Zenkoplatform 2016 by Zenko Foundation

У Карпатах відбувся перший міжнародний культурний форум Zenko Platform

В рамках форуму відкрилася знакова виставка «Дух часу. Українське мистецтво за часів незалежності». переглянути експозицію виставки > http://bit.ly/2lSDmNF

23 жовтня завершився перший міжнародний форум Zenko Platform. Дводенний захід за участі представників української та міжнародної спільноти відбувся в арт‑просторі Zenko Foundation, розташованому на території готель‑курорту «Коруна» (Татарів, Івано-Франківська обл.). Ініціатором форуму виступив фонд Zenko Foundation. Проект здійснено у співробітництві з Представництвом Європейського Союзу в Україні, низкою посольств іноземних держав, культурних центрів країн-членів ЄС та провідних українських культурних інституцій. Серед учасників форуму були присутні професор Бранденбурзького технічного університету і засновник освітньої програми «Студії світової спадщини» Вольфганг Шустер, керівник відділу мистецтва ХХ‑ХХІ століть Культурної фундації Німеччини Брітта Кайзер‑Шустер, польський незалежний куратор і письменниця Ева Сулек, директор Ludwig Museum у Будапешті Джулія Фабени, італійський культуролог Франко Баллоні, мистецтвознавець та куратор Костянтин Акінша та інші. Українську сторону представили заступник міністра культури України Ростислав Карандєєв, Перший секретар Управління публічної дипломатії МЗС України Русланна Лінник, президент фонду культурних ініціатив ArtHuss Костянтин Кожемяка, засновник онлайн‑ресурсу Culprostir, видавець і колекціонер Юрій Комельков, засновниця форуму «ГаліціяКульт» Ольга Сагайдак, керівник Львівського палацу мистецтв Юрій Гнатковський, колекціонер і засновниця Stedley Art Foundation Стелла Беньямінова та інші. Форум також відвідав голова Івано‑Франківської обласної державної адміністрації Олег Гончарук. «Ініціюючи Zenko Platform, ми ставили перед собою два основні завдання. Перше — дати можливість представникам української арт‑сцени поспілкуватися між собою, обмінятися думками, домовитися про нові спільні проекти, розповісти про них представникам відповідних міністерств. І друге — познайомити наших зарубіжних колег із ситуацією

в українському мистецтві і поговорити про міжнародну співпрацю», — пояснює засновник Zenko Foundation та ініціатор Zenko Platform Зенко Афтаназів. Під час Zenko Platform учасники форуму познайомилися з актуальної ситуацією в сучасному українському мистецтві та культурі, а також обговорили перспективи міжнародних культурних колаборацій та можливі спільні проекти. «Про українське мистецтво на міжнародній арт‑сцені знають дуже мало. Однак воно є аутентичним і настільки несхожим на те, що роблять митці інших європейських країн, що його необхідно показувати в Європі, — відзначив зокрема італійський культуролог Франко Баллоні. — Привезти українських сучасних художників до великих італійських музеїв — це моя давня мрія», — додав він. Учасники форуму мали змогу на власні очі подивитися на твори провідних українських митців. В рамках форуму відкрилася виставка «Дух часу». До експозиції увійшли твори трьох десятків авторів, які представляють три покоління українського сучасного мистецтва: «нову хвилю», котра сформувалася після розпаду Радянського союзу, авторів покоління «посторанж», які заявили про себе в середині нульових після першого Майдана, а також представників покоління, котре виникло на арт‑сцені кілька років тому і все ще перебуває у стані формування. «Кожна з представлених робіт у тій чи іншій мірі відображає «дух часу» складної і неоднозначної епохи, а зібрані разом у виставковому просторі Zenko Foundation у «Коруні», всі вони мають створити цілісний образ українського мистецтва після здобуття незалежності», — пояснюють куратори проекту Ігор Абрамович та Олександр Соловйов. Виставка тривала до 2 лютого 2017.

Художники, чиї роботи беруть участь у виставці:

Назар Білик, Яна Бистрова, Ігор Гусєв, Жанна Кадирова, Гліб Катчук і Ольга Кашимбекова, Олександр Клименко, Анатолій Криволап, Антон Логов, Павло Маков, Максим Мамсіков, Микола Маценко, Роман Мінін, Сергій Петлюк, Вінні Реунов, Олександр Ройтбурд, Василь Рябченко, Степан Рябченко, Арсен Савадов (у тому числі у співавторстві з Юрієм Сенченком), Олексій Сай, Іван Світличний, Андрій Сидоренко, Віктор Сидоренко, Марина Скугарєва, Олег Тістол, Василь Цаголов, Ілля Чічкан, Микита Шалений.

zenkofoundation.com

Про Zenko Foundation.

Фонд заснований у 2015 році. Основною місією арт-інституції є підтримка і просування українського сучасного мистецтва. В колекції Zenko Foundation – понад 200 творів вітчизняних сучасних художників. Дебютним проектом фундації стала виставка «Українське сучасне мистецтво. З приватних колекцій» (жовтень-березень, арт-простір у готельному комплексі «Коруна»). У квітні 2016 року в артпросторі Zenko Foundation в Карпатах стартував другий проект «Килим. Сучасні українські митці», який став всеукраїнським і після Карпат протягом року демонструвався у Львові, Харкові та Києві. Серед пріоритетних напрямків розвитку Zenko Foundation – виставкова програма на майданчиках Zenko Foun‑ dation, підтримка участі українських художників у масштабних національних і міжнародних проектах, а також видавнича програма, метою якої є підвищення інформованості вітчизняної і зарубіжної аудиторії про український арт-процес. Третім важливим напрямком роботи фундації є розвиток комунікаційних процесів у культурному середовищі України. У жовтні 2016 року Zenko Foundation став ініціатором міжнародного форуму Zenko Platform, що зібрав вітчизняних та зарубіжних кураторів, музейних управлінців, представників міжнародних культурних центрів і відвубвся у співробітництві з Представництвом Європейського Союзу в Україні, низкою посольств іноземних держав, культурних центрів країн-членів ЄС та провідних українських культурних інституцій.

Список гостей, запрошених до участі в роботі Zenko Platform:

Представники приватних інституцій: 9. Афтаназів Адріан — Засновник Zenko Foundation 10. Афтаназів Вероніка — фахівець з міжнародних комунікацій Zenko Foundation Представники державних інституцій: 11. Афтаназів Зенко — 1. Карандєєв Ростислав — Засновник Zenko Foundation Заступник міністра культури України. 12. Афтаназів Роксолана — 2. Ліннік Руслана — перший секретар Засновник Zenko Foundation Політичного департаменту МЗС України (культурна дипломатія) 13. Беньямінова Стелла — Засновник фонду Stedley Art Foundation 3. Гончарук Олег — Голова обласної 14. Васик Ганна — державної адміністрації Керівник програм PinchukArtCentre: 4. Сидоренко Віктор — освітньої та публічної програми, Український живописець, Дослідницької платформи та куратор, педагог, автор об'єктів арт‑департаменту PinchukArtCentre. і фотокомпозицій. Кандидат філософських наук. Директор інституту проблем 15. Гордєєв Віктор — Колекціонер. сучасного мистецтва Національної академії мистецтв України. 16. Дерега Олександр — Графічний дизайнер 5. Возняк Тарас — Український культуролог, політолог, 17. Дяк Софія — Директор Центру генеральний директор Львіської міської історії Центрально-Східної національної галереї мистецтв Європи (м.Львів) Доктор філософії імені Бориса Возницького. зі спеціальності соціологія Інституту соціології та філософії ПАН. 6. Баршинова Оксана — Арт‑куратор, старший науковий співробітник 18. Іващишин Маркіян — Директор науково-дослідного відділу «Мистецького Обєднання "Дзига"» мистецтва ХХ — початку 19. Кожемяка Костянтин — Президент ХХІ століть Національного фонду культурних ініціатив Art Huss. художнього музею України. 20. Кожемяка Римма — 7. Гнатковський Юрій — Керівник Комерційний директор фонду Львівського палацу мистецтв культурних ініціатив Art Huss. 8. Мазурик Зиновій — віце президент 21. Комельков Юрій — Засновник Українського Національного Комітету Інтернет платформи Cultprostir. Міжнародної Ради Музеїв (ICOM)

22. Курочка Андрій — Координатор Галереї сучасного мистецтва УКУ (Українського Католицького Університету), керівник проектів та програм. 23. Лєбєдєва Марія 24. Сагайдак Ольга — Cпіввласник аукціонного дому «Корнерс», співзасновник Благодійного фонду Dofa.fund, організатор форуму ГаліціяКульт. 25. Симошенко Яна — Засновник Zenko Foundation 26. Фединяк Сергій — Графічний дизайнер Zenko Foundation Художники: 27. Білик Назар — Український художник. 28. Логов Антон — Український художник. 29. Маценко Микола — Український художник. 30. Петлюк Сергій — Український художник. 31. Ройтбурд Олександр — Український художник. 32. Сай Олексій — Український художник. 33. Цаголов Василь — Український художник

Мистецтвознавці: 34. Бояров Андрій — Незалежний куратор і візуальний митець, Україна/Естонія 35. Звіжинський Анатолій — Куратор, мистецтвознавець, художник. 36. Кауфман Володимир — Арт‑директор «Мистецького Обєднання "Дзиґа"» , мистецтвознавець 37. Ложкіна Аліса — Куратор в Мистецькому Арсеналі. 38. Петрашик Володимир — Мистецтвознавець. Музика: 39. Гомез Антоніо — Співак. 40. Гурт «Контраст» Преса: 41. Білоусов Максим — Фотограф Zenko Foundation 42. Божко Олег — Фотокореспондет інформаційного агенства «РБК Styler» 43. Гончарова Катерина — спеціальний журналіст бізнес видання «Дело» 44. Городецька Ірина — PR, комунікації Zenko Foundation 45. К лименко Валентина — Журналіст «Українська правда» 46. Купріна Юлія — PR, комунікації Zenko Foundation 47. Покшиванов Олександр — Відеооператор Zenko Foundation 48. Соловей Тетяна — Журналіст онлайн‑ресурсу журналу Vogue Ukraine.

Телеканали: 49. Васильчук Віталія — Ведуча «ТРК РАІ Новини», знімальна група 50. Іроденко Ольга — Ведуча «ТБ Галичина», Програма «Шлях до Європи», знімальна група 51. Каразуб Ірина — Ведуча «Радіо Карпати», Програма «Культура» 52. К вітнева Оксана — Ведуча «ТРК Карпати», Програма «Арт і Факт», знімальна група 53. Приходько Тамара — Ведуча «ТРК НТК», Програма «Новини», знімальна група

Працівники посольств та радники: 54. Херардо Анхель Бугайо Оттоне — Посол Іспанії в Україні Mr. Bugallo Ottone Gerardo (Ambassador of Spain to Ukraine). 55. Берет Гарсиа Ана — Дружина Посла Іспанії Mrs. Beret Gatcia Ana Spouse Ambassador of Spain to Ukraine 56. Шапір Бен Нафталі — Перший секретар, Голова Політичного відділу Посольства Ізраїлю в Україні. Mrs. Shapir Ben Naftaly First Secretary, Head of Political Department, Embassy of Israel in Ukraine. 57. Вілчінскас Юргіс — Керівник відділу преси та інформації Представництва ЄС в Україні Mr. Vilcinskas Jurgis Head of Press and Information Section, EU Delegation to Ukraine. 58. Нікола Франко Баллоні — професор, культуролог, аташе з питань освіти, культури і науки Посольства Італії в Україні Franco Balloni, Professor, culturologist (Embassy of Italy to Ukraine) 59. Семен Кумуржі — Керуючий справами Італійського інституту культури в України (Посольство Італії в Україні) Semen Kumurzhi — Administrator of the Italian Cultural Institute in Ukraine (Embassy of Italy to Ukraine)

Закордонні мистецтвознавці, куратори, директори музеїв: 60. А кінша Костянтин — Незалежнй куратор, мистецтвознавець Dr. Konstantin Akinsha — Independent curator, art historian, Director of Russian Avant garde Research Project, London. 61. Кайзер-Шустер Брітта — Директор відділу мистецтва XX‑XXI сторіччя, проект менеджер в Cultural Foundation of the German States. Директор German Russian Museums Dialogue Dr. Britta Kaiser-Schuster, Director for XX and XXI centuries Fine Arts, project development and managing director of Cultural Foundation of the German States, Director of GermanRussian Museums Dialogue, Berlin 62. Сулек Ева — Незалежний куратор і письменник, випускниця Кембриджського університету Ewa Sułek — freelance curator and writer, University of Cambridge alumna. 63. Фабеній Джулія — Директор музею Людвіга Dr.Julia Fabényi — Director Ludwig Museum, Budapest. 64. Фассіні Крістіана — Доцент кафедри історії мистецтв. Університет Болоньї Італія Faccini Christiana associate professor of Art History department, Bologna University (Bologna, Italy).

65. Федоркова Ірена — координатор проектів в країнах Східного Партнерства, Інститут Адама Міцкевича Fedorkowa Irena — project coordinator in the Eastern Partnership countries, the Adam Mickiewicz Institute in Warsaw. 66. Шустер Вольфганг — Професор Браденбургського технічного університету Dr. Wolfgang Schuster — Professor of Brandenburg Technical University (BTU) Cottbus, initiator and founder of international study course «World Heritage Studies», BTU, Cottbus

ВСТУП

Афтаназів Зенко Семенович, засновник Zenko Foundation: Добрий день, шановні пані і панове! Дозвольте мені від імені засновників фонду Zenko Foundation привітати вас в готель‑курорті «Коруна» з нагоди відкриття першого культурного форуму Zenko Platform. Проект відбувся за співпраці з представництвом Європейського Союзу в Україні, низкою посольств в Україні, а також культурних центрів країн‑членів ЄС та інституцій нашої держави. Сподіваємось, що протягом двох днів ми будемо спільно працювати, прояснимо проблеми і оцінимо здобутки, які є в нашій країні в галузі мистецтва. Я вважаю, що дискусія з закордонними партнерами допоможе зрозуміти, які подальші кроки ми повинні зробити, щоб дійсно почати інтеграцію до європейської спільноти. З вашого дозволу представлю спікерів, які будуть з вами працювати. Закордонних партнерів представляє письменник, куратор, мистецтвознавець Костянтин Акінша. Українську сторону спонукатиме до розмови куратор, заступник директора Мистецького Арсеналу Аліса Ложкіна. Із задоволенням надаю слово заступнику міністра культури Карандєєву Ростиславу Володимировичу. Він урочисто відкриє наш захід.

Карандєєв Ростислав Володимирович, заступник міністра культури України: Доброго дня, шановні колеги! Шановний Зенко Семенович. Шановні друзі. Цей захід відбувається вперше в такому форматі, але не вперше за ініціативи Зенка Афтаназіва — людини, яка останнім часом не мислить себе поза сучасним українським мистецтвом. Захід носить громадсько‑приватний характер, але виконує важливу державницьку функцію. Не тільки тому, що тут присутні представники інших держав, і ми в такий спосіб розвиваємо культурну дипломатію. Але й тому, що ми намагаємось зрозуміти, яким має бути ставлення держави до мистецтва. На сьогодні однією з найбільших проблем залишається відсутність належних комунікацій між державними установами. Між тими, хто приймає рішення від імені держави, і мистецьким середовищем. Ініціатива Zenko Foundation щодо проведення платформи є тим кроком, який допоможе зрозуміти, як правильно вибудувати комунікації, яким йти шляхом. Обов’язком держави є формування умов — законодавчих, нормативних та фінансових — для розвитку українського мистецтва. Незважаючи на проблеми, воно повинно розвиватися автономно, без ручного управління. Це ідеальна форма, якої ми прагнемо. Я представляю Міністерство культури України, яке нарешті прагне сформувати саме такий алгоритм взаємовідносин. Щиро дякую Зенку Семеновичу Афтаназіву за ініціативу щодо здійснення такого заходу.

Сподіваюсь, що Zenko Platform стане першим у низці багатьох інших проектів, які будуть сприяти організації комунікативних стосунків. Бажаю всім нам плідної роботи. Щоб наше спілкування сьогодні і завтра принесло гідний результат. Найголовніше — це краще розуміння один одного, власних проблем, проблем наших партнерів, спільний пошук їхнього вирішення. Вітаю вас з відкриттям! Аліса Ложкіна, заступник директора Мистецького арсеналу: Шановні друзі! Ми із Зенком Семеновичем перед початком заходу міркували, яким чином нам зробити так, щоб всі одразу відчули себе більш комфортно. Не всі учасники сьогоднішнього заходу встигли з’ясувати, хто є хто. Ми пропонуємо нашим гостям сказати одне‑два слова про себе, після чого почнемо пленарну частину.

ОСОБИСТІ ПРЕЗЕНТАЦІЇ ГОСТЕЙ ZENKO PLATFORM

Мене звати Вольфганг Шустер. Працюю в університеті Бранденбургу. Це Котбус, Берлін. Я експерт з сучасної скульптури.

Джулія Фабені. Я директор Музею Людвіга в Будапешті. Відповідальна за Середній Схід, а також за колишні соціалістичні країни.

Брітта Кайзер‑Шустер. Я директор сучасного мистецтва, а також мистецтва XX століття Культурного фонду німецьких держав, який сформували 60 організацій. Ми відповідальні за підтримку, за консультацію архівів, бібліотек у Німеччині. Я розвиваю німецько‑російські музеї і діалог між ними.

Моє ім’я Реут Шапір Бен Нафталі, я перший секретар, голова політичного відділу посольства Ізраїлю в Україні. Займаюся культурною співпрацею між інституціями.

Мене звуть Костянтин Акінша, я куратор, мистецтвознавець. Працюю з виставками модернізму в американських та європейських музеях. Займаюся реституцією культурної спадщини, яка була втрачена під час Другої світової війни.

Доброго ранку! Дуже радий бути тут сьогодні. Моє ім’я Франко Баллоні. Професор, культуролог, аташе з питань освіти, культури і науки Посольства Італії в Україні. Дуже дякую!

Я Семен Кумуржі, керуючий справами Італійського інституту культури в Україні. Сподіваюсь, що завдяки цьому заходу співробітництво в галузі сучасного мистецтва з італійськими та іншими міжнародними інституціями відбудеться, що з цього проекту з’являться нові спільні заходи, корисні для різних країн.

Доброго дня! Мене звати Ірина Федоркова. Я репрезентую сьогодні Інститут Адама Міцкевича у Варшаві. Це культурний інститут. Його діяльність націлена на популяризацію Польщі, польської культури за кордоном. Займаюся співпрацею з країнами східного партнерства, з Україною, Білоруссю, Молдовою, Азербайджаном, Арменією, Грузією.

Доброго ранку, Доброго ранку! я Юргіс Вілчінскас. Я Єва Сулек. Радник представника ЄС Мистецтвознавець, куратор в Україні. Керівник відділу із Польщі. Цікавлюся преси та інформації сучасним українським Представництва артом, особливо тим, ЄС в Україні. що з’явився в результаті конфлікту з Росією на cході Ростислав Карандєєв. України. Я пишу зараз Заступник міністра книгу про протестне культури України. Дякую. мистецтво України. Мене запросила Аліса Ложкіна, бо ми маємо працювати над спільною польськоукраїнською виставкою в Києві, яка згодом поїде до музею архітектури в польському Вроцлаві.

Доброго дня! Руслана Ліннік, представник Міністерства закордонних справ України. Я представляю команду культурної дипломатії України. Це новостворена структура в МЗС існує недовгий час, але у нас вже є багато проектів, які ми підтримали за кордоном. Сподіваємося на співпрацю. Дякую. Добридень! Рада бачити всіх вас тут. Мене звуть Яна Симошенко. Я співзасновник Zenko Foundation і один із організаторів Zenko Platform.

Доброго дня! Мене звати Адріан Афтаназів, я керуючий Zenko Gallery, а також співзасновник фонду Zenko Foundation. Тут присутня моя сестра Роксолана Афтаназів, так само співзасновник фонду Zenko Foundation. Доброго дня! Я Аліса Ложкіна. Працюю в Мистецькому Арсеналі. Сьогодні модерую нашу прекрасну подію.

Доброго дня! Андрій Бояров, художник в сфері медіа, незалежний куратор. Веду дослідницьку програму щодо мистецтва авангарду у Львові, як передвоєнного, так і повоєнного. Доброго дня! Влодко Кауфман, художник і куратор, арт‑директор галереї «Дзиґа» у Львові.

Андрій Курочка, координатор Галереї сучасного мистецтва Українського католицького Доброго дня! Мене звати університету, ініціатор Оксана Баршинова, створення постійної я завідуюча відділом колекції для майбутнього мистецтва XX — музею сучасного початку XXI століття мистецтва нашого в Національному художньому музеї України, університету. куратор і історик мистецтв. Мене звуть Вероніка Афтаназів. Я допомагаю Мене звати Василь Цаголов, я художник. Дуже своїй родині у сімейному бізнесі, працюю в галереї. радий, що перебуваю тут. Всім гарного дня! Доброго дня! Моє ім’я Назар Білик. Я скульптор. Дуже радий всіх вітати.

Доброго дня! Софія Дяк, історик, директор Центру міської історії у Львові.

Доброго дня! Катерина Гончарова, журналіст РБК‑Україна.

Доброго дня! Сергій Махно, архітектор, засновник Mahno Design Gallery.

Петро Романчук, художник.

Мене звати Олексій Сай, художник. Доброго дня! Микола Маценко, художник.

Галина Афтаназів, співвласниця готель‑курорту «Коруна», який вас приймає. Приємного перебування! Доброго дня! Сергій Петлюк, медіа‑художник.

Добрий день! Віктор Гордєєв. Я людина, яка цікавиться сучасним мистецтвом. Доброго дня! Стелла Беньямінова, засновниця Stedley Art Foundation. Віктор Сидоренко, художник, директор Інституту проблем сучасного мистецтва.

Доброго дня! Костянтин Кожемяка, Доброго дня! Анатолій засновник «Фонду Звіжинський, художник, Володимир Петрашик, культурних ініціатив арт‑критик, куратор мистецтвознавець, ArtHuss», який сприяє Івано‑Франківського редактор журналу співпраці креативних центру сучасних мистецтв. «Образотворче мистецтво». індустрій і сучасного Дуже приємно! українського Доброго здоров’я! Ганна Доброго дня! Антон мистецтва. Дякую. Логов, художник, учасник Васик, керівник програм PinchukArtCentre. виставки «Дух часу». Добридень! Юрій Комельков, колекціонер Олексій Панченко, Валентина сучасного українського директор Zenko Foundation мистецтва, видавець. Клименко, журналіст, мистецтвознавець, куратор та Zenko Gallery. Рік тому я заснував мистецтвознавчого інтернет‑платформу конкурсу від Stedley української культури Доброго дня! Римма Art Foundation. Culturprostir.ua. Кожемяка, співвласниця друкарні Huss. Її продукцію ви бачите поруч із собою.

Доброго дня! Я Ольга Сагайдак, співзасновник фонду «Мистецькі надра» (www.dofa.fund), керівник проектів «ДонКульт» і «ГаліціяКульт». Доброго дня! Юрій Гнатковський, директор культурно‑мистецького центру «Львівський палац мистецтв», засновник журналу «A‑Z art». Доброго дня! Тарас Возняк, директор Львівської національної галереї мистецтв. Я Зеновій Мазурик, віце‑президент Українського національного комітету Міжнародної ради музеїв (ІСОМ), незалежний експерт у сфері музеєзнавства. Маркіян Іващишин, директор мистецького об’єднання «Дзиґа», співзасновник Інституту актуального мистецтва.

ОГЛЯД НОВІТНЬОГО МИСТЕЦТВА УКРАЇНИ

Аліса Ложкіна: Я вітаю всіх сьогодні у чудовому просторі Zenko Foundation. Нагадую тим, хто вперше завітав сюди, що активна виставкова політика в Zenko Foundation розпочалася рік тому. Ви маєте змогу ввечері відвідати відкриття виставки «Дух часу», куратором якої виступив мій колега, наш партнер і друг Олександр Соловйов. За останній рік Zenko Foundation провели в галереї 4 виставкових проекти. Один з них називався «Килим». Зараз він подорожує Україною і презентує твори українських молодих митців. Ми починаємо з огляду сучасного українського мистецтва останніх років. Цей огляд виявився серйозним викликом для мене як для людини, яка мала формувати коротку доповідь. Всупереч тяжінню до того, щоб вважати наше мистецтво якимось недостатнім, коли доходить до перерахування імен митців, які наразі знаходяться в активному мистецькому полі, виявляється: це навіть не десятки, а сотні цікавих особистостей. Розповісти про всіх за півгодини, на жаль, у мене не вийде. Я вибачаюся перед тими, хто сьогодні присутній, і про кого я не згадаю. Про митців, які представлені на виставці в галереї Zenko Foundation «Дух часу», буде йти мова в окремій презентації в рамках екскурсійної програми до виставки.

Вибачаюся перед фахівцями, для яких зміст моєї доповіді — давно очевидні факти. Наша аудиторія складається з двох кардинально різних груп людей. Частина знає контекст дуже добре, а частина, можливо, абсолютно з ним незнайома. Досить важко описати коротко всі феномени, що відбулися протягом останніх 10 років. За цей період сталося справжнє відродження сучасного мистецтва в Україні. В 1990‑ті і на початку 2000‑х це був субкультурний феномен. Кількість людей і галерей, задіяних у мистецькому полі, була досить обмежена. Протягом 2006‑2008‑го років ми в змозі прослідкувати величезне збільшення кількості мистецьких галерей, просторів, а також митців, які залучені до цього процесу. Ми перераховуємо не десятки, а сотні молодих авторів, які щороку з’являються в сучасній України. Після 2010‑го року ця кількість значно збільшилася. Я б хотіла визначити декілька головних тенденцій, які спостерігаються на мистецькій сцені країни.

ТЕНДЕНЦІЇ СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО МИСТЕЦТВА

По‑перше, незважаючи на факт, що є багато людей, які вочевидь залучені до сучасного українського мистецтва; незважаючи на те, що Міністр культури зацікавлений у його підтримці, що є так багато інституцій, які так чи інакше презентують роботи вітчизняних митців, у нашій країні немає власного музею, де можна б було презентувати колекції останніх десятиліть. Як для живого процесу ситуація складна і дивна. Бракує інституцій, що хотіли б систематично співпрацювати із музеєфікацією. Ми знаходимося під загрозою того, що все здобуте може бути втрачено, роботи — загублені, митці — забутими.

Якщо ми вирішимо, наприклад, влаштувати музей сучасного українського мистецтва, у нас будуть серйозні проблеми з придбанням артефактів 1990‑2000‑х років. Приватні колекції — не єдине, але одне з основних джерел інформації про сучасне мистецтво. Дуже важливо, що на нашому заході присутні колекціонери. Вони принаймні частково виконують роль музеїв та інститутів. Я дякую людям, які підтримали сучасне українське мистецтво. Завдяки цьому воно вижило і розвивається. Розмову про тенденції я хочу розпочати з дивного феномена.

1. Передбачання Як ви знаєте, в 2013‑му наша країна пережила серйозну трансформацію, перетворення. Наприкінці року відбулась революція. Після цього — війна, яка багато в чому впливає і на наше суспільство, і на мистецтво. Було передчуття цієї катастрофи. Коли ми з Костянтином Акіншою готували виставку, присвячену Майдану, то збирали у Відні роботи про українську революцію. І побачили багато всього, що визначало цей процес. Наші митці передчули і кризу, і трансформацію.

Хочу познайомити вас з творчістю відомого українського фотографа родом із Харкова Сергія Браткова. Він працює як в Україні, так і в Росії. Ми вважаємо його українцем. Його робота «Нехай буде погано зараз заради того, щоб добре було завтра» дуже символічна.

Сергій Братков «Нехай буде погано зараз заради того, щоб добре було завтра»

Ось проект київського митця Максима Мамсікова. Ви бачите пляж у Криму із військовими. Вочевидь передбачення майбутньої анексії Криму.

Максим Мамсіков «Пляж»

Я покажу вам графічну серію «Інциденти» Микити Кадана, відомого українського автора, який зараз мешкає за кордоном. Він один із перших почав працювати з темою насильства, з травматичними речами, що у 2013‑му та 2014‑му стали очевидними в поточній українській реальності.

Микита Кадан із серії «Інциденти»

Маю намір показати вам мистецьку роботу Романа Мініна «План втечі із Донецької області». Робота розповідає про життя донецьких шахтарів. І саме декораційною мовою, мовою прикрашання, висвітлює соціальногострі теми. Назву проекту ми інтерпретуємо як передчуття катастрофи, що відбулася пізніше.

Роман Мінін «План втечі із Донецької області»

«Катапульта» Микити Шаленого, молодого українського митця із Дніпропетровська. Перед революцією Микита створював інсталяцію, що мала катапульту в собі. Він працював із вченими, які порівнювали катапульту з іншими пристроями. Це був великий дослідницький проект. Після того, як відбулася революція, дуже дивно бачити це. Під час революційних подій справжні катапульти почали брати владу на себе.

Микита Шалений «Катапульта»

2. Соцільні акценти Інша тенденція — роботи із соціальним акцентом. На початку 2000‑х‑2010‑х митці почали піднімати незручні теми, описувати приховані соціальні явища. Борис Михайлов у 1990‑ті та перед ними досліджував чуттєві моменти українського суспільства перехідного періоду.

Микита Кадан, якого я вже згадувала, створив інсталяцію «Бабуся», яку я вважаю однією з найпоказовіших, найважливіших. Інсталяцію возили до Венеції як частину виставки фіналістів PinchukArtCentre Prize‑2013. З одного боку вона виглядала так, а з іншого… Як бачите, це шматки хліба, найдешевшого хліба для бідаків. Микита зробив це з буханок, які повільно гнили. Загнивання символізувало ставлення до бідних і старих людей в Україні протягом останніх десятиріч. Я покажу вам, як виглядала робота через деякий час. Ось частина цієї інсталяції.

Микита Кадан «Бабуся»

Також я хочу познайомити вас із роботою видатної української мисткині та фотографині Євгенії Бєлорусець. У 2010‑му вона виставляла свій перший проект «Твердження. Гоголівська, 32». Це серія світлин звичайних квартир в Україні. Людей, які там жили, десятиріччя тому повинні були перевести в більш зручні умови. Через соціальну кризу в нашій країни вони залишилися там, де були. Євгенія зробила потужне твердження про людей, які були кинуті у відчаї. Які проводили життя в боротьбі із державою, із міською адміністрацією. У них не було води, тепла, не було нічого. І все ж вони боролися за право бути людьми. Цей проект зробив Євгенію Бєлорусець досить відомою. Пізніше я вам покажу інші її роботи.

Євгенія Бєлорусець «Твердження. Гоголівська, 32»

Мистецькі роботи Анатолія Бєлова, неймовірного українського митця, який один із небагатьох працює з темою ЛГБТ. Він починав із графіки, яка описувала чуттєві моменти його життя як ЛГБТ‑активіста. Пізніше він став знімати відео та фільми про проблеми гей‑спільноти, про життя альтернативної культурної сцени Києва. Вони показують нам неофіційний Київ. Такого міста ви не побачите на виставках чи офіційних зустрічах. Це музикантиелектронщики, митці, ЛГБТ‑активісти. Мистецькі роботи Бєлова є певним чином найцікавішими сучасними українськими твердженнями на ці теми.

Анатолій Бєлов My lover is not a kisser

Як прояв соціального акценту українського арта — робота Андрія Сидоренка «Нульовий кредит». Це відео‑діалог між поколіннями — Андрія Сидоренка та його відомого попередника Бориса Михайлова. Бомж, що танцює на вулиці, — важливе твердження про соціальну нестабільність в сучасній Україні. Через десятиліття після перших робіт Бориса Михайлова, коли він почав знімати світлини бездомних людей у Харкові, небагато змінилося. Ті самі обличчя, ті самі проблеми. Їх треба вирішувати. Це одне з найболючіших питань сучасної України.

Андрій Сидоренко «Нульовий кредит»

3. Травмованість суспільства Ще одна тема, яку ви можете ясно побачити в мистецтві останніх років, — тема травм. Звісно, після революції та під час війни ми багато в чому травмовані. Мистецтво відображає це. Ось роботи Романа Михайлова, молодого українського митця, який з’явився на сцені лише кілька років тому. Його поява саме співпала з соціальними потрясіннями і виникненням травм, про які йдеться зараз. Одна з його інсталяцій називається «Тіні» — це українські військові кораблі, виготовлені зі спаленого дерева. Він показав її в декількох центрах, в тому числі в Мистецькому Арсеналі. Ось інша робота, що називається «Спалення реальності». Величезний спалений стос паперу. Роман Михайлов традиційно працює з матеріалами, які можуть горіти. Роман Михайлов «Спалення реальності»

Також я хочу показати вам роботи цікавої української мисткині Влади Ралко. Протягом перших років війни та під час революції вона створила проект «Київський щоденник». Він демонструє найбільш травматичний аспект мистецтва. Ці невеличкі графічні роботи зазвичай виставляють у великій кількості. Ось декілька. Їх слід показувати одна за одною і сприймати як величезну-величезну інсталяцію.

Влада щодня ходила на Майдан, або дивилася телевізор і робила певні твердження стосовно тої чи іншої політичної події. Коли я дивлюсь на ці роботи, то згадую події, які я вже майже почала забувати. Вони повертаються до мене разом із травматичними зображеннями Влади Ралко.

Влада Ралко «Київський щоденник»

Можемо згадати творчість Олексія Сая, який сьогодні з нами. Його характерна робота «Пейзаж зі слідами вибухів снарядів» була показана як частина проекту «Килим» в галереї Zenko Foundation цієї весни. Зроблені із заліза абстрактні мапи, знищені кулями, відображають те, про що ми зараз говоримо.

Перформанси Марії Куліковської. Молода українська перформерка зробила серію тверджень під час революції та війни. Я б хотіла показати вам один з її проектів, який вона створила в галереї минулого року. Частково це була скульптура, частково — перформанс. Марія зробила скульптурні портрети свого тіла з мила. До речі, проект отримав велику популярність у британських засобах масової інформації. Згодом мисткиня знищила ці автопортрети в одній з галерей. В цьому і полягав перформанс.

Олексій Сай «Пейзаж зі слідами вибухів снарядів»

Марія Куліковська «Булла»

Один з найбільш характерних проектів на тему соціальних травм — робота Миколи Рідного, члена арт‑групи SOSka. Називався цей проект «Мертва точка». Микола зробив його разом із відомим українським поетом Сергієм Жаданом. Роботу показали на останній бієнале сучасного мистецтва — і в головному проекті, і в українському павільйоні, який готували в співробітництві з PinchukArtCentre. Це, так би мовити, невеличка частинка реальності, яку ми сприймаємо, коли травмовані. Простір звужується, звужується і ще раз звужується. Утворюється така собі сліпа пляма, мертва точка, що, на жаль, зазвичай впливає на всі сторони конфлікту. Коли ми травмовані, то знаходимось під дією сліпих плям, на якому б боці не були — добра чи зла. Цього уникнути неможливо.

Микола Рідний «Cлепое пятно»

4. Декомунізація Маємо ще одну важливу тему, вона присвячена пам’ятникам та архівам. В нашому суспільстві відбувається процес так званої «декомунізації», який не залишає митців байдужими. Їхні думки стосовно цього процесу досить різні. Це також травматичний момент — процес повторного споглядання історії радянської України, України загалом. Існує багато виставок, мистецьких проектів, які так чи інакше, більше чи менше торкаються цієї теми. Ми переглядаємо нашу історію кілька разів протягом останніх ста років. Актуальне питання: чи потрібно це робити знову? Що залишиться від того, що ми вважаємо сучасним мистецтвом, якщо відбудеться ще один перегляд за 10, 20 років? Це ніби постійне нагадування про можливість втратити власну пам’ять, спадок, розуміння процесу, який відбувається в нашій історії. Саме тому це питання так надихає і є настільки цікавим для митців.

Я покажу вам проект «Консервація історії», який було створено Романом Мініним і Гамлетом Зіньковським у 2010‑му в Севастополі. Стріт‑арт, який спричинив величезний скандал серед мешканців міста. Проект залишився характерною роботою свого часу. Зараз це вже історія.

Роман Мінін і Гамлет Зіньковський «Консервація історії»

Величезний колаж Гамлета Зіньковського «Знайди себе та втрать себе» зроблено із знайдених об’єктів‑картинок та світлин невідомих людей. Ця масштабна робота виставлялась у Мистецькому Арсеналі.

Гамлет Зіньковський «Знайди себе та втрать себе»

Мисткиня Жанна Кадирова традиційно працює з медіа. В контексті пам’яті та архівування я б хотіла показати вам її потужну інсталяцію. Це пам’ятник, який ніби готують до відкриття. Ви не знаєте, який герой зараз під цією білою тканиною, і хто там буде завтра. Якщо ми вже згадали про Жанну, я б хотіла показати іншу форму медіа‑арта. Мисткиня створювала світло з бетону. Цей великий проект виставлявся в декількох місцях. Основна ідея — світло, що стало шматком бетону.

Жанна Кадирова «Пам’ятник пам’ятнику»

Жанна Кадирова «Неявні форми»

Якщо говорити про пам’ять, неможливо пропустити інсталяцію Жанни Кадирової для проекту, який мав стосунок до декомунізації і поточних справ в українській політиці. Це інсталяція з мистецьких робіт так званих митців, яких ми навряд чи можемо вважати найкращими представниками сучасного українського мистецтва. Це або люди, що малюють на вулицях, або художники, яких приводили до Жанни. Вона зголосилася, щоб до неї приводили членів Спілки художників України. Це такий собі атавізм Радянського Союзу. Кадирова виставляла цю інсталяцію двічі. Вперше у покинутому старому кінотеатрі в Вінниці, за декілька сотень кілометрів від Києва, що також є символом загнивання, розпаду радянських традицій. Згодом в університеті ім. Драгоманова в Києві, вестибюль якого також не набагато кращий, ніж кінотеатр, який я згадувала.

Жанна Кадирова «Натовп»

Це неймовірно маленька частинка того, що ми могли б показати. Я хочу, щоб ви зрозуміли: українське мистецтво дуже різноманітне і потребує підтримки. Треба, щоб люди знали про нього. Адже кількість та глибина процесів, що відбуваються, вражає. Сьогодні ми мали б просунути наше мистецтво, відкрити його для міжнародної аудиторії.

ПРЕЗЕНТАЦІЇ ІНОЗЕМНИХ ГОСТЕЙ

Брітта Кайзер‑Шустер, директор сучасного мистецтва та мистецтва XX століття Культурного фонду німецьких держав, Німеччина: Дуже дякую вам, Аліса, за цей вражаючий вступ. Те, що ми побачили, варте того, щоб зробити що завгодно, аби допомогти вашому мистецтву стати більш публічним, представити його на міжнародному рівні. Отже, наш культурний фонд було засновано у 1986 році в Берліні. Політики і люди, які займаються мистецтвом, розуміли, що Німеччині бракує інституції, яка б відчувала відповідальність за культуру всієї країни. Необхідні були консультації, радники. І не лише музеям, а також бібліотекам та архівам. Це розуміння стало першим кроком для розвитку нашого фонду. В 1991‑му після падіння Стіни так звані «нові землі» також приєдналися до нас. Тепер наш фонд фінансують всі 16 адміністративних одиниць Німеччини. Отже, кожна земля Німеччини дає кошти нашому фонду. Суми залежать від того, скільки людей мешкає в тій чи іншій адміністративній одиниці, і скільки вони заробляють. Те, що ми започаткували, вимагало роздумів про культурну цінність нації. З кожним кроком ми все ясніше розуміли, що мова повинна йти не лише про мистецтво давніх часів, що сучасний арт також потребує підтримки. Ми намагаємось розширювати музейні колекції, щоб показати, що маємо у полі сучасного мистецтва. Це не означає, що ми підтримуємо роботи виключно німецьких митців. Я вважаю за потрібне показати в музеях ситуацію, що склалася по всьому світові.

Музеї потребують значно більше, ніж просто грошей. Їм потрібні радники, дискусійні форуми, обговорення. Це те, що не в змозі влаштувати міністерства. Саме тому наш фонд є радником німецьких музеїв. Наприклад, я відповідальна за XX століття та за сучасне мистецтво. Музеї обговорюють зі мною виставкові проекти, радяться щодо презентацій, тем, які варто було б підняти і показати на виставках. Якщо вони бажають придбати якусь мистецьку роботу, ми обговорюємо, чи матиме це сенс для їхньої колекції, можливо, є щось значно цікавіше. Тож, ми є публічним фондом, а не фондом держави. І у нас не так багато грошей, як ви, напевно, вважаєте. Саме тому ми завжди шукаємо партнерів. Серед приватних фондів, спонсорів, донорів, підприємств тощо. Ми маємо величезну мережу, що підтримує культуру в Німеччині. Вона надає лише третину усієї суми, інші дві третини мусимо знайти у фінансових партнерів. Це важка робота. Але я думаю, що це хороша ідея — заснувати такий фонд в Україні. Також ми сформували «коло друзів», як ми його називаємо. Це велика спільнота, що нас підтримує, дає нам гроші на збереження та відновлення. Бо важливо не лише купувати мистецькі об’єкти для культурних інституцій, але й думати про їх збереження та відновлення. Переважна більшість музеїв у Німеччині, особливо в східній частині, не має на це коштів. Це і є поле діяльності нашого «кола друзів».

Коли ми розуміємо, що є важливі теми для культурного обговорення, ми ініціюємо нові проекти і намагаємося привернути до них увагу. Наприклад, ми заснували проект, що стосується культурної освіти дітей та молоді і поєднує інституції, які працюють зі школами та вишами. Займаємося цим більше 10 років. У 2005‑му ми замислились над тим, чому в нас немає міцних зв’язків між російськими та німецькими музеями, між мистецтвом, що було переміщене під час Другої світової війни. З’явився діалог між сторонами. Я почала формувати науковий проект із темою саме «трофейного» мистецтва під час Другої світової війни для російських та німецьких музеїв. Ми отримали підтримку фонду Volkswagen, приватних спонсорів, німецького уряду. Ця тема здається всім нам дуже важливою для взаємин і між Німеччиною та Україною. Мене вразило те, що показала Аліса під час свого вступного слова. Твори, що були показані, високої якості. Ви знайдете партнерів, які будуть зацікавлені у співпраці. І я буду рада дізнатися, що німецькі музеї також можуть бути вашими партнерами. Дуже дякую.

Джулія Фабені, директор Музею Людвігу в Будапешті, Угорщина: Я покажу вам дуже коротку презентацію нашого музею. Його засновники — Петер та Ірена Людвіги — почали колекціонування після Другої світової війни. Спочатку їх цікавили античні твори, артефакти епохи бароко та Відродження. Сучасним мистецтвом родина зацікавилася після 1964‑го року, коли на Венеційській бієнале вони побачили американський павільйон поп‑арту. З тієї миті це стало головною темою мистецьких пошуків. По всьому світові є більш ніж 17 музеїв з колекціями Людвігів. Один з них угорський. В 1989‑му, перед тим, як залізна завіса зникла, Людвіг прибув до Угорщини та уклав угоду. Так з’явився музей в Будапешті. В 1991‑му музей став незалежним. В ньому ми і працюємо. Також є інституції у Санкт‑Петербурзі, на Кубі, в Китаї. У Пекіні представлена величезна колекція поп‑арту, яку ви більше ніде не побачите. Щоп’ять років у музеї призначається новий директор. Остання каденція закінчиться за 1,5‑2 роки. Я вирішила займатись концептуальним мистецтвом, дослідженням 1970‑х років. Адже минуле цього напрямку в Угорщині представлене недостатньо. Митці 1970‑х помирали дуже молодими. Досліджувати минуле, бекґраунд і концептуальні перформативні моменти в творчості цих митців — моя робота. Інша програма, що є дуже важливою для нас, — спостерігати мистецтво колишніх радянських республік. Це цікава авантюра. Я вважаю, на нас

чекає багато відкриттів. Наприклад, албанське та косовське мистецтво, про яке ми вже дізналися. Цей проект здобув великий успіх. Мені дуже подобалася албансько-косовська виставка. І хоч вона пройшла не зовсім без проблем, митці були задоволені результатами. Також ми маємо хороші музейні освітні програми. Фонд Людвіга надав нам близько 65 000 євро, які зазвичай надаються для проектів. У нас були цікаві виставки з іншими кураторами. Одна з них зроблена Крістофером Таггартом в Угорщині, про субкультуру кінця 1990‑х — початку 2000‑х. Розпочалася резиденційна програма для артистів з Куби, а також багато інших програм, пов’язаних, наприклад, з відновленням. Орієнтовно ми отримуємо 25 000 євро на подібні проекти. Я б хотіла показати напрямок попарту, який був для нас дуже важливим. Ми намагаємось продемонструвати течії в Східній Європі, від американського поп-арту до теоретичних досліджень, які не є достатньо вивченими на сьогодні. Іноді нам доводиться влаштовувати виставки-ярмарки, а також експозиції, що мандрують із колекцією Людвіга. Є бажання створити центр для медіаарту із центром в Карлсруе. Адже ніхто не знає, як зберігати або, наприклад, показувати новій аудиторії медіа-роботи. Дуже дякую за вашу увагу.

Вольфганг Шустер, університет Бранденбургу, експерт з сучасної скульптури, Німеччина: Я не буду розповідати про скульптуру, про мистецтво. Я говоритиму про освіту. Можливо, трошки новаторську, трошки дивну. Про наш навчальний курс «Вивчення світового спадку». Україна має 15 місць, які мали б здобувати нагороди як світовий спадок. Отже, це може бути вам дійсно цікаве. Я спробую донести загальну ідею нашого підходу до освіти, дані про структуру, про наш план дій, а також про цільову аудиторію і про міжнародне співробітництво, що для нас є досить важливим. Ви можете спитати, навіщо архітектору це робити? Ну, мої батьки завжди називали мене внутрішнім студентом. Зазвичай молоді люди закінчують навчання після 10-12 семестрів. Я після 24‑х. Я навчався плануванню, архітектурі в школі мистецтв у Франкфурті. Вивчав театральне мистецтво, скульптуру, історію мистецтва. Колись мені викладали професори, а зараз я навчаюсь у своїх студентів. Не знаю, що я буду робити, коли піду на пенсію. Адже тоді мене ніхто не зможе навчати. Буду шукати нові можливості. Отже, повернемось до світової освіти. В 1956-му році була підписана Гаазька конвенція. Європейські держави пообіцяли одна одній не знищувати культурний спадок у будь-якій країні Європи. В період з 1956-го по 1972й роки відбулось багато воєн серед держав, які не підписали конвенцію. В 1972-му була прийнята конвенція

ЮНЕСКО щодо світового спадку. Там було лише 112 держав. Вони підписали угоду про те, що не будуть торкатися культурних пам’яток, пам’ятних місць і артефактів у музеях різних країн. Жоден інший континент не був залучений до цього першого кроку. Все почалося з 12 культурних місць у 6 європейських країнах. Але в 2005-му таких місць було вже 812. А країн — 137. У 2016‑му році місць 1077. 844 — пам’ятники, які захищаються, тобто культурні місця, 198 — природні, 35 — змішані. До речі, територія, на якій ми зараз знаходимось, — одне із захищених природних місць. Це ліси Карпатських гір. Вчора я побачив тут лижний курорт. Мені трошки шкода, що пейзаж буде спотворено, знищено, і він не залишиться в прекрасному природному стані. Після 1972-го року ЮНЕСКО намагалось запропонувати ідентифікацію, захист та збереження культурно-природного спадку, надати йому статус універсальної цінності. Завжди постає питання — як саме те чи інше місце захищатиметься? Адже це робить не ЮНЕСКО, а нації. Навчання світового спадку — це унікальна інноваційна програма, яка, так би мовити, складає критичну компанію ЮНЕСКО. Конвенції існують, але є багато чого, що працює проти їх ідей. Якщо ви поїдете до штабу ЮНЕСКО в Парижі, ви побачите, що він сам собою керує. Там дивляться не праворучліворуч, а собі у кишені, на жаль. Тож поруч має бути критична інституція. У 2003-му наш Браденбурзький технічний університет нагородили винагородою Unitwin ЮНЕСКО за вивчення спадку. Небагато вишів отримують таку

винагороду, а ми отримали. Адже наш курс — особливий. В університеті 6 факультетів. Викладачі запрошуються із іншихмісць, розробляють власні навчальні курси. Академічні дисципліни поєднуються в унікальний міждисциплінарний план. Навчальний курс складається з чотирьох колонок. Архітектура та збереження, національний спадок, культурні пейзажі, мистецька справа, візуальне мистецтво, історія культури, розвиток міст, екологія, законодавство стосовно екології, міжнародна екологія, міжкультурний менеджмент, маркетинг та інші сфери. Маємо також сферу довготермінового туризму, що важливо для таких міст, як Венеція, де завжди великий натовп. Щоб здолати курс магістра, треба отримати близько 120 балів. Це займає 2 роки. Мушу зазначити, це нелегко. Багатьом потрібно 5 семестрів для того, щоб завершити курс. Навчання, яке ми пропонуємо, — зв’язок між академічним знанням та практикою. Дипломна робота магістра — та точка, в якій студенти збирають разом, до купи, всі теми в єдине дослідження. Стипендії надають студентам можливості познайомитися з інституціями, закладами різноманітних сфер культури. В перші роки нам треба було шукати місця, де можна було б отримати стипендії. Зараз інституції з усього світу звертаються до нас з проханням відіслати до них учнів. Найголовніше — дослідження, ми навчаємо саме дослідженнями. Ними займаються студенти наприкінці навчального курсу. Навчання має на меті створення аудиторії сучасних

поточних випускників, молодих професіоналів, які зацікавлені в сфері культурного менеджменту. Ми маємо навіть сферу нематеріального спадку. Це, наприклад, мови. Те, що зараз вже не практикується, але має історичну цінність. Маємо напрямок пам’ять світу. Досліджуємо те, чого переважно люди не знають. Наприклад, з Дев’ятою симфонією Бетховена доволі часто знайомляться по каверах, зроблених якимись новітніми групами. Буває, що слухачі і гадки не мають, хто створив оригінал. Ми це обговорюємо. Пам’ять світу — це теж нематеріальний спадок. Я вважаю найбільш значущою проблемою нашого часу — хибне управління інституціями. Адже нами керують люди, які не знайомі із сферою, якою опікуються. Наприклад, політики, які бачили одну картину в своєму житті і вважають, що в них вже є знання про живопис. Не варто недооцінювати такі явища. Їх треба змінювати. Отже, отримати ступінь бакалавра в нашому виші в будь-якій сфері — архітектури, культурних наук, археології, історії мистецтва, соціології — неможливо без вивчення правознавства. Право — це важливо. Це частина нашої культури, з якою ми повинні обов’язково мати справу. Курси міжнародні і навчання проводиться англійською мовою. Це є обов’язковим. Студенти повинні надати сертифікат знання англійської мови — TOEFL, IELTS, Кембриджський сертифікат. Програма є частиною декількох міжнародних мереж.

Цього року до нас подали запити більш ніж 600 людей, більше 40 запитів було саме з вашої країни. Ми відібрали 45 студентів. П’ятеро з України. Середній бал має бути кращим, ніж 1,7. З абітурієнтами проводяться співбесіди. До нас їдуть з усього світу. З Канади, Австралії, з Південної Америки, Китаю, Японії. Найважливіше — залучити різні національності, поєднати їх, щоб вони могли навчатися самостійно, працювати разом, спілкувались на теми власної культури. Налагоджено прямий обмін з іншими університетами, які в змозі запропонувати подібні програми. Наприклад, університет в Йорданії або Делійська школа планування. Ці великі виші співпрацюють з нами в сфері міжнародних взаємовідносин. У нас вже більше ніж 180 таких місць по всьому світові. Програма працює вже 17 років. Студенти нерідко влаштовуються в посольства, багато випускників очолюють музеї, працюють в управлінні, керують процесами впровадження культурних ідей на міжнародному рівні. Важливо і те, що студенти самостійно зорганізуються у якості учнів. Щороку відбуваються збори у різних частинах світу. Іноді їх відвідує більше ніж 300 учасників. Тож ви можете побачити реалізацію іще однієї ідеї — співпрацю людей із різних сфер, таку собі єдину мережу. Важливо побачити, як вона працює.

Культура повинна завжди підтримуватись широкими дослідженнями. Це її фундамент. Часто дослідження підтримує та фінансує Європейський Союз. Ви можете попросити про це, навіть якщо ви не є членом ЄС. Міжнародні конкурси також важливі для налагодження зв’язків в мистецтві та культурі. Ми створили декілька фондів завдяки нашому навчальному курсу. На жаль вони є лише в Німеччині, у Кведлінбургу, Любеку, Штральзу́нді та Вісмарі. Фонди непогано функціонують. Приємно спостерігати, як вони розвиваються в різних сферах. Зараз 14 університетів по всьому світові використовують схожий план навчання. Серед них такі країни, як Венесуела, де ми розпочинали в партнерстві із Кальдерас, університетом у Каракасі. Програма досі триває. Триває навіть під керівництвом Мадуро. Також маємо університет в Пекіні. Студенти мають можливість міняти університети, можуть поїхати до Китаю або до Венесуели. Я думаю, що важливо заснувати потужну структуру культурних інституцій, які будуть підтримувати університети. Дякую.

Єва Сулек, мистецтвознавець, куратор, дослідниця протестного мистецтва України останніх часів, Польща. Ще раз вітаю. Ця невеличка промова стосується теми, з якою працюють польські митці. Вона пов’язана із виставкою, яку ми готуємо з Алісою. Подія відбудеться наступного року в Києві в Мистецькому Арсеналі, а пізніше попрямує до Вроцлава, до музею архітектури. Ми шукатимемо партнерів за кордоном. Адже основна ідея виставки — обговорення теми ринку мистецтва України та Польщі, що працює, скажімо обережно, неідеально. Тож ми прагнемо показати за кордоном, що на Сході Європи насправді є неймовірні представники мистецтва, яких варто презентувати в інших країнах. Ядро ринку — це, звичайно, сам митець. Бо це той, хто дає нам матеріал для роботи. Позиція митця в Польщі дуже складна. Переважна більшість людей, які не є професіоналами в сфері мистецтва, не вважають діяльність митця роботою, що варта капіталу. Ось як розуміють поняття «робота» соціологи. Найпоширеніше визначення Гаррі Бравермана: «Робота — це інтелігентне та цілеспрямоване зусилля». Згідно іншого відомого визначення, робота — це те, що люди роблять протягом цілого дня. Митець Мартін Кальтвасер вважає роботою особливу цілеспрямовану діяльність, направлену на виживання в навколишньому середовищі. Він стверджує, і це дуже важливо,

що стримування цієї роботи підтримується суспільством вже досить довго. Розповім короткий анекдот. Мій друг зустрічається з дівчиною. Вона — мисткиня. Він її підтримує. Розуміє, наскільки важлива її діяльність. І все одно, коли він зранку прокидається, йому зле, тому що їй не треба відправлятись до офісу, тому що вона дозволяє собі вставати пізніше та жити для власного задоволення. Ось вона, проблема сприйняття концепції роботи. Ті визначення, які ми збираємо навколо професії митця, відображаютьє сутність проблеми. Ось цитата з коментаря, який з’явився одразу після виходу статті в польський пресі щодо соціальної безпеки художника: «Будь-який митець мав би знати, що Ван Гог насправді помер у бідності. Що ж їм тоді чекати? Адже митці не для того, щоб заробляти гроші». У відомій класичній книзі «Чому митці бідні?» Ганса Аббінга, який є художником та економістом водночас, згадується декілька міфів щодо діяльності творчої людини. Мистецтво має бути абсолютно непотрібним, трошки святим, романтичним та ідеалістичним. Навколо нього має бути благоговіння, як і навколо релігії. Інший міф — це міф нескінченного задоволення. Митець настільки задоволений своєю роботою, що йому за це і не треба платити. Третій пункт — про те саме: митець створюватиме, незважаючи на те, матиме він гроші чи ні. Адже він ще й здобуває славу, визнання, престиж, ну, і саме задоволення. І врешті останній пункт — те, що стосується Ван Гога: митець повинен страждати.

Ось світлина страйку «День без мистецтва», яку організували в Варшаві 2012-го року. Протягом одного дня усі мистецькі інституції, музеї та галереї були закриті. В цей день нічого не створювалось. Ось знак, на якому написано: «Я художник, але це не означає, що я працюю безкоштовно». Світлина з’явилася в багатьох засобах масової інформації і на Facebook, в форумі громадян сучасного мистецтва. Я прочитаю вам декілька коментарів, які з’явилися під цим постом. Всі вони були дуже схожі. «Такі тексти лише показують мегаломанію та марнославство. Називати себе митцем — це мене просто розважає. Гордість, гордість, і ще раз гордість». «Люди можуть заробляти тим, за що інші хочуть платити». Отже, всі коментарі доводять: те, про що йдеться в книзі, — правда. Називати себе митцем — прояв мегаломанії, не інакше. Тобто люди насправді не розуміють, що бути художником — це вже робота. Микола Іванський з громадянського форуму про сучасне мистецтво протягом багатьох років боровся за підтримку митців, за їх соціальну безпеку, незалежність від уряду. Художники не заробляють достатньої кількості грошей для того, щоб сплатити самостійно за соціальні послуги. Він написав довгу статтю, в якій сказано, що робота митця — це те саме, що діяльність полісмена чи лікаря. Вона важлива для суспільства і її треба підтримувати. Уряд має підтримувати. І знову ж таки під цією статтею було багато коментарів.

Люди заявляли, що вони не збираються платити за роботу митця, що кожен художник має заробляти сам на себе. Ось у чому проблема, яка не особливо широко розуміється. Робота митця — це не є предмет. Критерію, яким можна вимірювати її цінність, не існує. Людям не подобається, що експерти та критики вирішують, якісний витвір митця чи ні. Художники впевнені, що дають публіці більше, ніж отримують. А суспільство вважає навпаки. Ось конфлікт, який неможливо вирішити. Існує проблема цінності митецької роботи. Важко сказати, скільки коштує той чи інший витвір. Мистецький ринок не такий самий, як традиційний ринок. Коли ви прямуєте до галереї, ви не знайдете інформації про ціни. Це те, що не зрозуміло публіці. Я покажу вам три роботи, які продемонструють ситуацію з ринком та грошима. Інсталяція Оскара Давіцкі «10 000 польських злотих» 2008-го року. Виставляється в галереї «Вітрина» в Варшаві. Ви бачите на тарілочці 10 000 польських злотих. Що зробив митець? Взяв бюджет, який отримав на цю виставку, і показав його публіці. У такий спосіб він задає питання, ставить під сумнів фінансування мистецького ринку, а також демонструє, скільки може коштувати одна робота. Ось «Історія про бюджет» Оскара Давіцкі, фільм 2007-го року. Тут грає відомий польський актор Ян Новіцький. Він говорить лише одну фразу: «Гроші зараз скінчаться». Під екраном ми бачимо прилавок. Відео триває 9 хвилин. Рівно

за 9 хвилин на ньому з’являється така собі рахівниця. Вона показує, скільки грошей витрачено на цей проект. Дві роботи Міхала Фрідріха, який розповів про машину, що поїдає час. Ось, наприклад, «Утримувач бджіл» 2013-го року, об’єкт чи скульптура. Міхал створив її після своїх нескінченних візитів до біржі. Адже кожен митець у Польщі частенько відвідує біржу праці через те, що не має постійних прибутків. Щомісяця вони мусять приходити в офіс, щоб доводити, що вони безробітні. Це фантастична ситуація, яка змушує людей, які працюють, визнавати, що згідно з системою вони не працюють. Ось на що витрачається час. Міхал виносив з біржі багато об’єктів — таких, які не були ні для кого корисними. Із них і створено цей об’єкт. Ще один об’єкт Міхала Фрідріха називається «Зайнятий» 2014-го року. Це також про пожирання часу. Кожна пластинка розповідає про діяльність, якою ми займаємося щодня, навіть не задумуючись про те, що ми насправді робимо. І коротенько дані про іншу цікаву справу польського мистецького ринку, а саме — митців-знаменитостей. Це картина Юлії Цурили «Джефф Кунс та Демієн Герст розділили мистецький ринок». Смішна іронічна картина. Вона показує двох найвідоміших і найбагатших митців наших днів. Лише знаменитості в мистецтві можуть вижити на ринку, коли справа доходить до грошей.

Але польський ринок такий, що навіть знаменитості не можуть вижити. Наприклад, Збіґнєв Лібера — один з найвидатніших і найважливіших митців у Польщі. Але це досі не дає йому економічної незалежності. Дослідження мистецького ринку у Польщі, читання коментарів або розмови із людьми навели мене на думку опитати поляків про сприйняття ідеї митця як професії. Я провела соціальне опитування в квітні-травні цього року. Основне питання: чи насправді працює митець? Опитування проводилось серед 85 людей (як жінок, так і чоловіків) різного віку, починаючи зі студентів і закінчуючи людьми, що маєть понад 40 років. Вони є потенційними покупцями мистецьких творів. Всі з великих міст, освічені. Серед них студенти або випускники університетів як гуманітарних спеціальностей, так і технічних. Дехто з них працює в сфері культури. Отже, 36% людей відповіли, що творення мистецтва — це хобі, захоплення. І майже 37% вважають, що це щось інше. Респонденти повинні були поговорити про три мистецькі роботи: скульптуру, об’єкт і картину. Вони легко розуміли, що скульптура — це мистецтво. Вона коштує 2750 євро, 82% респондентів відповіли, що ціна не є адекватною. 96% опитаних не мали бажання її придбати, навіть безкоштовно.

Коли ми дійшли до інсталяції, люди так само легко визначили, що це мистецтво, і така сама кількість опитуваних визнала ціну занадто високою. Знову ж таки більше 90% респондентів відмовились ставати її власниками. Щодо картини статистика приблизно така сама. Потенційна вартість цієї роботи (4000 євро) вважається зависокою. Ніхто не бажає її купляти. Невеличка різниця в цій статистиці показує: люди вважають, що картина — це все ж таки більше мистецтво. Є більша ймовірність того, що ця висока, як вони вважають, ціна, більш адекватна такому твору. Отже, щоб підсумувати. Чому люди не розуміють визначення професії митця? Наше дослідження показало, що, на жаль, ми маємо загальну нестачу соціального попиту на мистецькі роботи. І врешті такі слова, як «нефункційність», «неефективність», «талант», «бачення та креативність», ставлять мистецтво в статус захоплення. Дякую.

Костянтин Акінша, Незалежнй куратор, мистецтвознавець: Єво, дуже дякуємо. Досить важко обговорювати таку тему. В її контексті зазвичай я згадую дуже цікаву для колишніх соціалістичних країн історію. У Радянському Союзі мистецтво було ритуальною практикою. Всі офіційні художники щодня малювали і продавали пейзажі, портрети. Їх купляла держава. Вона ж мала право роздавати твори мистецтва, наприклад, в ті самі колгоспи. Ніхто насправді не хотів забирати ці витвори, їх зберігали на складах і в результаті спалювали. Отже, це було нібито концептуальне мистецтво, хоча за нього і платили. Є протилежний приклад. Прекрасна капіталістична держава Нідерланди надавала потужної соціальної підтримки творчим особистостям. Будь-яка людина в змозі заявити, що він чи вона є митець чи мисткиня. Після цього вона отримувала не великі, але досить істотні гроші, декілька тисяч євро. У відповідь людина мала надати державі мистецький твір. Отже, якоїсь миті будь‑хто ставав митцем у Нідерландах. Громадяни щось малювали на полотні і вважали, що це твір. У Нідерландах були склади з нікому не потрібними роботами. Практично, вони повторили історію Радянського Союзу. Владі Нідерландів довелося виносити мистецтво на вулиці і палити його. Невдовзі це перетворилося на величезний скандал. Довелося передивитися закони.

Отже, є проблеми як з одного боку, так і з іншого. Це дуже важлива тема. Ми повинні зважати на соціальні умови сучасного мистецтва. Це стосується не лише Польщі, а й наприклад, і Сполучених Штатів, і будь-якої іншої країни. Варто було б проводити статистичні дослідження в будьякій інституції, яка має стосунок до сучасного мистецтва.

Ирина Федоркова, Інститут Адама Міцкевича, Варшава, Польща. Маю бажання розповісти вам про інститут, в якому я працюю, про проекти, які ми робимо з Україною, а також про можливість співпраці з нами. Інститут існує 15 років. Він був заснований польським Міністерством культури, опікується перш за все популяризацією Польщі і польської культури. Ми розташовані у Варшаві, офісів в інших країнах не маємо. Але співпрацюємо з польськими інститутами, звісно, там, де вони є. Також маємо на меті ініціювання міжкультурних контактів, реляцій з іншими країнами, обмін досвідом. За 15 років існування інститут працював з 67 країнами і не тільки європейськими. Ми маємо, наприклад, великі проекти «Бразилія», «Азія». Інтернет-портал Culture.pl, де зібрана інформація про польську культуру, і який існує вже 10 років, працює польською, англійською і російською мовами. Маємо публікації білоруською. Частина інституту займається проектом Creative Europe, європейською грантовою програмою. Віднедавна в ній бере участь і Україна. Відкрилось бюро «Креативної Європи» в Києві, ним керує Ірина Вікирчак. Вона також є директоркою «Інтермеццо», літературного фестивалю у Вінниці, багато хто з вас, напевне, з нею знайомий.

Я працюю в східному партнерстві, тому, власне, я тут. В моєму проекті — Україна, Білорусь, Молдова, Вірменія, Азербайджан та Грузія. Найбільше контактів, у нас, власне, з Україною. Маємо East European Performing Art Platform (EEPAP), що зв’язана з театром і перформансом. До платформи залучено 18 країн, але акцент,звісно, на країнах східного партнерства. Наполовину цей проект — ініціатива інституту Адама Міцкевича, наполовину — міста Люблін. Хто цікавиться театром, запрошую на сторінку платформи у Facebook. Там кожен день публікується інформація про події, що пов’язані з перформативним мистецтвом у 18 країнах, інформація про фінансування та гранти. Також маємо великий проект «Польска музика» з класикою. Більш сучасна музика — в проекті «Don’t Panic! We’re From Poland». Ще одна наша ініціатива називається «I, cultural orchestra». Це молодіжний оркестр, який складається з юних музикантів країн східного партнерства. Іх запрошують до спільної резиденції у Польщі. Вони працюють з фахівцями з усього світу, їдуть в турне по країнах не тільки східного партнерства, дають концерти. Можливо, деякі з вас мали нагоду послухати один з них рік тому на Майдані в день Незалежності України. Також ми маємо великий проект про сучасний дизайн. Охоплюємо багато

сфер діяльності: візуальне мистецтво, кіно, театр, сучасна музика, класична музика, проводимо багато майстеркласів. Зокрема для менеджерів культури, і не тільки для тих, хто безпосередньо пов’язаний з артистами. Трохи більше про мій проект, заснований у 2013-му. Його масштаб та бюджет зростає з кожним роком. Ми дуже радіємо цьому. Основна мета — реалізація проектів, спрямованих не тільки на польську культуру, таких, які мають більш органічний характер, — майстеркласи, обмін досвідом з польськими фахівцями, з молодими артистами, молодими фахівцями з країн східного партнерства, контакти з культурними інституціями. Наша діяльність дуже різноманітна. Ми опікуємось, з одного боку, виставками, з іншого — концертами, артистичними резиденціями, лекціями. Відсилаємо наших артистів на фестивалі і конференції, організовуємо їм студійні візити. Тепер про проекти, які ми робимо з Україною, про співпрацю з конкретними містами України. В Києві цього року ми працювали з Gogolfest. Там була резиденція польського артиста Лукаша Суровця. Він займається мистецтвом, пов’язаним з рослинами. Їздив по Західній Україні та по Волині, відвідував цвинтарі, різні місця, збирав рослини і зілля. З них створював картини. Саме вони й були на Gogolfest.

Наступного року ми плануємо велику кінопрограму в співпраці з фестивалем «Молодість». Це буде документальне кіно. Також заплановано майстер-класи, дискусії. Плануємо провести в Києві наступного року виставку фотографій. Багато проектів ми вже робили з представниками трьох польських фотофестивалей в Лодзі, Кракові і Вроцлаві. Готуємо виставку польської фотографічної групи Sputnik. Група покаже світлини, що робились впродовж десяти років в країнах колишнього Радянського Союзу. Запрошую вас на цю цікаву виставку. Минулого року ми працювали зі Львовом, з літературним фестивалем, де був присутній письменник Ярослав Міколаєвський. Разом із Львівським фестивалем перформансу, кураторами паном Янушом Балдиґою і Вальдемаром Татарчуком у Львівському палаці мистецтв ми організували «Школу перформансу». Плануємо серію майстер-класів у Львові, в Одесі і в Харкові в 2017-му. В Харкові ми працюємо з телевізійним фестивалем «Дитятко», відсилаємо наших фахівців для проведення майстер-класів. Також запрошуємо діток-лауреатів на польський фестиваль «Дитяче кіно». З Харковом ми робили виставку в Палаці піонерів, були і інші проекти Василя Єрмілова в галереї «Асиметрія». Ми контактуємо з Odessa-Batumi Photo Days, де завжди є наші майстер-класи. Представимо польську програму на Бієнале сучасного мистецтва в Одесі.

Маємо бажання працювати і з меншими містами. Наступного року стартують проекти в Чернівцях із молодими польськими і українськими артистами, проект у Червонограді про історію міста із залученням локальної спільноти до розвитку місцевої культури, проект в Бердянську — «Познань– Бердянськ», пов’язаний з пленером. Наступного року влаштуємо резиденцію, пов’язану із Параджановим і польським артистом Хашером для учасників із України, Грузії, Польщі, Вірменії. Отже, як можна з нами співпрацювати? І як можна взагалі почати якийсь спільний проект? Насамперед, як публічний інститут ми плануємо діяльність на багато місяців вперед. Зараз починаємо 2018-й рік. Програма на 2017-й вже майже закрита. Розмови з партнерами відбуваються в березні, квітні, травні. Якщо у вас є ідеї, можете одразу до нас звертатись. Проекти проходять через наших директорів, комітет, передаються до Міністерства культури. Після того ми маємо затверджений бюджет на наступний рік. Можливі польсько-українські проекти, які будуть показані, наприклад, на Заході. Важлива тема — студійні візити, які потім перетворюються в міжнародну співпрацю. Наступного року розраховуємо на активну співпрацю з українськими виданнями, арт‑журналами, інтернет-платформами.

Дивіться на нас, як на друга, приятеля в Польщі, який, навіть якщо не може реалізувати вашу ідею наразі, завжди підкаже, як в Польщі здобути гроші на проект або з якими партнерами співпрацювати. Записуйте контакти. Ірина Ковальчук, яка є менеджером нашого проекту, і я — Ірина Федоркова. Звертайтесь, коли буде потреба. Брітта Кайзер-Шустер: Це все звучить наче мрія. Дякую, пані Ірино. Але я маю питання. Звідки ви берете гроші? Ірина Федоркова: Ми — публічна інституція. Польське Міністерство культури, а також Creative Europe, має власний бюджет від ЄС. Іноді нам дозволяють брати участь у здобутті міжнародних грантів, але основне фінансування — це Міністерство культури. Аліса Ложкіна: Дякуємо, пані Ірино. Пропоную прослухати промову наступної учасниці нашого заходу. Вона, на жаль, не змогла до нас приєднатись через форс-мажорну ситуацію зі здоров’ям, але передала текст виступу. Отже, пані Чечілія Казораті, наша віртуальна гостя із Італії. Вона арт‑критик та куратор, президент італійської секції Міжнародної асоціації арт‑критиків Icon, професор феноменології сучасного мистецтва та мов сучасного мистецтва Римської академії мистецтв.

Її тема — «Поза музеями. Нові стратегії сучасного мистецтва». Доповідь зачитає наш дорогий гість, людина, яка брала безпосередню участь у підготовці семінару, професор Франко Балоні. Будь ласка, Франко. Чечілія Казораті (Франко Балоні) Дуже, дякую, Алісо. Професорка Казораті каже, що наразі ми зустрілися з кризою музею, визначенням та значенням музеїв. Останні декілька років ми намагалися численними експериментами, спробами змінити цю ситуацію. «Музей — це публічне місце, але лише для тих, хто обирає музей публічним», — сказав Віто Аккончі. Його слова — найзрозуміліше, найясніше пояснення кризи в музеях. Музей — це симульований публічний простір, що керується з одного боку. Також музей — це функціональний публічний простір, який залишається монументальним місцем, а не простором, в якому можна жити, як це мало б бути. Коли ми питаємо відвідувачів, навіщо вони приходять до музею, нам знову і знову повторюють: щоб відчути зв’язок між мистецтвом, яке вони бачать, та їхнім щоденним життям. Я дуже добре знаю ситуацію в Італії. Наша країна, як ви знаєте, має неймовірний культурний спадок, який не переривався протягом 2 000 років. Незважаючи на це, впродовж останнього часу позиції італійського мистецтва й італійських митців стають більш слабкими.

Це не лише культурна та економічна проблема. Це проблема, яка інвестує в артистичне виробництво і митців. Перш за все, в тих, які приїжджають із країн, що не вважаються лідерами мистецтва в сучасному світі. Таких як Італія чи Україна. Чи є цьому вирішення? Можливо, найпростіше — піти. Якщо публіка не має бажання ходити до музеїв, вона має піти, має залишити цей простір. Але є бажання знайти нові стратегії для сучасного мистецтва. Гарним прикладом такої стратегії є виставка «Відкритий музей — відкрите місто», організована в Римі. Проект пропонує можливість обдумати стосунки між митецьким виробництвом, між інтервенцією архітекторів та участю публіки. Більше того, він відображає складний контекст міста Риму, його міські трансформації та соціальнокультурні експерименти. Мета проекту «Відкритий музей — відкрите місто» — підбадьорити різноманітні інтерпретації музеїв. Це місце, де будь хто може обмінятися емоціями, точками зору про життя і про світ. Якщо сучасне суспільство підштовхує нас до раціонального вирішення консьюмеризму та сенсаціоналізму, музей натомість презентує себе як місце для обговорень, креативності, уяви і обміну ідеями так, як це робив би новий римський форум. Це така собі інноваційна модель громадянського суспільства. Інсталяції, створені для спеціально визначених місць, заповнюють простір музею, трансформують їх у міські або дуже особисті, духовні, політичні середовища. Потрібно зробити нове визначення музейного

простору, так само як і його значення як публічної інституції. Вони не просто обмінюються сентиментами, емоціями та уявою окремих людей та груп, вони швидше вкладають себе для того, щоб надати нового значення архітектурним умовам цієї будови, створити зв’язки між тим, що є всередині, і тим, що назовні. Між інституцією та містом. Між світом митця та іншими спільнотами. Визначаючи необхідні умови для зустрічей, взаємодії та публічних обговорень. Важливою значущою та інтелектуальною частиною виставки була програма перформансів, у яких митці, архітектори, інтелектуали, політики та, звісно, публіка беруть участь, запропонувавши нові художні та культурні форми, бо тут вони не лише пасивні спостерігачі, але активні учасники. Новий музей — це плаформа, на якій варто експериментувати з новими ідеями. Майстер-клас демократичного та інноваційного життя. Цікавим прикладом є проект «Нічия земля», реалізований Йоною Фрідманом у маленькому місті Лорето-Апрутіно в Абруццо, в центрі Італії. Ця інсталяція найбільша з усіх, які зробив Фрідман, французько-угорський митець та архітектор, що народився в 1923 році. Візіонер, оригінальний мислитель, чиї роздуми стали темою для сучасної культури. Зображення, яке створив Йона і сконструював його в ЛоретоАпрутіно разом із -Баптістом Декавелє, розповсюджується аж на цілих два гектари. Пейзаж складається з величезних природних рік, річкових каменів, структури із тисячі бамбуків,

що нагадує нам музей митця, але без стін. А також уявний словник, викарбуваний у двох сотнях дерев горіхів. Конструкція розглядається як активний майданчик для співпраці студентів Римської академії мистецтв, факультету архітектури в Пескарі і мистецьких шкіл цього регіону. Він став привілейованим місцем для того, щоб поновити освітні процеси і розповсюджувати культуру. «Нічия земля» пропонується як модель для соціальної та етичної зміни, що повторюється всюди в світі для того, щоб відмінити ідею власності, перетворити приватну власність у щось спільне. Таким має бути музей. «Нічия земля» — це дарунок, який дає нам всім мистецтво. Протягом років це місце буде управлятися новим гомогенним фондом «Нічия земля». Його мета — дати життя програмі, яка не закінчується збереженням роботи Фрідмана, але буде підпитувати нові ініціативи на цьому місці. Мета — експортувати модель відсутності власності в інші місця, надихнути серію ініціатив на тему еволюції територіальної культури відповідно до філософії Фрідмана. Ці приклади ясно показують, що сучасний музей не має бути єдиним місцем, яке зберігає та охороняє. Він має бути також місцем виробництва. Такою собі культурною лабораторією, де гід є митцем. Це дозволяє публіці активно брати участь у всіх мистецьких процесах. З цієї причини я зараз працюю над проектом, який залучає митців, архітекторів, дизайнерів, а також експертів із різних європейських країн у конструкцію такого собі артистичного плану –відкритого музею, що працює

з реальністю. Це Сіту, покинута залізниця перед морем, де ви можете знайти прекрасні, чарівні промислові, археологічні будівлі. Тут є декілька світлин стосовно цього нового проекту. Хочу подякувати всім вам, а особливо Zenko Foundation, за те, що мене запросили. Мені дуже шкода, що я не з вами. Сподіваюся, що невдовзі приїду, адже ми дуже зацікавлені в тому, щоб залучити українських митців до спільних проектів, щоб разом їх реалізувати. Дуже дякую за увагу.

Костянтин Кожемяка, партнер Zenko Foundation, видавець, директор фамільної друкарні Huss, президент Фонду культурних ініціатив ArtHuss, продюсер мистецьких проектів. Дякую за надане слово. Я назвав свою презентацію «Книги надихають». Насправді фонд ArtHuss — це складова сімейного корпоративного бізнесу: фамільна друкарня Huss, яка вже 17 років працює в преміальному сегменті, і фонд ArtHuss, портфель замовлення якого великою мірою складається саме з арт‑видання. Цей факт наблизив нас до арт‑спільноти і арт‑подій. Загалом благодійний фонд ArtHuss — інструмент корпоративного бізнесу, який використовується для реалізації місії соціальної відповідальності бізнесу. І він включає в себе видавничу діяльність, продюсування арт‑проектів. Я хотів би зупинитися на декількох з них. Наприклад, в цьому році, в квітні, ми видали світовий бестселер, книгу Сари Торнтон «33 митці у трьох актах». Діяльність фонду ArtHuss передусім спрямована на представників креативних індустрій. Основна мета — популяризація сучасного мистецтва серед цієї категорії з бажанням показати, що це є істинне джерело тієї творчої діяльності, якою опікуються архітектори, письменники, літератори, композитори. Тому і меседжи, і форма подачі контенту відповідають не дуже високому рівню підготовленості цільової аудиторії. «33 митці у трьох актах» — це non fiction. В доступній популярній формі він надає людині можливість зробити перші кроки на шляху пізнання сучасного мистецтва.

Ми на цьому не зупинилися. Ми вирішили зробити ще драйвовіше. Ми створили такий надзвичайний хіт, виставкуперформанс. Що значить 33 митці? Це зрозуміло. Що значить в трьох актах? Поясню: Сара тому самому нашому лузеру, який хоче зробити перші кроки на шляху пізнання сучасного мистецтва, рекомендує сприймати його через три іпостасі: політику, спорідненість, ремісництво. Ми зробили цей перформанс в трьох місцях, в трьох актах. Перший відбувся з великим успіхом через місяць після презентації книги на Книжковому Арсеналі. Другий — в Інституті проблем сучасного мистецтва ще через місяць, у травні. Подія була присвячена спорідненості. Ще через місяць — в Харкові. Там було ремісництво. Залишилася політика. Але це вже вишенька на тортику. Ми чекаємо приїзду Сари Торнтон, і вже вона буде керувати цим перформансом в Києві. Кожного разу ми долучаємо до проекту 20 нових митців, це непостійний склад. Наступний проект відбувся 28 вересня в приміщенні Інституту проблем сучасного мистецтва за партнерства Zenko Foundation. Це виставка живопису «Танго в божевільні». Кураторський проект за участю двох українських митців — Зої Орлової й Олександра Найден. Слід відзначити, що мотивом і поштовхом до цього проекту митців послугувало оповідання Віктора Єрофєєва «Життя з ідіотом» і однойменна опера Альфреда Шнітке. На презентацію ми запросили Єрофєєва з Москви. Це була дуже цікава зустріч. Можу сказати, що відбувся неочікуваний фідбек. Якщо

хтось не знає, Єрофєєв — це російський дисидент, антипутінець і друг України. Починаючи з 30 листопада у нього буде авторська програма на одному з каналів в Україні. Ми домовилися, що видавництво ArtHuss буде робити переклад його останньої книги під назвою «Тіло». Ілюстраторами стануть українські митці. Одне з оповідань буде поставлене в театрі на Подолі. На сьогодні фонд ArtHuss трансформувався в багатовекторну платформу. Друкарня є однією зі складових. Крім неї, існує інтернетресурс Chernozem.info з трансляціями культурних подій для креативних індустрій. Також оффлайн-спецпроект, щомісячне видання Ukraine Art Did, видавництво ArtHuss, ну і, звісно, інтернет-магазин ArtHuss, в якому реалізуються видання. Дякую, доповідь закінчена.

Андрій Бояров, медіа‑художник, незалежний куратор, Львів, Україна. Добрий день. Я веду дослідницьку програму, присвячену львівському авангарду, як довоєнному, так і повоєнному. Я трошки схвильований, і не тільки тому, що виступаю перед аудиторією, а й тому, що Татарів — особливе місце для мене. Мій приїзд сюди був запланований набагато раніше. Відбулася певна магія. Коли я збирався до Татарова, раптово отримав запрошення на цей чудовий форум. А хотів я сюди приїхати заради чоловіка, який фігурує в моїй дослідницькій програмі і стає в ній просто ключовою особою. Це Генрик Міколяш. В його архіві я знайшов багато ним самим зроблених фотографій початку XX століття, які походять саме з Татарова. Декотрі місця напевно можна впізнати. Особливо тим, хто знає місцевість. Я тут вперше, якраз хотів звірити, так би мовити, ауру. Думаю, 110-120 років по тому буде складно знайти конкретні місця, але ці фотографії зроблені саме тут або в околиці. Як доказ даю вам підписану світлину. Вона була опублікована в польському фотографічному місячнику, що виходив у Львові. Найбільше фотографій з Татарова друкувалося в Берліні. Найцікавіша світлина для мене сьогодні називається «Весіннє цвітіння». Вона була опублікована в Берліні в 1910-му році. На цій фотографії власне будинок Міколяша. Саме тут, в Татарові, знаходилась його вілла. Займався він не тільки фотографією, починав з малярства. Цю акварель

я отримав з Національного музею у Варшаві буквально місяць тому. Вона написана в 1899 році. Я думаю, тут присутні фахівці, що знаються на польському малярстві. В постаті цього коня можна легко впізнати пензель Войцеха Косака, польського художника-баталіста. Виявляється Косаки так само мали тут віллу. Перші уроки малярства Міколяш брав саме у Войцеха. Пізніше сестра Міколяша вийшла заміж за молодшого Косака, Юліуша. Ось ця фотографія з веранди будинку в Татарові. Це батько Міколяша і молодша сестра. Те, що Міколяш зробив для розвитку фотографії у Львові, і взагалі в регіоні, є неоціненим. Найбільший архів Львівської фотографії знаходиться у Вроцлаві в Національному музеї. Для того, щоб ввести в ситуацію, що склалася у Львові напередодні Першої світової війни, я дам трошки ширшу панораму. 1913-й рік був дуже важливим для міста. У Львові відкрився торговий дім «Магнус». Випускник Мюнхенської архітектури Роман Фелінський спроектував його в міжнародному стилі. Одночасно в 1912-1913 роках з’являються такі самі універмаги в Берліні, Відні, Празі і Вроцлаві. Це є великою ознакою того, що міжнародний стиль прийшов на наші терени. Роман Фелінський хоча і закликав до національного романтизму в той час, збудував споруду в міжнародному стилі, зі стекла та бетону. Друга важлива подія для Львова в 1913-му році — виставка Берлінської галереї «Дер Штурм». Виставка приїхала із Будапешту, вона була величезна — понад 100 робіт. Одночасно

відкрилася дуже романтична експозиція в Стрийському парку, що була присвячена польському повстанню 1863-го року. Це величезний контраст старого і нового. Можна здогадатись, які були рецензії. Це був топ того часу. На 5 років раніше у Львові в салоні акторки Габріелі Запольської відбулася виставка, на якій були представлені Сезан, Боднар та інші великі митці. Але «Дер Штурм» важко переоцінити. Незважаючи на критику навіть в самому товаристві, подія накрутила пізнішу ситуацію. Достеменно невідомо, хто дивився виставку у Львові. Її добре описала Елізабет Кліо, американська дослідниця. Учасником цієї виставки був відомий австрійський художник Оскар Кокошка. Також там були представлені роботи чеського художника Богуміла Кубішти «Цілунок смерті» та «Вбивство». Виставка у Львові відбулася влітку 1913-го року. Салон, на якому «Дер Штурм» засвітився в Берліні, відбувся пізніше, восени. Влітку 1914-го року з’являється робота, яка для мене є іконою львівського мистецтва. Це фото зроблене в техніці тришарової арабської «гуми» і належить Генрику Міколяшу. Назва роботи — «Синя фляшка». Я вважаю Міколяша першим львівським медіа‑художником. Якщо ми називаємо медіа те, що виходить за рамки традиційної техніки, звісно. Ця робота Міколяша ставить його просто в надзвичайний ряд. Він не тільки класик львівського мистецтва, а й фундатор певних напрямків. В цій роботі легко простежити вплив малярства Сезана, розгледіти певну колористику. Художник вивчав малярство у Фалата і Станіславського

в Кракові. Експериментував з новими техніками, мав таку можливість. Це все йде від малярства, тому я спокійно називаю Міколяша медіа‑художником. Подивіться на картину «Дівчинка з морелями». Можливо, вона зроблена в Татарові, бо влітку родина художника мешкала саме тут. Це 1910 рік. Техніка та сама, що й в «Синій фляшці». Трошки більше про самого Міколяша. Варто сказати, що він навчався у Львівському університеті, закінчив факультети філософії, фармацевтики і хімії. В третьому поколінні Генрик був власником аптеки на вулиці Коперника у Львові. В другому поколінні його родина стала досить заможною. Вони випускали власні ліки. Львів’яни знають, що є брама в цьому будинку. Пізніше там збудували пасаж Міколяша. Він рівнявся практично пасажу Хаусмана в Парижі. Це єдиний об’єкт у Львові, який постраждав під час війни. Залишився лише маленький фрагмент. Тепер там магазин «Антошка», колись був «Дитячий світ». Подивіться на світлину. Це інтер’єр аптеки, праворуч знизу — вілла Міколяша на вулиці Стрийській, навпроти Стрийського парку. Родинна фармацевтична компанія дозволяла художнику спокійно жити, займатися мистецтвом, експериментувати. Фотографією він захопився в 1900-му році, коли до Львова приїхала виставка віденського Wiener Kamera Klub. Її привіз капітан Людвіг, який служив у Львові і був членом цього клубу. Я подивився публікації того часу і скажу вам, що вони дотепер можуть інспірувати і завести людину. З Міколяшем відбулося саме так. Він зайнявся фотографією

в 1906 році. Через 4 роки журнал «Paris Photographe» включив його в список 9 кращих фотографів Австрії та Німеччини. Люди, під впливом яких знаходився Міколяш і в коло яких пізніше ввійшов, були пов’язані з віденським журналом «Ver Sacrum». Журнал почав друкувати певні каталоги природи, тварин. Генрик Міколяш працював в цьому ж ключі, робив знімки природи. Він знаходився під впливом англійських пікторіалістів і малярської школи із Дахау і дотримувався цього стилю. Варто зазначити, що подібне володіння фотографією Міколяша з’явилося не на рівному місці. Дагеротипія у Львові виникла того самого року, що і в Парижі. Клуб любителів фотографії у Львові зареєстрований практично одночасно з паризьким. Саме у Львові винайшли мікрофотографію. Ім’я винахідника — Йозеф Беррес. Важлива публікація Роберта де Ля Сізарена «Чи фотографія є мистецтвом» пізніше була перекладена у Львові українською і закріпила статус фотографії як мистецтва. Всюди, в Берліні, Києві чи Москві, почали відкриватися фотоательє. Але найбільше для цього мистецтва зробили люди типу Міколяша — аристократи, які могли собі дозволити бавитися цим хобі. Кароль Строменгер першим став опікуватись аматорською фотографію. В найкращому сенсі аматорською, яка для мистецтва зробила найбільше. Не можна не згадати Францішека Рихновського. Він придумав концепцію етероїду, яку пізніше розвинув у Відні Стів Райх. Міколяш працює не тільки для себе як художник, він також багато робить як вчитель. В 1921-му році, коли

настає польська незалежність у Львові і відходять часи австрійської держави, відходить Перша світова, польськоукраїнська війна, Міколяш отримує можливість створити в Політехніці майстерню фотографії. Фотографія входить в систему вищої освіти як обов’язковий курс для архітекторів. Завдяки цьому Хенрік робить величезну справу: друкує кілька книжок, підручників, які описують техніку гуми, техніку проявки, описує апарати та інше. В 1910-му році Міколяш стає президентом Львівського мотоклубу. Я підозрюю, що до Татарова він діставався мотоциклом, коли їхав сюди без родини, без авта. Слід сказати про ще одну надзвичайно важливу публікацію у Львові. Це «Маніфест нової поезії» Тадеуша Пайпера. Чому він вирішив публікуватись у Львові, невідомо. Тадеуш не використовував ілюстрації, але для цього видавництва їх створив Фернан Леже. В цей час Леже стає ключовою особою для львівських художників, які шукають науки десь поза Львовом. Багато хто з них студіює саме в Парижі у Фернана Леже. У 1927-му році велика група митців знаходилася 2-3 роки в майстерні Леже і Озенфана. Серед них — Генрик Стренг, Олександр Рімер. Рімер спочатку виїхав до Берліна і вчився в Архіпенка. Пізніше переїхав у Париж і вже до Львова не повертався, але зв’язок з друзями підтримував. Я показав вам дві рідких роботи Стренга, тому що в них вже помітний вплив колажу і монтажу. Колаж і фотомонтаж — оригінальні львівські явища. Марґіт Сельська, Єжи Яніш, інші представники групи «Артес»

показали це в своїх роботах. Міколяш був студентом архітектури, створював дуже цікаві архітектурні проекти, як для Львова просто надзвичайні. В майстерні Міколяша працювало і розвивалося наступне покоління митців. Крім фотографічного товариства в Політехніці існувало технічне коло фотографів. Ось Тадеуш Мачейко, людина з цього кола, малює плакат виставки. Маємо фотографії львівської модерністичної архітектури Тадеуша Мачейко. Все це робилось у Політехніці. У Вроцлаві зараз відбувається велика виставка Львіської модерністичної архітектури. Там представлено ще кілька авторів. Наприклад, Леон Лютик і Тадеуш Поремський, який до речі відвідував Миколяша в Татарові. Це достеменно відомо, бо існує багато світлин з місцевими краєвидами. Наступний студент Міколяша — Владислав Беднарчик. Дуже цікава постать. Він, до речі,не був студентом Політехніки. Здається, він мав українське походження і ліві погляди, це очевидно з його робіт. Одна з них виграла Бієнале в Уругваї в 1936-му році. Канонічна робота Беднарчика — «Переможні руки». Її автор був пов’язаний з робітничим рухом. Навіть зробив виставку лівого мистецтва. Мені нещодавно пощастило побачити в архіві, як вона виглядала. Найцікавіша його робота, як на мене — «Заклад навпроти костелу Ельжбети». Якщо ви приїжджаєте на Львівський вокзал, ви бачите цей неготичний костел. Я знайшов це фото в архіві і зрозумів — це як сьогоденне «селфі». Він робив багато таких «селфі», але чомусь раніше ніхто не звертав на це увагу. Більш відомі

його конструктивістські роботи. Якщо ви наступного року приїдете до Лодзі подивитися проект про львівську історичну фотографію, який я збираюся там реалізувати, неодмінно побачите роботи Беднарчика. Ось, до речі, його провідницький твір «Я в труні». Митця застрелили в 1944-му, начебто НКВД. Ще один цікавий момент, так само пов’язаний із Львівською Політехнікою, з Міколяшем. Беднарчик служив в армії, в аеровійськах. Займався аерофотографією. На цій світлині він крайній ліворуч. В майстерні Міколяша перед війною відкрили такий відділ фотографії. Для початку 1930‑х років це була дуже добре оздоблена фотолабораторія. Вона надала величезного поштовху розвитку фотографії в цілому. Крім того, існує ще одна цікава збіжність. Розвинена львівська аерофотографія та картографія відповідала духові часу — футуристичні ідеї, розвиток техніки, війна, що насувалась. Оця світлина невідомого автора зроблена десь під містом. Я знайшов її в Національному архіві у Варшаві. На ній — чоловік в окулярах. Це Вітольд Ромер. Після Міколяша саме він зайняв його майстерню. Розвиток аерофотографії у Львові дозволив йому допомогти Royalairforces в нічній аерофотографії. Подивиться на фото, що зроблене під час війни у Лондоні. Ще одна учениця Генрика Міколяша, про яку необхідно згадати, — Яніна Міжецька. Власне, завдяки її архівам нам відомо, як виглядав Міколяш. Ось його портрет, зроблений Яніною. Вона його відвідувала у Татарові. Очевидно, гуцульська тема і тема Карпат була близька їм обом.

Яніна була бібліотекаркою в Львівському фототоваристві. В 1930‑х роках його очолила. Найбільша заслуга Міжецької — зберігання архіва. Щільно заповненого та змістовного. Оце її книжка спогадів, якою я теж користуюся. Чоловік Яніни працював в Інституті дерматології, в медичному університеті. В 1936-1938 роках до симпозіуму в Парижі вона виконала для нього каталог «Працююча рука». 300 таблиць щодо ушкодження рук у людей різних професій! Тепер це безцінне джерело для довідок про професії, які ми забули. Пані Міжецька мала художній хист. Ця робота наближує її до концептуалістів. Наприклад, до Жермени Круль з її твором «Творча рука» чи до пізніших робіт поляків, таких як Збігнев Длубак. Надзвичайна робота! Таблиці надруковані в спеціальній техніці Вітольда Ромера у львівському видавництві «Атлас». Це був унікальний глибокий спосіб друку. «Атлас», який видав той каталог, належав сім’ї Ромерів. То ще одна величезна історія. Вітольд Ромер і Еугеніуш Ромер — це світової слави картографи. Власне, для друкування карт і було засноване це видавництво. Оце родина Ромерів. Думаю, що Еугеніуш Ромер ліворуч. А це вже Вітольд Ромер. Треба сказати, що Міколяш наклав на себе руки саме в цьому місці. І напевно, в цьому будинку. Це був липень 1931-го року. Він мав величезні фінансові проблеми. Вже був проданий і пасаж, і бізнес. Він навіть не міг у Львові зареєструвати ательє. Особняк, що я вам показував, був закладений. Декотрі дослідники пишуть, що Міколяш відкривав фляжку і порізався. Допомога,

мовляв, не встигла вчасно. Але це була сім’я лікарів, я в це не вірю. Напевне, він застрелився у липні 1931 року. Вітольд Ромер очолив майстерню фотографії після смерті Міколяша. Крім унікального друку, яким займалися в «Атласі», Вітольд Ромер також відомий своїм винаходом «ефект ізогелія». Це про техніку фотографії. Зараз архів Ромера зберігається у Вроцлаві. Ми почали роботу з ним. Дуже багато невідомого матеріалу зі Львова. Широкий архів. Багато праць. Не можу не згадати окремо Українське фотографічне товариство, що виникло на початку 1930‑х років. Я вже розповідав про Беднарчика, згадаю ще про Фіґоля. Нам дуже бракує архіву цього автора. Недавно помер син Данила Фіґоля. Де архів, невідомо. Є тільки фрагменти в приватних збірках. Подивіться, яке цікаве фото! «Екслібрис» Фіґоля. Якраз Українського фотографічного товариства. Матеріал, який стосується української фотографії, я маю тільки в публікаціях. Дуже тішуся, що дійшов до цього моменту, бо хочу засвітити проблему. Ми маємо публікації, видавався журнал «Світло і тінь» перед війною. Ви бачите наскільки цікавий там матеріал! Але на жаль, до відбиток чи негативів я доступу не маю. Подивіться на Ярослава Савку ліворуч. На 1930-ті роки це серйозна заявка, я б так сказав. Олександр Мох, Роман Турин, який так само перебував з групою «Артес» у Парижі. Експериментував з колажем, монтажем, повернувся до Львова

з найновішою тогочасною камерою, знімав фільми. І на жаль, наразі нічого немає. Відомо, що існував фільм Турина «Пуск по Пруту». Там групи з «Артес» човном спускалися по ріці. Я був знайомий із чоловіком, який відвідував квартиру митця. Там живе племінниця, в неї нічого немає з творчого спадку її дядька. На завершення ще трошки фото екслібрисів Данила Фіґоля. Це все передвоєнні роботи. Фото Вітольда Ромера, який багато зробив для розвитку фототехніки. Це його рекламні фотографії. Ви бачите естетику 1930‑х років. Ось пізня робота Єжи Яніша групи «Артес», повоєнна. Але це вже починається інша окрема історія. Отже, ще раз про головні проблеми. Мушу озвучити це. Нам бракує архівів. З тими, що є, ніхто не співпрацює. Немає класифікації документів. Гадаю, є ще багато чого у Львові стосовно української фотографії, але треба це віднайти і опрацювати. У нас немає серйозного музею фотографії. Але ми маємо різноманітні розповіді. Я хочу поєднати єврейські, польські, австрійські, українські наративи, структурувати їх і розповісти про все, що було на цій території. Вірю, що українське сучасне мистецтво не відбудеться, поки ми не включимо в його контекст всіх людей, які тут раніше працювали, творили. Це основна мета моїх презентацій. Дякую вам за увагу.

Руслана Ліннік, перший секретар управління публічної дипломатії, відділ культурної дипломатії Міністерства закордонних справ України. Офіційно наша команда існує не так давно, але ми маємо серйозні напрацювання за період нашої роботи. В міністерстві завжди існувала така структура, як культурно-гуманітарний департамент. І от нарешті ми дозріли до того, що потрібно опікуватись конкретними проектами, працювати з конкретними людьми, робити конкретну роботу, а не тільки займатись аналітичними довідками, перевірками і таке інше. У зв’язку з цим було створено управління публічної дипломатії і нашу команду. Вона невелика. Начальником відділу є Ольга Жук, достатньо відома людина в культурній сфері, з величезним досвідом. Вона ніколи не була державним службовцем. І це, можна сказати, виклик, з одного боку, культурній дипломатії, з іншого — сфері незалежній культури. За цей період ми підтримали декілька серйозних проектів. Наразі Оля перебуває у Франкфурті, де проходить ярмарок, на якому дуже достойно представлена наша експозиція. Одним із наших проектів є проект Юрія Комелькова «Ukraine. the best. Культурний простір від А до Я». Ми працюємо більше ніж півроку, уклали партнерство. Фактично, це прецедент в нашій роботі. Міністерство всіляко намагається цей проект підтримати. Дуже хочемо, щоб співпраця держави в особі Міністерства закордонних справ і культурних кіл України була плідною.

На превеликий жаль, ми не маємо величезних фінансів. Але у нас є можливість сприяти логістиці за кордоном, що дуже важливо. Наші посольства мають достатньо серйозних і кваліфікованих співробітників, культурних аташе, які інколи на своїх місцях роблять, повірте мені, непідйомну роботу. Хоча там не цілі команди, а почасти всього одна людина. Звертайтеся. Сподіваємося, що ми зуміємо налагодити синергію. Це дуже важливо — налагоджувати контакти і починати розуміти один одного. Закликаю до співпраці.

Юрій Комельков, колекціонер сучасного українського мистецтва, видавець. Доброе утро. У меня хорошее образование: я доктор, хирург, сделал более 3000 операций. Ни один мой пациент не умер. 3000 больных, которых я вылечил, — это очень мало. Я давно, лет 15 назад понял, что культура — это тот инструмент, то лекарство, которое делает людей лучше во всех смыслах этого слова. И лечит миллионы, а не тысячи. Поэтому я нахожусь в культурном поле и забочусь о его процветании. Во-первых, я коллекционер. Собрал несколько сот работ украинских художников. Я очень рад тому, что значительная доля современного искусства принадлежит моим коллегам — докторам. В этом году мы познакомились со Стеллой Беньяминовой. Она один из самых молодых и мощных коллекционеров в Украине. Знаю нескольких коллегдокторов, владельцев больших коллекций современного украинского искусства. Вначале я занимался только артом. Открыл первую в Украине частную галерею, сделал около 500 выставочных проектов, из них почти 50 — международных. Потом я расширил круг своих интересов. Два года назад создал онлайн-платформу об украинской культуре, которая называется Cultprostir. ua. Cегодня это зонт, под которым собралось самое достойное в современной украинской культуре. Вы видите логотип нашей платформы. У нас небольшая, но очень мощная команда. Все культурные журналисты, все эксперты в области культуры работают в нашей команде. Либо в штате, либо фрилансерами. Здесь

присутствует Валентина Клименко, которая на днях сказала мне то же самое, но другими словами: «Вы собрали всех, кого можно было собрать». Почему так произошло? Объясняю как доктор. Культура Украины лет 20 назад открыла чистый лист в своей истории, как бы родилась заново. На культурном рынке Украины появились главные люди — художники и другие деятели, которые создают контент мирового уровня. Но об этом мало кто знает. Эту информацию нужно доносить до людей. Из осознания этой необходимости появилась идея создать культурную платформу. Мир стремительно меняется. Сегодня все происходит в интернете. У меня были попытки издавать журналы. Они были очень хорошие, но имели очень маленькую аудиторию. Поэтому мы создали большой портал, который занимается всем — кино, музыкой, театром, литературой и, конечно же, артом. Пару слов о нашей команде. Я основатель платформы. Игорь Панасов — ведущий музыкальный критик страны. Сегодня он из проекта ушел и создал свой о музыке. Александр Стасов — известный журналист. Тоже работает в музыкальном направлении. Альберт Цукренко — один из ведущих музыкантов Украины, ведет разделы «Стиль жизни» и «Общество». Надя Заварова — один из ведущих кинокритиков Европы, член почти всех международных фестивалей. Сейчас в Украине начался кинофестиваль «Молодость», Надя является членом жюри. Костя Донин — легендарная личность в журналистике. Работал во многих известных изданиях главным редактором.

У нас шесть основных направлений деятельности, и два, как я уже говорил, дополнительных — «Стиль жизни» и «Общество». Платформа динамично развивается: если в мае у нас было 1 300 000 уникальных читателей, то сегодня их количество почти удвоилось. Для Украины это прецедент. Ни одно издание не имеет такой аудитории в области культуры. Я думаю, что через год мы догоним польских коллег из Cultural Poland. У них 5 миллионов читателей, у нас пока что 3 миллиона. Мы являемся абсолютными лидерами по версии всех счетчиков-аналитиков. Перейду к проекту, который считаю самым важным на сегодняшний день. Для того чтобы зафиксировать стадию рождения новой украинской культуры, мной и моей командой была придумана, так сказать, культурная азбука. Я назвал ее Ukraine. the best. Это мультимедийный проект, существует в трех формах. В первую очередь, книга. Она издана на украинском языке. Сейчас мы работаем над английской версией. В апреле она будет доступна. Есть видеоверсия. Мы сняли 30 серий кино о ведущих культурных деятелях Украины. Их уже посмотрело порядка 8 миллионов людей. Любой культурный проект понижает рейтинги, поэтому телеканалы не любят с ними связываться. Мы совершили маленькую революцию. Впервые в истории отечественного телевидения культурный контент поднял рейтинг телевизионных каналов. Третья форма — это интернетверсия, сайт, очень современный. Кроме текстовой и визуальной части, существуют еще аудио- и телевизионная версии. Сайт стремительно набирает аудиторию.

Мы собрали и эффектно подали информацию обо всех культурных деятелях страны. Это, по сути, палитра украинской культуры. Почему мы называем это азбукой культуры? Во-первых, Украина развивается циклично, по спирали. Последний культурный всплеск был ровно 100 лет назад. На территории нашей страны произошла революция, более кровавая, чем последняя, шла война. Эти потрясения породили новую культуру, о которой вы, наверное, слышали — украинский авангард. В оформлении нашей работы мы использовали работы знаменитых отечественных авангардис— тов. Среди них — Малевич, Богомазов, Ермилов, Экстер. Мы создали новую украинскую азбуку на основе их работ. Но азбуку в современной трактовке, в формате 3D. Мы собираемся сделать инсталляцию проекта и показать его в Украине и, надеемся, за рубежом. Книга издана совсем недавно. В сентябре она была показана на Львовском форуме книгоиздателей, где получила звание «Лучшая книга года Украины». Поехала во Франкфурт, открыла украинский стенд. Почему это стало возможным? Потому что у нас появились чиновники нового поколения. Здесь присутствует двое из них, один из Министерства иностранных дел, второй из Министерства культуры. Раньше эти министерства не знали, что такое культура. Все ограничивалось названием. Теперь, слава богу, ситуация меняется. Мы подписали партнерство с Министерством иностранных дел и хотим показать проект всему миру. Его высоко оценил наш президент. Пролистав книгу, заметил, что она

должна попасть во все страны мира. Мы будем очень стараться, чтобы так и случилось. И просить наших зарубежных коллег о помощи. Недаром мы сегодня здесь собрались. С точки зрения отношения к культуре, мы все еще очень молоды, у нас мало опыта и каждый из нас существует сам по себе. Вот и с Zenko Foundation я познакомился только в этом году. Свое пребывание здесь я воспринимаю с большой радостью. Вижу, что у этого фонда есть возможности. Вы их, конечно, тоже ощутили. Есть желание, стремление работать с культурным полем Украины, есть огромная команда. Сегодня мы стали объединяться, чтобы показать украинскую культуру, современное искусство всему миру. К сожалению, мы находимся в тяжелой ситуации с точки зрения экономики и геополитики. Идет война. Тем не менее, у нас есть богатство. Это наши культурные деятели. Я благодарен им, что, несмотря на полное безразличие государства к ним, они делают свое дело, и делают хорошо. Хотелось бы, чтобы культурное пространство Украины расширялось. Я буду делать для этого все, что в моих силах. Но, к сожалению, таких, как я, в стране остается все меньше и меньше. Нужно заниматься культурным образованием сограждан. И тогда ни у кого не будет желания брать в руки оружие и воевать. Приглашаю вас к сотрудничеству. Спасибо.

Ольга Сагайдак, організатор мистецьких форумів «ДонКульт», «ГаліціяКульт». Історія виникнення нашого проекту тісно пов’язана із сучасною історією України. Власне, команда, яка придумала проект, невеличка. Ми родом з антикварного бізнесу. Я співвласник аукціонного дому, який досить успішно протягом довготривалого періоду торгував предметами антикваріату і колекціонування. Це був стабільний доходний бізнес. Власне в зв’язку із подіями Майдану і початком війни на сході України ми замислились про дуже важливі речі, про які раніше і гадки не мали. Про те, як виглядає культурний ландшафт України. І про те, як картинка в медіа швидко може вплинути на культурний імідж певних українських регіонів. Саме так сталося з початком війни на Донбасі. Медіа транслювали військові події, монструозних сепаратистів, п’яних шахтарів. Більшість українців почала відчувати, що, можливо, варто відторгнути цей регіон, як регіон безумовно хворобливий. Це нас збентежило і примусило задати собі питання: а чому так легко обговорюється ситуація втрати Україною того чи іншого регіону? Ми прийшли до висновку, що проблема

полягає в страшенно низькому рівні освіти українців саме в галузі культури. Ця ситуація лишає співвітчизників можливості пишатися культурними кодами, до яких вони прив’язані в тих чи інших регіонах. Це архітектура, це атмосфера, це мистецтво, це література. Ми намагалися згадати в 2014-му році, що ми знаємо про Донбас і що для нас, мистецтвознавців, експертів в галузі музики, літератури, театру пов’язане з цим регіоном. Спочатку було дуже непросто. Було названо буквально десять імен. Але, згуртувавши довкола себе певну спільноту, ми переконалися, що із Донбасу походить багато важливого для культури не тільки України, а й для Європи і світу в цілому. Це і Кончаловський, і Куїнджі, і Прокоф’єв, і Василь Стус, і Сосюра, і Володимир Даль, який робив перший тлумачний словник російської мови, і багато-багато інших. Власне, в 2014-му році, спонтанно реагуючи на мілітарні події на Донбасі, ми за півтора місяці створили культурний форум. Він складався з 80-ти подій у 6 напрямках — театр, література, кіно, візуальне мистецтво, лекційно-дискусійна платформа і музика. Ми залучили багато митців і експертів з Донбасу, фахівців з різних регіонів

України, і протягом двох тижнів розповідали громаді про те, що існує Донбас культурний. Перший форум відбувся в Києві, його відвідали 15 тисяч українців. Всі події були безкоштовні. Фідбек, який ми отримали, показав, як люди змінювали свою думку про Донбас. Вони розуміли, чому цей регіон важливий, чому його культура має велике значення для України в цілому. Цей спонтанний громадянський поклик переріс в усвідомлення: важливо говорити про регіони України в протилежних її частинах. Міністр культури, відкриваючи наш перший форум, сказав: «Добре зробити форум в Києві, Київ — космополітичний, Київ споживає будь-який культурний контент. А от зробили б ви це на заході». І в червні 2015-го року ми провели форум «ДонКульт» у Львові. На той момент ми вже усвідомили основні концептуальні засади таких просвітницьких заходів. Вони полягають в тому, що ми збираємо колабораційні кураторські групи з протилежних регіонів. На той момент то був Донбас і Галичина. Ми формуємо контент спеціально для регіону, в якому проводимо форум. Більшість подій відбуваються не як презентація

досягнень, а як спільна робота над культурним контентом одного регіона в іншому. Це не є фестивалі. Ми не просто показуємо продукт. Ми цей продукт показуємо, аби спонукати відвідувачів проговорити свої стереотипи, проблеми, спільності і відмінності. Це саме форум. Кожна культурна подія є спонуканням до обговорення. Форум «ДонКульт» у Львові — це 15 партнерських інституцій та 15 локацій. Наприклад, Центр міської історії, Палац мистецтв у Львові, Філармонія, Консерваторія, Оперний театр, Львівський драматичний театр імені Лесі Українки і багато-багато інших закладів, які приймали події. У Львові ми запустили проекти «Авто переселенця». Там відбулась перша вистава Театру переселенця, який вже рік успішно працює в Києві. Протягом всього форуму готувалась робота «Work in progress». Переселенці проговорювали свої проблеми, і в кінці форуму ми показали готову виставу. Театр переселенця вже зробив 12 вистав, він постійно працює в столиці. Дуже багато колаборативних проектів, створених під час форуму, продовжують своє життя.

Наступний проект, який ми організо вували, і, власне, він завершився три дні тому, — це «ГаліціяКульт» у Харкові. Стратегія наша така: ми хочемо будувати культурні містки через Україну: Галіція в Харкові, Слобожанщина в Закарпатті, Закарпаття в Одесі. Ми бажаємо знайомити українців з Україною. Форум, з одного боку, має локальний характер і орієнтований, безумовно, на українців в Україні. З іншого боку, ми вважаємо, що не можна говорити про регіони країни, про формування їх культурних контекстів, не усвідомлюючи того, хто, власне, оточує цей регіон. Тому ми назвали форум «ПогранКульт: ГаліціяКульт». Англійською — Transcending borders: Galicia Kult. Галичина — це прикордонний регіон, як і Слобожанщина. Обидва в різні часи зазнавали впливу великих імперій. Імперії приходили, майже до ґрунту знімали культурний ландшафт, який там існував, набудовували щось своє, нав’язували свою культурну політику, потім йшли. Щось забирали із собою, щось лишали. Цей досвід Галичина переживала неодноразово. Вже майже сто років цей регіон вдало, на наш погляд, монетизує своє минуле. Ідея Львова як туристичної Мекки говорить про те, що найтрагічніші досвіди можуть наповнювати західні регіони України новими культурними контекстами і смислами. Такий досвід зараз відчуває на собі і Слобожанщина. Велика імперія — Росія — впливає на схід України. Дуже важливо з часом скористатися досвідом галичан для того, щоб усвідомити, як з цими впливами працювати і боротись.

При всьому спільному це справді два абсолютно різних регіони. Різні етнічно, різні по домінанті релігійних впливів, різні по мовним перевагам. Ми намагалися переконати харків’ян у тому, в що віримо: цінність українських регіонів саме в тому, що вони дуже різні. Ми повинні максимально підкреслювати, що оця різність і створює культуру, робить її надзвичайно багатою, різноманітною. Ми можемо формувати абсолютно нові контенти, влаштовуючи колаборації. В серпні ми провели мистецькі резиденції. 25 молодих митців із Галичини, Львова, Івано-Франківська на два тижні поїхали до Харкова. Вони працювали разом в шести напрямках. Знімали документальне кіно, дивилися один на одного, робили мультиплікаційний фільм. Це була візуальна програма. Митці зробили спільну виставку галичан і харків’ян. Відбувся майстер-клас Павла Макова — видатного українського графіка, який протягом двох тижнів працював з молодими колегами. Це була складна по своїй структурі, урбаністична резиденція. У Харкові є будинок «Слово», мекка українського Розстріляного відродження, великого і трагічного явища в літературі. Зараз він населений звичайними людьми. Вони часом не усвідомлюють, в якому місці живуть. Урбаністи, архітектори, культурологи, історики пропонували мешканцям свої вирішення простору навколо цього будинку. На останній резиденції були муралісти, теж з Галичини і Харкова, які попрацювали на стінах заводу «Турбоатом», закритого режимного підприємства,

одного з найбільших заводів Європи. Це була така інтервенція мистецтва на територію заводу. По результатах шести резиденцій ми отримали абсолютно новий культурний продукт, народжений колаборацією двох регіонів. Він потребує певної доробки, але є доволі якісним. Ми будемо готові невдовзі презентувати його вже як звіт. Харківський форум тривав протягом двох тижнів з 4-го по 18-те жовтня. Це було знову шість напрямків: література, візуальне мистецтво, музика, лекційнодискусійна платформа. Ми зробили 9 виставкових проектів. Відбулися зустрічі з культовими літераторами країни — Юрієм Андруховичем, Тарасом Прохасько, знаковими особистостями для Галичини. Це було обговорення європейських впливів і контекстів у літературі України. Форум відвідали близько 11 тисяч людей. Всі події знову були безкоштовні, проходили при повних залах. Часто обговорення тривало довше, ніж сама подія. По 2-3 години харків’яни розмірковували про те, що вони побачили і почули. Василь Расевич читав лекцію про історію Галичини і про формування міфу Галичини. Власне, ми говорили про міф, як про дуже важливу складову формування культури. Галичани демонстрували певний ментальний стриптиз. Розповідали, як формувався міф і поступово знімали з нього шари, деструктували міфи сьогоденні, показували, як формуються нові. Була і музична програма, грали великі симфонічні концерти. Знову ж музиканти працювали в колаборації — Молодіжний академічний симфонічний оркестр «Слобожанський» і Collegium Musicum

Lviv. Це була дуже важлива завершальна подія. Ми її робили разом із Чеським культурним центром. Виступав рок гурт the plastic people of the universe із Брна, ним дуже опікувався Вацлав Гавел. Це люди, які з’явилися в перші дні чеських бунтів 1968-го року. Гурт зіграв із слобожанським симфонічним оркестром в споруді старого цирку в Харкові, яка має трагічну долю. Будівля XX сторіччя поступово руйнується. Немає власників, які готові були б вдихнути в неї нове життя. Цим концертом ми привертали увагу до долі цирку. Були театральні вистави. Наприклад, цікавий львівський проект «Осінь на Плутоні», робота львівських митців в геріатричному пансіонаті, де вони спілкувалися із старшими людьми. Інтерактивна вистава, яка активно залучала глядачів. Театр переселенця зробив для нас проект — галичани брали інтерв’ю в Івано‑Франківську, Львові. Проговорюючи стереотипи, які властиві громадам, вони їх поступово розвінчували і приходили до відчуття подібності з багатьох питань. Вистава «Нація» Івано-Франківського драматичного театру в театрі Шевченка в Харкові пройшла з аншлагом, хоча ми заявили її буквально в останні дні форуму. Близько двохсот осіб залишились на обговорення. Також відбулись презентації нових ініціатив, таких як львівський кінофестиваль Wiz-Art, презентації наших кінорезиденцій. Багато інституцій — і державних, і не державних — долучилися до організації форуму.

Ми пишаємося тим, що наш проект отримав цього року премію «Advocate Europe». Близько 700 культурних проектів подавалися на цю премію, 8 отримали підтримку. Ми були єдиним українським проектом, що отримав невеличке фінансування. Загалом такі форуми — дорога ініціатива. Організація обійшлася майже в 200 тисяч доларів. І, звичайно, нам дуже потрібно партнерство. Можу з певністю сказати, що така форма працює. Вона міняє свідомість. Основними нашими результатами є культурні контакти, що народились під час Київського, Львівського і Харківського форумів. Вони продовжують жити. Ініціативи працюють разом і створюють вже нові проекти. Я б хотіла передати слово моїй колезі і куратору візуальної платформи Оксані Баршиновій. Вона розповість про те, як ми будували візуальний фундамент форуму. Дякую.

Оксана Баршинова, співробітник Національного художнього музею. Дякую, доброго дня. Великий внесок в наш форум здійснив Польський інститут. Він підтримав школу перформансу, організував приїзд двох дослідниць з Краківського міжнародного центру культури, які робили в 2014‑му резонансний європейський проект «Міф Галіції». Дискусія з його кураторкою Жанною Комар була дуже плідна і цікава. Основний проект розміщувався на двох майданчиках, найбільш важливих для Харкова. Це «ЄрміловЦентр» і Харківський художній музей. Моїми співкураторами була Наталя Космолінська, дослідниця зі Львова, і Дмитро Голець. Обидва мистецтвознавці. Ми намагались розповісти про міфи, які створює Галичина про себе, про стереотипи, що присутні в нашому сприйнятті Галичини. І, відповідно, переосмислити цю ситуацію. Для нас було дуже важливо не підходити з готовими рецептами, готовими концепціями до предмету розмови. Ми переглянули велику кількість матеріалу: і сучасне мистецтво, і музейні колекції, і приватні збірки. Кожного разу наша концепція корегувалася в залежності від того, з чим ми зустрічались.

Дуже важливо в контексті нашої сьогоднішньої зустрічі говорити про роль сучасного мистецтва в цьому проекті. Методологія нашого підходу до виставок відштовхувалася саме від нього. Саме сучасні художники були для нас провідниками в цій темі, тому що вони раніше, ніж ми, аналізували ці проблеми. Ми виступали більшою мірою як модератори процесу і проекту, ніж, так би мовити, авторитарні куратори. В Харківському художньому музеї ми показали місце художника в другій половині XX століття, якій живе в рамках радянської системи. Проаналізували ситуацію на матеріалі галицьких митців, мистецтва. В «ЄрміловЦентрі» і Харківському художньому музеї зосереджувалися на мистецтві другої половини XX та початку XXI століття. В «ЄрміловЦентрі» говорили про основні теми, які для нас асоціюються з Галичиною. Тобто це і проблема архіву, і пошук ідентичності в умовах пограниччя, і галицький міф про себе, і мрія про золоті часи за епоху АвстроУгорщини, і мілітарна тема, яка набула особливого значення для Харкова, тому що Галичина асоціюється, як правило, з воєнною звитягою. Зрештою сьогодні все перемістилося на схід України. Ця тема стала об’єднуючою для нас. Звичайно, ми дискутували про мрії, про Європу. І про те, що Галичина уявляє себе як найбільш європейський регіон країни. Наші візуальні проекти, візуальна програма мала аналітичний, дослідницький підхід.

Я працюю в Національному художньому музеї України, і, власне, від самого початку благодійний фонд «Мистецькі надра» запросив мене до співпраці. Я дуже щаслива з того. Співпраця в проектах «ДонКульт» і «ГаліціяКульт» є дуже співзвучною моїй роботі і баченню ролі мистецтва в суспільстві. Національний художній музей — традиційний, це збірка мистецтв від XII століття до сьогодення. Особливе місце посідає колекція сучасного мистецтва, формування якої почалося в 2005 році з ініціативи сучасних художників — львів’ян Ігоря Дюрича та Ігоря Подольчака. Вони започаткували так звану громадську колекцію сучасного мистецтва, провели акцію «Час меценатів», коли благодійники купували для нас роботи. В Києві немає музею сучасного мистецтва. Тому Національний переймає на себе також цю роль — показувати сучасний арт. Ми займаємося формуванням колекції, проведенням різноманітних виставок, в яких аналізуємо мистецтво і минулих часів, і сьогодення. Ми відкриті і до міжнародних проектів. Зовсім недавно в нас відбувся велетенський проект у співпраці з країнами Скандинавії і Балтії, де ми порівняли свій досвід пошуку ідентичності з досвідом наших північних наших сусідів. Дякую.

Ганна Васик, керівник програм PinchukArtCentre Мої вітання учасникам конференції. З вашого дозволу зараз спробую наголосити на основних моментах проекту PinchukArtCentre. Можливо, хтось із присутніх почує щось цікаве для себе, корисне для майбутньої співпраці. Отже, я говоритиму про дослідницьку платформу, яку ми започаткували в лютому 2016 року. Насамперед, це інструмент, спрямований на дослідження, вивчення сучасного українського мистецтва. Причини створення платформи полягають у тому, що наразі немає в нашій країні єдиної бази даних, системи, яка б містила інформацію про сучасних художників. Люди, які вивчають українське мистецтво і в середині країни, і поза її межами, неодноразово стикалися з цією проблемою. В ідеалі це буде онлайнплатформа, яку ми плануємо запустити в 2018-му році. Наразі в нас створена така база даних, якою користуються наші дослідники. Вона розташована в бібліотеці, яку PinchukArtCentre відкрив на четвертому поверсі своєї будівлі. Ми зібрали команду дослідників, у нас є декілька людей в Києві, декілька в інших містах України: у Львові, Харкові і Одесі. Плануємо розширяти партнерство в майбутньому. В нас є архівіст, бібліотекар,

інтерв’юер. Ми не претендуємо на статус академічної інституції, бо не є інститутом чи університе том. Але намагаємося бути близькими до академічних формулювань і визначень. Результати дослідницької платформи візуалізуються у трьох напрямках. Насамперед, ми намагаємося робити їх видимими через виставкову діяльність. 20 жовтня в нас відкрилася виставка «ПАРКОМУНА. Місце. Спільнота. Явище», присвячена таким важливим поняттям в українському мистецтві, як «сквот», «парком», що існували на початку 1990‑х років. Запрошую всіх, хто ще не бачив виставку, оглянути її. Власне, вона є результатом піврічної роботи дослідницької платформи. За цим стоять глибинні дослідження, оскільки, на жаль, не всі художники ще живі, не всі хочуть говорити та ділитися інформацією. Відновити більш-менш об’єктивне розуміння цього явища непросто. Другий напрямок — наша публічна програма. Без неї проговорити і актуалізувати ті питання, які ми досліджуємо, неможливо. Це різноманітні формати від круглих столів і лекцій, арті-стоків до working focus. Це літературна програма, фільмова програма, що теж допомагає з різних боків підійти до того чи іншого питання.

І третій напрямок — безпосередньо сам архів, який ми збираємо по арт‑копіїстам. Це можуть бути запрошення на перші виставки, якісь постери, листування, фотографії, слайди і таке інше. Ми відкриті для партнерства. Якщо люди готові подарувати щось, ми позначаємо, що це зроблено з великої ласки тієї чи іншої людини. Архів цифровий. Ми зараз працюємо з власниками приватних архівів, наприклад, з Олександром Соловйовим, Валерієм Сахаруком. Це важливі автори арт‑сцени країни, які володіють важливою інформацією. Ми пропонуємо оцифровувати цю інформацію і повертаємо власнику цифрову копію разом із архівом. Широке коло аудиторії може вивчати ці матеріали. Наша основна мета — зібрати і обробити якомога більше інформації, зробити її більш доступною і публічною. Що є новим для PinchukArtCentre і у певному розумінні незвичним? Те, що ми наразі дійсно відкриті для партнерств. Ми плануємо працювати з Центром міської історії Центрально-Східної Європи, з тими інституціями, що робили перші спроби архівації сучасного українського мистецтва. Розуміємо, що дослідницька платформа не є першою спробою, їх було вже декілька.

Ми намагаємося зрозуміти, в чому була помилка або що було зроблено не так. І не протиставляючи себе, кооперуємося з цими людьми. Ми дійшли до розуміння того, що певні періоди, протягом яких ми здійснюємо дослідження, мають бути візуалізовані в публікації. Наразі мова йде про створення PDF-публікації, яка міститиме основні тези, основні питання, до яких ми дійшли. Наприклад, до кінця року готуємо публікацію по Паризькій Комуні. Дослідницька платформа — це тривалий проект. Зрозуміло, що охопити все ми точно не зможемо. Тому, з одного боку, ми рухаємося хронологічно, починаючи з того періоду, який я зазначила вище, — кінця 1980‑х. З іншого боку, рухаємося вглиб, тому що все більше і більше інформації знаходиться. Платформа не заперечує основних проектів PinchukArtCentre, таких як Future Generation Art Price. Ми будемо робити і інші виставки. Але цього року ми оголосили, що дослідницькі виставки є одним із основних напрямків роботи. Що є для нас дуже новим, незвичним і через це хвилюючим і надихаючим безперечно. Якщо немає запитань, у мене все.

ЗАПИТАННЯ

Юргіс Вілчінскас: Доброго ранку. Я працюю на делегацію Євросоюзу в Києві. Алісо, питання до вас стосовно вчорашньої вашої доповіді про тенденції сучасного українського мистецтва. Ми багато співпрацюємо з медіаорганізаціями вашої країни і усвідомили, що вони є україноцентристськими. Коли ми вчора обговорювали українське мистецтво, я зловив себе на думці, що ваші митці завжди замислюються про те, що відбувається в Україні, але не дуже опікуються тим, що є у світі. З 2010 по 2015-й багато чого відбулось. WikiLeaks, Сноуден, гей-шлюби, обрання нового Папи тощо. Тож питання: наскільки ваші художники роздумують про світові події? Як вони їх інтерпретують? Чи це яким-небудь чином помітно в культурі Україні?

Аліса Ложкіна: Так, погоджуюсь. Наша країна має трохи ліниву ментальність. Іноді, коли я читаю наші засоби масової інформації, у мене виникає відчуття, що Україна — це острів у великому-великому океані. Решта світу відділена від того, що тут відбувається. Але митець не зобов’язаний відображати щось спеціальне. Слідкування за новинами не є його обов’язком. Коли я особисто помічаю, що деякі артисти в своїй творчості просто слідують міжнародним подіям дня, мені нудно. Нещодавня історія України настільки сповнена подій, емоцій та вражень, що наші митці здебільшого концентрувалися на місцевій ситуації. Наприклад, якщо говорити про кризу з біженцями, то в європейському митецькому полі існували проекти, присвячені цій темі. В Україні після трагедії на Донбасі з’явилися мільйони тимчасово переміщених людей. Ця тема була важливішою для митців, вони могли дати відображення власного сприйняття цієї ситуації.

Коли ви в Європі, то відчуваєте, що іноді артист має розповідати про те, що є важливим для міжнародної сфери. Але насправді ці теми цікаві лише для Європи. Наскільки мені відомо, французи дуже сконцентровані на їхній внутрішній ситуації і закриті стосовно решти світових подій. Те саме і в Сполучених Штатах. Коли я туди приїжджаю, бачу, що художники зациклені на тому, що відбувається в середині їхньої країни. Звісно, українським митцям необхідно розширювати небосхил. Адже це справді недобре, коли ти не бачиш нічого, крім місцевих проблем. Але це стосується не всіх. Наприклад, переді мною робота Олександра Ройтбурда. Він має справу з багатьма цитатами з міжнародного мистецтва, з історією мистецтва. Не можна сказати, що він працює виключно з контекстом українського митецького поля. Те саме стосується багатьох інших. Можливо, це не завжди очевидно.

Костянтин Акінша: Проблема балансу — це не тільки українська, це загальна проблема. Іноді мистецтво можна назвати абсолютно місцевим і неперекладним. Але, з іншого боку, воно може бути дуже глобальним і взагалі не пов’язане з місцевою базою. Дуже важко віднайти баланс. Я впевнений, що для українського мистецтва можливо глобалізувати місцеві згадки. Багато в чому політична ситуація впливає на арт. Я вірю, що політичні зміни зробили його значно цікавішим. Коли ми влаштовували виставку з Алісою у Відні, що відбувалася одразу після Майдану, я був дуже захоплений тим, що бачив. Українське мистецтво було про щось. Воно було політизоване майже помодерністські. Я кажу і про популярні форми, наприклад, перформанси, що були створені під час революції. Вони мистецьки значно цікавіші, ніж творчість професіоналів. Якимось чином Майдан зробив все це більш пов’язаним із життям. Зв’язок відбувся раніше, але потім трошки загубився.

Звісно, є проблема. Адже українській арт, що схожий на глобальний, стає такими собі сумочками від Луї Віттон, які можна купити у Венеції на мостиках. Небезпека цього підробленого мистецтва в тому, що воно є буквально повторюванням, в тому числі повторенням Заходу. Я дуже сподіваюся, що вітчизняні художники знайдуть баланс між місцевими та глобальними згадками.

Брітта Кайзер-Шустер: Я також помітила, що ваш арт дуже сконцентрований на Україні. Але це, як на мене, позитивно. Українське сучасне мистецтво значно більш політичне, ніж ми можемо це побачити у Західній Європі. Сподіваюся, що в майбутньому воно залишатиметься політичним і сфокусованим на соціальній критиці власної країни. Глобального мистецтва багато по всьому світу. Якщо ви поїдете на Art Basel або інші мистецькі ярмарки, то ви все побачите. Мушу зазначити, що мені там нудно. Я сподіваюсь, що ваші митці зможуть знайти власну ідентичність.

Аліса Ложкіна: Дуже дякую, Брітто. Я хотіла б поділитися ще ось чим. Нещодавно я готувалася до одного проекту в Мистецькому Арсеналі. Ми намагалися проаналізувати історію України за останні 25 років. Визначити те, що насправді вплинуло на суспільство, те, що було симптоматичним, іконічним. На жаль, це переважно політика. Не спорт, культура, мультфільми і не мистецькі вираження. Навіть порнографія була політизованою. Я бачу в цьому проблему. Основною розвагою для наших людей протягом багатьох років було спостереження політичних ток-шоу. Тому, можливо, наші митці настільки політизовані.

Джулія Фабені: Не забувайте, що 25 років тому в колишніх соціалістичних країнах виступати проти офіційної політичної позиції було екзистенційним питанням. Зазвичай я люблю казати, що за часів Мілошевича в Югославії було багато митців, які мали чітке розуміння, як визначати свою політичну концепцію і виражати себе. І що? Вони зникли. Щось схоже відбувалося в 1990-ті. Існує ризик того, що митець у країнах з авторитарними режимами значно вищий за митця у звичайній демократії. Наприклад, у Китаї є два артиста, що виступають за демократію, — Цеофан і Ай Вейвей. Якщо подивишся на їхні роботи, замислюєшся: хіба вони насправді є такі ризиковані? Хіба вони насправді такі революційні? Самі митці є революційними, а не їх роботи. Ми мусимо знайти у нашій власній мові, те, що потребує мистецького вираження.

Костянтин Акінша: Я пам’ятаю Сербію за Мілошевича і під час протестів студентів. Була перша виставка молодого митця, який запросив міжнародне журі. Я мав честь бути частиною того журі. Все було дуже динамічно, дуже цікаво. І невдовзі зникло без сліду. Отже, якщо митці реагують на політичну кризу, це не означає, що вони розвиватимуться надалі і працюватимуть в тій самій динаміці. Це небезпечно — реагувати на кризу. Я б хотів змінити тему і нагадати головну ідею наших зборів. Сьогодні ми маємо бути об’єктивними. Україна та українське мистецтво переважно недопредставлене у світі. Я кажу не лише про сучасне. Навіть модернізм переважно невідомий. Цікаво те, що він краще представлений, наприклад, у Сполучених Штатах, де є потужна українська діаспора. Існує Український музей у Нью-Йорку, люди звідти мають поняття, хто такий Архіпенко. Вони знають

про те, хто були українські модерністи. Але в Європі це вже маловідоме. Я можу згадати дві виставки, спрямовані на український модернізм. Одна з них відбулася дуже давно у Загребі. Це була прекрасна експозиція з ідеально вибраними роботами. А виставка в Мюнхені українського авангарду приблизно 10 років тому була засмічена підробками. Люди й гадки не мали, що таке український модернізм. Якимось чином це було загублено. Ми говоримо про митців, які були дуже популярними. Скажімо, на початку XX століття не було необхідним пояснювати європейцю, хто такий Мурашко. Адже Мурашко був членом Мюнхенської конвенції. Він виставлявся по всій Європі. Роботи Архіпенка зараз також загублені. Я розумію, ми у складному становищі, розумію, що зараз ми сперечаємося для того, щоб сформувати, збудувати інституції. Я б хотів виразити повагу людям, які намагаються це робити, зокрема, Зенко Афтаназіву та працівникам його фонду.

Але цього не досить. Не досить і влаштування мистецького ринку. Він не змінить долю українських митців. Її можна змінити через нормальний органічний процес побудови інституцій, через культурний обмін. Я закликаю поставитись реалістичніше до можливостей та зрозуміти, що топринок — це велика ілюзія. Це не спрацює і не допоможе. Нам треба починати працювати в бік інтернаціоналізації українського мистецтва, яким би довготривалим не був цей процес. Має бути спільна робота. Я більше розраховую на музеї, на приватні ініціативи. Але, звісно, участь урядових джерел також необхідна. Нам потрібен не лише певний відсоток українських виставок за кордоном. Ми живемо в країні, яка існує при відсутності міжнародних виставкових проектів на своїй території. За останні 25 років не відбулося жодної серйозної виставки. Те, що приїжджає сюди,

зазвичай влаштовують шахраї. Насправді це все підробки. Ми не маємо приміщень, які відповідають музейним вимогам європейських просторів. Не маємо локацій з нормальними благами цивілізації — світлом, опаленням, системою безпеки. Хто надішле серйозну виставку до Національного музею, з усією повагою до Національного музею? Сучасний уряд не може вирішити цю проблему. Адже в нього немає грошей. Нам треба інтенсивніше працювати з приватними спонсорами. Нам потрібен більш повноцінний процес культурного обміну.

Ольга Сагайдак: Я хочу зробити важливе зауваження. Наші культурні законодавства та система прав надто застарілі. Неможливо літати в небі на старому автомобілі. Навіть, якщо у вас прекрасний водій, злетіти не вийде. Наша нормативна база походить від радянських законів. Існує лише два чи три нових закони, які створив український парламент в наші дні. Перевезення шедеврів мистецтва в Україну або з України — це важкий бюрократичний процес. Дуже важко організувати для приватних інституцій які-небудь виставки. Навіть якщо ми маємо умови для того, щоб створити ці виставки, неможливо організувати їх правильним чином. Наша система безпеки і страхування абсолютно не відповідає вашій системі. Тож дуже важливо для уряду, навіть якщо у нього немає грошей, прийняти правильне рішення для того, щоб тиснути на парламент. Без нових законів ми не зможемо співпрацювати одне з одним у великих масштабних проектах.

Костянтин Акінша: Дуже вдячний Ользі за надзвичайно важливе питання. Воно не лише про уряд, це питання про парламент і присутніх тут людей. Треба створювати лобістські групи і змушувати парламент що-небудь зробити. З України заборонено вивозити що-небудь. Це комедія насправді. Українці — нація, що любить енциклопедії. Наскільки я пам’ятаю, відповідно до закону, їх не можна вивозити. Адже це заборонено експертним комітетом. Якщо ви колекціонер, то не можете спокійно привезти що-небудь сюди. Треба заплатити шалені гроші. Зараз заборонено навіть виставляти привезені мистецьки речі на Sotheby’s чи Christie’s, на будь-які аукціони. Отже, якщо ви робите будьякий внесок в Україну, ви блокуєте його для світового ринку. Далі — спонсорство. Чи є в нас хоч якісь вигоди для культурних спонсорів? Ні. Ми можемо співпрацювати з людьми, з багатіями, які хотіли б дати трошки грошей для підтримки музеїв.

Але навіщо це їм? Вони нічого з цього не отримають. Така ситуація нестерпна, і з цим треба щось робити. Є приватні організації, є люди, які повинні лобіювати представників у парламенті. Треба висувати легальні ініціативи. Україна — це країна, що розвивається. Можливо, їй буде важко повторити той самий шлях, який пройшли Китай, Польща, забудовуючи свою базу. Потрібно шукати інші можливості для того, щоб заробити прибуток. В Європі є 7 мільйонів робочих місць у мистецькій індустрії. І навіть в країнах, що розвиваються, в Африці, в Бурунді створили 4% ВВП у виробництві саме мистецтва Ми не знаємо, які є цифри України. Можна говорити про 0,7% ВВП у культурних ініціативах. Але мені здається, мова більше йде про обігрів музейних стін, а не про культурні ініціативи. Тут присутні видатні колекціонери. В чому для них виражається економіка сучасного українського мистецтва?

Складається враження, що Україна не може орієнтуватися на топ‑ринок через мистецтво. Але зрозумійте: середній прибуток родини в наші дні в Естонії чи Словаччині інший. Там люди можуть дозволити собі придбати твір за 1000 євро, щоб повісити в своїй вітальні. Потрібно забрати оці сентименти, оцю духовність, оці почуття з мистецтва і подивитися на нього з точки зору економіки.

Стелла Беньямінова: Для того чтобы поднимать экономику в арт‑сфере, нужно привлечь больше людей к коллекционированию. Мне жаль художников, которые должны прилагать нечеловеческие усилия для того, чтобы их както здесь принимали. К сожалению, в нашей стране признают героев или после смерти, или через 50-100 лет после нее. Единицы интересуются современным искусством. Коллекционеров, которые собирают это искусство, можно пересчитать по пальцам. Ни Министерство культуры, ни международная дипломатия, к сожалению, искусство не поддерживают. В Украине искусство не принадлежит народу. Если мы не начнем любить и уважать сами себя, то опять будем ждать, когда появятся новые Херсты, новые Маквины. И снова будем идти за ними. Люди идут не за искусством, а за брендом. Кто создает бренд сегодня на арт‑рынке? Вопрос риторический.

Я считаю, что у нас должны быть правильные арт‑критики. Каждый год в стране выпускается огромное количество культурологов, искусствоведов — людей, которые обязаны быть мостиком между художником и публикой. При этом зритель сегодня не готов к восприятию искусства. Если мы сейчас отойдем от «Коруны» хотя бы на сто километров и попытаемся показать людям искусство, о котором мы здесь говорим, я не уверена, что его примут и поймут. Чтобы арт был востребован, нужно привлекать к нему украинцев. Когда-то мне на Sotheby’s сказал лорд, ну вы знаете, как его зовут: «Стелла, запомни одну вещь: если ваше искусство не нужно будет вашей стране, оно не нужно будет и нам». Поэтому я обращаюсь, прежде всего, к Министерству культуры, к Министерству иностранных дел, обращаюсь ко всем, кто собирает арт‑коллекции, ко всем, кто верит, что наше искусство нужно в первую очередь нам. Для того чтобы

поднять арт‑экономику, нужны культурологи, критики внутри страны. Законы нужно менять однозначно. Сегодня, если человек готов купить картину официально, он должен заплатить налог на прибыль. Картина обходится намного дороже реальной цены. Мы наших художников оцениваем как сувениры. Когда берем картину на вывоз, пишем «не представляет ценности». Прежде всего, давайте поменяем законы, начнем уважать своих художников при жизни. А потом уже обратимся к европейской общественности и покажем, чего мы достойны.

Руслана Ліннік: Дозвольте. Я абсолютно згодна з доповідачами, але хочу нагадати про те, про що вже говорила: наше Міністерство готово підтримувати конкретні проекти, створювати логістику за кордоном і таке інше. Публічна і культурна дипломатія країни тільки починає робити перші кроки. На превеликий жаль, наша діяльність обмежена однимєдиним питанням, про яке ми знову-таки всі говорили. Це фінансування, гроші, державний бюджет. На жаль, ми не можемо вийти за певні межі. Я згодна з тим, що в першу чергу ми повинні вести за кордоном просвітницьку діяльність. Якщо ми не можемо сприяти, скажімо, організації якогось проекту, тому що в нас немає бюджету, то це не означає, що у Міністерства закордонних справ немає можливостей вести просвітницьку діяльність. Існують соціальні мережі, культурні центри, митці, які туди приїжджають. Це дійсно капля в морі, на превеликий жаль, але краще, ніж нічого.

Знову ж таки в України немає можливості створити польський інститут. І знову ж через питання фінансування. Але якщо ми будемо просто говорити слово «немає», ми ніколи не зрушимо з мертвої крапки. Для початку потрібно зробити один-єдиний крок чи півкроку. Щоб потім починати робити все більше і більше. Коли більше, ніж півроку тому ми з паном Юрієм починали спільний проект, то, повірте, в Міністерстві багато з тих, до кого я підходила і показувала презентацію, мені говорили: «Ну, так, можливо. Амбіційно, але навряд чи». На сьогодні ми маємо готову книгу, яка представлена на Франкфуртському ярмарку. Минуло якихось 7-8 місяців від моменту започаткування нашої співпраці. Це означає, що ми можемо. Потрібна співпраця і комунікація. І не тільки з боку Міністерства, а й вашого боку. Але найперше, що ми повинні зробити, — це налагодити просвітницьку діяльність,

репрезентування сучасної культури за кордоном. Власне, з цією метою в МЗС півроку тому і було створено управління публічної дипломатії з відділом культурної дипломатії. Це окремий підрозділ, який займається конкретними проектами. Ми готові співпрацювати.

Костянтин Акінша: Є старий історичний анекдот. Під час мексиканської революції молодий бунтівник прийшов до Панчо Вільї і намагався зацікавити його своєю картиною. Вілья вислухав його, взяв рушницю і сказав: «Ідея прекрасна, але спершу треба збудувати стіни, а тоді вже малювати мурали на них». Економіка сучасного українського мистецтва дуже особлива. Адже, щоб мати сучасне мистецтво, потрібен розвинутий середній клас. Я не вірю, що в Україні зараз такий є. Це проблема не лише прибутку. Це проблема змін у суспільстві. Скажімо чесно: в українсь ком у сучасному мистецтві брендові імена, як помітила Стелла, дикт ували свої ціни на свої роботи. І ці ціни не відповідали економічній реальності країни. В Україні роботи сучасних митців не могли коштувати 100 тисяч євро. Це економічний абсурд. І він працював, тому що деякий час арт‑ринок існував для олігархів. Вони купляли тих самих митців, створюючи роздутий ринок. Нам треба повернутися до реальності.

Це одна з економічних проблем українського мистецтва. Згадується цікавий приклад з історії пострадянських країн. В якусь мить Словенія вирішила, що їй потрібна національна ідентифікація через сучасну культуру. І створила такий собі пакет з трьох елементів: великий філософ пан Жижек, рокгрупа «Laibach» і арт‑група «Новий словенський курс». Це було нове мистецтво, яке виставляли у будьякому словенському посольстві по всьому світу. Я був у резиденціях у Вашингтоні, в Колумбії. Складалося враження, нібито це музеї. В результаті їм все вдалося. Вони зробили собі імідж сучасної країни, яка має сучасне мистецтво, сучасну культуру. Я думаю, що Міністерство іноземних справ має деякі можливості, які можна було б дослідити. Деякі виставки можна відправляти через посольства, як дипломатичну пошту. Робити виставки того, що можна перевозити з країни до країни, наприклад, фотографії. Не треба розпочинати з гігантоманії.

Олександр Ройтбурд: Я буду виступати мовою окупанта. Когда мне было пять лет, моя мама пошла на базар и купила плетеную корзинку для хлеба, которая у нас долго стояла. Она поистрепалась немножко и сильно меня раздражала. В 1973 году, когда мне было 12 лет, мы получили благодаря партии и правительству квартиру с туалетом, потому что до этого у нас его не было, и я с радостью эту корзинку выкинул в мусорный ящик. Мы купили что-то модное в то время, гэдээровское, по-моему, или польское, крутое. Теперь перейдем к моменту, когда министром назначили товарища Нищука, а товарищ Олеся Островская-Лютая стала его замом. И я захожу в Министерство к Олесе и вижу: она кого-то принимает, сидит перед дверью, как секретарь. А над ней висят три такие же корзинки, как те, что моя мама купила на базаре в 1969 году. Я говорю: «Леся. А шо это за…?». А она мне: «Де?». А ей: «От тут». А Леся: «Ой, я не бачила, бо кожного разу, коли

захожу до кабінету, ці двері відчинені. Я не знала, що там на стіні». Когда я пришел в Министерство культуры в следующий раз, этих корзинок уже не было. Все оказалось просто. Достаточно задуматься, а что делают на стене корзинки, и они исчезают. Дематериализуются. Это загадка природы. Но такие же корзинки развешаны по всем официальным учреждениям. Я участвовал в работе нескольких комиссий, рабочих групп при Администрации президента, по Шевченковским премиям, по фонду культуры. И везде эти корзинки. Я как-то сказал господину Дмитрию Шимкиву, что, если еще раз увижу такое на стене, то в следующий раз приду с баллончиком, одолжу у одного знакомого художника, и ее, картину, накажу. К счастью, меня больше никуда не приглашали. Картина осталась ненаказанной. Но такое же у нас представляет Украину по всем посольствам, во всем мире. Надо снять корзинки для хлеба.

Посмотрите, какой дом есть в городе Нью-Йорке, между музеем Метрополитен и музеем Гуггенхайма в районе, который называется Манхэттен. Дом, правда, не является собственностью Украины, но его можно использовать очень эффективно. Это роскошный особняк, и в нем не происходит ничего. В то время как нищий Чешский культурный центр в том же Нью-Йорке, когда я там жил, был самым модным местом. Он организовывал какие-то пати с колбасками и показывал чешское кино, которое вся нью-йоркская интеллигенция ездила смотреть. Что за это время показал украинский культурный центр? Когда еще на нас не напала российская военщина, и были еще братские народы, я был в городе Москва. Я в городе Москва часто останавливался в заведении, которое называется Украинский культурный центр. При нем есть хорошая гостиница, стоит три копейки, жить можно. Там постоянно были выставки. Ой! Я видел эти выставки!.. И должен сказать, что, если

б я не видел эти выставки, то ничего плохого со мной в этой жизни не случилось. Ну и это еще не все. Когда победил Майдан и волна народного гнева смела антинародный режим, меня пригласили в какую-то комиссию при Министерстве культуры. До этого несколько лет я раздавал гранты в Одесском центре современного искусства имени товарища Сороса. И вот мне на пятый этаж курьер занес ящик с грантовыми апликейшенами, и я посмотрел, что подается на гранты в Минкульт, какой это мрак какой это треш, и кто эти гранты получает. Я уже не говорю о том, что 99,99% этой макулатуры обслуживает одна и та же организация. Я не хочу искать в этом коррупционную составляющую, бог с ними. Но то, что у нас поддерживается Минкультом, — это безответственная трата тех жалких денег, которые государство выделяет на свою культуру. Проблема в том, что государство не сказало само себе, что у культуры есть определенные

критерии. Но решило, что мы, государственные мужи и народные избранники, в этом смысле полные дебилы и ничего не понимаем. Мы хотим пригласить экспертное сообщество, чтобы оно расставило нам приоритеты. И чтобы ничего не финансировать. Вы не представляете, какие деньги получают мертвые институции, трухлявые какие-то театры, которые почему-то имеют статус академических, и играют при пустых залах, какието фольклорные хоры, которых, кроме них самих, никто не слышит. Вся мертвая культура, структурированная по советскому образцу, до сих пор является приоритетом финансирования в нашей стране. И пока мы это не сломаем, ни о каком арт‑рынке, ни о каких арт‑выставках из музеев, ни о каком представлении этого всего за рубежом, речи быть не может. Я не знаю, как это сделать. Одной фигуры хорошего министра, который сменит плохого министра, недостаточно. Ничего не меняется. Был Кириленко, о котором

99% моих знакомых говорят с ужасом. Мы его затроллили. Эта была одна из причин, почему его убрали из культуры. Поставили очень симпатичного мне лично Нищука, а лавка работает так же, как и работала. Спасибо. Аліса Ложкіна: Спасибо, Александр. Мы сейчас передадим слово представителю министерства культуры, а у меня к тебе вопрос. Вот тут Константин Акинша говорил, что цены на украинское искусство завышены. А ты как к этому относишься?

Александр Ройтбурд: Ну, сегодня, они рациональны. Был период, когда они разгонялись. Я в этом не участвовал, но одна из моих работ была продана по цене 100 тысяч долларов. Я во всех интервью говорил, что не имею никакого отношения к этому. И в частных беседах говорил, что не очень этому рад. Если цены автоматически идут вверх, потом будет очень неприятно, если они начнут падать. Сегодня в долларовом отношении цены сильно просели, но при этом в гривневом — выросли. С другой стороны, зарплаты у нас в долларовом отношении сильно просели, а в гривневом чуть выросли. Все нормально. Происходит то же самое, что с экономикой. Ростилав Карандєєв: Дякую. Перш ніж сказати те, що я хотів, озвучу те, що вимушений проговорити. Мистецтво, як ми з вами розуміємо, це в своїй основі річ суб’єктивна. Очевидно, такими є і митці, які творять його. Кожен з нас має право на свою

позицію, на свою оцінку, але треба розуміти, що є інші люди, які мають інші позиції. Так само вони мають право любити корзинки. І, мабуть, кожен митець і кожен вид мистецтва має право на те, щоб проявити себе. Якщо є поціновувачі сучасного мистецтва, необхідно створити умови для того, щоб вони мали можливість споглядати ці твори і культурно збагачуватись. Якщо є прибічники традиційного, етнічного, народнодекоративного мистецтва, очевидно, що вони теж мають право на це. Роль держави полягає в тому, щоб бути свого роду компенсатором між різноманітними інтересами, між мистецькими цінностями, врівноважувати потреби кожної категорії споживачів — чи то етнічної, чи то релігійної, чи то просто різною за своєю освітою. Адже всі люди, які проживають в Україні, є її громадянами і мають право отримувати від держави належну до себе увагу. Таким чином ми виходимо до основного

питання, на яке немає відповіді вже протягом багатьох років, а саме — роль і місце української держави як інституції. Як владної інституції в загальнокультурному процесі. Коли я слухав вас, шановні доповідачі, то все більше задавався питанням, за які красиві очі я сюди запрошений, адже до жодного проекту, який був представлений, держава майже ніякого відношення не мала. Похвалитися тим, що Міністерство культури, чи то Міністерство закордонних справ доклало якихось своїх ресурсів, не тільки фінансових, ми, на жаль, не можемо. Це є ознака сьогоднішнього часу. Швидше за все, так не повинно бути. Адже ми всі є учасниками одного, принаймні,територіальнолокального культурного процесу і маємо взаємодіяти. Що може дати держава? Давайте спочатку подивимось, які в неї є ресурси. Чи змінилося законодавство за останні часи? Перші і, мабуть, останні спроби модернізації в галузі

культури датуються кінцем 1990‑х і серединою 2000‑х років. В питанні переміщення культурних цінностей, в питанні обліку музейних предметів, в питанні створення фінансово-економічних преференцій для розвитку мистецтва, ми ніяк не зрушилися. Навіть більше того: ті досягнення, які є на сьогодні, зокрема, така норма Закону про культуру в Україні, яка передбачає звільнення від сплати податку на додану вартість виробників національно-культурного продукту, не працює. І не тому, що немає означення, що таке національний культурний продукт. Ні. Це тому, що є чиновники невисокого рівня. Наприклад, в Міністерстві фінансів, які, на превеликий жаль для нас, не бажають реалізовувати норму. І вимагають внесення певних змін до бюджетного законодавства, до кодексу, визначення переліку цих операцій. Процес затягується. Вже шість років ця норма не працює. Тобто ми маємо на сьогодні проблему реалізації тих преференцій,

які держава заявила в підтримку мистецького і культурного середовища. Чому це відбувається? Тому що еліти, на мою думку, а я вписую в цей термін тих, хто має право приймати рішення, не ставить належні пріоритети в своїй діяльності. Звернемо увагу на формування бюджету Міністерства культури. Протягом трьох років розмір видатків державного бюджету на галузь культури не змінюється. Незважаючи на інфляцію, на різноманітні процеси і на публічне усвідомлення у виступах Президента, прем’єрів і багатьох інших того, що в нас «має бути відкритий культурний фронт». Тобто розуміння на словах є. Але немає в рішеннях, на жаль. Що можна зробити і як це можна змінити? Можу вам чесно сказати, що політики на сьогодні найкраще розуміють мову шантажу, вимоги, ризику, мову погіршення їх політичного становища. І якщо тиск громадськості буде достатньо потужним, лише тоді, і це правило

нашого політичного життя, політичні рішення будуть скориговані. На жаль, ні ресурсу нашого революційного міністра Євгена Миколайовича Ніщука, ні тим більше його заступників і всієї структури міністерства наразі не вистачає для того, щоб кардинально змінити ситуацію. Якщо ми говоримо далі за роль і місце держави, і про ті ресурси, які вона має дати, то, крім нормативно-правової бази, це є і матеріальний ресурс. Нехай і невеличкий, але він достатньо вагомий для культурних-мистецьких локацій, сформованих переважно за роки радянської України: це театри, бібліотеки, музеї і деякі нові локації, як той же Мистецький Арсенал. Ми є свідками ситуації, коли дуже неефективно і нераціонально використовуються ці цінності. Вони дуже важливі для сучасного митця. Як з точки зору забезпечення його самого, створення культурного продукту, формування культурної послуги, так і с точки зору надання цієї послуги споживачеві.

Має бути спілкування, зокрема, в сфері образотворчого мистецтва. Для того, щоб побачити роботу, її треба десь повісити. Має бути та стіна, і бажано, щоб вона була з дахом, з дверима. Важливо, щоб ця послуга була нормально, цивілізовано забезпечена. Третя важлива функція, яку держава має взяти на себе, це освіта. Освіта мистецька, тобто виховання, навчання відповідно до тих канонів і кваліфікацій, які потрібні для творення справжнього мистецького продукту. І культурологічна освіта. Це до питання відсутності критиків, мистецтвознавців, які своєю діяльністю могли б капіталізувати мистецькі твори. Четверте питання — монетизація культурних послуг та товарів. Якщо ми говоримо про креативні індустрії, вони так чи інакше є частиною економічного процесу в країні. Якщо ми їх монетизуємо, принаймні створимо умови для адекватного переведення мистецької цінності в економічну, дамо можливість влитися цій великій частині

формування валового внутрішнього продукту в загальні економічні відносини. Це виведе культурний процес товаровиробництва в рівень з усім іншим. Врешті-решт ми зможемо сказати, що креативна індустрія, яка навіть в радянській Україні створювала 10% національного доходу, може реально запрацювати. На сьогодні бюджет Міністерства культури на 2017 рік згідно проекту рішення, який було внесено на Верховну Раду і проголосовано в першому читанні, складає 3,5 мільярди гривень. З них півмільярда — це «Євробачення», а з тих трьох — 85% (2,5 мільярди) — це заробітна плата і утримання державних інституцій в сфері культури. Лише 15% іде на вільне творення, тобто на підтримку різноманітних проектів. Чи правильно це? Я не є прихильником такого принципу формування бюджету. Ми говоримо з вами про те, що лише близько 300 мільйонів гривень іде реально на підтримку якихось сучасних процесів. Але на оті от заходи,

які критикував Олександр, протягом 2016 року було виділено 3 мільйони гривень. Ви розумієте, якою може бути вартість тих продуктів. Не може держава підтримати такий проект, як зробив Zenko Foundation. Але знову ж таки, в інтернеті дуже жваво зараз обговорюється збільшення заробітної плати депутатів на наступний рік. Сума складає додатково близько 950 мільйонів гривень для 450-ти людей. Це не зовсім все чесно, сума насправді менша. Невелике збільшення в рамках держави на 10, на 20, на 50 мільйонів гривень видатків і спрямування їх саме туди, куди треба, може кардинально змінити ситуацію. Не потрібно величезних вливань. Потрібна правильна акцентуація дій і розуміння того, де необхідна підтримка. Як розвивається зараз сучасне мистецтво? Без втручання держави. І бачите, в принципі, воно розвивається. Може, не треба туди втручатися? Колись Ройтбурд в одній з дискусій сказав мені: «Принцип фінансових

взаємовідносин має бути такий: «дай и відійди». Подібний принцип був використаний в практиці державного субсидування мистецтва в Нідерландах. Але є одна річ, яка лежить в основі держави як такої. Держава є інструментом нав’язування певної політики, певних еліт і певних соціальних груп, які в той чи інший момент знаходяться при владі. Так чи інакше, державні діячі мають визначити пріоритети. Нав’язати їх або підтримати їх. Ми від цього поки що нікуди не дінемося. Тому державне замовлення, тобто визначення пріоритетності, має місце і повинно бути. Можна цим скористатися і через вплив громадськості, активних соціальних груп формувати принцип державного замовлення. Я закликаю до більшої активності, наполегливості і до сильнішого тиску з боку громадськості на українську владу, на Міністерство культури і на інші різноманітні інституції. Дякую.

Зенко Афтаназів: Шановні друзі, наші закордонні партнери на нас дивляться і в якійсь мірі не можуть нас зрозуміти. Вони знають, що стриптиз дають у якихось спеціальних закладах. А от українська нація, вона така, що любить стриптиз показувати на вулиці. Може скластися враження, що ми внутрішніх проблем ніколи не обговорюємо. Це, звісно, не так: ми ті проблеми знаємо, їх обговорюємо і пробуємо вирішувати. Але ми чомусь весь час збуджуємось в присутності послів іноземних держав. Ми не стидаємося наших внутрішніх проблем. Повірте, ми їх поступово зможемо вирішити. Інакше нас ніхто не захоче побачити в Європі. Нам потрібні рішучі зміни в середині України. Я хочу звернутися до наших іноземних колег с проханням про підказку. З чого почати? Мета нашого зібрання, нашої конференції — підійти до можливості попрацювати з інституціями закордонних держав, близьких нам по духу.

Які розуміють нашу ментальність, знайомі з нашим мистецтвом. Це Польща, Угорщина, Німеччина, Італія. Ми один одного відчуваємо. На цих територіях перебуває багато українців, є спільнота в культурному середовищі. Якщо Європа нам підкаже, якою б вона хотіла побачити Україну, нам було б легше вирішувати наші внутрішні справи. Якщо ви нам допоможете правильно перейти до цього процесу, ми будемо дуже вам вдячні.

Олександр Ройтбурд: Репліка щодо виступу пана Карандєєва. Я втік, щоб не лаятися. Хочу сказати, що цей підхід, коли хай буде тут корзинка, а тут сучасне мистецтво, а тут народний хор ще хай буде, це відгуки совка. І доки ми цього не позбудемося, в Україні не буде сучасної модерної культури. Знаєте, я читав список людей, які отримують президентські стипендії в галузі культури. Там, наприклад, є майстер плетіння брилів. То хай він плете брилі, бо це такий же народний промисел, як наприклад, гнати самогон. Я теж гоню самогон, я ж за це не потребую президентської стипендії. Хай замість ста майстрів плетіння брилів цю стипендію дадуть десятьом молодим талановитим художникам, артистам, письменникам, які стануть фундаментом модерної української культури майбутнього. Треба переосмислити взагалі цю систему. Як Леся Островська колись зауважила — перетворити депресивні бібліотеки на сучасні хаби.

На це гроші потрібні, але вони будуть хоч якусь функцію виконувати. Останнє. Я знаю, що і в Києві, і в Одесі є театри музичної комедії, театри оперети. Ніде в світі, ну, мабуть, за винятком Австрії, театри розважального жанру не отримують державне фінансування. Це нонсенс. Мюзикли мусять бути комерційним жанром. Вони мусять заробляти гроші, якщо вони дають неякісний розважальний продукт, їх треба закрити. Гроші треба направляти на те мистецтво, яке не є комерційним за своєю природою. Аліса Ложкіна: Всі ми розуміємо, що є дуже багато проблем і шляхів їх вирішення. І я думаю, що поступово відбувається інтеграція двох поглядів. Міністерство культури останнім часом робить багато кроків назустріч мистецькій спільноті. Наприклад, в обговоренні проекту, який поїде на Венеційську бієнале, відбулися певні зрушення. Не все досконало, але не настільки жахливо.

Ірина Федоркова: Чесно кажучи, нам дуже важко слідкувати за тим, що відбувається в Україні в культурній сфері. Ми запитуємо наших партнерів з України, що вони роблять. Вони нам відповідають. Але нема ініціативи з їхнього боку. Для нас дуже важливо — знати, що у вас відбувається. Якщо ми не скористаємося цією інформацією, ми її передамо далі. Підкажемо нашим польським партнерам, на що звернути увагу. Тому, насамперед, у мене прохання активнішої комунікації. По-друге. Я хочу запитати представників Міністерства культури про бюджет. Ви казали, що 15% — це фінансування проектів. Чи в тих відсотках закладено бюджет на міжнародну співпрацю? Ростислав Карандєєв: Наразі в бюджеті Міністерства культури не передбачено видатків на міжнародну співпрацю, крім проведення днів культури України за кордоном. Цього року планувалося здійснення таких заходів в Китаї

та в Ізраїлі. Наразі в Китаї не вийшло, сподіваємося, що в грудні вийде в Ізраїлі. Все інше, що відбувається за кордоном в культурномистецькому контексті, очевидно, є прерогативою Міністерства закордонних справ. Водночас існують спільні проекти, які мають у своїй складовій проведення окремих заходів як на території України, так і за її межами. Ми можемо до таких проектів долучитись і намагаємось робити це максимально прозоро і публічно. Зокрема, минулого року була створена експертна рада з відбору культурномистецьких проектів для підтримки за рахунок державних фінансів. Ми мали дуже багато проблем з її ефективним функціонуванням, але спроба є. Сподіваюсь, що і в подальшому ми зможемо максимально об’єктивно і різнобічно оцінити ті пропозиції, які до нас надходять, і підтримувати їх.

Руслана Ліннік: Я хотіла б дати відповідь на запитання пані Ірини. Дуже важливе питання комунікації ми вирішуємо через соціальну сторінку в Facebook. Вона має назву «Українська культурна дипломатія МЗС України». Якраз на цій сторінці ви можете знайти інформацію про проекти, які відбуваються як в середині України, так і за кордоном. Але, шановні колеги, українські митці, я привертаю вашу увагу ось до чого. В тому, що ми знаємо про ваші проекти, немає вашої заслуги. Ми моніторимо сайти, соціальні мережі, вишукуємо інформацію. Ми дістаємо ваші проекти і виставляємо їх на своїх соціальних сторінках. Я вкотре вас закликаю і прошу. Будь ласка, не дивіться на Міністерство закордонних справ як на щось заскорузле і нерухоме! Ми відкриті до роботи. А від вас нам потрібна ініціатива. Остання виставка, що відбулася в середині Міністерства, — це виставка робіт Романа Мініна, яка пройшла

з величезним успіхом. Ми її присвятили Дню незалежності. Це була виставка про Донбас, роботи пан Зенко Семенович забрав у нас минулого тижня. Ми працюємо. Ми відкриваємося для вас. Ми робимо те, що раніше Міністерство закордонних справ не робило. Ми надаємо навіть свій міністерський простір для вас. Будь ласка, пропонуйте. З величезним задоволенням будемо проводити ваші виставки. Повірте, дипломати, які приходять до нас, насамперед, звертають увагу на експозиції, що в нас є. Ми робимо все для того, щоб в рамках своєї міністерської будівлі поширювати інформацію про вас. Брітта Кайзер-Шустер: Для мене дискусія, яка щойно відбулася, не є стриптиз, як ви казали. Для мене досить істотним є те, що розмова відбувалася не лише серед українців, а також із людьми з-за кордону. Я вважаю, нічого соромітницького немає в тому, щоб обговорювати такі речі з представниками

інших країн. Адже скрізь є нестача розуміння фінансування культури. Так само відбувається і в Німеччині. Вам потрібне лоббі культури в Україні. Можливо, варто подумати про платформу, яка б зібрала експертів, колекціонерів, самих митців. Треба проводити дискусії на цій платформі і обдумувати, як спілкуватися не лише із закордоном. Треба спілкуватися стосовно інтересів мистецтва у вашій власній країні, у вашому власному суспільстві. Будувати освітні мережі критиків, журналістів, тому що це є важливим для контактів з іншими країнами. Треба збудувати відділи зв’язків із громадськістю. З одного боку, це завдання для цієї платформи, людей, які там працюватимуть, а з іншого боку, це завдання міністра культури. Ось такі мої останні коментарі. Врешті я б хотіла дуже подякувати всім за цю подію, за ці два дуже цікаві дні. Я багато чому навчилася.

Мені буде дуже приємно сконтактуватись з німецькими музеями сучасного мистецтва і привезти їх сюди в Україну, щоби налагодити спілкування з вашими музеями.

Дуже вам дякую!