Микола Малишко Сцена І. Сцена ІІ
2
3
Олена Єгорушкіна критик, Національний університет Києво-Могилянська Академія
Сцена І. Сцена ІІ вид експозиці арт-центр Я Галерея Дніпропетровськ, 2011
Скульптор, живописець, письменник, філософ Микола Малишко являє собою приклад того рідкісного митця-практика, для якого художній акт природно випливає з внутрішнього бажання творити, а матеріал – не просто пасивна субстанція, а свідомо обране «дзеркало» для відображення внутрішнього світу автора. Пластичні конструкції Малишка, створені за допомогою сокири – це новий етап розвитку української дерев’яної скульптури, позначений як пошаною до традиції, так і енергійним пошуком нових форм її втілення. Цьому значною мірою сприяли попередники й духовні вчителі Миколи Малишка – Олександр Архипенко, Іоан Георг Пінзель та Іван Кавалерідзе, кожен з яких залишив у спадок скульптору свій неповторний стиль бачення і творення скульптури. Архипенко, який разом із Пікассо, Кандинським, Дюшаном визначив мистецьку парадигму XX століття, одним із перших серед сучасників звернув увагу на образотворчу потужність народного мистецтва, яке, промовляючи через універсальні символи, здатне продукувати безкінечну кількість нових художніх форм. Можливість «торкатися, бачити, вирізати, вирубувати, витесувати» для Малишка – не просто досвід естетичного переживання, а свідома позиція митця, що, передчуваючи глобалізацію художньої свідомості, прагне до повернення в мистецтво етнічних ідентифікаторів. Як колись Олександр Архипенко прийняв африканську народну скульптуру за «дерев’яну таріль з українським орнаментом», «чорні» скульптури Малишка нагадують давні африканські статуетки, які, попри очевидну простоту й грубість виконання, мали свою гармонію ліній і пропорцій, зрозумілу тільки тому, хто міг глибоко проникнути в культуру етносу… або ж художнику, який був так само чутливий до власних культурних архетипів. Проте на цей раз до відчутної
4
5
Постать з нахиленою головою 2005, дерево в експозиції Сцена І. Сцена ІІ арт-центр Я Галерея Дніпропетровськ, 2011
народної пластики в авторському мистецтві додалася ще й архітектура: дивовижні скульптури-конструкції Малишка все частіше порівнюють зі слов’янською сакральною скульптурою – з характерними для неї «восьмериками на четверику», і навіть із японським середньовічним єсеґі– традицією збирання скульптури з дерев’яних брусочків. Однак не тільки в народній творчості слід шукати причину, з якої Микола Малишко звернувся до проблеми простору в скульптурі. Бачити те, чого немає, спостерігати за тим, як присутність скульптурного об’єкту змінює зовнішній простір, осмислювати й домислювати авторський задум – означає бачити скульптуру не тільки ззовні, а й зсередини. Цього намагався досягнути Микола Малишко – завдяки створенню об’ємної, «складеної» з деталей скульптури, значення якої змінюється залежно від того, з якої висоти, з якого фізичного чи культурного ракурсу її споглядатимуть. Від простого тлумачення твору як конструкції, глядач переходить до усвідомлення глибоких зв’язків між його частинами, між скульптурою і простором, між символом, який вона уособлює, і архетипними образами, які вона пробуджує в уяві. Микола Малишко скористався мовою народних мистецтв: відтепер з його іменем в історії сучасної української скульптури пов’язаний образ «людини з дерева» – людини начебто й первісної – з прадавнього слов’янського світу – проте людини, яка продовжує жити в кожному з нас, творити, любити природу й бачити зв’язки її частин. «Одночасно і ремісник, і творець», за словами мистецтвознавця О. Ременяки, Микола Малишко приваблює органічним поєднанням власне релігійного, монотеїстичного сприйняття світу й дохристиянської язичницької моралі. Згадуючи свої перші «уроки скульптури», Малишко розказує, що в молоді роки часто приїздив до західноукраїнських храмів – поглянути на твори Іоана Георга Пінзеля,
6
7
Навпочіпки 2005, дерево в експозиції Сцена І. Сцена ІІ арт-центр Я Галерея Дніпропетровськ, 2011
які, попри християнську аскетичну спрямованість, були чуттєві й виразні, неначе боги язичницького пантеону. Проте Малишко обрав інший шлях «боговтілення». Його «людина», витесана з дерева, залишається стояти на місці – не як виразник емоцій чи забобонів, а як відображення символу неба – людини як дитини Всесвіту, що покликана нести тягар буття на своїх плечах і мусить нести далі, тому що тільки так вона може дорівнятися до Бога. Ось чому Малишко обрав дерево як найточніше віддзеркалення сутності людського існування. Як дерево, ми закорінені в Землю, яка нас годує – і як дерево, ми тягнемося віттям до неба. І ця мрія дотягнутися ніколи не полишає людство, допоки жива хоч одна людина. Світове дерево древні вважали точкою відліку буття. З дерева, за міфологією багатьох народів, була створена перша людина… Звісно, чутливий до архаїки Малишко не зміг пройти повз цей сакральний природний витвір – як перший лісоруб, він узяв до рук сокиру й змусив «ліс» ожити, заговорити мовою давноминулого, а дерево перетворив на людину. З цього постали нові об’єкти сучасної української скульптури: «просто» витесані з дерева й водночас «сконструйовані» як архітектурні споруди, вони уособлюють собою складність світу й внутрішньої «будови» людини. Микола Малишко переконує, що ми маємо і можемо самі себе «будувати» – при чому, будувати по-творчому, віртуозно використовуючи всі «деталі», перебудовуючи й змінюючи власну «конструкцію», коли того вимагає час. Уявна простота способу роботи скульптора з деревом насправді потребує великих фізичних і розумових зусиль, які виправдовують себе в результатах діяльності – витесані сокирою скульптури при наближенні до них виявляють складність побудови й делікатність ліній, в яких прочитується любов Малишка до своєї праці. А творчість – це і є праця,
8
9
Води 2009, дерево в експозиції Сцена І. Сцена ІІ арт-центр Я Галерея Дніпропетровськ, 2011
якою митець пишається, якщо вона викликає резонанс у навколишнього оточення. У радянський період твори українського скульптора не експонувалися, бо виходили за рамки декларованого владою «соцреалізму». Вперше «незалежні» роботи Малишка з’явилися в Національному музеї Львова, і за тим, з 1993 року, митець бере активну участь у створенні засад нової української дерев’яної скульптури, представляючи свої роботи на виставках у Німеччині, Угорщині, Австрії. Співпраця з артцентром Я Галерея почалась близько 3-х років тому з проекту «Паркан», що було представлено куратором Павлом Гудімовим в Мистецькому Арсеналі в рамках Гогольфест 2009. На початку 2010 року спільно з художниками Тамарою й Олександром Бабаками Микола Малишко перетворив залу арт-центру на Волоській на «лісові хащі», а вже 2011 року автору вдалося розгорнути власну концепцію дерев’яної скульптури в персональній експозиції зі знаковою назвою «Скульптура». Тоді Микола Малишко заявив: «Скульптура – метафора реальної дійсності», і визначив її як книгу, що прочитується не тільки «зором розуму», а й усіма чуттями тіла. Сьогодні Я Галерея пропонує розгорнути цю книгу з останньої сторінки й, уважно стежачи за думкою автора, «дочитати» її до початку. Погляд на творчість українського скульптора з ретроспективи – це можливість не тільки відкрити для себе нові її грані, а й відчути дивовижний зв’язок, який утворився завдяки цій творчості між двома епохами, між двома культурами, між сучасним і минулим, між людиною і природою, між буттям і позачасовістю. Вибудовуючи цей «місток», Микола Малишко впевнений, що «сучасне мистецтво проектує будучину».
10
11
12
13
Микола Малишко. Пряма мова Дніпропетровськ – дуже дороге для мене місто. Адже я народився на Дніпропетровщині, а місце, де ти народився, стає ще більш чарівним, коли ти далеко від нього. Художником мене назвали, коли я був зовсім малим, а в школі вже всі знали, що я – «художник». Хоча мої батьки не малювали, в роду по маминій лінії був «богомаз» (іконописець), і можливо той творчий спадок передався й нам. Старший і вже покійний брат Антон не мав художньої освіти, проте мав талант і вмів намалювати що завгодно. Цим він був для мене взірцем. Став також художником і мій менший брат Петро. Незважаючи на чимало прикрощів і болючих спогадів, пов’язаних із містом, Дніпропетровськ – дуже цікавий. Наприклад, в ньому є художнє училище, з якого вийшло багато художників, що згодом прославили Україну. (Це те місце, де я навчався, яке тим більш важливе для мене, бо пов’язане з романтикою молодості – там я полюбив дівчину, і, як пригадую зараз, не одну.)
стор. 12-13 Сцена І. Сцена ІІ вид експозиції арт-центр Я Галерея Дніпропетровськ, 2011 На белебні 1994, дерево в експозиції Паркан Мистецький Арсенал Київ, 2009
У роки навчання важливою подією для мене було відкриття французької школи імпресіонізму, про який я дізнавався через книжки. Тоді в постановках оголеної натури я почав активно малювати роздільним і доповнюючими кольорами. Юнацьким бажанням було малювати «на рівні», хоча оточення в училищі не приймало цього. Інколи свідомо я намагався малювати «як всі», хоча іноді й не виходило… Наприклад, мій покійний колега Петро Кот якось мені просто сказав: «Чому ти малюєш червону землю?». Для нього земля мала сірий колір. Я ж дивився й бачив – і фіолетовий, і зелений… Коли у художника «включається» мислення, за тим з’являється бачення. І я бачив, що земля може бути червона.
14
15
Паркан вид експозиції Мистецький Арсенал Київ, 2009 Скульптура вид експозиції арт-центр Я Галерея Київ, 2011
Окрім творчості, звісно, мене завжди цікавили й інші форми проявлення людської думки. Філософія і література, зокрема, поезія. Я багато читав і зарубіжних, і українських поетів. Останніх, звичайно, більше, оскільки українське слово для українця – носій правди, і тільки через нього можна взнати найглибше. Багатство мови – це фундамент культури людини. Однак не тільки поезія, і не тільки українська проза. Свого часу я захоплювався Маркесом – мені здавалося, що після нього вже ніхто так не напише. Так само я сприйняв і творчість Віктора Єрофеєва – його «брутальне письмо», яке виявилося тою ідеальною художньою формою, завдяки якій автору вдалося сказати правду про Росію.
16
17
Проте моя «основа» і найбільше захоплення – це все таки творчість. Малювання. І мислення, яке передує йому. Думка – це найперший інструмент людини, адже все придумане можна реалізувати, а творчість і є проектуванням майбутнього. Художник – це будь-яка людина, яка «створює» себе сама. І в цьому процесі їй не слід обмежуватись матеріалом – чи обирає митець олійні фарби для живопису, чи дерево для скульптури – справа не в них, а в мисленні й реалізації цих думок. Художнику треба пам’ятати, що найважливіше – це дія. Навіть, нереалізована в мистецтві, думка теж може залишитися зафіксованою в формі філософського чи літературного твору. Дух дії дуже важливий для мистецтва, і для скульптури зокрема. Ось чому моя остання виставка в київському арт-центрі Я Галерея має саме таку, наче трохи нав’язливу, назву – «Скульптура». Тим самим мені хотілося показати, що саме дія найважливіша в моєму мистецтві.
Поет на горі 2009, дерево в експозиції Сцена І. Сцена ІІ арт-центр Я Галерея Дніпропетровськ, 2011
Власне скульптурою я почав займатися не одразу, хоча в мене завжди було тяжіння до вирізання, ліплення, майстрування. Після закінчення училища 1956 року, я поїхав до Києва продовжувати навчання в інституті – але вже в майстерні монументалістів. Природно, що пізніше, займаючись малярством, я зайнявся також і скульптурою, хоча не вчився цьому спеціально, а радше – використав вже набуті знання як поштовх до саморозвитку. Спочатку я пробував робити скульптури з граніту, але, не маючи досвіду, «програв». Уже потім я знайшов підхід і до граніту, й до інших матеріалів. (Залишилась бронза, з якою я ще не працював, хоча там немає особливих «таємниць», якими не можна було б оволодіти.)
18
19
У славі 1994 полотно, темпера 120х110 На дибах (деталь) 2009, дерево
До роботи ж з деревом я прийшов випадково, тому що на той час під рукою не було інших матеріалів. Дерево стало моїм улюбленим матеріалом – матеріалом, який найбільше ідентифікується з людиною. Так само, як людина, дерево живе й росте, хіба що не ходить. Працювати з деревом сокирою – так, як роблю це я – може й брутально, але не зовсім. (Бо ж саме за допомогою сокири, відважно цюкаючи й обрубуючи дерево, людина вже робила гарні речі, такі як, наприклад, церкви.) Але, звісно, скульптура вимагає делікатності. Це пластика, якість якої визначається якістю оброблення і відшліфовування дерева і яка має передавати внутрішню сутність скульптора, його світ, почуття. А виконана скульптура – вже майже архітектура – це об’єм, який «працює» на великій відстані, «в просторі».
20
21
Для скульптора простір завжди має дві площини проявлення – зовнішню і внутрішню. І лише зрідка монументалісту вдається досягнути вершини вираження обох площин у роботі. Працюючи над пам’ятником «Убієнним синам України» в карельському урочищі Сандармох разом із Назаром Біликом, я намагався докласти всіх зусиль, щоб душевний імпульс досяг свого звучання. І, мені здається, це вийшло. Проте, коли виконуєш завдання на замовлення, це виходить не часто. Мої «незалежні» роботи задовольняють мене набагато більше. Хоча вони не рятують від постійного невдоволення, яке характерне для багатьох художників. Постійні «муки творчості» завжди були й будуть. Вони притаманні не лише моєму поколінню художників, а й зовсім молодим митцям України, яким так само важко вирішувати й економічні проблеми, які є зворотною стороною будь-якої творчості. Позаяк, мій досвід роботи з ними переконує, що вони справляються. Уже згаданий Назар Білик надзвичайно вправно працював над пам’ятником, вражаючи мене професійністю й швидкістю роботи. Ліс (спільно з Тамарою Бабак та Олександром Бабаком) вид експозиції арт-центр Я Галерея Київ, 2010
Взагалі, в житті мені дуже поталанило з людьми. Не тільки творчість молодих художників імпонує мені, а й моя творчість – їм. В училищі я мав прекрасних учителів і друзів: я дорожу цими стосунками. Зв’язок між людьми – це великий скарб. Адже найважливіше для художника – коли його твори розуміють.
22
Купальник, 1988, полотно, олія, 134х197
Народився в грудні 1938 року в селі Знаменівка на Дніропетровщині. Живе і працює в Київській області. 1961 року закінчив Дніпропетровське художнє училище. 1967 року закінчив Київський Державний художній інститут. Основні виставки: 2011 Сцена I. Сцена II, арт-центр Я Галерея, Дніпропетровськ Сила людського духу: скульптура, живопис, Музей cучасного образотворчого мистецтва України, Київ Скульптура, арт-центр Я Галерея, Київ 2010 Ліс, спільно з Олександром Бабаком і Тамарою Бабак, арт-центр Я Галерея, Київ Великий скульптурний салон – 2010, Український дім, Київ
Проміні, 2005, дерево в експозиції Сцена І. Сцена ІІ арт-центр Я Галерея Дніпропетровськ 2011
2009 Великий скульптурний салон – 2009, Мистецький Арсенал, Київ Паркан, в рамках фестивалю Гогольфест, Мистецький Арсенал, Київ, куратор – Павло Гудімов 2000 Перехід. Малярство, скульптура, Центр сучасного мистецтва, Київ Білий Перехід, Національний художній музей України, Київ 1999 Колір Середовище, галерея Совіарт, Київ Україна 99, Мюнхен, Німеччина
Сцена І. Сцена ІІ, вид експозиції, арт-центр Я Галерея, Дніпропетровськ, 2011
Сцена I. Сцена II. Микола Малишко Каталог виставки в арт-центрі Я Галерея у Дніпропетровську квітень-травень 2011 Куратор і упорядник каталогу Павло Гудімов // Директор Анна Гудімова Співзасновник арт-центру Я Галерея у Дніпропетровську Павло Мартинов Координатори проекту Марія Миценко, Катерина Семенюк Адміністратори Олена Анісімова, Антон Іванов, Артем Гречка, Катерина Томашпольська, Влад Толочко // Тексти Марія Миценко, Олена Єгорушкіна Дизайн і верстка Лара Яковенко // Фото Анна Войтенко, Антон Іванов, Олег Самойленко, Олексій Солодунов © 2011, арт-центр Я Галерея, видавництво Артбук Обкладинка: Води (деталь), 2009, дерево
04070, Київ, вул. Волоська, 55/57, тел. /044/ 537 33 51 04071, Київ, вул. Хорива, 49б, тел. /044/ 492 92 03 49005, Дніпропетровськ, вул. Гусенка, 17, тел. /056/ 713 5 713
yagallery.com.ua