Muska by Yuriy Gerasimenko

Опішнянська мальована МИСКА

другої половини ХIХ – початку ХХ столiття

Ви да

вн

ич и

пр

кт е о

«Ш

ри в е ед

їнськ а р к у

ого гончарства»

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

З нагоди 150-річчя від дня народження славетного українського керамолога, музеолога, етнографа, археолога й колекціонера старожитностей, автора першої в Україні керамологічної монографії, завідувача першої гончарної школи в Лівобережній Україні, фундатора першої великої колекції українського гончарства поза межами України

ІВАНА ЗАРЕЦЬКОГО (1857–1936)

Іван Зарецький. Оренбург. Друга половина 1920-х – перша половина 1930-х. Автор фото невідомий

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

До 100-ліття від дня народження корифеїв українського гончарства – представника найдавнішої в Україні опішнянської гончарської династії (з другої половини ХVIII століття), заслуженого майстра народної творчості України, гончаря-посудника й мисочника

ГАВРИЛА ПОШИВАЙЛА (1909–1991) та його дружини, гончарки-малювальниці, фундаторки першого в Україні приватного музею гончарства, з якого згодом постав Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному,

ЯВДОХИ ПОШИВАЙЛО (1910–1994)

Гаврило та Явдоха Пошивайли. Опішне. Початок 1980-х. Фото Ярослава Дацюка

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

До 80-річчя славетного українського гончаря, заслуженого майстра народної творчості України

МИКОЛИ ПОШИВАЙЛА (1930 р.н.),

який у 1980-х роках відродив у Опішному виготовлення фляндрованих мисок-кандійок, та на пошанування його дружини, спадкоємиці славетної династії малобудищанських гончарів Пічок (з кінця ХVIII століття), гончарівни

ЛЮБОВІ ПОШИВАЙЛО (1936–2010)

Любов та Микола Пошивайли. Опішне. 04.08.2002. Фото Олеся Пошивайла

Національна академія наук України Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України

Міністерство культури і туризму України Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному

Міністерство культури Російської Федерації Російський етнографічний музей

Видавничий проект «Шедеври українського гончарства» Академічна керамологічна серія «Гончарна спадщина України XVII–XX століть» Книга 1

Опiшнянська мальована

МИСКА

другої половини ХIХ – початку ХХ столiття

У зiбраннi Росiйського етнографiчного музею в Санкт-Петербурзi

«Українське Народознавство»

Опішне • 2010

Национальная академия наук Украины Институт керамологии – отделение Института народоведения НАН Украины Министерство культуры и туризма Украины Национальный музей-заповедник украинского гончарства в Опошне

Министерство культуры Российской Федерации Российский этнографический музей Издательский проект «Шедевры украинского гончарства»

Академическая керамологическая серия «Гончарное наследие Украины XVII–XX веков» Книга 1

Опошнянская

расписная

миска

второй половины XIX – начала XX века В собрании Российского этнографического музея в Санкт-Петербурге

«Украинское народоведение» Опошня • 2010

National Academy of Sciences of Ukraine Institute of Ceramology – Branch of Ethnology Institute (National Academy of Sciences of Ukraine)

Ministry of Culture and Tourism of Ukraine National Museum of Ukrainian Ceramics in Opishne

Ministry of Culture of Russian Federation The Russian Museum of Ethnography

Publishing project «Masterpieces of Ukrainian pottery» Academic Ceramological Series «Pottery Heritage of Ukraine of the 17–20th century» Volume 1

Painted Ceramic

Bowls

from Opishne

(second half of the 19th – early 20th century) From collection of The Russian Museum of Ethnography in St.-Petersburg

«The Ukrainian Ethnology Publishers»

Оpishne • 2010

ББК 85.125 (4Укр) + 63.5 (4Укр) + 85.101 (2Рос) 0-61 ISBN

966-7322-21-1 (Книги 1-70) 966-7322-22-Х (Книга 1)

Опішнянська мальована миска другої половини ХІХ – початку ХХ століття (у зібранні Російського етнографічного музею в Санкт-Петербурзі) /Автор-упорядник Олесь Пошивайло, художник Юрко Пошивайло, фотограф Тарас Пошивайло. – Опішне: Українське Народознавство, 2010. – 640 с.: іл. (Видавничий проект «Шедеври українського гончарства»; академічна керамологічна серія «Гончарна спадщина України XVII–XX століть», книга І) Альбом присвячено найбільшій і найкоштовнішій у світі колекції глиняних мальованих мисок, виготовлених гончарями всесвітньо відомої столиці українського гончарства – містечка Опішного з приміськими селами сучасного Зіньківського району Полтавської області (Україна). Представлені в ньому твори постають вершинним явищем української мальованої кераміки другої половини ХІХ – початку ХХ століття. Більшість із них опубліковано вперше. Колекцію, що налічує понад 250 мисок, сформовано впродовж 1902–1910 років, головним чином видатним українським керамологом, полтавцем Іваном Зарецьким, на замовлення Руського музею імператора Олександра ІІІ в Санкт-Петербурзі (нині – Російський етнографічний музей). У додатках уперше публікуються рукописні матеріали збирача. Альбом є першою в історії Української Держави фундаментальною публікацією українських культурних цінностей, що зберігаються в музеях Російської Федерації. Видання започатковує довготривалий Національний науково-видавничий проект «Гончарна спадщина України XVII–XX століть» у 70 книгах. Його метою є наукове вивчення, введення в науковий обіг і популяризація досягнень українського гончарства, інтеграція гончарної спадщини України у світовий культурний процес. Для керамологів, мистецтвознавців, етнологів, істориків, музеологів, культурологів, краєзнавців, колекціонерів, мистців, народних майстрів, викладачів, учителів, учнів і студентів мистецьких навчальних закладів, політиків, урядовців, народних депутатів, дипломатів, усіх, кому не байдужа мистецька спадщина українців.

Ключові слова: Україна, Полтавщина, Опішне, Російська Федерація, Санкт-Петербург, Російський етнографічний музей, українці, українська керамологія, гончарство, мискарство, мальована миска, традиційно-побутова культура, дослідження опішнянського гончарства, колекції опішнянської кераміки, технологія, етнографія мискарства, атрибуція, каталог, Іван Зарецький

Опошнянская расписная миска второй половины ХІХ – начала ХХ века (в собрании Российского этнографического музея в Санкт-Петербурге) /Автор-составитель Олесь Пошивайло, художник Юрий Пошивайло, фотограф Тарас Пошивайло. – Опошня: Украинское Народоведение, 2010. – 640 с.: илл. (Издательский проект «Шедевры украинского гончарства»; академическая керамологическая серия «Гончарное наследие Украины XVII–XX веков», книга І) Альбом посвящен самой большой и самой ценной в мире коллекции глиняных расписных мисок, изготовленных гончарами всемирно известной столицы украинского гончарства – местечка Опошни с пригородными селами современного Зеньковского района Полтавской области (Украина). Представленные в нем произведения являются вершинным явлением украинской расписной керамики второй половины ХІХ – начала ХХ века. Большинство из них публикуется впервые. Коллекцию, насчитывающую более 250 мисок, собранных в течение 1902–1910 годов, главным образом выдающимся украинским керамологом, полтавчанином Иваном Зарецким, по заказу Русского музея императора Александра ІІІ в Санкт-Петербурге (нынче – Российский этнографический музей). В дополнениях впервые публикуются рукописные материалы собирателя. Альбом является первой в истории Украинского Государства фундаментальной публикацией украинских культурных ценностей, которые хранятся в музеях Российской Федерации. Изданием начинается реализация долговременного Национального научно-издательского проекта «Гончарное наследие Украины XVII–XX веков» в 70 книгах. Его целью является научное изучение, введение в научный оборот и популяризация достижений украинского гончарства, интеграция гончарного наследия Украины в мировой культурный процесс. Для керамологов, искусствоведов, этнологов, историков, музеологов, культурологов, краеведов, коллекционеров, художников, народных мастеров, преподавателей, учителей, учеников и студентов художественных учебных заведений, политиков, членов правительства, народных депутатов, дипломатов, всех, кому не безразлично художественное наследие украинцев Ключевые слова: Украина, Полтавщина, Опошня, Российская Федерация, Санкт-Петербург, Российский этнографический музей, украинцы, украинская керамология, гончарство, изготовление мисок, расписная миска, традиционно-бытовая культура, исследования опошнянского гончарства, коллекции опошнянской керамики, технология, этнография гончарства, атрибуция, каталог, Иван Зарецкий

Painted Ceramic Bowls From Opishne (Second Half of the 19th – Early 20th Century) (from collection of the Russian Museum of Ethnography in St.-Petersburg) /Author and compiler – Оles Poshyvailo, designer – Yurko Poshyvailo, art photography – Taras Poshyvailo. – Opishne: The Ukrainian Ethnology Publishers, 2010. – 640 p.: ill. (Publishing project «Masterpieces of Ukrainian Pottery»; Аcademic Ceramological Series «Pottery Heritage of Ukraine of the 17–20th century», Volume І) The album is devoted to the world’s largest and most valuable collection of earthenware bowls made by potters of the renowned capital of Ukrainian ceramics – town of Opishne and suburban villages in the present-day Zinkiv District, Poltava Region in Ukraine. Artifacts presented in this publication are considered to be a phenomenon of Ukrainian painted ceramics of the second half of 19th – early 20th century. Their reproductions are mostly published here for the first time. This collection of over 250 bowls was formed prevalently by the outstanding Ukrainian ceramologist Ivan Zaretskyi from Poltava in 1902–1910 at the request of the Russian Museum of Emperor Alexander ІІІ in St.-Petersburg (at present – the Russian Museum of Ethnography). Some manuscripts of this collector are published for the first time in the appendix. This book is a first in the history of Ukraine fundamental publication of the Ukrainian cultural treasures from the museum collections of Russian Federation. The album launches a long-term national scientific publishing project «Pottery Heritage of Ukraine in the 17–20th Century» comprised of 70 volumes. It aims to research and disseminate the highly artistic achievements in the field of Ukrainian pottery, and to integrate its artistic heritage into the world cultural context. The book will be of interest to ceramologists, art critics, ethnologists, historians, museum experts, culturologists, local lore researchers, collectors, artists, craftsmen, teachers, and students of art institutions and all those who appreciate the folk art of Ukraine. Keywords: Ukraine, Poltava Region, Opishne, Russian Federation, St.-Petersburg, The Russian Museum of Ethnography, Ukrainians, Ukrainian ceramology, pottery, bowl-making, painted bowl, traditional folk culture, studies of Opishne pottery, collections of Opishne ceramics, technology, ethnography of bowl-making, attribution, catalogue, Ivan Zaretskyi

Рекомендовано до друку Вченими радами Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України та Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному

Рецензенти: віце-президент Національної академії мистецтв України, академік НАМ України, заслужений діяч мистецтв України, кандидат філософських наук, професор ректор Львівської національної академії мистецтв, академік НАМ України, заслужений діяч мистецтв України, професор член Президії Національної академії наук України, академік НАН України, Герой України академік-секретар Відділення літератури, мови та мистецтвознавства Національної академії наук України, директор Інституту літератури НАН України, академік НАН України, доктор філологічних наук, професор голова Українського фонду культури, академік НАН України, Герой України директор Інституту народознавства НАН України, академік НАН України, доктор історичних наук, професор головний редактор журналу «Образотворче мистецтво», академік НАМ України, доктор мистецтвознавства, заслужений діяч мистецтв України, професор Ідея, упорядкування, атрибутування, загальна редакція – директор Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, провідний науковий співробітник Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, голова Правління Українського керамічного товариства, доктор історичних наук, заслужений діяч науки і техніки України Концепція художнього оформлення, макетування, підготовка фотоматеріалів, художнє редагування – головний художник Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, заслужений працівник культури України Фотографування творів – молодший науковий співробітник Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному Переклад текстів англійською мовою – заступник з наукової роботи директора Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара», кандидат історичних наук, заслужений діяч мистецтв України

Упорядник і видавці висловлюють щиру вдячність Міністерству культури і туризму України (Міністри: академік НАМ України Юрій Богуцький [11.2006 – 12.2007], народний артист України Василь Вовкун [12.2007 – 03.2010], Михайло Кулиняк [з 03.2010]) та Національній академії наук України (Президент – академік НАН України, Герой України Борис Патон) за підтримку науково-видавничого проекту, а також Російському етнографічному музею в Санкт-Петербурзі (директор – доктор педагогічних наук, професор Володимир Грусман) за столітнє збереження творів українського гончарства й науково-пошукової спадщини українських керамологів, можливість наукового вивчення й фотографування виробів опішнянських гончарів, копіювання документів і фотографій та надану можливість їх опублікування

наукове видання

ЮРІЙ БОГУЦЬКий АНДРІЙ БОКОТЕЙ Іван Дзюба МИКОЛА ЖУЛИНСЬКИЙ БОРИС ОЛІЙНИК СТЕПАН ПАВЛЮК ОЛЕКСАНДР ФЕДОРУК

ОЛЕСЬ ПОШИВАЙЛО

ЮРКО ПОШИВАЙЛО ТАРАС ПОШИВАЙЛО

ІГОР ПОШИВАЙЛО

Роботу виконано в рамках відомчого наукового проекту Національної академії наук України «Гончарство і проблеми збереження національної ідентичності в Україні (ХІХ – початок ХХІ століття)» (держ. реєстр. №0107U007039) та відповідно до тематики наукових студій Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному

Права видавництва «Українське Народознавство» поширюються на всі країни. Перевидання, репродукції, відтворення, виконання за допомогою розмножувальної, аудіовізуальної техніки чи будьякими іншими засобами, а також приватні копії можуть бути виконані лише з дозволу видавництва «Українське Народознавство»

Права издательства «Украинское Народоведение» распространяются на все страны. Переиздание, репродукции, воссоздание, исполнение с помощью множительной аудиовизуальной техники или другими способами, а также частные копии могут быть выполнены только с разрешения издательства «Украинское Народоведение»

All rights reserved by the Ukrainian Ethnology Publishers. No part of this publication may be reproduced, stored in a retrieval system, or transmitted, in any form or by any means, electronic, mechanical, photocopying, recording or otherwise, without the prior permission of the Publishers

© Олесь Пошивайло, концепція видання, упорядкування матеріалів, вступна стаття, атрибуція й анотації творів, переклад російською мовою, 2010 © Володимир Грусман, стаття, 2010 © Ольга Карпова, стаття, 2010 © Наталя Визір, стаття, 2010 © Оксана Андрушенко, Ольга Карунна, Галина Панасюк, Тетяна Хрипун, іменний і географічний покажчики, 2010 © Ігор Пошивайло, переклад англійською мовою, 2010 © Юрко Пошивайло, концепція художнього оформлення, макет, 2010 © Тарас Пошивайло, фото творів, 2010 © Російський етнографічний музей (Російська Федерація), право на опублікування творів, архівних документів та фотографій із колекцій музею, 2010 © Полтавський краєзнавчий музей, право на опублікування фотографій із колекції музею, 2010 © Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, 2010 © Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, 2010

© Олесь Пошивайло, концепция издания, составление материалов, вступительная статья, атрибуция, аннотации произведений, перевод на русский язык, 2010 © Владимир Грусман, статья, 2010 © Ольга Карпова, статья, 2010 © Наталья Вызир, статья, 2010 © Оксана Андрушенко, Ольга Карунна, Галина Панасюк, Татьяна Хрипун, именной и географический указатели, 2010 © Игорь Пошивайло, перевод на английский язык, 2010 © Юрий Пошивайло, концепция художественного оформления, макет, 2010 © Тарас Пошивайло, фото произведений, 2010 © Российский этнографический музей (Российская Федерация), право на публикацию произведений, архивных документов и фотографий из коллекций музея, 2010 © Полтавский краеведческий музей, право на публикацию фотографий из коллекции музея, 2010 © Национальный музей-заповедник украинского гончарства в Опошне, 2010 © Институт керамологии – отделение Института народоведения НАН Украины, 2010

© Oles Poshyvailo, concept of the album, compiling, preface, attribution of art works, Russian translation, 2010 © Vladimir Grusman, introduction, 2010 © Olga Karpova, introduction, 2010 © Natalia Vyzir, introduction, 2010 © Oksana Andrushenko, Olha Karunna, Halyna Panasiuk, Tetiana Khrypun, name and geographical indexes, 2010 © Ihor Poshyvailo, English translation, 2010 © Yurko Poshyvailo, design, 2010 © Taras Poshyvailo, photography, 2010 © The Russian Museum of Ethnography (Russian Federation), copyright for publication of exhibits, archival documents and photographs from the museum collections, 2010 © The Poltava Museum of local lore, copyright for publication of photographs from the museum collections, 2010 © National Museum of Ukrainian Ceramics in Opishne, 2010 © Institute of Ceramology – Branch of Ethnology Institute (National Academy of Sciences of Ukraine), 2010

Зміст ■ ВЛАДИМИР ГРУСМАН РОССИЙСКИЙ ЭТНОГРАФИЧЕСКИЙ МУЗЕЙ........................................................................................................................... 22 ■ ОЛЬГА КАРПОВА ИВАН ЗАРЕЦКИЙ И РОССИЙСКИЙ ЭТНОГРАФИЧЕСКИЙ МУЗЕЙ........................................................................ 26 ■ НАТАЛЯ ВИЗІР ПРОВІСНИК УКРАЇНСЬКОЇ КЕРАМОЛОГІЇ..................................................................................................................................34 ■ ОЛЕСЬ ПОШИВАЙЛО ВЕРШИННЕ ЯВИЩЕ УКРАЇНСЬКОГО гончаРСТВА............................................................................................................ 50 Лондонський спомин.................................................................. 51 Національний науково-видавничий керамологічний проект............................................... 55 Мискарський зачин...................................................................... 57 Українська кераміка в Російському етнографічному музеї................................................... 63 Перманентна мінливість стилістики глиняних виробів.................................................................................. 70 Наростання кризових явищ у гончарстві України (1893–1926)....................................................... 72 «Найбільш шкідливе та небезпечне кустарне виробництво» (1927–1930)........................................ 76 Занепад традиційного гончарства в Україні (1930-ті – 1980-ті)............................................................. 84 Марність спроб відродження згаслих гончарних осередків (кінець ХХ – початок ХХІ століття).......................... 85 Місце й роль мальованої миски в українській хаті............................................................. 88 Миска в традиційно-побутовій культурі українців............................................................................... 90 Червона глина........................................................................... 90 Асортимент.............................................................................. 92 Побутова регламентація................................................... 93 Місце зберігання....................................................................... 94 Родильні звичаї......................................................................... 95 Весільна обрядовість............................................................ 96 Календарна звичаєвість...................................................... 98 Замовляння й ворожіння...................................................... 99 Семіотичні функції................................................................. 101 Студії опішнянського гончарства.......................................... 102 Анастасій Зайкевич............................................................... 102 Віктор Василенко.................................................................... 106 Іван Зарецький.......................................................................... 108 Михайло Русов........................................................................... 111 Яків Риженко............................................................................... 112 Євгенія Дмитрієва.................................................................. 114 Катерина Матейко................................................................ 117 Юрій Лащук................................................................................ 117 Борис Бутник-Сіверський.................................................... 119

Олексій Дмитренко................................................................ 120 Віктор Фурман......................................................................... 121 Леонід Сморж............................................................................. 122 Володимир Качкан................................................................... 124 Віталій Ханко............................................................................ 125 Олесь Пошивайло.................................................................... 126 Олена Клименко....................................................................... 128 Віктор Міщанин....................................................................... 130 Олена Щербань......................................................................... 131 Опішнянські мальовані миски та інші вироби на головних виставках 1882–1913 років............................................................... 134 Колекціонування опішнянської кераміки........................ 145 Технологія виготовлення опішнянських мальованих мисок (за дослідженням Івана Зарецького).................... 165 Добування глини...................................................................... 165 Підготовка формувальної маси....................................... 170 Формування................................................................................ 172 Сушіння........................................................................................ 180 Фарби............................................................................................. 180 Декорування............................................................................... 182 Поливо........................................................................................... 186 Випалювання.............................................................................. 189 Статистика............................................................................. 215 Розподіл праці в родинах мисочників............................ 216 Проблеми атрибуції творів...................................................... 219 Різновиди мальованих мисок, їх етнографічні назви............................................. 219 Походження назв...................................................................... 221 Спотворені відомості про миски.................................... 226 Метрологія................................................................................. 230 Місце виготовлення............................................................... 232 Час створення.......................................................................... 238 Авторство................................................................................. 240 Достовірність колекційних описів................................. 242 Принципи побудови альбому................................................ 244 На карб!............................................................................................... 247 Джерела.............................................................................................. 248 Вдячність............................................................................................ 260

КАТАЛОГ колекції Російського етнографічного музею Шльонка Двійник...........................................................................264 Трійник............................................................................265 ПрÓста Двійник...........................................................................266 Трійник............................................................................267 Четверик........................................................................273 П’ятерик.........................................................................275 Кандійка Одиначка.......................................................................276 Двійник...........................................................................306 Трійник............................................................................344 Четверик........................................................................434 П’ятерик.........................................................................456 Соусник Трійник............................................................................473 Четверик........................................................................477 Полумисок Четверик........................................................................478 П’ятерик.........................................................................494 Тарілка німецька Двійник...........................................................................501 Трійник............................................................................502 Четверик........................................................................506 П’ятерик.........................................................................510 Блюдце....................................................................................514 Ляпошниця.........................................................................518

АНОТАЦІЇ...............................................................................519 ДОДАТКИ...............................................................................565 Гончарна мальовка на мисках зі збірки Анастасія Зайкевича 1880–1881 років (з альбому «Мотивы малороссийского орнамента гончарных изделий»)..............................................................................566 Традиційні форми й мотиви орнаментів мисок зі збірки Природничо-історичного музею Полтавського губернського земства (з альбому «Украинское народное творчество. Серия VI. Гончарные изделия. Выпуск 1-ый. Типы украинской гончарной посуды»)................................................................................582 Ілюстрований словник орнаментальних мотивів опішнянських мальованих мисок другої половини ХІХ століття........................................................................................................................................................................586 Рукописна керамологічна спадщина Івана Зарецького в Російському етнографічному музеї ● «Список предметов, собранных для Этнографического Отдела Русского Музея Императора Александра ІІІ и отправленных 13 ноября 1902 года И.А.Зарецким»...................................................................................592 ● «Промыслы» (17.06.1903)..............................................................................................................................................................................597 ● «Гончарные изделия. Полтавская губ., Зеньковский у. м.Опошня» (17.06.1903)...............................................................598 ● «Гончарные изделия (Особая нумерация). Все гончарн. изделия Полтавской губ. Зеньковск. у.» (23.12.1903)......600 ● «В Канцелярию Русского Музея Императора Александра ІІІ И.А.Зарецкого Отчет» (23.12.1903).........................602 ● «Кафели» (1908)................................................................................................................................................................................................605

Персоналії співавторів......................................................................................................................................................................608 миттєвості співпраці..........................................................................................................................................................................614 Іменний покажчик...............................................................................................................................................................................620 Географічний покажчик.................................................................................................................................................................624 Інформація............................................................................................................................................................................................................627

Содержание ■ ВЛАДИМИР ГРУСМАН РОССИЙСКИЙ ЭТНОГРАФИЧЕСКИЙ МУЗЕЙ........................................................................................................................... 22 ■ ОЛЬГА КАРПОВА ИВАН ЗАРЕЦКИЙ И РОССИЙСКИЙ ЭТНОГРАФИЧЕСКИЙ МУЗЕЙ........................................................................ 26 ■ НАТАЛЬЯ ВЫЗИР ПРЕДВЕСТНИК УКРАИНСКОЙ КЕРАМОЛОГИИ..................................................................................................................... 34 ■ ОЛЕСЬ ПОШИВАЙЛО ВЕРШИННОЕ ЯВЛЕНИЕ УКРАИНСКОГО гончарства.................................................................................................... 50 Лондонское воспоминание..................................................... 51 Национальный научно-издательский керамологический проект.......................................... 55 Мисочный зачин............................................................................ 57 Украинская керамика в Российском этнографическом музее............................................... 63 Перманентная изменчивость стилистики глиняных изделий........................................................... 70 Нарастание кризисных явлений в гончарстве Украины (1893–1926)..................................................... 72 «Наиболее вредное и опасное кустарное производство» (1927–1930)....................................... 76 Упадок традиционного гончарства в Украине (1930-е – 1980-е).............................................................. 84 Тщетные попытки возрождения угасших гончарных центров (конец ХХ – начало ХХІ века).................................... 85 Место и роль расписной миски в украинском доме......................................................... 88 Миска в традиционно-бытовой культуре украинцев............................................................................ 90 Красная глина............................................................................ 90 Ассортимент............................................................................ 92 Бытовая регламентация.................................................... 93 Место хранения....................................................................... 94 Родильные обычаи.................................................................. 95 Свадебная обрядность......................................................... 96 Календарные обычаи............................................................. 98 Заговоры и гадания................................................................. 99 Семиотические функции..................................................... 101 Исследования опошнянского гончарства........................ 102 Анастасий Зайкевич.............................................................. 102 Виктор Василенко................................................................... 106 Иван Зарецкий.......................................................................... 108 Михаил Русов............................................................................. 111 Яков Рыженко............................................................................. 112 Евгения Дмитриева................................................................ 114 Екатерина Матейко.............................................................. 117 Юрий Лащук............................................................................... 117 Борис Бутник-Сиверский..................................................... 119

Алексей Дмитренко................................................................ 120 Виктор Фурман........................................................................ 121 Леонид Сморж........................................................................... 122 Владимир Качкан..................................................................... 124 Виталий Ханко......................................................................... 125 Олесь Пошивайло.................................................................... 126 Олена Клименко....................................................................... 128 Виктор Мищанин.................................................................... 130 Елена Щербань.......................................................................... 131 Опошнянские расписные миски и другие изделия на главных выставках 1882–1913 годов............................................................... 134 Коллекционирование опошнянской керамики............ 145 Технология изготовления опошнянских расписных мисок (в исследовании Ивана Зарецкого)....................... 165 Добывание глины..................................................................... 165 Подготовка формовочной массы.................................... 170 Формовка..................................................................................... 172 Сушка............................................................................................ 180 Краски............................................................................................ 180 Декорирование.......................................................................... 182 Полива........................................................................................... 186 Обжиг............................................................................................. 189 Статистика............................................................................. 215 Распределение труда в семьях мисочников............... 216 Проблемы атрибуции призведений................................... 219 Разновидности расписных мисок, их этнографические названия........................... 219 Происхождение названий.................................................... 221 Искажённые сведения о мисках........................................ 226 Метрология................................................................................ 230 Место изготовления............................................................. 232 Время создания......................................................................... 238 Авторство................................................................................. 240 Достоверность коллекционных описей....................... 242 Принципы построения альбома........................................... 244 На счёт!................................................................................................ 247 Источники.......................................................................................... 248 Благодарность................................................................................. 260

КАТАЛОГ коллекции Российского этнографического музея Шлёнка Двойник.........................................................................264 Тройник..........................................................................265 ПрÓста Двойник.........................................................................266 Тройник..........................................................................267 Четверик........................................................................273 Пятерик..........................................................................275 Кандийка Одиночка.......................................................................276 Двойник.........................................................................306 Тройник..........................................................................344 Четверик........................................................................434 Пятерик..........................................................................456 Соусник Тройник..........................................................................473 Четверик........................................................................477 Полумисок Четверик........................................................................478 Пятерик..........................................................................494 Тарелка немецкая Двойник.........................................................................501 Тройник..........................................................................502 Четверик........................................................................506 Пятерик..........................................................................510 Блюдце....................................................................................514 Ляпошница.........................................................................518

АННОТАЦии.......................................................................519 дополнения....................................................................565 Гончарная роспись на мисках из собрания Анастасия Зайкевича 1880–1881 годов (из альбома «Мотивы малороссийского орнамента гончарных изделий»)...........................................................................566 Традиционные формы и мотивы орнаментов мисок из собрания Естественно-исторического музея Полтавского губернского земства (из альбома «Украинское народное творчество. Серия VI. Гончарные изделия. Выпуск 1-ый. Типы украинской гончарной посуды»)................................................................................582 Иллюстрированный словарь орнаментальных мотивов опошнянских расписных мисок второй половины ХІХ века.............................................................................................................................................................................586 Рукописное керамологическое наследие Ивана Зарецкого в Российском этнографическом музее ● «Список предметов, собранных для Этнографического Отдела Русского Музея Императора Александра ІІІ и отправленных 13 ноября 1902 года И.А.Зарецким».....................................................................................592 ● «Промыслы» (17.06.1903)..............................................................................................................................................................................597 ● «Гончарные изделия. Полтавская губ., Зеньковский у. м.Опошня» (17.06.1903)...............................................................598 ● «Гончарные изделия (Особая нумерация). Все гончарн. изделия Полтавской губ. Зеньковск. у.» (23.12.1903)......600 ● «В Канцелярию Русского Музея Императора Александра ІІІ И.А.Зарецкого Отчет» (23.12.1903).........................602 ● «Кафели» (1908)................................................................................................................................................................................................605

Персоналии соавторов....................................................................................................................................................................608 мгновения сотрудничества........................................................................................................................................................614 Именной указатель...............................................................................................................................................................................620 Географический указатель...........................................................................................................................................................624 Информация........................................................................................................................................................................................................627

Contents ■ Vladimir Grusman The Russian Museum of Ethnography.............................................................................................................................. 22 ■ Olga Karpova Ivan Zaretskyi and the Russian Museum of Ethnography........................................................................ 26 ■ Nataliya Vyzir A Forerunner of the Ukrainian Ceramology........................................................................................................... 34 ■ Oles Poshyvailo The Phenomenon of Ukrainian pottery......................................................................................................................... 50 The Reflections on a Visit to London..............................51 National Scientific Publishing Project in Ceramics Studies...................................................55 Beginning of Bowl-Making.................................................57 Ukrainian Ceramics in the Collection of the Russian Museum of Ethnography........63 Permanent Changes in Earthenware Stylistics...........70 Critical Moments in Ukrainian Pottery Development (1893–1926).....................................72 «The Most Harmful and Dangerous Handicraft» (1927–1930)..................................................................76 Decline of Traditional Pottery in Ukraine (1930s–1980s) ............................................................84 Failure of Attempts to Revive the Declining Pottery Centres (late 20th – early 21st century)............................85 Place and Role of Painted Bowls in Peasant‘s Hut...........................................................88 Bowl in Traditional Everyday Life of Ukrainians........90 Red clay..................................................................................90 Assortment............................................................................92 Rules of usage......................................................................93 Places of storage.................................................................94 Maternity rituals..................................................................95 Wedding customs...............................................................96 Calendar customs...............................................................98 Charm and fortune-telling..............................................99 Semiotic functions..............................................................101 Studies of Opishne Pottery.................................................102 Anastasiy Zaikevych..........................................................102 Viktor Vasylenko.................................................................106 Ivan Zaretskyi .....................................................................108 Mykhailo Rusov...................................................................111 Yakiv Ryzhenko ..................................................................112 Yevheniya Dmytrіyeva......................................................114 Kateryna Mateiko...............................................................117 Yuriy Lashchuk.....................................................................117 Borys Butnyk-Siverskyi......................................................119 Oleksiy Dmytrenko.............................................................120

Viktor Furman......................................................................121 Leonid Smorzh.....................................................................122 Volodymyr Kachkan...........................................................124 Vitaliy Hanko........................................................................125 Oles Poshyvailo...................................................................126 Olena Klymenko..................................................................128 Viktor Mishchanyn.............................................................130 Olena Shcherban................................................................131 Opishne Painted Bowls and Other Earthenware at Major Exhibitions in a Period of 1882–1913........................................134 Collecting of Opishne Ceramics........................................145 Techniques of Opishne Painted Bowl Production (in Ivan Zaretskyi's studies)....................................165 Extraction of clay................................................................165 Preparation of moulding pulp........................................170 Shaping..................................................................................172 Drying.....................................................................................180 Paints......................................................................................180 Ornamenting........................................................................182 Glazes.....................................................................................186 Firing.......................................................................................189 Statistics.................................................................................215 Labour division in bowls-maker‘s families.................216 Problems of the Artifacts Attribution.............................219 Variety in painted bowls and ethnographic terminology....................................................................219 Origin of names..................................................................221 Distorted information on the bowl...............................226 Metrology..............................................................................230 Place of production............................................................232 Dating of production.........................................................238 Authorship.............................................................................240 Reliability of collection descriptions.............................242 Principles of Album Content Development.................244 In Remembrance Forever!...................................................247 Sources..........................................................................................248 Acknowledgements..................................................................260

List of objects from the collection of the russian museum of ethnography Shlionka Dviynyk............................................................................264 Triynyk..............................................................................265 Simple Bowl Dviynyk............................................................................266 Triynyk..............................................................................267 Chetveryk........................................................................273 Pyateryk..........................................................................275 Kandiyka Odynachka.....................................................................276 Dviynyk............................................................................306 Triynyk..............................................................................344 Chetveryk........................................................................434 Pyateryk..........................................................................456 Sauce Boat Triynyk..............................................................................473 Chetveryk........................................................................477 Platter Chetveryk........................................................................478 Pyateryk..........................................................................494 ‘German Plate’ Dviynyk............................................................................501 Triynyk..............................................................................502 Chetveryk........................................................................506 Pyateryk..........................................................................510 Saucer........................................................................................514 Liaposhnytsia.....................................................................518

Annotations...........................................................................519 Appendix......................................................................................565 Painting on Pottery Bowls from Anastasiy Zaikevych’s Collection of 1880-1881 (from the album «Motifs of Little Russian Pottery Ornaments»)................................................................................................................ 566 Traditional Forms and Motifs of Bowls Ornamentation from the Collection of the Natural History Museum of Poltava Province Zemstvo (from the album «Ukrainian Folk Art Creativity. Series VI. Pottery. Issue 1. Types of the Ukrainian Earthenware»)................................................................................................................................................. 582 Illustrated Dictionary of Ornamental Motifs on Opishne Painted Ceramic Bowls of the second half of the 19th century.... 586 Ivan Zaretskyi‘s Manuscripts on Ceramology ● «List of objects collected for the Russian Museum of Emperor Alexander ІІІ (Department of Ethnography) and sent on November, 13th, 1902 by I.A. Zaretskyi»................................................................................................................................ 592 ● «Crafts» (17/06/1903)............................................................................................................................................................................................ 597 ● «Earthenware. Poltava Province, Zinkiv District, Town of Opishne» (17/06/1903).......................................................................... 598 ● «Earthenware (Special numeration). All pottery objects from Poltava Province, Zinkiv District» (23/12/1903)................... 600 ● «To the Office of the Russian Museum of Emperor Alexander ІІІ – a Report by I.A. Zaretskyi» (23/12/1903)........................ 602 ● «Tiles» (1908)............................................................................................................................................................................................................ 605

About Co-Authors................................................................................................................................................................................608 Moments of Teamwork.................................................................................................................................................................614 Index of Names.........................................................................................................................................................................................620 Geographic Index..................................................................................................................................................................................624 Information.............................................................................................................................................................................................................627

Головний корпус Російського етнографічного музею. Санкт-Петербург. 1995. Фото Василя Воронцова. Фотоархів Російського етнографічного музею (Санкт-Петербург, Російська Федерація)

РОССИЙСКИЙ ЭТНОГРАФИЧЕСКИЙ 22

МУЗЕЙ © Владимир Грусман, 2010

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

оссийский этнографический музей является непосредственным преемником Этнографического отдела Русского музея императора Александра III. Датой создания Этнографического музея принято считать 10 (23) января 1902 года, когда было утверждено его штатное расписание и начато финансирование. В организации и разработке направлений деятельности музея принимали участие такие крупнейшие ученые и музейные деятели России, как Дмитрий Клеменц, Никодим Кондаков, Дмитрий Коропчевский, Владимир Ламанский, Николай Мартьянов, Сергей Ольденбург, Александр Пыпин, Василий Радлов, Вениамин Семенов-Тяньшанский, Алексей Соболевский, Владимир Стасов, Иван Толстой, Алексей Харузин, Алексей Шахматов. На общей конференции Российской Академии наук в октябре 1903 года был определен профиль и статус учреждения: «Музей этнографии народов России и пограничных с нею стран, центр научных этнографических исследований и популяризации научных знаний в области этнографии», который сохраняется до сегодняшнего времени. С 1902 по 1916 год шло строительство здания музея по проекту архитектора Василия Свиньина. Следует заметить, что в Санкт-Петербурге, где расположено большое число музеев, только пять сооружений имели первоначально музейную направленность, в том числе и Этнографического отдела Русского музея. В 1923 году экспозиции Этнографического отдела были открыты для широкой публики, а в 1934 году Этнографический отдел получил статус самостоятельного учреждения и стал называться «Государственный музей этнографии». В 1948 году, после присоединения московской коллекции Музея народов СССР, музей был переименован в Государственный музей этнографии народов СССР. В 1991 году он был включен в государственный свод особо ценных объектов национального наследия России (Указ Президента РСФСР от 18 декабря 1991 года №294), а в 1992 году музей стал называться Российским этнографическим музеем (ныне – Федеральное государственное учреждение культуры «Российский этнографический музей»). Изначально идеология Российского национального музея всех народов Империи подразумевала участие в его создании всех слоев общества независимо от социального положения и политических взглядов. Поэтому в равной мере донаторами музея стали как представители правящей элиты – ведущие деятели самодержавия, так и его непримиримые оппоненты в лице политических ссыльных. Провинциальная интеллигенция, духовенство, купечество,

Владимир Грусман. Российский этнографический музей

чиновники, собиратели-коллекционеры также внесли весьма ощутимый вклад в создание музея и формовка его коллекций. Конечно, главными организаторами и руководителями всего процесса становления этого центра хранения и изучения народных традиций и быта были ведущие русские ученые-этнографы, археологи, востоковеды, филологи и другие специалисты. В соответствии с Положением о Русском музее императора Александра III (в состав которого входил и Этнографический отдел) первыми фондообразователями стали Николай II и члены императорской семьи. Особое место среди первых коллекций занимали предметы, подаренные Высочайшей Фамилии представителями народов, проживавших на территории Российской Империи. Это были главным образом изделия народного и декоративно-прикладного искусства: подносные блюда, ковры, полотенца, парадное оружие, украшения, разнообразная одежда, головные уборы и обувь, предметы культа. В числе приобретений были объекты коллекционирования самих царей и великих князей. Это – предметы русской старины, ковры из собрания Николая II, парадное и наградное оружие, в основном холодное, тонкими знатоками и страстными любителями которого были все Романовы и их ближайшее окружение. Тогда же в музей поступили подношения императорской фамилии от эмиров Бухарских, дары от казаков и народов Кавказа императору Александру III во время его путешествия в 1888 году. Другую группу экспонатов в императорских коллекциях представляли вещи, приобретенные для музея членами семьи Романовых из частных собраний, которые наследники известных коллекционеров намеревались продавать, в том числе и за границу. К ним относятся коллекции Эспера Ухтомского (1902), Андрея Боголюбова (1903), Натальи Шабельской (1905), Александра Верещагина (1906), В.Н.Васильева (1911), Петра Козлова (1911), Федора Плюшкина (1913). Здесь, как видим, и представители знати (князь Эспер Ухтомский), и богатые меценаты (Наталья Шабельская), и крупные ученые (востоковед, академик Петр Козлов), и представители торгового сословия (псковский купец Федор Плюшкин). Безусловно, весьма положителен уже сам по себе тот факт, что лично Император и его семья вкладывали деньги в формовка коллекций Российского национального музея. Впрочем, в то время это было обычно для большинства императорских и королевских династий Европы, что находило положительный отклик и высоко оценивалось современниками.

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття Вместе с тем, фонды Этнографического отдела формировались в основном предметами крестьянского быта разных народов России в ходе собирательской работы на местах, а также за счет пожертвований и покупок. Систематические экспедиционные сборы коллекций, начавшиеся в 1901 году, выполнялись сотрудниками музея по специальной программе, разработанной крупнейшими этнографами страны, и продолжаются в наши дни. Сегодня собрание музея насчитывает 674477 единиц хранения. Это – вещевые памятники, архивные материалы, документальные фотографии и книги, отражающие особенности традиционной культуры более чем 150 народов Восточной Европы, Сибири, Дальнего Востока, Кавказа, Центральной Азии и других регионов. Музейное собрание включает предметы, характеризующие традиционные занятия и бытовую культуру. Большая часть вещей датируется XIX – первой половиной XX века. В коллекциях имеются также и современные вещи, отражающие процесс взаимодействия традиционной культуры с урбанистической. В музее хранятся негативы, фотоотпечатки и даже дагерротипы (193260 единиц хранения), отснятые профессиональными фотографами и сотрудниками музея, начиная с 1860-х годов. Фотографии дают представление о традиционном аспекте жизни народов Российской Империи, Советского

Союза, современной России и сопредельных территорий. Выдающееся собрание Российского этнографического музея включает уникальную коллекцию по этнографии украинцев, которая насчитывает свыше 20 тысяч экспонатов. Одной из жемчужин этого собрания являются изделия, представляющие собой раритеты замечательного творчества гончаров Украины. Наиболее ценная и изысканная часть украинской коллекции – творческое наследие гончарной столицы Украины, местечка Опошня Полтавской области, в частности опошнянские расписные миски. Они собраны в начале ХХ века сотрудниками Этнографического отдела – Иваном Зарецким и Василием Бабенком. Издание альбома «Опошнянская расписная миска второй половины ХІХ – начала ХХ века (в собрании Российского этнографического музея в Санкт-Петербурге)» совместно с Институтом керамологии – отделением Института народоведения Национальной академии наук Украины и Национальным музеем-заповедником украинского гончарства в Опошне – убедительное свидетельство открытости Российского этнографического музея для ученых различных стран, нацеленности его на популяризацию культурного наследия прошлого, более активное использование произведений народного искусства в современном быту и художественной жизни.

Владимир Грусман, директор Российского этнографического музея, доктор педагогических наук, профессор, Заслуженный работник культуры Российской Федерации (Санкт-Петербург, Российская Федерация)

Аванзала Російського етнографічного музею. Санкт-Петербург. 1995. Фото Василя Воронцова. Фотоархів Російського етнографічного музею (Санкт-Петербург, Російська Федерація)

Мармурова зала Російського етнографічного музею. Санкт-Петербург. 1995. Фото Василя Воронцова. Фотоархів Російського етнографічного музею (Санкт-Петербург, Російська Федерація)

Владимир Грусман. Российский этнографический музей

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

2008 © Олес ь Поши вайло,

ИВАН ЗАРЕЦКИЙ И РОССИЙСКИЙ ЭТНОГРАФИЧЕСКИЙ МУЗЕЙ

С 26

обрание украинской керамики в Российском этнографическом музее в Санкт-Петербурге занимает ведущее место. Оно насчитывает более 3 тысяч экспонатов и, безусловно, по праву причисляется к раритетам. Появление первой коллекции совпало с моментом создания Этнографического отдела Русского музея императора Александра III (1902). История создания Российского этнографического музея непосредственно связана с Русским музеем, который был учрежден 13 апреля 1895 года. Он был разделен на три отдела: посвященный памяти императора Александра III; художественный; этнографический и художественной промышленности. Систематический сбор коллекций начался в 1902 году после утверждения временного штата этнографического отдела (10 января 1902 года считается днем его основания). Штат включал заведующего отделом, трех хранителей, одного канцелярского чиновника и трех служителей. На должность заведующего был назначен Дмитрий Клеменц, хранителями – Константин Иностранцев, Евгений Ляцкий и Николай Могилянский. В связи с болезнью и по соответствующему прошению, 1 января 1910 года Дмитрий Клеменц был уволен, и на место заведующего Этнографическим отделом был назначен Николай Могилянский. С ноября 1901 года штат служащих еженедельно собирался на заседания для обсуждения вопросов о программе собирания этнографических материалов, командировках с соответствующими целями, об основании и устройстве библиотеки.

Ольга Карпова. Иван Антонович Зарецкий и Российский этнографический музей

В начале 1902 года была издана Программа для собирания этнографических коллекций с краткой общепонятной инструкцией, с указанием приемов собирания и сохранения этнографических материалов. Ее разослали по многим провинциальным учреждениям, коллекционерам и собирателямлюбителям. Интересующимся лицам она выдавалась в помещении музея бесплатно. В последующие пять лет Программа переиздавалась еще два раза. В предисловии к первому изданию говорилось: «При Русском музее императора Александра ІІІ в настоящее время устраивается Этнографический Отдел, который имеет целью служить, во-первых, научной разработке отечественной этнографии, во-вторых, служить общему образованию путем наглядного обозрения собранных предметов. Выполнение этой задачи может быть осуществлено только после того, как Этнографическим Отделом собран будет достаточный материал для характеристики духовного и материального быта всех племен и народов, населяющих Россию и сопредельные с нею страны, связанные с нашим отечеством племенными и культурными отношениями. В виду этого Этнографический Отдел Русского музея императора Александра ІІІ обращается ко всем лицам и учреждениям близким к народной жизни какой-либо области России с покорнейшей просьбой не отказывать в своем просвещенном содействии по составлению этнографических коллекций для будущего Музея этнографии. Не менее важно было бы получить сведения о готовых коллекциях, находящихся у частных лиц, которые могли бы быть полезны Отделу доставлением сведений, относящихся к этому предмету... Отдел в особенности нуждается в содействии местных любителей и знатоков народного быта, которые могут оказаться особенно полезными в тех областях народоведения, где требуется непосредственное знакомство со всеми подробностями внешнего быта и нравственного склада местного населения» [3, с.5-6]. Программа обращала внимание на «особо желательные» для Отдела в ближайшее время коллекции: «Жилище, одежда, утварь, орудия труда, предметы практической и художественной производительности, являющиеся выражением культурной и экономической жизни, должны, прежде всего, стать предметом пристального внимания исследователя, не менее, чем живая народная речь, мир преданий и верований, и народно-поэтического творчества в целом» [3, с.3]. Каждая приобретенная для Музея вещь рассматривалась как «документ, характеризующий с той или иной стороны данный народ, его творчество» [3, с.12].

Ольга Карпова. Иван Антонович Зарецкий и Российский этнографический музей

Вместе с тем, обращалось внимание на то, что «не все предметы народного труда имеют этнографическое значение, но только те, которые служат для удовлетворения потребностей самого народа. В этнографическом музее на первом плане стоит человек, народ, создавший тот или иной предмет. Вот почему о каждой вещи должно быть непременно указано откуда она взята (село, уезд, губерния); следует указать даже имя лица, которому она принадлежала, или же имя мастера, который ее изготовил. Если же эта вещь привозная, то необходимо указать откуда. Необходимо сообщить точное местное название каждого предмета и отдельных его частей. При покупке всегда предпочтительна вещь уже бывшая в употреблении, а не новая или тем более сделанная по специальному заказу собирателя. Вещь без обозначения происхождения не может быть этнографическим документом, так как сама требует определения по другим вещам, происхождение которых точно установлено» [3, с.6-7]. Программа объявлялась открытой для уточнений, предложений и дополнений со стороны исследователей, с ней работающих. «В вопросах настоящей программы далеко не исчерпано то сложное содержание, которое связывается с понятием материальной культуры; на долю личного наблюдения и опыта местных деятелей остается восполнение общей программы вопросами, вытекающими из местных бытовых особенностей и, следовательно, собирания характерных предметов, хотя бы и не поименованных в программе» [3, с.7]. Лицам, систематически проводившим сбор коллекций или этнографических материалов, предлагалось вести дневники, внося в них все сведения о жизни той или иной местности, так как «такой дневник может оказать большие услуги будущим исследователям». Для иллюстрирования материалов предлагалось присылать модели, фотографии, чертежи, планы и рисунки, сделанные хотя бы от руки [3, с.14, 15]. Для более удобного наблюдения за сбором коллекций, их систематизацией и описанием Совет Этнографического отдела предложил разделить охватываемую сбором территорию России на четыре района, по числу хранителей Отдела. Сначала территория Украины входила в регион, находившийся под ответственностью кандидата Санкт-Петербургского университета Николая Могилянского. В 1910 году региональная ответственность в Отделе перераспределилась. Был создан район Южной и Западной России. Ответственным за его деятельность назначили хранителя Отдела Федора Волкова. Таким образом, Николай Могилянский был первым ответственным лицом, отвечавшим за формовка коллекций по этнографии украинцев в собрании

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

Пропозиція Миколи Могилянського запросити Івана Зарецького працювати колектором Етнографічного відділу. Витяг із «Журнала №14 Заседания Совета Этнографического Отдела Русского Музея Императора Александра ІІІ. 6-го Апреля 1902 г.». Санкт-Петербург. 06.04.1902. Репринт [Журналы заседаний Этнографического Отдела Русского музея Императора Александра ІІІ // Научный архив Российского этнографического музея в Санкт-Петербурге. – Ф.1. – Оп.1. – Ед. хр.13. – Л.42]

Российского этнографического музея. Однако возможности собирательской деятельности силами одного сотрудника Отдела были недостаточными. По предложению Николая Могилянского начало формированию коллекции по украинской этнографии положил сотрудник Естественно-исторического музея Полтавского губернского земства Иван Антонович Зарецкий. Совет постановил: «Предложить И.А.Зарецкому взять на себя обязанности коллектора для Музея этнографии с оплатой 100 руб. в месяц, причем сверх того на разъезды ассигновать до 60 руб. в месяц… К исполнению своих обязанностей И.А.Зарецкий может приступить с 1 мая 1902 г. Приглашается И.А.Зарецкий на срок по 1 января 1903 г.» [1. – Ф.1. – Оп.1. – Ед. хр.13. – Л.42]. На заседании Совета от 1 июня 1902 года Николай Могилянский сообщил, что от Ивана Зарецкого получено уведомление о его готовности к «коллекционированию» с 1 июня. Совет постановил ассигновать Ивану Зарецкому «на покупку до 1000 руб.» [1. – Ф.1. – Оп.1. – Ед. хр.13. – Л.54]. Реально Иван Зарецкий приступил к собирательской деятельности только с 1 сентября 1902 года. С этого времени началась его активная экспедиционно-собирательская деятельность, проходившая в два этапа: с 1 сентября 1902 года по 1 января 1903 года; с 1 апреля по 23 декабря 1903 года, в промежутке прерывавшаяся по болезни. За это время Иван Зарецкий объездил пятьдесят населенных пунктов Полтавской, Харьковской и Киевской губерний, побывав в некоторых населенных пунктах по 2-3 раза. Сотрудничество Ивана Зарецкого с Этнографическим отделом продолжалось до 1906 года, но с каждым годом результативность сборов снижалась. Причиной тому была серьезная болезнь собирателя. За весь период им было собрано и отправлено в Этнографический отдел около 1,5 тысячи этнографических реалий XIX–XX веков, явившихся бесценной базой в формировании фонда культуры не только Полтавщины, Левобережья, но и Украины в целом. Будучи археологом, Иван Зарецкий определил свой научный интерес в области изучения гончарства. Он так сформулировал свою цель исследования: «…Проследить… возможную генетическую связь нынешнего гончарства с гончарством доисторических времен» [2, с.4]. Им была разработана собственная программа изучения гончарства. Именно к нему обратилось Полтавское губернское земство с предложением возглавить исследование состояния гончарного промысла в Полтавской губернии. Этот интерес фундаментально прослеживается и в его наследии, хранящемся в Российском этнографическом музее. Его составляют: • Коллекции керамики (№194, 195, 266, 367, 994, 1051, 1843), состоящие из гончарных изделий, собранных за весь период сотрудничества

Ольга Карпова. Иван Антонович Зарецкий и Российский этнографический музей

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

Піч та інше приладдя для вибілювання полотна. Осередок гончарного мискарства – село Міські Млини Зіньківського повіту Полтавської губернії. 1893–1903. Фото Івана Зарецького. Російський етнографічний музей (Санкт-Петербург, Російська Федерація). [1. – Ф.1. – Оп.2. – Ед. хр.273. – Л.62об. – №34 (b)]. Публікується вперше

Вибілювання полотна. Осередок гончарного мискарства – село Міські Млини Зіньківського повіту Полтавської губернії. 1893–1903. Фото Івана Зарецького. Російський етнографічний музей (Санкт-Петербург, Російська Федерація). [1. – Ф.1. – Оп.2. – Ед. хр.273. – Л.62об. – №34 (а)]. Публікується вперше* *Примітка упорядника: Керамолог Яків Риженко помилково атрибутував це фото так: «Вибіл полотна коло р.Псла» [Риженко Я., Кустарно-реміснича промисловість // Збірник «Полтавщина». – Полтава: Полтавський державний музей ім. В.Г.Короленка, 1927. – Т.2. – С.289]

Ольга Карпова. Иван Антонович Зарецкий и Российский этнографический музей

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

Гончарі за виготовленням горщика й покришки. Поставмуки Лохвицького повіту Полтавської губернії. 1893. Фото Івана Зарецького. Російський етнографічний музей (Санкт-Петербург, Російська Федерація). [1. – Ф.1. – Оп.2. – Ед. хр.273. – Л.62. – №31 (b)]

Ивана Зарецкого с Этнографическим отделом в поселениях Опошня, Миськи Млыны и Вэлыки Будыща Зеньковского уезда Полтавской губернии, насчитывающие около 600 единиц хранения; • Архивные материалы: 1. «Переписка и отчет И.А.Зарецкого о собирании этнографических материалов в Полтавской губернии; описи предметов одежды и домашнего обихода с указанием их назначения. Начато: 13 ноября 1902 г. Кончено: 23 декабря 1903 г.» [1. – Ф.1. – Оп.2. – Ед. хр.273. – 62 л.]. 2. Тематические разделы: «Хустка или Хусточка», «Рушник», «Килим», «Узоры плахт», «Кафели» (9 листов) [1. – Ф.1. – Оп.2. – Ед. хр.274. – 69 л.]. • Фотоколлекция (№487). Содержание фотоотпечатков освещено Иваном Зарецким: «Хата гончара», «Вид горна для обжига

горшков. Зеньков. у. м.Опошня», «Возка гончарной глины. Зеньков. у. м.Опошня», «Главнейшие самобытные формы гончарных изделий Полтавской губ.», «Продажа гончарных изделий в г.Полтаве на ярмарке» [1. – Ф.1. – Оп.2. – Ед. хр.273. – Л.62–62об.]. Научная ценность этой триады – во взаимодополняемости и исключительной информативности, позволяющей видеть за предметным рядом историю промысла даже в пределах незначительного временного отрезка, ограниченного периодом собирательской деятельности Ивана Зарецкого. Коллекция подобрана таким образом, что может быть представлена как монографическое собрание одного из выдающихся центров гончарства Полтавщины. По существу она является ярким подтверждением восторженного высказывания Ивана Зарецкого: «Первое место… принадлежит во всех отношениях местечку

Ольга Карпова. Иван Антонович Зарецкий и Российский этнографический музей

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття Опошне с Мисскими-Млинами; это современный Коринф и Афины малорусской народной керамики, метрополия гончарного производства для всей губернии, или, по меткому выражению самих гончаров – «столиця» гончарства» [2, с.4]. Список представленных в отчете изделий сопровожден существенным комментарием собирателя. Посуда и утварь, составляющие «…необходимую принадлежность простого домашнего быта всей Полтавской губернии и соседних малорусских губерний» [1. – Ф.1. – Оп.2. – Ед. хр.273. – Л.1]: «миски», «горщок», «горща», «горщык» – по величине; по назначению: «борщивнык», «кашнык»; по форме: «стовбун» – более высокий; «плоский» – более низкий, для изготовления пищи; «чавунець» – для изготовления пищи; «макитра», «макотерть» – для теста и проч.; «рынка з тулийкою» (ручкой) – для жарких и баб; «рынка коса», «гусятныця» – для жарких; «глечик», «гладыш» – для молока; «тыква черепьяна», «полывяна» – для

воды; «глечик» – для воды, борщу; «глечик полывяный» – для воды, водки и вареной, а) без носка, b) с носком и с) с дужкой; «глечик полывяный» – для свяченой воды; «боченок» – для воды и водки, «баран» – для горилки, «пивень» – для того же. Три последние предмета, прежде служившие для хранения водки, теперь имеют значение декоративных предметов [1. – Ф.1. – Оп.2. – Ед. хр.273. – Л.4об.–5]. Чайные чашки, чайные блюдца, «нимецьки» тарелки. 1. Миски, по наблюдению Ивана Зарецкого, занимали первое место между всеми гончарными изделиями Полтавской губернии в экономическом и этнографическом отношениях, особенно малеванные (расписные. – О.К.), полывяные, украшенные арабесковым, геометрическим, реже – растительным и животным орнаментом [1. – Ф.1. – Оп.2. – Ед. хр.273. – Л.1об.]. Иваном Зарецким перечислены «главнейшие основные мотивы мисочного орнамента». Всего

Гончарі за виготовленням горщика й покришки. Поставмуки Лохвицького повіту Полтавської губернії. 1893. Фото Івана Зарецького. Полтавський краєзнавчий музей, №І-55

Ольга Карпова. Иван Антонович Зарецкий и Российский этнографический музей

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

Глиняні вироби. Глинськ Роменського повіту Полтавської губернії. 1893. Фото Івана Зарецького. Російський етнографічний музей (Санкт-Петербург, Російська Федерація). [1. – Ф.1. – Оп.2. – Ед. хр.273. – Л.62, №32 (а)].

их 16: «опускання», «пояскы», «крывулька», «вывидець», «решетка», «пальчики», «накапування», «капелькы», «яблучка», «зирочкы», «клынци», «шленкова малевка», «стовпова малевка», «дорожка», «лыштва», «овесець». Первые одиннадцать названы основными мотивами орнамента и комбинируются соответственно вкусу мастера до бесконечности вариантов. Каждый из перечисленных орнаментов сопровожден описанием, но некоторые виды орнамента – «гребинчыкы», «дряпачка» и «волочок» – словесному описанию не поддаются, поэтому только перечисляются. Рисунки не прилагаются, но каждая из мисок сопровождена описанием узоров, количество которых значительно увеличивается. Иваном Зарецким перечислены инструменты, которыми исполнялись узоры: коровий рожок со вставленной в него трубочкой из гусиного пера и проволочная шпилька, материалы для красок и глазури. Способ воспроизведения узоров называется «малевкой». Выделены три формы мисок: кандийкы – «наиболее распространенная форма в последнее время», – замечено Иваном Зарецким;

проста – «менее распространенная и более устарелая»; шленка – «совсем вышедшая из употребления и делается изредка». Даны их рисунки [1. – Ф.1. – Оп.2. – Ед. хр.273. – Л.1об.]. Кроме того, миски различаются по «величине»: одиначки – самые большие, от 8 до 10 вершков в диаметре, двойник – от 6,5 до 7 вершков, тройник – от 5,5 до 6 вершков, четверик – от 4,5 до 5 вершков, пятерик – от 3,5 до 4,5 вершка [1. – Ф.1. – Оп.2. – Ед. хр.273. – Л.1об.]. Одна из мисок ритуального назначения – для колыва (канун), использовалась на поминках. Орнамент соответствует назначению – памятниковый крест (коллекция №195-203). Всего в собрании 251 миска (мисок и тарелок – 289). 2. Курильницы для ладана – курышки. Обращено внимание – «обыкновенного вида для Зеньковского у.» и «в виде дарохранильниц (новый стиль) (с.Мисски Млины Зеньков. у.)» [1. – Ф.1. – Оп.2. – Ед. хр.273. – Л.4]. 3. Глиняные курительные трубки, «старинные, теперь таких не делают» [1. – Ф.1. – Оп.2. – Ед. хр.273. – Л.21].

Ольга Карпова. Иван Антонович Зарецкий и Российский этнографический музей

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття 4. Банька,* или кулька – для разглаживания намиток (коллекция №366-158). 5. Каганець – «предмет, служивший вместо лампы, теперь уже почти совсем вышедший из употребления» [1. – Ф.1. – Оп.2. – Ед. хр.273. – Л.4об.]. 6. Изразцы-кахли – «два кахля решеткою» (название узора. – О.К.) – старинные, с цветком в вазоне и орлом. При изготовлении изразцов для нанесения узора пользовались кафельными формами (матрицами), название которых соответствовало узору – «пряма решетка», «решетка перехрещена», «пряма решетка з цветочкамы», «хрестата». Две из форм – старинные, остальные новые». Иван Зарецкий отметил: «Ныне выделывающиеся у нас кахли не отличаются красотой и художественностью рисунка, да и самое их производство сохранилось лишь как пережиток, с которым в силу преданий народ еще не расстался. Выделкой кахлей занимаются у нас в уездах Зеньковском, Миргородском и Роменском» [1. – Ф.1. – Оп.2. – Ед. хр.274. – Л.65].

7. Игрушки, свистульки. Особо выделена группа «предметов, подражающих фабричным художественным безделушкам». В собрании Российского этнографического музея имеются изделия Евстафия Ночовника из с.Миськи Млыны, «… совершенно отличны по своей своеобразности от прочих гончарн. изд. кустарей Полт. губ.» [1. – Ф.1. – Оп.2. – Ед. хр.273. – Л.60]: курышки, носатки, баран и пивень для водки, глечик, сахарницы, игрушки, а также работы Ф.Н.Чирвенко – «орел (канделябр)», «глечык Киевский с белкою», «тоже с мужиком», «змий», «боклаг» [1. – Ф.1. – Оп.2. – Ед. хр.273. – Л.59об.] и др. Кроме всего, Иван Зарецкий заказал старому гончару изготовить круг гончарный шлёнский, головатый или шестерня (колл. №194-158). «Теперь, – записал он, – уже нигде в Полтавск. губ. неприменяется и неудалось наидти старый. 10 лет назад при исследовании гончарн. промысла в губернии из 14 дворов гончаров м.В.Будищ в 10 еще работали на таких кругах» [1. – Ф.1. – Оп.2. – Ед. хр.273. – Л.15]. Заключил свой отчет о собирательской деятельности и состоянии промысла Иван Зарецкий оптимистично: «Сохранился и процветает только один гончарный промысел почти в полной неприкосновенности» [1. – Ф.1. – Оп.2. – Ед. хр.273. – Л.53].

*Именно так – «банька или кулька» – записано в описи коллекции №366

1. Архив Российского этнографического музея. 2. Зарецкий И.А. Гончарный промысел в Полтавской губернии. – Полтава: Типо-литография Л.Фришберга, 1894. – 3 нен., II, 126, ХХIII, VI, 11 с. 3. Программа для собирания этнографических предметов /3-е издание. – СПб.: издание Этнографического отдела Русского музея императора Александра III, 1904. – 47 с.

ОЛЬГА КАРПОВА, ведущий научный сотрудник Отдела этнографии Украины, Белоруссии и Молдовы Российского этнографического музея, кандидат исторических наук (Санкт-Петербург, Российская Федерация)

Ольга Карпова. Иван Антонович Зарецкий и Российский этнографический музей

ПРОВІСНИК УКРАЇНСЬКОЇ КЕРАМОЛОГІЇ

І 34

ван Антонович Зарецький (1857 – 14 серпня 1936) – відомий український керамолог, музеолог, археолог, колекціонер і фотограф. Був членом Московського товариства любителів природознавства, антропології й етнографії, Московського археологічного товариства [33, с.59], дійсним членом Полтавської вченої архівної комісії [18, с.39], членом Воронезької й Оренбурзької архівних комісій [5, с.117], членом-кореспондентом Руського музею імператора Олександра ІІІ та Державного історичного музею СРСР [29, с.85], співробітником музеїв Полтави, Санкт-Петербурга, Воронежа, Оренбурга. Він також є автором наукових праць, зокрема першої в Україні та в Російській імперії керамологічної монографії з проблематики народного гончарства – «Гончарный промысел в Полтавской губернии» (1894) [10]. Колекції старожитностей, зібрані Іваном Зарецьким, зберігаються в музеях України й Російської Федерації, зокрема в Полтавському краєзнавчому музеї (Полтава), Російському історичному музеї (Москва), Російському етнографічному музеї (Санкт-Петербург), Оренбурзькому краєзнавчому музеї, Оренбурзькому художньому музеї (Оренбург).

Наталя Визір. Провісник української керамології

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття Розгортання активної науково-пошукової діяльності Івана Зарецького припало на початок 1880-х років. Він першим розпочав розкопки археологічних об’єктів у Середньому й Нижньому Поворсклі, першим почав досліджувати підземелля ХVII–XVIII століть Полтави (з 1882 року) [2, с.281282]. Проте найґрунтовніше дослідив гончарство Полтавської губернії, результатом чого й стала згадана вище унікальна монографія. Звіт ученого про польові дослідження гончарного промислу Полтавщини фактично став обґрунтуванням необхідності відкриття в Опішному першої в Лівобережній Україні Зразкової гончарної навчально-показової майстерні Полтавського губернського земства. Він же, як знавець місцевих гончарних традицій, і очолив новітню гончарну школу (1894–1896). Іван Зарецький також зібрав першу в Україні велику інвентаризовану керамологічну колекцію, яка включала в себе як глиняні вироби, так і зразки глин та інструментів традиційного гончарного виробництва, що стали основою керамологічної збірки Природничо-історичного музею Полтавського губернського земства. Дослідник також першим почав системно фіксувати професійну гончарну лексику, фотографувати технологічні процеси гончарства й побут майстрів [27, с.17]. У Оренбурзькій області археолог провів масштабні розкопки пам’яток сарматського часу й доби середньовіччя. Унікальні предмети різних археологічних культур, а також етнографічні матеріали, дбайливо зібрані Іваном Зарецьким, донині зберігаються в музейних колекціях. * * * Іван Зарецький народився 1857 року в селі Лютенька Гадяцького повіту Полтавської губернії, де й мешкав до кінця 1870-х років. Як зазначав у біографічній статті про вченого відомий полтавський історик, краєзнавець, керуючий справами Полтавської вченої архівної комісії Іван Павловський [24], майбутній керамолог у родині отримав не тільки виховання й освіту, а й перейняв від батька любов до старожитностей. Ще змалку виявив зацікавлення історичним минулим рідного краю й не оминав давніх речей, які знаходив і колекціонував. Упродовж 1882–1893 років Іван Зарецький працював у Полтавському жіночому інституті настроювачем фортепіано [24, с.234], що свідчить і про неабиякі музичні здібності дослідника. Окрім цього, він також умів гарно малювати, був одним із відомих полтавських фотографів [4, с.15]. Упродовж 1881–1886 років проводив розвідкові обстеження поселення скіфського часу біля села Лихачівка Богодухівського повіту Харківської губернії [3, с.44; див. також: 11], а також прибережних районів річки

Наталя Визір. Провісник української керамології

Ворскла (у тому числі приток: Коломак, Свинківка, Мерло) [38, с.309; 20, с.114]. Іван Зарецький першим дослідив такі відомі пам’ятки української археології, як Макухівський, Малоперещепинський, Кабаківський скарби, а також три Полтавські скарби (1893, 1898, 1905) [29, с.18; 19, с.44], кургани скіфського часу Поворскля («Розрита Могила», «Вітова Могила», «Опішлянка»). Загалом поблизу Лихачівки він розкопав 14 курганів [33, с.61], виявив близько 5000 пам’яток матеріальної культури різних епох [4, с.12], серед яких – унікальну колекцію римських монет і прикрас V століття н.е. (Велика Рублівка, 1891) [33, с.62]. Під час розкопок учений ретельно замальовував знахідки, порядок їх розташування в похованні, вів щоденник розкопок [3, с.44]. У Російському історичному музеї (Москва), окрім багаточисельної колекції старожитностей, проданих цьому закладу Іваном Зарецьким 1889 року, також зберігається його рукописний альбом «Украинские древности Харьковской губернии, Богодуховского уезда, слободы Лихачевки, найденные и рисованные И.А.Зарецким с 1881 по 1886 гг.», у якому систематизовано результати перших пошуків археолога. За підсумками вивчення курганів навколо майдану «Розрита Могила», поблизу Лихачівки (1887), побачила світ і перша публікація Івана Зарецького – «Заметка о древностях Харьковской губернии Богодуховского уезда слободы Лихачевки» (1888) [11]. За свідченням відомого полтавського краєзнавця Петра Ротача, яке документально не вдалося підтвердити, Іван Зарецький брав активну участь у геологічній експедиції славетного українського ґрунтознавця, професора Олександра Гурова (1883–1884), що є свідченням його значної дослідницької активності [30, с.368]. Здобуті в польових умовах під проводом видатного вченого знання він згодом використав у власній монографії «Гончарный промысел в Полтавской губернии» (1894) [27, с.153]. 1889 року було засновано Природничоісторичний музей Полтавського губернського земства (нині – Полтавський краєзнавчий музей). Іван Зарецький працював у ньому впродовж 1891–1912 років: помічником завідувача (1891–1893), упорядником природничо-історичної колекції (1896– 1897), препаратором (1910–1912) [20, с.114; 24, с.235]. Активна науково-дослідницька робота Івана Зарецького звернула на себе увагу Полтавського губернського земства, яке доручило йому вивчення сучасного стану гончарного промислу губернії. Для максимально повного з’ясування керамологічної проблематики в польових умовах учений спеціально підготував власну програму, яку невдовзі було доповнено й затверджено діячами земської управи. Окрім завдань суто економічного

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

Типи чоловіків (фрагмент); можливо, у центрі стоїть Іван Зарецький (з ціпком у руках). Демки Золотоніського повіту Полтавської губернії. 1903. Фото Івана Зарецького; унизу фото, ліворуч, напис: «И.А.Зар цкій. 1903». Російський етнографічний музей (Санкт-Петербург, Російська Федерація). [25, л.61об., №20]. Публікується вперше

Наталя Визір. Провісник української керамології

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

Наталя Визір. Провісник української керамології

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

Наталя Визір. Провісник української керамології

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

Жінки з дітьми (фрагмент); на тину, позаду людей, сушиться глиняний посуд. Яремівка Золотоніського повіту Полтавської губернії. 1903. Фото Івана Зарецького; унизу фото, ліворуч, напис: «И.А.Зар цкій. 1903». Російський етнографічний музей (Санкт-Петербург, Російська Федерація). [25, л.62, №26]. Публікується вперше

Наталя Визір. Провісник української керамології

Жінки обідають на церковному цвинтарі під час храму 15 серпня (фрагмент); у центрі імпровізованого столу на землі – миска прóста з ритуальною стравою («коливом»). Яремівка Золотоніського повіту Полтавської губернії. 1903. Фото Івана Зарецького; унизу фото, ліворуч, напис: «И.А.Зар цкій. 1903». Російський етнографічний музей (Санкт-Петербург, Російська Федерація). [203, л.62, №27]. Публікується вперше

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

й статистичного характеру, Іван Зарецький намагався простежити збережені історичні зв’язки між сучасним і стародавнім гончарством через ґрунтовне вивчення технології традиційного гончарного виробництва, інструментарію майстрів, асортименту, особливостей форм і декору, ареалів збуту виробів, а заодно й гончарської звичаєвості [10, с.5]. На жаль, за браком часу, як зазначав сам дослідник, йому не все задумане вдалося здійснити, хоча зібрані ним керамологічні матеріали й донині не втратили свого наукового значення. Під час кількамісячної експедиції 1893 року дослідник зібрав і передав до Природничоісторичного музею Полтавського губернського земства близько 400 традиційних гончарних виробів, сформувавши таким чином першу в Україні велику музейну колекцію народної кераміки [8, с.84-88]. Він також передав до музею 35 зразків глин, маючи на меті зібрати матеріали для лабораторних аналізів та проб «на предмет їх придатності для сучасного гончарного виробництва» та для майбутніх керамологічних студій [27, с.155]; креслення гончарних інструментів (46 шт.); фотографії із зображеннями технологічних процесів гончарного виробництва (25 шт.) [8, с.86-88]. Узагальнюючим науковим результатом обстеження Іваном Зарецьким 18 гончарних осередків Полтавської губернії стали унікальні керамологічні відомості про економічний стан кустарного промислу, технологію виготовлення й оздоблення глиняних виробів, матеріали, пристрої, інструменти гончарного виробництва, місця збуту готової продукції та побут гончарів. Особливу увагу звертав Іван Зарецький на фіксування керамологічної термінології; власноручно й достатньо професійно замальовував усі гончарні інструменти, типи горнів (у перетині), основні різновиди посуду тощо. Таким чином він фактично започаткував формування нового типу керамологічних джерел – графічних малюнків за матеріалами польових спостережень [27, с.17]. Потребу в графічній фіксації артефактів дослідник пояснював так: «Самое подробное описание инструментов и прочих орудий, употребляемых нашими гончарами в гончарном производстве, не было бы вполне понятным без рисунков» [10, с.37]. Фундаментальне дослідження Івана Зарецького, як уже зазначалося, переконало Полтавську губернську земську управу в перспективності підтримки гончарства, яке на той час займало пріоритетні позиції в Російській імперії. Тому, з метою ефективної допомоги гончарям у модернізації й пристосуванні кустарного виробництва до сучасних потреб і запитів населення, земці прийняли рішення про відкриття в найбільшому гончарному осередку губернії (за влучним висловом самих гончарів – «столиці гончарства») – містечку Опішному

Зіньківського повіту – першої в Лівобережній Україні зразкової гончарної навчально-показової майстерні [22, с.5]. Цілком зрозумілим було й інше рішення, а саме: призначити завідувачем гончарного закладу людину, яка краще за інших знала специфіку місцевого гончарного виробництва – Івана Зарецького. Тому впродовж 1894–1896 років він натхненно розбудовував гончарну майстерню, організовував у ній навчально-виробничий процес [21, с.20-21]. Достеменно невідомо про причини звільнення Івана Зарецького з посади завідувача 1896 року. Очевидно, це було пов’язано з тим, що відтоді губернська управа підпорядкувала майстерню Миргородській художньо-промисловій школі імені Миколи Гоголя, а отже, вона у своїй діяльності мала керуватися настановами керівників миргородської школи. Останні ж, на шкоду навчальному процесу, перетворювали гончарні школи на невеликі гончарні підприємства з виконання приватних замовлень. Фактично опішнянська майстерня перетворилася на підсобне господарство миргородців, унаслідок чого її справи різко погіршилися. Гадаю, всі ці нововведення не поділяв Іван Зарецький. На відміну від миргородського керівництва та багатьох полтавських земців, він уболівав за збереження спадкоємності й творчий поступ самобутнього мистецтва місцевих майстрів. Різке несприйняття ним запровадження виробництва в майстерні еклектичних, далеких від народної естетики гончарних виробів напевно й стало визначальною причиною його звільнення. З огляду на те, що його авторитет як фахівцякерамолога й надалі залишався дуже високим, 1898 року, за дорученням Курської губернської земської управи, Суджанське повітове земство запросило «известного специалиста по керамике» для ґрунтовного вивчення й виведення з кризового стану тамтешнього гончарства. За рік він обстежив місцеві гончарні осередки і в окремих із них налагодив виробництво гончарного посуду й цегли. Іван Зарецький також цікавився родовищами гончарних глин у повіті й консультував бажаючих розвивати кустарний промисел у домашніх умовах [23]. У листопаді 1899 року, з невідомих причин, Іван Зарецький несподівано опинився в селі Карпилівка, поблизу Ковеля (Волинська губернія). Там він жив і працював упродовж двох років [26]. Тільки 1901 року знову повернувся до Полтави, де отримав доручення від губернської управи підготувати кустарні вироби для Всеросійської кустарно-промислової виставки, що мала відбутися наступного року в Петербурзі. 1902 року його було відряджено на цю ж виставку «представителем от Полтавского губернского земства для устройства и заведывания Полтавским отделом на выставке» [24, с.235]. Там дослідник теж заявив про себе як про неординарну постать. Саме з його харизмою, ініціативністю

Наталя Визір. Провісник української керамології

Опiшнянська миска другої половини XIX – початку XX століття

Покажч ик Всер о вистав ки з від сійської куста омостя рно-пр Полтав ми про о ського експон мислової губерн підгото ати ського влені д з е о м Санкт-П ства, експон у етербу рг, Росія вання Іваном Реприн Зарець т [Указ . 1902. ким. ат покров ительс ель состояще твом е й п величес о д А ё импер вгустей тв атор шим Алексан а государыни Импера ского дры Фед т оровны кустар р и ц ы Все но – СПб., 1 -промышленно российской 902. – С й выст .1, 266, 2 авки 19 02 г. 72, 273]

Хата гончаря-мисочника (фрагмент); на подвір’ї виставлено п’ятра з мисками для сушіння. Поставмуки Лохвицького повіту Полтавської губернії. 1893. Фото Івана Зарецького. Російський етнографічний музей (Санкт-Петербург, Російська Федерація). [25, л.62, №30 (а)]. Публікується вперше

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

й організаторськими здібностями значною мірою пов’язується успіх полтавської експозиції. Як писав пізніше Іван Павловський, «за его особые труды по устройству этой выставки, по Высочайшему соизволению Государя Императора, в 1902 году награжден званием почетного гражданина» [24, с.235]. Цього ж року, до ХІІ Археологічного з’їзду в Харкові Іван Зарецький підготував етнографічні матеріали й окремий каталог полтавського розділу археологічної виставки [18, с.41]. Він також узяв участь у роботі з’їзду з доповіддю «Гончарное производство в Полтавской губернии и орнамент на гончарных изделиях». Перебування в Петербурзі на Всеросійській кустарно-промисловій виставці Іван Зарецький використав не лише для популяризації досягнень кустарів Полтавщини, але й для більш інтенсивного знайомства з науковим і культурним життям столиці Російської імперії. Він відвідував наукові інституції, навчальні й музейні заклади, знайомився з провідними вченими, поглиблював власні знання з історії, археології, керамології й музеології. Він одним із перших з-поміж українських учених звернув увагу на заснування в Петербурзі Етнографічного відділу Руського музею імператора Олександра ІІІ (10.01.1902) й налагодив співпрацю з його співробітниками. Зважаючи на незаперечний авторитет Івана Зарецького серед тогочасних керамологів, народознавців і музеологів, зберігач відділу Микола Могилянський, який був відповідальним за збирання етнографічних матеріалів в Україні, 6 квітня 1902 року на засіданні Ради Етнографічного відділу «предложил пригласить И.А.Зарецкого в качестве коллектора для Музея Этнографии с платой по 100 рублей в месяц за труд и кроме того ассигновать в его распоряжение сумму до 60 рублей в месяц на разъезды, причем в расходовании последней должен представляться отчет этнографическому отделу Музея» [9, л.42]. Рада прийняла позитивне рішення про залучення Івана Зарецького до формування колекцій українців для Етнографічного відділу, з виконанням оплачуваних обов’язків колектора [29, с.85]. Упродовж 1902–1906 та 1910 років дослідник зібрав для Руського музею понад 1800 предметів з Полтавської, Харківської, Київської, Чернігівської, Подільської й Катеринославської губерній, із них – близько 600 глиняних виробів [35; 29, с.83]. Там же сформувалася вражаюча колекція рідкісних опішнянських мисок, про які сам збирач у звіті писав: «Между всеми гончарными изделиями Полтавской губернии первое место в экономическом и этнографическом отношении занимают малеванные поливянные миски, украшенные арабесковым, геометрическим, реже растительным и животным орнаментом» [25, л.1об.]

В архіві Російського етнографічного музею дбайливо зберігаються також писемні матеріали Івана Зарецького, зокрема звіт про зібрані етнографічні колекції [25]; рукописи статей: «Хустка или хусточка», «Рушник», «Килим», «Узоры плахт», «Узоры подризников», «Кафли» [16]; альбом унікальних власних малюнків «Малорусские узоры Полтавской губернии» [15]. Гордістю музейної фототеки є вишукана підбірка етнографічних знімків, виготовлених Іваном Зарецьким [37; 29, с.220]. Сергій Фарина 1993 року стверджував, нібито на початку ХХ століття Іван Зарецький був причетний до помітного пожвавлення національно-культурного життя в Полтавщині і, ймовірно, був членом організації «Полтавська громада», за ініціативи якої влаштовувалися демонстрації під час святкування ювілеїв знаних діячів української культури. Він також писав про активну участь Івана Зарецького в організації побудови й відкритті пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві, у серпні 1903 року [36, с.164]. Окрім того, улаштував у Полтаві концерт лірників і бандуристів, на якому був присутній славетний український композитор Микола Лисенко [30, с.369]. Щоправда, виявити документи, які б підтверджували ці оприлюднені факти, досі не вдалося. 1907 року, у зв’язку із завершенням робіт зі спорудження будинку Полтавського губернського земства, земська управа відрядила Івана Зарецького до Опішного для організації виготовлення зразків облицювальної плитки для новітньої будівлі установи. Того ж року він представляв Полтавську губернію на Всеросійській кустарній виставці в Петербурзі [24, с.235]. 1909 року губернська управа відрядила керамолога в польову експедицію губернією з метою формування збірки народної дитячої іграшки для показу на Виставці історичних та народноетнографічних іграшок в Москві 1909 року [24, с.235]. Упродовж 1910–1912 років учений працював препаратором Полтавського природн ичоісторичного музею [25, с.235]. На основі колекції земського музею, археолого-етнографічної збірки Павла Бобровського, археологічних, нумізматичних і народознавчих зібрань Катерини Скаржинської він сформував першу археологічну експозицію [32, с.190], описав зібрання в «Каталозі археологічного відділу» та уклав картотеки колекцій [1, арк.18]. Одночасно, 1911 року, Іван Зарецький опрацьовував матеріали дослідження урочища Мечеть у Кобеляцькому повіті. Підсумки цієї роботи він невдовзі оприлюднив у розвідці «Результаты пробной разведки в урочище Мечеть Кобелякского уезда» (1912), уміщеній у «Трудах Полтавской ученой архивной комиссии» [14]. 1912 року Іван Зарецький першим

Наталя Визір. Провісник української керамології

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття обстежив, описав і опублікував унікальний Малоперещепинський скарб [12]. Упродовж 1912–1913 років Кустарний склад Полтавського губернського земства видав серію альбомів «Украинское народное творчество». Іван Зарецький ретельно й фахово підготував вступну статтю, ілюстрації й анотації творів до VI серії – «Гончарные изделия» – першого в Україні ілюстрованого каталогу традиційних глиняних виробів Полтавщини [34]. 1913 року Іван Зарецький переїхав до Воронежа [17, с.19], де вивчав кустарні промисли краю, а 1915 року – до Оренбурга. Це місто стало останнім прихистком видатного народознавця. Як свідчила співробітник Оренбурзького краєзнавчого музею Наталя Виставкіна, там він спершу працював над укладанням програми для відкриття навчальнопоказових ремісничих майстерень (1916). Упродовж 1920-х років був завідувачем фаянсового заводу. На базі підприємства організував навчально-показову школу-майстерню, а при ній – художні класи [5, с.116]. Окрім цього, Іван Зарецький досліджував і працював над удосконаленням виробництва пухових хусток у Оренбурзькій губернії. 1927 року дослідник уклав договір із Семипалатинським відділом Російського географічного товариства (з 13.04.1929 – Товариство вивчення Казахстану) про проведення археологічних розкопок на берегах річки Ілек, що омиває південний кордон Оренбурзької області. Дослідник здійснив археологічні розкопки 20 курганів доби середньовіччя. 1929 року обстежив кургани пізніх кочівників у Губерлинських горах, поблизу селища Білошапка цієї ж області [5, с.117]. 1928 року Івана Зарецького призначено завідувачем археологічного відділу Оренбурзького краєзнавчого музею. Дослідник систематично проводив етнографічні експедиції, археологічні розкопки, вивчав флору й фауну Оренбуржя [6, с.49], багато фотографував. На початку 1930-х років займався пошуками будівельних матеріалів для Оренбурзької електростанції, спорудження якої почалося на той час; розробив проект створення мінералогічного заповідника й музею в Губерлинських горах; розробив план видання місцевого «Краєзнавчого збірника»; здійснював активну просвітницьку діяльність. 1931 року Іван Зарецький разом із сином провів геологічні обстеження, під час яких віднайшов значні поклади вогнетривкої глини, кварцового піску й каоліну (майже готову порцелянову масу). Через кілька років (1935) він продовжив роботу попередників із дослідження поховання доби середньовіччя поблизу села Благословенка, на річці Бердянка, й підготував список знахідок [7, с.526]; провів розкопки пам’яток прохорівської культури на

Наталя Визір. Провісник української керамології

околиці Ак-Булака поблизу хутора Першого Веселого [31, с.16], результати яких було опубліковано вже після його смерті (1941) [13]. Наступного року 79-річний Іван Зарецький організував археологічну експедицію, метою якої було дослідження курганів на берегах річки Урал; поблизу селища Красногорки він розкопав 3 кургани сарматської культури. Проте невсипуща наукова діяльність дослідника несподівано обірвалася під час розкопок 14 серпня 1936 року. Науковця-подвижника було поховано на станції Кувандик Оренбурзької залізниці (нині – місто Кувандик Оренбурзької області) [5, с.118] . Упродовж усього життя Іван Зарецький ніколи не був байдужим до культурної спадщини українського й російського народів. Він за найменшої можливості збирав і дбайливо прилаштовував до музеїв віднайдені старожитності. І навіть за більшовицького тоталітарного режиму сміливо виступав з повідомленнями про варварське ставлення місцевої влади до краєзнавчого музею й історичних пам’яток Оренбуржя загалом. Сучасні науковці завдячують Івану Зарецькому за вагомий внесок у розвиток вітчизняної керамології, етнографії, археології й музеєзнавства. Його наукові здобутки отримали високу оцінку всесвітньо знаних учених минулого – академіка Дмитра Анучина, академіка Дмитра Яворницького, професора історії Василя Ляскоронського, всесвітньо відомого етнолога, професора Федора Вовка, етнографа Миколи Могилянського, археолога, професора Бориса Гракова та багатьох інших дослідників. Іван Зарецький сформував унікальні колекції з української етнографії, до яких постійно звертаються вітчизняні й чужоземні дослідники народної культури ХІХ – початку ХХ століття. З-поміж них особливу увагу привертає до себе найбільша у світі колекція опішнянських мальованих мисок зі збірки Російського етнографічного музею в СанктПетербурзі. Значне зацікавлення в народознавців викликають і унікальні рукописні наукові матеріали вченого, які досі залишаються малознаними й не введеними в науковий обіг. Тим часом ось уже понад століття керамологічним бестселером залишається монографія Івана Зарецького «Гончарный промысел в Полтавской губернии» (1894) [10].

Видання новітнього альбому опішнянських мальованих мисок, до яких торкалися руки Івана Антоновича Зарецького, постає закономірним виявом вдячності нащадків великому подвижнику української керамології, етнографії, археології й музеології!

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

1. Акты передачи экспонатов Лубенского музея Е.Н.Скаржинской, 1906 // Державний архів Полтавської області. – Ф.222. – Спр.15. – 309 арк. 2. Бучневич В.Е. Записки о Полтаве и ее памятниках. – Репр. изд. [со 2-го изд.]. – Харьков: Сага, 2008. – 3, 449, 24 с. 3. Вальчак С.Б., Фирсов К.Б. Коллекции из раскопок И.А.Зарецкого в собрании ГИМ // Проблеми історії та археології України: Матеріали Міжнародної наукової конференції, присвяченої 10-річчю Незалежності України (Харків, 16-18 травня 2001). – Харків: Харківський національний університет імені Василя Каразіна; Харківське обласне історико-археологічне товариство, 2001. – С.44-45. 4. Варвянська Т.В., Супруненко О.Б. «Розрита Могила». – Полтава: Видавничий центр «Археологія», 1996. – 48 с. 5. Выставкина Н.М. И.А.Зарецкий – сотрудник Оренбургского музея // Охрана и исследование памятников археологии Полтавщины: Тезисы докладов и сообщений. – Полтава: Полтавский краеведческий музей, 1989. – С.116-118. 6. Выставкина Н.М. Из переписки И.А.Зарецкого // Охорона і дослідження пам’яток археології Полтавщини: Третій обласний науково-практичний семінар. Квітень, 1990 р.: Тези доповідей. – Полтава: Полтавський краєзнавчий музей, 1990. – С.47-49. 7. Евгеньев А.А. Археология Оренбуржья в 20–30 годы ХХ века // Известия Самарского научного центра Российской академии наук. – Самара, 2007. – Т.9. – №2. – С.523-530. 8. Естественно-исторический музей Полтавского губернского земства. Описание коллекций. – Полтава: Типо-литография М.Л.Старожицкого,1899. – ХІ, 90 с. 9. Журнал заседаний Совета Этнографического отдела Русского музея Императора Александра III // Научный архив Российского этнографического музея в Санкт-Петербурге. – Ф.1. – Оп.1. – Ед. хр.13. – 111 л. 10. Зарецкий И.А. Гончарный промысел в Полтавской губернии. – Полтава: Типо-литография Л.Фришберга, 1894. – 3 нен., ІІ, 126, ХХІІІ, VI, 11 с. 11. Зарецкий И.А. Заметка о древностях Харьковской губернии Богодуховского уезда слободы Лихачевки // Харьковский сборник: Литературно-научное приложение к «Харьковскому календарю». – 1888. – Вып.2. – С.229-246. – II табл. 12. Зарецкий И.А. Клад, найденный при селе Малая Перещепина Константиноградского уезда Полтавской губернии // Труды Полтавской ученой архивной комиссии. – Полтава: Электрическая типография Г.И.Маркевича, 1912. – Вып.9. – С.181-207. 13. Зарецкий И.А. Поселок Благословенка и Ак-Булак // Археологические исследования в РСФСР в 1934–1936 гг. – М.-Л.: Издательство АН СССР, 1941. – С.152-153. 14. Зарецкий И.А. Результаты пробной раскопки в урочище Мечеть Кобелякского уезда // Труды Полтавской ученой архивной комиссии. – Полтава: Электрическая типография Г.И.Маркевича, 1912. – Вып.9. – С.111-120. 15. И.А.Зарецкий. Малорусские узоры Полтавской губернии // Научный архив Российского этнографического музея в Санкт-Петербурге. – Коллекция №945. – 1902. – 22 л. 16. И.А.Зарецкий // Научный архив Российского этнографического музея в Санкт-Петербурге. – Ф.1. – Оп.2. – Ед. хр.274. – 69 л. 17. К 10-летию Полтавской ученой архивной комиссии: Отчет со дня открытия, с 26 октября 1903 г. по 26 октября 1913 г. /Сост. Павловский И.Ф. – Полтава: Полтавская ученая архивная комиссия, 1913. – 22 с. 18. Кулатова І., Супруненко О. Археологічна тематика в діяльності Полтавської вченої архівної комісії // Архівний збірник на посвяту 90-річчя Полтавської вченої архівної комісії. – Полтава: Видавництво «Полтава», 1993. – С.37-47. 19. Кулатова І.М., Супруненко О.Б. Археологічні дослідження І.А.Зарецького в Полтаві // Охорона і дослідження пам’яток археології Полтавщини: Третій обласний науково-практичний семінар. Квітень, 1990 р.: Тези доповідей. – Полтава: Полтавський краєзнавчий музей, 1990. – С.41-47. 20. Мезенцева Галина. Дослідники археології України: Енциклопедичний словник-довідник. – Чернігів: Сіверянська думка, 1997. – 206 с. 21. Отчет Полтавской земской управы за 1894 год. – Полтава: Типо-литография Л.Фришберга, 1895. – Вып.1. – 76 с.

Наталя Визір. Провісник української керамології

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття 22. Отчет Полтавской земской управы за 1897 год. – Полтава: Типо-литография Л.Фришберга, 1898. – Вып.1. – 113 с. 23. Очерк деятельности Суджанского земства по развитию кустарных промыслов и описание некоторых из них. – Курск: Типография Курского губернского земства, 1902. 24. Павловский И.Ф. Зарецкий Иван Антонович // Павловский И.Ф. Краткий биографический словарь ученых и писателей Полтавской губернии с половины ХVІІІ века. – Полтава: Типо-литография преемников Дохмана, 1912. – С.234-236. 25. Переписка и отчет И.А.Зарецкого о собирании этнографических материалов в Полтавской губернии; описи предметов одежды и домашнего обихода с указанием их назначения // Научный архив Российского этнографического музея в Санкт-Петербурге. – Ф.1. – Оп.2. – Ед. хр.273. – 62 л. 26. Письма от И.А.Зарецкого 1900–1902 гг. // Державний архів Полтавської області. – Ф.222. – Оп.1. – Спр.178. – 5 арк. 27. Пошивайло Олесь. Українська академічна керамологія ХХІ сторіччя. Теорія, історія, сучасний ужинок, майбутній поступ. Книга І (2001−2005). – Опішне: Українське Народознавство, 2007. – 776 с. 28. Пуголовок Ю.О., Калачник Є.С. Дослідження Полтавської фортеці: Старе місто. – КиївПолтава: Видавничий центр «Археологія», 2009. – 132 с., 4 кол. вкл. 29. Российский этнографический музей. 1902–2002: Альбом. – СПб.: Славия, 2001. – 280 с. 30. Ротач Петро. Колоски з літературної ниви: Короткий літературний календар Полтавщини. – Полтава: Полтавський літератор, 1999. – 560 c., іл. 31. Смирнов К.Ф. Состояние и задачи археологического исследования Оренбургской области // Археология и этнография Башкирии. – Уфа, 1964. – Т.ІІ. – С.16-23. 32. Супруненко О.Б. Археологія в діяльності першого приватного музею України (Лубенський музей К.М.Скаржинської). – Київ-Полтава: «Археологія», 2000. – 392 с. 33. Супруненко Олександр. Іван Зарецький – археолог і музейний працівник // Народне мистецтво Полтавщини: Тези наукових доповідей і повідомлень науково-теоретичної конференції, присвяченої 70-річчю Полтавського художнього музею, 1-2 червня 1989 року. – Полтава: Полтавський художній музей, 1989. – С.59-65. 34. Украинское народное творчество. Серия VI. Гончарные изделия. Выпуск 1-ый. Типы украинской гончарной посуды. – Полтава: Издание Кустарного склада Полтавского губернского земства, 1913. – 28 с. 35. Украинцы ХIХ–ХХ вв.: Каталог-указатель этнографических коллекций /Составители Н.М.Хазова, О.В.Карпова. – Л.: Государственный музей этнографии народов СССР, 1983. – 64 с. 36. Фарина С. Про участь полтавської інтелігенції в українському національно-культурному русі наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття // Архівний збірник на посвяту 90-річчя Полтавської вченої архівної комісії. – Полтава: Видавництво «Полтава», 1993. – С.163-171. 37. Фототека // Российский этнографический музей в Санкт-Петербурге. – Коллекция №487. – 34 л. 38. Z. Полтавский земский музей // Киевская старина. – 1894. – №11. – С.307-309.

НАТАЛЯ ВИЗІР, старший науковий співробітник Відділу сучасної художньої кераміки Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, молодший науковий співробітник Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України (Опішне, Україна)

Наталя Визір. Провісник української керамології

ВЕРШИННЕ ЯВИЩЕ УКРАЇНСЬКОГО гончарства

«…Необхідно використувати усе, що зосталося від давнини і що й тепер ще істнує між нашим народом в цій частині його творчости, використувати за для того, щоб краще зрозуміти самий характер народу, пізнати самих себе, викликати на світ усе те гарне, що криється, дати йому поширитись, розцвісти цвітом красним на радість не тільки нам, а цілому світові» Микола БІЛЯШІВСЬКИЙ, 1913 [19, с.72]

«…Но где керамика господствует в крестьянской утвари, так это на Украине. Бедность лесом, обилие глины, привычка прибегать к глине даже при постройке домов-хат, сделали украинца искусным и как бы прирожденным керамистом» Олексій НЄКРАСОВ, 1924 [184, с.86] «Україна є чи не найбагатший на глину край у всенькій Европі, бо в ній сконцентровані величезні поклади глини найрізноманітніших ґатунків і якостей. Через те промисли, зв’язані з обробкою глини, мають тут величезне сучасне значіння й майбутнє» Юрій АЛЕКСАНДРОВИЧ, 1929 [5, с.27]

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

ЛОНДОНСЬКИЙ СПОМИН «Це було тоді, коли ще життя було перед нами» (Костянтин Мощенко)

а початку 1910-х років видатний український учений і громадський діяч Вадим Щербаківський задумав створити серію видань під назвою «Українське мистецтво». До втілення грандіозного видавничого проекту він залучив ще двох українських

ніж писані документи, які одночасно можуть бути фальшовані; мистецькі документи дають нам уяву про психічні здатності народу… Дехто може подумати, що національного мистецтва не може бути, але це буде великою помилкою. Психіка кожного народу сприймає дійсність по-своєму і по-своєму переломлює сприйняте і потім по-своєму виявляє його в мистецтві»* [цит. за: 300, с.93]. На жаль, історична доля виявилася не дуже прихильною до національної справи. «Війна пережилася якось, – згадував 1954 року в Лондоні Вадим Щербаківський, – а революція зруйнувала все… Коли б не революція, то наші видання були б зробили велике враження в Європі» [цит. за: 300, с.95]. На початку 1922 року Вадим Щербаківський

Трійця харизматичних постатей української культури, безмежно залюблена в народну кераміку, мріяла опублікувати щонайменше 20-30 томів, присвячених вершинним досягненням українців у царині художньої творчості достойників – славетного маляра й архітектора Василя Кричевського і видатного українського археолога, музеолога, збирача старожитностей, директора Київського художньо-промислового й наукового музею Миколу Біляшівського. Трійця харизматичних постатей української культури, безмежно залюблена в народну кераміку, мріяла опублікувати щонайменше 20-30 томів, присвячених вершинним досягненням українців у царині художньої творчості. Ідеологію уславлення національної культури на європейських обширах лаконічно обґрунтував сам Вадим Щербаківський. «Мій тогочасний погляд на історію, – згадував він, – був такий, що дуже добре, коли ми маємо писані документи, але ліпше, коли є розвиток мистецтва, бо це мистецтво найліпше промовляє до людської душі. …Воно ліпше промовляє до нас,

Видатний український археолог, етнолог, мистецтвознавець, керамолог, музеолог, дійсний член Наукового товариства імені Шевченка у Львові, Української вільної Академії наук, Чеської Академії Наук, Міжнародного антропологічного інституту у Франції, Словацького наукового товариства Вадим Щербаківський. Лондон, Великобританія. Кінець 1940-х. Автор фото невідомий. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства. Фото передано Бібліотекою і музеєм імені Тараса Шевченка в Лондоні 1992 року

*Тут і далі в усіх цитатах збережено авторську мову й правопис; виділення окремих слів, словосполучень чи речень (жирністю, курсивом, підкресленням) належать упоряднику. Публікація побудована на численних цитованих керамологічних джерелах, які відображають історичний перебіг керамологічних студій в Україні, у тому числі пильну увагу вчених до опішнянського гончарства

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття виїхав із Полтави до Праги з надією, що через деякий час він знову повернеться на рідну землю. Як виявилося згодом, і ця його заповітна мрія не збулася. Проте й на чужині вчений продовжув свою наукову й культурологічну діяльність. Він дуже переживав втрату української культурної спадщини в перші роки після більшовицького перевороту. Особливо його засмучували факти знищення унікальних колекцій мальованих мисок роботи

опішнянських та деяких інших гончарів. Адже Вадим Щербаківський уже натоді задумав видати окремий том «Українського мистецтва», в основу якого хотів покласти мискову мальовку. Ця думка не полишала його навіть у дні від’їзду з України, а тому він передбачливо вивіз до Праги невелику кількість мисок, а також їх фотографій і малюнків. Ставши професором Українського Вільного Університету, Вадим Щербаківський ще активніше дозбирував

З усього задуманого на початку 1910-х років корпусу томів упродовж більше ніж півстоліття побачили світ тільки… 3 книги-альбоми

недостатні ілюстративні матеріали із зображеннями мисок. У цьому йому допомагали рідні й знайомі з України. Так його сестра Євгенія, дружина Василя Кричевського, надіслала братові «фото й малюнки мисок, килимів, «дуже гарну по кольорам і по рисунку» миску бабусиного виробництва тощо. 25 серпня 1928 року Женя писала, що Кричевський зробив кілька художніх і фотографічних копій з мисок…» [300, с.6364]. Очевидячки, дослідникові вдалося підготувати рукопис нового «гончарського» тому «Українського мистецтва», але внаслідок фінансової скрути він так і не побачив світ. Про ці перипетії Вадим Щербаківський пізніше писав так: «Більшість приватних колекцій, в яких знаходилися миски та інші речі, виготовлені Начовником, Масюком, Гладиревським та іншими мистцями, знищила большевицька навала. Мені пощастило вивезти з України до 20 малюнків мисок наших майстрів і в тому числі Начовника, Гладеревського, Поросного й Масюка. Малюнки прекрасні. Я хотів їх видати разом з іншими українськими орнаментами окремим томом «Українського мистецтва», але й досі за 15 літ не знайшлося підприємця, щоб видав ці мої матеріали, які можуть загинути, а, між іншим, видавець міг би дуже добре заробити на цьому» [331, с.130]. Загалом же, з усього задуманого на початку 1910-х років корпусу томів упродовж

Фрагмент листа Костянтина Мощенка до Вадима Щербаківського в Лондон (Великобританія) з пропозицією відновити видання серії альбомів «Українське мистецтво». Мюнхен, Німеччина. Початок 1950-х. Бібліотека й музей імені Тараса Шевченка в Лондоні (Великобританія), архів Вадима Щербаківського. Репринти [148]. Публікується вперше

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття більше ніж півстоліття побачили світ тільки… 3 книги-альбоми (1913, Відень; 1926, Прага; 1978, Рим). Невдовзі після завершення ІІ Світової війни, на початку 1950-х років, з ініціативою відновити видання «Українського мистецтва» до Вадима Щербаківського звернувся відомий український етнограф і музеолог Костянтин Мощенко. Багатолітній співробітник Природничо-історичного музею Полтавського губернського земства, а згодом Полтавського краєзнавчого музею, збирач опішнянської кераміки, перебуваючи в еміграції, писав з Мюнхена до Лондона: «Дорогий Вадиме Михайловичу! …Мені дуже хотілося б побачитися з Вами й поміркувати в справі видання «Українського мистецтва», що було розпочато більш як 20 років тому. Коли не забули, то для ІІІ-го тому я мав дати свої матерьяли. Але обставини сильніші за наші бажання і ІІІ-й том світу досі не побачив. Може тепер нам усміхнеться доля і вдасться хоч перед смертью здійснити наші мрії. Матерьялу ріжноманітного у мене досить і я хотів запропонувати Вам, Вадиме Михайловичу, якийсь том, або й кілька «Укр. Мист.» випустити за нашим подвійним авторством. Поміркуйте над цим і напишіть Вашу думку про наше тісніше співробітництво та його форму…» [148]. Проте й на цей раз доля не посміхнулася, бо за кілька років Вадим Щербаківський відійшов у інші світи. Через сорок років відтоді (1992) мені й керамологу Ігорю Пошивайлу довелося бути в Лондоні, де в Архіві «Союзу українців у Великій Британії», у Бібліотеці й музеї імені Тараса Шевченка, мали унікальну нагоду тримати в руках і ознайомлюватися з епістолярією Вадима й Данила Щербаківських, родини Кричевських, Костянтина Мощенка, Валерії Козловської, Володимира Шаяна, Олександра Оглобліна, Романа Смаль-Стоцького, Євгена Пастернака, Василя Стецюка, Михайла Міллера, Павла Маценка й багатьох інших діячів українського духовно-наукового поступу. Гортаючи сторінки архіву Вадима Щербаківського, натрапили на лист із Сан-Франциско (США) до «Prof. W.Stscherbakiwskei,

München.., Germany U.S.Zone» від 16 січня 1951 року. Його авторка – Е.Мельник – з-поміж іншого, уже наприкінці листа, «дорогому Кумові і Батькові» повідомляла: «В Різдвяному числі «Нового Шляху» (Вінніпег, Канада) прочитали «Опішнянські миски», присвячені В.Щ.; тому що ми певні, що то Вам присвячено, я вирізала і в цему листі посилаю Вам» [147]. Як радісно було в Туманному Альбіоні несподівано побачити публікацію про рідне й дороге кожному українцю! На іншому континенті, Ольга Кміть у невеликому етюді поетичними ностальгійними образами славила велич українського духу, для уособлення якого обрала опішнянські миски: «…Так от, власне кажучи, винен у всьому той молоденький хлопчина у селянському піджаці і стоптаних черевиках. Навіть, можливо і не він, а лише його голос, низький і співочий. Кожне слово, що він говорив, у моїй, тоді ще дитячій, голові перетворювалось у пісню, в якусь чарівну, від якої ніяке вухо, здається не може одірватись. Наспівав він мені цих пісень за якихось двадцять хвилин стільки, що я не в силі переспівати їх за все моє життя. Він говорив про опішнянські миски і показував на миску, що поруч стояла на полиці, і дивилась я на неї, а, слухаючи його голос, мені здавалось, що ця миска співає степом і пахне травою, по якій ходять воли круторогі, а над травою, а над степом квітне блакитними квітами небо, високе-високе, прозоре… А я маленька, ніби мурашка, зовсім маленька, бігаю по цій траві, і співаю, співаю від радости, що я опішнянська, що ось мої сусіди, що мої земляки, оці Максими, Степани, Івани, Пріськи, Одарки, можуть робити такі ось миски, такі прості і такі чудові в своїй довершенності і замкнутості. Мої земляки, що живуть над Дніпром, над Дністром, над Десною..., утворили в минулому все те, що, як пісню, розповідає цей ось молодий парубійко у піджачині селянському і в стоптаних черевиках. Це вони, мої земляки…

«Він говорив про опішнянські миски і показував на миску, що поруч стояла на полиці, і дивилась я на неї, а, слухаючи його голос, мені здавалось, що ця миска співає степом і пахне травою, по якій ходять воли круторогі, а над травою, а над степом квітне блакитними квітами небо, високе-високе, прозоре… А я маленька, ніби мурашка, зовсім маленька, бігаю по цій траві, і співаю, співаю від радости, що я опішнянська, що ось мої сусіди, що мої земляки, оці Максими, Степани, Івани, Пріськи, Одарки, можуть робити такі ось миски, такі прості і такі чудові в своїй довершенності і замкнутості»

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття А ось він говорить про сотника Ґонту і показує ікони з церкви тієї, що її побудував колись Ґонта. І парубійко говорить мені вірші, невідомі і не збагнуті, тоді ще незнаного мені, Шевченка Тараса про Ґонту. І з пам’яти читає Шевченка, а потім усміхається і каже: – Це, може, ви чули, дядьку, отой самий Ґонта, що колись зрікся панства, вельможства і поклав свою буйну голову за цих ось опішнянських мистців, за оці степи… Він, цей парубійко, говорив не до мене, не до нас, інституток, що прийшли з своєю вихователькою дивитися на селянське малоросійське мистецтво, а говорив селянинові, у свитині, з саквами на плечах. І от знов, повернувшись до нього, до цього селянина, говорить, говорить, а ми, інститутки, слухаємо: – А це ось Виговський, що, може чули колись, це давно було, боронячи Україну, багато москалів потопив у болоті та одправив на той світ. Це за нього цар-батюшка, їх царське величество, покійний Олексій Михайлович своєму улюбленому генералові пів бороди власними руками вискубли, бо оцього генерала Ромоданова їх царське величество післали, щоб він мечем і вогнем привів до послухання українських козаків, оцих самих, – бачите? – голених з оселедцями, оцих господарів степів, оцих опішнянських мистців. Взагалі, всіх. Виговський цього самого генерала зустрів

своїм військом далеко за Конотопом, але війська у Виговського було менше, як у Ромоданова. Зате в голові Виговського було значно більше того, чого було менше у голові генерала Ромоданова: Виговський заманив москалів у долину, ніби відступаючи, а потім зірвав греблю і попливло москаликів тридцять тисяч… Наша наставниця-вихователька відтягла нас від парубійка, що говорив із селянином. Ми йшли вже до дверей, але я зупинилась і слухала. Слухала його голосу, як слухають інколи пісні, що ллється невідомо звідкіля, пісні, що невідомо чому пробивається у серце, зворушує його, і воно стає теплим і слухняним. І здавалось мені, якби цей парубійка говорив цілий день – слухала б його. Наставниця це зрозуміла. Зрозуміла і мене, і всіх своїх інституток, яких вона мала завданням виховати на майбутніх хороших жінок для мужчин. Вона зрозуміла, що цей парубійко в селянському піджаці і в стоптаних черевиках ввійшов чимось в наші душі, що він – цей парубійко – стояв перед нами не просто парубійком, а чимось таким, що може скерувати наше життя зовсім не туди, як це потрібно інститутові шляхетних дівчат…» [125]. Саме тоді й там, на чужині, під вражен нями від прочитаного, а ще від доторку до речей, які знали вченого-подвижника, з’явилися перші думки про заснування вже в Соборній Україні подібного

Фрагмент стат ті Ольги Кміть «Опішнянські ми Вінніпег, Маніто ски». ба, Канада. 06.01.1951. Репринт [125]

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття до Щербаківського, багатотомного Через століття видання, присвяченого гончарній від первородного задуму Вадима Щербаківського спадщині українців. Підстави започатковано новітній довготривалий для того були вагомі, адже на той час Національний музей-заповідник Національний науково-видавничий керамологічний українського гончарства в Опішному проект «Гончарна спадщина України заснував видавництво «Українське XVII–XX століть» (у 70 книгах) Народознавство». Його задекларована мета дивовижним чином збіглася з невтіленими мріями Вадима Щербаківського: «збиза участі таких поважаних інституцій, це буде справою рання, створення, підготовка до опублікування принаймні двох поколінь вітчизняних керамологів народознавчої інформації та видання друкованих і музеологів. засобів масової інформації, які розкривають У рамках проекту передбачається втілення характерні прикмети українського етносу, виокомплексу заходів, складовими яких будуть: креслюють світову велич досягнень української виявлення й систематизація відомостей про культури, виявляють внесок Українства в духовну твори українського гончарства; фотограсферу людської цивілізації» [217, с.39]. Першим фування української кераміки з державних кроком на цьому шляху мав стати національний і приватних колекцій України та інших країн; етнологічний журнал «Українське Народо наукове вивчення глиняних виробів, уточнення їх знавство». Але численні проблеми становлення атрибутування; формування електронного банку видавництва, жорстока економічна криза й більш даних про гончарну спадщину України; підготовка нагальні завдання розбудови Гончарської скарбниці й видання тематичних художніх альбомів; влаштуУкраїни дещо змінили тогочасні пріоритети. вання презентаційних заходів у наукових установах, І вже останніми роками, значною мірою музейних закладах, осередках гончарства (наукові під впливом руйнівних глобалізаційних семінари й конференції, дискусії, виставки кераміки викликів, які нині буквально на очах й керамологічної літератури, творчі зустрічі вчених, нівелюють національну ідентичність діячів культури й мистецтва, народних майстрівукраїнців, потреба подібного фундаменгончарів і художників-керамістів); підтримка в тального науково-видавничого проекту регіонах України осередків традиційного гончарства актуалізувалася з новою силою. та приватних майстерень художників-керамістів, популяризація творчих досягнень, привернення уваги органів місцевої влади, громадськості до їх проблем; розміщення творів українського гончарства на спеціалізованому культурологічному сайті в НАЦІОНАЛЬНИЙ мережі Інтернет; популяризація колекцій кераміки НАУКОВО-ВИДАВНИЧИЙ й збільшення кількості відвідувачів державних і приватних музеїв зі значними керамологічними КЕРАМОЛОГІЧНИЙ ПРОЕКТ колекціями; формування джерельної бази для розвитку керамологічних досліджень, збереження пріоритетних позицій України у світовій ерез століття від первородного задуму керамологічній науці; підготовка й видання Вадима Щербаківського започатковано «Енциклопедії українського гончарства»; інтеграція новітній довготривалий Національний культурної спадщини України у світовий культурний науково-видавничий керамологічний проект процес; розвиток в Україні міжнародного туризму. «Гончарна спадщина України XVII–XX століть» Зрозуміло, що всі збережені гончарні (у 70 книгах). Історичні уроки переконують, що вироби опублікувати неможливо. Тому мова йде подібні звершення не під силу одній чи й кільком, передовсім про створення єдиного ілюстративнохай і харизматичним особам! Тому за реалізацію інформаційного банку даних про гончарну спадпроекту нині беруться Національна академія наук щину українців, про унікальні твори українського України, Інститут керамології – відділення Інституту гончарства, маловідомі або й зовсім невідомі народознавства НАН України, Міністерство культури українському поспільству, які постають ореі туризму України та Національний музей-заповідник чевленими свідченнями вершинних досягнень українського гончарства в Опішному. Його метою українського гончарства, а отже, й української нації. є наукове вивчення, введення в науковий обіг Нині вони розрізнено переховуються в музеях і приі популяризація вершинних досягнень українського ватних колекціях або й просто в обійстях мешканців гончарства, інтеграція гончарної спадщини України України. При цьому основне завдання вбачається у світовий культурний процес. Уявляється, що й

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття саме в їх опублікуванні та в максимально повному й достовірному атрибутуванні. Робота над наукововидавничим проектом не передбачає одночасного фундаментального аналітичного дослідження поданих у альбомах творів, бо останні саме й мають дати вченим-керамологам систематизовані автентичні матеріали для наступних фундаментальних наукових студій українського гончарства. Орієнтовний перелік тематичних книг видавничої серії налічує 70 позицій, у тому числі 65 альбомів і 5 томів «Енциклопедії українського гончарства»:

Книга 1. Опішнянська мальована миска другої половини ХІХ – початку ХХ століття (у зібранні Російського етнографічного музею в Санкт-Петербурзі) Книга 2. Опішнянський гончарний модерн (1900–1920) Книга 3. Опішнянська миска 1920-х – 1950-х років Книга 4. Опішнянська миска 1960-х – 1980-х років Книга 5. Монументальна поезія гончарства Книга 6. Шедеври Національного музеюзаповідника українського гончарства в Опішному Книга 7. Шевченківські лауреати: Василь Омеляненко Книга 8. Шевченківські лауреати: Михайло Китриш Книга 9. Шевченківські лауреати: Іван Білик Книга 10. Кераміка родини Пошивайлів Книга 11. Скульптурне бароко Остапа Ночовника Книга 12. Кераміка Василькова Книги 13-14-15. Кераміка Опішного Книга 16. Кераміка Дибинців Книга 17. Кераміка Гнильця й Головківки Книга 18. Кераміка Бубнівки Книга 19. Кераміка Майдан-Бобрика й Рахнів-Лісових Книга 20. Кераміка Бару Книга 21. Кераміка Смотрича Книга 22. Кераміка Сокаля Книги 23. Кераміка Косова Книга 24. Кераміка Пістиня Книга 25. Кераміка Коломиї Книга 26. Кераміка Вільхівки Книга 27. Мальована поезія гончарства (мальовані твори, що не ввійшли до попередніх книг) Книга 28. Український гончарний модерн першої чверті ХХ століття Книга 29. Українська фляндрівка Книга 30. Український писаний посуд Книга 31-32. Українська мальована кахля Книга 33. Українська рельєфна кахля

Книга 34. Українська димлена кераміка Книга 35. Український горщик Книга 36. Український глечик Книга 37. Українська тиква Книга 38. Українська макітра Книга 39. Українські двійнята Книга 40. Український глиняний друшляк Книга 41. Український куманець Книга 42. Українські глиняні барила й баклажки Книга 43. Український глиняний кухоль Книга 44. Український глиняний світильник (свічник, каганець, плошка) Книга 45. Українська куришка Книга 46. Українська глиняна зооморфна пластика Книга 47. Українська глиняна антропоморфна пластика Книга 48. Українська глиняна іграшка Книга 49. Український свистунець Книга 50. Українська «монетка» Книга 51. Українська кераміка XVII століття Книга 52. Українська кераміка XVIII століття Книга 53. Кераміка гончарних шкіл України Книга 54. Українська академічна кераміка першої половини ХХ століття Книга 55. Українська академічна кераміка другої половини ХХ століття Книга 56. Українська академічна кераміка першої половини ХХІ століття Книги 57-58. Львівська кераміка Книга 59. Українська порцеляна Книга 60. Баранівська порцеляна Книга 61. Городницька порцеляна Книга 62. Полонська порцеляна Книга 63. Український фаянс Книга 64. Будянський фаянс Книга 65. Кам’янобрідський фаянс Книги 66-67-68-69-70. Енциклопедія українського гончарства До альбомів увійдуть передовсім твори з Музейного фонду України, зокрема ті, що зберігаються в національних, державних і комунальних музеях країни (з фондових колекцій Національного музеюзаповідника українського гончарства в Опішному, Музею українського народного декоративного мистецтва, Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України, Національного музею народної архітектури та побуту України, Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара», Національного музею історії України, обласних краєзнавчих і художніх музеїв тощо), а також, за можливості, кераміка з приватних колекцій України та з музеїв інших країн, насамперед, з Російського етнографічного музею (СанктПетербург, Російська Федерація), Національного музею в Кракові (Польща), Українського музею

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття в Нью-Йорку (США), Міжнародного музею кераміки (Фаенца, Італія), Лувра (Париж, Франція) та інших музеїв світу. Передбачається видавати приблизно одну книгу на рік-два, залежно від організаційної й фінансової спроможності учасників проекту. Книги до видання готуватиме видавництво «Українське Народознавство» Національного музеюзаповідника українського гончарства в Опішному. Кожна книга формату 70x100/8 міститиме близько 300 ілюстрацій. До них включатимуться передовсім мальовані й писані твори українського гончарства ХVII–ХХ століть. Наклад складатиме не менше 2 тис. примірників. Кожне видання супроводжуватиметься дослідженнями вчених, науковими коментарями, анотаціями, іменними й географічними покажчиками. Послідовність виходу у світ книг буде довільною, залежно від їх готовності до тиражування. Орієнтовний перелік видань може доповнюватися й іншими темами. Загалом проект розрахований до кінця ХХІ століття. Він має завершитися підготовкою й виданням унікальної у світовій науковій практиці 5-томної «Енциклопедії українського гончарства». Засновники сподіваються, що історична доля новітнього проекту ХХІ століття буде більш щасливою, аніж задум Вадима Щербаківського минулого століття.

МИСКАРСЬКИЙ ЗАЧИН

навець українських старожитностей Микола Біляшівський 1913 року стверджував: «Коли ми подивимось на карту, то бачим, що межі країн, де орнамент має і більше розповсюдження, і більшу артистичну вартість майже зовсім сходяться. Се будуть південні частини Чернигівщини, Київщини і Волині, уся Полтавщина, Поділля з Буковиною і по части Херсонщина, Катерино славщина і Слободська Україна. Можна найти і на цьому широкому просторі місця, де інтенсивність творчости найбільш була розвинена, напр., можна вказати на Дніпрове побережжя, особливо на протязі Полтавщини, де ми стріваєм найбільш цікаві форми орнаментального мистецтва. Навпаки, частини України,

що лежать на північ і по части на північно-захід – північні частини тих-же Чернігівщини, Київщини і Волині, Пинщина, Холмщина й Галичина дають орнамент порівнюючи значно слабший, не такий різноманітний, барвистий, – а по де-яких місцях, напр., на Поліссі – і зовсім примітивний» [19, с.74]. Отож, коли на початку втілення національного науково-видавничого керамо логічного проекту закономірно постало питання: з чого ж почати? Відповідь була однозначною: тільки з Полтавщини! А з якого гончарного осередку і з якого типу глиняних виробів? У пошуках відповіді знову ж таки далеко мандрувати й довго мудрувати не довелося, бо вона була, як мовиться, «під ногами». Традиційний егоцентризм мешканця Опішного не залишив шансів іншим гончарним осередкам України. І в цьому очікуваному виборі виявився не стільки містечковий егоїзм, скільки довіра до численних думок видатних українських і російських учених, які впродовж кінця ХІХ – ХХ століття одностайно визнавали національною столицею українського гончарства славетне козацьке містечко Опішне, що в Полтавщині. Вчитаймося в ці авторитетні свідчення: • 1894: Видатний український керамолог Іван Зарецький, на основі власного ґрунтовного польового обстеження гончарних осередків (1893) зробив такий узагальнюючий висновок: «Первое место из перечисленных пунктов принадлежит во всех отношениях местечку Опошне с Мисскими Млинами; это современный Коринф и Афины малорусской народной керамики, метрополия гончарного производства для всей губернии, или, по меткому выражению самих гончаров – «столиця» гончарства. Опошне гончары всей губернии завидуют и стараются подражать всему опошнянскому в гончарстве… Сравнительно же с гончарным производством в других губерниях, оно во многих отношениях стоит выше. В этом можно было убедиться из слов лиц, посетивших Полтавскую сельскохозяйственную выставку, которые, рассматривая нашу коллекцию гончарных изделий, отзывались о них самым лестным образом, и из собственного нашего личного сравнения местных изделий с изделиями Московской и Киевской губерний; о первых можно сказать, что только самые плохие наши гончарные изделия могут быть сравниваемы

Коли на початку втілення національного науково-видавничого керамологічного проекту закономірно постало питання: з чого ж почати? Відповідь була однозначною: тільки з Полтавщини!

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

с московскими, по крайней мере, теми, которые пришлось видеть на Сухаревке: на них нет никакого орнамента, а также и глазури, не говоря уже о формах, которые крайне некрасивы. Посуда Киевской губернии менее красива, чем наша, рисунок однообразнее и раскраска произведена только одним цветом; поливянные же миски, по формам сходные с нашими, покрыты мутной и шероховатой поливой, краски не ярки и рисунок однообразен и некрасив… Гончары Зеньковского уезда, в особенности Опошни, Мисских Млинов, Зайцевых Хуторов и Поповки, отличаются замечательной скоростью и ловкостью работ; преимущественно это относится к Опошнянским и Млинянским гончарам, которых можно считать настоящими виртуозами в гончарном производстве. И в какой бы части работы не пришлось наблюдать их, они выполнением ее оставляют впечатление неподражаемости; это впечатление еще более усиливается при сравнении умелости гончаров Опошни и Млинов с неумелостью гончаров всех остальных местностей губернии. Глядя на Опошнянского гончара при выделке им посуды, кажется, что таковая не делается рукой человека, а вырастает с помощью волшебства. Никогда никаких мерочек [Гжельские гончары употребляют мерочки] при выделывании посуды здесь не употребляют, между тем сотни однородных изделий, вышедших из рук одного гончара, если измерить их, не будут иметь ни малейшей разницы в величине» [73, с.4-5, 2-3, 101]. • 1896: Видатний російський геолог і ґрунтознавець Петро Земятченський після завершення дослідження глин в Україні й перебування в багатьох осередках гончарного промислу, стверджував: «Опошнянские изделия, отличающиеся большим разнообразием форм, рисунка, а также большим изяществом, приобрели себе известность на обширном пространстве юга России, и развозятся до берегов Черного моря» [74, с.44]. • 1905: Відомий український етнограф Михайло Русов, побувавши 1900 року в Опішному, писав, що в Гетьманщині Зіньківський повіт – «один з найгарнїйших по красоті природи повітів Полтавщини; ся приворсклянська полоса має щось таке гарне, щось тихе і радісне у свойому пейзажі та краєвиду» [255, с.41]; «…Зїньківський повіт виявляє ся самим цікавим, бо на його території уміщаєть ся дуже богато усякого роду сїльських ремісників. Тут

етноґраф, бажаючий побачити та студіювати становище сих селян-кустарів, знайде для себе широке і дуже інтересне поле задля дослідів та переслїджувань. Сей повіт лежить далеко від залізниць і людність дуже мало піддала ся впливови нової культури, через що засоби і побит сільської продукції уявляють богато старих традиційних форм» [254, с.61]; «Опошня не просте звичайне село. І правда се – як кажуть самі селяне – «столиця гончарська», центр гончарської продукциї цїлої Лївобережної України, Атени української кераміки. Більша частина з 12 тисяч мешканців Опошнї займає ся сим промислом вже з давних часів. Опошня, стародавне сотенне містечко, вславило ся своїми мисками та глечиками більш, нїж солодкими та великими своїми сливами… Опошнянські гончарі, найбільше дотепні та сьвідомі по всій Полтавщинї» [260, с.42, 45]. • 1913: Відомий російський технологкераміст і дослідник кустарних промислів, співробітник лабораторії кераміки СанктПетербурзького технологічного інституту імператора Миколи І Олександр Соколов авторитетно заявив, що гончарство Полтавщини й, зокрема, Опішного, не мало рівних не лише поміж гончарних осередків України, але й у Російської імперії загалом. «Наибольший интерес и наиболее крупное развитие в отдельных районах по размерам производства представляют, несомненно, гончарные промыслы наших малорусских губерний, из коих на первом плане в этом отношении надлежит поставить Полтавскую губернию, насчитывающую в своих пределах несколько крупных центров гончарства. Важнейшими из них являются: с.Опошня, Зеньковского уезда…» [277, с.160-161]. • 1924: Думку Олександра Соколова повторив відомий український керамолог, член Центральної Ради, член місії Української Народної Республіки в Італії Василь Мазуренко, який, аналізуючи стан гончарного промислу в Україні, заявив: «...На першому місці належить поставити Полтавщину, що охоплює в собі де-кілько більших гончарських центрів; найважливіші це: м.Опошня, Зеньківського повіту...» [151, с.25]. • 1927: Дослідник гончарства Володимир Черченко, підсумовуючи досягнення українських гончарів до початку ХХ століття, констатував: «Як по своїй різноманітности, так і по якости посуду перше місце займає Опішня на Полтавщині» [321, с.35].

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

«Селище Опішня… – найбільший осередок по виробництву народної кераміки на Україні… Опішня була відома своїм глиняним посудом на всій Лівобережній Україні ще у XVII ст., а в пізніші часи, з кінця ХІХ – початку ХХ ст., і далеко за межами України… Саме мальованим посудом Опішня славилася протягом тривалого часу. Завдяки йому вона протягом багатьох років була ніби символом усієї української народної кераміки» • 1927, 1929, 1930: Відомий керамолог Яків Риженко, на основі польових і музеологічних студій гончарства, стверджував: «Серед осередків ганчарства Полтавщини, безперечно, головне місце належить Опішні. Це справжня «столиця» гончарства, що своїми виробами веде перед на цілій Україні» [252, с.266]; «…Опошня, если вравнивать ее с другими гончарными пунктами Украины, гончарной техникой занимает одно из первых, если не самое первое место» [263, с.40]; «…Найбільшого розвитку та поширення ганчарство зазнало у м.Опішньому, що справді може вважатися за найголовніший осередок керамічного виробництва на Україні…», Опішне «має вирости у справжню столицю ганчарства України» [251, с.15-16]. • 1928: Співробітник Руського музею, відомий дослідник українського гончарства Марія Фріде, після польових обстежень гончарних осередків різних регіонів України, заявила: «За головний осередок кераміки лівобережної править Полтавщина, що до неї тяжать усі східні, а почасти й південні українські землі» [304, с.81]. • 1929: Невідомий автор повідомляв: «Опішнянські гончарні вироби широко відомі в Україні. Останніх років опішнянську художню кераміку експортується закордон до Америки» [38, с.142]. • 1938: Видатний український учений Вадим Щербаківський зауважував: «…Між дуже численними центрами гончарських районів в Україні… деякі визначалися особливо ефектним мистецтвом своїх виробів і стали славні на цілу Україну. Перед великою війною й революцією, такими особливо славними центрами гончарськими були згадана вже Опішня на Полтавщині…» [331, с.129]. • 1964: Видатний російський мистецтво знавець, доктор мистецтвознавства, професор Віктор Василенко переконливо стверджував: «По-видимому, еще в XVII–XVIII веках на Полтавщине образовался крупней-

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

ший на Украине центр гончарной и художественной керамики в селе Опошне… Он стал известен далеко за пределами Полтавской губернии благодаря качеству своих глиняных изделий и оригинальности их украшения. Опошня, как керамический центр, остался наиболее значительным и в советское время… Опошня… стояла во главе украинского керамического искусства» [28, с.159, 161]. • 1982: Відомий український керамолог, кандидат мистецтвознавства Леся Данченко авторитетно заявила: «Селище Опішня… – найбільший осередок по виробництву народної кераміки на Україні… Опішня була відома своїм глиняним посудом на всій Лівобережній Україні ще у XVII ст., а в пізніші часи, з кінця ХІХ – початку ХХ ст., і далеко за межами України… Саме мальованим посудом Опішня славилася протягом тривалого часу. Завдяки йому вона протягом багатьох років була ніби символом усієї української народної кераміки» [55, с.91-92]. • 1995, 1999: Відомий український керамолог, кандидат мистецтвознавства Олена Клименко підтримала думку Лесі Данченко, назвавши Опішне «провідним гончарним осередком України, котрий посідає виключне місце в історії вітчизняної культури й вважається ніби символом всієї української народної кераміки» [107, арк.3]; «Опішня була й залишається одним із найвизначніших осередків гончарства на Україні» [105, с.74]. • 2002: Сучасний український культуролог, кандидат педагогічних наук Любов Бичкова проголосила: «Опішне набуло нового значення в сучасній культурі України. Воно дійсно стало центром, у якому фокусуються основні українські інтелектуальні сили, причетні до гончарства» [14, с.146].

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття На фоні захоплених оцінок ролі й місця Опішного в українському гончарстві, дисонуючим стало тільки твердження відомого керамолога, кандидата мистецтвознавства Юрія Лащука, який у своїй докторській дисертації «Українська народна кераміка ХІХ–ХХ ст.» (1969) спробував заперечити одностайну думку його попередників: «Існує невірне уявлення, начебто «Афінами» української кераміки є Опішне на Полтавщині. Таких осередків, які за обсягом виробництва та художніми надбаннями не поступаються перед Опішним в нашій республіці, можна знайти більше двадцяти… Звуть його інколи Афінами української кераміки, хоч насправді воно є Афінами кераміки Полтавщини» [141, арк.103, 159]. Очевидячки, такий несподіваний пасаж був не дуже переконливим, бо й сам автор через кілька сторінок дисертації заперечив сам собі: «Можна з певністю сказати, що в галузі фляндрованих та ріжкованих композицій Опішне початку ХХ ст. займало перше місце на Лівобережжі, подібно як 100 років раніше

Вулиця на гончарському кутку Опішного. Вдалині – частина слов’янського городища. Опішне. 1899. Фото О.М.Павловича (?). Російський етнографічний музей, №2021-93

йому належало провідне становище в безполивному розписі» [141, арк.166-167]. Напевно, тільки традиційний місцевий гонор не дозволяв бути вповні об’єктивним, про що свідчать подібні суперечливі твердження й відомого українського кераміста-технолога Осипа Білоскурського. 1911 року він проголосив, що рівні опішнянським гончарям в Україні немає: «Недавно ще читало ся в газетах, що россійський Консул в Лондонї, донїс Зїнківській Земській Управі о тїм, що гончарські вироби містечка Опошнї (Полтавської губ.), дуже цїнять ся і подобають ся в Англії. І справді, опішнянська кольонїя гончарів, своїми красивими виробами, мусить звернути на себе увагу кождого. Но рівночасно насуваєть ся на думку: чому у нас на Україні, так россійській як і австрійській, є тїльки одна така кольонїя, котра може заімпонувати навіть західним народам?» [16, с.3]. Проте через два десятиліття той же Осип Білоскурський до певної міри ігнорував мистецькі досягнення гончарів Опішного. Можливо

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття Василенко, – хотя и близки, но тому, що у творенні інноваційної Багато виявлених не одинаковы. В ХІХ веке в Опоопішнянської кераміки активну і поданих вище шне мы встречаем миски – они роль відіграв ще один випускник Коломийської гончарної авторитетних свідчень составляли немалую долю… Мягкие, округлые контуры рисунка школи – Юрко Лебіщак, на було цілком достатньо составляли очарование опошняндесять років старший за Осипа для переконання ской манеры; к ним присоедиБілоскурського. 1930 року, в тому, нялись сочные и сильные цвета. всупереч загальноприйнятій що національний В изображениях были налицо мистецтвознавчо-керамологічній науково-видавничий черты подлинной непосредствендумці кінця ХІХ – першої чверті ХХ століття, Осип Білоскурський керамологічний проект ности… Рисунки мягко выделялись на красноватом фоне мисок. стверджував, немовби «друге необхідно починати …Одновременно с этими, подмісце на Україні (після Косова. з Гончарної Столиці линно крестьянскими незамыс– О.П.) займає містечко ловатыми рисунками в Опошне Опішня Полтавської округи»; України – много было сложных орнамен«з технічного боку Опішнянська славетного тальних решений. Опошня в кераміка значно нижче стоїть за Опішного таких изделиях совсем ушла от Косівську» [17, с.55, 56], що, звикакой-либо связи с геометричайно, не відповідало дійсності. ческим стилем, ее растительные орнаменты по Багато виявлених і поданих вище автоформам и по духу были декоративны, в них чувритетних свідчень було цілком достатньо ствовались отзвуки украинского барокко. Но оно для переконання в тому, що національний было воспринято через сложные источники» [28, науково-видавничий керамологічний с.160-161]. проект необхідно починати з Гончарної З огляду на суттєву стильову Столиці України – славетного Опішного. Адже трансформацію опішнянської гончарної гончарне мистецтво опішнянських гончарів постало мальовки від початку ХХ століття, вершинунікальним світовим художнім явищем, на жаль, ним явищем попереднього, старосвітського малознаним сучасним українцям: більшовицька періоду її розвитку постають мальовані миски адміністрація все робила для того, щоб мої другої половини ХІХ – початку ХХ століття. співвітчизники якомога менше знали про власну На той час це був єдиний тип глиняного посуду культурну спадщину. масового вжитку, який гончарі рясно декорували Асортимент гончарної продукції Опішного підполив’яною ріжковою мальовкою і фляндруванбув настільки різноманітний і високохудожній, що ням. Видатний український керамолог Іван Зарецьодразу, здавалося б, не просто й визначити, який тип кий лаконічно сформулював значення мисок серед виробів найпрезентативніше міг би повідати сучасусього асортименту глиняних виробів Полтавщини. никам про мистецькі досягнення визначного центру За його переконанням, «между всеми гончарными народної художньої культури України ХІХ – початку изделиями Полтавской губернии первое место в ХХ століття. Адже це був завершальний період экономическом и этнографическом отношении функціонування старосвітського, козацького гонпервое место занимают малеваные, поливянные чарства. На зміну йому приходила доба так званого миски, украшенные арабесковым, геометрическим, стилю українського модерну, провідниками якого реже растительным и животным орнаментом» на теренах України були не лише видатні українські [203, л.1об.]. мистці (Василь Кричевський, Сергій Васильківський, Отже, в українському гончарстві Микола Самокиш, Опанас Сластьон та інші), а й кінця ХІХ – початку ХХ століття вершинполтавські земці. До творення художньої культури ним явищем постала творчість гончарів України новітнього часу долучилася й когорта містечка Опішного Зіньківського повіту опішнянських гончарів (Федір Чирвенко, Іван ГладиПолтавської губернії, а серед тогочасного ревський, Остап і Аврам Ночовники, Василь Поросбагатого асортименту опішнянської кераміки ний, Іван Бережний та інші). Ознакою нового стилю найкоштовнішою перлиною є спадщина в опішнянському гончарстві була барокова мальовка гончарів-мисочників. Саме тому її й обрано посуду, глиняної скульптури, кахель, облицювальної для започаткування Національного науковоплитки. Її особливістю стало застосування ритувидавничого проекту «Гончарна спадщина України вання й рослинної орнаментики, запозиченої XVII–XX століть». з давніх вишивки, ткацтва, килимарства, гаптарства. З давньої гончарної спадщини Опішного «Старая Опошня и Опошня современная, – ділився донині найповніше збереглися саме мальовані власними спостереженнями професор Віктор

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття миски, причому не стільки в Україні, скільки в Росії, а саме – у Російському етнографічному музеї в Санкт-Петербурзі, де нині зберігається найбільш чисельна і найбільш вишукана у світі колекція опішнянських мальованих мисок другої половини ХІХ – початку ХХ століття (1860-ті – 1910 роки). Вона налічує близько 300 творів. З огляду на викладені вище міркування, 15 грудня 2008 року Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України (Україна) та Російський етнографічний музей у Санкт-Петербурзі (Російська Федерація) уклали тристоронній договір про спільну реалізацію науково-видавничого проекту «Опішнянська миска в зібранні Російського етнографічного музею (Санкт-Петербург)» під патронатом Міністерства культури і туризму України, Міністерства культури Російської Федерації та Національної академії наук України. Метою проекту стало наукове вивчення української народної кераміки, уточнення атрибуції

Куток «гончарної столиці» України. Опішне. 1899. Фото О.М.Павловича (?). Російський етнографічний музей, №2021-97

творів гончарів, уведення в науковий обіг музейних експонатів, а також творчої спадщини керамолога, етнографа, археолога і збирача Івана Зарецького, популяризація музейних колекцій і народної художньої творчості. музей-заповідник Національний українського гончарства в Опішному взяв на себе турботи з відрядження робочої групи до Санкт-Петербурга; атрибуції та фотографування експонатів, підготовки рукописної спадщини Івана Зарецького з наукового архіву й фотоархіву Російського етнографічного музею; видавничої підготовки фотографій; літературного й технічного редагування текстів, художнього редагування ілюстративних матеріалів; художнього оформлення й підготовки оригінал-макета; укладання іменного й географічного покажчиків; перекладу текстів російською й англійською мовами; видання альбому; організації презентацій видання в Україні й Російській Федерації.

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України мав виконати роботи з наукової атрибуції кераміки; написання вступної статті про проект, альбом та його творців; написання наукової біографічної статті про збирача кераміки Івана Зарецького; підготовки до опублікування творчої спадщини Івана Зарецького з наукового архіву й фотоархіву Російського етнографічного музею; укладання наукових анотацій; наукового редагування текстів; участі представників Інституту в презентаційних заходах. Російський етнографічний музей узяв на себе зобов’язання з надання дозволу на вивчення каталожних описів експонатів та їх фотозйомку; вивчення й копіювання документів з рукописної спадщини Івана Зарецького, що зберігаються в науковому архіві й фотоархіві музею; надання дозволу на опублікування фото творів кераміки, препринтів і фотографій з творчої спадщини Івана Зарецького; написання статей про музей та історію формування в ньому колекцій української кераміки, зокрема й збірки опішнянських мисок; участі представників Музею в презентаціях альбому в Україні та організації презентацій видання в Російській Федерації. Пропонований увазі читачів альбом «Опішнянська мальована миска другої половини ХІХ – початку ХХ століття» постає уречевленим підсумком кількарічного виконання зазначеного проекту. Фактично ж, це довгоочікуваний акт повернення українському суспільству унікальної гончарної спадщини не лише Опішного, а й України загалом. Це перше публічне обнародування найбільшої у світі музейної колекції опішнянських мисок, яка впродовж ХХ століття фактично залишалася terra incognita в літописі українського народного мистецтва. Надалі плануються презентації альбому в Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному та Інституті керамології – відділенні Інституту народознавства НАН України; у Полтавському художньому музеї (Галереї мистецтв) (Полтава), Львівській національній академії мистецтв / Інституті народознавства НАН України / Міжнародному форумі книговидавців (Львів), Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара» / Президії Національної академії наук України / Українському фонді культури (Київ), Українському культурному центрі (Санкт-Петербург), Національному культурному центрі України (Москва).

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

УКРАЇНСЬКА КЕРАМІКА В РОСІЙСЬКОМУ ЕТНОГРАФІЧНОМУ МУЗЕЇ

а межами України найбільші колекції української кераміки зберігаються в Російській Федерації, зокрема, в Історичному музеї Росії (Москва) та в Російському етнографічному музеї (Санкт-Петербург), причому, якщо в першому переважають матеріали з археологічних розкопок на території України, то в другому – матеріали польових етнографічних експедицій. Російський етнографічний музей від початку ХХ століття плідно співпрацював з українськими дослідниками й збирачами пам’яток українського гончарства – Іваном Зарецьким, Федором Вовком, Олександром Прусевичем, Василем Бабенком, А.Макаренком, Костянтином Широцьким, Петром Єфименком, Миколою Біляшівським, Павлом Рябковим, А.Лажечниковим, В.Шнейдером, Іваном Абрамовим, В.Лесючевським та іншими. Чимало глиняних виробів і гончарних інструментів з різних осередків промислу в Україні зібрали наукові співробітники етнографічного відділу Руського музею впродовж 1902–1915 років (Микола Могилянський, Олександр Сержпутовський), 1920-х років (Марія Фріде, Аркадій Зарембський), 1950-х – 1970-х років (Анна Дуйсбург, Афанасій Бежкович, Лідія Зязєва, Євдокія Тимофєєва, Ніна Хазова, Людмила Урицька, Наталя Калашникова, Ізабелла Шангіна) [296], 1980-х – 2009 року (Ольга Карпова). Українські вчені-народознавці початку ХХ століття цілеспрямовано комплектували колекції Руського музею з метою якнайкращого представлення в ньому традиційної культури українців. Ідеологію всебічного показу в Петербурзі народного мистецтва, у тому числі й української кераміки, переконливо обґрунтував багаторічний співробітник Руського музею, всесвітньо відомий український етнолог Федір Вовк у листі до директора Київського художньо-промислового і наукового музею імені Миколи II Миколи Біляшівського. Він писав: «Розуміється студіювати нашу етнографію треба у Києві, а задля того у Вас вона має бути представлена як найкраще… Але тут бачите що інше. Тут вийде щось на зразок «предметного урока». Між великоруським і українським залами що далі, то утворюється такий контраст (і на користь нам), який просто б’є у вічи і зразу і з першого погляду показує, що ми й «вони» не то що не один «русскій народъ», а небо і земля. От же-ж для цього я й налягаю найбільш на те, що є у нашій етнографії найбільш оригінального й гарного:

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття вишивки, килими й кераміка, особливо кераміка: її треба виставити яко мога розкішніше. [ … ]. Узагалі, не думайте, що завезені сюди українські річи пропадуть марно, вони дуже стануть нам у пригоді» [ 82, с.47]. Таким чином, упродовж минулого століття, завдячуючи колективним зусиллям українських і російських збирачів, нині в Російському етнографічному музеї «видное место по количеству, разнообразию и научной ценности зани-

Зразки матеріалів гончарного виробництва, глиняні вироби й інструменти українських гончарів у експозиції Російського етнографічного музею. Санкт-Петербург, Російська Федерація. 19.12.2008. Фото Олеся Пошивайла. Публікуються вперше

мают коллекции по украинцам, насчитывающие около 20 тыс. номеров. В них нашли отражение традиционное и современное хозяйство, быт и культура украинцев, а также этнографические особенности всех районов Украины и сопредельных с нею территорий, населенных украинцами» [296, с.3]. Унікальна колекція української народної кераміки другої половини ХІХ – ХХ століття нині налічує понад 3000 предметів з близько 30 гончарних осередків, що представляють досягнення в галузі

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття художньої кераміки різних історико-етнографічних регіонів України. За висновком багатолітнього зберігача й дослідника української кераміки, провідного наукового співробітника Відділу етнографії України, Білорусі й Молдови Російського етнографічного музею, кандидата історичних наук Ольги Карпової, колекція кераміки музею «является уникальным как по охвату материалов – в нем репрезентативно представлены керамичес кие изделия из основных (в количестве тридцати) гончарных центров Украины и некоторых регионов России, где компактно проживают украинцы, так и по времени сбора коллекций – уже с первых десятилетий ХХ в. Тот факт, что сбор коллекций производили специалисты-этнографы, определил высокий уровень документирования материалов, содержащихся в экспедиционных Отчетах собирателей, в коллекционных описях и в др. – с подробным изложением сведений о сырье, инструментарии, технологическом процессе, с фиксацией последнего изобразительными средствами – фотографиями, зарисовками; с обстоятельными описаниями различных видов (категорий) изделий, порядка организации их сбыта, персоналий выдающихся мастеров и др. Само собрание РЭМ изделий гончарного производства украинцев насчитывает три тысячи единиц вещевого хранения; в архиве Музея хранятся материалы полевых исследований собирателей и корреспондентов музея, датируемые 1902–1990-ми гг. в количестве 20 ед.; в фототеке представлены материалы в объеме 80 ед. Без преувеличения можно сказать, что собрание РЭМ по украинскому гончарству является самым большим и многогранным среди музейных собраний, в том числе и Украины…» [86, с.3-4]. Найціннішою частиною української колекції кераміки Російського етнографічного музею є збірка

* У даному випадку маються на увазі тільки миски, зібрані в Опішному та в Міських Млинах Іваном Зарецьким. При цьому не враховано чисельність опішнянських мальованих мисок, зібраних Іваном Зарецьким у інших населених пунктах, а також переданих музею іншими збирачами й музейними закладами. Загалом у музейній колекції їх налічується близько 300 штук

Український гончар за роботою на гончарному крузі: манекен у експозиції Російського етнографічного музею. Санкт-Петербург, Російська Федерація. 19.12.2008. Фото Олеся Пошивайла

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

опішнянських мальованих мисок другої половини ХІХ – початку ХХ століття, яка водночас є й найкоштовнішою керамологічною перлиною одного з найбільших етнографічних музеїв світу. У великому альбомі «Российский этнографический музей. 1902–2002», присвяченому 100-літньому ювілею славетного музею, завідувач Відділу етнографії України, Білорусі й Молдови, доктор культурології Наталя Калашникова з гордістю писала, що «хранящаяся в музее коллекция мисок ХІХ – начала ХХ века из старейшего центра украинского гончарства в местечке Опошня – крупнейшее собрание из сохранившихся до настоящего времени; оно включает около 220 предметов*» [84, с.86].

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

Обкладинка буклета виставки «Не святі горшки ліплять» у Російському етнографічному музеї. Санкт-Петербург, Російська Федерація. 2002 (2003). Репринт [185]

Автори виставки «Не святі горшки ліплять» у Російському етнографічному музеї: науковий співробітник Відділу етнографії України, Білорусі й Молдови Анна Абрамова, художник-оформлювач Дмитро Маєвський, провідний науковий співробітник Відділу етнографії України, Білорусі й Молдови, кандидат історичних наук Ольга Карпова, провідний науковий співробітник, кандидат історичних наук Олег Лисенко. Санкт-Петербург, Російська Федерація. 2002. Фото завідувача Відділу етнографії України, Білорусі й Молдови, доктора культурології Наталі Калашникової. Публікується вперше

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

Фрагменти виставки «Не святі горшки ліплять» у Російському етнографічному музеї. Санкт-Петербург, Російська Федерація. 2002–2003. Фото Наталі Калашникової. Публікуються вперше

Найціннішою частиною української колекції кераміки Російського етнографічного музею є збірка опішнянських мисок другої половини ХІХ – початку ХХ століття, яка водночас є й найкоштовнішою керамологічною перлиною одного з найбільших етнографічних музеїв світу Російський етнографічний музей – єдиний чужоземний музейний заклад, який уже майже століття здійснює значну роботу, спрямовану на популяризацію власної колекції української кераміки. 1983 року було опубліковано унікальний каталог-покажчик етнографічних колекцій «Украинцы ХІХ–ХХ вв.» Його упорядники – Ніна Хазова й Ольга Карпова – у вступному слові зазна-

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

чали, що «издание данного каталога имеет своей целью широкую популяризацию этих коллекций и рассчитано, прежде всего, на специалистов – этнографов, историков, археологов, а также мастеров художественных промыслов и музейных работников» [296, с.3]. Співробітники музею також регулярно влаштовують цікаві виставки гончарства з різних

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

Проспект та плакат експозиції «Українці» у Російському етнографічному музеї. Ленінград, РРФСР. 1975. Репринти [Украинцы: конец XIX – начало XX в. – Ленинград: Государственный музей этнографии народов СССР, 1975. – 32 с.]

Обкладинка каталогу-покажчика Російського етнографічного музею «Украинцы ХІХ–ХХ вв.: Каталог-указатель этнографических коллекций». Ленінград, РРФСР. 1983. Репринт [296]

регіонів України. Одна з найбільших відбулася впродовж грудня 2002 – грудня 2003 року під назвою «Не святі горшки ліплять: Украинская керамика из собрания Российского этнографичес кого музея» [328]. Автором концепції й куратором заходу була Ольга Карпова. Дослідниця гончарства Чернігівщини, кандидат мистецтвознавства Ірина Штанкіна, яка мала нагоду на той час побувати в Петербурзі, означила цю знакову подію як «монографічна виставка, яка дає уявлення про деякі особливості стану й розвитку гончарства в Україні впродовж ХІХ–ХХ століть і є цікавою як для широкого кола глядачів, так і для фахівців – керамологів, етнографів, мистецтвознавців. Значну частину експонатів, представлених на виставці, складають вироби ХІХ – початку ХХ ст., зібрані відомими фахівцями в галузі української етнографії і керамології – Іваном Зарецьким, Федором Вовком, Марією Фріде, Костянтином Широцьким, В.Шнейдером протягом 1900 – 1920-х років під час польових експедицій у різні регіони України (Полтавська, Чернігівська, Подільська, Київська, Волинська губернії, Східна Галичина)» [328, с.116]. Фактично, це був перший комплексний

Обкладинка автореферату провідного наукового співробітника Російського етнографічного музею Ольги Карпової «Украинское гончарство по материалам собрания Российского этнографического музея (конец ХIХ – ХХ вв.)». Санкт-Петербург, Російська Федерація. 2003. Репринт [86]

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття показ мистецьких досягнень українських гончарів за весь час існування української керамологічної колекції в Російському етнографічному музеї. Перлиною виставки стали опішнянські глиняні миски, також уперше широко виставлені для публічного огляду. Художник оригінальної експозиції Дмитро Маєвський показав їх на фоні сільськогосподарських знарядь праці, гончарних кругів і побутових виробів, що вводило гончарні твори в контекст повсякденного побуту мешканців України, водночас підкреслюючи технічну досконалість і неперевершену декоративність глиняних мисок як вінця народної гончарної культури українців. У жодному іншому музеї України чи зарубіжжя, у жодній художній галереї такого вишуканого й продуманого представлення глиняних виробів мені не доводилося бачити. Чи не тому, за визнанням фахівців, «...вони відображали спосіб творити, думати, працювати, взаємодіяти зі світом, який українці

розвивали впродовж тисячоліть. Відбулося те, що завжди очікуємо від музейної експозиції – запрацював механізм усвідомлення глибини пам’яті культури» [328, с.120]. Ініціатором і організатором більшості музейних керамологічних заходів є провідний науковий співробітник Російського етнографічного музею, кандидат історичних наук Ольга Карпова. Її активна позиція не обмежується виставковою діяльністю. Для всебічного вивчення української кераміки дослідниця використовує не лише матеріали своїх попередників, але й результати власних польових студій у провідних гончарних осередках України. Численні виступи на наукових конференціях, опублікування статей, дбайливе комплектування колекції української кераміки сучасними творами гончарів, сприяння науковим дослідженням українських учених – це лишень частина багатогранної діяльності, здійснюваної цією скром-

Колектив співробітників Відділу етнографії України, Білорусі й Молдови Російського етнографічного музею разом з українськими колегами: (зліва направо) головний художник Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, заслужений працівник культури України Юрко Пошивайло, фотограф Олена Дьякова, старший науковий співробітник Валентина Гавришина, науковий співробітник Роман Сенько, молодший науковий співробітник Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному Тарас Пошивайло, науковий співробітник Відділу етнографії Російського народу Ірина Машукова, науковий співробітник Любов Городнєва, провідний науковий співробітник, кандидат історичних наук Ольга Карпова, директор Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, доктор історичних наук, заслужений працівник науки і техніки України Олесь Пошивайло. Санкт-Петербург, Російська Федерація. 22.12.2008. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства. Публікується вперше

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

ною подвижницею музейної справи на вдячній ниві збереження, наукового вивчення й популяризації гончарної спадщини українців. 2006 року в Санкт-Петербурзькому державному університеті Ольга Карпова успішно захистила кандидатську дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук зі спеціальності «Етнографія, етнологія й антропологія». Її тема – «Украинское гончарство по материалам собрания Российского этнографического музея (конец ХIХ – ХХ вв.» [86]. Авторка ставила за мету дати розгорнуту характеристику українського гончарства як важливої й репрезентативної частини культури українського народу, його еволюції впродовж ХХ століття в межах етнічної культури загалом і в конкретних традиційних осередках гончарства [86, с.4]. З-поміж іншого Ольга Карпова звертала увагу на досягнення гончарів Опішного й констатувала сучасне «забывание» многими из них искусства фляндровки, особой техники росписи поливной посуды, некогда украшавшей опошнянские миски и тарелки» [86, с.16]. Найкращі враження про цей усесвітньо відомий музей склалися і в мене особисто ще від часу вивчення музейного фонду української кераміки в другій половині 1980-х – на початку 1990-х років. Я постійно відчував доброзичливу й заохочувальну підтримку й допомогу від співробітників закладу – Ольги Карпової, Наталі Калашникової, Людмили Урицької, Ізабелли Шангіної та особисто директора музею, доктора історичних наук Ігоря Дубова. Визначальну підтримку в підготовці альбому надав і нинішній директор Російського етнографічного музею, доктор педагогічних наук, заслужений працівник культури Російської Федерації Володимир Грусман. Я мав рідкісну тепер можливість спілкуватися з цими та багатьма іншими дивовижними постатями, які так багато зробили й продов жують робити задля збереження пам’яток народної культури багатьох етносів, у тому числі й українців. Вони безкорисливо підтримували мене під час захисту докторської дисертації, поминувши кандидатську; й надалі залишаються для мене втіленням російської доброзичливості, інтелігентності, відданості справі збереження культурної спадщини наших народів. Дружні взаємини з колегами зберег лися й донині. Мистецтвознавець Володимир Титаренко 2007 року скрушно писав, що «особливо якісні і чисельні зібрання лягли у фондах Російського

етнографічного музею в Петербурзі, які сьогодні опинилися за межами України, а тому стали важкодоступними для наших дослідів» [284, с.20]. І все ж, незважаючи на державні кордони й фінансові труднощі, музей не перетворився в «закриту зону» для дослідників народного мистецтва з України. Уже багато десятиліть українські вчені мають можливість вивчати його колекції, публікувати окремі матеріали. У музеї їх завжди доброзичливо зустрічають як своїх колег і однодумців. Тому сподіваюся, що реалізація спільного науково-видавничого керамологічного проекту науковцями Опішного й СанктПетербурга постане ще одним правдивим кроком на шляху прагнення двох народів до взаєморозуміння й співпраці в галузі науки і культури, керамології й музеології.

ПЕРМАНЕНТНА МІНЛИВІСТЬ СТИЛІСТИКИ ГЛИНЯНИХ ВИРОБІВ

екор мальованих мисок ніколи не був довготривалою константою. За моїми спостереженнями, стильові ознаки глиняних виробів того чи іншого осередку, зокрема їх декор, змінювалися в межах одного століття, точніше – приблизно кожні 50-70 років. До подібного висновку прийшла й український керамолог 1920-х років Євгенія Спаська. Опрацювавши велику колекцію бубнівського посуду, вона свідчила: «…Придивляючись до великої кількости посуду з одного села, бачимо, як на протязі 70-ти років, опанувавши новий матеріял, нову техніку, ганчарі змінюють і загальний вигляд посуду, і самий орнамент, і розміщення його на поверхні посуду» [282, с.203]. Ці видозміни складалися поступово, залежно від потреб і смаків населення, як наслідок творчовиробничої діяльності династійно-гончарського тріумвірату (батько син онук). Упродовж трьох поколінь майстрів еволюційно накопичувалися незначні зміни (формотворчі, декоративні, технологічні), які через певний час сукупно витво рювали нові посутні ознаки глиняних виробів, новий стиль, який, у свою чергу, продовжував зазнавати

Стильові ознаки глиняних виробів того чи іншого осередку, зокрема їх декор, змінювалися в межах одного століття, точніше – приблизно кожні 50-70 років

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття часових видозмін. Упровадження новацій кожним ство, продовжувала констатувати прогресуючий наступним поколінням (власне, на очах трьох занепад професійно-мистецьких здобутків майстрів: поколінь) сприймалося цілком закономірним «Старі миски та инші полив’яні вироби явищем, оскільки ґрунтувалося на досягненнях відрізняються від сучасних якістю роботи. Вони попередників. При цьому художньо-стилістичні краще вироблені, багатше орнаментовані, далеко прикмети народної кераміки майже не залежали важчі від теперішніх... «...Тепер роблять гірше, бо від пануючих концепцій суспільного розвитку, правменше голива на них кладут; хочут, щоб дешевші лячих режимів, ідеологічних та щоб скоріше зробить, через настанов [216, с.7-8]. те посуд тепер не той, що На початку Перші писемні згадки колись діди робили...» Щодо ХХ століття про спостережену часову оздоблення мисок, то треба тенденція сказати, що за старих часів, як змінюваність форм і художніх до нівелювання ознак української кераміки, у про це свідчать сами ганчарі, тому числі й мисок, трапляються миски були орнаментовані етнічної своєрідності в працях дослідників кустарних скромніше. Потім настає набула все більш промислів кінця ХІХ століття. період розвитку ряснішого окреслених форм вияву що згодом Ґрунтовне ознайомлення з орнаменту, в гончарстві економікою й традиціями занепадає. Миски сучасної роботи, навіть найкращих гончарних осередків, нерідко доповнене формуванням пертеперішніх ганчарів, не можна ших керамологічних колекцій, підводило їх до висдорівняти до «колишніх», тоб-то до тих, що їх робили років 40-50 тому» [329, с.151]. Проновку про перманентні часово-стильові видозміни гресуючий занепад народного гончарства майже в гончарстві. Так керамолог Іван Зарецький 1894 завжди найперше виявлявся в мискарстві. Його року із сумом констатував: «К сожалению с недавнего времени самобытность стиля, а вместе діагностуючими ознаками зазвичай були спрощення и присущая ему красота, стали утрачиваться орнаментики аж до повної відмови від декорування, и заменяться формами, которые близко походят погіршення якості полива чи й загалом відмова від його використання тощо. на малорусскую песню, спетую великоросом. С друСпрощення форм і втрату декоративгой стороны, гончары стали выпускать изделия все них достоїнств виробів можна було не лише чаще и чаще без всякого орнамента» [73, с.87-88]. прослідкувати за музейними колекціями, а й споУ даному випадку маємо свідчення авторитетного стерегти на тогочасних базарах і ярмарках. Так 1924 дослідника не тільки про нові тенденції в розвитку року, оглянувши гончарний ряд на ніжинському гончарства, а й про перші ознаки занепаду його базарі, Євгенія Спаська записала в щоденнику: як своєрідного виду народної художньої «...Посуда вся скучная, однообразная, почти ничем культури українців. Уже тоді, наприкінці ХІХ не украшенная, сортов мало: от прежнего богатстоліття, народна естетика, етнічна кульства – осталось лишь несколько приятных форм тура загалом почали зазнавати активного да всегда красивые цвета обожженной глины... впливу як зденаціоналізованої пролетарської С каждым моим приездом в Нежин глиняная культури, так і конформістської культури посуда нежинских гончаров становится все проще пануючої аристократії. и хуже...» [283, с.343, 353]. На початку ХХ століття тенденція до Одним із важливих чинників, що забезпечунівелювання етнічної своєрідності набула все вали високу технічну якість і художні достоїнства більш окреслених форм вияву в гончарстві. Через гончарних виробів, була конкуренція в середовищі два десятиліття після Івана Зарецького, 1916 року, гончарів. Зі зменшенням кількості майстрів зникала інший дослідник кустарних промислів – Олександр внутрішньопрофесійна спонука до їх самовдосконаПрусевич – відзначав, що в Поділлі «...прежние лення, а їхні вироби все більше втрачали ознаки изделия носили печать большой самобытности колективної творчості. Уже на початку ХХ століття и художественности. Оригинальные подсвечники все більше гончарів прагнули задовольняти смаки и много других вещей теперь уже не выделывазаможних верств населення, які потребували не ются. Что же касается росписи гончарных издетрадиційного глиняного посуду, а виробів нових лий, то, судя по сохранившимся обломкам форм і нових художніх стилів оздоблення, які б давних мисок, приходится сказать, что роспись відповідали тогочасній моді. Так, за матеріалами прежде была художественнее и изящнее современІІ Всеросійської кустарної виставки 1913 року ной» [246, с.19]. в Петрограді, її організатори відверто визнавали, Ще через декілька літ (1929) уже керамолог що «на первое место выдвинулось стремление удоЛідія Шульгина, досліджуючи бубнівське гончар-

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

влетворить спрос не со стороны народных масс, а со стороны обеспеченных классов» [194, с.18]. На цей шлях спрямовували кустарів і губернські земства через систему кустарних складів, виставок, навчальних майстерень тощо. За такого тотального впливу несприятливих факторів лише поодинокі гончарні центри змогли вистояти, переосмисливши кітчеві запозичення, своєрідно «уклавши» їх у традиційну систему гончарного образотворення. Наприклад, у Опішному гончарі від кінця ХІХ століття почали сміливо експериментувати з формами виробів, поливами, орнаментальними мотивами, виготовленням елементів художнього оформлення екстер’єрів та інтер’єрів громадських будівель (цегла, черепиця, облицювальна плитка, кахлі), робили перші спроби формування садово-паркових посудних і скульптурних форм. Згодом саме тоді запроваджені стильові зміни на все ХХ століття визначили особливості опішнянської кераміки, забезпечили її стабільний розвиток, попит на вироби, що стали своєрідним етнічним символом українського гончарства ХХ століття. Винятково успішне втілення земських культурологічних ініціатив у Опішному ґрунтувалося на дбайливому ставленні до попередніх досягнень народного гончарства, на практичних зусиллях з осучаснення опішнянської кераміки через надання їй виразних етнічних ознак, залученні до реалізації земської програми видатних діячів національної культури (Сергій Васильківський, Василь Кричевський, Микола Самокиш, Опанас Сластьон, Олена Пчілка, Михайло Русов, Федір Вовк, Юрій Лебіщак, Осип Білоскурський та багатьох інших). Повчальна історія гончарства Опішного кінця ХІХ – початку ХХ століття й донині не втратила своєї актуальності й дидактичного значення для українського суспільства. На жаль, унікальний націотворчий досвід полтавських земців не став прикладом для наслідування в інших гончарних осередках країни [216, с.8]. Це був час, коли стильова мімікрія набувала в Україні характеру масової еклектизації гончарних виробів, вихолощення в промислі творчої думки. У провідних гончарних осередках у творчості окремих майстрів з’являлися бездумні запозичення, невластиві народному гончарству, які зсередини руйнували колективну форму народної творчості. Соціальні потрясіння початку ХХ століття унеможливили поступальний, еволюційний розвиток гончарства. Було порушено традиційні механізми багаторічної апробації впроваджуваних стильових видозмін. Під впливом технічного прогресу лет часу прискорювався, і це атипове прискорення входило в конфлікт з усталеним століттями тихоплинним ритмом повсякденної роботи майстрів.

НАРОСТАННЯ КРИЗОВИХ ЯВИЩ У ГОНЧАРСТВІ УКРАЇНИ (1893–1926)

ежа ХІХ–ХХ століть стала піком у розвитку народного гончарства в Україні. На цей час дослідники зафіксували найбільшу кількість гончарних осередків (більше 700) з чисельністю гончарів у них від 1 до 400 осіб (найчисельніші – Опішне, Адамівка, Цвітне, Дибинці), найбільшу кількість гончарів (близько 10000) та членів їх родин, зайнятих у гончарстві (до 20000). Зеніт гончарної культури прикметний і найширшим асортиментом, і найвищими художніми достоїнствами глиняних виробів. Одночасно з’явилися перші відомості про спад гончарного виробництва і тенденцію до його занепаду в умовах жорсткої конкурентної боротьби з фабрично-заводською промисловістю. Ось лише деякі свідчення тогочасних дослідників гончарства: • 1894, Катеринославщина: «В настоящее время гончарство в Новомосковской волости приходит в упадок...» [207, с.165]; • 1913, Поділля: «Для современного положения гончарства характерно замечаемое во всех гончарских пунктах падение отрасли... Количество семейств, занятых промыслом, уменьшается» [246, с.19, 20]; • 1926, Чернігівщина: «Подводя итог всему сказанному о гончарстве южной Черниговщины, приходится отметить его несомненное падение за последние десятилетия. Умерло кафельное производство, исчезают фигурные сосуды, исчезли наиболее пышные и богатые виды орнамента. Причина этого лежит в изменении экономических условий и прежде всего в падении благосостояния крестьянства и мещанства в городах» [303, с.58]; • 1929, Поділля: «Не можна не помітити, що бубнівське ганчарство стоїть під загрозою можливого занепаду... Певну тенденцію до занепаду доводиться спостерігати й по багатьох інших ганчарних пунктах Поділля, Київщини, Полтавщини, Чернігівщини, то-що. Явище це відзначили ще земські дослідники» [329, с.185]. Цей негативний процес чимдужче посилювався приблизно до середини 1920-х років, а надалі став особливо інтенсивним. Більшість гончарних осередків в Україні припинили своє існування до початку 1950-х років. Наприкінці ХІХ століття все відчутнішою ставала конкуренція народному гончарству з боку

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття фабрично-заводської промисловості. Невпинно виникали фарфоро-фаянсові заводи, які з кожним роком нарощували виробництво столового посуду; промислові підприємства пропонували нові види металевого посуду, що поступово входив у побут населення, замінюючи глиняні кухонні вироби. Одним із перших фатальні наслідки для гончарства від стрімкого розвитку фарфоро-фаянсової промисловості передбачив ще 1894 року відомий дослідник кустарних промислів Пилип Корольов. Він, зокрема, писав: «...Близ Харькова, в Будах, известный производитель фарфоровой посуды Кузнецов основал большой завод, где, между прочим, приготовляют для простого народа дешевую посуду, значительно лучшую, чем приготовляют кустари; если они не обратят на это обстоятельство внимание, то завод Кузнецова в скором времени убьёт кустарное гончарство» [128, с.411]. А за рік до того, 1893 року, під час обстеження гончарних осередків Полтавської губернії Іван Зарецький теж звернув увагу на негативний вплив продукції Матвія Кузнєцова, що виявлялося в падінні попиту на гончарний посуд. Він писав: «...Привозится на наши ярмарки дешёвая фаянсовая посуда, которая, по выражению гончаров, «пидопличует» их, т. е., против которой местная гончарская посуда не в силах конкурировать ни по дешевизне, ни по красоте» [73, с.113]. Дослідник кустарних промислів Олександр Прусевич 1916 року також свідчив, що й у Поділлі «в село начинает проникать опасный конкурент кустарных изделий – эмалированная и фаянсовая фабричная посуда» [241, с.20]. Він же звертав увагу на «вытеснение глиняной посуды эмалированною (в Гайсине) и чугунною (в Верховке)» [246, c.20]. Стрімкий розвиток промисловості поглиблював системну кризу в гончарному промислі, пов’язану зі змінами в характері суспільного виробництва і в повсякденному побуті населення. Розвиток міської інфраструктури й значна пролетаризація селянства об’єктивно вели до звуження сфери застосування глиняних виробів, основним споживачем яких на початку ХХ століття були жителі сіл і хуторів [252, с.259]. Тому гончарі змушені були пристосовуватися до нових потреб населення. Перші спроби пристосувати гончарний посуд до умов зростаючої конкуренції з боку фаянсової промисловості зробили ще в другій половині ХІХ століття коропські гончарі, зокрема Мусій Пузир із синами Григорієм і Лаврентієм та Никифор Веприк. Проте, незважаючи на всі зусилля, численні експерименти й удосконалення технологічного процесу, у 1890-ті роки вони почали згортати гончарну діяльність: «Невдачи втомили Пузирів, – зазначала Євгенія Спаська, – і, не дивлячися на все бажання удосконалити й розвинути своє виробництво, воно у них увесь

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

останній час занепадає й скорочується через конкуренцію дешевого Кузнецовського посуду» [283, с.378]. Через тридцять років їхні пошуки відновив коропський гончар І.П.Фігура, який у середині 1920-х років, за свідченням тієї ж дослідниці, почав виготовляти «різнокольоровий формований посуд, за зразки бере фаянсові речі...» [283, с.369]. Але й цей почин зазнав фіаско. Наприкінці ХІХ століття гончарі багатьох інших гончарних центрів прагнули впроваджувати у виробництво нові форми посуду, які б відповідали тогочасним запитам. «...Сучасне життя і попит на більш делікатну посуду примушує гончарів робити і чайники, і чашки, і блюдця, окрім простих горшків та мисок; задля середніх верств суспільства міського привозять вони у Полтаву, Зіньків та другі повітові міста кухонну та столову посуду, попільниці і таке иньше» [260, с.56], – писав 1905 року Михайло Русов про опішнянських гончарів. А ось свідчення з деяких інших регіонів України: • 1924 року на київських базарах Євгенія Спаська побачила «новый тип – копилки [...]. Вся посуда прежних типов, прибавились лишь кастрюля плоская, широкая посудина с ручкой» [283, с.358, 359]; • Гончарі Бубнівки на початку 1920-х років, за свідченням Лідії Шульгиної, усе більше виготовляли «казанків» – «такий горщик, що, ніби, як той казанок чавунний зроблений [...]. «Казанками недавно почали робить; давно, як діди наші робили, казанків цих не знали; недавно на їх мода пішла [...]. Тарілки, як кажуть ганчарі, почали робити порівнюючи недавно [...]. Теперішні бубнівські вазки безперечно відбивають на собі форми міських супових ваз...» [329, с.146, 152]. 1927 року Марія Фріде спостерегла в Бубнівці, як під міським впливом також почали робити «кухлятка», подібні до фабричних молочників» [304, с.83]. Подібні явища спостерігалися в усіх гончарних осередках України до початку 1930-х років. Приреченість цих кволих спроб вижити в ринкових умовах переховувалася в механістичному ставленні гончарів до видозмін в асортиментному складі власної продукції: замість пошуків власної самобутньої ніші в економічній системі держави, вони стали на шлях мавпування, тобто копіювання виробів фабрично-заводської промисловості. Марія Фріде підмітила, що в Бубнівці 1920-х років «форму «ваз» запозичено від міських мисок на борщ. Тільки міським впливом можна пояснити, що подекуди виробляють чашки та блюдця» [304, с.84]. Попит на такі речі, звісно, не міг бути довготривалим. Зростаюче промислове виробництво наповнювало ринок усе

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

минулих епох, вони були приречені на поступове більшою кількістю дешевого фаянсового посуду, професійне виродження. з яким гончарні вироби не могли конкурувати. Не дали сподіваного результату – піднесення Ось так, нічого нового не пропонуючи, власною гончарства – й зусилля земців щодо організації безініціативністю кустарі прискорювали агонію гончарних шкіл, зразково-показових майстерень і гончарного промислу як галузі економіки. За таких пересувних інструкторських пунктів, які не змогли обставин земським діячам нічого не залишалося, як тільки констатувати: «Появление на рынках фабричного товара Об’єктивному процесу занепаду гончарства повлияло – как, впрочем, и в других не змогли протистояти численні земські старых отраслях кустарного ініціативи, спрямовані на технічне вдосконалення труда, – губительно на гончарвиробництва та художню освіту кустарів ный промысел: он стал быстро идти к упадку, были утеряны охопити своїм впливом більшість кустарів, запроспособы изготовления глазури и стали исчезать вадити новітні прийоми роботи, технологічні вдооригинальнейшие украинские формы и орнаменты сконалення, «осучаснити» традиційні психологічні посуды» [88, с.38]. настанови в ставленні майстрів до справи. Традиційне гончарство поступово Неефективність навчальних закладів усвідомлювали випадало з контексту економічних реформ й земські діячі. Один із них – полтавець Віктор і економічного поступу загалом, які Василенко – 1902 року писав: «Технические знапов’язувалися насамперед з розвитком ния питомцев образцовых земских ремесленных промисловості, у тому числі й фарфоромастерских остаются единоличным достоянием фаянсової. Супутніми несприятливими факторами обученных, без распространения полученных знанавіть для тимчасової стабілізації ситуації в тогочасний в народной массе» [24, с.63]. ному гончарстві були значне подорожчання палива, глини, свинцю, відсутність налагодженого збуту У 1920-х роках ознаки прогресуючого занепаду ремесла вже чітко усвідомлювалися виробів, неможливість отримання дешевих кредитів, і в середовищі гончарів. Лідія Шульгина писала бездоріжжя. Занепаду гончарства сприяло й поступро те, що в Бубнівці «старі ганчарі досить іронічно пове падіння купівельної спроможності населення в ставляться до сучасної роботи. «Хіба тепер ганреволюційні та наступні за ними роки. Наприклад, чари! Робит півсотні, 60 штук на день, та ще син «характерна риса бубнівського ганчарства давніх допомагає місити» [...]. Старі ганчарі здебільшого часів – це виріб дуже великих горщиків. Теперішні досить скептично ставляться до писання нинішніх ганчарі не роблять таких горщиків і кажуть, ганчарів. Кажуть, що «теперішнє писання що вже кілька десятків років покинули їх робити. пусте». «Гарне писання» було за дідів, за батьків, Занепад цього виробництва пояснюють тим, «за нас», коли молоді були такі ганчарі, як Афоня що «тепер люди побідніли й не справляють оказій, як перше, коли кликали до себе мало не ввесь куток Герасименко, Яків Ганчар, то-що, тоб-то 35-40 (села)» [329, с.147]. років тому» [329, с.126, 135]. Фактором, який ізсередини руйнував гончарну культуру, Об’єктивному процесу занепаду гончарпрофесійну звичаєвість, було наростаюче ства не змогли протистояти численні земські зневажливе ставлення до гончарної праці ініціативи, спрямовані на технічне вдоскоі з боку майстрів: «Сами ганчарі вважають свою налення виробництва та художню освіту роботу за тяжку та мало прибуткову, тому не кустарів. Створювані земствами кустарні склади, популяризуючи твори лише поодиноких кустарівзмушують до цього синів: «Треба ще йти вчитися в таку паскуду... Як би я мав звідки жити, я б її гончарів, які відчували кон’юнктуру ринку й продузаплював цю роботу» (Ригір Ганчар) [329, с.156]. кували гончарні вироби, що в більшості випадків не Хоча той же старий гончар і шкодував, «що переуспадковували попередні традиції в гончарстві, ще водиться «колишня слава» [329, с.157]. Зневага більше поглиблювали кризу в промислі. Задовольгончарів до власної професії мала негативний няючи вподобання й смаки новітнього часу, вони формували нову гончарну естетику, яка все більше суспільний резонанс, формувала громадську думку заперечувала недавні формотворчі й художньопро неперспективність успадкування гончарних стильові надбання містечково-сільського гончартрадицій. Під її впливом руйнувався прадавній ства. Більшість гончарів економічно й психологічно і найефективніший спосіб передачі професійної майстерності – домашнє учнівство [224, с.179]. неспроможні були швидко переорієнтуватися на нові потреби доби. Продукуючи форми посуду, «Загально тепер доводиться спостерігати, що розраховані не на сьогоденні побутові реалії, ганчарі не мають учнів, бо молодь не хоче вчиться а породжені традиційно-побутовим укладом на ганчаря, а через це нинішнє покоління ганчарів

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття навряд чи буде мати наступників. Подібне до цього бачимо й по інших ганчарських пунктах, де, як загальне явище, число ганчарів зменшується» [329, с.185]. Гончарні осередки зазнавали значних втрат унаслідок численних воєнних кампаній, революційних трансформацій, іноді безглуздих економічних експериментів, передовсім упродовж 1914–1922, 1929–1933, 1941–1944 років. У історичних перипетіях, політичних і воєнних конфліктах нерідко гинули й самі гончарі. Молоді покоління майстрів, які мали продовжувати батьківську справу, відтоді все більше захоплювалися новітніми соціальними перспективами. Тим часом їхні батьки все частіше працювали на нагальні й елементарні потреби часу, скажімо, компенсуючи нестачу фабричного столового й кухонного посуду в періоди економічної розрухи. В екстремальних умовах населення щонайменше переймалося мистецькими достоїнствами глиняних виробів. За таких обставин гончарство опинялося немовби поза конкуренцією, що не завжди позитивно відображалося на самому промислі. Суттєве послаблення конкурентної спонуки до покращення якості глиняних виробів поставало своєрідною міною сповільненої дії. Після чергового підйому промислового виробництва гончарний промисел України втрачав свої позиції в забезпеченні населення виробами повсякденної необхідності із-за недостатньої якості глиняних виробів і, головне (а в цьому була основна перевага мальованого посуду!), внаслідок зниження їх мистецької вартості. Ареали збуту гончарної продкції багатьох осередків промислу неухильно скорочувалися на фоні зростаючого виробництва фаянсового, металевого, скляного та іншого посуду. Україна періодично недораховувала десятки осередків гончарства і сотні гончарів. Тим часом, упродовж 1910-х – 1920-х років в українському суспільстві ще жило переконання, що гончарство переживає тимчасові труднощі, за якими знову можливий інтенсивний розвиток. 1916 року Олександр Прусевич писав, що «в народе, однако, живет убеждение, что гончарство не может выродиться потому, что «каша и борщ, сваренные

в эмалированной посуде, не будут иметь того вкуса, как из глиняного горшка». Народ не порвал ещё со своей самобытной культурой и расписанная доморощенным художником миска радует взор крестьянина. Фабричная фаянсовая посуда пока не может конкурировать с местной глиняной по цене и кроме того местная посуда по форме несомненно более отвечает народным требованиям» [246, с.20]. Проте з кожним роком собівартість виготовлення глиняного посуду ставала все вищою: це був ще один із факторів, що змушував гончарів спрощувати форми виробів, відмовлятися від багатого орнаментування й застосування поливи. «Теперішній посуд гірше від колишнього: він не такий тривалий, не такий «вироблений», не такий масивний, фарби не такі ясні, візерунок не такий багатий, полива швидко лущиться, взагалі в роботі почувається ганчарева недбалість» [329, с.187], – писала про це Лідія Шульгина. Одночасні спроби підвищувати вартість посуду під час його реалізації («ціни на вироби зросли мало не тричі, проти дореволюційних» [329, с.185]) мали ефект бумеранга – дорогий посуд не тільки погано продавався, а й навертав покупців до дешевших фабричних виробів: «Тепер селяни уживають вазок щораз рідше, бо ганчарі дорого продають їх (по 1-1,5 карб.), через це попит на них меншає. [...] ...На дорогий посуд, кажуть, тепер купців нема» [329, с.152, 153]. Наперекір об’єктивним економічним і суспільним процесам у житті країни творча, наукова інтелігенція все ще втішалася ілюзіями (і робить це й донині!) про можливе відродження гончарства через вплив на нього державних і громадських установ культурницького спрямування й культурологічноідеологічних організаційних заходів. Лідія Шульгина, наприклад, наприкінці 1920-х років патетично писала: «...Потреба піднести виробництво набуває великого значення, й доводиться тільки щиро вітати ті широкі плани в справі раціоналізації технологічного боку промисла, налагодження економічної його сторони та організації експорту бубнівських виробів, що їх намітив Кустарний Відділ Київського С.-Г. Музею. І треба

Наперекір об’єктивним економічним і суспільним процесам у житті країни творча, наукова інтелігенція все ще втішалася ілюзіями (і робить це й донині!) про можливе відродження гончарства через вплив на нього державних і громадських установ культурницького спрямування і культурологічно-ідеологічних організаційних заходів

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття тільки побажати як-найскорішої реалізації цих сусідами, аніж із північним. Значною мірою завдячупланів та здійснення тих конкретних заходів, ючи активній діяльності Полтавського губернського що потрібні для дальшого розвитку бубнівського земства та творчій харизмі опішнянських гончарів, ганчарства» [329, с.187]. (Та й навіть автор цих на початку ХХ століття українська художня кераміка рядків через півстоліття після Лідії Шульгиної простала одним із небагатьох на той час ефективних довжував вірити в можливе відродження гончарства засобів українізації суспільства, привернення уваги в його класичній формі, про що не раз писав у своїх до народної художньої культури не лише в Україні, статтях). Проте гончарство, яке на той час ще залиРосійській імперії, але й далеко за її межами. шалося вагомою галуззю традиційного виробництва, У першій половині 1910-х років українська кераміка кустарним промислом, регресувало, підкоряючись активно завойовувала ринки збуту в Європі економічним законам розвитку й ніскільки не реай Америці. З огляду на це, мальована кераміка гуючи на заклики науковців і мистців відроджуватися. Остаточним присудом традиційному гончарству І хоча в середині 1920-х стала економічна політика більшовиків років і був «попит на ганчарські вироби ще від кінця 1920-х років, спрямована на примусову дуже великий» [329, колективізацію, артілезацію гончарів, с.187], але вже через кілька а згодом і ліквідацію кустарного виробництва років почала втілюватися більшовицька політика, спрямована на ліквідацію кустарництва як форми в заполітизованому закритому більшовицькому суспільстві набувала політичного контексту, малого приватного бізнесу. У найбільших гончарних а тому потенційно могла бути небезпечною осередках створювали артілі, куди влада примушудля тоталітарного режиму. Тому владні вала вступати гончарів. Майстрів, які продовжували власне домашнє виготовлення посуду, обкладали структури намагалися витіснити з культурнонепомірними податками, які унеможливлювали мистецького життя країни суттєве етно довготривале заняття родовою справою. значуще явище, відкинути полив’яне, й особливо мальоване гончарство, на маргінес щоденної побутової культури українців. Фактично більшовицькі чиновники взяли на своє озброєння недавній досвід боротьби в царській Росії величезної фарфоро-фаянсової імперії Матвія «НАЙБІЛЬШ Кузнєцова з українською мальованою керамікою. ШКІДЛИВЕ ТА НЕБЕЗПЕЧНЕ Адже загальновідомо, що збутові продукції його КУСТАРНЕ ВИРОБНИЦТВО» величезного фаянсового заводу в Будах Харківської (1927–1930) губернії значною мірою заважала конкуренція української мальованої й полив’яної кераміки, передовсім продукція опішнянських гончарів, на яку крім схематично окреслених вище був незмінний попит у багатьох регіонах України суто об’єктивних економічних прий окремих губерніях Росії. З метою дискредитації чин занепаду українського гончарполив’яних виробів українських гончарів збутові ства, з другої половини 1920-х років у цьому агенти «Товариства М.С.Кузнєцова» поширювали незворотному процесі домінуючим став не завжди достовірні відомості немовби про масові суб’єктивний фактор, тобто волюнтаристські отруєння людей свинцевою поливою, оплачували й рішення тоталітарного режиму. Власне остаорганізовували проведення спеціальних обстежень точним присудом традиційному гончарству стала шкідливостей гончарного виробництва, замовляли економічна політика більшовиків від кінця 1920-х статті в періодиці з вимогою державної заборони років, спрямована на примусову колективізацію, використання свинцевих полив. артілезацію гончарів, а згодом і ліквідацію кустарКампанію млявої боротьби з полив’яним посуного виробництва. Саме в цей час об’єктом пильної дом та його дискредитації було розпочато ще задовго уваги тоталітарного режиму стало українське до заснування «Товариства М.С.Кузнєцова». Примискарство. Гончарська мальовка була занадто прикблизно в першій половині 1840-х років у періодиці метним явищем етнічної художньої культури, яке почали з’являтися перші публікації про шкідливість особливо наочно виявляло окремішність українців полив’яних виробів, які виготовляли українські у колі «братніх» народів СРСР, і передовсім акценгончарі. За часом це збіглося з розбудовою фарфотувала увагу на більшій спорідненості її із західними рових заводів Сидора Кузнєцова, особливо ж після

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття вдалого заснування ним 1843 року фарфорового товариство серед інших заходів рекомендувало, заводу в Ризі. Як зазначав на початку ХХ століття щоб «губернське земство взяло на себе турвидатний керамолог Борис Лисін, «дела его пошли боту, по-перше, про запровадження санітарного так успешно, что он скоро сделался одним из нагляду за посудом, що виробляється в Опішному, самых крупных заводчиков в России» [150, с.48]. і, по-друге, про постачання гончарям доброякісної Уже 1848 року «Полтавські губернські відомості» в санітарному відношенні поливи» [195]. Але, радили: «Перш ніж використовувати на ділі напевно, земство ніяк не відреагувало на порушене цей посуд, необхідно налити в нього води (до якої клопотання, оскільки відтоді в Опішному нічого не добавляється 20-та частина її ваги кухонної солі змінилося. При цьому впадає в око той факт, що і 30-та частина оцту) і варити цю суміш на засіданні товариства не було наведено жодного півгодини. Після цього треба знову помити посуд» факту отруєння споживачів глиняних полив’яних [186, с.5]. Проте ніяких дієвих суттєвих заходів щодо виробів, статистики цих отруєнь, клінічних проявів протидії виробництву полив’яного посуду кустарями захворювання, специфіки потенційно небезпечного влада не вживала. посуду (типи посуду, тривалість і способи його побу1887 року Матвій Кузнєцов відкрив у Будах тового використання) тощо. Харківської губернії ще один власний завод, на Одночасно (1905) і в Поділлі член Місцевої якому виготовляли майоліку, фаянс, порцеляну. подільської наради з питань кустарної промисловості Загалом, до кінця ХІХ століття родина Кузнєцових при Подільській губернській земській управі Олекзахопила у свої руки більшу частину російської сандр Прусевич, спільно з лікарем І.А.Ільницьким, керамічної промисловості [265, с.198-199]. Тому не ініціював «медико-химическое изследование дивно, що на початку ХХ століття лікарі з новою горшечных глазурей с целью выяснения стесилою почали «розкручувати» в пресі проблему пени их ядовитости… по способу И.Брикмана» поливи в кустарному гончарному виробництві. [247, с.12]. Щоправда, Олександр Прусевич ще й 1915 Фармацевт І.М.Брікман у дисертації 1904 року року повідомляв, що це дослідження «не окончено. «Исследование глиняной, глазурованной свинцом Результаты его в будущем после окончания будут посуды в санитарном отношении» (Юр’ївський опубликованы», але вони так і не побачили світ університет, м.Юр’їв; нині – м.Тарту, Естонія) [247, с.12]. Тим часом, Олександр Прусевич проголосив: «Как же избежать употребления опублікував невелике повідомлення «Санитарновредной глазурованной свинцом посуды. Прежде гигиеническое положение гончарства в Подольвсего следовало бы и у нас издать обязательные ской губернии» (1915), в якому звернув увагу на постановления или специальный закон, как это шкідливість свинцевої поливи для самих гончарів сделано за границей, закон, запрещаюший продажу за умов недотримання правил особистої гігієни й посуды, которая отдает уксусу хотя бы следы жодним словом не обмовився про негативний вплив свинца. За нарушение этого закона следовало бы полив’яних глиняних виробів на їх користувачів подвергать ответственности как фабриканта, [247, с.11-12]. так и торговца, степень которой могла бы быть Таким чином, до початку більшовицького поставлена в зависимости от количества свинца, перевороту 1917 року фарфоро-фаянсовій отдаваемого конфискованною посудою. В случае імперії Кузнєцових так і не вдалося повторения фабрикации подобной реалізувати власного плану посуды, производитель должен заборони в Україні кустарного Приблизно виробництва полив’яного быть лишен права заниматься з 1927 року посуду. Проте започаткована своим ремеслом» [80, с.430]. в Україні 1906 року на засіданні Полсправа не загинула, й у неї з’явилися в черговий раз послідовники – більшовики. Притавського товариства лікарів було близно з 1927 року в Україні в черзаслухано доповідь про хронічне було розпочато говий раз було розпочато кампанію отруєння свинцем у губернськампанію боротьби з полив’яними мисками* та кому місті. Досліджуючи впродовж деякими іншими видами полив’яного кількох років хімічний склад полив боротьби глиняного посуду, купленого на посуду. Це було одним із багатьох з полив’яними ярмарках, доповідач зробив висспланованих більшовиками заходів, мисками які сукупно мали не лише ліквідувати новок, що багато виробів містять в країні одноосібників, домашнє легкорозчинний свинець. Особливо та деякими кустарне виробництво, але й завдати багато, за його твердженням, було іншими видами нищівного удару українському в посудові, який продавали 1904 полив’яного року на полтавському базарі. Після посуду жвавого обговорення питання, *

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття національному рухові. Пік кампанії припав на колективізацію розпочався в другій половині 1929 1929–1930 роки. Офіційно це робили немовби року. І цілком закономірно, що, відповідно до з турботи про трудящих, які могли труїтися свинзакону жанру, на початку кожного вирішального цевою поливою. Центральним і місцевим органам наступу мають відбутися: у військових подіях охорони здоров’я й санітарії влада відвела головну – артпідготовка, а в суспільно-економічних – роль у справі дискредитації кустарного гончарного виробництва, а отже, і в «медико-санітарному» забезпеченні Центральним і місцевим органам охорони реалізації державних планів кооперу- здоров’я й санітарії влада відвела головну роль вання кустарів у галузі гончарства. Як у справі дискредитації кустарного гончарного проголошували чиновники Наркомату виробництва, а отже, і в «медико-санітарному» охорони здоров’я УРСР, «санітарний забезпеченні реалізації державних планів лікар перетворюється на активкооперування кустарів у галузі гончарства ного прихильника колективізму» [155, с.6]. пропагандистська ідеологічна кампанія. Мета обох У листопаді 1927 року мав відбутися Х з’їзд КП(б) України, на якому планувалося обговорити акцій, незважаючи на різні способи втілення, одна – матеріали до ХV з’їзду ВКП(б) про конкретні заходи підготувати платформу для потужного переможного щодо соціалістичної реконструкції сільського наступу. господарства республіки. Гадаю, не випадково Гончарі належали до тих професійних трошки більше ніж за місяць до проведення з’їзду груп в Україні, які найменше підтримували українських більшовиків Полтавська санітарна більшовицьку ідею кооперування в організація, за підтримки Наркомздоров’я УРСР промислові артілі й колгоспні бригади. та наданих консультацій Українським інститутом З-поміж кустарів різних спеціальностей до початку гігієни та патології праці і Харківським санітарним 1929 року в гончарстві республіки було створено бактеріологічним інститутом, несподівано здійснила лише кілька кооперативних об’єднань. У Полтавщині масове обстеження гончарства найбільшого й станом на 01.10.1926 року в галузі гончарства були найславетнішого в Україні гончарного осередку тільки 2 продукційні кооперативні артілі з виго– Опішного. Це при тому, що в жодному іншому товлення глиняної черепиці. У них був усього 41 гончарному осередку країни такі дослідження ніхто член, що складало менше 3% від загальної кількості не проводив. гончарів Полтавщини [34, с.309]. Влада на місцях це У грудні того ж року в Москві відбувся ХV добре знала, а тому інформувала вищі інстанції про з’їзд ВКП(б), який проголосив основне практичне спротив кустарів політиці масового кооперування*. завдання більшовиків на селі – здійснити перехід «Зараз ганчарі, – писав 1929 року харківський дрібних селянських господарств на шлях «велистоличний чиновник М.А.Абрамович, – ще надто кого соціалістичного виробництва». Проте мало охоплені промисловою кооперацією найінтенсивніший істеричний рух за масову й до цього часу вона не з’являється при-

*У 1930-х роках чимало гончарів з цих же мотивів були репресовані й віддали своє життя за відданість батьківському ремеслу. Серед них був і син славетного гончаря із села Малі Будища Зіньківського повіту Полтавської губернії Павла Пічки, мій прадід – Іван Пічка (1887–1942). Тільки 1935 року, коли за несплату непомірно накладених податків його заможне господарство було розпродано, він змушений був записатися в місцевий колгосп «ХІ-річчя КНС» [174, с.117, 118]

*Причиною того, що під заборону використання свинцю підпадали передовсім полив’яні миски, була особливість повсякденного харчування українців. За твердженням гігієністів, хронічне отруєння населення в процесі використання полив’яного посуду відбувалося внаслідок споживання кислих продуктів, головним чином борщу, квашеної городини, кисілю й квасу. З огляду на те, що національною українською стравою є борщ, фактично в кожній родині його регулярно споживали з полив’яної миски. Наявні дані про те, що ця страва була найпоширенішою й серед гончарів. Скажімо, в Опішному, станом на 1927 рік, її споживали 94,3% всіх гончарських родин. При цьому дослідники зазначали, що «інші кислі страви порівняно мало поширені. Ганчарів, що не вживають кислих страв знайшлося трохи більше від 5%, себто порівнюючи зовсім небагато» [132, с.88, 89]

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття тягальним центром для кустарів. Вукопромкредитсоюзові в центрі й окружним відділам промислової кооперації на місцях необхідно розробити конкретного пляна організації виробничих ганчарських артілів, будування артільних майстерень та артільних горнів удосконаленої конструкції… Кооперування кустарів, втягнення їх у виробничі артілі, раціоналізація при цьому всього виробництва – все це зв’язано з необхідністю корінного ламання засвоюваних звичок у роботі. Ця обставина, рівно як острах удосконалення, виробнича закляклість ганчаря – все це, можливо, по первах викличе з боку маси кустарів стримане, а в окремих випадках, може статися, й вороже ставлення до заходів, що їх проводитиме кооперація. Через те, повинна бути проведена попередня широка пояснювальна кампанія серед кустарів про ролю промкооперації у справі поліпшення умов праці кустарів та вигідности для них організації у виробничі артілі» [2, с.113, 114]. Подібні тривожні інформаційні повідомлення примушували центральні виконавчі органи республіки вживати дієві заходи для «втягнення» кустарів-гончарів до артілей. Професійні бандити при владі нічого кращого не могли вчинити, як почати формувати з професійної верстви гончарів образ соціального ворога сільського населення країни. Зокрема, більшовицькі провідники вдалися до єзуїтського й брехливого, багаторазово випробуваного способу: вустами М.А.Абрамовича проголосили, що гончарство в Україні є «найбільш шкідливе та небезпечне кустарне виробництво» [2, с.116]. Зрозуміло, що при цьому малася на увазі шкідливість і небезпечність не для гончарів чи користувачів їхнього посуду, а для політичної системи в Україні. Проте публічно мова йшла тільки про вигадані масові отруєння «населення Республіки» свинцевою поливою. На підтвердження небезпечного впливу поливи, у третьому кварталі 1929 року було опубліковано матеріали санітарного обстеження гончарства Опішного 1927 року під назвою «Ганчарне виробництво, його шкідливості та шляхи оздоровлення» [45]. У передньому слові до збірника статей завідувач «санепідом НКОЗ УРСР» А.Марзеєв директивно, як злободенне гасло дня, проголосив: «В різних місцевостях України санітарним догля-

Виготовлення миски на гончарному крузі. Опішне. 1927. Фото Якова Риженка. Репринт [263, с.28]

дом констатовано випадки гострого масового отруєння осіб, що вживали страву, зварену в новому полив’яному посуді. Одночасно було виявлено, що в місцевостях кустарного ганчарного виробництва, серед ганчарів та їх родин часто спостерігаються випадки хронічного отруєння свинцем в різних формах. Перед Санепідом Наркомздоров’я України виникло питання про засоби боротьби з розповсюдженням свинцевих отруєнь так серед ганчарів, як і значної кількости населення Республіки, що вживає для готування й тримання страви полив’яного посуду. На нарадах при Наркомздоров’ї за участю зацікавлених установ і організацій (ВРНГ, Наркомосу,

Гончарі належали до тих професійних груп в Україні,

які найменше підтримували більшовицьку ідею кооперування в промислові артілі й колгоспні бригади

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття Вукопромкредитсоюзу, Держстраху й інших) виявилося, що ганчарно-кустарна промисловість широко розповсюджена в певних округах України… та що головною перешкодою раціоналізації технічного прогресу й оздоровлення виробництва є неорганізованість ганчарів… Характерно для нашої епохи і для сучасної радянської здоровохорони, що, здавалося б, вузька тема про свинцеві отруєння ганчарів та споживачів кустарного полив’яного посуду упирається і тісно переплітається з іншими важливими проблемами радянського господарства й культури. Книга переконує, що неможливо оздоровити працю гончаря та зробити нешкідливими його вироби, не поліпшивши всього виробництва… Треба

змінити методу нанесення на посуд поливи, треба вишукати і вжити поливу без свинцю; треба удосконалити горно, механізувати добування й обробку глини – загалом, потрібна ціла технічна революція в цьому давньому кустарному промислі, бо одні засоби санітарії тут будуть незначні, а лікувальні – безсилі. Книга доводить, що технічний прогрес, а звідси й оздоровчий ефект, можуть стати лише наслідком широкого кооперування ганчарів у виробничі артілі та колективи. …Виходячи із суто медичних міркувань, ми щільно підходимо до проблеми кооперування населення. Так санітарний лікар перетворюється на активного прихильника

Більшість висновків дослідників були значною мірою підтасовані, «притягнені за вуха», щоб будь-що доказати шкідливість кустарного полив’яного виробництва

колективізму» [155, с.5, 6]. Ось так виявляється справжня мета більшовицької турботи про здоров’я трудящих і кустарів, як і кампанії із заборони використання свинцевої поливи, – масове кооперування кустарів! Насамкінець переднього слова А.Марзеєв уже браво рапортував: «Як видно з прикінцевої статті збірника, вже практично як, завдання сьогоднішнього дня, поставлені, розробляються і, в тій чи іншій мірі, запроваджуються в життя заходи, як ось: кооперування ганчарів, постачання їх фрітою, проектується нової конструкції горно, розробляються для запровадження в законодавчому порядку правила про свинець в поливі…» [155, с.7]. З опублікованих у збірнику статей випливає, що більшість висновків дослідників були значною мірою підтасовані, «притягнені за вуха», щоб будь-що доказати шкідливість кустарного полив’яного виробництва. Так шкідливий вплив свинцю в поливі на користувачів глиняним посудом визначався не в звичних побутових умовах насе-

Обкладинка збірника статей «Ганчарне виробництво, його шкідливості та шляхи оздоровлення», який публічно проголосив в Україні кампанію боротьби з «найбільш шкідливим та небезпечним кустарним виробництвом». Полтава. 1929. Репринт [45]

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття лення, а в районній лабораторії шляхом кип’ятіння в полив’яному посуді 4% оцтової кислоти. «Из исследованных таким образом изделий оказалось, что только 17% не сожержит свинца. Все остальные содержали свинец в чрезвычайно разнообразных количествах», – повідомляли санітари [133, с.69]. Але ж у побуті ніхто з користувачів не кип’ятив у глиняному посуді 4% оцтову кислоту й навіть просто не тримав її в глиняному посуді! Отож, можливість отруєння свинцем була суто теоретичною, бо жодних фактичних досліджень серед населення не було проведено. До певної міри це визнав і В.К.Крюков, який на основі поверхових досліджень, проведених район ним санітарним лікарем Опішнянського району Е.І.Руденко, констатував: «На основании этих данных факт вредности глазурованных изделий для населения мы считаем ориентировочно выясненным… Приведенные данные и выводы из них о вредности глазурованной посуды для населения, употребляющего ее для приготовления пищи и хранения съестных продуктов, необходимо считать только ориентировочными, ввиду их небольшого количества» [133, с.69, 70]! Багато інших санітарно-статистичних обстежень було здійснено некоректно, за неоднакової кількості обстежених гончарів-посудників і так званих «білих» гончарів, унаслідок чого було отримано незіставні відомості. Наприклад, висновки про шкідливість впливу свинцю на гончарів було здійснено за результатами порівняння даних про стан здоров’я 164 членів родин посудників і тільки 18 членів родин горщечників. Малочисельність контрольної групи не дозволяла отримувати правдиві порівняльні матеріали, що визнавали й самі дослідники. «Что касается характера анализов крови у гончаров белой посуды, – констатував полтавський лікар-невропатолог Н.І.Мордхілевіч, – то, ввиду малого количества обследованных, трудно сказать что либо определенное… При обследовании органов грудной клетки трудно сделать какой либо вывод о влиянии свинца на дыхательные пути, так как контрольная группа (белой посуды) очень мала» [179, с.99, 100]. Характерно, що перед санітарним обстеженням гончарів Опішного, на початку 1927 року, Яків Риженко в статті «Кустарно-реміснича промисловість» звертав увагу на те, що «у місцевостях, де ганчарство не набуло ще удосконалених способів, сухе поливо дуже широко вживається, хоч у дійсности, вживання такого посуду не зовсім небезпечне для споживачів, та й сами ганчарі терплять від такого полива багато лиха» [253, с.274]. Про те ж саме перед тим (1924) свідчив Василь Мазуренко, який писав: «…По свідоцтву проф. Соколова, як по складу полива, так і по засобу покриття

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

черепка поливою «належить признати найкращим типом хатньої поливи той, що виготовується україньскими горшечниками»… Самий засіб підготовки при допомозі мокрого молоття і накладення замоченого водою состава на зверхність виробу, слід визнати цілком задовольняючим. В Росіі мелють і просівають свинцьову поливу насухо; також сухим порошком припилюють вимазану дьогтем посуду (типове в цьому відношенні місце Скопин на Рязанщині). Наслідки – тут майже поголовно горшечники потруєні свинцем... Незнайомість з елементарними правилами виготування поливи відбивається і на якости товару; немалу небезпеку приносить користування полив’яним по зазначенному рецепту посудом» [151, с.27]. Згаданий вище фармацевт І.М.Брікман після проведеного дослідження різних способів нанесення поливи на глиняні вироби прийшов до висновку: «В санитарном отношении обливание заслуживает предпочтения перед всеми другими способами» [80, с.427]. А згаданий Василем Мазуренком російський технолог-кераміст Олександр Соколов 1913 року визнав, що в Російській імперії «наилучшим типом кустарной глазури, как по составу, так и по способу нанесения, надлежит признать глазури, приготовляемые у малорусских гончаров...» [277, с.162]. Отже, два дослідники гончарства 1920-х років – Яків Риженко й Василь Мазуренко, – як і фармацевт І.М.Брікман та технолог-кераміст Олександр Соколов, вели мову про певну шкідливість посуду, покритого сухим поливом, з одноразовим випалюванням. Хоча при цьому Яків Риженко й зазначав, що «сухим поливом вкривають лише ті вироби, що потрібують одного випалювання: горшки, макітри, тикви то-що» [252, с.274]. Мисок у цьому переліку не було. Тим часом більшовицькі санітари стверджували протилежне, а саме про більшу шкідливість рідкого полива, саме того, яке застосовували гончарі для мальованих виробів. Так В.К.Крюков стверджував: «…Способ глазурования в обливку является более вредным для населения в смысле возможности свинцового отравления через пищу… Анализируя полученные данные, прежде всего необходимо снова отметить, что изделия покрываемые жидкой глазурью, вреднее чем покрываемые сухой глазурью…» [133, с.69, 70]. Чимало інших зроблених у Опішному висновків санітарів були прикметні явно гіпертрофованими уявленнями про шкідливість свинцевої поливи в гончарному виробництві. Так Н.І.Мордхілевіч відверто зізнався: «… Описанные в литературе эпилепсии у детей свинцовщиков на нашем материале не подтвердились – ни в одном случае эпилепсии

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття не было… Что касается зависимости симптомов отравления от стажа, нужно сказать, что такой установить не удалось… Скорей можно говорить об индивидуальной чувствительности к свинцу. Возможно, что это стоит в связи с определенными аномалиями конституции…» [179, с.106, 98]. Але все ж таки прикінцевий висновок лікар зробив такий, який вимагали замовники дослідження: «Масса патологических изменений на почве отравления свинцом в гончарном производстве ждет профилактических мероприятий» [179, с.106]. Суть цих «профилактических мероприятий» по-більшовицьки прямолінійно сформулював у прикінцевій статті збірника «Ганчарне виробництво, його шкідливості та шляхи оздоровлення» згаданий вище М.А.Абрамович, очевидячки функціонер Народного комісаріату охорони здоров’я УРСР: «Знешкодити найбільш небезпечний в ганчарному виробництві процес – поливання» [2, с.107]! Для того, щоб згустити фарби й змалювати перед самими гончарями невтішну перспективу подальшого використання полива, він також проголосив, що застосування свинцю веде до виродження гончарів як певної професійної групи населення. «Із попередніх статтів, – мудрував чиновник, – ми бачимо як згубне впливає свинець на здоров’я ганчарів та їх сімейств, викликаючи гострі й хронічні отруєння, приводячи до підвищення смертности ганчарів, зменшення природного приросту цієї групи населення, виходить – до виродження» [2, с.107]! Тим часом зі статистичних відомостей, поданих в одній із тих статей збірника, випливає протилежне, а саме: у групі опішнянських гончарів упродовж 1924–1927 років смертність у віці від 20 до 59 років була значно нижчою (3,0), аніж загалом в Опішнянському районі (3,85), в Опішному загалом (4,0) і в Опішному без урахування гончарів (4,2) [258, с.92]. Отже, ні про яке виродження гончарів насправді не могло бути й мови! Розв’язання проблеми оздоровлення гончарного виробництва М.А.Абрамович бачив тільки в «широкому кооперуванні» гончарів-кустарів, «утворенні виробничих артілей та правильній організації їх праці». А тому рефреном, як заклинання мага, як більшовицьку ідеологічну мантру, приречено повторював: «Тому, питання виробничого кооперування ганчарів є актуальна проблема

и «Знешкодит найбільш небезпечний у в ганчарном і виробництв процес – поливання!»

і вимагає свого розв’язання… Тут доведеться стати на шлях організації кооперативних артільних майстерень, що об’єднували б ту чи іншу кількість кустарів. Це – актуальне завдання, яке повинно поставити зараз перед Вукопромкредитсоюзом та промкооперацією на місцях… Всі ті оздоровчі заходи, про які ми говорили вище, можуть бути належно здійснені, коли розв’яжеться основна проблема – кооперування ганчарів-кустарів, об’єднання їх у виробничі артілі. Ми підкреслювали це уже декілька разів вище» [2, с.107, 112]. Дивовижна річ: причиною обстеження гончарства Опішного 1927 року немовби були «випадки гострого масового отруєння осіб», «розповсюдження свинцевих отруєнь… серед… значної кількости населення Республіки» внаслідок використання полив’яного посуду, але чомусь масове обстеження проводили в середовищі виробників посуду, а не серед користувачів гончарними виробами, де тільки й можливо було досконало з’ясувати, за яких обставин відбувалося отруєння? якими гончарними виробами при цьому користувалися і як довго? які верстви населення були найбільш вразливими? як проявлялися ознаки отруєння? чи не були вони викликані іншими причинами? з яких осередків гончарства походив полив’яний посуд, що викликав отруєння? Натомість – ні одного конкретного повідомлення про те, в якому селі чи місті, хто саме постраждав від використання полив’яного посуду! Сам автор дослідження «Профвредности гончарного производства» В.К.Крюков зізнався, що питання «о качестве гончарных изделий – с точки зрения содержания в них свинца и возможности отравления населения, пользующегося глазурованной посудой… непосредственно не связан с вопросом о профредностях гончарного производства» [133, с.68]. Очевидячки, над поширенням «свинцевої» дезінформації працювали спецоргани, які досконало володіли наукою підготовки й поширення правдоподібної брехні, в яку населення мало вірити, але яку перевірити й спростувати було неможливо. Цілком зрозуміло було, що кампанія із санітарного обстеження гончарства Опішного на початку була задумана як показова для всієї України. «Полтавська робота, – пояснював А.Марзеєв, – переносить принципи, методи і форми радянської здоровохорони в галузі кустарної промисловости. У цім новина, своєрідність і значіння цієї книги» [155, с.6]. Тому реалізація її головної мети – безумовного кооперування кустарів по всій країні – мала початися саме звідти. Так невдовзі й сталося: у листопаді 1929 року в Опішному було створено першу в Україні велику гончарну артіль «Художній керамік», підпорядковану часто згадуваному санітарами «Вукопрокредитсоюзу». Одночасно цей

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття же «Вукопрокредитсоюз» планував організувати в Опішному масове виробництво фрити (суміш розмелених речовин, у тому числі й свинцю, для скління глиняних виробів) для «потреби кустарівганчарів усієї України. (Устаткувати таку майстерню гадають у с.Опішньому при керемічній школі, або в Полтаві при курсах інструкт. куст. промисловости)» [2, с.110]. Тим часом Яків Риженко повідомляв, що «радянська влада включила в п’ятирічний плян будування великого силікатного комбінату в Опішньому» [251, с.16] Звичайно, усі ці привабливі прожекти так і залишилися на папері, а процес насильного кооперування надалі охопив багато інших гончарних осередків. Опісля цього органи охорони здоров’я й санітарії вже не влаштовували подібних масових кампаній боротьби зі свинцевою поливою. Бо, власне, окрім кооперувального завдання, ніяких інших задекларованих реальних і важливих проблем гончарного виробництва ніхто й не збирався вирішувати (технічна допомога, кредит, гарна сировина, полива без свинцю, удосконалення горнів, механізування добування й обробки глини тощо). Проблема боротьби зі свинцевою поливою відтоді втратила політичну актуальність, а за умов її продовження латентно перейшла б у пряму дискредитацію новостворених гончарних артілей, колгоспних гончарних цехів, які повним ходом масово продукували вироби зі склінням їх свинцевою поливою. І робили це майже до середини 1960-х років, коли їх почали закривати, а найбільші артілі, як, скажімо, «Художній керамік», реорганізували в заводи. Від початку 1930-х років і до нинішнього часу в Україні вже ніхто публічно не вів мову про так зване «оздоровлення гончарного виробництва». Складність впровадження безсвинцевої поливи в народному гончарстві полягала в тому, що гончарі різних гончарних осередків використовували місцеві глини, які різнилися своїми фізичними властивостями й хімічним складом. З огляду на це, сировина мала неоднаковий коефіцієнт розширення, а тому потребувала спеціальної розробки рецептів полива для кожного сорту глини, тобто для кожного гончарного району. На той час вирішити це питання не було жодної можливості, що визнавали й столичні чиновники [див.: 2, с.108]. Наприкінці 1920-х років ні одне гончарне підприємство в СРСР не працювало на безсвинцевій поливі, а тому М.А.Абрамович, ратуючи за її використання, подавав

приклад з чужоземної практики: «в Англії цілий ряд підприємств робить уже на безсвинцевій поливі» [2, с.109]. Щоправда, фіскальні органи, уже без гучних кампаній, упродовж 1930-х – 1960-х років у своїй повсякчасній нещадній боротьбі з одноосібниками, які деінде ще продовжували виготовляти глиняні вироби вдома, постійно послуговувалися жупелом полив’яних отруєнь, а отже, й порушення гончарями чинних санітарних норм. Таким чином, на відміну від історії боротьби з полив’яним посудом «Товариства М.С.Кузнєцова», яка мала на меті очищення ринку України від кустарів задля просування своєї фарфорофаянсової продукції, за більшовицької доби фактор «шкідливості поливи» було використано для очищення України від кустаря-гончаря для безперешкодного втілення комуністичних соціальних експериментів. Проте не тільки для цього. Як випливає з подальших історичних подій, знищуючи кустарне гончарство, більшовицьке керівництво фактично вирішувало й завдання, поставлене за царської Росії Матвієм Кузнєцовим, – у кожну домівку мешканця імперії мав прийти фаянсовий і фарфоровий посуд. Цей посуд мав одну дуже важливу для втілення більшовицької ідеології ознаку, якої не мали глиняні вироби українських гончарів, – він мав універсальний, етноіндиферентний характер, не ніс у собі національних традицій, а тому активно виконував функцію денаціоналізації етнічної побутової культури, інтернаціоналізації суспільного життя, тобто етнодезінтегруючу, етнонівелюючу роль. Нічого подібного не можна було зробити з виробами українських гончарів, бо продукція кожного гончарного осередку зважала на естетичні смаки, етнічні традиції місцевого населення, а отже, своїми полив’яними, мальованими виробами фактично ідентифікувала їх користувачів українцями, зберігала в них національну ідентичність, спонукала згадувати про старосвітське життя, козацьку минувшину тощо. Був іще один зовсім прагматичний аспект боротьби більшовиків із застосуванням свинцевої поливи в кустарному гончарстві, про який публічно не повідомлялося. За підрахунками Івана Зарецького, станом на 1893 рік, для виготовлення глиняних виробів гончарями Полтавської губернії в рік необхідно було 728 пудів свинцю – майже 12 тон [73, с.111]. Гончарні осередки Київської губернії станом на 1912 рік потребували щорічно близько

Цілком зрозуміло було, що кампанія із санітарного обстеження гончарства Опішного

на початку була задумана як показова для всієї України

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

50 тон свинцю. А відтоді й до середини 1920-х років виробництво полив’яного посуду зросло в кілька разів! Отже, кустарне гончарство вибирало щорічно не менше 200-250 тон свинцю, вкрай необхідного в умовах розпочатої в СРСР 1926 року так званої «соціалістичної індустріалізації». На 1928 рік питома вага виробництва засобів виробництва досягла 55%. XVI конференція ВКП(б) (квітень 1929) схвалила перший п’ятирічний план розвитку народного господарства СРСР, а V Всесоюзний з’їзд рад (травень 1929) затвердив його. Під час проголошеної більшовиками першої п’ятирічки (1928–1933) з 1500 нових підприємств СРСР 400 мали збудувати в Україні. Реалізувати ці нереальні плани можна було тільки волюнтаристськими методами й жорсткою економією матеріальних ресурсів. Саме цій меті й була підпорядкована боротьба зі свинцевою поливою. І не тільки в кустарному гончарстві. З 1930 року в СРСР було заборонено використовувати свинець у фарфорофаянсовій промисловості. «За законодавством по Охороні праці СССР, – повідомляв М.А.Абрамович, – починаючи з 1930 року, повинно зовсім вигнати свинець, як матеріал для виготування полив, зо всіх порцеляно-фаянсових заводів Союзу. І зараз іде велика науково-досліджувальна та експериментальна робота по вишуканню найкращої заміни свинцевого полива безсвинцевим правда, стосовно лише до умов фабричного виробництва. Завдання це надто складне, та як питання зв’язано не лише з необхідністю знайти хемічний склад полива, що не поступався б своєю якістю уживаному тепер, а й економічною користю» [2, с.109]. Як видно з цих слів, виробництво безсвинцевого полива було значно дорожчою справою, аніж свинцевого, що навіть з цінових міркувань унеможливлювало його застосування в кустарному гончарстві. Це прекрасно розуміли ті функціонери, які на шпальтах тогочасної періодики ратували за безсвинцеву поливу. Той же М.А.Абрамович цілком реалістично міркував: «Щодо кустарного ганчарного виробництва, то цей момент відограє особливо велику ролю, бо вся перевага кустарного ганчарського посуду перед фабричним – це його відносна дешевість. При значному подорожчанні посуду (у випадкові вживання дорогого безсвинцевого полива) стане економічно не вигідно займатися ганчарним виробництвом. Ще одно ускладнення цього питання – це… необхідність виробити певний рецепт безсвинцевого полива для окремих ганчарських районів у залежності від природньої якости глини у цих районах» [2, с.109]. Тим часом у СРСР лунали заклики економити метал для індустріалізації країни й іншими, не менш «оригінальними» способами, а саме: розвиваючи

гончарне шкільництво й розбудовуючи гончарні майстерні. Наприклад, автор посібника для промислових артілей «Производство гончарных изделий» А.В.Соловйов 1931 року закликав відкривати нові гончарні майстерні й розвивати гончарний промисел з достатньо несподіваним, але актуальним обґрунтуванням: «В настоящий момент, когда стране нужен металл для постройки сельско хозяйственных и фабрично-заводских машин и других орудий производства, широкая организация гончарных мастерских и замена металлических предметов домашнего обихода глиняными – являются делом чрезвычайно важным, достойным самого широкого развития» [278, с.4]!

ЗАНЕПАД ТРАДИЦІЙНОГО ГОНЧАРСТВА В УКРАЇНІ (1930-ті – 1980-ті)

ище подано достатньо прикладів, які ілюструють закономірний рух гончарних осередків від зеніту свого розвитку до занепаду. Деградація традиційного гончарства в його поодиноких родових обійстях триває й донині. Упродовж 1890-х – 1920-х років розвиток гончарства відбувався природно, відповідно до економічних законів розвитку суспільства. У наступний історичний період (1930-ті – 1990-ті роки) тоталітарний режим розвивав економіку всупереч загальним закономірностям еволюції, підлаштовуючи її під ідеологічні гасла й догмати. Реальний стан художніх промислів в Україні традиційно фальсифікувався. Нові діячі й ідеологи радянської культури, на противагу об’єктивним тенденціям розвитку народного мистецтва, заявляли, що давні осередки народної творчості «ждут освобождения, чтобы покрыть страну расцветом творчества – этого ещё не знали 15 лет назад. Это обнаружила лишь выставка крестьянского искусства 1923 года... Оценка старого и возрождение народного искусства начато теперь наряду с общим переустройством жизни» [194, с.18]. У країні час від часу влада влаштовувала всеукраїнські та всесоюзні виставки народного мистецтва, які мали засвідчувати його неухильний розквіт. З тією ж ідеологічною метою видавала альбоми з «кращими» виставковими творами, автори чи упорядники яких змагалися в уславленні тоталітарного режиму і його «батьківського» піклування про народних майстрів.

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

Упродовж 1890-х – 1920-х років розвиток гончарства відбувався природно, відповідно до економічних законів розвитку суспільства.

У наступний історичний період (1930-ті – 1990-ті роки) тоталітарний режим розвивав економіку всупереч загальним закономірностям еволюції, підлаштовуючи її під ідеологічні гасла й догмати Ось деякі приклади: • Українські виставки в Москві й Ленінграді, 1936: «Только Великая социалистическая революция и единое действие пролетариев великорусских и украинских, под руководством большевистской партии свергнувших иго помещиков и капиталистов, обеспечили пышный расцвет народного искусства. Только после революции открылись широкие просторы для творчества народных мастеров социалистической Украины» [294, с.8]; «Народным массам жить стало радостно. Как никогда, перед народным творчеством во всех его областях открыты огромные возможности, широчайшие перспективы [...]. Выставка украинского народного искусства... является показателем могучего подъёма и расцвета украинского народного искусства...» [40, с.9]; • Виставка народної творчості й художньої промисловості в Києві, 1949: «Більшовицька партія і радянський уряд створили всі умови для того, щоб декоративне мистецтво українського народу могло неухильно рости і розвиватись» [154, с.5]; • Виставка народного декоративного мистецтва УРСР, 1963: «У багатогранній соціалістичній культурі українського народу яскравими барвами сяє його прекрасне і самобутнє народне мистецтво. Вирісши на грунті вікових традицій, воно розквітло повним цвітом у роки Радянської влади» [297, с.5]. Підсумовуючи понад півстолітній період розвитку народної культури в радянській Україні, мистецтвознавці свідомо кривили душею, неправдиво стверджуючи, немовби «умови радянської дійсності забезпечили небачене піднесення і розквіт усіх видів народних художніх промислів... Сучасний розвиток народних художніх промислів є переконливим свідченням хибності теорій про відмирання народного традиційного мистецтва у вік технічної революції» [183, с.5, 6]. У тоталітарному суспільстві було накладено табу на об’єктивний аналіз національних закономірностей розвитку народної художньої культури. Мистецтвознавці не сміли говорити про приреченість більшості осередків народного

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

мистецтва, про об’єктивне виродження їх, бо це однозначно пояснювалося б впливом державної системи, а отже, й кваліфікувалося б владою як антидержавна «націоналістична» діяльність. Тому повсюдно говорили тільки про «розквіт» художньої творчості аж до небачених масштабів мистецького виображення народних мас. Насправді ж, радянська державна машина до певної міри загальмувала (але не зупинила!) процес занепаду гончарних та інших осередків народного мистецтва, зробивши їх ідеологічним забралом у пропаганді переваг соціалізму.

МАРНІСТЬ СПРОБ ВІДРОДЖЕННЯ ЗГАСЛИХ ГОНЧАРНИХ ОСЕРЕДКІВ (кінець ХХ – початок ХХІ століття)

адянські стереотипи про уявне відродження гончарства, як уже зазначалося, ще й донині живуть у середовищі творчої еліти України, а тому ілюзорні заклики до відродження народних промислів і ремесел часто зустрічаються на шпальтах газет і журналів, лунають із гучномовців, виголошуються на наукових зібраннях. Саме такими хибними уявленнями про можливість «пересадження» на новоукраїнський ґрунт рудиментарних фрагментів радянського буття спричинене прийняття Закону України «Про народні художні промисли» (2001), який від моменту опублікування став мертвонародженим, оскільки був спрямований не на розвиток народного мистецтва, а на «відродження» художньої промисловості, яка завжди була й буде сурогатом справжньої народної художньої культури; закон є антиісторичним за своєю суттю й утопічним за задекларованими в ньому намірами. В окремі періоди ХХ століття гончарство й дійсно немовби оживало: збільшувалася кількість майстрів, зростав загальний обсяг виробництва глиняного посуду, що утверджувало в українському суспільстві думку про можливість відродження колишньої слави гончарного ремесла. Проте рушієм кожного такого «відродження» були не ідеологічні,

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

культурницькі потуги національно-свідомої Радянські стереотипи частини населення країни і її провідників, про уявне відродження гончарства а винятково ситуативна економічна необхідність, викликана суспільними ще й донині живуть у середовищі потрясіннями й розвалом економіки. 1926 творчої еліти України року Євгенія Спаська, наприклад, свідчила: «Недавно у Н.-Сів. зачинено керамічну із масовим виробництвом гончарного посуду, майстерню... Головне, що там виробляли – труби, а у розвитку індивідуальної творчості окремих димарі та звичайний посуд, який задовольняв майстрів, приватних майстерень. Використання ж новгород-сіверців під час революції, коли не було ними чи заперечення давніх народних традицій завозу фаянсу» [283, с.366]. Ще 1892 року дослідник значною мірою залежатиме від національного кустарних промислів Пилип Корольов писав: клімату в державі, від бажання й спроможності «...Для дальнейшего развития дела кустарных державців утверджувати новочасні суспільні ідеали, промыслов… необходимо ходатайствовать об основані на спадщині національної культури; від издании следующего законоположения: кустарные усвідомлення того, що зовні байдужа, споглядальна производства не подлежат никакому обложению позиція урядовців насправді є санкціонованою ни в пользу земской, ни в пользу государственной підтримкою масової культури. Очевидячки, невдовзі казны» [128, с.414]. Ця слушна пропозиція так і не не доведеться говорити про сучасні осередки народбула почута законодавцями ні Російської імперії, ного гончарства: ще «живі» осередки мають дві перні Радянського Союзу. Не стала вона, на жаль, спективи – відійти в небуття або ж реформуватися, нормою й новітнього українського закону «Про за активної участі органів місцевої влади й місцевого народні художні промисли», проте стала ще одним самоврядування, у центри художньої культури підтвердженням байдужого ставлення держави до і туризму. Окремі з них зусиллями творчої інтелігенції народної художньої культури. й за підтримки держави розвиватимуться як ценЗанепад і відмирання давніх осередків три гончарної культури України через заснування народного гончарювання – європейська в них музеїв гончарства, шкіл мистецтв, відкриття закономірність ХХ століття, тісно пов’язана приватних гончарних майстерень, розвиток з докорінною зміною домашнього побуту у них туризму. Прикладами тут можуть бути такі людини. Традиційне гончарство – явище визначні гончарні осередки України, як Опішне традиційно-побутової культури доби провідної ролі і Косів. натурального господарства. У новітніх економічних Глобалізація світового простору, уніфікація, умовах воно втратило підґрунтя для подальшого стаінтернаціоналізація майже всіх виявів повсякденлого розвитку в старих (архаїчних) організаційних ного життя українців вихолощують національноформах. У європейських країнах гончарство вже духовну наповненість сучасної кераміки, змінюють понад півстоліття як втратило ознаки колективної усталені форми посуду, руйнують етнічні естетичні творчості й трансформувалося в приватну гончарну стереотипи і традиційні уявлення про Красу. Виродпрактику окремих майстрів і художників-керамістів. ження культури народного гончарювання в Україні в Американський професор Пруденс Райс із сумом цілому відповідає тенденції до занепаду національної констатувала: «Традиційні гончарі, чисельність культури на теренах України під тотальним настуяких зменшується, переходять до виготовлення пом західної ідеології. За нинішніх інтеграційних квіткових горщиків, попільниць і статуеток для процесів, відкритості кордонів і незахищеності туристичного ринку, які здебільшого мають національної культури етнічна специфіка народної невелике значення для досягнень та історії їхнього художньої творчості може втриматися лише в дерремесла» [356, р.26]. жавах, уряди яких сповідують національні духовні Тільки тепер ці сутнісні видозміни відбуваються цінності й культивують серед співгромадян історичні на всьому пострадянському просторі. Входження традиції й етноестетичні стереотипи. Заохочувана України у світовий ринок, капіталізація всіх урядовцями «мода» на національне спроможна сфер суспільного життя країни роблять нас консолідувати суспільство значно ґрунтовніше, аніж свідками завершального етапу зникнення будь-які інші елементи суспільної свідомості. традиційних осередків народного гончарюІсторичний досвід свідчить, що на теренах вання (але не гончаротворення!) в Україні. України впродовж останніх 200 літ жодному Подальший розвиток гончарства у формі промислу діячу науки, культури, мистецтва або чиновнику, (художньої промисловості) за умов ліквідації жодній приватній чи державній установі не вдатоталітарного політичного режиму став неможлося відродити до повноцінного життя ні одного ливим. Тому в майбутньому розвиток гончарства завмерлого гончарного осередку. Подібні спроби бачиться не у «відродженні» гончарних осередків

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття неодноразово робили й за межами України, але й у інших країнах вони були безплідними. Ще 1927 року професор Лев Оршанський писав про це так: «Отдельные энтузиасты, особенно в Германии, 2-3 человека во Франции, в Англии – один только Рескин и лишь отчасти В.Моррис, делали совершенно бесплодные попытки вызвать к жизни крестьянское творчество и старинные художественные промыслы, а у горожан – любовь к деревенскому искусству. Движение это по своей идеологии очень интересно, на него потрачено много искренности, доброй воли, хороших слов и материальных средств, но мало здравого смысла – и результаты этого своеобразного «лицом к деревне» ко времени начала войны равнялись нулю. После войны такое меценатство ещё безнадёжнее...» [194, с.7]. І навіть багаторічні спроби підтримки майстрів у існуючих осередках з часом зводилися нанівець логікою їх подальшого існування в постійно змінюваних умовах економічного життя. Будь-які зусилля в цьому напрямку завжди мали й матимуть тимчасовий характер. Так було, наприклад, і в Росії, де княгиня, колекціонер Марія Тенішева, чия колекція російського мистецтва лягла в основу відкритого 1898 року Руського музею імені імператора Олександра ІІІ, з 1903 року зайнялася організацією у своєму смоленському маєтку Талашкіно сільськогосподарської школи для селянських дітей, які, окрім спеціальних предметів, вивчали ремесла. Згодом там утворилися майстерні гончарства, різьблення, малювання й вишивання. До них була прикута увага й діяльна участь видатних російських художників (Віктор Васнєцов, Михайло Врубель, Костянтин Коровін, Сергій Малютін, Микола Реріх, Валентин Сєров та інші). Усіма цими ініціативами княгиня прагнула створити національний стиль у мистецтві. Російський мистецтвознавець і живописець Ігор Грабар писав про це так: «Талашкино наравне с Абрамцевом было самыми известными и значительными пунктами дореволюционной России, где ряд славнейших русских художников… с большим успехом работал над возрождением народного искусства применительно к быту и потребно-

стям современной жизни…» [цит. за: 9, с.675]. Тим часом російський історик мистецтва, критик і художник Олександр Бенуа у своїх спогадах через багато років відтоді прийшов до такого узагальнюючого висновку про зусилля Марії Тенішевої: «Сама княгиня в то время уже целиком обратилась к новой затее – создания в своем имении художественного центра, долженствовавшего помочь образованию пресловутого русского национального стиля. Как все подобные любительские затеи и эта была обречена на неудачу. Стиль, да еще такой, который выражал бы самую народную душу, не зависит от благих намерений отдельных лиц, а образуется сам собой по каким-то таинственным органическим законам» [3, с.197]. Отже, як засвідчено поданими вище прикладами, пожвавлення творчого життя в осередку, як правило, ув’язувалося з часом активної діяльності в ньому певної групи майстрів чи окремої харизматичної особистості, зусилля яких, на жаль, не успадковували їхні наступники, а тому поступ так і завершувався через декілька років інерційного руху після відходу ініціаторів. Так було і з колосальним обсягом роботи щодо підтримки кустарів, здійсненої губернськими земствами впродовж 1880-х – 1910-х років. Вони дали могутній поштовх подальшому розвитку деяких осередків гончарства, позитивний вплив яких і досі відчувається в окремих із них. Але будь-яка суспільна, національно значуща ідея для своєї багатолітньої реалізації потребує багатьох рук і щирого подвижництва, яких завжди бракувало українцям, принаймні впродовж ХХ століття, як не було й належної підтримки з боку провідників держави. Згадаймо тут майже винятковий приклад художника-кераміста, сина гончаря із села Жорнище, що у Вінниччині, Петра Ганжі, який наприкінці 1960-х – на початку 1970-х років своєю активною діяльністю в гончарній столиці України – Опішному – витворив унікальну творчу атмосферу, яка справила потужний вплив не лише на опішнянських гончарів, а й загалом на духовне життя в Україні. Від середини 1970-х років, коли Петра Ганжі вже не було в Опішному, місцеве гон-

Історичний досвід свідчить, що на теренах України впродовж останніх 200 літ жодному діячу науки, культури, мистецтва або чиновнику, жодній приватній чи державній установі не вдалося відродити до повноцінного життя

ні одного завмерлого гончарного осередку

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття чарство почало втрачати високий дух творчості, ауру одухотворення глини, і цей процес тепер доходить фіналу з відходом корифеїв опішнянського гон чарства. А ось приклад іншого спрямування зусиль на утвердження гончарного осередку, коли пріоритетом стала не стільки робота з майстрами і творення самобутньої гончарної атмосфери, скільки оновлення матеріально-технічної бази гончарного виробництва. Упродовж 1983–1985 років, за ініціативою васильківського художника-кераміста Григорія Денисенка, на його батьківщині – у селі Олешня, що в Чернігівщині, – було «побудовано на рівні сучасних техніки і технологій керамічну базу. Цех уже виробляв продукції в асортименті більше 20 зразків… Та не так сталося, як гадалося… Знайшлись же такі місцеві пройдисвіти, які через «прихватизацію» привласнили і знищили таку прекрасну керамічну базу... Це злочин», – повідомляв згодом відомий митець [56, с.27]. Від 1985 до 2000 року тривав експеримент Національної спілки майстрів народного мистецтва України зі створення матеріальної бази для розвитку народного гончарства в славетній Бубнівці у Вінниччині. Проте сподіваного швидкого результату зусилля не принесли, й осередок було полишено на остаточне згасання. Безрезультатно завершилися й спроби львівської творчої інтелігенції відродити Гавареччину як унікальний центр димленої кераміки. Зусилля Львівського Товариства Лева, подвижництво художника-кераміста Ярослава Славінського та багатьох інших ентузіастів народного мистецтва привернули увагу громадськості до нагальних проблем осередку, але так і не переконали органи місцевої влади в необхідності конкретних дій у цьому напрямку. Більше того, нині село нагадує руїну – у центрі поселення бовваніють пограбовані школа, клуб, магазин, далі – напівзруйновані хати. Моторошно стає від споглядання цього самобутнього талантами куточка України, злочинно занедбаного місцевою владою. Для тих мрійників, кому недостатньо поданих вище прикладів безплідного

З-понад 700 гончарних осередків, що функціонували на початку ХХ століття, нині, наприкінці першого десятиліття ХХІ століття,

маємо в Україні не більше 30 діючих

відродження гончарних осередків України, процитую ще й слова аргентинського керамолога, професора Хорхе Чіті, який, на основі вивчення світової художньої практики в галузі гончарства, прийшов до висновку: «Неможливо зберегти кустарний промисел в музеї чи в журналі. Для цього треба зберегти суспільну й економічну структуру, колективну організацію праці...» [355, р.182]. З-понад 700 гончарних осередків, що функціонували на початку ХХ століття, нині, наприкінці першого десятиліття ХХІ століття, маємо в Україні не більше 30 діючих, тобто таких, у яких працюють 3 або більше гончарів. Тому, як ніколи, важливо подбати про підтримку й розвиток цих поодиноких форпостів сучасної гончарної культури в Україні, а також першочергово зберігати свідчення гончарної минувшини. Перед сучасними керамологами постає державної ваги завдання: фундаментально обстежити існуючі й колишні гончарні осередки, записати спогади майстрів, зафіксувати на плівку технологічні прийоми роботи, зібрати глиняні вироби, гончарські інструменти, зафіксувати професійну лексику. Усе це дозволить сформувати унікальний банк етнографічних даних, значення яких для самоідентифікації, самоствердження, відтворення етнічної історії українців, ідеологічного обґрунтування розбудови Української Держави тільки в майбутньому буде належно поціновано.

МІСЦЕ Й РОЛЬ МАЛЬОВАНОЇ МИСКИ В українській хаті

альована глиняна миска відігравала особливу роль у повсякденній побутовій культурі українців упродовж XVIII – першої третини ХХ століття. Окрім місткості для споживання страв та виконання ритуальних дій, вона виконувала не менш важливу функцію окраси житла. Фактично вона поставала символом добробуту родини, її оберегом, а заодно й своєрідним каталізатором сімейного оптимізму, джерелом душевної гармонії, одухотворюючої краси, житейської радості. Водночас миска була й уречевленим втіленням поетичної душі етносу. У неї щодень заглядали українці в пошуках поживи для тіла. При цьому вони заодно отримували й утіху для душі від мискової мальовки, в якій мешканці країни адекватно втілювали свої уявлення про красу й естетичні почуття. Фактично миска

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття – безмір гончарських пошуків: ужитковоУкраїнська миска, на думку Юрія функціональних, формотворчих, образних, Александровича, «цінна й цікава не тільки естетичних; космос на столі селянина. як художній виріб, але й як об’єкт, де З усього розмаїття глиняних виробів гончарі якнайпишніше й найрізнобічніше виявинайбагатше декорували саме миски. Дослідник лося все художнє багатство української кустарних промислів Микола Іонов, обстеживши народної ганчарної орнаментики. Через це, 1912 року в польових умовах гончарні осередки колекція добре підібраних художніх мисок є цінний Київської губернії, констатував, що на дослідженій матеріял на декорації й прикраси, напр. стін території «раскрашенными – «малеванными» – житла… й на використовування їх як мотивів на делают почти исключительно миски и тарелки… прикраси інших різних видів керамічного мистецьБолее сложным и красивым рисунком покрываются только миски» Фактично миска – [79, с.10, 52]. безмір гончарських пошуків: Співробітниця Етнографічного ужитково-функціональних, формотворчих, відділу Державного Руського музею, керамолог Марія Фріде, за власними образних, естетичних; спостереженнями під час польового космос на столі селянина вивчення гончарства Чернігівщини, зробила тотожний висновок: «Как и по всей Украине, орнаментировка керамики заклюкого виробництва, напр. на кахлі. Українську чается почти исключительно в росписи, которая миску, що править за головний тип українських наибольшее значение получает на мисках» ганчарних товарів, уживають на дві такі потреби: миски з звичайними малюнками вжи[303, с.52]. Юрій Александрович, завідувач Кустарного вають замість тарілок до обіду, сніданку, вечері, відділу Київського сільськогосподарського музею, а миски з художніми малюнками вживають на співробітник Української комісії з вивчення проприкраси, виставляючи їх у спеціяльних відкритих дуктивних сил при Всеукраїнській академії наук, шафах, так званих «мисниках». Виробництво й дослідник кустарного гончарства іншого регіону розписування мисок у народі висунуло цілу низку України – Поділля – з багатого асортименту майстрів, справжніх митців, що зажили собі в продукції подільських гончарів теж виокремлював народі не абиякої слави, іноді навіть у чималих передовсім полив’яні мальовані миски. 1929 року він територіях збуту. Вироби цих митців для нашого з пієтетом повідомляв: «Нарід дуже кохається селянина становлять велику цінність і спробуйте но купити в якій-небудь родині миску такого майв гарних мисках і вживає їх для оздоби хати, стра, надто коли він вже давно помер» [5, с.32]. виставляючи в мисниках. Миски передаються Подібне захоплене ставлення до глиняної в спадщину. Ганчарі, що славляться своєю оздобою мальованої миски в 1920-ті роки було непоодиномисок, тут мають добру пошану, а імена їх відомі ким. Скажімо, 1928 року Євген Кузьмин у статті на всіх базарах, де продаються миски. Взагалі «Майстерність гончаря в Україні», що побачила відношення населення до миски в цій етнографічній світ у часописі «Життя й революція», переконтериторії України нагадує ставлення інтелігенції ливо доказував, що саме в розвиткові кращих до картин та інших мистецьких речей. Ті миски, традицій українського мискарства переховуякі стоять в мисниках для оздоби, сливе ніколи валося потужне джерело майбутнього поступу не вживаються для страви, а власники так доровсього гончарного промислу країни. «Миски й жать їми, що, бува, роблять на них знаки, щоб їх кухлі, – зазначав він, – не тільки просто посуд. хтось не поміняв на інші» [4, с.2].

«Миски передаються в спадщину. Ганчарі, що славляться своєю

оздобою мисок, тут мають добру пошану, а імена їх відомі на всіх базарах, де продаються миски. Взагалі відношення населення до миски в цій етнографічній території України нагадує ставлення інтелігенції до картин та інших мистецьких речей. Ті миски, які стоять в мисниках для оздоби, сливе ніколи не вживаються для страви, а власники так дорожать їми, що, бува, роблять на них знаки, щоб їх хтось не поміняв на інші»

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

Це ще й оздоба столу. А розмальована миска, поставлена боком на миснику, оздоблює й саму хату, доповнює та різноманітить кольорову гаму, створену вишитим рушником чи домо тканим килимом. Не дурно по де-яких галицьких хатах їх можна побачити цілі батареї, багато більше, ніж їх треба в господарстві. І з такою любов’ю вони розставлені, що зразу почуваєш, що господиня, купуючи їх, переживала щось подібне, як і аматор, купуючи цінну картину чи рідкісного килима. Ось через що на мисках переважно й зосереджується творчість гончаря, виявляється його індивідуальність, отже на мисках можна детальніше вивчити елементи суто народної орнаментики… Українське гончарське мистецтво дійшло в минулому високого щабля майстерности. На якійсь звичайній мисці з червоної глини її простісінький везерунок так зростається з матеріялом, з побутом, з самою суттю миски, що кращого й не побажати. Ця майстерність і повинна стати вихідним пунктом для дальшого розвитку нашого гончарства» [134, с.172-173, 177]. Такої ж думки й через десятиліття відтоді (1938) дотримувався Вадим Щербаківський. На той час він був професором Українського Вільного Університету в Празі і досконало знав тенденції мистецького розвитку в європейських країнах. Очевидячки, саме реально оцінюючи світову кон’юнктуру, учений стверджував: «Поряд з нашою керамікою і наше килимарство може видержати світову конкуренцію завдяки своїй мистецькій висоті й красі… Навіть тепер, незважаючи на конкуренцію фабричних виробів, ця наша мальована посуда, зі своїми традиційними формами, зі своїми власними орнаментами й технікою, які вона одержала як спадщину від наших прадідів із дуже давніх часів, напевне із середньовічної доби, і тепер знаходить місце у наших хатах, прикрашає мисники й столи селян, і поруч з дорогими порцелянами оздоблює стіни й скляні шафи великопанських домів, збирачів мистецької кераміки та вітрини етнографічних музеїв» [331, с.125, 126]. На непересічну роль мальованої миски в житті українців уже традиційно звертали увагу у своїх мистецтвознавчих дослідженнях і вчені

другої половини ХХ століття. Так славетний дослідник народного мистецтва України й Росії, доктор мистецтвознавства Віктор Василенко вважав, що саме миски були домінантою мистецького образу внутрішнього простору домівки. «Расставленные… на полках («мысниках») тарелки, – писав він 1964 року, – обычно поворачивались к зрителю своими расписанными внутренними полями, образуя необыкновенно красочное зрелище. Их простые, сочные и сильные цвета четко выделялись в хате, перекликаясь с висевшими в углу («в божнице») расшитыми яркими рушниками, с цветными вышитыми или ткаными узорами на одежде. Дополняла это красочное разнообразие глубокая цветность килимов или заменявших их на стене росписей» [28, с.159]. Сучасний український керамолог, кандидат мистецтвознавства Олена Клименко 2008 року в статті «Українська мальована миска» лаконічно визначила місце цих глиняних виробів у світовій гончарній культурі: «Мальована миска – унікальне явище художньої творчості нашого народу. В оздобленні мальованих мисок українці досягли неперевершених успіхів і створили низку справжніх шедеврів, які можна поставити в один ряд із славетною італійською майолікою, дельфтським фаянсом і навіть з виробами керамістів Сходу» [109, с.28].

МИСКА В ТРАДИЦІЙНО-ПОБУТОВІЙ КУЛЬТУРІ УКРАЇНЦІВ

ЧЕРВОНА ГЛИНА. У другій половині ХІХ століття миски в Опішному, як і в багатьох інших гончарних осередках України, гончарі виготовляли переважно з червоної (рудої) глини («глей», «червінька»). І, навіть, якщо формувальна маса після випалювання набувала сірого чи жовтуватого кольору, то, виготовляючи з неї миски, майстри обов’язково покривали їх внутрішню поверхню тоненьким шаром червоної глини, таким чином утворюючи червоний фон,

В оздобленні мальованих мисок

українці досягли неперевершених успіхів і створили низку справжніх шедеврів, які можна поставити в один ряд із славетною італійською майолікою, дельфтським фаянсом і навіть з виробами керамістів Сходу

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття по якому виконували мальовку. Тому не випадково усі зібрані для Російського етнографічного музею Іваном Зарецьким та Василем Бабенком більш давні форми опішнянських мисок («шльонки» і «проста») мають винятково червоний фон («червінькові миски»). Традиція використання мисок з червіньковим фоном внутрішньої поверхні прикметна й для інших регіонів України. Так Олександр Прусевич на основі польових досліджень гончарних осередків Поділля в першій половині 1913 року прийшов до такого висновку: «Обливка бывает белая и красная. Белая обливка практикуется в Смотриче, Баре и Берлинцах-Лесовых, а красная повсеместно… В Баре на красных мисках видим еще устарелый, шаблонный, как бы застывший орнамент, но уже на белых мисках там встречаются чрезвычайно оригинальные композиции со следами предварительного рисунка по ангобу… В Смотриче на белых мисках кроме птичек, сидящих на стилизованных листьях, изображены виноградные гроздья, сливы и т.п.» [246, с.56]. Тобто більш давньою й загальнопоширеною в Поділлі до кінця ХІХ століття була червона обливка з притаманною саме їй орнаментикою. У 1920-ті роки і в Чернігівщині, за спостереженнями Марії Фріде, «фон, на котором пишется орнамент, или остается естественного цвета глея, или покрывается белой краской» [303, с.47]. У середині ХІХ століття, під впливом зростаючого фарфоро-фаянсового виробництва, монополізації збуту глиняних виробів, зміни світоглядних уявлень, для того, щоб глиняні вироби стали подібні до престижних на той час порцеляни й фаянсу, гончарі все частіше робили білий фон мисок за допомогою білої глини «побілу» («побілові миски»). Проте традиція виготовлення мисок з білим фоном поширилася не в усіх, а лише в окремих гончарних осередках, передовсім у містечкових. Якщо вибір білого фону в традиційній культурі українців зумовлювався впливом посуду аристократичних верств населення, то вибірковість червоного кольову викликалася не лише особливостями сировинної бази промислу, технологією місцевого гончарного виробництва й тим, що для цього типу столового посуду не потрібна була більш вогнетривка глина, бо його не ставили на вогонь. Значною мірою це було пов’язано і з міфологічними уявленнями населення й догматами християнської релігії. У більшості давніх легенд для створення першої людини бралася червона глина за аналогією з червоним кольором крові. Англійський етнолог Джеймс Фрезер наголошував: «Хотя яхвистский автор книги Бытие не упоминает о цвете глины, из которой Бог создал Адама, но мы можем, пожалуй, без особенного риска предположить, что

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

глина эта была красная, потому что на еврейском языке «человек» вообще передается словом «адам», «земля» – словом «адама», а «красный» – словом «адом». Таким образом, путем естественного и даже, можно сказать, неизбежного силлогизма мы приходим к заключению, что наш прародитель был вылеплен из красной земли. Но если бы и оставались кое-какие сомнения на этот счет, то они рассеиваются благодаря тому обстоятельству, что и в настоящее время почва в Палестине имеет темно-красноватый или коричневый цвет, тем самым «намекая», как справедливо замечает сделавший это наблюдение автор, «на связь между Адамом и землей, из которой он был взят; в особенности же такой цвет заметен, когда почва бывает разрыта плугом или заступом» [305, с.27-28]. Опосередковану вказівку на «божественний» характер червоної глини маємо в лайках-прокляттях, які в середині XIX століття побутували в Україні: • «А щоб його побила руда глина» (Лівобережжя); • «А щоб його побила руда глина, що з кручі пада» (Радомишль, Київщина); • «А щоб його побила руда глина, що пада з хрестянина» (Брацлавщина) [188, с.73]. В українській мові прикметник «рудий» означає червоний, червоно-жовтий колір [270, с.895], а іменник «руда» – кров [269, с.85 ], «кров тварин» [15, с.317]. {Пор.: «Руда (кров) – не вода» [188, с.28]}. У Лохвицькому й Миргородському повітах Полтавської губернії зафіксовано слово «рудька» на означення вохристої глини [52, с.296]. Помітна семантична спорідненість слів: рудий, рудька, руда, а з ними й – рід, рідня, родич, визначальною прикметою яких є кровна спорідненість. Звідси, прокляття передбачає покарання червоною глиною = кров’ю родичів, рідні. Третій варіант приказки вказує на те, що червона (руда) глина падає з християнина, який, згідно з легендами, виліплений Богом з тотожного мінералу. У семантичному контексті це може осмислюватися і як покарання Божественною кров’ю (кровна помста в стародавніх етносів). Глина падає зверху, а в семіотичній опозиції верх/низ верх уособлює небо – місце перебування світотворчої сили, Бога. У такому випадку лайку можна витлумачити як натяк на покарання Богом: «А щоб тебе покарав сам Бог!». Колір внутрішньої поверхні миски в традиційній культурі українців набув особливого значення з огляду на те, що з неї безпосередньо споживали їжу, внаслідок чого вона могла стати реальним шляхом проникнення до людського організму шкідливих речовин чи ворожих сил. Тим часом, під рудою глиною уявлялася земля, замішана

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

Колір внутрішньої поверхні миски в традиційній культурі українців набув особливого значення з огляду на те, що з неї безпосередньо споживали їжу, внаслідок чого вона могла стати реальним шляхом проникнення до людського організму шкідливих речовин чи ворожих сил

на крові Бога, а тому, вважалося, виготовлений з неї посуд мав особливі магічні властивості (симпатична, охоронна магія). У такий спосіб людина єдналася з Богом, заручалася його покровительством, подібно до практики християнського богослужіння, де віруючі з цією метою причащаються саме червоним вином і хлібом – «кров’ю і тілом» Ісуса Христа. У виготовленні мисок з червоної глини, як і в пофарбуванні їх у червоний колір, втілювалися також уявлення давніх етносів про те, що життєва енергія циркулює в організмі разом із кров’ю: дотримання символіки кольору було однією з передумов магічного забезпечення високої енергонасиченості й біологічної активності глиняних виробів. Контакт із червоною мискою під час прийому їжі виконував охоронну функцію – захищав людину від можливих підступів злої сили (контактна магія), попереджував її проникнення разом зі стравами до організму. Як уже мовилося, саме ці уявлення спонукали гончарів, які виготовляли посуд з білої глини, покривати миски всередині й на вінцях тоненьким шаром рідкої червоної глини – «червіньки», «рудьки». З цією ж метою на весіллях страви подавали тільки в червоних глиняних мисках; коровай покривали двома рушниками, вишитими червоною заполоччю; ложки молодих перев’язували червоною стрічечкою; в обрядових діях часто використовували червону калину [224, с.46]. У Полтавщині з червоно-коричневої глини – «глею» – гончарі виготовляли особливий весільний ритуальний посуд – «глечик для вареної». Весілля – дійство, під час якого відбувається єднання двох родів (єднання крові). Головній ідеї весільного спектаклю підпорядковували всі атрибути, задіяні в обряді, у тому числі й глечик для вареної. Розливання нареченою ритуального напою всім родичам з однієї посудини, і до того ж виготовленої з червоної глини, символізувало об’єднання двох родів, освячувало їх кровну спорідненість. Таке ж значення мало й спільне споживання страв родиною з однієї червоної миски.

АСОРТИМЕНТ. Упродовж тривалого історичного періоду до початку ХХ століття в кожному гончарному осередку усталилася певна кількість традиційних форм глиняних виробів, які виготовляли гончарі і якими місцеве населення задовольняло потреби в місткостях для приготування

й споживання страв, зберігання продуктів, виконання господарських робіт, забезпечення нормальних умов життєдіяльності, відправлення релігійних культів. Кожний предмет мав чітко визначене й закріплене звичаєвою практикою функціональне призначення, поза яким він практично не використовувався. Форма й декор глиняних виробів зумовлювалися їх ужитковим призначенням. Зміни форм виробів у історичному процесі були пов’язані з їх постійною диференціацією, еволюцією від поліфункціональності до все вужчої ужитковосимволічної спеціалізації. Так, щоб надати міцності верхній розширеній частині миски, її вінця потовщували; з часом їм надавали складного профілю. Це можна наочно бачити на прикладі часової трансформації тонких вінець миски «шльонки» в товсті й прямі зовні вінця миски «простої», а далі – в такі ж за висотою вінця, але з ускладненим профілем у миски «кандійки», що значно посилювало міцність її верхньої частини (шльонка проста кандійка). Конусоподібна, розхилена форма миски функціонально зручна для вибирання з неї страви. Кожному типу посуду були притаманні свої орнаментальні композиції. Однією з найважливіших функцій гончарного орнаменту було привернення уваги добродійних сил і захист від злих. Орнамент – своєрідна графічна система-оберіг, яка захищала вміст посуду від «зглазу», передачі йому психічної енергії людей із сильним негативним біополем. Про інформативно-охоронну роль гончарного декору свідчить канонізований у часі вибір тих частин поверхні посуду, які слід було декорувати. Зокрема, миски для буденного споживання страв декорували на вінцях і на внутрішній поверхні. У мисках ритуального призначення нерідко декорували ще й зовнішню частину нижче вінець. Символічно-магічне значення орнаментів сучасними гончарями не усвідомлюється. І якщо в мальовці ще зберігаються стародавні канонічні орнаментальні композиції, то вони відтворюються на рівні підсвідомості, унаслідок дії консервативного механізму збереження традиційних норм («як діди наші робили, так і ми»). Нині за орнаментами закріпилася винятково естетична, декоративна функція («щоб красиво було!»). Асортимент глиняних виробів, якими задовольняли свої потреби мешканці різних населених

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття пунктів, був різноманітніший передовсім у тих Водночас не сповільнювався процес поселеннях, які знаходилися ближче до гончарвідмирання окремих традиційних форм посуду. ного осередку; з віддаленням від нього асортимент Скорочення різновидів гончарних форм, збіднення збіднювався. Гончарі виготовляли великий посуд, асортименту глиняної продукції наприкінці ХІХ – на окремі види його – тільки на замовлення. Зрозуміло, початку ХХ століття виявляли тенденції до занещо замовляли здебільшого односельці й жителі паду гончарного виробництва, звуження ареалу сусідніх сіл. Деякі речі, що не мали поширення глиняних виробів. Ці широкого вжитку, виготовляли на негативні для гончарного промислу прохання знайомих і для власної втіхи: процеси посилилися відтоді, коли в Орнамент – вони теж осідали поблизу гончарного побут міських і все частіше сільських своєрідна осередку. жителів проникали фабричні товари, графічна Гончарний посуд, характернасамперед фаянсовий посуд. система-оберіг, ний для того чи іншого осередку, Попит на продукцію кустарного відображав побутові потреби насегончарства поступово зменшувався. яка захищала лення. Проте слід мати на увазі, що Конкурентоздатність гончарних вміст посуду можливості гончарів виготовляти виробів падала і внаслідок значного від «зглазу», певний посуд залежали не лише від консерватизму в роботі більшості їх професійної майстерності, але й від гончарів, які не виявляли особливого передачі йому фізичних властивостей місцевих глин, бажання урізноманітнювати асорпсихічної енергії технологічних досягнень промислу. тимент, застосовувати краще оздолюдей Наприклад, гончарі села Поставмуки блення, поливу, жили за принципом із сильним Лохвицького повіту Полтавської «чим швидше (більше), тим краще». негативним губернії спеціалізувалися на Відсутність дійової протидії біополем виготовленні мисок. Іншого негативним тенденціям у кінцевому посуду майже не робили, бо, як самі результаті призводила до занепаду запевняли дослідника кустарних промислу, до повного зникнення гонпромислів Полтавщини Сергія Лисенка, «в их горшчарства в тому чи іншому осередку. А в існуючих ках нельзя сварить ни борщу, ни чего-либо кисдонині гончарних поселеннях занепад традиційнолого – «розлізеться: коли раз купе, то вже у друге побутової культури, який спостерігався від початку заречеться», а кашу сварить или мясо зажарить ХХ століття, активізація етнонівелюючих процесів можно… Земля, т.е. глина или «глей» по местному, призвели до значного обмеження символічних, действительно, не обладает теми свойствами, знакових функцій глиняного посуду. Семіотичний которые нужны, чтобы посуда могла выдержать статус глиняних виробів, у тому числі й мисок, різко сильный жар» [146, с.54]. звузився. У складі столового інвентарю більш-менш заможної селянської сім’ї в Україні було близько ПОБУТОВА РЕГЛАМЕНТАЦІЯ. У традиційному 4 мисок, а ще кілька зберігали на горищі. Кілька побуті детально регламентованим було користування найкращих мисок – гордість сім’ї – виставляли столовим посудом під час їди й після неї. Народний на миснику. У вжитку вони були тільки в урочиетикет забороняв їсти з того посуду, в якому готустих, святкових випадках. Подібний набір мисок вали страви, зокрема з горщиків. Тобто, за столом для однієї родини був характерний для більшості великі й малі члени родини мали споживати історико-етнографічних регіонів України. Він страви тільки з миски. При цьому, за спостереміг дещо варіюватися залежно від рівня розвитку женнями Бориса Грінченка, «коли обідають – не місцевого гончарства та економічної спроможності кладуть ложки так, щоб держално лежало на сім’ї. столі, а другий кінець на пругу миски, щоб злидні не За звичаєм, селянська сім’я майже до лазили в миску» [48, с.31]. За тогочасними уявленкінця 1930-х років споживала страви з однієї нями, миска своєю формою (колом) оберігала її вміст, миски. В.К.Крюков, який 1927 року обстежив а отже, й людину від проникнення до неї злих чи житло й побут гончарів Опішного, констатував: просто небажаних сил. І лише розмикання кола, «...Зупинімося на головній вимозі гігієни – на окрепорушення замкнутості середовища ложкою примому для кожного посуді під час їжі. Цієї вимоги, як зводило до втрачання мискою магічних властивовідомо, зовсім не додержує селянство на Україні. стей. Цю магічну захисну функцію миски можна Так само стоїть і в ганчарів. Знайдено тільки одну було нейтралізувати й металевими предметами, родину, де кожний її член їсть із своєї окремої посуа саме ножем. «Як молоко їсти, то гріх над миску дини. Це щасливий вийняток, а взагалі, як правило, ножем хліба кришить, а треба ламати, а ні, то на ганчарі їдять із спільної посудини» [132, с.85] столі ножем накришить, а тоді у миску класти,

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття бо як ножем прямо у миску кидать, то буде молоко портитьця» [323, с.110]. Інше правило застерігало: «Не можна на ніч залишати ложок і ножів у мисці, а гребеня в днищі, бо у дітей (немовлят) буде безсоння» [160, с.33]. Ложка, залишена в мисці, як і гребінь у днищі, – ознаки формальної незавершеності того чи іншого процесу (трапези, прядіння), і ця недосконалість дії, вважалося, могла впливати на фізіологічний стан людського організму, особливо ж дитячого. Для запобігання псуванню продуктів ворожими людині силами вимагалося закривати покришками весь посуд зі стравами, найперше з тими, які залишали на ніч. На завершення процесу трапези необхідно було своєчасно помити посуд, щоб він був повністю підготовлений до наступного прийому їжі. «Миску і ложки не залишай немитими, щоб жених не був рябий, щоб коса росла і ти красива була» [77, с.418]. Мотив чистих мисок в українському фольклорі – образне уособлення завершеності якоїсь дії, явища тощо: «Прийшов по хвилі – вже миски помили» [188, с.37], – стверджується в народній приказці. Народний етикет забороняв залишати на ніч непомитий опісля вечері столовий посуд: «Після вечері весь посуд, що був у користуванні, перемивають, лише напередодні п’ятниці, говорять, не слід мити, а якщо і перемиєш, то на ранок треба повторно вимити – «чорт нагляда» [39, с.306; див. також: 324, с.263]. Тільки в окремих випадках, викликаних відправленням релігійних культів, дозволялося й навіть вимагалося залишати посуд немитим. Найбільш характерне таке поводження з мисками й ложками напередодні Різдва: «Мисок ані ложок не може по вечері прятати ані мити, они лишаються так через цілу ніч, при запаленій сьвічці; хто би їх зібрав із стола та помив, мав би гріх неспасенний, бо душі сьвяті не можуть прийти та їсти так, як ми, они жиють парою, лижуть миски, тому треба миски немиті лишити до другого дня» [330, с.15; див. також: 39, с.309-310; 64, с.21; 324, с.263].

МІСЦЕ ЗБЕРІГАННЯ. Головним і майже єдиним місцем зберігання глиняного посуду була хата. Він був невід’ємною ознакою внутрішнього простору домівки. Розташування посуду мало символічне осмислення в організації інтер’єру житлового

приміщення й життя селянської родини загалом. Для кожного типу глиняних виробів було конкретне традиційне місце зберігання й використання. Зокрема, деякий кухонний посуд (горщики, ринки тощо) тримали біля печі, під припічком, на припічку; інший посуд стояв під лавою, що йшла вздовж чільної стіни, і навіть на лаві, на тій її частині, що знаходилася навпроти печі. До стіни біля дверей завжди підвішували мисник – спеціальну дерев’яну поличку для столового посуду. Там виставляли мальовані полив’яні миски, деякий ритуальний посуд, кухлі, а також дерев’яні ложки й скляні вироби. Як зазначав Вадим Щербаківський, робили це «в такий спосіб, щоб орнаментацію було найліпше видно. Але не треба думати, що ця кераміка мала тільки оздобну роль, вона була цілком утилітарна. У таких «полив’яних» мальованих мисках подавали на стіл усякі страви, особливо вареники, пироги, ковбаси тощо… Узагалі мальований посуд призначався для декорації хати… Цей куток з мисником служив прекрасною мистецькою рівновагою до покуття, обставленого іконами, і гармоніював із сусідньою піччю, дуже часто розмальованою по білій глині барвистими орнаментами рослинного характеру, зробленими водяними фарбами. Часто піч бувала викладена кольоровими кахлями…» [331, с.168, 172]. У заможних господарів мисник замінювали невеликою настінною шафою – поставцем, судником. До чільної стіни, понад передпічним та покутнім вікнами, прикріплювали довгу дошку – полицю. Її краї, як і в миснику, завершувалися «кониками» – різьбленими стилізованими фігурками кінської голови. На полиці «догори дном» виставляли кухонний посуд, а саме горщики. В інших частинах житлового приміщення порожній кухонний чи столовий посуд не тримали. З предметів гончарного виробництва на столі могли стояти глиняна солянка, каганець (спеціально виготовлений або ж пристосований для цього з дна розбитого горщика), миска з хлібом. Стіл у хаті відігравав таку ж роль, як вівтар у церкві: він уособлював місце відправлення домашнього культу, здійснення жертвоприношення, перебування божества. Червона миска з хлібом на столі поставала образом причастя на престолі. На покуті ставили куришку з ладаном – символічний образ храму; до божниці підвішували глиняних херувимчиків,

Головним і майже єдиним місцем зберігання глиняного посуду була хата. Він був невід’ємною ознакою внутрішнього простору домівки. Розташування посуду мало символічне осмислення в організації інтер’єру житлового приміщення й життя селянської родини загалом

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

Мисник і поличка з кониками, різьбленими розетками,

солярними знаками – своєрідні образи божественної колісниці, що несеться по небесній сфері (мисник і поличку не випадково кріпили аж попід стелею). І везе вона у далечінь небесне життєдайне світило – Сонце, міфологічним уособленням якого поставали розставлені на поличках миски писанки, голубця-пташку. Глиняний посуд зі стравами чи іншими продуктами ще зберігали в погребі, який облаштовували здебільшого в сінях. Таким чином, увесь наявний у сім’ї посуд не розставляли по всій хаті. Він мав певне традиційне локальне місце зберігання: зосереджувався переважно навколо дверей – виходу з кімнати – та біля печі. Ці функціонально найбільш доцільні й зручні місця для тримання посуду знаходили ще й символічне осмислення в язичницьких віруваннях. Глиняні вироби відігравали роль своєрідних внут рішніх кордонів, оточуючи існуючі входи-виходи житлового приміщення – двері, піч, вікна, через які підтримувався зв’язок між внутрішнім замкненим середовищем і зовнішнім світом і через які було можливе проникнення до хати ворожих людині надприродних сил. Щоб забезпечити родині спокійне, щасливе життя, уберегти членів сім’ї й нажите ними добро від підступів як інших людей, так і злих демонічних сил, запобігти лихові, й необхідний був розставлений поблизу виходів, мов на сторожі, глиняний посуд. Наділений магічними властивостями, він у даному випадку розглядався не інакше, як оберіг родинного добробуту й благополуччя, оберіг від пристріту. Захисне магічне поле гончарного посуду підсилювало, доповнювало й підстраховувало захисну оболонку, утворену глинобитними стінами, долівкою й стелею хати. Зосереджені в особливо вразливих місцях людського житла гончарні вироби – важлива умова збереження цільності, гармонійності внутрішнього світу сім’ї. Охоронна функція посуду підсилювалася кахельними коминами печей з різноманітними графічними язичницькими знаками-символами чи орнаментами й різьбленими образами-символами мисника й полички. Для надійного захисту житла, особливо ж родинного вогнища, від злих духів теракотові орнаментовані кахлі вмазували й у димохід. Таке явище мені не раз доводилося спостерігати в Полтавщині під час розбирання старих печей у будівлях ХIХ – початку ХХ століття. Мисник і поличка з кониками, різьбленими розетками, солярними знаками – своєрідні образи божественної колісниці, що несеться по небесній сфері (мисник і поличку не випадково кріпили

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

аж попід стелею). І везе вона у далечінь небесне життєдайне світило – Сонце, міфологічним уособленням якого поставали розставлені на поличках миски. Для українського фольклору характерне зіставлення миски (тарілки) й сонця, наприклад, у загадках: «Котилася тарілочка по крутій горі; прийшла баба чорна, на ній жупан чорний, і надворі стало чорно» (день і ніч); «По морі, по морі золота тарілка плаває» (небо і сонце); «На дерев’яній межі в скляному полі пасеться тарілочка ясна» (сонце на заході) [72, с.73, 48, 50]. Роль посуду в семантиці мікроуніверсуму значною мірою визначалася ще однією семантично важливою властивістю – рухомістю в хаті, здатністю змінювати своє місцезнаходження. Тобто гончарні вироби, на відміну від хатніх меблів, могли переміщувати в просторі домівки, хоча й не в довільних, а в певних, усталених звичаями напрямках, тимчасово виносити за межі житла, змінювати їх просторове положення (перевертати догори дном, ставити на ребро). Непотрібний у даний час посуд зберігали на горищі перевернутим догори дном («туди ніщо не впаде – буде чистим»). Окрім хати, посуд ще тримали в коморі, виділеній з хати в окрему будівлю, та в льоху. За межі кожного з цих замкнених середовищ його виносили назовні тільки тимчасово і з однією метою: для сушіння після миття.

РОДИЛЬНІ

ЗВИЧАЇ. Гончарні вироби – обов’язковий компонент магічної практики, пов’язаної з основними етапами життя людини – народженням, одруженням і смертю. Значення цих предметів, породжених до життя синкретичною творчістю наших далеких предків, полягало не стільки в них самих, скільки в контексті їх побутового застосування. Посуд набував сакрального, символічного значення й сповна реалізовував свої функції через різноманітні ритуали повсякденного життя, через обрядові дійства, під час яких встановлювалися зв’язки зі світом надприродного, з богами, з предками. Миски, разом із деяким іншим глиняним посудом, застосовували в магічних діях, спрямованих на збереження вагітності й успішні пологи. Народна медицина застерігала, що вагітна

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

Гончарні вироби – обов’язковий компонент магічної практики, пов’язаної з основними етапами життя людини – народженням, одруженням і смертю

жінка не повинна піднімати важкого. Якщо ж це траплялося, її ставили «над мискою із запаленою горілкою, парять у ванні і оперізують рушником, на якому святили паску» [160, с.12]. Після пологів і наступного обмивання породілля лягала на піл, під яким клали ніж (шматок заліза) й ставили в мисці воду, «щоб усі уроки і зглазіння на залізо йшли, а не на дитя і породіллю» [153, с.263-264]. У Борзенському повіті Чернігівської губернії привітати породіллю приходили жінки – родичі й сусіди. Вони приносили «на мисочці на споді що-небудь: картопля або гурки, а зверху хліб» [302, с.162]. А на урочистий обід у честь новонародженого повитуха приносила в горщику борщ і кашу. Пригощання починали з того, що баба чи кума давали породіллі горілку і миску з відсипаними в неї трьома ложками страви [160, с.24]. Завершували обід ритуальним розбиванням горщика з кашею. Тим часом обід під час хрестин завершували не розбиванням горщика, а частуванням вареною – хмільним фруктовим напоєм. Коли присутні випивали по дві чарки горілки, баба починала розливати варену. Третю чарку вона наповнювала інакше: варену наливала спершу в миску, ставила на столі й розливала вже звідти в чарки ложкою [302, с.164]. У північно-східних повітах Полтавщини наприкінці обряду на стіл ставили «миску з узваром і порожню тарілку: повитуха пригощала всіх вареною, яку випивали, закушуючи плодами з узвару» [43, с.157]. Урочистий обід продовжували в шинкові. Вирушаючи туди, брали в миску борошно і два буханці. Увійшовши до шинку, миску ставили посеред столу й сідали навколо [302, с.165]. Для традиційної родильної обрядовості характерний обряд очищення породіллі та повитухи – зливки. Його обов’язковим атрибутом був гончарний посуд. У обряді використовували спеціальну, так звану непочату воду. Брали її з джерела, колодязя чи річки. На світанку, інколи ще при місяцеві, але завжди до схід сонця, баба-повитуха йшла до річки і, промовляючи заклинальні формули, набирала води. У м.Мрині Ніжинського повіту баба брала непочату воду й наливала в миску до країв («взагалі все, що б не наливалося, наповнюється до країв, щоб у породіллі було багато «покорму»); в миску з водою вона клала ягоди калини і зерна вівса. Далі піднімала миску вгору, а породілля набирала рукою воду із зернами і ягодами й, проливаючи на себе, пила: «Породілля з чотирьох країв миски (хрестоподібно) п’є тричі воду» [153, с.266-267].

У Борзенському повіті в цей час на столі стояла миска з чотирма паляницями. Баба брала її й швиденько бігла до порога й назад – «щоб діти швидко ходили й говорили». Далі влаштовували обід. Весь цей час миски стояли на покуті [302, с.168].

ВЕСІЛЬНА

ОБРЯДОВІСТЬ. Без мисок неможливо уявити традиційну весільну обрядовість в Україні. У драматичному дійстві народного весілля гончарні вироби використовували значно ширше і в більшому асортименті, аніж у будь-яких інших обрядах життєвого циклу людини. В Україні були два головні періоди року, коли відбувалися весілля: «від Водохрещів (6 Січня) до Масниці і від Покрови (1 Жовтня) до Пилипівки (14 Падолиста) – у другі ж часи дуже рідко» [149, с.70]. Напередодні цих періодів дівчата намагалися відгадати свою майбутню долю, визначити свого нареченого. Особливо значущими для дівчат уявлялися новорічні гадання, важливими атрибутами яких були глиняні миски й тарілки. У Лубенському повіті в ніч під Новий рік «дівиця, як лягає спати, ставить собі в головах миску з водою і чотирма соломинками, покладеними хрестоподібно, що зображають міст, і примовляє, з ким я буду через цей міст іти, з тим буду вік вікувати. Хлопець, який іде вві сні через міст, і є суджений» [160, с.61]. Подам ще один приклад характерного гадання, в якому теж фігурує миска. Треба було «посадити півня в діжу, і поставити миску з водою, і тут же посипати купку проса, жита, гречки. Якщо півень із діжі кинеться на зерно – наречений буде славний господар; якщо він кинеться до води – наречений буде поганий п’яниця» [156, с.21]. На змовинах, перед тим, як сісти за обід, дружки мили руки. «Батько й мати підходять до столу, ставлять питун, дружки миють руки, мати підносить їм рушники на тарілці…» Ці дії повторювали, коли вони сідали за стіл у молодої після вінчання [156, с.112, 122]. Дещо пізніше, за столом у молодої, коли всі чекали поїзда нареченого, «наречена з дружками-дівчатами сідає у себе в хаті за стіл і пригощає гостей, які приходять, горілкою, черпаючи її ложкою з миски, в знак достатку і веселощів на весіллі» [76, с.358]. У Лубенському повіті дружка і піддружого, які першими заходили до хати, саджали за стіл і ставили перед ними глечик із бражкою, накритий зверху шишкою [160, с.122]. Опісля при-

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття шивання квітки молодому весільний поїзд запрошували до вечері. «Поставлять так дві миски, перед молодою буде лежать хліб, солі дробок на тарілці. Дак вона візьме свої ложки, молода, да так тілько перехрестить миски; а поїзд вечерятиме» [302, с.133]. У Зіньківському повіті куховарці, котра готувала весільні страви, співали: «Ой що було, попили, поїли (2) Ой приймайте миски та тарілки, А нам дайте меду та горілки. Ой приймайте все кругленькоє, А нам дайте варененької» [30, с.384]. Продовжувалася трапеза, коли молодий привозив молоду княгиню до своєї господи: «…Поїзду усиплють потрошку страви; то молода тілько перехрестить ложкою – тими ложечками, що зв’язані червоною жичкою… – навхрест, обидві миски» [302, с.137]. Наступав час першої шлюбної ночі. У той час, як молодих відвели до комори, «батьки сідають за стіл в хаті, беруть великий глечик (глек) горілки і, доки дружко не прийде зі звісткою про молодих, частують всіх своїх рідних великою чаркою» [156, с.138]. Якщо дівка виявиться чесною, батько наливав у миски горілку й ставив перед приданами (весільними гостями з боку молодої), які співали: «Да горілко-сивухо, Да чого в мисці сухо? Да не буде пісні конця, Да не буде в мисці денця». Дружко, почастувавши всіх, віддає чарку приданам; вони самі п’ють з мисок і п’ють скільки хочеться…» [156, с.140]. Далі подавали вечерю. Мати наливала в миску варенуху й пригощала придан великою чаркою [156, с.141]. З миски пили й під час перезви. У понеділок у хаті молодого готували пиріжки. Їх зв’язували попарно «двадцять сім (тридев’ять) пар», клали в миску і ставили на столі. Молода приносила два рушники і два червоні пояси, якими тесть обгортав миску з пирогами. Все це відносили до хати молодої [156, с.144]. У деяких повітах Чернігівщини в понеділок відбувалося ритуальне запікання курки у великому горщику. Молоді та дружки несли її на мисці разом із пиріжками до батьків молодої. «Коли курка і пиріжки з’їдені, тоді дружко бере в руку миску і кричить: «Одступіться од порога!

ворона летить!» І з цими словами кидає миску, в котрій принесено пиріжки і курку, і розбиває її до одвірка, причиняльниці дверей коло печі. Червоні пояси з миски теща бере собі…» [149, с.164]. У Переяславському повіті під час перезви пили чарками, а як напивалися, починали наливать горілку в миски й пити ложками. «Було таке, що од п’яного заберуть миску, а він дряпає ложкою по столу й питає, не розплющуючи очей: «Що це воно за знак, чи воно у мисці дно випало, чи що?» [29, с.389]. Етнограф Василь Милорадович подібне явище спостерігав у Лубенському повіті: «Під час обіду горілку п’ють з миски ложками» [160, с.125]. А в с.Ціпках Гадяцького повіту горілку пили прямо з миски: «Після закуски дружко наливає у миски горілки, і перезва просто п’є горілку із мисок хто скілько хоче…» [50, с.149]. В Україні горілку з миски пили ложками в особливо урочистих випадках, які не обмежувалися весіллями. Цей звичай загалом характерний для святкових обідів, які влаштовувала гетьманська адміністрація. Для прикладу нагадаю про подорож антиохійського патріарха Макарія в Росію і в Україну в середині XVII століття. 1654 року в Богуславі він зустрівся з Богданом Хмельницьким. Тоді ж, під час урочистого обіду, «подали на стіл миски з горілкою, яку пили ложками (чарками?) ще гарячою… Потім були подані на стіл мальовані глиняні тарелі з солоною рибою у вареному вигляді і з іншим у незначній кількості» [6, с.34-35]. Їжу на весіллях готували в горщиках, а до столу подавали в глиняних мисках і в тарілках. Ці типи посуду частіше за інші фігурують у весільних обрядах. Характерну прикмету мисок, що, певно, й визначило їх місце в ритуалах, названо в одній із весільних пісень: «ой приймайте миски та тарілки» = «ой приймайте все кругленькеє», тобто в даному випадку визначальною була кругла форма мисок, тарілок. На них клали хліб, коровай, жито, сіль; наливали мед, горілку – ті продукти, які в народній свідомості символізували багатство, добробут і плодючість новоствореної сім’ї. Частуючи учасників весільної драми, на тарілці підносили чарку. Якщо хтось не пив, то виливав горілку в тарілку [302, с.100, 131]. У с.Бубнівці, що у Вінниччині, «на великім полу-

Без мисок неможливо уявити традиційну весільну обрядовість в Україні. У драматичному дійстві народного весілля гончарні вироби використовували значно ширше і в більшому асортименті, аніж у будь-яких інших обрядах життєвого циклу людини

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

миску кладуть коровай» [329, с.151]. У широкому використанні глиняних мисок Нерідко для весілля закуповували нові у родильних і весільних обрядах відобразилися миски [281, с.41]. У широкому використанні глистародавні міфологічні уявлення, в яких миски няних мисок у родильних і весільних в контексті ритуалів, особливо ж пов’язаних обрядах відобразилися стародавні із жертвоприношеннями, могли осмислювати міфологічні уявлення, в яких миски як своєрідний образ Всесвіту в контексті ритуалів, особливо ж пов’язаних із жертвоприношеннями, могли осмислювати як своєрідний образ Всесвіту. Виділенням у космічній моделі ним. Миску задіювали і в іншому великодньому світобудови чотирьох сторін світу пояснюється звичаї: після розговин, умиваючись, клали в миску символіка цифри «4», чотиристоронності, що два яйця й монету. Потім воду зливали в ставок, а де супроводжувала обрядове застосування мисок: його не було – на вогонь [21, с.24]. У Чернігівщині з чотирьох країв миски хрестоподібно пили воду, існував великодній звичай робити дарунки молодій на стіл ставили миску з чотирма паляницями, господині – усі родичі приносили їй усілякий новий під час новорічних ворожінь на миску з водою посуд на нове господарство [281, с.41], у тому числі хрестоподібно клали чотири соломинки, під й мальовані миски. час перезви миску з пиріжками обгортали двома Особливу роль відводили глиняному посуду в рушниками і двома червоними поясами (2+2=4). новорічному циклі календарних свят. Увечері вся Миска, заповнена водою (вареною, горілкою), родина збиралася до вечері. У хаті курили ладаном у такому випадку – уособлення світових вод, із глиняної куришки й сідали до столу. Під час світового океану. Шлюб у міфології осмислювали як ритуальної різдвяної трапези кутю поливали макокосмічне єднання протилежних світів, і цей процес вим молоком. «Щоб добути се молоко, перед самою безпосередньо пов’язували зі світовими водами. Та й вечерею котрась із жінок бере намочений перед результат цього шлюбу – народження нової людини тим мак і тре його у чорній (мисці. – О.П.), бо – невіддільний від символіки космосу, а отже, і від у ній мак терти краще, ніж у полив’яній мисці» світових вод, роль яких у архаїчній картині світу [127, с.151]. Опісля вечері миску, з якої їли узвар, не уявлялася універсальною. мили, а кожний клав у неї свою ложку догори денцем Космічний символізм води обігрували таким чином, щоб ложки оточували миску вінцем. в ритуалі, де спільне черпання ложками На ложки клали книш. «А вранці дивляться: чия міцного напою з миски – своєрідне приложка перевернулася, той швидше за всіх помре» чащання учасників обрядового дійства до [39, с.309-310; пор.: 64, с.21]. Миска присутня в одного джерела космічної енергії – мусило подібному ворожінні й на Багатий вечір (під Новий забезпечити їм добробут і щасливе життя. рік), і в день Богоявлення (Водохрещі), коли «перед До того ж вода – символ життя, а весілля саме обідом їдять кутю з медом, яка залишається ще і є актом, через який звичаєве право «санкціонує» звечора в мисці» [324, с.4]. У Гуцульщині з мисками появу в майбутньому нового життя, потенція якого ворожили, щоб дізнатися про надої молока в корів: освячується спільним причащанням. «До нової миски дають дев’ять ложок води і кладуть єї на сволок. Рано на Новий рік мірять воду; КАЛЕНДАРНА ЗВИЧАЄВІСТЬ. Глиняні миски як єї прибуло, то корови будуть давати більш фігурують і в деяких календарних народних звичаях молока як минулого року, як же ж убуде – менче» і обрядах, головним чином землеробського циклу. [330, с.195]. До окремих календарних свят гончарі приурочуУ Борзенському повіті на голодну кутю (перед вали виготовлення певного посуду чи ритуальних Водохрещами) на горщиках з кутею та узваром, що предметів, які нерідко були в центрі обрядодій. «стоять на покуті, хтось із старших у родині Перед Великоднем жінки готували обрядові пише крейдою по одному хресту… Під час коли страви, передовсім писанки, крашанки. У випадках, хтось один пише хрест, другий несе миску зі коли декорували писанки, «після того як малюсвяченою водою і кропило; він кропить будинки, нок цілком закінчено, яйця печуть в мисці в не худобу…» [127, с.153]. Під час ходи священика й дуже гарячій печі і таким робом стоплюють з їх дяка зі свяченою водою по хатах дівки на виданні віск» [205, с.118]. У Чернігівщині дівчата «кладуть та вдови прагнули дізнатися про свою майбутню у миску крашене яєчко і вмиваються, щоб лице долю. Для цього вони «набивають збіжжя у вогку було чисте увесь год» [224, с.262]. Повернувшись миску і зсипають єго у бесаги міхоноші, тому, що додому з церкви, господар спершу тричі обходив носить за дяком узбиране збіжє. До мокрої миски довкола столу, тримаючи в руках миску зі свячеприлипають зерна, ті згортає дівка чи удова на

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття стіл, перечислює, чи зістало їх до пари; як так, то вона віддасть ся сих м’ясниць, а як не до пари, то «ше ме дівувати зглядно вдовою ходити до нарік» [330, с.210].

замовляння

води в три штофа; запалюють клоччя конопляне на животі; після цього кухоль ставлять в миску і починають замовляння, яких не чути, тому що хвора жахливо кричить» [156, с.88]. Слід згадати ще про одну споріднену назву – черепаха. Дуже поширений сюжет українського фольклору – ототожнення глиняних мисок із черепахою. Наприклад, у загадці, записаній у Київській області, мовиться: «По лужках, бережках ходить чудо в двох мисках» [72, с.121]. Відома також пригода, що трапилася з дочкою, яка заховала від матері курку в двох полумисках, а та перетворилася в черепаху: «Так як накрито було двома полумисками, так і в черепахи череп’я зверху і зісподу, скрізь твердо» [64, с.10]. Це повір’я характерне було для всіх центральних регіонів України [21, с.230; 323, с.66; див. також: 224, с.296-297]. У народі побутувало повір’я, мовби з черепах збігає вода й роса. Тому відьми, щоб відвести від поселень дощові хмари, умертвляли цих тварин [281, с.270]. Схожу прикмету пов’язували і з полумиском: «Якщо під гарячим полумиском спітніє стіл, буде дощ» [208, с.172]. У стародавніх міфах і ритуалах черепаха часто виступала символом землі. Звідси, напевно, й виникав зв’язок черепаха земля глина миска. М’ясо в мисці – чи не була це жертва, яку в давнину приносили черепахам як духам озер,

й ворожіннЯ. Ретельний підбір посуду (майже винятково глиняний, новий або ж старий, простий чи полив’яний, полив’яний зсередини або ж зсередини і ззовні, замазаний тістом чи глиною), вибір способу приготування (речовини варили чи спалювали, смажили) – цей широкий спектр ритуальних умовностей свідчить про те, що глиняний посуд сам по собі осмислювали в народі як важливий фактор, передумова успішного лікування. Він не тільки доповнював чи підсилював дію різних речовин, а й сприяв збереженню й повнішому виявленню їх цілющих властивостей. Тобто посуд розглядали як самостійний носій магічної сили. Хворобу часто уявляли не як вияв фізіологіч них порушень в організмі, а як наслідок втручання, негативних впливів надприродних сил. Тому для її лікування застосовували заклинання та всілякі «очисні» дії. Рідко яке медичне втручання не поєднувалося з магічними процедурами, психотерапевтичний ефект яких не слід недооцінювати. Віра в здатність глиняних виробів впливати на ті чи інші життєві процеси знайшла адекватне відображення в численних замовляннях, які в більшості випадків спрямоГлиняні миски фігурують і в деяких календарних вували на лікування людей народних звичаях і обрядах, головним чином від різних хвороб. До атрибутів священнодійства ворожок частіше землеробського циклу. До окремих календарних свят входили глечик, рідше горщик, а гончарі приурочували виготовлення певного посуду також веретено, голка, ніж, велика чи ритуальних предметів, які нерідко були ложка, лляні кульки і т. п. Усі ці в центрі обрядодій предмети наділяли магічними властивостями. Субстанцією, що об’єднувала, концентрувала їх дію, була глиняна рік, джерел? Адже відомі випадки принесення півня миска. Саме миска в маніпуляціях замовляння (= м’ясо) і черепа коня (= миска) в жертву водяпоставала визначальним фактором збереному (= водна стихія) [13, с.65]. Черепаха в ження ритуальної «чистоти» води, а отже, і її традиційних уявленнях була уособленням жіночого магічної сили. начала, і незвичайні пригоди в українському Найбільш відповідальним моментом замовфольклорі, пов’язані з нею, теж траплялися саме ляння вважали перевертання глечика, горщика чи з жінками. кухля. Акт перевертання посуду – це магічна дія Для порівняння, нагадаю, що для китайської нейтралізації несприятливого для людини серенеолітичної культури яншао прикметними були довища. Миска з водою ж виступала або засобом миски, виготовлені з червоної глини, на внутрішній знищення злих ворожих сил, або ж проміжною поверхні яких (на денцеві) найпоширенішим орналанкою (медіатором) у цьому процесі: «Запалюють ментальним мотивом було стилізоване зображення страсну або заручну свічку; ставлять миску черепахи (жаби). При цьому слід мати на увазі, що з водою і на свічці ллють олово у воду; пара, що черепахи й жаби в міфології і фольклорі більшості піднімається в цей час із води, є нечиста сила, яка народів взаємно замінювали одне одного, що втікає від хворого» [224, с.284]. Микола Маркевич викликалося їх належністю до класу хтонічних істот записав такий спосіб лікування «соняшниці» (біль з близькими міфологічними функціями. Звідси, у шлунку): «Хворому на живіт ставлять миску жаба в китайській народній мові має назву «небесна

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

100

курка», бо вважали, немовби жаб’яча ікра падає з боки, тобто в середині та з зовнішньої сторони... неба разом із росою [65, с.92-98]. Звичайно на це вживають самих великих мисок У стародавній Індії миску уподібнювали і дбають, щоб вони були гарні. Ганчарі роблять до черепа: «Якщо вірити «Катьяяна-Шраутатакі миски на замовлення. Заможніші люди сутрі».., маленька миска або чашка завдяки мають таких мисок 2, 3 і бережуть їх «про слуподібності з черепом називалася kараlа; в ній чай», про той день, «коли будут правити панахиди зберігалися жертвоприношення» [325, с.98]. за померші душі». Миски ці також, буває, кладуть На асоціативний, ритуальний зв’язок миски й черепа до мисника «на показ» або ховають у коморі» вказує і давньоіндійське слово kаrраrа, [329, с.150-151]. У даному прикладі чітко що означає «черепок, чаша, череп» прослідковується зв’язок мисок для З-поміж [292, с.269]. приносу з ритуалами відправлення За свідченнями лінгвістів, культу предків. глиняного праслов’янське слово čеrръ – «череДля порівняння згадаю посуду, пок, глиняний посуд» – споріднене й про те, що у словенців був який застосовували з іншим праслов’янським терміном поширений такий вид глиняв обрядах čеrnь у значенні «черінь печі, горну; ного посуду, як pekva – глиняна жаровня, (глиняна) сковорода», миска, якою покривали на жертвоприношення, який, у свою чергу, зближається з вогнищі тісто, присипали її зверху основною формою грецьким χερνος – «миска, посудина жаром і в такий спосіб випікали була миска для жертвоприношень»; ірландським хліб [292, с.259]. У Полтавщині сеrn – «миска», давньоісландським hverna до початку XX століття у вжитку – «горщик». Окрім цього, болгарське слово була спеціальна велика миска-ринка, «чаропка» означає «посудина з глини»; стародавнє яку застосовували винятково для запікання в польське trzop – «черепок, горщик»; чеське strep ній птиці. Називали її «гусятницею». Можливо, – «черепок, горщик, череп»; сербcьке діалектне ці звичаї – теж рудименти язичницького обряду čripja – «миска» [292, с.205, 227]. Отже, прадавня жертвоприношення з використанням глиняного лексика європейських народів, як і сучасна лексика посуду, зокрема миски. слов’янських народів, зафіксувала обрядовий, ритуНарешті, в Україні, як уже мовилося, був альний зв’язок: черепок (череп) миска (горщик) поширений звичай розливати в миски ритуальні жертвоприношення. напої: варену, узвар – у родильних обрядах; варену Ритуали сивої давнини в пережиткових формах й горілку – у весільних обрядах (напої й пили з збереглися і в календарній обрядовості українців. миски); канун (розведений мед) – у похоронних Так у Лівобережній Україні пережитки давніх обрядах. А молоді й дружки в перезву несли батькам жертвоприношень богам з використанням мисок на мисці запечену курку, здійснюючи в такий спосіб зберігалися до початку XX століття у формі присвоєрідне жертвоприношення одного роду іншому. несення до церкви так званих мисочок – вареників, До того ж після поїдання з миски курки (пиріжків) пирогів і курей на другий день Різдва та Великодня. її розбивали, тобто виконували дію, притаманну За деякими джерелами, вказівки на цей звичай передовсім завершальній фазі язичницьких обрядів сягають XVI століття [35, с.362]. Один із атрибутів жертвоприношення. У більшості обрядових ситуацій релігійного побуту в Полтавщині, а саме полички, на миску з хлібом, особливо ж коли її ставили на яких стояли ікони, теж називали терміном, похідним покуті – найбільш сакральному місці хати, теж слід від слова «миска» – «мистничками» [11]. розглядати як своєрідну форму здійснення жертвоЄвгенія Спаська свідчила, що для приприношення надприродним силам, від яких залежав носу (панахиди) українські гончарі виготовляли добробут учасників ритуалу. На зв’язок глиняного спеціальні ритуальні миски, мальовані з обох боків посуду і жертвоприношень опосередковано вказують [281, с.41], а Лідія Шульгина спостерігала ці миски в і українські прислів’я: «Дарма що в черепку, аби с.Бубнівці: «Ще роблять миски для приносу, на куриця жарена»; «Дарма що в черепку, аби куриця принос..; в них несут панахиди; кладут 4 калачі, жарена, куриця варена» [245, с.328]. до криси свічку приліпит, і так стоїт на столі. Наведені факти дозволяють стверджувати: Це заказні – нащот таких оказіїв; ніхто їх не бере з-поміж глиняного посуду, який застосовували в до чогось гиншого – вони тільки на калачі... [*Несе обрядах жертвоприношення, основною формою разом; у хустку велику покладе калачі, а миску була миска. При цьому в жертву богам частіше під паху, а там уже викладає все. Як похорон, то на приносили курку (півня). Гадаємо, що українська 4 й на 5 мисок дают гобідати, але тих мисок, що традиційна глиняна бариня з куркою під рукою або в кошику – це пізній, уже значною мірою трансфордля приносу, не берут…]. Миски для приносу звимований і «осучаснений» образ антропоморфного чайно роблять круглі або вазкою і пишуть їх на два

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття жіночого божества (Богині-Матері) з одержаним у дар жертовним птахом. Згадаймо й те, що саме миска в численних замовляннях і ворожіннях поставала головною умовою, засобом передачі магічної сили, психічної енергії, а в прадавні часи ці таємничі ритуалізовані дії, чаклування належали до виняткової сфери діяльності жерців, якими в обрядах жертвоприношення й відправлення культу предків нерідко виступали саме гончарі – творці глиняних виробів.

СЕМІОТИЧНІ

ФУНКЦІЇ. Населення України в повсякденному побуті застосовувало відкритий, напіввідкритий і закритий посуд. Вважали, що чим вужчий отвір посуду, тим надійніше його захищено від проникнення в нього небажаних сил. Саме тому для довготривалого зберігання продуктів харчування, збіжжя тощо використовували, головним чином, напіввідкритий і закритий посуд. Ознака «відкритий» характеризує гончарні вироби з негативного боку – вони майже незахищені від впливу лихих демонічних сил. У відкритості вбачали небезпеку для людей, а тому в мисках – найбільш відкритому посудові – продукти, страви тримали недовго, лише під час трапези, а якщо й залишали надовше, то обов’язково накривали зверху другою мискою. Звичайним явищем було, коли, починаючи обід, господар хрестив миски, наповнені їжею, виганяючи цими діями злі сили, які могли зашкодити людині. Миски, як уже зазначалося вище, широко використовували в родильній і весільній обрядовості. Їх форма характеризується такими ознаками, як плоска, необ’ємна, відкрита. В обрядовості, пов’язаній із народженням дитини, усе це уособлювало відповідний стан жінки в момент пологів і в цілому мало забезпечити їй збереження вагітності, успішні й легкі пологи, гарне самопочуття. Для мисок суттєвою була ознака «плоскість», яка визначала незахищеність, відкритість цього типу посуду. Цю властивість мисок використовували в симпатичній магії чарівники. Наприклад, проклявши річку, чарівниця кидала в неї певні предмети, що могли вплинути на воду, у тому числі й миску чи якийсь інший плоский предмет (посуд). Вважали, що при цьому річка повинна була обміліти [49, с.142]. Основним способом захисту порожніх виробів відкритого й напіввідкритого типу було перевер-

тання – посуд, не задіяний у господарстві, на кухні, не наповнений чим-небудь, зберігали (сушили) здебільшого в положенні догори дном – під лавою, біля печі, у миснику, на горищі. Вважали, що перевернуті вироби – безпечні для людини. У такому положенні під ними створювали особливе середовище, нейтральне щодо людини, несприятливе для діяльності ворожих їй сил і взагалі для будьякого вияву життєдіяльності. Перевертання посуду широко практикували в знахарстві, замовляннях. Одним із надійних способів захисту найбільш відкритого і найбільш чутливого до впливу злих сил посуду – мисок, – окрім звичного перевертання догори дном, був ще один варіант порушення усталеного функціонального положення – ставлення на ребро в миснику чи на поличці. Незахищеність, вразливість, а водночас і значущість отворів посуду гончарі акцентували декоруванням їх вінець орнаментами, які виконували функцію оберега. При цьому солярна символіка мальовки підкреслювала зв’язок верха посуду з космосом. Ужитково-символічне призначення мали вінця глиняного посуду. Надаючи міцності вершку виробу, протидіючи можливим фізичним зусиллям зверху і з боків, вони брали на себе також роль символічномагічного оберега місткості, внутрішнього простору. Дещо відігнуті, потовщені або ж в інший спосіб виділені вінця фіксували й підкреслювали найбільш вразливе місце – отвір, оточували його магічним полем (колом). У народних обрядах захисну функцію вінець підсилювали обв’язаною навколо них червоною стрічкою, вовною тощо, які теж наділяли благодійними магічними властивостями. Основні моменти в житті людини супроводжували також ритуальним биттям посуду. Цей ритуал ознаменовував початок або завершення певного життєвого циклу. Так розбивали горщик з кашею під час хрестин. У всіх східнослов’янських народів відоме обрядове биття посуду на весіллі [52, с.46]. Про обрядовий, ритуальний характер розбивання свідчить і поводження з мискою під час завершення весілля: коли з’їдали курку й пиріжки, принесені в мисці молодими й дружками до батьків, миску розбивали об одвірок [149, с.164]. Акт биття посуду прикметний не тільки ліквідацією якоїсь негативної сили, а й просто виявленням, визначенням її носія, особливо ж коли ці дії – вияв помсти, ворожого ставлення до людей.

У відкритості вбачали небезпеку для людей, а тому в мисках – найбільш відкритому посудові – продукти, страви тримали недовго, лише під час трапези, а якщо й залишали надовше, то обов’язково накривали зверху другою мискою

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

101

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

102

Часткове пошкодження глиняного виробу також вело до втрати ним цільності й неможливості подальшого використання за прямим призначенням. Користування в господарстві дірявим, щербатим чи битим посудом вважали поганою прикметою – це могло накликати біду, а тому господині прагнули позбутися таких виробів і натомість придбати в гончарів новий посуд. Тільки злидні утримували інколи людей від цього. Частини посуду, розбитого під час виконання певних ритуалів, наділяли магічними властивостями. Такі черепочки продовжували виконувати вжиткові й символічні функції, що знайшло відображення і в прислів’ях, наприклад, у такому: «Череп’я живе довше, як цілий посуд» [299, с.547]. Населенню України важливу інформацію про навколишнє середовище і його вплив на життєдіяльність кожної людини давало символічне пояснення наповненості або ж порожнечі глиняного посуду, тобто існування семіотичної опозиції повний/порожній. У народних віруваннях побільшення вмісту посудини сприймали в позитивному плані, а зменшення, навпаки, трактували негативно. Повна посудина – ознака заможності господаря, успішного ведення ним господарства. Та й сама земля в уявленнях і ритуальній практиці землеробів поставала велетенською посудиною з їжею. Подібні магічні дії характерні для деяких народних прикмет, скажімо, для тієї, що провіщала весняну повінь: «Треба на Стрічення до схід сонця набрати миску вщерть снігу, не натопчуючи. Як з його багато води буде, то велика вода прибулна по весні буде, а як мало, то й по весні вода мала буде» [48, с.20]. В обряді зливок миску наповнювали непочатою водою до країв, «щоб у породіллі було багато покорму» [153, с.266-267]. Миска зі стравою – це теж одна з ознак добробуту родини (пор.: «До повної миски усі з ложками» [299, с.586]). Семантиці «повного» прямо протилежне означення «порожнього» – символічного вираження безплідності, злиднів, нещастя. Порожнечу посуду в народній свідомості тлумачили в негативному плані, бо вона приховувала в собі небезпеку для людини: там могли зосереджуватися, переховуватися небажані сили. Тому порожнечу прагнули нейтралізувати наповненням або перевертанням. Порожній посуд – образний символ голоду, бідності: «Є миска, та в мисці нема», «Нащо золота миска, як вона порожня» [245, с.346].

СТУДІЇ ОПІШНЯНСЬКОГО ГОНЧАРСТВА АНАСТАСІЙ ЗАЙКЕВИЧ (1842–1931). На

унікальність і неперевершеність мистецького рівня опішнянських мисок в Україні вчені, художники, земські діячі звернули увагу ще наприкінці 1870-х років. Значною мірою це було викликано зацікавленістю Полтавського губернського земства розвитком місцевого кустарного гончарного промислу. На початку 1877 року голова Комісії з дослідження кустарних промислів Росії (СанктПетербург) Є.М.Андрєєв зустрівся з викладачами Харківського університету Сокальським і Зайкевичем та заручився їх згодою розпочати вивчення кустарних промислів, відповідно в Харківській і Полтавській губерніях. Земства мали асигнувати на зазначені дослідницькі роботи по 1500 руб. щорічно. Уже в жовтні того ж року Полтавське земство отримало від Комісії прохання надати їй відомості про стан дрібного товарного виробництва в губернії. Невдовзі земські діячі розробили широку програму досліджень, розраховану на три роки. Як і передбачалося, для детального вивчення кустарних промислів з Харківського університету запросили завідувача кафедри агрономії, приват-доцента, уродженця м.Лубни Полтавської губернії Анастасія Зайкевича. З невідомих причин, він тільки влітку 1879 року розпочав польові студії в Миргородщині, які продовжив у Лохвицькому, Зіньківському й Полтавському повітах [223, с.4]. За відомостями Юрія Лащука, віднайденими вченим у Центральному державному історичному архіві в Ленінграді, Анастасій Зайкевич «з помічниками А.Л.Жебуньовим і А.К.Твердохлібом в 1880–1881 рр. обстежив 20 гончарських осередків, де вивчав економічну та технологічну сторону промислу. Було закуплено ними 300 предметів та взято 200 зразків глин для лабораторного обстеження. Крім цього, з метою з’ясування можливостей піднесення технологічного рівня Зайкевич обстежив гончарські заводи в Ревівці і Скубівці, Олександрівського повіту, Херсонської губернії, а також завод «дешевих селянських виробів Кузнецова у Валківському повіті Харківської

На унікальність і неперевершеність мистецького рівня опішнянських мисок в Україні вчені, художники, земські діячі звернули увагу ще наприкінці 1870-х років

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття губернії». – Нині Будянський фаянсовий завод» [141, арк.114]. Отже, Анастасій Зайкевич побував у більшості гончарних осередків краю, ретельно обстежив промисел, описав його економічне становище, технологію, звичаї майстрів. Він також зібрав колекцію глиняних виробів полтавських гончарів, переважно мисок з Опішного, за якою підготував і надрукував альбом «Мотивы малороссийского орнамента гончарных изделий» (1882, 1883) – перше в українській керамології образо творче видання з проблематики гончарства. У післяслові до альбому зазначалося: «Исследование гончарного промысла в Полтавской губернии, произведенное профессором г.Зайкевичем имело результатом собрание образцов этого производства с их оригинальными рисунками и украшениями.

Професор агрономії Харківського університету, дослідник опішнянського гончарства Анастасій Зайкевич. Харків. Початок ХХ століття. Автор фото невідомий [78; 8, с.76]

Обкладинка й перші сторінки альбому «Мотивы малороссийского орнамента гончарных изделий» – першого в українській керамології образотворчого видання з проблематики традиційного гончарства. Полтава. 1882, 1883. Репринти [180]

103

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

Видання цього альбому стало нечуваним доти в Україні, і в Російській імперії загалом,

виявом самоповаги й гордості за власні національні цінності. Подібної колекції орнаментальних мотивів у галузі традиційного гончарства доти не було опубліковано

ні в одній країні світу!

104

Обрав из них наиболее типичные, Полтавская губернская Управа, независимо значения их, как иллюстрации к имеющему выйти исследованию об этом промысле, полагала, что изданием рисунков гончарного орнамента она окажет несомненную услугу как художественной промышленности, так и знатокам и любителям местного народного творчества в той или другой области производства» [180]. Дивовижна річ: увесь альбом фактично представлено (прокоментовано) тільки двома процитованими вище реченнями! Але як лаконічно в них викладено основні концептуальні міркування земців щодо перспектив гончарного промислу Полтавщини! Отже, на той час головними складовими програми розвитку традиційного гончарства в губернії вони вважали: • вивчення в польових умовах реального стану місцевого гончарства; • формування колекції зразків сучасного гончарного виробництва, яка б відображала основні форми виробів і художні досягнення майстрів; • популяризацію вершинних художніх досягнень гончарів; • зорієнтування кустарів на виробництво репродукованих зразків мальовки й писання глиняних виробів у домашньому виробництві, а власників підприємств – на впровадження їх у художній промисловості; • заохочення шанувальників народного мистецтва колекціонувати опубліковані зразки виробів. В альбомі подано 21 кольорову таблицю, де відтворено основні мотиви декору глиняного посуду й кахель. На більшості з них (15) подано 60 фрагментів гончарної мальовки полив’яних мисок, здебільшого виготовлених у Опішному [180]. Зважаючи на те, що доти в Російській імперії з’являлися лише образотворчі видання, які вихваляли й популяризували формотворчі й орнаментальні досягнення чужоземних керамістів (переважно фарфор і фаянс), видання цього альбому стало нечуваним доти в Україні, і в Російській імперії загалом, виявом самоповаги й гордості за власні національні цінності. Подібної колекції орнаментальних мотивів у галузі

традиційного гончарства доти не було опубліковано ні в одній країні світу! Високий художній рівень альбому став можливим, завдячуючи природним здібностям Анастасія Зайкевича до малювання. За свідченням його біографа С.З.Іванова, початкову освіту він здобув «у приходского дьячка, а у местного художника брал уроки рисования» [78, с.10]. Саме це вміння, художній смак і дозволили автору створити вартісний альбом, який і донині не втратив свого мистецького значення. До поодиноких недоліків альбому слід віднести повну відсутність атрибуції декору та форм глиняних виробів. І в цьому чи не найбільше виявився фактор випадковості вибору Полтавським земством Анастасія Зайкевича для дослідження кустарних промислів губернії. Адже вчений-агроном був далекий від проблематики кустарної промисловості, яка не входила до кола його професійних зацікавлень. Його запросили обстежувати кустарні промисли, зважаючи на причетність до сільського (селянського) господарства й наявність практичного досвіду з кількарічного вивчення західноєвропейського агрономічного досвіду. При цьому слід також мати на увазі, що турбота про розвиток кустарних промислів була серед головних завдань тогочасних Товариств сільського господарства. Тому зацікавлення Анастасія Зайкевича гончарством Полтавщини було до певної міри вимушеним і фрагментарним. Після обстеження окремих промислів він до цієї справи вже ніколи не повертався. На основі зібраних матеріалів Анастасій Зайкевич мав підготувати розвідку-звіт «О гончарном производстве» [201, с.72; 227, с.512]. Проте вже через рік після завершення польових студій (1882) земці сумно констатували відсутність дослідження гончарного промислу губернії: «К сожалению многосложные занятия автора не дали до сих пор ему возможности приготовить описание этого исследования» [180]. Більше того, й до початку 1890-х років Полтавське губернське земство так і не домоглося від ученого ґрунтовного звіту про гончарство краю. Так 27 жовтня 1883 року Полтавське губернське земство констатувало: «Ревиз. комм. 1883 г. заявила, что проф. Зайкевич, принявший на

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття себя труд по исследованию кустарн. промыслов в Полтавск. губ., несмотря на многократные просьбы, не доставляет губ. управе текста описания гончарного промысла, приложением к чему должны служить изданные управою рисунки орнаментов… Гл. Д.К.Квитка сообщил, что профес. А.Е.Зайкевич задержал представление земству отчета вследствие желания указать практическ. меры к улучшению гончарного промысла, для чего он предпринимал поездку в Германию…» [81]. Посилання Анастасія Зайкевича на бажання вивчити німецький досвід підтримки кустарного гончарства, очевидячки, було лише формальним оправданням невиконаних обіцянок, оскільки очікуваного звіту земство так і не дочекалося. Принаймні жодних відомостей про це віднайти не вдалося. Ще й 1889 року в дослідженні про містечко Опішне Віктор Василенко зазначав: «Мы не станем касаться техники производства, в виду того, что Харьковский профессор Зайкевич занимался в 1881 г. специальным исследованием гончарного промысла, но описание еще не издано» [26, с.38]. Причиною цього, гадаю, була виняткова зайнятість ученого своєю улюбленою справою: на той час він повністю віддався створенню дослідних полів та підготовці докторської дисертації з проблем вирошування цукрових буряків [78, с.11]. Тим часом радянський біограф славетного українського вченого-агронома С.З.Іванов усіляко ідеалізував свого кумира. Він патетично фантазував про зацікавлення Анастасія Зайкевича кустарними промислами, про вплив його досліджень на раціональне використання глин і розвиток гончарного виробництва загалом, про його ініціативу заснування керамічної художньо-промислової школи. При цьому ані словом не обмовився, що дослідженням промислів той займався на замовлення земств, а не з власної ініціативи; що самостійних хімічних досліджень глин він не проводив і з його іменем ніскільки не пов’язується розвиток в Україні гончарної промисловості; та й узятих на себе зобов’язань він уповні не виконав. С.З.Іванов вигадував: «Патриотические стремления в максимальной степени содействовать развитию экономики родного края побуждали его иногда выходить из рамок своей профессии ученого-агронома и вторгаться в область промышленности. Еще в первые годы своей научной деятельности Зайкевич проявляет большой интерес к кустарной промышленности, участвует в комиссии по исследованию кустарных промыслов в Харьковской губернии и освещает результаты работы этой комиссии в печати… Зайкевич обратил особенно большое внимание на керамическую промышленность, процветавшую в крае. Он произвел химические исследования местных пластичных глин, что позволило рациональнее использовать природные

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

богатства и развить само керамическое производство. Мы уже отмечали в биографии ученого, что в молодости он имел большую склонность к художеству и даже некоторое время учился у художника. По-видимому, природные склонности побудили его заинтересоваться художественной ветвью керамических кустарных промыслов. Здесь он опять выступил в качестве организатора в изучении народного опыта. Им был составлен художественный альбом народной орнаментики. Богатство природных ископаемых, в частности высококачественных лепных глин, а также широко распространенный в народе художественный керамический промысел побудили Зайкевича выступить инициатором организации керамической художественно-промышленной школы для подготовки кадров народных умельцев. Такая школа была организована в г.Миргороде. С тех пор прошло много лет, а почин ученого дал богатые плоды в благотворных условиях советского социалистического строя…» [78, с.111-112]. Колекція мисок та інших виробів, зібрана Анастасієм Зайкевичем, не збереглася, принаймні немає жодних відомостей, куди вона поділася. Від цього історичного періоду відсутні опішнянські миски і в існуючих в Україні керамологічних колекціях. Тому й нині основним джерелом наших знань про мискову орнаментику Опішного третьої чверті ХІХ століття залишається альбом Анастасія Зайкевича. Цей альбом на багато десятиліть став орієнтиром для мистців у галузі народно-мистецького орнаментування й предметом гордості патріотично налаштованої української інтелігенції за художній хист рідного народу. Наприклад, видатний український громадський діяч, письменник, етнограф і фольклорист, сестра Михайла Драгоманова й мати Лесі Українки Олена Пчілка була активним популяризатором народної творчості, зокрема малювання на мисках. З-поміж нечисленних в Україні образотворчих видань з національної орнаментики, які побачили світ до початку ХХ століття, вона з особливим пієтетом відгукувалася тільки про альбом Анастасія Зайкевича, водночас звертаючи увагу й на його вади. Скажімо, 1910 року вона писала: «Зьявляються й нові друковані видання з тим мережанням та везерунками: я маю на увазі Альбом полтавського земства, для вжитку ремесницького, опріч того – Альбом полтавських хусточок, Павловича; невеличкий зшиток стародавніх українських узорів, видання Київського «Кустарного Общества», злаштоване п.Семенцовим… Узорів з українських мисок звичайне громадянство не бачить. Не можна сказать, щоб їх ніколи не видавано; було видано навіть цілий осібний збірничок узорів українських

105

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

Усі земські видання, як і всі наступні аж до нинішнього дня початку ХХІ століття, практично не впливали на існуючу художню практику, незважаючи на задекларовані в них наміри упорядників. Вони завжди мали й матимуть з моменту виходу у світ лише історичне значення, а не сподіване практичне мисок, простого гончарського виробу. Се було земське видання – звичайно полтавського губернського Земства, бо це земство найперше й найбільше дбало та дбає й тєпер про піднесення й розвиток українського народнього хисту. Збірник був зложенний проф. Зайкевичем з доручення полтавського Земства, – воно-ж і видало той матеріял. Знімки були в красках, відповідно малюванню в дійсності. Хибою сього видання було те, що впорядчик дуже вже дбав, щоб узори зайняли яко мога менше місця, через те містив у одному кружечку 4 різних узори, – в кожній чверті кружка частину окремого взора; се давало якесь-то сплутане вражіння і не показувало взорів виразно. Однак і се видання зосталося невідоме шіршій громаді, та й для всіх стало рідкостю тепер» [204, с.28, 30]. І нині з прикрістю доводиться констатувати, що альбом, незважаючи на сподівання земців, на їхні зусилля з популяризації цього видання на різних кустарно-промислових виставках, у тому числі й на Всесвітній виставці в Парижі 1900 року, не те що посутньо, а взагалі ніскільки не вплинув ні на загальний стан народного гончарства, ні на подальший розвиток художньої промисловості. Кустарі орієнтувалися на сьогочасні потреби населення й ніколи не робили спроб відновлення архаїчних форм посуду й орнаментики, навіть тих, які відходили в небуття на їхніх очах. Отож, усі земські видання, як і всі наступні аж до нинішнього дня початку ХХІ століття, практично не впливали на існуючу художню практику, незважаючи на задекларовані в них наміри упорядників. Вони завжди мали й матимуть з моменту виходу у світ лише історичне значення, а не сподіване практичне, бо, по суті, тільки фіксують певні досягнення в той чи інший історичний період і неспроможні виконувати серйозну заохочувальну, стимулюючу функцію.

106

ВІКТОР ВАСИЛЕНКО (1839–1914). Після

дослідження Анастасія Зайкевича й опублікування альбому «Мотивы малороссийского орнамента гончарных изделий» до Опішного як провідного гончарного осередку не лише Полтавщини, а й України загалом, була прикута увага етнографів, статистів, економістів, мистців. Юрій Лащук віднайшов у одному з архівів Ленінграда відомості про те, що «у листі від 7.ХІІ.1883 р. земство Полтавської

губернії повідомило комісію по дослідженню кустарних промислів, що справу обстеження промислів губернії, розпочату Зайкевичем, продовжує запрошений Управою губернського земства Віктор Іванович Василенко, який працював у системі управи статистиком, і, що він приступить до праці з 1 січня 1884 р.» [141, арк.115]. Прикметно, що Віктор Василенко, за свідченням Юрія Лащука, ще 1878 року, коли Анастасій Зайкевич з якихось причин не зміг розпочати дослідження, «пропонував управі свої послуги на скромних умовах: забезпечити його транспортом – видати Відомий український етнограф і статист, дослідник опішнянського гончарства Віктор Василенко. Полтава. Початок ХХ століття. Автор фото невідомий [8, с.32]

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття в його розпорядження земські коні і надрукувати Опошня Зеньковского уезда Полтавской губернии: опрацьовані ним матеріали за гонорар» [141, Статико-экономический очерк» [26]. У ньому арк.115]. Проте Полтавська земська губернська викладено основні події, що відбувалися в містечку управа натоді відмовила, хоча, напевно, й звернула впродовж тривалого періоду історичного розвитку, увагу на талановитого дослідника. проаналізовано економічне становище різних груп Від середини 1880-х років уродженець населення, сучасний стан ремесел і промислів, села Панське Золотоніського повіту Полтавської зокрема особливу увагу звернено на особливості губернії, відомий український етнограф і статист місцевого гончарства, описано традиційний побут Віктор Василенко, досліджуючи кустарні промисли мешканців поселення. Полтавської губернії, неодноразово був у Опішному, За ініціативою вченого, упродовж 31 серпня спілкувався з його мешканцями, у тому числі з – 3 вересня 1890 року в Опішному було влаштогончарями. Під враженнями від експедиційних вано першу в губернії кустарну виставку. Проте, на студій, Віктор Василенко прийшов до висновку про здивування організаторів, вона виявилася невдалою. необхідність створення узагальнюючого «ТлумачНа засіданні Полтавського сільськогосподарського ного словника народної української термінології». товариства 22 вересня того ж року Віктор ВасиУпродовж 1885–1887 років він неодноразово звертав ленко відверто заявив, що «выставка, и в особенувагу земських органів і окремих чиновників на ности кустарный отдел, принадлежит к числу актуальність цього питання, мотивуючи важливість його Від середини 1880-х років уродженець села Панське якнайшвидшого вирішення Золотоніського повіту Полтавської губернії, тим, що відсутність подібної системної праці значно відомий український етнограф і статист ускладнювала діяльність Віктор Василенко, досліджуючи кустарні промисли дослідників кустарних Полтавської губернії, неодноразово був у Опішному, промислів і всіх тих, хто спілкувався з його мешканцями, у тому числі з гончарями прагнув допомогти майстрам у справі подальшого розвитку домашнього виробництва. Проте до його слушних пропозицій мало хто прислухався, й дослідник прийшов до висновку, що «…зрештою, слід визнати словник української термінології свого роду журавлем у небі» [24, с.61]. Водночас, він вирішив не сидіти, склавши руки, й самотужки підготував регіональну довідникову працю під назвою «Опыт толкового словаря народной технической терминологии по Полтавской губернии…» (1902) [27]. У цій піонерській праці, яка й донині не втратила свого наукового значення, подано пояснення професійних термінів основних кустарних промислів краю. Значну частину його зайняв «гончарський» розділ, укладений як за власними нотатками під час польових досліджень упродовж 1884–1885 років, так і за матеріалами, зібраними Іваном Зарецьким. Переважаючу частину цього розділу склала професійна лексика гончарів Опішного. Фактично, це був перший великий спеціальний словник, який тлумачив народну ремісничу термінологію окремого регіону України. 1889 року Віктор Василенко опублікував спеціальне монографічне дослідження про «столицю гончарства» під назвою «Местечко

Перша сторінка дослідження Віктора Василенка «Местечко Опошня Зеньковского уезда Полтавской губернии: Статико-экономический очерк». Полтава. 1889. Репринт [26]

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

107

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

108

самых неудачных из известных мне выставок по губернии» [25, с.1]. Головною причиною невдачі стало те, що кустарі проігнорували запрошення взяти участь у виставці. Невдовзі з’ясувалося, що після отримання опішнянським гончареммисочником Федором Чирвенком бронзової медалі на Всеросійській сільськогосподарській виставці в Харкові (1887) Зіньківське повітове земство наступного року прийняло рішення про сплату гончарями обов’язкового податку з кожного гончарного горна. Подібна антигончарська акція не мала аналогів на теренах величезної Російської імперії. За тогочасним законодавством кустарні промисли не обкладали ніякими спеціальними податками на користь державної скарбниці, тільки земства на свій розсуд мали право встановлювати регіональні податки задля покриття місцевих витрат. За свідченням дослідника кустарних промислів Пилипа Корольова, «слух об обложении быстро распространился по губернии, и навел страх на кустарей: они теперь решительно уклоняются от участия в выставках, за исключением тех, которым выставка послужила рекламой» [129, с.432]. Як наслідок, з майже тисячі кустарів Опішнянської волості (з них близько 400 – гончарі) на виставку подали власні роботи близько десятка кустарів (із них – 3 гончарі) [223, с.6]. Віктор Василенко ретельно проаналізував обставини проведення й причини невдачі виставки та висловив власні міркування щодо вирішення існуючих проблем у гончарному промислі Опішного й Полтавщини загалом. Його невелика розвідка про це – «Кустарный отдел на Опошнянской выставке» – побачила світ 1890 року [25, с.1]. ІВАН ЗАРЕЦЬКИЙ (1857–1936). Уже мовилося про те, що дослідження Анастасія Зайкевича не було опубліковано. Це, очевидячки, викликало потребу повторного обстеження гончарного промислу губернії з огляду на сучасні тенденції економічного поступу країни. Здійснити новітнє дослідження на початку 1893 року доручили уродженцю містечка Лютенька Гадяцького повіту Полтавської губернії, уже відомому на той час археологу й краєзнавцю, збирачеві старожитностей, члену Імператорського Московського товариства любителів природо знавства, антропології й етнографії та Московського археологічного товариства, співробітнику Природничо-історичного музею Полтавського губернського земства Івану Зарецькому. Невдовзі дослідник підготував спеціальну програму вивчення гончарства. Після того, як її переглянули члени земської управи й доповнили деякими запитаннями, на початку літа Іван Зарецький вирушив у польову експедицію гончарними осередками краю. Окрім економічних проблем промислу, які цікавили

земство, він мав і власне наукове зацікавлення, яке лаконічно сформулював так: «…Проследить, главным образом, возможную генетическую сзязь нынешнего гончарства с гончарством доисторических времен, путем изучения современной техники, инструментов й орудий, употребляемых гончарами, форм и орнаментики гончарных произведений и сохранившихся обычаев и преданий, относящихся к гончарству» [73, с.І]. Проте задумане вдалося реалізувати тільки частково. Багато часу зайняло анкетування й вивчення економічного становища гончарів. Керамологічні матеріали щодо побуту, професійних звичаїв, обрядів, міфології гончарства вдалося зафіксувати фрагментарно. Але навіть і за таких умов здійснене обстеження й опубліковане на його основі ґрунтовне дослідження гончарного промислу Полтавщини стало винятковим явищем не лише в Україні, а й загалом у тогочасній Російській імперії. Під час опитування гончарів 17 поселень (необстеженими залишилися 2 осередки – Хомутець і Попівка Миргородського повіту) на спеціально розроблених статистичним бюро земства карткахзапитальниках було зафіксовано унікальні статистичні відомості про економіку промислу (охоплено близько 900 дворів). Проте значення експедиції вийшло далеко за межі суто економічних студій. Іван Зарецький побував майже в усіх гончарних осередках губернії, до дрібниць описав матеріали, знаряддя праці, технологічні прийоми роботи й звичаї майстрів, способи оздоблення глиняних виробів, економічні умови заняття гончарством. На цей час Іван Зарецький став у Вкраїні найбільш фаховим знавцем народного гончарства Полтавщини. Його професіоналізм у галузі керамології визначався такими основними факторами: • народженням і проживанням на території Полтавщини; • проведенням археологічних досліджень, а отже, і знанням давніх гончарних традицій; • знанням специфіки місцевого гончарного виробництва не з книжок чи статей, а з власного досвіду, набутого під час кількамісячної польової керамологічної експедиції гончарними осередками Полтавщини; • причетністю до розгортання в Полтавщині мережі навчальних майстерень і гончарних шкіл, а також трирічне керівництво першою з них у всій Лівобережній Україні; • причетністю до становлення перших музейних закладів у Полтавщині й роботою з формування їх колекцій, атрибуцією й інвентаризацією експонатів; • наявністю досвіду ведення виставкової й популяризаторської діяльності в галузі

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

Перша сторінка монографії Івана Зарецького «Гончарный промысел в Полтавской губернии» – першої в Україні та в Російській імперії керамологічної монографії з проблематики традиційного гончарства. Полтава. 1894. Репринт [73]

Видатний український керамолог, етнограф, археолог і колекціонер старожитностей, дослідник опішнянського гончарства Іван Зарецький. Оренбург. Друга половина 1920-х – перша половина 1930-х. Автор фото невідомий. Репринт [285, с.20]

На цей час Іван Зарецький став у Вкраїні найбільш фаховим знавцем народного гончарства Полтавщини

• • •

• •

кустарних промислів загальнодержавного масштабу; наявністю досвіду вивчення родовищ глин Полтавщини в складі геологічної експедиції; захопленням колекціонуванням старожитностей; інтегрованістю в тогочасну наукову сферу країни як члена Імператорського Московського товариства любителів природознавства, антропології й етнографії та Московського археологічного товариства; наявністю досвіду підготовки узагальнюючих наукових праць; сповідуванням патріотичних поглядів щодо актуальності збереження національної ідентичності й дбайливого розвитку традиційної культури українців.

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Зважаючи на всі ці фактори, можна з певністю стверджувати, що в особі Івана Зарецького Україна мала унікальну постать, у якій дивовижним чином поєднувалися різноманітні захоплення, що взаємо доповнювалися. Його на все вистачало й усе, до чого не брався, здебільшого виконував на високому професійному рівні. Чи не тому нині, на відстані більшій за століття, чітко окреслюється безумовна першість Івана Зарецького в багатьох аспектах і напрямках керамологічних студій кінця ХІХ – початку ХХ століття. Зокрема, Іван Зарецький уперше в Україні: • опублікував результати власного комплексного дослідження традиційного гончарства великого регіону, проведеного в польових умовах;

109

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

110

• почав цілеспрямовано фіксувати професійну лексику гончарів; • почав системно фіксувати фотоспособом технологічні процеси традиційного гончарства, побут гончарів; • започаткував формування нового типу керамологічних джерел, а саме – графічної документації польових спостережень; • сформував велику колекцію традиційних гончарних виробів (близько 400) для Природничо-історичного музею Полтавського губернського земства; саме його праця в музеї була вирішальною для того, щоб, за визнанням земців, одним із його головних завдань стало збирання й зберігання «коллекции образцов старинных форм и орнамента местного гончарного производства» [295, Содержание выпуска..., с.2]; • з-поміж окремих збирачів сформував найбільшу колекцію глиняних виробів українських гончарів поза межами України (близько 600); • зібрав колекцію глин та інших матеріалів гончарного виробництва; • опублікував у Полтаві першу не лише в Україні, а й у Російській імперії керамологічну монографію з проблематики традиційного гончарства – «Гончарный промысел в Полтавской губернии» [73]; • став одним із ініціаторів відкриття першої в Україні Опішнянської зразкової навчальної гончарної майстерні Полтавського губернського земства; • став завідувачем першої навчальної гончарної майстерні в Лівобережній Україні. Значущість усього звершеного, зокрема збереженого для майбутніх поколінь українців, досі не вповні усвідомлено в українському суспільстві; велич постаті Івана Зарецького у вітчизняній культурі тільки тепер поступово осмислюється, а півстолітнє подвижництво вченого на ниві керамології, етнографії, археології, музеології та культурології й донині належним чином не пошановано. Тільки наприкінці 1980-х років почали з’являтися невеликі публікації про різні аспекти наукової діяльності Івана Зарецького [41; 289; 42; 159, с.114; 173, с.295-298; 85; 44; 135]. У більшості випадків це були тексти доповідей і повідомлень на наукових конференціях і семінарах з проблематики археології й народного мистецтва, які відбувалися в Полтаві [40; 41; 135; 85; 289]. Поступово нако-

пичувалися доти розрізнені по різних виданнях, бібліотеках, архівах і музеях відомості про життєвий і творчий шлях ученого. Завдячуючи відомому полтавському археологу, кандидату історичних наук, заслуженому працівнику культури України Олександру Супруненку, фотопортрет Івана Зарецького останніх років життя став відомий в Україні (його подано і в даному альбомі) [285, с.20]. Наукові праці дослідника й зібрана ним керамологічна колекція широко використані для вивчення українського гончарства в уже згаданій вище кандидатській дисертації Ольги Карпової «Украинское гончарство по материалам собрания Российского этнографического музея (конец ХІХ – ХХ вв.)» [86]. Від 2007 року своєрідним епіцентром із вивчення творчої спадщини Івана Зарецького став національний центр керамологічних студій у Опішному. З нагоди 150-річчя від дня народження Івана Зарецького Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України й Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному ініціювали й провели в гончарній столиці України Всеукраїнський науковопрактичний керамологічний семінар «Сучасні проблеми атрибутування керамологічних колекцій в Україні» (15-17.10.2007) [37]. Під час наукового форуму не один раз згадувалося ім’я славетного керамолога. Науковий співробітник Полтавського краєзнавчого музею Роман Луговий виголосив доповідь «Іван Зарецький: основні віхи життя» з показом нововіднайдених історичних документів про діяльність Івана Антоновича. Гончарська книгозбірня України розгорнула спеціальну ювілейну виставку літератури, основу якої склали публікації Івана Зарецького й статті про його творчу спадщину. 2008 року на одному із засідань Ученої ради Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України було затверджено тему дисертації співробітника наукової установи Наталі Визір: «Іван Зарецький та його роль у збереженні, вивченні й популяризації гончарної спадщини українців (кінець ХІХ – початок ХХ століття)». Того ж року, під час Всеукраїнського науково-практичного керамологічного семінару за міжнародної участі «Персоналії української керамології» (Опішне, 21-23.10.2008), дослідниця виступила з повідомленням «Внесок Івана Зарецького в збереження й популяризацію гончарної спад-

Велич постаті Івана Зарецького у вітчизняній культурі тільки тепер поступово осмислюється, а півстолітнє подвижництво вченого на ниві керамології, етнографії, археології, музеології та культурології й донині належним чином не пошановано

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

Це своєрідний букет нев’янучих барвистих полив’яних квітів на невідому могилу подвижника української культури. Він виявляє неймовірну залюбленість ученого у високе мистецтво опішнянських гончарівників, його глибоке розуміння величі народномистецької культури українців, усвідомлення значення автентичних творів гончарства для самовідновлення нації, для збереження національної ідентичності етносу. Іван Зарецький цілком переконливо вважав опішнянські миски

найвищим досягненням українців у галузі народного гончарства щини Опішного (за матеріалами керамологічних колекцій Російського етнографічного музею)». Інший відомий український керамолог, завідувач відділу палеогончарства Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, кандидат історичних наук Анатолій Щербань у своєму виступі проаналізував «Перший археологічний досвід керамолога Івана Зарецького» [36, с.13]. У липні 2009 року, в рамках Міжнародного наукового симпозіуму «Гончарна столиця України у світовій історії та культурі» (Опішне, 01-04.07.2009) Наталя Визір виголосила доповідь «Внесок Івана Зарецького у вивчення, збереження й популяризацію опішнянського гончарства» [163, с.20]. Наступним етапом наукового вивчення творчої спадщини Івана Зарецького постає підготовлений науковцями альбом опішнянських мальованих мисок, дбайливо зібраних, а отже, і збережених зусиллями Івана Зарецького. Це своєрідний букет нев’янучих барвистих полив’яних квітів на невідому могилу подвижника української культури. Він виявляє неймовірну залюбленість ученого у високе мистецтво опішнянських гончарівників, його глибоке розуміння величі народномистецької культури українців, усвідомлення значення автентичних творів гончарства для самовідновлення нації, для збереження національної ідентичності етносу. Іван Зарецький цілком переконливо вважав опішнянські мальовані миски найвищим досягненням українців у галузі народного гончарства.

МИХАЙЛО РУСОВ (1876–1909). Після Івана

Зарецького дослідження гончарства Опішного восени 1900 року здійснив уродженець гончарного села Олешня Городнянського повiту Чернiгiвської губернії, відомий громадський і політичний діяч України, ініціатор заснування першої української полiтичної партії, етнограф Михайло Русов. Від кінця 1899 до початку 1902 року він жив з батьками в Полтаві, де, окрім громадсько-політичних справ, займався історичними й етнографічними

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

студіями. 1900 року його було включено до складу комісії при Полтавському статистичному комiтетi з підготовки до ХII Археологiчного з’їзду в Харкові 1902 року. Зокрема, за дорученням комiсiї вiн вивчав етнографiчнi особливостi населення Полтавської губернії. Свої польові спостереження він виклав у кількох статтях, у тому числі в розвідці «Гончарство у селї Опошнї, у Полтавщинї», що побачила світ у часописові Етнографічної комісії Наукового товариства імені Шевченка у Львові «Материяли до українсько-руської етнольоґії» [260]. Напевно, дослідник прибув до Опішного за порадою Івана Зарецького, який теж займався підготовкою до археологічного форуму в Харкові. Можливо, у Михайла Русова було й особисте зацікавлення «гончарною столицею» як уродженця одного з найбільших гончарних осередків Чернігівщини [250, с.120, 121, 122] Михайло Русов захоплено розповів про «один з найгарнїйших по красотї природи повітів Полтавщини», про колорит «столиці гончарства». Він не поминув особливостей добування глини, будови місцевого гончарного круга й горнів, інших гончарських інструментів; детально описав процес підготовки формувальної маси, виготовлення, сушіння й випалювання посуду. Значну частину розвідки Михайло Русов присвятив творчості «найкращого гончаря» Опішного Федора Чирвенка. Окремо розповів про облаштування гончаря на ярмарку в Полтаві, про домашній побут гончарів, їх житло, сімейний розподіл праці, ареал збуту виробів, розвиток скупництва. Усе побачене дослідник проілюстрував графічними малюнками (волоський гончарний круг, мисочне горно, гончарські інструменти) та власними фото за роботою мисочника й посудника Федора Чирвенка, планом його хати й зразками деяких виробів [260]. На початку 1902 року в петербурзькому часопису «Журнал для всех» Михайло Русов опублікував докладну статтю про роботу в Полтаві обласного з’їзду діячів з кустарних промислів (28.09 – 07.10.1901). У ній автор прореферував найбільш

111

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

Відомий український етнограф, громадський і політичний діяч, дослідник опішнянського гончарства Михайло Русов. Львів, Україна (?) / Лейпциг, Німеччина (?). 1902–1905. Автор фото невідомий. Репринт [357, p.446] Перша сторінка з розвідки Михайла Русова «Гончарство у селї Опошнї, у Полтавщинї». Львів. 1905. Репринт [260]

Стаття Михайла Русова «Гончарство у селї Опошнї, у Полтавщинї» була останньою великою публікацією польових керамологічних матеріалів про гончарство Опішного так званого земського періоду зацікавлення гончарним промислом

112

цікаві виступи учасників, зокрема керамологів Віктора Василенка й Сергія Лисенка; звернув увагу на ту обставину, що гончарство Полтавщини «находится в очень плачевном состоянии» та засилля в ньому скупників; розкритикував земства за недосконалість програм економічних заходів з підтримки кустарництва, внаслідок чого «земские собрания, не видя очевидной пользы, вскоре отчаивались в пользе дела и закрывали свои мастерские и заводы. Так было поступлено с Опошнянской гончарной мастерской...» [261]. Стаття Михайла Русова «Гончарство у селї Опошнї, у Полтавщинї» була останньою великою публікацією польових керамологічних матеріалів про гончарство Опішного так званого земського періоду зацікавлення гончарним промислом (1877– 1918).

ЯКІВ РИЖЕНКО (1892–1974). Упродовж 1926–

1930 років дослідженням гончарства Опішного та інших осередків промислу в Полтавщині займався уродженець села Пустовійтове Кременчуцького повіту Полтавської губернії Яків Риженко. На той час він був заступником з наукової роботи Центрального пролетарського музею Полтавщини (колишній Природничо-історичний музей Полтавського губернського земства) та аспірантом Харківської науково-дослідної катедри історії української культури імені академіка Дмитра Багалія. У другій половині 1920-х років Яків Риженко здійснював етнографічні дослідження Опішнянського району, у тому числі й гончарства. Його результатами послуговувалася промкооперація для налагодження гончарного виробництва в Опішному, зорієнтованого на експорт глиняних

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття чергова, але водночас і остання керамологічна стаття виробів. Учені також відзначають внесок дослідника Якова Риженка «Форми ганчарних виробів Полтавв налагодження роботи місцевої гончарної школи щини» [253]. Щоправда, її назва не вповні відповідає [169, с.254]. Сам Яків Риженко свідчив про це так: «З змістові, оскільки мова йде головним чином про обов’язку своєї служби і за нарядами профспілкових асортимент, а не форми глиняного посуду Опішного. і громадських організацій я виїжджав на Автор подав схематичний нарис про історію розвитку периферію, проводячи ту чи іншу роботу в селах. гончарства в містечку від часу Опанаса Шафонського Особливо часто я бував у Опішньому і в порядку (друга половина XVIII століття) до початку 1920-х музейних досліджень, і в порядку консультацій років; виділив і охарактеризував головні типи глинявиробництва експортної кераміки, знавцем якої я них виробів Полтавщини, їх побутове застосування, був. Там же я весь час крутився в колі працівників спробував прослідкувати часові видозміни й вислоПромкооперації і кустарів, де виключно вів ділові вив міркування щодо їх походження. Він виділив розмови, що відносяться до питань гончарного 6 груп глиняних виробів: «1) посуд розкритий, виробництва. […] Своїми виїздами в Опішню я все 2) посуд закритий, 3) скульптурні вироби, 4) цяцьки, ж допоміг підняти гончарне виробництво, яке 5) вироби технічного призначення та 6) вироби в даний час є експортним товаром, крім того, релігійного вжитку» [253, с.25]. Текстову частину я… дещо підняв керамічну профтехшколу і т. д.» проілюстрував таблицями з фото основних форм [170, с.255]. виробів (миски, макітри, ринки, горщики, глечики, У цей час побачили світ великі статті двійнята, тикви, баклаги, куманці, барила, носатка, Якова Риженка, в яких значну увагу звернено на вази, зооморфна скульптура, свічники, антроопішнянське гончарство. Точніше, в усіх статтях з поморфна скульптура, іграшка й монетка, димар, проблематики гончарства Полтавщини мова йшла хрести). Більш детально Яків Риженко зупинився на головним чином про досягнення опішнянських прикметах творчості відомих гончарів Полтавщини гончарів. Зокрема, у розділі «Кустарно-реміснича – Калашника, Ночовника, Чирвенка (прізвище промисловість» у збірнику «Полтавщина» (1927) останнього гончаря не згадано, хоча скульптурні [252] Яків Риженко розпочав огляд різних промислів і ремесел саме з гончарства. «Своїми виїздами в Опішню я все ж допоміг Дослідник коротко охарактеризував регіони зосередження гончарних підняти гончарне виробництво, яке в даний час осередків, способи видобування й є експортним товаром, крім того, я… дещо підняв обробки глини, їх назви, знаряддя керамічну профтехшколу» праці гончарів, основні технологічні процеси, асортимент гончарної продукції, побут гончарів; також подав фото із зображенням глиняних виробів та окремих технологічних процесів [252, с.265-278]. Усі відомості про гончарство учений збирав під час численних польових експедицій до Опішного. 1929 року Яків Риженко опублікував статтю «Техника гончарного производства» в збірнику статей «Ганчарне виробництво, його шкідливості та шляхи оздоровлення» [263]. У ній викладено авторські польові матеріали про основні етапи, техніку й технологію виготовлення глиняних виробів у Опішному в середині 1920-х років. Того ж року, за свідченням керамолога, кандидата історичних наук Віктора Міщанина, Яків Риженко «перший із українських керамологів захистив дисертацію» [170, с.254]. 1930 року в «Науковому збірнику Харківської науково-дослідної катедри історії української культури ім. академіка Д.І.Багалія» побачила світ Дослідник опішнянського гончарства Яків Риженко під час ув’язнення. Полтава. 1931. Фото з кримінальної справи №15125-С. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

113

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

Сторінки з керамологічних праць Якова Риженка. Полтава, Харків. 1927, 1930. Репринти [251, с.1; 252, с.257; 263, с.19; 253, с.22, 27]

114

твори охарактеризовано). Прикметою статті є непоодинокі помилки в означенні форм предметів, тлумаченні їх походження тощо. Того ж року побачила світ брошура Якова Риженка «Ганчарство Полтавщини (До виставки кераміки 25-ХІІ 1929 р. – 25-І 1930 р.)» [251]. В її основу покладено відомості про тогочасний стан і технологію опішнянського гончарства. Дослідник сподівався «у ближчому часі дати вичерпну монографію» про кераміку Полтавщини і передбачав, як уже згадувалося, що Опішне «має вирости у справжню столицю гончарства України» [251, с.15-16]. На жаль, керамологічні студії Якова Риженка невдовзі припинилися. У березні 1931 року його було заарештовано немовби за належність до контрреволюційної повстанської організації «Український національний центр» і в підготовці молодих наукових кадрів до повалення влади більшовиків. Через рік його вислали до Астрахані, де він і помер 29.05.1974 року. 1989 року вченого посмертно реабілітовано [254, с.308; 170, с.257].

ЄВГЕНІЯ ДМИТРІЄВА (1900–1969). 1952 року,

до певної міри несподівано, побачила світ малоформатна книга уродженки Києва, живописця й майстра декоративно-ужиткового мистецтва, випускниці Київського художнього інституту 1930 року, яка працювала на різних фарфоро-фаянсових заводах, на Київському керамічному заводі «Укрфарфортресту», Євгенії Дмитрієвої – «Мистецтво Опішні» [63]. Книга стала ІІІ випуском видавничої серії «Українське народне декоративне мистецтво» [62]. Неочікуваність публікації полягала в тому, що мисткиня ніколи раніше не цікавилася народним гончарством, у тому числі й творчістю опішнянських гончарів. Очевидячки, вона мусила це писати, оскільки на той час стала співробітницею Інституту художньої промисловості Академії архітектури УРСР, яка започаткувала серію популярних пропагандистських видань про різні види народного мистецтва в Україні. З тексту книги випливає, що авторка поверхово знала особливості опішнянського гончарства. Кидається в очі, що видання була замовним, а тому

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття заідеологізованим, спрямованим на розвінчання «смаків міського міщанства та буржуазії», «чужих елементів декадентської тематики» й одночасний показ, якою «увагою і піклуванням партії та уряду оточені митці Опішні, талант яких служить великій справі побудови комунізму в нашій країні» [62, с.7, 50]. Багато вигадок Євгенії Дмитрієвої нині неможливо читати без іронічної посмішки. Наприклад, про те, немовби «київські кахлі славились по всій Європі художніми і технічними якостями своєї поливи і ангобів, набагато перевершуючи сучасні їм вироби Заходу»; про те, як «земство і окремі «меценати» з того ж самого поміщицького середовища наживали на кустарних промислах великі капітали»; про незначну кількість місцевої глини «побілу», «внаслідок невмілого добування її в минулому, яке привело до виснаження і засмічування виявлених раніше запасів» і багато інших подібних опусів [62, с.6, 8, 27]. Авторка також приписала відому їй технологію виробництва в академічній кераміці народному гончарству, стверджуючи про «гравірувальні і ліпні роботи» в народному гончарстві, змішування глини з шамотом, декорування виробів поливою і за допомогою піпетки тощо. Вона також подала фото й малюнки виробів, де теж багато фальсифікованих відомостей. Так чайник

Неочікуваність публікації полягала в тому, що мисткиня ніколи раніше не цікавилася народним гончарством, у тому числі й творчістю опішнянських гончарів Обкладинка та деякі ілюстрації книги дослідниці опішнянського гончарства Євгенії Дмитрієвої «Мистецтво Опішні». Київ. 1952. Репринти [62, с.17, 36, 37]

115 115

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

Праця Євгенії Дмитрієвої постає з-поміж інших помітних публікацій про опішнянське гончарство, своєрідною політичною прокламацією, прикладом поверховості, нефаховості й догідливого фальшування реалій історичного буття славетного гончарного осередку назвала «носаткою»; подала малюнок макітри, якої в Опішному не виготовляли; подала фото димленого тиквастого глечика й приписала його виготовлення опішнянським гончарям, хоча тамтешні майстри димлених виробів не виготовляли; вигадала назву «баклажка-куманець»; скарбничку у вигляді кавуна назвала «тиквою», глечик – «вазою-глеком», тикви – «вазою», «баклажкою», посудину у вигляді гирі («пуд») – «носаткою», горщик – «вазою», банку з покришкою – «глеком з кришкою» [62, с.12, 13, 15, 24, 41, 40, 45, 53, 54, 55, 58, 59]. «До недоліків роботи опішнянських майстрів» Євгенія Дмитрієва віднесла те, що «вони дуже мало застосовують у своїх виробах ліпні прикраси і майже зовсім не використовують спосіб гравірування. Це звужує їх художні можливості» [62, с.36-37]. Насправді ж, саме завдячуючи цьому опішнянські гончарі зберегли вірність давнім традиціям і власну самобутність!

Цінність книги вбачається лише в тому, що авторка подала невідомі з інших джерел матеріали про виробництво опішнянськими майстрами глиняних облицювальних плиток; короткі біографічні відомості про гончарів (Василь Поросний, Петро Шумейко, Терентій Наливайко, Захар Коломієць, Мефодій Сердюченко, Гаврило Пошивайло, Іван Задорожний, Іван Багрій) та малювальниць (Мотрона Каша, Наталя Оначко, Зінаїда Линник, Параска Біляк, Олександра Селюченко). Джерельне значення мають і подані фото глиняних виробів кінця 1940-х – початку 1950-х років. Загалом, праця Євгенії Дмитрієвої постає з-поміж інших помітних публікацій про опішнянське гончарство своєрідною політичною прокламацією, прикладом поверховості, нефаховості й догідливого фальшування реалій історичного буття славетного гончарного осередку.

Дослідниця українського гончарства Катерина Матейко. Львів. 1950-ті. Автор фото невідомий. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства Обкладинка книги Катерини Матейко «Народна кераміка Західних областей Української РСР ХІХ–ХХ ст.: історико-етнографічне дослідження». Київ. 1959. Репринт [157]

116

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

Керамолог Катерина Матейко під час польової керамологічної експедиції в гончарній столиці України. Опішне. 1961. Автор фото невідомий. Науковий архів Інституту народознавства НАН України. Репринт [Горинь Ганна, Никорак Олена. Катерина Матейко: штрихи до творчого портрета на відстані часу // Народознавчі зошити. – 2000. – №6. – С.1106]

В книзі подано короткі історичні відомості про розвиток гончарства в Опішному впродовж останньої чверті XVIII – початку ХХ століття, а також широко використано польові матеріали з Опішного для порівняння гончарних традицій різних регіонів України

КАТЕРИНА МАТЕЙКО (1910–1995). Відома українська дослідниця гончарства 1950-х – початку 1960-х років, уродженка села Поздяч (тепер Лешно, що поблизу Перемишля, у Польщі), кандидат історичних наук Катерина Матейко, збираючи матеріали до дисертації «Українська народна кераміка ХІХ–ХХ сторіч: Історикоетнографічне дослідження», вивчала публікації своїх попередників про гончарство Опішного (Іван Зарецький, Михайло Русов, Яків Риженко), а також на початку 1950-х років проводила польові дослідження опішнянського гончарства, зокрема ґрунтовно знайомилася з діяльністю Опішнянської артілі «Художній керамік» [158, с.10]. Зібрані матеріали дослідниця тільки частково використала як у дисертації, так і в опублікованій на її основі монографії «Народна кераміка Західних областей Української РСР ХІХ–ХХ ст.: історикоетнографічне дослідження» (1959) [157]. Зокрема, в книзі подано короткі історичні відомості про розвиток гончарства в Опішному впродовж останньої чверті XVIII – початку ХХ століття, а також широко використано польові матеріали з Опішного для порівняння гончарних традицій різних регіонів України [157, с.22, 43, 57, 61, 73, 81, 87, 88, 95-96]. У поданих відомостях трапляються неточності,

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

є спотворена інформація. Загалом дослідниця вивчала гончарство Опішного фрагментарно й переважно тільки у зв’язку з підготовкою кандидатської дисертації.

ЮРІЙ ЛАЩУК (1922–2003). Уродженець

села Липки, нині Гощанського району Рівненської області, видатний український керамолог, мистецтвознавець, доктор мистецтвознавства, професор Юрій Лащук упродовж 1960-х – 1990-х років у своїх наукових працях постійно звертався до аналізу творчості опішнянських гончарів. Майже всі вони ґрунтувалися на власних польових матеріалах ученого, зібраних під час неодноразових поїздок до Опішного, вивчення опішнянської кераміки в музейних колекціях України й Росії. Написані Юрієм Лащуком підрозділи «Кераміка» до таких узагальнюючих досліджень, як «Історія українського мистецтва: У 6-ти томах» (1970) [137, с.342-343], «Нариси з історії українського декоративно-прикладного мистецтва» (1968) [138, с.85, 124, 126, 127], а також брошура «Українські гончарі» (1969) [144], альбом «Українське народне мистецтво. Кераміка і скло» (1974) [298, с.9-10, іл.58-75], багато інших узагальнюючих статей з історії української художньої

117

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

Український керамолог, мистецтвознавець, доктор мистецтвознавства, професор Юрій Лащук упродовж 1960-х – 1990-х років у своїх наукових працях

постійно звертався до аналізу творчості опішнянських гончарів Видатний український керамолог, дослідник опішнянського гончарства, голова Науково-методичної ради Музею гончарства в Опішному, доктор мистецтвознавства, професор Юрій Лащук. Опішне. 1989. Фото Володимира Редчука. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства

118

кераміки, містять окремі блоки, присвячені розвитку мистецтва опішнянських гончарів, творчості найвидатніших мистців гончарної столиці. Проблематика опішнянської кераміки знайшла безпосереднє відображення і в розвідці Юрія Лащука «Розвиток орнаменту опішнянської кераміки» [140]*; словникових статтях у «Словнику художників України» про опішнянських майстринь (Зінаїда Линник, Наталя Оначко, Ольга Шиян) та міськомлинського гончаря Остапа Ночовника [271, с.132, 164, 166, 256]. Його перу також належать перші статті про творчість опішнянки Ольги Шиян – «Майстер народної іграшки» (1960) [139], «Игрушки Ольги Шиян» (1962) [145], та Остапа Ночовника – «Відкриття Остапа Ночовника» (1989) [136], «Феномен Остапа Ночівника» (1992) [143]. У докторській дисертації «Українська народна кераміка ХІХ–ХХ ст.» (1969) значну увагу Юрій Лащук присвятив вивченню історії опішнянської кераміки. Учений дошукувався особливостей еволюції форм і декору глиняних виробів, окреслив події, пов’язані з заснуванням в Опішному гончарних шкіл, охарактеризував творчість найбільш відомих майстрів початку ХХ століття (Федір Чирвенко,

Сторінки публікації доктора мистецтвознавства, професора Юрія Лащука «Розвиток орнаменту опішнянської кераміки». Опішне. 1963. Репринти [140, с.68, 69]

*У статті є чимало помилок, ідеологічних тверджень, хибно атрибутованих творів

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття Іван Бережний, Федір Кариков, Сидір Чирвенко, Юхим Різник, Василь Поросний), негативно оцінив їх скульптурну творчість («вони не мають мистецької вартості»), як і творчість ще одного відомого опішнянського гончаря Івана Гладиревського, який, на його думку, «випускав низькопробний товар – потворні блюда та вази, які були псевдонародною екзотикою»; звернув увагу на соціально-економічне становище гончарів. В одному з розділів дисертації вчений у загальних рисах відтворив історію розвитку опішнянського гончарства впродовж 1920-х – середини 1960-х років. Він, зокрема, подав матеріали про творчість «найвидатнішого митця» Остапа Ночовника, про заснування й розгортання діяльності артілей «Художній керамік» і «Червоний гончар», зупинився на негативному впливові на творчість місцевих гончарів «Укрхудожпромсоюзу», ґрунтовно проаналізував досягнення в галузі глиняної іграшки опішнянки Ольги Шиян, яка з 1940 року мешкала в Одесі; відзначив піднесення опішнянської глиняної скульптури в 1960-х роках [141, с.163-177, 373-389]. При цьому дослідник не уникнув вульгаризованих оцінок історичних і мистецьких подій і явищ з позиції класової більшовицької ідеології. Юрій Лащук перший із керамологів почав аналізувати й уводити в науковий обіг твори опішнянських гончарів з музейних колекцій, опрацював і використав у своїх наукових працях частину унікальних документів з питань кустарного гончарства Опішного з Центрального державного історичного архіву в Ленінграді. Учений також перший наприкінці 1960-х років відновив використання в наукових працях етнотопоніма «Опішне», який донині побутує в народній говірці Опішного [141, с.159].

Відомий український мистецтвознавець, дослідник опішнянського гончарства, кандидат історичних наук Борис Бутник-Сіверський. Київ. Початок 1970-х. Автор фото невідомий. Репринт [12]

Сторінки з книг Бориса Бутника-Сіверського «Українське радянське народне мистецтво» (фрагменти). Київ. 1966, 1970. Репринти [22, 23]

БОРИС БУТНИК-СІВЕРСЬКИЙ (1901–1983).

Відомий український мистецтвознавець, кандидат історичних наук, уродженець Чернігова Борис Бутник-Сіверський за освітою був історикомархеологом, а за покликанням став дослідником більшовицького плаката, творчості видатних архітекторів і живописців (Вікентій Беретті, Григорій Світлицький, Тарас Шевченко). Працював ученим секретарем Інституту історії, археології й етнографії АН Азербайджанської РСР (1933–1939), «художнім керівником Музею етнографії АН СРСР» у Ленінграді (1939–1940), старшим науковим співробітником і завідувачем Відділу образотворчого мистецтва Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР у Києві (1944–1970) [12, с.656] У 1960-ті роки Борис Бутник-Сіверський несподівано змінив свої попередні зацікавлення в

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

119

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття галузі образотворчого мистецтва й почав вивчати історію українського народного мистецтва 1917–1967 років. Підсумком його багаторічних студій стали два томи «Українське радянське народне мистецтво» (кн.1: 1917–1941; кн.2: 1941–1967). У них значне місце відведено історії розвитку й мистецтвознавчому аналізу опішнянської кераміки. Зокрема, автор охарактеризував творчість провідних опішнянських малювальниць (Наталя Оначко, Зінаїда Линник, Мотрона Каша), гончарів (Гаврило Пошивайло, Трохим Демченко, Іван Білик, Василь Поросний), майстринь глиняної іграшки (Олександра Селюченко, Ольга Шиян), подав приклади використання традицій опішнянської кераміки у творчості художників-керамістів, залучення опішнянських майстрів до виготовлення мальованої облицювальної плитки [23, с.36-38, 76-77, 136-138]. Борис Бутник-Сіверський також уперше проаналізував творчість учнів і майстрів Опішнянської керамічної профтехшколи (Іван Гопкало, Петро Кононенко, Петро Хоменко, Марія Кришталь, Семен Животовський та інші); охарактеризував опішнянську кераміку другої половини 1920-х – 1930-х років [22, с.79-88, 153-155]. Задля виконання поставлених завдань він був у Опішному, спілкувався з тамтешніми гончарями, найбільше – з Трохимом Демченком. Для з’ясування особливостей гончарних виробів різних історичних періодів ХХ століття дослідник залучив до аналізу твори з музейних колекцій Києва, Полтави, Ленінграда; широко використав публікації в центральній і регіональній періодиці. При цьому все ж таки необхідно зазначити, що специфіку традиційного гончарства Борис Бутник-Сіверський, як і Євгенія Дмитрієва, знав поверхово, унаслідок чого в його працях трапляється чимало помилкових тверджень, висловлених ним самим і запозичених у інших атворів (наприклад, про виготовлення гончарем Сергієм Тягуном близнюків, трійняток; про типовість «для розписів опішнянської кераміки 1945–1955 рр.» багатобарвного рослинного орнаменту, «в якому значне місце займає зображення декоративно трактованого… барана»). Окрім цього, є немало спотворених прізвищ майстрів і курйозів, подібних до того, що назву посудинискарбнички в книзі Євгенії Дмитрієвої «тиква» мистецтвознавець переклав як «гарбуз» [23, с.37, 36].

Дослідження опішнянської кераміки Бориса Бутника-Сіверського було першим, виконаним не на основі власних польових спостережень у гончарному осередку, а майже винятково за публікаціями інших авторів і за керамологічними колекціями.

ОЛЕКСІЙ ДМИТРЕНКО (1940 р. н.). Уродже нець селища Решетилівка Полтавської області, відомий український письменник, публіцист, лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка Олексій Дмитренко 1971 року завершив свою повість «Опішня», яка постала своєрідним літературним гімном опішнянським гончарівникам. Через два роки вона побачила світ у його книзі «Весло» (1973); згодом її було передруковано в книзі «Хвіст ящірки» (1991) й опубліковано російською мовою в книзі «Чистые плёсы» [60; 61; 59]. Повість прикметна поетичними образами, возвеличенням духовної ролі гончарства й гончарної спадщини Опішного. Автор був у Опішному, спілкувався з найвидатнішими місцевими майстрами, вислуховував численні емоційні розповіді самобутнього художника-кераміста, сина подільського гончаря Петра Ганжі, який після закінчення Львівського

Відомий український письменник, публіцист, лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка, автор повісті «Опішня» Олексій Дмитренко. Київ. 1970-ті. Автор фото невідомий. Репринт [59]

120

«Опішня – то динаміка й пластика, несподіваність,

думка і філософія; Опішня – то своєрідний національний голос, що його можна чути, впізнавати, навіть не бачивши, хто говорить; ним можна жити, вчаровуватися… То – криниця, в якої не знати дна. І вона ж – найпершого на землі мистецтва верховина!»

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

Обкладинки книг Олексія Дмитренка «Весло», «Чистые плёсы», «Хвіст ящірки», в яких опубліковано повість «Опішня» . Київ. 1973, 1991. Москва. 1978. Репринти [60; 61; 59]

Донині польові спостереження Олексія Дмитренка не втратили свого науково-пізнавального значення для відтворення психологічних портретів найвидатніших творців опішнянської кераміки та з’ясування мистецьких процесів, що відбувалися в гончарній столиці наприкінці 1960-х – на початку 1970-х років державного інституту прикладного і декоративного мистецтва (1968) прибув за направленням до Опішного, де став головним художником заводу «Художній керамік». Зрозуміло, що це було не наукове дослідження, але все ж таки пізнавальна спроба дошукатися витоків опішнянського гончарства, тяглості гончарських традицій, розкрити душевну красу творців опішнянської кераміки, охарактеризувати майстрів через змалювання їх психологічних образів, возвеличити гончарну столицю України. По суті, Олексій Дмитренко на основі наукових джерел і власних польових спостережень створив вишуканий поетичний образ гончарського Опішного, зміст якого сам же розкрив такими словами: «Опішня – то динаміка й пластика, несподіваність, думка і філософія; Опішня – то своєрідний національний голос, що його можна чути, впізнавати, навіть не бачивши, хто говорить; ним можна жити, вчаровуватися… То – криниця, в якої не знати дна. І вона ж – найпершого на землі мистецтва верховина!» [60, с.82-83].

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Поза тим, автор відтворив атмосферу творчого збурення осередку молодим і харизматичним Петром Ганжею, а також створив цілу галерею поетичних образів гончарів і малювальниць – характерників: Федора Чирвенка, Івана і В’ячеслава Біликів, Гаврила і Явдохи Пошивайлів, Зінаїди Линник, Олександри Селюченко. Донині польові спостереження Олексія Дмитренка не втратили свого науково-пізнавального значення для відтворення психологічних портретів найвидатніших творців опішнянської кераміки та з’ясування мистецьких процесів, що відбувалися в гончарній столиці наприкінці 1960-х – на початку 1970-х років.

ВІКТОР ФУРМАН (1936 р. н.). Упродовж 1960-х

– 1970-х років найактивнішим популяризатором творчості опішнянських гончарів і малювальниць був уродженець села Божки, що поблизу Полтави, співробітник Полтавського обласного центру народної творчості, український різьбяр, килимар і мистецтвознавець, заслужений працівник культури України Віктор Фурман. У зазначений період

121

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

Український різьбяр і мистецтвознавець, дослідник і популяризатор опішнянського гончарства, заслужений працівник культури України Віктор Фурман. Опішне. 2008. Фото Юрка Пошивайла з власної збірки. Публікується вперше

часу він постійно спілкувався з опішнянськими гончарями, влаштовував покази їхніх творів на всеукраїнських, всесоюзних і міжнародних виставках. Він також готував каталоги виставок, писав статті про творчість провідних гончарів до періодичних видань, організовував поїздки майстрів до музейних центрів України та інших союзних республік. Окремі з його публікацій були приурочені до виставок гончарів, наприклад каталог «Групова виставка творів майстрів опішнянської кераміки родини Пошивайлів» (1980), статті «Добра усмішка майстра (спогад на відкритті виставки)» (2001), «Ярмаркування у Великих Сорочинцях» (2001) та «Творчі роди Полтавщини» (2008); інші – до ювілеїв славетних майстрів: «Олександра Селюченко (до 80-річчя від дня народження» (2004) [51; 306; 309; 308; 307]. 1982 року в харківському видавництві «Прапор» побачила світ книга Віктора Фурмана «Полтавські самоцвіти». У ній один із розділів присвячено історії та характерним прикметам творчості опішнянських гончарів; також подано творчі портрети Олександри Селюченко, Насті Білик-Пошивайло, Гаврила, Явдохи й Миколи Пошивайлів, Івана Білика, Наталі Оначко, Зінаїди Линник, Параски Біляк [310, с.14-21, 56-65].

Фактично Віктор Фурман став літописцем виставкової діяльності опішнянських мистців. За підготовленими ним каталогами можна прослідкувати еволюцію художніх уподобань народних майстрів, зміну гончарного асортименту й загалом тенденції розвитку гончарства Опішного Фактично Віктор Фурман став літописцем виставкової діяльності опішнянських мистців. За підготовленими ним каталогами можна прослідкувати еволюцію художніх уподобань народних майстрів, зміну гончарного асортименту й загалом тенденції розвитку гончарства Опішного.

122

ЛЕОНІД СМОРЖ (1927–2009). Упродовж 1960-х – 1990-х років гончарством Опішного цікавився відомий український учений, доктор філософських наук, професор Леонід Сморж. Він народився в селі Орданівка Диканського району Полтавської області, а з 1934 року жив у мискарському селі Міські Млини, що поруч із Опішним, а тому зростав серед палахкотіючих горнів місцевих гончарів. Чи не тому

Обкладинка книги Віктора Фурмана «Полтавські самоцвіти» з окремим розділом про майстрів опішнянської кераміки. Харків. 1982. Репринт [310]

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття Відомий український учений, дослідник опішнянського гончарства, доктор філософських наук, професор Леонід Сморж. Опішне. 2004. Фото Олеся Пошивайла. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства

філософ активно виступав на захист опішнянського гончарства, популяризував творчість провідних мистців. Проблеми розвитку гончарного промислу Опішного знайшли відображення в його статтях кінця 1960-х – початку 1970-х років: «Закріплення традицій і утвердження нового» (1967) [274], «Завтрашній день опішнянської кераміки» (1968) [273], «Щоб відродилася слава Опішні» (1969) [276], «Словно майский луг» (1971) [275]. 1968 року в одній зі своїх публікацій учений пророчо передбачив: «Опішня повинна стати своєрідним заповідником народної творчості – і не лише кераміки, але й вишивання і килимарства» [273, с.53]. Леонід Сморж не лише писав наукові праці, а й клопотався перед різними державними

Це дослідження є унікальним явищем у сучасній керамології. Уперше українці отримали фундаментальну наукову працю про долю народного майстра, фаховий філософський аналіз життя Великої Українки-Гончарки й громадськими організаціями про заснування й розгортання діяльності Національного музеюзаповідника українського гончарства в Опішному. Без його багатолітніх добродійних зусиль у гончарській столиці, можливо, так ніколи б і не постав Національний центр збереження й вивчення гончарної спадщини українців. Багатолітнє спілкування з творцями опішнянського гончаротворення дозволили йому пізнати психологію народного майстра, що особливо яскраво виявилося в монографії про гончарку Олександру Селюченко. Упродовж 1995–2004 років предметом фундаментального наукового дослідження Леоніда Сморжа став життєвий і творчий шлях видатної української майстрині глиняної іграшки, опішнянки Олександри Селюченко. У цей період професор опублікував близько десяти наукових праць, повністю чи фрагментарно присвячених Олександрі Селюченко [їх коротку бібліографію див.: 272, с.12]. Більшість із них увійшли як сладові Обкладинка монографії професора Леоніда Сморжа про феномен життя й творчості видатної опішнянської гончарки Олександри Селюченко «Гончарівна (одержима керамікою)». Опішне. 2004. Репринт [272]

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

123

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

124

частини до монографії про феномен Олександри Селюченко – «Гончарівна (одержима керамікою)» (2004) [272]. Це дослідження є унікальним явищем у сучасній керамології. Уперше українці отримали фундаментальну наукову працю про долю народного майстра, фаховий філософський аналіз життя Великої Українки-Гончарки. Джерелом пізнання особистості славетної мисткині стали численні писемні й речові свідчення, спогади, а також особисті враження автора від майже двадцятирічного спілкування з Олександрою Селюченко. ВОЛОДИМИР КАЧКАН (1940 р. н.). Упродовж 1988–1989 років гончарство Опішного захоплено вивчав уродженець села Рибне, тепер Тисменицького району Івано-Франківської області, відомий український прозаїк і фольклорист, Відомий український учений-народознавець, учений-народознавець, на той час завідувач кафедослідник опішнянського гончарства, дри факультету журналістики Київського державдоктор філологічних наук, професор Володимир Качкан. Київ. Початок 2000-х. Автор фото невідомий. ного університету імені Тараса Шевченка, доктор Репринт [www.galychyna.if.ua] філологічних наук, професор Володимир Качкан. Його польові спостереження, побачене й почуте в розмовах «Уже є Музей! Музей гончарства в Опішному!!! з гончарями згодом вилилися Яка це новітня сторінка всеукраїнського відродження! в роман-есе «Опішня» (1991), повість «Політ білих птиць» А буде ж, буде... цілий заповідник, будуть симпозіуми, (1992), написану на основі наради, конференції, монографії, дисертації – все буде, листів і спогадів славетної гонбо не зітлів дух народний, не здиміло усвідомлення чарки Олександри Селюченко свого Ймення – Опішне, гончарство...» [91; 90, с.35-80]. Учений перший в Україні почав друкувати її багату епістолярну спадщину. Через два роки побачила світ узагальнююча книга Володимира Качкана «Жива глина: Мандрівка в минуле та сьогоднішнє Опішного» (1994) [89]. У цих творах автор розповів про побачене в Опішному, про почуте від мешканців містечка, про своє захоплення гончаротворцями, подав історичні відомості про розвиток поселення, перетворення його в столицю гончарства. Цінність праць убачається насамперед у відтворенні стану опішнянського гончарства кінця 1980-х років, поданих численних діалогах, монологах гончарів і малювальниць, записаних спогадів майстрів і осіб, причетних до гончарства Опішного. Володимир Качкан першим проаналізував досвід заснування й розбудови в Опішному Музею гончарства; зібрав перші спогади про Олександру Селюченко, частину її епістолярної спадщини, які використав для харак-

Перша сторінка роману-есе професора Володимира Качкана «Опішня» та суперобкладинка книги «Жива глина: Мандрівка в минуле та сьогоднішнє Опішного». Львів. 1991. Опішне. 1994. Репринти [90, с.35; 89]

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття теристики постаті видатної гончарки; уперше записав і опублікував спогади видатної опішнянської малювальниці Зінаїди Линник, майстринь глиняної скульптури й іграшки Насті Білик-Пошивайло й Розалії Чабаненко, представників славетної гончарної династії Гаврила та Явдохи Пошивайлів, видатних гончарів – Івана Білика, Василя Омеляненка, гончарного дуету Михайла й Галини Китришів, талановитого художника-педагога, керівника дитячої гончарної студії «Сонячний круг» Галини Редчук. Саме тоді професор Володимир Качкан пророчо й захоплено проголосив: «Уже є Музей! Музей гончарства в Опішному!!! Яка це новітня сторінка всеукраїнського відродження! А буде ж, буде... цілий заповідник, будуть симпозіуми, наради, конференції, монографії, дисертації – все буде, бо не зітлів дух народний, не здиміло усвідомлення свого Ймення – Опішне, гончарство...» [89, с.48]. Самодостатність опублікованих Володимиром Качканом матеріалів визначається їх документальністю: автор певний час жив у Опішному, інтенсивно спілкувався з гончарями, малювальницями, занотовував їхні розповіді, аналізував власні спостереження, зіставляв їх з виявленими працями дослідників опішнянського гончарства. Йому вдалося створити дивовижно правдивий панорамний «рентгенівський знімок» буття гончарної столиці України кінця 1980-х років, чого ані до того, ані опісля ніхто більше не робив. При цьому слід пам’ятати, що книга «Жива глина: Мандрівка в минуле та сьогоднішнє Опішного», як і роман-есе «Опішня» й повість «Політ білих птиць», є насамперед літературно-науковими працями. Тому в них трапляється не завжди точне цитування історичних документів, щоденників і листів Олександри Селюченко; наявне використання в текстах про традиційну культуру мешканців Опішного фольклорних творів, записаних в інших регіонах України. Літературний домисел став необхідним прийомом опоетизування гончарної столиці, але водночас дещо применшив наукове значення публікацій.

ВІТАЛІЙ ХАНКО (1937 р. н.). Опішнянське гон-

чарство вже багато десятиліть цікавить уродженця Полтави, відомого українського мистецтвознавця, історика мистецтва, краєзнавця, заслуженого працівника культури України, доцента Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка Віталія Ханка. Творчість опішнянських гончарів та їх участь у різних виставках 1846–1913 років знайшла відображення в таких дослідженнях Віталія Ханка, як «Мистецтво гончарів старої Полтавщини» (2001) та «Гончарі Полтавщини на виставках 1846–1913 років» (2002) [313; 311]. Проте предметом його переважного вивчення стала керамологічна біографістика. Власні концептуальні

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Відомий український мистецтвознавець, історик мистецтва, краєзнавець, дослідник опішнянського гончарства, заслужений працівник культури України, доцент Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка Віталій Ханко. Опішне. 2006. Фото Олеся Пошивайла. Публікується вперше. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства

напрацювання на цій ниві дослідник виклав у розвідці «Родоводи гончарів Полтавщини» (1996) [314]. Віталій Ханко є неперевершеним знавцем регіональної періодики, місцевих архівів, де вишуковує найменші відомості про творців гончарної культури Полтавщини, зокрема Опішного й Міських Млинів. Найповніший корпус опублікованих біографічних матеріалів про опішнянських і міськомлинських гончарів нині містить вагома праця вченого «Словник мистців Полтавщини (Архітектори, будівничі, гравери, графіки, декоратори, дослідники й популяризатори мистецтва, керамісти, майстри народного мистецтва, ікономаляри, живописці, мистці гобелена, порцеляни й фаянсу, скульптори). Середина XVII – початок ХXI ст.)» (2002). У ньому подано статті про гончарські родини Багріїв, Біликів, Біляків, Гладиревських, Клименків, Козаків, Ночовників, Омеляненків, Пошивайлів, Сірецьких, Чирвенків, Шиянів, Шульженків; гончарів і гончарок: Івана Бережного, Настю БіликПошивайло, Василя Біляка, Івана Гойдера, Ганну Грипич, Трохима Демченка, Федора Карикова, Григорія Кирячка, Михайла Китриша, Омелька

125

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття Ковпака, Захара Коломійця, Петра Кононенка, Зінаїду Линник, Мотрону Назарчук, Терентія Наливайка, Володимира Нікітченка, Наталю Оначко, Василя Поросного, Олександру Порохівник, Юхима Різника, Хому Сакуна, Олександру Селюченко, Петра Шумейка; художників-керамістів, які працювали в Опішному, – Петра Ганжу, Юрія Лебіщака; дослідників опішнянського гончарства – Віктора Василенка, Олеся Пошивайла, Якова Риженка, Віктора Фурмана, Віталія Ханка [315, с.12, 20, 21, 24, 36, 48, 51-52, 55, 63, 67, 84, 86, 87, 88, 89, 90, 91, 93, 107, 110, 133-134, 136, 141-142, 143, 155-156, 157-158, 163, 164, 168, 172, 176, 194, 195-196, 204-205, 213, 214215]. В окремих словникових статтях трапляються неточності, у тому числі хронологічні. Ці ж статті опубліковано також у багатьох українських енциклопедіях і енциклопедичних словниках: «Словник художників України» (1973), «Українська Радянська Енциклопедія» (1982–1985), «Художники народов СССР. Биобиблиографический словарь» (1983), «Митці України. Енциклопедичний довідник» (1992), «Полтавщина. Енциклопедичний довідник» (1992), «Мистецтво України. Енциклопедія» (1995), «Енциклопедія Сучасної України» (2001–2010) [312, с.289]. Уже багато років Віталій Ханко разом з керамологом Оленою Клименко працює над «Словником гончарів

Обкладинка книги Віталія Ханка «Словник мистців Полтавщини» з численними словниковими статтями про майстрів опішнянської кераміки. Полтава. 2002. Репринт [315]

126

Опішного», який, сподіваюся, буде наступною книгою Національного словника «Українські гончарі», видання якого 1999 року започаткували Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Полтавський державний педагогічний університет імені Володимира Короленка та Управління культури Полтавської облдержадміністрації [див.: 173, с.4].

ОЛЕСЬ ПОШИВАЙЛО (1958 р. н.). Уродженець Опішного, директор Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, доктор історичних наук, заслужений діяч науки і техніки України Олесь Пошивайло почав досліджувати рідне йому гончарство ще в студентські роки. 1980 року написав своє перше наукове дослідження – курсову роботу з історії СРСР «Гончарний промисел Опішні з найдавніших часів до наших днів». Наступного року захистив дипломну роботу, присвячену опішнянському гончарству: «Гончарний промисел Опішні з найдавніших часів до Великої жовтневої соціалістичної революції (історико-етнографічне дослідження)». Відтоді вся подальша життєва доля була пов’язана з науковим вивченням українського гончарства, у тому числі й гончарної спадщини Опішного. Численні аспекти гончарства Опішного було відображено в узагальнюючих монографічних працях: «Гончарство Лівобережної України ХІХ – початку ХХ століть і відображення в ньому основних духовних настанов української народної свідомості» (1991), «Етнографія українського гончарства: Лівобережна Україна» (1993), «Ілюстрований словник народної гончарської термінології Лівобережної України (Гетьманщина)» (1993), «Українська академічна керамологія ХХІ сторіччя. Теорія, історія, сучасний ужинок, майбутній поступ. Книга 1 (2001–2005)» (2007) [215; 224; 225; 238]. За висновком керамолога Олени Клименко, «новий етап у вивченні історії опішнянського гончарства відкриває робота етнографа О.Пошивайла, присвячена діяльності в Опішні Полтавського земства» [119, с.6]. Мова йшла про невелику монографічну розвідку «З досвіду роботи по підтримці й розвитку гончарства Опішні в другій половині XIX – на початку XX століть» (1989) [223]. У праці вперше в українській керамології відтворено процес становлення гончарного шкільництва в Опішному впродовж кінця ХІХ – початку ХХ століття, з’ясовано роль відомих учених і мистців у формуванні новітнього стилю опішнянської кераміки, подано відомості про участь гончарів у виставках і в діяльності земського Кустарного складу, охарактеризовано ініціативи губернського земства з розвитку кустарного гончарства.

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття На жаль, під час набору тексту в районній друкарні було зроблено безліч помилок, пропусків тексту, від чого видання набуло до певної міри курйозно-конфузного характеру. Згодом побачили світ інші статті, брошури й монографії, в яких відтворено як окремі моменти минулого опішнянського гончарства, так і порушено актуальні питання сучасного розвитку славетного гончарного промислу: «Всеросійська слава Опішні» (1994), «З минулого в майбутнє міст»

Український керамолог і музеолог, дослідник і популяризатор опішнянського гончарства, директор Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, провідний науковий співробітник Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, доктор історичних наук, заслужений працівник науки і техніки України Олесь Пошивайло. Опішне. 2008. Фото Людмили Пошивайло. Публікується вперше. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства

Відтоді вся подальша життєва доля була пов’язана з науковим вивченням українського гончарства, у тому числі й гончарної спадщини Опішного

127

Перші сторінки й обкладинки деяких публікацій Олеся Пошивайла з проблематики опішнянського гончарства. Опішне. 1999, 2000–2002, 2007. Київ. 1990, 1991, 2002. Репринти [220, с.16; 232, с.210; 241, с.12; 222, с.200; 228, с.138; 229, с.150; 217; 219; 234; 218]

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

Частина з цих публікацій мають гострий публіцистичний характер, викликаний нагальною потребою відстоювати культурницькі пріоритети в гончарстві Опішного, збереження гончарної спадщини України, заснування й розбудови Національного музею гончарства

128

(1985), «Кто же горшки обжигает? О судьбе знаменитого гончарного промысла» (1986), «Розчарування в очікуваному, або Новий погляд на старі проблеми Опішні» (1986), «Отоді ми заходимось! Опішня гончарна слава України» (1989), «Промисли чи промисловість?» (1989), «Плекаймо древо духовності!» (1990), «Клейма опішнянської цегли» (1991), «Завтра завжди пізно» (1991), «Таїна правічного мовчання» (1993), «Зберегти надбання українського гончарства» (1993), «[Відгук на автореферат кандидатської дисертації Олени Клименко «Народна кераміка Опішного (до проблеми традицій та інновацій в народних художніх промислах)» (1996); «Народна технологія гончарного виробництва гончарів містечка Опішне, що на Полтавщині, у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття» (1999), «Опішня – «Корінф і Афіни української кераміки» (2000), «Гончарська столиця України: по-українськи «Опішне», а не «Опішня» (2000), «Опішне – гончарська столиця України» (2000), «Гончарська столиця України: Видавництво «Українське Народознавство» (2000), «Збереження визначних центрів народної художньої культури українців: уроки історії і шлях реанімації» (2002), «Опішне кінця 1940-х – початку 1950-х років» (2002), «Гончарство як індикатор етносуспільних пріоритетів» (2004), «Етноцид українського гончарства та його блискуче втілення в незалежній Українській Державі (самоїдство як ефективний засіб самознищення національної ідентичності» (2007), «[Народна кераміка Гаврила та Явдохи Пошивайлів]» (2009) [71; 209; 210; 212; 243; 239; 242; 241; 221; 213; 232; 236; 218; 234; 217; 222; 235; 216; 219; 231]. Кілька публікацій автор присвятив персоналіям опішнянського гончарства: «Олександра Селюченко: «...вклонитися музеєві» (1989), «Ольга Шиян» (2001, у співавторстві з Валентиною Мотрій), «Нев’янучі квіти Параски Біляк» (2002, у співавторстві з Валентиною Мотрій), «Меморіальний музей-садиба Олександри Селюченко» (2003, у співавторстві з Марією Яценко), «Мені на роду так написано: бути гончарівною» (2004) [233; 229; 228; 239; 226]. Частина з цих публікацій мають гострий публіцистичний характер, викликаний нагальною

потребою відстоювати культурницькі пріоритети в гончарстві Опішного, збереження гончарної спадщини України, заснування й розбудови Національного музею гончарства.

ОЛЕНА КЛИМЕНКО (1954 р. н.). Наприкінці

1980-х років до наукового вивчення опішнянського гончарства долучилася уродженка Запоріжжя, натоді співробітник Державного музею українського народного декоративного мистецтва в Києві, а нині науковий співробітник Відділу народного мистецтва Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАН України, відомий керамолог, кандидат мистецтвознавства Олена Клименко. Саме відтоді почали з’являтися в періодиці її статті означеної тематики. Перша з них побачила світ 1988 року й називалася «Опішня сьогодні» [121]. Далі були повідомлення й розвідки: «Перший республіканський симпозіум гончарства» (1989), «Опішня: тривоги і сподівання» (1990), «Виставка опішнянської кераміки» (1990), «Відома майстриня іграшки» (1991), «Опошня. Проблемы промысла» (1991), «До питання про роботу пол тавського земства з гончарями Опішні» (1993), «До історії народної кераміки Опішні дореволюційного часу» (1993), «Опішня: минулі і сучасні проблеми» (1994), «Гончарі кінця ХІХ – початку ХХ ст. (Інноваційний напрямок)» (1999), «Остап Ночовник» (1999), «Гончарі кінця ХІХ – першої третини ХХ ст.: Традиційний напрямок» (2000), «Корито опішнянських слив» і гордість національної культури» (2000), «Гончарі Опішного 1930-50-х років. Артільне виробництво» (2001), «Народна кераміка Опішні на зламі ХІХ–ХХ ст.» (2002), «Колекція опішнянської кераміки в зібранні Державного музею українського народного декоративного мистецтва» (2002), «Творчість Ганни Діденко» (2004), «Василь Омеляненко» (2006), «Українська мальована миска» (2008) та інші [124; 122; 93; 94; 104; 103; 92; 96; 95; 97; 102; 120; 105; 108; 99; 109]. Більшість із цих публікацій є частиною дисертаційного дослідження Олени Клименко під назвою «Народна кераміка Опішні (до проблеми традицій та інновацій в народних художніх промислах)», яку вона успішно захистила 1995 року [107]. За визначенням автора, її метою стало «ком-

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття плексне дослідження народної кераміки Опішні і визначення своєрідності її стилістичних особливостей на основі вивчення в ній традиційних та інноваційних елементів, що дозволяє вирізнити Опішню серед інших осередків українського гончарства» [119, с.3-4]. На жаль, досі цю унікальну працю так і не опубліковано окремою монографією. Останніми роками дослідниця багато працює і в галузі керамологічної біографістики. Уже опубліковано енциклопедичні біографічні статті про опішнянських мистців: Анастасію БіликПошивайло, Василя Омеляненка, Мотрону Назарчук, Параску Біляк, Івана Білика, Василя Біляка, Варвару Вишневецьку-Яценко, Тетяну Гриб, Ганну Грипич, Гната Гладиревського, Ганну Діденко та інших [98; 99; 101; 106; 113; 110; 112; 108; 116; 117; 100; 115; 118]. В окремих публікаціях також проаналізовано творчість

Відомий український керамолог, дослідник опішнянського гончарства, науковий співробітник Відділу народного мистецтва Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАН України, кандидат мистецтвознавства Олена Клименко. Опішне. 2006. Фото Олеся Пошивайла. Публікується вперше Перші сторінки деяких публікацій Олени Клименко, присвячених опішнянському гончарству. Київ. 1988, 1990, 1991, 1993, 1999, 2000, 2002. Репринти [121, с.14; 94, с.39; 93, с.89; 122, с.13; 106, с.113, 115; 103, с.261; 104, с.418; 96, с.43; 123, с.58; 95, с.43; 105, с.74-75; 120, с.152-153]

129

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

В особі Олени Клименко Опішне має талановитого, відданого справі дослідника-керамолога, безмежно залюбленого в гончарну столицю. Внесок скромної дослідниці у вивчення історії гончарного промислу Опішного, аналіз гончарної спадщини місцевих майстрів, її збереження й популяризацію – неоціненний! гончарів кінця ХІХ – початку ХХ століття (Іван Гладиревський, Василь Поросний, Юхим Різник, Федір Пошивайло, Семен Горілей, Остап Ночовник). Поданий вище перелік опублікованих керамологічних праць і гончарських персоналій свідчить про те, що в особі Олени Клименко Опішне має талановитого, відданого справі дослідникакерамолога, безмежно залюбленого в гончарну столицю. Внесок скромної дослідниці у вивчення історії гончарного промислу Опішного, аналіз гончарної спадщини місцевих майстрів, її збереження й популяризацію – неоціненний! Так багато для вивчення гончарного Опішного не зробив ні один дослідник-попередник!

130

ВІКТОР МІЩАНИН (1962 р. н.). Уродженець гончарного села Малі Будища Зіньківського району Полтавської області, кандидат історичних наук, керамолог Віктор Міщанин уперше дізнався про гончарство не з книжок. Дослідник пригадував: «Гончарство залишило глибокий слід у моїй душі ще з дитинства. Від 1964 року я жив на колишньому подвір’ї малобудищанського гончаря Єлисея Лисенка. Відтоді в моїй пам’яті часто зринають черепочки, які щороку доводилося підіймати під час копання грядки, садіння і вибирання картоплі. Земля неначе була засіяна черепками. Жив я на вулиці, яка в народі називається Чирвиною. Так колись прозивали тутешнього гончаря… Моя мама… пропрацювала 18 років на Опішненському заводі «Художній керамік», з яких майже тринадцять літ розмальовувала гончарні вироби» [173, с.9-10, 9]. Численні наукові праці Віктора Міщанина певною мірою, а саме через взаємодоповнення, кореспондуються з науковими студіями його колеги-керамолога Олени Клименко. Якщо об’єктом дисертаційного дослідження київського вченого стала «народна кераміка Опішні та навколишніх сіл і хуторів, безпосередньо пов’язаних з опішнянським промислом (Попівка, Малі Будища, Заїченці, Хижняківка, Лазьки, Міські Млини, Вільхове) середини ХІХ – ХХ ст.» [119, с.4], то у Віктора Міщанина,

Відомий український керамолог, кандидат історичних наук Віктор Міщанин. Опішне. 2006. Фото Олеся Пошивайла з власної збірки. Публікується вперше

навпаки, об’єктом дослідження постали «малі осередки Опішненського гончарного району» другої половини ХІХ – ХХ століття, тобто гончарні села довкола Опішного – Безруки, Глинське, Лазьки, Малі Будища, Старі Млини, Хижняківка [168, с.3]. Вивчаючи в польових умовах малі осередки гончарства, Віктор Міщанин постійно звертався до історії гончарства Опішного та його технологічної й мистецької спадщини. До того ж, багато гончарів і малювальниць, уродженців цих поселень, працювали на опішнянських гончарних підприємствах і фактично творили славу гончарної метрополії. Тому сучасне комплексне вивчення гончарства Опішного неможливе без знання літопису сусідніх малих осередків гончарства, тобто, фактично, без наукових праць, як написані Віктором Міщанином. З-поміж останніх слід назвати передовсім «Словник гончарів Глинського, Малих Будищ, Старих Млинів, Хижняківки» (1999) [173] – унікальне видання не лише в українській, але й у світовій керамології. Це перше довідникове видання про творців гончарної культури одного локального регіону від

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

Обкладинки деяких керамологічних праць Віктора Міщанина, в яких є чимало матеріалів про гончарство Опішного: «Словник гончарів Глинського, Малих Будищ, Старих Млинів, Хижняківки»; «Хутори ви мої, хутори…»; «Північна група малих осередків гончарства Опішненського гончарного району (друга половина ХІХ – ХХ століття)». Опішне. 1999, 2005. Полтава. 2002. Репринти [173; 176; 172]

«Словник гончарів Глинського, Малих Будищ, Старих Млинів, Хижняківки» (1999) – унікальне видання не лише в українській,

але й у світовій керамології

1850-х до 1990-х років. У ньому подано близько трьохсот статей персоналій гончарів, малювальниць і дослідників гончарства! Чимало матеріалів про опішняське гончарство можна віднайти й у інших монографічних працях Віктора Міщанина: «Хутори ви мої, хутори…» (2002), «Північна група малих осередків гончарства Опішненського гончарного району (друга половина ХІХ – ХХ століття)» (2005), «Храми землі нашої: Церква Різдва Пресвятої Богородиці у Малих Будищечках» (2006), «Храми землі нашої: Церква Преображення Господнього у Глинському» (2008) [176; 172; 177; 178], а також у більше ніж 100 керамологічних публікаціях у періодичних виданнях і збірниках. Кілька з них присвячено персоналіям (Іван Бережний, Марія Боярчук, Іван Білик та інші), гончарському роду Різників з Опішного, родинам гончарів Феодосія Гладиревського та Олексія Рєпки, зокрема: «Гончарський рід Різників (до сторіччя від дня народження опішненського гончаря Демида Антоновича Різника)» (2001), «Хижняківські університети» Івана Білика» (2002), «Бухгалтер Опішненської художньої керамічної школи-майстерні (за матеріалами кримінальної справи)» (2004), «Опішнянські гончарі-переселенці

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

в Зінькові» (2007) [164; 165; 169; 175; 166; 171]. Нині вчений підготував до видання епістолярну спадщину славетної опішнянської малювальниці Мотрони Назарчук, 100-річчя від дня народження якої гончарська громада України відзначатиме 2011 року.

ОЛЕНА ЩЕРБАНЬ (1980 р. н.). Зацікавлення

гончарством Опішного не згасло й на початку ХХІ століття. Від 2002 року системним вивченням гончарства Опішного плідно займається керамолог Олена Щербань. Предметом її найбільшого зацікавлення є понадстолітня історія місцевого гончарного шкільництва та його вплив на художній промисел. Дослідниця вже підготувала до захисту відповідну кандидатську дисертацію «Професійні гончарні знання як визначальний засіб збереження й розвитку опішнянського гончарства (1894– 2003)», а в майбутньому, сподіваюся, на її основі постане фундаментальна монографія. Останнім часом у періодичних виданнях України щорічно з’являються наукові й науковопопулярні статті Олени Щербань, у яких авторка з’ясовує ті чи інші аспекти діяльності гончарних шкіл у Опішному. Зокрема: «Земська гончарна школа в Опішному» (2002), «Про діяльність

131

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття земської гончарної школи в Опішному» (2002), «Навчання гончарству в Опішному в кінці ХІХ– ХХ століттях» (2003), «Опішненська школа майстрів художньої кераміки (1936–1941)» (2004), «Історія діяльності Опішненського гончарного навчально-показового пункту (1912–1924)» (2005), «Діяльність Опішнянської керамічної кустарно-промислової школи (1924–1932)» (2006), «Музеї кераміки в гончарних навчальних закладах Опішного» (2006), «Опішненська керамічна кустарно-промислова школа (1925–1932)» (2007), «Гончарство в Колегіумі мистецтв у Опішному» (2007), «Архітектурно-будівельна кераміка Опішненського гончарного навчально-показового пункту Полтавського губернського земства (1912–1925)» (2008), «Опішнянська зразкова гончарна навчальна майстерня Полтавського губернського земства (1894–1899)» (2008), «З історії гончарного шкільництва Опішного» (2009), «Понадстолітня історія гончарного шкільництва Опішного» (2009), «Історіографія гончарного шкільництва Опішного» (2009) [338; 347; 352; 353; 334; 337; 351; 344; 335; 336; 345; 339; 346; 341]. У них проаналізовано історіографію

Український керамолог, дослідник опішнянського гончарного шкільництва Олена Щербань. Опішне. 2004. Фото Олеся Пошивайла. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства

Перші сторінки деяких керамологічних праць Олени Щербань, присвячених гончарному шкільництву Опішного. Опішне; Полтава; Київ, Львів. 2002-2004, 2006–2009. Репринти [351, с.84; 345, с.390; 352, с.141; 344, с.131; 335, с.286; 346, с.374; 341, с.84; 353, с.124; 336, с.225]

132

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття понадстолітнього вивчення гончарного шкільництва Опішного; охарактеризовано діяльність гончарних закладів Опішного від кінця ХІХ до початку ХХІ століття; подано відомості про вчителів і учнів; проаналізовано навчальні плани, методику опанування гончарства; з’ясовано вплив фахових шкіл на гончарство Опішного й інших гончарних осередків України; здійснено атрибутування творів учнів і викладачів. Також до наукового обігу введено рідкісні матеріали, віднайдені в архівах і під час польових керамологічних експедицій. Окремий аспект наукових студій Олени Щербань – вивчення творчості найвидатніших постатей опішнянського гончарства. Уже побачили світ публікації про мистецькі вершини гончарів Івана Білика, Володимира Нікітченка, гончарки Ганни Діденко, техніку виготовлення півників-свистунців Василя Омеляненка, директора Опішнянської керамічної кустарно-промислової школи, технологакераміста Івана Бойченка [350; 342; 343; 348; 349], а також про гончарські родини Горілеїв і Різників [332; 340]. * * *

Подана вище інформація про дослідників гончарства Опішного – це, звичайно, дуже стислий огляд історії вивчення опішнянського гончарства. Я виокремив тільки найбільші етапні публікації, а також тих осіб, які спеціально прибували до містечка задля вивчення славетного промислу. Насправді ж, про гончарну спадщину Опішного та її творців упродовж ХІХ – початку ХХ століть написано значно більше: більше ніж про будь-який інший гончарний осередок України! Автори численних повідомлень, нарисів, статей, буклетів, брошур і книг писали про певні аспекти традиційної гончарної культури Опішного, залежно від їх фахових зацікавлень. У підсумку в їхніх працях постає достатньо широка панорама минулого життя гончарної столиці України. Але й за такого розмаїття опрацьованих дослідницьких тем, ними не вичерпується пізнання багатостолітньої історії промислу. Тому перед сучасними керамологами постає завдання комплексного монографічного вивчення тамтешнього гончарства, яке зробило визначний внесок до культурної спадщини не лише України, а й світу загалом.

Обладинки деяких видань про гончарство Опішного: буклет «Художня кераміка» (Київ, 1970), брошура «Опішнянська кераміка» (Харків, 1970), фотоальбом «Опішня. Решетилівка» (Київ, 1972); набори листівок: «Майоліка Опішні» (Київ, 1975), «Художні промисли України. Опішня» (Київ, 1986), «Народна кераміка Гаврила та Явдохи Пошивайлів» (Київ, 2009), книга листівок «Народна кераміка Гаврила та Явдохи Пошивайлів» (Київ, 2009). Репринти [318; 192; 193; 152; 317; 182; 181]

133

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

ОПІШНЯНСЬКІ мальовані МИСКИ ТА ІНШІ ВИРОБИ НА ГОЛОВНИХ ВИСТАВКАХ 1882–1913 РОКІВ

пішнянські гончарі з 1846 року брали участь у виставках ремісничих виробів, які влаштовували на знаменитих Іллінських ярмарках – спочатку в Ромнах (1846, 1847, 1848), а невдовзі й у Полтаві (1851, 1853, 1858) [313, с.25; 311]. На них найбільш вишуканими експонатами були полив’яні мальовані миски. Після дослідження Анастасія Зайкевича, а особливо після появи альбому «Мотивы малороссийского орнамента гончарных изделий», гончарі села Поставмуки Лохвицького повіту почали ретельно наслідувати орна-

ментальний стиль опішнянських мисок і досягли в цьому неабияких успіхів. Саме відтоді цей гончарний осередок спеціалізувався на виготовленні полив’яних мисок. Згодом опішнянські гончарі почали активно популяризувати свої вироби, у тому числі й мальовані миски, на грандіозних економічних заходах уже не регіонального, а всеросійського й міжнародного масштабів. 1882 року вони вперше експонували свої твори на Всеросійській художньо-промисловій виставці в Москві. До речі, саме до цієї події було приурочене й видання Полтавським губернським земством альбому «Мотивы малороссийского орнамента гончарных изделий» [180]. Під час виставки весь тираж альбому було реалізовано, а його подарунковий варіант – роздаровано. Наступного року альбом з’явився новим накладом. На Всеросійській сільськогосподарській виставці в Харкові 1887 року творчість опішнянського гончаря-мисочника Федора

Опішнянські гончарі почали активно популяризувати свої вироби, у тому числі й мальовані миски, на грандіозних економічних заходах уже не регіонального, а всеросійського й міжнародного масштабів Глиняні вироби Полтавської, Харківської й Катеринославської губерній у етнографічному відділі виставки ХІІ Археологічного з’їзду; у центрі на стіні – колекція опішнянських мальованих мисок; автор експозиції – Іван Зарецький. Харків. 1902. Автор фото невідомий. Репринт [7]

134

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

Сергій Васильківський. Ярмарок у Полтаві (фрагмент). Перед гончарем виставлено полив’яний посуд, переважно миски. 1902. Полотно, олія, 60х106,5 см. Сумський художній музей. Автор фото невідомий. Репринт [Сумський художній музей: Альбом. – К.: Мистецтво, 1988. – С.53-54; 190, с.120]

135

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття Чирвенка було відзначено бронзовою медаллю [73, с.117; 313, с.28, ; 311, с.282]. 1899 року велику колекцію опішнянської кераміки було відправлено на Всесвітню виставку в Париж, яка мала відбутися наступного року. Спеціально для цього було виготовлено серію фотографій «Типи гончарів м.Опішного». Про це широко повідомляли в тогочасній періодиці. Наприклад, «Земский сборник Черниговской губернии» сповіщав: «Воспользовавшись предложением главного кустарного комитета, Полтавская губ. управа в 1899 году отправила для Парижской выставки образцы гончарных изделий кустарей Полтавской губ., около 30 мисок разной величины и окраски, 30 стереоскопических снимков видов природы, типов населения и обстановки гончарного производства, а также большую фотографию имеющейся в Музее коллекции гончарных изделий местных кустарей, дающую полное представление о форме и орнаменте этих изделий, вместе с изданным Полтавским губернским земством альбомом

«Мотивов малорусского орнамента в гончарном производстве» [189; див. також: 67]. Безпосередній відвідувач Всесвітньої виставки в Парижі етнолог Федір Вовк 1900 року писав про свої враження від побаченого у французькій столиці: експонувалися «фотографії дотичні до вироблювання цегли, черепицї і гончарських річей – з Чернигівщини, Полтавщини і Катеринославщини… Окрім сієї убогенької збірки на Виставі була ще серія гончарських виробів з Опошнї з Полтавщини частиною засунута на полицю під самою стелею, а частиною розкидана поміж иньшими виробами усяких росийських народів у так званому «Россійському селї». Гончарські вироби сї досить добре підобрані, звертали на себе дуже велику увагу і розкуповувались дуже добре, так що треба було привезти новий наклад. Якщо не числити кількох кролевецьких рушників та двох чи трьох плахт у тому-ж таки місцї, та кількох таблиць буковинської вишиваної орнаментики в австрійській секції, то отсе й усе, що було українського на Виставі в Парижі…»

Сергій Васильківський. Узимку в селі Опішне (Полтавщина). На творі внизу ліворуч підпис: «С.Васильковскій»; на звороті твору напис: «Зимою въ с.ОпошнЂ (Полтавщина)». Початок 1900-х. Дерево, олія, 24х36 см. Національний художній музей України, Ж-1735. Автор фото невідомий. Репринт [267, с.105, 129]

136

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття [33, с.176, 177]. Опішнянського мисочника Федора Чирвенка на цій виставці було нагороджено срібною медаллю [313, с.28]. 1902 року в Харкові відбувся ХІІ Археологічний з’їзд. До його відкриття було підготовлено велику етнографічну виставку, автором експозиції якої був Іван Зарецький. На ній експонувалися багато глиняних виробів з Полтавщини, головним чином опішнянські полив’яні миски, які виділялися своєю вишуканою мальовкою з-поміж виробів інших українських губерній. Активну участь в організації виставки брав відомий український живописець Сергій Васильківський. Він також експонував на ній власні твори історичного й етнографічного характеру, зокрема картину «Ярмарок у Полтаві» (1902). Мистецтвознавці називають це полотно «найкращим побутовим твором» Сергія Васильківського. Дослідниця творчості мистця Ія Огієвська писала: «Виразність цього твору зумовлюється тим, що художник психологічно жваво окреслює образи дійових осіб, особливо селян біля гончара. З поз і виразів облич видно, що баба завзято торгується,

а дідові вже набридло, але не хочеться й поступитися, тому він мовчить і байдуже дивиться перед собою; свідки цієї сцени (дві молодиці та дід) з цікавістю стежать, чим закінчиться торг. Цей основний у композиції епізод допов нено зображенням на першому плані ряду сяючих на сонці полив’яних мисок…» [190, с.120, 159]. Зазначу також, що цю картину створено під безперечним впливом зацікавлення мистця опішнянським гончарством. Натоді він часто бував у Опішному, результатом чого став майже десяток творів, у тому числі: «Опішня. Полтавщина», «Хата в с.Опішні», «Хата гончаря в селі Опішне», «Взимку в селі Опішне», «Червона хата», «Опошня», «В Опішні. Полтавщина» [223, с.18]. У березні 1902 року в Санкт-Петербурзі відбулася грандіозна Всеросійська кустарнопромислова виставка. Підготовкою для неї виробів полтавських кустарів, за дорученням Полтавської земської управи, з 1901 року займався Іван Зарецький. Його також було відряджено на виставку «представителем от Полтавского губернского земства

Сергій Васильківський. С.Опішне (Полтавщина). На творі внизу ліворуч напис: «С.Васильковскій с.Опошня (Полтавщина)». Початок 1900-х. Картон, олія, 24,6х37 см. Національний художній музей України, Ж-1758. Автор фото невідомий. Репринт [267, с.110, 137; 190, с.73]

137

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

Сергій Васильківський. Хата у селі Опішне (Полтавщина). На творі внизу ліворуч напис: «Хата въ с.ОпошнЂ (Полтавщина)»; праворуч – «С.Васильковскій». 1900. Дерево, олія, 31,8х41 см. До 2003 року – власність Б.Е.Дургаряна (Харків); продано на аукціоні в Києві 06.12.2003. Автор фото невідомий. Репринт [266, с.84-85, 151; див. також: Сергій Іванович Васильківський. Хата у селі Опішні // www.artfira.com]

Сергій Васильківський. С.Опішне. На творі внизу ліворуч напис: «С.Опошня»; праворуч – «С.Васильковскій». Близько 1900. Папір, акварель, 15,6х22 см. Власність С.Л.Давидова. Автор фото невідомий. Репринт [266, с.94, 151]

138

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття для устройства и заведывания Полтавским отделом на выставке» [201, с.235]. В опублікованому великому покажчику виставки було зазначено «коллекцию по гончарному производству кустарей Полтавской губернии. Образцы материалов, употребляемых гончарами, орудия производства и образцы изделий» [293, с.266]. Тогочасний успіх полтавської експозиції було забезпечено головним чином ексклюзивною збіркою опішнянських мальованих мисок і тарілок, яку передбачливо зібрав і підготував до експонування саме Іван Зарецький. Опішнянський мисочник Федір Чирвенко здобув на виставці брон-

зову медаль. Свої вироби також експонували гончарі з Опішного: цегельник М’якоступ, посудники Василь Поросний і Юхим Різник [313, с.28; 293, с.267]. Відомий український історик мистецтва Віталій Ханко, аналізуючи мистецькі досягнення гончарів на теренах старої Полтавщини, зазначав, що їх тріумфальний успіх став можливим, завдячуючи «здоровим і міцним традиціям, що ґрунтуються на прадавніх витоках. Тож недарма тонкий, проникливий та ерудований історик мистецтва Олександр Бенуа з Петербурга, француз за походженням, саме полтавські миски й посудини, експоновані на Всеросійській кустарно-

Тогочасний успіх полтавської експозиції

було забезпечено головним чином ексклюзивною збіркою опішнянських мальованих мисок і тарілок, яку передбачливо зібрав і підготував до експонування саме Іван Зарецький

Новітні гончарні вироби опішнянських майстрів у магазині Кустарного складу Полтавського губернського земства. Полтава. 1912. Автор фото невідомий. Репринт [88, с.41]

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

промисловій виставці 1902 року, назвав «прекрасними і зовсім античними за формами» [313, с.27]. Водночас полтавський статистик Михайло Рклицький, який теж відвідав виставку, у часописі «Хуторянин», з-поміж іншого, повідомляв, що Полтавське губернське земство виставило «у спеціальній вітрині більш як 50 зразків орнаменту мисок і тарілок. Ця вітрина – єдиний багатий закуток, де художники, котрі шукають зразків народного орнаменту, можуть бачити його в такому різноманітті й повноті. Тут ви часто почуєте розмови на тему про художню старовину в промисловості, побоювання за ці відхилення, до того ж на доказ художники і знавці підводять слухачів до вітрини Миргородської художньої школи, що перебуває поруч. Художник із Фінляндії, який щось довго записував у свою велику книгу, не міг зрештою не висловити своє захоплення перед цим багатством орнаменту й звернувся до мене ламаною російською мовою з вигуком: «Ух, могутній у вас дух в народі! А це – все слабко, – сказав він про зразки Миргородської школи» [цитовано за Віталієм Ханком; див.: 311, с.283-284]. Через півроку після завершення Всеросійської кустарно-промислової виставки в Санкт-Петербурзі, у листопаді 1902 року учасники з’їзду художників у Полтаві вирішили підготувати до друку

139

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

140

серію альбомів народних орнаментів, які б допомогли в роботі кустарям, земським майстерням і школам. Перший випуск альбому мав складатися з кількох відділів: І) тканини і шиття; ІІ) «гончарный орнамент: кафли, посуда, стекло, роспись огнеупорными красками, резной, гравировальный, плоско-рельефный орнамент терракотовых и раскрашенных изделий»; ІІІ) різьблення на дереві [10]. Аналіз зазначеного в рішенні короткого переліку «гончарних орнаментів» свідчить про те, що його творці погано розумілися в традиційній декорувальній культурі гончарів Полтавщини, а тому зробили акцент на «резном, гравировальном, плоско-рельефном орнаментах», які були малохарактерними для народного гончарства. Очевидячки, якби Іван Зарецький був учасником з’їзду, його рішення б більш адекватно відображали існуючі художні традиції й досягнення місцевого гончарства. Фактично ж, художники (Сергій Васильківський, Опанас Сластьон, Порфирій Мартинович, Василь Кричевський та інші) дали старт упровадженню в опішнянському гончарстві ритованої мальовки. З огляду на це, 1902 року в Санкт-Петербурзі востаннє на всеросійських виставках глядачі мали нагоду знайомитися з експозицією опішнянських класичних мальованих мисок. Відтоді на подібних заходах домінували миски, декоровані так званим «земським стилем», «стилем модерн», «українським стилем», в основу якого було покладено запозичену з гончарства Східної Галичини техніку нанесення декору способом ритування із заповненням окреслених площин різнокольоровими ангобами. Навіть один із поширювачів ритувального стилю, галицький технолог-кераміст Осип Білоскурський, із сумом констатував: «Найкращий художній розвиток Опішнянської кераміки припадає на роки між 1900 та 1910. Після 1910 року стиль виробів і художній бік дуже помітно стали підупадати. А причина цьому та, що через Опішню пройшло чимало різних «інструкторів» і вони, не розуміючи своїх завдань та надзвичайно важливої справи, дорученої їм, псували огнище народньої культури» [17, с.56]. Цей новий стиль нестримно утверджувався в опішнянському гончарстві зусиллями земців і гончарних шкіл, у тому числі й Осипа Білоскурського. За кілька років на художніх виставках він практично повністю заступив собою традиційне ріжковане малювання. Знамените опішнянське мискарське малювання, яким захоплювався світовий мистецький бомонд, було зведено («опущено») до надуманого стилізаторства, мавпування орнаментики вишивки й церковних гаптів. Навіть провідний опішнянський гончар-мисочник Федір Чирвенко почав задовольняти потворні міщанські смаки.

Гончар демонструє свою майстерність на Полтавській сільськогосподарській виставці. Полтава. 1909. Автор фото невідомий. Репринт [88, с.39]

Він усе рідше малював тарелі й частіше «різьбив» їх по глині. Кілька таких виробів Іван Зарецький придбав для Російського етнографічного музею. Вони цілком подбавлені мальовничості, соковитості свинцевої поливи, а головне – ніскільки не пов’язані з традиціями опішнянського малювання. Щоправда, новітня ритована мальовка теж знайшла немало прихильників майже на всіх континентах світу. Уже 1905 року Кустарний склад Полтавського губернського земства експонував твори, декоровані нею, разом з іншими кустарними виробами на плавучій виставці по Волзі; 1907 року – на Першій всеросійській кустарній виставці в Санкт-Петербурзі; 1910 року – на Південно-Руській обласній сільськогосподарській, промисловій і кустарній виставці в Катеринославі [319, фото на с.19, 20, 21]; того ж року – на Болгарській виставці в Софії, 1911 року – на Міжнародній виставці в Турині та інших, «всюду почти получая за экспонируемые изделия высшие награды – почетные дипломы и золотые медали» [88, с.16]. 1906 року часопис «Рідний край» повідомляв своїм читачам: «На всеславянську виставу, що має бути в

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття Празі, запрошено до участи, між иньшими й Полнародні вироби, оздоблені українським мережантавське Губернське Земство. Отже Управа має ням та візерунками, розходяться по всіх усюдах намір послати на виставку вироби своїх ткацьких, у великому числі» [204, с.28]. Наступного року, та иньших майстерень та шкіл, а разом з тим в тому ж таки «Рідному краї», Олена Пчілка знову і вироби окреміх майстрів, як от опішнянських подала фото двох опішнянських мисок з такою ганчарів. Всі ці вироби можуть з честю покаанотацією: «Подаємо тут два зразки мальовазатися поза своїми межами, бо не тілько них українських мисок. Обидва – з Полтавщини, звертали на себе увагу, своєю красою, на з м.Опішні. №1 належить до давніших, чисто «гонвиставах в Росії (як наприклад на «кустарчарських» малюнків; №2-ий виявляє вже бажання них» виставах в Кїєві та Петербурзі), дати більш розвитий малюнок, – хоч і сей налеа часто трапляється тепер, що приїздять жить ще до нашої часто народньої творчости. комісіонери та купують їх, щоб вивезти за Малюнки нашого простого посуду заслуговують гряницю (в Париж та Лондон); часом загадуяк найбільшої уваги. Остатнім часом, їх зауважено ють вислать ті мережані, та мальовані українські вже й на заграничних виставах, і наші майстерні вироби – почтою» [206]. одержують багато заграничних замовлень на Подібні газетні повідомлення були непоодинопосуд, мальований на український зразок» [248]. кими. 1910 року Олена Пчілка в часописові «Рідний 1910 року в українському часописі «Дніпрові край», у статті «Малювання на українських мисках», хвилі», ймовірно Микола Стасюк, надрукував подала фото 4 опішнянських мисок і з-поміж іншого статтю «Як представлено Україну на виставці повідомила: «Остатнім часом стали значно у Катеринославі» (малася на увазі Південнобільше цікавитись українським оздобленням, тією «орнамен«Дивлячись на відділ полтавського земства, тикою». Цікавляться артисти, українець з гордістю бачить, що вже й зараз цікавиться й громадянство. Всякі

можна прибрати покої найзаможнішої господи в українському стилі»

Руська обласна сільськогосподарська, промислова й кустарна виставка 1910 року). З-поміж усіх експонованих виробів найбільше захоплення в автора викликали ткані й гончарні вироби Полтавської губернії. «…Чудова колекція цих виробів, – писав він, – бере на себе очі красою і ніжністю малюнка, видержаністю українського стилю… Дивлячись на відділ полтавського земства, українець з гордістю бачить, що вже й зараз можна прибрати покої найзаможнішої господи в українському стилі» [цит. за: 319, с.21]. Вище вже згадувалося, як 1911 року галицький технолог-кераміст Осип Білоскурський захоплювався опішнянськими гончарями: «Недавно ще читало ся в газетах, що россійський Консул в Лондонї, донїс Зїнківській Земській Управі о тїм, що гончарські вироби містечка Опошнї (Полтавської губ.), дуже цїнять ся і подобають ся Федір Чирвенко. Тарілка; тавро на денцеві. [«Тарелка – образец подражания фабричным изделиям» – из красной глины (диам. 5 в.) с выдавленным на внешней поверхности геометрическим орнаментом (м.Опошня)»]. Опішне. 1902. Глина, гончарний круг, ритування, відтискування, випалювання, теракота, 3х24,5х12,8 см; на денцеві тавро «Ф.Н.Чирвенко. М.Опошня»; на нижньому боці вінець – затерте ідентичне першому тавро. Придбав Іван Зарецький у Опішному 1902 року. Російський етнографічний музей (Санкт-Петербург, Російська Федерація), ГМЭ 195-214/IIД-217 (195-214). Фото Тараса Пошивайла. Публікується вперше

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

141

Відомий опішнянський гончар Іван Степанович Гладиревський за роботою у власній гончарній майстерні. Опішне Зіньківського повіту Полтавської губернії. 1893. Фото Івана Зарецького. На скляному негативі внизу, ліворуч напис: «И.Зар цкій. 1893». Полтавський краєзнавчий музей, №І-10

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

Весь скромний альбом оформлено зі смаком і любов’ю – це був останній у Російській імперії

акт захоплення етномистецькими досягненнями українців у галузі гончарства

144

в Англії. І справді, опішнянська кольонїя гончарів, своїми красивими виробами, мусить звернути на себе увагу кождого. Но рівночасно насуваєть ся на думку: чому у нас на Україні, так россійській як і австрійській, є тїльки одна така кольонїя, котра може заімпонувати навіть західним народам?» [16, с.3]. На Всеросійському з’їзді художників (грудень 1911 – січень 1912) голова Ради Союзу Руських Жінок, член Руських Зборів, відома російська дослідниця кустарних промислів Марія Дітріх акцентувала увагу на тому, що опішнянська кераміка, за умови поліпшення технології гончарного виробництва, у перспективі може успішно конкурувати «на Европейском рынке с фаянсами Урбино, с дрезденской и шварцвальдской гончарной посудой» [58, с.256]. Того ж року англійський журнал «The Studio» видав спеціальний додаток «Peasant art in Russia», в якому окремий розділ присвятив українському народному мистецтву, проілюстрований з-поміж іншого й опішнянською керамікою з колекції Василя Кричевського [70, с.4]. А 1915 року в одній із доповідей на 51 черговому засіданні Полтавського губернського земського зібрання повідомлялося, що на твори полтавських кустарів, у тому числі й опішнянських гончарів, «заказы кустарному складу шлют теперь не только из столиц и крупнейших городов России, но и из Парижа, Лондона, Сан-Франциско, Каира и других мировых центров… А на днях куплено у нас и отправлено на Лионскую всемирную ярмарку только наиболее характерных образцов наших товаров на сумму свыше 500 рублей» [249, с.8]. До Всеросійської кустарної виставки в Києві та ІІ Всеросійської кустарної виставки в Петрограді, що відбулися 1913 року, Полтавське губернське земство приурочило видання альбому «Украинское народное творчество. Серия VI. Гончарные изделия. Выпуск 1-ый. Типы украинской гончарной посуды» [295]. Ідея його створення з’явилася, як уже зазначалося, ще 1902 року, але тільки через 11 років її вдалося реалізувати. З наповнення й фахової керамологічної підготовки альбому випливає, що до відбирання репродукованих творів, написання анотацій і коментарів був причетний Іван Зарецький. Тому в основу ілюстративного ряду було покладено керамологічну колекцію Природничоісторичного музею Полтавського губернського земства, зібрану дослідником гончарного промислу губернії 1893 року. Як і альбом «Мотивы мало-

российского орнамента гончарных изделий» 1882 і 1883 років, це було перше в українській керамології образотворче видання, в якому було подано основні форми й декор глиняних виробів одного великого адміністративного й етнографічного регіону – Полтавщини (190 творів і 36 зразків мискової мальовки). Його значення вбачається передовсім у тому, що земці, можливо, й зі слів Івана Зарецького, через видання альбому прагнули «оказать помощь многочисленным в губернии кустарям, содействовать развитию их вкуса, снабдить их образцами, достойными подражания, а вместе с тем и сохранить в памяти народной прекрасные образцы старинного народного украинского творчества» [295, с.3]. Виданням альбому займався Кустарний склад Полтавського губернського земства, який найбільше популяризував і продавав гончарні вироби так званого «земського стилю». Проте, на диво, в альбомі було подано винятково класичні твори народного гончарства Полтавщини, не спотворені новітнім експериментаторством у формах і декорі. Це було певним відступом від уже згаданої вище концепції видання, напрацьованої художниками 1902 року. Навіть обкладинку альбому було оригінально оформлено мотивами мискової мальовки, а шрифт – немовби написаний ангобом за допомогою гончарного ріжка. В анотації до альбому самобутнє мистецьке вирішення пояснено так: «Рисунок обложки этого выпуска представляет главнейшие мотивы орнамента по уездам и по роду изделий. На наружной стороне обложки, в правом верхнем углу, ¼ часть миски Зеньковского уезда, а в левом, нижнем углу – такая же часть миски Лохвицкого уезда, с типичными мотивами орнаментов для этого рода изделий. По верхнему краю бордюр с типичным орнаментом белых горшков Зеньковского уезда; по нижнем краю бордюр со старинным мисочным орнаментом Зеньковского уезда; справа и слева бордюр с типичным орнаментом гончарных изделий Миргородского уезда, воспроизводимым посредством камушка. На обратной стороне обложки бордюр и заставки из мисочного орнамента Зеньковского уезда. Буквы надписей как бы исполнены при помощи рожка, употребляемого для расписывания гончарных изделий» [295, Содержание выпуска..., с.4]. Весь скромний альбом оформлено зі смаком і любов’ю – це був останній у Російській імперії акт захоплення

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття етномистецькими досягненнями українців у галузі гончарства. За рік почалася І Світова війна, а далі прийшли нові революційні потрясіння, які руйнували традиційно-побутову культуру й повсюдно насаджували робітничо-колгоспний побут. Доба класичної гончарної спадщини другої половини ХІХ – початку ХХ століття відходила в минуле. Їй уже не було місця в майбутньому, як і не знайшлося місця вже в експозиціях Всеросійської кустарної виставки в Києві та ІІ Всеросійської кустарної виставки в Петрограді. У столицях уже цілковито домінували новітні еклектичні твори гончарів Полтавщини, переважно з Опішного, які все далі відходили від мистецької мови своїх попередників. Саме ці вироби опішнянських гончарів у Петербурзі було визнано найкращими. У великому альбомі, опублікованому організаторами виставки, зазначалося: «Поворот в художественной стороне дела к отысканию оригинального убора для изделий керамики произошел в другом месте Полтавской губернии; в этом отношении Полтавская Опошня (местечко Зеньковского уезда) резко выделялась на всей Второй Всероссийской выставке. Казаки Е.Резник, Ф.Чирвенко и Поросный выставили образцы как старого своего товара, так и новые работы, давшие блестящие доказательства замечательного переворота в этом деле, вызванного общими усилиями полтавского земства придать кустарным изделиям местный художественный отпечаток. Им этого удалось достигнуть в тканье, в вышивках, в изделиях из дерева; но успех их особенно наглядно засвидетельствован в формах и оригинальном уборе новейшей полтавской керамики, свившей себе гнездо, главным образом в местечке Опошня» [262, с.78-79]. Опішнянські гончарі мали нечуваний доти фурор в середовищі імперської аристократії. Під час виставки український часопис «Сяйво» тріумфально повідомляв своїм читачам: «В Полтаві одержано звістку, що 22 марта Государь імператор оглядав в Петербурзі кустарну виставку і особливо був задоволений виробами полтавських кустарів. Міністр внутрішніх справ, оглядаючи виставку, теж заявив: «Полтава побила рекорд» [255].

КОЛЕКЦІОНУВАННЯ ОПІШНЯНСЬКОЇ КЕРАМІКИ

ідкриття мискарських досягнень опішнянських гончарів, започатковане 1882 року першим в Україні образотворчим виданням зі зразками глиняних виробів Полтавщини, в якому більшість ілюстративних матеріалів відтворювали мискову орнаментику [180], упродовж двох останніх десятиліть ХІХ і майже всього ХХ століття викликало своєрідний колекціонерський бум на опішнянську кераміку, й передовсім на мальовану миску. Як уже згадувалося вище, першу колекцію глиняних виробів гончарів Полтавської губернії, переважно опішнянських майстрів, упродовж 1880–1881 років зібрав Анастасій Зайкевич разом із А.Л.Жебуньовим і О.К.Твердохлібом. Вона складалася з 300 предметів, переважно з мальованих опішнянських мисок. Для лабораторних досліджень було взято також 200 зразків глин [141, арк.114]. 1882 року на основі цієї збірки було опубліковано альбом «Мотивы малороссийского орнамента гончарных изделий» [180]. Подальша доля колекції невідома. Восени 1893 року Іван Зарецький передав Природничо-історичному музею Полтавського губернського земства зібрану ним унікальну керамологічну колекцію. Її основу склали близько 400 зразків глиняних виробів, за якими можна було скласти повне уявлення про характер гончарного виробництва, рівень техніки й художні смаки населення Полтавської губернії. «Из всей массы имевшихся у гончаров в складе изделий, по случаю застоя в сбыте, имелась возможность выбрать наиболее типичные и устойчивые этнографические формы, как распространенные по всей губернии, так и те, которые для каждой местности дают что-нибудь свое», – повідомив згодом Іван Зарецький [73, с.І]. При цьому звертає на себе увагу той факт, що дослідник прагнув об’єктивно відобразити

Восени 1893 року Іван Зарецький передав Природничо-історичному музею Полтавського губернського земства зібрану ним унікальну керамологічну колекцію. Її основу склали близько 400 зразків глиняних виробів, за якими можна було скласти повне уявлення про характер гончарного виробництва, рівень техніки й художні смаки населення Полтавської губернії

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

145

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

146

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

147 Головні самобутні форми гончарних виробів Полтавської губернії, переважно опішнянські мальовані миски. Полтава. 1899. Фото Івана Зарецького. Полтавський краєзнавчий музей, І-767

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

148

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

149 Головні самобутні форми гончарних виробів Полтавської губернії, переважно опішнянські мальовані миски. Полтава. 1903. Фото Івана Зарецького. Російський етнографічний музей (Санкт-Петербург, Російська Федерація). [203, л.61об., №33 (а)]. Публікується вперше

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

150

в сформованій колекції сучасний асортимент гончарної продукції. «Изделия, претендующие быть художественными, – зазначав він, – как имеющие еще пока у нас значение неудачных подражаний чужим образцам или окружающей природе и заключающие в себе упражнения необразованной фантазии, вошли в коллекцию образцов только в ограниченном числе; но хотя к ним у изследователя и не чувствовалось особенной симпатии, тем не менее обойти их нельзя было ради того, чтобы желающий составить себе представление о производстве по изделиям не получил его с пробелами» [73, с.ІІ]. Насамперед, Іван Зарецький привіз до Полтави майже 130 зразків посуду (горщики, ринки, миски, макітри, глечики, тикви, кухлі тощо) та дитячої іграшки. Унікальна збірка з 69 полив’яних мисок Зіньківського повіту (шльонки, прості, кандійки, тарілки) охоплювала всі основні й численні похідні мотиви мискових орнаментів. Були також миски інших форм з Опішного (20 шт.) і Поставмук (17 шт.) [68, с.87]. Гончарі Опішного спеціально для Івана Зарецького виготовили три тарілки з однаковими орнаментами, що відображали різні стадії їх обробки: 1) мальовану, але не випалену; 2) пережичкову (один раз випалену); 3) посклену й випалену вдруге. Окрім цього, «игрушки же, каковы: коньки с тремя головами, люди и птицы с бычачьими и иными головами, всадники, сидящие на лошадках верхом и на одну сторону, и куклы с орнаментом, напоминающим вполне таковой бронзового века, намекающие на некоторые мотивы культурных преданий, не могли быть пропущены» [73, с.ІІ], – зауважив збирач. Нечисленну групу кахель було представлено полив’яними мальованими кахлями із с.Лазьки (6 шт.) та теракотовими з рослинним орнаментом Зіньківського, Роменського й Миргородського повітів (8 шт.). Їх доповнювали 20 дерев’яних кахельних форм Зіньківського й Роменського повітів. Було придбано також 8 зразків «обставок» для клумб і глиняних димарів роботи опішнянських гончарів. Колекцію глиняних виробів доповнювали зразки глин та інших матеріалів, які використовували гончарі (35 шт.). Глини дослідник брав, здебільшого, на місці їх добування. Таким чином він зібрав: глину «побіл» (Опішне); «горщечну» глину – Штанькову, Бордюгову, Карташевського, Гусарчину (Опішне), Звагольщини, Фесенка (Глинське Зіньківського повіту); «горщечну» глину із Великої і Малої Грем’ячої Миргородського повіту, Біликів Кобеляцького повіту, Глинська Роменського повіту, Сенчі й Городища Лохвицького повіту; фаянсову глину (Велика й Мала Грем’яча); цегельну й кахельну із Шилівки, Великих Будищ та Опішного (глини – Ремезова і Шмардега); мискову (Опішне, Міські Млини, Поставмуки); червіньку й глейок (Опішне).

Одночасно, на 46 кресленнях керамолог зафіксував усі без винятку інструменти й знаряддя праці гончарів (28 із них він придбав для колекції). Образотворчу збірку доповнювали 10 «старинных рисунков малорусских кафлей». Дослідник також зробив 25 фотознімків, що відображали різні процеси й обстановку гончарного виробництва, переважно гончарів Опішного [68, с.84-87]. Іван Зарецький зауважував, що «приобретение образцов глин не представляло, конечно, никаких затруднений; почти то-же можно сказать и о приобретении прочих материалов гончарного дела и образцов гончарных изделий. Но приобретение инструментов, несмотря на немудренность изготовления их, было несколько затруднительнее; хотя за них предлагалась всегда сравнительно большая сумма, но гончары крайне неохотно разставались со своими сокровищами» [73, с.ІІ]. Дослідник також звернув увагу на існування своєрідної моди в гончарстві, коли впродовж певного часу орнаментальні мотиви поступово змінювалися: одні відходили, а інші ставали більш популярними. З огляду на це, йому не завжди вдавалося віднаходити вироби з давньою мальовкою. Про труднощі комплектування музейної колекції він, зокрема, писав: «Кроме местных изменений в малевке, для нее еще бывает своя особенная мода, как видно скоро преходящая. Так, наприм., собрать коллекцию изделий по рисункам профессора Зайкевича «Мотивы малорусского орнамента», нельзя уже, потому что теперь, по единогласному уверению многих гончаров, большая часть малевок, представленных там, считаются старинными, а между тем, как известно, изследование гончарного промысла в Полтавской губернии производилось проф. Зайкевичем не более пятнадцати лет назад. Малевка же Зеньковского у. под именем «шленковой» давно уже не употребляется. То-же самое можно сказать и относительно «пораной» малевки в Лохвицком уезде, которая теперь также редко делается. Для того, чтобы приобрести миску с малевкой шленковой, пришлось таковую заказать, образец же второй малевки удалось добыть купив старую миску» [73, с.62]. Восени 1893 року зібрану в Опішному та в інших гончарних осередках Полтавщини керамологічну колекцію Іван Зарецький експонував на Полтавській сільськогосподарській виставці. Вона викликала захоплення відвідувачів, які, за словами збирача, «рассматривая нашу коллекцию гончарных изделий, отзывались о них самым лестным образом» [73, с.2]. На жаль, значна частина колекції, зібраної Іваном Зарецьким під час польової експедиції влітку 1893 року, загинула під час ІІ Світової війни. Вцілілі вироби зберігаються у фондосхови-

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття щах і експонуються на виставках у Полтавському краєзнавчому музеї. У Російській імперії шедеври народної кераміки для колекціонування за межі України вивозили переважно самі українці – етнографи, археологи, музейні працівники, які активно співпрацювали з центральними музеями. Наприклад, таким шляхом, зусиллями наших співвітчизників (Іван Зарецький, Федір Вовк, Олександр Прусевич, Василь Бабенко та інші), було сформовано одну з найбільших і найцінніших колекцій української кераміки за межами держави – у Російському етнографічному музеї (СанктПетербург). На той час, коли в Україні музейна справа тільки розгорталася, а неухильна капіталізація економіки з кожним роком усе інтенсивніше руйнувала традиційний побут, можливо, це був чи не єдиний спосіб зберегти для майбутнього надбання української народної культури. 1902 року співробітником щойно заснованого Етнографічного відділу Руського музею імператора Олександра ІІІ став Іван Зарецький. Його зусиллями в музеї було сформовано унікальну колекцію опішнянської кераміки, основу якої склали мальовані миски. У щорічних звітах про діяльність закладу зазначалося:

• 1902: «6) Сотрудник П.А.Зарецкий* производил сборы коллекций в Южно-Русских губерниях и доставил 600 предметов быта. Выслано ему было в разное время 1200 р.; в счет этой суммы ожидается дополнительная коллекция… Выслано в разное время:… г.Зарецкому в г.Полтаву 500 р.; г.Зарецкому в Полтаву 200 р., ему же вознаграждение 320 р.; г.Зарецкому в Полтаву 500 р.» [196, с.13, 19]; • 1903: «В южно-русском районе, в губерниях Полтавской и Харьковской и отчасти Киевской работал постоянный сотрудник музея по собиранию коллекций И.А.Зарецкий. Уплачено ему вознаграждения 1000 р. На накладные расходы, упаковку, пересылку 900 р. Доставлено им коллекций 558 №№, в том числе 40 кусков холста с 1224 образцами орнамента, на сумму 922 р. 42 к. Всего 558 №№ на сумму 2822 р. 42 к.» [197, с.13]; • 1904: «И.А.Зарецкий, сотрудник Музея, продолжал свои сборы в Полтавской и Херсонской губ. Всего доставлено им в течение года 126

*Ініціали дослідника тут зазначено спотворено: треба «И.А.Зарецкий»

Значна частина колекції, зібраної Іваном Зарецьким під час польової експедиції влітку 1893 року,

Миски та інші гончарні вироби опішнянських майстрів у експозиції Природничоісторичного музею Полтавського губернського земства. Полтава. 1912. Автор фото невідомий. Репринт [88, с.40]

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

загинула під час ІІ Світової війни

151

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття предметов на сумму 200 руб. Вознаграждение и накладные расходы 1600 – . Итого 1800 руб. Сборы г.Зарецкого в текущем году оказались ниже обычной нормы вследствие тяжкой и продолжительной болезни собирателя… На собирание коллекций, а также в уплату за отдельные предметы, было отпущено в 1904 году… разным лицам: И.А.Зарецкому 2245 руб. 42 к.» [198, с.16, Приложение]. До речі, сума 1904 року була найбільшою з-поміж тих, що отримали на цей рік будь-які інші збирачі й навіть штатні зберігачі Етнографічного відділу. Це свідчить про довіру до Івана Зарецького, його авторитет збирача й дослідника, а також про значення, яке надавали в музеї формуванню українських колекцій. У рукописному нарисі діяльності Етно графічного відділу Руського музею впродовж

1902–1909 років польові експедиції Івана Зарецького віднесено до «наиболее крупных командировок, давших существенные результаты»: «В 1902 году… работали по сбору коллекций… И.А.Зарецкий в Малороссии (губернии – Харьковская и Полтавская)… В 1903 году… И.А.Зарецкий – в Малороссии (на год – 4500 руб.)… В 1904 году: И.А.Зарецкий в Малороссии (4000 руб.)… В 1905 году: И.А.Зарецкий – в Малороссии (2200 р.)…» [200, л.52, 53, 54]. Фактично основна збиральницька діяльність дослідника для музею тривала впродовж 1902–1905 років (1902: колекції №194, 195, 196, 197, 265, 266, 310, 943, 945, 1651; 1903: колекції №366, 367, 482, 488, 490; 1904: колекції №606, 625; 1906: колекції №994, 995, 1051, 1106*. Найактивнішою вона була 1902 року (зібрано 809 експонатів), а надалі неухильно спадала щорічно: 1903 року зібрано вдвічі менше за попередній рік (402

Опішнянські мальовані миски та інші гончарні вироби в експозиції Природничо-історичного музею Полтавського губернського земства (зіставлено 2 фото). Полтава. 1912. Автор фото невідомий; можливо, Іван Зарецький. Полтавський краєзнавчий музей, №№І-698, І-700

152

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

*Кошти на придбання старожитностей Іван Зарецький отримав 1905 року, проте вчасно не передав Етнографічному відділу жодного предмета – експонати почали надходити тільки 1906 року. Тому й колекційні описи фіксують цей рік як час збирання. Ймовірні 2 причини затримки: 1) речі було зібрано 1905 року, але чомусь вчасно не було передано музею; 2) Іван Зарецький з невідомих причин не мав можливості здійснювати етнографічні експедиції, а тому почав купувати експонати тільки наступного року. Можливо, збиральницькій діяльності перешкодили революційні події в Україні, зокрема масовий селянський рух спротиву, який у першій половині 1905 року охопив 64% усіх повітів. У період піднесення революції 1905–1907 років у Полтавщині відбувся 261 виступ селян; загалом губернія займала друге місце за кількістю сіл, охоплених рухом [18, с.291]. На жаль, достовірних відомостей про те, як же було насправді, виявити не вдалося. Очевидячки, причина була серйозна, бо після тих подій Іван Зарецький взагалі припинив збиральницьку діяльність для Етнографічного відділу. 1907 року, за свідченням полтавського краєзнавця Івана Павловського, який опублікував першу біографічну статтю про Івана Зарецького, він «командирован был в м.Опошню для приготовления образцов облицовочных плиток для нового здания управы. В том же году был командирован управою в Петербург для заведывания Полтавским отделом на всероссийской кустарной выставке» [201, с.235]. А далі з біографії випав один рік (1908), про який біограф ученого не обмовився жодним словом. Можливо, в цей час він був підданий репресіям з політичних мотивів. 1909 року Іван Зарецький знову «был командирован губ. управою для собирания детских народных игрушек для выставки игрушек в Москве» [201, с.235]. 1910 року він здійснив етнографічні експедиції Полтавською, Подільською й Чернігівською губерніями, під час яких зібрав 210 експонатів, які склали три колекції (№1813, 1843, 1913). Надалі його співпраця з Етнографічним відділом Руського музею припинилася назавжди

153

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

154 Опішнянські мальовані миски та інші гончарні вироби в експозиції Природничо-історичного музею Полтавського губернського земства. Полтава. 1912. Автор фото невідомий; можливо, Іван Зарецький. Полтавський краєзнавчий музей, № І-701

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

155

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

156

Мальовані миски та інші глиняні вироби гончарів Поділля в експозиції Природничо-історичного музею Полтавського губернського земства. Полтава. 1912. Автор фото невідомий; можливо, Іван Зарецький. Полтавський краєзнавчий музей, №І-708

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

157

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

Сторінки з «Отчетов о деятельности Русского музея императора Александра ІІІ» з інформацією про збиральницьку діяльність Івана Зарецького. Санкт-Петербург, Росія. 1903, 1904, 1905. Репринти [196, с.13; 197, с.13; 198 , с.16]

158

експонати), 1904 – майже втричі менше за 1903 рік (117 експонатів). 1906 року Руському музею було передано 166 предметів, 1910 року – 210 [296, с.10-21]. Усього ж до колекційних описів за 1902, 1903, 1904, 1906, 1910 роки було внесено 1704 експонати, що було дещо менше від переданого за авторськими списками. Наприклад, 1902 року Іван Зарецький зібрав 227 мисок. Із них до опису було включено 220 виробів. 7 мисок до нього не потрапили з невідомих причин; можливо, вони розбилися під час транспортування. Серед української колекції кераміки Російського етнографічного музею чисельно переважають вироби гончарів Опішного та навколишніх сіл (близько 600 предметів, із них майже 300 мисок). Це, як уже

мовилося, найбільша у світі збірка мальованої опішнянської кераміки другої половини XIX – початку XX століття за межами України. Окрім мисок, до її складу входять горщики, макітри, ринки, глечики, куманці, зооморфний посуд, дитяча іграшка, кахлі та інші вироби. 1904 року Полтавське губернське земство запросило на посаду викладача гончарної технології в Миргородську художньо-промислову школу імені Миколи Гоголя відомого російського технолога-кераміста, завідувача Абрамцевської керамічної майстерні Петра Вауліна. На початку березня того ж року разом із Василем Кричевським він приїхав до Опішного. У метрополії гончарного виробництва мистці зустрілися з гончарями, огля-

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття одержати назву тільки «Київської кустарної нули приміщення колишньої земської гончарної виставки». майстерні. Петро Ваулін був вражений розмаїттям Вона діяла впродовж місяця, її відвідало дуже місцевих глин. З серпня 1904 року в Опішному було багато людей, що її оглянули й мали можливість відновлено гончарну майстерню, якою керував Петро під час пояснень колекцій відтворити образ цілої Ваулін. Упродовж кількох місяців кераміст жив у української культури та мистецтва… Тут, між гончарній столиці; активно спілкувався з місцевими іншим, ми випадково довідалися про те, чого й не майстрами; виготовив для них декілька горщиків, підозрювали, в власне, що москалі не мають ні мисок і ваз, а також виліпив разом із ними «целый народного гончарського мистецтва, ні килимарковер старого местного рисунка». Весь цей доробок ства. було виставлено для огляду в Полтаві, у залі засідань Це сталося так. Одного разу на виставці земських зборів, а панно мистець пропонував звертається до мене якийсь пан і просить, щоб я використати для оздоблення новітнього земського його відвів до директора (я якраз пояснював глябудинку [223, с.28-29]. дачам колекції). Я відвів до Біляшівського і тоді За час перебування в Опішному Петро цей пан представився як московський купець Ваулін зібрав чималу колекцію старовинних глиняних виробів опішнянських гончарів Рєтський, відомий колекціонер кераміки, (у тому числі й мальованих мисок), з якої колекція якого займала друге місце в при Опішнянській гончарній майстерні Росії, перше місце належало керамічному організував перший в Україні громадський зібранню великого князя Костянтина Музей гончарства. На жаль, функціонував він Костянтиновича. Він нам пояснив, що недовго. Незадовго до від’їзду Петра Вауліна з в його колекції кераміка зібрана з цілого України, 1906 року, частину цього зібрання за 18 світу і коштувала йому 2 мільйони рублів рублів було придбано для Природничо-історичного (1 мільйон золотих доларів), але він не має музею Полтавського губернського земства, зокрема такої гарної кераміки, як наша українська, 123 предмети, з яких 22 було розбито під час трансі хоче купити у нас ці миски. Біляшівський тоді й запитав: «Ви мусите мати свою московську, портування до музею. Того ж таки року для музейної мабуть, таку саму?» Але він нам пояснив, що колекції в Опішному було придбано 85 глиняних посудин і 155 мальованих мисок малих розмірів з москалі зовсім не мають такої кераміки, і в них метою «ознакомления других музеев с гончарным є тільки фабрична; якби була, то він би її вже промыслом Полтавской губернии и выработавшим мав. Він нам повідав, що за силою мистецького в м.Опошне своеобразным орнаментом», а також враження, наша кераміка ліпша й сильніша, ніж скульптурну групу з глини – віз із волами роботи всі ті, що у нього зібрані. Він давав нам по 15 рублів опішнянського гончаря Сидора Чирвенка [199, с.14]. за миску, але звичайно Біляшівський не продав На цей час чималу колекцію опішнянських йому ані одної; він розпитував Рєтського про інші мальованих мисок було сформовано в Київському речі... Ці відомості, передані безперечним художньо-промисловому і науковому музеї імені знавцем, багатим колекціонером, придали Миколи ІІ, очолюваному Миколою Біляшівським. нам багато певності, і у нас неначе виросли Щоб привернути увагу громадськості до скарбів крила. Ми знали тепер ціну своїм колекціям, українського народного мистецтва, директор і знали, що треба будь-що збирати все, що закладу 1906 року влаштував резонансну кустарну можна зібрати» [331, с.144-145]. виставку. На ній експонувалося чимало глиВелика колекція опішнянських няних виробів опішнянських гончарів, мисок була в приватній збірці славетного у тому числі й мальованих мисок. Вони приукраїнського архітектора й живописця Василя вернули увагу численних відвідувачів. Відомі Кричевського. Мистецтвознавець Федір Ернст колекціонери кераміки прагнули придбати їх звертав увагу на виняткове захоплення її власника для власних зібрань. Вадим Щербаківський, який опішнянським гончарством: «Особенно много, – з братом Данилом ентузіастично допомагав Миколі писав дослідник, – внимания и любви посвятил Біляшівському в організації виставки, через три десятиліття згадував: «Весною 1906 Петро Ваулін зібрав чималу колекцію року Микола Біляшівський захотів довести старовинних глиняних виробів опішнянських вперше ширшій публіці і, власне, показати їй красу українського мистецтва, задугончарів (у тому числі й мальованих мисок), мавши для цього в Київськім міськім музеї, з якої при Опішнянській гончарній майстерні де був директором, зробити виставку організував перший в Україні громадський українського народного мистецтва, хоча Музей гончарства в силу особливих обставин вона могла

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

159

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

160

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

Композиція з творів гончарів Остапа Ночовника та його сина – Аврама Ночовника із села Міські Млини Зіньківського повіту Полтавської губернії. Усі твори Іван Зарецький 1903 року продав Етнографічному відділу Руського музею імператора Олександра ІІІ в Санкт-Петербурзі. Полтава. 1903. Фото Івана Зарецького; праворуч унизу напис на скляному негативі «И. Зар цкій. 1903». Полтавський краєзнавчий музей, №І-775 [див.: 203, л.59об., 60]

161

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

владелец коллекции собиранию керамики – украинской, восточной и западно-европейской – 500 штук. С исключительным богатством были подобраны изделия знаменитой Опошни, где В.Кричевский учился у гончаров их технике и сам сделал около десятка предметов. Здесь были очень интересные, стариннонародные формы и орнаменты мисок, кафлей, кувшинов, кружек. Редкий подбор старинных игрушек в виде «панов», «пани», всадников, львов и других зверей. Персидские кафли, современная немецкая народная керамика, китайский фарфор и сервиз фабрики Миклашевского дополняли этот отдел» [66, с.10]. Про те ж саме свідчив і приятель Василя Кричевського – Вадим Щербаківський: «У ньому налічувалося більш як 250 найліпших українських килимів, …сотні дорогоцінних вишивок та більш як 300 мальованих ваз і мисок – усе найславніших полтавських (опішнянських та інших) гончарів, серед яких було багато праць Начовника, особливо його баранці і навіть керамічна грубка у вигляді дідка» [331, с.149-150]. Додам також, що Василь Кричевський не тільки збирав опішнянські миски, але й сам учився їх виготовляти й декорувати. Вадим Павловський пригадував: «Кричевський ще й сам вправлявся у відомого гончаря Глодиревського в с.Опішні – виконував на гончарськім колі тарілки та експериментував з розписуванням їх поливою з ріжка та карбуванням рельєфного орнаменту – техніка, майже не вживана тоді в Опішні» [цит. за: 107, арк.43]. Подібним чином у багатьох музеях України і в приватних обійстях упродовж 1910-х – 1920-х років було сформовано значні колекції мальованих мисок різних гончарних осередків України. На жаль, щонайменше половину з них було знищено в роки революцій, І і ІІ Світових воєн, українськобільшовицької війни 1917–1921 років. Прикметно, що під час усіх міжнародних конфліктів, грабуючи музейні установи й приватні колекції, з усіх різновидів глиняних виробів військові та пов’язані 1. Гончарний ряд на сільському ярмарку. На передньому плані – бунти мальованих полив’яних мисок. Полтавщина. Середина 1920-х. Фото Якова Риженка. Репринт [252, с.277] 2. Василь Кричевський. Опішнянські мальовані миски та інші глиняні вироби на сільському ярмарку. Ескіз за фотографією Якова Риженка середини 1920-х років [див.: 252, с.277; пор. з поданим вище фото]. Можливо, це робочий матеріал до сюжету фільму «Сорочинський ярмарок» (1927/1928), де Василь Кричевський був мистецьким консультантом; або до першого українського кольорового фільму «Сорочинський ярмарок» (1938), де він був головним художником; або до живописного твору «Сорочинський ярмарок» (1938). Київ. Папір, олівець, 6,5 х 7,5 см. Власність Василя Лінде-Кричевського (США). Публікується вперше

162

3. Василь Кричевський. Опішнянська гончарівна на сільському ярмарку. Малюнок на основі центральної постаті на власному давньому ескізі олівцем, створеному за фотографією Якова Риженка середини 1920-х років. Каракас, Венесуела. 1952. Папір, акварель; унизу, праворуч – власноручний підпис автора: «В.Г.Кричевс.1952». Український Музей у Нью-Йорку (США). Фото для опублікування надав Василь Лінде-Кричевський (США)

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття з ними цивільні чиновники прагнули прихопити з собою передовсім мальовані миски. Наприклад, під час І Світової війни з Київського художньопромислового і наукового музею імені Миколи ІІ до Московського історичного музею було вивезено майже 6500 кращих мистецьких творів (1915), у тому числі багато кераміки, зокрема й кілька сотень мальованих мисок. Частину з них так ніколи й не було повернено в Україну. Відомо також чимало випадків воєнного вандалізму, коли мистецькі твори навмисне знищували. Один такий випадок описав Вадим Щербаківський: «Передреволюційні московські колекціонери порцеляни цінили порцеляну Миклашевського вище московської й вище польської. На жаль, порцеляни збереглося вкрай мало. Вона здебільшого знаходилася в колекціях різних московських аматорів старовинної порцеляни, а в меншій кількості – у колекціях українських панів. Коли прийшла революція, то дуже багато колекцій було знищено. В Україні найбільше таких колекцій винищили московські большевицькі війська. Так, наприклад, у селі Абазівці (перша станція залізниці від Полтави в напрямі до Києва) в будинку поміщика Іловайського великий покій був укритий товстим шаром битої порцеляни, зумисне потоптаної ногами компанії з большевицької дивізії, що про йшла через Абазівку. Подібних випадків було багато» [331, с.133]. На початку 1918 року було варварськи знищено й безцінну колекцію Василя Кричевського. Вадим Щербаківський писав про це так: «…20 січня 1918 року большевик Каск розбив гарматами з панцирного поїзда дім Михайла Грушевського, в якому загинули не тільки бібліотека й колекції самого Грушевського, але ще незрівнянно вартісніше кількістю предметів й особливо мистецькою цінністю музейне зібрання маляра Василя Кричевського… На жаль, миски з його квітками (Остапа Ночовника. – О.П.), відібрані до великої колекції В.Кричевським, усі загинули, як я вже згадував вище» [331, с.149, 129]. Подібне повторилося в роки ІІ Світової війни. Тоді з одного лишень київського Державного українського музею німці вивезли до м.Дрезден майже все музейне зібрання, у тому числі близько 6000 гончарних виробів, серед яких було кілька сотень мальованих мисок. Тільки незначну частку з

тих керамологічних скарбів (здебільшого в черепках) згодом було повернено в Україну [229, с.15]. Упродовж 1910-х – 1970-х років опішнянську мальовану кераміку у своїх приватних помешканнях і зібраннях старожитностей воліли мати не лише представники творчої інтелігенції країни, а й урядовці, царські (більшовицькі) сановники, дипломати, бізнесмени, у тому числі й чужоземних країн. Чималу колекцію опішнянської кераміки на початку ХХ століття сформував відомий львівський архітектор і підприємець Іван Левинський. 98 предметів з неї після смерті власника стали експонатами Музею Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові (нині – Музей етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України). Серед них було кілька десятків мальованих мисок [82, с.50]. Опішнянська кераміка потрапила також до музеїв і приватних колекцій багатьох держав світу. Шляхи надходження її до чужоземних колекцій були різними: від спеціальних приїздів в Україну західних вояжерів для придбання творів (саме так до Парижа потрапило майже ціле горно посуду славетного мистця з Міських Млинів Остапа Ночовника) до дарунків окремих осіб. Наприклад, кераміку з Опішного, що, за мистецькими критеріями, справедливо вважалася кращою на безмежних обширах імперії, охоче дарували члени царської родини і високопоставлені чиновники своїм зарубіжним колегам і приятелям. Окрім експорту в країни Європи, Америки й Близького Сходу, то був один із налагоджених шляхів вивезення кращих творів українських гончарів за межі країни. Наприклад, саме так потрапила до Італії цікава збірка опішнянського посуду початку XX століття, яка нині зберігається в Міжнародному музеї кераміки у Фаенца: 1910 року її подарував італійським вельможам російський князь Долгоруков [238, с.100]. Пік збиральницької активності в Україні припав на 1924–1929 роки. Нерідко масштаби її були нечуваними за нинішніми мірками. Так, найбільшу в ХХ столітті колекцію мальованих мисок одного осередку було зібрано впродовж тільки двох сезонів (літо 1925; зима 1926) керамологічними експедиціями в складі завідувача Відділу кустарної промисловості Київської постійно-показової виставки Вищої Ради Народного Господарства Юрія Александровича, інструктора цього ж відділу Євгенії Спаської та співробітниці Музею імені Хведора Вовка

Упродовж 1910-х – 1970-х років опішнянську мальовану кераміку у своїх приватних помешканнях і зібраннях старожитностей воліли мати не лише представники творчої інтелігенції країни, а й урядовці, царські (більшовицькі) сановники, дипломати, бізнесмени, у тому числі й чужоземних країн

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

163

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття Опішнянська кераміка початку ХХ століття в експозиції Міжнародного музею кераміки. Фаенца, Італія. 1994. Фото Олеся Пошивайла. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства

при Всеукраїнській академії наук Лідії Шульгиної. У селі Бубнівка Тульчинської округи вони зібрали, за даними Юрія Александровича, «щось із 1000 зразків різних ганчарних виробів» [4, с.1], а за свідченням Євгенії Спаської, яка інвентаризувала цю колекцію, там було «понад 600 експонатів» [282, с.201]. Найбільше з-поміж них було мисок – більше 414 предметів. Їх видовий склад був таким: «Мисок більш як 200, тарілок більш як 130, полумисків більш як 50, друшляків 4, вазок більш як 30…» [282, с.201]. Нині найбільшою в Україні колекцією опішнянської кераміки володіє Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному. Вона налічує близько 4000 одиниць збереження, у тому числі 652 миски різних форм, теракотові й полив’яні, писані й мальовані, виготовлені впродовж 1890-х – 2009 року. До неї ввійшла також частина збірки творів опішнянських гончарів, яку було сформовано в Опішнянському заводі «Художній керамік» упродовж 1970-х – 1980-х років. Зокрема, до музею 1989 року було передано

Нині найбільшою в Україні колекцією опішнянської кераміки володіє Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному

164

69 творів. Вироби, які залишилися на заводі, згодом було розграбовано. Значні колекції опішнянської кераміки, у тому числі й мисок, мають Національний музей українського народного декоративного мистецтва в Києві (близько 1500 творів) [105], Музей етнографії та художнього промислу Інституту народо знавства НАН України, Національний музей народної архітектури та побуту України, Полтавський краєзнавчий музей, Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара», Дніпропетровський національний історичний музей імені Дмитра Яворницького (окрім інших типів глиняних виробів, більше 60 мисок) [див.: 87, с.81-91], Дніпропетровський художній музей, Національний історико-етнографічний заповідник «Переяслав» та деякі інші музейні заклади України. Найбільшу в Україні приватну колекцію опішнянської кераміки впродовж 1970-х – 1980-х років сформував відомий український учений, доктор філософських наук, професор

Леонід Сморж (Київ). Вона налічує близько 630 глиняних виробів, у тому числі 112 мальованих мисок з Опішного 1930-х – 1980-х років. Нині на її основі в гончарному селі Міських Млинах, що поруч з Опішним, створено Меморіальний музейсадибу філософа й колекціонера Леоніда Сморжа на правах відділу Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному. Упродовж 1987–1989 років колекцію гончарних виробів 1910-х – 1960-х років із 108 предметів (у тому числі 7 мальованих мисок) в Опішному та в навколишніх селах зібрала керамолог Олена Клименко. 1989 року дослідниця передала старожитності на постійне зберігання до Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному. Опішнянська кераміка другої половини ХІХ – ХХ століть і надалі залишається предметом антикварного бізнесу, є жаданою для численних колекціонерів і музеїв, як в Україні, так і в інших країнах.

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

ТЕХНОЛОГІЯ ВИГОТОВЛЕННЯ ОПІШНЯНСЬКих мальованих МИСок (за дослідженням Івана Зарецького)

айдавніший опис технології виготовлення мальованих мисок у Опішному містять опубліковані польові матеріали, зібрані 1893 року Іваном Зарецьким. Основні технологічні операції керамолог описав максимально вичерпно, фахово, тому його дослідження й донині не втратило свого наукового значення. Нижче подаю опис технології виготовлення опішнянських мальованих мисок, в основу якого покладено фрагменти праці Івана Зарецького «Гончарный промысел в Полтавской губернии», які висвітлюють саме ці моменти гончарської роботи [детальніше див.: 73; 227]. Фактично, зібрані Іваном Зарецьким 1893 року керамологічні відомості є найповнішою народознавчою інформацією про виробництво українськими гончарями мисок у ХІХ столітті. Раніше за Івана Зарецького так повно виробництво мальованих мисок не описав ніхто в Україні!

ДОБУВАННЯ ГЛИНИ. «Если гончарный промысел в Полтавской губернии достиг большей высоты, чем в соседних губерниях, в техническом и художественном отношениях, то этим он много обязан именно высоким и разнообразным качествам местных глин» [73, с.6] – констатував Іван Зарецький. Дійсно, глини Полтавщини, й зокрема Опішного, настільки багатоманітні за своїми властивостями, що з них можна виготовляти будь-які речі, починаючи з цегли й закінчуючи високоякісним фарфоровим посудом. Місця вибирання глини – глинища – вважали в народі священними й там суворо забороняли справляння природних потреб. Люди, які народжувалися, жили й помирали в глині, щиро шанували свою годувальницю. Вони зовсім не соромилися вимазатися в ній і завжди з любов’ю промовляли, що то «свята земля». Глинища в Опішному мали певні назви за прізвищами їх власників: «Штанькове», «Карташеве», «Бордюгове», «Пошивайлове» («Кибальникове»), «Гусарчине», «Гриневе» та інші. Звідси походили й назви самих глин: «штанькова», «карташка», «бордюжка», «пошивайлова» («кибальничка»), «гусарчина», «гринева» тощо [73, с.7, 16].

Найдавніший опис технології виготовлення мальованих мисок у Опішному містять опубліковані польові матеріали, зібрані 1893 року Іваном Зарецьким Гончарі копають глину. Опішне Зіньківського повіту Полтавської губернії. 1893. Фото Івана Зарецького. Полтавський краєзнавчий музей, №І-47

165

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

Гончарі видобувають глину з «дудки». Опішне Зіньківського повіту Полтавської губернії. 1893. Фото Івана Зарецького. Полтавський краєзнавчий музей, №І-49

166

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

167

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття По-різному називали глину місцеві гончарі, залежно від природних властивостей мінералу. Найбільш вогнетривку називали «горшковою», а легкоплавку – «гончарний глей або червоний глей». Гончарі іронічно стверджували, буцімто то не глина, а «казна-що» [73, с.7]. Від вогнетривкості залежав і колір глини. Так найбільш вогнетривка з них одночасно була й найбільш світлою, навіть голубувато-попелястою, за що майстри називали її «побілом» (каолін). При видозміні кольору до темно-сірого, далі до жовтуватого і червонуватого, глини ставали легкоплавкішими. Світлувато-сіру глину називали «побілуватою», темно-сіру піщанисту – «жорствою», жовтувато-зелену в’язку – «наглинком», червону – «червінькою», чорну жирну – «чорнухою». Колір глини змінювався в процесі випалювання. Якщо в сирому стані вона мала світло-сірий, жовтуватий чи червоно-жовтий колір, то під дією вогню, високої температури набувала відповідно білого, жовтувато-рожевого чи червонуватого кольору. Коричнево-бурий глей під час випалювання ставав коричнево-червоним. Цінною властивістю глини є її пластичність, тобто здатність під тиском змінювати форму, зберігаючи при тому цілість, не ламаючись. Скажімо, «побіл», «кибальничка», «бордюжка», «гусарчина», «штанькова» та деякі інші глини мали найвищу пластичність; «карташка» й «ремезова» мали гіршу пластичність і значну піщанистість, від чого остання глина отримала ще одну назву – «піскуватка» [73, с.8]. Опішнянські гончарі своїми назвами озна-

Перевезення гончарної глини з глинища. Опішне Зіньківського повіту Полтавської губернії. 1893. Фото Івана Зарецького. Російський етнографічний музей (Санкт-Петербург, Російська Федерація) [203, л.62, №31 (а)]. Публікується вперше

168

чили й інші властивості глин: жирну пластичну глину називали «масткою» (вона у своєму складі мала найменше піску), тягучу – «тягкою», худу – «валкою», піскувату – як уже зазначено више, «піскуваткою» або «пісчугою», легкоплавку – «гнучкою», неоднорідну, грудкувату – «глузюватою» («хрущуватою»). Властивостями глин визначалося їх застосування: «карташку» й «ремезову» завше використовували для виготовлення цегли (за необхідності з них робили й посуд). З решти згаданих глин виготовляли добротний посуд. В Опішному глини добували по-різному. Простіше було з легкоплавкими глинами, які залягають безпосередньо під дерновим шаром землі, а в місцях урвищ виходили на поверхню. Отож, щоб набрати її, гончареві не треба було мати нічого, окрім заступа та «копаниці» (кирки). Пласт такої глини був завтовшки до 1 м. Зверху його траплялося багато землистих грудочок, а знизу – вапнякових кульок. Тому кращою гончарі вважали глину, яка знаходилася посередині пласта. Для роботи майстри частіше змішували різні сорти глин. Складнішим був видобуток вогнетривких глин, які залягали на значній глибині. Спеціально задля того робили так звані «дудки» («колядязі»). Вони мали вигляд глибоких циліндричних ям, близько 1 м в діаметрі, які прокопували до місця знаходження пласта потрібної глини. Над такою «дудкою» прилаштовували простий пристрій для підняття глини на поверхню. Збоку ями вбивали в землю два кілки з рогатинами один навпроти одного. Поперек них

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття клали міцну дерев’яну жердину, завтовшки 5-10 см. На неї нанизували велике колесо, як від воза, тільки з дещо довшою ступицею і не плоским, а округлим ободом. До однієї з шпиць колеса кріпили довгу міцну мотузку, до другого кінця якої прив’язували дерев’яне відро – «шаплик». Глинокопи спускалися в «дудку» на мотузці або (якщо яма була неглибокою) по невеликих заглибленнях в її бічних стінах. Докопавшись до пласта глини, який залягав іноді на глибині 10 і більше метрів, глину починали вирубувати з боків окремими нішами – «печерями». Щоб підняти мінерал наверх, обертали колесо за обід, намотуючи мотузку з «шапликом» на ступицю. Нерідко глинокопи натрапляли на давно забуті «дудки». Тоді гончарі жартували: «Вовка вбив, старі жуки повибирали». Загалом же до старих «дудок» на глинищах Опішного, як і в інших гончарних осередках Полтавщини, глинокопи й гончарі ставилися з острахом. «…Опытные глинокопы, – зазначав Іван Зарецький, – прежде чем спуститься в такой колодец, наклоняются к нему и, ложась на землю, аукают: если эхо откликается ясно и звонко, то в такой колодец спускаться можно смело, если же голос как бы замирает, или эхо откликается неясно, то это признак сомнительной благонадеж-

ности колодца; но спускаясь в колодец, глинокопы всегда крестятся, так как добывание глины считается делом опасным, рискованным» [73, с.12]. Для підтримки стелі в ямах ставили дерев’яні опори. Проте з вибором значних об’ємів глини все одно бували обвали. В Опішному вони обходилися без жертв, оскільки глинокопи, гончарі заздалегідь помічали тріщини в стелі, опорних стовпах і завчасно виходили з «дудки». Копати глину зазвичай починали з пізньої осені, коли встановлювалися перші морози. Усі гончарі намагалися запастися необхідною сировиною на весь рік. Видобутком займалися переважно в цей період тому, що стінки «дудок» натоді обмерзали, що підвищувало безпеку від завалів. Улітку ж ця справа надзвичайно ускладнювалася спекою, духотою, а задушливий газ, яким виповнювалися ями, не дозволяв залишатися в них тривалий час. Іван Зарецький допитувався в гончарів, як же вони знаходили поклади глини. Проте всюди чув одну відповідь: мовбито глинища ті існують з давніх часів. Місцеве населення вважало, що глина сама по собі росте в землі і, вибрана, може знову нарости. «Местами добавляют, что, по разсказам старожилов, глину берут уже лет пятьдесят, напр., на Штаньковой горе, на Пошивайловом (Кибаль-

169

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття чиковом) и на Гриневом глинищах. Прежде были еще глинища на «Вольной», т. е. на опошнянском городище, но вследствие оползней их оставили, так как не раз случались обвалы; было еще глинище у Пругла, но его покинули, потому, что оставшаяся глина находится на восьмисаженной (~ 17 м. – О.П.) глубине» [73, с.16]. Свідчення про те, що опішняни ще й у ХІХ столітті використовували глину з Опішнянського городища, можливо навіть з того самого місця, де її брали предки-слов’яни, виявляє те древнє коріння, яке єднає минуле й сьогодення, десятки поколінь опішнянських гончарів. Багато лихоліть пронеслося за віки над приворсклянським куточком, але, як і колись, незрушно й затято крутили майстри гончарний круг на землі своїх пращурів. Високоякісні опішнянські глини мали великий попит у довколишнього населення. Щоб придбати їх, у містечко приїжджали гончарі з багатьох повітів

губернії. «Опошнянские глины идут в Поповку и Мал.-Будища, а побел – даже в Лохвицкий и Роменский уезды. Млинянская глина расходуется, как и опошнянская, на месте, в Опошне и Поповке…» [73, с.15]. Заможні гончарі возили глину до двору власними підводами, а бідняки вдавалися до послуг «глиновозів» – людей, які займалися розвезенням глини за певну плату.

П ІДГОТОВКА

ФОРМУВАЛЬНОЇ МАСИ. Добуту глину гончарі певним чином готували до роботи, тобто переробляли з природного стану в більш-менш однорідну тістоподібну масу, густота якої завжди визначалася потребами майстрів чи типом виробів, які з неї мали виготовляти. Готували глину вручну, без застосування яких-небудь механічних допоміжних пристроїв. Тому весь процес підготовки сировини вимагав від гончарів неабиякої фізичної сили, навичок, уміння й терпіння. До цого

Купи накопаної глини на дворищі гончаря. Опішне Зіньківського повіту Полтавської губернії. 1893. Фото Івана Зарецького. Полтавський краєзнавчий музей, №І-235

170

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття «священнодійства» вони ставилися надзвичайно серйозно, адже від результату роботи залежала і якість готових виробів. Щойно видобуту глину, як уже зазначалося, частіше залишали на кілька тижнів на глинищі, просто неба, рідше – зразу ж привозили на своє дворище. Проте в обох випадках глину треба було якомога довше вилежати надворі, щоб вона добре перемерзла, від чого її якість поліпшувалася й водночас полегшувалася її переробка. Для вилежування глини вважали достатнім не менше 2–3 місяців. Потім вилежану (як виняток, щойно видобуту) глину розбивали довбнею й розсікали заступом або замочували водою (на віз сухої глини – 8-10 відер води). Улітку це робили прямо на землі, а зимою – в хаті. Далі глину покривали старим рядном або рогожею, щоб вона «скрізь пройшла водою, та гаразд перепріла». У такому стані глину тримали не менше тижня (чим довше вона перепрівала, тим м’якішою ставала).

При цьому її кілька разів перевертали й, за потреби, знову змочували водою. Через деякий час гончар починав перебирати глину руками, відділяючи м’яку, достатньо розмочену, від галузистої й викидав геть сторонні домішки. Перебрану глину поділяли на великі шматки, так звані «кулі» (вагою 1,5-2 пуди) й заносили до хати. Посеред хати «кулі» викладали на спеціальну платформу, збиту з 4-5 дощок. Кожну грудку розбивали й розплескували довбнею в «блин». Коли цей «блин» («паляниця») ставав тонким і м’яким, на нього клали й розбивали другу «кулю», потім третю й так далі, доки не набивали велику купу – «кобилу». «Кобила» мала вигляд округлої чи кубічної тумби, містила в собі від 8 до 30 й більше пудів глини. «Набивання кобили» – дуже важка й виснажлива праця, яку особливо ускладнювало прилипання довбні до глини при кожному ударі. Тривало воно не менше 5 годин. Таким чином оброблену глину

Весь процес підготовки сировини вимагав від гончарів неабиякої фізичної сили, навичок, уміння й терпіння

171

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

172

знову качали. Сікли вдруге, а бувало що й утретє. можна було зберігати скільки заманеться, лишень На підготовку таким чином воза глини робітник прикривши її ганчіркою; вилежування її в «кобилі» затрачав не менше тижня. не було обов’язковим. Підготовку глини до роботи завершували Подальша обробка глини полягала в її «плесканням грудок». Гончарі робили сферичної вистругуванні «стругом» («стружок», «стругало») чи циліндричної форми грудки різної величини, – інструментом у вигляді зігнутого дугою шматка залежно від того, якого розміру посуд мали вигостарої коси. Гончар брав знаряддя за дві ручки й товляти з них. Готували «грудки» так: відірвавши стругав глину з «кобили» зверху вниз довгими плашматок глини бажаної величини, здавлювали його стинами, завтовшки з палець. Настругану таким в руках, потім сильним перекиданням з руки на руку чином глину клали під лаву й повторно заливали надавали йому кулясту форму. Лише після того глину водою на 1-3 доби. вважали повністю готовою до роботи. Після цього зовсім уже м’яку масу треба було «закачати». Упродовж 3-5 годин її розминали на лаві. Глину, взяту для «закачування» за раз, назиФОРМУВАННЯ. Основним і найважливішим знавали «пластком». Цей «пласток» качали, як тісто, ряддям праці в гончарній справі є гончарний круг. розтягували по довжині лави, сильно надавлюУ третій чверті ХІХ століття в Опішному вийшов ючи тильною частиною долонь обох рук. У процесі з ужитку більш давній тип круга – так званий качання «пласток» кілька разів «згортали», тобто «шльонський» (два круга, з’єднані між собою 6-ма загинали всередину краї. Після кожного «згоршпицями, з нерухомою віссю, яку вкопували нижнім тання» гончар посипав лаву чистим піском, щоб кінцем у долівку). Іван Зарецький 1893 року вже не глина не прилипала до лави, а якщо була «жирною», зустрів у містечку гончарів, які б працювали на такому – щоб стала «худішою». Одночасно, перебираючи верстаті. «…В таких же местах, как Опошня и Мис. глину руками, виймали з неї всілякі тверді шматочки, «камінці», «пересир» (вапнякові Основним і найважливішим знаряддям праці кульки), «грудочки» та «галузики» (нерозв гончарній справі є гончарний круг мокла глина), корінці тощо, які природним шляхом потрапляли до мінералу. «Закачування» глини – найтяжча частина процесу підготовки глини і, якщо гончар не мав помічника, вона затягувалася на 3-4 дні. Окрім того, тривалість цього процесу також залежала й від властивостей глини, уміння працюючого та від величини «пластка». («Пластки» були завдовжки від 1 до 2 метрів, товщиною в 20 см і вагою від 2 до 5 пудів, залежно від сили робітника, як говорили гончарі, – «по його здоров’ю». У готовому вигляді він був схожий на довге рибоподібне тіло). Гарно викачана глина не прилипала до рук, була майже однорідною на дотик, м’якою, пухкою, пластичною й одноманітною за кольором. Та для остаточної готовності до роботи потрібно було здійснити ще одну технологічну операцію – «перерізування дротом». Глину розплющували на лаві – «ставили на ребро». Потім брали в руки «дріт» (шматок мідного дроту, завдовжки 35-55 см; до його кінців, задля зручності тримання в руках, уставляли невеликі стрічки з ганчірки), згинали його надвоє, пропускали поміж пальцями кожну половину окремо й швидко рухали ним у різних напрямках по глиняній масі. Щоразу «дріт» тягнув за собою тоненькі корінці, траву тощо. «Пересічений» пласток

Опішнянський гончар Федір Чирвенко формує за гончарним кругом миску кандійку. Опішне Зіньківського повіту Полтавської губернії. 1900. Фото Михайла Русова. Репринт [260, с.50]

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття Млины, – писав дослідник, – эти круги самими гончарами осмеиваются, хотя те же гончары говорят, что и здесь они недавно еще встречались кое где, а один гончар даже показывал нам такой круг у себя под амбаром» [73, с.33]. Натомість майстри перейшли до роботи на більш досконалому крузі, так званому «волоському» (два круги, нерухомо з’єднані між собою віссю, за яку верстат прикріплювали до дерев’яної лави). Якщо «шльонський» круг можна було переставляти з одного місця на інше й установлювати, де зручніше майстрові, то «волоський» круг був стаціонарним, і переставити його на інше місце можна було тільки з лавою. Виготовляли гончарні круги місцеві столяри, а частіше самі гончарі. «Волоський» круг служив гончарям до 25 років. Іван Зарецький зауважував: «Главнейшие роды гончарных изделий в Полтавской губернии: поливянные миски, посуд, горшки, кафли и кирпич. От рода изделий и сами гончары получают свое название: мисочники или поливянники, посудники, белые гончары или горшечники, кахельники и кирпичники. …Что же касается техники производства, то здесь замечается, что первейший мисочник не сумеет сделать горшка, а первейший горшечник не сумеет сделать поливянной миски, размалевать же ее умеет не всякий мисочник» [73, с.5, 126]. Гончарювали майстри в полотняних штанях і сорочці, з засуканими до ліктів рукавами й босими ногами. Робота на крузі, хоча збоку й здавалася простою, – не з легких і вимагала значних фізичних зусиль і спеціальних навичок. Гончар неквапливо сідав на лаву й двічі-тричі штовхав ногами «спідняк» (нижній диск круга). За його обертанням визначав, чи легко круг рухається, чи не похитується з боку в бік. Засукавши рукава і відкинувши волосся, гончар умокав руки у воду, що стояла поряд у невеликій ринці (макітрі) з правого боку. Змочивши також і «верхняк» (верхній диск круга), він брав одну з грудок, що лежали складені пірамідою правіше посудини з водою, й швидким, різким рухом кидав її в центр «верхняка». Знову обмокнувши руки у воді, гончар обхвачував глину долонями таким чином, щоб великі пальці припадали саме на середину грудки, а решта – підтримували її з боків. Одночасно ноги розкручували «спідняк». Спершу гончар витягував з грудки фігуру у вигляді зрізаного конуса. Потім, надавлюючи великими пальцями на вершину конуса, «осаджував» його – робив низеньким. Продовжуючи тиснути пальцями, робив щось схоже на неглибоку чашку. Таке, за словами гончарів, «зведення» й «опускання» повторював двічі. При цьому з глини ще могли виймати дрібненькі сторонні домішки, що залишилися в ній після переробки. Далі глину пускали на «таганку» – формували як посудину

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

певної форми. «Если делают миску, – зауважував Іван Зарецький, – то полученная сперва чашка, не «зауживается», а «раздается», и «тянется» не щиколодком, а пальцами (внутренней поверхностью указательных пальцев), а когда «простая» тянется миска, то «закладывается риска» (излом); тоже самое делается и для «шленки», а «кандийка» «тянется до краю и закладывается край» [73, с.54-55]. Для витягування на гончарному крузі мисок гончарі застосовували дерев’яні ножики, які робили з грушевого, кленового, дубового й навіть з тополевого дерева. «Ножики делятся гончаром на горшковые и мисочные: первые – всегда длинные и вырезаны клином; мисочные же – всегда полукруг лые или даже в четверть круга… Величина ножиков колеблется от 1,75 до 3,5 вершков, толщина всегда не более 0,25 вершка. Для большего удобства держания ножика, по середине его делается дырочка, в которую продевают конец пальца при работе; дырочки эти бывают круглые, полукруглые и четыреугольные» [73, с.38]. Під час роботи гончар часто змочував пальці у воді, щоб вони були вологі й не прилипали до глини. Поруч з посудиною з водою він складав на купку шматочки глини («шламаччя»), які оббирав з пальців, ножика й верхняка. Формування миски на гончарному крузі при цьому закінчувалося. Гончар підрізав сформований виріб над самою поверхнею верхняка тонкою дротиною, брав його легенько пучками обох рук і ставив для сушіння на спеціальні дошки – «п’ятра». Російський технолог-кераміст Олександр Соколов звертав увагу на особливу вправність українських гончарів у формуванні мисокодиначок та інших великих глиняних виробів. «Особенного искусства, – зазначав він, – достигают гончары в некоторых районах по выделке посудных изделий крупного формата: огромных мисок, кувшинов, макотр (в Малороссии) и т.п. Работа формования из пластичного глиняного теста тонкостенных полых изделий вполне равномерной толщины черепка вообще нелегка, но трудность работы весьма существенно усугубляется при изготовлении изделий крупных размеров, когда приходится обрабатывать внутреннюю поверхность рукою, вдвинутою по самое плечо в полость изготовляемого предмета, в то время, как другая рука сглаживает наружную поверхность. Ощущать при этих условиях толщину выводимой стенки в скользящем между пальцами обеих рук пластичном материале может только мастер, обладающий исключительным навыком и своеобразной чувствительностью, воспитываемой годами работы и зависящей от своеобразного природного дарования» [277, с.162].

173

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

Гончарня мисочника: майстри виготовляють і малюють миски кандійки. Опішне Зіньківського повіту Полтавської губернії. 1893. Фото Івана Зарецького. Полтавський краєзнавчий музей, №І-57

174

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

175

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

176

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

177

Гончар за виготовленням глиняних виробів. Опішне Зіньківського повіту Полтавської губернії. 1893. Фото Івана Зарецького. Полтавський краєзнавчий музей, №І-56

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

Гончар за роботою. Маленький син допомагає знімати з круга горщики. Полтавщина. 1893. Фото Івана Зарецького; унизу на фото, ліворуч, напис «И. Зар цк.». Полтавський краєзнавчий музей, №І-48

178

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

179

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

180

СУШІННЯ. Закінчивши роботу на гончарному крузі, гончар старанно вичищав його «скребачкою» – невеликою дощечкою (якщо з ручкою – то у формі лопаточки, а коли без неї – у вигляді чотирикутника з отвором посередині для пальця). За потреби верстат ще й вимивав водою. Тим часом, повідомляв Іван Зарецький, «приготовленные на кругу гончарные изделия поступают в сушку, которая летом производится на дворе, а зимой в той же рабочей хате. Для сушки на дворе изделия должны быть поставлены не на солнцепеке, а по возможности в тени, так как на солнце глина, усыхаясь неравномерно во всех частях изделия, будет коробиться и трескаться, или, как говорят гончары, ее будет рвать… Для сушки изделия всех родов ставятся на пятра (сосновые шалевки) и выносятся летом на «спрызьбу», а зимою ставятся на особые приспособления под потолком по всей хате, иногда в три горизонтальных ряда…» [73, с.65]. «П’ятра» або «п’ятринки» були своєрідною міркою – на них мала розміститися певна кількість тих чи інших виробів. Їх виставляли попід стелею хати на особливих дерев’яних брусках, уроблених у стіну, іноді в 4-5 ярусів. Прагнучи максимально використати замалу корисну площу хати, гончарі робили зимові «п’ятра» на всю довжину приміщення. Влітку ж, для зручності, користувалися короткими дошками, бо їх доводилося виносити з хати. Довжина літніх «п’ятер» визначалася кількістю посуду, який мав поміститися в одному ряду. Там повинно було стати 9 штук «одиначки», або 10 штук «двійника», або 11 штук «трійника», або 12 штук «четверика», або 13 штук «п’ятерика» [73, с.65]. Узимку посуд сушили в хаті, а літом виносили на подвір’я. При цьому вибирали таке місце, де б був затінок, не було протягу і куди б не потрапляли прямі сонячні промені. Недотримання цього правила призводило до нерівномірного висихання посуду – він коробився й тріскався (за словами гончарів – посуд «рветься» або «яриться»). Були свої особливості в сушінні мисок. «Миски сперва просушивают в одиначку, а потом их «паруют», складывая одна на другую край с краем, стараясь пригнать окружность двух мисок в полное соответствие; делается это для того, чтобы миски, получившие при снятии их с круга кривизну, выравнялись, почему паруя их складывают одну с другой так, чтобы высота кривизны одной миски пришлась против таковой же другой миски. Сложив так миски, их слегка прижимают друг к другу, чем и выравнивают. Для первой просушки до паровки летом достаточно четырех часов, а зимой иногда бывает недостаточно и суток. После паровки миски должны просыхать второй

период, продолжающийся летом не более времени как и первый. После этого второго периода сушки миски поступают для малевки, после чего уже досушиваются окончательно... Для полной просушки изделий летом потребно от 4 до 6 дней, а зимой от двух до трех недель» [73, с.65-66], – звертав увагу Іван Зарецький. Висушені миски випалювали в горні, або на деякий час складали у сінях, коморі чи на горищі.

ФАРБИ. «Для гончаров-мисочников исключительно Зеньковского уезда.., – звертав увагу Іван Зарецький, – необходимы еще ручные жорны, служащие для размалывания «машляку», т. е. красок, песка и свинца для поливы. Жорны эти устроены, как обыкновенные мукомольные» [73, с.42]. «Вещества, употребляемые для красок, служащих как для писания, так и для малевки изделий, частью те же, что и для сплошной окраски полива, частью же некоторые другие, добываемые на самом месте. Всех цветов красок для разрисовки изделий четыре: зеленая фарба, состоящая из меди и побелу или же другой глины; коричнево-красная, из червиньки, глейку и шломака; белая, из побела, мелу и маслянки; и черная, из описки и цындры. Все краски, размолотые и разведенные водой, называются, как и жидкое поливо, машляком. Для приготовления зеленой краски, по местному фарбы, употребляется красная медь, в Зеньковском уезде – всегда в виде обрезков фольги и в редких случаях в виде медного лома или старых монет, находимых в земле... Медный лом дает грязноватую зеленую краску и труднее пережигается в окись; фольга же пережигается без труда и дает яркую зеленую краску. Самую плохую зеленую краску, по словам гончаров, дает так называемая котёлка, окалина меди, получающаяся на заводах при выделке медных котлов. Чтобы приготовить из фольги или меди зеленую краску, ее надо пережиганием превратить в так называемую черную медную окись. Для этого медь кладут в какой нибудь сосуд, миску или нижнюю половину горшка и облив разсолом поваренной соли нередко из под соленых огурцов, или обсыпав толченой серой, ставят в печь горна во время пережижки. Здесь медь сперва расплавляется, а потом постепенно превращается в окись темносерого железистого цвета. Окись эту толкут и растирают в миске или макитре, просевают на редкое сито, и размалывают с водой на жорнах (в Зеньк. у.), а оставшиеся в сите недогорелые частицы меди пережигаются вторично. Густота размолотой меди – как жидкая сметана. Для составления краски «фарбы», мелется на жорнах побел до одной густоты с медью и на одну миску побела кладут с пол стакана меди (или на 1 приставку побела 0,5 фунта меди), и опять перепус

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття Здесь она добывается на глубине одного аршина, кают через жорны: чем больше меди, тем темнее под глинистым черноземом. Протяжение местокраска, которая может даже выдти совсем черной. рождения у Оченашка крайне не велико; оно в одну …Буро-черная краска приготовляется из сторону простирается сажень на десять и в друцындры, жженого чугуна или описки и всегда носит гую сажень на двадцать; толщина слоя червиньки в приготовленном виде название описки. Состав ее: не более аршина. Но хорошей червиньки – не более на 1 часть одного из означенных веществ части 0,5 арш. Верхний растительный слой здесь состоит червиньки или глею гончарского. Для краски вещеиз глинистого чернозема в 0,5 арш. толщиной и 0,5 ства эти толкутся и просеваются; зеньковскими арш. землистой глины наглинка; ниже, под слоем мисочниками они размалываются на жорнах… червиньки залегает зеленовато-бурая песчанистая Густота размолотой готовой описки такая же, глина. Лучшая червинька считается та, которая как и для фарбы. сейчас идет под наглинком; она бледнее нижней Коричнево-красная краска, служащая для и имеет желтовато-буро-красный цвет, но пламалевки и сплошной окраски мисок, приготовлястичнее нижней; нижняя же песчаниста, но зато ется (в Зеньк. у.) из охристой, сильно пластичной ярче нижней; смешивая ту и другую, получают глины, добываемой в Опошне и Бельске. Глину разкраску и по цвету и по качеству среднюю. мачивают и пропускают два раза через жорны. Побел добывается в Опошне при добывании Почти такого же цвета краска приготовляется гончарной глины на глубине около 4 сажень. для писания белой посуды, из охры с песком; краска Яркость красок в малевке поливянной посуды, эта под именем глейку продается в виде приплюскак гончары говорят – цвитветость, зависит, нутых шариков, или «варянычек». кроме умелого приготовления их, также и от …Белая краска (с желтизною) для малевки достоинства полива; чем прозрачнее мисок и писания горшков приготовляется в м.Опошне и сс.Мисских Млинах, Поповке, Мал. Будищах, Глинске и м.Поставмуках из побелу (белой глины). Размоченный побел Жорна для перемелювання «машляку» процеживают на ситце* и перепускают (фарб, піску, свинцю). Опішне Зіньківського повіту раз чрез жорны… Полтавської губернії. 1893. Фото Івана Зарецького. Полтавський краєзнавчий музей, №І-50 Стоимость красок этих при покупке следующая: 1 ф. фольги стоит в Опошне в лавках смотря по времени от 16 до 20 к. Описка в Опошне обходится по одной копейке фунт на руках… Цындры у местных кузнецов можно купить торбу (мешечек) фунтов в 10, за 10 или 15 коп… Стоимость воза червиньки, если самому накопать, обходится в 20 к., готовой же, накопанной – 50 к. воз; доставка ее стоит от 15 до 20 коп. конная подвода. Мера побелу в Опошне стоит 10 коп. Глейку на 2 к. можно получить целый десяток варяничек. Описка добывается в Опошне и Млинах на низменных местах в виде болотной бобовой руды… Червинька добывается в Бельске и Опошне. В Опошне червиньку добывают в дубовом лесу (срубе) у Оченашка и Яценка.

* «Мисочники, – зазначав Іван Зарецький, – еще имеют особое сито, «ситце», для процеживания красок и поливы, состоящее из небольшой чашки с ручкой; у такой чашки дна не бывает, а вместо него привязывают кусок волосяного сита» [73, с.40]

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

181

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

182

и безцветнее поливо, тем ярче выходят цвета малевщик из своей семьи или нанятой, первыми красок. Вполне безцветного полива наши гончары могут быть жена гончара или мальчик сын его. Так не умеют еще делать; оно у них всегда выходит как обе части работы – выделка изделий и малевка желтоватым, благодаря плохой очистке песку и – должны производиться часто одновременно, то у излишнему употреблению свинца, который хотя каждого мисочника имеется, кроме рабочего круга и придает более блеска поливу, но в то-же время еще запасный круг, на котором и малюются издеотнимает у него много необходимых качеств. Для лия. того чтобы ярче получились краски и больший Малевка производится следующим образом. блеск приобрело поливо, гончары вынуждены полиВнеся в рабочую хату пятринку с подсохшими вать как можно жирнее (сыто), но чем толще слой мисками, их сперва обрезывают в толстых местах полива, тем он становится менее прочным и придонышек, потом набрав из большой миски жиддает большую желтизну краскам; в особенности кой краски для фона большой ложкой или проот этого страдает белый цвет. Сухо же посклить сто рукой, – вплескивают нужное ее количество (облить) – цвета теряют блеск, и только белый в миску и проворно окатывают ею миску, чтобы цвет и выигрывает, но зато все изделие выходит она покрылась ровным фоном, а лишнее количество матовым и негладким. Конечно, жирное скление неприставшей краски выплескивают обратно, делается в угоду скупщикам и ростовщикам, даюи облитую миску ставят на лавке (в Зеньковском у.). щим деньги вперед и выговаривающим, чтобы, Лохвицкие мисочники не оплескивают фон, непр. миска была «цвитыста». То-же происходит а намазывают его посредством квача. Таким и по отношению к прочей поливянной образом поступают с целым десятПроцес посуде называемой посудом: чуть она ком мисок и после обливки или обмазки мало мальски полита суховато, уже целого десятка, их начинают маледекорування ее бракуют. Гончары посудники жалувать, начиная с первой облитой раньше мисок ются, что «посклыш уже так той всех. Обливка для фона в Зеньковском гончарі посуд сыто, що и самого выдно як в уезде бывает двух цветов: «червиньназивали зеркали, а вин (скупщик) прыйде забикова», т. е. красная и «побелова», рать, та ще-й геньбуе» (капризничает» «мальовкою» т. е. белая; в последнее время стали [73, с.84-87]. применять смешанную обливку из обеих красок. Лохвицкие мисочники ДЕКОРУВАННЯ. Процес декорування мисок употребляют также два цвета для фона: опогончарі називали «мальовкою». Це слово також було шнянский побел и «шломак» (приставшую к рукам й загальною назвою предметів, декорованих таким во время выработки изделий тонкую глину)» способом. «Мальовкою» здебільшого займався не [73, с.58-59]. сам гончар, а хто небудь з його сім’ї – дружина, дочка, Анастасій Зайкевич, під час дослідження син або ж найманий робітник (робітниця). Вигогончарства Полтавської губернії впродовж 1880– товлення мисок і їх оздоблення часто відбувалися 1881 років, зафіксував використання гончарями одночасно, тому кожний мисочник мав, окрім свого трьох фонів для мальовки полив’яних мисок: робочого круга, ще й такий, на якому декорували червоного, білого і зеленого. Домінуючим на той миски. Висушені вироби «обрізали» («обточучас був «червіньковий» фон, менш поширеним – вали») ножиком у товстих місцях стінок, денця тощо. «побіловий» і рідко вживаним «фарбляний», тобто Необхідно це було для того, щоб зробити їх легшими, зелений. Орнаментика була переважно геометрична зняти зайву глину. з фляндруванням і затіканням. Принаймні Анастасій Традиційний процес декорування мисок, Зайкевич у підготовленому ним альбомі «Мотивы як його спостерігав 1893 року Іван Зарецький, був малороссийского орнамента гончарных изделий» таким: не подав жодного орнаменту мисок з рослинними чи «…Миски же и прочую (красную) посуду предтваринними мотивами. З огляду на те, що, як зазнаназначенную для «малевки» яркими красками под чено в короткому післяслові до видання, в ньому було поливо, сперва просушивают слегка (летом, в тени, зібрано «наиболее типичные» зразки «оригинальчаса четыре), а потом уже их малюют. Вполне ных рисунков и украшений» [180], можливо, вони, высушенные изделия малевать нельзя, а всегда, як менш поширені, не ввійшли до числа «найбільш как говорят, пока они «свидуватые» (сыроватые), типових». иначе их может рвать при малевке, да и после Поряд з кругом, на особливій підставці, мисочобжига краски с поливом будут лущиться. ник виставляв коров’ячі ріжки з фарбами, за допомоМалевщик мисок всегда производит работу гою яких посуд декорували. Іван Зарецький свідчив: стоя, и редко ее исполняет тот самый, который «Коровий рожок, употребляемый только мисочнивырабатывает иделие, а чаще особый специалистками для малевки. Рожок этот делается так: рог

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття сперва немного оскабливают стеклом, обрезывают верхний и нижний концы и в верхний (узкий) вставляют ствол гусиного пера, а по старинному – куриного пера, накоску или накосочку (в Поставмуках просто перо), длиною не более вершка, и орудие готово» [73, с.39]. Підставку виготовляли зі шматочка трухлявого всередині дерева; або ж у вигляді рамочки з двох дощечок, у краях яких були заглиблення для ріжків; або з невеликої грудки глини. Біля ріжків лежала також «ключка», або «шпилька». Цей інструмент Іван Зарецький характеризував так: «Нераздельное с рожками орудие для малевки – деревянная палочка, толщиной в карандаш и длиной от 6 до 8 вершков, именуемая в Зеньковском уезде шпилькою, а в Лохвицком (Поставмуки) ключкою или крючком. В один конец такой палочки вставляется кусочек проволоки, загнутый в виде плоского крючка (Зеньковск. у.), или привязывается вдвое сложенная проволока, изгиб которой образует подобный же крючек (Поставмуки)» [73, с.40] Далі починався власне процес декорування мисок. «Приготовясь, как следует, малевщик берет миску, ставит ее на круг и легкими толчками одной руки, при вращании круга другой рукой, приводит миску в такое положение, чтобы центр ее вполне совпадал с центром оси круга. Так устанавливают для малевки миски в Зеньковском уезде; в Лохвицком же у. малевщики необладают такою ловкостью, чтобы каждую миску устанавливать особо, а для этого к кругу прилепляют глиной, раз на все время малевки, какую нибудь браковую миску, и в нее уже вставляют миску, предназначаемую для малевки. Установив одним из способов миску в круг, малевщик, вращая круг то скорее, то медленнее, смотря по надобности, левой рукой, правой берет рожок и начинает малевать, или как говорят, «опускать» (в Зеньковск. у.), или «порать» (в Лохвицк. у.) ее. Сперва он делает концентрические полоски (большею частию побелом) или «опускання», выпуская с рожка жидкую краску, которая должна вытекать равномерно. Сделав опускання и кривульки одним цветом, малевщик берет другой и третий рожок и поступает подобным же образом. Для дальнейшей розмалевки «квитками», кроме «опускання» накапывают еще «крапельки» (пятнышки): по белому фону красные, зеленые, черные, или наоборот: по красному или зеленому фону белые, черные и зеленые («фарбляни»). Сделав такой подмалевок, малевщик все это, где надо, растягивает концом шпильки или ключки, и в две-три минуты получается простой, но часто красивый арабесковый узор, для перекопировки которого на бумагу красками потребовалось бы не менее трех или пяти часов умеющему рисовальщику, тогда как на самом деле все малевание производится

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

немногими ловкими кругообразными или зигзаго образными движениями шпильки вдоль и поперек «опускання», смотря по узору. Таким немудреным способом воспроизводится до безконечности разнообразный арабесковый узор, имеющий в основе повсеместно одни и те же составные элементы. Несмотря на одинаковость составных элементов узора, как в Зеньковском у., так и Лохвицком, стиль узоров в обоих местностях не одинаковый. Кроме стиля обе местности имеют свои излюбленные мотивы, но в Лохвицком уезде эти мотивы не так многообразны, как в Зеньковском… …Составные части мисочного орнамента дают целую массу производных; начиная от неопределенных фантастических орнаментов, они постепенно переходят до реального изображения растений и животных, хотя в такой реальной форме наш мисочный орнамент и редко выражается, в особенности в изображении животных, и в этом случае он, по мнению сведущих людей, имеет некоторую аналогию с кельтическим искусством. Сами формы, в которых передаются реальные образы растений и животных, не многочисленны. Изображение животных ограничивается двумя формами: рыбы и петуха, но и эти две формы составляют у нас недавний пришлый элемент, занесенный гончарами от херсонских и таврических гончаров немцев-колонистов. Для изображения же растений у нас имеется только две реальные формы, в виде стрелолиста (Sigittaria) и елки. Первая форма изображения растения состоит в начертании ровных стеблей, выходящих из одного общего корня и расходящихся радиально, при чем боковые стебли наклоняют свои верхушки в разные стороны, а центральный стебель большею частью прям. Концы стеблей, за редкими исключениями, завершаются треугольниками, испещренными точками. Такие треугольники иногда изображаются и отдельно, величиною во всю миску, или по несколько их на одной миске, без всякой связи, или связанные между собой перекрещевающимися стеблями, но в таком случае они могут заполняться не только точками, но и рисунком, в виде чешуи и с точками и без точек; постепенно округляясь, такие треугольники получают яйцевидную форму, более или менее продолговатую и носят название винограда. Такая малевка – самая любимая для праздничных мисок, но для продажи делается редко, Вглядываясь в изображения этих треугольников и зная их гончарское название, невольно припоминаются многочисленные золотые бляшки-треугольники, находимые в древних курганах, состоящие из круглых шариков, которые и могут быть объяснены желанием древнего мастера, как и наших гончаров, изобразить схематически часть винограда. Вторая растительная

183

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

184

форма орнамента в виде елки, уже менее реально передает растение, у которого от главного стебля расходятся приподнятые или горизонтальные прямые ветви. Этот орнамент изображается редко во всю величину миски и называется «сосенкою»; один из наиболее распространенных вариантов такой «сосенки» вполне напоминает рисунок на обломке сосуда каменного века из Келецкой губернии. Третья малевка в виде цветка, носящая название «фиалки» и довольно сходная с ним. Четвертая, «зирочки», имеет вид шестилепестной розетки, выражаемой круглыми капельками. Пятая уже совсем утрачивает реальное подобие растительной формы и только напоминает своим названием растения; это «хмелик» изображаемый трема разноцветными полосками, из которых средняя мелкокривульчата, крайние же крупнокривульчаты; переплетаясь между собой, эти три полоски составляют красивую вязь. Шестая также только напоминает название растения – «хмелева кривулька»: две кривые линии, переплетающиеся взаимно через незначительные промежутки, и составляет нечто вроде цепи с продолговатыми кольцами. Седьмая, «овсець», есть цепочка, составленная из двухцветных серцевидных фигур. [Это «овсець» новый; старый же, каков накапуванный и опусканни представляет растянутые поперек концентрические полосы]. Восьмая, «яблучка»: круглые пятнышки величиной до серебряного пятачка. Малевки, носящие название части животного: так называемые «курячи лапки», скорее напоминают трехлистную веточку, свисшую в одну сторону, и «очи», нечто вроде павлиньих глазков… Малевки этих родов, как и вообще все малевки, представляющие неопределенный фантастический арабесковый орнамент, словами почти не передаваемы. Главнейшие же из элементов такого орнамента следующие: 1. Опускання, узкие параллельные полоски, иногда покрывающие внутри всю миску концентрически. 2. Пояскы, широкие полоски, в том же порядке изображаемые. 3. Кривульки, кривые линии, идущие чаще вдоль краев миски, реже внутри. Из них бывают: а) одинарные; b) двойные, идущие в две параллельные полоски; c) тройные, идущие в три параллельные полоски; d) кривулька «дрибненька» и «бильша»; e) кривулька с накапуванням, т. е. кривые линии, в дугах которых помещены точки; f) кривульки з «накапуванням и пальчиками», т. е. с тройными короткими палочками в дугах [Иногда кривульки могут

обращаться в подобие вьющегося растения, когда к ним с боков прибавляют что нибудь в виде треугольных листьев, тройных ягод или «курячих лапок»]. 4. Вывидець, те-же кривые полоски, но с более глубокими кривизнами, которые в окружности миски могут вместиться всего не более шести раз; между дугами вывидьця обыкновенно помещаются какие нибудь другие фигуры. 5. Решотка, зигзагообразные линии, двойные и тройные, различно пересекающие друг друга и образующие ромбоидальные клетки, в которых часто помещается «накапування». 6. Пальчыки, тройные короткие палочки. 7. Накапування, одиночные круглые точки. 8. Капельки, те-же точки, по несколько вместе. 9. Яблучка, такие же круглые точки, величиной с серебряный пятачек. 10. Клынци, орнамент, состоящий из целого ряда сегментов по краю (обыкновенно тарелки), вершинною в середину круга. Потом идет безконечный ряд производных, из которых важнейшие: а) Шленкова малевка, состоящая из целого ряда побелового опускання на червиньковом фоне, а поперек опускання поставлены «фарбляни» и «опыскови» палочки числом от шести до восьми, чрез известный промежудки. b) Порана малевка, это побеловое опускання на шломаковом фоне, сплошь растянутое шпилькой поперечными ее движениями вниз и верх. c) Стовпова, трехцветные полоски или даже двухцветные, на побиловом фоне, растянутые шпилькой спиральными движениями до неузнаваемости в них первоначального вида. d) Дорожка, также трехцветные полоски, не сильно растянутые более округлыми движениями и с накапанными на них пятнышками. e) Лыштва, почти тоже самое, только не так густо нарисовано; а если она сделана в два ряда, то называется «двойна лыштва». Эта «лыштва» безконечно комбинируется в узоре. Так, если она изображается в виде розетки, то называется «кругла квитка» или «китичка», если в виде венчика или спирали, то просто «кругла», если она завита концами в одну сторону, то «кресалами», изогнутая то дугами и т. д. f) Опускання, разведенное шпилькой в одну сторону, называется «гребинчиками», «волочком», «дряпочкою» и «овесцем».

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття Некоторым из этих малевок, кроме общих приемов воспроизведения, присущи свои особые приемы. Так, шленкова малевка, в противуположность всем прочим, воспроизводится по совершенно сырой глине до снятия с круга. Сделав сперва опускання посредством рожка с куриною накоскою, мастер пускает на опускання краску из рожка, так чтобы она потекла поперек всего ряда опускання, но не ниже противуположного края его, и чтобы, потекши чрез опускання, она потянула его за собой, отчего на схеме получается впечатление как бы вогнутостей, в которые внедрились поперечные капли краски. Старинный овесец, для того чтобы он выходил нежнее, делается по опусканью соломинкой, также делают и дряпачку.

Клынци на тарелках делают ложкою, набрав в нее немного краски, ловко, во время движения тарелки на кругу, вливают часть краски многократным прикосновением ложки к краю тарелки» [73, с.59-65; див. також: 27, с.48]*. На початку ХХ століття в гончарстві Опішного з’явився новий художній напрямок в орнаментації глиняного посуду. Окремі майстри почали оздоблювати рослинним орнаментом не лише миски, але й інший посуд. Одночасно з’явилися нововведення в техніці оздоблення посуду. Нерідко бажаний орнамент прописували (ритували) дерев’яною паличкою чи залізним цвяхом, а потім внутрішні площини заповнювали фарбами. Ріжок став незручним для цього, оскільки фарба з нього витікала постійно й малювальник не мав можливості обдумувати свій

На початку ХХ століття в гончарстві Опішного з’явився новий художній напрямок в орнаментації глиняного посуду. Окремі майстри почали оздоблювати рослинним орнаментом не лише миски, але й інший посуд *У звітові про зібрану колекцію опішнянської кераміки Руському музею Іван Зарецький перелічив основні мотиви мискових орнаментів. Їх опис лаконічніший, аніж у монографії «Гончарный промысел в Полтавской губернии», а тому подаю і цей текст для порівняльних студій: «Главнейшие основные мотивы мисочного орнамента 1. Опускання – спиральные линии, в один ряд или даже и по всей внутренней поверхности миски концентрически. Опускання непременный элемент орнамента. 2. Пояски – более широкие концентрические линии, но уже не безконечные, а в виде постепенно увеличивающихся от центра к краям миски колец. 3. Кривулька – кривые линии, воспроизводимые спиралью или кольцами и палочками горизонтально, вертикально и наклонно. Кривульки бываютъ: одинарные, двойные, тройные, переплетенные, виноградные, велыки и дрибненьки (большие и мелкие). 4. Вывидець – таже кривулька, воспроизведенная более размашисто в середине миски, при чем кривые повторяются от трех до шести раз. 5. Решетка – ломанные линии, различно пересекающиеся между собою. 6. Пальчики – короткие утолщенные палочки. 7. Накапування – одиночные круглые точки. 8. Капельки – то же по нескольку вместе. 9. Яблучка – кружечки в серебрянный пятачек величиною. 10. Зирочки – тоже, но окруженные капельками. 11. Клынци – ряд полукругов по краю изделия, вершиною к центру. Воспроизводится только на полумысках (тарелках). Все эти основные элементы орнамента комбинируются соответственно вкусу мастера до безконечности вариантов. 12. Шленкова малевка – палочки, воспроизводимые потеками по опусканнью и воспроизводятся исключительно на мисках шленках. 13. Порана малевка – опускання, растянутое мелкими поперечными движениями инструмента. 14. Стовпова малевка – опускання и накапування, растянутые зигзагообразными движениями инструмента вверх и вниз. 15. Дорожка – то же, что и 14, но воспроизведенная кругообразными непрерывными движениями инструмента. 16. Лыштва – то же, что и 15, но в два ряда и поочередными движениями инструмента, то зигзагообразно, то кругообразно. 17. Овесец – узор в виде непрерывного ряда фигур, подобных червовой масти в картах. Существуют еще и другие мотивы орнамента, каковы гребинчыкы, дряпачка и волочок, но описание их крайне затруднительно без помощи рисунков» [203, л.2, 2об.; детальніше про стилістику й декор опішнянської миски дивіться: 109; 140].

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

185

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття наступний рух. До того ж ріжок давав товсті лінії, необхідні лише для фляндрівки. Тому замість нього гончарі почали використовувати аптекарські гумові спринцівки. У них вставляли так звану «накостку» (соломинку), через яку при легенькому надавлюванні спринцівки витікала фарба. Утворена лінія орнаменту була тоншою, а майстер дістав змогу регулювати її товщину й інтенсивність витікання фарби [див.: 244, с.169-170]. За свідченням керамолога Якова Риженка, й наприкінці 1920-х років «для розпису мисок уживають ріжки, а для іншого посуду переважно спринцівки з гумовими наконечниками» [251, с.14].

186

ПОЛИВО. Однією з таємниць гончарської майстерності було приготування полива – тонкого склоподібного покриття для глиняних виробів, які закріплювали за допомогою випалювання. Поливо дозволяло зменшити пористість черепка, надавало виробам декоративності, захищало їх від швидкого забруднення, підвищувало стійкість до дії кислот, лугу, води. «Поливо или глазурь, – писав Іван Зарецький, – весьма важная вещь в керамике вообще, не только в народной кустарной, но и в заводской. Хорошая глазурь придает заводским произведениям высшие достоинства и потому рецепты глазури держатся в секрете. В простом гончарстве состав ее важен не только в техническом отношении, но и в отношении общегигиеническом… Приготовление полива нашими гончарами сводится к двум главным способам, которые незначительно разнообразятся в приемах приготовления по местностям. Каждый из способов имеет целью составить свинцовый силикат для покрытия более непроницаемым слоем крайне пористой глиняной посуды и иногда ради украшения ее. По первому способу поливо приготовляется в жидком виде, в каковом и наносится непосредственно на изделия. Этим собственно оно и отличается от другого сорта полива, который приготовляется в сухом порошкообразном виде и в таком виде наносится на изделия посредством жидкого грунта. Почему покрывание изделий первого рода поливом (скление) называется «обливкой», а покрывание второго рода поливом называется «обсыпкой» или «сплавкой». Покрывают изделия

первого рода поливом всегда сплошь, хотя бы и одну сторону изделия (обыкновенно внутреннюю)… Для приготовления каким бы то ни было способом гончарского полива, прежде всего необходимы две составные части его: кварцевый песок и свинец; первый менее необходим, чем второй. Современные гончары стараются брать для полива песок мелкий и белый; прежние же, по разсказу стариков, всегда употребляли песок крупный, хотя бы и не совсем белый. Разница в выборе песка для полива основана на том, что белый песок у нас мельче и состоит не из одного кварца, а почти на половину из известковых, глинистых и других зерен, и потому его размалывать легче; он как говорят, мягче. Такой песок и в промытом виде не бывает так прозрачен, как крупный, но зато крупный труднее размалывать, хотя для него будто бы надо меньше свинцу. Крупный песок, употребляемый некоторыми гончарами, состоит почти из зерен одного кварца и на вид буроват от глинистого налета на зернах; налет этот легко смывается и тогда песок становится прозрачнее первого, но не делается белым. Поливо, составленное из такого песку, безцветнее, блестящее и прочнее, и краски под ним всегда ярче, что увеличивает цену изделий при продаже, так как они покупаются охотнее. Приготовление полива дело далеко не легкое. Размалывание песку на жорнах считается самой тяжелой работой в гончарстве, да и пережигание свинца труд порядочный. Для приготовления полива набирают песок из местных круч (обрывов), или из песчанных дюн… Взятый песок наливают в сосуд с водой и, дав ему помокнуть, промывают его несколько раз по способу отмучивания. Промытый таким образом песок поступает на жорны для размалывания с водой, которую поливают в такой пропорции, чтобы по окончании размола бела жидкость получила консистенцию густых сливок. Крупный кварцовый песок перепускается через жерны раза три, мелкий же раза два. Окончание размола узнается пробой сперва на ощупь в пальцах, а в конце размола на языке и на зубах; хорошо размолотый песок в пальцах кажется маслянистой жидкостью и не только на языке, но и на зубах не должно чувствоваться присутствия хотя бы тончайших песчинок. Размол песку в первый раз

Однією з таємниць гончарської майстерності було приготування полива – тонкого склоподібного покриття для глиняних виробів, яке закріплювали за допомогою випалювання. Поливо дозволяло зменшити пористість черепка, надавало виробам декоративності, захищало їх від швидкого забруднення, підвищувало стійкість до дії кислот, лугу, води

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття производят, ворочая камень вдвоем; при пропускании же песку через жорны второй и третий раз может справляться и один человек. Для размола песку на один горен мисок, в 6,5 сотен, надо употребить до двух дней (на 2,5 пуда свинцу). Вторая самая необходимая составная часть полива – свинец. Гончары покупают свинец в местных лавках в виде плоских свинок, а по необходимости, или при случае обходятся старыми Бердановскими пулями, которые часто приобретают чрез посредство заезжих коммерсантов. Для того, чтобы свинец годился для поливы, его сперва превращают в окись. Разрубив свинец на небольшие куски, кладут его в казанок или пережигательную печку и стараются поддерживать под казанком достаточное пламя, постоянно подкладывая тонкие сухие дрова и щепки. Когда свинец расплавится, или, по выражению гончаров, «станет водою», его начинают непрерывно мешать железною ложкою, раздвигая «воду» то в одну, то в другую сторону, для более сильного соприкосновения металла с воздухом. Получившееся окисление отгребается при этом к двум сторонам и придавливается к стенкам казанка, отчего расплавленный металл постоянно соприкасается с воздухом свежей поверхностью для дальнейшего окисления, пока он не окислится весь. Сперва окисленный свинец имеет серый с радужными отливами цвет закиси, но при дальнейшем пережигании переходит в светло-зеленовато-серый порошок (крупностью манной крупы), называемый по гончарски «борошно». Для большей успешности пережигания свинца, чтобы он, как говорят гончары, более «сидав борошном», прибавляют исподволь во все время пережигания кусочки круглых пуль, изрубленных частей на десять и больше… Хороший для пережигания свинец способный быстро окисляться, не требует прибавления пуль… На пережигание двух пудов свинца в двух казанках при благоприятных условиях надо от двух до трех дней; во все это время надо быть пред огнем и непрерывно мешать свинец, что в летнюю жару нестерпимо тяжело. Хороший свинец определяется гончарами так: он должен быть в сыром виде темнее снаружи, а «свиня» уже, его можно легко царапать ногтем, тогда как плохой сверху светлее, «свиня» шире, и ногтем царапать его трудно… Пережженный свинец размалывается на жорнах также, как и песок, с водою, до густоты сметаны; гончары определяют густоту так: «як положиш на руку, то не стіка». Свинец молоть легче песку, и когда жорна исправные, т. е. камни хороши, то достаточно раз перепустить чрез жорны, а то так и два раза приходится. Размалываемый свинец из жорен стекает,

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

как говорят гончари, «спускается», в какой нибудь сосуд, горшок, миску или макитру, и здесь отстаивается, при чем на дне садится металлический свинец – «живец», а в растворе остается готовый состав для полива и спускается, т. е. сливается, в другой сосуд, а осевший живец высушивается и опять пережигается; примесь живца к поливу считается большинством вредно, а некоторые говорят, что это лучше… Свеже спущенный, т. е. размолотый с водой, свинец телесного цвета. Смолотый и спущенный свинец готов для составления полива, которое составляют, набирая поровну одну приставку (миску) свинца, а другую молотого песку и так поступают со всем количеством жидкой массы; потом разболтав хорошенько или пропустив чрез жорны, употребляют для обливки изделий. Свеже приготовленное поливо считается лучше стоявшего уже несколько дней. Это рецепт полива, наиболее распространенный между гончарами. Некоторые же гончары говорят, что лучше смешивать не поровну, а так, чтобы на 1 приставку свинцу приходилось 3 приставки песку, но при употреблении это поливо должно быть гуще обыкновенного. Есть еще и такие гончары, которые к поливу примешивают хрусталь, но все это делается крайне неопределенно. Готовое составленное поливо называется по гончарски «присаджуваный свинец», от чего существует ходячее выражение, что достоинство поливянной посуды бывает «по свынцю, по прысадци». По сообщению старых гончаров, прежде для полива на 5 сотен мисок было достаточно 30 фунт. свинца, тогда как теперь на то же число сотень надо 2 пуда, и прежняя поливянная посуда, пролежав в земле лет пятнадцать нисколько неизменялась в блеске и поливо в прозрачности; теперешнее же за такое время становится матовым и непрозрачным; прежним поливом можно было «склить сухо» (только обливать) и посуда выходила цветиста и поливо не трескалось, а теперь сухо поскленная посуда никуда негодится, а «сыто» (толсто) склянная лущится и когда выпалишь да послушаешь, когда миски еще лежат в горну и выстывают, то они звенят и трещат – это их рвет. А все это лень от того, что тяжело молоть крупный песок. Способ употребления жидкого полива очень прост: разведя поливо водой до желаемой густоты вроде сливок, берут раз обожженное изделие и обливают его поливом, набирая ложкой или голой рукой и нисколько не боясь долговременного соприкосновения свинца с телом, напротив, говорят, что если есть какая нибудь язвинка на руке, то скорее заживает; окатив поливом все изделие, лишнее поливо выливают обратно в сосуд» [73, с.72-79].

187

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

Зовнішній вигляд мискового горна. Опішне Зіньківського повіту Полтавської губернії. 1893. Малюнок Івана Зарецького. Репринт [73, вклейка между с.19-20]

Чотирикутні горни в Полтавщині будували винятково в Зіньківському повіті. Гончарі використовували їх тільки для випалювання мисок.

188

Звідси й назва споруди – «мискове горно»

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

ВИПАЛЮВАННЯ.

Наприкінці ХІХ століття Іван Зарецький зафіксував у Опішному горни двох типів: круглі й чотирикутні. Перші призначалися для випалювання різноманітного посуду, кахлів, цегли, дренажних труб тощо. Їх називали «горщечними». Чотирикутні горни в Полтавщині будували винятково в Зіньківському повіті. Гончарі використовували їх тільки для випалювання мисок. Звідси й назва споруди – «мискове горно». «В Зеньковском уезде, – звертав увагу Іван Зарецький, – четыре угольные горны всегда называются «мисочными», а круглые «горшковыми»; в прочих уездах этих разделений нет» [73, с.19]. Наявність двох типів горнів свідчила про достатньо високий розвиток технології й спеціалізації гончарного виробництва Опішного. «Сей горен вже не той допотопний, як-небудь зроблений з поганої цегли олешнянський – се вже досить велика будівля окрема задля горшків, окрема задля мисок та другої делїкатної посуди; у формі сього горна вже можна замітити вплив сучасної технїки і вищий стан самої гончарської продукциї», – писав про опішнянські горни етнограф Михайло

Русов [260, с.45]. Він же й описав так зване «мисочне горно» славетного опішнянського гончаря – мисочника й посудника Федора Чирвенка. «Нам трапило ся бачити «мисочний» горен у Опошнї у найкращого гончаря, що робить білу посуду з фаянсової глини і про якого йде слава, як про штукаря-гончаря. Мисочний горен має квадратну форму, як дивитись зверху, і робить ся з цегли. Майже увесь корпус горна лежить під землею і тільки верхня отверта частина виходить з під землї. Стїнки горна, як ми казали вже, складають ся з сирої цегли, а внутрішна частина і склепіння будують ся з огнетривалої цегли; уся цегельна будівля гаразд замазуєть ся глиною… Верхня частина горна отверта і задля захищення його від дощу, снїгу, сильного тепла та холоду гарні гончарі, особливо мисочники роблять по над їм повіть зі старих дощок чи з очерету та соломи. Инодї – се простий курінь, отвертий з двох боків, инодї ставлять тин з того боку, з якого іде дощ чи снїг» [260, с.45-46]. Іван Зарецький також наголошував, що «горны в Зеньковском уезде, предназначаемые для обжига поливянных мисок, все без

Гончар біля гончарних горнів на окраїні міста. (Іван Зарецький писав про це так: «Летние горны в гор. Зенькове устроены на городском выгоне, числом пять, и со стороны представляют своеобразный вид; зимние горны имеются во дворе у каждого гончара» [73, с.17]). Зіньків Полтавської губернії. 1893. Фото Івана Зарецького. Полтавський краєзнавчий музей, №І-11

189

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

190

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття Гончар з дитям біля горна для випалювання горщиків. Опішне Зіньківського повіту Полтавської губернії. 1893. Фото Івана Зарецького. Російський етнографічний музей (Санкт-Петербург, Російська Федерація). [203, л.62, №30 (b)]. Негатив зберігається у фототеці Полтавського краєзнавчого музею, №І-9

191

Опiшнянська миска другої половини XIX – початку XX століття

Бунти мальованих мисок після випалювання. Міські Млини Зіньківського повіту Полтавської губернії. 1903. Фото Івана Зарецького. Російський етнографічний музей (Санкт-Петербург, Російська Федерація). [203, л.62об., №32 (b)]. Публікується вперше

исключения помещаются под навесом; горны же круглые только изредка бывают под навесом…» [73, с.19]. У «мискових» горнах черінь завжди проходив через усю площину посудного приміщення, а в «горщечних» міг не доходити до задньої стінки печі, утворюючи отвір у вигляді сегмента чи овалу – так званий «прогін». Черінь підтримували опорою – «козлом». У «мисковому» горні вона проходила через усю довжину печі. Арки, утворені між козлом і стінами печі, називали «дорогою», а челюсть топки – «пічкою». Незалежно від типу горна, по всій поверхні його череня залишали маленькі отвори – «дучки». Під час випалювання крізь них до камери поступало полум’я. Тому від правильного розміщення «дучок» залежала якість випалювання й рівень затрат палива для цього. Їх кількість, порядок розміщення, форма визначалися вмінням, досвідом майстра, який зводив горно. Порядок розміщення «дучок» міг бути довільним лише в «горщечних» горнах. У черені «мискового» їх завжди розміщували чіткими рядами (відповідно до рядів цегли), й мали вони здебільшого чотирикутну форму. Величина отворів була сталою, хоча траплялися й відступи від цього правила. Кількість «дучок» у чотирикутних горнах варіювала від 24 до 56. У діаметрі вони мали 7-15 см. Характерно, що знизу череня «дучки» були ширшими, а зверху вужчими. У «мискових» горнах величина й кількість отворів взаємно зумовлювалися: чим більші вони були, тим менше їх робили [73, с.21]. Для будівництва горна, на обраному гончарем місці викопували дві ями. Між ними залишали проміжок незайманної землі товщиною з півметра. У ньому проривали отвір для топки, який звужувався до челюсті. Першу яму, куди складали під час випалю-

Глиняний посуд, приготовлений для відбирання скупником (стоїть ліворуч) й укладання на віз. Село Яреськи, Полтавщина. Середина 1920-х. Фото Якова Риженка. Полтавський краєзнавчий музей, №І-1150

193

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття вання посуд, називали «кабицею», а другу, у якій був вхід до топки, і яку завжди робили чотирикутною, називали «пригребицею». Укладати горно гончареві допомагали всі члени сім’ї. Вони підносили вироби й подавали їх. Заповнення «кабиці» здійснював сам гончар, нікому не довіряючи цієї відповідальної роботи. На все закладання він затрачав до 7 годин, залежно від місткості горна. (У «мисковому» поміщалося близько 1000 мисок, а в «горщечному» – 600-700 штук різного посуду). Для певних типів виробів існував свій порядок укладання в горно. Михайло Русов описував побачене в Опішному: «…Дучки закривають ся черепочками, щоб полумя не обхвачувало мисок [(Коли випалюють простї горшки, то сї дучки не закривають; миски-ж потребують сього)], а самі миски розкладують ся по черінї. Се розкладування дуже моторошне і трудне дїло і віковічна практика гончарів виробила специяльні засоби укладання мисок, горшків та иньших річей. Миски кладуть ся на ребро і навкося одна за другою концентрич-

ними кругами по черінї, так що задня заходить на передню; кладуть дуже обережно, особливо, коли випалюють великі вироби, щоб коли яканебудь розіб’єть ся чи розколеть ся підчас випалу, не впала з гори та розбиваючись сама і других не порозбивала; отже можна уявити собі, як у сьому дїлі треба розважати усї обставини та знати і свій горен, і посуду, і випал, щоб покласти як слїд безпечно посуду на черінь до самого верху; через те і не дивно, що укладка ся займає годин 6-8» [260, с.51] Проте найбільш детально процес укладання в горно й випалювання мисок наприкінці ХІХ століття описав Іван Зарецький. Дослідник акцентував увагу на всіх аспектах цього визначального процесу гончарської роботи: «Малеванные изделия, каковы миски и прочее, после малевки и окончательной просушки, поступают в горн для обжига сразу… Миски укладываются в горны поперечными рядами, «колодами»; колоды эти состоят из мисок, вложенных одна в другую, и кладутся одна за другой на ребро поперек печи

Гончар під час перепочинку в дорозі. Чернігівська губернія. 1908. Фото Федора Вовка. Російський етнографічний музей (Санкт-Петербург, Російська Федерація); фотоархів, №3719-160

194

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття всего горна. В колоде помещается штук 35 мисок; таких колод в четыреугольный 2,5х2,5 аршинный горн ложится в ряд четыре и пять, столько же рядов кладется и вверх. В промежуток между колод и стенок горна закладываются мелкие предметы, чайные чашки, курышки, игрушки и проч.; в особенности стараются положить что-нибудь, хотя бы черепки, между стен горна, чтобы дать свободный проход пламени. В Зеньковском уезде миски кладутся просто на голый черинь горна, только дучки слегка прикрывают неровными черепками, чтобы пламя не било во всю дучку на одно место, но разсевалось во все стороны, проходя под черепком. В Лохвицком уезде укладка мисок в горн производится также колодами, но не прямо на черинь, а сперва закладывают чиринь колодами бракованных мисок в обыкновенном порядке и на этот уже сплошной ряд колод кладут миски, предназначенные для обжига; такая подкладка на черине называется черепицею. … Для укладки горшков или посуда в горн необходимо от 5 до 7 часов; для укладки мисок часов 4 или 6… При укладке изделий один рабочий стоит в горну, другой подает ему изделия, а третий подносит их к горну. Изделия укладываются в горн так, что в горне с открытыми клубуками они еще выходят выше клубуков, примерно на четверть

аршина… Вложив в горн изделия, их покрывают сверху сплошь черепками битой посуды… или как говорят, «учереплюють». Учерепливание производится так тщательно, чтобы лежащие в горне изделия нельзя было видеть сверху, не подняв черепков. Учерепив изделия, если имеется над горном навес, его закрывают со всех сторон и разводят огонь в топке горна; сперва для «маленького духу» огонь кладется небольшой, только для «окуру», и дрова потребляются какие угодно, вроде пеньков, щепок и пр., лишь бы сухие. Огонь усиливается не сразу, а постепенно: некоторые продолжают держать малый огонь, как говорят, «выгривать», до тех пор, пока топка сверху сделается горячею, для чего надо часов четыре или пять. Один хороший гончар старик говорил, что можно выгревание ускорить без вреда для изделий, если зорко следить за постепенностью усиления огня. После достаточного выгревания или «окуру», огонь быстро усиливают «навертанням» (наверстанием) дров. Усиление огня доводится до определенного максимума для горшков и мисок часов через двенадцать, когда «слесы и козел» станут, по выражению гончаров, одного цвета с огнем и сверху на черепьях «сажу згоныть», после чего начинают огонь сменьшать еще часов пять шесть также постепенно, как производилось и его усиление.

Транспортування глиняних виробів із села Яреськи річкою (Псел?). Полтавщина. Середина 1920-х. Фото Якова Риженка. Полтавський краєзнавчий музей, №І-1154

195

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

196

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

Тиквастий глечик (1) і череп’яна миска (2). Глина, ангоби, гончарний круг, гончарний ножик, гончарювання, писання (1), випалювання, теракота. Опішне (1); Миргородський повіт (2). Кінець XIX – початок XX століття. Фото Івана Зарецького 1912 року. Полтавський краєзнавчий музей, І-08 [див. також: 289, табл.III, рис.17; табл.IV, рис.23]. Публікується вперше

Все изделия обжигаются только один раз, малеванные же поливянные миски обжигаются два раза. Первый обжиг мисок называется «пережыжкою», а миски, раз обожженые, «пережыжковыми». Второй раз обжигаемые миски называются «скленни» (стеклованные). Конец обжига скленных мисок узнается так: если поднять черепок сверху и изделия достаточно «звогнятся», а поливо «пиде» (т. е. начнет плавиться), то обжиг продолжается еще несколько времени, пока не только нижние изделия оплавятся, но и верхи «сфаюють», т. е. и верхние оплавятся. Когда изделия неравномерно накаливаются, так что нижние почти готовы, а верхние еще не дошли, то, подняв черепки, стараются в промежутки между верхними изделиями всунуть толстые щепки, которые сгорая уравнивают накаливание. Иногда бывают такие горны, что пока верхи дойдут, то низ погнется и поломается, т. е. нижние изделия сами расплавятся. При обжигании скленных изделий уже не стараются постепенно усиливать огонь, как при пережижке, а сразу усиливают его и изделия от этого не страдают, тогда как если бы так поступить при пережижке, то большую часть изделий «порвало» бы. После пережижки мискам не дают остывать совсем, и еще более стараются, чтобы пережижковые миски не лежали долго в горне. Обыкновенно

Гончарний ряд на міському ярмарку. Полтава. Середина 1920-х. Фото Якова Риженка. Полтавський краєзнавчий музей, №І-4716

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

197

Опiшнянська миска другої половини XIX – початку XX століття

198

Опiшнянська миска другої половини XIX – початку XX століття Гончарний ряд з опішнянських глиняних виробів на міському ярмарку. Полтава. 1894. Фото Івана Зарецького; на фото внизу, ліворуч, напис «И.З.»; праворуч – «1894». Російський етнографічний музей (Санкт-Петербург, Російська Федерація) [203, л.62об.]. Тотожне фото – Полтавський краєзнавчий музей, №Н-13708

199

Гончарні ряди на міському ярмарку. Полтава. 1899. Фото О.М.Павловича (?). Російський етнографічний музей (Санкт-Петербург, Російська Федерація); фотоархів, №2021-62

Опiшнянська миска другої половини XIX – початку XX століття Гончарний ряд на міському ярмарку. Полтава. 1899. Фото О.М.Павловича (?). Російський етнографічний музей (Санкт-Петербург, Російська Федерація); фотоархів, №2021-61

202

Опiшнянська миска другої половини XIX – початку XX століття

203

Гончарні ряди на сільському ярмарку. Лубенський повіт. Близько 1902 року. Фото А.Завадського. Російський етнографічний музей (Санкт-Петербург, Російська Федерація); фотоархів, №135-103

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

Гончарні ряди з опішнянськими глиняними виробами на міському ярмарку. Полтава. 1899. Фото О.М.Павловича (?). Російський етнографічний музей (Санкт-Петербург, Російська Федерація); фотоархів, №2021-60

206

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

Гончарний ряд з опішнянськими глиняними виробами на ярмарку. Полтава. 1899–1902. Фото Б.П.Аглаїмова. Репринт [257, с.184]

Гончарний ряд на ярмарку. Чернігівська губернія. 1908. Фото Федора Вовка. Російський етнографічний музей (Санкт-Петербург, Російська Федерація); фотоархів, №3719-116

207

Гончарний ряд з опішнянськими глиняними виробами під час ярмарку на кінно-ярмарковому майдані. Полтава. Середина 1920-х. Фото Якова Риженка. Полтавський краєзнавчий музей, №І-4716-а. Публікується вперше

Опiшнянська миска другої половини XIX – початку XX століття

210

Опiшнянська миска другої половини XIX – початку XX століття

211

Гончарний ряд на ярмарковому майдані, на Гардах. Полтава. Середина 1920-х. Фото Якова Риженка. Полтавський краєзнавчий музей, №І-4705-а. Публікується вперше

Гончарний ряд з опішнянськими глиняними виробами на ярмарковому майдані, на Гардах. Полтава. Середина 1920-х. Фото Якова Риженка. Полтавський краєзнавчий музей, №І-4705-b

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

214

часов через пять по прекращении огня вынимают их, обернув ноги и руки тряпками, так как в горне еще жар сильный. Вынутые из горна пережижковые миски тут же ставят в «бунты», или кучки, отбраковывают негодные прочь, немного же «горновые», т. е. поврежденные, отделяют в сторону. Пережижковые миски имеют приятный матовый колорит красок, но краски здесь еще не приобретают настоящего своего цвета, что получается только после скления. Вынутые после пережижки миски зимой вносятся в хату для скления, а летом тут же у горна склятся жидким поливом. Скление производится или большой ложкою или прямо рукой; оплеснув изделие, излишек полива выливают обратно в миску с поливом, а изделие поступает в горн, где гончар, положив доску на черинь и стоя на ней, укладывает миски как и для пережижки и зачерепливает их черепками. Второй обжиг продолжается почти столько же, как и пережижка и изделия после скления могут лежать в горне сколько угодно. Вынутые после скления миски также отбраковываются и немного поврежденные отставляются особо. Отбракованные после пережижки по «спайкам», т. е. трещинам, «заправляются» червинькою с рожка, а малоповрежденные пензельком; «горновые» (браковые) скленные изделия заправляются фарбою, и как те, так и другие, кладутся снова в горн. Такие заправленные миски называются у гончаров «заправками», а у горшковозов «спайками»… Эти заправки расходятся обыкновенно на местных базарах, или их забирают бедняки гошковозы; барышники же и приезжие скупщики их не берут. В Поставмуках при обжигании мисок отдельно пережижку не кладут в горн, а каждый раз на половину скленных кладут половину пережижки… Обжигание всех гончарных изделий считают лучше производить ночью, так как тогда удобнее наблюдать за обжигом по степени накаливания изделий… Относительно того, какие дрова лучше для обжига изделий, то в этом случае, кроме зависимости от рода обжигаемых изделий, мнения гончаров различны. При начале обжига могут идти дрова какие угодно, лишь бы сухие. В Опошне и МисскихМлинах для мисок и горшков считают самыми лучшими дрова ольховые, так как они дают большое и легкое пламя, и миски, обожженные ими, выходят чистыми и красными, а поливо светлым… В Поставмуках для мисок употребляют дрова грабовые и грушевые, но лучшими считаются последние… В Опошне и Мисских Млинах дрова для окуру или выгревания раскалывают тонко в виде щепок, а для дальнейшего обжига посуды их раскалывают полено в 1/4 аршина в диаметре, на четыре части» [73, с.66-72].

Іван Зарецький звернув увагу на значну ризикованість гончарської роботи, піком якої завжди було саме випалювання. «…Занятие гончарством, – зазначав він, – требует затраты достаточно большого времени и некоторых материальных средств. Ни при каком другом занятии, кажется, не теряется столько непроизводительного времени, как в гончарном производстве. Особенно безследно поглощает время так называемый «урон», т. е. случайная потеря изделий. Чуть малейший, как выражаются гончары, «недогляд» при просушке изделий, так тотчас они неравномерно усыхаются и трескаются. При обрезке мисок… они часто ломаются в руках целыми десятками. Но наибольший урон происходит во время обжига изделий. Здесь столько пропадает их, что глядя со стороны, становится больно. Чуть сразу жарко поведен обжиг, или взята дурная глина, или недостаточно она обработана, или изделия не просохли как следует, или они отсырели – их «рвет»; сырые дрова, отсыревший горн – и они «киснут» и разваливаются; неудачно сложенны в горну изделия – раздавливаются. Миски «сыто» поскленные – «сливаются»; или в «пережижке» недогорели как следует, а перед «склением» отсырели – лущится поливо; слишком сильный огонь их «гнет» или они «перегають» и становятся черными и т. д. При том у мисочников в горне урон может получаться два раза: первый раз самый больший при «пережижке» и второй меньший, – при «склении». Если работать при занятых деньгах у барышника, то получив «большой» урон на двух или трех горнах, можно на каждом из них задолжать от 2 до 10 руб… Если изделия, каковы миски, только немного растрескаются и их можно «позаправлять», то, в случае продажи таких заправок, деньги вырученные за них, считаются неожиданным барышем, так как барышник, давший на горен деньги, заправок не берет» [73, с.111-113]. * * * Опісля вдалого випалювання, гончарі збиралися в дорогу продавати свій крам на базарах чи ярмарках. Михайло Русов описав поїздку опішнянського гончаря на ярмарок до Полтави: «До простого мужицького возу прироблюєть ся з верху нїби то коробка з дощок і туди укладаєть ся посуда; щоб вона не побила ся по дорозї, перекладають усе соломою, а зверху примотузують. Наклавши віз або два, гончар їде на ярмарок і там занявши місце, розкладає свій товар просто на землї, але пильнуючи, щоб вироби своїм видом та лагідностю зацїкавлювали людей, він порядно розставляє поперед найкращі, а цяцьки та усякі дрібні дитячі забавки, як свистульки, коники, гуски і т.и. – виставить перед усіма. По за виробами він

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття розкидає солому і сїдає сам; коли ярмарок довгий, то робить собі курінь з тієї-ж соломи для захисту на ніч та від непогоди. Осенню у Полтаві на ярмарку гончарі з’їздать ся з усїх околиць і тодї на вигонї виростає цїла гончарська вулиця, уся заставлена ріжними виробами. І чого тут нема – великі вироби, подібні до римських та грецьких амфор та глеків стоять рядом з сучасними чайниками та сьвічниками; білі фаянсові миски уряд з мальованими та поливаними виробами; усякі хазяйські миски, плошки та кухлики рядом з усякими витребеньками, дитячими іграшками і бюстами Шевченка та Гоголя» [260, с.54]. М.Суловська 1925 року додавала: «Приїде обоз на ярмарок, розкладуть гончарі свої різнокольорові яскраві полумисочки та горщечки на майдані, і неначе зацвіте майдан різними квітами, заграє сонечко і почнеться ярмаркова суєта» [286, с.16].

СТАТИСТИКА. Окрім технологічних особливостей виготовлення мальованих мисок, подам деякі статистичні відомості, зібрані Іваном Зарецьким, що характеризують хронологічну затратність виробництва цих виробів у Опішному й Міських Млинах 1893 року: • «Чтобы приготовить добытую глину на 100 штук мисок, надо употребить 7 часов...; • Один человек в день сделает мисок от 80 до 100 штук, …Помалюет мисок в день от 100 до 150 штук...; • Машляк молоть на 5 сотень мисок надо 4 дня...; • Свинец на этот горн надо жечь два дня...; • Для укладки в горн мисок втроем (один подносит к горну, другой подает в горн и третий укладывает) надо 6 часов..; • …Для обжига два раза мисок надо около 1,5 суток» [73, с.102-103]. Загалом же, за статистичними матеріалами Івана Зарецького, гончарі в Полтавській губернії виготовляли мисок: • «…По всей губернии… горнов… – мисок 935; • …Мисок в Зеньковском у. выжигается 378 горнов и в Лохвицком 557; • …Мисок по Зеньковскому у. выжигается в год: в Опошне 139 горнов, в Поповке 40, Мис. Млинах 179, Зайцевых Хуторах 4, Бельске 1, Малых Будищах 9 и Лазьках 6. По Лохвицкому уезду: в Поставмуках 557 горнов…» [73, с.103]. Тим часом, «среднее по губернии число горнов на 1 хозяина приходится в год по 4,60: • В Зеньковском у. на хозяина… мисочника 3,57...;

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

• По Лохвицкому уезду: на… мисочника 6,63...; • Мисочников в Зеньковском у., выжигающих в год 1 горн, – 7; 2 горна – 20; от 3 до 5 – 70; от 6 до 10 – 9. • В Лохвицком у., выжигающих 1 горн, – 4; 2 горна – 8; от 3 до 5 – 29; от 6 до 10 – 32; 11 и более – 11. • Всех мисочников по губернии, выжигающих 1 горн, – 11; 2 горна – 28; от 3 до 5 – 99; от 6 до 10 – 41; 11 и более – 11...; • Общая вместимость всех горнов в сотнях по Зеньковскому у: …для мисок общая 7644 и средняя – 3,71…; • …Всех по губернии …пользующихся своим горном… мисочников со своими горнами – 148, чужими – 35, артельными – 7...; • Мисочников по Зеньковскому у., пользующихся своим горном, – 99 и чужим – 7, артельных же горнов неимеется. По Лохвицкому у.: своими горнами пользуются 49, чужими 28 и артельными 7» [73, с.104-105, 107]. Фінансова затратність мискарства 1893 року була такою: «Стоимость горна мисок в 5 сотен самому гончару в Опошне обходится: Доставка 2 воза глины................... – р. 20 к. Дров, 0,5 сажени.............................. 6 «––» Свинцу, 2 пуда.................................. 5 «––» Побелу, 2 меры................................. – «10» Червиньки, 1 мера............................ – «10» Фольги, 2 фунта.............................. – «40» Описки, 2 фунта.............................. – «4» Песок безплатный и его надо 2 миски двойнечины. Времени на выделку надо одному рабочему 30 дней, считая по 40 коп. в день................................................. 12 р. «––» Малевщику, от сотни 35 к., а за все 5 сотен................................ 1 «75» _____________________________ Итого материал и работа........... 25 «69» При этом еще не считается труд жены, которая должна молоть машляк на горн, 4 дня, и пережигать свинец, 2 дня. Сотня мисок в продаже стоит 5 р. 50 к., а все 5 сотен дадут 27 р. 50 к. Но если гончар взял деньги вперед у барышника, то он дороже не продаст тот же горн, как за 25 р… На один горн мисок в 5 сотен надо свинцу 2 пуда, стоимостью каждый в Зеньковском уезде в 2 р. 50 к., а на все горны мисок здесь надо свинцу 652 пуда на сумму 815 р. Стоимость пуда свинцу в Лохвицком уезде доходит до 3 р. 20 к., так что на

215

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

У гончарному промислі України ніколи не було вузької спеціалізації майстрів у межах окремих ланок технологічного процесу (виготовлення посуду, доглядання за ним, оздоблення, скління, випалювання тощо).

Гончар був єдиним творцем своїх виробів,

починаючи з приготування глини й завершуючи випалюванням посуду в горнові

все горны мисок здесь надо 76 пудов свинцу на сумму 253 р. 20 к.» [73, с.108-111]. За відомостями Михайла Русова 1902 року, мисочники в Полтавщині заробляли в середньому 120 рублів на рік, горщечники – 100 рублів [261, кол.96].

Р ОЗПОДІЛ

216

ПРАЦІ В РОДИНАХ МИСОЧНИКІВ. У гончарному промислі України ніколи не було вузької спеціалізації майстрів у межах окремих ланок технологічного процесу (виготовлення посуду, доглядання за ним, оздоблення, скління, випалювання тощо). Гончар був єдиним творцем своїх виробів, починаючи з приготування глини й завершуючи випалюванням посуду в горнові. Лише на окремих допоміжних етапах роботи йому допомагали дружина, діти чи інші родичі: замішували глину, готували суміші для поливи, розставляли щойно сформований посуд на п’ятрах, слідкували за його висиханням, доглядали за ним, підносили до горна. У контексті досліджуваної теми важливо пам’ятати, що нерідко миски декорували не самі гончарі, а їхні доньки віком 12-16 років. Дружини гончарів теж малювали й обрізали миски, перепалювали свинець, посипали чи склили посуд поливою, мололи на жорнах машляк (фарби). Іван Зарецький описував родинну взаємо допомогу так: «Представителями труда в производстве всех родов гончарных изделий у нас являються сами хозяева гончары со своими семьями, и только в редких случаях встречаются наемные рабочие…. Как свои, так и нанятые взрослые рабочие выполняют или все части работы по гончарству или одну какую нибудь часть ее; дети же до 15 лет, как и женщины, никогда не исполняют всех частей работы. Все члены гончарской семьи, от стара до мала, как мужской, так и женский пол, принимают везде участие в производстве.

Разделение труда между членами своей семьи таково, что глава семьи, гончар, выращивает изделия на кругу...; если есть еще кто нибудь из взрослых мужчин, сын или зять, то он также выращивает на кругу изделия; меньшие же члены семьи, мальчики, смотря по возрасту и способностям, делают чайные чашки и прочую дробину, малюют миски, поливают и обсыпают поливом и обрезывают миски. Женщины на кругу никогда не работают; взрослые мелют машляк, пережигают свинец, обрезают и малюют миски, поливают и обсыпают поливом. Девочки от 12 до 16 лет малюют, поливают и крайкуют. При укладывании в горн и вынимании из него изделий, помогают все члены семьи, в первом случае – поднося к горну и подавая в горн, а во втором – принимая и разставляя или унося изделия для хранения» [73, с.115-116]. 1927 року, під час обстеження гончарства Опішного, районний санітарний лікар Опішнянсь кого району Е.І.Руденко виявила, що «…члены семейств гончаров принимают активное участие в производстве с 8-ми летнего возраста, 3-я часть детей в возрасте от 8-14 лет уже работает; их группа составляет 8,8% всех занятых в производстве. Следующая возрастная группа от 15 до 19 лет работает уже на 80,8 % и составляет 13,5% всех занятых в производстве; группы от 20 до 40 лет работают в среднем на 96,5% и составляют 54,0% всех занятых в производстве; дальше начинается постепенное снижение числа занятых в производстве членов семейств; но все же и старики последней группы (старше 70 лет) участвуют в производстве на 45,4% и составляют 2,7% всех занятых в нем. Немного найдется производств, которыми так полно была бы охвачена семья кустаря» [258, с.94]. *

* *

Зібрані 1893 року Іваном Зарецьким керамологічні відомості є найповнішою народознавчою інформацією про виробництво українськими гончарями мисок до початку ХХ століття.

Раніше за Івана Зарецького так повно технологію й специфіку роботи мисочників не описав ніхто в Україні!

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

Сім’я опішнянського гончаря-мисочника. Опішне. 1893. Фото Івана Зарецького. Полтавський краєзнавчий музей, І-59

217

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

218

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

Родина опішнянського гончаря-посудника Ничипора Пошивайла. Опішне. 1909. Автор фото невідомий. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Меморіальний музей-садиба гончарської родини Пошивайлів

Завершуючи розділ «Технологія виготовлення опішнянських мальованих мисок (за дослідженням Івана Зарецького)», вважаю необхідним акцентувати увагу на тому винятковому факті, що зібрані 1893 року Іваном Зарецьким керамологічні відомості є найповнішою народознавчою інформацією про виробництво українськими гончарями мисок до початку ХХ століття. Раніше за Івана Зарецького так повно технологію й специфіку роботи мисочників не описав ніхто в Україні!

ПРОБЛЕМИ АТРИБУції ТВОРІВ

публіковані в альбомі миски є вершинним досягненням українців у галузі гончарної мальовки. Вони відображають пласт традиційної культури головним чином першої половини – третьої чверті ХІХ століття. Хоча й виготовлено їх упродовж 1850-х – 1910 років, але вони були завершальними в традиції фляндрованої опішнянської кераміки, яка утверджувалася з останньої чверті XVIII століття. РІЗНОВИДИ МАЛЬОВАНИХ МИСОК, ЇХ ЕТНОГРАФІЧНІ НАЗВИ. Миска – узагаль нююча назва посудини з широко відхиленими крисами, яку в побуті використовували для споживання страв та виконання господарських робіт. Цей термін поширений на всій етнографічній території України. Мовознавці стверджують, що слова «миса», «миска» «через посередництво давньоверхньонімецьких діалектів… запозичено з народної латині…» [69, т.3, с.465]. Діалектолог і керамолог, кандидат філологічних наук Любов Спанатій уточнила, що це запозичення відбулося «через польське посередництво» [280, с.99]. Повчально прослідкувати, як в українській лексикографії визначалося поняття «миска». Так у «Словаре живого народного, письменного и актового языка русских южан Российской и АвстроВенгерской империи», укладеному Фортунатом

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Піскуновим (перше видання – 1873, друге – 1882), стверджувалося: «Миса, миска – глубокая тарелка, блюдо» [268, с.136]. Тобто, предмет було визначено не через опис його форми й призначення, а через порівняння зі спорідненим виробом. У «Словарі української мови» (1908), упорядкованому Борисом Грінченком, також опис форми цього предмета відсутній. Натомість, як і в праці попередника, є вказівка на його подібність до тарілки: «Миска, род глубокой тарелки» [269, т.2, с.427]. Дослідниця гончарської лексики Полтавщини Марія Кривчанська 1954 року спробувала лаконічно описати форму миски, означивши її як «посудину з легко піднятими краями і дуже широким отвором» [131, с.121]. Цей опис видався найбільш правдоподібним з-поміж існуючих на той час у мовознавчій літературі. Через 20 років відтоді побачив світ черговий том академічного «Словника української мови» (в 11-ти томах), у якому стверджувалося, немовби миска, це «1. Посудина у вигляді широкої чашки, в якій звичайно подають страву до столу… 2. Посудина такої форми більшого розміру, що призначена для різних господарських потреб» [269, т.IV, с.716]. У поданих до словникової статті прикладах з художньої літератури згадано «полив’яні миски» й «кленові тарілки». Отже, таке визначення було вкрай поверховим, нефаховим, оскільки фактично ототожнювало різні форми миски з зовсім іншим видом посуду – чашкою. Важко повірити в те, що тарілка має форму широкої чашки! Невідповідність терміна та його означення випливає і з одного з наступних томів словника, у якому стверджується, що чашка – «невелика посудина (частіше з вушком), переважно з фарфору, фаянсу, з якої п’ють чай, каву та інші напої» [269, т.XI, с.285]. Отже, знову ж таки неможливо збагнути, що споріднює достатньо велику посудину без вушка, якою є столова миска, виготовлена з гончарної глини чи з дерева, з «невеликою посудиною», «частіше з вушком», переважно «з фарфору, фаянсу», якою є чашка! На жаль, авторитет академічного видання на той час був беззаперечним, що примушувало й мовознавців-керамологів повторювати це недолуге визначення. Наприклад, згадана вище дослідниця гончарської термінології Любов Спанатій ще й 2001 року писала, немовби «посудина у вигляді широкої чашки, в якій подають страву до столу, називається: миска, мисочка…» [280, с.99]. При цьому, через кілька сторінок тексту діалектолог подала визначення й чашки, яке фактично спростувало її ж попереднє означення миски й засвідчило, що між формою миски й формою чашки подібного мало: «Маленька посудина циліндричної форми з ручкою, що слугувала для набирання й пиття води, молока і т. п.» [280, с.117].

219

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

Основні форми опішнянських мальованих мисок другої половини ХІХ століття. Малюнок Івана Зарецького. Полтава. 1902. Репринт [203, л.1об.]

Деякі форми мисок Зіньківського та Лохвицького повітів зі збірки Природничо-історичного музею Полтавського губернського земства. За поясненням Івана Зарецького, це: (зверху вниз): • «миска простая, Зеньковского и Лохвицкого уездов»; • «миска поливяная Лохвицкого уезда»; • «миска кандийка, Лохвицкого уезда» [295, №29, 24, 30]. Полтава. 1912. Фото Івана Зарецького. Полтавський краєзнавчий музей, №І-3

220

Як зазначено вище, миска – загальна назва столового посуду, основне функціональне призначення якого – бути місткістю для страв. Окрім цього, миски використовували й для приготування деяких страв, а також для господарських потреб (перемивання посуду, прання білизни). Залежно від функціонального призначення, миски мали різну форму, декорування й величину. Конструктивними частинами глиняної миски в Полтавщині є «вінця», «криси», «лавочка», «дно», «боки», або «оббочини». Миска також може мати

«копитець», «копиток», «стоянець» – невелике потовщення по периметру денця миски (як «утор» у горщика) [131, с.122]. У другій половині ХІХ століття в народному гончарстві Полтавщини миски, залежно від наявності поливи й мальовки, поділяли на «полив’яні» й «череп’яні», тобто теракотові. За формою полив’яні мальовані миски були такі: «шльонка», «прόста», «кандійка», «соусник», «полумисок», «тарілка» («німецька тарілка»), «блюдце». Череп’яні миски, залежно від гончарного осередку, мали такі назви: «плоска» (Зайцеві Хутори); «крисата» (Білики); «сімейка» і «велика» (Глинськ); «єндола», «яндола», «яндила» (Сенча, Велика Грем’яча, Комишня, Хомутець, Опішне). Побутувало ще одне словосполучення на означення мисок – «цвітиста миска». Проте так називали не окремий вид столового посуду, а жирно посклені миски, тобто з товстим шаром свинцевої поливи, що додавала яскравості, барвистості гончарній мальовці [73, с.89, 87]. Дослідники гончарства кінця ХІХ – початку ХХ століття нерідко подавали суперечливі дані щодо основних форм мисок. Так Іван Зарецький у монографії «Гончарный промысел в Полтавской губернии» 1894 року, ведучи мову про різновиди полив’яних мисок, виділив чотири основні види: «Мыска полывьяна»: шленка, проста, кандийка и полумысок» [73, с.89]. При цьому дослідник не згадав про інші види, такі як соусник, тарілка, блюдце. Через 8 років відтоді, у преамбулі звіту Етнографічному відділу Руського музею імператора Олександра ІІІ, він стверджував, що гончарі Полтавщини виготовляють полив’яні миски трьох видів: «По формам миски делаются

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття трех видов: Кандийки – наиболее распространенная форма в последнее время, Прόста – менее распространенная и более устарелая, Шлёнка – совсем вышедшая из употребления и делается изредка» [203, л.1об.]. А далі в тексті, описуючи миски, згадав також «німецькі тарілки», «блюдця», «тарілку» [203, л.4об., 5]. У збірці опішнянської кераміки Російського етнографічного музею представлені всі види полив’яних мальованих мисок, які побутували в гончарному містечку в другій половині ХІХ – на початку ХХ століття. Юрій Лащук, на основі їх вивчення, прийшов до таких висновків: «Миски, придбані Заріцьким, мають низку специфічних ознак: 1. Утир (виступ дна) всіх кандійок, шленкових та простих мисок зрізаний, що є прямим продовженням давніх цехових традицій. Утир має лише… неполив’яна «посудницька» мисочка. 2. Всі миски мають на вінцях кривульку брунатного, рідше білого кольору, вкриті якісним свинцевим поливом. 3. Всі облиті червоною яскравою обливкою – «червінькою», яка править тлом для розписів, що виконані «побілкою» – білою глиною, «фарбою» – зеленою глинкою, забарвленою окисом міді, та «опискою» – брунатною глиною. Коли пізніше, поряд з червоним поширюється біле тло, то тоді місце білої займає червона глина. Зауважмо, що не дивлячись на жвавий розвиток прикрас і що майстри мали змогу придбати і застосувати інші барвники (кобальт, марганець, сурму тощо), художній смак не дозволив їм вдаритись у строкатість. Традиційне, справді класичне поєднання трьох теплих кольорів з одним холодним, властиве, зрештою, всій українській кераміці, уважно зберігалось митцями давнього Опішного. Як бачимо, на порозі ХХ ст. опішнянські мискарі (скупчені переважно в Міських Млинах) мали вже скристалізовану власну школу декоративного розпису, яка жваво розвивалася, склався місцевий стиль, довершений в своїй красі і послідовності» [141, арк.166]. При цьому зауважу, що Юрій Лащук стверджував, немовби всі миски з колекції Російського етнографічного музею «облиті червоною яскравою обливкою». Насправді ж, частина з них мають білу обливку (33,3%).

ПОХОДЖЕННЯ НАЗВ. Упродовж XV–XVIII

століть Україна мала тісні взаємини з Польщею та Литвою. Тому майже всі новітні технологічні й технічні досягення в галузі гончарства ставали надбанням українських гончарів головним чином через активне запозичення з держав, що знаходяться на північному заході та заході від України. Саме звідти потрапили до гончарної термінології України назви мисок: «яндола», «полька», «шльонка», «прόста», «кандійка», «соусник», «тарілка», «полумисок», «ляпошниця». Наприкінці XV – на початку XVI століття поблизу території, де згодом постало Опішне, сформувалися значні володіння могутнього в Литві князівського роду Глинських. Після Люблінської унії 1569 року до Польщі було приєднано Підляшшя, Волинь і Київщину. Відтоді почався активний колонізаційний похід польських магнатів у Лівобережну Україну. В Полтавщині у цей період постала так звана «Вишневеччина» – величезна територія, цілком контрольована польським магнатом українського походження Яремою Вишневецьким. 1590 року «Сивера Сульская», колишнє пустинницьке володіння князів Глинських у Посуллі, після Байбузів також дісталася князям Вишневецьким [187, с.258]. У 1630-х роках Вишневеччина включала 56 міст і містечок із центром у місті Лубни. У Полтавщині також знаходилися маєтності польського коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського, а згодом його сина Олександра. Прикметно, що ще й 1654 року Опішне, Котельва й Куземин називалися «Литовскими городами, т. е. городами, входившими в состав Польской Речи Посполитой» [202, с.39]. Іноетнічна пануюча верства польського походження в Полтавщині, як і численні переселенці на цю територію з Волині, Галичини й Поділля, суттєво впливали на формування деяких особливостей традиційно-побутової культури місцевого населення. Зокрема, значним був вплив центральноєвропейських гончарних традицій на гончарство краю. Ці впливи виявлялися не лише в технології й техніці ремісничого гончарного виробництва, але й у професійній термінології гончарів та в лексиці тамтешнього населення. На цю обставину ще в другій половині 1920-х років звертав увагу керамолог Яків Риженко. З’ясовуючи причини часових змін у формах глиняних виробів Полтавщини, він, з-поміж іншого, зазначав: «…Кераміка Полтав-

Іноетнічна пануюча верства польського походження в Полтавщині, як і численні переселенці на цю територію з Волині, Галичини й Поділля, суттєво впливали на формування деяких особливостей традиційно-побутової культури місцевого населення

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

221

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття щини в творенні своїх форм зазнала ще й інших значних упливів. Бувши довгий час тереном мешкання та переходу різних народів, вона неминуче набирала різних культурних упливів, а ці останні в тій чи іншій мірі, позначалися так на асортименті, як і на формах керамічних виробів. Ці впливи, не зважаючи на многоразові пізніші міграції її населення, в головних своїх рисах дійшли аж до нас» [253, с.24]. Іван Зарецький, маючи досвід десятилітніх археологічних досліджень у Полтавщині, обстеживши сучасні йому гончарні осередки краю, зробив власний висновок про час походження існуючих на початку 1890-х років основних типів гончарних виробів: «Всех таких местных этнографических форм или типов у нас в Полтавской губернии не более двадцати пяти. Ни место, ни время происхождения этих форм нигде неотмечены. Основываясь же на находках.., можно сказать, что эти формы не встречаются у нас глубже начала XVII столетия и на тех же местах, где они и ныне в употреблении; из более древних времен формы, подобные нынешним, встречаются единичными исключениями» [73, с.89]. Він також констатував, що в гончарстві Полтавщини «…настоящее состояние техники может считать свой век не более как два столетия» [73, с.2]. Тобто, на думку вченого, технологія традиційного гончарного виробництва, основні форми виробів, які існували наприкінці ХІХ століття, почали складатися приблизно в останній чверті XVII століття. Тим часом «художественная же сторона развития гончарного производства – явление новое… Все ее проявление заключается лишь в подражании произведениям заводским, попадающим в руки гончаров совершенно случайно, без всякого разумного выбора» [73, с.2]. Орнаментальна мова опішнянських гончарів, відома за збірками Анастасія Зайкевича й Івана Зарецького, сформувалася в першій половині ХІХ століття. Починаючи від середини 1880-х років, спостерігалася

222

тенденція до урізноманітнення асортименту, форм і декору глиняних виробів. Суттєві стильові зміни в тогочасному традиційному гончарстві Опішного спостеріг етнограф і керамолог Віктор Василенко. 1889 року він констатував: «Можно сказать только, что для непосвященного в специальные знания бросается в глаза улучшение и разнообразие изделий в последнее пятилетие, несмотря на то, что в Опошне не бывало технической школы, и гончары ограничиваются преемственным усвоением техники и самосовершенствованием» [26, с.38]. Водночас з покращенням ужиткових і художніх достоїнств глиняних виробів дослідники гончарства відзначали й появу еклектичних виробів, позбавлених яскраво виражених локальних етнічних ознак, як і посилення конкуренції з боку продукції фарфоро-фаянсової промисловості. Патріотично налаштовані вчені закликали мистців, кустарів і земських діячів зберігати національну орнаментику. Зокрема, Микола Біляшівський пояснював і стверджував: «Сфера покраси, орнаменту до останнього часу була майже єдиною, де виявлялася у всій своїй красі й силі національна творчість… Тільки через нього український народ і міг і може, поки що, задовольняти потребі до краси… Те, що почав уживати в цій сфері народ за останні роки – нічого спільного з нашим національним орнаментом не має – це продукція чи то фабрична, чи то навмисне видумана. Темний люд, загубивши по части смак до гарного, під впливом потреби до краси накидується на усе, що йому дають. Таким чином поволі зника наша національна одіж, зникають самі речі, з котрими був суцільно звязаний той або инший розділ орнамента, – замість мисок – входять в ужиток фаянсові тарілки, полотняні сорочки замінюють ситцевими, на котрих нема місця для вишивки і т. д.» [19, с.73, 74; див.: 20, с.52]. Окремі дослідники гончарства мали дещо інші думки щодо часу походження етнографічних форм глиняного посуду XVII–XVIIІ століть, порівняно

«Сфера покраси, орнаменту до останнього часу була майже єдиною, де виявлялася у всій своїй красі й силі національна творчість… Тільки через нього український народ і міг і може, поки що, задовольняти потребі до краси… Те, що почав уживати в цій сфері народ за останні роки – нічого спільного з нашим національним орнаментом не має – це продукція чи то фабрична, чи то навмисне видумана. Темний люд, загубивши по части смак

до гарного, під впливом потреби до краси накидується на усе, що йому дають»

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття з висловлюваннями Івана Зарецького. Так той же Микола Біляшівський 1913 року стверджував, немовби окремі форми сучасного йому посуду мали прототипи вже в перші століття нашої ери, а майже всі його форми та орнаменти мали аналоги з посудом князівського часу. Він, зокрема, писав: «Не будемо торкатися дуже давніх часів, але маючи на увазі українські ганчарні вироби, мусимо зазначити, що прототипи декотрих із них, напр., миски, або глеки відносяться ще до перших століть після різдва. Зразки такого посуду, маючи на собі вплив римської культури, знайдено у нас же на території України. А починаючи з часів поганських, переважно князівських, ми маємо вже майже всі прототипи сучасного посуду, не тільки щодо форми, а й за орнаментом» [19, с.75; 253, с.42; 20, с.54]. Майже одночасно з Миколою Біляшівським про походження форм глиняного посуду значно обережніше й не так категорично висловився етнолог Федір Вовк. 1916 року він зазначав, що «деякі форми, а головним чином орнаментація з перевагою рослинних форм та зеленої барви, примушують нас припускати можливість іранських впливів зі сходу та грецьких придунайських – з півдня та заходу… А взагалі простежити послідовний розвиток нашого гончарства та культурні на нього впливи поки що дуже тяжко…» [32, с.65]. Тим часом, уже в добу становлення більшовицького тоталітаризму, дослідники гончарства почали однозначно прив’язувати походження форм глиняних виробів періоду приєднання України до Росії майже винятково до доби Київської Руси. Найяскравішим виявом такого заідеологізованого підходу може бути прикінцевий висновок у статті «Форми ганчарних виробів Полтавщини» (1930) дослідника гончарства Якова Риженка: «Подавши, в загальних рисах, характеристику форм сучасних керамічних виробів Полтавщини, ми вважаємо за потрібне зробити деякі висновки, що неминуче напрошувалися в процесі студіювання їх. Перше, що спадало на очі, то подібність форм значної частини сучасних виробів до форм виробів доісторичної та ранньо-історичної діб. Така тотожність форм безперечно дає підставу говорити про деякий генетичний зв’язок сучасних виробів з аналогічними виробами тих давніх часів. Але припускаючи такий висновок, ми мусимо його ставити лише в обсязі наукової гіпотези, бо для остаточного твердження маємо ще замало матеріялів. З більшою певністю можна говорити про такий зв’язок сучасної кераміки з виробами слов’янської доби. На це неодночасно звертали увагу й дослідники археологи» [253, с.41-42]. Яків Риженко не займався

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

археологічними розкопками, а тому цілком приєднався до думки Миколи Біляшівського, заявивши далі: «Такі висновки в усій повноті підсилюють наші спостереження і, ще з більшею певністю, дають нам право говорити про певний генетичний зв’язок форм сучасної кераміки з керамікою тих віддалених часів і, тим самим, вказують на єдність культурних умов, в яких ці форми зародилися і продовжують вживатися нині. Не зважаючи на те, що населення Полтавщини в свій час було підпорядковано могутнім міґраційним процесам, все ж воно зберегло в себе культурні надбання, прийняті ним від попередніх поколінь» [253, с.42]. * * * Узагальню деякі міркування вчених щодо походження окремих назв мисок Полтавщини, й Опішного зокрема Ляпошниця. Давня назва тарілки. Такі вироби з колекції Полтавського краєзнавчого музею можна бачити в альбомі «Украинское народное творчество. Серия VI. Гончарные изделия. Выпуск 1-ый. Типы украинской гончарной посуды» (1913) [295, табл.XV, рис.146-147] та в монографіях керамолога Лесі Данченко [54, с.44; 53, с.84]. Іван Зарецький датував ці миски приблизно серединою XVІІІ століття. Леся Данченко – усім XVІІІ століттям. Такої ж думки дотримувалася й київський керамолог Леся Чміль, яка, з посиланням на згаданий вище альбом, підготовлений Іваном Зарецьким, писала про «тарілку із зображенням янголів з Полтави, яка, ймовірно, датується XVІІІ століттям» [315, с.47]. Подібні вироби археологи виявили і в одному з горнів в урочищі Гончарі-Кожум’яки та на території Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві [315, с.47]. На мою думку, приблизний час виготовлення всіх цих мисок – друга половина XVІІІ століття. За свідченням мовознавця й керамолога Марії Кривчанської, у 1950-х роках про ці вироби згадували лише старожили [131, с.124, 128]. Назва невисокої, плоскої, із широко розхиленими берегами миски – «ляпошниці», можливо, походить від слова «ляпуни», що означає в українській мові блини [269, т.2, с.393] й виявляє функціональне призначення цих виробів (плоска, розпластана форма блинів цілком відповідала формі стародавньої тарілки). З огляду на значний вплив польської мови на формування назв мисок у Полтавщині до першої половини XVІІ століття, назва може походити й від польських слів «lepić» – «ліпити, виліплювати» [46, т.1, с.388] та «lepiеj» – «краще» [46, т.1, с.388]. В українській мові слово «ляпкатися» означає «возитися

223

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття з мокрою глиною або чимось подібним», а термін «ляпа» – «густо зварена страва з квашеної капусти, круп і картоплі» [69, т.3, с.340, 341]. Ймовірно, що назва може бути зумовлена специфікою декорування давніх тарілок наліпленими й штампованими прикрасами, скленими кольоровими емалями. Керамолог Лідія Шульгина також свідчила, що в Бубнівці, у Поділлі, гончарі до середини ХІХ століття виготовляли так звані миски «ляпанки» («рябі», «капанки»): «Рябу миску розписували побілкою, а поверх побілки «ляпали», як кажуть ганчарі, поливою, що таким чином заступала фарби… Дуже цікавий старовинний спосіб писати миски «голивом», так звані «рябі миски», «ляпаний», «капаний», «крапчастий…» [329, с.131, 132, 179]. Євгенія Спаська також повідомляла: «На старому посуді бачимо техніку продряпану, ляпану…» [282, с.207]. Подібним способом і на полтавських мисках наносили кольорові плями поливою (емаллю).

Шльонка. Миска «шльонка» з’явилася на

224

території Полтавщини приблизно в першій половині XVІІ століття. Вона прикметна різким зламом-пружком бічної стінки приблизно на 1/3 – 1/2 її висоти. Наявність пружка Євгенія Спаська пояснювала так: «…Зрізаний конус, перебитий цією приступочкою-пружком, – можна розглядати, як наслідок бажання ганчарів мати в самій формі розподіл на окремі обмежені поля.., ця форма зручна й до вжитку: вона вкладиста – її, як горщик і баньку, можна й зручно взяти рогачем, і засунути в піч, коли треба, щоб покладене в миску не прохолонуло…» [282, с.209]. У середині ХІХ століття шльонка почала виходити з ужитку, а наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття майже зникла з побуту населення. З огляду на давність форми мисок, їх подано першими в цьому альбомі. Шльонок у колекції Російського етнографічного музею лише дві. Причину малочисельності пояснив збирач Іван Зарецький: «Шлёнка – совсем вышедшая из употребления и делается изредка» [203, л.1об.]. Для оздоблення цих мисок прикметною була винятково так звана «шльонкова мальовка» – «палочки, воспроизводимые потеками по опусканью и воспроизводятся исключительно на мисках шлёнках» [203, л.2об.]. Як випливає з декору миски «шльонки», виготовленої приблизно на межі XVІІІ–ХІХ століть [див.: 295, табл.XV, рис.148], фляндрівка в гончарстві Полтавщини з’явилася приблизно в останній чверті XVІІІ століття. Термін «фляндрування» для означення техніки декорування полив’яних мисок, поширився в Україні в середині ХХ століття. Іван Зарецький називав цей декор «арабесковым узором» [73, с.59]. Яків Риженко 1930 року

зазначав, що в Полтавщині «такі малюнки мають спільну назву «дряпачка» [251, с.14]. За словником української мови Бориса Грінченка, «Шльонський, а, е. 1) Силезский… 2) Из шерсти или овчины овцы силезской породы…» [269, т.IV, с.504]. За «Этимологическим словарем русского языка» Макса Фасмера, «шлёнка» – силезская овца, завезенная Петром І (Даль), также шлёнская овца, укр. шльонка, прилаг. шльонський «силезский». Из польск. śląskа owca «силезская овца» от Šląsk «Силезия»…» [301, т.IV, с.453]. Отже, назва миски цілком конкретно вказує на її походження від польської назви Сілезії – Шльонськ (Šląsk) [46, т.2, с.769]. Те ж саме можна сказати й про «шльонський» гончарний круг, який на початку ХХ століття майже повсюдно вийшов з ужитку в Україні [284]. Подібним чином з Польщі до України примандрувала назва й форма миски «полька», зафіксована українським етнографом Миколою Сумцовим у містечку Котельва Охтирського повіту Харківської губернії (нині – Полтавщина) [288, с.36]. З іншої країни прийшла в Україну і назва найбільшого розміру теракотової миски з двома вушками, місткістю близько 10 л, яку використовували для миття посуду, прання білизни, купання дітей тощо, – «яндола» («єндола», «яндила»). Мовознавці вважають, що ця назва має литовське походження [131, с.121].

Миска прόста. Особливістю цієї миски є прямі

широкі зовнішні вінця; в окремих мисках на денцеві замість обрізання – копитець. У колекції Російського етнографічного музею вони представлені чотирма розмірами: «двійниками», «трійниками», «четвериками» й «п'ятериками». За висновком Івана Зарецького 1894 року, «прόста – менее распространенная и более устарелая» [203, л.1об.]. Можливо, назва походить від польських слів «prόstо», «prόstу», що означають «прямо», «прямий» [46, т.2, с.166]. Очевидячки, назву виробу було сформовано за його характерною ознакою, а саме за формою прямих вінець миски. Усталена в Опішному послідовність слів на означення посудини – «миска прόста», не характерна для української мови, напевно, є калькою з польського словосполучення «míska prόstу» (миска пряма, тобто з прямими вінцями). Тотожне поєднання слів було прикметне й для гончарних осередків Поділля. Наприклад, Лідія Шульгина 1929 року повідомляла, що в Бубнівці Тульчинської округи основними формами мисок були: «миска проста, з пружком; кругла миска, більші криси має і без пружка; вазкою або вазка, менші криси має, кругла без пружка й така, як вазка» [329, с.150]. Євгенія Спаська доповнила колегу, що ця форма – «найулюбленіша і найчастіша

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття форма.., однакова для Киблича, Жерденівки, Гайсина й Бубнівки» [282, с.209]. Зазначу також, що миска прόста в Бубнівці мала форму, як миска шльонка в Опішному.

Кандійка. Мальовані миски кандійки набули

поширення в Полтавщині приблизно в другій чверті ХІХ століття, а вже в третій чверті стали переважаючими в асортименті столового глиняного посуду. Особливістю опішнянських кандійок – «одиначок» і «двійників» – була відсутність наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття кривульки зовні вінець, тим часом, як на «трійниках», «четвериках» і «п’ятериках» вона траплялася. У другій половині ХІХ – на початку ХХ століття їх виготовляли майстри здебільшого двох гончарних осередків – Опішного та Поставмук. Щоправда, Марія Кривчанська 1954 року стверджувала, що в Полтавщині «термін кандійка відзначено в с.Опішня» [131, с.121], жодним словом не згадавши про побутування його і в Поставмуках. Тим часом Іван Зарецький у альбомі «Украинское народное творчество. Серия VI. Гончарные изделия. Выпуск 1-ый. Типы украинской гончарной посуды» подав фото кандійки з підписом: «№30 – миска кандийка, Лохвицкого уезда» [295, Содержание выпуска..., с.3]. У рукописній збірці віршів українського ченцясвященика кінця XVІІ – початку XVІІІ століття Климентія Зіновієва, написаній у Лівобережній Україні впродовж 1700–1709 років, кандійку згадано «в переліку посуду, зробленого «котлярами» з міді: «робя(т)… мЂднЂ ква(р)ты и ка(н)дЂ(и)ки» [126, с.86]. Марія Кривчанська зазначала, що «етимологія слова «кандійка» неясна. Відомо, що це слово зустрічається в українських пам’ятках початку XVIII століття, наприклад, знаходимо в списку речей небіжчика Нікіти Потаповича, складеному в 1719 р. («кандейка медяная»). Посудина під цією назвою згадується в «Енеїді» І.Котляревського… В українську лексикографію термін «кандійка» увійшов з появою словника Ф.Піскунова» [130, арк.224]. За «Етимологічним словником української мови», це, «очевидно, запозичення з середньогрецької мови (сгр. κοντιον «майстерно зроблений дзвоник, використовуваний у трапезних монастирів»); менш імовірне похо дження від гр. κονδυ «чаша, кубок, кухоль»..., від свн. нвн. Каnte «посуд, кофейник»… чи від лат. сandes «глиняний посуд» [69, т.2, с.363]. На мою думку, можливе походження назви з польської мови, зокрема від слова «kant», що означає «край, ребро, грань, кант, виступ» [46, т.1, с.302], адже саме такою є найбільш характерна ознака вінець цієї миски. З огляду на те, що в народній культурі глиняний посуд нерідко отримував назву за

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

стравою, яку в ньому готували, допускаю також, що глиняна миска кандійка могла отримати в побуті назву від поширеної страви, яку з неї споживали, а саме – від слова «кандьор», що за «Словником української мови», упорядкованим Борисом Грінченком, означає: «Жидкая кашица из круп и пшона» [269, т.2, с.215].

Соусник. Миска під такою назвою побутувала

в Полтавщині впродовж усього ХІХ століття. Давній соусник мав форму й розміри, подібні до миски шльонки. Очевидячки, по мірі вибуття з ужитку миски шльонки, соусник набував конструктивних ознак миски прόстої. Ні один соусник із колекції Російського етнографічного музею, як і полумиски й тарілки, не має побілового фону. Про експонування на ярмаркових виставках кінця 1840-х років соусників, з посиланням на тогочасні публікації, писав Віталій Ханко [див.: 311, с.281]. Співробітник Етнографічного відділу Руського музею Марія Фріде, яка в 1920-х роках вивчала гончарство Чернігівщини й Поділля, на основі власних спостережень, зазначала, що в Ічні й Ніжині «миски очень разнообразные по размерам и глубине, начиная с больших, так называемых «соусников», и кончая совсем плоскими «полумисками» – тарелками городского типа» [303, с.51]. Назва миски походить, найімовірніше, від польських слів «sos» («sosu») – соус, підлива, та «sosjerka» – соусниця [46, т.2, с.358]. До польської мови слово «соус» потрапило від французького «sauce – то же от лат. Salsa «посоленная (похлебка)», возм., через англ. sauce – то же…» [301, т.ІІІ, с.728]. За «Словником української мови», «СОУСНИК, а, ч. Те саме, що соусниця. СОУСНИЦЯ, і, ж. Посудина у формі довгастої чашки з ручкою, в якій подають соус» [270, т.IX, c.473]. Отже, словник не фіксує традиційної глиняної миски під такою назвою.

П олумисок. За свідченням мовознавця й керамолога Любові Спанатій, «назва полумисок загальновідома в сучасній українській літературній мові та говорах» [280, с.99]. В історичних джерелах вона трапляється принаймні від другої чверті XVII століття [322, с.32]. Мовознавець і керамолог Марія Кривчанська зазначала, що «термін полумисок поширений не лише в говорах Полтавщини… Посудина під назвою «полумисок» відзначена в документах початку XVIІІ ст., зокрема в реєстрі майна Семена Палія» [131, с.122]. На початку XVIIІ століття серед посуду для страв згадував «пу(л)мыски» й Климентій Зіновіїв [126, с.86]. Тим часом керамолог і мистецтвознавець Юрій Лащук стверджував, що «у XVI ст. починається

225

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття виробництво нового виду мисок – полумисків, які були початково надбанням столу заможних людей… Полумиски були загальновживаним предметом у XVIIІ ст. на всьому просторі України. На Полтавщині їх виробляли ще на початку ХХ ст. та звали «крилатою мискою» (Хомутець)» [141, с.60]. Полумиски ще й у 1920-х роках побутували в різних регіонах України. Так керамолог Лідія Шульгина за власними спостереженнями в Бубнівці у Поділлі 1929 року писала: «Ще відкритішу та виложистішу від миски форму мають полумиски, що також бувають різні завбільшки. Розписують їх подібно до мисок, але часто через менші розміри полумисків орнамент на них буває бідніший. Великих полумисків уживають під час весілля; на великім полумиску кладуть коровай» [329, с.151]. Загалом полумисок був посудиною, що за формою й місткістю являла собою щось середнє між мискою й тарілкою. Його назва, напевно, походить теж від польського «połmisok», що означає буквально «півмиска» – посудина, з якої споживали другу страву в обід («południować» - обідати) [46, т.2, с.100]. У Полтавщині серед варіантів назви полумиска наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття ще траплялася назва «німецька миска». Можливо, вона вказує на запозичення форми миски через Польщу з Німеччини.

226

Німецька тарілка. За висновком керамолога Лесі Чміль, «тарілка як форма посуду з’явилася на Подніпров’ї не раніше кінця XVI століття» [322, с.32, 48]. У Полтавщині вони набули поширення приблизно в XVІІ столітті. У віршах Климентія Зіновієва «серед посуду для їжі… згадані у різних віршах: «тарЂлки»..., зокрема і в жартівливій приказці «Покла(в)ши тарЂлки ста(в) на сто(л) горелки» [126, с.86]. Тим часом дослідниця опішнянської кераміки Олена Клименко стверджувала, що «форма тарілки… повторює порцеляново-фаянсові вироби. Вона з’являється в Опішні не раніше кінця ХІХ ст.» [107, арк.109]. Українську назву «тарілка» мовознавці виводять через Польщу від німецького слова Теller [280, с.99]. В Івана Зарецького ще трапляється назва «талірка» [203, л.4об., №114], яка була загальнопоширеною в Україні заодно з основним варіантом «тарілка» [280, с.99]. В останній чверті ХІХ століття опішнянські гончарі почали виготовляти так звані німецькі тарілки – невисокі миски з широким денцем. Їх особливостями були:

розлогість; висота майже як у блюдця за значно більшого діаметра: двійника – 5,0х30,2 см, трійника – у середньому 4,2х25,6 см, четверика – 3,53х21,85 см, п’ятерика – 2,73х18,23 см. Типовим декором для їх оздоблення було зображення риби в центрі миски або комбінації риби, ножа й виделки. Може скластися враження, немовби сама назва посудини вказує на шлях її проникнення до України, а саме з Німеччини. Насправді ж, у гончарстві Полтавщини такі вироби з’явилися під впливом колоністів із Західної Європи, які переселялися на південь України й говорили здебільшого діалектами німецької мови. Українські гончарі-заробітчани ходили на сезонні роботи до колоністів і від тамтешніх майстрів запозичали певні нововведення, у тому числі нові форми й декор глиняних виробів.

Блюдце.

Блюдця, як уподібнення до форм фарфорового й фаянсового посуду заводського виготовлення, гончарі почали виготовляти в останній чверті ХІХ століття під впливом поширення чаю й чаювання. Їх особливістю були розлогість і копитець, невеликий розмір: висота – в середньому 3,75 см, діаметр – близько 15 см. До середини 1890-х років у повсякденному застіллі найбідніших верств населення вони мали обмежене поширення. Тому й Іван Зарецький зазначав, що «чайные блюдца… и в простом быту имеют второстепенное значение» [203, л.4об.]. З часом попит на них зростав, і 1900 року Михайло Русов уже спостеріг в Опішному, що «сучасне життє і попит на більш делікатну посуду примушує гончарів робити і чайники і чашки і блюдця, окрім простих горшків та мисок» [260, с.55]. СПОТВОРЕНІ ВІДОМОСТІ ПРО МИСКИ. Упродовж ХХ – початку ХХІ століття в науковій і науково-популярній літературі накопичилося чимало неточних або й фальсифікованих відомостей про основні види мисок Полтавщини й, зокрема, Опішного. Повчально прослідкувати, як у керамологічній, етнографічній і філологічній науках відбувається процес накопичення неправдивих відомостей, який, сягаючи певного піку, перетворюється в банальну нісенітницю. Послідовність колективного спотворення проілюструю, насамперед, на прикладі миски кандійки. Отже: • 1894: у монографії «Гончарный промысел в Полтавской губернии» Іван Зарецький

Упродовж ХХ – початку ХХІ століття в науковій і науково-популярній літературі накопичилося чимало неточних або й фальсифікованих відомостей про основні види мисок Полтавщини й, зокрема, Опішного

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

Учені, запозичаючи один в одного керамологічну інформацію, й намагаючись її інтерпретувати, не володіючи достатніми для того польовими знаннями, мимоволі доводили свої теоретичні роздумування до абсурду

•

тільки згадав про виготовлення гончарями Полтавщини полив’яних мисок «кандійок»: «Мыска полывьяна»: шленка, проста, кандийка и полумисок…» [73, с.89]. 1902: у словнику «Опыт толкового словаря народной технической терминологии по Полтавской губернии…» Віктор Василенко зробив першу спробу лаконічно описати форму кандійки: «Кандийка – с вогнутыми несколько краями» [27, с.45]. При цьому, гадаю, дослідник мав на увазі, що вона має ввігнуту частину вінець на їх зовнішній поверхні, а не досередини миски. Але все ж таки не зовсім точне пояснення частини форми миски, яке можна було багатозначно тлумачити, надалі спровокувало низку фальсифікацій. 1902: того ж року Іван Зарецький, немовби передбачаючи можливу плутанину з визначенням різновидів зібраних ним мисок, у рукописному звітові Руському музею про результати керамологічної експедиції в Полтавщині, особисто намалював три основні види мисок: кандійку, прόсту й шльонку. Але, на жаль, цей звіт залишився маловідомим українським ученим [203, л.1об.] . 1908: у другом томі «Словаря української мови», упорядкованого Борисом Грінченком, з’явилося тлумачення слова «кандійка» з точним посиланням на Віктора Василенка: «Кандийка, ки, ж. – миска с вогнутыми несколько краями. Вас., 181» [269, т.2, с.215]. 1913: у підготовленому альбомі «Украинское народное творчество. Серия VI. Гончарные изделия. Выпуск 1-ый. Типы украинской гончарной посуды» Іван Зарецький уперше помістив фото миски кандійки з підписом: «№30 – миска кандийка, Лохвицкого уезда» [295, Содержание выпуска..., с.3]. 1930: керамолог Яків Риженко у статті «Форми ганчарних виробів Полтавщини» перший створив інформаційний фальсифікат, подавши неправдиве визначення миски кандійки: «Кандійка являє миску трохи сплющену. Один з вузьких боків має вухасте держално, а в другому – зроблено через удавлювання вінців нісок», і при цьому дав фото так званої «ринки косої» («гусятниця», «поросятниця») [253, с.27, мал.2-7; для порівняння див.: 295, рис.11].

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

• 1953: український керамолог Катерина Матейко в дисертації «Українська народна кераміка ХІХ–ХХ сторіч. Історикоетнографічне дослідження» писала з посиланнями на Івана Зарецького й Віктора Василенка: «Кандійка – миска з зігнутими краями. Зар.55; Вас. 181» [158, с.221]; тут формулювання Віктора Василенка вже дещо спотворено, а в монографії Івана Зарецького, як уже мовилося, немає опису форми кандійки загалом і, зокрема, на стор.55. • 1954: Український мовознавець і керамолог Марія Кривчанська в статті «Назви посуду гончарного промислу Полтавщини» жодним словом не згадала про основні публікації про форми глиняних виробів Полтавщини Івана Зарецького та Якова Риженка. Натомість вона відштовхнулася від визначення кандійки в словнику Віктора Василенка, повтореного в словнику Бориса Грінченка, але при цьому дещо трансформувала слова в цих двох виданнях: «с вогнутыми несколько краями» у неї перетворилося у «з вузькими краями, трохи загнутими всередину». У підсумку утворився фантазійний новотвір: «Кандійка (паралельна назва – заминачка) – миска з вузькими краями, трохи загнутими всередину. Ця посудина найчастіше служить для заминання борщу, тобто в ній розтирають пшоно» [131, с.121; 130, арк.83]. Як видно, вона безпідставно ототожнила дві різні миски – кандійку й заминачку, які мали різну форму, функціональне призначення й декор. Зокрема, кандійка була полив’яною, мальованою, зі складним профілем потовщених вінець, використовувалася для споживання страв; заминачка – завжди була теракотовою, без декору, з тонкими загнутими до середини вінцями, слугувала для розтирання круп, часнику, спецій тощо. • 1959: Катерина Матейко у своїй монографії «Українська народна кераміка ХІХ–ХХ сторіч: Історико-етнографічне дослідження» стверджувала, немовби «різновидністю яндоли були миски з одним вушком, так звані кандійки», що вже зовсім не відповідало дійсності й попередньому твердженню дослідниці [157, с.61]. • 1973: Спотворене визначення Марії Кривчанської цілком перейшло й до одинад-

227

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

228

цятитомного «Словника української мови»: «Кандійка, и, ж., діал. Миска з трохи загнутими всередину краями» [270, т.4, с.88]. • 1985: Як не прикро, але доводиться констатувати, що й до «Етимологічного словника української мови» потрапила та ж сама мовна «інфекція»: «[кандійка] «миска з трохи загнутими всередину краями» [69, т.2, с.363]. • 1993: Працюючи над цим альбомом, і я побачив багато власних помилок, яких припустився на початку своєї наукової керамологічної діяльності. Зокрема, в «Ілюстрованому словнику народної гончарської термінології Лівобережної України (Гетьманщина)» (1993) подав визначення кандійки, послуговуючись інформацією Марії Кривчанської та «Етимологічного словника української мови», з відповідною ілюстрацією, що, зрозуміло, не відповідало етнографічним реаліям (до того ж і посилання на працю Івана Зарецького зазначено неточно: замість с.90 треба дивитися с.89): «Кандійка (Оп.; 24-90), заминачка (Полт.; 28-121), затирачка – миска з дещо відігнутими досередини краями; використовувалася для затовкання борщу, розтирання пшона та інших речовин» [225, с.133]. • 1999: керамолог Віктор Міщанин у статті «Гончарі-мисковики з Малих Будищ» стверджував: «Простою мискою звалася миска з прямими вінцями. Якщо миска мала хвилясті вінця, її називали шльонкою. Для затовкання борщу, розтирання пшона та інших речовин виготовлялася миска з дещо ввігнутими до середини краями – кандійка» [167, с.332]. Як видно, дослідник повторив мою помилку щодо визначення миски кандійки. • 2004: керамолог Оксана Коваленко в статті «Гончарська термінологія кінця XVII – початку XVIII століття у творах Климентія Зіновієва» уже з посиланням на мій словник написала: «Відому за етнографічними джерелами миску-кандійку – миску із ввігнутими досередини краями, що використовувалася для затовкання борщу, розтирання пшона і подібного… також зафіксовано Климентієм Зіновієвим….» [126, с.86]. Ось так учені, запозичаючи один в одного керамологічну інформацію, й намагаючись її інтерпретувати, не володіючи достатніми для того польовими знаннями, мимоволі доводили свої теоретичні роздумування до абсурду. Подібним чином Віктор Василенко в згаданому вище словнику подав визначення: «шльонка – с волнистыми краями» (1902) [27, с.45], що не відповідало реальній формі. Через чверть століття

Яків Риженко подав власне, цілком вигадане означення миски шльонки: «Миска-шльонка своєю формою наближається до простої, але має підвищені й хвилясті вінця» (1930) [253, с.27, мал.2-7]. Таке формулювання було неправильним. Одночасно дослідник подав і правильний опис форми шльонки разом з відповідним правдивим фото, але приписав його так званому «третьому варіянту полумиска»: «Особливий тип полумиска являє третій варіянт, що його форму створено з таких елементів: рівне, трохи випущене наружу, вузеньке денце, розлогі боки до половини височини, вище ребристі плечі, від яких боки підносяться вже прямовисно. Завершено посудину широкими розлогими вінцями» [253, с.26, мал.2-1]. За Яковом Риженком помилкове визначення Віктора Василенка повторила Катерина Матейко: «Шленка миска – миска з хвилястими берегами. Вас. 181; Шленки – миска середньої величини. Зар. 55. Сумц. 36» [158, с.246]. Зрозуміло, це пояснення не відповідало реальній формі предмета. Так само Катерина Матейко стверджувала з посиланням на Івана Зарецького, немовби «миска плоска – миска без крисів. Зар. 89» [158, с.228], тобто миска без вінець, чого ніяк не може бути. Усі посилання на монографію Івана Зарецького в обох поданих вище цитатах не містять цитованої інформації, отже, є фальсифікованими. Запозичивши хибне тлумачення Якова Риженка, я теж у своєму словнику помилково стверджував, немовби «шльонка – миска з хвилястими вінцями» [220, с.153]. Насправді ж, класичних мисок-шльонок з хвилястими вінцями в Опішному другої половини ХІХ – початку ХХ століття не було. Щоправда, упродовж 1960-х – 1970-х років деякі гончарі Опішного виготовляли миски, які дійсно мали хвилясті вінця й «шльонковий» профіль. Саме такою мискою я й проілюстрував термін «шльонка» [225, с.153, мал.247]. Тим часом правдиве зображення миски «шльонки» помилково потрапило до пояснення терміна «соусник» [225, с.148]. І хоча наведене в тлумаченні значення відповідає означенню й цієї миски, але профілі їх дещо відрізняються. Так само в «Ілюстрованому словнику народної гончарської термінології Лівобережної України (Гетьманщина)» неточно подано визначення «миски пораної» – «глибокий таріль, виготовлений з червоної глини» [225, с.139]. Насправді – це не таріль, а полив’яна мальована миска – прόста або кандійка, оздоблена «пораною мальовкою». Потребує уточнення й моє тогочасне визначення термінів «таріль, тарілка, тарель – велика мілка миска» [225, с.148]. Насправді ж, ці вироби можуть бути й невеликі, діаметром близько 18 см. Про поверхове знання Яковом Риженком особливостей гончарства Полтавщини свідчить

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття і таке його твердження: «Ще не так давно ганчарі Полтавщини виробляли так звані «ставчики» – блюдоподібні великі миски, вживані виключно для освячення пасок. Нині цей посуд не виробляється» [253, с.27]. При цьому автор ще й посилався на згадку про ставчики Івана Зарецького. Проте в останнього чітко написано: «Ставчык» для пасхи (таз)» [73, с.89]. Дійсно, ставчики (ще – «тазики», «пасківники») мали довгу циліндроподібну форму, яка нічого спільного з мисками не мала; використовували їх не для освячення пасок, а для випікання їх у печі. Яків Риженко також стверджував: «За фор мами ганчарі виробляють миски: «прості», «шльонки», «полумиски», «яндоли» та «кандійки». Серед перелічених форм найбільше розповсюдженою є миска проста. Її форму творять такі елементи: вузеньке рівне денце, розлогі боки, увінчані потовщеним пружком» [253, с.27]. При цьому миску прόсту, яка щонайменше з другої половини ХІХ століття була тільки полив’яною та ще й мальованою, проілюстрував фото так званої «череп’яної» миски, тобто зовсім іншої форми, теракотової й декорованої писанням, а не мальовкою [253, с.27, мал.2-8]. До того ж, миска прόста не була «найбільш розповсюдженою» в першій чверті ХХ століття. Помилки в описові глиняних мисок трапляються і в мовознавців. Про Марію Кривчанську вище мова вже йшла. Інший керамолог-мовознавець Любов Спанатій описувала форму тарілки, як «круту посудину з широким плескатим дном і низькими вінцями, куди насипають або накладають страву» [280, с.99]. Окрім того, що тарілка не має «крутої» форми, за описом неможливо скласти однозначне уявлення про те, що ж таке «низькі вінця»*. Ще один аспект спотворення відомостей про миски – це їх довільне датування. В українському музеєзнавстві донині найбільш поширеним штампом під час датування глиняних мисок, як і більшості інших видів гончарних виробів, є формулювання «кінець ХІХ – початок ХХ століття». Насправді ж, під це атрибутування частіше потрапляють речі, виготовлені гончарями впродовж 1910-х – 1930-х років. Поширеним є також практика датування всім ХІХ чи ХХ століттям, хоча за такий значний проміжок часу стилістика виробів змінювалася принаймні кілька разів, та й, з точки

Автор невідомий. Полумисок. Глина, ангоби, полива, гончарний круг, мисковий ножик, ріжок, обрізання, обливання, мальовка, скління, випалювання. Віднайдено в с.Новоселівка-Шевченкове (колишнє Підусти) Кременчуцького району Полтавської області. Опішне (?), Полтавщина. Початок ХІХ століття (датування археологів – 1-2 чверті XVIII століття). Комсомольський історико-краєзнавчий музей [327, с.67]

зору здорового глузду, ні один майстер не міг творити в діапазоні ста років! Останнім часом до процесу вивчення глиняних виробів XVIII–ХІХ століть активно долучаються археологи, які вивчають залишки життєдіяльності людей зазначеного хронологічного періоду. При цьому вони нерідко атрибутують віднайдені пам’ятки гончарства, послуговуючись не знаннями про особливості розвитку цього виду господарської діяльності, закономірності еволюції форм і декору виробів, історію формування локальних художньостилістичних систем, і навіть не за результатами спеціальних лабораторних досліджень формувальної маси й технології виготовлення речей, а передовсім за супутніми предметами, які не завжди постають достовірними атрибутивними маркерами гончарних виробів. Наприклад, упродовж 2008–2009 років полтавські археологи, очолювані кандидатом історичних наук Олександром Супруненком, під час охоронних досліджень групи курганів в урочищі

Ще один аспект спотворення відомостей про миски – це їх довільне датування *У дисертації Любові Спанатій «Гончарна лексика в говорах української мови» (1997) мова йде не про «круту» посудину, а про «круглу» [279, с.140]. Очевидячки, до статті, написаної на основі дисертації, потрапила механічна помилка

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

229

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

У гончарному промислі Опішного на кінець ХІХ століття склалися самобутні метрологічні системи лічби глиняного посуду, якими послуговувалися майже винятково гончарі Мала Кормилиця, поблизу с.Єристівка Кременчуцького району Полтавської області виявили фрагменти полив’яних мисок, декор яких споріднений з мисковою орнаментикою, зафіксованою Анастасієм Зайкевичем та Іваном Зарецьким у останній чверті ХІХ століття. За віднайденими там же монетами археологи продатували їх першою – другою чвертю XVIII століття, хоча й зазначили, що подібні вироби «зазвичай, масового поширення набувають лише з другої половини – кінця XVIII ст.». А ще доречно додали, що залишають атрибуційні висновки керамологам [327, с.65, 64]. Скористаюся наданим «атрибуційним правом» і висловлю власну думку: таке вигадливе датування, основане винятково на жорсткій прив’язці до часу карбування, а не фактичного потрапляння нумізматичних матеріалів до розкопаної пам’ятки, без урахування стилістичних особливостей кераміки та закономірностей її розвитку на даній території, є помилковим. Вважаю, що опубліковані археологами гончарні матеріали за всіма технологічними, формотворчими й декорувальними ознаками відносяться до початку ХІХ століття.

МЕТРОЛОГІЯ.

230

У гончарному промислі Опішного на кінець ХІХ століття склалися самобутні метрологічні системи лічби глиняного посуду, якими послуговувалися майже винятково гончарі. Так уже мовилося вище, що сформований глиняний посуд майстри сушили на спеціальних соснових дошках («п’ятра», «п’ятринки»). Проте вони були водночас і гончарською мірою виготовлених речей. Наявність такої постійної міри значно спрощувала підрахунок виготовленої продукції. Адже гончарі наперед знали, скільки і якого посуду потрібно на одне горно, щоб максимально його заповнити. За повідомленням Івана Зарецького, «эти доски служат для некоторых изделий мерою, т. е. на них должно вместиться определенное число изделий известного рода… Длина пятер летних определяется числом изделий, которые должны поместиться в ряд. Одиначки на пятрах должно поместиться 9 штук, двойняка

10, тройняка 11, четверняка 12 и пятерика 13» [73, с.39, 65]. Для мисок існували й інші самобутні одиниці лічби. Уже йшла мова про те, що в горно миски складали, а водночас і лічили «колодами» (до 35 шт. мисок). На думку мовознавця В.О.Винника, колода – це специфічно українська міра, оскільки в метрологічному значенні цю лексему засвідчено в минулому лише на території сучасної України [31, с.94]. У Лівобережжі, у XVIII столітті, вона була мірою сипкого, яка нерідко означала четверик. Гончарська колода мисок зовні нагадує колоду в первісному значенні цього слова, а саме «обрубок товстої деревини» [224, с.134]. Опісля завершення випалювання миски виймали з горна й складали в «бунти» – купки по 10 шт.*. Мовознавець Михайло Худаш, посилаючись на словник Linde, звертав увагу на німецьке походження цього слова (Bund). Наприкінці XVI – на початку XVII cтоліття воно означало 15 шт. якихось однорідних предметів [316, c.149]. Гончарську міру – бунт – зафіксовано наприкінці XIX століття, а подане мною її чисельне значення відноситься до початку XX століття й містить меншу кількість предметів. Можливо, гончарські бунти могли складатися і з 15 мисок, залежно від їх розмірів, але відомості про це відсутні. Для порівняння зазначу, що, наприклад, гончарі Бубнівки, у Поділлі, теж складали миски купками – «стосиками» – по 5, 10, 15 шт., залежно від їх розмірів та сили того, «хто носить». Знали там і «колоди», що складалися з 30-40 шт. мисок [329, с.140]. У колекційних описах опішнянських мальованих мисок з колекції Російського етнографічного музею зазначено такі їх збутові назви, як «одиначка», «двійник», «трійник», «четверик» і «п’ятерик». Ці самобутні системи лічби й розрізнення мисок, як і інших глиняних виробів, склалися під час оптової торгівлі. Іван Зарецький за результатами польових студій гончарства констатував, що в Опішному «миски поливанные, малеваные, при продаже известны под особыми названиями по их размерам» [73, с.90]. Коментуючи ці розміри в звіті

Самобутні системи лічби й розрізнення мисок, як і інших глиняних виробів, склалися під час оптової торгівлі *Інформація гончаря з Опішного Пилипа Михайловича Багрія (1902 р.н.)

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття про зібрану колекцію мальованих мисок для Руського музею (1902), він зазначав: «Миски выделываются пяти величин: Одиначки – самые большие, от 8 до 10 вершков в диаметре; ценою от 13 до 15 коп. штука. Двойник – от 6,5 до 7 вершк., ценою от 5 до 6 коп. Тройник – от 5,5 до 6 вершк., ценою от 4 до 5 коп. Четверик – от 4,5 до 5 вершк., ценою от 3,5 до 4 коп. Пятерик – от 3,5 до 4,5 вершк., ценою от 2 до 4 коп.» [203 , л.1об.] Ще раніше, у монографії «Гончарный промысел в Полтавской губернии» (1894), дослідник, окрім цих назв, які стосувалися всіх мисок, окремо уточнив, що «полумиски в 4,5 вершка»; він також подав розмір «п’ятерика» «в 3,5… вершка» [73, с.90]. При цьому слід мати на увазі, що не завжди реально існуючі розміри мисок вкладалися в зазначені вище параметри. Непоодинокими були

Через чверть століття інший дослідник гончарства Полтавщини – Яків Риженко – подав власну схему термінологічного розрізнення полив’яних мисок під час оптового збуту: «За розмірами, ганчарі виробляють такі миски: «одиначка», «одинарка» – діям. 35-45 см.; «двойняк», «приставка» – 25-30 см; «тройняк» – 20-22 см.; «четверняк» – 16-18 см.; «п’ятирик» – 13-15 см.; «полумисок» – 10-15 см.» [253, с.26]. Як видно, схема Якова Риженка в більшості позицій була вигаданою, оскільки не ґрунтувалася на реаліях гончарних традицій Полтавщини. Для прикладу, нагадаю, що мисок «п’ятериків» і «полумисків», діаметром менше 15 см, не виявлено в жодній керамологічній колекції України, не кажучи вже про збірку Російського етнографічного музею! Навіть, зібрані Іваном Зарецьким найменші в народному гончарстві, окрім, звісно, «монетки», мискові форми – блюдця – в діаметрі мають від 14,2 до 15,3 см! Чи можливо уявити, за Яковом Риженком, полумисок діаметром 10 см?! У перерахунку на сучасну метричну систему згадані вище метрологічні розміри є такими:

Метрологічна

Розміри

гончарська одиниця

за Іваном Зарецьким

за Віктором Василенком

за Яковом Риженком

Одиначка

35,6 - 44,5 см

35-45 см

Двійник

28,9 - 31,2 см

25–30 см

Трійник

24,5 - 26,7 см

22,3 - 26,7 см

20-22 см

Четверик

20 - 22,3 см

17,8 - 22,3 см

16–18 см

П’ятерик

15,6 - 20 см

15,6 - 17,8 см

13-15 см

Полумисок

20 см

до 17,8 см

10-15 см

випадки, коли одну й ту ж миску можна було віднести, скажімо, і до трійника, і до четверика. Отже, усі розміри були до певної міри умовними й значущими, залежно від конкретних обставин гончарного ринку. Наприклад, Віктор Василенко зафіксував збутові розміри опішнянських мисок, з яких окремі дещо відрізнялися від свідчень Івана Зарецького. Зокрема, він стверджував, покликаючись на монографію Івана Зарецького, таке: «Мыски полывьяни (глазурованные). Одиначка, одинарка, диаметром 8-10 вер. Двийняк, приставка, диаметром 6,5-7 вер. Трийняк, тройник, диаметром 5-6 вер. Четверняк, четверик, диаметром 4-5 вер. Пьятерик, диаметром 3,5-4 в. Полумисок, «––» до 4 вер. Дробина – мелкие поливянные изделия» [27, с.45].

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Зверну також увагу, що всі ці назви мисок пов’язані винятково з оптовим збутом глиняних виробів, а тому були у вжитку тільки серед гончарів та скупників їхньої продукції. У повсякденному побуті місцеве населення їх не застосовувало. Віктор Василенко у зв’язку з цим зазначав: «По обычаям в среде гончаров и скупщиков изделий, по добровольному соглашению устанавливается уговор прежде всего о составе «сотни» изделий в зависимости от их величины и числа тех или других предметов, входящих в счет сотни «одиночки», или «з укладом», или «круговой». Комбинации в этом отношении чрезвычайно разнообразны…» [27, с.45]. Іван Зарецький пояснював це так: «Название одиначка, двойник, тройник и проч. объясняются тем, что при продаже изделий они считаются сотнями. Гончарская сотня, как известно, есть особого

231

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття рода счетная единица, содержащая часто не сто отдельных предметов, но и значительно больше. В Полтавской губернии у гончаров существуют два рода счетных единиц, идущих за сотню; сотня рядовая или сотня на одиночку, и сотня круговая, она же для горшков сотня с «укладом», т. е. с прибавкой меньших изделий, которые укладываются в большие. Рядовая сотня, составляется из ста отдельных предметов. Круговая же сотня может по усмотрению покупателя или по другим условиям, состоять из 250 и 350 предметов, идущих за сто, и в таком случае при продаже или покупке уже не говорят, что такой-то продал или купил сотню мисок, но «за сотню мисок», т. е. за сто мисок одиначки, 200 двойнику, 300 тройнику и т. д. Но по обычаю гончаров и горшковозов, чистой сотни одного какого нибудь размера мисок не принято ни продавать, ни покупать, а обыкновенно при этом сотню составляют так, что в нее входят миски разных величин не в одинаковом числе десятков. Сотня мисок всегда круговая, сотня же горшков может быть круговая, укладная и рядовая одинарная. Вот две обычные формулы Зеньковского уезда при продаже целым горном и при укладке в горн мисок:

За колекцією опішнянських мальованих мисок у збірці Російського етнографічного музею, можна зробити й такий висновок: чим далі від Опішного, тим меншого розміру миски опішнянських гончарів продавали. Наприклад, у Катеринославщині Василь Бабенко зібрав переважно четверики й п’ятерики. Усі музейні миски – одиначки й двійники – було зібрано Іваном Зарецьким винятково в Опішному й Міських Млинах. За свідченням Сергія Лисенка 1904 року, скупники не брали для продажу миски-одиначки: «Когда продают скупщикам миски, то этого сорта обыкновенно не кладут, и продажная «вкладная» сотня составляется из мисок остальных четырех калибров» [146, с.65]. Усі миски-трійники, за винятком однієї в Катеринославщині й однієї – у Хомутці, теж було придбано в Опішному й Міських Млинах. Звідси випливає, що на найбільші миски був і менший попит. Та й транспортувати їх на великі відстані було не дуже зручно, не зовсім безпечно й не надто вигідно. До того ж, миски-одиначки використовували рідко, здебільшого перед Великоднем для замішування ритуального хліба й для перемивання меншого посуду. Найбільш затребуваними були трійники, дещо менш − четверики, ще менше – п’ятерики, ще рідше – двійники [146, с.65].

«Одиначки 4 сотни, счетом 400 штук Двойнику 2,5 «–» 500 «–» Большой горн Тройнику 1 сотня «–» 100 «–»* Всех сотен 7,5, а счетом 1200 «–» За сотню или, «по-старинному»: Одиначки 2,5 сотни, счетом 250 штук Двойнику 1,5 «–» 300 «–» Обыкновенный горн Тройнику 1 сотня «–» 300 «–» Всех сотен 5, а счетом 850 «–» Но таких комбинаций может быть, по обстоятельствам, целая масса» [73, с.92].

232

Величини мисок – «двійник» і «трійник» – були домінуючими на час зародження й становлення оптового збуту глиняного посуду в народному гончарстві. Для Полтавщини це відповідає приблизно 1860-м рокам. Пізніше, приблизно в 1870-ті роки, з’явилися «четверики», а в 1880-ті й «п’ятерики».

МІСЦЕ ВИГОТОВЛЕННЯ. Реєстратори, які описували миски в книгах обліку експонатів Етнографічного відділу Руського музею, як і збирачі, зазначали не місце їх виготовлення, а головним чином місце придбання. Частіше й одне, й друге збігалося. Але при цьому збирачі, а за ними й

Збирачі, а за ними й реєстратори, не завжди враховували ту обставину, що на місцевих торгах і ярмарках продавали гончарні вироби не тільки місцевого виробництва, але й з інших гончарних осередків *В Івана Зарецького тут помилкова: має бути 300

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

Усю колекцію мисок, зібрану для Руського музею Іваном Зарецьким, однозначно можна вважати гончарною спадщиною Опішнянського гончарного району реєстратори, не завжди враховували ту обставину, що на місцевих торгах і ярмарках продавали гончарні вироби не тільки місцевого виробництва, але й з інших гончарних осередків, особливо ж, якщо привізний посуд вигідно відрізнявся від місцевого (іншим асортиментом, формами, художнім оздобленням, функціональними ознаками тощо)*. Більше того, у численних колекційних описах взагалі не зазначено місце походження виробів, за винятком повіту або губернії загалом. Відомо, що Іван Зарецький збирав миски і в Опішному, і в примістечковому селі Міські Млини, яке було осередком гончарів-мисочників. Про це свідчить вступний запис у колекційному описові №195 Російського етнографічного музею: «Гончарные изделия: миски, горшки, рынки, макитры, полумиски, тыквы, баран, петух и разные игрушки. Малороссы, Полтавской губернии, Зеньковского уезда (м.Опошня и с.Мисские Млины)». На жаль, за відсутності детальної атрибуції зібраних речей, яку мав би подати Іван Зарецький, нині неможливо розділити гончарну спадщину Опішного й Міських Млинів. Керамолог Юрій Лащук стверджував, що «опішнянські миски другої половини ХІХ ст. виконувались переважно в присілку Міські Млини» [141, арк.162; див. також: 140, с.69]. Він також вважав, що всі миски, зібрані Іваном Зарецьким 1902 року для Руського музею, «придбані ним в с.Міські Млини» [141, арк.163]. Я не поділяю такої категоричності й переконаний, що в Міських Млинах було виготовлено тільки певну частину мисок із зібраної колекції. Зважаючи на те, що мискарське село Міські Млини, як і кілька інших суміжних гончарних осередків (Попівка, Малі Будища), було своєрідним поселенням-сателітом гончарської метрополії, якою поставало Опішне, усю колекцію мисок, зібрану для Руського музею Іваном Зарецьким, однозначно можна вважати гончарною спадщиною Опішнянського гончарного району. Важливу інформацію про розвиток мискарства в гончарних осередках Полтавщини й, зокрема, в осередках Опішнянського гончарного району, містять статистичні дані, зібрані Іваном Зарецьким. Станом на 1893 рік Іван Зарецький зафіксував у Зіньківському

повіті 581 гончарне господарство, а в Лохвицькому – 124. Із них гончарів-мисочників було: в Опішному – 68, Міських Млинах – 50, Попівці – 13, Малих Будищах – 4, Лазьках – 3, Зайцевих Хуторах – 1, Більську – 1, Поставмуках – 84 [73, с.96-99]. Отже, за статистичними відомостями, у Полтавській губернії найбільше мисочників було в селі Поставмуки Лохвицького повіту; друге місце було за Опішним, а третє – за Міськими Млинами Зіньківського повіту. Проте за художніми достоїнствами з-поміж них лідери розміщувалися у зворотному порядку. Саме Міські Млини Іван Зарецький визнавав епіцентром творення мискарської культури Полтавщини. Він писав: «Мисские Млины можно считать коренным местом производства мисок, откуда оно распространяется по всему уезду. По разсказу гончаров, предок нынешнего гончара, по фамилии Поливянный, первый занес сюда из Запорожья способ делать поливянные миски, почему будто бы и село получило название Мисских (мисочных) Млинов» [73, с.98]. З огляду на те, що серед поданих у альбомі мисок, безперечно, окрім виробів майстрів Опішного, є миски, виготовлені гончарями сусідніх Міських Млинів, доречно вести мову про опішнянську школу гончарної мальовки, до якої відношу творчість кустарів Опішного, Міських Млинів, Попівки, Малих Будищ Зіньківського повіту і, навіть, с.Поставмуки Лохвицького повіту. Як уже мовилося, більшість мисок, поданих у альбомі, придбано Іваном Зарецьким у Опішному і Міських Млинах. Жодних сумнівів щодо їх географічного походження саме з цих гончарних осередків немає, бо це стверджено і в їх колекційних описах. Тим часом незначну кількість репродукованих у альбомі творів Іван Зарецький 1910 року зібрав у селі Хомутець Миргородського повіту (№1843–57, 58, 60, 61, 62, 63, 66) та в селі Поставмуки Лохвицького повіту (№1843-67, 68) Полтавської губернії. Тому висловлю деякі міркування щодо місця їх виготовлення. Упорядники каталогу-покажчика етно графічних колекцій «Украинцы ХІХ–ХХ вв.» Ніна Хазова й Ольга Карпова вважали, що це – «глиняная посуда, выполненная гончарами с.Хомутец» [296, с.20]. На мою думку, миски, придбані

*Ця давня хибна традиція й донині притаманна багатьом працівникам українських музеїв, які не володіють фаховими знаннями про стилістичні особливості глиняних виробів тих чи інших гончарних осередків. Вони звично місця виготовлення глиняних виробів означують за місцем їх віднайдення

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

233

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття Автор невідомий. Миска («подвіння»). Головківка Чигиринського повіту Київської губернії. 1900–1908. Глина, ангоби, полива, гончарний круг, ключка («стрембулка»), мальовка, скління, 8,2х26,9х11,8 см. Придбав Іван Зарецький у с.Хомутець Миргородського повіту Полтавської губернії 1910 року. Російський етнографічний музей (Санкт-Петербург, Російська Федерація), ГМЭ 1843-62/IIД-2549 (1843-62). Фото Тараса Пошивайла. Публікується вперше [«Тарилка» – чашка глубокая, из красной глины, круглая, внутри обливная, светложелтого цвета, расписана зеленой и красной краской, орнам. растит.; глубина 0,08, диам. 0,27 м. Полтавская губ., Миргородский у., с.Хомутец. Малоруссы» (Коллекционная опись №1843-62)]

Петро Зінченко. Миска. Головківка Чигиринського району Черкаської області. 1950-ті. Глина, ангоби, полива, гончарний круг, ключка («стрембулка»), мальовка, скління, діаметр 21,5 см. Національний музей українського народного декоративного мистецтва (Київ), №К-874 [див.: 53, с.61; 297, с.43, іл.37]

234

дослідником у Хомутці, зроблені не хомутецькими гончарями, а опішнянськими або поставмуцькими. Про їх немісцеве походження свідчать такі факти: • Гончарі Хомутця не виготовляли мальованих мисок, хоча вигадки про це іноді траплялися в популярних статтях радянських мистецтвознавців і краєзнавців. Юрій Лащук, який особисто в польових умовах вивчав гончарство Хомутця, констатував виготовлення в осередку тільки полив’яних зелених мисок, але не мальованих: «Другим найвизначнішим центром Полтавщини був Хомутець, який у ХІХ ст. славився своїм полив’яним зеленого кольору посудом та рифленими кахлями…

У другій половині ХІХ ст. тут робили теракотові кахлі та поширилося поливання посуду, зокрема полумисків – «крилатих мисок» зеленою поливою… Кольоровий орнамент у Хомутці не розвинувся» [141, арк.178, 181]. • Іван Зарецький, розповідаючи про заздрісне ставлення гончарів Лохвицького й Миргородського повітів до мискової мальовки опішнянських майстрів, вів мову про «лохвицьких мисочників» і «миргородських горщечників» і жодним словом не обмовився про миргородських мисочників [73, с.60]. • Одна з «хомутецьких» мисок (№1843-62) за формою та стилістикою мальовки є типовою для мискарських традицій відомого наддніпрянського гончарного осередку – села Головківка Чигиринського повіту Київської губернії (порівняйте з мискою роботи Петра Зінченка 1950-х років). Чигиринський повіт межував із Золотоніським повітом Полтавської губернії, де 1910 року збирав старожитності Іван Зарецький. Зважаючи на те, що головківські миски майстри й скупники продавали на базарах і ярмарках Полтавщини [54, с.161], напевно миску з Руського музею було придбано в Хомутці, де щорічно відбувалися 4 ярмарки, або в Золотоніському повіті, а помилково приписано хомутецьким гончарям. Факт продажу

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття в Хомутці мисок навіть з Головківки свідчить про відсутність у селі місцевого виробництва мальованих полив’яних мисок. • Інші миски, віднайдені в Хомутці, за формою й стилістикою гончарної мальовки подібні до тих, які виготовляли майстри Опішнянського гончарного району й були придбані 1902 року в Опішному для колекції Руського музею. Тим часом немає достатніх підстав однозначно стверджувати, що так звані «хомутецькі» миски всі без винятку – опішнянського походження. Причиною сумнівів є те, що серед ілюстративних матеріалів дослідження Вадима Щербаківського «Українське народне мистецтво: Орнаментація української хати» (1938) подано фото миски з підписом «Миска, с.Поставмуки, повіт Лубни» [331, мал.33]. Вона дуже подібна до полумиска («німецької миски») з Російського етнографічного музею, №1843-60. Іван Зарецький, який віднайшов її в Хомутці, чомусь жодним словом не обмовився про ймовірність її поставмуцького походження. Можливо, це помилкове атрибутування Вадима Щербаківського, оскільки на іншому фото в його праці зображено дійсно поставмуцьку тарілку («німецьку тарілку»), яку чомусь анотовано як опішнянську: «Миска, с.Опішня, повіт Зіньків») [331, мал.41]. Тільки дві миски (№1843-67; №1843-68), придбані Іваном Зарецьким у Поставмуках, за стилістичними ознаками й видовою назвою останньої («порана»), більше споріднені з мискарською продукцією поставмуцьких гончарів. За спостереженнями Івана Зарецького, поливо на поставмуцьких мисках «не так блестяще, как в Зеньковском уезде, и не дает такой яркости краскам», але при цьому «теснее соединяется с поверхностью стенок изделия, нетрескается, не отскакивает и не лущится, затем оно тоньше ложится, а от этого изделия выходят более гладкими… Поставмукские гончары крепко горюют, что неумеют делать такого блестящего полива, как зеньковские…» [73, с.79]. І на двох мисках з Поставмук наявний тонкий шар поливи; вона не така яскрава, як на більшості опішнянських мисок; на поверхні виробів практично відсутній цек; у мальовці чітко розрізняються елементи орнаментів, виконані білим і жовтим ангобами. Зазначу, що жовтий ангоб ніколи не трапляється на опішнянських мисках. Також тільки в Поставмуках миски називали «пораними» за назвою так званої «пораної мальовки» – «это побеловое опускання на шломаковом фоне, сплошь растянутое шпилькой поперечными ее движениями вниз и верх» [73, с.64]. Також обидві миски не мають обливки червінькою; декор нанесено на глейову поверхню виробів. Специфікою поставмуцького мискарства було те, що миски виготовляли з оливково-сірого

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

кольору глини, яка після випалювання набувала червоного кольору [73, с.14; 146, с.55]. Тому місцеві гончарі не вважали необхідним покривати їх ще й шаром червінькової обливки. Натомість вони за допомогою квача наносили на внутрішню поверхню мисок, за свідченням Івана Зарецького, «опошнянский побел и «шломак» (приставшую к рукам во время выработки изделий тонкую глину» [73, с.59]. Дослідник поставмуцького гончарства Сергій Лисенко 1904 року, за власними польовими спостереженнями, стверджував, що тільки «некоторые для красоты делают сплошную побелку значительной части миски… Говоря о своем намерении усовершенствовать узор на мисках, т. е. пустить много побелу и на нем выводить цветочки, гончары не сомневались, что такая посуда… будет иметь сбыт… Тем не менее гончары предпочитают сделать хуже, но скорее…» [146, с.62, 68]. За свідченням Юрія Лащука, у Поставмуках гончарі знали тільки «вкрай прості фляндровані малюнки, які малою кількістю елементів досягали високого декоративного ефекту. Недивлячись на дворазове випалювання, миски були дешеві і знаходили собі збут…» [141, арк.390]. Саме такого характеру декор нанесено на поверхню двох аналізованих мисок. Незважаючи на перелічені вище характерні прикмети поставмуцьких мисок і відповідність їм двох мисок зі збірки Російського етнографічного музею, все ж таки допускаю й опішнянське походження їх. Тому вважаю можливим їх опублікування разом з опішнянськими виробами. У будь-якому випадку, поставмуцькі миски належать до опішнянської школи гончарної мальовки, унаслідок чого їх іноді важко розрізняти за гончарними осередками без застосування спеціальних методів дослідження. Складність чіткого розмежування поставмуцьких і опішнянських мисок 1880-х – 1910-х років пояснюється тим, що поставмуцькі гончарі орнаментальну систему декорування своїх посудин цілком запозичили в Опішному. На цю обставину ще 1894 року звернув увагу Іван Зарецький, який за результатами польового вивчення гончарства Поставмук і Опішного констатував: «…Лохвицкие мисочники, как и Миргородские горшечники, завидуют малевке и писанью Зеньковских гончаров и стараются подражать им, но как тем, так и другим это плохо удается, но Лохвицкие мисочники если не достигают полной иммитации, зато и не теряют ничего, а напротив их подражания, нося признаки своей и чужой малевки, дают узор среднего довольно красивого стиля; Миргородские же горшечники, теряя в узоре свое хорошее, портят подражанием чужое и в результате получается некрасивая аляповщина. Но наши вкусы несогласуются

235

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття с народными. Так мисочники Лохвицкие недовольны, что не достигают полного подражания опошнянской малевке, а миргородс кие горшечники очень довольны, считая, что их узор вполне похож на опошнянский» [73, с.60]. Про ґенезу поставмуцької мальовки з давніх традицій опішнянського фляндрування 1974 року писав і Юрій Лащук. Він, зокрема, акцентував увагу на тому, що «…в селі Постав-Мука на Лубенщині сьогодні любовно зберігаються давні, схожі на опішнянські минулого століття фляндровані розписи» [141, с.10]. Отже, маємо переконливі свідчення дослідників традиційного гончарства про витоки стильової спорідненості мисок двох конкуруючих гончарних осередків, що актуалізує на майбутнє проблему більш глибокого з’ясування керамологами специфіки впливів і взаємовпливів поміж гончарями різних регіонів країни*. Проте вважаю, що найбільш переконливі аргументи для розгадки подібних «стилістичних» ребусів мають висловити представники технічної керамології. Саме здійснення спеціальних порівняльних лабораторних досліджень застосованих гончарями формувальних мас, ангобів і полив дозволить однозначно визначити місце виготовлення «проблемних» глиняних виробів. Подібним чином, як Іван Зарецький у Хомутці, етнограф Василь Бабенко 1909 року зібрав для Етнографічного відділу Руського музею чимало мальованих мисок у селах Перещепине й Василівка Новомосковського повіту Катеринославської губернії (№1554-4, 7, 8, 9, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 22, 24, 25, 26, 27, 28, 31, 32, 34, 35, 36, 45, 47, 48, 49). Усі ці вироби вважаю виготовленими в Опішному, послуговуючись такими міркуваннями. Василь Бабенко мешкав у слободі Верхній Салтів Вовчанського повіту Харківської губернії, що майже за 200 кілометрів від Новомосковського повіту Катеринославської губернії. Працював учителем, а згодом директором Верхньосалтівського 1-го народного училища, був почесним членом Імператорського московського

236

археологічного інституту [86, с.8; 296, с.4, 5]. Як любитель, здійснював археологічні розкопки довкола Верхнього Салтова й етнографічні розвідки в Катеринославській губернії. 1905 року, до XIII Археологічного з’їзду в Катеринославі, він опублікував «Этнографический очерк народного быта Екатеринославского края», в якому подав стислий підрозділ «Гончарство». За поверхово викладеними матеріалами випливає, що в гончарстві автор розумівся винятково на побутовому рівні й фахових знань про специфіку гончарства Катеринославщини й суміжних губерній не мав. Гончарні вироби збирав не в гончарних осередках і навіть не в повітах з наявним кустарним гончарним виробництвом. За його відомостями, опублікованими в книзі, у Катеринославщині «гончарное производство встречается лишь в Славяносербском, и Екатеринославском и отчасти в Верхнеднепровском уездах и находится в настоящее время в состоянии оскудения и упадка. Большинство же гончарных изделий привозится из соседней Полтавской губернии, где это занятие находится в лучшем виде… Екатеринославские гончары изготовляют посуду грубую по обделке и к тому же очень не прочную. Украшения и росписка посуды почему то здесь не приняты… Спрос на гончарную посуду среди крестьян в настоящее время с появлением фабричной «каменной» посуды незначителен. Миски же хотя и в ходу, но их вытесняют более изящные и разукрашенные полтавские красные миски» [47, с.86, 87, 89]. За десятиліття до Василя Бабенка, впродовж 1891–1892 років гончарство Катеринославської губернії більш фахово вивчав дослідник кустарних промислів М.В.Пономарьов. У підготовленому за наслідками польових студій звітові, опублікованому 1894 року, він свідчив про виготовлення лише «незатейливой посуды». За зібраними ним матеріалами, «гончарный промысел в губернии весьма

*Відсутність серйозних студій постамуцького гончарства, й зокрема орнаментики мальованих мисок, є причиною того, що сучасні дослідники гончарства й музейні працівники, атрибутуючи миски кінця ХІХ – початку ХХ століття з Полтавщини, нерідко відносять до гончарної спадщини Опішного й миски, виготовлені в Поставмуках [див.: 224, с.44-45; 244, с.171, мал.3, 4, 5, 6]. Нерідко поставмуцькі миски, які скупники в значних обсягах вивозили в Ніжинський, Борзненський, Конотопський і Кролевецький повіти Чернігівської губернії, й віднайдені там для музейних колекцій, керамологи й музеєзнавці приписують виготовленню ічнянськими гончарями. Тим часом, дослідник гончарства Поставмук Сергій Лисенко 1904 року свідчив: «Самая старая и привычная форма сбыта – это продажа приезжим скупщикам. Наезжают они наибольше из Ични («литвинки»)… Постоянных горшковозов в Поставмуках нет, да и в окружающих селах нет постоянных, – это вид случайного промысла. Только Иченцы более постоянные; они забирают миски за деньги, а потом уже сами выменивают их у баб на вал и конопли. В Ични есть и свои гончары, но здешние миски они предпочитают и по качеству глины, и по поливе; по видимому, и узоры производят известное впечатление» [147, с.68-69]. Експансія поставмуцьких мисок до Ічнянщини спричинила до того, що й місцеві гончарі з часом почали застосовувати для декору власних мисок орнаментику поставмуцьких гончарів [303, с.52-53].

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття ограничен: приготовляется грубая крестьянская посуда, не имеющая особенно широкого распространения даже в городах своей губернии. Это видно из того, что все производство гончарных крестьянских изделий в Екатеринославской губернии (в 6 уездах) оценивается в сумму до 20 тыс. руб. Очевидно, что для удовле творения огромной потребности крестьян в гончарных изделиях, последние должны привозиться из других губерний… Я ближе ознакомился с гончарством в Новомосковской волости, Новомосковского уезда… В настоящее время гончарство в Новомосковской волости приходит в упадок по отсутствию (по заявлению кустарей) вблизи хорошей глины, вследствие чего изготовляемая ими посуда не может конкурировать с посудой из с.Водолаги и др. отдаленных местностей Харьковской губернии (верст за 200)… Посуда продается исключительно в г.Новомосковске на базарах и ярмарках» [207, с.168, 165, 166]. Отже, маємо різночасові, але тотожні свідчення про відсутність у Катеринославській губернії виробництва полив’яних мальованих мисок. Так само маємо свідчення сучасників про домінування в губернії привізних глиняних виробів з Полтавщини. Це й не дивно, адже Катеринославщина, й безпосередньо Новомосковський повіт, межували з Костянтиноградським повітом Полтавської губернії. На межі ХІХ–ХХ століть цей край став одним із основних ринків збуту опішнянської кераміки, про що є безліч свідчень в літературі кінця ХІХ – початку ХХ століття. Наприклад: • 1894, Іван Зарецький: «Вследствие недостатка соломы и сена, скупщики из соседних губерний ненаезжали, потому что везти с собой солому или сено для «мши» (мшения) посуды неудобно, а на месте купить негде* [*Один непредусмотрительный скупщик, приехав с пятью подводами из Екатерино славск. губ. в Опошню за мисками, вынужден был за старую солому с сарая заплатить 10 р.]… Гончары Зеньковского уезда развозят свои изделия… в Харьковскую и Екатеринославскую губернию» [73, с.113, 114]. • 1896, Петро Земятченський: «Центром гончарного производства в Зеньковском уезде является богатое местечко Опошня. Опошнянские изделия, отличающиеся большим разнообразием форм, рисунка, а также большим изяществом, приобрели себе известность на обширном пространстве юга России, и развозятся до берегов Черного моря» [74, с.44]. • 1904, Сергій Лисенко: «…Гончары (з Поставмук Лохвицького повіту. – О.П.), слу-

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

чайно заходившие в Екатеринославскую губ., встречали там миски из Опошни… Любопытно, что когда гончар стал расспрашивать опошнянского торговца о ценах на продаваемые им миски, тот ничего не сказал, опасаясь, чтобы он не узнал всех его торговых расчетов» [146, с.74]. • 1905, Михайло Русов: «Район опошнянських гончарів дуже великий: вони вивозять свої вироби дуже далеко по Полтавщинї, забирають ся і в Катеринославщину; в загалї можна сказати, що більш вони возять на південь…» [260, с.59]. • 1913: «Изделия гончаров Полтавской губернии не только вполне удовлетворяют местный спрос, но имеют и массовый сбыт в губерниях: Херсонской, Екатеринославской, Харьковской, Черниговской, Курской, Области Войска Донского и даже в Крыму; при чем наибольшим распространением пользуются изделия гончаров Зеньковского уезда» [295, Содержание выпуска..., с.1]. • 1918, Н.Денисюк: «В Зеньковском же уезде центральным пунктом развития гончарного промысла является оживленное, многолюдное местечко Опошня… Особенно славятся «опошнянские изделия»; опошнянские миски, горшки, кружки, вазочки, кадильницы и чайные чашки широшо знакомы не только в ближайших местностях, но и в странах по Черному морю» [57, с.148]. • 1925, М.Суловська: «…Одна Полтавщина постачає свою кераміку на Херсонщину, Катеринославщину, Чернігівщину, Донеччину і навіть на Крим, і найбільшим успіхом користуються вироби гончарів Зіньківського повіту, на Полтавщині» [286, с.16]. • 1926, Марія Фріде: «Главным гончарным центром Левобережья является Полтавская губерния, откуда посуда развозится далеко за пределы Полтавщины, и стиль которой влияет на всю центральную и южную Украину» [303, с.45]. Окрім мисок, Василь Бабенко зібрав у селі Перещепине статуетки гончаря, українки, українця (колекційні описи №1554-1, 2, 3). З описів цих творів випливає їх тотожність зі скульптурними виробами, які виготовляв опішнянський гончар Федір Чирвенко. Наприклад: «1554-1. Статуэтка из белой глины – малоросс; во весь рост, в костюме; на голове – баранья шапка; в одной руке – цеп, другая опирается на сноп пшеницы…»; «1554-2. Статуэтка из красной глины – малороска; в костюме и головном уборе; на одной руке надета корзиночка, другая придерживает птицу…» [191]. Усі ці опішнянські скульптури можна бачити в багатьох

237

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття українських музеях. Керамолог Яків Риженко 1930 року помістив їх фото в своїй статті «Форми ганчарних виробів Полтавщини» [73, с.90] З огляду на подані вище документальні свідчення, немає жодного сумніву, що зібрані Василем Бабенком у Новомосковському повіті мальовані вироби саме й були продукцією опішнянських гончарів, які домінували на гончарному ринку Катеринославщини початку ХХ століття. Очевидячки, головною метою етнографічної експедиції Василя Бабенка 1909 року було збирання експонатів для Південно-Руської обласної сільськогосподарської, промислової й кустарної виставки, яка мала відбутися в Катеринославі 1910 року. В Новомосковському повіті дослідник зібрав переважно гончарні вироби з Опішного, а також глиняну черепицю із сіл Чаплі й Василівка та деякий простий посуд місцевих гончарів. Останні вироби наступного року експонувалися на обласній виставці [319, с.20].

238

ЧАС створЕННЯ. Специфікою колекційних описів Етнографічного відділу Руського музею початку ХХ століття є те, що в них немає жодної дати виготовлення тієї чи іншої миски. Очевидячки, це було викликано тим, що більшість із них були сучасними, тобто недавно виготовленими й такими, що реально побутували в повсякденному побуті населення України. На той час, коли всі знали орієнтовний час виготовлення експонатів, немовби й не було нагальної потреби фіксувати його в описах. З огляду на такі історичні реалії, нині дату створення кожної мальованої миски з точністю до одного року визначити неможливо. Тому можна вести мову лише про орієнтовний час їх виготовлення, зважаючи на дату їх передачі до музею, ураховуючи польові спостережня Івана Зарецького, а також беручи до уваги наявну керамологічну інформацію про домінуючу стилістику тогочасних виробів, тенденції зміни форм мисок тощо. У будь-якому випадку, на основі цілого комплексу характерних прикмет, можна вести мову лише про певні хронологічні періоди, в межах яких їх було виготовлено. У середньому вони складають від 2 до 20 років до моменту передачі мисок музею. Верхньою межею завжди є рік передачі експонатів до музею або попередній рік, коли, ймовірно, їх було зібрано. Чимало суперечливих тверджень щодо часу виготовлення мисок виявляється і в Івана Зарецького. Так 1894 року він писав, немовби «из перечисленных форм вымирающие: миски шленка и проста,

носатка, каганец и мазнычка; («миску просту» пришлось приобресть в Зеньковском у. только тридцатилетней давности)» [73, с.90]. Тобто маємо категоричне твердження дослідника, що миску прόсту опішнянські гончарі перестали виготовляти приблизно на початку 1860-х років. Щоправда, 1902 року Іван Зарецький до певної міри заперечив висловлену думку, стверджуючи в звітові Етнографічному відділу Руського музею, що миска «проста – менее распространенная и более устарелая» [203, л.1об.], аніж масово поширена на той час миска кандійка. З цих слів випливає, що на початку ХХ століття миска прόста виходила з ужитку й була рідко вживаною. У народному гончарстві, зокрема у формотворчості й орнаментуванні глиняних виробів, суттєві зміни спостерігалися з упровадженням так званої Селянської реформи 1861 року, яка юридично скасувала кріпосне право в Російській імперії. Відтоді прискорено змінювався спосіб життя населення, швидкими темпами розвивалося сільське господарство й промисловість, ринок насичувався новими товарами повсякденного попиту. Давні форми посуду, під впливом новітніх побутових потреб і новітньої моди, яку диктували вже фарфорові й фаянсові заводи, поступово виходили з ужитку. Натомість з’являлися нові. До давніх форм мисок Полтавщини належали шльонка й миска прόста, які були переважаючими в побуті населення до середини ХІХ століття. Відтоді їх виробництво поступово скорочувалося. Натомість набула поширення форма миски кандійки, яка в останній чверті ХІХ століття стала домінуючою. Про часову зміну формотворчих пріоритетів населення свідчить і чисельність зібраних Іваном Зарецьким мисок для Руського музею. Більшість із них були кандійками. 1902 року керамолог віднайшов тільки 6 мисок прόстих (усі «трійники»); 1903 року – тільки 1 миску («двійник»). Уже 1909 року Василь Бабенко знайшов у Катеринославщині ще 2 миски («четверики»), і, нарешті, 1910 року Іван Зарецький у Поставмуках – 1 миску («п’ятерик»). Отже, навіть ці статистичні відомості про кількість віднайдених мисок свідчать про повсюдну заміну їх мисками кандійками. Величини мисок – «двійник» і «трійник» – були домінуючими на час зародження й становлення оптового збуту глиняного посуду в народному гончарстві. Для Полтавщини це відповідає приблизно 1860-м рокам. Пізніше, приблизно в 1870-ті роки, з’явилися «четверики», а в 1880-ті роки

Специфікою колекційних описів Етнографічного відділу Руського музею початку ХХ століття є те, що в них немає жодної дати виготовлення тієї чи іншої мальованої миски

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

Давні форми посуду, під впливом новітніх побутових потреб і новітньої моди, яку диктували вже фарфорові й фаянсові заводи, поступово виходили з ужитку й «п’ятерики». З огляду на таку хронологію, а також на вище цитовану репліку Івана Зарецького, миски прόсті датуються в діапазоні 1860-х – 1880-х років. Керамолог Яків Риженко, ігноруючи свідчення Івана Зарецького про те, що миска прόста вже на початку 1890-х років почала зникати з ужитку в Полтавщині, стверджував 1930 року протилежне: «Серед перелічених форм найбільше розповсю дженою є миска проста» [253, с.26]. Як ілюстрацію до висловленої думки, дослідник подав фото миски кандійки, миски прόстої й миски череп’яної! Іван Зарецький також повідомляв, що «малевка же Зеньковского у. под именем «шленковой» давно уже не употребляется... Для того, чтобы приобрести миску с малевкой шленковой, пришлось таковую заказать, образец же второй малевки удалось добыть купив старую миску» [73, с.62]. З цих слів Івана Зарецького випливає, що, збираючи миски для колекції Руського музею, він практикував замовлення гончарям мисок тих форм і з тими орнаментами, якими гончарі вже не користувалися. З огляду на таку обставину, не завжди точно можна визначити час виготовлення миски: чи це давня миска, приблизно 1860-х – 1870-х років, чи її копія, виготовлена на замовлення 1902 року. Щоправда, навіть у випадках, коли гончарі виготовляли миски за давніми зразками, вони все одно відображали орнаментальну традицію більш давнього часу. Тому в даному альбомі миски датовано, з огляду на час зникнення з ужитку тих чи інших видів мисок, появи й домінування новітніх форм і орнаментів виробів. Багато мисок мають на поверхні сліди від більш чи менш тривалого побутового використання (подряпини, мікрозлущення й затертість поливи, зачовгані місця до шару червіньки/побілу чи глею), що однозначно свідчить про те, що ці вироби не були замовними. Юрій Лащук неодноразово висловлював думку щодо виникнення фляндрівки на опішнянських мисках не раніше третьої чверті ХІХ століття. При цьому окреслюваний ученим більш точний хронологічний період становлення цього художнього явища в Опішному в різночасових працях був різним. Так 1963 року в статті «Розвиток орнаменту опішнянської кераміки» він стверджував: «Миски, зафіксовані у 1878 р. (див. А.Зайкевич, Мотивы малороссийского орнамента гончарных изделий, СПб., 1882, табл. 2-15), ілюструють перший етап розвитку на Полтавщині народної майоліки з фляндрованим орнаментом, який міг там виникнути не раніше 1850–1860 рр.»

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

[140, с.69]. Через шість років (1969) у своїй докторській дисертації Юрій Лащук «перший етап розвитку на Полтавщині народної майоліки з фляндрованим орнаментом» зробив молодшим на десять років: «Миски, зафіксовані проф. Зайкевичем у 1878 році, – стверджував він, – всі мають червоне тло. Розписи виконані білою, зеленою та рудою глинками (ангобами). Вони ілюструють перший етап розвитку народної майоліки на Полтавщині з фляндрованим орнаментом, який міг там виникнути не раніше 1860–1870 років. Фляндрований орнамент на порозі ХХ ст. досягнув своєї вершини» [141, арк.163, 165]. На мою думку, ці обидва твердження вченого були помилковими. Згідно з археологічними знахідками полтавських учених і за матеріалами Івана Зарецького, фляндрований декор полив’яних мисок на цій території з’явився не раніше останньої чверті ХVIII століття [327, с.65, 64]. Як випливає з останньої цитати, Юрій Лащук також запевняв, немовби всі миски, зібрані Анастасієм Зайкевичем, «мають червоне тло». Майже одночасно, 1970 року, в одному з томів шеститомної «Історії українського мистецтва» учений повторив цю дисертаційну тезу про те, що в другій половині ХІХ століття «всі опішнянські миски цього часу червоні, розписані білою, рудою та зеленою глинами, двічі випалені» [137, с.342]. На жаль, Юрій Лащук і тут двічі допустив неточність, проголошуючи, нібито в альбомі Анастасія Зайкевича, а отже, і загалом у Опішному, в другій половині ХІХ століття усі миски мали червоне тло. Насправді ж, із 60 зразків мискових орнаментів з альбому Анастасія Зайкевича 1882 року – 20 виконано на білій обливці [див.: 180]. За моїми спостереженнями, до більш давніх мисок належать ті, які мають червоне тло внутрішньої поверхні. Поширення таких виробів припадає приблизно на кінець XVIII століття. Миски, облиті побілом, стали масово поширюватися в гончарстві Полтавщини в другій половині 1860-х – 1870-х роках. Опішнянські миски з колекції Російського етнографічного музею Юрій Лащук датував 1880–1910 роками. Він також зазначав, що найкращі опішнянські миски другої половини ХІХ століття «придбані І.Зарецьким (знаходяться у фондах Державного музею етнографії народів СРСР в Ленінграді) та академіком Д.Яворницьким (фонди Дніпропетровського історичного музею)» [83, с.387]. На їхньому прикладі можна бачити, як «в 1880–1910 роках в оздобленні опішнянських виробів зберігаються всі попередні

239

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

Опішнянські миски з колекції Російського етнографічного музею, опубліковані в даному альбомі, датуються в діапазоні 1850-х –1910 років

240

елементи, проте малюнки стають ряснішими, динамічнішими. Панує побудова, за якої всі елементи симетрично зосереджуються довкола центрального мотиву. Застосовуючи складніші й вигадливіші композиції, майстри разом з тим не забувають і за найпростіші, надзвичайно декоративні розв’язки. Крім традиційних фляндрованих мотивів, що їх створювали в техніці затіків, опішнянські гончарі почали застосовувати й підполив’яне розписування ріжком. Так з’явилися нові елементи, що схожі на природні форми: сосонку, півнів, риб, виноградні грона й великі букети. Заслуга митців з Опішні в тому, що ці мотиви не стали натуралістичними копіями природних форм. Ці мотиви пройшли велику творчу метаморфозу – стилізацію – й перетворилися на зовсім нові форми, неповторні образи – наскрізь «керамічні», наскрізь «ріжковані» [137 с.342-343]. За моїми атрибутивними спостереженнями, основаними на альбомі Анастасія Зайкевича, монографії й рукописних матеріалах Івана Зарецького, аналізові форм і декору виробів, їх станові збереженості, опішнянські миски з колекції Російського етнографічного музею, опубліковані в даному альбомі, датуються в діапазоні 1850-х –1910 років. При цьому бралися до уваги й уточнюючі хронологічні відомості, які трапляються у звітах Івана Зарецького, зокрема такого типу: «новая комбинация», «нов. узор», «новая малевка», «новый прием», «новый стиль», «узор новый», «мыска (с новой синей краской» [203, л.4, 4об., 42об., 60об]. В альбомі також подано фото миски «ляпошниці». Цю знахідку Іван Зарецький відносив до «старинных мисок с рисунками, ныне не употребляющимися гончарами» й 1913 року атрибутував її так: «…тарелка-ляпошница, (найденная в горне, открытом в г.Полтаве в земле и наполненном битой посудой)». У цьому ж горні було виявлено «край орнаментир. чашки». Іван Зарецький вважав, що всі ці предмети «старинные, (не менее 150 лет) – местной работы» [295, с.28]. Вважаю, що, найімовірніше, їх було виготовлено в другій половині XVIII століття. Зверну також увагу на той

факт, що в земському альбомі 1913 року з гончарними виробами Полтавської губернії Іван Зарецький подав фото не фрагмента давньої миски ляпошниці, а миску, виготовлену за цим фрагментом невідомим опішнянським гончарем на замовлення дослідника гончарства. Можливо, історичну реконструкцію виконано впродовж 1894–1896 років, коли Іван Зарецький був завідувачем Опішнянської зразкової навчальної гончарної майстерні Полтавського губернського земства. Три такі самі миски разом із фрагментом давнього виробу він згодом (1903) продав по 25 коп. і Руському музею (№367-а, b, c, d) із таким супроводжуючим описом: «Три тарелочки (ляпошныци) по обломку такой же старинной, найденной в г.Полтаве на гончарной улице при копании канав для фундамента, при чем открыт старый горн гончарский. При этих тарелочках прилагается и самый обломок» [203, л.42об.].

АВТОРСТВО. На початку ХХ століття збирачі,

а відповідно, й реєстратори, у музейній документації ніколи не зазначали імен авторів глиняних виробів. Тому й нині можна достовірно назвати тільки двох авторів репродукованих у даному альбомі мисок. Загалом, уся класична спадщина народного гончарства Опішного до кінця ХІХ століття залишалася безіменною. Перші ритовані підписи опішнянських гончарів на власних творах почали з’являтися в другій половині 1890-х років під впливом просвітницьких настанов Опішнянської зразкової навчальної гончарної майстерні Полтавського губернського земства (1894–1899). Цілком можливо, що окремі гончарі підписували свої твори й раніше, зокрема ті, що брали участь у виставках з початку 1880-х років (Іван Гладиревський, Герасим Гладиревський, Федір Чирвенко, Юхим Різник, Максим Клименко з Опішного, Роман Кущій – з Міських Млинів) [311, с.282-283]. На жаль, їхніх виробів цього періоду творчості віднайти не вдалося. У колекції опішнянської кераміки в Етнографічному відділі Руського музею першими підписаними творами були ритовані тарелі Федора Чирвенка з Опішного, скульптурні вироби Євстахія (Остапа) Ночовника та його

Нині можна достовірно назвати тільки двох авторів репродукованих у даному альбомі мисок. Загалом, уся класична спадщина народного гончарства

Опішного до кінця ХІХ століття залишалася безіменною

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття сина Аврама Ночовника з Міських Млинів, які мував, обливав, склив і випалював миски, датуються 1901–1902 роками. Надалі в Опішному а декорували їх члени родини (дружина, підписували вироби винятково ті гончарі, які вигодочка, син) або найняті малювальники. Ця товляли вироби в так званому «земському стилі» обставина ще більше ускладнює, а в більшості («стилі українського модерну», «еклектичному випадків і зовсім унеможливлює правдиву атрибуцію стилі») й збували свою продукцію переважно через мальованих мисок щодо визначення їх авторів. Кустарний склад Полтавського губернського земства. Видатним мисочником і посудником, Можливо, серед мальованих мисок Російського чиї мальовані миски є в колекції Російського етнографічного музею є твори мисочників Опішного, етнографічного музею, а отже, й серед Міських Млинів і Поставмук, яких згадував і опублікованих у цьому альбомі, був гончарвизнавав за кращих Іван Зарецький, зокрема: мисочник із села Міські Млини Євстахій Петра Мосійця й Федора Чирвенка (Опішне); (Остап) Ночовник. З ним також гончарював його Олександра Рябоконя й Клима Бадери (Міські син Аврам Ночовник [315, с.133-134]. Про геніальні Млини); Андрія Ступки, Осипа Карпенка й здібності міськомлинського гончаря Остапа НочовВолодимира П’ятецького (Поставмуки) [73, с.117, ника захоплено відгукувався Вадим Щербаківський, 118; див. також: 315, с.204-205, 184, 84, 161]*. який писав: «Часто дуже прості на перший Дослідник кустарних промислів Сергій Лисенко Видатним мисочником і посудником, 1904 року свідчив, що в Поставмуках «лучшими чиї миски є в колекції Російського етнографічного музею, мастерами по изготовлению а отже, й серед опублікованих у цьому альбомі, мисок, по чистоте и скоробув гончар-мисочник із села Міські Млини сти работы, по отзывам С.А.Кореневой, были Иван Євстахій (Остап) Ночовник Демченко 27 лет и Дмитрий Можчиль 19 лет; погляд орнаменти викликали незвичайно високий лучше всех малевали: Никон Воевода 14 лет, Семен Матвеенко 15 лет, Мефодий Можчиль мистецький ефект, коли гончар був обдарований 15 лет и Дмитрий Карпенко 21 года» [146, с.62]. справжнім мистецьким талантом. Таким, наприклад, незвичайним мистецьким талантом Керамолог Юрій Лащук звертав увагу на мистецькі досягнення гончарів з Міських Млинів – Івана Гайвирізнявся один селянин Начовник з Опішні дара й Тихона Шульженка [140, с.70; 137, с. 343; Полтавської губернії (Зіньківського повіту). див. також: 315, с.214]. Він часто робив на мисках орнаменти ложкою, Керамолог Віктор Міщанин 1999 року тобто брав у ложку фарби й кидав її на миску опублікував статтю «Гончарі-мисковики з Малих так, що на жовтій або білій поверхні з’являлися Будищ» [167], у якій подав важливу інформацію червоні плями і тільки, але ефект був незвичайний. про гончарів із села Малі Будища, що прилягає Я пам’ятаю одну таку невелику миску в колекції до Опішного. Зокрема, вченому вдалося зібрати нашого великого мистця Василя Кричевського, інформацію про родини місцевих мисочників котрий особливо дорожив нею. Начовник на кінця ХІХ – першої половини ХХ століття – невеликій мисці зробив біле тло, злегка теплуваГерасименків, Клименків, Конотопських, того, ледве жовтуватого відтінку, а під вінцями Пічок і Тараненків. Можливо, окремі представкинув ложкою чотири великі плями червоного ники з них теж були авторами мисок з Російського кольору. Хто не бачив тої миски, не може повірити, етнографічного музею. Проте звіти Івана Зарецького, яке приємне враження робила вона. В мистецькім як і колекційні описи, про це мовчать. враженні головну роль відігравали пропорції між При цьому слід мати на увазі, що цілою поверхнею і чотирма червоними плямами принаймні впродовж 1890-х – 1920-х років й потім якась невияснима гармонія між непрау Опішнянському гончарному районі, як і в вильними контурами цих плям… І це відчуття багатьох інших регіонах кустарного виробкольористості, яке надавало виробам ництва України, гончар часто тільки фортаємничого чару, було особливою характеристикою його мистецького таланту, який стояв на границі з геніальністю» [331, с.128-129]. *2002 року Віталій Ханко стверджував, 1893 року, під час дослідження гончарного прощо П’ятецького звали Василем [308, с.161], а Сергій мислу Полтавщини, Іван Зарецький не застав його Лисенко 1904 року – «Вл.», тобто Володимиром вдома, про що писав: «…В Мис. Млинах первейший [146, с.62]

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

241

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

242

когда-то посудник старик Ночовник Реєстратори худощавы на вид. О гончарках можно сказать, что говорил историк Н.Маркевич принужден был просить милостыню, а колекцій вообще о женщинах Опошни, что они живущий с ним семейный сын, тоже из зовсім красивейшие в Полтавской губернии; лучших гончаров, с весны ушел на заране звертали даже старухи и те имеют какое то ботки» [73, с.112]. Проте 1902 року, збиувагу особенно приятное выражение лица» раючи старожитності для Етнографічного відділу Руського музею, Іван Зарецький на авторські [73, с.121]. Зовнішня аристократичність опішнянських гончарів підтверджувалася уже зустрівся з майстрами, про що написи, й доглянутістю їхніх жител. «Гончары свідчать придбані тоді ж таки для музею штампи Опошни, Мисских Млинов и Поповки, – посудні й скульптурні твори Євстахія та на поверхні повідомляв Іван Зарецький, – содержат Аврама Ночовників. виробів свои жилища замечательно опрятно; у У звітові Іван Зарецький зазначив, них в хатах нет ничего лишнего, хотя що передав закладу 19 предметів роботи бы и у зажиточного гончара; хата Євстахія Ночовника: «Все предметы с простая, но в ней так чисто, что, как говорит №339 по 406 включит. работы кустаря Евстапословица, «хоч каши роскинь». Земляной пол фия Ночовника в с.Миских Млинах. Совершенно чисто смазан глиной, печка выбелена и подведена отличны по своей своеобразности от прочих гонкрасным глейком; стены, если они не беленые, чарн. изд. кустарей Полт. губ.». Серед цієї збірки а «мытые», вымыты; ни в сенях, ни под печкой були зазначені й «мыска шлёнкова з шлёнковою нигде не видно сору; кухонная посуда в порядке, а малевкою», і «мыска проста з простою малевкою» праздничная сияет чистотой на миснику; стол [203, л.60]. Проте реєстратор цієї колекції №367 накрыт белой чистой домашней скатертью; семья Микола Могилянський зі звіту Івана Зарецького не гончара в порядке, даже дети, и те, хотя со свепереписав до колекційного опису експонатів жодного тящимися коленями и локтями, но чистенькие… згаданого збирачем прізвища авторів-гончарів – ані Словом, здешние гончары производят самое приЄвстахія Ночовника, ані Федора Чирвенка. Не зробив ятное впечатление и сами они говорят о себе, что цього навіть тоді, коли прізвище були проштампопосмотрите не только на самого опошнянского вано чи ритовано на поверхні виробів! Тому тільки гончара, но и на его свиту, и вы скажете, что она за рукописом Івана Зарецького вдалося виявити дві пошита красивее, чем где либо. Немного дальше от описані вище миски роботи Євстахія Ночовника Опошни, в Малых Будищах, уже не встречается (№367-102, №367-103). Так само реєстратор колекції такого порядка и чистоты, как в поименованных Івана Зарецького №195 Олексій Макаренко тарілку местах, также как и той обходительности самих роботи Федора Чирвенка зі штампом на денцеві гончаров» [73, с.121]. «Ф.Н.Чирвенко. М.Опошня» (№195-214) описав без фіксації прізвища автора твору. З цих прикладів можна зробити висновок, що ДОСТОВІРНІСТЬ КОЛЕКЦІЙНИХ ОПИСІВ. реєстратори колекцій зовсім не звертали увагу Загалом колекційні описи не містять вичерпної на авторські написи, штампи на поверхні атрибутивної інформації про гончарні вироби. виробів. Якби вони це робили, то напевно, записуСпецифікою їх оформлення в Етнографічному відділі вали б їх імена до книг опису, а ще звернули б увагу на Руського музею було те, що експонати, передані невідповідність твердження Івана Зарецького про те, закладу збирачами, у книгах обліку реєстрували що «все предметы с №339 по 406 включит. работы вже інші особи. Найповніше було описано гончарні кустаря Евстафия Ночовника в с.Миских Млинах» вироби, зібрані Іваном Зарецьким 1902 року [203, л.60]. Бо, як виявив перегляд цих предметів in (колекція №195). Їх реєстратором був Олексій Макаsitu, частину з них виготовив не Євстахій Ночовник, ренко. Він здійснював записи на основі рукописного а його син – Аврам Ночовник, що засвідчено ритовазвіту Івана Зарецького про збиральницьку діяльність, ними написами на поверхні творів. який донині зберігається в науковому архіві музею*. Згодом гончарні вироби надходили від Івана * * * Зарецького: 1903 року (колекція №367; реєстратор Микола Могилянський), 1906 року (колекція №1051; Іван Зарецький залишив нам опис сформованого ним узагальнюючого образу гончарів Опішного й Міських Млинів, у тому числі й мисочників. Він побачив мистців такими: «Сами гончары имеют бла*При цьому слід мати на увазі, що нумерація гообразную наружность; все высокорослые, больвиробів і описи предметів у звітові Івана Зарецького шею частью стройные; лица их с правильными и не є тотожними з номерами й описами за книгами приятными чертами; полных нет, но скорее все они надходжень експонатів до музею

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття реєстратор А.А.Рагозіна) та 1910 року (колекція №1843; реєстратор А.А.Рагозіна); Василя Бабенка 1909 року (колекція №1554; реєстратор А.А.Рагозіна). На жаль, як уже було застережено, ані збирачі, ані реєстратори творів гончарства, як правило, не зазначали імен та прізвищ гончарів, часу виготовлення виробів. Не завжди точно фіксували вони розміри (діаметри) виробів. Місце виготовлення частини мисок записано ними за місцем їх віднайдення, що не відповідає місцю їх походження. Унаслідок того, що реєстратори самі не збирали гончарних виробів у середовищі їх виготовлення чи побутування й не були знавцями гончарної технології, звичаєвості й обрядовості майстрів, чи не єдиним джерелом інформації про нові надходження для них були звіти збирачів. Тому їхні описи в більшості випадків не виходили за межі звітних матеріалів. Унаслідок цього вони також нерідко припускалися помилок, описуючи гончарні вироби: частіше виявляються неточні обміри експонатів, а звідси – й помилкове зазначення метрологічних одиниць розрізнення посуду за величиною; неточне визначення виду мисок. Причому помилки траплялися навіть тоді, коли реєстратори мали перед собою детальні польові роз’яснення Івана Зарецького. Наприклад, у колекційному описові №195, під №7, записано: «Кандійка – миска «пятириковая»…». Насправді ж, виріб називається «миска прόста». Подібним чином окремі полумиски, так звані «німецькі» миски, в описах названо мисками «прόстими», що не відповідало місцевій термінологічній традиції (№195-110; 195-115, 195-207 та інші). У колекційному описові №195-87 записано: «Кандийка – полумиска «пятерик», хоча кандійка аж ніяк не може бути полумиском, який постає різновидом миски прόстої. Окрім цього, твори №1843-57, 1843-58, 1843-60 у колекційному описові названо тарілками, хоча насправді вони мають форму миски простої (і в даному виданні їх подано під назвою «миска прόста». Подібним чином у колекційному описові №1843-62 записано: «Тарілка – чашка глубокая… Полтавская губ., Миргородский у., с.Хомутецъ». Проте насправді під цим номером у музеї зберігається не тарілка, а миска прόста (трійник), стилістично споріднена з мискою прόстою з Опішного з колекції №195-119. У описах також трапляються помилки, викликані неуважністю реєстраторів. Наприклад: «(см. рукоп. А.Зарецкаго)», хоча мало б бути: «И.Зарецкого» і т. п.

Збирачі й реєстратори мисок у більшості випадків лише умовно визначали розміри глиняних виробів (складається враження, що це робили частіше «на око»), а отже, і їх метрологічні назви. Неточність вимірювання діаметрів мисок реєстраторами була причиною появи в колекційних описах метрологічних назв цих виробів, які не відповідають їх реальним розмірам. Тому обміри мисок у процесі опрацювання колекції в Російському етнографічному музеї часто не збігаються з тими, які подано в колекційних описах. Наприклад, в описові подано розмір «двойник» (диам. 6,5 в.)», а насправді – це «трійник», бо діаметр посудини складає близько 6 вершків (№195-1). Або, навпаки: зазначено розмір «тройник» (диам. 6 в.)», а насправді – «двійник» з діаметром близько 6,5 вершків (№195-5); зазначено «пятериковая» (диам. 4 в.)», а реально – 5 вершків (№195-7). Зважаючи на таке різночитання, упорядник, вибудовуючи типологічні й метрологічні ряди, виходив з реальних розмірів мисок і, відповідно переозначував їх, послуговуючись головним чином метрологічною системою, оприлюдненою Іваном Зарецьким. І в повних анотаціях до репродукованих у альбомі творів розміри мисок подано не за їх первісними описами в книгах обліку, а за новітнім обстеженням і перемірюванням їх in situ. Також стверджується, немовби «на дне «опускання» (белые) и «накапування», растянутые зигзагообразными движениями инструмента («рожка») вверх и вниз, иначе «стовпова малевка» (№195-16), а насправді гончар виконав «стовпову мальовку» за допомогою «шпильки», а не «ріжка». Іван Зарецький у описові зібраних гончарних виробів зазначив, що миска шльонка – «совсем вышедшая из употребления» [199, л.1об.], а реєстратор у книзі обліку записав: «выходит из употребления» (№195-33). Позитивною особливістю перших колекційних описів української кераміки було системне введення до них місцевої професійної й побутової гончарської термінології та її достовірна передача російською мовою. Ця специфіка визначально пов’язана з методикою польових студій Івана Зарецького, який, спілкуючись із гончарями, ретельно фіксував їхню лексику. У цьому виявився професійний підхід ученого до збирання народознавчої інформації. На жаль, усі інші збирачі української кераміки не надавали особливого значення цьому аспекту музейно-керамологічної діяльності.

Позитивною особливістю перших колекційних описів української кераміки було системне введення до них місцевої професійної й побутової гончарської термінології та її достовірна передача російською мовою

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

243

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

ПРИНЦИПИ ПОБУДОВИ АЛЬБОМУ

244

акож зверну увагу на деякі застереження, важливі для розуміння принципу відбору мальованих мисок для альбому. Насамперед, зазначу, що до видання відібрано найкращі твори гончарів-мисочників Опішнянського гончарного району, виготовлені впродовж другої половини ХІХ – початку ХХ століття. Усі вони належать до так званої опішнянської школи гончарної мальовки. Іван Зарецький, фундуючи колекцію опішнянських мальованих мисок в Етнографічному відділі Руського музею, намагався зібрати всі основні мотиви мискового орнаменту, уклавши таким чином своєрідну предметно-наочну енциклопедію гончарної орнаментики другої половини ХІХ століття. В описові своєї першої й найбільшої збірки мисок, яка налічувала 140 предметів, він розмістив їх у послідовності видозміни орнаментів: геометричний фляндрований («арабесковый») рослинний тваринний ритуальний. У звітові про збиральницьку роботу над колекцією він писав: «№№ от 1 до 68 – миски с главнейшими мотивами арабескового и геометрического орнамента, который начинается с простых спиральных и концентрических линий опускання и поясков и оканчивая более сложными. От №69 до 93 – повторение и варианты тех же мотивов. От №96 до 116 – орнамент, переходящий из арабескового в растительный. От №117 до 132 – переходящий из растительного в животный. От №133 до 139 – варианты двух последних видов орнамента. №140 – орнамент, соответствующий назначению миски для колыва (канун)» [203, л.1об.-2]. Іван Зарецький неодноразово наголошував, що для традиційної орнаментики мальованих глиняних виробів Полтавщини ХІХ століття традиційним і найбільш поширеним був фляндрований («арабесковый») і геометричний орнаменти, рідше траплявся рослинний, і тільки наприкінці 1880-х років почали поширюватися орнаменти з тваринними мотивами. Дослідник ще 1893 року констатував «трансформаційну» тенденцію, яка загрожувала зни-

щенням культурно-етнічної самобутності України, насамперед гончарної культури. Він із сумом повідомляв про занепад традиційної орнаментики й проникнення до гончарної мальовки чужих мотивів, не пов’язаних з етнічними традиціями населення: «К сожалению с недавнего времени самобытность стиля, а вместе и присущая ему красота, стали утрачиваться и заменяться формами, которые близко походят на малорусскую песню, спетую великороссом. С другой стороны, гончары стали выпускать изделия все чаще и чаще без всякого орнамента» [73, с.87-88]. Прикметно, що найбільш активними спотворювачами традиційного стилю поставали саме найкращі опішнянські гончарі. Найперше, Федір Чирвенко. Етнограф і громадськополітичний діяч Михайло Русов, який на початку ХХ століття побував у Опішному й добре познайомився з цим гончарем, згодом писав у звітові-статті про свою етнографічну експедицію: «Нам трапило ся бачити і лїпні барельєфи на мисках і блюдцях у Чірвенка. Сучасні теми теж мають місце рядом з клясичними, що узятї з гончарської земської школи в Опошнї… Миски, тарілки та плошки – инодї оздоблені різьбою та візерунками з українського орнаменту – хрестиками, «уголками» та «хмеликом». При сьому не треба забувати, що Чірвенко найкращий гончар і сам навіть каже про себе: «люде усї славу пустили, що я кращий гончар у Опошнї». У його багато зразків та «шабльонів» (трафареток), по яким він і робить горорізьбу задля «інтелїґентної» публики, але на мій погляд найкращі його вироби – се миски з українськими орнаментами» [260, с.52, 53-54]. Отож, Іван Зарецький вибудував своєрідний еволюційний орнаментувальний ряд гончарної мальовки, розраховуючи на те, що в такій послідовності ці предмети й буде занесено до колекційного опису. Реєстратори Етнографічного відділу Руського музею дійсно дотримувалися запропонованої дослідником послідовності. Проте номери зі звіту Івана Зарецького й номери запису до колекційного опису не збігаються з двох причин: по-перше, збирач часто один номер дробив на літери, тобто записував під одним номером іноді до 7 мисок; по-друге, 7 предметів із загальної кількості зібраних мисок з невідомих причин до опису не потрапили. З огляду на ці обставини, нині вкрай важко, а іноді й неможливо, зіставити всі описи збирача й реєстратора.

До видання відібрано найкращі твори гончарів-мисочників Опішнянського гончарного району, виготовлені впродовж другої половини ХІХ – початку ХХ століття

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття В альбомі миски подано за іншим принципом. Упорядник вибудував ілюстративний ряд за часом виникнення різних форм мисок {шльонка (двійник, трійник) миска прóста (двійник, трійник, четверик, п’ятерик) кандійка (одиначка, двійник, трійник, четверик, п’ятерик)} та спрощення їх форми {соусник (трійник, четверик) полумисок (четверик, п’ятерик) тарілка німецька (двійник, трійник, четверик, п’ятерик) блюдце}. Логіку побудови своєрідного хронологічного ряду мисок, основану на історичних реаліях, виклав сам Іван Зарецький у своїй монографії «Гончарный промысел в Полтавской губернии». Подаючи назви головних типів глиняних виробів, він розмістив види традиційних мисок у послідовності їх появи в ужитку, а саме: «Мыска полывьяна»: шленка, проста, кандийка и полумысок…» [73, с.89]. У межах кожного виду миски подано в порядку зменшення їх метрологічних розмірів (діаметру), а в межах кожного метрологічного розміру послідовність ілюстративного ряду визначалася логікою видозміни й ускладнення орнаментальних мотивів. При цьому спершу подано миски з червіньковим фоном, а далі – з побіловим фоном як стадіально пізнішим. Насамкінець репродуковано миску ляпошницю, яка є історичною реконструкцією середини 1890-х років за фрагментом другої половини XVIII століття. У коротких анотаціях під фото українською, російською та англійською мовами подано основні відомості про опішнянські миски другої половини ХІХ – початку ХХ століття зі збірки Російського етнографічного музею в СанктПетербурзі (Російська Федерація). Послідовність викладу атрибутивної інформації така: узагальнююча типологічна назва твору, що відповідає сучасній українській керамологічній системі опису глиняних виробів (миска) у круглих дужках, через крапку з комою: локальні етнографічні назви миски, залежні від форми виробу; локальна гончарська метрологічна назва миски, пов’язана з її оптовим збутом; локальна гончарська назва, похідна від кольору фону внутрішньої поверхні миски хронологічний період виготовлення виробу. При цьому місце виготовлення мисок щоразу не зазначається, оскільки альбом присвячено винятково опішнянській мисці. Це унікальне художнє явище спільно творили гончарі містечка Опішного й примістечкових сіл Міські Млини, Попівка й Малі Будища Зіньківського повіту Полтавської губернії. Тільки в чотирьох випадках, коли достеменно відомо, що миски виготовлено в селі Міські Млини Зіньківського повіту (№367-102; 367-103), та, ймовірно, у с.Поставмуки Лохвицького повіту Полтавської губернії (№1843-67; №1843-68), це окремо застережено у відповідних анотаціях.

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

У анотаціях до двох мисок зазначено ім´я та прізвище їх автора (№367-102; №367-103). У повних наукових анотаціях українською й російською мовами подано фото миски (зверху і збоку), а також максимально можливі атрибутивні відомості про репродуковані в альбомі твори в такій послідовності: авторство узагальнююча типологічна назва твору, що відповідає сучасній українській керамологічній системі опису глиняних виробів у круглих дужках, через крапку з комою: локальні етнографічні назви миски, залежні від форми виробу; локальна гончарська метрологічна назва миски, пов’язана з її оптовим збутом; локальна гончарська назва, похідна від кольору фону внутрішньої поверхні миски місце виготовлення миски (поселення, адміністративний регіон, країна) хронологічний період виготовлення миски використані гончарем матеріали (глина, ангоби, полива) використані гончарем інструменти (гончарний круг, мисковий застосовані майстром ножик, ріжок, шпилька) технологічні прийоми (гончарювання, обрізання, обливання, мальовка, фляндрування, скління, випалювання) розміри миски: висота, діаметр вінець, діаметр денця ким і коли придбано (передано) твір для Російського етнографічного музею місце зберігання твору (музей, місто, країна) сучасний обліковий інвентарний номер експоната; поруч із ним, у дужках, старі облікові номери, виявлені на денці миски автор репродукованого фото відомості про першу чи більш ранню публікацію твору. Після повних наукових анотацій українською й російською мовами цитовано описи мисок, виконані зберігачами Етнографічного відділу Руського музею імператора Олександра III за польовими записами збирачів упродовж 1902–1910 років. Цитати подано тільки до тих мисок, які були придбані співробітниками й кореспондентами Етнографічного відділу Руського музею. Не подано первісних описів мисок «из сборной коллекции неопознанных экспонатов из охранных описей Государственного музея этнографии народов СССР, поступившие в музей от разных собирателей и в разное время», а також на ті миски, які надійшли до Російського етнографічного музею (на той час – Державного музею етнографії народів СРСР) з Музею народів СРСР (Москва), оскільки вони не мають автентичних описів, зроблених на основі польових нотаток збирачів. Колекційні описи експонатів і нині є основними інвентарними документами, які в музеї ніколи не переписували й не уточнювали. Вони містять важливу наукову інформацію про глиняні вироби, їх походження, місця побутування, орнаментальні елементи й композиції, етнографічні назви, народну

245

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття гончарну метрологію тощо. З огляду на їх історичну цінність, первісні описи в даному альбомі подано повністю, зі збереженням граматики й стилістики мови реєстраторів. При цьому упорядник не виправляв наявних у них граматичних помилок. Курсивом виділено місцеву гончарну термінологію. Систематизуючи миски в порядку зменшення метрологічних розмірів, упорядник мав на меті прослідкувати можливу залежність між розмірами мисок та їх декором, домінуючими орнаментальними мотивами тощо. У окремих випадках миски віднесено до того чи іншого «збутового» розміру умовно, оскільки дослідники й збирачі кінця ХІХ – початку ХХ століття недостатньо чітко означували межі цих величин. Наприклад, за метрологічною системою, поданою Іваном Зарецьким, між «четвериком» і «п’ятериком» утворюється своєрідна метрологічна люфтпауза в пів вершка. З огляду на це, може скластися враження про відсутність мисок таких розмірів. Насправді ж, нерідко трапляються миски, діаметри яких потрапляють саме в цю «паузу», а тому неможливо однозначно «прив’язати» виріб ані до «четверика», ані до «п’ятерика». Така ж сама люфтпауза в піввершка розділяє «трійник» і «двійник», а між «двійником» і «одиначкою» вона складає вже цілий вершок! [див.: 203, л.1об.]. Наприклад, миску, діаметром більше 6 і менше 6,5 вершка, неможливо віднести до певної метрологічної одиниці – «двійника» чи «трійника», дотримуючись метрологічної системи, описаної Іваном Зарецьким. Тому за таких атрибуційних ситуацій упорядник відносив миску до того «розміру», до якого було «ближче».

Кожна сторінка каталогу творів у цьому альбомі містить таку інформацію: ●● локальну етнографічну назву миски, залежну від форми виробу; локальну гончарську метрологічну назву миски, пов’язану з її оптовим збутом; ●● фото вигляду миски з боку внутрішньої поверхні (анфас); ●● фото вигляду миски збоку (профіль); ●● два фрагменти мальовки або фактури поверхні миски; ●● порівняльні двосторінкові таблиці, що дозволяють порівнювати основну миску сторінки з попередніми чи наступними творами; фото мисок та їх профілів у таблицях подано відповідно до реального співвідношення розмірів виробів однакових метрологічних величин у межах одного типологічного виду; червоним прямокутником зверху позначено миски, репродуковані на даній сторінці чи загалом на розвороті. У додатках до альбому подано гончарну мальовку на мисках зі збірки Анастасія Зайкевича 1880–1881 років, опубліковану дослідником у альбомі «Мотивы малороссийского орнамента гончарных изделий» (1882) [180]; традиційні форми й мотиви орнаментів мисок зі збірки Природничо-історичного музею Полтавського губернського земства, опубліковані в альбомі «Украинское народное творчество. Серия VI. Гончарные изделия. Выпуск 1-ый. Типы украинской гончарной посуды» (1913) [295]; ілюстрований словник орнаментальних мотивів опішнянських мальованих мисок другої половини ХІХ століття. Також опубліковано частину рукописної спадщини керамолога Івана Зарецького з наукового архіву Російського етнографічного музею, зокрема фрагменти звітів збирача та наукову розвідку «Кафели» (1908) [75, л.61-67].

246

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

На карб «…Не може загинути, не може не відродитись те, що так міцно злилося з характером, з душею народа, аби тільки взялося до цього діла більш рук, що своєю працею підперли-б, поширили й зміцнили те, що становить нашу гордість. Робота тільки роспочалася – аби знайшлися робітники» Микола Біляшівський, 1913 [19, с.72]

Мискарська спадщина Опішного настільки багаточисельна й розмаїта, що в майбутньому, сподіваюся, буде продовження цього видання за матеріалами мальованих мисок стилю модерн (1900–1910); мисок 1920-х – 1950-х років; мисок 1960-х – 1980-х років. Подібні зібрання необхідно опублікувати й за виробами інших славетних гончарних осередків, щоб їхня спадщина поставала активним чинником сучасного культурно-мистецького буття України. Цілком підтримую патріотичну ініціативу заслуженого діяча мистецтв України, мистецтвознавця Володимира Титаренка, який сформулював дві головні проблеми українського гончарного мискарства початку ХХІ століття: «Перша – збереження пам’яток українського мискарства, друга – відродження мистецтва миски на тому рівні, на якому воно обірвалося в кінці 1920-х років. Сьогодні... миска є раритетом, який став бажаною мрією колекціонерів і ділків від мистецтва. Збереження пам’яток цього дивовижного мистецтва набуває суспільної і державної ваги, потребує захисту від експортування за межі України, потребує цільових програм збирання, охорони і дослідження. В цьому може допомогти лиш держава і її структури» [290, с.21]. При цьому пам’ятаймо й пристрасні слова українського подвижника Вадима Щербаківського: «…Музеї – це єдине, що лишилося хоч щось з нашого мистецтва. Тим більше треба дбати про збереження й видання тих речей, тих колекцій... Треба видати, щоб дати можливість ширшим масам побачити і зужити як зразки для вишивок, для килимів, для оздоби хат, ті зразки, які нам удалося зберегти і які можуть загинути тут без жодної користі для відродження українського духу, українського мистецтва, української традиції… Треба… засновувати музеї... і в той спосіб допомогти… через музеї ввійти в ближчий, тісніший культурний та душевний зв’язок зі своєю рідною землею й прадідами. Про музей Яворницький колись написав так: «Музей – це минуле, це історія, це душа, серце наших прадідів, а для нас широчезний храм, куди ми повинні входити з побожністю, а виходити з глибоким поважанням і гарячою любов’ю до всього того, чим жили наші батьки, діди і прадіди, що повинні наподобляти, і тому мусимо учитися всі ми і грядущі за нами покоління, поки стоїть земля і світить сонце». І це є правда! Рятуйте старовину, допомагайте музеям і дайте змогу видати збірки!» [331, с.147-148].

Отож, пізнаваймо себе через нашу гончарну спадщину! Вона ж бо не дарма не порохнявіє в землі, а лежить, немовби скарб, який тільки треба віднайти! Пізнаваймо, передовсім, рідну кераміку, віднайдену на українських етнічних територіях! Вона – найбільш цінна, оскільки відтворює еволюцію нашої ментальності, саме в ній переховуються найважливіші «етнограми» української землі. І чим глибше ми «пірнемо» в глибини праукраїнської давнини, чим ґрунтовніше прочитаємо глиняні письмена, тим могутнішим поставатиме Українство на Українській Землі!

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

ДЖЕРЕЛА

248

1. Абаза В. Шедеври Поділля // Шлях перемоги. – 2008. – №33. – 13 серпня. – С.6. 2. Абрамович М.А. Шляхи оздоровлення ганчарного виробництва // Ганчарне виробництво, його шкідливості та шляхи оздоровлення. – Полтава: Полтавська окрінспектура охорони здоров’я, 1929. – С.107-116. 3. Александр Бенуа. Мои воспоминания: В 5-ти книгах. – М.: Наука, 1990. – Кн.4-5. – С.623-704. 4. Александрович Ю. Бубнівське ганчарство // Побут. – 1929. – Ч.4-5. – С.1-5. 5. Александрович Ю.С. Український кустарноганчарний промисел та експорт його виробів // Продукційні сили України: Бюлетень УКОПС. – К., 1929. – №4.– С.27-36. 6. [Алеппский П.] Путешествие антиохийского патриарха Макария в Россию в половине XVII века, описанное его сыном, архидиаконом Павлом Алеппским. – М.: Университетская типография, 1897. – Вып.2. – VI, 202 с. 7. Альбом выставки ХІІ Археологического съезда в г.Харьков. – М.: Типо-литография Н.И.Гросман и Г.А.Вендельштейн, 1903. – 25, LV с. 8. Альманах пошани й визнання Полтавщини. 100 видатних особистостей Полтавщини минулих століть. – Полтава: Артполіграфсервіс, 2003. – 208 с. 9. Андреева Л.В., Поспелов Г.Г. Примечания // Александр Бенуа. Мои воспоминания: В 5-ти книгах. – М.: Наука, 1990. – Кн.4-5. – С.623-704. 10. Археологическая летопись Южной России. – К., 1904. – С.49. 11. Архив Русского географического общества в СанктПетербурге. – Р.XXXI. – Оп.1. – Ед. хр.21. – Л.7. 12. Афанасьєв В.А. Бутник-Сіверський Борис Степанович // Енциклопедія Сучасної України. – К.: Координаційне бюро Енциклопедії Сучасної України НАН України, 2004. – Т.3. – С.656-657. 13. Байбурин А.К. Жилище в обрядах и представлениях восточных славян. – Л.: Наука, Ленинградское отделение, 1983. – 190 с. 14. Бичкова Любов. Доля української кераміки очима педагога // Український керамологічний журнал. – 2005. – №1-4. – С.143-146. 15. Білецький-Носенко П.П. Словник української мови. – К.: Наукова думка, 1966. – 423 с. 16. Білоскурський Осип. Як робити глиняну посуду. – Ромни: з друкарні З.Л.Хотякова, 1911. – 32 с. 17. Білоскурський Осип. Курс керамічної технології: Для середньо-технічних шкіл та шкіл фабричнозаводського учеництва. – Харків: Державне видавництво України, 1930. – 204 с.

18. Білоусько О.А., Киридон А.М., Киридон П.В., Кравченко П.А. 100 відповідей на запитання з історії України. – Опішне: Українське Народознавство, 1998.– 424 с. 19. Біляшевський Микола. Де-що про українську орнаментику // Сяйво. – 1913. – №3. – С.72-78. 20. Біляшівський Микола. Дещо про українську орнаментику // Народна творчість та етнографія. – 1989. – №4. – С.52-55. 21. Богданович А.В. Сборник сведений о Полтавской губернии. – Полтава: Типография Губернского правления, 1877. – 283 с. 22. Бутник-Сіверський Б.С. Українське радянське народне мистецтво. – К.: Наукова думка, 1966. – 224 с. 23. Бутник-Сіверський Б.С. Українське радянське народне мистецтво. 1941–1967. – К.: Наукова думка, 1970. – 216 с. 24. Василенко В.И. К вопросу о толковом словаре Украинской народной терминологии // Сборник Харьковского историко-филологического общества. – 1902. – Т.13. – Т.ІІ. – Ч.1-2. – С.59-71. 25. Василенко В.И. Кустарный отдел на Опошнянской выставке. – Полтава, 1890. 26. Василенко В.И. Местечко Опошня Зеньковского уезда Полтавской губернии: Статикоэкономический очерк. – Полтава: Типография Губернского правления, 1889. – 40 с. 27. Василенко В.И. Опыт толкового словаря народной технической терминологии по Полтавской губернии… – Полтава: Типография «Печатное дело», 1902. – 80 с. 28. Василенко В.М. Украинское народное искусство: Очерки // Василенко В.М. Народное искусство. – М.: Советский художник, 1974. – С.150-176. 29. Весілля: У 2-х кн. – К.: Наукова думка, 1970. – Т.1. – 455 с. 30. Весільні пісні: У 2-х кн. – К.: Наукова думка, 1982. – Кн.1. – 871 с. 31. Винник В.О. Назви одиниць виміру і ваги в українській мові. – К.: Наукова думка, 1966. – 151 с. 32. Вовк Хведір. Студії з української етнографії та антропології. – К.: Мистецтво, 1995. – 336 с. 33. [Вовк Хв.]. Парижська Вистава 1900 р. // Материяли до українсько-руської етнольоґії. – 1900. – Т.ІІІ. – С.175-178. 34. Волобуїв П. Кустарно-промислова кооперація // Збірник «Полтавщина». – Полтава: Полтавський державний музей ім. В.Г.Короленка, 1927. – Т.2. – С.307-313. 35. Воспрещение гетманом Скоропадским сборов «на ралець» // Киевская старина. – 1885. – №10. – С.361-364.

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття 36. Всеукраїнський науково-практичний керамологічний семінар за міжнародної участі «Персоналії української керамології»: Програма. – Опішне: Українське Народознавство, 2008. – 32 с. 37. Всеукраїнський науково-практичний керамологічний семінар «Сучасні проблеми атрибутування керамологічних колекцій в Україні»: Програма. – Опішне: Українське Народознавство, 2007. – 32 с. 38. Вся Полтавщина на 1930 рік. – Зінов’ївське: Видання Зінов’ївського т-ва «КУЛЬТЗМИЧКА», 1929. – 175 с. + 1 мапа. 39. В.Щ. Пища и питье крестьян-малоросов с некоторыми относящимися сюда обычаями, повериями и приметами // Этнографическое обозрение. – 1899. – №1-2. – С.266-322. 40. Выставка украинского народного искусства. – Харьков: Государственное издательство «Мистецтво», 1936. – 40 нум., 30 ненум. с. 41. Выставкина Н.М. И.А.Зарецкий – сотрудник Оренбургского музея // Охрана и исследование памятников археологии Полтавщины: Второй областной научно-практический семинар 18-19 мая 1989 года /Тезисы докладов и сообщений. – Полтава: Полтавский краеведческий музей, 1989. – С.116-118. 42. Выставкина Н.М. Из переписки И.А.Зарецкого // Охорона і дослідження пам’яток археології Полтавщини: Третій обласний науковопрактичний семінар. Квітень, 1990 р. /Тези доповідей. – Полтава: Полтавський краєзнавчий музей, 1990. – С.47-49. 43. Гаврилюк Н.К. Картографирование явлений духовной культуры: (По материалам родильной обрядности украинцев). – К.: Наукова думка, 1981. – 279 с. 44. Галян Галина. Етнографічна діяльність Івана Зарецького в Полтавському краєзнавчому музеї // Полтавський краєзнавчий музей: Збірник наукових статей 2001–2003 рр. Маловідомі сторінки історії, музеєзнавство, охорона пам’яток. – Полтава: Дивосвіт, 2004. – С.34-36. 45. Ганчарне виробництво, його шкідливості та шляхи оздоровлення. – Полтава: Полтавська окрінспектура охорони здоров’я, 1929. – 118 с. 46. Гессен Д., Стыпула Р. Большой польско-русский словарь: В 2-х т. – М.: «Русский язык»; Варшава: «Везда Повшехна», 1988. – Т.1. – 656 с.; Т.ІІ. – 1988. – 796 с. 47. Гончарство // Бабенко В.А. Этнографический очерк народного быта Екатеринославского края. – Екатеринослав: Типография губернского земства, 1905. – С.86-89. 48. Гринченко Б.Д. Из уст народа. Малорусские разсказы, сказки и пр. – Чернигов: Земская типография, 1901. – 488 с. 49. Гринченко Б.Д. Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях. – Чернигов: Типография Губернского земства, 1895. – Вып.1. – 308 с.

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

50. Гриша Он. Весілля у Гадяцькому повіті, у Полтавщині // Материяли до українсько-руської етнольогії. – 1899. – Т.1. – С.111-156. 51. Групова виставка творів майстрів опішнянської кераміки родини Пошивайлів: Каталог /Упорядник В.С.Фурман. – Полтава: Полтавський обласний будинок народної творчості, Полтавський краєзнавчий музей, 1980. – 20 с. 52. Гуров А.В. Геологическое описание Полтавской губернии: Отчет Полтавскому Губернскому Земству. – Харьков: Типография М.Ф.Зильберберга, 1888. – 1011 с. 53. Данченко Леся. Народна кераміка Наддніпрянщини. – К.: Мистецтво, 1969. – 143 с. 54. Данченко Леся. Народна кераміка Середнього Придніпров’я. – К.: Мистецтво, 1974. – 192 с. 55. Данченко Леся. Народні майстри. – К.: Радянська школа, 1982. – 128 с. 56. Денисенко Григорій. В ім’я краси // Народне мистецтво. – 2000. – №1-2. – С.27. 57. Денисюк Н. Кустарная Россия // Вестник кустарной промышленности. – Петроград, 1918. – №10-11. – Приложение. – Кол.145-153. 58. Дитрих М.Н. О кустарном промысле, как хранителе народной самобытности // Труды Всероссийского съезда художников в Петрограде (декабрь 1911 – январь 1912). – Петроград, 1912. – Т.2. – С.256. 59. Дмитренко Олексий. Опошня // Дмитренко Олексий. Чистые плёсы. – М.: Советский писатель, 1978. – С.143-190. 60. Дмитренко Олексій. Опішня // Дмитренко Олексій. Весло: Повісті, оповідання, нариси. – К.: Радянський письменник, 1973. – С.64-114. 61. Дмитренко Олексій. Опішня // Дмитренко Олексій. Хвіст ящірки: Вибрані твори. – К.: Молодь, 1991. – С.122-176. 62. Дмитрієва Є.М. Мистецтво Опішні /Серія «Українське народне декоративне мистецтво». За загальною редакцією Н.Д.Манучарової. Випуск III. – К.: Видавництво Академії архітектури Української РСР, 1952. – 60 с. 63. Дмитрієва // Словник художників України. – К.: Головна редакція Української радянської енциклопедії, 1973. – С.75. 64. Драгоманов М. Малорусские народные предания и рассказы. Свод Михаила Драгоманова. – К.: Типография М.П.Фрица, 1876. – 647 с. 65. Евсюков В.В. Мифология китайского неолита: По материалам росписей на керамике культуры яншао. – Новосибирск: Наука. Сибирское отделение, 1988. – 127, 1 с. 66. Ернст Феодор. Художественные сокровища Киева, пострадавшие в 1918. – К., 1918. – С.10. 67. Естественно-исторический музей // Отчет о деятельности Полтавской губернской земской управы за 1899 год. – Полтава, 1900. – С.55. 68. Естественно-исторический музей Полтавского губернского земства. Описание коллекций. – Полтава: Типо-литография М.Л.Старожицкого, 1899. – ХІ, 90 с.

249

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

250

69. Етимологічний словник української мови: У 7-ми томах. – К.: Наукова думка, 1985. – Т.2. – 571 с.; 1989. – Т.3. – 551 с. 70. Життєпис Василя Григоровича Кричевського (рукопис) // Бібліотека й музей імені Тараса Шевченка в Лондоні (Великобританія). – Архів Вадима Щербаківського. 71. Забашта Ростислав, Пошивайло Олесь. Наукова концепція Музею гончарства в Опішні. – Опішня: видання Музею гончарства в Опішні, 1988. – 24 с. 72. Загадки. – К.: Видавництво АН УРСР, 1962. – 511 с. 73. Зарецкий И.А. Гончарный промысел в Полтавской губернии. – Полтава: Типо-литография Л.Фришберга, 1894. – 3 нен., ІІ, 126, ХХІІІ, VІ, ІІ с. 74. Земятченский П. Каолинитовые образования Южной России. (Каолин, фарфоровые, фаянсовые и другие глины). – СПб.: Типография М.Меркушева, 1896. – V, 325 c. 75. И.А.Зарецкий. Кафли // Научный архив Российского этнографического музея в СанктПетербурге. – Ф.1. – Оп.2. – Ед. хр. 274. – Л.61-67. 76. Иваница А. Домашний быт малороса // Этнографический сборник. – 1853. – Вып.1. – С.337-371. 77. Иванова А.В. Сл. Кабанье // Харьковский сборник. – 1893. – Вып.7. – С.413-431. 78. Иванов С.З. Анастасий Егорович Зайкевич: Историко-биографический очерк. – Харьков: Харьковское книжное издательство, 1959. – 150 с. 79. Ионов Н.Ф. Гончарный промысел в Киевской губернии // Кустарная промышленность в Киевской губернии: Итоги анкетного и местного обследования, произведенного Киевской губернской земской управой по поручению Губернского земского собрания. – К.: Типография насл. К.К.Круглянского, 1912. – С.1-77. 80. Исследование глиняной, глазурованной свинцом посуды в санитарном отношении: фармацевта И.М.Брикмана // Вестник общественной гигиены, судебной и практической медицины, издаваемый при Управлении Главного Врачебного Инспектора М.В.Д. – СПб., 1905. – Январь. – С.427-430. 81. Исследование кустарных промыслов // Систематический свод постановлений и распоряжений Полтавского губернского земства за вторые четыре трехлетия (с 1883 по 1894 г. вкл.). – Полтава: Типо-литография Л.Фришберга, 1901. – Вып.ІІ. – С.900. 82. Івашків Галина. Основні етапи формування збірки народної кераміки в Музеї етнографії та художнього промислу // Український керамологічний журнал. – 2003. – №2-4. – С.44-59, 173-179. 83. Історія українського мистецтва: В шести томах. Мистецтво другої половини ХІХ–ХХ століття. – К.: Головна редакція Української радянської енциклопедії, 1970. – Т.4. – Кн.2. – 436 с. 84. Калашникова Н.М. Коллекции по культуре народов Белоруссии, Украины и Молдавии // Российский этнографический музей. 1902–2002: Альбом. – СПб.: Славия, 2001. – С.82-93.

85. Карпова Ольга. Собрание И.А.Зарецкого в Российском этнографическом музее как источник изучения украинского гончарства // Титульний етнос: здобутки і втрати: Збірник статей. – Полтава-Опішне: Дивосвіт, 2002. – С.7-11. 86. Карпова Ольга. Украинское гончарство по материалам собрания Российского этнографического музея (конец ХІХ – ХХ вв.) /Специальность – 07.00.07 – этнография, этнология и антропология: Автореферат диссертации на соискание ученой степени кандидата исторических наук.− СПб.: СанктПетербургский государственный университет, 2006. – 18 с. 87. Каталог. Випуск І. Кераміка. – Дніпропетровськ: Промінь, 1964. – 144 с. + XXVI, VII табл. 88. Каталог изделий, вырабатываемых кустарями Полтавской губернии и в земских учебных мастерских и продаваемых через земский склад. – СПб.: Типография А.С.Суворина, 1912. – 48 с. 89. Качкан Володимир. Жива глина: Мандрівка в минуле та сьогоднішнє Опішного. – Опішне: Українське Народознавство, 1994. – 232 с. 90. Качкан Володимир. Каштанове свічадо: Повісті. – К.: Веселка, 1992. – 166 с. 91. Качкан Володимир. Опішня: Роман-есе // Дзвін. – 1991. – №10. – С.15-79. 92. Клименко Е. Опошня. Проблемы промысла // Народное искусство и современная культура. Проблемы сохранения и развития традиций: Материалы Всесоюзной с международным участием конференции. – М., 1991. – С.287-292. 93. Клименко О. Виставка опішнянської кераміки // Народна творчість та етнографія. – 1990. – №2. – С.89-93. 94. Клименко О. Відома майстриня іграшки // Образотворче мистецтво. – 1991. – №4. – С.39-41. 95. Клименко О. Гончарі кінця ХІХ – першої третини ХХ ст.: Традиційний напрямок // Народне мистецтво. – 2000. – №1. – С.43-45. 96. Клименко О. Гончарі кінця ХІХ – початку ХХ ст. (Інноваційний напрямок) // Народне мистецтво. – 1999. – №3-4. – С.43-45. 97. Клименко О. «Корито опішнянських слив» і гордість національної культури // Краєзнавство. Географія. Туризм. – 2000. – №47. – С.3. 98. Клименко Олена. Анастасія Білик-Пошивайло. 70. (н. 1930, с.Опішня) // АНТ. – 2002. – №7-9. – С.115. 99. Клименко Олена. Василь Омеляненко // Народне мистецтво. – 2006. – №1-2. – С.41-43. 100. Клименко Олена. Василь Омеляненко. 75. (н. 3.VII.1925, с.Опішня, Полтавщина) // АНТ. – 2002. – №7-9. – С.115. 101. Клименко Олена. Ганна Грипич. 75. (н. 25.Х.1925, с.Опішня) // АНТ. – 2002. – №7-9. – С.115. 102. Клименко Олена. Гончарі Опішного 1930-50-х років. Артільне виробництво // Народне мистецтво. – 2001. – №1-2. – С.42-45.

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття 103. Клименко Олена. До історії народної кераміки Опішні дореволюційного часу // Українське Гончарство: Національний культурологічний щорічник. Науковий збірник за минулі літа / Упорядкування Олеся Пошивайла. – Київ–Опішне: Молодь – Українське Народознавство, 1993. – Кн.1. – С.261-266. 104. Клименко Олена. До питання про роботу Полтавського земства з гончарями Опішні // Українське Гончарство: Національний культурологічний щорічник. Науковий збірник за минулі літа. – Київ–Опішне: Молодь – Українське Народознавство, 1993. – Кн.1. – С.418-425. 105. Клименко Олена. Колекція опішнянської кераміки в зібранні Державного музею українського народного декоративного мистецтва // 100 років колекції Державного музею українського народного декоративного мистецтва: Збірник наукових праць /За редакцією доктора мистецтвознавства Михайла Селівачова. – К.: АртЕк, 2002. – С.74-79. 106. Клименко Олена. Мотрона Назарчук (н. 19.ХІ.1911, с.Малі Будища, Полтавщина) // АНТ. – 2002. – №7-9. – С.113. 107. Клименко Олена. Народна кераміка Опішні (до проблеми традицій та інновацій в народних художніх промислах): Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства. – К.: Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАН України, 1995 – 340 арк. (рукопис) // Національний музейзаповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства. – Ф.1. – Оп.2. – Од. зб.36/2. – 342 арк. 108. Клименко Олена. Творчість Ганни Діденко // Народне мистецтво. – 2004. – №3-4. – С.42. 109. Клименко Олена. Українська мальована миска // Народне мистецтво. – 2008. – №3-4. – С.28-33. 110. Клименко О.О., Ханко В.М. Білик Іван Архипович // Енциклопедія Сучасної України. – К.: Координаційне бюро Енциклопедії Сучасної України НАН України, 2003. – Т.2. – С.788. 111. Клименко О.О. Білик-Пошивайло Анастасія Савівна // Енциклопедія Сучасної України. – К.: Координаційне бюро Енциклопедії Сучасної України НАН України, 2003. – Т.2. – С.791-792. 112. Клименко О.О. Біляк Василь Андрійович // Енциклопедія Сучасної України. – К.: Координаційне бюро Енциклопедії Сучасної України НАН України, 2003. – Т.2. – С.787. 113. Клименко О.О. Біляк Параска Петрівна // Енциклопедія Сучасної України. – К.: Координаційне бюро Енциклопедії Сучасної України НАН України, 2003. – Т.2. – С.858. 114. Клименко О.О. Бондаренко Марія Федорівна // Енциклопедія Сучасної України. – К.: Координаційне бюро Енциклопедії Сучасної України НАН України, 2004. – Т.3. – С.264.

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

115. Клименко О.О. Гладиревський Гнат // Енциклопедія Сучасної України. – К.: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2006. – Т.5. – С.649. 116. Клименко О.О. Гриб Тетяна Митрофанівна // Енциклопедія Сучасної України. – К.: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2006. – Т.6. – С.418-419. 117. Клименко О.О., Метка Л.О. Грипич Ганна Іванівна // Енциклопедія Сучасної України. – К.: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2006. – Т.6. – С.473. 118. Клименко О.О., Метка Л.О. ВишневецькаЯценко Варвара Григорівна // Енциклопедія Сучасної України. – К.: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2005. – Т.4. – С.475. 119. Клименко О.О. Народна кераміка Опішні (до проблеми традицій та інновацій в народних художніх промислах): Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства. – Львів: Львівська академія мистецтв, 1995. – 26 с. 120. Клименко О.О. Народна кераміка Опішні на зламі ХІХ – ХХ століть // Українське мистецтво та архітектура кінця ХІХ – початку ХХ ст. – К.: Наукова думка, 2002. – С.152-164. 121. Клименко О. Опішня сьогодні // Образотворче мистецтво. – 1988. – №1. – С.14-17. 122. Клименко О. Опішня: тривоги і сподівання // Образотворче мистецтво. – 1990. – №2. – С.13-15. 123. Клименко О. Остап Ночовник // Народне мистецтво. – 1999. – №1-2. – С.58-59. 124. Клименко О. Перший республіканський симпозіум гончарства // Образотворче мистецтво. – 1989. – №5. – С.10-12. 125. Кміть Ольга. Опішнянські миски. Присвячую В.Щ. // Новий Шлях. – Вінніпег, Манітоба (Канада), 1951. – 6 січня. 126. Ковaленко Oксана. Гончарська термінологія кінця XVII – початку XVIII століття у творах Климентія Зіновієва // Український керамологічний журнал. – 2004. – №4. – С.85-87. 127. Коломийченко Ф. Різдвяні обряди і звичаї в Чернигівщині (в селі Прохорах, Борзен. пов.) // Матеріяли до української етнольогії. – 1918. – Т.XVIII. – С.142-154. 128. Королев Ф.Н. Кустарное гончарство в Полтавской, Харьковской и Черниговской губерниях // Отчеты и исследования по кустарной промышленности в России. – СПб.: Типография В.Киршбаума, 1892. – Т.1. – С.404-421. 129. Королев Ф.Н. Кустарное гончарство в приднепровской части Киевской и восточной части Черниговской губернии // Отчеты и исследования по кустарной промышленности в России. – СПб.: Типография В.Киршбаума, 1892. – Т.I. – С.429-437. 130. Кривчанська М.Ф. Лексика гончарного промислу Полтавської області: Дисертація на здобуття вченого ступеня кандидата філологічних наук.

251

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

252

– К.: Київський державний університет імені Т.Г.Шевченка, 1952. – 332 арк. (рукопис) // Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства. – Ф.1. – Оп.2. – Од. зб.38. – 332 арк. 131. Кривчанська М.Ф. Назви посуду гончарного промислу Полтавщини // Полтавсько-київський діалект – основа української національної мови. – К.: Видавництво Академії наук Української РСР, 1954. – С.115-129. 132. Крюков В.К. Житло й побут ганчаря // Ганчарне виробництво, його шкідливості та шляхи оздоровлення. – Полтава: Полтавська окрінспектура охорони здоров’я, 1929. – С.71-90. 133. Крюков В.К. Профвредности гончарного производства // Ганчарне виробництво, його шкідливості та шляхи оздоровлення. – Полтава: Полтавська окрінспектура охорони здоров’я, 1929. – С.41-70. 134. Кузьмин Євген. Майстерність гончаря в Україні // Життя й революція. – 1928. – №10. – С.171-177. 135. Кулатова І.М., Супруненко О.Б. Археологічні дослідження І.А.Зарецького в Полтаві // Охорона і дослідження пам’яток археології Полтавщини: Третій обласний науково-практичний семінар. Квітень, 1990 р. /Тези доповідей. – Полтава: Полтавський краєзнавчий музей, 1990. – С.41-47. 136. Лащук Ю.П. Відкриття Остапа Ночовника // Народне мистецтво Полтавщини: Тези наукових доповідей і повідомлень науково-теоретичної конференції, присвяченої 70-річчю Полтавського художнього музею 1-2 червня 1989 року. – Полтава: Полтавський художній музей, 1989. – С.47-49. 137. Лащук Ю.П. Кераміка // Історія українського мистецтва: В шести томах. Мистецтво другої половини ХІХ–ХХ століття. – К.: Головна редакція Української радянської енциклопедії, 1970. – Т.4. – Кн.2. – С.340-350. 138. Лащук Ю.П. Кераміка // Нариси з історії українського декоративно-прикладного мистецтва. – Львів: Видавництво Львівського університету, 1969. – С.84-88, 123-130. 139. Лащук Ю.П. Майстер народної іграшки // Чорноморська комуна. – Одеса, 1960. – 5 жовтня. 140. Лащук Ю.П. Розвиток орнаменту опішнянської кераміки // Народна творчість та етнографія. – 1963. – №4. – С.68-73. 141. Лащук Ю.П. Українська народна кераміка ХІХ–ХХ ст.: Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора мистецтвознавства. – Львів, 1969 (Рукопис) // Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства. – Ф.1. – Оп.2. – Од. зб.16/1. – 633 арк. 142. Лащук Ю.П. Українська народна кераміка // Українське народне мистецтво. Кераміка і скло: Альбом /Упорядники Ю.П.Лащук та інші. – К.: Мистецтво, 1974. – С.6-14.

143. Лащук Ю.П. Феномен Остапа Ночівника // Живописна Україна. – К., 1992. – №1-2. – С.45-46. 144. Лащук Юрій. Українські гончарі. – К.: Товариство культурних зв’язків з українцями за кордоном, 1968. – 40 с. 145. Лащук Ю.Ф. Игрушки Ольги Шиян // Декоративное искусство СССР. – 1962. – №8. – С.33. 146. Лисенко С.И. Очерки домашних промыслов и ремесл Полтавской губернии. Выпуск ІІІ-й. Промыслы Лохвицкого уезда. – Полтава: Типо-литография Торгов. Дома «Л.Т.Фришберг», 1904. – 194 с. 147. Лист Е.Мельник із Сан-Франциско (США) до Вадима Щербаківського в Мюнхен (Німеччина) від 16.01.1951 // Бібліотека й музей імені Тараса Шевченка в Лондоні (Великобританія). – Архів Вадима Щербаківського. 148. Лист Костянтина Мощенка з Мюнхена (Німеччина) до Вадима Щербаківського в Лондон (Великобританія) (приблизно від початку 1950-х років) // Бібліотека й музей імені Тараса Шевченка в Лондоні (Великобританія). – Архів Вадима Щербаківського. 149. Литвинова-Бартош П. Весільні обряди і звичаї у с.Землянці, в Чернигівщині // Материяли до українсько-руської етнольогії. – 1900. – Т.ІІІ. – С.70-173. 150. [Лысин Б.С.]. О керамике. 1901 г. – СПб.: Типолитография и переплетная Ю.А.Мансфельд, 1900. – 70 с. 151. Мазуренко Вас. Гончарське виробництво та його болісти // «Украінкустарспілка»: Бюлетень Всеукраїнської Спілки кустарно-промислових кооперативів. – 1924. – Ч.1-2. – Січень-лютий. – С.25-28. 152. Майоліка Опішні: Комплект листівок /Упорядник В.А.Щербак. – К.: Мистецтво, 1975. – 15 листівок. 153. Малинка А. Родыны и хрестыны (Материал собран в м.Мрине, Нежин. уезда) // Киевская старина. – 1898. – №5. – С.254-286. 154. Манучарова Н.Д. Декоративно-прикладне мистецтво Української РСР. – К.: Видавництво Академії архітектури Української РСР, 1952. – 176 с. 155. Марзеєв А. Замість передмови // Ганчарне виробництво, його шкідливості та шляхи оздоровлення. – Полтава: Полтавська окрінспектура охорони здоров’я, 1929. – С.5-7. 156. Маркевич Н.И. Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян. – К.: Типография И. и А.Давиденко, 1860. – 174 с. 157. Матейко К.І. Народна кераміка західних областей Української РСР ХІХ–ХХ ст.: історикоетнографічне дослідження. – К.: Видавництво Академії наук Української РСР, 1959. – 140 с. 158. Матейко К.І. Українська народна кераміка ХІХ– ХХ сторіч: Історико-етнографічне дослідження. Дисертація на ступінь кандидата історичних

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття наук. – Львів: Український державний музей етнографії та художнього промислу АН УРСР, 1953 (Рукопис) // Національний музейзаповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства. – Ф.1. – Оп.2. – Од. зб.1. – 284 арк. 159. Мезенцева Галина. Дослідники археології України: Енциклопедичний словник-довідник. – Чернігів: Сіверянська думка, 1997. – 206 с. 160. Милорадович В.П. Народные обряды и песни Лубенского уезда Полтавской губернии, записанные в 1888–1895 г. – Харьков: Типография Губернского правления, 1897. – 223 с. 161. Михайлів Юхим. Ганчарі-самородки // Знання. – Харків, 1924. – Ч.45. – С.20-22. 162. Михайлів Юхим. Шляхи розвитку української кераміки (Кінець). Ч.ІІІ // Життя й революція. – 1926. – №12. – С.88-92. 163. Міжнародний науковий симпозіум «Гончарна столиця України у світовій історії та культурі»: Програма. – Опішне: Українське Народознавство, 2009. – 38 с. 164. Міщанин В.Д. Бережний Іван Тарасович // Енциклопедія Сучасної України. – К.: Координаційне бюро Енциклопедії Сучасної України НАН України, 2003. – Т.2. – С.490. 165. Міщанин В.Д. Боярчук Марія Степанівна // Енциклопедія Сучасної України. – К.: Координаційне бюро Енциклопедії Сучасної України НАН України, 2004. – Т.3. – С.410. 166. Міщанин Віктор. Бухгалтер Опішненської художньої керамічної школи-майстерні (за матеріалами кримінальної справи) // Український керамологічний журнал. – 2004. – №2-3. – С.134-138. 167. Міщанин Віктор. Гончарі-мисковики з Малих Будищ // Українське Гончарство: Національний культурологічний щорічник. За роки 1996–1999. – Опішне: Українське Народознавство, 1999. – Кн.4. – С.331-342. 168. Міщанин Віктор. Гончарство північної групи малих осередків Опішненського гончарного району (друга половина ХІХ – ХХ століття): Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. – Львів: Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України, Інститут народознавства НАН України, 2007. – 20 с. 169. Міщанин Віктор. Гончарський рід Різників (до сторіччя від дня народження опішненського гончаря Демида Антоновича Різника) // Український керамологічний журнал. – 2001. – №2. – С.127-134. 170. Міщанин Віктор. Невідомі листи з кримінальної справи Якова Риженка // Український керамологічний журнал. – 2005. – №1-4. – С.254-257. 171. Міщанин Віктор. Опішнянські гончаріпереселенці в Зінькові // Голос Зіньківщини. – 2007. – №31. – 21 квітня. – С.2; №32.– 25 квітня. – С.2; №38. – 19 травня. – С.2; №41. – 31 травня. – С.2; №42. – 2 червня. – С.2.

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

172. Міщанин Віктор. Північна група малих осередків гончарства Опішненського гончарного району (друга половина ХІХ – ХХ століття). – Опішне: Українське Народознавство, 2005. – 304 с. 173. Міщанин Віктор. Словник гончарів Глинського, Малих Будищ, Старих Млинів, Хижняківки: Матеріали до Національного словника «Українські гончарі». Книга 1. – Опішне: Українське Народознавство, 1999. – 368 с. 174. Міщанин Віктор. Сторінки історії гончарського роду Пічок (до 150-річчя з дня народження Павла Пічки – корифея малобудищанського гончарства) // Український керамологічний журнал. – 2002. – №4. – С.110-121. 175. Міщанин Віктор. «Хижняківські університети» Івана Білика // Український керамологічний журнал. – 2002. – №2. – С.153-154. 176. Міщанин Віктор. Хутори ви мої, хутори… Минуле та сьогодення хуторів Безруки і Хижняківка. – Полтава: Верстка, 2002. – 400 с. 177. Міщанин Віктор. Храми землі нашої: Церква Преображення Господнього у Глинському. – Миргород: Видавництво «Миргород», 2008. – 266, XXVI, XXIV, XIV, VI, IV, XXVIII, II с. 178. Міщанин Віктор. Храми землі нашої: Церква Різдва Пресвятої Богородиці у Малих Будищечках. – Полтава: «РІК», 2006. – 248 с. 179. Мордхелевич Н.И. Состояние здоровья гончаров Опошни // Ганчарне виробництво, його шкідливості та шляхи оздоровлення. – Полтава: Полтавська окрінспектура охорони здоров’я, 1929. – С.97-106. 180. Мотивы малороссийского орнамента гончарных изделий. – Полтава: издание Полтавского Губернского Земства, 1882 (1883 – перевидання). – 2 с., XXI табл. 181. Народна кераміка Гаврила та Явдохи Пошивайлів. Мальований посуд, скульптура, іграшка: Книга листівок /Автор-упорядник Ігор Пошивайло. – К.: Майстерня книги, 2009. – 6 с.+26 листівок. 182. Народна кераміка Гаврила та Явдохи Пошивайлів. Мальований посуд, скульптура, іграшка: Набір листівок /Упорядник Ігор Пошивайло, автор тексту Олесь Пошивайло. – К.: Майстерня книги, 2009. – 16 листівок. 183. Народні художні промисли УРСР: Довідник. – К.: Наукова думка, 1986. – 144 с. 184. Некрасов А.И. Русское народное искусство. – М.: Государственное издательство, 1924. – 164 с. 185. Не святі горшки ліплять: Украинская керамика из собрания Российского этнографического музея: Буклет /Составитель Ольга Карпова. – СПб.: Российский этнографический музей, 2002 (2003). – 1 лист А-4. 186. Никитин А. О кухонной посуде в гигиеническом и хозяйственном отношениях // Полтавские губернские ведомости: Неофициальная часть. – 1848. – №1. – С.5.

253

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

254

187. Н.М. Левобережная Украина в XV–XVII ст. // Киевская старина. – 1896. – Т.LIII. – №5. – Май. – С.249-267. 188. [Номис М.]. Українські приказки, прислів’я і таке інше (Збірники О.В.Марковича і других): Спорудив М.Номис. – СПб.: у друкарнях Тиблена і К˚ І.Куліша, 1864. – 304, ХVІІ с. 189. Образцы гончарных изделий кустарей Полтавской губернии на Парижской выставке // Земский сборник Черниговской губернии. – 1900. – №10. – С.40. 190. Огієвська І.В. Сергій Іванович Васильківський. – К.: Наукова думка, 1980. – 168 с. 191. Опішнянська кераміка /Автор тексту Г.П.Черевань. – Харків: Прапор, 1970. – 24 с. 192. Описание коллекции №1554 // Фондохранилище Российского этнографического музея в СанктПетербурге. 193. Опішня. Решетилівка: Фотоальбом /Автор тексту І.Ю.Горобець. – К.: Мистецтво, 1972. – 96 с. 194. Оршанский Л.Г. Художественная и кустарная промышленность СССР (1917–1927). – Ленинград: издание Академии художеств, 1927. – 84 с. 195. Отравление свинцом // Полтавская земская газета. – 1906. – №67. – Приложение. – С.2. 196. Отчет о деятельности Русского музея императора Александра ІІІ за 1902 год. – СПб.: Этнографический отдел Русского музея императора Александра ІІІ, 1903. – С.13, 19. 197. Отчет о деятельности Русского музея императора Александра ІІІ за 1903 год. – СПб.: Этнографический отдел Русского музея императора Александра ІІІ, 1904. – С.13. 198. Отчет о деятельности Русского музея императора Александра ІІІ за 1904 год. – СПб.: Этнографический отдел Русского музея императора Александра ІІІ, 1905. – С.16, Приложение. 199. Отчет о естественно-историческом музее Полтавского губернского земства за 1906 год. – Полтава: Типо-литография Торгового Дома И.Фришберга и С.Зорохович, 1907. – 19 с. 200. Очерк деятельности Этнографического Отдела с 1902 по 1909 год (Русского Музея Импер. Александра ІІІ) // Научный архив Российского этнографического музея в Санкт-Петербурге. – Ф.1. – Оп.1. – Ед. хр.13. 201. Павловский И.Ф. Краткий биографический словарь ученых и писателей Полтавской губернии с половины XVIII века. – Полтава: Типолитография преемников Дохмана, 1912. – 238 с. 202. Падалка Л.В. Древние земляные сооружения в пределах Полтавской губернии. – Полтава: Электрическая типо-литография И.А.Дохмана, 1905. – Ч.1. – 84 с. 203. Переписка и отчет И.А.Зарецкого о собирании этнографических материалов в Полтавской губернии; описи предметов одежды и домашнего обихода с указанием их назначения

// Научный архив Российского этнографического музея. – Ф1. – Оп.2. – Ед. хр.273. – 62 л. 204. П-ка О. Малювання на українських мисках // Рідний край. – 1910.– №1.– Декабрь. – С.28-30. 205. П.К. Як робляться писанки // Сяйво. – 1913. – №4. – С.118. 206. Полтавські виробі за гряницею // Рідний край. – 1906. – №41. – С.12. 207. Пономарев Н.В. Кустарные промыслы Екатеринославской и Калужской губ. // Отчеты и исследования по кустарной промышленности в России. – СПб.: Типография В.Киршбаума, 1894. – Т.ІІ. – С.165-168. 208. Пословицы, поговорки, крылатые слова, приметы и поверья, собранные в слободе Сагунах Острожского уезда // Живая старина. – 1905. – Вып.І-ІІ. – С.141-180. 209. Пошивайло О. Всеросійська слава Опішні // Зоря Полтавщини. – 1984. – №110. – 13 червня. – С.4. 210. Пошивайло О. З минулого в майбутнє міст // Пам’ятники України. – 1985. – №3. – С.49-50. 211. Пошивайло О. Клейма опішнянської цегли // Старожитності. – К., 1991. – Ч.2-3. – С.6. 212. Пошивайло О. Кто же горшки обжигает? О судьбе знаменитого гончарного промысла // Советская культура. – 1986. – 30 января. – С.6. 213. Пошивайло Олесь. [Відгук на автореферат кандидатської дисертації Олени Клименко «Народна кераміка Опішного (до проблеми традицій та інновацій в народних художніх промислах»] // Українське Гончарство: Національний культурологічний щорічник. За рік 1995. – Опішне: Українське Народознавство, 1996. – Кн.3. – С.441-445. 214. Пошивайло Олесь. Гончарство і Україна // Українське Гончарство: Національний культурологічний щорічник. За рік 1994. – Опішне: Українське Народознавство, 1995. – Кн.2. – С.15-17. 215. Пошивайло Олесь. Гончарство Лівобережної України ХІХ – початку ХХ століть і відображення в ньому основних духовних настанов української народної свідомості. – К: Молодь, 1991. – 282 с. 216. Пошивайло Олесь. Гончарство як індикатор етносуспільних пріоритетів // Український керамологічний журнал. – 2004. – №4. – С.7-14. 217. Пошивайло Олесь. Гончарська столиця України: Видавництво «Українське Народознавство». – Опішне: Українське Народознавство, 2000. – 72 с. 218. Пошивайло Олесь. Гончарська столиця України: по-українськи «Опішне», а не «Опішня». – Опішне: Українське Народознавство, 2000. – 24 с. 219. Пошивайло Олесь. Етноцид українського гончарства та його блискуче втілення в незалежній Українській Державі (самоїдство як ефективний засіб самознищення національної ідентичності). – Опішне: Українське Народознавство, 2007. – 52 с. 220. Пошивайло Олесь. Завтра завжди пізно // Українська культура. – 1991. – №11. – С.16-17; №12. – С.4-5.

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття 221. Пошивайло Олесь. Зберегти надбання українського гончарства // Українське Гончарство: Національний культурологічний щорічник. Науковий збірник за минулі літа /Упорядкування Олеся Пошивайла. – Київ–Опішне: Молодь – Українське Народознавство, 1993. – Кн.1. – С.82-93. 222. Пошивайло Олесь. Збереження визначних центрів народної художньої культури українців: уроки історії і шлях реанімації // Українознавство. – 2002. – №3. – С.200-205. 223. Пошивайло Олесь. З досвіду роботи по підтримці й розвитку гончарства Опішні в другій половині ХІХ – на початку ХХ століть. – Опішня: Музей гончарства в Опішні, 1989. – 62 с. 224. Пошивайло Олесь. Етнографія українського гончарства: Лівобережна Україна. – К.: Молодь, 1993. – 408 с. 225. Пошивайло Олесь. Ілюстрований словник народної гончарської термінології Лівобережної України (Гетьманщина). – Опішне: Українське Народознавство, 1993. – 280 с. 226. Пошивайло Олесь. «Мені на роду так написано: бути гончарівною» // Сморж Леонід. Гончарівна (одержима керамікою). – Опішне: Українське Народознавство, 2004. – С.6-13. 227. Пошивайло Олесь. Мотивы малороссійскаго орнамента гончарнаго производства // Українське Гончарство: Національний культурологічний щорічник. За роки 1996–1999 /За редакцією доктора історичних наук Олеся Пошивайла. – Опішне: Українське Народознавство, 1999. – Кн.4. – С.513-534. 228. Пошивайло Олесь, Мотрій Валентина. Нев’янучі квіти Параски Біляк // Український керамологічний журнал. – 2002. – №3. – С.138-141. 229. Пошивайло Олесь, Мотрій Валентина. Ольга Шиян // Український керамологічний журнал. – 2001. – №2. – С.150-151. 230. Пошивайло Олесь. Музейний ландшафт гончарської України // Український керамологічний журнал. – 2003. – №2-4. – С.5-24. 231. Пошивайло Олесь. [Народна кераміка Гаврила та Явдохи Пошивайлів] // Народна кераміка Гаврила та Явдохи Пошивайлів. Мальований посуд, скульптура, іграшка: Набір листівок /Упорядник Ігор Пошивайло, автор тексту Олесь Пошивайло. – К.: «Майстерня книги», 2009. – 16 листівок. 232. Пошивайло Олесь. Народна технологія гончарного виробництва гончарів містечка Опішне, що на Полтавщині, у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття // Українське Гончарство: Національний культурологічний щорічник. За роки 1996–1999 /За редакцією доктора історичних наук Олеся Пошивайла. – Опішне: Українське Народознавство, 1999. – Кн.4. – С.210-232. 233. Пошивайло Олесь. Олександра Селюченко: «...вклонитися музеєві» // Пам’ятки України. – 1989. – №3. – С.6.

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

234. Пошивайло Олесь. Опішне – гончарська столиця України. – Опішне: Українське Народознавство, 2000. – 60 с. 235. Пошивайло Олесь. Опішне кінця 1940-х – початку 1950-х років // Український керамологічний журнал. – 2002. – №3. – С.43-54. 236. Пошивайло Олесь. Опішня – «Корінф і Афіни української кераміки» // Краєзнавство. Географія. Туризм. – 2000. – №47. – Грудень. – С.1. 237. Пошивайло Олесь. «Украинское народное творчество. Серія VI. Гончарныя изделия. Выпуск 1-ый. Типы украинской гончарной посуды» // Українське Гончарство: Національний культурологічний щорічник. За роки 1996–1999 /За редакцією доктора історичних наук Олеся Пошивайла. – Опішне: Українське Народознавство, 1999. – Кн.4. – С.537-568. 238. Пошивайло Олесь. Українська академічна керамологія ХХІ сторіччя. Теорія, історія, сучасний ужинок, майбутній поступ. Книга І (2001−2005). – Опішне: Українське Народознавство, 2007. – 776 с. 239. Пошивайло Олесь, Яценко Марія. Меморіальний музей-садиба Олександри Селюченко // Український керамологічний журнал. – 2003. – №2-4. – С.86-91. 240. Пошивайло О. Отоді ми заходимось! Опішня гончарна слава України // Культура і життя. – 1989. – 3 вересня. – С.7. 241. Пошивайло О. Плекаймо древо духовності! // Образотворче мистецтво. – 1990. – №1. – С.12-13. 242. Пошивайло О. Промисли чи промисловість? // Зоря Полтавщини. – 1989. – 4 січня. – С.3. 243. Пошивайло О. Розчарування в очікуваному, або Новий погляд на старі проблеми Опішні // Літературна Україна. – 1986. – 4 вересня. – С.5. 244. Пошивайло Світлана. Фляндрівка – художній скарб українського гончарства // Українське Гончарство: Національний культурологічний щорічник. За роки 1996–1999. – Опішне: Українське Народознавство, 1999. – Кн.4. – С.168-185. 245. Прислів’я та приказки: Природа. Господарська діяльність людини. – К.: Наукова думка, 1989. – 477, 2 с. 246. Прусевич А. Гончарный промысел в Подольской губернии // Кустарные промыслы Подольской губернии. – К.: издание Подольской Губернской Земской Управы, 1916. – С.9-118. 247. Прусевич А.Н. Санитарно-гигиеническое положение гончарства в Подольской губернии. – Каменец-Подольск: Электрическая типолитография Подольского Губернского Правления, 1915. – 12 с. 248. [Пчілка Олена]. Украінські миски // Рідний край. – 1911. – №15. – Апріль. – С.3. 249. 51 очередному Полтавскому Губернскому Земскому Собранию. Доклад о постройке здания кустарного склада и помещений для экономического отделения управы. – Полтава, 1915. – С.3.

255

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

256

250. Рахно Олександр. Михайло Русов: віхи життя та діяльності (до 130-річчя від дня народження) // Сіверянський літопис. – 2006. – №4. – С.120-125. 251. Риженко Я. Ганчарство Полтавщини (До виставки кераміки 25-ХІІ 1929 р. – 25-І 1930 р.). – Полтава: Полтавський державний музей, 1930. – 16 с. 252. Риженко Я. Кустарно-реміснича промисловість // Збірник «Полтавщина». – Полтава: Полтавський державний музей ім. В.Г.Короленка, 1927. – Т.2. – С.257-306. 253. Риженко Я. Форми ганчарних виробів Полтавщини // Науковий збірник Харківської науково-дослідної катедри історії української культури імени акад. Д.І.Багалія. – 1930. – Т.ІХ. – Вип.2. – С.22-42. 254. Риженко Яків Омелянович // Міщанин Віктор. Словник гончарів Глинського, Малих Будищ, Старих Млинів, Хижняківки: Матеріали до Національного словника «Українські гончарі». Книга 1. – Опішне: Українське Народознавство, 1999. – 306-309. 255. Росіяни про наших кустарів // Сяйво. – 1913. – №4. – С.126. 256. Российский этнографический музей. 1902–2002: Альбом. – СПб.: Славия, 2001. – 280 с. 257. Россия. Полное географическое описание нашего Отечества. Настольная и дорожная книга для русских людей /Под редакцией П.П.Семенова. – СПб.: издание А.Ф.Девриена, 1903. – Т.VII. Малороссия. – Х, 518 с. + карта. 258. Руденко Е.И. Данные демографического обследования гончаров // Ганчарне виробництво, його шкідливості та шляхи оздоровлення. – Полтава: Полтавська окрінспектура охорони здоров’я, 1929. – С.91-96. 259. Русов М. Вироби з дерева у с.Грунї у Полтавщині // Материяли до українсько-руської етнольоґії. – 1905. – Т.VI. – С.60-73. 260. Русов М. Гончарство у с.Опошні, у Полтавщині // Материяли до українсько-руської етнольоґії. – 1905. – Т.VI. – С.41-59. 261. Русов М. Областной съезд деятелей по кустарным промыслам в г.Полтаве с 28-го сентября по 7-е октября 1901 г. // Журнал для всех. – СПб., 1902. – Январь. – Кол.91-100. 262. Русское народное искусство на Второй Всероссийской кустарной выставке в Петрограде в 1913 г. – Петроград, 1914. – С.11. 263. Рыженко Я.Е. Техника гончарного производства // Ганчарне виробництво, його шкідливості та шляхи оздоровлення. – Полтава: Полтавська окрінспектура охорони здоров’я, 1929. – C.19-40. 264. Сакович І.В. Стильова своєрідність та розмаїття сучасної української народної кераміки. – К.: Товариство «Знання» Української РСР, 1983. – 16 с. 265. Салтыков А.Б. Избранные труды. – М.: Советский художник, 1962. – 728 с.

266. Сергій Васильківський: Альбом /Авторупорядник М.М.Безхутрий. – К.: Мистецтво, 1987. – 168 с. 267. Сергій Васильківський (1854–1917): Альбом /Автор вступної статті та каталогу Леся Толстова.– Хмельницький: Галерея, 2006. – 144 с. 268. Словарь живого народного, письменного и актового языка русских южан Российской и Австро-Венгерской империи. Составил Фортунат Пискунов. Издание второе. – К.: Типография Е.Я.Федорова, 1882. – V, 304, V c. 269. Словарь української мови: Зібрала редакція журнала «Киевская Старина» /Упорядкував, з додатком власного матеріялу, Борис Грінченко. – К.: Видавництво Академії наук Української РСР, 1958. – Т.II. – 4, 573, 1 с.; 1959. – Т.IV. – 4, 564 с. 270. Словник української мови: У 11-ти т. – К.: Наукова думка, 1973. – Т. IV. – 840 с.; 1977. – Т.VIII. – 927 с.; 1978. – Т.IX. – 917 с.; 1980. – Т.XI. – 700 с. 271. Словник художників України. – К.: Головна редакція Української радянської енциклопедії, 1973. – 272 с. 272. Сморж Леонід. Гончарівна (одержима керамікою). – Опішне: Українське Народознавство, 2004. – 304 с. 273. Сморж Л. Завтрашній день опішнянської кераміки // Народна творчість та етнографія. – 1968. – №4. – С.47-53. 274. Сморж Л. Закріплення традицій і утвердження нового // Молодь України. – 1967. – 19 березня. – С.3. 275. Сморж Л. Словно майский луг // Правда. – М., 1971. – 9 марта. – С.6. 276. Сморж Л. Щоб відродилася слава Опішні // Культура і життя. – 1969. – 21 грудня. – С.3. 277. Соколов А. Гончарное производство // Кустарная промышленность России: Разные промыслы. – СПб.: Типо-литография «Якорь», 1913. – Т.1. – С.159-175. 278. Соловьев А.В. Производство гончарных изделий: Руководство для промартелей. – М.: «КОИЗ» – Кооперативное объединенное издательство, 1931. – 100 с. 279. Спанатій Любов. Гончарна лексика в говорах української мови: Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук. – Миколаїв: Миколаївський державний педагогічний інститут, 1997. – 217 арк. (Рукопис) // Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства. – Ф.1. – Оп.2. – Од. зб. 31/1. – 217 арк. 280. Спанатій Любов. Лінгвогеографічний аспект дослідження назв гончарських виробів та їх складових частин в українській мові // Українська керамологія: Національний науковий щорічник. 2001 /За редакцією доктора історичних наук Олеся Пошивайла. – Опішне: Українське Народознавство, 2001. – Кн.1. – С.78-125.

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття 281. Спаська Є. Глечик з хрестиком: (Етюд з циклу «Чернігівське ганчарство») // Матеріали до етнології й антропології. – 1929. – Т.ХХІ–ХХІІ. – Ч.1. – С.35-41. 282. Спаська Євгенія. Орнамент бубнівського посуду // Матеріяли до етнології. – 1929. – Вип.ІІ. – С.201-227. 283. Спаська Євгенія. Подорожі по Чернігівщині; уривки з щоденників, рр. 1921-1926, головним чином про ганчарство чернігівське // Українське Гончарство: Національний культурологічний щорічник. За рік 1994. – Опішне: Українське Народознавство, 1995. – Кн.2. – С.337-373. 284. Спаська Євгенія. Шльонський ганчарський круг. (Другий етюд із циклу «Чернігівське ганчарство») // Матеріяли до етнології. – 1929. – Т.ІІ. – С.104-110. 285. 100 років Полтавському краєзнавчому музею. Наукові читання (26 вересня 1991 р.): Тези доповідей, каталоги ювілейних виставок /За редакцією О.Б.Супруненка. – Полтава: Полтавський краєзнавчий музей, 1991. – 60 с. 286. Суловська М. Кераміка // Всесвіт. – Харків, 1925. – №11. – 15 червня. – С.15-16. 287. Сумцов Н.Ф. Культурные переживания // Киевская старина. – 1890. – №6. – С.478-493. 288. Сумцов Н.Ф. Очерки народного быта: Из этнографической экскурсии 1901 г. по Ахтырскому уезду Харьковской губернии. – Харьков: Типо-литография «Печатное дело» кн.К.Н.Гагарина, 1902. – 57 с. 289. Супруненко О. Іван Зарецький – археолог і музейний працівник // Народне мистецтво Полтавщини: Тези наукових доповідей і повідомлень науково-теоретичної конференції, присвяченої 70-річчю Полтавського художнього музею 1-2 червня 1989 року. – Полтава: Полтавський художній музей, 1989. – С.59-65. 290. Титаренко Володимир. Миска, мисник, мискарі // Народне мистецтво. – 2007. – №1-2. – С.19-21. 291. Титаренко Володимир. Миски Поділля. – К.: Народні джерела, 2007. – 152 с. 292. Трубачёв О.Н. Ремесленная терминология в славянских языках. (Этимология и опыт групповой реконструкции). – М.: Наука, 1966. – 416 с. 293. Указатель Всероссийской кустарнопромышленной выставки, состоящей под августейшим покровительством ее императорского величества государыни императрицы Александры Феодоровны, 1902 г. – СПб.: Типография «В.С.Балашев и К°», 1902. – 523, ХІІ с. 294. Украинское народное искусство: ковроделие, ткачество, вышивка, роспись, гончарные изделия. – Москва-Ленинград: Государственное издательство «Искусство», 1938. – 96 с. 295. Украинское народное творчество. Серия VI. Гончарные изделия. Выпуск 1-ый. Типы украинской гончарной посуды. – Полтава: издание Кустарного склада Полтавского губернского земства, 1913. – 28 с.

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

296. Украинцы ХІХ−ХХ вв.: Каталог-указатель этнографических коллекций /Составители Н.М.Хазова, О.В.Карпова. – Ленинград: Государственный музей этнографии народов СССР, 1983. – 64 с. 297. Українське народне декоративне мистецтво (з виставки 1963 року): Альбом. – К.: Мистецтво, 1964. – 48 с. 298. Українське народне мистецтво. Кераміка і скло: Альбом /Упорядники Ю.П.Лащук та інші. – К.: Мистецтво, 1974. – 57, 3 с.; 214 іл. 299. Українські прислів’я та приказки: Дожовтневий період. – К.: Держлітвидав, 1963. – 791 с. 300. Ульяновський Василь. Вадим Щербаківський: Життя, наукова діяльність, доля творчої спадщини // Щербаківський Вадим. Українське мистецтво: Вибрані неопубліковані праці. – К.: Либідь, 1995. – С.5-101. 301. Фасмер Макс. Этимологический словарь русского языка: В 4-х томах. – М.: «Прогресс», 1987. – Т.ІІІ. – 832 с.; Т.IV. – 864 с. 302. Фольклорні записи Марка Вовчка та Опанаса Марковича. – К.: Наукова думка, 1893. – 527 с. 303. Фриде М. Гончарство на юге Черниговщины // Материалы по этнографии. – Ленинград: издание Государственного Русского музея, 1926. – Т.ІІІ. – Вып.1. – С.45-58. 304. Фріде Марія. Форма и орнамент посуду з Поділля // Науковий збірник Ленінградського товариства дослідників української історії, письменства та мови. – К., 1928. – №1. – С.81-92. 305. Фрэзер Дж. Фольклор в Ветхом завете. – М.: Политиздат, 1985. – 511 с. 306. Фурман Віктор. Добра усмішка майстра (спогад на відкритті виставки) // Український керамологічний журнал. – 2004. – №4. – С.114-115. 307. Фурман Віктор. Олександра Селюченко (до 80-річчя від дня народження) // Український керамологічний журнал. – 2001. – №2. – С.125-126. 308. Фурман Віктор. Творчі роди Полтавщини // Народне мистецтво. – 2008. – №3-4. – С.62-64. 309. Фурман Віктор. Ярмаркування у Великих Сорочинцях // Народне мистецтво. – 2001. – №3-4. – С.27. 310. Фурман В.С. Полтавські самоцвіти: Фотонарис. – Харків: Прапор, 1982. – 96 с. 311. Ханко Віталій. Гончарі Полтавщини на виставках 1846–1913 років // Українська керамологія: Національний науковий щорічник. 2002 /За редакцією доктора історичних наук Олеся Пошивайла. – Опішне: Українське Народознавство, 2002. – Кн.2. – С.280-285. 312. Ханко Віталій. Миргородський мистецький словник (кінець XVII – початок ХXI сторіччя): Персоналії. – Полтава: Гротеск, 2005. – 370 с. 313. Ханко Віталій. Мистецтво гончарів старої Полтавщини // Український керамологічний журнал. – 2001. – №2. – С.24-29.

257

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

258

314. Ханко Віталій. Родоводи гончарів Полтавщини // Українська генеалогія: теорія, методологія, історія та практика. Матеріали І генеалогічних читань пам’яті Вадима Модзалевського. – К., 1996. – С.160-163. 315. Ханко Віталій. Словник мистців Полтавщини (Архітектори, будівничі, гравери, графіки, декоратори, дослідники й популяризатори мистецтва, керамісти, майстри народного мистецтва, ікономаляри, живописці, мистці гобелена, порцеляни й фаянсу, скульптори). Середина XVII – початок ХXI ст.). – Полтава: Видавництво «Полтава», 2002. – 232 с. 316. Худаш М.Л. Лексика українських ділових документів кінця XVI – початку XVII ст.: (На матеріалах Львівського Ставропігійського братства). – К.: Видавництво АН УРСР, 1961. – 164 с. 317. Художні промисли України. Опішня: Комплект листівок /Упорядник та автор статті Нонна Кисельова. – К.: Мистецтво, 1986. – 11 листівок 318. Художня кераміка: Буклет. – К.: Реклама, 1970. – 1 аркуш А-4. 319. Чабан Микола. Кустарний відділ на виставці 1910 року в Катеринославі // Народне мистецтво. – 2009. – №1-2. – С.18-21. 320. Черевань Г.П. Опішнянська кераміка. – Харків: Прапор, 1970. – 24 с. 321. Черченко. Ганчарний промисел на Україні // Вісник промислової та промислово-кредитової кооперації України. – Харків, 1927. – №5. – Серпень. – С.34-37. 322. Чміль Леся. Керамічні миски і тарілки XVII– XVIII століть з Києва // Українська керамологія: Національний науковий щорічник. 2001 /За редакцією доктора історичних наук Олеся Пошивайла. – Опішне: Українське Народознавство, 2001. – Кн.1. – С.32-51. 323. Чубинский П.П. Труды Этнографическостатистической экспедиции в западно-русский край, снаряженной Русским Географическим Обществом. – СПб.: Типография В.Безобразова, 1872. – Т.1. – Вып.1. – 467 с. 324. Чубинский П.П. Труды Этнографическостатистической экспедиции в западно-русский край, снаряженной Русским Географическим Обществом. – СПб.: Типография В.Безобразова, 1872. – Т.3. – Вып.1. – 482 с. 325. Шарма Рам Шаран. Древнеиндийское общество. – М.: Прогресс, 1987. – 627 с. 326. Шевченко Євген. Скарби українського народного мистецтва // Титаренко Володимир. Миски Поділля. – К.: Народні джерела, 2007. – С.5. 327. Шерстюк В.В., Супруненко О.Б. Хутір поблизу Комсомольська: риси матеріальної культури початку XVIII ст. // Археологічний літопис Лівобережної України. – 2009. – №1. – С.58-71.

328. Штанкіна Ірина. Російський етнографічний музей: виставка «Не святі горшки ліплять» // Український керамологічний журнал. – 2004. – №4. – С.116-120. 329. Шульгина Лідія. Ганчарство в с.Бубнівці на Поділлі // Матеріяли до етнології. – 1929. – Т.ІІ. – С.111-200. 330. Шухевич В. Гуцульщина. – Львів: з друкарні Наукового товариства імені Шевченка, 1904. – Ч.4. – 272 с. 331. Щербаківський Вадим. Українське мистецтво: Вибрані неопубліковані праці. – К.: Либідь, 1995. – 288 с.; 123, 68 мал. 332. Щербань Анатолій, Щербань Олена. Гончарська родина Горілеїв // Берегиня. – 2009. – №1. – С.57-66. 333. Щербань Е. Гончарные школы как эфективный способ сохранения гончарства (на примере известного гончарного центра Украины – Опошни) // Пытанні мастецвазнаўства, этналогіі ы фалькларыстыкі (матэрыялы Міжнароднай навуковай канферэнцыі, прысвечанай 50-гадоваму юбілею Інстытута мастацтвазнаўства, этнаграфіі і фальклору імя Кандрата Крапівы Нацыянальнай акадэміі навук Беларусі «Мастацтва, фальклор, этнічныя традыцыі ў вырашэнні актуальных задач сучаснай культуры», Мынск, 7-8 чэрвеня 2007 г.). – Мінск: ВТАА «Права і эканоміка», 2007. – С.210-212. 334. Щербань О.В. Історія діяльності Опішненського гончарного навчально-показового пункту (1912–1924) // Духовна культура як домінанта українського життєтворення: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції, 22-23 грудня 2005 р. – К.: Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, Український центр культурних досліджень, 2005. – Ч.ІІ. – С.316–322. 335. Щербань О. Гончарство в Колегіумі мистецтв у Опішному // Лукомор’я: археологія, етнологія, історія Північно-Західного Причорномор’я. – Одеса: Видавничий дім «Паллада», 2007. – Вип.1. – С.286-290. 336. Щербань Олена. Архітектурно-будівельна кераміка Опішненського гончарного навчальнопоказового пункту Полтавського губернського земства (1912–1925) // Вісник Львівської національної академії мистецтв. – 2008. – Вип.19. – С.225-233. 337. Щербань Олена. Діяльність Опішнянської керамічної кустарно-промислової школи (1924–1932) // Полтавський краєзнавчий музей: Збірник наукових статей 2005 р. Маловідомі сторінки історії, музеєзнавство, охорона пам’яток. – Полтава: Дивосвіт, 2006. – С.193-202. 338. Щербань Олена. Земська гончарна школа в Опішному // Археологія та етнологія Східної Європи: матеріали та дослідження. – Одеса: Одеський національний університет, 2002. – Т.3. – С.267-268.

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття 339. Щербань Олена. З історії гончарного шкільництва Опішного // Україна і світ у часовому вимірі. 2009 рік. – Донецьк: Норд-Прес, 2009. – С.377. 340. Щербань Олена. З історії гончарських родоводів Опішного // Україна і світ у часовому вимірі. 2009 рік. – Донецьк: Норд-Прес, 2009. – С.598-599. 341. Щербань Олена. Історіографія гончарного шкільництва Опішного // Київська старовина. – 2009. – №1-2. – С.84-99. 342. Щербань Олена. Кераміка Володимира Нікітченка // Український керамологічний журнал. – 2005. – №1-4. – С.245-250. 343. Щербань Олена. Майстриня глиняної іграшки // Україна і світ у часовому вимірі. 2009 рік. – Донецьк: Норд-Прес, 2009. – С.636-637. 344. Щербань Олена. Опішненська керамічна кустарно-промислова школа (1925–1932) // Етнічна історія народів Європи: Збірник наукових праць. – К.: УНІСЕРВ, 2007. – Вип.22. – С.131-137. 345. Щербань Олена. Опішнянська зразкова гончарна навчальна майстерня Полтавського губернського земства (1894–1899) // Полтавський краєзнавчий музей: Збірник наукових статей. Маловідомі сторінки історії, музеєзнавство, охорона пам’яток. – Полтава: Дивосвіт, 2008. – Вип.ІV. – Кн.1. – С.390-412. 346. Щербань Олена. Понадстолітня історія гончарного шкільництва Опішного // Міст. – 2009. – №4 – C.374-383. 347. Щербань Олена. Про діяльність земської гончарної школи в Опішному // Збірник матеріалів V студентської наукової конференції історичного факультету. Квітень 2002 року. – Полтава: Полтавський державний педагогічний університет імені В.Г.Короленка, 2002. – С.24-26. 348. Щербань Олена. Техніка виготовлення півників-свистунців у Опішному // Український керамологічний журнал. – 2005. – №1-4. – С.183-187.

349. Щербань Олена. Технолог-кераміст Іван Бойченко – штрихи до життєпису // Сіверянський літопис. – 2009. – №1. – С.105-110. 350. Щербань Олена. Шевченківські лауреати: Іван Білик // Український керамологічний журнал. – 2002. – №3. – С.104-112. 351. Щербань О. Музеї кераміки в гончарних навчальних закладах Опішного (кін. ХІХ – початок ХХІ ст.) // Вісник Одеського історико-краєзнавчого музею. – Одеса: Астропринт, 2006. – С.84-85. 352. Щербань О. Навчання гончарству в Опішному в кінці ХІХ – ХХ століттях // Проблеми історії та археології України: Збірник доповідей Міжнародної наукової конференції до 100-річчя ХІІ археологічного з’їзду в м.Харкові, 25-26 жовтня 2002. – Харків: Східно-регіональний відділ Центру пам’яткознавства НАН України та Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, 2003. – С.141-143. 353. Щербань О. Опішненська школа майстрів художньої кераміки (1936–1941) // Український керамологічний журнал. – 2004. – №2-3. – С.124-133. 354. Экономист. Кустарные промыслы в Малороссии // Кустарный труд: Бесплатное приложение к газете «Сельский вестник». – СПб.,1912. – №15. – 1-15 августа. – С.1-3. 355. Chiti Jorge Fernández. Qué es la Ceramología. – Buenos Aires: Ediciones Condorhuasi, 1992. – 224 p. 356. Rice Prudence M. Pottery analysis: A Sourcebook. – Chicago and London: The University of Chicago Press, 1987. – XXIV, 560 p. 357. Rusov, Mykhailo // Encyclopedia of Ukraine / Edited by Danylo Husar Struk. – Toronto-BuffaloLondon: University of Toronto Press Incorporated, 1993. – V.IV. – P.447, 446.

259

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

вдячність Висловлюю щиру вдячність усім добродіям, які долучилися до підготовки альбому «Опішнянська мальована миска другої половини ХІХ – початку ХХ століття (у зібранні Російського етнографічного музею в Санкт-Петербурзі)»: за підтримку Національного науково-видавничого керамологічного проекту «Гончарна спадщина України XVII–XX століть», надану можливість опублікувати опішнянські мальовані миски, а також архівні й фотоматеріали Івана Зарецького з колекції Російського етнографічного музею, за допомогу в фотозйомці й атрибутуванні творів, підготовці статей, з’ясуванні додаткових відомостей – директору Російського етнографічного музею, доктору педагогічних наук, професору, заслуженому працівнику культури Російської Федерації ВОЛОДИМИРУ ГРУСМАНУ, заступнику директора з обліку й зберігання НАТАЛІ ПРОКОП’ЄВІЙ, завідувачу Відділу етнографії України, Білорусі й Молдови, доктору культурології, заслуженому діячу науки Російської Федерації, професору НАТАЛІ КАЛАШНИКОВІЙ, провідному науковому співробітнику Відділу етнографії України, Білорусі й Молдови, кандидату історичних наук ОЛЬЗІ КАРПОВІЙ, молодшому науковому співробітнику Відділу етнографії України, Білорусі й Молдови ВАЛЕНТИНІ ГАВРИШИНІЙ, науковому співробітнику, зберігачу архіва й ілюстративного фонду ользі ІгнатЬєвій, завідувачу Відділу фотографії Карині соловйовій за надані для опублікування фотографії Івана Зарецького та інших авторів з фотоархіву Полтавського краєзнавчого музею – директору Полтавського краєзнавчого музею, заслуженому працівнику культури України КАТЕРИНІ ФЕСИК та головному охоронцю фондів ТАМАРІ КОНДРАТЕНКО за надані для опублікування фото малюнків славетного українського мистця Василя Григоровича Кричевського – його внукові, скульптору Василю Лінде-Кричевському (Бунвіль, США)

260

за підтримку Національного науково-видавничого керамологічного проекту «Гончарна спадщина України XVII–XX століть» та віднайдену можливість опублікувати цей альбом – генеральному директору Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному ЛЮДМИЛІ ДЯЧЕНКО, заступнику генерального директора Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному Світлані пошивайло за макетування й художнє оформлення книги, підготовку фотоматеріалів, сканування архівних і літературних джерел, їх підготовку до опублікування, внесення коректурних правок – головному художникові Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, заслуженому працівнику культури України ЮРКУ ПОШИВАЙЛУ за пошук і опрацювання творчої спадщини Івана Зарецького – науковому співробітнику Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, молодшому науковому співробітнику Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України НАТАЛІ ВИЗІР

Олесь Пошивайло. Вершинне явище українського гончарства

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

за фотографування опішнянських мисок з фондів Російського етнографічного музею – молодшому науковому співробітнику Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному ТАРАСУ ПОШИВАЙЛУ за допомогу в пошуку літературних джерел та підготовку покажчиків – співробітникам Гончарської Книгозбірні України Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному та Керамологічної бібліотеки України Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України ОКСАНІ АНДРУШЕНКО, ОЛЬЗІ КАРУННІЙ, ГАЛИНІ ПАНАСЮК, ТЕТЯНІ ХРИПУН за переклад текстів англійською мовою – заступникові з наукової роботи директора Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара», кандидату історичних наук, заслуженому діячу мистецтв України ІГОРЮ ПОШИВАЙЛУ за допомогу в підготовці оригінал-макета – співробітникам видавництва «Українське Народознавство» Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному ЛЮДМИЛІ ГУСАР, Юлі Панасюк, Вікторії Спільник за літературне редагування англійських текстів – Христі Соневицькій (Вашингтон, США) за рекомендацію альбому до друку – членам Учених рад Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України та Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному за фахове рецензування альбому – віце-президенту Національної академії мистецтв України, академіку НАМ України, заслуженому діячу мистецтв України, кандидату філософських наук, професору ЮРІЮ БОГУЦЬКОМУ, ректору Львівської національної академії мистецтв, академіку НАМ України, заслуженому діячу мистецтв України, професору АНДРІЮ БОКОТЕЮ, члену Президії Національної академії наук України, академіку НАН України, Герою України Івану Дзюбі, академіку-секретарю Відділення літератури, мови та мистецтвознавства Національної академії наук України, директору Інституту літератури НАН України, академіку НАН України, доктору філологічних наук, професору МИКОЛІ ЖУЛИНСЬКОМУ, голові Українського фонду культури, академіку НАН України, Герою України БОРИСУ ОЛІЙНИКУ, директору Інституту народознавства НАН України, академіку НАН України, доктору історичних наук, професору СТЕПАНУ ПАВЛЮКУ, головному редактору журналу «Образотворче мистецтво», академіку НАМ України, доктору мистецтвознавства, заслуженому діячу мистецтв України, професору ОЛЕКСАНДРУ ФЕДОРУКУ за якісне друкування й популяризацію альбому – директору поліграфічної фірми «Майстерня книги» ПАВЛУ САЧЕКУ за повсякчасне терпіння й розуміння важливості моїх наукових студій – дружині Людмилі Пошивайло за сердечну підтримку й заохочення до підготовки альбому – моїм батькам – татові МИКОЛІ ПОШИВАЙЛУ й мамі ЛЮБОВІ ПОШИВАЙЛО, яка мріяла побачити альбом, але за життя так і не дочекалася його появи у світ ОЛЕСЬ ПОШИВАЙЛО директор Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, . провідний науковий співробітник Національного музею-заповідника українського . гончарства в Опішному, голова Правління Українського керамічного товариства, . доктор історичних наук, заслужений діяч науки і техніки України (Опішне, Україна)

261

264

шльонка

266

276

473

478

501

514

518

проста

кандійка

соусник

полумисок

Тарілка німецька

блюдце

ляпошниця

КАТАЛОГ колекцiї Росiйського етнографiчного музею КАТАЛОГ коллекции Российского этнографического музея List of objects from the collection of The Russian Museum of Ethnography © Олесь Пошивайло, анотації українською й російською мовами, 2010 © Ігор Пошивайло, анотації англійською мовою, 2010 © Тарас Пошивайло, фото творів, 2010 © Російський етнографічний музей (Російська Федерація), право на опублікування творів, 2010

Опiшнянська мальована миска

шльонка  Двiйник

шльонка

другої половини XIX – початку XX століття

264

1. Євстахій (Остап) Ночовник. Миска («шльонка»; «двійник»; «червінькова миска»). Міські Млини, Полтавщина, Україна. 1890-ті – 1902 Евстахий (Остап) Ночовник. Миска («шлёнка»; «двойник»; «червинькова миска»). Мисские Млины, Полтавщина, Украина. 1890-е – 1902 Yevstakhiy (Ostap) Nochovnyk. Bowl («shlionka»; «dviynyk»; «red-clay bowl»). Miski Mlyny, Poltava Region, Ukraine. 1890s – 1902

шльонка Двійник

Шльонка

прÓстА

Трійник

Двійник

Каталог колекції Російського етнографічного музею • Каталог коллекции Российского этнографического музея • List of objects from tne collection of The Russian Museum of Ethnography

Опiшнянська мальована миска

Шльонка Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

2. Євстахій (Остап) Ночовник. Миска («шльонка»; «трійник»; «червінькова миска»). Міські Млини, Полтавщина, Україна. 1890-ті – 1902 Евстахий (Остап) Ночовник. Миска («шлёнка»; «тройник»; «червинькова миска»). Мисские Млины, Полтавщина, Украина. 1890-е – 1902 Yevstakhiy (Ostap) Nochovnyk. Bowl («shlionka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). Miski Mlyny, Poltava Region, Ukraine. 1890s – 1902

Прóста Трійник

265

' проста  Двiйник

Опiшнянська мальована миска

проста

другої половини XIX – початку XX століття

3. Миска («прόста»; «двійник»; «червінькова миска»). 1860-ті – 1870-ті Миска («прόста»; «двойник»; «червинькова миска»). 1860-е – 1870-е Bowl («simple»; «dviynyk»; «red-clay bowl»). 1860s – 1870s

266

Шльонка Двійник

Шльонка

ПрÓста

Трійник

Двійник

' проста Трiйник

Опiшнянська мальована миска

другої половини XIX – початку XX століття

4. Миска («прόста»; «трійник»; «червінькова миска»). 1860-ті – 1870-ті Миска («прόста»; «тройник»; «червинькова миска»). 1860-е – 1870-е Bowl («simple»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1860s – 1870s

267

Прóста Трійник

' проста  Трiйник

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

5. Миска («прόста»; «трійник»; «червінькова миска»). 1860-ті – 1870-ті Миска («прόста»; «тройник»; «червинькова миска»). 1860-е – 1870-е Bowl («simple»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1860s – 1870s

268

Шльонка

ПрÓста

Трійник

Двійник

Прóста Трійник

' проста Трiйник

Опiшнянська мальована миска

другої половини XIX – початку XX століття

6. Миска («прόста»; «трійник»; «червінькова миска»). 1870-ті – 1880-ті Миска («прόста»; «тройник»; «червинькова миска»). 1870-е – 1880-е Bowl («simple»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1870s – 1880s

269

Прóста Четверик

' проста  Трiйник

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

7. Миска («прόста»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті Миска («прόста»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е Bowl («simple»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s

270

Прóста Двійник

Прóста Трійник

' проста Трiйник

Опiшнянська мальована миска

другої половини XIX – початку XX століття

8. Миска («прόста»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті Миска («прόста»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е Bowl («simple»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s

Прóста Четверик

271

Прóста П'ятерик

' проста  Трiйник

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

9. Миска («прόста»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті Миска («прόста»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е Bowl («simple»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s

272

Прóста Трійник

' проста Четверик

Опiшнянська мальована миска

другої половини XIX – початку XX століття

10. Миска («прόста»; «четверик»; «червінькова миска»). 1870-ті Миска («прόста»; «четверик»; «червинькова миска»). 1870-е Bowl («simple»; «chetveryk»; «red-clay bowl»). 1870s

Прóста Четверик

273

Прóста П'ятерик

Кандійка Одиначка

' проста  Четверик

Опiшнянська мальована миска другої половини XIX – початку XX століття

11. Миска («прόста»; «четверик»; «червінькова миска»). 1880-ті Миска («прόста»; «четверик»; «червинькова миска»). 1880-е Bowl («simple»; «chetveryk»; «red-clay bowl»). 1880s

274

Прóста Трійник

Прóста Четверик

' проста П’ятерик

Опiшнянська мальована миска

другої половини XIX – початку XX століття

12. Миска («порана», «прόста»; «п’ятерик»; «червінькова миска»). Поставмуки, Полтавщина, Україна. 1880-ті Миска («порана», «прόста»; «пятерик»; «червинькова миска»). Поставмуки, Полтавщина, Украина. 1880-е Bowl («porana», «simple»; «pyateryk»; «red-clay bowl»). Postavmuky, Poltava Region, Ukraine. 1880s

Прóста П'ятерик

275

Кандійка Одиначка

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Одиначка

кандIйка

другої половини XIX – початку XX століття

13. Миска («кандійка»; «одиначка»; «червінькова миска»). 1890-ті Миска («кандийка»; «одиночка»; «червинькова миска»). 1890-е Bowl («kandiyka»; «odynachka»; «red-clay bowl»).1890s

276

Прóста Четверик

Прóста П'ятерик

Кандійка Одиначка

Опiшнянська мальована миска

кандIйка Одиначка

другої половини XIX – початку XX століття

14. Миска («кандійка»; «одиначка»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандійка»; «одиночка»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «odynachka»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

277

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Одиначка

другої половини XIX – початку XX століття

15. Миска («кандійка»; «одиначка»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «одиночка»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «odynachka»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

278

Прóста П'ятерик

Кандійка Одиначка

Опiшнянська мальована миска

кандIйка Одиначка

другої половини XIX – початку XX століття

16. Миска («кандійка»; «одиначка»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «одиночка»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «odynachka»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

279

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Одиначка

другої половини XIX – початку XX століття

17. Миска («кандійка»; «одиначка»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «одиночка»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «odynachka»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

280

Кандійка Одиначка

Опiшнянська мальована миска

кандIйка Одиначка

другої половини XIX – початку XX століття

18. Миска («кандійка»; «одиначка»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «одиночка»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «odynachka»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

281

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Одиначка

другої половини XIX – початку XX століття

19. Миска («кандійка»; «одиначка»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «одиночка»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «odynachka»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

282

Кандійка Одиначка

Опiшнянська мальована миска

кандIйка Одиначка

другої половини XIX – початку XX століття

20. Миска («кандійка»; «одиначка»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «одиночка»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «odynachka»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

283

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Одиначка

другої половини XIX – початку XX століття

21. Миска («кандійка»; «одиначка»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «одиночка»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «odynachka»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

284

Кандійка Одиначка

Опiшнянська мальована миска

кандIйка Одиначка

другої половини XIX – початку XX століття

22. Миска («кандійка»; «одиначка»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «одиночка»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «odynachka»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

285

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Одиначка

другої половини XIX – початку XX століття

23. Миска («кандійка»; «одиначка»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «одиночка»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «odynachka»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

286

Кандійка Одиначка

Опiшнянська мальована миска

кандIйка Одиначка

другої половини XIX – початку XX століття

24. Миска («кандійка»; «одиначка»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «одиночка»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «odynachka»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

287

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Одиначка

другої половини XIX – початку XX століття

25. Миска («кандійка»; «одиначка»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «одиночка»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «odynachka»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

288

Кандійка Одиначка

Опiшнянська мальована миска

кандIйка Одиначка

другої половини XIX – початку XX століття

26. Миска («кандійка»; «одиначка»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «одиночка»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «odynachka»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

289

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Одиначка

другої половини XIX – початку XX століття

27. Миска («кандійка»; «одиначка»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «одиночка»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «odynachka»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

290

Кандійка Одиначка

Опiшнянська мальована миска

кандIйка Одиначка

другої половини XIX – початку XX століття

28. Миска («кандійка»; «одиначка»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «одиночка»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «odynachka»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

291

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Одиначка

другої половини XIX – початку XX століття

29. Миска («кандійка»; «одиначка»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «одиночка»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «odynachka»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

292

Кандійка Одиначка

Опiшнянська мальована миска

кандIйка Одиначка

другої половини XIX – початку XX століття

30. Миска («кандійка»; «одиначка»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «одиночка»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «odynachka»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

293

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Одиначка

другої половини XIX – початку XX століття

31. Миска («кандійка»; «одиначка»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «одиночка»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «odynachka»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

294

Кандійка Одиначка

Опiшнянська мальована миска

кандIйка Одиначка

другої половини XIX – початку XX століття

32. Миска («кандійка»; «одиначка»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «одиночка»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «odynachka»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

295

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Одиначка

другої половини XIX – початку XX століття

33. Миска («кандійка»; «одиначка»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «одиночка»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «odynachka»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

296

Кандійка Одиначка

Опiшнянська мальована миска

кандIйка Одиначка

другої половини XIX – початку XX століття

34. Миска («кандійка»; «одиначка»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «одиночка»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «odynachka»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

297

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Одиначка

другої половини XIX – початку XX століття

35. Миска («кандійка»; «одиначка»; «побілова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «одиночка»; «побилова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «odynachka»; «white-painted bowl»). 1880s – 1890s

298

Кандійка Одиначка

Опiшнянська мальована миска

кандIйка Одиначка

другої половини XIX – початку XX століття

36. Миска («кандійка»; «одиначка»; «побілова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «одиночка»; «побилова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «odynachka»; «white-painted bowl»). 1880s – 1890s

299

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Одиначка

другої половини XIX – початку XX століття

37. Миска («кандійка»; «одиначка»; «побілова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «одиночка»; «побилова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «odynachka»; «white-painted bowl»). 1880s – 1890s

300

Кандійка Одиначка

Опiшнянська мальована миска

кандIйка Одиначка

другої половини XIX – початку XX століття

38. Миска («кандійка»; «одиначка»; «побілова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «одиночка»; «побилова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «odynachka»; «white-painted bowl»). 1880s – 1890s

301

Кандійка Двійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Одиначка

другої половини XIX – початку XX століття

39. Миска («кандійка»; «одиначка»; «побілова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «одиночка»; «побилова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «odynachka»; «white-painted bowl»). 1880s – 1890s

302

Кандійка Одиначка

Опiшнянська мальована миска

кандIйка Одиначка

другої половини XIX – початку XX століття

40. Миска («кандійка»; «одиначка»; «побілова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «одиночка»; «побилова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «odynachka»; «white-painted bowl»). 1880s – 1890s

303

Кандійка Двійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Одиначка

другої половини XIX – початку XX століття

41. Миска («кандійка»; «одиначка»; «побілова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «одиночка»; «побилова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «odynachka»; «white-painted bowl»). 1880s – 1890s

304

Кандійка Одиначка

Опiшнянська мальована миска

кандIйка Одиначка

другої половини XIX – початку XX століття

42. Миска («кандійка»; «одиначка»; «побілова миска»). 1890-ті Миска («кандийка»; «одиночка»; «побилова миска»). 1890-е Bowl («kandiyka»; «odynachka»; «white-painted bowl»). 1890s

305

Кандійка Двійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Двiйник

другої половини XIX – початку XX століття

43. Миска («кандійка»; «двійник»; «червінькова миска»). 1890-ті Миска («кандийка»; «двойник»; «червинькова миска»). 1890-е Bowl («kandiyka»; «dviynyk»; «red-clay bowl»). 1890s

306

Кандійка Одиначка

Кандійка Двійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка Двiйник

другої половини XIX – початку XX століття

44. Миска («кандійка»; «двійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «двойник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «dviynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

307

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Двiйник

другої половини XIX – початку XX століття

45. Миска («кандійка»; «двійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «двойник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «dviynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

308

Кандійка Одиначка

Кандійка Двійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка Двiйник

другої половини XIX – початку XX століття

46. Миска («кандійка»; «двійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «двойник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «dviynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

309

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Двiйник

другої половини XIX – початку XX століття

47. Миска («кандійка»; «двійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «двойник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «dviynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

310

Кандійка Двійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка Двiйник

другої половини XIX – початку XX століття

48. Миска («кандійка»; «двійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «двойник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «dviynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

311

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Двiйник

другої половини XIX – початку XX століття

49. Миска («кандійка»; «двійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «двойник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «dviynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

312

Кандійка Двійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка Двiйник

другої половини XIX – початку XX століття

50. Миска («кандійка»; «двійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «двойник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «dviynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

313

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Двiйник

другої половини XIX – початку XX століття

51. Миска («кандійка»; «двійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «двойник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «dviynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

314

Кандійка Двійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка Двiйник

другої половини XIX – початку XX століття

52. Миска («кандійка»; «двійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «двойник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «dviynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

315

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Двiйник

другої половини XIX – початку XX століття

53. Миска («кандійка»; «двійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «двойник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «dviynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

316

Кандійка Двійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка Двiйник

другої половини XIX – початку XX століття

54. Миска («кандійка»; «двійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «двойник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «dviynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

317

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Двiйник

другої половини XIX – початку XX століття

55. Миска («кандійка»; «двійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «двойник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «dviynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

318

Кандійка Двійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка Двiйник

другої половини XIX – початку XX століття

56. Миска («кандійка»; «двійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «двойник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «dviynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

319

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Двiйник

другої половини XIX – початку XX століття

57. Миска («кандійка»; «двійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «двойник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «dviynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

320

Кандійка Двійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка Двiйник

другої половини XIX – початку XX століття

58. Миска («кандійка»; «двійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «двойник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «dviynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

321

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Двiйник

другої половини XIX – початку XX століття

59. Миска («кандійка»; «двійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «двойник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «dviynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

322

Кандійка Двійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка Двiйник

другої половини XIX – початку XX століття

60. Миска («кандійка»; «двійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «двойник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «dviynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

323

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Двiйник

другої половини XIX – початку XX століття

61. Миска («кандійка»; «двійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «двойник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «dviynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

324

Кандійка Двійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка Двiйник

другої половини XIX – початку XX століття

62. Миска («кандійка»; «двійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «двойник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «dviynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

325

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Двiйник

другої половини XIX – початку XX століття

63. Миска («кандійка»; «двійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «двойник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «dviynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

326

Кандійка Двійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка Двiйник

другої половини XIX – початку XX століття

64. Миска («кандійка»; «двійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «двойник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «dviynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

327

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Двiйник

другої половини XIX – початку XX століття

65. Миска («кандійка»; «двійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «двойник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «dviynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

328

Кандійка Двійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка Двiйник

другої половини XIX – початку XX століття

66. Миска («кандійка»; «двійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «двойник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «dviynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

329

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Двiйник

другої половини XIX – початку XX століття

67. Миска («кандійка»; «двійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «двойник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «dviynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

330

Кандійка Двійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка Двiйник

другої половини XIX – початку XX століття

68. Миска («кандійка»; «двійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «двойник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «dviynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

331

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Двiйник

другої половини XIX – початку XX століття

69. Миска («кандійка»; «двійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «двойник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «dviynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

332

Кандійка Двійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка Двiйник

другої половини XIX – початку XX століття

70. Миска («кандійка»; «двійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «двойник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «dviynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

333

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Двiйник

другої половини XIX – початку XX століття

71. Миска («кандійка»; «двійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «двойник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «dviynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

334

Кандійка Двійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка Двiйник

другої половини XIX – початку XX століття

72. Миска («кандійка»; «двійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «двойник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «dviynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

335

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Двiйник

другої половини XIX – початку XX століття

73. Миска («кандійка»; «двійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «двойник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «dviynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

336

Кандійка Двійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка Двiйник

другої половини XIX – початку XX століття

74. Миска («кандійка»; «двійник»; «побілова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «двойник»; «побилова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «dviynyk»; «white-painted bowl»). 1880s – 1890s

337

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Двiйник

другої половини XIX – початку XX століття

75. Миска («кандійка»; «двійник»; «побілова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «двойник»; «побилова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «dviynyk»; «white-painted bowl»). 1880s – 1890s

338

Кандійка Двійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка Двiйник

другої половини XIX – початку XX століття

76. Миска («кандійка»; «двійник»; «побілова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «двойник»; «побилова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «dviynyk»; «white-painted bowl»). 1880s – 1890s

339

Кандійка Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Двiйник

другої половини XIX – початку XX століття

77. Миска («кандійка»; «двійник»; «побілова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «двойник»; «побилова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «dviynyk»; «white-painted bowl»). 1880s – 1890s

340

Кандійка Двійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка Двiйник

другої половини XIX – початку XX століття

78. Миска («кандійка»; «двійник»; «побілова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «двойник»; «побилова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «dviynyk»; «white-painted bowl»). 1880s – 1890s

341

Кандійка Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Двiйник

другої половини XIX – початку XX століття

79. Миска («кандійка»; «двійник»; «побілова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «двойник»; «побилова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «dviynyk»; «white-painted bowl»). 1880s – 1890s

342

Кандійка Двійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка Двiйник

другої половини XIX – початку XX століття

80. Миска «на коливо» («кандійка»; «двійник»; «побілова миска»). 1890-ті – 1902 Миска «на колыво» («кандийка»; «двойник»; «побилова миска»). 1890-е – 1902 Bowl «for kolyvo» (ritual cereal) («kandiyka»; «dviynyk»; «white-painted bowl»). 1890s – 1902

343

Кандійка Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

81. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

344

Кандійка

Двійник

Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

82. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

345

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

83. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

346

Кандійка

Двійник

Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

84. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

347

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

85. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

348

Кандійка Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

86. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

349

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

87. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

350

Кандійка Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

88. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

351

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

89. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

352

Кандійка Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

90. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1890s

353

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

91. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1890-ті – 1908 Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1890-е – 1908

354

Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1890s – 1908

Кандійка Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

92. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е

355

Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

93. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

356

Кандійка Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

94. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

357

100

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

95. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

358

Кандійка Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

96. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

100

101

359

102

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

97. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

360

Кандійка Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

98. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

100

101

102

103

361

104

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

99. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

362

Кандійка Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

100. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

100

101

102

103

104

105

363

106

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

101. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

364

100

101

Кандійка Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

102. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

102

103

104

105

106

107

365

108

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

103. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

366

100

101

102

103

Кандійка Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

104. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

104

105

106

107

108

109

367

110

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

105. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

368

100

101

102

103

104

105

Кандійка Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

106. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

106

107

108

109

110

111

369

112

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

107. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

370

102

103

104

105

106

107

Кандійка Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

108. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

108

109

110

111

112

113

371

114

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

109. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

372

104

105

106

107

108

109

Кандійка Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

110. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

110

111

112

113

114

115

373

116

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

111. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

374

106

107

108

109

110

111

Кандійка Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

112. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

112

113

114

115

116

115

375

116

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

113. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

376

108

109

110

111

112

113

Кандійка Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

114. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

114

115

116

117

118

119

377

120

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

115. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

378

110

111

112

113

114

115

Кандійка Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

116. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

116

117

118

119

120

121

379

122

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

117. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

380

112

113

114

115

116

117

Кандійка Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

118. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

118

119

120

121

122

123

381

124

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

119. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

382

114

115

116

117

118

119

Кандійка Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

120. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

120

121

122

123

124

125

383

126

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

121. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

384

116

117

118

119

120

121

Кандійка Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

122. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

122

123

124

125

126

127

385

128

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

123. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

386

118

119

120

121

122

123

Кандійка Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

124. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

124

125

126

127

128

129

387

130

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

125. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

388

120

121

122

123

124

125

Кандійка Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

126. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

126

127

128

129

130

131

389

132

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

127. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

390

122

123

124

125

126

127

Кандійка Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

128. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

128

129

130

131

132

133

391

134

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

129. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

392

124

125

126

127

128

129

Кандійка Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

130. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

130

131

132

133

134

135

393

136

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

131. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

394

126

127

128

129

130

131

Кандійка Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

132. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

132

133

134

135

136

137

395

138

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

133. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

396

128

129

130

131

132

133

Кандійка Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

134. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

134

135

136

137

138

139

397

140

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

135. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

398

130

131

132

133

134

135

Кандійка Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

136. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

136

137

138

139

140

141

399

142

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

137. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

400

132

133

134

135

136

137

Кандійка Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

138. Миска («кандійка»; «трійник»; «червінькова миска»). 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «червинькова миска»). 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1890s

138

139

140

141

142

401

143

144

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

139. Миска («кандійка»; «трійник»; «побілова миска»). 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «побилова миска»). 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «white-painted bowl»). 1890s

402

134

135

136

137

138

139

Кандійка Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

140. Миска («кандійка»; «трійник»; «побілова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «побилова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «white-painted bowl»). 1880s – 1890s

140

141

142

143

144

145

403

146

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

141. Миска («кандійка»; «трійник»; «побілова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «побилова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «white-painted bowl»). 1880s – 1890s

404

136

137

138

139

140

141

Кандійка Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

142. Миска («кандійка»; «трійник»; «побілова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «побилова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «white-painted bowl»). 1880s – 1890s

142

143

144

145

146

147

405

148

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

143. Миска («кандійка»; «трійник»; «побілова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «побилова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «white-painted bowl»). 1880s – 1890s

406

138

139

140

141

142

143

Кандійка Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

144. Миска («кандійка»; «трійник»; «побілова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «побилова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «white-painted bowl»). 1880s – 1890s

144

145

146

147

148

149

407

150

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

145. Миска («кандійка»; «трійник»; «побілова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «побилова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «white-painted bowl»). 1880s – 1890s

408

140

141

142

143

144

145

Кандійка Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

146. Миска («кандійка»; «трійник»; «побілова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «побилова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «white-painted bowl»). 1880s – 1890s

146

147

148

149

150

151

409

152

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

147. Миска («кандійка»; «трійник»; «побілова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «побилова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «white-painted bowl»). 1880s – 1890s

410

142

143

144

145

146

147

Кандійка Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

148. Миска («кандійка»; «трійник»; «побілова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «побилова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «white-painted bowl»). 1880s – 1890s

148

149

150

151

152

153

411

154

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

149. Миска («кандійка»; «трійник»; «побілова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «побилова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «white-painted bowl»). 1880s – 1890s

412

144

145

146

147

148

149

Кандійка Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

150. Миска («кандійка»; «трійник»; «побілова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «побилова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «white-painted bowl»). 1880s – 1890s

150

151

152

153

154

155

413

156

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

151. Миска («кандійка»; «трійник»; «побілова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «побилова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «white-painted bowl»). 1880s – 1890s

414

146

147

148

149

150

151

Кандійка Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

152. Миска («кандійка»; «трійник»; «побілова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «побилова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «white-painted bowl»). 1880s – 1890s

152

153

154

155

156

157

415

158

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

153. Миска («кандійка»; «трійник»; «побілова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «побилова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «white-painted bowl»). 1880s – 1890s

416

148

149

150

151

152

153

Кандійка Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

154. Миска («кандійка»; «трійник»; «побілова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «побилова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «white-painted bowl»). 1880s – 1890s

154

155

156

157

158

159

417

160

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

155. Миска («кандійка»; «трійник»; «побілова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «побилова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «white-painted bowl»). 1880s – 1890s

418

150

151

152

153

154

155

Кандійка Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

156. Миска («кандійка»; «трійник»; «побілова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «побилова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «white-painted bowl»). 1880s – 1890s

156

157

158

159

160

161

419

162

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

157. Миска («кандійка»; «трійник»; «побілова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «побилова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «white-painted bowl»). 1880s – 1890s

420

152

153

154

155

156

157

Кандійка Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

158. Миска («кандійка»; «трійник»; «побілова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «побилова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «white-painted bowl»). 1880s – 1890s

158

159

160

161

162

163

421

164

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

159. Миска («кандійка»; «трійник»; «побілова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «побилова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «white-painted bowl»). 1880s – 1890s

422

154

155

156

157

158

159

Кандійка Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

160. Миска («кандійка»; «трійник»; «побілова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «побилова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «white-painted bowl»). 1880s – 1890s

160

161

162

163

164

165

423

166

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

161. Миска («кандійка»; «трійник»; «побілова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «побилова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «white-painted bowl»). 1880s – 1890s

424

156

157

158

159

160

161

Кандійка Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

162. Миска («кандійка»; «трійник»; «побілова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «побилова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «white-painted bowl»). 1880s – 1890s

162

163

164

165

166

167

425

168

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

163. Миска («кандійка»; «трійник»; «побілова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «побилова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «white-painted bowl»). 1880s – 1890s

426

158

159

160

161

162

163

Кандійка Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

164. Миска («кандійка»; «трійник»; «побілова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «побилова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «white-painted bowl»). 1880s – 1890s

164

165

166

167

168

169

427

170

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

165. Миска («кандійка»; «трійник»; «побілова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «побилова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «white-painted bowl»). 1880s – 1890s

428

160

161

162

163

164

165

Кандійка Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

166. Миска («кандійка»; «трійник»; «побілова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «побилова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «white-painted bowl»). 1880s – 1890s

166

167

168

169

429

170

171

Кандійка Четверик

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

167. Миска («кандійка»; «трійник»; «побілова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «побилова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «white-painted bowl»). 1880s – 1890s

430

162

163

164

165

166

167

Кандійка Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

168. Миска («кандійка»; «трійник»; «побілова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «побилова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «white-painted bowl»). 1880s – 1890s

168

169

170

171

172

431

173

Кандійка Четверик

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

169. Миска («кандійка»; «трійник»; «побілова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «побилова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «white-painted bowl»). 1880s – 1890s

432

164

165

166

167

168

169

Кандійка Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

170. Миска («кандійка»; «трійник»; «побілова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «тройник»; «побилова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «triynyk»; «white-painted bowl»). 1880s – 1890s

170

171

172

173

174

433

175

Кандійка Четверик

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Четверик

другої половини XIX – початку XX століття

171. Миска («кандійка»; «четверик»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «четверик»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «chetveryk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

434

167

Кандійка Трійник

168

169

171

170

Кандійка Четверик

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Четверик

другої половини XIX – початку XX століття

172. Миска («кандійка»; «четверик»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «четверик»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «chetveryk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

172

173

174

175

176

177

435

178

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Четверик

другої половини XIX – початку XX століття

173. Миска («кандійка»; «четверик»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «четверик»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «chetveryk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

436

169

Кандійка Трійник

170

171

172

173

Кандійка Четверик

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Четверик

другої половини XIX – початку XX століття

174. Миска («кандійка»; «четверик»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «четверик»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «chetveryk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

174

175

176

177

178

179

437

180

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Четверик

другої половини XIX – початку XX століття

175. Миска («кандійка»; «четверик»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «четверик»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «chetveryk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

438

171

172

173

174

175

176

Кандійка Четверик

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Четверик

другої половини XIX – початку XX століття

176. Миска («кандійка»; «четверик»; «червінькова миска»). 1890-ті– 1908 Миска («кандийка»; «четверик»; «червинькова миска»). 1890-е – 1908 Bowl («kandiyka»; «chetveryk»; «red-clay bowl»). 1890s – 1908

177

178

179

180

181

182

439

183

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Четверик

другої половини XIX – початку XX століття

177. Миска («кандійка»; «четверик»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «четверик»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «chetveryk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

440

172

173

174

175

176

177

Кандійка Четверик

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Четверик

другої половини XIX – початку XX століття

178. Миска («кандійка»; «четверик»; «червінькова миска»). 1890-ті – 1908 Миска («кандийка»; «четверик»; «червинькова миска»). 1890-е – 1908 Bowl («kandiyka»; «chetveryk»; «red-clay bowl»). 1890s – 1908

178

179

180

181

182

183

441

184

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Четверик

другої половини XIX – початку XX століття

179. Миска («кандійка»; «четверик»; «червінькова миска»). 1890-ті – 1908 Миска («кандийка»; «четверик»; «червинькова миска»). 1890-е – 1908 Bowl («kandiyka»; «chetveryk»; «red-clay bowl»). 1890s – 1908

442

174

175

176

177

178

179

Кандійка Четверик

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Четверик

другої половини XIX – початку XX століття

180. Миска («кандійка»; «четверик»; «червінькова миска»). 1890-ті – 1908 Миска («кандийка»; «четверик»; «червинькова миска»). 1890-е – 1908 Bowl («kandiyka»; «chetveryk»; «red-clay bowl»). 1890s – 1908

180

181

182

183

184

185

443

186

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Четверик

другої половини XIX – початку XX століття

181. Миска («кандійка»; «четверик»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «четверик»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «chetveryk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

444

176

177

178

179

180

181

Кандійка Четверик

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Четверик

другої половини XIX – початку XX століття

182. Миска («кандійка»; «четверик»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «четверик»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «chetveryk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

182

183

184

185

186

187

445

188

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Четверик

другої половини XIX – початку XX століття

183. Миска («кандійка»; «четверик»; «червінькова миска»). 1890-ті Миска («кандийка»; «четверик»; «червинькова миска»). 1890-е Bowl («kandiyka»; «chetveryk»; «red-clay bowl»). 1890s

446

178

179

180

181

182

183

Кандійка Четверик

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Четверик

другої половини XIX – початку XX століття

184. Миска («кандійка»; «четверик»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «четверик»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «chetveryk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

184

185

186

187

188

189

447

190

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Четверик

другої половини XIX – початку XX століття

185. Миска («кандійка»; «четверик»; «побілова миска»). 1890-ті – 1908 Миска («кандийка»; «четверик»; «побилова миска»). 1890-е – 1908 Bowl («kandiyka»; «chetveryk»; «white-painted bowl»). 1890s – 1908

448

180

181

182

183

184

185

Кандійка Четверик

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Четверик

другої половини XIX – початку XX століття

186. Миска («кандійка»; «четверик»; «побілова миска»). 1890-ті – 1908 Миска («кандийка»; «четверик»; «побилова миска»). 1890-е – 1908 Bowl («kandiyka»; «chetveryk»; «white-painted bowl»). 1890s – 1908

186

187

188

189

190

191

449

192

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Четверик

другої половини XIX – початку XX століття

187. Миска («кандійка»; «четверик»; «побілова миска»). 1890-ті – 1908 Миска («кандийка»; «четверик»; «побилова миска»). 1890-е – 1908 Bowl («kandiyka»; «chetveryk»; «white-painted bowl»). 1890s – 1908

450

182

183

184

185

186

187

Кандійка Четверик

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Четверик

другої половини XIX – початку XX століття

188. Миска («кандійка»; «четверик»; «побілова миска»). 1890-ті – 1908 Миска («кандийка»; «четверик»; «побилова миска»). 1890-е – 1908 Bowl («kandiyka»; «chetveryk»; «white-painted bowl»). 1890s – 1908

188

189

190

191

451

192

193

Кандійка П'ятерик

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Четверик

другої половини XIX – початку XX століття

189. Миска («кандійка»; «четверик»; «побілова миска»). 1890-ті – 1908 Миска («кандийка»; «четверик»; «побилова миска»). 1890-е – 1908 Bowl («kandiyka»; «chetveryk»; «white-painted bowl»). 1890s – 1908

452

184

185

186

187

188

189

Кандійка Четверик

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Четверик

другої половини XIX – початку XX століття

190. Миска («кандійка»; «четверик»; «побілова миска»). 1890-ті – 1908 Миска («кандийка»; «четверик»; «побилова миска»). 1890-е – 1908 Bowl («kandiyka»; «chetveryk»; «white-painted bowl»). 1890s – 1908

190

191

192

193

194

453

195

Кандійка П'ятерик

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Четверик

другої половини XIX – початку XX століття

191. Миска («кандійка»; «четверик»; «побілова миска»). 1890-ті – 1908 Миска («кандийка»; «четверик»; «побилова миска»). 1890-е – 1908 Bowl («kandiyka»; «chetveryk»; «white-painted bowl»). 1890s – 1908

454

186

187

188

189

190

191

Кандійка Четверик

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  Четверик

другої половини XIX – початку XX століття

192. Миска («кандійка»; «четверик»; «побілова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «четверик»; «побилова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «chetveryk»; «white-painted bowl»). 1880s – 1890s

192

193

194

195

196

455

197

Кандійка П'ятерик

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  П’ятерик

другої половини XIX – початку XX століття

193. Миска («кандійка»; «п’ятерик»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «пятерик»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «pyateryk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

456

189

Кандійка Четверик

190

191

192

193

Кандійка П'ятерик

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  П’ятерик

другої половини XIX – початку XX століття

194. Миска («кандійка»; «п’ятерик»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «пятерик»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «pyateryk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

194

195

196

197

198

199

457

200

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  П’ятерик

другої половини XIX – початку XX століття

195. Миска («кандійка»; «п’ятерик»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «пятерик»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «pyateryk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

458

191

Кандійка Четверик

192

193

194

195

Кандійка П'ятерик

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  П’ятерик

другої половини XIX – початку XX століття

196. Миска («кандійка»; «п’ятерик»; «червінькова миска»). 1890-ті – 1908 Миска («кандийка»; «пятерик»; «червинькова миска»). 1890-е – 1908 Bowl («kandiyka»; «pyateryk»; «red-clay bowl»). 1890s – 1908

196

197

198

199

200

201

459

202

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  П’ятерик

другої половини XIX – початку XX століття

197. Миска («кандійка»; «п’ятерик»; «червінькова миска»). 1890-ті – 1908 Миска («кандийка»; «пятерик»; «червинькова миска»). 1890-е – 1908 Bowl («kandiyka»; «pyateryk»; «red-clay bowl»). 1890s – 1908

460

193

194

195

196

197

Кандійка П'ятерик

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  П’ятерик

другої половини XIX – початку XX століття

198. Миска («кандійка»; «п’ятерик»; «червінькова миска»). 1890-ті – 1908 Миска («кандийка»; «пятерик»; «червинькова миска»). 1890-е – 1908 Bowl («kandiyka»; «pyateryk»; «red-clay bowl»). 1890s – 1908

198

199

200

201

202

203

461

204

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  П’ятерик

другої половини XIX – початку XX століття

199. Миска («кандійка»; «п’ятерик»; «червінькова миска»). 1890-ті – 1910 Миска («кандийка»; «пятерик»; «червинькова миска»). 1890-е – 1910 Bowl («kandiyka»; «pyateryk»; «red-clay bowl»). 1890s – 1910

462

194

195

196

197

198

199

Кандійка П'ятерик

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  П’ятерик

другої половини XIX – початку XX століття

200. Миска («кандійка»; «п’ятерик»; «червінькова миска»). 1880-ті – 1890-ті Миска («кандийка»; «пятерик»; «червинькова миска»). 1880-е – 1890-е Bowl («kandiyka»; «pyateryk»; «red-clay bowl»). 1880s – 1890s

200

201

202

203

204

205

463

206

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  П’ятерик

другої половини XIX – початку XX століття

201. Миска («кандійка»; «п’ятерик»; «червінькова миска»). 1890-ті – 1908 Миска («кандийка»; «пятерик»; «червинькова миска»). 1890-е – 1908 Bowl («kandiyka»; «pyateryk»; «red-clay bowl»). 1890s – 1908

464

196

197

198

199

200

201

Кандійка П'ятерик

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  П’ятерик

другої половини XIX – початку XX століття

202. Миска («кандійка»; «п’ятерик»; «червінькова миска»). 1890-ті – 1908 Миска («кандийка»; «пятерик»; «червинькова миска»). 1890-е – 1908 Bowl («kandiyka»; «pyateryk»; «red-clay bowl»). 1890s – 1908

202

203

204

205

206

207

465

208

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  П’ятерик

другої половини XIX – початку XX століття

203. Миска («кандійка»; «п’ятерик»; «червінькова миска»). 1890-ті – 1908 Миска («кандийка»; «пятерик»; «червинькова миска»). 1890-е – 1908 Bowl («kandiyka»; «pyateryk»; «red-clay bowl»). 1890s – 1908

466

198

199

200

201

202

203

Кандійка П'ятерик

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  П’ятерик

другої половини XIX – початку XX століття

204. Миска («кандійка»; «п’ятерик»; «червінькова миска»). 1890-ті – 1908 Миска («кандийка»; «пятерик»; «червинькова миска»). 1890-е – 1908 Bowl («kandiyka»; «pyateryk»; «red-clay bowl»). 1890s – 1908

204

205

206

207

208

467

209

Соусник Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  П’ятерик

другої половини XIX – початку XX століття

205. Миска («кандійка»; «п’ятерик»; «червінькова миска»). 1890-ті – 1910 Миска («кандийка»; «пятерик»; «червинькова миска»). 1890-е – 1910 Bowl («kandiyka»; «pyateryk»; «red-clay bowl»). 1890s – 1910

468

200

201

202

203

204

205

Кандійка П'ятерик

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  П’ятерик

другої половини XIX – початку XX століття

206. Миска («кандійка»; «п’ятерик»; «червінькова миска»). 1890-ті – 1908 Миска («кандийка»; «пятерик»; «червинькова миска»). 1890-е – 1908 Bowl («kandiyka»; «pyateryk»; «red-clay bowl»). 1890s – 1908

206

207

208

209

469

210

Соусник Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  П’ятерик

другої половини XIX – початку XX століття

207. Миска («кандійка»; «п’ятерик»; «червінькова миска»). 1890-ті – 1908 Миска («кандийка»; «пятерик»; «червинькова миска»). 1890-е – 1908 Bowl («kandiyka»; «pyateryk»; «red-clay bowl»). 1890s – 1908

470

202

203

204

205

206

207

Кандійка П'ятерик

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  П’ятерик

другої половини XIX – початку XX століття

208. Миска («кандійка»; «п’ятерик»; «червінькова миска»). 1890-ті – 1908 Миска («кандийка»; «пятерик»; «червинькова миска»). 1890-е – 1908 Bowl («kandiyka»; «pyateryk»; «red-clay bowl»). 1890s – 1908

208

209

210

211

471

212

Соусник Трійник

Опiшнянська мальована миска

кандIйка  П’ятерик

другої половини XIX – початку XX століття

209. Миска («кандійка»; «п’ятерик»; «червінькова миска»). 1890-ті – 1908 Миска («кандийка»; «пятерик»; «червинькова миска»). 1890-е – 1908 Bowl («kandiyka»; «pyateryk»; «red-clay bowl»). 1890s – 1908

472

204

205

206

207

208

209

Кандійка П'ятерик

Опiшнянська мальована миска

Соусник  Трiйник

Соусник

другої половини XIX – початку XX століття

210. Миска («соусник», «совусник»; «трійник»; «кобальтова миска»). 1895–1902 Миска («соусник», «совусник»; «тройник»; «кобальтова миска»). 1895–1902 Bowl («sauce boat», «sovusnyk»; «triynyk»; «cobalt bowl»). 1895–1902

210

Соусник Трійник

211

212

213

473

214

Соусник Четверик

Опiшнянська мальована миска

Соусник  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

211. Миска («соусник», «совусник»; «трійник»; «червінькова миска»). 1890-ті Миска («соусник», «совусник»; «тройник»; «червинькова миска»). 1890-е Bowl («sauce boat», «sovusnyk»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1890s

474

208

Кандійка П'ятерик

209

210

211

Соусник Трійник

Опiшнянська мальована миска

Соусник  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

212. Миска («соусник», «совусник»; «трійник»; «червінькова миска»). Поставмуки, Полтавщина, Україна. 1890-ті – 1908 Миска («соусник», «совусник»; «тройник»; «червинькова миска»). Поставмуки, Полтавщина, Украина. 1890-ті – 1908 Bowl («sauce boat», «sovusnyk»; «triynyk»; «red-clay bowl»). Postavmuky, Poltava Region, Ukraine. 1890s – 1908

212

213

214

Соусник Четверик

215

Полумисок Четверик

475

Опiшнянська мальована миска

Соусник  Трiйник

другої половини XIX – початку XX століття

213. Миска («соусник», «совусник»; «трійник»; «червінькова миска»). 1890-ті Миска («соусник», «совусник»; «тройник»; «червинькова миска»). 1890-е Bowl («sauce boat», «sovusnyk»; «triynyk»; «red-clay bowl»). 1890s

476

210

211

212

213

Соусник Трійник

Опiшнянська мальована миска

Соусник  Четверик

другої половини XIX – початку XX століття

214. Миска («соусник», «совусник»; «четверик»; «червінькова миска»). 1890-ті Миска («соусник», «совусник»; «четверик»; «червинькова миска»). 1890-е Bowl («sauce boat», «sovusnyk»; «chetveryk»; «red-clay bowl»). 1890s

214

Соусник Четверик

215

216

477

217

Полумисок Четверик

Опiшнянська мальована миска

полумисок  Четверик

полумисок

другої половини XIX – початку XX століття

215. Миска («полумисок», «німецька миска»; «четверик»; «червінькова миска»). 1890-ті Миска («полумиска», «немецкая миска»; «четверик»; «червинькова миска»). 1890-е Bowl («platter», «German bowl»; «chetveryk»; «red-clay bowl»). 1890s

478

213

Соусник Трійник

214

Соусник Четверик

215

Полумисок Четверик

Опiшнянська мальована миска

полумисок  Четверик

другої половини XIX – початку XX століття

216. Миска («полумисок», «німецька миска»; «четверик»; «червінькова миска»). 1890-ті Миска («полумиска», «немецкая миска»; «четверик»; «червинькова миска»). 1890-е Bowl («platter», «German bowl»; «chetveryk»; «red-clay bowl»). 1890s

216

217

218

219

220

221

479

222

Опiшнянська мальована миска

полумисок  Четверик

другої половини XIX – початку XX століття

217. Миска («полумисок», «німецька миска»; «четверик»; «червінькова миска»). 1890-ті Миска («полумиска», «немецкая миска»; «четверик»; «червинькова миска»). 1890-е Bowl («platter», «German bowl»; «chetveryk»; «red-clay bowl»). 1890s

480

214

Соусник Четверик

215

216

217

Полумисок Четверик

Опiшнянська мальована миска

полумисок  Четверик

другої половини XIX – початку XX століття

218. Миска («полумисок», «німецька миска»; «четверик»; «червінькова миска»). 1890-ті Миска («полумиска», «немецкая миска»; «четверик»; «червинькова миска»). 1890-е Bowl («platter», «German bowl»; «chetveryk»; «red-clay bowl»). 1890s

218

219

220

221

222

223

481

224

Опiшнянська мальована миска

полумисок  Четверик

другої половини XIX – початку XX століття

219. Миска («полумисок», «німецька миска»; «четверик»; «червінькова миска»). 1890-ті Миска («полумиска», «немецкая миска»; «четверик»; «червинькова миска»). 1890-е Bowl («platter», «German bowl»; «chetveryk»; «red-clay bowl»). 1890s

482

215

216

217

218

219

Полумисок Четверик

Опiшнянська мальована миска

полумисок  Четверик

другої половини XIX – початку XX століття

220. Миска («полумисок», «німецька миска»; «четверик»; «червінькова миска»). 1890-ті – 1909 Миска («полумиска», «немецкая миска»; «четверик»; «червинькова миска»). 1890-ті – 1909 Bowl («platter», «German bowl»; «chetveryk»; «red-clay bowl»). 1890s – 1909

220

221

222

223

224

225

483

226

Опiшнянська мальована миска

полумисок  Четверик

другої половини XIX – початку XX століття

221. Миска («полумисок», «німецька миска»; «четверик»; «червінькова миска»). 1890-ті – 1902 Миска («полумиска», «немецкая миска»; «четверик»; «червинькова миска»). 1890-е – 1902 Bowl («platter», «German bowl»; «chetveryk»; «red-clay bowl»). 1890s – 1902

484

216

217

218

219

220

221

Полумисок Четверик

Опiшнянська мальована миска

полумисок  Четверик

другої половини XIX – початку XX століття

222. Миска («полумисок», «німецька миска»; «четверик»; «червінькова миска»). 1890-ті Миска («полумиска», «немецкая миска»; «четверик»; «червинькова миска»). 1890-е Bowl («platter», «German bowl»; «chetveryk»; «red-clay bowl»). 1890s

222

223

224

225

226

227

485

228

Опiшнянська мальована миска

полумисок  Четверик

другої половини XIX – початку XX століття

223. Миска («полумисок», «німецька миска»; «четверик»; «червінькова миска»). 1890-ті Миска («полумиска», «немецкая миска»; «четверик»; «червинькова миска»). 1890-е Bowl («platter», «German bowl»; «chetveryk»; «red-clay bowl»). 1890s

486

218

219

220

221

222

223

Полумисок Четверик

Опiшнянська мальована миска

полумисок  Четверик

другої половини XIX – початку XX століття

224. Миска («полумисок», «німецька миска»; «четверик»; «червінькова миска»). 1890-ті – 1909 Миска («полумиска», «немецкая миска»; «четверик»; «червинькова миска»). 1890-е – 1909 Bowl («platter», «German bowl»; «chetveryk»; «red-clay bowl»). 1890s – 1909

224

225

226

227

228

229

487

230

Опiшнянська мальована миска

полумисок  Четверик

другої половини XIX – початку XX століття

225. Миска («полумисок», «німецька миска»; «четверик»; «червінькова миска»). 1890-ті Миска («полумиска», «немецкая миска»; «четверик»; «червинькова миска»). 1890-е Bowl («platter», «German bowl»; «chetveryk»; «red-clay bowl»). 1890s

488

220

221

222

223

224

225

Полумисок Четверик

Опiшнянська мальована миска

полумисок  Четверик

другої половини XIX – початку XX століття

226. Миска («полумисок», «німецька миска»; «четверик»; «червінькова миска»). 1890-ті – 1910 Миска («полумиска», «немецкая миска»; «четверик»; «червинькова миска»). 1890-е – 1910 Bowl («platter», «German bowl»; «chetveryk»; «red-clay bowl»). 1890s – 1910

226

227

228

229

230

489

231

Полумисок П'ятерик

Опiшнянська мальована миска

полумисок  Четверик

другої половини XIX – початку XX століття

227. Миска («полумисок», «німецька миска»; «четверик»; «червінькова миска»). 1890-ті Миска («полумиска», «немецкая миска»; «четверик»; «червинькова миска»). 1890-е Bowl («platter», «German bowl»; «chetveryk»; «red-clay bowl»). 1890s

490

222

223

224

225

226

227

Полумисок Четверик

Опiшнянська мальована миска

полумисок  Четверик

другої половини XIX – початку XX століття

228. Миска («полумисок», «німецька миска»; «четверик»; «червінькова миска»). 1890-ті Миска («полумиска», «немецкая миска»; «четверик»; «червинькова миска»). 1890-е Bowl («platter», «German bowl»; «chetveryk»; «red-clay bowl»). 1890s

228

229

230

231

232

491

233

Полумисок П'ятерик

Опiшнянська мальована миска

полумисок  Четверик

другої половини XIX – початку XX століття

229. Миска («полумисок», «німецька миска»; «четверик»; «червінькова миска»). 1890-ті Миска («полумиска», «немецкая миска»; «четверик»; «червинькова миска»). 1890-е Bowl («platter», «German bowl»; «chetveryk»; «red-clay bowl»). 1890s

492

224

225

226

227

228

229

Полумисок Четверик

Опiшнянська мальована миска

полумисок  Четверик

другої половини XIX – початку XX століття

230. Миска («полумисок», «німецька миска»; «четверик»; «червінькова миска»). 1890-ті Миска («полумиска», «немецкая миска»; «четверик»; «червинькова миска»). 1890-е Bowl («platter», «German bowl»; «chetveryk»; «red-clay bowl»). 1890s

230

231

232

233

234

493

235

Полумисок П'ятерик

Опiшнянська мальована миска

полумисок  П’ятерик

другої половини XIX – початку XX століття

231. Миска («полумисок», «німецька миска»; «п’ятерик»; «червінькова миска»). 1890-ті – 1909 Миска («полумиска», «немецкая миска»; «пятерик»; «червинькова миска»). 1890-e – 1909 Bowl («platter», «German bowl»; «pyateryk»; «red-clay bowl»). 1890s – 1909

494

227

228

229

231

230

Полумисок

Четверик

П'ятерик

Опiшнянська мальована миска

полумисок  П’ятерик

другої половини XIX – початку XX століття

232. Миска («полумисок», «німецька миска»; «п’ятерик»; «червінькова миска»). 1890-ті – 1910 Миска («полумиска», «немецкая миска»; «пятерик»; «червинькова миска»). 1890-е –1910 Bowl («platter», «German bowl»; «pyateryk»; «red-clay bowl»). 1890s – 1910

232

233

234

235

236

495

237

Тарілка німецька Двійник

Опiшнянська мальована миска

полумисок  П’ятерик

другої половини XIX – початку XX століття

233. Миска («полумисок», «німецька миска»; «п’ятерик»; «червінькова миска»). 1890-ті – 1910 Миска («полумиска», «немецкая миска»; «пятерик»; «червинькова миска»). 1890-е –1910 Bowl («platter», «German bowl»; «pyateryk»; «red-clay bowl»). 1890s – 1910

496

229

230

231

Полумисок

Четверик

П'ятерик

232

233

Опiшнянська мальована миска

полумисок  П’ятерик

другої половини XIX – початку XX століття

234. Миска («полумисок», «німецька миска»; «п’ятерик»; «червінькова миска»). 1890-ті Миска («полумиска», «немецкая миска»; «пятерик»; «червинькова миска»). 1890-е Bowl («platter», «German bowl»; «pyateryk»; «red-clay bowl»). 1890s

234

235

236

237

497

238

Тарілка німецька Двійник

Опiшнянська мальована миска

полумисок  П’ятерик

другої половини XIX – початку XX століття

235. Миска («полумисок», «німецька миска»; «п’ятерик»; «червінькова миска»). 1890-е – 1910 Миска («полумиска», «немецкая миска»; «пятерик»; «червинькова миска»). 1890-е –1910 Bowl («platter», «German bowl»; «pyateryk»; «red-clay bowl»). 1890s – 1910

498

231

232

233

234

235

Полумисок П'ятерик

Опiшнянська мальована миска

полумисок  П’ятерик

другої половини XIX – початку XX століття

236. Миска («полумисок», «німецька миска»; «п’ятерик»; «червінькова миска»). 1890-ті Миска («полумиска», «немецкая миска»; «пятерик»; «червинькова миска»). 1890-е Bowl («platter», «German bowl»; «pyateryk»; «red-clay bowl»). 1890s

236

237

238

Тарілка німецька Двійник

499

239

Тарілка німецька Трійник

Опiшнянська мальована миска

полумисок  П’ятерик

другої половини XIX – початку XX століття

237. Миска («полумисок», «німецька миска»; «п’ятерик»; «червінькова миска»). 1890-ті Миска («полумиска», «немецкая миска»; «пятерик»; «червинькова миска»). 1890-е Bowl («platter», «German bowl»; «pyateryk»; «red-clay bowl»). 1890s

500

232

233

234

235

236

237

Полумисок П'ятерик