний депутатом Верховної Ради від Тернополя. Став одним із ініціа торів перетворення міст Кременець та Почаїв на історико-архітектурні заповідники України. Займався організацією повернення військовослужбовців-українців (які після набуття Україною незалежності виявилися в арміях СНД) на батьківщину, та про ходження їх служби в лавах української армії. Дійсний член Академії інженерних наук України (з 2003).
Ізюмський полк
Ізюмський полк - адміністративно-територіальна та військово-козацька оди ниця Гетьманської (Лівобережної) України (1685-1765). Полковий центр м. Ізюм (те пер райцентр Харківської обл. України). До 1685 територія Ізюмського полку нале жала до складу Харківського полку. Складався Ізюмський полк з Балаклійської, Кам’янецької, Куп'янської, Андрієвецької, Цареборисівської, Лиманської, Савинецькоїта інших сотень. За реєстром 1732, в Ізюмському полку налічувалося 17 сотень, в яких нараховувалося понад 3500 виборних козаків та близько 12 тисяч підпомічників. Козаки Ізюмського полку захищали східні кордони України, яка входила тоді до складу
Іванченко Раїса - Іловайський Олексій
Російської імперії, від нападів татарських ординців, та несли прикордонно-сторо жову службу. У послужному списку полку - участь в Азово-Дніпровських походах російсько-українських військ (1669-96), в Північній війні (1700-21), в російськотурецькій війні (1735-39), а також Семилітній війні (1756-63). Відомі й імена пол ковників, які очолювали цей адмінполк та командували бойовим полком: К. Донець-Захаржевський, чиє ім’я - серед імен людей, які розбудовували слобідське козацтво, Ф. Шидловський, А. Шидловський, М. Донець-Захаржевський, Ф. Краснокутський. Розформований був цей адмінполк в 1765, коли адмінполки Слобідсь кої України перетворювали на військових поселенців (обивателів). Територія пол ку стала складовою частиною Слобідсько-Української губернії. Ізюмський Слобідський черкаський козацький полк - полк, сформований в 1651, з українців Слобідської України, які в офіційних документах російського уряду та командування називалися «черкасами». Переважна більшість козаків була переселенцями з Правобережної України, які втекли на Лівобережжя від сваволі польської адміністрації та війська. В 1700 козаки були відправлені на фронт і взяли участь в Північній (1700-1721) війні Росії зі шведами. Командував полком полков ник Федір Шидловський. В березні 1765 полк було переформовано на гусарський, і він почав називатися Ізюмським гусарським. З 1796 він уже називався Одинадця тим гусарським полком і перебував у складі регулярної російської армії. Іловайський Василь (1785-помер після 1840) - генерал-лейтенант козацьких військ. Походний отаман Донських козацьких полків. Походив з донських козаків, з родини наказного отамана війська донського Дмитра Іловайського. Закінчив Дру гий кадетський корпус. Бойове хрещення дістав у війні з французами, в бою під Плонськом. За компанію 1806-1807 був нагороджений золотою шаблею на орде ном Св. Анни 4 ст. В Січні 1809, у чині козацького старшини, командував полком козаків, які діяли проти турок за Дунаєм. Навесні 1810 він уже очолював загін з двох козацьких полків, і діяв під безпосереднім командуванням генерала М. Куту зова. В районі м. Рущука він, із загоном козаків, увірвався до табору турок і захо пив у полон понад 270 солдатів ворога та чимало трофеїв. З липня 1812 його козацький загін діяв проти військ імператора Наполеона. Відзначився під Москвою, під Оршею. Та особлива слава прийшла до нього під час закордонного походу Російської армії (1813-14). Неподалік м. Кульми він, зі своїм полком, оточив штабний загін маршала Вандама і взяв його в полон разом з багатьма вищими офіцерами та 8-а гарматами. В жовтні 1813, напередодні битви під Лейпцігом, полк Іловайського діяв як партизанський, намагаючись всіляко заважати авангардові французьких військ, руйнуючи мости та утворюючи завали на дорогах, і в такий спосіб сповільнюючи рух французів. У Франкфурті-на-Майні відбулася зустріч Іловайського з імперато ром Олександром І. У 1823 генерал-майор В. Іловайський повертається на Дон, де в травні 1823 був призначений походним отаманом Донських козацьких полків в окремому Кавказькому корпусі Російської армії. В 1826 йому надали чин генераллейтенанта. Служив в Грузії, під командуванням генерала Паскевича. Відзначився у битві з горцями під Джеван-Булахом, за що був нагороджений золотою тютюнни цею з портретом імператора. Звільнений зі служби в 1840, за станом здоров’я та за родинними обставинами. В серпні 1904 його ім’я присвоєне Восьмому Донському козацькому полку Війська Донського. Іловайський Олексій (1735-1797) - наказний отаман війська Донського, ге нерал-аншеф. Походив з давнього козацького, старшинського роду Іловайських. Батько генерал-лейтенанта, наказного отамана Війська Донського Василя Іловайського. Військовим наказним отаманом був призначений у лютому 1775, з присвоєн ням йому чину полковника. При цьому відбувалася значна реорганізація Війська
Ізюмський полк
Ізюмський Слобідський черкаський козацький полк
Іловайський Василь
Іловайський Олексій
Всесвітня козацька енциклопедія Донського. Зокрема, замість військової канцелярії, на Дону було запроваджено цив ільний уряд (1775), а в Черкаську засновано Головне народне училище, яке мало Іловайський Олексій готувати адміністраторів цього козацького краю. Саме за його отаманства, Височайшою Грамотою імператора було затверджено права донського війська на ті землі, якими воно віддавна, традиційно володіло, а також ті, які воно добувало у війнах, відтісняючи в гори народи Північного Кавказу. При ньому ж відбулося переселення близько 1000 родин кубанських козаків на Кубанську лінію (1794), котра утворила новий кордон Російської імперії і, зокрема, Донського козацтва. Під його керівниц твом відбулося остаточне приписання українців, які прибували на Дон, здебільшого, під час насильницьких переселень - до старшин і станиць (1796). На відміну від багатьох донських, кубанських, терських та інших наказних ота манів, які гинули в боях, О. Іловайський помер у Москві, саме під час великих уро чистостей з нагоди коронування імператора Павла І. Поховано його на території Донського монастиря.
Ільченко Олександр
Інгульська паланка
Індукта
Інститут козацтва
Інформаційноаналітичний Центр Українського козацтва
Ільченко Олександр (1909-1994) - відомий український письменник. Народився у Харкові. Навчався у Харківському університеті. Тривалий час перебував на видав ничій роботі. Під час Другої світової війни був фронтовим кореспондентом. Автор багатьох книжок прози для дітей і дорослих, серед них - «Петербурзька осінь» (1941), «Звичайний хлопець» (1947), «Неаполітанка» (1963) та ін. Козацька тематика репре зентована романом «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молоди ця» (1958), в якому щедро використано український народний фольклор, що сто сується козацтва. Інгульська паланка - адміністративно-територіальна одиниця Вольностей Війська Запорізького Низового (1734-75). Територія паланки окреслювалася пра вим берегом Дніпра та Інгульцем, а також верхів'ям Інгульця та верхів'ям Базавлука. Площа паланки сягала близько 10 тисяч кв. км. Певний час адмінцентром було село Кам'янка, поблизу якого в 1709-11 розташо вувалася Кам’янська Січ, заснована по тому, як в 1709 росіяни зруйнували Чортомлицьку Січ. Згодом адміністративнім центром стало розташоване поблизу гирла Інгульця село Перевізьке (через що в деяких джерелах паланку називали «Перевізькою»). Козаки паланки займалися рибним промислом, тваринництвом, розводи ли коней та займалися перевізництвом, перевозячи валки чумаків, купців, послів... Ліквідувавши 1775 року Нову Січ, російські війська водночас ліквідували й Інгульську паланку. Індукта — митний податок, якого українські митники стягували з товарів, які вивозилися в другій половині XVII першій половині XVIII ст. з Росії на Лівобереж ну Україну. Інститут козацтва - громадське козацьке об’єднання, створене в Харківському національному педагогічному університеті ім. Г. Сковороди. За даними на грудень 2006, студентами Інституту традиційно стають студенти філологічного, історичного факультетів та факультету фізичної культури. Посвячення відбувається на Покрову. Студенти Інституту вивчають історію і традиції Запорізького та Кубанського козацтв, пов’язані з ними літературу і фольклор, засади відродження сучасного українського козацтва. Інформаційно-аналітичний Центр Українського козацтва. - Заснований при Генеральній канцелярії Українського козацтва влітку 2000 року. Він планує видання Всеукраїнської козацької щотижневої газети; створення ВЕБ-сайту Українського козацтва в мережі Інтернет, з налагодженням електронної пошти в обласних органі заціях козацтва. Розпочато створення інформаційно-консалтингового центру для
Ільченко Олександр - Ірано-російська війна 1804-1813
козацьких підприємств. Центр випускає інформаційний бюлетень «Козацький вісник», заснований у липні 2000 року. На кінець 2000 року керував Центром зас тупник Головного отамана з питань роботи Інформаційно-аналітичного Центру, сотник УК Володимир Люлька. Офіс Центру знаходиться в Києві, в офісі Генкан целярії УК. Ірано-російська війна 1804-1813 - війна, оголошена Іраном (Персією) Росії в 1804, в зв’язку з тим, що російські війська окупували підлегле Іранові ГянджинськеІрано-російська війна ханство. Росіяни зробили це під приводом того, що якісь гянджинські загони 1804-1813 здійснювали напади на Грузію. Росія мотивувала цей каральний похід також тим, що в 1783 між нею та Грузією було укладено Георгіївський трактат, згідно з яким Росія брала Грузію під свій захист і зобов’язувалася допомагати при будь-якому зовнішньополітичному та військовому конфлікті. На все Закавказзя - від Вірменії до Чорного моря, у росіян було на той час лише 8 тисяч солдатів, здебільшого козаків, під командуванням генерала Петра Ціціанова. Дізнавшись про оголошен ня війни, генерал не став чекати появи іранського війська, а негайно взяв в облогу Ериван (теперішній Єреван), столицю підлеглого Ірану Ериванського ханства. Проте облога ця ні до чого не призвела. Тим паче, що росіянам довелося прийняти бій неподалік містечка Канагире з іранським корпусом спадкоємного принца Ірану Аббаса-Мірзи. Розуміючи, що фортеці йому не здолати, Ціціанов змушений був відвести залишки свого загону назад у Грузію. Очевидно, принц вирішив, що тепер його завдання - остаточно добити росіян, бо в червні 1805 він зібрав 20 тисяч воїнів і повів їх на Грузію. Генерал Ціціанов і справді не готовий був до відСічі, і хтозна, чим би завершилося це вторгнення, якби на шляху армії принца не трапився загін російських єгерів (усього 500 чо ловік) на чолі з полковником Карягіним та о двох гарматах. Інший, на місці Карягіна, дізнавшись про наступ такої армії, просто втік би зі своїм загоном, але у пол ковника були всі задатки полководця. Обравши вдалу позицію в горах, цей загін два тижні якимось дивом відбивав наступи загонів іранців, що здається майже ней мовірним. При цьому, 28 червня загін з боєм пробився до замку Шах-Булах, де протримався до 8 липня, а вже потім зумів уночі відступити. Дослідники тих подій вважають, що саме дивовижна мужність полковника Карягіна та його єгерів уряту вала і російський корпус, і всю Грузію, оскільки днів, на які вони затримували персів, цілком вистачило, щоб Ціціанов зібрав свій корпус, об’єднав навколо себе грузинське ополчення і 28 липня розгромив війська іранців у битві під Загамом. Але тепер уже Ціціанов повірив, що нема сили, яка могла би стримати його військо, і подався завойовувати територію сучасного Азербайджану. Та коли, підсту пивши під стіни Баку, він особисто розпочав переговори з представниками хана щодо капітуляції, азербайджанці просто вбили його та інших парламентарів, і вир ішили, що на цьому інцидент вичерпано. Проте росіяни надіслали іншого коман дувача, генерала Гудовича, і підкинули свіжі військові сили, які вже упродовж 1806 зуміли здобути Баку і взяти під свій контроль більшу частину сучасних Азербайд жану та Дагестану. При цьому в черговий раз зазнав поразки - тепер уже в Кара басі - непогамовний, але нещасливий принц Аббас-Мірза. Загалом обставини складалися на користь росіян, але в грудні 1806 розпочала ся чергова російсько-турецька війна. І всім стало зрозуміло, що воювати з двома такими країнами незначний корпус Гудовича не в змозі. Тоді Гудович розпочав переговори з іранцями, які тривали - в перервах між сутичками - упродовж усього 1807 року. Іранці дізналися, що росіяни, в черговий раз розбивши військо нездар ного принца, так і не зуміли здобути штурмом Еривані. Вважаючи, що причина стійкості ериванського гарнізону слід шукати в безталанності Гудовича, російське командування замінило його на генерала Олександра Томасова. Нараз хан Ірану вирішив, що настав зоряний час і, зібравши військо, повів його на Вірменію (1808). Проте і його наступ, як і наступ військ принца, виявився невдалим. З’явився у цій
Всесвітня козацька енциклопедія війні і свій герой. Ним став полковник, а згодом - генерал-майор, українець за по ходженням, Петро Котляревський. Ірано-російська війна Уперше про нього заговорили в червні 1810, коли Котляревський, маючи під своїм 1804-1813 командуванням всього 500 єгерів, зумів здобути штурмом найнадійніший опорний пункт іранців у Вірменії - гірське селище Мегрі, яке обороняв півторатисячний, оз броєний сімома батареями гарнізон. При цьому загін Котляревського втратив лише 35 бійців. Згодом, на якийсь час, Котляревський залишався у затінку, але в 1812, він, тепер уже генерал, знову змусив іранців згадати про нього. Росія в цей час перебува ла в критичному стані: Наполеон уже ввійшов до Москви, від командуючого росій ським корпусом на Закавказзі генерала Ртищева вимагалося лише одне - за будь-яку ціну укласти з іранцями мирний договір. Проте шах Фетхі-Алі вважав, що французів наслав на Москву сам Бог, або Аллах, і спорядив 30-тисячну армію, котра повинна була раз і назавжди... ось тільки командувати нею мав все той-таки безталанний Аббас-Мірза, якому це було протипоказано. Маючи всього 2 тисячі солдатів та козаків, Котляревський не став чекати, поки іранці форсують Аракс, а сам форсував його неподалік Асландуза і напав на них. Спочатку росіяни загнали іранців в їх укріплений табір, а вночі, зумівши з’імітувати, що нібито до нього прибуло поповнення, Котляревський повів свої чотири з лишком сотні на табір 30-тисячного війська, що загалом виглядало божевіллям. Але, розбив шись на кілька груп, цей загін зумів увірватися до табору і викликати паніку. Втра тивши в нічному багнетному бою понад 1200 солдатів убитими, військо на чолі з Аббас-Мірзою втекло до Ірану. Можна уявити собі здивування 530 полонених персів, коли вранці вони виявили, що розбив їх армію, а їх самих узяв у полон, загін, який ледве налічує 300 солдатів (120 Котляревський втратив у нічному бою). Інший би, на місці Котляревського, заспокоївся і знову запропонував іранцям мир. Але генерал зібрав рештки російського воїнства і повів його на Каспій, на мо гутню фортецю Лєнкорань, котру охороняв 4-тисячний загін персів на чолі з комен дантом Садик-ханом. Штурм він розпочав 1 Січня 1813. Росіян було всього 2 тисячі, і з таким військом інший генерал навіть не підступав би під стіни Лєнкорані. Але тільки не Котляревський. Коли виявилося, що вже на початку штурму загинули, або були поранені, всі офіцери його корпусу, Котляревський особисто повів солдатів на штурм. Бій на вулицях міста був жорстоким. Росіяни втратили понад 1000 солдатів, але й іранці майже всі (за винятком кількох сотень полонених) були винищені. Втра тивши цю останню надійну фортецю на Закавказзі, хан почав побоюватися, що на ступного разу Котляревський зі своїми двома тисячами воїнів пройде весь Іран і з’я виться під стінами його столиці. Щоб цього не сталося, він уклав Гюлістанський мир (1813), згідно з яким Іран поступався на користь Росії Дагестаном та Північним Азер байджаном. Що ж до генерала Петра Котляревського, то він у цей час перебував у тяжкому стані: зазнавши важких поранень та каліцтва, він став інвалідом і змушений був залишити військову службу. Проте місце у воєнній історії Росії та Персії залиши лося за ним назавжди. У війні на Закавказзі активну участь брали козаки. Відомо, наприклад, що в по ході на Дербент (1806) відзначився полк терських козаків. Точних відомостей про кількість або частини донських козаків, які брали участь у цій війні, не існує, але в «Короткій хроніці служби і походів Донського війська» віднаходимо повідомлення про те, що якась частина донського козацтва в цих битвах і походах все ж таки була задіяна. Крім того, в Грузії, з волонтерів та ополченців, було створено підрозділи, які прирівнювалися до козацьких та існували на правах козацьких. Іркліївський полк
Іркліївський полк - адміністративно-територіальна та військо-козацька одини ця часів Гетьманщини. Заснований був 1648, після перших перемог козацько-повстанської армії Б. Хмельницького. Полковим центром було містечко Іркліїв (тепер Черкаської обл. України). Складався з Іркліївської, Малоканівецької, Васютинецької, Буримківської адміністративних сотень. Полковниками були М. Телюченко та
Іркліївський полк - Іскра Іван
М. Панкевич. Оскільки Іркліївський полк був територіально малим і не мав достатньої чисельності населення, то вже 1649 його було розформовано, а сотні поділено між Кропивнянським та Лубенським полками. В 1658 з якихось адміністративно-політичних міркувань Іркліївський полк було відновлено, але вже 1663 остаточно скасовано, а всі території його увійшли до складу Переяславського адміністративного полку. Іркутський кінний козацький полк — полк у складі війська Сибірських го родових козаків. Сформований в липні 1822, на підставі «Статуту про Сибірських городових козаків», з Іркутського городового козацького кінного полку, станичних козаків Іркутського й Нижньоудинського округів і козаків Тунканського відділу Ки тайської прикордонної лінії. Козаки полку несли прикордонну та поліцейську служ бу, охороняли поштові перевезення. В Січні 1851 передані у відання Військового Відомства. Полк брав участь у російсько-японській війні 1904-05. Придушував про комуністичні заворушення в Сибіру. Після утвердження в Росії радянської влади, полк було ліквідовано разом з усім Сибірським городовим козацтвом. «Ірмолай рукописний» - збірка священних гімнів, з нотами, прикрашена зоб раженнями фігур людей і тварин. Цією збіркою користувалися настоятелі Покровської церкви Нової Січі (збудованої в 1740-х роках). Збірка цікава ще й тім, що насто ятелі церкви використовували її сторінки для укладання своєрідного літопису цер кви і козацтва. У своїй книжці «Історія Нової Січі, або Останнього коша Запорізь кого» А. Скальковський цитує два з багатьох записів у ній: «1763 року, місяця лис топада, проти 9 числа, була буря дуже сильна, що й верхи Січової церкви позвертало», «1792 року на Кубані запоріжці сідали». Іррегулярні війська - війська, які формувалися на зразок козацьких. Відрізня лися від регулярних армійських частин способом комплектування, проходження служби, постачання, озброєння. Формувалися іррегулярні війська здебільшого з козаків та місцевого населення (за принципом територіальних військ). З них фор мувалися окремі полки, пластунські батальйони та батареї, які існували на підставі особливих армійських «Положень». Формувалися іррегулярні частини так само, як і козацькі —за принципом земляцтва, коли сотні формувалися з однієї місцевості, іноді й називалися ці частини за назвами цих місцевостей. Так само, як у запорізь кому козацтві називалися курені. Після оголошення мобілізації, козаки іррегуляр них військ мали прибувати зі своїми кіньми, своєю холодною зброєю, у спеціально визначеному одязі, тобто обмундируванні. Військові посади та чини в них теж відпо відали козацьким чинам. Іскра Захар (р. н. і р. см. невід.) - козацький військовий діяч кінця XVII - по чатку XVIII ст. Полковник корсунський (1684-1707). Командував полком під час походу (1686-87) козаків у Молдову, де брав участь у боях з турками. Був одним із керівників антипольського визвольного руху на Правобережній Україні. Загони його діяли спільно з загонами полковників С. Палія та С. Самуся. Найбільшого розвою це повстання набуло в 1702-03. Разом з іншими керівниками повстання, звернувся до російського уряду з пропозицією приєднати Правобережну Україну до Росії. Після придушення поляками повстання, перейшов на Лівобережну Україну, що була під юрисдикцією Росії. З останніх відомостей про нього відомо, що з 1711 обіймав старшинські посади в Стародубському адмінполку. Іскра Іван (р.н. невід.-помер 1658) - наказний полковник полтавський. Актив ний учасник Визвольної війни 1648-54. Син гетьмана Я. Остряниці і батько полковни ка полтавського Івана Іскри, котрий став автором доносу російському цареві на геть мана І. Мазепу. Розглядався, як кандидат на гетьманську булаву від промосковськи настроєної частини правобережного козацтва.
Іркліївський полк
Іркутський кінний козацький полк
«Ірмолай рукописний»
Іррегулярні війська
Іскра Захар
Іскра Іван
Всесвітня козацька енциклопедія Іскра Іван (р.н. невід.- помер 1708) - полковник полтавський (1696-1703). Військова звитяга 1. Іскри засвідчена участю в поході українських козаків у складі Іскра Іван українсько-російського війська на землі Кримського ханства, зокрема, в облогах та штурмах турецько-татарських фортець Кизикермен, Тавань, Ісламкермен. Брав він участь і в російсько-шведській (Північній) війні, зокрема, командував корпусом, який діяв проти шведів у Ліфляндії. В 1703, внаслідок конфлікту з гетьманом Мазепою, був відсторонений від керівництва Полтавським адмінполком. Активний учасник опозиції гетьману І. Мазепі. Один із авторів (спільно з В. Кочубеєм) доносу на І. Мазепу російському цареві Петру І, в якому звинувачував гетьмана у таємних зно синах з польським королем С. Лещинським. Під тортурами зрікся своїх звинува чень. Страчений за вироком суду 1708 у військовому таборі гетьмана під Борщагівкою. Іслам-Гірей III (1604-1654) - кримський хан (1644-1654), відомий татарський полководець. З ханської династії Гіреїв, син хана Селяметр-Гірея. Освіти набував у духовному училищі Зіндгесирли-медресе. В 1629 узятий козаками під Бурштином (тепер - Ів.-Франківської обл.) в полон і переданий полякам. Викуплений з полону лише через 7 років. Після смерті в 1641 хана Бехадір-Гірея, інтригував у боротьбі за кримський престол проти свого брата Мухамед-Гірея. Був ув’язнений і засланий на о. Родос (1641-44), але в 1644 султан звільнив його і призначив правителем Криму. Неодноразово очолював походи татарських орд в Україну. В 1648 уклав воєнний союз з Б. Хмельницьким і, як союзник, але досить ненадійний, брав участь з козака ми у битвах під Зборовим (1649), Берестечком (1651), Жванцем (1653). Намагався вплинути на Б. Хмельницького, щоб не допустити возз’єднання України з Росією. Прагнув ослабити Польщу й Україну. За однією з версій, був отруєний полонянкоюналожницею, українкою, яка в такий спосіб помстилася йому за Україну та своє безчестя. Ісламкермен (ІсламКерман, Аслан-Кермен, «Свята фортеця»)
Ісламкермен (Іслам-Керман, Аслан-Кермен, «Свята фортеця») - татарськотурецька фортеця (українські назви: Іслам-городок, Ослам-город), збудована на прикінці XV століття, на пониззі Дніпра, на острівці, в районі сучасного міста Ка ховки, де охороняла стратегічно важливу Таванську переправу. Мала високі мури, обведена була ровом, озброєна гарматами. Цю фортецю досить часто штурмували і здобували українські козаки, намагаючись відтіснити татар і турків, забезпечивши вільний прохід своїх козацьких флотилій до Чорного моря. Перша відома згадка про штурм цієї фортеці датується 1523 роком, коли її здобули козаки під проводом відо мого українського полководця Остафія Дашкевича. В 1556 році запоріжці знову за хопили її, але цього разу майже вщент зруйнували. Коли козаки відійшли, татари і турки відбудували фортецю, але, щойно вони закінчили цю справу, як у жовтні 1557 її здобули козаки, цього разу - під проводом гетьмана князя Дмитра Вишневецького. По тому, як в 1576 році Ісламкермен було зруйновано військами гетьмана Богдана Ружицького, понад чотири десятиліття вона стояла в руїнах, але в 1627, за наказом кримського хана Мухаммед Гірея VII, татари знову відбудували її, озброїли і розта шували там досить сильний гарнізон. Та вже навесні наступного року її здобув штур мом гетьман М. Дорошенко, а здобувши, зруйнував, аби не перешкоджала його «чай кам» виходити в море. Достеменно відомо, що двічі (1660,1673) цю фортецю здобу вав кошовий отаман Іван Сірко, причому в 1673, за його наказом, козаки знову вщент зруйнували фортечні мури. Остаточно вона була зруйнована в 1695, по тому, як під час Дніпровського походу її здобули козаки під проводом гетьмана І. Мазепи та сол дати російського воєводи Б. Шереметєва. За наказом Мазепи, козаки майже зрівня ли фортецю з землею. Більше її не відбудовували. Тепер підвалини її затоплено Ка ховським водосховищем.
Іскра Іван - Італійський похід О. Суворова
«Історія Русів» - історико-легендарний твір, в якому історія України (Малої Росії, Русі) описується від часів праслав’янських до кінця XVII ст. Уперше видана О. Бодянським у Москві в 1846, під назвою «История русов или Малой России. Сочиненіе Георгія Кониського, архієпископа Белорускаго». Хоча автора в цьому ви данні й було названо, проте питання авторства й досі є полемічним. М. Максимович вважав, що автором «Історії Русів» є не Кониський. Серед ймовірних авторів досл ідники називали Г. Полетику, його сина В. Полетику, князя О. Безбородька, С. Дівовича, А. Худорбу. На думку історика І. Крип’якевича, цей твір з’явився завдяки зу силлям цілої групи істориків-патріотів. Друге видання було здійснене 1956, у НьюЙорку. Обидва ці видання здійснені російською мовою, тобто мовою оригіналу. Третє видання, у перекладі на українську Івана Драча та з передмовою Валерія Шевчука «Нерозгадана таємниця «Історії Русів», з’явилося 1991, у видавництві «Радянський письменник» (Київ). До своєї першої публікації, здійсненої Осипом Бодянським, «Історія русів» поширювалася в рукописному варіанті, в списках. Нею користува лися, працюючи над своїми історичними творами, О. Пушкін («Полтава») М. Го голь («Тарас Бульба»), Є. Гребінка, Т. Шевченко, П. Куліш та ін. Та попри істориковиховне значення, яке має «Історія русів», великим недоліком її є те, що вона (на думку багатьох дослідників, зокрема, Г. Карпова, М. Максимовича, С. Соловйова...) має багато історичних неточностей, виправдання яким може бути тільки те, що твір це не суто історичний, а документально-художній, і за тематикою - історико-леген дарний. Італійський похід О. Суворова (1799) - похід, здійснений союзними російсько-австрійськими військами під командуванням фельдмаршала О. Суворова, в Іта лію. Мета походу - звільнення Північної Італії від французьких військ. Взяли в ньо му участь і російські козаки. Під командуванням Суворова перебувало 86 тисяч сол датів та козаків. Блокувавши в квітні м. Мантую, фельдмаршал решту військ, щось близько 43 тисяч, повів до річки Адда, щоб дати бій армії під командуванням фран цузького генерала Моро. Для початку, росіяни завдали удару по лівому флангу фран цузів (загоном командував генерал Багратіон, і значну частину його складали коза ки), а потім Суворов форсував Адду і вже завдав вирішального удару. Втративши близько 8 тисяч солдатів, французи змушені були відступити. Після цієї перемоги, війська союзників, без особливих труднощів, здобули Мілан, а згодом - Турін. Су воров мав намір і далі переслідувати армію Моро, але австрійці наполягали на тому, щоб він почав здобувати ті фортеці, в яких ще залишались незначні французькі гар нізони. Відтак, час та ініціативу було втрачено, і це дозволило французам перекину ти з Південної Італії армію генерала Макдональда. Військо Суворова, основні сили якого перебували в цей час на березі річки Треббія (Північна Італія), виявилися затиснутими між двома могутніми французькими арміями. На початку червня 1799 армія Макдональда почала наступ на позиції великого загону австрійців під коман дуванням генерала Отта. Дізнавшись про це, Суворов з 30-и тисячним корпусом вирушив йому на допомогу. Хоча після 60-кілометрового переходу війська були дуже стомленими, Суворов негайно нав’язав французам бій і зумів врятувати австрійців. Проте наступного дня (8 червня) натиск французів був таким навальним, що Суворову особисто, в одній сорочці, довелося сісти на коня і повести своїх солдатів у контратаку. Вночі Макдональд, якого було поранено у бою, почав відводити свої війська на південь, в район м. Тоскани. І знову Суворову не дали можливості розви нути цей успіх: австрійське командування наполягало, щоб він усе ж таки розпочав вибивати французів з фортець, і довелося підкорятися. А в цей час французи зуміли сформувати свою Альпійську армію, поставивши на чолі її талановитого молодого генерала Жубера. Армія у Жубера була невелич кою, всього 38 тисяч, а досягши містечка Нові, він побачив перед собою на рівнині 65-тисячну армію Суворова. Вирішивши, що йому краще оборонятися, Жубер відвів війська під захист гір і там, на дуже зручних позиціях, заклав свій укріплений табір.
«Історія Русів»
Італійський похід О. Суворова
Битва на р. Адде 17 квітня 1799 р. худ. Співавонетті
Всесвітня козацька енциклопедія На світанку 4 серпня першими розпочали бій австрійці. На одній із ділянок вони почали проривати оборону французів, але становище врятував сам Жубер, який прийІталійський похід шов 3 загоном солдатів на допомогу. Ось тільки в цій битві його було смертельно О. Суворова поранено і замість нього армію очолив генерал Моро. Після битви, що тривала до вечора, сили французів уже були вичерпані, в той час, як Суворов отримав свіжі австрійські полки. О шостій вечора Моро наказав своїм військам відступати на південь, але відступ незабаром перетворився на розгромну втечу. Загалом, у цій битві французи втратили близько 11 тисяч своїх солдатів, в той час як армія Суворова близько 7 тисяч. Тепер Суворов досить легко міг розгромити французьку армію, залишки якої зосереджувалися неподалік Генуї, і розпочати наступ на Південну Францію, проте австрійське командування знову не дозволило йому зробити цього. Замість того, щоб допомогти йому остаточно розгромити військо Моро, воно наказало Суворову на цілити свою армію на Швейцарію, щоб там, об’єднавшись із корпусом російського генерала Римського-Корсакова, розпочати... наступ на Францію. Саме такою напівперемогою і завершився цей Італійський похід полководця О. Суворова. В Італійському поході Суворова взяли участь шість (за іншими даними - 8) полків Донського козацького війська, якими командували полковники Греков, Денисов, Молчанов, Позднєєв, Сичов... і відомо, що козаки брали участь у всіх вирішальних битвах та боях цієї кампанії. Окремо слід сказати, що в цьому поході взяв участь походний отаман донських козаків полковник Адріан Денисов. Він командував корпусом, який бився під Бергамо (місто здобули козацькі полки, без участі решти російсько-австрійських військ), Міланом, Маренго, Нові. Разом зі своїми козаками отаман Денисов здійснював, у складі військ Суворова, славетний перехід через Альпи. Саме за участь у Італійсько му поході йому було присвоєно чин генерал-майора та нагороджено двома орденами Св. Анни 2ст., орденом Св. Анни І ст. і командорським Хрестом Іоанна Єрусалимсь кого.
Ічнянський полк
Ічнянський полк —адміністративно-територіальна та військова одиниця часів Визвольної війни. Сформований був 1648 на території сучасної Чернігівщини- Полковим центром було м. Ічня (тепер районний центр Чернігівської обл. України). З полковників відомі П. Головацький та С. Головацький. Проіснував всього кілька місяців. Під час адміністративної реформи 1649 полк було ліквідовано, а територія його увійшла до складу Прилуцького полку.
Битва при Нові 4 серпня 1799. худ. О. Коцебу 1858
174
Ічнянський полк - Йордан Ян Петр
••
^
_
Іжакевич Іван (1864-1962) - відомий український живописець і графік, народ ний художник України (з 1951). Народився в с. Вишнополі (тепер Тальнівського району на Черкащині). Навчався, спочатку в іконописній школі Києво-Печерської лаври (1876-82), згодом - в Київській малювальній школі М. Мурашка (1882-84), з 1884 по 1888 —у Петербурзькій Академії мистецтв. Починаючи з 90-х років XIX ст., активно співпрацював з російськими ілюстрованими журналами «Живописное обозрение», «Всемирная иллюстрация», «Север» та «Нива», на сторінках яких вис тупав з різними ілюстраціями, здебільшого, з історичного минулого українського народу. Козацька тематика в творчості І. їжакевича репрезентована його ілюстрац іями в журналах поем Т. Шевченка «Причинна» (1893-94), «Катерина» (1895-96), «Гайдамаки» (1897), «Перебендя» (1893-98), поеми І. Котляревського «Енеїда» (1948) та ін. Відомі також його картини «Приготування козаків до походу», «Запорожець», «Запорожці у розвідці». Разом з групою іконописців Києво-Печерської лаври роз писував у 1912 Покровську церкву-мавзолей, зведену у с. Пляшевій на Рівненщині, над могилою козаків, що загинули під час нещасливої для козаків битви під Берес течком (1651). Певний час (1921-29) належав до професійної Асоціації художників Червоної України, а згодом (1929-32)-д о Українського мистецького об'єднання. Брав участь у живописному оформленні музею Шевченка у Києві та Каневі, десятки його картин віднаходимо в музеях Вінниці, Харкова, Дніпропетровська та ін. міст.
Йордан Ян Петр (18 18-1891) - серболужицький мовознавець, літературозна вець та фольклорист. Тривалий час викладав у Лейпцігському університеті, де обій мав посаду професора. В першому числі редагованого Яном Петром Йорданом журналу «Щорічник слов’янських літератур, мистецтва й науки» за 1843 було опублі ковано бібліографічне повідомлення про поему Т. Шевченка «Гайдамаки», в якій чима ло уваги приділено козацтву і яку було видано в Петербурзі в 1841. Саме ця публікація поклала початок не лише серболужицькому, але й німецькому шевченкознавству. Деякі дослідники вважають, що автором цієї публікації був сам Я. П. Йордан.
Йордан Ян Петр
Всесвіти козацька енциклопедія
Кабиця
Кабиця - відкрите вогнище, на якому козаки у мідяних чи залізних казанах, підвішених на гаках на металевій перекладині, варили собі їжу (тетерю, куліш, га лушки). Кабиця була неодмінним атрибутом кожного січового куреня, кожного зим івника, нею користувалися у походах. Кавалерідзе Іван (1887-1978) - відомий український скульптор, режисер, дра матург. Народився на хуторі Ладанський Сумської обл. Освіту здобував у Київсько му художньому училищі, Петербурзькій Академії наук, у приватній студії в Парижі. Автор багатьох пам’ятників. Козацька тематика репрезентована поставленими ним фільмами «Коліївщина» (1930) та «Запоріжець за Дунаєм» (1937). У його постановці з’явилися також фільми «Наталка Полтавка», «Григорій Сковорода» (1958) та ін. Він - автор п’єс «Вотанів меч» (1966), «Перша борозна» (1969).
Кавказьке військо
Кавказьке лінійне військо
Кавказьке військо - створене 20 березня 1993 в м. П’ятигорську (Росія), на спільному засіданні Ради отаманів Союзу козаків Ставропольського краю, Терського козацького війська, Всекубанського козацького війська, Союзу Козаків Калмикії та кількох козацьких окружних товариств. Створення Кавказького війська стало своє рідною реакцією козаків північнокавказького регіону на Указ Президента Російсь кої Федерації Б. Єльцина «Про реформування військових структур, прикордонних і внутрішніх військ на території Північно-Кавказького регіону Російської Федерації і про державну підтримку козацтва». Поява цього Указу породила чутки, що до охо рони південних кордонів Росії та для підтримання правопорядку на Північному Кав казі залучатимуться козаки. Але згодом ці чутки не справдилися. Кавказьке лінійне військо. - Козацьке військо, яке утворилося з козаків, що жили поселеннями по кордону та служили в укріпленнях по лінії, яка визначала кордони(захищені кордони) Російської імперії. Формувалося козацтво цієї лінії упро довж XVI-XVIII ст., з козаків, переселених з України, з Дону, Волги. Щоб якось упорядкувати командування цими козацькими підрозділами, 25 жовтня 1832 Військо ве міністерство видало наказ про об’єднання всіх козацьких полків і військ, розта шованих на Кавказькій лінії, в одне військо з назвою «Кавказьке лінійне військо». При цьому Гребенське, Терсько-Сімейне та Терсько-Кизлярське війська були пере формовані відповідно на Гребенський, Терський та Кизлярський козацькі полки. Після ще кількох реорганізацій, в лютому 1845, з’являється «Положення про Кавказьке лінійне козацьке військо», згідно з яким мало існувати 17-ть кінних полків в складі бригад; 3-й мінно-артилерійські батареї, дивізіон у складі Кавказького Зведено-Іррегулярного полку та команда гвардійських козаків Конвою Ного Величності. В 1850 військо збільшилося ще на 4-й військових поселення, котрі були при єднані до нього. На відзначення подвигів лінійних козаків, у серпні 1856 війську були вручені Георгіївський прапор з написом: «За хоробрість і зразкову службу в війну проти французів, англійців і турків в 1853, 1854, 1855 і 1856роках». Але най частіше козакам доводилося воювати з горцями, напади яких ставали все запекліши ми. У зв’язку з цим, у березні 1860 Горському, Владикавказькому, Моздокському, Гребенському та трьом іншим полкам були вручені Георгіївські прапори з написом: «За військові подвиги проти непокірних горців». Одначе вже в листопаді цього ж року чотири бригади козаків були виведені з Кавказького лінійного війська і на їх
Кабиця - «Казачий словарь-справочник» основі створено Терське козацьке військо (див.). Ще два полки, піхотний батальйон та дві батареї увійшли до складу Кубанського козацького війська. Таким чином, Кавказьке лінійне козацьке військо припинило своє існування. Кавказький кінно-гірський полк. Наказ Військового міністерства про сфор мування для Діючої армії, при окремому Кавказькому корпусі, Кавказького кінногірського полку з’явився 2 липня 1835 року. Планувалося, що сформують його ви нятково з представників кавказьких народів: кабардинців, чеченців, балкарців, ади гейців. Одначе представники горців, які тривалий час вели боротьбу проти російсь ких колонізаторів, не бажали вступати до лав діючої російської армії, бо знали, що згодом їх використовуватимуть і для придушення повстання горців. Попередньо намічалося, що складатиметься полк з п’яти сотень. Та оскільки достатньо бажаю чих увійти до них не набралося, то царським урядникам з великими труднощами вда лося сформувати лише дві сотні цього полку. Певний час вони існували самостійно, але в 1842 році їх приєднали до двох сотень Збірно-лінійного полку і в такий спосіб сформували Кавказький Звідно-іррегулярний полк, значна частина якого складала ся з представників горських народів. Належав цей полк до Кавказького Лінійного козацького війська. Згодом козаки полку (внаслідок боїв чисельність їх поменша ла) були переформовані на Кубанський козацький дивізіон, в якому вже переважали кубанські козаки, і лише незначну частину якого складали бунтівливі горці. В ве ресні 1849 полку вручено «простий» прапор з написом: «За відмінну хоробрість, виявлену в боях з бунтівними угорцями і за битву під містом Дебреценом 21 липня 1849 року». В серпні 1856 Кавказький кінно-гірський полк розформовано. «Казаки» - щомісячний журнал Постійної Міждержавної Координаційної Ради козаків Білорусії, Росії та України. Заснований в вересні 2003 року. Головою редак ційної ради є голова Міждержавної Координаційної Ради козаків Білорусії, Росії та України Віктор Канайкін, головним редактором - Геннадій Лисенков. Провідна те матика публікацій журналу - історія козацького руху в Російській імперії та про блеми відродження козацтва на території Білорусії, Росії й України на сучасному етапі. Журнал публікує на своїх сторінках історичні розвідки, фольклорні та літера турні твори, присвячені козацькому руху. «Казачество. Знциклопедия» - енциклопедичне видання, в якому висвітлюєть ся історії козацьких військ та козацьких товариств Росії. Видана в Москві, 2003 року, у Видавничому домі ИНФРА-М. Створена колективом авторів під патронатом заснованої в 1992 в Москві громадської організації «Об'єднання «Козацька енцик лопедія» (перереєстрована в квітні 1997, ген. директор Віталій Батирєв). У ство ренні енциклопедій активну участь взяли науковці Московського, Петербурзького, Кубанського, Ростовського, Волгоградського держуніверситетів та Оренбурзького педінституту. «Казачий взгляд» - газета Спілки журналістів козацтва Росії. Задекларована, як «патріотичне видання козацького руху». Розповсюджується в Росії. Зареєстро вана в Державному комітеті Російської Федерації по пресі 20 травня 1998. Заснов ник та головний редактор - Олександр Дзиковицький. Основна тематична спрямо ваність: хроніка відродження сучасних російських козацтв, висвітлення їх історії, про блеми становлення козацтва та його взаємини з урядом Росії і місцевою владою. «Казачий словарь-справочник» - присвячений історії, побуту та персоналіям російського козацтва словник-довідник, у трьох томах, що вийшли в США, СанАнсельмо, Каліфорнія (1966,1968,1970), перевиданий в Росії в 1992. Автором його став Георгій Губарєв, емігрант першої, білоемігрантської хвилі.
Кавказьке лінійне військо
Кавказький кінногірський полк.
«Казаки»
«Казачество. Знциклопедия»
«Казачий взгляд»
«Казачий словарь-справочник»
Всесвітня козацька енциклопедія «Казачьи вести» - газета Правління Чорноморського Козацького Війська. Зас нована в березні 1998. Видається в м. Тирасполі, столиці невизнаної Придністровсь «Казачьи вести» кої Молдавської Республіки (ПМР). Основний напрямок діяльності - висвітлення діяльності Чорноморського козацтва ПМР, його історії, дослідження історії козацт ва, яке діяло на території Придністров'я в минулі віки.
«Казачьи вести»
Казикермен (Доган, Газі-Кермен, КизиКермен)
«Казачьи вести» - щотижнева газета Всекубанського Козацького Війська. Го ловний редактор - В. Громов, який є Військовим отаманом Всекубанського Козаць кого Війська. Виходить тижневик у Краснодарі (Росія). Газета має на меті відтво рення історії Кубанського козацтва та відродження його в умовах демократичної Росії. Казикермен (Доган, Газі-Кермен, Кизи-Кермен) - тур. «Судейська фортеця» татарсько-турецька фортеця, заснована, орієнтовно, в 1664, на пониззі Дніпра, на крутому правому березі ріки. Втім відомо, що ще в середині XV ст. на цьому місці існувало поселення і митниця, що називалися «Вітовтовою митницею» —за іменем литовського князя Вітовта. Входила до Таванської системи фортець. Мала форму прямокутника, при двох рядах стін; могутню артилерію (деякі фортечні гармати, «бел-мез», стріляли ядрами вагою до 50 кг), що на той час було великим досягнен ням в артилерії. Ця фортеця часто згадується у історичній літературі, присвяченій добі Козаччини; козаки не раз штурмували її, або вели бої під її стінами. В 1695 війська гетьмана І. Мазепи та російського воєводи Б. Шереметєва взяли фортецю штурмом. За наказом І. Мазепи, козаки зміцнили вали та стіни Казикермена, але згодом вона була остаточно зруйнована. З кінця XVII ст. тут існує м. Берислав, що є тепер районним центром Херсонської обл. Кази-Мулла (1795-1832) - видатний кавказький релігійний та військовий діяч. Послідовник та продовжувач справи Мулли-Магомета, засновника і розповсюджу вача на Східному Кавказі вчення мюридизму. Вважався одним з найвидатніших і талановитіших кавказьких полководців, які діяли в 20-30 роки XIX ст. проти рос ійської армії і, зокрема, проти Кубанського, Донського і Терського козацтв. Він зумів поєднати доти розрізнені народи Східного Кавказу в одну військову і політичну масу. Лише Аварія все ще залишалася на той час поза впливом Кази-Мулли і спроба його в 1830 оволодіти Хунзахом завершилася невдачею. Під натиском російських військ, чисельність яких різко збільшилася після укладення мирного договору з Туреччи ною, Кази-Мулла змушений був залишити свою ставку в аулі Гімри і знайти приту лок в краю лезгинів. Згуртувавши нові військові сили в урочищі Чумкесеіт, КазиМулла вдався до спроби оволодіти фортецями Бурна і Внезапна, і хоча штурми не вдалися, він зумів зупинити просування росіян під командуванням генерала Емануеля в аухівські ліси. Ця перемога Кази-Мулли додала йому слави. До нього почали сходитися нові джигіти. Він здобув штурмом Кизляр і тримав в облозі Дербент. В грудні 1831, під натиском російського корпусу полковника Миклашевського, змуше ний був залишити ущелину Чумкесеіт і відійти до аулу Гімри. 17 жовтня 1832 відбу лася битва за цей аул. Російським військам під командуванням генерала, барона Розена вдалося здобути його. Кази-Мулла загинув у бою. Наступником його слави став Гамзат-бек. Тривалий час Кази-Мулла шанувався народами Східного Кавказу, як національний герой і як один із засновників мюридизму.
Каламар. 18 ст.
Каламар - чорнильниця. За козацькими традиціями, набував значення одного із козацьких клейнодів. Був символом влади військового (генерального, полкового, сотенного, січового, паланкового) писаря. Каламар-клейнод завжди був похідним. Становив собою виготовлену з бронзи або срібла чорнильницю, зі звуженою горло виною, спеціальною кришечкою, а також із вушками, за які каламар підв’язувався до пояса. Деякі каламарі були з’єднані з продовгуватим футляром для пер. Або ж цей футляр писарі носили в одному шкіряному мішечку з каламарем. Після обрання но
«Казачьи вести» - Калмицький козацький полк військ СС вого писаря прийняти каламар (нарівні з печаткою) означало прийняти справи, прий няти посаду.
Каленяк Віталій (1947) - діяч козацького відродження в Україні. Народився в с. Могильне Гайворонського району, на Кіровоградщині. Військової освіти набував у Вищому командному училищі, яке закінчив в 1969 році; Академії ім. М. Фрунзе (1976) та на Вищих курсах командирів дивізій (1980). Пройшов шлях від командира взводу до командира з’єднання повітрянодесантних військ. Полковник запасу Зброй них Сил України. Після звільнення в запас, закінчив Державну академію управління. В лютому 1997 року обраний Головним отаманом Капьміуської паланки Українського козацтва. Тривалий час був Головним отаманом Українського козацтва, Першим За ступником Гетьмана УК. Має військово-козацьке звання генерал-осавул. В. Кале няк - засновник і генеральний директор фірми «Виробничо-комерційне підприємство «В.В.В.». Він є президентом Федерації служб безпеки офіцерів спецвійськ. Нагородже ний відзнаками Збройних Сил, Київського патріархату, Українського козацтва.
Каленяк Віталій
Калєдін Олексій (1861-1918) - російський генерал. Отаман Донського козаць кого війська. Походив з давнього козацького роду. Народився на хуторі Калєдіна, станиця Усть-Хоперська на Дону, в родині козацького полковника. Закінчив Мико лаївську академію Генштабу. Генерал від кавалерії. В 1903-06 був начальником Но вочеркаського юнкерського училища. Під час Першої світової командував кавалер ійською бригадою 11-ої дивізії та 12-м армійським корпусом. До травня 1917 ко мандував 8 Армією Південно-Західного фронту. В жовтні 1917 розпочав формуван ня Донської армії. Оголосивши незалежність донської козацької області від Радянсь кої Росії, він став ініціатором союзу козацьких військ Дону, Кубані і Тереку. З груд ня 1917 був членом «тріумвірату» «Донського цивільного комітету (ради)» своєрід ного уряду, якому підпорядкувалися всі козацькі краї на Півдні Росії. Уклав угоду про взаємодію з урядом УНР - Центральною Радою. Війська Калєдіна звільнили від комуністів Ростов, Таганрог, увійшли в східні райони Донбасу. Відчуваючи, що його армія не взмозі протистояти наступу радянських військ на Ростов і Новочер каськ, 29 січня 1918 О. Калєдін оголосив у Новочеркаську, що подальша боротьба не має сенсу, склав свої повноваження і застрілився. Калиновський Мартин (бл. 1605-помер 1652) - відомий польський військо вий і політичний діяч, полководець. Воєвода чернігівський. Обіймав посади каште ляна київського (1635), брацлавського і любецького старости (1638-43), був черні гівським воєводою (1635-45). В 1646-51 призначений польним гетьманом (заступ ником головнокомандувача), а з 1651 —великим коронним гетьманом (головноко мандувачем) Речі Посполитої. Був заступником командувача (М. Потоцького) і ко мандиром корпусу під час Корсунської битви (1648), в якій цілковиту перемогу здо була українська козацько-селянська армія. До кінця 1650 перебував у татарському полоні. В 1651, у бою за м. Красне на Поділлі, розбив загін полковника Д. Нечая (а сам Д. Нечай у цьому бою загинув). Під час битви під Берестечком (1651) команду вав лівим крилом польських військ і виявив свій полководницький талант. Командував корпусом кінноти, що діяла проти козаків І. Богуна та И. Глуха. Виходячи з умов Білоцерківського договору (1651), повертав польські гарнізони та шляхту в українські міста, села і фортеці. Загинув 4 травня 1652, у битві з військом Богдана і Тимоша Хмельницьких під Батогом (див.). Калмицький козацький полк військ СС —етнічно-калмицький полк, який діяв у складі 15-го Добровольчого російського козацького корпусу військ СС (під командуванням группенфюрера СС Гельмута фон Паннвіца) з лютого 1945. Сфор мований був полк в 1943, нараховував до 5000 шабель. У складі корпусу полк вою вав проти Червоної Армії та комуністичної армії Тіто в Югославії. В 1945 роззброї-
Калиновський Мартин
Калмицький козацький полк військ СС
Всесвітня козацька енциклопедія вся разом з усім корпусом. Бійці його були видані англійцями Червоній Армії. Майже Калмицький козацький BCj ВОни були розстріляні або загинули в комуністичних концтаборах. Воював Калмиць полк військ СС кий полк з надією, що після поразки СРСР Калмикія стане незалежною державою.
Калниболоцький Самійло
% щ і У
Кальміуська паланка
Калниболоцький Самійло (р.н. невід.-1814) - кошовий отаман задунайського козацтва. Брав участь у російсько-турецькій війні (1806-1811) на боці турків. Очо лював рух задунайських козаків за витіснення росіян-некрасівців, які надзвичайно вороже ставилися до українських козаків, з гирла Дунаю. Здобув у бою заселене росіянами містечко Дунавець і, витіснивши росіян, розташував там штаб-квартиру Задунайської Січі. Після цього турки змушені були частину російських старообрядців переселити до Малої Азії. Завершив своє отаманування в 1814 році, в дуже похило му віці, і невдовзі помер. Калнишевський (Калниш) Петро (бл. 1690-1803) - кошовий отаман запорізь кого козацтва. Походив з Лубенщини (Полтавщина) за іншими даними —з Роменщини (тепер - Сумської обл.), з давнього козацького старшинського роду. У складі Кущівського куреня брав участь у боях з кримськими татарами. В 1762 вперше став кошовим отаманом. Доти, в 1754-62, згадується, як військовий осавул, військовий суддя та знову військовий осавул. В 1755 був у складі делегації до Петербурга, яка обстоювала права та вольності запорізьких козаків. Своїм коштом збудував церкви в Лохвиці (Полтавщина), в Межигірському монастирі та в Ромнах. Рішуче виступав проти заселення козацьких земель переселенцями з Росії, Сербії, Германії. Просла вився як козацький полковник під час російсько-турецької війни (1768-74), за що в 1771 був нагороджений імператрицею Катериною II медаллю з її портретом, оздоб леним самоцвітами. В 1773, на чолі корпусу козаків, брав участь у боях з турками під Очаковим та під Силістрою (Болгарія). В 1775 році, після зруйнування російсь кими військами Запорізької Січі (під час цієї операції П. Калнишевський заборонив козакам збройно захищати Січ), П. Калнишевський був заарештований і 25 років провів у тюремних підземеллях Соловецького монастиря. Звільнившись у 1801, за наказом Олександра І, в Україну не повернувся, а так і помер у Соловецькому мона стирі. Похований на монастирському цвинтарі. Кальміуська паланка - адміністративно-територіальна та військова-козацька одиниця Війська Запорізького Низового. Була сформована 1734. З 1754 адмінцентром її стає укріплене селище Кальміус, що збудоване було в гирлі Кальміуса, на місці древнього городища Домахи. На чолі паланки стояв полковник (він же паланковий отаман). Територія паланки окреслювалася узбережжям Азовського моря та річками Кальміус і Вовча. Основне завдання козаків паланки полягало в тому, щоб оберігати землі паланки і всього Запоріжжя від нападів донських козаків та ногайців, з якими кальміусці постійно конфліктували через пасовиська, рибні та соляні промисли, а ще охороняти і супроводжувати чумацькі валки та купецькі обози, відстежувати пере сування загонів ногайської орди та вчасно сповіщати про небезпеку кошового ота мана. Дослідники стверджують, що ця паланка була найменшою на землях Запорізь кого козацтва, а самі ґрунти - найгіршими, мало придатними для хліборобства. Най більшими поселеннями паланки були Ясинувате та Макарове. Наприкінці 1768 коза ки паланки прийняли на себе удар Кубанської орди, яка йшла грабувати Запоріжжя, і втратили чимало людей. За переписом, що був проведений після цієї навали, в па ланці залишалося трохи більше 500 дворів. Після зруйнування росіянами в 1775 Запорізької Січі, Кальміуська паланка була розформована і на її місці утворено Кальміуський повіт Азовської губернії. За планами Петербурга, на місці Кальміуської фортеці та селища мало з'явитися місто Павловськ (на честь імператора Павла), проте в липні 1780 в ці краї було переселено кримських греків, аби в такий спосіб розчис тити територію Криму для «русскоязичних’ і греки назвали місто Маріуполем. Уже 1784 Кальміуський повіт було перейменовано на Маріупольський, при цьому части-
Калниболоцький Самійло - Кандиба Андрій ну земель передали Бахмутському та Олександрівському повітам. В наші дні на . . . . . . . . . ,. Кальміуська паланка території Кальміуської паланки активно відроджується Українське козацтво. J
Кальміуська паланка (сучасна) - одна з паланок відроджуваного з 90-років XX ст. Українського козацтва, що почала діяти на території Донеччини. Штаб —у Донецьку. Головний отаман - генерал-осавул Українського козацтва Микола Пантелюк. До паланки входять Центральний, Донецький, Східний, Приазовський ок ружний полки та деякі інші козацькі формування. Каманін Іван (1850-1921) - відомий український архівіст, історик. Співробіт ник^ 1883) Київського центрального архіву давніх актів; упродовж кількох років був його директором. Останні роки життя (1920-21) очолював комісію ВУАН з вив чення історії західноруського та українського права. Вважається одним із найсерй озніших дослідників архівних документів, які стосуються історії України XVII-XVIII ст. Виступав з історичними розвідками та повідомленнями в журналах «Киевская старина» та «Записки наукового товариства імені Шевченка». Став автором низки видань архівних документів, що стосуються доби Б. Хмельницького. Зокрема, його перу належать «К вопросу о казачестве до Богдана Хмельницкого» (1894), «Очерки гетманства Петра Сагайдачного» (1901), «Битва казаков с поляками под Берестеч ком 1651 г.» (1910), «Документи зпохи Богдана Хмельницкого 1656 и 1657 гг., извлеченньїе из Главного Московского архива Министерства иностранньїх дел» (1911). Кам ’янець-Подільський (Кам ’янець) - місто, тепер - районний центр Хмель ницької області. Розташоване на притоці Дністра, річці Смотрич. Першу згадку про нього віднаходимо у вірменському літописі 1062. В XIII-XIV ст. входив до складу Галицько-Волинського князівства. З другої половини XIV ст. належав до Литви, в 1430 був захоплений Польщею. В 1432 набув магдебурзького права. За наказом польського уряду, тут було збудовано могутню фортецю. В 1648 і 1651 козацькоселянське військо Б. Хмельницького намагалося здобути місто, але безуспішно. З 1672 по 1699 місто перебувало під владою Туреччини, але за постановою Карловицького конгресу (1698-1699), було передане Польщі. З 1699 по листопад 1917 перебувало під владою Росії. В листопаді 1917 в місті встановлено владу Цент ральної Ради, а в листопаді 1918 - владу Директорії. Після встановлення радянсь кої влади, місто було складовою частиною Радянської України. Кам’янська Січ - військово-адміністративний центр Запорізького козацтва в 1709-11 та в 1728-35. Була заснована козаками по тому, як в 1709 російські війська зруйнували Чортомлицьку Січ. Розташовувалася при впадінні річки Кам’янки в Дніпро (неподалік теперішнього села Республіканець Бериславського р-ну Херсонсь кої обл. України), на території, яка контролювалася Туреччиною. Підвладна Січі територія пролягала між річками Кам’янка та Переволочна, а також понад Дніпром і між Чорним морем та Буджаком. Січ перебувала під протекторатом турецького султана, і це вбезпечувало козаків, від чергового нападу росіян. Кам’янська Січ мала робітниче передмістя, на якому козаки займалися зброярством, гончарним виробництвом, литвом кольорових металів та виробництвом заліза. Прагнучи ос таточно знищити українське козацтво, російський цар Петро І послав війська, які 1711 року напали на Січ і знищили її. Козаки, що відступили з Кам’янської Січі, заснували Олешківську Січ, а 1728 року знову перенесли Січ на річку Кам’янку, де вона й проіснувала до 1735 року, коли її було перенесено на річку Підпільну. Кандиба Андрій (р.н. і р.см. невід.) - український козацький діяч кінця XVII початку XVIII ст. Походив з давнього козацького шляхетного роду Кандибів. В 16981707 був Конотопським сотником. В 1708-10 очолював Корсунський полк. В 1710, очевидно, запідозрений у підтримці гетьмана І. Мазепи, відправлений до Москви,
Кальміуська паланка (сучасна)
Каманін Іван
Кам ’янець-Поділ ьський (Кам’янець)
Кам’янська Січ
Кандиба Андрій
Всесвітня козацька енциклопедія де пробув до 1715. Повернувшись із цього заслання, став полковником запорізького Кандиба Андрій козацтва. В 1725, на чолі українських козаків, брав участь у поході російських військ в Персію. В 1729, за гетьманування Данила Апостола, був призначений генеральним суддею Лівобережної України.
Канів
Канівський полк
Кантакузен Фома
Кантемир Дмитро
Канів - старовинне українське місто. Нині - центр Канівського р-ну Черкаської обл. Уперше згадується в Іпатіївському літописі 1147. Козацька історія міста почи нається з того, що 1536 тут відбулося козацько-міщанське повстання проти литовсь кої адміністрації та гарнізону. Під час Визвольної війни (1648-54) у Каневі було ство рено Канівський козацький полк, який брав участь у визвольному русі. В 1709 місто було визволене від поляків козацько-повстанськими загонами С. Палія, але, за умо вами Прутського мирного договору (1711), воно відійшло не до Росії, як того праг нув С. Палій, а до Польщі. В 1768 Канів став одним із центрів повстання під назвою «Коліївщина», під час якого повстанці виступали проти польського панування. Крім того, повстання мало антифеодальний характер. Канівський полк - виник як адміністративно-територіальна та військова оди ниця у 30-х роках XVII ст. В 1638 його очолював полковник Андрій Лобода. Існував під час Визвольної війни (1648-54). Назва походить від полкового центру, міста Канева. Адміністративно поділявся на 16 сотень, з центрами в містечках Ржищів, Трахтемирів, Маслівка та ін. Військовий полк налічував близько 3 тисяч шабель. Цей полк героїчно бився під час Пилявецької (1648), Зборовської (1649), Берестецької (1651) та інших битв. Канівський полк був провідною силою у повстанні проти по ляків у 1664-65, а також під час антипольського повстання (1702-04). Ліквідований 1712, оскільки, згідно зі статтями Прутського договору, територія полку, разом з усією Правобережною Україною, відійшла до Польщі. Кантакузен Фома (р.н. невід.-помер 1637) - турецький дипломат. Грек за по ходженням. В 1621, від імені турецького султана Османа, вів переговори з представ никами російського уряду про укладення військово-політичного союзу проти Польщі. Росія вже ладна була оголосити війну королю Сигізмунду III, але в цей час турецькі війська зазнають поразки (1622), султан Осман позбувається турецького престолу і незабаром помирає. В 1626 Ф. Кантакузен знову веде переговори в Москві, вже від імені султана Мурада. Формально Росія уклала угоду «про дружбу, любов і братер ство між султанатом і царем Михайлом», проте бойові дії проти Речі Посполитої росіяни так і не розпочали. В 1630 він знову веде переговори, цього разу - обіцяючи, що за допомогу у війні проти Персії, султан допоможе придушити бунт донських козаків. В 1637 страчений донськими козаками, які вважали його шпигуном. Кантемир Дмитро (1673-1723) -молдавський господар, російський військовий та політичний діяч, історик, письменник. Походив з давнього молдавського аристок ратичного роду. Батько Антиоха Кантемира. З 1687 по 1691 перебував в Константи нополі, як турецький заручник. Володів турецькою, молдавською, російською та інши ми мовами. Захоплювався історією та географією. В 1710 султан призначив його господарем (Великим князем) Молдавії і наказав взяти участь у війні проти Росії, проте Д. Кантемир таємно провів переговори з російським царем Петром 1 й уклав з ним угоду про співпрацю (1711), відтак, доповідав росіянам про всі задуми та дії султана і турецького військового командування. Після Прутського походу росіян, прибув до Росії на чолі з загоном в 1000 родовитих молдаван, отримав титул рос ійського князя і маєтки в Україні. Певний час жив в одному з маєтків на території нинішньої Харківщини. Написав (латинською мовою) «Історію утворення і падіння Османської імперії», в якій чимало мовиться і про війни українських козаків з Ту реччиною; «Давню та нову історію Дакії» (молдавською мовою); створив «Історич ний, географічний та політичний опис Молдавії», ряд інших творів.
Канів - Караулов Михайло
Канцелярія українського ландміліцького корпусу - установа, що була ство рена для ведення всіх справ, пов’язаних з трудовою діяльністю та службою украї нських ландміліціонерів, 20 полків яких було (на 1733) рік зосереджено вздовж Української лінії (див.). Зокрема, Канцелярія розподіляла між полками належну ландміліціонерам платню, займалася розподілом землі між ними, стежила за тим, щоб ландміліціонерів було звільнено від селянських повинностей, та, водночас, щоб самі ландміліціонери старанно виконували належні їм повинності: займалися будівниц твом укріплень Української лінії та охороною її від татарських наскоків. Капуста Лаврін (р. н. і р. см. невід.) - український козацький військовий діяч і дипломат XVII ст. Полковник гадяцький (1648-49), чигиринський отаман (1653), суботівський городовий отаман. До війська Хмельницького приєднався в квітні 1648, в Кам'яному Затоні, разом з іншими повсталими реєстровими козаками. Команду вав козацькими загонами під час Жовтоводської, Корсунської та Пилявецької битв (всі 1648). Очолював окремий корпус, що здійснював рейд по Львівщині. У 1653 очолив українське посольство до російського царя Олексія Михайловича, а в квітні 1656 - до турецького султана. Налагодив та очолив розвідку і контррозвідку геть манату за часів Б. Хмельницького. З допомогою Л. Капусти була викрита спроба дружини Б. Хмельницького Мотрони Чаплинської отруїти гетьмана. В 1655 та 1657 вів переговори в Стамбулі з урядом Туреччини. Після смерті Б. Хмельницького пись мових згадок про Л. Капусту дослідниками поки що не виявлено. Карабеля (іст.) - довга крива шабля, яка була на озброєнні здебільшого кінно го козацтва. Караїмович Ілляш (р.н. невід.- помер 1648) —козацький старшина. Під час московсько-польської війни 1634 був наказним гетьманом українських козацьких військ, що діяли на Сіверщині. Дотримувався пропольської орієнтації. Брав участь у придушенні повстання І. Сулими та в арешті його. Був полковником переяславсь ким (з 1637). Гетьманом реєстровиків його було проголошено одразу після страти у Варшаві гетьмана П. Павлюка (1638). За наказом коронного гетьмана М. Потоцького, повів два реєстрові полки до Січі, щоб підпорядкувати її польському уряду. Проте, після переговорів з посланцем кошового Д. Гуні, відвів своє військо на Черкащину. В квітні 1648, вже за гетьмана Барабаша, - генеральний осавул Запорізького реєст рового війська. І. Караїмович командував одним із полків, що пливли на човнах по Дніпру, щоб, спільно з польськими військами С. Потоцького, придушити повстан ня Б. Хмельницького. Загинув 24 квітня 1648 у бою з прибічниками Б. Хмельниць кого, поблизу Кам’яного Затона. Карантинна козацька служба - служба козаків спеціальних карантинних за гонів. Такі загони створювалися щоразу, коли виникала загроза епідемій. Одна з таких епідемій —чуми —насунулася на Україну в 1738, коли ця хвороба поширилася з Туреччини та Молдови через Очаків, де захворіла частина російського гарнізону. Звідти вона почала розповсюджуватися на Правобережну та Слобідську Україну. З козаків було створено спеціальні команди, які в 1738-1739 роках стояли заставами на кордонах з турецькими та польськими володіннями. Всіх, хто прагнув перетнути ці застави, затримували на них, речі їх провітрювали та обкурювали. Козаки також стояли на постах, які не дозволяли жителям заражених місцевостей переходити в ті села і містечка, на які епідемія ще не розповсюджувалася. Відтак, виставлялася козацька варта біля всіх сіл та міст. Караулов Михайло (1878-помер після 1914) - відомий російський козацький та політичний діяч. Історик Терського козацького війська. Походив з родини терського козака. Закінчив історико-філологічний факультет Петербурзького університету.
Канцелярія українського ландміліцького корпусу
Капуста Лаврін
Карабеля
Караїмович Ілляш
Карантинна козацька служба
Всесвітня козацька енциклопедія Служив офіцером в Терському козацькому війську, брав участь у боях з горцями. Публікував у періодиці статті та замітки про життя й історію Терського козацького Караулов Михайло війська. Був обраний членом Другої Державної Думи Росії від Терського козацтва (області), де належав до «козацької групи». Не раз виступав у Думі і в пресі з аграр них питань, зокрема, з проблеми приватного володіння землею. Обстоював ідею за конної передачі землі селянам. В 1912 обраний членом Четвертої Думи, і теж від Терського козацького війська. В 1914 був одним із засновників маловідомої нині «Імперської народної партії».
я f
r
Карл X Густав.
Худ. Себаст ’ян Бурдон
fr
«1
Карл XII худ. А. Спарре, 1712.
Карловицький конгрес
Карпатська Січ
Карл X Густав (1622-1660) - король Швеції (1654-1660). З 1648 - генераліси мус шведської армії. Командував військами, що в 1665 здійснили вторгнення в Польщу. Зумів окупувати значну територію країни, включно з Варшавою, Краковом і Познанню. Мріяв підкорити і Західну Україну, але, зазнавши військової невдачі, погодився, що з часом Волинь та Галичина можуть бути приєднаними до Гетьмансь кої України. Б. Хмельницький налагодив з Карлом X дипломатичні взаємини і вів переговори щодо спільної боротьби проти Польщі. Угоду між Україною та Швецією було укладено лише в жовтні 1657, після смерті гетьмана України. Одначе практич ного втілення вона не набула. Карл XII (1682-1718) - король Швеції (1697-1718). Талановитий полководець, який під час Північної війни (1699-1721) переміг Данію (1700), завдав поразки росі янам під Нарвою, здобув Варшаву. Командував шведськими військами, які восени 1708 увійшли, як союзники, в Україну і, спільно з козацьким військом гетьмана І. Мазепи, билися під Полтавою проти росіян та українських козаків, які підтримува ли їх. З рештками шведсько-українського війська відійшов у Молдову (Бендери). Після смерті Мазепи уклав союзний договір, націлений проти Росії, з гетьманом в еміграції П. Орликом та кримським ханом. Перебуваючи у Бендерах, прагнув ство рити антиросійську коаліцію, до якої мало прилучитися й українське козацьке військо. В 1715 повернувся з рештками свого війська до Швеції. Загинув під час походу в Норвегію (1718). Карловицький (Карловацький) конгрес (1698-1699) - конгрес, під час якого Росія та її союзники - Польща, Австрія і Венеція («Священна ліга») уклали Карло вицький мирний договір (січень 1699) з Туреччиною (після поразки турків під Віднем). Згідно з ним, за Росією залишалася фортеця Азов. Але пониззя Дніпра, тобто українські козацькі території, залишалися за Туреччиною, а Правобережна Україна і Поділля були закріплені за Польщею. Конгрес й укладання договорів відбува лися без участі України, й інтереси українського народу, по суті, були проігноровані. Назву свою конгрес і договори дістали за назвою м. Карловця (Хорватія). Назва конгресу часто зустрічається в історичній та художній літературі. Карпатська Січ - військово-козацька організація, створена в Карпатській Ук раїні в листопаді 1938. Основою її стали підрозділи добровольців з так званої Украї нської Національної оборони. КС була організована на засадах Запорізької Січі, тоб то козаки були поділені на десятки, сотні, курені та полки. Штаб-квартира КС пере бувала в м. Хусті, тут же, в столиці Карпатської України і розташовувався найбіль ший гарнізон Січі, що налічував понад 1000 осіб. Крім того, існувало ще чотири гарнізони. При цьому карпато-січовики не копіювали Запорізької Січі і не пробува ли організовувати своє козацьке життя на засадах дніпровських січовиків. У багать ох населених пунктах Закарпаття розташовувалися незначні команда січовиків, які згуртовували навколо себе місцевих патріотів. Січовики проводили значну пропа гандистську роботу, націлену на зміцнення автономії Карпатської України у складі Чехословаччини, проводили військові навчання, якими керували колишні офіцери Армії УНР та Української Галицької Армії. Січовики виявляли та знешкоджували
Карл X Густав - Катеринославське козацьке військо
диверсійні групи, які засилалися з боку Польщі та Угорщини, і мета яких полягала в тому, щоб дестабілізувати ситуацію в Закарпатті, відірвавши його від Чехословаччини та не допустити розбудови Закарпатської автономії у складі Чехословаччини. 15 березня 1939 було проголошено створення незалежної Карпатської Української Республіки (КУР). Карпатська Січ стала основою формування армії КУР, по суті вона стала її регулярною армією, яка була підсилена значною кількість членів ОУН, що прибули з Галичини. Проголошення незалежності Карпатської України не входило в плани жодної з навколишніх держав, отож КУР одразу ж виявилася у ворожому оточенні. Відомо, що прагнучи не допустити проголошення Карпатської Української Республіки, угорські війська в ніч на 14 березня увірвалися на територію Закарпаття. Ситуація ускладнилася тим, що в самому Хусті чеські війська спробували силою зброї при душити патріотичний рух українців і роззброїти січовиків, що призвело до запек лого бою, який розгорівся на вулицях Хуста. Збройні сили республіки, тобто Карпатська Січ, нараховувала лише 12_тисяч козаків, які були озброєні легкою стрілецькою зброєю. •• “ їм довелося протистояти 40-тисячній армії угорців, які застосовували авіацію, танки та артилерію. Бої тривали шість діб. Потім ще впродовж місяця січовики діяли досить значними партизанськими загонами. Втративши вбитими майже 5 тисяч козаків, Карпатська Січ припинила своє існування, хоча сотні січовиків продовжували бо ротьбу в партизанських загонах, які діяли до кінця Другої світової війни. Карпатська Січ - братство, створене влітку 1995, у Хусті (Закарпаття). В уста новчих зборах братства взяли участь представники РУХу, Просвіти, Конгресу Ук раїнських Націоналістів, ОУН (мельниківці). Головою було обрано Михайла Джанда. Головна мета братства - сприяння відродженню української державності. Катеринославське козацьке військо - військо, сформоване в листопаді 1787 року з українських козаків, а також із селян та військових поселенців, котрі жили в районі укріплень на півдні України, відомих під назвою Українська лінія (див). Ще в липні 1787 з цих «лінійників» було сформовано окремий козацький корпус, котрий взяв участь у російсько-турецькій війні 1787-1791 pp. И ось 12 листопада того ж року корпус офіційно названо Катеринославським козацьким військом, діюча ча стина якого у бойових зведеннях називалася «Катеринославським козацьким кор пусом». У «Хроніці Катеринославського козацького війська», опублікованій у «До відкової книжці імператорської головної квартири. Козацькі війська», з цього при воду зазначається: «1787р. Листопад 12. Корпус названо Катеринославським ко зацьким корпусом або Катеринославським козацьким військом. Примітка: Військо це відоме також під назвою «Новодонських козаків». А вже за три дні, 15 листопа да, до складу цього війська були зараховані Перший і Другий Бузькі козацькі полки та «придатні до козацької служби поселяни польських маєтків князя Потьомкіна». Така поспішливість у формуванні нового війська і така масовість пояснюються суто військовими потребами. Підрозділи цього війська одразу же вводилися в бій в рай оні Очакова та острова Березань, вони штурмували Бендери й Акерман; катеринос лавські козаки були серед тих, хто, спільно з шістьма полками чорноморського ко зацтва та військом Йосипа Де Рибаса, 14 вересня 1789 здобував могутню турецьку фортецю Ізмаїл. Оскільки військо зазнавало відчутних втрат, 14 січня 1788 до його складу були введені всі російські старообрядці, котрі жили на території Катеринославський гу бернії, а також значна частина міщан і ремісників Катеринославської, Харківської та Вознесенської губерній. Ще за чотири дні до війська були зараховані окремий Катеринославський кінний козацький полк, який доти діяв у складі російської армії, як регулярний кавалерійський, та жителі міста Чугуєва (на Харківщині) і навколишніх поселень. Одначе незабаром, у лютому 1788, з козаків Катеринославського кінного полку і жителів Чугуєва, сформовано було Корпус передової сторожі Катеринославських
Карпатська Січ
Карпатська Січ
Катеринославське козацьке військо
Облога фортеці Ізмаїл. Гравюра кінця 18 ст.
Всесвітня козацька енциклопедія регулярних козаків (тобто корпус цей став частиною регулярної російської армії). Катеринославське При цьому корпус складався з чотирьох бригад, по п’ять сотень кожна, до яких було козацьке військо додано ще дві окремі сотні, набрані з калмиків, так звані «Калмицькі сотні» Цей корпус повинен був нести прикордонну службу та виконувати жандармські функції. Одначе проіснував він лише до червня 1789. Під час розформування війська, Кате ринославський кінний полк та Чугуївська легко-кінна команда були переформовані на Конвойний, князя Потьомкіна, кінний козацький полк та на Чугуївський кінний козацький полк. Після завершення (1791) російсько-турецької війни, наявність тако го великого козацького війська на півдні України видалася російському урядові та військовому командуванню недоречною: вони побоювалися, що ця військова сила може послужити відродженню давніх українських визвольних традицій, відроджен ню Запорізької Січі. Відтак Бузькі козацькі полки були виокремленні й об’єднані в Бузьке козацьке військо (див), котре повинно було прикривати західні степові кордо ни імперії. З інших же підрозділів його спочатку планували створити Вознесенське козацьке військо, з центром у Вознесенську (тепер райцентр на Миколаївщині), кот ре повинно було складатися з восьми полків. Але незабаром від цієї ідеї відмовили ся, вважаючи, що в районі Південного Бугу вистачить й одного, Бузького, козацько го війська. А щоб остаточно викорінити козацький дух, котрий завжди витав у ме жиріччі Південного Бугу та Дніпра, 28 жовтня 1801 надійшов наказ: усіх козаків ліквідованого Катеринославського козацького війська переселити на Кавказ! У примітці до вже названої хроніки цього війська говориться, що спадкоємцями його стали ті полки Кубанського козацтва, котрі носять назву «Кубанські». Ось так, роз формуванням та виселенням за межі етнічних українських земель, і завершилася коротка, але славна історія цього українського козацького війська.
Катіржний Роман
Катіржний Роман (р.н. невід.- помер1654) - наказний ніжинський полковник, дипломат часів Богдана Хмельницького. Запорізький козак-чорноморець, який брав участь у морських походах січовиків. На початку 40-х років XVII ст. потрапив у полон до турків і був гребцем на турецькій галері. В січні 1643 підняв повстання на галері, яка перебувала на той час в Середземному морі. Вбивши володаря галери та значну частину екіпажу, Катіржний і його сподвижники зуміли визволити з турець кої неволі понад 200 невільників-українців та 70 невільників з інших країн. При цьо му козаки взяли в полон 40 турків та кількох багатих єврейських купців. Добувшись до Сицилії, яка ворогувала з Туреччиною, Катіржний зі своїм кораблем та екіпажем найнявся на службу до віце-короля Королівства обох Сицилій Фердинанда III Габсбурга, під прапорами якого прослужив до літа 1648. Дізнавшись, що в Україні роз горілася Визвольна війна, Катіржний прибуває в Україну і стає старшиною козацько-повстанського війська. Його багатий життєвий досвід та знання турецької й інших мов Хмельницький використовує на ниві дипломатії. Він був у складі делегації, яка вела переговори з поляками під Білого Церквою, внаслідок чого було укладено Біло церківську договір. Перебуваючи в оточенні гетьмана, Катіржний виступав у ролі морського радника, наполягав на виході козацтва на береги Чорного моря, створен ня торговельного і військового флоту та забезпечення —завдяки мирним угодам — вільного мореплавання. В 1653 він був призначений у наказним полковником Ніжинського адмінполку. Наприкінці 1654 Катіржний помер і, схоже, що похований був в Ніжині. Повстання галерників, в якому брав участь Катіржний, було увічнене в козацькій думі, а також описане в історичному оповіданні, яке вийшло в Римі, італ ійського мовою, у друкарні Лодовіко Гріньяні. Автор цього оповідання не відомий. Згодом воно явилося в перекладі польською мовою в Кракові і назва його перекла дається так: «Реляція або ж новини про захоплення галери Царгородської і визво лення 207 християн-невільників’. У такий спосіб Роман Катіржний увійшов в істо рію одразу трьох країн: Італії, України та Польщі, в історію українського козацтва.
Катіржний Роман - Кварцяне військо Кафа (Кефе) - колишня назва українського м. Феодосії (Крим). Історія цього міста простежується з XIII ст. У переліку держав та народів, які володіли ним, босморські правителі, римляни, Візантія, хазари, половці, генуезці. В 1475 містом за володіли турецькі завойовники, які почали називати його Кефе. Саме тут, у центрі турецьких володінь у Криму, пашалика, розташовувалася резиденція паші. За часів Козаччини у Кафі розташовувався найбільший у Криму невольничий ринок, на яко му татари продавали у рабство бранців, у тому числі й козаків, захоплених під час нападів на Україну. Козаки не раз здобували Кафу, визволяючи своїх земляків. Зок рема, блискучу перемогу у битві під Кафою здобув свого часу (1616) гетьман П. Сагайдачний, якому вдалося знищити близько 14 тисяч турків і татар і визволити Штурм Кафи. кілька тисяч невільників. Не менш вдалим виявився і рейд (1667) козацького отама Гравюра з книги К. Саковича. на І. Сірка. Здобували Кефе українські козаки і під час російсько-турецької (176874) війни. У Феодосію Кафу (Кефе) перейменовано в 1787 році, після приєднання Кримського ханства до Російської імперії.
Качура Яків (1897-1943) - відомий український прозаїк. Народився в с. Ярківка Тульчинського району на Вінниччині. Був учасником Першої і Другої світової війн. В 1922-25 навчався в Київському інституті народної освіти. Був на жур налістській роботі. Автор кількох книжок оповідань, повістей та романів. Серед них: збірки оповідань «Дві сили» (1925), «Без хліба» (1927), «Зламана присяга» (1928), повістей та романів «Чад» (1929), «Ольга» (1931). Козацька тематика реп резентована романом «Іван Богун» (1940), присвяченим видатному полководцеві часів Визвольної війни 1648-1654. Загинув Я. Качура у фашистському таборі, в жовтні 1943. Каштелян - комендант міської фортеці чи замку. На час оборони міста, каште лян, за звичаєм, ставав начальником всього гарнізону, комендантом міста. «Каште лянами» називалися також сановники, що засідали в польському сенаті.
Качура Яків
Каштелян
Кащенко Адріан (псевдоніми: А. Будій, А. Тертешний) (1858-1921) - відомий український письменник-історик, твори якого здебільшого були присвячені украї нському козацтву. Народився 19 вересня 1858, в маєтку Веселому, поблизу с. Мос ковки Олександрійського повіту (тепер Вільнянського р-ну Запорізької обл.України). Після закінчення юнкерського училища, служив офіцером у Катеринославі (Кіровоград), а з 80-х - урядовцем на залізниці в Катеринославі, Пермі, Петербурзі. Був учасником українського національно-культурного руху. В 1917-19 очолював власне видавництво «Українське видавництво Кащенка у Катеринославі». Його перу належать повісті та есе «Під Корсунем», «З Дніпра на Дунай» (1914), «Запорізька сла ва», «На руїнах Січі», (1907), «Славні побратими», «Оповідання про славне Військо Запорізьке Низове» (1917), «Мандрівка на пороги», «Великий Луг запорізький» (1917), «Гетьманове урочище» та інші. Під однією обкладинкою вони були зібрані в книзі «Оповідання про славне Військо Запорізьке Низове» (Дніпропетровськ, «Січ», 1991), з передмовою Миколи Кащенка (брата автора) та післямовою Миколи Шудрі. Цю збірку складають 11 оповідань, присвячених історії козацького руху. Кварцяне військо - регулярне наймане військо, яке утримувалося польським урядом за рахунок четвертої частини (кварти) прибутків, що давали королівські маєт ки. Саме звідси, від кварти й походить назва «кварцяне». Вперше частини цього війська були сформовані в 1562 і складалися тільки з піхотинців, але з 1632 до складу війська було введено кілька полків легкої кавалерії. Тривалий час кварцяне військо вважалося найбільш витривалим, підготовленим та боєздатним. Основна частина його була зай нята на охороні кордонів та придушені повстань. Придушуючи повстання в Ук раїні, кварцяне військо досить часто виступало пліч-о-пліч з українським реєстро вим козацтвом, яке теж утримувалося польським урядом. Чисельність кварцяного
Кварцяне військо
Всесвітня козацька енциклопедія війська сягала 15-20 тисяч шабель. Підрозділи його брали участь у битвах з козака ми під Жовтими Водами, Корсунем та Пилявцями. Проіснувало до кінця XVII сто Кварцяне військо ліття. Але під час Визвольної війни українського народу воно втратило довіру уряду і чисельність війська була незначного. Квітка (Квітка-Основ’яненко) Григорій (1778-1843) —відомий український письменник. Походив з давнього українського козацького роду. Його дід, Іван Квітка, був полковником Ізюмського слобідського полку, а прадід, Григорій Квітка —полков ником Харківським. Засновником цього козацького роду був сотник Харківського козацького полку (1673) Семен Квітка. Народився Г. Квітка в с. Основі під Харко вом. До п’яти років був майже зовсім сліпим. Освіту здобув домашню. Певний час перебував на військовій службі. Маючи 22 роки, став ченцем Курязького монастиря. З 1816 по 1821 друкував невеличкі оповідання в харківських журналах «Украинский вестник» та «Вестник Европьі». Автор повістей «Маруся» (1834), «Солдатський пор трет», «Сердешна» (1841), «От тобі і скарб» (1838), «Козир дівка», роману «Пан Халявський». Великою популярністю користувалися, й зараз користуються, його п’єси «Сватання на Гончарівці» (1836), «Конотопська відьма». В своїх творах він описував побут слобідських козаків, використовував український козацький фольклор. Квітка-Основ’яненко був одним із організаторів харківського театру (1812), ви ступив з ініціативою створення Інституту шляхетних дівчат (1812), став одним із співвидавців журналу «Украинский вестник». В 1817-1829 був повітовим предводителем дворянства, цікавився історією українського козацтва. Перша книжка його «Малороссийские повести, рассказанньїе Грицьком Основ’яненко» з’явилася в 1834. Набула популярності його комедія «Шельменко-денщик» (1840). Козацька тематика в його творах репрезентована історичними нарисами «Головатий» (1839), «Українці» (1841), «Переказ про Гаркушу» (1842). Листувався з Т. Шевченком. Квітка-Основ’я ненко став одним із засновників нової української літератури, справив великий вплив на формування багатьох поколінь українських літераторів, особливо драматургів та гумористів. Похований у Харкові.
Квітка Ілля
Келеп
Келін Олексій
Квітка Ілля (р.н. і р.см. невід.) - український історик XIX ст. Народився в Хар кові. Походив з давнього старшинського козацького роду. Вивчав історію, слобідсь ких козацьких полків, дослідження його було опубліковане в 1812, на кошти племін ника, письменника Г. Квітки-Основ’яненка. Деякі дослідники вважають, що саме він є автором «Короткого исторического описання о Малой России до 1765 г.», яке видано в 1848 О. Бодянським, з доповненням, в якому подається історія Запорізько го козацтва. Келеп - бойовий молот з обухом та вузьким вигнутим клинком, яким козаки (XVII ст.) часто користувалися в кінному бою, коли треба було пробивати панцирі. Келін Олексій (р.н. невід.- помер 1715) - відомий військовий діяч. Полковник, генерал-майор російської армії. Тривалий час командував Тверським піхотним пол ком. Був учасником кількох битв під час Північної війни між Росією та Швецією. Зокрема, прославився в битвах під Нотебургом, Нарвою та Дерптом. В січні 1709, наказом царя Петра І, був призначений комендантом міста Полтави і полтавської фортеці. Виявив військові та організаторські здібності під час оборони Полтави від шведів, у травні-червні 1709. Оскільки взяти Полтаву шведам не вдалося і вони втра тили під час штурмів міста чимало своїх вояків, це вплинуло на весь перебіг війни і, зокрема, на боєздатність шведської армії під час Полтавської битви. За заслуги в обороні Полтави, О. Келіну було присвоєно чин генерал-майора. В 1909 в Полтаві йому було споруджено пам’ятник. Прізвище полковника О. Келіна, як героя Пол тавської битви, часто зустрічається в історичній літературі.
Квітка-Основ’яненко Григорій - Київська (Києво-Могиляиська) академія Кернозицький (р. н. і р. см. невід.) - український військовий козацький діяч XVII ст. Певний час служив ротмістром польського війська. Був полковником Війська Кернозицький Запорізького. Командував загоном козаків під час походу Лжедмитрія II на Москву (1612). Брав участь у боях з російськими військами під Новгородом, Старою Русою, Твер’ю. Його загін зазнав поразки (25 квітня 1609) у битві з об’єднаним російськошведським загоном під командуванням Скопіна-Шуйського поблизу с. Кам’янки. «Киевская старина» - перший в історії України науковий історичний журнал. Заснований в 1882 видавцем та дослідником старовини Ф. Лебединцевим. Виходив друком щомісяця, російською мовою. В різний час редакторами та інвесторами його були відомі в Україні поміщики і промисловці О. Лашкевич, Є. Кивлицький, В. Тарнавський, В. Симиренко. Поява цього журналу відіграла величезну роль в розвитку української історичної науки, сприяла появі цілої плеяди дослідників ук раїнської давнини, особливо Козаччини. Не дивно, що серед авторів журналу відна ходимо таких відомих істориків та лінгвістів, літераторів В. Антоновича, М. Драгоманова, М. Костомарова, М. Грушевського, І. Франка, А. Кримського, Д. Багалія, А. Скальковського. Востаннє журнал побачив світ 1906 року. Згодом, в 1907, була спроба відновити його видання вже під назвою «Україна», з перекладенням його на українську мову, але проіснував він лише рік. Києво-Михайлівський золотоверхий монастир - монастир у Києві, доля якого пов’язана з долею Козаччини. Уперше згадується в документах кінця XIV ст. В 11081113 була збудована Михайлівська церква, яка в XII ст. була місцем поховання ук раїнських князів. В XV-XVI ст. литовські і польські правителі намагалися перетво рити монастир на центр католицизму, наділяючи його при цьому значними земель ними володіннями. В 1618, під стінами монастиря, відбувся бій, в якому козаки та київські міщани відбили напад уніатів, що хотіли захопити його. Не раз монастир отримував земельні наділи та пожертвування від українських гетьманів: Б. Хмель ницького, І. Мазепи та ін. В 1934, під час панування комуністичного режиму, мона стир було вщент зруйновано комуністами, а значна частина ікон та інших коштов ностей вивезена до Росії. Відбудований в 90-х роках XX ст., після проголошення Незалежності України. Офіційне відкриття його відбулося у травні 2000 року. Кизим Богдан (р.н. невід.-помер 1638) - український козацький діяч першої половини XVII ст. Відомостей про нього існує дуже мало. Розпочинав свою козаць ку кар’єру на Запорізькій Січі. В 1637 брав участь у козацько-селянському повстанні під проводом П. Павлюка та Я. Остряниці, під час якого командував 4-тисячним загоном, сформованим на Київщині. Здійснив спробу об’єднатися з основними си лами повстанців П. Павлюка, ставка якого перебувала в Мошнах, але польське військо завадило цьому. Зазнавши поразки, загін Б. Кизима відступив і надалі діяв неподалік Ірклієва, що на сучасній Черкащині. Того ж 1637 року полякам вдалося захопити Б. Кизима в полон. Ще якийсь час рештки його загону діяли під проводом сина Б. Ки зима - Кизименка. Але незабаром загін було розбито, а Кизименка теж узято в по лон військом польського коронного гетьмана М. Потоцького. В 1638 Б. Кизим та його син були страчені в Києві - посаджені на палі - на території замку київського воєводи. В історії української козаччини Б. Кизим залишився як мужній лицар. Київська (Києво-Могилянська) академія - перший вищий навчальний зак лад України. Заснований 1632, внаслідок злиття Київської братської школи (1615) та Лаврської школи (1631). З 1633 по 1701 називалася Києво-Братською колегією або Києво-Могилянською колегією. В 1701 набула прав академії і почала називатися Києво-Могилянською академією («Могилянською» —на честь свого протектора, митро полита П. Могили). Містилася в одному з приміщень Київського братського мона стиря на Подолі. В усі часи Києво-Могилянська академія була культурно-освітнім
«Киевская старина»
Києво-Михайлівський золотоверхий монастир
Кизим Бощан
Київський братський монастир і академія
Всесвітня козацька енциклопедія та релігійним центром. В її аудиторіях набували освіти чимало представників пол ітичної, релігійної та військово-козацької еліти. Зокрема, її випускниками були геть Київська (Києвоман І. Самойлович, історик і археолог М. Бантиш-Каменський, історик Г. КонисьМогилянська) академія кий. Після здобуття Україною незалежності (1991), Києво-Могилянську академію було відроджено. Тепер (на 2007) ректором її є учений і літературознавець В’ячес лав Брюховецький.
«Київська козаччина»
Київське братство
Київський братський монастир
Київський полк
«Київська козаччина» - антикріпосницький рух, що в 1855 охопив територію Київської губернії. Спровокований він був царським маніфестом (25 січня 1855), згідно з яким оголошувалося створення так званого «рухомого ополчення», яке по винно було посилити військову могутність Росії під час Кримської війни (1853-1856). Рух охопив більшість із 12 повітів губернії, понад 500 сіл. Селяни відмовлялися за лишатися кріпаками, складали списки «козацького реєстру» і починали вважати себе вільними. Ініціаторами цього козацького руху були селяни Іван Бзенко, Іван Бернадський, Петро Швайка, Корній Захарченко та інші. Для придушення «київської козаччини» царський уряд кинув регулярні війська. Основні сутички відбулися по близу міст Корсуня та Таганчі Канівського повіту. Понад сто козаків було вбито та поранено. Цей козацький рух послужив поштовхом до антикріпосницьких завору шень в інших українських губерніях. Київське братство - патріотична, релігійно-національна українська організа ція, що виникла близько 1615, при Богоявленському (Києво-Братському) монастирі. Монастир і братство фінансово підтримувала відома меценатка Єлизавета Гулевич івна. Цінуючи його роль в боротьбі за Православ’я та незалежність України, гетьман П. Сагайдачний офіційно вступив у братство разом з усім запорізьким січовим ко зацтвом, чим дуже зміцнив його. Було оплотом боротьби проти уніатства в Україні. За його ініціативи була відновлена українська православна ієрархія, котра була ліквідо вана згідно з Брестською унією 1596. При братстві діяла Київська братська школа, в якій навчалося чимало майбутніх козацьких старшин та їх дітей. У 1632 Братську школу було об’єднано з гімназією Києво-Печерського монастиря й утворено Києво-Братський колегіум. Занепало братство після возз’єднання України з Московією (1654), коли зменшився натиск католицизму та уніатства. Проіснувало до кінця XVII ст. Київський полк - адміністративно-територіальна та військово-козацька оди ниця Гетьманської України. Заснований був навесні 1648, в розпал Визвольної бо ротьбі під проводом Б. Хмельницького. До 1708 полковим центром був Київ. З 1708 і до розформування його в 1782 - містечко Козелець, (тепер районний центр Черні гівської обл.). За реєстром 1649 складався з 17 сотень, зокрема з Білгородської, Ва сильківською, Броварської, Трипільської, Обухівської, Овруцької та ін. В 1667, після поділу України між Польщею та Росією, було сформовано два Київські полки: Пра вобережний, до якого увійшла основна маса давніх сотень цього полку і який підпо рядковувався правобережному гетьманові П. Дорошенку (проіснував до 1672), та лівобережний, до складу якого було введено кілька сотень Ніжинського та Переяс лавського полків. Дані ревізії 1764 стверджують, що на той час лівобережний Киї вський полк налічував 11 сотень, зокрема він мав Козелецьку, Бориспільську, Бобровицьку, Остерчанську, Гоголівську... Козаки полку брали участь у Визвольній війні 1648 часів Хмельниччини, та в усіх подальших війнах і збройних конфліктах, в тому числі і в міжусобних. Серед полковників дослідники, називають імена О. Теплуцького, М. Кричевського, А. Ждановича, Є. Пішко, П. Іваненка-Хмельницького, виді ляючи при цьому полковника О. Безбородька, який згодом став канцлером (головою уряду) Російської імперії. 1781 Київський полк, як і інші адмінполки України, був розформований, а 1783 на основі його підрозділів було сформовано карабінерний полк регулярної Російської армії.
«Київська козаччина» - Кірсенко Ігор
Кириленко Йосип (р. н. і р. см. невід.) - український військовий діяч XVIII ст. Кошовий отаман запорізького козацтва (1709). Кошовим отаманом він став уже в Олешківській Січі, заснованій козаками після зруйнування в 1709 росіянами Чортомлицької Січі (поблизу сучасного м. Цюрупінська). Вступив у листовну полеміку з гетьманом І. Скоропадським з приводу того, чи мають козаки моральне право залишатися на території, контрольованій Кримським ханством, і боротися проти Росії, яка підступно зруйнувала давню Чортомлицьку Січ. Дізнавшись від І. Скоро падського про позицію січових козаків, командуючий російськими військами в Ук раїні князь Голіцин звелів гетьману готуватися до походу проти Січі та її союзників татар. Але походу не відбулося. Незабаром кошовим став К. Гордієнко і протистояння між гетьманом і кошовим стало менш гострим. Полковник И. Кириленко про довжував перебувати на Січі під командуванням К. Гордієнка. Кисіль Адам (1580-1653) - українсько-польський політичний та військовий діяч. Походив з родини української православної шляхти, мав маєтності на Волині, зокрема, був власником с.Низкиничі (тепер Нововолинського району Волинської обл.). Закінчив Замостську академію. В юності служив у польському королівському війську. Бойове хрещення прийняв під час битви з турками під містом Оринином (1619), згодом відзначився в битвах під Цецорою (1620) та під Хотином (1621). Політично-адміністративну кар’єру розпочав 1630 як представник волинської шляхти в польському Сеймі. 1633 став «королівським дворянином» при дворі Владислава IV. Був членом Львівсько го церковного (Православного) братства (1634). Брав участь у придушені козацькоселянських повстань в Україні. Під час повстання під проводом Павлюка (1637), вів переговори з козаками від імені польського командування. Зокрема, переконав повстанців, котрі стояли табором під Боровицею, припинити опір і здатися полякам під слово честі, що всі вони будуть звільнені. Але поляки розправилися з повстанцями. В 1641 він стає сенатором польського сейму. В 1646 король призначає його брацлавським, а в 1649 - київським воєводою. Від імені короля Яна-Казимира, брав участь у переговорах з представниками Б. Хмельницького, в лютому 1649, в Переяславі, а в серпні того ж року —в Зборові, в вересні 1651 - в Білій Церкві. Обстоював ідею примирення українців з поляками під проводом польського короля. Намагався пе реконати Хмельницького та його полковників не вступати в союз із Московією, не вдаватися до об’єднання України з Росією. Після укладення Білоцерківського договору 1651, залишився в Києві, як представник польського уряду та Сейму, і мав стежити за дотриманням українцями умов цієї угоди. Навесні 1652 повернувся до Польщі. Помер у травні 1653. Похований у родинному склепі в церкві с. Низкиничі. Китайський Туземний кінний загін — був сформований в 1905, як окремий загін, що існував на правах козацького, з китайців, маньчжурів, нанайців та російсь ких мисливців. Завдання його було - вести розвідувальну діяльність під час російськояпонської війни. Складався з п’яти кінних сотень. Експеримент з таким загоном, оче видно, не дуже вдався, оскільки вже 25 серпня 1905 загін було розформовано. Кінбурська паланка - одна з трьох паланок (адміністративних територій), з яких складалося Чорноморське військо. Розташовувалася на території сучасних Миколаївської та Херсонської обл. Ліквідована влітку 1792, за наказом Катерини II, разом з усім Чорноморським козацтвом. Основна частина козаків паланки була переселена на Кубань і заснувала там Кубанське козацтво. Кірсенко Ігор (1964) - активний учасник відродження Українського Козацтва. Народився в м. Києві. Освіту здобував в Київському педагогічному інституті іно земних мов (1990); Інституті економіки і права (1996). Юрист. В козацтві з 1997 року. Генерал-хорунжий. Наказний отаман Азово-Чорноморського козацького війська по зв’язках із закордоном.
Кириленко Йосип
Кисіль Адам худ. С. Васильківський. 1899.
Китайський Туземний кінний загін
Всесвітня козацька енциклопедія Кіш (Кош) - за однією з версій, походить від татарського «кхош’, що означає Кіш об'єднання кількох отар, чабани яких, природно, теж об'єднувалися й обирали собі отамана. «Кошем» також називали великий утеплений намет, здебільшого, на коле сах та з вогневищем, в якому відігрівалися чабани. Від часу заснування козацтва словом «кіш» почали називати і козацький табір, і саму Запорізьку Січ, з усією її системою військового та адміністративного управління. Відтак й отамана (старшо го) Січі називали «кошовим отаманом».
Кішка (Кошич, Кошка, Кушка) Самійло
Клейноди
Княженець
Кобеняк (кирея, сіряк)
Ковалевський Іван
Ковалевський Яків
Кішка (Кошич, Кошка, Кушка) Самійло (р.н. невід.- помер 1602 або 1620) видатний військовий діяч України. Гетьман реєстрового козацтва (1599-1602). Родом, як припускають, з Канева (або з Києва, Київщини). На Січі з’явився невдовзі після смерті гетьмана Д. Вишневецького. Перший морський похід гетьман С. Кішка здійснив до ту рецьких берегів 1567. За деякими даними, 1570 потрапив у полон до турків і близько 29 років пробув у полоні. 1599 підняв бунт на турецькій галері, захопив її і, разом з іншими козаками-бранцями, повернувся в Україну. Того ж року козаки вдруге обрали його гетьманом. Доклав чимало зусиль, щоб припинити міжусобні сутички між реєстро вими і нереєстровими козаками. 1599 здійснив похід у Валахію, де виступив на боці господаря Міхая. В 1601 -1602, на чолі козацького корпусу, брав участь у польськошведській (Лівонській) війні. Існує кілька версій загибелі С. Кішки. За однією з них, він загинув у 1602, під час бою зі шведами. За іншою, він нібито був лише поране ний, але вижив і брав участь у битві під Цецорою (1620), де потрапив у полон, з якого через шість років зумів утекти. Існують також відомості, що нібито на поч. XVII ст. Кішка передав свій будинок у Києві під шпиталь. Похований у Каневі. Клейноди - символ влади козацької старшини. До клейнодів належали геть манська булава, булава кошового отамана, полковницький пернач, бунчук, корогви (прапори), литаври, печатка, каламар. Клейноди Війська Запорізького вручалися геть манам та кошовим отаманам (у залежності від політичної ситуації) від імені польсько го короля чи російського царя, або ж від імені козацького війська, безпосередньо на козацькій раді, на якій ці генеральні старшини обиралися. З 1648 клейноди стають державними символами гетьманської України. Княженець - один із Дніпровських порогів, що знаходився приблизно за 20 кіло метрів нижче за течією від впадіння в Дніпро р. Сули. Кобеняк (кирея, сіряк) - плащ з грубого домотканого полотна, якого українські козаки носили поверх свитки. Кобеняк завжди мав каптур, яким іноді закривали не лише задню та верхню частину голови, але й обличчя. Для цього в каптурі були прорізи для рота й очей. Ковалевський Іван (р. н. і р. см. невід.) - військово-політичний козацький діяч XVII ст., дипломат за часів Б. Хмельницького та І. Виговського. Генеральний осавул. В 1654 очолював українське посольство до Валахії, 1656 - до Семиграду, 1658 - до Польщі. Від імені гетьмана у жовтні 1657 підписав у Корсуні українсько-шведський союзний договір про військову взаємодопомогу До самої смерті Б. Хмельницького залишався головним управителем гетьманського дому. Погоджуючись перед смер тю з тим, щоб гетьманом став його неповнолітній син Юрій, Богдан Хмельницький призначив І. Ковалевського його головним державним радником. Ковалевський Яків (р. н. і р. см. невід.) - військовий козацький діяч першої половини XVIII ст. Вільшанський сотник Харківського полку. Командував загоном ко заків (150 шабель від 14 сотень полку), який охороняв Межову комісію (російсько-турецько-татарську), котра, за підсумками Прутського миру (1711), провадила розме жування території Російської імперії та Туреччини, від річок Самари та Орелі - до
Кіш - Козак Азова. Ковалевський і його помічники добре знали ці степи, і це допомагало їм сприяти комісії в її роботі. Комісія працювала упродовж двох років, й увесь цей час козацький загін Я. Ковалевського охороняв її та допомагав у розмежуванні. З козацьких старшин у загоні був вугільницький сотник Харківського полку Іван Капустянський. Коваль Іван (1949) - отаман Тил ітульського куреня Українського Чорноморсь кого козацтва. Родом з с. Воблів Немирівського району на Вінниччині. Закінчив (екстерном) Уссурійське автомобільне командне училище. Служив старшим пра порщиком на Далекому Сході та Курильських островах (Росія). Очолює курінь з 1998 року. Чисельність куреня близько 150 козаків. Діє на території Комінтернівсь кого району Одещини. Кодацька паланка - адміністративно-територіальна та військово-козацька одиниця Війська Запорізького Низового. Паланковий центр розташовувався у м. Новий Кодак. Містечко було добре укріплене і слугувало важливим оборонним пун ктом на північних кордонах землі Війська Запорізького. Площа паланки сягала по над 12 тисяч кв. км., але значно зменшилася по тому, як 1750 року російський уряд великі території віддав під поселення іммігрантів з Балкан, створивши район так званої Нової Сербії та Новослобідського поселення. До паланки входило кілька містечок та поселень: Мишурин Ріг, Томаківка, Половця, Бородаївка. На чолі па ланки стояв паланковий полковник (отаман). Основні заняття козаків паланки: ри бальські промисли, тваринництво, ремісництво, торгівля, перевізництво і, звичай но ж, охоронна служба на кордонах земель Війська Запорізького Низового. Кодацький поріг - поріг на Дніпрі, що знаходився нижче за течією від споруд женої в 1637 поляками фортеці Кодак, поблизу с. Старі Кодаки, за 18 км нижче сучасного м. Дніпропетровська. Довжина - 400 м. Мав 4 гряди. Тепер затоплений Дніпровським водосховищем. Кодима - річка, що протікає територією Одеської та Миколаївської обл., права притока Південного Бугу. Довжина 149 км. Часто згадується в історичній літера турі, у зв’язку з походами козаків. Між річками Кодима і Савранка, як і на Под ніпров’ї, зароджувалися перші ватаги козаків, що захищали від татар Південне Под ілля. Поблизу сучасних витоків Кодими стоїть місто Кодима, яке є важливим куль турним центром Південного Поділля. Козак - навколо походження цього терміну й досі точиться полеміка. Прийня то вважати, що слово це - тюркського походження. Вперше це слово вжито у «По чатковій історії монголів» під 1240 роком, на ознаку людини, яка не обтяжена ні сім'єю, ні домівкою, веде самотній, відлюдкуватий спосіб життя. Віднаходимо його і в словнику половецької мови (1303), в якому воно витлумачується як «конво'ір», «страж», «охоронник», а також в актах кримських італійських колоній. Первісне значення його - людина (воїн), що живе з війни та розбоєм. Тобто професійний воїн і розбійник. Існувало й інше значення цього слова - «дозорний», «вартовий», той, що йде попереду війська. З туранських (туркестанських) джерел відомо, що словосполучення «козак» сформувалося із «кай» і «сак» й означає «пегков ’ючений», тобто воїн чи мандрівник, готовий до походу. Дехто з дослідників доводить, що назва «козак» походить від слова «коса», тобто козак - це той, що носить «косичку», чуприну, оселедець. Або козак - це той, що озброєний косою, і т. ін. В Україні слово «козак» з’явилося в документах 1490, на ознаку людей (уходників), які ходили у дикий степ за здобиччю - на лови, рибальство, добувати мед із лісових бортів, їзди ли по сіль та воювали проти татар. Тобто спочатку слово «козак» визначало лише рід занять певної категорії людей, і лише згодом, у XVI ст., після появи Запорізької Січі, «козак» почало означати ще й соціальний стан суспільства.
Ковалевський Яків
Коваль Іван
Кодацька паланка
Кодацький поріг
Кодима
Козак
Всесвітня козацька енциклопедія «Козак-мамай» - назва, під якою відомо кілька українських народних картин, зокрема, «Козак-бандурист», «Козак - душа правдивая» (кінець XVIII ст.). Перші зображення козака-мамая з’явилися в XVII ст. В XIX ст. з’являється чимало копій старовинних картин. В Київському музеї українського мистецтва та в Дніпропет ровському історичному музеї зберігаються цілі зібрання картин, присвячених козаку-мамаю. До речі, «мамай» - узагальнена назва такого собі «козака-сіроми», хороб рого захисника України, патріота.
Козак-підпомічник
«Козаки під французьким прапором, у Куруцькому повстанні»
Козаки-половинчаки
Козаки-підпомічники - незаможні (малозаможні) козаки, які не мали змоги забезпечити собі військове спорядження (кінь, зброя, амуніція, харчі). Термін цей був узаконений інструкцією Генеральної військової канцелярії від 16 вересня 1735 року. Згідно з нею, підпомічниками вважалися козаки «малогрунтові», або ж зовсім безземельні, які не мали своїх промислів та угідь, але - це було обов’язковою умо вою - мали власну хату. Підпомічники зобов’язані були значну частину своїх при бутків витрачати на забезпечення «виборних», тих, що несли козацьку службу, ко заків - зброєю, конем, продовольством. З підпомічників комплектували штати пого ничів для козацького обозу та регулярних російських військ, їх використовували на спорудженні чи ремонті фортець, різних польових укріплень; вони несли охоронну службу при сотенних та полкових канцеляріях. У залежності від майнового стану козака-підпомічника, на нього накладали спеціальні натуральні та грошові податки, які йшли на утримання виборних козаків. Відомо, що після 1738, по тому, як в Ук раїні було юридично закріплено кріпацтво, більшість козаків-підпомічників - з тих, найбідніших, котрі на той час уже наймитували, - була прирівняна до селян, тобто втратила всі козацькі привілеї. Що ж до терміну «козак-підпомічнік», то, як вважа ють дослідники, він з’явився і засвідчений документами, ще наприкінці XVII ст., на Слобідський Україні, де юридично козаки-підпомічники були закріплені ще в 1700 році, зокрема, про них згадується у грамоті Петра І Харківському полкові (від 28 лютого 1700). Підпомічників приписували до козацьких дворів. Згідно з «поіменни ми розписами», до кожного старшини приписували по кілька десятків підпомічників, а до офіцерів регулярних рот (тобто офіцерів регулярного російського війська), бу вало, що й по кілька сотень підпомічників. Усього, за даними козацького реєстру, на 1732 рік, на Слобідський Україні, налічувалося 145 тисяч козаків-підпомічників (з них 72 226 дорослих чоловіків, інші - члени сімей козаків-підпомічників). А в 1763 їх налічувалося вже 218 тисяч осіб. На час війни, до козаків-підпомічників влада почала зараховувати родичів козака-підпомічника, які жили з ним «на одному ґрунті», тобто обробляли одну й ту ж землю. «Козаки під французьким прапором, у Куруцькому повстанні» - історична розвідка відомого дослідника Козаччини Олександра Барана (Канада) про участь українських козаків-найманців в антиавстрійському повстанні на Закарпатті та інших територіях Австро-Угорщини в 1677-1679. Тоді йшлося про формування, за фінан сової підтримки з боку Франції, 8-тисячної армії козаків-найманців, й утворення «франко-козацької армії», яка мала діяти під командуванням угорського магната, полководця куруців Емерика Текелії. В 1679, по тому, як імператор Леопольд 1 роз почав переговори з Е. Текелією, козаки припинили бойові дії і повернулися на бать ківщину. Статтю було опубліковано в альманасі «Хроніка-2000» (Київ, № 2-3, 1995). Козаки-половинчаки - так називалися найбідніші козаки-сіромахи, котрі, не маючи власних знарядь виробництва та коштів, працювали на промислах заможних козаків, або козацьких старшин. «Лоловинчаками» вони називалися тому, що наймалися до заможних козаків за половину рибного вилову, половину мисливської здо бичі, половину накошеного сіна тощо. Ці умови цілком влаштовували наймитів, ос кільки дозволяли досить швидко поліпшити свій майновий стан, займатися власни ми промислами.
Козак-мамай - «Козацтво на півдні України 1775-1896» Козаки-характерники (козаки-кіри) - спеціально підготовлені козаки, які во лоділи особливими знаннями, принципами та методиками фізичного і духовного перевтілення. Козаки-характерники володіли здатністю вводити ворога в оману, пе редбачати дії ворога; зникати, немовби розчинятися у повітрі під час бою. Козакихарактерники приймали на себе функції розвідки та служби безпеки. За легендами, особливі знання, якими володіли козаки-характерники, були принесені в Україну воїном-українцем Дубежичем, що жив за часів київського князя Ігоря. Існує версія, що Дубежич побував у Гімалаях і там домігся доступу до таємничих знань. Повер нувшись в Україну, він започаткував рух воїнів-кірів, які по-особливому володіли мечем, могли переноситися в паралельні астральні площини, володіли особливою силою духу, були екстрасенсами. Перед сучасним українським козацтвом постає проблема відродження руху характерництва. «Козаки-характерники —українські нінзя» - спеціальний випуск приватної газети езотеричних знань «Магія - краса і сила» (№1/21, Кривий Ріг, редактор Могилатенко О.). Спецвипуск присвячено історії характерництва в українському козацтві та принципам характерницьких традицій, проблемі виховання молодих характер ників та відродження характерництва у сучасному Українському козацтві. Автора ми цього спецвипуску є В. Чумаченко, А. Чумаченко, А. Цищик, О. Волков. Козацтво - збірна назва, що стосувалася як членів окремих козацтв Запорізь кого, городового, реєстрового, надвірного, повстанського, так і козаків, які гуртува лися на Дону, на Кубані, по інших територіях Московії. В Україні слово «козак» у вжитку з кінця XV ст. Саме походження його викликає полеміку, але більшість дос лідників сходиться на тому, що воно прийшло до нас із тюркських мов. З досі вияв лених письмових згадок найдавнішою, в якій засвідчено слово «козак» є «Почат кова історія монголів», де воно з'являється у записі, що датується 1240 роком і подається на ознаку самотнього воїна, самотньої людини, яка не обтяжена ні сім'єю, ні власною домівкою, самотнього мандрівника. Дещо наближенішим до українсь кого поняття «козак» видається тлумачення, яке дослідники віднайшли у словнику половецької мови, датованому 1303 роком. Там козак означав «страж», «конвоїр», «охоронник»... Це були воїни, найманці, які супроводжували каравани, несли охо ронну службу, а подеколи й самі займалися розбійними нападами. Історично склалося так, що в мові українського народу поняття «козак» вживаєть ся на ознаку справжнього воїна, лицаря людини вільної, незалежної, яка присвячує своє життя захистові рідної землі, свого народу, Православної віри. Найдавніша з віднайде них письмових згадок про українське козаків є «Хроніка» польського хроніста Бєльського. Описуючи похід польського князя Яна Альбрехта, сина польського короля Казимира IV, хроніст повідомляє, що просуваючись 1489 східним Поділлям, на яке напали татари, польське військо мало за провідників місцевих козаків. Дещо пізнішим часом, 1492, датується лист кримського хана Менглі-Гірея до Великого князя Литовського, в якому хан скаржиться, що кияни та черкасці захопили під Тягинею, десь у гирлі Дніпра турецьку галеру, і просив князя навести лад на своїй території. У листі, надісланому у відповідь, князь обіцяв, що його воїни «потрусять отих козаків». Згадку про ко заків дослідники віднаходять і в грамоті Великого князя Литовського Олександра Ягеллона, датованій 1499, в якій він визначав кількість «з того всього десяте», податку, який мали сплачувати «козаки з верху Дніпра», які спускаються до пониззя Дніпра з товарами. Уся подальша історія українського козацтва та інших козацтв відома, опи сана в багатьох виданнях й окреслена всіма статтями даної енциклопедії. «Козацтво на півдні України 1775-1896» - науково-популярна брошура Ана толія Бачинського та Олени Бачинської, в якій ідеться про козацькі формування XVIIIXIX ст., на півдні України, після зруйнування Запорізької Січі. Брошура написана на документальному матеріалі. Видана в Одесі ( «Маяк», 1995).
Козаки-характерники (козаки-кіри)
«Козаки-характерники українські нінзя»
Козацтво
«Козацтво на півдні України 1775-1896»
Всесвітня козацька енциклопедія «Козацька Рада» - часопис Азово-Чорноморського Козацького Війська. Засно«Козацька Рада» ваний 19 червня 2003 року Азово-Чорноморським Козацьким Військом. Головний редактор - Верховний отаман козацтва Віталій Каленяк. Основна мета діяльності пропаганда звичаїв і традицій Українського козацтва, висвітлення діяльності АзовоЧорноморського Козацького Війська.
Козацька вежа
«Козацька воля»
«Козацька думка»
«Козацька думка»
«Козацька думка»
«Козацька думка»
«Козацька думка»
Козацька медицина
Козацька вежа - громадська козацька організація, члени якої займаються самі і пропагують серед молоді козацьке бойове мистецтво: оволодіння прийомами руко пашного бою, а також холодною зброєю, списом, шаблею, кинджалом. В основі підго товки козаків - засади характерництва (див.) Започаткувалося це товариство разом із Донецьким козацьким земляцтвом, першим козацьким товариством на Донеччині. Як самостійна обласна громадська організація діє (зареєстрована) з лютого 1997. Очолює товариство отаман В.Задунайський. «Козацька воля» - бюлетень, що 20-і роки XX ст. роки видавався в Канаді ко лишніми активістами Українського Вільного козацтва (див.), які після поразки Ук раїнської Народної Республіки емігрували до Канади та СШ А. В ньому публікували ся матеріали з історії Вільного козацтва, його участі у розбудові УНР, з історії Запо різького козацтва. «Козацька думка» - газета, орган корпусної ради солдатських депутатів 26-го Українського корпусу Російської армії, що дислокувався в Білорусії. Виходила з грудня 1917. Публікувалися матеріали військово-патріотичного спрямування та з історії Українського козацтва, історії Гетьманщини. «Козацька думка» - вісник Української військової ради Південно-Західного фронту Російської армії. В ньому друкувалися матеріали антимонархічного спряму вання, на підтримку Тимчасового уряду, подавалися відомості з історії українського козацького руху. Виходив з грудня 1917 до весни 1918 в Бердичеві. «Козацька думка»- газета, яка в 1919-20 видавалася кульосвітнім відділом штабу Діючої Армії Української Народної Республіки. Газета дотримувалася військовопатріотичного спрямування. Публікувала матеріали з історії українського козацтва. «Козацька думка» —газета, яка нетривалий час видавалася наприкінці грудня 1918 інформаційним відділом штабу ІІ-го Подільського корпусу Армії Української Народної Республіки. Носила військове-патріотичне спрямовування. Публікувалися матеріали з історії козацтва. «Козацька думка» - культосвітній двотижневик товариства «Просвіта», засно ваний навесні 1921 в Станіславі (тепер Івано-Франківськ), як орган місцевої «Про світи». Перший номер завився на початку травня 1921. Проіснував двотижневик лише рік. У ньому публікувалися історико-краєзнавчі, фольклорні та патріотично-виховні матеріали. Майже всі публікації подавалися під псевдонімами. Козацька медицина —система заходів по організації охорони здоров’я та ліку вання у Війську Запорізькому Низовому, на Дону та Кубані, по інших козацьких те риторіях і формаціях у XVI-XIX ст. Ґрунтувалася на народній медицині: знахарстві, костоправстві, замовляннях, а в другій половині XVIII і в XIX ст. - ще й на досягненнях тогочасної європейської медицини, з залученням найманих лікарів-іноземців. Поєдну вали в собі принципи самолікування травами та іншими народними козацькими засоба ми: наприклад, рани від куль та стріл посипали землею, замішаною на слині; лихо манку пробували виводити розведеним на горілці гарматним порохом або попелом; хворих відпоювали настоями з трав, листя, квітів, коренів. У ролі лікарів досить часто
«Козацька Рада» - «Козацький клич»
(особливо в похідних умовах) виступали цирульники (перукарі). Тяжкохворих лікували по монастирських шпиталях. У поході цирульники та їх помічники, що були за санітарів, користувалися пасочками з тканини для перев’язування ран, пластирами з вос ку та каніфолі, топленим салом, гусячим жиром. Щоб якось убезпечитися від навали паразитів, ідучи в похід, козаки просочували свій одяг риб’ячим жиром або спеціаль ним розчином з дьогтю. Вже в XVII ст. козацькі лікарі використовували певний набір хірургічних інструментів, який дозволяв виймати стріли та кулі, прочищати рани, віднімати розтрощені кінцівки. Піл час появи в навколишніх землях чуми, січовики виставляли карантинні пости. Після битв козацтво дбало про вчасне поховання загиб лих зі свого і ворожого війська, що убезпечувало населення від епідемій.
Козацька медицина
Козацька територіальна оборона - Всеукраїнська громадська організація. Заснована 2002 року в Києві. Об’єднує здебільшого офіцерів запасу ЗСУ. Займаєть ся розвитком спортивних секцій, пропагує види бойових мистецтв. Очолює орган ізацію професор права, доктор філософії Віктор Сєдих (1939 р.н.)
Козацька територіальна оборона
«Козацьке коло» - газета, орган Генеральної канцелярії Війська Запорізького і Спілки козаків України. Заснована в грудні 1997 року, в Запоріжжі. Гаслом газети є: «Воля. Віра. Україна».
«Козацьке коло»
«Козацький вісник» - інформаційний бюлетень Генеральної канцелярії Ук раїнського козацтва. Заснований в липні 2000 року. Матеріали для вісника готує Інформ-центр Генеральної Канцелярії.
«Козацький вісник»
«Козацький голос» - військова газета, що була органом Прес-квартири (пресцентру) Начальної команди (штабу) Української Галицької Армії. Була заснована в березні 1919. Редакція розташовувалася в Кам'янці Струмиловій. У травні редак ція розташовувалася в Тернополі, а коли УГА перейшла Збруч і виявилася на Великій Україні, —базувалася у Кам'янці-Польському. Відомо, що всього побачило світ 68 номерів газети і що редактором її був офіцер УГА Михайло Старосольський. Козацький кінний кіш - кіш, заснований в 1988 році, на острові Хортиця. Мета коша —відродження традицій української козацької верхової їзди, кінного спорту. На базі коша було сформовано кінний театр «Запорізькі козаки», який дає вистави не лише на території Хортицького заповідника, але й далеко за його межа ми. В 1995 році кіш увійшов до складу Міжнародної громадської організації «Ук раїнське козацтво», і сформував кінний театр «Українські козаки» у Києві. Ініціати ва створення коша належить наказному отаманові козацької кінноти Петру Легко духу. Кінний театр «Українські козаки» очолив козак-кіннотник з Запоріжжя Олег Юрчишин. Козаки кінного театру «Українські козаки» перемагали в лицарських турнірах, які відбувалися в Польщі, Швеції, Данії; брали участь у Королівському турнірі в Великобританії (серпень 1998). «Козацький клич» - громадсько-політичний бюлетень, що в 1970-74 роках видавався в Австралії (м. Перт). Видавцем його була закордонна станиця Українсь кого Вільного козацтва, тобто гурту колишніх козаків Українського Вільного козацтва, яке в часи УНР діяло на території України, в основному Київщини, а після встановлен ня в Україні комуністичного режиму, певна частина його емігрувала до Австралії. «Козацький край» - газета. Видання Кальміуської паланки Українського Ко зацтва. Засновник - редакція газети «Східний часопис», при якій «Козацький край» виходить у вигляді місячного додатку. Видається «Козацький край» у Донецьку. В № 8, за грудень 1999, з’явився спецвипуск «Козацького краю», присвячений Раді Ота манів та Великій Раді Українського козацтва, що відбувалася 25-26 грудня 1999, у
«Козацький голос»
Козацький кінний кіш
«Козацький клич»
«Козацький край»
Всесвітня козацька енциклопедія Донецьку. В цьому спецвипуску опубліковано «Відозву до українського народу», «Козацький край» прийняту на Великій Раді Українського козацтва, у Донецьку; Звернення Ради Ота манів та Великої Ради Українського козацтва до Почесного Гетьмана Українського козацтва Президента України JI. Кучми; ряд Указів Президента України: «Про Коор динаційну Раду з питань розвитку Українського козацтва»; «Про День Українського козацтва»; «Про відродження історико-культурних та господарських традицій украї нського козацтва»; розроблену Радою Старійшин Кальміуської паланки Українсько го козацтва «Концепцію українського козацтва 2000» та низку інших матеріалів.
«Козацькі могили»
Козацька протока
Л4 *
«Козацькі могили» - козацький меморіал, що оголошений музеєм-заповідником. Заснований у є. Пляшевій Радивилівського р-ну Рівненської обл. Основним ком понентом музею-заповідника є поле, де відбулася нещаслива для козацтва Берес тецька битва (1651), з урочищем Монастирщина та острівцем Гайком; а також архі тектурний ансамбль на острові Журавлиха, до якого входять музей, що розташував ся в стінах давнього монастиря, Георгіївський храм та Михайлівська церква. Засно ваний влітку 1914, одразу після завершення будівництва Георгіївської церкви, що слугує храмом-мавзолеєм загиблим українським козакам. Будівництво було здійсне не з ініціатив архімандрита Почаївської лаври Віталія Максименка, на пожертвуван ня, які надійшли від дворянства різних регіонів України та Російської імперії, серед них - і від імператора Миколи II та великих промисловців з Петербурга і Москви. Ще до завершення будівництва, яке розпочалося влітку 1912, на острів Журавлиху з поближнього села Острів було перевезено дерев'яну Михайлівську церкву, що є па м'яткою архітектури XVII ст., тобто ровесницею битви. Тут же, на острові, було збудовано невеликий монастир, який став своєрідною філією Почаївської лаври. В Георгіївському храмі, в саркофазі та в нішах стін, зберігаються останки полеглих в битві козаків. Сам музей-заповідник «Козацькі могили» було створено рішенням уряду України в 1966. В експозиціях місцевого музею та в його фондах зберігаються ти сячі знахідок, виявлених на місці битви, а також чимало цікавих документів і свідчень тієї епохи. Незмінний інтерес викликає у відвідувачів острівець Гайок, на якому за гинуло 300 козаків, та озерце Козакова Яма, на якому поліг останній учасник цієї битви. В 1991 році на відзначення 340-річчя Берестецької битви, до музею з'їхалися сотні тисяч українців з усього світу. Поблизу острова Журавлихи споруджено пам’ят ник учасникам Берестецької битви, а в 1992 меморіал «Козацькі могили» рішенням уряду оголошено було Державним історико-меморіальним музеєм-заповідником «Поле Берестецької битви». Музей-заповідник став вагомим фактором відродження у краї і в усій Україні українського козацтва, патріотичного виховання молоді. Козацька протока - неширока протока (рукав Дніпра), що з’єднує Дніпро з Ягорлицькою затокою Чорного моря. Завдяки цій протоці, козаки могли виходити в море, уникаючи небезпеки, що чатувала на них (з моря і суходолу) при проходженні Дніпровським лиманом поблизу Очаківської фортеці. Козацька рада (козацьке коло) - збори козаків, під час яких вирішувалися най головніші питання козацького буття, війни і миру. Орган козацького самоуправління в XVI-XVIII ст. на Запорізькій Січі та в Гетьманській Україні. На козацьких радах обирали кошових отаманів (на Січі), гетьманів і козацьку старшину. На Січі козаки виходили на січовий майдан під звуки литаврів. Січова старшина на чолі з кошовим вишиковувалася півколом по один бік майдану. Кошові зі своїми кошами - по дру гий. У такий спосіб утворювалося коло. Право на слово мав кожен козак. Ухвалюва ли рішення вигуками «згода» та киданням до гори шапок. На Лівобережжі, після 1764, коли російський уряд скасував гетьманське правління, козацька рада не скли калася. На Запорізькій Січі козацькі ради скликалися з 60-х років XVII ст. - й аж до ліквідації Січі в 1775. У сучасному Українському козацтві козацьку раду відродже но, як орган козацького самоуправління.
«Козацькі могили» - «Козацька ревізія»
Козацька рада (22 січня 2005) - Козацька рада, на якій, за рішенням Великої Ради Українського козацтва та Ради представників козацьких громад України, Пре зидента України Віктора Ющенка було проголошено Гетьманом України. Рада відбу валася на Софійському майдані в Києві. Від імені всього Українського козацтва Почесний гетьман Українського козацтва Володимир Мулява вручив Ющенкові символи гетьманської влади - булаву та козацьку шаблю. Під час Ради Віктор Ющенко прийняв присягу Гетьмана України, основний зміст якої був таким: «Д Віктор Ющенко, приймаючи присягу Ггтьмана України, перед Богом нашим Все вишнім, перед Українською нацією, ім'ям моїх матері і батька, всім мені найсвятішим і найдорожчим, Святою землею нашою українською: Присягаю, що готовий захищати Свободу нашої Української нації, її споконвічні традиції та Звичаї, словом і ділом забезпечувати духовний, культурний і матеріаіьний добробут, матеріальне і фізичне здоров ’я українців, розвивати українську мову і культуру, бути всім справді українським козакам - побратимом! Присягаю, як зіницю ока берегти і плекати єдність Української нації, міць українського козацтва, яке є гарантом буття українського суспільства і всього українського світу! Присягаю, що буду стояти на смерть за Державність, Свободу і Незалежність України, недоторканість її кордонів і територіальну цілісність, до останнього подиху і останньої краплини крові служити Україні, мужньо і рішуче боротися із злочинністю, захищати від протиправних посягань на громадський спокій, Жит тя, Здоров ’я, Права і Свободи громадян та державній устрій. Слава Всевишньо му! Навіки слава Богу нашому! Слава Україні і слава її героям! Слава Українському козацтву та Українській нації! Слава! Слава! Слава! Складено числа 22, місяця січня, від Різдва Христового року 2005». Під час Козацької ради Гетьман України Віктор Ющенко виступив з палкою промовою, у якій закликав боронити Соборність України, єднати лави козацтва, обстоювати демократичні засади. Козацька рада при Українському Військово-Козацькому Інституті (УВКІ) ім. Великого князя Святослава - була заснована 15 грудня 2004 наказом прези дента Міжнародної Академії управління персоналом (МАУП), генерала козацтва (генерала армії) Георгія Щокіна, на базі якої діє даний інститут. Мета ради - впро вадження в навчально-виховний процес кращих традицій козацтва. До ради вхо дять: голова, секретар та члени ради. Першим головою на раді був першій директор УВКІ, екс-міністр оборони Костянтин Морозов. Згодом він передав свої повнова ження генералу козацтва, Верховному отаманові Азово-Чорноморського козацько го війська В. Каленяку. Завдяки успішній діяльності Козацької ради, довкола УВКІ МАУП об’єдналося понад 60 козацьких організацій, створивши Всеукраїнське гро мадське об’єднання «Всеукраїнське козацьке військо» (Верховний отаман - Віталій Каленяк, Почесний Верховний отаман - президент МАУП Г. Щокін). Козацька рада УВКІ МАУП сприяла проведенню Козацької ради на якій 22 грудня 2005, на Со фійському майдані, Гетьманом України було обрано Президента України Віктора Ющенка. «Козацька р е в ізія » - термін, що з’явився 1722 році, коли Малоросійська коле гія (див.) розпочала свою діяльність з того, що вдалася до ревізії стану всього ко зацтва. Первісна мета ревізії - виявити всіх колишніх селян, котрі різними шляха ми зуміли записатися в козаки - «покозачених селян». Тоді ж з’явився указ, яким заборонялося продавати селянам козацьку землю, оскільки володар такої землі сам ставав козаком, і це був один із законних шляхів «покозачення селян». Якщо комісія виявляла такі факти, то селянина, який купував козацьку землю і на цій підставі записувався у козаки, знову повертали до «селянського стану». 8 серпня 1734 з’явив ся імператорський Указ, згідно з яким козак, що продавав свою землю селянинові чи
Козацька рада
Козацька рада при Українському Військово-Козацькому Інституті (УВКІ) ім. Великого князя Святослава
«Козацька ревізія»
Всесвітня козацька енциклопедія поміщикові, але залишався жити на ній, зобов’язаний був відбувати селянську по«Козацька ревізія» винність, як феодально залежний селянин, іноді навіть, як кріпак.
Козацька старшина
Козацька чайка «Богун»
Козацьке Братство
Козацьке Військо Запорізьке України
Козацьке наймитування
Козацька старшина - керівники козацького руху, козацьке командування на Січі та в Гетьманській Україні. В усі часи козацька старшина в запорізькому та городово му козацтві була виборною. Хоча в певні часи її мали затверджувати представники польського чи російського уряду (йдеться про старшину генеральну та про гетьмана чи кошових отаманів). Козацька старшина поділялася на генеральну, полкову, сотенну, курінну, паланкову. До старшини належали гетьман, кошовий отаман, полковни ки, осавули, бунчужні, судді... В XVII-XVIII ст. з переважної більшості старшин сформувався прошарок великих землевласників та промисловців. Поступово утво рювалися давні старшинські династії, з яких, зокрема, вийшли Б. Хмельницький, Д. Нечай, І. Богун, М. Вишневецький та ін. Козацька чайка «Богун» - діюча копія козацького бойового човна (чайки) зразка кінця XVI ст. Вигляд і конструкцію чайки відновлено Міжгалузевою лабораторією історичних досліджень, спільно з Київським міським товариством «Вільне козацт во», в рамках проекту програми моделювання історичних процесів та технологій «Богун», на основі матеріалів підводно-археологічних експедицій біля о.Хортиця і в Дніпробузькому лимані та даних інституту археології НАН України. Збудовано цю діючу модель чайки на базі Очаківського військового порту в 2002 році. 1 червня-11 липня 2002 козацький екіпаж чайки «Богун» здійснив перехід за маршрутом КиївДніпропетровськ-Запоріжжя-Херсон-Очаків-Севастополь-Ростов-на-Дону (Росія)Київ. Козаки побували на о. Хортиця, на місці розташування Старої Чортомлицької Січі та в інших місцях козацької слави, організовували зустрічі з місцевими козака ми та жителями. Ця мандрівка здійснювалася за проектом «Козацькими шляхами». Чайка «Богун» задумана, як флагман історичної флотилії України і використовува тиметься, як учбове судно курсантів Київського ліцею ім. І. Богуна. З нагоди Дня Військово-морських Сил України буде здійснюватися перехід курсантів на чайці «Богун» з Києва до Севастополя, для участі в параді. Козацьке Братство - громадська козацька організація, яка виникла у вересні 1994 у Вітебську (Білорусія). Ініціатором її створення та першим отаманом став майор Радянської Армії у відставці депутат Вітебської міськради В’ячеслав Афанасьєв. Основною метою Братства було проголошення «возз 'єднання трьох східнослов 'янських держав - Росії, України та Білорусії в єдиній державі» під егідою Росії. Одначе якоїсь особливої підтримки це Братство та його ідеї в Білорусії, не кажучи вже про Росію та Україну, не знайшли. Козацьке Військо Запорізьке України - всеукраїнська громадська організа ція, що виникла в 90-х pp. XX ст., в Незалежній Україні на хвилі козацького відрод ження. Штаб-квартира - в Києві. Заданими на січень 2003 p., налічувала понад 1650 козаків. Верховний отаман - генерал козацтва Дмитро Сагайдак. Як задекларировано в Статуті організації, основною метою діяльності КВЗУ є об’єднання козаків для відродження й розвитку справи на звичаєвих та традиційних засадах «Війська Запо різького», а також канонічної Православної Церкви, доброї волі, рівноправності, са моврядування, законності та гласності, задля забезпечення духовності та матеріаль ного добробуту козаків-запоріжців. Козацьке наймитування - особливий вид наймитування. Він полягав у тому, що частина заможних козаків, щоб не йти в похід, або не виконувати якихось козаць ких повинностей, зокрема, не брати участі в будівництві фортифікаційних споруд, наймали собі незаможних козаків, козацьку сірому (голоту). Ця практика набула на стільки широкого розповсюдження, що з’являється кілька спеціальних постанов та
Козацька старшина - Козацьке Товариство Київщини (КТК)
розпоряджень російського уряду, якими заборонялося реєстровим козакам і, зокре ма, старшині, виряджати замість себе в похід найманців. В одному з таких розпоряджень наказувалося, щоб уся старшина та реєстрові козаки самі брали участь, а не посилали замість себе найманців («найомщиків»). Цей наказ був викликаний тим, що значна частина найманців виявлялася випадковими людьми, які не мали такого військового вишколу, як козацька старшина та реєстрові козаки, та й моральний дух їх був досить низьким, освітній рівень не відповідав вимогам до тих старшинсь ких посад, які вони повинні були займати. Особливо широко практикувалося козацьке наймитування під час виснажливої російсько-турецької війни 1735-39 років, в якій значна частина козацтва загинула. Найчастіше «козацькими наймитами» ставали збіднілі родичі та свояки козацьких старшин, для яких це був засіб якось покращи ти своє матеріальне становище; а також наймити, котрі працювали в господарстві старшин. Втім, уже в 1735 році з’являється інструкція, котра передбачала можливість того, що якась частина реєстрових козаків та старшин має право виставляти замість себе наймитів. Наприклад, наймита міг виставити козак, який був володарем вели ких земельних маєтностей, або промислів, якщо за станом здоров’я чи віком сам він був не придатний до служби, або якщо виявилося, що він - одинокий, і нікому обробляти його землю чи займатися промислами. Але при цьому полкова канцеля рія брала підписку з наймита про те, що він зобов’язується виконувати всі вимоги козацької служби, а з господаря, котрий наймав його - розписку про те, що він зобов’язується «цілковито і достатньо» забезпечувати наймита всім необхідним спорядженням. Можна було послати замість себе наймита й тоді, коли в козака хтось у родині тяжко захворів чи його господарство зазнало збитків від стихійного лиха, або хтось у родині помер, чи господу його пограбували. Значний матеріал для ана лізу та роздумів з цього приводу дає дослідникам документ, складений військовою канцелярією Чернігівського полку: «Про козаків виборних, котрі замість себе братів, свояків, наймитів і дітей відправляли...» Серед причин, які призводили до появи наймитів, найчастіше згадувалися: «старий, зужитий, немічний, покалічений, глу хий, сліпий, хворий на голову, руку відрубав собі, на руці немає трьох пальців...» Йдеться тут і про таке явище, як втечу значної кількості козаків з дому, аби не бути призваними на військову службу. Одначе втеча того, хто мав іти на службу, не звільня ла його родину від військової служби, від козацької повинності: канцелярія вимага ла, щоб замість них на службу йшли їх «заступники» - родичі, свояки. Козацьке право - юридичний термін, що означає сукупність морально-етич них і звичаєвих норм, згідно з якими на Січі та в Гетьманській Україні здійснювалися вибори козацької старшини, судочинство; відбувалося формування козацькогетьманської адміністрації в козацьких адмінполках та паланках. Козацьке Товариство Київщини (КТК) - обласне козацьке товариство, зас новане 20 квітня 1991 в Києві. Установча рада відбувалася на території Києво-Печерської Лаври, в приміщенні Українського товариства охорони пам’яток історії та культури. В Установчий раді взяли участь представники 12 осередків Київщини та 14 осередків інших областей. Отаманом було обрано народного депутата Верховної Ради України Олександра Гудиму, а наказним отаманом - співробітника Інституту історії Євгена Петренка, що походить з кубанських козаків. Освячення провели свя щеники Української автокефальної церкви. Козаки займаються впорядкуванням старовинних козацьких кладовищ, у липні 1991 взяли участь к кінному поході «Ко зацькими шляхами Київщини та Черкащини», а 24 серпня 1991 - у мітингу перед Верховною Радою, з вимогою проголосити Україну незалежною державою. 17 ве ресня 1991 КТК було зареєстроване Київською радою, як громадська організація. Восени 1991 отамана КТК Євгена Петренка обрано Головним отаманом Українсь кого козацтва, а отаманом КТК став Олександр Кравченко. 21 червня 1992 козаки
Козацьке наймитування
Козацьке право
Козацьке Товариство Київщини (КТК)
Всесвітня козацька енциклопедія КТК взяли участь в козацькій раді в Переяславі-Хмельницькому, де вони, на чолі з гетьманом УК В. Чорноволом, зреклися присяги московському цареві та присязі на Козацьке вірність Росії. Восени 1992 в КТК стався розкол. 21 листопада 1992 козацька рада Товариство Київщини КТК обрала отаманом Віктора Борківського, проте Генеральна канцелярія УК не (КТК) визнала цю раду легітимною. В лютому 1993 отаманом КТК обрано Дмитра Сагайда ка, а наказним отаманом - Анатолія Зубкова. Проте Вільне козацтво не погодилося з цим рішенням і підтримало Борківського. В жовтні 1993 відбулася об«єднавча рада й отама ном знову обрали Д. Сагайдака. У цей же час було створено благодійний фонд «Козаць ке братство». В червні 1994 отаманом КТК став В. Михайлов. В липні 1995 сформовано Свято-Софійський козацький курінь (курінний отаман В. Серьогін) для охорони мо гили патріарха Володимира, в похоронах якого поблизу Святої Софії козаки взяли активну участь. У травні 1996 засновано Острівський курінь КТК, отаманом якого став Василь Нелуп. Курінь організовував річкові походи на човнах по Росі, Дніпру та Ірпеню. В липні 1999 відбулася козацька толока в Трахметирові, де козаки впорядку вали козацький цвинтар. У квітні 2003 козаки КТК відвідали Холодний Яр на Черкащині і взяли участь у святкуванні 235-річчя Коліївщини. При КТК діють організації юнацько го товариства «Січ», яхт-клуб «Стугна», спортивні секції. Представники козацтва В. Нелуп та П. Ропало були у складі екіпажу козацької чайки «Пресвята Покрова», яка здійснила похід Віслою. В березні 2005 отаманом КТК обрано Олега Кузнецова, який до того був спочатку Генеральним писарем, а згодом —крайовим скарбником.
Козацький благодійний Фонд
Козацький з’їзд козацького корпусу СС та інших козацьких організацій в еміграції (березень 1945)
Козацький, булави Великого гетьмана, полк
Козацький добровольчий навчальний і резервний полк СС (Козацький резерв корпусу)
Козацький благодійний Фонд - заснований у грудні 2004 з ініціативи голови Козацької ради при Українському Військово-Козацькому інституті (УВКІ) ім. Вели кого князя Святослава Віталія Каленяка. Фонд акумулює добродійницькі пожертви, які націлює на розвиток Всеукраїнського козацького війська та Козацької ради при УВКІ. Зокрема, завдяки діяльності Фонду було здійснення пошиття одностроїв для курсантів-козаків денної форми навчання в УВКІ. Козацький з’їзд козацького корпусу СС та інших козацьких організацій в еміграції (березень 1945) - з’їзд, організований в Австрії, на території казарм Доб ровольчого козацького корпусу СС, генералами фон Паннвіцем, П. Красновим, С. Красновим, А. Шкуро. На з’їзді було обговорено військову та політичну ситуацію, що склалася на цей час, наприкінці Другої світової війни, в Європі, та шляхи і мето ди подальшої боротьби козаків проти радянських військ і радянської влади в козаць ких областях - на Дону, Кубані, Тереку. З’їзд обрав походним отаманом козацького війська генерала фон Паннвіца (прибалтійського німця), командира Добровольчого козацького кавалерійського корпусу СС, і висловився за об’єднання козацького кор пусу СС та Козацького Стану з Російською Визвольною Армією генерала А. Власова. За деякими джерелами, козацький корпус і Козацький Стан нібито увійшли в підпорядкування генералу А.Власову, але відбулося це суто формально. Козацький, булави Великого гетьмана, полк - полк, що належав до Малоро сійських козацьких полків. Історію свою починає з утворення Полтавського легкокінного полку, сформованого в червні 1783, згідно з «Положенням про регулярну кінноту». Цей полк було утворено серед 9 легко-кінних полків Катеринославської кінноти. В жовтні 1790 його переформовано в Полтавський козацький полк, а в січні 1792 він почав називатися Козацьким, булави Великого гетьмана, полком. В 1796 полк розформовано. Козацький добровольчий навчальний і резервний полк СС (Козацький ре зерв корпусу) - полк, сформований в 1943, на території України (в Херсоні) та Біло русії. З літа 1944 полк діяв при Добровольчому козацькому кавалерійському корпусі СС (див.), що перебував під командуванням генерал-майора вермахту фон Паннвіца. Разом з різними допоміжними службами, налічував до 10 тисяч бійців. Полк брав
Козацький благодійний Фонд - «Козацький степ»
участь у боях проти югославських партизанів, у каральних операціях на території Югославії та в боях з радянськими військами, які наступали на територію Юго славії. Командував полком (козацьким резервом) генерал-лейтенант козацьких військ Андрій Шкуро. В травні 1945 козаки полку добровільно склали зброю, і в Австрії, в долині ріки Драви. здалися англійським військам. У червні 1945 майже всі вони були видані радянським військам, а далі передані загонам НКВС. Переважна більшість з них була розстріляна комуністами, або загинула по сибірських концта борах. Козацький Стан - організація, до якої увійшли, як козаки діючих козацьких добровольчих частин, які воювали у складі Вермахту (з листопада 1944 - у складі військ СС) проти Червоної Армії, так і члени їх родин, жителі козацьких станиць Дону, Кубані, Тереку, які не бажали знову опинятися на території, визволеній від німців радянськими військами. Стан почав формуватися влітку 1943, в Херсоні, де виявилося багато біженців з козацьких областей, продовжував у Білорусії, а завер шився цей процес в Югославії, на території якої діяв Добровольчий козацький кава лерійський корпус СС (див.). Козацький Стан налічував до 60 тисяч осіб. Понад 1400 козацьких офіцерів Стану були тими офіцерами, які воювали проти радянської влади ще під час Громадянської війни (1918-1922) в Росії. Очолював Стан генераллейтенант Петро Краснов. Серед інших командирів були генерал-майор С. Крас нов, генерал-майор Т. Доманов, генерал-лейтенант А. Шкуро, кубанський отаман В. Науменко, адигейський князь, генерал-майор Султан-Гірей Клич. В 1945 поход ним отаманом Козацького Стану був обраний командир 15-го козацького кавалер ійського корпусу СС группенфюрер СС Гельмут фон Паннвіц. У травні 1945 козаки Козацького Стану добровільно склали зброю і здалися (в Австрії, в долині р. Драви) англійським військам. У червні 1945 майже всі вони були передані радянським військам і згодом були розстріляні загонами НКВС, або загинули в сибірських концтаборах.
Козацький добровольчий навчальний і резервний полк СС (Козацький резерв корпусу)
Пам ’ятна дошка на ко зацькому цвинтарі в Лієнці
Козацький стан (рос. «Казачье сословие») - на час Жовтневого перевороту 1917 в Російській імперії до козацького стану відносилися 4,5 млн. осіб обох ста тей, що становило 2,4 % населення імперії. На цей час існувало 13 козацьких військ і окремий козацький полк. Приблизна чисельність їх була такою: Кубанське козаць ке військо - 1,3 млн. осіб, Донське - 1,6 млн., Забайкальське - 264 тис., Оренбурзь ке - 533 тис., Терське - 260 тис., Уральське -174 тис., Сибірське -172 тис., Амурське - 50 тис., Семиріченське - 45 тис., Астраханське - 40 тис, Уссурійське - 35 тис., Єнісейське (створене 1917)-25 тис., Іркутське (створ, в 1917)-25 тис., Якутський козацький полк - 25 тис. Офіційно всі козацькі формування і козацький стан як такий були ліквідовані декретом ВЦВК та Ради Народних Комісарів (комуністич ного уряду) від 10 листопада 1917 «Про знищення станів та цивільних чинів». Але практично козацькі формування існували і в Білій, і в Червоній Арміях до кінця Громадянської війни в Росії (1918-21).
Козацький стан (рос. «Казачье сословие»)
«Козацький степ» - трьохсторонні українсько-британсько-польські військові навчання, традиція яких була започаткована влітку 1997 року, коли вперше такі на вчання були проведені в Україні, на полігоні «Широкий Лан», що на Миколаївщині. Назва виникла у зв’язку з тим, що полігон знаходиться неподалік Бугу, в колишніх козацьких степах. На цих навчаннях був присутній міністр оборони України гене рал армії Олександр Кузьмук. У травні 1998 маневри «Козацький степ» відбулися вже на території Великобританії. Україну на них репрезентували взвод факультету аеромобільних військ Одеського Інституту сухопутних військ і взвод розвідки з Білої Церкви, під командуванням офіцерів Олександра Селянко, Валентина Конєвшинського, Лева Кіндеркнехта. Уперше в практиці навчань, на цих маневрах були здійснені стрибки з парашутами з літаків Геркулес С-130, з висоти 240 метрів. Того ж року
«Козацький степ»
Всесвітня козацька енциклопедія міністр оборони Великобританії сер Роджер Уілер відвідав Одесу, щоб побувати в «Козацький степ» Інституті сухопутних військ й ознайомитися з вишколом майбутніх офіцерів, чиї дії під час маневрів викликали захоплення у англійського командування. «Козацькі війська»
«Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV-XIX століть»
Козацькі літописи
Козацькі регулярні волонтерські полки
«Козацькі скрижалі»
«Козацькі війська» («Казачьи войска. Хроники гвардейских казачьих частей». Упорядник В. Казін, під редакцією В. Шенка. Довідкова книжка Імператорської го ловної квартири по 1 квітня 1912. Репринтне видання, 1982. Місто, в якому здійсне но видання, не назване). В книзі подається коротка хроніка виникнення козаків та утворення козацьких військ на території Російської імперії. Коротко викладається історія існування тимчасових козацьких частин, а також іррегулярних частин, котрі перебували «на положенні козацьких». Подається також хроніка Донського, Кубансь кого, Терського, Астраханського, Уральського, Оренбурзького, Сибірського, Семиріченського, Забайкальського, Амурського та Уссурійського козацьких військ. Зна ходимо там і відомості про козацьке населення (поселення) Іркутської та Красноярсь кої козацьких сотень. Крім того, подаються короткі біографії «вічних шефів» козацьких військ (частин). Цікаво й те, що в книзі є перелік та описання прапорів, штандартів, інших відзнак, які існували в козацьких іррегулярних частинах на 1855 рік. «Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV-XIX століть» - книга історичних есе відомого письменника, історика, академі ка Богдана Сушинського (1946). В цій книзі, виданій в 1998 в Одесі, у видавництві «Альфа-Омега», вперше в історії України зібрано есе про 177-х видатних козацьких вождів та полководців: гетьманів, кошових отаманів, керівників повстанських армій. За цей твір Б. Сушинського було удостоєно Міжнародної літературної премії Украї нського Козацтва «Лицарське перо» (1998) та Міжнародної премії ім. І. Мазепи (1999). В 2004 вийшло друге, доповнене видання «Козацьких вождів України» в 2-х томах, в якому подається есе про 205 козацьких діячів (Видавець). Козацькі літописи. Козацький рух в Україні породив і своє козацьке літописан ня. Перші козацькі літописи з’являються у XVII ст., під час Визвольної війни (16481654). І досі, наприклад, надзвичайно популярним залишається «Літопис Самовид ця» (Питання авторства - полемічне. За однією із версій, він складений Романом Ракушкою-Романовським); «Літопис» Граб’янки, «Літопис» Самійла Величка. По пізніших джерелах дослідники віднаходять фрагменти і посилання на так званий «Традиційний літопис», що охоплює історію України й козацтва від першої полови ни XVI ст. до першої половини XVII ст. Усі ці літописи широко використовуються українською історичною наукою та літераторами. Козацькі регулярні волонтерські полки - полки, сформовані в липні 1812, на підставі «Маніфесту про скликання внутрішнього ополчення», виданого царським урядом. Формувалися полки з жителів C-Петербурзької губернії. Один із них спо чатку називався Волонтерським козацьким полком графа Долівейра, а згодом «Волонтерньїм Яхонтова полком», тобто за іменами командирів, які ним командували. Цей полк увійшов в історію Вітчизняної війни 1812, як «Бессмертньїй волонтерский полк», або «Смертоносньїй полк». Назви ці походять не від бойових заслуг воїнів цього полку, а від того, що комусь спало на думку сотворити для козаків кокарду у вигляді черепа, тобто «мертвої голови». Другий волонтерський полк називався «Волонтерським полком Боде», але серед солдатів він відомий був, як «Олександрійський», оскільки на кокардах у козаків цього полку був вензель імператора Олександра І. Полки непогано проявили себе у боях з Наполеоном. І розформовані вони були в жовтні 1814 «за непотрібністю». «Козацькі скрижалі» —часопис Міжнародної національно-патріотичної, обо ронно-спортивної громадської організації «Українське козацтво». Заснований 2006
«Козацькі війська» - Козаччина року, перший номер датовано 26 вересня 2006. Його наклад був 900 примірників. Газета видається в Тернополі. Шеф-редактор —Верховний отаман Українського ко«Козацькі скрижалі» зацтва, генерал-отаман Ігор Сардинець. Покликання часопису - висвітлювати істо рію козацтва та проблеми його сьогоденної розбудови, інформувати своїх читачів про діяльність генеральної старшини та організаційних структур Українського ко зацтва. Випуск першого числа «Козацьких скрижалей» було приурочене проведен ню в Тернополі ХХІІІ-Ї Великої Ради Українського козацтва та V Всеукраїнського фестивалю козацької пісні «Байда». У ньому були опубліковані вітання учасникам Великої Ради та фестивалю Президента України Віктора Ющенка; почесного гетьма на УК Володимира Муляви; секретаря Ради УК Станіслава Аржевітіна; Верховного отамана УК, генерал-отамана Ігоря Вардинця; голови Тернопільської облдержадмі ністрації Івана Стойка та голови Тернопільської облради Михайла Миколенка.
Козацькі суди. Ледь сформувавшись у XVI ст., козацтво негайно почало фор мувати свою власну судову систему. Суди були: січові, генеральні, полкові, сотенні. Судді були виборними і належали до козацької старшини. Проіснували козацькі суди до кінця XVIII ст., тобто до скасування в Україні козацького самоврядування. В українському козацтві судді дотримувались звичаєво-судових норм. Козацькі форпости - спеціальні польові укріплення, розташовані на півден них кордонах Запоріжжя та полків Слобідської та Лівобережної України. Складався форпост, зазвичай, з редуту (замкненого земляного укріплення, обведеного ва лом та ровом, оточених рогатками і надовбами) та казарм і конюшень, які розташо вувалися у середині редуту. Кожен форпост виставляв по три пікети (бекети) у складі 3-4 козаків. Ці пікети повинні були вчасно доповідати командуванню редута про появу ворога. В свою чергу комендант редута надсилав гінців до поближніх сіл та містечок, з попередженням та проханням негайно прийти на допомогу. Пікети зав жди виставлялися на високих пагорбах (могилах), іноді пікетники подавали сигна ли, підпалюючи сигнальні фігури (див.). Козацькі частини внутрішнього ополчення - частини, які були сформовані у відповідності до виданого імператорським урядом «Маніфесту про скликання внут рішнього ополчення». Кілька таких частин було сформовано на території України. Це, зокрема, Козацька дружина Бузьких козаків (500 шабель); Козацький ескадрон поміщика Скаржинського (Херсонська губернія). 13 піших і 7 кінних полків на те риторії Полтавської, і 3 кінні козацькі полки на території Чернігівської губерній. Подібні полки були сформовані також у Московській, Тверській, Ярославській, Володимирській, Тульській губерніях. Один кінний козацький полк було сформовано в Симбірській і три окремі кінні козацькі сотні у В’ятській губерніях. У Калузькій вдалося сформувати один кінний і п’ять піших козацьких полків. В жовтні 1814 всіх ополченців цих полків були розпущено по домівках. «Козачок» - український народний танець. Був надзвичайно поширеним серед козаків. Звідси і його назва. Запальний, веселий, імпровізаційний, танець цей міг бути тарним» (виконували чоловіки і жінки), «трійним»- чоловік і дві жінки; і навіть сольним. Існували різновиди «козачка» (кубанський, терський, гуцульський). У наш час існує кілька концертних обробок «козачка». Елементи його українські, російські та польські композитори використовують в операх та балетах. Козаччина - термін, що вживається в кількох значеннях. У найширшому з них під Козаччиною мають на увазі увесь «козацький період» історії України, тобто весь той період XVI-XVIII ст., який позначений розвитком козацтва, включно з Гетьманщиною. В деяких літературних творах, а також у розмовній мові, під поняттям «ко заччино» мають на увазі Гетьманщину, тобто період, коли державна влада на значній
Козацькі суди
Козацькі форпости
Козацькі частини внутрішнього ополчення
«Козачок»
Козаччина
Всесвітня козацька енциклопедія території України була в руках гетьманату. Зустрічаються також поняття: «літераКозаччина турна козаччина», тобто сукупність літературних творів про козацьку добу; «украї нська козаччина» (на відміну від російської), «фольклорна козаччина», «донська ко заччина». Досить рідко, але термін «козаччина» вживається на ознаку території За порізької Січі, або території, підвладної козацькому полку (подався на «козаччину»). Під «козаччиною» іноді розуміють прагнення підроблятися під козацький лад, за хоплюватися в якомусь виді мистецтві, чи в побуті, козацькою тематикою, атрибути кою. У даній енциклопедії термін «козаччина» найчастіше вживається на ознаку того періоду історії України, що пов’язана з існуванням українського, як січового, так і городового, козацтва.
«Козаччина у французькому письменстві та козацькофільство Меріме»
Козелецька рада
Козлов
W
щшдттщш
«Козаччина у французькому письменстві та козацькофільство Меріме» історична розвідка історика Федора Савченка, опублікована в культурологічному альманасі «Хроніка-2000» (Київ, № 2-3, 1995). У розвідці подаються цікаві дані про роботу французького письменника Проспера Меріме над статтею «Козаки України і їхні останні гетьмани» (1854) та над нарисом «Богдан Хмельницькій» (1867), аналі зується листування Меріме (опубліковане посмертно) з приводу роботи над цими творами. Розвідка становить великий інтерес для кожного, хто цікавиться проблема ми українсько-французьких культурних зв’язків та висвітлення подій Козаччини у Франції. Козелецька рада (14, 16 квітня 1662) - старшинська рада, яка відбувалася з ініціативи полковника Якима Сомка в м. Козельці (тепер районний центр Чернігів ської обл.). На раду були запрошені лише генеральні старшини, полковники та ок ремі особливо довірені сотники. Порядок денний передбачав два питання: обрання гетьмана та організація оборони України. Але сталося так, що єпископ Чернігівсь кий Мефодій, рішуче заперечував проти обрання гетьмана, заявляючи, що не дасть свого благословення. Під час повторного зібрання, яке відбулося вже 16 квітня і в дещо розширеному колі, старшинська рада одностайно проголосила гетьманом Якима Сомка. Проте уряд та військове командування Московії були невдоволені цим рішен ням, оскільки вбачали в Сомкові занадто самостійного політичного діяча, який праг нув вести самостійну і незалежну від Москви політику. Посилаючись на Переяс лавські статті 1659, та підбурюючи промосковськи налаштованих старшин, уряд Московії відмовився затвердити Я. Сомка гетьманом. З ініціативи Московії, 1663 року було скликано Чорну раду, котра обрала гетьманом Івана Брюховецького, кан дидатура якого цілком влаштовувала Москву. Козлов. За часів Козаччини - назва м. Євпаторії (з 1784), нині районного центру Кримської АР. Походить від татарської назви Гьозлов. Козаки не раз здійснювали рейди на Козлов, визволяючи українців-бранців. Це місто часто згадується в істо ричній літературі. Колесса Філарет (1871-1947) - академік, видатний український фольклорист, етнограф, музикознавець, композитор, літературознавець. З 1929 - академік АН Ук раїни. Народився в с. Ходовичах Стрийського повіту на Львівщині. В 1891-92 студ іював у Віденському університеті. В 1896 закінчив Львівський університет. Учителю вав у гімназіях Львова, Стрия, Самбора. Захистив докторську дисертацію з філології у Віденському університеті (1918). З 1939 - професор Державного університету ім. І. Франка та директор Державного етнографічного музею. Дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченко (з 1909). Козацька тематика Ф. Колесси репрезентована літературною працею «Про генезу українських народних дум» (1921). Він досліджував мелодику українських (козацьких) дум: «Мелодії українських народних дум» (1910). Є автором обробок багатьох популярних народних пісень, а також музикознавчих праць. Зокрема, його перу належить праця «Ритміка українських народних пісень» (1907).
«Козачок» - Колпаковський Герасим
Коліївщина - велике антипольське та антифеодальне повстання на Правобе режній Україні в 1768. Одні дослідники виводять його назву від слова «кіл», що був головним видом зброї повстанців, інші ж схильні виводити від слів: «колоти», «колій». Це повстання виникло на хвилі загального піднесення гайдамацького руху. Центрами його стали Брацлавщина (Поділля) та Південна Київщина. Перший загін зароджувався навесні 1768, в урочищі Холодний Яр, поблизу Чигирина, з запорізь ких козаків (загін яких привів із Січі Максим Залізняк) та гайдамаків. Факторів, які призвели до цього повстання, було кілька. Основним із них слід вважати антиукраїнську й антнправославну діяльність Барської конфедерації поль ської шляхти, яка. спрямовуючи свою боротьбу проти королівської влади, водночас домагалася закриття православних храмів та монастирів, насильницької католицизації України. З іншого боку цей рух до певного часу активно підтримувався росій ською агентурою, що сприяла поширенню російського контролю на всю Правобе режну Україну (Лівобережна вже була під владою росіян). У травні загін, під проводом М. Залізняка, здійснив похід на Черкаси, далі на Канів, Корсунь. Згодом повстання охопило Волинь, Галичину, Слобожанщину. Се ред лідерів повстання - 1. Гонта, М. Швачка, А. Журба. У червні-липні 1768 по встання було придушене спільними діями польських та російських військ. Одначе окремі загони продовжували діяти на Правобережжі упродовж 1769-70. Коломак - селище міського типу Валківського району на Харківщині. Розта шоване на р. Коломак, притоці Ворскли. Засноване в другій половині XVII ст. пере селенцями з Правобережної України. Було козацькою слободою Харківського пол ку. Після ліквідації системи козацьких слобідських полків, входило до складу Сло бідсько-Української губернії (1765-80). Відоме «Коломацькими статтями» (див.) до говору між Мазепою і козацькою старшиною, з одного боку, та представниками російського уряду. «Коломацькі статті» (1687) - договір, укладений на козацькій раді 25 липня 1687, в м. Коломаку (Харківщина), між козацьким керівництвом на чолі з Мазепою та представниками російського уряду і російського командування в Україні. На раді гетьманська булава перейшла від І. Самойловича до І. Мазепи. Цими статтями були передбачені посилення російського урядового правління на Лівобережній Україні і регламентація прав та дій гетьмана і козацької старшини. Зокрема, гетьман не мав права, без згоди царського уряду, позбавляти генеральну старшину посад, а стар шина - відсторонювати від влади гетьмана. Було засвідчено недоторканість козаць ких маєтностей, які визнані царськими грамотами; передбачено надання старши нам дворянських рангів. У резиденції гетьмана Батурині розташовувався (за зго дою гетьмана) для захисту гетьмана і столиці полк російських військ. Колпаковський Герасим (1819-помер після 1891) - генерал від інфантерії, генерал-губернатор Степового генерал-губернаторства (Туркестану і Західного Си біру), командувач військами Омського військового округу та військовий отаман Семиріченського козацького війська. Етнічний українець, з дворянського роду, який походив з Харківщини. Військову службу розпочав у 1835, рядовим Модлинського піхотного полку. В 1840, вже унтер-офіцером, брав участь у десантній висадці з Криму на Кавказьке узбережжя, у складі загону генерала Раєвського. Наступного року йому було надано чин прапорщика, і в певний час він служив полковим ад’ю тантом та полковим квартирмейстером. З 1844 по 1848 він брав участь у приду шенні повстання кавказьких горців та у поході російських військ в Молдавію «для наведення порядку в придунайських князівствах». В 1854 Г. Колпаковський при значений на посаду ад’ютанта штабу командувача окремим Сибірським корпусом і йому надано чин капітана. А через три роки, в чині майора, він уже «виконував обов 'язки Березовського військово-окружного начальника Алатавського округу і
«Коліївщина». Посвячення ножів у Мотронинському монастирі
Коломак
«Коломацькі статті»
Всесвітня козацька енциклопедія киргизів Великої орди». Не раз брав участь у придушенні повстань в Середній Азії, Колпаковський Герасим за що здобув чин полковника та орден Св. Георгія 4 ст. Саме він в 1876 командував експедиційним корпусом, який захопив Кокандське ханство і приєднав його до Рос ійської імперії у вигляді Ферганської області. В 1882, указом імператора, було орган ізоване Степове генерал-губернаторство, до якого увійшли увесь Туркестан та Захі дний Сибір, і першим генерал-губернатором його було призначено генерала Г. Колпаковського. Водночас, він був призначений командувачем військами Омського військового округу. А наступного року - ще й командувачем (військовим отаманом) Семиріченського козацького війська. В 1885 він стає генералом від інфантерії, а в серпні 1889 призначений членом Військової ради імперії. В 1891 його подвиги та заслуги перед імперією були окреслені спеціальним монаршим рескриптом. Того ж року він прибуває до Петербурга і відтоді, до кінця днів своїх, залишається членом Військової ради Російської імперії. В січні 1911 ім’я генерала Г. Колпаковського було присвоєне Першому Семиріченському козацькому полку.
Команда
Комендерації
Комісія слобідських полків
Компанійці
Конвой Його Величності
Команда - військовий підрозділ діючого Запорізького війська. В XVIII ст. діюче Запорізьке військо вже не мало сотенного чи полкового поділу. Нижчою організац ійною одиницею був курінь, середньою — команда, або партія. Команда могла мати від 20 до 2000 козаків. У залежності від чисельності команди, нею командував пол ковий писар чи осавул, або ж полковник чи військовий старшина. Після виконання завдання, команда розформовувалася, а козаки поверталися до своїх куренів чи адм іністративних полків і сотень. Комендерації - так називалася допоміжна служба, до якої залучали українських лівобережних козаків (окрім їх безпосередньої козацької військової служби). Одним із найпоширеніших видів «комендерації» було залучення козаків до саперних та зем лекопних робіт: тобто козаки та козаки-підпомічники (див.) змушені були значну частину року працювати на спорудженні Української лінії укріплень, спорудженні та ремонті фортифікаційних валів у містечках і селах; спорудженні та лагодженні мостів, казарм та конюшень для російських військ; гребель, переправ, митних застав тощо. Комісія слобідських полків - комісія утворена (орієнтовано, в 1723 році) за наказом Малоросійської колегії, котра повинна була перейматися всіма українськими проблемами, підміняючи собою гетьманський уряд. Комісія слобідських полків займа лася ревізією козацтва, розглядала скарги на незаконне закріпачення козаків, або, навпа ки, на покозачення селян. Вона ж займалася всіма питаннями, пов’язаними з мобіліза цією городового козацтва, формуванням козацьких полків на Слобідський Україні, їх спорядженням та відправкою на фронт. Так, в 1737 Комісія слобідських полків, вико нуючи Указ імператора та розпорядження Військового міністерства, надіслала усім слобідським полковникам наказ про мобілізацію 50 тисяч козаків та «<обивателів» для прикриття південних кордонів Російської імперії від нападів турків і татар. Компанійці - так називалися добровольці, котрі приєднувалися до козаків під час складної військово-політичної ситуації. Перший компанійський полк було сфор мовано в 1668, за наказом гетьмана Д. Многогрішного. Зберігалися до XVIII ст. Не рідко компанійців використовували для поліцейсько-жандармських функцій. Ком панійці XVIII ст. мали свою форму: зелені черкески з червоними вилогами, черво ний жупан; вузькі шаровари або штани «голянц'х» і чоботи з короткими халявами; круглі шапки. Конвой Його Величності - загін (взвод), сформований в травні 1828 із найшляхетніших кавказьких горців, представників давніх дворянських родів. Існував на за садах козацького і прирівнювався до козацького. В квітні 1830 загін було перефор-
Команда - Конотопська битва 1659
мовано на Лейб-гвардії Кавказько-Горський напівескадрон Його Величності Кон вою, до якого в квітні 1838 додано півескадронна команда лезгинів, а в березні 1839 - команда мусульман, виведена до того зі складу Закавказького кінно-мусуль манського полку. В 1856 півескадрон переформовано на команду горців, котра скла далася з чотирьох команд: грузинів, горців, лезгинів і мусульман, які були об’єднані в Лейб-гвардії Кавказький, Власний, Його Величності, Конвой. В грудні 1881 цей ескадрон (конвой) було розформовано. Конде Луї II де Бурбон (1621 -1686) - відомий французький полководець. Принц. Під час Тридцятилітньої війни (1618-1648) прославився у битвах з іспанцями під Рокруа (1643), Лансе (1648), та з баварцями - поблизу Нердлінгена (1645). В 1646, в ході облоги та здобуття Дюнкерка, війська де Конде діяли спільно з загонами українських козаків під командуванням 1. Сірка. В 1653-59 перебував в еміграції в Іспанії. З 1659 знову служив французькому королю Людовику XIV. В 1668-69 інтри гував, претендуючи на польський трон. У 1672-75 командував діями французьких військ проти голландців у Нідерландах та Ельзасі. За свідченням французького істо рика П. Шевальє («Історія війни козаків проти Польщі»), Б. Хмельницький особис то був знайомий з принцем де Конде. Зустрічався з ним під час переговорів (1645) у Франції з представниками уряду щодо участі козаків у Тридцятилітній війні.
Конде Луї II де Бурбон
Конєцпольський Станіслав (1591 (4)-1647) —відомий польський військовий і політичний діяч. Коронний гетьман (тобто головнокомандувач польськими війська ми) у 1632-46. Навчався в Краківській академії. Був великим землевласником, во лодіння якого розташовувалися, здебільшого, в Україні, зокрема, на Брацлавщині. Перші згадки про його бойові заслуги перед Польщею стосуються 1611 року, коли С. Конєцпольський брав участь в облозі Смоленська. Командував великим загоном польських військ під час походу на Москву, під орудою литовського гетьмана Я. Ходкевича (1612). Був учасником переговорів з гетьманом П. Конашевичем-Сагайдачним, внаслідок яких було укладено дві мирні угоди: Вільшанську (1617) та Раставицьку (1619). Під час турецько-польської війни, в битві під Цецорою (1620), потрапив у полон. В 1623 був викуплений з полону, очолив польські королівські війська в Україні. Саме С. Конєцпольський командував польськими військами під час козацько-селянського повстання в 1625 році, за часів гетьмана Жмайла. Він придушував повстання козаків і селян під проводом Т. Трясила в 1630 році. За його наказом та під його контролем в 1635 на Дніпрі було збудовано фортецю Кодак, гарні зон якої повинен був не допускати появи на Січі нових селян-утікачів, а також попе реджувати напади козаків на польські війська і взагалі, всіляко стримувати діяльність запорізьких козаків. Під командуванням С. Конєцпольського польські війська приду шили повстання П. Бута, Д. Гуні і Я. Остряниці. Ім’я цього польського полководця часто зустрічається в художній та історичній літературі. Кононович Сава (р.н. невід.-помер 1637) - військовий діяч XVII ст. Полков ник переяславський. Московіт (росіянин) за походженням. Гетьманом реєстрового козацтва був обраний 1637 на козацькій раді на річці Росаві. Дотримувався одверто пропольської орієнтації. Виступав проти спроб гетьмана нереєстрових козаків П. Павлюка підняти козацтво на повстання проти поляків. В 1637 був зненацька за хоплений у полон козаками отамана К. Скидана і, за вироком козацького суду, як зрадник, розстріляний на майдані м. Крилова. Конотопська битва 1659 - битва, що відбулася під час російсько-української війни. Дізнавшись про укладення між Україною та Польщею Гадяцького договору 1658, російський цар спорядив понад стотисячну армію на чолі з князями Трубецьким, Ромодановським, Пожарським та Львовим, яка навесні 1659 розпочала масш табний наступ на Україну. Одначе на шляху цієї орди постало сотенне місто Коно-
Кононович Сава
Конотопська битва 1659
Всесвітня козацька енциклопедія топ, гарнізон якого складали лише 5 тисяч козаків Ніжинського та Чернігівського полків під командуванням ніжинського полковника Г. Гуляницького. Витримавши перший штурм росіян, який відбувся 21 квітня 1659, українські козаки впродовж 70 діб тримали оборону, відбиваючи штурм за штурмом, витримуючи облогу, постійні обстріли та спроби росіян пробитися до фортеці через підкопи у валах. Щоб зламати дув козаків, росіяни винищили у Борзні та Ніжині родини козаків, які тримали облогу в Конотопі, випалили їх садиби. Лише 24 червня 1659 на допомогу конотопцям ж • ,k w почали прибувати полки гетьмана І. Виговського (всього-на-всього 16тисяч шабель), ^ підкріплені загонами кримських татар на чолі з ханом Мехмет-Гіреем та незначним загоном поляків. Битві передував блискучий тактико-стратегічний план, розробле ний І. Виговським та його полковниками. Для битви було обрано місцевість за 15 верст від Конотопа. Залишивши частину татар і козаків у засідці, Виговський потуж но атакував табір росіян і, завдавши їм значних втрат, викликав у російському таборі справжню паніку, а далі, імітуючи відступ, що переходив у втечу, заманив російське Конотопська битва військо у добре влаштовану засідку. Вважаючи, що українці справді втікають, зля худ. П. Андрусов кавшись великої кількості його війська, князь Пожарський на чолі 30-тисячного за гону вирушив їх наздоганяти. Пропустивши ворога повз засідки, козаки негайно перекопали шлях, розібрали міст та загатили річку Соснівку, затоплюючи й без того болотисту місцевість, на якій опинилася кіннота росіян. Збагнувши, що він виявився у засідці, Пожарський спробував прорватися до свого табору, але козаки масовано обстріляли російське військо, а потім, завдаючи ударів, разом з татарами винищили його. Опинившись під ударами українських військ Виговського та козаків, які вийш ли з обложеного Конотопа, російська армія почала панічно відступати з України. Паніка швидко поширювалася, і вже за певний час росіяни почали укріплювати Москву, побоюючись, що, розгромивши основні їхні сили в Україні, козаки так само потужно рушать на Москву. Якби Виговський вдався до цього, історія України і Московії могла б скластися по-іншому. Одначе здійснити цей задум гетьманові не вдалося - завадили внутрішні чвари, завадила найстрашніша хвороба, яка до наших днів роз«їдає громадянське суспільство України - москвофільство значної частини козацтва, москвофільство та хохляцтво значної частини наших сучасників, які про являються у зраді інтересів свого народу, своєї України задля ефемерного братерсь кого єднання з російським народом. Конотопські статті
Конотопські статті (1672) - договір, укладений між новообраним гетьманом Лівобережної України Іваном Самойловичем та представниками уряду Московії, основні положення якого стосувалися не стільки взаємин гетьмана з Московією, скільки з козацькою старшиною. 17 червня старшинська рада лівобережного козац тва, яка зібралася поблизу містечка Козача Діброва, що неподалік Конотопа, в при сутності та зі згоди російського воєводи Г. Ромодановича, обрала гетьманом Лівобе режної України 1. Самойловича. Ця ж старшинська рада ухвалила так звані «Коно топські статті», що складалися з 10 пунктів. Ними підтверджувалися домовленості, викладені в Глухівських статтях, 1669 і, водночас, подавалися нові статті, здебіль шого націлені на обмеження гетьманських повноважень. При цьому уражені моск вофільством козацькі офіцери не усвідомлювали (а можливо, й усвідомлювали), що, різко зменшуючи повноваження свого гетьмана, вони водночас так само різко обме жують автономію й без того гнобленої Московією батьківщини. Передусім було ви лучено пункт (який існував у «Глухівських статтях») щодо участі українських послів у переговорах дипломатів Московії з іноземними посольствами. Вступати в будь-які зносини та висилати будь-яке посольство гетьман міг, лише маючи дозвіл на це мос ковського царя та ради старшин. Але здобути ці дозволи - означало розсекретити всі свої наміри перед внутрішньою опозицією і перед розвідкою недружніх країн. Ще одна заборона, була на націлена усталення розколу України: гетьману заборонено було листуватися чи взагалі підтримувати будь-які стосунки з правобережним геть маном П. Дорошенком. Водночас було ліквідовано компанійські полки, тобто полки
Конотопські статті (1672) - Контакузен Микола найманців, які підпорядковувалися безпосередньо гетьманові, а також дозволено вільне пересування українськими річками російських «ратних людей». Всі селяни Конотопські статті з Московії, які знайшли притулок в Україні, гетьманський уряд мав повернути до Росії і надалі біженців з Московії не приймати. Зрозуміло, що з прийняттям таких статей, гетьман І. Самойлович звів автоно мію своєї гетьманської держави до мінімуму. Конституція Пилипа Орлика - повна назва цього документа - «Пакти й кон ституції законів та вольностей Війська Запорізького. Між ясновельможним Пи липом Орликом, новообраним гетьманом Війська Запорізького, та між старши ною, полковниками, а також названим Військом Запорізьким прийняті публічною ухвалою обох сторін і підтверджені на вільних виборах встановленою присягою названим ясновельможним гетьманом, року божого 1710, квітня 5, в Бендерах». Відтак уже з самої назви документа з’ясовується, що насправді це договір, укладе ний між гетьманом в екзилі та козацькою старшиною (офіцерами) й козаками-запоріжцями та шведським королем Карлом XII. Складається він з преамбули та 16 параграфів. Оскільки «Конституція...» передбачала війну українських козаків за визволення з-під гніту Московії, то вже в самій преамбулі викладено історію Війська Запорізького «і всього малоросійського народу», яка доводить то Україна має право на самостійне державне існування і підготовлено підґрунтя для того, що Гетьманська Україна перебувала під протекторатом Швеції та у союзі з Кримським ханством. Те риторія майбутньої Гетьманщини визначалася за статтями Зборівського договору 1649, що був досить сприятливим для формування української етнічної державності. Право слав'я набувало статусу державної релігії і мало підпорядковуватися патріарху Кон стантинопольському. Швеція повинна була виступити протектором України і гарантом її недоторканності. Територія Війська Запорізького має бути звільненою від російсь ких фортець та укріплень, тобто від російського контролю і під юрисдикцією Січі мали бути передані ряд міст і територій, зокрема, міста Трахтемирів, Переволочна, укріп ленні поселення Келеберда, та Кодацька фортеця. Передбачено було формування постійнодіючої Генеральної ради, яка мала виконувати функції парламенту. Скла далася ця Генрада з генеральних старшин, полковників та обраних козаками від кожного полку «радників». Рада мала тричі на рік збиратися в резиденції гетьмана на свої «сесії», вирішувати всі основні проблеми державною життя і «давати пора ди» Гетьманові щодо його подальших дій. Якщо Гетьман принципово не прислухався до цих «порад», члени Генради мали публічно заявити про це й оскаржувати його дії. Конституція затверджувала перелік виборних осіб та визначала статут і привілеї міст. Де формально, а де й неформально, Конституція Пилипа Орлика діяла на певній тери торії Правобережної України, де ще зберігався полково-сотенний устрій. Одначе сам цей документ має історико-пізнавальну цінність, як важливе свідчення державниць кого мислення української козацької старшини, як одна з реальних спроб запровад ження конституційного устрою в Україні в першій половині XVIII ст.; як взірець тогочасної громадянської свідомості та суспільно-політичної думки. Контакузен Микола (1763-1841) - наказний отаман Бузького козацького війська (1806-1818), генерал-майор російської армії. За походженням - валах, син князя, полковника російської армії Родіона (Радукана) Кантакузена, який прославився в битві з турками під Силістрією (1771). У полк батька М.Кантакузен був записаний з дитинства. Подорослішавши, подався на службу до австрійського імператора і 8 років прослужив в австрійській армії. В 1790 - перейшов на службу в російську армію і був призначений підполковником Катеринославського козацького війська. З загоном козаків брав участь у війні з турками, прославився при здобутті Ізмаїла, сформував полк добровольців із арнаутів - «Левантський полк», а згодом займався питанням переселення арнаутів-албанців на Побужжя, на козацькі території. В 1797 подав у відставку, але в 1806 повернувся на службу і був призначений наказним
Конституція Пилипа Орлика
{ “• I ' x T r * / h r t f O i L & f M t o / ■». V а> I . ' .v r t »
/#»
fn r»
r r> і ^
fA*Akj6"
jgaqsaaa A<|
13»<*w4 М Н В І К
Фрагмент першої сто рінки Конституції Пилипа Орлика.
Контакузен Микола
Всесвітня козацька енциклопедія Контакузен Микола
«Концепція Українського козацтва-2000»
отаманом Бузького козацького війська, на чолі якого брав участь у російсько-турецькій війні 1806-1808. Перебуваючи з козаками на Дунаї, зумів сформувати шість волон терських полків з придунайців: болгар, валахів, угорців... В 1818, отримавши чин генерал-майора, певний час служив у Військовому відомстві, займаючись пробле мами військових поселень в Україні. З 1833 —у відставці. «Концепція Українського козацтва-2000» - розроблена Радою старійшин Кальміуської паланки Українського козацтва і схвалена на Великій Раді Українського козацтва 26 грудня 1999 у Донецьку. Положення цієї «Концепції» були характерними для концепцій розвитку багатьох інших козацтв України. «Українське козацтво, яке почало відроджуватися на початку останнього деся тиліття, має стати потужною і впливовою військовою, громадсько-політичною, ви ховно-патріотичною, консолідуючою силою нової української держави. Виходячи з глибоко вкорінених в народі історичних традицій українського ко зацтва, його високого авторитету у різних шарах суспільства, а також сучасних ре алій, існуючого 10-річного досвіду відбудови козацьких структур в Україні, доціль ними є такі головні засади і принципи подальшої розбудови козацького руху. 1.Основним принципом повинна стати «двоповерховість» структурної побудови сучасного козацтва як всенародної, всеукраїнської організації, з виділенням його державної та громадської частини. 2. Державна частина українського козацтва повинна бути представлена підроз ділами спеціального призначення, які б зокрема взяли на себе: * охорону державних структур: Президента, Уряду, Парламенту, Державних Адміністрацій на місцях; * утворення спеціальних груп швидкого реагування, озброєних всіма видами сучасної зброї; * утворення спеціальних військових козацьких училищ, вищих шкіл, спортивновійськових комплексів для фахової підготовки молодого покоління з використанням звичаєвих, морально-духовних, військових та інш. традицій української козаччини. 3. Громадська частина українського козацтва повинна бути представлена єдиною і широкою мережею громадських організацій різних рівнів, які б, зокрема, взяли на себе: * комплексну діяльність по сприянню діючим Українській армії та флоту; * створення мережі козацьких вишкільних стрілецьких центрів для ветеранів, воїнів у запасі, яка б дозволяла підтримувати і вдосконалювати свій військово-фаховий рівень; * сприяння органам правопорядку на місцях; * сприяння розвитку ділових, економічних структур українського козацтва на базі звичаїв, самозабезпечення, самореалізації в сучасному правовому полі України; * історико-просвітницьку та художньо-мистецьку діяльність серед населення, широкого загалу, включаючого всі вікові і соціальні групи, незалежно від партійної, конфесійної та інш. приналежності; при цьому українське козацтво усіляко підтри мує ідею створення єдиної сильної Української християнської церкви, на основі Патріархату в м. Києві; * створення широкої мережі молодіжних козацьких організацій, на основі віко вого досвіду вишколу покоління в дусі патріотизму, культу здорового тіла і духа. 4. Вище керівництво двома структурами українського козацтва - державною і громадською - за посадою здійснює Президент України, який одночасно, автома тично, обіймає посаду Гетьмана українського козацтва. Фінансування державної структури козацтва здійснюється державою. Громадські козацькі структури діють на основі самофінансування при державній підтримці. 5. Оперативне керівництво всім українським козацтвом здійснює Наказний геть ман, кандидатуру якого, з числа українського генералітету, на паритетних засадах, визначають Велика Козацька Рада і Гетьман. 6. Велика Козацька Рада включає Раду Командирів військових частин. Раду Па ланкових Отаманів та Раду Старійшин.
«Концепція Українського козацтва-2000» - Короленко Прокіп
7. Керівництво Паланок включає Паланкового Отамана, Паланкову Раду та Па ланкову Раду Старійшин. Паланкові Отамани обираються Радами Паланок. Струк тура Паланок, на які поділена територія всієї України, включає Полки та Курені. 8. Закордонні організації Українського козацтва є громадськими і діють само стійно, в країнах перебування, але в повній згоді і при координації дій з керівними структурами козацтва в Україні». Координаційна Рада при Президенті України з питань розвитку Українсь кого козацтва —Рада, покликана була координувати діяльність всіх основних ко зацьких організацій, які існують в Україні. Діяла у відповідності з Указом Прези дента України з 1999 року. Мала у своєму складі представників від громадських організацій: Українське Козацтво, керівник якої, гетьман Іван Білас, був Головою Координаційної Ради; Спілки козаків України; Війська Запорізького; Спілки козаць ких організацій України; Козацтва України та інших. Під час Великої Ради на о. Хортиця в січні 2005 Президент України В. Ющенко оголосив про розпуск даної Координаційної Ради. На цій же Раді керівники більшості козацьких організацій України вручили В. Ющенку універсали, якими визнавали його верховну владу, як Гетьмана України. Корж Микита (1731 -1835) - запорізькій козак. Походив з давнього козацького роду. Став відомим завдяки своїм усним оповідям про Запорізьку Січ, її побут та звичаї, а також про часи заселення запорізьких земель. Щось в його оповідях відпо відало дійсності, від чогось повівало легендами, але вони справляли на слухачів велике враження. Наприкінці 20-х - на початку 30-х років XIX ст. ним зацікавився шанувальник козацького фольклору архієпископ Катеринославський Гавриїл. За писавши майже всі його оповідки, він опублікував їх окремим виданням в Одесі (1842), назвавши: «Устное повествование бьівшего запорожца, жителя Екатеринославской губернии и уезда, селения Михайловки, Никитьі Леонтьевича Коржа». Ще раніше кілька оповідей М. Коржа було опубліковано (за одним із рукописних списків) істориком А. Скальковським. Цей історик згадує про М.Коржа і в своїй «Історії Нової Січі або Останнього коша Запорізького».
«Концепція Українського козацтва2000»
Координаційна Рада при Президенті України з питань розвитку Українського козацтва
Корж Микита
Корнійчук Олександр (1905-1972) - відомий український драматург. Наро дився в с. Христинівка Черкаської обл. Закінчив літературний факультет Київсько го інституту народної освіти (1929). Працював сценаристом, редактором та завіду вачем художнім відділом на Київській, Харківській та Одеській кіностудіях. В 19381941 та 1946-1953 очолював Спілку письменників України, в 1953-1954 працював першим заступником Голови Ради Міністрів України. Академік АН УРСР (1939) та СРСР (з 1941). Лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1971), п’яти Державних премій СРСР та ряду інших премій. Автор п’єс «На грані», «Кам’яний острів» (1931), «Загибель ескадри» (1934), «Платон Кречет» (1936) та ін. Козацька тематика репрезентована п’єсою «Богдан Хмельницький» (1939). Був співавтором (з Вандою Василевською) лібретто опери «Б. Хмельницького» та сценарію одной менного фільму. Короленко Прокіп (1813-1913)- історик Кубанського та Запорізького козацтв. Козацький старшина. Походив з давнього козацького роду. Батько його був старши ною Павлівського куріня. Систематичної освіти не мав. Брав участь у боях з кавказ цями, відав архівом Кубанського козацького війська. Був одним із упорядників арх іву історика Івана Попка. Як учений, працював у архівах Києва, Одеси, Запоріжжя. Був одним з засновників на Кубані наукового «Товариства любителів вивчення Ку банської області». Основна його наукова праця - «Чорноморці» (Київ, 1874), котра є першим грунтовним нарисом історії Чорноморського козацтва, яке, як відомо, започатковувалося після зруйнування російськими військами Запорізької Січі.
Короленко Прокіп
Всесвітня козацька енциклопедія Корона
Коронний (великий коронний) гетьман
Коронний суд
Коротка хроніка відродження Російського козацтва
Корона - за часів Речі Посполитої (тобто після об’єднання згідно з Люблінсь кою унією, в 1569 Польського королівства з Великим князівством Литовським в єдиній державі) під поняттям «Корона» мали на увазі власне Польщу, польську частину цієї федеративної держави. Коронний (великий коронний) гетьман - головнокомандуючий збройними силами Польщі (Речі Посполитої). Коронний гетьман призначався рішенням польсько го Сейму, за звичаєм, за поданням чи за згодою короля. Саме коронні гетьмани, здебіль шого, командували військами, що вели боротьбу проти козацько-повстанських військ. Коронний суд. У Речі Посполитій - суд, здійснюваний самим королем. Дійство відбувалося під час засідання сейму. Коронний суд розглядав справи про важливі політичні злочини проти Польщі, про зраду, замах на життя та честь сенаторів, короля, відомих аристократів. На засіданнях цього суду розглядалися й справи деяких керів ників козацьких повстань, зокрема, справа гетьмана І. Сулими, яких привозили для цьо го до столиці. Коронний суд розглядав також апеляції на рішення судів нижчої інстанції. Коротка хроніка відродження Російського козацтва: У січні 1990 відбулися Установчі збори, які заснували Московське козацьке зем ляцтво. 23 березня 1990 Велике Коло Терського козацтва проголосило створення Терсь кого козацького війська, яке відроджує традиції давнього Терського козацтва. У червні 1990 у Хабаровську відбулося Установче коло Амурського козацького війська, основу якого в усі часи становили українські козаки, нащадки запорізького козацтва. Коло проголосило створення Амурського козацького війська. 9 червня 1990 у Владивостоці відбулося Установче коло уссурійських козаків, рішенням якого було проголошено Земляцтво уссурійських козаків. 15 червня 1990 це Земляцтво було зареєстроване у Владивостоці, як самостійна козацька організа ція краю. 4 серпня 1990 в Елісті зареєстровано Союз козаків Калмикії. 4 червня 1994 Союз козаків Калмикії перейменовано в Калмицьке козацьке військо, зі штаб-квартирою в Елісті. 5-6 грудня 1991 відбувалося Друге Велике коло Уралу, рішенням якого проголо шено створення Всеуральського козацького війська (ВКВ). Військовим отаманом його обрано було В. Титова. Основу ВКВ становить Союз козаків Оренбуржя. ВКВ входить до складу Союзу козацьких військ Росії. У вересні 1990 відбулося Велике коло ставропольських козаків. На колі було проголошено створення Ставропольського крайового союзу козаків (СКСК). Пара лельно з цим козацтвом існував Союз козаків Ставропілля, який на своєму Великому колі проголосив створення на базі Союзу Кавказького лінійного війська. Поява цієї організації викликала розкол серед Кубанського козацтва і 14 липня 1993 в станиці Новопавлівській Ставропольського краю теж проголошено створення Кавказького лінійного війська але спільно з терськими козаками. 16-17 листопада 1990 в Читі відбулося Установче Велике коло Забайкальського козацького війська, основна мета якого - відродження історичних традицій давньо го Забайкальського козацького війська. 16 січня 1992 на Установчих зборах, що відбулися в Барнаулі, створено крайове Козацьке товариство Майми (тобто Алтаю). 1 березня 1992, на з’їзді козаків-українців у Москві, було проголошено створен ня Союзу українських козаків у Росії. Союз прагне зберегти українську національну культуру в Росії, відродити українську культуру в Слобідській Україні. В лютому 1992 офіційно було зареєстровано Іркутське козацьке військо, основу якого склали нащадки місцевих козацьких родів, предки яких були козаками Сибі рського козацького війська.
Корона - «Короткий опис Малоросії»
В грудні 1992 в Калінінграді відбулося Установче коло місцевих козаків, на яко му засновано Балтійський окружний Союз козаків. Згодом, під час реєстрації цього r п козацького товариства, назву його було змінено і тепер воно називається «Балтіисьw кии союз козаків». 17 1ПП- . . .. . .„ 27 грудня 1992 офіційно зареєстровано Амуро-Уссуршське козацьке військо, основу якого склали козацькі громади, котрі раніше входили до Уссурійського та Амурського козацьких військ. Одначе після появи цього козацтва Амурське та Ус сурійське козацькі війська існування свого не припинили. 23 грудня 1990 Установче коло козаків, що відбулося в Оренбурзі, проголосило заснування козацької громади під назвою «Оренбурзьке козацьке військо». 27 ве ресня 1991 створено Союз козаків Оренбуржя, а 7-8 грудня було проведено Велике коло Оренбурзького козацтва, на якому засновано Оренбурзьке козацьке військо. Коло постановило відродити всі історичні підрозділи цього козацтва. Відомо, що на час Першої світової війни в Росії існувало 11 козацьких військ: Кубанське, Донське, Астраханське, Терське, Уральське, Оренбурзьке, Сибірське, Забайкальське, Семиріченське, Амурське, Уссурійське. Упродовж 90-х років XX ст. всі вони були відроджені. «Коротка хроніка козацьких тимчасових частин; частин, котрі були на поло женні козацьких, та іррегулярних частин» - хроніка, укладена військовим хрон істом імператорського двору В. Казіним, яка увійшла до Довідкової книги Імпера торської головної квартири. «Козацькі війська. Хроніка гвардійських козацьких ча стин. По 1 квітня 1912». В цій «Короткій хроніці» подано хроніку слобідських, чер каських та малоросійських козацьких полків; козацьких тимчасових частин; мало російських кінних козацьких полків; козацьких частин Внутрішнього ополчення та інших козацьких частин, і частин, котрі «перебували на положенні козацьких». «Короткий літопис Малої Росії з 1506 по 1770 рік» - цей український літо пис (виданий 1777 в Петербурзі істориком і літератором В. Рубаном) складається з «Короткого опису Малоросії» (автор невідомий), в якому подаються розповіді, що охоплюють період від заснування Київської Русі до 1734; та історичної хроніки 1735-70, в якій подається опис подій із життя козацької України та публікується список гетьманів, генеральної і полкової старшини. Крім того, в літописі вміщено працю «Зємлєопісаніє Малої Русі», завдяки якій дізнаємося про адміністративний поділ тогочасних земель Лівобережної України, кількість населення у містах та містечках. Автором «Зємлєопісанія» вважають козацького старшину О. Безбородька. Цей літопис є важливим джерелом інформації для всіх дослідників Козаччини та для літераторів (видання: «Краткая летопись Мальїя России с 1506 по 1770 г.» Санкт-Петербург 1777). «Короткий опис Малоросії» - український козацький літопис. Автор невідо мий. Створений у 30-х роках XVIII ст. Становить собою збірку історичних опові дань, що охоплюють події від часів Київської Русі до 1734. Значну увагу в літописі приділено життю і боротьбі Б. Хмельницького, І. Богуна, С. Палія, І. Виговського, І. Мазепи та інших козацьких полководців. Літопис написано з виразно проросійських позицій. Дії гетьманів І. Виговського, Ю. Хмельницького, І. Мазепи та інших, спрямовані проти росіян, автор рішуче засуджує. Завершується літопис повідом ленням про скасування, після смерті гетьмана Д. Апостола, гетьманської влади в Україні. А ось до осуду цього факту автор чомусь не вдався. Як стверджують досл ідники, в основу літопису покладено літопис Г. Граб’янки. Написано його простою, доступною мовою. Він користувався великою популярністю у дослідників старо вини в XVIII-XIX ст. Виданий у книзі «Летопись самовидца» (К. 1878).
коротка хроніка . відродження „ Російського козацтва
«Коротка хроніка козацьких тимчасових частин; частин, котрі були на положенні козацьких, та іррегулярних частин»
«Короткий літопис Малої Росії з 1506 по 1770 рік»
«Короткий опис Малоросії»
Всесвітня козацька енциклопедія «Короткий розклад Сухопутних військ» («Краткое расписание Сухопутних войск») - довідник, виданий в 1907 році в Санкт-Петербурзі, у військовій типографії «Короткий розклад Головного штабу Сухопутних військ. Авторів та упорядників не названо. Довідник Сухопутних військ» подає відомості про існування на 1907 рік козацьких військ, окремих полків, із заз наченням міст, в яких розташовуються їх штаби, а також прізвищ командирів і на чальників штабів. Довідник є надзвичайно цінним джерелом інформації для дослід ників історії Російської армії та російського козацтва.
Корпус малоросійських піших стрільців
Корсунська битва (1648)
Корсунський бій (4 квітня 1630)
Корсунь (КорсуньШевченківський)
Корпус малоросійських піших стрільців - корпус, сформований виключно з українських козаків, здебільшого, лівобережних та слобідських, для участі у Швед ській війні. В 1792 корпус було розпущено, але через два роки знову сформовано. І все ж таки залишати цей корпус, як українську військову силу, російський уряд не наважувався, побоюючись, щоб він не став основною силою під час чергового по встання українців, та не послугував відродженню українського козацтва. Отож у листопаді 1796 корпус було остаточно розформовано, а піші стрільці змушені були повернутися до своїх сіл, втративши при цьому козацькі вольності та привілеї. Корсунська битва (1648) - битва, що відбулася 15-16 травня 1648 під Корсу нем. У ній взяли участь 15-тисячне селянсько-козацьке військо під командуванням Б. Хмельницького та 20-тисячне польське військо під командуванням коронного геть мана М. Потоцького. На боці козаків у битві брав участь і 4-тисячний загін кримсь ких татар. Напередодні битви в полон полякам здався козак-смертник С. Зарудний, який на допиті в укріпленому польському таборі дезінформував польське команду вання, повідомивши, що нібито до українського війська ось-ось має приєднатися зі своєю ордою сам кримський хан. М. Потоцький вирішив не ризикувати і залишив табір. Але його військо потрапило у засідку, влаштовану в урочищі Горохова Дібро ва (під с. Виграєвом) полковником М. Кривоносом. Усе польське військо було розг ромлене. 1800 козаків реєстру перейшли від поляків до козаків. М. Потоцький, польний гетьман М. Калиновський та ряд інших польських офіцерів потрапили в полон. Це була одна з найблискучіших перемог Б. Хмельницького на першому етапі Визвольної війни. Корсунський бій (4 квітня 1630) - бій, що відбувався під Корсунем, між заго ном повсталих запорізьких козаків під командуванням гетьмана Т. Трясила, якого підтримували 3 тисячі реєстровців, і польськими військами. Після наближення по встанців до Корсуня, міщани теж повстали. Спільними діями польський гарнізон та військо, що підійшло йому на допомогу, були розгромлені. Цей бій дав поштовх до широкого козацько-селянського повстання під проводом Т. Трясила. Корсунь (з 1944 - Корсунь-Шевченківський) - місто. Районний центр Чер каської обл. Засноване 1032 князем Ярославом Мудрим. В 1240 зруйноване татаромонголами Батия. В 1584 поляки збудували в Корсуні фортецю, гарнізон якої скла дався з поляків та реєстрових козаків. В 1630 був визволений повстанцями гетьмана Т. Трясила. 16 травня 1648 під Корсунем відбулася славетна Корсунська битва, в якій козацько-повстанські війська розгромили польське військо під командуванням коронного гетьмана М. Потоцького. З 1648 по 1712 Корсунь був центром Корсунського адміністративного козацького полку, заснованого у 30-х роках XVII ст. Козаки Корсунського військового полку відзначилися у битві під Пилявцями (1648), Бато гом (1652), Жванцем (1653). Корсунські козаки брали участь у повстанні гайдамаків 1734 і 1750. В 1768 Корсунь здобули гайдамаки М. Залізняка. Під час так званої «Київської козаччини» (див.) поблизу міста відбувся бій між російськими військами та повстанцями, в якому повстанці зазнали поразки.
«Короткий розклад Сухопутних військ» - Костенко Ліна Косагов Григорій (р.н. і р.см. невід.) - російський військовий діяч другої по ловини XVII ст. З’являється на історичній арені в чині полковника, згодом стає генералом. В 1664 командував корпусом російських військ, котрий, спільно з загоном українських козаків на чолі з Іваном Сірком, та загоном донських козаків, здійснив похід на Кримське ханство. Українсько-російським військам вдалося на певний час оволодіти Перекопом. Генерал Г. Косагов командував також корпусом російських козаків, що діяв спільно з козаками на території України, під час російсько-турецької війни 1677-1681. За підтримки українських козаків, розбивав татарсько-турецьке військо під Чигирином в 1677 і 1678 роках, коли воно здійснюва ло так звані «Чигиринські походи». Косий Іван (р. н. і р. см. невід.) - гетьман запорізького козацтва. Брав участь у Лівонській війні, у складі козацького корпусу під командуванням С. Кішки. Під Могильовом (Білорусія) був обраний (1603) гетьманом (після Г. Куцковича) козаків, що поверталися з Лівонської війни в Україну. Збудував під Могильовом укріплений табір і, відбивши кілька нападів польсько-литовського війська, дав змогу козакам відпочити за літо та підлікуватися. Під командуванням І. Косого понад 4 тисячі козаків, учасників Лівонського походу, тієї ж осені повернулися на Січ. Подальша доля І. Косого невідома.
Косагов Григорій
Косий Іван
Косинський Криштоф (1545-1593) - гетьман Війська запорізького, гетьман повстанської армії. Походив з родини дрібних польських шляхтичів з Підляшшя. Був козацьким старшиною (1586) за часів гетьмана Б. Микошинського. Узимку 1591 підняв козацько-селянське повстання. 2 лютого 1593, у битві під П’яткою, (тепер Чуднівського району Житомирської, зазнав нищівної поразки від військ князя Василя-Костянтина Острозького, але був помилуваний князем (Косинський випросив це помилування, стоячи на колінах). Після поразки звернувся до російського царя Федора Івановича, пообіцявши йому за підтримку повстання частину України. За гинув улітку 1593 в районі Черкас за нез’ясованих обставин. За однією з версій — від рук найманого вбивці. Костенецький Стефан ( р.н. і р.см. невід.) - військовий козацький діяч XVIII ст. Полковий осавул Ніжинського полку. В 1736, за наказом російського команду вання в Україні, ним було сформовано команду з 4669 козаків та посполитих Ніжинського, Чернігівського, Прилуцького і деяких інших полків, яка мала завдан ня проводити судна через дніпровські пороги. Формувалася ця лоцманська коман да в містечку Усть-Самара. Наглядала за формуванням Комісія слобідських полків. В 1739 році, для сплавлення вниз по Дніпру провіанту для російської армії, в порту Перевалочної було сформовано команду, на чолі з Костенецьким, котра здатна була перевести 2 тисячі річкових суден. Костенко Ліна (1930) - відома українська поетеса. Народилася у м. Ржищеві на Київщині. Освіту здобувала в Літературному інституті ім. М. Горького (Москва, 1956). Авторка збірок «Проміння землі» (1957), «Вітрила» (1958), «Мандрівка сер ця» (1961), «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980). Козацька тематика репрезентована романами у віршах «Маруся Чурай» (1979), за який Ліну Костенко було удостоєно Державної премії України ім. Т. Шевченка (1987), та «Бе рестечко» (1999). В основі роману «Маруся Чухрай» - факти з життя піснярки з Полтавщини XVII ст. Марусі Чухрай. Події в творі розгортаються на тлі історичних подій, пов'язаних з поразкою козацько-повстанського війська під Берестечком та з облогою польським військом Полтави (1651-52).
217
Костенецький Стефан
Всесвітня козацька енциклопедія Костицький Михайло
Костицький Михайло (1947) - відомий громадський та політичний діяч, академік, заслужений юрист України. Член Конституційного Суду України (з квітня 2007). Почесний козак курінного товариства коша Чорномор-Дністровська Січ (на Оде щині). Народився в с. Заріччя Станіславської (Івано-Франковської обл.). В 1971 зак інчив юридичний факультет Львівського університету, а в 1978 —аспірантуру в Інсти туті прокуратури (м. Москва). Доктор юридичних наук. Академік Академії правових наук (з 1993) та член-кореспондент Академії педагогічних наук; професор Національ ної Академії внутрішніх справ України. Обирався депутатом Верховної Ради друго го скликання (1994-96). В 1996-2005 - член Конституційного Суду України. Гене рал-лейтенант (1999). М.Костицький - один із лицарів-засновників першого в Ук раїні лицарського Ордену Архистратига Михаїла, він є суддею цього Ордену, має достоїнство графа. В Українські козаки посвячений патріархом Київським і всієї РусиУкраїни Володимиром у червні 1994 року, в Святій Софії в Києві. М. Костицький був одним із депутатів Верховної Ради, які в 1996 приймали Конституцію України. Він автор понад 120 праць та публікацій, серед яких є монографії, підручники та посібники. Костомаров Микола (псевдонім - Ієремія Галка) (1817-1885) - відомий істо рик. Вихованець Харківського університету (історико-філологічний факультет). В 1844-45 учителював у Рівному та Києві. З 1846 - професор Київського університету. Один із засновників (спільно з В. Гулаком, Р. Кулішем, Т. Шевченком) Кирило-Мефодіївського Братства, автор його програмних документів. Після розгрому Братства сидів у в’язниці та відбував заслання у Саратові. В 1959-1862 - професор Петер бурзького університету. Автор ряду фундаментальних праць з історії України і, зок рема, Козаччини XVI-XVII ст. Так, йому належать праці: «Іван Свирговський - ук раїнський гетьман XVI ст.» (1855); «Боротьба українських козаків з Польщею в першій половині XVII ст. до Богдана Хмельницького» (1856); «Богдан Хмельницький і по вернення Південної Русі до Росії» (1857); «Мазепа і мазепинці» (1882-1884), а також історичні розвідки «Гетьманство Виговського», «Гетьманство Юрія Хмельницько го», «Павло Полуботок». Він —автор історичних драм з часів Козаччини: «Сава Ча лий» (1838) та «Переяславська ніч» (1841). Автор збірок поезій «Українські баляди» (1839), «Вітка» (1840), що з’явилися під псевдонімом «Ієремія Галка». Котляревський Іван (1769-1838) - видатний український письменник. Наро дився в Полтаві. В 1789 закінчив Полтавську семінарію. Тривалий час працював канцеляристом та домашнім учителем у родині поміщика. З 1796 по 1808 перебував на службі в російський армії. В російсько-турецьку війну 1806-1807 брав участь у облозі Ізмаїла. Вийшов у відставку в чині штабс-капітана. Під час російсько-фран цузької війни 1812, за наказом генерал-губернатора, сформував 5-й козачий кінний полк. З 1818 по 1821 був директором Полтавського театру. Належав до масонської ложі «Любов до істини». Найвідомішим твором І. Котляревського стала його «пере лицьована» з Вергілія поема «Енеїда» (1798, 1842), героями якої були українські козаки. Народна українська мова, якою було написано цю поему, стала основою для формування сучасної літературної української мови. В своїй «Енеїді» І. Котляревсь кий з великою силою таланту і народного гумору оспівав козацьке січове лицарство, його мужність, патріотизм. Перу І.Котляревського також належать п’єси «Наталка Полтавка». «Москаль-чарівник». Його творами захоплювався Т.Шевченко, який на пророчив йому пам’ять нащадків. В 1903, в Полтаві, споруджено пам’ятник І. Кот ляревському, там діє присвячений йому літературно-меморіальний музей.
Котляревський Тимофій
Котляревський Тимофій (р. н. і р. см. невід.) - військовий діяч XIX ст. У липні 1790 був затверджений князем Потьомкіним на посаді військового писаря Бузького козацького війська. В 1792 стає військовим писарем Чорноморського козацтва. Є одним з авторів першого статуту Кубанського козацтва - «Порядок общей пользьі».
Костицький Михайло - Кошовий атестат Під час походу кубанських козаків на чолі з А. Головатим в Азербайджан, де трива ли бої з персами, був наказним отаманом. В липні 1797, після смерті кошового Котляревський Тимофій отамана А. Головатого, був призначений Указом Павла І військовим отаманом Війська Чорноморського. Того ж року придушував бунт козаків, які прагнули відро дити на Кубані звичаї Запорізької Січі —тобто бажали обирати кошових отаманів і всю старшину на козацьких радах. Останні роки життя провів у Петербурзі. З чер вня 1790 - полковник, з жовтня 1798 - генерал-майор російської армії. З 1799 - у відставці.
Котович Микола (1940) - Перший заступник Верховного отамана Чорноморсь кого козацького війська, генерал-осавул Українського козацтва. Був наказним ота маном бунчужної служби коша Чорномор-Дністровська Січ Українського козацтва (з 1998). Народився в с. Новогеоргіївці (Майнове) Ананьївського району Одеської обл. Закінчив історичний факультет Кишинівського університету (1967). В 19641969 був завідувачем відділом культури Ананьївського райвиконкому. В 1969-74 заступник начальника обласного управління культури Одеського облвиконкому. В 1980-85 - директор Одеського обласного історико-краєзнавчого музею. Походить з давнього козацького роду. Зокрема, одна з ліній його простежуться до родства зі старшинським козацьким родом Сулимів (з роду гетьмана І. Сулими). Відомий да леко за межами Одещини, як колекціонер військової і, зокрема, козацької старови ни. Він є одним з лицарів-засновників першого в Україні Міжнародного лицарсько го Ордену Архистратига Михаїла, має титул графа, з 1999 був Великим Пріором Причорноморським. В 2006 став одним із засновників і Великим Магістром Суве ренного Християнського Лицарського Ордену Архистратига Михаїла. Кочубей Василь (бл. 1640-1708) - військовий і політичний діяч доби гетьмана І. Мазепи. В 1687-1699 - генеральний писар, з 1700 - генеральний суддя українсь кого козацтва. Не раз виконував обов’язки наказного гетьмана. Був лідером антигетьманської опозиції. Гетьман І. Мазепа був закоханий у доньку В. Кочубея Мотрю, що дуже ускладнювало взаємини гетьмана і В. Кочубея. В. Кочубей - автор доносу царю Петру І на гетьмана І. Мазепу, в якому звинувачував гетьмана у зноси нах з польським королем С. Лещинським. Під тортурами зрікся своїх звинувачень і, за наказом царя, був страчений. Кочубей Іван (1893-1919) - козацький військовий діяч, один із активних учас ників Громадянської війни (1917-22) в Росії. Походив з давнього козацького роду, коріння якого віднаходиться в Україні. Народився на хуторі Рощинському, Бєломечетинської станиці Кубанської обл. Під час Першої світової війни воював на Кав казькому фронті. В 1918 організував загін кубанських козаків (в станиці Тихорєцькій), з яким виступив на підтримку пробільшовицьких сил на Кубані. Команду вав козацьким революційним загоном Північно-Кавказької республіки, а згодом кавалерійською козацькою бригадою 11 армії Каспійсько-Кавказького фронту. Відзначився в боях проти білогвардійських армій Корнилова та Денікіна. На почат ку 1919 потрапив у полон до білогвардійців, відхилив пропозицію командування перейти на службу в Білу Армію й очолити білогвардійський полк. У квітні 1919 був страчений. Життя і боротьба І. Кочубея описані в романі О. Первенцева «Кочу бей», за мотивами якого створено художній фільм. Кошовий атестат - документ, якого отримував запорізький козак, коли з яки хось причин - через хворобу, старість, поранення - змушений був залишити Запор ізьку Січ (Запорізьке Козацтво), і мав намір переселитися на Лівобережну чи Пра вобережну Україну. Цей документ засвідчував особу козака та пояснював його по ходження, і те, чим він займався, перш ніж опинився «на слободі». Досить часто запорізькі старшини, котрі, отримавши «кошовий атестат», звільнялися в запас на
Кошовий атестат
Всесвітня козацька енциклопедія Лівобережній та Слобідській Україні, теж одержували старшинські чини (городових Кошовий атестат козаків) - сотників, осавулів, бунчужних чи значкових товаришів. Якщо наближала ся, або вже точилася війна, вихід з козацтва, а отже й видача «кошових атестатів», різко обмежувалися. Якщо козак запевняв, що залишає Січ лише на певний час (щоб відвідати рідних, залагодити якісь майнові справи, підлікуватися) -кошова канцеля рія видавала йому спеціальний «кошовий пашпорт», який мав засвідчувати його особу та давав дозвіл залагодження всіляких майнових питань. Траплялися випадки, коли полкові та сотенні старшини Лівобережної або Слобідської України затримували в себе таких козаків, щоб використовувати на земляних та інших роботах, перетворю вати на кріпаків. А для цього у козаків відбирали «кошові пашпорти», без яких січо вики не мали права повертатися на Січ. Так само поводилися й місцеві поміщики, котрі всіляко намагалися не допустити повернення козаків на Запоріжжя. Запорізька старшина, навпаки, дбала про те, щоб такі досвідчені козаки поверталися на Січ, і розсилала спеціальні листи, ордери-накази, в яких просила полкову владу та росій ське командування і російських чиновників виявляти козаків, у яких було відібрано пашпорти, і сприяти їх поверненню на Січ. Між іншим, у цих ордерах висловлюва лося таке прохання: «Якщо забажають вони (козаки, відпущені з Січі —Б.С.) пере бувати в козацькому чи посполитому званні —не перешкоджати цьому, і виявляти при нагоді гостинну поблажливість, щоб, чуючи про це, й інші місцеві підлеглі, що проживають поза межами війська, могли повертатися звідти до війська для про живання і служби, і щоб кількість тих, хто бажає служити, не зменшувалася».
Кошовий ордер-наказ
Кошовий отаман
Гравюра О. Осипова. 1817.
Кошовий ордер-наказ - наказ, офіційний лист, розпорядження, припис, з яким кошова канцелярія зверталася до керівників паланок, до полків, сотників Лівобе режної, Правобережної чи Слобідської України, представників російської чи польської адміністрації, з тим чи іншим наказом, приписом, або проханням. Досить часто подібні ордери-накази стосувалися подальшого влаштування козаків, які, отримавши кошові атестати (про звільнення з війська), мали намір надалі служити в гетьманських пол ках, ставати селянами, ремісниками, або найматися на якісь промислові підприєм ства. Один із відомих дослідникам ордерів-наказів адресувався російській адмініст рації та полковій старшині Лівобережної і Слобідської України з проханням сприяти (а не заважати) поверненню на Січ тих козаків, котрі з якихось причин перебували на їх територіях, а тепер бажають знову повернутися до Коша. Згідно з іншими ордерами-наказами, козаків, котрі ухилялися від повернення на Січ під час військової мобілізації, тобто під час війни, виявляли, карали киями на сільських базарах і під конвоєм відправляли на Січ. Кошовий отаман - командир (старшина) коша, тобто козацького товариства, що перебувало на Січі. Під час бойових дій командував козацьким військом. У мир ний час поєднував обов’язки командира з обов’язками начальника гарнізону січової фортеці та обов’язками адміністратора території, яка підпорядковувалася Січі (з ус іма її паланками та зимівниками). Обирався на один рік. Краснов Іван (1752-1812) - генерал-майор, отаман Бузького козацького війська. Походив з давнього донського козацького роду, зі станиці Буканівської. Бойове хре щення прийняв на Південному Бузі, де вперше, в чині рядового козака, вступив у бій з турками. Після цього бою він був призначений полковим писарем, а згодом возведений в офіцерський чин і тривалий час перебував, як офіцер зв’язку, при Суворові. В жовтні 1787, під час бою на Кінбурнській косі, вже в чині поручика, він був пора нений у ногу, причому майже водночас з Суворовим, і лежали вони в одному при міщенні. За цей багнетний бій Суворов підвищив його до капітана. В грудні 1788 І. Краснов з невеликим загоном був відряджений за Дністер, вести партизансько-диверсійну боротьбу в тилу ворога. Перейшовши ріку в районі Бен дер, по тонкій кризі, І.Краснов зі своїми козаками напав на передову сторожу і влас
Кошовий ордер-наказ - Краснов Петро
норуч захопив у полон турецького чиновника. Досягнувши Дунаю, в районі Браілова, козаки на очеретяних плотах підійшли до турецького корабля і піратським мето дом захопили його. За мужність, виявлену при штурмі Ізмаїла, йому було «пожалувано» чин секунд-майора та похвальну грамоту імператриці Катерини II. Прославилися козаки секунд-майора Краснова і під час придушення польсько го повстання під проводом Костюшка (1790). В кількох боях з корпусом генерала Понятовського сам І. Краснов зарекомендував себе надзвичайно мужнім і талано витим командиром. Зокрема, помітною була його перемога над поляками під Му рашковим, Плонцами, під час здобуття Праги (передмістя Варшави). В Польщі він був возведений в прем’єр-майори і нагороджений орденом Св. Георгія 4 ст. Під час походу до Молдавії І. Краснов ужив заходів, щоб не допустити поширення чуми, він перекрив усі шляхи, не пропускаючи жителів Молдавії та солдатів на територію Російської імперії, налагодив санітарну службу, і в такий спосіб, як зазначалося в похвальній грамоті, «не допустив чуму увірватися в межі Росії». «Рятівні заходи при його невтомності й пильності», а також інші заслуги принесли йому чин гене рал-майора та ордени Св. Анни 2 ст і Іоанна Ієрусалимського. В 1803 генерал І. Краснов був призначений отаманом Бузького козацтва і перебував на цій посаді до вторгнення в Росію армії Наполеона. Незважаючи на те, що на початок Вітчизняної війни він був тяжко хворим, все ж таки на виклик генерала Платова відгукнувся, подався на фронт і прийняв командування над дев’ятьма козацькими полками. Во юючи в армії князя Багратіона, він прославився в битві під м. Мир, де взяв у полон двох французьких штабних офіцерів та понад 200 рядових. Під час битви на висо тах поблизу Колоцького монастиря, ядро роздробило йому ногу. Тяжко пораненого його віднесли до спостережного пункту, на якому перебували генерали Платов та Барклай-де-Толлі, і в їх присутності лікарі ампутували йому ногу. Після операції він прожив лише півдня, увесь час цікавлячись, як перебігає бій та чи тримаються його козаки. Тіло його було перевезене до Москви і поховане в Донському монас тирі. В серпні 1904, на відзнаку заслуг генерала, отамана Івана Краснова, його ім’я було присвоєне П’ятнадцятому Донському козацькому полку. Краснов Петро (1869-1947) - відомий російський військовий козацький діяч, генерал-лейтенант, письменник. Походив з роду донських козаків. Батько П. Крас нова Микола Краснов був генерал-лейтенантом Генерального штабу і служив у Го ловному управлінні іррегулярних козацьких військ. Сам П. Краснов народився в Санкт-Петербурзі. Закінчив Олександрівський кадетський корпус і Перше Павловське військове училище. В 1889 служив корнетом в Лейб-гвардії Отаманському пол ку. В 1892 вступив в Академію Генштабу, але через рік залишив її і повернувся в Отаманський полк. В 1887 - начальник конвою Російської Імперської місії в Аддис-Абебі (Абіссінія). В 1898 з’являється його книжка «Козаки в Абіссінії. Щоден ник начальника конвою». Він також автор книги «Донський козацький полк сто років тому назад» (1897). Був учасником російсько-японської (1904-1905) війни, під час якої, за особисту мужність, нагороджений двома орденами. Події цієї війни були описані ним у книзі «Рік війни». В 1910 полковник П. Краснов командує Пер шим сибірським полком ім. Єрмака. Бере участь у Першій світовій війні. В 1914 генерал-майор П. Краснов - командир Першої Донської козацької дивізії. Згодом командує третьою бригадою Туземної дивізії, Третьою Донською дивізією, і на решті, Другою козацькою з’єднаною дивізією, яка була сформована з кубанських, терських та оренбурзьких козаків. У травні 1918 козацький «Круг порятунку Дону» обрав П. Краснова отаманом Всевеликого війська Донського. Сформував з донсь ких козаків Донську армію, котра нараховувала понад 58 тисяч бійців. На чолі цієї армії брав участь у боротьбі з Червоною Армією. Підтримував дружні взаємини з урядом гетьмана Павла Скоропадського, з яким був особисто знайомий. В лютому 1919, зазнавши воєнних невдач, П. Краснов на Великому козацькому крузі склав з
Краснов Іван
Краснов Петро
Всесвітня козацька енциклопедія себе повноваження й емігрував до Германії. Під час Другої світової війни він зверКраснов Петро тається з посланням до Донського козацького комітету з закликом підтримати німецькі війська в їх боротьбі проти комуністичного режиму. В березні 1944 очолив Головне управління козацьких військ Дону, Кубані і Тереку, яке діяло в Берліні. Був виданий англійцями росіянам. В січні 1947, за вироком Воєнної колегії Верховного Суду СРСР, був страчений в московській тюрмі Лефортово. Майже всі художні твори Петра Краснова присвячені долі донського та кубансь кого козацтв. Його перу належать романи «Від Двоголового орла до Червоного пра пора», «Єдина неділима», «Ларго», «З нами Бог», «Царевбивця», «Ненависть», «По гибельний Кавказ», «Випашь», «Подвиг», «Біла свитка», «Опале листя» та низка інших творів.
Кремпський Стефан
Кривоніс Максим
Кримська війна
Кремпський Стефан (р. н. і р. см. невід.) - військовий діяч України XVI ст. Полковник Війська Запорізького. Гетьман козацько-повстанського війська. Коман дував полком ще за гетьмана Б. Микошинського. Під час походу козаків у Молдову (навесні 1595) командував окремим загоном. Активний учасник повстання під про водом С. Наливайка (1594-1596). Командував гарнізоном Києва під час штурму його польськими військами С. Жолкевського. Після вбивства «наливайківцями» у Солоницькому таборі гетьмана Г. Лободи, обраний гетьманом повстанського війська. Згур тувавши рештки повстанців, прорвав облогу поляків і з загоном у півтори тисячі шабель відступив на Січ. Подальша доля його невідома. Кривоніс Максим (р.н. невід.-помер 1648) - полковник черкаський, перший полковник (заступник командувача) української Визвольної армії, народний герой. Командував Черкаським полком. Прославився у битвах під Жовтими Водами (1648) та Корсунем ( 1648). Після Корсунської битви очолив окремий корпус, що самостійно діяв на Лівобережжі (Полтавська обл.), а потім на Поділлі та на Київщині. В листо паді 1648, у складі війська Б. Хмельницького, здійснив похід на Замостя (Польща). Прославився в битві за Львів. Під час облоги фортеці Замостя захворів на чуму і незабаром помер. Похований у Києві. Подвигам М. Кривоноса присвячені народні пісні та думи. Він є героєм кількох романів, зокрема, роману сучасного письменника В. Кулаковського «Максим Кривоніс». У Львові йому споруджено пам’ятник. Кримська війна (1853-1856) - війна, оголошена Росії Туреччиною 4 жовтня 1853. Формальним приводом для виникнення цього конфлікту послужила суперечка з приводу святих місць в Палестині, де турки провокаційно віддавали перевагу като ликам, утискуючи права православних. Заграючи з католицькою Європою, Туреччи на, зокрема, передала ключі від Віфлеємського храму представникові Риму, хоча до того часу вони перебували у православних греків. Військові теоретики поділяють цю війну на два періоди. Під час першого (1853-1854) Росія мала нагоду воювати лише з Туреччиною, утворивши три традиційні фронти боїв: Кавказький, Чорно морський та Балканський. Проте вже в 1854 росіянам довелося зіткнутися з блоком країн, оскільки на боці Туреччини виступила Франція, котра, під проводом імпера тора Наполеона III, племінника Наполеона Бонапарта, прагнула реваншу за поразку 1812 року; та Англія, і навіть Сардинія. Відтак бої на морі і суші почали точитися на великих просторах, від узбережжя Балтійського, Білого та Баренцового морів - до Криму. На Дунайському театрі дій найпомітніші битви відбулися при Ольтениці (1853), де російська Дунайська армія (82 тисячі) під командуванням генерала Михайла_ Горчакова зазнала поразки від турецького війська Омера-паші; та під Четаті• (1853), де росіянам вдалося перемогти турецький корпус, а згодом знищити турецькі річкові флотилії в Рушеці і Нікополі; а також морська битва в Синопській бухті (18 листопада 1853), де російська чорноморська ескадра адмірала Нахімова (8 кораблів) зуміла розгромити турецьку ескадру Османа-паші (16 кораблів). В 1854 російський корпус фельдмаршала І. Паскевича обложив Силістрію, проте здобути її не зумів, і 9 _
Омер-Паша
•
Кремпський Стефан - Кримська війна (1853-1856) червня 1854 облогу довелося зняти. Певну роль у цій невдачі відіграла позиція Австрії, яка не бажала, щоб росіяни утвердилися в Силістрії і, загалом, на Дунаї, та Кримська війна ще те, що під час облоги був контужений герой російсько-турецької війни 18281829 фельдмаршал Іван Паскевич. 26 червня 1854 росіяни ще зуміли завдати не значної поразки туркам під Журжі, але це виявилося їх останнім помітним успіхом на Балканах. Не менш уперті бої відбувалися під час цієї війни і на Азово-Чорноморському театрі (1854-1855), де росіянам уже довелося мати справу не лише з турками, але й з французами та англійцями. Зокрема, велика битва відбулася в 1854 на р. Альмі (8 вересня 1854), під час якої війська князя Меншикова намагалися зупинити війська союзників, під командуванням французького маршала Сен-Арно, на підступах до Севастополя, проте зазнали рішучої поразки. Втративши понад 5 тисяч вбитими та пораненими, російська армія змушена була відступити в бік Бахчисарая, відкривши армії Сен-Арно шлях на Севастополь. Дослідники відзначають, що під час цієї бит ви стала очевидною технічна перевага французької та англійської армій, які вже мали на озброєнні нарізні рушниці, постріли яких сягали 1200 кроків, в той час, як російські гладкоствольні рушниці застарілого зразка ледве могли влучати за 300 кроків. Позначалося це і на прицільності та частоті пострілів. Досконалішими вия вилися і гармати армії союзників. Чимало подвигів було здійснено російськими солдатами і, зокрема, козаками, під час оборони Севастополя (вересень 1854-серпень 1855). Гарнізон міста налічу вав 7 тисяч солдатів. Росіяни зуміли досить надійно зміцнити свої фортифікаційні споруди (тут відзначився військовий інженер Едуард Тотлебен). Гарнізон під ко мандуванням адмірала Корнилова мав підтримку російського чорноморського флоту. Віце-адмірал Після поранення Корнилова, оборону очолив адмірал Петро Нахімов. Одночасно з В. Корнилов облогою Севастополя, відбувалися бої під Балаклавою та Інкерманом. В серпні 1855 союзникам вдалося захопити більшу частину Севастополя, але захисники його, пе рейшовши до північної частини міста, відмовилися від капітуляції. Водночас, росі янам вдалося здобути суттєву перемогу в битві під Балаклавою, де знаходилася база постачання англійських військ. Балаклаву росіянам здобути не вдалося, але поразка примусила англійців відкласти наступ на Севастополь, щоб допомогти фран цузам. Певний реванш за Балаклаву англійці та французи зуміли дати в битві під Інкерманом (жовтень 1854). Тут війська Меншикова, які намагалися захопити Інкерманські висоти, втратили понад 10 тисяч солдатів і змушені були відступити. Проте ця битва дуже допомогла захисникам Севастополя, відволікші від них значні англофранцузькі сили. Невдачею закінчилася і спроба російського корпусу генерала Сте пана Хрульова штурмом здобути Євпаторію (1855). Тут росіянам протистояв 35тисячний корпус турецького генерала Омера-паші, якого підтримав вогнем кора бельних гармат флот союзників. Втративши понад 750 осіб убитими, росіяни зму шені були відмовитися від штурму Євпаторії. Дехто з істориків схильний вважати, що звістка про поразку під Євпаторією нібито наблизила смерть російського імпе ратора Миколи 1(18 лютого 1855), який, розгнівавшись, встиг, уже перед смертю, увільнити князя Меншикова від обов’язків головнокомандуючого російськими військами в Криму. Генерал-ад 'ютант, Чергова битва відбулася неподалік Севастополя, на берегах річки Чорна. Три інженер-генерал французькі й одна сардинська дивізії зіткнулися з 58-тисячною армією генерала Е. Тотлебен Горчакова. Тут, на Федюхіних висотах, продемонстрували свою мужність Українські козацькі полки, а також Одеський та Азовський полки. Одначе неузгодженість дій російських генералів Горчакова, Реада та Липранді призвела до того, що всі їх ата ки на позиції союзників були відбиті. Після цілоденного бою, росіяни змушені були відійти на висхідні позиції, втративши понад 8 тисяч загиблими (французи і сар динці разом втратили близько двох тисяч). Завдавши росіянам поразки на р. Чорній, союзники в травні 1855 без особливих проблем здобули Керч і ґрунтовно пограбу вали її. При цьому дослідники зазначають, що російські війська під командуванням
Всесвітня козацька енциклопедія генерала Карла Врангеля, по суті, не виявили опору противнику, оскільки були за надто розкидані вздовж східного узбережжя Криму. Близько 70 кораблів союзників увійшли в Азовське море і піддали артилерійським обстрілам Таганрог, Єйськ та Кримська війна Генічеськ. Союзники спробували висаджувати десанти, але вони виявилися невда лими. Та все ж таки їм вдалося знищити склади з запасами продовольства, яке мало надходити Кримській армії. Крім того, союзники цілковито перерізали морське спо лучення між Кримом та Кавказом. 5 жовтня 8-тисячний загін французького генерала Базена здобув штурмом фортецю Кінбурн, примусивши півторатисячний гарнізон під командуванням генерала Кохановича капітулювати. Дослідники відзначають, що в цій операції вперше взяли участь французькі кораблі-броненосці, збудовані за крес леннями самого імператора Наполеона III. Снаряди російських фортечних гармат майже не завдавали їм шкоди, в той час, як снаряди кораблів досить ґрунтовно руй нували фортечні мури. Не менш напружені бої (1853-1856) тривали і на Кавказькому театрі. Тут дії російських військ були значно вдалішими, ніж на Дунаї та в Криму. До того ж, знач на частина боїв відбувалася поза межами Російської імперії. Турки мали на цьому театрі понад 100-тисячну армію (під командуванням полководця Абди-паші), в той час, як війська росіян (під командуванням генерала Бебутова) ледве сягали 30 тисяч. Щоправда, тут вели бої ще й загони кавказьких ополченців (міліції). Турки наступа ли двома колонами. Майже 4-тисячний корпус ішов на Олександрополь, і понад 18 тисяч турків наступало на Ахалцих. Перший серйозний бій відбувся (2 листопада 1853) в районі міста Баяндур, що неподалік Олександрополя. Незважаючи на очевидну чисельну перевагу ворога, 8тисячний загін князя Орбеліані зумів затримати просування турків і протриматися до підходу основних сил генерала Бебутова. Не наважуючись випробувати долю, Абди-паша відвів свої війська за річку Арпачай. Не вдався туркам і наступ на Ахал Адмірал Петро Нахімов цих (12 листопада 1853). Тут їх зупинив семитисячний загін князя Андроникова. Бій був тривалим і жорстоким. Не витримавши натиску росіян, турки змушені були відійти в напрямку міста Каре. Збадьорені успіхом, війська генерала Бебутова розпочали наступ в напрямку м. Башкадиклара. Спроба турків зупинити їх призвела до того, що в битві, яка розгор нулася 19 листопада, вони втратили понад 6 тисяч солдатів і відступили. Проте тур ки й надалі сподівалися на перемогу. Вони не могли втрачати свого шансу. Адже унікальність ситуації полягала в тому, що значні сили росіян були задіяні на інших фронтах. Збільшивши чисельність своєї Кавказької армії до 120 тисяч і призначив ши нового командуючого - Мустафу Зариф-пашу, вони знову перейшли в наступ. Під час першої ж битви поблизу селища Нигонті загін турків Гассана-паші зазнав поразки і змушений був відступити в напрямі Озугертама, на з’єднання з корпусом Селім-паші. Проте і з’єднаним військам турків не вдалося домогтися реальної пере ваги над росіянами. В битві на р.Чорох османи втратили понад 4 тисяч солдатів і знову відступили. Велику надію турки покладали на корпус, що в липні 1854 висту пив з Баязета і пішов на здобуття Єревана (Ерівані). На цьому напрямі їм протистояв значно менший за чисельністю загін барона Врангеля. Зустрівшись на Чингильськім перевалі, росіяни завдали туркам поразки, примусили панічно відступити і, не даю чи їм прийти до тями, захопили місто Баязет - головну базу турецького війська. Цікава битва відбулася 24 липня неподалік міста Кюрюк-Дара. Тут зійшлися корпуси двох командуючих військами: Бебутова і Мустафи Зариф-паші. Турки пер шими атакували росіян, але дуже вже розтягай свій фронт і цим дали змогу росіянам роз’єднати себе. Крім того, тут росіяни застосували не лише традиційну артилерію, але й свою ракетну зброю, ввівши в дію ракети інженера Константинова. Втративши майже 10 тисяч вояків, турки відійшли під стіни Карса і відтоді не вдавалися до активних наступальних дій. Саме це дозволило росіянам підступити під стіни Карса і взяти його в облогу. На цей час (на початку 1855) командувачем військами в Закав каззі був призначений генерал Микола Муравйов. Об’єднавши розрізнені загони
Кримська війна (1853-1856)
росіян в могутній 40-тисячний корпус, він підступив до Карса, гарнізоном якого командував англійський генерал Уільямс. Облога розпочалася на початку серпня, але штурм, до якого росіяни вдалися 17 вересня, до перемоги їх не привів. Втратив ши майже сім тисяч солдатів, росіяни змушені були відступити. Гарнізону міг до помогти корпус генерала Омера-паші. Але цей амбітний полководець захопився наступом на Абхазію. Йому навіть вдалося захопити Сухумі, але потім корпус гене рала Багратіона Мухранського, котрий складався здебільшого з загонів ополчення (міліції), зумів зупинити його на річці Цхеніскалі. А тим часом сніги закрили гірські перевали, через які до Карса могло підійти підкріплення. Розуміючи, що зиму йому в облозі не протриматися, 16 листопада 1855 гарнізон здався на милість переможця. За здобуття цієї фортеці імператор удостоїв Муравйова титулу «графа Карського». Далі, до кінця війни, між росіянами і турками відбувалися лише невеличкі бої та сутички, які не могли визначати загального перебігу цього військового конфлікту. Кримська війна охопила й такі далекі від Криму райони, як Балтика і Тихий океан. На Балтиці діяла англо-французька армада, (65 кораблів), яка перебувала під командуванням віце-адміралів Парсеваль-Дюшена та Нейпіра. Європі здавалося, що поява біля берегів Росії такої ескадри призведе до загибелі цієї імперії як морсь кої держави. Проте, блокувавши в Кронштадті та Свеаборзі російський Балтійсь кий флот (близько 44 кораблів), союзники так і не наважилися атакувати його, по боюючись досить досконалих, як на той час, мін конструктора Якобі. Натомість вони вдалися до десантів в районі Гангута, Гарла, Екенесе та Або, проте в жодному з них суттєвої перемоги не домоглися. На Аландських островах їм пощастило більше, тут вони зуміли зламати опір двотисячного гарнізону фортеці Бомарзунд, оскільки інтенсивним бомбардуванням, по суті, зруйнували всю фортечну систему міста. Була ще спроба невеличкої англійської ескадри захопити Соловецький монас тир, куди на допомогу ченцям прибув нечмсельний загін солдатів з десятьма гарма тами. Піддавши монастир обстрілу, англійці спробували висадити десант, проте ченці та солдати вдарили по них з гармат і рушниць і примусили повернутися на кораблі. Ще більш невдало завершилися операції союзників на Далекому Сході. Тут англофранцузька ескадра з семи кораблів спробувала захопити Петропавловськ (тепер Петропавловськ-Камчатський). Проте 212 гармат ескадри та 2,6 тисяч моряків і десантників виявилося замало, щоб витіснити Росію з Далекого Сходу. Росіяни пе ретворили два кораблі, «Двину» та «Аврору», на плавучі батареї, які перегородили шлях до бухти Петропавловська, і добре укріпили берегові батареї, що прикривали підходи до міста. Двічі союзники висаджували десанти і двічі захисники міста ски дали їх у море. А на завершення ескадра Петропавловська, під командуванням на чальника гарнізону Петропавловська військового губернатора Василя Завойка, роз била ескадру союзників в затоці Де Кастрі, не допустивши її до гирла Амура. Можливо, війна тривала б і далі, але Росія постала перед ультиматумом Австрії, котра вимагала укласти з союзниками мир, бо інакше вона теж приєднається до них. Готова була до війни і Швеція, котра прагнула реваншу за давню поразку під Полтавою. Переговори відбувалися на початку 1856 в Парижі. Паризький договір, якого було укладено там, для Росії виявився невигідним, одначе розраховувати на щось більше вона не могла. Севастополь союзники їй повернули, але, в обмін на Каре; території в гирлі Дунаю довелося віддавати Молдавії. Російського флоту на Чорному морі Росія мати не могла, що робило її беззахисною перед досить мо гутнім турецьким флотом, котрий починав панувати у цьому басейні. Поразка в Кримській війні змусила російський уряд та імператора Олександра II вдатися до військової реформи, переозброєння і технічного переоснащення армії. Лише після цієї війни росіяни відмовляються від наступу колонами, і починають переймати тактику розсипного строю, привчаються окопуватися і зводити польові укріплення. В 1874 Росія вдалася до введення загального військового обов’язку, котрий замінив систему рекрутства, введену ще Петром І. Термін військової служби скорочувався до 6 років.
Кримська війна
♦
« І
Н а п а д
а н г л ій с ь к о ї е с к а д р и
С о л о в е ц ь к и й
м о н а с т и р .
н а
Всесвітня козацька енциклопедія У кримській війні брало участь чимало козацьких полків та інших підрозділів. Так, Одинадцятий Донський козацький полк отримав Георгіївський прапор «За відзна Кримська війна ку у битві проти турків 4 червня 1854 за річкою Чолоком». Двадцять третій Донсь кий полк - «За битву на Чингильських висотах 17 липня 1854». Сьома батарея Війська Донського відзначилася у боях на Баш-Кадиклярський висотах (19 листопада 1853), за що, крім орденів та медалів, гармаші були відзначені ще й срібними сурмами. У військових діях на Кавказькому театрі брали участь, майже в повному складі, Чор номорське козацьке військо та Кавказьке лінійне козацьке військо. Під час оборони Севастополя прославилися два козацьких пластунських батальйони—Другий і Вось мий. Перший Кубанський пластунський батальйон виявив особливу мужність під час штурму Анапи, за що був відзначений Георгіївським батальйонним прапором. Георгіївським прапором відзначені за оборону Севастополя Другий та Восьмий піхотні батальйони. А в серпні 1856 все Чорноморське військо було відзначене Геор гіївськими прапорами з написом: «За хоробрість і показову службу у війні проти французів, англійців та турків в 1853, 1854, 1855 та 1856 роках». Що ж до Донського війська, то загалом у Кримській війні взяли участь 84 ко зацькі полки і 14 кінно-артилерійських батарей, які (полки і батареї-) діяли не лише на Кавказі, але й у Криму та на Дунаї. Шістдесят третій і Шістдесят четвертий полки Донського козацтва воювали в Фінляндії, а кілька батарей захищали узбережжя Бал тійського моря. Зокрема, в боях відзначилися Перший полк полковника Сазонова, Дев’ятий - полковника Фоміна, Двадцять п’ятий - Зарубіна. Для участі в цій війні було сформовано шість Малоросійських кінних козацьких полків, які складалися, здебільшого, з жителів Чернігівської та Полтавської губерній.
Кримська Орда
Кримська Орда: 1. Кримська Орда (Кримське ханство) - держава, що утво рилася на Кримському півострові та прилеглих до нього територіях (частини сучас них Херсонської, Запорізької, Донецької обл.) в 1449, коли татарський хан ХаджіГірей проголосив її незалежність від татаро-монгольської держави Золота Орда. В 70-х роках того ж століття Кримська Орда стала васалом Туреччини. Вся історія Українського козацтва так чи інакше пов’язана із взаєминами з Кримською Ордою, яка в різні часи, в залежності від стану політичної ситуації та стану козацько-та тарських (та польсько-татарських, російсько-татарських) взаємин, виступала то в ролі запеклого ворога, то в ролі союзника козаків. (Див. «Кримське ханство»). 2. Кримська орда - назва армії (збройних сил) Кримського ханства. В зимо вий похід в Україну орда вирушала після того, як випаде перший сніг і крига вкриє річки, маючи при цьому до 80 тисяч шабель. Сучасники та дослідники стверджують, що по рівнині походною колоною військо рухалося великим прямокутником, по 100 вершників у ряду. Через кожну годину воно зупинялося на 15-хвилинний перепочи нок. На кордоні з Україною військо 2-3 дні відпочивало, а далі ділилося на 3 части ни. Головною частиною був кіш, що вбирав у себе дві третини воїнів і два загони, котрі ставали його крилами (фалангами). Заглибившись у територію України на 6080 км і, не зустрівши значної військової сили, кіш відходив трішки назад, а фаланги, поділившись на загони по 500-600 вершників, розходилися у різні боки і розпочина ли грабіж сіл і містечок, винищуючи все на своєму шляху. Коли загони поверталися до коша, військо рухалося далі, і на грабунок вирушали інші загони. Так тривало доти, доки всі вони не захоплювали достатньо здобичі. У літні походи татари вирушали меншими загонами - до 20 тисяч шабель. На близившись до кордону, вони ділилися на загони до тисячі вершників у кожному, а після грабунку збиралися у визначеному місці. Під час літнього походу татари нама галися якомога швидше залишити територію України, щоб не зустрітися з козаки. Коли ж козаки починали переслідувати їх, татари кожні півкілометра ділилися на частини, аж поки чисельність загонів не досягала 10-11 осіб. Разом вони збиралися за 10-12 кілометрів від попередньої зупинки.
Кримська Орда - Кримське ханство Кримська Орда. Кримське татарське (козацьке) військо - військо, що пе ребувало «на положенні козацького». Історія його започатковується в березні 1784, Кримська Орда коли з татар, жителів Кримського півострова, було сформовано, в складі російсь ких військ, Кримське татарське військо. В самій назві війська слова «козацький» не було. Одначе організовували його за традиціями і статутами козацьких військ. А про те, що військове відомство вважало їх козацькими, свідчить той факт, що в «Довідкової книзі Імператорської головної квартири «Козацькі війська. Хроніка гвардійських козацьких частин» занесено й це військо. В 1796 ці дивізіони були розформовані, оскільки виникла небезпека, що кримські татари можуть повстати проти російських військ. Одначе в 1808, з кримських татар все ж таки було сформо вано Сімферопольський, Феодосійський, Перекопський та Євпаторійський кінні полки, які брали участь у війні з Наполеоном. В 1817 ці полки було розформовано. Проте в 1827, щоб якось відзначити мужність, виявлену татарами у війні з Наполе оном, наказом військового відомства було сформовано Лейб-гвардії Кримсько-та тарський ескадрон, причому в наказі про його сформування відзначалося, що зроб лено це на відзначення «бойової служби кінно-татарських полків під час Вітчизня ної війни». Очевидно, кримські татари, справді, виявили надзвичайну відданість російському цареві і старанність по службі, оскільки в травні 1826 ескадрон було переформовано в команду Лейб-гвардії Кримських татар Власної, Його Величності, конвою. Проте в травні 1890 команду було ліквідовано. Але ще до цього з татар було сформовано (1874) Кримський ескадрон, котрий в липні 1897 перетворився на Кримський дивізіон, а в лютому 1906 переформований на Кримський кінний полк. І, знову •ж таки, за заслуги кримських татар йому було присвоєно назву «Кримський • __ _ _ __ кінний, її Величності Государині Імператриці Олександри Федорівни полк», що було виявом високої честі. Полк проіснував до 20-х років XX ст.
Кримське ханство (1449-1783) - держава, що існувала на території сучасної України (Кримському півострові), на значній частині Північного Причорномор’я та Приазов’я, а також на пониззі Кубані (Росія). Утворилася в 1449, внаслідок роз паду татаро-монгольської держави Золота Орда. Незалежність татарської держави «Кримське ханство» була проголошена ханом Хаджі-Гіреєм. Та вже в 70-х роках XV ст. Кримське ханство стає васально залежним від Туреччини. Столицею хан ства було м. Бахчисарай. Вся історія Кримського ханства - це історія безлічі грабі жницьких нападів його військ (орди) на українські, російські та польські землі. За даними дослідників, лише за період з 1450 по 1556 кримська орда 86 разів здійсню вала напади на українські землі, грабуючи, випалюючи міста і села, захоплюючи в полон десятки тисяч бранців, яких потім продавали на невольничих ринках у Кафі, Козлові та інших містах Криму. Відтак, майже вся історія українського козацтва це, по суті, історія боротьби козаків з татарами та їхніми покровителями турками, яка знайшла своє відображення у багатьох народних піснях, думах, історичних дос лідженнях та творах письменників. Під час Визвольної війни (1648-1654) Кримсь ке ханство було союзником української козацько-повстанської армії. Проте союз ником досить ненадійним. Так, війська хана Іслама-Гірея III брали участь у вели ких битвах українців проти поляків під Зборовом (1649), Берестечком (1651), Жванцем (1653) і в кожній з них зраджували Б. Хмельницького. Водночас, упереджуючи напади татар та прагнучи визволити українських бранців, козаки не раз здійснюва ли морські та сухопутні походи на володіння Кримського ханства. В 1774, згідно з рішенням Кючук-Кайнарджійського мирного договору (між Росією та Туреччиною) Кримське ханство було проголошене незалежною державою, але одразу ж підпало під вплив Російської імперії. В 1783, за наказом імператриці Катерини II, російські війська окупували Крим, примусивши хана Шагін-Гірея зректися влади. Відтак Крим було приєднано до Російської імперії і Кримське ханство припинило своє існуван ня.
Кримське ханство
Всесвітня козацька енциклопедія Кримський калга-салтан — титул принца крові, першого спадкоємця престо Кримський калгалу Кримського ханства. Вважався другою особою в Кримській державі. салтан Кримський похід 1687 - похід російсько-українських військ проти Кримського ханства. Проведений був за умовами «Вічного миру» (1686), за яким Росія зобов’язува Кримський похід 1687 лася, спільно з Польщею, Австрією та Венецією, розпочати бойові дії проти Туреччини і Кримського ханства. 50-тисячний корпус українських козаків очолював гетьман Іван Самойлович. Майже 100-тисячне російське військо - князь В. Голіцин. Похід виявив ся невдалим. Відступаючи, кримські татари підпалили величезні простори таврійських степів, позбавивши таким чином російсько-українські війська змоги вільно просувати ся, а головне, позбавивши коней паші. Невдачу за цей похід російське командування та частина козаків поклали на гетьмана І. Самойловича, що й послужило приводом для того, щоб його було скинуто з гетьманства, а гетьманську булаву передано І. Мазепі.
Кримський похід 1689
Кримський похід 1689 - похід російсько-українських військ під загальним ко мандуванням князя В. Голіцина, під час якого корпусом українських козаків коман дував гетьман І. Мазепа. Розгромивши татарські війська, російсько-українське військо здобуло штурмом м. Перекоп і примусило кримського хана підписати з Росією до сить невигідний для себе мирний договір. За яким, одначе, Перекоп залишався у складі Кримського ханства. Цей похід міг би виявитися успішнішим, якби Росія зу міла, по-перше, сама краще підготуватися до нього, а головне, залучити до участі в боротьбі проти Кримського ханства і Туреччини, яка неминуче втрутилася б у війну, своїх союзників - передусім, Польщу. Крип’якевич Іван (1886-1967)-відомий український історик, академік АН Ук раїни (з 1958), заслужений діяч науки України (з 1961). Народився у Львові. Закін чив Львівський університет (1908). Автор «Історії України» (написаної 1938), знач на частина якої присвячена історії Козаччини. Перше повне видання цієї праці здійснено науковим товариством ім. Т. Шевченка в 1949 (Нью-Йорк, Мюнхен) під псевдо німом Іван Холмський. В 1990 ця праця з’явилася у Львові, у видавництві «Світ». Йому належить праця «Богдан Хмельницький» (1954). У 1951 І. Крип’якевич був призначений зав. відділом історії України Інституту суспільних наук АН УРСР (у Львові), а в 1953 стає його директором.
Кричевський Михайло
Крман Даніел
Кропивнянський полк
Кричевський Михайло (р.н. невід.-помер 1649) - полковник Чигиринського реєстрового полку (з 1643), наказний гетьман українського козацтва. Сподвижник Б. Хмельницького. З його допомогою, в 1647 Б. Хмельницький був звільнений з-під арешту. На початку Визвольної війни приєднався до повстанців. Командував полком під час битв під Жовтими Водами і Корсунем. Навесні 1649, на чолі 30-тисячного кор пусу козаків, наказний гетьман М. Кричевський виступив проти польсько-литовських військ під командуванням Януша Радзивілла. Загинув у бою під Лоєвом (Бєларусь). Крман Даніел (1663-1740) - словацький теолог, мандрівник, хроніст. В 17081709 роках перебував у війську шведського короля Карла XII, під час його походу в Україну та Полтавської битви. Автор «Подорожнього щоденника 1708-1709», в яко му очима очевидця відтворено епізоди спільної боротьби шведських військ та ко заків гетьмана І. Мазепи проти російських військ. Чимало сторінок цього щоденни ка присвячено подробицям відступу шведсько-українського війська за Південний Буг. Вперше в перекладі українською «Подорожній щоденник» з’явився в Києві, в 1999, в перекладі зі словацької Ольги та Григорія Булахів. Кропивнянський полк - адміністративний полк, утворений в середині XVII ст., з центром у м. Крогіивна (тепер село Золотоноського району Черкаської обл.). За реєстром 1649, складався з 14 сотень з центром у Городищі, Оржиці, Пирятині... Під
Кримський калга-салтан - Кубанська козацька рада, Всекубанське козацьке військо
час Визвольної війни 1648-54 Кропивнянським полком командував сподвижник Б. Хмельницького Филон Джалалія. Військовий полк відзначився в Зборовській, Берестецькій, Батозькій битвах. Ліквідований був Кропивнянський адмінполк в 1658, коли територія його була поділена між Переяславським та Лубенським адміністра тивними полками. Круковський Фелікс (р.н. невід.- помер 1852) - генерал-майор козацьких військ. Наказний отаман Кавказького лінійного козацького війська. Походив з дав нього аристократичного литовського роду Корвінів. Освіту здобував в єзуїтському колегіумі. Військову кар’єру розпочинав офіцером драгунського полку, але незаба ром перейшов на службу в Кавказьке лінійне козацьке військо. В 1840 році він от римав під своє командування полк, з яким одразу ж почав здійснювати рейди в чеченські та карабулацькі аули. Відомо, що сам він та його полк особливо відзначи лися в боях поблизу аулів Чемулго та Шаналук, в яких було розбите, чи принаймні розвіяне горами, військо горських повстанців. Наступного року полк Круковського здійснив тривалий рейд аулами Великої та Малої Чечні й Ічкерії. Майже впродовж усього 1842 року він охороняв від горців верхів’я Тереку і Малу Кабарду, а на прикінці року з якихось причин був переведений на посаду командира Хоперського лінійного козацького полку. Вже наступного року 400 козакам-хоперцям його пол ку довелося захищати станицю Бекешевську від 3-тисячного війська горців, котре здійснило свій напад у ночі. За цю операцію йому було надано чин полковника, а також нагороджено Георгіївським хрестом. В 1845, вже будучи командиром Ниж ньогородського драгунського полку, він отримав чин генерал-майора, а відтак, на значений наказним отаманом Кавказького лінійного війська. Дослідники його життя і діяльності стверджують, що генерал Ф.Круковський користувався особливою повагою у Кавказького намісника великого князя Михай ла Миколайовича, який, розчулений подвигами Круковського під час придушення повстань горців, подарував йому козацьку шаблю, котра тривалий час зберігалася, серед інших козацьких регалій, у Владикавказі. Щоб остаточно придушити повстання горців, російські війська під команду ванням генерал-лейтенанта Нестерова здійснили похід на Чечню та інші краї Північного Кавказу. Всією кавалерією лівого флангу цього карального війська ви пало командувати Ф. Круковському. А життя його теж обірвалося в бою. Сталося це поблизу аула Шаухал. Поховано було генерала Ф. Круковського в станиці Єкатериноградській, що належала до Горського полку, на цвинтарі місцевої церкви. В серпні 1904 його ім’я було присвоєне Першому Горсько-Моздоцькому полку Терського козацького війська. Крутневич Гаврило (р. н. і р. см. невід.) - військовий козацький діяч України кінця XVI-початку XVII ст. Командував полком під час Лівонської війни (16011602), у війську гетьмана С. Кішки. На початку 1602, після смерті С. Кішки, був обраний гетьманом. Командував військом у битві зі шведами під Феліном та в інших боях на території сучасної Естонії. У грудні 1602 був скинутий з гетьманства коза ками, невдоволеними тим, що польський уряд не розрахувався з ними за участь у поході. В 1603, на нетривалий час, був обраний гетьманом удруге. Далі його сліди губляться. Кубанська козацька рада (ККР), Всекубанське козацьке військо (ВКВ) Кубанську козацьку раду було створено рішенням Першого з«їзду (Кола) Кубансь кого козацтва, що відбувалося 13-14 жовтня 1990 у Ставрополі. Рада покликана здійсню вати координацію діяльності всіх козацьких організацій, які діють на території Кубані, зокрема, Ставропольського крайового Союзу козаків (СКСК), Установче коло якого відбулося у вересні 1990. 16 лютого 1991 Рада отаманів Кубанської козацької ради ухвалила підтримати під час референдуму ідеї збереження Радянського Союзу, що
Кропивнянський полк
Круковський Фелікс
Крутневич Гаврило
Кубанська козацька рада (ККР), Всекубанське козацьке військо (ВКВ)
Всесвітня козацька енциклопедія було дуже реакційним рішення і по відношенню до кубанського козацтва, яке зазна Кубанська козацька ло великих переслідувань, утисків та фізичного винищення з боку комуністичного рада (ККР), режиму СРСР, і по відношенню до боротьби кровно поєднаного з кубанським козац Всекубанське козацьке твом українського народу за свою незалежність. 22 лютого цього ж року ККР прий військо (ВКВ) няла рішення про створення при раді «Офіцерської козацької сотні’, воєнізованого формування, яке займалося б охороною штабу ККР та підтриманням правопорядку, і до якого залучалися б надійні сили козацького офіцерства. 24 жовтня 1992 відбулося Третє Всекубанське Коло, рішенням якого Кубанську козацьку раду перейменовано на Всекубанське козацьке військо (ВКВ). А «Радою’ почало називатися лише правління ВКВ. 9 грудня делегацію ВКВ на чолі з отаманом Євгеном Нагаєм прийняв Патріарх Всея Русі Алексій II, який благословив козацтво на служіння Росії. Восени 1991 три групи добровольців ККР, близько 150 осіб, під керівництвом походного отамана А. Бабкова брали участь у бойових діях у При дністровській Молдавській республіці проти збройних сил Молдови. 18 березня 1995 делегація Всекубанського козацького війська взяла участь у Раді отаманів (де також брали участь делегації Терського, Калмицького, Кавказького козацьких військ), на якій було створено Координаційну раду Союзу козаків Півдня Росії. У червні 1997 Президент Російської Федерації підписав Указ про затвердження Статуту Реєстро вого Кубанського військового співтовариства, яке було створене на основі Всеку банського козацького війська.
Кубанське козацтво
Кубанське козацьке військо
Кубанське козацтво - козацтво, яке утворилося після переселення на р. Кубань з України кількох тисяч чорноморських козаків з родинами. Головним завданням Кубанського козацтва було охороняти південні кордони Російської імперії, приду шуючи повстання кавказьких народів. Крім того, на Кубанське козацтво покладала ся місія колонізації Кубанського краю. Після селянської реформи 1861, на Кубань по чали переселятися українські селяни, здебільшого з Полтавської та Чернігівської обл. Кубанське козацтво брало активну участь у громадянській війні в Росії (1918-22), після якої Кубанське військо було радянською владою ліквідоване. Значна частина козац тва зазнала жорстоких комуністичних репресій. Паралельно з цим, російський уряд провадив жорстку русифікацію українського населення Кубані. Кубанських козаків, які ще пам’ятали своє українське походження, примушували реєструватися, оголо шуючи себе росіянами, що й було засвідчено відповідною графою в паспортах; крім того, козаки були позбавлені можливості навчатися рідною мовою у школах та мати українську пресу. Наприкінці 80-х років XX століття Кубанське козацтво знову поча ло відроджуватися. Кубанське козацьке військо. - Хоча «старшинство», тобто вік війська, визначалося з 1696 (старшинством Хоперського полку Кавказького лінійного війська, який увійшов до складу Кубанського козацтва лише в 1861), насправді ж, реально, історія його починається в 1788. Саме тоді полковнику колишнього Запорізького війська Сидору Білому та іншим старшинам було оголошено «монарше благовоління» і доз волено (швидше, наказано) тим козакам, котрі «покаялися в помилках своїх», сели тися на півострові Тамань. А вже в квітні 1788, по тому, як на півостров та береги Кубані переселилося кілька тисяч українських воїнів «Коша вірних козаків запорізь ких», військо було назване «Військом вірних козаків Чорноморських». Ще через місяць війську вручено клейноди колишнього Запорізького війська. А в червні 1792 Війську Чорноморському, було, як зазначалося в імперському указі, «на знак вияв лення особливих уваги та милості, за мужні подвиги на суші, водах і безстрашну вірність під час вдало завершеної війни з Портою Отоманською», пожалувано острів Фанагорію, з землями, які лежать між Кубанню та Азовським морем, «у вічне воло діння». Крім того, війську було вручено 2 срібні литаври та військовий прапор «За віру і вірність».
Кубанське козацтво - Кубанське козацьке військо
Щоб збільшити чисельність цього козацтва, в серпні 1799 - імператорським указом було дозволено «зарахувати до війська бродяг з Малоросії, Польщі і з колишнього Запоріжжя людей». Знаменною подією стало й утворення в жовтні 1799, при Війську Чорноморських козаків, військової флотилії, на котру покладалося зав дання охороняти прикордонні води. Оскільки чисельність війська різко зростала, в листопаді 1802 було затверджено «Положення про Чорноморське козацьке військо», згідно з яким воно могло налічувати 10 піхотних (п’ятисотенних) полків, при цьому на піших козаків покладалася також служба в артилерійських батареях і на фло тилії, і 10 кінних полків. В 1810 служба козаків у флотилії припинена, а екіпажі кораблів почали формуватися військовим відомством окремо. Зате в травні 1811 сформовано добірну Гвардійську Чорноморську сотню, зараховану до Лейб-гвардії козацького полку. Ця сотня так прославилася під час війни з Наполеоном (18121813), що її наказано було утримувати на положенні Лейб-гвардійського козацько го полку, тобто з усіма належними лейб-гвардійцям привілеями, крім того їй було вручено срібні сурми «За відзнаку проти противника в минулу компанію 1813 року». У зв’язку з тим, що козакам часто доводилося діяти проти горців у складі російських регулярних військ, у квітні 1820 військо було приєднане до Грузинського корпусу, що викликало обурення козаків, котрі вважали це обмеженням їх прав та вольностей. Тоді ж до війська було зараховано ще 25 тисяч козаків, переселених з України. В липні 1842 Чорноморське козацьке військо зазнало чергової реорганізації. Згідно з новим «Положенням про Чорноморське козацьке військо», воно було под ілене на 3 округи: Таманський, Катеринодарський та Єйський, які, загалом, зобов ’язані були виставляти 12 кінних полків, 9 піших батальйонів і 3 кінно-артилерійські батареї, а також артилерійську роту. В жовтні 1843, на відзначення 50-річчя війська, йому було вручено Георгіївський прапор (без напису). Відомо, що козаки війська прославилися своїми подвигами, як у боях з горцями, так і в боях з турками і кримсь кими татарами. Про це свідчать вручені в вересні 1855 Георгіївські прапори: Дру гому піхотному батальйонові, «За показову відзнаку під час оборони Севастополя в 1854 і 1855роках», і Восьмому піхотному батальйонові - «За відзнаку під час штур му фортеці Анапи 12 червня 1828 року і за показову мужність при обороні Севас тополя в 1854 і 1855 роках». У листопаді 1860, у зв’язку з загальною реорганізацією імперської адмініст рації на Північному Кавказі, Чорноморське козацьке військо було перейменоване на Кубанське козацьке військо. До складу війська увійшли: Перший Кавказький, Дру гий Кавказький, Перший Лабинський, Другий Лабинський, Третій Лабинський, Пер ший Урупський, Другий Урупський, Перший Кубанський, Другий Кубанський, Пер ший Ставропольський, Другий Ставропольський, Перший Хоперський, Другий Хо перський полки, а також шість бригад, піхотний батальйон, 2 кінні батареї і низка інших підрозділів. У травні 1862 «для заселення передгірь Західного Кавказу» веле но переселити туди 12400 кубанських козаків, 800 козаків Азовського війська, 1200 донських а також 2000 державних селян (серед яких значну частину складали українці) та інших. У зв’язку з тим, що більшу частину азовських козаків було переселено на Кубань, Азовське військо ліквідували, а клейноди його передано Кубанському війську. В серпні 1870 затверджено нове «Положення про військову повинність і утри мання стройових частин Кубанського козацького війська». Згідно з ним, склад війська у мирний час мав бути таким: десять кінних полків, два піших пластунських ба тальйони, п’ять кінно-артилерійських батарей, один дивізіон у Варшаві, один учбо вий батальйон та два Лейб-гвардії кубанські козацькі ескадрони Власного, Його Імператорської Величності, конвою. Козаки війська прославилися під час Турець кої війни, що було відзначено в 1880 Георгіївським прапором «За відзнаку під час Турецької війни 1877 і 1878 років». Під час громадянської війни (1918-22) в Росії козаки війська брали участь у боях як на боці «білих», так і на боці «червоних». Після утвердження в Росії комуністичного режиму, Кубанське козацьке військо було ліквідоване.
Кубанське козацьке військо
Всесвітня козацька енциклопедія Бойовий шлях полків та інших підрозділів війська був досить значним. Ще в Кубанське козацьке 1696 хоперські козаки взяли участь у штурмі Азова. З 1788 до 1792 чорноморські військо козаки, у складі кінного полку Захара Чепіги і пішого полку Сидора Білого, брали участь у Турецькій війні, де здійснили «мужні подвиги на суходолі та на водах і безстрашну вірність». В 1794 Чорноморський козацький полк воював з Польщею, де відзначився під час здобуття Праги (передмістя Варшави). Через рік два полки взяли участь у поході на Дербент. В 1807 полк полковника Ляха було направлено до Криму, а полк Паливоди - на війну з Туреччиною. Кінний Чорноморський полк Пло хого та гвардійська сотня відзначилися у війні з Наполеоном (1812), а в 1815 вже чотири полки - Дубоносова, Бурсака, Порохні і Голуба - були в закордонному поході. Втім, похід тривав недовго: козаки досягли лише кордонів Польщі. З 1820 по 1864 чор номорські козаки, разом з Кавказькими лінійними козаками, брали участь в усіх боях та походах проти горців. Показали свою мужність кубанці і захищаючи Севастополь (два пластунські батальйони, 1854-55). А Збірно-Лінійний полк і два кінних кубанські полки, у складі російського війська, придушували повстання в Польщі (1861). Особливо масовою була участь козаків-кубанців у Турецькій війні 1877-78. Тут помітно відзначилися пластуни (при обороні Шипки, Болгарія) та дві сотні козаківуманців (під час оборони Баязета), а ще вони виявляли чудеса хоробрості при за хисті Зорського перевалу, при Деве-Бойну і здобутті Карса. Кривавилися їх шаблі при придушені антиросійського повстання у Дагестані та військових діях проти Ту реччини в Абхазії. Досить помітною була участь кубанського козацтва в російськояпонській (1904-05) війні. Тут гинули козаки Першого Уманського та Першого Катеринодарського полків, шести пластунських батальйонів і Першої батареї Кубансько го війська. Водночас, усі козаки резерву в 1905-06 були мобілізовані для підтриман ня порядку в імперії. Під час громадянської війни (1918-22) в Росії, козаки-кубанці брали участь у боях, як на боці «білих», так і на боці «червоних». Після встановлен ня в Росії радянської влади, Кубанське козацьке військо було ліквідоване. Знову ж таки, в ході Другої світової війни кубанські козаки брали участь у боях, як на боці Червоної Армії, так і на боці армії Третього рейху. Після розпаду Радянського Со юзу (1991) кубанське козацтво почало бурхливо відроджуватися.
Кубанський козацький хор
Кубанський козацький хор
Кубанський козацький хор - академічний, державний хор. В наш час - один з найталановитіших козацьких художніх колективів. Базується в Краснодарі (Росія). Переважну більшість репертуару складають українські козацькі пісні. Хор є лауреа том Державної премії України ім. Т. Шевченка. Нагороджений орденом Дружби на родів. Художній керівник і генеральний директор - народний артист України і Росії Віктор Захарченко. Хор неодноразово гастролював в Україні, і завжди —з величез ним успіхом. Кубанський козацький хор - професійний колектив хорового мистецтва. Зас нований в 1810 наказом Військового отамана Чорноморського козацького Війська Ф. Бурсака на клопотання протоієрея козацького війська К. Россінського, який вва жав, що хор потрібен «для благолепнейшаго богослужения при здешней соборной церкви’. Понад сто років (1810-1921) він мав назву «Кубанський військовий співо чий («певчий’) хор’ й увесь цей час він виступав, як під час літургійних храмових служб, так і під час регіональних козацьких свят, урочистих заходів та й просто з концертами. В репертуарі його були українські й російські народні та козацькі пісні в обробці композиторів Г. Концевича, М. Бібіка, А. Бигдая, а також духовні твори Д. Бортнянського, М. Березовського, А. Львова, хорові твори Чайковського, Глинки, Даргомижського, Моцарта, Шуберта. 1921 року, на гребені громадянської війни в Росії, Кубанський військовий співо чий хор, розпався. Хтось з акторів загинув, хтось емігрував, та й радянська влада, яка заповзялася винищити козацтво, як таке, не була зацікавлена в існуванні такого мистецького пропагандиста, яким був цей колектив.
Кубанський козацький хор —Куліш Пантелеймон
Відродження хору відбулося 1936 року під назвою «Кубанський козачий хор» і керівником його став Г. Концевич (1863-1937), що був одним з останніх регентів співочого хору. 1938 року в колективі з'явилася танцювальна група, і колектив було перейменовано на «Державний ансамбль пісні і танцю кубанських козаків’. Відрод жувався цей колектив, як суто фольклорний. 1968 року керівником колективу було призначено заслуженого діяча мистецтв Російської Федерації С. Чорнобая, відтак він став складатися з трьох творчих груп: хору, танцювальної групи та оркестру. 1971 року ансамбль стає дипломантом міжнародного фольклорного фестивалю в Болгарії. Від 1974 року й до нашого часу колективом керує уродженець Кубані, етнічний українець Віктор Захарченко, випускник Новосибірської консерваторії, народний артист України, лауреат Державної премії Росії та Міжнародного фонду Андрія Первозванного. Головним балетмейстером колективу є заслужений діяч мистецтв Росії, України та Республіки Адигея М. Кубар. В репертуарі ансамблю давні українські козацькі пісні «їхали козаченьки», «Як служив я в пана», «Понад лугом шлях-доріженька», «Молодичка», «Ой мій милий вареничків хоче», пісні на вірші Шевченка «Думи мої» та «Заповіт», російські кубанські пісні «Ковал кузнец казачью шашку», «Кавказская сюита», «За Кубанью огонь горит», танцювальні ком позиції: «Крило», «Зустріч козаків», «Танець некрасівських козаків» тощо. «Кубанські козаки» - ансамбль пісні і танцю. Діє в Мельбурні (Австралія). Керівник - Василь Коваленко. Заснований у 1956, вихідцями з України. Гастролював у ЗО країнах світу, в тому числі і в Сполучених Штатах. Його програми демон струвалися у 136 телепрограмах. Основна тематика - українські історичні та ко зацькі пісні і танці. Кулага Захар (р.н. невід.-помер 1589) - кошовий отаман запорізького козацт ва. На історичній арені з’явився 1589, коли сформував велику козацьку флотилію і вирушив у похід до Козлова (Євпаторія). Загинув під час вуличних боїв у цьому місті. Кулага-Петражицький Іван (р.н. невід.- помер 1632) - відомий військовий і політичний діяч України, гетьман реєстрового козацтва (1632-32). Очоливши реє строве козацтво, визнав пропольську орієнтацію, намагаючись примирити козацт во з польським урядом і військовим командуванням. Наполягав на тому, щоб деле гація від українського козацтва була допущена на елекційний Сейм. На козацькій раді у Масловому Ставі (на Черкащині) був звинувачений у зраді інтересів козацт ва, позбавлений булави і заарештований. Страчений козаками 1632 у Києві. Кулаковський Віталій (1924-1990) - відомий український прозаїк. Народив ся в с. Мостище Макарівського району на Київщині. Закінчив історичний факутет Київського педінституту (1949) та аспірантуру при Київському університеті (1966). Тривалий час працював на викладацькій роботі в різних школах. З 1969 по 1984 був завідувач редакцією «Історії міст і сіл УРСР» Української Радянської Енциклопедії. Кандидат історичних наук. Козацька тематика в творчості В. Кулаковського репре зентована романами «Северин Наливайко» (1978), «Максим Кривоніс» (1983), «Мар тин Пушкар» (1987), а також публіцистичною книжкою «Полум’я гніву народного» (до 200-річчя Колівщини, 1968). Куліш Пантелеймон (літ. псевдоніми: Хуторянин, Вешняк, Панько Козюра...) (1819-1897)-український письменник, історик, етнограф, критик. Народився в м. Воронежі (тепер Шосткінський р-н на Сумщині), в сім’ї дворянина. Навчався в Киї вському університеті. Починаючи з 1847, тривалий час учителював у школах Луцька, Києва, Рівного, в петербурзькій гімназії, викладав в Петербурзькому університеті. Відбував заслання в Тулі, як один із засновників Кирило-Мефодіівського Братства. Після придушення польського повстання (1863), П. Куліш перебував на урядовій
Кубанський козацький хор
«Кубанські козаки»
Кулага Захар
Кулага-Петражицький Іван
Кулаковський Віталій
Всесвітня козацька енциклопедія службі у Варшаві. В 1881 здійснив поїздку до Галичини, де намагався налагоджуваКуліш Пантелеймон ти просвітницьку діяльність. Брав активну участь у створенні та редагуванні журналу «Основа». Козацька тематика у творчості П. Куліша репрезентована передусім романом «Чорна рада» (1857), якого тривалий час було заборонено комуністичною цензурою, як «буржуазно-націоналістичний». В ностальгійно-романтичному тоні звертався до часів Козаччини в прозових творах: романі «Михайло Чарнишенко», повістях «Майор», «Інша людина». Його перу належить ряд історичних праць, зокрема, розвідки «Коза ки по відношенню до держави та суспільства» (1877), «Історія возз’єднання Русі» (1874-1877), «Відпадіння Малоросії від Польщі» (1888-1889). У своїх працях П. Куліш досить негативно ставився до діяльності Б. Хмельницького, націленої на возз’єднання України з Росією, під владою російського царя. Звертався він до козацької тематики і в деяких своїх поетичних творах, що увійшли до збірки «Хуторна поезія».
Кумейки
Куницький Яким
Кунтуш
Курінь
Куріньчики
Кумейки - село поблизу річки Тясми, правої притоки Дніпра (тепер - Черкась кий район Черкаської обл.). В 1637, тут, під Кумейками, відбулася битва між повстанцями, очолюваними гетьманом Павлом Павлюком і польськими військами. Спочатку П. Павлюку, а потім і новому гетьману повстанців —Д. Гуні, вдалося двічі проривати облогу поляків і, врешті-решт, вивести переважну більшість повстанців з обложеного табору. Куницький Яким (р.н. невід.- помер 1684) - полковник, гетьман правобереж ного козацтва. На історичній арені з’явився 1683, коли, після смерті гетьмана О. Гоголя, був обраний гетьманом правобережних козаків. Наступного року очолив похід козаків у Бессарабію, проти білгородської орди. Зазнав поразки у битві під Акерма ном і, залишивши військо, з невеличким загоном утік за Дністер. На козацькій раді був засуджений на смерть і страчений. Кунтуш —у XVI-XVIII ст. - верхній одяг (чоловічий та жіночий). Розпашний, у вигляді каптана, з широкими рукавами або розрізами для рук. Одягали його поверх жупана і підперізували барвистим поясом. Шили кунтуш із дорогих шовкових тка нин і прикрашали хутром. Оскільки одяг цей був досить дорогий, то й носили його, здебільшого, козацькі старшини та заможне козацтво. Курінь - кажучи сучасною мовою, на Січі курінь відігравав роль казарми. Це була приземкувата, продовгувата будівля, споруджена з обмазаних глиною плетнів і накрита очеретом. У пізніші часи козацькі курені будували з дерева. У таких куренях жив весь гарнізон Січі. Крім того, слово «курінь» мало й інше значення —ним нази вався козацький підрозділ. Формувалися курені, за звичаєм, за земляцтвами, і нази валися за назвою полкового чи сотенного центру, того адмінполку чи адмінсотні, з якого були козаки даного куреня. Командував куренем курінний отаман, якого коза ки обирали на один рік. Куріньчики - «куріньчиками» називали незаможних козаків, що належали до певного куреня, але яких прикріплювали до генеральних старшин та полковників для виконання різних доручень. Назва походить від того, що під час походу «курінь чики» відповідали за курінь свого господаря: тобто мали споруджувати курінь, чи ставити намет, в якому той ночував, відпочивав; а також відповідали під час походу за обоз та майно старшини, доглядали його коней, випасали їх. Одначе й тоді, коли старшина був удома, «куріньчики» слугували йому денщиками, дбали про його гос подарство. При цьому «куріньчики» звільнялися від військової служби та від будьяких інших обов’язків, крім обов’язків «куріньчика» певного старшини. Кількість «куріньчиків» залежала від чину та посади старшини. Так, відомо, що в слобідських полках полковому судді, обозному, осавулові, городничому (отаманові) та полково му писареві належало мати по 15 «куріньчиків», а сотникам і сотенній старшині - по
Кумейки - Кухаренко Яків 10. Влада стежила, щоб старшини не зловживали своїм становищем та не зарахову вали до свого «куреня» зайвої кількості «куріньчиків», оскільки це призводило до скорочення кількості бойових козаків. Поява «куріньчиків», як вважають дослідни ки, була перехідним етапом переведення значної кількості українців від козацького стану до стану кріпацтва. Куровський Володимир (1976) —Верховний отаман Всеукраїнської громадсь кої організації «Характерне козацтво». Народився в с. Черче, Чеміровецького р-ну Хмельницької обл. Закінчив Подільську державну аграрно-технічну академію та Кам'янець-Подільський державний педагогічний університет. Неодноразовий чем піон і призер різного рівня змагань зі східних єдиноборств та національних бойо вих мистецтв, засновник Всеукраїнської молодіжної громадської організації «Ха рактерне козацтво» та його Верховний отаман (з 1999). Куруш - загальна назва срібних монет будь-якої європейської країни, що вияв лялися в обігу в Туреччині чи в Криму. Часто зустрічається в історичних творах про часи Козаччини. Курцевич (Коріятович) Єзикиїл (Йосип) (р.н. невід.-помер 1642) - церков ний діяч православ’я. Тривалий час був архімандритом запорізького Терехтемирівського монастиря, в якому доживали свого віку чимало літніх козаків-запоріжців (його ще іноді називали «Козацьким монастирем»). В 1620 Курцевич був призначе ний єпископом православним володимирським, проте, зазнавши переслідувань з боку польської влади та католицької церкви, емігрував до Московії, де був призна чений архієпископом суздальським. В 1634 суд Священного Синоду позбавив його священицького сану, звинувативши в <счихоімстві та нечистому житті». Кутєпов Олександр (1882-1930?) - відомий російський військовий діяч. Гене рал від інфантерії. Один з організаторів білої Добрармії на Дону. Походив з давнь ого дворянського роду. Закінчив Санкт-Петербурзьке піхотне юнкерське училище. Брав участь в російсько-японській (1904-05) війні, де, за особливу хоробрість і мужність, був переведений з звичайної піхотної частини до Лейб-гвардії Преображенського полку, служити в якому вважалося особливою честю для будь-якого оф іцера. У складі Преображенського полку брав участь у Першій світовій війні. В 1917 був призначений командиром Лейб-гвардії Преображенського полку. Після Жовтневої революції 1917 відійшов на козацький Дон, де брав активну участь у формуванні білої Добрармії. З початку 1920 командував добровольчим корпусом, в який було зведено рештки частин Добровольчої армії Збройних Сил Півдня Росії. Значну частину цього корпусу складали донські та кубанські козаки. Перейшовши під командування генерала Врангеля, командував в його Російській армії корпусом, а згодом - армією. У листопаді 1920, разом з рештками Російської армії, емігрував до Туреччини, а звідти - до Болгарії. Продовжував активно діяти в складі білого руху за кордоном (до травня 1922). В 1924 увійшов до створеного генералом Врангелем «Російського загальновійськового союзу», в якому керував розвідувальнодиверсійною діяльністю проти СРСР. Після смерті в 1928 генерала Врангеля, очо лив «Російський загальновійськовий союз». Зник 26 квітня 1930 року в Парижі. Його зникнення, тобто його смерть, й досі залишається великою таємницею білого російського руху за кордоном. За однією з версій, він нібито був убитий засланими з СРСР агентами, одначе ніякого документального підтвердження ця версія поки що не знайшла. Кухаренко Яків (1800-1862) - наказний отаман Чорноморського козацтва, ук раїнський письменник та етнограф. Автор п’єси «Чорноморський побит» (1836), сюжет якої М. Старицький перелицював на лібрето «Чорноморці». Ного перу нале-
Куріньчики
Куровський Володимир
Куруш
Курцевич (Коріятович) Єзикиїл (Йосип)
Всесвітня козацька енциклопедія жать оповідання, повісті та етнографічні нариси «Пластуни», «Вівці і чабани в ЧорКухаренко Яків номорії» та переказ народної казки «Вороний кінь». В 1880 твори його вийшли ок ремою книжкою, а до того друкувалися в ж. «Основа». Т. Шевченко присвятив Я. Кухаренку поему «Москалева криниця» ( 1857). Куцкович Іван
Куцкович Іван (р. н. і р. см. невід.) - гетьман запорізького козацтва. В 1602 був обраний гетьманом українських козаків, що поверталися з Північної війни (після гетьмана Г. Крутневича). Заклав табір під Вітебськом (Бєларусь), щоб дати козакам можливість перепочити та підлікуватися, і звернувся з листом до Великого канцлера литовського JI. Сапіги, прохаючи, щоб уряд Речі Посполитої розрахувався з козака ми. Розбив під Вітебськом польські війська і білоруське ополчення, які намагалися витіснити козаків із табору. В 1603, під Могильовом (Бєларусь), не домігшись платні від польського уряду, складає з себе повноваження гетьмана і з невеликим загоном козаків повертається в Україну. Подальша доля його невідома. Кучма Леонід (1938) - Президент України (1994-2004). Почесний Гетьман Ук раїнського козацтва (1994-2004). Народився в с. Чайкине Новгород-Сіверського рай ону на Чернігівщині. Закінчив Дніпропетровський університет. Тривалий час пра цював інженером конструкторського бюро ракетно-космічної техніки «Південне» (Дніпропетровськ), технічним керівником випробувань на космодромі Байконур (Ка захстан). За участь у створенні космічних технологій, відзначений Ленінською пре мією та Державною премією України. Кандидат технічних наук, професор. Працю вав Генеральним директором об’єднання «Південмаш». Депутат Верховної Ради України (19911994), прем’єр-міністр України (жовтень 1992-1993). Певний час очо лював Український союз промисловців та підприємців. В 1994 був обраний Прези дентом України, а в 1999 переобраний на цій посаді на другий термін. Під час іна вгурації, в грудні 1999, Леоніду Кучмі було вручено Булаву —символ вищої держав ної влади в Україні - як Почесному Гетьманові Українського козацтва.
Кучманський шлях
Кучугура-Кучеренко Іван
КючукКайнарджійський мирний договір
Кучманський шлях - розглядається дослідниками, як розгалуження сумнозві сного Чорного шляху (див.). Починався від верхів’я р. Інгул, поблизу теперішнього м. Вознесенськ (на Миколаївщині), і вів до Бара (на Вінниччині). Поблизу Тернопо ля знову з’єднувався з Чорним Шляхом. Кучманський шлях —один із традиційних шляхів нападу кримських та ногайських татар (XVI-XVIII ст.) на Поділля та Галичи ну. Часто згадується в козацьких літописах та історичній літературі. Кучугура-Кучеренко Іван (1878-1943) - відомий український козацький коб зар. Народний артист. Родом із с. Марафі (тепер Краснокутський р-н Харківської обл.). В 1908-1910 викладав по класу кобзи в музичній школі М. Лисенка в Києві. Вважався одним із кращих виконавців козацьких дум «Плач невільників», «Хмель ницький та Барабаш», «Про смерть Хмельницького» та інших. Кючук-Кайнарджійський мирний договір (1774) - був укладений між Росією та Туреччиною 10 липня 1774 в с. Кючук-Кайнарджі поблизу Сілістри (тепер тери торія Болгарії). Цим договором було покладено край російсько-турецькій війні (17681774), в якій брали активну участь українські козаки. За ним до Російської імперії відійшли українські козацькі землі між Південним Бугом та пониззям Дніпра, фор теці Керч, Кінбурн та інші. Визнано також було незалежність Кримського ханства. Прагнучи заселити землі між Південним Бугом і пониззям Дніпра, російський уряд переселив на них козаків Нововербованого полку з родинами. Саме ці козаки почали розбудовувати станиці Соколи (тепер м. Вознесенськ), Федорівську (Нова Одеса Миколаївської обл.), Костянтинове та інші.
Кд цкович Іван - Кючук-Кайнарджійський мирний договір
Битва за прапор. Худ. Ю. Брандт
Видача англійцями козаків в Лієнце радянському командуванню. Худ. С. Корольков
237
Всесвітня козацька енциклопедія
Лава (атака лавою)
Ладунка
Лазаревський Олександр
Ландміліцька комісія
Лава (атака лавою) - один із прийомів атаки: розгорнутим строєм, в одну шеренгу. Так запоріжці атакували найчастіше. Зустрічаючись з противником, вони шикувалися в три шеренги, але в атаку йшли лавами, в одну шеренгу, хвилями, нама гаючись охопити противника з флангів і зайти йому в тил. При цій тактиці козаки зазнавали значно менше втрат, ніж, скажімо, російські чи німецькі війська, які на той час (XVIII ст. - перша половина XIX ст.), усе ще ходили в атаку колонами. Про те, коли вони діяли у складі російської армії, то російські офіцери змушували їх іти в атаку колонами, або в каре, вдаватися до яких запоріжці не бажали. Ладунка (лядунка) - шкіряна сумка для споряджених набоїв та куль, яку козак носив на поясі. Досить часто шкірою обшивали металеві чи дерев’яні коробки. В багатьох ладунках були спаяні між собою «кишеньки», в яких розташовувалися па перові згортки з кулями та мірками пороху. Лазаревський Олександр (1834-1902) - український громадський діяч, історик, археограф. Народився в с. Гирівці Конотопського повіту Чернігівської губернії (тепер с. Шевченкове Конотопського р-ну Сумської обл.). Походив з козацькоміщанського роду. В 1858 закінчив історико-філологічний факультет Петербурзько го університету. Як мировий посередник брав участь у проведенні селянської ре форми 1861 на Чернігівщині. Упродовж багатьох років служив у різних судових ус тановах Полтави, Ніжина, Курська, Кременчука. В 1880 перебирається до Києва, де стає одним із засновників журналу «Киевская старина», в якому було опубліковано багато праць наших істориків про козацькі часи в Україні. Працюючи в Чернігові, він досліджував матеріали Другої Малоросійської ко легії та Генеральної Військової канцелярії, які були перевезено до чернігівського архіву із Глухова. Він також опрацьовував матеріали «Рум'янцівського опису» 176569, з яких брав інформацію про життя ряду адміністративних полків України. Він автор історичних праць «Малороссийские посполитьіе крестьяне 1648-1783, очерк по архивньїм источникам» (1886); «Очерки старейших дворянских родов Черниговской губернии» (1868); «Очерки из бьіта Малороссии в XVIII в.» (1817-78); «Павел Полуботок» (1880); «Описание старой Малороссии. Материальї для истории заселе ння, землевладения, управлення» (1888-1902); «Лубенщина и князья Вишневецкие» (1896). Він підготував до видання і відредагував щоденники Миколи Ханенка, Павла Апостола та Якова Марковича, збірки родинних архівів кількох знаних українських родів. Олександр Лазаревський був особисто знайомий із Шевченком і всіляко мораль но та фінансово підтримував його. Він —автор надзвичайно цінних для дослідників розвідок «Останній день життя Т. Шевченка», «Матеріали для біографії Т. Шевчен ка». Відомо, що в Державному музеї Т. Шевченка в Києві зберігається примірник «Кобзаря» з дарчим написом Т. Шевченка, який належав О. Лазаревському. Похова ний у с. Гирівці (Шевченковому). Ландміліцька комісія - спеціально створена комісія, котра займалася (в 17331770) набором козаків-добровольців та посполитих селян для формування ландміліцьких полків, що споруджували та охороняли систему укріплень на південних кор донах України - Українську лінію (див.). Комісія також розглядала різні скарги лан-
Лава (атака лавою) - Левицький Орест дміліціонерів, конфліктні ситуації, які виникали між полками ландміліціонерів і Ландміліцька комісія жителями поближніх населених пунктів; між рядовими ландміліціонерами та військовим командуванням.
Ландміліцькі полки - полки, що формувалися з козаків-добровольців, здеб ільшого, тих, хто вже був у відставці, або з якихось причин не був записаний до козацького реєстру. Формувалися ці полки на засадах народного ополчення, за те риторіальною ознакою. Діяли вони на тих територіях, на яких ці полки та сотні створювалися, й основна мета їх полягала в тому, щоб допомагати в обороні краю гетьманським козацьким військам, запорізьким козакам (у XVIII ст. - ще й російсь ким гарнізонам). У дослівному перекладі з німецької це означало «полки земельної крайової міліції». Проте нерідко траплялося так, що російське та гетьманське ко мандування змушені були залучати ландміліцькі полки до участі у бойових діях за межами їх територій, до участі в походах, а також для охорони прикордонних укр іплених ліній, зокрема, Української лінії (див.). Значну частину ландміліцьких полків складали зубожілі селяни та наймити, котрі, завдяки участі в ландміліцьких похо дах, сподівалися перейти до козацького стану. Так, у 1739 році з’явився наказ рос ійського військового командування, згідно з яким планувалося мобілізувати для прикордонно-сторожової служби близько 50 тисяч городових козаків, «мужиків, наймитів та обивателів». Полки, сформовані для таких потреб, теж називали «ландміліцькими». Лантух Григорій (р. н. і р. см. невід.) - військовий козацький діяч XVIII ст. Кошовий отаман запорізького козацтва (1754-64, з перервами). Був обраний коза ками на кошового без дозволу гетьмана Лівобережної України Кирила Розумовського та царського уряду, що призвело до конфлікту між ним та гетьманом. Виступав проти заселення земель запорізького козацтва переселенцями з Росії, Сербії та інших країн. Терпляче ставився до дій гайдамацьких загонів, що таборилися між Дніпром та Південним Бугом. В 1764 зрікся отаманських клейнодів, щоб не доводити справу до збройного протистояння між запорізькими козаками та військами гетьмана К. Розумовського, який вимагав його відсторонення. Ле (Мойса) Іван ( 1895-1978) - відомий український письменник, лауреат Дер жавної премії ім. Т. Шевченка. Народився в с. Мойсинці (тепер с. Придніпровське Чорнобаївського району) на Черкащині. Був учасником Жовтневого перевороту 1917 в Петрограді. В 1923 закінчив робітфак при Київському політехнічному інституті. На вчався на факультеті інженерів шляхів сполучення цього ж інституту. Був членом літературних організацій «Жовтень» та «Всеукраїнська Спілка пролетарських пись менників». Тривалий час перебував на журналістській роботі, працював в апараті Спілки письменників України. Автор багатьох книжок оповідань, повістей та на рисів. Його перу належить історичний роман «Наливайко» (1929-39) та історична три логія «Хмельницький» (1956-65), присвячена участі козаків у Визвольній війні украї нського народу 1648-54, за яку його й удостоєно було Державної премії ім. Т. Шевченка (1967). В трилогії «Хмельницький», яку автор писав в умовах комуністичного режи му, Визвольну війну українського народу потрактовано було, як війну за «воссоєдінєніє українського народу с вєлікім братськім рассійскім народом» і в цьому, поза всю правду історичного антуражу, полягає велика історична неправда цього твору Левицький Орест (1848-1922) - відомий український історик, архівіст, етног раф, письменник. Віце-президент Української Академії наук (УАН, ВУ\Н), один із фундаторів УАН; з березня 1922 до останніх днів життя очолював ВУАН. Родом з с. Маячка (тепер Новосанжарського р-ну Полтавської обл.). Походив з родини священи ка. Навчався в Полтавській духовній семінарії. В 1874 закінчив Київський університет. Був членом Київської громади. Вперше до козацької тематики вдався, написавши в
Ландміліцькі полки
Лантух Григорій
Ле (Мойса) Іван
Левицький Орест
Всесвітня козацька енциклопедія 1874 передмову «Дещо про козацтво і Україну» до повісті Є. Гребінки «Ніжинський полковник Іван Золотаренко». Темі Хмельниччини та часів Великої Руїни присвяче ний його нарис «Очерк внутренней истории Малороссии во второй половине XVII в.» (1875). Упродовж багатьох років Левицький був секретарем-діловодом Київської археографічної комісії, що відкривало йому доступ до багатьох історичних джерел, по в'язаних з історією козацтва. У складі комісії він брав участь у підготовці до видання і виданні Літопису самовидця та «Южнорусских летописей», до яких Левицький вклю чив і Львівський літопис 1339-1649; VI-го тому «Архива Юго-Западной России» (1883). Він створив один із документально найдостовірніших біографічних нарисів «Богдан Хмельницький» (1883). Підготував друге доповнене видання збірника документів «Памятники, изданньїе Киевской комиссией для разбора древних актов» (1898), де, серед інших матеріалів під редакцією Левицького з'явився польський літопис «Краткая летопись о войнах поляков с козаками в 1647-1656 гг.», написаний учасником цих подій. Цікаві відомості про церковне життя запорізького козацтва віднаходимо у Левицький Орест розвідці О. Левицького «Церковна справа на Запоріжжі в XVIII ст.» (1912). Звичає вому праву та судочинству присвячена й інша його розвідка «Очерки народной жизни в Малороссии во второй половине XVII ст.» Він був активним членом Наукового товариства імені Шевченка та Історичного товариства Нестора-Літописця.
І
«Летопись екатеринославской ученой архивной комиссии»
«Летючий корпус» генерала Ожаровського
Лепкий Богдан (1872-1941) - відомий український письменник, видавець, гро мадський діяч. Народився в с. Крогулець (Крегулець) тепер Гусятинського р-ну на Тернопільщині. Навчався у Відні, в Академії мистецтв, та у Віденському універси теті. В 1895 закінчивОЛьвівський ун-т. У Відні був учасником літературного об’єднайня «Молода муза». Ного перу належить збірка оповідань «З села» (1898), книжка «Під тихий вечір» (1923), історико-літературна праця «Начерк історії української літератури». Він - автор відомої пісні «Видиш, брате мій». Козацька тематика репрезентована романом «Мазепа» (1926), за який в 1999 йому посмертно присуджено Міжнародну премію ім. І. Мазепи. В м. Батурині в 1999 йому відкрито барельєф. У м. Бережани на Тернопільщині діє музей Б. Лепкого (директор Надія Дирда), існує премія Б. Лепкого. Похований у Кракові на Раковецькому цвинтарі. «Летопись екатеринославской ученой архивной комиссии» (ЛЕУАК) збірник, що видавався в 1904-1915 роках Катеринославською вченою архівною ком ісією, головним редактором якого був А. Синявський. Всього вийшло 10 випусків збірника ЛЕУАК. Історії козацтва були присвячені публікації Д. Яворницького «Геть ман Петро Конашевич Сагайдачний»; Я. Новицького «Матеріали до історії запорізь ких козаків», «Малоросійські історичні пісні, зібрані на Катеринославщині» «Лис тування запоріжців з турецьким султаном»; історична розвідка Дмитра Дорошенка «Нові відомості з питання про так звану реформу короля Стефана Баторія», яка сто сувалася, зокрема, появи в Україні реєстрового козацтва; та «Козацькі могили під Берестечком»; В. Біднова «До історії колишніх запорізьких старшин та козаків», «Матеріали для колонізації колишніх запорізьких володінь» та низка ін. Випуски ЛЕУАК є надзвичайно цінним джерелом пізнання історії Українського козацтва. «Летючий корпус» генерала Ожаровського. —Корпус під командуванням ге нерала графа Адама Ожаровського, сформований в м. Юхнові Калузької губернії, в жовтні 1812. У складі цього корпусу діяли Третій та Дев’ятий Полтавські кінні ко зацькі полки (крім них, до корпусу увійшли два полки донських козаків, Маріупольсь кий гусарський, Дев’ятнадцятий єгерський полки та кілька дрібніших підрозділів). Козаки Полтавських полків брали участь у боях під Смоленськом, Красним, під се лом Кутьковим. П’ять ескадронів 9 Полтавського козацького полку конвоювали 800 полонених французів, узятих у полон в боях неподалік м. Горки; штурмом здобували Могильов. За здобуття Могильова, граф Ожаровський отримав письмову подяку го ловнокомандуючого російськими військами М. Кутузова.
Лепкий Богдан
«Лизогубівський літопис»
Лещинський Станіслав (1677-1766) - король Речі Посполитої (1704-11, 173334). Народився у Львові. Був воєводою познанським (1699-1704). Посів (у липні 1704) трон польський після втечі з країни короля Яна-Казимира, при підтримці шведського короля Карла XII. Уклав союзний договір з гетьманом Мазепою, чим викликав невдоволення російського царя Петра І. Вів таємні переговори з І. Мазе пою про створення федеративної держави у складі Польщі, України та Литви на засадах Гадяцького договору 1858. Після поразки шведсько-українських військ у битві під Полтавою (1709) перебував в еміграції у Франції. В 1733 прибув до Польщі, щоб повернути собі трон. 12 жовтня 1733 був коронований вдруге, але зазнавши поразки у війні за «польську спадщину» проти військ Росії, Австрії та Саксонії, змушений був відмовитися від корони на користь Августа III. У цій авантюрі брав участь син гетьмана П. Орлика, французький офіцер Григір Орлик, з яким С. Ле щинський підтримував постійний зв’язок. Король Франції Людовик XV, що був одружений на доньці С. Лещинського, наділив його герцогством Лотаринзьким. Помер і похований у Франції. Лизогуб Іван (р. н. невід. - помер 1662) - військовий козацький діяч XVII ст. Був полковником канівським (1659,1662), уманським (1659-61). Дотримувався проросійської орієнтації. Був послом гетьмана І. Виговського у Москві (1658). Страче ний за наказом Юрія Хмельницького, проти правління якого збройно виступав. Лизогуб Яків Кіндратович (р. н. невід.-помер 1698) - військовий козацький діяч XVII ст., брат Івана Лизогуба. Канівський полковник (1666-69). Був у складі посольської делегації І. Брюховецького до Москви (1667). За часи гетьмана П. До рошенка служив генеральним осавулом (1669-74) та двічі його призначали наказ ним гетьманом (1670,1673). Згодом, в 1687-98 був чернігівським полковником. Брав участь в Азовському поході російсько-українських військ (1696), під час якого ви конував обов’язки наказного гетьмана. Лизогуб Яків Юхимович (1675-1749) - відомий український військовий і полі тичний діяч. Наказний гетьман Лівобережної України (1696). Походив з давнього козацького старшинського роду, знаного ще за часів Визвольної війни 1648-54. За кінчив Києво-Могилянську академію. Обіймав ряд важливих військових та держав них посад: генерального бунчужного (1713-28), генерального обозного (1728-49). Під час походу російсько-українських військ у Польщу (1733) був наказним геть маном. В 1723-24 за наказом Петра І відбував ув’язнення в Петропавлівський фор теці. Командував корпусом під час польського (1733) і турецького (1734) походів. Деякі дослідники вважають, що він є автором «Лизогубівського літопису», складе ного 1742, в якому розкривається історія Козаччини часів І. Мазепи, історія Геть манської України. Очолював комісію, яка складала судові закони України. Був у складі депутації старшин до російського царя, яка вимагала відновлення в Україні гетьманського правління, тобто, по суті, відновлення державності. «Лизогубівський літопис» - назва досить умовна. Повна назва цього твору «Летописец, или Описание краткое знатнейших действ и случаев, что в котором году деялося в Украине Малороссийской обеих сторон Днепра и кго именно когда гетманом бьіл казацким». Літопис цей, створений у 1742, складається з невеличких оповідей, в яких розкриваються ті чи інші історичні події, а завершується описом походу рос ійсько-українських військ під командуванням фельдмаршала Ю.-Х. Мініха проти Кримського ханства. Дослідники вважають, що автором цього літопису є Яків Юхимович Лизогуб (див.), який сам брав участь у поході проти Кримського ханства в ранзі наказного гетьмана. Крім того, в літописі збереглися записи, що стосуються подій, які відбувалися в родині Я. Лизогуба. В основу літопису покладений «Корот кий опис Малоросії», а також хроніка тих подій, котрі пережив сам автор.
Лизогуб Іван
Лизогуб Яків Кіндратович
Лизогуб Яків Юхимович
«Лизогубівський літопис»
Всесвітня козацька енциклопедія Липа Юрій (1900-1944) - відомий письменник, перекладач, громадський діяч. Народився в Одесі, в родині Івана Липи, видатного діяча українського національновизвольного руху, члена Центральної Ради і Трудового Конгресу, члена уряду УНР, Директорії, в якій він очолював міністерство віросповідань і релігій. В 1917 Ю.Ли па закінчив Одеську гімназію. Перші вірші почав друкувати у видавництві «Народ ний стяг», яке заснував батько, й одночасно став редактором часопису «Одеський вісник». Був одним із ініціаторів створення козацького формування «Одеська Січ», в якій став заступником командира, а також був козаком куреня морської піхоти. Брав участь у національно-визвольній боротьбі, відстоюючи незалежність України. На вчався на юридичному факультеті Українського держуніверситету в Кам’янці-Подільскому (1919), але не закінчив його, оскільки в 1920 змушений був емігрувати разом з батьком і всім урядом Директорії. В 1922 - студент медичного факультету Познанського університету (Польща). Закінчивши в 1929 Познанський університет, Ю. Липа закінчує ще й однорічну школу військових лікарів і займається лікарською практикою у Варшаві, де, водночас, почав вивчати економіку і політику. В 1925 вий шла збірка віршів Ю.Липи «Світлість», в 1931 - збірка «Суворість». Разом з Є. Маланюком створює літературну групу «Танк», до якої входили Олена Теліга (Шовгенів), Петро і Наталя Холодні. Згодом група почала називатися «Варяг» і видавати часопис «Ми». В 1936-1937 побачив світ його тритомник новел «Нотатник», а в 1935 - збірка літературознавчих статей «Бій за українську літературу» і нарешті збірка поезій «Вірую» (1938). Найталановитіше козацька тематика в творчості Ю. Липи репрезентована його історичним романом «Козаки в Московії» (1931), в якому відтворюються події часів Б.Хмельницького і діє низка відомих історичних постатей. Він є також автором кни жок есе «Українська доба» (1936), «Українська раса» (1937), «Призначення Украї ни» (1938). В липні 1944 Ю. Липа повертається в Україну, на Львівщину, в с. Бунів, що неподалік м. Яворова. 19 серпня він був заарештований радянськими солдатами і наступного дня по-звірячому закатований агентами НКВС. Похований у с. Бунів. Лисенко Микола
Лисенко Микола (1842-1912) —відомий український композитор, фундатор української класичної музики, фольклорист, громадський діяч. Народився в с. Гриньках (тепер Глобинського р-ну на Полтавщині). В 1865 закінчив природничий фа культет Київського університету. Упродовж 1867-69 навчався в Лейпцизькій консер ваторії, згодом брав уроки в Петербурзі у Римського-Корсакова. Після закінчення Київського університету, певний час працював мировим посе редником у Таращанському повіті Київщини (1865-67), а повернувшись з Німеччи ни, викладав у музичних школах Києва. В 1904 став засновником першої в Україні музично-драматичної школи, яка з 1913 року відома всьому музичному світові як Київська консерваторія ім. М. Лисенка. Був одним із засновників музично-хорового товариства «Київський Боян» (1905). З великої музичної спадщини нашу увагу привертають твори, присвячені темі Козаччини, це, зокрема, «Наталка Полтавка» (1889) та «Енеїда» (за однойменною поемою І. Котляревського, 1910). Він створив музику до духовного гімну українсь кого народу «Молитва за Україну» («Боже великий, єдиний...») на слова О. Кониського. В 1872 відбулася презентація його оперети «Чорноморці», написана на лібрето М. Старицькош за мотивами повісті чорноморського кубанського козацького отама на Я. Кухаренка, а 1890 написав оперу «Тарас Бульба», за мотивами повісті М. Гого ля «Тарас Бульба». Був добре знайомий з істориком Д. Яворницьким, разом з яким подорожував місцями, де свого часу були розташовані запорізькі січі. Опублікував музично-фольклористичні розвідки історичної «Думи про Хмельницького та Бара баша» (1881) і «Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм» (1873).
Липа Юрій - Лихопій Филон Лисовець Демко (р.н. невід.-помер 1654) - військовий козацький діяч. Гене ральний осавул Визвольної повстанської армії Б. Хмельницького. Активний учасЛисовець Демко ник Визвольної війни 1648-54, один з найближчих сподвижників Б. Хмельницько го. В 1653 Д. Лисовець, в ранзі наказного гетьмана, двічі командував козацькими корпусами, що діяли проти поляків в районі Білої Церкви. В 1654 очолював по сольство України в Молдові.
Лисянський полк —заснований за наказом канцелярії Визвольної армії Б. Хмельницького в 1648. Полковим центром було м. Лисянка на Черкащині. Як вва жають дослідники, першим і єдиним полковником, що очолював цей адмінполк в 1648-49, був Демко Якимович. Козаки Лисянського полку брали участь у Визвольній війні 1648-1654. В 1649 територія полку була приєднана до Корсунського адмін полку, і містечко Лисянка стало центром Лисянської сотні, козацтво якої мужньо билося під Зборовом (1649), Берестечком (1651), Батогом (1652). Литаври —старовинний ударний музичний інструмент, що складався з метале вої (здебільшого мідної) півкулі й обруча, з натягнутою на нього шкірою. На Січі використовували цей інструмент, коли треба було скликати козаків на раду або на майдан, де карали винних; ударами в литаври попереджали про наближення до по льового козацького табору ворога, збадьорювали під час наступу. Литаврист (військовий довбиш) - січовий старшина, що був помічником гене рального ад’ютанта (осавула). В його обов’язки входило, б’ючи в литаври, склика ти козаків на раду, або для оголошення якихось важливих рішень. Як і всі інші старшини, литаврист був виборним. Литовське Велике князівство (Велике князівство Литовське, середина XIII ст.1569) - Литовська держава. В ролі першого великого збирача земель литовських виступив князь Міндовг (бл. 1230-1263), який до власне литовських територій при єднав території Чорної Русі, а також частини Турово-Пінського та Полоцького князівств, які до нього перебували під протекторатом Великого князя Київського. Починаючи з сорокових років XIV ст., вже за князя Ольгерда (1435 - 77), ли товці зуміли поширити свою експансію на Київщину, Сіверщину та Східну Волинь. В 1385, внаслідок Кревської унії, утворилася конфедерація Литви і Польщі, котра значно зміцніла після одруження великого князя Ягайла з польською королевою Ядвігою. В 1569, за умовами Люблінської унії, Польща і Литва об’єдналися в єдину державу, що дістала назву Річ Посполита. Українському козацтву не раз доводилося вести боротьбу за національне та соціальне визволення українського народу з об’єдна ними литовсько-польськими (чи польсько-литовськими) військовими силами. Особли во гострою та кривавою була ця боротьба під час Визвольної війни 1648-54. Лихопій Филон (р. н. і р. см. невід.) - український військовий козацький діяч XVII ст. Кошовий отаман (1687), полковник запорізького козацтва. Кошовим став після Федора Іваники, за часів гетьмана І. Самойловича. З загоном запоріжців брав участь в російсько-українському поході проти кримських татар (навесні 1687), яким командували князь В. Голіцин та гетьман І. Самойлович. Підпаливши степи, татари зірвали цей похід, а гетьман Самойлович, внаслідок інтриг старшини на чолі з І. Мазепою, був заарештований росіянами. Козаки Ф. Лихопоя все ж таки дали успі шний бій турецько-татарським військам поблизу Кизикермена. Восени козаки поз бавили Ф. Лихопоя булави, передавши її Г. Сагайдачному. У грудні 1687 полковник Ф. Лихопій очолював козацьке посольство до Москви, яке везло двох татар —«язиків», котрі дали свідчення про підготовку хана до війни. Навесні 1688 козаки знову обра ли Ф. Лихопоя кошовим отаманом. Він звернувся з письмовим протестом до російсь кого воєводи Косагова, вимагаючи, щоб російські поселенці повернули козакам їх
Лисянський полк
Литаври
Литаврист
Герб XVI ст.
Лихопій Филон
Всесвітня козацька енциклопедія угіддя на р. Самарі. Позбавлений наприкінці року булави, інтригував проти свого Лихопій Филон наступника, кошового І. Гусака. Остання згадка про Ф. Лихопоя датується 1693. В ній повідомляється про вдалий напад його загону козаків на Кизикермен.
Лівонія
Лінійне Китайське козацьке військо
Лінійне Сибірське козацьке військо
Офіцер і урядник Лінійного Сибірського козацького війська
Ліска
Лівонія —в ХІІ-ХІІІ ст. так називали територію розселення прибалтійського на роду —лівів. Від першої половини XIII і до 1561 —офіційна назва територій сучасної Латвії та Естонії, що була завойована орденом хрестоносців. Після утворення Кур ляндського герцогства назва «Лівонія» закріпилася за Північною Латвією та Півден ною Естонією, які спочатку перебували під владою Польщі, а згодом - Швеції. Ук раїнські козаки під командуванням гетьмана С. Кішки (див.) брали участь у Лівонській війні (1601-02) на боці Польщі. Лінійне Китайське козацьке військо. - Військо, яке об’єднувало козаків, котрі служили в укріпленнях та острогах на російсько-китайському кордоні. Широкого вжитку ця назва не набула. Відомо, що в 1830 з козаків Китайської лінії сформовано Нерчинську Горно-Заводську козацьку команду. В червні 1839 цю команду розфор мовано. Тобольський і Сибірський городові козацькі полки передані Військовому відомству. Так само (в 1851) передані Військовому відомству й Іркутський та Єнісейський городові козацькі кінні полки. Решта частин та підрозділів відійшла до Сибірського козацького та Забайкальського козацького військ (див.). Лінійне Сибірське козацьке військо. - Військо з такою назвою з’явилося в серпні 1808, коли було затверджене «Положення про Лінійне Сибірське козацьке військо». В мирний час військо мало десять відділів, які у воєнний час повинні були виставляти десять Сибірських лінійних козацьких кінних полків і дві кінно-артилерійські роти. Історію свою Лінійне Сибірське військо веде з 1716, коли по річці Іртиш почали будувати укріплення (городки та остроги) Сибірської лінії, яка мала убезпечувати східні, сибірські кордони імперії. В 1725 губернатор Сибіру князь Долгорукий зат вердив штат сибірських фортець, гарнізон кожної з яких мав налічувати 785 козаків. Загальна ж чисельність сибірських лінійних козаків мала сягати 8-й тисяч шабель. В 1760 всі донські козаки, башкири і мещеряки, які служили на кордонній лінії в Сибіру і виявили бажання залишитися там, були зараховані до складу Лінійного Сибірського війська і заклали основу Сибірського козацького війська. В 1787 весь склад Сибірської козацької лінії поділено на 24 сотні. В 1797 в козацьке «сословіє» переведено понад дві тисячі «солдатських малоліток», котрі проживали в Тобольській і Томській губерніях. У лютому 1825 всі жителі військових поселень були перетворені на ста ничних козаків(на зразок донських та кубанських станиць). Ще раніше, в серпні 1823, сибірські козацькі кінні полки були поділені на чотири бригади, які діяли у складі Двадцять Сьомої піхотної дивізії. Проте вже в грудні 1831 Лінійне Сибірське козацьке військо було вилучене зі складу дивізії і поділене на п’ять бригад. А в грудні 1846 до лінійного козацтва прилучено шість тисяч казенних селян і затверджено нове «Поло ження про Сибірське лінійне козацьке військо». Згідно з ним, військо почало склада тися з шести кінних полків, трьох кінних батарей, дев’яти резервних команд та кількох дрібних підрозділів. В 1848 до війська записано ще чотири тисячі переселенців із внутрішніх губерній, а наступного року козацькі чини були зрівняні з армійськими. І нарешті в березні 1861 з’явилося чергове «Положення», згідно з яким Лінійне Сибірське козацьке військо було перейменоване на Сибірське козацьке військо (див.). Таким чином, Лінійне Сибірське козацьке військо, як таке, припинило своє існуван ня, поступившись місцем новій адміністративно-військовій структурі. Ліска - один з клейнодів кошового отамана Запорізької Січі та кошового судді у XVII ст. Ліска становила собою товстий ціпок, оправлений з обох кінців сріблом, з тупими залізними вістрями на кінчиках.
Лівонія - «Літопис Величка»
Лісовські козаки (лісовчики) - так називали себе добровольці кінних загонів, створюваних польським полковником Олександром Юзефом Лісовським (бл. 15801616), військовим діячем XVII ст. Це були загони легкої кінноти, які брали участь у поході на Московію війська Лжедмитрія 11(1608) та під час польсько-московських воєн. Спільно з запоріжцями діяли під проводом П. Сагайдачного, лісовчики брали участь у штурмі Москви в 1618. Озброєння їх складалося з кривої шаблі, рушниці або лука, іноді з рогатини. Серед «лісовчиків» було чимало й українських козаків. Літературна премія імені П. Сагайдачного - міжнародна літературна пре мія, заснована 1995 Спілкою письменників України, Запорізькою міською радою та Асоціацією гумористів і сатириків «Весела Січ». У статуті премії мовиться, що вона присуджується за кращі гумористично-сатиричні книжки, за внесок у розви ток традицій українського гумору та значний внесок в духовне відродження Украї ни. Премія є щорічною. Право висунення на здобуття її мають творчі організації та колективи, редакції газет, громадські організації. Вручення премії і диплому лауре ата відбувається на щорічному Всеукраїнському святі гумору «Весела Січ». Рішен ня журі публікується в збірнику «Весела Січ», у газеті «Літературна Україна» та по інших виданнях. «Літопис Величка» - визначна пам'ятка української історіографії, автором якої став Самійло Величко (1670-1728), канцелярист канцелярії Генерального судці Ва силя Кочубея та генеральної військової канцелярії часів гетьмана І. Мазепи (17051708). Літопис охоплює події, які відбувалися в Україні 1648-1700. В основі його дослідники віднаходять польську римовану хроніку Самуїла Твардовського «Гро мадянська війна з козаками і татарами, Москвою» («Wojna domowa z Kozaki I Tatary, Moskwa...»); розвідку німецького історика C. Пуфендорфа, а також низку документів з історії українського козацтва та літописи, які в наш час втрачені. Втім, існує одне джерело, яке викликає велику підозру дослідників у реальності свого існування, а отже, ставить під сумнів й історичну правдивість багатьох фактів, викладених в літописі Величка. Ідеться про «Діяріуш» С. Зорки, на який посилається сам С. Ве личко. Одначе довести існування такої постаті і такого твору ніхто не здатен, відтак триває полеміка: а чи не вдався в даному випадку Самійло Величко до істориколітературної містифікації? А коли вдався, то як ставитися до поданих ним від імені С. Зорки відомостей і взагалі до самого літопису? Відомо, що Літопис Величка дійшов до нас в оригіналі, в одному примірнику. В ньому бракує кількох аркушів, в яких мало б ітися про події, що відбувалися під час Визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького від літа 1648 до травня 1652, тобто до бит ви українського козацтва з поляками під Батогом. У літописі виразно проглядаються постать та політичні погляди самого С. Ве личка, який постає перед нами істинним патріотом, що не приховує своєї підтрим ки козацького руху в Україні, захоплений історією та устроєм Запорізької Січі, звер тається до постатей Б. Хмельницького, І. Сірка, відтворює часи гетьмана І. Мазепи. Дослідники твору простежують намагання С. Величка розширити часові та подієві межі свого Літопису, залучивши до них польські джерела, що стосуються Хотинсь кої війни 1621, перекладами яких він займався, або націлював інших перекладачів, оскільки відомо, що під кінець життя він геть осліп. Прагнув С. Величко залучати і деякі нові джерела, пов'язані з Хмельниччиною. Відомо також, що писав свій твір С. Величко здебільшого в селі Жуки на Полтавщині. Літопис справив велике враження на історичний світогляд, на світосприймання історії українського козацтва Тарасом Шевченком та багатьма іншими письменника ми й істориками. Сам «Літопис С. Величка», очевидно, слід вважати чимось середнім між дійсно літописом та історичним художньо-документальним твором. Бо тільки такий підхід наближає нас до розуміння істинного змісту та значення цього твору, зніма ючи чимало питань та зауважень з приводу історичної правдивості літопису.
Лісовські козаки (лісовчики)
Літературна премія імені П. Сагайдачного
«Літопис Величка»
гО В О И Н
сой пташині у р t * *
іиБсшмі &U0CI&) З — г -------л . 4МИІ —Mf i w ] __JW >n4 I І*пА /М
лі
ІгЛ кО Ю w i f e х м и м і ф К І м Ііу р р м і — — Іи гиинГ. т я тмт п і
ІААГїІЇГ МІХЛИЛОвІУ/
•.fed**,
rn*
Всесвітня козацька енциклопедія «Літопис Г]раб’янки» - український козацький літопис, автором якого став Гри«Літопис Граб’янки» горій Граб’янка (р.н. невід.-помер 1738), випускник Києво-Могилянської академії козацький старшина, який з 1686 був гадяцьким сотником та полковим осавулом, а впродовж 1717-23 - гадяцьким полковим суддею. В останні роки життя, починаючи з 1729 (1730?), обіймав посаду полковника Гадяцького адмінполку. Оригінал цього літопису, завершеного 1710, не зберігся, але відомо понад 50 більш-менш повних його списків. Творячи свій літопис, Г. Граб’янка користувався хро нікою польського історика С. Твардовського «Громадянська війна...» («Wojna domowa z Kozaki I Tataiy, Moskwa...»); літописом Самовидця, хроніками та історичним твора ми В. Каховського, М. Стрийковського, М. Бєльського та інших польських авторів. Умовно літопис поділяється на три частини, перша з яких відтворює події, що відбувалися від часів зародження українського січового козацтва до повстання під проводом Хмельницького. Друга частина змальовує події часів Хмельниччини і тре тя (опис завершується 1709 роком) показує події часів громадянської війни в Україні (тобто часів Великої Руїни), що точилася по смерті Б. Хмельницького, і до часів Івана Мазепи та російсько-шведсько-української війни 1708-1709. Козаків Г. Граб’ян ка розглядає, як окремий етнос, предки якого опинилися в Україні під час татаромонгольської навали і називали себе козарами (хозарами). Осівши в Україні, вони вважали її своєю новою батьківщиною і подалися за дніпровські пороги, не бажаю чи визнавати польського панування. Але згодом пристали на запрошення польсько го королівства бути на його службі. Серед перших організаторів козацтва, його вождів, Г. Граб’янка називає польських магнатів та полководців Предслава Лянцкоронського, Дмитра Вишневецького, Богдана Ружинського. Він відтворює для нащадків пе ребіг багатьох битв козаків з поляками, турками і татарами. Граб’янка послідовно дотримується виразно проросійської орієнтації. Відтак оцінка козацьких діячів по значена у нього саме ставленням їх до союзу з Росією, оскільки майбутнє України він бачить лише у вигляді її автономії у складі Росії. Звідси значно мірою випливає й ідеалізація образу Б.Хмельницького, як вождя, який прагнув об’єднати два народи. Тож не дивно, що цей літопис живив і продовжує живити ідейні засади колишнього та нинішнього, новітнього українського москвофільства. Особливої історико-літературної цінності набувають переказані Граб«янкою історичні оповідки «Про ко зацьку війну з ляхами під Переяславом і про гетьмана Тараса, чому повстав проти поляків»; «Чому Хмельницький повстав на поляків»; «Про рід Хмельницького і про війну на Цоцорі», а також історичні оповіді, присвячені Юрієві Хмельницькому та Івану Виговському; про будівництво Кодацької фортеці. Написано літопис архаїзо ваною, навіть на той час, українською мовою, дуже стилізованою під церковнослов ’янську, що ускладнює її сприйняття в оригіналі. Літопис є одним із тих творів, які залишаються важливим джерелом пізнання історії козацтва й одним із небагатьох зразків «козацького літописання». «Літопис Малоросії або Історія козаківзапоріжців та козаків України або Малоросії»
«Літопис Самовидця»
«Літопис Малоросії або Історія козаків-запоріжців та козаків України або Малоросії» - літопис, укладений французьким істориком, дипломатом, мандрівни ком XVIII ст. Жаном-Бенуа Шерером. Основні події, які висвітлюються у цій праці, відбуваються у XVII-XVIII ст., від часів Хмельниччини до гетьмана І. Скоропадсь кого. Автор прихильно ставиться до боротьби українського народу за свою неза лежність: «Цей народ, - говорить він, - пам’ять якого повна спогадів про предків, скинув із себе ярмо - і саме цього не хочуть йому пробачити». У перекладі В. Коптілова українською мовою «Літопис...» з’явився 1994, у видавництві «Український письменник». Це перший переклад цього твору на слов’янську мову. «Літопис Самовидця» - український козацький літопис. Гіпотетичним автором його (услід за багатьма дослідниками) можна вважати козацького старшину Ро мана Ракушку-Романовського (бл. 1622-1703), який сам брав участь у Визвольній війні 1648-34 під проводом Хмельницького, будучи при цьому козаком Ніжинської
«Літопис Г р а б ’я н к и » - Лобисевич Опанас адмінсотні. Відомо, що по смерті Хмельницького він став Ніжинським адмінсотником, а в 1659-63 роках був на посаді ніжинського полкового судці. За гетьмана І. «Літопис Самовидця» Брюховецького він сягає висоти своєї службової кар’єри, будучи обраним на гене рального підскарбія (1663-68), тобто, в нашому уявленні, на міністра фінансів Геть манської України; а закінчив свій земний шлях у рясі священика. Ці сторінки його і* житгєво-службової біографії точно відповідають подіям, що висвітлені в «Літописі СЬіЬЛ» •#$ м м и т д / і >І^Ьм« іи»| Самовидця», які, як відомо, охоплюють період від початку Визвольної війни 1648 і fpWy#»><Мі* до 1702 року, тобто автор писав свій літопис майже до останніх днів життя. До речі, назва «Літопис Самовидця» (самовидця, тобто свідка, учасника подій) умовна. Літопис поділяється на дві частини, перша з яких охоплює період Визвольної війни та Великої Руїни, і дослідники вважають, що, працюючи над нею, Самови дець послуговувався іншими літописними матеріалами, зокрема «Уманським літо писом». А друга частина, що охоплює 1673-1702, є більш біографічною; в основі - діаріуш, тобто щоденник, самого автора та його спогади. Автор літопису дотримується виразно проросійської орієнтації. Він схвально ставиться до Визвольної війни, але при цьому не схвалює союзу Хмельницького з кримським ханом, очевидно вважаючи, що він повинен був домагатися союзу з Московією. Самовидець сам був свідком того, яку деструктивну роль відігравало в багатьох випадках запорізьке козацтво і, зокрема, один із його вождів - 1. Сірко, в роки так званої Великої Руїни, тобто громадянської війни; звідси і стримане став лення до запорізького козацтва, яке ніколи не пралю зміцнення Української Гетьманської Перша сторінка держави. Саме на «Літописі Самовидця» ґрунтував творення свого власного літопису Г. «Літопису Самовидця» Граб’янка; саме відображені Самовидцем події покладено було в основу роману П. Куліша «Чорна рада. Хроніка 1663 року». Поза всі застереження, які виникають під час сприйняття цього твору, «Літопис Самовидця» й досі залишається одним із ос новних джерел пізнання української дійсності середини XVII-поч. XVIII ст. ї ї
«Літописці Волині і України» - збірка текстів, запозичених з кількох давньо українських, давньолитовських та давньобілоруських літописів, хронік, історич них нотаток. Як припускають, упорядником цих «літописців» був чернець Межигірського монастиря Ілля Кощаківський. Укладено було цей літопис в 1690-1707, і складається він з 12 книг. Найбільшу цінність для дослідників, і просто читачів, становить перша книга, сформована на основі давньоукраїнських літописів ХІ-ХІІІ ст., із включенням хронік О. Гваньїні, М. Стрийковського, И. Бельського... Цю кни гу скомпоновано було в Києві, хронологічно вона сягає 1621 року, і в ній є нотатки Богдана Балики, сина київського війта, найцінніші з яких, у вигляді повісті «О Москві и о Дмитрію, царику московском ложном», подають відомості щодо війни украї нсько-польського війська з московітами в 1612 році. Загалом, у цьому літописі по дається чимало фактів з історії української Козаччини. Опублікований він у книзі «Сборник летописей, относящихся к Истории Южной и Западной Руси», в Києві, в 1888 р. Цінність цієї праці ще і в тому, що написано її мовою, наближеною до украї нської народної мови XVII ст. Лобисевич Опанас (1732-1805) - письменник, громадський діяч. Походив з Чернігова, з давнього козацького роду. Освіту здобував у Києво-Могилянській ака демії (з 1747) та Петербурзькому університеті (з 1754). З 1761 тривалий час працю вав перекладачем у канцелярії гетьмана К. Розумовеького та його особистим секре тарем. Очолював канцелярію гетьмана. В 1785-87 —очолював Новгород-Сіверське губерніальне шляхетство. Один із засновників і керівників (1780-1790) НовгородСіверського патріотичного гуртка. З літературної спадщини найбільш відомий твір «Вергіпієві Пастухи... в малоросійський кобеняк переодягнені» (1794), в якому твор чо осмислюється козацька старовина. Відомо також, що був автором переспіву «Бу колік» Вергілія, але текст його не зберігся.
«Літописці Волині і України»
Лобисевич Опанас
Всесвітня козацька енциклопедія Лобода Григорій (р. н. невід. - помер 1596) —кошовий отаман, гетьман Війська Запорізького (1593-96, з перервами), гетьман повстанської армії. Родом з Київщини. Лобода Григорій Відомо, що 1593, під час повстання К. Косинського, Г. Лобода вже був кошовим отаманом Запорізької Січі і підтримував повстанців. Того ж року на чолі козацького корпусу здійснив похід на місто Оргіїв (Молдова). Спільно з загоном С. Наливайка витісняв турків з межиріччя Дунаю і Дністра. Під збройним тиском примусив ко ронного гетьмана Речі Посполитої відмінити ряд економічних та політичних санкцій проти козаків, зокрема, заборону козакам з’являтися в прикордонних староствах. Здійснив морський похід до Білгорода (Дністровського), захопив місто і повернувся на Січ з великими трофеями. Був одним із ватажків повстання під проводом С. На ливайка (1594-96), хоча й відчував особисту неприязнь до вождя повстанців, котра призвела до конфлікту між ними. У березні 1596 позбавлений булави, але у зв’язку з пораненням гетьмана М. Шаули в бою поблизу Трипілля на Київщині, знову був обраний гетьманом. Наприкінці травня 1596 у таборі на р. Солониці, під час однієї із сутичок, прихильники С. Наливайка вбили гетьмана Г. Лободу, сподіваючись пере дати булаву своєму ватажкові. Сподівання ці не справдилися: Наливайка гетьманом не обрали, а ось славний козак Г. Лобода загинув.
Лоївська битва
Козацькій табір під час бою під Лоєвим. Гравюра 17 ст.
Лоївська битва (11 липня 1649) - битва між українськими козацько-повстансь кими полками та литовським військом під командуванням великого гетьмана ли товського Януша Радзивілла, що відбулася 11 липня 1649 поблизу міста Лоїва. Праг нучи остаточно придушити визвольний рух українського народу, а також маючи намір втягти в українсько-польську війну Велике князівство Литовське, що було складо вою частиною Речі Посполитої, польський король Ян II Казимир наказав Радзивіллові розпочати наступ на Чернігівщину та Київщину, з метою здобуття Києва. Зібрав ши під своїми прапорами до ЗО тисяч воїнів, здебільшого литовців та білорусів, Радзивілл зробив своєю польовою ставкою м. Річицю (в Білорусії) і звідти розпочав бойові дії проти ополчення Чернігівського та Сіверського адмінполків, а також про ти білоруських повстансько-козацьких загонів, які діяли на території правобережної Білорусії. У такий спосіб литовська армія відтягувала на себе значні сили українсь кого козацтва, які дуже потрібні були Хмельницькому на основному театрі дій, що розгорталися в районі Збараж-Зборів. Радзивіллові протистояли: корпус наказного гетьмана, полковника Київського адмінполку М. Кричевського, що об«єднав під своїм командуванням Київський, Чернігівський, Овруцький, Сіверський та Любартівський козацькі полки; а також загонів місцевого ополчення. Формування цього корпусу відбу валося в районі Чорнобиля, де перебувала штаб-квартира наказного гетьмана. Для українського війська Лоївська битва виявилася невдалою передусім тому, що українські полки діяли неузгоджено. Відомо, що авангард козацького війська, сильно відірвавшись від основних сил, переправився через Дніпро в районі Лоїва і, не дочекавшись ні основних сил, ні полку С. Пободайла, що залишився прикривати переправу на лівому березі Дніпра, розпочав штурм литовського табору. Очевидно, в козаків була погано поставлена розвідка, оскільки вони не знали про перебування в своєму тилу литовського кавалерійського полку, який, повертаючись з розвідки, вдарив їм у тил й увірвався у наспіх створений і погано укріплений табір з возів. На допомогу їм Радзивілл вивів основні сили і за кілька годин весь авангард було вини щено. Замість того, щоб укріпити свій табір на лівому березі Дніпра і дочекатися основних сил на чолі з М. Кричевським, полковник С. Пободайло почав переправля тися через Дніпро, звівши цим боєздатність свого полку до мінімуму. Цим і скорис тався досвідчений полководець Я. Радзивілл. Кинувши в бій свою кінноту, він притис козаків до Дніпра, скинув їх у воду, а потім тих, що вціліли та намагалися пере правитися назад, на лівий берег, розстріляв силами своєї піхоти. Не встигли литовці відсвяткувати цю перемогу, як їхня розвідка доповіла Радзи віллові, що правим берегом рухається полк козаків-сіверців під командуванням пол ковника М. Небаби. Цей полк мав сильну артилерію і міг би досить довго триматися
Лобода Григорій - Лубенський полк в укріпленому таборі, але, мабуть, ще не знаючи про загибель козацького авангарду та полку Пободайла, полковник М. Небаба прискореним маршем рухався на Лоїв. Лоївська битва Там, на марші, його й атакували з усіх боків добре озброєні та закуті в лати полки (11 липня 1649) литовської важкої кінноти. Розгромивши цей полк і захопивши артилерію, литовці зрозуміли, що відтепер основні сили українців уже по суті не здатні протистояти їм. Та все одно обачно відійшли в добре укріплений табір поблизу Лоїва. Як відомо, Кричевський прибув під Лоїв у другій половині дня 11 липня, але, маючи погано поставлену розвідку, ще не знав, що за півдня він примудрився втра тити весь авангард та ударні полки: М. Небаби і С. Пободайла. Найрозумніше в становищі Кричевського було б відступити, зібрати нові сили й обрати інший час та інше місце для битви з литовцями. Але він почав споруджувати свій табір непо далік табору Радзивілла. Проте литовці не стали чекати, поки козаки укріплять табір, і нав’язали їм бій, який тривав до пізньої ночі. Ті козаки, що вціліли в битві, відсту пили до лісу, де розташовувався табір, і замкнулися в ньому. Не наважуючись штур мувати табір посеред ночі, Радзивілл вирішив взяти його в облогу, але козакам вда лося вирватися з оточення. У різних джерелах можна віднайти різні цифри втрат козаків, але в середньому вони сягали близько 20 тисяч убитими. Втрати литовців становили близько 6 тисяч. Але й при них Радзивілл не ризикнув продовжувати свій наступ на Україну. Харак Полковник Михайло терна деталь: коли вранці литовці увійшли до залишеного козаками табору, то знай Кричевський шли на ношах тяжко пораненого М. Кричевського. За однією з версій, він нібито сам наказав залишити себе в таборі, караючи самого себе за неприпустимі прорахунки в організації цього походу. Втім, знаючи, скільки разів козаки самі видавали своїх вождів ворогові, аби в такий спосіб відкупитися та врятувати власне життя, можна припустити, що козацька старшина навмисне залишила його, аби не обтяжу вати свій відхід та помститися йому за бездарне командування.
Ломиковський Василь (1778-1845) - відомий український історик та етног раф. Родом з Полтавщини. Видав одну з перших в Україні збірок українських дум, значна частина яких присвячена Козаччині, - «Запись малороссийских дум» (1805). Історії Козаччини присвячено і його історичні розвідки. Зокрема, «О Малороссии. О древних обьічаях малороссийских, о чинах и должностях, о службе воинской и гражданской» (1808). Був одним із провідних діячів українського масонського руху. Лопатин Андрій (р.н. невід.-помер 1735) —військовий отаман Війська Донсь кого (1723-1735). Увійшов в історію донського козацтва тим, що за його отаманства було проведено два масових переселення козаків. В 1724 році 1000 сімей було пе реселено з Дону на Астраханщину та на Гребені, де з них формували астраханські та гребенські козацькі частини, і де вони залишалися на козацькому поселенні. В 1731-1735 роках 1057 сімей було переселено на Царицинську лінію, де козаки теж стали козацькими поселенцями. Лохвицький полк - полк, що існував у складі Визвольної армії Б. Хмельниць кого. Сформований був із козаків Лохвицької адміністративної сотні - складової частини (1648-58) Миргородського адмінполку. Козаки його брали участь у Пилявецькій (1648), Зборівській (1649), Берестецькій (1651) та інших битвах. За версією сучасного дослідника В. Сергійчука, очолювати його міг славетний полковник Сте пан Півторакожуха, який згадується в 1649 серед козаків Чорнухінської сотні. Лубенський полк —адміністративно-територіальна і військово-козацька оди ниця. Полковий центр —місто Лубни (тепер —один із районних центрів Полтавської обл.), а в 1714-27 Ромни (тепер Сумської обл.). Як військова одиниця, діяв ще під час Визвольної війни 1648-1654. Існує припущення, що першим полковником його був Дмитро Кривоніс, син славного Максима Кривоноса. Серед інших полковників
Ломиковський Василь
Лопатин Андрій
Лохвицький полк
Лубенський полк
Всесвітня козацька енциклопедія дослідники називають імена Тимошенка (1651) та Грила (1654), П. Швеця-ОмеляЛубенський полк новича, Я. Засядька, П. Пирського, Г. Гамалію, що призначався наказним гетьманом. Як адміністративна одиниця Лівобережної України, остаточно сформувався в 1658, коли до нього було включено по кілька сотень Миргородського, Полтавського та Кропивнянського адмінполків. Сотенними центрами були Пирятин, Лохвиця, Горощине, Глинськ, Чорнухи та ін. В 1658 козаки Лубенського полку брали участь у по встанні проти гетьмана І. Виговського під проводом М. Пушкаря та в ряді інших антифеодальних повстань, а також у війні проти шведів 1708-1709. Ліквідований 1782, коли ліквідовувалася автономія Лівобережної України.
Лукашевич Василь
Лукашевич Платон
і
Луковкін Гаврило. Худ. Дж. Доу
Лукашевич Василь (бл. 1783-1866) - історик, громадський діяч, активний учас ник масонського руху в Україні. Походив з козацького роду з Переяславщини. Бать ко був генералом російської армії. Закінчив Пажеський корпус. Тривалий час пра цював перекладачем колегії закордонних справ у Петербурзі. Належав до масонсь ких лож «Любов до істини» (Полтава) та «З’єднані слов’яни» (Київ). Організатор і натхненник «Малоросійського таємного товариства», метою якого було відірвати Україну від Росії і знову об’єднати з Польщею. В 1812 сформував місцеве ополчен ня для боротьби з Наполеоном. В 1826 був ув’язнений в Петропавловській фортеці в Петербурзі, після звільнення з якої перебував під наглядом поліції. Притягався до слідства у справі декабристів, як підозрюваний. Дослідник М. Петровський вважав його ймовірним автором «Історії русів», книжки, значна частина якої присвячена історії українського козацтва. Лукашевич Платон (бл. 1806-1887) - відомий фольклорист. Збирав та видавав українські народні, в тому числі й козацькі, пісні. Походив з Київщини (село Бере зань), з поміщицької родини. Закінчив Ніжинську гімназію вищих наук, а також Одесь кий ліцей (1828). В 1836 вийшов збірник П. Лукашевича «Малоросійські та червоноруські думи і пісні», в якому особливий інтерес для нас становлять перший запис думи «Самійло Кішка», а також один із варіантів думи «Івась Удовиченко-Коновченко» та перші записи думи «Козак Голота». Усі ці думи він записував з голосу кобзаря Івана Стрічки. Луковкін Гаврило (1768-1849) - генерал Донського війська. Походив з родини козацького генерала Амвросія Луковкіна. В 16 років уже був у чині козацького стар шини. Маючи чин прем’єр-майора, командував полком, з яким брав участь у боях з горцями. З 1797 року перебував у чині полковника, і, здавалося, ніщо не здатне зава дити його кар’єрі, але того ж року він змушений був звільнитися зі служби за сімей ними обставинами, і повернувся в армію лише через дев’ять років. Про здібності його в козацтві та у Військовому міністерстві пам’ятали, тому одразу ж призначили бригадним командиром донських полків Молдавської армії. А вже в 1809 він бере участь у битві з турками під Браїловом, де прикриває ар’єргард при відступі наших військ під натиском турків. Наступного року він отримав під своє командування Донський козацький полк, але, крім цього, командував ще двома полками, тобто по суті козацькою дивізією. Саме йому належить головна заслуга в тому, що російські війська і, зокрема, козаки, при підтримці болгарського ополчення, без особливих втрат здобули Силістрію. В історії козацтва залишилися розповіді про те, як хоробро і мужньо переслідували французів - нав’язуючи тактичні бої - козаки генерала Лу ковкіна по тому, як Наполеон переправився через Березину. Він командував тоді чо тирма полками і постійно перебував в авангарді. Переслідування тривало майже до Вільно (нині Вільнюс). Після огляду військ у Калиші, імператор віддав під команду вання Луковкіна три козацькі полки і наказав зайняти пости на кордоні з Пруссією. Вже в перший день Лейпцігської битви чотири полки генерала Луковкіна атаку вали кінний загін, який відстав від військ маршала Нея, розбили його і захопили три гармати. Так само хоробро й рішуче діяв він і в наступні дні, за що був нагородже-
Лукашевич Василь —Львов Микола
ний орденом Св. Георгія 3 ст. По тому, як козаки вступили до Парижа, імператор двічі оголошував Луковкіну подяку і нагородив діамантовими знаками ордена Св. Анни 1 ст. Під кінець війни він уже командував 12-ма козацькими полками і, хтозна, наскільки щасливо могла б скластися його військова кар’єра, але, через поганий стан здоров’я, змушений був залишити діючу армію і повернутися на Дон, в рідні краї. Відтак, він зовсім відійшов од військових справ. Останні роки свого життя проводив у с. Амвросієвці і займався сільським господарством. В серпні 1904 ім’я генерала Луковкіна було присвоєне Десятому Донському козацькому полку Війська Донського. Лукомський Олександр (1868-1939) —відомий російський військовий діяч. Генерал-лейтенант (з квітня 1916) російської армії. Походив з давнього дворянсь кого роду. Закінчив Петровський полтавський кадетський корпус, Миколаївське інженерне училище (1788) та Миколаївську академію Генштабу (1897). Начальник штабу 42-ї піхотної дивізії (з грудня 1907), полковник. Брав участь у Першій світовій війні. Командував 32-ю піхотную дивізією, брав участь у «Брусиловському про риві», нагороджений орденом Св. Георгія 4 ст. З жовтня 1916 був генерал-квартирмейстром штабу Верховного головнокомандувача. З 2-го червня по серпень 1917 перебував на посаді начальника штабу Верховного головнокомандувача. Після Жовтневої революції 1917, подався на Дон, де почав піднімати на боротьбу козацт во. З січня 1918 призначений начальником штабу білої Добрармії, а з серпня 1918 — був помічником командувача Добрармією генерала А. Денікіна. Згодом обраний головою «Особливої наради» при головнокомандувачеві Збройними Силами півдня Росії. Був військовим представником армії генерала Врангеля при командуванні збройними силами держав Антанти в Константинополі. З цього службового відряд ження він уже не повернувся, залишившись з 1920 в еміграції. Був помічником спадО коємця трону Великого князя Миколи Миколайовича. Йому (з липня 1926) підпо рядковувалися всі російські військові білоемігрантські організації Америки і Дале кого Сходу. В 1922 в Берлині були опубліковані його «Спогади» (в 2-х томах). Лукомський Степан (Стефан) (1701-1779) - відомий український історик. Походив з родини козацького старшини. Закінчив Київську академію. Праця в Ге неральній військовій канцелярії, а також служба сотником у кількох адмінсотнях (Прилуцькій, Яготинській, Переволочанській) дозволили С. Лукомському зібрати великий фактичний та історичний матеріал про Лівобережне козацтво. В 1770 з’я вився його збірник «Зібрання історичне», в якому висвітлено хроніку життя Украї ни в XIV-XVI ст. Йому ж належить переклад з польської «Щоденника» польського офіцера-аристократа Симеона Окольського, в якому йдеться про дії польських військ проти повстанців під проводом Д. Гуні та Я. Остряниці (1638), а також переклад нотаток польського хроніста Матвія Титловського «Розповідь про битви між поля ками і турками 1620-1621 рр.» Обидва ці твори побачили світ у вигляді додатків до Літопису Величка (1864). Його ж перу належить і переклад книги Иосифа Флавія «Іудейська війна». Видав кілька безіменних козацьких літописів, в яких відображе но події 1639-1648. Автор ряду інших праць та перекладів з польської. Львов Микола (1867-1944) - російський державний, політичний і військовий діяч. Великий землевласник. Член Центрального комітету партії кадетів. Був депу татом Державної Думи I, III та IV скликань. Після жовтневої революції 1917 подав ся на Дон, де брав участь у формуванні з козаків частин білої Добрармії. В 19191920 був редактором монархічної газети «Великая Россия», на шпальтах якої об стоював ідею відродження Російської імперії під сильною рукою імператора, за умови, що Росія залишається «єдіной і неделімой». До січня 1920 ця газета видава лася в Ростові, з квітня 1920 - в Севастополі, на території, контрольованій війська ми генерала Врангеля. З осені 1920 М. Львов - в еміграції.
Луковкін Гаврило
* лі
!аі
Лукомський Степан
Львов Микола
Всесвітня козацька енциклопедія Льодовий похід
Любавський Матвій
Лютай (Линчай) Федір
Льодовий похід — похід Добровольчої (Білої) армії під командуванням геиерала Лавра Корнилова в 1918 році, під час Громадянської війни в Росії. Названий так тому, що значну частину шляху білогвардійцям довелося йти під час заметілі, зале денілими степами. Розпочався він з аулу Шенджій та його околиць 15 березня 1918 року, і завершився 1 квітня 1918, з початком штурму Катеринодара. Під час цього походу, в останній день його, на одному з хуторів (на фермі) неподалік Катеринода ра, загинув командувач Добровольчої Армії, її засновник генерал Лавр Корнілов. Командування Добрармією прийняв на себе генерал-лейтенант Антон Денікін. Любавський Матвій (1860-1936) - російський історик. Білорус за походжен ням. Закінчив історико-філологічний факультет Московського ун-ту (1882). Профе сор Московського ун-ту (з 1901), член-кореспондент (з 1917) Академії Наук, ака демік АН СРСР (з 1929). Був фахівцем з історії Великого князівства Литовського, складовою частиною якого упродовж кількох століть були Білорусія та частина Ук раїни. В історію Козаччини увійшов працею «Начальна история малорусского казачества» (1895). Саме нею він заклав основи «теорії уходництва», якою він намагався пояснити зародження козацтва, пов'язуючи його з розвитком діяльності громад промисловиків-уходників, артілі яких формувалися в середній частині Дніпра з різного люду, що приходив туди з центральної частини України. Саме життя та сусідство з татарами, при постійній загрозі нападу ватаг розбійників-кайсаків, примушували уходників озброюватися, створювати укріплені табори-січі та розвивати військову справу паралельно із удосконаленням своїх ремесел. Лютай (Линчай) Федір (р. н. і р. см. невід.) - військовий діяч XVII ст. Сотник реєстрового городового козацтва, військовий осавул, полковник запорізького козац тва. На історичній арені з’явився у грудні 1637, коли, після придушення повстання під проводом Павлюка, за наказом коронного гетьмана М. Потоцького, його було затверджено військовим осавулом реєстрового козацтва (тим самим наказом Б. Хмель ницького було призначено військовим писарем), а в 1638 призначено сотником пере яславським. У грудні 1647 (за Літописом Величка) Ф. Лютай обраний кошовим ота маном Запорізької Січі. Брав участь у Визвольній війні 1648-54. В 1651, за його наказом, Запорізьку Січ було перенесено з Микитиного Рогу на Чортомлицький ли ман, з чого й розпочалася історія Чортомлицької Січі. Лянцкоронський Представ (Пржецлав) (р. н. невід.-помер 1531) - польськоукраїнський військовий діяч XVI ст., полководець. Походив з давнього українськолитовського аристократичного роду. Батько його, Станіслав Лянцкоронський, був польським сенатором. Замолоду побував у багатьох європейських країнах. Після паломництва до Святої Землі набув лицарського титулу Кавалера Гроба Господньо го. На історичній арені з’явився 1506, як староста Кам’янецький. В 1520-31 староста Хмельницький. В 1512 згуртував козацькі загони і, спільно з князем К. Острозьким, розгромив татарську орду, що вдерлася на Поділля. В 1516, на чолі козацько-польсько го війська, форсував Дністер і розгромив турецько-татарські війська, котрі готува лися до нападу на Україну. Під час цього походу він розгромив загін татар поблизу озера Овидова під Очаковим. В 1528, спільно з О. Дашкевичем, здійснив похід на Очаків. Розгромивши турецько-татарське військо, українські козаки повернулися з цього походу з великими трофеями. За однією з версій, страчений козаками за спро бу підпорядкувати козацтво суворій армійській дисципліні, але, згідно з польськими джерелами, помер 10 червня 1531 у Кракові.
Лянцкоронський Станіслав
Лянцкоронський Станіслав (1590-1657) - польсько-український військовий та державний діяч. Гетьман польний коронний. Походив з давнього аристократично го роду Лянцкоронських. Був каштеляном (комендантом фортеці, міста) у Кам’янці (Подільському); брацлавським (з 1649), а згодом руським (тобто українським, з 1652)
Льодовий похід - Лях Андрій
воєводою. Брав участь у бойових діях проти Визвольної армії під проводом Б. Хмель ницького (1648-54), командуючи з’єднаннями польських військ та реєстрових козаків. Певний час був польним гетьманом (тобто заступником коронного гетьмана), команду вачем польських військ. Його ім’я часто згадується в історичній літературі. Лясота Еріх (бл. 1550-1616) - австрійський дипломат і хроніст. Слов’янин за походженням. Народився у м. Бляйшвіці (Блажейовіцах), в Сілезії. Освіту здобував у Лейпцизькому університеті в Німеччині та в Падуанському університеті в Італії. Тривалий час був професійним військовим, служив в арміях та перебував Іспанії, Португалії та Австрії (1576-84), водночас, як людина освічена, яка досконало воло діла кількома мовами, він виконував дипломатичні доручення. В 1585-90 служив у дипломатичному корпусі при дворі імператора Германії Рудольфа II. За не зовсім з’ясованих обставин опинився у шведському полоні, де пробув з 1588 по 1590 роки. З козацтвом доля звела його 1594 року, коли йому, як послові імператора, пощасти ло майже місяць, з 8 червня по 2 липня 1594, провести на Запорізькій Січі, де він намагався переконати козацьке товариство в необхідності укласти військовий до говір з Австрією та Німеччиною, для протистояння натискові Османської імперії. Добуваючись до Січі та повертаючись до двору імператора, він побував у багатьох українських містах та мав особисті зустрічі з кількома козацькими вождями: Богда ном Микошинським, Северином Наливайком, Григорієм Лободою. Основна його праця вперше побачила світ в 1854, в м. Галле, під назвою «Щоденник Еріха Лясоти фон Стеблау», в якому нотатками автора охоплено події, що відбувалися в Ук раїні і, зокрема, на Запорізькій Січі в 1573-94. Щоденник є цінним джерелом пізнання суспільного та військового устрою Запорізької Січі та міжнародних зносин Січі; в ньому відтворюється побут січових козаків, їх звичаї і традиції. Українською мо вою «Щоденник» з’являвся в перекладах Д. Яворницького, В. Доманицького, М. Грушевського, В. Січинського. Щоденник Е. Лясоти перекладено також російсь кою, польською, та англійською мовами. Остання його публікація українською мо вою відбулася в № 10 львівського журналу «Жовтень» за 1984 рік. Лях Андрій ( р. н. і р. см. невід.) - військово-козацький діяч XVIII ст.. Похідний отаман запорізького козацтва. Відомостей про нього збереглося дуже мало. Зокре ма, з’ясовано, що походив він із Волині. Був військовим старшиною на Новій Січі і не дуже мирився з кошовим отаманом П. Калнишевським. По тому, як в 1775 російські війська напали на Січ, щоб зруйнувати її, він відмовився коритися росія нам, як це зробив кошовий Калнишевський, а очолив 5-тисячний загін козаків, які дісталися до прихованих у плавнях човнів і залишили Січ, не бажаючи перебувати на території, що опинилася під контролем росіян. Перейшовши Південний Буг, ко заки попросили притулку у турецької влади. Далі, за однією з версій, по тому, як козаки добулися Пересипу (району сучасної Одеси), А. Лях повернувся на Дніпро й 1776 року оселився в урочищі Дібровки, що на правому березі р. Вовчої. Незабаром там виникло козацьке село Великомихайлівка (тепер Покровського р-ну Дніпропет ровської обл.). Полишивши козакування, А. Лях займався селянськими справами. Проте існує й інша версія: що він із загоном козаків добувся гирла Дунаю і став одним із засновників Задунайської Січі. З часом, після збройної сутички з росіянами-старообрядцями (некрасівцями), які прийшли на Дунай після поразки повстан ня К. Булавіна, переніс Січ у місцевість Сеймени (поблизу сучасного болгарського міста Силістри) і заснував Сейменську Січ. Втім, можливо, той Лях, що повернувся на Подніпров’я, і той, що заснував Задунайську Січ, були різними людьми, бо ж з’ясовано дослідниками, що на час зруйнування росіянами Нової Січі там перебу вало 10 козаків, які мали прізвища чи прізвиська «Лях».
Лянцкоронський Станіслав
Лясота Еріх
Лях Андрій
Всесвітня козацька енциклопедія
Маєвський Веслав
Маєвський Веслав (1931) - польський історик, професор (з 1992), доктор істо ричних наук (з 1977). Вважається одним із провідних польських фахівців з історії українського козацтва та українсько-польських взаємин часів Хмельниччини, а та кож фахівцем з історії військового мистецтва XVII-XVIII ст. Народився в містечку Сейми (нині Сувальського воєводства Польщі) в сім«ї вчителя гімназії. Освіту здо бував на гуманітарному факультеті Лодзинського ун-ту (1950-52) та на історичному факультеті Варшавського ун-ту (1952-53). Згодом, в 1955-58 навчався в магістеріумі цього ж університету. Тема докторської дисертації, яку він захистив 1966 року «Воєнні події козацького повстання 1664 p., квітень-грудень». У ній висвітлювалися події, пов’язані з походом польського короля Яна II Казимира на Лівобережну Украї ну а також діяльність у цей час козацьких ватажків І. Богуна, П. Тетері, І. Брюховецького. В 1953-1961 працював архівістом Варшавського Головного архіву нових актів, а в 1961-1974 - в Історичному музеї та Центральній Військовій бібліотеці, з О 1974 —ще й у Військовому історичному інституті. Його перу належить дослідження«Жовті Води - початок національно-визвольної української війни» (1977); низка статей в «Польському біографічному словнику», де він, зокрема, подавав біографічні дані С. Палія, П. Павлюка, П. Сагайдачного, І. Мазепи, С. Наливайка, Я. Острянина. Кілька його історичних розвідок присвячено Хотинській війні (1621), чигиринсько му походові гетьмана І. Брюховецького та ін. Його власному життєвому шляху присвячено історичну розвідку сучасного українського дослідника М. Ковальського «Веслав Маєвський —дослідник військо вої історії, польсько-українських стосунків і бойового протистояння в XVI-XVIII ст.», опубліковану в збірнику «Під знаком Кліо» (Дніпропетровськ, 1995, стор. 2030). У ньому мовиться, що Маєвський є автором 200 наукових праць та історичних розвідок. Мажа - віз із великим кузовом, який застосовувався чумаками для перевезення солі та інших товарів, а також козаками —для формування обозу. Мажа мала спец іальні розпірки - люшні. Верхній кінець такої розпірки кріпився до кузова, а нижній надягався на вісь, що збільшувало стійкість та рівновагу мажі. Як правило, в мажі впрягали пару волів. Мажа відзначалася витривалістю і великою вантажопідйомні стю.
Є
Кардинал Джуліо Мазаріні. Худ. Башар.
Мазаріні Джуліо (1602-1661) - кардинал, визначний релігійний і державний діяч Франції. З 1642 —перший міністр Франції. Італієць (сицілієць) за походженням. За часів його правління, навесні 1645, Б. Хмельницький та І. Сірко вели переговори з військовим командуванням Франції, в особі принці де Конде, щодо участі украї нських козаків у Тридцятилітній (1618-1648) війні на боці Франції. «Мазепа - вождь українських козаків» —роман-трилогія. Автор залишився анонімним. Вийшов у світ в Парижі, 1830. Сюжет цього роману-есе охоплює життє вий і творчий шлях гетьмана І. Мазепи. Роман - твір художній, проте в ньому вико ристано чимало історичних фактів, досить достовірно висвітлено чимало історич них подій, змальовані відомі історичні постаті Гетьманської України. Роман став одним із важливих джерел ознайомлення французької громадськості з українською історією.
Маєвський Веслав - Макіавеллі (Мак’явеллі) Нікколо
«Мазепа, гетьман України» - драма невідомого автора, яку було поставлено в міському театрі Бостона (США) в 1811. В основу сюжету покладено події, пов’я зані з перебігом Полтавської битви (1709). Проте історичною, в повному розумінні цього слову, драму назвати не можна, оскільки всі інші герої, крім Мазепи, вига дані, літературні. Драма користувалась успіхом серед глядачів, слугувала ознайом ленню американської громадськості з історією України Мазепа Іван (бл. 1639-1709) —визначний військовий, політичний і державний діяч України. Гетьман України (1687-1709). Походив із шляхетського українського роду Мазепінських (Мазеп-Калединських), родове гніздо яких було в селі Мазепинцях, поблизу Білої Церкви, де і народився І. Мазепа. Рік народження різні авто ри називають по-різному: 1639, 1640, 1644... Навчався у Києво-Могилянській ко легії, а згодом, як припускають, в єзуїтській колегії. Певний час жив і навчався в Варшаві та в Парижі, відвідав Германію та Італію, де слухав лекції в Падуанській академії. Досконало володів кількома іноземними мовами та латиною, був фахів цем з артилерійської справи, якої навчався за кордоном. Писав вірші. Був старши ною (ротмістром, генеральним осавулом, писарем) у війську гетьмана П. Дорошен ка. На шляху до Криму, куди він прямував у складі посольства від гетьмана П. Доро шенка, був захоплений у полон (1674) запоріжцями кошового І. Сірка, який врятував його від страти і передав гетьману І. Самойловичу. У червні 1687, на раді у м. Глу хові, обраний гетьманом. У перші роки гетьманування дотримувався (принаймні офіційно) промосковської орієнтації. Брав участь у війні Росії проти Кримського ханства і Туреччини (1695). Провадив збройну і політичну боротьбу проти гетьмана Петрика. В 1704 ввів свої війська на Правобережжя України і прийняв клейноди від Правобережного гетьмана Самуся, об’єднавши таким чином обидві частини України. В 1708 вступив у союз зі шведським королем Карлом XII, чиї війська того ж року ввійшли на територію України. Після відомої Полтавської битви (1709), зазнавши поразки, гетьман І. Мазепа з рештками свого війська відійшов (разом з військами Карла XII) в Молдову, в Бендери, де незабаром помер. Похований був у Варниці, під Бендерами. Потім перепохований Галаці (Румунія), в церкві монастиря Св. Георгія, звідки в 1999 прах його (землю з пустої могили) було повернуто до Батурина. Здійснив цю акцію письменник, академік, полковник Українського Козацтва Богдан Сушинський (1946). Урна зберігається в Батурині, в музеї-заповіднику «Гетьманська столиця». Мазепи премія - Міжнародна премія ім. Івана Мазепи. Заснована в 1999 році рішенням Наукової ради Батуринського державного заповідника «Гетьманська сто лиця» і кількома іншими організаціями. Лауреатами премії за 1999 рік журі премії визнані: Лепкий Богдан (Україна-Польща), письменник, громадський діяч - за три логію «Мазепа» (посмертно); Сушинський Богдан, письменник, академік, громадсь кий діяч - за книгу історичних есе «Козацькі вожді України»; Іваничук Роман, пись менник, громадський діяч - за роман «Орда», пропаганду історії українського на роду; Моця Олександр, доктор історичних наук, професор - за визначний внесок у вивчення історії м. Батурина під час трьох міжнародних археологічних експедицій; Павленко Сергій, письменник - за книжки «Загибель Батурина», «Мазепа»; Вишне вий Василь, письменник, громадський діяч (Австралія) - за поему «Мазепа», про паганду української історії та культури за кордоном. Макіавеллі (Мак’явеллі) Нікколо (1469-1527) - відомий італійський пись менник і політичний діяч. Родом із Флоренції. Походив з давнього, а проте збіднілого, патриціанського роду. Батько був адвокатом. Тривалий час Макіавеллі працював сек ретарем Ради Десятьох Флорентійської республіки, своєрідного Флорентійського пар ламенту (1498-1512). Після відновлення влади Медичі, він був усунутий від держав них справ, звинувачений у змові проти роду Медичі і милостиво висланий до свого маєтку в Сан-Кашано. Виступав як історик, філософ і публіцист. Його перу належать
«Мазепа, гетьман України»
Іван Степанович Мазепа. Невід, художн. Національний музей Стокгольм, Швеція.
Мазепи премія
Всесвітня козацька енциклопедія твори «Міркування про першу декаду Тита Лівія» (1531), «Історія Флоренції» (1532), а також кілька трактатів, що стосуються теорії військової справи, організації оборо Макіавеллі ни міста. Проте найвідомішим його твором є політичний трактат «Монарх» (1532), в (Мак’явеллі) Нікколо якому він відстоює кілька важливих тез. Перша з них —необхідність об’єднання всіх італійських міст-республік, усіх земель під рукою одного монарха. Аналізуючи жит тя та державну діяльність таких помітних політичних діячів своєї доби, як король Франції Людовик XI та герцог Романьї Чезаро Борджіа, Макіавеллі створив образ «ідеального», на його погляд, монарха, котрий, при його життєвому відтворенні, здат ний не лише об’єднати Італію, але й відродити та зміцнити будь-яку державу світу. Задля досягнення своєї мети, задля зміцнення своєї влади, монарх —на думку Макі авеллі —має моральне право вдаватися до політичного шантажу і вбивств, до віро ломства і зради своїх друзів та союзників, одне слово, до будь-яких дій, яки сприя ють досягненню поставленої ним мети. Ця теза породила цілий напрямок у політич ному мисленні середньовікової Європи. Трактат «Монарх» мав величезний успіх, ним зачитувалися монархи і придворні багатьох країн. Саме цей трактат справив велике враження і мав значний вплив на світогляд українського гетьмана Івана Ма зепи, за що дехто з сучасників називав його «макіавеллістом», надаючи цьому терм інові негативного значення, тобто пояснюючи ним «підступну зраду» російському царю Петру І та прагнення відродити незалежність України. Маковей Осип (1867-1925) - відомий український письменник, публіцист, кри тик та громадсько-культурний діяч. Народився в м. Яворові на Львівщині. В 1893 закінчив Львівський університет. Працював редактором ж. «Зоря» (1894-95), газети «Буковина». Був одним із редакторів «Літературно-наукового вісника». Його перу належать поетичні збірки: «Поезії» (1895), «Подорож до Києва» (1897), а також праці про творчість І. Франка, Ю. Федьковича, Лесі Українки, Ольги Кобилянської. Ко зацька тематика знайшла своє відображення в історичній повісті «Ярошенко»(1905), в якій змальовано участь козаків у Хотинській битві (1621) з турками.
Макошинський Богдан
Малашевич Іван
Макошинський Богдан (р. н. і р. см. невід.) - військовий козацький діяч XVI ст. Гетьман запорізького козацтва (1584). Командував козацьким флотом під час походу на Очаків (1584), в бою під яким було потоплено велику турецьку ескадру. Під тис ком польського уряду змушений був зректися булави. В 1594 обраний кошовим ота маном Запорізької Січі. Цього ж року очолив флотилію з 50 чайок, яка розбила ту рецьку ескадру неподалік Очакова і визволила полонених. Рейдуючи між Кримом та Очаковом, козаки заважали перекидати з Криму турецькі війська, що мали вируша ти в Австрію, на допомогу військам турецького султана, які воювали проти військ імператора Рудольфа II. Малашевич Іван (р. н. і р. см. невід.) - український військовий діяч XVIII ст. Кошовий отаман Олешківської Січі (1714). Дотримувався проросійської орієнтації і послідовно домагався російського протекторату над Запорізькою Січчю. Звернувся з листом до гетьмана І. Скоропадського, в якому просив, щоб той домагався від Пет ра І помилування Війська Запорізького та повернення запоріжців «під високу руку» російської імперії. Проте козаки, незадоволені його проросійськими настроями, відсторонили його від влади й обрали кошовим В. Осипова. В 1716 кошовим знову обирають І. Малашевича. І знову він почав звертатися з листами до гетьмана І. Ско ропадського та полковника миргородського Д. Апостола, щоб вони клопоталися пе ред царем про перехід козаків під опіку російського царя. Але домігся тільки того, що Петро І дозволив козакам перехід на територію Гетьманської України поодинці чи невеличкими групами. Зглянувшись на прохання кошового Малашевича, Катери на II видала указ, яким пробачала запоріжцям усі «провини» перед Московією й оголошувала своїми підлеглими. В 1737, на чолі загону козаків, Малашевич бере участь у здобутті (спільно з російськими військами) Очакова.
Маковей Осип - Малоросійська колегія (перша)
Малик (Сичеико) Володимир (1921-1998). Народився в с. Новосілки Макарівського району на Київщині. Учасник Другої світової війни. Закінчив Київський університет (1950). Тривалий час учителював. Лауреат премії ім. Л. Українки. Ав тор багатьох книжок для дорослих і дітей. Історична, в тому числі й козацька, тема тика репрезентована його романами «Фірман султана» (1969), «Чорний вершник» (1976), «Шовковий шнурок» (1977), «Князь Кий» (1982), «Черлені щити» (1985). Малиновий Клин - одна з українських назв Кубані, тобто території, яку зай мали поселення українського кубанського козацтва, і була підпорядкована Кубансько му війську. Саме ця назва часто зустрічається в кубанському козацькому фольклорі. «Малиновий Клин» —збірка нарисів з історії українців Кубані, автором якої є старшина Кальміуської паланки Запорізького козацького війська Дмитро Білий. В збірці, виданій в 1994, в Києві товариством «Україна», йдеться, зокрема, про події, пов’язані з проголошенням у 1918 році Кубанської Народної Республіки, про виз начних діячів Кубані. Малоросійська губернія - адміністративна одиниця, утворена згідно з Ука зом російського імператора Павла І, на Лівобережній Україні, на тих козацьких те риторіях, що підлягали колись гетьманові Лівобережної Україні. До неї увійшли Чернігівське, Новгород-Сіверське і частини Київського намісництва (без Києва), з прилученням до них міста Кременчука Катеринославського намісництва. Центром губернії став Чернігів, а вся влада на території губернії здійснювалася малорос ійським губернським правлінням, до компетенції якої належали всі адміністративні та судові справи. Дослідники зауважують, що на території губернії відновлювалася діяльність Генерального малоросійського суду, а також земських і підкоморських судів. Одначе їх відродження ще не означало, що Малоросійська губернія набувала ознак державності, на зразок гетьманської Лівобережної України. Крім того, под ібна централізація українських земель в межах єдиної територіальної одиниці, з одного боку, ускладнювала керівництво нею, з іншого створювала небезпеку авто номізації Лівобережної Україні. Виходячи з цих засад, наступник Павла І імператор Олександр І Малоросійську губернію ліквідував, наказавши створити на її тери торії дві дрібніші губернії: Чернігівську і Полтавську. Малоросійська кіннота —термін з’явився в 1775. Саме тоді, в жовтні 1775, Перший, Другий і Третій компанійські (добровольчі) полки, сформовані з українсь ких козаків та військових поселенців, були переформовані в Легко-кінні полки Ма лоросійської кінноти. Всього було створено три полки: Київський, Чернігівський та Сіверський. Уже в 1883 Сіверський та Чернігівський полки (кінно-єгерські) були розформовані, а Київський перетворився на Дев’ятий гусарський полк регулярної армії. В червні 1783 було затверджене «Положення про регулярну кінноту», згідно з яким утворювалося 10 полків Малоросійської кінноти, сформованих винятково з українського козацтва: Стародубський, Глухівський, Софійський, Тверський, Ніжинський, Лубенський, Переяславський та інші. У лютому 1784 всі ці полки пе рейменовано в карабінерні і вони остаточно увійшли до складу регулярної кінноти, втративши звання і привілеї козацьких. З цих полків Лубенський і Переяславський об’єднані в 1789 в один - Переяславський, якого було остаточно ліквідовано в 1796. Софійський та Ніжинський розформовані в 1800, а Глухівський та Стародубський перейменовані на Шостий і Дванадцятий драгунські полки. Малоросійська колегія (перша) - адміністративний орган, утворений за нака зом імператора Петра І в травні 1722 році. Поява колегії вмотивовувалася численними недоліками, які існували в судочинстві, податковій системі та в усьому внутрішньому управлінні Гетьманату. Базувалася колегія у Глухові. Передусім, колегія повинна
Малик (Сиченко) Во лодимир
Малиновий Клин
«Малиновий Клин»
Малоросійська губернія
Малоросійська губернія
Малоросійська колегія (перша)
Всесвітня козацька енциклопедія Малоросійська колегія (перша)
Малоросійська колегія (друга)
Малоросійський приказ (Приказ Мальїе России)
Малоросійські кінні козацькі полки (1812-1864)
Урядник 1-го і обер-офіцер 2-го Малоросійських кінних козацьких полків
була цілковито контролювати діяльність гетьмана Лівобережної України та Генеральної канцелярії. А до того ж, обмежити автономію Гетьманської України, перетворивши її на фікцію. Складалася малоросійська колегія з шести вищих царських офіцерів, й очолював її бригадир Степан Вельямінов. Колегія мала значний, до со рока осіб, штат канцеляристів. Проіснувала вона до 1727 року, відтак була скасована указом Петра II, який одразу посилив гетьманську владу на Лівобережній Україні, надавши їй більше автономії. Малоросійська колегія (друга) —адміністративний орган, утворений (віднов лений) Катериною II в 1764, по тому, як після відсторонення від гетьманства К. Розумовського, управління над Лівобережною Україною було вирішено підпорядкувати колегії. Тепер вона складалася не з шести (як перша) членів, а з восьми, причому четверо з них були українцями, четверо росіянами. На чолі цієї колегії стояв гене рал-губернатор Малоросії (України) граф П. Румянцев (він був президентом колегії). Ставка колегії знаходилась в м. Глухові. Малоросійська колегія підпорядковувалася лише сенатові Росії. В її обов’язки входили розгляд скарг на рішення малоросійсь ких судів, визначення розмірів податків та мита. Вона ж займалась розподілом зе мельних наділів серед козацької старшини та офіцерів російської армії; стежила за переслідуванням кріпаків-утікачів та дезертирів. Ліквідована була в 1781. Малоросійський приказ (Приказ Мальїе России) - урядова установа Росії, створена спеціально для того, щоб займатися всіма справами підлеглої Росії Лівобе режної України. Під контролем Малоросійського приказу перебувало все гетьманське управління Лівобережжям (1662-1722) а також діяльність російських воєвод і рос ійської адміністрації в Україні. Члени приказу наглядали за діяльністю Генерально го військового суду України. З 1687 перебував у віданні Посольського приказу. Фор мально, через гетьмана України, Малоросійському приказу підпорядковувалася і За порізька Січ. Проте кошові отамани досить часто виходили з-під контролю російсь кої адміністрації, що призводило до непорозумінь і навіть збройних конфліктів. Ство ривши Малоросійський приказ, царський уряд Росії по суті перетворив усю геть манську адміністрацію та адміністрацію Запорізької Січі на органи місцевого само врядування, позбавивши Гетьманську Україну ознак її державності. Після ліквідації в квітні 1722 Малоросійського приказу, влада над Лівобережжям була передана Ма лоросійській колегії. Малоросійські кінні козацькі полки (1812-1864) —полки, які формувалися з українського козацтва та жителів українських губерній, для участі у війні проти фран цузького імператора Наполеона (1812-1813). Підставою для їх створення був «Ман іфест про скликання внутрішнього ополчення для підсилення дій проти французької армії», виданий урядом Російської імперії в липні 1812. Формування відбувалося досить успішно, охочих виявилося чимало. Про це свідчить вже хоча б той факт, що за дуже короткий термін лише з жителів Полтавської та Чернігівської губерній було сформовано 15 Малоросійських кінних козацьких полків, у кожному з яких налічу валося по 5 ескадронів. В 1816, тобто після завершення всіх бойових дій проти На полеона, ці полки було розформовано, одначе в травні 1831 з козаків цих губерній знову було сформовано 8 кавалерійських полків. Цього разу основна мета форму вання їх полягала в тому, щоб підсилити натиск російських військ на народи Північно го Кавказу. Уже в серпні 1832 два з цих полків були переведенні на Кавказ. Два інші полки в вересні того ж року передані Митному відомству, де вони знову ж таки мали прикривати кордони імперії. Справжня мета створення цих полків стала зрозумілою наприкінці вересня 1832. Кінні козацькі полки наказано було розформувати, а всіх козаків та їх родин переселити на Кавказ. Тобто Росія продовжувала провадити пол ітику насильницького переселення українців з їх рідних земель на колоніальні тери торії, ослаблюючи таким чином силу і волю українського народу до боротьби за
Малоросійська колегія (друга)
незалежність і підсилюючи свої кавказькі кордони. Ще одна мета, яку Російська імперія постійно переслідувала - виселяючи та винищуючи українське населення, звільняти українські землі для російських переселенців. Не встигло завершитися переселення на Кавказ цих полків, як у травні 1855 з’явився новий маніфест Російського уряду — про сформування з козаків та жи телів Полтавської і Чернігівської губерній 6 Малоросійських кінних козацьких полків по 700 шабель у кожному. Але вже в квітні 1856 вони були розпущені. В травні 1863 востаннє було сформовано три Малоросійські кінні козацькі полки, які проіснува ли до червня 1864. Відомості про формування подібних полків у пізніший час відсутні. Зауважимо, що ті два українські козацькі полки, які ще в 1832 році були послані на Кавказ, для війни проти Чечні, згодом були перейменовані на Сунженсько-Владикавказькі полки Терського козацького війська. Малоросійські козацькі полки - загальна назва полків (адміністративних і військових), котрі перейшли під юрисдикцію Російської імперії, внаслідок непро думаних дій Б.Хмельницького, котрий, разом з певним колом своєї старшини, про голосив так зване возз’єднання України з Росією. В березні 1654 в російське піддан ство були прийняті Київський, Чернігівський, Вінницький, Ніжинський, Переяс лавський, Прилуцький, Кропивненський, Чигиринський, Миргородський та Пол тавський полки. В березні 1674 у підданстві Російської імперії опинилися й ук раїнські козацькі полки Правобережної України: Черкаський, Канівський, Білоцер ківський, Корсунський, Брацлавський, Уманський, Кальницький, Подільський, Поволоцький, Торговицький. В 1700 році, в Північній війні, взяли участь Полтавський полк під командуванням Івана Іскри та Івана Сухого (Сухія); Гадяцький - Андрія Герасимова; Гетьманський - Пашковського та інші. В 1734 Російський уряд провів рефор му українських козацьких полків, визначивши штати таких полків: Ніжинський, Стародубський, Чернігівський, Лубенський, Полтавський, Переяславський, Київсь кий, Миргородський, Прилуцький, Гадяцький. В 1783 з малоросійських козаків було сформовано 10 легко-кінних полків Малоросійської кінноти, які в 1784 переймено вані в Карабінерні полки. До 1796 майже всі українські козацькі полки були роз формовані. На основі деяких з них, як, наприклад, Олександрійського, було сфор мовано гусарські або інші полки регулярної російської армії. Малоросія (Мала Росія) - офіційна назва України, запроваджена царським урядом Росії. Широко вживалася в офіційних документах, імператорських указах та постановах уряду, в історичній і художній літераяурі. З історії українського християн ства відомо, що термін «Мала Русь» («Мікра Росіа») почав вживатися в документах константинопольської патріархії ще з 1303, щойно було засновано Галицьку митропо лію. Невдовзі ним почали означувати всю Україну, на відміну від «Мегале Росіа», під якою малися на увазі північно-східні землі Київської Русі, на яких в Х-ХІІ ст. сформува лося Московська держава. Особливо активно, нав’язливо, він почав вживатися після возз’єднання в 1654 України з Московією, яке дало підставу російському монархові Олексію Михайловичу надалі титулуватися: «государь... всея Великий и Мальїя, и Бельїя России». Назва Малоросія мала політичний та ідеологічний підтекст. З одно го боку вона повинна була підкреслювати, що Україна - не окрема держава, а лише одна з територій Росії, і що малороси - всього лиш назва однієї з гілок великорусько го народу. З іншого боку, назви «Малоросія», «малороси» повинні були позбавити українців історичної самоповаги, примусити, щоб вони забули про свою першоріднісгь, котра була засвідчена всією історією Київської Русі, історією їх предків, які спромогли ся на свою державність задовго до того, як з’явилася Москва і Московія. Російська імперія прагнула монополізувати своє право на успадкування всієї історії Русі-України, включаючи всю історію Київської Русі. В офіційній радянській історіографії та до кументах радянської доби термін «Малоросія» не вживався, проте постійно пере бував у лексиконі шовіністично настроєної частини російського суспільства.
Малоросія (Мала Росія)
І І іі \
і
Козак 1-го Малоросійського кінного козацького полку
Малоросійські козацькі полки
Малоросія (Мала Росія)
Всесвітня козацька енциклопедія «Малорусский литературиьій сборник» («Малоруський літературний збірник») - виданий в 1859 році, в російському місті Саратові, він став одним із перших украї «Малорусский нських літературних альманахів. Видавцем його був Д. Мордовцев (Мордовець). На литературньїй шпальтах альманаху були опубліковані твори Д. Мордовцева, М. Костомарова, М. сборник» Гоголя. Козацька тематика була репрезентована поемою Д. Мордовцева «Козаки і море», в передмові до якої він досить делікатно, а проте аргументовано і твердо, обстоював право української мови на існування, як мови народного спілкування і літературного творення; право на те, щоб українські діти навчалися нею в своїх шко лах, читали нею книжки і періодику. Саме в цьому альманасі, вперше у перекладі українською мовою, з’явилася повість-М. Гоголя «Вечір проти Івана Купала» («Вечера на хуторе близ Диканьки»).
Автопортрет. 1919.
Маріон Жан
Маркевич Микола
Манастирський Антон (1878-1969) - знаний український живописець, наро дний художник України (з 1956). Родом з с. Завадова (тепер Бережанського району Тернопільської обл.). Закінчив Львівську художньо-промислову школу (1895-99) та краківську Академію мистецтв (1905). Жив і працював у Львові (з 1894). Значна частина творів Манастирського присвячена українському козацтву. При цьому ха рактерно, що серед його картин нема суто батальних сцен. Образ козака постає у нього в ліричному сприйнятті: на тлі рідної природи, в емоційних сценах прощання з коханою, рідним селом, краєм. Це полотна, які спонукають до філософського осмислен ня суті козацтва, його служіння батьківщині. Саме такими бачаться шанувальникам його пензля картини «Козаки в поході» (1910), «Козацька школа» та «Біля криниці» (обидві 1912), «Повернення на батьківщину» (1913), «За світ встали козаченьки» (1914), «Серед степу» та «На кургані» (1916). Чимало репродукцій витримало його найвідоміше полот но «Запоріжець» (1932, Львівський національний художній музей), на якому перед нами постає змудрений життям і стомлений боями літній козак, який, стискаючи руків’я шаблі, спирається на неї підборіддям. Це, безсумнівно, дуже психологічна, дуже сильна, контрастна постать, непересічна особистість. Він несе в собі узагаль нені риси старого, досвідченого, мужнього козака, захисника вітчизни. Досить популяр ним є і цикл його «Запорізьких картин», написаний А. Манастирським у п’ятдесяті роки, це «Розвідник у погоні за татарином» (1955), «Козак у степу» та «Козак у поході» (1956). В 1980 в Києві з’явився друком «Альбом» А. Манастирського, в якому відтво рено репродукції всіх його найпомітніших полотен. Маріон Жан (р.н. невід.-помер 1635) - полковник польської армії (француз за походженням). Командував військовим загоном, котрий в 1635 охороняв будівницт во фортеці Кодак на Дніпрі. Загін було розгромлено козаками під проводом кошового отамана Павла Бута (страчений у Варшаві в лютому 1638). Згодом був комендантом фортеці Кодак. Після здобуття її (в серпні 1635), гетьман І. Судима наказав розстріляти Ж. Маріона. Ім'я цього офіцера часто зустрічається в історичній літературі. Маркевич Микола (1804-1860) - відомий український історик, етнограф, літе ратор. Народився в с. Дунайці тепер Глухівського району на Сумщині. Освіту здобув в пансіоні Головного педагогічного інституту в Петербурзі. Був особисто знайомий з Т. Шевченком та О. Пушкіним. Зібрав, упорядкував і видав в 1831 в Москві «Украинские мелодии» («Українські мелодії»). Значна частина пісень, які увійшли до збірни ка, була присвячена історії України, українському козацтву. Цією збіркою захоплю вався Тарас Шевченко, вона надихала його. Кобзар присвятив М. Маркевичу свій вірш «Бандуристе, орел сизий» (1840). А в 1847 М. Маркевич написав музику на слова Т. Шевченка «Нащо мені чорні брови». Ця пісня й досі користується популяр ністю і сприймається як народна. Найвидатніший історичний твір М. Маркевича - 5-томна «Історія Малоросії» (1842-1843), в якій зібрано важливий історичний матеріал про життя українського козацтва і, зокрема, на Лівобережній Гетьманській Україні. В цій праці історію Ук-
«Малорусский литературньїй сборник» - Мартос Олексій раїни охоплено від найдавніших літописних часів до кінця XVIII ст. Автор доводив, що козаки існували ще в часи Київської Русі й основу цього війська складали ОнайМаркевич Микола манці-торки. Виправдовував ліквідацію російським урядом Запорізької Січі. Його працею не раз користувалися наші відомі історики та краєзнавці. Чималий інтерес у дослідників минувшини викликає й етнографічна розвідка М. Маркевича «Зви чаї, повір’я, кухня та напої сучасних малоросіян» (1860), яка, при потребі відтвори ти побут та звичаї нашої козацької нації, може стати в пригоді будь-кому з сучасних дослідників Козаччини.
Марко (ЛуКцжі де Марко) (р.н. і р.см. невід) - полковник запорізького козацт ва, фундатор корпусу італійських карабінерів. Італієць за походженням. Дізнавшись про дії короля Емануїла-Георга по об’єднанню Італії в єдину державу, полковник Марко зібрав загін запорізьких козаків і прибув до Італії. Частина козаків незаба ром стала офіцерами італійської армії, а сам полковник Луїджі де Марко став фун датором корпусу італійських карабінерів. У 2001 році, в Італії, під егідою ТорговоПромислової палати Риму, проведено міжнародну конференцію, присвячену співпраці з козацькими формаціями. Під час цієї конференції Верховний отаман Козацького Війська Запорізького України Дмитро Сагайдак вручив нащадкові пол ковника Марка - Федеріко д ’Ерріко, орден «Козацької Слави» першого ступеня. Маркович Олександр (1790-1865) - відомий український історик та етног раф. Народився в с. Сваркове Глухівського району на Сумщині. Освіту здобував у Харківському університеті. Все своє життя присвятив вивченню історії України і, зокрема, Лівобережної частини її, Слобожанської України. Він - автор «Опису Ма лоросії». В 1840 написав «Історичну записку про дворянський стан і дворянські маєтності», в якій простежив історію багатьох українських дворянських родів, пе реважна більшість яких мала козацьке коріння і була пов’язана з запорізьким або городовим козацтвом. Йому ж належить і збірка «Історичних нарисів міста Глухо ва». О. Маркович був внуком відомого українського хроніста та мемуариста XVIII ст. Я. Марковича. В 1859 він зумів видати частину 10-томних щоденникових нота ток свого діда. Мартель Антуан (1899-1931) - відомий французький славіст. Автор кількох поважних праць з історії слов’янських літературних мов і, зокрема, з історії украї нської літературної мови XVI-XVII ст., мови козацьких літописів. Мартос Олексій (1790-1842) - відомий український історик. Походив з давнь ого козацького роду Мартосів. Син скульптора Івана Мартоса. Народився в Петер бурзі. Освіту здобував у Петербурзькому інженерному корпусі (1806). Певний час жив у Києві, служив військовим інженером (1806-10). Учасник російсько-турець кої війни 1806-12 та франко-російської війни 1812. У 1816-18 служив ад’ютантом графа Аракчеєва. Згодом займав ряд високих посад в Росії. Зокрема, 1821-27 він служив у правлінні губернського суду в Єнісейську, далі був чиновником новго родської губернської прокуратури (1827-32), в комісаріаті Вільни (тепер - Вільнюс, 1834-37) та Ставрополя (1837-41). Мав чин дійсного статського радника, був ак тивним членом Вільного товариства любителів словесності, наук і мистецтв, яке діяло в Санкт-Петербурзі. О. Мартос є автором п’ятитомної «Історії України і ко заків», окремі уривки з якої було опубліковано в часопису «Северньїй архив», у числах 13-14 за 1822 та в 6-му - за 1823. Одначе сам рукопис цієї праці було загуб лено. Опубліковані ж уривки свідчать про те, що ця праця О. Мартоса була пройня та повагою до історії козацтва, духом української старовини, патріотизму. Висту пив також як перекладач з французької «Історії О. Македонського» К. Курція та «Історії Семилітньої (1756-63) війни» Й. Архенгольца.
Марко (Луїджі де Марко)
Маркович Олександр
Мартель Антуан
Мартос Олексій
Всесвітня козацька енциклопедія Маруся Богуславка - легендарна дівчина-українка, героїня популярної в XVII Маруся Богуславка ст. в Україні і, зокрема, серед козацтва, думи «Маруся Богуславка». Під час чергово го нападу на Україну, татари схопили її і разом з іншими дівчатами продали на не вільничому ринкові до Туреччини. Там, пройшовши через усі можливі випробуван ня, вона стає дружиною заможного турка, що очолює охорону в'язниці, в якій знема гали сотні полонених козаків. Прагнучи допомогти своїм землякам і в такий спосіб помститися бусурманам, вона викрадає в чоловіка ключі і звільняє сімсот козаків, які втікають в Україну. Дослідники вважають, що в основу цієї думи було покладено долю реальної дівчини Марії з міста Богуслава. Ставши героїнею думи (а згодом - і кількох художніх творів професійних літераторів), Маруся Богуславка в наші дні слугує образом істинної української патріотки, яка і на чужині залишається вірною своїй батьківщині, вірною своєму народові.
Маршалок
Масниця
Маршалок - голова польського сейму. «Маршалками» називали й голів різних громадських зібрань у Польщі часів Козаччини. Термін часто зустрічається в істо ричній та художній літературі. Масниця (масляниця) - шановане козаками релігійне язичницьке свято, яке було включене до християнського календаря, як «масний тиждень», що відзначався на передодні «Великого посту» в кінці березня або на початку лютого. Цей термін, «масниця», нерідко вживається в літописах хронік та в працях істориків. Мастеренко Віктор (1938) - заступник Головного отамана Соборного козацтва України (СКУ) «Січ», отаман Одеської обласної (крайової) організації СКУ (з 2002), генерал-хорунжий СКУ (з січня 2006). Вважає себе нащадком козацького роду пол ковника Максима Мастеренка, згаданого в козацькому реєстрі за 1638. Народився в м. Житомирі. Дитячі і юнацькі роки минали в с. Малинівка Новоград-Волинського р-ну Житомирської обл. В 1961 закінчив Красноярське радіотехнічне училище, в 1972 - командний ф-т Калінінської академії протиповітряної оборони ім. маршала Г. Жукова. Служив командиром взводу, роти, батальйону; був начальником бойової підготовки радіотехнічних військ 11 армії ППО Радянської Армії; радником началь ника училища Ангельської Народної армії; заст. начальника Радіотехнічних військ Північного фронту в Ангельській Народній Республіці. Полковник у відставці. В Одесі проживає з 1991. Член Народного Руху України (НРУ) з 1993. Один із заснов ників Одеської крайової організації НРУ, був керівником крайової управи НРУ. Один із засновників крайової організації Всеукраїнського об’єднання ветеранів і її не змінний керівник (з 1993). Нагороджений низкою урядових і козацьких нагород.
Матвєєв Артамон
Матвсєв Артамон (1625-1682) - князь, російський військовий і державний діяч, боярин, дипломат. Син дяка. Служив у складі російського війська в Україні. В 1653 відвідував Україну для переговорів з Б. Хмельницьким щодо возз’єднання України з Росією. Був членом великого посольства, яке представляло Росію на Переяславській раді (1654). Тривалий час очолював Малоросійський і Посольський прикази в царсь кому уряді (тобто, кажучи сучасною мовою, був міністром іноземних справ та міністром у справах України). В 1655 командував корпусом російських військ, що, спільно з українськими військами під командуванням Б. Хмельницького, билися з поляками під Кам’янцем та Львовом. В 1676, після смерті царя Олексія Михайлови ча, Матвєєва було звинувачено у змові проти царя Федора та в чорнокнижжі і засла но разом з родиною до Пустозерська. Після обрання на престол Петра І (квітень 1682), Матвєєва звільнили з заслання і повернули йому всі титули і маєтності. Він автор двох історичних праць: «История русских государей, славньїх в ратньїх победах, в лицах» та «История избрания и венчания на царство Михаила Федоровича». Загинув від рук стрільців під час Стрілецького бунту 15 травня 1682. Ім’я А. Матвє єва згадується в багатьох працях українських істориків.
Маруся Богуславка - Маховський Стефан Матвєєв (Матвіїв) Григорій (р. н. і р. см. невід.) - старшина Кубанського ко зацтва. Отаман Кубанського козацтва (1816-1827). Був кріпаком графів РозумовсьМатвєєв (Матвіїв) ких, але втік і став козаком-чорноморцем. В 1816 був обраний на отамана після Григорій смерті отамана Федора Бурсака. Як вважають дослідники, особливих військових та адміністративних здібностей не виявив. Козаки підозрювали його навіть у тому, що, за певний хабар, дозволяв загонам черкесів нападати на козацькі хутори, одна че підтвердження ця версія не набула.
Матейко Ян (Алоїз, 1838-1893) - видатний польський живописець. Народився у Кракові. Закінчив Краківську школу красних мистецтв (1858). Навчався у Мюн хенській (1858) та Віденській (1859) академіях мистецтв. Починаючи з 1860, жив і працював здебільшого в Кракові. З 1973 керував Краківською школою красних ми стецтв. Пензлю Я. Матейка належить низка історичних полотен, а також портретів видатних польських діячів. Дослідники його творчості відзначають, що вона по значена глибоким психологізмом, умінням вибудовувати багатопланові композиції своїх картин; історичну правдивість образів. Про творчість його високо відгукува лися І. Рєпін, І. Крамськой, В. Стасов, чимало польських митців. Значна частина його картин, й особливо малюнків, зберігається в музеї «Будинок Матейка» в Кра кові. Провідні полотна —в Національному музеї в Варшаві, Краківському універси теті, в Ватикані. Зокрема, відомі його картини «Проповідь Скарги» (1864), «Вирок Матейкові» (1867), «Стефан Баторій під Псковом» (1871), «Грюнвальдська битва» (1878), «Річ Посполита Бабінська» (1881), «Коперник» (1873), «Ян Собеський під Віднем» (1883) зберігаються у Ватикані. У творчості Яна Матейка досить тапановито репрезентована козацька тематика, події з історії України. Його пензлю нале жать: портрет Богдана Хмельницького (1875), картини «Богдан Хмельницький з Тугай-беєм під Львовом» (1885), «Присяга Богдана Хмельницького в Переяславі» (1886). В архіві художника збереглися начерки до картин з життя Б. Хмельницько го, сцени, що відтворюють зустріч Б. Хмельницького з польським королем Яном Казимиром під Зборовом та його переговори з київським воєводою, сенатором Адамом Кисилем. Загалом, у його творчості стільки картин, пов’язаних з козацт вом та українською історією, що їх вистачило б на творчу біографію кількох видат них українських художників. Особливо відзначимо картини «Вернигора» (про ко зацького лірника, 1884), «Битва козаків з татарами під Балтою», «Привітання сте пу»; відомі його малюнки «Козак коня напував», «Валка», «Переправа через Дніпро», «Стук, стук у віконечко». Матула —великий невід, яким користувалися козаки Задунайської Січі під час рибалки. Назва ця не лише зустрічається в дослідженнях істориків та в народних переказах, але й досі використовується нащадками задунайських козаків, які жи вуть на правому, румунському березі гирла Дунаю. Махан (від калм. «махн» —м’ясо) —страва (саме м’ясо або суп), головним ком понентом якої є варена молода баранина або яловичина. Козацькі кухарі варили махан у мідному казані, на кабиці. М’ясо добре виварювалося, до нього додавали різні приправи. Махан вважався стравою святковою і подавали його здебільшого під час якихось урочистих свят, урочистостей. Маховський Стефан (р. н. і р. см. невід.) - польський військовий діяч другої половини XVII ст. Шляхтич. Полковник. Відзначався великою особистою хоробрі стю і такою ж великою жорстокістю. Під час Визвольної війни Б. Хмельницького командував загонами польської кавалерії, котрі вели запеклі бої з козацькими підроз ділами. В одному з боїв під м. Гараджином він розбив (1664) об’єднаний загін кал миків і українських козаків під проводом І. Сірка. В 1663-1665 командував корпусом польського війська, який досить уміло, хоробро і жорстоко придушував антипольскі
Автопортрет 1892 р.
Матула
Махан
Маховський Стефан
Всесвітня козацька енциклопедія повстання козаків і селян на Правобережній Україні. Після невдалого штурму військом Маховський Стефан претендента на гетьманську булаву І. Виговського 24 лютого 1664 Білої Церкви, в якій оборонявся гетьман П. Тетеря, союзник Тетері полковник С. Маховський з за гоном поляків та козаків вийшов з міста і, розгромивши табір Виговського, самого його взяв у полон. Саме Маховський без слідства і суду розстріляв І. Виговського, незважаючи на те, що той був польським сенатором. Збереглася скарга («супліка») великого гурту генеральних козацьких старшин війська П. Тетері, зокрема, генераль ного обозного М. Радкевича, генеральних осавулів П. Дорошенка та І. Лупіненка й багатьох інших, адресована польському королю, в якій козаки прямо звинувачували С. Маховського у підступній страті сенатора І. Виговського. (Докладніше про це: Сушинський Б. Гетьман Виговський: погляд з XXI століття. Львів, 2002). Подальша доля полковника Маховського невідома.
Мацюк Орест
Мацюк Орест (1932) - відомий український історик-архівіст. Основним предметом його досліджень є історія фортечного будівництва на території України, а та кож історія українського книгодрукування та виробництва паперу. Його перу нале жить ґрунтовне дослідження «Фортеці і замки України» (1991), яке допомагає істо рикам уявити собі стан і велич фортифікаційних споруд, які не раз доводилося, штур мом чи облогою, здобувати українським козакам. Маяк-гляда (фігура) - сторожова вежа, що, за звичаєм, зводилася на узвишші. На ній постійно чатував дозорний козак. Щойно він помічав наближення ворогів, негайно запалював сигнальне вогнище. Маяки-гляди були розташовані на такій відстані, щоб наступний дозорець міг помітити вогонь і теж запалити своє вогнище. У такий спосіб на Січі про появу ворожого війська, яке поки що перебувало за сотні кілометрів від неї, могли дізнатися за лічені хвилини. «Межигірський літопис» —монастирський літопис XVII ст., опублікований в Києві в 1888, у книзі «Збірник літописів, що стосується до історії Південної та Зах ідної Русі». Дослідники вважають, що автором його є настоятель Межигірського Спасо-Преображенського монастиря Ілля Кощаківський. Літопис існує в двох томах (списках). У першому з них змальовуються події, що відбувалися в 1393-1620 на Волині та Київщині, тобто за часів, коли козацтво лише зароджувалося. Другий том (список) є цінним джерелом пізнання подій (1607-1700), пов’язаних з козацько-се лянським визвольним рухом, численними повстаннями, а також з Визвольною війною (1648-1654) під проводом Б. Хмельницького.
Межигірський СпасоПреображенський монастир. Листівка 19 ст.
Межигірський Спасо-Преображенський монастир. Цей монастир з цілкови тим правом можна назвати «козацьким». За однією з версій, він був заснований у 988, грецькими ченцями на чолі з митрополитом Михаїлом. За іншою - його нібито заснував у XII ст. князь Андрій Боголюбський (1157-1174), син Ю. Долгорукого. Принаймні достеменно відомо, що саме за князювання А. Боголюбського монасти реві було даровано великі привілеї та земельні володіння. Розташовувався в ущелині неподалік м. Вишгорода, на правому березі Дніпра. В 1240 був зруйнований війська ми хана Батия, в 1482 —військами кримського хана Менглі-Гірея. В XVII ст. на тери торії монастиря діяли церкви Петра і Павла, Преображенія та Нікольська трапезна. В 1651 Б. Хмельницький видав спеціальний універсал, яким брав монастир під свій захист, а також зобов’язав старшину Переяславського полку взяти його під свою безпосередню опіку. В 1653 Б. Хмельницький передав монастиреві с. Черніно з усі ма угіддями. В 1672 запоріжці обрали Межигірський монастир своїм військовим монастирем. У жовтні 1683 спеціальним листом козаки-запоріжці підтвердили, що територія Запоріжжя є «парафією Межигірського монастиря». Відтак чимало літніх козаків подавалися в монастир доживати свої останні дні та відмолювати гріхи, а ченці монастиря прибували на Січ, аби справляти церковні відправи в січовій церкві.
Мацюк Орест - Меморандум козацьких організацій України В 1691 запорізьке козацтво віддало під опіку Межигірського монастиря свій Са марський монастир. За заповітами, на території монастиря поховані полковник С. Межигірський СпасоПалій (Гурко) та полковник О. Гоголь, пращур письменника М. Гоголя. В 1786 мо Преображенський настир було закрито спеціальним указом Катерини II, а землі його конфісковані. монастир Наступного року його було спалено росіянами. З 1798 по 1886 на його території діяла фаянсова фабрика. В 1886 монастир відновив свою діяльність, але з 1894 став жіночим. У 30-х роках XX ст. цей монастир, пам’ятка національної історії, був ос таточно ліквідований комуністичним режимом. Приміщення його було розібрано.
Мектеб - початкова мусульманська школа для хлопчиків, що існувала в Туреч чині та інших мусульманських країнах. Учнями мектебів нерідко ставали й українські хлопчаки, що, як бранці, потрапляли до турецького полону. Мелес Анатолій (р.н. невід.-помер 1775) - єпископ православ’я. Грек (візанті єць) за походженням. Вперше на історичній арені з’являється 1750, коли у складі групи афонських священиків прибуває до Росії, аби збирати милостиню на Афонський Георгіївський монастир. Шлях його до Росії і назад пролягав через Україну, і це дозволило йому познайомитися з побутом українських козаків та поспільства. Вдруге його поява в Україні засвідчена 1756 роком, коли, крім збирання милостині, він виступав від імені якоїсь частини балканських слов’ян, які бажали переселитися на південь Російської імперії. Тобто йдеться про переселенців, які згодом заселяти муть українські землі в районі так званої Словяносербії. Очевидно, прагненням заладнати справу щодо цього переселення можна пояснити й поїздку А. Мелеса 1758 Слобідською Україною. І нарешті, вирішальною стала його поїздка 1759 те риторіями, що перебували під контролем Запорізької Січі, так званими Січовими вольностями. Кошовим у цей час був Григорій Федорович. Коли єпископ прибув на Січ, Г. Федорович та кошова старшина запропонували йому відслужити у Покровській церкві. И ось тут сталася цікава подія: єпископ припав до душі запоріжцям, а запорізьке товариство припало до душі єпископові. Як би там не було, а кошова старшина запропонувала єпископові назавжди залиши тися на Січі, щоб очолити церковну справу на всіх землях Запорізької Вольності. І єпископ, не маючи на це згоди ні імперського Синоду, ні митрополита Київського, погодився стати архієреєм Запорізьких Вольностей. Він мав на Січі свою резиден цію (ризницю), висвячував священників для церков Запорізької Вольності, займав ся організацією церковної справи. І взагалі, все йшло до того, що незабаром за порізькі козацтво могло б мати свого власного митрополита. Можливо, так воно й сталося б, але діяльність Мелеса викликала різку реакцію Київської митрополії Московського патріархату, а відтак і російського Синоду. В січні 1760 єпископа, за рішенням Синоду, заарештовують, позбавляють сану і засилають до Сибіру, до Кондинського монастиря. Упродовж десяти років він монашествував по різних рос ійських монастирях, і хтозна, як би склалася його доля, якби не заступництво Пат ріарха Антіохійського та інших високих церковних ієрархів, котрі були незадоволені рішенням російського Синоду і в 1770 році його поновлюють в єпископському сані та призначають духівником при вищому командуванні Російського морського флоту (Адміралтействі). На схилі життя, вже тяжко хворим, він усе ж таки повер нувся в Україну і помер 2 лютого 1775, будучи ченцем столичного Глухівського монастиря (гетьманська столиця знаходилася тоді в Глухові).
Мектеб
Мелес Анатолій
KJT
Меморандум козацьких організацій України (23 квітня 2005) - меморан дум, підписаний 12-ма керівниками всеукраїнських громадських козацьких об«єднань: Верховним отаманом Всеукраїнського козацького війська генералом козацт ва В. Каленяком; Гетьманом Звичаєвої громади українських козаків Є. Петренком; Вер ховним отаманом Козацтва Нової України генералом армії М. Ситнюком; головою Великої ради цього ж козацтва генералом армії В. Радзіховським; Гетьманом Спілки
Меморандум козацьких організацій України
Всесвітня козацька енциклопедія козацьких організацій України С. Назаренком; Головним отаманом Українського коМеморандум козацьких зацтва І. Вардинцем; Верховним отаманом Спілки козаків України «Військо Запорорганізацій України ізьке» О. Панченком; Верховним отаманом Міжнародної асоціації «Козацтво» О. Конечним; Гетьманом Козацтва України А. Поповичем; Верховним отаманом Ко зацтва Запорізького, маршалом козацтва Д. Сагайдаком; Верховним отаманом Міжна родного Союзу козацтва, генералом армії О. Хорофейком. У меморандумі мовилося: «Козацькі організації України проголошують: 22 січня 2005 року сталася справді знаменна подія в історії України - на Софійському май дані в місті Києві Козацькою радою гетьманом України обрано Народного Прези дента України, нащадка старовинного козацького роду Віктора Ющенка. Ми, керів ники козацьких організацій України, ухвалили об'єднатися навколо Президента Гетьмана України задля кращого майбутнього своїх родин, нації та держави». Авто ри меморандуму закликали Гетьмана-Президента скасувати діючу на той час «Коор динаційну раду з питань розвитку козацтва при Президенті України», створивши натомість «Координаційну Козацьку раду при Президенті України», схвалити «На ціональну програму розвитку козацтва України на 2006-2010 роки», а також створи ти установу (департамент) з питань розвитку козацтва для визначення державної політики щодо козацтва.
Менглі-Гірей (МенгліГерай)
І
Меріме Проспер
Менглі-Гірей (Менглі-Герай) (р.н. невід.-помер 1515) —відомий кримськота тарський державний і військовий діяч. Хан Кримського ханства (1468-1515, з перер вами). За його правління, столицю Кримського ханства було перенесено з Солхати (Старого Криму) до Бахчисарая. Увійшов він в історію Кримського ханства ще й тим, що при ньому татарська держава перетворилася на васала Османської імперії (1475). Водночас, війська під командуванням Менглі-Гірея, та за підтримки турець ких військ, відтіснили Литовське князівство від північного узбережжя Чорного моря, внаслідок чого узбережжя виявилося під контролем Кримського ханства і Туреччи ни. В історії України він відомий тим, що під його командуванням Кримська орда вдерлася в 1482 на територію України, захопила і вщент зруйнувала Київ. Це при звело до ще більшого занепаду і Києва, і всієї України. В часи правління МенгліГірея, в Україні почали з’являтися перші більш-менш організовані козацькі загони, котрі поступово переростали в могутню збройну силу. Меншиков Олександр (1673-1729) - світлійший князь, відомий російський військовий та політичний діяч. Відзначився під час Північної (1700-1721) війни, за успіхи в якій указом Петра І йому було присвоєно звання фельдмаршала, а згодом і генералісимуса. В 1708, за наказом Петра І, здобув штурмом і цілковито зруйнував столицю українського гетьмана І. Мазепи Батурин, при цьому російські солдати з дивовижною жорстокістю винищили все населення міста. В нагороду за це імпера тор «пожалував» О. Меншикова великими маєтностями на території України, в яких той теж поводився жорстоко, нещадно визискуючи кріпаків. Після смерті Петра І, певний час був фактичним правителем Росії. З 1718 - президент Військової колегії. За правління Катерини І та Петра II фактично очолював уряд імперії, але в 1727 був усунутий від влади і засланий спочатку до Раненбурга (тепер м. Чаплигін), а через рік - до Сибіру, на сучасну Тюменщину, де й помер. Меріме Проспер (1803-1870) - видатний французький письменник (прозаїк, поет і драматург), член французької академії. Народився в Парижі. В 1823 закінчив Па ризький університет. Тривалий час подорожував Європою (Іспанія, Греція, берегами Середземного моря) та Малою Азією. З 1844 - академік, з 1853 - сенатор фран цузького сенату. Його перу належать історична драма «Кромвель» (1823), збірка п’єс «Театр Клари Газюль» (1825), збірки наслідувань народних пісень південних слов’ян «Гюзла» (1827), драми «Жакерія» (1828), в якій змальовано події часів селянського повстання XIV ст., роман «Хроніка часів Карла IX». Козацька тематика його твор-
Менглі-Гірей (Менглі-Герай) - Микешин Михайло
чості репрезентована нарисом «Козаки України та їхні останні отамани» (1854), історичною п’єсою «Перші кроки авантурника», а також широко знаною в Україні працею «Богдан Хмельницький» (1863), в якій відображено роль запорізького ко зацтва у Визвольній війні 1648-54.
Меріме Проспер
Мехмед (Мехмет) II Фатіх (Завойовник) (1432-1481) - видатний державний та військовий діяч Туреччини. Султан Туреччини (1444-1446, 1451-1481). За його правління Туреччина завоювала значні території і перетворилася на могутню імпе рію. Зокрема, турецькі війська під командуванням Мехмета II здобули столицю Візантії Константинополь (1453), після чого давня й колись могутня Візантійська імперія перестала існувати. Він також підкорив Сербію (1452-1459), Морею (1460), Трапезундську імперію (1461), Албанію (1479). Велике значення для становлення Османської імперії мало й те, що саме за правління Мехмета II васалом Туреччини визнало себе досить сильне на той час Кримське ханство. Воно займало вигідне географічне положення, яке дозволяло туркам контролювати значні території Північного Причорномор’я. До того ж, кримські татари були споріднені з турками, що тривалий час слугувало об’єктивним фактором зміцнення взаємин між цими двома державами. Мехмет II видав збірку законів Туреччини «Канун-наме» (1476). Під час правління Мехмета II, Кримська орда розпочала систематичні напади на українські землі, оскільки завжди мала підтримку турецьких гарнізонів та за гонів турецького війська. Відтак українським козакам, загони яких на той час лише створювалися, доводилося збройно протистояти цій могутній силі. Мехмед (Махмед, Магомет) IV (1642-1692) - відомий державний і військо вий діяч Османської імперії. Син султана Ібрагима І. Султан Туреччини (1648-87). На турецький престол Мехмед IV зійшов саме того року, коли в Україні розпочала ся Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького. Оскільки Кримське ханство дипломатично і військово (хоча і не досить надійно та дієво) підтримувало украї нське козацько-повстанське військо у його боротьбі з Польщею, то й Туреччина теж, якщо й не вважала себе безпосередньою воєнною союзницею України, то принаймні зберігала нейтралітет. Проте, намагаючись перешкодити зближенню України з Росією, Мехмед IV та його уряд вдавалися до активних спроб (1650-1653) схилити Б. Хмель ницького до такого договору між Україною і Туреччиною, внаслідок якого Україна виявилася б у васальній залежності від Туреччини. Подібний договір йому вдалося, врешті-решт, укласти, але значно пізніше, з гетьманом Правобережної України П. Дорошенком. В 1672-76 вів війну з Польщею за протекторат над Правобережною Україною, якою, зрештою, згідно з Бучацьким договором (1672), оволодів. В 167781 воював з Росією, підтримуючи гетьмана Юрія Хмельницького, який погоджу вався на протекторат Туреччини над усією Україною. Дізнавшись, що Мехмед IV домагається від запорізьких козаків, щоб вони визнали себе залежними від Туреч чини, козаки написали йому отого славетного листа, в якому висміяли й Мехмеда IV, і його прагнення підкорити їх. Факт написання листа турецькому султанові був покладений в основу відомої картини І. Рєпіна «Запоріжці пишуть листа турецько му султанові» (1880-91). В 1887 році, внаслідок змови і палацевого перевороту, Мехмед IV був відсторонений від влади яничарами. Ім’я його залишилося не лише в історії Туреччини, але і в історії України, історії українського козацтва. Микешин Михайло (1835-1896) - відомий російський скульптор. Народився в селі Максимівці (Платоново) на Смоленщині (Росія). Навчався в Смоленську в місцевого іконописця. В 1858 закінчив Петербурзьку академію мистецтв. Автор ряду відомих пам’ятників. Зокрема, під його керівництвом було споруджено пам’ят ник «Тисячоліття Росії» в Новгороді (Проект Микешина переміг на конкурсі в 1859); Катерині II у Петербурзі (1873); адміралу В. Корнилову (1895) та адміралу П. Нахімову (1896) у Севастополі. М. Микешин був знайомий з Т. Шевченком, спогади
Микешин Михайло
Всесвітня козацька енциклопедія про якого публікував у заснованому ним журналі «Пчела». В 1869 отримав звання Микешии Михайло академіка. М. Микешин є автором пам’ятника гетьману Б. Хмельницькому (187988), який стоїть у Києві, на Софійському майдані. Козацька тематика засвідчена й ілюстраціями М. Микешина до творів М. Гоголя.
Микитинська Січ
Миклашевський Михайло
Миклуха Степан
Микитинська Січ (1638-1652) - існувала на правому березі Дніпра, на мисі Микитин Ріг. Заснована козаками на чолі з отаманом Федором Лютаєм, що став першим кошовим отаманом. Засновувалася ця Січ у вигляді фортеці, гарнізон якої мав складатися з реєстрових козаків, що діяли на підставі затвердженої польським урядом «Ординації війська запорізького реєстрового». Завдання реєстровиків, які утримувалися коштом польського уряду, полягало в тому, щоб контролювати цю ділян ку кордону з татарами, а також охороняти переправу через Дніпро, що поєднувало поселення Микитине з укріпленим містечком Кам’яний Затон. Відомо, що від часів заснування запорізького козацтва, його загони організовували тут митницю і брали плату за переправу. В їх завдання входило також не допускати нападу на Україну дрібних татарських загонів і вчасно попереджати про наближення орди. Саме тут, на Микитинській Січі, в січні 1648 року розпочалося повстання, яке переросло у Виз вольну війну українського народу під проводом Б. Хмельницького. Наприкінці XVII ст., українсько-російське військо звело поблизу Микитиного земляну фортецю, яка мала постійний гарнізон і гармати. В 1782 Микитине набуло статусу міста й перей меноване було на Нікополь. Поблизу самої Січі виникло козацьке поселення, що звалося Микитиною Заставою. Тепер територія Микитинської Січі затоплена Ка ховським водосховищем. її
Миклашевський Михайло (1640-1706) - відомий український військовий ко зацький діяч. Походив з родини реєстрового козака, сотника Чигиринської сотні. В 1672 М. Миклашевський служив в сотні «челядників» гетьмана Д. Многогрішного. В 1675 - глухівський городовий отаман; в 1681 (за гетьмана І.Самойловича) ніжинський полковий осавул; з 1682 —генеральний хорунжий; 1683-87 —генераль ний осавул. В 1689-1704 та 1705-1706 був полковником Стародубського адміністра тивного полку. Відомий розбудовою промисловості —рудництва та гутництва на те риторії полку. Налагодив експорт поташу і дьогтю до Польщі і Литви. Вкладав кош ти у розбудову Видубицького монастиря у Києві. На особисті кошти М. Миклашевського було закладено (1696) в цьому монастирі церкву Св. Георгія Переможця. Був в опозиції до гетьмана І. Мазепи в часи, коли той провадив промосковську політику. Воював проти військ Карла XII у складі російської армії. Під його командуванням козаки здобули м. Бихов, яке обороняв польський гарнізон, підпорядкований Карлу XII. Загинув, обороняючи від шведів м. Несвіж. Похований в Георгіївському соборі Видубицького монастиря. Після відродження в 1990 Українського Козацтва, було створено Київський ко зацький полк ім. М. Миклашевського, отаманом якого став генерал-хорунжий Віктор Пєсцов. Миклуха Степан (р.н. і см. невід.) - козацький старшина, діяч XVIII ст. Хорунжий запорізького війська. Відзначився у битві українських козаків з турками і тата рами під Очаковим (1772). За героїзм, виявлений під час штурму Очакова, йому було пожалувано дворянське звання. Вважається одним із зачинателів роду Миклухів, який дав Україні і Російський імперії кількох видатних діячів, зокрема, до цього роду належав інженер-капітан, один з будівників Миколаївської (Октябрьської) залізниці Микола Миклуха; герой російсько-японської війни капітан броненосця «Адмірал Ушаков» Володимир Миклуха, який загинув під час Цусімського бою з японською ескадрою. Та найбільше цей рід прославив видатний український мандрівник і при родознавець Миклухо-Маклай, дослідник Нової Гвінеї, Філіппін, Мікронезії...
Микитинська Січ - Михайленко Юрій
Милорадович Григорій (1839-1905) - відомий український історик та архео лог. Походив з роду козацьких старшин (вихідців із Сербії), який дав українському козацтву гадяцького полковника (1715-1726) Михайла Милорадовича та гадяцько го полковника (1727-1729) Гаврила Милорадовича. З цього ж роду походив і видат ний російський генерал, сподвижник О. Суворова і М. Кутузова, граф Михайло Милорадович (1771-1825), якого було смертельно поранено декабристом П. Ка ховським під час (1825) виступу декабристів на Сенатський площі в Петербурзі. Григорій Милорадович закінчив Пажеський корпус. Як офіцер російської армії, брав участь у російсько-турецькій війні 1877-1878. Пішовши у відставку з військової служ би, тривалий час очолював Чернігівську губернську вчену архівну комісію. Постійна робота з архівними матеріалами дозволила йому створити кілька документальних книжок, зокрема, «Матеріали для історії Південної Русі» (1858); «Іноземні твори про Малоросію» (1859), в яких значна увага приділяється історії українського ко зацтва, лівобережних козацьких полків. Його перу належить також монографія «Опис чернігівських соборів: Спасо-Преображенського та Борисоглібського» (1889). Минаєв Фрол (р.н. і р. см. невід.) - отаман донських козаків. Користувався великою повагою та підтримкою царя Петра І. В 1696, на чолі 2-тисячного загону донських козаків, брав участь у штурмі Азова. Зокрема, командував козаками, котрі на своїх стругах протистояли кораблям турецького флоту. Донські козаки обирали його отаманом на терміни: 1680-82; 1684-92; 1694-1700. Останні роки життя провів у монастирі, схимником, під іменем Філарет. Миргородський полк - адміністративно-територіальна та військова одиниця Лівобережної України XVII-XVIII ст. Сформований влітку 1648 за наказом геть манської канцелярії Б. Хмельницького. Полковим центром стало місто Миргород на Полтавщині. Сотенними центрами полку були містечка Балаклія, Сміла, Говтва, Омельник, Яреськи, Багачка, Потоки та ін. В 1649 до нього приєднано територію колишнього Лубенського полку, а в 1658 частина території Миргородського полку відійшла до відновленого Лубенського полку. В 1672 Миргородський полк зміцне но за рахунок приєднання до нього кількох сотень Чигиринського полку. Полковни ками були Г. Лісницький, М. Гладкий, К. Гладкий та М. Радченко (обидва наказні), М. Апостол, Д. Апостол та ін. Козаки полку брали участь у Пилявецькій, Зборівській, Берестецькій та інших битвах Визвольної війни 1648-1654, а також у повстанні проти гетьмана І. Виговського (під проводом полковника М. Пушкаря) в 1687. Згідно реєстру 1723, складався з 15 сотень, центрами яких були містечка Кременчук, Хорол, Великі Сорочинці, Градизьк та ін. Ліквідований в 1781. Територія його увійш ла до складу Київського намісництва Російської імперії. Михайленко Юрій (1941) - активний учасник відродження Українського ко зацтва. Генерал-полковник козацтва. Один із організаторів Козацького товариства Києва (жовтень 2000). Народився в робітничій родині, походить з давнього козаць кого роду. Тривалий час служив у лавах Радянської Армії, де пройшов шлях від курсанта військового училища до генерал-майора Збройних Сил України. Був чле ном Військової ради 14-ї армії Протиповітряної оборони. В 1991 -94 очолював відділ Київради та Київської міській держадміністрації з надзвичайних ситуацій. З 1998 працює директором комунального підприємства «Київпарксервіс» при Київської міській держадміністрації. Є головою правління київської громадської організації автомобілістів «Київавто». Під час організації Козацького товариства Києва основу його склали працівники очолюваного Ю. Михайленком підприємства «Київпарк сервіс». У березні 2001 наказом отамана Гетьманського округу генерал-хорунжого М. Коваленка призначений наказним отаманом Козацького товариства Києва. Йому було присвоює звання генерал-хорунжого Українського козацтва. Він є першим віцепрезидентом Федерації кікбоксінгу України.
Милорадович Григорій
Минаєв Фрол
Миргородський полк
Михайленко Юрій
Всесвітня козацька енциклопедія «Михайлик» - так називався дерев’яний черпак, яким козаки ділили їжу. З ча сом «михайликами» почали прозивати й тих козаків, які постійно займалися цією «Михайлик» справою. У вигляді офіційних прізвищ це слово дійшло до наших днів. Мицик Юрій
Мігейський острів (Мігея)
Мігура Іван
Міжкозацька рада старійшин України
Міжнародна асоціація «Козацтво»
Мицик Юрій (1949) - відомий історик, дослідник Козаччини. Доктор історич них наук (з 1989). Лауреат премії ім. Д. Яворницького (1990). Народився в м. Дніпро петровську. Освіту здобув в Дніпропетровському університеті (1971). Тривалий час викладав в Дніпропетровському ун-ті (1974-92) та Запорізькому педінституті (198081). Нині - завідувач відділу пам’яток книжної і козацької доби Інституту українсь кої археографії і джерелознавства ім. М. Грушевського НАНУ (з 1992) та завідувач кафедри історії національного ун-ту «Києво-Могилянська академія» (з 1996). Його перу належать історичні розвідки «Козацький край. Нариси з історії Дніпропетров щини XV-XVIII ст.» (1997); «Тієї слави козацької повік не забудем» (у співавторстві, 1989); «Як козаки воювали» (у співавторстві, 1990); «Сполохи козацької звитяги» (у співавторстві, 1991); «Засвіт встали козаченьки» (у співавторстві, 1991); «Місто на Самарі» (у співавторстві, 1994); «Канів козацький» (1996). Він —автор джерелознав чих досліджень «Українські літописи XVII ст.» (1978); «Записки іноземців як джере ло з історії України, друга пол. XVI-середина XVII ст.», (у співавторстві, 1984); «Аналіз джерел з історії Визвольної війни українського народу 1648-1654 рр.» (1983); «Аналіз архівних джерел з історії України XVI-XVII ст.» (у співавторстві, 1984). Мігейський острів (Мігея) - урочище (острів) у вигляді низки порослих чагар никами скель, котре знаходиться на околиці села Мігеї, при впадінні річки Мігейсь кий Ташлик у Південний Буг. Тут, у скельних печерах та в куренях, в 70-роках XVIII ст. знаходили притулок козаки і повстанці, що гуртувалися (до 100 осіб) для участі у повстанні гайдамаків (Коліївщині). Мігея розташовувалася за 30 верст від Бугогардівської козацької паланки, котра постійно налічувала (як прикордонний пост) понад 300 козаків, але бугогардівці не нападали на це гайдамацьке пристановище, хоча й мали такий наказ. Мігура Іван (р.н. і р.см. невід.) - визнаний український гравер XVIII ст. Навчався в Києво-Могилянській академії, був архідияконом Києво-Печерської лаври та ігуменом (1709-12) Миколаївського Крупецького монастиря в гетьманській сто лиці Батурині. У творчості І. Мігури як гравера значне місце посідала козацька те матика. Він створював так звані панегіричні граверні композиції, які мали ще й віршо вані тексти, на честь гетьманів та відомих козацьких діячів. Зокрема, він відтворив образи А. Войнаровського, Т. Ломиковського, В. Кочубея, а також Київського мит рополита Стефана Яворського. Дослідники відзначають, що гравюри його мають елементи портретності, вони щедро й талановито оздоблені всілякими декоративни ми прикрасами. Міжкозацька рада старійшин України - рада, утворена в 1991 при Генеральній канцелярії громадської організації «Українське Козацтво». Мета її - підтримання звичаєвих засад у козацтві, уникнення «регіонального та суб’єктивного протистоян ня серед козацької старшини», залагодження конфліктних ситуацій, виховання мо лодого козацтва. Головами Міжкозацької ради були: Іван Гончар (Київ, 1991-1992); Теодор Скрипець (Прикарпаття, 1992-1993); Володимир Лупійчук (Тернопіль, 19941995); Анатолій Бондаренко (Костянтинівка, Донеччина, 1995-1996); Григорій Козар (Хмельниччина, 1997-1998); Леонід Безклубий (1999-2000) та ін. Міжнародна асоціація «Козацтво» - створена 2 липня 2002. Метою асоціації декларується відродження та розвиток кращих історичних, патріотичних та культур них традицій українського козацтва, відродження української мови, активне сприян ня інтеграції України в Європейське Співтовариство, поліпшення морального кліма-
«Михайлик» - Міхиовський Микола ту в суспільстві, військово-патріотичне виховання молоді. Очолює асоціацію Вер Міжнародна асоціація ховний отаман О. Конечний. «Козацтво»
Міжнародна громадська організація «Козацтво Запорозьке» (МГО КЗ) — заснована на початку 2003 року, як правонаступник Всеукраїнської громадської організації «Козацьке Військо Запорозьке України’. Об’єднує козаків, що дотриму ються традицій Війська Запорізького, проводить заходи по відродженню козацьких звичаїв, сприяє відродженню канонічного православ’я, розвитку мистецтва і куль тури. Видає щотижневу газету «Віра і Воля». Найвищим керівним органом МГО КЗ є Велика Рада, яка скликається раз на чотири роки. Керівним органом між скликаннями Великої Ради є Верховна козаць ка Рада. Вищим дорадчим органом при Верховному отамані козацтва є Рада гене ралів МГО КЗ. Виконавчим органом є Генеральна канцелярія, яка має управи: інфор маційну, стрілецьку, безпеки тощо. Очолює Козацтво - Верховний отаман «Козацт ва Запорозького», Київський та всієї України генерал козацтва Дмитро Сагайдак. Ко зацтво має свої структури в більшості областей України. Понад 90 членів Козацтва були депутатами Верховної Ради України четвертого скликання. Козацтво має власні нагороди - орден «Козацька Слава» трьох ступенів та медаль «Козацька Слава». Міхиовський Микола (1873-1924) - відомий політичний і військовий діяч. Один з ідеологів українського націоналізму. Народився в с. Турівка Прилуцького повіту на Полтавщині, в родині священика. Закінчив юридичний факультет Київсь кого університету. Був одним із засновників «Братства тарасівців», а з 1896 - това риства «Молода Україна». Автор статті «Самостійна Україна», яка задумувалася, як програмний документ першої у Наддніпрянській Україні політичної партії - Рево люційної Української, одним із засновників якої він був. В цій статті він закликав до боротьби за незалежність України під гаслами: «Україна для українців», «Одна, єдина, нероздільна, вільна самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ». В 1902 заснував Українську Народну партію, а в 1906 опублікував програму цієї партії «Десять заповідей УНП», яку сучасники назвали «катехізисом самостійників». Опуб лікував серію статей з проблем українського націоналізму в періодичних виданнях того часу. Під час Першої світової служив у діючій армії, у чині підпоручика, пев ний час був членом Київського окружного військового суду. В березні 1917 висунув і обґрунтував ідею створення українських національних збройних сил на засадах і традиціях українського козацтва. Він був організатором і керівником Українського військового клубу ім. гетьмана І. Полуботка, до якого входили офіцери та солдатиукраїнці, які перебували на незалежницьких позиціях. Був членом Центральної Ради. Став одним з організаторів першого Українського військового з’їзду (травень 1917) та увійшов до сформованого з’їздом Українського Генерального військового комі тету, якого очолив Симон Петлюра. Намагався підняти повстання українізованих військових частин, але був заарештований і направлений на Румунський фронт. Во сени 1917 сотворив на Полтавщині Українську Демократично-Хліборобську партію. Був заарештований комуністичним режимом, але в травні 1919 звільнений з-під арешту повстанцями отамана Григор’єва. Він був засновником українських часо писів «Самостійна Україна» (1905), «Хлібороб» (1905), «Запоріжжя» (1906), «Сло божанщина» (1906), «Сніп» (1912-13). З 1920 по 1924 жив у Новоросійську та на Кубані, звідки намагався перебратися за кордон. В 1924 повернувся до Києва і був заарештований комуністами. У травні 1924 його знайшли повішеним, дехто з досл ідників схильний вважати, що це «самогубство» було інсценоване чекістами, проте існує свідчення, що нібито в кишені покійного було виявлено написану ним перед смертну записку, в якій ідеться про самогубство. У Незалежній Україні створено Наукове товариство ім. М. Міхновського, яке досліджує український національний рух та життя й діяльність самого М. Міхновсь кого.
Міжнародна громадська організація «Козацтво Запорозьке»
Міхиовський Микола
Всесвітня козацька енциклопедія Многогрішний Дем’ян (Демко) (1621-1703) —військовий і державний діяч УкМногогрішний Дем’ян раїни XVII ст. Гетьман Лівобережної України. Походив із козацької родини з міста Коропа (тепер райцентр Чернігівської обл.). Брав участь у Визвольній війні (164854) під проводом Б. Хмельницького. Першу згадку про нього віднаходимо у Зборівському козацькому реєстрі, в якому він значився військовим осавулом (1649). У 1665-69 - полковник чернігівський. Командував загоном козаків під час антиросійського козацького повстання під проводом гетьмана І. Брюховецького. Був про тивником Андрусівського миру (1667). В 1668 гетьман П. Дорошенко призначив його, на той час генерального осавула, наказним гетьманом Лівобережної України. Неза баром Д. Многогрішний виходить з-під контролю П. Дорошенка й починає титулу вати себе «гетьманом сіверським», вимагаючи від російського уряду дозволу при єднати до свого гетьманату Гомельщину та вивести російські війська з Лівобереж жя. Почав звільняти полковників, призначених П. Дорошенком, а натомість, призна чати своїх. У березні 1671 група козацьких старшин, разом із російськими стрільця ми, заарештувала його і відправила до Москви. Московський суд засудив його на смертну кару, яку було замінено на заслання до Сибіру. Існує кілька версій щодо його подальшої долі. З'ясовано, що ув’язнення Многогрішний відбував в Іркутську, а згодом в Селенгінську. 1682 був звільнений і служив чиновником Селенгінського повітового управління. Дізнавшись про це, гетьман Самойлович (див.) занервував, побоюючись, що Многогрішний повернеться в Україну і, вдавшись до доносів, дом ігся, щоб екс-гетьмана знову запроторили до в’язниці (1684-1688). Після втрати Самойловичем булави (1688), російські дипломати залучають Многогрішного до пере говорів з вождями монгольських племен та з китайськими дипломатами - під час укладання Нерчинської угоди з Китаєм стосовно розмежування кордонів в Забай каллі та поділу сфер впливу в Монголії. В 1691 -94, як керівник Селенгінського по вітового управління, очолював оборону міста під час нападу монголів, які прагнули витіснити росіян із Забайкалля. Зважаючи на свій похилий вік, 1696 Многогрішний став ченцем Селенгінського монастиря, де й помер. Мова (Лиманський) Василь
Мовчан Михайло
Мова (Лиманський) Василь (1842-1891) - поет, політичний діяч. Народився на хуторі Солодкий Лиман поблизу станиці Канівської на Кубані. Батько був сотни ком Стародеверського куреня Чорноморського війська. Навчався на філологічному та юридичному факультетах Харківського університету. Поезії його були присвячені здебільшого історії Запорізької Січі, історії України та Кубанського козацтва. Йому, зокрема, належить поема «Козацький кістяк», в якій ідеться про долю запорізьких козаків після зруйнування Запорізької Січі, та драма «Старе гніздо і молоді птахи» — про життя Чорноморського козацтва. Переклав українською «Слово о полку Іго ревім», уклав російсько-український словник. За життя поета вийшла лише незнач на частина його творів. До того ж, чимало рукописів було втрачено. Похований у Катеринодарі. Мовчан Михайло (р.н. невід.-помер 1742) - козацький діяч. Полковий осавул Прилуцького полку. В 1683 перебував на службі у польського короля Я. Собеського. Був учасником Віденського походу (1683), після якого був старшиною у війську Се мена Палія. З 1691 по 1696 служив старшиною на Запорізькій Січі. У складі При луцького полку брав участь у Північній війні на боці Росії, був учасником 10 битв. Під час Полтавської битви (1709) перебував у війську гетьмана І. Скоропадського, яке виступало на боці росіян проти війська Карла XII та гетьмана І. Мазепи. В ранзі полкового осавула взяв участь у перському (1723), польському (1734) та кримських (1736-1738) походах. У 1739 році М. Мовчан звернувся з «чолобитною» до російсь кої імператриці Анни Іоанівни, в якій просив якось - нагородами, маєтностями відзначити його багаторічну службу. Він є автором хроніки «Записна книга» (1727), в якій, поряд із фрагментами з «Літопису Самовидця», віднаходимо козацьку хроні ку 1664-1678 року, яку, очевидно, він переписав з досі невідомого козацького літо-
Многогрішний Дем’ян - Могилівський (Подільський, Придністрянський) полк
пису, а також уривки з розповідей самого Михайла Мовчана (він був неграмотний), записані кимось з його рідних. Дослідженню «Записної книги» М. Мовчана була присвячена стаття українського історика В. Антоновича «Прилуцький полковий оса вул Михайло Мовчан та його Записна книга» (опублікована в кн. 1 за 1885 рік «Киевськой Стариньї», стор. 57-84). У цій праці були опубліковані і фрагменти з «За писної Книги». Мовчан Федір (р.н. і р.см. невід.) - козацький діяч XVII ст. Полковник При луцького адміністративного полку. Батько Михайла Мовчана, автора хроніки «За писна Книга». Військову кар’єру розпочав у війську гетьмана Дорошенка. В 1675 році сформував один із добірних «сердюцьких» полків. Навесні 1675 перейшов з цим полком на Лівобережну Україну і почав служити гетьману Самойловичу, беру чи участь у походах на Правобережжя, проти військ Дорошенка. В 1678 році брав участь у поході гетьманського війська під Чигирин, де бився з турецькими війська ми. Тут він відзначився і був заохочений «похвальною грамотою» гетьмана. В 1679 році був, невідомо за що, відправлений гетьманом у відставку. Про діяння Ф. Мов чана йдеться в «Записній Книзі» його сина, Михайла Мовчана. Могила Андрій (р.н. невід.-помер 1689) - відомий діяч часів Козаччини. Геть ман Правобережної України (1684-89). Під час молдавського походу гетьмана Є. Куницького (1683) командував полком козаків. У травні 1684 його полк потрапив у засідку і врятуватися вдалося лише ЗО козакам на чолі з А. Могилою. В 1684, рішен ням польського короля, призначений гетьманом Правобережної України. Звернув ся з листом (1684) до Папи Римського Інокентія IX, пропонуючи план спільної бо ротьби у складі антитурецької коаліції. В 1689 загинув під час бунту козаків, котрі вимагали справедливого розподілу королівської платні.
Мовчан Михайло
Мовчан Федір
Могила Андрій
Могила Петро (1596-1647) - видатний церковний і світський діяч, походив з мол давського князівського роду. Син Симеона Могили (господаря Волощини (1601-07), а згодом Молдови (1607-09). Освіту здобував у Львівській братській школі. Подоро жував країнами Західної Європи. Навчався в Сорбонському та інших університе тах. В 1621 році у складі польського війська брав участь в Хотинській битві. В 1627 висвячений на архімандрита Києво-Печерського монастиря, в 1632 - на митропо лита київського та галицького. Рішуче виступав проти засилля в Україні унії, дома гався визнання в Україні православної церкви та передачі їй Софійського собору в Києві і Києво-Видубицького монастиря. У цій своїй діяльності він користувався підтримкою Запорізького козацтва. З його ініціативи в 1631 році в Києві було відкри то Лаврську школу, котру в 1632 році об’єднано з Київською братською школою і котра вже наступного року постала перед світом під назвою «Києво-Могилянська колегія», що мала філії у Вінниці (з 1634) та Кременці (1636). В 1701 колегія стала основою Києво-Могилянської Академії. Опікувався діяльністю друкарні Києво-Печерського монастиря. Був ініціатором відкриття в Яссах Слов’яно-греко-латинської академії. Виступав як богослов. Він є автором «Євангелія учительного» (1616), «Анфологіону» (1636), «Євхологіону» (1646). Під його наглядом було видано вели кий Требник. Книги його використовувалися як підручники в духовних школах та в колегіумі. Серед найбільш помітних видань, здійснених під керівництвом П. Моги ли, - «Православне сповідання віри», котре було підтримане і схвалене всіма східни ми патріархами. Могилівський (Подільський, Придністрянський) полк - адміністративнотериторіальна та військова одиниця Правобережної України другої половини XVII ст. Створений за наказом гетьманської канцелярії в 1648, після визволення Поділля військами полковника М. Кривоноса. Полковим центром було м. Могилів-Подільський (тепер Вінницької обл.). Сотенними центрами були Ямпіль, Шаргород,
Могилівський (Подільський, Придністрянський) полк
Всесвітня козацька енциклопедія Рашків та ін. Як вважають деякі дослідники, зокрема, В. Сергійчук, першим полков ником (1648-49) цього полку міг бути Іван Богун, який походив з села Кременчук, Могилівський що неподалік Могилева-на-Дністрі. В 1649, наказом канцелярії гетьмана, був роз (Подільський, формований, а територія приєднана до Брацлавського полку, проте незабаром, коли Придністрянський) постала потреба надійного захисту від нападів Білгородської орди, його було віднов полк лено, але вже під назвою «Подільський». Згідно з Андрусівським перемир’ям (1667), територія полку відійшла до Польщі, а в 1672 полк був розформований турецькою окупаційною владою. Значна частина козаків полку була переселена на території північних районів Київщини. Козаки полку воювали у складі Визвольної армії Б. Хмельницького, брали активну участь в обороні від поляків Умані (1655), у повстанні під проводом брацлавського полковника В. Дрозденка (1664-65). Модзалевський Вадим (1882-1920) - відомий український історик, дослідник історії українського козацтва. Народився в Тифлісі (Грузія), в сім’ї урядовця. Освіту здобував у Миколаївському інженерному училищі (1902). Певний час працював військовим інженером у Києві, де співпрацював з Київською військовою організа цією РСДРП, за що й був у 1906 ув’язнений. В 1907-1911 навчався в Першому ка детському корпусі в Петербурзі. Тривалий час (1911-1918) був керуючим справами Чернігівської архівної комісії та директором Чернігівського музею українських старожитностей. З 1918 жив у Києві. Його перу належить монографія «Малоросійсь кий родословник» (1908-1914), в якому простежуються родоводи багатьох відомих українських козацьких діячів. Він - автор розвідок «Генеральний суддя Іван Черниш та його рід» (1904); «Справа про звільнення Івана Забіли від уряду хорунжого гене ральної військової артилерії (1734-1735)» (1915); «Матеріали до історії Полтавсько го полку» (1905); «Першій військовий підскарбій Роман Ракушка» (1919-1923); «Пол тавська інтрига 1717 року» (1905); «Чутки про призначення Кантакузина гетьманом Малоросії (1718)» (1904); «Доля малоросійських пушкарів» (1915) тощо. Мозирський полк
Мозиря Лук’ян
Молдавське князівство
Мозирський полк - адміністративно-територіальна та військова одиниця. Ко зацький полк Визвольної армії України. За даними дослідників, ініціатором форму вання його став мозирський ремісник, сідляр Іван Столяр. Центром формування ста ло м. Мозир, тепер - районний центр Гомельської обл. (Бєларусь). Козаки полку брали участь у бойових діях проти військ литовського гетьмана Януша Радзивілла. Відомо, що взимку 1649, під натиском переважаючих сил литовців, основні підроз діли полку, на чолі з І. Столярем, відійшли на територію Київщини. Проте гарнізон міста продовжував чинити опір під командуванням наказного полковника та комен данта Мозиря Михненка. Після падіння міста полковника Михненка було страчено. Мозиря Лук’ян (р.н. невід.-помер 1652) - український військовий козацький діяч, дипломат. Полковник корсунський. Командував полком під час Корсунської (1648), Зборовської (1649), Берестецької (1651) та інших битв. В 1648 очолював посольство Б. Хмельницького до Польщі, а в 1651 - до Росії. Був одним з керівників козацьких загонів, які виступали проти польських військ, відмовляючись дотриму ватися пунктів Білоцерківського договору (1651). Прагнув не допустити повернення польських гарнізонів та польської шляхти на Лівобережну Україну. В 1652 був відда ний під суд і страчений за наказом самого Б. Хмельницького. Молдавське князівство (Молдова) - держава, яка існувала в XIV-XIX ст. Ро ком утворення її вважають 1359, а територія охоплювала такі історичні області, як Молдова, Буковина та Бесарабія. Першою столицею князівства було м. Баня, згодом князівську резиденцію було перенесено до Сучави, а з другої половини XVI ст. - до Ясс. Першим правителем князівства був господар (князь) Богдан І (1359-1365). З 1456 року Молдова почала сплачувати данину Туреччині, а з початку XVI ст. перебу вала в колоніальній залежності від Османської імперії. В 1812 територію князівства
Модзалевський Вадим - Мордовцев (Мордовець) Данило між Дністром і Прутом, котра в XII ст. належала Київській Русі, а в ХІІ-ХІІІ ГалицькоВолинському князівству, було приєднано до Російської імперії. Решту території - до Молдавське князівство Валаського князівства (1859). Це державне об’єднання здобуло назву Румунія. Чимало молдаван брало участь у козацькому русі України. В свою чергу, ко зацькі вожді України не раз приходили на допомогу Молдові. Досить назвати похо ди таких полководців, як Іван Підкова, Григорій Лобода, Северин Наливайко, Бог дан Хмельницький, Тимош Хмельницький... Молдавський похід Української Визвольної армії (1650)- здійснений Виз вольною армією під командуванням гетьмана Б. Хмельницького в Молдову. Мета його - не допустити зміцнення військово-політичного союзу між Польщею та Мол довою. У складі армії були повсталі селяни, козаки та загони кримських татар. У серпні 1650 корпус армії під командуванням полковниками Д. Нечая увійшов у Ясси. Господар Молдови Лупул змушений був укласти мирну угоду, а також дав згоду на шлюб своєї доньки Розанди з сином Б. Хмельницького Тимошем та сплатити чима лу контрибуцію. Шлюб Тимоша і Розанди послужив зміцненню військово-політичного союзу між Молдовою та Україною. Молдавський похід Української Визвольної армії (1652) - здійснений Виз вольною армією під командуванням Б. Хмельницького до Молдови по тому, як гос подар Молдови Лупул відмовився виконувати свої зобов’язання. Ця відмова була спровокована невдачею, якої зазнала Визвольна армія в битві під Берестечком (1651). Прагнучи зірвати цей похід, польський король направив проти української армії 50-тисячне військо коронного гетьмана М. Калиновського. Проте в битві, що відбу лася поблизу Батога, українське військо завдало полякам нищівної поразки. Не ма ючи сил для того, щоб протистояти українській армії, господар Лупул змушений був прийняти всі ультимативні вимоги Б. Хмельницького. Молодик (джура, пахолок, хлоп’я) - в літературі про Козаччину зустрічається в кількох значеннях. В XVI - перш. пол. XVIII ст. «молодик» - це новоприбулий на Січ молодий, іноді зовсім юний козак, який проходив січовий вишкіл, вчився у січовій школі, або виконував обов’язки слуги та зброєносця при комусь із козацьких стар шин. Якщо випробування такою службою він витримував, то згодом ставав повноп равний козаком котрогось із куренів. У XVIII ст. «молодиками» називали також молодих козаків, які працювали в січових паланках, у складі рибальської, соляної чи якоїсь іншої артілі (тобто були там учнями, підмайстрами), а також козаків-слуг, молодих робітників у козацьких зимівниках, володарями яких були здебільшого козацькі старшини. За часів Геть манщини «молодиками» називали ще й кандидатів на вступ до елітних сердюцьких полків, або добровольчих компанійських полків, тобто тих, хто, перш ніж бути за рахованим до полку, проходив військовий вишкіл. Мордовцев (Мордовець) Данило (1830-1905) - відомий український письмен ник, історик, публіцист. Народився в слободі Данилівці, Усть-Медведицького окру гу (тепер Волгоградської обл. Російської Федерації) Області війська Донського. Бать ко, Лука Мордовець, походив з давнього українського роду, що позначилося на вихо ванні Д. Мордовцева та на його захопленні історією українського козацтва. В 1850 зак інчив Саратовську губернську гімназію. Навчався спочатку на фізико-математичному, а згодом на історико-філологічному факультеті Петербурзького університету. В 1859, в «Малорусском литературном сборнике» (м. Саратов) була опублікована по ема Д. Мордовцева «Козаки і море. Віршовані уривки з історії морських походів запорізького козацтва на початку XVII ст.» В 1856 Д. Мордовцев стає редактором газети «Саратовські губернські відомості», на шпальтах якої виступає як літераторісторик, публіцист, критик та оглядач. Його перу належать книжки «Самозванці і
Молдавський похід Української Визвольної армії (1650)
Молдавський похід Української Визвольної армії (1652)
Молодик
Всесвітня козацька енциклопедія понизова вольниця» (в 2-х томах, 1867); «Гайдамаччина» (1870); «Політичні рухи російського народу» (в 2-х томах, 1871); романи «Знамення часу» (1869), «Профе Мордовцев сор Ратміров». Козацька тематика в творчості Д. Мордовцева найталановитіше репре (Мордовець) Данило зентована романом «Сагайдачний» (1882), який має підзаголовок «З часів вільного ко зацтва і пограбування Кафи, теперішньої Феодосії в Криму», в якому йдеться про кримсь кий похід гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного. Відома також його козацька повість «Палій, відроджувач Правобережної України», оповідання «Келих Карла XI», повість «Кримська неволя» —з часів гетьманування П. Дорошенка; роман «Цар і гетьман» (1902). Помер у Кисловодську, а похований в Ростові-на-Дону.
Морея
Мороз Семен
Морозенко (Мрозовицький) Станіслав
Морський дивізіон Українського реєстрового козацтва
Московський договір
Московський козацький полк
Морея - частина Пелопонеського півострова, яка, після падіння Візантійської імперії, відійшла до Туреччини. Тепер - частина Греції. Час від часу козацькі чайки досягали берегів Мореї, а загони козаків давали тут бій турецьким військам. Назва часто зустрічається в історичній літературі. Мороз Семен (р. н. і р. см. невід.) - український військовий і релігійний діяч XIX ст. Кошовий отаман (1825) Задунайського запорізького козацтва. Сформував будівельний полк, який споруджував греблі на річці поблизу Стамбула. Завершивши отаманство, подався на Афон, прийняв чернецтво і був висвячений на архімандрита. Під час турецько-грецької війни зрікся церковного сану, повернувся на Січ і в ранзі наказного отамана очолив загін козаків, який воював на боці турків. В одному з боїв загинув на турецькому кораблі, який був потоплений греками. Морозенко (Мрозовицький) Станіслав (р.н. невід.-помер 1649) - відомий ук раїнський козацький військово-політичний діяч часів Визвольної війни (1648-54). Походив з галицько-подільського шляхетського роду. Був наказним корсунським полковником (1645-49). Освіту здобував у Краківському та Падуанському універси тетах. Певний час служив при польському королівському дворі. З 1638 командував полком реєстрового козацтва. Під час Визвольної війни командував корпусом ко зацько-повстанської армії, що діяв на Поділлі. Загинув у липні 1649, у битві під Зба ражем, де командував кіннотою Визвольної армії. Слава його долинула до наших часів рядками історичної пісні «Ой, Морозе, Морозенку, ти славний козаче...» Морський дивізіон Українського реєстрового козацтва (УРК) - козацька організація, підрозділ УРК. Заснований в квітні 2005 в селищі Сєдово Новоазовського району Донецької обл. Першими прийняли присягу 60 козаків-азовців. Урочис тості відбувалися біля музею Георгія Сєдова. Отаманом морських козаків було обра но Павла Куликова. В урочистостях брав участь гетьман УРК Анатолій Шевченко. Московський договір (гетьмана І. Брюховецького) - укладений 1663, в Бату рині, на основі «статей» Богдана і Юрія Хмельницьких, а точніше, на основі Переяс лавського договору 1659, який зводив нанівець провідні засади української держав ності. Згідно з цим договором, Україна зобов’язувалася безкоштовно забезпечувати продовольством усі російські війська, що перебували на її території. Вибори гетьма на мали відбуватися у присутності російських послів. Російські військові залоги збільшувалися до 11600 осіб і мали розташовуватися в усіх значних містах України і на Запоріжжі. Київський митрополит мав призначатися московським патріархом. Цей договір, як і проросійська політика гетьмана І. Брюховецького, що навіть прий няв був титул російського боярина, викликав рішуче невдоволення серед значної частини козацтва та й взагалі, населення України. Московський козацький полк - полк, який було сформовано в липні 1812 року, для участі у війні проти армії імператора Наполеона. Створювався він на підставі «Маніфесту російського уряду про скликання Внутрішнього ополчення». Керував
Морея - Московські статті
цим формуванням граф Дмитрієв-Мамонтов, і набирали до полку здебільшого чо ловіків, які працювали в володіннях графа, а також добровольців. До складу полку увійшло 5 ескадронів. Він перебував на утриманні самого графа Дмитрієва-Мамонтова та інших меценатів, котрі воліли в такий спосіб зробити свій внесок у пе ремогу. В березні 1813, зважаючи на заслуги козаків цього полку, який на той час уже називався «Козацький, графа Дмитрієва-Мамонтова», полк було переведено у розряд регулярних, при цьому графові дозволено було сформувати ще один ескад рон і вважати його уланським. Розформований він був у серпні 1814, по тому, як «французька кампанія» завершилася. Московський похід королевича Владислава (1618). - Похід, здійснений польським королевичем Владиславом (сином короля Сигізмунда III, майбутнім ко ролем Польщі Владиславом IV), щоб оволодіти російським престолом. 20 вересня 1618 року 30-тисячна польська армія (20 тисяч в якій становили українські козаки, на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним) підійшла до Москви. Поляки стали табо ром поблизу містечка Тушино, а козаки - поблизу Донського монастиря. Російське військо виступило, щоб дати козакам бій, але поводилося воно настільки боягузли во, що козаки досить легко розвіяли його, значну частину при цьому перебивши. Навіть російські літописні джерела змушені були засвідчувати, що на росіян «на пав такий страх», що вони без бою пропустили українських козаків до Тушинсь кого табору. А перед цим українські козаки вже здобули укріплені міста Єлець, Ми хайлів, Данков та інші. Коли вони наблизилися до Серпухова, назустріч їм вийшла мос ковська рать під командуванням прославленого князя Пожарського. Але щойно ук раїнські козаки розпочали навальну атаку, як донські козаки кинулися врозтіч, а решта війська почала відходити. Сам Пожарський раптом виявив, що він тяжко захворів і, по суті, втік до Москви. Після цього командування перейшло до князя Григорія Вол конського. Але й цього разу спроба зупинити українських козаків ні до чого не призве ла: військо було розбите. Востаннє цар спробував зупинити полки Сагайдачного побли зу Донського монастиря, але знову на російське військо напав отой дивний жах, який змусив одних ціпеніти і гинути під ударами козацьких шабель, інших - утікати. Польський табір у цей час перебував в облозі, отож поява українських козаків була для поляків порятунком. Спочатку шляхетні полки ударили на Арбатські воро та, але стрільці, на чолі зі стольником Микитою Годуновим (понад 400 осіб), відби ли цей напад, тоді поляки почали штурм Тверських воріт, але й там досягти певного успіху не змогли. А тим часом на Арбатські ворота ударили українські козаки. Один із штурмових загонів розламав сторожову браму, і козаки увірвалися туди. Та коли вже, здавалося, ніяка сила не здатна була зупинити українських козаків, гетьман Сагайдачний наказав припинити штурм і відвів свої війська від стін Москви. У цьо го відступу є одне пояснення: гетьман розумів: якщо він допоможе полякам оволо діти Москвою, витвориться могутня польсько-російська імперія, здолати яку украї нському козацтву вже буде важко. Отож краще буде, якщо Польща й Росія існувати муть порізно, конкуруючи одна з одною. Відчуваючи, що в них нема сил, щоб здолати гарнізон Москви, і взагалі, утри мати таку величезну державу під своїм контролем, поляки розпочали переговори. Прискорила їх та обставина, що в цей час Річ Посполита вела війну з Туреччиною, і вже знову йшлося до війни зі Швецією. Завершився похід королевича Владислава Деулинським перемир’ям, згідно з яким сторони пообіцяли чотирнадцять років не воювати одна з одною. До Польщі відходили значні території з містами Смоленсь ком, Новгород-Сіверським, а також уся тодішня Чернігівщина. Московські статті (1665)-договір, укладений 11 жовтня 1665 між гетьманом Лівобережної України Іваном Брюховецьким та урядом Московії. До підписання цього договору взаємини між Лівобережною Гетьманською Україною та Моско вією визначалися Переяславськими статтями 1659, у відповідності з якими мос-
Московський козацький полк
Московський похід королевича Владислава
Королевич Владислав 1595-1648
Князь Дмитро Пожарський
1578-1642
Московські статті
Всесвітня козацька енциклопедія ковські війська базувалися лише в Чернігові, Переяславі, Ніжині, Умані та Брацлаві, Московські статті а царські воєводи займалися лише справами безпеки та забезпечення своїх військ. Різко погіршилася ситуація після підписання Московських статей 1665. До речі, ініціа тором їх підписання був сам Брюховецький, умови теж пропонував він. Прибувши разом із десятком козацьких старшин до Москви, він, аби зміцнити своє власне ста новище в Гетьманщині та закріпити права відданих йому старшин, домігся того, щоб російські гарнізони з’явилися ще в багатьох інших містах, зокрема, в Новгороді Сіверському, Каневі, Полтаві, Гадячі, Острі, Кременчуці і, що найбільше вразило запорізьких козаків, які й так ставилися до Івашки Брюховецького (як його називали в Московії) з нелюбов«ю, - що той домігся, аби російський гарнізон з'явився у Кодаку, де в такий спосіб міг контролювати Запорізьку Січ. Впавши в раж власного холопства та холуйства, І. Брюховецький цілковито по неволив, загнав Лівобережну Україну в колоніальний гніт Росії, з власної ініціативи дозволивши, щоб віднині всі податки з торговців, селян та міщан для царської казни збирали самі російські воєводи; вони ж здобули право втручатися в усі місцеві, суто українські справи. Митрополит Київський тепер мав призначатися московською пат ріархією, зі згоди царя, і підпорядковуватися безпосередньо московському патріар хові. Магдебурзьке право українським містам теж мав надавати російський цар. Всі українські міста й села оголошувалися володінням російського царя і повинні були платити відповідні податки царській казні, від яких поки що звільнялися лише коза ки. Характерним був і підпис Івашки Брюховецького під цим документом: «Велико го государя, Вашої Царської Пресвітлої Величності холоп'я, гетьман Іван Брюхо вецький, вірного Вашої Царської Пресвітлої Величності Війська Запорізького, замість всього Війська Запорізького підписую своєю рукою». Цей договір є страшним при кладом бездержавницького, «малорассєйскаго» холуйства та беззастережного русо фільства, яке, на жаль, дожило в політичних реаліях України до наших днів. Причо му найганебніше, що при цьому Брюховецький підписався від імені Війська Запор ізького, хоча не мав на це ні юридичного, ні морального права. Музей гетьманства
Музей Історії Запорізького козацтва
Мулява Володимир
Музей гетьманства. - Музей, заснований в 1993 році, в Києві, на Подолі, у будинку, який, за давньою традицією, кияни називають «будинком Мазепи», оскіль ки побудований був за часів правління Мазепи, в стилі української архітектури ко зацької доби. У фондах музею - значна кількість зразків козацької зброї XVII-XVIII століть, документів часів Козаччини, книжкових видань, предметів козацького побу ту. За час діяльності музею в ньому були організовані виставки, присвячені гетьма нам Б. Хмельницькому, І. Виговському, П. Дорошенку, П. Орлику... Музей Історії Запорізького козацтва - музей, що з 1983 діє на території тепе рішнього Національного заповідника «Хортиця». Спочатку створювався, як «Музей історії міста Запоріжжя», і козацтву в ньому було присвячено лише один розділ. Але наприкінці 80 -поч. 90-х років XX ст., на хвилі відновлення національно—демокра тичного руху в Україні та боротьби українського народу за незалежність, музей було перетворено на «Музей Історії Запорізького козацтва», й основними в ньому стали експозиції «Виникнення та формування запорізького козацтва», «Визвольна війна українського народу 1646-1654 pp.», «Церковний устрій запорізького козацтва» та «Особливості господарчої діяльності на Запоріжжі».Доповнює їх діорама «Військо ва рада на Січі». Музей володіє неоціненною колекцією зброї, предметів побуту та культового призначення, що використовувалися в козацьких церквах. Серед експо натів є козацький човен «чайка», якого вдалося підняти з річища Старого Дніпра і який датується першою половиною XVIII ст. Мулява Володимир (1937) —гетьман Українського козацтва (1992-1998), по чесний гетьман Українського козацтва (з 1998). Родом з м. Льшва Курської обл., зростав на Кіровоградщині. Освіту здобував на економіко-юридичному, філософсь-
Музей гетьманства - Муравський шлях кому та механіко-математичному факультетах Київського університету ім. Т. Шев ченка. Закінчив аспірантуру на кафедрі філософії цього ж університету. Кандидат Мулява Володимир філософських наук. Викладав у вищих навчальних закладах України, зокрема, був доцентом кафедри філософії Вінницького педінституту. Генерал-майор (з 1992) Збройних Сил України у відставці. Депутат Верховної Ради України (1994-98). В 1991-83 - начальник Соціально-психологічної служби Міністерства оборони, з 1993 - помічник міністра оборони у зв’язках з громадськими організаціями та рухами. Автор концепції «Відродження Української армії». Нагороджений міжнародними та вітчизняними орденами і медалями. Зокрема, відзначений орденами Українсько го козацтва «Козацький хрест з мечами» та «За заслуги» III ступеня, релігійними орденами «Святого Володимира» та «Золотим хрестом Христа-Спасителя». У ко зацтві з 1992. Під час Козацької Ради, що відбулася 22 січня 2005 на Софійському майдані у Києві, вручив символи гетьманської влади новообраному Президентові України, гетьману України Віктору Ющенку.
Муравйов-Амурський Микола (1809-1881) - граф, генерал-ад’ютант, гене рал-губернатор Східного Сибіру. В 1827 закінчив Пажеський корпус, був зарахова ний прапорщиком до Лейб-гвардії Фінляндського полку. Брав участь у російськотурецькій війні 1828-1829 та в придушенні польського повстання (1831). Здавалося б, кар’єра його просувається успішно, але вже в 1832 він змушений був подати у відставку, в зв’язку з погіршенням здоров’я. Одначе цивільне життя М. Муравйова (таким було його справжнє прізвище) не приваблювало, і вже в 1838 він стає офіце ром Кавказького корпусу, яким командує генерал-лейтенант Головін. До грудня 1845 він брав участь в багатьох битвах, боях, експедиціях та рейдах проти повсталих горців, які не бажали миритися з російськими колоністами, що захопили Північний Кавказ. Але в грудні 1845 генерал-майор Муравйов переходить на службу до Міністерства внутрішніх справ. Спочатку його призначають Тульським генералгубернатором (1846), а згодом - генерал-губернатором Іркутським та Єнісейським і командуючим військами Східного Сибіру (1847). Здійснюючи поїздку своїми волод іннями, генерал Муравйов переконався, що Російській імперії бракує Амурського краю. Діставши дозвіл уряду, він в 1854 спорядив експедицію на кораблях по Амуру. Маючи під своїм командуванням до тисячі солдатів та офіцерів, Муравйов зупинявся в тих місцях, в яких зручно було споруджувати укріплення, і залишав там невеликі гарні зони, прокладаючи в такий спосіб шлях Росії до Великого Океану. Паралельно він вів переговори з представниками Китаю, наполягаючи на тому, щоб басейн Амуру було включено до складу Російської імперії. В травні 1858 укладено Айгунський трактат, за яким Амурський та Уссурійський краї приєднано до Росії. За цю послугу імперії М. Муравйова удостоїли спочатку чина генерал-ад’ютанта, а згодом генерала від інфантерії і титулу графа, з доданням до його прізвища слова «Амурський». Вважа ючи, що зробив для імперії все, на що здатен, генерал Муравйов-Амурський послався на слабке здоров’я і подав у відставку. Її було прийнято, але генерала призначили чле ном Військової ради імперії. Це сталося в лютому 1861 року, і ще майже 20 років він перебував на цій посаді. Причиною відставки вважають неприйняття урядом Росії його проекту поділу Східного Сибіру на два генерал-губернаторства. В ос танні роки жив у Парижі, лише зрідка навідуючись до С.-Петербурга. Похований в Парижі. В грудні 1909 його ім’я було присвоєне Амурському козацькому полку. Муравський шлях - один із шляхів, яким кримські татари здійснювали напа ди на територію Лівобережної України. Починався від Перекопу, проходив лівим берегом Дніпра, далі - поблизу міст Валок і Коломака, територією Харківського полку, і простягався до російського міста Тули. Наприкінці XVII ст., на Муравському шляху, для його охорони, було збудовано кілька укріплених поселень, після чого татари почали уникати цього шляху. Зате він досить інтенсивно використовувався запорізькими козаками. Від Муравського шляху відгалужувалися Чумацький
Муравський шлях
Всесвітня козацька енциклопедія (Кримський) шлях, що лівим берегом Дніпра вів до кордонів Гетьманської України, Муравський шлях Ізюмський шлях, що починався від витоків Самари та Кальміуський, що відгалужу вався поблизу річки Молочної. Мурза
Мушкет
Мурза (тат) - титул феодалів, правителів окремих територій у Кримському ханстві, а також в Астраханському, Казанському, Сибірському, Касимському та інших ханствах, і в Ногайській Орді. Українським козакам найчастіше доводилося мати справу з мурзами, які правили в Перекопі (титул був спадковий). Перекопський мур за користувався досить значною автономією, і часто сам формував великі загони, з якими вирушав у похід на територію України. Мушкет - довга, важка європейська піхотна рушниця. Досягав довжини 180 см, важив до 10 кілограмів. Відомо, що вперше він з’явився 1521, в Іспанії, а вже звідти поширився на Францію, Німеччину, Швецію, Росію. Мав гнотовий замок. Дав назву особливим підрозділам піхоти - «мушкетери». На озброєнні запорізьких козаків мушкети перебували в XVI-XVI1 ст. Здебільшого, це була трофейна зброя. Зобра ження мушкета було на гербі Війська Запорізького. Широко застосовувалися муш кети і в армії Речі Посполитої. Мушкетик Юрій (1929) - відомий український письменник. Лауреат Держав ної премії України ім. Т. Шевченка (1980) та премії ім. М. Старицького. Народився в с. Вертиївка Ніжинського району на Чернігівщині. Закінчив філологічний факультет Київського університету ім.. Шевченка (1953) та аспірантуру. Працював головним редактором ж. «Дніпро» (1956-72), обирався першим секретарем Київської органі зації Спілки письменників України, в 1986-2001 —голова Спілки письменників Ук раїни. Академік Академії оригінальних ідей. Автор повістей і романів, присвячених козацькому рухові: «Семен Палій» (1954), «Гайдамаки» (1957), «Яса» (1987), «Геть манський скарб» (1991), «На брата брат» (1995), в яких змальовано образи славет них козацьких вождів І. Сірка, П. Полуботка, С. Палія; осмислюється історичний шлях українського народу за часів Козаччини. Автор низки публіцистичних статей, присвячених визначним діячам Козаччини та відродження української культури на сучасному етапі.
Козаки повертаються. Худ. Юз. Брандт.
Мурза - Найманович Михайло
«Наглий марш» —похід, котрий, з наказу гетьмана та російського військового командування (у XVIII ст.), організовувався взимку (зазвичай у похід вирушали на весні або влітку). Збирати козаків для зимового походу було дуже важко, старшині доводилося вдаватись до каральних заходів: такі походи дістали назву «наглих маршів», оскільки завжди викликали невдоволення у козаків, що хоча б узимку праг нули попрацювати в своєму господарстві, відпочити в колі сім’ї після тяжкого літньо го походу, підлікуватися. Щоправда, подеколи такі марші були виправдані, оскіль ки влаштовувалися саме тоді, як ставало відомо, що кримська орда вирушає в похід і треба захищати південні кордони України. Надвірні козаки - козацькі формування, які перебували на утриманні польських та українських магнатів. Формувалися здебільшого з українців, при цьому перевага віддавалася козакам, які пройшли гарт Запорізькою Січчю та мали бойовий досвід. Основне завдання сотень надвірних козаків полягало в охороні маєтностей маг натів. Тобто на підвладних магнатам територіях надвірні козаки виконували функції особистих та майнових охоронців, а також поліцейсько-жандармські функції. Знач ним заохоченням до служби в надвірному козацтві (подекуди таких козаків ще на зивали «надвірною міліцією») слугувало те, що ці люди звільнялися від сплати по датків та справляння повинностей. Ці козаки, особливо офіцери, перебували на повному утриманні магнатів, мали непогану платню та земельні наділи. Під час війни саме надвірні козаки становили основу ополчення, яке мав привести на поле битви за покликом короля кожен польський шляхтич-магнат. їх же використовували й для при душення повстань та селянських заворушень. Втім, це не заважало певній частині надвірних козаків приєднуватися до повстанців. Саме з надвірних козаків походили Северин Наливайко та значна частина його близького оточення. Певний час очолю вали загони надвірних козаків майбутні гайдамаки Іван Гонта і Верлан.
«Наглий марш»
Надвірні козаки
••
Назаров Анатолій (1876-1918) - відомий російський козацький діяч. Походний отаман Донського козацького війська. Генерал-майор. Закінчив Миколаївську академію Генштабу. Брав участь у Першій світовій війні. В жовтні 1917 був призна чений командиром кавалерійського корпусу на Кавказькому фронті. Ще по дорозі до місця призначення, за наказом командуючого Добровольчої армії О. Калєдіна, зали шився на Дону і був призначений походним отаманом (тобто командувачем козаць кими військами на Дону). Після взяття Новочеркаська радянськими військами, 18 лютого 1918 був розстріляний за вироком революційного військового трибуналу. Найманович Михайло (р. н. і р. см. невід.) - кошовий отаман Запорізької Січі. У 1608 році очолив морський похід на Крим, що був спровокований войовничими заявами хана Салятмет-Гірея. Здобувши штурмом Перекоп, 3-тисячний загін козаків захопив великі трофеї та полон. Серед полонених виявився і мурза, намісник хана у Перекопі, якого Найманович згодом привіз до Варшави, на засідання сейму. Проте ця демонстрація полоненого викликала рішуче невдоволення представників хана в Польщі, які саме прибули до Варшави зі скаргою на дії підлеглих Польщі українських козаків. Відтак, невдоволеним цією акцією залишився і сейм. Довелося кошовому та його підлеглим повертатися на Січ без вдячності, без грошей і сукна, на які вони розраховували у вигляді нагороди. Подальша доля М. Наймановича невідома.
Назаров Анатолій
Найманович Михайло
Всесвітня козацька енциклопедія Наказний гетьман - існувало чотири типи наказних гетьманів. Перший: наказНаказний гетьман ний гетьман, якого козаки обирали на певний час, до виборів постійно діючого геть мана. До таких виборів козацтво вдавалося, здебільшого, під час екстремальних умов, наприклад, під час смерті або загибелі гетьмана в поході. Другий: наказний гетьман, якого призначав сам гетьман. У такому випадку наказний гетьман, маючи всі права гетьмана, вів у похід козацьке військо (якщо з якихось причин їх не міг вести сам гетьман), або приймав командування окремим козацьким корпусом, що мав діяти на певній частині України чи за її межами. Третій: коли частина козаків не бажала ми ритися з гетьмануванням законно обраного гетьмана і висувала свого, вдаючись до цього, як до засобу політичного тиску на гетьмана та його прибічників, на козацьку старшину. Й нарешті, за часів входження України до складу Російської імперії, «на казними» називали гетьманів, яких призначав царський уряд поза волею козаків. Хоч у законі мовилося, що царський уряд мас лише затверджувати гетьманів, яким довіряла булаву козацька рада. Наказний кошовий отаман - кошовий отаман, якого козаки обирали на пев ний час, до обрання постійного, законного кошового отамана, або якого призначив сам отаман, наприклад, для того, щоб він виконував обов’язки кошового на Січі, під час походу основної частини козацтва під командуванням дійсного кошового. Так само призначалися й наказні адміністративні чи січові полковники та сотники.
Наказний кошовий отаман
Наказ по Військовому Відомству № 106 •г
Наказ по Військовому Відомству № 226
Наказ по Військовому Відомству № 106 — наказ від 28 березня 1874, яким визначалося старшинство кінних полків Терського та Кубанського козацтв. Це стар шинство визначалося за датою формування найстарішого підрозділу того чи іншого полку. Наказ по Військовому Відомству № 226 — наказ, виданий 6 серпня 1870. В ньому говорилося: «Государ Імператор в перший день цього серпня, Височайше зат вердивши додані при цьому: «Положення про військову повинність і про утримання стройових частин Кубанського і Терського козацьких військ» і штати цих військ: для кінних полків, для пішого пластунського батальйону, для управління Кінно-артилер ійською бригадою і для Кіно-артилерійських батарей... Височайше наказати зволив:...». І далі подається виклад «Положення» та штати Кубанського і Терського ко зацьких військ. Цим наказом передбачалося: ліквідувати до 1 січня 1871 окружні чергування і бригадні правління Кубанського і Терського військ, а кінним полкам Кубанського війська присвоювалися нові назви: Таманський, Полтавський, Катеринодарський, Уманський, Урупський, Лабінський, Хоперський, Кубанський, Кавказь кий, Єйський. Терського війська: Волзький, Гірсько-Моздокський, Кизляро-Гребенський, Владикавказький, Сунженський. Цим наказом, який у продовж тривалого часу був ос новним законом для військ, передбачалося, що в мирний час Кубанське військо вис тавляє:_ t W 1. Два Лейб-гвардії Кубанських козацьких ескадрони Власного. Ного Імпера торської Величності, Конвою. 2. Десять кінних полків, шестисотенного складу. 3. Два піхотних пластунських батальйони. 4. П’ять кінно-артилерійських батарей, чотирьох-гарматного складу. 5. Один дивізіон в м. Варшаві. 6. Один учбовий дивізіон. Терське військо в мирний час виставляє: 1. Один Лейб-гвардії Терський козацький ескадрон Власного, Ного Імператорсь кої Величності, конвою. 2. П’ять кінних полків, чотирьохсотенного складу. 3. Дві кінно-артилерійські батареї чотирьохгарматного складу.
Наказний гетьман - Наказ по Військовому Відомству № 125 У військовий час, або за особливим Височайшим повелінням, кількість кінних полків і піхотних батальйонів, або склад їх, збільшується призовом пільгових ко Наказ по Військовому заків, а кінно-артилерійські батареї приводяться з 8-гарматним складом. У разі тер Відомству № 226 мінової потреби, призов пільгових козаків на нетривалий час проводиться за роз порядженням Головнокомандуючого Кавказькою Армією, котрий про це негайно доносить на Височайше ім’я.
Наказ по Військовому Відомству № 125 - наказ від 5 червня 1894. «Государ Імператор, з метою більш однакового найменування козацьких стройових частин і службових розрядів козацьких офіцерів, 24 травня цього 1894 року Височайше наказати зволив: 1. Стройовим козацьким частинам, крім гвардійських, присвоїти назви, які на зиваються в цьому переліку. ПЕРЕЛІК назв польових козацьких стройових частин. ДОНСЬКЕ КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО: Перший Донський козацький полк. Пер ша Донська козацька окрема сотня. Перша Донська козацька запасна сотня. Перша Донська козацька батарея. КУБАНСЬКЕ КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО: Перший Хоперський, Її Імператорсь кої Величності, Великої княгині Анастасії Михайлівни, полк Кубанського козаць кого війська. Другий (або Третій) Хоперський полк Кубанського козацького війська. Перший, Другий і Третій Таманський, Кубанський, Полтавський, Сйський, Катеринодарський, Уманський, Кавказький, Лабінський, Урупський і Чорноморський пол ки Кубанського козацького війська. Таманська, Кубанська та інші кінні запасні сотні Кубанського козацького війська. Кубанський козацький дивізіон. Перший Кубансь кий пластунський батальйон. Перша Кубанська пластунська сотня. Перша Кубансь ка козацька батарея. ТЕРСЬКЕ КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО: Перший Кизляро-Гребенський, Великого герцога Фрідріха Мекленбург-Шверинського, полк Терського козацького війська. Другий (або Третій) Кизляро-Гребенський полк Терського козацького війська. Пер ший, Другий, Третій Волзький, Сунженсько-Владикавказький і Гірсько-Моздоцький полки Терського козацького війська. Волзька запасна сотня Терського козаць кого війська. Перша Терська козацька батарея. АСТРАХАНСЬКЕ КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО: Перший Астраханський козаць кий полк. Астраханська козацька запасна сотня. УРАЛЬСЬКЕ КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО: Перший Уральський козацький полк. Перша Уральська козацька запасна сотня. Уральська козацька учбова сотня. ОРЕНБУРЗЬКЕ КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО: Перший Оренбурзький козацький полк. Перша Оренбурзька козацька запасна сотня. Перша Оренбурзька козацька окрема сотня. Перша Оренбурзька козацька батарея. Сибірська козацька запасна сотня. СЕМИРІЧЕНСЬКЕ КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО: Перший Семиріченський ко зацький полк. Семиріченська козацька запасна сотня. КОЗАЦЬКЕ НАСЕЛЕННЯ ІРКУТСЬКОЇ ТА ЄНІСЕЙСЬКОЇ ГУБЕРНІЙ: Іркутська (Красноярська) козацька сотня. ЗАБАЙКАЛЬСЬКЕ КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО: Перший Забайкальський козаць кий полк. Перший Забайкальський козацький батальйон. Забайкальська козацька кінна (або піхотна) сотня. Перша Забайкальська козацька батарея. АМУРСЬКЕ КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО: Перший Амурський козацький полк. Амурський козацький напівбатальйон. Амурська козацька кінна (або піхотна) сот ня. УССУРІЙСЬКЕ КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО: Уссурійський козацький дивізіон і Уссурійська козацька сотня».
Наказ по Військовому Відомству № 125
Всесвітня козацька енциклопедія Наказ по Військовому Відомству № 284 — наказ від 31 жовтня 1874. Ним затверНаказ по Військовому джено «Положення про військову службу козаків Донського війська», тобто визначено Відомству № 284 чисельність кінних полків, кінно-артилерійських батарей та інших підрозділів Донсько го війська. До нього було прикладено додаток, згідно з яким визначено «Розклад донсь ких армійських полків за воєнними відділами та за чергами», а також «Розклад батарей Донської козацької артилерії, які перебуватимуть при кавалерійських дивізіонах».
Наказна старшина
Наливайко Дмитро
Наливайко Микола
Наказна старшина - особливий рід старшини, котра не має нічого спільного з тими наказними старшинами, котрих гетьман чи полковники призначали під час по ходів, тимчасово, на ті чи інші посади. В даному випадку йдеться про наказних старшин, які були послані в похід старшинами вищих рангів замість себе, щоб у такий спосіб самим уникнути участі в будівництві укріплень, а тим паче—у війні. Траплялося, що той чи інший старшина взагалі посилав замість себе рядового козака, який не готовий був до виконання обов’язків старшини, до командування козацькими підрозділами. Зберігся наказ російського генерала Румянцева, який провадив формування нерегулярних козаць ких полків для російської армії. В ньому ставилася вимога, щоб «полковники і старши на в той похід пішли справжні, самі, а не так, як минулого року, багато наказних було». Наливайко Дмитро (1929) - знаний український літературознавець, доктор філологічних наук (з 1987), член-кореспондент Національної академії наук України (з 1992), лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1998). Родом із селища Побор ниці (тепер Коропського р-ну Чернігівської обл.). Закінчив історико-філологічний факультет Сумського державного педагогічного університету (1953), аспірантуру кафедри зарубіжної літератури Ленінградського державного педагогічного інститу ту (1957). Був викладачем Ніжинського педінституту (1971-82), Київського універ ситету (1982-94). Головний науковий співробітник Інституту літератури НАН Украї ни (з 1982). З 1992 - професор Національного університету «Києво-Могилянська академія», в 1994-97 завідував кафедрою компаративістики. Загалом він є автором близько 260 наукових праць. Вважається одним із провідних українських дослід ників літературних та культурних зв’язків із літературами та культурами Західної Європи від Доби Відродження до XIX ст. Серед праць, які безпосередньо пов’язані з історією українського козацтва, слід назвати його монографію «Козацька христи янська республіка: Запорізька Січ у західноєвропейських літературних пам’ятках» (1992); праці «Західноєвропейські автори кінця XVI-початку XVII ст. про роль ук раїнських козаків у боротьбі з турецькою агресією» (1968), «Запоріжці в Західній Європі» (1969), «Західноєвропейські історико-літературні джерела про Визвольну війну українського народу 1648-1654 XV рр.» (1969); «Відгомін боротьби українсь ких козаків з польсько-шляхетською експансією в Західній Європі (кінець XVI-noчаток XVII ст.» (1970), а також «Проспер Меріме і Україна», в якій досліджував витоки і наслідки захоплення Проспером Меріме історією українського козацтва і, зокрема, історією Хмельниччини. Наливайко Микола - полковник Українського Козацтва, почесний отаман Гусятинського козацького полку ім. Є.Наливайка. Походить з роду С. Наливайка. На родився у Франції. Громадянин Франції. Генеральний Секретар Союзу Франко-Української дружби. В 1990 заснував у Франції приватну династичну нагороду орден «Северина Наливайка і Святого Василія», а в 1994 - нагороду «Відзнака Наливай ка». М. Наливайко також заснував у Франції орденський капітул «Северина Нали вайка та Святого Василія». «Відзнаками Наливайка» він нагородив ряд жителів Гусятинського району, які були причетні до проведення в Гусятині, в квітні 1997, днів пам’яті С.Наливайка. У 1996 М. Наливайко створив медаль (в 60 примірниках) на згадку про 400-річчя страти С. Наливайка у Варшаві. Видав у Франції, в перекладі на французьку 1. Козака, книжку професора С. Геника з Івано-Франківська «Бороть ба Северина Наливайка за створення держави Україна».
Наказ по Військовому Відомству № 284 - Наріжний Симон Наливайко Северин (бл. 1550-1597) - народний герой, видатний полководець, керівник селянсько-козацького повстання в Україні в 1594-1597. Родом з м. ГусятиНаливайко Северин на (тепер Тернопільської обл.). Освіту здобував в Острозі. Певний час козакував на Січі. Повернувшись до Острога, очолив сотню надвірного козацтва князя К. Ост розького. Як сотник надвірного війська, брав участь у придушенні повстання під проводом К. Косинського (1591-1593) під П’яткою. В 1594-1595 на чолі загонів повстанського козацтва здійснив ряд вдалих походів у Молдову, Угорщину, ведучи боротьбу з турецько-татарськими військами. У 1595 очолив повстання, яке зароджува лося на Поділлі та Волині. Восени 1595 здобув кілька перемог над польським військом в районі Замостя і здійснив зимовий похід на територію Білорусії, здобувши Бобруйськ, Могилів. Бихов... Повернувшись в січні 1596 на Волинь, звернувся з листом до ко роля Сигізмунда III, домагаючись, аби польський Сейм надав козакам територію від Брацлава до Чорного моря та від Дністра до Південного Бугу. Правління на цій козацькій території мало здійснюватися урядом гетьмана Війська Запорізького. Одна че короля ця ідея бунтівника не надихає. Зазнавши поразки від війська коронного геть мана Польщі С. Жолкевського, повстанці Наливайка відступають на Корсуньщину, а далі на Переяславщину. Під час вирішальної битви в урочищі Солониця неподалік Лу бен, козаки-реєстровики заарештували С. Наливайка і видали його полякам, в обмін на обіцянку не страчувати їх самих. Після страшних тортур він був страчений у Варшаві (11 квітня 1597). Подвиг С. Наливайка відтворено в романі І. Ле «Наливай ко» (1939), в поемі К. Рилєєва «Наливайко», в низці народних дум та переказів.
Напєрський Костка (за іншими даними - Бзовський Шимон) (р.н. невід.-по мер 1651) - ватажок великого селянського повстання у Польщі, в якому брали участь й українські селяни. Існують відомості, що він підтримував зв’язок з Б. Хмель ницьким, узгоджуючи з ним деякі свої бойові дії і розраховуючи на його підтримку. В 1651 повстання було придушене, а К. Напєрський страчений. Нарбут Данило (1916-1998) - український живописець. Жив у Черкасах, похо див з родини відомого художника Г. Нарбута. Захоплювався фольклором та історичною тематикою. Йому належать декоративно-сюжетні композиції «Енеїда» за твором І. Котляревського «Енеїда»; «Вибори кошового» (1987), «Запорізька Січ» (1988). Він є автором портретної серії «Гетьмани України» (1990-і роки). Наріжний (Нарєжний) Василь (1780-1825) - російськомовний письменник, українець за походженням. Народився у с. Устивиці (тепер Великобагачанського району на Полтавщині), в дворянській родині, що мала козацький родовід. У 17991801 навчався в Московському університеті. Тривалий час служив дрібним чиновником у різних установах. Його перу належать книга повістей «Словенські вечори» (1801); роман «Російський Жілблаз» (1814, 1938 повністю) - в якому, з певною долею гумору і навіть сатири, змальовував побут провінційного дворянства; рома ни «Арістон», «Багатий бідняк»... Козацька тема в його творчості репрезентована повістю «Запоріжець» та незавершеним історичним романом «Гаркуша, малорос ійський розбійник» (1825), в якому йдеться про козацько-селянське повстання в Україні під проводом Гаркуші (XVIII ст.). Певною популярністю користувався і його історико-побутовий роман «Бурсак». Хоча дослідники й не дуже високо відгу куються про художню вартість деяких книг В. Наріжного, проте пізнавальне зна чення його твори козацького спрямування, безсумнівно, мають. Наріжний Симон (1898-1983) - відомий український історик, що належав до плеяди закордонних дослідників історії. Родом з села Сокілка Полтавської губернії. В часи Громадянської війни в Україні опинився в еміграції. В 1927 закінчив Україн ський вільний університет у Празі. Став доктором історії і в 1933 почав викладати в цьому ж університеті. В 1933-45 був професором Українського вільного університету,
Напєрський Костка
Нарбут Данило
Наріжний (Нарєжний) Василь
Наріжний Симон
Всесвітня козацька енциклопедія в 1945-48 - директором Музею визвольної боротьби України в Празі. Завдяки його Наріжний Симон зусиллям в музеї було зібрано чимало неоціненного матеріалу, пов’язаного з істо рією визвольних змагань українців у часи Української Народної Республіки та в часи Другої світової війни. Коли в Чехословакії затвердився комуністичний режим, зму шений був ще раз емігрувати, цього разу - до Австралії, де з 1951 і до останніх днів своїх жив у Сіднеї. Опублікував кілька розвідок, пов’язаних з літописом Граб’янки, і вважався одним із кращих закордонних дослідників цієї літописної пам’ятки. Ного перу також належать праці «Московська служба І. Виговського» (1929); «Гетьман ство Виговського» (1929) та історична розвідка «Гадяцька умова в світлі української історіографії» (1930).
«Нас тут триста, як скло, товариства лягло»
Натіїв Зураб
«Нас тут триста, як скло, товариства лягло» - історична розвідка Володими ра Краснодемського, опублікована в газеті «Голос України» (від 4 липня 1996). При свячена 245-річчю Берестецької битви українського козацтва під проводом Б. Хмель ницького та польської армії під командуванням короля Яна-Казимира. Подається аналіз політичної ситуації, яка склалася в Україні після Зборівського договору (сер пень 1649), і призвела до чергового спалаху бойових дій між козацько-повстансь кою армією та військом Речі Посполитої. Розкрито основні причини невдачі, якої зазнала українська армія в цій битві. У назву винесено віршовані слова Тараса Шев ченка: «Нас тут триста, як скло, товариства лягло! І земля не приймає!...» Натіїв Зураб (1869-1919) - український військовий діяч. Командир Запорізької дивізії, а згодом - Запорізького корпусу Армії Української Народної Республіки (1918). Родом з Осетії. Здобув військову освіту. Служив офіцером російської армії. Під час Першої світової війни дослужився до генерал-майора. В часи Лютневої ре волюції 1917 в Росії перебував на території України. Пройнявшись ідеями українсь кого національно-визвольного руху брав участь в українізації певних частин Рос ійської армії. З 1918 став офіцером Армії УНР. В березні 1918 постановою Цент ральної Ради призначений командиром Запорізької дивізії, в основі якої був Окре мий Запорізький загін генерала К. Прісовського. Діяла дивізія на Лівобережній Ук раїні. Завдаючи прокомуністичній Червоній Армії поразку за поразкою, дивізія визво лила від комуністів Лубни, Ромодан, Полтаву, увійшла в Харків. Цей похід дивізії сприяв поширенню повстанського антикомуністичного, антиросійського руху на Лівобережжі, внаслідок чого до дивізії приєднувалися загони українських повстанцівпатріотів. Відтак було сформовано Запорізький корпус, чисельність якого сягала 20 тис. осіб; в складі якого, крім Запорізької дивізії, діяли полки ім. Хмельницького, ім. Дорошенка, ім. Гордієнка. Корпус формувався на традиційних засадах козацтва, з використанням козацької символіки, козацьких звичаїв і клейнодів, козацьких військо вих звань. У квітні 1918 з корпусу було сформовано дві оперативні групи, одна з яких, під командуванням В. Сікевича, повела наступ на Донеччину, аби встановити контроль над цим регіоном УНР, друга, під командуванням П. Болбочана, увійшла на Кримський півострів, при цьому обидві групи домоглися значних військових успіхів. Одначе ситуація на фронтах і в самому Києві, а також відсутність військової допомоги звели ці успіхи нанівець. Після приходу до влади гетьмана Павла Скоро падського, 3. Натіїв залишається на службі в Україні й командує Окремою Запорізь кою дивізією, яка несе тепер службу на кордонах з Московією. Одначе в Києві чер говий переворот і до влади приходить Директорія, Натіїв залишає службу, Україну і відбуває на Кавказ. За однією з версій, тому, що розчарувався в державницьких уст ремліннях українців; за іншою, менш вірогідною, нібито для того, щоб набирати добровольців для участі в громадянській війні в Україні. Хоча такі ж добровольці в той час дуже потрібні були для боротьби з імперською Росією та комуністами в самій Осетії та в Грузії. Існують відомості, що в 1919 він сформував у Батумі (Грузія) Закавказький добровільний кіш, основу якого становили українці, солдати колиш ньої царської армії. Загинув в одному з боїв з комуністами.
«Нас тут триста, як скло, товариства лягло» - «Національна програма відродження ...» Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ) (1892-1939)-громадська орган ізація, заснована 1892, з наукового товариства ім. Шевченка. Серед його заснов Наукове товариство ім. ників були відомі українські вчені О. Кониський, В. Антонович, О. Барвінський, К. Т. Шевченка (НТШ) Сушкевич, М. Драгоманов. Вважається, що 1892-1918 НТШ було першою Акаде мією українського народу. Пропаганді української історії, Козаччини та мистецько го слова слугували засновані членами НТШ журнали «Правда» та «Зоря» і газета «Часопись правнича», але з часом НТШ почало відходити від популяризаторських устремлінь і зосереджуватися на наукових пошуках, набуваючи статусу Всеукраї нської академії наук. Відтак почали діяти три секції: історично-філософська, математично-природничо-лікарська та філологічна. Першим головою НТШ був О. Бар вінський (1893-97), потім М. Грушевський (1897-1913), який з 1895 редагував «За писки Наукового товариства імені Т. Шевченка» (за цей час вийшло 112 томів «За писок»). В наукових секціях НТШ працювали І. Франко, 1. Пулюй, В. Гнатюк. Всьо го ж, за офіційними даними, з 1873 року, тобто з часу заснування Літературного товариства ім. Шевченка, яке було попередником НТШ, по 1940, в січні якого кому ністичний режим заборонив його існування, активісти НТШ зуміли видати 591 том різних наукових серій, а також близько ста художніх творів та понад сто чисел жур налів. З 1947 НТШ діє за кордоном. Осередки його існують в США, Канаді, Франції та Австралії. З жовтня 1989 діяльність НТШ відновлено у Львові. Зусиллями його членів проводяться конференції, семінари, видається 10-томна «Історія українознав ства». Чимало праць і творів, виданих НТШ, присвячено історії українського козацтва. Науково-дослідний інститут козацтва - заснований в 1996 році, з ініціативи Інституту історії України Національної Академії Наук України та відкритого акціо нерного товариства «Мотор-Січ». Інститут має Київський та Запорізький Центри. Структурно Інститут Козацтва поділяється на п’ять відділів, котрі визначають на прямки його науково-дослідницької діяльності: ранньої історії козацтва; історії За порізької Січі; історії Української козацької держави; проблем козацької культури та сучасного козацтва («козакознавства»). За час свого існування інститут здійснив видання збірок наукових праць «Запорізьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості» (спільно з Інститутом історії України НАН Украї ни - 1997) та «Семен Палій і Фастівщина в історії України» (спільно з Фастівським державним історико-краєзнавчим музеєм, 1997); провів низку науково-практичних кон ференцій, зокрема, «Сучасна козацька педагогіка», «Козацтво на півдні України» Національна програма відродження та розвитку Українського козацтва на 2002-2005 роки. - Програма, затверджена Указом Президента України Л. Куч ми 15 листопада 2001. Основними завданнями Програми визначено було: викорис тання народних традицій в усіх сферах суспільного життя; підвищення рівня військо во-патріотичного виховання молоді; її готовності до захисту Вітчизни; залучення козацьких товариств до участі в охороні громадського порядку і державного кордо ну; збереження і пропаганда історичної і культурної спадщини українського наро ду; розширення міжнародного співробітництва УК з аналогічними громадськими об’єднаннями іноземних держав тощо. «Національна програма відродження та розвитку Українського козацтва на 2006-2010 роки» - проект Національної програми, схвалений козацькою радою Всеукраїнського козацького війська. Був опублікований у всеукраїнському часописі Азово-Чорноморського козацького війська «Козацька рада» (№ 1 (6) жовтень 2005). У преамбулі програми є принципове твердження про те, що «Поняття «Українсь ке козацтво» вживається, як таке, що уособлює всі козацькі організації України, які мають наметі відродження козацьких традицій», оскільки в Україні існує одна з козацьких організацій, яка офіційно прибрала собі цю назву. У програмі докладно розглядається заходи у сферах: науково-дослідної, пропагандистської та видавничої
Науково-дослідний інститут козацтва
Національна програма відродження та розвитку Українського козацтва на 2002-2005 роки
«Національна програма відродження та розвитку Українського козацтва на 2006-2010 роки»
Всесвітня козацька енциклопедія діяльності; відродження, відновлення та охорони заповідних місць і об’єктів Україн «Національна ського козацтва; природоохоронної та господарської діяльності; освіти і виховання, програма відродження культурно-просвітницької діяльності, фізкультури, спорту і туризму; військово-пат та розвитку ріотичної та міжнародної діяльності, інформаційно-аналітичного забезпечення. Цей Українського козацтва проект програми з’явився на виконання доручення Президента, Гетьмана України на 2006-2010 роки» Віктора Ющенка від 15 березня 2005 року про підготовку проекту Національної про грами розвитку Українського козацтва. Національний заповідник «Хортиця»
Національний історико-культурний заповідник «Чигирин»
Національний заповідник «Хортиця» (з 1993) -заповідник, завдяки якому здійснюється охорона пам'яток козацької історії, провадиться науково-дослідна ро бота, пов'язана з островом та краєм; збереження і популяризація пам'яток історії та культури, а також природних об'єктів. До складу заповідника, який 6 квітня 1993 отримав статус Національного, входять острів Хортиця, кілька невеличких прилег лих островів на Дніпрі, в районі м. Запоріжжя; геологічний заказник загальнодер жавного значення «Дніпровські пороги» (що був утворений 28 жовтня 1974) та Му зей історії Запорізького козацтва. Датою заснування заповідника вважається 18 вересня 1965, коли рішенням уря ду УРСР було засновано Державний історико-культурний заповідник, що дало змо гу в досить несприятливий для збереження історико-культурної спадщини українсь кого козацтва час зберегти чимало пам'яток історії. Зараз заповідником оберігається близько 110 пам'яток археології та історії. Зокрема, на о. Мала Хортиця (Байда) ар хеологами виявлено залишки дерев’яних укріплень, житлових та оборонних споруд XVIII ст., що стало підтвердженням того, що першу Запорізьку Січ було закладено саме тут, на Малій Хортиці. На даний час віднайдено залишки запорізької верфі, що з 1736 існувала в районі Хортиці, а також фортечної споруди, що покликана була цю верф захищати. Заповідник накопичує й охороняє велику кількість предметів побу ту, зброї, спорядження та культових ритуалів. Існування заповідника допомагає збе регти і рослинний світ острова, в якому виявлено 1092 види рослин, 105 з яких є ендемічними, а 33 рідкісними. Тут зареєстровано 245 видів хребетних тварин, вісімнадцять з яких вважаються вимираючими або рідкісними. У червні 2005 року на острові відбувся Хортицький форум екологів України, який обговорив низку про блем, пов'язаних з охороною довкілля. Пропаганді історії Козаччини слугує фольк лорно-етнографічний кінний театр «Запорізькі козаки», який користується великою популярністю у туристів. 4 червня 2005 на території заповідника відбулася Велика Рада представників усіх основних козацтв України, на якій Президента України В. Ющенка було визнано Гетьманом України і вручено йому грамоти, якими засвідчу валося рішення відповідних козацьких громад щодо такого визнання. Національний історико-культурний заповідник «Чигирин» - заповідник, що розташований на території Чигиринського району Черкаської обл. Заснований По становою Ради Міністрів УРСР від 6 березня 1989 «Про оголошення комплексу па м’яток історії, культури та природи м. Чигирина, с. Суботова і урочища Холодний Яр у Черкаській області Державним історико-культурним заповідником». З вересня 1995 має статус Національного. Складається з філій: «Музей Б. Хмельницького в м. Чигирині», «Холодний Яр», «Суботівський історичний музей»... Основним завдан ням заповідника є вивчення, збереження та відтворення пам’яток, що пов’язані з Визвольною війною українського народу 1648-54, з історією міста Чигирина як сто лиці Гетьманської української держави (1648-78); з життям та діяльністю Богдана і Юрія Хмельницьких, пам'яток пов’язаних перебуванням на Черкащині Т. Шевчен ка. За офіційними даними, на території Чигиринського району зараз охороняється державою 84 пам’ятки історії та архітектури, 105 пам’яток археології та 13 пам’яток природи. Серед найцікавіших пам’яток —Замкова гора, що є пам’ятником садовопаркового мистецтва і на якій розташовані пам’ятник Б. Хмельницькому та Кам’я ний Хрест, поставлений на честь козаків, що захищали Чигиринську фортецю. Тут
288
'J p $А
v * \
Ф
SKfltf 00°
Hero Бузу»®1 здобував иа,1956 обласну збірки «J К ош т історик
Нш сі Кошої рибумвс «ому зад
^рецьког ’ЙВЛрощ Щщ №йвасі
^РУХ,*
К )41
У о' tN i sj% S S Ч ьЧ
S s
Ч:
Національний заповідник «Хортиця» - Некрасівське козацтво
же - каплиця Св. Покрови, в якій, в центрі Чигирина, перепоховано останки понад 260 козаків, виявлені під час спорудження музейного комплексу. Чимало цікавих сторінок пов’язано з урочищем Холодний Яр, який в 1768 році став основною ба зою повстанців Коліївщини, а в 1918-22 роках - базою Холодноярської республіки. У часи Другої світової війни (1941-43) тут базувався великий партизанський загін. Зараз заповідник «Холодний Яр» становить собою понад 7 тис. гектарів реліктово го лісу, на території якого знаходиться Троїцька церква Мотронинського монасти ря, Мотронинське городище та курганний могильник V ст. до н.е. Небаба Мартин (Максим) (р.н. невід.-помер 1651) - полковник чернігівський, з 1648 - полковник Визвольної армії. Походив з міщан м. Коростишева, що на Жи томирщині. Командував загонами козаків під Жовтими Водами, Корсунем. В 1648 очолював корпус, який діяв на території Білорусії, брав участь у поході (1650) в Молдову, де діяв проти господаря В. Лупула. Очолив українські війська, котрі вис тупали проти польсько-литовських військ Я. Радзивілла, що були націлені на здо буття Києва. Загинув у бою під Ріпками, поблизу м. Лоєва. Негода Микола (1928) - відомий український поет і прозаїк. Народився в с. Бузуків Черкаського району на Черкащині. Учасник Другої світової війни. Освіту здобував у Київському університеті та в Літературному інституті ім. Горького (Мос ква, 1956). Тривалий час перебував на журналістській роботі, очолював Черкаську обласну організацію Спілки письменників України. Ного перу належать поетичні збірки «Ростуть сини» (1955), «Зерно на долоні» (1981), «Промовляють очі» (1985). Козацько-повстанська тематика репрезентована романом «Холодний Яр» (1971), історичною драмою «Гетьман» та іншими творами. Незамаївський Василь (р. н. і р. см. невід.) - український військовий діяч XIX ст. Кошовий отаман Задунайського запорізького козацтва (1826-1827). Займався розбудовою Задунайської Січі. Коли на Січ надійшов лист від російського уряду, в якому задунайським козакам пропонувалося перейти на бік Росії і переселитися з турецького Задунав’я на Дністер, В. Незамаївський зібрав раду, на якій рішуче висту пив проти переселення на Дністер і переходу на службу Росії, війська якої свого часу зруйнували Запорізьку Січ. На цій же раді він відмовився висувати свою кандидату ру на наступний термін отаманства, і кошовим було обрано Йосипа Гладкого. Некрасівське козацтво (Кубанське Військо Некрасівських Козаків) - козаць кий рух, започаткований під час повстання донських та інших російських і украї нських козаків під проводом Кіндрата Булавіна (1707-09). Основу цього козацтва становили козаки-старообрядці з Дону, які після поразки повстання, рятуючись від репресій царського уряду, подалися на чолі з отаманом Гнатом Некрасовим на Ку бань. Там цей загін, що нараховував до 2 тис. шабель, з’єднався з кількома старообрядськими громадами, які осіли на Кубані в 80-90-х роках XVII ст. Об’єднавшись, козаки та старообрядське населення витворили Кубанське Військо Некрасівських Козаків. Одначе проіснувало воно недовго. Вже в 30-х роках XVIII ст. між козаками, які прийшли під проводом Г. Некрасова, та громадами старообрядців, які значно рані ше прийшли на Кубань із внутрішніх районів Росії, почалося тертя. Канонічні, так би мовити, старообрядці бачили сенс свого життя в служінні Господові, в терп лячій праці та смиренних молитвах. А козаки-некрасівці хоча й дотримувались ста рого обряду, все ж таки воліли жити повнокровним козацьким життям, яким вони жили на козацькім Дону. До внутрішніх непорозумінь приєднувалося й пересліду вання з боку царських урядовців, які з великим упередженням ставилися до ко лишніх бунтівників-повстанців. І вже в середині XVIII століття окремі громади некрасівців стали переселятися частково на пониззя Дністра, а найбільш одчайдушні і на пониззя Дунаю, сподіваючись, що російська влада і російська Церква до цього
Національний історикокультурний заповідник «Чигирин»
Небаба Мартин
Негода Микола
Незамаївський Василь
Некрасівське козацтво
Всесвітня козацька енциклопедія закутня ніколи не дотягнуться. Значно інтенсивнішим став процес переселення їх на Дунай по тому, як в 1783 році Кримське ханство було приєднане до Росії. Некрасівське козацтво Втративши внаслідок війни значні території і значний масив військової сили, Туреччина почала надавати некрасівцям (турки називали їх «гнат-козаками») землі в гирлі Дунаю й охоче брали їх на військову службу, розраховуючи, що в разі війни з Росією матиме надійну збройну силу, котра протистоятиме російській експансії. На початку XIX століття витворилася значна колонія некрасівців-старообрядців, які вже мали до 15 поселень, і навіть спромоглися на своєрідний адміністративний центр, яким стало селище Великий Дунавець. Одначе на той час ідилія анклаву була пору шена ще й появою тут, після зруйнування в 1775 році росіянами Запорізької Січі, українських козаків. До яких згодом почали приєднуватися сотні селян, які втікали за Дунай, рятуючись від панщини. Вже у 80-і роки XIX ст.. між некрасівцями та запоріжцями почалися збройні сутички. Некрасівці бачили в запоріжцях своїх кон курентів і небажаних сусідів; у свою чергу запоріжці теж бачили в них суперників, конкурентів на володіння гирлом, а до того ж, переносили на них свою образу на росіян, які зруйнували Січ. Бої ставали все запеклішими, і в 1813 році запоріжці вибили некрасівців з Великого Дунавця, перетворивши його на власний адмінцентр, а згодом взагалі витіснили їх з гирла Дунаю. Щоб урятувати некрасівців від вини щення, турки надали їм нові території обабіч пониззя річок Мандрозе та Магалиця. Ще дві некрасівсько-липованські громади виявилися в районі міста Бандрома та Бабадага. Одначе частина липова-старообрядців не забажала іти з некрасівцями і залишила ся в гирлі, здебільшого в районі сучасного міста Вилкове, де підпорядковувалася рішен ням чільників та січового кола Задунайської Січі. Згодом, коли російська влада сфор мувала в Україні Азовське козацьке військо, понад двісті липован повернулося в Україну і влилося у це козацтво. Значна частина липован живе зараз в м. Вилковому, де має свою церкву. Липовани зберегли свою віру, свій побут, традиції і ремесла.
Немирич Юрій
Ненаситець
Немирич Юрій (1612-1659) - військовий і політичний діяч часів Хмельниччи ни. Полковник, канцлер Великого Князівства Руського (1658-1659), видатний дип ломат. Радник гетьмана України. Народився в с. Чернякові на Київщині. Походив із заможної родини українських шляхтичів, що мала маєтки на Правобережній Україні. Навчався в Артанській академії в Ракові, згодом здобував освіту у Голландії, Англії та Франції. На історичній арені з’явився у 30-ті роки XVII ст., як командир загону українських ополченців, що брав участь у поході на Москву, у складі польського війська короля Владислава IV. Під час Визвольної війни (1648-1654) певний час діяв у складі польської армії проти козаків Б. Хмельницького. У жовтні 1648 перейшов на бік Б. Хмельницького, за дорученням якого виконує ряд дипломатичних місій. В 1655 переходить на службу до шведського короля Карла X Густава. В 1657, прийняв ши православ’я, знову переходить до українського війська. Бере участь у перегово рах зі Швецією, що закінчилися укладанням українсько-шведського союзного дого вору (1657). Автор ідеї та концепції утворення Великого Князівства Руського і осно воположник проекту Гадяцького договору, а також маніфесту українського уряду до європейських держав. Командував полком війська гетьмана І. Виговського під час Конотопської битви (1659). Загинув неподалік Бихова (Бєларусь) від рук повстанців І. Богуна, що виступали проти гетьмана І. Виговського. Юрію Немиричу належить кілька філософських та богословських трактатів. Тривалий час він був духовним лідером українських протестантів, одним із засновників Аріанської академії в м. Киселині, що на Волині. Ненаситець - один із найнебезпечніших і наймогутніших дніпровських порогів, що знаходився за кілька кілометрів вгору за течією ріки від острова Хортиця. Щоб обійти його, козаки змушені були тягти свої чайки суходолом. В 1737, за наказом російського царя, неподалік Ненаситця було збудовано фортифікаційне укріплення для захисту південних кордонів імперії від татарських набігів. У наш час пороги
Немирич Юрій - Нечковський Христофор
поглинуті водами Дніпровського водосховища. В історичній літературі зустріча ються й інші назви цього порога - Ревучий, Розбійник, Дід-поріг. Нестеренко Максим (р. н. і р. см. невід.) - український військовий діяч XVII ст., полковник корсунський, полковник Визвольної армії. В 1637 брав участь у по встанні П. Павлюка і К. Скидана. В 1638 стає корсунським сотником реєстрового козацтва. Належав до тих козацьких старшин, котрі під проводом Б. Хмельницько го розпочинали визвольний рух в Україні. В 1646, разом з Б. Хмельницьким, бере участь у таємних переговорах з польським королем Владиславом IV щодо можли вої війни з Туреччиною. В ранзі командира полку брав участь у битвах під Жовтими Водами та Корсунем (1648). В 1648 очолював козацьке посольство на переговорах з гетьманом литовським Я. Радзивіллом, а в грудні того ж року очолював делега цію, яка вела у Варшаві переговори з польським урядом щодо виконання умов Зборівської угоди (10 серпня 1649). В 1653 брав участь у поході (спільно з Тимошем Хмельницьким) в Молдову, щоб допомогти господареві В. Лупулу в боротьбі проти угорського-валаських військ. В 1655, спільно з І. Богуном, розбив татарську орду, що вдерлася на територію Брацлавщини. Подальша доля невідома. Нечай (р. н. і р. см. невід.) - український військовий діяч XVI ст. Військовий осавул, кошовий отаман запорізького козацтва. За часів гетьмана Б. Ружинського (1575-1576) здійснив морський похід до Козлова (Євпаторії) та Кафи (Феодосії), а, визволивши в цих містечках чимало полонених українців, здобув турецькі міста Синоп і Трапезунд. Повернувшись із походу, певний час був кошовим отаманом на Січі, і відомо, що в 1583 знову брав участь у боях проти татарських військ. Нечай Данило (р.н. невід.-помер 1651) - полковник брацлавський (з 1648), полковник Визвольної армії. Активний учасник народно-визвольної боротьби під проводом Б. Хмельницького. Організував повстанські загони на Київщині та на Поділлі. Виявив особливий військовий хист у боях проти поляків під Меджибожем і Збаражем (1649). В 1651, за наказом Б. Хмельницького, командував військами, що діяли проти поляків на південно-західній ділянці фронту. Загинув у бою за містечко Красне, що на Поділлі. Залишився в історії України як легендарний полководець, народний герой, оспіваний в кількох історичних піснях. Нечай Іван (р.н. невід.- помер 1663) - полковник Визвольної армії, дипломат, полковник білоруський (1656-59). Активний учасник Визвольної війни під прово дом Б. Хмельницького. В 1650-1653 був послом України в Криму. Сподвижник геть мана І. Виговського, активний прихильник положень Гадяцького договору. Під час українсько-російської війни (1659) командував полком козаків армії гетьмана І. Ви говського, що діяла проти росіян. Потрапивши до російського полону, був засланий до Тобольська. В 1663 повернувся в Україну, командував полком. Росіяни задіяли його в переговорах з гетьманом П. Дорошенком з приводу зведення на престол Речі Посполитої царя Московії. Подальша доля невідома. Нечковський Христофор (Криштоф Нетьковський) (р. н. і р. см. невід.) військовий діяч XVI ст., гетьман реєстрового запорізького козацтва, на посаду яко го був призначений польською владою орієнтовно в 1596. Намагався примирити українське козацтво, яке після повстання Є. Наливайка було оголошене «ворогом королівства», з польською владою та військовим командуванням в Україні. Досить спокійно поставився до того, що частина підлеглих йому реєстрових козаків перей шла на бік нереєстрового низового козацтва, яке виступало проти примирення з поляками і за подальшу боротьбу з ними. Збройно виступав на захист українських земель від нападів татарських загонів.
Ненаситець
Нестеренко Максим
Нечай
Нечай Данило
Нечай Іван
Нечковський Христофор
Всесвітня козацька енциклопедія Ніжннськнй полк
Німченко Кузьма
Нова Сербія (Новосербія)
Ніжинський полк - адміністративно-територіальна та військово-козацька одиниця часів Гетьманської України, на основі якої було сформовано козацький полк Визвольної армії. Створено адміністративний і військовий полки в 1648, на початку Визвольної війни українського народу, з центром у Ніжині. Першим полковником його був Прокіп Шумейко (1649-50). Козаки Ніжинського полку брали активну участь у визвольній боротьбі проти поляків під проводом Б. Хмельницького, під час якої прославилися у багатьох битвах. Серед полковників його бачимо й уславленого пол ководця Івана Золотаренка, якого було призначено на цю посаду в липні 1652, а після його смерті, в 1656, пернач полковницький перейшов до його молодшого брата, Ва силя Золотаренка. Адміністративно полк складався з сотень, сформованих навколо містечок Бах мач, Батурин, Конотоп, Глухів, Кролевець, Вороніж, Ямпіль та інших. В 1658 році значна частина козаків Ніжинського полку була втягнута в авантюрне проросійське повстання проти військ гетьмана І. Виговського під проводом полковника М. Пуш каря, яке було жорстоко придушене українськими гетьманськими військами, а в 1659 році ніжинці взяли участь у повстанні І. Богуна. Після входження України до складу Російської імперії, козаки полку брали участь в Кримських (1687 і 1689) та Азовсь ких (1694-95) походах, у Північній війні (1700-21) та в усіх російсько-турецьких війнах і конфліктах XVIII ст. В 1782 році, у зв’язку з ліквідацією російським урядом українського козацтва, ліквідований був і Ніжинський адмінполк, територія якого (19 сотень) увійшла до так званого Чернігівського намісництва Російської імперії. Німченко Кузьма (нар. 1899 - р. см. невід.)- відомий український кобзар, музикант. Народився у станиці Пашківській на Кубані. Походив з давнього козацького роду. В 1917-19 навчався у Катеринодарської музичній школі. В 1919-1921 - в Крас нодарський консерваторії. Як бандурист, виступав у багатьох містах і станицях Ку бані. В 1925 був на гастролях з товариством ім. М. Леонтовича в Києві. На початку 30-х очолював клас бандури при Одеському музично-драматичному інституті. З 1933 - викладав музику в одній із середніх шкіл Кубані. Добровольцем брав участь у Другій світовій війні. В репертуарі К. Німченка, як бандуриста, було чимало історичних, ко зацьких дум і пісень. Він автор популярних музичних творів для бандури «Журба», «Ук раїнська рапсодія», «Вальс». Був упорядником «Підручника гри на бандурі», який три валий час користувався значною популярністю і становить інтерес і в наш час. Нова Сербія (Новосербія) - адміністративно-територіальна одиниця на запорізьких землях, котра існувала в 1752-64 (згідно з указом російського уряду від 29 грудня 1751). Охоплювала території Кодацької та Бугогардівської паланок та «задніп ровську місцевість». Займала простір з півночі на південь від р. Великої Висі до верхів'я Інгулу та Інгульця (сучасна Кіровоградська обл.), а зі сходу на захід - від Дніпра до Синюхи. Утворилася внаслідок адміністративного об’єднання військових поселень сербів, волохів, болгар, греків та інших іноземців, якими російський уряд щедро заселяв українські землі. Адміністративний центр знаходився в місті-фортеці Новомиргороді. Мета утворення Нової Сербії —остаточна ліквідація запорізьких земель, Запорізької Січі, самого козацтва. Управителем Нової Сербії в 1752 став полковник, а згодом генерал-майор Іван Хорват (р.н. невід.-помер 1780), серб за по ходженням, який прославився такою жорстокістю та фінансовими зловживаннями, що в 1762 був позбавлений усіх чинів і засланий до Вологди (помер в 1780). Вся територія Нової Сербії була заставлена укріпленнями-шанцями. В 1753, південніше території Сербії, почали створюватися Новослобідські козацькі поселення (див.). В 1759 військовий корпус Нової Сербії складався з Пандурського піхотного полку, сол дати якого формували гарнізони польових укріплень (шанців), гусарського Хорватсь кого, гусарського Болгарського та гусарського Македонського полків, а також із Новомиргородського гарнізону. В 1764 Нова Сербія, разом із Новослобідським ко зацьким полком, стала складовою частиною Новоросійської губернії.
Ніжинський полк - Новоросійське козацьке військо Нова Січ (1734-1775) - заснована за розпорядженням російського імператорсь кого уряду в 1734, по тому, як уряд і військове командування звернулися до запорізьНова Січ ких козаків, що після зруйнування росіянами Запорізької Січі перебували на зем лях, контрольованих Кримським ханством (в більшості своїй - на Олешківській Січі), з пропозицією повернутися на службу російському цареві. Розташовувалася Нова Січ в районі теперішнього села Покровки Нікопольського району, що на Дніпропетровщині, неподалік від місцини, в якій свого часу знаходилася Чортомлицька Січ - на березі річки Підпільної, правого рукава Дніпра. Територія підлегла Новій Січі, поділялася на 8 паланок, на чолі яких були полковники, котрі признача лися кошовим отаманом та радою Січі. Складалося козацьке військо з кінноти, піхоти та військової флотилії. Козаки Нової Січі брали активну участь у бойових діях про ти Туреччини під час російсько-турецьких воєн 1738-39 та 1768-74. Значна частина козаків взяла участь у повстанні гайдамаків під проводом М. Залізняка, у так званій Коліївщині (див.). У червні 1775 року російські війська під командуванням генерала П. Текелія підступно напали на Нову Січ і зруйнували її. Запорізьке козацтво було ого лошене ліквідованим. Кошового отамана П. Калнишевського було заарештовано і заслано до Соловецького монастиря, де він, після багатьох років ув’язнення, помер. Козаки Нової Січі, яким вдалося врятуватися після російського погрому, відійшли на Дунай, де заснували —вже під протекторатом Туреччини - Задунайську Січ.
«Нова Січ»—громадсько-політичний журнал Міжнародної громадської органі зації «Козацтво Запорізьке». Видається з 2002 року. Журнал є співзасновником й офіційним виданням Всеукраїнської акції «Лідер народної довіри» та журналістсь кої програми «Все козацтво сучасної України». Редакція знаходиться в Києві. Ос новна тематика - розбудова козацького Війська Запорізького України, дослідження і пропаганда історії, звичаїв і традицій козацтва. Нововербований козацький полк - полк, сформований в 1769 році генералмайором російської армії О. Прозоровським з козаків та населення Правобережної України. Зберігаючи військову самостійність та козацький устрій, полк брав участь у російсько-турецькій війні 1768-1774. В 1775 році козаки полку були розселені в межиріччі Інгулу, Сланця та Мертвоводу (на території сучасної Миколаївської обл.) Значна частина їх стала основою для формування Бузького козацтва (див.). Нововписані козаки —козаки, які щойно були вписані до реєстру і які свого часу, перебуваючи козаками, були незаконно покріпачені, або ж виявилися селяна ми чи міщанами, котрі зуміли довести, що їх батько чи дід козакував, і тоді їх (згідно з Указом Петра І від 16 серпня 1723) повертали до козацької служби. Нововписані козаки, зазвичай, спочатку відбували військовий вишкіл, а вже потім їх відряджали для участі у бойових діях, або для прикордонної служби. Новоросійське козацьке військо - узагальнена назва козацьких формувань, що існували на території Новоросійського краю. Відомо, що в 1806 тут було сфор моване Усть-Дунайське Буджацьке військо, основу якого становили близько 500 ко лишніх задунайських козаків, які, повернувшись в Україну, були поселені на по низзі Дунаю, в районі Кілії. До них приєднувалися козаки, які втікали з різних ту рецьких країв, в їх числі й ті, що служили в турецькому гарнізоні Ізмаїла. Наприкінці грудня 1806 на бік російської армії перейшов отаман задунайців Трохим Гайдабура (Майдабура), під орудою якого перебувала сотня козаків і який дістав від царського уряду чин хорунжого. 28 лютого 1807 створення Усть-Дунайського Буджацького козацького війська було узаконене спеціальним указом імператора Олександра І. Цен трами формування війська стали міста Кілія (нині —Одеська обл.) і Галац (тепер — територія Румунії). Командуючий Молдавською армією Росії генерал Міхельсон звернувся до задунайців зі спеціальним закликом зрікатися турецького підданства і
«Нова Січ»
Нововербований озацький полк
Нововписані козаки
Новоросійське козацьке військо
Всесвітня козацька енциклопедія приєднуватися до козацького війська. Незабаром було утворено 40 куренів, більшість Новоросійське козацьке з яких мала такі ж назви, що й курені Нової Січі (див.). Першим кошовим отаманом військо війська став козацький офіцер Іван Підлеський, якого незабаром замінив Хома Бучинський. В 1828-29, за наказом російського уряду, було сформоване Дунайське козацтво, основним завданням якого стала охорона кордонів по річці Дунай та Чорноморсько му узбережжі. В 1857 воно було перейменоване на Новоросійське. У грудні 1868, на підставі загальної реформи козацьких військ, Новоросійське козацьке військо було оголошене розформованим. Але остаточно воно припинило своє існування лише наприкінці 1869. Новослобідське козацьке поселення
Ногайська орда
Ногайські (козацькі) полки
Новослобідське козацьке поселення - поселення, котре виникло на Лівобе режжі Дніпра, на пониззі, в 1753, на смузі землі, за 20 кілометрів нижче від тери торії Нової Сербії (сучасна Дніпропетровська обл.). Заселяли цю територію козаки, які переселялися з території Гетьманської України. Тоді ж із цих козаків було сфор мовано Новослобідський козацький полк, який підпорядковувався не гетьману К. Розумовському, а Сенату. За даними на 1755, кількість жителів цього поселення ся гала 9600 осіб, а 1763 сягала 20 тисяч. Була заснована низка селищ, зокрема Новоархангельськ, Червона Слобода, Вільшанка, Кам’янка Омельницька...Серед учених точилася полеміка з приводу того, з кого складався цей полк і це поселення. На дум ку українського історика В. Голобуцького та російського історика А. Шмідта, це поселення і полк складалися, у переважній більшості, з молдаван. Історик А. Скальковський теж стверджував, що там переважали молдавани. Пізніші дослідження до водять, що серед тих козаків-переселенців могли бути і молдавани, і росіяни-старообрядці, котрі ще за Петра І селилися неподалік фортеці Св. Єлизавети, але основу все ж таки складали козаки-українці. В 1764 Новослобідське козацьке поселення та Новослобідський козацький полк увійшли до складу Новоросійської губернії. Ногайська орда - одне з державних утворень, яке виникло наприкінці XIV ст., внаслідок остаточного розпаду монголо-татарськї держави Золота Орда. Назву свою взяла від імені полководця Ногая, який очолив це формування, тюрксько-монгольські племена якого (мангити) кочували в районі нижнього та середнього Поволжя. Сто лицею його стало містечко Сарайчик в пониззі р. Яїк (Урал). В середині XV ст. став ся розкол і в цьому державному утворенні. Східна частина його, племена якої кочу вали на лівобережжі Волги, стала називатися Великою Ногайською ордою і в 1557 змушена була увійти до складу Російської держави. Західна частина ногайців пере кочувала в південноукраїнські степи, утворивши кілька невеличких орд - зокрема, Білгородську, Сдисанську, Перекопську та Єдичкульську. Відомо, що Перекопська та Єдичкульська посідали територію на Лівобережжі Нижнього Дніпра і підпоряд ковані були Кримському ханству. Інші орди кочували на території від Дніпра до Ду наю. Основні заняття: скотарство, зачатки землеробства (з поч. XVIII ст.) та розбій ницькі напади на сусідні народи. Очолювали ці орди сераскир-султани, яких призна чав кримський хан, а на чолі округу стояли мурзи, влада яких залишалася спадко вою. Загони ногайських орд безліч разів нападали на українські землі, тривалий час залишаючись найзапеклішими ворогами українського козацтва. В 1770 ногайці були переселені російським урядом в Приазов’я та в степи між Доном і Кубанню. У другій половині XIX ст. значна частина ногайців з причорноморських степів була переселе на до Туреччини. Ногайські (козацькі) полки - На початку 1802 року у російського уряду з ’яви лася ідея навернути до козацького стану поселення ногайців, котрі жили в Т а в р ій сь к ій області, на Молочних Водах. В жовтні того ж року вийшов відповідний імператорсь кий указ, на основі якого, з ногайців, які жили на території України, сформовано два Ногайських кінних полки, по 500 шабель в кожному. Проте, як з ’ясувалося, Орду з
Новослобідське козацьке поселення - Нуреддін-султан (салтан)
ногайців ще так сяк сформувати можна, але для Російської імперії це створило б певну небезпеку. Що ж стосується козацького «сословія», в яке царський уряд на магався навернути ногайських татар, то тут у нього нічого не вийшло. Тим паче, що й залишати діючими два таких відносно сильних ногайських військових формуван ня теж було небезпечно: вони могли стати основою для ногайського війська, тобто основою антиросійського повстання. Отож у травні 1805 ногайські козацькі полки було розформовано, а ногайські військові поселення як такі - з козацьким статусом та привілеями - ліквідовані. Всіх ногайців, козаки з яких так і не вийшли, знову повернули до «зелиіеробського стану». Носковський Павло (р. н. і р. см. невід.) - військовий діяч XVII ст., полков ник, «головнокомандувач козацьких військ в Австрійській імперії». В 1635 командував корпусом козаків-найманців, які воювали на боці Австрії та Іспанії проти Франції. Брав участь у боях в Люксембурзі, під Понт-а-Мусоном, в провінції Шам пань. Через те, що австрійський уряд не виплатив козакам належної платні, вступив у конфлікт з австрійським військовим командуванням, побував на прийомі в імпе ратора. Після збройних сутичок з австрійськими військами під командуванням ге нерала Мансфельда, відвів козаків в Україну. Подальша доля його невідома. Нуреддін-султан (салтан) —офіційний титул другого спадкоємця престолу Кримського ханства. Вважався третьою особою в державі, після хаиа та калги-султана (першого спадкоємця). Термін часто зустрічається в історичній літературі про козацтво.
Лисовчик. Худ. Ю. Коссак. I860.
Ногайські (козацькі) полки
Носковський Павло
Нуреддін-султан (салтан)
Всесвітня козацька енциклопедія
Обідовський Іван
Обідовський Іван (р.н. невід.-помер 1701)-полковник ніжинський (1696-1701). Наказний гетьман українського козацтва. Син рідної сестри гетьмана Мазепи. Брав участь у переговорах гетьмана Мазепи з російською царівною Софією. Команду вав корпусом козаків під час Північної війни (1700-21). Помер у лютому 1701 від тяжкої хвороби, неподалік Пскова. Область Війська Донського - так з 1870 називалася територія вздовж серед ньої та нижньої течії Дону, яку було заселено донськими козаками. До 1870 її нази вали «Землею Війська Донського». Адміністративним центром цієї області, в яко му перебувала ставка наказного отамана Донського козацького війська, був Ново черкаськ. Ця територія була закріплена за донським козацтвом спеціальною «жалу ваною грамотою» (1792) російського імператора. З 1802 область була поділена на округи, а з і 887 до території області були включені міста Ростов-на-Дону і Таган рог. Прийшовши до влади внаслідок Жовтневого перевороту 1917, комуністи вда лися до жорстоких репресій щодо козацтва, особливо щодо старшин та заможних козаків, які не бажали визнавати комуністичний режим і вступати в колгоспи. В 1924 Область Війська Донського як адміністративну одиницю було ліквідовано, як ліквідовано і саме козацьке військо. Відроджуватися воно почало вже після розвалу в 1991 Радянського Союзу. В усі часи свого існування донські козаки підтримували тісні взаємини з українським козацтвом і, зокрема, з Запорізькою Січчю, про що свідчать неодноразові спільні бойові дії проти турецьких та татарських військ.
Обозний генеральний
Обозний полковий
Обозовище
Обшитована старшина
Обозний генеральний - один із найвищих козацьких старшинських чинів в Україні в XVII-XVIII ст. Посада генерального обозного була виборною. Кажучи сучасною мовою, генеральний обозний був заступником гетьмана з артилерії. Тоб то він відав усією артилерією, а також обозом. Відповідав за постачання війська продовольством та зброєю. Під час походу в його обов’язки входило також облаштовувати табори для відпочинку та оборонні табори, що ставали польовими форте цями. У мирний час генеральний обозний виконував різні відповідальні доручення гетьмана: очолював посольства, що вели переговори з урядами сусідніх країн, зай мався розглядом фактів зловживань та злочинів. Обозний полковий - полковий старшина, який керував полковою артилерією, а також полковим обозом. Відповідав за постачання полку під час походу. Обладну вав полкові табори. На практиці полковий обозний був першим заступником коман дира полку. Обозовище - місце, на якому стояло табором козацьке військо. За звичаєм, обозовище оточувалося возами обозу, щоб у такий спосіб полегшити оборону в разі несподіваного нападу ворога. Під час облоги такий табір ще й оточували зем ляним валом. Обшитована старшина —старшина, що перебувала у відставці. Служити об шитована старшина не зобов’язана була, але залучалася (за її бажанням) до вико нання всіляких доручень, брала участь у роботі комісій. Проблема, пов’язана з об-
Обідовський Іван - Оглоблин (Мезько) Олександр
шитовою старшиною, виникла у середині XVIII ст., коли виявилося, що не лише сама обшитована старшина не служить (і не бере участі у військових походах, навіть коли за станом здоров’я здатна робити це), але й діти та родичі таких старшин, зазвичай, служби козацької уникають, посилаючи замість себе найманих козаків. Спеціальними наказами царський уряд та Генеральна канцелярія намагалися зобов’я зати, якщо не самих обшитованих старшин, то, принаймні, їхніх синів, відбувати козацьку повинність. Овруцький полк —адміністративно-територіальна та військово-козацька оди ниця гетьманської України. По тому, як українські війська визволили від польських військ місто Овруч (тепер - районний центр Житомирської обл.), воно стало адмі ністративним центром Овруцької сотні Київського адмінполку і пробуло ним до 1667. У складі війська Б. Хмельницького було сформовано Овруцький полк, пер шим полковником якого став овручанин Микулич. Козаки полку, як і населення Овруччини, брали активну участь у Визвольній війні (1648-54). Зокрема, дослідни ки зазначають, що в 1649 полк відзначився у битві під Лоевом, під час якої на чолі його стояв полковник Іван Бруяка. В жовтні 1649, на підставі Зборівської угоди, полк було ліквідовано, а Овруцька сотня увійшла до Київського полку. В 1657, за наказом І. Виговського, полк відновили. Існував до 1666. В 1667, згідно з Андрусівським перемир’ям, територія Овруцького полку відійшла до Польщі і, як адміністра тивна одиниця, перестала існувати. Очевидно, був розформований і військовий полк. Проте відомо, що овруцьке козацтво та міщани брали активну участь у повстанні С. Палія (1702-1704) та в складі гайдамацького загону І. Подоляки, котрий діяв (1760) в районі Овруча. Серед полковників Овруцького полку дослідник В. Сергійчук (у кн. «Б. Хмельницький та його старшина») називає Осипа Наталчича (весна 1649), який незабаром, під час складання козацького реєстру, був призначений овруцьким сот ником. Серед інших полковників відомі Василь Виговський (1657-58), наказний полковник Кость Кондратенко (1659), полковник Петро Васильківський. Оглоблин (Мезько) Олександр (1899-1992) - визначний український науко вець, професор історії (з 1922), дійсний член Наукового товариства їм Шевченка (з 1947) та Української вільної академії наук (з 1947). Родом із Києва. Батько його походив із давнього козацького роду Мезьків, який мав ґрунти на Новгород-Сіверщині. Мати (дівоче прізвище Лашкевич) теж походила з козацького роду. Прізвище Оглоблин дісталося йому від вітчима. Закінчив історико-філологічний ф-т Київсь кого ун-ту (1919). Був на викладацькій роботі в Київському археологічному ін-ті, Київському ін-ті народної освіти, Київському ін-ті народного господарства, в Киї вському та Одеському університетах (1920-43). Увесь цей час займався науковою роботою, досліджуючи історію Козацької України. З 1926 —старший науковий співробітник ВУАН. Захистив дисертацію і був удостоєний наукового ступеня док тора історії української культури. В 1930 був заарештований, як український бур жуазний націоналіст, але після кількох місяців ув’язнення, по тому, як він не визнав своєї провини, був випущений на волю. Дуже допомогло його науковим пошукам те, що в 1931 -32 він був заступником директора Всеукраїнського історичного му зею в Києві, а в 1932-33 очолював Всеукраїнський центральний архів стародавніх актів. У 1933 його знову звинуватили у буржуазному націоналізмі і позбавили пра ва займати будь-які наукові посади. Проте в 1937 він стає старшим науковим співро бітником Інституту історії АН. В 1941 в Москві, без захисту дисертації, отримав науковий ступінь доктора історичних наук. Під час німецької окупації Києва понад місяць, з 21 вересня по 25 жовтня 1941, був головою Київської міської управи. На лагодив зв’язки з ОУН («Мельниківцями»). Підтримав видання українського часо пису «Литаври», редагованого Оленою Телігою. З посади німцями був усунений і лише дивом уникнув арешту. В 1942-44 працював директором Музею-архіву Києва та професором Київського університету. З 1944 року в еміграції - в Чехії, Німеч
Обшитована старшина
Овруцький полк
Оглоблин (Мезько) Олександр
Всесвітня козацька енциклопедія чині, США (з 1951). В 1944-51 був викладачем та професором Українського вільного університету в Празі та Мюнхені. З 1951 —голова історичної секції Української вільної Оглоблин (Мезько) академії наук у С1ПА. Голова українського історичного товариства в США (з 1965). Олександр Автор майже 700 публікацій. Серед найбільш значущих, пов’язаних із козацькою тематикою: «Мануфактура в Гетьманщині» (в якій розглядалися економічні засади гетьманської держави, 1925); «Українсько-московська угода 1654» (1954), в якій союз України з Московією він оцінював з точки зору утвердження незалежного статусу України, з чим важко погодитися, хіба що йдеться про певну незалежність від Польщі, але й вона була примарною, оскільки незабаром Польща і Московія поділили Украї ну по Дніпру. Привертають увагу й досі залишаються в науковому обігові його праці «Думки про Хмельниччину» (1957); «До історії руїни»; «Договір Петра Іваненка (Петрика) з Кримом 1692» (1927); «Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика)»; «Мазепа і повстання Петра Іваненка (Петрика)» (1929); «Люди старої Украї ни» (1959); «Гетьман Іван Мазепа і його доба» (1960), в якій, використавши значний масив документальних матеріалів, опрацював дослідження попередників. Він брав активну участь у створенні виданої за кордоном «Енциклопедії українознавства» (1949-84), в якій висвітлив майже всю тематику, пов’язану з історією українського козацтва. Похований у містечку Лудлов, штат Массачусетс (США). Серед праць, присвячених життєвому та науковому шляху О. Оглоблина, особливо виділяються дослідження І. Верби «Олександр Оглоблин. Життя і праця в Україні» (К., 1999), історична розвідка Ю. Бойка «Професор доктор О. Оглоблин як історик духовнополітичного розвитку козацької України». (Український історик, № 1-2, -С. 13-28), публікації Л. Винара. Одеська крайова організація Соборного козацтва України «Січ»
Одеське відділення Інституту історії українського козацтва
Одеський округ Міжнародної громадської організації «Козацтво Запорізьке»
Одеська крайова організація Соборного козацтва України «Січ» - крайова (обласна) організація Всеукраїнської громадської козацької організації «Соборне козацтво України (СКУ) «Січ». Заснована 11 серпня 2002. За даними на січень 2007, Одеська організація СКУ мала свої підрозділи в 22 районах Одещини, і налічувала майже 2500 козаків. Колективними членами цієї козацької організації є обласна орган ізації Всеукраїнського об’єднання ветеранів; Великомихайлівський курінь «Оберіг» Українського дитячо-юнацького товариства «Січ» під керівництвом Людмили Райківської та ін. Від дня заснування організації, на чолі її стоїть отаман, генерал-хорунжий СКУ Віктор Мастеренко. Серед найактивніших отаманів районових організацій цього крайового товариства називають Анатолія Палія, Анатолія Ганченка, Дмитра Задорожного, Володимира Кришталя. В крайовій організації діють жіночі козацькі колегії «Берегиня» під керівництвом Антоніни Томкіної, Світлани Ковальової, Окса ни Пасічник, Ніни Пестушко. Одеське відділення Інституту історії українського козацтва. Засноване в 1998. Очолює кандидат історичних наук Ігор Сапожников. Займається досліджен ням історії Чорноморського і всього українського козацтва. Діє при філії Інституту археології Національної Академії наук України. Одеський округ Міжнародної громадської організації «Козацтво Запорізь ке» (Одеський округ МГО КЗ) - один із округів МГО «Козацтво Запорізьке». Ство рений у березні 2001 року, як Одеська паланка Всеукраїнської громадської органі зації «Козацтво Запорізьке», а в лютому 2003 року перейменований на Одеський округ МГО Козацтва Запорізького. Отаман округу - генерал-хорунжий Микола Свинцицький; писар (начальник штабу) - генерал-осавул Віктор Тимофеєв. На квітень 2006 року налічував 11 осередків (куренів, сотень та паланок), розташованих в Одесі та поближніх сільських районах. Основна мета діяльності —відродження сучасного козацтва на традиціях запорізького козацтва. Значну громадську роботу ця організа ція поєднує з розвитком у лавах козаків підприємництва, пропагандою традицій та історії козацтва.
Одеська крайова організація Соборного козацтва України «Січ» - Олексій Михайлович Одинадцятий Донський козацький, генерала від кавалерії, графа Денисо ва, полк - полк у складі Донського козацького війська. Сформований був в 1873 Одинадцятий Донський році, для відрядження на «зовнішню службу». Первісна назва - Донський козаць козацький, генерала від кий № 26 полк. У липні 1875 перейменований на Донський козацький № 11 полк. З кавалерії, графа травня 1894 він почав називатися Одинадцятим Донським козацьким полком. У Денисова, полк серпні 1904 у полка з’явився «вічний шеф», ним став генерал від кавалерії граф Федір Денисов (див.). Відтак полк прийняв назву - Одинадцятий Донський козаць кий, генерала від кавалерії, графа Денисова, полк. У березні 1855 полку вручено Георгіївський прапор з написом: «За відзнаку в битві проти турків 4 червня 1854 року, за річкою Чолоком». Прапор цей має свою історію. Спочатку (коли саме - не з’ясовано) він був вручений Донському козацькому полку №11 полковника Харитонова. На час вручення його Одинадцятому полку, полка Харитонова вже не існува ло. Козаки полку відзначилися також у Турецьку війну 1877-1878 років. В 1907 полк входив до складу Сьомої кавалерійської козацької дивізії. Під час Громадянсь кої війни (1918-1922) в Росії, частина козаків полку брала участь в боях на боці «білих», частина-на боці «червоних». Після утвердження в Росії радянської влади, полк було ліквідовано разом з усім Донським козацьким військом (див.).
Ожаровський Адам (1766-1855) —граф, поляк за походженням, генерал від кавалерії російської армії, командир «летючого корпусу генерала Ожаровського» (див.), основу якого складали два полтавські кінні козацькі полки, два полки донсь ких козаків та інші підрозділи. Син Великого коронного гетьмана (головнокоман дувача військами) Польщі Петра Ожаровського (страченого в травні 1794р., в Вар шаві як учасника Торговіцької конфедерації). Служив у російській армії, в 1802 набув чину полковника. Відзначився у війнах з армією Наполеона, особливо в битві під Аустерліцем, де він захопити прапор французького полку, за що був нагородже ний орденом Св. Георгія 4 ст. Після битви під Врідландом підвищений до генералмайора і нагороджений орденом Св. Георгія 3 ст. Під час франко-російської війни 1812 командував «летючим корпусом», який прославився у боях з французами. В 1813 А. Ожаровський набув чину генерал-лейтенанта, а в 1826 чину генерала від кавалерії. У відставку вийшов в 1827, а в 1833 призначений членом Державної ради Царства Польського. Помер і похований у Варшаві. Олевченко (Оленченко) (р. н. і р. см. невід.) - військовий козацький діяч XVII ст., гетьман українського козацтва. Восени 1609 козацькі полки під командуванням Олевченка брали активну участь у поході армії польського короля Сигізмунда III на Московію. Олевченко взяв також участь у невдалій облозі Смоленська та в пере можній битві з росіянами у червні 1610, поблизу с. Клушино. Визволяв від російсь ких військ українські міста Новгород-Сіверський, Стародуб, Чернігів. «Олександр Данилович Меншиков» (1989) - монографія російського істори ка Миколи Павленка, в якій досліджуються життя і діяльність генералісимуса О. Меншикова, під командуванням якого російські війська зруйнували (1708) гетьманську столицю Батурин, винищивши всіх без винятку її жителів. У книзі є розділ, у назві якого О. Меншиков з імперським цинізмом іменується «героєм Батурина». Олексій Миколайович (1904-1917) - Великий князь, спадкоємець російсько го трону. Син імператора Миколи II та імператриці Олександри Федорівни. Фор мально вважався отаманом усіх козацьких військ Російської імперії, шефом Лейбгвардії Отаманського полку та кількох армійських полків, а також Олексіївського військового училища і Першої Забайкальської козацької батареї. Олексій Михайлович (Романов) (1629-1676) - цар Московії (1645-76), син царя Михайла Федоровича Романова. За його правління, з ініціативи Б. Хмельницького,
if •*?
Олевченко
«Олександр Данилович Меншиков»
Олексій Миколайович
Олексій Михайлович
Всесвітня козацька енциклопедія відбулося так зване «возз ’єднання України з Московією». Олексій Михайлович відмоОлексій Михайлович вився присягати на вірність українському народові (возз’єднаних народів), як це було передбачено попередніми домовленостями між українською та московитською де легаціями, що мало не призвело до зриву Переяславської ради. Ще за життя Б. Хмель ницького, з волі Олексія Михайловича, Московія порушила всі без винятку пункти Переяславського договору, перетворивши Україну із союзної держави на колонію. З іменем Олексія Михайловича пов'язують встановлення в Московії абсолютної мо нархії. Він провів церковну (1654) та грошову (1654-62) реформи, почав створення регулярної армії через формування «нового строю» - по-європейськи вимуштруваних, обмундированих та озброєних вояків.
Олешківська Січ
Олещинська Алла
Олещинський Володимир
Олешківська Січ - Січ, що існувала на пониззі Дніпра, в районі Олешшя (як припускають, територія Цюрупинська Херсонської обл.) з 1711 по 1728. На той час територія Олешшя була окупована Кримським ханством, проте козаки змушені були заснувати там свою Нову Січ, оскільки в 1709 році російські війська зруйнували Стару (Чортомлицьку) Січ, а в 1711 витіснили козаків з пониззя р. Кам’янки, де вони заснували новий Запорізький Кіш. По тому, як 1713, згідно з Прутським мирним договором, кордон між Кримським ханством та Росією було визначено між річками Самара та Орель, становище козаків значно погіршилося, оскільки російська влада забороняла козакам вести торгівлю з тією частиною України, котра залишалася під владою Росії. В 1714 частина козаків, яка була незадоволена своїм становищем та орієнтацією кошового отамана К. Гордієнка, що був противником союзу з Росією, обрала кошовим Івана Малашевича, котрий одразу ж звернувся до царського уряду з проханням дозволити запоріжцям повернутися в межі Російської держави. Проте росіяни дозволу не дали, хоча й не заперечували проти того, щоб козаки невелички ми групами поверталися на Гетьманську Україну. Відомо, наприклад, що 350 ко заків, які повернулися 1714, дістали дозвіл поселитися у Конотопі та Глухові, тобто подалі від Запоріжжя. В 1728, не маючи наміру й далі залишатися підвладними ха нові, козаки перенесли свою Січ на р. Підпільну, в межі Гетьманської України. Про те дозвіл на заснування там Січі вони дістали від росіян лише в березні 1734. Олещинська Алла (1953) - директор (1994-2000) Батуринського державного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця». Народилася в м. Коно топі Сумської обл. Закінчила Київський педінститут (1987). Тривалий час була на педагогічній роботі, організувала кілька наукових конференцій, присвячених І. Ма зепі. Одна з засновників Алеї Гетьманів у Батурині (1999), та організаторів акції перенесення праху гетьмана І. Мазепи з м. Галаца ( Румунія) до Батурина, здійснен ної письменником, академіком, полковником (на той час) Українського козацтва Бог даном Сушинським 18-23 квітня 1999 року; сприяла встановленню в Батурині ба рельєфу Б. Лепкому (1999). Лауреат Міжнародної премії ім. І. Мазепи за 1999. Олещинський Володимир (1951) - громадський та культурний діяч, видавець, меценат. Народився в м. Похвістенєво Куйбишевської обл. (Росія). Закінчив Київсь кий політехнічний інститут (1978). Тривалий час працював головним спеціалістом з питань метрології та якості на підприємствах України і Бєларусі. З 1989 займається підприємницькою діяльністю. В 1994-2000 виступав, як один із меценатів розбудови Батуринського державного історико-культурного заповідника «Гетьманська столи ця» (1994). Спонсорував три перші археологічні експедиції, які досліджували епоху козацтва на території колишньої столиці Лівобережної України - м. Батурині. Вис тупав, як меценат ряду міжнародних науково-практичних конференцій з проблем Козаччини, частково спонсорував акцію по перевезенню в Батурин праху гетьмана І. Мазепи (з м. Галаца, Румунія) та заснування в Батурині меморіальної Алеї гетьманів. Його коштом видавалися буклети та інша довідкова література, пов’язана з діяльні стю заповідника «Гетьманська столиця».
Олешкіьська Січ - Онацький Євген
Олійників Олег (1938) - поет, прозаїк, публіцист. Член Національної Спілки письменників України. Народився в Одесі. Закінчив Одеське морехідне училище та філологічний факультет Одеського держуніверситету ім. І. Мечникова. Автор прозових збірок «Під крилом шторму» (1979), «Солоні вітри» (1988), «Кінець ота мана Чорного» (1990). Козацька тематика репрезентована історичною розвідкою «Україна і Чорноморський флот» (1992), в якій йдеться про морські походи козаків, та низкою публікацій у періодиці з історії Чорноморського козацтва.
Олійників Олег
Омелянович-Павленко Іван (1881-1962) - визначний військовий та козаць кий діяч України. Полковник російської армії, генерал-хорунжий армії Української Народної Республіки. Кошовий отаман Харківського (Слобідського) козацького коша. Походив з давнього козацького роду. Народився в Баку. Закінчив Омський кадетський корпус і Єлисаветградське кінне училище. В роки Першої світової війни командував Першим гусарським корпусом російської армії. Мав чин генерап-майора. Був одним із ініціаторів відродження українського козацтва на Харківщині і всій Слобідський Україні. Після Лютневої революції в Росії й утворення в Україні Центральної Ради, українізував Лубенський гусарський полк, перейменувавши його на 2-й український полк ім. гетьмана Сагайдачного. Після поразки Гетьманщини (на чолі з гетьманом П. Скоропадським), перебував у Галичині, де командував (з грудня 1918 по лютий 1919) армійською групою «Наварія» Української Галицької Армії, що базувалась під Львовом. Згодом, за часів Директорії, був інспектором кінноти армії УНР, сформував та прийняв командування над Окремою (козацькою) кінною дивізією УНР. Відзначився у боях з Червоною армією. Після приходу до влади в Україні комуністів, перебував в еміграції, спочатку в Польщі, далі в ЧехоСловаччині, Німеччині, СНІА. Помер у Чикаго (США). І в еміграції залишався ак тивним діячем українського національно-визвольного руху, зокрема, був одним з керівників українського національного козацького товариства. Онацький Євген (1894-1979) - відомий український вчений, діяч національ но-визвольного руху, дипломат, журналіст. Родом з м. Глухова на Сумщині, походив з давнього козацького старшинського роду. Освіту здобув у Кам’янець-Подільскій гімназії та на історико-філологічному факультеті Київського університету (191217) і був членом Наукового Товариства ім.. Т. Шевченка. Обирався членом Цент ральної Ради (1917), її секретарем та членом президії Малої Ради. Учасник Всеук раїнського національного конгресу. Тісно співпрацював з першим президентом Ук раїни, істориком М. Грушевським. З 1919 по 1922 очолював українську дипломатичну місію в Італії. Його статті з історії України, історії Козаччини друкувалися в «Нашому минулому», «Самостійній Україні», «Українському голосі» та багатьох інших періодичних виданнях УНР й української еміграції. Певний час (1934-40) викладав українську мову і літературу у Вищому східному інституті в Неаполі та в Римському університеті (1940-43). В 1943 був заарештований гестапо за публікації, в яких відтворювалися звірства німецьких окупантів на український землі. Ув’яз нення відбував в Італії, в Берліні та в Оранієнбурзі. Після війни емігрував до Арген тини. З 1947 жив у Буенос-Айресі. Був засновником і першим керівником Спілки українських науковців, літераторів і митців в Аргентині, одним із засновників Ук раїнського історичного товариства (1956). Перу Є. Онацького належить близько 40 книг. Серед них такі історичні дослід ження як «Наше національне ім’я. Наш національний герб» (1949), «Основи суспіль ного ладу» (1941), книги есе «Записки українського журналіста і дипломата за 19191921 рр.» та «На похилій площині. Записки журналіста і дипломата» (1964-1969). Але найпомітнішою його працею, безсумнівно, є «Українська мала енциклопедія» в 16 томах (1957-1967, Буенос-Айрес), в якій чимало матеріалів присвячено діян ням українських гетьманів, боротьбі українського козацтва на честь свого народу, історії Гетьманської України.
Онацький Євген
Всесвітня козацька енциклопедія Опара Степан (р.н. невід.-помер 1665) - сотник Медведівської сотні Чигиринсь кого полку, гетьман Правобережної України. На військово-політичній арені України Опара Степан з’явився у червні 1665, коли командував полком війська гетьмана П. Тетері. В районі с. Медведівки, що неподалік Умані, його загін напав на загін російських військ, не допус каючи росіян до Умані, де були оточені війська гетьмана І. Брюховецького, що дотриму валися проросійської орієнтації. Скориставшись тим, що значна частина козаків була незадоволена правлінням гетьмана П. Тетері, зібрав раду двох полків та загонів «охо чих» козаків, на якій в 1665, поблизу Чигирина, був проголошений гетьманом Пра вобережної України. Здобувши Умань, оголосив її гетьманською столицею. Та вже через два місяці зазнав поразки від російсько-гетьманських військ і змушений був відійти на територію Кримського ханства. Як припускають, був виданий гетьману П. Дорошенку за грошовий викуп. У свою чергу гетьман передав його полякам. Засуд жений польським судом, він відбував ув’язнення в Марієнбурзькій фортеці.
Ордер
Оренбурзьке козацьке військо
Офіцер і казак Оренбурзького козацького війська
Ордер (про підготовку та збір козаків до походу). - Ордер (наказ) Генеральної канцелярії, згідно з яким полкова та сотенна старшини мали право (і зобов’язані були) оголошувати на територіях своїх сотень та полків мобілізацію козаків на війну, в похід, будівництво укріплень, на навчання. З’явився цей термін у XVIII ст. А сам Ордер Генеральна канцелярія мала право видавати лише тоді, коли на це було розпо рядження вищого російського військового командування, або й Імператорський Указ. В Ордерах завжди називалися термін, за який мала бути проведена мобілізація, а також покарання тим, хто не виконуватиме наказу про організацію мобілізації, або хто ухилятиметься від неї. Зазвичай, Ордер з’являвся ранньої весни, щоб був час підготувати військо до весняно-літнього походу (бойових дій). Також в Ордері заз началося, щоб кожен козак вирушав у похід, маючи двох надійних коней (якщо слу жив у кінному полку), рушницю, порох, провіант, запасний одяг. Оренбурзьке козацьке військо - козацьке військо, яке почало свою історію в 1748, коли всі козацькі підрозділи й команди, що перебували на території Оренбурзь кої губернії (тепер - Оренбурзька область Російської Федерації), були з’єднані в Оренбурзьке нерегулярне військо під командуванням одного отамана. До складу цього війська увійшли Оренбурзький нерегулярний корпус, команди Уфимських та Самарсь ких козаків м. Оренбурга, а також команди Олексіївських та Сергіївських козаків (за назвами укріплень, в яких ці козаки становили гарнізони). У травні 1755, в самому Оренбурзі, сформовано 2-тисячний Оренбурзький ко зацький корпус. Того ж року з цього корпусу сформовано Оренбурзький козацький тисячний долк, котрий поділявся на 10 рот (в їх числі —одна дворянська й одна калмицька). В травні 1756 Оренбурзьке козацтво було остаточно визнано: йому вру чили військовий прапор з написом «Оренбург». В 1758 оренбурзьких козаків при рівняно в правах та забезпеченні до козаків Донського війська. В квітні 1798 відбу лася адміністративна реформа території Оренбурзького козацького війська. Вона була поділена на 24 кантони, в яких діяли: 5 Оренбурзьких, 2 Уральських, Ставропольсь ко-Калмицький, 11 Башкирських, 5 Мещеряцьких й Окремий Оренбурзький «нєпремєнний» полк, з козаків міста Оренбург. Наступного року до війська були приписані «ясачні селяни» і татари Оренбурзької губернії. В 1803 затверджено «Положення про Оренбурзьке козацьке військо», згідно з яким воно почало складатися з 5 кан тонів та Оренбурзького тисячного козацького полку. Тоді ж було запроваджено єдину козацьку військову форму. В 1807 сформовано два полки, які брали участь у війні з Францією. Згодом вони були переведені до Молдавії, для участі у Турецькій війні (1809-1812). А після завершення її, і до 1817, несли прикордонну службу в гирлі Дунаю та на узбережжі Чорного моря. В 1812, для участі у війні з армією Наполеона, сформовані Оренбурзький Ота манський козацький тисячний полк і Третій Оренбурзький козацький полк. Довело ся козакам-оренбуржцям придушувати й Польське повстання (1830). Для цього був
Опара Степан - Орендаренко Тиміш
сформований Оренбурзький зведений козацький полк, який наполовину складався з башкирів. Цікаво, що в 1832 близько двох сотень полонених поляків теж були зарахо вані до складу цього козацтва. В 1835 відбулася чергова реорганізація Оренбурзького війська: всі козаки його були приєднані до 4 поселенських лінійних батальйонів: Верхньоозерного, Таналицького, Магнітного і Степового (сформовані в 1804). Згідно з «Положенням про Оренбурзьке козацьке військо», затвердженим в липні 1867, воно почало складатися з 15 оренбурзьких козацьких полків, 9 оренбурзьких козацьких піхотних батальйонів та 3 кінно-артилерійських батарей. В червні 1876 року затверджено «Статут про військову повинність Оренбурзького козацького війська» та «Положення про військову службу». Відтак, військо почало складатися з 17-й Орен бурзьких козацьких полків, 8-й Оренбурзьких кінно-артилерійських батарей та Першої Запасної Оренбурзької кінно-артилерійської батареї. Для участі у війні з Японією, в травні 1904, сформовано Оренбурзьку козацьку дивізію (у складі 4 полків). Із «Хроніки служби та походів Оренбурзького війська» дізнаємося, що в 1740 двадцять самарських козаків було послано в м. Яїк, для пошуку розкольників. В 1747 козаки придушували антиросійське повстання мещеряків, тептярів та інших народностей і жителів окремих країв. Козацький загін під командуванням отамана Могутова переслідував повсталих кондуровських татар. В 1775 башкирський на род піднявся на боротьбу проти російських колонізаторів під проводом мулли Абдули Алієва. Приводом для повстання послужила насильницька християнізація му сульманського населення Башкирії. Під час придушення цього повстання, у повно му складі загинула команда козаків капітана Шкапського. В 1773-1774 незначна частина козаків підтримала повстання Пугачова. Решта війська залишалася вірною цареві, й фортеці, які контролювалися козаками, чини ли опір повстанцям Пугачова. Чотири полки війська брали участь у Вітчизняній війні (1812-1814). В 1832 Одинадцятий Оренбурзький полк ніс карантинну службу в Молдавії, по р. Прут. Козаки війська здобули для Російської імперії фортецю АкМечеть (1835), кілька разів придушували антиросійські заворушення степовиків (1864-1873), брали участь в Кокандському поході, під час якого відзначилися при штурмі Андижана. Вони продемонстрували свою мужність в ході Турецької війни 1877-1878. Чотири сотні козаків допомагали регулярним військам у битві з афган цями на р. Мургаб. Упродовж 1897 незначні команди супроводжували експедиції вчених в глибину Азії, на Памір та в Тібет. З 1905-1906 всі сили війська були мобілізовані для підтримання порядку в імперії. Під час Громадянської війни в Росії (1918-1922), частина козаків війська воювала на боці «білих», частина - на боці «червоних». Після утвердження в Росії комуністичного режиму, Оренбурзьке військо було ліквідоване (1924), а значна ча стина козаків зазнала комуністичних репресій. За даними на 1907 рік, наказним отаманом Оренбурзького війська був генерал-лейтенант Ожаровський, який, вод ночас, був губернатором Оренбурзького краю. Начальником штабу був генералмайор Гончаренко. Упродовж усього існування Оренбурзького козацького війська, штаб-квартира знаходилася в Оренбурзі. У війська було два прапори. Один, вруче ний в травні 1756, мав напис: «Оренбург»; другий (березень 1675) напис: «Цим прапором перемагай ворога. Примножу сім ’я твоє, яко зірки небесні». Після розпаду Радянського Союзу (1991), розпочався процес відродження Орен бурзького козацького війська. Орендаренко Тиміш (р. н. і р. см. невід.) - український військовий козацький діяч XVII ст., гетьман реєстрового козацтва (1635). Родом із Канева. На посаду гетьмана був призначений поляками після Т. Трясила. Докладав чимало зусиль, щоб примирити між собою реєстрове та нереєстрове козацтва, а також налагодити мир не співіснування в Україні козацтва і польського війська.
Оренбурзьке козацьке військо
Обер-офіцер і урядник Оренбурзької козацької артилерії
Орендаренко Тиміш
Всесвітня козацька енциклопедія Оришевський (Оришовський, Оришковський) Ян (Яків) (р. н. і р. см. невід.) - український військовий козацький діяч XV ст., гетьман запорізького козацтва. По Оришевський ходив з родини польських аристократів. В 1578 (згідно з хронікою М. Бєльсьюого) (Оришовський, призначений був указом польського короля С. Баторія гетьманом запорізьких ко Оришковський) Ян заків. Здійснив два вдалі походи на Крим. Очолював козацьке військо, яке здобуло (Яків) Очаків. У липні 1590 указом короля призначений був гетьманом удруге. Детальних свідчень про подальшу долю дослідники не виявили.
Ор-Капі
Орлик Григорій
Орлик Пилип
Ор-Капі - старовинна татарська назва міста Перекоп, яке за часів Козаччини було основною татарською фортецею, що прикривала Кримський півострів. Як відо мо, козакам не раз доводилося битися під стінами Ор-Капі. Орлик Григорій (1702-1759) - відомий військовий козацький діяч. Син гетьма на Пилипа Орлика. Граф. Генерал-лейтенант французької армії, граф. Семирічним хлопцем відступав в козацькому обозі разом з батьком, після поразки шведсько-украї нських військ під Полтавою (1709). У тринадцять років став гвардійцем шведського короля Карла XII, згодом перейшов на службу до французької армії. Перше бойове хре щення прийняв у битві під Штральзундом, де шведські війська билися проти об’єдна них військ датчан, німців та росіян. Освіту здобув у Люндському університеті. За вершивши навчання, за протекцією польського короля Августа II, став лейтенантом Саксонської гвардії. Очолював групу козаків-емігрантів у Польщі, котра сподівалася повернутися на Запоріжжя і підняти повстання проти російських військ. Неодноразово звертався до правителів Польщі, Швеції, Франції та інших країн, намагаючись спонука ти їх до антиросійської коаліції, яка дозволила б повернути Україні незалежність. Був генерал-ад’ютантом польського короля С. Лещинського. У складі французької армії брав участь у битвах під Росбахом, Ганновером, Лютцельбургом та іншими містами. В 1759, у битві під Бергеном, Г. Орлик командував лівим флангом фран цузьких військ. Саме наступ його 13 батальйонів змусив війська імператора Фердинанда відступити. За цю битву, в якій його було поранено в шию, Г. Орлика підвище но до чину генерал-лейтенанта. Помер від рани. За однією з версій, від його імені похо дить назва одного з паризьких аеропортів «Орлі», оскільки він був збудований на зем лях, які належали Г. Орлику. Проте існує й інша версія - що назва місцевості - «Орлі» збереглася ще з часів Римської імперії, і що легенду про походження назви аеропорту від прізвища Г. Орлика нібито вигадав один з його біографів - Ілько Борщак. Орлик Пилип (1672-1742) - відомий український військовий козацький діяч. Соратник гетьмана І. Мазепи. Гетьман України (у вигнанні). Поет. Освіту здобував в Києво-Могилянській академії. Походив з давнього чесько-польського шляхетного роду. Батько його, офіцер польської армії, загинув 1673, у битві під Хотином. З 1698 П. Орлик був кафедральним писарем Київської митрополії. В 1700-06 - писар Гене ральної військової канцелярії. В 1706 призначений був гетьманом І. Мазепою Гене ральним писарем. Очолював посольство до царя Петра І, яке переконувало царя в тому, що доноси на Мазепу полковників В. Кочубея та І. Іскри неправдиві. Після поразки під Полтавою (1709), відступив разом з військом гетьмана І. Мазепи. У квітні 1710, на козацькій раді в Бендерах, був обраний гетьманом України в еміграції. Тоді ж рада схвалила написану П. Орликом «Конституцію прав і свобод Запорізького Війська». Оскільки під «Запорізьким Військом» малася на увазі вся Україна, то й прийнято вважати «Конституцію Орлика» першою українською Конституцією. В 1711, на чолі козацького загону, підтриманого загоном татар, здійснив спробу підняти по встання в Україні, щоб визволити її з-під російського імперського ярма, проте зазнав поразки. Вживав дипломатичних зусиль для того, щоб створити коаліцію Туреччи ни, Криму, Польщі, Швеції та Франції і спільно виступити проти Росії. Залишив по собі щоденник «Діаріуш», записи в якому охоплюють 1720-1732 роки, відтворюючи події, пов’язані з діяльністю Гетьманату в еміграції, діяльність окремих козацьких
Оришевський (Оришовський, Оришковський) Ян (Яків) - «Оселедець»
ватажків того часу. В 1938 «Діаріуш» частково був опублікований у Польщі, а в 1988 - Гарвардським університетом США. Йому також належить трактат «Вивід прав України» (1712) та «Маніфест до Європейських урядів» (1712). В 1695 вийш ла його поетична збірка «Алцид російський», яку він присвятив гетьману І. Мазепі, а в 1698 - збірка «Гіппомен сармацький», присвячена небожеві гетьмана, І. 06ідовському. Помер 24 травня 1742 у Яссах (Румунія). Орлов-Денисов Василь (1775-1843) - граф, генерал-ад’ютант, командир ко зацьких корпусів. Народився на Дону, в родині генерала від кавалерії, військового отамана Василя Орлова. Службу в козацьких частинах розпочав в 1788 році, в пол ку свого батька. Того ж року здобув чин сотника і почав командувати загоном, що охороняв російсько-турецький кордон. В 1790 відряджений до Петербурга, де ніс службу в роз’їзному полку. В 1794 був з полком отамана Краснова в Польщі, де його підвищили до підполковника, з 1799 він - полковник, а з грудня 1807 - гене рал-майор. В 1808 Орлова-Денисова призначають командиром Лейб-гвардійського козацького полку і посилають до Фінляндії, де в цей час тривали бої зі шведськими військами. Брав участь в битвах при Борго, Гельсінгфорсі, в облозі Свеаборга... В 1811 він здобуває чин генерал-ад«ютанта. Слава його, як генерала і хороброго воїна, особливо зросла після Бородінської битви. За бій під Тарутино він нагороджений орде ном Св. Георгія 3 ст. Під час відступу французьких військ з Росії, загін генерала Орлова-Денисова, разом із корпусом М. Платова, безперервно переслідував ар’єр гард противника, нав’язуючи йому бої, виснажуючи його, нападаючи на обози. Під час закордонного походу російської армії генерал Орлов-Денисов командував (1813-14) особистою охороною імператора Олександра І. Його полк просла вився в битві під Лейпцигом. Було відомо, що час від часу він залишав команду особистої охорони імператора, йшов на передову і, беручи в руки піку, викликав когось із французів на поєдинок. Командир 5-го Резервного кавалерійського корпу су (1924), підвищений у чині до генерала від кавалерії (1826). Помер граф Орлов-Денисов у Харкові, де був похований у Преображенському монастирі. В вересні 1911 прах його перенесено було до Новочеркаська, до уси пальниці Вознесенського кафедрального собору. В серпні 1904 його ім’я присвоє не Дев’ятому Донському козацькому полку. Осавул —козацький старшинський чин у гетьманському козацькому війську в XVII-XVIII ст. Осавули були генеральними, полковими та сотенними. По суті, оса вули виконували обов’язки ад’ютантів, відповідно, гетьмана, полковника чи сотни ка. Обирали завжди двох генеральних осавулів: старшого та молодшого. Вони віда ли військовою підготовкою козаків, інспектували полки, стежили за доставкою платні, виконували всілякі доручення гетьмана. Полкові та сотенні осавули, відпо відно, відали озброєнням та постачанням своїх підрозділів, відповідали за їх військо ву підготовку, займалися відправкою козаків на війну. Згодом, в ХІХ-ХХ ст., в ко зацьких військах Російської імперії осавулами називали офіцерів, які чином своїм відповідали чину капітана. «Оселедець» —довгий чуб, якого запорізькі козаки, виголюючи голову, зали шали, як ознаку приналежності до січового товариства. Першу згадку про оселе дець дослідники віднайшли у хроніці візантійського історика Льва Диякона, в описі ним зовнішності київського князя Святослава (X ст.). За однією з версій, що побу тує серед науковців, звичай залишати таку чуприну («оселедець») запозичений ко заками від сановитих русичів-праукраїнців, в яких той був символом знатності та аристократизму. А праукраїнці, в свою чергу, запозичили його, можливо, ще від аріїв, у яких «оселедець» теж був ознакою знатності походження, а також символі зував зв’язок людини з космосом.
Орлик Пилип
Орлов-Денисов Василь
Осавул
«Оселедець»
Всесвітня козацька енциклопедія «Основа» (1861-1862) - перший український літературно-науковий та суспіль«Основа» но-політичний журнал. Публікував історичні статті і розвідки М. Костомарова, В. Антоновича, О. Лазаревського, Д. Мордовця, інших істориків і публіцистів, які дос ліджували історію, побут і фольклор українського козацтва. Видавався щомісяця, в Петербурзі. Редактором був В. Білозерський. Журнал набув ліберального спряму вання. Чимало публікацій його, особливо публікації П. Куліша, стосувалися украї нського національного відродження, освоєння великої історичної спадщини украї нського народу, відтворення козацької минувшини. Особи імператорської родини, які були шефами козацьких частин, або були зараховані до козацьких частин
Особи імператорської родини, які були шефами козацьких частин, або були зараховані до козацьких частин. - Традицію, згідно з якою члени імператорської родини ставали шефами козацьких частин, або вважалися зарахованими до певних козацьких полків, було започатковано за часів імператора Миколи І. Принаймні, точ но відомо, що вперше про таке шефство імператора Миколи І над козацькими полка ми було оголошено Військовим міністерством у листопаді 1894 року. Імператор став шефом Лейб-гвардії Першої і Другої Кубанських козацьких сотень Власного, Його Імператорської величності, Конвою, тобто Микола І взявся бути шефом загону осо бистої охорони. Ще раніше, в травні 1868, він був зарахований в ці сотні, що давало йому право вважатися офіцером Лейб-гвардії та кубанським козаком. Тоді ж, у лис топаді 1894, Микола І взяв шефство над Лейб-гвардії Третьою і Четвертою Терськи ми козацькими сотнями особистого конвою, над Лейб-гвардії, його ж таки, Миколи І, імені, козацьким полком і над Лейб-гвардії Шостою Донською козацькою, імені Його Величності батареєю Гвардійської кінно-артилерійської бригади. В серпні 1906 імператор ^ J став шефом Лейб-гвардії Зведено-козацького полку. Крім ^ того,__ він вважався зарахованим до Лейб-гвардії Отаманського, Його Імператорської Високості Спадкоємця Цесаревича полку (з травня 1868). Шануючи цю традицію, його син, імператор Олександр II, став шефом Лейбгвардії Кавказьких козацьких ескадронів Його імператорської величності конвою (1861 -81). Крім того, Військове міністерство оголосило про його зарахування до Лейботаманського полку; Лейб-гвардії Уральського козацького дивізіону; Лейб-гвардії Донської легкої кінно-артилерійської батареї, та Лейб-гвардії Кавказького ескадрону Власного, Його Імператорської Величності, конвою. Не порушив традиції й імператор Олександр III, який став шефом тих самих частин, над якими шефствував імператор Олександр II, і теж був зарахований до ряду козацьких підрозділів. Великий князь, спадкоємець Микола Олександрович (майбутній імператор Микола II) був шефом Лейб-гвардії Отаманського, свого імені, полку, а також був зарахований до Лейб-гвардії козацького полку та до Лейб-гвардії Кавказького лінійного козацького ескадрону імені Його Імператорської Величності. Не відставав від них і підлеглий Російської імперської корони емір Бухарський Сеід Абдул-Ахад-Хан, який зволив взяти шефство над П’ятим Оренбурзьким козаць ким полком, козаки якого входили до гарнізону Бухари і становили особистий кон вой еміра. І тривала ця ідилія з лютого по грудень 1910. Він також був зарахований офіцером Терського козацького війська (1895-1910). І нарешті, шефом козацьких військ дозволено було стати його Королівській ви сокості Великому герцогу Фрідріху Мекленбург-Шверинському. Один із полків Терсь кого козацького війська - Кизляро-Гребенський —носив його ім’я, отож довелося брати над ним шефство (1879-97). Деякі члени імператорської родини над козацьки ми частинами не шефствували, але були зараховані до них. Зокрема, був зарахова ний до Лейб-гвардії козацького полку (1875-91) Великий князь, генерал-фельдмар шал Микола Миколайович; а до Імператорського конвою - генерал-фельдмаршал, Великий князь Михайло Миколайович.
«Основа» - Острогозький (Рибинський) полк Особлива Грамота «Декларація козацького уряду» (1943). - Звернення до всіх козаків Радянського Союзу та козаків-емігрантів, підготовлене на початку лисОсоблива Грамота топада 1943 генерал-лейтенантом козацьких військ Петром Красновим. Опубліко«Декларація козацького ване 10 листопада 1943 в пресі Третього рейху, за підписами начальника штабу уряду» верховного головнокомандувача генерала Кейтеля та міністра східних територій Германії Розенберга. У зверненні німецьке командування високо оцінювало допо могу значної частини козацтва в боротьбі проти радянських військ та комуністич ного режиму на території Дону, Кубані, Тереку, й обіцяло, що, після перемоги над Червоною Армією, поверне всім козакам, як своїм союзникам, землю, приватну власність і давні козацькі привілеї. На час війни козаки могли розселятися на зем лях, що перебувають під контролем німецької влади. Це звернення послужило тому, що до лав добровольців записалося десятки тисяч козаків, з яких в 1943 було ство рено спочатку дивізію, а згодом Добровольчий козацький корпус СС (понад 40 ти сяч шабель) та Козацький Стан (бл. 60 тисяч осіб), а ще - Козацький резервний і навчальний полк (бл. 10 тисяч осіб). Ця декларація була основним документом, який регулював відносини німецької влади та німецького командування - з коман дуванням козацьких частин та керівництвом Козацького Стану.
Особливе військо —так називався загін (полк), що був сформований в серпні 1786, для охорони Кавказького краю від нападу горців-повстанців, а також персів і турків. Сформоване воно було на засадах козацького війська й існувало, як козаць ке (офіційно прирівнювалося до козацького). До цього війська увійшло 300 інгушів і 500 осетинів. Крім того, було створено резерв війська. Всіх жителів Великої і Малої Кабарди було перетворено на військових поселенців. При цьому обумовле но, що Велика Кабарда виставляє 600, а Мала Кабарда - 300 воїнів. Військо брало участь в багатьох боях і походах Кавказько-горської війни (1786-1825). «Остання фортеця Січі» —краєзнавча аналітична стаття власного кореспон дента газети «Урядовий кур’єр» у Донбасі Миколи Лісовенка («Урядовий кур’єр». Київ, 29 лютого 2000 p.), в якій висвітлюється історія заснування Азовського ко зацького війська. Статтю було написано за матеріалами наукової конференції, при свяченої Азовській Січі, що відбулася в Приазов’ї. Остерський полк —полк Визвольної армії Б. Хмельницького. Сформований в основному з козаків, жителів Остера (тепер районний центр Чернігівської обл.), що був сотенним центром Переяславського (1648-67) адміністративного полку. Козаки полку брали активну участь у Визвольній війні 1648-54. Відомо, що в 1649 Остерським полком командував полковник Тимофій Носач. В 1667-1781 остерська сотня входила до складу Київського полку, який брав участь у Північній війні (170021), а також у російсько-турецьких війнах 1735-39,1769-74. Розформований в 1782, під час ліквідації Російською імперією залишків автономного устрою Лівобереж ної України. Острогозький (Рибинський) полк —адміністративна-територіальна і військо во-козацька одиниця, утворена на Слобідській Україні. Заснований був 1652, родинами козаків та селян, на чолі з полковником І. Дзиковським, що переселилися на правобережжя Дону між притоками Богучар та Дівиця, з Чернігівщини, окупованої на той час поляками. Полковим центром було м. Острогозьк, сотенними - Старобільськ, Білолуцьк, Ольшанськ, Калач, Стара Калитва та ін. Козаки полку брали активну участь в обороні Слобідської України від нападів Кримської та Ногайської орд, а також в російсько-українських Азовських походах (1695-96), у Північній війні (1700-21), в російсько-турецькій війні 1735-39 та ін. На чолі полку були: І. Дзиковський, І. Сас, Г. Карабут, Ф. Куколь, І. Тев’ятов та ін. Був ліквідований російським урядом 1765, у зв’язку з ліквідацією козацького самоврядування на Слобідській Україні. На базі
Особливе військо
«Остання фортеця Січі»
Остерський полк
Острогозький (Рибинський) полк
Всесвітня козацька енциклопедія полку було сформовано регулярний Острогозький гусарський полк, а територію _ „ адмінполку було введено до складу Острогозької провінції Слобідсько-Української гу, „ч бернії. Історія Острогозького полку є важливою складовою частиною історії всієї Слоб(Рибинськии) ПОЛК . . . . . . . v .. .V ..л v щської України, значна частина якої перебуває зараз у складі Російської Федерації.
Острозький ВасильКостянтин
Ч, .
Острозький Василь-Костянтин (1526-1608) - князь, полководець, громадсь кий діяч України. Син відомого козацького і громадського діяча Костянтина Івановича Острозького (бл. 1463-1533). Староста володимирський і маршалок волинський (з 1550). Рішуче виступав проти Люблінської (1569) унії. З його ініціативи, і його коштом в 1580 в Острозі, на Волині, засновано Острозьку академію. Як київсь кий воєвода, підтримував спробу гетьмана І. Підкови посісти молдавський трон. 1582 сформував військо і прибув на Січ, щоб підтримати козаків перед загрозою нападу орди. Під час польсько-російської війни (1579-80) командував великим козацьким корпусом у складі військ польського короля. Сформувавши ополчення, придушив повстання під проводом К. Косинського (1591-93). Розгромивши військо Косинського у битві під м. П’яткою, князь В. Острозький самого ватажка повстанців, гетьма на Косинського, помилував. Рішуче - політично і збройно - виступав проти повстання С. Наливайка (1594-96). Водночас В.-К. Острозький виступав (з 1560) за рівноп равність України у складі Речі Посполитої. В 1569 він стає сенатором, а в 1572 його вже розглядали як претендента на польський трон. В 1574 він за допомогою італ ійського архітектора П«єтро Сперендіо почав перебудовувати Острозький замок, перенісши туди з Дубни свою князівську резиденцію. Навколо цієї резиденції, за підтримки Острозького, почав формуватися гурток (академія) інтелектуалів, серед яких виокремлювалися Г. Смотрицький, К Лукарис (який став згодом Олександр ійським та Константинопольським патріархом), X. Філарет, Клірик Острозький, 3. Тустановський, Л. Сербин, Д. Наливайко та ін. Він запросив в 1575 до Острога дру каря І. Федорова і заснував Острозьку друкарню (бл. 1577), в якій в 1580 вперше було видано Біблію з повним текстом і слов’янською мовою, та ще близько 20 книг. Він був засновником шкіл в Острозі (при академії, 1578), Турові (1572), Володимирі-Волинському (1577). Йому та його послідовникам вдалося зібрати при князівській резиденції багатющу бібліотеку. Заохочував формування гурту іконо писців, що діяв при Богоявленському кафедральному соборі. Останні роки доживав у Лубенському замку, відійшовши від справ. Його розчарування у справі українсько го культурного та національного відродження було викликане, зокрема, Берестейсь кою церковною унією (1594-96), укладеною поза його волею і переходом православ них священиків в уніатство. Похований в Острозі. Острозький Костянтин (бл. 1463-1533) - князь, великий гетьман литовський, староста брацлавський, гетьман українського козацтва. Належав до князівського роду, що вів свої початки від турово-пінських Рюриковичів. У 1512, командуючи козаць кими загонами та ополченням, розгромив кримську орду, що вдерлася на територію Поділля. В 1514 розгромив військо московітів, під командуванням Великого князя Василя III, у битві під Оршею (Бєларусь). В 1527, в битві під Ольшанкою (на Київ щині), переміг велику орду хана Махмет-Гірея. Після цієї перемоги король Польщі Сигизмунд (Жигмонт) І влаштував йому тріумфальну зустріч у тодішній столиці Польщі Кракові. Обстоював права православної церкви. Як меценат, щедро підтри мував Києво-Печерську лавру та будівництво кількох храмів. Похований у КиєвоПечерській лаврі. Острянин (Остряниця) Яків (р.н. невід.-помер 1641) - гетьман козацько-по встанського війська (1638). Походив з Київщини, з давнього козацького роду. На чолі полку козаків брав участь (1633) у поході польсько-української армії на Московію. Зокрема, його полк діяв проти війська московітів на Чернігово-Сіверщині. Після поразки повстання під проводом гетьмана П. Павлюка (1637) з’явився на Січі, де на
Острозький Василь-Костянтин - Отаман курінний початку 1638 був обраний гетьманом нереєстрового козацтва. Один із ініціаторів антипольського повстання 1638. Зазнавши поразки від поляків у битві під ЖовниОстрянин (Остряниця) ном (червень 1638), відступив з загоном козаків на Слобідську Україну, що була під Яків контролем Росії. Жив у Чугуївському городищі (тепер м. Чугуїв Харківської обл.). Очолював козацькі загони, які вели боротьбу проти кримських татар, що здійсню вали напади на цю територію. За однією з версій, загинув у травні 1641, під час козацького заворушення, коли відбувалися сутички між старшиною і рядовим ко зацтвом.
Острянина повстання - повстання селян і козаків у 1638 під проводом геть мана нереєстрових козаків Якова Острянина (Остряниці). Розпочалося повстання на Запорізькій Січі і мало яскраво виражений антипольський та соціальний харак тер. Весною 1638 новообраний гетьман нереєстрових козаків Я. Острянин та його соратник полковник К. Скидан визволили від польських гарнізонів Кременчук, Хорол та ряд інших міст і територій. Поповнивши свої лави значною кількістю селянповстанців, Я. Острянин зумів розгромити велике польське військо під Говтвою (травень 1638), але в наступній битві, в червні того ж року, під Жовнином, зазнав рішучої поразки. Визнавши себе переможеним, а повстання придушеним, він, ра зом із загоном вірних йому козаків, відійшов на територію Слобідської України, що перебувала під контролем Росії. Повстанці, що залишилися в обложеному таборі, обрали собі за гетьмана досвідченого полководця Д. Гуню. Перебазувавшись у гир ло р. Сули, Гуня спорудив новий укріплений табір і ще майже два місяці стримував натиск переважаючих сил поляків. Проте 28 липня 1638 повстанці змушені були визнати себе переможеними і здалися. Відомо, що лише невеликому загонові Д. Гуні вдалося пробитися через лави поляків і теж відійти на територію Слобідської України. Отаман городовий (посполитий) або сотенний —адміністратор, що був пер шою особою після сотника, очолював міську, містечкову, селищну адміністрацію на території Гетьманської України чи території, підпорядкованій Запорізькій Січі. Нашядав за роботою канцелярії на чолі з сотенним писарем. У військовий час городовий отаман, за звичаєм, формував гарнізон, який обороняв містечко, або військовий підрозділ (полк чи сотню), з яким з’являвся за покликом гетьмана чи кошового отамана. Отаман кошовий (січовий) - козацький офіцер (старшина), який, по суті, був комендантом гарнізону Запорізької Січі та вищою посадовою особою на всій тери торії, підпорядкованій Війську Низовому Запорізькому (в XVI-XVIII ст.). Обирали кошових отаманів на січовій раді терміном на один рік. В мирний час усі найваж ливіші питання виносив на розгляд кошового кола (військової ради), на якому голо вував. У військовий час мав необмежені повноваження і був командувачем. До се редини XVII ст. кошових отаманів іноді називали «гетьманами». Затверджував об рану кошовою (січовою) радою кошову старшину. Призначав наказну та паланкову старшину. Затверджував вироки, винесені кошовим суддею. Отаман курінний - козацький офіцер (старшина), що командував куренем, основним підрозділом січового козацького війська, якого, за сучасною військовою термінологією, можна прирівняти до батальйону. Формувалися курені за земляцтвами і носили назви тієї місцевості, звідки походили козаки - засновники куреня: Полтавський, Переяславський, Томашівський... У віданні курінного отамана пере бували всі військові та побутові проблеми козаків куреня. Обирався він терміном на один рік, на раді куреня. На територій Гетьманської України (XVII-XVIII ст.) очолював курінь (адм іністративно-територіальну одиницю), підпорядковану сотен ному урядові.
Острянина повстання
Отаман городовий
Отаман кошовий
Отаман курінний
Всесвітня козацька енциклопедія Отаман наказний - козацький офіцер (старшина), який ставав отаманом (коОтаман наказний шовим, курінним), коли за якихось обставин командувати військом або куренем, котре вирушало у похід, не могли їх виборні отамани. В цьому випадку кошовим (курін ним) наказним отаманом його призначав сам кошовий (курінний), або ж він просив козаків, аби ті обрали собі гідного. Виникали й інші ситуації. Наприклад, якщо під час походу кошового було вбито, чи тяжко поранено, то козаки обирали собі наказ ного отамана, завдання якого полягало в тому, щоб завершити похід і привести військо на Січ, де козаки на загальній раді мали обрати собі нового кошового отамана. Але при цьому до виборів прилучався і той гарнізон Січі, що залишався (і теж на чолі з наказним отаманом) на Січі.
Отаман усіх козацьких військ
Очаківське гирло
«Очеретина»
Отаман усіх козацьких військ - титул, який присвоювався Великим князям, спадкоємцям російської імператорської корони. Вперше «отаманом усіх козацьких військ» імперії був проголошений Великий князь, спадкоємець імператорського трону Олександр Миколайович (був ним з жовтня 1827 по лютий 1855). Змінив його на цій символічній посаді син, Великий князь, спадкоємець Микола Олександрович (185565). Далі булаву отамана всіх козацьких військ перейняв майбутній імператор Олек сандр III (1865-81). І завершується ця імператорсько-отаманська епопея Великим князем Миколою Олександровичем, майбутнім імператором Миколою II, який «зволив» бути отаманом усіх козацьких військ імперії з 1881 по 1894 рік. Наскільки відо мо, ніхто зі спадкоємців Миколи II офіційно (за даними на 1912) отаманом усіх ко зацьких військ проголошений не був. Очаківське гирло —одне з гирл Дунаю, назване так за назвою Очакова, до якого прямували кораблі, що йшли цім гирлом. При впадінні в Чорне море Очаківське гирло поділяється на кілька рукавів: Полуденний, Анкудиновий, Гнеушевий, Прорва, Шабаш, Опівнічний, Потапівський. З цим гирлом пов’язано чимало подій, що сто суються дунайського козацтва. Українські козаки, які з’явилися на Дунаї після зруйну вання Запорізької Січі, селилися, зокрема, і на узбережжі Очаківського гирла. «Очеретина» - очеретяна палиця на Січі, до Б. Хмельницького, була одним із символів гетьманської влади, клейнодом, як і булава. Польський хроніст Яків Собєський писав, що під Хотином (1621) «гетьман замість яких-небудь відзнак но сить палицю з очерету». Коли якийсь гетьман зрікався влади, чи складав повнова ження, то перед козацькою радою він «клав булаву й очеретину». Очеретина була й відзнакою січового (генерального) судді.
Фрагменти мапи України Г.-Л.Боплана, 1640. Дніпрові пороги та о.Хортиця (вгорі); типи запорожців (ліворуч)
310
Отаман наказний - Паволоцький полк
Павленко Сергій (1955) - історик, краєзнавець, публіцист. Народився в с. Дягови Менського району на Чернігівщині. Закінчив філфак Київського держунівер ситету ім. Т. Шевченка та Київський інститут політології і соціального управління. Головний редактор (з 1994) журналу «Сіверянський літопис». Співробітник газети «Голос України» (з 1991). Заслужений журналіст України. Козацька тематика реп резентована його дослідницько-публіцистичними книгами «Загибель Батурина 2 листопада 1708 року», «Міф про Мазепу» (1998), рядом історичних розвідок про події часів Гетьманщини. Лауреат премій ім. І. Мазепи та ім. Б. Грінченка. Павлюк ( р. н. і р. см. невід.) - військовий діяч України XVI ст. Кошовий ота ман запорізького козацтва. Відомості про життя і діяльність його надзвичайно скупі. Згадується в одному з універсалів Б. Хмельницького (від 5 січня 1655), в якому той нагадує польському королю Яну-Казимиру про права та вольності, даровані козац тву королем С. Баторієм, засвідчені його, Яна-Казимира, грамотою, надісланою кошовому Павлюку 1576. Згідно з цією грамотою, володіння козаків сягали від Дону до Південного Бугу і його притоки Синюхи, включаючи Дніпровський та Бузький лимани. А на півночі окреслювалися річкою Орель. Павлюк (Бут) Павло (р.н. невід.-помер 1638) - відомий військовий діяч, геть ман нереєстрового козацтва та козацько-повстанського війська Був учасником антипольського повстання під проводом І. Сулими (1635), командував загоном під час штурму фортеці Кодак та брав участь у її зруйнуванні. На початку 1637 на чолі загону запоріжців здійснив похід у Крим, де взяв участь у міжусобній боротьбі за трон на боці одного з претендентів. Тоді ж, в 1637 році очолив велике повстання проти по ляків. Здобувши Корсунь, звернувся до українського народу з універсалом, закликаючи до загального повстання, яке незабаром поширилося на все Лівобережжя. У битві під Кумейками (1637) зазнав поразки від польського війська коронного гетьмана М. По тоцького. Під Боровицею (неподалік Черкас) був оточений у таборі. Група старшинзрадників заарештувала його і видала полякам. У квітні 1638 страчений у Варшаві. Паволоцький полк —адміністративно-територіальна та військово-козацька одиниця на Правобережній Україна, за часів Гетьманщини. Створений був у липні 1648, за рішенням канцелярії Б. Хмельницького. В 1649 об’єднаний з Білоцерківсь ким полком, але в 1651 відновлений. Центром полку було містечко Паволоч (тепер с. Паволоч Попільнянського району на Житомирщині), сотенними центрами - Сквира, Погребище, Антонів, Ружин та ін. Полковниками полку були С. Хмелецький, І. Кучевич-Миньківський, М. Суличич, М. Багаченко, І. Богун та ін. Військовий полк, сформований на базі адміністративного Паволоцького полку, брав участь у битвах під Пилявцями (1648), Зборовом (1649), Батогом (1652). Найбільш уславленим паволоцьким полковником (1657-60) був народний герой І. Богун. Після Андрусівсь кого перемир’я (1667), згідно з яким Правобережна Україна знову виявилася під вла дою Речі Посполитої, на території полку спалахнуло антипольське повстання. Досить активно виступали козаки та цивільне населення полку і проти турецько-татарських військ, які здійснювали рейди на територію Правобережжя. Ліквідовано було полк в 1687, коли значна частина населення полку, рятуючись від турецько-татарської навали, змушена була переселитися на територію Лівобережної України.
311
Павленко Сергій
Павлюк
Павлюк (Бут) Павло
Паволоцький полк
Всесвітня козацька енциклопедія Паланка - первісне значення: певна місцевість, на території якої знаходилися козацькі зимівники того чи іншого куреня. Після заснування Нової Січі (1734-1775), паланками стали називатися територіально-адміністративні округи, які були підпоПаланка рядковані канцелярії Січі. Існувало вісім паланок: Бугогардівська (лівий берег Півден ного Бугу), Інгульська, Кодацька, Протовчанська, Самарська, Орельська, Кальміусь ка (лівий берег пониззя Дніпра), Прогноївська (в гирлі Дніпра). Очолювали паланки полковники, яких призначав кошовий отаман. У межах паланки вся військова, судо ва та адміністративна влада належала полковнику та його полковій канцелярії. Па ланками називали й адміністративний центр паланки, в якому, обгороджений часто колом та валами, перебував штаб паланки. Цитадель на Січі, в якій розміщувалися скарбниця, канцелярія та житло кошово го отамана, теж називали паланкою.
Палієнко Микола
Палій (Гурко) Семен
Палієнко Микола (1944) —поет. Член Національної Спілки письменників Ук р а їн і 1976). Народився в с. Семенівка Арбузинського району на Миколаївщині. Походить з давнього козацького роду, від козаків Бугогардівської паланки Запорізь кої Січі, які охороняли кордон по Південному Бугу. Автор збірок поезій «Лукашева сопілка» (1972), «Щедриця» (1975), «Зелені космодроми» (1979), «Тяжіння поля» (1984), «Заповідаю долю» (1988), «Зоря Шевченка» (1998). Лауреат премій ім. М. Посмітнош, П. Тичини та Всеукраїнського конкурсу на кращий поетичний твір про материнську мову. Козацька тематика в його творах репрезентована поезіями «Мо нолог Богуславки», «Маруся Чурай», «Легенди», «Чигирин», «Козацька сповідь», «Стугна», «Біля пам’ятника Б. Хмельницькому у Києві», «Січові наречені», «Церква Покрови на Бузі», «Козацькі нащадки», «На козацькому цвинтарі», та низкою інших, а на його слова композитор М. Колодочко написав пісню «Запорізькі чайки». Палій (Гурко) Семен (бл. 1640-1710) - визначний військовий і політичний діяч, полковник фастівський (білоцерківський), керівник антипольського повстання на Правобережній Україні (кінець XVII-початок XVIII ст.). Родом із м. Борзни (Черні гівщина), походив з козацького роду. Освіти набував у Києво-Могилянській колегії. Військово-козацьку кар’єру розпочав за гетьмана П. Дорошенка. Брав участь у по ході проти турків під Відень. Пропонував І. Мазепі взяти Правобережжя під свій протекторат, але Мазепа не наважувався порвати угоду з Москвою. В 1702 підняв антипольське повстання, здобув Білу Церкву, Бердичів, Немирів. У липні 1704, за наказом І. Мазепи, Семена Палія було заарештовано і депортовано до Росії. В 1705 цар Петро І наказав заслати його до Сибіру. В 1708 цар звільнив його і призначив полковником білоцерківським. Козацький корпус на чолі з С. Палієм брав участь у Полтавській битві на боці росіян. Похований у Києво-Межигірському монастирі. Паннвіц Гельмут, фон (1898-1947) —німецький військовий діяч, командир ро сійської добровольчої дивізії військ СС (1943-44), командир 15-го кавалерійського (російського козацького) корпусу військ СС, козацький отаман, генерал-лейтенант військ СС. Народився в с. Бацановиц у Сілезії (тепер це територія Польщі), походив з прусських дворян. Володів російською мовою. Закінчив кадетський корпус (1914) і під час Першої світової війни воював на Західному фронті. На знак протесту проти умов ганебного для Германії Версальського договору, разом з групою інших офі церів подав у відставку, але в 1934 знову став військовим. Командував військовими підрозділами під час війни з Польщею (1939) та Францією (1940). В 1941 був коман диром головного ударного загону 45-ої німецької піхотної дивізії вермахту на Східно му фронті. З його ініціативи в 1943 почалося створення козацьких частин у складі військ СС, в яких він нерідко з’являвся в козацькій формі (в черкесці та папасі). В квітні 1943 з російських козаків-добровольців, які не бажали відродження в своїх краях радянської влади та ненавиділи її за фізичне винищення та юридичну ліквіда цію козацтва, сформував Козацьку добровольчу дивізію. Взимку з 1943 на 1944 роки
Паланка - Пантелюк Микола дивізія діяла на території Югославії проти прокомуністичної партизанської армії Й. Тіто. Під час придушення партизанського руху опору російські козаки відзнача лися своєю жорстокістю. В 1944 його кавалерійський козачий корпус перейшов у Паннвіц Гельмут, фон підпорядкування СС, а фон Паннвіцу надано чину группенфюрера СС (генераллейтенанта). На початку 1945 був обраний походним отаманом «Козацького ста ну», тобто всіх козаків, що перебували на контрольованій німцями території. Нама гався врятувати козаків від видачі їх радянській окупаційній адміністрації. По тому, як англійці видали СРСР кілька тисяч козаків, він вирішив розділити їх долю і на поліг, щоб його теж передали росіянам. Фон Паннвіца було видано союзниками радянському командуванню. 16 січня 1947 Військовою колегією Верховного Суду СРСР він був засуджений до страти і вже наступного дня повішаний. В усій ра дянській літературі про нього писали як про генерала-карателя, що відзначався особ ливою жорстокістю, замовчуючи той факт, що його дивізію козаків-добровольців було сформовано саме тому, що козаки ненавиділи радянську владу, її НКВСівців за жорстокі розправи та репресії проти російського козацтва. 23 квітня 1996 Головна військова прокуратура Російської Федерації реабіліту вала генерала фон Паннвіца. У реабілітаційній довідці, виданій прокуратурою, мо вилося: «З ’ясовано, що генерал-лейтенант фон Паннвіц в період Великої вітчизня ної війни був громадянином Німеччини, військовослужбовцем німецької армії і ви конував свої військові обов ’язки». Проте 28 червня 2001 року Управлінням реабілі тації жертв політичних репресій Головної військової прокуратури рішення про ре абілітацію фон Паннвіца було скасовано. Та на захист фон Паннвіца виступили ко лишній помічник Головного військового прокурора Російської Федерації В. Крук (який і підписував довідку про реабілітацію) та російський письменник Б. Алферьєв, які видали книжку «Походньїй атаман батька фон Паннвиц», низка інших громадсь ких діячів. В 1998 в Москві, біля храму Всіх Святих споруджено пам’ятник з напи сом «Воинам русского общевоинского союза, русского корпуса, казачьего стана, козакам 15 кавалерийского корпуса, павшим за веру и отечєство», тобто цей пам’ят ник, який увічнює подвиг ініціатора створення та командиру цього корпусу і стану группенфюрера СС фон Паннвіца, а також отаманів козацьких військ СС П. Краснова, А. Шкуро, Г. Доманова, Султан-Гирей-Клича... Після встановлення цього пам’ятника, офіційна російська пропаганда та російські націонал-шовіністи в Ук раїні різко посилили пропагандистський наступ проти визнання українським наро дом Української Повстанської Армії як повноправного учасника Другої світової війни, борця за незалежність України.
Пантелюк Микола (1953) - активний діяч доби відродження українського ко зацтва. Генерал-осавул Українського Козацтва. Головний військовий отаман Кальміуської паланки (на Донеччині) Українського Козацтва. Народився в с. Турка Ко ломийського району на Івано-Франківщині. Професійний військовий. Закінчив Но восибірське вище військове училище (1977) і військову гуманітарну академію (Мос ква, 1993), факультет міжнародних відносин Вищої партійної школи в Кишиневі (1980) та Державну академію управління (Донецьк). Тривалий час служив у по вітрянодесантних військах. На ниві козацького відродження на Донеччині почав працювати з 1993, відтоді, як почав служити заступником командира полку Націо нальної гвардії у Донецьку. Звільнився у запас в званні підполковника (1997). З 1998 року є головним військовим отаманом Кальміуської паланки, одного з найб ільших і найдосконаліше організованих козацьких осередків у сучасній Україні. У грудні 1999, наказом Гетьмана Українського Козацтва Івана Біласа, був призначе ний наказним гетьманом Українського Козацтва на час підготовки та проведення в Донецьку (25-26 грудня 1999) Ради отаманів та Великої Ради Українського козацт ва. Розбудовуючи Кальміуську паланку, велику увагу приділяє зв’язкам козацтва з іншими громадськими організаціями національно-демократичного спрямування та з навчальними закладами. Під егідою паланки вже функціонує —на базі Донецького
Всесвітня козацька енциклопедія інституту штучного інтелекту —перший в Україні Козацький ліцей. Паланка взяла Пантелюк Микола шефство над однією з прикордонних застав на Львівщині, яка укомплектовується вихованцями козацтва і носить ім’я Українського Козацтва, вона опікується Козаць кою морською школою ім. Петра Сагайдачного в Маріуполі та дитячим притулком. У грудні 1992, за вагомі особисті заслуги у розбудові Українського Козацтва та у військово-патріотичному вихованні молоді, Указом Президента України, нагород жений Відзнакою Президента орденом «За заслуги III ступеня».
Панцерні слуги
Панч (Панченко) Петро
Панченко Олександр
Парпура Максим
Панцерні слуги - воїни XV-XVI ст., які служили у маєтках Великого князя Ли товського (до яких належала значна частина України), охороняли ці маєтки та брали участь у військових походах. Панцерні слуги були феодально залежними від воло дарів маєтків. Термін «панцерні слуги» часто зустрічається в історичній літературі часів Козаччини. Панч (Панченко) Петро (1891-1978) - відомий український прозаїк. Лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1965). Народився в м. Валки на Харківщині. Закінчив Полтавське землемірне училище (1915). В 1923-38 був співробітни ком редакцій журналів «Червоний шлях» та «Радянська література». В 1939-40 очо лював Львівську обласну письменницьку організацію. В 1949-53 —був головою Хар ківської обласної організації Спілки письменників. В 1966-69 —секретар правління Спілки письменників України. Автор багатьох книжок, і серед них —повістей та ро манів «З моря» (1927), «Голубі ешелони» (1927), «Білий вовк» (1929), «Право на смерть» («Облога ночі», 1935). Козацька тематика репрезентована романом «Гомон іла Україна» (1954), яким доводив, що основна мета Визвольної війни 1648-54 під проводом Хмельницького, полягала в приєднанні України до Росії. Та поза це, в романі досить правдиво відтворені основні історичні події в Україні тих часів, та соціальне становище селян. Панченко Олександр (1958) - активний учасник відродження Українського козацтва. Народився в м. Запоріжжі. Освіту здобував в Запорізькому педагогічному інституті. В козацтві з 1991 р. Генерал-хорунжий. В 1990-97 роках був отаманом Запорізького війська. Парпура Максим (1763-1828) - український літератор, видавець, культурноосвітній діяч. Народився в Конотопі, походив з дворянської родини. Навчався в Київській академії, а згодом, з 1783 - у Петербурзькому генеральному госпіталі. Живучи в Петербурзі, поєднував лікарську практику з видавничою діяльністю. В 1798 керував друкарнею медичної колегії. Перші літературні публікації М. Парпури з’явилися наприкінці 80-х років. Пробував свої сили як перекладач. В 1798 підготу вав за однією з рукописних копій і видав друком поему Івана Котляревського «Енеї да». Оскільки це сталося без відома автора, то Котляревський образився на нього і в одній з наступних редакцій поеми вивів у сатиричному образі «мацапури». Дослід ники відзначають, що це видання мало величезне значення, вже хоча б тому, що побачила світ перша книжка, написана сучасною українською літературною мовою. Образа І. Котляревського не вплинула на М. Парпуру і в 1808 році він знову видав «Енеїду», і знову без згоди автора. Дослідники вважають, що саме ці публікації зму сили, врешті-решт, І. Котляревського видати (1809) свою «Енеїду» вже за оригіна лом, з певними виправленнями та доповненнями. Поема «Енеїда» є визначним ху дожнім твором, в якому яскраво відтворено характери, побут і звитягу запорізьких козаків. Дбаючи про розвиток української медицини та освіти, М. Парпура значні кошти заповів на Харківський університет, школи та лікарню. Помер і похований на Харківщині.
Панцерні слуги —Переяславська рада
Пащевський Юрій (1929) - генерал-хорунжий Українського Козацтва. Ота ман Донецького Центрального полку Українського Козацтва. Родом з м. Сніжного Донецької обл. Закінчив Донецький політехнічний інститут (1953). Кандидат еко номічних наук. Тривалий час виступав як спортсмен. Президент професійного бок серського клубу «Гонг ЛТД», суддя міжнародної категорії. Один із організаторів козацького руху в Донецьку. Його перу належить книга спогадів «З боксом на все життя» (1997). Переволочна - рибальське селище на лівому березі Дніпра, при впадінні в нього р. Ворскли. Територіально належало до Кобеляцького району Полтавської обл. Було сотенним містечком Полтавського полку, мало укріплення. Неподалік Перевалоч ної І. Мазепа, зі своїми козаками, форсував Дніпро, відступаючи після Полтавської битви. В 1764, після ліквідації Полтавського полку Переволочна, з територією адмінсотні, була приєднана до Новоросійської губернії. Неодноразово згадувана в ба гатьох історичних працях, хроніках і козацьких літописах. В 1962, під час споруд ження Дніпродзержинської ГЕС, була затоплена водами водосховища. Перев’язка Семен (р. н. і р. см. невід.) - військово-козацький діяч XVII ст. Гетьман реєстрового козацтва. За часів гетьмана Т. Трясила (1629-1630), був полко вим обозним. Після поразки повстання під проводом Трясила обраний гетьманом реєстрового козацтва. Дотримувався поміркованої пропольської орієнтації. Був учас ником повстання під проводом П. Павлюка. Після поразки повстання під проводом П. Павлюка польське командування наполягало, щоб гетьманом знову було обрано С. Перев’язку, проте козаки обрали гетьманом Я. Остряницю. Подальша доля Се мена Перев'язки невідома. Переяслав - місто, розташоване на річках Трубеж та Альта. Під назвою Переяслав-Руський, згадується 907 року, в договорі князя Олега з Візантійським імпера тором. Тривалий час було одним із найбільших опорних пунктів Київського князів ства, який не раз допомагав йому протистояти навалам половців та інших кочів ників. У другій половині XII ст. стає центром удільного Переяславського князів ства. За Люблінською унією 1569, Переяслав відійшов до Польщі. Населення міста брало участь у багатьох козацько-селянських повстаннях, зокрема, в повстаннях С. Наливайка (1594-96), Т. Трясила (1630), Павлюка, Я. Остряниці та інших. Після визволення військами Б. Хмельницького, стає, з 1648, полковим центром (до 1781). В 1654 в Переяславі відбулася Переяславська рада, на якій було прийнято рішення про возз’єднання України з Росією. В 1666 тут спалахнуло антиросійське повстан ня, яке було придушене російськими військами та вірними Росії козаками. В 1943 перейменоване на Переяслав-Хмельницький. Тепер - районний центр Київської обл. Переяславська рада (1654) - рада представників козацтва та населення Украї ни, скликана за ініціативою Б. Хмельницького в Переяславі 8 січня 1654. На цій раді було прийняте рішення про возз’єднання (входження «під високу царську руку» царя Московії) України з Росією. Росію на раді представляло посольство на чолі з боярином В. Бутурліним. Проти цього акту возз’єднання рішуче виступила украї нська православна Церква. Полководець І. Сірко відмовився підкорятися цьому договору і, на знак протесту, повів своїх козаків на Запоріжжя, де незабаром був обраний кошовим отаманом. Так само рішуче виступили проти цього, нав’язаного українському народові Б. Хмельницьким, возз єднання Іван Богун, Йосип Глух та ряд інших полководців, військових та політичних діячів. Після ради Б. Хмельниць кий та його прибічники прийняли присягу на вірність царю Московії. (Докладніше про це читайте: Богдан Сушинський. «Козацька Україна: Хмельниччина», Одеса, 2004).
Пащевський Юрій
Переволочна
Перев’язка Семен
Переяслав
Переяславська рада (1654)
Всесвітня козацька енциклопедія Переяславська угода (1630) - укладена між коронним гетьманом С. Конецпольським та гетьманом Павлюком 8 червня 1630. Ця угода мала підсумувати трагічні Переяславська угода наслідки селянсько-козацького повстання під проводом гетьмана Тараса Федорови ча (Трясила). Вона підтвердила умови Куруківської угоди 1625, проте поляки пого дилися збільшити число реєстру з 6 до 8 тисяч шабель. Всі нереєстрові козаки, згідно з цією угодою, мали повернутися в панські маєтки. Після укладення угоди, гетьма ном було обрано П. Орендаренка.
Переяславський договір (статті, 1659)
Переяславський полк
Перський похід
Переяславський договір (статті, 1659) - укладений 27 жовтня 1659 у Переяс лаві між гетьманом Ю. Хмельницьким і посольством Московії. Підготовка до підпи сання договору велася під брутальним тиском з боку Москви. В основі його були «статті Б. Хмельницького», ухвалені Переяславською радою 1654, проте росіяни суттєво змінили їх текст. Так, згідно з цим договором, Україна вже не мала права підтримувати дипломатичні взаємини з іншими країнами. Київський митрополит мав визнати зверхність московського патріарха. Козацькі залоги мали залишити терито рію Білорусії. За наказом царя, гетьман України повинен був вести війська туди, куди йому буде наказано з Москви. Московські воєводи дістали право втручатися в усі внутрішні українські справи, в тому числі й наділяти землею. Переяславський договір, по суті, офіційно ліквідовував навіть формальні засади української державності, тому викликав рішучий протест серед значної частини козацтва й українського населення. Переяславський полк —адміністративно-територіальна та військово-козацька одиниця. Створений в 1648, за наказом канцелярії Б. Хмельницького. Полковим цен тром стало м. Переяслав (тепер - Переяслав-Хмельницький на Київщині). Сотенни ми центрами були: Баришівка, Бориспіль, Басань, Воронків та інші. За даними су часного дослідника В. Сергійчука, першим полковником слід вважати Петра Головацького. Відомі також полковники Федір Лобода (1649), Андрій Романенко (1649), Богдан Каленченко (1653). Козаки Переяславського полку брали активну участь у Визвольній війні 1648-54, а також у повстанні проти гетьмана І. Виговського; боро лися проти турецько-татарських військ, які здійснювали Чигиринські походи (167778). Відзначилися у Північній війні (1700-21) та в кількох російсько-турецьких війнах. Ліквідований полк як адміністративна одиниця в 1781, за наказом російського уря ду. Територія полку стала територією Переяславського повіту Київського намісниц тва. Про боротьбу козаків Переяславського полку досить часто згадується в істо ричній літературі. Перський похід (1722-1723). - Похід російських військ, на чолі з Петром І, на береги Каспійського моря. Завдання походу: утвердити російську присутність на каспійському узбережжі. Безпосереднім приводом для нього послужило те, що хтось там, у Персії, пограбував російських купців. Привід, звичайно, сміховинний, якщо зважити, що зграї грабіжників постійно чатували поблизу караванних шляхів, і на пад на російських купців дивиною не був. Усього ж у поході взяло участь понад 50 тисяч бійців, значну частину яких становили козаки. Росіяни просувалися двома ко лонами: піхоту посадили в Астрахані на кораблі, на яких вона дійшла до Аграханської затоки в Дагестані. Кіннота ж подалася східним узбережжям і з’єдналася з де сантниками вже поблизу затоки. Добувшись до Дербента, росіяни досить легко роз били слабко озброєне і не навчене військо місцевого правителя султана Махмуда. Отримавши в серпні 1722 ключі від Дербента, Петро І залишив у ньому російський гарнізон, а сам хотів продовжити похід, але море було занадто бурхливим, а кораблі почали давати течії, від яких зіпсувалися запаси продовольства. Не наважуючись у такій ситуації просуватися далі, в бік Персії, Петро 1 суходолом подався назад. На річці Сулак він заклав нову фортецю - Святий Хрест, яка мала визначати новий рос ійський кордон. Подальшими операціями керував генерал Матішкін. Персія вияви лася в складному становищі, оскільки з одного боку, насувалися росіяни, з іншого-
Переяславська угода - Перша Забайкальська козацька,... батарея
турки. В липні 1723 росіяни захопили Баку і запропонували персидському шахові Тахмаспу військову допомогу в боротьбі з Туреччиною. Згідно з договором, якого було укладено в Петербурзі, Персія віддала Росії все західне та південне узбережжя Каспійського моря. Знадобилося чимало років, безліч великих і малих боїв та сути чок, щоб у 1732 Надир-шахові вдалося нарешті примусити Росію повернути Персії її території. Поступово, упродовж 1732-1735 років, імператриця Анна змушена була зректися усіх завоювань свого попередника Петра І у цьому регіоні, що викликало величезне невдоволення серед військової еліти Росії. У складі військ, що здійснювали Перський похід, було й кілька козацьких полків. Зокрема, Війську Донському, від імені Імператриці Анни, було вручено два прапо ри з написами: «За виявлену службу під час війни з персами» та «За виявлену служ бу. для вчиненого з його шаховою величністю персидською, вічним миром». Щоб закріпитися в районі Аграханської затоки, росіяни переселили туди тисячу родин донських козаків (1724), утворивши в 1725 Аграханське козацьке військо. Проте в 1736 «зашити Аграханських козаків, які не вимерли від поганого клімату, були пе реведені в засновану на річці Терек фортецю Кизляр». Одне слово, з козацтвом в Аграхані у росіян нічого не вийшло. Перша Донська козацька батарея —окрема артилерійська батарея, котра дія ла у складі Донського козацького війська. Сформована в квітні 1838. Первісна на зва її - Донська резервна батарея № 2. Створили її з офіцерів та козаків, порівно взятих з усіх донських козацьких полків, котрі відбували службу в Царстві Польсько му. В квітні 1858 батарею переформували в діючу, з назвою - Донська резервна № 2 кінно-артилерійська батарея. В січні 1865 названа Одинадцятою Донською кінною батареєю. В жовтні 1874 вона вже постає, як Донська козацька № 11 батарея. В серпні 1875 батарея зазнала чергової реорганізації: з трьох її взводів сформовано Донську козацьку № 1 кінно-артилерійську батарею, а четвертий взвод став осно вою для формування Одинадцятої батареї. В травні 1894 вона перейменована на Першу Донську козацьку батарею. В 1878 козаки батареї відзначені спеціальними стрічками на головні убори, з написом: «За відзнаку під час Турецької війни 1877 і 1878 років». В 1908 козакам вручено спеціальні петлиці на коміри та вилоги мун дирів. Під час Громадянської війні в Росії (1918-22), козаки сотні брали участь в боях на боці Білого руху. Після утвердження в Росії радянської влади, сотню було ліквідовано разом з усім Донським козацьким військом. Перша Донська козацька окрема сотня - сотня, що діяла у складі Донського козацького війська. Сформована в червні 1892. Первісна назва - окрема Донська ко зацька № 1-го сотня. З травня 1894 - Перша Донська козацька окрема сотня. В 1908 козаки сотні відзначені за участь у придушені революційних заворушень спеціальними петлицями на мундири та вилоги нижніх чинів. Козаки сотні брали участь в Грома дянській війні (1918-22) в Росії, в боях на боці білих. Після утвердження в Росії радянської влади, сотню було ліквідовано разом з усім Донським козацьким військом. Перша Забайкальська козацька, Його Імператорської Величності, спад коємця цесаревича, батарея - окрема добірна батарея у складі Забайкальського козацького війська. Сформована в червні 1857, при Російських полках. Первісна назва - Забайкальського козацького війська кінно-артилерійська батарея № 23-го. З січня 1865 - Перша Забайкальська кінна батарея. У травні 1894 названа Першою Забайкальською козацькою батареєю. В травні 1910 у батареї з’явився «шеф», ним став син Миколи II Великий князь Олексій Миколайович. Батарея була відзначена Георгіївськими срібними сурмами з написом: «За Шахе і Мукден в 1900році», а за героїзм під час російсько-японської війни (1904-05) - стрічками на головні убори, з відповідним написом. Після утвердження в Росії радянської влади, батарею було ліквідовано (1924) разом з усім Забайкальським козацьким військом.
Перський похід
Перша Донська козацька батарея
Перша Донська козацька окрема сотня
Перша Забайкальська козацька, Його Імператорської Величності, спадкоємця цесаревича, батарея
Всесвітня козацька енциклопедія Перша козацька кавалерійська дивізія військ СС - добровольча козацька дивізія, сформована з російських козаків влітку 1943. Ініціатором її сформування та Перша козацька першим командиром став генерал-майор вермахту Гельмут фон Паннвіц (див.), який кавалерійська дивізія згодом був підвищений у чині до группенфюрера СС (генерал-лейтенанта військ військ СС СС). Дивізія брала участь у придушенні повстанського руху в Білорусії, Югославії, Польщі, Італії і в Російській федерації. З кінця 1944 брала участь у боях з Червоною Армією. 4 листопада 1944 дивізія передана у розпорядження Головного штабу військ СС, а в лютому 1945 переформована в 15-й Добровольчий козацький кавалерійсь кий корпус військ СС (див.). Після завершення війни всі бійці дивізії були видані англійцями представникам радянського командування (а частково —югославськім партизанам) і були розстріляні або загинули в комуністичних концтаборах. В 1998 в Москву бійцям корпусу, а отже й дивізії, було споруджено пам’ятник біля храму Всіх Святих, в написі на якому цих козаків називають «павшими за веру и отечество». Щоб відволікти увагу своєї й української громадськості від відкриття в центрі Мос кви пам’ятника есесівцям, російська пропаганда саме в цей час розгорнула широку кампанію по дискредитації воїнів Української Повстанської Армії, забезпечуючи відповідними пропагандистськими матеріалами російські націонал-шовіністичні організації України.
Перша Кубанська, генералфельдмаршала, Великого князя Михайла Миколайовича, козацька батарея
Перша Оренбурзька козацька батарея
Перша Кубанська, генерал-фельдмаршала, Великого князя Михайла Ми колайовича, козацька батарея —окрема батарея, що існувала в складі Кубанського козацького війська. Історію свою починає з кінно-артилерійської роти при Чорно морському козацькому війську, сформованої в березні 1817. В серпні наступного року перейменована на Чорноморського козацького війська кінно-артилерійську роту № 6. У квітні 1829, у зв’язку з реорганізацією війська, вона переймає номер четвер тий. З квітня 1834 стає батареєю і починає називатися —Чорноморського козацького війська кінно-артилерійська батарея № 4, а в травні 1838 вона вже носить номер Десятий. В березні 1861 її перейменовано на Десяту кінно-артилерійську батарею Кубанського козацького війська. З січня 1865 по серпень 1870 - Перша Кубанська кінна батарея, далі знову перейменовується на Першу кінно-артилерійську батарею Кубанського козацького війська. З травня 1894 - постає Першою Кубанською ко зацькою батареєю. В січні 1912 у батареї з’явився «вічний шеф». Ним став Великий князь Михайло Миколайович, відтак назва батареї почала виголошуватися так: «Пер ша Кубанська, генерал-фельдмаршала, Великого князя Михайла Миколайовича, ко зацька батарея». Козаки батареї прославилися в багатьох боях і походах. Про це свідчать дві срібні Георгіївські сурми, вручені батареї в жовтні 1878, з написом: «За відзнаку під час Турецької війни 1877 і 1878 років»; стрічки на головні убори, з написом: «За відзнаку під час підкорення Західного Кавказу в 1864 році і за війну з Японією в 1904 і 1905 роках» (вручені в червні 1911); а також петлиці на комір та обшлаги офіцерських мундирів, з написом: «За військову відзнаку». Під час Грома дянської війні у Росії (1918-22), батарея брала участь у боях на боці Білого руху. Після утвердження в Росії радянської влади, батарею було ліквідовано разом з ліквіда цією (1924) всього Кубанського козацького війська. Перша Оренбурзька козацька батарея - окрема козацька батарея, котра діяла у складі Оренбурзького козацького війська. Сформована в грудні 1840, з козаків, що служили в 14-й та 15-й батареях Оренбурзького козацького війська. В січні 1843 названа Кінно-артилерійською № 18-го батареєю Оренбурзького козацького війська. В лютому 1845 постає як Кінно-артилерійська № 19-го батарея Оренбурзького ко зацького війська. В січні 1865 перейменована на Третю Оренбурзьку кінну батарею. В липні 1867 вона стає Кінно-полегшеною артилерійською батареєю № 3 Оренбурзь кого козацького війська. В липні 1876 названа № 1 Оренбурзькою козацькою кінноартилерійською батареєю, з якої один взвод переведено до складу П’ятої батареї. З травня 1894 вона набуває своєї остаточної назви - Перша Оренбурзька козацька ба-
Перша козацька кавалерійська дивізія військ СС - Перша світова війна (1914-1918) тарея. Участь у боях козаків-артилеристів відзначена сурмами, з написом: «За штурм міста Андижана 1-го жовтня 1875 року» (вручені в серпні 1876) та спеціальними петлицями на коміри та вилоги мундирів. Під час Громадянської війні в Росії (1918Перша Оренбурзька 22), козаки батареї виступали на боці Білого руху. Після утвердження в Росії радянської козацька батарея влади, батарею, як і все Оренбурзьке козацьке військо, було ліквідовано (1924).
Перша світова війна (1914-1918) - війна, яка формально розпочалася з того, що Австро-Угорщина оголосила війну Сербії. Підставою стало вбивство (в червні 1914) сербським студентом Г. Принципом, в боснійському місті Сараєво, спадкоємця австрійського престолу принца Фердинанда. Згадавши, що вона є одним з гарантів не залежності Сербії, Росія намагалася вплинути на Австро-Угорщину і дипломатични ми заходами - через переговори, і військовим тиском - оголосивши мобілізацію своєї армії. Дізнавшись про мобілізацію, імператор Вільгельм II перервав переговори й оголосив Росії війну (19 липня 1914), а ще через два дні - Франції. Що ж додавало Австрії впевненості? Передусім, те, що на її боці виступала Туреччина, з якою АвстроУгорщина сподівалася в черговий раз перекроїти карту Балкан, і, природно, союз з Німеччиною. Водночас, Англія виступила на захист Франції. Таким чином, уже з пер ших днів у війну виявилися втягнутими майже вся Європа і значна частина Азії. Оскільки перше, до чого вдалася Туреччина, було закриття для росіян проток, що ведуть до Середземного моря, то й Росія, як одне з першочергових завдань, почала розглядати питання про захоплення цих проток. Крім того, Росія сподівала ся приєднати до своєї імперії Галичину. Для російської армії ця війна почалася зі Східно-Прусської операції, в якій були задіяні Перша армія генерала Ренненкампфа та Друга армія генерала Самсонова. Під час першого ж бою (4 серпня 1914) під м. Шталлупененом (Сх. Прусія) росіянам, ціною значних втрат (6,7 тисяч проти 2 тисяч німців), вдалося потіснити військо германців, і воно навіть отримало наказ відступити за Віслу. Одначе Ренненкампф ніяк не скористався з цієї ситуації і не розвинув успіху. Це дозволило німцям перегрупуватися, підкинути поповнення і, скориставшись тим, що Ренненкампф повів свою армію на Кенігсберг, усіма своїми силами вдарили на армію Самсонова (13 серпня 1914). Битва була жорстокою: росі яни втратили до 120 тисяч солдатів, з них - близько 90 тисяч полоненими. Не воло діючи командуванням військами, генерал Самсонов повівся по-солдатськи - застрі лився. Розгромивши Першу армію, німці завдали поразки й Другій, змусивши її відійти за Німан. Та хоча росіяни й зазнали в цій битві поразки, проте битва мала й позитивні наслідки. Німці змушені були загальмувати свій наступ і на Росію, і на Францію. Оскільки значна частина військ була задіяна на Східному фронті, 5-9 ве ресня англо-французьким військам вдалося зупинити німців під час битви на р. Марні. Німці спробували випередити франко-англійські війська в їх просуванні до Північного моря, де мала відбутися висадка англійських військ у Франції, але їм цього не вдалося. Крім того, німці зазнали поразки у Фландрії. Все це примусило Німеччину вдатися до позиційної війни. Галицька (Галісійська) битва відбувалася з 5 серпня по 8 вересня. Тут, на україн ській землі, чотири російські армії, під командуванням генерала Іванова, протисто яли трьом австро-угорським, під командуванням ерцгерцога Фрідріха, та німецькій групі генерала Войрша. Битва складалася з двох операцій: Люблін-Холмської та ГаличВолинської. Під час битви біля Красника росіяни зазнали поразки і були притиснуті до Холма і Любліна. У Гапич-Львівській битві росіянам вдалося здобути перемогу на р. Гнила Липа (16-19 серпня) й оволодіти Львовом та Галичем. Австро-угорське ко мандування сподівалося на об’єднання своїх сил з німецькими на захід від Варша ви, в районі м. Седлець, тоді вони просто оточили б російські війська. Проте німці були захоплені очищенням території Східної Прусії від залишків Першої російсь кої армії і на з’єднання не пішли. В жорстокий битві під Рава-Руською австро-угорці прорвали російський фронт, але Восьмій армії генерала Брусилова вдалося ліквіду вати цей прорив і не підпустити ворога до Львова. Тим часом значно посилився
Перша світова війна
Всесвітня козацька енциклопедія натиск військ, котрі були задіяні в Холмсько-Люблінській операції. Побоюючись оточення, австро-угорці змушені були відступати, що дозволило росіянам заволоді ти всією Галичиною й узяти в облогу Перемишль. Під час цієї битви австро-угорці втратили близько 325 тисяч солдатів, в тому числі понад 100 тисяч полоненими, у той час, як росіяни - 230 тисяч. Перша світова війна Для облоги Перемишля була створена спеціальна Осадна армія на чолі з генера лом Щербачовим. Проте штурм фортеці росіянам не вдався. Мало того, австро-угорцям двічі, наприкінці вересня і наприкінці жовтня, вдавалося деблокувати Перемишль. Після 4-місячної облоги, гарнізон Перемишля, під командуванням коменданта Кусманека, сам спробував прорватися до своїх, але зазнав поразки. 9 березня 1915 гар нізон здався росіянам. У полон потрапило близько 125 тисяч австро-угорців, крім того, росіяни захопили понад тисячу гармат. Проте перемогу святкувати довелося недовго: 19 квітня австро-германська група генерала Макензена зуміла прорвати російський фронт поблизу Горліце (між Віслою та Карпатами). Союзники вдалися тут до чотириденної могутньої артпідготовки, на яку росіяни майже не відповідали, оскільки в них було обмаль снарядів. Щоб не потрапити в оточення, росіяни зму шені були - втративши до 22 червня майже 500 тисяч солдатів, - відступити з тери торії всієї Галичини. Водночас німці завдали поразки росіянам (Праснишська та Нарвська битви) у Східній Прусії. Побоюючись оточення в Польщі, росіяни зали шили і Литву, і Польщу. Стабілізація фронту відбулася лише на лінії Тернопіль-Барановичі-Рига, на якій діяли три російські фронти: Північний, Західний та Півден но-Західний. Під час відступу, котрий увійшов в історію, як «Великий відступ», рос іяни втратили понад 2,5 мільйона вбитими та полоненими, в той час, як загальні втрати німців та австро-угорців складали трохи більше мільйона. В лютому 1916 розпочалася знаменита Верденська битва у Франції, котра при мусила французький уряд звернутися до Росії з проханням розпочати наступ, щоб відтягти війська союзників на Східний фронт. І такий наступ 5-17 березня росіяни здійснили в районі озера Нарочь, в Білорусії. Росіяни сподівалися двома наступами вибити противника з Білорусії і Литви, і знову вийти на кордони Східної Прусії. Проте обидва удари (Друга армія генерала Рагози та 5 Армія генерала Гурко) росія нам не вдалися. Втративши понад 60 тисяч солдатів, вони змушені були відступити. Але цей наступ, справді, допоміг французам, оскільки не дозволив німцям та австро-угорцям перекинути на їх фронт жодної свіжої дивізії. Маючи досить значну перевагу в живій силі, 22 травня 1916 розпочали наступ війська Південно-Західного фронту під командуванням генерала Олексія Брусилова. Провівши могутню артпідготовку (від 6 до 45 годин) російські дивізії пішли на прорив. Одначе, незважаючи на величезні втрати (понад 80 тисяч), повністю здола ти австро-німецькі укріплення росіянам не вдалося. Так само не вдалися О. Брусилову і спроби захопити Ковель, котрий був важливим транспортним вузлом, через який здійснювалися поставки для німецької армії, і все ж таки, внаслідок Брусилівського прориву, росіянам вдалося просунутися на окремих ділянках фронту на 60150 км, що змусило противника перекидати на ці ділянки нові дивізії. В серпні-вересні, отримавши підкріплення, Брусилов ще раз спробував остаточно прорвати фронт, і навіть потіснив германців в районі Карпат, проте на більше сил у нього не вистачило. Відбувалися в цей час бої і на морі. Російський флот підтримував вогнем арти лерії захисників Риги, нападав на німецькі конвої, виставляв мінні поля, внаслідок чого сім німецьких міноносців підірвалося на мінах. На Чорному морі російський флот блокував Босфор та важливі турецькі порти, а також перекидав на Кавказький фронт війська та озброєння. Хоча й тут значних втрат російському флотові завдавали німецькі підводні човни, котрі нападали на транспорти і блокували морські шляхи. До кінця 1916 і російському, і німецькому та австро-угорському командуванню стало зрозуміло, що розпочалася війна на виснаження, на перевірку потенціалу про мислових та людських ресурсів, і що буде вона затяжною. Дещо полегшувало ситуацію противникам Росії те, що в Росії в цей час відбулася Лютнева революція. 2
Перша світова війна (1914-1918) березня 1917 імператор Микола II зрікся престолу, і до влади прийшов Тимчасовий уряд, який, одначе, не мав усієї повноти влади в країні, оскільки паралельно в Пет рограді виникла прокомуністична Петроградська рада робітничих, селянських та солдатських депутатів, що призвело до дестабілізації ситуації в країні. Тим паче, що й сама імперія почала розвалюватися: в Україні, на Кавказі, в Середній Азії зароджувалися національно-визвольні рухи, почали утворюватися незалежні дерПерша світова війна жави. Стало очевидним, що Росії треба виходити з війни, але під тиском союзників Тимчасовий уряд віддає наказ про новий наступ (червень 1917) на Південно-Захід ному фронті, що перебував під командуванням генерала Гутора. На першому етапі наступ мав певний успіх: Восьма армія генерала Корнілова здобула Галич і Калуш, ворог був відтіснений і на інших ділянках, але в липні 1917 австро-німецькі війська перекинули в Галичину 16 нових дивізій і завдали росіянам поразки, відтіснивши їх до кордонів своєї імперії. Значну частину військової сили росіян складали козаки. Досить сказати, що для участі в Першій світовій було відмобілізоване 57 полків Донського козацького війська, десятки полків Кубанського, Терського, Уральського та інших військ. Особ ливо помітною була участь козацьких військ в бойових діях на Кавказькому театрі. Тут турки сподівалися повернути собі землі, які вони втратили під час російськотурецької війни 1877-1878 років. Проте їх 90-тисячна армія виявилася занадто слабко - і в моральному, і в технічному відношеннях - підготовленою до ведення цієї війни. І це засвідчила вже перша операція, що відбувалася в грудні-січні 1915 в районі м. Сарикамиш. Змусивши відступити передовий загін росіян, загін турків підійшов (12 грудня) до Сарикамиша, де оборону тримали лише окремі дрібні підрозділи, чисельністю до батальйону, а командування ними прийняв полковник Генерально го штабу Букретов, котрий виявився тут цілком випадково, проїздом. Проте росія нам все ж таки вдалося зупинити натиск турків і протриматися до підходу підкріплен ня - частин генерала Пржевальського. Не здобувши міста, турки виявилися в засн іжених горах, де втратили близько 10 тисяч обмороженими. 22 грудня росіянам вдалося оточити Десятий корпус турків, а 25 грудня, за наказом нового командую чого Кавказьким фронтом генерала Юденича, розпочали наступ. Відступивши на 30-40 км, турки втратили понад 78 тисяч солдатів. Ця поразка примусила їх зупини ти наступ на Кавказ. Проте, дізнавшись про «Великій відступ» росіян на Західному фронті, їх поразки в боях з німцями та австро-угорцями, турки в червні 1915 перей шли в новий наступ, цього разу в районі м. Алашкерта (Східна Туреччина). Під їх натиском (Третя армія генерала Махмуд Каміль-паші), Четвертий Кавказький кор пус генерала Огановського, що складався здебільшого з козацьких частин, відійшов до російського кордону. Проте, ввівши в бій резерви, М. Юденичу вдалося зупини ти наступ ворога і відтіснити його до озера Ван, де фронт знову стабілізувався. Побоюючись, що на боці Туреччини виступить Іран, росіяни послали туди в жовтні 1915 корпус генерала М. Баратова. Корпус нараховував всього 8 тисяч багнетів, але це не завадило росіянам увійти до Тегерана. Згодом, біля Хамадана, цей корпус розбив турецько-перські загони й цілковито оволодів ситуацією в країні, що зава дило Туреччині прилучити до бойових дій не лише Іран, але й Афганістан. Завершилася Перша світова для російського та іншого народів імперії Брестсь ким миром, укладеним між радянською Росією та Німеччиною 3 березня 1918 року. Росія позбувалася країн Прибалтики та Західної Білорусії. Вона виводила свої війська з Фінляндії та України, які теж здобули незалежність. Переходили до Туреччини райони міст Ардагана, Карса і Батумі. Крім того, Росія зобов’язувалася виплатити Німеччині контрибуцію в розмірі 6 млрд. золотих марок. У цей час на землях Донського, Кубанського, Терського, Уральського та інших козацтв вже почалася Громадянська (1918-22) війна, котра поділила козацтво на «білих» і «червоних». Козаки, які щойно повернулися з різних фронтів Першої світової, знову змушені були вести бої, але вже на фронтах громадянської, значно жорстокішої і безкомпроміснішої.
Всесвітня козацька енциклопедія Перша Терська козацька батарея - окрема козацька батарея, котра діяла у складі Терського козацького війська. Сформована була в липні 1808 року. Первісна назва - Кінно-артилерійська рота при козацьких частинах Кавказької лінії. З серпня Перша Терська 1818 вона - Кавказька лінійна кінно-артилерійська рота № 4. В серпні 1829 постає козацька батарея під назвою: Кавказька лінійна кінно-артилерійська рота № 5 .3 квітня 1834 вона вже відома не як рота, а як Кавказька лінійна кінно-артилерійська батарея № 5-го. В 1865 після кількох перейменувань, вона стає Першою Терською кінною батареєю. В серпні 1870 вона вже називається Першою кінно-артилерійською батареєю Терсь кого козацького війська. З травня 1894 батарея набуває своєї остаточної назви —Пер ша Терська козацька батарея. Козаки батареї брали участь у багатьох боях, що засв ідчено двома срібними Георгіївськими сурмами, з написом: «За Кавказьку війну і за здобуття Карса 6-го листопада 1877» (вручено в жовтні 1878). В 1868 батареї було вручено ще дві срібні сурми, з написом: «За Кавказьку війну», і спеціальні петлиці на коміри та вилоги мундирів, з написом: «За військову відзнаку», а також стрічки на головні убори: «За відзнаку». Під час Громадянської війні в Росії (1918-22), козаки батареї брали участь в боях на боці Білого руху. Після утвердження в Росії радянської влади, батарею, як і все Терське козацьке військо, було ліквідовано (1924).
Перший Аргунський полк Забайкальського козацького війська
Перший Аргунський полк Забайкальського козацького війська. Початок свій бере від Четвертого Забайкальського козацького полку, сформованого в січні 1900 із трьох сотень, що існували при Першому Нерчинському полку (див.), та трьох нових сотень, сформованих спеціально для цього полку. Вже через кілька днів, у січні того ж 1900, полк було перейменовано на Перший Аргунський полк Забай кальського козацького війська. Полковим прапором Першому Аргунському слугу вав прапор, вручений ще в 1852 Четвертому полку Забайкальського козацького війська. Про бойові подвиги полку свідчать шість Георгіївських срібних сурм: «За відзнаку в Північній Маньчжурії в 1900році» (вручені в 1911), та відзнаки на голов них уборах «За відзнаку в війні з Японією в 1904 і 1905 роках».
Перший Астраханський козацький полк
Перший Астраханський козацький полк. - Полк у складі Астраханського ко зацького війська. Сформований у травні 1817, з окремих команд, інших підрозділів та жителів військових поселень Астраханщини. Первісна назва його —Астрахансь кий козацький №1 полк. У травні 1894 перейменований на Перший Астраханський козацький полк. Полковий прапор був вручений в листопаді 1817. В 1823 полк був відряджений на Кавказ, для участі в боях проти горців, і залишався там ( змінюючи склад) до 1831. В 1876 одна сотня полку була відряджена до Туркестану, де залиша лася у складі корпусу російських військ до 1881.3 1887 вже дві сотні полку - Перша і Третя - постійно перебувають у складі корпусу в Туркестані. Козаки полку брали участь у революційних подіях (1917) та в Громадянській війні (1918-22) в Росії, як на боці «червоних», так і на боці «білих». Ліквідований був полк разом з ліквідацією всього Астраханського козацького війська (1924).
Перший Верхньоудинський полк Забайкальського козацького війська
Перший Верхньоудинський полк Забайкальського козацького війська. Істо рія полку започатковується з Учбового кінного дивізіону Забайкальського козацько го війська, сформованого в травні 1872, на підставі нового «Положення про Забай кальське козацьке військо». У квітні 1878 було ухвалено новий «Статут про військо ву повинність Забайкальського козацького війська», згідно з яким Учбовий дивізіон переформували на Перший кінний полк Забайкальського козацького війська. У травні 1894 цей полк постає перед нами вже під назвою Перший Забайкальський козацький полк, в 1897 - як Перший Верхньоудинський Забайкальський козацький полк і на решті, з серпня 1898 - під назвою Перший Верхньоудинський полк Забайкальського козацького війська.
Перша Тереька козацька батарея - Перший Горсько-Моздоцький... полк В 1904-1905 роках полк брав участь у боях з японцями, зокрема, він прославив Перший ся у боях за Порт-Артур, за які Четверта сотня його була нагороджена двома Геор Верхньоудинський полк гіївськими срібними сурмами. Ще дві такі сурми полк отримав за «За Тянь-Цзинь і Забайкальського Пекін в 1900році». А загалом, участь полку в російсько-японській війні було відзна козацького війська чено врученням йому Георгіївського полкового прапора (липень 1906). Бійці двох сотень дістали право носити на головних уборах стрічки з написом «За відзнаку проти китайців в 1900 році».
Перший Волзький полк - полк Терського козацького війська. Історія полку починається з 1732, коли з козаків-поселенців Царицинської лінії наказано було сформувати Волзьке військо. В травні 1776 всі козаки цього війська, з родинами, були переселені на Азовсько-Моздокську лінію, де увійшли до складу Астрахансь кого козацького війська. В квітні 1786 козаків Волзького війська відокремили від Астраханського війська і вони стали складовою частиною козацтва Кавказької лінії. І лише в лютому 1799 Волзьке військо було реформоване в Волзький козацький полк. В лютому 1845, під час чергової реорганізації, цей полк став Другим Волзь ким полком Кавказького лінійного козацького війська. При цьому кілька підрозділів його було відокремлено для створення Першого Волзького полку. А разом ці два полки утворили Шосту (Волзьку) бригаду Кавказького лінійного війська. В березні 1858 бригада названа вже Сьомою (Волзькою) бригадою Кавказького лінійного війська, а в березні 1861 введена до складу Терського козацького війська, як Перша Волзька бригада. Проте й на цьому метаморфози полку не завершилися. В серпні 1870 бригаду знову переформовано на Волзький полк Терського козацтва. А в червні 1882 полк поділено на три черги, з присвоєнням полку першої черги назви: Пер ший Волзький полк Терського козацького війська. Козаки полку не раз відзначалися у боях та сутичках з кавказькими горцями, за що в липні 1856 полку було вручено Георгіївський прапор з написом: «За відмінностаранну службу і за відзнаку при підкоренні Східного і Західного Кавказу». А ще полк нагороджено було 8-а срібними Георгіївськими сурмами з написом: «За відзнаку в битві під Деве-Бойну 23 жовтня 1877». Під час Громадянської війни в Росії (1918-22) козаки полку брали участь у Білому русі. Після утвердження в Росії радянської влади, полк було ліквідовано разом з усім Терським козацтвом. Перший Горсько-Моздоцький, генерала Круковського полк - полк Терсь кого козацького війська. Сформований в грудні 1824, з Моздоцької горської коман ди, козаків станиці Луковської і жителів кількох осетинських та російських посе лень. В лютому 1845 перейменований на Горський полк Кавказького лінійного ко зацтва, а в березні 1861 він уже називався Горським полком Терського козацького війська. Одначе в червні цього ж року його об’єднують з Моздоцьким полком в Другу бригаду Терського козацького війська. Саме ця бригада в серпні 1870 перей менована на Горсько-Моздоцький полк Терського козацького війська. У серпні ж 1904 полку присвоєне ім’я «вічного шефа», яким став генерал-майор Фелікс Кру ковський, котрий з 1840 по 1845 командував Горським полком і похований в ста ниці Скатеринодарській, що адміністративно підлягала Горському, а згодом - Горсько-Моздоцькому полку. Козаки полку не раз відзначалися у боях з кавказькими горцями, за що в 1874 полку вручено Георгіївський прапор «За військові подвиги проти непокірних горців». А після завершення Турецьких війни полк був удостоєний 8-й срібних Георгіївсь ких сурм з написом: «За відзнаку під час Турецької війни 1877-1878». Штаб полку знаходився в Хасав-Юрті (тепер районний центр республіки Ічкерії). Під час революційних подій козаки полку придушували прокомуністичні бунти (1917), а під час Громадянської війни (1918-22) виступали на боці Білого руху.
Перший Волзький полк
Перший ГорськоМоздоцький, генерала Круковського полк
Всесвітня козацька енциклопедія Перший Донський козацький, генералісимуса князя Суворова, полк - полк у складі Донського козацького війська. Сформований в 1874, для відрядження на «зовнішню службу». Первісна назва - Донський козацький № 23 полк. У червні 1875 Перший Донський він почав називатися: Донський козацький № 1 полк, а в травні 1894 - Перший Донсь козацький, кий козацький полк. В 1901 у полку з’явився «вічний шеф», ним став генералісимус генералісимуса князя О. Суворов (див.). Відтак, полк почав називатися Перший Донський козацький, ге Суворова, полк нералісимуса князя італійського, графа Суворова полк. Назва, мабуть, здалася за надто довгою, тому в січні 1906 її помітно підкоротили: Перший Донський козаць кий, генералісимуса князя Суворова, полк. Полк під командуванням полковника Михайлова відзначився під час боїв у Трансільванії, за що йому було вручено Геор гіївський прапор з написом: «За чудовий подвиг при втихомиренні Трансільванії в 1849році» (березень 1850). А в квітні 1878 козаки полку отримали відзнаки (стрічки) на головні убори з написом: «За відзнаку у битві при Шейнові 28 грудня 1877року». Під час Громадянської війни (1918-22) в Росії, частина козаків полку воювали на боці «білих», частина - на боці «червоних». Після утвердження в Росії радянської влади, полк було ліквідовано разом з усім Донським козацьким військом.
Перший Запорізький, Імператриці Катерини Великої, полк Кубанського козацького війська
Перший Запорізький, Імператриці Катерини Великої, полк Кубанського козацького війська. Історія полку починається в серпні 1870 року, коли з козаків Дев’ятого полку, Третього і Шостого батальйонів та кількох інших козацьких підроз ділів було сформовано один, трьох комплектний, Десятий Єйський полк. У червні 1882 полк переформовано на три окремі полки, зі збереженням за першим з них назви Єйський полк Кубанського козацького війська. В травні 1894, у зв’язку з військо вим упорядкуванням частин, він став називатися Першим Єйським полком Кубанського козацького війська. И нарешті, в серпні 1904 у полку з’явився «вічний шеф», яким стала Катерина II. Крім того, в пам’ять про запорізьке минуле предків багатьох козаків полку, його було перейменовано на «запорізький», відтак повна назва полку стала такою: Перший Запорізький, Імператриці Катерини Великої, полк Кубансько го козацького війська. Полк відзначився у багатьох боях і битвах. Про це свідчить Георгіївський штандарт «За відзнаку при здобутті фортеці Анапа 12 червня 1828 року і за відзнаку в Турецьку війну 1877 і 1878 роках» (1878). Крім того, полк отримав відзнаки на го ловні убори «За відзнаку при підкоренні Західного Кавказу в 1864році» (1865). Коза ки полку брали участь в революційних подіях та в громадянській (1918-22) війні в Росії. Ліквідовано було полк разом із ліквідацією всього Кубанського козацького війська. О
Перший Кавказький, намісника Катеринославського, генерал-фельдмаршала князя ПотьомкінаТаврійського, полк Кубанського козацького війська
т
Перший Кавказький, намісника Катеринославського, генерал-фельдмар шала князя Потьомкіна-Таврійського, полк Кубанського козацького війська. Історія полку починається в червні 1803 року, коли з переселених на Кубань колишніх катеринославських козаків було сформовано Кавказький козацький полк (полк по селенців Кавказької лінії). В 1845 він названий Другим Кавказьким полком Кавказь кого лінійного козацького війська. В березні 1861 він уже постає Одинадцятим пол ком Кубанського війська. Під час чергової військової реформи в серпні 1870, з час тин козаків Одинадцятого полку, Восьмого батальйону та інших підрозділів, було сформовано один, трьохкомплектний, Дев’ятий Кавказький полк. У 1882 полк пере формовано на три окремі полки, зі збереженням за першочерговим з них назви Кав казький полк Кубанського козацького війська. В травні 1894 він уже постає перед нами Першим Кавказьким полком Кубанського козацького війська. Й нарешті, в серпні 1910, коли у полку з’явився «вічний шеф», він набув остаточної назви —Перший Кавказький, намісника Катеринославського, генерал-фельдмаршала князя Потьомкі на-Таврійського полк Кубанського козацького війська. Про бойові подвиги полку свідчить Георгіївський полковий штандарт «За відзнаку в турецьку війну і в діях проти горців в 1828 і 1829 роках, під час підкорення захі дного Кавказу в 1864році, і за відзнаку при Деве-Бойну 23 жовтня 1877року» (1878).
Перший Донський козацький ... полк - Перший Кизляро-Гребенський ... полк Полк мав 12 Георгіївських срібних сурм з написом «За відзнаку в турецьку війну Перший Кавказький, 1877 і 1878 років» (1878) а також низку інших відзнак і регалій. намісника ... полк Козаки полку брали участь у революційних (1917) подіях на Кубані та в грома Кубанського козацького дянській (1918-22) війні в Росії. Ліквідовано було полк разом з усім Кубанським війська козацьким військом (1924).
Перший Катеринодарський, кошового отамана Чепіги, полк Кубанського козацького війська - реально історія полку починається з 1842, коли від Катери нославського округу Чорноморського війська наказано було виставити чотири кінні Чорноморські полки. В березні 1861 року Восьмий і П’ятий кінні Чорноморські полки названі Восьмим і П’ятим полками Кубанського війська. В серпні 1870 чергова реорганізація, внаслідок якої сформовано було один трьохкомплектний Третій Катеринодарський полк. В 1882 полк знову переформовано - цього разу на три окремі полки, зі збереженням за першочерговим полком назви Катеринодарського полку Кубанського козацького війська. В травні 1894 полк названо Першим w Катеринодарським полком Кубанського козацького війська. И нарешті, в 1904 у полку з'явився «вічний шеф» - ним став славетний отаман Захар Чепіга (див.). Відтак полк перебрав назву: Перший Катеринодарський, кошового отамана Чепіги, полк Кубанського козацького війська. Про військові заслуги полку свідчать полковий прапор з написом: «За відзнаку під час штурму фортеці Анапа в 12 день червня 1828 року» (вручений полку в 1831); а також відзнаки на головні убори з написом: «За відзнаку під час підкорення Західного Кавказу в 1864 році і в Маньчжурії в 1905 році» (1908). Козаки полку брали участь в революційних подіях (1917) на Кубані та в громадянській (1918-22) війні в Росії. Ліквідовано було полк разом з усім Кубанським козацьким військом (1924). —
Перший Кизляро-Гребенський, генерала Єрмолова, полк - полк Терського козацького війська. В 1832 з гребенських (див.) козаків було сформовано Гребенський козацький полк, якого в 1845 перейменували на Гребенський полк Кавказького лінійного війська. Спільно з Кизлярським та Моздоцьким полками, склав Восьму бригаду Кавказького лінійного козацького війська. В липні 1852 Гребенський і Кизлярський полки виділені в окрему, Дев’яту бригаду Кавказького лінійного війська. І нарешті, в 1870 бригаду було переформовано в Кизляро-Гребенський полк Терсь кого козацького війська. В 1879 у полка з’явився «вічний шеф», отож він почав називатися Кизляро-Гребенський, Його Королівської високості, Спадкоємця, Вели кого герцога Фрідріха Мекленбург-Шверинського, полк, Терського козацького війська. В квітні 1897 ім’я шефа було знято і полк набув назви - Перший КизляроГребенський полк. Але в серпні 1904 йому присвоюють ім’я генерала Єрмолова. Козаки полку не раз відзначалися в боях проти кавказьких горців і турків. Про це свідчить полковий Георгіївський штандарт «За військові подвиги проти непокі рних горців», з ювілейною Олександрівською стрічкою (вручений в серпні 1881), а також 2 срібні Георгіївські сурми «За відзнаку в Хівинському поході 1873 року» (вручено Четвертій сотні), і відзнаки на головні убори «За справу 24 липня 1854 і за умиротворення горських племен Терської області і Дагестану в 1877 році». Штаб полку знаходився в станиці Грозненській. В 1907 році командував полком військо вий старшина Синюхаєв. Козаки полку брали участь у придушенні прокомуністич них виступів під час революційних подій 1905-07, а також під час Жовтневої (1917) революції. У Громадянській війні в Росії (1918-22) окремі козаки полку брали участь, як на боці «білих», так і на боці «червоних». Ліквідовано полк комуністичним режимом Росії разом з усім Терським козацт вом (1924).
Перший Катеринодарський, кошового отамана Чепіги, полк Кубанського козацького війська
Перший КизляроГребенський, генерала Єрмолова, полк
Всесвітня козацька енциклопедія Перший Кубанський, генерал-фельдмаршала, Великого князя Михайла Миколайовича, полк. - Один із полків Кубанського козацького війська. Історія його починається з 1732 року, коли надійшов наказ сформувати з козаків, які були посе лені на Царицинській Лінії (укріплень), єдине Волзьке військо. Проіснувало воно Перший Кубанський, недовго, і вже в травні 1776 частини та поселення цього війська були приєднанні до генералАстраханського війська. Незабаром виникла потреба сформувати надійний полк з фельдмаршала, козаків, які б утримували кубанські кордони. Одним із таких полків став Кубанський Великого князя полк (1792) Кавказької лінії козаків, основу якого склали волзькі та донські козаки, і Михайла до якого згодом майже не потрапляли козаки спадково кубанські. Миколайовича, полк Упродовж наступних років полк цей зазнавав різних реорганізацій. Зокрема, в березні 1858 він став основою для формування Четвертої Кубанської бригади, яка в 1860 включена була до складу Кубанського козацького війська (доти вона вважалася загальноармійською кавалерійською бригадою). И нарешті, в 1870, з трьох полків цієї бригади було сформовано один —Восьмий полк, якого назвали Кубанським. І лише в 1894, після ще кількох реорганізацій, він набув остаточної назви —Перший Кубанський полк Кубанського козацького війська. Наприкінці XIX на початку XX століть в Російській імперії стало модним призначати тим чи іншим військовим ча стинам «вічних шефів», щоб у такий спосіб увічнити імена відомих полководців і, звичайно ж, членів імператорської родини. Дістався такий шеф і Першому Кубансь кому полку, ним став (з січня 1912) генерал-фельдмаршал, Великий князь Михайло Миколайович. Найвищою відзнакою будь-якого полку вважалося —заслужити Георгіївський прапор. Такого прапора Перший Кубанський заслужив ще в 1865: «За постійну ста ранність під час Турецької війни 1828-1829 роках, в усіх справах з горцями, й особ ливо, у справі 1 листопада 1848, під станицею Сенгильєвською та під час підкорен ня Західного Кавказу в 1864році». Полку також було вручено 12 Георгіївських срібних сурм та стрічки з написом: «За відзнаку в 1854 році та в Турецькій війні 1877 і 1878
окрів».
Перший Кубанський пластунський, генералфельдмаршала, Великого князя Михаїла Миколайовича, батальйон
Козаки полку брали участь у Першій світовій війні, а також у революційних (1917) подіях та Громадянській (1918-22) війні в Росії. Розформований полк разом з усім Кубанським козацьким військом (1924). Перший Кубанський пластунський, генерал-фельдмаршала, Великого кня зя Михаїла Миколайовича, батальйон - окремий батальйон, що існував у складі Кубанського козацького війська. Історію свого існування він починає з Восьмого піхотного полку Чорноморського козацького війська, сформованого 12 листопада 1802 року. Це був один із десяти полків, заснованих з козаків-запоріжців, які увійш ли (січень 1788) до «Війська вірних козаків чорноморських». У липні 1842 полк переформовано в Восьмий піхотний батальйон Чорноморського козацького війська. В березні 1861 перейменовано у Восьмий батальйон Кубанського війська. В серпні 1870 відбулося переформування його в Перший піхотний пластунський батальйон кубанського козацького війська. В травні 1894 він уже постає, як Перший Кубансь кий пластунський батальйон, а в січні 1812 у нього з’являється «вічний шеф» - вели кий князь Михайло Миколайович. Відтак батальйон прибирає назву: Перший Ку банський пластунський батальйон, генерал-фельдмаршала, Великого князя Михай ла Миколайовича, батальйон. В 1855 батальйону вручено Георгіївський прапор з написом: «За відзнаку під час здобуття фортеці Анапи 12 червня 1828 року і за зразкову мужність при обороні Севастополя 1854 і 1855 років». А в 1878 він був нагороджений десятьма Георгіївськими срібними рожками «За відзнаку під час ту рецької війни 1877 і 1878років», в травні 1865 - стрічками на головні убори, з напи сами: «За відзнаку під час покорення Кавказу в 1864році». Козаки батальйону брали участь у Громадянській війні в Росії (1918-22) на боці Білого руху. Після утверджен ня в Росії радянської влади, батальйон було розформовано разом з усім Кубанським козацьким військом.
Перший Кубанський,... полк - Перший Лінійний,... полк Кубанського козацького війська Перший Кубанський похід — похід Добровольчої (бл. 4 тисяч солдатів) армії, що розпочався виходом із Ростова-на-Дону 22 лютого 1918, під командуванням ге нерала Лавра Корнілова, під час Громадянської (1918-22) війни в Росії. Значну ча стину Добровольчої армії складали донські козаки. Майже цілковито козацькими Перший Кубанський були, зокрема, кінний загін полковника Глазенапа; партизанський козацький полк похід генерала Богаєвського; партизанський козацький загін полковника Симановського; кавказький дивізіон, що входив до складу Офіцерського полку генерала Маркова. В станиці Ольгіївській до армії приєдналися донські козацькі партизанські загони Краснянського, Бокова, Лазарєва... Армія відходила під натиском частин «черво них». Мета походу - врятувати Добрармію від розгрому, поповнити її лави за раху нок донського і кубанського козацтв, а також тих частин, окремих солдатів та офі церів, котрі знаходилися в межиріччі Дону і Кубані і залишалися вірними ідеї Біло го руху, тобто ідеї «відродження Єдиної і Неподільної Росії». Червоногвардійські частини, які протистояли Добрармії на Дону і Кубані, теж, у переважній більшості, були укомплектовані козаками, і цілими козацькими підрозділами та частинами. Завершився похід 7 березня 1918 року, оскільки вже 8 березня частини Доб рармії з боєм форсували р. Лабу і вийшли на Закубання. Загалом мети походу його організатори досягли: Добровольча армія значно поповнилася новими загонами, організаційно зміцніла і зуміла продовжувати боротьбу проти червоноармійських частин комуністів. Назва «Перший Кубанський похід» вживається досить рідко. Зго дом назва цього походу була з’єднана дослідниками з назвою «Льодовий похід» Добровольчої Армії (див.), хоча насправді самі учасники цих походів чітко розріз няли їх, називаючи учасників Першого Кубанського походу «першопрохідниками» і ветеранами Добрармії. Наказом А. Денікіна було засновано «Знак відзнаки 1-го Кубанського походу», яким нагороджено більшість його учасників.
Перший Лабинський, генерала Засса, полк Кубанського козацького війська. Історія полку започатковується в березні 1841, коли з козаків чотирьох станиць Кавказької лінії і жонатих нижніх чинів Тенгинського та Новагинського піхотних полків було сформовано Лабинський козацький полк (козаків-поселенців Кавказької лінії).В 1845 році полк почав називатися Першим Лабинським полком Кавказького лінійного козацького війська. З березня 1861 року це - Двадцятий полк Кубанського війська. В травні 1861 перейменований на Вісімнадцятий полк Кубансько го війська, а в жовтні того ж року він уже стає Двадцятим полком Кубанського війська. В серпні 1870 року Двадцятий, Двадцять перший і Двадцять третій полки з’єдна но в один трьохкомплектний Шостий Лабинський полк Кубанського козацького війська. В червні 1882 полк знову зазнає реорганізації: його поділяють на три ок ремі полки, зі збереженням за першочерговим з них назви: Лабинський полк Ку банського козацького війська. В травні 1894 року він названий Першим полком Кубанського козацького війська. И нарешті, в 1904 у полку з’явився «вічний шеф»генерал Засс. Відтак полк починає називатися - Перший Лабинський, генерала Зас са, полк Кубанського козацького війська. Про подвиги козаків полку свідчить Георгіївський полковий прапор з написом: «За відзнаку під нас підкорення Західного Кавказу в 1864році» (1865); а також відзна ки на головні убори з текстом: «За штурм фортеці Геок-Тепе 12 січня 1881 року». Козаки полку брали активну участь у революційних подіях (1917) на Кубані та в громадянській (1918-22) війні в Росії. Ліквідований був полк разом з усім Кубансь ким козацьким військом (1924). О
“
Перший Лабинський, генерала Засса, полк Кубанського козацького війська
" г
Перший Лінійний, генерала Вельямінова, полк Кубанського козацького війська. - Реально історія полку розпочинається з березня 1858 року, коли було сформовано Другий Урупський полк Кавказького лінійного козацького війська. В березні 1861 його перейменовано на Шістнадцятий полк Кубанського війська. В травні 1861 він уже постає під назвою: Двадцять другий полк Кубанського війська,
Перший Лінійний, генерала Вельямінова, полк Кубанського козацького війська
Всесвітня козацька енциклопедія а в жовтні того ж року Дев’ятнадцятий полк Кубанського війська. В серпні 1870 відбулася загальна реорганізація Кубанського війська. Внаслідок неї, Дев’ятнадця тий, Двадцять другий та Двадцять п’ятий полки були зведені в один, трьохкомплектний - П’ятий Урупський полк. В 1882 він був поділений на три окремі полки, зі Перший Лінійний, збереженням за першочерговим полком назви Урупський полк Кубанського козаць генерала Вельямінова, кого війська. В травні 1894 він уже постає, як Перший Урупський полк Кубанського полк Кубанського війська. В серпні 1904 у полка з’явився «вічний шеф», яким став генерал Вельямі козацького війська нов, відтак, полк прибрав назву: «Перший Урупський генерала Вельямінова полк Кубанського козацького війська». А в квітні 1906 він уже називався Першим Лінійним, генерала Вельямінова полком Кубанського козацького війська. В 1865 полку було вручено Георгіївський полковий прапор, з написом: «За відзна ку під час підкорення Західного Кавказу в 1864 році». Козаки полку брали участь у революційних подіях (1917) на Кубані та в грома дянській (1918-22) війні в Росії. Ліквідували полк разом із ліквідацією усього Ку банського козацького війська (1924).
Перший Московський кадетський козацький корпус
Перший Нерчинський полк Забайкальського козацького війська
Перший Оренбурзький козацький полк
Перший Полтавський, кошового отамана Сидора Білого, полк Кубанського козацького війська
Перший Московський кадетський козацький корпус (XXI ст.) - козацький навчальний заклад. Заснований у Москві, в вересні 2002, під патронатом Правління Ради козаків Росії. Заклад готує кадри офіцерів Російської армії, з орієнтацією на службу в козацьких військових частинах. Один із навчальних предметів корпусу — «Історія козацтва». Значна частина кадетів - вихідці з давніх козацьких родів, а та кож діти-сироти з родин військовослужбовців. За даними на 2006, на чолі закладу перебував полковник Збройних Сил Російської Федерації Михайло Шпиньков. Перший Нерчинський полк Забайкальського козацького війська. Сформо ваний був на початку січня 1898 з Сьомої, Восьмої та Дев’ятої сотень, що існували на 1897 рік, при Першому Читинському полку, а також із трьох сотень, які спеціаль но сформували при цьому ж полку. Первісна назва його - Третій Забайкальський козацький полк. Але вже 15 січня цього ж року його перейменовують на Перший Нерчинський полк Забайкальського козацького війська. Двічі - в 1904 і 1905 - полк брав участь у походах російських військ в Корею, за які був нагороджений відзнаками на головні убори, з написом: «За похід в Корею в 1904 і 1905 роках». Ще раніше, в 1900, козаки полку прославилися у боях в Китаї, за що в 1903 були відзначені чотирма Георгіївськими срібними сурмами. Перший Оренбурзький козацький полк - полк у складі Оренбурзького ко зацького війська. В 1873, із сотень Оренбурзького війська, було сформовано Орен бурзький козацький №4-го полк. В липні 1882 він перейменований на Оренбурзький козацький № 1-го полк, а в травні 1894 стає Першим Оренбурзьким козацьким пол ком, який в 1907 увійшов до складу Десятої кавалерійської дивізії. Полковий прапор було вручено в травні 1842. Перша сотня полку удостоєна двох срібних Георгіївсь ких сурм з написом: «За відзнаку у справі 22 серпня 1875 року». Козаки полку брали участь у придушенні прокомуністичних заворушень в 1905-07. Під час Громадянсь кої війни (1918-22) в Росії вони підтримували Білий рух. Після утвердження в Росії комуністичного режиму, полк було ліквідовано разом з усім Оренбурзьким козаць ким військом. Перший Полтавський, кошового отамана Сидора Білого, полк Кубансько го козацького війська. Історія полку починається з 1870 року, коли з двох окремих батальйонів, з Абінського кінного полку та кількох інших підрозділів Чорноморсь кого війська сформовано було один трьохкомплектний Другий Полтавський полк. У червні 1882 полк було переформовано на три окремі полки (по одному в кожній черзі) зі збереженням за першочерговим полком назви Полтавський полк Кубансь кого козацького війська. В травні 1894 полк уже називався Першим Полтавським
Перший Лінійний... полк —Перший Сунженсько-Владикавказький ... полк полком Кубанською козацького війська. И нарешті, в серпні 1904, коли у полка з'явився «вічний шеф", він дістав назву: Перший Полтавський, кошового отамана Сидора Білою, полк Кубанського козацького війська. Полк прославився \ багатьох битвах. В 1879 йому було вручено Георгіївський Перший Полтавський, штандарт з написом: \\3а відзнаку, виявлену при перемозі над турецькою, флотикошового отамана ліею під І>районамтравня IS 28року, і за відзнаку в Турецькій війні 1877 і 1878 Сидора Білого, полк роках». Крім гого, полк було удостоєно шести Георгіївських срібних сурм: «Заздо- Кубанського козацького оуття Карса 6листопада 187~року», а також відзнак на головні убори: «За відзнаку війська під час підкорення Західного Кавказу в 1864 році і за штурм фортеці Геок-Тепе 12 січня 1881 року» (1882). «Вічним шефом» полку став славетний кошовий отаман українського походження Сидір Білий (див.). Козаки брали участь у революційних подіях (1917) та в Громадянській (191822) війні в Росії. Ліквідований він був разом із ліквідацією всього Кубанського ко зацького війська (див.). Перший Семиріченський, козацький, генерала Колпаковського, полк. Полк, який складав основу Семиріченського козацтва (див.). Родовід свій почав від Восьмого відділу Лінійного Сибірського козацького війська, заснованого на підставі спеціального «Положення» в 1808 році. В 1812 цей відділ був реорганізований у Восьмий, Лінійного Сибірського козацького війська, полк. У грудні 1846 до його назви додалося слово «кінний», а в 1859 він став «Дев ’ятим». І лише в травні 1894 він став Першим Семиріченським козацьким полком, якому в січні 1911 було при своєне ім’я генерала Герасима Колпаковського (див.), що був одним із засновників Семиріченського козацтва. А ще Г. Колпаковський був Степовим генерал-губернатором (1882-1889) і командувачем військами Омського військового округу; в 18831889 командував Семиріченським козацьким військом. Майже вся історія полку пов’язана з придушенням антиросійських повстань у Середній Азії та в Західному Сибіру. В 1871 козаки відзначилися під час Кульджинського походу. В 1873 приду шували повстання, котре виникло в Хівинському краї, в 1875-1876 їм довелося во ювати з повстанцями Кокандського регіону (тепер це територія Узбекистану). В 1900 полк поповнено резервістами і він готувався до боїв з китайцями, але до цього справа не дійшла. Зате в 1905 році козакам довелося помахати шаблями та нагайка ми, придушуючи революційні заворушення. Козаки полку брали участь і в Грома дянській війні в Росії, що виникла після революції 1917. Розформований був разом із розформуванням Семиріченського козацтва (1924). Серед відзнак полку такі: в квітні 1909 полку було вручено прапор з написом «18521909» та з Олександрівською ювілейною стрічкою. А в квітні 1875 Перша сотня полку отримала відзнаки з написом: «За відзнаку в Хівинському поході 1873 року». Перший Сунженсько-Владикавказький, генерала Слєпцова, полк — полк Терського козацького війська. Родовід свій веде від Першого і Другого Малоросій ських козацьких полків, котрі були сформовані в серпні 1832, з українських козаків, переселених на Терек. У липні 1839 полк перейменовано на Владикавказький ко зацький полк, якого в 1842 підпорядкували Кавказькому лінійному війську. В 1861 було створено Четверту (Владикавказьку) бригаду Терського війська, котра в 1870 переформована на Владикавказький полк. Тоді ж, у серпні 1870, сформовано було Сунженський полк Терського війська, який виник на базі П’ятої (Сунженської) бри гади Терського козацтва. В червні 1882 ці два полки були з’єднані в єдиний Сун женсько-Владикавказький полк Терського козацького війська, якого поділили на три черги, з присвоєнням першому з них (полку першої черги) назви Перший Сун женсько-Владикавказький полк Терського козацького війська. В грудні 1904 полку присвоєне ім’я генерала Миколи Слєпцова (див.), котрий став «вічним шефом» полку цієї частини (з 1882 по 1888 «вічним шефом» полку був генерал-ад’ютант, генерал від кавалерії граф Михайло Лорис-Меліков).
Перший Семиріченський, козацький, генерала Колпаковського, полк
Перший СунженськоВладикавказький, генерала Слєпцова, полк
Всесвітня козацька енциклопедія Козаки полку багато разів відзначалися в боях та сутичках з кавказькими горця ми, за що в 1884 полку було вручено Георгіївський прапор з написом: «За військові подвиги проти непокірних горців». А в квітні 1875 Першій сотні полку вручено дві Георгіївські срібні сурми з написом: «За відзнаку в Хівинському поході 1873 року». Перший СунженськоЩе чотири Георгіївські сурми вручено Другій і Третій сотням полку. В 1907 полк Владикавказький, увійшов до складу Другої кавказької козацької дивізії (разом з Першим Горськогенерала Слєпцова, Моздоцьким полком). Козаки полку брали участь у придушенні прокомуністичних полк заворушень в 1905-1907. Під час Громадянської війни (1918-22) в Росії козаки полку виступали на боці Білого руху. Після утвердження Радянської влади, полк було ліквідо вано разом з усім Терським козацьким військом (див.).
Перший Таманський, генерала Безкровного, полк Кубанського козацького війська
Перший Уманський, бригадира Головатого, полк Кубанського козацького війська
Перший Уральський козацький полк
Перший Таманський, генерала Безкровного, полк Кубанського козацького війська. Історія полку починається з серпня 1870, коли з Першого полку Кубансько го війська, Адагумського кінного полку і Четвертого батальйону сформовано один трьохкомплектний Перший Таманський полк Кубанського козацького війська. В червні 1882 полк переформовано на три окремі полки (по одному в кожній черзі), зі збережен ням за першочерговим полком назви Перший Таманський полк Кубанського козацького війська. В серпні 1904, у зв’язку з появою в полку «вічного шефа», полк почав називати ся: Перший Таманський, генерала Безкровного (див.), полк Кубанського козацького війська. Про подвиги полку свідчить Георгіївський полковий штандарт (1882), з напи сом: «За відзнаку у війні з Персією і Туреччиною в 1827,1828 і 1829 роках, і за штурм фортеці Геок-Тепе 12 січня 1881 року». Крім того, полк мав відзнаки на головні убори з написом: «За відзнаку під час підкорення Західного Кавказу в 1864 році» (1865). Козаки полку брали участь у революційних подіях (1917) та в Громадянській (1918-22) війні в Росії. Ліквідований був полк разом з усім Кубанським козацтвом (див.). Перший Уманський, бригадира Головатого, полк Кубанського козацького війська. Історія полку започатковується в 1803, коли з колишніх катеринославських козаків сформовано було Кавказький козацький полк (козаків-поселенців Кавказь кої лінії). В 1845 з половини цього полку сформовано Перший Кавказький полк Кав казького лінійного козацького війська. Після реорганізації, в березні 1861, він уже постає перед нами Десятим полком Кубанського війська. В 1870 році значних ре форм зазнало все Кубанське козацьке військо. Саме того року, з Десятого та Шосто го полків Кубанського війська та з кількох окремих козацьких підрозділів було сфор мовано трьохкомплектний Четвертий полк, якого назвали Уманським. В 1882 полк переформовано на три окремі полки, зі збереженням за першочерговим з них назви Уманський полк Кубанського козацького війська. А в травні 1894 це вже Перший Уманський полк. В 1904 році для багатьох полків усіх козацьких військ Росії було віднайдено так званих «вічних шефів». Так ось, шефом Першого Уманського став славетний козацький отаман Антон Головатий (див.), відтак полк почав називатися Першим Уманським, бригадира Го ловатого, полком Кубанського козацького війська. Полк прославився у багатьох бит вах. В 1865 він був удостоєний Георгіївського полкового прапора «За відзнаку під час підкорення Західного Кавказу в 1864 році». Нагороджений він також був 12-а Георгіївськими срібними сурмами «За захист Зорського перевалу 23 і 24 червня 1877 року» (1878). Окремі сотні полку були відзначені за «Леройський захист Баязета з 6 по 28 липня 1877 року» і за «Відзнаку під час війни з Японією в 1904 і 1905 роках». Козаки полку брали участь у революційних (1917) подіях на Кубані та в Грома дянській (1918-22) війні в Росії. Ліквідований був полк разом з усім Кубанським козацьким військом (1924). Перший Уральський козацький полк. —Полк, сформований в серпні 1877, у складі Уральського козацького війська. До складу його увійшло кілька окремих ко зацьких сотень. Первісна назва його - Уральський козацький №1 полк. Проте історія
Перший Тамаиський ... полк —Перший Читинський полк...
полку починається значно раніше. Ще в 1807, на основі затвердженого в 1803 «По ложення про службу козаків Уральського війська», був сформований Уральський козацький полк. В 1811 він був «розпущений по домівках», але в 1823 козаків знову зорганізували. В такий спосіб до 1865 полк п’ять разів зформовували і розформо вували. Отож створення його в 1877 слід вважати остаточним. У травні 1894 він почав називатися Першим Уральським козацьким полком. Козаки полку відзначилися у багатьох битвах, сутичках і в придушенні всіля ких бунтів. В червні 1891 полку вручено прапор з Олександрівською ювілейною стрічкою. Під час Турецької війни особливо відзначилася Перша сотня полку, що й було засвідчено відзнаками на головні убори козаків з написом: «За відзнаку в Турецькій війні 1877 і 1878 років». Козаки полку брали участь в придушенні прокомуністичних заворушень під час революційних подій 1905-07 та Жовтневої революції (1917) в Росії. Під час Громадянської війни (1918-22) козаки полку в основному брали участь у бо ротьбі з комуністами на боці Білого руху. Ліквідовано було полк після утвердження радянської влади в Росії, разом з усім Уральським козацьким військом (1924). Перший Хоперський, її Імператорської Високості, Великої княгині Анас тасії Михайлівни, полк. —Полк Кубанського козацького війська. Хоперські коза ки —це козаки, які сформувалися на річці Хопер, лівій притоці Дону (див. «Хо перські козаки»). В червні 1724 з Хоперських козаків, які після поразки повстання К. Булавина жили неподалік фортеці Новохоперська, було сформовано Кінну ко зацьку команду, котру через два роки було переформовано в Хоперський полк. У квітні 1777 Хоперський полк було передано Астраханському війську, але в 1786 сам полк і поселення цього полку були передані Кавказькій лінії козаків, а в 1845 році полк, який значно розрісся, було поділено на два - перший і другий Хоперські полки Кавказького лінійного козацького війська, котрі, в свою чергу, склали П’яту (Хоперську) бригаду. Незабаром цю бригаду, тільки вже перейменовану на Шосту, включено до складу Кубанського козацького війська. В 1870 році відбулася чергова реорганізація полків Кубанського козацького війська. Внаслідок неї, три полки з’єднано в один і названо Сьомим Хоперським полком. У січні 1879 цьому полку було присвоєне ім’я високої покровительки і він почав називатися Хоперським, її Імператорської Високості, Великої княгині Анастасії Михайлівни, полком Кубанського козацького війська й нарешті, в травні 1896 він набув остаточної своєї назви: Перший, Хоперський, Її Імператорської Високості, Великої княгині Анастасії Михайлівни, полк Кубанського козацького війська. Слід сказати, що, за традицією, полк цей поповнювався здебільшого вихідцями з Там бовської губернії та козаків, які прибували з берегів Хопра, тобто з числа спадкових хоперських козаків. Напис на Георгіївському полковому прапорі повідомляв, що козаки-хоперці відзначилися під час Турецької війни та в боях з горцями в 1828 і 1829 роках (прапор вручено в вересні 1896). Чимало крові пролили козаки-хоперці і в Дагестані, де придушували антиросійське повстання горців (1877). Козаки полку брали участь в Жовтневій революції (1917) та в Громадянській війні (1918-22) в Росії. Ліквідований він був комуністичним режимом Росії разом з усім Кубанським козацтвом (1924).
Перший Уральський козацький полк
••
Перший Хоперський, її Імператорської Високості, Великої княгині Анастасії Михайлівни, полк
■ •
Перший Читинський полк Забайкальського козацького війська. - В 1893, у складі Забайкальського війська, було сформовано Другий кінний полк Забайкальсь кого козацького війська, якого вже в травні наступного року було перейменовано на Другий Забайкальський козацький полк. У жовтні 1897 він виступає, як Перший Читинський Забайкальський козацький полк. І нарешті, в 1898 набуває свого оста точного найменування - Перший Читинський полк Забайкальського козацького війська. Про бойові подвиги полку свідчить Георгіївський полковий прапор, а та кож відзнаки на головні убори, з текстом: «За Бейцань і Пекін в 1900році». Ліквідо вано було полк разом з усім Забайкальським козацьким військом (див.).
Перший Читинський полк Забайкальського козацького війська
Всесвітня козацька енциклопедія Перший Чорноморський полк Кубанського козацького війська. Сформова но було полк у березні 1889 року з козаків кількох кубанських станиць, які служили в різних підрозділах Кавказької лінії. Первісна назва його - Чорноморський кінний полк Кубанського козацького війська. Але вже в травні 1894 він був перейменований Перший на Перший Чорноморський полк Кубанського козацького війська. Козаки полку бра Чорноморський полк ли участь у багатьох боях і сутичках з горцями Північного Кавказу. В 1897 полку Кубанського було вручено прапор. Брали козаки участь і в революційних (1917) подіях на Кубані, козацького війська а також у громадянській (1918-1922) війні в Росії (як на боці білих, та і на боці червоних). Ліквідовано було полк разом з усім Кубанським козацьким військом (див.).
Петлюра Симон
Петренко Євген
Петлюра Симон (1879-1926) —видатний український військовий і державний діяч, один із провідних діячів українського національно-визвольного руху. Походив з Полтави, з давнього козацького роду (козацький родовід його простежується і по батьківській, і по материнській лініях). Навчався (1895-1901) у Полтавській духовній семінарії, яку не закінчив, оскільки був виключений за національно-революційні погляди та за підпільну діяльність у таємній «Української громаді», основу якої скла дало українське студентство. В 1900 став одним із засновників Революційної украї нської партії (РУП), перетвореної згодом на Українську Соціалістично-демократич ну партію. З 1902 року займався журналістикою, був редактором партійного органу «Селянин», що видавався у Львові, де С. Петлюра певний час навчався на курсах українознавства Львівського університету, якими керував М. Грушевський. З 1906 редагує часописи «Вільна Україна», «Слово»; працював відповідальним секретарем газети «Рада». В 1916 вступив до Земського союзу, який займався побутовими про блемами фронту, і працював помічником уповноваженого на Західному фронті. На II військовому з’їзді (5 червня 1917) С. Петлюру обирають головою Генерального військового комітету. З березня 1917 —член Української Центральної Ради, з травня 1917 - голова Українського Генерального військового комітету, а з червня 1917 — керівник Генерального військового секретаріату (міністерства). Наприкінці 1917 організовує на Лівобережній Україні Гайдамацький кіш Слобідський України, орган ізація й традиції якого були козацькими, і за устроєм своїм нагадували козацькі час тини Гетьманської України. У січні-лютому 1918, на чолі Гайдамацького коша, брав участь у боях проти прокомуністичних загонів. В 1918 С. Петлюра очолив Всеукраї нський земський союз, був заарештований за опозиційну гетьману П. Скоропадсько му діяльність. 14 листопада 1918, на таємному засіданні Національного союзу в Києві, було ухвалено рішення про створення нового українського уряду —Директорії, яку очолив В. Винниченко. Від січових стрільців до Директорії увійшов С. Петлюра, який став головним отаманом Армії УНР. З 11 лютого 1919 С. Петлюра очолив Ди ректорію, він також очолював військове відомство та визначав внутрішню і зовніш ню політику УНР. Після падіння Директорії (в червні 1920), С. Петлюра як головний отаман Української Армії та керівник уряду, на чолі армії переходить річку Збруч й опиняється у польському таборі для інтернованих. Очолював Державний центр УНР в екзилі. З жовтня 1924 жив у Парижі, де виконував обов’язки голови Директорії (Президента) УНР в екзилі. Був засновником тижневика «Тризуб», в якому друкува лися матеріали з історії України і, зокрема, з історії Козаччини. 25 травня 1926 вби тий комуністичним агентом, підісланим органами НКВС з Радянського Союзу. Петренко Євген (1950) - гетьман (з серпня 2001) «Звичаєвої громади українсь ких козаків». Генерал-хорунжий УК. Народився 5квітня 1950 в станиці Кримській на Кубані, в спадковій козацькій родині. В 1967-71 служив у війську. Закінчив історичний факультет Кубанського державного університету (1976). Учителював у ста ниці Кримській, в Києві та Київській обл. З 1990 працює науковим співробітником Інституту історії НАН України. Кандидат історичних наук. Кандидатська дисертація - «Переселення козаків і селян України на Кубань 1792-1917 років», автор 30 науко вих публікацій. В Українському козацькому русі з 1989. Крайовий отаман Козацько-
Перший Чорноморський полк Кубанського козацького війська - Пилипів піст го товариства Київщини (квітень-жовтень 1991), Головний отаман (заступник геть мана) Українського козацтва (жовтень 1991-жовтень 1994).
Петренко Юрій (1956) - активний учасник козацького руху на Одещині. Наро дився в м. Помічна Кіровоградської обл. Закінчив Томське вище військове учили ще зв’язку. Тривалий час служив у лавах Збройних Сил. Підполковник запасу (1999). У козацтві з 1998. В 2000 році був обраний наказним отаманом Кочубеївського коша Українського Чорноморського Подунай-Гуляйпільського козацтва. Петрик (Іваненко) Петро (р. н. і р. см. невід.) - козацький військовий діяч XVII ст. Походив зі старшинського роду Полтавського полку. За часів гетьмана І. Мазепи служив старшим військовим писарем у Генеральній військовій канцелярії. Дотримувався протурецької орієнтації. Прагнучи визволити Україну з-під влади Росії, в 1691 втік до Криму, де уклав з представниками турецького султана угоду (1692) про взаємодопомогу та про перехід Лівобережної України під протекторат Туреччини. Був обраний козаками, які підтримували його, гетьманом і, спільно з кримськими татарами, здійснив кілька рейдів на територію України (1692-1694 та 1696). Одначе всі ці рейди завершувалися невдачею. Зник з політичної арени 1708 року (дата, під якою він востаннє згадується у документах тієї доби). Подальша доля його невідома. За однією з версій, він діяв за таємної підтримки гетьмана І. Мазепи. Петько Анатолій (1947) - активний учасник козацького руху на Одещині. Генерал-отаман Українського Козацтва. Народився в с. Троїцькому Любашівського району Одеської обл. Закінчив Одеський держуніверситет та Вищу школу Служби безпеки України. Понад 26 років прослужив у Службі безпеки України. Підполков ник запасу. Навесні 1998 став одним із співзасновників (спільно з Б. Сушинським, див.) коша «Чорномор-Дністровська Січ» (з центром у м. Овідіополі на Одещині), що входила до складу Українського Чорноморського Подунай-Гуляйпільського Ко зацтва (УЧПК). Обраний його кошовим отаманом. У грудні 1998 кіш «ЧорноморДністровська Січ» реорганізовано в окружний полк. Крайовий отаман УЧПК (лютий-вересень 2000 року). Лицар-командор Лицарського Ордену Архистратига Ми хаїла. З вересня 2000 року —головний отаман Чорноморського козацького війська, що є обласною організацією Українського козацтва.
Петренко Юрій
Петрик (Іваненко) Петро
Петько Анатолій
Пєсцов Віктор (1950) —активний учасник відродження Українського Козацт ва. Генерал-хорунжий УК. Народився в с. Рудьки Чорнобаївського району Київсь кої обл. Освіту здобував в Зуївському технікумі енергетики (1969), Вищій школі КДБ СРСР (1976); Інституті розвідки СРСР (1982). Полковник Збройних Сил Ук раїни. Юрист. В козацтві з 1996 р. Наказний отаман Азово-Чорноморського козаць кого війська, отаман Київського полку ім. М. Миклашевського. З 2000 року очолює Центр стратегічних досліджень розвитку козацтва (Київ). Пилипенко Анатолій (1946) - крайовий отаман (вересень 1999-лютий 2000) Українського Чорноморського Подунай-Гуляйпільського козацтва. Родом з Махач кали (Республіка Дагестан, Росія).Походить з давнього запорізького козацького роду. Закінчив Академію ім. Маліновського (Москва, 1974) та курси підготовки команд ного складу Збройних Сил СРСР при Академії генерального штабу. Командував полком, дивізією, був начальником штабу армійського корпусу, начальником розві дувального управління штабу Одеського військового округу. Генерал-майор запасу. Пилипів піст - піст, якого українські козаки, як і всі щиро віруючі християни, суворо дотримувалися перед Різдвом, що засвідчено історичною літературою та козацькими літописами.
Пилипенко Анатолій
Пилипів піст
Всесвітня козацька енциклопедія Пилявецька битва 1648 - одна з найвизначніших битв, що відбулася 13-14 ве ресня 1648, року між українською Визвольною армією Б. Хмельницького і польськи ми військами під командуванням воєначальників Д. Заславського, М. Остророга та Пилявецька битва О. Конецпольського, під Пилявцями (тепер с. Пилява Летичівського району на Хмель1648 ниччині). Селянсько-козацьке військо Б. Хмельницького, що налічувало понад 100 тисяч шабель, підтримував загін буджацьких татар (близько 600 шабель). Українсь ке військо заклало неподалік берега річки Ікви досить міцно укріплений військовий табір, оперезаний, за козацькою традицією шістьма рядами возів та високими зем ляними валами. Крім основного табору, існував ще табір, закладений корпусом під командуванням полковника М. Кривоноса. Поляки почали битву з того, що спробу вали захопити шанці на річковій греблі, які утримувала козацька піхота, прикриваю чи в такий спосіб підступ до обох укріплених таборів. Проте успіх був тимчасовим. Вийшовши з таборів, українські війська відтіснили поляків, а згодом, під час запек лої битви, змусили їх відступати. Через значні втрати та паніку, що зчинилася у польському війську, цей відступ поступово перетворився на втечу. Селянсько-козацьким загонам вдалося захопити всю артилерію поляків та величезний обоз. Пере слідуючи ворога, окремі козацькі загони громили їх, визволяючи значні райони Во лині та Поділля. Після цієї битви Б. Хмельницький дістав змогу повести свої полки на Західну Україну і розпочати її визволення.
Писарєв Петро
Півень Олександр
Північна війна
Писарєв Петро (1875-після 1965) - російський військовий козацький діяч. Генерал-лейтенант. Походив з родини донських козаків. Закінчив Новочеркаське ко зацьке юнкерське училище. Служив офіцером у частинах Донського козацького війська. Брав участь у Першій світовій війні. В Добровольчу армію вступив з кінця 1917 року. Командував різними кінними частинами та з’єднаннями, які воювали проти Червоної армії комуністів. У листопаді 1920 емігрував. В еміграції продовжував брати участь у Білому русі. Півень Олександр (1872-1962) — поет, громадський діяч. Народився в станиці Павлівській Єйського відділу, на Кубані. Певний час учителював, обирався станич ним отаманом. Автор циклу книжок «Збірники сміховинок, брехеньок, видумок, при казок, поговорок і дечого іншого з побуту козаків Чорноморського (Кубанського) війська», перша книжка якого з’явилася друком в 1904, в Одесі. Упродовж 1905-15 з’явилося 12 видань з цього циклу. Автор 20 книг. З 1920 перебував в еміграції. Тво ри його публікувалися в емігрантських журналах та газетах, зокрема, в ж. «Вольная Кубань», «Казачьи думьі», «Вільне козацтво» (Чехословаччина), «Кубанская жизнь». До останніх днів своїх, залишаючись вірним історії та фольклору українського ку банського козацтва, О.Півень був їх дослідником та творцем. На його могилі в німець кому місті Дармштадт є напис: «Поет. Кубанський Кобзар». Північна війна (1700-1721) - війна, що тривала в основному між Росією, котра виступала в союзі з Саксонією та Данією, і Швецією. В 1699 цар Петро І та польський король і саксонський курфюрст Август II уклали націлений проти Швеції Північний союз, до якого згодом приєдналася й Данія, котра мала свої претензії до Швеції. На той час шведська армія (150 тисяч багнетів і шабель) вважалася однією з кращих в Європі. Вона мала талановитого полководця, короля Карла XII, хороше озброєння, і володіла новітньою тактикою ведення бою. Крім того, її сухопутну армію підтриму вав могутній флот, що налічував 54 основні кораблі, особовий склад яких сягав 13 тисяч моряків. Що ж до Росії, то в ній тривала гостра внутрішньополітична бороть ба за владу між кланами Наришкіних та Милославських, відбувалися стрілецькі бунти, тривала смута, яка розпочалася після смерті царя Федора Олексійовича. Росія не мала на Балтиці достатньо боєздатного флоту, не мала сучасних озброєнь і головне, не мала промислової бази для відтворення цього озброєння.
Пнлявецька битва 1648 - Північна війна (1700-1721) Розпочалася війна в серпні 1700. Вже в вересні цього року росіяни взяли в облогу Нарву. 19 листопада поблизу фортеці відбулася битва між шведськими і ро сійськими військами. Перебіг її слід вивчати для того, щоб знати, як не слід воюва ти. Росіяни розгорнули свої війська тонкою смугою, не маючи ні резервів, ні арти Північна війна лерії, котра в цей час була зосереджена в іншому місці. Побачивши це, Карл XII створив штурмові ударні групи, прорвав фронт росіян в самому центрі, розчлену вав їх військо і почав оточувати з флангів. Найцікавіше в цій ситуації те, що коман дуючий армією, котрого Петро І залишив замість себе, герцог Кроа не просто здав ся. а на чолі багатьох іноземних офіцерів, майже з усім своїм штабом, взяв і перей шов на бік шведів. Зрада командуючого складу призвела до паніки. Міст через Нар ву, до якого кинувся правий фланг, не витримав ваги людської маси і впав; кіннота лівого флангу рятувалася, кидаючись в річку. Але в розпалі паніки біля мосту згру пувалися Семенівський та Преображенський гвардійські полки, до яких почали при єднуватися підрозділи інших частин. До того ж, одна дивізія росіян усе ще трима лася й на лівому фланзі. Бій тривав до ночі. Карл XII особисто водив у бій своїх гвардійців, але зламати опір росіян так і не зміг. Почалися переговори. Росіяни от римали право переправитися через Нарву, але під час переправи Карл XII порушив умови договору і кілька частин роззброїв, узявши у полон усіх офіцерів. Загальні втрати росіян становили 8 тисяч багнетів та шабель. При цьому вони втратили весь офіцерський корпус. Проте Карл XII припустився помилки, що відмовився пере слідувати росіян і не продовжив бойових дій, а дав Петру І перепочинок, цілковито переключившись на боротьбу проти Польщі і Пруссії. Шереметьєв Борис Як згодом з’ясувалося, Петро І від своїх агресивних намірів не відмовився. (1652-1719) Частину військ він направив до Прибалтики, щоб вони продовжували воювати про ти незначних сил шведів; а частину —до Польщі, аби допомогти своєму союзни кові, Августу II. Отож потім Карл XII не раз шкодував, що дав можливість росіянам отямитися після першої поразки. В морському бою під Архангельськом загін росі ян, на човнах, атакував невеличку шведську ескадру і захопив фрегат та яхту, що сіли на мілину. Ще більших втрат зазнали шведи у битві під Ерестфере (селище непо далік сучасного Тарту, в Естонії). Тут воєвода Шереметьєв (17 тис. осіб) завдав рішучої поразки корпусу генерала Шліппенбаха (7 тис.). Скориставшись величезною перева гою в силі, росіяни до 3 тисяч шведів поклали на полі бою, а 350 солдатів взяли в полон. Загалом перемога видалася мізерною, тим паче, за такої переваги, але Петро І роздму хав її славу так, ніби Шереметьєв увійшов до Стокгольма. Воєвода отримав чин фельдмаршала, орден Св. Андрія Первозванного й усипаний діамантами портрет царя. Збадьорені успіхом, росіяни вдалися в 1702 до походу в Ліфляндію. І знову, тепер уже 30- тисячний, корпус Шереметьєва зустрівся з 7-тисячним корпусом того ж таки Шліппенбаха. Чому Шліппенбах прийняв бій у відкритому полі, залишаєть ся загадкою. Майже весь корпус був винищений, що дозволило Шереметьєву здійснити рейд від Риги до Ревеля. Після цієї битви, що увійшла в історію як «бит ва під Гуммельсгофом», шведи воювали винятково за фортечними стінами. Найбільша битва цього періоду відбулася між армією Шереметьєва та корпу сом шведського генерала Левенгаупта неподалік Гемауертгофа (Західна Латвія) 15 липня 1705 року. Ситуація, що виникла тут під час битви, видається досить по вчальною. Шереметьєв першим атакував шведів, ввівши в бій лише кінноту, і навіть не дочекавшись підходу піхотних частин. Шведи відступили до лісу, де кінноті роз вернутися було ніде. Росіяни ж, замість того, щоб якось продовжувати бій, зайняли ся грабунком трофейного шведського обозу. За цим заняттям і застали їх шведи. Перегрупувавшись, вони рішучим ударом розгромили незначні частини піхоти, а потім взялися за грабіжників. Закінчилося все це тим, що росіяни відступили, втра тивши майже 3 тисячі вбитими і пораненими та власний обоз із гарматами. Очевид Перемога шведів під но, шведам просто набридло воювати з росіянами, бо в жовтні 1708 вони зробили Нарвою 1700. відчайдушну спробу захопити їх майбутню столицю Санкт-Петербург (який ще Г. Седерстрем. 1910 тільки будувався). Кажу «відчайдушну», оскільки з-під Виборга до Петербурга
Всесвітня козацька енциклопедія підійшло лише 13 тисяч солдатів. Гарнізон, на чолі з генералом Апраксіним, вдало відбив кілька штурмів, і шведський генерал Любекер змушений був евакуювати реш тки свого воїнства морем. Цей відхід запам’ятався історикам війни тим, що перед посадкою на кораблі генерал наказав знищити понад 6 тисяч кавалерійських коней, Північна війна аби вони не дісталися ворогові. На честь перемоги Апраксіна, Петро І наказав випу стити спеціальну медаль з портретом генерала. Тим часом шведському королю Карлу XII доводилося воювати на два фронти. Крім Росії, в нього був ще один сильний ворог - Польща, армія якої діяла спільно з армією саксонців, й очолювана була королем Польщі і курфюрстом Саксонії Августом II. Але тут шведи діяли надзвичайно енергійно. Першої поразки вони завдали польсько-саксонській армії ще в липні 1701, під Ригою. Після цього Карл XII рішуче пішов на Польщу, розбив досить чисельне польсько-саксонське військо під Клишовом (1702) і, не даючи полякам опам’ятатися, захопив Варшаву. Ще й по цьому поляки продовжували чинити опір, та, хоча армія в Карла XII була невеличка, проте він завдавав їм поразку за поразкою. Закінчилося все це тим, що полякам довелося обрати своїм королем Станіслава Лещинського, котрий дотри мувався одверто прошведської орієнтації. Вигнавши з Литви та Курляндії російську армію фельдмаршала Огильві (росіяни відійшли, навіть не прийнявши генерально го бою), войовничий Карл XII вирішив остаточно з’ясувати взаємини з курфюрстом Саксонії. Здобувши Лейпциг, він примусив Августа II офіційно зректися польського престолу на користь С.Лещинського, забезпечивши в такий спосіб своєму ставлени ку політичну стабільність і європейське визнання. Завершивши справи в Саксонії (а Левегаупт Адам. (1659-1719) завершилися вони Альтранштадтським миром, 1706), Карл XII не повертається зі своєю армією до Швеції, а дає їй відпочинок у тепер уже дружній Польщі, й далі готуючись до вирішальної війни з Росією. Найважливішим, власне, вирішальним, періодом Північної війни слід вважати похід Карла XII в Росію, точніше, в Білорусію та Україну. На той час російська армія помітно зміцніла. Петро І зробив її регулярною, ввівши рекрутчину (від кількох дворів ішов на службу один рекрут, якому належало служити майже все життя, поки дозво ляло здоров’я); було створено офіцерські школи; армію озброїли рушницями нового зразка, з багнетом, а також ручними гранатами, щоправда, на той час ще досить недосконалими; кіннотники ж отримали короткоствольні карабіни і пістолети. Ар тилерія теж переоснащувалася: там з’явилися нові дальнобійні гармати. Більш прицільні і скорострільні. Відбулася реорганізація і в козацьких військах, полки яких зобов’язані були тепер відбувати «цареву службу». Зокрема, кожне військо зобов’я зане було виставляти певну кількість полків, батарей та інших підрозділів у мирний, і значно більшу кількість - у воєнний час. У козацьких частинах теж усе більше з’являється гармат, рушниць і гранат. Шабельна війна потрошки відходить у минуле. В червні війська Карла XII форсували білоруську річку Березину, а вже в липні відбулася перша битва під містечком Головчином. Восені 1708 шведський король відмовився від свого задуму наступати на Смоленськ (щоб далі йти на Москву), а вирішив повернути на південь, в Україну. Чому? Причин кілька. Армія його ослабла, вона потребувала провіанту, фуражу і відпочинку. До того ж, наближалася зима, а її краще було перечекати в південних українських краях. Втім, спонукала його до ук раїнського походу не лише ця обставина. Карл XII уже мав таємні - через посеред ників - контакти з гетьманом України Іваном Мазепою, який, з допомогою шведів, розраховував вибороти для України незалежність. Тобто тут у кожного проглядав свій інтерес: Карл XII сподівався дістати підкріплення у вигляді 40-тисячного корпусу украї нських козаків, досвідчених, професійних воїнів, а також продовольство і надійні зи мові квартири. Мазепа - моральну підтримку у боротьбі за незалежність, і шведську армію, як аргумент, котрий допоміг би переконати проросійськи настроєних козаць ких полковників (керівників адміністративних одиниць Гетьманщини) схилитися на його бік і спільно виступити проти росіян, колоніальні порядки яких уже достоту остогидли переважній більшості населення волелюбної козацької України.
/ $
$ & pf?-11
& росі) росі* ідьо 1 ГЕТЬ»
де# за за сираї оуі)
Півтс швед Ш,І польс місте маю 8ЄЩ 0, 8ЄСНІ ЙІІЯХ 10гар
% ■іавй3 ^іас \
N
Ч «і
N ч s O'
4s \ч
336
Північна війна (1700-1721)
Одначе обозу Левенгаупта Карл XII так і не дочекався. Генералу довелося зали шити його росіянам під селом Лісним, неподалік річки Ліснянки, що в Білорусії. У бою, який тривав понад 10 годин, корпус Петра І і кінний загін генерала Боура завдали шведам такого нищівного удару, що ті змушені були залишити обоз і, втра тивши понад 8 тисяч убитими, пораненими та полоненими, втікати на з’єднання з Карлом XII. Коли це з’єднання відбулося, Карл XII виявився в розпачі: тепер він не мав ні достатньо військ (Левенгаупт привів лише 6 тисяч смертельно стомлених, деморалізованих солдатів), ні продовольства, ні набоїв та снарядів. Крім того, ко роль зрозумів, що відтепер він уже відрізаний від своїх баз в Прибалтиці, від яких могла надійти хоч якась там допомога. Залишився у нього лише один рятівний шлях - в Україну. Але й тут на нього чекало розчарування. Гетьман Мазепа, котрий при був до нього в табір неподалік Десни, привів з собою лише якихось три тисячі козаків. Не встигли гетьман і король провести переговори, як надійшла звістка, що росіяни, під командуванням князя Меншикова, захопили гетьманську столицю Ба турин і цілковито знищили її, вирізавши геть усе населення. Разом з містом, до рук росіян потрапили всі запаси продовольства, вся артилерія і всі запаси набоїв, оск ільки Батурин був перетворений Мазепою на основну базу свого постачання. Ще більше розчарування шведського короля викликало усвідомлення того, що гетьман І.Мазепа, по суті, не володіє ситуацією і не контролює територію своєї держави: більшість козацьких полків уже перейшла на бік Петра І; ті гарнізони, які, за задумом Мазепи, мали відчиняти перед ним, Карлом XII, фортечні ворота, на справді відмовляються впускати його солдатів, або й дають їм бій. Прикладом може слугувати оборона невеличкої фортеці Веприк у грудні 1708, в найлютіші морози. Півторатисячний українсько-російський гарнізон Веприка двічі відбивав напади шведського корпусу на чолі з самим Карлом XII. Здалися рештки цього гарнізону лише 7 січня 1709, після переговорів зі шведами, коли Карл XII пообіцяв захисни кам, що відпустить їх. І справді, відпустив, ще й вручив кожному з захисників по 10 польських злотих, у вигляді нагороди. Невдало завершився для шведів і бій біля містечка Червоний Кут, де Карл XII з невеличким загоном потрапив в оточення і мало не загинув. Врятував його генерал Круз, який, зібравши загін із солдатів, котрі нещодавно відступили з-під Червоного Кута, прийшов королеві на допомогу. А на весні 1709 Карл XII вирішив здобути штурмом Полтаву, щоб далі відкрити собі шлях в Росію. Одначе 35-тисячна армія його так і не змогла здолати опір 6-тисячного гарнізону на чолі з полковником Келіним. Облога тривала аж до кінця травня, коли до Полтави з основними силами підступив Петро 1.22 червня шведи востаннє спробували взяти штурмом Полтаву, але й цього разу не змогли пробитися через лави захисників. Дослідники відзначають, що під час обстрілу міста шведи втратили всі снаряди і, власне, залишилися без артилерії, що потім дуже й дуже позначалося на їх боєз датності під час знаменитої Полтавської битви. Та ще до цієї битви, між представ ником Карла XII і Петром І відбулися переговори, під час яких Петро І запропону вав королеві мир. Від Карла XII вимагалося, щоб він віддав Росії частину Карелії і відмовився від претензій на території в гирлі Неви та на Санкт-Петербург. Петро І навіть готовий був виплатити контрибуцію за ці землі, проте Карл XII вимагав кон трибуції за всі свої витрати під час боїв з Росією, а це вже видавалося нереальним. Цікавий і такий факт: в лютому 1709 посланець Карла XII звернувся до Петра І з проханням дозволити йому закупити для війська ліків і вина. Так ось, цар нібито безкоштовно відправив з обозом Карлу XII і вина, і ліків. Тобто відбулася демонст рація лицарської люб’язності. Ну а перебіг самої Полтавської битви (27 червня 1709) загальновідомий. Втра тивши понад 12 тисяч убитими, пораненими і полоненими, Карл XII, власне, зали шився без боєздатної армії. Ще більше підірвала його військові сили зрадницька зда ча в полон корпусу Левенгаупта. На правий берег Південного Бугу, на турецькі воло діння, Карл XII прибув лише з невеличким корпусом своєї смертельно стомленої
Північна війна
Олександр Меншиков ( 1672- 1729)
Полтавська битва. Худ. Мартен
Всесвітня козацька енциклопедія армії та загоном козаків гетьмана Мазепи. До речі, в цій битві на боці Карла XII воювали полки козаків на чолі з гетьманом І. Мазепою, та запорізькі козаки - на чолі з кошовим отаманом К.Гордієнком; а на боці Петра І —козаки на чолі з гетьманом І. Північна війна Скоропадським. Кінець літа й осінь обидва володарі - король Карл XII та гетьман Іван Мазепа - зустріли на чужині, в таборі поблизу молдавського міста Бендери. Та, поки шведський король перебував на турецькій території на правах почесного виг нанця, росіяни в березні 1710 здобувають штурмом Ригу, в червні 1710 - Виборг, а в вересні 1713 - Штеттин (сучасне польське місто Щецин). Усі ці перемоги лише підтверджували, що шведська армія вже втратила колишню силу і волю до перемо ги, вона деморалізована і знесилена. Відчувалася й відсутність Карла XII та інших талановитих полководців, які, або загинули в Україні, або потрапили у полон чи пе ребувають при королеві, в Бендерах. Під час Північної війни росіяни досить широко і безжалісно використовували полки українських козаків, які тисячами гинули на полях битв, завойовуючи славу російській зброї та російським «диво-богатирям» (про це розлого мовилося в стат тях, що стосуються українського козацтва цього періоду). Та й у «Короткому пере ліку служби і походів Донського війська» (див. «Довідкова книга імператорської го ловної квартири») теж засвідчено, що в «різних шведських баталіях 1709-1721» брало участь понад 10 тисяч козаків. На згадку про це, серед клейнодів Війська донського зберігався вручений йому від імені імператора прапор з написом: «Вірним підданим, Війську Донському, за виявлену ними під час війни за шведами службу і для вчинено го з короною шведською вічного миру».
Північний Союз
Півторакожуха Карпо
Підвисоцький Каспар
Піддані Війська Запорізького
Північний Союз - спрямована проти Швеції коаліція держав у складі: Росія, Данія, Саксонія, Польща, створена у 1699, напередодні Північної війни (1700-1721). Розпався в 1700, по тому, як, зазнавши поразки, Данія вийшла з цього Союзу. Польща і Саксонія також вийшли з нього, але вже в 1706. Після поразки в 1709, під Полта вою, шведської армії на чолі з королем Карлом XII, союз було відновлено, та цього разу до вже названих держав приєдналася Пруссія (1713). Півторакожуха Карпо (р.н. невід.-бл. 1639) - військовий діяч XVII ст. Полко вий осавул, гетьман повстанської армії (1638). Очолив козаків та повстанців, які вціліли після придушення поляками повстання під проводом Я. Остряниці (1638), в якому К. Півторакожуха теж брав участь. Обраний гетьманом, він діяв у прикордон них володіннях Кримського ханства. Нападав на польські загони та роз’їзди, а поло нених віддавав татарам за викуп. На поклик хана, взяв участь у боях кримських та тар з калмиками, що відбувалися на Поволжі. Повертаючись із Поволжя, захворів і помер (орієнтовно 1639 або 1640). Підвисоцький Каспар (р. н. і р. см. невід.) - козацький військовий діяч XVI ст., полковник, кошовий отаман запорізького козацтва. На історичній арені з’явився 1586, за часів гетьманування Б. Микошинського, коли командував козацьким полком, що діяв проти татар. Під час повстання С. Наливайка був кошовим отаманом Запорізької Січі. Навесні 1596, з загоном козаків, на чайках, приєднався до війська С. Нали вайка та Г. Лободи, і в районі Києва певний час заважав полякам перекидати війська на лівий берег Дніпра. Під час блокування поляками Солоницького табору повстанців діяв, зі своєю флотилією, на Дніпрі, при впадінні до нього Сули, відволікаючи сили поляків. Повернувшись після придушення повстання на Січ, певний час продовжу вав залишатися кошовим отаманом. Піддані Війська Запорізького - так називали селян (посполитих), котрі при живалися на територіях Запорізької Січі (Запорізького козацтва), але не були зарахо вані до козацьких куренів чи паланок. Піддані Війська Запорізького займалися ско тарством, хліборобством, полюванням та рибалили, працювали на млинах, добува-
Північний Союз
ли сіль, одне слово, займалися тими промислами, завдяки яким Запорізьке Військо могло вільно забезпечувати себе всім необхідним для життя і походів, а дещо виво зити і на продаж. Втім, є одна особливість: на всіх цих промислах піддані Війська Запорізького (посполиті) могли працювати (крім городництва, хліборобства та тва ринництва) лише як наймити, оскільки володіння промислами та основна праця на промислах була привілеєм козаків. Піддані Війська Запорізького поділялися на дві категорії: «тяглих» - тобто тих, хто мав тяглову силу - коней, волів, череди корів, овець; і «піших» - тобто тих, котрі не мали нічого, окрім своїх робочих рук, такий собі козацький пролетаріат. З даних запорізького архіву випливає, що в XVIII ст. «піші» становили близько 40 відсотків запорізького поспільства (селянства). За право працювати на запорізьких землях, «піддані» зобов’язані були сплачу вати щорічний податок (військовий збір), розміри якого встановлювала рада курін них отаманів та старшин. Крім цього податку, «піддані» повинні були виконувати ряд повинностей: дозволяти козакам ставати на їх хуторах на зимовий постій, коси ти сіно для козацьких коней. Втім, серед «підданих» з часом почали з’являтися й настільки заможні, що в них доводилося наймитувати (у проміжку між походами) навіть іменитим, прославленим у боях запорізьким козакам. «Піддані» не зобов’я зані були вирушати в похід, хоча, якщо таке бажання в когось із них з’являлося, то козацтво брало їх із собою. Але в тих випадках, коли на козацькі землі нападали татари чи інші вороги, «піддані» зобов’язані були ставати до лав захисників разом з усім січовим козацтвом (що одразу збільшувало кількість козацького воїнства) та це було і в інтересах самих під даних. Відтак, усі «піддані» повинні були мати зброю і бойового коня та відбувати певний бойовий вишкіл. Підкова Іван (р.н. невід.-помер 1578) - гетьман українського козацтва, госпо дар (Великий князь) Молдови (1577-78). Походив з молдавського великокнязівсь кого роду. За часів гетьмана Б. Ружинського був полковником запорізького козацт ва. Брав участь у морських походах козаків. Опозиційно настроєні молдавські боя ри, які виступали проти господаря Петрила (Петра Мірчича Кривого, що дотриму вався протурецької орієнтації), звернулися до І. Підкови з пропозицією домогтися молдавського престолу. Сформувавши козацький корпус, І. Підкова розгромив мол давсько-турецьке військо і був проголошений господарем Молдови. В 1578 за нака зом султана Мурада III розпочалося вторгнення в Молдову, що змусило козацькі загони Підкови відійти в Україну. Намагаючись уникнути війни з Туреччиною, польський король С. Баторій, під слово честі, пропонує Підкові припинити опір Туреччині і прибути на переговори. У Немирові (за іншою версією - в Кам’янціПодільському) його було заарештовано за наказом брацлавського воєводи Я. Зба разького і перевезено до Варшави. Згідно з рішення польського Сейму, 1578 скара ний поляками на міській площі Львова. Народний герой України і Молдови. Діяння його оспівані Т. Шевченко в поемі «Іван Підкова». У Львові встановлено пам’ятник І. Підкові. Похований у Каневі, в монастирі. Підпрапорні старшини - привілейований старшинський прошарок, створе ний у Слобідських козацьких полках з дітей старшин. Підпрапорні (хорунжі) пере бували під прапором, хоругвою полку, тобто вони не підпорядковувалися сотникам, а підлягали безпосередньо полковникам. За розписом, у полку повинно (чи могло) бути не більше 50 підпрапорних. З них були сформовані команди, для виконання спеціальних доручень полковників. Ці команди виконували роль комендантських рот, а також слугували резервом, з якого підбирали сотників, замість убитих чи тяжко хворих, та інших старшин. Під час війни 1735-39 всіх старшинських дітей та дітей підпрапорних, які досягай служилого («мобілізаційного») віку, наказано було призначити підпрапорними, якщо вони відповідали необхідним вимогам. Тих, котрі цим вимогам не відповідали, переводили в рядові козаки.
Підпрапорні старшини
Піддані Війська Запорізького
Фрагмент пам’ятника І. Підкові у Львові
Підпрапорні старшини
Всесвітня козацька енциклопедія Підсусідки - так називали зубожілих козаків і селян, котрі не мали не лише влас ної землі, угідь та промислів, але й не спромоглися на власну хаіу, а жили по чужих дворах (підсусідували), відпрацьовуючи за це в господарів двору, тобто, по суті, були Під сусідки наймитами. Визначення підсусідків як соціальної категорії козацтва і, взагалі, украї нського населення, дослідники зустрічають уже в 1734 році, в офіційному документі, що називався «Екстракт про Слобідські полки», Ось як подається визначення «підсусідка»: «За підсусідками ніколи ні володіння землею, ні жодних угідь не було, і тепер нема цього, отож вони, через крайню незаможність свою, проживають по чужих дворах, кормляться роботою». Одначе офіційно зареєстровано і той факт, що трап лялися випадки, коли заможні козаки та міщани навмисне переходили на певний час до категорії підсусідків, тобто оголошували, що вони не мають своїх хат, а живуть по чужих, аби не відбувати козацької повинності, зокрема, не бути мобілізованими в якості «виборних козаків» і не сплачувати податків. Проте з 1734 року підсусідків уже почали зараховувати до тієї категорії селян та козаків, які повинні сплачувати податки та відбувати козацьку службу, зокрема, їх використовували на споруджені укріплень, в обозах, тощо. Основна частина підсусідків поступово перетворилася на кріпаків, проте певній частині їх вдавалося стати заможними, і тоді вони записува лися у виборні козаки (див).
Пінський (татарський) кінний полк
Піскун Валентин
Піші неозброєні козаки
Платов Матвій
Пінський (татарський) кінний полк — полк, що існував на правах козацько го. Сформований в квітні 1797, з татар, котрі віддавна жили на території Литовсько го князівства. Незабаром його було перетворено на регулярний полк російської армії. Піскун Валентин (1947) - учасник козацького руху на Одещині. Народився в Одесі. Закінчив машинобудівний факультет Одеського політехнічного інституту (1975). На різних підприємствах Одеси працював робітником, майстром, був заступ ником директора ремонтно-механічного заводу, генеральним директором комбінату покрівельних матеріалів. Генеральний директор приватного підприємства «Наталі». З 1995 брав активну участь у русі відродження Українського Чорноморського Поду най-Гуляйпільського козацтва. Був крайовим отаманом цього козацтва (1997-1999). Піші неозброєні козаки - термін з’явився у першій половині XVIII ст., коли, навіть серед раніше заможних «виборних» (див.) козаків виявилося чимало таких, котрі не здатні були забезпечити себе військовим спорядженням (тобто мати коня, амуніцію, зброю, продовольство). Якщо козацький двір не здатний був виставити виборного козака, котрий би зумів забезпечити себе спорядженням, то він виставляв «пішого неозброєного козака». Такі козаки несли охоронну службу при артилерійсь ких парках, були погоничами в старшинському обозі, їх використовували для спо рудження Української лінії та інших оборонних укріплень і всіляких військових спо руд - казарм, стаєнь для козацьких коней... Якщо ж під час бою козаку вдавалося, завдяки трофеям, розбагатіти і придбати собі спорядження, він вільно переходів до розряду виборного козацтва, тобто «кінного та озброєного», або «пішого, але озб роєного». Але процес зубожіння козацтва під час входження України до Російської імперії був таким інтенсивним, що в другій половині XVIII ст., в окремих сотнях, піші неозброєні козаки становили до 50 відсотків особового складу, що, по суті, робило таку козацьку сотню небоєздатною. Платов Матвій (1751-1818) - отаман Війська Донського, генерал-лейтенант, генерал від кавалерії, граф. Походив з Дону, з козацької родини. Службу козаком розпочав у 13 років, урядником. Бойове хрещення здобув у бою з горцями, в 1770, під командуванням князя Долгорукого-Кримського. В грудні того ж року відзначе ний чином осавула. В 1771, на чолі сотні козаків, штурмував Перекопські лінії, за що був підвищений до військового старшини. В 1782-1783, під командуванням Суворо ва, воював на Кубані проти горців, та в Криму - проти турків і татар. В 1784, за
Підсусідки - Повстання Івана Болотнікова придушення повстання лезгинів, був підвищений до майора. Чин генерал-майора здобув під Ізмаїлом (1790), де він і його козаки особливо відзначилися під час штурму міста. А вже в 1793 очолював передовий загін російської армії під час Перського походу і штурмом брав дагестанське місто Дербент. Платов Матвій 15 вересня 1801 М. Платов став генерал-лейтенантом і був призначений отама ном усього Донського війська. Саме за його отаманства в 1805 було засноване місто Новочеркаськ, яке згодом стало своєрідною столицею Донського козацтва. В 18061807 командував усіма козацькими військами, які діяли в складі російської армії в Прусії. Крім кількох російських орденів, був нагороджений прусськими орденами Червоного і Чорного орлів. На початку Вітчизняної війни 1812 командував ар’єр гардом, який прикривав відступ російської армії з-під Смоленська. Під час Бороді нської битви командував корпусом козаків, який діяв на правому фланзі, під коман дуванням генерал-ад’ютанта Уварова. 22-23 жовтня, спільно з корпусом Милорадовича, розбив під Вязьмою корпус Даву та з’єднання маршала Нея. В битві на р. Вопі розбив загін французів, захопивши 23 гармати. За цей бій він був возведений в достоїнство графа Російської імперії. Статистика стверджує, що під час Вітчизняної війни 1812 війська генерала Платова захопили 546 гармат, 30 прапорів та 7 тисяч полонених. В 1813-1815 роках командував козацьким корпусом, який діяв у складі російської армії проти військ Наполеона та його союзників на території Німеччини та Франції. Поблизу м. Сезанна взяв у полон загін старої гвардії Наполеона, захопив містечко Фонтенебло під Парижем, і брав участь у здобутті самого Парижа. Супроводжував імператора Олександра І в його поїздці до Лондона. Англійці вже знали про особливу хоробрість отамана Платова. Йому подарували почесну шаблю та вручили докторський дип лом Оксфордського університету. В 1815 М. Платов повернувся на Дон, де жив у великій шані та повазі не лише донського козацтва, але й усієї Росії. Помер він у січні 1818, в слободі Сланчинській, на Дону. Похований неподалік Новочеркаська. В травні 1853, в Новочеркаську, йому відкрито пам’ятник з написом: «Отаману; генералу Платову, за військові подвиги з 1770 по 1816роки, вдячні донці». В серпні 1904 його ім’я було присвоєне Четверто му Донському козацькому полку. Пободайло Степан (р.н. невід.-помер 1654) - військово-козацький діяч, наказ ний гетьман Лівобережної України (з 1652). Походив з Чернігівщини. Військову кар’єру розпочав як офіцер польського війська, яким командував королівський ко місар в Україні Адам Кисіль. Відомо, що це військо брало участь у придушенні повстання Павлюка, Остряниці та Гуні. 1648 перейшов на бік Визвольної армії Б. Хмельницького. З 1651 - полковник чернігівський, з 1652 - наказний гетьман Ліво бережної України. Рішуче виступав проти умов Білоцерківської (1651) угоди. Був у складі посольства, що 1654, у Переяславі, вело переговори з росіянами щодо воз з’єднання України з Росією. Загинув під час походу в Білорусію (під Старим Биховим, 1654), де командував корпусом. Похований у Чернігові, в Троїцько-Іллінському монастирі, якого, будучи полковником чернігівським, відбудував своїм коштом. Повстання Івана Болотнікова (1606-1607) - повстання, спрямоване проти «боярського царя» Василя Шуйського, в якому взяло участь Донське та Волзьке козацтва, а також українські козаки. Очолив його Іван Болотніков, колишній бо ярський слуга, котрий потрапив у полон до кримських татар, які продали його туркам у рабство, і кілька років він був веслярем на турецьких галерах. Під час одного з боїв його було звільнено і він повернувся (через Венецію) до Росії. Тут Болотніков видавав себе за воєводу неіснуючого «царевичаДмитрія». Піднявши на повстання значні сили козацтва, а також створивши ополчення з селян, холопів і служилого люду, він в 1606 вирушив з Путивля (містечко на Сумщині) на Москву. Під час першої же бит ви, під містечком Кроми, військо Болотнікова розгромило передовий загін князя
Пободайло Степан
Повстання Івана Болотнікова
Всесвітня козацька енциклопедія Тубецького, після чого основні сили царя В.Шуйського, під командуванням воєводи Воротинського, поспішливо відступили, а незабаром і розійшлися по домівках. Відтак повстання Болотнікова почало набувати популярності, і з часом до нього приєднали Повстання Івана ся загони рязанських дворян під командуванням Прокопія Ляпунова та тульських дворян під командуванням Істоми Пашкова, для котрих важливо було домогтися Болотнікова повалення режиму В.Шуйського. На шляху до Москви Болотніков у кількох битвахпід Калугою, на річці Пахрі та під Коломною, завдавав суттєвих поразок царським військам. При цьому його власне військо весь час зростало і, врешті-решт, досягло 80 тисяч осіб. У жовтні 1606 Болотніков підступив під стіни Москви, одначе одразу вдатися до штурму не наважився, очевидно, далася взнаки відсутність досвіду штур му таких могутніх фортець. Крім того, він сподівався, що його агітаторам, які були заслані до Москви, вдасться підняти там повстання. Проте агітаторів виловлювали і страчували, а тим часом загони рязанських і тульських дворян перейшли на бік царя Шуйського, оскільки програма дій, згідно з якою Болотніков мав намір скасувати кріпаччину, знищити багатіїв і т. ін., їх зовсім не влаштовувала. У битві, що відбула ся неподалік села Котли, Болотніков зазнав поразки і змушений був відійти до Калу ги. Облога царськими військами цього міста тривала три місяці. Навесні, на допо могу гарнізону підійшли загони повстанців на чолі з самозваним царевичем Петром та князем Телятевським. Відтак, гарнізон, на чолі з Болотніковим, вийшов з міста. Спільними ударами вони розгромили царське військо, значна частина якого негайно перейшла на бік Болотнікова. Маючи 30-тисячну армію, Болотніков знову повів її на Москву. Головний бій відбувся 5-7 червня 1607, на річці Восьмі, поблизу Кашири. Першим атакував піхот ний козацький полк Болотнікова, який форсував річку і напав на резервний полк Шуйського. А в цей час основні сили повстанців розпочали наступ на позиції воєвод Голіцина та Ликова. У цьому бою повстанці зазнали поразки і, покинувши всі гарма ти, обоз та прапори, панічно відступили в бік Тули. Залишився лише загін козаків, який продовжував битися на північному березі річки. Незважаючи на те, що царські війська оточили його, козаки відмовилися здатися і ще впродовж двох діб відбивали Болотніков з ’явився з по- їх натиск, аж поки всі до одного не загинули. Поблизу Тули Болотніков створив укр винною перед Шуйським іплений табір, але протистояти величезній армії (понад 100 тисяч осіб) царя повстанці вже не змогли. Зазнавши чергової поразки, рештки війська повстанців відійшли до Тули і зачинилися в фортеці. 30 червня армія Шуйського взяла Тулу в облогу. Всі штурми фортеці повстанці успішно відбивали. На допомогу їм не раз приходили повстанські загони місцевих селян, які нападали на царські обози та окремі незначні загони царських військ і навіть, об’єднавшись, спробували прорватися до міста. Відчу ваючи, що облога затягується, а популярність Болотнікова в народі знову зростає, Шуйський наказав спорудити на річці Упе запруду і затопити місто. Після затоплен ня, становище повстанців стало надзвичайно важким, оскільки в місті й так уже не було харчів, не стало питної води, пороху та набоїв. 10 жовтня, діставши запевнення Шуйського щодо того, що всі повстанці будуть помилувані, гарнізон капітулював. Самого Івана Болотнікова було заслано до Каргополя. І хоча йому гарантували недо торканість, проте за шість місяців таємно умертвили: цар побоювався, що незаба ром він знову може опинитися на чолі повстанців. Погодін Михайло (1800-1875) - відомий російський історик, письменник і жур наліст. Професор Московського університету. З 1841 - академік Російської Академії Наук. У своїх працях доводив, що до татарсько-монгольської навали Подніпров'я було заселене великоросами, а малороси (українці), буцімто, з’явилися на ньому лише в XVI ст. Згідно з його теорією, козаки походять з окремого слов’янсько-тюркського племені. Обстоював ідею панславізму на російських засадах, доводячи, що всі сло в’яни мають об’єднатися в єдиному московському царстві. Духовний наставник га лицького москвофільства.
Погодін Михайло - Покровський Віктор
Погонич козацького обозу - погоничами в козацькому обозі, зазвичай, були козацькі наймити, або підсусідки (див.), родичі заможних виборних козаків. Кілька козаків об’єднувалися перед походом, створюючи приватний козацький обоз, який ставав складовою частиною сотенного та полкового обозу. Погоничів завжди було менше, ніж возів. Так, із села Дроздівки, Дівицької сотні Ніжинського полку в похід вирушило 32 козаки, їх провіант та козацьке майно —запасний одяг, взуття, набої — складено було на 8 возів, супроводжуваних 4-а погоничами. В крайніх випадках, якщо виявлялося, що збіднілі козаки не мають змоги найняти собі погонича, сотник зобов’язаний був виділити для них погонича з піших козаків сотні, тобто з тих, які не мали коней для походу. Проте командування забороняло вдаватися до таких при значень, оскільки перетворення бойових козаків на обозних погоничів різко знижу вало чисельність сотень і полків, а отже, позначалося на їх боєздатності. Подністровська козацька паланка - адміністративно-територіальна одини ця з центром в м. Слободзеї (тепер - у Молдові). Заснована в 1789, у складі Чорно морського війська. їй підпорядковувалися козацькі поселення Біляївка, Калаглія, Кучурган, Аджидер, Троїцьке та ін., що належать нині до Одеської обл. До кінця 1792 паланка налічувала 38 сіл і 51 хутір, в яких проживало близько 5 тисяч осіб. Військову службу козаки поєднували з землеробством та тваринництвом, займали ся промислами. Влітку 1792, за наказом Катерини II, паланка, як і все Чорноморсь ке козацтво, була розформована, а майже всі козацькі родини переселені на Кубань. Покозачення посполитих селян —процес переходу (здебільшого, незаконно го) селян до козацького стану, «козацькоїслужби». Це процес особливо поширився у XVIII ст., набувши значення соціальної, політичної та державної проблем. Відбу валося покозачення різними шляхами. Іноді селянин просто втікав від свого по міщика і якимось чином опинявся серед приписаних до того чи іншого козацького полку. А ще —селянин міг купити землю в козака («козацьку землю») і на цій підставі (законній, до певного часу) вимагати, щоб його приписали до козацтва. Бували ви падки, коли селянин переходив до козацького стану на тій підставі, що він одружу вався з удовою або донькою козака. Тобто в такий спосіб значна маса селян намага лася здобути козацьку волю, порушуючи закон, яким заборонялося прилучати до козацтва посполите селянство. Покрова (Свято Покрови) — найшанованіше серед українських, особливо, запорізьких, козаків православне свято, яке відзначається 14 жовтня. В основі його - церковний міф, в якому мовиться, що 14 жовтня 910, в Константинополі, у Влахернському храмі, юродивому Андрієві та його учневі Єпіфанію явилася Богороди ця. Розгорнувши над ними омофор (покривало), вона виголосила молитву про вря тування світу від усіляких лих, бід і людських страждань. Де б не були козаки, до Покрови вони намагалися повернутися додому чи на Січ, щоб відсвяткувати це свято в колі родини чи січового товариства. В Незалежній Україні свято Покрови стало офіційним святом Українського Козацтва. Покровський Віктор (1889-1922) - російський військовий діяч. Генерал-лейте нант. Закінчив Павлівське військове училище. Як льотчик, брав участь у Першій світовій війні, яку закінчив у чині штабс-капітана. В січні 1918 сформував на Кубані, з кубансь ких козаків, добровольчий загін, який діяв проти загонів Червоної армії. Незабаром був призначений командувачем «військами Кубанського краю», а в березні 1918 військо вий отаман Кубані Філімонов присвоїв йому чин генерал-майора. Командував кінною бригадою, дивізією, корпусом. З грудня 1919 по лютий 1920 - був командувачем Кав казькою армією Збройних Сил Півдня Росії. В травні 1920 приєднався до Російської армії генерала Врангеля, але, не отримавши під своє командування жодної частини, емігрував. Загинув у листопаді 1922, в Болгарії, під час збройної сутички з поліцією.
Погонич козацького обозу
Подністровська козацька паланка
Покозачення посполитих селян
Покрова (Свято Покрови)
Покровський Віктор
Всесвітня козацька енциклопедія Полетика Василь (1765-1845) - історик, громадський діяч. Народився в Петер бурзі, в родині історика Г. Полетики. Освіти набував у Віленському університеті. Був офіцером (до 1790) російської армії. В 1802 та 1805-12 очолював шляхетське зібрання Полетика Василь Роменського повіту (тепер на Сумщині). Збирав матеріали до історії України і, зокрема, історії українського козацтва. Дехто з дослідників, зокрема, О. Лазаревський, розглядає його, як одного з авторів, можливо, спільно з батьком Г. Полетикою, «Історії русів». Його перу належать також праці з історії стародавнього Єгипту, Ассирії, Персії та Мідії.
Полетика Григорій
Поліська Січ
Полковий обозний
Полковий осавул
Полетика Григорій (бл. 1724-1784) - історик, політичний і культурний діяч. Родом з Ромен (тепер Сумська обл.). Освіту здобував у Київській Академії. З 1754 працював перекладачем латинської та німецької мов у Петербурзькій Академії Наук. Автор ряду історичних праць, в яких обстоював принципи автономного устрою Ук раїни, принципи гетьманщини. Дехто з дослідників розглядав його, як можливого автора «Історії русів», значна частина якої присвячена історії українського козацтва. Його перу належать праці «Сборник прав и привилегий малороссийского шляхет ства», «Записка как Малая Россия во время польского владения разделена бьіла и о образе ее управлення», «Мнение на читанньїй в 1768 г. в Комиссии «Проект прав благородних», «Записка о начале Киевской Академии» та ін. Поліська Січ (кін. ХХ-поч.ХХІ ст.) - Житомирське крайове козацьке товари ство, засноване в жовтні 1990 в селі Кодня Житомирської області. Установча рада відбувалася біля гайдамацької могили, яку свого часу відвідував ще Тарас Шевчен ко. Товариство входить до складу Українського козацтва. Січовики щороку здійсню ють козацькі походи до Батурина, Хотина, Корсуня, Берестечка та інших міст і місць козацької слави, вони стали ініціаторами зведення пам’ятників гетьманам І. Виговському та І. Самойловичу, ініціювали спорудження двох церков Київського патріарха ту у Житомирі. Зараз курені та сотні «Поліської Січі» діють у кожному районі Жито мирщини. Станом на січень 2006 крайовим отаманом товариства «Поліська Січ» був один із її засновників, генерал-осавул Українського козацтва Анатолій Шевчук, а крайовим писарем - генерал-хорунжий Олег Сотків. Полковий обозний - виборна старшинська посада часів Козаччини. Полковий обозний відав полковою артилерією та обозом. Під час походу він організовував постій полку, місця відпочинку, а також, у разі потреби, закладав військовий оборонний табір. Полковий осавул - виборна старшинська посада часів Козаччини. У мирний час відав військовою підготовкою, а також відповідав за дотримання в межах адмініс тративно-територіального полку та в підрозділах військового козацького полку по рядку і законності. Виконував відповідальні доручення командира полку. У воєнний час нерідко командував окремими загонами, які діяли самостійно на певній тери торії. Був заступником командира полку.
Полковий писар
Полковий писар - виборна старшинська посада часів Козаччини. Був началь ником полкової канцелярії, радником полковника. У воєнний час його обов’язки дуже нагадували обов’язки начальника штабу сучасного полку.
Полковий скарбник
Полковий скарбник - відав фінансами територіально-адміністративного та військового козацького полку. Посада була виборною.
Полковий хорунжий
Полковий хорунжий - виборна старшинська посада часів Козаччини. Полко вий хорунжий - їх було по двоє в полку - наглядали за полковими прапорами, хоруг вами. Несли їх під час походів та охороняли. У мирний час виконували різні дору чення полковника, зокрема, перевіряли скарги. Під час бойових дій нерідко коман дували окремими підрозділами, які діяли на певній території самостійно.
Полетика Василь - Полуботок Павло
Полоус Федір (р. н. і р. см. невід.) - військовий козацький діяч XVI-XVII ст. Кошовий отаман запорізького козацтва (1594-1595), гетьман реєстрового козацтва (1595, 1598). В 1594, на чолі загону козаків, брав участь у морському поході під Білгород (Дністровський) у складі війська гетьмана Г. Лободи, а також на Очаків, у складі війська отамана Б. Микошинського. Під час повстання С. Наливайка, коман дував окремим загоном повстанців, згодом і сам підняв (1598) повстання проти Польщі. Здобув Черкаси, Канів, здійснив рейд до Дністра. Брав участь у міжусобній війні з пропольськи настроєним гетьманом реєстрових козаків Т. Байбузою. Існують відомості й про те, що, будучи гетьманом, він здійснив вдалий морський похід у Туреччину. Полтавський полк - адміністративно-територіальна і військово-козацька оди ниця Гетьманської України. Утворений в 1648 році під час Визвольної війни, за наказом канцелярії гетьмана Б. Хмельницького. В 1649 до складу полку увійшла територія Гадяцького полку. Упродовж усього гетьманства Б. Хмельницького, на чолі полку стояв один із його сподвижників Мартин Пушкар. Полковим центром було місто Полтава, тепер обласний центр. Сотенними центрами були Кобеляки, Багачка, Келеберда, Китайгород, Нові Санжари, Старі Санжари та ін. За реєстром 1649 року складався з 19 сотень, в яких налічувалося бл. 3-х тисяч козаків. Пол тавський полк брав активну участь у Визвольній війні 1648-1654. В 1658 полков ник Мартин Пушкар, який дотримувався проросійської орієнтації, організував по встання проти гетьмана І. Виговського, котрий прагнув відродити державність Ук раїни. Військам, вірним гетьманові, це повстання вдалося придушити. Козацькі за гони, сформовані з козаків Полтавського адмінполку, брали активну участь в Азовсь ких походах російсько-українського війська 1695-1696, у Північній війні 1700-1721, російсько-турецьких війнах 1735-39; 1768-74. У 1764, прагнучи ліквідувати козаць кий устрій на Лівобережній Україні, чи принаймні послабити його, російський уряд частину території полку приєднав до Новоросійської губернії. В 1775 Полтавський адмінполк було остаточно ліквідовано, а решта його території увійшла до Полтавсь кого повіту Новоросійської губернії. Сам полк, чи окремі козацькі загони його, не раз згадуються в історичній та художній літературі. Серед наказних полковників цього полку відомі імена Кирила Пушкаренка, Дем’яна та Петра Яковенків, Григо рія Іскренка. Полуботок Леонтій (р. н. невід.-помер бл. 1695) - військовий козацький діяч XVII ст. Був сотником у Чернігівському полку, обирався генеральним бунчужним та генеральним осавулом, полковником переяславським. Батько Павла Полуботка, який в 1722-24 був наказним гетьманом Лівобережної України. Полуботок Павло (бл. 1660-1724) - відомий військовий козацький діяч Украї ни. Полковник чернігівський (1706-22), наказний гетьман Лівобережної України (1722-24). За однією з версій народився в м. Стародубі в родині козацького старши ни Леонтія Полуботка. Навчався у Києво-Могилянській колегії. Будучи в 1706 пол ковником чернігівським, виступав, як політичний суперник І. Мазепи. В 1708 його кандидатуру висували на посаду гетьмана, але, з волі Петра І, гетьманом призначе но було І. Скоропадського, після смерті якого, в 1722, П. Полуботка призначають наказним гетьманом Лівобережної України. Рішуче виступав проти засилля в Ук раїні російського чиновництва та проти втручання у справи гетьманату створеної російським імператором так званої Малоросійської колегії і, зокрема, її президента Вельямінова. Подав Петру І «Коломацькі чолобитні», з підписами багатьох своїх прибічників, у яких просив повернути права українській адміністрації та суду. За це Петро І наказав заарештувати П. Полуботка і кинути (в жовтні 1723) до каземату Петропавловської фортеці, в якій 18 грудня 1724 П. Полуботок і помер. Похований у Санкт-Петербурзі. Відомий, як автор «Хроніки», в якій, на підставі історичних Джерел, описано події, що охоплюють історію України від 1452 по 1715 рік. Існує
Полоус Федір
Полтавський полк
Полуботок Леонтій
Полуботок Павло. Худ. І. Нікітін, 1720.
Всесвітня козацька енциклопедія версія, що нібито син П. Полуботка Яків в 1720, за наказом батька, поклав в «Банк Полуботок Павло Ост-Індійської компанії» бочку золота. Проте службовці банку ці відомості не підтвер джують.
Польний гетьман
Польова ватага
Польовий ватажок (польовий отаман)
Польський кінний полк
Польсько-турецька війна 1672-1676
Польний гетьман - польним гетьманом називали заступника головнокоманду вача польською армією. Призначався сенатом (або королем). Польні гетьмани вико нували обов’язки коронних гетьманів у разі хвороби, поранення чи відсутності їх у військах. Вони безпосередньо керували бойовими діями польських чи польсько-ук раїнських (козацьких) військ, або ж командували окремими корпусами військ ко ронного гетьмана. На мій погляд, термін «польовий», очевидно, з’явився за анало гією до французького терміну «польовий маршал», тобто генерал-майор. Польова ватага - загін добровольців, до 50 осіб, які, збираючись, з власної ініціативи, на територіях певних адміністративних полків, вирушали в степ. Польові ватаги найчастіше формувалися після чергового нападу кримської орди. Бувало, що кілька ватаг об’єднувалися в досить великі загони, вирушали в степ і, з помсти, на падали на татарські сторожові загони (чамбули), відбивали у татар табуни коней або череди худоби. Іноді нападали й на поселення, котрі знаходилися у степу, за межами Кримського півострова. Нерідко саме польові ватаги козаків першими зустрічали розвідувальні татарські чамбули, які мали намір нападати на прикордонні села, і знищували їх. На чолі кожної ватаги стояв польовий ватажок (або польовий отаман). Польовий ватажок (польовий отаман) - ватажок, який стояв на чолі польової ватаги (див.). Загалом, ватажки були виборними. Але існували ватажки, які мали багаторічний досвід керівництва «польовими ватагами». І вони самі формували собі ватаги, набираючи, здебільшого, тих козаків, котрі вже були з ними в походах, мали досвід рейдів у складі подібних ватаг. Чимало ватажків польових ватаг набули собі слави мужніх досвідчених захисників України. Зокрема, значною славою серед су часників користувалися Кулим Ковальчик, Юрій Гострий, Пляка. Саме їх польові ватаги —дуже рухливі, мобільні й одчайдушні —громили незначні чамбули татар, котрі нападали на прикордонні села та містечка, відтак, самі здійснювали рейди на татарську територію. Польський кінний полк — полк, що існував на засадах козацького. Сформова ний в 1797. В жовтні 1798 йому присвоєно ім’я генерал-лейтенанта Домбровського, а в червні 1799 - генерал-майора Гатієва, в березні 1801 він називається Польським кінним полком але вже без імені «шефа». В 1807 полк переформовано на уланський, і він стає регулярним кавалерійським полком. В 1883 Польський уланський полк остаточно розформовано. Польсько-турецька війна 1672-1676. По суті, це була війна за володіння знач ною територією Правобережної та Західної України. Скориставшись з того, що Польща була ослаблена війною зі Швецією та постійними повстаннями українсько го козацтва і селянства, Туреччина в 1672 завдала поразки польським військам на Поділлі і, заволодівши Кам’янцем-Подільським, розпочала наступ на Галичину і, зокрема, на Львів. Не взмозі протистояти турецькій армії, польський уряд уклав з Портою Бучацький (від міста Бучач) мирний договір (1672), проте польський сейм, з огляду на його невигідність для Речі Посполитої, договір цей не ратифікував. На ступного року бойові дії відновилися, одначе польська армія, позбавлена підтримки з боку традиційної військової сили - українського козацтва, знову зазнала кількох серйозних поразок, і польський уряд змушений був, за умовами Журавненського мирного договору (1676), відмовитися від володіння усім українським Поділлям. Для історії України цей договір став однією із найтрагічніших сторінок. У війні, на боці Польщі, брали участь і незначні сили українського (правобережного) козацтва.
Польний гетьман - «Попереднє розпорядження про утворення... » Польсько-турецька війна 1683-1699 - виникла внаслідок того, що Річ По сполита прийшла на допомогу Австрії, під столицею якої вже стояли турецькі війська. У складі польської армії було кілька великих корпусів українського козацтва, яке прославилося у цих боях. Головні події розгорталися 12 вересня 1683, коли польськоПольсько-турецька українські війська, спільно з полками австрійських та саксонських, розгромили під війна 1683-1699 стінами Відня велике турецьке військо. Одначе бойові дії тривали й упродовж на ступного року, який увійшов в історію Європи тим, що саме 1684 утворилася до сить сильна антитурецька коаліція у складі Австрії, Польщі та Венеції. Завданням її було - протистояти турецькій експансії, не допустити поширення турецького впли ву на Центральну та Східну Європу. У діяльності цієї коаліції була зацікавлена і католицька церква, зокрема, Ватикан, який, не без підстав, побоювався розповсюд ження в Європі мусульманських ідей. Ще міцнішим став цей союз тоді, коли в 1686, після підписання «Вічного миру» з Польщею, до нього приєдналася й Росія. Значно ослабили Османську імперію також Кримські (1687 і 1689) та Азовські (1695-1696) походи російсько-українських військ. Зазнавши кількох рішучих поразок, Туреччина змушена була під час Карловицького конгресу (1698-99) укласти мирні угоди окремо з кожним із членів коаліції. Одначе Україна, по суті, нічого не виграла від цієї перемоги, оскільки значна частина Правобережжя, включно з Поділлям, перейшла з-під влади турків під владу Польщі, тобто, від одного колонізатора до іншого. До того ж, по низзя Дніпра й далі залишалося під турецькою окупацією аж до 1774 року.
Полянський Андрій (р.н. і р.см. невід.) —військовий козацький діяч середини XVIII ст. Синявський сотник Чернігівського полку. В 1736 командував козаками та се лянами Чернігівського полку, які працювали на спорудженні системи укріплень на півден них кордонах Лівобережної України, відомої під назвою «Українська лінія». В Центральному Державному історичному архіві збереглося кілька складених А. Полянським реєстрів утікачів-козаків та селян, які не бажали працювати - з огляду на надзвичайно тяжкі умови - на спорудженні Української лінії. Ці три реєстри він подав Генеральній канцелярії 31 травня 1736 року. Загалом, у трьох реєстрах значилося близько п’ятисот утікачів, 67 з яких примудрилися втекти повторно. В червні, коли від сотника зажадали нового реєстру втікачів, він відповів, що складати цей реєстр неможливо, оскільки втечі тривають безперервно. Тоді ж він повідомив, що, втікаючи, деякі козаки та селяни при хоплюють вози з провіантом та одягом тих, котрі ще залишаються на будівництві Ук раїнської лінії. Він просив Генеральну канцелярію негайно налагодити постачання про довольства для будівників лінії, оскільки незабаром їх чекає голодна смерть. Сотник Андрій Полянський не лише командував будівельниками, але й організовував охорону кордону на своїй ділянці та охорону робітників від нападу кримських татар. Завдяки повідомленням сотника, дослідники мають змогу дізнатися про нестерпні умови праці і жорстокий визиск будівничих лінії, споруджуваної за наказом і під загальним контро лем російського військового командування. Так, він повідомив, що серед козаків і се лян Чернігівського полку (тих, що працювали на лінії) відбулося заворушення: озброї вшись киями, козаки почали вимагати від старшин, щоб їм виплатили гроші за їх пра цю та щоб завезли достатньо провіанту. Полянському вдалося пригасити цей бунт, але він просив надіслати спеціальних наглядачів, котрі б стежили за порядком і дисциплі ною в сотнях. «Попереднє розпорядження про утворення Українського козацького війська» -розпорядження Правительствуючого сенату, схвалене Олександром І, у Вільно, 5 чер вня 1812 (№ 7). Згідно з ним, з українських козаків належало сформувати 4 кінні полки, кожен з яких мав складатися з 8 ескадронів по 150 козаків у кожному. Всі 12 повітів Київської губернії, а також Вінницький, Балтський, Брацлавський та Гайсинський по віти Кам’янець-Подільської губернії, повинні були сформувати по 2 ескадрони (тобто по 300 козаків) кожен. Організація війська покладалася на полковника графа де Вітга, який призначався бригадним командиром Українських козацьких полків.
Полянський Андрій
«Попереднє розпорядження про утворення Українського козацького війська»
Всесвітня козацька енциклопедія Попко Іван (1819-1893) —відомий історик Кубанського козацтва. Генерал-май ор. Походив з давнього козацького роду. Його батько, Діомин Попко, був священи ком Тимашівського куреня. І. Попко навчався в духовному училищі, духовній семіПопко Іван нарії, закінчив Московську духовну Академію (1840). Брав участь у багатьох боях та битвах, зокрема, у боях з черкесами. Воював проти турків під час Севастопольскої кампанії 1853-1856, відзначився особистою мужністю у російсько-турецькій війні 1877-1878. Нагороджений сімома російськими орденами і шістьма медалями. Ос новна його історична праця, яка стосується козацтва —«Чорноморські козаки в їх цивільному та військовому побуті» (1858), в якій І. Попко, на підставі архівних даних, відтворює історію Кубанського козацтва, змальовує побут та звичаї козаків-чорноморців. Ряд своїх статей та досліджень І. Попко підписував псевдонімами «Оса вул» або «Помандруйко». Дослідники вдячні І. Попко за те, що він склав життєписи кількох отаманів Кубанського козацтва. Відомо, що про його наукові праці високо відгукувався історик М. Костомаров. Похований у Ставрополі.
Попов Петро
Попов Петро (1867-помер після 1953) - відомий російський військовий козаць кий діяч. Генерал від кавалерії. Походив з дворянського роду. Закінчив Миколаївсь ку академію Генштабу. З 1910 був начальником Новочеркаського козацького юнкерсь кого училища, яке готувало офіцерів для донського, кубанського й терського козацтв та для кавалерійських частин російської армії. В січні 1917 обраний походним ота маном Донського козацького війська. Брав участь у боях з частинами Червоної армії. 12 лютого, перед заняттям Новочеркаська червоноармійськими частинами, висту пив з міста на чолі загону юнкерів Новочеркаського училища та загонів донських козаків-партизанів. На посаді походного отамана Донського козацького війська пе ребував аж до лютого 1919, коли цю посаду було ліквідовано. Увійшов у історію білого руху на Дону своїм зимовим партизанським рейдом Сальськими степами, з загоном до 1800 козаків. Похід цей тривав аж до травня 1918 і дістав назву «Степо вого». З 1920 П. Попов перебував в еміграції. Попович Анатолій (1944) —учасник відродження козацького руху в Україні. Гетьман громадської організації «Козацтво України». Родом з Хмельниччини. Закін чив Кам’янець-Подільський педагогічний університет, аспірантуру Інституту кібернети ки, Київський інститут фізичної культури і спорту, Київський інститут цивільної авіації. Президент Всеукраїнської федерації бойових мистецтв, президент Всеукраїнської феде рації козацького двобою. Заслужений тренер України. Був генеральним осавулом Украї нського козацтва (1996), заступником гетьмана з оборонно-спортивної роботи (19961999), наказним отаманом з бойових мистецтв (1995-1999), членом Координаційної ради з питань розвитку Українського козацтва при Президентові України (1996-2005).
Порохівний отаман
Порохівники
Порошниця
Порохівний отаман - козацький старшина, котрий відповідав за виготовлення пороху на порохових заводах, а також очолював козаків, які займалися виготовлен ням пороху - «порохівників», залагоджуючи всі проблеми, котрі в них виникали, та налагоджуючи поставку пороху у козацькі полки і частини російської армії. Порохівники - люди, в переважній більшості - козаки, які працювали на поро хових заводах, або приватно, кустарним методом, займалися виготовленням пороху для потреб козацького війська. За кожним пороховим заводом закріплювалася певна кількість дворів та козаків, яких було звільнено від інших повинностей. Так, у Мглинській сотні Стародубського полку, в деяких селах було одразу по кілька поро хових заводів. За пороховим заводом, що діяв на хуторі Портники (Мглинської сотні) було закріплено 32 двори і вісім бездвірних хат «порохівників». Порошниця (тобто порохівниця) —шкіряна сумка, в якій українські козаки но сили порох.
Попко Іван - Потоцький Микола
Порта (від лат. porta - тобто двері, вхід). В офіційних документах XVI-XX ст. та в літературі термін «порта» означав уряд Турецької (Османської) імперії. Часом словом «порта» називали всю Турецьку державу. Коли йшлося саме про державу, то вживали також назви «Висока Порта», «Оттоманська Порта», «Блискуча Порта».
Порта
Порція - оплата реєстровим козакам натурою, тобто харчами. «Порція» козака реєстру XVII ст. здебільшого складала: ЗО фунтів м’яса, 15 фунтів сала, а ще порції крупи, муки тощо.
Порція
Поспільство - січове товариство, рядове козацтво Запорізької Січі; селянство та ремісництво, простий робочий люд України.
Поспільство
Посполита рада - так називалася загальна рада всіх козаків Запорізької Січі, на яку виносилися найважливіші питання війни і миру, міжнародних взаємин, внут рішнього життя козацтва. За традицією, Посполита рада збиралася на Січі 1 січня і на ній обирали січову старшину. Саме на Посполитій раді, що відбулася ЗО січня 1648 року, Б. Хмельницького було обрано гетьманом, на цій же раді було вирішено розпочати боротьбу Визвольної армії проти Польщі. Посполите рушення - первісно так називали всепольське ополчення шляхти, яке збиралося на час війни за рішенням сенату, або за наказом короля, але підтверд женим рішенням сенату. Уперше воно згадується в XIII ст. Скликалося аж до XVIII ст., але на цей час у ньому брали участь уже й селяни та ремісники. Зокрема, По сполите рушення скликалося, щоб протистояти Визвольній козацько-селянській армії Б. Хмельницького під час Визвольної війни 1648-54.
Посполита рада
Посполите рушення
Посполиті - так у XVI-XVIII ст. називали селян, міщан, які були на службі у пана, або на державній службі. У самій Польщі під «посполитими», поспільством мали на увазі всю бідноту: селян, ремісників, одне слово, трудовий люд. В Україні під «посполитими» іноді мали на увазі козацьку сірому. Постійна Міждержавна Координаційна Рада козаків Білорусії, Росії та Ук раїни (ПМКР) - координаційний орган, покликаний координувати діяльність ко зацьких організацій трьох країн. У загальних зборах ПМКР, які відбулися влітку 2003 в Москві, взяли участь 53 представники від різних козацьких товариств Росії, Білорусії та України, а також від Московського Патріархату та Виконкому Ради Со бору Слов’янських народів. Головою Координаційної Ради обрано Віктора Канайкина. Керівним органом ПМКР є Президія ПМКР, на чолі якої, за посадою, стоїть голова ПМКР. В рамках ПМКР створено робочі комісії з організаційної роботи, з фінансово-економічних питань; з науково-методичної та інформаційно-аналітич ної діяльності; з козацької освіти та роботи з козацькою молоддю; з редакційновидавничої діяльності тощо. Потоцький Микола (1594-1651) - відомий польський військовий і державний діяч, коронний гетьман Польщі. Походив з давнього аристократичного магнатсько го роду Потоцьких, який дав Речі Посполитій чимало визначних діячів. Був воєво дою брацлавським (1636), з 1637 - польний гетьман, з 1646 - Великий гетьман коронний. Він командував військами, котрі придушували селянсько-козацькі по встання під проводом П. Павлюка (1637), Д. Гуні та Я. Остряниці (1638). Саме під його командуванням перебували польські війська в Україні в 1648, на початку Виз вольної війни під проводом Б. Хмельницького. Під час Корсунської битви (1648) він потрапив у полон до козаків і був переданий кримському ханові, у якого його на початку 1650 викупили родичі, після чого він знову був призначений коронним геть маном. З часом українські війська знову зустрілися з армією М. Потоцького, цього
Постійна Міждержавна Координаційна Рада козаків Білорусії, Росіі та України (ПМКР)
Всесвітня козацька енциклопедія разу вже в битві під Берестечком (1651). Він був одним із авторів умов Білоцерківсь Потоцький Микола кого договору, у підписанні якого (1651) брав безпосередню участь. Помер у Хмільни ку (тепер Винницька обл.). Потоцький Стефан (бл.1624-1648) - польський полководець. З магнатського роду Потоцьких. Син коронного гетьмана Польщі Миколи Потоцького. Його вважа ли надзвичайно здібним і перспективним воєначальником. В 1648 він командував корпусом польсько-українських військ, які виступили проти повстанських загонів Б. Хмельницького. У битві під Жовтими Водами його військо було розгромлене, а сам він потрапив у полон смертельно пораненим. Б. Хмельницький, який особисто знав і поважав Стефана Потоцького, наказав лікарям врятувати його, але їм це не вдало ся. Щоб помститися за загибель сина і його війська, М. Потоцький наказав зруйну вати місто Корсунь. ___
Загибель С. Потоцького. Юл. Коссак, 1855.
Потоцький Фелікс
____
Потоцький Фелікс (Станіслав Щенсний) (1752-1805) - польський державний діяч. Походив з роду магнатів Потоцьких. Був воєводою Галичини, генерал-лейте нантом артилерії польської армії. Виступав проти королівської влади, став одним із лідерів так званої Торговицької конфедерації (1792) - організації шляхтичів, що не бажали коритися королеві та польському сенатові. В історії сучасної України відо мий тим, що, за його наказом, українськими майстрами-кріпаками наприкінці XVIII ст. споруджено в Умані Софіївський дендропарк, славетну «Софію», названу так на честь дружини Ф. Потоцького. Потьомкін Григорій (1739-1791) - відомий російський військовий та держав ний діяч, князь, генерал-губернатор Новоросійського краю, генерал-фельдмаршал російської армії (з 1784), великий гетьман військ Катеринославських та Чорноморсь ких козаків. Народився в с. Чижове, Духовщинського повіту на Смоленщині. Похо див з дрібнопоміщицької дворянської родини. Освіту здобував у Московському уні верситеті. В 1762 навчався у Московській університетській гімназії. В 1762, як офі цер імператорської гвардії, брав участь у «палацовому перевороті» на користь Кате рини II. З 1774 офіційно вважався фаворитом імператриці, що дозволило йому мати значний вплив на політику Росії та державні справи. Командував військами, що при душували повстання О. Пугачова (1774). В 1775, згідно з його вказівкою, російські війська ліквідували Запорізьку Січ. Командував військами, які завойовували Крим, за що удостоївся титулу «князь Таврійський» (1783). З 1776 - Новоросійський, Азовсь кий та Астраханський генерал-губернатор. В 1790 призначений гетьманом Катери нославського та Чорноморського козацьких військ. Був головнокомандувачем рос ійськими військами під час російсько-турецької війни 1787-91, в якій брали участь кілька полків українських козаків. Цікава деталь в його біографії: в 1772 Г. Потьомкін звернувся до кошового Запо різької Січі П. Калнишевського з проханням записати його в козаки. І був записаний до Кущівського куреня під прізвиськом Грицько Нечеса. Помер у жовтні 1791, по близу Галаца (Румунія), повертаючись після підписання російсько-турецького мир ного договору.
Походна старшина
Походна старшина - старшина, яка не посідала ніякої посади в діючому війську, але на час походу вирушала на чолі відмобілізованих козаків. Походна старшина — це також була старшина, котра, не маючи конкретної посади, залишалася в резерві. Саме з походних старшин найчастіше обирали середній і вищий командний склад Запорізького Війська.
Пошук
Пошук-розвідувально-винищувальні дії козацьких загонів. Відокремлюючись від основного війська, пошукові загони виявляли підрозділи противника і, в залеж ності від ситуації та своїх можливостей, винищували їх, або доповідали про їх появу
Потоцький Стефан —Пригара Марія
командуванню. Пошукові загони, що налічували по двісті-триста козаків, нападали на укріплені татарські селища, турецькі обози, вели розвідку боєм, виявляючи сили ворога та його запасні приховані резерви. На пошукові команди покладалися і зав дання добувати ворожих «язиків». Коли в похід вирушили російсько-українські чи польсько-українські війська, і росіяни, й поляки завжди намагалися створювати пошуково-винищувальні та пошуково-розвідувальні загони з українських козаків, які мали значний досвід у цій справі. Правління гетьманського уряду (1734-50) - урядова інстанція, що з’явилася в Україні після смерті гетьмана Данила Апостола (1654-1734). Вибори гетьмана знову було заборонено, а для керівництва Україною створено Правління гетьмансь кого уряду, до якого увійшли три російські чиновники, які мали реальну владу, та три українські старшини, яким належали суто представницькі функції. На чолі Прав ління виявився російський генерал, князь О. Шаховськой, який відтоді тривалий час був реальним, повновладним правителем України. У його підпорядкуванні були росіяни: князь І. Баратинський та полковник Гур’єв. Українську сторону представ ляли генеральний обозний Я. Лизогуб, генеральний осавул Федір Лисенко та гене ральний підскарбій Андрій Маркович. Створення Правління було актом, котрий пе редбачав значне зменшення автономії України. На Правління покладалися обов’яз ки щодо введення в Україні як військово-політичних, так і соціально-економічних обмежень. Зокрема, воно намагалося загальмувати процес масового наділення зем лею та селянами козацької старшини, яке призводило до утворення великих козаць ких землеволодінь. Одначе насправді припинити цей процес Правлінню не вдалося, вже хоча б тому, що у Шаховського існували тісні взаємини з багатьма козацькими старшинами, які були вигідними як старшині, так і російським чиновникам, членам Правління. Під наглядом Правління було впорядковано звід українських законів «Пра ва, за якими судиться український народ». Проіснувало Правління гетьманського уряду до 1750 року, тобто року, коли знову було дозволено обирати гетьмана України. Правобережна Україна - частина України, що розташована праворуч (по пра вий берег) Дніпра. Як політичний, цей термін набув широкого вжитку в 1663, коли, після відмови від гетьманства Ю. Хмельницького, полковник Павло Тетеря оголо сив себе гетьманом Правобережної України, яка відтоді не підлягала Росії. Оста точний поділ України на Правобережну та Лівобережну (підлеглу Росії) було офор млено згідно з умовами Андрусівського (1667) перемир’я між Росією та Річчю По сполитою. Козаки (полки), що перебували на Правобережній Україні, називалися «правобережними» козаками (полками). Приазовський окружний полк - полк, що діє у складі Маріупольської палан ки (Донеччини) Українського Козацтва. Штаб - у Маріуполі. Засновано полк на початку 1998, на базі Маріупольського куреня, що діяв з 1990. Охоплює козаків Новоазовського, Першотравневого, Тельманівського, Старобешівського, Волноваського районів. Полковий отаман (1998) Володимир Муравйов. Пригара Марія (1908-1983) - відома українська поетеса та прозаїк. Лауреат премії ім. Л. Українки. Народилася в Москві. Закінчила Київський Інститут народ ної освіти (1931), Тривалий час перебувала на журналістській та видавничій ро боті. Під час Другої світової війни працювала на радіостанції ім. Т. Шевченка у Саратові (Росія). В 1945-50 була заступником редактора журналу «Барвінок». Ав тор багатьох книжок поезій та прози. Серед них - збірки поезій «Школярі» (1949), «Брати» (1952), «Одна сім’я» (1955). Козацька тематика репрезентована поетич ною книжкою «Козак Голота» та історичною повістю для дітей «Михайлик - джура козацький» (1969). У її перекладах з польської з’являлися романи «Фараон» Б. Пру са, «Роздоріжжя» Є. Путрамента та ін.
Пошук
Правління гетьманського уряду
Правобережна Україна
Приазовський окружний полк
Пригара Марія
Всесвітня козацька енциклопедія Прикордонний козацький полк - створений Указом Президента Придніст ровської Молдавської Республіки (ПМР) при Міністерстві Державної Безпеки ПМР. Основу полку склали козаки Чорноморського козацького війська цієї республіки, а також кадрові військові офіцери. Першим командиром полку став полковник А. ЦипПрикордонний льонков, начальником штабу - полковник Є. Маруня. 1 березня на Меморіалі Слави козацький полк в Тирасполі відбулося вручення полкові Бойового Прапора. Вручали його Голова Верховної Ради ПМР Г. Маракуца та отаман Чорноморського козацького війська В. Рябінський. За час існування цього полку, який несе службу на кордоні республіки, 47 його бійців були нагороджені медалями «Захиснику Придністров’я», десятки бійців - іншими урядовими та козацькими нагородами. Полк має свій навчальний центр і бойову техніку.
Прикордонні Російські козацькі команди
Прилуцький полк
Прикордонні Російські козацькі команди - команди, які були сформовані в 1772, за наказом Іркутського губернатора. Всього було сформовано вісім команд. З них відомі такі назви: Цурухайтуєвська, Чиндатська, Акшинська, Троїцькосавська, Кударинська, Харацанська і Тунканська. Згодом вони були з’єднані у три відділення: Цурухайтуєвське, Харацанське і Танканське. В 1851, під час створення Забайкальського козацько го війська, ці команди увійшли до складу Другого та Третього полків Прикордонних Російських козаків. Таким чином Російські козацькі команди перестали існувати. Прилуцький полк - адміністративно-територіальна та військово-козацька оди ниця Гетьманської України. Створений в 1648, за наказом канцелярії Визвольної армії Б. Хмельницького, одразу після визволення від поляків Лівобережної України. Пер шим полковником його у червні 1648 став Іван Мельниченко. Полковий центр роз ташовувався у місті Прилуки (тепер Чернігівської обл.). В 1649 до його складу увій шла територія Ічнянського полку, після чого він почав налічувати 20 сотень. Сотен ними центрами були міста Ічня, Переволочна, Красний Колядин, Варва, Монастирище, Гурівськ та ін. Прилуцький військовий полк брав участь у Визвольній війні 16481654. У битві під Берестечком ним командував Іван Шкурат. Козаки цього адмінпол ку перебували у складі війська полковника М. Пушкаря, яке, дотримуючись проросійської орієнтації, повстало проти гетьмана І. Виговського, а також брали участь у Полтавській битві на боці росіян. Ліквідований був цей полк у 1781, коли остаточно була ліквідована автономія Лівобережної України, її гетьманат. Примаков Віталій (1898-1937) - відомий військовий козацький діяч. Народив ся в містечку Семенівці Новозибківського повіту на Чернігівщині. Батько його, Марко Примаков, був шкільним учителем. Ще в юності В. Примаков прилучився до рево люційної діяльності. В 1914 році він уже був членом Комуністичної партії більшо виків (ВКП(б). В 1915 був заарештований жандармами і, за вироком суду, засланий до Сибіру, звідки повернувся вже після лютневої (1917) революції в Росії. З червня по серпень 1917 був членом Київського міськкому ВКП(б). Брав участь у Другому Всеросійському з’їзді Рад, на якому був обраний членом Всеросійського Централь ного Виконавчого Комітету (ВЦВК). У складі революційних військ брав участь у штурмі Зимового палацу в Петербурзі. Саме за рішенням ВЦВК, В. Примакова було направлено в Україну, для організації збройної боротьби проти уряду Української Народної Респуб ліки. Створивши в січні 1918 року полк Червоного козацтва (див.), він повів боротьбу проти Української Держави, ведучи, спільно з російськими військами, бої проти військ Центральної Ради, Директорії та Гетьманату. З часом полк було переформовано на бригаду, згодом - на дивізію Червоного козацтва. Червоні козаки брали участь у боях проти російських білогвардійських військ генерала Денікіна та Врангеля. Військову освіту В. Примаков здобув на Вищих Військово-академічних курсах (1923). Після завершення Громадянської війни в Росії та Україні, був на диплома тичній роботі, військовим аташе в Афганістані (1927-1929) та Японії (1929-1930). Повернувшись до Радянського Союзу, він служив командиром стрілецького корпусу
Прикордонний козацький полк - «Про відродження ...традицій українського козацтва» Червоної Армії ( 1930-1932); помічником командувача Північно-Кавказьким військо вим округом, а з 1935, й до кінця життя - заступником командувача Ленінградсь ким військовим округом. Нагороджений трьома орденами Червоного Прапора, який Примаков Віталій у той час був найвищою відзнакою СРСР. 12 липня 1937 року був розстріляний комуністами, як «ворог народу», опинившись серед тих 30 тисяч генералів та офі церів, котрі винищені були комуністичним режимом СРСР в 30-і роки, під час кри вавих комуністичних репресій.
Притула Олександр (1970) - президент правління (з 2003) Всеукраїнського громадського об’єднання «Товариство Нестора Махна «Гуляй-Поле». Народився в с. Василівні Запорізької обл.. Закінчив Запорізький машинобудівний інститут, За порізький інститут муніципального управління, Австрійську академію менеджмен ту та бізнесу. Працював начальником лабораторії міськводоканалу, старшим виклада чем кафедри фізвиховання, директором Запорізької міської дитячо-юнацької спортив ної школи «Спас». Президент Всеукраїнської федерації «Спас». Полковник УК. «Про відродження історико-культурних та господарських традицій украї нського козацтва» - Указ Президента України Л. Кучми від 4 січня 1995 року, який став значним стимулом розвитку Українського козацтва, його правовою базою. «Враховуючи історичну роль козацтва у становленні української державності, а також з метою відродження традицій та звичаїв Українського козацтва, постановляю: 1. Схвалити громадські ініціативи щодо державної підтримки подальшого роз витку діяльності організацій Українського козацтва, які об’єднують громадян Ук раїни, що відносять себе до козаків, спрямовані на: - відродження історичних, патріотичних, господарських та культурних традицій Українського козацтва; - відновлення в установленому порядку історичних назв населених пунктів, місцевостей, об’єктів соціально-культурного та іншого призначення, пов’язаних з історією Українського козацтва; - використання в установленому порядку атрибутики та символіки Українсько го козацтва; - створення, відповідно до законодавства України, козацьких селянських (фер мерських) господарств і колективних сільськогосподарських кооперативів, садів ницьких товариств, промислів тощо; - піклування про пам’ятки історії та культури Українського козацтва, здійснен ня у відповідних пам’ятних місцях природоохоронних заходів та сприяння науково-пошуковій роботі; - взаємодію з державними органами щодо патріотичного виховання молоді, організації фізкультурно-спортивної роботи та культурно-просвітницької роботи. Міністерствам та іншим центральним органам державної виконавчої влади Ук раїни, уряду Автономної республіки Крим, головам обласних, Київської та Севас топольської міських Рад сприяти розвитку Українського козацтва, в тому числі в здійсненні його статутної діяльності. 3. Рекомендувати органам, уповноваженим управляти майном, що перебуває у державної власності, вирішувати питання щодо виділення приміщень організаціям Українського козацтва. 4. Міністерству культури України, Міністерству України в справах молоді і спорту здійснювати заходи щодо проведення фестивалів козацької творчості, спортивних змагань, створення самодіяльних художніх колективів та фізкультурноспортивних секцій. 5. Міністерству оборони України, штабу Цивільної оборони України, Націо нальній гвардії України та Державному комітету у справах охорони державного кордону України розглянути у тримісячний строк питання щодо укомплектування окремих військових формувань призовниками з організацій Українського козацтва.
Притула Олександр
«Про відродження історико-культурних та господарських традицій українського козацтва»
Всесвітня козацька енциклопедія 6. Кабінету Міністрів України розробити в місячний строк заходи щодо науково го опрацювання матеріалів з історії Українського козацтва, поетапного відродження «Про відродження історико-культурних та його історичних, патріотичних, господарських та культурних традицій. Цей Указ набуває чинності з дня його опублікування. господарських традицій Президент України J1. Кучма». українського козацтва»
«Про День Українського козацтва»
«Про Координаційну раду з питань розвитку Українського козацтва»
«Про День Українського козацтва» - Указ Президента України JL Кучми від 7 серпня 1999 року. «Враховуючи історичне значення і заслуги Українського козацтва в утвердженні Української державності та суттєвий внесок у сучасний процес державотворен ня, постановляю: Установити День Українського козацтва, який відзначати щор ічно, 14 жовтня - в день свята Покрови Пречистої Богородиці. Президент України Л.Кучма». Цим Указом було офіційно, законодавчо закріплено святкування Дня Українсь кого козацтва, який неформально вже відзначався 14 жовтня усіма козацькими орган ізаціями України. 14 жовтня 1999 День Українського козацтва вперше було відзначе но офіційно, на державному рівні. «Про Координаційну раду з питань розвитку Українського козацтва» - Указ Президента України JI. Кучми від 6 жовтня 1999. «З метою організації взаємодії та координаційної діяльності органів держав ної влади і козацьких товариств щодо підтримки розвитку Українського козацтва, постановляю: 1. Утворити при Президентові України Координаційну раду з питань розвит ку Українського козацтва. 2. Призначити Біласа Івана Григоровича головою Координаційноїради з питань розвитку Українського козацтва. 3. Голові Координаційної ради подати у місячний строк проект Положення про Координаційну раду, зазначену у статті І цього Указу, та пропозиції щодо її складу. Президент України Л. Кучма». Прокопович Теофан (Феофан) (1681-1736) - визначний релігійний діяч, архіє пископ, літератор, філософ та богослов. Родом з Києва, походив з родини крамаря. Справжні ім’я та прізвище - Єлеазар Церейський. Прибрав собі ім’я та прізвище опікуна, дядька по матері Феофана Прокоповича. Навчався у Києво-Могилянській академії, а також у Польщі та Римі. У 1704 постригся у ченці і став викладачем, а далі й професором та ректором (1710-16) Києво-Могилянської академії. Певний час був прихильником І. Мазепи, що засвідчено його поемою «Володимир», у якій про образом головного героя був гетьман Мазепа. Після поразки І. Мазепи, займав одверто проросійську позицію, публічно ганьбив його. В 1716, за викликом Петра І, прибуває до Петербурга і в 1718 стає єпископом псковським і нарвським, а 1725 архієпископом новгородським віце-президентом (першим членом) Петербурзького Синоду. Він є автором «Духовного регламенту», згідно з яким в XVII ст. регламенту валася діяльність російської та української церков, а також книг «Апостольська гео графія» та «Коротка книга для навчання отроків», написаних на замовлення царя. Його перу належить вірш «Каяття запоріжця», головний герой якого, запорізький козак, кається, що пристав до І. Мазепи і виступив проти росіян. Помер у Новгороді і похований у Софіївському соборі. У 1979-1981 в Києві з’явилося тритомне видан ня його творів.
«Пугу, пугу, пугу!»
«Пугу, пугу, пугу!» —своєрідний пароль, яким козаки-запоріжці викликали господарів-зимівників, стоячи при цьому біля воріт, і не сходячі з коня. Господар вигля дав у віконце і, двічі мовивши «Пугу, пугу!», давав таким чином козакові дозвіл на в’їзд до зимівника. Тоді запорожець повідомляв: «Козак з лугу!»
«Про День Українського козацтва» Пукліч Володимир (1948) - крайовий військовий отаман Чорноморського ко зацького з'єднання (ЧКЗ). Народився в с. Мала Слобідка Колимського району на Одещині. Після закінчення 17-го профтехучилища ММФ (1967) працював на суд нах закордонного плавання. В 1977 закінчив Одеський автомеханічний технікум, а в 1983 - юридичний факультет Одеського держуніверситету ім. 1.1. Мечникова. Того ж року отримав диплом Одеської Вищої партійної школи. Тривалий час (1975-84) слу жив в органах внутрішніх справ. В 1991 створив Охоронно-детективне бюро «Гриф», яке очолює до цього часу. 1999 прийняв посвяту в козаки. Був писарем крайової канцетярії Українського Чорноморського Подунай-Гуляйпільського козацтва, Чорноморсь кого козацького війська і Чорноморського козацького з’єднання. В червні 2003 Ве ликою Радою ЧКЗ обраний крайовим військовим отаманом. Має звання генералосавула (з травня 2005). Нагороджений орденом Українського козацтва «Козацький хрест з мечами», Почесною відзнакою гетьмана України та іншими відзнаками.
Пустинно-Самарський військовий монастир (Пустинно-Миколаївський, Самарський) - один з найважливіших релігійних та духовних центрів запорізько го козацтва. Час заснування не з’ясовано. Перша писемна згадка датується 1602 роком. Знаходився неподалік давнього козацького містечка Самарь (тепер Ново московськ на Дніпропетровщині). Козаки називали його «військовим», оскільки він слугував шпиталем для багатьох поранених у боях та літніх козаків. До 1775 мона стир перебував під опікою Запорізького Коша. Згодом підпорядковувався КиєвоМежигірському монастирю. Чимало заможних козаків, особливо старшин, жертву вали на нього та заповідали монастиреві своє майно, відтак знаходили свій вічний спочинок на монастирському цвинтарі.
Пушкарський приказ
Пустинно-Самарський військовий монастир (ПустинноМиколаївський, Самарський)
Пустовіт Микола (1950) —протоієрей, духівник Українського Чорноморсько го козацтва. Родом з села Чоботарка Заболотня, Крижопільського району на Віннич чині. Навчався в Одеській духовній семінарії. Був духівником Оренбурзького ко зацького війська. Духівником Чорноморського козацтва призначений в вересні 1999. Належить до Української Православної Церкви Київського патріархату.
Пустовіт Микола
Пушкар - майстер гарматної справи. Пушкарі мали свого «майстра над пуш карями» (не плутати з гармашами, тобто з обслугою гармат, артилеристами).
Пушкар
Пушкар Мартин (р.н. невід.-помер 1658) - військовий козацький діяч. Один із сподвижників Б. Хмельницького. Полковник полтавський (1648-58). Родом із Пол тавщини. Починав службу реєстровим козаком. Певний час, до 1648, перебував на Запоріжжі. Активний учасник Визвольної війни (1648-54). З 1648 очолював Пол тавський адмінполк, командував Полтавським військовим полком. На чолі козаць кого корпусу деблокував від поляків гарнізон Вінниці, яким командував І. Богун (березень 1651). Перед смертю Б. Хмельницький назвав М. Пушкаря одним із чо тирьох претендентів на гетьманську булаву. В 1658 очолив повстання кількох ліво бережних полків проти гетьмана І. Виговського (так зване «повстання дейнек»). Дотримувався одверто проросійської орієнтації. Повстання провокувалося і підтри мувалося росіянами. Загинув у бою під Полтавою, в якому гетьман І. Виговський в червні 1658 розгромив військо заколотників. Пушкарський приказ —спеціальний орган державного управління в Росії в XVII-XVIII ст., який відав артилерією армії та всім пов’язаним з артилерією вироб ництвом. Так, усі заводи, в їх числі й заводи, котрі були розташовані на території Лівобережної і Слобідської України, зобов’язані були надсилати до Пушкарського приказу відомості про те, скільки пороху, ядер, свинцю, гармат відлито та виробле но і передано козацьким полкам або російській армії.
Пушкарський приказ
Всесвітня козацька енциклопедія П’ята Донська козацька батарея —окрема козацька батарея, котра діяла у складі Донського козацького війська. Сформована в серпні 1875, із взводів Третьої та Дев’я тої донських козацьких батарей, з доданням до них козаків з інших підрозділів. В травні 1894 її перейменовано на П’яту Донську козацьку батарею. Козаки батареї П’ята Донська прославилися в багатьох боях та походах. Про це свідчать стрічки на головних убо козацька батарея рах артилеристів першого взводу, з написом: «За відзнаку у війнах з Персією 18261827pp. і Туреччиною 1828-1829 і 1877-1878рр.» В інших взводах напис на стрічка був таким: «За відзнаку під час Турецької війни 1877 і 1878 років» (вручені були ці стрічки в жовтні 1879). В грудні 1908, на комірах та вилогах мундирів артилеристів з’явилися спеціальні петлиці, котрі були військовою відзнакою. Під час Громадянсь кої війні в Росії (1918-22), козаки батареї брали участь в боях на боці Білого руху. Після утвердження в Росії радянської влади, батарею, як і все Донське козацьке вій сько, було (1924) ліквідовано.
П’ята Донська козацька окрема сотня
П’ята Кубанська козацька батарея
П’ятий Донський козацький, військового отамана Власова, полк
П’ята Донська козацька окрема сотня —сотня, що діяла у складі Донського козацького війська. Сформована в січні 1897. За даними на 1912 рік, назви своєї не змінювала, переформувань не зазнавала. В 1908 козаки сотні були відзначені спеціаль ними петлицями на коміри та вилоги мундирів. Під час Громадянської війні (1918-22) в Росії, козаки сотні брали участь в боях на боці Білого руху. Після утвердження в Росії радянської влади, сотню було ліквідовано (1924) разом з усім Донським козацьким військом. П’ята Кубанська козацька батарея - окрема батарея, що існувала в складі Кубанського козацького війська. Була сформована в липні 1808. Первісна назва Кінно-артилерійська рота при козацьких частинах Кавказької лінії. В серпні 1818 перейменована на Кавказьку лінійну кінно-артилерійську роту № 5-го. В серпні 1829 одержала «номера 6-го». В квітні 1834 перейменована на Кавказьку лінійну кінноартилерійську батарею № 6-го, а з травня 1838 набуває номера 12-го, з січня 1843 номера 14-го. В січні 1865 перейменована на П’яту Кубанську кінну батареєю. З серпня 1870 значиться, як П’ята кінно-артилерійська батарея Кубанського козацько го війська. З травня 1894 - П’ята Кубанська козацька батарея. Козаки батареї брали участь в багатьох боях та походах козацького війська, про що свідчать, зокрема, дві срібні Георгіївські сурми «За відзнаку під час Турецької війни 1877 і 1878 років» (вручені в жовтні 1878); стрічки на головні убори, з написом: «За відзнаку під час підкорення Західного Кавказу в 1864році» (вручені в липні 1865), та петлиці на ком ірах та вилогах офіцерських мундирів, вручені в жовтні 1878. Під час Громадянській війні (1918-22) в Росії, козаки батареї брали участь у боях на боці Білого руху. Після утвердження в Росії радянської влади, батарею було ліквідовано (1924) разом з усім Кубанським козацьким військом. П’ятий Донський козацький, військового отамана Власова, полк - полк у складі Донського козацького війська. Сформований в 1874, для відрядження з Дону на «зовнішню службу». Первісна назва —Донський козацький № 19 полк. У липні 1875, під час військово-адміністративної реформи війська, він дістав назву - Донсь кий козацький № 5 полк, а в травні 1894 перейменований на П’ятий Донський ко зацький полк. У серпні 1904 у полка з’явився «вічний шеф», ним став військовий отаман генерал Максим Власов. Відтак, полк почав називатися - П’ятий Донський, військового отамана Власова, полк. У квітні 1869 полку було вручено Георгіївський прапор з написом: «За відмінну хоробрість і поразку противника в Вітчизняну війну 1812 року». Але цей прапор має свою історію: справа в тому, що з’явився він ще в 1813 році, тобто одразу після перемоги російської армії над Наполеоном в Росії, і вручений був Восьмому Донському козацькому, Власова, полку. Судячи з усього, П’ятому Донському він був вручений тільки тому, що той прийняв ім’я отамана Вла сова, яке носив, на той час уже не існуючий, Восьмий Донський козацький полк.
П'ята Донська козацька батарея - П’ятнадцятий Донський козацький... полк Під час Громадянської війни (1918-22) в Росії, частина козаків полку воювала П’ятий Донський на боці «білих», а частина - на боці «червоних». Після утвердження в Росії радянсь- козацький, військового кої влади, полк було ліквідовано (1924) разом з усім Донським козацьким військом. отамана Власова, полк
П’ятий Кубанський пластунський батальйон - окремий батальйон, що існу вав у складі Кубанського козацького війська. Сформований був у червні 1882 року, з козаків Кубанського козацького війська. Первісна назва - П’ятий Кубанський пла стунський батальйон. Батальйонний прапор вручено в травні 1897. Батальйон брав участь у Громадянський війні у Росії (1918-22) на боці Білого руху. Після утверд ження в Росії радянської влади, батальйон було ліквідовано разом з ліквідацією всього Кубанського козацького війська. П’ятий Оренбурзький козацький полк - полк у складі Оренбурзького ко зацького війська. Наказ про його сформування з сотень Оренбурзького війська, котрі служили в Туркестанському військовому окрузі, надійшов у лютому 1873. Наступ ного року полк було остаточно сформовано, і складався він із Сьомої, Дев’ятої, Десятої та Одинадцятої сотень. Первісна назва - Оренбурзький козацький № 2 полк. В липні 1882 його перейменовано на Оренбурзький козацький № 5 полк, а в 1894 на П’ятий Оренбурзький козацький полк. В лютому 1910 у полку з’явився шеф. Ним став Емір Бухарський Сеід-Ахад. Відтак полк прибрав назву: П’ятий Оренбурзький козацький, Його високості Еміра Бухарського, полк. Але вже в грудні того ж року ім’я Еміра Бухарського (Сеїда-Ахада) зникло з назви полку, оскільки той не виправдав сподівань Російської імперії щодо лояльності. Отож, він знову почав на зиватися П’ятим Оренбурзьким козацьким полком. Прапор полку вручено в травні 1842. Під час революційних подій 1905-07 козаки полку брали участь у придушені прокомуністичних заворушень. В цей час він перебував у складі Першої туркес танської дивізії. Під час Громадянської війни (1918-22) в Росії, полк брав участь у боротьбі на боці «білих». Після утвердження в Росії комуністичного режиму, полк ліквідовано (1924) разом з усім Оренбурзьким козацьким військом. П’ятнадцятий Донський козацький, генерала Краснова, полк - полк у складі Донського козацького війська. Сформований в 1875, для відрядження з Дону на «зовнішню службу». Первісна назва - Донський козацький № 15 полк. У травні 1894 він уже називався П’ятнадцятий Донський козацький полк. В серпні 1904 у полка з’явився «вічний шеф». Ним став генерал, козацький отаман Іван Краснов (див.). Відтак полк почав називатися - П’ятнадцятий Донський козацький, генера ла Краснова, полк. У квітні 1869 полку було вручено Георгіївський прапор з напи сом: «За відзнаку в Перській і Турецькій війні 1827 і 1828 років». Цей прапор має свою історію. З’явився він ще в 1831 і тоді його було вручено Донському козацько му Карпова полку. На час вручення прапора П’ятнадцятому полку, полка Карпова вже не існувало. Згідно з «Коротким розкладом Сухопутних військ», в 1907 полк перебував у складі Першої Донської козацької дивізії. Окремі козаки полку брали участь у Гро мадянській війні в Росії (1918-22) як на боці «білих», так і на боці «червоних». Після утвердження в Росії радянської влади, полк було ліквідовано (1924) разом з усім Донським козацьким військом (див.)
П’ятий Кубанський пластунський батальйон
П’ятий Оренбурзький козацький полк
П’ятнадцятий Д о н с ь к и й козацький, генерала Краснова, полк