УДК 342.34
Олексій Павлович Дубас кандидат політичних наук, здобувач Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова ©
ЕЛЕКТРОННА ДЕМОКРАТІЯ: СУТНІСТЬ І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ В УКРАЇНІ Розглядається нове явище у житті сучасного суспільства – електронна демократія, яка стала можливою завдяки використанню інформаційно-комунікаційних технологій та інформаційної інфраструктури з метою посилення демократичних інститутів, участі громадян у суспільній і політичній діяльності. Аналізуються джерела, сутність і поняття електронної демократії. Визначаються перспективи розвитку електронної демократії в Україні. Ключові слова: Інтернет, електронна демократія, мобільна демократія, громадянське суспільство. This article focuses on new development in contemporary society: electronic democracy, made possible by the use of information and communication technologies and information infrastructure in order to strengthen democratic institutions, citizen participation in public and political activities. Considers the origins, nature and the concept of electronic democracy. Determined by the prospects of e-democracy in Ukraine. Keywords: Internet, e-democracy, mobile democracy, civil society. Актуальність статті зумовлена тим, що використання інформаційно-комунікаційних технологій та інформаційної інфраструктури розширює можливості для розвитку й посилення демократичних інститутів, участі громадян у суспільній і політичній діяльності. Все це становить сутність "електронної демократії" (е-демократії). Відповідно, особливого значення набуває необхідність визначення перспектив розвитку електронної демократії в Україні. Для досягнення цієї мети необхідно вирішити такі завдання: розглянути джерела, сутність і поняття електронної демократії. Ще зовсім недавно терміни "електронна демократія", "кібердемократія", "віртуальна демократія", "цифрова демократія" сприймалися в науковому середовищі досить скептично. Ці терміни визнавалися скоріше публіцистичними, ніж науковими. Але пройшло всього кілька років і феномен електронної демократії став предметом досліджень серйозних науковців. Більш використовуваним став термін "електронна демократія", оскільки саме визначення "електронний" умовно позначає нові інформаційно-комунікативні канали зв'язку державних органів і громадян. Теоретичні основи концепції електронної демократії розглядалися у працях відомих вчених, таких як Р. Катц, Й. Масуда, М. Порат, Т.Стоуньєр та ін. Дж. Фонтейн розглядає концепції й моделі віртуальних органів виконавчої влади й віртуальної держави. Електронному уряду й демократії в країнах Заходу присвячені наукові праці К. Макнат, М. Кітсинга, Р. Гібсона, С. Уорда та ін. Переваги електронного уряду аналізуються в наукових публікаціях австрійських дослідників Р. Транумюллера, Г. Ортофера й Х. Гібера. Одним з найвідоміших теоретиків електронної демократії вважається Й. Масуда, який сформулював ідею про формування демократії участі на основі інформаційних технологій і етики спільного використання інформації. Згідно з підходом Й. Масуди масове виробництво інформації і знань підсилює роль регулятивної діяльності людей, під час якої встановлюються й контролюються необхідні в суспільному розвитку соціальні зв'язки, що з'єднують воєдино людей, речі й символічні об'єкти. При цьому зростає значення як комунікаційної діяльності, так і соціального управління. Якщо в індустріальному суспільстві найбільш прогресивною формою правління була представницька демократія, то в інформаційному – демократія участі. Як пише Й. Масуда: "Це буде політика участі громадян, політика, за якої управління здійснюватиметься самими громадянами" [13, 10]. Він виділяє шість базисних принципів демократії участі в інформаційному суспільстві: 1. Всі або, принаймні, якомога більша кількість соціальних суб’єктів повинні брати участь у прийнятті рішень. 2. Синергія (добровільна участь у вирішенні загальних проблем) і взаємодопомога (готовність жертвувати своїми інтересами) як основа вироблення політичних рішень. 3. Доступність широким масам населення всієї необхідної інформації для обґрунтованого прийняття політичних рішень. 4. Отримана вигода й доходи повинні розподілятися між усіма громадянами. 5. Рішення політичних питань варто шукати шляхом переконання й досягнення загальної згоди. 6. Ухвалене рішення повинне реалізовуватися шляхом спільних дій, співробітництва всіх громадян. Отже, формується громадянське суспільство нового типу, в якому радикально трансформується право людини на особисту таємницю. На думку Й. Масуди, у недалекому майбутньому стане можливою ситуація, коли "файли з персональними даними виявляться відкритими в максимально
© Дубас О. П., 2011
можливому ступені; це дозволить усім людям спільно використовувати персональні файли один одного" [13, 95]. Хоча його концепція в цілому виглядає утопічною, положення про право вільного доступу громадян до державної інформації в сучасних розвинених демократіях одержало повсюдне поширення й закріплено в законодавстві. На думку В. Дрожжинова й А. Штрика, під е-демократією розуміється використання інформаційнокомунікаційних технологій та інформаційної інфраструктури для розвитку й посилення демократичних інститутів і розширення участі громадян у суспільній і політичній діяльності. Можливості застосування ІКТ простягаються від інформування про різних претендентів на виборні посади й діяльність партій щодо участі в електронних форумах, в електронному голосуванні (е-голосуванні) електронних виборах (е-виборах). При цьому розрізняється е-демократія у вузькому й у широкому розумінні. У вузькому розумінні едемократія полягає у використанні електронної підтримки для забезпечення відповідних конституційних прав, що вимагають тих чи інших формальних рішень. У широкому розумінні поняття е-демократія означає систематизацію думок і залучення громадян і організацій у політичні рішення й процеси [4]. Як вважає відомий дослідник політичної комунікації М. Вершинін, "електронна демократія" -- це будь-яка демократична політична система, у якій комп'ютери й комп'ютерні мережі використовуються для виконання найважливіших функцій демократичного процесу, таких як поширення інформації й комунікація, об'єднання інтересів громадян і прийняття рішень (шляхом консультацій і голосування) [2, 98]. Як відзначає російський дослідник В. Солодов, основною суттю електронної демократії є зміна форми й ступеня залучення громадян до прийняття політичних рішень. Він виділяє наступні основні переваги нової форми демократичних процедур: "Істотне зниження витрат, як матеріальних, так і тимчасових, на здійснення демократичних процедур; зниження витрат на інтерактивні форми взаємодії із громадянами, що дозволяє органам державної влади більш повно враховувати думки різних соціальних груп при прийнятті рішень; залучення громадян до прийняття рішень на більш ранніх стадіях і в більш тісній формі; зміцнення довіри громадян до держави за рахунок іміджевих функцій нових комунікаційних каналів, створення в громадян ілюзій участі в прийнятті рішень" [12, 20]. Водночас автор вказує на низку факторів, що обмежують можливості реалізації позитивного потенціалу електронної демократії. Серед них: "зниження рівня участі громадян у політиці пов'язано не тільки й не стільки з "економією ресурсів", скільки з низькою ефективністю такої участі, у цьому сенсі зниження витрат може не призвести до істотного збільшення навіть кількісних показників участі; цифрова нерівність обмежує можливості розвитку нових форм представництва інтересів; на відміну від традиційних форм дискусій, електронні дискусії не націлені на виявлення загального Інтернету, на конструювання громадянського суспільства, в Інтернеті є присутнім лише велика кількість індивідів, що усамітнилися перед екраном комп'ютера, але не суспільство й навіть не співтовариство; при цьому кожний може виразити свою думку із практично нульовими витратами ресурсів, що істотно збільшує розкид думок і ускладнює завдання агрегування інтересів; переведення політичного процесу у віртуальну реальність призводить до істотного зниження рівня рефлексії, обдуманості висловлювань, збільшення кількості в цьому випадку досягається за рахунок зниження якості; посилення залежності чиновників від волевиявлення рядових членів суспільства може призвести до популізму, втрати як самостійності чиновників при прийнятті рішень, так і відповідної відповідальності за вже ухвалені рішення; реальний облік усіх артикульованих в Інтернеті інтересів громадян неможливий, як неможливий і "відбір" здорових ідей у силу неясних критеріїв і широких можливостей для маніпулювання" [12]. На початку досліджень впливу нових інформаційних технологій на політичний процес більшості авторів здавалося, що знайдено якісь чудодійні ліки для зміцнення здоров'я демократичного суспільства, завдяки чому можна було, підвищивши політичну активність та інформованість мас, підняти рівень громадянськості населення й сприяти більшій мудрості й "освіченості" його політичних суджень. Політичні Інтернет-технології відкривають принципово нові можливості комунікації й взаємодії: роблять доступною політичну інформацію, спрощують одержання зворотнього зв'язку, створюють інноваційні форми участі населення в політичному процесі, стають джерелом прозорості дій політичних інститутів і конкретних політиків. Так, наприклад, М. Грачов стверджує, що використання в політичній сфері Інтернету в поєднанні з іншими новітніми інформаційно-комунікаційними технологіями в цілому сприяє розширенню можливостей конвенціональної політичної участі й становленню різних форм "електронної демократії" – механізмів комп’ютерно-опосередкованої політичної комунікації, які відповідають реальним потребам інформаційного суспільства, що формується [3, 5]. Для партій і політичних діячів Інтернет-технології є чинником підтримки іміджу, проведення безперервної, довгострокової фінансово-економічної політичної кампанії, що відкриває можливості участі більш широкого кола осіб в управлінських процесах держави. Завдяки використанню Інтернеттехнологій стає можливим прямий діалог з виборцем [6, 3]. Так виникає ідея віртуального суспільства, що завдяки Інтернету здатне перебороти ієрархію реальної влади. Електронна комунікація здійснює абсолютну рівність її учасників і учасниць [8]. Однак, як пише Г. Вайнштейн, "згодом ідеї "електронної демократії" і дані про нові особливості політичного життя, створювані електронними технологіями радіо й телемовлення, стали знаходити форму досить категоричних тез про народження нової моделі демократичного устрою, в якій принципи
прямої демократії виявляться відродженими й пристосованими до вимог сучасної епохи завдяки використанню новітніх засобів масової комунікації" [1, 14]. В. Смагін зазначає, що демократизуючий вплив Інтернету із формування більш зацікавленої й політично активної громадськості нерідко істотно переоцінюється. Так звана демократія в кіберпросторі не означає реального втілення принципів демократії. Більше того, можна сказати, що комунікаційна революція створила можливість електронного контролю за життям, напрямом думок, планами й настроями як окремих громадян, так і громадських організацій. Можливість швидкого доступу до будьякої інформації практично про будь-яку конкретну людину або організацію, її централізована обробка й узагальнення дають владі потужний засіб по запобіганню небажаних дій, непрямому управлінню поведінкою людей. Це реальність, що розчаровує тих, хто очікують відродження суспільної участі за допомогою збільшення доступу до інформації. Тому варто враховувати той факт, що збільшення кількості інформації не обов'язково забезпечує реалізацію сподівань на вирішення політичних проблем через процеси інформатизації суспільства [11, 6]. Лідером у просуванні електронної демократії по праву вважаються США. Тут електронна демократія не тільки досягла високого розвитку, а й продовжує динамічно розвиватися, відтиснувши теледемократію на другий план. Найбільш популярні в США такі аспекти електронної демократії, як комп'ютерне лобіювання (Інтернет-лобіювання), що включає в себе три основні напрямки: використання комп'ютерних мереж як інформаційного ресурсу для лобіювання; прямий інформаційний тиск через комп'ютерні мережі; використання комп'ютерних мереж для безпосереднього спілкування з посадовими особами органів державної влади або органів місцевого самоврядування [5, 76]. Що стосується України, то тут політики й державні діячі іноді використовують інтерактивні форми політичної комунікації, однак цей спосіб спілкування громадян із владою поки що малоефективний. Елементи онлайнової демократії й електронного уряду використовуються сьогодні здебільшого для рекламування окремих структур влади [7, 3]. У той же час було б несправедливим говорити про повну бездіяльність у цьому напрямку. Так, 1 березня 2010 р. було видано розпорядження Кабінету Міністрів України № 360-р про реалізацію пілотного проекту впровадження технологій електронного уряду. У цьому розпорядженні уряд України погодився з пропозицією Державного комітету інформатизації про реалізації в 2010 р. пілотного проекту впровадження технологій електронного правління в органах державної влади й органах місцевого самоврядування з метою створення організаційно-правових, науково-технічних і фінансовоекономічних умов для розвитку інформаційного суспільства. У даному пілотному проекті планується задіяти Дніпропетровську й Одеську області. Основним завданням пілотного проекту є визначення механізму вирішення проблем, пов'язаних з функціонуванням електронного документообігу; забезпеченням постійного зберігання електронних документів та інших електронних інформаційних ресурсів, а також захисту інформації; розробкою форматів типових електронних документів органів державної влади й органів місцевого самоврядування; підготовкою тимчасового регламенту електронного документообігу в органах виконавчої влади. Якщо експеримент виявиться вдалим, його досвід буде розповсюджено на всі регіони України. Дані, представлені різними аналітичними агентствами, показують, що найбільш масовою інформаційно-комунікаційною технологією в Україні на сьогодні стає мобільний телефон (зростання кількості користувачів Інтернету приблизно в чотири рази нижче). У зв'язку з цим стає актуальним дослідження політичного потенціалу мобільної телефонії в організації масових соціальних рухів. Роль нових ІКТ у процесах соціополітичної мобілізації розглядається насамперед у праці Г. Рейнгольда "Розумна натовп: наступна соціальна революція" на прикладі урядової кризи на Філіппінах, коли 20 січня 2001 р. більше мільйона жителів Маніли були мобілізовані й скоординовані хвилями SMS, що зібрали величезні мирні демонстрації, які скинули режим президента Джозефа Естради [10]. Застосування державними органами, громадянами й бізнесом мобільних технологій зумовило появу нових термінів, наприклад, мобільний уряд (м-уряд) і мобільна демократія (м-демократія). Мобільні опитування й голосування стають дедалі популярнішими не тільки в розвинених демократичних країнах, а й у такій державі, як Китай. Уперше мобільне голосування було проведено в Китаї в 2005 році. Це відбулося під час телешоу "Super Gіrl". Організаторів цього заходу вразила активність китайських користувачів, які надіслали більше 40 мільйонів повідомлень. Досягнення загальної "мобілізації" почав використовувати й уряд цієї країни. Зокрема, нещодавно в Китаї пройшла кампанія "Запитай прем'єр-міністра" (Ask the Premіer). У ході її користувачам пропонувалося надіслати SMS-повідомлення з питаннями прем'єрові, на частину з яких він повинен був відповісти. Підсумком кампанії стало 250 000 повідомлень із питаннями. Причому свої питання надсилали практично всі верстви населення країни, включаючи робітників, фермерів і студентів [9]. Отже, можна зробити висновок, що, очевидно, мережні ІКТ є ефективним інструментом здійснення деліберативної демократії з її акцентом на вільне обговорення проблем і прийняття рішень на основі рівноправної участі всіх зацікавлених сторін. У той же час роль електронної демократії в процесі розвитку демократичних інститутів неоднозначна. Як показує практика, "електронна держава" може існувати в рамках не тільки демократичних, а й тоталітарних режимів. "Електронна демократія", з од-
ного боку, сприяє новому розвитку демократичних інститутів, з іншого боку -- зустрічає складності насамперед технічного характеру. Приміром, Інтернет відкриває можливості нової організації виборів, у тому числі голосування з персональних комп'ютерів. Однак практика показує, що саме технічні труднощі ще не дозволяють широко використовувати нові технології. Аналіз ситуації в Україні показує, що поширення технологій, які полегшують включення громадян у політику, ще не призвело ні до прямого мережного представництва інтересів, ні до помітного розвитку електронної демократії в українському суспільстві. Разом з тим це обов’язково відбудеться в доступному для огляду майбутньому. Використані джерела 1. Вайнштейн Г. Информационная революция и демократия: ожидания, реальность, перспективы / Г. Вайнштейн // Мировая экономика и международные отношения. – 2003. – № 7. 2. Вершинин М.С. Политическая коммуникация в информационном обществе: перспективные направления исследований // Актуальные проблемы теории коммуникации. Сборник научных трудов / М.С. Вершинин. – СПб.: Изд-во СПбГПУ, 2004. 3. Грачев М.Н. Политическая коммуникация: теоретико-методологический анализ. Автореф. дис. докт. полит. наук / М.Н. Грачев // Российский университет дружбы народов. – М., 2005. 4. Дрожжинов В.И. Электронная демократия и поддерживающие ее технологии / В.И. Дрожжинов, А.А. Штрик // Технологии информационного общества – Интернет и современное общество: труды VI Всероссийской объединенной конференции. Санкт-Петербург, 3 – 6 ноября 2003 г. – СПб.: Изд-во филологического ф-та СПбГУ, 2003. – С. 101-110. 5. Емельяненко Е.М. Электронное правительство: инновационные подходы к политике и управлению в информационном обществе. – Дис… канд. полит. наук : спец. 23.00.02. – политические институты и процессы / Е.М. Емельяненко. – О., 2008. 6. Кондрашина Н.В. Интернет-технологии как инструмент взаимодействия политической власти и общества в современной России : автореф. дис… канд. полит. наук : спец.: 23.00.02 – политические институты, этнополитическая конфликтология, национальные и политические процессы и технологии / Н.В. Кондрашина. – Астрахань, 2009. 7. Маліс О.В. Розвиток Інтернету як комунікативного засобу та його вплив на діяльність суб’ектів політичного процесу в Україні : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук : спец. 23.00.02 Політичні інститути та процеси / А.В. Маліс. – К., 2009. 8. Марков Б.В. Демократия и Интернет // Технологии информационного общества – Интернет и современное общество: Материалы Всероссийской объединенной конференции / Б.С. Марков. – СПб., 2000. – 292 с. 9. Мобильная демократия с китайским лицом [Электронний ресурс]. – Режим доступа: http://cellnews.ru/news/mobilnaya-demokratiya-s-kitayskim-litsom/ 10. Рейнгольд Г. Умная толпа: следующая социальная революция. – М.: Фаир Пресс, 2006. – 416 с. 11. Смагин В.А. Обеспечение информационной открытости политической системы России : автореф. дис. канд. полит. наук : спец. 23.00.02 / В.А. Смагин Саратовский государственный университет. – Саратов, 2007. 12. Солодов В.В. Электронное правительство как инструмент трансформации государственного управления : автореферат дис. … канд. полит. наук : спец. 23.00.02 / В.В. Солодов. – М., 2007. 13. Masuda I. The Information Society as Post-Industrial Society / I. Masuda. – Washington: World Future Society, 1981.