Всесвітня козацька енциклопедія Частина-2

Всесвітня козацька енциклопедія

358

Рава Руська - Рада січової старшини

Рава Руська - старовинне українське місто. Тепер - Яворівського району Львівської обл. Розташоване на річці Раті, притоці Західного Бугу. Першу писемну згадку про Раву Руську дослідники віднайшли в документах XV ст. Хоча з них випливає, що засно­ ване воно значно раніше. Козацьке минуле цього містечка пов’язане з двома епізодами. У 1648, під час походу козацько-повстанських військ Б. Хмельницького, в районі Рави Руської почали діяти повстанські загони, які громили і витісняли польські війська та польське шляхетство, а згодом приєдналися до Визвольної армії. Проте справжньої популярності не лише в Україні, але й за її межами, Рава Руська набула в 1698, після того, як російський цар Петро І та польський король Август II уклали в ній воєннополітичний союз проти Швеції. Саме цей союз визначав позиції обох країн під час майбутньої Північної війни, в якій щонайактивнішу участь довелося взяти й украї­ нським козакам, хоча воювати вони мусили за інтереси чужих імперій. Рада генеральної старшини - В Гетьманській Україні така Рада скликалася гетьманом для розгляду відповідальних питань війни і миру, важливих питань дер­ жавного будівництва, формування нових полків, адміністративного устрою, судочинства і т.п. Традицію засідань Ради генеральної старшини було закладено Б. Хмельницьким під час Визвольної війни 1648-1654. Відтоді вона почала сприйматися, як дорадчий орган при гетьманові. Члени Ради не були виборними, а сама рада не визначалася постійним членством у ній. В разі потреби, гетьман скликав усіх гене­ ральних старшин, які були на той час в межах столиці чи його ставки, резиденції. Засідання Ради теж відбувалися нерегулярно. Проте рішення її були обов’язковими для всього козацтва і чиновництва Гетьманської України. За відсутності гетьмана, на засіданнях Ради головував генеральний обозний (або генеральний писар). Рада козацька —рада, в якій мали право брати участь усі без винятку козаки. На раді обирали козацьку старшину, розглядали питання війни і миру, вона ж була вищим судовим органом. За традиціями Запорізької Січі, вона була вищим органом січового самоврядування. Під час Визвольної війни Козацька рада вважалася ви­ щим законодавчим органом. Іноді Козацькі ради проводилися на основі представ­ ництва від куренів чи полків та сотень. Рада отаманів військових козацьких товариств (Російської Федерації) -ко­ лективний громадський координаційний орган козацьких товариств. Заснований 1995 року, після появи Указу Президента Росії «Про державний реєстр козацьких товариств». Координує діяльність військових козацьких товариств: Волзького, Всевеликого Війська Донського, Єнісейського, Іркутського, Забайкальського, Кубансь­ кого, Оренбурзького, Сибірського, Терського, Уссурійського, Амурського, Астра­ ханського, Балтійського, Окремого Північно-Західного, Сахалінського та Централь­ ного козацького війська. З 2003 року Раду очолює генерал-полковник Російської армії, радник Президента Росії, герой Росії Геннадій Трошев (див). Рада січової старшини - Рада, яка скликалася кошовим отаманом Запорозької Січі для розв’язання найважливіших питань життя січового козацтва. На ній приймалися рішення про організацію походу, укладання договорів, адміністративний поділ території, підпорядкованої Січі. Вів раду кошовий отаман. У ній брали участь усі старшини Січі.

Рава Руська

Рада генеральної старшини

Рада козацька

Рада отаманів військових козацьких товариств

Рада січової старшини

Всесвітня козацька енциклопедія Рада старшини —за часів гетьманщини, в XVII-XVIII ст., така Рада слугувала дорадчим органом при гетьманові України, або гетьманові Лівобережної чи Право­ бережної України. У цій Раді, крім генеральної старшини, брали участь старшини, Рада старшини які представляли адміністративні та військові полки. З другої половини XVIII ст. Рада старшини, по суті, виконувала функцію Генеральної Військової Ради, тобто на ній обирали гетьманів, ухвалювали рішення щодо оголошення війни чи миру, зат­ верджувалися списки козаків реєстру, визначалися податки...

Рада Українського козацтва

Рада Українського козацтва - консультативно-дорадчий орган при Президен­ тові України. Утворена Указом Президента України Віктора Ющенка від 4 червня 2005 (№916/2005). Очолив Раду сам Президент України, Гетьман України. До складу ради входять секретар Ради (з червня 2005 - Станіслав Аржевітін, радник Президента України) та члени Ради, якими є керівники всеукраїнських козацьких громадсь­ ких організацій, зареєстрованих відповідно до Закону України «Про об’єднання гро­ мадян», а також особи, які зробили значний внесок у відродження та розвиток козац­ тва. Цим же Указом Президента було відмінено Указ Президента від 6 жовтня 1999 «Про Координаційну раду з питань розвитку козацтва»; Указ Президента від 22 грудня 1999 «Про Положення про Координаційні раду з питань розвитку Українського ко­ зацтва»; Указ Президента від 23 січня 1999 «Про склад Координаційної ради з пи­ тань розвитку Українського козацтва». Водночас Указом Президента України В. Ющенка було затверджено «Положен­ ня про Раду Українського козацтва», в якій мовиться, що основними завданнями Ради є: здійснення аналізу стану розвитку Українського козацтва, а також заходів із забезпечення взаємодії органів виконавчої влади і козацьких громадських органі­ зацій у сфері відродження історико-культурних та господарських традицій Украї­ нського козацтва; участь у розробленні та реалізації державних програм розвитку Українського козацтва: внесення пропозицій щодо формування та реалізації держав­ ної політики у цій сфері. Склад Ради (затверджений на засіданні Ради Українського козацтва в Києві 18 липня 2005): Аржевітін Станіслав - секретар Ради; Члени Ради: Баранчиков Валерій - від Громадської організації (ГО) «Міжнародна Спілка Козацьких військ України та зарубіжжя» Вардинець Ігор - Міжн. обор.-спорт., нац.-патріот. орг. «Українське козацтво»; Груба Євген - Всеукраїнської громадської організації (ВГО) «Козацькі війська України»; Гуменюк Володимир - ВГО «Соборне козацтво України «Січ»; Каленяк Віталій - за значний внесок у відродження та розвиток УК; Конечний Олександр - Міжнародна Громадська організація (МГО) «Міжнарод­ на Асоціація «Козацтво»; Лазаренко Сергій - МГО «Спілка козацьких організацій України»; Мулява Володимир - Верховний отаман «ВКВ», за значний внесок у відроджен­ ня та розвиток УК; Петренко Євген - за значний внесок у відродження та розвиток УК; Пилат Володимир - МГО «Міжнародна федерація Бойового Гопака»; Попов Віталій - Всеукр. спілки гром. орг. «Спілка козаків України - «Військо Запорозьке»; Попович Анатолій - ГО «Козацтво України» та ВГО «Всеукраїнська федерація козацького двобою»; Постолакі Олег - Міжн. коз. спілки «Всевелике військо Донське»; Притула Олександр - ВГО «Товариство Нестора Махна «Гуляй-Поле»; Сагайдак Дмитро - МГО «Козацтво Запорозьке»; Сєдих Ігор - ВГО «Козацька територіальна оборона»; Ситнюк Микола - ВГО «Козацтво Нової України»;

Рада старшини —Ракович Семен

Солодовник Олександр - ВГО «Відродження Запорозького козацтва»; Хорофейко Олександр - МГО «Міжнародний союз козацтва»; Чухліб Тарас - за значний внесок у відродження та розвиток УК; Шевченко Анатолій - ВГО «Українське реєстрове козацтво»; Ямненко Михайло - МГО «Міжнародна Академія Козацтва». Разін Степан (Стенька) (1630-1671) - керівник селянсько-козацького повстання в Росії (1670-1671). Козацький старшина, дипломат. Народився в станиці Зимовейській, на Дону. Походив з давнього козацького донського роду. В 1653, як стар­ шина Війська Донського, побував з посольством у Москві, де обстоював перед царсь­ ким урядом інтереси донського козацтва. Брав участь у кількох посольствах війська Донського до Калмикії, де брав участь у переговорах щодо взаємин між калмиць­ кою Ордою і військом Донським. Відомо, що в 1663 С. Разін командував загоном донських козаків (серед яких був значний відсоток вихідців з України) котрий, спіль­ но з запорозькими козаками та калмиками, протистояв кримській орді. Виступав проти підпорядкування Війська Донського російському цареві, проти політичної орієнтації козацької старшини на царський уряд; об’єднував навколо себе волелюб­ ну козацьку бідноту. Здійснив ряд походів на Волгу та Яїк (1667). Вів бойові дії на узбережжі Каспію проти Іранських військ (1668-1669). Навесні 1670 став на чолі великого повстання, яке охопило не лише Поволжя та Підмосков’я, але й почало розповсюджуватися на козацькі території України. Саме під впливом ідей С. Разі­ на, в Україні, на Слобожанщині, спалахнуло козацьке повстання полковника І. Дзиковського (1670). Зазнавши поразки від великого з’єднання царських військ (яке підтримувала і значна частина козацтва) під Симбірськом, С. Разін змушений був повернутися з рештками свого війська на Дон, проте відродити повстання вже не зміг. Рятуючись від переслідувань царських воєвод та прагнучи якомога швидше пригасити бунт козацької сіроми, група козацьких старшин захопила С. Разіна і видала царським генералам. Після жахливих тортур, С. Разіна, в червні 1671, було страчено в Москві, на міському майдані. С. Разін є героєм роману С. Злобіна «Сте­ пан Разін», багатьох інших літературних та живописних творів, його ім’я часто зга­ дується в історичній та художній літературі, яка стосується українського козацтва. Разін Фрол (р. н. і р. см. невід.) - керівник козацько-селянського повстансько­ го загону, що діяв під час повстання С. Разіна (1670-1671) на Слобідській Україні. Молодший брат С. Разіна. Народився в станиці Зимовейській, на Дону. Походив з давнього козацького донського роду. Загін Ф. Разіна діяв на Слобожанщині, спільно з повстанцями українського полковника І. Дзиковського. Був схоплений разом із С. Разіним групою старшин, котрі зрадили повстанців, і виданий царським генералам. Підданий у Москві жорстоким катуванням. Оскільки до страти його разом із С. Раз­ іним справа не дійшла, дослідники припускають, що він помер ще під час катувань. Райя Задунайська - збірна назва жителів сіл, які не належали до козацького стану, але проживали на території, що підлягала юрисдикції Задунайської Січі. Переважну більшість райї становили українці, до неї ж належали і представники інших національностей християнського віросповідання. Всі вони платили податки Туреччині. Так само - Райя Задунайська - називалося українське село, яке розташовувало­ ся на річці Нижній Дунавець і теж підпадало під юрисдикцію Задунайської Січі. Ракович Семен (р.н. і р.см. невід.) - український військово-козацький діяч другої половини XVII ст. Козацький картограф. Полковий писар Прилуцького пол­ ку. В 1680 році він, разом із козаком Тимошем Федоровим та іншими своїми това­ ришами, прибув до Бахчисарая, як представник гетьмана Лівобережної України. Очолювана ним група входила до складу російсько-українського посольства, котре

Рада Українського козацтва

Разін Степан (Стенька)

Гравюра 1672 р.

Разін Фрол

Райя Задунайська

Ракович Семен

Всесвітня козацька енциклопедія прибуло до столиці Кримської орди для укладання Бахчисарайського договору (очо­ лювали посольство стольник Василь Тяпкін та дяк Микита Зотов). Прибувши до Ракович Семен Бахчисарая, С. Ракович, маючи за взірець німецьку карту Московської держави та України, склав (по пам’яті) карту («креслення земель») Південної України, аж до берегів Чорного моря. Саме за цією картою відбувалося розмежування територій між Московією, Кримським ханством та Україною, засвідчене статтями Бахчиса­ райського договору.

І

І

Ж т

г

РакушкаРомановський (Ракушенко) Роман

Ралець

Рангові маєтності

Рапорт Київського військового губернатора Милорадовича

Ракоці (Ракочій) Юрій II (1615-1660) - семигородський князь (1648). Трива­ лий час вів політичну та збройну боротьбу проти господаря Молдови Василя Лупула, в яку втягувалися українські козаки, зокрема, під командуванням Богдана та Тимоша Хмельницьких (донька В. Лупула Розанда була дружиною Т. Хмельницького). Після 1654 Б. Хмельницький налагодив дружні стосунки з Юрієм Ракоці, після чого Семигородське князівство вступило в потрійний союз (разом з Україною та Шве­ цією) проти Польщі. Ракушка-Романовський (Ракушенко) Роман (1623-1703) - військовий козаць­ кий діяч. Походив з давнього козацького роду, з Ніжинщини (на Чернігівщині). Учас­ ник Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького (1648-1654). В 1658-63 очо­ лював Ніжинську адміністративну сотню. Згодом, до 1668, за гетьмана І. Брюхо­ вецького, був генеральним підскарбієм. В 1670, через конфлікт з гетьманом Д. Мно­ гогрішним, змушений був перебратися на Правобережну Україну, до Брацлава, де прийняв церковний сан. В 1672 знову переселився на Лівобережжя і до останніх днів своїх залишався священиком Миколаївської церкви у Стародубі. В історію ук­ раїнського козацтва увійшов, передусім, тим, що деякі дослідники вважають його ймовірним автором «Літопису Самовидця», котрий і досі є однією із найцінніших пам’яток українського літописання та української історіографії. Ралець - так називався дарунок, якого купці, шинкарі, зброярі, шевці та інші ремісники підносили кошовому отаманові на Великдень та Різдво. Іноді ралець ку­ пували цілим ремісничим цехом, бо так легше було придбати щось цінне. За це, шану­ ючи звичай, кошовий частував ремісників та купців горілкою та обіцяв усіляке спри­ яння у їхніх справах. Здебільшого «ралець» складався зі шкур або виробів із хутра. Рангові маєтності —певні рангові володіння, які в часи Гетьманщини гетьманська канцелярія надавала козацьким старшинам; це могли бути, як поселення та земельні наділи, так і окремі підприємства, що, скажімо, займалися виробництвом скла, рудні копальні, млини, олійні, одне слово, все те, що могло давати доходи і в такий спосіб забезпечувати матеріальні статки старшини. Рангові маєтності не вважалися при­ ватною власністю; їх не можна було продавати чи передавати у спадок, хоча спроби приватизувати ці маєтності були. Якщо в рангові маєтності передавали якесь село чи містечко, то жителі його юридично залишалися вільними, але за те, що вони ко­ ристувалися землею, їм доводилося відпрацьовувати на власника маєтностей, або ж сплачувати володареві певний натуральний чи грошовий податок. Російський уряд скасував рангові маєтності у 80-і роки XVIII ст., разом із ліквідацією залишків Геть­ манщини та української автономії. Аналогічні рангові маєтності існували в Речі Посполитій та в деяких інших державах. Рапорт Київського військового губернатора Милорадовича — рапорт, скла­ дений Милорадовичем в червні 1812 (№10), на ім’я військового міністра Барклаяде-Толлі, про створення Київських козацьких полків. В ньому повідомляється, що визначено штаб-квартири трьох козацьких полків, які мають бути сформовані в Київській губернії, і про закріплення за цими полками (для їх формування) по 4 по­ віти. Перший Київський козацький полк мав бути сформований з козаків Махновсь­

Ракоці (Ракочій) Юрій II - Ребро Петро кого, Липовецького, Сквирського та Радомирського повітів (штаб у Махновці); Рапорт Київського Другий Київський козацький полк - Васильківський, Київський, Таращанський і військового Богуславський повіти (штаб - у Білій Церкві); Третій полк - Уманський, Звениго­ губернатора родський, Черкаський і Чигиринський повіти (штаб в Умані). Для озброєння цих Милорадовича полків, з Київського арсеналу передавалися рушниці, шаблі та піки. Раставицька угода (1619) - угода, укладена між представниками польського уряду та військового командування Речі Посполитої - і делегацією козацьких стар­ шин на чолі з Петром Сагайдачним 7 жовтня 1619, на річці Раставиці поблизу м. Паволочі. Завдяки цій угоді, поляки намагалися покласти край багаторічному зброй­ ному протистоянню між козаками та польською адміністрацією в Україні. На річку Раставицю коронний гетьман С. Жолкевський привів свої війська для того, щоб розгромити козацько-повстанське ополчення, але, побачивши перед собою 10-тисячне, озброєне артилерією козацьке військо, яке до того ж, стояло добре укріпле­ ним табором (в районі р. Узень) зрозумів, що облога може затягтися до зими і битви будуть кривавими. Крім того, він побоювався, що козацьке військо може отримати підмогу з Січі та від місцевих повстанців. Угода виявилася не на користь козацтва. Козацький старший надалі мав не оби­ ратися козаками, а призначатися королем, за поданням коронного гетьмана. Козаки повинні були знищити свої бойові човні і припинити морські походи на турецькотатарські володіння. Усі селяни, ремісники, шинкарі тощо, які вступили до реєст­ рового козацтва упродовж останніх п’яти років (років повстання), мали бути випи­ саними з реєстру і повернутися до своєї попередньої діяльності. Відтак усі ці «ви­ пищики» втрачали права на козацькі вольності і надалі підпорядковувалися своїм попереднім панам та польським урядовцям. Це рішення одразу ж викликало хвилю невдоволення серед майбутніх «випищиків», оскільки ті розуміли, що польське пан­ ство мститиметься їм та їхнім родинам. Крім того, козаки зобов’язані були залиши­ ти всі ті маєтки, які вони збройно захопили, вигнавши звідти шляхтичів. Якщо ж хтось із козаків залишався, то перетворювався на кріпака. Реєстровим козакам доз­ волялося жити тільки в державних маєтностях (крулівщинах). Козацька делегація на­ полягала на тому, щоб чисельність реєстру сягала 10 тис. шабель, одначе поляки погод­ жувалися лише на 3 тис. Оскільки згоди дійти не вдалося, це питання було полишене на розгляд самого короля Сигізмунда III, який затвердив 3-тисячний реєстр. Рація - оплата найманим військам, які служили в козацькому січовому або геть­ манському війську, а також козакам реєстру, натурою - у вигляді корму для коней (сіном, вівсом, а також дровами та грішми). Ребро Петро (1932) - поет, публіцист, член Національної спілки письменників України. Народився у с. Білоцерківка Куйбишівського р-ну Запорізької обл. В 1953 закінчив Запорізький педагогічний ін-т. Тривалий час був керівником обласного літературного об’єднання при Запорізькій письменницькій організації, а потім головою Запорізької обласної письменницької організації (1967-98). Автор понад 80 художніх, літературознавчих, публіцистичних та краєзнавчих книжок. Лауреат міжнародної літературної премії ім. П. Сагайдачного (1997). Козацька тематика знайшла своє відображення в багатьох творах П. Ребра, зокрема, в його серії книг (7 томів, 1990-99) «Козацькі жарти», в яких олітературено козацький фольклор та народні твори про козацтво, художньо відтворено дух козацтва. П. Ребро - автор слів до пісень: «Гей, шуми, Великий Луже» та «Дума про Запорозьку Січ». Упро­ довж багатьох років очолює асоціацію гумористів та сатириків «Весела Січ». Він є засновником та головним редактором альманахів «Хортиця», «Великий Луг», «Ве­ селий курінь». З його ініціативи було засновано обласне гумористичне свято «Весе­ ла Січ», яке в 1995 набуло статусу всеукраїнського. Козацькій тематиці присвячена його збірка поезій «Острів Байди».

Раставицька угода

Рація

Всесвітня козацька енциклопедія Ревуцький Левко (1889-1977) - відомий український композитор та педагог. Народний артист СРСР, академік АН УРСР. Народився в с. Іржавці (тепер Ічнянського району Чернігівської обл.). Освіту здобував у Києві, в музично-драматичній школі, в Ревуцький Левко Київському музичному училищі, в Київському університеті та на композиторському факультеті Київської консерваторії (1913-1916). Одним із кращих його творів фахівці вважають кантату-поему «Хустина» (за Т. Шевченком). Козацька тематика у творчості цього композитора репрезентована передусім збіркою народних пісень (в його обробці) «Козацькі пісні». Під його редакцією з’явилася опера М. Лисенка (інструментовка Б. Лятошинського) «Тарас Бульба». В 1945-48 роках Л. Ревуцький був головою правлін­ ня Спілки композиторів України. В 1941 відзначений Державною премією СРСР.

Реґіментар

Реєстрове козацтво

Реґіментар - від польського «регімент», тобто полк. У польській армії в XVIXVIII ст. реґіментарями називали воєначальників, які командували ок вими з’єднаннями (загонами, корпусами), що діяли в тій чи іншій частині Речі По­ сполитої, або за її кордонами. Призначав регіментарів (у тому числі і в Україні), за звичаєм, великий коронний гетьман, тобто головнокомандуючий польською армією. Саме з регіментарями мали справу козацькі вожді, виступаючи чи то як союзники поляків, чи як їх супротивники. Реєстрове козацтво - козацтво, яке перебувало на державній військовій службі Речі Посполитої (польського короля), або Гетьманщини. Від звичайних городових козаків реєстрові відрізнялися тим, що вони перебували на державному утриманні і відігравали роль регулярних військ. Назва походить від того, що козаків, які перебу­ вали на державній службі, заносили до реєстру, спеціального списку, занесення до якого дорівнювалося укладанню угоди з козаком про державну службу. Відомо, що вперше королівський козацький реєстр було складено ще 1572 року, і занесено було до нього всього-на-всього 300 козаків, а старшим реєстру було призначено шляхти­ ча Я. Бадовського. До речі, старших (гетьманів) реєстровиків не обирали, а призна­ чали указом короля або наказом коронного гетьмана (головнокомандуючого) польськими військами. Значного розвитку реєстрове козацтво набуло за короля Стефана Баторія, який 1578 збільшив реєстр до 600 шабель і водночас надав реєстровикам привілей на володіння містечком Трахтемировом, де відтоді перебувала ставка старшого реєстровиків, їх шпиталь, зимові квартири, монастир та арсенал. Того ж року реєстровики взяли участь у польсько-російській війні (1578-82). Оскільки реє­ строве козацтво зарекомендувало себе, як професійна військова сила, то вже 1590 кількість реєстру зросла до 1000 шабель. Під час хвилі козацько-селянських повстань Польща намагалася придушувати їх шаблями козаків реєстру, та оскільки досить часто реєстровики переходили на бік повстанців, або всіляко уникали сутичок з по­ встанцями, то незабаром рішенням Сейму реєстрове військо було ліквідоване. Втім, уже 1599, за наполяганням і польського командування, і частини козацької старшини, було складено новий реєстр. Найбільшої своєї чисельності він досяг під час польсько-турецької війни 1621, коли реєстрове військо сягнуло 40 тисяч козаків. Одначе утримувати таку значну воїнську силу (водночас із польським кварцяним військом) державній скарбниці було важко, і вже 1625 реєстр зменшили до 6 тисяч шабель і розпорошили по шести однотисячних полків, які набули назву: Київський, Переяславський, Чигиринський, Канівський, Корсунський, Білоцерківський. Під час Визвольної війни під клейнодами реєстрового війська виявилося майже все городове козацтво і сила ця сягнула 100 тисяч шабель. Під час усіх українсько-польських переговорів чисельність реєстру була предметом гострих дискусій, оскільки поляки весь час намагалися звести її до мінімуму, обмежуючи реєстр: за Зборівською уго­ дою (1649) до 40 тисяч; за Білоцерківською (1651) - до 20 тисяч шабель. Одначе насправді чисельність ця визначалася умовами боротьби. До того ж Б. Хмельниць­ кий та його штаб побоювалися різко зменшувати чисельність реєстру, аби не втрати­ ти підтримки козацтва.

Ревуцький Левко - Рескрипт Олександра І (№ 1 25 червня 1812)

В 1654 козацький реєстр уже затверджувався московським царем й, у відпо­ відності з Березневими статтями сягав 60 тис. шабель. Після поділу України між Мос­ ковією та Польщею, реєстр лівобережного козацтва сягав 20 тис. шабель, а на правобе­ режжі, яке знову опинилося під юрисдикцією Польщі, його не взагалі не формували. Вважається, що остаточно українське реєстрове козацтво було ліквідоване в 1782 ра­ зом із ліквідацією сотенно-полкового устрою. Українське реєстрове козацтво —це нео­ днозначна і складна сторінка історії українського козацтва, яка, хоча вже й має своїх дослідників, таких, як Л. Винар, який досліджував «Початки українського реєстро­ вого козацтва», О. Апанович - «Збройні сили України першої половини XVIII ст.» та інші, все ж таки ще потребує грунтовного дослідження та осмислення. Реєстрове Сибірське козацьке військо - організація, що діє на території Росії й об’єднує козаків Сибіру та Далекого Сходу. Статут війська було затверджено спец­ іальним Указом Президента Російської Федерації від 12 лютого 1997 (№ 95). Військовим отаманом було обрано та затверджено Віктора Калетіна. Створене це військо було на основі колишнього Союзу сибірських козаків (з 29 квітня 1994 - Сибірсько­ го козацького війська), заснованого Великим козацьким колом в Омську 22 червня 1991. Тут, в Омську, знаходиться і штаб Реєстрового Сибірського козацького війська. Організація входить до Союзу козаків Росії. Рейтар (від нім. «Reiter» - «вершник») - «рейтарами» в польський армії XVIXVII ст. називали найманців-кавалеристів. Здебільшого, польськими рейтарами ставали німці, хорвати або угорці. З 1632 і до початку XVIII ст. рейтарські полки існували і в російський армії, котрі потім були реформовані в драгунські полки. Рейтари були озброєні вогнепальною (рушниці та пістолети) і холодною зброєю (списи, палаші, шаблі) і носили нагрудні лати і шоломи. Термін «рейтар» часто зустрічається в історичній літератури часів Козаччини. Реншильд Карл Густав (1651-1722) - відомий шведський військовий і дер­ жавний діяч, фельдмаршал. Командував корпусами шведської армії у битвах проти російських військ під Нарвою (1703) та Фрауштадтом (1706). Був головнокоманду­ ючим шведською армією у битві під Полтавою (1709), в якій брали участь з боку шведів козаки гетьмана І. Мазепи, з боку росіян - козаки гетьмана Лівобережної України І. Скоропадського. Під час битви потрапив у полон до росіян, з якого його було звільнено в 1718, після чого К. Реншильд повернувся до Швеції. Рескрипт Олександра І (№ 1 25 червня 1812) - рескрипт на ім’я малоросій­ ського генерал-губернатора князя Я.І. Лобанова-Ростовського про формування ко­ зацьких полків у Полтавській та Чернігівський губерніях. Уперше опублікований в ж. «Чтения в Историческом обществе Нестора-Летописца», книга V, Київ, 1891. «Князь Яков Иванович! Известное ваше усердие и ревность ко всему, что нужно для блага и защитьі отечества, побуждают меня возложить на вас попечение о сформировании казачьих полков в губерниях, начальству вашему вверенньїх, и об оньїх, по мере готовности, в Калугу и Тулу отправлении. Вьі можете в сем случае соображаться с настоящими надобностями, зная, сколь нужно умножение числа войск против неприятеля многочисленного и сильного. Cue формирование может заменить Малороссии обьїкновенньїй рекрутский набор, в прочих губерниях в осени приготовляемьій. Отечество, в надежде на вашу деятельность, ожидает от вас сей немаловажной услуги. В прочем пребьіваем вам благосклонньїй. На подлинном подписано собственною Его Императорского Величества ру­ кою: «Александр». Главная квартира г. Бельмонт, июня 25 дня 1812 года». Цей рескрипт став основним документом, згідно з яким відбувалося формуван­ ня всіх козацьких полків та інших підрозділів, які брали участь у російсько-фран­ цузькій війні 1812 року.

Реєстрове Сибірське козацьке військо

Рейтар

Реншильд Карл Густав

Рескрипт Олександра І (№ 1 25 червня 1812)

Всесвітня козацька енциклопедія Речицький полк - козацький полк, що діяв у складі Визвольної армії під прово­ дом Б. Хмельницького під час Визвольної війни 1648-1654. Названий так за назвою Речицький полк міста Речиця (тепер Гомельської обл. в Бєларусі). З історичних джерел відомо, що в 1648 цим полком командував полковник Покусика. Укомплектований був в основно­ му з етнічних білорусів (литвинів).

Решетилівські статті

Автопортрет 1878.

Рибак Натан

Рилєєв Кіндрат

Решетилівські статті (1709) - договір, укладений між російським урядом та гетьманом І. Скоропадським, щодо статусу та форм управління Лівобережної Украї­ ни. Названі так за назвою тодішнього сотенного містечка Полтавського полку Решетилівки (тепер - центр Решетилівського р-ну Полтавської обл.), в якому вони були складені. Згідно з Решетилівськими статтями, цар Петро І посилював залежність гетьманату від російського уряду, в українського козацького війська росіяни відібра­ ли значну частину артилерії, в ряді міст Лівобережжя залишалися російські залоги, запроваджувався жорсткий контроль над податковою системою та над утриманням гетьманського адміністративного апарату. Тобто цей договір, укладений одразу після Полтавської битви, значно зменшував права української автономії. Щоправда, за гетьманськими урядовцями ще зберігалася судова та адміністративна система, рос­ іяни полегшили вимоги щодо витрат на військові постої, а значній частині російсь­ ких урядовців, крім президентів колегій, заборонено було втручатися в адміністра­ тивне управління, проте нічого суттєвого у напівколоніальному становищі України в межах Російської держави це не змінювало. Рєпін Ілля (1844-1930) - великий російський та український художник. Похо­ див з родини військового поселенця. Народився в м. Чугуєві (тепер Харківської обл.). Освіти набував у Малювальній школі (Петербург, 1863) та в Петербурзькій Академії мистецтв (1864-1873). З 1893 - дійсний член цієї Академії. Був членом товариства художників-передвижників. Ного пензлю належать такі відомі картини як «Бурлаки на Волзі» (1870-73, зберігається в Державному Російському музеї), «Хресна проце­ сія в Курській губернії» (1880-83, Третьяковська галерея) та інші. Козацька тематика в творчості І. Рєпіна репрезентована, передусім, його відомим полотном «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», яке існує у двох варіантах (1880-1891, в Рос­ ійському музеї та в Харківському музеї образотворчого мистецтва), картиною «Тип українця та предмети запорозької старовини» (акварель, 1880). А також полотном «Чорноморська вольниця» (1908), в якому відтворено похід запорожців на чайках до Туреччини. Він листувався з істориком Д. Яворницьким. Похований у м. Куоккала (до 1940 належало Фінляндії), яке з 1948 називається Рєпіно. Рибак Натан (1913-1978) - відомий український прозаїк. Народився в с. Іванівка НовомиргородсьКого району на Кіровоградщині. Вчився в Київському хіміко-технологічному інституті. Учасник Другої світової війни. Був заступником голови Ук­ раїнського республіканського комітету захисту миру. Автор збірок оповідань «Доро­ гами змагань» (1931), «Історія одного кулемета» (1933), «Подвиг» (1941), романів «Гармати жерлами на схід» (1934), «Київ» (1936), «Дніпро» (1937-1939), «Помилка Оноре де Бальзака» (1940) та ін. Козацька тематика репрезентована романом «Пере­ яславська рада» (т. І - 1948, т. II - 1953), за який Н. Рибака було удостоєно Держав­ ної премії України ім. Т. Шевченка (1950). Рилєєв Кіндрат (1795-1826) - відомий російський поет і політичний діяч. На­ родився в с. Батові Софіївського повіту Петербурзької губернії. Закінчив Перший кадетський корпус (1813). В чині прапорщика брав участь у закордонному поході 1814-1815 російських військ, і в боях з армією Наполеона в Німеччині, Швейцарії, Франції. В 1819 вийшов у відставку. В 1817-1820 Рилєєв жив в Острогозьку, в Слобідській Україні, де вивчав українську мову, цікавився історією, культурою, по­ бутом та традиціями українців і, зокрема, українського козацтва. В 1820 перебрався

Речицький полк - Розумовський (Розум) Кирило до Петербурга. Брав участь у підготовці повстання декабристів. Був одним із кері­ вників цього повстання на Сенатській площі Петербурга (14 грудня 1825). Страчений за вироком суду 13 липня 1826. Перші твори К. Рилєєва опубліковано 1820. Його перу належить цикл історичних дум «Дмитрий Донской» (1822); «Вольїнский», «Державин», Рилєєв Кіндрат «Борис Годунов» (1821 або 1822), «Йван Сусанин», низка відомих віршів: «Гражданское мужество», «Бестужеву», «Гражданин»; елегії «На смерть Байрона» та інші. Козацька тематика в творчості К. Рилєєва репрезентована його думами «Богдан Хмельницкий» (1821), «Петр Великий в Острогожске» (про зустріч Петра 1 та І. Мазепи в Острогозьку), відомою поемою Войнаровский» (1823-1824), незаверше­ ними поемами «Мазепа», «Наливайко», 1824-1825), «Гайдамаки», «Палий» (1825).

Рігельман Олександр (1720-1789) - генерал-майор російської армії, інженер, топограф, історик. Походив з німецької дворянської родини. В 1738 закінчив Пе­ тербурзький шляхетний корпус. В 1741-43 - на Лівобережній Україні, де займався проектуванням укріплених ліній та розмежуванням нових земельних наділів, скла­ дав описи і плани міст. У цей час він мав змогу познайомитися з життям козаків Нової Січі. Брав участь у російсько-турецьких війнах 1735-39, 1768-74. Пішов в 1782 у відставку, в чині генерал-майора, оселився в маєтку дружини, що походила з давнього козацького роду Лизогубів, у с. Андріївці на Чернігівщині. Основною істо­ ричною працею О. Рігельмана є «Літописне повістування про Малу Росію, її народ і козаків» (1836, у чотирьох частинах), в якій автор використовує дані козацьких та польських хронік і виправдовує заходи російського уряду щодо ліквідації запорозь­ кого козацтва. Він також написав «Історію або оповідь про донських козаків» (1846) та «З’ясування про кизлярську фортецю, складене 1775». Його праці є важливим джерелом відомостей про побут та звичаї козаків. Річ Посполита (тобто «народна справа»). — 3 1569, з часу Люблінської унії, офіційна назва польсько-литовської держави. Одначе, як неофіційна назва, почала вживатися в польських політичних колах ще у XV ст. На чолі Речі Посполитої стояв король, якого обирали на Сеймі. В побуті та в урядових документах під «Річчю Посполитою» іноді мали на увазі не державу як таку, а сейм чи сенат. До 1654 май­ же всі етнічні українські землі вважалися складовою частиною Речі Посполитої. Розкати — майданчики для фортечних гармат на мурах та валах, в українських козацьких містечках та селах. Розкати влаштовували в усіх укріпленнях. Обслуго­ вували гармати і відповідали за якість розкатів фортечні козаки-гармаші. Розумовський (Розум) Кирило (1728-1803) - граф, генерал-фельдмаршал ро­ сійської армії, останній гетьман Лівобережної України (1750-64). Народився в с. Лемешах (тепер Козелецького району на Чернігівщині). Походив з давнього козаць­ кого роду. Ще в юності був викликаний до Петербурга старшим братом Олексієм Розумовським, фаворитом імператриці Єлизавети. В 1743-45 навчався в Кенігсбергському, Берлінському та інших університетах. Подорожував Італією та Францією. В 1744 став графом Російської імперії. В 1746 призначений президентом Петербурзької Академії наук. В лютому 1750, на старшинській раді у Глухові, його було проголошено гетьманом Лівобережної України. Обстоював ідею спадковості гетьманської влади та повернення козакам колишніх прав і вольностей. Резиденцією гетьмана був спочатку Глухів, а згодом - Батурин. За його наполяганням Гетьманщина була виведена з-під юрисдикції російського Сенату і передана в розпорядження колегії закордонних справ, що, на його думку, свідчило про збільшення автономних прав. Серед іншого, відтепер під юрисдикцією Гетьманщини виявилися Київ, який доти перебував під керівництвом російського воєводи, Запорізька Січ. Внаслідок адмінреформи, Україну було поділено на 20 судових повітів у кожному з яких діяв земський суд, що займався цивільними справами. В 1762 брав участь у палацевому перевороті, внаслідок якого

Річ Посполита

Розкати

Розумовський (Розум) Кирило

Всесвітня козацька енциклопедія до влади прийшла Катерина II. В листопаді 1751 імператриця викликала його з усією родиною до Петербурга і відтоді він лише час від часу навідувався в Україну. Після Розумовський (Розум) скасування в листопаді 1764 українського гетьманату, позбувся чину гетьмана. Був Кирило членом Державної Ради Росії (1768-71). В 1803 помер у Батурині, де прожив останні 9 років, і похований там, у церкві Воскресіння Христового.

Розумовський Олексій

Розумовський Олексій (1709-1771) - граф, генерал-фельдмаршал російської армії (з 1756), обер-єгермейстер імператорського двору. Старший брат гетьмана Ліво­ бережної України Кирила Розумовського. Походив з давнього козацького роду. Ди­ тинство і юність минали на хуторі Лемеші на Чернігівщині. В 1731 привезений пол­ ковником Ф. Вишневським до Петербурга, де стає співаком хору імператриці Анни. Після приходу до влади імператриці Єлизавети Петрівни, стає її фаворитом. Отри­ мав чин генерал-поручика. Використав свій вплив на імператрицю для того, щоб його брат Кирило Розумовський став гетьманом Лівобережної України та щоб в Ук­ раїні було відроджено гетьманат, а козакам повернуто їх права і вольності. Таємно обвінчався з Єлизаветою Петрівною (1742). За його сприяння було відновлено Киї­ вську митрополію. Проте після смерті Єлизавети Петрівни відійшов від держаних справ. Жив у наданому йому Анічковому палаці. Помер і похований в Петербурзі. Роксолана (Лісовська) Настя (1505-1561) - Велика султана Стамбула, султана Туреччини, дружина турецького султана Сулеймана І Пишного. Родом з Рогатина (тепер Івано-Франківської обл.). В 1520 потрапила в полон до кримських татар і була продана в Кафу, до султанського гарему. Була наложницею, згодом стала дру­ жиною султана Сулеймана І Пишного. Відігравала помітну роль у політичному житті Османської імперії. Мала титул Великої султани Стамбула, якого ні до, ні після Роксолани жодна жінка не удостоювалася. В 1540 організувала змову проти свого чоло­ віка, маючи намір посадити на престол свого сина Селіма. Проте змова не вдалася. Покаравши всіх високопоставлених учасників її, Роксолану султан, проте, помилу­ вав. Похована у спеціально для неї збудованому мавзолеї в Стамбулі. В 1908-09 ком­ позитор Д. Січинський створив оперу «Роксолана». В 1980 з’явився друком роман П. Загребельного «Роксолана».

Романовський Іван

Роменський полк

Ромоданівський шлях (Ромодан)

Романовський Іван (1877-1920) - генерал-лейтенант російської армії. Походив з дворянської родини. Закінчив Миколаївську академію Генштабу. Брав участь у Першій світовій війні. З серпня 1917 - генерал-квартирмейстер штабу Верховного головнокомандуючого Російською армією. Після жовтневого комуністичного пере­ вороту 1917 прибув на Дон, де став начальником штабу головнокомандуючого Зброй­ ними силами на Півдні Росії, значну частину яких становили донські, кубанські і терські козаки. Був особистим другом генерала Денікіна, його радником з військових та пол­ ітичних питань. 5 квітня (за новим стилем) 1920 убитий в Константинополі членом таємної монархічної організації ґюручиком Харузіним, який вважав, що І. Романовсь­ кий - масон, і є головним винуватцем поразки білого руху на Півдні Росії. Роменський полк - полк Визвольної армії Б. Хмельницького. Назва походить від міста Ромни, яке в 1648-58 було сотенним містом Миргородського, а в 1658-1781 сотенним містом Лубенського полку. Заснований 1648. Укомплектований був здеб­ ільшого козаками Роменської адміністративної сотні. У документах доби Хмельнич­ чини цей полк згадується у зв’язку з битвою (1649) під Збаражем, а також у зв’язку з бойовими діями в лютому 1651. Ромоданівський шлях (Ромодан) - старовинний битий торговельний шлях, що, націлюючись на Крим, пролягав Лівобережною Україною через Ромни, Лохвицю, Лубни, Кременчук і, сягаючи 207 км., вважався провідним українським відтинком московсько-кримського торгівельного шляху. Перевагою його було те, що він не мав

Розумовський Олексій —Російсько-польська війна

частих і значних переправ й обминав великі поселення та важкопрохідні місця. Не раз згадується в історичній літературі у зв’язку з нападами татарських загонів на Лівобережжя та Московію. Крім того, він вважався одним із чумацьких шляхів, яким ішла торгівля сіллю. Втратив своє провідне значення наприкінці XIX ст., по тому, як на лівобережжі з’явилася залізниця. Ромодановський Григорій (р.н. невід,-1682) -російський полководець, боя­ рин, державний діяч, князь. В історичних джерелах уперше згадується, як учасник Земського собору в 1653, під час якого розглядалося питання про приєднання Ук­ раїни до Росії. У складі посольства, очолюваного В. Бутурліним, брав участь у Пе­ реяславській раді (1654). Командував у 1654-1656 російськими військами, що дія­ ли в Україні проти польських військ та українських козаків, які виступали проти возз’єднання України з Росією. Після смерті Б. Хмельницького, підтримував кан­ дидатів у гетьмани І. Брюховецького та Д. Многогрішного. Очолював російську армію під час російсько-турецької війни 1677-81. Двічі, в 1677 та 1678, спільно з українськими козаками гетьмана І. Самойловича, протистояв турецько-татарським військам, які наступали на Чигирин (Чигиринські походи). Після того, як Чигирин все ж таки був захоплений турками, його відкликали до Москви. Був придворним чиновником. Загинув від рук стрільців під час стрілецького бунту в Москві. Російсько-польська війна (1920) - війна, що виникла між недавно відродже­ ною тоді Польською державою (1918) та Радянською Росією. Польські державні діячі розраховували на те, що розвал Російської імперії та відповідна підтримка з боку країн Антанти і, передусім, з боку Франції, дозволить не лише відродити Річ Посполиту в етнічних її кордонах, але й повернутися до кордонів Великої Польщі, тобто кордонів, що існували до 1772 року. Безпосереднім поштовхом до початку бойових дій стало те, що 21 квітня 1920 року командуючий військами Української Народної Республіки Симон Петлюра, який змушений був відійти на територію Польщі під натиском Білої Армії Денікіна, уклав з польським урядом Варшавський договір, згідно з яким Польща надавала УНР військову допомогу у боротьбі проти Росії. При цьому передбачалося, що Польща гарантуватиме існування УНР, щоп­ равда, без західноукраїнських земель, котрі повинні були відійти до Польщі. Маю­ чи 148-тисячну армію та непогане озброєння, що було передане їй Францією, Польща в квітні 1920 почала наступ на радянські війська, зосереджені в Україні. Наступ розвивався досить бурхливо: вже 26 квітня поляки та війська УНР увійшли до Жи­ томира, а 6 травня - до Києва, що дозволило відродити Українську державність. Карти тих днів засвідчують, що на середину травня фронт стабілізувався на лінії Гайсин-Біла Церква-Бровари-Чорнобиль, тобто польсько-українські війська вже мали солідний плацдарм на Лівобережній Україні. Й ось тут на арену знову виходить російське козацтво. На польський фронт починають прибувати частини білокозаків, котрі потрапили в полон до «червоних» на Кубані, тобто оті залишки Білої армії, котрі не змогли залишити територію Росії після поразки Білого руху. Значну роль в їх мобілізації зіграв заклик кількох колишніх царських («білих») генералів, котрі звернулися до офіцерства та козацтва через газету «Правда» (23 травня 1920) і на який відгукнулися тисячі й тисячі колишніх царських та білогвардійських солдатів та офіцерів, що сподівалися в такий спосіб заслужити собі у комуністів прощення (хоча переважну більшість тих, що вціліла під час війни, комуністи згодом розстріляли, або загнали до сибірських концтаборів). У травні 1920 армія росіян (80 тисяч осіб) під командуванням Тухачевського почала наступ на Вільно та Мінськ. В разі перемоги, росіяни розраховували повер­ нути собі територію Білорусії та Литви, відроджуючи в такий спосіб кордони Рос­ ійської імперії. Одначе 16-а армія «червоних», котра наступала на Мінськ, одразу ж була зупинена контрударами поляків, а 15-а хоча й просунулася на 80 км., проте досягти Вільно не змогла. Відсутність взаємодії між цими арміями та брак снарядів

Ромоданівський шлях (Ромодан)

Ромодановський Григорій

Російсько-польська війна

Всесвітня козацька енциклопедія і набоїв, а також натиск польських військ, призвели до того, що в червні війська Тухачевського змушені були повернутися на висхідні позиції. Російсько-польська В Україні росіянам вдалося досягти значно більших успіхів. Вже 7 червня Первійна ша кінна армія прорвала польський фронт і захопила Житомир, загрожуючи оточити польське угруповання в районі Києва. Це змусило поляків залишити столицю Украї­ ни і розпочати загальний відступ. Відтак росіяни прорвалися до Новоград-Волинського та Рівно і, по суті, вийшли на етнічні кордони Польщі. В липні російські війська так само вийшли на етнічні кордони Польщі в Білорусії, захопивши Гродно. Але найбільша і вирішальна битва цієї війни відбулася під Варшавою. На початку серпня російські війська вже підступали до столиці Польщі, маючи намір оточити все вар­ шавське угруповання. Проте війська Тухачевського дуже розтягайся, мали обмаль набоїв та снарядів. До того ж, поява на території Польщі росіян викликала приплив до армії близько 100 тисяч добровольців, поляків та етнічних українців. Уряди Франції, Англії інших країн теж розуміли, що, захопивши Польщу, російські комун­ істи на цьому не зупиняться, а почнуть творити «всесвітню революцію» та розширя­ ти кордони своєї нової імперії, отож усіляко, і, передусім, збройно, допомагали по­ лякам. Перший могутній контрудар польська армія завдала росіянам в районі Деблина, що за 80 км. південніше Варшави. Прорвавши фронт, поляки почали винищу­ вати тили російської армії. В цей час пішла у наступ і північна група польських військ, ставлячи росіян перед загрозою оточення. Побоюючись потрапити в котел, росіяни почали панічно відступати (за десять днів вони примудрилися відкотитись майже на 200 кілометрів на схід). Та все ж таки значна частина росіян потрапила в оточення і в полон, ще якась частина прорвалася до Східної Пруссії і там була інтер­ нована. З яких би позицій ми не оцінювали тепер польсько-російську війну 1920, поза сумнівом лишається, що Варшавська битва мала вирішальне значення не лише для долі Польщі, але й для долі всієї Європи. Бо саме розгром «червоних» під Вар­ шавою зупинив просування комуністичних армій на Захід, не допустив комуністич­ ного вторгнення в Західну Європу. Недарма чимало західних істориків і досі вважа­ ють Варшавську битву однією з вирішальних битв XX століття. Врятувати ситуацію спробувала Перша кінна армія С. Будьонного. Так і не здо­ бувши Львова, вона кинулася в наступ на Люблін, але після атаки на Замосця (75 кілометрів від Любліна), теж постала перед загрозою оточення і почала відступати. Відступ цей був таким, що поляки без особливих проблем захопили Західну Україну та Західну Білорусію. Сумний підсумок цієї війни підбили переговори в Ризі, на яких було укладено Ризький мир між Росією та Польщею. Згідно з його статтями, до Польщі відходили Західна Україна та Західна Білорусія. Цей мир дозволяв утверд­ жуватися в своїй державності Литві, Латвії та Естонії, котрі Росія воліла б знову повернути під свою юрисдикцію. Водночас, він надовго розшматував два - украї­ нський та білоруський - народи між двома державами: Радянською Росією та Польщею. Залишається сказати, inq значну частину Першої Кінної армії С. Будьонного та інших кавалерійських частин становили донські, кубанські й терські козаки, які за­ бувши про вчорашню ненависть до комуністів, почали важити життям, рятуючи «єди­ ную і нєдєлімую» та придушуючи національно-визвольні рухи в Україні і Білорусії.

Російсько-турецька в,ина •

Російсько-турецька війна (1735-1739) - війна, розпочата Росією, з метою ово­ лодіння Кримом. Скориставшись із того, що основні військові сили кримського хана перебували в районі сучасного Дагестану, де вони допомагали туркам у їхній війні з персами, росіяни в 1735 напали на Крим. Для цього було споряджено в похід 40тисячний корпус генерала Леонтьєва. Проте до Криму військо так і не дійшло. Поки корпус долав засніжені безлюдні степи, де не було ні корму для коней, ні харчів та теплого постою для солдатів, майже 9 тисяч із них загинуло від хвороб. Втратило військо і понад 3 тисячі коней. Впавши у відчай і відчуваючи, що з татарами йому воювати вже буде ні з ким, Леонтьєв повернув своє військо назад, до Росії. __

_

Російсько-турецька війна (1735-1739) Одначе невдача не примусила росіян відмовитися від спроб оволодіти Кримом. У 1736 вони споряджають новий корпус (58 тисяч вояків). Цього разу військо мало величезний обоз із продовольством та водою. А просувалося воно степами велиРосійсько-турецька чезним каре, щоб бути захищеним від нападу татар. І один із таких нападів, війна північніше Перекопа, цьому каре справді вдалося відбити. Татарська кіннота, озб­ роєна лише шаблями та луками, нічого не могла вдіяти проти укріпленого возами табору росіян, з їх гарматами і десятками тисяч рушниць. Та й було росіян майже втричі більше. Значно складніше довелося росіянам на самому Перекопі. Там на них чекав величезний рів і фортечна стіна. Але гарнізон - всього 3 тисячі турець­ ких солдатів - був занадто мізерним, щоб вистояти проти такого величезного війська. Здолавши ці укріплення, росіяни, під командуванням фельдмаршала Мініха, захо­ пили спочатку Євпаторію, а згодом, уперше в історії, столицю ханства - Бахчиса­ рай. Проте серпнева спека, нестача води і тяжкі хвороби, котрі обсіли його військо, призвели до того, що Мініху довелося забиратися з Криму, безглуздо втративши при цьому понад ЗО тисяч вояків, лише незначна частина яких загинула в боях. Значно успішнішим видався похід іншого російського полководця, фельдмар­ шала Петра JIacci, на Азов. Гарнізон фортеці тримався понад місяць і цим завадив корпусу Лассі приєднатися до військ Мініха, що вже діяли в Криму. Врешті-решт, турки не стали чекати генерального штурму, і всі 4 тисячі здалися в полон. У серпні 1737 велика армія росіян (близько 70 тисяч) почала облогу турецької фортеці Очаків, все населення якої, разом із родинами військових, складало всього 17 тисяч осіб. Тут великого успіху досягли артилеристи, яким вдалося висадити у повітря порохові склади. В паніці турки відчинили Південні ворота і почали втікати до моря. Цим скористався загін козаків, який подався до воріт й увірвався до міста. Слідом за ним кинулися загін гусарів, а далі - все військо. Зміцнивши цю фортецю, Мініх залишив у ній досить сильний гарнізон, який протримався там до 1738 року. А відступився він від фортеці не тому, що її здобули турки, а тому, що в Очакові розпочалася чума, яка викосила значну частину гарнізону. Дізнавшись, що росіяни зібралися в черговий похід на Крим, хан Фетхі-Гірей особисто очолив 45-тисячне військо, яке чекало фельдмаршала Лассі на перекопських укріпленнях. Але, заглибившись у це чекання, хан зовсім забув про таке понят­ тя як «розвідка». І, поки він чекав росіян біля Перекопу, ті форсували Сиваш й увій­ шли до Криму по Арабатський стрілці. Завдавши поразки двом загонам кримчаків на річці Салгір, поблизу містечка Карасу-Базар, вони пішли на Перекоп, одначе хан випередив їх і зумів відвести своє військо в гори (куди потикатися росіяни просто не наважилися), а вже звідти почав робити партизанські напади на окремі загони росіян. Виявившись у випаленому степу, без води і корму, Лассі змушений був ви­ вести рештки свого корпусу. А генеральна битва між росіянами і турками відбулася не в Криму і не поблизу Азова чи Очакова, а в Молдавії, неподалік Хотина. Тут, завдавши туркам могутньо­ го контрудару, росіяни зуміли увірватися до табору турецького командуючого Веліпаші. Вважаючи, що битву програно, турецьке воїнство кинулося втікати, втратив­ ши в усій цій веремії лише одну тисячу солдатів. Саме цю битву історики і вважа­ ють найбільшою в даній війні, яка принесла росіянам найбільшу перемогу. Можли­ во, росіяни й розвинули б цей успіх, але Австрія, якій набридло воювати, уклала з Туреччиною мирну угоду, котра дозволила туркам терміново перекинути до Мол­ давії десятки тисяч своїх солдатів. А тут ще наближалася зима, та й на півночі до чергової війни готувалися шведи. Загалом, втрати Росії в цій війні становили май­ же 100 тисяч солдатів, значна частина яких померла від хвороб. А дісталися їй, згідно з мирним договором (Росія приєдналася до австро-турецької угоди), лише фортеця Азов, та й то, росіяни повинні були знищити всі її укріплення; та ще право володіти землями запорізьких козаків, славетним козацьким Запоріжжям. Але, як і раніше, Росії заборонялося мати флот на Чорному морі. Врешті-решт, виявило­ ся, що під час переговорів турки та австрійці виступали, як союзники, оскільки й

Всесвітня козацька енциклопедія Туреччина, й Австрія не бажали зміцнення Російської імперії. За офіційними дани­ ми, у цій російсько-турецькій війні взяло участь чотири тисячі козаків Війська ДонсьРосійсько-турецька кого. На знак вдячності, в квітні 1740 року війську було вручено Великий прапор з напивійна сом: «За вірну службу під час війни з турками». Значну частину російської армії стано(1735-1739) вили українські козаки, цілі полки яких було сформовано на Лівобережній Україні.

Російсько-турецька війна (1768-1774)

Російсько-турецька війна (1768-1774) - війна, яку історики називають «війною Росії за вихід до Чорного моря». Розпочалася вона з того, що Росія втрутилася в боротьбу, яка розгорілася між прихильниками короля Станіслава Понятовського й опозиційним блоком шляхти, що об’єдналася в так звану «Барську конфедерацію», Росіяни допомагали королеві боротися з опозицією, що гуртувалася, здебільшого, па території України. Під час одного з рейдів, загін українських козаків, що діяв у складі російської армії, переслідуючи конфедератів, форсував кордонну річку Кодиму і захопив містечко Балту, котра знаходилося на турецькому боці. У відповідь на це, 25 вересня 1768 Туреччина оголосила Росії війну. Одначе правителів Росії це не засмутило: вони й самі шукали будь-якого приводу, аби розпочати цю війну і закрі­ пити своє панівне становище на Північному Причорномор’ї. Проте розпочали війну все ж таки не турки і не росіяни, а кримські татари. Зібравши 70-тисячну орду, хан Крим-Гірей здійснив похід на Україну. Тут, у середній течії Дніпра, ординці натра­ пили на передові загони корпусу генерала Петра Румянцева та українських козаків і, після незначних боїв та сутичок, відійшли. Незважаючи на те, що хан зібрав досить значне військо, ні на що більше, ніж на традиційне пограбування українських сіл та містечок і захоплення ясиру (тобто захоплення у полон цивільного населення), фан­ тазії в нього не вистачило. Дослідники стверджують, що це був останній в історії Кримського ханства великий напад на Україну. Одначе переслідувати кримчаків ро­ сійсько-українські війська не стали, а націлилися на здобуття Таганрога, щоб у та­ кий спосіб утвердитися на узбережжі Азовського моря. Відтак росіяни розпочали будувати (на верфях Воронежа) Азовську військову флотилію. Якщо на азовському напрямку все з’ясувалась досить швидко, то поблизу Хоти­ на, де діяв корпус генерала Олександра Голіцина, все виглядало складніше. Голіцин підступив до Хотина ще в квітні 1769, але навіть маючи 45-тисячне військо, нічого не міг вдіяти проти 20-тисячного гарнізону, котрий сидів за могутніми стінами та валами. Після двотижневої облоги, Голіцин зрозумів, що, не маючи достатньо арти­ лерії, робити йому тут нічого, і відвів свої війська на лівий берег Дністра. Цим ско­ ристалися турки, які негайно перекинули до Хотина 60-тисячний корпус під коман­ дуванням Молдаванчі-паші. Цей корпус був складовою частиною величезного 200тисячного війська, яке, за первісним планом, повинно було одразу вирушати в Ук­ раїну, щоб відтіснити від Азовського узбережжя корпус Румянцева. Переконавшись, що Хотину вже нічого не загрожує, турки подалися до Кам’янця (тепер - Кам’янець-Подільський), щоб там з’єднатися з конфедератами. Але не­ подалік Кам’янця росіяни та українські козаки розбили військо Молдаванчі-паші, а рештки вигнали за Дністер. Щоправда, через кілька днів турки спробували здійсни­ ти рейд лівим берегом Дністра і переправили для цього 12-тисячний корпус, але, захопившись заготівлею продовольства та фуражу, тобто грабунками місцевого на­ селення, загін цей не помітив, як виявився відрізаним від ріки, а потім потрапив в оточення і майже весь загинув. Тверезо оцінивши ситуацію, Молдаванчі-паші відвів своє військо від Хотина, а слідом за ним подався і гарнізон фортеці. Отож російськоукраїнське військо увійшло до неї, коли там уже нікого не було. Восени 1769 турецькі війська відійшли за Дунай, а російські —за Дністер. Між ними, в межиріччі Дністра і Прута, залишилася нічийною Молдавія. И росіяни, й турки вчинили так, оскільки Молдавія була надзвичайно бідною та грунтовно розо­ реною, і зимувати там було б дуже голодно. Вважаючи, що О.Голіцин занадто без­ ініціативний, імператриця Катерина II відсторонює його від командування війська­ ми на цьому напрямі і призначає на його місце досвідченого полководця, генерала

Російсько-турецька війна (1735-1739) —Російсько-турецька війна (1768-1774)

Румянцева, який до цього командував 2-ю армією (на посаді командарма 2-ї його замінив генерал Петро Панін). Румянцев повівся досить мудро: щоб не дозволяти туркам мирно зимувати та накопичувати сили для весняного наступу, він послав у рейд 17-тисячний Молдавський кінний корпус генерала Штофельна. Але, посилаючи його, мабуть, не сподівався, що цей корпус зуміє розбити й узяти у полон незначні війська господарів Мол­ дови та Валахії, а самих господарів візьме у полон. А ще він розбив загін турків поблизу Фокшан, перепинив їм шлях на Бухарест і завдав поразки поблизу міста Журжа (Джуржу). Отож туркам вже не йшлося про рейди на лівобережжя Дунаю, оскільки доводилося весь час протистояти корпусу Штофельна. Одначе завершення цього рейду було тяжким. У корпусі лютувала чума. До того ж, кримський хан Каплан-Гірей притис корпус до Прута, блокувавши його за­ лишки в районі висоти (кургану) Ряба Могила. Не маючи ні продовольства, ні на­ боїв, уражений епідемією, корпус здавався приреченим. Але врятував його генерал Румянцев, який спочатку послав на прорив загін генерала Бура, котрий зумів з’єдна­ тися з корпусом Рєпніна (Штофельн на той час вже помер від чуми), а потім і сам підійшов з головними силами. Побоюючись, що виявиться у оточенні, хан відвів свої війська за річку Ларгу. Військо у хана було досить могутнє. Вже хоча б тому, що. крім 65-тисячного корпусу кінної орди, в ньому був 15-тисячний загін добірної турецької піхоти, яка завжди непогано проявляла себе у боях. Генерал Румянцев вдався тут до тактичної новинки: він почав вводити в бій дивізійні каре. До цього полководці шикували військо в одне величезне каре, а генерал запропонував обме­ жуватися каре у складі дивізії. Новинка, звичайно, абияка. Адже за такої інтенсив­ ності вогню від каре - при якому кулі летіти нікуди - давно слід було відмовитися, але все ж таки... Дивізійні каре, принаймні, дозволяли маневрувати. Кримські кіннот­ ники зі своїми шаблями спробували врубатися в каре, але зазнавши втрат, змушені були відступити. Після цієї битви Каплан-Гірей лише формально залишався союз­ ником Туреччини, але активних бойових дій не провадив. Мабуть, замислився над тим, що з шаблями та луками на тогочасному полі бою робити вже нічого.

1770 року Друга армія генерала Паніна здобула штурмом Бендери. Фортеця виявилася добре підготовленою до оборони, і гарнізон її складав майже 18 тисяч солдатів. Підвівши під її стіни свою 33-тисячну армію, Панін два місяці тримав фортецю в облозі, і лише 16 вересня, після немилосердного артобстрілу, зумів здо­ бути її. При цьому 11 тисяч турків потрапили в полон. Здобуття цієї фортеці мало велике стратегічне значення, оскільки з її падінням під контролем росіян виявило­ ся все межиріччя Дністра і Пруту. Та все ж таки найбільша втрата чекала Туреччину попереду. В червні 1771 Дру­ га армія Василя Долгорукова, котра налічувала 35 тисяч вояків, підійшла до Пере­ копа. Оборону перешийку та перекопської фортеці очолив сам хан Селім-Гірей. За логікою, його 55-тисячне військо повинно було стояти там на смерть. Проте, після першого ж удару артилерії, щойно було розтрощено головні ворота фортеці, хан із чималим загоном утік у глибину Криму, а гарнізон фортеці просто здався росіянам, майже не завдавши їм втрат. Наступного року росіяни, які вже мали кілька гарнізонів по всьому Криму, уклали з ханом угоду про те, що Крим стає незалежною (від Туреччи­ ни) державою, під протекторатом Росії. Мабуть, ніхто з сучасників князя Долгоруко­ ва не міг повірити, що Крим, який стільки років страшною карою тяжів над Украї­ ною, Росією, Польщею, вдасться здобути ось так, до банального просто і безкровне. Втративши Крим, Молдавію, північне узбережжя Чорного та Азовського морів, Туреччина спробувала в 1772 укласти мирну угоду з Росією. З цього приводу було скликано два конгреси —у Фокшанах та Бухаресті - але дійти до згоди суперники так і не змогли, тому що майже всі російські пропозиції для Туреччини виявилися неприйнятними. Коли в 1773 бойові дії відновилися, на арені з’явився майбутній генералісимус Олександр Суворов. Маючи під своїм командуванням чималий загін, він у травні

Російсько-турецька війна ( 1768-1774)

Всесвітня козацька енциклопедія цього року подолав Дунай і, здійснивши невеличкий рейд, штурмом здобув форте­ цю Туртукай (Тутракан), стратегічна цінність якої полягала в тому, що вона прикриРосійсько-турецька вала одну з можливих переправ, котрі могли знадобитися основним військовим сивійна лам. Як і свого часу Румянцев, генерал Суворов теж вдався тут до поєднання насту(1768-1774) пу колонами і розсипним строєм, яке цілком виправдало себе. Сам Суворов зазнав у цьому бою контузії, яка не завадила йому після перемоги написати донесення фель­ дмаршалу Румянцеву у віршах. В усіх битвах цієї війни значну військову силу становили українські, донські й терські козаки. Коли в червні 1774 корпус Суворова, що рухався двома колонами (Суворова і генерала Каменського), знову переправився через Дунай, в авангарді обох колон постійно діяли загони козаків: які вели розвідку, приймаючи на себе перші удари авангардних частин турків. Зокрема, досить мужньо билися козаки авангарду Каменського в бою під Козлуджею (болгарське село, червень). Під час бою, перева­ жаючим силам турків вдалося потіснити козаків, але вони вистояли і дочекалися підходу основних сил Каменського та загону Суворова. При цьому Суворову навіть вдалося захопити одну з вершин у тилу турків, а потім, за підтримки козаків та піхот­ них загонів Каменського, розбити та розвіяти корпус турецького генерала АбдулРезака. Втрати ворога тут були незначними, всього понад тисячу осіб, але сама пере­ мога дозволила Суворову підступити до фортеці Шумла, котра залишалася ставкою головнокомандуючого турецькими військами в Болгарії, великого візиря Туреччи­ ни. Водночас, козацький загін під командуванням бригадира Заборовського (з кор­ пусу Каменського) пішов у рейд за Балкани, відрізаючи в такий спосіб шляхи кому­ нікацій турків, проаналізувавши ситуацію, що склалася, великий візирь, зі згоди сул­ тана, запропонував росіянам розпочати мирні переговори. Завершилися вони підпи­ санням мирної угоди в містечку Кючук-Кайнарджі (10 червня 1774), якому відтоді судилося навіки ввійти в історію воєн. Ця угода підбивала досить сумні для Туреч­ чини підсумки. До Росії відходили значні території України, між Бугом та Дніпром, оті славетні землі запорозьких козаків... Одначе до умов переговорів ми ще повернемося, а поки що слід сказати, що у цієї війни був ще один традиційний театр - Кавказький. Щоправда, тут бойові дії точилися досить мляво. Росіяни, звичайно, сподівалися закріпитись у Грузії, розши­ ривши свої кордони до етнічних кордонів Туреччини. В 1769 корпус Тотлебена, спільно з грузинським ополченням, вибив турків з Тифліса (сьогочасна столиця Грузії - Тбілісі). Проте, бачачи, що росіяни не дозволять Грузії залишитися незалежною державою, а лише прагнуть замінити своєю присутністю Туреччину, грузинський цар з біблійним іменем Соломон майже припинив активні бойові дії, і його військо всіляко перешкоджало налагодженню поставок росіянам продовольства та фуражу. Вважаючи, що в Тотлебена просто не склалися особисті взаємини з царем, імперат­ риця Катерина II призначила замість нього генерала Сухотіна. Проте тактика царя Соломона від цього не змінилася. І вона виявилася далекоглядною: переконавшись, що незабаром вони матимуть за ворогів не лише турків, але й грузинів, росіяни зму­ шені були залишити всю територію Закавказзя, при цьому грузини наполегливо по­ просили їх поділитися «зайвими» запасами пороху, ядер та рушничних набоїв. И нарешті, окрему сторінку цієї війни становлять дії російського й турецького флотів. Задуми Катерини II щодо морських експедицій були амбіційними. Передусім, вона хотіла встановити контроль над протоками Босфор і Дарданелли. Оскільки про­ битися з Чорного моря до них не можна було, та й великого флоту росіяни тут не мали, то в похід вирушила балтійська ескадра адмірала Олексія Орлова. Куди ж вона націлилася? На Грецію. Росіяни вважали, що тут вони знайдуть надійних союзників у вигляді ополчення гордих еллінів. Підійшовши до півострова Морея (на півдні Греції, у березні 1770), Орлов висадив два десанти, по тисячі солдатів кожен. Один із них, під командуванням капітана Баркова (спільно з грецькими ополченцями) не­ сподіваним штурмом оволодів фортецею Мизитра. Ця, перша, перемога викликала приплив ентузіазму у греків, загони яких почали поповнюватися новими доброволь-

Російсько-турецька війна (1768-1774)

цями. Але вже в наступному бою, під стінами Триполіса, турки ударили на Баркова з такою силою, що всі грецькі романтики незалежності одразу розбіглися, зали­ шивши невеличкий загін росіян напризволяще. Від усього десанту Баркова дивом уцілило п’ять моряків, чотири з яких зуміли винести з полю бою самого тяжко пораненого капітана Баркова. Зазнав невдачі і десант майора князя Долгорукова. Знову ж таки, за підтримки грецьких волонтерів, йому вдалося здобути містечко Аркадію та взяти в облогу фортецю і порт Наварину. З допомогою всієї ескадри Орлова, росіяни все ж таки здобули місто штурмом, й Орлов навіть спробував влаштувати там свою ставку. Проте вже при спробі оволодіти сусідньою фортецею, Модона, історія повторилася: грецькі волонтери натиску турків не витримали, а незначний загін Долгорукова був майже весь винищений. Надсилаючи такі, досить незначні, військові сили для здобуття півдня Греції, Катерина II і її військові стратеги, ясна річ, розраховували на ентузіазм греків, які давно прагнули визволитися з-під ту­ рецької неволі. Проте в цьому була й помилка росіян - вони не враховували того, що греки ще явно не готові були до такої боротьби: ні організаційно, ні збройно, і, що найсуттєвіше, психологічно. І залишаючи (в червні 1770) непривітні для них сонячні береги Мореї, росіяни відчували це досить гостро. Втім, наказу повертатися до Росії Орлову не мав, отож він і далі намагався зак­ ріпитися десь на турецькому узбережжі. Дуже придатною для цього видалася йому Чесменська бухта в Анатолії (теж колись була територією Греції). Але, перш ніж вони досягли бухти, 13 кораблям росіян довелося прийняти виклик турецької ес­ кадри, загальна чисельність якої сягала за сімдесят кораблів. Наслідки бою, що розгорівся в Хіоській протоці, були такими собі: турки, втратили флагманський корабель «Реал-Мустафа», у росіян від вибуху порохового складу пішов на дно ко­ рабель «Святий Євстафій». Одначе турки чомусь вважали, що їхній армаді буде затишніше в тіснуватій для них бухті, під захистом фортечних гармат. І тоді Орлов вирішив атакувати їх уночі, підпалюючи з допомогою брандерів - невеличких, на­ чинених вибухівкою суденець або баркасів, і керованих моряками-смертниками. Свій план вони здійснили в ніч на 26 червня. Авангард з 6 кораблів перекрив вихід з бухти, і почав гарматний обстріл великої ескадри. Оскільки кораблів ту­ рецьких було дуже багато, снаряди росіян рідко потрапляли «не в ціль». А ось ідея з брандерами спочатку не вдавалася: перші три з них були негайно потоплені ту­ рецькими артилеристами. Але четвертий, з невеличким екіпажем лейтенанта Ільїна, зумів підійти до борту якогось турецького корабля, зачепитися за нього гаками і підпалити фітіль. Найдивовижніше, що сам Ільїн з кількома моряками ще встиг сісти на човен і відплисти в безпечне місце. Оскільки турецькі кораблі стояли дуже скупчено, то вибухи і пожежа, в яких гинули цей та поближні кораблі, швидко виво­ дила з ладу всі інші. До того ж, не сиділи склавши руки й бомбардири російського флоту. На турецьких кораблях почалася паніка. Закінчилося все тим, що на ранок у полон здалися один лінійний корабель та 5 невеличких галер османів. Усі інші ко­ раблі або вже лежали на дні, або догорали. При цьому росіяни втратили всього 11 моряків загиблими, в той час, коли втрати турків сягали 10 тисяч моряків та десан­ тників. Всі учасники цієї дивовижної битви були нагороджені спеціальною медал­ лю з філософсько-лаконічним написом: «Був». А граф Орлов відтоді підписувався: «Орлов-Че сменс ьки й». Тим часом відчувалося, що обидві імперії виснажилися, причому виснажилися фізично й політично, і 10 липня 1774 це було засвідчено Кючук-Кайнарджіцьким миром. Росіяни сподівалися на більше: зрештою, їх війська діяли на території Мол­ давії, Валахії, Болгарії, сягали балканських гір... але дісталася їм лише частина зе­ мель козаків-запорожців на пониззі Дніпра і Бугу. Тобто вся територія від Дністра до Пруту залишилася поза межами Російської імперії. Ну, ще турки поступилися фортецею Єникале, яка дозволяла контролювати Керченську протоку. Що ж до стра­ тегічно важливих для Росії проток Босфор і Дарданелли, то турки по-лицарському обіцяли дозволити російським кораблям вільно проходити ними.

Російсько-турецька війна (1768-1774)

Всесвітня козацька енциклопедія Як уже мовилося, в цій війні були широко задіяні полки українського та донсь­ кого козацтв. Відомо, наприклад, що загалом у ній брали участь 22 тисячі козаківдончаків, об’єднаних у кілька полків, серед яких прославилися полки Агєєва, Бузи­ Російсько-турецька ни, Голови, Денисова, Зазерського, Іловайського, Костянтина Сулина, Яновського... війна Донському війську було вручено прапор з пам’ятним написом:«Нашому вірнолюб ’яв­ (1768-1774) ному Війську Донському, за хоробрість та мужні подвиги під час минулої війни з турками. Дане в 10 день липня 1775року». Саме для участі у цій війні, з українських козаків були сформовані полки під командуванням майорів Лалаша, Левіза, Фрізе та Шенка. Цікаво, що ці полки, аби вони не залишалися суто українськими, що могло призвести до створення української збройної сили, росіяни розбавляли слов’янами з балканських країн. Діяли ці полки, здебільшого, на Балканському театрі. Крім того, саме напередодні цієї війни росіяни перевели кілька українських слобідських ко­ зацьких полків - зокрема, Сумський, Ізюмський, Ахтирський, Харківський та Ост­ рогозький - в регулярні гусарські полки російської армії, перетворюючи в такий спосіб мужніх українських козаків, котрі боролися за визволення українських зе­ мель з-під влади турків, на «русскіх чудо-богатирєй». Цікава подія в історії козацтва відбулася в 1774 році, на Південному Бузі. Ще в 1769 році турки сформували козацький полк, основу якого складали задунайські за­ порозькі козаки, прилучивши до нього незначну частину волонтерів з числа християн-неукраїнців: молдаван та валахів. Одначе під час війни цей полк, у повному складі, відмовився воювати проти російської армії, власне, проти українських козацьких полків, які діяли на пониззі Дунаю, і перейшов на бік Росії. Коли ж, за умовами Кючук-Кайнарджійського миру, Російська імперія сягнула своїми кордонами Півден­ ного Бугу, наявність цього полку виявилася дуже доречною: козаків негайно розселили на лівому березі Бугу, наказавши нести прикордонно-козацьку службу. Українських ко­ заків це цілком влаштовувало, мрія їхня збулася: вони знову на своїй рідній землі. Цей полк згодом став основою для формування Бузького козацького війська (див). Діяв на Балканському фронті і Чугуївський кінний козацький полк, сформова­ ний з козаків Харківщини ще в 1749 році. Крім того, для воєнних потреб в 1769, з Чугуївських козаків (див) було сформовано Чугуївську легко-кінну команду, що на­ лічувала 4 сотні шабель.

Російсько-турецька війна (1828-1829)

Російсько-турецька війна (1828-1829) - війна, оголошена 14 квітня 1828, у відповідь на те, що в 1827 Туреччина оголосила Росії «Священну війну», закрила для російських кораблів чорноморські протоки Босфор і Дарданелли та розірвала Акерманську конвенцію 1826, яка регулювала відносини між Росією та Туреччи­ ною. Росія виступала в ній в коаліції з Англією та Францією. В цій війні активну участь брали українські, кубанські, терські та інші козаки. Найзавзятіші бої розгор­ нулися в 1828, на Балканах, де, на Дунаї, Росія мала 92-тисячну армію фельдмарша­ ла Петра Вітгенштейна, що протистояла 150-тисячній армії турецького генерала Хусейна-паші. Початок війни був досить успішним для Росії. Вже ЗО квітня 1828 війська Шостого корпусу генерала Рота здобули Бухарест, а в червні Сьомий корпус князя Михайла Павловича прийняв капітуляцію гарнізону фортеці Браїлов. Але під час облоги Шумли виявилося, що сил у росіян недостатньо, солдат викошував тиф, не вистачало продовольства і корму для коней. Та на цьому тлі ще виразнішою зда­ валася перемога над —з моря і суходолу блокованим - турецьким гарнізоном Варни, який капітулював 29 вересня. Під час штурму росіянам довелося відбити натиск 30тисячного корпусу турецького генерала Омара-паші, котрий намагався розірвати блокаду і допомогти гарнізону Варни. Тут, під Варною, російській армії здалося в полон близько 7 тисяч турків. Одначе від стін Силістрії та Шумли росіянам усе ж таки довелося відійти. При цьому відступ з-під Шумли вони здійснювали під безпе­ рервними наскоками турецької кінноти. Не змирившись із падінням Бухареста, турки сконцентрували досить великі сили в районі фортеці Видин і звідти спробували повернути собі столицю Румунії, проте

Російсько-турецька війна (1768-1774) —Російсько-турецька війна (1828-1829)

в битві під містом Бейлешти (14 вересня 1828) зазнали поразки від військ російсь­ кого генерала Ф. Гейсмара і змушені були відступити за Дунай, втративши при цьо­ му значну частину війська вбитими і пораненими. Досить активну участь у цій війні взяли козаки. Відомо, що під Браіловим та Силістрією проявили свою мужність Чорноморські кінні козацькі полки полковників Залєсського та Завгороднього, а під Адріанополем прославився піхотний козацький полк кубанців полковника Животовського. При облозі Силістрії активно діяли козаки Уральського кінного ко­ зацького полку, який відзначився і при штурмі Шумли. «За відзнаку в Турецькій війні 1828-1829 років» було вручено Георгіївський прапор Донському козацькому полку полковника Басова. В 1829 році російська армія завдала туркам кількох нових поразок. Головноко­ мандуючий, генерал Іван Дибич, який змінив Вітгенштейна, зумів здобути перемо­ гу над армією Решида-паші під Кулевчею (ЗО травня), а згодом примусив капітулю­ вати гарнізон Силістрії, котрий доти вперто відбивав усі атаки росіян. Не розміню­ ючись на дрібні бої та облоги турецьких гарнізонів на території Болгарії, Дибич повів свою 30-тисячну армію на Константинополь. Він подолав Балканські гори, здобув Сизополь (Бургас) і підступив до Адріанополя (Едирне). На подив самих росіян, 8 серпня гарнізон цієї фортеці здався їм без бою. Щойно росіяни з’явилися під стінами турецької столиці Константинополя, султан Махмуд IV запропонував імператору Миколі І укласти мирну угоду. І вона була укладена 2 вересня 1829, в Адріанополі. Вшановуючи воїнський подвиг Дибича, указом імператора йому було присвоєно чин фельдмаршала, а до прізвища додалася аристократична приставка «Забалканський». Внаслідок Адріанопольського миру, князівства Валахія, Молдо­ ва, Сербія та Греція здобули автономію. Дослідники стверджують, що під час цієї війни Росія втратила понад 125 тисяч загиблими, але переважна більшість з них умерла від хвороб. Втім, досі ми вели розмову про Балканський театр військових дій. Але російсь­ ко-турецька війна 1828-29 точилася і на Кавказі. І тут значну частину 25-тисячного Кавказького корпусу генерала Івана Паскевича становили полки, дивізіони та бата­ реї Кубанського, Терського, Донського та інших козацтв. Вже в перший рік війни війська корпусу здобули низку турецьких фортець, і серед них - Каре, Ахалцих, Ардаган, Поті, Ахалкалакі, Баязет... У червні 1829 відбувся один з найелаветніших походів Кавказького корпусу на турецьку фортецю Ерзрум (Арзрум). Цей похід був спровокований самими тур­ ками, які, під командуванням Хаджі-Салеха, навесні 1829 намагалися повернути собі надзвичайно важливу в стратегічному відношенні фортецю Каре. Скористав­ шись з того, що турецький корпус був поділений на два загони: Хаджі-Салеха (70 тисяч) та Хакі-паші (20 тисяч), Паскевич, спочатку, у битві під селищем Каінли, розгромив війська турецького командуючого, а вже потім (18 червня 1829) вщент розгромив та розвіяв значно менший корпус Хаки-паші. Цікаво, що з 17 тисяч, які турки втратили в цих битвах, 12 тисяч опинилися в російському полоні. Серед по­ лонених виявився і сам командуючий, Хаджі-Салех. За цей похід І. Паскевича було удостоєно чину фельдмаршала. Відомо, що в цьому поході, але не як військовий, а як поет та мандрівник, брав участь О. Пушкін, який згодом описав свої враження в подорожніх нотатках «Мандрівка до Арзрума». У боях на Кавказі відзначилося чимало козацьких підрозділів та козацьких стар­ шин. Зокрема, саме тут, у битві під Джеван-Булахом, здобув свою військову славу генерал-лейтенант, отаман Донських козацьких полків, які воювали в Кавказькому корпусі генерала Паскевича, Василь Іловайський. Під час боїв під Андії та Дарго відзначилися також полки лінійних козаків Терського козацького війська. Російсько-турецька війна (1877-1878) —війна, оголошена 12 квітня 1877 Ту­ реччині російським імператором Олександром II. Приводом для її оголошення по­ служили Боснійське повстання (1875) та сербо-турецька війна (1876). Ця війна була

Російсько-турецька війна (1828-1829)

І»

k

Штурм фортеці Каре. Худ. Суходольський Я., 1839.

Російсько-турецька війна (1877-1878)

Всесвітня козацька енциклопедія відповіддю слов’янської держави на жорстоке придушення повстання в Боснії та не менш жорстокої репресії в Сербії, після перемоги над нею Туреччини. Перш ніж Російсько-турецька зважитися на чергову війну з Османською імперією, Росія зуміла виторгувати нейтвійна ралітет (за право окупації турецьких володінь в Боснії та Герцеговині) у головної (1877-1878) суперниці своєї на Балканах - Австро-Угорщини. Росія ж повертала собі територію південної Бессарабії, якою змушена була поступитися під час Кримської війни. Початок виявився непоганим: Румунія погодилася пропустити російські війська через свою територію, тобто постала в ролі союзниці. А далі події на головному Балканському - театрі бойових дій розгорталися, як вважають дослідники, в три етапи. На початку червня 1877 російська армія під командуванням Великого князя Миколи Миколайовича, чисельністю в 185 тисяч багнетів, уже стояла на лівому бе­ резі Дунаю, при цьому головна частина її виявилася в районі чотирикутника фор­ тець: Силістрія, Шумла, Рушук, Варна. Трохи західніше, між Нікополем та Видином, зосередилася 45-тисячна армія румун. Цьому союзному війську турки протис­ тавили приблизно рівну за чисельністю армію полководця Абдул-Керіма-паші. Оці­ нюючи шанси двох армій, військові теоретики сходяться на тому, що турецька була значно краще озброєна, оскільки йшла в бій з англійськими та американськими на­ різними гвинтівками. До того ж, вона мала значно більше набоїв. Росіяни були озб­ роєні гірше, набоїв катастрофічно не вистачало, але вишкіл і дух армії був значно вищими, що й мало вирішити успіх кампанії. Спроба одразу переправитися через Дунай росіянам не вдалася: завадила весня­ на повінь та наявність на Дунаї значної - понад двадцять броненосців - турецької ескадри. Одначе до 10 червня російським артилеристам вдалося частину цієї ескад­ ри потопити, частину пошкодити, відтак 14-й російський корпус генерала Циммермана зумів форсувати Дунай і захопити Північну Добруджу. Проте далі цей корпус не пішов, його завданням було - стримувати поблизу себе значну частину турецької армії, оск­ ільки весь цей наступ, за задумом генерального штабу, виявився відволікаючим. І лише корпус генерала Гурка продовжував заглиблюватися в Балкани. Захопив­ ши 25 червня Тирново, російські війська, за допомогою болгарських ополченців, здолали Зайнекенський та Шипкинський перевали. Вже в середині липня 1877 рос­ іяни і болгари св’яткували свою першу перемогу у квітучій Долині Троянд. Але в цей час турки морем перекинули з Чорногорії загартований у боях корпус генерала Сулейман-паші (20 тисяч), який постав перед військами Гурко та болгарськими опол­ ченцями у проміжку між Ені-Загрою та Ескі-Загрою. Під Ені-Загрою росіянам вда­ лося потіснити турків, але під Ескі-Загрою вони і болгарські ополченці зазнали жор­ стокої поразки, тому змушені були відійти до гірських перевалів. У серпні 1877 корпус Сулеймана-паші почав наступ на Шипкинський перевал, де оборону тримали солдати Орловського полку та болгарські ополченці генерала Столєтова. Після триденного штурму, коли росіяни та болгари вже не мали набоїв і змушені були відбиватися камінням та багнетами, на допомогу шипкинцям прибула 25-а дивізія генерала Драгомирова. З’єднавшись із оборонцями Шипки, росіяни баг­ нетним ударом відкинули турків від перевалу. Відтак, подальшу оборону очолив щойно прибулий на Шипку з підкріпленням генерал Радецький. Перегрупувавши свої сили, турки знову пішли на перевал, але в боях, що тривали до 14 серпня, військам Радецького вдалося відстояти його. Досить невдалою для росіян виявилась битва під Плевною (серпень 1877). Пер­ шими домоглися успіху румунські війська, які зуміли здобути штурмом Гривицькі редути, що прикривали підступи до фортеці. Згодом двома редутами - Ісса-ага та Кавандек - оволоділи російські війська генерала Скобелєва. Та оскільки підкріплень росіяни не отримали, то війська Османа-паші зуміли відбити свої редути і примуси­ ти росіян відступити. Під час цього бою росіяни втратили понад 12 тисяч солдатів, близько 4 тисяч втратили і румуни. Крім того, росіяни змушені були відступити на лівий берег Дунаю, що викликало обурення імператора Олександра II, який наказав знову розпочати наступ на Плевну і вдатися до її облоги. Зрештою, ця облога була

Російсько-турецька війна (1877-1878)

успішною. 50-тисячний гарнізон турків мав дуже мало провізії. 28 листопада ту­ рецькі війська під командуванням Османа-паші спробували прорватися через зас­ лони росіян, але, втративши кілька тисяч бійців, здалися. Потрапив у полон і сам Осман-паша. На заключному етапі російсько-турецької війни помітними подіями стали битва під Шейново, в якій прославилися воїни корпусу генерала Скобелєва, і де близь­ ко 22 тисяч турків здалися в полон, та під Філіппополем. Перш ніж досягти Філіппополя, російський загін під командуванням Гурко зумів, майже без бою, здобути Софію, а згодом завдати туркам настільки серйозною поразки, що армія Сулейманпаші втратила близько 20 тисяч і, по суті, перестала існувати як реальна військова сила. Серед битв, що відбувалися в цей час на Кавказькому театрі воєнних дій, досл­ ідники особливо виокремлюють битву під Зивином та оборону Баязета. Під Зивином російський загін генерала Геймана (19 тисяч осіб) спробував здобути укріп­ лення, які охороняв 10-тисячний загін Хакі-паші. Але, втративши близько тисячі солдатів, росіяни змушені були відступити. Що, в свою чергу, примусило генерала Лоріс-Мелікова зняти облогу фортеці Каре. Довелося повертатися і Єриванському загону Тергукасова, котрий до того досить успішно і далеко заглибився на турецьку територію. Російський гарнізон Баязета складався лише з півтори тисячі солдатів. Турки навіть не пішли на штурм його, а вдалися до облоги, знаючи, що у росіян обмаль харчів і майже зовсім немає води. Проте гарнізон під командуванням майо­ ра Штоквича вперто обороняв фортецю і, врешті-решт, дочекався підмоги - до міста прорвався загін генерала Тергукасова. Залишилася в історії цієї війни і битва на Аладжийських висотах. Маючи 56-тисячний корпус, російський генерал ЛорисМеліков так і не зумів здобути цих висот і, втративши понад 3 тисячі солдатів, відійшов. Проте турецький полководець Мухтар-паша не наважився переслідувати росіян, а, на їх подив, сам відійшов до Карса. Скориставшись його відступом, рос­ іяни пішли в наступ, і 3 жовтня завдали туркам значної поразки, після якої турки безладно відступали, спочатку до Карса, а потім до Ерзрума. А заключним акордом цієї війни стало здобуття 6 листопада 1877 росіянами Карса. Тут прославився генерал Лазарєв, який особисто очолив загін, котрий захо­ пив Східні ворота фортеці, а потім відбив контратаку турків. При здобутті цього міста близько 17 тисяч турків здалося в полон. Дипломатичним завершенням цієї війни стала мирна угода, укладена 19 люто­ го 1878, в містечку Сан-Стефано, неподалік Константинополя. Здобутки Росії, згідно з цією угодою, були досить поважними: вона повернула собі південну частину Бессарабії, порт Батумі, місто Баязет і Алашкертську долину. Союзниця її, Румунія, зуміла повернути собі Добруджу. Болгарія стала незалежним князівством. Здобули незалежність Сербія і Чорногорія. Проте умови договору не влаштовували Англію та Австро-Угорщину. Щоб роз­ в’язати цю проблему, в 1878, в Берліні, скликали конгрес. Рішення, що були ухва­ лені на ньому, змусили російського імператора засмутитися: Алашкертську долину та Баязет довелося повертати Туреччині, так само не дісталося їй і гирло Дунаю. Значно скоротилися території Болгарії, Сербії та Чорногорії. У цій війні взяли активну участь підрозділи кількох козацьких військ. Так, Терське військо виставило проти турків 15 кінних полків, дві кінні батареї та ескадрон Конвою Його Величності. Особливо відзначалися терські козаки при розгромі армії Мухтара-паші на Аладжанських висотах і Леве-Бойну, та при штурмі Карса. Побу­ вали окремі терські полки і за Дунаєм: їх кінні лави наступали під Плевною, Ловчею, Горним-Дубняком, Самовидом. Вони відзначилися при переході через гірські перевали Балкан і при переслідуванні відступаючих турецьких військ. Досить ска­ зати, що Перший Горсько-Моздоцький полк цього війська отримав вісім Георгії­ вських срібних сурм з написом: «За відзнаку в Турецьку війну 1877 і 1878 років», а Перший Волзький полк відзначився в битві при Деву-Бойну, що засвідчено написа-

Російсько-турецька війна (1877-1878)

Всесвітня козацька енциклопедія ми на Георгіївських полкових сурмах. До речі, в битві під Деве-Бойну Перший Кав­ казький полк Кубанського війська прославився так, що йому було вручено ГеоргіївРосійсько-турецька ський прапор з написом: «За відзнаку при Деве-Бойну 23 жовтня 1877 року» та 12 війна Георгіївських срібних сурм.

(1877-1878) Здобували свою славу на цій війні й Перша Донська козацька батарея, Чотир­ надцятий, П’ятнадцятий, Шістнадцятий і Сімнадцятий Донські козацькі полки, Чет­ верта Донська козацька батарея, чимало підрозділів Українського козацтва.

Російсько-українськопольська війна (1654-1667)

Російсько-українсько-польська війна (1654-1667) —війна, розпочата Росією (Московією) за визволення Смоленська та інших захоплених Польщею міст і тери­ торій, які Росія вважала своїми; а також за витіснення польських військ із території України. Щонайактивнішу участь у ній брало українське козацтво. Розпочалася війна наступом російської армії (140 тисяч осіб), на чолі з царем Олексієм Михайловичем, на Смоленськ, в якому тримав оборону польсько-литовський гарнізон (2 тисячі сол­ датів) під командування воєводи Обуховича. Облогу (26 липня) росіяни розпочали з обстрілу міста, а вже 16 серпня вдалися до штурму, який завершився для них невда­ ло. Коли росіяни увірвалися до однієї з веж, оборонці висадили її в повітря разом з нападниками. Ще понад місяць тривала оборона міста, і лише коли в Смоленську дізналися, що військо литовського гетьмана Радзивілла, котре йшло їм на допомогу, розгромлене на річці Шкловці і підмоги чекати нізвідки, 23 вересня 1654 гарнізон капітулював. Умови, на яких це було зроблено, виявилися досить лицарськими: кер­ івникам оборони - воєводі Обуховичу та полковнику Рофу - дозволено було відбути до Литви. Що ж до міщан та інших захисників фортеці, то вони могли або присягати на вірність російському цареві, або ж вільно їхати до Литви. Битва на Шкловці, в якій військо воєводи Олексія Трубецького завдало поразки армії гетьмана Радзивілла (при цьому сам Радзивілл, поранений, ледве врятувався втечею) призвела до того, що ще раніше за Смоленськ капітулював гарнізон міста Могильова. Відтак, на півдні та сході Білорусії майже не залишилося військ, які могли б протистояти росіянам. Це сприяло тому, що вже через два тижні облоги їм вдалося здобути досить міцно укріплене місто Полоцьк і підійти до Вітебська. На той час це була могутня фортеця, яка мала сильний гарнізон і достатньо запасів продовольства та зброї. Воєвода Шереметьєв відчував, що у нього замало сил, щоб одразу здобути Вітебськ штурмом, тому він намагався взяти фортецю дипломатичним приступом, тоб­ то шляхом тривалих переговорів. Проте польсько-литовський гарнізон не піддавався на умовляння. Спочатку росіянам вдалося захопити два остроги і примусити гарнізон за­ чинитися в цитаделі, а ще через певний час, 22 листопада, він капітулював. А в цей час в Україні помітних успіхів досягали поляки (18-тисячна армія), які діяли спільно з ордою кримського хана Магмет-Гірея. Цим союзникам протистояло російсько-українське військо під командуванням воєводи Василя Шереметьєва та гетьмана Богдана Хмельницького. Вирішальна битва відбулася на Правобережжі, в районі Ахматова, в січні 1655. Тут українські козаки, за своїм звичаєм, побудували укріплення з возів, утворивши з них майже неприступний табір, в якому упродовж 4х днів відбивали всі напади поляків та ординців. Хроністи засвідчують, що польськотатарські війська кілька разів проривалися в табір, проте щоразу козаки та російські солдати відбивали їх напад у запеклому рукопашному бою. У цій, здавалось би, без­ надійній ситуації українці й росіяни зуміли пробитися через польське військо і відсту­ пити в бік Білої Церкви. Поляки і кримчаки зазнали таких втрат, що переслідувати їх уже не наважилися. Тим паче, що поблизу Білої Церкви стояло військо воєводи Фе­ дора Бутурліна. Оскільки битва ця відбулася в люте мороззя, то й поле битви дістало назву Дрижиполе, а звідси й назва самої битви - Дрижипольська. Тієї ж зими польсько-литовському війську вдалося досить успішно здійснити кілька походів на територію Білорусії. Зокрема, армія гетьмана Радзивілла зуміла здобути Копись, Оршу, Будровну та низку інших міст і містечок, а також врятувати затиснутий російською облогою польський гарнізон Старого Бихова.

Російсько-українсько-польська війна (1654-1667) —Російсько-українсько-польська війна (1660-1667) Хтозна, як би надалі розвивалися події в Білорусії, якби не вторгнення на тери­ торію Польщі шведських військ, котрим у серпні вдалося навіть захопити Варшаву. Але ще до цього козацькі війська наказного гетьмана Івана Золотаренка та російське військо князя Якова Черкаського здобули (3 липня) Мінськ і підступили до Вільно (Вільнюса). Вирішальна битва відбулася 29 липня 1655, на річці Вілії. Вона завершилася цілковитою поразкою поляків та литовців, котрі відступили за річку. Внас­ лідок цігї перемоги, російсько-українські війська зуміли здобути Вільно, а згодом Ковно (Каунас) та Гродно. Натхненні цими перемогами, козаки Богдана Хмельницького та російські сол­ дати взяли в облогу Львів (вересень 1655) і, напевне, здобули б його, та в цей час до Галичини надійшла звістка про те, що на Україну напала орда Магмет-Гірея. Зібрав­ ши військо, Богдан Хмельницький та його полководці зуміли відбити натиск крим­ чаків, але про подальший наступ на поляків тієї осені вже не йшлося. Російсько-українсько-польська війна (1660-1667) —війна, яку Росія розпо­ чала проти Польщі, за підтримки українських козацьких військ гетьмана Юрія Хмельницького. Розпочалася вона з території Білорусії, де російські війська воєводи Хованського здобули штурмом фортецю Брест (Берестя). Згодом загін російського стольника Семена Змєєва завдав поразки загонові поляків під Слуцьком. Проте вже на кінець весни 1660 ситуація різко змінилася. Річ у тому, що полякам вдалося укласти зі Швецією Оливську мирну угоду (Оливський мир),котра дозволила всі війська націлити на боротьбу проти Московії. Упродовж весни і літа 1660 поляки переможно витісняли росіян з Литви (в їх руках залишилося лише Вільно), та з західних і цент­ ральних регіонів Білорусії. У вересні 1660 російська армія (25 тисяч осіб) спробува­ ла завдати полякам поразки у битві поблизу села Губареве. Проте поляки, під ко­ мандуванням коронного гетьмана Сапеги та польного гетьмана Чарнецького, упро­ довж трьох днів рішуче відбивали всі атаки росіян. Врешті-решт, армії розійшлися так і не домігшись реальної перемоги. Та коли на допомогу Долгорукому з Полоць­ ка почав рухатися корпус князя Хованського (12 тисяч осіб), поляки перепинили йому шлях і розгромили. Після цього й військо князя Долгорукова змушене було відійти в район Могильова, віддавши полякам майже всю територію Білорусії. По тому, як гетьманом України став Юрій Хмельницький, росіяни організували спільний похід російського війська Василя Шереметьєва (30 тисяч осіб) та козаць­ кого війська Юрія Хмельницького (25 тисяч осіб) на Львів. Мета цього походу по­ лягала в тому, щоб розгромити польську армію й остаточно витіснити її з етнічної території українців. Але рушили ці війська двома колонами. Неподалік містечка Любар (тепер районний центр на Житомирщині) російську рать зустріли 90-тисячне військо поляків і татар (бл. 60 тисяч). Бій тривав два дні, росіяни зазнали пораз­ ки. Відступивши, вони зачинилися в укріпленому - возами та насипом - таборі й оборонялися упродовж десяти днів (до 16 вересня 1660). Після цього вони, в рух­ ливому таборі, почали відступати в бік Чуднова (нині районний центр на Житомир­ щині). Цей відступ, загалом, їм удався, ось тільки закладати новий табір довелося в низині ріки, в дуже незручному для оборони місці. Втім, росіяни були сповнені впевненості, що незабаром їм на допомогу прийде військо Юрія Хмельницького. І козаки, справді, наблизилися. Дізнавшись про це, Шереметьєв навіть спробував про­ рватися на з’єднання з ними, та й взагалі, був зручний момент для того, щоб удари­ ти на поляків і татар з двох боків. Одначе Хмельницький уклав з поляками мирну угоду, приєднавши своє військо до того, що тримало облогу. Відтепер російська армія була приречена. Хроністи вважають, що понад третину війська в цьому таборі росіяни втратили не стільки від боїв, скільки від голоду та хвороб, а тут ще насунулися осінні холоди. Не витримав­ ши, 23 жовтня воєвода Шереметьєв оголосив про капітуляцію. За умовами Чуднівського договору, поляки повинні були відпустити росіян, без зброї та прапорів, до­ дому. Але за це Шереметьєв повинен був вивести всі російські війська з території

Російсько-українськопольська війна (1654-1667)

Російсько-українськопольська війна ( 1660-1667)

Всесвітня козацька енциклопедія України. Проте згодом поляки передали полонених татарам, а ті переправили їх до Криму (в їх числі й воєводу Шереметьєва). Відтак виконувати умови Чуднівської Російсько-українськоугоди було нікому. Принаймні, київський воєвода Юрій Борятинський відмовився це польська війна робити, заявивши, що він може виконувати лише накази царя. Після цього полякам (1660-1667) та українським козакам слід було здобути Київ штурмом, але вони не наважилися зробити цього. Причин було кілька. Передусім, татари в основній масі своїй відійшли до Криму (разом з численним полоном). У самому польському війську почалися за­ ворушення у зв’язку з тим, що солдатам не видавали платню. Та й на підтримку козаків Ю. Хмельницького вони теж не дуже покладалися: занадто вже ненадійним він видавався союзником. Врешті-решт, все закінчилося тим, що ні Києва польськоукраїнські війська не здобули, ні на Лівобережжя наступу теж не повели. Лівобереж­ жя залишилося під протекторатом Росії, Правобережжя - Польщі. Історики вважа­ ють, що Чуднівська битва стала однієї з найбільших поразок росіян. Напевне, так воно і є. Одначе це була не остання поразка росіян у цій війні. Восені 1661 року 20тисячна армія воєвод Хованського та Ордин-Нащокова була розгромлена в битві при містечку Кушлики польсько-литовським військом маршалка Жеромського. Свідки тих подій стверджують, що на полі бою полягло, чи потрапило в полон, близько дев’ятнадцяти тисяч росіян. Лише тисяча з них, на чолі з Хованським, зуміла відійти до Полоцька і заховатися за його стінами. Але й там росіяни довго не протрималися. Взимку польсько-литовські війська здобули Могильов та низку інших міст, отож під контролем росіян у Білорусії залишався лише Вітебськ та незначна територія, що прилягала до нього. У цей час у Москві спалахнув черговий бунт. Моральний дух російського війська теж був невисоким: чимало солдатів просто втікало з війська, розбігаючись по домівках, або створюючи грабіжницькі загони. Отож в 1662 рос­ ійське командування розпочало переговори з поляками. Цікавою сторінкою в цій війні стала оборона російським гарнізоном Вільно, яка тривала майже півтора роки. За цей час росіяни відбили п’ять великих штурмів. Дослідники тих часів стверджують, що під кінець оборони (листопад 1662) з усього кількатисячного гарнізону залишилося всього 78 солдатів. Розуміючи, що обороня­ ти фортецю з таким військом неможливо, комендант, воєвода Данило Мишецький, хотів закласти вибухівку і висадити фортецю в повітря разом із гарнізоном. Одначе солдатам така смерть не сподобалася: вони схопили свого коменданта і видали його полякам, виторгувавши собі за це помилування. Що ж стосується Мишецького, то його було страчено за особистим наказом польського короля Яна-Казимира. Відтак уся Литва виявилася звільненою від росіян і цілковито перейшла під контроль польсько-литовської держави Речі Посполитої. А тим часом Юрій Хмельницький не бажав залишатися лише правобережним гетьманом. Зібравши, щоправда, досить незначне, військо та приєднавши до нього загін татар, він здійснив кілька рейдів на Лівобережну Україну, сподіваючись, що вони викличуть антиросійське козацьке повстання в тому регіоні. Але всі ці рейди виявилися невдалими. Двічі, восени 1661 та на початку літа 1662, Ю. Хмельницький підводив свої українсько-татарські війська під стіни Переяслава, сподіваючись в та­ кий спосіб відрізати Київ від Лівобережжя, але обидва рази штурм міста виявлявся невдалим. Ясна річ, Хмельницький розраховував і на те, що на Лівобережжі в цей час розгорталася чергова боротьба за гетьманську булаву. Там було три основних претенденти: Брюховецький, Золотаренко і Сомко. В квітні 1662 булава дісталася Сомкові, але незабаром її від нього відібрав Брюховецький. Одначе, цей внутрішнь­ ополітичний конфлікт на Лівобережній Україні не призвів ні до антиросійського повстання (навпаки, всі три претенденти прагнули заручитися підтримкою російсь­ кого уряду та місцевих воєвод), ні до об’єднання України під однією булавою, тобто булавою його, Юрія Хмельницького. І все ж таки ідея об’єднання існувала: і в голо­ вах козацьких полководців, і в головах польського керівництва. Восени 1663 на Пра­ вобережній Україні з’явився зі своїм військом польський король Ян-Казимир. Щоп­ равда, чисельність цього війська була сміховинною - всього 10 тисяч осіб! Ясна річ.

Російсько-українсько-турецька війна (1686-1700)

при цьому він розраховував на орду, але й вона налічувала всього 5 тисяч шабель. Приблизно стільки ж виставив і гетьман Павло Тетеря, який замінив Юрія Хмель­ ницького. Вирушати з такою армією на завоювання Лівобережної України, де перебувала досить сильна армія росіян та могутнє козацьке військо, було божевіллям. Але ко­ роль чомусь вважав, що його негайно підтримає все лівобережне козацтво. При цьому він сподівався, що на них вплине магія гетьмана Тетері, котрий виступав у ролі об’єднувача всіх українських земель. Але Тетеря виявився не тією постаттю, за якою пішли б лівобережні полковники. Кілька незначних міст цьому польськоукраїнському війську захопити все ж таки вдалося, одначе ні Києва, ні Переяслава вони не здобули. Більшість міст, які обороняли козацько-російські гарнізони, не бажала визнавати ні Тетері, ні Яна-Казимира. Так, Лохвицю полякам та козакам вдалося захопити лише після жорстокого штурму, під час якого загинула значна частина їх війська. Не зумів здолати Тетеря й гарнізону містечка Гадяч. Король ЯнКазимир узяв був в облогу Глухів, але зазнав невдачі. А під Новгород-Сіверським йому завдав поразки загін росіян. Пізньої осені король та гетьман Тетеря змушені були повернутися на Правобережжя, так і не взявши під надійний контроль жодно­ го лівобережного регіону. Проте навесні 1664 їм самим довелося відбивати наступ російсько-українських військ, котрі здійснювали рейди на Правобережжя,(щоправда, й загін росіян теж нараховував всього 2 тисячі осіб), продовжувалися ці рейди й упродовж 1666. Але вже під кінець року обидві сторони - російсько-українська та польсько-українська - цього конфлікту відчули, що сили їх вичерпано, а війна зай­ шла в глухий кут. Відтак почалися переговори. В січні 1667, в селі Андрусово, не­ подалік Смоленська, де на той час перебувала ставка російського командування, відбулося підписання договору щодо перемир’я («Андрусівське перемир’я», див.), згідно з яким сторони - Росія і Польща - зобов’язувалися упродовж 13,5 років не воювати одна з одною. Це перемир’я призвело до трагедії українського народу, ос­ кільки воно надовго поділило територію України поміж двома імперіями: Лівобе­ режна Україна почала офіційно належати Росії, Правобережна - Польщі. Що ж до Запорозької Січі, то вона здобула певну автономію. Київ теж (тимчасово) почав належати Росії. Вважається, що поразка в цій війні призвела до того, що Польща перестала існувати, як провідна держава Східної Європи, відтак, перестала вона бути і серй­ озною військовою суперницею Росії. А незабаром ці дві країни почали зближува­ тися, маючи при цьому спільних ворогів в образі Швеції та Туреччини. Що ж до України, то, внаслідок цієї війни, вона так і не змогла відродитися не лише як єдина держава, але навіть як єдине автономне державне утворення в межах однієї імперії. Російсько-українсько-турецька війна (1686-1700) - війна, що стала части­ ною великої коаліційної війни ряду європейських держав проти Туреччини (1684-99). Для консолідації сил у боротьбі з Туреччиною, в Європі створюється «Священна ліга» у складі: Речі Посполитої, Австрії та Венеції. Але цього виявилося замало, і «Ліга» звернулася за допомогою до Росії. А щоб залагодити відносини між нею і Польщею, було вирішено провести переговори, котрі, після дворічного диплома­ тичного двобою та зволікань, завершилися підписанням у 1686 «Вічного миру». При цьому Україна залишалася поділеною на дві частини: Лівобережну (під коро­ ною Росії) та Правобережну - під короною Польщі. Київ і землі Запорозької Січі теж залишалися за Росією. Свою активність Росія почала засвідчувати негайно, але, в основному, в боротьбі проти союзника Туреччини - Кримського ханства. Перший похід проти татар розпочався вже навесні 1687. Російські війська очо­ лював князь Василь Голіцин. Українське козацтво ішло в похід під проводом геть­ мана Лівобережної України Івана Самойловича. Загальна чисельність війська сяга­ ла 100 тисяч, і цього було цілком достатньо, щоб рішуче здолати Кримське ханство. Проте організатори походу не подбали про забезпечення війська продовольством,

Російсько-українськопольська війна (1660-1667)

Російсько-українськотурецька війна (1686-1700)

Всесвітня козацька енциклопедія фуражем, а головне, питною водою, оскільки йти доводилося безлюдними степами, під палючим сонцем, натрапляючи на малярійні болота. Крім того, татари вдалися до перевіреного методу: з наближенням військ, їх передові роз’їзди почали підпалю­ Російсько-українськовати степ, залишаючи перед ворогом чорну, вигорілу пустелю, в якій не було чим турецька війна дихати. Люди падали від утоми та спраги, у військах з’явилося багато хворих, поча­ (1686-1700) лося дезертирство. До того ж, точилися конфлікти між росіянами та українськими козаками. Росіяни стверджували, що степи підпалюють люди гетьмана Самойлови­ ча, аби врятувати Кримське ханство, котре Україна розглядала тепер, як противагу російській експансії. Щоб припинити всю цю трагедію і врятувати військо, князь Голіцин повернув його назад, на територію Гетьманщини. Що ж до Самойловича, то проросійськи настроєні козацькі старшини схопили його і звинуватили у зраді (див.). Замість нього, гетьманом було обрано Івана Мазепу. Зрадівши такому несподівано­ му порятунку, кримські татари самі перейшли в наступ і здійснили кілька лютих грабіжницьких нападів на Лівобережну Україну. Оскільки завдання своє і своїх обов’язків перед «Священною Лігою» Росія не виконала, довелося російсько-українській армії в лютому 1689 знову вирушити в похід. Зверніть увагу, що цього разу військо виступило в лютому, коли в степу ще зеленіє трава, досить води, нема спеки і степ ще не можна підпалювати - тобто було враховано досвід попереднього походу, той досвід, котрий добре був опрацьований самими татарами. Цього разу військо нараховувало 112 тисяч шабель та багнетів, і знову значну частину його складали українські козаки, а також етнічні українці зі Слобідської України, котрі були рекрутовані до російської армії. Вперше це військо зіткнулося з кримською ордою лише в середині травня, і відбувалося це вже непо­ далік перекопських укріплень. Напад татарської кінноти російсько-українські війська відбили залпами гармат та рушниць. Втративши чимало воїнів убитими, орда відко­ тилася за Перекоп, підсилюючи гарнізони укріплень. Проте штурмувати їх Голіцин не наважився. Чому? Говорити про те, що командування війська боялося міцних ук­ ріплень не доводиться. Очевидно, зупинило його інше: був кінець травня, а за Пере­ копом лежала неозора степова рівнина - вже майже випалена, під палаючим безвод­ ним степом. І тоді Голіцин вирішив, що тут, на підпалених степах Криму, трагедія війська буде ще страшнішою, ніж в українських степах навесні 1687. Тим паче, що вже під стінами Перекопа армія залишилася без питної води, продовольства і фура­ жу. Повернення війська було ганебним, і вся Європа була свідком цієї ганьби. Російські дослідники вважають, що саме ганебні невдачі цих походів - на котрі було затрачено величезні кошти і котрі викликали невдоволення в Європі та падіння авторитету Росії як могутньої держави, — призвело до відсторонення від престолу царівни Софії та її уряду. Таке ж невдоволення викликали ці походи і в середовищі українського козац­ тва. Тисячі й тисячі городових козаків були відірвані від весняної землі і безцільно втратили майже півроку. Знадобилося майже шість років для того, щоб Росія знову наважилася розпоча­ ти бойові дії проти татарсько-турецьких військ. За цей час померла мати-регентша Наталія Наришкіна, до влади прийшов її син, Петро І, і на пониззі Дніпра, спільно з українськими козаками, діяв тепер воєвода Борис Шереметьєв. Одначе завдання його полягало лише в тому, щоб відволікати на себе значну частину татарських і турець­ ких військ, бо головний удар Петро І націлив на турецьку фортецю Азов, від якої розпочиналася більшість турецько-татарських походів на Московію. На чолі рос­ ійського війська (31 тисяча) стояв генерал Автоном Головін, а корпусами команду­ вали генерали Франц Лефорт та Патрик Гордон. Цікаво, що цар теж брав участь у поході, але відвів собі роль командира бомбардирської роти. Упродовж двох тижнів, Петро І сам начиняв гранати і стріляв по фортеці, вважаючи, що саме так і повинен розпочинати свою військову службу цар-полководець. Росіяни двічі вдавалися до штурму, але обидва рази невдало. їм лише вдалося захопити дві фортечні вежі, на котрих тримався ланцюг, що перегороджував ріку. Гармати росіян теж особливої шкоди стінам фортеці не завдали. В обложених було

Російсько-французька війна (1805-1807) досить припасів, щоб триматися й далі. Отож до Москви військо повернулося ні з чим, маючи в полоні одного-єдиного турка, якого навіщось, на показ, водили Мос­ квою, мабуть, хвалилися «трофеєм». Зате українські козаки, яким відводилася роль Російсько-українськовсього лиш відволікаючої сили, діяли рішуче. Спільно з невеличким загоном Шетурецька війна реметьєва, їм вдалося здобути низку фортець, і серед них - Іслам-Кермен і Таган. Навесні 1696 Петро І повів на Азов уже 75 тисяч солдатів та донських козаків. Спеціально для цього походу було збудовано цілу військову флотилію, котра могла блокувати фортецю і з боку ріки, і з боку моря. Саме вона 14 червня 1696 атакувала турецьку ескадру, що увійшла в гирло Дону, маючи на борту 4-тисячний загін підмоги для гарнізону. Два кораблі були потоплені, інші вийшли в море, але й з моря допо­ могти вони нічим не могли, оскільки виявилися блокованими російськими кораб­ лями та бойовими човнами-стругами. Долю ж самої фортеці вирішили козаки. Саме з донських та українських ко­ заків було сформовано два штурмові загони під командуванням отаманів Якова Лизогуба та Фрола Минаєва. Вже під час першого штурму козаки зуміли захопити частину валу, з якого російська артилерія могла зблизька обстрілювати фортецю. Розуміючи, що підмоги виглядати марне, гарнізон не став чекати генерального штур­ му і здався на милість переможця. Здобуття Азова значно зміцнило авторитет Росії й ослабило позиції в цьому регіоні Туреччини та Кримського ханства. Крім того, Азовські походи створили передумови для формування російського флоту, оскіль­ ки тепер Росія вже мала вихід в Азовське море. Проте сподівання Петра І на те, що відтепер «Священна Ліга» почне активніше боротися проти Туреччини, не виправ­ далися. Навпаки, побоюючись зміцнення Росії, представники «Священної Ліги» підписали з Туреччиною мирний договір (відбулося це на Карловицькому конгресі, 1696). Відтак в 1700 Росія й собі змушена була підписати мирну угоду з Османсь­ кою імперією. Згідно з ним, до Росії відходили Азов і прилеглі території. Крім того, Росія вперше відмовлялася платити данину (у вигляді подарунків) Кримському ха­ нові. Проте вихід до Азовського моря зовсім не означав, що Росія дістала вихід до Чорного моря: ключі від Керченської протоки й далі залишалися в руках Туреччи­ ни та Кримського хана. Константинопольським договором 1700 й завершилася ця затяжна, але не дуже інтенсивна за бойовими діями, війна (1686-1700). Вихід до Азовського моря спри­ яв розбудові Донського козацтва та створенню козацьких флотилій. Він же й спро­ вокував Росію на нову експансію в бік Північного Кавказу та розширення плацдар­ му на кавказькому узбережжі.

Російсько-французька війна (1805-1807) - війна, яку російський імператор Олександр І оголосив Франції після вступу Росії (1805) до антифранцузької (антинаполеонівсько'О коаліції держав у складі Австрії, Англії, Швеції та Неаполя. Першою бойові дії розпочала Австрія, яка ввела свою 80-тисячну армію генерала Макка до Баварії. Дізнавшись, що на допомогу Макку поспішає 50-тисячна армія росі­ ян, Наполеон вирішив розгромити австрійців ще до того, як ця армія з’явиться по­ близу баварських кордонів. І йому це вдалося. Оточивши австрійців в районі Ульма, Наполеон почав розчленяти їх і винищувати. Макк спробував було вирватися з оточення, але, зазнавши значних втрат, змушений був капітулювати. Вражений та­ кою безхребетністю австрійської армії, генерал Кутузов, який, після двохмісячного маршу, виявився в цей час за 250 кілометрів від місця ганьби генерала Макка, зро­ зумів, що тепер він залишився наодинці з 200-тисячною армією французів. І не бачилося йому нічого іншого, як відійти, щоб дати армії перепочінок. Але Наполе­ он вирішив, що краще знищити його військо негайно, і послав корпус маршала Мортье, аби той зайшов у тил армії Кутузова й оточив її, не дозволивши переправити­ ся на лівий берег Дунаю. Австрійці запропонували Кутузову йти до Відня, аби, спільно з його гарнізоном, захищати столицю. Але генерал повів військо до мосту біля Кремса, щоб перейти Дунай і, висадивши міст у повітря, відірватися від переслідувачів.

Російсько-французька війна 1805-1807

Всесвітня козацька енциклопедія При цьому він пам’ятав, що військо не має достатньо продовольства, а чимало сол­ датів залишилося босоніж, оскільки чоботи їх тривалого переходу не витримали, а австрійці взуттям та одягом не допомогли. 28 жовтня план Кутузова вдався. Його Російсько-французька сапери висадили міст разом із ескадроном французів, що переслідував його ар’єр­ війна 1805-1807 гард. Наступного дня корпус Мортьє теж переправився через Дунай, але його атаку­ вали загони Милорадовича та Дохтурова. Втративши понад 5 тисяч солдатів, Мортьє змушений був повернутися на правий берег і постати перед своїм імператором, який спостерігав за його поразкою, стоячи на тому боці ріки. Цей маневр дозволив Кутузову відпочити і повести військо до Ольмюца, куди мав підійти зі своєю Другою армією російський генерал Буксгевден. Але перша невдача не засмутила Наполеона. Одним ударом захопивши Відень, його військо підійшло до мосту через Дунай. Міст утримував загін австрійців під командуванням князя Аусберга. Він міг на якийсь час затримати переправу фран­ цузів, але представники Наполеона почали переконувати його не розпочинати бій, оскільки їх імператор уже уклав мирну угоду з їх Австрією. І поки точилися перего­ вори, французи просто взяли і захопили міст. Після цього корпус Мюрата наздогнав ар’єргардні частини росіян генерала Багратіона поблизу села Шенграбен, але атаку­ вати не наважився, вирішив дочекатися основних сил імператора. Наполеон спробу­ вав розпочати переговори про перемир’я і зупинити просування армії Кутузова, але генерал перехитрував його і пішов своїм шляхом. Ось тоді і відбулася славетна битва під Шенграбеном, де 5-тисячний загін Багра­ тіона опинився перед 30-тисячним корпусом французів. І Кутузов, і Мюрат розумі­ ли, що корпус Багратіона приречений. Але сталося диво. Навіть в оточенні, росіяни, які зазнавали великих втрат, продовжували боротися. Уночі залишки корпусу баг­ нетною атакою вирвалися з «мішка» і 6 листопада наздогнали армію Кутузова. Всі учасники цієї битви були відзначені спеціальним знаком, з лаконічним написом: «5 проти 30». А тим часом, уже 10 листопада, під Ольмюцем, Кутузов зустрівся не лише з Другою російською армією, але й з корпусом австрійців. Тоді як Наполеон зумів постати перед союзниками, маючи під своїм командуванням лише 75-тисячне військо О (російсько-австрійські сили становили 86 тисяч). До того ж, розвідка доповідала Иоахіш Мюрат Наполеонові, що в тил йому просувається велика 80-тисячна австрійська армія ерц­ 1767-1815. герцогів Карла та Іона. Ясна річ, Наполеон вирішив дати союзникам бій ще до на­ Худ. Ф. Жерар ближення війська ерцгерцогів. Тим паче, що військо союзників очолювали одразу два імператори - Росії та Австрії. Кутузов пропонував не розпочинати бій, а відсту­ пати, виснажуючи французів ар’єргардними боями, але командували тепер імпера­ тори. До того ж. Наполеон відвів свої війська з Праценських висот, й опинився на рівнині, де розгромити його нібито буде зручніше. А далі відбулася славетна Аустерліцька битва, під час якої засяяв талант Наполеона-полководця, і де сам Олександр І, виявившись під час панічного відступу своєї армії на полі бою, у супроводі лише двох козаків та особистого лікаря, тільки дивом не потрапив у полон. Втративши 27 тисяч солдатів, союзники зазнали принизливої поразки, після якої Австрія вийшла з війни, уклавши з Наполеоном Пресбурзький мир. Відтак й антифранцузька коаліція розпалася. Проте Росія з війни не вийшла. Навпаки, вона рішуче підтримала Пруссію, на територію котрої увійшли в 1806 війська Наполеона. Розгромивши прусську армію в битвах під Ієною та Ауерштедтом, французи вирішили, що настала черга Польщі, й передові загони Наполеона без особливих труднощів взяли Варшаву. Та поляки не лише не збиралися розгортати боротьбу проти французів, а навпаки, умовляли На­ полеона створити незалежну (від Росії) Польщу, під його протекторатом. Побоюю­ чись, що Росія назавжди залишиться без Польщі, Олександр І послав туди корпус фельдмаршала Михайла Каменського. Та Наполеон мав намір не просто розбити чи витіснити росіян з Польщі, але й знищити всю армію. Одна з найзапекліших битв між французами та росіянами відбулася поблизу села Прейсиш-Єйлау у Східній Пруссії (26-27 січня 1807). Вибивши росіян із села, фран­ цузи, водночас, одразу завдали удару по лівому флангу, щоб відрізати армії ворога

Російсько-шведська війна (1808-1809) шлях до Росії. Основний удар мав нанести корпус маршала Ожеро, але сталося так, що, через хуртовину, маршал втратив орієнтири і вивів корпус прямо на батарею росіян. Ті вдарили по густій масі ворога картеччю і, завдавши йому значних втрат, Російсько-французька змусили відступити. І тут стався цікавий випадок: перейшовши в контратаку, росі­ війна 1805-1807 яни наблизилися до ставки Наполеона, яка розташовувалася на... сільському цвинтарі. Поруч гинули солдати й офіцери, над головою імператора пролітати кулі та ядра, але той незворушно залишався на своєму спостережно-командному пункті, змушуючи всіх навколо до мужньої оборони. А потім у ситуацію втрутилася кіннота Мюрата, яка відбила натиск росіян і дала можливість Наполеону підвести резерви. Дізнавшись, що англійці завезли до Кенігсберга значні запаси зброї, продоволь­ ства та одягу, армія Беннігсена націлилася на це прусське місто, сподіваючись поліп­ шити там своє становище, а водночас, врятувати місто від армії Наполеона. Та коли вони переправилися через річку Аллсе, на тому боці, неподалік містечка Фрідланд, на шляху їм постав корпус маршала Ланна. Військ у нього було значно менше, але він викошував росіян артилерійським вогнем, прагнучи будь-що затримати їх у ни­ зині, поблизу річки, на дуже невигідних позиціях. Нерішучий Беннігсен не нава­ жився повести військо на прорив і відкинути Ланна, а дочекався... появи головних сил Наполеона. Прибувши до місця і побачивши, в який ситуації опинилися росія­ ни, Наполеон кидати військо у наступ не поспішав, дав можливість попрацювати артилеристам. Частина росіян все ж таки змогла перейти через річку і спалити за собою мости але, поки це відбулося, французька артилерія винищувала росіян на вузеньких вуличках містечка, котрі вели до цих мостів. Крім того, корпус генерала Горчакова пробитися до мостів не зміг. Притиснуті до ріки, росіяни поділилися: одні кидалися у річку, намагаючись переплисти її під шквальним вогнем французів, ЛІЬ ■-«&>'' / • 'A ; "t інші ж пробували пробитися понад річкою. Переважна більшість із них загинула в £ ьДті бою, втопилася або потрапила в полон. Дехто з дослідників вважає, що під час цієї битви росіяни зазнали найтяжкої поразки за все XIX століття. А й справді, тут вони втратили близько 25 тисяч солдатів і майже всю свою артилерію. Втрати армії На­ полеона становили лише 8 тисяч осіб. Після цього побиття росіяни перейшли Німан й опинилися на території Росії. А тим часом, остаточно розправившись з Прусією, Петро Багратіон Наполеон вважав, що він виконав своє завдання і погодився на переговори з росія­ 1765-1812. нами, тим паче, що в нього існували ще два могутніх ворога: Англія та Австрія. Худ. Дж. Доу Підписання угоди відбулося 27 червня 1807 року, в містечку Тильзит. Цікаво, що, за умовами цього договору, Росія не лише визнавала панівне становище Франції в Західній Європі, але й змушена була передати їй захоплені Іонічні острови та бухту Котор в Іонічному морі. Хоча ця війна відбувалася далеко від донських степів, одначе в ній взяло участь 16 донських козацьких полків, зокрема, полки Іловайського, Єфремова, Папузіна, Грекова, Малахова, Андронова, Сисоєва, Кирсанова... відомо, що в битві під Шенграбеном прославився Другий Донський козацький полк, за що його було відзначе­ но Георгіївським прапором: «За подвиг під Шенграбеном 4 листопада 1805року, в битві 5-тисячного корпусу з противником, що складався з ЗО тисяч» та ювілей­ ною Олександрівською стрічкою. Такого ж прапора удостоєно і Третій Донський козацький полк.

Ш

Російсько-шведська війна (1808-1809) - формальним приводом для початку бойових дій послугувала для Росії відмова шведського короля Густава IV укласти союз із Росією проти Англії. Привід був сміховинний, оскільки Швеція давно й надійно підтримувала союзні відносини з Англією, як з єдиним надійним союзником проти наполеонівської Франції. Але росіяни шукали будь-якої нагоди розпочати війну, аби загарбати територію Фінляндії. Відчуваючи, що напад її неминучий, король Швеції навіть повернув імператору Олександру І російський орден Андрія Первозванного, заявивши, що йому незручно носити орден, котрим російський імператор примуд­ рився нагородити ще й Наполеона. Але то вже були деталі. Росіяни добре знали, що

Російсько-шведська війна 1808-1809

Всесвітня козацька енциклопедія в усій Фінляндії шведи спромоглися утримувати всього 19-тисячний корпус своїх сол­ датів. З огляду на територію цієї країни, можна було вважати, що вона беззахисна. Росіяни, щоправда, теж не дуже розщедрилися на військо, кинувши проте шведів Російсько-шведська всього 24-тисячний корпус, і вважаючи, що цього цілком досить для розгрому. На­ війна пад (8 лютого 1808) війська генерала Буксгевдена був несподіваним. Завдаючи по­ разки окремим гарнізонам шведів, росіянам досить швидко вдалося захопити знач­ ну територію Фінляндії. Проте шведській армії вдалося організовано відійти до Улеаборга, в той час як росіянам довелося зіткнутися з досить незвичайним на той час явищем - партизанською війною, котру розпочали проти них у тилу шведсько-фінські загони ополченців, а це відволікало значні сили. Невідомо на що розраховував Буксгевден, коли підійшов до основних шведських сил, маючи лише 5-тисячний корпус, але шведський генерал Клінгспор завдав йому рішучої поразки, спочатку при Револаксі, а згодом під Пулккілом. Зазнавши серйозних втрат, росіяни з великими труд­ нощами вирвалися з оточення і відступили на південь Фінляндії. Дізнавшись про їх поразку, фіни, які не бажали опинятися під короною ворожої їм Росії, розгорнули масовий партизанський рух на винищення російських гарнізонів та обозів. По суті, вони перекрили всі поставки росіянам, всі комунікації, змусивши їх в буквальному розумінні перейти на підніжний корм, тобто харчування ягодами та грибами. Дуже невдало для росіян розгорталися і події на морі. Якщо на початку війни їх десанти зуміли захопити острів Готланд та Аландські острови, то вже на початку травня англо-шведський флот завдав кількох поразок російському флоту і, висадив­ ши десанти, вибив росіян з цих островів зі значними для них втратами. Росіяни спро­ бували перекинути на Балтійське море ескадру адмірала Сенявина, яка прославила­ ся в боях з турецьким флотом поблизу берегів Греції, але тут адмірал мав справу не з турками, англо-шведський флот спочатку блокував цю ескадру, а потім загнав її до Лісабонського порту і там змусив капітулювати. Щоправда, на досить дивних, суто джентльменських умовах: Сенявин нібито не віддав кораблі назовсім, а лише «пере­ Яків Кульнєв дав їх англійцям на зберігання до закінчення війни». Погодьтеся, що це було щось 1763- 1812. нове в практиці перемог, поразок та капітуляцій. Худ. Дж. Доу Відчуваючи, що в Фінляндії його війська зазнають поразки, Олександр І довів їх чисельність до 55 тисяч багнетів та шабель. Хоча у шведів там було лише 36 тисяч. Після кількох поразок - під Куортане, Салмі (21 серпня) та Оровайсі (2 вересня), шведи запропонували укласти перемир’я, і вже навіть відбулися переговори, але наслідки їх Олександра І не влаштовували. Він вимагав, щоб Швеція визнала вход­ ження Фінляндії до складу Росії (при цьому думка самих фінів що до цього його не цікавила). Як же можна було примусити Густава IV пристати на такі умови? Тільки розпочавши бойові дії в самій Швеції. Стверджують, що план навали на Швецію розробив генерал Микола Каменський (Другий). За його задумом, один корпус мав просуватися берегом Ботнічної затоки, два інших - долати затоку кригою. Першим тут прославився майбутній герой Вітчизняної війни 1812 року генерал Багратіон (17 тисяч багнетів). Заборонивши своїм солдатам розкладати вогнища і змусивши їх спати прямо в снігу, йін непомітно підійшов до Аландських островів і розгромив шведський гарнізон та загін місцевих ополченців (всього близько 10 тисяч осіб), при цьому близько 3 тисяч шведів потрапили в полон. Згодом його подвиг повторив корпус генерала Якова Кульнєва, який, здолавши затоку по кризі, постав перед гарнізоном Грислехамна. Перемігши його, корпус Куль­ нєва виявився за якихось 70 кілометрів від столиці Швеції Стокгольма. Значно тяж­ че відбувався перехід кригою Барклая-де-Толлі але, зрештою, і йому вдалося захо­ пити місто Усео на узбережжі затоки. Побачивши, що в країні вже панує величезне військо росіян, шведи явно запанікували. Густава IV змусили зректися трону, а краї­ ною почав правити регент, герцог Зюдерманландський, який згодом увійшов у істо­ рію, як король Швеції Карл XIII. Здавалося б, росіянам не вигідно було розпочинати переговори про мир, але командування дуже побоювалося, що, коли скресне крига, на допомогу шведам підійде англійський флот. Розуміючи це, російський генерал

Російсько-японська війна 1904-1905

Кноррінг уклав зі шведами мирну угоду і наказав корпусам Кульнєвата Барклая-деТоллі залишити територію Швеції. Але в ситуацію втрутився Олександр І, який відсто­ ронив Кноррінга і на його місце призначив командуючим Барклая-де-Толлі. На що роз­ раховував імператор? Передусім на те, що узбережжям до Барклая-де-Толлі підійде ще один корпус - генерала Шувалова. Хоча налічував цей корпус всього-на-всього 5 тисяч багнетів, проте він уже завдав поразки шведам поблизу Калікса, а згодом змусив капі­ тулювати загін генерала Фрумарка поблизу Шеллефтео (3 травня 1809). Останньою в цій війні була битва поблизу містечка Ратані. Тут корпус М. Каменського завдав поразки загону генерала Вахтмейстера. Залишивши на полі битви понад дві тисячі загиблими, шведи змушені були панічно відступити. Переконавшись, що ні армія його, ні генерали до серйозної війни з росіянами не готові, навіть на своїй власній території, герцог Зюдерманландський змушений був підписати так звану Фрідрігсгамську мирну угоду, згідно з якою вся Фінляндія ставала колонією Росії. А ще - до Росії відходили багатостраждальні Аландські острови. Щоправда, шведам вдалося виторгувати в Росії для Фінляндії статус Великого князівства, з певною внутрішньою автономією, одначе фінів це не втішало. Відтак Швеція розірвала союзний договір з Англією і приєдна­ лася до континентальної блокади її. Дослідники відзначають, що, незважаючи на значний успіх росіян, не лише в Європі, але навіть у самому російському суспільстві ця війна популярністю не користувалася. Швеція була занадто слабким противни­ ком, щоб могутня Росія дозволяла собі нападати на неї. А це осуджувалося. Незважаючи на те, що бойові дії відбувалися дуже далеко від Дону, та й кліма­ тичні умови були такими, що козацьким полкам, особливо кінноті, діяти в Швеції та Фінляндії було важко, все ж таки у війні взяло участь чотири донських козацьких полки - полковників Лощиліна, Ісаєва, Кисельова, а також добірний Лейб-козацький полк, який навіть зумів прославитися своєю відчайдушною хоробрістю. Російсько-японська війна 1904-1905 - війна, що розпочалася вночі, 27 січня 1904, без оголошення, нападом японської ескадри адмірала Того (25 кораблів) на російську ескадру віце-адмірала Старка, котра стояла на зовнішньому рейді ПортАртура. Під час цього нападу японці серйозно пошкодили російський крейсер «Паллада» та броненосці «Ретвизан» і «Цесаревич». На світанку до місця бою підійшли ще кілька японських кораблів, і вся ескадра зуміла пошкодити ще один бронено­ сець та чотири крейсери. Зазнавши значних втрат, російська Тихоокеанська ескад­ ра надалі діяла лише поблизу берегів, під прикриттям берегової артилерії, в той час, як японці вже розпочали десантні операції. Втім, невдачі росіян на цьому не завершилися: 27 січня чотирнадцять японських кораблів, котрі супроводжували транспорти з японськими десантниками, натрапили на рейді корейського порту Чемульпо (тепер Інчхон) на крейсер «Варяг» (капітан 1 рангу Всеволод Руднев) та канонерський човен «Кореєць» (капітан II рангу Г. Беляєв). Росіяни вирішили про­ риватися до Порт-Артура, одначе здійснити це було непросто. У відкритому морі команді «Варяга» вдалося потопити один японський міноносець і пошкодити 2 крей­ сера, але й сам він, та «Кореєць», зазнали сильних пошкоджень. Не бажаючи здава­ ти кораблі ворогові, моряки затопили їх, а самі висадилися на берег і через нейт­ ральні порти дісталися до Росії. Після цієї битви «Варяг» став славою російського флоту. Про його загибель складено пісню, учасників бою нагородили спеціальною медаллю «За бій «Варяга» і «Корейця» 27 січня 1904 р. Чемульпо». Ще трагічнішою, але менш славною, виявилася загибель броненосця «Петропавловськ» (1 лютого 1904). Він був флагманським кораблем, на якому перебували коман­ дуючий Тихоокеанською ескадрою віце-адмірал Степан Макаров та весь його штаб. Новий командуючий досить дієво взявся за підготовку флоту до бойових операцій про­ ти японських морських сил: були проведені навчання команд, почалося мінування підступів до портів. Проте йому дуже не пощастило: 31 березня «Петропавловськ» зіткнувся з міною і затонув. Разом з кораблем загинуло 650 моряків, серед них і віце-адмірал Макаров. До речі, на цьому кораблі загинув відомий художник-баталіст

Російсько-шведська війна

Микола Каменський 1776-1811

Російсько-японська війна

Медаль «За бій «Варяга» і «Корейця» 27 січня 1904 р. Чемульпо»

Всесвітня козацька енцик.лопедія Верещагін. Відчувши себе господарями на морі, японці перейшли до десантування знач­ них сухопутних сил, щоб витіснити росіян з корейського та китайського узбережжя. На суходолі японці теж почали завдавати росіянам поразку за поразкою. Перша Російсько-японська така битва відбулася на ріці Ялу (18 квітня 1904), де, в районі китайського селища в ій н а Тюренчен, японці розгромили загін генерала Засулича. Росіяни відступали настільки поспішно, що примудрилися залишити на полі бою 22 гармати, втративши близько З тисяч солдатів. Ця поразка завдала росіянам і моральних втрат: армія була значною мірою деморалізована, солдати зрозуміли, що «шапками япошку не закидати», що вони мають справу з добре навченими і добре озброєними, хоробрими воїнами. Висадивши на Ляодунському півострові, поблизу м. Біцзиво, Другу японську армію генерала Оку, японці одразу перейшли в наступ. При підтримці кораблів сво­ го флоту, піхотинці вибили росіян з їх добре укріплених позицій і незабаром здобули порт Дальній. Залишався ще Порт-Артур. Для його блокади японці спеціально сфор­ мували Третю армію генерала Ногі. 13 липня японці штурмували російські позиції на Зелених горах (за 20 км від Порт-Артура). Прорвавши позиції росіян, японці при­ мусили їх відступити, спочатку до масиву Вовчі гори, а потім до Порт-Артура. Це місто й фортеця були укріплені росіянами надзвичайно сильно: на трьох рубежах оборони була споруджена система фортів, дотів, укріплених батарей та окопів, та й гарнізон нараховував понад 50 тисяч багнетів (на чолі з генералом Стесселем).Перший штурм розпочався 6 серпня 1904. Японці наступали здебільшого вночі, і росія­ ни вперше застосували тут прожектори, які засліплювали ворога і допомагали гарні­ зону відбивати атаки. Гарнізон був підтриманий броненосцем «Севастополь» і дво­ ма міноносцями, котрі, вийшовши в море, обстрілювали сухопутні японські сили. Проте під час повернення до бухти обидва міноносці загинули, підірвавшись на мінах. Віце-адмірал І це був останній вихід у відкрите море залишків російської Тихоокеанської ескад­ С. Макаров ри. 22 листопада, після кілька денних штурмів, японцям вдалося оволодіти горою Високою, котра мала стратегічне значення для оборони Порт-Артура. Встановивши на горі могутні гармати, які били на відстань 10 кілометрів, японці знищили рештки російської ескадри. Лише броненосець «Севастополь», під командування капітана Ессена, зумів вирватися на зовнішній рейд і потопити два японські міноносці. Коли корабель втратив боєздатність, моряки самі затопили його. Захисники Порт-Артура билися надзвичайно мужньо, але надвечір 19 грудня змушені були відійти на останній, третій, рубіж. Бачачи, що вже немає ні набоїв, ні продовольства, 20 грудня гарнізон здав­ ся японцям. Хоча капітуляція була виправданою, проте, після повернення до Росії, ко­ мендант її, генерал Стессель, постав перед військовим судом і був засуджений на 10 років ув’язнення. Здобувши Порт-Артур і знищивши російський тихоокеанський флот, японці відчули себе цілковитими господарями в цьому близькому до Японії регіоні. Зазнали росіяни поразки і в битві під селищем Сандепа. Окремі дивізії і корпуси 285-тисячної армії генерала Куропаткіна виявили тут мужність і домоглися тимча­ сових успіхів, але, через бездарність командуючого, розвити їх не мали можливості. Куропаткін міг реально прорватися до Порт-Артуру, проте, через бездіяльність і не­ компетентність свою, втративши понад 12 тисяч солдатів, відступив, подарувавши японцям і перемогу, й подальшу ініціативу. Останньою великою сухопутною битвою в цій війні стала Мукденська (лютий 1905). Сили росіян майже на 20 тисяч перева­ жали військо японців. Але невміння генерала Куропаткіна налагодити оборону, па­ сивне ведення її, призвели до того, що його 293-тисячний корпус втратив понад 90 тисяч солдатів і відійшов за 200 км від Мукдена. Командир крейсера Залишившись без Тихоокеанської ескадри, Росія, одначе, не змирилася із втра­ «Варяг» кап. 1 р. тою своїх морських позицій на Далекому Сході. На Балтиці було сформовано Другу Вс. Руднев Тихоокеанську ескадру, яка налічувала 24 кораблі (серед них 7 броненосців). Ця ес­ кадра вирушила на Далекій Схід під командування віце-адмірала 3. Рождественського в жовтні 1904, але, поки вона добувалася до Сахаліну, на Балтиці вже формува­ ли Третю Тихоокеанську ескадру (5 кораблів) під командуванням контр-адмірала М. Небогатова. 26 квітня обидві бригади з’єдналися і продовжували похід до Далекого

«Российское казачество» Сходу разом. Проте дійти цій армаді до Владивостока японці не дозволили. В травні 1905 японський флот, що налічував понад 120 кораблів, перестрів її поблизу Цусімських островів. Японці значно переважали росіян не лише за чисельністю кораблів, але й за їх озброєністю та технічними характеристиками. Вже під час артилерійської дуелі японцям вдалося потопити 4 броненосні флагмани, на одному з яких виявився поране­ ним віце-адмірал Рождественський. Очоливши ескадру, контр-адмірал Небогатов уже нічого не міг вдіяти. Кораблі втратили зв’язок між собою, розпалися на невеличкі загони і почали пробиватися самостійно. При цьому 4 кораблі, під командуванням Небогатова, просто здалися японцям, за що згодом Небогатов був засуджений до розстрілу. Здався й есмінець «Бєдовий», на якому перебував поранений Рожде­ ственський. Крейсеру «Ізумруд» вдалося прорватися через стрій японських кораблів, але в бухті Св. Володимира, поблизу Владивостока, він сів на мілину і був висадже­ ний моряками у повітря. Під час Цусімської битви росіяни втратили більшу частину кораблів і понад 5 тисяч моряків. Дослідники вважають, що такого розгрому російсь­ кий флот не знав від часу свого заснування. Розправившись із флотом, японці влітку 1905, без особливих труднощів, оволоділи островом Сахалін. Загін генерала Ляпунова (понад 3 тисяч) просто здався японцям у полон. Підсумки цієї війни були підбиті в серпні 1905, в американському місті Портс­ муті, де Японія і Росія підписали мирний договір. Згідно з ним, Росія змушена була поступитися Японії Південним Сахаліном і передала орендні права на Ляодунський півострів, крім того, вона змушена була вивести свої війська із Маньчжурії, а Корея ставала зоною впливу Японії. Втрати росіян в цій війні перевершили 48 ти­ сяч осіб. Болючі поразки примусили російський уряд та командування провести військову реформу, запровадити нові воїнські статути, поліпшити підготовку офі­ церських кадрів, обновивши при цьому вищий командний склад. Терміни служби солдат були скорочені з п’яти до трьох років. В російсько-японській війні взяло активну участь російське козацтво. Відомо, що в ній виявили мужність Четверта Донська козацька дивізія, у складі чотирьох полків, а також Донський козацький артилерійський дивізіон. Відзнаки на головні убори за війну з Японією отримала Перша Кубанська козацька батарея. В ній відзна­ чилися своєю мужністю козаки Першого Катеринодарського та Першого Умансь­ кого полків; шість пластунських батальйонів та Перша батарея Кубанського козаць­ кого війська; Четвертий і П’ятий Уральські козацькі полки Урало-Забайкальської дивізії. Козаки-сибіряки прославилися настільки, що Четвертому, П’ятому, Сьомо­ му та Восьмому козацьким полкам було вручено Георгіївські прапори з написом; «За відзнаку у війну з Японією в 1904-1905 роках». На фронтах російсько-японсь­ кої війни, в повному складі, воювало Забайкальське козацьке військо. Різні відзна­ ки - прапори, Георгіївські срібні сурми, відзнаки на головні убори - отримали за неї Перший Аргунський полк, Перша Забайкальська козацька батарея; Перший Нерчинський козацький полк; Перший Верхньоудинський полк (Георгіївський прапор «За відзнаку в війну з Японією в 1904-1905 роках» і чотири Георгіївські срібні сур­ ми «За Порт-Артур в 1904 році»)', Перший Читинський полк (Георгіївський пра­ пор); Амурський козацький, генерал-ад’ютанта графа Муравйова-Амурського, полк (Амурського козацького війська - відзнаки на головні убори).У повному складі було призване на службу і відправлене на фронт Уссурійське козацьке військо, де особ­ ливо відзначився Уссурійський козацький дивізіон. «Российское казачество» - науково-довідкове видання, підготовлене та вида­ не 2003 в Москві колективом авторів: Олегом Агафоновим, Миколою Бондарем, Андрієм Вєнковим. В книзі коротко переказується історія та відтворюється сучас­ ний стан Донського, Терського, Кубанського, Волзького, Оренбурзького, Сибірсь­ кого та інших козацтв сучасної Російської Федерації. В книзі подається інформа­ тивний додаток, в якому опубліковані всі основні документи Президента та Уряду Росії, які стосуються відродження козацтва.

Російсько-японська війна

Віце-адмірал 3. Рождественський. Фото 1904 р.

Крейсер «Варяг». Фото 1903 р.

«Российское казачество»

Всесвітня козацька енциклопедія Ротов Олександр

Рубан Василь

Ружинський Богдан

Ружинський Кирик

Ружинський Михайло

Ротов Олександр (1949) - помічник Гетьмана Українського Козацтва з міжна­ родних питань. Генерал-хорунжий УК. Народився в м. Маріуполі Донецької обл. В 1971 закінчив Донецький політехнічний інститут. Тривалий час працював за фахом інженера-будівельника, та на підприємствах промисловості будівельних матеріалів. З 1990 р. - генеральний директор та власник підприємства «ГЕРЦ», яке займається відбудовою та реставрацією старих будівель. В Українському Козацтві від дня його заснування. Пройшов шлях від осавула до генерал-хорунжого. Дійсний член Ради Міжнародної Спілки українських підприємців з питань Українського козацтва. На­ городжений козацькими відзнаками. Рубан Василь (1742-1795) - український історик, український російськомов­ ний письменник, видавець. Народився в м. Бєлгороді (центр Бєлгородської обл. в Росії). Походив з давнього козацького слобожанського роду. Батько був урядовцем. Закінчив Києво-Могилянську академію та Московську духовну академію і певний час навчався в Московському університеті. З ліричними віршами почав виступати на сторінках періодики з 1767. Був видавцем петербурзьких журналів «Ни то, ни се» (1769), «Трудолюбивий муравей» (1771), «Старовина и новизна» (1772-1773). В істо­ рію України увійшов своїми науковими працями (виданими за підтримці О. Безбородька) «Короткі географічні, політичні та історичні відомості про Малу Росію...» (1773), «Короткий літопис Малої Росії з 1506 по 1770 рік» (1777) та кількох інших історичних розвідок. В працях В. Рубана дослідники віднаходять чимало цікавих відомостей про історію козацького руху в Україні, походи і побут українського козацтва. Ружинський Богдан (Богданко) (р.н. невід.-1576) —військовий, козацький і полі­ тичний діяч, князь, гетьман реєстрового козацького війська. Родом з м. Ружина Волинського воєводства. Гетьманом був обраний 1575, після загибелі гетьмана І. Свирговського. Звернувся з листом до короля, в якому просив видати універсал про виз­ нання Війська Запорізького законним військом Речі Посполитої і, як відомо, король С. Баторій такий універсал видав (1576). Об’єднавши січовиків із загонами городо­ вих козаків та реєстровців, 1575 здійснив похід на Крим, здобув Євпаторію (Козлов) та кілька інших міст. По тому вирушив до Малої Азії, де здобув Трапезунд і Синоп, потопивши при цьому всі турецькі кораблі, що стояли в цих портах. Згодом здійснив напад на околиці Стамбула (без штурму стамбульської фортеці). Повернулися коза­ ки на Січ з великими трофеями та кількома сотнями визволених бранців. Серед зас­ луг Б. Ружинського перед козацтвом - створення Корсунського, Черкаського, Чиги­ ринського, Миргородського та Умансько-Полтавського козацьких реєстрових полків, які, по суті, стали основою регулярного українського війська. Подвиги Б. Ружинсь­ кого оспівані в народній пісні «Про Богдана в чорному оксамиті». За однією з версій, Б. Ружинський загинув під час висадження в повітря частини фортечного муру та­ тарської фортеці Ісламкермена (Аслам-города), орієнтовно, в 1575. Ружинський Кирик (р. н. невід.-1602) - військовий діяч України і Польщі XVI ст., князь, гетьман запорізьких козаків, командир корпусу польсько-українських ополченців. Належав до давнього литовсько-українського роду князів Ружинських, який дав Україні таких відомих козацьких діячів як Богдан, Михайло, Роман та Остафій Ружинські. На Січі з’явився разом з братом Михайлом, що 1585 був обраний гетьма­ ном. Командував загоном під час походу козаків на Перекоп та на річки Кальміус і Берду. Залишивши в 1595 Січ, командував полком у польському війську коронного гетьмана Є. Жолкевського під час походу в Молдову. Був командиром корпусу, який придушував повстання С. Наливайка, зокрема, був комендантом Білої Церкви і ко­ мандував військами в битві поблизу озера Чорний Камінь (на Київщині). Ружинський Михайло (р. н. і р. см. невід.) - військовий діяч України і Польщі XVI ст., князь, гетьман Війська Запорозького. Походив з давнього князівського роду

Ротов Олександр - Рябінін-Скляревський Олександр Ружинських. Гетьманом обраний 1585, після відречення від булави Б. Микошинського. Того ж року здійснив похід на Перекоп і повернувся на Січ з великими трофе­ ями. Вибивши татар з межиріччя Кальміусу і Берди, залишив там козацькі залоги, Ружинський Михайло приєднавши ці території до земель Війська Запорозького. Під час походу на Украї­ ну орди хана Іслам-Гірея (1586) розгромив її поблизу острова Таволжанського. Навесні 1587 козаки під проводом М. Ружинського здобули турецьку фортецю Очаків, визволивши велику кількість полонених.

Ружинський Остафій (р.н. невід,-1535) - князь, полководець, польний геть­ ман Польщі, гетьман українського козацтва. Походив з князівського роду Ружинсь­ ких. Освіту здобував у Франції та Німеччині. Багато подорожував країнами Захід­ ної Європи. Існують відомості, що саме за його проектом польський король Сигизмунд (Жигмонт) І Старий (1467-1548) вдався до спроби організувати реєстрове козацтво, поділивши значну частину України на військово-адміністративні округи (полки та сотні), а також визначив статутні основи реєстрового козацтва. І саме О. Ружинський, за однією з версій, був обраний гетьманом українського козацтва після смерті Д. Вишневецького. Командував польсько-українським військом під час бит­ ви з ордою кримського хана Мелік-Гірея. Розгромив турецько-татарські війська на Брацлавщині (1534). Після цих перемог слава козаків зросла настільки, що польські шляхтичі почали подаватися в козаки, або ж просто називати себе козаками, навіть якщо й не мали до козацтва ніякого відношення. Тобто слово «козак» почало сприй­ матися в Польщі й Україні, як синонім слова «лицар». Ружинський Роман (р. н. і р. см. невід.) - український і польський військовий діяч XVII ст., князь, командуючий польсько-українськими військами. Походив з дав­ нього роду князів Ружинських. Під час походу на Москву Лжедмитрія II (1607-10) ко­ мандував польсько-українськими військами, в складі яких перебувало понад 13 ти­ сяч козаків, що підтримували самозванця. Під м. Орел (Росія) розгромив російські війська Д. Шуйського та В. Голіцина. Неподалік Тушино розбив війська воєводи А. Ртищева. За свідченням хроніста, українські козаки «витяли» російські війська «мов траву». В 1612 розгромив неподалік Смоленська російські війська Д. Шуйського (брата В. Шуйського). У жовтні того ж року відійшов з військами в Україну. По­ дальша доля невідома.

Ружинський Остафій

Ружинський Роман

Румянцев (Задунайський) Петро (1725-1796) - відомий російський полково­ дець, граф, генерал-фельдмаршал, Президент Малоросійської колегії. Народився в Москві, в дворянській сім’ї. Військову кар’єру розпочав в 1740. Як офіцер російсь­ кої армії, брав участь у Семилітній (1756-1763) війні. З 1764 до 90-х років XVIII ст. був Президентом Малоросійської колегії і генерал-губернатором Малоросії (Украї­ ни). За його президентства тривала політика остаточної ліквідації адміністративної та політичної автономії України. В 1770 російська армія на чолі з генерал-аншефом П. Румянцевим, та спільно з запорізькими козаками, здобула великі перемоги над ту­ рецькою армією у битвах під Рябою Могилою, на річках Ларга і Кагул. Слава П. Румянцева як полководця була такою, що саму цю війну з Туреччиною сучасники й історики почали називати «Румянцевською». За розпорядженням П. Румянцева, в Україні було проведено перепис майнового стану її жителів - Генеральний опис Лівобережної України, що ввійшов в історію під назвою «Румянцевський опис 1765-69». Він вво­ див в дію в Україні Указ Катерини II (1783) про закріпачення селян Лівобережної України. В 1783 на території України було поширено дію Указу про «Жалувані гра­ моти» дворянству, які сприяли появі в Україні нового дворянського прошарку. Рябінін-Скляревський Олександр (1878-1942)-український історик, військо­ вий діяч, педагог, архівіст. Родом з Солігацького повіту Костромської губернії (Ро­ сія). Освіту здобував у Казанському юнкерському училищі (1897-99), Миколаївській

Рябінін-Скляревський Олександр

Всесвітня козацька енциклопедія академії Генерального штабу (Петербург, 1899-1903) та в Петербурзькому археологіч­ ному інституті (1910-13). Як офіцер Російської армії, командував військовими підроз­ ділами під час російсько-японської та Першої світової воєн. Окрему сторінку в його Рябінін-Скляревський військовій та громадянській біографії становить служба в армії Української Народ­ Олександр ної Республіки (1917-20), в часи Центральної Ради та Директорії. Свій педагогічний та військовий досвід він проявляв у ролі викладача військової історії і топографії в Одеському, а згодом у Володимирському військових училищах (1907-17); упродовж двох років (1913-14) читав лекції слухачам Академії Генштабу Російської армії, а в 1920-21 - Академії Генштабу Робітничо-Селянської Червоної армії, далі —в Одесь­ кому інституті народної освіти, в Одеській артилерійській школі та в інституті на­ родного господарства (1922-24). В історію Козаччини він увійшов, як укладач опису Архіву Коша Нової Запо­ розької Січі (з 1926), робота над яким дозволила О. Рябініну-Скляревському написа­ ти кілька цікавих історичних розвідок, зокрема, «Запорозька козаччина і Котляревсь­ кий» (1926); «Запорізькі бунти дунайців 1771-1774 рр.» (1927); «Задунайська січ в народних переказах та письменстві» (1928); «З життя Задунайської Січі» (1929); «До століття кінця Задунайської Січі Запорозької (1775-1828)» (1929); «Архів Запорозь­ кої Січі. Опис матеріалів» (1931). Значний інтерес викликало його неординарне дос­ лідження «Запорозькі заколоти та керуюча верства населення Коша XVII ст.», яку він написав незадовго до свого арешту, але яка була опублікована лише в 2000 році. Роботі Рябініна-Скляревського допомагало те, що він мав доступ до козацьких архівів, працюючи у військово-історичній комісії Всеросійського Головштабу, в Головному архівному управлінні у Москві (1919-21), в Одеському відділенні секції державного архівного фонду та в Одеському обласному і крайовому історичному архівах (192236). Він був дійсним членом при Всеукраїнській академії наук (з 1923) та позаштатним співробітником ВУАН (з 1925). Його дослідження відзначаються науковою дос­ товірністю, аналітичним підходом до змальовуваних подій, глибиною проникнення у соціальні та військово-політичні проблеми Запорізького та Задунайського козацтв. Незважаючи на те, що як педагог та державний службовець Рябінін-Скляревський чесно слугував радянському режимові, в 1936 (37?) його було заарештовано і помер він в 1942, в одному з комуністичних концтаборів що знаходився на території Свердповської обл. (Росія).

Рябовол Микола

Рябовол Микола (р. н. невід.-1919) —походив з роду кубанських козаків, пред­ ки яких прийшли з України. До революції був головою правління Чорноморо-Кубанської залізниці. З грудня 1917 - голова Кубанської крайової ради. Був одним із лідерів «Чорноморців», тобто тієї частини козацьких старшин і членів Кубанської крайової ради, які обстоювали автономію Кубані і навіть прагнули об’єднатися на федеративній основі з незалежною Україною. Його позиція викликала ненависть як у представників монархічних російських сил, так і в командування Добрармії. У червні 1919 він був убитий в Ростові, в «Палас-отелі». За однією з версій, вбивцею був агент білогвардійської контррозвідки, за іншою - член таємної монархічної органі­ зації.

Рябовол Микола - Сагайдачний (Конашевич-Сагайдачний) Петро

Сагайдак Дмитро (1946) - Верховний отаман Міжнародної громадської органі­ зації «Козацтво Запорізьке». Маршал козацтва. Народився в с. Садки Кременчуць­ кого р-ну на Полтавщині. Закінчив Ленінградський інститут кінематографії (1979). В 1966-1972 роках був (під прізвищем Брик) радником у країнах Південно-Східної та Центральної Азії. В козацькому русі з 1989. На початку 1993 був обраний отама­ ном Козацького Товариства Київщини. В 1994 році обраний Головним отаманом, помічником гетьмана громадської організації «Українське Козацтво». В березні 1996 вийшов з лав УК. В 1996-2001 роках - отаман куреня, паланки, Головний отаман «Київського округу Війська Запорізького». З 2001 року - Верховний отаман Киї­ вський та всієї України Всеукраїнської громадської організації «Козацьке Військо Запорізьке України», перейменованої на початку 2003 року на Міжнародну гро­ мадську організації «Козацтво Запорізьке». В 1990-1998 роках був депутатом Киї­ вської міської Ради народних депутатів. Академік Міжнародної інформаційної ака­ демії ООН (2002). Нагороджений орденом «Бойового Червоного прапора», орде­ ном «Зірка Афганістану» першого ступеня; орденом «Св. Князя Володимира» дру­ гого та третього ступеня; іншими патріаршими і козацькими відзнаками. Віце-пре­ зидент Фонду сприяння авіації та космонавтиці в країнах СНД ім. маршала І. Кожедуба. Член Ради Українського козацтва при Президенті України (з червня 2005). «Сагайдачний» - роман відомого прозаїка, поета, історика Данила Мордовця (Мордовцева). Опублікований в 1882 російською мовою. Мав підзаголовок «З часів вільного козацтва і пограбування Кафи, нинішньої Феодосії, в Криму». В основі роману - похід великого загону запорізьких козаків, під командуванням П. Сагай­ дачного, у Крим, з метою звільнення козаків-бранців, які знемагали в татарській неволі, в Кафі. Роман становить значний інтерес вже хоча б тому, що в ньому док­ ладно описуються побут запорізьких козаків, їх традиції, переправа через дніпровські пороги. Д. Мордовець - майстер психологічного портрета, він досить правдиво і яскраво передає життя Запорізької Січі. Сагайдачний Григорій (р. н. і р. см. невід.) - військовий козацький діяч XVII ст. Полковник. Кошовий отаман запорізького козацтва. Кошовим отаманом Г. Са­ гайдачний став у часи гетьманування І. Самойловича (1672-1687). У 1687 здійснив похід проти кримських татар. За часів кошового І. Гусака, очолював старшинську комісію, котра перевіряла повноваження Петрика Іваненка, який видавав себе за посланця гетьмана І. Мазепи. В 1696 брав участь у морському поході проти турець­ кої ескадри, яка рейдувала поблизу берегів Криму. Після повернення з походу, очо­ лював делегацію, яка вела переговори з гетьманом І. Мазепою. Сагайдачний (Конашевич-Сагайдачний) Петро (бл. 1570-1622) - видатний військовий, політичний і культурний діяч. Гетьман українського козацтва. Наро­ дився у селі Кульчиці на Самбірщині (тепер Львівської обл.). Навчався в Острозькій школі (академії"). Певний час був судовим службовцем у Києві. На Січі з’явився на початку XVII ст. Уперше його ім’я згадується у хроніці, що стосується морського походу на Варну. Згодом відбулися походи козаків, під командуванням П. Сагайдач­ ного, на Очаків і Перекоп (1607), Константинополь (1616), Кафу (1616), кілька інших походів. Дослідники вважають, що саме він перетворив козацьке військо на регу-

«Сагайдачний» (роман)

Сагайдачний Григорій

Сагайдачний (КонашевичСагайдачний) Петро

Всесвітня козацька енциклопедія лярне, професійне, провівши його реорганізацію та запровадивши сувору військо­ ву дисципліну. В 1618, на чолі корпусу козаків, брав участь у поході королевича Владислава (майбутнього короля Владислава IV, сина короля Сигізмунда III) на Сагайдачний Москву, під час якого завдав росіянам кількох поразок. Він сприяв тому, шо в Ук(Конашевичраїні 1620 відновлено було православну ієрархію, висвячено митрополита І. БоСагайдачний) Петро рецького та трьох єпископів. Разом з усім козацьким військом записався до Київсь­ кого братства, започаткувавши участь гетьманів, усього козацтва, у розбудові ук­ раїнської культури. Брав участь у польсько-турецькій війні. Виявив видатний пол­ ководницький хист у битві під Хотином (1621), де спільно з поляками переміг вели­ чезне турецьке військо. У цій битві його було поранено і незабаром, в квітні 1622, він помер. Похований у Богоявленській церкві Київського братства. Дехто з дослі­ дників вважає його автором полемічного трактату «Пояснення про унію», в якому він виступає проти засилля в Україні уніатської церкви.

Самарське козацтво

Самарський Пустинно Миколаївський військовий монастир

«Самовидець» (літопис Самовидця)

Самойлович Іван

Самарське козацтво - козацтво, що утворилося під час заснування м. Самари (1586, Росія). Гарнізон його почав складатися з городових козаків та навернених до козацтва смоленських (білорусько-литовських) шляхтичів. У серпні 1643 Самарсь­ кому козацтву вручено вістовий дзвін. В 1734 самарські козаки поділені на 3 роти, одна з яких - дворянська. В липні того ж року самарським козакам було вручено два старовинних бойових прапора - що стало визнанням їх як самостійної козаць­ кої військової сили. В травні 1735 Дворянській роті Самарського козацтва, вручено прапор одного із стрілецьких полків, і все ж таки проіснувало це козацтво недовго. В квітні 1743 всі самарські козаки були переселені в Оренбург, для підсилення місце­ вого гарнізону та боротьби з степовиками, котрі заважали царському уряду прова­ дити подальшу колонізацію краю. Відтоді назва «самарські козаки» зникає, самарські козацькі підрозділи стають частиною Оренбурзького козацького війська (див.). Самарський Пустинно-Миколаївський військовий монастир - козацький монастир Запорізької Січі. Заснований у 80-х роках XVI ст. неподалік слободи Самарчук (тепер м. Новомосковськ Дніпропетровської обл.). Перша письмова згадка датується 1576 роком. Був у підпорядкуванні Січі, від якої йому передано значні земельні наділи. Чимало козаків, які вже не здатні були тримати в руках зброю, доживали свої дні в цьому монастирі. Кошові отамани та заможна старшина жерт­ вували на його утримання. Після зруйнування Січі в 1775, цей монастир було при­ єднано до Межигірського монастиря, а згодом, у 80 -х роках XVIII ст., землі його російський уряд конфіскував, а сам монастир було закрито. До наших днів у Ново­ московську зберігся Троїцький собор цього монастиря, який часто згадується в істо­ ричній літературі. «Самовидець» (літопис Самовидця) - літопис, що є одним із найважливіших документальних джерел з історії Козаччини XVII ст. На думку М. Грушевського, І. Крип’якевича, Д. Дорошенка та деяких інших істориків, автором його слід вважати Романа Ракушку-Романовського - генерального підскарбія часів гетьмана І. Брюховецького. Втім, це припущення має і своїх противників. Так, історик М. Возняк доводить, що автором цього літопису слід вважати полковника корсунського Ф. Кандибу. Вперше він був виданий О. Бодянським, в 1846, а в наш час перевиданий у Києві 1971. Самойлович Іван (р.н. невід.-помер 1690) - генеральний суддя (1669-72), геть­ ман Лівобережної України (1672-87). Військово-козацьку кар’єру розпочав сотен­ ним писарем, далі був сотником Красноколядинської сотні на Чернігівщині. Вихо­ ванець Києво-Могилянської колегії. Як гетьман, дотримувався проросійської оріє­ нтації. За його гетьманування українська церква втратила свою автономію і була підпорядкована Московському патріархові. Внаслідок «Вічного миру» (1686), ук-

Самарське козацтво - Санджак ладеного між Росією та Польщею, Україна була остаточно поділена між цими дво­ ма державами на Правобережну і Лівобережну. І. Самойлович прагнув приєднати до Росії ще й Правобережну Україну, і збройно виступив спільно з російськими Самойлович Іван військами проти гетьмана П. Дорошенка. Останній зрікся булави на його користь. Навесні 1678 здійснив невдалий похід на Крим. Внаслідок інтриги опозиції, в 1687, на Коломацькій раді, був позбавлений булави, заарештований росіянами, як зрад­ ник, і засланий до Сибіру (в Тобольськ). Через три роки там, у Сибіру, й помер.

Самокиш (Самокиша) Микола (1860-1944) - видатний український худож­ ник, живописець-баталіст і графік. Народився в м. Ніжині, на Чернігівщині. Навчався (1879-85) в Петербурзькій Академії мистецтв, а згодом удосконалював своє мистец­ тво в Парижі. В 1912-1917 викладав у Петербурзькій Академії мистецтв. В 19361941 - в Харківському художньому інституті. Входження в художню еліту країни розпочинав з циклу полотен, написаних для Тифліського історичного музею, зок­ рема, це «Бій під Авіляром 1877 року». «Оборона Наурської станиці», «Баталія біля річки Іор» - сюжети яких стосувалися історії Грузії. Будучи учасником російськояпонської війни, підготував спеціальний альбом «Війна 1904-1905». З 1890 М. Са­ мокиш був обраний академіком Петербурзької Академії Мистецтв. Козацька тема­ тика його репрезентована рядом видатних полотен, які стали хрестоматійно-попу­ лярними в Україні. Серед них - «В’їзд Богдана Хмельницького в Київ 1648» (1929), «Абордаж турецької галери запоріжцями» (1930), «Бій під Жовтими Водами» (1930), «Похід запоріжців на Крим» (1934), «Бій Івана Богуна під Монастирищем 1653» (1931), «Бій Максима Кривоноса з Ієремією Вишневецьким» (1934) та ін. У співав­ торстві з С. Васильківським, створив альбом «Українська старовина». В 1941 творчість М. Самокиша була відзначена Державною премією СРСР. Останні роки жив у Сімферополі, де й похований. Самостійна Кубанська Народна Республіка - незалежна українська козаць­ ка держава, утворення якої було проголошено в Катеринодарі 16 лютого 1918 Зако­ нодавчою Радою, на чолі якої стояв козацький старшина Микола Рябовол, та Ку­ банськими Установчими Зборами. Актом про її проголошення було задекларовано прагнення кубанського козацтва і його республіки на федеративній основі приєдна­ тися до незалежної України. 22 січня, в Армавірі, відбувся І з’їзд Рад Кубані, на якому було обрано обласну Раду, що проголосила себе єдиним правомочним орга­ ном влади на Кубані. Проіснувала СКНР до квітня 1918, до того часу, коли на Ку­ бані було проголошено Кубанську Радянську Республіку. Самусь Самійло (бл. 1640-помер 1713) - військовий діяч Козаччини XVII-noчатку XVIII ст. Наказний гетьман Правобережної України (1693-1704), полковник богуславський (1692-1699). Командир корпусу козацько-повстанського війська, що діяло під проводом С. Палія. У 1702 командував військами, що розгромили поляків у битві під Бердичевом і, разом з полковником Абазином, здобув Немирів. Визнав­ ши зверхність лівобережного гетьмана І. Мазепи, зрікся булави наказного гетьмана Правобережної України. В 1709, на боці росіян, воював проти шведів. В 1711 при­ єднався з загоном козаків до війська гетьмана в екзилі П. Орлика, після поразки якого потрапив у полон до росіян.

Автопортрет

Самостійна Кубанська Народна Республіка

Самусь Самійло

Сандал - великий турецький човен, що розмірами та призначенням відповідав сучасному баркасові. Часто використовувався для десантування турецько-татарсь­ ких військ з кораблів, які стояли на рейді, або підходили до гирла Дніпра.

Сандал

Санджак - до 1834 в Туреччині так називалася адміністративна одиниця імперії. Кілька санджаків утворювали ейялет, тобто область, край; згодом, до 20-х років XX ст., так називалася частина області Туреччини, тобто район, регіон. Назва походить

Санджак

Всесвітня козацька енциклопедія Санджак

від турецького слова «санджак», що означає прапор. Вмотивована ця назва тим, що воїни одного регіону воювали під спільним прапором, штандартом, «санджаком», звідси й пішла назва адміністративної території.

Санджак-бей

Санджак-бей - керівник санджака, адміністративної одиниці в Туреччині. Кілька санджаків утворювали ейялет, тобто область, край. Санджак-беї часто командували військовими підрозділами і, зокрема, очолювали оборону фортець, що були в цент­ рах санджаків.

Сапожников Ігор

Сари-Азман

Саула (Шаула) Матвій

Свинцицький Микола

Свирговський Іван

Сапожников Ігор (1954) - науковий співробітник Інституту археології Націо­ нальної Академії Наук України, кандидат історичних наук. Народився у Кронштадті (Росія). В 1977 закінчив історичний факультет Одеського держуніверситету ім. І. Мечникова. В 1986 - аспірантуру Інституту археології АН СРСР. Автор наукових праць та розвідок «Кам’яні намогильні хрести запоріжців» (1997), «Українські коза­ ки - перші мешканці Одеси» (у співавторстві); «Нові і невідомі дані про кам’яні хрести запорізьких козаків» (1997), «Матеріали по історичній географії дельти Ду­ наю» (1998) та інших праць, в яких досліджуються козацькі поховання та місця роз­ селення українського козацтва на території Півдня України. Сари-Азман (р.н. і р.см. невід.) - перший з відомих історикам отаманів донсь­ кого козацтва середини XVI ст. Судячи з усього, був татарином за походженням .За його отаманства, в 1549, на Дону було споруджено чотири козацькі городки (укріп­ лені станиці): Нижні Раздори, де перебувала ставка отамана; Верхні (Донецькі) Раздори; Монастирський та Смагін. Саме в цей час донські козаки почали поділятися на «вер­ хових» та «низових», тобто тих, що живуть у верхів’ях Дону та у його пониззі. Саула (Шаула) Матвій (р.н. невід.-помер 1597) —відомий козацький діяч, на­ казний кошовий отаман, гетьман повстанського війська. Родом з Київщини. На істо­ ричній арені з’явився восени 1594, коли командував полком у складі військ гетьмана Г. Лободи під час його походу у Молдову. Один із керівників повстанців під прово­ дом С. Наливайка. В ранзі наказного кошового отамана, восени 1596, здійснив похід у Білорусію. Після повернення з походу, обраний гетьманом повстанського війська. У битві з поляками поблизу озера Чорний Камінь (на Київщині) був тяжко поране­ ний, втратив руку, після чого гетьманом повстанців було обрано Г. Лободу. Виданий старшинами реєстрового козацтва полякам у Солоницькому таборі разом з С. Нали­ вайком. Страчений у квітні 1597 у Варшаві. Свинцицький Микола (1949) - отаман Одеського округу Міжнародної гро­ мадської організації «Козацтво Запорізьке». Народився в с. Хорлупи Киверцівського рну Волинської обл. в родині сільських інтелігентів. Закінчив Вище військове зенітноракетне училище в м. Ярославлі (Росія, 1971). Тривалий час відбував військову службу на різних посадах у військах протиповітряної оборони СРСР. В 1989 вийшов у відставку в званні підполковника. Працював в органах Держстраху (1990-1993), був директором і головним засновником страхової компанії «Україна». З 1999 є засновником торговель­ но-побутового комплексу «Арлекіно». В козацтві - з 1999 року. У званні полковника був радником отамана Козацького Війська Запорізького України. В 2001 році став засновни­ ком і отаманом Одеської паланки цього Війська. З лютого 2003 року —отаман Одеського округу Козацтва Запорізького. Має козацько-військове звання генерал-лейтенант. Свирговський Іван (р.н. невід.-помер 1575) - гетьман українського козацтва. За гетьманування М. Вишневецького (див.), обіймав посаду генерального обозного.

1575, після відбуття М. Вишневецького з дипломатичною місією за кордон, обраний гетьманом. 1575, спільно з військами молдавського господаря, розгромив турецькі війська у битві під Сороками (Молдова), захопивши багато полонених та військових

Санджак-бей - «Секрети Ьіиська ;аііорнького» трофеїв. За однією з версій, загинув у битві під Кілією (Одещина). За іншою, яка підтверджується народною піснею «Ой, як того пана Йвана...», потрапив у турець­ кий полон і там був страчений. Свита (сіряк, серм’яга, свитка) - верхній одяг, широко вживаний у часи Ко­ заччини. Сукняний, довгополий, з рукавами, щільно облягав стан. Підперізували поясом. Часто зустрічається в художній літературі, в описах костюмів героїів часів Козаччини. Святий Георгій - шанований козаками легендарний християнський проповід­ ник, великомученик, якого стратили 23 квітня 303 року, за часів Римської імперії. День його страти, 23 квітня, вважається Днем Святого Георгія, покровителя воїнів, якого на іконах зображали озброєним юнаком в лицарських обладунках. В церкві монастиря Святого Георгія в Галаці (Румунія) був похований (1710) гетьман І. Мазепа.

Свирговський Іван

Свита (сіряк, серм’яга, свитка)

Святий Георгій

Сейм —вищий законодавчий орган (парламент) Польщі. Виник у XV ст. На засідання Сейму скликалися представники від воєводських сеймиків. Проіснував до XVIII ст., до часу втрати Польшею національної незалежності. У Польщі королі були виборними, отож вибори їх відбувалися на спеціальних, елекційних сеймах, в яких не раз брали участь і представники від українського козацтва. Зокрема, пред­ ставники повстанського козацтва брали участь в елекційному Сеймі, що відбувся в 1648, після смерті короля Владислава IV, коли на трон обирали його брата ЯнаКазимира. Рішенням сейму не раз оголошувалося формування ополчення для війни проти повсталого українського козацтва. Сеймики —так у Польщі та Литві називалися з’їзди шляхти того чи іншого воєводства, на яких вирішувалися нагальні питання місцевого самоврядування, а також обиралися посли на «вальний», тобто загальнопольський, Сейм. «Секрети Війська Запорізького» - назва групи справ в архівному фонді Коша Запорізької Січі, який зберігається в Центральному державному історичному архіві в Києві (філія у Харкові). На цих документах стоїть гриф канцелярії Запорізької Січі (Коша) «про секретну справу». В цих документах дослідники віднаходять звіти розвідників, які надавали відомості про стан справ у Криму і Туреччині, про підго­ товку до воєн, про політичну ситуацію в цих країнах; контакти їх політичного та військового керівництва з іноземними посольствами. Тут також зберігається листу­ вання запорізького Коша з російським військовим командуванням та з київським генерал-губернатором. Зокрема, генерал-губернатор не раз пропонував керівницт­ ву коша підбирати для розвідки таких людей, котрі могли б не просто виконувати тимчасові, разові доручення, але й організовували в Криму та на турецьких терито­ ріях постійні розвідувальні групи. Досить часто для розвідки використовувалися козаки, які побували в Криму з торговельними обозами або з чумацькими валками. Тут зберігаються донесення ко­ заків Михайла Тарана та Федора Криси, які побували (1743) в Криму і повідомляли, що кримська татарська орда рухається в напрямку до Бугу і згодом форсувала його. Козак Роман Товмач їздив з чумаками у Крим по сіль і доповідав, що пересування татарсь­ ких військ не помічено і що гарнізон Перекопа є малочисельним (1742). Надзвичайно цінним і вчасним було донесення якогось козака (ім’я якого не з’ясоване), котрий при­ мудрився побувати в 1735 році в Бахчисараї, де в цей час хан та кримська орда готува­ лися до походу в Персію. Цей козак-розвідник, напевне, добре знав татарську мову, мав певні зв’язки в Бахчисараї і, безсумнівно, володів хистом розвідника. Завдяки його донесенню, російське та українське козацьке командування дізналися про час наступу кримського хана, маршрут, яким він збирається йти на Персію, та дислока­ цію основних татарських військових сил. Що й казати, інформація неоціненна.

Сеймики

«Секрети Війська Запорізького»

Всесвітня козацька енциклопедія Селім II Меет (1524-1574) — відомий турецький державний та військовий діяч. Султан Туреччини (1566-1574). У жилах цього султана текла українська кров, оскіСелім II Меет льки матір’ю його була українка Роксолана (Настя Лісовська). Батьком був султан Сулейман І Кануні. За його правління, Туреччина активно провадила завершальний етап завоювання аравійських князівств. У 1570-1573 роках розгорілася війна (здебіль­ шого, морська) з Венецією. Туреччина оволоділа Кіпром. Державними справами за правління Селіма II (що мав прізвисько «П’яниця») керував великий візир Мехмет Соколлу. Ім’я султана Селіма II не раз зустрічається в історичній та художній літе­ ратурі про Козаччину.

Селім III

Селітряники (селітряні промисловці)

Селім III (1761 -1808) - відомий державний та військовий діяч Туреччини. Сул­ тан Туреччини (1789-1807). За його правління, Туреччина вела війну з Росією (17871791), в якій активну участь брали українські козаки. Зазнавши поразки, Селім III змушений був підписати з Росією Ясський мирний договір (1791), згідно з яким, до Росії відійшли українські землі між Південним Бугом та Дністром. Крим було визна­ но володінням Росії, а над князівствами Молдавією та Волощиною встановлювався протекторат Російської імперії. В 1806 році розгорілася нова війна між Росією та Туреччиною, тривала війна між Туреччиною і Францією (1798-1801) та Англією (1807), але всі вони для Османської імперії виявилися, загалом, невдалими. Крім того, в 1804 розпочалося велике визвольне антитурецьке повстання в Сербії, на чолі якого стояв Кара-Георгій. Відтак, упродовж багатьох років тривала і внутрішньопо­ літична криза в самій Туреччині. Селім III спробував централізувати владу в країні, позбавивши значних прав місцевих феодалів, що дозволило б провести реформи в державі та армії, зробити державну владу більш світською. Проте спроба вдатися до такої реформи в 1807 році призвела до заколоту, під час якого яничари зуміли усуну­ ти Селіма III від влади. Селітряники (селітряні промисловці) - промисловці, які виготовляли для по­ треб військових заводів селітру. У першій половині XVIII ст. у різних місцях Украї­ ни діяло 27 селітряних заводів. Переважна більшість селітряників була козаками. Наприклад, Опішнянська селітряна компанія об’єднувала 20-х козаків-селітрозаводчиків. Відомо, що селітряні заводи належали, переважно, козацькім старшинам і розташовувалися на їх власних землях. Так, найбільшими селітряними промислов­ цями на Слобожанщині були козацькі роди Перехрестів і Шидловських; у Мирго­ родському полку - козацький старшинський рід Кочубеїв; у Прилуцькому - відомий козацький рід Горленків. Селітра була предметом зовнішньої та внутрішньої торгівлі. Українську селітру поставляли до Москви, Казані, Тобольська... Значна частина се­ літри йшла на виготовлення пороху на українських заводах. Порохівник Микита (р.н. і р.см. невід.) - майстер порохівної справи, викликаний був Стародубським полков­ ником Петром Рославцем, власником Стародубського порохівного заводу, з білорусь­ кого м. Кричева. Поселили його в м. Почепі. Микита, прозваний «Порохівником», володів якимись особливими секретами виготовлення високоякісного пороху (сек­ ретами виготовлення низькоякісного пороху володів чи не кожен досвідчений запорізький козак). Його звільнили від посполитих повинностей і надали сотницького рангу. Порох, виготовлений за технологією Микити Порохівника, за якістю своєю вважався одним з кращих в Україні і дуже цінувався. Семенов Григорій (1889-1946) - відомий російський військовий козацький діяч. Генерал-лейтенант. Отаман Забайкальського козацького війська. Походив з давньо­ го роду козаків-забайкальців. Учасник Першої світової. В 1917, у чині козацького осавула, був відряджений на Забайкалля, для мобілізації козацтва на боротьбу проти прокомуністичних сил. Створивши великий козацький корпус, боровся проти військ Сергія Лазо та інших «червоних командирів». У січні 1920, указом Верховного пра­ вителя адмірала Колчака, генерал-лейтенант Г.Семенов був призначений Головно-

Селім II Мест - Семирічна війна

командувачем збройними силами Далекого Сходу і Іркутського військового округу, «з усією повнотою військової та цивільної влади на всій території Російської Східної Околиці». Опинившись в 1920 році в еміграції, в Маньчжурії, що була окупо­ вана Японією, Г. Семенов створює «Російські воїнські загони», та Захінганський ко­ зацький корпус, що був сформований з забайкальських, амурських та сибірських ко­ заків. Він також очолював «Союз козаків на Далекому Сході». У серпні 1946 він був засуджений військовою колегією Верховного Суду СРСР до смертної кари і страчений. Семиріченське козацьке військо (1867-1917). - Заснування цього козацького війська тісно пов’язане з історією Сибірського козацького війська (див.). В липні 1867 два полки - Дев’ятий і Десятий - були виокремлені з Сибірського козацького війська в особливе, Семиріченське козацьке військо, яке мало діяти в Туркестані. Ці полки були перейменовані на Перший і Другий Семиріченські. З козаками в Семиріченському, дуже віддаленому від традиційних козацьких центрів, війську було сутужно, отож в 1869 до війська було зараховано понад 400 осіб маньчжур, кал­ миків та інших національностей, котрі виявилися на території Семиріччя, перей­ шовши з Китаю. По-справжньому бойове хрещення Семиріченські козаки отрима­ ли підчас походу на Хіву, коли Росія намагалася зламати опір хівинців, й остаточно колонізувати Середню Азію. Особливо відзначилася під час цього походу п’ята сотня Семиріченського козацького війська, котра була відзначена стрічками на головні убори за написом: «За відзнаку під нас Хівинського походу 1873 року». Реорганізація, яка торкнулася Сибірського козацького війська, не обминула й Семиріченське. В червні 1879 було затверджене спеціальне «Положення про Семи­ річенське козацьке військо», згідно з яким, крім двох уже існуючих полків, було сфор­ мовано третій. При цьому Перший полк вважався на дійсній службі, а два інші полки перебували в запасі. Було в семиріченських козаків і своє військове свято - 23 квітня. Хоча Указ про створення Семиріченського козацького війська було видано в липні 1867, проте козацькі старійшини наполягали на тому, що роком його зарод­ ження слід вважати той самий, що й рік зародження Сибірського козацького війська. Після тривалої полеміки, в 1903 Військове відомство Росії прийняло ухвалу, згідно з якою Семиріченське козацьке військо визнавалося таким давнім, як і Сибірське, тобто вирішено вважати, що Семиріченське козацтво зародилося в 1582 році. Щоб закріпити цей факт документально, війську було вручене Георгіївський прапор з написом: «Семиріченському козацькому війську, яке бере свій початок від доблесних Сибірських козаків 1582-1903». У такий спосіб суперечку між семиріченськими та си­ бірськими козаками з приводу того, хто з них «старший брат», було вичерпано. Перелік походів Семиріченського козацького війська невеликий. Відомо, що в 1871 воно здійснило похід на Кульджу, в 1873 - похід на Хіву, в 1875 і 1876 семи­ річенські козаки, разом з іншими військами, взяли участь у походах на все ще не­ скорений Коканд. Крім того, в 1900 році було проведено загальну мобілізацію всього війська у зв’язку з бойовими діями в Китаї, та в 1905 —теж загальну мобілізацію, у зв’язку з революційними подіями в Російській імперії. Під час Жовтневої рево­ люції (1917) та громадянської війни (1918-1922) в Росії козаки війська брали участь у боях, як на боці «білих», так і на боці «червоних». Після утвердження в Росії комуністичного режиму, Семиріченське козацтво було ліквідоване (1924). Семирічна війна (1756-1763) - війна, що виникла в Європі з ініціативи Пруссії та її союзниці Англії проти коаліції країн: Франція, Австрія, Росія, Швеція, Саксо­ нія. Кінцевою метою Пруссії було - об’єднати навколо себе всі етнічні германські держави та народи і створити могутню імперію, котра владарювала б у Європі. Хоча Пруссія була відносно невеликою державою, проте вона вже володіла 150тисячною армією, котра, за дисциплінованістю, технічною озброєністю і тактич­ ним бойовим вишколом не мала собі рівних у Європі та, мабуть, і в світі. До того ж, на чолі цієї держави та армії стояв один з найталановитіших полководців XVIII ст.

Семенов Григорій

Семиріченське козацьке військо

Семиріченський козак. Фото С. Прокудіна-Горського 6лФ910 р.

Семирічна війна

Всесвітня козацька енциклопедія - король Фрідріх II Великий, який постав перед світом винахідливим теоретиком і практиком війни. Що ж до Росії, то вважається, що вона втяглася в цю війну, поєдну­ ючи свої інтереси з інтересами Польщі та її короля Августа III. Дипломатично Росія Семирічна війна наполягала на тому, щоб Східна Пруссія була передана Польщі, відтак Польща по­ годжувалася поступитися Росії значною територією Курляндії, тобто сучасної Латвії. В 1757 Росія націлила 55-тисячний корпус своїх військ, значну частину яких складали українське та донське козацтва, на Східну Пруссію. Проте одразу стало зрозуміло, що фельдмаршал Степан Апраксій — не той полководець, котрий міг протистояти Фрідріху II та вишколеній, войовничій прусській армії. У зв’язку з цим, російські історики полюбляють цитувати учасника подій, майбутнього письменника Андрія Болотова, котрий стверджував, що після перших же прикордонних сутичок з прусаками стало зрозумілим, що на росіян впливає магія слави Фрідріха Великого та його армії, бо їх раптом охопила «превеликая робость, трусость и боязнь». Мож­ ливо, через цю «боязнь», Апраксій не прийняв бою з військом фельдмаршала Левальда, який командував всього 30-и тисячами регулярного війська, а вирішив обми­ нути його укріплення, форсувавши поблизу містечка Велау ріку Прегель. Проте пе­ реправа завжди призводить до порушення колон і дисципліни. Скориставшись пев­ ним хаосом, що панував у полках росіян, Левальд атакував їх одразу після перепра­ ви (19 серпня 1757). Вже під час першого натиску загинула значна частина солдат 2й дивізії генерала Лопухіна, який помер на полі бою від ран, але тут ситуацію вряту­ вала бригада генерала Румянцева, яка пройшла скрізь густий ліс і вдарила прусакам у фланг. До того ж, дуже активно діяла бригада донських козаків. Спочатку козаки кинулися на ворога, а потім почали «панічно» втікати. Насправді ж це була військова хитрість. Розвіявшись, донська кіннота підставила прусські каре під могутній рушнично-артилерійський вогонь своєї піхоти. Ця битва, що увійшла в історію під на­ звою Гросс-Егерсдорфської, дещо підняла дух росіян, тим паче, що виявилося, що прусські солдати не дуже-то й полюбляють багнетний рукопашний бій. Хоча росіяни Битва при втратили тут на 4 тисячі солдатів більше, проте відступили все ж таки прусські війська, Гросс-Егерсдорфе отож росіяни записали це собі, як перемогу. Одначе розвитку вона не набула, навпа­ ки, фельдмаршал Апраксій поспішно відвів свої війська до кордону. Чому? Одні дослідники схильні вважати, що причиною стала сильна епідемія віспи, від якої по­ мерло кілька тисяч солдатів, інші ж вважають, що Апраксій побоювався, що після смерті, на той час уже хворої, імператриці Єлизавети, до влади прийде Петро III, який демонстративно не бажав ускладнювати взаємини з Прусією. Але не виключе­ но й те, що фельдмаршал Апраксій, котрого сучасники іронічно називали «мирним фельдмаршалом», просто психологічно не готовий був до тривалої війни з армією Фрідріха II Великого. Мабуть, відчула це і Єлизавета, котра, щойно підлікувавшись, увільнила його від командування армією. «Росіян легше перебити, ніж перемогти» - ця славетна фраза Фрідріха Вели­ кого народилася після Цорндорфської битви (серпень 1758), котру теоретики війни вважають однією з найкривавіших в XVI1I-XIX століттях. Тут першим прийняв бій російський корпус необстріляних новобранців. Підчас битви він втратив щось близько 80 відсотків свого складу, проте не відступив. І прусаки, й росіяни досить швидко витратили всі свої набої, і впродовж кількох годин тривала суто рукопашна битва, в якій у хід ішли лише багнети та тесаки. Солдати обох армій були настільки висна­ жені, що прямо там, на полі битви, попадавши на землю, мирно переночували. А вранці російський генерал Вільям Фермор відвів свої війська, по-джентльменському надаючи право Фрідріху Великому вважати, що перемога залишилася за ним. Втім, якщо зважити, що росіяни втратили на полі бою на 5 тисяч воїнів більше, перемогу справді можна приписати прусакам. Битва при Кунерсдорфе. Зовсім по-іншому склалася для прусського короля ситуація в битві поблизу містеч­ Худ. Чориков Б. ка Кунесдорф (1 серпня 1759). Маючи під своїм командуванням 48-тисячну армію, він завдав росіянам кілька рішучих ударів, здобув вигідну висоту Мольберг, і вже звідти почав розстрілювати їх із гармат. Перемога була настільки очевидною і неза­

Семирічна війна

перечною, що Фрідріх уже послав гінця в Берлін, щоб повідомити про неї. Але в цей час у перебіг подій втрутилася могутня російська артилерія, котра не просто обстрілювала позиції прусаків, а прямою наводкою викошувала їхні піхотні каре. Не допомогла тут і кавалерія славетного генерала Зейдліца, котрий лишився у воєнній історії Пруссії, як неперевершений тактик і майстер штурмових ударів. Знову ж таки, коли всі рушнично-гарматні аргументи було вичерпано, росіяни піднялися в запальну багнетну атаку, до якої прусська армія, як і під час попередніх боїв, вияви­ лася не готовою. Втрати обох сторін були приблизно рівними, але суть у тому, що рештки прусського воїнства просто втекли з поля бою, отож Фрідріх II відійшов у бік Берліна, маючи з собою лише 3 тисячі стомлених, деморалізованих солдатів. Це дозволило славетному полководцеві, котрий бачив, як руйнується легенда про його непереможність, написати потім в одному з листів: «.Наслідки битви будуть ще жахливішими, ніж сама битва». Дослідники вважають, що, якби російсько-австр­ ійська армія не захопилася боями в Сілезії, а одразу після Кунесдорфа пішла на Берлін, вона здобула б його. Але Салтиков, який зазнав великих втрат і в якого не було порозуміння з австрійським командуванням, вдатися до цього не міг. Втім, чин «фельдмаршала» за цю битву йому все одне присвоїли. А всі учасники битви були нагороджені спеціальною медаллю, з досить цікавим написом: «Переможцю над прусаками». А що, за суттю, все вірно. Після цієї битви Салтиков мав намір повести військо в Померанію, тобто на берег Балтики, де зміг би отримувати підкріплення морем. Але довелося вести його до Сілезії, де на росіян чекали лише невдачі, або сірі невиразні сутички. Сам фель­ дмаршал незабаром захворів і повернувся до Росії. Щоправда, можна припустити, що хвороба ця була дипломатичною: Салтикову не хотілося втрачати свою славу. Та й з рішенням імператриці Єлизавети щодо війни в Сілезії, де російським військам робити було нічого, він так і не змирився. Останньою подією цієї затяжної війни була битва під Кольбергом, в якій росія­ ни вдалися до тактики розсипного строю, котрий вважався на той час звабливою новинкою. Поєднуючи його з наступом батальйонними колонами, росіяни домо­ глися більшої маневреності військ і менших втрат. Війська, котрі йшли в наступ розсипним строєм, почали називатися в Росії «єгерськими», легкопіхотними. Роз­ бивши та відтіснивши в такий спосіб військо принца Вюртемберзького, росіяни понад 4 місяці тримали цю невеличку фортецю в облозі. Бачачи, що росіяни збира­ ються й зимувати під стінами їх міста, гарнізон змушений був здатися (5 грудня 1761). Ця фортеця мала для росіян стратегічне значення, оскільки після її падіння вони дістали змогу контролювати значну частину балтійського узбережжя Пруссії. То що, можна вважати, що в цій війні російська армія перемогла? Перемогла б... Одразу після здобуття Кольберга імператриця Єлизавета вмирає. Відтак побою­ вання фельдмаршала Салтикова справдилися: щойно коронований імператор Пет­ ро III негайно уклав з Пруссією мирну сепаратну угоду і, не терзаючи себе сумніва­ ми, повернув Фрідріху II Великому всі території, здобуті російськими військами з такими величезними втратами. Мало того, корпус Чернишова, котрий ще недавно здобував Берлін, був переданий під командування короля Пруссії. І тепер уже спільні пруссько-російські війська почали витісняти (1762) австрійців з Сілезії, котру лише нещодавно росіяни, для тих-таки австрійців, здобували. Політика Петра III багать­ ом в С.-Петербурзі не сподобалася, і в червні того ж таки 1762 стався переворот, внаслідок якого на трон зійшла Катерина II. Одначе на ставлення до Пруссії це не впли­ нуло. Та й землі Пруссії вже повернули, і тепер їх можна було лише відвойовувати. Втім, пізніші військові історики схильні вважати, що Петро III діяв досить муд­ ро: він не бажав, щоб ослаблена Пруссія зовсім зійшла з європейської арени, оск­ ільки тоді дуже зміцніла б Австрія, якій у Західній Європі просто не залишилося б гідного суперника. Про участь у цій війні донського козацтва свідчить той факт, що Війську Донсько­ му було вручено пам’ятний прапор з написом: «За виявлену під час минулої Прусської

403

Семирічна війна

'

іг/х Дончаки в атаці

Всесвітня козацька енциклопедія війни службу». Загалом, у цій війні взяли участь 16 тисяч донських козаків, і чимало з них так і залишилося на полях Пруссії та Сілезії. Гідно репрезентували на цій війні Семирічна війна донське козацтво полки Івана Трекова, Абросима Луковкіна, Єфремова-Олецко, Машлигіна, Орлова, Бобрикова... Брали участь у цій війні й полки українських козаків. Сенкевич Генрик (1846-1916) - видатний польський письменник. Народився в селі Воля Окшейська, в Польщі, в Підляшші. Походив з родини шляхтича, дрібного поміщика. В 1871 закінчив Варшавський університет. Відомий своїм чотиритомним романом «Вогнем і мечем» (1884), в якому відображено боротьбу польських військ з Визвольною армією Б. Хмельницького. Події в цьому творі висвітлювалися з по­ гляду поляка, який не сприймав і не бажав розуміти істинні наміри козацько-повстанської армії, засуджував цю боротьбу і весь український національно-визволь­ ний рух. Проте сам твір написаний талановито. Великої популярності набули й інші романи Г. Сенкевича: «Потоп» (1886), в якому йдеться про боротьбу в XVII ст. по­ ляків проти шведської армії, що прагнула окупувати Річ Посполиту; «Пан Володийовський» (у 3 томах, 1887-1888), в котрому досить реалістично змальовано бороть­ бу, в якій, опліч з поляками, брали участь і українські козаки. А вершиною його творчості вважається роман «Хрестоносці» (1897-1900), в якому, з усією жорстокою реалістичністю, відображено боротьбу поляків проти лицарів-хрестоносців на межі XIV-XV століть. Перу Г. Сенкевича належать також романи «Камо грядеші» (1896), «Вир» (1910), «Легіони» (незавершений), котрий побачив світ 1918 року, тобто вже по смерті письменника, та ряд інших творів. Сераль

Сераль - європейська назва палацу турецького султана. Часто зустрічається в історичній літературі.

Сераскир

Сераскир (тур.)-так в XVI-XVIII ст. називалися головнокомандуючі військами Турецької (Османської) імперії.

Сербин Іван

Сербин Іван (р.н. невід.-помер 1665) - військовий козацький діяч. Серб за на­ ціональністю. На історичній арені України з’явився в 50-ті роки XVII ст. В 1657-58 був полковником брацлавським. Очолював загін сербських волонтерів, який брав участь у придушенні антигетьманського проросійського путчу на Лівобережній Ук­ раїні, під командуванням полковника М. Пушкаря. В 1658 брав участь у поході на Київ, потрапив у полон до росіян і був засланий до Росії. Повернувся із заслання в 1660 й оселився в Корсуні. В 1663, за часів гетьманування І. Брюховецького, знову призначений полковником брацлавським. В 1664 командував загоном козаків, який боровся проти гетьмана Павла Тетері, що дотримувався пропольської орієнтації. Загинув у квітні 1665, під Уманню, в бою проти поляків. Сергійчук Володимир (1950) - відомий сучасний український історик, публі­ цист, доктор історичних наук (з 1992), академік Академії наук вищої школи України (з 1996). Родом з села Прибережного Ружинського р-ну Житомирської обл. Освіту здобував на факультеті журналістики Київського державного університету ім. Т. Шевченка (1972) та економічному факультеті Української сільськогосподарської ака­ демії (1977). Упродовж багатьох років (до 1987) був співробітником редакції газети «Сільські вісті». Ще працюючи в газеті, захистив кандидатську дисертацію з історії козацтва «Народна армія на Україні в роки Визвольної війни 1648-1654 (організація, озброєння, забезпечення)» (1982); історії козацтва була присвячена і його докторсь­ ка дисертація «Українське козацьке військо в другій пол. XVI-середині XVII ст.»

(1992). Значного розголосу в науковому світі та в козацькому середовищі набувають його праці «Іменем Війська Запорізького. Українське козацтво у міжнародних відно­ синах XVI-середині XVII століття» (1991); «Національна символіка України» (1992); «Морські походи запоріжців» (1994); «Армія Богдана Хмельницького» (1996); «Бог-

Сенкевич Генрик- Сибірське козацьке військо дан Хмельницький та його старшина» (1996); «Етнічні межі і державний кордон України» (2000). Вже самі назви цих праць свідчать про те, що в колі наукових інтересів дослідника перебувають питання міжнародних відносин Запорізької Січі, Сергійчук Володимир дослідження процесів формування, озброєння та воєнної практики козацько-по­ встанської армії часів Гетьманщини, а також проблеми, пов’язані з етнічними ме­ жами розселення української нації і національними кордонами Української держа­ ви. Його внесок в історичну науку було відзначено премією Фонду ім. І. Мазепи.

Сердюки (серденята, з тур. «нещадні») - так турки називали своїх найхоробріших воїнів. Перші підрозділи «сердюків» сформував гетьман П. Дорошенко. Скла­ далися вони здебільшого з найманців-турків, молдаван, германців. Перебували на повному утриманні Гетьманщини. В 1669 козацька рада постановила розформува­ ти підрозділи «сердюків», проте П. Дорошенко, навпаки, довів їх чисельність до 12 тисяч шабель. По тому, як він склав булаву, «сердюки» перейшли на Лівобережну Ук­ раїну, до гетьмана І. Самойловича, де несли прикордонну службу. Називали сердюцькі полки за прізвищами їх полковників. Ліквідовані указом російського царя 1726. Сєдих Віктор (1939) - отаман (з 2002) Всеукраїнської громадської організації «Козацька територіальна оборона». Народився в Курській обл., в козацькій родині. Закінчив Харківську юридичну академію та Донецький торговельно-економічний інститут. Працював на комсомольській, партійній, господарській роботі в Донбасі. Обирався депутатом обласної ради, був головним консультантом, заступником заві­ дувача відділу Адміністрації Президента України. Професор права, доктор філо­ софії, член-кореспондент Міжнародної Кадрової Академії. Автор багатьох науко­ вих, публіцистичних та художніх книг. У козацькому русі - з 1998. Сибірське городове козацтво —засновано в липні 1822, на підставі «Статуту про Сибірських городових козаків». З різних козацьких команд та підрозділів було сформовано сім городових козацьких полків: Тобольський кінний, Сибірсько-та­ тарський кінний, Томський кінний, Єнісейський кінний, Іркутський кінний, Забай­ кальський кінний, Якутський кінний. Кілька команд, які не ввійшли до складу полків, дістали назву «станичні козаки». В лютому 1825 Військове відомство наказало пе­ ревести в станичні козаки всіх військових поселенців Сибіру. Згодом частина ко­ зацьких городових полків та інших частин і підрозділів була переведена в регуляр­ не військо, інша перейшла до Забайкальського козацького війська. До того ж, кілька козацьких городових полків було сформовано «в цивільне відомство». За даними на 1912 рік, в якості «городових» залишилися лише Якутський городовий козацький піхотний полк та Камчатська городова козацька кінна команда. Сибірське козацьке військо (1582-1917). - Датою зародження Сибірського козацького війська вважається 1582 рік. Саме того року до Москви прибув пред­ ставник отамана Тимофія Єрмака отаман Іван Кольцо з кількома своїми товариша­ ми. Від імені Єрмака і всіх підлеглих йому сибірських козаків, він звернувся до царя Івана Грозного з проханням пробачити Єрмаку його «вольницю» і доповів, що отаман Єрмак передає під високу царську руку Царство Сибірське. Цар змилости­ вився, пробачив Єрмаку та його козакам усі давні гріхи «вольниці» й оголосив їх козацьку дружину «царською служилою раттю». Починаючи з 1588, всі стрільці та інший служилий люд, які прибували в сибірські містечка, направлялися в окремі фортеці уже в якості козаків. За назвою таких фортець й утворювалися тобольські, березовські, тюменські та інші козаки, які складали Сибірське козацьке військо. В 1725 губернатор Сибіру князь Дол горукий підписав штатний розклад гарнізонів сибір­ ських фортець, до кожної з яких було приписано по 785 козаків. А в 1736, з сибірських козаків та дворян, було сформовано сибірський драгунський полк, направлений для захисту кордонів імперії.

Сердюки

и*

X

hkZA і

Сибірське городове козацтво

Всесвітня козацька енциклопедія Поворотним у долі Сибірського козацтва став 1760 рік, коли імператорським указом усім козакам, які побажають залишатися в фортецях Іртишської лінії назавжСибірське козацьке ди, дозволено було обирати собі спільного отамана. Ось тоді вже сибірське козацтво військо стало вважати себе Сибірським козацьким військом. А з 1763 всі козаки, котрі слу­ жили на той час в сибірських фортецях, почали офіційно називатися «Сибірської лінії козаки». І нарешті, в 1808 році відбулася реорганізація Сибірського козацтва. Згідно з новим положенням про це козацтво, воно почало називатися Лінійним Сибір­ ським козацьким військом. У мирний час усі військові поселення та козацькі части­ ни поділялися на 10 відділів. У воєнний час кожен з цих відділів мав виставити сибірський лінійний козацький кінний полк, а також спільно сформувати 2 кінноартилерійські роти. Наступного року усім полкам було передано полкові прапори. Спеціальним імператорським указом від 18 лютого 1825 всі сибірські військові по­ селення були оголошені козацькими, з усіма належними правами та привілеями. Чергова реорганізація Сибірського козацького війська відбулася в березні 1861 року. Тоді було затверджено нове «Положення про сибірське козацьке військо». Згідно з ним, до існуючих полків були зараховані Тобольський козацький кінний полк; То­ больський козацький піший батальйон і Томський городовий козацький полк. Вся територія Сибірського козацького війська була поділена на 12 округів, кожен з яких, на випадок війни, мав виставляти по кінному козацькому полку. Полки Сибірського козацького війська виявили особливу хоробрість під час російсько-японської війни 1904-1905. За особливі заслуги Четвертому, П’ятому, Сьомому і Восьмому сибірсь­ ким козацьким полкам було вручено Георгіївські прапори з написом «За відзнаку під час війни з Японією в 1904-1905роках». Не було забуте в Сибірському козацькому війську й ім’я його засновника - ота­ мана Тимофія Срмака. В грудні 1882, коли в Росії широко відзначалося 300-річчя підко­ рення Сибіру, ім’я Срмака було присвоєне Першому Сибірському козацькому полку. Під час революції (1917) та громадянської війни в Росії (1918-22), козаки війська брали участь у боях як на боці «білих», так і на боці «червоних». Розформоване в 1924, разом з усіма іншими козацтвами Росії.

Сибірські городові козаки

Урядник і козак Сибірських городових козаків

Сибірські городові козаки - полки сибірських городових козаків, сформовані в червні 1822, згідно зі «Статутом Сибірських городових козаків». Ще в 1727 сибір­ ським генерал-губернатором князем Долгоруким було складено розклад (штат) Сибір­ ських служилих людей, серед яких було взято на облік вісім тисяч сибірських ко­ заків. На підставі цього штату, з козаків, які жили військовими поселеннями та по всіляких сибірських укріпленнях, почали формувати козацькі команди. За даними на 1802, таких команд було 24. Серед них: Тарська, Туринська, Тюменсько-Татарсь­ ка, Снисейська, Тобольсько-Магометанська, Красноярська, Кузнецька, Нижньо-Камчатська, Петропавлівська, Верхньо-Камчатська та інші. В серпні 1810 всі козаки, які служили в Сибіру та на Китайській лінії, були зведені в команди, котрі почали нази­ ватися «козацькими городовими командами» і були підпорядковані Цивільному наО чальству. И нарешті, в липні 1822 було затверджено «Статут Сибірських городових козаків», на підставі якого з різних команд сформовано сім городових козацьких полків: Тобольський кінний, Сибірсько-Татарський кінний, Томський кінний, Єнісей­ ський кінний, Іркутський кінний, Забайкальський кінний, Якутський кінний. Ті ж команди, які залишилися поза полками, дістали назву «станичних козаків» і вважа­ лися резервом названих полків. А Камчатські та Верхньотурські козацькі команди так і залишилися командами, не зазнавши жодних реорганізаційних змін. Проте на цьому реорганізація сибірського городового козацтва не завершилася. В 1849 Тобольський та Сибірсько-Татарський полки були виведені з козацького ста­ ну і передані Військовому відомству, тобто стали регулярними, при цьому з них було створено нові частини. В 1851 році така ж доля спіткала Іркутський та Єнісейський городові козацькі полки, продовжувалося й формування в окремих місцевостях ко­ зацьких городових команд. Заданими на 1912 рік, з усіх сформованих в 1822 козаць­

Сибірські городові козаки - «Синопсис»

ких городових полків залишилися лише Якутський козацький полк та Камчатська городова козацька кінна команда. Під час Жовтневої революції (1917) та громадянській війни (1918-1922) в Росії сибірські козаки брали участь у боях як на боці «червоних», так і на боці «білих». Після утвердження в Росії комуністичного режи­ му, сибірське городове козацтво (як і інші козацтва) було заборонене, а значна час­ тина козаків усіх чинів зазнала комуністичних репресій. Сигізмунд (Жигмонт) І Старий (1467-1548) - король Польщі і Великого кня­ зівства Литовського (1506-1548). Вів тривалі війни з Московією, внаслідок яких до Московії відійшли чернігівсько-сіверські землі України. Саме за володарювання Сигізмунда 1, було здійснено спробу організувати в Україні реєстрове козацтво. Сигізмунд (Жигмонт) II Август (1520-1575) - король Польщі (1548-1572) і Великий князь Литовський. Ініціатор Люблінської унії (1569), внаслідок якої Польща і Литва об’єдналися в єдину державу - Річ Посполиту, до якої увійшла значна час­ тина українських земель. За часів Сигізмунда II активізувалася діяльність українсь­ кого козацтва. На історичній арені з’явився Д. Вишневецький (див.). В 1572 впер­ ше сформовано було загін (300 шабель) реєстрових козаків, які озброювалися, та й взагалі, утримувалися, на кошти польського уряду. Сигізмунд (Жигмонт) III Ваза (1566-1632) - король Польщі (1587-1632) та Швеції (1592-1604); Великий князь Литовський (з 1587). Походив з династії Вазів (син короля Швеції Івана Вази та Катерини Ягайлонки). В 1604 скинутий зі шведсь­ кого престолу внаслідок релігійно-політичної змови протестантських шведських аристократів, як єзуїт і ревний прихильник окатоличення Швеції. За його правління польськими військами були придушені повстання К. Косинського, С. Наливайка, Т. Трясила. Один із натхненників Брестської церковної унії. Сидорин Володимир (нар. 1882-р.см.невід.) - російський військовий козаць­ кий діяч. Генерал-лейтенант російської армії. Походив з давнього козацького дво­ рянського роду, зі станиці Есаулівської. По закінченні Миколаївської академії Геншта­ бу, був причислений до генерального штабу російської армії. Брав участь у Першій світовій війні, під час якої, з липня 1915, перебував на посаді начальника штабу однієї з дивізій. Активний учасник білого руху на Дону, брав участь у боях з червоноармійськими частинами. З лютого 1918 - командуючий Донською армією, яка діяла у складі Збройних Сил Півдня Росії. Донська армія, як відомо, складалася переважно з донських і, частково, кубанських козаків. З 1920 року перебував в еміграції. Симоновський Петро (бл. 1717-1809) - український історик, державний діяч. Походив із старовинного козацького старшинського роду, з Ніжинського адмінполку. Освіту здобував у Києво-Могилянській академії (1746-47) та в ряді зарубіжних університетів - в Галле, Віттенбергу, Кенігсберзі. В 1767-81, в часи Малоросійської колегії, очолюваної графом П. Румянцевим-Задунайським, був членом Генерального суду. Мав звання бунчукового товариша.. Автор праці «Короткий опис про козаць­ кий малоросійський народ і про військові справи його» (Москва, 1847). Завдяки цій праці, дослідники Козаччини XVIII ст. (особливо козаччини Лівобережної України) дізнаються про спорудження та охорону Української лінії, про участь у цих походах українських козаків та селян; про взаємини козацької старшини та командування Ук­ раїнської дивізії (див.) на чолі з фельдмаршалом російської армії Мініхом. Праця є цінним джерелом пізнання військової справи козаків XVIII ст., їх побуту та подвигів. «Синопсис» - найдавніший короткий нарис історії України. Виданий в 1674, в Друкарні Києво-Печерського монастиря. Охоплював події, що відбувалися в Україні від найдавніших літописних часів до останньої чверті XVII ст. Автором «Синопсису»

Сибірські городові козаки

Сигізмунд (Жигмонт) І Старий

Сигізмунд (Жигмонт) II Август

Сигізмунд (Жигмонт) III Ваза

Сидорин Володимир

Симоновський Петро

«Синопсис»

Всесвітня козацька енциклопедія вважають ректора і професора Києво-Могилянської академії І. Гізеля (1600-1683). Загалом «Синопсис» витримав понад 30 перевидань. До XIX ст. вважався офіційним «Синопсис» підручником з української історії. В ньому утверджувалася ідея спільного поход­ ження українського, російського та білоруського народів, об’єднаних київськими князями, котра так нещадно й по-імперськи експлуатувалася ідеологами та правите­ лями Російської імперії. «Синопсис» є також одним із найдавніших підручників, які засвідчують існування і діяльність українського козацтва. Сипахи

Сипахи - добірна важкоозброєна турецька кіннота, що складала основну силу турецької армії. Українським козакам не раз доводилося стримувати натиск сипахів і перемагати їх.

Сирний тиждень

Сирний тиждень - тиждень перед Великим Постом. У ці дні намагалися їсти лише сир, готуючи організм до очищення під час Великого посту. Цього звичаю дот­ римувались і козаки, особливо городові.

Сисоєв Василь

Сич Василь

Сисоєв Василь (р.н. невід.-помер після 1831) —генерал-лейтенант козацьких військ. Походний отаман козаків, які діяли в Польщі (1831). Розпочав службу в 1786, рядовим козаком. Виявив особливу хоробрість під час боїв, у складі донського ко­ зацького полку, в Польщі (1792-1794), за які був підвищений у чині до сотника, а потім осавула. Під час війни з Туреччиною в 1806-1810 роках його козацький підрозділ діяв на території України і в Придністров’ї. Зокрема, сам В.Сисоєв відзна­ чився у битві під Слободзеєю, після якої став полковником і був нагороджений орде­ ном Св. Георгія 3 ст. В 1812 козацький полк, а згодом і дивізія, якими він команду­ вав, відзначилися в битвах під Могильовом, Спаським, Тарутиним, Мало-Ярославцем. Його козаки не лише перемагали французів, але й значну кількість їх захоплю­ вали у полон. Так, у битві під Могилевом вони розбили великий загін французької кінноти, захопивши в полон 20 офіцерів і понад 200 рядових. Після битви неподалік села Маркове, коли противник змушений був відступити, залишивши на полі бою 62 гармати, в. Сисоєву було присвоєно чин генерал-майора. В 1828 році, на чолі великого загону донських та кубанських козаків, генерал Сисоєв, у ранзі походного отамана, воював на Балканах проти Туреччини. Особливо його козаки відзначилися в битві біля м. Шумли, яке російські війська тривалий час тримали в облозі. Тут В.Сисоєву було присвоєно чин генерал-лейтенанта. Козаць­ кий корпус, яким командував генерал Сисоєв, узяв активну участь в облозі та штурмі Андріанополя, після здобуття якого турки, власне, припинили військовий опір і вда­ лися до переговорів. Останнім походом, в якому брав участь генерал-лейтенант козацьких військ, походний отаман Василь Сисоєв, був похід (1831) в Польщу, де його козаки приду­ шували польське антиросійське повстання. При цьому саме загони Сисоєва пере­ слідували повстанців, які намагалися врятуватися на території Прусії. Ушановуючи пам’ять про цього талановитого, хороброго генерала, в серпні 1904 його ім’я було присвоєне Другому Донському козацькому полку, над яким В. Сисоєв був проголо­ шений «вічним шефом». Сич Василь (р. н. і р. см. невід.) - військовий козацький діяч XVIII ст. Кошовий отаман запорізького козацтва. За його отаманства запорізькі козаки активно розсе­ лялися на північному узбережжі Азовського моря. Окремі козацькі хутори вже з’яв­ лялися й за Доном. В 50-ті роки XVIII ст. з’явився указ імператриці Єлизавети, який зобов’язував кошового отамана В. Сича попалити всі козацькі хутори в районі Єйська (район сучасного російського м. Ейська). Проте В. Сич не поспішав виконувати цей указ, а надіслав гінців до Петербурга на переговори, які ні до чого не призвели. Подальша доля В. Сича невідома.

Сипахи - Сірко Іван

Сімнадцятий Донський козацький, генерала Бакланова, полк —полк у складі Донського козацького війська. Сформований в 1874, для відрядження з Дону «на зовнішню службу». Первісна назва - Донський козацький № 20 полк. В липні 1875 полку присвоюють номер сімнадцятий, а в серпні 1882 його переводять з «пер­ шочергових» у «другочергові», тобто в резервні. Проте в березні 1894 він знову серед «першочергових», а з травня того ж року уже називається - Сімнадцятий Донсь­ кий козацький полк. В серпні 1904 у полка з’являється «вічний шеф», ним стає відо­ мий генерал Яків Бакланов. Відтак полк починає називатися - Сімнадцятий Донсь­ кий козацький, генерала Бакланова, полк. Згідно з «Коротким розкладом Сухопут­ них військ», в 1907 полк перебував у складі Другої Козацької зводної дивізії. В 1868 полку було вручено Георгіївський прапор з написом: «За відзнаку під час Турецької війни 1828 і 1829 років». Але прапор має свою історію. Він з’явився, ще в 1831 і був вручений тоді Донському козацькому, Риковського, полку. На час вручення прапора Сімнадцятому полку, полка Риковського вже не існувало. Полк відзначився у боях під час Турецької війни, що було відображено на стрічках (на головні убори), де був напис: «За відзнаку під час Турецької війни 1877 і 1878років». В 1909 козаки полку почали носити полкові значки, виготовлені за зразком особис­ того значка генерала Бакланова - чорний, із зображенням мертвої голови на костях, і написом: « Чаю воскрешенія мертвих і життя майбутнього віку, амінь». Козаки полку брали участь у Громадянській війні в Росії (1918-1920). Після утвердження в Росії радянської влади, полк було ліквідовано разом з усім Донсь­ ким козацьким військом. «Сіверянський літопис» - всеукраїнський науковий часопис, заснований в березні 1995 у Чернігові (періодичність - раз на два місяці). Основна тематична спрямованість - висвітлення історії Сіверського краю і, зокрема, історії Чернігів­ ського козацького адмінполку, історії українського козацтва, проблеми його сього­ денного відродження; різні аспекти козацького буття відтворюються також у стат­ тях з філософії, економіки, фольклору та етнографії. Зокрема, в часописі опубліко­ вані та прокоментовані важливі документальні матеріали, які стосуються минув­ шини краю і зберігаються в Центральному державному історичному архіві Украї­ ни, у фондах Чернігівського історичного музею та Національної бібліотеці України ім. В. Вернадського; історичні розвідки, які відтворюють життєвий шлях козаць­ ких полковників І. Золотаренка, С. Пободайла, К. Бурляя, М. Небаби; значна увага привертається до постатей гетьманів І. Мазепи, П. Орлика та І. Скоропадського, до проблем відродження гетьманської столиці Батурина. Відтворюється літературна та історико-дослідницька спадщина П. Куліша, М. Гоголя, Д. Яворницького, М. Грушевського; автори часопису відстежують та коментують стан дослідницької діяль­ ності сучасних істориків та краєзнавців, публікують проблемні статті, пов’язані з розвитком сучасного українського козацтва. Сірка могила - пам’ятник історії України. І. Сірко помер 1 серпня 1680 і був похований на околиці с. Капулівки Катеринославської губернії (тепер - Нікопольсь­ кий район Дніпропетровської обл.), поблизу р. Чортомлик, на якій стояла Чортомлицька Січ. В 1967, у зв’язку з наступом Каховського водосховища, прах видатного козацького полководця перепоховали на Бабиній могилі, старовинному кургані не­ подалік того ж таки села. Зараз на його могилі стоїть той самий камінь-пам’ятник, який стояв на старовинній могилі. Сірко Іван (бл. 1610-1680) - легендарний український козацький полководець, полковник Визвольної армії (1648-1654), кошовий отаман запорізького козацтва. Родом з Поділля. Походив з давнього козацького роду. Брав участь у Тридцятилітній війні на боці Франції (1646-1647). Активний учасник Визвольної війни (1648-1654). В 1654 був, за деякими джерелами, заступником гетьмана. В 1660, за гетьмануван­

■імнадцятиИ Донський козацьким, генерала Бакланова, полк

«і. іверянський літопис»

Сірка могила

Сірко Іван

Всесвітня козацька енциклопедія ня І. Брюховецького, став кошовим отаманом запорізького козацтва. В 1663 здійснив успішний похід у Крим, на Перекоп. Розгромив війська польського генерала Чарнецького (1664), що вдерлися на Правобережну Україну. Упродовж багатьох років активно втручався у політичне і збройне суперництво українських гетьманів та пре­ тендентів на булаву (І. Брюховецького, П. Тетері, П. Суховія, П. Дорошенка, І. Са­ мойловича...). Певний час теж претендував - але безуспішно - на гетьманську була­ ву. Після Андрусівського договору (1667) займав виразно антиросійську та антипольську орієнтацію. В 1672, за наказом російського царя, засланий до Сибіру (То­ больськ), звідки повернувся 1673. До кінця життя вороже ставився до Росії і проросійськи настроєних українських можновладців. Увійшов в історію як герой багатьох легенд і переказів, в яких прославлялася його боротьба проти турків і татар. Помер на хуторі Грушівка, на своїй пасіці. Похований поблизу с. Капулівки (тепер Ніко­ польського р-ну Дніпропетровської обл.). Іван Сірко. Реконструкція Сірома - так називалася козацька біднота, що становила основу запорізького Г. Лебединської козацтва. Слово часто зустрічається в історичній літературі.

Сіроми повстання на Запорізькій Січі

Січ

«Січ»

Січеславське обласне товариство Українського козацтва

Січинський Володимир

Сіроми повстання на Запорізькій Січі (1768) —повстання (бунт), що сталося на Запорізькій Січі 26-27 грудня 1768, за часів кошового отамана Петра Калнишевського. Повстання мало соціальний характер, було спрямоване проти утисків замож­ ної старшини і явно спровоковане Коліївщиною, повстанський рух якої саме розгор­ тався на Правобережній Україні. Однією з причин повстання було й те, що в січовій в’язниці утримувалося кілька десятків заарештованих гайдамаків. Звільнивши ув’­ язнених, повстанці захопили зброярню і заходилися громити помешкання старшин та заможного козацтва. Сам кошовий, разом із загоном старшин, змушений був за­ лишити Січ і звернутися за допомогою до коменданта Новосіченської фортеці. 27 грудня об’єднаний загін російських військ та кошового отамана П. Калнишевського увірвався на Січ і, після запеклого бою, придушив повстання. Проте на території Запоріжжя збройні виступи ще певний час продовжувалися. Січ - назва військового табору, польової фортеці, яка в XVI-XIX ст. служила українським козакам центром їхніх формувань, основною базою. В різні часи Січ розташовувалася в різних місцях (див. Запорізька Січ). «Січ» - спортивно-громадська, з військовим ухилом, організація. Заснована 5 травня 1900 Кирилом Трильовським (1884-1941) у Снятинському повіті (тепер ІваноФранківська обл.). Набула поширення в Галиччині та на Буковині. Січеславське обласне товариство Українського козацтва —Дніпропетровсь­ ка крайова козацька організація Українського козацтва. Сформована на початку 90-х років XX ст. Товариство є одним з ініціаторів щорічного Міжнародного спортивнопатріотичного фестивалю «Козацька регата», екіпажі яхт-учасниць якої здійснюють походи шляхами морських походів запорізьких козаків. У 2006 в регаті від Херсону до Херсонесу взяли участь командуючий Військово-Морських Сил України віце-ад­ мірал Ігор Тенюх та Верховний отаман УК Ігор Сардинець. Товариство створило «Молоду Січ», молоді козаки якої, серед іншого, пропагують одну з прамов наших предків - санскрит. Ця пропаганда проводиться під егідою вченого-санскритолога генерал-хорунжого УК Василя Кобилюха. За даними на січень 2007, отаманом това­ риства був Анатолій Чорний. Січинський Володимир (1894-1962) - мистецтвознавець, архітектор, краєзна­ вець; був дійсним членом НТШ (1930-62). Родом з Кам’янця-Подільського. В 1917 закінчив Петербурзький ін-тут цивільних інженерів. В 1918-19 був одним із фунда­ торів Архітектурного ін-ту в Києві; брав участь у процесі державного становлення

Сірома - Січовики

України у національно-просвітницькій діяльності. Після падіння УНР емігрував до Чехословаччини. Закінчив Празький ун-т, в 1940-49 був професором Українсь­ кого вільного університету (у Празі та Мюнхені). З 1949 і до останніх днів своїх жив у Нью-Йорку. Його перу належать «Словник українських митців», що вийшов 1945 у Мюнхені, та двотомна «Історія українського мистецтва» (1956) та низка мистецтвознавчих розвідок, опублікованих в періодиці. Козацька тематика відтво­ рена в популярній в Україні праці «Чужинці про Україну» (1938, Львів; 1992, Київ). Ця книга, яку цитують чи не всі сучасні історики козацтва, цінна тим, що в ній зібрано та осмислено чимало подорожніх нотаток, спогадів та замальовок інозем­ них мандрівників, дипломатів, офіцерів, які перебували на польській службі, про Україну XVII-X1X століть, про Українське козацтво, землі Запорізького Низового козацтва. Січова Військова Рада (1 грудня 1657) - Рада, на якій січові козаки, що базу­ валися на Чартомлицькій Січі, ухвалили розпочати бойові дії проти гетьмана Івана Виговського, тобто розпочати промосковське повстання. Рада, й саме повстання, були до певної міри спровоковані російською агентурою і користувалися підтрим­ кою Москви. На чолі повстання виявився кошовий гетьман Яків Барабаш. Заколот­ ники звернулися до козацьких полків Гетьманщини з пропозицією підтримати їх, проте широкої підтримки вони там не знайшли. Так само відмовили запоріжцям у підтримці й донські козаки, на чолі з отаманом Михайлом Лук’яновим, які на той час перебували на Січі, готуючись до спільного походу проти кримських татар. Зате повстання було активно підтримане проросійськи налаштованим полтавським пол­ ковником Мартином Пушкарем, який спровокував рух так званих «дейнек», беззе­ мельних, бездомних наймитів, та «гультяїв», які були озброєні здебільшого дрюч­ ками (дейнеками). Проти заколотників гетьман Виговський виступив, маючи під своїм командуванням 20 тисяч козаків та підтримку 40-тисячної орди, на чолі з мурзою Карач-беєм. 15 травня 1658 гетьманські війська розгромили основні сили М. Пушкаря та Я. Барабаша і змусили їх відступити до Полтави, а згодом остаточно розгромили військо заколотників. Полковник М. Пушкар загинув у бою, а Якова Барабаша козаки схопили і стратили. З цього повстання розпочалася, по суті, гро­ мадянська війна в Україні. А підтримка заколотників з боку Москви остаточно зміцнила гетьмана І.Виговського в намірі будь-що порвати з Росією. Січова старшина - старшина (командний, офіцерський склад), що уособлю­ вала військово-адміністративне керівництво Запорізького коша, Запорізької Січі, Вольностей козацтва Запорізького Низового. Поділялася на військову, паланкову, курінну та похідну старшину і військових служителів. До військової старшини на­ лежали: військова старшина без посад, перначий, булавничий, хорунжий, осавул, обозний (начальник обозу та артилерії), суддя, кошовий отаман а також значкові товариши, старшини без посад, які виконували окремі доручення кошового отама­ на, а під час бойових вдій командували окремими козацько-повстанськими загона­ ми. Паланкову та похідну старшини складали: полковники, писарі та осавули. Військових служителів представляли довбиші, пушкарі, товмачі (перекладачі), кантаржій, шафарі, канцеляристи, табунники, скотарі, чабани, шкільні отамани. І, нарешті, курінна старшина складалася з отаманів та хорунжих. Уся січова старшина була ви­ борною, але в реальності складалося так, що здебільшого старшини залишалися в ранзі старшин пожиттєво, утворювалися цілі старшинські династії, так само, як в армійському середовищі багатьох країн витворювалися офіцерські династії. Січовики - узагальнена назва козаків, які належали до Війська Запорізького Низового і більшу частину свого життя проводили на Січі. Січовики вважалися елітою козацтва, воїнами-професіоналами, які все життя віддавали служінню січо­ вому товариству, а отже й Україні. Січовики приймали обітницю безшлюбності,

Січинський Володимир

Січова Військова Рада

Січова старшина

Січовики

Всесвітня козацька енциклопедія вони не мали сім’ї, не мали господарства, не мали свого власного житла. Чимало Січовиків потрапляло на Січ ще в підлітковому віці, вони були джурами, потім Січовики молодиками і нарешті ставали справжніми січовими козаками-запоріжцями. Як про­ фесіонали, воно досконало володіли всіма видами зброї і опановували тактику ве­ дення бою, зналися на розвідці, засідках та всіляких військових хитрощах. Одна з рис їхнього характеру презирливе ставлення до смерті, уміння витримувати будь-які катування, прагнення цінувати особисту волю більше за життя.

Скалозуб Семен

Скальковський Аполлон

Скалозуб Семен (р.н. невід.-помер 1599) - військовий козацький діяч XVI ст. Гетьман реєстрового козацтва. Командував загоном у війську гетьмана реєстрового козацтва Т. Байбузи (1597-1598). Прийнявши від нього булаву, докладав зусиль до примирення реєстрового та нереєстрового козацтва. В 1599 очолив морський похід українських козаків до Азова. Втративши чимало човнів під час жорстокого шторму поблизу берегів Криму, загін С. Скалозуба згодом зазнав поразки у бою з турецькою ескадрою в Керченській протоці. За переказами, сам С. Скалозуб загинув під час цього ж бою. До наших днів дійшла народна дума про те, як С. Кішка, що повертав­ ся з турецького полону, зустрівся з С. Скалозубом під час його походу на Азов. А відбувалася ця зустріч на острові Тендра. Скальковський Аполлон (1808-1898) - відомий український письменник, етнограф, історик. Народився в Житомирі, в дворянській родині. Освіту здобував у Віденському університеті (1823-25) та на юридичному факультеті Московського уні­ верситету (1825-27). З 1828 перебував на державній службі в Одесі, зокрема в кан­ целярії новоросійського та бессарабського генерал-губернатора. З 1845 очолював Головний статистичний комітет Новоросійського краю. Був одним із засновників Одеського товариства історії і старожитностей. З 1856 —член-кореспондент Петер­ бурзької АН. У своїх працях «Історія Нової Січі або останнього коша Запорізького» (1841), а також—«Хронологічний огляд історії Новоросійського краю. 1730-1823», «Пер­ ше тридцятиріччя історії м. Одеси. 1793-1823» та інших, показав шляхи відродження українського козацтва після зруйнування російськими військами Запорізької Січі. Його ж перу належить праця «Наїзди гайдамаків на Західну Україну в XVIII ст. 1733-1768» (1845), в якій А. Скальковський досить критично поставився до гайдамацького руху, засуджуючи прояви його жорстокості та релігійно-національного фанатизму. ~

Скарб військовий

Скидан Карпо

_

"1 г

^

Скарб військовий - гроші, трофейна зброя, тканини, одяг, хутро, всілякі коштовності, все те, що було здобуто козаками в походах, або зібрано у вигляді податків із зимівників та населення Запорізьких Вольностей, усе це становило військовий скарб Січі і перебувало у віданні кошового отамана, скарбника та козацької ради. Всі ці кошти та цінності використовувалися січовим урядом для підтримання боєз­ датності та життєдіяльності Січі і розподілялися через курінну старшину на все козац­ тво. У кожного куреня існувала своя скарбниця, яка забезпечувала діяльність даного куреня. Відав курінним скарбом - курінний скарбник. Серед запорожців було заведено так, що частина здобутого ними у походах мала йти на озброєння та одяг козака, щось залишали на їжу та розваги, а все інше надходило до військової скарбниці. Втім, існу­ ють численні відомості про те, що січова старшина формувала і переховувала у надій­ них місцях власні скарби. Якщо козак на схилі літ подавався до монастиря, то заповідав нажите монастиреві, або на церкву того села чи містечка, з якого походив. Скидан Карпо (р.н. невід.-помер бл. 1638) - військовий козацький діяч XVII ст. Полковник нереєстрового козацтва. Командир повстанського загону (1637). Саме він зі своїм загоном заарештовував гетьмана Саву Кононовича, віддавши його на суд гетьману П. Павлюку. Брав участь у повстанні Я. Остряниці. Під час оборони по­ встанського табору під Кумейками (грудень 1637) загін П. Скидана зумів прорвати польське оточення і відійти в бік Боровиці, а далі - на Січ. Незважаючи на вимогу

Скалозуб Семен - Скоропадський Павло

польського командування, запорізькі козаки П. Скидана не видали. Навесні 1638 П. Скидан розбурхував повстанський рух на Лівобережжі, зокрема, на Чернігівщині. У травні 1638 був тяжко поранений у бою з поляками під м. Жовнином, а згодом захоплений поляками у полон. Достеменних відомостей про його подальшу долю не існує, але дослідники припускають, що того ж року він міг бути страчений поляками. Скляренко Михайло (1934)-отаман Білгород-Дністровського козацького коша Чорноморського козацтва. Народився в м. Лебедині Сумської обл. Закінчив Київську інженерну академію, тривалий час служив в авіації та в інженерних військах Радянської Армії. У козацтві з 1991. На січень 2000 року, у складі коша було 93 козаки. Наприкінці 1999 року, наказом крайового отамана Чорноморського козацт­ ва, призначений наказним отаманом Подунай-Дністровської Січі, яка на той час тільки створювалася і до складу якої входять козаки районів Одещини, розташова­ них між Дністром та Дунаєм.

Скидан Карпо

Скляренко Михайло

Скоропадський Іван (бл. 1646-помер 1722) - відомий військовий та держав­ ний діяч України, гетьман Лівобережної України (1708-1722). Родом з Умані, зі стар­ шинського козацького роду. На історичній арені з’явився, як канцелярист канце­ лярії гетьмана І. Самойловича (1675-76). Згодом був чернігівським полковим писа­ рем (1681-1694), з 1701 - генеральний осавул. В 1706-1708 очолював Стародубський адмінполк. Командував корпусом українських козаків, які на боці Росії брали участь у війні проти шведів та гетьмана І. Мазепи. В 1722 був відсторонений від влади, оскільки вся Лівобережна Україна була підпорядкована Російською імпе­ рією Малоросійській колегії, яку формував царський уряд. Будучи гетьманом, як міг, пом’якшував утиски російських колонізаторів в Україні. Звертався до російсь­ кого імператора з проханнями повернути Україні давні козацькі вольності. Похова­ ний у Гамаліївському монастирі поблизу Глухова. Скоропадський Павло (1873-1945) - визначний державний і військовий діяч України. Генерал-лейтенант. Ад’ютант імператора Миколи II. Командир 34 корпусу російської армії, переформованого й «українізованого» в Перший український кор­ пус. Народився в м. Вісбадені (Німеччина). Походив з роду гетьмана І.Скоропадсь­ кого (бл. 1646-1722). Дитинство його минало в родовому маєтку в с. Тростянці на Полтавщині (тепер це село Ічнянського району Чернігівської обл.). Закінчив Пе­ тербурзький Пажеський корпус (1893). Військову службу почав у чині корнета Ка­ валергардського гвардійського полку в Петербурзі. Добровольцем воював під час російсько-японської війни 1904-1905. Під час Першої світової війни командував у чині генерал-лейтенанта - 34 корпусом, який в 1917 був «українізований» і пере­ формований у 1-й Український корпус та підпорядкований Центральній Раді. З жовтня 1917 - отаман Вільного козацтва України.

29 квітня 1918 проголошений гетьманом України. При П. Скоропадському відбу­ валося відродження української державності на основі відродження козацького ус­ трою армії та адміністративного поділу, а також духовного життя. Зокрема, значно­ го розвитку набула розбудова Вільного козацтва, отаманом якого генерал Павло Скоропадський був обраний на Всеукраїнському з’їзді Вільного Козацтва, що відбув­ Павло Скоропадський. ся в Чигирині 16-20 жовтня 1917. Після свого обрання гетьманом, П. Скоропадсь­ 1917 . кий звернувся до населення України з «Грамотою до всього українського народу», якою оголошувалися скасування Української Центральної Ради і розпуск раніше існуючих міністерств та земельних комітетів. Водночас, було оголошено «Закони про тимчасовий державний устрій України». П. Скоропадський вжив рішучих за­ ходів для створення регулярної української армії, яка, за його планом, мала склада­ тися з 8 армійських корпусів, однієї сердюцької (добірної) дивізії, 8 корпусних кінних полків та інших частин. Планувалось створити восени 1918 військову академію з

Всесвітня козацька енциклопедія трирічним терміном навчання, 4 кадетські школи та 5 військових училищ. Існували також Окрема Запорізька (козацька) дивізія, Запорізький Кіш (у Могильові) та ЧорСкоропадський Павло номорський Кіш (у Бердичеві); закінчено було й формування Козацько-стрілецької дивізії. Для відродження морського флоту було створено Раду Української чорноморсь­ кої громади. На квітень 1918 український флот складався з 3 бригад лінійних ко­ раблів, 1 бригади крейсерів, бригади гідрокрейсерів, дивізії міноносців, підводних човнів та кораблів окремого призначення. Трагічною помилкою гетьмана П. Скоро­ падського було те, що в армії створилося засилля російських, здебільшого антиук­ раїнську монархічно настроєних офіцерів. Таке ж засилля росіян панувало й в міністерствах та всіляких цивільних й адміністративних установах, що надзвичайно гальмувало становлення української державності. Так само невиправданою, з огля­ ду на політичне майбуття України, була поява рішення від 14 листопада 1918 про утворення федерації з Росією. Ще в червні 1918 гетьман П. Скоропадський видав наказ про відродження українського козацтва у вигляді напіввійськових організацій, з окремими козацькими поселеннями-станицями, на зразок тих, які існували в донсь­ кому, кубанському та інших городових козацтвах. Ця ідея набула подальшого роз­ витку в гетьманському універсалі від 16 жовтня 1918, яким відроджувався козаць­ кий адміністративний устрій. Козаки кожної губернії України утворювали Кіш, на чолі з кошовим отаманом, який підлягав тільки гетьманові. Кіш складався з кількох полків, що формувалися на базі одного чи кількох повітів. Керівним органом козац­ тва була Велика Козацька Рада. Зокрема, було утворено Київський, Полтавський, Волинський, Чернігівський, Слобідський, Запорізький, Новозапорізький та Поділь­ ський полки. Одначе остаточно сформувати та відродити козацтво гетьманові П. Скоропадському не вдалося, оскільки розпочалося антигетьманське повстання, ініційоване прихильниками Директорії, та прокомуністичними антиукраїнськими силами. За гетьманства П. Скоропадського в Україні було засновано чимало україн­ ських видавництв, українську оперу, український державний драматичний театр, Українська Академія наук. 14 грудня 1918, внаслідок державного перевороту, геть­ мана П. Скоропадського було відсторонено від влади, котра перейшла до Дирек­ торії, рішенням якої було відновлено Українську Народну Республіку. Очолював Директорію Володимир Винниченко, головним отаманом республіканських військ став Симон Петлюра. З грудня 1918 П. Скоропадський жив в еміграції, спочатку в Швейцарії, а згодом - у Німеччині. Перебуваючи в Німеччині, в Берліні, продовжу­ вав очолювати «гетьманський рух» своїх прихильників, сподіваючись з часом рес­ таврувати в Україні Гетьманщину; подавав значні субсидії на розвиток української наук. Підтримував активні зв’язки з керівництвом Третього рейху, намагався консо­ лідувати національно-визвольний рух серед емігрантів, одначе керівництво основ­ ної визвольної організації—ОУН (Організації Українських Націоналістів) на співпра­ цю з ним не пішло. Смертельно поранений наприкінці війни, під час бомбардування м. Платлінґ, що поблизу Мюнхена у Баварії. Помер 26 квітня 1945. Був похований у м. Меттен (Баварія), а згодом останки його перевезено до Оберстдорфа, де поховано кілька інших представників роду Скоропадських. Слєпцов Микола

Слєпцов Микола (1815-1851) - генерал-майор козацьких військ. Один з найталановитіших командирів Терського козацького війська. Військову кар’єру Микола Слєпцов розпочинав звичайним кавалерійським офіцером, але в чині майора був призначений командиром Першого Сунженського лінійного полку Терського козаць­ кого війська, який ще тільки формувався. Сформувавши полк та заклавши його ста­ ниці, М. Слєпцов усі свої зусилля, весь воїнський талант націлює на придушення антиросійського повстання горців під проводом славетного імама Шаміля та його соратників. Уперше він прославився на цьому фронті вже в червні 1845, коли з сот­ нею козаків-сунженців брав участь в нападі (з армійським загоном генерала Нестерова) на чеченський аул Шаудон-Шарі. Саме за цю операцію він отримав чин підпол-

Слєпцов Микола - Сливинський Олександр

ковника. Наступного року М. Слєпцов зі своїм полком взяв участь у поході в Кабарду, для подальшого придушення повстання під проводом Шаміля. Поблизу аулу Ельхотово він завдав поразки двом польовим командирам визвольної армії Шаміля і захопив 500 арб зі скарбом жителів, а також 2500 голів худоби. Тобто, по суті, жи­ телі цього великого аулу були ґрунтовно пограбовані його козаками. За цю опера­ цію він заслужив подяку графа Воронцова й орден Св. Анни 2 ст. Виходячи з хрон­ іки, якою засвідчено діяльність генерала М. Слєпцова, він і його полк майже не виходили з боїв і сутичок з горцями. Так, у січні 1848 року М. Слєпцов, на той час уже полковник, у складі великого загону полковника барона Вревського, напав на хутори Новий і Старий Гехін-Кож, Теген-Юрт та Берди-Юрт й «оволодівши ними, винищив їх». Винищуючи населення аулів, містечок і хуторів Чечні, захоплюючи худобу та завдаючи ударів по загонам повстанців, козаки Слєпцова, разом з части­ нами інших командирів, усе далі заганяли чеченців та інші кавказькі народи в гори, захоплюючи рівнини і забудовуючи їх фортецями та фортами. Ці подвиги не зали­ шилися непоміченими. Перший Сунженський лінійний полк М.Слєпцова був удос­ тоєний, від імені імператора, прапором з написом: «За відмінні подвиги при підко­ ренні Малої Чечні в 1849 році». А в 1850 він стає генерал-майором. Навесні наступного року Слєпцов отримав наказ заснувати дві укріплені ста­ ниці: Алзан-Юртовську і Самашкінську, які мали доповнити собою укріплену лінію між Грозним і Назранню. Не бажаючи миритися з такою колонізацією своїх земель, чеченці, інгуші, інші народи чинили завзятий опір переважаючим силам росіян. Під час одного з таких боїв, коли козаки генерала Миколи Слєпцова не могли здо­ бути штурмом Гехинський завал, яким чеченці стримували просування російського корпусу до передгірь, Слєпцов вирішив особисто очолити одну з колон і загинув від кулі повстанця. Про смерть генерала доповіли особисто імператору Миколі І. Висловивши скорботу з приводу загибелі такого хороброго генерала, імператор наказав станицю Сунженську, яка була закладена Слєпцовим і де знаходилася штабквартира полку, перейменувати на Слєпцовську, а також виділити з державної скарО бниці 6300 карбованців на спорудження в ній пам’ятника генералу М. Слєпцову. И нарешті, в грудні 1901 Першому Сунженсько-Владикавказькому полку Терського козацького війська було присвоєне ім’я генерала Слєпцова. Слєпченко Володимир (1947) - художник, заслужений діяч мистецтв України. Народився в с. Олексіївці Бєлгородської обл. (Росія). Закінчив художнє училище (м. Іваново, Іванівська обл., Росія) по класу живопису (1968) та факультет графіки Львівської поліграфічної Академії (1981). Член Національної Спілки художників України (1986). Голова Благодійного Фонду Львівської обл. по роботі з творчо об­ дарованими дітьми. Учасник персональних виставок картин в Торонто (1993), Неа­ полі (1997), Берліні-Бернау (1989-1990), колективних виставок у Токіо (1991), Же­ шуві (1987), Парижі («Осінній салон», 1990). В. Слєпченко виконав 12 фресок для кафедрального собору церкви Св. Йосафата в м. Торонто. Його картини знаходять­ ся у Київському музеї імені Т. Шевченка, в Львівському Національному музеї. В. Слєпченко, походить з давнього козацького роду. За родинними переказами, зас­ новником його був сотник Ніжинського полку Петро Слєпченко, котрий згадується в історичних документах 1656 року. Козацька тематика в творчості В. Слєпченка репрезентована картинами серії «Гетьмани України», яку складають портрети І. Мазепи, І. Золотаренка, П. Полуботка, П. Сагайдачного, М. Дорошенка. В. Слєпченко є одним із лицарів-засновників лицарського ордену Архистратига Михаїла (вере­ сень 1999), пріором Львівським. Сливинський Олександр (1886-1953) - визначний військовий та політичний діяч України. Родом з Полтавщини, козацького родоводу. Підполковник, а згодом — полковник Генерального Штабу Армії Української Народної Республіки. В 1917

Слєпцов Микола

Слєпченко Володимир

Сливинський Олександр

Всесвітня козацька енциклопедія призначений членом Українського Військового генерального Комітету. На цій по­ саді всіляко сприяв формуванню українських козацьких частин а також організацій Сливинський Вільного Козацтва. З 1918, до кінця правління гетьмана П. Скоропадського, був наОлександр чальником Генерального штабу. Під його патронатом формувалися корпуси регуляр­ ної Української Армії, і серед них - козацькі частини. Був однодумцем гетьмана П. Скоропадського у його прагненні відродити в Україні «козацький напіввійськовий стан», тобто відродити козацтво в такому його вигляді, як воно існувало за часів гетьманів І. Мазепи та 1. Скоропадського. З кінця 1918 —в еміграції, спочатку в Німеч­ чині, згодом у Канаді, де він і помер.

Слобідське козацтво

Слобідсько-черкаські козацькі полки

Слобідське козацтво - козацтво, що формувалося в кінці XVI-XVII ст. на частині земель сучасних Сумської, Харківської, Донецької, Луганської областей та зем­ лях між Сіверським Дінцем і Доном, на тобто на території, що відома в історії як Слобідська Україна або Слобожанщина. Основу слобідських полків становили пе­ реселенці з Київщини, Полтавщини, Галичини та з Вольностей Запорізьких. Осіда­ ючи на цих землях, переселенці запроваджували тут звичний полково-сотенний устрій і завдяки цьому створили 5 адміністративний полків: Острогозький (1652), Охтирський (1655-1656), Сумський (1658-1659), Харківський (1659-1660), Ізюмський (1685). Так само, як і на території давньої Гетьманщини, вища військова та адміністративна влада зосереджувалася в руках адміністративного полковника, він мав вирішальний голос в усіх господарських оправах та затверджував удові вироки. Одначе вже в XVIII ст. вибори полковників здійснювалися не на загальних козацьких, а на старшинсь­ ких радах; в 1700 році було запроваджено пожиттєве полковництво, а згодом полов­ ників та сотників почали призначати. Щоб остаточно відірвати Слобожанщину та Слобідське козацтво від України, в 1726 всі слобідські полки було підпорядковано Воєнній колегії і в кожній з них було створено регулярну роту, яка виконувала функції комендантської і повинна була сте­ жити за тим, щоб у полку дотримувалися рішення Воєнної колегії та не виникало проукраїнських, прозапорізьких настроїв. Вирішальним у долі Слобожанщини став 1765, коли указом царя полково-сотенний устрій було ліквідовано, а замість козаць­ ких воєнних полків організовано Острогозький, Охтирський, Ізюмський та Сумсь­ кий гусарські полки, а Харківський полк було перетворено в уланський. Перед стар­ шинами постав вибір: або йти у відставку, або ж погодитися на армійські (з пони­ женням на один-два ранги) чини. Всі козаки були прирівняні до військових обива­ телів (поселенців), які зобов’язані були відбувати рекрутську повинність і сплачува­ ти подушний податок. Політика розкозачення викликала різке невдоволення як стар­ шин, так і рядового козацтва. Правда, щодо старшин, то вона дещо вгамувалася, коли в 1785 з’явився указ, згідно з яким старшина мала право на російське дворян­ ства. Надання дворянства стало й важливим елементом зросійщення слобідської козацької еліти. Слобідсько-черкаські козацькі полки —полки, сформовані в червні 1651, з українців Слобідської України, котрих називали «черкасами» і які складали населення Слобідсько-Української області. Основу цих полків становили українські го­ родові козаки, котрі відступили з Гетьманської України, деякі - ще до Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького (1648-1654), інші під час самої війни. Зокре­ ма, були сформовані Слобідсько-черкаські козацькі полки: Сумський, Ізюмський, Ахтирський, Харківський та Рибинський (його ще називали Острогозьким). В 1700 році в Північній війні взяли участь Ахтирський полк, яким командував полковник Іван Перехрест; Сумський - під командуванням полковника Андрія Кіндратова; Хар­ ківський - Федора Донця; Ізюмський - Федора Шидловського; Острогозький - Фе­ дора Куколя. Крім того, ще в 1668 зі слобідських українців були сформовані Охочекомонний та Компанійський козацькі полки. П’ять компанійських козацьких полків брали участь у Північній війні. В 1734, з усіх українських полків, котрі виявилися

Слобідське козацтво —Слов’яносербія

під владою Російського уряду, сформовано і визначено штати таких «Малоросійсь­ ких козацьких полків»: Ніжинського, Стародубського, Чернігівського, Лубенсько­ го, Полтавського, Переяславського, Київського, Миргородського, Прилуцького, Гадяцького. В 1765 Слобідські козацькі полки переформовані в регулярні, гусарські: Сумський, Ізюмський, Харківський, Ахтирський та Острогозький. В 1796 Остро­ гозький полк було розформовано. В 1783 військове відомство Російської імперії зат­ вердило «Положення про регулярну кіннспу», згідно з яким малоросійські козацькі полки були ліквідовані. На основі них сформували кілька кінно-легких регулярних полків: Стародубський, Софійський, Тверський, Ніжинський, Лубенський та Переяславський. У лютому 1784 вони перейменовані в карабінерські й остаточно увійшли до складу регулярної кавалерії. В вересні 1790, з Олександрійського та Херсонського легкокінних полків сформовано Херсонський козацький полк, а з Полтавського легкокінного - Полтавський козацький полк, котрий з листопада почав називатися «Козаць­ кий, Булави Великого Гетьмана, полк». У січні 1792, ця назва не врятувала полк від чергового переформування на легко-кінний, щоб у такий спосіб позбавити його воїнів козацького чину. В 1796 Полтавський і Херсонський полки були розформовані. Слободищенський трактат (1660) - договір, украдений 17 жовтня 1660 між гетьманськім урядом Юрія Хмельницького та урядом Речі Посполитої про вход­ ження (повернення) України до складу Речі Посполитої. Цей договір мав покласти край тривалому українсько-польському збройному протистоянню, яке криваво про­ явилося під час Чуднівської військової кампанії. Про існування України у складі Польщі у вигляді Великого князівства Руського в цьому трактаті вже не йшлося, Україна мала задовольнятися лише обмеженою козацькою автономією на чолі з гетьманом. Порівняльний аналіз підводить до думки, що в основу цього трактату по­ кладено дуже невигідну для України Зборівську угоду 1649 року. Втім, у зв’язку з до­ сить швидкім сходженням Ю. Хмельницького з гетьманського Олімпу та зміною пол­ ітичної ситуації на Правобережній Україні, дія умов цього трактату була нетривалою. Словацький Юліуш (1809-1849) - великий польський поет. Народився в Кре­ менці (тепер —районний центр Тернопільської обл.). Закінчив Віленський університет(1829). Активний учасник антиросійського повстання 1830-1831, напередодні поразки якого емігрував. Тривалий час жив у Швейцарії, Італії, а з 1839 і до ос­ танніх днів своїх - у Парижі. Багато подорожував Європою та країнами Сходу. В 1848 відвідав Польщу. В 1927 прах поета було перенесено до Кракова. Перший вірш його було опубліковано в 1826, і називався він «Українська дума». Відомий своїми історико-романтичними поемами «Гуго» (1829), «Ян Білецький» (1829), «Король-дух», «Генезис духа» (1841), драмами «Міндовг» (1829), «Марія Стюарт» (1830). Козацька тематика в творчості Ю. Словацького засвідчена його поезіями «Пісня козацької дівчини» (1829), драмою «Ян-Казимир» (у якій торкається і проблеми бо­ ротьби козаків за часів короля Яна-Казимира), поемою «Беньовський» (якою, серед іншого, прагне осмислити витоки козацько-селянського повстання під назвою «Гайдамаччина»), драмою «Срібний сон Саломеї» (1843). Його ж перу належить і драма «Ма­ зепа», в якій постать українського гетьмана (поет відтворює його юність) постає в оре­ олі демонізму. Твори Ю. Словацького перекладалися українською мовою М. Старицьким, О. Пчілкою, В. Щуратом, М. Зеровим, М. Рильським, М. Бажаном, А. Малишком та багатьма іншими поетами. У Кременці, в будинку, в якому жив Ю. Словацький, діє музей поета, йому встановлено меморіальну дошку. Слов’яносербія - адміністративно-територіальна одиниця, що існувала на півдні України з 1753-64. З’явилася внаслідок політики іноземної колонізації україн­ ських земель, якої дотримувався в середині XVIII ст. російський уряд. Засновника­ ми її стали дві групи (бл. 1500 осіб) переселенців з придунайського району Банат, на чолі з полковниками австрійської прикордонної служби Живаном Шевичем та

Слобідсько-черкаські козацькі полки

Слободищенський трактат

Словацький Юліуш

Слов’яносербія

Всесвітня козацька енциклопедія Райко Прерадовичем. Групи складалися здебільшого з сербів, а також із валахів, болгар, македонців. Прибули ці переселенці, які рятувалися, ще влітку 1752 року, Слов’яносербія проте місце компактного проживання було визначено їм лише 1753. Реальне ж засе­ лення території між Сіверським донцем, Луганню та Бахмутівкою розпочалося лише навесні 1754 року. До того часу слов’яносербці перебували у ролі тимчасових посе­ ленців на території сусідньої Нової Сербії. Російський уряд не зважав на те, що ця територія вже була обжита українськими переселенцями. Від даючи іноземцям знач­ ну, обрамлену річками територію, московіти розраховували на те, що іноземці ста­ нуть противагою запорізькому козацтву і що їхніми шаблями, постійним політич­ ним та військовим протистоянням їм вдасться нейтралізувати січовиків. І, звичайно ж, в Московії не зважали на протести запорізького козацтва, яке не погоджувалося на те, щоб родючі і стратегічно важливі землі віддавали іноземцям. Адміністративним центром Слов’яносербії стало містечко Бахмут. Селилися слов’яносербці укріпленими ротними селищами (шанцями), причому кожне з посе­ лень зобов’язане було виставляти споряджену та озброєну роту. Зокрема, ротними селищами Слов’яносербії були Вергунка, Кримське, Привольне, Жовте, Кам’яний Брід, Красний Яр, Серебрянка. При цьому слов’яносербці намагалися тіснити запо­ різьких поселенців, які задовго до появи переселенців уже заснували в цій місце­ вості містечка Черкаське, Підгірне, Вергунка та десятки дрібніших поселень і зимі­ вників. Підпорядковувалася Слов’яносербія російській Військовій колегії, а пред­ ставляли інтереси і Військової колегії і слов’яносербців спеціальна Слов’яносербська комісія, що діяла з 1755 по 1764. За задумом російського уряду, Слов’яносер­ бія покликана була охороняти південні кордони Російської імперії та протистояти запорізькому козацтву, одначе ні перше, ні друге завдання вона не виконала. Що стосується протистояння з запорізьким козацтвом, то поруч існували Бахмутський козацький полк, козацькі поселення, а також Українська укріплена лінія. Ці три фак­ тори, а ще побоювання зіпсувати взаємини з українським козацтвом (Москва дале­ ко, а Січ - он вона, поруч) утримували слов’яносербців від серйозних сутичок з козаками. Що ж до автономістських амбіцій Шевича та Прерадовича, то вони не відповідали інтересам Російської імперії, і в 1764 Слов’яносербія, як окремий напівавтономний район, була ліквідована, а її територію включено до Бахмутського повіту Новоросійської губернії. Два легкокавалерійські гусарські полки, якими ран­ іше командували Прерадович та Шевич, об’єднані були в Бахмутський гусарський полк під командуванням Шевича. З часом слов’яносербські поселенці по суті розчи­ нилися в масиві українського козацького населення.

«Служебник»

Слюсар Олександр

«Служебник» - збірник, виданий у серпні 1665 в Спасо-Преображенському монастирі, в Новгороді-Сіверському. Видрукуваний в типографії, заснованій відо­ мим християнським просвітителем, епіскопом Лазарем Барановичем. Як відзначали дослідники, в «Служебнику» авторитетом церкви освячено було непорушність ста­ новища козацької старшинської ієрархії та прославлялися заслуги козацтва у боротьбі з ворогами, у відстоюванні слави і волі України. Один із вміщених у «Служебнику» малюнків відтворював «чин освячення прапора» козацтва, яке виступає на боротьбу з польською шляхтою. «Служебник» слугує важливим джерелом інформації про Ко­ заччину першої половини XVII ст. Слюсар Олександр (1953) —активний учасник відродження Чорноморського козацтва на Одещині. Народився в Одесі. Закінчив Одеське морехідне училище техні­ чного флоту (1977). Тривалий час працював у судноремонтній галузі на різних поса­ дах. В козацтві з 1999 р. В 2000-2001 - Генеральний обозний Українського Чорно­ морського Подунай-Гуляйпільського козацтва, полковник Українського козацтва. З 2002 - очолює типографію одеського приватного видавництва «Друк», в якій видруковано кілька книжок з історії Козаччини.

«Служебник» —Соборне козацтво України «Січ» Смолій Валерій ,1°50) - український історик, професор, академік НАН Ук­ раїни (з 1997), доктор історичний наук (з 1985). Родом з села Авратин Волочиського р-ну Хмельницької обл. Закінчив історичний факультет Кам’янець-Подільського педінституту. Після аспірантури Інституту історії АН УРСР (1975) він залишився працювати в цьому ж ін-ті. З 1986-1990 очолює відділ історії феодалізму, а з 1991 - відділ історії України середніх віків. Того ж року його призначають заступником директора ін-ту з наукової роботи. В 1993 він стає директором інституту. В 19972000 роках В. Смолій був віце-прем’єр-міністром України з гуманітарних питань. Його перу належить понад 400 друкованих праць. Основні його праці присвячені питанням становлення українського козацтва, української нації та державності від XVII ст. до наших часів. Саме в цьому руслі написані його праці «Возз’єднання Правобережної України з Росією» (1975); «Формування соціальної свідомості на­ родних мас України в ході класової боротьби (друга пол. XVII-XVIII ст.)»; «Як і коли почала формуватися українська нація» (1991); «У пошуках нової концепції Визвольної війни українського народу XVII ст.» (1992); «Правобережна Україна у другій пол. XVII-XVIII ст.: проблема державотворення» (1993); «Історія в життє­ писах» (1994); «Богдан Хмельницький: хроніка життя та діяльності» (1994, у співав­ торстві з В. Степанковим); «Богдан Хмельницький: соціально-політичний портрет» (1993, у співавторстві з В. Степанковим); «Українська державна ідея XVII-XVIII століть: проблеми формування, еволюції, реалізації» (1997, у співавторстві з В. Смолієм); «Українська національна революція XVII ст. (1648-1676): Україна крізь віки» (1999, у співавторстві з В. Степанковим). З 1995 В.Смолій є головним редак­ тором «Українського історичного журналу». Під його редакцією та з його автор­ ством видано кілька підручників з історії України, які, крім української, видавалися польською, угорською, російською та молдавською мовами. Він був відповідаль­ ним редактором (чи заступником відповідального редактора) кількох десятків ко­ лективних збірників, монографій, видань історіографічної документалістики.

Собеський Ян (Ян III, 1629-1696) - видатний польський полководець і дер­ жавний діяч, король речі Посполитої (Ян III, 1674-1696). Відомий своїми перемо­ гами над турками та кримською ордою. Прославився як полководець у битві під Хотином (1673), в якій завдав рішучої поразки турецько-татарським військам. У цій битві поляки діяли спільно з українськими козаками. В 1663 польські війська, у складі яких діяли й загони козаків, за наказом Я. Собеського, прийшли на допомогу обложеному турками Відню. Він був ініціатором укладення секретного договору (1675) з Францією, спрямованого проти Бранденбургу, й одним з ініціаторів ство­ рення союзу держав, відомого під назвою «Священна ліга» (1684). За його правлін­ ня, в 1686, Польща уклала «Вічний мир» з Росією, перервавши на певний час низку воєн між двома державами. Але, згідно з умовами цього договору, Україна вияви­ лася поділеною між Польщею та Росією. Я. Собеський був прихильником спадко­ вої монархії, яку й прагнув відродити в Польщі, але так і не домігся цього, оскільки проти неї виступали впливові польські аристократи, а також правителі Австрії та Бранденбургу. Ім’я полководця Яна Собеського (та польського короля Яна III) час­ то зустрічається в художній та історичній літературі про Козаччину. Соборне козацтво України «Січ» (СКУ) - всеукраїнська громадська козаць­ ка організація, заснована в 2001 і зареєстрована в Міністерстві юстиції України 2 1 березня 2004 (реєстр, свідоцтво А 2221). Основна мета козацтва «Січ» - сприяння розвитку і зміцненню морального, духовного і фізичного здоров’я нації; здійснення військово-патріотичного виховання молоді, вивчення та пропаганда історії і зви­ чаїв українського козацтва. Вищим керівним органом організації є Велика Рада Соборного Козацтва України «Січ»; вищою посадовою особою - Гетьман Собор­ ного Козацтва України. За даними на січень 2007, від дня заснування СКУ «Січ» очолює Головний отаман, генерал-полковник СКУ Володимир Гуменюк. СКУ

Соборне козацтво України «Січ» (СКУ)

Всесвітня козацька енциклопедія складається з первинних, районних, обласних (крайових) організацій СКУ, а також козацьких товариств, створюваних на фаховій чи галузевій основах. За даними на січень 2007 СКУ мало свої організації в 20-и областях України і Соборне козацтво налічувало близько 35 тисяч осіб. Членство в СКУ може бути індивідуальним та України «Січ» (СКУ) колективним. При СКУ діє «Молода Січ», мета якої - виховна робота з молодим поколінням козачат. Методичним посібником для всіх підрозділів СКУ слугує, ухва­ лена з’їздом СКУ «Концепція напрямків і методи діяльності Соборного козацтва Ук­ раїни «Січ». СКУ «Січ», разом із сімнадцятьма іншими козацькими організаціями України, 4 червня 2005, на острові Хортиця, склало присягу Гетьманові України Вікто­ ру Ющенку.

Соколоьський Олександр

Соловей Анатолій

Соколовський Олександр (1895-1938) - відомий український письменник. Народився у м. Конотопі на Сумщині. Навчаючись у Чернігівський гімназії, відвіду­ вав «літературні суботи», які влаштовував М. Коцюбинський. Навчався на юридич­ ному факультеті Київського університету (1914-1915), але не закінчив його, оскіль­ ки був заарештований і засуджений на 6 років ув’язнення за розповсюдження анти­ воєнних прокламацій. З 1924 жив у Києві, працював секретарем у товаристві політ­ каторжан та в історико-краєзнавчому музеї «Косий капонір». В 1938 розстріляний комуністами. Він —автор роману «Народовольці» (1925), який свого часу був досить популярним серед читачів, а також романів «Нова зброя» (1932), «Роковані на смерть» (1933)... Козацька тематика в його творчості найяскравіше репрезентована романом «Богун» (1931), в якому йдеться про талановитого полководця часів Визвольної війни 1648-1654, народного героя Івана Богуна; змальовується боротьба українського на­ роду за своє національне та соціальне визволення. Соловей Анатолій (1947) - активний учасник відродження українського козац­ тва. Генерал-хорунжий Українського козацтва. Народився в м. Кременчуці. Похо­ дить з давнього козацького роду. Закінчив військове училище та факультет журналі­ стики Київського держуніверситету ім. Шевченка. Тривалий час перебував на військовій службі. Підполковник Збройних Сил України у відставці. Один із органі­ заторів козацького товариства Києва (заснованого в жовтні 2000 року). Начальник штабу Козацького товариства Києва, певний час був начальником штабу Українсько­ го козацтва. Член Національної спілки журналістів України. Автор двох збірок поезії. Соловйов Сергій (1820-1879) - відомий російський історик, академік Імпера­ торської Санкт-Петербурзької Академії Наук (з 1872). Закінчив у 1842 філософсь­ кий факультет Московського університету. В 1871 -1877 був ректором цього універ­ ситету. Основна його праця —29-томна «Історія Росії з найдавніших часів» (185179). Козацька тематика тією чи іншою мірою простежується в його працях «Історія падіння Польщі» (1863), «Нарис історії Малоросії до підпорядкування її царю Олек­ сію Михайловичу» (1849), «Гетьман Іван Виговський» (1859), «Малоросійське ко­ зацтво до Богдана Хмельницького» (1859). У своїх працях великого значення надавав релігійним мотивам боротьби українського народу та боротьби за возз’єднання з Ро­ сією, забуваючи, що український народ боровся не за возз’єднання з Росією, а за свою незалежність. До того ж, у Визвольній війні українського народу 1648-1654 релігійні мотиви не були визначальними, існували ще й соціальні та національні проблеми.

Солоницький бій

Солоницький бій (1596)—вирішальний бій між козацько-повстанськими війська­ ми під командуванням С. Наливайка та Г. Лободи - і польськими військами, під ко­ мандуванням С. Жолкевського, в урочищі Солониця, що неподалік м. Лубни на Пол­ тавщині. Зазнавши поразки на Правобережній Україні, повстанці з великим обозом та чималою кількістю цивільного населення, яке не бажало коритися полякам, пере­ правилися через Дніпро і заклали укріплений табір на Солониці. Облога поляків тривала майже два тижні. Переконавшись, що здолати повстанців дуже важко, по­

Соколовський Олександр - Сорочинський Петро ляки розпочали переговори, під час яких запевнили керівників повстання, що всім учасникам його буде оголошена амністія. Ця заява призвела до розколу у таборі повстанців. Під час сутичок, що сталися серед повстанців, Г. Лободу було вбито, а Солоницький бій С. Наливайка та М. Саулу, кількох інших ватажків повстанці видали полякам. По тому поляки вдерлися до табору і переважну більшість повстанців та цивільного населення вирізали. Врятуватися вдалося лише полку під командуванням полков­ ника К. Кремпського, якого після смерті Г. Лободи повстанці обрали гетьманом.

Солониця - річка, права притока Сули. На березі Солониці, в Солоницькому урочищі (поблизу м. Лубен) в 1596 відбувався вирішальний бій (див.) між повстан­ цями під проводом С. Наливайка та польськими військами. Сомко Яким (р.н. невід.-помер 1663) - полковник прилуцький (1652) та пере­ яславський (1660-62), наказний гетьман Лівобережної України (1660-63). Родом з Переяслава. Походив із заможного козацького роду. Належав до тих, хто починав Визвольну війну 1648-54 разом з Б. Хмельницьким. Сестра Я. Сомка Ганна була дружиною Б. Хмельницького. На козацькій раді, що відбулася 1659, в с. Германівка, поблизу Києва, висунув свою кандидатуру на посаду гетьмана, але обрали не його, а Ю. Хмельницького. Рішуче виступав проти умов підписаного Ю. Хмель­ ницьким Слободищенського трактату (1660), згідно з яким Україна підпала під польський протекторат. На раді в Козельцях (1660) був обраний (призначений) на­ казним гетьманом Лівобережної України, яка перебувала під контролем росіян. В 1662 старшинська рада в Козельцях обрала його гетьманом України, проте царсь­ кий уряд не затвердив це обрання. Провадив політичну і збройну боротьбу проти претендента на гетьманську булаву І. Брюховецького. На Чорній Раді в Ніжині (1663) росіяни підтримали І. Брюховецького. Козаки видали Я. Сомка гетьману Брюховецькому, який, звинувативши Я. Сомка у зв’язках з гетьманом П. Тетерею та поля­ ками, віддав його під суд. За вироком суду, Я. Сомко був страчений у Борзні. Сорокін Іван (1884-1918) - російський військовий козацький діяч. Походив з давнього кубанського козацького роду. Закінчив військову фельдшерську школу. Брав участь у Першій світовій війні. Після лютневої революції в Росії (1917) вступив до партії есерів. На початку 1918 року організував козацький революційний загін, на чолі якого розпочав бойові дії проти загонів Білої армії, за встановлення на Північно­ му Кавказі радянської влади. З лютого 1918 був помічником командуючого так зва­ ної «Південно-Східної революційної армії», а в серпні-жовтні 1918 —головноко­ мандуючим «Червоної Армії Північного Кавказу». В жовтні тимчасово виконував обов’язки командуючого 11 армією. Сучасники та дослідники тих подій відзнача­ ють, що Сорокін був схильний до військового та політичного авантюризму. За його наказом була розстріляна група працівників Центрального виконавчого комітету Північно-Кавказької республіки. 30 жовтня 1918 він був заарештований в Ставро­ полі комуністами і посаджений до в’язниці, де 1 листопада був застрілений одним із «червоних» командирів. Сорочинський Петро (р. н. і р. см. невід.) - військовий козацький діяч XVIII ст. Кошовий отаман Запорізької Січі (1701-02, 1706-07, 1709), полковник Війська запорізького. Маючи булаву кошового, П. Сорочинський відмовився підтримати повстання К. Булавіна, що прибув на Січ, вважаючи це повстання безнадійною аван­ тюрою, за що козаки позбавили його булави. Проте час показав, що П. Сорочинський мав рацію. По тому, як кошовий Я. Гордієнко, на початку 1709, повів загін козаків на з’єднання з військами гетьмана І. Мазепи, козаки, що залишилися на Січі, знову об­ рали кошовим П. Сорочинського. Дізнавшись про наказ Петра І знищити Чортомлицьку Січ, кошовий П. Сорочинський подався у Крим просити в хана допомоги. По­ вернувся він без допомоги, коли росіяни Січ уже зруйнували. Тоді П. Сорочинський

Солониця

Сомко Яким

Сорокін Іван

Сорочинський Петро

Всесвітня козацька енциклопедія подався до Криму, цього разу просити у хана дозволу заснувати Січ на землях, контрольованих татарами. І той дозволив заснувати її в Олешках (поблизу сучасного м. орочинськиї етро Цюрупінська, що на Херсонщині). Проте, після повернення П. Сорочинського, коза­ ки обрали кошовим не його, а І. Малашевича. Подальша доля його невідома.

Сотенний суд

Сотник

Сотня

«Сокіл» («Джура»)

Сосницький полк

Сотенний суд —діяв в Україні в XVII-XVIII ст. Повноваження сотенного суду розповсюджувалися на територію адміністративної сотні. В його компетенції були всі цивільні та кримінальні справи. Упродовж XVII ст. сотенні суди діяли спільно з ратушними (міськими) судами. До складу суду входили судця сотні, старшини, горо­ довий отаман, війт, заступники війта (райці), бурмістр, засідателі (лавники) та інші представники міської еліти. Наприкінці першої половини XVIII ст. сотенний суд почав діяти окремо від ратушного. Суд провадив слідство, переглядав рішення сільських судів, найважливіші справи міг передавати полковому суду, який володів правом перегляду рішень сотенного суду. Під час бойових дій (війни, походу) сотенний суд діяв у своєму виїзному варіанті, як військово-польовий суд, в якому засідали виборні сотенні старши­ ни. Перед сотенним судом укладалися, або розривалися, різні юридичні угоди. Сотник - козацький старшина. В часи Гетьманщини - командир козацької сотні. Сотником також називався керівник адміністративної одиниці в Гетьманській Україні - сотні (XVI-XVIII ст.). Спочатку сотники адмінсотень обиралися козаками, згодом призначалися гетьманами України, або представниками російського уряду. Сотник, як військовий чин, існував у козацьких військах Дону, Кубані, Тереку. При­ рівнювався до поручика піхоти регулярної армії. Сотня - 1. Військовий підрозділ у складі козацького війська. Був складовою частиною полку. Дорівнював ескадрону в армійських кавалерійських частинах, або піхотній роті. Сотня перебувала під командою сотника. Цей підрозділ зберігався в усіх українських та російських козацьких військах.

2. Адміністративно-територіальна одиниця в Україні в XVI-XVIII століттях. Була частиною адміністративно-територіального полку. Називалася за назвою со­ тенного центру (містечка); на чолі сотні був сотник, якого обирали козаки даної сотні, чи який призначався гетьманом, або польською чи російською (залежно від підпо­ рядкування даної території-) владою. Ліквідовано було сотенний адмінподіл в 1783 році, коли уряд Російської імперії перевів Україну на російський адмінподіл. «Сокіл» («Джура») - дитячо-юнацька військово-спортивна патріотична гра Українського козацтва. Положення про цю гру затверджено 25 грудня 2003 Наказом (№ 855) Міністерства освіти і науки України. Положенням передбачено запровад­ ження гри «Сокіл» («Джура») в навчальних закладах та закладах позашкільної робо­ ти, як форму національно-духовного і військово-патріотичного виховання, оборон­ но-масової та спортивно-оздоровчої роботи з учасниками гри в позаурочний час. Фінали гри проводяться у навчальних закладах та закладах позашкільної роботи щороку, починаючи з 2004; в районі - один раз на три роки; обласні —одні раз на три роки; всеукраїнські - один раз на три роки. Сосницький полк —адміністративно-територіальна та військово-козацька оди­ ниця в Україні часів Гетьманщини. Заснований був на початку Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького влітку 1648 року, з полковим центром Сосниця (тепер райцентр Чернігівської обл..), що розташований на р. Убідь. Першим полков­ ником був Л. Рубашка. Проіснував полк до 1649, коли під час укрупнення та реорга­ нізації полково-сотенного устрою був перетворений на сотню Ніжинського, а з 1654 - сотню Чернігівського полку. В 1663 Сосницький полк було відроджено і проісну­ вав він до 1688 під керівництвом Я. Скидана. Сама Сосниця існувала в вигляді слаб­ кої фортеці, яка становила собою земляний вал з гостроколом обрамленим ровом.

Сотенний суд - Союз Козаків Області Війська Донського Сосницькі козаки брали участь у Визвольній війні та в майже всіх військових поді­ ях, які точилися в Україні й особливо в районі Чернігівщини та на Лівобережжі. Сосницький полк Зокрема, відомо, що, значний підрозділ сосницьких козаків брав участь в франкоросійській війні 1812 року.

Сотенна старшина - військово-цивільна адміністрація сотні, адміністратив­ но-військової одиниці Гетьманщини. Очолював адміністрацію сотник, якому підпо­ рядковувалися сотенний писар зі своїми канцеляристами, осавули та хорунжий. Сотенна старшина була складовою частиною полкової старшини, а вищим начальни­ ком її був полковник. Сотенна старшина відала всіма справами сотні, зокрема, про­ вадила перепис населення та складала списки бойових сотень, відала харчуванням, озброєнням та спорядженням козаків, організувала оборону території сотні на ви­ падок нападу татар чи іншого ворога. В розпорядженні сотенної старшини перебу­ вали обоз та артилерія сотні. Скасовано було сотенну старшину разом із скасуван­ ням сотенно-полкового устрою української Гетьманщини. Союз козаків - перше значне об’єднання козацьких осередків у Росії, заснова­ не в червні 1990 в Москві. До його складу увійшли козацькі товариства та ініціа­ тивні групи з Кубані, Дону, Тереку, Сибіру та Далекого Сходу. Отаманом Союзу козаків було обрано директора великого московського автокомбінату Олександра Мартинова, який продовжував залишатися при цьому членом КПРС (він був ко­ лишнім партійним працівником). Керівництво Союзу козаків публічно заявило, що мета козацтва співпадає з метою Компартії Російської Федерації. Союз козаків підтримав на президентських виборах в Росії кандидатуру М. Рижкова, альтерна­ тивну Б. Єльцину. Існують відомості, що в серпні 1991, під час путчу ГКЧП, керів­ ництво Союзу козаків негласно підтримувало путчистів. В жовтні 1993 Союз ко­ заків підтримав розпущений Указом Президента Єльцина парламент Росії. Але во­ сени 1995 Союз козаків на чолі з Олександром Мартиновим вступив у пропрезидентську коаліцію «Наш дім —Росія», за списком якої Мартинов став членом Держдуми Росії. Це призвело до розколу Союзу козаків. Більшість організацій, які вхо­ дили до Союзу і негативно ставилися до політики Президента Єльцина, засудила цей крок Мартинова і поставила вимогу, що він не з’являвся на засіданнях Держдуми у козацькій формі і не робив заяв від імені Союзу козаків. Союз Козаків Грузії (СКГ) - громадська організація козацьких товариств Грузії. Заснована в 1994, як правонаступниця «Земляцтва козаків, що проживають в Аб­ хазії» (зі штаб-квартирою в Сухумі). СКГ виникла після грузино-абхазького конфл­ ікту. Має свої регіональні відділення в Абхазії, Аджарії, Імеретії, Кахетії, Картлі, Квемо та Самегрело. Уклала договір про дружбу та співробітництво з козацтвом Дону. На чолі СКГ стоїть Верховний отаман генерал-лейтенант козацьких військ Василь Каденець. Об’єднує СКГ здебільшого людей, які мають козацьке коріння, а також людей, які активно працюють у козацтві. Союз козаків Казахстану—громадське об’єднання козацьких товариств, ство­ рене 16 січня 1998 на раді представників Сибірського (Верхньо-Іртишського), Семиріченського та Уральського козацтв. Мета цього об’єднання: відродження істо­ ричних козацьких військ, які існували на території нинішнього Казахстану, а також створення російської автономії у складі Казахстану, з подальшим виходом регіонів з переважаючим російським населенням зі складу казахської держави та входжен­ ня їх до Російської Федерації. Союз Козаків Області Війська Донського (СКОВД) - козацьке об’єднання, яке було проголошене Установчим Колом козацьких отаманів 17-18 листопада 1992, яке відбулося в Ростові-на-Дону. Керівним органом Союзу ставала Рада отаманів

Сотенна старшина

Союз козаків

Союз Козаків Грузії

Союз козаків Казахстану

Союз Козаків Області Війська Донського

Всесвітня козацька енциклопедія СКОВД, на першому засіданні якої ухвалено Декларацію козацтва, в котрій прого­ лошувалося відродження козацтва Області Війська Донського, а також було затвердСоюз Козаків Області жено Прапор СКОВД (біло-синьо-червоне з абревіатурою «СК» посередині), клейВійська Донського ноди, зразки нагород та посвідчень. 28 листопада 1992 в Ростові-на Дону зусиллями СКОВД було проведено Збір козаків, в якому взяли участь близько 3000 осіб, хоча заявка була лише на 700. На цьому Зборі оголошено рішення Установчого кола ко­ зацьких отаманів про створення СКОВД та проголошено відродження Області Війська Донського як краю, заселеного козацьким народом. 3-го жовтня 1993 Велике Коло СКОВД висловилося за підтримку Президента РФ Б.Єльцина. 6 лютого 1994 нака­ зом отамана СКОВД Миколи Козіцина до складу Союзу було прийнято козацьке військо Верхньо-Хоперського козацького округу. В 1994 М. Козіцин уклав угоду з президентом Чечні Джохаром Дудаєвим, згідно з якою уряд Чеченської республіки визнавав донських козаків одним із повноправних народів Північного Кавказу, який мав увійти в конфедерацію північнокавказьких народів. В Абхазії козаки Союзу були союзниками загонів горців Північного Кавказу, які домагалися незалежності Абхазії.

Союз козацьких військ Росії і козаків зарубіжжя

Союз козаків (козацьких військ) Росії та зарубіжжя

Союз Козаків Росії

Союз семиріченських козаків

Союз козацьких військ Росії і козаків зарубіжжя (СКВРіЗ) - був створений рішенням Верховного об’єднувального Кола Союзу козаків військ Росії (СКВР) та Союзу Козаків Області Війська Донського (СКОВД). Верховним отаманом СКВРіЗ було обрано колишнього походного отамана СКОВД Віктора Ратієва, першим зас­ тупником - військового старшину Кубанського козацького війська Володимира Мак­ симова (восени 1993 його змінив новий отаман СКОВД М. Козіцин). СКВРіЗ ухва­ лив заяву, в якій вимагав від Уряду та Верховної Ради РФ відродження козацтва у всіх його традиційних правах, а ще - визнання козаків народом. Під час серпневого 1991 року путчу в Росії козаки СКВРіЗу захищали Білий Дім, підтримуючи Президента Росії Бориса Єльцина. На певний час вони навіть були узаконені спеціальним розпоряджен­ ням уряду як «реальна бойова одиниця Державного Комітету РРФСР по обороні». Союз козаків (козацьких військ) Росії та зарубіжжя (СКРЗ) - Міжнародне громадське об’єднання, засноване під час Міжнародної конференції козаків у Москві в квітні 2003 року. В конференції взяли участь представники від Росії, України, Біло­ русії, Молдови та Придністровської Молдавської республіки, всього близько 100 осіб. На конференції було затверджено Статут організації та обрано Верховного отамана, яким став Володимир Податєв, і начальника Головного штабу - генерал-майор запа­ су Володимир Лосєв. Одним із провідних завдань СКРЗ є налагодження активної взаємодії з козацькими організаціями Росії та зарубіжжя, відновлення традиційних для козацтв форм самоврядування, правовий та соціальний захист козаків. Основою СКРЗ стало об’єднання Союз козацьких військ Росії, засноване в липні 1991, і яке із появою СКРЗ припинило своє існування, бо вважається, що воно перейменоване на Союз козаків (козацьких військ) Росії та зарубіжжя. Союз Козаків Росії - козацька організація, створена рішенням Установчого Пер­ шого Великого Кола Союзу козаків 28-30 червня 1990, у Москві. На з’їзді були присутні бл. 300 делегатів, які представляли козацтва різних регіонів. Отаманом було обрано чле­ на Московського земляцтва козаків Олександра Мартинова. Товаришами (заступника­ ми) отамана стали В. Латинін (з організаційних питань) та Г. Немченко (по культурі і видавничій справі). До правління Союзу Козаків увійшли вісім військових старшин, які представляли Амурське, Забайкальське, Терське та інші козацькі війська і земляцтва. Кошовим отаманом, тобто начальником штабу, було призначено В. Овчарова. Союз семиріченських козаків (Казахстану) —громадська козацька організація, яка в липні 1994 зареєстрована була Міністерством юстиції Казахстану, як «Товари­ ство сприяння козакам Семиріччя». Основу козацтва складають росіяни, нащадки козаків давнього Семиріченського козацького війська. Козацтво дотримується відвер-

Союз козацьких військ Росії і козаків зарубіжжя - Ставропольський козацький полк то проросійської орієнтації. Входить до Союзу козаків Росії. Семиріченські, а та­ кож верхньоіртишські (сибірські) та уральські козаки Казахстану пробували розко­ лоти цю незалежну країну, домагаючись приєднання до Росії тих областей, в яких Союз семирічеиських переважає російське населення. За пропаганду сепаратизму отаман Семиріченськозаків кого козацтва Гунькін 1995 був заарештований, але, після протестів депутатів росій­ ської Держдуми, звільнений. Союз входить до складу Асоціації російських, слов’ян­ ських та козацьких громадських об’єднань Казахстану (АРСК), яка виступає за приєднання Казахстану до союзу Росії і Білорусії та створення в Казахстані росій­ ської автономії. Тривалий час російським козакам Казахстану заборонялося носи­ ти однострої, влаштовувати мітинги і колективні молебни; козацькі організації вва­ жалися в цій країні воєнізованими організаціями.

«Спас» - вид (школа) бойового мистецтва, який поєднує в собі елементи руко­ пашного бою із володінням холодною зброєю. Вважається давнього системою фізич­ но-бойового загартування українського козацтва. Найбільшого сучасного розвитку «Спас» досяг у м. Запоріжжі, де з 1992 під керівництвом Олександра Притули, який водночас є керівником (отаманом) товариства Нестора Махна «Гуляй-Поле», діє школа козацького бойового мистецтва. Рівень майстерності борців «Спасу» визна­ чається 7-ма ступенями, найнижчим з яких є ступінь «молодика», найвищим - «ко­ зака». З липня 1997 на о. Хортиця щороку проводяться загальноукраїнські, а з 2000 - міжнародні турніри з українського рукопашного бою на основі «Спаса». Спортивні гурти «Спаса» діють зараз у Дніпропетровську, Києві, Полтаві, Кіровограді та Одесі. Справний козак - козак, який прибував на збірний пункт, для участі в поході, маючи, як і належить, двоє придатних до служби коней, повне військове споряд­ ження та достатній запас продовольства і віз, на якому його запаси мали приєднати­ ся до полкового обозу. Тобто «справний козак» - це козак, котрий відповідав усім вимогам, що висувалися до козаків, які вирушали у бойовий похід. Ставропольське калмицьке (козацьке) військо - було сформовано в січні 1739, у зв’язку зі спорудженням фортеці Ставрополь, як резиденції княгині «хре­ щених калмиків» Тайшиної. З хрещених калмиків, які жили навколо фортеці Став­ рополь, й було сформоване Ставропольське військо, яке існувало на тих самих за­ садах, що й Донське, Терське та інші козацькі війська, і перебувало «на положенні козацького»; відтак калмицькі поселення перетворилися на військові козацькі по­ селення. Згідно «Правила управління Калмицьким військом», яке було затверджене 1745 (15 лютого), це військо було поділене на 5 рот. У травні 1756, на відзнаку заслуг під час бойових дій проти кавказьких горців, війську було «пожалувано» прапор «Став­ рополь» і п’ять сотенних знаків (штандартів). В 1760 військо було збільшено ще на три роти, сформовані з числа взятих у полон киргизо-кайсаків, так званих «цзюнгарських хрещених калмиків». В 1803 з’явився указ про сформування Ставропольського Кал­ мицького війська у складі одного Ставропольського полку (1000 шабель). Проісну­ вало воно досить довго, лише у травні 1842 Ставропольське калмицьке військо було ліквідоване, а його підрозділи приєднані до Оренбурзького козацького війська. Ставропольський козацький полк (полк козаків-поселенців на Кавказькій лінії") - сформований був в 1837, з жителів «казенних поселень» та з трьох станиць Кубанського і Хоперського полків. В 1845, з половини цього полку сформовано Другий Ставропольський полк Кавказького лінійного козацького війська. В березні 1861 - названий Двадцятим полком Кубанського війська, а в травні 1861 перейме­ нований на П’ятнадцятий полк Кубанського війська. Припинив своє існування в 1870, у зв’язку з приєднанням його до Кубанського полку, трансформованого з ча­ сом у Перший Кубанський, генерал-фельдмаршала Великого князя Михайла Мико­ лайовича, полк Кубанського козацького війська (див.).

«Спас»

Справний козак

Ставропольське калмицьке (козацьке) військо

Ставропольський козацький полк

Всесвітня козацька енциклопедія Станиця - назва сіл та містечок на Кубані, Дону, Тереку та в деяких інших козацьких краях. Існує кілька версій походження цієї назви козацького поселення. Станиця Одна з них виводить походження станиці від слова «стан», за назвою місця розта­ шування козацького табору. Інша говорить про те, що свого часу «станицями» нази­ вали військово-посольські місії, які знаходилися за межами Запорізьких Вольностей. Зокрема, існували посольсько-торговельні станиці. Після переселення чорно­ морського козацького війська на Кубань, його села спочатку називалися «куреня­ ми», за назвами куренів на Запорізькій Січі, але з 1842 всі великі поселення, згідно з царським указом, почали називатися «станицями». Малі ж поселення називали «хуторами». Кожна станиця мала своє станичне правління, яке обирали щороку, 29 червня, і складалося воно з отамана, писаря та судді. Після перетворення з 16 верес­ ня 1861 року Чорноморського козацького війська на Кубанське козацьке військо, ста­ ничний устрій зберігся. Станичники самі розпайовували належну станиці землю між родинами, схвалювали прийом нових родин, переймалися місцевою самообо­ роною та забезпеченням громадського порядку; формували козацькі сотні для участі у війні та для несення військової служби в мирний час. Старицький Михайло (1840-1904) - відомий український прозаїк, драматург, театральний і культурно-громадський діяч. Народився в с. Кліщинцях Золотонісько­ го повіту на Полтавщині (тепер Черкаської обл.), в родині поміщика. В 1858-60 на­ вчався в Харківському, а в 1860-65 - Київському університетах. Творчу діяльність розпочав з перекладів казок Г. Андерсена (1873), байок І. Крилова (1874), «Гамлета» В. Шекспіра. Інсценізував «Тараса Бульбу» М. Гоголя. Козацька тематика репрезен­ тована в його творчості п’єсами, в яких ідеться про боротьбу українського козацтва проти Речі Посполитої в XVI-XVII ст. Це, зокрема, «Богдан Хмельницький» (1887 перша редакція), «Оборона Буші» (1898), «Остання ніч» (1899), історична драма «Маруся Богуславка» (1897). Йому також належить роман-хроніка «Богдан Хмель­ ницький», що складається з трилогії «Перед бурею», «Буря», «Біля пристані» (189597); незавершений роман «Молодість Мазепи» (1898, а також романи «Облога Буші» (1894), «Руїна» (1899); «Останні орли» (1901), поема («Гайдамаки»), - в яких відтво­ рено складні соціальні колізії, пов’язані з гайдамацьким рухом та участю в ньому козаків. Здійснив також літературно-сценічну обробку п’єси Я. Кухаренка «Чорно­ морський побит на Кубані» (М. Старицький назвав її «Чорноморці»). З 1883, разом з М. Кропивницьким, очолював першу українську професійну те­ атральну трупу, а в 1885-1891 —театральне товариство, що виокремилося з цієї тру­ пи; в 1892-1896 - працював директором трупи М. Садовського. В постановках його труп теж не раз висвітлювалася тема боротьби українського козацтва.

Стародубський полк

Стародубський полк - адміністративно-територіальна та військово-козацька одиниця на Лівобережній Гетьманській Україні в XVII-XVIII ст. Утворений в 1663. з полковників, які у різні часи очолювали цей полк, відомі Лисий (1650); Степан Окша (1651); Панас Сремієнко (1654), І. Гуляницький, Тимофій Оникієнко (16541656) та ін. Полк складався з десяти сотень (Стародубська, Новгород-Сіверська, Балканська, Мглинська, Дроківська, Попогірська, Погарська...). Полковим центром було м. Стародуб, яке, разом з колишніми сотенними містечками Мглин, Погар, По­ чеп, а відтак —більшою частиною цієї української землі, включененині до складу Росії. Згідно з реєстром 1723, у 8 сотнях полку налічувалося 1007 піших та 3116 кінних козаків. Козаки цього полку брали активну участь в Азовських російськоукраїнських походах (1695-1696), Північній війні (1700-1721), в російсько-турецькій війнах. Ліквідований в 1782, коли російський уряд остаточно ліквідував державну автономію Лівобережної України. Територія полку була включена до НовгородСіверського намісництва.

Станиця - Стябло

Старостамбульске (Стамбульське, Велике) гирло - одне з гирл Дунаю. Дов­ ге, але, при впадінні в море, мілководне. Для проходження великих кораблів не при­ датне. Часто згадується в історичній та художній літературі, пов’язаній з походами українських козаків на Дунай та з дунайським запорізьким козацтвом, яке виникло в XVI11 столітті і козаки якого селилися на узбережжі Старостамбульського гирла.

Старостамбульске (Стамбульське, Велике) гирло

Степанков Валерій (1947) - український історик, доктор історичних наук (з 1993), професор, академік Української академії історичний наук (з 1999). Родом із села Слобідка-Рихтівська Кам’янець-Подільського р-ну Хмельницької обл. Закін­ чив історичний ф-т Кам'янець-Подільського педагогічного ін-ту (1969). Вчителю­ вав у Сергіївській восьмирічній школі Путивльського р-ну Чернівецької обл. (19691970). З 1970 працює на кафедрі всесвітньої історії Кам’янець-Подільського педа­ гогічного університету, з 1999 він завідувач цієї кафедри. Кандидатську дисертацію «Антифеодальна боротьба селянства і козацьких низів у роки Визвольної війни (16481654)» захистив у 1980, докторську «Українська держава в середині XVII століття: проблема становлення і боротьби за незалежність (1648-1657 роки)» - в 1993. Ко­ зацька тематика відтворюється в його працях «Антифеодальна боротьба в роки Визвольної війни та її вплив на формування Української держави (1648-1654)» (1991); «Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет» (1993, у співав­ торстві зі В. Смолієм); «Богдан Хмельницький. Хроніка життя та діяльності» (1994, у співавторстві з В. Смолієм); «З історії української розвідки та контррозвідки» (1994, у співавторстві з В. Сідаком); «Українська державна ідея XVII-XVIII століть: проблеми формування, еволюції, реалізації» (1997, у співавторстві з В. Смолієм); «Українська національна революція XVII ст. (1648-1676): Україна крізь віки» (1999, у співавторстві зі В. Смолієм); «Історія України. Давні часи та середньовіччя. Проб­ ний підручник для 7 класу» (2000, у співавторстві з В. Смолієм). Всього дослід­ ницькому перу В.Степанкова належить понад 200 наукових праць. 1993 він став лауреатом премії національної Академії наук України ім. М. Грушевського. Степовий похід - похід, здійснений донським козацьким загоном «білих», під командуванням походного отамана генерала Петра Попова (1867- після 1953). На кінець лютого 1918, коли розпочався цей похід з Дону через Сальські степи (а три­ вав він до травня 1918), в загоні налічувалося 1500 бійців, 5 гармат і 40 кулеметів. Поблизу станиці Хомутовської (на Дону) відбулися переговори між представником командуючого Добрармією генерала JI. Корнилова і П. Поповим щодо приєднання його загону до Добровольчої Армії, але отаман Попов відмовився, заявивши, що не бажає залишати рідного краю, що він хоче дочекатися «пробудження» козацтва, щоб потім очолити його боротьбу проти «червоних». Загін, з яким Попов виступив 25 лютого 1918 з Новочеркаська, перед захопленням міста «червоними», складався з донських козаків та юнкерів Новочеркаського військового училища, яке готувало офіцерів для козацьких військ. На посаді походного отамана Донського козацького війська П. Попов перебував до лютого 1919 року, тобто до часу, коли цю посаду було ліквідовано. В 1920 він емігрував за кордон. Основної своєї мети Степовий похід отамана досяг: він дозволив зберегти значну частину донських козаків та юнкерів, які згодом продовжили боротьбу проти радянської влади на Дону. З люто­ го 1919 загін Попова став основою для формування Донської армії, котра перебува­ ла у складі Збройних Сил Півдня Росії. Командуючим Донської армії було призна­ чено генерала Володимира Сидорина, котрий, ще в чині полковника, розпочинав Степовий похід на посаді начальника штабу загону Попова. Стябло - металевий чи дерев’яний полумисок, що мав шийку для зціджування юшки. Стяблом козаки подавали до столу юшку.

Степовий похід

Стябло

Всесвітня козацька енциклопедія Стягайло Пилип (Іван) (р. н. і р. см. невід.) - український козацький військо­ вий діяч XVIII ст. Кошовий отаман запорізьких козаків. Навесні 1769, під час російСтягайло Пилип сько-турецької війни, П. Стягайло (за наказом кошового П. Калнишевського) сфор­ мував козацьку флотилію з 38 бойових човнів і топив човни, якими татари намагали­ ся переправлятися в район Січі. У битві під Очаковом загін П. Стягайла розбив вели­ кий загін турків. У січні 1771, за мужність, виявлену під час російсько-турецької війни, імператриця Катерина II нагородила його золотою медаллю зі своїм портре­ том. Під впливом П. Стягайла козаки Запорізької Січі прийняли присягу на вірність російській короні. Проте незабаром росіяни підписали з татарами договір, за яким татарам дозволено було вільно кочувати берегами Дніпра; що викликало велике обу­ рення козаків. На його хвилі козаки позбавили проросійські налаштованого отамана Стягайла булави. Подальша доля його невідома.

Суботів

Суботів - село (колись - хутір), розташоване на річці Тясмин, за 12 км від Чиги­ рина (тепер Чигиринського р-ну, Черкаської обл.). Хутір був заснований Михайлом Хмельницьким, батьком Б. Хмельницького, в пущі, котрою 1616 його наділив чиги­ ринський староста Я. Данилович. Одначе на час заснування хутора ця земля належа­ ла до Корсунського староства, і лише з 40-х років почала належати до Чигиринсько­ го староства. Можливо, в цьому —одна з причин конфлікту, який постійно точився за право володіння цією землею і хутором. Судячи з усього, в Б. Хмельницького не було достатніх документальних підтверджень того, що хутір законно належить йому. В Суботові минало раннє дитинство Б. Хмельницького, сюди ж він повернувся після турецького (1620-1622) полону. Щоб зміцнити хутір, він збудував великий польовий замок, оточений ровом і двома рядами валів з гостроколом. У 1646 чигиринський староста О. Конецпольський оголосив про свої права на Суботів, якого він передав підстарості Чаплинському. Привілеєм від 22 липня 1646 король затвердив права Б. Хмельницького на Суботів, але в 1647 Чаплинський здійснив наїзд на хутір, пограбував його, спалив і до смерті забив малолітнього сина Б. Хмельницького. До речі, подібні наїзди шляхтичів на маєтності один одного були досить буденною річчю. Існують відомості, що Хмельницький звертався до суду, щоб із його допомогою покарати Чаплинського та утвердити своє право на хутір, але в суді він цю справу програв. Під час Визвольної війни Суботів належав до Чигиринського однойменного полку. Тут було споруджено фортецю, а сам хутір перетворено на Ставку гетьмана. У 50-і роки він уже мав статус міста. Документи тієї пори засвідчують, що в Суботові Хмель­ ницький приймав послів, підписував універсали та листи; тут; у його будинку збері­ галася велика і цінна бібліотека, яка, на жаль, не збереглася. 1653 поблизу домівки гетьмана споруджено було Іллінську церкву, що стала усипальницею для Богдана і Тимоша Хмельницьких. В 1664 Суботів було поруйновано польськими війська піл командуванням С. Чарнецького, саме тоді сплюндровано і могилу гетьмана Хмель­ ницького. Субтельний Орест (1941) - відомий український історик, дослідник Козаччи­ ни. Родом з с. Терпилівки (тепер - Підволочиського р-ну Тернопільської обл.). Нау­ кову і педагогічну діяльність розпочинав в 1973, в Гарвардському університеті (США). Доктор філософії. Докторською дисертацією стала його наукова праця «Зв’язки геть­ мана П. Орлика з Кримським Ханством і Оттоманською Портою. 1710-1742». Автор дослідження «Листи Івана Мазепи» (1975), в якому проаналізував листи Мазепи до польського державного діяча Адама-Миколи Сенявського 1704-08; та монографії «Мазепинці: український сепаратизм XVIII ст.» (премія Антоновича, 1982). З 1988 Орест Субтельний - професор історії й політології Йоркського університету в То­ ронто (Канада). Автор відомої в усьому світі праці «Україна: історія» (англійською мовою, 1988, Торонто).В перекладі українською Юрка Шевчука, ця книга з'явилася в Україні 1993 (Київ, вид., «Либідь»),

Стягайло Пилип - Суворовцева (Олицька) Надія Суворов Олександр (1730-1800) -видатний російський полководець, генералі­ симус, князь. Народився в Москві, в родині генерал-аншефа Василя Суворова. В 12 років записаний в Лейб-гвардії Семеновський полк, в п’ятнадцять років (1745) уже Суворов Олександр почав служити в ньому. Закінчив сухопутний кадетський корпус. В 1754 отримав офіцерський чин і був переведений поручиком в Інгерманландський піхотний полк. Підчас Семилітньої війни, у чині підполковника, служив при штабі генерал-анше­ фа графа Фермора. Командуючи Тверським драгунським полком, прославився в битві під Кольбергом. У зв’язку із вступом на престол Катерини II, він прибув до Санкт-Петербурга з депешами з діючої армії й особисто відрекомендувався імпе­ ратриці. 26 серпня 1762 вона надала йому чин полковника і призначила команди­ ром Астраханського піхотного полку. В січні 1770 Суворов став генерал-майором, а вже наступного року завдав рішучої поразки польським конфедератам під командуван­ ням генералів Дюмур’є (в битві при Ландскроні) та Огінського - біля містечка Столовичі. В червні 1774 він прославився, здобувши блискучу перемогу над 40-тисячним турецьким корпусом при Козлуджі. Суворов брав участь в остаточному придушені повстання Пугачова. В 1782 командував П’ятим корпусом, розташованим на Ку­ бані, і не раз провадив операції проти горців та ногайців, в яких регулярні війська діяли спільно з кубанськими і терськими козаками, крім того, він виявився непога­ ним адміністратором. В 1783, на чолі корпусу солдатів і кубанських козаків, здійснив похід проти ногайців за Кубань і здобув перемогу. В 1786 йому було присвоєно чин генерал-аншефа. Ще через два роки, маючи під своїм командуванням 7 тисяч російсь­ ких солдатів і 18 тисяч австрійців, Суворов розгромив турецьку армію під Фокшанами, за що був нагороджений діамантовою зіркою та зіркою до ордену Св. Андрія Первозванного. У грудні 1789 він здобув Ізмаїл, за що був удостоєний чину підполков­ ника Лейб-гвардії. Пам’ятають Суворова і в Польщі: в 1794 він двічі розбив повстансь­ кий корпус поляків генерала Сєраковського, а 29 листопада вступив у Варшаву. Після сходження на російський престол імператора Павла І, був відсторонений від служби і до лютого 1799 жив в своєму маєтку в с. Кончанське Боровичського повіту на Новгородщині. 6 лютого отримав рескрипт імператора, яким йому дору­ чалося командування російсько-австрійськими військами проти французів. До Відня він прибув уже в чині фельдмаршала. За півтора місяця боїв майже вся Північна Італія була очищена від французів, а 7 червня, на р. Требії, він розбив корпус маршала Макдо­ нальда. 8 серпня 1799 він був удостоєний титулу князя. Відомий його перехід через Альпи в 1799, завдяки якому він зумів врятувати свою армію від поразки. В жовтні цього ж року О.Суворов став генералісимусом, а Військовій колегії імператор на­ казав посилати Суворову не «накази», а «повідомлення». Помер О. Суворов 6 трав­ ня 1800, в Петербурзі, після нетривалої, але тяжкої хвороби. Похований на тери­ торії Олександро-Невської лаври, в Благовіщенському соборі. На могильній плиті його зроблено напис, заповіданий самим Суворовим «Тут лежить Суворов». В квітні 1901 ім’я О. Суворова було присвоєне Першому Донському козацько­ му полку. В Радянському Союзі існували, і нині в Росії існують, військові суворовські училища, а в 1942 засновано орден О. Суворова. Іменем його названо кілька населений пунктів, зокрема, селище Суворове, Ізмаїльського району, на Одещині.

Суворовцева (Олицька) Надія (1896-1985) - історик, літератор, громадська і політична діячка. Народилася в Києві, в родині українських інтелігентів. В 1913 навчається на історико-філологічному факультеті Вищих жіночих Бестужевських курсів у Петербурзі. В 1917 - студентка Київського університету. Закінчує також «консулярну академію», яка дає право працювати на дипломатичних посадах. Пра­ цює в міністерстві закордонних справ Директорії Української Народної Республі­ ки. З грудня 1918 - в еміграції. В 1919 - вступила до Віденського університету. Друкує новели та оповідання в періодичних виданнях Австрії, Канади, СІЛА. Пе­ рекладає українською твори Ч. Діккенса, В. Скотта, а німецькою - твори В. Стефаника та В. Короленка. В 1925 повертається в Україну і живе в Харкові. В 1925 стає

Суворовцева (Олицька) Надія

Всесвітня козацька енциклопедія аспіранткою на кафедрі історії культури України Харківського університету. В 1927 заарештована агентами комуністичної охранки ДПУ і засуджена на 5 років камериСуворовцева (Олицька) одиночки, як «ворог народу». Згодом ще неодноразово засуджена, перебувала в ко­ муністичних концтаборах та на засланні до 1954 року. В 1954 амністована, в 1956 Надія реабілітована «через відсутність складу злочину». Після повернення в Україну, пуб­ лікує в різних періодичних виданнях свої «Спогади», оповідання з циклу «Колимські силуети», статті про Леся Курбаса, Олександра Олеся, Олеся Досвітнього. Козацька тематика в її творчості та науковій діяльності засвідчена дисертаційною роботою «Богдан Хмельницький і ідея української державності», яку вона захистила в червні 1920, у Віденському університеті. Надія Суровцева була першою жінкою-українкою, яка отримала - за цю дисертацію - за кордоном ступінь доктора філософії. Сулейман І Кануні (Пишний)(1494-1566)-султан Османської імперії (1520-66). Один із наймогутніших правителів Туреччини, за правління якого ця держава досягла найвищого свого злету. Зокрема, військам Сулеймана І вдалося захопити значні те­ риторії в Європі та Азії: Західну Грузію, значну частину Сербії та Угорщини, острів Родос, Месопотамію, Йємен та Алжир. В 1529 Сулейман І взяв в облогу Відень, проте здобути його не зміг. Ім’я цього султана досить часто згадується в історичній літературі, яка стосується часів гетьмана Д. Вишневецького, котрий здійснив похід на Перекоп проти кримських татар, що перебували у васальній залежності від турків. Дру­ жиною Сулеймана І Пишного була українка Настя Лісовська (Роксолана) (бл. 1505-61).

Сулима Іван

Сулименко Степан

Сулинське гирло

Сулима Іван (р.н. невід.-помер 1635) - гетьман нереєстрових запорізьких ко­ заків (1628-1629; 1630-1635), керівник козацького повстання. Родом з с. Рогощі (те­ пер Чернігівського р-ну Чернігівської обл.). Походив з родини дрібного українсько­ го шляхтича. Служив помічником управителя (за іншими даними - управителем) Баришівського та Бориспільського маєтків польського магната і полководця С. Жолкевського. Прославився як козацький старшина під час походу проти татар та турків, за що був нагороджений золотою медаллю папи Павла V та образком з його портре­ том. Кілька років перебував у турецькій неволі, звідки йому вдалося втекти. В серпні 1635 штурмом здобув польську фортецю Кодак, що була збудована за проектом фран­ цузького інженера Боплана на Дніпрі. В грудні 1635, скориставшись із зради козаків реєстровців, полякам вдалося здобути острівець на Дніпрі, на якому Сулима з заго­ ном протистояв загонові польських карателів. Існують відомості, що Сулиму видали полякам самі реєстрові козаки. І. Сулима був страчений у Варшаві. Сулименко Степан (р.н. і р.см. невід) - козацький діяч XVII ст. Полковник торговицький. Походив з давнього козацького роду. В 1663-1665 командував козацькоселянським військом, яке підняло повстання проти панування поляків. Вів тяжкі бої з загонами польського полковника С. Маховського під Білою Церквою та Рокитним (на Київщині). На боці поляків виступали тоді і війська гетьмана П.Тетері та загони кримських татар. Не маючи змоги протистояти таким, значно переважаючим, си­ лам, і не здобувши належної підтримки ні від населення правобережної України, ні від запорізьких козаків (існує версія, що на допомогу йому йшов великий загін за­ поріжців під командуванням І. Сірка, але не встиг), військо С. Сулименка зазнало поразки. За однією з версій, С. Сулименко нібито загинув під час придушення цього повстання. Сулинське гирло - одне з гирл Дунаю. Пролягає по території Румунії. Довжина 84 км. При впадінні Сулинського гирла в Чорне море знаходиться румунський порт Сулина. Понад Сулинським гирлом в XVIII ст. були створені поселення українських подунайських козаків. Назва часто зустрічається в історичній та художній літера­ турі, присвяченій українському подунайському козацтву.

Сулейман І Кануні (Пишний) - Суховій (Суховіснко) Петро Султан (володар, араб.) - титул володаря кількох країн сходу в VIII-XIV ст. Туреччиною султани правили до 1922. До наших днів цей титул мають правителі Султан кількох азіатських держав. Він часто зустрічається в історичній та художній літера­ турі часів Козаччини. Сумський полк - адміністративно-територіальна та військова одиниця часів Гетьманщини на Слобідській Україні. Час утворення полку датується 1658-1659 роками, і до нього увійшли території, які були заселені переселенцями. Полковим центром були Суми, сотенними центрами - містечка Ворожба, Лебедин, Краснопілля, Ольшанка, Річки, Бишкінь, Глушкове та ін. За переписом 1732 на території полку налічувалося 3695 виборних козаків та 13918 козацьких підпомічників; а в 1763 році ми вже бачимо 1742 виборних козака та 24602 підпомічників. Серед полковників Сумського полку дослідники віднаходять імена цілої династії Кондратьєвих: Г. Кондратьєв, А. Кондратьєв, І. Кондратьєв, В. Перехрестов-Осипов, Д. Кондратьєв, М. Донець-Захаржевський, Р. Романов. Основне покликання сумських козаків полягало в охороні південних рубежів України та Російської імперії від вторгнення татарських загонів. Водночас відомо, що сумське козацтво брало активну участь у Чигиринських походах (1677-1678), в Кримських походах росій­ сько-українських військ (1687 та 1689); в Азово-Дніпровських походах (1695-1696) та в російсько-турецьких війнах. В 1765 Сумський полк адміністративно-територі­ альна одиниця був ліквідований за рішенням російського уряду. Як і козаки інших адмінполків, сумські набули статусу військових обивателів, а територія полку стала складовою частиною Слобідсько-Української губернії. Сумський Слобідський черкаський козацький полк - полк, сформований в червні 1651, з українців, що населяли Слобідську Україну, і які в офіційних доку­ ментах російського уряду та командування називалися «черкасами». Здебільшого, це були поселенці, котрі прийшли з правого, «польського» берега, щоб не підлягати польській адміністрації. В 1700 полк, під командуванням полковника Андрія Кондратьєва, брав участь у Північній війні (1700-1721). Під час неї козаки виявили мужність та хоробрість, і в березні 1765 Сумський Слобідський черкаський козаць­ кий полк було переформовано в регулярний Сумський гусарський полк. Супліка - письмове прохання, з яким козаки зверталися до канцелярії гетьма­ на та інших адміністративних інстанцій. В наш час іноді вживається в іронічному значенні, коли мовник прагне підкреслити дріб’язковість клопотання. Сухий поріг - один із Дніпровських порогів, що знаходився нижче за течією від Кодацького, неподалік від впадіння в Дніпро р. Сури. Тепер затоплений водо­ сховищем. Суховій (Суховієнко) Петро (р. н. і р. см. невід.) - кошовий отаман запорізь­ кого козацтва (1668-69). Козацьку кар’єру розпочав з посади військового писаря. В 1668, після обрання кошовим отаманом, уклав таємну угоду з кримським ханом про військову взаємодопомогу. Виступав, як політичний опонент П. Дорошенка, проти якого воював при підтримці кримської орди, проте всі виступи його закінчу­ валися невдачею. Навесні 1669 Суховій проголосив себе гетьманом Правобереж­ ної України і залучив до свого війська кілька правобережних полків П. Дорошенка. Проте вирішальну битву під м. Стеблевом він програв. Однією з причин поразки була зрада І. Сірка, котрий зі своїм загоном несподівано перекинувся на бік П. До­ рошенка. Восени 1669 зрікся булави на користь М. Ханенка і втік до Криму. В 1674, спільно з татарами, здійснив похід на Правобережжя, але в битві під Лисянкою знову зазнав поразки. Подальша доля його невідома.

Сумський полк

Сумський Слобідський черкаський козацький полк

Супліка Сухий поріг

Суховій (Суховієнко) Петро

Всесвітня каліцька енциклопедія Сушко Роман (1894-1944) - український військовий та політичний діяч. Під час Першої світової війни в чині поручника, був командиром сотні українських січо­ вих стрільців у складі австрійської армії. Прославився в боях на горах Маківка та Лисоня. У листопаді 1917, перебуваючи в Києві, виступив, як один із організаторів Галицько-буковинського куреня Українських Січових Стрільців (УСС), сформова­ ного з колишніх українських вояків австрійської армії, які виявилися в російському полоні. Згодом командував полком та дивізією січових стрільців, командував диві­ зією армії УНР. Під час Другого зимового походу територіями, захопленими комуно-російськими військами, командував бригадою військ УНР, а 1927-30 був крайо­ вим командиром Української Військової Організації. Відомий, як активний діяч Організації Українських Націоналістів. Загинув 1944 уЛьвові.

Східний окружний полк

Сходка старшинська

Сьома Донська козацька батарея

Східний окружний полк - один із полків Кальміуської паланки (в Донецькій обл.) Українського Козацтва. Зареєстрований 18 березня 1998. Охоплює східну час­ тину (Артемівський, Амвросіївський та ін. райони) Донеччини, по річках Бахмут і Міус. Штаб полку знаходиться у м. Горлівці. Полковий отаман (на 2000) Борис Іва­ ненко, президент акціонерного товариства «Хвиля». Начальник штабу-Анатолій При­ щепа. Під егідою полку діють спортивна школа «Нова Січ» (керівник - Ігор Роман), військово-спортивний клуб «Альфа» (Олег Мощанський). Козаки полку залучаються до патрулювання м. Горлівки, охорони сільських угідь, господарств фермерів. Сходка старшинська - зібрання, рада січової старшини на Запоріжжі. Основ­ не її призначення - визначення та підготовка тих питань, які мали виноситися кошо­ вим отаманом на загальну раду, а також для вирішення якихось нагальних питань. Старшинська сходка давала можливість у вузькому колі виробляти загальну політи­ ку Січі, внутрішню та зовнішню політику січового козацтва; розглядати якісь таємні питання, які не повинні набувати розголосу. Все це, на думку Яворницького, робило сходку дуже прийнятною для козацької старшини, перетворюючи її на найвищий директивний та керівний орган Вольностей Війська Запорізького. Так, виходячи з доцільності, січова сходка прийняла рішення про скасування виборності паланкової старшини включно з полковниками, та про подальше їх призначення. Саме тут ви­ рували пристрасті і з приводу взаємин із російськими військовими залогами та іно­ земними поселенцями Нової Сербії і Слов’яносербії. Сьома Донська козацька батарея - окрема козацька батарея, котра діяла у складі Донського козацького війська. Сформована в квітні 1838. Основою її стали три взводи Донської козацької кінно-артилерійської батареї № 3. В травні 1838 її перей­ меновано на Донську кінно-артилерійську батарею № 7 .3 січня 1865 вона постає вже як Сьома Донська кінна батарея, в жовтні 1874, під час чергової реорганізації війська, вона прибрала назву: Донська козацька № 7 батарея. В серпні 1875 батарею було, по суті, розформовано: три взводи її стали основою для формування Шостої кінно-артилерій­ ської батареї, а четвертий взвод - для формування Чотирнадцятої батареї. Проте в лютому 1876 було відроджено Донську козацьку № 7 кінно-артилерійську батарею, яку в травні 1894 перейменовано на Сьому донську козацьку батарею. Козаки батареї про­ славилися в багатьох боях, про що свідчать дві срібні сурми з Георгіївською перев’яззю, з написом: «За поразку турків на Баш-Кадиклярських висотах 19 листопада 1853 року» (вручені в квітні 1854) та дві срібні Георгіївські сурми, з написом: «За пораз­ ку турків на Баш-Кадиклярських висотах 19 листопада 1853 року і за відзнаку в битві при Кюрук-Дара 24 липня 1855року» (вручені в серпні 1856). Козаки батареї були відзначені також спеціальними стрічками на головні убори, з написом: «За відзнаку>в 1854році» (вручені в 1856) та петлицями на комірах і вилогах мундирів з написом: «За військову відзнаку» (квітень 1853). Під час Громадянської війні в Росії (1918-22), козаки артилеристи билися на боці Білого руху. Після утвердження в Росії радянсь­ кої влади, Сьому батарею, як і все Донське козацьке військо, було ліквідовано (1924).

Сушко Роман —Сьомий Донський козацький, військового отамана Денисова, полк Сьомий Донський козацький, військового отамана Денисова, полк - полк у складі Донського козацького війська. Сформований в 1873, для відрядження на «зовнішню службу». Первісна назва - Донський козацький № 28 полк. В липні 1875 Сьомий Донський названий Донським козацьким № 7 полком, а в травні 1894 перейменований на козацький, військового Сьомий Донський козацький полк. У серпні 1904, у полка з’явився «вічний шеф», отамана Денисова, полк ним став відомий військовий отаман, генерал-лейтенант Адріан Денисов(див.). Відтак, він почав називатися - Сьомий Донський козацький, військового отамана Денисова, полк. У квітні 1869 полку вручено Георгіївський прапор з написом: «За відмінну хоробрість і поразку противника у Вітчизняну війну 1812 року». Але пра­ пор цей має свою історію. З’явився він в 1813, тобто одразу після поразки в Росії військ Наполеона, і спочатку мав бути врученим Восьмому Донському козацькому, Грекова 18-го, полку. Але на час вручення прапора Сьомому полку, Восьмого полка Грекова вже не існувало. Під час Громадянської війни (1918-1922) в Росії, частина козаків полку брала участь у боях на боці «білих», частина - на боці «червоних». Після утвердження в Росії радянської влади, полк було ліквідовано разом з усім Донським козацьким військом (1924).

Нагородні прапори Донського козацтва

433

Всі сві пня козацька енциклопедія

Табір

Тавань

«Тавр.чськи;, степ»

ж'айша

Табір - «табором» козаки називали укріплення з возів. Якщо табір був розрахо­ ваний на тривалу облогу, то його обов’язково обкопували ровами та захищали глиняними насипами, а вози зв’язувалися ланцюгами. Використовували козаки свої вози і для створення походного табору. Так, ідучи назустріч ворогові, козацьке військо заставляло себе з двох боків возами в кілька рядів. Пускали вони вози й попереду та позаду колони. Такий вид колони дозволяв досить швидко організовувати кругову оборону, або формувати неприступний табір, справжню польову фортецю. Тавань (Нусріт-Кермен, Хон-Бурун, Устріт-Кермен) - татарсько-турецька фор­ теця, збудована, орієнтовно, наприкінці XV століття, на острові Тавань (пониззя Дніпра, неподалік сучасної Каховки). Дала назву цілій системі фортець - «Таванські фортеці». Покликана була не допускати запорізьких козаків до Чорного моря, пере­ шкоджати їх походам на землі Кримського Ханства. Оточена була міцним муром та земляними валами і ровом. Мала чотири кам’яні вежі. Фортецю неодноразово штур­ мували українські козаки. Відомо, що в 1695 війська гетьмана І. Мазепи та російсь­ кого воєводи Б. Шереметєва здобули її разом з іншими фортецями таванської систе­ ми. Існують дані, що в 1696 гарнізон фортеці налічував понад тисячу осіб, п’ятсот з яких були козаками і близько 300 - російськими солдатами. Ще понад 200 шабель належали найманцям-сердюкам. В 1697 до мурів Тавані прибудували глиняну фор­ тецю, після чого гарнізон було доведено до 5 тисяч шабель. З вересня по листопад 1697 Тавань облягала 30-тисячне турецько-татарське військо, одначе здобути її так і не змогло. В 1701 була зруйнована росіянами за умовами Константинопільського трактату. В наші дні це місце затоплене Каховським водосховищем. «Таврійський степ» - альманах (Каховка Київ, 1999) історико-географічного відділення Малої Академії наук країни. В альманасі вміщено історичні розвідки Івана Любака «Тактика бонових дій запорізьких козаків під час нападів на фортецю Іслам-Кермен (в районі нинішньої Каховки)»; Андрія Зубкова «Малодосліджені сто­ рінки Прогноївської паланки (кінець XVI ст.-1792)» та інші матеріали юних нау­ ковців, які стосуються історії пониззя Дніпра. Тайша - правитель (князь, хан) калмиків (Калмицької орди). Історія України знає кілька випадків, коли загони калмиків приходили на допомогу українським ко­ закам у їх боротьбі проти спільних ворогів - кримських татар і турків, яких калмики теж вважали ворогами своєї державності. Талер (таляр) - назва цієї грошової одиниці —срібної монети —часто зустрі­ чається в історичній літературі, присвяченій козацькому рухові в Україні. Вперше талер з’являється в Європі 1518, в Чехії. З кінця XV й до XVII ст. на території Украї­ ни, в тому числі й на територіях Запорізької Січі, були в обігу талери багатьох країн світу (існували також півталера та чвертьталера). Всі вони - талери мали однакову вагу й дорівнювали приблизно 60 копійкам, тобто володіли приблизно однаковою купівельною вартістю. Талер 1651 року за правління Яна Казимира

Табір —Татарсько-литовський кінний полк

Танський Антон (р. н. і р. см. невід.) - козацький військовий діяч середини XVIII ст. Полковник київський. Один із будівничих системи укріплень на південних кордонах Лівобережної України під назвою «Українськалінія», котра згодом відігравала помітну роль в захисті південного порубіжжя Лівобережної України. Під його керівництвом в 1731 році 20 тис. козаків з різних лівобережних полків та 10 тис. селян працювали на спорудженні фортець, редутів та казарм і конюшень для кінних гарнізонів в районі р. Берестової. Водночас він організував кінні загони, які захи­ щали південні кордони в районі річки Берестової. Тарловський Кирило (1709-1784) - священик запорізької Покровської церк­ ви, священик січового запорізького козацтва. Випускник Київської духовної ака­ демії. Служив у церкві в Козельці, далі перебрався до Петербурга де, завдяки своїм ораторським та проповідницьким здібностям, а також своїй ученості, став набли­ женим до царського двору, навіть користувався підтримкою самої імператриці Єли­ завети Петрівни. Після смерті Єлизавети впав у немилість придворних Катерини II і змушений був стати ченцем Печерської лаври в Києві, а вже звідти, чи то побою­ ючись переслідувань, чи зневірившись у своєму чернечому житті, перебрався на Січ. Тут він, знову ж таки завдяки своїм здібностям, досить швидко здобув автори­ тет у запорожців і, на прохання кошового отамана, митрополит київський висвятив його на священика Покровської церкви. Одначе церковна служба Тарловського не приваблювала і він знову надав перевагу життю мандрівного проповідника. По тому як в 1775 році російські війська ліквідували Запорізьку Січ, Тарновський отримав значні земельні наділи на території Вольностей війська Запорізького і заснував кілька сіл, зокрема, Булахівку, Кочережки, Межиріч, та хуторів, у кожному з яких збудував своїм коштом церкву; його ж таки коштом споруджена була й церква Св. Миколи в Самарському козацькому монастирі. Татари - назва цілої групи тюркських, монгольських та маньчжурських пле­ мен, котрі з часом сформувалися в народи, які, в свою чергу, в різні часи формували свої держави, зокрема, Булгарію, Золоту Орду, Казанське, Кримське, Сибірське, Астраханське ханства. Упродовж усієї історії свого існування, українському козац­ тву доводилося протистояти нападам кримських, буджацьких та перекопських та­ тар, які входили до складу Кримського ханства чи перебували у васальній залеж­ ності від нього. У свою чергу, Кримське ханство було васалом Туреччини. Водно­ час, історія Козаччини знає чимало прикладів, коли в боротьбі проти поляків та росіян козаки виступали спільно з татарськими загонами. Так було, зокрема, під час Визвольної війни (1648-50) проти поляків під проводом Б. Хмельницького та в часи гетьмана І. Виговського. В часи Козаччини існували також татари поволзькі, сибірські, литовські. Сама назва «татари» поширилася серед племен, які брали участь у походах Чингізхана та його послідовників в XII-XV ст. Татаринов Михайло (р. н. і р. см. невід.) - військовий діяч XVII ст. Полков­ ник, командир козацького корпусу (1637). В 1637, сформувавши козацький корпус на 4 тисячі шабель, М. Татаринов повів його в Персію, маючи намір, спільно з персами, воювати проти турок. Проте до Персії загін не дійшов. На Дону корпус об’єднався з загонами донських козаків і штурмом здобув турецьку фортецю Азов. На Січ М. Татаринов повернувся з великими трофеями. Подальша доля невідома. Татарсько-литовський кінний полк—полк, що існував на правах козацького. Сформований в червні 1797, з татар, які жили на території Литовського князівства. Первісна назва - Литовський кінний татарський полк. З 1798 по березень 1801 він називався Татарським кінним полком. У березні 1801 він названий Татарсько-Ли­ товським кінним полком. У листопаді 1807 переформований на уланський полк ре­ гулярної російської армії. В березні 1803 його поділено на два; Кінний Татарський

Танський Антон

Тарловський Кирило

Татари

Татаринов Михайло

Татарсько-литовський кінний полк

Всесвітня козацька енциклопедія полк і Кінний Литовський полк. У квітні 1807, на основі Татарського полку, сформоТатарсько-лнтовський вано Кінно-Волинський полк. В листопаді 1807 Татарський і Литовський полки пекінний полк реформовані на уланські полки регулярної російської армії.

Твердохлібов Олександр

Текелій Петро

Терлецький Омелян

Тернопільський крайовий козацький кіш їм. Д. Вишневецького

Твердохлібов Олександр (1840-1918) - український письменник, фольклорист, краєзнавець. Тривалий час жив і працював у м. Охтирці на Сумщині. З творами часто виступав під псевдонімом «Земляк». Опублікував в періодиці чимало історичних розвідок, які стосувалися Запорізької січі та українського козацтва на Лівобережжі України. Як фольклорист, записав багато історичних козацьких пісень, дум, пере­ казів. Відголоси козацької тематики віднаходимо в його працях «Ахтирський повіт напередодні XIX століття», «Століття Ахтирського повітового училища (1790-1890)», «Ахтирка», «Ще раз про Гаркушу». Торкався у своїх працях й історії козацько-гай­ дамацького руху. Виступав, як біограф відомого українського поета романтика Ми­ хайла Петренка. Текелій Петро (1720-1793) - відомий російський військовий діяч. Генерал-аншеф. За походженням - серб, родом з м. Арада. До 1747 служив в австрійській армії, на території Угорського королівства. В 1747 в чині поручика був прийнятий на служ­ бу в Російську армію. Брав участь у Семилітній війні (1756-1763), під час якої дос­ лужився до чину бригадира і в 1763 був призначений командиром сербського гу­ сарського полку, а також в російсько-турецькій війні 1768-1774. Був учасником кількох військових експедицій проти горців Північного Кавказу. В червні 1775, за наказом імператриці Катерини II, війська під командуванням генерала П. Текелія захопиш і зруйнували Запорізьку Січ. Цим своїм дійством він й увійшов в історію України та українського козацтва. Терлецький Омелян (1873-1958) - український історик і педагог. Член Науко­ вого Товариства ім. Шевченка (з 1921). Родом з села Крамарівки Ярославського повіту (тепер це територія Польщі). У 1896 закінчив Львівський університет. Тривалий час був слухачем семінару «Історичні вправи», яким керував М. Грушевський, і де предметом його наукового інтересу було історія української козаччини XVII ст. Кан­ дидат історичних наук (з 1950). У 1898-1913 вчителював в гімназіях у Тернополі та Чорткові, з 1913 - в академічній гімназії у Львові. У 20-х роках був активним членом вчительської громади у Львові, Львівської «Просвіти» і товариства «Рідна школа». Працював доцентом кафедри історії середніх віків, історії західних та південних слов'ян Львівського університету (1940-41, 1944-48), був науковим співробітником Львівського відділу Інституту історії, а з 1947 - співробітником Інституту археології АН УРСР. Козацькій тематиці присвячено його історичні розвідки «Козаки в Білій Руси в р. 1654-1656» (1896); «Історія української державності» (1923-1924); «Геть­ манська Україна і Запорізька Січ» (1935); «Історія України» (1936). У цих працях він досліджував впливи української Визвольної війни та Гетьманщини на спроби поко­ зачення Білої Русі, аналізував проблемні моменти взаємин між Гетьманщиною та старшиною Запорізької Січі, яка не дуже охоче підтримувала ідею української дер­ жавності, оскільки побоювалася, що це призведе до позбавлення козацького само­ врядування на землях Запорізької Січі. Тернопільський крайовий козацький кіш ім. Д. Вишневецького—Тернопіль­ ське крайове козацьке товариство Українського козацтва. Засноване в 1993, з ініціа­ тиви відомого скульптора, генерал-хорунжого УК Володимира Лупійчука, якого й було обрано першим крайовим отаманом. В 1995 Тернопільський крайовий кіш очо­ лив отаман Володимир Скакун, в 1999 - отаман Ігор Сардинець. Під егідою крайо­ вого коша діє школа бойових мистецтв «Хрест». В 19961. Сардинець ініціював зас­ нування козацького кінного куреня, який у липні 1997 здійснив похід місцями бойо­ вих дій Визвольної армії Б. Хмельницького в 1648. Похід тривав 26 діб. Тернопіль-

Твердохлібов Олександр

Терське козацьке військо

ський кіш став ініціатором запровадження в УК високої нагороди - ордена Д. Виш­ невенького; брав участь у підготовці 350-річчя Зборівської битви. В травні 1998 був учасником урочистостей з нагоди річниці початку національно-визвольної бо­ ротьби українського народу в 1648-1654 на території колишньої Микитинської січі.

Тернопільський крайовий козацький кіш ім. Д. Вишневецького

Терське військове козацьке товариство —громадська козацька організація, заснована в 1990 році на території шести суб’єктів Російської Федерації: Ставро­ польського краю, Дагестану, Північної Осетії-Аланії, Інгушетії, Чечні, КабардиноБалкарії. Отаман Терського військового козацького товариства —генерал козацтва Василь Бондарєв (станом на 2005). Штаб-квартира - в станиці Ново-Павловській Ставропольського краю РФ.

Терське військове козацьке товариство

Терське козацьке військо. За переказами, перші козаки з’явилися на річці Те­ рек ще в 1520 році. Сталося це потому, як Рязанське князівство було приєднане до Московської держави. Частина рязанських городових козаків, які базувалися в Чер­ вленому Яру, спустилася Волгою до Хвалинського (Каспійського) моря і висадили­ ся в гирлі Тереку. Там козаки поділилися на дві частини. Громада, котра залишила­ ся в гирлі Тереку, почала називатися «Терським козацтвом», а громада, що відійшла поближче до відгорів гір (до гребеня) почала називатися «Гребенським козацтвом». У 1583, в гирлі Тереку, було засноване місто Терка, а в 1651 на річці Сунжі звели козацький острог. Життя козаків було нелегким. У 1860 козаки «вільної Гребенської громади», під натиском горців, змушені були переселитися на правий берег Тереку, при впадінні в нього р. Сунжа, щоб, у такий спосіб, поєднати свої зусилля з терсь­ ким козацтвом. В 1716 засновано Новохоперську фортецю, для поселення в якій були запрошені добровольці з українських та донських козаків. Основу ж поселенців становили хоперські козаки (див.), що розсіялися були після розорення повстанця­ ми К. Булавина їх станиць на р. Хопер (1707). В 1724 в Новохоперській фортеці сформовано Хоперську кінну козацьку ко­ манду. В 1740 Терському війську вручено два великі прапори і десять інших клейнодів. В 1763 засноване Моздоцьке укріплення, а через рік з «дружніх кабардинців» сформовано дві сотні Моздоцької гірської команди. В 1767 Хоперську кінну ко­ зацьку команду переформували на Хоперський полк. В 1801, в середній та верхній течії Кубані, поселено козаків ліквідованого Катеринославського козацтва. В 1824, з Моздоцької гірської команди, козаків Луковської станиці та інших підрозділів сформовано Горський, в грудні 1830 - Збірно-Лінійний полки. В січні 1831, в пол­ ках та військах, розселених по Кавказькій лінії, вперше запроваджено форму об­ мундирування - черкески. В вересні 1832 козаками Кавказької лінії зараховано 1300 переселенців з Полтавської та Чернігівської губерній. В 1832 всі козацькі полки і війська Кавказької лінії, крім Чорноморського, зведені були до Кавказького лінійного війська. При цьому Гребенське, Терсько-Сімейне і Терсько-Кізлярське війська були перейменовані на Гребенський, Терський та Кізлярський полки. В вересні 1850 до війська зараховані ще чотири військових поселення Кавказької лінії. В листопаді 1860 «для більшої єдності управління - як мовиться у наказі Військового відомства —у відповідності з новим становищем Північного Кавказу і загальною системою адміністрації, повелено: з Сьомої, Восьмої, Дев 'ятої і Десятої бригад Кавказько­ го лінійного війська, у цілковитій відповідності, утворити Терське козацьке військо». Водночас, до складу війська було зараховано ще кілька дрібних підрозділів, зокре­ ма, кінно-артилерійську батарею Кавказького лінійного війська, Другий Сунженський та Другий Владикавказький (який ще тільки формувався) полки. Загалом, на 1861 рік склад Терського козацького війська почав складатися з чотирьох бригад, по два полки в кожній, а також із двох полків і двох кінно-артилерійських батарей, які залишалися поза бригадами. Створення Терського війська змушувало російський уряд вдаватися до нових пе­ реселень з території Росії та України. Так, наказано було,«на посилення Терського і

Терське козацьке військо

Всесвітня козацька енциклопедія Кубанського військ», переселити на Кавказ 1200 родин донських козаків, 2000 ро­ дин державних селян та 600 відставних солдатів. В 1865 кільком полкам війська Терське козацьке вручені були Георгіївські прапори: Першому Волзькому —«За відмінно-старанну військо службу і за відзнаку при підкоренні Східного і Західного Кавказу»', Другому Волзь­ кому - «За відзнаку в Турецькій війні, за справи проти горців в 1828 і 1829роках, і за відзнаку при підкорені Східного і Західного Кавказу». В серпні 1870 затверджено нове «Положення про військову повинність і про утримання стройових частин Терського козацького війська», згідно з яким склад війська в мирний час визначався: п’ять кінних полків, дві кінно-артилерійські бата­ реї й один лейб-гвардії Терський козацький ескадрон Власного, Його імператорсь­ кої Величності, конвою. Перелік походів та битв Терського війська вражає. Ще в 1577 терські гребенські козаки завдали цілковитої поразки війську Кримського хана. В 1590 вони брали участь у поході князя Солнцева-Засєкіна проти князя Шемхала Тарковського, а в 1594 - у складі війська воєводи Хворостіна. В 1677 гребенські козаки взяли участь у поході на Чигирин, а в 1716 терські козаки, під командуванням князя Бековича-Черкаського, воювали в Хіві. А ще - в 1790 вони завдали поразки турецьким військам під командуванням Батал-Паші на Кубані. З 1826 по 1827 терське козацтво брало участь в Перській війні, де особливо відзначилася кінно-артилерійська рота осавула Зубкова. В 1831 Збірно-лінійний козацький полк придушував повстання поляків, а в 1849—повстання в Угорщині і Трансільванії. З 1854 по 1856 полки терсь­ кого козацтва воюють на фронтах Східної війни, де вони особливо відзначилися під час штурму Кюрук-Дари і містечка Пеняк. Для участі в Турецькій війні 1877-78 терсь­ ке козацтво зуміло виставити 15 кінних полків, дві кінні батареї та Перший ескадрон конвою Його Величності. Згодом двом полкам довелося доводити свою хоробрість у боях з японцями (1904-05). А з 1905 по 1906 терські козаки придушували рево­ люційні бунти уже в самій Російській імперії. Брали вони участь і в революційних подіях 1917 та в Громадянській війні (1918-22) в Росії (як на боці «білих», так і на боці «червоних»). Ліквідоване було Терське козацтво комуністичним режимом ра­ зом з усіма іншими козацькими військами Росії (1924).

Тетеря (Морожковський, Мережковський, Моржковський) Павло

Тетеря (Морожковський, М ережковський, М оржковський) Павло (р.н. невід.-помер 1670) - гетьман Правобережної України (1663-65). Походив зі стар­ шинського шляхетського роду, з м. Переяслава. Закінчив Мінську уніатську школу. В 1648, коли розпочалася Визвольна війна, був полковим писарем. В 1653 призначений полковником переяславським. Виявив дипломатичні здібності, виконуючи низку дипломатичних доручень Б. Хмельницького, зокрема, перебував у складі делегації, яка підписувала Березневі статті у Москві. Після смерті Б. Хмельницького, став активним прибічником гетьмана І. Виговського і рішуче виступав проти колоніальної залежності від Росії, проти возз’єднання з нею. Першою дружиною Тетері була рідна сестра І. Виговського, другою - донька Б. Хмельницького Олена, вдова Данила Виговського. Один з ініціаторів та авторів Гадяцького договору з Польщею 1658 та Слободищенського трактату 1660. В 1660 козаки призначають його генеральним писарем гетьманату. Зрікаючись булави, Ю. Хмельницький при­ значив П. Тетерю наказним гетьманом. В 1663, на раді в Чигирині, козаки обрали його гетьманом Правобережної України. В 1664 козаки гетьмана П. Тетері, при підтримці польських загонів, здійснюють похід на Лівобережну Україну, з метою об’єднання українських земель під владою єдиного гетьмана. Вів послідовну зброй­ ну й політичну боротьбу з лівобережними гетьманами Я. Сомком та його наступни­ ком І. Брюховецьким. В 1665 військо П. Тетері зазнало поразки під Брацлавом від проросійськи налаштованих військ полковника В. Дрозденка. Захопивши клейноди та військову скарбницю, П. Тетеря подався до Польщі, перейшов у католицтво. Мав посади стольника Полоцького і старости Брацпавського та великі маєтки на Волині. Місце й обставини його смерті поки що документально не з’ясовані. За однією з версій, він, рятуючись від судових переслідувань польської шляхти, яка вимагала

Тетеря (Морожковський) Павло - Тобольський кінний козацький полк компенсації за збитки, втік до Молдавії, а далі - до Туреччини, де нібито мав зустріч з султаном Мухаммедом IV, під час якої заручився його протекцією і планував по­ вернути собі гетьманську булаву. Але в 1670 був отруєний.

Тимановський Микола (р.н. невід.-помер 1919) - російський військовий діяч, генерал-майор, один із організаторів білої Добрармії, яка формувалася на Дону і до якої було залучено чимало донських козаків. Гімназистом 6 класу добровільно пішов на російсько-японську війну (1904-1905), де був тяжко поранений і за особисту хоробрість нагороджений двома Георгіївськими хрестами. Після складання іспитів на офіцерський чин, брав участь у Першій світовій війні, де теж відзначався особи­ стою хоробрістю. Після поранення і лікування, прийняв під своє командування особ­ ливий добірний георгіївський батальйон Ставки Верховного головнокомандуючо­ го. Цей батальйон формувався з кавалерів Георгіївського хреста і вважався особли­ вим резервом головнокомандуючого. Командувати цим батальйоном було надзви­ чайно почесно. Взимку 1917 він прибуває на Дон, де вступає до лав Добрармії. Остання його посада в Добрармії - командир Офіцерської, імені генерала Маркова, дивізії, частини якої прославились особливою стійкістю у боях з червоноармійцями. Помер в 1919, від тифу. Тимчасові козацькі частини - козацькі частини, які формувалися тимчасово, для участі в тій чи іншій військовій компанії. Зокрема, для участі в російсько-ту­ рецьких та російсько-польських війнах 1764-74 pp., було сформовано для діючої Російської армії чотири козацькі полки, під командуванням майорів російської армії Лалаша, Врізе, Шенка та Девіза. Ці полки складалися з українських козаків та з волонтерів південно слов’ян, тобто слов’ян, представників балканських народів: сербів, хорватів, македонців. В 1787, для участі у війні з Туреччиною, було наказа­ но сформувати з південнослов’ян, молдаван, албанців, греків дві кінні козацькі бри­ гади, проте стільки волонтерів не набралося, отож було сформовано лише дві во­ лонтерські команди. В травні 1788, з цих волонтерських команд та з українських козаків все ж таки було сформовано Смілянський та Шполянський козацькі полки, які, одначе, незабаром були розформовані. В 1790 з українських козаків було сфор­ мовано і Корпус Малоросійських піших стрільців (див.). Тискиневич Григорій (р. н. і р. см. невід.) - гетьман Запорізького козацтва. На історичній арені з’явився наприкінці XVI ст., під час загострення в Україні релігій­ но-політичної боротьби, пов’язаної з укладенням в 1596 Берестейської церковної унії. Г. Тискиневич один із перших виступив з рішучою пересторогою та протестом проти прагнення уніатів покатоличити православну українську людність і, зокрема, перетворити на католицькі храми Києва. У своєму посланні церковним ієрархам, український гетьман заявив: «Разом з народом православної віри... хочемо стояти при духовних особах, що не відступали і не відкинулися її, і проти завзяття напас­ ників головами своїми її боронити». Ця заява засвідчила, що Запорізьке козацтво ладне збройно боронити свою віру, а це стало значною моральною підтримкою україн­ ської Православної Церкви. Коли 1610 уніатський митрополит Антоній Грекович за­ хотів остаточно підпорядкувати собі київський храм Святої Софії, Г. Тискиневич звер­ тається з листом до київського підвоєводи Холоневськош, в якому підтверджує свою підтримку православної церкви і закликає підвоєводу вбити Грековича, «яко пса», тільки-но де зустріне його. Пізніших згадок про Г. Тискиневича не виявлено Тобольський кінний козацький полк - полк у складі війська Сибірських го­ родових козаків. Створений на основі Сибірсько-Татарського городового кінного козацького полку. В свою чергу Сибірсько-Татарський кінний полк складався з 5 сотень, і сформований був з городових татарських команд —Тобольської, Тюменсь­ кої, Томської. В жовтні 1849 Тобольський кінний козацький полк було передано

Тимановський Микола

Тимчасові козацькі частини

Тискиневич Григорій

Тобольський кінний козацький полк

Всесвітня козацька енциклопедія Тобольський кінний козацький полк

Товариство козаків Київщини

Товариство Нестора Махна «Гуляй-Поле»

Військовому Відомству. Полк брав участь у російсько-японській війні 1904-05, у Громадянській війні 1918-22. Після утвердження в Росії радянської влади, Тобольсь­ кий полк було ліквідовано разом з усім військом городового Сибірського козацтва. Товариство козаків Київщини - обласна громадська організація. Заснована 1991. Штаб-квартира в Києві. Налічує близько 3 тисяч козаків. Основна мета діяль­ ності -відродження українського козацтва, патріотичне виховання молоді, розвиток козацького фермерства та бізнесових структур. Очолює (2005) крайовий отаман, генерал-полковник Петро Аброскін. Товариство Нестора Махна «Гуляй-Поле» - Всеукраїнське громадське об’єд­ нання. Засноване 29 вересня 1998 у Києві. З 26 жовтня 2000 набуло статусу Всеук­ раїнської громадської організації. Ініціатором створення та першим його Головою став Народний депутат 2-го і 3-го скликання Анатолій Єрмак. Метою діяльності є спри­ яння вивченню та популяризації діяльності керівника селянського народного руху Ук­ раїни Нестора Махна. В 1998 Товариство виступило ініціатором проведення заходів з нагоди 110-ї річниці від дня народження Н. Махна, які проходили в Гуляй-Полі. Брало участь у встановленні хреста в пам’ять Н. Махна та підтримує діяльність його музею в Гуляй-Полі. Бере участь у збереженні та пропаганді пам’ятки етнокультури «Кам’яна Могила». Відомо, що з 2003 року Товариство очолює Олександр Притула (1970 р.н.).

Товариш

Товариш - кінний воїн польського війська XVI ст. Товариші походили з дрібної шляхти і служили за королівську платню.

Товмач Роман

Товмач Роман (р.н. і р.см. невід.) - козак Канівського куреня (XVIII ст.). Увій­ шов в історію запорізького козацького Війська, як розвідник, який навесні 1742 побу­ вав у Криму, куди їздив нібито по сіль. Завдяки його донесенню, кошовий Запорізької Січі передав російському генералу Кешу повідомлення про те, що пересування кримсь­ кого війська не помічено і що гарнізон фортеці Перекоп надзвичайно малочисельний.

Товстунов Юрій

Томаківська Січ

Товстунов Юрій (1945) - полковник Українського козацтва. Отаман Слобожансь­ кої Січі Українського Козацтва, заснованої у Харкові, в 1994 році (початкова назва «Слобожанське козацьке товариство»). На січень 2002 року, Січ налічувала понад 700 козаків. Народився Ю. Товстунов у м. Армавірі Краснодарського краю (Росія), походить із родини кубанських козаків, предки яких були вихідцями з України. Осві­ ту здобував у Камишинському військовому училищі (Волгоградська обл.) та Ака­ демії тилу і транспорту в Ленінграді (1977). Крім того, заочно закінчив економічний факультет Новосибірського університету. Тривалий час працював у Центральному уп­ равлінні Міністерства оборони СРСР. В 1991 звільнився в запас у званні полковника. Бере активну участь у відродженні українського козацтва на Слобожанській Україні. Томаківська Січ - польова фортеця (60-і pp. XVI ст.-1593), військово-адмініст­ ративний центр Запорізького козацтва. Розташовувалася на о. Томаківка, неподалік теперішнього м. Марганець Дніпропетровської обл. Обрамлений річками та велики­ ми плавнями, острів був важкодоступним для ворогів, особливо для татарської кінно­ ти. Січова фортеця розташовувалася на південній частині острова. На Січі постійно знаходився козацький гарнізон, на чолі якого стояла січова стар­ шина, яка здійснювала адміністративне управління козацькими територіями та ко­ мандувала козацький військом. Відомо, що саме звідси козаки на чайках вирушали в далекі походи в Крим, Туреччину та Молдову, а також для участі у повстанні Криштофа Косинського. З Томаківською Січчю пов’язана діяльність гетьманів Б. Ружинського та І. Підкови. Зруйнована була Січ 1593 кримськими татарами, які напали на Томаківку, скориставшись із того, що запорізькі козаки перебували в поході і вели бойові дії з військами Речі Посполитої.

Товариство козаків Київщини - Торговицький полк

Томашівський Степан (Стефан) (1875-1930) — відомий український істо­ рик, політичний діяч, дипломат. Народився 9 січня 1875, в с. Купновичі Рудківського повіту на Львівщині. Закінчив філологічний факультет Львівського університету (1899). тривалий час викладав у гімназіях різних міст Галичини. В 1910-14 був до­ центом кафедри історії Австрії Львівського університету. В 1918-20 —політичний радник уряду ЗУНР. В 1920 очолював політичну місію ЗУНР у Лондоні. Перебував в еміграції в Англії та Німеччині. З 1927 —професор Краківського університету в Польщі, де викладав східноєвропейську історію. Відомий як дослідник історії України і, зокрема, її козацького руху. Йому нале­ жать окремі наукові праці та розвідки: «Перший похід Богдана Хмельницького в Галичину» (1914), «Народні рухи в Галицькій Руси 1648 р.», «Українська історія» (1919), «Гетьман Мазепа і король Станіслав II», «Мазепа у шведів», «Мазепа і авст­ рійська політика», «Жерела до історії України-Руси» у трьох томах; «Причинки до історії Мазепинщини» (1910), «Один момент під Зборовом 1649 р.» (1913) та ін. В 1921-25 С. Томашівський працював редактором берлінських журналів «Українське слово» та «Літопис політики, письменства і мистецтва», в яких публікувалося чи­ мало творів, присвячених історії України, а отже й козацтва. Томиленко Василь (р.н. невід.-помер 1654)-військовий діяч XVII ст. Гетьман реєстрового козацтва (1635-37). Брав активну участь у Визвольній війні 1648-54, як один із начальників козацької артилерії. В 1653 призначений полковником чиги­ ринським, в 1654 став військовим осавулом. Відомий, як дипломат, який виконував ряд дипломатичних доручень в Польщі (1650), Литві (1653), а також брав участь у переговорах з послами Московії, коли йшлося про союз України і Росії. В 1654 був призначений наказним гетьманом, під командуванням якого перебувало велике ко­ зацьке з’єднання. Загинув у бою з поляками під Брацлавом. Томиленко Василь (р.н. невід.-1638) - отаман українського козацтва. На військово-політичній арені з’явився під час московсько-польської війни 1632-34, коли воював на боці Польщі. Гетьман (старший) українського реєстрового козацтва (наприкінці 1636). Підчас козацько-селянського повстання 1637 спочатку ухиляв­ ся від ведення бойових дій проти повстанців, а згодом і зовсім перейшов на їх бік. Очолив оборону фортеці м. Боровиці, але був виданий зрадниками полякам і, після жорстоких тортур, страчений у Варшаві. Томило Яків (р.н. невід.-помер 1656)-полковник. Активний учасник Визволь­ ної війни. Після смерті полковника І. Золотаренка (1656), Б. Хмельницький призна­ чив Я. Томила наказним гетьманом Лівобережної України. Того ж року він сформу­ вав військо і повів його до р. Самари, притоки Дніпра (в район теперішнього Дніпро­ петровська), назустріч кримській орді хана Менглі-Гірея. Сили були занадто не­ рівними, а російські війська під командуванням боярина Бутурліна вчасно не підійшли. Як і більшість його воїнів, загинув під час битви на Самарі. Томський городовий козацький кінний полк - полк у складі Сибірського козацького війська. В 1822, з Томської, Кузнецької і Наримської караульних команд, було сформовано Томський кінний полк городових козаків. Тоді він належав до війська Сибірських городових козаків. У березні 1861 його перевели до Сибірсько­ го козацького війська. Згодом він був підпорядкований Військовому Відомству. Козаки полку брали участь в російсько-японській війні 1904-1905 та Громадянській війні в Росії (1918-1922). Після утвердження в Росії радянської влади, полк було ліквідовано разом з усім Сибірським козацьким військом. Торговицький полк - адміністративно-територіальний та військово-козацький полк, сформований під час Визвольної війни 1648-1654. Адміністративним

Томашівський Степан

Томиленко Василь

Томиленко Василь

Томило Яків

Томський городовий козацький кінний полк

Торговицький полк

Всесвітня козацька енциклопедія центром було містечко Торговиця, тепер село Новоархангельського району Кіровог­ радської обл. З керівників полку сучасним дослідникам вдалося з’ясувати лише ім’я Торговицький полк полковника Євхимія (Росченка). Козаки полку брали активну участь у боротьбі про­ ти поляків. Орієнтовно, після закінчення Визвольної війни, Торговицький полк став сотнею Канівського полку.

Трабзон (Трапезунд, Трапезонт)

Трахтемирів

Трахтемирівський (Зарубський) монастир

«Третій Гетьманат»

Третій Донський, Єрмака Тимофія, полк

Трабзон (Трапезунд, Трапезонт) - це місто часто зустрічається в історичній літературі часів Козаччини. Під час морських походів козаки не раз здобували його штурмом, визволяючи своїх полонених побратимів. Зокрема, це місто-фортеця, містопорт було здобуте козаками 1616 року. Воно згадується в народній думі про Самійла Кішку «Ой, із города, із Трапезонта...». Засноване у VIII ст. до нашої ери. В 1204-61 було столицею тюркської Трапезундської імперії. Нині - велике місто, значний порт, адміністративний центр ейлаєту (області) Туреччини. Трахтемирів (Трехтемирів, Терехтемирів) - містечко на Дніпрі, неподалік Канева, яке часто згадується в історичній та художній літературі про Козаччину. Тепер село Канівського району на Черкащині. Трахтемирівський замок було збудовано ще в XV ст. 1578 року Трахтемирів було передано спеціальним «привілеєм» короля Стефана Баторія реєстровому козацтву. Тут перебували канцелярія (штаб) реєстровиків і шпиталь, в якому лікувалися поранені та хворі козаки реєстру. Тут же зберігалася й козацька артилерія. Трахтемирівський (Зарубський) монастир - монастир (XVI ст.), який, водно­ час, виконував роль шпиталю, що обслуговував українських реєстрових козаків. Знаходився між містечком Трахтемирів та селом Зарубинці. Спеціальним привілеєм польського короля Стефана Баторія 1578, монастир було передано лише незадовго до того створеному реєстровому козацтву. В монастирі розташувався шпиталь, де хворих доглядали ченці. Чимало літніх козаків теж доживали свій вік за стінами монастиря. На його утримання кошові отамани та полковники давали солідні пожер­ тви. Монастир не раз зазнавав нападів польських загонів, які проривалися до нього під час каральних походів, придушуючи повстання козаків. Зруйнований був 1664 (1665) року загоном польської армії, під час придушення чергового повстання. Мо­ настир часто згадується в історичній та художній літературі. «Третій Гетьманат» —щотижнева газета, «загальнополітичне вітчизняне ви­ дання», основне покликання якого творити літопис Українського козацтва. В підза­ головку тижневика є слова «Літопис Українського козацтва». Головний редактор Ігор Кравчук. Наклад 10000 примірників. Засновником газети є ПП «Телерадіокомпанія ІК». Редакція знаходиться в Києві. Газета розповсюджується безкоштовно. Третій Донський, Єрмака Тимофія, полк - полк у складі Донського козацько­ го війська. Сформований в 1872, для відрядження на «зовнішню службу». Первісна назва - Донський козацький № 32 полк. У липні 1875 полк перейменували: Донсь­ кий козацький № 3 полк. А в травні 1894 він почав називатися: Третій Донський козацький полк. В 1904 у полку з’явився «вічний шеф», ним став отаман Донського і Сибірського козацтва Тимофій Єрмак (див.). Відтак полк почав називатися - Третій Донський, Єрмака Тимофія, полк. У серпні 1908 полку вручено Георгіївський пра­ пор з ювілейними Олександрівськими стрічками і написом: «За подвиг при Шенграбені 4 листопада 1805 року, в битві 5-тисячного корпусу з противником, що скла­ дався з ЗО тисяч». Під час Громадянської війни (1918-22) в Росії, частина козаків полку воювала на боці «білих», частина —на боці «червоних». Після утвердження в Росії радянської влади, полк було ліквідовано разом з усім Донським козацьким військом (1924).

Трабзон (Трапезунд, Трапезонт) - Третя Донська козацька батарея Третій Кубанський пластунський батальйон - окремий батальйон, що діяв у складі Кубанського козацького війська. Сформований в березні 1888 року, в ос­ Третій Кубанський новному, з козаків-чорноморців, тобто з козаків українського походження. Первіс­ на назва його - Третій Кубанський пластунський батальйон. В травні 1894 перей­ пластунський батальйон менований на Третій Кубанський пластунський батальйон. В травні 1897 батальйо­ ну було вручено прапор. Козаки батальйону брали участь у Громадянський війні у Росії (1918-22) на боці Білого руху. Після утвердження в Росії радянської влади, батальйон було ліквідовано разом з усім кубанським козацьким військом (1924).

Третій Оренбурзький козацький полк - полк Оренбурзького козацького війська. Сформований в 1884, з трьох сотень солдатів, звільнених зі служби в Тур­ кестанському військовому окрузі, а також зі штабу та однієї сотні Оренбурзького козацького №3 полку. Первісна назва - Оренбурзький козацький № 3 полк. У травні 1894 перейменований на Третій Оренбурзький козацький полк. В січні 1901 П’ята і Шоста сотні виокремлені в особливий Оренбурзький козацький дивізіон. Полковий прапор вручено в травні 1842. Козаки полку брали участь у приду­ шенні прокомуністичних революційних заворушень в Росії в 1905-07. В цей час полк входив до складу Дванадцятої кавалерійської дивізії. У Громадянську війну в Росії (191822) козаки полку воювали на боці Білого руху. Після утвердження в Росії комуністич­ ного режиму, полк було ліквідовано разом з усім Оренбурзьким козацтвом (1924). Третій Уральський козацький полк - полк у складі Уральського козацького війська. Сформований був в 1882, з двох сотень П’ятої і Шостої - Уральського козацького № 2 полку і трьох сотень козаків, які перебували в степових укріплен­ нях: Темирському, Нижньо-Ембенському та Уільському. Але ще до цього часу, в 1810, на засадах нового «Положення про службу козаків Уральського війська», було сформовано Уральський козацький № 3 полк, проте в 1815 він був розпущений, в 1828 знову сформований. Тричі його сформовували і тричі розпускали. Отож, ро^ ком остаточного формування вважається 1882. У травні 1894 він перейменований на Третій Уральський козацький полк. В 1884 Першій сотні полку вручено відзнаки на головні убори з написом: «За штурм фортеці Геок-Тепе 12 січня 1881 року». Цим було відзначено участь козаків полку в Ахал-Текінській експедиції в Туркестан, де вони брали участь у боях з місцевими повстанцями. В 1891 полку вручено прапор з написом:«1591-1891» і з Олександрівською ювілейною стрічкою. В 1886 від полку відокремлено одну сотню, яку було поділено на дві команди - для степових УільськоготаТемирського укріплень. Козаки полку брали участь у придушенні прокому­ ністичних бунтів у Російській імперії в 1905-1907, у Жовтневій революції (1917) та громадянській війні в Росії (1918-1922), в якій окремі козаки брали участь у боях як на боці «білих», так і на боці «червоних». Остаточно полк було ліквідовано разом з ліквіда­ цією комуністичним режимом Росії всього Уральського козацького війська (1924). Третя Донська козацька батарея - окрема козацька батарея, що діяла у складі Донського козацького війська. Сформована в квітні 1836. Потрібну кількість офі­ церів та козаків було порівно взято з усіх Донських козацьких полків, котрі служи­ ли в Царстві Польському. Первісна назва її - Донська резервна батарея № 1. Здеб­ ільшого, ця батарея була укомплектована козаками, які звільнялися з дійсної служ­ би «на пільгу», але були обучені артилерійській справі. В квітні 1858 батарею було переформовано з резервної - в діючу, і почала вона називатися Донською резервною № 1 кінно-аргилерійською батареєю. В січні 1865 її перейменовано на Десяту Донську кінну батарею. У жовтні 1874 вона вже постає під назвою Донська козацька № 10 бата­ рея, а в червні 1875 з трьох взводів батареї сформовано Донську козацьку 3-тю кінноартилерійську батарею. Що ж до четвертого взводу, то він став основою для форму­ вання Тринадцятої козацької батареї. В травні 1894 цей підрозділ набуває назви: Третя Донська козацька батарея. В грудні 1908 козаки батареї відзначені спеціальними

Третій Оренбурзький козацький полк

Третій Уральський козацький полк

Третя Донська козацька батарея

Всесвітня козацька енциклопедія петлицями на коміри та вилоги мундирів. Під час Громадянської війні в Росії (1918Третя Донська 22), козаки батареї брали участь в боях на боці Білого руху. Після утвердження в Росії козацька батарея радянської влади, цю батарею, як і все Донське козацьке військо, було ліквідовано.

Третя Донська козацька окрема сотня

Третя Кубанська козацька батарея

Третя Оренбурзька козацька батарея

Тридцятилітня війна

Третя Донська козацька окрема сотня - сотня, що діяла у складі Донського козацького війська. Сформована в червні 1892. Первісна назва - окрема Донська козацька № 3-го сотня. В травні 1894 перейменована на Третю Донську козацьку окрему сотню. За участь у придушені революційних заворушень 1905 року, козакам сотні«пожалувано» спеціальні петлиці на коміри та вилоги мундирів (грудень 1908). Під час Громадянській війні (1918-22) в Росії, козаки сотні брали участь у боях на боці Білого руху. Після утвердження в Росії радянської влади, сотню було ліквідова­ но разом з усім Донським козацьким військом. Третя Кубанська козацька батарея —окрема батарея, що існувала в складі Кубанського козацького війська. Сформована в липні 1842, з козаків, виділених з кінно-артилерійської батареї № 10, що перебувала у складі Чорноморського козаць­ кого війська, з зарахуванням до неї офіцерів та унтер-офіцерів від регулярних кінноартилерійських батарей. Первісна назва—Чорноморського козацького війська кінноартилерійська батарея № 12-го. В березні перейменована на Дванадцяту кінно-арти­ лерійську батарею Кубанського козацького війська. З січня 1861 вона стала Третьою Кубанською кінною батареєю. З серпня 1870 —Третьою кінно-артилерійською бата­ реєю Кубанського козацького війська. З травня 1894 —з’являється в документах, як Третя Кубанська козацька батарея. Козаки батареї прославилися в багатьох боях та походах, про що свідчать стрічки на головні убори батарейців, з написом:«За відзнаку під час підкорення Західного Кавказу в 1864 році» (вручені в червні 1865) та інші відзнаки. Під час Громадянської війни (1918-22) в Росії, козаки батареї брали участь у боях на боці Білого руху. Після утвердження в Росії радянської влади, батарею було ліквідовано разом з усім кубанським козацьким військом (1924). Третя Оренбурзька козацька батарея - окрема козацька батарея, котра діяла у складі Оренбурзького козацького війська. Сформована в квітні 1819, під назвою Кінно-артилерійська рота № 11-го Оренбурзького козацького війська. В квітні 1829 перейменована на Кінно-артилерійську роту № 9-го Оренбурзького козацького війська. В грудні 1840 вона вже стає відомою під назвою Кінно-артилерійська № 15го батарея Оренбурзького козацького війська, але частину батареї було виокремлено для формування батареї № 16-го. З січня 1865 вона називалася другою Оренбурзь­ кою кінною батареєю, а в липні 1867 перейменована на Кінно-полегшену артилер­ ійську батарею № 2-го Оренбурзького козацького війська. Після кількох переймену­ вань, з травня 1894, набула остаточної назви: Третя Оренбурзька козацька батарея. Козаки-артилеристи відзначилися у багатьох боях. У квітні 1875 бійці першого взво­ ду були відзначені стрічками на головні убори, з написом:«За відзнаку під час Хівинсь­ кого походу 1873 року», а бійці Другого і Третього взводів носили стрічки з написа­ ми: «За відзнаку в 1868 році та під час Хівинського походу 1873 року». Тридцятилітня війна (1618-1648) - війна, що розпочалася в 1618, між двома релігійно-монархічними блоками держав: так званої «католицькоїліги» - за участю Іспанії, Австрії, Німеччини і Речі Посполитої та за підтримки Ватикану, з одного боку; і Франції, Швеції, Данії («протестантська ліга»), за підтримки Англії, Гол­ ландії та Росії - з другого. Здебільшого, історики поділяють 30-літню війну на кілька періодів. Чеський (1618-23) - названий так у зв’язку з чеським повстанням (1618-20) проти династії Габсбургів, яке завершилося поразкою чехів у битві під Білою Горою (1620); датсь­ кий (1625-29) —оскільки війська «католицької (габсбурзької) ліги» завдали поразки Данії, витіснивши її війська з території Германії; шведський (1630-35), оскільки

Третя Донська козацька окрема сотня - Тринадцятий Донський козацький... полк

шведська армія під командуванням короля Густава II Адольфа вторглася до Гер­ манії, але була розбита при Ньордлінгені (1634); і нарешті франко-шведський пері­ од (1635-48), оскільки після вступу у війну Франції одразу визначилася перевага «протестантської(антигабсбурзької) ліги» над «католицькою (габсбурзькою)лігою». Це зруйнувало плани монархічної династії Габсбургів створити Світову імперію і зумовило європейську гегемонію Франції. Завершилася Тридцятилітня війна в 1648, підписанням Вестфальського миру. В Тридцятилітній війні, і на боці Австрії, і на боці Франції, брали участь українські козаки-найманці. Зокрема, на боці Франції в 1646-48 виступали козаки під проводом І. Сірка. Трильовський Кирило (1864-1941) - відомий український громадсько-полі­ тичний діяч, літератор, доктор права, засновник молодіжних товариств «Січ», які в 1900-1940 діяли в Галичині та на Буковині. Народився в с. Богутині Золочівського повіту на Львівщині. Навчався на юридичному факультеті Львівського, Чернівець­ кого та Віденського університетів. Докторську дисертацію захистив у Кракові. Три­ валий час займався адвокатською практикою у Коломиї та Яблуневі. Був одним із засновників (разом з І. Франком та М. Павликом, 1894 р.) Українсько-руської ради­ кальної партії. Перше молодіжне товариство «Січ» К. Трильовський створив 5 травня 1900 року, в с. Заваллі Снятинського повіту. Під час Другого січового свята, котре відбулося 28 червня 1903, в ньому взяло участь 19 галицьких і один буковинський осередок «Січей», котрі існували на козацьких засадах: мали козацькі прапори; січо­ вики виконували козацькі пісні, вивчали історію українського козацтва. В 1907 К. Трильовський став одним із тридцяти українських депутатів австрійського парла­ менту. Одна з промов К. Трильовського тривала 9 годин. На визнання його красно­ мовства, К. Трильовському встановлено в австрійському парламенті бюст. В 1906 К. Трильовський видав збірку пісень для січовиків «Ще не вмерла Україна», серед яких було чимало творів на козацьку тематику. А загалом, він став автором 80 попу­ лярних книжок та брошур і понад 1800 статей у періодиці. В 1908 він створив у Станіславі (Івано-Франківську) Головний січовий комітет, перейменований у 1912 на «Український Січовий Союз», у лавах якого в 1914 налічувалося 916 «Січей». Під час існування Західноукраїнської Народної Республіки, К. Трильовський був членом Національної Ради ЗУНР, а згодом - членом координаційної комісії уряду ЗУНР у Відні. З 1927 до кінця життя займався адвокатською практикою у містечку Гвіздці на Станіславщині. Помер «Січовий Батько» 19 жовтня 1941. Похований у Коло­ миї, де, вже після здобуття Україною незалежності, йому було споруджено пам’ятник. Для студентів Львівського університету засновано дві стипендії ім. К. Трильовсько­ го. У травні 2000 на Буковині і, зокрема, у Чернівцях, було широко відзначено 100річчя від дня заснування молодіжного товариства «Січ». Одним із організаторів цього ювілею стала відомий педагог та громадська активістка Буковини Тамара Мінченко. Такі ж урочистості відбулися й на Івано-Франковщині та Львівщині. Тринадцятий Донський козацький, генерал-фельдмаршала князя Кутузова-Смоленського, полк - полк у складі Донського козацького війська. Заснова­ ний в 1874, на Дону, для відрядження на «зовнішню службу». Первісна назва-Донсь­ кий козацький № 21 полк. В 1875 названий Донським козацьким №13 полк, котрий у травні 1894 вже називався Тринадцятим Донським козацьким полком. У серпні 1904 у полка з’явився «вічний шеф». Ним став видатний російський полководець генерал-фельдмаршал Михайло Кутузов. Відтак полк почав називатися: Тринадця­ тий Донський козацький, генерал-фельдмаршала князя Кутузова-Смоленського, полк. В квітні 1869 полку було вручено Георгіївський прапор з написом: «За відзна­ ку в Перську і Турецьку війни 1827 і 1828 років». Прапор цей має свою історію. З’явився він ще в 1831, і мав бути врученим Донському козацькому, Басова, полку. На час вручення прапора Тринадцятому полку, полку Басова вже не існувало. Полк відзначився в Турецьку війну 1827-1828. В 1907 він перебував у складі Першої

Тридцятилітня війна

Трильовський Кирило

Тринадцятий Донський козацький, генералфельдмаршала князя Кутузова-Смоленського, полк

Всесвітня козацька енциклопедія Донської козацької дивізії. Під час Громадянської війни (1918-1922) в Росії, частиТринадцятий Донський на козаків полку брала участь у боях на боці «білих», частина - на боці «червоних». козацький... полк Після утвердження в Росії радянської влади, полк було ліквідовано разом з усім Донсь­ ким козацьким військом (1924). Трошев Геннадій (1947) - Голова Ради отаманів військових козацьких това­ риств Росії. Радник Президента Російської Федерації (з лютого 2003), генерал-пол­ ковник Російської армії, Герой Росії. Закінчив Казанське вище танкове командне училище (1969), Воєнну академію бронетанкових військ (1976), Воєнну академію Генерального штабу Збройних Сил СРСР (1988). У Збройних Силах Російської Фе­ дерації обіймав командні посади: командира 42 армійського корпусу на Північному Кавказі (1994); командувача угрупованням військ Міністерства оборони РФ в Че­ ченській республіці (1995); займався формуванням на території Чечні 58-ї армії, якою згодом, упродовж двох років командував. У травні 2000 призначений командувачем військами Північнокавказького військового округу. З квітня по червень 2000 коман­ дував Об’єднаною групою військ в Чечні. З лютого 2003 - радник Президента Рос­ ійської Федерації. Нагороджений кількома урядовими нагородами. Автор двох до­ кументальних книжок: «Моя війна» (2001) та «Чеченський рецидив» (2003).

Трубецькой Олексій

Трусов Юрій

Трясила (Федоровича) повстання

Трясило (Федорович) Тарас

Трубецькой Олексій (р.н. невід.-помер 1680)-князь, російський полководець, державний діяч, дипломат. Був одним із учасників переговорів про возз’єднання України з Росією. Командував корпусом російського війська в Україні, який воював проти військ гетьмана І. Виговського та Речі Посполитої. Ім’я О. Трубецького зга­ дується в багатьох працях українських та російських істориків. Трусов Юрій (1914-1990) - відомий український письменник. Автор багатьох книжок поезії та прози. Народився в Одесі. Закінчив водний технікум (1930). Трива­ лий час працював кочегаром та мотористом на кораблях, слюсарем. Перебував на журналістській роботі в газеті «Моряк» (Одеса). Учасник Другої світової війни. Його перу належать поетичні збірки «Утро на берегу» (1945), «На вахте» (1948), «Родной берег» (1954). Козацька тематика репрезентована романом-трилогією «Хаджибей», в якій ідеться про участь українських козаків у визволенні Хаджибея (Одеси) від турець­ ких загарбників та участь козацтва у будівництві Одеси, а також низкою інших творів. Трясила (Федоровича) повстання (1630) - козацько-селянське повстання, що виникло з ініціативи загону нереєстрових козаків під командуванням гетьмана (ота­ мана) Тараса Федоровича (Трясила) і розпочалося із сутичок з реєстровими козака­ ми, під проводом гетьмана Г. Чорного, в березні 1630. Відгукуючись на заклики реє­ стровиків, почали створювати свої повстанські загони селяни Каневського, Переяс­ лавського, Корсунського повітів (регіонів). Центром повстання було обрано м. Пе­ реяслав, де розташовувалася ставка гетьмана. 15 травня 1630 року, під Переяславом, відбувся вирішальний бій повстанців із військами польського гетьмана С. Конецпольського, який завершився перемогою повстанців. Поляки змушені були розпоча­ ти переговори з повстанцями, які завершилися Переяславською угодою, згідно з якою, польська влада вдалася до певних поступок щодо поліпшення становища селян, збільшення козацького реєстру. В свою чергу, командування повстанців зобов’яза­ лося припинити повстання і зняти ряд неприйнятних для польського уряду вимог. Трясило (Федорович) Тарас (р. н. і р. см. невід.) - гетьман нереєстрового ко­ зацтва, під командуванням якого 1629 козаки здійснили успішний похід на Крим. В 1630 очолив велике козацько-селянське повстання (див. «Трясила (Федоровича) по­ встання»), В 1633-34, з загоном козаків, брав участь у польсько-російській війні на боці Польщі. Обраний козацьким гетьманом, знову виступає проти колонізаторської політики Польщі. Взимку 1634-35, на козацькій раді в Каневі, звернувся до козацтва

Трошев Геннадій - Туманський Федір

з закликом розпочати нову збройну боротьбу (підняти повстання) проти Речі По­ сполитої. Не підтриманий козаками і населенням, подався з невеликим загоном на Дон. Вів переговори з російським урядом про переселення 700 козацьких родин на Слобідську Україну, контрольовану російськими військами, щоб захистити їх від утисків поляків. В 1632-33служив у польському війську і воював на боці поляків проти Московії. В 1636 очолив посольство до Москви, де просив прийняти його з козацьким загоном на службу. Проте московіти відхилили цю пропозицію, аби не ускладнювати відносини з Польщею. За однією з версій, пробував підняти повстан­ ня проти поляків в 1635, але це йому не вдалося. Тугай-бей (р. нар. невід.-помер бл. 1651) - військовий та політичний діяч Кримського ханства, перекопський бей. На чолі татарського загону як союзник ук­ раїнських козаків брав участь у Визвольній війні українського народу під проводом Б. Хмельницького. Вперше став мурзою перекопських татар десь у проміжку між 1642 і 1644, за правління хана Мухамед-Гірея IV. В 1646 був призначений перекопським беєм, правителем перекопської округи. Існують відомості, що незабаром він втратив цю посаду, але в листопаді 1647 обійняв її вдруге. У його військовоадміністративному підпорядкуванні перебувала стратегічно важлива фортеця Ко­ дак і чотири перекопські орди. В часи правління Іслам-Гірея III був одним із лідерів опозиції. Зі своїм загоном у 4 тис. шабель Тугай-бей брав участь у всіх значних битвах з поляками в 1648. Відомо, що, командуючи татарським загоном під час облоги поляків під Жовтими Водами, забезпечував цілковиту ізоляцію поляків, зво­ дячи нанівець їх спроби налагодити зв’язок з основними своїми силами під Корсу­ нем. Брав участь у розгромі війська С. Потоцького в урочищі Княжі Байраки. Під час битви в Гороховій Дубраві неподалік Корсуні татари Тугай-бея напали на по­ ляків з тилу, прорвали оборону його польового табору і допомогли козакам розгро­ мити вороже військо. Він брав участь в облозі Львова та в поході козацько-татарсь­ кого війська під Замостя. Особисто був знайомий з Б.Хмельницьким. Як припускає дехто з дослідників, можливо, це знайомство відбулося ще в 1620-1622, коли май­ бутній гетьман перебував у татарському полоні. На наш погляд, воно відбулося на­ передодні Визвольної війни, коли Хмельницький, без викупу, визволив з козацько­ го полону сина Тугай-бея. Під час Пилявецької битви в червні 1651 Тугай-бей заз­ нав тяжкого поранення і незабаром помер.

Трясило (Федорович) Тарас

Тугай-бей. Фрагм. карт. Я. Матейко «Богдан Хмельницький з Тугай-беем у Львові»

Тулуб Зінаїда (1890-1964) - відома українська письменниця. Народилася в Києві, в сім’ї поета Павла Тулуба, що походив з козацького роду. Освіту здобула на Київських вищих жіночих курсах (1913). Працювала лектором в Червоній армії та в різних державних установах. Козацька тематика засвідчена двотомним романом «Людолови» (1934-1937), в якому йшлося про боротьбу з татарами за часів гетьма­ на П. Сагайдачного. Її перу належить також роман «В степу безкраїм за Уралом» (1964), кілька кіносценаріїв, зокрема, сценарію до фільму «Гайдамаки» та фільму про П. Сагайдачного (20-і XX ст.). Виступала в пресі як перекладачка творів украї­ нських письменників на російську мову. Туманський Федір (1757-1810) - літератор, топограф та етнограф, громадсь­ кий діяч. Навчався в Кенігсбергзькому університеті. Мав козацьке військове звання бунчужного товариша. Був службовцем Малоросійської колегії та Чернігівського полкового суду. В 1778-79 провів «Топографічний опис Гетьманщини». В 1779 член-кореспондент Петербурзької академії наук. В 1792-94 видавав журнал «Российский Магазин», в якому було опубліковано «Літопис Грабянки» та інші матеріа­ ли, шо стосувалися історії України і, зокрема, українського козацтва. Переклав ро­ сійською мовою Литовський статут.

Туманський Федір

Всесвітня козацька енциклопедія Тунгуський козацький полк князя Гантимура - козацький полк, сформова­ ний в 1760 з тунгусів («тунгуських ясачних іновірчеських родів»), У 1851, в зв’язку Тунгуський козацький зі створенням Забайкальського козацького війська, козаки Тунгуського полку увійшполк князя Гантимура ли до складу Четвертого російського полку Забайкальського козацького війська. Козаки-тунгуси здебільшого несли прикордонну службу. Частина їх у січні 1851 ув­ ійшла до складу Іркутського козацького кінного полку, котрий теж займався виключ­ но прикордонною службою.

Турецько-російська війна

Турецько-російська війна (1787-1791) - війна, яку турецький султан Селім III оголосив Росії, прагнучи взяти реванш за територіальні втрати та бойові поразки у війні 1768-74. Цього разу Туреччина мала матеріальну та політичну підтримку з боку Франції, Англії, Пруссії та Швеції. Кожна з цих країн плекала свої військові та полі­ тичні претензії до Російської імперії. Швеція теж прагнула взяти реванш і поверну­ ти собі прибалтійські території. Франції та Пруссії не подобалося, що Росія взяла під свою протекцію Польщу, котра віддавна була в сфері їхнього впливу. Англію насторожувало прагнення російського флоту утверджуватися в Світовому океані та на Балтиці. Одначе турки вирішили, що війна великими масами військ (надія на чи­ сельність) уже в минулому. Султан запросив інструкторів-консультантів з європейських армій, які б проводили навчання його частин, подбав про краще озброєння армії. Перш ніж вдатися до бойових дій, Туреччина, в ультимативній формі, почала вимагати від Росії повернути їй Крим і віддати під її протекторат Грузію. Ясна річ, Росія відреагувала на це військовими приготуваннями. Тим паче, що в неї з’явився союзник - Австрія. Нехай і ненадійний, ситуативний, та все ж таки... а на що розра­ ховували австрійці? Сподівалися спільно з росіянами визволити Грецію і, захопив­ ши всі давні грецькі території, аж до Константинополя, створити новітню Грецьку імперію. Катерина II вже навіть твердо знала, хто стане грецьким імператором - її внук Костянтин. Австрія, звичайно, мала свого кандидата, але вирішила, що спочат­ ку треба визволити Грецію, а вже потім з’ясовувати взаємини з Росією. Поки союзники приміряли під себе неіснуючий грецький трон, Туреччина в жовтні 1787 висадила 5-тисячний десант. Де? В Україні, в районі Кінбурнської коси, аби здобути штурмом фортецю Кінбурн, котра колись була турецькою. Чому знову почали з України? Та тому, що для наступу на Крим потрібен був плацдарм, а він бачився туркам лише в межиріччі Дніпра і Бугу, на давніх козацьких територіях. Гарнізон фортеці складав 4 тисячі солдатів. Атакувати його, долаючи мури фортеці, маючи всього 5 тисяч десанту, було річчю безнадійною. Але турки зрозуміли це лише тоді, як, після артилерійського удару, комендант фортеці генерал Суворов повів своїх солдатів в атаку, причому розгорнутим строєм (щоправда тільки тому, що не було часу під вогнем турків шикувати каре). Як би там не було, а майже весь десант турків було знищено. Самого Суворова в цьому бою поранило. Але загальні втрати росіян становили всього півтисячі бійців. Прелюдія туркам явно не вдалася, зате вона при­ мусила Росію інтенсивно готуватися до тривалої війни. Було (на початку 1788) ство­ рено дві армії: Українську (82 тисячі), під командуванням фельдмаршала Петра Румянцева, та Катеринославську (37 тисяч), тобто теж українську, під командуванням фельдмаршала Григорія Потьомкіна. Обидві вони, по суті, були сформовані з ук­ раїнців, і значну частину цих армій складали українські козаки та їх нащадки. Побоюючись, щоб росіяни не перемогли в цій війні без них, австрійці навесні 1788 підвели свої війська під фортецю Хотин. Але турки тут трималися міцно, й австрійцям довелося попросити допомоги. В липні така допомога надійшла у виг­ ляді корпусу генерала Салтикова. Але лише після того, як Українська армія П. Румянцева оволоділа всією північчю Молдавії, і гарнізон зрозумів, що підмоги йому не дочекатися, принц Кобурзький та генерал Салтиков (уже в вересні) нарешті одер­ жали ключі від фортеці. Відтак, настала черга іншої великої бази турків в Україні Очакова, гарнізон якого складав 15 тисяч солдатів. Росіяни кинули на місто 80-тисячну Катеринославську армію Потьомкіна (який був записаний в січові козаки під

Тунгуський козацький полк князя Гантимура - Турецько-російська війна (1787-1791)

іменем Нечеси). Перш ніж піхота вдалася до штурму, російська ескадра, в якій брали участь українські козаки, завдала поразки турецькій ескадрі в Дніпровсько­ му лимані. Втративши 15 кораблів, турки відвели решту ескадри в море. Облога почалася в липні, та лише в грудні російська армія зуміла штурмом здобути Очаків, втративши при цьому близько 3 тисяч солдатів. Але втрати турків були значно більши­ ми, лише в полон потрапило понад 4 тисяч їх вояків. Щоб врятувати становище, турки послали на допомогу Очакову ескадру з 25 кораблів, під командуванням адмірала Хасан-паші. У контр-адмірала Войновича було всього 12 кораблів, але це не завадило йому дати 3 липня, поблизу острова Фідонісій (тепер український острів Зміїний) бій, в якому, під час артилерійської дуелі, 2 фрегати турків було потоплено, ще кілька пошкоджено, а решта відійшла в бік Босфору. Відтак очаківський гарнізон залишився без підмоги (на кораблях пе­ ребував десантний загін). Коли принц Кобурзький, що стояв зі своїм невеличким 12-тисячним корпусом поблизу румунського м. Аджуда, дізнався про появу неподалік 30-тисячної армії Османа-паші, у нього було два можливих рішення: або негайно відступати в бік Австрії, ведучи за собою турків, або... попросити допомоги у росіян. І він попро­ сив. Було зрозуміло, що перекинути своє військо росіяни не встигнуть. Але поблизу перебувала лише одна російська дивізія (5 тисяч багнетів), зате командував нею О. Суворов. За дві доби, здолавши 60-кілометрову відстань, що відділяла його дивізію від австрійців, Суворов негайно запропонував не чекати нападу турків, а атакувати самим. Сили були нерівними, ризик величезний, проте іншого виходу не існувало. Табір Осман-паші знаходився в районі селища Фокшани. Авангардний загін австро-росіян розвіяв авангард турків, а вже потім усе військо з двох боків підступило (липень 1789) до табору Осман-паші. Спочатку говорила артилерія, потім союзни­ ки ударили рушничними залпами, далі - в багнети. Штурм табору тривав усього дві години. Частина турецької армії просто втекла, частина (до півтори тисячі) загинула. Ще якась частина рятувалася за стінами монастиря. Але монастир був православний і порятунку мусульманам не обіцяв. Отож здобули його союзники досить швидко. Одначе поразка під Фокшанами турків не зупинила, зрештою, вони зазнавали і не таких розгромів. Крім того, в запасі в них була 100-тисячна армія Юсуфа-паші, котра мала наказ витіснити росіян з Молдавії, а вже потім виступити проти війська союзників, що перебувало між Прутом та Дунаєм. Передусім турки вирішили помститися за Фокшани, і повели наступ на військо принца Кобурзького. Той знову кинувся за допомогою до Суворова. Цього разу дивізії Суворова довелося долати майже 100-кілометрову відстань: під зливами, бездоріжжям... Що пропонував принц? Негайно створити великий укріплений табір. Але Суворов мав досвід війни з тур­ ками і знав, що вони не штурмуватимуть табір, а візьмуть його в тривалу облогу, допомоги ж чекати нізвідки. І тоді Суворов здивував турків: вересневого вечора його військо непомітно форсувало ріку Римну й атакувало один із турецьких та­ борів, під Тирго-Куклі. Поява тут союзників була цілковитою несподіванкою для турків. Захопивши цей табір, росіяни подались до головного табору Юсуфа-паші поблизу лісу Крангу-Мейлор. Першою Суворов кинув у бій козацьку кінноту, яка увірвалася на турецькі вали і почала зчиняти паніку серед турецьких яничарів. На підмогу їй у цей пролом кинулася в багнетну атаку піхота. У турків тут були потрійні укріплення, тобто три табори. Але союзники вривалися до них на плечах самих панічно відступаючих турків. Битва тривала увесь день. Турки втратили понад 20 тисяч солдатів. Значна частина їх просто розбіглася. Опам’ятавшись уже аж за Ду­ наєм, Юсуф-паша ледве зумів зібрати під свої прапори 15 тисяч війська, але для подальших боїв воно, здається, вже було непридатне. Союзники ж втратили всього понад тисячу солдатів. За цю битву Суворов отримав титул графа й аристократичну приставку до свого прізвища —Римницький (Суворов-Римницький). Та все ж таки дослідники відзначають, що ^росіяни, по суті, втратили « ^ _ цю перемогу. Військ у Суворова залишилося дуже мало: щось близько 3 тисяч. Отож він не

Турецько-російська війна

Всесвітня козацька енциклопедія міг розвивати свій успіх, у той час, як корпус принца Кобурзького гонорово здобув слабоукріплений Бухарест і, власне, виявився господарем всієї Валахії. Тобто переТурецько-російська можцем на цьому театрі бойових дій стала Австрія, а не Росія. А ще дослідники тих війна (1787-1791) подій звинувачують головнокомандувача російськими військами князя Потьомкіна в тому, що діяв він в’яло, безініціативно і, як полководець, жодним чином не зумів скористатися успіхом корпусів Суворова та принца Кобурзького. Цікаві події відбувалися в цей час і на Кубані. Тут почала діяти 40-тисячна ту­ рецька армія Батал-паші, яка мала наказ захопити Кабарду, створивши плацдарм для подальшої експансії на Північному Кавказі. Турки дійшли аж до Кубані, але тут були розгромлені корпусом генерала Гудовича, значну частину якого складали донські, терські та чорноморські (кубанські) козаки. Крім Суворова, ця війна породила ще одного російського полководця, вірніше, флотоводця —контр-адмірала Ушакова. Перша його битва відбулася в червні 1790, в Керченській протоці. Коли туди ввійшла велика —34 кораблі —турецька ескадра, що готувалася висадити десант на Керченській півострів, на неї вже чатувала російська ескадра - значно менша чисельністю, але готова до будь-яких несподіванок. Здавалося, все на боці турків: і попутний вітер, який дозволяв маневрувати, і перевага в кораблях та живій силі (бо на бортах був великий десант), і в артилерії. Але цього виявилося замало. Вміло маневруючи, Ушаков зумів завдати турецькій ескадрі відчутних втрат і витіснити з протоки. Наступним завданням Ушакова було —взяти під свій контроль гирло Ду­ наю. Одначе шукати для цього турецькі кораблі поблизу гирла Дунаю не довелося. На ескадру він натрапив неподалік Очакова, біля Тендрівської коси. Бій тривав два дні (28-29 серпня 1790). Один турецький корабель росіянам вдалося захопити, два пустити на дно. Командири інших (всього було 55 кораблів, 23 з них —допоміжні), визнали за краще шукати рятунку поблизу Босфору. Відтак, шлях до Дунаю був відкритим, отож туркам стало сутужно з забезпеченням їх придунайських фортець. Тим часом Південна армія Г. Потьомкіна почала здобувати самі фортеці. Під ударами росіян упали Кілія, Тульча, Ісакчей. Але все ще тримався гарнізон Ізмаїла. Турки взагалі вважали його неприступним. По-перше, тому, що, завдяки німецьким та французьким фортифікаторам, ця фортеця була укріплена за останнім словом фортифікаційної думки. Височезні стіни та вали (до 8 метрів), а також глибокі, до 10 метрів, рови, справді, робили її неприступною. Тим паче, що значну частину фор­ теці прикривав повноводий Дунай. Та й гарнізон Ізмаїла, на чолі з Мехмет-пашею, налічував понад 31 тисячу солдатів. Після першої невдалої спроби оволодіти форте­ цею, Г. Потьомкін наказав Суворову взяти її в облогу, з умовою, що, якщо він вважа­ тиме, що не здолає турецький гарнізон, то має право відступити. Проте амбітний полководець відступати не бажав, а почав готуватися до штурму: навчав солдатів на польових макетах фортеці, майстрував штурмові драбини та спеціальні коші для засипки рову. Тепер уже загально відомий ультиматум Суворова, якого він надіслав Мехмету-паші: «24 години на роздуми - воля. Перший мій постріл —неволя. Штурм - смерть». Гарнізон обрав смерть. 11 грудня Суворов розпочав дводенну артпідго­ товку, а потім кількома колонами пішов на штурм фортеці. Дуже допомогли у здо­ бутті Ізмаїла українські козаки, ціла флотилія яких підійшла до мурів по Дунаю і висадила десант. Першими на турецьких валах опинилися єгері з колони генерала JIacci. А воїни з колони генерала Львова зуміли захопити Хотинські ворота і впусти­ ти в них козацьку кінноту. Коли солдати з колони М. Кутузова залягли під щільним вогнем, Суворов передав Кутузову наказ про те, що призначає його комендантом Ізмаїла. Це змусило генерала особисто повести своїх солдатів на штурм, щоб оволо­ діти відведеною йому ділянкою укріплень. Як виявилося, для штурму фортеці зна­ добився всього один день. Під час нього турки втратили понад 35 тисяч убитими і полоненими. За переказами, врятувався нібито один-єдиний турецький солдат, кот­ рий пораненим упав (або, може, скочив) у Дунай і зумів непоміченим переплисти на протилежний берег. Всі учасники штурму були нагороджені золотим хрестом «За відмінну хоробрість», або медаллю «За відмінну хоробрість при здобутті Ізмаїла».

Турецько-російська війна (1787-1791) —Турецько-російська війна (1806-1812)

Наступної великої поразки туркам росіяни завдали неподалік румунського міста Мачина. Тут 26 червня 1791 вони винищили, або розвіяли, 80-тисячне військо Юсуфа-паші, хоча генерал Рєпнін мав під своїм командуванням всього 30 тисяч. Та лише перемога російського флоту під командуванням Ушакова над турецьким флотом поблизу болгарського мису Каліакрі (31 липня 1791) змусила, нарешті, турків укласти мирний договір з Росією: занадто вже великою була небезпека того, що незабаром кораблі росіян з десантом з’являться під стінами Константинополя. Переговори велися в Яссах. Під російську юрисдикцію переходили всі тери­ торії між Бугом і Дністром. Крім того, султан Селім 111 змушений був офіційно визнати, що Крим перебуває у складі Російської імперії. Саме після Ясського миру, на півдні України надовго запанував мир. Нарешті припинилися напади кримської та буджацької орд, Російська імперія, а відтак й Україна, дістала змогу колонізувати Північне Причорномор’я, оволодівши при цьому всіма чорноморськими затоками та портами. Як завжди, досить широку участь у війні взяли донські козаки. Зали­ шилися в історії цього війська та Російської імперії бойові подвиги донських ко­ зацьких полків Астахова, Трекова, Денисова, Дєткова, Іловайського, Ісаєва, Кутєйнікова, Платова, Сичова, Курсакова та інших. Хоробрість і мужність українських козаків була відзначена, зокрема, вручен­ ням Чорноморському козацтву прапора з написом:«За віру і вірність, війську вірних козаків Запорізьких» (лютий 1788). У червні 1792 вийшов імператорський указ про те, що Чорноморському козацтву «На виявлення особливих уваги та милості за мужні подвиги на суходолі і водах, і безстрашну вірність упродовж вдало завер­ шеної війни з Портою Оттоманською», надано острів Фанагорію, з землями між Кубанню та Азовським морем у «вічне володіння». На практиці це означало, що десятки тисяч українців, по суті, насильницьки, були переселені з території Украї­ ни на Кубань, де вони, вже як «великороси», повинні були захищати кордони та інтереси Російської імперії. За подвиги під час цієї турецько-російської війни, окремі полки було відзначено срібними литаврами та срібними сурмами. Упродовж усієї війни відзначалися українські чорноморські козаки під командуванням отаманів Захара Чеп­ іги та пішого полку Сідора Білого. Взяли участь у цій війні і яїцькі (уральські) козаки. Зокрема, в «Хроніці походів» цього війська засвідчено, що в 1790 році 120 яїцьких козаків перебувало у складі особистого конвою князя Г. Потьомкіна. Турецько-російська війна (1806-1812) - війна, оголошена Туреччиною в 1806 році, у відповідь на введення російських військ до Молдавії та Валахії. В свою чергу, введення до Молдавії та Валахії 40-тисячного корпусу генерала Івана Міхельсона Росія вмотивовувала тим, що, за наказом султана Селіма III, Туреччина заборонила російським кораблям долати протоки Босфор і Дарданелли, а також заміни­ ла проросійське керівництво Молдавії та Валахії. Оскільки сил у генерала Міхельсона виявилося малувато, йому було наказано лише утримувати лівий берег Дунаю (а це майже тисячу кілометрів фронту), не допускаючи висадки на ньому військ Туреччини чи її союзників. Ускладнювалося його завдання ще й тим, що росіяни так і не змогли оволодіти головними фортецями - Ізмаїлом, Браілою і Журжею, гарнізони яких, таким чином, залишалися у них в тилу. Враховуючи їх потенціал, Туреччина планувала оволодіти Бухарестом, а потім витіснити росіян з Валахії та Молдавії, щоб мати плацдарм для подальшої експансії на Північне Причорномор’я. Оскільки російський гарнізон Бухареста становив всього 4,5 тисяч осіб, то султан цілком справедливо вважав, що, пославши проти нього два загони загальною чи­ сельністю 53 тисячі солдатів, він може розраховувати на цілковитий успіх. Проте ко­ мендант Бухареста генерал Михайло Милорадович не став чекати, поки ці два загони з’єднаються, або почнуть облогу міста, а вивів своє військо і неподалік селища Обілешти напав на 13-тисячний загін Мустафи-паші. В цій битві, в якій брали участь і козаки, Милорадович завдав туркам нищівної поразки. Втративши понад 3 тисячі солдатів, Мустафа-паші змушений був відвести рештки свого воїнства за Дунай.

Турецько-російська війна (1787-1791)

Турецько-російська війна (1806-1812)

Всесвітня козацька енциклопедія Не зазнали турки радості перемоги і на морі. В лютому 1807 адмірал Дмитро Сенявін вивів свою ескадру (11 кораблів) з бази на Іонійських островах (в ІонійсьТурецько-російська кому морі, неподалік грецького узбережжя) і розпочав блокаду турецької протоки війна (1806-1812) Дарданелли, перешкоджаючи підвезенню турецькими кораблями продовольства до Константинополя. Майже два місяці турки принизливо мирилися з таким станови­ щем, а потім султан Селім III все ж таки наказав своєму капудан-паші Сейіт-Алі очистити Дарданелли від росіян. Зібравши величезну ескадру (судячи з усього, тур­ ки взагалі страждали на вйськову гігантоманію) в 69 кораблів, в тому числі 8 лінкорів та 6 фрегатів, турки вирішили, що з одинадцятьма російським кораблями вони якось упораються. Але Сенявін не став чекати нападу, а сам атакував турецьку ескадру, примусивши вцілілі кораблі сховатися в протоці. Далі ескадра росіян увірвалася слідом за ними в Дарданелли і, під обстрілом берегових батарей, спробувала пото­ пити три пошкоджені лінкори турків. Щоправда, лінкорам усе ж таки вдалося вряту­ ватися, але загалом втеча турецької армади виглядала дуже ганебно. Зазнавши невдач на суходолі і на морях, Туреччина погодилася укласти з Росією перемир’я. Але цікаво, що посередником при його укладанні (в серпні 1807) висту­ пив - яка ідилія! - переможець росіян, імператор Наполеон, який на той час вважав Олександра І своїм союзником. Проте укладав це перемир’я генерал Мейендорф (який замінив померлого Міхельсона), а він погодився на те, що росіяни повинні залишити Молдавію та Валахію, а також район міста Адріанополя. Тобто виходило так, що, перемігши Туреччину, Росія добровільно повертала їй усі території, які зу­ міла здобути. Оскільки в практиці міжнародних угод це було щось нове, то цілком справедливо, що імператор Олександр І обурився і не лише не вивів своїх військ із придунайських князівств, але й збільшив їх до 80 тисяч. Ось тільки командував ними вже не Мейендорф, а фельмаршал Олександр Прозоровський. Упродовж 1808 року жодних серйозних боїв на Дунаї не відбувалося, і майже весь цей рік російський імператор та султан Туреччини намагалися домовитися. Одначе так і не домовили­ ся. Зате Росія домоглася того, що Наполеон погодився з претензіями Росії на Молдо­ ву та Валахію, але за умови, що, в разі його війни з Австрією, Росія підтримає Фран­ цію. Втішившись, що Наполеон не стане втручатися в його балканські інтриги, Олек­ сандр І наказав Прозоровському розпочати захоплення придунайських турецьких фортець. І фельдмаршал, справді (у 1809) здобув для нього Тульчу, Ісакчу, Ізмаїл та Браїлов, одначе розвинути цей успіх зумів уже генерал Петро Багратіон, оскільки 77 літній фельдмаршал помирає. У Багратіона справи пішли значно гірше: Силістрії здобути він не зумів, хоча облога тривала досить довго. Коли ж Багратіон дізнався, що на допомогу гарнізону Силістрії іде 50-тисячна турецька армія, а до того ж, у його власній армії вже нема ні фуражу ні обмундирування, а значна частина солдатів хворіє, то визнав за краще переправитися на лівий берег Дунаю. Його діями Олександр І теж виявився незадоволеним, і, замість нього, призначив головнокомандуючим молодого генерала Ми­ колу Каменського (Другого. У складі його армії командував корпусом ще один гене­ рал Каменський, який увійшов в історію під номером першим). У бою з 10-тисячним корпусом Пелікана-паші (під Базарджиком, 22 травня 1810) М. Каменський зав­ дав туркам рішучої поразки (5 тисяч турків загинуло, 2 тисячі опинилися в полоні). За цей бій всі офіцери корпусу були нагороджені золотим хрестом «За відмінну хо­ робрість при здобутті приступом Базарджика». Побачивши, що армію Пеліканапаші розгромлено і підмоги чекати нізвідки, гарнізон Силістрії вирішив за краще капітулювати (її облогою займався Каменський Другий). В 1811 в Росії вже відчували, що насувається загроза вторгнення військ Наполе­ она. Тому й значну частину «балканських» військ імператор Олександр І змушений був перекинути на північно-західні кордони імперії, щоб хоч якось прикрити їх. По­ бачивши, що військ у нього залишилося дуже мало, новий головнокомандуючий «балканською армією» генерал Михайло Кутузов не лише не вдавався до штурму турецьких фортець, але й вивів гарнізони з деяких, уже захоплених (наприклад, зі

Турецько-російська війна (1806-1812)

Силістрії) раніше, щоб у такий спосіб збільшити свій корпус, яким можна було б маневрувати та здійснювати рейди. Вирішивши, що російський командуючий занадто обережний і недосвідчений, та й війська в нього занадто мало (бл. 46 тисяч), султан кинув на нього 60-тисячну армію Ахмета-паші, з чітким наказом: «Знищити й очистити!..». Натрапивши по­ близу Рущука на всього лише 15-тисячний загін Кутузова, Ахмет-паша щасливо всміхнувся своїй долі і негайно атакував його. Проте артилерійсько-рушничними залпами росіяни відбили всі масовані навали турків, а на деяких ділянках ще й кон­ тратакували їх. Втративши понад 5 тисяч воїнів, Ахмет-паша відійшов і наказав насипати вали, створюючи могутній табір, якого, за його задумом, Кутузов мав би негайно атакувати. Але перед ним уже був не М. Каменський, який звик кидати війська в бій, навіть не вивчивши позицій ворога. Побажавши туркам міцного здо­ ров'я в їх праці, Кутузов спокійно переправився на лівий берег Дунаю. Дізнавшись про це, Ахмет-паша вирішив, що він уже переміг, і хоча шкода було кидати вже майже обладнаний табір, переправився слідом за Кутузовим та почав закладати новий табір поблизу Слободзеї. Тут Кутузов теж довго спостерігав за тим, як натхненно працюють турки, зводячи вали та обводячи свій табір ровами, а коли ті остаточно укріпилися, він, не втративши жодного солдата, однієї темної ночі, на початку жовт­ ня, послав корпус генерала Маркова (всього понад 8 тисяч шабель та багнетів) назад, на правий берег Дунаю. Навіщо? У таборі Ахмета-паші було 36 тисяч бійців, решта 20 тисяч залишилися в таборі на правому боці, неподалік Рущука, з якого військо Ахмет-паші сподівалося отримувати продовольство, зброю та підмогу в живій силі. Так ось, уночі Марков напав на значно переважаюче його за чисельні­ стю військо турків, і більшу частину його вибивши та полонивши, оволодів табо­ ром, в якому виявив величезні поклади зброї, одяїу та продовольства - тобто всьо­ го того, чого росіяни потребували, не менше ніж Ахмет-паша. Цікаво, що при цьо­ му росіяни втратили всього 9 солдатів убитими та 40 пораненими, тобто, по суті, роз­ громили 20-тисячне військо без втрат. А тим часом Кутузов відкликав з Молдавії дві дивізії солдатів, які командування не встигло перекинути до Білорусії, і надійно блокував Ахмет-пашу в його могутньому, але вже голодному і холодному таборі. І тут стався ще один цікавий випадок: розуміючи, що в таборі на нього чекає смерть, Ахмет-паша з невеликим загоном почав пробиватися до Дунаю, щоб утек­ ти. Іншій полководець взяв би його в полон, а Кутузов, навпаки, створив для нього коридор: мовляв, утікай! По-перше, сам факт утечі головнокомандуючого, який, до того ж, був Великим візиром (тобто прем’єр-міністром) уже деморалізував турець­ ке військо, а по-друге, Кутузов знав, що, за турецькими законами, великий візир мав право на переговори щодо укладення мирного договору, але тільки не в тому випадку, коли він знаходиться в оточеному ворогом таборові. Тобто Кутузову Ах­ мет-паша потрібен був живим і здоровим, а головне —не блокованим у таборі. Отож, щойно візир переправився на правий берег, як до нього прибув один з ад’ютантів Кутузова і, щиро привітавши з «дивовижним» порятунком, запропонував розпоча­ ти переговори. Знаючи, що, за втечу, в Туреччині на нього чекає смертна кара, Ахмет-паша з радістю прийняв цю пропозицію, хоча ще певний час зволікав із оста­ точним рішенням. Мабуть, сподівався, що Кутузов усе ж таки кинеться штурмувати табір і зазнає поразки. Проте поразки зазнавали турки, і щоденно сотні їх гинули в таборі від голоду, артобстрілів та хвороб. Коли холодного 23 листопада 1811 року Ахмет-паша все ж таки уклав договір, у таборі залишилося лише 12 тисяч виснажених солдатів, які з радістю капітулювали. Після цього розпочалися переговори вже на більш високому рівні, внаслідок яких, за Бухарестським договором, Туреччина віддавала Росії увесь простір між річками Прут та Дністер, тобто основну частину території сучасної Молдови. Всі дослідники акцентують увагу на тому, що, підписаний ще 16 травня, договір цей був ратифіковано імператором Олександром І лише 11 червня, саме за день до вторгнення в Росію армії Наполеона. Статистика цієї війни була сумною:

Турецько-російська війна (1806-1812)

Всесвітня козацька енциклопедія росіяни втратили майже 100 тисяч солдатів, дві третини яких умерли від хвороб. Ясна річ, втрати турків були значно більшими, про що свідчить вже хоча б доля 60Турецько-російська тисячної армії Ахмета-паші. війна (1806-1812) Здавалося б, Кутузова можна було проголошувати переможцем, але сталося нав­ паки: імператор виявився незадоволеним повільністю, з якою поміркований гене­ рал провадив переговори з турками (перебігу їх, до речі, дуже заважало втручання Наполеона та імператора Австрії, котрі всіляко обнадіювали Туреччину). Увільнив­ ши Кутузова від посади головнокомандуючого, Олександр І призначив на його місце командуючого Дунайською флотилією адмірала Чичагова. Втім, Чичагов прибув до Бухареста вже тоді, як основні умови договору було вироблено і навіть підписано. Ну а відставка Кутузова відбулася з належною повагою: йому надано було графсь­ кий титул. У цій війні брали участь українські козаки. Зокрема, відомо, що в 1807 генерал Міхельсон сформував із Запорізьких козаків, котрі жили в гирлі Дунаю, Усть-Дунайське військо. Це сталося в лютому, а вже в грудні це військо, значна частина козаків якого полягла в боях, було розформоване, а козаків перетворили на дунайсь­ ких та буджацьких козацьких поселенців. Зазнали втрат у цій війні і 14 полків Донсь­ кого козацького війська. Зокрема, тут діяли Отаманський козацький полк, а також полки Іловайського, Грекова. До речі, представники козацького роду Іловайських командували тут чотирма полками, і розрізняли їх в офіційних документах під номе­ рами: Іловайський П’ятий, Іловайський Десятий, Іловайський Одинадцятий та Іловайський Дванадцятий; а також полки Андреянова, Платова. А ще —відзначилася в боях Перша рота Донськой кінної артилерії.

Туровєров Микола

Туровець (Сацький) Сашко

Туровський полк

Туровсров Микола (1899-1972) - поет. Народився 18 березня 1899 в станиці Старочеркаській, на землі Війська Донського. Закінчив реальне училище. В чині хорунжого служив в лейб-гвардії Отаманському полку. Активний учасник Грома­ дянської війни в Росії. Восени 1920, із залишками Донського корпусу армії Вранге­ ля на одному з останніх кораблів залишив Крим. Працював робітником в Сербії та в Парижі. Активно друкував свої вірші в емігрантській пресі. Автор поеми «Париж», віршів «Уходили мьі из Крьіма», «В зту ночь мьі ушли от погони», «Еще твой мир и мудр и прост». Критики та шанувальники поезії називали його «Бояном козацтва» і вважали «одним із найталановитіших поетів першої хвилі еміграції та найталановитішим поетом із середовища козацтва». Помер 23 вересня 1972 в паризькому гос­ піталі Ларибуазьєр. Туровець (Сацький) Сашко (р. н. і р. см. невід.) - кошовий отаман Запорізько­ го козацтва. З 1662 виступає, як політичний опонент проросійськи настроєного на­ казного гетьмана Я. Сомка і прихильник претендента на булаву І. Брюховецького. Навесні 1663, спільно з військами гетьмана Брюховецького і загоном калмиків, роз­ громив під Криловим і на річці Омельничці 10-тисячний загін кримських татар, що прийшов на допомогу гетьману П. Тетері. В 1664 збройно підтримав гетьмана І. Брюховецького у боротьбі проти П. Тетері і союзних йому поляків. Був оточений військами Тетері та поляками в Умані. Ймовірно, що саме там, в Умані, в 1664 він і загинув. Туровський полк - козацький полк, сформований в другій половині 1648, під час Визвольної війни (1648-54) з вихідців з м. Турова та його околиць (нині респуб­ ліка Бєларусь). Козаки полку брали участь у Визвольній війні і, зокрема, в діях про­ ти військ литовського гетьмана Я. Радзивілла. З командирів полку дослідникам відоме лише ім’я Прокопа Цивки, який був при перначеві восени 1648. Історія полку ще чекає своїх дослідників.

Туровєров Микола - Тягиня (ТягиН)

Тютюнник Юрій (1891 -1929) - український військовий діяч, один із провідних учасників козацького відродження часів становлення Української Народної респуб­ ліки та Української революції. Член Центральної Ради. Родом із села Будищі Киї­ вської губернії. Закінчив агрономічну школу в Умані, Учасник Першої світової війни, підчас якої отримав офіцерський чин. Навесні 1917 він очолив групу патріотів, яка в Сімферополі сформувала, в основному з демобілізованих солдатів-українців, ко­ зацький полк ім. гетьмана П. Дорошенка. Цей полк став основою створення загонів Вільного козацтва. Уже восени 1917 Тютюнник став отаманом коша Вільних козаків, зі штаб-квартирою у Звенигородці (Черкаської обл.). Командуючи кошем, що налічу­ вав понад 20 тис. багнетів, він розгромив 8-тисячне російське військо Муравйова та взяв під свій контроль значну частину Херсонщини і Київщини. Після приходу до влади гетьмана П. Скоропадського, виявився в опозиції до нього і впродовж 1918 року вів партизанську боротьбу проти війська гетьмана та його німецьких союз­ ників. Певний час Тютюнник перебував у складі військової групи Григор’єва і разом із військом комуністів воював проти генерала Денікіна та Антанти. Але вже в липні 1919 знову увійшов до складу армії УНР, і провадив бойові дії проти прокомуністичних військ Якіра та білогвардійських військ генерала Слащова. У грудні 1920 уряд УНР присвоїв йому звання генерал-хорунжого (генерал-майора). Вже перебуваючи в еміграції, став одним із військових організаторів Другого зимового походу на терито­ рію України, що була зайнята радянськими військами, одначе в грудні 1921 зазнав по­ разки. Дізнавшись, що радянська влада оголосила амністію, він у 1924 повернувся в Україну і певний час викладав стратегію і тактику в Харківській школі червоних командирів. У цей час він захопився літературною працею, став автором кількох кінос­ ценаріїв, написав мемуари, а в одному з фільмів навіть зіграв самого себе. Незважаючи на прагнення Ю. Тютюнника чесно служити комуністичному режимові, йому не до­ віряли. 1929 року комуністи заарештували його, відвезли до Москви і, після до­ питів, без суду, розстріляли, даючи в такий спосіб урок усім тим українським патріо­ там, які, зрадивши свої ідеали, збиралися служити комуністичному режимові. Тягиня (Тягин) - давня назва м. Бендер (Молдова). Існує припущення, що місто засноване ще в XIII ст.. генуезцями. За часів Козаччини це була могутня турецька (з 1492) фортеця, що слугувала форпостом Османської імперії на Дністрі. Українське козацтво не раз облягало цю фортецю, брало штурмом її та місто Тягиню. Зокрема, в 1673 місто здобув І. Сірко, але фортецю не штурмував. Сюди, до Тягині (Бендер) прибув після Полтавської битви (1709) гетьман України Іван Мазепа. Тут він помер (див. «Мазепа») і був похований у передмісті Бендер —селі Варниці. Тут перебува­ ла, після Полтавської битви, й ставка (1709-1714) союзника України — шведського короля Карла XII. J

ї*-у

--- 4. „ •

Тютюнник Юрій

Тягиня (Тягин)

*:•*' Г

Степовий табір запорожців. Гравюра 19 ст.

455

Всесвітня козацька енциклопедія

Полтсмо

Сі.Пороавіи

0

(

Сгіооиио

Орловська

Бвпммсмо

Єфреміїсмо

Св.Опмсів Слобідсмо

Восилікио

Ріжемо

Козло*сь<о

С#>Июойло Сі.Фводоро

Нехворошо

Лленсько

Томбоесмо Козирщнио

Сі.Пвтро

UopHvQHKO

Борисоглібсмо

Соморо Ромоняове

Умовні позначки ** Фортеці УкраІвшсоІ укріпленоїдів ївші фортеці Населені пункти

«Україна козацька» - Українська лінія

«Україна козацька» - загальнонаціональна газета Всеукраїнської партії ду­ ховності і патріотизму та Українського Реєстрового козацтва. Заснована 2004 Все­ українською громадської організацією «Українське реєстрове козацтво». Виходить в Донецьку накладом 25 тис. примірників. Головний редактор - Світлана Чорна (дані на кінець 2005). Видавець - Інститут проблем штучного інтелекту Національ­ ної Академії наук. Редакція знаходиться в Києві, на вулиці Малій Житомирській. Провідна тематика - проблеми розвитку сучасного Українського козацтва і, зокре­ ма, Українського Реєстрового козацтва. Українська дивізія - військове формування, до якого увійшли всі українські козацькі полки Лівобережної України. Сформовано було Українську дивізію згідно з Указом царя Петра І (1706 рік). Незалежно від адміністративно-територіальних змін та змін у підпорядкуванні адміністративних і військових полків Лівобережної та Слобідської України, у військовому аспекті всі козацькі полки цих територій підля­ гали командуванню Української дивізії. Починаючи з російсько-турецької війни 1735-1739, командир Української дивізії зберігав владу не лише під час військових компаній, але й у перерві між ними. Зокрема, він налагоджував сторожову службу в Україні, здійснював щорічну мобілізацію, контролював спорядження козацьких полків та їх готовність до походів, до бойових дій. Тривалий час на чолі Української дивізії стояв фельдмаршал російської армії, головнокомандуючий царськими військами в Україні Христофор Мініх. Коли під час війни полки козаків розподіля­ ли поміж дивізіями російської армії, вони перебували в безпосередньому підпоряд­ куванні командирів цих дивізій, але навіть тоді залишалися під загальним команду­ ванням (контролем та опікою) фельдмаршала Мініха. З часом Мініх став великим землевласником в Україні і, за деякими даними, навіть прагнув дістати Україну у спадкове, династичне володіння, на правах гер­ цогства. Але імператриця Анна Іоанівна та члени її уряду не погодилися з його домаганнями. Можливо, тому, шо Мініх був іноземцем. До речі, Мініх не довіряв козацьким старшинам, і командирами козацьких підрозділів намагався призначати російських офіцерів. Й оскільки царські офіцери, здебільшого, поводилися з украї­ нськими козаками досить зневажливо, і навіть брутально, то це призводило до заго­ стрення взаємин між ними. Українська лінія - система укріплень довжиною в 285 кілометрів, що проля­ гала територією Лівобережної України, кордонами Полтавського та Харківського полків. Побудована в 1731-33. Починалася вона від Дніпра, від того місця, де в нього впадає річка Орель, до Сіверського Дінця - вздовж річок Орелі та її притоки Берестової, і Береки, що є притокою Сіверського Дінця. Вона складалася з неве­ личких фортець (фортів) а також системи польових укріплень. В тих місцях, по яких пролягали звичні для татар шляхи, закладали редути та фельдшанці, тобто споруджували польові укріплення у вигляді насипних валів, оточених ровами, та окопів з редутами. В гаях споруджували засіки. Поза цими укріпленнями зводили маяки і будки, в яких перебувала спеціальна прикордонна (лінійна) варта, яка мала виявляти ворогів на підступах до лінії. Загалом українська лінія являла собою суціль­ ний, і то досить високий, вал, а також широкий та глибокий рів. На окремих,

«Україна козацька»

Українська дивізія

Українська лінія

Всесвітня козацька енциклопедія найбільш небезпечних, відтинках лінії були поставлено палісади (огорожа з паль), прорізано амбразури та споруджено спеціальні платформи для гармат, з яких можна Українська лінія було стріляти прямою наводкою. Всього Українська лінія налічувала 16 фортець та 49 редутів (невеликих, окремо збудованих укріплень, зімкнутих у вигляді багатокутника). Якщо якісь містечка опи­ нялися південніше Української лінії, їх, як правило, переносили північніше лінії. Поближні до лінії села обов’язково укріплювали, споруджуючи навколо них два ряди тинів, між якими насипали вали. У праці О. Апанович «Збройні сили України пер­ шої половини XVIII ст.» подається такий перелік фортець (станом на 1738 рік, коли майже всі фортеці набули нових назв): Святого Петра (споруджена на Сіверському Дінці при гирлі Сухої Берічки); Тамбовська (при Бузовому плесі); Святого Михайла (при р. Кисіль); Слобідська (при р. Лозовій); Святого Олексія (при верхів’ї р. Береки); Сфремівська (при Трійчатих байраках); Святої Параскеви, Святого Іоанна, Орловська (між фортецями Параскеви та Іоанна); Білевська (при Пархомових байраках); Свято­ го Федора (на р. Орелі); Козловська, Ряжська (при р. Орелі); Васильївська (при містеч­ ку Маячки); Борисоглібська (поблизу Царичанки); Лівенська (при гирлі р. Очі). Серед редутів найбільшими були: Св. Петра, Донський, Тамбовський, Св. Ми­ хайла, Слобідський, Св. Олексія, Сфремівський, Св. Параскеви, Орловський, Св. Іоанна, Білевський, Св. Федора, Козловський, Литинський, Шеєдегський, Борисоглібський, Христовський. Розташовувалися фортеці одна від одної на відстані 20-30 верст. Споруджували­ ся вони у вигляді бастіонних чотирикутників, які поза лінією обов’язково були обне­ сені палісадом, що пролягав по рову. В середин кожної фортеці містилися казарми, пороховий льох, провіантний магазин, цейхгауз і криниця. Фортечні слободи також обводилися земляними валами. Редути, котрі виявлялися поза лінією, обносили палі­ садом. За лінією знаходилася система блокгаузів, що слугували казармами і, водно­ час, виконували роль додаткових опорних пунктів, які використовувалися під час нападу татарів, а також могли використовуватися для прикриття відступаючих гарні­ зонів укріплень. Блокгаузи становили собою укріплені кам’яні або дерев’яно-зем­ ляні споруди, в яких солдати могли тримати кругову оборону. Деякі блокгаузи спо­ руджувалися двоповерховими: у нижньому була казарма та склади, а верхній вико­ ристовувався для рушничної оборони. За даними дослідників, Українська лінія мала на своєму озброєні 180 гармат та 30 мортир і гаубиць. Кожна фортеця чи редут повинні були виставляти дозори, між котрими чатували на ворога козацькі роз’їзди. Основні укріплення споруджувалися в 1731-33 роках. А загалом, добудова та реконструкція лінії тривала ще й до 1743 року. Основу гарнізонів фортець та редутів становили українські козаки. Значну ча­ стину робітників, що працювали на споруджені лінії, теж становили козаки, здебіль­ шого найбідніші. Відомо, наприклад, що лише в 1731 тут працювало 20 тисяч ко­ заків та 10 тисяч селян. При цьому значна кількість кінних козаків несла ще й охо­ ронну службу, пильнуючи появу татарських загонів. В 1735 отаманом (старшим, ко­ мандиром) козаків та посполитих, котрі працювали на споруджені лінії, був призна­ чений генеральний осавул Федір Лисенко. Завдяки його старанням, лінію було зміцне­ но, розбудовано. Під час нападу кримської орди, всі поближні полки негайно відряд­ жали на лінію своїх козаків, які допомагали гарнізонам відбивати напад. З 1736 до складу Української лінії зараховувалися вже не лише укріплення, але й слободи, котрі виникали вздовж лінії і котрі повинні були забезпечувати укріплення гарнізонами. Вже на першому етапі спорудження Української лінії до неї було наказано пересели­ ти понад 20 тисяч козаків, з котрих сформували 16 кінних та 4 піших полки. За дани­ ми на 1733 рік, на лінії поселили з сім’ями 9 полків. Решта 11 полків, п’ять з яких були кінними, переселено неподалік лінії. Війська, котрі перебували тут, почали на­ зиватися «ландміліцією», на чолі якої стояв генерал-лейтенант (були ще також два генерал-майори та два бригадири в чині полковників). Для керівництва ландмілі­ цією була створена Канцелярія українського ландміліцького корпусу (див.) та Ланд-

458

Українська Повстанська Революційна Армія - «Українське козацтво: Мала енциклопедія» міліцька комісія (див.), котра займалася питаннями набору нової робочої сили та розглядала всілякі спірні питання. Всіма судовими справами відав Генеральний ландміліцький військовий суд. Українська лінія Незважаючи на грандіозність цієї споруди, дослідники схильні вважати, що своєї оборонної функції вона не виконувала, оскільки татарські загони досить вільно, й без особливих втрат, проривалися поміж фортецями та редутами, навіть не намага­ ючись штурмувати їх, відтак грабували слободи, поближні та віддалені містечка і так само, поміж фортецями, проривалися, відходячи до Криму. До того ж, під час українсько-російсько-татарських війн з’ясувалося, що Українська лінія мала ще один суттєвий недолік: вона була споруджена занадто далеко від Криму, від Перекопу, тобто, під час наступу російсько-українських військ вона виявлялася в далекому тилу і не могла слугувати для них базою. Під час просування в бік Криму, війська змушені були закладати тимчасові укріплені табори, котрі використовували потім, як бази, що забезпечували їх провіантом, та для ар’єргардних боїв. В 60 роках XVII ст. Українська лінія зазнала інженерної реконструкції та реорганізації прикордон­ ної служби, здійсненням яких керував генерал Румянцев. Остаточно вона втратила своє військове значення в 1770 році, після спорудження Дніпровської лінії (див.), що пролягала на 175-180 км південніше неї. Дослідники вважають, що лінія послу­ жила справі заселення та господарського освоєння цього краю.

Українська Повстанська Революційна Армія (УПРА, 2004 - громадська організація) - яку було сформовано восени 2004 року, під час Помаранчевої революціїу Києві. Основу УПРА становили козаки Всеукраїнського Козацького Війська та Активісти громадської організації «Пора». Бійці УПРА встановили перші наме­ ти в Києві, на Майдані Незалежності, вони ж здійснювали охорону наметового містечка та забезпечували безпеку демонстрантів, брали здасть у діяльності народ­ них дружин. Штаб армії було створено на базі Українського Військово-Козацького інституту при Міжнародній Академії управління персоналом. Припинила свою діяльність навесні 2005, після прийняття Віктором Ющенком присяги Президента України та Гетьмана України. Українське гетьманське військо - Всеукраїнська громадська організація, яка діє у складі Українського козацтва. Займається розвитком козацьких фермерських господарств, створенням козацьких підприємств. Зокрема, організації належить швейний цех у Києві, який спеціалізується на козацьких одностроях. Складається з двох полків - Першого (зі штаб-квартирою в Києві) та Другого (в Херсоні). На чолі організації - отаман, генерал-лейтенант Українського козацтва Микола Фурса. «Українське козацтво» - журнал, який в 1964-83 видавався (щоквартально) у Торонто (Канада) українською мовою. Одним із засновників та першим редакто­ ром журналу був Антін Крущинський. Його наступниками стали Петро КоршунФедоренко, Матвій Гута, Теодосій Волошин. Провідна тематика журналу - висвіт­ лення життя козацьких емігрантських осередків Вільного козацтва, які діяли в Ка­ наді та США. Чимало матеріалів присвячено було історії Вільного козацтва в Ук­ раїні в часи Української Народної Республіки, а також Історії Української Повстансь­ кої Армії та ОУН; викривалася діяльність комуністичного режиму в Україні, відтво­ рювалися сторінки комуністичних репресій та штучних голодоморів. «Українське козацтво: Мала енциклопедія» - видання, підготовлене до дру­ ку Науково-дослідним інститутом козацтва при Запорізькому державному універ­ ситеті. Колектив авторів. У серії біографічних статей відтворено короткі життєпи­ си найвидатніших постатей українського козацтва. Автори намагалися також відтво­ рити історію, військове мистецтво, побут, звичаї, громадський устрій та судочинство Запорізького та Українського городового козацтв. Окремі статті супроводжуються

Українська Повстанська Революційна Армія

Українське гетьманське військо

«Українське козацтво»

«Українське козацтво: Мала енциклопедія»

Всесвітня козацька енциклопедія ілюстраціями і картографічним матеріалом. Здійснено це видання 2002 року, видав­ «Українське козацтво: ництвами «Ґенеза» (Київ) та «Прем’єр» (Запоріжжя). Мала енциклопедія»

Українське Козацтво

Українське Козацтво - міжнародна добровільна, незалежна, добродійна всеук­ раїнська оборонно-спортивна, національно-патріотична громадська організація. Українське Козацтво - наступник усіх історичних гілок українського козацтва, які стояли на державницьких, самостійницьких засадах відновлення незалежності та розбудови України, в тому числі, і війська Запорізького —як Низового, так і Геть­ манського. Українське Козацтво - єдина у своїй цілісності громадська організація (об’єднання, спілка) українського козацтва, на структурні організації якого поши­ рюється дія Указу Президента України від 4 січня 1995 року «Про відродження істо­ рико-культурних і господарських традицій Українського Козацтва». Засноване Ук­ раїнське Козацтво в 1990 році. Зареєстровано 17 березня 1992 року. Першим гетьма­ ном УК був відомий політичний діяч В’ячеслав Чорновіл (див.), у нього перейняв булаву генерал-майор Збройних Сил України Володимир Мулява. В 1998-2004 УК очолював гвардії генерал-лейтенант Іван Білас. У Статуті Українського Козацтва говориться: «Українське Козацтво об’єднує козаків, нащадків усіх гілок, напрямків і течій українського козацтва, незалежно від місця їхнього поселення та проживання; громадян України та українців інших країн, які сповідують ідею Українського Козацтва, практично працюють на її реа­ лізацію, відновлення і розвиток Українського Козацтва. Українське Козацтво твориться зі своїх членів —українських козаків. Українсь­ кий козак —це лицар України, морально чиста, високо духовна і матеріально неза­ лежна людина, яка вміє панувати над собою, володіє своїми емоціями, розумом і волею; патріот України, який постійно —морально-психологічно, духовно й фізич­ но, готує себе до оборони Батьківщини, захисту свого роду та українського наро­ ду, своєї честі та гідності, дбає про єдність Українського Козацтва й українства всього світу. ... Поза Україною Українське Козацтво організовується й діє згідно з чинним законодавством країн, на терени яких поширюється його діяльність. ... Українське Козацтво взаємодіє з державними установами, партіями та по­ запартійними громадськими організаціями України, що сприяють відновленню та розвитку українського козацтва, розвиває співробітництво з козацькими громада­ ми всього світу. Українське Козацтво традиційно належало до українського православ’я. Вра­ ховуючи соціальні реалії нинішньої України, козацтво має наметі співробітництво всіх християнських та інших релігійних громад, які щиро стоять на засадах відрод­ ження, розбудови і розвитку державності України, її самостійності та незалеж­ ності, готові до захисту територіачьної цілісності та кордонів України, і тому вважає можливим членство їхніх представників в Українському Козацтві. Екумен­ ічна позиція Українського Козацтва спрямована до порозуміння й створення єдиної Української Апостольської Християнської Церкви, забезпечення духовної єдності всього українства світу. Статут Українського Козацтва є статутом усіх українських козацьких това­ риств, організацій і громад, які входять до складу УК Ті з них, які вже прийняпи свій статут, можуть належати до УК, якщо їхні Статути не суперечать Ста­ тутові Українського Козацтва». Мовою спілкування та діловодства в УК є українська мова. Українське Козацтво має свою атрибутику й символіку: козацькі прапори, клейноди, емблеми та інші відзна­ ки, зразки яких затверджуються в установленому законом порядку, а також козацькі однострої, козацькі звання, нагороди і марш. Велика Рада Українського Козацтва традиційно проводиться на Святу Покрову Пречистої Богородиці -14 жовтня щороку, в місті Києві. Крайові Ради УК проходять до 1 жовтня. Осідок Генеральної Канцелярії УК - місто Київ.

Українське Козацтво - Українське Національне Козаче Товариство «Українське козацтво» - прикордонна застава, створена на Львівщині, на кор­ доні з Польщею, за ініціативою Кальміуської паланки (Донеччина) Українського Козацтва. На заставі служить близько 200 козаків, які пройшли попередній козаць­ «Українське козацтво» кий гарт у Кальміуській паланці. Керівництво Українського Козацтва розглядає появу (застава) цієї застави, як своєрідний експеримент: приклад для наслідування, сподіваючись, що з часом усе більше й більше прикордонних застав ставатиме козацькими.

«Українське Козацтво» - часопис, заснований в 1998 році Генеральною Кан­ целярією Українського Козацтва, Гусятинським районним козацьким товариством ім. С. Наливайка та Хоростківською агрофірмою «Нива-МПМ» Тернопільської обл., яка є видавцем газети. Редакція газети розташована в м. Хоросткові Гусятинського району, на Тернопільщині. Шеф-редактором є Петро Марків. Видається раз на місяць, українською мовою. У вихідних даних газети зазначається, що вона є « Ча­ сописам Міжнародної громадської організації всіх козаків світу». Очевидно, мається на увазі Міжнародна громадська організація «Українське Козацтво», котра є однією з кількох нині діючих всеукраїнських козацьких організацій. Основну увагу редакція «Українського Козацтва» приділяє історії та сьогоденню козацького руху в Україні. Українське козацьке військо (1812-1816)-т а к називалося козацьке військо, сформоване в 1812 році, під час франко-російської війни, з цивільного населення Київської та Кам’янець-Подільської губерній. Це військо складалося з одного 4-ескадронного та одного 8-ескадронного полків. Згодом був сформований ще один ко­ зацький полк. Ці полки брали участь у військових діях проти армії Наполеона. За особливу мужність, яку вони виявили під час цієї війни, в 1814 усім трьом полкам були «пожалувані» срібні полкові труби, за, як мовилося в нагородному листі, «відмінні подвиги, виявлені під час минулої кампанії», тобто під час війни з армією імператора Наполеона. На самих трубах було написано: «1-го Українського полку ЗО серпня 1814 року», «2-го Українського полку ЗО серпня 1814», «3-го Українсько­ го козацького полку». Слід звернути увагу, що називалися вони не малоросійськи­ ми, а саме «українськими» полками. Ці полки тоді ж було зведено в Українську козацьку дивізію, котра проіснувала під такою назвою до жовтня 1816, коли її було перейменовано в Українську уланську дивізію, а чотири її полки, відповідно - в Українські уланські полки. Згодом слово «український» з назви дивізії було вилуче­ но, та й саму її розформовано, а українські уланські полки почали (на 1912) назива­ тися відповідно - 7-м, 8-м, 9-м та 10-м уланськими полками. Українське Національне Козаче Товариство (УНКТ) - українська козацька організація, яка діяла в 20-40 роках XX ст. в Німеччині. Засноване було 1923 з ко­ заків Вільного козацтва та інших військовиків колишньої армії Української народної республіки, які після поразки в громадянській війні виявилися в еміграції в Німеччині та інших країнах Європи. Ініціатором формування УНКТ та першим отаманом його (1923-32) став І. Полтавець-Остряниця. Основна мета УНКТ полягала у відрод­ женні Української державності; у визволенні України від комуністичного ярма. Перевага віддавалася військовій диктатурі у вигляді Гетьманату. Уже в 1925 УНКТ змінило свою назву і почало іменуватися Українським Вільним Козацтвом (УВК). Козаки УВК брали участь у Другій світовій війні у складі військ УПА, а також на боці військ вермахту. Серед отаманів УВК 30-40 pp. бачимо І. Бірчака-Волошина, Михайла Омеляновича-Павленка, Павла Терещенка. На території Німеччини та Австрії УВК продовжувало свою діяльність (зокрема, і серед нових, повоєнних емігрантів) до 1960 року. З 1960 діяльність УВК переноситься до США та Канади, де в цей час почали з’являтися станиці УВК, діяльність яких розгорталася під команду­ ванням військового отамана, генерала Івана Цапка, а згодом В. Дяченка, А. Крущинського, П. Коршун-Федоренка, М. Ковальського. Такі ж станиці почали з«являтися в Австралії, Бразилії, Німеччині. У двадцяті роки в Мюнхені видавався щомісячний

«Українське Козацтво» (часопис)

Українське козацьке військо (1812-1816)

Українське Національне Козаче Товариство

Всесвітня козацька енциклопедія журнал УНКТ «Український козак» (1923-24), а з 1947 до 80-х років XX ст. - бюлеУкраїнське Національне тень «Вільне козацтво». На початку 80-х діяльність УВК пригасла, одначе окремі Козаче Товариство осередки його діють і зараз, на початку XXI ст.

Українське Реєстрове козацтво

Українське Чорноморське Подунай-Гуляйпільське козацтво

Українське Реєстрове козацтво (УРК) - громадська козацька організація, за­ реєстрована Міністерством юстиції України 8 липня 2002. Має свої осередки майже в усіх областях України. Чисельність козацтва (на 2005) сягає 25 тисяч осіб. Найпотужніші осередки утворилися в Донецькій, Миколаївській, Дніпропетровській та Тернопільській областях. У Статуті козацтва стверджується, що УРК є «спадкоєм­ цем і продовзісувачем ідейних, духовних і моральних засад козацтва України, його культурних, організаційних, військово-патріотичних і господарських традицій». Керів­ ними органами є Велика Рада УРК та Рада Генеральної старшини УРК. На Установчій Великій Раді УРК (2002). Гетьманом цього козацтва обрано одного із засновників, ректора Донецького Державного інституту штучного інтелекту Анатолія Шевченка. Українське Чорноморське Подунай-Гуляйпільське козацтво - козацтво, за­ родження якого, відбулося в грудні 1990 року в Одесі. На Установчому Колі, що відбулося 22 грудня 1990, в якому взяло участь 35 козаків, першим отаманом козац­ тва було обрано юриста Леоніда Безклубого. Писарем став Костянтин Янченко, суд­ дею—Анатолій Базелюк. Установче Коло одностайно задекларувало, що «Утворена козацька громада є прямим спадкоємцем Чорноморського козацького війська - ли­ царського Ордену, що проіснував протягом 1787-1791 років у Північно-Західному Причорномор 'ї України, і спирається на традиції козацтва, започатковані 1245 року». УЧПК визнало себе невід’ємною частиною загальноукраїнського козацького руху — Українського Козацтва. Одразу ж окреслилися й основні напрямки діяль­ ності майбутнього козацтва. Ішлося тут і про збереження козацьких могил та пам’я­ ток козацької давнини; і про створення на Одещині шкіл козацької боротьби «спасгопака»\ про обстоювання української мови, культури, традицій; відсіч антиукраїн­ ським організаціям, що виступають проти визнання південних земель - українськи­ ми; а головне, всі виступаючі закликали козацтво боротися за здобуття Україною незалежності, відродження української державності. Створювалося УЧПК як юридичне та організаційно самостійне козацтво. Але на Раді отаманів Українського Козацтва, яка відбулася 1 травня 1992 року в Херсоні, рішенням № 1 (Протокол №2) було задекларовано, що «Чорноморське Подунай-Гуляйпільське козацтво зареєстроване у складі Українського козацтва». Вже на початку 1991 року почали створюватися районові організації УЧПК, як в межах Одеси, так і в сільських регіонах Одещини. Незабаром такі осередки козацт­ ва сформувалися в Ананьївському, Комінтернівському, Миколаївському, БілгородДністровському, Ленінському (м. Одеси) та інших районах. Отаманами козацтва були В’ячеслав Лашкевич (1991-92, 1993-94); Ігор Власюк (1992-93); Андрій Сидоренко (1994-96); Дмитро Тимошенко (1995-96); Іван Герасименко (1996-97). В грудні 1998 в УЧПК стався розкол. Частина козаків обрала отаманом І.Герасименка і зберегла назву УЧПК (УЧПГК); інша частина обрала отаманом Валентина Піскуна і почала називатися Українським Чорноморським козацтвом. У грудні 1999 року козацтва об’єдналися, обравши отаманом генерал-майора Збройних Сил України Анатолія Пилипенка. Але вже в лютому стався новий розкол, внаслідок якого значна частина козаків провела Крайову Раду УЧПК (в якій сам отаман А. Пилипенко участі не брав) й обрала отаманом підполковника Служби Без­ пеки України у запасі Анатолія Петька. Одначе з перших днів у цьому козацтві роз­ почалися незгоди, і вже через місяць окреслився новий розкол: на чолі однієї групи стояв А. Петько, на чолі другої - крайовий писар, полковник Національної Гвардії у запасі Валентин Федоренко. Тривале протистояння призвело до того, що в серпні 2000 року козаки, що підтримували А.Петька проголосили створення Українського Чорноморського козацького війська. Решта козаків залишилася вірною назві і тра-

Українське Реєстрове козацтво - «Український історик» диціям Українського Чорноморського Подунай-Гуляйпільського Козацтва, й крайо­ вим отаманом цієї організації було обрано наказного отамана Українського Козац­ Українське тва з ідеології, полковника УК, письменника, історика, академіка Богдана СушинсьЧорноморське кого. Генеральним писарем - Валентина Федоренка. Подунай-Гуляйпіл ьське 22 грудня 2000 року відбулася Велика Рада УЧПК. Реагуючи на принциповий козацтво розкол, шо стався в громадський організації «Українське Козацтво», Велика Рада УЧПК проголосила відродження юридичної та організаційної самостійності Ук­ раїнського Чорноморського Подунай-Гуляйпільського козацтва, при тому, що це козацтво буде налагоджувати свою співпрацю з усіма існуючими на той час в Ук­ раїні козацтвами державницького спрямування. Головним отаманом УЧПК на цій Раді було проголошено отамана УЧПК, генерал-отамана Богдана Сушинського. Генеральним писарем УЧПК став генерал-осавул УК Валентин Федоренко. Першим істориком Українського Чорноморського Подунай-Гуляйпільського козацтва став Богдан Сушинський, якому належать монографії «Лицарі Приморсь­ кого степу. Історія Чорноморського козацтва XVIII-XX століть» (2000) та «Історія Чорноморсько-Дністровського та Всеукраїнського Реєстрового козацтв» (2003). Його ж перу належать і численні публікації про діяльність відродженого Чорно­ морського козацтва в періодиці. У 2002 році УЧПК було зняте з реєстрації в Одесь­ кому облуправлінні юстиції на вимогу колективу Чорноморського Козацького війська (отаман - А. Петько), який проголосив себе спадкоємцем розпущеного УЧПК.

Український Військово-Козацький інститут ім. Великого князя Святос­ лава. Заснований у Києві в травні 2004 року під егідою Президентського універси­ тету та Міжрегіональної академії управління персоналом. Займається підготовкою фахівців із спеціальності«менеджмент організацій», підготовкою офіцерів запасу та перепідготовкою військовослужбовців, звільнених у запас; навчає козацьким бой­ овим мистецтвам. Випускники отримують ступені спеціаліст, бакалавр, магістр. Першим директором інституту став колишній перший міністр оборони незалежної України, генерал-полковник Костянтин Морозов. «Український голос» —часопис, орган Товариства української культури рес­ публіки Молдова, який є додатком до газети «Спрос-Предложение». Редакція зна­ ходиться у Кишиневі. Шеф-редактором є Олександр Майстренко, членами редко­ л егії- В. Драган та Г. Якубович. Друкується в Бельцах. В газеті (заснована в 2000 році) часто публікуються статті та художні твори, присвячені історії України; україн­ сько-молдавським міждержавним та національним зв’язкам. Так, у № 4 (лютий 2000) опубліковано статтю академіка Костянтина Поповича «Співець долі народ­ ної», значна частина якої присвячена козацькій тематиці і творчості Т.Шевченка. Вміщено також інформацію про творчу діяльність вокального ансамблю українців з міста Дубоссар «Чорнобривці» (керівник В. Гиска), який є відомим популяризато­ ром української історичної, козацької пісні та збирачем фольклору, і має звання «народного». «Український історик» - журнал. Заснований в 1963 році. У вихідних даних зазначається, що він видається в Нью-Йорку і Торонто. Іноді називаються ще й Мюнхен, Львів та інші міста. Реально ж він видається в США. Засновником і голов­ ним редактором його є професор, доктор, відомий історик Любомир Винар. До редакційної колегії входили і входять відомі науковці: Марко Антонович (США), Олег Герус (Канада), Ярослав Дашкевич та Ігор Гирич (Україна), інші знані істори­ ки. Значна частина публікацій цього журналу присвячена історії українського ко­ зацтва, діяльності його гетьманів, кошових отаманів, полководців. В 1993 з’явився друком ювілейний номер журналу, присвячений 30-річчю з дня виходу першого номера («Український історик» №1 -4 (120-123). Рік XXXI, Нью-Йорк, Торонто, Київ, Львів, Мюнхен), в якому опубліковано оглядові статті: Гром В., Цибульський В.

Український ВійськовоКозацький інститут ім. Великого князя Святослава

«Український голос»

«Український історик»

Всесвітня козацька енциклопедія «Хмельниччина на сторінках «Українського історика»; Швидько Ганна «Історія Геть­ манщини у висвітленні «Українського історика», та низку інших - які засвідчують, «Український історик» що, справді, значна частина наукових статей, розвідок, першопублікацій цього жур­ налу присвячено історії козацтва, висвітленню різних періодів його становлення та боротьби, його впливу на відродження Української державності.

Український ландміліцький корпус

«Український народ у Вітчизняній війні 1812 року»

Український ландміліцький корпус - корпус, що складався з козаків, які охо­ роняли Українську лінію (див.), а також виконували фортифікаційні роботи. Ландміліціонерами ставали добровольці-переселенці, які погоджувалися селитися поблизу Української прикордонної лінії (разом із сім’ями). Ландміліціонери проходили бой­ ове навчання, час від часу брали участь у походах російської армії та козацтва. Самі вони вважали себе козаками і корпус їх теж прирівнювався до козацького. Переважна більшість ландміліціонерів, дійсно, була козаками і, перш ніж стати ландміліціонерами, служила на Січі, або в адміністративних полках на Лівобережній та Слобідській Україні. За свою службу ландміліціонери отримували незначну платню, а в вільний час могли займатися землеробством та промислами. Вони звільнялися від тих повинностей, які змушені були відбувати селяни. На чолі Українського Ландміліцького корпусу стояли генерали: командир - генерал-лейтенант; два його заступники в чині генерал-майорів, а також два бригадири в чині полковників. Сам корпус складався з 20 полків: 16 кінних та 4 піхотних. Для залагодження всіх справ корпусу було створено Канцелярію українсько­ го ландміліцького корпусу. Існували також Ландміліційська комісія, котра займалася набором та розташуванням нових партій ландміліціонерів, а також їх скаргами, і навіть було утворено Генеральний ландміліцький військовий суд, котрий займався всіма злочи­ нами, в тому числі й справами тих дезертирів, які не витримували умов праці та служби на Українській лінії і пробували повернутися до свого попереднього життя. «Український народ у Вітчизняній війні 1812 року» - збірник документів, які засвідчують участь українських козацьких полків та інших підрозділів у війні проти Наполеона Бонапарта, в тому числі і в партизанських діях проти французів. Збірник видано в 1948, в Києві, в «Українському видавництві політичної літератури». Упо­ рядники - кандидати історичних наук В. Стрельський та Г. Гербільський.

N

Українські козацькі полки

Українські козацькі полки (1812-1815)- козацькі полки добровольців, які були сформовані за Указом імператора в 1812, на території України, в Київській, Чернігів­ ській, Полтавській та Подільській губерніях. Після першого набору в середньому в полку було до 1200 шабель. Коли ж оголосили повторний набір, то в Чернігівській та Полтавській губерніях з добровольців довелося формувати по п«ятнадцять полків, чисельністю кожного до 18 тисяч козаків, тоді, як за реєстром полк не повинен був перевищували 4500 шабель. Що ж викликало такий ентузіазм в українців? Звичайно ж, не ненависть до Наполеона, тим паче, що Україну французька армія обминула, а надія на те, що буде відроджено українське, козацтво, гетьманщину, Запорізьку Січ. Цікаво, що формування одного з полків, 5-го Полтавського, було доручено відомому письменнику Івану Котляревському, і доручення це він виконав. До речі, на службу козаки прибували зі своїми кіньми, а багато хто і зі зброєю. Інша річ, що їм не виста­ чало військової підготовки, але для цього були влаштовані спеціальні навчання. Дослідникам відомо, що дехто з російського командування рішуче виступав проти того, аби полки формувалися у вигляді козацьких, за національною ознакою. Зокре­ ма, малоросійський генерал-губернатор Я. Лобанов-Ростовський домагався, щоб ці полки йшли на фронт, як звичайні всеросійські армійські полки. Проти цього рішуче виступали предводитель полтавського дворянства Дмитро Трощинський і відомий український діяч Василь Капніст. Вони звернулися до уряду з клопотанням, щоб у козацьких полках залишили національну атрибутику і навіть козацькі військові зван­ ня. Коли уряд пішов на ці поступки, добровольці остаточно повірили, що козацтво в Україні справді буде відроджено.

Український ландміліцький корпус - Українські Січові Стрільці

Здебільшого українських козаків використовували для розвідки, зв’язку, охо­ рони мостів, доріг та складів, а також як тиловий охоронний резерв. Проте згодом, на підступах до Мінська, Мозиря і Бобруйська вони взяли участь у бойових діях проти французів. Відзначилися козаки і під час Бородінської битви, у «битві на­ родів» в районі Лейпцига й, нарешті, кілька полків досягло Парижа. Але чи справдилися надії українського козацтва на те, що Російська імперія дасть їм можливість відродити українське козацтво; надію на якусь там державну ав­ тономію? Ні. Одразу після війни всі полки, сформовані на Правобережній Україні, були перетворені на армійські уланські полки, а лівобережні полки розформували, добро­ вольців позбавили козацьких привілеїв і самого козацького звання. Причому відо­ мо, що тогочасний губернатор Малоросії князь М. Рєпнін прагнув зберегти в Україні козацький стан, одначе міністр внутрішніх справ В. Кочубей зробив усе можливе, аби козацтво в Україні було скасоване. Врешті решт, щоб зберегти свій козацький ста­ тус, кілька тисяч «наполеонівських» козаків вирушила в 1820-25 на Кубань і влилася в Кубанське козацьке військо, ослабивши національно-визвольні сили в самій Україні. Українські Січові Стрільці (УСС) - українська військова організація, засно­ вана в 1914, під час Першої світової війни, на українських землях, що входили на той час до Австро-Угорської імперії. Засновником УСС стала Головна Українська Рада (ГУР), яка прийняла рішення про формування ядра майбутньої української армії, передбачаючи, що, внаслідок Першої світової війни може створитися сприят­ лива ситуація для формування на якійсь частині українських земель української державності. 6 серпня 1914 ГУР звернулася до українського народу з маніфестом, в якому закликала обстоювати свої історичні національні права, а також закликала молодь вступати до легіону УСС. Першим командиром УСС став отаман Михайло Галущинський. Військовий гарт УСС проходили в боях проти російської армії. Пер­ ше бойове хрещення вони прийняли в вересні 1914 під час оборони карпатських перевалів. Особливо прославилися УСС в боях за гору Маківку поблизу Славська, де в травні 1915 вони протистояли кільком полкам піхоти та артилерії росіян. УСС добре проявили себе під час наступальних операцій австро-угорських військ, а та­ кож під час битви у вересні 1916 на горі Лисоні неподалік Тернополя. Незадовго перед цим боєм, в 1916, легіон було переформовано в Перший полк УСС. В березні 1915 на посаді командира Галущинського замінив отаман Григорій Коссак. Згодом полком командували сотник Василь Дідушок, підполковник Антін Варивода, по­ ручник Дмитро Кренжаловський, отаман Мирон Тарнавський, сотник Йосип Микитка. За офіційними даними, на початку 1917 в реєстрі УСС нараховувалося близько 7 тис. осіб, під час боїв понад 3 тис. осіб УСС втратити вбитими і пораненими. В 1918 загони УСС опинилися на території Наддніпрянської України. Вони з боями пройшли Херсонщину, побували в Олександрівську та Єлисаветграді, допо­ магаючи в цих та багатьох інших містах і селах утверджувати владу УНР. Залиши­ лися вони на території Великої України і після приходу до влади гетьмана П. Ско­ ропадського в жовтні 1918 УСС повернулися на Буковину, а в листопаді того ж року взяли участь в битві проти поляків за Львів, вони ж склали основу Української Га­ лицької Армії, завдяки якій утверджувалася Західноукраїнська Народна Республі­ ка. Цікаво склалася доля тих стрільців, які на початок 1917 опинилися в російсько­ му полоні. В листопаді того ж року українські військовики Євген Коновалець та Андрій Мельник сформували з них Галицько-Буковинський курінь УСС, на основі якого в березні 1918 було сформовано полк УСС, а в грудні корпус УСС, до якого, окрім західно українців, входило вже чимало українців Наддніпрянщини та Східної Ук­ раїни. Це військові з«єднання дослідники визнали найбоєздатнішим в арміїУНР. Ок­ ремий загін УСС, штаб-квартира якого перебувала у Білій Церкві, входив до складу збройних сил Українською Держави гетьмана Павла Скоропадського.

Українські козацькі полки

Українські Січові Стрільці

Всесвітня козацька енциклопедія Українсько-російська війна 1658-1659 - війна за незалежність України від Росії, що виникла після смерті (1657) Богдана Хмельницького. Прагнучи домогтись Українсько-російська відродження української державності, новий гетьман України Іван Виговський повів війна внутрішньополітичну боротьбу проти прихильників претендента на булаву Юрія Хмельницького (сина Б. Хмельницького) та досить сильною проросійською «партією», котра призводила до розколу суспільства. Ще провадячи переговори зі шведами (за життя Б. Хмельницького), Іван Виговський сформулював своє держав­ ницьке кредо таким чином: «Визначити й оголосити Запорізьке Військо з підвлад­ ними йому провінціями за вільний і нікому не підданий народ». За його планом, Україна повинна була стати такою ж незалежною державою, як Швейцарія або Нідер­ ланди, яким, згідно з Вестфальскою мирною угодою, було гарантовано самостійність. Отож і Швеція мала визнати Україну вільною незалежною державою, гарантувати незалежність у міжнародних взаєминах а також, у разі потреби, подавати українсь­ кому козацтву допомогу в боротьбі за цю незалежність. Кордони ж Української держа­ ви мали визначатися за її етнічними кордонами, тобто по річці Віслі, далі - до Березини (сучасна Білорусія) і до кордонів з Прусією. Обидві країни мали право вільної торгівлі через Прусію. Україна також могла наймати офіцерів, і взагалі, військо в шведських провінціях, та запрошувати шведських чи інших ремісників і механіків, закуповувати і самій виробляти зброю та амуніцію. Всі ці положення були закладені в українсько-шведсь­ кому договорі, котрий підписано в жовтні 1657, уже за часів гетьманування І. Виговсь­ кого. Виговський також провів переговори з кримським ханом і, по суті, відродив з Кримом союзницькі відносини, на зразок тих, які існували під час Визвольної війни. Дуже важливим для України був мирний договір з Польщею, який повинен був гарантувати її кордони, її безпеку. Такий договір було укладено 16 вересня 1658 під містечком Гадяч (нині райцентр на Полтавщині). Згідно з цим договором, Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства мали поєднатися в державне утворення, яке увійшло б до складу польсько-литовської держави на правах автономії. Вся влада на цій території належала гетьманові, який ставав головнокомандуючим українськими військами та репрезентував цю автономію в ранзі Першого сенатора в польсько-литов­ ському Сеймі. Уніатська церква залишалася, але заборонялося поширювати її вплив на нові регіони. Цей договір багатьма українцями, сучасниками Виговського, був сприйнятий з обуренням, оскільки за ним вбачалося повернення України під корону Польщі, а отже, відродження всіх тих утисків, проти котрих воювала Визвольна ар­ мія Богдана Хмельницького. Зближення України з Польщею було болюче сприйнято в Москві. Росія намагалася тиснути на Польщу, щоб примусити її не втручатися в «українські справи». Та й Польща, отримавши в особі України надійного союзника, готова була поновити бойові дії. Одначе першою нападає все ж таки Росія. Дізнав­ шись, що польські війська намагаються з’єднатися з українськими козацькими пол­ ками, які відмовилися служити під проводом Росії і перейшли на бік Виговського, росіяни послали проти них армію воєводи Юрія Долгорукого. Перший бій відбувся неподалік Вільно, поблизу села Варка. Спочатку перевага була за польською кінно­ тою, яка почала відтісняти росіян, але Долгорукий ввів у бій свіжі полки, і він завер­ шився цілковитим розгромом поляків, під час якого у полон потрапив навіть сам гетьман Гонсевський. Після цього відбувся бій з полками українських козаків, котрі перейшли на бік І.Виговського. Маючи значно переважаючі сили, росіяни домогли­ ся того, що частина козаків загинула, частина знову перейшла на їх бік, але більшість козаків відійшла і подалася в Україну. Досить легко розправившись з поляками, росіяни вирішили, що тепер черга за українцями. Для того, щоб повернути Україну під владу російської корони, вони послали туди 150-тисячну армію під командуванням воєводи Олексія Трубецького. За попереднім планом, він мав прибути до Києва і з’єднатися там з військом воєводи Василя Шереметьєва. Але Трубецькой чомусь вважав, що він і сам здатен приду­ шить бунт гетьмана Виговського, і вирішив здобути штурмом Конотоп, котрий вва­ жався одним з найбільших на Лівобережжі оплотів Виговського. Напевне, йому зда-

Українсько-російська війна 1658-1659 - Українсько-турецько-російська війна 1676-1681 валося, що здобути це місто - справа кількох днів. Але гарнізон під командуванням ніжинського полковника Григорія Гуляницького мужньо тримався упродовж 70 діб, а 8 липня на підмогу йому прибув з військом гетьман І. Виговський, спільно з яким Українсько-російська діяв і загін кримських татар. Побачивши, що у росіян тут величезна сила, Виговсьвійна кий не став давати відкритий генеральний бій, а вдався до військових хитрощів. Залишивши основні сили у засідці, він сам повів у бій лише кілька полків. При цьому росіяни не звернули увагу на те, що козаки, завжди такі завзяті в бою, пово­ дяться якось дивно: щойно розгорілася битва, як вони почали відступати, хоча втрати ще були незначні. Вирішивши, що козаки просто злякалися їх, росіяни кинулися в по­ гоню, аби добити рештки загону, що почав дробитися на дрібні підрозділи і втікати в бік лісу. Вся кіннота росіян, на чолі з князями Семеном Львовим та Семеном Пожарським, кинулася навздогін, аби добити бунтівних малоросіян. Хоча, як свідчать хроністи, командування росіян мало відомості про те, що на них готується засідка. Невеличкий загін козаків Пожарському, справді, вдалося розбити, але, в запалі бою, він кинувся за рештками його, що переправилися через річку Соснівку. Й ось тоді з флангів на росіян ударило велике військо козаків та кримських татар. Відрізавши рос­ іян від річки, козаки оточили їх і понад 25 тисяч вирубали під час бою. За російськими даними, до 5 тисяч росіян потрапили в полон, але й вони нібито були потім знищені козаками. У полон потрапили й обидва князі - Львов і Пожарський. Пожарського одра­ зу стратили, а Львов незабаром помер у полоні. Ця поразка була страшною для росіян ще й тим, що кіннота двох князів складалася майже винятково з аристократів, і нази­ вали її «московською дворянською кіннотою», тобто кіннотою еліти. Після битви гетьман почав наступ на війська, котрі тримали в облозі Конотоп, і теж розбив їх, спільно з гарнізоном міста, котрий відчинив ворота і кинувся в атаку. Після цієї поразки, в Москві розпочалася паніка, пішли чутки, що українські козаки, спільно з ордою та поляками, йдуть походом на Москву, і що цар зі своїм двором має намір перебратися за Волгу. Проте Виговському не вдалося розвинути цей військовий успіх, оскільки гарні­ зони Гадяча та деяких інших міст зайняли проросійську позицію. Почався й виступ опозиції, яку очолив полковник, наказний гетьман Іван Безпалий. Крім того, зазнав поразки корпус Данила Виговського (брата гетьмана), який мав наказ звільнити від росіян Київ, вибити звідти московську залогу. На допомогу йому повинен був вий­ ти з міста київський полковник Павло Хмельницький. Але військо воєводи Василя Шереметьєва завдало козакам поразки. Роздмухуючи в Україні полум’я громадянсь­ кої війни, росіяни поступово витіснили війська гетьмана Виговського з Лівобереж­ жя, примусивши його перейти під Чигирин. До того ж, кримський хан МахметГірей змушений був відійти до Криму, оскільки росіяни кинули проти ханства пол­ ки донських козаків, які почали нападати на прикордонні татарські улуси. Втратив­ ши ініціативу й переважну частину війська, Виговський змушений був зректися гетьманської булави (див. «Виговський І.»). Натомість гетьманом було обрано Юрія Хмельницького, котрий знову присягнув на вірність російській короні.

1676-1681 - війна, що виникла між Правобережною Україною та Туреччиною з одного боку, і Лівобережною Україною і Росією з другого, з ініціативи гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка, котрий прагнув об’єднати українські землі під протекторатом Туреччини. Час для цієї війни гетьман П. Дорошенко обрав досить вдало: він бачив, що основні колонізатори українських земель Росія і Польща, котрі, не враховуючи волі українського народу, поділили Україну між собою, вкрай виснажилися і до нової війни не готові. Водночас на півдні існувала третя сила - в особі давньої суперниці України, але, водночас, і Росії та Польщі - Туреччина. Ясна річ, турки в образі союзників ніколи в Україні й ніким всерйоз не сприймалися, але іншого виходу гетьман П. Дорошенко не бачив. Та його, очевидно, й не існувало. Особливо якщо врахувати, що інша потенційна «третя сила», Швеція, була занадто далеко і видавалася занадто ослабленою. У к р а їн с ь к о -т у р е ц ь к о -р о с ій с ь к а в ій н а

Українсько-турецькоросійська війна

Всесвітня козацька енциклопедія Водночас, по обидва береги Дніпра серед козацтва поширювалося незадоволен­ ня тим, що росіяни і поляки поділили Україну між собою і володарюють у ній, кому Українсько-турецько- як заманеться. Вдаючись до протекторату Туреччини, Дорошенко розпочав перегоросійська війна вори з лівобережним гетьманом Брюховецьким, пообіцявши, що, в разі возз’єднан­ ня України, він готовий поступитися своєю булавою. Брюховецького таке рішення влаштовувало. В лютому 1668 він піднімає вірні йому козацькі полки на повстання проти росіян і починає винищувати російські гарнізони українських міст. На допо­ могу йому прийшли кримські татари та війська гетьмана Правобережної України. Стративши, внаслідок конфлікту, Брюховецького, Дорошенко на якийсь час стає «гетьманам по обидва береги Дніпра». Саме тоді він оголошує про перехід України в підданство Туреччини. Власне, Дорошенко висунув досить вигідні для українсько­ го народу умови цього союзу: Україна мала володіти територією від Перемишля до Путивля. Вона мала вільно обирати собі гетьмана. Українська Церква діставала ав­ тономію під Константинопольським патріархатом. Султан не повинен був вимагати з України жодної данини. Допоміжні турецькі війська, котрі будуть надіслані в Ук­ раїну, перебуватимуть під командуванням гетьмана. Туреччина та Крим не уклада­ тимуть ніяких угод без погодження їх з Україною. Турки не споруджуватимуть в Україні мечетей, не братимуть у полон (ясир) людей. Прочитавши ці пункти, султан Мохаммед був шокований: Дорошенко поводив­ ся так, нібито не протекторату просив, а диктував ультимативні умови переможеному. Більшість пунктів він, звичайно, відкинув, погодившись лише на те, що українці мають право обирати собі гетьмана і що Україна не плататиме Туреччині данини. Зате вона повинна перебувати під контролем Туреччини, так само, як Валахія та Молдавія. З Лівобережної України Дорошенко відступив уже тоді, коли туди увійшло росій­ ське військо воєводи Григорія Ромодановського. Одначе там залишився гетьманом його прихильник Дем’ян Многогрішний. Ось тільки досить скоро він перейшов на бік Росії. В той час, як на самому Правобережжі з’явилися нові претенденти на булаву —Ханенко та Суховієнко. В 1672 українські козаки гетьмана Дорошенка, підтримані турецько-татарською армією, подалися на Західну Україну, щоб розбити війська поляків, котрі тепер виступали як союзники Росії. У першій великій битві, під Четвертинівкою, поляки зазнали поразки. Турецька армія, за підтримки козаків, здобула штурмом Кам’янець (Кам’янець-Подільський). Спробували взяти штурмом і Львів, але львів’яни зберегли місто, заплативши туркам і татарам великий викуп. Неподалік Бучача турки й поляки уклали мирну угоду, згідно з якою поляки передавали Туреччині Поділля і зобов’язувалися платити їй данину. Правобережжя України залиша­ лося під владою гетьмана, і поляки мали вивести звідти свої гарнізони (залоги). Проте досить швидко з’ясувалося, що турки й татари поводяться в Україні не як у державі-союзниці, а так, нібито вони прибули сюди тільки грабувати та брати у полон мирне населення. Це призвело до того, що тисячі людей почали втікати на Лівобережжя, шукаючи там порятунку від турецько-татарської сваволі. Відчуваючи, що він втрачає довіру козацтва і населення, і що ось-ось позбудеться булави, Доро­ шенко починає налагоджувати контакти з Росією, і навіть попросив її підданства. Одначе козаки вже не бажали бачити його на посаді гетьмана, і Дорошенкові дове­ лося зрікатися (1676) булави на користь Івана Самойловича, котрий ставав «гетьма­ ном обох берегів Дніпра». Того ж року російсько-українські війська під командуван­ ням російського стольника Григорія Косагова та козацького генерального бунчуж­ ного Леонтія Полуботка взяли штурмом Чигирин. Але влітку 1677 на Україну прибу­ ла 120-тисячна турецько-татарська армія, під загальним командуванням Ібрагімапаші. В серпні 1677 це військо взяло в облогу Чигирин, гарнізон якого очолив росій­ ський генерал Трауернихт. На допомогу йому незабаром прийшла російсько-украї­ нська армія (6 тисяч осіб) на чолі з воєводою Григорієм Ромодановським та гетьма­ ном Іваном Самойловичем. Головною ударною силою тут були козаки. Вони перши­ ми переправилися через Дніпро й розпочали битву поблизу Бужинської пристані. Спільно з росіянами вони розгромили тут 40-тисячний корпус турків і татар. Втра-

Українсько-турецько-російська війна 1676-1681 —Улагай Сергій тивши понад 8 тисяч своїх солдатів, Ібрагім-паша змушений був відступити від Чигирина. Проте ідея оволодіти козацькою столицею турків не полишала. Наступного, 1678, Українсько-турецькороку до нього підійшла 125-тисячна турецько-татарська армія, тепер уже під коросійська війна мандуванням Кара-Мустафи. У складі цього війська був і невеликий козацький загін Юрія Хмельницького, котрого турки бажали бачити гетьманом, а султан уже навіть затвердив його на цій посаді. 6 червня 1678 Кара-Мустафа оточив Чигирин і взяв його в облогу. З Лівобережжя на допомогу гарнізону Чигирина прийшла українсько-російська армія під командуванням гетьмана І. Самойловича та воєводи Г. Ромодановського (всього 85 тисяч осіб). Одначе Кара-Мустафа врахував досвід минуло­ річної битви, й одразу ж атакував українсько-російське військо, прагнучи скинути його в Дніпро. Бої тривали майже три тижні. Врешті-решт, передові загони украї­ нських козаків зуміли пробитися до Чигирина. Проте атакувати основні сили КараМустафи вони (спільно з гарнізоном Чигирина) не наважувалися. Інша річ, що зв’я­ зок з гарнізоном вони налагодили, а відтак дізналися, що комендант, російський окольничий Іван Ржевський, загинув під час артилерійського обстрілу міста. 11 сер­ пня турки увірвалися в нижню частину фортеці (Нижню Фортецю), зруйнував ви­ бухом частину стіни. Підрозділи гарнізону залишили місто і спробували пробитися на другий бік Дніпра, проте турки підпалили міст (за іншими даними, розбили його пострілами з гармат), і він обвалився. Залишки гарнізону відійшли в лише недавно збудовану Ржевським цитадель і зуміли відбити ще два штурми турків. У ніч на 12 серпня, за наказом Самойловича та Ромодановського, захисники Чигирина підпа­ лили свої дерев’яні укріплення і з боєм, зі значними втратами (підтримані з проти­ лежного боку козаками та росіянами), прорвалися до козацько-російського табору. Далі протистояти туркам і татарам українсько-російська армія не могла, тому вона почала відступати до Дніпра та налагоджувати переправу через нього. Кара-Мустафа спробував завдати їй ще однієї поразки, вже під час переправи, проте козаки та росі­ яни так могутньо ударили спочатку по татарській кінноті, а потім і по яничарам, що вони змушені були відступити. Про те, щоб переслідувати військо Самойловича і Ро­ модановського, їм уже навіть не йшлося. Господарем на Правобережжі залишився Юрій Хмельницький, котрого підтримував корпус кримських татар (основні турецькі сили залишили територію Правобережжя, відійшовши до турецьких фортець на узбе­ режжі Чорного моря). Хмельницькому вдалося здобути штурмом Немирів, Корсунь, кілька інших міст, а також здійснити рейд на Лівобережну Україну, проте успіхом у козаків та населення Правобережжя, а тим паче - Лівобережжя, він не користувався. Та й Самойлович теж не сидів склавши руки, а й собі здійснив рейд на Правобережжя. А тим часом, наприкінці 1679, росіяни і турки розпочали переговори, котрі за­ вершилися укладенням Бахчисарайського миру. Туреччина залишала за собою Пра­ вобережну Україну, з кордоном по Дніпру: від Києва до Запоріжжя і, водночас, виз­ навала, що Лівобережна Україна є складовою частиною Російської імперії. Тобто знову Україна виявилася поділеною, тільки цього разу вже між трьома імперіями: Росією, Туреччиною і Польщею.

Улагай Сергій (1875-помер після 1945)—російський козацький військовий діяч, генерал-майор. Походив із родини кубанського козацького офіцера. Закінчив Ми­ колаївське кавалерійське училище. Брав участь у Першій світовій війні. Після невдалого корніловського бунту проти Тимчасового Уряду Росії, втік на Кубань. Із січня 1919 командував Другим Кубанським кінним корпусом. З лютого по квітень 1920 - командувач Кубанською армією Збройних Сил Півдня Росії. В серпні-вересні командував морським десантом із Криму, де він перебував у складі «Російсь­ кої армії» генерала Врангеля, на Кубань. Десант виявився невдалим. Звинувативши С. Улагая в бездарності, Врангель звільнив його з армії. В листопаді 1920 С. Улагай емігрував за кордон. Під час Другої світової війни співпрацював із гітлерівським командуванням.

Улагай Сергій

Всесвітня козацьк і енциклопедія Уманський полк (1648-1674) - адміністративно-територіальна та військовокозацька одиниця. Сформований в 1648, на початку Визвольної війни. Полковим Уманський полк центром було м. Умань (тепер районний центр Черкаської обл.). Сотенними центра­ ми - містечка Бершадь, Ладижин, Маньківка, Івангород... Реєстр 1649 засвідчував 14 сотень Уманського полку, в яких служило понад 3 тисячі козаків. Першим його полковником був (1648) Іван Ганжа, який і визволив у червні 1648 Умань від по­ ляків. У 1649-1655 полком командував видатний військовий діяч Йосип Глух. Коза­ ки Уманського полку брали активну участь у битвах під Пилявцями (1648), Зборовим (1649), Берестечком (1651) та в інших. Ліквідовано було полк 1674, по тому, як його територія виявилася окупованою поляками і турецько-татарським військом і значна частина населення була переселена на Лівобережну Україну.

Унгерн Роман

V

ч* ТІЛі

Унгерн Роман (1889-1921) - генерал-лейтенант Забайкальського козацького війська та Білої армії Росії. Народився в Ризі. Батько його, що походив з давнього германського лицарського роду, був офіцером російської армії, мати походила з польського роду графів Фліорковських, яким належало село Кирилівка, що на Чер­ кащині, в якому жили рідні Тараса Шевченка. В 1908 році Роман Унгерн закінчив Павлівське піхотне училище і попросив направити його на службу в кавалерійську частину Забайкальського козацького війська. Розпочав службу хорунжим Аріунського козацького полку Забайкальського козацького війська. Вважав, що європейська цивілізація вичерпала себе і світло істинної віри, подих нової цивілізації повинен надійти зі Сходу, з Азії. Був у складі російського посольства в Парижі. Під час пер­ шої світової війни під«осавул Р. Унгерн командував ескадроном Нерчинського ко­ зацького полку, командиром якого був барон Петро Врангель. Дістав чотири пора­ нення упродовж одного року, і нагороджений орденом св. Георгія та Георгіївською зброєю, а також підвищений в чині до осавула. В липні 1917 року він, разом з отаманом Семеновим, їде до Сибіру набирати добровольців для Російської армії, але вже не повертається до Петербурга, а формує свою власну Азійську дивізію, з якою упродовж двох з половиною років партиза­ нить на обширах Забайкалля, винищуючи червоні партизанські загони. Там він от­ римує чин генерал-майора, а згодом і генерал-лейтенанта. Восени 1920 року, відок­ ремившись від військ отамана Семенова, Унгерн здобуває штурмом головне місто Зовнішньої Монголії Нийслел-Хурее (після 1924 - Улан-Батор), де перебувала рези­ денція монгольського правителя Богдо-гегена. Після двох невдалих штурмів столиці, козакам Унгерна, разом з загоном тібетців, вдалося викрасти полоненого китайцями Богдо-гегена, після чого китайський гарнізон, по суті, здався без бою. Наказ № 15, підписаний генералом Унгерном, вимагав:«Комуністів, комісарів і євреїв знищуватиразом з сім ’ями. Всемайно їх конфісковувати». Збереглися нотатки польського журналіста Фердинанда Оссендовського, який мав зустріч з генералом Унгерном в Ний­ слел-Хурее. З цих нотаток випливає, що, за наказом барона, столицю Монголії, «яка не знала мітли з часів Чингізхана», було наказано очистити від сміття; налагоджено авто­ бусне сполучення між різними районами; започатковано місцеву газету, відкрито лікар­ ню та ветеринарний лікувальний заклад; збудовано мости через річки Орхон і Толу... Тут, у Монголії, Роман Унгерн одружується на одній з доньок китайського імператора, а шинеллю йому слугує шовковий китайський халат з... генеральськими погонами! Унгерн здійснив два визвольні походи в Росію, але обидва виявилися невдали­ ми. У поводжені з солдатами й офіцерами власного війська був надзвичайно жор­ стокий. Навіть офіцери підлягали побиттю палицями. За будь-яку серйозну провину карав на смерть. Деяких своїх полонених віддавав на розтерзання вовчиці. В серпні 1921 року офіцери його Азійської дивізії здійняли бунт і поранили Р. Унгерна. З допомогою вірних йому монгольських вершників, Унгерну вдалося врятуватись. Але незабаром вони зрадили його, залишивши пораненого, без охорони, в наметі посе­ ред степу. 15 вересня 1921 року генерал-лейтенант Унгерн був розстріляний комуніс­ тами за вироком Сибірського революційного трибуналу.

Уманський полк - Уральське козацьке військо

Уніати - «уніатами» в Україні та Польщі називали прихильників церковної унії, тобто об'єднання католицької та православної церков, зокрема, Брестської унії (1596), Люблінської (1569) унії. Уніатами також називалися віруючі греко-католицької церк­ ви. Наприкінці XVI ст. в Україні утворилася уніатська (греко-католицька) церква. Після прийняття Брестської унії, почали існувати уніатські школи, що за методами виховання та навчання нагадували єзуїтські. У переважній більшості своїй козаки виступали про­ ти унії, за відродження української православної церкви. Водночас, переважна більшість уніатів обстоювала єдність церкви і єдність Речі Посполитої, у складі якої перебувала тоді Україна. Уніатство, як релігійна течія, зберігається до наших днів. Універсал (від лат. Universalis —загальний, різнобічний) - розпорядчий доку­ мент, акт (наказ чи розпорядження), який міг бути виданий в Україні в XVII-XVIII ст. гетьманом України, наказним гетьманом, кошовим отаманом Запорізької Січі, або кимось із членів генеральної старшини Гетьманату. Універсал міг бути складе­ ний у формі звернення до правителів сусідніх держав чи короля Речі Посполитої; у формі оголошення бойових дій, наказу про формування нових адміністративних та військових полків. Існували і так звані «.земельніуніверсали», якими закріплювало­ ся право на землю; та «законодавчі», якими запроваджувалися ті чи інші закони, що мали діяти на території України. Загальновідомі, наприклад, універсали Богдана Хмельницького, якими визначалися основи державного будівництва в Україні та взаємини з Польщею, Московією, іншими країнами. Універсал гетьмана Богдана Хмельницького на права «володінь» Війська Запорізького 1576-1655 (15 січня 1655)-універсал, виданий гетьманом Богданом Хмельницьким кошовому отаману Війська Запорізького Якову Барабашу (на його прохання). Цим універсалом підтверджується, що грамотою (від 20 серпня 1576 року) Польського короля Стефана Баторія Низовому Запорізькому козацтву даро­ вані місто Трехтемирів, з монастирем та перевозами, місто Чигирин, із запорізьки­ ми землями, котрі до Чигирина підступають; містечко Запорізький Самар, з пере­ возами та землями вгору по Дніпру, по річку Орель; Дніпровський та Бузький ли­ мани і землі по Бугу до річки Синюхи, та вся територія, від Самарських земель, до річки Дону, «де, ще за гетьмана козацького Предслава Лянцкоронського, козаки Запорізькі свої зимівники мали». Видавши Запорізькому Кошеві цю грамоту, Бог­ дан Хмельницький підтвердив, що за запорізьким козацтвом і далі залишається право на всі ці землі, та містечка й села на них, а це мало велике значення, оскільки на той час (1655) Московія уже розглядала всі українські землі, як свої власні, посилаю­ чись при цьому на Переяславські статті (1654) про возз’єднання України з Росією. Унковський Григорій (р. н. і р. см. невід.) - московітський дипломат, перший посол Московії в Україні. За походженням - дворянин. У квітні 1649, від імені мос­ ковського уряду, вів переговори з Б. Хмельницьким у зв’язку з наполегливими про­ позиціями гетьмана України щодо возз’єднання з Московією. Унковський, зокре­ ма, повідомив, що московський цар та уряд Московії поки що не дають згоди на возз’єднання, але пропонують запровадити безмитний продаж продовольства та інших товарів, як в Україні, так і в Московії. Подробиці цих переговорів, а також враження Г. Унковського від подорожі в Україну, знайшли своє відображення у щоденнику Г. Унковського, що опублікований у збірнику документів «Возз’єднання України з Росією» (т. 2, М., 1954), виданому з нагоди 300-річчя возз’єднання. По­ дальша доля цього дипломата невідома. Уральське (до 1775 -Я їцьке) козацьке військо (козацтво). Козацьке військо, яке з кінця XVI ст. сформувалося в Росії, в басейні р. Яїк (Урал). Перша згадка про яїцьких козаків датується 1591. Основу їх складали козаки, які в 1581 прийшли сюди, в гирло Яїку, з Волги. В 1613 командування Яїцького козацького війська подало

Уніати

Універсал

Універсал гетьмана Богдана Хмельницького на права «володінь» Війська Запорізького

Унковський Григорій

Уральське козацьке військо

Всесвітня козацька енциклопедія російському цареві «чолобитну» про прийом його «разом з іншою вольницею», в підданство Московської держави. За переказами, в 1615 війську нібито було вруче­ но царську грамоту на володіння річкою Яїк, одначе підтвердження цьому історики Уральське Козацьке поки що не виявили. В 1670 військо, майже в повному склад, і взяло участь в по­ Військо встанні С. Разіна. Але після арешту Є. Разіна, лише незначна частина його зазнала репресій, оскільки загалом військо було пробачене царем - занадто вже потрібні були на цій окраїні імперії військові сили. В 1677 частина війська взяла участь в повстанні під проводом Васьки Касимова. Того ж року основна частина повстанців була розбита, решта вийшла в море. Козаки спробували висадитися на перському березі, але були розбиті персами. Більшість тих, що опинилися в полоні, прийняла магометанство і залишилася жити в районі міста Шемахі. В 1721 Яїцьке військо було підпорядковане Військовій колегії, а з 1723 отаманів почали призначати «Най­ вищою владою». В 1749 війську вручено 15 нових полкових прапорів і 15 станичних штандартів. В 1773 військо, майже в повному складі, взяло участь у повстанні О. Пугачова. Значна частина козаків загинула в боях чи була репресована царським урядом. В 1775 вийшов царський указ, згідно з яким —щоб «навіки забути про участь яїцьких козаків у бунті Пугачова» — річку Яїк перейменовано на Урал, м. Яїк — на Уральськ, а козацьке військо почало називатися Уральським козацьким військом. В 1798 сформовано Лейб-уральську козацьку сотню, якій наступного року імператор Павло І власноручно вручив прапор. В 1803 затверджено «Положення про Уральське козацьке військо», яким перед­ Офіцер і козак бачено було існування 10 кінних полків та Лейб-уральської сотні. В 1874 затвердже­ Уральського но нове «Положення про військову повинність Уральського козацького війська». На Козацького Війська, той час існувало дев’ять діючих полків, один учбовий та Лейб-гвардії Уральський 1801-1806 ескадрон. Визначна подія відбулася в 1884 році. За майже 300-літню «старанну служ­ бу», війську було вручено Георгіївський прапор з написом: «Доблесному Уральсько­ му козацькому війську за відмінно-старанну, бойовими подвигами ознаменовану, службу, 1591-1884». Хроніка бойових дій козацтва досить поважна. Вже в часи свого заснування, в 1591, понад 500 яїцьких козаків взяли участь у поході на Кавказ, проти горців Шемхала Тарковського. В 1629 козаки прославилися під час походу князя Солнцева-Засєкіна і воєводи Благова проти кримських татар. Побували козаки з Яїку і під Чигири­ ном. В 1681 сотня їх, під проводом князя Булата-Черкаського, взяла участь у боях проти турків і татар за українську гетьманську столицю. Наступного року під Чиги­ рин прибуло ще дві сотні. В 1696 і 1697 полк яїцьких козаків брав участь у боях за фортецю Азов, а понад дві тисячі їх воювало зі шведами в часи Північної війни. В 1708 спалахнуло антиросійське повстання башкирів. У корпусі російських караль­ них військ було й понад тисячу козаків з Яїку. Цікаво, що під час російсько-українсь­ кого походу на Кубань, котрий відбувся в 1711, тисяча козаків з Уралу перебувала під командуванням українського гетьмана І. Скоропадського. Довелося повоювати яїцьким козакам і беручи участь у поході на Хіву (1717) під проводом князя БековичаЧеркаського, та придушуючи повстання ногайців (1723) і каракалпаків (1724). В 1797 полк козаків відряджено на Волгу для винищення зграй розбійників, які нападали на річкові та сухопутні каравани купців. Дізналася про існування яїцького козацького війська і Європа. В 1798 полки пол­ ковників Бородіна та Лицинова перебували в поході в Італію та Швейцарію (17991780). А в 1832 одній сотні козаків випало супроводжувати наукову експедицію Кареліна берегами Каспію. І цілий полк, під командуванням генерала Жемчужникова, довелося посилати в 1842, для охорони від тюркських джигітів наукової експедиції, Офіцер і козак котра досліджувала береги Аральського моря. Наступного року ще один полк увій­ Уральського шов до складу корпусу, який придушував повстання киргизів під проводом султана Козацького Війська, Канисари Касимова. З допомогою уральських козаків, у прикаспійських краях зво­ 1806-1812 дилася низка укріплень: Ново-Петровське, Уральське, Чумкакульське... Не обмину­ ла уральських козаків і Кримська війна з турками. Вони брали участь у битвах під

Урочистий збір отаманів - Уссурійське козацьке військо

Балаклавою та на Чорній річці. В 1863 і 1864 уральські козаки знову побували в Україні. Два полки уральських козаків брали участь у боях проти польських по­ встанців, які діяли в Київській та Катеринославській губерніях. Прославилися вони і під час штурму Ташкента (1865), Ходжента, Ура-Тюбе і Джизака (1866); билися під стінами Самарканда, Катти-Кургана, Ургата (1868). А ось в 1879 уральським козакам довелося витримувати натиск... чуми. Для цього було створено, і спеціаль­ но навчено, цілий полк козаків, котрі несли карантинну службу в Астраханській губернії. Під час війни з Японією (1904-1905) Військове міністерство створило окрему Урало-Забайкальську дивізію, до складу якої увійшли два - Четвертий і П’ятий - полки уральських козаків. В часи революційних подій 1905-1907 для при­ душення бунтів було мобілізовано всіх козаків Уральського війська. Під час революційних (1917) подій та Громадянської війни в Росії (1918-1922) козаки війська брали участь у боях як на боці «червоних», так і на боці «білих». Після утвердження в Росії радянської влади, Уральське козацтво, як і всі інші ко­ зацькі війська, було ліквідоване. Після розпаду СРСР (1991) почалося нове відрод­ ження Уральського козацтва. Урочистий збір отаманів (25 червня 2005) - урочисте зібрання отаманів козацьких організацій РосПта інших країн СНД у Москві, з нагоди 15 річниці відрод­ ження козацтва та створення Союзу козаків Росії. Проходив збір у вигляді Великого Установчого Кола. Організатором став Союз козаків Росії (очолюваний Верховним отаманом Олександром Мартиновим). Цей день оголошений днем Відродження Козацтва (Росії). _

Обер-офіцер Уральського Козацького Війська, 1817-1825

««

«Уссурийский казачий вестник» («Уссурійський козацький вісник») —газета Уссурійського козацтва (Росія). Заснована 17 жовтня 1990 у Владивостоці. Відпові­ дальний редактор Ю. Отьокін. Мета газети - відтворити історію уссурійського ко­ зацтва, значна частина якого, до речі, була українського походження; відродити це ко­ зацтво, націливши його на охорону далекосхідних кордонів Росії та на відновлення козацьких поселень, козацьких артілей, фермерських господарств. Виходить, як до­ даток до газети «Боевая вахта». Одне з гасел вісника: «Козацьку землю —козакам!» Уссурійське козацьке військо - військо, яке було сформоване в червні 1889, в басейні ріки Уссурі, на Далекому Сході Росії. Історія козацтва починається в червні 1860, коли, на підставі нового «Положення про Амурське військо», був сформова­ ний Уссурійський козацький піхотний батальйон. В листопаді 1879, виходячи з но­ вого «Статуту про військову повинність Амурського козацького війська», батальй­ он було переформовано в Уссурійський козацький піхотний півбатальйон. Саме цей півбатальйон у червні 1889 було виділено в особливе Уссурійське козацьке військо. Він став основою для формування всього козацтва. В лютому 1890 було затвердже­ не «Положення про Уссурійське козацьке військо», на підставі якого згадуваний півбатальйон було переформовано на Уссурійський козацький кінний дивізіон у складі трьох кінних сотень, одна з яких постійно несла службу, а дві перебували в резерві. У грудні того ж року було запроваджено свято Уссурійського козацького війська - 17 березня. В 1894 дивізіон почав називатися Уссурійським козацьким дивізіоном (без слова «кінний»), а в 1897 йому було наказано відряджати наряди на корабельну службу до Амурсько-Уссурійської козацької флотилії. В березні 1902 військо отримало наказ у військовий час виставляти Уссурійський козацький полк, а в мирний - Уссурійський козацький дивізіон. Того ж року, тільки вже в листопаді, було затверджено «Положення про Амурсько-Уссурійську козацьку флотилію». В 1906 Уссурійському війську було дозволено формувати Уссурійський взвод, у складі Четвертої зведеної сотні Лейб-гвардії Зведено-козацького полку. Козаки-уссурійці відзначилися під час російсько-японської війни 1904-05, за що в березні 1907, від імені імператора, війську було вручено прапор, а в липні

Урочистий збір отаманів

«Уссурийский казачий вестник»

Уссурійське козацьке військо

Всесвітня козацька енциклопедія 1911 на головних уборах козаків-уссурійців з’явилася стрічка з написом «За відзна­ ку у війні з Японією в 1904 і 1905роках». Під час революційних заворушень на ДалеУссурійське козацьке кому Сході в 1905-06, козаки в повному складі брали участь в придушенні їх. В часи військо Жовтневої революції (1917) та Громадянської війни (1918-22) в Росії козаки-уссурійці брали участь в боях як на боці«білих», так і на боці «червоних». Після утвердження в Росії комуністичного режиму, Уссурійське козацтво, як і всі інші козацтва на тери­ торії Радянського Союзу, було ліквідоване (1924), а значна частина козаків-уссурійців усіх чинів піддана репресіям.

Устименко Борис

Усть-Дунайське Буджацьке Козацьке військо

Устименко Борис (1937) - генеральний суддя Буджацького козацького війська (Б-Дністровський на Одещині). Полковник Українського Козацтва. Родом із м. Житомира. Прадід по матері, генерал Василевський, був отаманом Усть-Дунайського козацтва. Закінчив морехідне училище та журналістський факультет Далекосхідно­ го університету. Тривали час був моряком далекого плавання, згодом працював ко­ респондентом газет «Чорноморська комуна» та «Одеські вісті». Автор книжки «Трид­ цять два румба» (видана у Б-Дністровському в 1999 році), в якій, посилаючись на досвід різних народів, Б. Устименко подає зразки виховання для молодих козаків, та й взагалі, для української молоді. Усть-Дунайське Буджацьке Козацьке військо - козацтво, сформоване з ініціа­ тиви російського уряду та військового командування в 1807 для боротьби з турками та охорони південних кордонів імперії. Основу цього козацтва склали українські за­ дунайські козаки, нащадки запорізького козацтва, які відгукнулися на звернення ко­ мандувача Молдавської армії Російської імперії І. Міхельсона до українських ко­ заків перейти на бік Росії. Перший загін задунайців на чолі з отаманом Трохимом Гайдабурою здійснив перехід на лівобережжя Дунаю і приєднався до російського війська в грудні 1806, саме в розпал російсько-турецької війни 1806-12.1 хоча загін цей сягав всього 103 осіб, приклад було подано. Незабаром до них приєднався загін отамана Івана Губи, інші, дрібніші козацькі групи. Спочатку цих козаків включали до складу Кілійського волонтерського полку, але згодом козаків це не задовольняло, і в лютому 1807 з«явився маніфест І. Міхельсона, який у відповідності з рішенням уряду проголошував створення Усть-Дунайського Буджацького Козацького війська. У цьому меморандумі був заклик до всіх задунайських та чорноморських козаків, де б вони не перебували, в Бессарабії, Волощині чи Молдові, вступати в це козацтво. При цьому козакам обіцяли, що після війни, за умови, що козацтво добре покаже себе під час бойових дій, буде відроджено Військо Запорізьке Низове, тобто Запо­ різьке козацтво. Зрозуміло, що імперський уряд переслідував трояку мету: по-перше, створити сильне військове формування в пониззі Дунаю, яке могло б протисто­ яти туркам, по-друге, знекровити Задунайську Січ, яка була підпорядкована турець­ кому командуванню, і нарешті взяти під контроль усе українське, слов«янське насе­ лення у пониззі Дунаю. Крім того, росіяни планували прилучити до участі в цьому козацтві болгар, сербів, російських козаків-некрасівців. Формування козацтва відбу­ валося в містах Галац та Кілія. Першим кошовим отаманом козацтва було призначе­ но колишнього писаря Чорноморського козацтва майора І. Підлесецького, якого не­ забаром змінив X. Бучинський. Козацтво складалося з 40 куренів, 38 з яких назвами своїми повторювали назви куренів Нової Січі на Запоріжжі. Ще два куреня назива­ лися Сербським та Болгарським і складалися вони, відповідно, з сербів та болгар, які загалом не дуже сприймали козацькі традиції. Кошовий отаман мав усі належні клейноди: прапор, пернач, печатку. От тільки кошового, курінних отаманів і всю старшину не обирали, їх призначало російське військове командування. Загальне керівництво формуванням козацтва, його вишколом та постачанням покладалося на начальника Галацького військового загону генерал-майора П. Колюбакіна та коменданта Кілії інженер-полковника Є. Фермера. Була створена спеціаль­ на Дунайська козацька флотилія, на якій загін морських піхотинців на чолі з отама-

Устименко Борис - Уходники ном І. Губою здійснював патрулювання в гирлі Дунаю та вступав у протидію з флотилією ворога. 750 козаків склали піхотний загін на чолі з хорунжими Т. Гайдабурою та Д. Половим який займався здебільшого розвідкою та охороною комуніУсть-Дунайське кацій. Козаки брали участь в облозі Ізмаїла, Тульчі, Браїлова та Ісакчі, висаджуваБуджацьке Козацьке ли десанти на турецький берег, проводили та охороняли російські кораблі Дунайсьвійсько кої флотилії. Одначе існувало козацтво недовго. Вже 20 липня 1807 спеціальним указом імператора Усть-Дунайське Буджацьке Козацьке військо було ліквідоване. Основна причина: Російська імперія злякалася, що відродження цього козацтва при­ зведе до відродження Запорізького козацтва, відродження Гетьманщини. Крім того, російське командування та уряд лякало те, що велика кількість кріпаків з України, солдатів, дезертирів та іншого люду втікає на Дунай, аби стати козаками. І лише ліквідація цього козацтва дозволила урядові повернути селян-утікачів до їхніх панів, покарати і відправити на місця попередньої служби всіх дезертирів. От тільки по­ вернути вдалося не всіх, значна частина козаків знову повернулася на турецький берег Дунаю, близько півтисячі з них подалося на Кубань, ще якась частина розпо­ рошилася степами Бессарабії. Цим своїм вчинком Російська імперія дала україн­ цям зрозуміти, що вона не погодиться на відродження козацького устрою в Україні, на відродження Запорізького козацтва.

Уфимське козацтво - Засноване це козацтво в 1574, коли воєвода Іван Нагий збудував Уфимське укріплення, створивши в ньому гарнізон із стрільців та городо­ вих козаків. У березні 1675 уфимським козакам вручено один великий прапор і три малих, що стало визнанням їх як самостійної військової козацької сили. В жовтні 1742 частина козаків (близько двох сотень) переведена до Оренбурга, де увійшла до складу Оренбургського козацького війська. Ще раніше, в 1734, інша частина уфимсь­ ких козаків була переведена на річку Ор і взяла участь у будівництві Оренбурга та Орсь­ кого укріплення. Після 1742 назва «Уфимське козацтво» в документальній літера­ турі та козацьких хроніках зустрічається дуже рідко. Відомо, наприклад, що в 1748 уфимські козаки, згідно з наказом Військового міністерства, увійшли до складу Оренбурзького іррегулярного (козацького, очолюваного отаманом) війська. Уходники - люди, які займалися промислом на неосвоєних чи малоосвоєних південних та південно-східних територіях України. Уходники, серед яких було чи­ мало колишніх кріпаків, що втікали з поміщицьких маєтків, шукачів пригод та лю­ дей, які рятувалися від закону, об«єднувалися в ватаги промисловиків. Свої посе­ лення вони засновували у віддалених малодоступних місцях - на островах, посеред річки, в плавнях, по глибоких ярах, тобто там, де їх важко було виявити, де їм легше було оборонятися та звідки легше рятуватися втечею. На чолі ватаги стояв обраний уходниками отаман. У ватазі діяла сувора дисципліна. Деякі ватаги існували сезон­ но, скажімо, з ранньої весни до пізньої осені; інші залишалися в районах промислів назавжди. Займалися уходники полюванням на диких звірів, рибальством, видо­ бутком солі, виготовленням шкіри. Частина добутого та виготовленого ними йшла на продаж у внутрішні райони України. Прибуток ділився між членами ватаги, але не весь, частина його йшла на відновлення засобів виробництва, одяг та зброю. Уходництво виникло значно раніше за козацтво, а згодом розвивалося поруч і пара­ лельно з козацтвом. Втім, є сенс припускати, що значна частина уходників перехо­ дила у козаки, особливо це стосується козацтва запорізьких паланок.

Уфимське козацтво

Уходники

Всесвітня козацька енциклопедія

Фальконет

Фаміліати (фаміліанти)

Фастівський полк

Федоренко Валентин

Фальконет - малокаліберна гармата, з якої стріляли невеличкими свинцевими ядрами. В XVI-XVIII ст. фальконетами озброювали козацькі кораблі (чайки). Фальконети використовували також при обороні козацьких таборів, хоча, як протипіхот­ ний чи протикіннотний засіб, вони були менш ефективними, ніж у морському бою. Фаміліати (фаміліанти) - частина військових поселенців, яка займалася хлібо­ робством, тваринництвом та ремісництвом на території військових поселень. Усі військові поселенці поділялися на «військових службовців», які несли прикордонну та охоронну службу; «заступаючих» - це ті поселенці, які складали гарнізони самих поселень і займалися їх охороною, і «фаміліатів» —тобто господарників, які забез­ печували життєдіяльність військових поселень, що існували в адміністративних рай­ онах Нової Сербії та Слов'яносербії (1752-64), Новоросійської (першої) губернії (1764-75) і Новоросійської та Азовської губерній (1775-83). Родина фаміліатів мала право володіти землею, за умови, що один член цієї родини обов'язково відбувати­ ме військову службу. В основу створення військових поселень російський уряд по­ клав досвід Австрійської імперії, в якій діяли військові ландміліційні поселення, що поєднували господарську діяльність із прикордонною службою та з військовим за­ хистом прикордонних територій. Після 1783, коли Крим було приєднано до Росії, потреба в військових поселеннях відпала, відтак почали зникати і фаміліати. Фастівський полк - адміністративно-територіальна та військово-козацька оди­ ниця Гетьманської України. Сформований у XVII ст. запорізькими козаками, котрі збудували у місті Фастові (нині районний центр на Київщині), за назвою якого на­ звано й полк, фортецю. Дослідник В. Сергійчук доводить, що в 1651 році, в доку­ ментах, які стосуються полку, згадується полковник Петро Дик. У вісімдесяті роки XVII ст. полком командував Семен Палій. При ньому козаки полку брали участь у повстанні проти поляків, а сам Фастів стає одним із центрів визвольної боротьби на Правобережжі. За даними 1691 року, Фастівський полк налічував 3 тисячі кінних і піших козаків. Спільно з Корсунським, Боїуславським та Брацлавським полками Пра­ вобережжя, козаки Фастівського полку тричі - в 1693,1694 та 1697 роках ліквідовували спроби польської армії захопити їх території і знищити на Правобережжі України ко­ зацький устрій, власне, ліквідувати Гетьманську Україну. Особливо значної поразки завдали фастівці, спільно з іншими козаками, польській армії у битві під Фастовом в 1700. Козаки Фастівського полку під командуванням С. Палія здійснили вдалі походи проти кримських татар і турків на Очаків і Тягиню (Бендери). Під час повстання, під проводом С. Палія (1702-04), Фастівський полк був основною силою повстанців, а сам Фастів став головним опорним пунктом. Після того, як козакам вдалося вибити поляків з Білої Церкви, саме Біла Церква стає полковим містом, а Фастів перетво­ рюється на сотенне місто Білоцерківського полку. Ось так, нескорено, завершилася історія цього, одного з провідних адміністративних полків Гетьманської України. Федоренко Валентин (1948) - активний учасник становлення Українського Чорноморського Подунай-Гуляйпільського козацтва. Народився в с. Теренці Володарськ-Волинського району Житомирської обл. Закінчив Житомирське військове училище радіоелектроніки (1970) та Академію Противоповітряної оборони Сухо-

Фальконет - Форпостна команда

путних військ ім. маршала Василевського (1987). Був командиром дивізії Націо­ нальної гвардії України (1995), командиром бригади Національної гвардії (199598). Полковник запасу (1998). У Чорноморському козацтві з 1998. В вересні 1999 обраний писарем крайової організації Українського Чорноморського Подунай-Гуляйпільського козацтва (УЧПК). У вересні 2000 переобраний на цю посаду. У 2004му був генеральним писарем УЧПК, генерал-осавул Українського козацтва. Федорів Пилип (р. н. і р. см. невід.) - український військовий козацький діяч XVIU ст. Кошовий отаман запорізького козацтва (1764). Кошовим П. Федорів став уже в похилому віці. Він був учасником оборони Січі під час її зруйнування росій­ ськими військами 1709. Будучи отаманом, збройно очищував запорізькі землі від заселених (без згоди козацтва) Російською імперією російських та інших поселенців. За наказом П. Федоріва, рейдові козацькі загони повернули під юрисдикцію Січі всю територію, від пониззя Дніпра до гирла р. Кальміус (нині Донецької обл.). В 1765, посилаючись на похилий вік, П. Федорів відмовився виставити свою канди­ датуру на обрання кошовим і став ченцем козацького монастиря Самарська Пуща.

Федоренко Валентин

Федорів Пилип

Фігура сигнальна (маяк) - поблизу кожного форпосту споруджували щонай­ менше три сигнальні фігури (XVIII ст.). Зазвичай, фігура становила собою піраміду з просмолених бочок, зв'язаних смоляними мотузками. Існував й інший варіант: ставилися високі стовпи, обкручені соломою та облиті смолою. Якщо на обрії з’яв­ лявся ворог, чергові козаки (пікетники) підпалювали свою фігуру верчиком соломи і палаючий маяк сигналізував про появу ворога. Виробився і певний сигнальний шифр: якщо палала одна фігура - помічено рух татар до кордону; дві - татари вдер­ лися в межі України; три - татари напали на форпост. В лютому 1723 гетьманська канцелярія розіслала в усі полки наказ про те, що фігури мали бути заввишки «по три сажені три аршині». Під час російсько-турецької війни фігури дещо вдоскона­ лили. Вони споруджувалися на чотирьох стовпах, заввишки до 5 сажнів. Стовпи обкручували соломою або очеретом. На них ставили діжки зі смолою у вигляді піра­ міди. Внизу накладалися хмиз, очерет, дрова і солома. Маяки розташовували на відстані 15-20 сажнів, щоб вони не могли загорятися один від одного. Біля фігур цілодобово знаходилися вартові. Крім того, поруч із фігурою споруджували вежі, на яких знаходилися дозорні козаки. Филимонов Олександр (1870-1948) - походив із родини кубанських козаків. За освітою - військовий юрист, генерал-лейтенант. Один із організаторів козацько­ го руху на Кубані. З 1911 - отаман Лабінського відділення Кубанської області. В травні 1917 обраний головою Тимчасового Кубанського військового уряду. З жовт­ ня 1917 - військовий отаман Кубанського козацького війська. Брав активну участь в боях з червоноармійськими козацькими загонами. Вступивши в конфлікт з коман­ дуючим Добрармією генералом Денікіним, склав з себе повноваження військового отамана (в листопаді 1919), мотивувавши своє рішення тим, що розходиться з ко­ мандуванням Добрармії на політичному грунті. Він справді розходився з ним у по­ глядах, оскільки обстоював ідею державної автономії Кубанського краю. З 1920 перебував в еміграції. Форпостна команда - команда козаків, які становили гарнізон форпосту. Мала сотенний поділ. У деяких форпостних командах служили і російські солдати, одна­ че (в XVIII ст.) чисельність їх, зазвичай, не сягала більше 10 відсотків складу фор­ постної команди. Росіяни посилали їх для того, щоб мати певність, що козаки будуть вірно служити російському цареві. Комплектувалася форпостна команда завжди з кінних козаків. На чолі команди перебував хтось із полкової старшини. Кожен полк знав, які форпости йому належить забезпечувати командами. В середньому форпостна ко­ манда складалася з 20-30 козаків. Проте на основних, вузлових, форпостах вона

Форпостна команда

Всесвітня козацька енциклопедія могла сягати ста і більше козаків. Козаки зобов’язані були прибути на форпост, ма­ ючи тримісячний провіант, одначе служба одного гарнізону могла тривати до півроФорпостна команда ку. Командири форпостів зобов’язані були посилати далекі роз’їзди, які вели розві­ дку в поближній місцевості. Гарнізон форпосту зобов’язаний був постійно підтри­ мувати на належному рівні стан валів, ровів, палісадів, казарм та конюшень; дбати про заготівлю кормів для коней.

Франко-російська війна (Вітчизняна війна Росії 1812)

Відступ французів 1812 р. Худ. 1. Прянішників.

Франко-російська війна (Вітчизняна війна Росії 1812) - війна, розпочата імпе­ ратором Франції Наполеоном Бонапартом (без оголошення) 12 червня 1812 року. Формальним приводом для початку бойових дій була декларація щодо того, що Фран­ ція прагне відновити справедливість і, витіснивши російські війська з території Польщі, відродити незалежну Польську державу. Підтвердженням цього наміру по­ служило рішення польського (Варшавського) Сейму про відродження Королівства Польського й оголошення ним загальної мобілізації поляків до французької (виз­ вольної) армії. До речі, згідно з цим рішенням, мобілізації підлягали й ті поляки, котрі виявилися в лавах російської армії, що дозволило багатьом полякам залишити російську армію і вільно перейти до наполеонівської. Один із перших великих боїв цієї війні відбувся поблизу білоруського містечка Мир, де донські козаки під коман­ дуванням отамана Матвія Платова 27-28 червня завдали поразки авангардному заго­ нові французів під командуванням короля Вестфалії Жерома Бонапарта. Тут Платов вдався до козацьких хитрощів: залишивши на побиття французів у містечку Мир один полк, основні сили та артилерію він заховав у поближньому лісі. Французи увірвалися до містечка і розпочався бій. Підкинувши підмогу, Жером Бонапарт уже вважав, що битву виграно і містечко його, але в цей час у тилу французьких уланів з’явилися полки Платова. Донці оточили уланів і, завдавши артилерійського удару по них, перебили в навальній кавалерійській атаці. Відтак козаки-донці і вся росій­ ська армія занесла до свого активу одразу 9 уланських полків Наполеона. Стримуючи натиск французів, росіяни дали їм бій: під селом Салтанівкою, де відзначився (11 липня 1812) загін генерала Раєвського, котрий водив солдатів в ата­ ку разом зі своїм 17-літнім сином, теж уже офіцером; під Острівним (26 червня - 2 липня), де мало не потрапила в оточення і не загинула вся Перша армія Барклая-деТоллі; під білоруським селом Клястицею, де під час битви корпус російського гене­ рала Вітгенштейна завдав поразки корпусу французького маршала Удино... Та все ж таки остаточно затримати наступ французьких військ вони не змогли. Під Смоленськом наміри російських генералів розійшлися. Барклай-де-Толлі вважав, що, поки ще є куди відступати, треба відступати. А відступати, поки що, справді, було куди. Єдине, на що він зважувався, то це дати під Смоленськом ар’єр­ гардний бій, аби основні сили встигли переправитися через Дніпро. Багратіон, нав­ паки, вважав, що відступати далі нікуди, треба вже зараз дати французам вирішаль­ ний бій. Але командуючим був Барклай-де-Толлі. І в якості ар’єргарду він кинув у бій корпус генерала Раєвського, якому довелося відбивати атаки значно переважаю­ чого за чисельністю корпусу маршала Нея. Хроністи стверджують, що, ступивши на вулиці Смоленська, Наполеон спочат­ ку вирішив був, що з нього досить. Принаймні на цей рік, адже ось-ось мала настати холодна осінь, а далі - й сувора російська зима. І мабуть, він, справді, зупинився б, але розумів, що зимувати в Смоленську буде важко: чужа земля, вороже населення, напади партизанів, а основні його продовольчі та інші бази знаходилися занадто да­ леко, в Польщі. Тим часом попереду на нього чекала Москва, де росіяни неминуче дадуть йому, нарешті, генеральний бій, якого, звичайно ж, програють. Одначе Наполеону було простіше —він сам собі імператор і сам приймає рішен­ ня. А ось Барклаю-де-Толлі пробачити його відступи не хотіли. І в Москві, на яку насувалася французька навала, і в Петербурзі раптом пригадали, що головнокоман­ дуючий, виявляється, не росіянин, а німець, і хтозна, може, то він навмисне відсту­ пає, бо продався французам... Одне слово, швиденько знайшли гідного росіянина і

Франко-російська війна (Вітчизняна війна Росії 1812) призначили замість Барклая-де-Толлі. Новим головнокомандуючим став Михайло Кутузов. Ще не знаючи, що йому вже знайшли заміну, Барклай-де-Толлі вирішив було, Франко-російська війна справді, дати генеральний бій Наполеону, але Кутузов вчасно зупинив його: і місце (Вітчизняна війна Росії йому здалося невдалим, та й теж добре розумів, що Наполеона їм поки що не здола­ 1812) ти. А ось час, та величезні простори, в яких армія французів відходила все далі й далі від своїх союзників та від баз... А ще - наближалася зима, до якої легко зодяг­ нені та незвичні до російських морозів французи, виявляються явно не готовими. Одне слово, все це мало спрацювати на російську армію. Тож яким був подив росій­ ського Вищого Світу, коли виявилося, що й новий головнокомандувач знову нака­ зав відступати. Втім, битву Кутузов все ж таки дав. І сталася вона під Бородіно. Місцина видалася Кутузову дуже зручною. Лівий фланг його військ мали прикри­ вати річки Москва та Колочь, правий - болотисті ліси, в яких ні з кавалерією, ні з батареями Наполеонові не розгулятися. По фронту його війська розтяглися на три кілометри, так само, до трьох кілометрів, будувалася й оборона його військ у гли­ бину. Основні битви розгорілися за висоту Курганну, яку захищав корпус генерала Раєвського («батарея Раєвського»), польові укріплення поблизу села Семенівки (Семенівські, Багратіонові флеші) та поблизу села Утиці. Лише після восьмої атаки французам вдалося вибити росіян із Семенівськіх флеш, де був смертельно поране­ ний генерал Багратіон. Ще раніше французькій дивізії генерала Бонамі вдалося увірватися на батарею Раєвського, але начальник штабу 1-ої армії генерал Єрмолов, (відомий своїми операціями на Кавказі), який випадково проїжджав неподалік, зумів кинутися до піхотних батальйонів Уфимського полку і повів їх в контратаку. Для французів цей наступ виявився настільки несподіваним, що сам Бонамі потрапив у полон, а солдати його розбіглися. Ні росіяни, ні французи не могли вважати себе в цій битві переможцями, але втра­ ти французів, як атакуючої сторони, були значно тяжчими - понад 58 тисяч загиблими, пораненими і полоненими. Дізнавшись про свої втрати та про наміри французів, Куту­ зов теж вирішив не переходити у наступ, а наказав відійти. Спочатку він хотів дати ще один бій - під Москвою, але під час відомої військової ради в Філях, поблизу Москви, було прийнято рішення здати це місто французам, зате зберегти армію. «Із втратою Москви, Росія ще не втрачена, —залишилася нащадкам знаменита фраза Кутузова. Ачеякщо буде знищено армію, загинуть і Москва, і Росія». Згодом майже всі дослідни­ ки погодилися, що Кутузов мав рацію: іншої армії в Росії не існувало. Під час відходу, велику послугу війську зробили козаки з ар’єргарду корпусу Раєвського. Поки основні сили росіян переправлялися через Москву-ріку поблизу Боровського перевозу, козаки продовжували відступати на Рязань, ведучи за собою авангардні частини маршала Мюрата. Деякий час французи були впевнені, що вони переслідують основні сили російської армії. І це в той час, коли військо Кутузова (85 тисяч) повернуло в інший бік, на Калугу, і заклало табір поблизу села Тарутине. В цьому таборі армія дочекалася підмоги, довела свою чисельність до 120 тисяч багнетів та шабель, відпочила, а головне, підготувалася до зими і до наступних боїв. А в цей час Наполеон почувався дуже невпевнено: жителі Москву залишили, продовольства та дров у ній не було, цілі райони міста палали, і не відомо було, хто їх підпалює. На всіх дорогах почали діяти великі партизанські загони, які невідомо звідки з’являлися і куди після бою зникали. Більше усіх прославилися в цій війні партизанські загони Дениса Давидова, Герасима Курина, Олександра Фігнера... Відновилися бойові дії 6 жовтня, коли відбувся бій козацького загону генерала Палаюча Москва. Орлова-Денисова з кіннотою маршала М’юрата, котра постійно контролювала простір Худ. О. Смірнов неподалік Тарутинського табору, намагаючись його блокувати. Козаки атакували кіра­ сирську дивізію цього маршала, захопили чималий французький обоз. Щоправда, французам вдалося завдати удару по інших частинах, котрі підійшли на допомогу коза­ кам, але, врешті-решт, М’юрату все ж таки довелося відійти і з’єднатися з основними силами Наполеона, залишивши табір росіян без нагляду.

Всесвітня козацька енциклопедія Не наважаючись зимувати в голодній і холодній Москві, Наполеон вивів своє військо і попрямував з ним на Калугу. Та щойно його передові загони здобули містечко Франко-російська Малоярославець, як туди підійшов корпус генерала Дохтурова і вибив іх. Проте зговійна (Вітчизняна дом корпус принца Євгенія Богарне вибив росіян... У такий спосіб місто вісім разів війна Росії 1812) переходило з рук у руки. Врешті-решт, італійська дивізія генерала Піно зуміла-таки востаннє відбити місто, але тільки на одну ніч. Тут, неподалік Ярославля, Наполеон мало й сам не потрапив у полон до козаків корпусу генерала Іловайського. Тільки поява кількох французьких ескадронів врятувала Наполеона та його нечисленну свиту, котра вже почала відбиватися від атакуючих козаків. Після битви під Малоярославцем французька армія почала тяжкий кривавий відступ. Відбулися бої під Полоцьком, Вязьмою, сталося багато дрібніших боїв та сутичок, аж поки 27 жовтня головні сили Наполеона знову увійшли до Смоленська. Але тапер це вже не був вхід переможця. Щоправда, французам вдалося заволодіти кількома великими складами зі зброєю та продовольством, проте надовго залишати­ ся в Смоленську Наполеон не наважився. Вийшовши 31 жовтня з міста, французька армія розтяглася на десятки кілометрів, і це дозволяло росіянам розчленовувати її і значні сили громити або захоплювати в полон. Досить сказати, що неподалік містеч­ ка Краяна корпус Милорадовича обстріляв колону французів з артилерії, потім відсік задні частини і понад дві тисячі французів узяв у полон. У битві під Красним росія­ ни навіть спробували оточити й остаточно знищити армію Наполеона, але їм це не вдалося. Незважаючи на тяжкі втрати, Наполеон зі своїми головними силами все ж таки зумів пробитися до Березини, але, втратив при цьому майже всю свою артиле­ рію та близько 32 тисяч солдатів. Із 480 тисяч французьких солдатів, котрі прийшли з Наполеоном до Росії, вийш­ ли з неї лише 20 тисяч. Втрати росіян теж виявилися чималими - понад 120 тисяч. Відтак можна вважати, що ця франко-російська війна була однією з найкривавіших і найтрагічніших воєн XIX століття, а отже, й за всю історію цивілізації. Можна з упевненістю сказати, що значну частину російської армії складали ко­ зацькі полки. Вже влітку 1812, щойно стало відомо про вторгнення військ Наполео­ на в Білорусію, із козаків Лівобережної України було сформовано 16 полків (десять полтавських і шість чернігівських), загальна чисельність яких сягала 18 тисяч воїнів. На Правобережжі формування тривало повільніше, але й тут три козацькі полки було сформовано на Київщині й один - на Поділлі. Цікаво, що у формуванні П’ятого Пол­ тавського козацького полку активну участь узяв письменник Іван Котляревський. На Херсонщині створив, і на власний кошт обмундирував, загін зі ста козаків колезький асесор, поміщик Віктор Скаржинський. Чимало українських козаків було зарахова­ но й до регулярних кавалерійських або піхотних частин. Зокрема, відомо, що на службу було призвано 1500 бузьких козаків. Для ведення партизанської боротьби проти військ Наполеона та бойових дій у лісах, з лісничих та «лісової сторожі» Київської губернії було сформовано особливий загін так званих «лісових козаків». Чимало козаків увійшло до складу народного ополчення. З козацьких українських частин було сформовано Українське козацьке військо, значна частина якого, одначе, незабаром була переформована в регулярні драгунські та уланські полки. Третій Полтавський полк увійшов до складу «летючого корпусу» генерала Ожаровського. Два Малоросійські козацькі полки, спільно з двома Донськими козацькими полками та Маріупольським гусарським полком, діяли на дорогах поблизу Смоленська, напа­ даючи на транспорти французів та окремі загони, котрі виявилися відрізаними від головних сил. В жовтні 1812, на берегах Західного Бугу діяла Українська козацька дивізія, яка протистояла діям польських частин, що були союзниками армії Наполе­ она. Чимало бузьких козаків брало участь і в діях загону Дениса Давидова. А право­ бережні козацькі полки прославилися в битві під Лосицею та Білим. Переправа Наполеона Перший полк Астраханського козацького війська, котрий доти був у складі Дучерез Неман. найської армії, в 1812 теж брав участь у боях з французами в Білорусії, поблизу міст Худ. Р. Кларк. Берестя, Борисів, за село Стахове, при здобутті Молодечного. Діяли в складі росій-

Франко-російська війна - «Французька сторінка XVII ст. ської армії й Астраханський Отаманський полк та Третій Оренбурзький козацький полк. Спеціально для участі у цій війні, з Оренбурзького козацького війська були сформовані Оренбурзький Отаманський козацький тисячний полк та Оренбурзь­ кий козацький №3-го полк. В 1814 отаманський полк брав участь у облозі Данцига. Два Уральські полки Уральського козацького війська були введені до складу армії Чичагова, яка діяла в 1812 році, а згодом брали участь в закордонному поході і, зокрема, в битві під Лейпцигом. Брали участь у цій війні й П’ятий та Шостий Уральські козацькі полки. Чорноморське козацтво на ній репрезентували Чорно­ морський полк під командуванням полковника Плохого та Гвардійська Чорноморська козацька сотня. Відомо, що, за особливі подвиги в Вітчизняну війну 1812, Гвардійську Чорноморську сотню «наказано утримувати на положенні Лейб-гвардійського козацького полку» (Наказ Військового відомства від 25 квітня 1813 p.). Величезний внесок у перемогу в цій війні подало Донське козацтво. Досить сказати, що в 1812-14 роках ЗО козацьких полків діяло в складі різних російських по­ льових армій, зокрема, 14 полків складали основу «летючого корпусу» отамана Платова. З донських козаків було сформовано й 20 ополченських полків, котрі теж незаба­ ром були приєднані до тих чи інших армій, а також 26 запасних полків, кінно-арти­ лерійські роти та одну кінно-артилерійську запасну півроту. Загальна чисельність донських козаків, котрі брали участь в кампанії 1812-14, сягала 50 тисяч шабель. В розпал війни 1812 року, полки Донського козацького війська перебували у складі: Першої Західної армії: Лейб-козацький, Селиванова 2-го (номер тут означає номер у козацькому роду Селиванових та інших родів), Платова 4-го, Родионова 2го. В Другій Західній армії: Іловайського 11-го, Іловайського 12-го, Сисоєва 3-го, Платова 5-го, Барабанщикова 2-го, Власова 2-го, Чикилева, Янова 1-го, Андрєянова 2-го. В Третій обсерваційній армії: Дячкіна, Молчанова 2-го, Каршина 4-го, Ільїна 1-го, Араканцова, Сафонова 1-го, Апостолова, Самойлова 1-го, Ягодина 4-го. В окремому «летючому корпусі» отамана Платова: Отаманський полк, Іловайського 4-го, Власова 3-го, Денисова 7-го, Гордєєва 1-го, Карпова 2-го, Харитонова 7го, Іловайського 5-го, Іловайського 10-го, Слюсарова 2-го, Мельникова 5-го, Луков­ кіна 2-го і Перша кінно-артилерійська козацька рота майора Тацина. В Дунайській армії: Грекова 4-го, Грекова 8-го, Пантелєєва 2-го, Мельникова 3го, Кутєйникова 4-го, Киреєва 2-го, Турчанинова, Астахова 4-го та кінно-артилерій­ ська рота, назва якої невідома. В Окремому Грузинському корпусі: Краснова 3-го, Балабина 1-го, Єжова 1-го, Агефова 3-го, Богачова, Данилова, Позднєєва, Попова 16-го, Сисоєва 12-го, Ізвалова. У Фінляндії діяли полки: Лощиліна та Кисельова 2го. В різних місцях імперії діяли полки: Ісаєва 2-го, Янова 2-го, Мелентьєва 2-го, Грекова 21-го, Рябініна, Петрова 1-го. Про мужність і відвагу Донських козацьких полків свідчить той факт, що п’ять­ ом з них вручено було гвардійські полкові прапори. Полкам: Власова 3-го, Грекова 18-го, Іловайського 11-го, Дирова —з написом: «За відмінну хоробрість і поразку противника в Вітчизняну війну 1812 року» (вручено в жовтні 1813 року); а полку полковника Дячкина з написом: «Хороброму Донському козацькому полку Дячкина»(вручено в вересні 1813).

«Французька сторінка XVII ст. про Запорізьке козацтво» - історична розвід­ ка А. Івоніної (Смоленськ), опублікована в культурологічному альманасі «Хроніка2000» (Київ, випуск 2-3 за 1995), в якій подається огляд та аналіз інформаційних повідомлень у французькій газеті «Gazette De France» про події в Україні в 16471665 роках. Тут, зокрема, подаються цікаві дані про перебіг Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького; про гетьмана П. Тетерю. Великий інтерес становлять повідомлення про бої між українськими козаками та поляками а також про дипло­ матичні зусилля Б. Хмельницького у налагодженні взаємин з Туреччиною і Моско­ вією.

481

про Запорізьке козацтво»

Франко-російська війна (Вітчизняна війна Росії

1812)

Ш І,

Напад козаків на відступаючих франі^узів. Мал. 1813 р.

«Французька сторінка XVII ст. про Запорізьке козацтво»

Всесвітня козацька енциклопедія Фрідріх І (1676-1751) - король Швеції (1720-1751), генералісимус Швеції, чо­ ловік сестри Карла XII, шведської королеви Ульрики-Елеонори. В історію Козаччи­ ни увійшов тим, що підтримував гетьмана П. Орлика у його прагненні здобути неза­ Фрідріх І лежність України та відродити запорізьке козацтво, Гетьманську Україну. Листував­ ся з П. Орликом. За його правління були укладені Ніштадський (1721) та Абоський (1745) мирні договори Швеції з Росією. Ім’я Фрідріха І згадується у багатьох працях українських істориків.

Фролов Василь

Фузія (фузея)

Фролов Василь (р.н. невід.-помер 1723) - військовий отаман Війська Донсько­ го. В. Фролов став першим отаманом донського козацтва, якого 26 лютого 1718 було затверджено на цій посаді указом царя Петра І. В Указі було сказано, що з цього часу він має бути отаманом «надалі до указу», тобто без указу царя його не мали права переобирати. За його отаманства Військо Донське було підпорядковане (1721) Воєнній колегії. Фузія (фузея) - рушниця з кременевим замком. Вигідно відрізнялася від муш­ кета своєю значно меншою вагою, швидкострільністю та меншою віддачею. Мала викривлене ложе, що полегшувало стрільцям прицілювання. Фузія мала багнет, яко­ го спочатку вставляли в ствол, а згодом, удосконаливши, почали надягати на ствол.

Французи відбивають атаку кавалерії. Худ. Г. Жіцрде

482

Фрідріх I - Ханенко Олександр

Ханенко Микола (1693-1760) - відомий український козацький діяч. Двоюрід­ ний внук гетьмана Правобережної України Михайла Ханенка. Навчався в Київській академії, але завершував навчання у Львові. Військову козацьку кар’єру розпочав в 1710, козацьким старшиною. В 1717 почав служити канцеляристом Генеральної Військової канцелярії. З 1721 - старший військовий канцелярист. Був довіреною особою гетьманів Івана Скоропадського та Павла Полуботка. В 1723 заарештова­ ний у справі П. Полуботка. В 1725, після звільнення, був залишений у Петербурзі, «в гарнізонній школі —учителем дітей офіцерських і солдатських». В 1726 повер­ тається в Україну, а вже наступного року гетьман Д. Апостол призначає його суд­ дею Стародубського суддівства. На цій посаді М. Ханенко перебуває до 1738, коли його було призначено Стародубським полковим обозним. З 1740 він - член Гене­ рального Суду, з 1741 - генеральний хорунжий. В 1745-1748 - у складі депутації, котра перебуває в Петербурзі, домагаючись відродження в Україні гетьманату. При гетьмані К. Розумовському - один із керівників Генеральної Військової канцелярії. Прислужився історичній науці тим, що залишив нам у спадок «Щоденник гене­ рального хорунжого Миколи Ханенка 1727-1753 pp.», що цінний не лише даними про ті часи, які описувалися в «Щоденнику», але й екскурсами в історію Козаччи­ ни. Крім того, його перу належить «Діаріушь или журнал», яким охоплено сім місяців (з січня по липень) 1722, тобто сім місяців напередодні його арешту росіянами.

Ханенко Микола

Ханенко Михайло (бл. 1620-1680) - військовий козацький діяч, гетьман Пра­ вобережної України (1669-1674). З 1656-полковникуманський. Після поразки геть­ мана П. Суховія і відречення його від булави у липні 1669, козаки кількох правобе­ режних полків на раді в Умані обирають гетьманом М. Ханенка. В 1670 польський уряд затверджує його на посаді гетьмана. Вів збройну боротьбу проти військ П. Дорошенка, проголошеного в червні 1668 «гетьманом по обидва боки Дніпра», зокрема, командував полками, котрі у складі українсько-польського війська билися 1672 поблизу Ладижина з полками П. Дорошенка і турків, де Ханенко зазнав пораз­ ки. На Переяславській раді 19 березня 1674 склав гетьманські повноваження на користь І. Самойловича і присягнув на вірність Росії. Цар щедро наділив його маєтностями на Лівобережній Україні. Проте й після цього М. Ханенко вдавався до спроб втручатися в політичну боротьбу, за що 1677-1678 перебував в ув’язненні, в Батурині, звинувачений у таємних зносинах з Польщею. Через два роки після звільнення Ханенко помер, місце його поховання невідоме. Ханенко Олександр (бл. 1805-1895) - громадський діяч, краєзнавець, істо­ ріограф. Внук генерального хорунжого Миколи Ханенка. Був предводителем дво­ рянства Суразького повіту на Чернігівщині, входив до комітету по проведенню се­ лянської реформи (в 60-х XIX ст.) на Чернігівщині. Прислужився історії Козаччини тим, що, володіючи великим родинним архівом Ханенків, створив опис його «Фамільні документи роду Ханенків» (1889), який дозволяє документально осмис­ лити епоху гетьмана Михайла Ханенка, події часів генерального хорунжого Мико­ ли Ханенка, інших представників цього роду. Його перу належать також історикокраєзнавчі праці —«Історичний нарис межових установ на Україні» (1870) та «Істо­ ричний опис деяких місцевостей Чернігівської губернії», в яких розкриваються гео­ графічні та соціальні аспекти тогочасної Чернігівщини, історичні події, пов’язані з тією чи іншою місцевістю.

483

Ханенко Олександр

Всесвітня козацька енциклопедія Ханська Україна - територія у межиріччі Південного Бугу і Дністра, обмежена на півночі річкою Кодимою. До 1779 ці землі були підвладні кримському ханові, Ханська Україна звідки й назва «Ханська Україна». З 1779 перейшла під владу турецького султана, а в 1791 році була приєднана у складі України до Російської імперії. Після цього термін «Ханська Україна» майже не вживався.

Ханський поріг

Ханські слободи

Характерне козацтво

Характерник (галдовник)

Харківський полк

Ханський поріг - один із Дніпровських порогів. Знаходився за кілька кілометрів від впадіння в Дніпро (нижче за течією) р. Сури. Нині затоплений водосховищем. Ханські слободи - поселення на території «Ханської України» (див.), тобто в межиріччі Південного Бугу і Дністра, обмеженому на півночі р. Кодимою. Населен­ ня ханських слобод формувалося у XVIII ст. з колишніх запорізьких козаків, а також селян, що втікали з поміщицької неволі - українців, молдован, росіян-старообрядців тощо. До колишніх ханських слобод належать, наприклад, нинішні села Троїцьке, Гандрабури, Красні Окни та багато інших, що знаходяться на території Одеської і Миколаївської областей.«Слободами» ці поселення називали тому, що жителі їх були звільнені від феодальних повинностей. Характерне козацтво - Всеукраїнська громадська організація. Зародилася 2001 року на Поділлі. Утворилася, як організація козаків-рідновірів, сповідників «тради­ ційного Православ 'я». Основні напрямки роботи: вивчення та популяризація Давньо­ руського бойового мистецтва «Триглав», опанування сучасними психоінформаційними технологіями, розширення інформаційної сфери Українського козацтва. Про­ водить спортивні змагання «Дорога на Січ». На 1 січня 2005 налічувала сім полків: Київський - отаман Антон Філатов, Вінницький - Володимир Воловодюк, Подільський - Андрій Попик, Черкаський - Василь Лютий, Січеславський —Костянтин Зубарев, Карпатський - Василь Куртяк, Приазовський - Євген Корабльов. Верховний отаман - Володимир Кіровський (1976 р. н.), який був засновником цієї організації. Характерник (галдовник) - «характерниками » називали козаків, які були, як би ми тепер сказали, екстрасенсами; володіли основами магії та чаклунства, уміли «заговорювати» рани, вводити в оману ворога й, очевидно, володіли сильним гіпно­ зом. За легендами, характерники уміли передбачати час нападу ворога і напрямок руху його сил, вони допомагали козакам перемагати. Серед найвидатніших харак­ терників знаємо І. Сірка, якого татари називали «Урус-шайтаном». Вважалося, що й після смерті його мощі, зокрема, його рука, володіла таємничою силою, яка допомагала у найскрутніші часи. їх силу козаки вбачали у зв'язку з нечистою силою, отож подеколи ховали характерників, як відьмаків, поза цвинтарем, без відспівування, вбиваючи осиковий кілок у груди. В наш час, разом із відродженням козацтва, йде й відрод­ ження характерництва. Гурти характерників з'явилися в Києві, Запоріжжі, Одесі. Харківський полк - військова та адміністративно територіальна одиниця на Україні, в часи Гетьманщини. Створення полку датується 1659-60 роками, коли за­ вершився перший етап заселення охоплюваної цим полком території Слобідської України переселенцями з інших країв України. Полковим центром був Харків, а те­ риторія, яку в першому своєму вигляді займав Харківський полк, окреслювалася течіями річок Мерли та Бахмутки і верхів«ями Орелі й Уди. Сотенними містами були Зміїв, Люботин, Валки, Дергачі, Бабаї, Липці, Ольшана, Переком, Гостроверхівка, Огульці, Тишки, Мерефа. В 1677 до Харківського полку приєднали Балаклійський полк, а 1685 з нього виокремили Ізюмський полк. За реєстром 1732, у складі Харківського полку налічувався 5871 виборний козак та 11733 підпомічники. З пол­ ковників Харківських відомі імена І. Сірка, Ф. Ріпки, І. Донця, X. Донця-Захаржевського, Г. Квітки, С. Тев«яшова, М. Куликовського. Основне покликання козаків Харків­ ського полку полягало в захистові південних українських земель від нападів кримсь-

Ханська Україна - Хмелецький (Хмельовський) Адам

ких та волзьких татар; несенні прикордонної служби та в господарському освоєнні цього давнього українського краю. Харківські козаки брали участь у Кримських (1687 і 1689) та Азовсько-Дніпровських походах російсько-українських військ; у Північній війні (1700-21) та Семилітній війні (1756-63). Харківські козаки підтри­ мали політику та антимосковські виступи гетьмана І. Брюховецького, частина з них взяла участь у повстанні козаків під проводом С. Разіна та К. Булавіна. Ліквідова­ ний був Харківський полк 1765 року, разом із ліквідацією інших козацьких адмінполків, при цьому територія Харківського полку увійшла до складу Харківської провінції Слобідсько-Української губернії. У 90-і роки XX ст. козацтво на Харків­ щині було відроджено, і зараз там діють обласні товариства «Українського козацт­ ва», «Українського Козацького Війська» та інших козацьких товариств України. Харківський Слобідський черкаський козацький полк - армійський полк, сформований в 1651, з українців Слобідської України, яких в офіційних докумен­ тах російського уряду та командування називали «черкасами». Здебільшого це були переселенці з Правобережної України, які втекли з-під влади поляків. В 1700 Хар­ ківський Слобідський полк брав участь в Північній (1700-21) війні, під команду­ ванням полковника Федора Донця. В березні 1765 полк переформовано на Харків­ ський гусарський і передано регулярній російській армії. В 1796 він стає Дванад­ цятим гусарським полком. Хівинський похід (1717)- похід, здійснений за наказом Петра І російським козацьким загоном (5 тисяч шабель) в Середню Азію, в район ріки Амудар’ї, під командуванням князя Олександра Бековича-Черкаського. Завдання загону, до скла­ ду якого увійшов й ескадрон полонених шведів, полягало в тому, щоб знайти покла­ ди золота та схилити хівинського хана прийняти російське підданство. Проте хан розумів, що якщо цих зайд не знищити, його невеличка країна потрапить у колоні­ альну залежність від Росії. Упродовж трьох днів військо хана атакувало укріплений табір росіян між озерами неподалік Амудар’ї. Відчуваючи, що здолати добре озб­ роєний вогнепальною зброєю корпус росіян буде нелегко, хан розпочав перегово­ ри, підступно запропонувавши поділити його корпус на невеликі загони, які змогли б розташовуватися в різних частинах країни. Чи то князь справді виявився настільки наївною людиною, що повірив ханові, чи просто у нього не було іншого виходу, але, на подив, він погодився. Щойно загін розділився, як туркестанці напали на нього і більшу частину перебили, а решту перетворили на рабів. Самому Бековичу-Черкаському, після мук і знущань, відсікли голову, здерли з неї шкіру і, набивши травою, виставили це опудало на посміхо­ висько. Хроністи стверджують, що врятуватися вдалося лише одному козакові з Яїка, якомусь Ахметьєву, який зумів повернутися до Росії і розповісти про все, що сталося з загоном. Ті ж таки хроністи стверджують, що після цього уроку, росіяни понад сто років не наважувалися посилати в Хіву своїх військових загонів. До речі, значну частину цього загону складали яїцькі і терські козаки. Хмелецький (Хмельовський) Адам (поч. XVII- помер 1652) - полковник, на­ казний гетьман Українського козацтва, учасник Визвольної війни українського на­ роду 1648-54. Походив з давнього українсько-польського шляхетського роду. Хме­ лецький особисто відзначився під час Берестецької битви. У скрутний час, коли повстанці опинилися в оточенні, вони обрали А. Хмелецького наказним гетьманом, усунувши від цієї посади Ф. Джалалію. Очоливши загін козаків, А. Хмелецький зумів 10 липня вирватися з облоги, провести козаків через погибельні болота. Після цього, разом із І. Виговським, займався прийомом повстанців, які виривалися з об­ логи, та формуванням нових полків Визвольної армії. Брав участь у битві з поляка­ ми під Білою Церквою. Як дипломат вів переговори з поляками з приводу укладен­ ня Білоцерківського договору. Одначе незабаром виявився в опозиції до гетьмана

Харківський полк

Харківський Слобідський черкаський козацький полк

Хівинський похід

Хмелецький (Хмельовський) Адам

Всесвітня козацька енциклопедія Б. Хмельницького, вважаючи, що він дотримується занадто поміркованої політики стосовно поляків. Існує кілька версій загибелі Хмелецького. Найвірогіднішою вва­ жається та, згідно з якою А. Хмелецький загинув від шаблі паволоцького полковни­ Хмелецький ка Куцевича-Миньківського, який залишався на боці Хмельницького, виступаючи (Хмельовський) Адам проти опозиціонерів М. Гладкого, Г. Гуляницького та інших. Ймовірно, що сталося це в грудні 1652. Можливо, це вбивство викликане було ще й недовірою частини козаків до А.Хмелецького, рідний брат якого, ротмістр Хмелецький, служив у цей час у польському кварцяному війську і відзначався своєю жорстокістю під час ка­ ральних акцій проти українського народу.

V/

Хмельницьке обласне козацьке товариство УК

Богдан Хмельницький. Гравюра Гондіуса, 1651.

Хмельницький Венжик (Венцеслав)

9

Хмельницьке обласне козацьке товариство УК - Хмельницьке обласне (крайо­ ве) товариство Українського козацтва. Козацький рух на Хмельниччині було відродже­ но 23 вересня 1990, в день святкування 323 річниці Пилявєцької битви. Серед заснов­ ників його були козаки Богдан Теленько, Сергій Ільков, Зіновій Мороз, Іван Козар, Павло Гірник та ін. Обласне товариство було створене в 1992, і складалося воно початково з Деражнянського, Старокостянтинівського і Хмельницького районових товариств та Меджибіжського куреня. Згодом з’явилося Старосинявське товариство. За даними на початок 2007, обласна організація нараховувала близько 4 тис. ко­ заків, об’єднаних у 18 районових та 2 міські товариства. При обласному товаристві діє Центр підготовки допризовної молоді у Старокостянтинові; за його підтримки відбуваються пісенні фестивалі «Козацька родина», діє центр «Освітні програми» (керівник Дмитро Стойко), проводиться турнір з боксу «Козацькі джури». Упродовж багатьох років товариство очолює генерал-хорунжий УК Франц Павонський. Хмельницький Богдан, Зіновій (бл. 1595-помер 1657) - видатний полководець, гетьман України, організатор і керівник Визвольної війни (1648-54) українського народу проти Польщі. Походив з давнього козацько-шляхетського роду. Син чиги­ ринського сотника Михайла Хмельницького. У складі козацького корпусу польської армії брав участь у польсько-турецькій війні 1620-21. В 1620, в,битві під Цецорою, потрапив у турецький полон. Через два роки повернувся на Запоріжжя і брав участь у морських походах, зокрема, в 1629 - у поході на Царград. На початку 1648 очолив визвольну боротьбу українського народу проти Польщі. Під його командуванням козацько-повстанська армія здобула ряд блискучих перемог під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями (всі - в 1648), Зборовим (1649) та ін. Став ініціатором трагіч­ ного для українського народу «возз ’єднання України з Московією» (Росією), яке було закріплене рішеннями (у січні 1654) Переяславської ради та Земського собору Мос­ ковії. Ще за життя Б. Хмельницького московський уряд порушив усі без винятку пункти цього договору, внаслідок чого Україна на кілька століть перетворилася на колонію Росії. Незадовго до смерті Б. Хмельницький уклав зі шведським королем Карлом X і семиградським князем Ю. Ракоці таємну угоду про поділ Польщі та про взаємодопомогу. Згідно з цією угодою, Швеція та Семиградське князівство визнава­ ли Україну державою, незалежною від Польщі. Одначе становища України це не рятувало, оскільки вона вже цілком залежала від Московії і фактично втратила свою державність. Помер 6 серпня 1657. Похований у Суботові неподалік Чигирина. Хмельницький Венжик (Венцеслав) (р. н. і р. см. невід.) - військовий козаць­ кий діяч XVI ст. Гетьман українського козацтва (1534-36(7). Прадід гетьмана Б. Хмель­ ницького. Походив з литовсько-українського роду. Належав до так званої боярської (рангової) шляхти. Прославився під час кримсько-польської війни (1534). Зібравши полки реєстрового козацтва та загони охочекомонних, він розгромив Кримську орду неподалік Заславля. Під час генеральної битви вдався до створення табору з возів, який згодом - як вид польового укріплення - буде дуже популярним серед козацтва.

Хмельницьке обласне козацьке товариство УК —Хмільницький літопис Хмельницький Микола (1791-1845) - український драматург. Народився в Петербурзі, в родині філософа, обер-секретаря російського сенату Івана Хмельниць­ кого, правнучатого племінника гетьмана Богдана Хмельницького. Писав російсь­ Хмельницький Микола кою мовою. У співавторстві з О. Грибоєдовим та О. Шаховським написав (1818) водевіль «Своя сім’я або Заміжня наречена», що був поставлений в одному з те­ атрів Петербурга. Козацька тематика репрезентована передусім його п’єсою «Бог­ дан Хмельницький, або Приєднання Малоросії», в якій М. Хмельницький відтво­ рював факт приєднання України до Росії, як велике благо українського народу; та кількома іншими, нині цілковито забутими, творами. Виступав також, як перекла­ дач комедій Ж.-Б. Мольєра. Можна вважати, що М. Хмельницький одним із пер­ ших здійснив спробу розробити тему Хмельниччини в драматургії.

Хмельницький Тиміш (1632-1653) - полковник, командир корпусу Визволь­ ної армії, старший син гетьмана Б. Хмельницького. На Січі з’явився в 15 років, разом із батьком. У березні 1648 був у складі посольства до Бахчисарая (Крим), де й залишився заручником хана. У ставку гетьмана Б. Хмельницького прибув напере­ додні битви під Пилявцями (вересень 1648), разом із загоном кримських татар. В 1650 командував корпусом Визвольної армії під час походу в Молдову, одним із завдань якого було примусити молдавського господаря В. Лупула віддати за Тимоша свою доньку Розанду. Виявив хист полководця у битві під Батогом (1652). Заги­ нув у вересні 1653, у битві під Сучавою, коли прийшов на допомогу своєму тестеві, господареві Лупулу, проти якого виступали об’єднанні війська валахів та угорців. Похований у Суботові. Хмельницький Юрій (Хмельниченко Юрась) (1641-1685)- Гетьман України. Молодший син гетьмана Б. Хмельницького. Гетьманом України проголошений був 1657, в 16-літньому віці, після смерті батька. Того ж року передав булаву генераль­ ному писареві І. Виговському. В 1659 знову обраний гетьманом. В 1660, на чолі козацького загону, брав участь у війні з поляками на боці російської армії, яка заз­ нала поразки у битві під Чудновим. Наприкінці 1662, на козацькій раді поблизу Корсуня, відмовився від булави і під іменем Гедеона постригся у ченці. В 1664 за наказом гетьмана П. Тетері, його було заарештовано. Кілька років провів в ув’язненні в Мальборкеькій фортеці на півночі Польщі. В 1667, за підтримки Туреччини і Криму, знову стає гетьманом, оголошуючи Україну васалом Туреччини. Жорстоко приду­ шуючи опозицію, Ю. Хмельницький, водночас, накладає непосильні податки й ос­ таточно втрачає авторитет серед козацтва та українського населення. В 1681 турки відправляють його до Царграда, де він перебуває під домашнім арештом, проте в серпні 1685 знову вручають йому булаву гетьмана. Ного ставка знаходиться в цей час у Немирові (Вінницька обл.). Існує кілька версій загибелі Ю. Хмельницького. За од­ нією з них, турки скарали його на смерть у Кам’янці (Кам’янець-Подільський). Хмільницький літопис - літопис (хроніка) невідомого автора, який, за вер­ сією дослідників, мав би походити з міста Хмільника (на Вінниччині). За характе­ ром своїм «Хмільницький літопис» не можна віднести лише до краєзнавчого літописання. Так, у ньому відтворено події 1635-1650, тобто часів Хмельниччини, що пов’язані були з містечком Хмільник та навколишніми селами, але, крім цього, ав­ тор подає важливі відомості про повстання козаків та селян проти поляків 16371638, про битви військ Б. Хмельницького під Жовтими Водами та Корсунем (1648), про ряд інших битв, про облогу військами Визвольної армії поляків у Збаражі (1649). Важливий для дослідників цей літопис ще й тим, що написаний він був не церковно-книжним суржиком, яким писала в той час більшість українських літераторів та істориків, а українською мовою, дуже наближеною до народної, що дозволяє розг­ лядати літопис і як філологічну пам’ятку першої половини XVII ст.

Хмільницький літопис

Всесвітня козацька енциклопедія Ходкевич Ян Кароль (1560-1621) - відомий військовий діяч Польщі, полко­ водець, великий гетьман Литовський (1605-1621). Походив з родини литовськоХодкевич Ян Кароль польських аристократів. В 1594-1596 командував військами, які придушували по­ встання Северина Наливайка. В 1603-1605, будучи військовим губернатором Лівонії (частина нинішньої території Латвії), вів збройну боротьбу проти шведської екс­ пансії, зокрема, командував військами, які розгромили шведську армію у битві під Кірхгольмом (тепер Саласпілс, Латвія). Брав участь в облозі польсько-українськи­ ми військами Смоленська (1611) та в поході на Москву (1612, і 1617-1618). Помер в ранзі командуючого польськими військами під час битви під Хотином (так звана «Хотинська війна»), з турецькою армією. Ім’я Я. Ходкевича часто зустрічається в історичній та художній літературі про часи Козаччини.

Холодний Яр

Хомутов Михайло

. оперські козаки

Холодний Яр - історична місцевість, що займає частину Чигиринського райо­ ну Черкаської області. До цієї місцевості дослідники зараховують систему з десяти глибоких ярів та балок, загальна довжина, яких, разом із численними відгалужен­ нями, сягає 250 кілометрів. Найбільші яри мають назву Гайдамацький, Січовий, Холодний (який і дав назву усій системі, всьому краєві), Поташний. Територія Хо­ лодного Яру віддавна освоювалася нашими предками-праукраїнцями. Археологи віднаходять тут численні пам«ятки скіфської, черняхівської культур, часів Київсь­ кої Русі, козацько-повстанського руху і, зокрема, Гайдамаччини. Ця територія зав­ жди приваблювала повстанців своєю важкодоступністю, наявністю великих лісо­ вих масивів: Холодоярського, що сягає 30 тис. га., та Чорного лісів; а також тим, що на цій території існує придатне для фортеці плато, на яшму споруджене Мотронине городище, а поряд із ним —цілі системи печер і підземних ходів. За даними дослід­ ників, вже з XII ст. Холодний Яр і, зокрема, Мотронине городище, було центром хрис­ тиянської культури, у різні часи тут діяли церкви Св. І. Предтечі, Св. 1. Златоуста, підземна (катакомбна) церква, Мотронин монастир. Наявність рудних копалень, ку­ зень, гутних майстерень дозволяє налагодити в цій місцевості ремонт та виготов­ лення зброї, скла та поташу. Холодний Яр вважається одним із центрів формування української національ­ ної самосвідомості, українського духу; одним із центрів національно-визвольної боротьби. Саме тут визрівали основні повстання, що вирували в Україні в 20-30-х роках XVII ст.; тут формувалися окремі полки та повстанські загони Визвольної армії часів Б. Хмельницького. Тут, далеко від місць боїв, налагоджувалося виготов­ лення зброї, і зокрема гармат, а ще - виготовлення пороху, ядер, куль, військового спорядження. В 1989 Холодний Яр став частиною Національного історико-культурного заповідника «Чигирин», до якого увійшли м. Чигирин та хутір Суботів. Зараз у цих краях діє кілька козацьких гуртів Українського козацтва. Хомутов Михайло (р.н. невід.-помер 1862) - наказний військовий отаман Війська Донського (1848-1862), генерал від кавалерії, генерал-ад’ютант. За його отаманства на Дону було сформовано комітет для створення проекту нового «По­ ложення про Військо Донське», якого він сам очолив. Відомий також тим, що при ньому було розпочато будівництво Грушевсько-Аксайської залізниці та Новочер­ каського водогону. Під його командуванням було проведено мобілізацію всього донського козацтва на Кримську війну (1853-1856), Хоперські козаки - назва козаків, які належали до Донського козацького війська, проте в окремі періоди користувалися певною автономією, приймаючи рішення щодо участі в тих чи інших бойових діях та повстаннях. «Хоперськими» називали ко­ заків, які селилися обіруч річки Хопер, лівої притоки Дону, що протікає, здебільшого, територією сучасної Волгоградської обл. Росії. Основу хоперського козацтва станови­ ли солдати, вихідці з Тамбовської губернії, які відбували в цих краях городову службу. Територіально вони називалися «верховими» козаками, які вважалися стриманіши-

488

Ходкевич Ян Кароль - Хортицька Січ

ми, поміркованішими, а головне, хозяйновитішими, ніж гарячкуваті войовничі дончаки-низовці. Протиріччя між «низовими» та «верховими» козаками були такими, що в 1650 році «верхові» спробували відокремитися і створити своє власне військо, в основі якого виявилися станиці хоперських козаків. Того року вони заснували укріплений горо­ док Ригу, котрого згодом було зруйновано за вироком військового кола Донського ко­ зацького війська. Хоперські козаки брали участь у козацькому ополченні, котре в 1679 воювало на боці запоріжців під Києвом та Чигирином, за що донському козацтву в січні 1679 було вручено прапор,«поокопуваний» Російським царем Федором Олексійовичем. Коли в 1707 на Дону спалахнув бунт отамана Кіндрата Булавина, хоперські коза­ ки відмовилися взяти в ньому участь, чим значно ослабили сили повстанців. Щоб помститися їм, отаман Ігнатій Некрасов, один із спільників К. Булавина, перш, ніж податися до кримського хана, поруйнував основні станиці хоперського козацтва. В 1717 році, козаки, які під натиском загонів Некрасова залишили Хопер, незабаром знову повернулися сюди, відбудували свої «городки» та станиці. Зате, що вони зали­ шилися вірними царю, у листопаді 1717 їм було дозволено називатися «Хоперськи­ ми козаками». Втім, остаточно Хоперське козацтво так і не відокремилося й упро­ довж усієї подальшої історії виступало у складі Донського або Кубанського військ. Окремі хоперські козаки служили в Донських козацьких полках. Відомо, що в 18401852 Хоперський лінійний козацький полк брав участь у боях з чеченцями на Північному Кавказі. В кінці літа 1842 командиром його було призначено майора Фелікса Круковського. В 1843, поблизу станиці Бакешевської, 400 хоперців, на чолі з командиром полку, стримували натиск загону, що складався з 3 тисяч горців. За цей бій Ф. Круковський отримав чин полковника і був нагороджений Георгієвським хре­ стом. Відзначено було різними нагородами чимало козаків-хоперців. Цікаво, що два хоперські полки діяли і в складі Кубанського козацького війська. Так, тут було сфор­ мовано Перший Хоперський полк (1845), основу якого склали козаки хоперського лінійного козацького полку та залишки Хоперської кінної козацької команди, сфор­ мованої в 1724, з козаків, які проживали неподалік Новохоперської фортеці. Хортицька Січ - існування її датується 1553-57 роками. Вважається першою з відомий історичній науці козацьких запорізьких січей. Археологічними, гідроархеологічними дослідженнями доведено, що розташовувалася вона на острові Мала Хортиця (тепер це острів Байда), що знаходиться в центрі сучасного м. Запоріжжя. Сама Січ була споруджена в північній, підвищеній частині острова і являла собою польо­ ву фортецю, що складалась з глибокого рову, валу та гостроколу. Ворота прикрива­ лися двома дерев«яними вежами. Ще кілька веж було розташовано по периметру укріплення. З Хортицької Січі козаки здійснювали походи проти кримських татар, звідси вони переймали татарські загони, які йшли на Україну, або поверталися зі здобиччю. Щоб знищити цю базу козацтва, в січні 1557 кримське військо на чолі з ханом три тижні тримали Січ в облозі, але, так і не здобувши фортеці, змушено було відступити. Влітку того ж року кримські війська, підсилені загонами турецьких яни­ чар, знову напали на Хортицю. У війську був також загін молдавських воїнів, а при­ кривала його турецька флотилія. Козакам вдалося відбити всі штурми ворога, одна­ че облога призвела до того, що на Січі закінчилися набої та продовольство. Вночі козаки відійшли в плавні, а потім у степ і зуміли уникнути загибелі чи полону. Та­ тарсько-турецьке військо вщент зруйнувало Хортицьку Січ. Згодом Січ знову поста­ ла, але вже не на тому місці, на якому її вперше було засновано князем Дмитром Вишневецьким. До речі, споруджуючи свій польовий замок, Вишневецький розра­ ховував, що за підтримки польсько-литовської держави йому вдасться спорудити на Малій Хортиці справжню кам«яну фортецю, яка забезпечувала б присутність у цих краях козаків, а відтак і Речі Посполитої. Одначе король та уряд поставилися до його задуму без будь-якого ентузіазму. Хоча проіснував цей польовий замок Вишне­ вецького, ця перша Запорізька Січ, недовго, проте він назавжди увійшла в історію українського козацтва, історію українського народу.

Хоперські козаки

Хортицька Січ

Всесвітня козацька енциклопедія Хортиця (Велика Хортиця) - острів на Дніпрі, в районі Запоріжжя. Згадуєть­ ся ще в працях К. Багрянородного «Про управління імперією» (946-953). Неподалік, на острові Мала Хортиця, в 1554-55 козаками Д. Вишневецького була збудована Хортиця(Велика перша в історії Запорізька Січ. Напередодні Визвольної війни на острові перебува­ Хортиця) ла залога реєстрових козаків, котра мала не допускати припливу на Січ селянства і контактів Запорізьких козаків з Україною. Але більша частина цієї залоги перейш­ ла на бік Б. Хмельницького. З середини XVII ст. і до 1775 о. Хортиця належав до володінь Запорізької Січі. В 1735-39 pp. на Хортиці існувало укріплення, яке росій­ сько-український гарнізон збудував під час російсько-турецької війни. В наші дні Хортиця стала одним з історико-культурних центрів відроджуваного Українського Козацтва. Територія острова близько 3 тисяч гектарів.

«Хортиця»

Хорунжий

Хорунжий Юрій

Хотинська війна

«Хортиця» - літературно-художній альманах Запорізької організації Національ­ ної Спілки письменників України. Заснований в 1990, за рішенням правління пись­ менницької організації, з ініціативи письменника Петра Ребра, який і став його го­ ловним редактором. Крім традиційних для подібних альманахів рубрик: «Поезія», «Проза», «Публіцистика», «Літературознавство», в альманасі привертає увагу розділ, який безпосередньо пов’язаний з історичним краєзнавством - «Рідна скарбниця», також гумористична рубрика «Весела Січ». Альманах не раз публікував історичні розвідки, присвячені запорізькому козацтву, і серед були статті М. Брайчевського, О. Апанович, В. Чабаненка, матеріали, які стосувалися життя і творчості Д. Яворницького. Тут опубліковано історичний роман М. Гомона «Над Кінбурном чайка плаче», статті і художні твори самого П. Ребра, а також статті, присвячені відродженню су­ часного українського козацтва, проблемам, пов'язаних із збереженням історико-куль­ турних пам'яток острова Хортиці. Під такою ж назвою —«Хортиця» з 1995 в За­ поріжжі діє книжкове видавництво, де, серед іншої книжковою продукції, видається й альманах «Хортіця». Діє це видавництво на громадських засадах, а засновником і директором його теж є письменник Петро Ребро. Хорунжий (генеральний хорунжий) - козацький старшина (офіцер). Назва по­ ходить від слова «хоругва», тобто прапор. У польській армії чин хорунжого існував з XIII ст. Це був офіцер, який охороняв прапор і який, як прапороносець, ішов з прапором у бій. В XVII-XVIII ст. генеральний хорунжий належав до Генеральної старшини. В його обов’язки входило інспектувати козацькі підрозділи, очолювати особисту охо­ рону гетьмана та переймати на себе роль старшого ад’ютанта. Відповідно були хо­ рунжі полкові та сотенні, які займалися питаннями вишколу козацького поповнення, охороняли прапори та виконували роль ад’ютантів командирів полків і сотень. Хорунжий Юрій (1937) - відомий український письменник, лауреат премії ім. А. Головка. Народився 5 серпня 1937, у Києві. Закінчив Київський геолого-розвідувальний технікум та Московський інститут нафтової і газової промисловості. Автор багатьох історико-художніх творів та публікацій з історії Козаччини в періодиці. Зок­ рема, його перу належать романи «Коли промовляють фальконети», «Таємна грамо­ та», «Злет і заземлення Григорія Полетики». Він —член Національної спілки пись­ менників України. Хотинська війна 1620-1621 - війна між Туреччиною і Польщею, в якій активну участь брало українське козацтво. Розпочалася вона досить невдало для Польщі. Намагаючись протистояти турецькій армії, яка вирушила в похід на Україну, Польща виставила всього-на-всього 8-тисячне військо під командуванням коронного гетьма­ на Станіслава Жолкевського, у складі якого був невеличкий загін українських ко­ заків. В 1620, у битві під Цецорою (неподалік Ясс, Румунія) це військо зазнало по­ разки і рештки його змушені були відійти до Дністра. У битві під Цецорою загинув батько майбутнього гетьмана Б. Хмельницького сотник Михайло Хмельницький, а

Хортиця -ХудолійЯків

сам Б. Хмельницький потрапив у турецький полон. У битві під Могилевом-Подільським поповнене військо поляків знову зазнало поразки, і в цій битві загинув і сам С. Жолкевський, а його заступник, польний гетьман С. Конецпольський, потрапив у полон. Після цього загони турків і татар почали здійснювати грабіжницькі рейди на значну територію України, від Могильова-Подільського і Кам’янця до Львова. Відчувши загрозу самому існуванню українського народу, гетьман запорізьких ко­ заків Я. Бородавка зібрав 40-тисячне військо і в 1621 привів його до Дністра на з’єднання з військами (32 тисячі) королевича Владислава та загоном козаків під командуванням П. Сагайдачного. Тут об’єднане козацьке військо відібрало булаву у Я. Бородавки й обрало гетьманом П. Сагайдачного. У боротьбі проти 150 тисяч­ ного турецько-татарського війська козаки П. Сагайдачного виявили велику мужність, а сам П. Сагайдачний постав перед світом, як талановитий полководець. Зазнавши поразки у битві під Хотином, турки під командуванням султана Османа II змушені були підписати Хотинський мир. У битві під Хотином сам П. Сагайдачний був по­ ранений і незабаром, уже повернувшись з війни, помер. Хотинський мир 1621 - мирний договір між Туреччиною і Польщею, який став наслідком переможної для польсько-української армії Хотинської війни 1620-21. Згідно з умовами цього договору, кордоном між Туреччиною і Польщею ставала р. Дністер, але сам Хотин, під яким турки зазнали поразки, переходив під юрисдик­ цію Туреччини. Одна з умов договору полягала в тому, що Польща зобов’язувалася забороняти українським козакам тримати на Дністрі свої військові флотилії, здійсню­ вати походи в Крим і нападати на турецькі гарнізони. Королевич Владислав (син короля Сигізмунда III, майбутній король Польщі Владислав IV) навіть спробував роззброїти козацьке військо, котре переправлялося через Дністер, аби відійти на територію України, проте козаки дали бій полякам і зуміли відійти на Поділля. Не виконало запорізьке козацтво й умов щодо знищення своїх бойових човнів-чайок, відтак бої з кримськими татарами продовжувалися, оскільки це був єдиний засіб рятувати українські землі від їх наскоків. Худенський Костянтин (1906-1966) - письменник-перекладач. Родом із села Яблучне Великописарівського району на Сумщині. Мав військову освіту. Інженерполковник. Тривалий час служив в армії. Багато років присвятив перекладові на російську мову поеми І. Котляревського «Енеїда», в якій, чи не найповніше й тала­ новитіше з усіх інших творів українських митців, відтворено побут, психологію та фольклор українського козацтва. Перше видання цього твору в перекладі К. Худенського з’явилось друком в 1957, у Калінінграді (Росія); друге, доповнене, в 1961, у Харкові. Критики відзначали, що переклад здійснено «з усією можливою адек­ ватністю, із збереженням національних особливостей його героїв та козацького побуту й гумору, із шанобливим ставленням до індивідуального стилю автора». Худолій Яків (р.н. невід.-помер 1650) —гетьман повстанського війська, геть­ ман України. На політичній арені старшина Худолій з’явився 1650, на хвилі невдо­ волення запоріжців з приводу умов Зборівської угоди (див.). Доти він був козаком Домонтівської сотні Черкаського полку. Створивши загін невдОволених козаків, до яких приєдналося кілька сотень селян, прибув на Січ. У лютому 1650 на Січі відбу­ лася рада, на якій було вирішено позбавити Б. Хмельницького гетьманської булави, як зрадника, а гетьманом України обрали Я. Худолія. З допомогою вірної козацької старшини Б. Хмельницький зумів заарештувати Худолія і в березні 1650 стратити.

Хотинська війна

Хотинський мир

Худенський Костянтин

Худолій Яків

Всесвітня козацька енциклопедія

Царград (Царгород)

Царство Польське

Царська служила рать

Целевич Олег

Царград (Царгород) - до XVII ст. офіційна назва Константинополя (тепер Стам­ бул, столиця Туреччини), яка вживалася в усіх документах Стародавньої України. Починаючи з XVIII ст., вживається лише в художній та історичній літературі. Дійти до стін Царграда - вважалося вершиною доблесті для будь-кого з кошових отаманів Запорізької Січі. Оскільки проривалися козаки завжди невеликими силами, то вони не ставили собі за мету здобувати царградську фортецю, але напади на передмістя, під час яких вдавалося топити та палити турецький флот і визволяти козаків-бранців, були досить рішучими та успішними. Царство Польське - офіційна назва Польщі після 1815, тобто після остаточно­ го загарбання військами Російської імперії Польщі. Зберігалася до 1917. До складу Царства Польського входила значна частина західноукраїнських земель. Царська служила рать - так, з волі російського царя Івана Грозного, почала називатися козацька дружина отамана Тимофія Єрмака, по тому, як у грудні 1582, вислухавши донесення Єрмакового спільника, отамана Івана Кольца, він пробачив козакам-єрмаківцям усі їхні давні гріхи та вольницю. А пробачив він Єрмаку після того, як дізнався, що стає володарем Сибірського Царства. І справді, в 1585 сибірсь­ кий цар Едигер став данником царя Московського. Перестала існувати ця «рать» в 1588, коли, після загибелі Єрмака, рештки його загону почали розходитися на коза­ кування по різних сибірських укріпленнях та городках. І лише «Стара сотня», під проводом отамана Мещеряка, ще певний час зберігала єдність і несла гарнізонну службу в Тобольську. Целевич Олег (1876-р. см. невід.) - український історик, просвітянин і педагог. Родом з села Павелчого (тепер с. Павлівка Тисменицького р-ну, Івано-Франківської обл.). Після закінчення в 1895 Львівської гімназії, здобував освіту в Львівському університеті (1895-1900). Був активним членом студентської наукової організації «Академічна громада». Досліджував історію Козаччини в семінарі «Історичні впра­ ви», яким керував М. Грушевський. Після закінчення університету вчителював. У сорокових роках бачимо його директором народної школи в с. Перерослі (тепер Надвірнянського р-ну, Івано-Франківської обл.). З'ясувати його подальшу долю дос­ лідникам не вдалося, можливо, загинув у роки Другої світової війни. Козацька тема­ тика проглядається у його працях: «Причинки до зносин Петра Дорошенка з Польщею в 1670-72 рр.» (1898); «Участь козаків у Смоленській війні 1633-34 рр.» (1898); «До релігійних відносин Перемисько-Самбірської диєцезії в роках 1615-1674» (1908). Дослідники його життя і творчого шляху відзначають, що в своїй праці, присвяченій подіям Смоленської війни, Целевич ввів в науковий обіг певну кількість нового до­ кументального матеріалу - зокрема, лист козаків до польського короля, датований 4 вересня 1632, дані з донесень, щоденників, військової хроніки тощо, і завдяки цьо­ му зумів значно доповнити наше уявлення про бойові дії українського козацтва про­ ти московських військ в 1633-34 в районі Сіверщини, а також поблизу Смоленська, Вязьми, Дорогобужа. Завдяки листуванню польського короля Яна Собеського з П. Дорошенком в 1666-71, дослідив польсько-українські дипломатичні взаємини та політичну ситуацію того часу.

Царград (Царгород) - Центральне Козацьке Військо (ЦКВ)

Целевич Юліан (1843-1892) - відомий український історик, письменник, педа­ гог. Народився в с. Павелчі (тепер —с. Павлівка, Тисменицького р-ну на Івано-Франківщині), в сім’ї священика. Навчався в Львівському (1862-65) та Віденському (1865-68) університетах. З 1868 працював у гімназіях Львова та Станіслава. З 1892 - голова Нау­ кового товариства ім. Шевченка. Він —автор історичних розвідок: «Дещо про населен­ ня Угорської України: про унію православної церкви угорських русинів з Римом» (1868), «Про Олексу Довбуиіа, його попередників» (1882), «Вовкулаки» (1891), «Нарис історії австро-угорської монархії» (1891), «Учебник всемирної історії для вищих шкіл» (1893), «Історія скиту Манявського» (1887). Козацька тематика в його творчості репрезентова­ на працями: «Облога Львова 1672 року» (1883); «Перехід козаків через Покуття до Молдавії у 1739 році» (1885); «Павло Полуботок - наказний гетьман України». Центр дослідження історії України ім. Петра Яцика - науково-дослідниць­ кий центр, заснований у грудні 1989 року, при Канадському інституті українських студій Альбертського університету. Займається дослідженням історії України і, зок­ рема, її Козаччини. Найвидатнішим здобутком Центру є робота над перекладом ан­ глійською мовою десятитомної «Історії України-Русі» академіка Михайла Грушевського. У грудні 1999, на відзначення десятої річниці існування центру, відбулася пре­ зентація сьомого тому цієї праці «Козаччина до 1625 р.» (першій том з’явився дру­ ком у 1997). Цей, перший, том, майже цілком присвячений Козаччині, і йдеться в ньому про події від кінця XV ст. до 1625 року. У томі подається огляд походження українського козацтва, повстання під проводом Криштофа Косинського та Северина Наливайка; участі козаків, на чолі з гетьманом П.Сагайдачним, у Хотинській війні (1621). А ще —ролі козацтва в релігійному житті тогочасної України. Том з’явився у перекладі англійською Богдана Струмінського. Центр виступив і співви­ давцем збірника документів «Документи до історії українського козацтва, 1613-1620 pp.», в якому зібрано опрацьовані українськими дослідниками документи, що збер­ ігаються в російських архівах. Як зазначається в Прес-релізі канадського інститу­ ту українських студій, ця праця з’явилася завдяки спільним зусиллям Центру, Інсти­ туту українознавства імені Івана Крип’якевича (Львів) при Національній Академії наук України та Інституту слов’янознавства балканістики Російської Академії наук. Центр стратегічних досліджень розвитку Українського Козацтва. - Науково-дослідницький Центр, заснований на початку 2001 року, в Києві. Науковою базою Центру став Донецький Центр штучного інтелекту, очолюваний генерал-хорунжим Українського Козацтва, доктором богослов’ям Анатолієм Шевченком. Очолив Центр генерал-осавул Українського Козацтва Віктор Пєсцов. Завдання Центру - дослід­ ження історії, традицій та проблем сучасного розвитку Українського Козацтва.

Целевич Юліан

Центр дослідження історії України ім. Петра Яцика

Центр стратегічних досліджень розвитку Українського Козацтва

Центральний Донецький окружний полк - один із полків відроджуваного Українського Козацтва. Заснований 29 квітня 1998, у Донецьку, як Центральний окружний полк Кальміуської паланки. До нього увійшли курені, що діяли на тери­ торії Донецька, Авдіївки, Харцизька, Шахтарська та Ясинуватої. Проголосив ство­ рення Центрального полку головний отаман Кальміуської паланки Віталій Каленяк. Командиром полку обрано Юрія Пашевського, генерального директора облас­ ного благодійного фонду «Олімп».

Центральний Донецький окружний полк

Центральне Козацьке Військо (ЦКВ) - російська громадська козацька органі­ зація, заснована в Москві в листопаді 1997. Налічує десять козацьких товариств. Військовий отаман - козацький полковник Борис Ігнатьєв, тісно співпрацює з Рос­ ійською Православною Церквою. ЦКВ сприяє створенню козацьких класів у шко­ лах Московської, Курської, Тамбовської та кількох інших областей Росії. Чисельність ЦКВ сягає близько 40 тисяч осіб. Центральний Вищий орган правління - Велике Коло («Большой Круг»).

Центральне Козацьке Військо (ЦКВ)

Всесвітня козацька енциклопедія

Цецорська битва

Цибульник

Циганська козацька сотня

Ціп бойовий

Цецорська битва 1620 - битва між польською армією, у складі якої були ук­ раїнські козаки, і турецько-татарськими військами. Назва походить від села Цецора, ЩО поблизу Ясс (Румунія), неподалік якого ця битва відбулася. Для долі України ця битва мала особливе значення, оскільки метою війни для Туреччини було - окупува­ ти ту частину України, що входила до складу Речі Посполитої. Битва відбулася 20 вересня. Під командуванням коронного гетьмана С. Жолкевського було лише 8 ти­ сяч поляків та невеликий загін українських реєстрових козаків. Сподівання на те, що на допомогу прийде армія молдавського господаря Граціана, виявилися марними: союзник-господар зрадив поляків. Зазнавши поразки від 100-тисячного турецькотатарського війська, польсько-українські війська почали відступати в бік Дністра. 6 жовтня відбувся бій під Могилевом-Подільським, під час якого військо Жолкевсько­ го було оточене і зазнало цілковитого розгрому. У цьому бою загинув батько Б. Хмель­ ницького, сотник М. Хмельницький, а сам Богдан потрапив у полон до турків. Заги­ нув у цьому бою і командувач польсько-українськими військами коронний гетьман С. Жолкевський. Після цієї битви турки і татари вдерлися на Україну і спустошили всю територію від Південного Поділля до Галичини і Волині. Цибульник - урочище назване так за назвою річки, правої притоки Дніпра, що впадає неподалік гирла річки Тясмин. Увійшло в історію Козаччини по тому, як у 1663 загін запоріжців під проводом кошового отамана Сашка Туровця знищив тут десятитисячну орду кримських татар і ногайців, визволивши при цьому понад 4 ти­ сячі бранців, яких татари захопили в полон. Відомо також, що крім військових тро­ феїв тут виявилися й дипломатичні: козаки перехопили листи польського короля до кримського хана, в якому правитель Речі Посполитої прагнув домовитися про спільну боротьбу проти козацтва та Московії. Циганська козацька сотня - була сформована з осілих циган, в серпні 1836 року. Входила до складу Дунайського війська, яке існувало на той час, як військо військових поселенців, оскільки в 1829 році обидва Дунайські козацькі полки (1 -й кінний і 2-й піший), які брали участь у російсько-турецькій війні 1828, були розфор­ мовані. В 1844 циганська сотня входила до складу одного з кінних полків Дунайсь­ кого козацького війська. В 1854 з дунайських козаків був сформований 3-й кінний козацький полк, в якому служили й осілі цигани. У вересні 1855, 1-му і 2-му козаць­ ким полкам Дунайського війська, за «відмінну службу на Кавказі та берегах Дунаю, і за готовність стати в козацькі лави поголовно, пожалувані прості прапори». 11 липня 1856 обидва полки було перейменовано на Новоросійські, зі збереженням тих самих номерів. У грудні 1868 Новоросійське козацьке військо було ліквідоване, а прапори його двох полків передані до церкви села Волонтировка. Що ж до нащадків козаків циганської козацької сотні, то вони й досі живуть у циганському селі Фараонівка, на Одещині. Ціп бойовий - вид холодної зброї, якою в XVI-XVII ст. озброювалися козаки та повстанське козацтво. Мав вигляд дещо воєнізованого селянського ціпа, тобто складався з дерев«яного держака, до якого, за допомогою ланцюга приєднувався удар­ ник, що був значно масивнішим, ніж у звичайного ціпа. Для зміцнення цієї зброї українські ковалі виготовляли ударник з масивного заліза, обрамленого гострими металевими шипами (або з деревини, обрамленої масивними металевими пластина­ ми). Держак теж обрамляли металевими пластинами. Ціп виявлявся ефективним у боротьбі з противником, що був закутий у лати та мав на голові шолом, а також був ефективним в обороні, коли козакам доводилося відбивати напад поляків на утриму­ ваний ними замок чи польову фортецю.

Цецорська битва 1620 —Чайковський Андрій

Чабаненко Віктор (1937) —український літератор, член Національної спілки письменників України (з 1999), мовознавець та літературознавець, доктор філологіч­ них наук (з 1984), професор (з 1987). Родом з с. Єлизаветівки Васильківського р-ну Запорізької обл. Закінчив філологічний ф-т Запорізького педінституту (1959) та ас­ пірантуру. Був викладачем Запорізького педагогічного інституту (з 1966) та Запор­ ізького державного університету (з 1985), професор цього ж університету (з 1987). Упродовж 1989-91 очолював Запорізьку обласну «Просвіту». З українським козац­ твом тематично пов’язані його праці: «Запорізьке козацтво в історичній пам'яті на­ селення Нижньої Наддніпрянщини» (1990); «Колишній Великий Луг Запорізький і духовна культура українського народу» (1991); «Запорізьке козацтво та українська мовна дійсність XV-XX ст.» (1991); «Тюркські етимології гідронімів Нижньої Над­ дніпрянщини в історичних та історико-топографічних працях Д. Яворницького» (1995); «Природа і запорізькі козаки» (1996). Він також є автором історико-топонімічного словника «Великий Луг Запорізький» (1999); «Словника говірок Нижньої Наддніпрянщини» (1992, в 4-х томах). Він став упорядником фольклорної збірки «Січова скарбниця. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини» (2000), чима­ ло творів якої теж присвячені українському козацтву, як присвячені вони й у фольклорних збірках «Савур-могала» (1990), «Гартоване слово» (1995) та інших. В. Чабаненко виступає і як поет. Він —автор поетичних збірок «Собор душі моєї» (1998); «В гостях у юності твоєї» (1999); «У вічному двобої» (2000) та ін. Певна частина поетичних творів його теж присвячена козацтву, зокрема, це «Дума про Івана Ґонту», «Дума про Северина Наливайка», «Над морем Каховським». В 1996-1998 був головою Запорізької обласної організації Конгресу української інте­ лігенції. Чайка —великий човен. Весельно-вітрильний, безпалубний бойовий корабель запорізьких козаків. Екіпаж чайки під час бойового походу досягав 50-60 осіб. На озброєнні моряки-козаки мали малокаліберні гармати-фапьконети. Борти чайок ко­ заки обшивали просмоленими в’язками очерету, що дозволяло підвищувати їх пла­ вучість. Довжина чайок досягала 20 метрів, ширина 4 метрів. За звичаєм, чайка мала 30 весел і два стерна - на кормі і на носі - що дозволяло козацьким кораблям бути досить маневреними. Чайковський Андрій (1857-1935)-український письменник. Родом із м. Самбора Львівської обл. Походив із родини дрібного урядовця. Закінчив Львівський університет (1883), тривалий час працював адвокатом. Першій твір був опублікова­ ний в 1892. Його перу належать повісті «Олюнька», «В чужім гнізді»; оповідання «Образ гонору», «Хто винен», «Краще смерть, ніж неволя». Провідна тема його творів - реалістичне відтворення тогочасної галицької дійсності. Рішуче виступив проти Жовтневої революції й панування комуністичного режиму в Україні. Кілька його творів, зокрема, повісті «За сестрою» (1907) та «На уходах» (1925), присвя­ чені минувшині Галичини. Козацька тематика репрезентована повістю «Полковник Кричевський».

Чабаненко Віктор

Чайка

Чайковський Андрій

Всесвітня козацька енциклопедія Чайковський Міхал (Садик-паша) (1804-1886) - польський письменник і гро­ мадський діяч. Походив з села Гальчина (тепер Бердичівського району на ЖитомирЧайковський Міхал щині), зі шляхетної польської родини. Активний учасник польського антиросійського повстання 1830-1831, котре зазнало поразки. Змушений емігрувати за межі Польщі, М. Чайковський тривалий час жив у Парижі, згодом у Римі. До козацького руху М. Чайковський прилучився у найнесподіваніший спосіб: прагнучи допомогти визво­ ленню Польщі, він прийняв іслам, сформував за кордоном із поляків козацькі заго­ ни, разом з якими вступив до турецького війська, котре, воюючи проти Росії, мало прискорити здобуття незалежності Польщі. На чолі цього загону воював на боці Туреччини під час російсько-турецької (Кримської, 1853-56) війни. Проте до визво­ лення Польщі ця «козацька авантюра» не призвела. В 1873 М. Чайковський звер­ нувся до уряду Росії з проханням про амністію і здобув право повернутися у свій маєток. У творчості його як письменника козацька тематика репрезентована прозовою збіркою «Козацькі оповідання» (1837), повістями «Вернигора» (1838), «Кирджалі» (1839), «Гетьман України» (1841), «Овручанин» (1841), «Українки» (1841). Це дало підставу дослідникам його творчості зарахувати його до письменників-романтиків та до «української літературної школи в польськім письменстві». Був прихильни­ ком відродження «Великої Польщі від моря до моря» і цілком справедливо не схва­ лював проявів жорстокості під час Гайдамаччини.

Чайковський Петро

Чалий Сава

Чалий Яким

Чайковський Петро (1840-1893) —видатний російський композитор. Народив­ ся у селищі Камсько-Воткінському (тепер м. Воткінськ, в Удмуртській республіці, Росія). Походив із родини гірничого інженера. В 1859 закінчив Петербурзьке учили­ ще правознавства і певний час працював у міністерстві юстиції Росії. В 1866 закін­ чив Петербурзьку консерваторію. Починаючи з 1878, Чайковський жив переважно в Україні, зокрема, в м. Кам’янці, на Черкащині. Він - автор опер «Воєвода» (1868), «Опричник» (1868), всесвітньо відомого балету «Лебедине озеро» (1876); опер «Євгеній Онєгін» (1878), «Орлеанська діва» (1879), «Італійське капричіо» (1880). В його творах знаходила відображення українська і, зокрема, козацька тематика. Так, йому належить опера «Мазепа» (1883) та опера «Коваль Вакула», в якій використано український музичний фольклор. Помер у Петербурзі. Похований в АлександроНевській лаврі. В Кам’янці створено музей П.Чайковського. Чалий Сава (р.н. невід.-помер 1741) - полковник надвірного козацтва (козаць­ кої міліції), учасник гайдамацького повстання (1734). Родом з Комар-Города, що на Вінниччині. Певний час був запорізьким козаком. Уже тоді брав участь у гайдамаць­ кому русі, грабуючи при цьому і козацькі хутори-зимівники. Від помсти самих за­ поріжців врятувався у Бессарабії. Повернувшись до Польщі, командував сотнею надвірних козаків князів Четвертинських. В 1734 приєднався до повстанців-гайдамаків, зокрема, до загону Верлана (Верляна). Після придушення повстання, перей­ шов на бік поляків і брав участь в остаточному розгромі гайдамацьких загонів. В 1736 командував полком надвірного війська Потоцьких (у Немирові, на Вінниччині). Здійснив напад на Бугогардівську паланку, на території якої, на Південному Бузі, була одна з гайдамацьких баз. За однією з версій, був страчений, як зрадник, гайда­ маками загону Г. Голого. Чалий Яким (р.н. невід.-помер 1696) —наказний (ватажний) отаман запорізько­ го козацтва. Перші відомості про Я. Чалого з«являються в 1696, коли, за наказом кошового отамана І. Гусака, він сформував ескадру чайок і повів її на Козлов (Євпа­ торію). Під час бою з турецькою ескадрою та піхотинцями в гирлі Дніпра, потрапив у полон і був страчений.

Чайковський Міхал - Чекай

Чамбул (тат.) - загін, бойовий підрозділ татарської кінноти (до 100 воїнів), який порівнюють з кавалерійським ескадроном.

Чамбул

Чановицький Войтих (р. н. і р. см. невід.) - український козацький діяч XVI ст., гетьман запорізького козацтва (1590). Відомостей про нього до нас дійшло дуже мало. Відомо, що рішуче протистояв натиску татарської орди. За час його гетьма­ нування, на Січі перебував (ще до повстання) К. Косинський. Проте документаль­ них відомостей про особисту участь В. Чановицького в повстанні К. Косинського не виявлено.

Чановицький Войтих

Чапрак - вовняна підстилка під кінське сідло, яку використовували і козаки, і кримські татари. Чарнецький Стефан (1599-1665) - відомий польський військовий діяч. Вис­ тупав на історичній арені як коронний обозний (тобто начальник артилерії) польської армії. Згодом був призначений польським королем на Київського воєводу й, на­ решті, дослужився до коронного гетьмана, тобто командувача всіма польськими військами, які діяли на території України. Відомо, що в березні 1653 С. Чарнець­ кий, на чолі 15-тисячного війська, вогнем і мечем пройшовся Правобережною Ук­ раїною, здобувши при цьому ряд перемог над козацькими військами. Вже будучи начальником польської артилерії, в 1654 зруйнував могутню фортецю Бушу. В 166364, в ранзі коронного гетьмана, командував військами, які здійснили похід на Ліво­ бережну Україну, маючи на меті відірвати її від Росії та приєднати до Польщі. Підроз­ діли його військ придушували антипольське повстання на Правобережній Україні. Ім’я С. Чарнецького згадується в багатьох документальних та художніх історичних творах. Він був гідним суперником козацьких полководців. «Часи козацтва» - Науково-дослідний центр, який займається історією козац­ тва і, зокрема, дослідженням історії Запорізької Січі. Створений в 1990 при Україн­ ському товаристві охорони пам'яток історії та культури. Очолив його доктор істо­ ричних наук, професор-археолог Дмитро Телєгін. Центр займається, як досліджен­ ням козацької доби, зокрема, дослідженням та археологічними розкопками в зам­ ках Поділля і на Волині, так і підводними археологічними дослідженнями на Дніпрі, на місцях розташування запорізьких січей. Діє Центр на засадах програми «Нові дослідження пам'яток українського козацтва XVI-XVIII століть». Співробітники центру, зокрема, розшукали та дослідили зимівник кошового отамана Петра Калнишевського, що розташований був у Водяній Балці; провели демографічно-еко­ номічні дослідження на основі мап середини XVII-XVIII століть. Центр узяв участь у реставрації козацького човна-чайки, знайденого науковими співробітниками Хортицького заповідника Валерієм Нефедовим та Максимом Остапенком 1998 року, поблизу о. Хортиці, в річищі Старого Дніпра. До громадської організації «Науководослідний центр «Часи козацтва» входять науковці Інституту археології України, співробітники Хортицького та кількох інших заповідників та музеїв, краєзнавці, активісти Українського козацтва. Чата - загін кінного чи пішого козацького війська. Найчастіше цей термін вжи­ вався шодо загону, який ішов попереду чи позаду основного війська, охороняючи його від раптового нападу. Чекай - бойова сокира з обухом у вигляді молотка або міцного загостреного дзьоба. Зовні нагадувала гуцульську бартку. Козаки й, особливо, повстале селян­ ство використовували (XVII ст.) чекани в боротьбі з закутою у лати ворожою кінно­ тою або піхотою, оскільки для руйнації лат і шоломів чекан виявлявся значно ефек­ тивнішим, ніж шабля.

Чапрак

Чарнецький Стефан

«Часи козацтва»

Чата

Чекан

Всесвітня козацька енциклопедія Чемерис Валентин (1936) - відомий український письменник. Народився в с. Зайчинцях Семенівськош району на Полтавщині. Освіту здобував у Літературному Чемерис Валентин інституті ім. Горького (Москва). Тривалий час працював у різних періодичних ви­ даннях, був головою Дніпропетровської обласної організації Спілки письменників України. Тепер - заступник редактора газети «Літературна Україна». Автор багатьох прозових книжок: романів, повістей, збірок гумору. Серед них —«Урок виховання» (1964), «Коли спокутує диявол» (1966), «Сватання по телефону» (1968). Твори у жанрі фантастики «Приречені на щастя» та «Білий король детективу», низки істо­ ричних романів «Ольвія» (1983), «Смерть Атея», «Скандал в імператорському сімействі». Козацька тематика репрезентована романом «Фортеця на Борисфені», в якому відтворюється історія історія зародження запорізького січового козацтва.

Чепа Андрій

Чепіга Захар

Червоне козацтво

Чепа Андрій (1760-помер бл.1822) - збирач документів з історії України і, зок­ рема, історії Козаччини. Походив з давнього козацького роду. В 1779-1789 служив канцеляристом при малоросійському генерал-губернаторові П. Румянцеві. Відомо, що його зібранням документів з історії Козаччини користувалися такі історики, як Д.Бантиш-Каменський, Я.Маркевич та ін. Чепіга Захар (1725-1797) - полковник Війська Запорізького. Кошовий отаман (1788) Війська Вірних (Російській імперії) Чорноморських козаків, бригадир росій­ ської армії. Походив з козацького старшинського роду Кулішів. За часів кошового П. Калнишевського, очолював (за версією) Протовчанську паланку. Після зруйнування в 1775 Січі, маючи чин капітана російської армії у відставці, займався сільським господарством. В 1787 генерал-губернатор Новоросійського краю князь Потьомкін вручив йому грамоту на формування козацького полку Війська Вірних Чорноморсь­ ких козаків. Брав участь у російсько-турецьких війнах, зокрема, командував козаць­ кою кавалерією у битві під Очаковим. Обраний, після смерті С. Білого (1788), кошо­ вим отаманом, він розташував свою ставку в с. Слободзея (тепер - Молдова). За участь у штурмі Ізмаїла був нагороджений Георгіївським Хрестом III ст. Здійснивши переселення (за наказом імператриці Катерини II), українських козаків з нижнього межиріччя Дністра і Південного Бугу на Кубань, він у жовтні 1792 влаштував свою ставку кошового отамана на річці Єї і займався розбудовою козацької столиці Кате­ ринодара. В 1794 очолював козацький корпус, який, у складі російського війська, придушував польське повстання. Виявив особливу хоробрість в боях за варшавське передмістя Прагу. Помер 14 січня 1797. Похований у Катеринодарському соборі. Червоне козацтво - військове козацьке з’єднання, яке було сформоване у відпо­ відності з декретом Народного Секретаріату України (Українського радянського уря­ ду) від 20 січня 1918 року. «Для захисту і зміцнення народної влади і для остаточ­ ної перемоги робітників і найбіднішого селянства над буржуазією, —говорилося в цій постанові, - організувати нову соціалістичну робітничо-селянську армію - Чер­ воне козацтво». Основною метою цього війська була боротьба проти військ Цент­ ральної Ради, уряду Української Народної Республіки, проти Незалежної України. Перший полк Червоного козацтва було сформовано в грудні 1917 року, в Харкові, і командиром його було призначено Віталія Примакова, який, водночас, був коміса­ ром, відповідальним за формування всіх полків війська. Спільно з загонами проко­ муністичної Червоної гвардії, Червоне козацтво витіснило урядові війська з Полта­ ви і здобуло Київ. В березні-квітні 1918 року Червоне козацтво зазнало низки пора­ зок від військ Центральної Ради і рештки його були направлені на Донський фронт, де воно підлягало урядові Росії. Але вже в червні 1918 року полк Червоного козацт­ ва було переформовано на Дніпровський партизанський загін, що діяв проти україн­ ських урядових військ, домагаючись скасування незалежності України. За даними на серпень 1918, Червоне козацтво складалося з трьох куренів-батальйонів, по 1000 багнетів у кожному. У вересні цього ж року полк ЧК було введено до складу Першої

498

Чемерис Валентин —Чередниченко Олександр

Української Радянської дивізії, а згодом переведено до Другої дивізії. Червоні ко­ заки взяли участь у боях, з військами Директорії під Бєлгородом (який потім був включений російським урядом до складу Росії), Харковом, Полтавою, Кременчу­ ком. По тому, як навесні 1919 року прокомуністичні війська знову здобули Київ, полк Червоних козаків почав здійснювати рейди в район Старокостянтинова, Ізяслава, Острога. З травня 1919 року він вів боротьбу проти денікінців на території сучасної Донецької та Луганської областей. В серпні 1919 року на базі полку було сформовано бригаду Червоного козацтва на чолі з Віталієм Примаковим. Бригада налічувана понад 1500 шабель і складала­ ся з двох полків. Начальником штабу бригади було призначено С. Туровського, ко­ місаром - Є. Петровського. Першим полком командував П. Григорьєв, другим - П. Потапенко. Спільно з латиською стрілецькою дивізією та пластунською бригадою, Червоне козацтво увійшло до складу ударної групи 14 армії і брало участь у боях з білогвардійцями корпусу генерала Кутєпова під Орлом та іншими містами Росії. А на початку листопада бригаду було розгорнуто в 3-ю Кавалерійську дивізію Черво­ ного козацтва України. Крім бригади В. Примакова, до дивізії увійшла 14 Кубансь­ ка козацька бригада та латиський кавалерійський полк. Тоді ж, у листопаді 1919, дивізія здійснила рейд на Мерефу, Харків, Бердянськ і вийшла на узбережжя Азовсь­ кого моря. У складі Тринадцятої армії «червоних», дивізія брала участь у боях з білогвардійцями в районі Сиваша та Перекопа. У жовтні 1920 року на основі дивізії ЧК було сформовано Першій кінний корпус Червоного козацтва України. Козаки корпусу брали участь у боях російських червоних військ проти урядових військ України під командуванням С. Петлюри, придушували повстанський рух загонів Махна, Тютюнника та інших ватажків українського визвольного руху. В 1921 році, відзна­ чаючи заслуги Червоного козацтва в боротьбі проти військ Української Народної Рес­ публіки та українських повстанських загонів, радянський уряд України присвоїв корпусу ім’я Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету. А на IV з’їзді комсомолу України було оголошено, що комсомол бере шефство над корпусом. Напередодні Другої світової війни корпус Червоного козацтва було розформо­ вано, а на його базі сформовано мото-механізований корпус Червоної Армії Таким чином Червоне козацтво, яке стільки років боролося проти української державності, було ліквідоване. Командувача його, Віталія Примакова, в 1937 році було розстрі­ ляно самими комуністами, як «ворога народу». І в тому, що його було розстріляно саме як «ворога народу» є щось глибоко символічне. «Червонное казачество» («Червоне козацтво») - історичний документаль­ но-публіцистичний нарис Іллі Дубинського та Григорія Шевчука про заснування та бойовий шлях, сформованого під командуванням Віталія Примакова в січні 1918 року полку (згодом бригада, дивізія) Червоного козацтва, який брав участь у збройній боротьбі проти Української Народної Республіки, проти незалежності України, за вста­ новлення в Україні комуністичного режиму, а також проти російських білогвардійсь­ ких військ Денікіна та Врангеля. Перше видання книжки з’явилося в 1977 році, в Києві, у видавництві «Політвидав України». До 1987 року нарис витримав п’ять видань. Чередниченко Олександр (1942) - видавець. Народився в м. Біробіджані, Ха­ баровського краю (Росія), в родині службовця. Закінчив Одеський Політехнічний інститут (1970) та аспірантуру Московського державного університету (1978). Мор­ ський геолог. Кандидат наук. Працював в Україні, в Забайкаллі, на Камчатці, в бага­ тьох морях та в Світовому океані. Був серед перших пошуковців і дослідників родо­ вищ газу й нафти в шельфі України. Організатор і керівник перших геологічних науково-виробничих експедицій, спрямованих на пошуки рудної сировини в Індійському та Атлантичному океанах. Тривалий час перебував на науковій і викла­ дацькій роботі в Одеському державному університеті ім. 1.1. Мечникова. Автор по­ над ста наукових праць з проблем пошукової геології та екології. З початку 1999

Червоне козацтво

«Червонное казачество» («Червоне козацтво»)

Чередниченко Олександр

Всесвітня козацька енциклопедія року займається видавничою діяльністю. Він очолює видавниче підприємство «Ки­ рилиця» (м. Одеса), в якому в 1999-2007 рр. було підготовлено до друку «Всесвітню Чередниченко козацьку енциклопедію» Богдана Сушинського, монографію Б. Сушинського «ІстоОлександр рія Чорноморського козацтва»; романи-есе Б. Сушинського «Гетьман Мазепа: по­ вернення до Батурина», «Гетьман Виговський: погляд із XXI століття», «Козацька Україна: Хмельниччина», книги «Козацькі вожді України» (в 2-ох томах), «Всесвітня історія лицарства» та ін.

Черкаський полк

Черкеска

Чернєцов Василь

Чернігівська Січ

Черкаський полк - адміністративно-територіальна та військово-козацька оди­ ниця. Створений на Правобережній Україні, в 1648, внаслідок визволення армією Б. Хмельницького від поляків території Черкащини. Полковий центр знаходився у Чер­ касах. Сотенними центрами були містечка Золотоноша, Мошна, Домонтов, Богушков, та ін. Тривалий час вважалося, що першим полковником черкаським був М.Кри­ воніс, проте сучасний дослідник В. Сергійчук у своїй розвідці «Богдан Хмельниць­ кий та його старшина» (1996) доводить, що ним слід вважати Марка Топиха (на прізвисько Манка). Полковниками його були також М. Кривоніс, Я. Воронченко, Б. Худий, Я. Пархоменко. У бій козаків Черкаського реєстрового полку (що виник ще 1625, задов­ го до появи адмінполку, і козаки якого брали участь у низці козацьких повстань: Т. Трясила (1630-31), І. Сулими (1635), П. Бута, Д. Гуні, Я. Острянині (1637-38) та ін.) водили наказні полковники Радищевський та Желохницький. Козаки полку брали активну участь у Визвольній війні 1648-1654, зокрема, вони відзначалися при облозі Львова, у битвах під Берестечком (1651), Батогом (1652). Ліквідований був полк у 60-ті роки XVII ст., по тому, як поляки знову ввели свої війська на Правобережну Україну і полковий поділ цієї території указом короля (1712) було ліквідовано. Черкеска - вид верхнього козацького одягу XVIII-XIX ст. Довгий плащ з фал­ дами позаду, без коміра, з вирізом на грудях, прилягає до стану. На грудях нашиті газирі (спеціальні трубочки, в яких, свого часу, кавказькі горці, серед яких цей вид одягу був дуже поширений, тримали патрони для рушниці). Носили черкеску (зараз знову почали носити) здебільшого кубанські, терські козаки та частина українського козацтва. Назва походить від назви кавказького народу —черкесів. Чернєцов Василь (р.н. невід.-помер 1918) - полковник Російської армії. Похо­ див із донського козацького роду. Закінчив Новочеркаське козацьке юнкерське учи­ лище. Одразу після жовтневої революції очолив один із козацьких партизанських загонів, які діяли на Дону, проти радянських військ. В січні 1918, в одному з боїв, разом з залишками своєї сотні, потрапив у полон до червоних козаків. Більшість козаків була страчена. Самого Чернєцова голова Донського козацького військовореволюційного комітету підхорунжий Ф. Подтєлков зарубав особисто. Чернігівська Січ - українська національно-патріотична військова організація, що діяла в роки Другої світової війни в північних районах Чернігівської та Київської областей, а також у південних районах Білорусії. Була сформована винятково з ук­ раїнців, здебільшого офіцерів Червоної Армії, які виявилися в оточенні, дезертирували, або втекли з полону. Створена була в липні 1941 і початково налічувала 50 бійців; до літа 1942 чисельність її сягала вже 700 осіб. Командиром (кошовим отаманом) Чернігі­ вської Січі був полковник, про якого відомо лише, що діяв він під псевдонімом Стрілець, справжнього прізвища його дослідникам засувати не вдалося. Січовики вели бої з німецькими каральними загонами та з загонами росіян-«власівців», які належали до Російської Визвольної Армії генерала Власова, що була сформована німцями. Командування Січі підтримувало зв'язок з підпіллям Організації Україн­ ських Націоналістів у Києві, зокрема, з Олегом Ольжичем та Оленою Телігою, після загибелі яких реальний зв'язок з ОУН було втрачено. Основна мета Січі полягала в тому, щоб після відступу німців стати основою для формування української армії,

Черкаський полк - «Чернь військова»

яка боролася б за створення української держави. Та, як згодом з'ясувалося, команду­ вання Січі виявилося не готовим до серйозної боротьби за українську державність: воно не створило ні надійного підпілля, ні якоїсь політичної організації, яка б займалася підготовкою національного повстання; не заклало таємних збройних баз для розгортання загонів повстанців. Після приходу у вересні 1943 Червоної Армії, значна частина січовиків вирішила стати її бійцями, але була засуджена трибуналами до штраф­ них батальйонів і там, у ролі штрафників, майже вся загинула. Інша частина подалася на Західну Україну, щоб приєднатися до підрозділів Української Повстанської Армії. Серед тих, хто уцілів у цій війні й опинився в еміграції, виявився відомий нині український літератор Яр Славутич (Григорій Жученко), завдяки спогадам якого, сучасні дослідники мають основну інформацію про Чернігівську Січ. «Чернігівський літопис по новому списку» - український літопис, українсь­ ка історична хроніка, автор (чи автори) якої не відомі. Первісна назва хроніки «Літописець в руських і польських сторонах що ся діяло і якого року». Створено цей літопис в кінці XVII на початку XVIII ст., й оскільки дві частини, з трьох, писа­ но в Чернігові, то, з легкої руки дослідника О. Лазаревського, він і дістав назву «Чернігівського літопису...». Перша частина літопису охоплює події 1587-1692 років, і в ньому йдеться про повстання під проводом К. Косинського, Наливайка та Лободи, Остряниці і Гуні; викладаються основні події з хроніки Визвольної війни (1648-54) Б. Хмельницько­ го. Ця частина писалася на Правобережній Україні. Друга частина охоплює 16931703 роки, і з неї читач дізнається про Азовські походи російсько-українського війська, участь козаків у Північній війні. И нарешті, третя частина сягає 1725 року, відтворюючи події шведсько-російсько-української війни, 1708-09 pp., Полтавську битву (1709), а також напади кримських татар на українські козацькі території. По­ відомляється в цій хроніці і про смерть імператора Петра Першого. Чернігівський полк - адміністративно-територіальна та військово-козацька одиниця Гетьманської України. Заснований у 1648, під час Визвольної війни україн­ ського народу 1648-54. Адміністративний центр полку перебував у Чернігові. Со­ тенні центри - в Седневі, Івангороді, Сосниці, Любечі та ін. Козаки Чернігівського полку брали участь у Визвольній війні. Зокрема, в 1648, під командуванням пол­ ковника чернігівського Антона Небаби, полк здійснив похід у Білорусію, в район Пінська. Першим полковником чернігівським був Грицько Бут, під командуванням якого чернігівці здійснили похід у грудні 1648 до Бихова і Свислочі. Згодом Черні­ гівський полк очолювали С. Пободайло, М. Небаба, Д. Многогрішний, Я. Лизогуб.., а наказними були І. Толмач, І. Попович, Я. Коробка. У реєстрі 1649 значилося, що Чернігівський адмінполк складається з 7 сотень і налічує близько тисячі ко­ заків. Історики засвідчують участь чернігівського козацтва в Азовських походах російсько-українських військ 1695-96, у Північній війні 1700-1721, у Полтавській битві (на боці росіян), в повстанні проти гетьмана І. Виговського 1658. Ліквідовано було полк в 1782 на хвилі ліквідації російським урядом української державності. «Чернь військова» - так називалася найбідніша частина запорізького козацт­ ва, ота малозаможна, або й зовсім незаможна, безкінна частина його (сірома, козацька голота), яка досить часто ставала основою і козацьких бунтів у самій Січі, і козацькоселянських повстань, що раз по раз спалахували в Україні в усі часи існування козацт­ ва. Офіційно тернь військова» мала ті ж права, що й заможне козацтво, інша річ, що реалізувати їх вдавалося далеко не всім представникам «військової черні», трап­ лялися випадки, що представників черні кошова канцелярія змушена була переводити до розряду «посполитих», тобто селян, оскільки вони не могли забезпечувати себе спорядженням для походу. Ось тоді вже «військова чернь» втрачала козацькі привілеї і на неї розповсюджувалися всі ті повинності, котрими було обтяжене селянство.

Чернігівська Січ

«Чернігівський літопис по новому списку»

Чернігівський полк

«Чернь військова»

Всесвітня козацька енциклопедія Чернята (Чарнота) Іван (р.н. і р. см. невід.) - активний учасник Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. В 1648-49 обіймав посаду військового генеЧернята (Чарнота) Іван рального обозного, тобто начальника артилерії та обозу Визвольної армії Б. Хмель­ ницького. Брав участь у битвах під Жовтими Водами, Корсунем та інших. Під його командуванням восени 1649 група старшин складала реєстр українського козацтва. Ні родовід його, ані подальша доля дослідникам козацтва не відомі; жодних згадок про нього після осені 1649 в документах не виявлено.

Четверта Донська козацька батарея

Четверта Донська козацька окрема сотня

Четверта Кубанська козацька батарея

Четверта Донська козацька батарея —окрема козацька батарея, що діяла у складі Донського козацького війська. Сформована в жовтні 1797. Первісна назва Перша кінна рота артилерії Донського війська. В серпні 1818 перейменована в Ко­ зацьку, війська Донського, кінно-артилерійську роту № 1. В квітні 1830 вона вже постає під назвою Кінно-артилерійська рота Війська Донського № 2. Але потому, як кращі козаки цієї роти були виокремлені для формування Лейб-гвардії Донської, легкої кінно-артилерійської роти, її було перейменовано на роту № 1. В квітні 1834 вона вже називалася - Донська козацька кінно-артилерійська батарея № 1. В квітні 1838 батарею, по суті, розформували: три взводи її пішли на формування 4-ї. 5-ї і 6-ї бата­ рей. Один взвод залишено під назвою Донська кінно-артилерійська батарея № 1. В січні 1865 батарею було доукомплектовано і вона почала називатися: Перша Донсь­ ка кінна батарея. В серпні 1875, з трьох взводів донської козацької № 1 батареї сфор­ мовано Донську козацьку № 4 кінно-артилерійську батарею. Що ж до четвертого взводу, то він став основою для формування Одинадцятої батареї. З травня 1894 батарея набула своєї остаточної назви - Четверта Донська козацька батарея. В 1830 році батарею відзначили срібними сурмами без напису. В квітні 1879, на головних уборах козаків батареї з’явилися стрічки, які засвідчували, що батарея відзначилася « ... під час Турецької війни 1877 і 1878років», а після російсько-французької війни 1812 на комірах та вилогах мундирів артилеристів з’явилися петлиці з написом: «За військову відзнаку». Під час Громадянської війні в Росії (1918-22), козаки батареї брали участь в боях на боці Білого руху. Після утвердження в Росії радянської влади, батарею було ліквідовано разом з усім Донським козацьким військом. Четверта Донська козацька окрема сотня - сотня, що діяла у складі Донсько­ го козацького війська. Сформована в грудні 1894. За даними на 1912 рік, назви своєї не змінювала. Козаки сотні брали участь в Громадянській війні (1918-22) в Росії, на боці Білого руху. Після утвердження в Росії радянської влади, сотню було ліквідова­ но разом з усім Донським козацьким військом. В 1908 козаки сотні були відзначені спеціальними петлицями на коміри та вилоги мундирів. Четверта Кубанська козацька батарея - окрема батарея, що існувала в складі Кубанського козацького війська. Сформована в липні 1842, з козаків, виокремлених з 15-ої та 14-ої Кавказьких лінійних кінно-артилерійських батарей. Первісна назваКавказька лінійна кінно-артилерійська батарея № 13-го. В березні 1861 переймено­ вана на Тринадцяту кінно-артилерійську батарею Кубанського козацького війська. З січня 1865, у зв’язку з реорганізацією війська, вона стає Четвертою Кубанською кінною батареєю. З серпня 1870 перейменована на Четверту кінно-артилерійську батарею Кубанського козацького війська. З травня 1894 названа Четвертою Кубансь­ кою козацькою батареєю. Козаки батареї брали участь в багатьох боях та походах, про що свідчать, зокрема, дві срібні Георгіївські сурми «За відзнаку під час Турець­ кої війни 1877 і 1878 років» (вручені в жовтні 1878); стрічки на головні убори, з написом: «За відзнаку під час підкорення Західного Кавказу в 1864 році» (вручені в липні 1865), та інші відзнаки. Підчас Громадянської війни (1918-22) в Росії, козаки батареї брали участь у боях на боці Білого руху. Після утвердження в Росії радянсь­ кої влади, батарею було ліквідовано разом з усім Кубанським козацьким військом.

Чернята (Чарнота) Іван - Чечельницький полк Четвертий Донський козацький, графа Платова, полк - полк у складі Донсь­ кого козацького війська. Сформований в 1874, для відрядження на «зовнішню служ­ бу». Первісна назва - Донський козацький № 22 полк. У липні 1875 він уже нази­ Четвертий Донський вався: Донський козацький № 4 полк, а в травні 1894 перейменований на Другий козацький, графа Донський козацький полк. В 1904 у козаків полка з’явився «вічний шеф», ним став Платова, полк славетний козацький отаман, генерал Матвій Платов (див.). Відтак, він почав нази­ ватися Четвертий Донський, графа Платова, полк. Козаки полку прославилися під час Вітчизняної війни (1812) в Росії, у боях з армією Наполеона. Це було відобра­ жено в написі на Георгіївському прапорі, врученому полку в 1869 році: «За відмінну хоробрість і поразку противника у Вітчизняну війну 1812 року'.

Четвертий Кубанський пластунський батальйон - окремий батальйон, що існував у складі Кубанського козацького війська. Сформований був у березні 1888 року, з козаків українського походження. В травні 1894 було перейменовано на Чет­ вертий Кубанський пластунський батальйон. В травні 1897 батальйону було вруче­ но батальйонний прапор. Під час Громадянської війні у Росії (1918-22) виступав на боці Білого руху. Після утвердження в Росії радянської влади, батальйон було ліквідо­ вано разом з усім Кубанським козацьким військом. Четвертий Оренбурзький козацький полк - полк у складі Оренбурзького козацького війська. Сформований в лютому 1873, з сотень, які служили в Туркес­ танському краї. Первісна назва —Оренбурзький козацький № 1 полк. Завершено формування полку в 1874, і до нього увійшли Перша, Четверта, П’ята і Шоста сотні. З червня 1882 полк має назву - Оренбурзький козацький № 4 полк, а з травня 1894 він стає Четвертим Оренбурзьким козацьким полком. Полковий прапор вручено в травні 1842. Козаки полку відзначилися під час штурму фортеці Геок-Тепе 12 січня 1881, що відображено було на стрічках на головні убори Першої сотні. В 1907 полк увійшов до складу Закаспійської козацької бригади. Козаки його брали участь в Громадянській війні (1918-22) в Росії, на боці «білих». Після утвердження в Росії комуністичного режиму, полк було ліквідовано разом з усім Оренбурзьким козацьким військом. Чечель Дмитро (р.н. невід.-помер 1708) —відомий військовий козацький діяч кінця XVII початку XVIII ст. Герой оборони гетьманської столиці Батурина (1708) від російських військ. Походив з давнього козацького роду. Під час Азовського по­ ходу (1696) російсько-українських військ командував окремим козацьким загоном, який обороняв фортецю Тавань на Дніпрі. Під час шведсько-українсько-російської війни 1708-09 командував полком козаків у складі війська гетьмана І. Мазепи. За­ лишаючи Батурин, гетьман І. Мазепа, що вирушав на з’єднання з військом Карла XII, призначив полковника Чечеля старшим військовим начальником в Батурині, тобто комендантом його фортеці. І Чечель мужньо обороняв столицю від російських військ. Існують відомості, що коли, скориставшись зрадою козацького старшини І. Носа, російські війська увірвалися в місто і захопили його, полковнику Чечелю вдалося врятуватися, але незабаром він був схоплений і виданий росіянам. На очах Петра І Чечель був скараний колесуванням: тобто, поламавши йому всі кістки, кати по суті розтерзали його. Чечельницький полк - адміністративно-територіальна та військова одиниця Гетьманської України. Заснований був підчас Визвольної війни 1648-54. Полковий центр знаходився в м. Чечельнику (тепер районний центр на Вінниччині). Козаки полку брали активну участь у Визвольній війні. Відомо, що в 1650 полком команду­ вав полковник Федір Литка. Ліквідований у 60-ті роки XVII ст., по тому, як Право­ бережжя перейшло під юрисдикцію Речі Посполитої.

Четвертий Кубанський пластунський батальйон

Четвертий Оренбурзький козацький полк

Чечель Дмитро

Чечельницький полк

Всесвітня козацька енциклопедія Чигиринський полк - адміністративно-територіальна та військово-козацька оди­ ниця Гетьманської України. Створений рішенням гетьманської канцелярії в 1648, під Чигиринський полк час Визвольної війни 1648-54. До створення адмінполку існував Чигиринський полк реєстрового козацтва. Полковий центр адмінполку перебував у м. Чигирині (Чер­ каської обл.). Сотенні центри знаходилися в містечках Медведівка, Крилів, Жаботин, Сміла, Кременчук, Суботів, Говтва та ін. Козаки Чигиринського полку брали активну участь у Визвольній війні. Чигиринський полк, як військова одиниця, вва­ жався гетьманською гвардією Богдана Хмельницького. Першим командиром його був Федір Вешняк. В 1650 його очолив Михайло Криса, а після Берестецької битви на чолі його дослідники бачать полковника Якова Пархоменка, відтак, з 1653 - Карпа Трушенка. Козакам Чигиринського полку не раз довелося відбивати напади на південні кордони України кримських татар, зокрема, під час Чигиринських походів 1667, 1668. Вони брали участь у повстанні С. Палія (1702-1704). Після Андрусівського перемир’я 1667, внаслідок якого Україна виявилася поділеною на Лівобережну та Правобереж­ ну (під контролем поляків), уся лівобережна частина Чигиринського адмінполку була передана Миргородському полку. Ліквідовано полк в 1712, коли, згідно з угодою між Польщею та Росією, майже всіх козаків його було переселено на Лівобережну Україну.

Чигиринський (перший) похід

Чигиринський (другий) похід

Чорна рада (1663)

«Чорна Рада. Хроніка 1663 року»

Чигиринський (перший) похід - історичний термін, яким називають перший турецько-татарський похід на Чигирин, що відбувся в серпні-вересні 1677, під час російсько-турецької війни (1677-1681). Метою цього походу Туреччини було - захо­ пити колишню гетьманську столицю і, проголосивши гетьманом Юрія Хмельниць­ кого, утвердити свій протекторат над усією Правобережною Україною. Упродовж трьох тижнів 120-тисячна турецько-татарська армія під командуванням Ібрагіма-паші тримала Чигирин в облозі. Гарнізон Чигирина складався з 5 тисяч козацьких шабель та 24 тисяч московітських стрільців. Українсько-російське військо, очолюване геть­ маном І. Самойловичем та воєводою Г. Ромодановським, прибуло на допомогу Чи­ гирину і примусило ворога залишити територію України. Чигиринський (другий) похід - відбувся влітку 1678. Цього разу під команду­ ванням турецького візира Кара-Мустафи перебувало 125-тисячне турецько-татарсь­ ке військо. Оточивши Чигирин, воно спробувало взяти його спочатку рішучим штур­ мом, а потім облогою. Але на допомогу гарнізонові Чигирина знову прийшло 80тисячне українсько-російське військо на чолі з гетьманом І. Самойловичем та Г. Ро­ модановським. Бої точилися упродовж місяця. Врешті-решт Кара-Мустафі вдалося здобути Чигирин, (гарнізон залишив місто), але, через дії військ гетьмана І. Самойловича та запорізьких козаків І. Сірка, його військо знесилилося і змушене було за­ лишити територію Україну. Відступаючи, турки зруйнували і спалили Чигирин. В 1681 Туреччина зневірилася у можливості захопити Чигирин та всю Правобережну Україну й уклала з Росією Бахчисарайський мир. Чорна рада (1663) - «чорними радами» називали такі ради, в яких, поряд із козаками, брали участь представники селянства та міщан. Скликалися з ініціативи рядового козацтва, терні». Одна з таких загальних рад, яка мала на меті обрання гетьмана Лівобережної України, була скликана 17-18 червня 1663 на околиці Ніжи­ на. Серед кандидатів на гетьманську булаву були полковники В. Золотаренко, Я. Сомко та І. Брюховецький. Гетьманом було обрано І. Брюховецького, який дотримувався проросійської орієнтації і був підтриманий російським урядом. Під час виборів відбу­ лися збройні сутички, що призвели до численних жертв. Докладніше події цієї чор­ ної ради змальовано у романі П. Куліша «Чорна рада». «Чорна Рада. Хроніка 1663 року» - історичний роман Пантелеймона Куліша, який вважається першим українським романом у жанрі історичної прози. Куліш завершив роботу над романом 1846, а вперше цей твір опубліковано було в 1857. У

Чигиринський полк - Чорний шлях (Польський шлях)

романі відтворено складну військову та політичну ситуацію, що склалася в Україні після смерті Б. Хмельницького. Виявившись у складі Московії, Україна втратила свою державність, а серед українського політикуму, що поділився за пропольською, промосковською та протурецькою орієнтаціями, запанувала жорстока боротьба за владу, що призвела до ситуації, яка визнана істориками як стан «Великої Руї­ ни». Безпосереднім історичним тлом, роману, стала Чорна рада 1663, під час якої булавою заволодів Іван Брюховецький, що займав виразно промосковську позицію і був далекий від прагнення відродити незалежну українську державу. Йому проти­ стоїть наказний гетьман Яким Сомко, у свідомості та діяннях якого відтворено дер­ жавницькі устремління автора. При створенні роману П. Куліш використовував дані українських літописів: Самовидця, Г. Граб’янки та С. Величка. У радянські часи роман тривалий час вважався «буржуазно-націоналістичним». Чорна Русь - історична назва (XIII-XVIII ст.) частини нинішньої Бєларусі, ок­ ресленої містами Слуцьк, Сломін, Річиця, Нєсвіж, тобто території сучасних Го­ мельської та частини Могильовської обл. Походження назви не з’ясоване. Давня земля Київської Русі-України. В 40-х роках XIII ст. захоплена литовським князем Міндовгом, у 50-ті була звільнена військами князя Данила Галицького і кілька років перебувала під управлінням Романа Галицького. З 1263 перебувала у складі Галицько-Волинського князівства. У XVI ст. - відійшла до Литовського Великого князів­ ства. Тепер - у складі республіки Бєларусь. Під час Визвольної війни 1648-54 на території Чорної Русі діяли загони українських козаків. Чорна шабля - «чорною» називали бойову шаблю, позбавлену будь-яких вишуканостей та оздоб. Це дозволяло робити її придатною для масової виробництва і була вона відносно недорогою. Тобто її мав змогу придбати будь-хто з рядових козаків. Саме «чорна» шабля, міцна і надійна, була на озброєнні більшості козаків та повстанців. Чорний Григорій (р. н. невід.-помер 1630) - гетьман (старший) запорізького козацтва (1628-1629). Відомо, що родом він був із Черкас. На історичній арені з’я­ вився 1624,коли очолив морський похід козаків на Крим. В листопаді 1628 відгук­ нувся на прохання екс-хана Мехмед-Гірея, що внаслідок династичної боротьби та палацевого перевороту, був відсторонений від влади в Криму його братом, Джанібек-Гіреєм, і спробував відновити Мехмед-Гірея на кримському троні. Але чи то він явно недооцінив ситуацію, яка склалася в Криму, чи, може, виявився жертвою зради когось із колишніх прибічників Мехмед-Гірея, але невеликий загін його зазнав поразки ще поблизу Перекопа. Після повернення на Січ, козаки позбавили його булави і мало не стратили, але врешті-решт Чорний не лише зберіг собі життя, але й опинився на чолі пропольськи налаштованих реєстрових козаків. Зрештою Чорний виявився не­ поганим дипломатом. Він зумів налагодити взаємини з польським військовим команду­ ванням, був призначений старшим реєстрового козацтва і, по суті, контролював Січ, не дозволяючи, щоб керівництво Коша приймало в січовики випшциків, тобто козаків, яких було виписано з реєстру. Він же в 1630 зробив ревізію реєстровому козацтву, ви­ писав з нього 300 козаків, яких вважав недостатньо надійними, чи недостатньо підго­ товленими, і простежив, щоб до нового реєстру не потрапив жоден запорізький козак, оскільки запоріжцям він уже не довіряв. Щоб остаточно зміцнити союз з польською владою, він зрікся православ’я і прийняв уніатську віру. В 1630 Чорного схопили прихильники повстанського отамана Т. Федоровича (Трясила) і стратили його. Чорний шлях (Польський шлях) - один із шляхів, яким Кримська орда роби­ ла наїзди на українські землі і потім поверталася з невольниками. Починався від Перекопа (Op-Капі) і пролягав правим берегом Дніпра, повз Черкаси, Корсунь, Київ і сягав Галичини, аж до Львова і далі сягав Варшави. Цим шляхом користувалися й українські чумаки, що їздили до Криму та на причорноморські лимани по сіль.

«Чорна Рада. Хроніка 1663 року»

Чорна Русь

Чорна шабля

Чорний Григорій

Чорний шлях (Польський шлях)

Всесвітня козацька енциклопедія Чорнинський Лук’ян (р. н. і р. см. невід.) - український військовий козацький діяч XVI ст. Гетьман Запорізького козацтва (1578-1586). В 1578 здійснив успішний Чорнинський Лук’ян похід на Перекоп. В 1579 кримський хан скаржився польському королеві на постійні напади українських козаків на татарські улуси. В березні 1586 спробував підняти велике козацько-селянське повстання проти поляків. Здійснив рейд Уманщиною. Проте особ­ ливого успіху цей рейд не мав. Відтак козаки позбавили Чорнинського булави.

Чорнобильський полк

Чорнобильський полк —військовий козацький полк, утворений в 1648, під час Визвольної війни. Названий так за назвою м. Чорнобиля (на Київщині). Козаки Чорнобильського полку брали активну участь у Визвольній війні, а також у повстанні під проводом С. Палія. Відомо, що влітку 1649 полк, під проводом Михайла Панкевича, брав участь у битві проти військ литовського гетьмана Радзивілла. Чорновіл В’ячеслав (1937-1999) - гетьман Українського козацтва, відомий ук­ раїнський політичний та громадський діяч, правозахисник, публіцист. Народився в с. Єрки, тепер Катеринопільського району, на Черкащині, в учительській родині. В 1960 закінчив журналістський факультет Київського університету. В 1960-1965 пра­ цював редактором молодіжних програм Львівської телестудії. Був упорядником двох збірників матеріалів про політичні репресії в Україні —«Правосуддя чи рецидиви терору» (1966) і «Лихо з розуму» (1967). Тричі був репресований комуністичним режимом. Вперше засуджений в серпні 1967 (заарештований в 1965) до 6 років кон­ цтаборів за те, що був упорядником, редактором та одним з авторів збірника доку­ ментальних творів «Лихо з розуму». Вийшовши на волю, продовжив свою діяльність, спрямовану проти комуністичного режиму. В 1970-72 був видавцем «Українського вісника». В січні 1972 засуджений до 6-ох років ув’язнення і 3-х років заслання. Відбуваючи заслання в Якутії, навесні 1978 став членом Української Гельсінської групи, правозахисної організації, що протистояла свавіллю партноменклатури Ко­ муністичної партії (КПРС). У 1980 засуджений на 5 років комуністичних концта­ борів. Звільнився в 1985. В березні 1990 обраний депутатом Верховної Ради УРСР та Львівської облради. В квітні 1990 обраний головою Львівської облради. На вибо­ рах Президента України в 1991, як один із кандидатів, набрав 23,3 % голосів, що в Україні, значна частина населення якої була агресивно налаштована проти незалеж­ ності нової держави, сповідуючи проросійські та прокомуністичні настрої, було ве­ ликим досягненням. В 1991 -92 - гетьман Українського козацтва. Націлював козаків на відродження національно-козацьких традицій, національної самосвідомості. В 1992 обраний співголовою, а в 1993 - головою Народного Руху України. В 1994 та 1998 обирався народним депутатом України й очолював у Верховній Раді фракцію Руху. Загинув 1999 в автомобільній катастрофі. Посмертно йому присвоєне звання Героя України.

Чорноморська Січ

Чорноморська Січ (2000-2003) - Січ у складі Українського Чорноморського козацтва. Заснована 8 травня 2000 року, з ініціативи наказного отамана Українського Козацтва, полковника УК Богдана Сушинського, який став її почесним отаманом. Кошовим отаманом було обрано сотника Олега Дряміна. Базувалася в плавнях непо­ далік Хаджибейського лиману, у передмісті Одеси, поблизу давнього козацького села Усатового, де зберігся козацький цвинтар. Писарем Січі було обрано Степана Рябенка. Ядром січового козацького лицарства стали козаки, які постійно перебували в плавнях, ведучи там своє господарство. 18 травня січовий священик отець Панте­ леймон освятив Січ. Того ж дня Б. Сушинський посвятив кошового отамана О. Дря­ міна, писаря С. Рябенка та інших козаків у січові козаки-лицарі. Навколо Січі гурту­ валися козаки кількох районних організацій Одеси. З 18 травня 2000 року новостворений Одеський чоловічий Святопокровський монастир (настоятель —отець Панте­ леймон, монастир знаходився в заповіданому монастиреві приватному будинку на Французькому бульварі) став січовим козацьким монастирем. Січ припинила своє

Чорнинський Лук’ян - Чорноморське козацьке військо

існування, оскільки не вдалося домогтися офіційного виділення для неї землі на даній території. Чорноморське козацьке військо (1788-1860) - українське військово-козаць­ ке формування, що діяло в Південній Україні. Коли розпочалася російсько-турець­ ка війна 1787-91, російське військове командування та уряд зрозуміли, що російській армії не вистачає українських козацьких формувань, які б брали участь у бойових діях, а потім: контролювали визволені території та кордони. Крім того, що росіяни побоювалися, що значна частина задунайських та інших козаків, які були вороже налаштовані проти Російської імперії по тому, як російські війська в 1775 зруйну­ вали Запорізьку Січ, виступить на боці турків та кримських татар. 14 січня 1788 з«являється указ Катерини II про формування «Війська вірних козаків», тобто ук­ раїнських козаків, вірних російській імперії. А щоб козацтво повірило прагненням імператриці, князь Г. Потьомкін звернувся до козаків (в січні 1788) з листом, в яко­ му гарантував, що за вірну службу козацтву буде надана земля на Керченському півострові, або на Тамані. І вже в середині лютого під командуванням Сидора Біло­ го, який доти, перебуваючи на російській службі, формували, здебільшого з колишніх козаків, пікінерські полки. Вже в квітні 1788 чорноморські козаки, яких тоді на­ лічувалося до тисячі шабель, зарекомендували себе надійними воїнами і дістали назву «Військо вірних козаків Чорноморських», якою вже передбачалося, що на­ далі ці козаки будуть поселені на чорноморському узбережжі. Впродовж війни козаки-чорноморці брали участь в боях проти турків під Хаджибеєм, Бендерами, Кілії, Очакові, брали участь у штурмі Ізмаїла, Тульчі. З великим піднесенням зустріли козаки повернення їм клейнодів Запорізького січового козацтва, які в травні, від імені імператриці та князя Г. Потьомкіна, передав козакам-чорноморцям російсь­ кий генерал О. Суворов. Поступово налагоджувався й побут козаків. До 1791 року вони вже мали 25 великих селищ-станиць і до сотні дрібніших хуторів, а штабквартира розташовувалася в містечку Слободзеї (тепер місто в Молдові). За пере­ писом, козацтво налічувало 1759 козацьких родин з загальною чисельністю понад 10 тисяч осіб. Козаки займалися виноградарством, рибальством, соляним промис­ лом, тваринництвом. В 1791 між Туреччиною та Росією було укладено Яський мирний договір. Вми­ рає Г. Потьомкін, якого козаки сприймали як надійного захисника своїх інтересів перед імператрицею та російським урядом. Відчуваючи непевність свого станови­ ща на землях між Дністром та Південним Бугом, козаки спорядили до Петербурга делегацію на чолі з військовим суддею Антоном Головатим, яка мала остаточно вирішити питання з виділенням землі козацтву на вічне користування. 30 червня 1792 з’явився указ Катерини II, в якому мовилося, що, враховуючи заслуги козацт­ ва під час «останньої з Портою Оттоманською війни, передати козацтву острів Фанагорію (так називалася тоді пониззя річки Кубані), з землями між Кубанню та Азовським морем, у вічне володіння». Крім того, війську було вручено прапор з на­ писом «За віру і вірність», дві срібні литаври та дві сурми, які вважалися важливи­ ми відзнаками. Упродовж 1792-1800 років Чорноморським козацтвом під прово­ дом 3. Чепіги та А. Головатого на Кубань було переселено понад 20 тисяч осіб ко­ зацького стану. Упродовж наступних одинадцяти років туди було переселено ще понад 40 тис. українців з різних областей України, а до 1835 ще понад 45 тис. осіб. Відомо також, що в жовтні 1799 при війську було сформовано військову флоти­ лію, котра несла прикордонну службу поблизу берегів. В листопаді 1802 затверд­ жено «Положення про Чорноморське козацьке військо», яке складалося на той час з 10 кінних та 10 піхотних полків, при цьому піхотні полки повинні були виділяти козаків для служби в флотилії. Втім, вже в 1810 службу козаків на флотилії припи­ нено. Натомість, у травні 1811 «з кращихдюдей війська» сформовано Гвардійську Чорноморську сотню, котра увійшла до складу Лейб-гвардії козацького полку. В 1817 при війську сформовано кінно-артилерійську роту, але вже в квітні 1820 воно

Чорноморська Січ

Чорноморське козацьке військо

Козак і урядник Чорноморського козацького війська, 1816- 1820.

Козак Чорноморського козацького війська, 1822-1825.

Всесвітня козацька енциклопедія увійшло до складу Грузинського корпусу російської армії. Тоді ж до війська зарахо­ вано 25 тисяч козаків, переселених з України. В липні 1842 козаки-чорноморці поча­ Чорноморське козацьке ли жити, згідно з новим «Положенням про Чорноморське козацьке військо». Відтак, військо було поділене на 3 округи: Таманський, Катеринодарський та Єйський. військо Військо зобов’язане було виставляти 12 кінних полків, 9 піших батальйонів та 3 кінноартилерійські батареї. Про подвиги війська свідчать Георгіївські прапори: Другому піхотному батальйону —«За показову відзнаку під час оборони Севастополя в 1854 і 1855роках»; Восьмому піхотному батальйонові - «За відзнаку під час штурму фор­ теці Анапи 12 червня 1828року і за показову мужність при обороні Севастополя в 1854 і 1855 роках». 19 листопада 1860 відбулася адміністративна реформа Чорно­ морського козацького війська. Імператорським указом Чорноморське козацьке військо було перейменовано на Кубанське козацьке військо. Проте ще тривалий час козакикубанці називали себе «козаками-чорноморцями». Кошовими отаманами Чорноморсь­ кого козацтва були Сидір Білий (з січня 1788 по 16 липня 1788, коли він загинув у бою); Захар Чепіга (з 16 липня 1788 по 14 січня 1797): Антон Головатий (з 14 січня по 29 січня 1797). Але фактично своїх обов'язків А Головатий не виконував, оскіль­ ки обрали його в поході, де він раптово помер. Можливо, він навіть і не знав, що в Петербурзі його призначено військовим (кошовим) отаманом.

Чорноморське Козацьке Військо (ПМР)

Чорноморське козацьке з’єднання

Чорноморське Козацьке Військо (ЧКВ, у Придністровській Молдавській рес­ публіці) - козацька організація, яку було засновано в Тирасполі (Молдова) 17 грудня 1991, на Сході нащадків козаків. Сход ухвалив рішення про відродження на теренах Придністров’я Чорноморського козацького війська, яке існувало тут у другій поло­ вині XVIII ст. і було засноване нащадками українських запорізьких козаків. 5 січня 1992 відбувся Установчий з’їзд (сход) Тираспольського козацького округу ЧКВ, який став центральним й основним округом даного козацтва. 17 січня 1992 відбувся Уста­ новчий сход Слободзейського козацького округу ЧКВ у м. Слободзеї, а 18 січня цьо­ го ж року - Установчий сход Бендерського козацького округу.

14 лютого відбулося Перше Велике Коло відродженого Чорноморського козаць­ кого війська, на якому були присутні представники Тираспольського, Слободзейсь­ кого та Бендерського округів. Ці представники проголосили створення відроджено­ го козацтва і наміри ЧКВ відстоювати незалежність Придністровської Молдавської республіки, налагоджувати зв«язки з козацтвами України та Росії. А вже 15 лютого Верховна Рада ПМР ухвалила положення «Про військові формування Чорноморсь­ кого козацького війська» на основі матеріальної бази козацьких округів. Цим поло­ женням дозволялося утворювати взводи, півсотні та сотні ЧКВ. Зусиллями керівництва ЧКВ створено Фонд відродження козацтва «Новоросія», який подає матеріальну допо­ могу родинам козаків, що загинули під час конфлікту між збройними силами Молдови та ПМР, засновано торговий центр «Придністров«я». Кілька молодих козаків було на­ правлено на навчання в Донський козацький імператора Олександра III кадетський кор­ пус, який діє в Новочеркаську (Росія). Уряд ПМР активно залучає козаків до охорони кордонів цієї самопроголошеної республіки і правопорядку. Першим походним ота­ маном ЧКВ був Олександр Кучер, полковник російської армії, етнічний українець, родом з Кіровоградщини, якого 14 лютого 1992 Великий Круг ЧКВ обирає Військо­ вим отаманом. Уже 15 лютого він прибуває до Москви на Раду отаманів Союзу Ко­ заків Росії (СКР) і реєструє ЧКВ як структурний підрозділ СКР. Помер 9 травня 1992 від ран, отриманих під час автокатастрофи (його машину обстріляли). Після смерті О. Кучера, Військовим отаманом ЧКВ було обрано В. Рябінського. Чорноморське козацьке з’єднання (ЧКЗ) - громадська козацька організація. Зареєстрована Одеським обл. управлінням юстиції 13 травня 2002. У своїй діяль­ ності керується власним статутом і Регіональною програмою відродження та роз­ витку Українського козацтва на теренах Одещини. Входить до складу Міжнародного громадського об’єднання «Українське козацтво». Очолює ЧКЗ крайовий військовий

Чорноморське Козацьке Військо (ПМР) - Чортомлицька Січ отаман (з червня 2003) генерал-осавул Володимир Пукліч. Станом на січень 2006

налічує понад 5500 членів. ЧКЗ активно співпрацює з органами правопорядку Одесь­ кої області та державного кордону (в цих сферах задіяно близько 1400 козаків). Існує екологічний підрозділ ЧКЗ, очолюваний крайовим бунчужним, полковником С. Гуцалюком. Козацтво активно співпрацює з обласним управлінням освіти та обл. військкоматом. При козацтві діє жіноча громада «Берегиня». ЧКЗ щорічно випус­ кає свій «Літопис ЧКЗ», проводить історичний конкурс «Козацька держава», в яко­ му беруть участь школярі області, юні дослідники історії козацтва. Чорноморський Кіш (1788-1792)-козацька рада, управа Чорноморського ко­ зацького війська (див.). Перебував у с. Слободзея (тепер територія Молдови). Здійснював керівництво усім Чорноморським військом, що територіально поділя­ лося на три паланки - Кінбурнську, Березанську та Подністровську, і мало річкову флотилію на Дністрі. Чорноморсько-Дністровське козацтво - громадська козацька організація, зі штаб-квартирою в Одесі. Заснована 21 березня 2002 року. Ініціатором заснування козацтва, автором Статуту та програмних документів став генерал-отаман (з серп­ ня 2002 - генерал козацтва), академік Богдан Сушинський, якого на Великій Уста­ новчий Раді було обрано Верховним отаманом козацтва. Зареєстроване, як юри­ дична особа, обласним Управлінням юстиції в Одеській області 30 квітня 2002 р. Центральним статутним органом є Рада Генеральної Старшини на чолі з Верхов­ ним отаманом. Основна мета діяльності, задекларована в Статуті та реєстраційно­ му Свідоцтві, - відродження традицій і духу Українського Козацтва серед населен­ ня, сприяння національному відродженню України. Хоча козацтво було зареєстро­ ване як обласна організація, проте воно почало розбудовуватися як Всеукраїнське: його організації були створені в Сімферополі, Севастополі, в Миколаївської області. З 2003 Верховним отаманом козацтва є генерал-хорунжий Аркадій Уланов. Пись­ менник, генерал козацтва Богдан Сушинський проголошений пожиттєвим почес­ ним Верховним отаманом козацтва. Чорнята (Чернята) Іван (р. н. і р. см. невід.) -полковник, генеральний обо­ зний (тобто начальник артилерії та обозу) козацько-селянського війська часів Хмель­ ниччини. Під його керівництвом в 1649, підчас перемир’я з поляками, відбувалося формування 40-тисячного козацького реєстру. Чортомлицька Січ (Стара Січ, 1652-1709) - військовий, адміністративний та духовний центр Війська Запорізького Низового. Січовий замок було споруджено на Чортомлицькому мисі, що утворився на місці злиття річок Чортомлика, Скарбної, Павлюка та Гнилої при їх впадінні в Дніпро, і розташовувався він неподалік сучас­ ного села Капулівка Нікопольського району Дніпропетровської обл. Заснована Січ була в 1652, в розпал Визвольної війни під проводом Хмельницького, з ініціативи кошового отамана Федора Лутая, який разом із старшиною вирішив перенести туди Микитинську Січ. За характером своїх укріплень, Січ була польовою фортецею, основну територію якої козаки обнесли глибоким ровом та тринадцятиметрової висоти валом. Основні ворота її контролювалися високою дерев’яною вежею з бійни­ цями для гармат та стрільців. Навпроти цієї вежі була зведена ще одна польова фортеця, гарнізон якої, підсилений гарматами, повинен був стримувати натиск з боку степу. З боку річок на валу стояли спеціальні плетені коші з насипаними на них землею, які зміцнювали захищеність фортеці. В межах фортеці розташовува­ лися козацькі курені, січова церква Покрови, скарбниця, зброярня, січовий майдан. Саме звідси, з Чоргомлицької Січі, не раз виступали загони козаків, які, під коман­ дуванням Сірка, протистояли турецько-татарській експансії, здійснювали рейди, націлені проти Кримської орди та польського війська.

Чорноморське козацьке з’єднання

Чорноморський Кіш

ЧорноморськоДністровське козацтво

Чорнята (Чернята) Іван

Чортомлицька Січ

Всесвітня козацька енциклопедія В більшості своїй козаки-січовики не сприйняли Андрусівського миру, внаслі­ док якого Україну було розчленовано на Лівобережну та Правобережну, між МоскоЧортомлицька Січ вією та Польщею. Звідси козаки отамана Костя Гордієнка виступали в похід на підтримку військ гетьмана України І. Мазепи, який намагався позбутись колоніаль­ ної залежності України від Московії. Прагнучи помститися запоріжцям, російський цар Петро І наказав своїм військам знищити Січ. Скориставшись зрадою певної ча­ стини козаків, російські війська 14 травня напали на Січ і зруйнували не лише січові укріплення, але й викопали всі поховання на старому січовому цвинтареві. Тобто росіяни вдалися до такої наруги над мертвими предками українських козаків, над Православною вірою і християнськими заповідями, до яких ні до, ні після них не вдавалися ні монголо-татарські орди, ні кримськотатарські ординці, ні турки, поля­ ки чи будь-які інші нападники. Уже в радянські часи мис, на якому розташовувалася Чортомлицька Січ, було затоплено водами Каховського водосховища. Під цими ж водами було поховано цілу епоху козацької історії України.

«Чортомлицька Запорізька Січ»

Чотирнадцятий Донський козацький, військового отамана Єфремова, полк

«Чортомлицька Запорізька Січ» —книга (Київ, Українське козацтво, 1998). Історичний нарис відомого історика Олени Апанович. У книзі оглянуто історію Чортомлицької Січі (1652-1709), відтворено її долю в різні періоди існування; взає­ мозв’язки козаків-січовиків з Кримом, Московією, Туреччиною, Польщею, ногайсь­ кою та калмицькою ордами. Велику увагу приділила дослідниця постатям славет­ них кошових отаманів, звитяга яких гартувалася на Чортомлицькій Січі —Івана Сірка та Костя Гордієнка. Докладно змальовано й діяння кошового гетьмана Якова Барабаша; гетьмана Петрика Іваненка; кошового Івана Рога та інших козацьких діячів. Зокрема, висвітлено участь запоріжців, на чолі з Костем Гордієнком, у шведськоукраїнсько-російській війні 1708-1709 років; у боях проти російських військ під містечками Нехвороще, Переволочною, Маячками. Відтворено варварське сплюнд­ рування росіянами давнього козацького цвинтаря, на якому вони розкопували моги­ ли, викидаючи останки козаків. Окремий розділ - «Запорізькі козаки у вигнанні та еміграції» - дослідниця присвятила діяльності«закордонної» Січі К. Гордієнка, його походів у січні 1711 в Україну, проти військ гетьмана І.Скоропадського та російсь­ ких полків, що підтримували його. Чотирнадцятий Донський козацький, військового отамана Єфремова, полк - полк у складі Донського козацького війська. Сформований в 1873, для відряджен­ ня з Дону на «зовнішню службу». Первісна назва —Донський козацький № 25 полк. В червні 1875 названий Донським козацьким № 14 полком, а в травні 1894 - Чотир­ надцятим Донським козацьким полком. У серпні 1904 у полку з’явився «вічний шеф», ним став відомий військовий отаман, генерал Данило Єфремов. Відтак полк почав називатися - Чотирнадцятий Донський козацький, військового отамана Єфремова, полк. В квітні 1869 полку було вручено Георгіївський прапор з написом: «За відзна­ ку в Перську і Турецьку війни 1827 і 1828років». Цей прапор мав свою історію. Він з’явився ще в 1831, і був вручений тоді Донському козацькому, Леонова, полку. Коли прапор вручали Чотирнадцятому полку, Донського полку Леонова вже не існувало. Згідно з «Розкладом сухопутних військ», в 1907 полк перебував у складі Чотирнад­ цятої дивізії, яка входила до гвардійського корпусу. Під час Громадянської (19181922) війни, частина козаків полку брала участь у боях на боці «білих», частина на боці «червоних». Після утвердження в Росії радянської влади, полк було ліквідовано разом з усім Донським козацьким військом. Чугуївські козаки —назва почала вживатися у військових і урядових докумен­ тах Російської імперії, у військових зведеннях, з 28 лютого 1700 року. Саме тоді з козаків українського міста Чугуєва (нині районний центр на Харківщині) було сфор­ мовано загін, до якого згодом приєднали команди донських та яїцьких козаків, а також «хрещених калмиків і татар». Внаслідок такого поєднання, утворилася ко-

«Чортомлицька Запорізька Січ» - Чуднівська битва (кампанія) 1660 манда чисельністю в 500 шабель, котра складалася з 3 українських та 2 калмиць­ ких рот. З березня 1721, наказом військового відомства, Чугуївські козаки були Чотирнадцятий підпорядковані Військовій колегії. А в липні 1749 ця команда була переформована Донський козацький, в Чугуївський кінний полк. Крім цього полку, з українських чугуївських козаків військового отамана було сформовано Чугуївську легко-кінну команду (400 шабель) і половину складу Єфремова, полк Петербурзького легіону. У травні 1776 українські чугуївські козаки були виокрем­ лені з Петербурзького легіону і переформовані на Придворну Чугуївську козацьку команду. В 1787 Чугуївський кінний полк (сформований на основі українських ко­ заків, уродженців Чугуєва) було перейменовано на Катеринославський кінний ко­ зацький полк. В лютому 1788 цей полк, разом із Чугуївською легко-кінною коман­ дою, увійшов до Корпусу передової сторожі Катеринославських регулярних козаків. У червні 1789 цей корпус було ліквідовано, а Катеринославський кінний полк став Чугуївським кінним козацьким полком; Чугуївська легко-кінна команда - Конвой­ ним (князя Потьомкіна) кінним козацьким полком. У квітні 1793 до цих двох полків було приєднано Малоросійський кінний полк «Армії князя Потьомкіна», і ці три полки, названі 1-м, 2-м, 3-м Чугуївськими кінними полками. Згодом Третій полк було розформовано (в грудні 1796), а Перший полк почав називатися Першим ко­ зацьким, генерал-майора Леслія, полком; Другий полк - Чугуївським козацьким, генерал-майора Неклюдова, полком. В 1800 (6 березня) - ці два полки з’єднано в один Чугуївський козацький, генерал-майора Синицина, полк, якого в вересні пе­ рейменовано на Чугуївський козацький, полковника Гладкова, полк. Проте з берез­ ня 1801 він уже називається: Чугуївський козацький полк. В червні 1803 його на­ звано Чугуївським регулярним козацьким полком, але при цьому з нього відрахова­ но всіх жителів українського міста Чугуєва, які були позбавлені козацького звання і перетворені «в податковий стан». В серпні 1808 полк переформовано на Чугуївсь­ кий уланський полк, який увійшов до складу військових поселень. Згодом (в 1912) він втратив назву «Чугуївський» і залишався в російській армії під назвою Одинад­ цятий уланський полк.

Чуднівська битва (кампанія) 1660 —головна битва, а також низка супутніх бойових дій та дипломатичних заходів, які відбувалися в вересні-жовтні 1660 на Волині, в районі міста Чуднова. Розгортанню цієї кампанії передувало відсторо­ нення від влади гетьмана І. Виговського, після чого козацька старшина домоглася обрання на гетьмана Юрія Хмельницького, розраховуючи при цьому, що він буде гідним продовжувачем слави і політики свого батька, гетьмана Б. Хмельницького. Одначе цар, уряд та воєнне командування Московії, скористалися з військово-полі­ тичної нестабільності в Україні і з того, що Ю. Хмельницький, як політичний діяч, був постаттю значно слабкішою, аніж Виговський. Вони примусили Ю. Хмельниць­ кого підписати вигідні для Московії Переяславські статті, якими ще більше обме­ жили гетьманську владу в Україні і звели до мінімуму автономні права України. Ця одверто колонізаторська політика Московії викликала обурення у багатьох вчорашніх прихильників Юрася Хмельничанка, які почали шукати підтримки в Польщі і ладні були повернути на гетьманський трон І. Виговського. Ці події відбувалися на тлі польсько-шведського замирення, яке відбулося в травні 1660. Побоюючись, що значна частина українського козацтва домагатиметь­ ся відновлення повноправного гетьманату на чолі з І. Виговським, і що в цю справу втрутиться Польща, а можлива і Швеція, Московія вирішує об’єднати російські війська з козацьким військом Ю. Хмельницького і розв’язати війну з Польщею. На чолі росій­ ських військ було поставлено київського воєводу і начальника російського гарнізону Києва Василя Шереметєва. 17 липня поблизу міста Василькова було скликано ко­ зацьку раду, на якій, під тиском Шереметєва, козаки ухвалили рішення взяти участь в російсько-польській війні на боці Московії. Стратегічний план участі козацтва був таким: лівобережні полки під командуванням полковника Тимоша Цицори, що ста­ вав наказним гетьманом, ідуть у похід разом з московітами, а правобережні полки

Чуднівська битва (кампанія).

Ггрб міста Чуднова.

1796

Всесвітня козацька енциклопедія під командуванням гетьмана Ю. Хмельницького перебуватимуть на Вінниччині, щоб, у разі якщо на допомогу полякам вирушать татари, відбити їх напад. Під містечком Чуднівська битва Слободищем обидва козацькі корпуси мали об’єднатися під командуванням Хмель(кампанія). ницького і спільно з московітами рушити в напрямку Львів-Замостя, на поляків. Власне, росіяни розраховували шаблями українським козаків остаточно ослабити Польщу і примусити її змиритися з цілковитим поневоленням України Московією. Одначе наміри Москви були прозоро задекларовані принизливими для козацтва і всієї України Переяславськими статтями. Тому правобережні полки доукомплекто­ вувалися досить повільно, і значна частина козаків не виявляла ніякого бажання во­ ювати на боці московітів. У похід московіти вирушили в середині серпня. їх військо налічувала близько ЗО тисяч шабель. Рухалося воно трьома корпусами, під командуванням В. Шереметєва, Г. Козловського та О. Щербатова. Завдання Ю. Хмельницького полягало в тому, щоб затримати татар, які йшли на допомогу полякам. І він виставив проти них корпус козаків, одначе 40-тисячна татарська орда, не приймаючи генеральної битви, прор­ валася до Львова, де на той час уже зібралося близько 40 тисяч польського війська, значну частину якого, бл. 13 тисяч, становили іноземні найманці під командуванням коронного гетьмана Станіслава Потоцького. Перша сутичка між польсько-татарсь­ ким та російськими військами сталася під Любаром. Розбивши передові загони росі­ ян, поляки змусили їх окопатися. Витримавши в цьому таборі двотижневу облогу, Шереметєв з боєм почав відходити до Чуднова. Увірвавшись 27 вересня в українсь­ ке місто Чуднов, росіяни спалили його, буквально стерли з лиця землі, але при цьо­ му вони знищили й місцевий укріплений замок, в якому зберігалися значні продо­ вольчі запаси. І це в той час, коли вони вже втратили значну частину свого обозу. Після десятиденної облоги, Шереметєв спробував табором відійти в бік Слободища, куди вже наближався з військом Хмельницький, одначе поляки і татари не допусти­ ли цього з’єднання і знову загнали росіян до табору, в якому розпочався голод. Натхненні цим успіхом, польсько-татарські війська спробували увірватися до табору Ю. Хмельницького, але полкам П. Дорошенка, Г. Гуляницького, І. Богуна та М. Ханенка вдалося відбити штурмові навали ворога. Одначе й далі воювати з поля­ ками українські полковники не бажали, отож усіляко схиляли І. Виговського до ве­ дення переговорів з польським командуванням. Тим паче, що насувалася осінь. Коли 15 жовтня козацька делегація на чолі з досвідченим дипломатом П. Дорошенком прибула до табору коронного гетьмана С. Потоцького, росіяни, зазнавши ще одної поразки, під час прориву до українців, змушені були окопатися неподалік с. Городи­ ща. Становище їх було критичним, продовольства не було, пороху теж, у таборі з’я­ вилося багато поранених і хворих. Тим часом українсько-польські переговори вия­ вилися успішними. Вже 17 жовтня сторони підписали так званий Слободищенський трактат, в основі якого були пункти Гадяцького договору, але без статей у яких ішло­ ся про існування в складі Речі Посполитої автономного Руського князівства. Втім, наполягати на цьому пункті в тій ситуація, в якій опинилися Хмельницький та вся Україна, було немало сенсу. Дізнавшись, що 18 жовтня сторони присягнулися виконувати умови трактату, полковник Т. Цицора, який досі зі своїми козаками перебував у таборі росіян, на чолі загону в 2 тисячі шабель вирвався з табору і перейшов на бік гетьмана Ю. Хмель­ ницького. Проте частина козаків все ж таки залишилася в таборі росіян і доля їх була трагічною. Вже 23 жовтня росіяни повели переговори про капітуляцію, одначе ко­ мандувачі татар Нуреддін та Сафер-Гірей були проти прийому капітуляції, оскільки це позбавляло їх можливості, розбивши росіян, ґрунтовно пограбувати їх. І все ж таки 2 листопада С. Потоцький прийняв капітуляцію росіян. При цьому вони по­ винні були виплатити 4 млн. флоринів контрибуції, передати полякам усі міста, в яких перебували російські гарнізони, і скласти зброю. На вимогу поляків, В. Шере­ метєв погодився видати їм усіх українських козаків, що досі залишалися в його та­ борі. Козаки сприйняли це як зраду. Не бажаючи здаватися полякам, значна кількість

Чумак Роман - Чумацькії!1Шлях

козаків вдалася до масового самогубства. Вважаючи, що тепер його війську ніщо не загрожує, Шереметєв з кількома сотнями російських дворян прибув до польського табору, де вони були на правах почесних гостей. Але вночі татари напали на табір росіян і більшість із них перебили, решту полонили, зірвавши в такий спосіб домовленості між росіянами і поляками. Мало того, татарські мурзи наполягли, щоб поляки віддали їм у полон самого Шереметєва. На диво, російський уряд і цар не вжили ніяких заходів, щоб викупити свого воєводу з полону, де він пробув аж до 1681 року, тобто понад двадцять років. Відступаючи, татари пограбували українські території та взяли значний полон.

Чуднівська битва (кампанія).

1660 р.

Чумак Роман (1918-2001) —відомий український письменник. Народився в с. Ксаверівка Васильківського району на Київщині. Учасник Другої світової війни. Закінчив філологічний факультет Київського університету (1950) та аспірантуру (1953). Тривалий час перебував на журналістській та видавничій роботі. Був головним редак­ тором та директором видавництва «Дніпро». В 1969-1976 - головний редактор газети «Друг читача». Автор поетичних книжок «Лірика» (1955), «Люблю, як співають» (1958), «Троянди на снігу» t 1961). Історична, в тому числі й козацька, тематика репрезентова­ на романами «Бране поле» (1969), «Великий Луг» (1979), «Три шляхи» (1984). Чумацтво (чумацьке козацтво) - особливе соціально-професійне об’єднання людей, яке сформувалося в XV столітті в південних регіонах України. На початко­ вому етапі свого формування чумаки, серед яких було чимало козаків, займалися пере­ везенням в різні райони України, а також до Польщі та Московії, солі, яку добували на соляних промислах Північного Криму та соляних лиманах Степової України. Але зго­ дом чумаки перетворилися на купців, тому що, крім соляних возів, у валках були вози з виробами майстрів, з деревиною та рибою. Для перевезень використовувалися спеціально сконструйовані запряжені волами важкі вози - мажі. Оскільки чумацькі дороги були далекими та небезпечними, то формувалися великі валки, які могли сягати до сотні маж. Всі чумаки були озброєні і ватага обирала собі чумацького ватага (ота­ мана). В окремі періоди, коли шлях ставав особливо небезпечним, валка могла най­ мати з десяток кінних чумаків-козаків, які охороняли валки, а головне - розвідували шлях. В разі небезпеки чумаки споруджували табір із возів, як це завжди робили в поході козаки і приймали бій. Місця, в яких чумаки давали бій, вони відзначали потім встановленням хрестів. Віз отамана завжди йшов першим і відрізнявся від інших своїм забарвленням. Досить часто до мажі було прив’язано отаманський клейнод - бунчук. Відомо, що чумацтво протрималося до середини XVIII ст. й остаточно зникло з розвитком залізничного та річкового транспорту. В останні роки чумаки везли до морських портів хліб, а назад поверталися з сіллю та з усіляким крамом. Чумацтво було справою економічно вигідною. Поступово в Україні відтворювалися цілі чу­ мацькі династії, які накопичували капітал, ставали володарями значної кількості маж, які здавали в оренду, скуповували землю, відкривали свої крамниці та під­ приємства. І це з чумаків походила родина українських землевласників та цукровиробників Терещенків, з них вела свій родовід родина мільйонерів Харигоненків. Перш ніж зійти з арени, чумацтво встигло сформувати цілий пласт козацькочумацької культури, і вже й до наших часів дійшли чумацькі пісні, чумацькі леген­ ди та перекази. Український історик А. Скальковський характеризував чумаків так: «£ давнину це був особливий клас людей, шанованих простіш народам за їхню чесність, хоробрість і глибоке знання географії лише вони тоді знали, де пролягає Шпаків шлях, або Муравська дорога» Чумацький Шлях - українська назва скупчення сузірь Галактики (Млечної Путі), яку добре видно з території України влітку. Назву пов’язують з тим, що ук­ раїнські чумаки орієнтувалися по Чумацькому шляху, коли вирушали до Криму, до Чорноморських лиманів, по сіль.

Чумак Роман

Чумацтво

ntft

Чумацький Шлях

Всесвітня козацька енциклопедія Чурай Маруся (Марія Чураївна, 1625-1653) - легендарна українська народі поетеса та співачка XVII ст. Родом з Полтави, з сім«ї козацького сотника Гордія Ч рая, одного з командирів козацько-селянського війська повстанського отамана Па Чурай Маруся люка (1638). Згідно з переказами, їй приписують авторство пісень «Ой, не ходи, Гр цю», «Засвіт встали козаченьки», «Котилися вози з гори», «Віють вітри, віють буйн X та інших, в яких ішлося про козацтво. Жодних документальних свідчень про житт: X Г 2У , творчість Марусі Чурай дослідниками досі не виявлено. Перекази стверджують, u І У -> > * V ‘ ! в 1625-50 вона жила в Полтаві. Була закохана в хорунжого Полтавського козацько Т ' ї ї - \ \ 3> полку Григорія Бобренка. Дізнавшись, що козак покохав іншу, Маруся отруїла його. Вліт с 1652 була засуджена полковим судом до страти, але перед стратою примчав гонець від І Хмельницького з універсалом про помилування. Померла 1653 в муках каяття і н '\2 розвійного кохання. Сюжет пісні «Ой, не ходи Грицю...» ліг в основу сюжету повіс £• Ольги Кобилянської «У неділю рано зілля копала». Образ Чурай виведений у дра 7. ГУ, М. Старицького «Ой, не ходи Грицю...», в творах В. Самійленка, І. Сенченка. Сучас: АШ українська поетеса Ліна Костенко (1930) присвятила М. Чурай роман у віршах («Мару м /' +^6 і Чурай», 1982, «Романи й повісті»). Пісню «Ой, не ходи Грицю...», у вигляді балад перекладено польською, німецькою, французькою та деякими іншими мовами.

УА

Іван Айвазовський. Чумаки.

1885 р.

Чурай Маруся —Шафран Олексій

Шабля (від угорського szablya - різак) - холодна зброя із вигнутим лезом, якою в бою можна було рубати і колоти. В Україні відома з X ст. Упродовж кількох століть була основною зброєю українських козаків, як піших, так і кінних. Оспіва­ на в багатьох народних піснях та думах. Козаки полюбляли перський тип шаблі - з вузьким і відносно легким клинком, одначе досить часто озброювалися й трофей­ ними турецькими шаблями, в яких клинок закінчувався розширеним двосічним вістрям (не плутати з ятаганом) і був значно важчим. У часи Козаччини Україна мала й власних чудових шабельних майстрів, які виготовляли цей вид зброї безпо­ середньо на Запорізькій Січі, а також у Білій Церкві та по інших містах. Шалімов Олександр (1918-2006) - Герой України, генерал-лейтенант козацт­ ва, радник Верховного отамана Азово-Чорноморського козацького війська. Похо­ дить з кубанських козаків. Герой соціалістичної праці (1982), заслужений лікар, доктор медичних наук (1958), професор, заслужений діяч науки і техніки України (1967), лауреат Державної премії СРСР (1985), Державної премії України (1977), головний редактор журналу «Клінічна хірургія», дійсний член НАН України (1978), голова правління Асоціації хірургів України, дійсний член АМН України (1993), «Людина року» Американського Біографічного інституту (1997), «Людина плане­ ти» (1998). Нагороджений багатьма вітчизняними та зарубіжними орденами і відзна­ ками, зокрема, Почесним знаком Президента України II ст. Автор 832 наукових праць. Головний хірург Міністерства охорони здоров'я України. Шанець ( від нім. schanze) - невеличке польове укріплення. В Україні, в Новій Сербії (див.) шанцями називалися поселення сербів. Можливо, цим підкреслюва­ лося, що кожне сербське поселення на півдні України створювалося, як своєрідне укріплення, готове до нападу татар чи турків. Такий напад відбувся, наприклад, в 1769 році, коли орду привів хан Крим-Гірей. Шаргородський полк —адміністративна та військово-козацька одиниця. Пол­ ковим центром було м. Шаргород (тепер центр Шаргородського району Вінницької обл.). Виник під час Визвольної війни, очевидно, після 1650 року, оскільки ні в списках довоєнних реєстрових полків, ні в списку правобережних полків від 1650 його не було. Козаки полку брали участь у Визвольній війні (1648-54), у боях проти поляків і кримських татар. Відомо, що в 1654 році полком командував полковник Самійло Караткевич. Шафран Олексій (р. н. і р. см. невід.) - військовий козацький діяч кінця XVI початку XVII ст. Полковник, отаман запорізьких та донських козаків. В 1600 пол­ ковник запорізьких козаків О. Шафран потрапив до турецького полону. Майже сім років був веслярем на галері. Під час заходу галери в Азовське море (за іншими дани­ ми, це сталося в районі Балаклави) очолив бунт веслярів-невільників, захопив кора­ бель і прибув на ньому на Дон. Тут він сформував з донських та запорізьких козаків (що перебували в цей час на Дону) ескадру, яка налічувала близько 300 бойових човнів, на котрих розмістилося кілька тисяч воїнів, і здобув штурмом Трапезунд. Поблизу Синопа відбувся бій з турецькою ескадрою Рашіда-паші, що налічувала 43 бойові кораблі. Завдавши туркам значних втрат, О. Шафран повернувся на Дон,

Шанець

Шаргородський полк

Шафран Олексій

Всесвітня козацькії енциклопедія звідки подався до Києва, де на той час перебував турецький авантюрист (болгар ин за походженням) Олександр Яхія, що видавав себе за сина турецького султана МуШафран Олексій хаммеда і гречанки Єлєни. Полковник О. Шафран мав намір підтримати претензії Яхії на турецький престол, але по дорозі до Києва був заарештований росіянами, як український шпигун. Звільнений завдяки заступництву донських козаків. Подальша доля невідома.

Шах Яків

Шахин-Кермен

Шашка

Шах Яків (р. н. і р. см. невід.) - військовий діяч України XVI ст. Кошовий ота­ ман, гетьман українського козацтва (1578). Кошовим отаманом запоріжці обрали його після смерті кошового Богдана Ружинського (1576-78). Взимку 1576 загін ко­ заків під проводом Я. Шаха напав на Дніпрі на посольство Кримського ханства, яке поверталося з Москви, це спровокувало напади ординців на Україну (1577, 1578). Був учасником походу гетьмана І. Підкови на Молдову (1577-78). Після проголо­ шення І. Підкови господарем Молдови, козаки обрали Я. Шаха своїм гетьманом. Дізнавшись про страту І. Підкови у Львові (1578), Я. Шах відвів козацьке військо до Немирова (на Вінниччині). Того ж року очолив похід до Молдови великого загону козаків, прагнучи здобути молдавський престол для брата І. Підкови Олександра (постать вельми полемічна), але зазнав поразки. Навесні 1579 здійснив ще один похід до Молдови, щоб посадити на трон самозванця Петра Лакусту, але й у цій спробі зазнав невдачі. Повернувшись на Запоріжжя, відновив Січ на тому ж місці, де свого часу її заснував Д. Вишневецький. Після цього здійснив ряд успішних походів на Крим та Бухарест (проте здобути фортецю Бухареста не зумів). За наказом польського короля Стефана Баторія, був заарештований і засуджений Малоросійським трибуна­ лом. За однією з версій, відбував довічне увязнення в Канівському монастирі. Шахин-Кермен (Шах-Кермен, Муберек-Кермен, Сагін-Кермен) - турецькотатарська фортеця на пониззі Дніпра. Входила до системи «Таванських фортець», які мали перекривати доступ запорізьким козакам до Чорного та Азовського морів. Заснована близько 1625 року. Мала квадратну форму, високі міцні мури, п’ять веж та двоє воріт. Гарнізон сягав близько п’ятисот вояків. Підчас походу гетьмана І. Мазе­ пи та російського воєводи Б. Шереметєва на Таванські фортеці, гарнізон Шахин-Кермена залишив фортецю і відступив. В 1687 гетьман Мазепа наказав висадити фортецю у повітря, щоб не дати можливість туркам і татарам швидко відбудувати її. Шашка —вид холодної зброї з довгим вигнутим лезом і з клинком, загостреним з одного боку. Шашка була менш вигнутою, аніж шабля, не мала хрестовини на (гарді) наруків’ї, а для зменшення ваги на її клинку робилися вибірки металу у виг­ ляді рівчачка від руків’я до рубаючої кінцівки. Розрахована була як для рублячих так і для колючих ударів. Походження її невідоме, але відомо, що шашка була дуже популярною серед горців Кавказу та на Закавказзі, зустрічалася в Персії. Була на озброєнні Чорноморського, а згодом Кубанського і Терського козацтв, зустрічалася і на Дону. Шашкевич Маркіян (літ. псевд. Руслан Шашкевич) (1811 -1843) - відомий ук­ раїнський поет, видавець, громадський діяч, один із членів (разом з Я.Головацьким та І. Вагилевичем) «Руської трійці». Походив з с. Підлісся (тепер Золочівський рай­ он на Львівщині), з родини священника. В 1834 закінчив Львівську духовну семіна­ рію, прослухавши при цьому курс лекцій у Львівському університеті. Був ініціато­ ром видання рукописних збірок «Син Русі» (1833) та «Зоря» (1834), матеріали яких в 1837 стали основою альманаху «Русалка Дністровая». Основні його поезії були надруковані в альманасі «Русалка Дністровая» та в інших періодичних виданнях. Переклав українською «Слово о полку Ігоревім» та чеський «Каледворський руко­ пис». Козацька тематика репрезентована віршами «Хмельницького обступлення Льво­ ва», «О Наливайку» та деяких інших.

Шах Яків - Швейцарський похід О. Суворова

Швачка Микита (бл.1728-помер після 1768) - один із керівників козацькоселянського повстання на Правобережній Україні (1768), що увійшло в історію під назвою «Коліївщина». Відомо, що до повстання М. Швачка був запорізьким козаком і прославився своєю звитягою. Навесні 1768 загони М. Швачки здобули Фастів, який став центром їх повстанського руху. Надалі загони Швачки діяли спільно з загонами А.Журби. Наприкінці літа отаман Швачка був узятий у полон каральним загоном росіян, котрі діяли як союзники поляків. Був підданий суду і засланий до Сибіру. Ймовірно, що там, у районі Нерчинська, він помер. Боротьбу отамана М. Швачки оспівано в народних піснях, він став героєм поеми Тараса Шевченка «Швачка». Шведсько-російська війна 1741-1743 - війна, яку шведський уряд розпочав, сподіваючись повернути собі землі, втрачені згідно з Ніштадтським миром (1721), тобто за підсумками Північної війни 1700-21. Цю війну історики називають «див­ ною й авантюрною». Шведи зважилися на неї підтиском Франції, котра сподівала­ ся, що шведам вдасться відволікти Росію від допомоги Австрії в Сілезький війні (1740-1741, за володіння Сілезією) - маючи при цьому лише 15-тисячну армію. Та й та була ослаблена і деморалізована минулими поразками, і зовсім не готова до війни. Під час першої ж битви під Вільманстрандтом (1741) російський корпус фельдмаршала JIacci, який нараховував 10 тисяч багнетів та шабель, завдав пораз­ ки корпусу шведського генерала Врангеля (6 тисяч осіб), а рештки його загнав до фортеці Вільманстрандт. Оскільки здаватися шведи не бажали, і навіть вбили пар­ ламентаря, якого росіяни послали на переговори, то Лассі довелося взяти фортецю штурмом. У цій битві шведи втратили майже 4 тисячі солдатів, чи не третину своєї армії, а сам командуючий потрапив у полон разом з усім своїм штабом. Здавалося б, Швеції слід було попросити миру, але вона продовжувала воюва­ ти. Це призвело до того, що росіяни почали один за одним здобувати фінські міста на півдні цієї країни. А в серпні росіянам вдалося блокувати в Гельсінгфорсі (су­ часний Хельсінкі) 17-тисячний корпус генерала Бускета. Як не дивно, вся ця армія здалася, навіть не пробуючи дати росіянам справжнього бою. Недарма сучасники і свідки цих подій лише знизували плечима і делікатно називали поведінку шведів «настільки дивною, що нащадки навряд чи повірять повідомленням про цю війну». Останньою кампанією цієї дивної авантюрної війни була морська битва (20 трав­ ня 1743) поблизу острова Корпо (в Балтійському морі). Тут шведська ескадра чи­ сельністю в 19 кораблів зіткнулась з 9 російськими кораблями під командуванням капітана 1-го рангу Кайсарова. За всіма законами війни, росіяни повинні були б або втікати, або загинути під гарматним вогнем та абордажними атаками моряків адмі­ рала Фалькенгрена. Але після 3-годинної артилерійської дуелі шведи і тут відсту­ пили, оскільки на кількох кораблях почалися пожежі. В червні цього ж 1743 року між Швецією та Росією було укладено Абосський мир, згідно з яким до Росії відхо­ дили значні території на південному сході Фінляндії. Хоча відбувалася ця війна на далекій півночі, проте й у ній прославилися донські козаки. Про це свідчить вручений (в жовтні 1743) війську прапор з написом: «За виявлену під час війни зі шведами службу, і для вчиненого з короною шведською вічного миру». Воювали в ній і кілька полків українського козацтва, але цей факт ще чекає своїх дослідників. Швейцарський похід О. Суворова - похід, здійснений російськими війська­ ми під командуванням фельдмаршала О. Суворова з Північної Італії (після здобут­ тя там фортеці Тортона) до Швейцарії, для боротьби з французькою армією генерала Массенба (38 тис. осіб). У поході брали участь кілька козацьких полків Війська Донського. Першим завданням Суворова було - перейти через Альпи і з’єднатися з корпусом російського генерала Римського-Корсакова, що вже перебував у районі Цюріха. Але, прибувши до м. Таверне, Суворов виявив, що ні продовольства, ні в’юч­ них мулів, які були обіцяні йому австрійським командуванням, там нема. Майже

Швачка Микита

Шведсько-російська війна 1741-1743

Швейцарський похід о . Суворова

Вссспітмя козацька енциклопедія

Швейцарський похід О. Суворова

тиждень довелося йому згайнувати, щоб знайти продовольство та підготувати своє військо до переходу через Альпи вже за нових умов, шо склалися. Ця затримка призвела до того, що корпус генерала Римського-Корсакова, котрий налічував всього 24 тисячі солдатів (і якого австрійці залишили напризволяще, відвівши свої сили в Бельгію), був розгромлений армією Массенба. Втративши понад 15 тисяч солдатів, Римський-Корсаков ледве зумів зберегти від загибелі решту своїх солдатів, яких вдалося відвести до північно-швейцарського міста Вінтертура. Щоб здолати Альпи, Суворову спочатку довелося браги штурмом перевал СенГотард, якого обороняли майже 9 тисяч французів. Дві атаки французи відбили, але перед третьою Суворов послав загін генерала Багратіона в обхід. Його солдати зумі­ ли піднятися на вершини і звідти, з тилу, вдарити на французів. Уникаючи оточення й остаточного розгрому, французький генерал Лекурб відвів свій загін до Чортового мосту, де зайняв нові позиції. Французи мали всі можливості зупинити росіян в Урзернському тунелі (60 метрів завдовжки і 3 метризавширшки), але вони чомусь вирішили, що для цього досить однієї гармати, котра винищуватиме росіян своєю шрапнеллю. Одначе Суворов послав вобхід загони єгерів під командуванням майора Тревогіна та полковникаТруднікова(Трудніков ішов горами, а Тревогін почав спускатися річищем Рейса вниз за течією). Незабаром солдати Труднікова ударилиартилеристамвтип, перебилиїх, а гармату закинуливрічку. Тоді французи спробували висадити в повітря Чортів місі; але зробили це невміло, зруй­ нувавшилише один його проліт (а довжина мосту сягала 20 метрів, на висоті 23 метрів). З’ясувавши, що містзагалом придатнийдо переправи, російські солдатирозібрали якийсь сарай, що стояв неподалік, і настелили цей проліт, зв’язавши дошки офіцерськими шарфами та ременями. Одначе навряд чи росіянам вдалося б здолати цей міст під вог­ нем французів, якби не поява в тилу єгерських загонів Тревогіна та Труднікова. Першу атаку основних сил французи відбили, але, відчуваючи, що потрапляють в оточення, почали відходити. А вже 15 березня військо Суворова спустилося з гір і здобуло село Альтдорф, поблизу якого незабаром зустрілося з корпусом союзників-австрійців. По­ дальший шлях росіян пролягав до Муттенської долини, але, щоб потрапити до неї, дове­ лося знову заглиблюватися в гори і два дні братися якимись козячими стежинами. У цій долині військо Суворова виявилося майже оточеним. Саме тут він дізнався й про те, що корпусу Римського-Корсакова вже, по суті, не існує. Врятувала армію лише мужність солдатів корпусу Багратіона, котрі, йдучи в авангарді, зуміли відкинути бригаду генерала Молітора та відкрити шлях для виходу з долини. Не меншу мужність виявив і корпус Розенберга, котрий залишився в долині на прикриття. Він не лише зат­ римав основні сили французів, але й, завдавши їм значних втрат, двічі відкидав їх на висхідні позиції, а потім, після двох днів тяжкого снігового походу, наздогнав ос­ новні сили Суворова. Саме тоді, шли Суворову дуже потрібні були австрійські заго­ ни, оскільки його власні сили виявилися незначними, австрійці самовільно залиши­ ли росіян і подалися до Іланця. Суворов теж вирішив іти туди, але через альпійський перевал Панікс. Перехід був надзвичайно важким. Суворову довелося залишити біля підніжжя гір всю артилерію (гармати бійці вивели з ладу), але, після 17 діб блукань горами, він усе ж таки врятував армію, вивівши її в той район, в яшму французьких військ не було. Підсумок цього походу був для Росії безрадісним: Австрія викорис­ тала російську армію для того, щоб повернути собі Північну Італію, а потім, зрадив­ ши, послала в Альпи на вірну погибель. Очевидно, австрійці й справді сподівалися, що вся армія Суворова там, в Альпах, і поляже. Дізнавшись про подробиці цієї зради австрійців, імператор Павло І наказав Суворову повертатися до Росії. У Швейцарському поході Суворова брали участь, за одними даними - 8, за іншими - 6 полків донських козаків. Зокрема, три з них діяли в корпусі Римського-Корсако­ ва. Це полки Астахова, Кумчатського та Курнашва. В цьому поході виявив звитягу отаман Війська Донського Адріан Денисов. У складі війська Суворова він сміливо вів своїх козаків, більшість з яких і гір ніколи в житті не бачила, через Альпи. За цей похід йому було надано чин генерал-майора.

Шевальє П’єр - Шевченко Федір

Шевальє П’єр (р. н. і р. см. невід.) - французький мандрівник, історик. Рад­ ник королівського монетного двору Людовика XIV. Існує припущення, що під час Тридцятилітньої війни 1618-1648 командував загоном українських козаків, який брав участь в облозі Дюнкерка в 1645. Згодом (орієнтовно в 1647-48) був секрета­ рем французького посольства у Варшаві. В 1653-1663 написав розвідку «Історія війни козаків проти Польщі», що була видана в Парижі в 1663. В 1672 була видана вперекладі англійською. В 1960 ця книжка з’явилася у видавництві АН України, в перекладі Ю. Назаренка. Вона складається з чотирьох основних розділів-розвідок: «Розвідка про походження, країну, звичаї, спосіб правління, і релігію козаків»; «Роз­ відка про перекопських татар»; «Історія війни козаків проти Польщі»; «Друга ко­ зацька війна». Ці твори П. Шевальє є важливим джерелом для сучасних дослід­ ників Козаччини і в цілому історії України.

Шевальє П’єр

Шевченко Анатолій (1948) - гетьман Українського Реєстрового козацтва (з 2002). Народився на Брянщині (Російська Федерація), в родині спадкового козака Стародубського полку. З 1963 року живе в Донецьку. В 1977 р. закінчив фізичний факультет Донецького держуніверситету. Понад 20 років перебував на дійсній військовій службі. В 1989 р. очолив спеціальне конструкторське бюро «Інтелект». В 1990 захистив дисертацію на здобуття ученого ступеня доктора технічних наук. В 1991, спеціальним наказом Національної Академії наук і Міністерства освіти Ук­ раїни, призначений директором щойно створеного Інституту проблем штучного інте­ лекту. В 1995 на базі інституту засновано Донецький козацький ліцей, а в 1996 - Дружковський козацький ліцей. В 1997 році А. Шевченко призначений першим ректором Донецького державного інституту штучного інтелекту (вищого навчального закла­ ду). Він - «Заслужений діяч науки і техніки України» (1966). В 1999-2002 був Гене­ ральним інспектором Українського Козацтва. Нагороджений орденом «За заслуги» III ступенята орденом УПЦ Святого Володимира, іншими відзнаками. Опублікував понад 100наукових робіт. 15 жовтня 2000 року, на Установчому з’їзді Всеукраїнської партії духовності і патріотизму обраний головою цієї партії. Гетьман Українського Реєст­ рового козацтва, зареєстрованого Міністерством юстиції України в липні 2002. Шевченко Тарас (1814-1861) - великий український поет, талановитий худож­ ник, академік C.-Петербурзької Академії мистецтв. Народився в с. Моринцях (те­ пер Звенигородського р-ну Черкаської обл.), в сім«ї селянина-кріпака. В 1838 був викуплений з кріпацтва. В 1838-44 навчався в Петербурзькій імператорській ака­ демії мистецтв. У 1847 заарештований за участь в діяльності Кирило-Мефодіївського товариства. Після нетривалого ув’язнення в казематі Петербурзької фортеці, був засланий у солдати рядовим Оренбурзького окремого корпусу. В серпні 1857 звільнений з армії. В березні 1858, за сприяння багатьох впливових друзів, дістав дозвіл повернутися до Петербурга. В 1860 йому присвоєне звання академіка гра­ вюри Петербурзької Академії мистецтв. Перша збірка поезій Т. Шевченка «Кобзар» вийшла в Петербурзі в 1840. Ного перу належить збірка поезій «Триліта», чима­ ловіршів і поем, опублікованих за життяу періодиці, атакож повісті «Наймичка», «Вар­ нак», «Княгиня», «Музикант», «Художник», «Капітанша», «Близнюки»... Тарас Шевченко був одним із тих митців, котрі в умовах Російської імперії, з її жорстокою цензурою, будили національну свідомість українців, пропагували на­ родних героїв, оспівували українське козацтво. Козацька тематика репрезентована у його творчості поезіями «Чигрине, Чигрине» ( 1841), «Холодний Яр» ( 1845), «Ве­ ликий льох» (1845), поемами «Гайдамаки» (1841), «Гамалія» (1842), «Чернець» (1847) та багатьма іншими творами. ^

V#

_

_

Шевченко Федір (1914-1996) - відомий український історик-джерелознавець, доктор історичних наук (з 1964), професор (з 1968), член-кореспондент АН УРСР (з 1969). Родом з села Дунаївці, тепер містечко на Хмельниччині. Закінчив Московський

Автопортрет 1847 р.

Шевченко Федір

Всесвітня козацька енциклопедія

Шевченко Федір

історико-архівний ін-т (1937). В 1943 захистив кандидатську дисертацію на тему: «Російські воєводи на Україні. Нарис взаємовідносин України з Росією в 2-й половині XVII ст.». Викладав у Київському університеті (1944-50), завідував відділом Інституту історії АН України (1949-68); був директором Інституту археології АН України, в 1987-95 - головний науковий співробітник Інституту історії АН України. Виступів як один із редакторів тритомного збірника документів «Воссоединение Украиньї с Россией» (1953), збірників «Суспільно-політичний рух на Україні в 185662 рр.» (1963), «Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст.»; був відповідальним ре­ дактором луже важливого джерелознавчого збірника «Документи Богдана Хмель­ ницького». Він автор праць «Історичне значення віковічної дружби українського та російського народів» (1951), «Політичні та економічні зи язки України з Росією в середині XVII ст.» (1959). Був одним із засновників збірника «Історичні джерела та їх використання» (1964-72). Упродовж 1957-71 був головним редактором «Українсь­ кого історичного журналу». Опублікував низку розвідок про козацький реєстр 1949 року, а також про розвиток дипломатії і дипломатичної служби часів Хмельниччини, Шевчук Валерій (1939) - відомий український прозаїк, перекладач, історик,

Шевчук Валерій

драматург. Лауреат Державної премії України ім. Т.Шевченка (1988), премій ім. фонду Антоновичів (СІЛА), ім. Є. Маланюка, ім. О. Пчілки та ін. Заслужений діяч польської культури. Народився в Житомирі. Закінчив історико-філософський факультет Киї­ вського університету (1963). Працював у редакції газети «Молода гвардія», науко­ вим співробітником Київського історичного музею. Член Національної Спілки пись­ менників України. Його перу належать книжки прози: «Серед тижня» (1967), «Набе­ режна, 12» (1968), «Вечір святої осені» (1969), «Крик півня на світанку» (1979) та ін. Козацька тематика частково репрезентована виданнями, що побачили світ, будучи підготовленими до друку В. Шевчуком «Аполлоновалютня. Київські поети XVII-XVIII ст.» (1982), в якій подаються і твори в перекладах самого В. Шевчука. Переклав сучас­ ною українською мовою та прокоментував «Літопис Величка» (в 2-х т., 1991). Він автор розлогої аналітичної передмови «Нерозгадані таємниці «Історії Русів» до першого ви­ дання українською мовою «Історії Русів» у перекладі І. Драча (1991), в якій висвіт­ люються основні події часів Козацької України. Автор історичних розвідок «Іван Виговський та Гадяцький трактат 1658 року» (1991), «Самійло Кішка в українській традиції» (1993), «Самійло Величко та його літопис» (1991), «Козацька держава: етю­ ди до історії українського державотворення» (1995), низки інших творів. Шереметьєв Борис (1652-1719) - російський державний і політичний діяч, пол­

ководець і дипломат. Генерал-фельдмаршал російської армії, граф. Як дипломат, брав участь в підготовці та укладенні «Вічного миру» (1868) з Польщею, що укладався без врахування інтересів України. Як полководець, відзначився під час Азовських походів (1695-96) та Північної війни (1700-1721). Під час Полтавської битви (1709) командував центром російської армії, де під його командуванням перебували й ук­ раїнські козаки, які підтримували російську армію у її боях проти військ шведського короля Карла XII та гетьмана І. Мазепи. Командував корпусом під час Прутського походу російських військ та укладенні так званого Прутського трактату 1 1711) з Ту­ реччиною, умови якого виявилися досить невигідними для Росії. Шереметьєв Василь (1622-1682) - боярин (з 1653), російський полководець, Шереметьєв Василь

державний діяч, воєвода Київський (1658-1660). Командував російськими війська­ ми в Україні, які діяли проти військ Речі Посполитої та кримської орди, а також проти козацьких загонів гетьмана І. Виговського, який боровся за незалежність Ук­ раїни від Росії. Зокрема, брав участь в Охматівській битві 1655. У битві під Чудновим (1660) потрапив у полон до поляків, які передали його кримському ханові. Про­ був у полоні аж до листопада 1681, коли його було викуплено. Незабаром після виз­ волення помер.

Шевчук Валерій - Школа Січова

Шерер Жан-Бенуа (1741 -1824) - французький дипломат, історик, аташе фран­ цузького посольства в Петербурзі. Автор історичної праці «Анапи Малої Росії, або Історія запорізьких і українських козаків, або Малої Росії, від їх початку до наших днів, у супроводі скороченої історії козацьких гетьманів і відповідних документів» (Париж, 1788), що є першим в Західній Європі твором, який цілком присвячений історії України, боротьбі та побутові українського козацтва. Чимало сторінок цієї праці присвячено подіям Визвольної війни українського народу 1648-54, постатям Б. Хмельницького, П. Полуботка та інших козацьких вождів. В 1994 цей твір упер­ ше був опублікований у перекладі В. Коптілова українською мовою (Київ, 1994). Він є важливим джерелом пізнання історії Козаччини, хоча і не позбавлений пев­ них неточностей та помилкових суджень.

АNNA LЕS LA PETITE-RUSSIE;

Н I SТ ОI R Е D V9

C05AQ U KS-SAPO RO G U E5

іі

DCS COSAQUES W ІЛЖЯАІЯЕ» Ф 9 Р Ш І Л И .Т ІТ Ж ‘ * Є Л І І . Р ф ш km яо* гмп; Iv / r if А Н /І 4» tK ftim Аг Ям м м da» С ф іШ , * Л» f it»

T nU lk l a f b - b М—ftrln я Л Н Ь 1 X

JW * ht* М dt

Шиптухове сукно - різновид сукна, яке російські купці привозили на Запорізьку Січ у вигляді царської платні за «вєрную» службу. Козаки шили з нього верхній одяг. Шістнадцятий Донський козацький, генерала Грекова, полк - полк у складі Донського козацького війська. Сформований в 1875, для відрядження з Дону на «зовнішню службу». Первісна назва - Донський козацький № 16 полк. В серпні 1882 полк перетворений на «другочерговий», тобто на резервний, але в березні 1889 його знову повернули в «першочергові». З травня 1894 він називається Шістнадця­ тий Донський козацький полк. В серпні 1904 у полка з’являється «вічний шеф», ним став генерал-майор козацьких військ Петро Греков. Відтак полк почав назива­ тися - Шістнадцятий Донський козацький, генерала Грекова, полк. Згідно з «Ко­ ротким розкладом сухопутних військ», в 1907 полк перебував у складі Другої ко­ зацької зведеної дивізії. В 1869 полку було вручено Георгіївський прапор з напи­ сом: «За відзнаку в Перську і Турецьку війни 1827 і 1828років». Але прапор цей має свою історію. З’явився він ще в 1831 і вручений був тоді Донському козацькому, Сергєєва, полку. На час вручення прапора Шістнадцятому полку, полку Сергєєва вже не існувало. Під час Громадянської (1918-1922) війни козаки полку брали участь у боях як на боці «білих», так і на боці «червоних». Після утвердження в Росії ра­ дянської влади, полк було ліквідовано разом з усім Донським козацьким військом. Шкільний отаман —отаман, якого обирали собі учні Січової школи. Шкільний отаман піклувався про побут школярів, був посередником між школярами та січо­ вимтовариством, зокрема, січовими старшинами; відповідав за школярське майно, був розпорядником шкільних коштів, тобто тих коштів, які січове товариство виді­ ляло на утримання школи і школярів. Завжди існувало два отамани - у молодших та старших школярів. Школа Січова —школа, яка існувала на Запорізькій Січі (щоправда, нема під­ твердження, що вона існувала в усі часи існування Січі). Учнями були хлопчакисироти з родин городових козаків, а також хлопчики, яких батьки-козаки спеціаль­ но віддавали в науку в січову школу, аби з часом вони стали справжніми козаками. На відміну від учнів світської школи, учні січової, поряд з умінням читати, писати, атакож із Законом Божим та співами, вивчали ще й військову справу та оволодівали всілякими п рем удростям и похідного козацького життя: умінням орієнтуватися, роз­ кладати вогнище, вистежувати ворога. Зазвичай кількість учнів сягала 70-80 осіб, і переважна більшість випускників школи ставала писарями-канцеляристами та стар­ шинами, а дехто поповнював лави служителів церкви в козацьких сотнях та полках. В обов«язки школярів входили продаж свічок у січовій церкві, читання псалтиря біля тіл загиблих чи померлих козаків. Гроші, які вони отримували від цих та від писарських послуг, ішли на шкільну громаду.

иЛЛія4сNMo,

п

/ С Я Г Я ЖЛ , ГтфштшЬ. фшмт» Ли . Ош&яь 4щ mwmt

Л

*

Мнім» яг Ь i4w 4 А ілглш Л .

А Т А Я I S% Яв С м я и , U taH ^ M flrhM Sapf*

N. О С С Am

LKSkvaiL

frpilntu * frfertg* 4т LL

Шістнадцятий Донський козацький, генерала Грекова, полк

Шкільний отаман

Школа Січова

Всесвітня козацька енциклопедія Шляхта (від «шляхетний», тобто «родовитий», походить від давньонімецького - порода, рід) - назва дворянства в Польщі, Литві, а також в Україні та Білорусії в XIV-XVIII ст. Шляхта була «гербовою», тобто такою, що мала родовий герб; і «заго­ Шляхта новою», тобто такою, що не мала герба. Але, за звичаєм, шляхтою в нашій літературі іменують середнє та дрібне збідніле дворянство, на відміну від титулованих арис­ тократів та великих землевласників-магнатів. Польські королі нерідко загравали зі шляхтою, протиставляючи союз із нею політичним амбіціям великих магнатів, котрі, по суті, не визнавали королівської влади і прагнули бути королями у власних володін­ нях. Права шляхти були закріплені низкою привілеїв та указів короля. Так, за Кошицьким (1374) привілеєм, шляхта була звільнена від багатьох повинностей і здобу­ ла змогу займати посади каштелянів (тобто комендантів фортець), воєвод, підко­ моріїв... які раніше дозволялося займати лише магнатам. Велике значення для долі Речі Посполитої мав Цереквицький привілей (1454) короля Казимира IV, яким ко­ ролі позбавлялися права оголошувати війну без згоди сейму, а також позбавлялися права видавати закони країни. Безпосереднє відношення до становлення української шляхти мав Петриковський статут (1496), завдяки якому всі нащадки бояр Галиць­ ко-Волинського князівства були оголошені шляхтичами і зрівняні у правах з польською шляхтою. Привілей короля Сигизмунда II Августа, виданий під час Лівонської війни (1558-1583), надав усім православним шляхтичам тих самих прав, що й шляхтичам-католикам. Після Люблінської унії (1569), коли всі українські землі на Правобережжі та Лівобережжі опинилися у володінні великих польських маг­ натів, майже вся українська шляхта виявилася підвладною їй. Це призвело до окато­ личення та ополячення значної частини шляхтичів та української інтелігенції. Запо­ різьким козакам не раз доводилося битися з загонами польської шляхти. Водночас чимало шляхтичів здобували собі славу на Січі. Зокрема, до шляхти належали Стані­ слав Мрозовіцький (Морозенко), Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Дмит­ ро Вишневецький та багато інших козацьких отаманів і старшин. Шмигівниця - багатоствольна малокаліберна гармата, яку козаки ще називали «оргамном», оскільки мала багато тонких стволів. На окремих шмигівницях кількість їх сягала п’ятдесяти, і в такому разі їх розташовували в кілька рядів. Заряджалися ці гармати зі стволів, але стволи кожного ряду поєднувалися спеціальними жолобками, в яких насипався порох. Це дозволяло одночасно стріляти з усіх стволів ряду, тобто залпами. Особливо ефективними вони виявлялися, коли вороги проривалися до ко­ зацької батареї і слід було захищати великокаліберні гармати. Перевозили шмигівниці возами, на яких вони розташовувалися на спеціальних дерев’яних підставках, або були закріплені на бортах, між покладеними на возі по­ перечинами. Це дозволяло використовувати шмигівниці під час прориву, або під час відступу.

Шолохов Михайло

Шолохов-Синявський Георгій

Шолохов Михайло (1905-1984) - російський письменник та громадський діяч. Народився на хуторі Кружиліному (тепер Вешенського району Ростовської обл., Росія). До 1918 навчався в гімназії, яку не закінчив. Академік АН СРСР з 1939. Май­ же всі твори М. Шолохова присвячені життю і боротьбі донського козацтва. Найбільш відомі з творів козацької тематики —«Донські оповідання» (1926), в яких ідеться про участь донського козацтва в Громадянській (1918-22) війні в Росії; 4-томний роман «Тихий Дон» (1928-40), на літературній основі якого знято однойменний художній фільм; двотомний роман «Піднята цілина» (1932-1959). Лауреат Сталінської премії 1 ст. (1941), Ленінської (1960), Нобелівської премії по літературі (1965) та інших премій. Двічі Герой Соціалістичної праці (1960, 1980). Шолохов-Синявський Георгій (1901-1967)-російський письменник. Родом із с. Синявського Неклинівського району Ростовської обл. Займався самоосвітою. Тривалий час працював телеграфістом на залізниці. Першим його опублікованим літе-

Шляхта - Шостий Донський козацький... полк ратурним твором була повість «Злочин» (1928). Його перу належать романи «Три брати» (1938), «Волгіни» (1947) - про події Великої Вітчизняної війни; «Суха Юра» (1949) - в якому відтворено рух цілинників, освоювачів нових земель; автобіографіч­ Шолохов-Синявський на повість «Батько» Георгій Козацька тематика в творчості Г. Шолохова-Синявського репрезентована рома­ ном «Сувора путина» (1935) - в якому йдеться про буття донського козацтва напе­ редодні Жовтневої революції; змальовано побут і звичаї донських козаків; а також повістю «Козача бурса» (1963), яка цікава тим, що в ній відображено побут і звичаї українських переселенців, котрі й у чужих краях дотримуються козацьких звичаїв.

«Шолоховский круг» - добровільне товариство літераторів, які пишуть на ко­ зацьку тематику творчо досліджують історію донського козацтва, його сучасне відродження. Засноване в жовтні 1989 у Ростові-на-Дону. На час заснування органі­ зація об'єднувала близько 40 літераторів, журналістів, співробітників видавництв. У березні 1990 на основі «Шолоховского круга», в Ростові-на-Дону було проголо­ шено створення Вседонського козацького круга, до якого увійшло кілька десятків представників творчої інтелігенції Дону. Шоста Донська козацька батарея - окрема козацька батарея, котра діяла у складі Донського козацького війська. Сформована в квітні 1868. Основою її став один взвод Донської козацької кінно-артилерійської батареї № 1. У травні 1838 на­ звана Донською кінно-артилерійською батареєю № 6. З січня 1865 постає вже як Шоста Донська кінна батарея. В жовтні 1874 перейменована на Донську козацьку № 6 батарею. В серпні 1857 батарею було, по суті, розформовано; три взводи її пішли на формування Сьомої кінно-артилерійської батареї, четвертий - на форму­ вання Дванадцятої. Але в лютому 1876 було відроджено Донську козацьку № 6 кінноартилерійську батарею, котра з травня 1894 постає вже як Шоста Донська козацька батарея. Козаки батареї прославилися в багатьох боях та походах, про що свідчать нагороди та відзнаки. Так, у грудні 1849, батареї були вручені дві срібні сурми, з написом: «За втихомирення Угорщини в 1849році», а в квітні 1878 відзначено вже Георгіївськими срібними сурмами, з написом: «За втихомирення Угорщини в 1849 році і за відзнаку під час Турецької війни 1877 і 1878років». У серпні 1856, у козаків з’являються спеціальні стрічки для головних уборів, з написом: «За відзнаку в 1854 і 1855 роках». Під час Громадянської війні в Росії (1918-22), козаки батареї брали участь в боях на боці Білого руху. Після утвердження в Росії радянської влади, бата­ рею, як і все Донське козацьке військо, було ліквідовано. Шоста Донська козацька окрема сотня —сотня, що існувала в складі Донсь­ кого козацького війська. Сформована в грудні 1897. В 1908 козаки сотні були відзна­ чені спеціальними петлицями на коміри та вилоги мундирів. За даними на 1912 рік, назви своєї сотня не змінювала, переформуванням не підлягала. Під час Грома­ дянської війні в Росії (1918-22), козаки сотні брали участь в боях на боці Білого руху. Після утвердження в Росії радянської влади, сотню було ліквідовано разом з усім Донським козацьким військом. Шостий Донський козацький, генерала Краснощокова, полк - полк у складі Донського козацького війська. Сформований в 1872, для відрядження з Дону на «зовнішню службу». Первісна назва полку - Донський козацький № 34 полк. У липні 1875, під час військової та адміністративної реорганізації війська, полк отри­ мав назву: Донський козацький № 6 полк, а в травні 1894 перейменований на Шос­ тий Донський козацький полк. У серпні 1904, у полка з’явився «вічний шеф», ним став відомий донський отаман, генерал Федір Краснощоков. У квітні 1869 полку було вручено Георгіївський прапор з написом: «За відмінну хоробрість і поразку противника в Вітчизняну війну 1812 року». Але прапор цей має свою історію. Він

«Шолоховский круг»

Шоста Донська козацька батарея

Шоста Донська козацька окрема сотня

Донський отаман, генерал Федір Краснощоков ( 1710- 1764).

Худ. О. Лнтропов. 1761

В .о т

к >зацька енциклопедія з’явився в 1813, і вручений був Восьмому Донському, Іловайського 11-го, полку, Шостий Донський якого на час вручення прапора Шостому полку вже не існувало, козацький, генерала Під час Громадянської війни (1918-22) в Росії, частина козаків брала участь у Краснощокова, полк боях на боці «білих», частина - на боці «червоних». Після утвердження в Росії ра­ дянської влади, полк було ліквідовано разом з усім Донським козацьким військом.

Шостий Кубанський пластунський батальйон

Шостий Оренбурзький козацький полк

Шостий Кубанський пластунський батальйон - окремий батальйон, що існу­ вав у складі Кубанського козацького війська. Сформований був у червні 1882 року, з кубанських козаків. Первісна назва - Шостий пластунський батальйон Кубанського козацького війська. В травні 1894 перейменований на Шостий Кубанський пластунсь­ кий батальйон. В травні 1897 батальйону вручено батальйонний прапор. Батальйон брав участь у Громадянський війні у Росії (1918-22) на боці Білого руху. Після ут­ вердження в Росії радянської влади, батальйон було ліквідовано разом з усім ку­ банським військом. Шостий Оренбурзький козацький полк - полк у складі Оренбурзького ко­ зацького війська. Наказ про сформування його надійшов у лютому 1873. Утворений із сотень Оренбурзького війська, котрі перебували на службі в Туркестанському військовому окрузі. Первісна назва - Оренбурзький козацький № 3-го полк. В серпні формування було завершено. До полку увійшли Друга, Третя, Восьма та Дванадцята козацькі сотні. В квітні 1884 полк перейменовано на Оренбурзький козацький № 6 полк. В травні 1894 - на Шостий Оренбурзький козацький полк. Прапор вручено в травні 1842. Козаки відзначилися під час Хівинського походу (1873), що засвідчено було стрічками на головні убори для козаків Другої і Третьої сотень. Особливо відзна­ чилися козаки полку в ході Турецької війни (1877-78), у битві під Карсом. Під час революційних подій 1905-07 козаки полку брали участь у придушені заворушень. У цей час полк входив до складу Першої Туркестанської козацької дивізії. У Грома­ дянську війну (1918-22) в Росії полк воював на боці «білих». Після утвердження в Росії комуністичного режиму, полк було ліквідовано разом з усім Оренбурзьким ко­ зацьким військом. Штицько Владилен (1927) - активний учасник козацького відродження на Оде­ щині. Голова Ради Старійшин Українського Чорноморського Подунай-Гуляйпільського козацтва (УЧПК 1997-2000). Народився в м. Барнаулі Алтайського краю. Рід походить від запорізького козака, сотника Артамона Штицька, засланого в XVIII столітті до Сибіру. Освіту здобував у Томському артилерійському училищі (1947), на філософському факультеті Московського Держуніверситету (1960), будівельному факультеті Далекосхідного політехнічного інституту (1966). Учасник Другої світо­ вої війни, брав участь у боях з японськими військами (1945). Має 20 урядових наго­ род. Тривалий час служив у будівельних військах. Полковник у відставці (1977). В козацтві з 1991. Був осавулом Гайдамацької сотні УЧПК. Організував та очолив Кіш Буджацької Січі (1992-1997). В 1997-2000 очолював Раду Старійшин УЧПК. З 1998 - генерал-хорунжий, з 2000 - генерал-осавул Українського Козацтва.

Шукачі козацтва

Шукачі козацтва - термін з’явився в 1723 році. «Шукачами козацтва» назива­ ли колишніх козаків, котрі виявилися покріпаченими козацькою старшиною, або українськими поміщиками. Оскільки Російській імперії потрібні були досвідчені солдати та охоронці кордонів імперії, то 16 серпня 1723 з’явився Указ царя Петра І, яким той зобов’язував усіх старшин та поміщиків, котрі вдалися до закріпачення козаків, повідомити про це полкові та сотенні уряди, які, в свою чергу, зобов’язані були оформлювати повернення цих людей до козацької служби. Цікаво, що навіть якщо сам «шукач козацтва» (тобто людина, яка прагне повернутися до козацтва) ніколи раніше не козакував і не значився у реєстрі, але козаком був його батько, або дід, то цього виявлялося досить, щоб він теж міг стати козаком. Якщо ж не зберегло-

Шостий Кубанський пластунський батальйон - Шут Андрій

ся жодних документів про те, що хтось там, у третьому поколінні, козакував, дос­ татньо було свідчень козаків-старосельців. Одначе це відродження козацтва трива­ ло недовго: вже в 1734 імператриця Анна Іоанівна наказала керівникові Правління гетьманського уряду, щоб козаків, які з тих чи інших причин продали свої земельні наділи, одразу ж прирівнювали до селян. Особливо широко відбувалося повернен­ ня закріпачених козаків до козацької служби під час російсько-турецьких воєн кінця XVII та тридцятих років XVIII ст. У праці Олени Апанович «Збройні сили України першої половини XVIII ст.» стверджується, що в «1737 році Комісія слобідських полків надіслала слобідським полковникам наказ про мобілізацію 50 тисяч козаків і «обивателів» для прикриття кордонів. Вимагаючи висилки козаків Харківського папку, комісія застерігала, щоб поміщики і старшини під виглядом своїх кріпаків, не приховували козаків, а навпаки, сповіщали про них при наборі». Шульга Іван (1889-1956) - український художник, заслужений діяч мистецтв України (з 1946). Народився в м. Михайлівні, тепер Скадовського району на Хер­ сонщині. Вчився в Петербурзькій Академії мистецтв (1911-17). Відомий портре­ тист. Козацька тематика репрезентована картиною «Переяславська рада» (1951), яка зберігається в Київському історичному музеї. Шут Андрій (р.н. невід.-помер 1873) - відомий український кобзар, знавець і виконавець козацьких дум та народних пісень. Походив з с. Олександрівки, тепер Менського району на Чернігівщині. Саме з його голосу П. Куліш, А. Метлинський та інші дослідники записали сім дум, в яких оспівується визвольна боротьба україн­ ського народу (1648-54). Це думи про Б. Хмельницького, Ганжу Андиберата інших козаків-звитяжців. Дослідники вважають, що він знав 13 дум і був найвизначнішим знавцем та хранителем творів цього жанру.

• •

-V *\«— т.

и # * ;///

Кобзар Андрій Шут. З мал. П.Куліша, 1861.

525

Шукачі козацтва

Всесвітня козацька енциклопедія

Щербет

Щербина Федір

Щоголєв (Щоголів) Яків

Щокін Георгій

Щербет - фруктовий напій, часто вживаний турками, татарами і козаками. Зга­ дується в багатьох художніх творах про Козаччину. Щербина Федір (1849-1936) - відомий історик Кубанського козацтва, політич­ ний діяч, літератор, етнограф, статистик, економіст. Народився на Кубані, в станиці Новодерев’янківська. Походив з давнього козацького роду. Батько його, Олександр Щербина, був священиком Переяславського куреня. В 1860 Ф. Щербина став органі­ затором сільгоспкомуни в станиці Брюховецькій. Освіту здобував у Ставропольській духовній семінарії. В 1872-73 навчався в Петровсько-Розумовській сільгоспакадемії, яку змушений був залишити як учасник студентських заворушень. В 1874-77 на­ вчався на природничому факультеті Імператорського Новоросійського (Одеського) університету. Близько зійшовся з революціонерами-народниками, за що був засла­ ний у Вологодську губернію (1877-80). Певний час очолював статистичне бюро Во­ ронезького губернського земства (1884-1901). Упродовж багатьох років досліджу­ вав історію, етнографію та економіку Кубані. Автор монументальної «Історії Ку­ банського козацького війська» (І том - 1910, II том - 1913). З 1904 - член-кореспондент Імператорської Академії наук. В 1906 очолив Військову Раду Кубані. Обирався депутатом від Кубані до Другої Державної Думи Росії. Був членом Кубанської Запо­ різької ради (1917-20) та членом Верховного Кругу Дону, Кубані й Тереку. З 1920 перебував в еміграції, в Югославії. В 1921 переїхав до Праги. Один із засновників Українського Вільного університету в Празі та Української Господарської Академії в Падєбрадах. В 1922-36 був професором цих обох закладів. Його перу належать поеми «Богдан Хмельницький» та «Чорноморці». Автор історичних розвідок «Ку­ банське козацьке військо», «Історія Кубанського козацького війська» (1888), «Земельна громада кубанських козаків» (1891), «Кубань в минулому і сьогоденні, історія і сьо­ годення Кубані» (1927), «Еволюційні переміни в ідеології статистики» (1927), «Про діяльність кубанців в ЧСР» (1927). В 1924-25 був ректором Українського вільного університету. Похований на Ольшанському цвинтарі у Празі. Щоголєв (Щоголів) Яків (1823-1898) - відомий український поет. Родом з м. Охтирки (тепер Сумської обл.). Освіту здобував у Харківському університеті. Трива­ лий час служив в міській адміністрації Харкова. Твори Я. Щоголєва друкувалися в «Литературной газете», «Отечественньїх записках», українському альманасі «Моло­ дик» та інших періодичних виданнях. Перша поетична збірка «Ворскла» побачила світ 1883, а в 1889 вийшла друга й остання прижиттєва книжка «Слобожанщина». Чимало творів, які були опубліковані в обох збірках, автор присвятив українському козацтву, Запорізькій Січі, походам, битвам та побуту козаків. Зокрема, це твори «Хор­ тиця», «Січа», «Старовина». Кілька його віршів покладено на музику і вони стали відомими українськими піснями, які іноді називають народними. Щокін Георгій (1954) - засновник і президент Міжнародної Кадрової Академії та Міжрегіональної Академії управління персоналом (1994). Почесний Верховний отаман Всеукраїнського Козацького Війська, генерал козацтва (з квітня 2004). Наро­ дився у м. Запоріжжі. Закінчив дефектологічний факультет Київського державного педагогічного інституту (1981). Працював соціологом, начальником відділу кадрів Київського ВО «Електроприлад» (1980-84), заступником начальника Головного

Щербет - Щурова рота

управління з кадрів Республіканського промислового об’єднання «Укрбудкераміка» (1984-85), директором Київського наукового центру «Кадри» (1989-90), ректо­ ром Всесоюзного заочного університету управління персоналом (1990-96); прези­ дент Міжрегіональної Академії управління персоналом (1996). Він - кандидат пси­ хологічних наук, доктор філософії та доктор соціологічних наук. Автор 180 науко­ вих праць, зокрема, 27 книг з проблем соціології, психології та управління персо­ налом: «Практична психологія менеджменту», «Основи кадрового менеджменту», «Візуальна психо-діагностика», «Теорія соціального управління». Він має почесне звання «Заслужений працівник народної освіти України» (1998). Г. Щокін є заступ­ ником Генерального директора Міжнародного біографічного центру (Англія); віцегубернатором Американського біографічного інституту (США); головою науковоредакційної ради журналу «Персонал». Академік Міжнародної кадрової академії; Академії соціальних технологій та місцевого самоврядування; Балтійської педаго­ гічної академії. Нагороджений низькою урядових, неурядових церковних та козаць­ ких відзнак. Щурова рота - підрозділ найманих вояків, які здійснювали охорону офіційних установ, використовувалися податківцями та виконували функцію комендантської роти. Існувала в першій половині XVII ст. в воєводствах та староствах. Серед най­ манців були воїни з київського та черкаського гарнізонів (залог), а також козаки.

*

f£ * 4 7

/ Щокін Георгій

Щурова рота

Всесвітня козацька енциклопедія

Юпка

Юрій II Ракоці

Юпка - коротка, з широкими полами, турецька куртка, яку шили з сукна або шкіри. Була елементом одягу багатьох козаків. Від назви цієї куртки, можливо, пішла російська назва жіночого одягу «юбка». Юрій II Ракоці (Д’єрдь II Ракоці, Юрій II Ракочі) (1621-1660) —князь Трансіль­ ванії (1648-60). Син князя Юрія І Ракоці. Маючи у своєму ленному володінні - з волі султана Османської імперії - Валахію та Молдову, він водночас претендував на польський престол, прагнучи в такий спосіб створити нову імперію. У боротьбі за польський трон він розраховував на підтримку Б. Хмельницького, і в 1648-49 вів з ним з цього приводу переговори, але, зрозумівши, що Хмельницький зупинився на кандидатурі Яна II Казимира, переговори припинив. Ще більше ускладнилися взає­ мини між Ракоці та Хмельницьким по тому, як в 1650,1652 та 1653 роках українське козацтво здійснило три походи в Молдову. Така політика українського керівництва змусила Ракоці II остаточно розірвати взаємини з Хмельницьким й укласти договір з Польщею. Більше-менш нормальні дипломатичні взаємини з Україною було віднов­ лень лише в 1654 році, але з ініціативи Хмельницького, який, зрозумівши, що загнав Україну в московське колоніальне ярмо, почав шукати союзників у можливому про­ тистоянні і з Польщею, і з Московією. Остаточно його наміри стали проглядатися у зв«язку з підписанням мирного договору з Трансільванією в 1656. Цього разу Хмель­ ницький готовий був підтримати кандидатуру Ракоці при обранні польського короля і пообіцяв надати йому військову допомогу під час бойових дій з Польщею. Значно посилилися позиції Юрія II Ракоці, коли того ж року він уклав мирний договір і з давнім ворогом Польщі Швецією. Давно планований похід на Польщу Юрій II здійснив в 1657. 1 Хмельницький справді подав йому допомогу у вигляді корпусу козаків під командуванням полков­ ника А. Ждановича. Одначе цієї допомоги було явно недостатньо. До того ж, між трансільванцями та козаками склалися дуже напружені стосунки, і влітку 1657 Жданович відвів свої полки на територію Гетьманщини, чим значно послабив військо трансільванців. У генеральному бою між трансільванцями та поляками, який відбувся на українському Поділлі неподалік міста Чорний Острів, поляки розгромили військо Ракоці. Невдоволений правлінням Юрія II, султан Туреччини 1659 позбавив його ленного права на володіння Молдовою та Волощиною, що означало політичну смерть Ракоці II. Не бажаючи віддавати владу над цими територіями, Ракоці II спробував чинити опір і був смертельно поранений у збройній сутичці з турками. Ющенко Віктор (1954) - відомий український громадський, політичний і дер­ жавний діяч. Президент України (з 2005), Гетьман України (з січня 2005). Народився в с. Хоружівка Недригайлівського р-ну на Сумщині, в родині вчителів. В 1975 закін­ чив Тернопільський фінансово-економічний інститут. Після служби в армії (в 1976) працював у банківській системі: на Сумщині, на посаді економіста; керуючого відділенням Держбанку. З 1985 - в Києві, на посаді заступника начальника управлі­ ння Української республіканської контори Держбанку; заступника Голови правління Українського республіканського Агропромбанку; першого заступника голови прав­ ління акціонерного комерційного агропромбанку «Україна» 4 січня 1993 В. Ющенко був затверджений Верховною Радою головою правлін­ ня Національного Банку України. В лютому 1997 затверджений на цій посаді вдру-

ге. Під його безпосереднім керівництвом в 1996 в Україні було проведено грошову реформу із введенням національної валюти - гривні. В. Ющенко був керуючим від України в Міжнародному Валютному Фонді, заступником керуючого від України, в Європейському Банку Реконструкції та Розвитку. Нагороджений Почесною Відзна­ кою Президента України (1996), має почесне звання «Заслужений економіст Украї­ ни» (1997). Він - академік Академії економічних наук України та Академії економіч­ ної кібернетики; почесний доктор національного університету «Києво-Могилянсь­ ка академія» та Острозької академії, кандидат економічних наук. В 1999-2001 був Прем’єр-міністром України, тривалий час був депутатом Верховної Ради України, керівником парламентської фракції «Наша Україна». Наприкінці 2004, на хвилі По­ маранчевої революції, Віктора Ющенка було всенародно обрано Президентом Украї­ ни. 22 січня 2005, на Козацькій раді, що відбувалася на Софійському майдані у Києві, В. Ющенка було проголошено Гетьманом України, а на Великий Раді козацтва на острові Хортиця 4 червня 2005 керівники всеукраїнських козацьких організацій урочисто вручили йому свої вірчі грамоти та визнали його Гетьманом України.

Всесвітня козацька енциклопедія

Яворницький (Еварницький) Дмитро (1855-1940)-відомийукраїнський істо­ рик, археолог, етнограф, фольклорист. Академік АН України (з 1929). Родом з с. Сонцівки (тепер Борисівка, Харківського р-ну на Харківщині). В 1874-75 навчався в Харківській духовній семінарії, але залишив її. Закінчив історико-філологічний фа­ культет Харківського університету (1877-81). Його перу належить понад 200 науко­ вих публікацій: в їх числі кілька книжок. Після закінчення університету працював викладачем історії у чоловічій гімназії Харкова. Неодноразово виїжджав на місця, пов’язані з існуванням Запорізької Січі, досліджував фольклорно-етнографічні ма­ теріали з історії козацтва. 1885 переїхав до Санкт-Петербурга, оскільки знайти робо­ ту йому, запідозреному в українському патріотизмові, було важко. Упродовж 1886-91 викладав історію на педагогічних курсах та в одній із гімназій і продовжував дослі­ джувати історію запорізького козацтва. Оскільки він перебував під негласним нагля­ дом поліції, то незабаром царська охранка вже мала достатньо матеріалу, щоб вважа­ ти його неблагонадійним. Щоб випровадити Яворницького зі столиці 1892 вдалися до примусового його відрядження до Ташкента, для участі в археологічній експедиції. Але, крім участі в дослідженні археологічних матеріалів, Яворницький вивчав культуру, фольклор та побут Туркестану. Навесні він перебрався до Варшави, де отримав звання магістра історії. Влітку 1896 повернувся до Росії і на посаді приват-доцента Московського університету викладав історію українського козацтва та основи археології. Царсь­ кий уряд переслідував Д. Яворницького за його проукраїнські погляди, пропаганду української історії. В 1891 спеціальним циркуляром міністра народної освіти йому було заборонено викладання у вищих навчальних закладах. В 1902-33 був директором Катеринославського історико-краєзнавчого музею. Дослідники його життєвого шляху відзначають, що Яворницький особисто, за свій кошт, поповнював цей музей зброєю, одягом, живописними полотнами, пов«язаними з діяльністю запорізького козацтва, матеріалами етнографічних та археологічних експедицій, які зберігалися в його власному архіві. В 1927-32 роках він очолював археологічну експедицію, яка працювала в зоні затоплення водосховищем Дніпрогесу територій, пов«язаних з історією козацтва. Перу Д. Яворницького належать значні історичні праці та історичні розвідки: «Виникнення і устрій Запорізького Коша» (1881-92); «Сборник материалов по истории запорожских казаков» (1888); «Запорожье в остатках стариньї и преданиях народа» (1888); «Очерки по истории запоріжских казаков и Новороссийского края» (1889); «Вольности запорожских казаков» (1890); «История запорожских казаков в 3-х то­ мах» (1892-97), в якій Д. Яворницький відтворив історію козацтва до 1734. Був зап­ ланований четвертий том, до якого Яворницький збирав історичний матеріал, але так і не написав його. Значний інтерес становить його розвідка «Йван Дмитриевич Сирко —славньїй кошевой атаман Войска Запорожского низовьіх казаков» (тт. 1-2, 1903). Він —упорядник великого зібрання історичних джерел «До історії Степової України» (1929), дослідження «На порогах Дніпра» (1930), альбому «Дніпровські пороги» (1928). Йому належить праця «Число і порядок запорізьких січей з топогра­ фічним нарисом Запоріжжя».

Яворницький (Еварницький) Дмитро Менш знаний у народі літературний доробок Д. Яворницького. А він теж до­ сить помітний. Ще 1910 року вів видав збірку своїх ліричних поезій «Вечірні зорі»; у його доробку збірки повістей та оповідань «Наша доля - Божа воля» (1901 і 1905); «У бурсу» (1908); «Русалчине озеро» (1911), «Три несподівані зустрічі» (1912); його перу належить також роман «За чужий гріх» (1907). Літературні твори його нині вже майже забуті, але історичні праці, попри всі критичні зауваження В. Антонови­ ча, Б. Грінченка, О. Лазаревського та ін., і сьогодні мають велике значення. Україн­ ська наука, український народ завдячують цьому вченому збереженням значних пам’яток та популяризацією багатьох документальних джерел, археологічних та ет­ нографічних матеріалів. Похований Д. Яворницький у Дніпропетровську. В 1946 в будинку, в якому він жив, відкрито меморіальний музей. 1995 біля могили вченого споруджено бронзовий пам'ятник. Академія Наук планує видання повного 20-томного зібрання його праць.

Язловецький Юрій (Єжі) (бл. 1510-помер 1575) - державний і військовий діяч Речі Посполитої. Походив з давнього аристократичного роду Язловецьких. Був воє­ водою руським (тобто командувачем польських військ та адміністративним керівни­ ком українських земель у межах Речі Посполитої, з 1559), та Великим коронним геть­ маном (тобто головнокомандувачем польських військ, з 1574). Організував похід польсько-українських військ на Очаків, гарнізон якого становили турки, але здобу­ ти міста і фортеці не зумів. Був прихильником створення козацького реєстрового війська на польській службі (проти чого виступала значна частина тодішнього польського політикуму) і саме йому наказом польського короля Сигізмунда II Августа було доруче­ но провести реорганізацію реєстрового козацтва та скласти новий його реєстр, чим він і займався в 1570-72. Був прихильником узаконення українського козацтва як суспіль­ ного стану Речі Посполитої, аби в такий спосіб приборкати бунтівне козацтво та вста­ новити польський урядовий контроль над ним. Одначе це його прагнення зустріло опір значної кількості сенаторів, аристократів та вищого офіцерства Польщі. Яковлєв Корнилій (р.н. невід.-помер 1680)-отаман Війська Донського. Впер­ ше був обраний на отаманство в 1661 році. Під час повстання С. Разіна (1670-71) не підтримав повстанців, а виступав, як союзник Московського Государя. В 1671, під час отаманства К. Яковлєва, донські козаки прийняли присягу на вірність московсь­ кому цареві, що, однак, не припинило сутичок між донськими та урядовими війська­ ми. В 1676 році цю присягу було повторено. Донські козаки під проводом К. Яков­ лєва не раз брали участь у боях проти татар, ногайців і турків. Відомо, що К. Яков­ лєва обирали на отаманство кілька разів: в 1661, в 1667, в 1669; далі отаманствував в 1670-76 та 1678-80 роках. Похований в Черкаську, при соборній церкві. Якутський кінний городовий козацький полк - полк у складі війська Сибір­ ських городових козаків. Сформований на основі Якутського кінного полку, який, в свою чергу, увібрав у себе (в липні 1882) городові козацькі команди - Якутську, Охотську та Іжигінську. В липні 1836 полк переформовано на піхотний. Козаки полку брали участь у російсько-японській війні 1904-05, в Громадянській війні в Росії 1918-22. Після утвердження в Росії радянської влади, полк було ліквідовано разом з усім Військом Сибірських городових козаків. Ямський козацький полк - полк, сформований в 1788, з кучерів (ямщиків, звідти і назва) Московської, Новгородської, Псковської та ряду інших російських губерній, для участі в Шведській війні. Формуванням цього козацького волонтерсь­ кого полку займався генерал Салтиков. За взірець слугували полки Донського війська. Полк відзначився у війні зі шведами і проіснував до грудня 1797 року. Був розформований у зв’язку з тим, що відпала потреба в ньому як у військовій силі. Тимчасові козаки знову перетворилися на ямщиків.

Ямський козацький полк

Яворницький (Еварницький) Дмитро

Язловецький Юрій (Єжі)

Яковлєв Корнилій

Якутський кінний городовий козацький полк

Ямський козацький полк

Всесвітня козацька енциклопедія Ян II Казимир (1609-1672) —відомий військовий і політичний діяч Польщі, король Речі Посполитої (1648-68). Походив зі шведсько-польської династії Ваза, яка Ян II Казимир упродовж усього свого існування претендувала одразу на дві корони: шведську і польську. Син короля Сигізмунда III. Здобув єзуїтське виховання та освіту. У вихо­ ванні його значний вплив мали представники Ордену єзуїтів, які виявилися і його домашніми вчителями. Був учасником військових походів польської армії проти Швеції (1629), Московії (1632-34), брав участь у війні з Туреччиною (1634), Тридця­ тилітній (1618-48) війні на боці Іспанії, зокрема, в бойових діях проти франко-шведської армії, які відбувалися в Ельзасі. В 1638 морем прибув до Франції, маючи намір добутися Іспанії, де розраховував отримати пост віце-короля Португалії, проте за наказом кардинала Ришельє був заарештований і посаджений до в«язниці як іспансь­ кий шпигун. Існує версія, що визволення його домоглися єзуїти. Повернувшись до Польщі, він не став заглиблюватися в політичну боротьбу, а 1643 виїхав до Італії, де перебував під опікою Ордену єзуїтів, розраховуючи набути сану кардинала. Знову ж таки, за одними відомостями він усе ж таки був висвячений на кардинала, за іншими - ні. 1647 року вмирає спадкоємець трону Сигізмунд-Карл і Ян-Казимир прибував до Польщі, щоб з«ясувати ситуацію. Одначе король Владислав IV, його рідний брат усе ще править. Він помирає лише в травні 1648. На елекційному сеймі Ян-Казимир перемагає на виборах найреальнішого претендента (їх було кілька) на трон - свого брата Карла-Фердинанда. Відомо, що Б. Хмельницький прислав для участі в сеймі свою делегацію, яка рішуче підтримала кандидатуру Яна-Казимира. Відбувши в січні 1649 коронацію в Кракові, Ян-Казимир вдається до досить неординарного вчинку: одружується із вдовою свого старшого брата Марією Казимирою (Марією Людовиком) з французького роду Гонзагів. Влітку 1649 на чолі посполитого рушення він прибуває в Україну, але зазнає поразки від українсько-козацької армії Б. Хмельницько­ го в битві під Зборовом і змушений підписати досить невигідний для Польщі Зборівський договір. Під його командуванням польське військо завдало поразки українській Визвольній армії в битві під Берестечком (1651). Окрилений цією перемогою, він мав намір вести своє військо на Наддніпрянщину, щоб підпорядкувати собі Черкаси, Чигирин та інші центри українського козацтва, одначе посполите рушення на своїй раді виявило непокору, не бажаючи вдаватися до такого ризику, і король змушений був повернутися з ним до Польщі. Далі була поразка війська Яна-Казимира під Жванцем (1653) та низка інших подій, відомих нам з історії Визвольної війни українсько­ го народу. В 1655-60 вів виснажливу боротьбу проти військ шведського короля Кар­ ла X Густава, які окупували частину польських земель. Наприкінці 1663 Ян-Казимир спробував вдався до рішучої спроби збройно відірвати Україну від Московії і здійснив похід на Лівобережжя. Одначе зазнав невдачі і змушений був відступити на Правобережжя, де вже розгорялося антипольське повстання. Втративши в Україні свого прибічника, правобережного гетьмана П. Тетерю, король водночас втратив свій вплив не лише в Україні, але і в Речі Посполитій, де він ставав усе більш непо­ пулярною постаттю. У військових та політичних колах одверто заговорили про кри­ зу королівської влади і почали відшуковувати претендента на трон. Яскраве підтвер­ дження цих настроїв знаходимо в повстанні в 1665-66 польської шляхти, війську якої навіть вдалося завдати під Монтвами поразки війську короля. Хоча тоді королі ще втримався на троні, одначе всім уже було зрозуміло, що дні його правління лічені. Останньою значною політичною акцією його стало підписання Андрусівського мир­ ного договору з Московією в 1667. 16 вересня 1668 він змушений був зректися пре­ столу й емігрувати до Франції. Ще кілька років він прожив у своїй резиденції в па­ ризькому передмісті! Сен-Жермен, одначе на політичне життя Польщі якогось особ­ ливого впливу не справляв. Помер у Парижі, де і був похований, але згодом прах його з належними почестями перевезено до Польщі і поховано в краківському замку Вавель, усипальниці польських королів.

Ян II Казимир - Яничари Ян III Собеський (1629-1696) - визначний державний діяч Польщі, король Речі Посполитої (1674-96), Великий маршапок коронний (1665-74), гетьман польний (1666-68), Великий гетьман коронний (1668-74). Походив з давнього польського роду Собеських, герба «Яніна», родовим гніздом якого було містечко Собєшин на Люблінщині. Його рід був споріднений з родом Жолкевських, Великий гетьман ко­ ронний С. Жолкевський (1618-20) доводився прадідом; а також Вишневецьких і Даниловичів. Родом був з Одеська, що на Львівщині, дістав домашню освіту, вчив­ ся в Краківському університеті, здійснив подорож європейськими країнами, де слу­ хав лекції в низці провідних університетів. Як офіцер польської армії, брав участь у Зборівській, Берестецькій, Охматівській битвах, у битві під Жванцем та в Чуднівській кампанії, тобто майже в усіх основних битвах польської армії з українською Виз­ вольною армією часів Хмельниччини. В 1663-64 командував корпусом польських військ під час походу короля Яна II Казимира на Лівобережну Україну, брав участь у війні проти Швеції (1658-60). Був старостою Яворівським (1644-64), стрийським (1660), гневським (1667-96), а та­ кож калуським, барським, меджиленським, луцьким. В 1656-65 був коронним хо­ рунжим, тобто одним із провідних воєначальників, одним із заступників коронного гетьмана. Мав величезні маєтності в Галичині та на Люблінщині, в інших регіонах Польщі й України. Під час громадянської війни в Польщі (1665-66) виступив на боці короля Яна II Казимира, що слугувало зростанню його авторитету як політич­ ного діяча і патріота Польщі. Будучи польним гетьманом, він на чолі польських військ завдав рішучої поразки українсько-татарськім військам під командуванням гетьмана П. Дорошенка та хана Крим-Гірея в битві під Підгайцями й уклав вигід­ ний для Польщі мир. В 1673, вже будучи Великим гетьманом коронним, завдав тяжкої поразки турецько-татарським військам під Хотином. В 1674, по смерті коро­ ля Михайла Вишневецького був обраним на елекційному сеймі новим королем Речі Посполитої. У ранзі короля завдав поразки турецько-татарським військам під с. Журавним (жовтень 1676), примусивши укласти Журавненський мирний договір. Славу йому як полководцю принесла битва під Віднем, де, завдяки натискові польських військ у складі яких перебував і корпус українських козаків, турки зму­ шені були зняти облогу Відня і зазнали поразки (1683). У цій битві Ян Собеський командував польсько-австрійсько-германськими військами, а на чолі українських козаків стояв Семен Палій. В 1686 він уклав Вічний мир з Московією, поклавши край значно зміцнивши північно-східні кордони Речі Посполитої. Цей мир був тра­ гічним для України, оскільки призвів до остаточного розчленування її: лівобереж­ на частина України, включно з Києвом та Запорізькою Січчю, відходили до Московії, Правобережна—до Польщі. Так само він мав намір покласти край магнатській міжусо­ биці в Польщі, запровадити спадкову монархію (у Речі Посполитій всі королі були ви­ борними), одначе військово-політичне державницьке зміцнення Польщі не входило в плани Московії, яка рішуче підтримала польську опозицію; так само підтримали бунтівних магнатів Австрія та Бранденбург. Отож, умираючи, він залишав Річ По­ сполиту такою ж політично нестабільною, як і приймав її, сідаючи на трон. Цей мир був трагічним для України, оскільки призвів до остаточного розчлену­ вання її: лівобережна частина України, включно з Києвом та Запорізькою Січчю, відходили до Московії, Правобережна - до Польщі. Яничари (від тур. уепісегі —«нове військо») —регулярна добірна піхота турець­ кої армії. Створена в XIV ст. за султана Мурада І. Значна частина яничар набирала­ ся за рахунок добровольців з числа полонених. Певні, найстійкіші, підрозділи яни­ чар формувалися з полонених та вихованців спеціальних шкіл «аджемі огланлари» (чужоземні хлопчики), якими ставали українські, польські та інші хлопчики-бранці, які, перш ніж потрапити до цього закладу, виховувалися в турецьких сім'ях, де й приймали іслам. Українським козакам постійно доводилося воювати з яничарами під час турецько-польських воєн. В 1639 була скасована практика набору яничарів

533

Ян III Собеський

Всесвітня козацька

цоипекнлдія

Яничари

з християнських родин, й основу корпусу яничар почали становити турки. На цей час чисельність корпусу сягала 48 тис. осіб і поділявся він на 196 рот, кожна з яких мала свою казарму. Корпус був ліквідований у 1826, коли через низьку дисципліну, втрату бойового духу і традицій вірності султану, а також через участь у палацевих перево­ ротах та усіляких заворушеннях самі яничари стали загрозою існування Османської імперії. <г.

Яничарка

Яиковський Валентин

Ярош Анатолій

Яничарка - рід рушниці. Назва походить від того, що нею були озброєні турецькі піхотинці-яничари. Яничарками були озброєні, здебільшого, козаки піхоти у XVIII ст. Такі рушниці виробляли й українські зброярі з села Кубиче на Слобожан­ щині. Яничарка мала довгий ствол та кременевий ударний замок. Яиковський Валентин (1939) - один з активних учасників відродження Бузь­ кого козацтва (на Миколаївщині). Генерал-хорунжий Українського козацтва. Сотник екологічної сотні Вознесенського коша Бузького козацтва (з 1989). Народився в с. Вороновці Вознесенського району на Миколаївщині. Закінчив механічний факуль­ тет Одеського політехнічного інституту (1965).Тривалий час працював на інженер­ них посадах Одеського заводу «Сільмаш» та в системі профтехосвіти. В 1982-1984 працював в Лівії, де був радником керівництва технічного коледжу. Обирався депутататом Одеської обласної Ради. Голова Одеської обласної організації Зеленої партії України (з 1999). Один із засновників Вознесенського коша Бузького козацтва (на Миколаївщині). Автор низки публікацій в періодиці з проблем екологічної безпеки Півдня України. Ярош Анатолій (1946) - генерал-хорунжий Українського козацтва, кошовий отаман Запорізького війська Низового «Запорізька Січ». Родом із Жашківщини Чер­ каської обл. Закінчив Київський інститут інженерів цивільної авіації (1969). Працював у цивільній авіації. Зараз очолює фірму «Козацьке підприємство «Запоріжці». «Запорізьку Січ» очолює з 1996 року. На січень 2000 в «Січі» налічувалося близько тисячі козаків. Ясир (тур. esir, бранець, раб) —так в XV-XVIII ст. називали полонених, яких захоплювали під час своїх наскоків турки й татари. За звичаєм, бранців продавали потім не невільничих ринках, найбільші з яких існували в Кафі (Феодосія), де поде­ коли одноразово продавали до 39 тис. осіб; Козлові (Євпаторія), Стамбулі...

«Ясні соколи»

Ятаган

Яцкевич (Яцькович) Герасим

«Ясні соколи» —дитячо-юнацький козацький гурт. Діє в с. Октябр, Новоазовського р-ну на Донеччині. Об’єднує юнаків віком від 10 до 16 років. Козачата гурту вивчають історію козацтва, історичні традиції українського народу, проходять військово-спортивний вишкіл, готуючись до захисту Батьківщини та до того, щоб стати до лав Українського Козацтва. Ятаган (тур. yatagan) - вид холодною зброї, щось середнє між шаблею та кинд­ жалом. Ятаган мав вигнуту форму, причому унікальність полягала в тому, що зовні­ шня сторона його була тупою, а внутрішня, увігнута, - заточеною. Тобто для рубля­ чих ударів ятаган був значно менше пристосований, ніж шабля чи шашка, а для ко­ лючих ударів через свою вгнутість, теж виявлявся досить незручним. Та все ж таки ятаганами була озброєна вся турецька піхота —яничари. З часом ятаган навіть став своєрідним символом яничарства. Яцкевич (Яцькович) Герасим (р. н. і р. см. невід.) - український військовий і політичний діяч, дипломат часів Визвольної війни українського народу під прово­ дом Б. Хмельницького. Був наказним полковником Зв’ягельського адмінполку. Ро­ довід його не з’ясовано. Відомо, що навесні 1649 брав участь у бойових діях, очолю­

Яничарка - Яцкевич (Яцькович) Герасим ючи сотні спочатку Чернігівського, а згодом Лубенсього полків, та займався охоро­ ною українсько-польського кордону. Проявив себе під час Берестецької битви 1651. Очевидно володів дипломатичних хистом, оскільки Богдан Хмельницький залучав Яцкевич (Яцькович) його до участі в козацьких посольствах до Польщі (1652), де козацькі дипломати Герасим вели складні переговори з польським урядом щодо умов співіснування Гетьманщи­ ни та Речі Посполитої; та Московщини (1653), де козацькі посли вели переговори про входження України до складу Московської держави «під високу руку царябатюшки». Після 1653 згадки про нього в козацьких архівах не виявлено.кого полків, та займався охороною українсько-польського кордону. Проявив себе під час Берестецької битви 1651 .Очевидно володів дипломатичних хистом, оскільки Бог­ дан Хмельницький залучав його до участі в козацьких посольствах до Польщі (1652), де козацькі дипломати вели складні переговори з польським урядом щодо умов співіснування Гетьманщини та Речі Посполитої; та Московщини (1653), де козацькі посли вели переговори про входження України до складу Московської держави «під високу руку царя-батюиіки». Після 1653 згадки про нього в козацьких архівах не виявено.

Ятаган Сулеймана Великолепного

Всесвітня козацька енциклопедія

Упродовж віків і віків українська нація сприймала і завжди сприйматиме козацтво, як невід’ємний атрибут свого існування. Вона пройнялася козацьким духом, возвеличила його до святості національної ідеї і пройшла шлях від усвідомлення себе, як нації, що породила своє українське козацтво, до нації цим козацтвом породженої. Українське козацтво як форма духовного і військо­ вого лицарства - неперевершений витвір українського національного генія. У психології запорізького козацт­ ва, його самовбивчій одчайдушності, зневазі до воро­ га, страху і смерті - психологія того, істинного, україн­ ця, з якого витворювався ідеал української нації по­ колінь минулих й витворюватиметься ідеал поколінь майбутніх. У ній - основа козацької євроцивілізації XXI століття. В ідеалі сучасний український козак —це фізичне, моральне і духовне поєднання шляхетного європейсь­ кого лицарства, священної самурайської самозреченості і беззастережної чернечої відданості своєму народові, своїй козацькій ідеї, своєму воїнському братству. В історії українського народу козаки з’явилися, як з’являються найшляхетніші легенди про істинних ли­ царів, оборонців рідного краю. Тепер уже ніхто не здат­ ний з’ясувати, коли та де зародилася найперша ватага

цих степових одчайдухів і що саме спонукало їх об’єд­ натися в козацькім товаристві; хто був їхнім ватажком та яка судилася йому доля. Козацька слава долинула до нас із-поза віків, отож єдиним свідченням існування перших козацьких загонів, їх поривань і боротьби, можуть слугувати хіба що скупі словеса літописців, описи вражених, зачарованих ман­ дрівників та нарікання переможених правителів, які, звикнувши до безоборонності південноукраїнських зе­ мель, вже десь у XV столітті раптом відчули, що на відроджуваних у славі й могутності теренах Русі-України зростає нова військова сила, здатна давати войовникам Сходу і Заходу таку ж відсіч, якої свого часу вони зазнавали від могутніх дружин «великих та світлих»2 князів давньоукраїнських. Саме виходячи з цих писемних джерел, усі знані досі козацькі історики та хроністи - М. Бєльський, М. Мак­ симович, Д. Яворницький, В. Антонович, М. Грушевський... - одностайні в думці, що історично відомими в Україні козаків слід вважати з другої половини XV сто­ ліття. Дехто спромагається навіть на точну дату - 1471 рік, тобто рік, якого Київське князівство, що доти збері­ гало певну автономію, було реорганізоване в одне з воє­ водств Польського королівства. Таку аргументацію М. Максимовича, на яку, не аналізуючи її, посилається й Д. Яворницький, мабуть, можна витлумачити так, що, втративши рештки державності, український народ по­ 1 Тут, у «Всесвітній Козацькій енциклопедії», поданочав самозгуртовуватися для захисту своїх земель на лише короткий виклад, власне, фрагмент великої наукової засадах народного ополчення. праці Богдана Сушинського «Історія Євразійського козацт­ Що ж, у цьому є частка істини. Хоч не можна не ва», в якій відображено історію всіх козацтв, що будь-коли брати до уваги й соціально-економічного підґрунтя ко­ існували. Цю працю вже підготовлено автором до друку і зацтва, яке виникло на землях, по суті, майже незаселенезабаром вона з'явиться окремим виданням. Сам термін 2 «Світлими» мали право називатися лише князі, які об'єдну­ «Євразійське козацтво» вперше вводиться в науковий обіг та обгрунтовується Богданом Сушинським. (Видавець). вали під своєю владою два і більше племен.

них і практично не підлеглих юрисдикції ні Литви, ні Польщі, ні Кримського ханства чи Османської імперії. Втікаючи від своїх панів та обживаючи нові землі, люди, що починали називати себе «козаками», мусили бути готовими до самозахисту і від татар, і від поляків з ли­ товцями, турків, московітів чи будь-якого іншого війська, що могло опинитися в цих краях навіть тимча­ сово, ідучи походом на іншу державу. Якщо вже говорити про соціальні аспекти форму­ вання козацтва, то, ясна річ, перші ватаги створювали­ ся, здебільшого, з найбідніших верств українського на­ роду. Одначе настав час рішуче зруйнувати давно на­ саджуваний стереотип, нібито козацтво формувалося тільки з плебсу і в суті своїй мало яскраво виражений класовий характер, оскільки, мовляв, головні зусилля націлювало на боротьбу з українськими і польськими магнатами, поміщиками, орендаторами та іншими ви­ зискувачами. Треба геть не знати історії українського козацтва, або геть не поважати самого козацтва, щоб і досі ґрунтувати уявлення про нього тільки на «класо­ вих» легендах. Українське козацтво ніколи не витворю­ валося за класовою ознакою. До його ватаг, до «коша», вливались не селяни й кріпаки, а ...лицарі, готові до са­ мопожертви задля оборони рідного краю. Відтак, ра­ зом із простолюдинами, брали до рук козацькі шаблі родовиті князі й бояри, старости й купці, спудеї братсь­ ких шкіл і випускники академій, женці й ремісники... Нема нічого дивного й у тому, що одним із перших життєписців українського козацтва став польський ари­ стократ, історик, воїн і мандрівник Мартин Бєльський (1494-1575). Українське козацтво народжувалося за тих часів, коли українська земля й українська людність живи­ ли могутність спочатку литовсько-української, потім польсько-литовсько-української держав і, по при всі утис­ ки, що їх українське селянство, а згодом і козацтво, зазна­ вали від шляхти, все ж на першому етапі становлення цього визвольного руху українські козаки й польські жовніри виступали, здебільшого, як союзники в боротьбі зі спільни­ ми ворогами - кримською і білгородською ордами, Ос­ манською імперією та Московією. Тому оборону украї­ нських земель польські хроністи завжди сприймали, пе­ редусім, як оборону земель польських. Бо так воно на­ справді й було. Саме в «Хроніці» М. Бєльського віднаходимо свід­ чення, що 1489 року, в складі війська князя Яна Альбрехта, сина польського короля Казимира IV, уже діяв загін українських козаків. Переслідуючи кримську орду, що вдерлася на Південне Поділля, Альбрехт весь час тримав в авангарді козаків, які добре знали побузькі краї і прове­ ли його військо до притоки Південного Бугу Савранки. Водночас, в іншому документі —«Уставній грамоті» Ве­ ликого князя Литовського Олександра І, датованій 1499 роком, ідеться про козаків, що гуртувалися в основно­ му своєму гніздовищі - на Дніпрі, в районі Черкас.

Одначе обидві ці дати правомірніше сприймати лише як запізніле відлуння справжніх часів зароджен­ ня козацтва, яке свою історію, починаючи з найперших її рядків, мало звичай укладати не літописами й хроні­ ками, а шаблями та пістолями, полишаючись на нашій землі енциклопедіями козацьких могил.... Тепер, звичайно, доводиться шкодувати, що пред­ ки наші охочішими були до шаблі та плуга, ніж до пера, бо коли народ сам лінується увічнювати власний жит­ тєпис у мудрих і правдивих письменах, його почина­ ють увічнювати історики, хроністи та мандрівники інших народів. Але вже на свій смак і своє розуміння, досить часто підганяючи його під власну національну гордість і національне світобачення, і доводь потім із холодної височіні століть, хто ти є, від кого і звідки по­ ходиш, якої мови та віри ти син... Важко сказати, чи й самі засновники отих перших козацьких ватаг знали пояснення свого ймення. «Козак» - то й «козак»... То чи ж варто дивуватися, ще й досі історики та філологи мало не всіх східноєвропейських та азіатських народів намагаються з’ясувати походжен­ ня цієї назви, вдаючись, хто до джерел туркестанських, згідно з якими «козак» - досить промовисто випливає зі словосполучення «кай»-«сак», тобто легков’ючений, готовий до походу; хто до половецьких, бо ж у мові половців «козак» означало «дозорець», «вартовий», той, що йде попереду. І погодьмося, що саме це тлумачення найбільше відповідає суті й призначенню перших за­ гонів козацтва, яке завжди стояло по прикордонню ук­ раїнських земель. Трапляються й інші тлумачення. На­ приклад, «козак» виводять зі слова «косак» - той, що носить косу або оселедець. Або від слова «коса», яке означає річковий півострівець, тобто козаки - люди, які живуть на косах. Або від «коси», як знаряддя праці — тобто люди, які йдуть у бій з косами. Не можна ігнорувати й монгольського сліду цього слова. Поєднуючи монгольські слова «ко», що означає броня, лати, захист, і слово «зах», тобто межа, кордон, рубіж, деякі дослідники видобувають гонорове тлума­ чення слова «козах» («козак»), як «захисник кордону». Існують й інші версії, наприклад, що етимологія цього слова пов‘язана з назвою кавказького народу «косогів», тобто, що слово «косог» трансформувалося на «козак», а отже, слід вважати, що основу перших козацьких ва­ таг, чи принаймні значну частину їх, складали «косоги». Ще наближенішою видається назва скіфського пле­ мені «казар», і тоді можна вважати, що перші козацькі ватаги пам’ятали своїх пращурів «казарів». У хроніці Костянтина Багрянородного згадується про закавказь­ ку область «Касахт», що дає право деяким дослідни­ кам припускати, нібито слово «козак» походить від слова «касах» (зверніть увагу на російське слово «казак»). Так само називали й одне з середньоазіатських племен, кот­ ре дало назву сучасному казахському народові.

Всесвітня козацька енциклопедія Але найбільш вірогідним, на мій погляд, видаєть­ ся, що назва «козак» походить від татарського слова «казак». У XIV столітті на чолі татаро-монгольських орд завжди йшли загони «безсімейних та бездомних», як їх характеризували, воїнів-бродяг, воїнів-професіоналів, які все своє життя присвячували винятково військовій справі, нехтуючи всіма іншими заняттями. Саме ці вої­ ни складали ударні загони татар; їх наймали, або при­ мушували воювати у складі свого війська,—татаро-монгольські полководці. Коли завойовницькі походи татаро-монголів припинялися, племена степовиків почали утворювати «осілі» держави-орди, внаслідок чого з’я­ вилися Кримська, Буджацька, Подільська, Ногайська та інші орди. І лише загони воїнів-козаків продовжували жити вічнопоходним життям «безсімейних і бездомних». Й оскільки вся історія козацтва невід’ємно пов’я­ зана з історією татаро-монгольських та татарських на­ вал, то цілком можемо припустити, що саме ці загони воїнів-найманців, воїнів без родини і без будь-якого іншого заняття, й ставали, або основою, або прообра­ зами козацьких ватаг. Як на мене, то саме на цьому тлу­ маченні й варто зупинитися. «Як усі основи нашого політичного й релігійного життя закорінені в колисці роду людського, Середній Азії, —писав Д. Яворницький, —так і печатки козацтва слід шукати не в Європі, а в Азії. На це наштовхують нас як філологічні міркування, так і історичні відо­ мості. Слово «козак», або, правильніше «казак», безу­ мовно, східне слово, як і слова «аксак, арак, байрак,., гайдамак,., кабак, кулак,., табак,.. чумак». Тубільці Середньої Азії, сарти, у наш час вживають слово «ка­ заки», що означає порохівниця. Назва ця запозичена сортами від киргизів, які... називають себе не киргиза­ ми, а козаками,., «киргизами» звуть лише один з чис­ ленних родів».3 На перший погляд, якогось практичного значення походження цієї назви для нас із вами нібито й не має. Хто б, та яким чином не витлумачував це слово, для безлічі поколінь українського народу воно давно набу­ ло такого історико-героїчного змісту, що українець уже й вимовляє його з якоюсь особливою національною гор­ дістю, а, почувши з вуст іноземця, взагалі проймається святою повагою до предків. Та все ж таки історично вмотивоване трактування цього слова (яке, на мій по­ гляд, зараз, уже, власне, неможливе) могло б прояснити і саме походження, витоки козацтва як такого. Не менш істотно з’ясувати й ось яку деталь. Так вже узвичаїлося, що навіть в уяві українця, який охоче пізнав свою історію з невелемовних і не завжди правдивих шкільних підручників, українське козацтво, зазвичай, уособлюється в образі Запорізької Січі. Але таке уяв­ лення помилкове, бо, починаючи відлічувати історію 3 Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. Том II, Львів, 1991. Стор.6.

українського козацтва від появи Січі, поєднуючи ці два поняття (тобто маючи «українське козацтво» за синонім «запорізького козацтва»), ми значно звужуємо рамки історичних реалій. Адже зрозуміло, що «українське ко­ зацтво» як таке зародилося значно раніше, ніж князь Дмитро Вишневецький-Байда, ґрунтуючись на статутах лицарських Орденів, згуртував «низове січове» товари­ ство у своєрідний лицарський козацький Орден. При цьому слід пам’ятати, що козацтво зароджува­ лося в різних регіонах України: на Дніпрі, зокрема, в районі Черкас та Канева; на Південному Поділлі, в ме­ жиріччі Савранки і Кодими; в районі Брацлава і Кам’янця... І вже зовсім помилково обмежувати район форму­ вання козацтва степовою та лісостеповою частинами Південної України. Добре відомо, що досить велике антипольське повстання, що спалахнуло 1489 року в Галичині, під проводом отамана Мухи (в ньому брало участь близько 9 тисяч повстанців), його учасники теж оголосили «козацьким», оскільки мали за приклад хо­ робрість та мужність козацького загону, котрий стано­ вив основу цього війська. А понад те, не слід забувати, що козацькі загони виникали також на Чернігівщині, Волині, Полтавщині. Тож, навіть якщо роком заснуван­ ня українського козацтва вважати документовано виз­ начений 1471 рік (хоча ясно, що насправді воно виник­ ло раніше), то й тоді маємо значну відстань між цією датою - та 1556, роком заснування, у вигляді постійно­ го військового табору, лицарського ордену та військо­ во-політичної сили - Запорізької Січі, тобто роком, коли на острові Мала Хортиця було споруджено польову фор­ тецю та сформовано козацький гарнізон.

Майже вся історія України - це істо­ рія її козацького лицарства. За кожним більш-менш відомим іменем виразно окреслюється постать козацького ватаж­ ка, народного героя, талановитого пол­ ководця зі славою європейського штибу та розголосу. Можна висловитися й конкретніше: з розквітом Запорізької Січі, саме слава його воїнів не раз ставала взірцем лицарської звитяги. З усієї Східної та Півден­ ної Європи до Січі сходилися найвідчайдушні вояки, прагнучи здобути тут найвищий бойовий вишкіл, пе­ рейти гарт на хоробрість і витривалість, шаблями вик­ ресати власну славу. Навіть у найаристократичніших колах Польщі, Литви, Молдови, Валахії, Білої Русі по­ няття «козак» мали тоді за визначення високого ли­ царського служіння. Разом з тим не може не вражати класово-наївна за­ хопленість і дореволюційних, і радянських істориків будь-яким селянсько-козацьким повстанням, яке тільки виникало на території України. Хто заперечує, бороть­ ба народу за свої економічні та релігійні права - річ

Історія євразійського козацтва XIII-XX століть

свята. Але досить проаналізувати деякі з повстань, тве­ резіше оцінити постать, яка спровокувала та очолила його, як бачиш, що воно (тут не йдеться про стихійні бунти селян) і не підготовлене, як слід, і зчинив його невиправний романтик, або авантюрист, вочевидь, не готовий до того, щоб командувати великим військом та довести задумане до якогось логічного викінчення. Здебільшого такі ватажки не мали ні потрібного досвіду, ні авторитету, ні конкретної програми дій, та й взагалі, розпалюючи те чи інше повстання, вони поде­ коли керувалися не стільки інтересами гнобленого се­ лянства, скільки власними амбіціями, прагненням за­ жити слави полководця, увійти в історію. Тобто, по суті, маємо справу зі своєріднім виявом комплексу Герострата. А те, що своїми діями вони кидали на жертовник війни та післяповстанських репресій десятки тисяч людей, їх не обходило. Знаючи про це, не поспішаймо з осудом окремих козацьких отаманів, які не визнавали за потрібне при­ єднуватись до таких ватажків повстань, а часом - як військові-професіонали, що добре розуміли, з ким ма­ ють справу і чим усе це може скінчитися, - ще й самі намагалися загасити іскру в зародку, поки вона не пе­ реросла в масове братовбивство. При цьому слід чітко вирізняти постать, програму і потенційні можливості самого ватажка, й правильно оцінювати настрої маси селянської та козацької сіроми - з її наболілими про­ блемами та одвічним прагненням змінити своє буття на краще негайно, переламавши кістки всім вельможним та багатим, і порозтягувавши їхнє добро по власних домівках. Вожді, подібні, скажімо, до Криштофа Косинського, досить вдало ці проблеми й прагнення експ­ луатували. *** Більшість істориків, творами яких ми сьогодні по­ слуговуємося, першим козацьким гетьманом схильна визнавати Предслава Лянцкоронського. Ну, дехто попліч із ним ставить й Остафія Дашкевича. Що й казати, ці визначні постаті справді стояли біля витоків українсь­ кого козацтва, одначе вважаю, що таке визначення пер­ шості все ж таки некоректне. Як можна визнавати пер­ шим гетьманом Предслава Лянцкоронського, якщо ті ж таки джерела, якими користувалися історики, засвідчу­ ють, що свої перші походи він робив під командуван­ ням українського князя Костянтина Острозького. Зок­ рема, такий похід задокументовано 1508 роком. До речі, і Предслав Лянцкоронський, й Остафій Дашкевич, й інші козацькі гетьмани були старостами тих чи інших територій Речі Посполитої. Але навіть далеко не всі дослідники, не кажучи вже про пересічного читача, знають, що таке «староство». Здебільшого вва­ жають, що це адміністративна одиниця, а старосту сприймають лише як керівника адміністрації, та ще й

виборного. Це не зовсім вірно. В Польщі (а йдеться про той період, коли Україна була складовою частиною Польського королівства, а згодом - Речі Посполитої) староство було ще й формою власності. Отож староста виступав і як адміністратор, і як володар староства. Кожен польський аристократ мав свої родові маєт­ ки, свою довічну власність, яку міг продавати, заклада­ ти, передавати у спадок. Але за особливо вірну службу, за якийсь подвиг чи послугу Короні, король міг ще й наділяти його староством, котре, як правило, складало­ ся з містечка та кількох прилеглих територій. Увесь при­ буток, окрім податків, належав тут старості. Але саме староство ніколи не могло стати його приватною влас­ ністю, завжди залишаючись власністю держави, отим резервом короля, котрого той міг використовувати для заохочення найдостойніших. Відтак, староста не мав права передавати цю маєтність у спадок, а тим паче передавати чи дарувати її. Понад те, за будь-яку прови­ ну, король ще й міг позбавити його цих володінь. Та повернімося до питання першості. Саме з по­ статі князя Костянтина Острозького й можна було б розпочати короткий виклад історії зародження українсь­ кого козацтва, якби ми не знали, що значно раніше, ще у вісімдесяті роки XV століття, інший український князь - Богдан Глинський - уже створював власні козацькі загони. І що в 1492-1493 роках водив ці загони в похо­ ди проти кримської орди. Отже, є всі підстави вважати, що першим гетьманом українського козацтва (гетьма­ ном, а не ватажком окремої козацької ватаги) був саме він. Тож давайте коротко оглянемо ранній період ста­ новлення українського козацтва, пропускаючи події че­ рез долю тих, чиї імена розхристана історія наша все ж таки зуміла донести до нас, тобто і через долю козаць­ ких полководців, долю фундаторів цього степового ли­ царства. Самі історичні обставини складали­ ся так, що осередком формування козац­ тва як військової сили та суспільної вер­ стви мало стати правобережжя Дніпра, в районі Канева та Черкас. Адже цими землями якраз і пролягав отой проклятий українським народом Чорний Шлях, яким кримські орди раз у раз здійснювали свої грабіжницькі походи на Черкащину, Київщину, інші багаті українські землі. Цей же шлях доводилося тору­ вати їм, вирушаючи в походи проти Литви та Польщі. Значні території у степах південніше Черкас у XV столітті все ще залишалися малозаселеними, але за це порубіжжя українці литовсько-української держави во­ ювали вперто, пам’ятаючи, що всі землі, аж по Крим і сучасну Кубань включно, належали колись їх предкам, київським русичам, давньоукраїнцям. Не будемо з’ясо­ вувати, які причини спонукали ту чи іншу частину люду

Всесвітня козацька енциклопедія осідати на цих землях, присвячуючи своє життя козаку­ ванню. Причин існувало чимало. Проте документи зас­ відчують, що далеко не всі першокозаки-уходники зай­ малися тільки полюванням, рибальством та землероб­ ством. Вже перші їх ватаги дозволяли собі нападати на обози купців, послів... Словом, життя є життя. Отож досить скоро князь Богдан Глинський, що був на той час старостою черкаським, опинився перед не­ легким вибором: як йому ставитися до козацьких грог мад, які, зауважу, рішуче не визнавали влади ні Велико­ го князя Литовського, ні польського короля, не кажучи вже про кримського хана. Самому старості вони також чимало допікали. То що було робити? Приборкувати козаків-непослухів силою своїх військ? Але це означа­ ло - вести безнадійну братовбивчу війну, дуже схожу на ту, яку українці й поляки ведуть проти татар, що тільки на руку справжнім ворогам. А якщо не варто протистояти їм, то, може, спробу­ вати знайти з ними спільну мову, і надалі мати їх за со­ юзників і в боротьбі проти татар, і в боротьбі проти московітів? Такий шлях здавався йому перспективні­ шим. З чого ж починати? Звичайно ж, із переговорів з козацькими отаманами, а ще - з вивчення козацьких традицій, побуту, тактики ведення бойових дій. Глинський добре бачив, що після смерті славетно­ го Великого князя Литовського Вітовта, який тривалий час успішно провадив політику могутньої експансії на Північне Причорномор’я (де, рішуче відтіснивши турків і татар, спорудив систему укріплених замків: Хаджибей - на місці сучасної Одеси; Білгород і Чорногород на Дністровському лимані...), часи величі литовськоукраїнської держави минулися. На той час прикордон­ на оборонна лінія фортець та замків відійшла вже до Черкас, Канева, Брацлава, Вінниці, Кам’янця. Отож відступати далі вже було нікуди. Особливо українцям. Так ось, князь Богдан Глинський повівся надзви­ чайно мудро. Зрозумівши, що з часом козацтво може перерости в значну національну військову силу, цей український патріот, по суті, першим з-поміж про­ вінційних адміністраторів та володарів українських зе­ мель, почав залучати козаків до боротьби з татарськими ордами. И оскільки ні польський король, ні литовсь­ кий князь на той час уже не мали достатньої військової сили, а головне - державної волі, щоб створити над­ ійний кордон між своїми державами і землями, контро­ льованими Кримським ханством, то Б. Глинський по­ ступово створює власне військо, основу якого починає складати козацтво та невеличкий гарнізон Черкас, на­ вколо яких згуртовувалися міщано-селянське ополчен­ ня та всі, хто прагнув і здатний був боронити рідний край. Така військова організація населення порубіжжя якраз і дозволила князю Глинському не тільки двічі - в 1492 і 1493 роках - зупиняти татарські орди, але й, роз­

віявши їх по степах, переслідувати аж до пониззя Дніпра. Це одразу ж піднесло авторитет козацтва, в яко­ му українці побачили свого захисника, а сам князь Глинський - можливо, й основу для відродження мо­ гутньої національної армії. І він не помилявся. Сили козаків зростали надзви­ чайно швидко. Вже 1494 р. вони взяли штурмом Очаків, що охоронявся турецьким гарнізоном. До цього випад­ ку литовці й поляки тривалий час остерігалися напада­ ти на турецькі фортеці, аби не спровокувати могутню Османську імперію на війну. Одначе козаків ці побою­ вання не зупиняли. Як не зупиняли вони й князя Б. Глинського, який належав до того ж князівського роду, що й відомий оборонець української ідеї князь Михайло Глинський, що трохи згодом, будучи маршалком двору Великого князя Литовського Олександра І, гуртував навколо себе всі українські патріотичні сили. А в 1508 році, після смерті Олександра І, підняв на Поліссі антилитовське повстання, з метою створення незалежної української держави. Але доля князя Михайла —тема окремої розмови. Що ж до князя Богдана, то не маємо достеменних да­ них про те, яку саме участь він брав у цьому повстанні. Відомо лише, що, після поразки повстання, М. Глинсь­ кий утік у Московію, під захист Великого князя Мос­ ковського Василя III. Правда, князь той, довідавшись, що Глинський прагне незалежної України, запроторив його до в’язниці, нібито як литовського шпигуна. Але то вже інша історія. Для нас важливо, що М.Глинський вирушив у Московію, як зазначають дослідники, разом «із своїми братами й прихильниками». Серед них, мож­ ливо, був і Богдан Глинський. Зусилля, яких доклав цей князь для згуртування подніпровського козацтва, піднесення його ролі в житті України і його слави, значні перемоги козаків під його командуванням над татарами —варті того, щоб ми го­ ворили про князя Богдана Глинського, як про одного з перших козацьких вождів, козацьких гетьманів.

Що ж стосується князя Костянтина Івановича Острозького (бл. 1463-1533), то він належав до одного з найславетніших українських князівських родів, що вів свої початки від турово-пінських Рюриковичів, до яких належали, зокрема, князь турівський Святополк, князь дубровицький Олександр, отой, що загинув у бою на Калці... Від XIII ст., коли заснува­ лася лінія турово-пінських Рюриковичів —й аж до XVIII ст., цей рід традиційно давав українському народові виз­ начних воєначальників, політичних і культурних діячів. Досить сказати, що син Костянтина Острозького ВасильКостянтин Острозький (1527-1608 рік), який тривалий час був київським воєводою, увійшов в історію украї­

Історія євразійського козацтва ХПІ-ХХ століть

нської культури як визначний меценат православ’я, зас­ новник Острозької академії. З козацтвом К. Острозького звела та ж військовополітична ситуація, яка звела з ним Богдана Глинського. Брацлавські землі, старостою яких був князь К. Ос­ трозький, належали до порубіжних околиць, через які вогненно і криваво пролягав Кучманський Шлях - відо­ мий в історії українського народу, як ще один традицій­ ний (поряд із Чорним) шлях набігів татарської орди, тільки вже на Поділля. Усі звертання старости до литовського уряду з про­ ханням посилити гарнізони порубіжжя не мали ніяких наслідків. На той час Велике князівство Литовське ґрун­ товно ослабло і все більше схилялося до об’єднання, під єдиною короною, з Польщею. Зваживши на це, Ос­ трозький згуртовує місцеві козацькі ватаги у великий бойовий загін, підсилює його загоном регулярного війська і 1508 року не тільки припиняє черговий напад татарської орди, але й ущент розгромлює її. Таким чи­ ном на початку шістнадцятого століття, завдяки зусил­ лям князя Острозького, козаки заявили про себе як ре­ гулярна військова сила не тільки на Подніпров’ї, але й на Поділлі, в межиріччі Бугу і Дністра. Та чи то кримський хан не сприйняв усерйоз появи нової військової сили на Південному Поділлі, чи, може, безвихідь або жадібність погнала татар у черговий похід в Україну... Хтозна. Але коли 1512 року Кучманський шлях знову закурів під копитами їх багатотисячної орди, під рукою князя Острозького вже була досить організо­ вана й навчена козацька військова сила. Отож народне ополчення, яке скликалося й раніше, проте рідко коли могло протистояти досвідченим татарським войовникам, тепер об’єднувалося навколо справжніх військо­ вих професіоналів. Приєднавши до свого козацького війська ще й загін поляків, князь водночас обачливо закликав на допомогу свого сусіда, старосту кам’янецького, Предслава Лянцкоронського. Про цього уславле­ ного козацького ватажка мова піде трохи згодом. А поки що ми є свідками того, що несподівано для себе татари застають на Брацлавгцині значну і досі не знану ними військову силу. Відомо, що коли після кількох попередніх сутичок, дійшло до вирішальної битви з татарами (до речі, під час своїх грабіжницьких походів татари, зазвичай, уни­ кали значних битв, а втікали, щойно бачили, що проти них виступає велика сила), то першими прагнули вда­ рити на них польські полки. Цього вимагали слава польського війська і невмирущий гонор польських офіцерів-аристократів, які не бажали, шоб славу цієї пере­ моги було приписано козакам. Одначе українське ко­ зацтво не з меншою гоноровістю вважало, що за свої землі першими в бій повинні вступити саме вони. Оскільки суперечка тривала майже весь світанок перед боєм, то князь Острозький змушений був утрути­

тися, аби не допустити непорозуміння і переконати польських офіцерів, зокрема, Предслава Ланцкоронського, що, хоча козаки й гірше озброєні та споряджені, ніж закуті в лати польські жовніри та гусари, проте ма­ ють значно більший досвід боротьби з татарами, краще знають їх тактику та прийоми кінного бою. Можливо, князь і не говорив цього полякам у вічі, але він добре знав, що польські воїни, які рідко сходилися на полі бою з татарами та турками, як правило, психологічно виявля­ лися менш підготовленими до бою з ними, ніж козаки. До речі, це було суттєвою вадою не тільки польської, але й багатьох інших європейських армій. Ось чому жодна з них, якою б озброєною та загартованою по європейських бойовиськах вона не була, не могла гідно протистояти му­ сульманським військам з такою впевненістю і, сказати б, затятістю, навіть презирством, як це вдавалося козакам. Словом, князь К. Острозький таки домігся свого: у цій битві козаки вдарили першими. 1татарські лави роз­ віялися саме під їх ударами. А вже поляки й українське ополчення, що вступили в битву другим ешелоном, до­ вершили розгром орди і, разом з козаками, погнали рештки її у бік Криму, винищуючи у більш дрібних боях і сутичках. Ясна річ, у цій битві козаки зазнали відчут­ них втрат, але коли йшлося про захист рідної землі та козацьку честь і славу, з цим не рахувалися. Перемоги настільки піднесли авторитет князя Ост­ розького, що Великий князь Литовський Жигмонт І Старий призначає його Великим гетьманом Литовсь­ ким, тобто головнокомандуючим всіма збройними си­ лами держави. Одначе при цьому Острозький зали­ шається старостою віленським та брацлавським. Отож тепер, уже і як Великий гетьман, він починає дбати не тільки про захист, але й про фортифікаційне зміцнення кордонів. Саме з його ініціативи в прикордонних зем­ лях України з’являється кілька укріплених замків. За його ж наказом у ці райони направлено значні сили, що відтоді стали тут постійними гарнізонами. Слід зауважити, що в багатьох українських містах на той час усе ще залишалися дерев’яні замки, збудо­ вані тоді, коли не існувало досить сильної артилерії. Враховуючи це, князь Острозький залучає до справи інших старост і князів, відбудовує головний замок Ук­ раїни —київський, а також реконструює у камені й цеглі замки в Черкасах, Каневі, Вінниці, Брацпаві. Дослідники стверджують, що загалом під команду­ ванням К. Острозького литовські війська здійснили 60 битв з татарами і турками. І можна не сумніватися, що в кожній з них брали участь козацькі загони і що в кожній козаки відстоювали своє право першими йти на ворога і першими здобувати славу. Отож маємо всі підстави вважати князя Острозького гетьманом украї­ нського козацтва. Тим паче, що кілька з цих битв вия­ вилися справді видатними. Як, хоча б, ота битва на Во­ лині, що відбулася 1512 року...

Всесвітня козацька енциклопедія Зневірившись у спробах розгромити подільських козаків на Кучманському Шляху, татари кинулися на Чорний Шлях, що пролягав по правобережжю Дніпра. Цього разу їм вдалося поминути, або ж розвіяти, заста­ ви черкаських та канівських козаків. Одначе на Волині вони, знову ж таки, собі на біду, зустрілися з військом князя Острозького, яке не тільки розбило орду та відібрало все награбоване, але й тривалий час гнало рештки татарського воїнства у бік Криму. Зі ще більшим успіхом завершилася битва під Ольшаницею, що на Київщині, яка відбулася 1527 р. Цього разу татари, вже під командуванням самого хана Махмет-Гірея (слід зауважити, що хани вирушали в такі походи нечасто; здебільшого військо вів хтось із мурз, найчастіше - впливовий перекопський мурза) не тільки знову втратили здобич, але й зазнали жахітливих втрат. Під час переслідування, козакам вдалося звільнити з полону кілька тисяч своїх земляків. Одначе значення цієї перемоги не тільки в розгромі ворога. По суті було зірвано намір татар підступитися до Києва, повторив­ ши напад на нього, як це свого часу - 1482 року - вчи­ нила орда на чолі з ханом Менглі-Гіреєм. Тоді татари пограбували весь Київ, винищивши або забравши в по­ лон значну частину його жителів. Що ж до Польщі, то ця перемога над татарами була сприйнята з таким за­ хопленням, що король Сигізмунд (Жигмонт) І Старий влаштував у тодішній столиці, Кракові, тріумфальну зустріч переможця, на зразок того, як то колись зустрі­ чали своїх славетних полководців давні римляни. А вже хто-хто, а вони зналися на церемоніях... Цікаво відзначити й той факт, що князь Острозький був першим українським полководцем, що вступив у битву з московітами. Коли 1514 р. Великий князь Мос­ ковський Василь III напав на Литву, намагаючись оку­ пувати місто Білої Русі Смоленськ, то в битві під Оршею литовсько-білорусько-українські війська під коман­ дуванням Острозького не просто розгромили армію московітів, а, як відзначають хроністи, винищили її «до ноги». І можна бути впевненим, що в складі цього війська воювали значні загони козаків, без яких на той час уже не відбувалося жодної битви, жодного походу. Будучи людиною досить заможною, князь Ост­ розький мав схильність до меценатства. Як православ­ ний, він не тільки щоразу виступав на захист віри свого народу, але й на свої кошти зводив нові храми, допома­ гав монастирям. Відомо, наприклад, що тривалий час саме він фінансово підтримував Києво-Печерську лав­ ру. І заслуги його перед цим монастирем, та й взагалі перед православ’ям, були гідно поціновані вже тим, що похований був князь К. Острозький (1533 р.) на тери­ торії лаври. Існує свідчення, що надгробок на його мо­ гилі зберігався аж до 1941 року. І тільки тоді був зруй­ нований. Хотілося б знати ким.

Виходячи з усього мовленого тут, маємо підстави вважати князя Костянтина Івановича Острозького геть­ маном українського козацтва, і тим міцно вкорінити ім’я цього полководця в історію козацтва, історію України.

На перший погляд, князь Михайло Глинський (р.н. невід.-1534) не мав без­ посереднього відношення до становлен­ ня козацького руху в Україні. Одначе обминати цю постать в нашій історії було б несправедливо і безглуздо. Тим паче, що в по­ встанні, яке він підняв 1508 року в Україні, намагаю­ чись від’єднати українські землі від Литви, а відтак - і від Польщі, брали участь загони козаків. Та й самі по­ встанці вже починали називати себе козаками, аби во­ рогам зрозуміліше було, з ким вони мають справу. Михайло Глинський походив з давнього татарськоукраїнського, але остаточно зукраїненого, роду, що осів в Україні ще за часів князя Вітовта, і відтоді не раз ста­ вав на оборону землі нашої. Маєтності його традицій­ но знаходилися на Полтавщині та Поліссі. Одначе князь не належав до тих магнатів, які звикли дбати тільки про примноження своїх статків. За натурою він був мандрів­ ником, романтиком і, звичайно ж, воїном. Відомо, що освіту здобував у Західній Європі. Спосіб життя та мис­ лення європейців, рівень культури країн того мало зна­ ного тоді в Україні світу настільки зацікавили молодо­ го князя, що чималу частину життя він примудрився провести у подорожах спочатку по Італії, де знайомив­ ся з надбанням мистецької та філософської еліти цієї країни, а також з її давньою і славетною військовою істо­ рією; а згодом - по Іспанії. Знаємо також, що тривалий час він був на військовій службі в Германії, зокрема, в армії курфюрста саксонського Альбрехта. Можна вва­ жати, що М. Глинський взагалі був одним з найперших українців, яким вдалося настільки грунтовно познайо­ митися з набутками західноєвропейської цивілізації в епоху ренесансу і настільки добре оволодіти військо­ вим мистецтвом. Він також вільно володів кількома іноземними мовами. На той час в українсько-литовських землях людей з такою освітою і таким знанням європейської культури та військової справи було надзвичайно мало. Отож шли 1500 року князь нарешті повернувся в Україну, слава про нього досить швидко досягла литовської і польської столиць. Саме тоді Великим князем Литовським стає Олек­ сандр І (1461-1506), брат польського короля Яна Альб­ рехта. Литва і Польща вже були досить тісно поєднані, проте Литовське князівство все ще почувалося осібною державою, і Великий князь Олександр прагнув створи­ ти при собі «освічений» двір, на зразок королівських дворів Франції чи Іспанії, щоб постати перед світом

Історія євразійського козацтва XIII-XX століть

монархом-просвітителем —тоді це входило в моду. Тож не дивно, що він одразу ж наблизив до себе одного з найосвіченіших аристократів країни - князя М.Глинського, і навіть призначив його маршалком (тобто розпо­ рядником) свого двору. По суті, Глинський стає керів­ ником адміністрації Великого князя і першим його рад­ ником. А слід сказати, що дружиною Великого князя була донька князя московітів Івана III Олена, яка так і не спромоглася порозумітися з оточенням свого чоловіка. Почалося з того, що вона не побажала прийняти като­ лицтво, за що дістала дуже небезпечне прізвисько «схиз­ матичка» і - рідкісний випадок - так і не була короно­ вана на польську королеву. Одначе це не завадило її збли­ женню з князем М. Глинським, завдяки якому князь досить швидко познайомився з деякими впливовими московськими чиновниками, що прибували до Литви з посольськими місіями. Згодом це йому знадобилося. Ще більше зміцнів авторитет М. Глинського, коли 1506 p., виступивши на чолі литовсько-козацьких військ, він розбив великий загін татар, що вдерся в межі ли­ товського князівства. Перемога ця була настільки вра­ жаючою, що відтоді він стає відомим не лише як полі­ тичний, але як і військовий діяч. І хтозна, можливо, з часом його було б призначено коронним гетьманом, тобто головнокомандувачем усіма збройними силами держави. Одначе сталося так, що того ж 1506 року Ве­ ликий князь Олександр вмирає. Цілком несподівано. І, як припускають, від отруєння. Мало того, при литовсь­ кому і польському дворах в цьому злочині неофіційно звинувачували князя М. Глинського, оскільки вважало­ ся, що це було в його проукраїнських інтересах. Мав князь відношення до цього вбивства, чи ні, з’я­ сувати так і не вдалося. Проте достеменно відомо, що на той час М. Глинський уже стояв на чолі групи впли­ вових українських аристократів - князів та бояр, які не бажали, щоб Україна й надалі залишалася окраїною Литовської держави, і прагнули відродити великокня­ жий престол у Києві. Тим паче, що їм дуже не подоба­ лося намагання польських королів остаточно ліквіду­ вати литовську державність, об’єднавши Литву, а отже й Україну, під польською короною. Нагадаю, що на той час українська автономія була повністю ліквідована: 1452 року Великий князь Казимир Ягайло скасував Волинське князівство, і відтоді Волинню правив кня­ жий намісник; а в 1470 року було скасовано й Київсь­ ке. Хоча, нехай навіть номінально, Київ усе ще вважав­ ся тоді столицею українських земель. Крім того, в Литві побутувала думка, що князь Глинський реально претен­ дує на литовський трон, і це теж служило підставою для підозр та звинувачень його у вбивстві Великого князя. Та все ж таки прямих доказів ніхто не мав. Все залежало від того, як поставиться до Глинсько­ го новий Великий князь Сигізмунд І, який, водночас,

став і королем Польщі. Але досить швидко з’ясувало­ ся, що ставиться той до українського князя з недовірою, і продовжує розслідування. Розуміючи, що втрачати йому вже нічого, М. Глинський повертається у свої польські володіння, віднаходить спільників серед місце­ вих українських аристократів і починає збирати військо. Метою повстання, яке він замислив, було, на першому етапі, створення Великого князівства Київського, навко­ ло якого з часом можна було б збирати землі, що увіхо­ дили колись до складу Русі-України (Русі Київської). Увесь 1507 рік минув для М. Глинського у приготу­ ваннях до повстання, а вже наступного року відбулися збройні сутички його загонів з гарнізонами та окреми­ ми загонами литовського війська. Початок був надзви­ чайно успішним для повстанців: їм вдалося здобути кілька міст і фортець у Білій Русі, відтіснивши таким чином литовські гарнізони на північ, подалі від Поліс­ ся, а потім взяти в облогу сильно укріплені замки в Овручі та Житомирі. Знаючи князя як досвідченого полководця, Сигіз­ мунд І теж почав формувати значні військові сили і го­ туватися до справжньої війни. У свою чергу М. Глинсь­ кий пожвавив дипломатичні зусилля. Зокрема, він за­ ручився військовою і дипломатичною підтримкою мос­ ковського князя Василя III та кримського хана. Проте ці правителі обстоювали інтереси своїх держав, й ідея князя щодо появи незалежної України їх зовсім не при­ ваблювала. І як же вони повелися в цій ситуації? Та саме так, як і мали повестися. Великий князь Московський справді послав свої війська, але не для того, щоб допо­ могти Глинському, а щоб, скориставшись ситуацією, захопити Смоленськ і Полоцьк, поблизу яких військ повстанців не було. Що ж до кримського хана, то він взагалі не послав жодного свого вершника, а вирішив почекати, чим усе закінчиться, щоб знову безборонно грабувати і українців, і литовців. Тобто обидва союзни­ ки зрадили повстанців. Можливо, князь Глинський і сам здолав би війська Сигізмунда І, проте, як це не раз траплялося і до по­ встання цього князя, і після нього, між українськими князями та старостами почався розбрат. Чимало з них усе ще схилялося до того, щоб залишатися під владою Литви і Польщі. Тобто доля української державності їх не цікавила, під захистом польської корони вони почу­ валися досить затишно. Отож, коли литовсько-польські війська, увійшовши до Білорусії, підступили до кордонів України, і князь переконався, що йому справді проти­ стоїть велика сила, він завбачливо розпустив своє нечисельне військо і з невеличким загоном охорони, ра­ зом з братами, іншою ріднею і найближчими прихиль­ никами, вирушив до сусідньої Московії. Там він не дуже афішував свої наміри щодо незалежності, а постав пе­ ред Василем III, як ворог Литви, оборонець православ­ ної віри. Це, однак, не завадило йому, скориставшись

Всесвітня козацько енциклопедія своїм впливом та красномовністю, спровокувати московітів на чергову війну з Литвою й особисто взяти участь в поході. Але сталося так, що під Оршею війська московітів були вщент розгромлені військами литовців. Парадокс цієї події полягає в тому, що литовські війська очолю­ вав великий гетьман литовський, український князь Костянтин Острозький. І в складі його воїнства було чимало козаків. А одним із командирів московського війська був український князь Михайло Глинський. 1він теж мав при собі козаків. Якби ці два полководці зуміли об'єднати свої зусилля та військові здібності й автори­ тети, можливо, Україна здобула б незалежність ще тоді, на початку XVI століття. Та, як і безліч разів до і після цих подій, українські звитяжці діяли за відомим кожно­ му українцем принципом: «Бий свій свого, щоб чужий боявся». О, це —«бити свого» —ми вміли! З другої спроби московітам все ж таки вдалося за­ хопити Смоленськ, і це втішило Глинського, який доб­ ре пам’ятав, що Василь III пообіцяв віддати йому місто, щоб князь міг згуртувати навколо нього повстанські сили і розгорнути війну проти Литви. Обіцяти обіцяв, але тільки-но Смоленськ опинився в його руках, пере­ думав. Мало того, Великий князь московітів вирішив, що розширювати свої землі можна не тільки за рахунок Білої Русі та Литви, але й України. Тож навіщо допус­ кати, щоб Україна здобула незалежність і створила влас­ ну армію? А щоб не мучили докори сумління перед князем Глинським, Василь III підступно заарештував його (1514 р.) і запроторив до в’язниці, нібито як литовського шпи­ гуна! Після дванадцяти років ув’язнення М. Глинському слід було негайно повергатися в Україну, або шука­ ти притулку в якійсь іншій країні. Одначе він покла­ дається на запевнення московітів і залишається. Через вісім років його знову ув’язнюють, і знову як... литовсь­ кого шпигуна! Того ж 1534 року літній знесилений князь так, у в’язниці, й помирає. Певне відлуння трагедії роду Глинських у Московії ми знаходимо в листі царя Івана Грозного іншому бун­ тівному князеві—Андрію Курбському, датованому 1564 роком. Цар пригадує, що, коли він ще був підлітком... «ми жили тоді в своєму селі Воробйовому, і ті ж зрад­ ники переконали народ убити і нас за те, що ми ніби­ то переховували в себе матір князя Юрія Глинського, княгиню Анну, і його брата, князя Михайла». А трохи раніше, в цьому ж листі, Іван Грозний повідомляв, що зрадники схопили князя Юрія Глинського і вбили пря­ мо в Успенському соборі, «заливши церковний поміст кров ’ю». Історик М. Аркас, оцінюючи повстання М. Глинсь­ кого, стверджує, що ним скінчилося останнє бажання й остання спроба України знову стати самостійною і не­ залежною. З цим важко погодитися, оскільки згодом

чимало представників давніх князівських і, взагалі, ари­ стократичних родів українських, ставали на захист Ук­ раїни і домагалися її незалежності, її волі. Тому буде­ мо вважати збройний виступ князя М. Глинського од­ нією з найпомітніших спроб відродження незалежної України. І було в справедливо, якби ми утвердили в історії нашої держави те місце князя М. Глинського, якого він заслуговує, яке йому належить. Він боровся і помер патріотом України, одним з її воїнів, її полко­ водців.

На історичній арені Предслав Лянцкоронський з’явився 1506 року. Відомо­ стей про нього маємо не так вже й бага­ то. Але, ґрунтуючись на тих, якими во­ лодіємо, можна стверджувати, що він належав до од­ ного з найвпливовіших вольсько-українських аристок­ ратичних родів. Батько його був польським сенатором. Сам він одружений на доньці князя Острозького, та до того ж, став свояком Великого князя Литовського Олек­ сандра І, що забезпечувало йому значний вплив у суспільстві. Як полководець, він прославився 1512 року, під час війни з Кримським ханством. Будучи кам’янецьким ста­ ростою, Лянцкоронський зібрав під своїм командуван­ ням усіх місцевих козаків і, спільно з князем К. Ост­ розьким, очолив українсько-польські війська, що зав­ дали нищівної поразки кримській орді і тривалий час переслідували її рештки. Цей похід приніс йому таку славу, що, як засвідчує історик Д. Яворницький, ґрун­ туючись на ранішніх джерелах, у Польщі й Литві Пред­ слава Лянцкоронського починають шанувати «як кра­

щого полководця свого часу, який багато подорожував різними країнами Європи йАзії, вивчив усі бойові прийо­ ми кращих європейських та азіатських полководців». Одначе цю славу «кращого полководця» свого часу Предславу Лянцкоронському ще не раз доводилося підтверджувати блискучими перемогами. Для нас він цікавий передусім як стратег і тактик. Лянцкоронський був одним з перших козацьких геть­ манів, який, маючи під рукою нібито й не такі вже значні військові сили, все ж таки не бажав чекати нападів кримської та буджацької орд, а сам починав завдавати упереджувальних ударів не тільки по них, але й по ту­ рецьких гарнізонах, що постійно підтримували татар. І він, і козаки пам’ятали, що всі міста й землі Північно­ го Причорномор’я, які окупували на той час турки й татари, свого часу належали —або принаймні розташо­ вані на землях, що колись належали —їх предкам, давньоукраїнцям, русичам Русі Київської. Ось один з переконливих прикладів. 1516 року, зно­ ву згуртувавши великий загін козаків, Лянцкоронський форсував Дністер, сміливо вторгся на територію, конт­

Історія євразійського козацтва XIII-XX століть

рольовану турками, і в передмістях Білгорода (нині Білгород-Дністровський) вщент розгромив з’єднані турецько-татарські війська, що спробували відстояти місто. Саму фортецю українські козаки не штурмува­ ли, в цьому не було сенсу, зате захопили чимало поло­ нених, а також великий табун коней, а ще - чимало голів рогатої худоби та овець. Можна уявити собі, як були вражені турки й тата­ ри! Століттями звикали до того, що це вони когось гра­ бують, а тут раптом з’явилася сила, яка захопила все, що вони мали. Це спонукало турків і татар зібрати ще більше військо і кинутися навздогін козакам. І таки на­ здогнали. Під озером Овидов, що під Очаковом. Переобтяженому здобиччю козацькому загонові дуже важко було протистояти загонам ворога. За логі­ кою, українці мали б покинути все набуте і рятуватися відступом. Саме на це й розраховували турецький паша і татарський мурза. Проте П. Лянцкоронський настільки уміло організував свою оборону і так талановито кон­ тратакував, що мусульманські війська знову були вщент розгромлені, після чого козаки повернулися в рідні землі цілковитими переможцями. На мій погляд, це призвело до певного психологіч­ ного зламу в свідомості, а отже, й тактиці всіх козаків і подільських, і подніпровських. Відтепер вони почали почуватися господарями становища. Передові козацькі загони сміливо підступали під татарські улуси і, як ми побачимо дещо згодом, безперервно нервували ординців своїми нападами, примушуючи кримського хана, й особ­ ливо його васала, перекопського мурзу, дбати вже не про те, як би в черговий раз пограбувати українські землі, а як би зберегти власне майно і власні голови. Саме за Лянцкоронського вперше не українців гнали в кримський полон, а кримчаків почали гнати в полон український. Одначе Предслав Лянцкоронський усвідомлював, що дрібними сутичками справу безпеки України не ви­ рішиш. І вже 1528 року він ще раз збирає велике ко­ зацьке військо. До того ж, закликає на допомогу свого колегу, старосту черкаського і канівського Остафія Даш­ кевича з його подніпровськими козаками. І незабаром, знудьгований неробством і ностальгією, турецький гар­ нізон Очакова побачив на підступах до міста бозна ким і звідки наслану на них армію. Як же це так: досі напа­ дали і били тільки вони, а тепер ось прийшли бити їх? Гарнізонне начальство закликало на допомогу своїх «молодших братів» татар і разом вдарили. Але після того удару від спільного турецько-татарського війська мало що залишилося. Вже після цієї перемоги козаки могли спокійно повертатися додому. Але Лянцкоронсь­ кий і Дашкевич не поспішали. Ще двічі вони шляхетно дозволяли туркам і татарам збирати свої військові сили, підтягуючи свіжі загони з глибин Криму, і двічі давали їм предметні і дуже переконливі уроки військового ми-

стецтва. Мовою козацьких шабель і рушниць це озна­ чало: «Надалі сидіть у своєму Криму і не рипайтеся. Посунете в Україну —будемо бити!» Хроністи засвідчують, що з того походу козаки по­ вернулися, захопивши 500 коней та понад 30 тисяч голів худоби. Не поспішайте скептично посміхатися: «Теж мені здобич!» Це нині престижність людини визначаєть­ ся маркою авто, банківськими рахунками та архітекту­ рою «фазенди». Тоді ж стан турка, татарина чи україн­ ця в суспільстві визначався передусім кількістю його копитної та рогатої рухомості, яка й була справжнім мірилом добробуту. Отож, ми повинні усвідомити, що козаки не тільки розгромили ворога, але й повернулися на рідну землю з величезним багатством. Як уже мовилося, про долю Предслава Лянцко­ ронського ми знаємо не так вже й багато. Але навіть те, що донесла до нас історія, дозволяє говорити про ньо­ го, як про справді талановитого, видатного українсько­ го козацького полководця. Цей славетний воїн походив з дав­ нього роду української аристократії, що посідала маєтності на Брацлавщині та Поліссі. Народився і зростав в Овручі. Готуючись до військової та політичної кар’єри, в юності примудрився побувати в Німеччині та Франції, де підви­ щував свою освіту і набував військового досвіду. Зго­ дом це було гідно поціновано при дворі Великого князя Литовського Олександра І, який 1502 року наділяє мо­ лодого звитяжця Кричевським староством. Землі староства були прикордонними з Московією, й оскільки московітським воєводам весь час хотілося розширювати свої території за рахунок українських, то й будні староства минали, здебільшого, у сутичках гар­ нізону й ополченців з їх загонами, та в приготуванні до майбутніх боїв. А отже, спокою цей край майже ніколи не знав. Саме в боях з московітами Дашкевич і гарту­ вався як воїн. Під час однієї із сутичок фортуна зрад­ жує йому і староста потрапляє в полон. Проте московіти досить швидко помічають його, вони знають про його військову майстерність і пропонують перейти на службу Великому князеві Московському Василю III. Вибір у Дашкевича був невеликий: або погодитися, або вмерти. І він погодився на службу росіянам (московітам). Але тільки для того, щоб звільнитися з полону і при першій-ліпшій змозі втекти від них. Так, власне, він і вчинив. І вже 1507 року ми знову бачимо майбут­ нього полководця в Любліні, при дворі польського ко­ роля, де він - людина освічена, яка побачила світа і побувала в боях - користується успіхом. І не тільки у придворних дам. Як же повівся в цій ситуації король? Розумно. Вимушену службу Дашкевича у царя мос­ ковітів зрадою він не вважав. Зрештою, аристократ має

Всесвітня козацька енциклопедія право здобувати лицарську славу в будь-якій армії світу. І він призначає Дашкевича старостою черкаським і ка­ нівським. Знову ж таки на кордоні, але небезпечнішо­ му. Саме тоді Остафій Дашкевич уперше зіткнувся з військовою силою, що звалася козацтвом. Ідея створен­ ня цього суто українського війська настільки захопила войовничого старосту, що землі своїх повітів він, по суті, перетворює на своєрідні козацькі бази, на яких почина­ ють по-справжньому гуртуватися, набувати вишколу і звідки вирушають потім у походи тисячі українських воїнів. І вдавався Дашкевич до цього, не маючи ні доз­ волу Великого князя Литовського, ні підтримки коро­ ля, за покликом душі та на власний ризик. Щоб озброювати та й взагалі, підтримувати козацькі загони, він, як староста, самовільно збільшив податки. Де в кого це викликало ремствування, збереглися скар­ ги на Дашкевича, зокрема, скаржилася дрібна шляхта. Проте до особливого невдоволення серед українців за­ ходи його не призвели. Кожен розумів: якщо козаки не захистять, татари відберуть усе нажите, разом із жит­ тям. Час від часу Дашкевич полишає свої адміністра­ тивні клопоти і сам бере участь у боях з татарами. 1523 року, під час одного з запеклих боїв він, можливо, по­ раненим, потрапив у полон. Одначе затримався в ньо­ му недовго: тими ж таки козаками був викуплений. Втім, татари вже добре знали Дашкевича і як союз­ ника. За два роки до того сталася досить неординарна подія. Річ у тому, що, як би не ворогували в ті часи ко­ заки і татари, але Московія завжди сприймалася ними як спільний, могутній ворог, якого ті й ті намагалися всіляко ослабити. Тож не дивно, що коли 1521 року хан Махмет-Гірей вирушав у похід проти Московії, він звер­ нувся до польського короля з проханням дозволити Дашкевичу разом з козаками піти з ним. Коли одні його вороги-татари, б’ють інших - московітів, королю це чо­ мусь дуже подобалося. А в Дашкевича були свої рахун­ ки з московітами. Одне слово, похід виявився вдалим. Татарсько-українське військо дійшло аж до Москви і взяло величезний полон. Пробачити цього рейду радянські історики Дашкевичу не могли. Як це так: в похід на «старшого бра­ та»?! На кого шаблю підняв? Про те ж, скільки разів війська «старшого брата» плюндрували українські землі, історики при цьому намагалися не згадувати. Втім, облишмо полеміку. Тим паче, що на зворотному шляху козацька душа Дашкевича повстала-таки проти хана. Достеменно не відомо, що там між ними сталося, але, скориставшись з ситуації, хан підступно полонив Дашкевича, вирішивши одним ударом розправитися і з московітами, і з ненависним татарам старостою. Проте Дашкевичу вдалося втекти з цього полону, і вже через кілька місяців татари дорого заплатили йому за таку

підступність. Зібравши великий козацький загін, він пішов... на Очаків. Татарська розвідка вже знала про підготовку цього походу, бо поблизу фортеці на козаків чекало чимале турецько-татарське військо. Проте українці розгроми­ ли його, а потім увірвалися в Крим і попустошили знач­ ну частину татарських улусів. Що вдієш: миротворчих сил, які й нині малоефективні, тоді зовсім не існувало, а «дипломатія шаблі» виявлялася куди зрозумілішою і переконливішою, аніж посольське красномовство і «дипломатія завірянь» та договори про «вічний мир». Отож засиджуватися по домівках і таборах козакам не доводилося. Повернувшись до Черкас —вже у славі полководця - Остафій Дашкевич ще більше активізував формуван­ ня своїх лицарських загонів. Він повірив у козацтво як незбориму силу, і на польські гарнізони та війська більше не покладався. Щоб унеможливити набіг орди, гетьман Дашкевич створює передові прикордонні заго­ ни козаків, які рейдують поблизу татарських улусів, тримаючи кримчаків у постійній напрузі, а подеколи й нападають на стійбища, захоплюють здобич і полоне­ них. А тепер уявимо собі стан польського короля Сигіз­ мунда І, коли одного ранку йому в ліжко, замість кави, якої в Польщі тоді ще не знали, подають... скаргу кримського хана! Ні, йому, звичайно, й раніше подава­ ли скарги. Але завжди прикордонні старости скаржи­ лися на татар: рятуйте, ваша величність! Нападають, грабують! Надішліть війська! А вільних військ у коро­ ля не було. І скарбниця королівська давно спустіла. Словом, не до скарг було. Аж тут раптом світ перевернувся: не прикордонний староста на хана скаржиться, а хан - на старосту Даш­ кевича. «Приборкай його! —просить короля. - Поря­ тунку від Дашкевича і його козаків нема. Мало того, що через нього ні Україну, ні Московію грабувати не можемо, він ще й наші улуси спустошує». Це ж до якого стану треба було довести хана СаїпГірея, як принизити його, щоб він, «повелитель повели­ телів», почав скаржитися на козаків своєму найлюті­ шому ворогові - польському королю! До речі, він не тільки обурювався нападами козаків, але й підмовляв: « Черкаські й канівські володарі пускають разом з коза­ ками й неприятеля твого й мого, московського князя, по Дніпру під наші улуси, і, про що лише в нашому панстві дізнаються, дають звістку в Москву». Щодо московітів і розвідданих для них, то для хана це був лише привід. Московіти з’являлися сюди нечасто. Але ж не будеш скаржитися тільки на козаків, якось незруч­ но. Проте король не образився б на козаків, навіть якби отримував такі скарги щоранку. Кожна з них —як єлей на душу. Ні, в присутності татарських послів Сигізмунд,

Історія євразійського козацтва ХШ-ХХ століть

звичайно, насупився, навіть зопалу поцікавився у рад­ ників, хто такий цей Дашкевич і як посмів?! Розібрати­ ся і!.. А послів спровадити і щоб духу їхнього. Тож чи варто дивуватися, що вже наступного року загони Дашкевича, разом із загонами Предслава Лянцкоронського, знову вирушили в похід. Та все туди ж... під Очаків. Де, як ми вже знаємо з оповіді про П. Лянцкоронського, здобули три перемоги в трьох битвах і повернулися з великою здобиччю і трофеями. Тим часом до влади в Криму прийшов новий хан — Саадат-Гірей, якому ще тільки потрібно було утверди­ тися на троні і здобути славу воїна. «Ну довоювапися! презирливо присоромив він своїх мурз-полководців, почувши про черговий напад козаків. - 3 якимись там розбишаками впоратися не можемо! Показати вам, як це треба робити?» И особисто повів орду, та прямо на Черкаси. Щоб раз і назавжди... Але козаки теж при гонорі. «Чули, сам хан веде свою орду?!» «Ага, то вже й ханові не сидиться ?! Нічого, зустрінемо». Сили були нерівними, орда значно потісни­ ла козаків і кілька разів штурмувала замок, в якому три­ мав облогу гарнізон під командуванням Дашкевича. Саме тоді, під час облоги, дослухаючись, як під сами­ ми стінами й вежами татари волають своє життєрадіс­ не «Алла! Алла!», Дашкевич по-справжньому почав мріяти про те, щоб такий ось замок, таку фортецю, та збудувати на одному з островів Дніпра... По-перше, це одразу наблизило б козацькі землі до моря, таке собі «вікно в Азію». По-друге, виставивши в фортеці залогу (Дашкевич мріяв про постійний 2-тисячний гарнізон), козаки могли б створити і флотилію кораблів, з допо­ могою якої заважали б татарам переправлятися на пра­ вий берег Дніпра, та й турецькі галери можна було б розганяти. До того ж, татари побоювалися б іти в похід в Україну, поки в тилу у них залишається великий загін козаків, який в цей час може вдарити на улуси, або пе­ рестріне на зворотному шляху, вже побитих і переобтя­ жених. Тож, замість того, щоб грабувати українські села, татари ось так, життєрадісно, кричали б своє «Аллаї Алла!» під стінами острівної фортеці. Але, на жаль, королі не завжди здогадуються, про що там мріють їхні старости. Не завжди й бажають знати про це. Здолати татарам козаків того разу не вдалося. Як не вдалося цього ніколи. А через два роки Дашкевичу трапилася нагода поділитися своїми мріями з сей­ мом і королем. Виступаючи на засіданні сейму, він, як староста і сенатор, розгорнув цілий план захисту півден­ них кордонів держави. Як запевняє нас польський хроніст Мартин Бєльський, - йому вірити можна, - план геть усім сподобався. Навіть королеві. От тільки втілю­ вати його у фортечні стіни та вежі ніхто не поспішав. Знаєш, старий, казали Дашкевичу впливові сенатори, ти вже якось там без фортеці протримайся. Сам бачиш: не до неї зараз, і так бюджет латаємо, як можемо. В

свою чергу, король - який у Польщі був виборним і майже цілковито залежав від Сенату - сам поплакався Дашкевичу. - «Ти ж бачиш, що це за Сейм. У нього не те що на фортецю, на зайву шаблю злотого не випро­ сиш. Та й навіщо вам фортеці, як татари й так духу ва­ шого козацького бояться?» Словом, ситуація знайома. Одначе ідея такої могутньої, неприступної фортеці на пониззі Дніпра з’явилася, набула розголосу і зажила самостійним життям. Майже через два десятиліття вона все ж таки була здійснена, але вже іншим старостою, більш заможним і впливовим - князем Дмитром Вишневецьким. Він, не чекаючи участі в цій справі короля і Сейму, силами своїх козаків та селян, звів на Хортиці дерев’яно-земляну фортецю, котра й поклала основу традиції Запорізької Січі. Але то вже історія, до якої ми ще повернемося. Що ж до Остафія Дашкевича, то цей полководець має право посісти гідне місце в історії України, історії її воїнства, її військового мистецтва.

Військова кар’єра ще одного тала­ новитого українського полководця князя Дмитра Вишневецького, як і ба­ гатьох його попередників і наступників, розпочиналася з посади старости чер­ каського і канівського, староства яких були передані йому королем Польщі 1550 року. Походив він з одного з найдавніших і найславетніших українських князівсь­ ких родів — Вишневецьких, що, в свою чергу, брав початки від удільних волинських князів Гедиминовичів, а ті вбачали родове коріння в династії турово-пінських Рюриковичів. Тобто, по суті, за своїм генеалогічним древом, Дмитро Вишневецький міг претендувати не тільки на титул Великого князя Київського, але й на престол короля України. Судячи з усього, на менше він - якби тільки дозволила ситуація - і не претендував би. Що ж до прізвища Вишневецький, то воно походить від містечка Вишнівця, яке, разом з іншими містечками і селами, належало родові князя. Ясна річ, князь із таким «древом» довго сидіти на своїх староствах і розважатися дрібними сутичками з татарами не міг. Лицарсько-авантюрна натура його ви­ магала того, щоб він якнайшвидше пізнав світ, а світ дізнався про нього. Історики стверджують, що причи­ ною того, що Вишневецький залишив службу у польського короля і подався до турецького султана, було якесь дрібне непорозуміння між ним і СигізмундомАвгустом. Може, й так, може, й трапилося якесь непо­ розуміння... Що ж, королеві вже й на старосту свого гримнути не можна? Але впевнений, що в цьому непорозумінні слід вбачати не стільки причину, скільки привід для того, щоб полишити набридлі адміністраторські клопоти,

Всесвітня козацька енциклопедія обдаровані дощами Черкаси, й податися на Південь. Варто подумати: яким це оригіналом треба бути, щоб православному князю, який доти тільки те й робив, що громив татарські та турецькі загони і залоги, зібрати загін українських козаків і податися з ними до Стамбу­ ла, на службу султанові! Хоча, точніше, не на службу. Бо князь султанові не служив. Він у нього гостював. Але зі своїм загоном. Підтвердження цього знаходимо в листі короля, в якому він скаржився на нерозсудливість своїх підлеглих своєму ж таки підлеглому вельможі Радзивілу Чорному «А від ’їхав він (Д. Вишневецький, — Б.С.) з усією своєю дружиною, тобто з усім тим ко­ зацтвом чи хлопством, котре біля нього перебувало». Уявляю собі вираз обличчя султана, коли той поба­ чив біля брами свого сералю (палацу) таке - «вірнопід­ дане» військо, та ще й на чолі з Вишневецьким, на яко­ го кримський хан не раз скаржився йому. Приймаючи Вишневецького в своє підданство, султан, мабуть, роз­ мріявся про ті часи, коли на службу до нього, слідом за Вишневецьким, перейдуть усі інші українські князі і старости, з усім козацтвом. Отоді вже горе буде й поля­ кам, і всім іншим ворогам його. Одначе й польського короля така перспектива теж стурбувала. Ще не виста­ чало, щоб козаки, замість безперестану скубти татар і турків, почали нападати на польські кордони. Можна не сумніватися, що теплий прийом, влашто­ ваний султаном князю Вишневецькому міг свідчити тільки одне: їх переговори мали чітке антиподьське спрямування. Вишневецький був у такому ж становищі, в якому згодом опинився Б. Хмельницький: жоден із сусідів України не бажав її незалежності, усі були во­ рогами. Але ворогувати з усіма одразу неможливо, отже треба було когось брати в союзники, а когось диплома­ тично нейтралізувати. Хмельницький, як відомо, почав із того, що зробив союзниками татар. Вишневецький спробував почати з турків. І мене дивують історики, які в тому, що Вишневецький служив спочатку в короля, потім прибув до султана, далі знову повернувся до ко­ роля, - не вбачають нічого іншого, окрім авантюристичності натури. У Стамбулі князь зондував грунт, за­ водив знайомства, вивчав досвід могутньої і своєрідної турецької армії— ось і вся розгадка. Одначе настав час, коли він зрозумів: усе значно складніше, ніж здавалося раніше. Султан згоден прий­ няти його як полководця, який б воював проти поляків, але ніколи не погодиться з тим, щоб Україна здобула незалежність. А в цей час і король через своїх послів почав нашіптувати Вишневецькому: слухай, старий, ну, посидів у Стамбулі - й досить. Що ти там висидиш? Повертайся - Черкаси й Канів твої. І слова свого ко­ роль дотримав: тільки-но Вишневецький повернувся, Черкаси і Канів були передані йому. Але досить скоро князь переконався, що йому од­ наково сумно сидіти, що в Черкасах, що в Стамбулі.

Війни нема, походів нема, слави - кіт наплакав. А тут ще й татарам не сидиться в їхньому Криму. Щоб оста­ точно позбутися цього клопоту, та раз і назавжди пере­ пинити ординцям шлях в Україну, князь вирішив-таки втілити в життя ідею, що вже носилася в повітрі - збу­ дувати на острові Хортиця укріплення. Одначе просто так, взяти й залишити на острові гарнізон - не вихід. І тоді Вишневецький вирішив, що там, на Хортиці, має бути постійний гарнізон з воїнівпрофесіоналів, для яких захист кордонів України - їх життєва мета, сенс усього їхнього існування. Саме за такою логікою міркування він і повинен був прийти до створення своєрідного лицарського козацького Ордену - тієї найідеальнішої й найсуворішої організації това­ риства, яку тільки й могло винайти людство. Оскільки події відбувалися в XVI столітті, то за прикладами ходити далеко не треба було. Принаймні, не далі Мальтійського, зі статутом якого Вишневець­ кий добре ознайомився, мабуть, ще під час перебуван­ ня у Стамбулі. Саме цей статут і було покладено в осно­ ву згуртування козацького лицарства. Інша річ, що до­ сить скоро воно зажило за законами, які саме ж і витво­ рювало. Але ж так, власне, й повинно було статися. Поки сотні козаків і селян черкаського та канівсь­ кого староств зводили під наглядом князя Вишневець­ кого дерев’яно-земляну фортецю, з вежами для гармат і казармами для гарнізону, сам князь уже вів перегово­ ри з королем щодо спорудження справжньої кам’яної фортеці. І, водночас, згуртовував однодумців, що мали стати офіцерами нового військового формування, досі в Україні не знаного. Варто відзначити, що король досить уважно прочи­ тав послання Вишневецького, в якому той повідомив, що на Дніпрі, якраз поблизу традиційного місця, де зав­ жди переправлялися татари, будується замок. Але, по­ хваливши свого підданого: «...А що стосується збудо­ ваного тобою замка і виявленої нам послуги, то така послуга приємна нам, бо ти влаштував замок для нас, господаря, у потрібному місці...», король негайно ж, із усією королівською делікатністю, відмахнувся від фор­ теці на Хортиці: «Та, щоб зміцнити той замок людьми і бойовими засобами, як ти писав нам про це, то без особистого твого приїзду до нас, ми тепер не маємо досить грун­ товних підстав виконати це». Словом, без твого приїзду виконати твоє прохання не можемо, а приїхати тебе до столиці - не запрошує­ мо. Ось так. На те ми і «його величність». А наші істо­ рики й досі дивуються, чого це князь Вишневецький кидався від короля до султана, а від султана, через ко­ роля, та аж до царя Московії. Ось вам приклад: він зміцнює південні кордони, а король йому каже: сам бу­ дуй і сам забезпечуй людьми та озброєнням. Щодо воїнів, то тут особливих проблем не виникало, козаків

Історія євразійського козацтва ХІІІ-ХХ століть

ставало все більше й більше. Але ж їх на якісь кошти треба утримувати. До того ж, потрібні гармати, ядра, порох, рушниці... Нічого цього не давши, король ще й попередив князя, аби він пильнував, щоб козаки не зач­ іпали татарських улусів. Тобто уже й трофеїв узяти не дозволяють! Навіщо ж тоді город городили? До речі, поки зводили фортецю, частина козаків під проводом Д. Вишневецького встигла піти походом про­ ти турків і татар, розбиваючи їх загони під Іслам-Керменем, Очаковом, і де тільки зустрічали. Коли в польській столиці дізналися про ці походи, там зрозумі­ ли, що з’явився новий талановитий полководець. Ім’я Вишневецького передавалося з вуст в вуста. Молоді польські шляхтичі мріяли служити під командуванням Вишневецького, а деякі з них прибували на Запоріжжя, щоб ставати козацькими офіцерами. Зауважу, що, перш ніж вирушати в цей похід, князь прийняв у себе московського дяка Ржевського, якого Іван Грозний послав сюди, на південь, щоб «здобути язиків та вивідати про кримського хана». Але дав вой­ овничому дякові для цієї місії всього-на-всього триста стрільців. Дізнавшись, що московіти прибули за «язи­ ками», козаки від душі посміялися. «Вам потрібні та­ тарські «язики»? Та ми наловимо вам їх скільки завгод­ но! Давайте краще, он, по фортецях турецьких пройде­ мося, щоб ви тут без діла не нудилися». І пройшлися. Разом з дяком. А далі сталося те, що й мало статися. Поки король Польщі знаходив причини для того, щоб не дати Вишневецькому ні солдат, ні гармат, кримчаки і місцеві ту­ рецькі паші знайшли те й інше і в травні 1557 року споря­ дили проти Січі цілу армію, яку хан Давлет-Гірей повів особисто. У польській столиці сполошилися. Зрозумі­ ли, що почалася справжня війна. Одначе допомоги так і не надали, полишивши князя з його козаками наодинці з усією кримською ордою і турецькими загонами. Татар-турків на Запоріжжя нахлинуло чимало. В Дніпро увійшли турецькі бойові кораблі, щоб обстрілю­ вати Січ з гармат і висаджувати десанти. Проте козаки були готові і до такого повороту подій. Кораблі вони потопили, десанти перебили і примусили турків-татар розпочати тривалу облогу. Як засвідчують хроністи, вона тривала 24 доби. За цей час мусульмани кілька разів пробували взяти Січ штурмом, але Вишневець­ кий настільки вдало вибудував оборону, що всі ці нава­ ли ворога, який значно переважав козаків чисельно, було відбито. Правду кажучи, облога могла тривати й довше. Але з часом українцям набридло щодня дивитися на та­ тарські кожушки та намети і вислуховувати їхнє «Алла, Алла!». Висадившись якось на світанку на берег, вони, під командуванням князя, перебили весь цвіт кримсь­ кого війська, а вцілілих турків-татар погнали так, що примудрилися ще й захопити кілька кочовищ перекопсь-

кого мурзи. Конфуз був загальноєвропейсько-азіатський. Щоб жменька козаків, яка майже місяць витримувала натиск величезного війська, зуміла не тільки вистояти, але й розгромити турецько-татарську армію, і навіть захопи­ ти кримські улуси!.. В Європі вирішили, що турки й татари вже остаточно довоювалися. Відтепер уже вся Польща тільки й говорила, що про нового полководця, його талант і безстрашшя. Що вже казати про Україну, яка відчула, що в неї з’явився гідний оборонець. З’яви­ лася своя армія. Цікаво, що після цієї перемоги Вишневецький на­ писав листа царю Івану Грозному, - князь вирішив, що листуватися з королем Польщі вже не варто і знайшов собі іншого адресата, - в якому не просив допомоги, ні... Навпаки, заспокоював царя московітів. Повідомив­ ши, що він розбив військо хана і погнав його від Хор­ тиці з «великим соромом», Вишневецький далі запев­ няв: поки він і його козаки панують на Хортиці, ні про який похід на Московію татари й мріяти не можуть. Ось так, не хвилюйся, мовляв, царю, і не присилай сюди дячків своїх із трьомастами вояками - в далекий світ та бозна по що, ми тебе скривдити не дамо. А в цей час хан кримський устиг поплакатися своє­ му покровителеві в Стамбулі. І вже восени до кримсь­ кої орди приєдналися два великі загони турецьких яни­ чар, та ще й господар (князь) Молдови, теж васал сул­ тана, зі своїм військом прибув. У той час, як Вишне­ вецький не дочекався допомоги ні від польського коро­ ля, ні від царя московітів, хоча звернувся з проханням до обох. Цього разу козаки теж трималися близько місяця. Вся Польща стежила за двобоєм між козаками Вишне­ вецького та величезною мусульманською армією, наче за олімпійськими змаганнями. Князя прославляли, як видатного полководця. От тільки на допомогу ніхто не поспішав. Козаки, може, протрималися б навіть два місяці, але на острові вже не стало ні харчів, ні ядер, ні набоїв для рушниць. І довелося оборонцям острова про­ риватися вночі через ворожі заслони, і, де на човнах, де плавнями, пробиватися до Черкас. Там князь негайно зібрав новий загін, підняв гарнізон і знову готовий був до битви. Одначе, рушати на Черкаси татари не нава­ жилися. І вийшло так, що острів вони нібито й здобули, але Вишневецького з козаками так і не перемогли. До того ж, козаки знали, що довго на Хортиці татари не всидять, тим паче, що насувається зима. Так воно й ста­ лося. Вже через півмісяця козаки знову хазяйнували на своєму острові, а татари і турки повернулися в Крим ні з чим. Так само, як і вояки молдавського господаря. А тим часом князь Вишневецький постав перед проблемою: як воювати з ордою далі? Стільки коштів щоб зібрати велику армію, спорядити її, озброїти і по­ вести на Крим - у нього не було. Король війська йому

Всесвітня козацька енциклопедія не дасть. Що діяти в цій ситуації'? Спробувати ще раз звернутися до царя Московії? План засновника Січі був таким: зібрати загін добровольців і разом з ним подати­ ся на службу до царя, щоб, при нагоді, спровокувати його на війну з татарами. Коли це вдасться, повести об’єднані війська на Крим й остаточно розгромити ор­ динців. А тоді знову взятися за створення Січі, тобто, по суті, за створення української армії, а там, можливо, і держави. Бо коли в тилу не буде ворогів-кримчаків, говорити з королем, і навіть із султаном Туреччини, буде легше. Поки через гінців тривало листування з царем, князь повернувся на Хортицю, сформував новий гарнізон і відбудував фортецю. Відтак розпочав вести бойові дії з татарами. Й тривало це доти, доки не надійшов дозвіл (чи, краще сказати, запрошення) царя на його приїзд до Москви. Оскільки усіх своїх дячків та піддячих, яких мав під рукою, цар вже повідправляв по різних околицях своїх володінь, то появі справжнього досвідченого пол­ ководця дуже зрадів. Свідчення тому - одразу ж при­ значив князеві Вишневецькому солідне жалування, а головне, віддав у його володіння містечко Бєльов (нині Тульської області) з усіма прилеглими волостями і се­ лами, а також наділив його кількома селами в інших краях. Протягом одного дня український князь раптом перетворився на солідного московітського землевлас­ ника. Може, князь і спочив би після цього у власному містечку, але до царя саме прибули посли від черкесів та кабардинців. У чому справа? Скаржитися на того ж таки кримського хана. Виявляється, він і кавказцям ус­ тиг насолити так, що життя від нього не було. Цар хотів було відмахнутися від них, мовляв, своїх справ вистачає, отож із кримчаками самі розбирайтеся. Аж тут згадав, що під боком у нього - найлютіший во­ рог татар, славетний полководець. Згадати згадав, про­ те війська дав усього 5 тисяч, ніби не розумів, що з та­ кою раттю й під стіни Перекопа соромно підходити. Вишневецький був чоловіком прямим, то так прямо й сказав про це цареві. Цар покректав, почесав потили­ цю і придумав хитромудрий план, завдяки якому вирі­ шив спровадити від себе і кабардинців разом з черкеса­ ми, і набридливого князя. Подалі і надовго. У супроводі кабардинського князя Канлика, Виш­ невецький з козаками поплив човнами до Астрахані, а звідти - світ неблизький —у сідлах подався до Кабар­ ди, де, за наказом царя, мав зібрати військо проти хана. Але чи багато його збереш по черкеських та кабар­ динських горах? Одначе діватися нікуди. Всілякими правдами й неправдами збільшивши чисельність свого воїнства, князь прибув на Дніпро, де йому наказано було царем стежити за діями татар. Не воювати з ними, а саме «стежити за їх діями», не провокуючи на війну. Але які там «дії», яке стеження? Дізнавшись, що Виш­

невецький знову прийшов по їхні душі - на той час уже саме ім’я князя навівало жах на татарські улуси, - крим­ чаки подалися за Перекоп і зачинилися на півострові, а сам хан з військом, про всяк випадок, відійшов у гірську частину Криму. Усе літо згайнував Вишневецький під Іслам-Керменем, чекаючи дозволу царя увійти в Крим, але так і не дочекався. Цар побоювався, що татари об’єднаються з турками і не тільки Вишневецького розгромлять, але й почнуть війну проти Московії. Ось чому восени він на­ казав Вишневецькому залишити на Дніпрі того ж таки дячка Ржевського з його стрільцями, а самому поверта­ тися до Москви. Абсурдність цих розпоряджень була очевидною, але що вдієш? Отож мусив наш князь і цього разу скоритися. Хоча й не приховував, що таке, з дозво­ лу сказати,«воювання» йому не до вподоби. Знову спро­ ваджений до Бєльова, князь мав час - майже рік - поду­ мати над своїм становищем і над своїми ідеями щодо козацтва, Січі, Великого князівства Київського. І тут стався цікавий випадок, який ще більше ут­ вердив славу Вишневецького як полководця. Хоча цьо­ го разу він навіть шаблею не махнув. Дізнавшись, що цар відбув зі своїм військом до Лівонії, хан зібрав сто­ тисячну орду (а цар, нагадаю, посилав проти неї Виш­ невецького з 5 тисячами!) і під командуванням свого сина Магмет-Гирея спрямував її на Москву. Сміливо так рушили татари. І може, й захопили б столицю Московії, але незабаром розвідка доповіла кримському принцові, що військо московське до Лівонії ще не вирушило. А головне, князь Вишневецький не поїхав з царем, як на те сподівалися в Криму, а залишився в Московії, і ра­ зом з боярами може очолити військо. Дізнавшись про це, татари нашвидкоруч пограбували околиці Московії, і так і не наважившись іти на Москву, з півдороги по­ вернули до Криму. На початку 1559 року цар знову послав Вишневець­ кого в похід, але дав тих-таки п’ять тисяч воїнів. Та ще 8 тисяч повів боярин Адашев. Діяли ці загони порізно. Вишневецький досить успішно громив кримчаків і турків під Азовом. Адашев спустився по Дніпру до Кри­ му і зумів звільнити з полону чимало полонених. Але хан встиг зібрати військо і кинутися за ним у погоню... Словом, отак, зі змінним успіхом, повоювавши на боці царя московітів, князь Вишневецький остаточно розчарувався в ньому і навесні 1561 року, зі своїм ко­ зацьким загоном, повернувся в Україну та розташував­ ся в урочищі Монастирище, поблизу Черкас. Загалом, він не мав права робити цього, бо все ще залишався підданим московського царя. Але старостою черкась­ ким у цей час був його двоюрідний брат Михайло Виш­ невецький, який поставився до нього, як і належить родичеві. З цього урочища Д. Вишневецький надіслав листа Сигізмунду-Августу, в якому висловив усе, що він думає про московського царя та його воювання проти

Історія євразійського козацтва ХІІГХХ століть

татар і просив надіслати йому охоронну грамоту, завдя­ ки якій безборонно міг би добутися до Кракова, для аудієнції. А ще просив прийняти на королівську службу. Про московського царя король був такої ж думки, що й князь. Отож охоронну грамоту Вишневецькому надіслав і на службу теж прийняв. Але ж треба було якось пояснити польській аристократії, чому це він про­ бачає зрадникові, нехай навіть цей зрадник —славнозв­ існий полководець Вишневецький. І король —а найпевніше, хтось із його радників —знайшов геніальний вихід. Сигізмунд-Август офіційно оголосив, що князь був у Московії не тому, що бажав служити цареві, і не тому, що зрадив його величність, або шукав кращої платні, а щоб дізнатися, що там «відбувається в стані неприятеля і тим принести якомога більше користі Речі По­ сполитій». Отож коли князь прибув до Кракова, не тільки весь королівський двір, але й сам він був при­ ємно здивований, дізнавшись, - причому останнім, що, виявляється, він ще й славетний розвідник! Що, ви­ являється, він невірно служив царю-батюшці за жалу­ вання та місто Бєльов, а займався розвідкою «в стані неприятеїя» на користь Польщі! Хроністи засвідчують, що зустрічали Вишневець­ кого в столиці, як національного героя, цілими натов­ пами. Правда, не тому, що повірили, нібито він був роз­ відником (тут усі все добре розуміли), а тому, що слава про нього, як про талановитого полководця, мужнього охоронця південних кордонів Польщі, ще й досі гуляла по всій державі. Козакам, що залишалися до часу в Монастирищі, король теж пробачив (за них клопотали­ ся обидва Вишневецькі), але, про всяк випадок, нака­ зав відправити їх до Естонії. Нехай тепер там послу­ жать. Хоча першу козацьку фортецю, першу Січ, татари зруйнували, проте ідея її залишилася. Її підхопили інші козацькі ватажки і вожді. Вона пережила князя Вишне­ вецького і дійшла до наших днів. А як же складалася доля самого князя Дмитра Виш­ невецького, що на той час уже остаточно постарів і, за всіма канонами воїнства, мав би піти у відставку та спо­ чивати в одному зі своїх маєтків? Тим паче, що після урочистої зустрічі він тяжко захворів. Існує навіть вер­ сія, що його спробували отруїти. Чи то хтось позаздрив славі, чи, може, мали намір помститися йому - султан, або кримський хан. Але король наказав своїм кращим лікарям врятувати Вишневецького, і вони постаралися. Та навіть після цього князь і не думав про відпочинок. Випадок звів його з комендантом хотинської фор­ теці, авантюристом за натурою, Альбрехтом Ласським. Цей аристократ мріяв про те, щоб, услід за Хотином, який тривалий час належав то молдаванам, то туркам, приєднати до Польщі усю Молдавію. Тим, чи захочуть самі молдавани жити під польською короною, Лассь-

кий не цікавився. Його хвилювало інше, як би спрово­ кувати короля на війну і таким чином отримати війська. Хоча, з іншого боку, він розумів: Польща до війни не готова. І якщо в конфлікт втрутяться Туреччина, а за нею кримські й білгородські татари, їй не вистояти. Й ось тоді, за гальбою пива, два лицарі склали хит­ ромудрий план. Навіщо підкоряти Молдову, запитува­ ли вони себе, якщо можна досить легко й безболісно заволодіти її троном? Нічого надзвичайного в тому плані не проглядалося: у ті часи чимало іноземців напрочуд добре почувалися на тронах сусідніх держав —і нічого, їх терпіли. То чому ж він, князь Вишневецький, родовід якого сягає Рюриковичів, не може стати господарем Молдови? Щоправда, Молдова поки що мала свого за­ конного господаря - Якова Василіда, але проти нього політично і збройно інтригував впливовий боярин Томша, і сутички між ними ось-ось мали перерости у гро­ мадянську війну. Про те, як Лаоський і Вишневецький подбали, щоб у Молдові дізналися про появу нового претендента, істо­ рія не відає. Але подбали. Та частина бояр, що підтримувала Василіда, вирішила: краще вже нехай нами править український варяг Вишневецький, аніж затятий ворог - до того ж відомий своєю нелюдською жорстокістю - Томша. І послали до Кракова, до князя, гінців: «Іди до нас княжити». А Вишневецький не дуже й вагався. Пішов. *** Якби польський король серйозніше поставився до намірів князя, він, звичайно, спорядив би з ним ціле військо. Проте у короля, як завжди, коли йшлося про плани князя, виявилися справи нагальніші. Отож Виш­ невецького супроводжувало всього 4 тисячі вершників, та й то більшість із них —поляків, що була під команду­ ванням аристократа П’ясецького. Вирушати з таким військом на здобуття чужого трону було чистісіньким божевіллям. Проте князь вирішив: «Дай-но ще раз, во­ станнє, ризикну!». І ризикнув, вирушив у свій останній похід. Щодо того, що відбувалося далі, існує кілька версій. Історик Д. Яворницький інтерпретує ці події таким чином: «Його (Вишневецького - Б.С.) передовий загін з ’явився тоді, коли Томша облягав Василіда в Сучавському замку, сам Вишневецький через хворобу їхав ззаду, на возі. Його загін спішно прискакав до плацу і став вимагати молдавської булави своєму князеві. Том­ ша охоче погодився з цією вимогою і особисто вийшов зустрічати славетного героя (як бачимо, слава Виш­ невецького досягла вже й Молдови - Б.С.). Вишневець­ кий, не підозрюючи віроломства, з невеличким загоном рушив до Сучави. Але в дорозі, побачивши нечисленні сили Вишневецького, Томша раптом змінив наміри, він несподівано кинувся на князевих людей, всіх перебив і мало не захопив самого Вишневецького, але той встиг

Всесвітня козацька енциклопедія утекти і сховатися в копиці сіна. На лихо, його помітив якийсь селянин, що приїхав по сіно, і видав Тамші. Виш­ невецького, разам з його супутником П'ясецьким та деякими поляками, схопили і відправили в столицю Молдавії. Поляків, після жорстоких катувань (сам Томша відрізав їм носи та вуха), відпустили в Польщу, а Вишневецького й П ’ясецького Тамша відправив у Цар­ город, до султана Селіма II. Палаючи люттю до поло­ нених за руйнування Криму й південних міст, турки вирішили піддати їх найлютішій страті: кинути жи­ вими з високої вежі на гаки, вмуровані в стіну біля морської затоки, по шляху з Константинополя в Галату. Кинутий з вежі П ’ясецький скоро помер, а Вишне­ вецький при падінні зачепився за гак і висів так якийсь час живий, лаючи ім ’я султана і проклинаючи мусуль­ манську віру, доки його не вбили турки, не утерпівши цих прокльонів». Д. Яворницький та інші історики у своїх досліджен­ нях подають князя Вишневецького як такого собі шу­ кача пригод. Саме під цим кутом зору трактують й ос­ танній його похід. Є в цьому твердженні щось і від істи­ ни: справді, все життя князя Вишневецького складало­ ся з пригод. Та коли уважно проаналізувати основи його вчинків, чітко проглядається логіка, якій усі його подо­ рожі між Стамбулом, Краковом і Москвою були підпо­ рядковані. По-перше, князь мав намір створити міцну козацьку армію, яка, по суті, підпорядковувалася б не польському королеві, а тільки йому особисто. По-друге, володіючи двома староствами - черкась­ ким і канівським, і маючи козацьке військо, як основу народного ополчення, він міг розраховувати на те, що вдасться розгромити, чи принаймні ґрунтовно ослаби­ ти, невеличке за людністю і територією Кримське хан­ ство, що забезпечило б йому більш-менш надійний тил, а вже тоді можна було б подумати і про відродження Великого князівства Київського, на трон якого Вишне­ вецький мав усі династичні права. А там, хтозна, мож­ ливо, постало б питання і про незалежність усіх украї­ нських земель. Саме виходячи з цієї ідеї, він кидався у пошуках союзників то до Константинополя - проти Польщі і Московії; то до Москви - проти Польщі, Кри­ му і Туреччини. Згадайте, хіба не з подібних міркувань виходив Богдан Хмельницький, коли вмовляв ворога України, кримського хана, стати його союзником, щоб у такий спосіб нейтралізувати і Туреччину? Можна не сумніватися, що молдавські чвари ціка­ вили його так само мало, як і чвари турецькі та мос­ ковські. Але Вишневецький прикинув, що, володіючи молдавською булавою, він матиме змогу сформувати хоч якесь там військо. А поруч, по той бік Дністра, вели­ чезні українські простори, на яких неважко ініціювати козацький рух, щоб потім, спільно, козацько-молдавськими силами, вдарити на поляків. А згодом - на татар. Одначе біда князя Вишневецького полягала в тому,

що все своє життя він мав тільки ідеї та військовий та­ лант. А в справі відродження державності цього вияви­ лося замало. Потрібні були ще влада, кошти, тобто те, що дозволило б сформувати велику українську армію. А ще —потрібна була відповідна політична ситуація в Польщі, сусідніх державах, в самій Україні. Що ж до молдавської авантюри, - бо це таки справді чистісінька авантюра, - то вона давала Вишневецькому хоч якийсь там шанс. І, погодьмося, князь був дуже близький до молдавського престолу. Настільки близький, що, коли б ще одна мить удачі... Ні, недарма український народ ось уже понад чоти­ ри віки зберігає ім’я князя Вишневецького в своїй пам’я­ ті. Його життю, його походам присвячені козацькі думи, історичні дослідження, художні твори. В його особі Україна має визначного козацького вождя, засновника Січі, патріота, полководця, яким пишалася б будь-яка країна світу. І годилося б, щоб у Незалежній Україні з’явився величний пам’ятник князю Дмитру Вишне­ вецькому.

У творах більшості істориків ім’я Остафія Ружинського навіть не зга­ дується. Нема його і в таблиці гетьманів, складеній М. Грушевським. Втім, він починав відлік від Д. Вишневецького, а князь Остафій Ружинський, судячи з усього, гетьманував до нього і, можливо, деякий час вже за часів Д. Вишневецького, який зосереджував владу тільки на своїх староствах та на Запоріжжі. Найдокладніші відомості про нього зна­ ходимо в «Історії Русів». Але там мовиться: «По смерті гетьмана князя Вишневецького, року 1514-го обрали гетьманом князя Євстафія Ружинського». А ми знає­ мо, що Д. Вишневецький загинув значно пізніше. Вод­ ночас аналіз подій, пов’язуваних з О. Ружинським, зас­ відчує, що вони мали розгортатися саме в 1514-му та в наступні роки. Походив О. Ружинський з польсько-українського роду князів Ружинських. Відомо, що в юності він чи­ мало подорожував країнами Західної Європи, навчався і служив у Франції та Німеччині. Маємо всі підстави припускати, що найбільше він цікавився теорією та практикою військового мистецтва і, зокрема, організа­ ційними засадами формування різних армій світу. Повернувшись в Україну, він уважно вивчив стан організації тут військової справи і дійшов висновку, що вона перебуває в цілковитому безладді. Річ у тому, що існувало кілька видів військових формувань, які пога­ но взаємодіяли між собою, а ще гірше підлягали яко­ мусь централізованому керівництву. Запоріжці мали свої формування, городові козаки—свої. Кожен магнат ство­ рював власні загони. Крім того, були польські гарнізони. Діяли ватаги місцевих отаманів. На кордонах гуртували­

Історія євразійського козацтва ХІП-ХХ століть

ся своєрідні партизанські загони, чи загони ополчення, які намагалися самотужки захищати свої села і містеч­ ка від татар. Ружинський добре розумів, що ні керувати таким військом, ні налагодити з ним дієву оборону Україні неможливо, і тоді він запропонував польському коро­ леві свій план великої військової реформи в Україні, наслідки якої відчувалися потім щонайменше два сто­ ліття. Це саме за його пропозицією король Сигізмунд І поділив Україну на 20 військово-адміністративних ок­ ругів, або козацьких полків. Кожен такий адмінполк ви­ ставляв полк бойовий, чисельністю не менше 2 тисяч воїнів. Назви вони мали за назвами відомих українсь­ ких міст: Київський, Чернігівський, Переяславський, Ка­ нівський, Черкаський, Чигиринський... Кожен полк було поділено на сотні, що теж називалися за назвами місте­ чок. Згідно з цією реформою, було чітко визначено види озброєння кінних та піших полків. Так, кіннотники озб­ роювалися списами, штуцерами, пістолями та шабля­ ми, а піхотинці - мушкетами й кинджалами; визнача­ лися також кількість артилерії та кількість обозу. Для бою піхота мала шикуватися у вигляді трикутника, або римської фаланги. Надзвичайно важливим елементом цієї реформи було те, що князь реалістично подбав про так званих «козаків-гультяїв», тобто про весь той зубо­ жілий люд, що лишався поза реєстровим військом і веш­ тався по прикордонних землях. Для цих козаків органі­ зовано п’ять «охочекамонних» полків, котрі повинні були нести прикордонну службу по річках Самарі, Бугу, Дністру —одне слово, на найнебезпечніших малозасе­ лених територіях. Загалом ці полки мали існувати за рахунок самозабезпечення, одначе щороку уряд вида­ вав їм невеличку платню. Створення таких полків знач­ но оздоровило, кажучи сучасною мовою, соціальну си­ туацію в українських окраїнах. Й нарешті ще один важ­ ливий момент реформ: всі полки зобов’язані були регу­ лярно проводити польові навчання та маневри, відпра­ цьовувати прийоми атаки і захисту, основи яких були викладені в спеціальних інструкціях. А незабаром і самому великому реформаторові, яким, безумовно, був князь Ружинський, випало пере­ вірити боєздатність армії, а отже, й дієвість своїх ре­ форм, безпосередньо на полі бою. Вступивши в союз з московським царем, який обіцяв йому підтримку, крим­ ський хан Мелік-Гірей розпочав бойові дії. Об’єднавши українські і польські війська, князь Ружинський, який на той час, мабуть, уже був якщо не коронним, то при­ наймні польним гетьманом Польщі, за наказом короля, вирушив йому назустріч. Судячи з того, що кримську орду Остафію Ружинському довелося зустріти на Дінці, поблизу московітського Бєлгорода, кримчаки справді діяли в спілці з московітами, і не виключено, що в складі їх війська були і

загони під командуванням чергового дячка. Та справа не в цьому. Сили кримчаків значно переважали, проте гетьман зумів дуже вдало вибрати місце для свого та­ бору —на вигині річки, так що позаду, півмісяцем, його прикривали круті береги, не дозволяючи кримчакам оточити військо; крім того один фланг полководець при­ крив возами - традиційною козацькою «фортецею на колесах». Пішовши в наступ, татари оточили українськопольські війська півколом і, засипаючи їх стрілами, на­ магалися спровокувати кінноту на контратаку. Проте Ружинський наказав усій кавалерії спішитися і теж, як і піхоті, вишикуватися в римську фалангу. Завдяки цьо­ му вдалося створити таку артилерійсько-мушкетну за­ вісу, що татари, зазнаючи величезних втрат, так і змог­ ли підступитися до них. Тобто, по суті, князь Ружинсь­ кий застосовував ту ж тактику, до якої згодом вдався На­ полеон в Єгипті, витримуючи напади арабської кінноти. Ще кілька разів кримчаки пробували розчленувати його фаланги, але щоразу відходили, так нічого й не досягши. І жодного разу козаки не вдалися до контра­ таки. Таким чином князь зумів максимально уникнути втрат, і, не стомлюючи солдатів, створити в ординців враження, нібито сили його занадто слабкі, щоб пере­ ходити до активних дій. Переконаний в тому, що довго козакам не протриматися, Мелік-Гірей відвів свою орду подалі в степ і розташувався табором, маючи намір вранці остаточно доконати українців та поляків. Але він, мабуть, не знав, з яким досвідченим пол­ ководцем має справу. Козацькі загони пластунів зуміли винищити татарські роз’їзди, і все військо князя опів­ ночі нечутно наблизилося до табору татар. Цікаво, що хроністи згадують про те, що козаки застосовували па­ перові ракети - своєрідні петарди, які від згоряння по­ рохових зарядів перескакували з місця на місце і роби­ ли до шести пострілів. Спеціальний загін козаків заки­ дав цими ракетами татарський табун, який в жахові ки­ нувся на табір хана. Скориставшись цим сум’яттям ук­ раїнсько-польські війська напали на нього і, не даючи ординцям прийти до тями, майже всіх винищили. На­ зад, до Січі, вони відходили, володіючи всім тим май­ ном, що захопили в таборі хана, його величезним обо­ зом і табуном, ведучи сотні полонених. Знаючи, що князь піде з усім багатством у глиб Ук­ раїни, в район Брацлавщини, турки і буджацькі татари вирішили зненацька напасти на нього і повернути собі всю здобич, а також помститися за поразку кримчаків. Але тут добре спрацювала козацька розвідка. Відпра­ вивши весь обоз з невеличким прикриттям до Умані, Ружинський не став чекати, поки мусульманська орда перейде Буг, а сам форсував його і поблизу річки Кодими зумів замаскувати свої загони в очеретах та порос­ лих чагарниками ярах. Турки й татари, які ще, мабуть, не звикли до методу

Всесвітня козацька енциклопедія напівпартизанської війни, потрапили в таку пастку, що головні сили їх були винищені ще поблизу Кодими, а тих, що вціліли, князь Ружинський зі своїми козаками гнав аж до Акермана, зумівши при цьому заволодіти всім обозом турків і татар та захопити великі трофеї. Ці дві значні перемоги рішуче зміцнили міжнарод­ не становище Польщі, а відтак й України, надовго відбивши у їх сусідів бажання нападати. І вони ж при­ несли славу непереможного полководця князю Ружинському. Автор «Історії Русів», очевидно виходячи з більш ранніх, літописних джерел, запевняє нас, що ці пере­ моги князя О. Ружинського дуже здружили козаків і поляків. Здружили настільки, що чимало польських ари­ стократів, кращих воїнів Польщі, вважали за честь слу­ жити офіцерами в козацьких полках. Саме після цих перемог змога воювати разом з козаками почала сприй­ матися шляхтичами, як вияв романтичного лицарства. А тим часом князь продовжував реорганізацію ук­ раїнського війська і готував свої полки до нових битв. Слава його козаків була такою, що не тільки середня українська аристократія, а навіть гонорова польська шляхта почала називати себе козаками. Саме поняття «козак» сприймалося відтоді в Україні і Польщі, як си­ нонім «лицаря». На жаль, ми не маємо докладних відомостей про його подальше життя, але навіть те, що дійшло до нас, засвідчує: гетьман князь Остафій Ружинський був виз­ начним полководцем і реформатором. І таким і повинен залишатися в історії України. Помер він, чи, може, заги­ нув у бою, в 1534 році. Ми дізнаємося про це завдяки тому, що саме цього року замість нього гетьманом було обрано генерального осавула Венжика Хмельницького.

Гетьман Венжик Хмельницький цікавий для нас уже хоча б тим, що його вважають прадідом гетьмана Богдана Хмельницького. Дехто з дослідників навіть упевнений, що саме слава прадіда, про яку су­ часники Б. Хмельницького пам’ятали, допомогла май­ бутньому гетьманові України в становленні його авто­ ритету серед козацтва, у визнанні його лідерства. Як і про всіх гетьманів тієї пори, знаємо про Вен­ жика Хмельницького надзвичайно мало. Походив він з литовсько-українського роду. За аристократичним дос­ тоїнством своїм, належав до бояр, або, як тоді казали, до української «рангової шляхти». Як полководець, прославився під час кримськопольської війни 1534 року. Тоді на Україну посунули одразу дві орди - кримська і буджацька. Щоб уникнути сутички з запорізькими козаками, ці орди пройшли че­ рез Молдавію і, грабуючи та випалюючи все на своєму шляху, вже поминули Поділля і вступили на Волинь, після пограбування якої мали намір піти на Польщу.

Коли постало питання, хто повинен зупинити ці орди, вибір короля впав на Венжика Хмельницького. Той зібрав під своїм командуванням реєстрових козаків, полки охочекомонних і запоріжців, нечисленні польські гарнізони... Одначе сили все одно були нерівними. І тоді гетьман створив кілька рейдових загонів і послав їх на­ зустріч ординцям з наказом нападати тільки вночі, не да­ ючи ворогові відпочивати та винищуючи його зненаць­ ка, а також безперестану скубти татарські обози і роз’їз­ ди. Хроністи засвідчують, що така партизанська тактика страшенно обурювала татар. Ще б пак! Одначе вдіяти вони нічого не могли: летючі загони у відкриті бої не вступали і супроводжували ординців аж до містечка Заславль. Побачивши там великий, добре укріплений козаць­ кий табір з возів, татари аж нібито полегшено зітхнули. Нарешті можна буде розгромити козаків і тоді вже спо­ кійно грабувати далі. Одначе й цього разу В. Хмель­ ницький вдався до хитрощів. В таборі залишився тільки невеличкий гарнізон з артилерією. А сам гетьман з кінними і пішими полками виявився в засаді. Не збаг­ нувши цього, татари кинулися на штурм табору, який мужньо обороняла жменька козаків, що гарматним і мушкетним вогнем завдавали татарам великих втрат. А ті, захопившись оточенням козацького табору, не поміти­ ли, як самі виявилися оточеними військами гетьмана. Опинившись між двома мушкетно-артилерійськими вогнями, татари запанікували і почали пробиватися з оточення невеликими загонами. При цьому хан сподівався, що козаки теж розпоро­ шаться на дрібні загони і почнуть переслідування. Але В. Хмельницький добре знав тактику ординців. Тому, виславши навздогін їм невеличкі загони, він все ж таки рухався слідом за ними великою бойовою колоною. Його розрахунки виправдалися. Коли татари знову зібра­ лися в могутню орду, він готовий був до нової битви. І розбив їх ще раз. І знову погнав у степ, відібравши при цьому все, що татари встигли награбувати. На всьому шляху, яким військо гетьмана Венжика Хмельницького поверталося до Заславля, жителі зуст­ річали його з величезним захопленням. У містечках йому влаштовували тріумфальні зустрічі. Король та його оточення розуміли, що гетьман врятував не тільки Ук­ раїну, але й Польщу, бо вже давно польська держава не знала такого страшного нападу татарських орд. Король відзначив заслугу Хмельницького перед Польщею спец­ іальною похвальною грамотою. Можливо, саме ця вражаюча перемога гетьмана Хмельницького призвела до того, що рішенням сейму та спеціальним указом короля Сигізмунда-Августа ук­ раїнські землі були виведені з-під юрисдикції Велико­ го князівства Литовського і «до Польського королівства, як рівних до рівних, вільних до вільних» приєднані. Вод­ ночас українська аристократія і весь український на­ род були зрівняні в становищі з польською аристокра­

Історія євразійського козацтва XII І-XX століть

тією і польським народом. Наскільки це зрівняння відпо­ відало дійсності та наскільки польська шляхта дотри­ мувалася цього закону - то вже інше питання. Ми ж маємо всі підстави говорити про гетьмана Венжика Хмельницького, як про уславленого полковод­ ця свого часу.

З’ясовувати подальші етапи розвит­ ку українського та інших козацтв не­ можливо, не з’ясувавши для себе, тієї простої істини, що за способом форму­ вання, організаційною структурою, військово-політичними та соціальними функціями, ук­ раїнське козацтво, як і всі інші козацтва на просторах Євразії, було неоднорідним. Й відмінності, які існува­ ли між ними, мають принципове значення для розумін­ ня їх ролі в суспільстві, їх позиції під час тих чи інших історичних подій. Отже, в різні часи в Україні існува­ ли: Січове козацтво. Це козацтво, яке формувалося на Січі. То були професійні воїни-лицарі, переважна більшість якої ніколи не мала ні маєтності, ні родин, і все своє зріле життя по-чернечому присвячувала служ­ інню козацькому товариству та Україні. Городове (станичне) козацтво. Основу його скла­ дали козаки, що жили в містах і селах України, мали сім’ї та господарство, але були приписані до козацьких сотень і полків, в які, за наказом командування, з’явля­ лися з кіньми, зброєю і запасом продовольства. У мир­ ний час городові козаки нерідко залучалися до різної охоронної та поліційно-жандармської служби. Надвірне козацтво. Основу цього воїнства скла­ дали городові та січові козаки, яких той чи інший маг­ нат (Острозький, Вишневецький, Потоцький, К о н є ц ­ п о л ь с ь к и й . . . ) наймав для охорони свої володінь. Під час війни надвірні козаки (надвірна міліція) становили ядро ополчення, котре кожен аристократ зобов’язаний був привести з собою на поклик короля. Реєстрове козацтво. Це козаки, що належали до чисельно визначеного, обмеженого «королівського реє­ стру» й утримувалися за рахунок коштів королівської скарбниці. Нерідко селянсько-козацькі повстання в Ук­ раїні придушувалися саме шаблями реєстрових козаків, отож у певні періоди січове та реєстрове козацтва навіть одверто, збройно ворогували між собою. За часів Геть­ манщини в Україні існував «гетьманський реєстр», козаки якого становили регулярну українську армію.

J.чш сганське козаитво. Досі історики ніколи не виокремлювали цей вид козацтва. А дарма. Воно існу­ вало. І складалося з селян, ремісників, міщан, котрі під час повстань - антипол ьських, антиросійських чи соц4 Уперше цей вид козацтва був визначений мною в книзі «Козацькі вожді України», Одеса, 1998. Стор. 12 (Автор).

іальних - оголошували себе козаками, обираючи влас­ них гетьманів, отаманів, полковників, сотників; запро­ ваджуючи на визволених ними територіях козацький лад, устрій та звичаї.4 Іррегулярне козацтво. Його теж слід виокреми­ ти. Це козацтво, яке формувалося штучно, іноді навіть насильницьки, вольовим рішенням російського уряду та військового командування, для загальних військових потреб (на час війни, чи при необхідності посилити кор­ дони імперії), з людей різних національностей, різних соціальних прошарків, здебільшого, незнайомих з ко­ зацькими традиціями й далекими від козацького світос­ приймання, козацької житейської філософії. Таким, на­ приклад, було Катеринославське козацтво, сформоване на час російсько-турецької війни 1787-91 років; козацькі формування, що з’явилися на час франко-російської війни 1812 року. Після завершення бойових дій такі козацькі формування, або розформовували, або пере­ водили на регулярні військові частини, чи перетворю­ вали на військових поселенців.5 Військово-поселенське козацтво. Цей вид козацтва теж виокремлюється вперше. Йдеться про козацт­ во, яке не самоформувалося, як, наприклад, запорізьке січове, і не організовувалося з козаків, які проживали на своїх природних, давніх територіях, а штучно фор­ мувалося з городових козаків та воїнів некозацького походження, шляхом переселення їх на нові території та формування з них військових поселенців, з макси­ мально воєнізованим цивільним життям і постійною військовою службою. Таким військово-поселенським козацтвом в Україні було, зокрема, козацтво, котре бу­ дувало та охороняло прикордонні укріплені райони: Українську лінію, Дніпровську лінію. Винятково на військово-поселенських засадах формувалися Бузьке та Азовське козацтва, а також Кубанське козацьке військо.6 Якби ареал зародження козацтва обмежувався середнім Подніпров’ям, Південним Поділлям та південноукраї­ нськими степами - Диким полем - тоді й поява його видавалася б цілком умотивованою, й ети­ мологія слова «козак», справді, локалізувалося б до зна­ чення «людини, що носить косичку» (косак), яке дуже вперто обстоюють дослідники, котрі схильні сприйма­ ти козацтво, як суто українське явище, котре згодом набувало поширення у бік донських та кубанських степів, до Уралу, Семиріччя і Далекого Сходу. Декотрі з цих козацтв, дійсно, створювалися штучно, указами імператора чи російського уряду, і потреба їх, як уже мовилося, випливала з потреби збройної охорони кав­ казьких, прикаспійських, середньоазіатських чи дале­ 5Визначення моє. Публікується вперше. (Автор).

6Визначення моє. Публікується вперше. (Автор).

Всесвітня козацька енциклопедія косхідних кордонів Російської імперії. Та коли повернутися до витоків, до першоджерел козацтва, то виразно бачимо, що зароджувалося воно і, за певних відмінностей, набувало свого розвитку не лише в Україні, а на величезних просторах Євразії, отже, й розглядати його слід як явище євразійське. Так, до­ сить патріотичними видаються твердження деяких на­ уковців, котрі схильні вважати, що перші козацькі дру­ жини були залишками дружин києво-руських князівств, що існували в ІХ-Х століттях на берегах Чорного моря і Дніпра. Можна погоджуватися, або не погоджуватися, й з тими, хто стверджує, що козаки - нащадки хозар (казар). Але ніхто не здатен пояснити, чому ж козаки, які витворили стільки народних пісень, дум та переказів, не пам’ятали цього. Тим паче, що значна частина хозар прийняла іудейство, а козаки упродовж усієї історії своєї залишалися неперебутніми захисниками Православ’я. Можливо, що саме від хозар (козарів) величезні степові простори на узбережжі Азовського та Чорного морів та по Дніпро деякі хроністи називали Козарією. Відтак, це дає привід дослідникам припускати, що назва «козак» походить від Козарії, тобто козаки - люди, які живуть в Козарії. Але, знову ж таки, цьому нема жодних документальних підтверджень. До того ж, дивує, чому топонім «Козарія» ніколи не вживався ні в мові козаків, ні в їх усній творчості. Хоча всі ті місцевості, в яких будь-коли виникали козацькі ватаги, в той чи інший спосіб засвідчені переказами, думами, народними пісня­ ми, легендами - Дніпро, Великий Луг, Кодима, Савранка, Холодний Яр, Чорний ліс, Олешки, Бугоград... У своїй книзі «Історія Нової Січі або останнього коша Запорізького» А. Скальковський стверджує, що він вважає «запоріжців... початком і прототипом всього козацького світу». Що ж, звучить патріотично. Але які він має для цього докази ? На погляд А. Скальковського - незаперечні. Виражені хоча б у такій тезі: «...Ґрун­ туючись на щонайдостовірніших переказах самого козацтва та прагматичних актах, слід прийняти май­ же за аксіому, що два головних козацьких товариства - Запорізьке й Донське —з 'явилися в один й той же час, або друге незабаром після першого, а саме на по­ чатку XVI віку (1500-1516). Ми говоримо про їхню по­ яву історичну й політичну, у взаєминах з урядами, у вигляді війська, що вже виконувало певну службу, і втілене в громадянську, так би мовити, общину. Коли свідчення наші примножаться й архіви будуть розіб­ рані, історики переконаються в тотожності донців з запоріжцями щодо їхнього початку й назви, побачать відмінність тільки в мові та формі, спричинену поход­ женням народним і впливом на цих, останніх, польсько­ го католицького уряду». Я не став би полемізувати зі Скальковським, якби ж то його твердження не слугувало багатьом дослідни­ кам за головний доказ того, що «запоріжці є початком

і прототипам усього козацького світу». Власне, мені хотілося б, щоб так воно й було, але.... Якщо історик стверджує, що ці козацтва - Запорізьке й Донське - ви­ никли майже одночасно, то це вже ставить під сумнів його попереднє твердження щодо того, що запоріжці стали «прототипом у усього козацького світу», а отже, й прототипом Донського козацтва. І потім, не слід же забувати, що, витворивши Запорізьку Січ, запоріжці витворили свій, неповторний, степовий лицарський Орден, який не мав і досі не має аналогів. Як і багато інших істориків наших, Скальковський забув з’ясувати для себе і своїх читачів, що січове козацтво —це особ­ лива форма козацтва, яка принципово відрізняється — як уже йшло про це —від городового, надвірного та інших козацтв. Січовики-запоріжці приймали своєрід­ ну обітницю безшлюбності; не маючи ні сім‘ї, ні гос­ подарства, вони все своє життя присвячували винятко­ во січовій козацькій службі - з усіма її моральними кри­ теріями, військовими та побутовими традиціями, риту­ алами, кодексом козацької честі. Що ж до Донського козацтва, то нічого подібного там не було. Первісні ватаги, котрі утворювали це ко­ зацтво, так ніколи й заснували своєї Січі в тому виг­ ляді, в якому вона існувала на Запоріжжі. Вони одразу формували козацькі поселення, перетворюючись на типових городових (станичних) козаків. Але якщо на, жодною державою не контрольованому, Дону козаки могли вільно, не побоюючись утисків з боку Московсь­ кої держави, творити своє городове козацьке військо, то в Україні, котра в XVI ст. перебувала під короною Польщі, сформоване за полковим та сотенним поділом, з виборними отаманами, городове козацтво витворю­ валося дещо пізніше, ніж на Дону. Інша річ, що Донсь­ ке козацтво, як і низка інших козацтв на території Росії, так і залишилося регіональним городовим військом. У Росії козацтво ніколи не закладало основи державного устрою, ніколи не визначало суті адміністративного поділу та управлінського устрою цілої країни. В той час, як в Україні поява городового козацтва призвела до поя­ ви особливої форми державного устрою - Гетьманщи­ ни, за якої вся територія держави була поділена на військово-поселенські полки та сотні, а все населення Української Гетьманської держави перетворене на військових поселенців. Тобто можемо стверджувати, що наші предки, ук­ раїнські козаки, спромоглися витворити й унікальну форму степового козацького лицарського Ордену —За­ порізьку Січ; й унікальний державний устрій —Геть­ манщину, й цілу Українську Гетьманську Козацьку дер­ жаву, відтак явища ці в історії Євразійського козацтва стоять і завжди стоятимуть осібно й неповторно. Але не можна заперечувати й того, що українське січове ко­ зацтво справляло певний вплив на формування козацт­ ва донського: в різні часи цілі загони Запорізьких ко­

Історія євразійського козацтва ХІІІ-ХХ століть

заків, з тих чи інших причин, потрапляли на Дон і там залишалися. Не слід забувати, що й етнічна територія українців сягає середньої та нижньої течії Дону, що зас­ відчено й історичними даними, й українським фольк­ лором. Зрештою, досить прислухатися до мови щирого донського козака, щоб визначити, що мова Шолохова та його побратимів —козаків —чи не наполовину украї­ нська. Зауважу, що й донські козаки не раз бували на Січі, вирушали в спільні з січовими полками походи проти кримських татар і турків. Сама наявність могут­ нього козацького війська в недалеких донських краях підсилювала у запоріжців відчуття природності свого становища, своєї форми боротьби, своїх філософськополітичних та соціальних вільностей: ми не одні, ми не самотні, за нами Україна, за нами Дон, який може прий­ ти на допомогу нам і якому завжди готові допомогти ми самі. «Козацтво на Україні, - писав з цього приводу Грушевський, —набуло широкого розвитку і, склавшись, зрештою, у певний суспільний клас, в особливий інсти­ тут, з побутового явища, по суті, руйнівного, навіть антикультурного, стало представником національних інтересів свого народу і взяло на себе державне будів­ ництво України...» Так, справді, розбудова України, збройний, політич­ ний і релігійний захист її, витворення української на­ ціональної свідомості й українського військово-философського, отого особливого, твердого, войовничоневмирущого, на майбуття націленого козацького духу - усе це нерозривно пов’язане з Запорізьким козацт­ вом, з величчю того історичного подвигу. Та якщо степовий лицарський Ор­ ден - Січ і державницька козацька фор­ мація - Гетьманщина, незаперечно за­ лишаються витвором суто українсько­ го, національного військово-політичного генія, то саме козацтво, як явище, як ідея вільного, ніякою владою, окрім влади свого товариства, і ні родиною, ні ремес­ лами не обтяженого, професійного воїнства - довго витала над величезними просторами Євразії. У «Таємній історії монголів» («Початковій монгольській хроніці») цей термін писемно засвідчено ще 1240 року, й означає він саме те, що й повинен, за нашим уявлен­ ням означати —«одинокий, схильний до розбою та за­ воювання» воїн. Половці писемно вживали це слово теж ще з ХНІ століття, оскільки в словнику половецької мови, дато­ ваному 1303 роком, «козак» уже означало воїн, який стоїть на чатах, на сторожі, вартує. У татарських та арабських літописах не раз мовилося про те, що той чи той правитель, султан, з кілька десятками тисяч козаків «кинувся на країну невірних». І мають рацію історики, котрі стверджують, що вільну, необтяжену побутом ос­

ілості і сімейного життя частину воїнства тюрки нази­ вали «козаками», аби відрізняти їх від тих татар, котрі кочували кибитками, або й жили аулами, мали сім’ї і займалися господарством. Про те, що, термін «козак» татарського (тюрксько-монгольського) походження, свідчить і той факт, що самі татари і турки ні українсь­ ких ні донських чи інших слов’ян-козаків, козаками не називали. Для них у турків існувало віками усталене поняття «буткали» (у деяких племен - «поткали»), що в перекладі означає «суміш людей», «набрід», «зібран­ ня випадкових, без роду племені, людей». Дехто з на­ ших вітчизняних есеістів, наприклад, вважає, що «...зас­ новницями української козацької вільності» є... амазон­ ки! Доказом цього їм слугує - горельєфне зображення давньоукраїнського козака з «оселедцем» (на тім’ї) та дов­ гою косою, що спадає на плече. Це зображення, що знай­ дене в гробниці єгипетського фараона Горемхеба (XIV ст. до н.е.), на їх думку, підтверджує припущення щодо того, що назва «козак» таки походить від слова «коса». Що ж, дослідник має право на будь-яку версію. Але виникає кілька запитань: хто і в який спосіб доведе, що на гробниці зображено було саме «давньоукраїнського козака»? І чи можна вважати наявність косичок у чоловіків-воїнів окремих племен Латинської Америки, Африки, Азії та Океанії, свідченням того, що всі вони обов’язково походять від давньоукраїнських козаків? І якщо всі «косачі» світу походять від давньоукраїнських «косаків» (козаків), то чи є це незаперечним підтверд­ женням того, що українські козаки носили коси тільки тому, що українське козацтво заснували косаті амазон­ ки? І якщо це справді так, то чому така коренева тради­ ція, як коса, досить швидко була забута козаками, а за­ лишився лише оселедець на виголеній голові?

XIII століття було століттям татаро-монгольських експансій на величезних просторах від Поволжя до Карпат, від пониззя Дону до пониззя Дністра і Пруту. В XII-XIV століттях навіть у самому серці України, на Поділлі, утворилася своєрідна васальна монгольська держава, зі столицею в Бакоті, якою в середині XIII ст. правив ординський баскак Милей (Галицький князь Лев Данилович воював з ним і в 1255 взяв його в полон, але потім звільнив), а данину з місцевого населення збира­ ли, зверніть увагу, «атамани», котрі були правителями волостей Подільської орди. Скрізь, куди сягали передові загони татаро-монгольських воїнів - козаків, висіювалася ідея козацької воїнської вольності, з’являлися керівники місцевих по­ селень —атамани, приживався дух степового, нічим, окрім свого військового обов’язку та козацького кодек­ су честі, не обтяженого, воїнства. Який в Україні, зви­ чайно ж, набував своїх традицій. Перші пракозацькі саме пракозацькі - ватаги на Поділлі та півдні України формувалися під впливом прийшлого степового воїн­ ства і, напевне, становили собою слов’янсько-тюркську

Всесвітня козацька енциклопедія суміш, оту «суміш», «набрід», «буткали»... яка з часом усе більше ослов’янювалася, українізовувалася і, за го­ строї життєвої потреби захисту українських земель від кримської орди, турків, поляків та інших ворогів, пере­ творювалася на національно зорієнтовані ук­ раїнські воїнські громади. Але процес цей відбувався не лише в Україні. Ще 1444 роком датується літописна згадка про козаків, які формувалися у Червленому Яру, неподалік Переяславля-Рязанського (тоді вони вже брали участь у відбитті нападу на Переяславль-Рязанський воїнів ординського княжича Мустафи). Поняття «городовий козак», як і саме це явище, в Україні з‘явилося десь у першій поло­ вині XVI ст. У «Наказі» Великого князя Московського Івана III, адресованому Великій княгині Рязанській Агриппині, теж на початку XVI ст., письмово засвідчуєть­ ся існування ( і в житті, і в терміні) городового козацт­ ва: «Твоїм служилим людям, —грізно наказував вели­ кий князь Іван III своїй підлеглій, - і іншим, і городо­ вим козакам усім бути на моїй службі, а якщо хтось не послухається і піде самодурно на Дон у молодецтво, ти повинна наказати, щоб їх стратили». А датується це послання 1502 роком. Уже тоді, як бачимо, прави­ тель Московії не просто знав про існування козаків, але й чітко відрізняв «городове», тобто підлегле місцевій владі, козацтво, та «донське молодецтво», за яке слід було карати. Можна уявити собі, як насолили поволзькі (вільні «воровські») козаки ногайському ханові, якщо в 1538 році він, котрий і сам не раз нападав на окраїни Мос­ ковії, змушений був скаржитися на їх розбишацькі на­ пади великому князю Московському. В літописі подаєть­ ся відповідь (датована 1538) московського уряду, в якій закладено дуже цінну для нас інформацію: «...і вам доб­ ре відомо, що лихі люди трапляються всюди. На Поле ходить багато козаків («козаки многие»): казанці, азовці, кримці і «иние баловни казахи»; і наших Україн козаки, з ними змішавшись, ходять; і це люди, які, як і для вас таті, так і для нас таті і розбійники».

Одначе, Московський уряд нічого не зробив для того, щоб припинити розвиток козацтва на своїх південних околицях. Про це свідчить літописна згадка (1549 рік) про скаргу ногайсь­ кого князя Юсуфа на ім’я московського царя Івана IV відносно того, що його, царя московітського, «козаки в чотирьох місцях городи (укріплення) поставили, з Азо­ ва данину беруть і води з Дону пити не дозволяють». На що Іван IV дипломатично відповідав князеві: «на­ ших козаків на Дону нікого нема, а живуть на Дону з наших держав біглі люди...На Дону живуть розбійни­ ки, без нашого відома... Ми йраніше посилали (військо

-Б.С.), щоб знищити їх, але люди наші не можуть їх дістати». Для нас тут важлива не сама причина конф­ лікту, як ті опосередковані дані, котрі дозволяють гово­ рити про значну чисельність козаків - «чотири горо­ ди» - та про їх здатність контролювати Азов та пониз­ зя Дону: «води з Дону пити не дозволяють»! І це, ще недавно такій могутній ногайській орді, при самій згадці про яку весь південь Росії здригався. Ті ж таки російські літописи засвідчують, що вже в 1552 році городові та частина донських козаків перебу­ вали у складі війська московітів, яке здобувало Казань. Поки ногайські князі скаржилися на козаків, котрі на­ падали на їх улуси з Дону, козацькі громади почали з’яв­ лятися й на самій Волзі, вже неподалік Астрахані. Ці, волзькі, козаки формувалися на основі козацьких ватаг, що з’явилися з Дону і задонськими козацькими тради­ ціями. Волзькі козаки займалися піратством на самій Волзі, та грабували каравани купців, які просувалися її берегами. «Козаки вороваху по Волзі», - записував з цього приводу літописець. - Благочестивий же государь послав на них воєвод своїх з багатьма ратними людьми, наказавши ловити їх і вішати». Зрозумівши, що викоренити козацтво, як явище, їм не вдається, правителі Московії почали шукати шляхи до того, щоб приборкати це степове воїнство, постави­ ти на службу інтересів держави, знайти в його шаблях реальний захист своїх південних кордонів, котрі були відкритими для нападів ногайської, кримської орд та турецьких військ. Налагодженню співпраці з донськи­ ми отаманами послужила поява на Сіверському Донці особистого посланця царя Івана IV боярина Івана Но­ восельцева. Це він привіз грамоту, в якій цар закликав козаків «слухатися його в усіх государевих справах і тим цареві служити», за що обіцяв виплачувати козакам «жалування». До речі, вже на той час (1570) донські козаки под­ ілялися на «низових», тих, що селилися в нижній течії Дону, та «верхових» - у верхній течії, і «жили вони пе­ реважно з воєн та нападів». Відомо, що в лютому 1571 князем Воротинським уперше було укладено «Статут сторожової служби». Цей статут був спрямований на формування з «козацької вольниці» дисциплінованого козацького війська. Згідно з ним, усі ті козаки, котрі вже сформувалися на Дону визнавалися «станичними» або «сторожовими». Тоб­ то царський уряд розглядав їх, як військових поселенців, котрі повинні були все своє існування присвячувати охороні степових кордонів Московської держави. Вод­ ночас, у багатьох містах поблизу Москви вже почали з’являтися загони городових або «полкових», козаків. Це козацтво формувалося цілеспрямовано, здебільшого, з «вільних нетяглих людей та безземельних батраків», котрі за службу свою отримували земельні наділи. І такі козацькі полки укомплектувалися (вже 1571) по містах

Історія євразійського козацтва ХШ-ХХ століть

«Зачосковських, Українських, Понизовських та Ме­ щерських і знайтися у розрядному Приказ і». До речі, цікаво відзначити, що саме з городових козаків здебільшого формувалися загони бунтівних ро­ сійських стрільців. Відтак російські дослідники ствер­ джують, що «.зі знищенням стрільців, зникають і горо­ дові козаки». Якщо зважити, що стрілецтво було вини­ щене та розформоване після останнього свого бунту 1698 року, а з міст на Азов стрільці були переведені ще 1689 року, то неважко з’ясувати, що саме на той час Росія позбулася і свого городового козацтва, яке в Ук­ раїні усе ще набувало державницького, гетьманатського, розвитку. Якщо з Донським козацтвом у сімдесяті роки XVI ст. московському уряду вже вдалося налагодити військо­ ву співпрацю, то Волзьке козацтво продовжувало зали­ шатися нікому непідлеглою вольницею, котра заважа­ ла становленню торговельних зв’язків з прикаспійсь­ кими та середньоазіатськими державами, розвитку ку­ пецтва. Ось чому в 1577 цар Іван IV змушений був послати проти них свої війська на чолі зі стольником Іваном Мурашкіним. Цього разу царські війська напо­ легливо громили та витісняли козацькі дружини, і їм це, власне, вдалося. Але розгром їх мав несподівані на­ слідки: одна з козацьких дружин, під командуванням отамана Тимофія Єрмака, в 1579 найнялася на службу купців-солеварів Строганових для охорони їх володінь - Великої Пермі, і незабаром стала завойовницею Сиб­ ірського ханства та засновницею Сибірського козацт­ ва. Бо й справді, роком заснування цього козацтва офі­ ційно вважається 1582, тобто рік, коли цар Іван IV прий­ няв посланця Єрмака отамана Івана Кольца. А вже дру­

жини сибірських козаків стали засновниками й Семиріченського козацтва. Тим часом дружина іншого волзького отамана Нечая подалася на річку Яїк (Урал) і стала засновни­ цею Уральського козацтва. В царській грамоті від 9 чер­ вня 1591 року, даній князю Сицькому, котрий очолював похід проти ногайців, вже згадується про козацькі дру­ жини Уральських козаків, що перебували на царській службі. Про всі ці події ми ще говоритиме докладніше, а поки що, хронікально оглядаючи процес зародження та становлення козацтва, можемо констатувати, що оста­ точне прибрання донських козаків під «високу царську руку» відбулося в березні 1614 року, коли один із по­ сланців російського царя урочисто вручив донському отаману Царський прапор, проголосивши тим, що віднині донське козацтво є «військом царевим». Свого часу традицію вручення королівських прапорів Запор­ ізькому козацтву заклав і польський король Стефан Баторій. Різниця полягала лише в тому, що донські козаки сприймали російського царя за свого, єдиновірного та єдинодержавного, а для українського козацтва польські королі завжди були чужинцями, носіями чужої мови, чужої культури, чужої віри. Як бачимо, навіть такий, досить побіжний огляд, переконує нас, що ідея козацтва, дух козацтва, степове військове козацьке дружинництво - є породженням євразійським. І, на мій погляд, це незаперечно. Як не­ заперечно й те, що в жодній частині Євразії воно не набуло такого громадянського, такого всенародного, такого державницького та національно-патріотичного розвою, як у нашій, істинно козацькій, Україні.

Всесвітня козацька енциклопедія

СПИСОК основної використаної літератури та інших джерел 1. Актьі, относящиеся к истории Южной и Западной России. Санкт-Петербург, 1865.

2. Алекберян М. Османская империя в первой чет­ верта XVII века. Москва, 1984.

3. Андрусяк М. Зв’язки Мазепи з Станіславом Лещинським і Карлом XII. ЗНТШ. Т. 152. 1993.

4. Андрусяк М. Мазепа і Правобережжя. Львів, 1938.

5. Андрусяк М. Щедрою десницею вашою. Ж. «Па­ м’ятники України», № 6, Київ, 1991.

6. Антонович В. Козаччина. Гайдамаччина. В кн. «Моя сповідь», Київ, 1995.

7. Антонович В. Коротка історія козаччини. Коло­ мия, 1912.

8. Антонович В. Молдавские сведения о месте погребения и могиле Мазепьі. В кн. «Моя сповідь», Київ.

9. Антонович В. Петро Сагайдачний. Іван Виговсь­ кий. Юрась Хмельниченко. Павло Тетеря. Іван Брюхо­ вецький. Петро Дорошенко. Демко Многогрішний. 36. «Гетьмани України», Київ, 1991.

10. Антонович В., Бец В. Исторические деятели Юго-Западной России в биографиях и портретах. «Ук­ раїнський історичний журнал», № 5, Київ, 1991.

11. Антонович М. Історія України. Прага, 1941 12. Антонович О. Українсько-російський договір 1654 р. Міфи і реальність. Київ, 1994.

13. Апанович О. Збройні сили України першої по­ ловини VIII ст. Київ, 1969 14. Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків.

1991.

15. Аркас М. Історія України-Русі. Одеса, 1994.

16. Арсенич П. Засновник «Січі» на Покутті. Ж. «Дзвін», 1992, №3-4, ст.139-141.

17. Архив Юго-Западной России, издаваемьій временной комиссией для разбора древних актов. Киев, 1863.

18. Архів Коша Нової Запорізької Січі. Корпус до­ кументів 1734-1735. Т. 1. Київ, 1999.

19. Архівні документи Генеральної канцелярії Ук­ раїнського козацтва.

20. Архівні документи Звичаєвої громади козаків Одеси та України.

21. Архівні документи Кальміуської паланки (До­ нецька обл.) Українського козацтва.

22. Архівні документи Одеського Коша Буджаць­ кого Січового козацького війська.

23. Архівні документи Українського Чорноморсь­ кого Подунай-Гуляйпільського козацтва.

24. Архівні документи Чорноморсько-Дністровсь­ кого козацтва.

25. Асакі Г. Мазепа в Молдові. Історична повість. Перекл. з румунської М.Богайчука.В наук. зб. «Питан­ ня літературознавства», вип. №5, Чернівці, 1998, стор.

143-156.

26. Атлас Д. Старая Одесса, ее друзья и недруги. Одесса, 1911.

27. Багалій Д. Історія Слобідської України. Харків, 1990.

28. Багалій Д. Історія Слободської України. Харків, 1993.

29. Бантиш-Каменский Д. История Малой России. Киев, 1993.

30. Бантиш-Каменский Д. Источники малорусской истории. Части 1-2, Москва, 1858-1859.

3 1. Баран О. Козаки під французьким прапором у Куруцькім повстанні. Альм. «Хроніка 2000», вип. 2-3, Київ, 1995.

32. Бачинський А., Бачинська О. Козацтво на півдні України 1775-1869, Одеса, 1995.

33. Бескровньїй Л. Русская армия и флот в XVIII веке. Москва, 1958 34. Бєляков Г., Бєлякова О. Польська історична літе­ ратура про українське козацтво. «Український історич­ ний журнал», №5, Київ, 1991.

35. Богайчук М., Волков А. Румунський твір про Мазепу. В наук. зб. «Питання літературознавства», вип. №5, Чернівці, 1998, стор. 140-142 36. Бодянський О. Передмова. Реєстр усього Війська Запорізького після Зборівського договору з королем польським Яном Казимиром, складений 1649 року, жов­ тня 16 дня. Київ, 1994.

37. Бойко В. Запорожці за Дунаєм. Ж. «Пам’ятки України», Київ, 1996.

38. Болотенко О. Козацтво і Україна. Торонто, Ка­ нада, 1950 39. Большая Советская Знциклопедия. Издание З, Москва.

40. Боплан Г. Опис України. Київ, 1990.

41. Борисенко В. Курс української історії. Київ, 1996.

42. Борщак І. Вольтер і Україна. За невиданими документами. Альм. «Хроніка 2000’, вип. 2-3, Київ.

1995.

43. Борщак І. Гетьман Пилип Орлик і Франція. Альм. «Хроніка 2000», вип. 2-3, Київ, 1995.

44. Борщак І. Мазепа-людина і історичний діяч. В кн. «Мазепа», Київ, 1993.

45. Борщак І. Наполеон і Україна. Львів, 1937.

46. Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа. Київ, 1991.

47. Брайчевський М. Приєднання чи возз’єднання. Торонто, 1972 48. Брокгауз и Зфрон. Знциклопедический словарь. Биографии. Москва. 1991-1994.

49. Брусилов А. Мои воспоминания. Москва, 1983 50. Будзиновський В. Гетьман Мазепа. В кн. «Ма­ зепа», Київ, 1993.

51. Будзиновський В. Хмельниччина в Галичині. Вінніпег, 1917 52. Валишевский К. Преемники Петра. Перевод с французского Н.Васина. Москва, 1912.

53. Василенко М. Павло Полуботко. 36. «Гетьмани України», Київ, 1991.

54. Василенко-Полонська Н. Історики Запорожжя XVII ст. Юв. зб. на пошану академіка Д.Багалія, Київ, 1927.

55. Великая Отечественная война (1941-1945) Моск­ ва, 1973 56. Величко С. Летопись собьітий в Юго-Западной России в XVII веке. Київ , 1851.

57. Величко С. Літопис. Київ, 1990-1991.

58. Вересаев В. На японской войне. Москва, 1986 59. Винар Л. Початки українського реєстрового ко­ зацтва // Український історик. -1964, - № 2-3.

60. Витте С. Воспоминания. Т.З Москва, 1960 61. Відозва до українського народу. Концепція Ук­ раїнського козацтва 2000. Газ. «Козацький край», №8, Донецьк, грудень, 1999.

62. Военньїй знциклопедический словарь. Москва, 1983 63. Возняк М. Бендерська комісія по смерті Мазе­ пи. У зб. «Мазепа», Варшава, 1938.

64. Вьіписки из положений о сформировании некоторьіх казачьих частей и распределении регалий. В зб. «Казачьи войска. Справочная книжка Императорской главной квартирьі». Составитель В. Казин. С.-Петер­ бург, 1912.

65. Герберштейн С. Записки о Московии. Москва, 1988 66. Голицьін Н. Русская воєнная история. С.-Петер­ бург, 1877 67. Голобуцкий В. Запорожское казачество. -Киев, 1957.

68. Голобуцкий В. Черноморское казачество. -Киев, 1956.

69. Голобуцький В. Запорізька Січ в останні часи свого існування (1734-1775), Київ, 1961.

70. Горбач О. Універсал Гетьмана Івана Мазепи з 10.ХІІ. 1700 р. Ж. «Український історик» № 1-4 (93-96) рік XXXIV. Нью-Йорк, Торонто, Мюнхен, 1987, стор.

67-69 71. Господин А. Його зоря славна вождя знаменує. Ж. «Пам’ятки України», №6, Київ, 1991.

72. Готвальд В. Мазепа. В кн. «Мазепа», Київ, 1993.

73. Грабянка Г. История о действиях презельной и от начала поляков кровавшей не бьівалой брани Богда­ на Хмельницкого с поляками. Летопись, Киев, 1854.

74. Гражданская война и воєнная интервенция в СССР. Знциклопедия. Москва, 1983.

75. Грицай М., Микитась В., Шолом Ф. Давня ук­ раїнська література. Київ, 1978.

76. Грушевский М. Очерк истории украинского народа. Киев, 1990.

77. Грушевський М. Історія України-Русі. КиївЛьвів, 1909.

78. Грушевський М. Про батька козацького Богдана Хмельницького. Нью-Йорк, 1918.

79. Далерак Франсуа-Поль. Спогади про Україну. Альм. «Хроніка 2000», вип. 2-3, Київ, 1995.

80. Дашкевич Я. Гетьманська Україна: Полковни­ ки. Сотні Лівобережжя 81. Декларація Українського Чорноморського козац­ тва. Г. «Думська площа», 3 грудня 1999 (Одеса).

82. Деникин А. Очерки русской смутьі. Т. 1-2. Мос­ ква, 1991.

83. Деникин А. Поход и смерть генерала Корнило­ ва. Ростов-на-Дону, 1989.

84. Джеджула Ю. Таємна війна Б.Хмельницького. Київ, 1995.

85. Дзира Я. Величко та його літопис // Історичні дослідження в Українській РСР. Вип.4. Київ, 1971.

86. Дзиря Я. Джерельна основа праці О. Рігельмана з історії України. Київ, 1969.

87. Добровольський О. Донецьке козацтво. Донецьк, 1997 88. Донцов Д. Гетман Мазепа в западноевропейской литературе. В наук. зб. «Питання літературознав­ ства», вип. № 5, Чернівці, 1998, стор. 163-172 89. Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. НьюЙорк, 1985.

90. Дорошенко Д. Історія України 1917-1923. Доба Центральної Ради. Ж. «Березіль», № 2, Харків, 1991.

91. Думін О. Історія легіону УСС 1914-1948. Ж. «Дзвін». 1991, № 9-12.

92. Ежеський Р. Переяславська умова в плянах Б. Хмельницького та «Переяславська легенда». Торонто, Канада, 1954 93. Єнсен А. Дневник Орлика. ЗНТШ. 1917, т. 124.

94. Єнсен А. Мазепа. Київ, 1992.

95. Єнсен А. Орлик у Швеції. ЗНТШ. 1909, т. 92.

96. Жукович П. Борьба против унии на современньіх ей литовских и польских сеймах (1595-1600), С.Петербург, 1897.

97. З епістолярної спадщини гетьмана Івана Мазе­ пи (упор.та автор перед. В. Станіславський). Київ, 1996.

98. За веру и верность. О подвигах казаков-черноморцев при защите Приднестровья. Сборник. Випуск 2. Составитель Б. Белокопьітов. Тирасполь, 2002.

Всесвітня козацька енциклопедія

99. Заруба В. Студії з історії України. Київ, 1995.

100. Заруба В. Украинское казацкое войско в борьбе с турецко-татарской агрессией (последняя четверть XVII в.), Харьков, 1993.

101. Иллюстрированная история казачества. Вол­ гоград, 1994.

102. Иллюстрированная хронология истории Рус­ ского государства, Москва, 1990.

103. История русской армии и флота. Москва, 1911.

104. История Украинской ССР. Киев. 1969.

105. Историческое описание одеждьі и вооружения российских войск, с рисунками, составленное по Вьісочайшему повелению. Ред. А. В. Висковатов. С.Петербург, 1900.

105. Іванис В. Боротьба Кубані за незалежність. Мюнхен, 1968.

106. Іваницький С. Переяславський договір з 1654 року. Нью-Йорк, Детройт, Скретон, 1954.

107. Іванченко Р. Історія без міфів. Бесіди з історії Української державності. Київ, 1996.

108. Іларіон. Політична праця Богдана Хмель­ ницького. Париж, 1947.

109. Ісаєвич Я. Джерела з історії української куль­ тури доби феодалізму XVI-XVII ст. Репринтное воспроизведение первого издания 1909 года.

110. Історія Січових Стрільців. Київ, 1992.

111. Історія Українського війська. Львів, 1992.

112. Кабузан В. Заселение Новороссии (Екатери­ нославской и Херсонской губерній) в XVIII - первой половине XIX века (1719-1858гг.). —Москва, 1976.

113. Казаки. Журнал. Москва, № 1,2003; №№ 2,3,4, 5-6 - 2004.

114. Скрілов А., Губарев Г. Казачий словар-справочник. Т.1,2, Кливленд, Охайо, США, 1966.

115. Казачьи вести. Еженедельная газета Всекубанского казачьего Войска, № 4, Краснодар, февраль, 1994.

116. Казачьи вести. Тирасполь (№ 11, 2005).

117. Казин В. Казачьи войска. Хроника гвардейских казачьих частей. С.-Петербург, 1912.

118. Каманин И. Попьітка восстановления казаче­ ства. Чтения Исторического общества Нестора Летописца. Т. 15, 1902.

119. Капустянський Похід українських армій. Мюн­ хен, 1946.

120. Карамзин Н. Предания веков. Москва, 1989.

121. Качала С. Похід Собеського під Відень року 1683. Львів, 1882.

122. Кащенко А. Оповідання про славне військо Запорізьке низове. Катеринослав, Ляйпціг, 1917.

123. Клюєнко Д. Симон Петлюра - отаман Украї­ нської армії, глава Директорії. Г. «Думська площа» (Одеса), 30 травня 1998.

124. Ключевский В. Исторические портрета. М. 1983 125. Книж 3. У тристоріччя Переяславського дого­

вору 1654-1954. Торонто, 1954.

126. Козацькі скрижалі. Часопис Міжнародної на­ ціонально-патріотичної оборонно-спортивної органі­ зації «Українське козацтво’, м.Тернопіль, №3.

127. Ковальський М. Веслав Маєвський - дослід­ ник військової історії, польсько-українських стосунків і бойового протистояння в XVI-XVIII ст.// Під знаком Кліо: на пошану Олени Апанович. Дніпропетровськ, 1995. - С.20-30.

128. Коліївщина 1768 p., матеріали ювілейної нау­ кової сесії, присвяченої 200-річчю повстання, Київ, 1970.

129. Кониський Г. Історія Русів. Київ, 1991.

130. Кордуба М. Богдан Хмельницький у Белзчині й Холмщині. Краків, 1941.

131. Коренець Повстання Мартина Пушкаря. Юві­ лейний збірник на пошану М.Грушевського. Львів^ 1906.

132. Короленко П. Первьіе четьіре атамана бьівшего Черноморского (ньіне Кубанского) казачьего войска. Екатеринодар, 1892.

133. Короленко П. Предки кубанских казаков на Днестре. Составлено по документам, хранящимся в Кубанском войсковом архиве. Екатеринодар, 1901.

134. Короленко П. Черноморское казачье войско 1775-1792. Екатеринодар, 1892.

135. Короленко П. Черноморцьі. Санкт-Петербург, 1874.

136. Костомаров М. Дві облоги Львова. Переяс­ лавська угода. Львів, 1905.

137. Костомаров М. Історичні монографії. В 11 то­ мах. Тернопіль, 1886-1896.

138. Костомаров М. Мазепа. Москва, 1992.

139. Костомаров Н. Русская история в жизнеописаниях ее гпавнейших деятелей. Москва, 1991 140. Котляр М., Кульчицький С. Шляхами віків: довідник з історії України. Київ, 1993.

141. Краснов П. Белая свитка. Роман, рассказьі, воспоминания. Тирасполь, 1991.

142. Краткая хроника Амурского казачьего войска. В зб. Казачьи войска. Справочная книжка Императорской главной квартирьі. Составитель В. Казин. С.-Пе­ тербург, 1912.

143. Краткая хроника Астрахане кого казачьего вой­ ска. В зб. Казачьи войска, С.Петербург, 1912.

144. Краткая хроника возникновения казаков и образования казачьих частей. В зб. Казачьи войска, С.Пе­ тербург, 1912.

145. Краткая хроника Донского казачьего войска. В зб. Казачьи войска, С.Петербург, 1912.

146. Краткая хроника Забайкальского казачьего вой­ ска. В зб. Казачьи войска, С.Петербург, 1912.

147. Краткая хроника казачьего населення Иркутской и Енисейской губерний. В зб. Казачьи войска, С.Пе­ тербург, 1912.

148. Краткая хроника казачьих временньїх частей, частей, бьівших на положеним казачьих и иррегулярньіх частей. В зб. Казачьи войска, С.Петербург, 1912.

149. Краткая хроника Кубанского казачьего войс­ ка. В зб. Казачьи войска, С.Петербург, 1912.

150. Краткая хроника Оренбургского казачьего вой­ ска. В зб. Казачьи войска, С.Петербург, 1912.

151. Краткая хроника Семиреченского казачьего войска. В зб. Казачьи войска, С.Петербург, 1912.

152. Краткая хроника Сибирского казачьего войс­ ка. В зб. Казачьи войска, С.Петербург, 1912.

153. Краткая хроника Терского казачьего войска. В зб. Казачьи войска, С.Петербург, 1912.

154. Краткая хроника упразднения казачьих войск и войск, бьівших на положений казачьих. В зб. Казачьи войска, С.Петербург, 1912.

155. Краткая хроника Уральского казачьего войс­ ка. В зб. Казачьи войска, С.Петербург, 1912.

156. Краткая хроника Уссурийского казачьего вой­ ска. В зб. Казачьи войска, С.Петербург, 1912.

157. Краткое расписание Сухопутних войск. Воєн­ ная типография Главного штаба. С.-Петербург, 1907.

158. Крип’якевич І. До історії українського держав­ ного архіву в XVII в. ЗНТШ, 1924, т. 134-135.

159. Крип’якевич І. Історія України. Львів, 1990.

160. Крип’якевич І. Українські козаки в європейсь­ ких політичних планах 1620-1630 рр. ЗНТШ, 1914, т.

117-118.

161. Крман Д. Подорожній щоденник (ITINERARIUM 1708-1709), Київ, 1999.

162. Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик. Мюн­ хен, 1956 163. Кулаковський В. Максим Кривоніс. Київ, 1983.

164. Кулаковський В. Северин Наливайко. Київ, 1978.

165. Кучинський С. Чернігово-Сіверські землі під пануванням Литви. Варшава, 1936.

166. Лаврів П. Історія Південно-Східної України. Львів, 1992 167. Лазаревский А. Лубенщина и князья Вишневецкие (1590-1648). Киев, 1896.

168. Леер Г. Обзор войн России от Петра Великого до наших дней. Санкт-Петербург, 1885 169. Лемерсьє-Келькеже Ш. Кондотьєр Дмитрашка. В кн. «Історичні постаті України», Одеса, 1993.

170. Леп’явко С. Українське козацтво у міжнарод­ них відносинах (1561-1591). - Чернігів, 1999.

171. Летопись Самовидца по новооткрьітьім спис­ кам, с приложением 3-х малороссийских хроник: «Хмельницкий». «Краткого описання Малороссии», «Собрания исторического». Издание Киевской временной комиссии для разбора древних актов. Киев, 1878.

172. Лехович Д. Бельїе против красних. Судьба ге­ нерала Деникина. Москва, 1992

173. Липа Ю. Козаки в Московії. Роман, новели. Львів, 1995.

174. Липа Ю. Призначення України. Львів, 1995.

175. Липинський В. Україна на переломі 16571659.Н-Йорк, 1854.

176. Литвин М., Науменко К. Історія галицького стрілецтва. Львів, 1990.

177. Литвин М., Науменко К. Українські Січові Стрільці. Київ, 1992.

178. Лісовенко М. Остання фортеця Січі. Газ. «Уря­ довий кур’єр», Київ, 29 лютого 2000 179. Літопис гадяцького полковника Григорія Граб’янки. Київ, 1992.

180. Літопис Самовидця. Київ, 1971.

181. Лола О. Гайдамацький рух на Україні 20-60 pp. XVIII ст. Київ, 1965.

182. Мазепа І. Збірник. Варшава, 1938-1939. Т. 12.

183. Мазепа І. Маніфест до Українського війська і народу 1708. В кн. «Історичні постаті України».

184. Макар Ю., Бінецький Б., Коцур А., Коцур В., Павко А. Історія України. Від найдавніших часів до на­ ших днів. Вид. друге, перероб., доповнене. Чернівці, 1998 185. Макіявеллі Н. Володар. Нью-Йорк, 1976.

186. Марочкін В. Гірка чаша Івана Мазепи. Ж. «Ук­ раїна», № 25, Київ, червень, 1989.

187. Марченко М. Боротьба Росії і Польщі за Ук­ раїну (1654-1664). Київ, 1941.

188. Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в західноєв­ ропейських джерелах 1687-1709. Мюнхен, 1988.

189. Мацьків Т. Гетьман Мазепа в працях М. Грушевського. Ж. «Український історик», 1-4 (81 -84), Рік XXI. Нью-Йорк, Торонто, 1984, Стор. 111-122.

190. Мацьків Т. Легенда і правда про Мазепу. В кн. «Мазепа». К , 1993.

191. Мацьків Т. Повстання Богдана Хмельницько­ го та Зборівський договір у західноєвропейських дже­ релах з 1649. Ж. «Український історик», Нью-Йорк, Торонто, Київ, Львів, Мюнхен, 1995, Стор. 154-164.

192. Мацьків Т. Принц Мазепа - гетьман України...

1687-1709.

193. Меріме П. Богдан Хмельницький. В кн. «Істо­ ричні постаті України», Одеса, 1993.

194. Мировая война (1939-1945). Сборник статей. Москва, 1957 195. Мицик Ю. Перший український історико-політичний трактат. Український історичний журнал. № 5, 1991.

196. Мицик Ю. Козацький край. - Дніпропетровськ, 1997.

197. Мицик Ю., Плохій С., Стороженко І. Як коза­ ки воювали. Історичні розповіді про Запорізьке козац­ тво. Дніпропетровськ, 1990.

198. Мицюк О. Доба Директорії УНР: спомини і

Всесвітня козацька енциклопедія роздуми. Львів, 1938.

199. Млиновецький Р. Гетьман Мазепа в світлі фактів і дзеркалі історії (на правах рукопису. Видання друге, доповнене, в 2-х книгах). Канада (місто, в якому віддруковане брошуру, не назване).

200. Млиновецький Р. Історія українського народу. Мюнхен, 1953.

201. Модзалевский В. Полтавская интрига 1717 года. Ж. «Киевская старина», 1905, кн. 2-3.

202. Молчановский Н. Донесення венецианца Альберто Вимина о козаках и Б. Хмельницком. «Киевская старина», 1900, кн. 1.

203. Мордовець Д. Сагайдачий. Крьімская неволя. Роман, повесть, Киев, 1987.

204. Мьїцьік Ю.А. Украинские летописи XVII века.

- Днепропетровск, 1978.

205. Наливайко Д. Хроніка рецепції України у Франції XIX ст. Альм. «Хроніка 2000», вип 2-3, Київ, 1995.

206. Наріжий С. Гетьманство Івана Виговського. Прага, 1929.

207. Небелюк М. Мазепа в оцінці Вольтера. Ж. «Ук­ раїнський історик», 1-4 (93-96). Рік XXXIV. Нью-Йорк, Торонто, Мюнхен, 1987, С.72-82 208. Никитенко А. Дневник. В трех томах. Т.З (18661877), Ленинград, 1956.

209. Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. Збірка наукових статей. - Вип. 8. - Київ, 1999.

210. Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа і духовне життя України. Ж. «Пам’ятки України», № 6, Київ, 1991.

211. Оглоблин О. Думки про Хмельниччину. НьюЙорк, 1957 212. Оглоблин О. Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика), Київ, 1929.

213. Оглоблин О. Люди старої України. Мюнхен, 1959.

214. Оглоблин О. Опанас Лобисевич (1732-1805). Мюнхен, Нью-Йорк, 1966.

215. Оглоблин О. Українсько-московська угода 1654. Нью-Йорк, Торонто, 1954 216. Оглоблин О. Ханенки. Сторінки з історії ук­ раїнського автономізму 18-го століття. Кіль (Німеччи­ на. Рік видання не зазначено).

217. Олійників О. Сторінки історії Одеси та Чор­ номорського краю. Одеса, 1999 218. Особьі Императорской фамилии и иностранньіх влиятельньїх домов, состоящих шефами, числящиеся и числившиеся в казачьих войсках, и «вечньїе шефьі» казачьих частей. В зб. Казачьи войска...

219. Павленко Н. Александр Данилович Меньшиков. Москва, 1989.

220. Павленко Н. Петр І. Москва, 1975 221. Павленко С. Загибель Батуріна 2 листопада

1708. Чернігів, 1994.

222. Павленко С. Міф про Мазепу. Чернігів, 1998.

223. «Пам’ятки України», Київ, 1990.

224. Панашенко В. Шлях армії Карла XII на Украї­ ну (1709). «Український історичний журнал», № 2,1991.

225. Петровський М. Нариси історії України XVII - поч. XVIII ст. Досліди над літописом Самовидця. Т.1. Харків, 1930.

226. Письменники Радянської України. Бібліогра­ фічний довідник 1917-1987, Київ, 1988.

227. Платонов С. Сокращенньїй курс русской исто­ рии. Петроград, 1914.

228. Плохий С. Папство и курия: политика римской курии на украинских землях XVI-XII веках. Киев, 1989.

229. Полонська-Василенко Н. (Василенкова-Полонська) 3 історії останніх часів Запоріжжя. Київ, 1930.

230. Посунько О. Історія Нової Сербії та Слов«яносербії. Запоріжжя, 1998.

231. Присяга гетьмана Орлика. В кн. «Мазепа». Київ, 1993.

232. Путро А. Левобережная Украйна в составе Российского государства во второй половине XVIII века. Киев, 1988.

233. Ракшанов В. Творчість Івана Мазепи, його по­ стать у світовій літературі та публіцистиці. Черкаси, 1995.

234. Регуш К. Українці в Румунії. Газ. «Українсь­ кий вісник», 5, Бухарест, 1999.

235. Реєстр Війська Запорозького 1649 року. —Київ, 1995.

236. Ригельман А. История или повествование о Донских казаках. Москва, 1846.

237. Різник Л. Кирило Трильовський —«Січовий Батько». Тиждень, 1998, №6 238. Романовський В. Війна 1735-1739 років та її наслідки для України. Київ, 1930.

239. Роспись знамен, штандартов и других знаков отличий, состоящих в ирреіулярньїх войсках. В зб. Ка­ зачьи войска, С.Петербург, 1912.

240. Россия. Полное географическое описание нашего отечества./ Под ред. В. Семенова.

241. Россия. Знциклопедический словарь. СанктПетербург, 1898 242. Савченко Ф. Козаччина у французькому пись­ менстві та козакофільство Проспера Меріме. Альм. «Хроніка 2000», вип. 2-3, Київ, 1995.

243. Сапожников И., Сапожникова Г. Запорожские и черноморские казаки в Хаджибее и Одессе. Одесса, 1998.

244. Сас П. Історик українського козацтва Рігельман. «Український історичний журнал», № 5, Київ, 1991.

245. Сергійчук В. Богдан Хмельницький та його

564

старшина. Київ, 1996.

246. Сергійчук В. Іменем війська Запорізького. Ук­ раїнське козацтво в міжнародних відносинах XVI - се­ редини XVII століття. Київ, 1991.

247. Січинський В. Зиждитель храмів і скарбів ду­ ховних. Ж. «Пам’ятки України», 6, Київ, 1991.

248. Січинський В. Іван Мазепа, людина і меценат. Філадельфія, 1951 249. Скакун В. Літературна Сумщина. Суми, 1995.

250. Скальковский А. История Новой Сечи или последнего коша Запорожского. Днепропетровск, 1994.

251. Скальковский А. Наездьі гайдамак на западную Украйну в XVIII столетии. 1733-1768. Одесса, 1845.

252. Скальковский А. Первое тридцатилетие истории и города Одесси 1793-1823. Одесса, 1837.

253. Скляренко Г. Контакт или разлом? Ж. «Роди­ на», 8, Москва, 1999.

254. Слюсарский А. Социально-зкономическое развитие Слобожанщиньї XVII-XVIII вв. Харьков, 1964.

255. Смирнов А. Русская армия 1812 года. (худож­ ник О. Пархаев). Набор открьіток со вступительной статьей. Москва, 1989.

256. Смолій В. Іван Мазепа. В кн. Володарі геть­ манської булави. Київ, 1994.

257. Соболь В. Самійло Величко як явище украї­ нського літературного бароко. Донецьк, 1996.

258. Советская воєнная знциклопедия. Москва, 1961-1976 259. Советская историческая знциклопедия. Моск­ ва, 1961-1976 260. Соловьев С. Сочинения в восемнадцати кни­ гах. Москва, 1991.

261. Статут Українського козацтва. Київ, 1996.

262. Стецько Я. Українська визвольна концепція. Т.

1, Львів, 1987.

263. Сто великих битв. Москва, 1998.

264. Стороженко І. Тугай-бей - побратим Богдана. Татарська Джан-Мухамеда // Козацтво. 1993.№1.

265. Субтельний О. Україна. Історія. Київ, 1993.

266. Сушинський Б. Козацька Україна: Хмельнич­ чина. - Одеса, 2004.

267. Сушинський Б. Богдан Хмельницький - гнів і велич України, ж. «Вежа», №3, Кіровоград, 1996 268. Сушинський Б. Гетьман Виговський: погляд із XXI століття. - Львів, 2002.

269. Сушинський Б. Гетьман Мазепа: повернення до Баїурина. - Коломия, 2001.

270. Сушинський Б. Козацькі вожді України, (у двох томах) Одеса, 2006.

271. Сушинський Б. Лицарі Приморського степу. Історія Чорноморського козацтва XVIII-XX ст. Одеса, 2000.

272. Тайна власти. Сборник, составленньїй из трудов вьідающихся историков, писателей, политических

деятелей. Харьков, 1977 (Упорядника на названо).

273. Тарле Е. Нашествие Наполеона на Россию.

1812 год. М., 1943 274. Тинченко Я. Михайло Омельянович-Павленко, генерал армії УНР. Ж. «Військо України», 9-12, Київ, 1996.

275. Томашівський С. Київська козаччина 1855 р. Львів, 1902.

276. Трубайчук А., Стрельський Г. Михайло Гру­ шевський. Його сподвижники й опоненти. Київ, 1996.

277. Угода та Конституція Пилипа Орлика. В кн. «Мазепа», К., 1993.

278. Указ Президента України. Про відродження історико-культурних та господарських традицій Украї­ нського козацтва. 4 січня 1995.

279. Указ Президента України. Про Координацій­ ну раду з питань розвитку Українського козацтва. 6 жов­ тня 1999 № 1283/99. Ксерокопія. З архіву Генеральної канцелярії Українського козацтва.

280. Українська Радянська Енциклопедія. Т. 1-17, Київ-1959, 1965.

281. Українське козацтво: сучасний стан та перс­ пективи дослідження проблеми. Матеріали «круглого столу». «Український історичний журнал», 12, Київ, 1990.

282. Український народ у Вітчизняній війні 1812 року. Упорядники В. Стрельський та Г. Гербільський. Київ, 1948 283. Уссурийский казачий вестник. Спецвипуск га­ зети «Боевая вахта», 5, май, Владивосток, 1993.

284. Устрялов Н. История царствования Петра Ве­ ликого. Санкт-Петербург, 1858.

285. Ушита І. Стежками Холодного Яру. - Київ, 1988.

286. Флоровский А. Депутати Войска Запорожско­ го в Законодательной комиссии. 1767. Записки одесского общества истории и древностей. Одесса, 1912.

287. Харботл Т. Битвьі мировой истории. Москва, 1993 288. Хорунжий Ю. Пилип Орлик. Зб. «Гетьмани України», Київ, 1991.

289. Хоткевич Г. Іван Мазепа. Зб. «Гетьмани Ук­ раїни»,Київ, 1991.

290. Целевич О. Участь козаків у Смоленській війні 1633-34 p.p. ЗНТШ, 1899.

291. Чайківський О. Початки гетьманування П. Са­ гайдачного. Юв. зб. на пошану М. Грушевського, Львів, 1906.

292. Черниговская летопись 1587-1750. «Архіви України», 5, 1989.

293. Чернов А. Военньїе сильї русского государства в XVI-XVII в.

294. Чухліб Т. Козацький устрій Правобережної України (остання чверть XVII ст.), Київ, 1996.

Всесвітня козацька енциклопедія 295. Шабульдо Ф. Земли юго-западной Руси в со­ ставе Великого княжества Литовского. Киев, 1987.

296. Шаповал 1. У пошуках скарбів. Київ, 1983.

297. Ш евальє П. Історія війни козаків проти Польщі, з розвідкою про їхнє походження, країну, зви­ чаї, спосіб правління та релігію. К., 1960.

298. Шевченківський словник. Т. 1, Київ, 1976 299. Шевчук В. І славили і ганьбили... Івана Мазе­ пу в давній українській поезії. Ж. «Пам’ятки України», 6, Київ, 1991.

300. Шефов Н. Самьіе знаменитьіе войньї и битвьі России. М., 1999 301. Шквар Г. Як Мазепу в Україну повертали. Газ. «Черкаський край», 12, 19 листопада 1999. Черкаси.

302. Шовкопляс Г., Шовкопляс І. Гетьман Павло Скоропадський (1873-1945). Матеріали до бібліографії. Київ, 1996.

303. Щебальский П. Правление царевньї Софии. Москва, 1856.

304. Щербина Ф. История Кубанского Казачьего войска. Екатеринодар, 1910-1913, т. 1-2.

305. Яворницкий Д. (Еварницкий) Источники для истории запорожских казаков. Владимир, 1903, т. 1-2. ♦

306. Яворницький Д. Іван Дмитрович Сірко. Дніпро­ петровськ. 1990.

307. Яворницький Д. Історія Запорізьких козаків. У трьох томах. Львів, 1992.

308. Яворницький Д. Як жило славне запорожське низове військо. Катеринослав, 1918.

309. Яковлів А. Українсько-Московські договори в XVII-XVIII віках. Варшава, 1934.

310. Bogucka М. Dawna Polska. Nazodziny, rozkwit, upadek. W., 1973.

311. Dzikie Pola w ognu. O kozaczynie w dawniej Pzeczypospolitey. Warszawa, 1960.

312. Encyclopedia powszechna. —T. 5. Warszawa, 1974.

313. Fras. Bitwa pod Zborowem roku, 1649. Lwow, 1932.

314. Kwasniewicz W. 1000 slow o dawnej broni palnej.

- Warszawa, 1987.

315. Michnik H., Mosler L. Historia Polski od roku 1795. W., 1966.

316. Olszanski T. Historia Ukrainy XX w. Warszawa, 1995.

БОГДАН СУШИНСЬКИИ, академік, генерал козацтва Народився Богдан Сушинський 10 квітня 1946 року в місті Самборі на Львівщині. В 1969 році з відзнакою закінчив Одеський держуніверситет ім. 1.1. Мечникова. Тривалий час перебував на журналістській роботі. Член Національної Спілки письменників України (НСПУ) та Національної Спілки журналістів. Автор 68 книжок та понад тисячі публікацій в періодиці. В 19902002 роках очолював Одеську організацію Спілки пись­ менників; тривалий час був членом Правління НСПУ та членом Національної Ради Конгресу української інтелігенції. Віце-президент Української Асоціації письменників, президент Аркадійського літературно­ го клубу та головний редактор альманаху «Аркадійський клуб». Академік міжнародної Академії наук, осві­ ти, індустрії та мистецтв (при ЮНЕСКО, США). Тво­ ри його перекладались п’ятнадцятьма мовами світу. Постійно виступає в пресі як письменник, публі­ цист та науковець. Участь українських козаків на чолі з І. Сірком у Тридцятилітній (1618-1648) війні на боці Франції відображено в його романах «На вістрі меча», «Французький похід», «Вогнища Фламандії» та «Шлях воїна». Його перу належить унікальна монографія «Ко­ зацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV-XIX століть», в якій вміщено есе про 177-ох гетьманів, кошових отаманів та полководців козацько-повстанських військ. За цю працю він пер­

шим удостоєний Міжнародної літературної премії Ук­ раїнського козацтва «Лицарське перо». В 2004 році вий­ шло друком друге,двотомне видання цієї праці, в якій вміщено оповіді про 205-ох козацьких діячів. Він - ав­ тор книги історичних есе «Князі та полководці старо­ давньої України» (2006); лауреат міжнародних премій ім. О.Дюма, ім. І. Мазепи; премій ім. С. Олійника, ім. І. Буніна, ім. М. Трублаїні, ім. Е. Багрицького, Аркадійської літературної премії. Його перу належать романи: «Че­ рез міст над бистриною», «Морава», «Голос ріки безімен­ ної», «Білий кінь у сивій долині», «У човні посеред Все­ світу», він автор низки романів про Другу світову війну: «Останній з групи Беркута», «Чорний легіон», «Вітер богів», «Змова приреченіх», «Викрадення Муссоліні», «Мандрівники війни», «Лицарський хрест»... В 2002 році, за видатний внесок у розвиток вітчиз­ няної і світової культури, Б. Сушинський відзначений Американським Біографічним Інститутом Золотою Американською Медаллю Честі. Нині він - офіційний Радник цього Інституту. Ще в радянські часи Б. Сушинський активно висту­ пав у пресі на захист української мови та культури, за відродження українського козацтва. Він перший, або один із перших, виступив у республіканській пресі («Літературна Україна», «Радянська Україна», журнал «Прапор» та ін.) з аргументованими, рішучими стаття­

Всесвітня козацька енциклопедія про автора ми проти будівництва згубної для українських степів його праху знайшли своє відображення в романі-есе Дунай-Дніпровської зрошувальної системи; Берегівсь­ «Гетьман Мазепа: повернення до Батурина». Б.Сушинського (на Одещині) хімічного комбінату та за врятуван­ кий був ініціатором заснування в Баїурині Алеї Гетьманів, ня Дністра. Його публікації мали значний громадський на стелі якої висічено його слова: «У діяннях гетьманів та науковий резонанс. Він був відзначений премією ім. історія, слава і державна велич України». Йому також належить роман-есе «Гетьман Виговський: погляд з XXI Аверіна (журналу «Прапор») за публіцистику. На початку 2000 року побачила світ його книга «Ли­ століття» та історія (XVII-XXI ст.) монастиря Скит Мацарі приморського степу. Історія Чорноморського ко­ нявський —«Слово про Скит Манявський», в якому по­ зацтва XVIII-XX століть». Він створив першу у світі дається здійснений Б.Сушинським переклад літопису повну «Історію Чорноморського козацтва» та є автором (поч. XVII ст..) про цю святу обитель. Він автор праці «Векнижок «Українське Чорноморське Подунай-Гуляйп- лесова книга предків», в якій опубліковано його переклад ільське козацтво», «Історія Чорноморсько-Дністровсь­ та літературну інтерпретацію літопису «Велесова книга». кого та Всеукраїнського реєстрового козацтв». З його Богдан Сушинський активний учасник відроджен­ ініціативи побачило світ перше в Незалежній Україні ня українського козацтва. Свого часу він був Головним видання вибраних творів класика українського гумору отаманом Чорноморського Подунай-Гуляйпільського та Степана Олійника, в якому він виступив як упорядник, Верховним отаманом Чорноморського козацтва. Він редактор та автор аналітичного вступного слова. Він же засновник і перший Верховний отаман Чорноморськостав автором великої науково-дослідницької праці про Дністровського козацтва, де обраний зараз довічним По­ життя і творчість цього видатного гумориста: «Степан чесним Верховним отаманом. На Великій козацькій раді Одещини, за видатний внесок у вивчення історії та розви­ Олійник: поет на тлі епохи». За благодійницьку діяльність на ниві культури, він відзначений Національ­ ток сучасного козацтва, йому присвоєно найвище козаць­ ною Спілкою письменників України «Медаллю Степа­ ко-військове звання «генерал козацтва» (генерал армії) та обрано було Верховним отаманом козацтв південного на Олійника. За благодійність». Наприкінці 2002 року вийшов друком його політич- регіону України. Зараз він є Верховним отаманом півден­ но-кримінальний роман «Хрещений батько Криму» —з ного регіону Козацтва Нової України (з травня 2005). Богдан Сушинський є одним із засновників першо­ життя сучасної України (премія І. Буніна). Цього ж року за психологічний роман «Три дні в Парижі з коханою го в Україні Міжнародного лицарського Ордену Архи­ жінкою» був відзначений Всеукраїнською премією «Гілка стратига Михаїла, тривалий час був членом Магістрату та золотого каштану». Він також автор публіцистичних кни­ Капітулу цього Ордену, очолював Одеське пріорство (об­ жок «Генерал Власов - отверженньїй и проклятий», «Штаб ласну організацію) Ордену. Благословенням Святішого переворота - гостиница Москва». Широкого розголосу Патріарха Київського і вся Русі-України, йму надано ти­ набула його публіцистична праця «Шлях України: на­ тул графа; він також нагороджений патріаршим орде­ ція і національна ідея», що на початку 2004 року з’яви­ ном Христа Спасителя та низкою лицарських нагород. Його перу належить перша в світі «Всесвітня істо­ лася у львівському видавництві «Добра справа». Перу Богдану Сушинського належить збірка істо- рія лицарства», презентація якої відбулася в 2001 році, рико-філософських поезій «Чорний гонець» та низка в Ароні (Італія) і за яку, та за внесок у пропаганду і прозових творів для дітей, зокрема, повісті «Танець сте­ розвиток європейського лицарства, він відзначений пового коня» (премія ім. М. Трублаїні за кращий твір медаллю «Св. Амброзія», а також нагороджений Хрес­ для дітей), «Острів забуття і покаяння», «Візьми мене з том Дружби германського лицарського Ордену Свято­ го Костянтина. В листопаді того ж року, під час Вели­ собою, Магеллане», «Зоряний берег», «Ріка далеких мандрів»... В його упорядкуванні з’явилася антологія- кої Прощі до Ватикану, здійсненої українськими віру­ ючими та представниками громадськості, у відповідь довідник «Письменники Одещини на межі тисячоліть». З його ініціативи в Одесі споруджено пам’ятникна візит Папи Римського в Україну, книгу Богдана Су­ отаману Чорноморського козацтва Антону Головатому шинського «Всесвітня історія лицарства» було офіцій­ (одному із засновників Чорноморського та Кубансько­ но вручено Папі Римському Іоанну Павлу II. Перу академіка Б. Сушинського належить також го козацтв). Він задумав і здійснив в 1999 році перене­ сення праху гетьмана Мазепи з румунського міста Га- монографія «Історія українського лицарства», яка, за лаца - в Україну, до Батурина. Тоді ж, під час урочисто­ всеукраїнським рейтинговим опитуванням, увійшла до стей в Батурині, за визначні заслуги в вивчені і пропа­ десятки кращих історичних видань в Україні 2002 року. У січні 2005 року йому присвоєно почесне звання ганді історії українського козацтва, Б. Сушинському, наказом гетьмана Українського козацтва, було присвоєне «Заслужений журналіст України». звання полковника Українського козацтва та призначе­ но наказним отаманом Українського козацтва з питань Олександр Чередниченко ідеології. Історія поховання гетьмана та перенесення

Науково-популярне видання СУШ ИНСЬКИЙ Богдан Іванович ВСЕСВІТНЯ КОЗАЦЬКА ЕНЦИКЛОПЕДІЯ XV-початку XXI століть

Макет та оформлення О.П. Чередниченко Комп’ютерний набір JI. Т. Зирянова, А.А. Свертілов Комп’ютерна верстка та коректура С.А. Астафурова

Підписано до друку 23.08.07 Формат 84x108/16 Друк офсетний. Папір офсетний. Гарнітура Тайме Ум.-друк.-арк. 59,85 Наклад 3000 прим. Зам. № 106 Віддруковано в видавництві «Друк» Свідоцтво ДК № 295 від 25.12.2000 Одеса, вул. Канатна, 83, офіс 709 тлф 8 048 728 37 50 e-mail: druk@neo.com.ua

«ВИДАВНИЧИЙ ДІМ ЯВФ» 65014, Україна, Одеса, вул. Ак. Філатова, 22/109 тлф 8 048 719 8269; 735 0743 www.yvf-books.Odessa, ua