Rzha

Ржа непедагогічна поема

This page intentionally left blank

Людині, котра прагне за всіх обставин бути доброчесною, залишається тільки гинути серед безлічі тих, хто недоброчесний. Нікколо Макіавеллі

This page intentionally left blank

A 1 1945 ...Вповноважений державний інспектор, сотник Степан Хара, був не в гуморі зранку. Весь його вигляд мав дати зрозуміти, що за рівнем поважності його поточне завдання стоїть десь трохи нижче прибирання вулиць. Одним словом, хтозна що, і збоку той.. ех. Але жереб кинуто чесно, і Хара, позіхнувши (з приводу вранішньої години не менш, ніж з приводу вбивчої нудьги), кидав оком в різні боки, шукаючи майданчик для приземлення. Площа перед універом була повна людей – вже кілька хвилин йшла урочиста церемонія відкриття щоп'ятирічного екзамену з практичної фантасмагорії.

2 Зоряна, як завжди, не погодилась. Що в неї за справи о першій годині ночі за периметром кампусу, я знати не міг, а питати було годі. Лише одне я знав – останнього разу після подібного зникнення шановна панянка чотири дні приховувала від наставника шви через усю правицю. Та нехай. Масахіро надто добре тренував і тіла наші, і – позаяк це бувало потрібним – душі, щоб таке могло когось із нас серйозно занепокоїти. Тому я підклав руки під голову і впав назад, просто у підставлене крісло; в пошуках заблукалої музи воно мені допомагало не вперше. На жаль, і цього разу стаття не зробила жодного кроку з віртуальних терен спільного розуму в напрямку не те щоб мого мозку, а хоч би голови. Замість цього думка сяйнула до дня екзамену, що невідворотньо наближався. Звідти, у намаганні зняти стрес, вона спрямувала в минуле, пропонуючи мені одна за одною щасливі картини від вступу до сьогодення. Ось – вже на другий день навчань – я перемагаю Богдана у стрілецьких вправах; аж ось день п'ятий, і статус-кво встановлений на належне місце – на десяти кілометрах він залишає мене далеко позаду. Перше знайомство з пані Безпосередність. Зоряна не залишає й шматочків від нашого з Раулем захисту в “бізнес-стратегії”; Зоряна відбиває безстрашну, карколомну, нахабну і парадоксальну атаку Богдана через Довільний перевал у “тактичних аспектах миротворчих операцій”; врешті, Зоряна залишає гулю на голові у Масахіро, назавжди відбиваючи в нашого першого наставника бажання піддаватись надто прозоро. Робота в “Денному віснику”. Знайомство з нахабою Матіушем, який ставав у пригоді не раз і не два, при цьому ставлення до нього балансувало між огидою і повагою, ніколи не скидаючись повністю на жоден бік. Перші вибори старост; перемагає Богдан, і його стратегічна концепція стає нашим провідним документом на наступні чотири роки. А вже за тиждень після того кожен із нас вперше починає розуміти основи того, заради чого ми погодились відмінити минуле життя. Не просто облишити старі звички, чи то розірвати усі контакти, а саме погодитись на те, що нашого минулого зовсім не було. Розуміти фантасмагорію.

3 1939 - Дозвольте вітати вас у стінах університету! Як ніколи радий бачити, що розумних, сильних і цілеспрямованих людей – не меншає. Запропоную одразу – не будемо грати один з одним. Ви прекрасно знаєте, чому ви тут. Хтось із вас чув від знайомих, хтось вийшов на приймальну групу сам. Але всі ви шукаєте одного. Влади. Мало хто знає дійсні властивості фантасмагорії. Для звичайних людей це або випадковість, або диво. Самою назвою, ця суміш мистецтва з наукою відлякує як невиліковних реалістів, так і відірваних від світу ідеалістів. Всі вони бачать у ній магію нових часів. І тому зневажають чутки про неї; або, трапляється, хворобливо шукають шляхів до оволодіння її основами. Хтось іде далі, шукаючи шляхів сюди. І дехто – знаходить.

4 1940 Вираз апатії вмостився на обличчі Масахіро з урахуванням далекої перспективи. Переводячи фокус погляду з власного годинника на розвішані стінами батальні полотна, наставник подумки вираховував майбутню стратегію навчання; він ніколи не користувався єдиними правилами. Пригадав по черзі очі кожного з новоприбулих. Гортаючи фотографії й особисті листи, міркував, подовгу вдивляючись в кожну літеру алфавітного покажчика. Вже півгодини тому він завершив свою вступну лекцію доволі несподівано для всіх. Вдивляючись у захоплені, стурбовані, збиті з пантелику, зосереджені – у всіх різні – очі, зробив суворий вираз обличчя, надав виразності голосу і закінчив фразу: – ...то ж, ті, хто зможуть це зробити – зможуть досягти... всього. Секунду помовчав.

– Хто бажає дізнатись більше, прошу за мною, – і підтвердив запрошення жестом. А тоді стрімко зробив крок убік, миттю прочинив двері, і зі свистом зник по той бік, залишивши між собою і студентами звук удару укріпленої двері в товщі півметрової стіни. ...Цікаво, хто це буде? Телевізійна камера зафіксує все, що відбувається в класі, але як же цікаво знати просто зараз. Хвилину по тому Масахіро зупинився на двох кандидатурах. Це буде або він (подивився фото), або вона (підняв догори очі, ніби видивляючись щось у портреті Дорошенка). Але насправді все цікаво складніше.. красивіше! Кожна група приносить у процес щось нове, дозволяючи любити кожного студента по-новому, відкриваючи красиві риси в їхніх душах; риси, яких так, бува, не вистачає у собі. А втім... Зі страшенним хрустом і гуркотінням білі дводюймові двері класу злетіли з петлів і, проїхавши підлогою, зупинились біля лівого кросівка Масахіро. Виринувши з роздумів і маскуючи посмішку чханням у хмарині сірого пилу, наставник відшукав поглядом широку подряпину на підлозі, біля якої знесені двері зупинялись минулими роками. Недоліт – майже три сантиметри. Підвівши очі, побачив попереду всіх Зоряну і подумки засміявся. Чого тільки не пробачиш такій дівчині. Два тижні по тому, болісно фокусуючи погляд на верхівках дерев, і непевно намагаючись закритись рукою від сонця, Масахіро пригадав свої думки, і ледь не засміявся вже вголос.

Замріявшись учора, я заснув, а днів до екзамену лишилось менше іще на один. Сьогоднішній ранок теж не бажав мене відпускати, та хто питає – фантасмагорична телепортація, яка досі не виходила за межі наукових досліджень, має всі шанси перетворитись не те що на масовий, а на елементарний індивідуальний транспорт. Дуже ефективний транспорт. Я вже не кажу про поштові перспективи. І про космос не кажу. Екзаменаційна комісія все зрозуміє, і зробить правильні висновки. А для цього важливим є самий виступ – і його я готую не менш ретельно, ніж усі інші частки проекту. Поглянувши у вікно, бачу у далекому куті парку велику кулю з білої пари. Це дихають генератори і переробні пристрої великого літаючого човна, формою схожого на звичайний цеппелін. Старий двигун із живленням енергією повітря Зоряна перетворює на більш концентрований – він вживає енергію хмар. Взагалі, вона останнім часом помітно змінилась – замість Єднання Розумів або Стратегічного Генія вирішила взяти проект суто мирний, цивільніше якого важко знайти. І тепер будьте певні, захований десь там всередині білої лапатої пари хмароліт Довженко отримає чергове друге дихання. А до тих часів заінтриговані глядачі, потрапивши у паркову дальню чверть, мають нагоду втратити перше. Прямуючи до підвалів навчального корпусу з бажанням побачити Богдана з Раулем, я пройшов саме цією частиною парку, майже відчуваючи, як – десь там, всередині хмари, лабораторія Зоряни все ще працювала над дефектом системи фільтрації. Поки що хмара тільки росла. І що б ви не казали – а я певен, що до самого дня екзамену остаточно позбутись цього дефекту Зоряна не встигне.

5 1941 - Вся ця наука будується на єдиному принципі - максимізації ймовірності. Боєцьпочатківець вдосконалює навички, в той час як гуру взагалі не потребує їх використання. Колись у майбутньому ви зможете викликати землетруси поглядом, проте тут від вас вимагають опанувати вміння все ж таки грамотно встановити вибухівку. Поглядом встановити. Я не жартую. Домінік, наш перший наставник з прямої дії, посміхнувся.

- Але спочатку ви обійдетесь і без поглядів, і без вибухівки. Поки що на це просто не буде часу. Ілюструвати вищенаведене (цей нечесаний байкер невідомого віку чухав неголену щоку і вживав слова “ілюструвати”, ”максимізація” і “вищенаведене”) можна довгими оповіданнями з минулого, а можна дуже просто... Він прочистив горлянку і голосно й урочисто проказав: - Той, хто добереться до підніжжя і буде мати при собі оце – Домінік простягнув убік руку із затисненою в ній червоною банданою – звільняється від моїх занять на два тижні! І, навіть не давши нам остаточно осягнути перспектив такої пропозиції (позаяк час був найціннішою валютою для кожного студента цього дещо перпендикулярного вишу), наставник утнув штуку, якою нас раніше приголомшив Масахіро, тоді, ще під час першої зустрічі – а саме за пів миті розвернувся у сідлі, почепив бандану позаду себе, і коли перший з нас відкрив очі, намагаючись вигнати з них здійняту потужним байком пилюку – був уже далеко. Оглянувши галявину, побачив спину Зоряни, яка покинула мотоцикл і без жодного звуку, бігом, зникла в хащах у напрямку серпантину, який вів на підніжжя. ...Згодом їх бачили поруч у вільний час, коли за горизонтом зникав один – то і її було

марно шукати, а вранці того дня, ввечорі якого Зоряна впала в мою кімнату крізь напівпрочинені двері, заливши підлогу своєю і чужою кров'ю з рук і грудей, ми бачили його востаннє. Не питайте.

6 1945 Степан Хара, розім'явши ноги кількома присіданнями, прямував від захованого під деревами парку вільного місця до головної башти Централної брами. З обох боків воріт, на поверхню Лівої і Правої башт проектували зображення екзаменаційної зали і великого відкритого простору на схід від навчальних корпусів. То був тренувальний майданчик, який кожні п'ять років ставав головною персоною на всіх телеканалах, підтримуючи багатозначну репутацію цього, дещо незвичного і без фантасмагорії, навчального закладу. Зненацька телефон державного інспектора заспівав тривожну пісню і заходився вичавлювати із себе повідомлення з регіонального офісу інспекції на Верхній площі. Справа ставала хоч трохи веселішою; двоє сьогоднішніх випускників, за думкою офісу, потребували уваги. Але один із двох був.. та ну, дурня все, хоч і цікаво буде подивитись.

7 Фантасмагорія. Що воно насправді, і чому називається саме так? Фантасмагорія як наука отримала свою назву в часи, коли самий апарат фундаментальних знань почав втрачати надмірну науковість. Наукові баталії точилися тоді, окрім іншого, коло вже відомої вам теорії струн, і її наступниці – найіронічнішої у всьому науковому середовищі “теорії всього”. Хтось із вас може пригадати всесвітньовідомого тепер кота Шредінґера; того Шредінґера, якого за правом можна назвати батьком фантасмагорії. Бо саме він був першим, хто заглянув у паралельний світ. Як відомо тепер майже кожному, наш всесвіт з його трьома вимірами і часом існує у безмежній кількості вимірів вищого порядку, у нескінченному ряді всесвітів, що розвинулись паралельно. Версії нашого світу — як книга у книжковій шафі, де праворуч, ліворуч, внизу і згори такі самі книги. Переходити між цими світами нам не вдається, а єдиним інструментом взаємодії між ними є час.

8 Член екзаменаційної комісії облишив вдивлятись у циферблат золотого наручного годинника і поглянув на ілюмінатор, за яким вирували хмари і вітер, створюючи враження, ніби корабель раптом потрапив у величезну хуртовину. Ви певні, що це не спричинить... аеее.. незручностей при керуванні? Звісно. Це тимчасовий ефект, доки не вийшло наладнати систему фільтрації — посмішка Зоряни приховала зневагу, – але навіть у такому стані вести корабель дуже просто – за приборами. Рука Зоряни притиснула пальцем до столу креслення кабіни, і штовхнула його в напрямку представника ректорату. Очі сховані за широкими окулярах кругового огляду, голова повернута вбік; інша рука твердо і лагідно розвертає прилад керування зовнішніми телекамерами. Функціонер нервово знизав плечима.

- Ааааа... а отут, обабіч кабіни, і тут, ззаду – це....

- Це портали для артилерійського устаткування. – помовчала. – Так було в оригінальному дизайні, я встановила туди... еее.. можете подивитись самі. – помовчала, занурившись з головою у керування, а за кілька секунд продовжила. – рятувальні капсули. Зоряна зняла окуляри керування, і обличчя проректора миттю повернуло собі звичний дослідницький вигляд. Він попрощався і пройшов коридором до сходів виходу. Зупинився, подивився на бульбашку рятувальної капсули в отворі позиції другого артилеріста, позіхнув, затримавши дихання, і рушив крізь хмару. Артилерійське устаткування.

9 1942 - Гармати ДО БОЮ! - і свист повітря в вухах розкладається на окремі літери, а вже вони сиплються і зникають з поверхні сприйняття під тиском надпотужної звукової хвилі, просто перед якою чути останні звуки спокою – ВОГОНЬ!!! Хитання і рух вперед, відчуття руки Рауля десь тут, на стерні літаючого танку, мої власні зіщулені очі, лінований візір і далека ціль злиті єдиним і невпинним звуком в одне; в голові, непомітний на загальному фоні, але керуючий спритно і вправно, звучить голос Зоряни, і ще далі, там – десь там, за лісом, у горах, згори і позаду, Богдан змагається з усім світом, прагнучи єдиного з нами. Направити трьохсотграмове стрільно небаченої досі знищувальної сили просто в очі супротивнику, який, так само, як і я, як усі ми, спостерігає за цим надзвичайним дійством через візір артилерійської системи; у сферичний простір механіка-водія; крізь фантасмагоричну оптику виносного КП; і десь там, далеко, за лісом, на горах, в протилежному кутку ринга, на тому далекому, але такому схожому полюсі – вдивляючись в стратегічну карту. Вліво. Вперед. Вліво. Азимут 160. Знайомство закінчено, сьогодні ми виступаємо єдиною групою проти інших факультетів. Військова справа – основи навчання; модифікація комплексного приладу “Єдиний мозок” - вже більш специфічна штука, про неї наші опоненти – жодні з опонентів – не знають, і тому дивуються, злісно вишкіряються і безпомічно плюють собі під ноги; а я бачу стратегічну карту і дорогу, тактичні дані розвідки і свій власний маєток – окрему, маленьку чорну цятку у візірі приладу прицілювання. Бачу – водночас. Шістнадцять секунд до кінця тренувального епізоду. Увага розвертається, розкладається за напрямками, танк рухається невпинно і потужно, різкий і важкий в єдиний момент, і слабшає. Слабшає. Впевненість Зоряни у перемозі починає розтікатись моїми м'язами, як сильна і приємна отрута, але я вже знаю їй ціну – якщо ти не Зоряна, балансуй це відчуття обачними діями.

- Ліво...! – Рауль першим помічає, виносний КП лише потім, а стратегічний центр залишається зовсім без інформації, бо за мить до того, як я виніс стрільном “ціль азимут 290”, інша ціль, азимут 88, залишила нас без зв'язку. Струснуло і повело вбік. Рауль відчайдушно намагається виправити становище, це я знаю, але відчути не можу. 80 відсотків інформації, що надходила каналами Єдиного мозку, тепер десь там, у виносному КП.

14 секунд. Як? Відчуття безпорадності відтінено появою азімуту 100, і глибокими воронками, які кладуть біля нас, ніби знущаючись. Ніби?

12 секунд – цілі наближаються, але і я, і якось-там-ще-щоб-показати-дулю маневруючий

Рауль вже розуміємо – перший наш постріл, і втрачено буде все.

- Що сидимо?! - поява Зоряни в зенітному відділенні сприймається важко, бо віртуальність всього оточення не доведено, телепортація тут працює, але і руку втратити можна цілком реально, інколи з головою разом.

- А... - Рауль криє матом всіх предків і нащадків жіночого роду в ту мить, коли Зоряна смикає евакуаційний важіль і танк розлітається на шматки, розкидаючи нас по не дуже квадратних метрах лісостепу. Відкриваю очі і бачу небо, гори вдалині, ногу Зоряни праворуч і всю безпорадність ситуації. Піднімайся, артилерист х.їв – голос Зоряни. Вона знає, що каже, кращого артилериста, а втім і взагалі знавця і умільця атакувальних дій, університет ще не бачив. Щось відповідаю і Зоряні, і своїм думкам, не поспішаючи піднятись і оглядаючи виднокіл. Рауля немає. Давай рухайся, інтелігентська морда, перемагати разом будемо, чи як? - знущальна посмішка, зухвалість і самовпевненість. Але і цьому я знаю вже ціну, тому посміхаюсь, хапаю простягнуту руку, ловлю погляд і задоволеним рушаю в ліс. Сама ідея – цікава і парадоксальна. Формувати реальність, користуватись усім, що маєш, атакувати з будь-якого положення. Що потрібно для того, аби воювати пішим строєм в симуляторі танкових боїв, перемагаючи танкістів лісовими снайперами? Нефіговий збіг обставин, присутність в потрібному місці в потрібний час, швидкість, спритність і влучність. Звісно, коли ми звідси так чи інакше виберемось, за це порушення всіх чекає гауптвахта і додатковий екзамен; Богдан буде в шоці від такої поведінки, але Зоряна не програє. Не програє тут і зараз, навіть якщо всі танкісти світу будуть гамселити по нас, підпаливши ліс з чотирьох боків. Бо переможна формула проста – знищити техніку і живу силу противника. Техніка наша відпочиває, проте живої сили в кожного вистачить на десятьох. І от тепер, тривожачи крони сосен на відстані один від одного, ми подумки вирішуємо питання, яке віддасть нам перемогу.

10 1945 Цей епізод сплив на поверхню пам'яті Богдана в один з небагатьох періодів вільного часу, що його мав наш формальний лідер. Відпочивати він здавна любив наодинці, інколи – але на це вже треба було багато часу – виходячи в море на власноруч побудованому вітрильнику; на початку навчального циклу його часто бачили поруч із наставником у довгих бесідах, але потім пішла робота, і вочевидь, розмови довелось припинити.

- Розмови... довелось припинити, – пробурмотів Богдан, вдивляючись в поверхню монітору. Відвів погляд, аби подивитись на Рауля, перед яким у повітрі з'являлись і стрімко скролились нагору рядки коду; відкрив рота, але напарник цього не помітив, і впевненість у необхідності питання вщухла.

- Нам ще потрібно, щоб увесь цей код спрацював, як належить! - Рауль відкрив очі і, відсапуючись, роздивився по сторонах, - Такого інформаційного сервісу світ ще не бачив! Богдан скривлено посміхнувся і кинув Раулеві яблуко. Вирвавшись із нервових пальців, воно раділо виконанню своїх прямих обов'язків і потроху зникало у роті координатора

інформаційної підтримки проекту. Світло згори сюди не потрапляло, і лише за календарними даними до екзамену залишався тиждень.

11 Час. Він приносить зміни в цей світ, обираючи з багатьох варіантів майбутнього – єдиний дійсний для нас із вами. Та володіючи інструментами переміщення в часі, і знаючи координати потрібної нам події, можна маніпулювати реальністю для досягнення результату. Теоретично будь-якого результату. За наявності бажання – навіть най-неймовірнішого. Фантасмагоричного результату. Такі прилади вже існують. На жаль, на сьогодні ми володіємо лише технологією темпоральної прогресії – руху у часі вперед; але в багатьох галузях достатньо і цього. Лікарі, пожежники, інші державні служби вже давно мають на озброєнні прилади, що допомагають їм коригувати реальність. А працюють з такими приладами – випускники нашого університету.

12 Голова ректорату підвівся, аби привітати гостя, і вказав на вільне місце в президії. Не зваживши на це, Хара вмостився на боковому стільці, лише взявши з рук ректора особові справи випускників. Розгорнувши принесені з собою документи, почав уважно передивлятись, повторюючи про себе послідовність дій на наступні кілька годин. Оперативний псевдонім: Кий. Схильність: гуманітарні науки. ...з висновками Надзвичайного Комітету, безпосередньої небезпеки не становить. Інтелектуальний рівень... нестандартність мислення... вправно володіє багатьма видами стрілецької зброї... ставиться до цього як до спортивних вправ ... тема проекту: практичне застосування фантасмагоричної телепортації... прогнозована оцінка – 70%. Хара перечитав ще раз: ставиться до цього, як до спортивних.. спортивних.. хм. Ну, подивимось. Оперативний псевдонім: Рауль. Схильність: Аналітична робота. ...визначні здібності в галузі тактики і стратегії, забезпечення життєдіяльності... лінгвістика в якості хоббі.. володіє чотирма не спорідненими групами мов. Психологічна стійкість найвища.. прогнозована оцінка... 85%. Хара задумався, бо йшлося про найвищу оцінку в групі, записав щось на папірці і сховав у внутрішню кишеню. Перегорнув листа. Оперативний псевдонім: Богдан. .... проявляє беззаперечні лідерські якості ... системотворче мислення, психічна і фізична стійкість, схильність до прихованого домінування... Тема проекту в парі з Раулем – інформаційне живлення фантасмагоричних систем зв'язку. Згідно з висновками Надзвичайного Комітету, потребує тонкого коригування мотиваційної парадігми. Перегорнувши листа ще раз, Хара насупив брови і мовчки вилаявся, бо через увесь

наступний аркуш тягнулась резолюція, внесена безпосередньо Президентом. Не спромігшись знайти в прочитаному причини аж такої уваги, перегорнув і цей аркуш, верхній рядок якого прикрашали 26 маленьких сірих літер. Оперативний псевдонім: Зоряна.

13 Екзаменаційна зала приймає мене в теплі обійми і колисає, аж так хочеться повернутись до ліжка, або хоч тут, на стільці... навіть гойдає мене, як мати у колисці.. та не було у мене ані колиски, ані матері, і тому я дивлюсь просто у вічі голові Ректорату в той час, як він промовляє: ...ви маєте лише три спроби здійснити переміщення. Момент початку експерименту визначаєте самі, але зауважте, у нас трьох є ще на сьогодні справи. Три спроби. Ковтаю три енергетичні пігулки, подумки спрямовуючи енергію на збереження, бо іще не готовий. Ще не час. Не час.

14 - Ну що, панове, хто перший? Голова екзаменаційної комісії оглядає Богдана і Рауля, які, поводячись доволі розкуто, сидять на столах лабораторії. Рауль періодично жартівливо видмухує формуючу суміш з простору над проектором свого монітору, примушуючи зображення рушати вбік і, втрачаючи форму, осідати на стінах. Зробивши рукою жест запрошення, Богдан сідає на місце і починає повільно і нудно розповідати про удосконалення державної системи зберігання даних. Кожне речення супроводжується яскравою демонстрацією, та все ж - на восьмій хвилині починає позіхати Рауль, на дванадцятій до нього долучаються перші члени комісії, за півгодини сонливість огортає усіх. Богдан, не помічаючи цього, наближує виступ до логічного завершення: - Проблеми зберігання інформації в державній системі.. аеее.. в основному пов'язані з тим, що будь-який досвідчений майстер фантасмагоричного мистецтва може впливати на усі фізичні процеси всередині мережі. Навіть більше – він може впливати на мережу дистанційно. Рауль? Рауль відкрив очі, підхопився, присунув стілець і продовжив: - Наприклад, можлива така ситуація. Я моделюю атаку з метою зміни даних, і...

- Ось... дивіться! – Богдан повернувся від екрану до куняючого голови комісії і почекав, поки той вийде з-за межі сну. - Таким чином зміна даних може відбутись не тільки тут, а й навіть в центральному офісі Надзвичайного Комітету. І саме для цього потрібне все, що я виклав раніше. Рауль?

- Шановні члени комісії! – шановні члени від згадки про Надзвичайний Комітет трохи прийшли до тями, то ж нашому саркастичному інтелектуалові було значно легше. - Шановні члени комісії, тепер перейдемо до ще одного фактору, який впливає на захищеність державних даних – небачену відкритисть до фантасмагоричного впливу системи державного зв'язку. Той, хто схоче заблокувати державні комунікації, навіть не повинен робити нічого екстраординарного, і я готовий вам це продемонструвати. Богдане, готуй уявний передавач!

15

Я розповів вам про один бік мистецтва фантасмагорії. Але він не єдиний. Згадаймо науки, що вивчають людину. Її внутрішній світ, її реакції на світ зовнішній. Поведінку – в різних умовах. Соціологія, психологія, психофізіологія, які почали цей процес, поступалися місцем більш спеціалізованим наукам, аж поки не замкнулось коло, і в одному не зійшлось все. Чи є серед вас бодай один, хто може сказати, що йому ніколи не щастило? Чи є такі, хто ніколи не дивувався “примхам долі”, таємничим збігам обставин і просто дрібним випадковостям? Чи не бажали ви оволодіти таємницями “успішності”, не шукали секретів хоча б найменшого щастя – виграшу в лотерею? Зусиллям волі – впливати на обставини.

16 Хвилююсь. Розуміючи це, я відвернув погляд від зони передачі, у якій стояв готовий до перекидання контейнер, і подивився у вікно. Хмароліт Зоряни успішно піднявся у повітря, і вже самий цей факт викликав схвальні вигуки з боку екзаменаційної комісії, в кількості – аж чотирьох, старі цапи – членів Ректорату. Комісія вправно вмостилась на траві тренувального майданчика і пускала у повітря соняшних зайчиків своїми багатократними фантасмагоричними телескопами. Не знають, йолопи, на що дійсно вже треба дивитись. Повертаючись обличчям назад до комісії, зачіпаю оком трансляцію власного іспиту на екрані біля Центральної Брами. Там вже зібралось доволі багато людей, то пора було починати. Я позіхаю, і саме в цей час за вікном спалахує сяйво транспортної системи, і лунають вигуки "Обережніше! Хто ж зникає з натовпу!". Це сотник Степан Хара відбув зустрічати Зоряну на тому кінці її маршруту. Сподіваючись, що телекамери спрацюють належним чином, я зробив ефектний жест рукою, самовпевнено скривив пику і проказав: Ну, то почнемо!

17 Черговий клерк подивився на екран, відвів погляд, і зненацька глянув знову. За хвилину вся зміна інформаційного відділу Надзвичайного Комітету мала неабиякий когнітивний дисонанс. З нахабством такого рівня Комітет вже давно не стикався. Спроба підміни інформації, здійснена з використанням фантасмагоричних інформаційних систем! Атака з території Університету, здійснена, найбільш ймовірно, одним із членів Особливої групи, просто в день екзамену! Хтось мав доповідати начальству, та бажаючих не було. Тому лише через годину Степан Хара отримав повідомлення про атаку з доданими документами, які щойно намагались підмінити. І на одному із них червоніла свіжевстановлена резолюція Президента.

18 У цих стінах вашими справжніми наставниками будуть науки. Квантова електроніка, нанофармакологія, психофізіологія, озброєні передовими теоріями математичного, статистичного і ймовірнісного аналізу. Помножені на нестримне бажання людини досягти мети і знання законів ймовірнісного переходу. Ваші бажання. І ваші знання. Сьогодні вони можуть дати гарантовану можливість втілити будь-що, спираючись виключно на сили власного організму.

Вони можуть дати таку можливість – саме вам.

19 Безсилий телефон летів балістичною траєкторією, перевертаючись у повітрі і виблискуючи екраном і хромованими частинами. Та ще до того, як він встиг потурбувати своєю масою соковито-зелену траву Центральної площі, черево Степана Хари прийняло транспортну пігулку. А вже за мить воно було на подвір'ї університету, прихопивши із собою всі інші частини тіла державного інспектора. А частинам цим було непереливки. Набираючи швидкість перед подоланням величезних сходів Центральної Брами, Хара намагався одночасно привести думки до єдиного вектора і піти з негативного стану. Бій із самім собою ускладнювався фотографічним спогадом про резолюцію Президента на особовій справі Зоряни. "Потребує особливої уваги. Встановити негайний контроль". Приділивши особливу увагу, Хара прочитав усе, що зміг знайти, про цю дівчину; про її аж надто мирний проект; спрогнозував усі можливі наслідки; навіть, коригуючи фантасмагоричну реальність, особисто прибув на місце приземлення, аби перешкодити спрогнозованій спробі втечі й встановити негайний контроль. Але коли щойно прибула на Центральну площу велика видовжена хмара безперешкодно розсіялась, всередині неї ніц не було. Багато тонн приладів, двигуни, переробні пристрої, подовжений корпус бульбашкового типу, а всередині усього цього – майстриня фантасмагоричного впливу, персоні якої належало приділити особливу увагу, зникли без сліду. Без сліду.

20 Знов мушу казати “на жаль”, але ніхто не зможе змінювати все так, як йому заманеться. У вас всередині немає темпоральних реакторів. Енергію, втрачену під час роботи з реальністю, потрібно відновлювати, і відновлювати щедро. Звісно, хтось вигадав енергетичні пігулки, і я згодом покажу вам особові справи тих невдах, хто вирішив стати “надмогутнім”, зловживаючи ними. Серед невдах опиняються і ті, хто нові можливості намагається конвертувати у славу. Колись таких необережних просто спалювали на величезних вогнищах, тепер до таких, дещо застарілих за формою актів, скажімо – недовіри, додався суворий контроль Надзвичайного Комітету.

21 Вбігши до дверей навчального корпусу, Хара прямував до ректорської половини, коли побачив юнака, який неквапливо йшов йому назустріч. За спиною юнака повільно зачинялись двері екзаменаційної аудиторії, в очах юнака було виснаження, а в руці – в роті – в животі юнака була енергетична пігулка. Типова ситуація для цього дня в универі, якби не літери, що гупали зсередини мозку просто в лобну кістку державного інспектора. Оперативний псевдонім: Кий. Шарпнувши поглядом по правому боці юнака, Хара вгледів кобуру. Носіння зброї не

було забороненим тут під час останніх двох курсів (виховання вільних особистостей, трясця йому), і це тепер спричиняло Харі додаткові незручності. вправно володіє багатьма видами стрілецької зброї Юнак наближався, не звертаючи увагу на намагання Хари відтягнути його руку від кобури. Оглянувши коридор, інспектор вирішив грати просто зараз. Гладкий кореспондент якоїсь газети, що йому Хара надав ролі відволікаючого фактора, побачив, що абсолютно порожнім коридором йде втомлений студент. Очевидно, він вже склав екзамен, і тому має, що розповісти.

- Дозвольте? - кореспондент наближався, затуляючи великою частиною себе Хару і юнака від решти коридору – а далі різко оступився і почав падати. Падати просто на юнака, який, здавалось, тільки тепер випірнув із власних пост-екзаменаційних вражень. Права рука студента, шукаючи способу зачепитись за щось і відновити рівновагу, облишила кобуру і спрямувала до руки державного інспектора, простягнутої ним “на допомогу”. А наступної миті державного інспектора, уповноваженого Президента, сотника Степана Хари на території університету вже не було. Гладкий кореспондент вибачився, відкашлявся, ввімкнув диктофон і поставив перше питання.

22 Головне в цьому плані було – швидкість і точність рухів. Енергетичних пігулок було три, і спроб, таким чином, теж було рівно три. Більш, ніж достатньо. Як я і очікував, відправити трьох літніх надто самовпевнених дідуганів десь подалі виявилось справою цілком реальною. Єдине, що далося взнаки – різка і всеохоплююча фізична втома. Тому і зреагувати на несподівану появу державного інспектора просто посеред коридору, я не зміг. Та той усе зробив сам. Сподіваюсь, там, де вони всі (якщо я ніде не схибив) знаходяться, їм буде, чим зайнятись. Гнітюче бажання виспатись пресом давило в скроні. Мені здавалось, я ледве рухався. Заповзти лишень за ріг будинку, а там буде легше. Легше. Легше. Богдан був єдиний, хто надав значення словам Масахіро про Надзвичайний Комітет. Вперше, та не востаннє, ця організація виникла у розмові під час вступної лекції. Всі ці розмови Богдан запам'ятав надовго. Він обговорив свої сумніви з Масахіро, але зробив це “між іншим”, і лише після того, як поспілкувався з кожним із нас. І саме тоді народилась концепція. Вона визначала напрямки розвитку нашої групи до межі п'ятого року навчання. А останній пункт – невідомий навіть Масахіро – визначав такі напрямки і поза цією межею. І ось межа наставала. Корабель Зоряни, яка завжди воліла діяти самостійно, щойно скинув чотири рятувальні капсули десь біля берега Південного моря. Три члени ректорату і несподівано спритний державний інспектор за півгодини попадуть в поле зору берегової охорони, і їх почнуть рятувати. Зоряна, нарешті встановивши омріяне артилерійське устаткування, зникне остаточно. Було важко вмовити її виконати досить пасивну роль, але у цьому і була родзинка. Ніхто не вірив у миролюбність її проекту. Вона викликала підозру у всіх. Для чиновників повірити в

те, що ця дівчина найбільш небезпечна і потребує уваги, було легко – бо це було правдою. Підкоригувавши базу даних і вимкнувши державний зв'язок на кілька хвилин, Богдан і Рауль – завзяті однодумці – в цей самий час розходились в різні боки двома варіантами ірреальних Сходів-До-Ріки. Я ж, не спромігшись перед відїздом побачити наставника, втім виконав свою основну задачу, отримавши бажану здобич - Ректорат. Згинаючись під вагою всіх передумов, контекстів, змінних і наслідків цього плану; всіх цих звірів, які від початку і до кінця знаходились у мене в голові, вимагаючи постійного контролю, я намагався побачити. Побачити десь там, попереду, на перетині інтересів, сподівань, думок і настроїв тисяч людей – чи ми перемогли? Чи так виглядає наша перемога? Відчувши закінчення дії останньої пігулки, я підняв долоню – і доторкнувся до себе. За планом, більше ми не побачимось.

23 Тому вам потрібне не тільки бажання. Наприкінці п'ятого року навчання фантасмагорія вже жодним чином не буде вашою примхою. Вона не може бути хоббі, і справді навчився неї той, хто це розуміє. Фантасмагорія стає вашим обов'язком. Вам потрібно усвідомити важливість ваших дій, скоординувати їх із об'єктивними законами всесвіту, стати провідником осмисленої ідеї у кожну звичайну секунду існування. І саме ті, хто зможе це зробити – зможуть досягти всього.

24 Масахіро відвів погляд від вечірнього неба, як завжди стримано посміхнувся і згадав їх – усіх по черзі. П'ять років тому, під час ініціації, подряпина на полу університетського коридору підказала йому новий шлях. Шлях, яким не йшов жоден з наставників до нього, і не буде йти жоден після. Цей шлях встановив на нове, не знане доти місце, не тільки ректорат, але й цілу систему. Державну систему виховання майстрів фантасмагорії. А всього і потрібно – влаштувати зустріч поколінь. Підказати ідею. П'ять років між випусками – чи не дивно? Це потрібно лише для розриву інформаційного зв'язку цих нових магів, для контролю і диктату з боку держави. З боку могутнього Надзвичайного Комітету. Небезпека? Так, атомна зброя минулих століть – ніщо у порівнянні з пригодованою випадковістю. Але хто скаже, де вона, справжня досконалість світу? Та й затиснути живе життя у рамках вашого розуміння вихолощеної штучної досконалості – однаково неможливо. Чи не так, інспекторе? Ви намагались виховати з них слухняних фокусників, які б відчули іграшковість навчального процесу, а отже, і штучність отриманих знань. Я ж, з самого початку, а більш за все – таким фіналом, вивів їх на нову орбіту життя. Віднині вони покладатимуться лише на себе, житимуть на повній потужності завжди, і перші з усіх досягнуть свого максимуму. А ви, намагаючись їх відшукати, в цьому їм допоможете. Як записано в статуті, виховання сильної та вільної особистості є першочерговим завданням Університету. Свобода породжує рух. Сила – відповідальність. Ви не є богами, та все ж – кожен із вас ближче до відповідальності за весь світ, аніж будь-хто з ваших попередників. Наставник Масахіро відвів очі від місяця. Оглядів конвоїрів приязним і втомленим поглядом. І посміхнувся востаннє, віддавши світові рештки енергії. Людина, що створила богів. Як цікаво.

B 1.

1946 - Як його звати?

- Тарік Санчес.

- Тьху... Де його взяли?

- Торгівля зіллям на вулиці. Випадки частішають, і це...

- Оххо. Невже люди прагнуть ще більш іграшкової реальності? Тут подивишся - і так вже суцільна пластілінавайа варона. До речі, а чому його не залишили на місці?

- Ми пам'ятали наказ, княжне.

- ..?

- Він вбив чотирьох наших під час полювання. Може бути гарним матеріалом.

- О, дякую, Максиме. Ти дуже добрЪ. Тарік Санчес? Що ж, подивимось. Карі очі смуглявої пики дивились відкрито і зацікавлено. Жодного сліду страху чи хоча б відчуття небезпеки. Так хтось ранком неділі сидить на березі ріки, вдивляючись у безхмарне небо у передчутті спекотного, але загалом приємного дня.

- Ти знаєш, де ти знаходишся?

- Так, княжне. Закриваюсь, не виявивши подиву. Дивно. Відчуває себе здатним вийти звідси? Не розуміє, що чекає на нього?

- Знаєш, хто я, і дивишся так, ніби запросив мене в ресторан, і я запізнилась?

- Це найменше, що можна вам пробачити, княжне. Роздивляюсь безстрашні очі, і встигаю випередити нестриманого помічника, першою вистріливши кулаком правиці просто в обличчя цього самовпевненого іспансього араба. Я знаю себе. Цей удар трощить кістки і залишає замість носа криваву юшку. В будь-який день, окрім сьогоднішнього. Тарік не встигає відвернути обличчя, але мене щось стримує, якась думка, це ніби кордони свідомості хтось перевіряє, інакше неможливо, думаю я, і фіксую удар. Він падає, кров заливає обличчя, шию і одяг, а я пильно вдивляюсь внутрішнім круговим поглядом в оточуючих. Хвилину розконцентрованості не повинен помітити ніхто, а надто сам оцей Тарік Санчес, якому сьогодні судиться останній бій його фігового наркотичного життя.

- Давайте повертайте його в норму і оголошуйте двобій. Студентів першої сотні – на дальні трибуни.

- Кваліфікаційний трибунал не зарахує цього. Він немісцевий,...

- То мені відмовити собі у праві на розвагу? Готуйте його мовчки, поки самі не опинились на арені, сержанте. До виконання.

2. Прямий погляд карих очей, вільна поза, помірно розвинена мускулатура; не так сила, як швидкість, як у кожного з таких. Якого біса ти взяв теє зілля? Що тебе понесло у провулок? Гроші? Тоді якого лисого дідька я повинна витачати свій час на отаке смердливе лайно? Внутрішній діалог перервано сигналом початку двобою. Сьогодні моя мета – не перемога над супротивником. Він – робочий матеріал практичного заняття, поки ще смертельно небезпечний для будь-кого з тих, хто сидить на дальніх трибунах; для тих, хто цими днями виконує свою функцію шляхом, подібним до давнього «малого джихаду». Тих, хто просто вбиває ворогів. Кожен з них мріє піднятись рівнем вище, стати вампіром, перейшовши на шлях «джихаду» великого, і так само кваліфікуватись у виші рівні на несмертельних двобоях між собою, і обов'язково – на смертельних. На ось таких. Зазвичай протягом поєдинку вибір є і у мене. Немісцевість сьогоднішнього кандидата цей вибір обмежує, він повинен загинути. Вмерти так, щоб дальні трибуни побачили, як вони вмирають, і зрозуміли, як ми вбиваємо. І не більше. Сьогодні – не більше. Коли ж на цю арену потрапляє один із тих, хто живе нагорі, починається найцікавіше. Великий джихад. Акт вампірізму. Загальна думка малює цей акт ледь не в лубочній манері. Чорний сілует, красуня в білому, ікла, шия, кров, страх світла і вічна спрага. Тьху. Справжній вампірізм ніколи не був подібним до цього; справжній вампір полює не на чиєсь окреме, і тим більш - фізичне тіло. Але кров ми п'ємо. Ось такий поєдинок, якщо на нього потрапляє достойний, перетворюється з битви м'язів на битву розумів. При цьому розум жертви на кінцевому етапі нічого не прагне так, як просто – зберегти себе. Свої ідеали, погляди, думки і способи дії. Якби ж вони були чимось більшим, ніж вишневий кисіль. Якби ж. Тоді у них був би шанс проти мене. Втім, такого шансу немає. Ви коли-небудь бачили вишневий кисіль в голові? А між тим – це спосіб існування десятків тисяч людей там, нагорі, у місці, звідки я прийшла. У місці, де загубились сліди інших із тих, кого я б хотіла бачити сьогодні тут, замість цього смаглявого хлопа Таріка. Тих, кого правила дозволять мені перевернути на одного з нас. Тих, хто вийде з цього двобою живим – з довгими порізами на шиї і грудях. Хто пройде крізь усі випробування, і сам, добровільно, хоч, нажаль, і майже формально, дасть мені скуштувати власної крові. Забуде свої, і розділить наші ідеали. Той, хто гідно пройде ініціацію, і отримає нагородою все, що маємо ми. Хто помре, щоб народитися знову. Чорт. Де ви, друзі?

3. Проте з іншого боку сьогоднішній Тарік Санчес перевершував навіть декого з моїх сержантів. Розумію, чому він так посміхався напочатку, перед виходом на арену. Втім, тепер його обличчя було зосередженим, очі байдужими, а глибше у них виблискувала злість. Різкі рухи, кров, шмати шкіри; розумні, сміливі, впевнені дії. Дивіться, діти, кого прагне залучити до

своїх лав Надзвичайний Комітет. А скільки таких - вже має на своєму боці. Він вже зрозумів, про що йдеться. Я б хотіла, щоб він вже зрозумів. Жорстокість тут ні до чого – яка може бути жорстокість до сміття? Так йому буде легше. Так він буде більш розкутим, і дасть мені змогу показати трохи більше. Корисне з приємним, так. І він вже розуміє. Це починає виявлятись у відчайдушності рухів, у надмірній, надлюдській швидкості і точності. Так діють лише перед самою смертю. А страху в очах досі немає. Чому ти безстрашний, Тарік Санчес? Наркота вбила в тобі інстинкт самозбереження? Ти не можеш не розуміти, яким буде кінець, і не можеш не відчути, яким швидким він може бути. То в чому річ? В чому річ? Думка сяйнула з неочікуваного боку, приголомшивши мене на довгу десяту секунди, і дозволивши темному Таріку відчути ще трохи часу. Він затриманий на вулиці за торгівлю наркотою. Він – в чиїх рухах, в погляді, у ставленні до всього, що його оточує, відчувається сморід як мінімум капітана оперативного відділу Надзвичайного Комітету. З пакетом дурі, в темному провулку. Рефлекси, яких набуто довгими тренуваннями, спрацювали бездоганно. Якщо його підіслано, щоб вбити мене, вбити просто тут і зараз, то немає більш сприятливих умов. На такому двобої ніхто не буде мене захищати; притримавши свою силу до потрібної миті, він мав усі шанси на успіх. То ось чому ти безстрашний, Тарік Санчес? Ти навіть не капітан, ти з вищих підрозділів, і прийшов сюди з особливою метою? То тримай! Засліплена бажанням негайного вбивства. Це зветься саме так, і іншим разом я картатиму себе за таке, але тепер найкращім виходом буде швидка смерть, і смерть не моя. Але й Тарік відпрацював належно. Він просто рухався, підтверджуючи мої підозри, рухався назад і вбік, так спритно, ніби це не його кров заважала нам впевнено рухатись, ніби не його шкіра шматками була розкидана по арені, і був недосяжним. Недосяжним. П'янкі хвилі паніки вже огортали мене, прагнучи зануритись під шкіру і потроху заволодіти свідомістю. Марно намагаюсь дістати його останніми сплесками енергії згасаючого атакувального імпульсу. А він – просто припиняє свою втечу, міцно впирається ногами у поверхню арени, і зустрічає мій погляд. І так - стоїть. Стоїть навіть тоді, коли лезо цілує шкіру грудей, коли входить у м'язи, коли в моїх очах з'являються ненадовго втрачені рішучість, впевненість у перемозі, і третім з ними - невимовне полегшення. Стоїть і дивиться, і в очах його вирують злість і втома, але з кожним міліметром, який його тіло здавало металевій поверхні мого леза, десь із глибини, все більше і більше, починає розвиднятись те, що змушує мене просто взяти і прибрати руку. Радість! В ту саму мить, коли я рвучко витягнула напівзанурене скривавлене лезо з його грудей; коли червоно-чорний потік крові майнув по його грудях на волю – вниз, до арени; саме тоді його смугляве почорніле від запеченої крові обличчя, туманячись, показало мені щось надзвичайне – лівий кутик вуст, той, що не був видним із дальніх трибун, почав невпинно, потроху, рухатись вгору. Тарік Санчес посміхався.

Що це означало? Що могло бути далі? Нащо він прийшов, чому він такий спокійний, і головне, чому він посміхався? Хто ти, Тарік Санчес? Мені запаморочилось настільки, що я ледь не спитала у нього це вголос. Але він – матеріал. І там, на дальніх трибунах, сидять ті, для кого він повинен залишитись матеріалом, залишитись тут, у власній крові, мертвим. То що робити? Хто гарантує, що він, приміром, не вибухне тієї самої миті, коли життєві процеси у його організмі незворотньо зміняться? А хто гарантує, що він взагалі не божевільний наркоман, якому просто сама смерть в радість? Адже саме це кажуть мені його очі. Хто гарантує, що тут немає чогось ще глибшого – надто, вже зовсім, недосяжно глибшого? Ну то радій, Санчес. Я все вирішила. ...І ось як це сталось. Відкинувши ногою Таріка на кілька метрів, я повернулась до студентів, жестом привертаючи увагу до фінальної фази демонстрації. Ставши боком до араба, вдивлялась в далекі обличчя, читаючи реакцію. Не показати внутрішньої боротьби. А він – знов-таки, ніби і не було довгих хвилин виснажливого для нього двобою – кинувся під мою руку, користуючись тим, що інша рука, із лезом, тепер була занадто далеко для протидії, і зробив це дуже, дуже, дуже швидко. Я вже бачила себе на арені у тій самій крові, яку пророкувала цьому надзвичайному полоненому, коли – він знову зупинився. Знову став. На одну мить, непомітно для оточуючих, виходячи з переможного становища, він скорився вдруге. І зробив це так, що лише я одна була здатна оцінити ступінь його беззахисності. Він нагадав мені, хто тут головний; дав оцінити глибину свого вчинка – і знов стоїчно склав зброю. Чого ти хочеш, Тарік Санчес?? – майже заволала я, одночасно і мимоволі закінчуючи цю дуель, яка набувала – ні, не небезпечного, але дуже дивного, небажаного, незрозумілого, багатошарового змісту. Набувала, та не набула. Чорт забирай, Тарік Санчес, ну не буває там нагорі таких божевільних. Божевільних, які б'ються настільки спритно. Божевільних, чиї загадки настільки незрозумілі. Божевільних, які настільки б володіли собою. Які, можливо, одну маленьку мить тому втратили останню можливість заволодіти – навіть мною. Мертве усміхнене обличчя Таріка Санчеса могло лише погодитись зі мною. Так, казав його останній погляд. Таких божевільних не буває. Ти показала студентам належне; я ось, вже мертвий; і навіть вибух не відбувся. То якого біса, Тарік Санчес? Що ти тут робиш? Чи може, правильніше запитати... А далі з острахом, але вже напів-безнадійно, питаю сама у себе, намагаючись заховати всередині те, що тільки-но відкрилось, те, що унеможливить все, заради чого; до чорта акти вампірізму, ось що, ніколи мені не досягнути такого рівня, як ось вони, ці очі. Запис бою в архівах, і всі одразу помітять, адже протягом хвилин щось надто очевидно змінилось; тепер я не зможу залишитись, ці стіни вже.. вже!!! почали давити на мою свідомість, яка тепер, і звідтепер постійно, буде прагнути щонайменше розгадки. «Великий джихад», дідька лисого, я навіть ще не розумію, що саме тільки-но сталось, просто тут, на арені; ось він - справжній вампір, ось, у власній крові, лежить справжній майстер; його вже немає, і не розпитати, звідки він прийшов, і куди ж мені такій тепер рухатись; отже, питаю у всесвіту: Що ти - вже – зробив?

4. ...Приховане. Скільки прихованого плаває світом, навіть там, де все давно вивчено, де всі шляхи, всі

варіанти, всі акції і реакції прораховано заздалегідь. Ціла велика повноцінна половина людей у всесвіті витрачає все життя, аби щось знайти. Вийняти, видерти на поверхню, явити усім, і хай йому грець, навіть інколи всі ці дії варті результату. А інша половина людства, багатостраждалого і безжалісного; половина, з якої ті, перші, зривають покрови, від якої вимагають зізнань, і яку вганяють питаннями у примарне потойбіччя, витрачає навіть останні секунди свого метушливого життя, аби це щось сховати. Втім, періодично сторони обмінюються ролями. Ось як тепер.

- Матіуше – кажу я. Матіуш підіймає голову.

- Матіуше, запис сьогоднішнього двобою архівований?

- Ні, княжне. Ще не встигли обробити, техніки кажуть, якісь складнощі з інтерпретацією підсвідомого...

- Cлухай, Матіуше, мені вже потрібна плівка. Трибунал вимагатиме звіту, а ви тягнете аналіз. Хто зараз нею займається?

- Йожеф з третього, он він пішов, плівка з ним, за годину має бути готовою, так що...

- Оцей незграба? То піду домовлятись.

- Нехай таланить, княжне.

- Йожеф?

- Вітаю, княжне. Ви не з нашого підрозділу, чи не так?

- Саме, Йожефе. Тому я лише хочу попрохати тебе поквапитись із моїм записом. Треба складати звіт, і потрібні матеріали. Вагається.

- Так, княжне, але запис має... ее.. Він вимагає більш детального аналізу. Гадаю, мені не впоратись навіть до післязавтра. Помовчав.

- Можливо, навіть доведеться користуватись допомогою когось із Кабінету. Тоді можемо впоратись швидше. Посміхаюсь.

- Ну що робити... то добре. Сподіваюсь, Йожефе, що все вийде як треба. Одразу як закінчиш, дай мені знати. Мені першій. Тобі це неважко, а тут навіть кілька годин можуть стати у нагоді. Та що там. Тепер мені навіть кілька хвилин можуть стати у нагоді.

5. На жаль, ми ще ходимо по одних вулицях, і блиск ваших орденів затьмарює наше сонце; втім, пил від наших чобіт заважає дихати вам. Ви не знаєте жодного з нас, хоча бачимось ми щоденно. Цього ви свідомі і налякані – механізм, побудований для приспання власного страху, використовуєте для полювання, заважаючи нам захистити себе – і вас. Ви бачите ворогів у хитких газових хімерах, і не бачите таємної руки, яка вже стискає вам горло. Вашими руками побудований крематорій для цього світу. Спіраль історії, яка свого часу дісталась Риму, Іспанії, і в пам'яті – наче тиждень тому – спустошила американський континент, тепер стискається навколо вас – і кожен із вас заворожено мріє про те, як одного дня розріже себе об її безжальнеє лезо. Ми залишили вас, взявши все, на що ви були здатні. Ми розійшлись на всі боки, втікаючи крізь пальці вашої розбещеної каральної системи, щоб не дати вам можливості завадити

захистити – вас! Ваші керманичі – дурноголові сластолюбці – пустили нашими слідами своїх найзатятіших гончіх, і тому одного дня, втративши останнє, я перегорнула сторінку і, пам'ятаючи запрошення давнього друга, завітала сюди. Наша база носила назву «лігва Прометея». Посеред того, що залишилось від славетних міст історії, лежала резиденція, яка координувала роботу спостережних центрів на всій нашій вже значно пошарпаній кулі. А спостерігати було за чим. Наче хтось вже тягнувся до дроту живлення, наче якийсь метафізичний системний програміст нарешті кинув надію полагодити наш тяжко хворий світ – так відчувалось це у повітрі. Цей аромат, він з'являвся там і поширювався деінде, гуляв нашою планетою, наповнюючи новини Апокаліпсисом, а роздуми Армаґеддоном. І він жив. Жив у наших розумах, у всіх одразу, бо ж це кожен із нас, не замислюючись над власними діями, посилював атмосферу цього інформаційного вірусу. Іграшкова реальність, фантасмагорія всесвіту, прагнула завершити себе. Світ готувався до чергового кінця.

6. Спалахнула кривавим вогнем емблема Трибуналу, і низенький, темноокий та впевнений агент першого ступеня, не схиляючи голови, увійшов під низьку арку анатомічного відділу. Повернувши голову (безперечно, вже в пошуках Йожефа з третього відділу), він провів поглядом по стінах моєї кімнати. І тут заспівав телефон, невчасний і безсоромний. Молодший агент трибуналу розвернувся в напрямку несподіваного, а я вже бачила номер на екрані і – знов у хвилях п'янкого передпанічного збудження - розуміла, що залишати підземне сховище доведеться значно раніше запланованого часу, і чи дійсно вдасться – зовсім не факт. Тому розширені від здивування очі проникливого, але нещасливого молодика зустріли замість мого погляду – порожнечу, а наступної миті він упав паралізованим. Як невчасно все з'ясувалось – думаю я останню конкретну думку, останнім стороннім образом тане у свідомості безстрашність в очах Таріка Санчеса - і я починаю. Двері відчинені, крок за поріг і одразу пірнути в прохід, так щоб мислівець, який там, за дверима, безперечно, є, навіть нічого не побачив. А їх там двоє. Боковим зором бачу, як вони розвертаються в напрямку звуку риплячих дверей і підіймають зброю, лечу сходами вниз і одразу ж ще нижче, рятуючись від знайденого в кишені агента і миттєво розпеченого мною вогненного кола. Один з мисливців, втративши зброю і зір, все ж встигає повторити мій шлях, і тому залишається не там у вогні, а тут на підлозі із розірваною сонною артерією. Витираючі криваві губи, повільно, обережно, невпинно рушаю коридором. Вогненне коло гвалтує реальність за моєю спиною і намагається зжерти якнайбільше, то ж трохи часу у мене є. Біда одна – шлях звідси, відпрацьований мною вже багато місяців тому, шлях, який гарантовано виводив мене і кількох особисто відданих, хе, сержантів просто на поверхню, сьогодні – саме сьогодні – не працює. Захворів, відключений, мости розведено і шматків реальності між ними просто не існує, чому і як саме – байдуже, а вихід тільки один – орбітальний ліфт Форуму; центральний вихід. Господи, твоя воля. Цей вислів з вуст вампіра - чи то пак тої, хто давно не є людиною, і вже вампіром так і не стане – викликає подив в кожного, хто не розуміє гіркого сарказму і безнадійної втоми, що криються в кожній з цих п'тнадцяти літер. Хто не пройшов у пошуку сили того шляху, який пройшла я. Хто не відмовився від того, що я мала, задля того, чого я тепер так і не отримаю. Що я втратила, і тепер – назавжди.

Оминаючи швидкі засоби транспортування, просуваюсь до центру. Як би мені зараз згодилась якась із тих казкових можливостей – наприклад, перетворитись на щура і проповзти цими малими ходами просто в лігво, сказати «привіт» і полетіти кажаном на орбітальному ліфті – геть, у стрімку порожнечу. Але ж ні, яка прикрість, думаю я, розвертаючи руки і ламаючи хребет одному з тих, хто став на моєму шляху. Думки течуть самі, вони щось означають, але я не чую жодного раціонального слова, що його мій мозок намагається передати моєму ж таки тілу. Зась. Це називається – кривава феєрія, саме вона дивувала моїх далеких друзів тими днями – останніми днями з тих, коли мої очі бачили сонце. Подарована ще – удар спогадів – Домініком, кривава феєрія годує інстинкти, вимикаючи лічильну машину мозку і натомість вмикаючи щось, чому є лише одна назва в людській мові – божевілля. Нетривіальність рішень – фраза, яка зустрічається в моїх характеристиках всіх років, у всіх установах, до яких я мала нещастя потрапляти, і тепер я жагуче прагну того, щоб автори моїх численних досьє хоч у цьому не помилились.

7. На далекому березі, серед вогкої всебічної солі і скель, хлюпав високими чоботами самотній брезентовий чоловік. Кожну хвилину оглядаючи узбережжя, він пройшов кілометри; тепер почервонілі його очі були напружені, ніс ловив пекельне повітря, а руками він ніжно торкав повітря, немов сліпий. Так пройшов він іще сотню метрів, і тепер сидів, спираючись спиною на високий наплічник, що закривав його від тужливого вітру; і спрагло ковтав повітря. Глибоко, там, де тісно і темно, в яскраво сяючому кабінеті підводної фортеці сидів інший. Очі його були заплющені, обличчя чекало і дочекалось. Стіна загорілась яскравим. Підвівся позіхнувши, і шурхаючи розкиданими по підлозі паперами, підійшов до величезного монітору – вдивитись в єдину маленьку цяточку біля його межі. Плутаючи рівне довге волосся, енергійно хильнув головою і клацнув пальцями – довгі порт'єри ожили, впускаючи кількох служниць. Двійко хвилин по тому невідомий вітав за руку свого першого заступника і щось казав йому, перекрикуючи стіну шаленого гуркоту транспортного корабля. Повітряний човен стрімко летів нагору.

9. Головне в переході – не затримувати рух. Нє заґрамаждайтє праход, ґражданє! - всі мої леза врізаються в купу ворожих тіл. Я йду за інерцією, і організм забуває фізику процесів. Він підкоряється волі, фантасмагорично і віддано кидаючи мене під бетонні плити поверхні. І ось я одна. Князівство вампірів позаду, команда прийому приборкана, і останні з живих не насмілюються дивитись на мою тінь. А стара нафтова платформа іржаво гудить і співає свої металеві пісні саксофоном нестримного вітру. Я – на поверхні. Дивлюсь в чорну воду, вітаючи свіжість, і вгамовую інерцію нервового тіла. Ковтаю пігулку спокою і тихо вдивляюсь в затемнений обрій, туди, де колись була Данія. Кроків його я вже не чую. Мене нудить від волі, я плачу від реальності, хочу своє, хочу йти і діставатись, нестримна жага життя заважає мені планувати, то ж що я кажу, спершу треба знайти, а він уже поруч. Тут, поруч. Сідає коло мене, спираючись на крихкі залишки металевої огорожі; збовтують воду високі легкі загартовані черевики, і опускається на мої плечі кремезна рука старого, як весь наш

сучасний світ, втомленого і задоволеного Найвищого з найвищих.

10. Той, що хвилину тому спокійно сидів на скелястому березі, тепер шалено гортав сторінки свого гаманця, шукаючи вихід; рвучко командував, чавлячи правицею вірний коммунікатор; кидав незадіяний мотлох у плутані хвилі, мимоволі обертаючись і примружуючи очі, щоб ще раз побачити, і колись повернутись іще. А другий, Найвищий, вельможний і чемний, не стримував і не забирав. Сидів і вдивлявся то в дальнії скелі, то в очі мені зазирав. Це було схоже на величний і спокійний, теплий і м'який, передсмертний сон. Він грався зі мною.

- Кажеш, ти – дружина вільного вампіра, і сама – не вампір? - глумливо всміхається - Я не вірю в те, що чую! Тільки найвеличніші можуть обманути нас... а тому я в тобі не помилився. І ті, хто нещодавно приходив по тебе, з якоїсь організації горішнього світу – вони теж знали, за що готові заплатити життям. Втім, вони-таки заплатили. Ця грайлива, зверхня посмішка в кутиках вуст. Срібне довге волосся, струнка кремезна фігура, міць і повага. Що ти сказав, Найвищий? По мене? З горішнього світу?

- Ти кажеш мені, що ти не вампір. І ба, ти справді так думаєш. Але я тебе розчарую. Ти вважаєш так лише тому, що два нікчеми, дві посередності, не змогли зробити з тобою те, що зараз зроблю я. А чи не забагато ти береш на себе, Найвищий? Хоча... А він не зупинявся.

- Один – замріяний далай-лама, гідний лише на те, щоб учити дітлахів елементарним речам, про які навіть соромно казати; аякже, герой-рятівник завжди поруч, особливо поруч із такою дівчиною. І інший – вампір-зрадник, дешевий агент дешевого Надзвичайного Комітету. Він як жив, так і загинув від їхніх рук. А вбив його – твій сьогоднішній супротивник. А я не здригнулась. Тоді він продовжив: - ...Ти вже знаєш про це. І ти вже вбила його. Ну от і скажи мені, що можуть такі щури дати волчиці? Найвищий помовчав, і продовжив м'яко: - Все твоє життя – це гімн справжньому вампірізму. Все життя, з усіма ти робиш те, що щойно сталось із моїми найкращими сержантами. Користуєшся, як тваринами. Потім – викидаєш. Ти не вампір лише формально, у тебе немає самих лише зовнішніх ознак. В тебе – вампірська кров. В тобі – кров вампіра. Не згодна? То скажи мені одну річ... ...Вперше. Все буває вперше, і тепер я стояла, занурившись у себе, і щосили намагалась втамувати подих і загнати назад, туди, в таємні закапелки моєї потертої порізаної душі – свою першу сльозу.

А він трохи почекав – і вдарив.

- ...Невже ти досі вважаєш, що є у світі, в минулому чи в майбутньому, бодай хтось, хоча б однісінька людина, така, до якої ти – сама! – погодишся ставитись інакше?

12. Стримала, приборкала спалах почуттів, спровокований несподіваністю власної відповіді. Так, є. Єдина. Може, однісінька за все моє криваве життя. Є. Відкашлялась.

- Є. А тоді глянула Найвищому просто у вічі. Спалила в них все, що мала – всю свою потемнілу впевненість, розведену рішучість і залишену вдома іржаву незламність. Вогнем своєї волі зустріла занурені в тих очах глум і впертість, і глибше, глибше, як це, чорт забирай, чи може?... - так, може: втому, смуток і співчуття. І ця моя-таки, двічі з переляку повторена відповідь, що її я сама тільки щойно осягнула; і все, що за нею стоїть; і ці його таємні почуття, щойно побачені мною у такій глибині; всі ці цеглини оточення, сьогодні – вперше – під владою чужої волі чи за власною примхою – складались так... фантасмагорично, що нарешті дали мені зрозуміти себе. Чи ти це вигадав, чи хтось за тобою, але Санчес, де б ти не був, ми скоро побачимось, там, де ти є. Собака ти близькосхідний, ти не залишив мені вибору; але до остаточного розрахунку мені ще потрібно дещо зробити, то ж тепер, під час приголомшливої дії моєї відповіді, про яку ви вже точно забули, кажу - бувайте, Найвищий, а мені пора вже йти. Та марно – не відірвати погляду. Він - той, хто дивився просто; той, хто щойно стояв і мовчки чекав відповіді – дочекався її, і був готовий. Він виказав своє здивування самим лише підняттям брови; а я аж надто і зовсім пізно зрозуміла, що заглядати у вічі одному з Вищих вампірів – заняття не надто обачне, особливо коли шукаєш порятунку, а тепер вже годі; він піймав мене, розрядив і хвацько вдів у кобуру. І по тому. Все.

13. Теплий вогонь відганяв від замерзлого відчай, зуби перестали полювати на язик, і навіть гранчака вже можна було втримати червоними руками. Жоден байдужий, крім хазяїна бару, не зважив на самотнього рибалку, який сидів у дальнім куті, великими кухлями пив глінтвейн, і хапав заглибленим в себе поглядом на дерев'яній вогкій стіні генделя сяючі крихти реальності. Він завершив навчання, пройшовши весь шлях по колу, і знайшов те, що шукав. Тепер його розум знов – ненадовго – постав над ситуацією, закликаючи на свій бік всю удачу, яка була йому відведена. Для вирішальної дії.

This page intentionally left blank

C 1.

1945 Домінік безжально стискав кермо свого мотоцикла; транспорт стогнав і гарчав розлючено, розтинаючи щільне повітря, бо мав встигнути. Сонні і мляві зранку, металево-спокійні поліцейські винишувачі не чіпали юнака. Емблеми його однострою казали, що цей впевнений і швидкий пан був судовим виконавцем з багаторічним стажем. Якщо він кудись рухався на такій швидкості, то мав для цього всі підстави, тим більше, що він дійсно їх мав. Поруч із муніціпалітетом вже третій день проходили мітинги, суд заборонив їх, але мітінгувальників це хвилювало найменше. Саме тому він, як судовий виконавець, мав при собі велику торбу, з якої при нагоді можна було видобути посадову рушницю і не тільки; гриміло би голосно. Перетинаючи проспект, він порахував передостанню секунду, єдиним рухом, стрибнувши з сідла убік і залишивши свого мотоцикла наодинці – секунду останню, а вже пірнувши в люк каналізаційної системи, перестав чути і бачити на довгі десять секунд – а над його головою, на вулиці, стрімко розгорталась небачене досі за розмірами вогненне коло. Зародок вибуху був покладений в торбу сьогодні вранці, мітингувальники і їхні проблеми були справжні, а все інше, що переважно складалось з особистості Домініка, його документів, біометричних характеристик і спогадів в головах тих людей, що його «знали роками», було спроектовано спеціально навченими людми під керівництвом майстра легалізації – далеко в маленькому містечку за південним кордоном. І перебуваючи метою і результатом кропіткої довгої праці, щойно сяючий і пихатий, задоволений – фасад муніціпалітету сичив тепер мармуром і пошматованим металом; і м'ясом. І вмирав на очах. Самого ж непритомного Домініка підхопила компенсуюча хвиля фантасмагоричного телепорту, і на кілька хвилин він забувся – перестав щохвилини згадувати, що привело його до такого способу дій.

2.

1938 Для нього наша історія почалась давно, і він навіть найближчим своїм друзям – коли вони ще в нього були – не зізнався ніколи в тому, як саме почалась вона, і чому. А достеменно відомо наступне. Осінь рухалась в місто, коли він, безцільно друшляючи проспектом, дістався оперного театру і почав заглядати у вічі втомленому за довгий день помаранчово-рудому сонцю.

Перехожі, роллери, ряди автомобілів і відвідувачі кав'ярень лінивими поглядами міряли один одного, зрідка оглядаючись на небо і рухливе самозакохане осіннє листя. Чорний прямокутний джип зупинився на перехресті, і стало видно двох можновладців, які, вміщені там, не надто звертали увагу на зовнішній світ. Поруч із ними зупинився мотоцикл, вдягнений в чорне, як і його злий і замаханий вершник. Несподівано для всіх Домінік штовхнув мотоцикліста прямим ударом ноги, жбурнув під колеса чорного прямокутного джипа свій зелений наплічник, ледве глянувши в збентежені очі хазяїна, осідлав несподівано сталевого звіра, і чкурнув вниз, в мереживо вулиць старого розмаїтого міста. І на ходу натиснув на кнопку. В його наплічнику була хитро змайстрована бомба. Вільна рука тримала керівний пристрій, в голові його була карта руху чорного джипа – машини з таким дивним, огидним, та не лише тому пам'ятним запахом. Саме цей джип його тягло шукати, і він, обережний і хитрий, витратив на розшук і планування близько року; кожного дня по кілька хвилин; бо не міг цього не зробити. Бо вже кілька тижнів, після зустрічі з черговою, як здавалось йому тоді, черговою дівчиною, в його крові бринила і прагнула помсти чужа впертість і цілеспрямованість. Його нова, вампірська природа.

3. Велика чорна машина, що належала представникові владної еліти, догорала, управління внутрішніх справ перевіряло відеоматеріали і віддзвонювалось проміжним контрабандним ланкам з вимогою залягти на дно; чотири обгорілих трупи змушували нервувати тих, хто залишився неушкодженим, і думати про майбутнє. А він не міг думати. Все відбувалось ніби в кіно, запущеному його власною волею, кіно, яке він ввімкнув і не може вимкнути. Однаково безпристрасно спостерігав він покинутий в провулку мотоцикл, власне швидке перевдягання в спеціально обладнаному місці, касирку в міжнародному аеропорту і зелені крісла авіалайнера. На певний час переставши бути людиною, Домінік віддав контроль підсвідомості. Вдячна підсвідомість, хижо посміхаючись, протягом вже багатьох годин намахувала провідних спеціалістів усіх міністерств і відомств, і зупинятись до фінішу вочевидь не збиралась. І вже за кілька хвилин літак ніс його за сотні кілометрів, а перелякана еліта присягала не залишити злочин без покарання. Та невгамовна роздраконєна підсвідомість, аж ніяк не втрачаючи оптимізму, зухвало скеровувала його дії аж до того моменту, коли сонце своїми першими промінями крізь скло телефонної будки іншого, недосяжного міста, проголосило початок нового дня; коли в руці Домініка зминався вже непотрібний папірець з телефоном, а на тому боці чорного закрученого дроту відізвався вдоволений голос рекрутера Університету Фантасмагорії. Вперше перетнувши кордон університету, Домінік втратив контакти, зв'язки і спогади. Втратив минуле, але не свою набуту нестримну сутність. Не втратив спраги підкорення. То ж – кілька років потому, коли все знітилось і почало здаватись далеким і незначущим – ви знаєте, як воно буває, коли дивитись здалеку – знайомство з Зоряною і нічні прогулянки верхи на мотоциклі по диких місцях, відвідини національного театру, випробування нової техніки і скелелазне підкорення фасадів трьохсотповерхівок не могло закінчитись так, як воно закінчувалось зазавичай. Бо з кожним новим разом магнітні очі Зоряни викликали в нього сильніше і сильніше бажання.

Підкорити її. Зробити її частиною себе. Тоді ще мало хто чув про вампірів, і він не знав, що краса її була небезпечно близькою до того, що здавна ним рухало. І це мало датись взнаки. Тяжіння до неї, спрага з'єднання, завели його в дивну пастку. Вперше в житті, під час спілкування з дівчиною, не він її переконував. А вона переконувала його. Тихо і непомітно, з непевністю початківця Зоряна робила його – частиною себе. Відтак єдине, що йому лишалось, це подивитись востаннє в темні приязні впевнені очі – і вдарити першим. Він не зміг би сказати, що сталось потім, бо не відчував себе кілька годин – до того моменту, як прикордонники змусили його зійти з мотоциклу і наказали подати документи.

4.

1946 А тепер минуле повторювалось знов. Нарада міністерства внутрішніх справ за участі вищих чинів Надзвичайного Комітету тривала вже багато годин. На екранах розгорталась велична картина зруйнованого муніціпалітету, в кріслах сиділи бюрократи, а на столі вмостився ваш покірний слуга. Міністр періодично вибухав праведним полум'ям: - ...дідька лисого! Ви розумієте, про що йдеться? Хто він був такий?

- На жаль, не можу сказати, що він дійсно “був”... маю на увазі, ймовірно він залишився живим, вони не такі вже...

- ХТО ВІН Є???

- Еммм... що сказати. Колишній байкер, десь щось, знаєте, як це; пару разів попадався, потім було щось серйозне. От зараз чекаємо інформації з центру... Я меланхолійно відсьорбнув мінералки. ...одним словом, одного разу він зник, за попередніми даними – спромігся потрапити в університет Фантасмагорії, там йому сподобалось і очевидно сподобався він. То ж, до минулого року він був там викладачем.

- Дізнались, що саме він викладав і чому пішов?

- Е... а ось, поруч з вами лізе папір із факсу. Там має бути його повне досьє.

- Так чи інак, мусите це припинити. У вас є сорок вісім годин на його ліквідацію. Мені потрібен результат. Ввечері звіт, вільні, все.

5 1945 Я вам все це розповідаю, але ви не подумайте. Того вечора, після плідної бесіди з вельмишановним міністром, я знав про Домініка лише те, що було написано на закрученому аркуші брудного факсового паперу. Зв'язок між давніми подіями, що досі мучають мене по ночах, між безпрецедентним порушенням правил університету чотирма студентами, яке сталось ось нещодавно, і постаттю цього терориста тоді ще не проглядався. Але я також знав, що мене зняли з розслідування втечі тих чотирьох молодиків з універу, яких він навчав. Він сьогодні виявився важливішим. Це означало багато чого.

Та годі розмов, і нема часу додумати думку. Бо поки я вам все це розповідав, плине час; і вже Домінік зупинив свого мотоцикла надворі, штовхнув ледь жевріючу фанеру дверей, безжально підняв пилюку на сходах і пройшов коридором. Він йшов просто сюди, прагнучи відкрити двері, узяти свою гвинтівку і зробити вирішальний постріл. Але двері відчинились йому назустріч, і я стояв на порозі.

6 1938 Я був втиснутий подіями в цю історію одним із перших. Для мене вона почалась ще тоді, коли ми, працівники наукового центру, на все нових і нових тестах побачили, до чого йдеться. Ми приборкали випадковість. Ми врятували всіх нас від чогось, що – направду – могло і не статись. Ми побачили власну силу. Маючи силу, ти повинен її застосувати, інакше вона зжере тебе – ця прописна істина була нам відома, але і без неї ми прагнули більшого. Тож ми розважались, як тільки могли. Ми підкорювали своїй волі людей, стихії і механізми. Ділили планету на зони і розігрували величезні партії у надприродні фантасмагоричні шахи. Потім і це нам набридло. Хтось із нас втомився настільки, що пішов шукати відповідей в релігію. Хтось – і я міг його зрозуміти – створив свою власну армію, власний культ, і усамітнився у власному маєтку в компанії гарему з власно обраних виняткових наложниць. Втім тому, хто зробив таке, за останніми чутками – цього було мало. Перед тим, як піти, він пообіцяв повернутись, і зробити все, щоб зменшити поточний вплив штучної випадковості – так само, як і майбутні спроби такого впливу – до беззаперечного, невідворотнього нуля. Дивлячись, куди рухається справа наших рук, я розумів його все більше і більше, навіть попри те, що ми були ворогами.

7 1945 Паралелі продовжувались. Хтось відіграв свою роль у тому, що та, давня історія Домініка не завершилась його чесно заробленою смертю. Історія мала доволі несподіване продовження: вранці вже наступного дня двері арештантського блоку прикордонної служби відчинились, і на порозі з'явився еміссар вампірів. Вона пройшла далі в камеру, гидливо оглянула Домініка і зневажливо кинула: - Хочеш жити – зробиш наступне.

8 1946 І Домінік зробив це. Розтрощивши муніципальну будівлю в гору каміння, він зробив другий крок в своїй карколомній кар'єрі, і зробив від серця й на совість. Але, хай мені грець, пані та панове, третього кроку зробити йому не вдасться – моя рука вже повна бруду від розтрощеної цегли і пластику, і запах цей я пам'ятатиму довго.

Випростовуюсь на повний зріст, рефлекторно оглядаюсь і втягую носом повітря. Я дістану його перед тим.

9 Я чекав його і був готовий на двісті відсотків. Але все відбулось занадто раптово, раптово навіть для мене. Він просто рушив і не зупинявся, і за ті долі секунди, які я натискав і натискав гачок, був уже біля мене. А тепер вся наша зброя розкидана по кутах кімнати, кожен крок за нею може стати початком кінця для нас обох, і тому ми обидва стоїмо і важко дихаємо; моє серце б'ється, і крізь ватне повітря досягають свідомості слова Домініка: - ...Надзвичайний Комітет трохи загрався, от і все. А я звертаюсь до Вас, як до простого громадянина, у якого ще є шанс. Годі вже курочити своє – і наше – життя. Воно не витримує вже зараз. Воно не вибачить вам такого ставлення. Поки не пізно – відійдіть убік. Годі протистоянь. Оглядаю кімнату внутрішнім поглядом, намагаючись виграти час. Гвинтівка надійно закріплена на штативі, мій пістолет з переламаним механізмом не подає ознак життя, і ледве дихає металево, внизу, за розбитим вікном, “Форт” Домініка зі слідами вампірської крові. А сам Домінік стоїть і затискає рани рукою. Намагаюсь скористатися шансом: - Вампір-пацифіст? Оце диво! Кажи вже до кінця. Вашою тактикою є схованки і удари в спину (він саркастично зкривився, поворушивши рукою). Я не знаю, за що ви – так – боретесь; пересічні громадяни зневажають і бояться вас і того, шо ви несете з собою. Так що – відійти краще вам. Втім, не ти це будеш вирішувати. Просто одного разу ти отримаєш наказ, і муситимеш підкоритись. Ти ніхто. Ти вампір-зрадник, і не більше. Я гадав, вампіри хоча б завжди залишаються собою. Домінік, на мить втративши концентрацію, занурився в себе і відповів повільно: - Собою? Не завжди, капітане. Не завжди... - Але одразу прокинувся, не давши мені рушити й на міліметр, і глянув ясними очима: - ...А щодо нашого протистояння – так чи інакше, ми чомусь вже почали цю нікому не потрібну розмову, і я хочу, користуючись випадком, дещо сказати. Запам'ятайте, капітане: якщо ви, там у себе, не усвідомите реального становища, скоро – завтра! – ви будете наодинці. Проти всього всесвіту. Всесвіту, озброєного мільйонами злих голодних людей. На краю прірви. І знов він якось дивно посумнішав; традиційна вампірська пихатисть зникла без сліду, залишивши зневірений стан і маленьку вологу цятку під правим оком. І мені чомусь стало важко вимовити дальші слова: - А чи не ви ведете нас саме на такий шлях? Чи не ви домагаєтесь саме такого розвитку подій? Чи не через вас – всі вони злі і зневірені?

- Через нас, капітане. Через нас, або через нас будуть; бо саме від нас вони дізнаються, хто винен в тому, що вони – досі – голодні. Залиште ці спасітєльні промови собі, капітане. Так, ми жорстокі. Але не жорстокіші за наших вчителів. Ми штовхаємо людей до прозріння. До усвідомлення того, що кожен із них – сам! - мусить відповідати за своє життя. Що ви їм не потрібні.

Не потрібні нікому. Що я міг йому сказати? В світлі того, про що я сам – щойно щойно – думав – у мене була єдина лише лінія поведінки: - Чорт, хлопче. Ти розумієш, що тебе елементарно використовують?

- Як і вас, капітане, придивіться! І ви, як я, згідні служити цим людям, поки вони самі служать – важливій для вас ідеї. І ви, як я, шукаєте шляхів піти від них тоді, коли вони перестануть такій ідеї служити. І так само, як ви, я розумію, що піти нам, скоріш за все, доведеться дуже далеко. Бо просто так нас не відпустять. Колись, коли останній із нас помре, і перший із ваших зазирне в наші архіви, ви зрозумієте бодай щось. Зараз же, поки вампірське вогненне коло в вашій кишені ще не розпечене, хочу сказати вам наостанок: Ваші керманичі хотіли мати людей за безголосих виконавців, які витрачатимуть час на відстоювання штучних інтересів і перебуватимуть в консервованому культурному контексті. Але так просто нічого не стається. Ті, хто культивують в людях найнижчі, тваринні інстинкти, мусять пам'ятати, що в тваринний світ не обмежено травоїдами. Що серед людей є й хижаки. Культивуючи зневіру, покору і безпорадність, ви одночасно культивуєте безоглядну, ірраціональну ненависть, безкомпромісність і фанатизм. Фактично, вимагаючи від людей тваринної реакції, саме її ви і отримуєте. А вже те, що ці хижаки настільки не люди, що їм нема справи до інших тварин – не людей – то, очевидно, плоди вашої праці. Ну а ми, що ж. Ціною життів кількох нелюдей ми змушуємо прокинутись інших; за рахунок життів перших ми рятуємо других – тих, хто ще здатен бути людиною. І в цьому ми діємо хижо. Ми хижаки, страшніші за вас. І тоді я активував бомбу.

10 Вибух, що пролунав, міг – на той час – бути моєю єдиною відповіддю. А тепер, коли уламки бетону, скло, тканина і фарби розляглись вулицею, я відкрив очі і прислухався. Але все було тихо, і коли останній пил вже поляг на землю, десь під завалом залишився мій опонент. Я піднявся і обтрусив одяг, і тут заспівав вперше мій телефон. Очікуючи контрою з міністерства, я не одразу зрозумів, що викликав мене хтось інший: - ...Ти витрачаєш час на дурню, граючись у зразкового-брутального-надзвичайника. Кидай то. Ти знаєш, як мене знайти. Я на тебе чекатиму.

- Хіба після моєї смерті, генерале.

- Вважай, друже. Вважай.

11 Очі міністра внутрішніх справ були червоні, злі і злякані. А я сів у крісло і налив собі міністерського кон'яку. Я його заслужив.

- Ви що, божевільний? Ми провели цю операцію, щоб запобігти тероризму, запобігти, розумієте? Двадцять шість мертвих, це...

- Ви дали точне завдання. Воно виконано.

- Та чи розумієте ви, про що йдеться? Грати на руку...

- До речі, полковник, а чому він вирішив розтрощити вашу будівлю?

- Це вже ваша справа, дізнатись про...

- От про це... емм... власне... я і кажу. Вампіри ніколи не нападають просто від балди, і ви ж не сподіваєтесь, що я цього не знаю?

- Хм, ну добре. Що це у вас там?.... Гхм, алло, Донець? Підготуйте процедуру нагородження. Що ж, вітаю вас. Ви вкотре підтвердили свою бездоганну... гхм...; продовжуйте так само. Приємно знати, що нам ще є на кого покластись.

- Так, генерале. Поки що є. А назавтра, після урочистого нагородження, я був арештований.

12 1946 Обличчя на знімках були здивовані, але не злякані. Вони були такими з однієї причини. Ніхто із тих, хто помер, не встиг цього зрозуміти. Помирали вони по-різному; ці фотографії також були тут, і тому щокількахвилин черговий спостерігач відкритого судового процесу міцно стуляв губи. Дехто вже покинув зал, і серед них був один із моїх конвоїрів. Я сміюсь майже вголос. Фарисеї. Дрібні білоручки. Ненауковий підхід. Власне, суд відбувався без несподіванок. Суддя оголошував вирок, а я занурився у себе, і благав вищі сили дати мені дізнатись бодай одне – чи правий я, чи все ж помилявся.

13 Сніг дивує. Навколо він, і холод, і сморід фаст-фудів, гомінкі вулиці десь унизу, і подерте лайнерами блакитне небо. Губи ворушаться, і розслаблений мозок фільтрує неквапливу особисту розмову.

- ...Через що?

- Дівчина. Розумієш, він тоді думав, що усі вони не вийшли б з-під контролю, якби не вона. Зрештою, може, він був правий – бо вона дійсно дивує. Я взагалі був занадто здивований.

- Ну просто епічна драма. Дівчина, здатна на такі речі, у наш час... Тим більше, якщо вона стала сильніша за тебе! Я сміюсь. А він позіхає, і зимне паруюче повітря огортає кермо і змерзлі руки у вовні банальних, як вся наша поточна служба, чорних обрізаних рукавичок. Темнішає в місті; фотодатчик прожектора збирає останні краплі світла до фантасмагоричного акумулятора, який дасть нам змогу ще трохи непевно бачити крізь непоступливу темряву тутешньої ночі. На висоті в двісті метрів, під поглядом втомленого сонця, звуки вже напів-нічного життя видаються недоречними, як недоречним були мої слова. Саме це каже мені обличчя мого мовчазного напарника в момент, коли повітря шмагає лемент чергового по базі: - Патрулям першого ешелону! Ціль... Кількість... Озброєння.. До виконання!

- Взято!... - якнайсуворіше хриплю я в радіо (бо ж інколи вдається увігнати чергового в

паніку, а що, буває смішно), і розвертаю кулемет. Маленький акулоподібний наш транспорт розчісує ніжне волосся вітру, керований вправними рухами мого водія. Якщо його й перемогла дівчина, не кожен чоловік зможе його обігнати. В цьому за тижні нашої співпраці я переконатись уже встиг. На приймальній платформі стрілянина, метушня і лемент – з іншого курсу хтось вийшов раніше нас, і кулеметник затримує відхід ворогів. Там смердить зіллям так, що я кривлю носа. Легким рухом звільняю рух розумних гранат, і вони жеруть бетон і повітря поверхом нижче. Вчергове здивувавшись конструкторові гранат, які щойно – власним розумом – перекрили єдиний можливий шлях відходу учасників таємних зборів, командую водієві наближення. І все до біса. Кількома словами роз'яснюю ситуацію. Водій повинен бути нагорі, висіти й споглядати. Віддаю йому керування кулеметом, відклацую купол, перевалююсь і лечу морозним повітрям до нових відчуттів.

14. Вони десь тут. Слухаю шепіт уламків мозаїчного скла. В цей час мої тимчасові колеги чекають прибуття карального загону, відлякуючи від вікон протилежного фасаду охоронців цієї зграї. А от мені чекання шкодить. Сморід і гомін вкрадаються в голову, тихім шепотом потроху нагадуючи про себе; так я сприймаю наближення одного з них. Він повинен бути не сам, і намагається рухатись тихо. Але ж і тхне від нього. І втікає стривожена тиша. Тому я просто вивільняю з руки гранату, яка кровожерливо посміхається і хутко падає вниз, в темряву коридору. А далі була паніка. Довгі безсилі черги в повітря, розрив піді мною – і я розплутую схрещені ноги. Падаю, перевертаючись у польоті; балансую руками. За секунду власник розкішного синього ділового костюму опиняється просто переді мною. Я ніжно обіймаю його ззаду за шию – знову хвиля смердяої паніки – Хрись. Їх було четверо, вони зустрілись для обговорення нових каналів постачання. Жоден патрульний не знає цього, але я згадав вуличну службу лише місяць тому, і канали мої надійні. Один мертвий. Інші в безвиході. Але щось непокоїть мене. Я відчуваю новий аромат, і йду на його джерело. Може, це мій єдиний шанс відчути те, що я хочу відчути. Попереду відбувається щось. Непевні бліки світла, черги пострілів – хтось увійшов до зали першим. Каральний загін почав нарешті працювати на повну силу. Але там немає моєї мети, тому я звертаю в інший коридор, залишаючи це поле битви союзникам. Аромат сильнішає з кожним кроком, і виводить мене в офіси першого поверху, які

начебто ще не підкорилися впливу воюючих. Я вдихаю його і звертаю. Вже поруч. І тут бачу гроші. Сотні розкиданих сяючих знаків; шаблони ідентифікаційніх татуювань з біологічними кодами. На різні суми. В різній кількості. Заграва, розлита всією підлогою. Аромат стає найсильнішим, це сталось десь тут, і кликало мене кудись просто вже саме сюди. Але – що воно? Що тут є? Оглядаючись, бачу тіла двох баронів, їхні здивовані мертві обличчя, костюми, підлогу навколо і гроші – всі червоні від крові. Вампірське тавро. Чи це запах вампірів? І куди поділось зілля? І що сталось такого, що барони удвох простували до першого поверху – без охорони? Я прислухаюсь і втягую носом повітря. Аромат слабшає. Ні, це дурня.

15. Колишній державний інспектор, колишній співробітник Надзвичайного Комітету, колишній сотник Степан Хара був не в гуморі зранку. І хоча причини були інші, почувався він так само, як і трохи тому, під час початку цієї епічної драми. Сидячи сам за кермом акули-винищувача і оглядаючи згори будівлю, куди щойно злетів його партнер, і де тривало захоплення наркомафії, він думав про своє. За кілька хвилин безперспективно тягучої тиші своє, очевидячки, настільки роздратувало Хару, що маленький винищувач знизився, і повернувся на позначку вже в автоматичному режимі, залишивши водія на поверхні слизького даху. Кожен забуває, як може.

16. Аж ось я дістався самого низу. Гілка евакуаційного метрополітену, кілька брудних смердячих тіл, які лежать тут уже кілька тижнів... Звідусіль! – кулеметники. Всюди – я падаю – постріли – грім – хтось волає – язик не вкусити – і в бій. Вони атакували з кількох боків. Загальної кількості я не встиг дізнатись, бо вже за мить кімната була наповнена світлом, лящанням і гуркотом – всі вони одночасно почали обстріл, тримаючи мене у безжально пристрасному світлі своїх ліхтарів. Я потрапив у пастку.

17. Хара на кілька секунд зупинився, огледів дальні переходи і сунув руку в кишеню. Витягнувши кілька пігулок, він покатав їх долонею, вкинув назад, і поштовхом волі випав з реальності, щільно примруживши очі. І рушив. Рухався він з надзвичайною швидкістю; в очах його була цікавість – перший раз за багато років він викладався на повну без підсилювачів. Влетівши зненацька із темряви коридора в поле зору охоронців баронів – молодиків у чорному одязі – він убив першого ударом леза в підборіддя, і лише тоді зрозумів помилку.

Охоронці були неозброєні. І просто з місця, розкидавши тваринно-безвольні тіла, його атакувало щось. Червоне і чорне, смагляве, тягнулось до горлянки – і було несподіванкою. Це – означало – багато – чого. Реакції - жаль і утома, не більше; Коротка черга із затиснутого в іншій руці пістолета, кілька зайвих розхристаних рухів, і спогади. Це слабкість. Хара зупинився і дав собі перепочити, сховавшись під захистом бетонного парапету. А вампірський сержант, який супроводжував кудись зневолених охоронців, також не квапився тут помирати. Із розідраними грудима він відкотився до найближчої колони; тяжко вдихнув, а тоді, поки Хара заряджав пістолета спецзасобом, встиг роздивитись щось небезпечне у темряві сусіднього коридору – і просто втекти. Безсила срібна черга йому навздогін поставила крапку в цьому двобої.

18. Яка краса, я був у пастці – і ось вже повинно було статись те, чого я так довго шукав – але ні – ще не цього разу. Бо Хара ввійшов надто спритно. Він вплітався в події, як голка в тканину реальності. Боковим зором вбачаючи його рухи, я міг лише дивуватись. Лезо в його лівій руці залишало по собі шматки м'яса і криваві лінії. Ближчі до мене кулеметники вже лежали мертві у власнім лайні – а ж він лише тільки з'явився у дверях. Спинний мозок тим часом робив все своє. В полі його інтересів ліва моя рука убивала за шию останнього з баронів, а інша літала за кулеметом евакуаційної платформи, і хто ще із них керував; бо сам кулемет весело і нестримно гамселив по охороні знов-ненадовго-трохиповільними кулями – а думки мої були зайняті лишень одним. Як він так увійшов? Втім Хара не чув мене, і навіть не зважав на дію мого кулемета – під захистом бетону колонни він перезарядив свою зброю, вдихнув мертве підземне повітря і – рухом від мене – з упором у стіну – майнув супротивникам в тінь поза спинами. Наступної миті ці двоє побачили його рух, а вже наступної – вони були мертві. А він до них не торкався. Відсапнувшись, Хара подивився годинника, а потім з цікавістю – на мене, і за своєю звичкою щось промимрив під носа – щось зухвало-самокритичне. За кілька секунд щось у ньому майже непомітно змінилось; злість в очах згасла; поза, яку він не міняв, враз стала менш войовничою; і лише спогади про щойно побачене казали, що до цієї людини треба мати підхід. Вочевидь, Домініку, серед нас є дурні люди. Певно, тепер і я серед них. Є дурні, але нема нерішучих. І хижакі наші – страшніші за вас.

19. Ранок, кава і втомлені очі. Гнітюче повітря триденного патрулювання. Розкрите вікно і вид на далекі степові площини. А ж я хтів дізнатись.

- ...А хто вона була?

- З одного боку... ну.. одним словом, ти не повіриш. Навчалась в університеті фантасмагорії.

- Студентка? – я посміхнувся від несподіваності, і в повітрі повис щойно згаданий той аромат. – Степане, я тебе щойно побачив по-новому. І хочу почути цю історію. Відчуваю, що

повірю я не одразу.

20. Закривавлений і напівпритомний сержант, якому ледь дістало волі проковтнути транспортну пігулку, лежав на чорних бетонних сходах нижнього ярусу сховища. Крізь звабливий морок непритомності він відчував дотики теплих і впевнених рук, які гоїли біль із роздертих грудей, і віддано й невідривно дивився в палаючі очі своєї княжни.

21. ...Цікаву історію ти розповів мені, друже Степан. Одним словом, сподіваюсь, я впізнаю її, там, у майбутньому. І нехай вона буде така, якою ти описав. Мені це дуже потрібно. Втримую в долоні знайдене серед підвального залізничного мотлоху лезо з тим самим, неповторним і манливим запахом. Запахом, що перед тим вивів мене на Домініка. А, до речі. Я забув привітатись. Мене звуть Тарік Санчес. До всіх моїх регалій останньою додано найдивнішу. Від минулого року я – найспритніший в країні мисливець на вампірів. І звідтоді - мене не відає страх.

This page intentionally left blank

D 1. Олена На далекім снігу, схилом, захищеним від убивчого вітру, дрібнила непевна чорна цятка. За десять кілометрів звідти, на порозі покинутої гірської бази, стояв чорноволосий і в чорне вдягнений молодик; розкритими червоними від снігу руками він притулив до очей свого фантасмагоричного бінокля. А той блукав у розпачі. Жагуча воля володаря примушувала його шукати далі і далі; та єдині очі, які бачили цю далеку вперту неузгодженість на розправленому вітром снігу, були очима великого чорного крука – в небі, у сотнях метрів за зоною впевненого прийому. Якби людину там внизу було видно хоч трохи чіткіше, бінокль безперечно зміг би зорієнуватись, переносячи фантасмагоричний вірус телетрансляції в очі когось із них. Але звідси було задалеко для впевненості, і тому невідомий на ґанку тривожно стискав, підбуруючи, свого вірного бінокля, раз-у-раз нервово намацуючи іншою рукою пістолет в кобурі. Хтось повільно просувався все ближче.

2. Будинок в горах, як і казав названий батько, не був порожнім. Вже звідси було видно чорний сілует на білому блискучому схилі, і це єдине, що спонукало мене переставляти вкрай знесилені ноги; єдине, що відганяло в дальній куточок свідомості думку про сон на снігу, і навіть попри мою волю наближало до мене сіру будівлю і чорну людину біля її дверей. А він поводився спритно. То ж мені залишалось лише берегти пошкоджену ногу, мовчки і приголомшено спостерігаючи розгортання неочікуваних подій. Ось нагорі щось зашарудило, і невідомий скотився крізь отвір горішнього люку, на лету роздираючи герметичну червону гуму. Кілька кроків паркетом, міцні руки і несподіваний погляд у вічі. Про таке люди кажуть «зробилося само» - і справді, все повітря навкруги якимось ледь відчутним чином робило ситуацію приємною. І убезпечувало. А незнайомець, несподівано ледь помітно шаріючись, вже довершив свою справу; без зайвої паузи прибрав руки і рушив до двері. Розберетесь власними силами.

- Аеее... Дякую... я Олена. – знов не встигаю за рухом подій, та мене щось штовхає; і тоді він повернувся і подивився знов.

- До речі. - зненацька відвів очі, замовк, немовби схопивши себе за язика, і вже знов розвертаючись до дверей, у повітря продовжив. – Я... Рауль. Зрештою, далі вже буде легше... Як щось, я буду тут, неподалік.

3

А скоро він був вже далеко звідти, і порався із речами. Занедбаний будинок з пробитою в кількох місцях стрільнами стелею був, утім, достатньо великим, щоб зберегти всередині кілька неушкоджених кімнат; а найціннішими були глибокі підземні комори – вже давно спустошені, але збудовані з розумінням – глибокі, міцні і великі. Задумливо і сердито Рауль покатав черевиком залишену з часів війни стріляну гільзу, прислухаючись до її жалебного металевого скреготу на фоні цілковитої сніжної тиші. Сліди кількаденного перебування знищено; бетонна підлога в одній із комор вигляда як належить; повертатись сюди він повинен лише насамкінець, маючи людей і точний план дії. Документи; контакти; поради; фінанси; це для початку. Нажаль, все одразу ускладнилось. Він ненавидів втечі, а тепер, боявся, доведеться втікати удвічі спритніше. Хто тебе тягнув за..? Чччорт. Неподалік тут ще й досі йде війна; поява цієї групи не може не бути з нею пов'язана. Тому, друже, ти поквапився розкривати про себе дані. Якщо хтось схоче тебе знайти, він дуже зрадіє сліду, який ти залишив. Єдине втішає, зустрітись з нею вже не доведеться. Тобі це не потрібно, а вона сама не зможе тебе знайти. Будемо вважати, що це добре. Ну, годі. Потрібні документи.

4. А починалось все так. Крихке сіре каміння, втікаючи від загартованої гуми і шкіри витривалих і сильних військових черевиків, різало зачахлу траву і з незадоволеним кректінням летіло в темне глибоке провалля. Плівка з записами приємно відтягувала ліву кишеню зручного і теплого кошового однострою. Інша кишеня була ще пустою. Думка про порожню кишеню повернула мені почуття реальності й нагадала про те, що більше цього вечора, а ще й завтра, я не відчую нічого теплого, ані зручного. Попереду ніч у горах і вранішнє сонце у сніговій зоні, і гелікоптер. Позаду лежав табір, який затримав мене на чотири тижні довше за задуманий час. Попереду - вихід з легенди і дорога в редакцію. Цікавість і розпач, догани й визнання. Коло за колом. Крок за кроком. Чи справдяться мої сподівання? Чи може, місяці, сповнені потаємних непевних дій поза очима названого батька, будуть втрачені марно? Вже кілька років моє життя спрямоване на те, щоб скинути контроль того, до кого я йду цим гірським шляхом; того, хто наді мною, хто творить цей дивний експеримент, хто лещатами затиснув мою волю і примушує мене йти до одному йому відомої мети – йти, незважаючи ні на що. Того, хто називає себе нашим батьком. Інколи він дивиться мені просто у вічі – до речі, це, очевидно, неабияка почесть – але він дивиться так, ніби співчуває мені. Ніби він знає щось, що мені невідомо; чекає від мене чогось, чого я не можу досягти. Він гірко зітхає і погано спить ночима. Це знаю я, як ніхто. Він суворий і мовчазний, і попри всю його владу, я знаю одне – він, як ніхто, потребує і шукає допомоги. Підтримки. Бодай розуміння. Шукає в усіх нас, і передусім шукає в мені. Та не знаходить.

Я хочу одного – вирватись. Моє бажання сьогодні як ніколи близьке до виконання; і як ніколи залежним воно є сьогодні від кожного кроку. Я не вирвусь, якщо зараз послизнеться нога, або зіб'ється дихання; або затримається десь там, за перевалом, гвинтокрил; якщо схибить – вже просто насамкінець – таємний мій план. Якщо ліва кишеня буде незадовільною. І вже точно – якщо незадовільною залишиться права кишеня. А ж поки все добре.

5 Сонце, силуючись, відкрило своє скляне жевріюче око і оглянуло табір. І несподівано відчуло різкий зосереджений зустрічний погляд. Зіщуливши очі, кошовий атаман невідомого формування змагався з собою, прагнучи не відвернути очей від зародження ранку – і зосередити всі зусилля розуму на вирішенні нової проблеми. Вона з'явилась в таборі минулої весни. Все було в нормі, її перевірили. У шляху аж від самого центру ніщо не викликало підозри. Вона була сторонньою людиною, якою рухала якась неприємна таємна необхідність. Лише знати, як подивитись – і це ставало очевидним. За час перебування її в таборі – нічого не шукала, нікуди не зникала і ніколи не питала зайвого. І він заспокоївся. Десять місяців вона змагалась майже на рівних – нічого особливого, середні навички, як і у більшості. Ніякої надмірної зацікавленості. Вона не виділялась нічим. А от тепер – за тиждень до першого завдання – вона зникає, залишаючи за собою непевний бентежливий аромат. За кілька секунд, не витримавши, від відвернувся від сонця і оглянув бійців; ті, відчули увагу командира, і скоро четверо з них вже прямували гірською стежиною, налаштовані на той дивний запах.

6 На шматі цупкого паперу – кілька роздертих пакетів розчинної кави і чорні цегляні уламки гидко-приємного шоколаду; механічний годинник на нервовій руці в рукавичках; та щохвилини нервово плескає по лівій кишені. А поруч мовчить мій бінокль. Той, хто обирав місце для табору, на цьому таки розумівся. Вести пряму трансляцію звідси не можна; фантасмагоричні засоби теж не працюють – то ж десь має бути якесь захисне обладання; в цілому, годі й думати про те, щоб бодай якось передати інформацію. Абсолютно мертвий район, і нехай ця метафора залишиться стосовною самого лише зв'язку. Гвинтокрила немає. Кремезний чорний невтомний звір, він завжди залишає за собою свій чіткий певний запах. Мої друзі, підлеглі, і єдиний мій названий батько – можуть розрізняти його за кілька кілометрів. Я ще не така. Сподіваюсь, ще не така. Саме тому мені залишається нервово плескати по кишені, споглядати годинника і періодично оглядати біноклем навколишні скелі. І лаяти свою долю. А сонце все нижче. Чекаю ще тридцять хвилин.

7

Семеро людей повільно йшли глибоким сніговим слідом, обережно винюхуючи попереду себе швидко зникаючий аромат. Четвертий в ланцюжку виділявся з загального сіро-білого фону чомусь чорним наплічником і червоною хусткою на рукаві. Десь далеко пролунав смутний шум повітряної машини. Четвертий зупинив ланцюжок і хвилину вдивлявся за горізонт. Далі вони рушили обережніше.

8 Гвинтокрил не прибув. Сіре небо мовчало і дихало кригою; все голосніше, нагадуючи про себе, гриміли колеса мого наручного годинника; десь далеко чулися навіть вже помахи крил невідомих птахів; вже здавалось, що чую, як снігові барси за кількадесят кілометрів тягнуть в себе повітря в пошуках сніданку; а гвинтокрила – не було. На вогні запальнички згорнулась, почорніла і вмерла передостання блискуча обгортка від харчового мінімуму. Витерши руки мокрим лапатим замріяним снігом, я рушила пішки. Давила вага невеселих роздумів. Посилаючи мене, наш названий батько довго вагався. Він переважно не каже мотивів своїх рішень, але всім давно вже відомо – одну з нас обере він за головну. І відомо, що його роздуми точились останнім часом навколо мене. Принаймні, так всі вважали. То ж завдання було незвичайним. І, з урахуванням всього, про що просто не час ще казати – візит в ту «редакцію», на нашу законспіровану базу, є лише першим кроком моїм у шляху до свободи. Крок за кроком в холодному світі. Як і всеньке життя.

9. Багато років акторської майстерності. Матеріалознавство. Політичні технології, фантасмагорична техніка і психологія. Біофізика і нанотехнічне виробництво. Типовий набір людини, що вирішила займатись найцікавішою справою з усіх. Створювати власні світи. Кожен з нас, хто пройшов фантасмагоричний вишкіл, добре знає, як формувати світ під свої потреби; якими ці потреби мають бути, щоб все не завершилось занадто трагічно; і як скористатись здобутими змінами. Як знає і те, що є і інша форма впливу на всесвіт. Кожен із людей входить в «усталений порядок речей» в якійсь, притаманній лише одному йому, і водночас схожій на сотні інших – власного виробництва життєвій ролі. Взаємодія з іншими такими акторами, наслідки впливу інших персонажів, зміна і винайдення нових ролей – все це змінює світ такою самою мірою, якою його можемо змінити ми. Різниця лишень у часі. А люди, які створюють для інших ці ролі – наші батьки, вчителі, кохані користуються іншими для зміни власного, нашого з ними спільного, всесвіту. Будують із нас, а ми із них, як із цегли або конструктора, свої затишні внутрішні каземати. Але є ще дивні сміливці. Які не дозволяють втягувати себе в загальне творення світу. Які вивчають масу засобів позбутись зовнішнього впливу. Які відвідують закриті лекції і крадуть шмати інформації задля однієї мети – як завгодно накинути світові власне бачення.

Частина із них працює з людьми. Це, так би мовити, програмісти всесвіту – в його вузькому і водночас широчезному розумінні. Вони дивляться так, як дивився цей – один із найкращих. Потім вони щось записують на аркушику цупкого паперу, беруть біометричну пробу і зліпок спогадів. Потім, попрощавшись, вони беруться до праці. Розсортовують спогади по яскравості. Розкидують біометричні дані по майданчиках. Беруть карту місцевості майбутьнього мого проживання і невідривно дивляться на неї, шукаючи в головах мешканців того району історію, здатну вмістити в себе гостя. І коли хтось трохи тремтячими руками приймає срібний тонкий прямокутник – своє нове посвідчення – він знає, що мій новий світ буде створено на належному рівні. В очах цього світу його буде повністю легалізовано. І коли двері непомітного сірого помешкання зачиняться за людиною, яка, цілком можливо, несе в кишені друге життя, людина та може подумати дещо з такого: Вірю, що в районі мого прибуття мене вже знатимуть принаймні кілька осіб, знатимуть давно і близько; що питань не виникне ані у журналістів, ані в поліції; що люди підуть мені назустріч, і – дякувати втомленій волі володаря цих таємних знань – що я виконаю все, що задумав.

10 Намацуючи в кишені жадане посвідчення, Рауль міряв неквапливими кроками хрусткий невкатаний ще зранку сніг. Щойно він залишив оселю майстра легалізації, і мозок викреслював черговий з пунктів майже створеного майже бездоганного майже плану. Надто заглиблений у власні думки, Рауль навіть не одразу вгледів на розі струнку фігуру чорнявої дівчини. Спершись спиною на стовп давно поламаного вітром іржавого світлофора, вона, дуже схоже на самого Рауля, так само задумано, дивилась вздовж вулиці – у свою внутрішню далечінь. Чекає чогось? Когось? Рауль ішов далі, краєм ока помітивши, як дівчина теж рушила – цікаво – в той самий будинок, в якому щойно був він. Дочекавшись, коли вона зникне за грубими ґратами входу, зупинився. Закривши очі, знов спромігся вигнати із себе думки і відчути голос всесвіту. План летів до бісових прадідів, і задоволений регіт богині хаосу котився тихим провулком, здіймаючи сніжні приземлені хвилі. Бо то була Олена. Такі зустрічі, часто казав про це Кий, не стаються даремно, ані, тим більш, випадково. Часи дивних збігів минули давно, ще в момент відкриття варіантів реальності. Якщо вміти дивитись, в такі ось моменти можна побачити ті оспівані сотнями таємничі мотузки, що прагнуть усім керувати. Гратись з ними – ось те, що мій давній приятель вмів якнайкраще. Але він далеко. А сам я лише відчуваю гірку небезпеку, і не здатен її зупинити.

11. Якщо ти хочеш просто прожити життя – у тебе є безліч шляхів. Якщо ж ти хочеш залишити слід на непевному піску наших давніх і новостворюваних світів, хочеш не лише для того, щоб про тебе згадали, а щоб і ті, хто не знав тебе зовсім, почувались трохи краще завдяки тому факту, що ти-таки жив – шлях у тебе лише один. Проживи власне життя, не зважаючи на думку загалу людей; стався до життя, як до витвору мистецтва, як до твоєї власної – першої – партії в симфонії нашого спільного оркестру; для цього – вмій грати в оркестрі, але вмій і самотужки творити мелодії; коли настане час, ти

дізнаєшся, як важко скласти путящий квартет; людей, які дійсно варті співпраці, будеш ти довго і тяжко шукати. То ж шукай і давай відшукати себе; грай у «класики» розмаїтими смугами свого нечорно-білого, багатогранного розмаїтого життя; приймай і надавай допомогу, з кожного руху роби танець, і люди – звичайні люди, втягнуті тобою в калейдоскопічний хоровод щастя – навіть не знаючи нічого про тебе, будуть вдячні тобі. А декого з них ти зачаруєш. Хтось, вражений і захоплений, просто зупиниться і скаже слова, гучно і несподівано – на підтримку твого таланту. Ті слова віділлються простим невибагливим звуком клаксону або соняшним зайчиком у вікні; посмішкою незнайомої людини, або зеленим світлом ввічливого світлофора; незграбним вітальним коротким повідомленням від відданих друзів, чи відчуттям тепла коханої людини десь поруч. Десь поруч. Певен, що ти можеш почути такі слова вже зараз. Зупинись. Прислухайся. Чуєш? Так, це вони.

12 Олена штовхнула сталеву ґратовану браму і зупинилась. Раптом їй зачудився якийсь рух за спиною, і вона повернула голову. Але вулиця була пустою; навіть впевнений у своїй чарівності сніг падав вже не так охоче, як зранку. Від воріт в напрямку двері тягнувся ланцюжок зворотніх слідів. Хтось щойно виходив з брудних сірих дверей, що виднілись навпроти. Значить, всередині є тільки він. Олена зробила перший непевний крок, далі швидше і швидше – а потім стрімко вбігла на сходи і прочинила вхідні двері, заспокоївшись лише після того, як вони рипнули, відрізавши її від зимової вулиці. Та заспокоювалась зарано.

13. Рауль саме встиг оббігти понад парканом дім і незадоволено позіхаючий УАЗ-Партіот, щоб побачити, як, зайшовши бічним входом, до дому обережно пробираються двоє. Вони були повільні, але впевнені; перший раз-у-раз здіймав голову, ніби винюхуючи дорогу; другий оглядався по сторонах, і Раулю довелось несподівано сильно напружитись, щоб відвернути його увагу від себе. Але того, що було далі, він відвернути не зміг. Всередині дома пролунало якесь гуркотіння, яскраво блимнуло з брязканням розбите скло, і крізь розірваний дзеркальний отвір майнули паростки кровожерливого полум'я. І постріл!.. Двоє прийдешніх миттю дістались дверей, напрочуд легко розчахнули їх і зникли всередині. Збентежений Рауль поринув за ними в жар суцільної пожежі і руйнування.

14. Олена зачинила за собою вхідні двері і вже потяглась за зброєю, коли раптом, здивований, збентежений і небезпечний, в коридорі з'явився він. А далі – свист і гуркіт – маячня якась, це я, я збираюсь його убити – думала Олена

і падала, не встигнувши навіть вийняти зброї, а майстер легалізації перескочив через неї і майнув до виходу а за спиною в нього розгортався вогонь. І далі лунали постріли. Двічі поспіль просто у спину – дивні картини кривавими плямами. Єдина думка про те, що – не встигла, не встигла. В очах – тіло майстра, вже мертвий, і це остаточно. Ззаду дивно і страшно – темні постаті і дзеркала, нічого не чути – думки складались в суцільну безглузду веремію, Олені вдалося в падінні прочинити якісь бічні двері, і вчасно здиміти зі шляху двох сірих роз'ятрених постатей, перша з яких тримала в руці пістолета.

15. Рауль перемахнув через паростки вогню, шкірою відчув спеку крізь отвір бічних дверей в безнадійно зруйновану вогнем лабораторію, і пробіг коридором ще далі. Відчуття наближення пострілу захопило одразу, а далі думати вже не було коли – він налетів плечем на спину того, що – вже – стріляв в спину майстрові, скинувши його на пошматоване пострілом скло вхідних дверей, просто на тіло убитого – і реактивним рухом, розвертаючись, просто випроставши руку, розбив його голову об вугол дубової шафи. А з-за тіла білявого красеня на нього дивилося дуло невеличного пістолета, і тепер лише щойно – він почув звук іще одного пострілу, і відчув-таки біль.

16. Рауль За нами був палаючий будинок і дивний розпач Олени; вона до останнього не хотіла залишати оселю майстра легалізації, чомусь оглядаючи кожен ще цілий і не задимлений куточок; то ж мені довелось хапати її за руку і силою пхати в «Патріот», що здивовано прийняв нових хазяїв. Ні на них, ні тут не було документів, і жодна деталь не казала мені про те, хто вони і яка мета їхніх дій. Маючи кілька секунд вільного часу, я б витяг частки інформації – та от хоча б з цієї дивної мовчазної дівчини, яка надто очевидно щось приховує. Але ні, треба вшиватись, і я випалюю весь гас, кидаю джип і останнім зусиллям відганяючи увагу поліцейських акул – там, далеко у небі, прямую до залізничної станції. Тягнучи стрімко Олену за її тонку руку, врізаюсь в напівзакриті вже двері вагону – крізь тісняву тамбуру, в гулкіт радіючого звільненню потяга, і на сидіння; і в падінні вона якось дивно сіпається, ніби побачивши щось у далині вагону, я намагаюсь щось зрозуміти – Але все іде вщент, у запаморочливий поцілунок. Останнім сполохом дивно і передчасно згасаючої волі бачу трьох молодиків, яких наша поява завела в безмежне, фізично відчутне здивування; то ж зараз вони поволі йшли до нас, з протилежного боку вагону, проходом між крісел. Відчуваю дивне багатошарове хвилювання Олени. Вона дивиться в мої очі, глибше і глибше, і я раптом думаю, що вона лише намагається якнайточніше розгледіти в них – немає сумніву – тих нових нападників, що за її спиною, обличчям до мене, зробили ще крок до нашого крісла; але те збудження, що я відчуваю в ній – лише на одну маленьку частину є збудженням

передчуття бою. Коли трьом молодикам залишається лише один крок, її зуби раптом вгризаються в мою нижню губу; але ані смак крові, ані рішучі грайливі небезпечні очі Олени, мене вже не лякають.

17. ...Нагнітаючи тиск на гладенькі сталеві незаймані рельси, бігли, бавлячись рухом, колеса могутнього локомотива. Морозно пахнуло ударною хвилею, ритмом і запахом, і промиготіли очима тонни сталевих вагонів за ним. Ніби під килимом реальності, мчав сталевий довгий і стрімкий циліндр під поверхнею ночі. Освітленим нутром своїм потяг ще пам'ятав запах двох пасажирів, що залишили його, разом з іншими, кількадесят кілометрів тому; щастя і втома, невимовне полегшення дихало з їхніх пестливих обіймів. Очі дівчини були повні суміші тривоги й невимовного щастя. Очі хлопця – щасливі і обережні. І на те були підстави. На останній зупинці потяг мав спорожніти, та не спорожнів. Ще залишались в вагоні, в його електричному теплому нутрі, трійко невизначених людей. Вони були вщент закривавлені, непритомні і повільно вмирали. То ж їх, мовчазних, вдягтнутих в чорні і злі однострої, віз потяг до кінцевої станції; і вже прокинувся той робітник залізниці, хто вранці-рано побачить їхні знівечені тіла.

18. А далі – вже ближче до ранку – двоє рухались, осідлавши спортивного мотоцикла. Хлопець навмисно обирав дорогу подалі від широких трактів, і все одно акули з висоти намагались їх наздогнати. Дівчина знервовано і віддано обійняла ззаду зосередженого чоловіка. Обійняла за шию. Якби щось раптом сталось, один необережний рух під час повороту – руки дівчини просто за інерцією поламали б хлопцеві хребет. Це бачили всі, хто міг це побачити. Але він не зважав.

19. Олена Очі Рауля були дивні; сполохані і замріяні водночас. Він очевидно не очікував такого стрімкого повороту подій, але й сам радий був уникнути небезпеки свого викриття. І тому мовчав. Він не міг не знати вампірської жорстокості; він не міг не розуміти, про що тоді йшлося. Одначе він нікуди не йшов, сидів тут і уважно вдумливо слухав. Сидячи навпроти Рауля і розповідаючи йому дивні збіги цієї історії, важко було потроху не піддатись теплу. Сильному, щільному й впевненому. Теплу, що захищає і заколисує. Не піддаватись важко. Але потрібно – бо те, що він має знати, різко обмежене. І те, що я можу сказати, не повинно торкатись нічого... нічого... принаймні, поза офіціною думкою. Тому мій одяг треба покласти так, щоб не гримнуло в правій кишені. І в лівій. А більше можна ні про що не думати.

20. Свіжий ранок в тихому шляхетному уславленому місті. Пам'ять не хоче приймати жаху вчорашніх подій; вона повна останньою ніччю. У ранковому світлі чорнявий Рауль тре, зосереджуючись, свої темні очі і вкидає в горнятко з водою чорну кавову пігулку. Ставить поруч. І Олена, задумана, в чорному светрі, розглядаючи руку з горнятком – чисту руку, яку щойно вчора сама відмивала від теплої крови. Повільно, по слову, зплітаються фрази. Вона гріла руки горнятком, дивлячись вниз на засніжені вулиці крізь стрільчате вікно, і відчувала, як різні думки Рауля змагались під тихе звучання далекої вулиці. Ось і ще одним місцем менше. Вдруге з'являтись тут він не буде. І знов ця дівчина поруч. І знов він не в змозі передбачити жодного кадру. Лише крає душу відчуття небезпеки. Намагаючись приборкати плин подій, Рауль піднявся і зробив крок від вікна. Все лежить на поверхні. Вона має бути якось пов'язана з цими подіями – свідомо, чи ні. То ж Рауль розвернувся і вдарив – хоч словом, а втім: - Зізнавайся, ЩО – ти – везеш?!...

21. Рауль Вона спантеличена, це очевидно, дотиснувши, знатимеш більше – в очах у Рауля з'явився холодний вогонь. Тим часом лагідна рука Олени повільно занурилась у кишеню камуфльованих штанів, і витягла сірий пакунок у щільній обгортці. Це плівка – стандартна плівка для відеокамери в ніжній руці, рука простягається білим зап'ястям вперед, а погляд не стримати, Раулю, чекай, ти для цього приїхав, для цього гримів ти на цю бідолашну? Забирай погляд і починай міркувати, тобі ще потрібен твій мозок! Стрімке шурхотіння касети, обличчя на екрані, і ріжуть нестримні спогади. І не відірвати очей від екрану; Олена, відчувши, що щось відбувається, все ближче і ближче, і дивно виблискують її спантеличені очі; вона ж бо здивована збігом обставин – як зустріч в високих горах призвела до такої реакції, і мужній хлопак, що був здатен убити неодноразово, кусає губу і веде себе так, ніби його життя розвертається там, по той бік, в миготінні екрану, а самі вони, в сантиметрі від одного одна, лише чорно-білі рухомі плями, лише заспиртовані спогади, дикі і мертві. Лякаючись погляду спустошених його очей, невідривно прикутих до руху тіней на екрані, нерішуче, невпинно, вона нахиляється близько. І тепло, безпечно його обіймає.

22. І двері вагону герметично зачиняються, він стоїть і дивиться в тоноване скло, крізь яке ніяк не може мене побачити. Користуючись нагодою, я посилаю йому сумний повітряний поцілунок і ніжно прикладаю руку до скла. А він раптом повторює мій рух, і зі свого – чорного непрозорого боку бар'єру, що вже нас розділяє, прикладає свою руку точно до моєї, так що лише сантиметр керамічного витвору стає поміж ними. І коли потяг рушає, він дивиться, не дивлячись, мені просто у вічі, промовляючи одними губами те, на що я дуже хотіла би сподіватись. До можливої зустрічі.

23 Олена За годину, витерши останню сльозу і вже звільнившись від апатії, я сиділа в кріслі напівтемного – я не вмикала світла – купе; через одного зі своїх лейтенантів названий викупив для мене цілий відсік, тому двері були зачинені, а на ліжку, на незайманій ковдрі, поруч зі вщент роздертими смердючими похідними речами, лежав мій наплічник. Я прислухалась. Викликати вогонь завжди важко. Названий казав про це як про внутрішній акт, хоча зовнішні сили можуть допомогти в творенні. Надлишок енергії, моя зла журба, є сьогогодні внутрішнім паливом, і звільняючи його, я викликаю вогонь. Контролюючи його, я той вогонь стримую; якщо у мене вийде, то похідний однострій, і тільки він, зникне без сліду. Якщо ж ні – двері закрито – і зникне не тільки він. Крихітний плин нагрітого повітря не видасть мене, якщо в цьому потязі не їде хтось втаємничений; наприклад – лейтенант надзвичайників; або емісар опозиції, хтось із наших. Але це було б занадто неймовірно. Так, я точно знаю, що серед пілотів потяга є персона з контролю, але йому мене не знайти. Тому запах горілої тканини стає сильнішим, і мені трохи легшає на душі. І ще трохи. І ще. Аж зненацька хтось постукав у двері. Я розплющила очі, оглянула ліжко і поновила дихання – речі було знищено, і навіть жар уже розійшовся. На арені залишався наплічник з речами і однією касетою, Олена в халаті, і хтось за дверима.

24. Командир гірського загону прорахував усе досконально. Вирахувавши вікно, за яким ховалась мета його подорожі, він спокійно їхав повітряним мотоциклом вздовж визначеного вагона. Але все рушило інакше. Коли це сталось, він лише встиг помітити, як щось дивне – а я була дивна в моєму вбранні – майнуло йому поза спиною – на сідло мотоцикла; вже потім він почув звук розбитого скла, а ще потім – відчув дуло пістолета біля власної шиї. Так, в швидкості вампірам і їхній прислузі не можна відмовити; але я теж не мала права його недооцінити, бо мотоцикл пішов вбік і вниз, і лише боковим зором побачила я кількох піхотинців, що вистрибували в розбите мною вікно. Добре, що перед тим вони витратили секунду на ламання дверей і перевірку наплічника, в якому плівки вже не було. А він просто перевертав мотоцикл. Не зважав на висоту і на швидкість. І я певна, перед його очима не було картин з поламаними хребтами і звернутими шиями. Він збирався впасти просто на ноги. Як кіт. І ми падаємо, сніг забиває очі і заважає дихати, штовхаю ногою мотоцикла, щоб не опинитись просто під ним – аж тут командир піднімає голову, і я зненацька дивлюсь йому в очі. І пауза. А далі - вціпившись в комір однострою – рух-розворот-падіння – намагаюсь задушити супротивника або ж просто примусити його відпустити мене – падаю – відчуваю однією ногою на всю довжину холодний гірський сніг, а інша – саме та, травмована – зажата в лещатах

тренованих рук, ооооо ннннііііі, біль жере все навколо, а над головою – темнішає від новоприбулих. ...Ну добре! Мене почало накривати, я під владою кривавої феєрії, і руки, що тягнуться до мого тіла, вже запізно прибирати назад. Перший хапається за обличчя і падає в закривавлений сніг; другий котиться в сніг, намагаючись загасити палаючий одяг; навіть командир трохи відпускає захват, але в руках чергового піхотинця я бачу фантасмагоричний генератор сну; нога, що ламає щелепу їх командирові – відпусти, покидьок! – вже не вирішить нічого, чорт, де ж мої леза, ну що за завдання, я падаю в жалість і смуту, складаючи внутрішню зброю, бо сил вже нема - але генератор чомусь не спрацьовує. Перевернута і затиснена тілом командира, на грані паніки, можу ледь слідкувати за подіями, і руками відштовхувати навалені на мене тіла; коли навантаження трохи легшає, на новому диханні стрибаю в стійку, хапаю в повітрі зненацька побаченого – чорт, звідки? – пістолета і зустрічаю передостаннього короткою чергою в груди; а останній піднімає руки... Постріл – і куля змушує його кинутись навзнак, а вже тут я нарешті розумію, що не одна. Крізь силу оглядаюсь, рефлекторно очікуючи нової невідомої небезпеки. Неподалік – дівчина! Я згинаюсь під вагою всіх несподіванок, мозок бунтує і лише фіксує очевидне; вона в сіро-білому камуфляжному однострої; пістолет опущено в правій руці, ліва вільна. Дві кобури навхрест, великий комір срібного светра і темні очі; погляд неприховано оцінює. Оцінює мене. А ще в тих очах – полегшена ще-не-посмішка і щось більш глибоке, що я не встигаю помітити, бо незнайомка робить два кроки вперед і простягає мені руку; я важко, на одній нозі, підводжусь і намагаюсь «оцінити» її у відповідь. Але дивом - лише намагаюсь.

25 А далі сидимо на сніговому пагорбі під залізницею. Не хочу показувати, що не відчуваю ніг; натягаю на саму лише верхню частину тіла теплі речі, що їх видобула – а як її звуть? - зі свого рюкзака, і відчайдушно забиваю ефір: Нам треба дізнатись, де зараз потяг. Очі дівчини стають заглибленими, і голос міняється, коли вона відповідає, продовжуючи копирсатись в наплічнику: Еееее... схоже, рухається далі, вже в сотні кілометрів; а що йому буде. Вони викликали зв'язком сюди дві патрульні акули, але думаю, що серйозніші люди приїдуть швидше. Вони вже на підході. Можеш іти? В неї біла акула на зразок патрульної, фарбована нещодавно. Машина стояла далеко біля кілометру дівчина тягла мене на власній спині, коли я таки не змогла подолати опір штанів, і допомогла вона обережно й тактовно. То ж тепер теоретично ми рухаємось на північ – я розповіла про невідкладну справу в редакції, і Зоряна – так її звали – безвідмовно розвернула літальну машину. Практично ж все швидко мінялось, слово за словом. Тут було щось невідоме, але вона не квапилась розкривати карти. Вже оглядаючись у салоні, я зауважила напівстерті емблеми університету фантасмагорії на панелі приладів, і чиюсь фотографію. Натомість Зоряна спитала мене, що сталося з тими двома, які впали першими під час бою; і чомусь, втрачаючи все, усвідомлюючи провал мого

завдання, я все ж таки розповідаю. Очікую страху в очах чи якихось необдуманих дій, хоча – в глибині свого серця – я певна, що цього не буде. І дійсно; згадка про вампірів не викликає в неї навіть здивування; це складає картину докупи. Отже, Зоряна. Універститет фантасмагорії, гучна справа кілька років тому; названий батько тоді приділив цьому увагу. Зважаючи на втрату мною єдиної ефективної зброї і на непересічні здібності моєї нової знайомої – звісно, так склались обставини, а втім, це може бути мій вихід. Ніби у відповідь на мої потаємні думки, я чую слова Зоряни, і ледь стримуюсь від відкритого нестриманого здивування – бо каже вона так: Слухай. Ти вже, мабуть, розумієш, що я невипадково була там. Ти вже точно згадала, хто я є. Я це бачу. Це не підстава, ані провокація; я тебе шукала, бо потребую твоєї допомоги. Я шукаю... одну людину. Очі мої вихоплюють фотографію, закріплену міцно на панелі приладів, а Зоряна киває головою і просто продовжує: І я так само – знаю, хто ти. Я знаю, куди ти ідеш. Проведи мене туди, всередину – і я зможу тобі допомогти. Кількість збігів зашкалює, думаю я, і намагаюсь осмислити те, що відбувається; зустріч з Раулем, втрата касети, погоня, Зоряна, мій названий батько – все це має щось спільне, все до чогось веде; але часу на роздум нема. Темні уважні очі моєї нової знайомої вимагають відповіді на щойно проказане. І що ж; я кажу: Так. Я проведу тебе просто до місця. За однієї умови. Тебе не мають викрити. Ти повинна стати для них своєю. Ти зможеш? Глузлива посмішка і гіркий невідривний пронизливий погляд: Я зможу.

26. Дзвоню Зоряні з готельного номеру, що нам пора збиратись, і все перевіряю востаннє. Все наче на місці, і голове – бодай одна, не головна для мене, але головна для названого батька мого, таємнича касета. Розкриваю обгортку і трохи здивовано, не довіряючи очам власним і пальцям, розглядаю тонкий керамічний корпус. В руках моїх – інша плівка. Не знаю, коли і як це сталось, але у мене в руках інша плівка – не та, з табору, яка була моїм основним завданням, а інша, так мною і не знайдена в оселі майстра легалізації, та, що дає мені зброю в боротьбі з волею названим батьком, мій передостанній крок до власної волі – вона була у мене в руках. А іншої – іншої ніде нема, і це щось пояснює, бо при мені була завжди тільки одна касета, про існування якої знав Рауль. І саме на нього зміст її, наразі втраченої, справив таке дивне враження; його сльози я пам'ятаю і дотепер. То ж касета якимось чином була у нього; це дивно, гра випадковостей стає все більш заплутаною; це повинно щось означати. Я певна, що розгадка проста, і якби не виснаження, я б уже здогадалась. Втім наразі це не мало значення, бо ця плівка була у мене – а це найбільше, про що я останніми тижнями благала далекого Бога, який, здавалось, зневірювався в мені все більше і більше. Було за що, зрештою; а якщо бути чесною – ще й буде. ...не зав'яне, дівчино, не зав'яне

єсть у мене сестриця – догляне... Але просто зараз треба приховати свої почуття від моєї нової знайомої; вона хоче потрапити до названого батька – що ж, добре, я навіть знаю, в якій якості мені її представляти. Прошу, люба. Тобі на цьому місці буде зручніше.

27 Кремезний сивий чоловік поклав руки на голову, стиснувши довге сиве волосся. Він уважно і грізно дивився в очі. Нова кандидатка була полонена Оленою на вокзалі, вже за крок до входу в підземні сховища. По словах його найкращої названої дочки, вона була варта уваги. І, дідько знає, це було правдою. Зрештою, лише це рятувало Олену він миттєвої смерті, бо завдання фактично було проваленим; лише його загострені почуття говорили йому, що там, далеко у горах, готуються до вирішального удару його давні вороги – наймані воїни Надзвичайного Комітету. Привернути на свою сторону одну з тих, хто один раз вже переміг надзвичайників, тоді, давно – було неабиякою вдачею. І одночасно – великим тягарем. Бо новоприбула була значно, значно краща за будь-кого з його названих дочок. І саме це ламало всю його схему. Всі стосунки. Всі підготовчі плани. Він ще не знав того, але кінець спротиву наближався стрімко; і лише керувати його плином залишалось Найвіщому. Він уважно роздивився результати посмертних аналізів Санчеса, і не зволікаючи, набрав номер Зоряни.

28 Тоді, у вогненному колі будинку майстра легалізації, сталась цікава річ, яка безперечно потребувала уваги. Коли один з двох нападників виронив поплавлену касету з мертвої руки, я машинально нахилився і підібрав її, і тому не встиг помітити швидкого руху Олени; тоді пощастило, і кулі вдалось уникнути. І далі, в той час, обдумати це так і не вийшло. Побачене в будинку з вежею змусило мене мобілізувати всі сили. Я розумів, що тепер настає час повертатись – повертатись до давніх друзів. Але я також розумів і інше – без цього доказу я не можу з'явитись перед ними. Крім іншого це було просто небезпечно, і я – як ніхто з них – міг оцінити велич цієї новопосталої небезпеки. Тому, жодної секунди не вважаючи, що обгоріла касета потрапила до мене випадково, я обміняв її – поклавши в кишеню Олени вночі перед днем нашого прощання. Я вагався. Не знаючи, що саме було кінцевою точкою небезпечної подорожі тої дівчини, відчував, що це аж ніяк не загадкова «редакція». Та часу на роздуми було дуже і дуже мало. Сподіваюсь, моє рішення стане вірним.. Сподіваюсь ще мати шанс в цьому пересвідчитись. До можливої зустрічі.

This page intentionally left blank

E 1. Створивши те, що створили ми; перетворивши світ на те, чим він є зараз; спромігшись бодай зрозуміти те, що самі ми не впораємось, досі ми не відповіли на основне і нагальне питання. Куди і навіщо ми – так – рухаємось? Маючи такий інструмент, маючи таку зброю, чи замислились ми хоч на хвилину – чи змінилось щось в нас самих? Чи дістане нам мудрості користуватись нашими новими інструментами доречно? Чи зможемо ми задіювати наші нові ліки вчасно? Чи вони – вже ставши нашою новою зброєю – повернуться проти нас? Ми керуємо всесвітом, нашим маленьким затишним всесвітом для кількох; а чи не настане день, коли той всесвіт знов сам почне керувати нами? І, знаючи всі наші справи, куди він нас керуватиме? Я вже починаю сумніватись, друже. Чи є наш піддослідний таким самим пасивним, якими є всі його окремі складові частини? А ми, які – ніде правди діти, таки є однією з цих частин – чи не є ми його інструментом; його ліками? Його зброєю? Ми змінили все, як нам було зручно, зупиняли процеси і рухали маси. Але історія не має закінчення, і чи не прийшов час змінитись і нам? І як змінитись?

2. Кий Мене відмовляли від цього кроку. Мені нагадували про поліцію і про “ази”; про те, що треба залягти на дно і надійно сховати надбане. Вони були праві, моя поведінка здавалась дивною і необачною. Була такою. Але я завантажив щойно отримані документи в машину, кликнув охочих і рушив зі схилу над рікою, де був розташований табір, на захід, в столицю. Я їхав давно, і вже далеко за моєю спиною хлопці розгортали тонке пошукове таборове обладнання, і налаштовані були отримати перші результати вже до часу мого повернення. Якщо я повернусь.

3. Будинок був темним, і лише великі стрільчаті вікна нехотя давали місячному сяйву продертись крізь пил і темряву, і упасти на білі сторінки в моїх занімілих руках.

Охоронці міряли кроками мозаїчну поверхню підлоги десь далеко; а все інше спало солодко, на мене не зважаючи.

4. Два дні потому окуляри чиновника хижо виблискували; часом мені здавалось, що вони пітніють самі по собі. Неквапливість його – дратувала. Мені навіть хотілося притримати його за руку і самому вивести на паперах його підпис. Як в старі добрі часи. Але тепер – після того, як довоєнний архів наукового інституту проблем прикладної фантасмагорії, заснованого ще моїм батьком, потрапив до мене, я був змушений ризикувати обачно. То ж я стримався. І тому парамілітарна зграя хлопак, не схильних до надмірної рефлексії, що віднедавна була під моєю орудою, тепер (я дивився на руку чиновника, яка повільно виводила останній підпис) офіційно називалась археологічною експедицією.

5. Торвальд Осадчий поворушив пальцями ноги. Черевик, в якому відбулась ця подія, вже годину не рушав з педалі прискорення; за бортом повітряного човна Торвальда коїлось пекло в масштабі один до одного: залетівши за три звукових перепони, літальний апарат сина Харальда трощив небеса європейського континенту. Пальці ноги відізвались незадоволено. Але до мети – реєстраційної брами перегонів – гладіаторові з забутого норвезького Норвіку залишалось летіти ще дві третини шляху. Несподівано на невеселі думки пальців відізвався радар повітряної акули Осадчого – попереду в хащах дерев, на холмах правого берега великої ріки, щось відбувалось. Акула зухвало розвернулась у повітрі, зменшуючи горизонтальну швидкість на межі власної цілісності. Не надто переймаючись самопочуттям тренованого гладіатора, вона хижо зблиснула різьбленою тонкими каналами поверхнею і майнула вертикально униз. І зникла з лінії пильного погляду далекого радару.

6. А в цей час кількома сотнями метрів нижче, в товщі вікових черноземів, гранично зосереджена біомеханічна комаха прискіпливо оглядала загублені давно і міцно шматки славетного жовтого металу, ще не наважуючись спробувати його на зуб. Вона відчувала відповідальність. Якщо результати цього тесту виявляться успішними, треба буде негайно розвертатись вертикально і долати шлях до поверхні землі, одночасно на всі голоси викликаючи великого, але обережного археологічного екскаватора; бо це означатиме кінець пошуків. Моїх пошуків. Раптом здригнувся простір, і зойки тривоги полинули від тих, що вже встигли видертись нагору. Облишивши золоті рештки й миттю загорнувшись у капсулу, обережний дослідник чекав на наближення небезпеки. Чекав, та не дочекався.

7.

Спочатку до Торвальда повернувся слух. Щось тихенько гарчало, було чути плеск води і співи птахів, які вже заспокоїлись і повернулись до своїх справ. Коли стало сили відкрити очі, у щілини між повіками потрапило світло. Воно несло із собою нестерпний і різкий зовнішній світ, а в ньому – обличчя дивного хлопа. Молодий хлопець з очима дивного настрою тримав одну руку на кермі підвисного мотора, і це сказало Осадчому, що вони у човні. Просто поперед очі, десь у небі пливла несподівана чайка. Краєм зору Торвальд вгадував озброєних людей. Слух довів йому, що в човні був вантаж металевого брязкоту. Все це – вантаж, люди, чайка, включно із хмарами далеко вгорі, повільно пливло до лівого берега.

8. Коли він вдруге прийшов до тями, йому було на що подивитись. Фабрика з виготовлення нанороботів, намети персоналу і оборонні споруди – перед Осадчим лежало велике і добре облаштоване новозбудоване поселення. Фантасмагорича стіна неуваги – плід моїх роздумів і дій – ховала його від зовнішнього світу, бо часу було мало, а вороги були сильними. Похмурий напівнорманн, ще не оговтавшись, дивився собі під ноги, не знаючи, що з ним буде. Не знав того і я, і навіть про себе. Оглянувши його літальний апарат, прочитавши курсові позначки його системи керування, побачивши кінцеву мету його подорожі, я здригнувся і занурився в спогади.

9.

1938 ...Муедзін щойно завершив свої волання, і я нарешті зміг повернутись до важкої розумової роботи. Відсьорбнувши новомодного коктейлю, я забув про склянку і розворошив по прохолодній терморегульованій підлозі шматки електронного паперу. Мені кортіло дізнатись. Після нашого переїзду в ці штамповані розкішні апартаменти мій батько дуже змінився. Раніше він, відомий науковець, любив розповісти про дні, проведені всередині дослідного центру; про зустрічі з людьми; про наше – наше з ним, і наше людське – майбутнє. Тепер все стало інакшим. Визиваний несподівано, він відвідував якісь таємні наради; посилив режим тренувань; рекомендував мені (на цій території – протизаконно) тренуватись в стрільбі з гвинтівки. А ще у нього було інше обличчя. Зранку він зникав, не лишаючи нагадувань; з'являвся посеред ночі; довго розмовляв телефоном з материковою частиною. І було ще те, що змусило мене впертись і намагатись зрозуміти все до кінця – навколо ставалось забагато збігів. Кожен раз, коли я намагався спитати його, відбувалося щось. Коли я розробляв програму проникнення в його документи, будинок виснажено позіхав і вмирав на секунду, залишаючи мій комп без живлення; програма зникала назавжди. Коли я дзвонив його колегам і друзям, їх не було вдома; коли я йшов в гості – обставини складались так, що, ну ви розумієте... але все це лише в одному випадку – якщо на дні моєї душі, десь в потаємному кутку, жеврів намір поставити давно вже невисловене питання. В ті хвилини, коли ми не читали короких повідомлень один від одного, не висмоктували з голосу в слухавці всі емоції, які ще були здатні подолати систему кодованого розподілу каналів; коли наші очі не вдивлялись в градієнти з шеренг біополімерних прямокутників,

намагаючись вгадати в них нас – коли ми були удвох, я намагався спитати прямо. А він мовчав і дивився; мої шматки електронного паперу не приносили користі, а комп'ютери були занадто захищені. Після нашої поспішної втечі змінилось все, і таємниця нашого тут перебування не давала мені спокою, прагнучи бути відкритою. А він не заважав мені думати.

10. Колись – я ще пам'ятаю ті дні – нашим домом був замок на півночі звідси, далеко, за морем. І частих гостей наших я бачив на обкладинках відомих політичних журналів. Чорні очі мого батька не раз сміливо і навіть зарозуміло дивились в очі нашого тодішнього президента, і я був гордий і зовнішньо чемний – син, що наслідує велич. Пригадую, що читав я з самого малого дитинства; здається, навіть, що спілкування з чорними друкованими химерами почалось для мене раніше, ніж перші спроби заговорити. Я читав все, що падало в око, і жодного дня не пропускав останніх новин. І одного дня “вибухи на виробництві”, “президент висловлює подяку” і сіре обличчя батька о четвертій ранку в дверях моєї кімнати зв'язались докупи; коли літак прийняв на борт окрім нас з батьком і купи різних речей ще двадцять спецназівців в дивних сірих одностроях під орудою злющого капітана, я вже точно знав, до чого це призведе. А ввечері – вже в за двома морями – я з недовірою дивився на себе в дзеркало і намагався запам'ятати нове обличчя батька, подумки прокручуючи аеропортову стрічку новин, яка волала несамовито: ...завдяки трагічній випадковості світ знов на порозі війни. Іван Могила каже... Тоді нам ще вдалось перетнути кордони; за кілька місяців він заспокоївся, закинув щоденні заняття будо, і мені знов стало нудно – місцеві на цьому мистецтві не знались, як не вміли й стріляти; а перегонами я не цікавився. То ж я повністю занурився в пошук розгадки участі батька в подіях, що перевертали світ крізь маленьке віконце останніх новин; що водою лились на екрани, розповідаючи про загибелі і воскресіння; про докорінну зміну правил нашої гри. Війна тривала, батько зникав і з'являвся, лікувався і щось писав, а я так і застиг на місці.

11. Далі в спогадах починається дим і мряка, поволі виринає ніч і світло смолоскипів на стінах, і розмова двох сильних людей під куполом нашої центральної кімнати. Жовтогаряче колихались тінь мого батька і – проти нього – фігура дивного кремезного чоловіка з довгим волоссям і пронизливим поглядом. Він стояв в світлі жорстокого засліплююче-червоного живого вогню, обличчям до мене, коли я вибіг на гомін сходами зі своєї кімнати, тримаючи ще нетвердою від наліпленого сну рукою свого компактного карабіна. Мій батько був сміливою людиною, часом занадто, і він не здригнувся, коли почув слова незнайомця. А я - здригнувся.

- Ти знаєш, що це ми затіяли все, що відбувається. І ти знаєш, що нам доведеться за це відповісти. Або протягти все до кінця, або змиритись з загибеллю. Загибеллю всього. Не треба перекладати свій тягар на нащадків.

Сказавши таке, той пан подивився на мене. І тоді я не втримав карабіна – вперше в житті – і зрозумів, що зараз буде. Побачив у красках, розіграв по ролям, не відриваючи погляду від тих темних очей, і – безглуздо і розгублено, але витримав, витримав той погляд. І ще залишилась викарбувана в пам'яті згадка про останні слова мого батька – перед тим, як я розвернувся і побіг від того місця і того погляду, і зупинився – внутрішньо – лише днями потому, перед брамою університету фантасмагорії. Вір мені, синку. Вір мені. Стіни університету надійно сховали мої роздуми і сподівання, і історія ця була покладена кимось там, нагорі, в далеку і темну комору. І тепер він виймав її і розгортав на останніх сторінках. Через копання в минулому – фізичне і метафізичне, через музеї і старі архіви, що не підкорились мені тоді, тепер – правда потрапляла до мене. Хтось там, згори, напевно все ж таки вирішив, що годі мучитись, що схоже, ніби, подолавши плісняву архівів, особистих спогадів і заіржавілого на дні державного апарату, я був готовий. І тому тепер я повернувся додому.

12.

1946 Я виринаю з потаємних думок, осоловіло оглядаюсь і чіпляюсь очима за постать Торвальда Осадчого, який тихо сидить подалі від мене: - ...Хей, чуєш? Слухай сюди. Відвези мене, куди сам прямував. Ну, перегони, розумієш? Послуга за послугу – ти мене доправиш, а там я тебе звільню. Не одразу.

13. Ми взяли владу в руки – найвищу владу – і намагаємось законсервувати її, закочуючи трилітровими склянками; вийнявши меч, ми не рубаємо навіть повітря. Ми хочемо, щоб усі просто так, за виразною формою тіні, вірили в нас, як в великих воїнів і славних діячів. Бо хочемо бодай самі в таких себе вірити.

14. Славетне місто мого дитинства, перлина трьох культур на березі океану, кипіло пристрастями і апетитно шкворчало на сонці. З усіх боків злітались прочани на дива, що давно вже були небачені ніде в світі. Далеко в пустелю було видно наметовий табір новоприбулих. І там, серед тисяч наметів, машин і людей непомітно сіріла маленька акула Торвальда Осадчого.

- ...От краса, і навіть уявити важко, нє? - на звук цього голосу Торвальд відкрив запечені незвичним кліматом очі, і перед його очима, вперше не по частинах, з'явився я. Погляд безнадійно розмореного скандинава відбився від моїх піжонських темних окулярів. Простягнувши нащадкові вікінгів пляшку охолодженого напою, з якої щойно хильнув сам, я роздивлявся навкруги, ніби намагаючись в сотнях облич побачити єдине, задля якого ми тут знаходимось. І згадував. Чи так виглядає наша перемога?

Близько року тому, поставивши собі це питання, я не знав, чи доведеться дізнатись відповідь. Видається, не знаю і дотепер. Там, далеко на півночі, на березі величезної давньої ріки мої хлопці почали щойно копирсатись в недоторканих досі пагорбах, не знаючи, що і навіщо шукають. І знов – я не знав те і сам, і не думаю, що відповідь постане переді мною навіть після завтрашньої зустрічі. Але поки не дізнаюсь – не відступлюсь.

15. Страус ховає голову в пісок, а державний діяч ховає пісок в голову. Я пишу це, прочитавши ваш останній звіт по створеній ситуації. Те, що ви пропонуєте, є самозгубною дурістю, смертю або чимось гіршим за смерть для всіх нас. Чи уявляєте ви, на які зв'язки, які лінії, алюзії, асоціації, які пласти пам'яті ви – ми всі – посягаємо? Ми не зможемо приховувати це довго. Не зможемо, навіть якщо знайдемо підтримку в тому середовищі, яке бажаємо контролювати. Яке вважаємо контрольованим. Є тільки один шлях, тільки одна можливість.

16. Коли ти обираєш один з варіантів, залишаючи за бортом сотні інших (які будуть намагатись мучити тебе по ночах своїми нездійсненними вже принадами), це здається простим і природнім; бо кожен із нас – переважно – таки володіє бодай базовими знаннями в галузі мистецтва вибору. Але це лише зовнішня його сторона. Роблячи вибір, ти, як і кожен із нас, змушуєш світ підкоритись рушійній силі твого наміру; ти обереш, і по прозорих і чистих каналах зв'язку побіжать невидимі сумлінні істоти, щоб донести твій вибір до тих, чиє життя почало щойно від нього залежати. Ти не твориш нічого сам; ти плаваєш в просторі виборів, які визначено по замовчанню для твоєї персональної ділянки безмежного всесвіту; а той всесвіт плаває у тобі. Та коли вибори робляться синхронно і послідовно, коли тисячі варіантів накладаються один на однин, як сліди п'яних монтажників на доріжці до їхнього кунгу, або фізично, розумово і духовно кволих академіків – на харчування до відомчої їдальні, тоді, тоді світ здригається і повертає, розширюється або виструнчається. Змінюється, підкорившись загальній волі. Хто доводить, що керує тою волею; хто зможе видерти ричаги керування з рук безжальної внутрішньої логіки буття – саме тому підкоряються інші, і саме він перетворює світ. Змушуючи носіїв волі підкорятись собі, робити свої вибори синхронно і одностайно, приймати або відкидати різнобарв'я всесвіту, ти “гойдаєш човна”; або нахиляєш його могутнім і впевненим поворотом стерна. Кермуєш ним, як в старі часи. Дурний керманич відривається від реальності, звужує свій – а отже, загальний – простір варіантів, і зрештою затопить човна в прибережному чагарнику ентропії. Мудрий керманич гнучкий і обережний, водночас сміливий і цілеспрямований – він вчасно обирає між всіма, а отже, і між цими варіантами. Ти – мудрий керманич, кажу я собі, як каже кожен. А страх закрадається в душу, бо тоді, коли все це почалось, вони – засновники поточного хаосу – теж були певні. Так, тепер вже це очевидно. Саме це і сталось в минулому. Хтось занадто різко повернув кермо; десь забагато людей пройшли однією стежкою. І наш корабель, наша експедиція, наш всесвіт, втративши шлях, відривається від своєї основи. І гине.

17. Я огледів напівзанурені в пил наші залізяки, невизначено посміхнувся скандинавові й недбало махнув рукою: підем. Піймавши боковим зором трохи здивований погляд одного з сержантів, повераюсь до Осадчого спиною і неквапливо рушаю подалі від табору. Почуття спокою росте з кожним десятком метрів, і поступ несподіваного “балласту” за спиною на диво все ще чути. Рівний і спокійний, він чомусь-таки йде за мною. Вибираємось на схил, з якого вже не видно табору, але зовсім поруч, внизу вогні святкового міста, і найближче до нас характерна постать християнського храму, мети моєї дивної подорожі. Відкашлююсь: - Ти вже мабуть, розумієш, що не варто ліпити постріли навмання, не знаючи, що з того вийде? Торвальд, нудотно кривлячись, позіхає. Я дивлюсь на дзвінницю і намагаюсь відчути за слабким подихом вітру бодай щось, що підкаже мені, в чому справа. Але навкруги – суцільна невизначеність, спека і тиша.

- Це я так; в порядку паріцанія. Насправді ж - от скажи, що мені робити з тобою, га? Вже два дні я тримаю тебе біля себе, втрачаючи час і можливості. Я не знаю достеменно, хто ти такий і навіщо ти мені потрібен. Може, колись ти зрозумієш, наскільки неважливо для мене – чи можеш ти заподіяти мені якусь шкоду, і чи не для того ти насправді мені трапився. Все значно простіше – якщо хтось дізнається те, що знаєш ти, то з тебе витягнуть інформацію і запроторять тебе так далеко, що світло з неба буде єдиним знайомим елементом навколишнього всесвіту. Не усміхайся. Я бачив таке на власні очі. Мене в такому випадку очікує доля значно цікавіша. – Я саркастично скривився і, відігнавши думки, рушив далі: - То ж піти ти не можеш. З іншого боку, я не можу залишити тебе при собі. Бо я не знаю тебе. І не знаю, чого від тебе чекати. Я всівся на гаряче каміння, не дивлячись на свого співрозмовника. Споглядав будівлю церкви і намагався відчути – бодай щось. А далі вже просто чув свій вогкий розжарений голос: - Завівши цю розмову, я роблю річ, яку сторонній назве дурістю. Необережністю. Необачністю. Але я маю свої резони. Я мушу – цього конкретного разу мушу – тобі повірити. Чи чув ти на своїй півночі про університет фантасмагорії?

18. Так, нам потрібна віра в правильність наших дій; віра тих, хто нас оточує; віра людей, дерев, машин і сонця над нами, а найбільше – віра нас самих. Наша власна віра. Чи скаже хтось із нас усіх, що, отримавши контроль над чужими життями, над безпекою і благополуччям – всього що є живого у світі – він вчинив правильно? Що так виглядає наша перемога?

19. Пряма дія проста і надійна; вона є першим, чому вчиться людина після довгої бездіяльності народження. Пряма дія дає очевидні результати; вона не потребує прийняття багатьох додаткових рішень; вона ефектна; вона ефективна.

Та скільки себе пам'ятаю, а надто після бесід з наставником Масахіро, мені більше давалось протилежне. Години зовнішньої бездіяльності. Ретельна підготовча робота. Я не любив показові акції, гучний розголос і шлейф дивовижних чуток. Я любив оминути ризики, пройти, як вода, крізь усі перепони, з'явитись нечутно і тихо піти. Я розв'язував так дифференційні рівняння, розробляв маршрути далекобійників, складав вірші і бився на рингу. І перемагав. І заздрив. Я був першим в багатьох дисциплінах; далеко останнім в багатьох інших; я міг навчити моїх друзів важливих стратегій і деяких правил тактики; але вони – своїх ефектних, просто і швидко роздираючих реальність, дрібних, сильних і непоступливих трюків, навчити мене не могли. Лише з Зоряною ми розмовляли про це; лише вона могла дати мені належний приклад. Лише її слова будили в мені – бодай бажання, не змогу – збагатитись; перестати, зрештою, мучитись. Я перемагав її в поєдинках, і програвав їй однаково часто; я вчив її, дивуючись швидкому поступу, а рівно й небажанню навчатись найефективніших методик – вона просто відмовлялась, провокуючи людей на агресивні вмовляння. Всіх, але не мене. А ще вона безкарно глузувала з мене, коли силувався наслідувати її дії. А поза тим бажала, щоб у мене все вийшло. І саме зараз, коли часи вкорочуються і втікають спірально, коли світ втрачає природнє обличчя під тиском безкарних знавців, мені дуже, нестерпно, потрібно, щоб її бажання справдилось. Саме в такі часи мене накриває найбільше, і я готовий віддати віддальність з особливою вдячністю до того, хто її забере. Моя песимістична половина тоді блукає темними вулицями, оглядаючи перехожих, і волаючи несамовито всередині моєї голови – навчіть мене. Навчіть. На що світ з достойною кращого використання стійкістю дає мені зрозуміти, що годі; що то не вчитель мені потрібен, а я сам потребую стати вчителем, складаючи розкидані, розпатлані, блукаючі всесвітом думки структурами спочатку у власну стражденну від бездіяльності голову, а потім у голови інших людей; і що на цьому шляху потрібно дійти чогось більшого, ніж моє жонглювання прихованими змістами – аж якщо я збирався стати майстром такої справи (а я збирався) – то і прекрасно розумів, скількох людей це, без сумніву, зробить моїми ворогами. Та вже б скоріше. Отже, темпора мутантур. Я завжди волів, стоячи над конфліктами, боротися з ситуаціями; цього ж разу незаперечуваними ставали – і зрештою, стали – ознаки того, що мені доведеться позмагатись саме з людьми.

20. Ми досиділи на схилі до ранку, і він спочатку роздивлявся і не вірив, йому було байдуже або набридало, але ще до сходу м'якого сонця, до часу, коли позіхаючі місцеві мешканці ліниво підготували шлях для фінальних перегонів, мені вдалось бодай щось розтлумачити. Я був упевнений, що в мене вийде – бо вже не вірив у випадковість всього, що коїлось. Чиясь непереборна воля не залишала нам варіантів, скеровуючи до невідомого нам, і невідомо, якого для нас – закінчення цієї історії. А тепер був день і ревіли мотори, і Торвальд рвався очима і тілом за лідерами, які довершували перше коло вирішальних змагань, розрізаючи тверде желатінове повітря деформованого близького сходу. Руки його м'яли електронні папірці, на яких був зазначений

весь мій шлях – від будинку, з якого я себе пам'ятаю, крізь туманні дні Університету фантасмагорії, до злочинного вторгнення в архіви бібліотеки імені Прокоповича. Тоді, на підлозі чорного нічного архівного залу, тримаючи ще незамацані папірці, я так само не вірив у те, що бачу. Моя давня загадка вирішувалась наче сама собою.

21. Наразі саме час задуматись і зробити вибір, і якшо йти – то йти, не зважаючи на результат. Бо ми вже стали частиною цього процесу, зброєю всесвіту в боротьбі за самого себе – як би нам не хотілось зробити ситуацію протилежною. І я хочу, щоб всі ви знали – таємними змістами, запахом між рядків, елементарним масовим статистичним аналізом – поза вашою волею правда випливе на поверхню. Створені нами інструменти підкорення всесвіту під кінець підкорять і нас. Всі ви прекрасно розумієте, звідки в першу чергу слід очікувати небезпеки.

22. А вже надвечір того дня я вперше залишив Торвальда самого, вірніше – в компанії з його запиленою акулою, з ключем на дванадцять і новою порцією моїх відеоматеріалів. А сам – перейшов, занурюючись по коліна в пісок, низину, вийшов на дорогу, що оточувала будівлі, і попростував до входу в православний храм – передостанній пункт моєї подорожі. Я дуже багато чого хотів почути. Дуже багато до чого хотів схилити. І тому йшов абсолютно сам.

23. Отець Іван Нагірняк вислухав моє запитання, і біля хвилини мовчки споглядав у вікно. А потім – сказав: - ...Не знаєш, чого чекати?... Це природньо. Перше в житті кожної людини – то віра. Хрест на пузі (хє, як-от у мене), або інші зовнішні атрібути – мова думок, колір волосся або правоохоронні кийки – соціальні досягнення – визначають дуже мало з того самого моменту, як вони в тебе є. Вони є важливими лише в просторі символів, як предмети до прагення; вони розмічають цей світ, а віра дає їм на то силу. Коли ж кордони розмічено, правила встановлені й на поле виходять гравці – саме від них все починає залежати. Ти розумієш, про кого я зараз кажу? Добре, то ж далі. Гравці озброюються правилами і власним вмінням, прагненням до перемоги і вірою в її вартісність. І грають. Спочатку правила, а потім гра, бо якщо нема чого прагнути – навіть найкмітливіші, найхитріші промоутери не втримають гру достатньо довго. А якщо нема бажання діяти – просто діяти щосекунди – то жодна віра нічого не варта. Бо вона не проявить себе. Порожній світ не працює. Кожному з нас, банально, та правда, треба спиратись на щось в своїх діях та судженнях. Треба мати орієнтири. В той день, про який ти питаєш, ми сконцентрували наші зусилля на тому, щоб відвернути невідворотнє. Це була ракова пухлина, і ми в межах своїх знань спромоглись врятувати світ від загибелі.

- Продовжити наше життя на кілька вселенських годин.

- Ні, сине. Але якби це було навіть так, я б, як і кожен із нас, міг спокійно сказати - нехай той, хто зможе більше, береться до справи. Так, світ підкорився волі кількох; зміни, помітні лише обраним, в обмін на стабільність і впевненість для багатьох. Дійсно, ти був одним із тих, хто побачив різницю. Не забувай – саме ми готували вас, вас всіх – для того, щоб продовжити нашу справу. Ти мав побачити справу наших рук, бо знав, де дивитись. Але навіть ти не зможеш сказати, що ті зміни були на гірше. Бо тоді – ми досягли свого. Світ перестав змінюватись, і нарешті запанувала тиша. І в наших серцях також. Але це ще не все. Як стається завжди – не всі витримали такі навантаження. Тримати на собі контоль і координацію, утримуватись від прямого втручання, стати понад конфліктом – тобі не потрібно розказувати, що це таке. Один із нас поставив собі за мету спотворити наші надбання. Я не захищаю – хоча ми творили це разом, і втілювали найкраще. Він хотів розпочати все відпочатку; Університет він сприйняв як “в'язницю для майбутнього” - про що сам і казав. Думаю, думки ваші були схожі. То ж зараз він – один з найстрашніших і найнебезпечніших наших супротивників. Він скеровує тих, хто кожного дня, щохвилини – не зупиняється ні перед чим, прагнучи знищити все дощенту. Саме проти його впливу вас готували. Саме він зараз керує вампірами.

24. Я йшов містом від храму до центру, намагаючись впіймати серед облич, фасадів, голосів і думок – єдиний шлях, що повинен привести мене до роз'вязки. Непомітно, але передбачувано, я опинився в кварталі, де пройшов перший тест перед вступом до Університету Фантасмагорії – в часи, які варті окремого оповідання. Зараз же ніхто не знав, що шоста аудиторія центрального корпусу Теологічного університету на вулиці Мохаммеда аль-Ісламі, була для мене свого часу брамою в інше життя. Просто над університетською площею розвертався, заходячи на посадку, великий гвинтокрил-хамелеон прикордонної служби; пісок з-під гвинтів розганяв натовп ще захоплених обговоренням вранішніх перегонів уболівальників. Та один з них впертно не бажав йти. Закрившись накидкою і руками від вітру, він сидів непорушно на кам'яних запилених сходах. І я його знав.

25. Мозаїка продовжувала складатись, і найцікавішим було те, що відчуття небезпеки, що мало б посилитись, десь одразу поділось. Хоча мало б посилитись. Мало б. Чорт. Притримую одяг від вітру і підходжу до сходів, дивлячись просто у вічі Степанові Харі.

- Бачу, інспекторе, ви опановуєте наші методи! Як вам вдалось мене знайти без допомоги

Надзвичайників? Бо крім вас, я нікого не відчуваю, а... Він промовчав, змітаючи рукою пилюку й пісок зі сходинки поруч з собою. Дуже дивно; ця зустріч, як пошта з минулого, саме тоді, коли я в одному кроці від справжнього діла. Сідаю на сходи поруч і витягаю з сумки останню самоохолоджену пляшку, та він не бере.

- То що ви тут робите, інспектор? Приїхали подивитись на шоу?

- Залиш то блюзнірство, не гніви богів. Я маю до тебе трохи справ; маю тобі дещо сказати, в тому числі і про твоїх, власне, друзів. Він зтер краплі поту з неголеного обличчя, і кілька секунд сидів, дивлячись, на людей, що знов підбігли подивитись, як завантажують гвинтокрил.

- Ти ж чув, що роблять вампіри?... - мене вдарило і понесло, зусилля волі, потрібне для втримання рівноваги, спалювало мене зсередини, а слова пливли: – ...Минулого тижня зник мій напарник; була спецоперація; напад на лігво наркобаронів. Ну і, там... спецкомісія виявила сліди втручання вампірів на місці події. Знаєш, мабуть, як вони ставляться до зілля і його розповсюдження. Він ще питав мене всякі питання, десь тиждень потому. Дивні питання, які мають стосунок, крім іншого, і до тебе, – але Хара не розвинув цю тему, продовживши так: – А потім він зник. Жодних слідів. Ще на моїй пам'яті він був засуджений за надмірну жорстокість, але якимось чином – знаєш, як воно буває – потрапив не до льоху, а до нас, на вулиці. Мені подобалось, як він працює. Він був сильним, і випадок повинен був бути аж надто не на його боці, щоб він десь проколовся. А от тепер його немає ніде. Я не сказав того на раді офіцерів, але скажу тобі. Думаю, він подався до них. В підземелля. Зрештою, той Тарік – так його звали – і сам був незгірший за них в цьому сенсі. В сенсі методів і ставлення до життя. Йому було покласти на все і на всіх, окрім власної сили і власної волі. Ні, не квап мене. Просто дивись і слухай далі. Я приїхав сюди позавчора, щоб формально дізнатись, чи не був він з того часу вдома; тут мешкає його родина. Та дорогою я рив свою версію. І от що дізнався. Найвищий – ти чув і про нього – останнім часом почав щось робити. Не знаю, чи слідкував ти за подіями, але... – він простяг мені кілька аркушів, ще якісь звіти, світлини, мій архів росте; не знаючи, що буде далі, намагаюсь осягнути значення і наслідки цієї зустрічі. Досі марно.

- ...І тобі буде, певно, цікаво знати, що одним з напрямків його пошуків є давня історія. Не дивись на мене такими очима. Знаю, що й ти щось там робиш в цьому напрямку. Поки ти не порушив закон (удар вдруге, хто ж у них займається музеєм, чи ніхто?) – я не хочу знати, що саме. Але маю сказати – будь обережний, коли вийдеш звідси. Будь обережний на місці власних розкопок. Будь обережний з гостями і випадковими знайомими. Чи не думаєш ти, що зникнення Осадчого з перегонів ніхто не помітив? А що ти знаєш, власне, про нього самого? Те, що я зустрів тебе тут, багато що мені каже. А ти як вважаєш? І далі. Ця та й інша активність Найвищого не стала поза увагою. Хтозна-де, думаю, що таки десь за кордоном, готують тих, хто має впоратись з його данським лігвом. Більш нічого про них я не знаю. А тобі варто знати от про що – за моїми даними, твоя, – помовчав, – емм, знайома, та, яку у вас кличуть Зоряною. В мене почала паморочитись голова. Я якраз переглядав свитлини і дійшов до останньої, аж раптом всі почуття повернулись, я знов контролював ситуацію, і дивився в до болю, до кожної крижинки знайоме обличчя. Вампір? Кров на сходах і підлозі, обличчя Домініка і дивні

слова в маренні тої далекої ночі; і темні до чорноти, бентежливі очі. Все ставало на місця.

– ...Вона там. Якимось чином потрапила вже просто до їхнього лігва, – саркастично посміхнувся, – не думаю, що з метою підірвати систему зсередини. Їй там просто подобається.

26. Далеко на півдні, на гірськім снігу, сяючому інтерференцією в крижаних кристалах, розмістились шестеро в теплих сіро-білих снігових камуфляжних костюмах. Сьомий вийшов на кригу посередині кола і почав свої обережні маніпуляції. Інші наладнали зброю і чекали, поки їхній командир піде вбік. Тоді почнеться найцікавіше.

27. Мені захотілося встати, підійти до гелікоптера, подивитись услід втікаючому пілоту і летіти якнайдалі; світ знов десь губився, вітер, ущухнувши ззовні, почав ізсередини роздмухувати старі спогади. А Хара продовжував.

- Я відповів на твоє невисловлене запитання? Домінік, якому вона з дурості запропонувала взяти її із собою, був, як не дивно, занадто шляхетним. Чи може, щось інше, втім справа не в цьому. Тепер НК може мати людину у лігві вампірів; бо досі її не викрито. Розумієш, до чого я веду? Вона не повинна взяти їхній бік, бо інакше вся штурмова група ризикує згинути намарне. А як ні – то вони переможуть, і Зоряна потрапить до надзвичайників. В силу власних причин я так само цього не бажаю. Витягнеш її звідти. Цим ти зробиш те, чого хочеш сам, і те, чого хочу я. І навіть те, чого поки ще хоче вона. Будь обережний. І ось що, тримай, знадобиться.

28. Торвальд Осадчий з незадоволенням подивився у вікна храму, повільно проходячи повз, кинув оком в бік залишеного на милість сержантів літального апарату і заглибився в натовп святкуючих вболівальників, намацуючи в кишені хитро заховану табельну зброю.

29. Хара споглядає годинника, а я намагаюсь прийти до тями. Холодний білий пакунок пручається в моїй долоні, не даючи розгадати своєї сутності. Він в ту мить був концентрацією того незбагненного, що я відчував і що мене так непокоїло. Дивне відчуття чогось, що відбувається за твоєю спиною. Відчуття волі, вищої за твою. Відчуття втручання в механізми всесвіту, яке ти давно вже звик відчувати лише всередині, тепер іде ззовні. Що ж, вельмишановний. Маєте згоду.

30. Степан Хара наостанок тицнув пальцем в ті документи, що я дивно безвольно тримав у

руці, піднявся й обтрусився. І ще довгі кілька хвилин я вдивлявся, як він йшов до піщаного гвинтокрила, як показував щось командиру, як спритно вдирався на борт; потім ще знов був вітер від лопатей тої машини, і маленька цятка на північ від сонця, а я все сидів.

31. Я розгорнув білий пакунок Степана Хари і подивився на його зміст. Всередині було кілька енергетичних пігулок, дбайливо загорнутих в шкіряний пояс, по всій довжині якого методично були розтикані ножі для метання. Граємо в шпигунів? Я напружився. Аж раптом світ втратив цільність, міняючись, ніби повітря було водою, і дивом впускаючи у власне піщано-повітряне мертве нутро білі армади снігової хуртовини. Я втрачав себе, втрачаючи все навколо. Не в змозі осягнути, що сталось, я єдиним духом дострибнув до жевріючого попереду мене маленького острівця непохитної реальності. За спиною залишились дивні звуки, а попереду і навкруги лежали сніги і мерехтіли непевні постаті. Постаті поводились доволі агресивно. Ще за секунду, вже помітивши фатальну неслухняність власного тіла, спиною я відчув присутність нового актора на цій дивній сцені, пролунав постріл, а далі все рушило в темпі вальсу.

32. Люди в сіро-білому закінчували ладнати зброю, коли за спиною першого непомітно з'явився хтось. Він простягнув руку зі срібним нумерованим пістолетом і терпляче дивився, як центральний, їх командир, завершував свої рухи. Луна першого пострілу перекинула світ догори дриґом, коли я, приголомшений, з'явився в уявному колі. Так і не встигнувши осягнути дивини подій, я вже – якимось відстороненим рухом – рвав з-під себе білий пакунок Хари за його верхню, відкриту межу. Пролітаючи до землі, я щойно встиг помітити здивовані очі вже мертвого командира, як останній з сімох, обпечений снігом і кров'ю, обхопив тонкий білий футляр, і у грудях своїх – останнє із семи лез, випущених моєю рукою. Вона не здригнулась. Я лежав на снігу. Наді мною були засніжені гори, відчуття віртуального світу поволі миналось, і щоб його остаточно скинути, я покрутив головою. Торвальд вже підняв хвилі срібного бісерного снігу, спускаючись до мене з пагорбу. На обличчі його було здивування і повага – шестеро з сімох були порізані моїми зусиллями. Він простягнув мені руку, і вже за секунду ми стояли захищені, прислухаючись. Навколо нас і семи закривавлених тіл байдуже мовчала сіра снігова пустеля.

33.

- Ось бачиш, я тобі казав, а ти не вірив, – я протер снігом скривавлені руки і зацікавлено роздивлявся, стримуючи проникнення крижаного холоду під щойно ще безнадійно розпечену шкіру. І рукою повчально обвів навколо.

- А що тут вірити, – Осадчий перегорнув тіло останнього і витягнув з офіцерського планшету змочену інтерактивну карту з маршрутом. Перезирнувшись і залишивши теплі речі померлим, ми рушили крізь сніги. А вже за кілька кілометрів перед нами несподівано постав захований в міжгір'ї

вертолітний майданчик, а на ньому, серед охорони – готовий до вильоту великий чорний вампірський гелікоптер. Життя набувало температури.

F 1. Кий - Давай. – Торвальд простягнув руку в напрямку наново обладнаної, обачливозадоволеної машини. Гвинтокрил набундючився, сяючи відбитим світлом останнього подиху сонця. Я щосили стримую тремтіння всередині, аж поки там не стає зовсім порожньо і тихо; приборкую кроки, благаю серце трудитись повільніше; але згоджується воно неохоче. Катаю в руці дві зелені пігулки, розмахуюсь і жбурляю до холодної води затоки. Крок по чорній поверхні металу, нахилитись і впасти в сидіння. Затримую дихання і стуляю повіки. Мене нервує візуальний перехід з одного стану до іншого, тому я уникаю такого переходу. Коли я відкриваю очі, навколо мене на всі боки, скільки вистачає зору – небо, і море, поверхня пірсу і літери. Літери, що висять просто в повітрі перед моїми очима. Поки що крім них краєвид не затуляє нічого. Командирський інтерфейс гвинтокрилу. Зоряна тестувала першу версію такої системи колись – тоді, коли ще все здавалося справжнім. Сьогодні у мене немає підлеглих, і тому я не бачу жодних додаткових позначок. Вишу в холодному повітрі і роздивляюсь на всі боки – абсолютно сам.

2. Тоді, на березі північного моря, я сидів на кремезному дерев'яному стільці і отупіло дихав на руки. Просолені жорстокою водою, промерзлі пальці повільно приходили до тями, і повільно втамовувались нервове дрижання тіла і кулеметна швидкість роботи мозку. Мені це майже вдалось. І коли я вже бачив Зоряну і – без перебільшення – залишалось лише простягнути до неї руку, крізь відстань, але ж я бачив її! – сталось дивне, і я знов втратив відчуття правильності власних дій. Це був критичний момент. Мені невідомо, що це означало, і чи був втілений план людським а мо' чиїмось іншим, але ланцюжок тоді обірвався, і аж досьогодні я шукав обходного шляху. І він привів мене назад – вдруге до місця, звідки все починалось.

3. Сірі дрібні камінці понад запахом бетону, пилу і заліза. Відчуття, що камінці розкидані всюди; від них не захищав наш просякнутий за ніч потом одяг; пил забивався у вічі і в рота, як той згаданий прах. Камінці нервували, чекаючи разом із Харальдссоном розвитку цієї серії малопередбачуваних подій. Я висадив мого на даху протилежного до ресторану будинку. Гелікоптер вправно

витримав перенос зі снігової пустелі – я досі не знаю, де саме вона була – в пустелю жовтогаряче-суху, і вже готувався зіграти вирішальну роль. Хоч я ще не знаю, як. Увага прицілу гвинтівки Торвальда невпинно переслідувала обличчя старшого з супутників Зоряни – високого, кремезного, ще не старого чолов'яги з довгим посивілим волоссям. Харальду доводилось щохвилини примружувати очі, бо той чолов'яга надто очевидно відчував контакт – і також щохвилини напружувався, збираючи коливання повітря навколо в намаганні відчути аромат небезпеки.

4. Зоряна Найвищий озирнувся і якось дивно повів головою – і подвився мені у вічі так, як він робив це завжди, так, ніби він знав те, про що ще не знаю, і навряд чи знатиму я. А якщо знатиму – то чи принесе це мені якусь користь. Проте наступної миті в його очах засвітилась іронія і доброзичлчвість. Я не могла збагнути її природи, і слова його наступні здались мені трохи дивними: - Отак, люба донько – сказав він – отак. Ви змушуєте мене дедалі радіти.

- Що ви..?

- ...Ні, зараз краще слухай мене уважно; судячи з усього, у нас не так багато часу. Я наказую тобі йти. Ця ідея здалась не просто дивною – дикою. Після того періоду боротьби, після того, як я вже фактично змирилась і зрозуміла (своєю мірою) його ідеї і межі його відповідальності.

- Ти підеш звідси, але підеш так, щоб ніхто з присутніх не зрозумів, що ти отримала дозвіл. Тут в залі кілька моїх охоронців – я хочу дати їм шанс перевірити себе. Але сам я тебе не триматиму. Він подивився по сторонах, і продовжив: - Я бачив, що останніми днями ти почала розуміти внутрішню природу того, що у нас відбувається. Шо і зараз – тобі вже не дуже хочеться вертатись туди, нагору. Відкрию тобі таємницю: кожному з нас доведеться це зробити, одного дня. Кожен з тих, хто пройшов повне коло тут – не просто може, а має йти нагору. Кажу це з повною мірою відповідальності, бо я один із тих, хто зробив ситуацію такою, як вона є. Я – один з авторів цього суррогатного всесвіту. Автор того, що багатьом не дає спокою. І навіть тобі серед них. Я створив фантасмагорію як явище, як культ і як інструмент, і нею користався не раз. Не думаю, що вийшло з цього те, чого всі ми тоді прагнули... певно, що ні. Та байдуже. Робота має бути зроблена до кінця. Досягну свого. Будь-що. І тебе прошу зробити те саме. Він неквапливо повів очима по сторонах; здивований рух бровами – ніби відчув щось нове; і ледь помітно поквапився, наливаючи собі і Зоряні ще по бокалу. І, лише витягши з внутрішньої кишені пару пігулок, продовжив: - Ну то добре. Маєш іти, аль-матійн. Лише маю до тебе прохання, як до людини. Не розкажи нікому нічого зайвого про те, що тут зрозуміла. Не забудь нічого з того, про що дізналася тут. Не облиш цей досвід; користуйся ним в повсякденному житті; очищуй себе від скверни,

очищуй оточуючих і весь той світ, до кого тобі стане дотягнутись. І завжди користуйся для цього всім, що ти маєш. Якщо ти бажаєш одного дня побачити світ таким, яким він є, а не таким, якими є ширми, накидані колись, в тому числі і за моєї активної участі Ти мусиш викладатись на повну. Така є моя воля. І останнє. Вже не філософія, а перший конкретний крок, який я від тебе чекаю. Найвищий простягнув мені дивно знайомий носій інформації, і закінчив: - Ти маєш зробити наступне.

5. На стінах ресторану грайливо мружились маленькі соняшні зайчики і мерехтіли сліди гарячих соняшних пензлів, складаючись і перетікаючи дивними арабськими узорами. Зоряна підняла очі на Найвищого. Чи не вперше за останні роки вони були здивованими і точно вперше – промовляли тихе зрозуміле питання. Що далі? А чорний військовий черевик вже торкнувся мармурової підлоги м'якою підошвою, і за ним – не вірячи своїм відчуттям – звільнено рушив другий, і спина Зоряни розпрямилась, а руки повільно тремтіли далі і далі на край важкого дубового столу. Мереживо узорів зеленіло пришвидшено, а добрий лагідний впевнений погляд Найвищого досі не відривався від вже трохи зволожених очей його найкращої сестри; не відривався не тримаючи її – а тримаючись. Прощаючись. Не в силах відірватись. І в той самий час два чорно-червоні мікроавтобуси невідступно штовхали повітря, намагаючись пришвидшитись ще бодай на одну секунду, і водії всередині автомобілів запалились їхнім жагучим азартом і безглуздо емоційно втискали гази в пол, всім сектором зору сприймаючи максимум інформації – з сектору свого брата-водія, з секторів кулеметників на кормі, з очей аналітиків у штурманських кріслах; всі вони чули і бачили все, що відбувається попереду і позаду, в просторі й часі. Бачили – водночас. І вже за кілька миттєвостей розпашілі мікроавтобуси принесли своїх хазяїв до місця призначення, і посипались із дверей чорно-червоно-сірі тіні, розділяючись на ходу, долаючи сходинку за сходинкою, двері за дверями, а над ними панувало благодатно видіння покрови. Перший з нападників знищив останню нещільну перешкоду, безжально руйнуючи всероздираючим білим світлом чарівні зелені мережива літер, які оточували великий чорний дубовий стіл; а за ним блискавичною навалою рушили інші. Обступивши стіл з усіх можливих сторін, вони – всі водночас, під владою загальної інформаційної системи, дехто вперше, і більшість востаннє – побачили перед собою дивну людину. Він сидів за чорним столом, відкинувшись на спинку зручного елеґантного крісла. Перед ним на столі ще стояли залишки розкішного і вишуканого обіду. В лівій руці, ніби готуючись до таїнства дегустації, тримав він прохолодний бокал старого червоного вина. Права рука, випростана запрошувально, ніби вказувала на щось перед ним. Звичайний темно-сірий цивільний костюм, запаморочлива сорочка темного кольору бордо і нашийний платок, борода з сивиною і майже повністю посивіле довге пряме волосся.

І іронічний погляд глибоких чорних очей. На шістдесят дев'ять вишколених офіцерів спеціального таємного гірського підрозділу Надзвичайного Комітету дивився він, насміхаючись. Відсунутий стілець навпроти нього був відверто, неприховано і безнадійно пустим.

6. Темними вертикальними щілинами, тихими і високими, скільки сягало око, просувався ледь чутний засмучений шелест. Зоряна йшла, шукаючи поглядом порятунку. Отже, знов її вигнано з місця, де вона вже майже навчилась почувати себе, як вдома. Позаду залишився єдиний чоловік, що посмів взяти на себе мужність її захистити. Попереду було порожньо і тихо, і лише далі, за скляним куполом кордону атріуму, непевними вогнями виднілась струнка і незвична тут постать християнського храму.

7. Краєм вуха прислухаючись до далекіх різких автоматних пострілів, вона вийшла до церкви. Хвилину в роздумах постояла перед недоречно сяючими в ночі вогнями і, раптово відсахнувшись, чимдуш побігла вбік. Вона зрозуміла, що саме означала незрозуміла поступливість Найвищого. Про що щойно намагались розповісти їй постріли за її спиною. І про що співає теперішнє звідти мовчання. Свіст і шепіт ночі, стрімкий поступ і дзенькання кількох керамічних деталей на одязі, зовнішня тиша і внутрішній напружений діалог скуйовдились перед невблаганною постаттю скляного виходу з вулиці на простору площу повітряного майданчика. Нарешті подолавши його, вона зупинилась приголомшено. Просто перед нею, як так і треба, стояв і дивився заспано чорний вампірський гелікоптер.

8. Кий Здригнулась і рушила гнучка полімерна лопать; двигун знов підкорився. Я підняв голову і трохи розплющив повіки, повертаючись у звичність реальності. Навкруги панувала цілковита тиша. За кілька секунд гвинт розкрутився, і тепер там ззовні його свист був єдиним звуком, що міг викрити нас. Загасивши усі бортові вогні, перемігши гуркіт, я чекав уже кілька годин. І дочекався. А тепер вертоліт поволі набирав висоту – чорна мовчазна пляма на чорному небі чорного міста. Я бачив себе в сфері безмежного повітря; навколо були самі прибори, але трохи ближче, якось протиснувшись у внутрішній інформаційний простір гвинтокрила, нервово переверталась з боку на бік втомлена Зоряна. Подекуди вона майже прокидалась, говорила якісь слова, одного разу навіть на секунду відкрила очі, вочевидь не впізнавши мене. Та зараз, хай йому грець, мені було не до цього. Бо позаду, повільно але невпинно, виростали чорні лінії курсів переслідувачів. Заходячи на черговий віраж, я краєм зору помітив рух під моєю правою рукою. То Зоряна, прокидаючись, осоловіло оглядалась, і перш за все, безперечно, озирнулась назад. Що сталось наступної миті, я так і не зрозумів, але раптом в кабіні з'явився ще третій; смуглявий чоловік років сорока, з чорним коротким волоссям і коротенькими вусами з

борідкою. З'явившись, як джин із лампи, він приблизно так і повівся. По суті. Але не по формі. Щойно відкривши очі, він кваліфіковано оглянув сферу керування і нас з Зоряною, витріщився на мене і осяяв саркастичною посмішкою.

- О, і цей тут! Ну треба ж, як все склалось, – сказав він, глянувши веселими мудрими очима мені просто в душу.

- Фігасє, хто ви такий? – я був певен, що в салоні – там, в реальному світі – зараз тільки ми із Зоряною, і ще я був певен, що десь бачив цього чоловіка, але давно, ще тоді, коли...

- Зєлєнь! - сказав він. – Що, ніхто з вас не вміє керувати навіть такою простою шайтанмашиною, правільно обучєнниє нєдоноскі!? Знаєш, ти мусив би рятувати таку дівчину сам, але, як там, борг віддачею... Тарік Санчес раптово посерйознішав і одним рухом взяв керування на себе.

9. Все почало повертатись до мене. Саме тоді, коли я насмілився сам собі все повертати. Чи саме тому?

10. Санчес відпочивав на четвертому секторі сфери, інколи розплющуючи одне око і споглядаючи, як Зоряна раз-у-раз напівжартома поривається силою волі вихопити в мене керування. А за секунду я помітив на кам'яній траві далеко внизу чорну струнку фігуру і, слухаючись рухів ураз непевних рук, перевів гелікоптер в режим посадки. Фігура ставала все ближчою, і мені ставало все дивніше. Ми були вже в кількох метрах від місця, де вдягнений в чорне, як завжди чемний і вишуканий, стояв перед нами Богдан.

- Привіт, – просто сказав він в наші недовірливі радісні очі, – я тут докопався до дечого.

11.

- Ви помиляєтесь.

- За вами залишається право особливої думки. Так чи інакше, процеси вже почались.

- Почались? Що ви знаєте про процеси? Що ви знаєте про історію?

- Не гарячкуйте. Ми просто поміняємо ставлення людей, їхню думку. Їм буде легше сприймати світ. Всі прагнуть кращої долі, то хіба не добре буде, коли вони вважатимуть свою долю кращою?

- Ви помиляєтесь знов, слідуючи за сотнями дурнів до вас. Намагаючись підняти співрозмовника до свого рівня, не опускайтесь самі до рівня його – це...

- Але ж ми робимо їм на краще. Це науково обґрунтований...

- Завтра, роблячи таке «на краще», ви будете володарювати над мільйонами людиноподібних свиней. А післязавтра, коли ви розслабитесь – вони вас зжеруть.

- Для того, щоб зжерти, потрібні зуби. А їх там вже – вже немає. І не буде.

- Хто знає, чи не знайдеться серед них той, хто покаже їм, що як би ви не намагались приховати це, зуби у них є, і зуби гострі.

- Та хто ж знайдеться?

12.

Богдан посміхався і копався в сірій спортивній сумці, всередині якої шаруділи папери. Простягаючи нам пакунки з документами, він коротко пояснював: - ...Ну, а перед війною ще був закладений інститут проблем випадковості. Його члени швидко зрозуміли, що вони тримають в руках. Тому вирішили трохи погратись; і їм це вдалось. Ціною війни, яку ви ще пам'ятаєте, але масштаб якої ще кілька хвилин до кінця знатиму я один.. - він секундно замислився і пожвавішав: – Ну от, вони посиділи в укриттях, і вже після того, користуючись все тим же паралелізмом, фактично поділили весь вцілілий світ на князівства. І один із князів виявився сильнішим за інших. Так що тепер один із них мертвий, один – той, хто тримав тебе при собі, - Богдан втомлено і ствердно кивнув Зоряні – так, він в підпіллі, а третій... лише я знаю, хто він насправді є. І я знаю, де він. Скажіть мені швидше, що відбулось останніми днями? На вас вже нападали? Що то були за люди? Кий? Зоряна? Ого, то хтось приходив навіть до Найвищого. Навіть по нього. Насмілитись на таке можуть тільки НК-шники... або саме його люди. Ти, до речі, знаєш, про кого я кажу. Священник – Іван Могила. Тоді, коли ти пішов, він одразу направив одного дуже цікавого листа. Я не знаю, кому, але знаю, що на півночі після цього зашарудився дуже цікавий табір. Гірський табір, облаштований, все чікі-пікі; там готували спецпідрозділ на боротьбу з фантасмагоричними впливами. Це вони тоді атакували вас з Торвальдом. То ж майте на увазі – часи навчання минули. Часи протистоянь зі старими академічними пердунами – минули так само. Ми повинні були стати їхньою зброєю, їхніми інструментами впливу і втримання ситуації. Такі, якими ми стали, ми не потрібні. Так що тепер – «ілі ілі». Він несподівано гірко подивився на небо.

13.

- Чекайте, дайте договоити. Коли така людина знайдеться, у вас залишиться єдиний шанс. Лише один. Повернути все назад, якщо це ще буде – для вас – можливим. Бо для того, щоб жерти, не потрібен навіть мозок. Але він потрібен часом, аби не жерти. Аби не зжерти вас. І коли вона знайдеться, саме від цієї людини залежатиме, як розгортатимуться події. Чи вцілієте ви, пожинаючи плоди ваших експериментів. Чи вас буде розтоптано. А чи створене вами стадо перетворить вас на подібних собі. І от якщо це станеться – той, хто керуватиме замість вас вашим стадом; той, хто створить навколо себе групу сильних духом і тілом – стане володарем над ними і над вами. Не опускаючись до рівня бидла, він буде піднімати з бидла найкращих – до свого рівня. І колись і його переможуть найкращі з його обранців. Але переможуть – за встановленими ним правилами.

- То хто ж це буде? Хто знайдеться?

- Будьте певні, знайдеться або знайдуться. Такими є історичні процеси, які ви так зневажаєте.

14.

- Привіт – знов чуємо ми голос, і з пагорбу, ковзаючи і здіймаючи хмари пилюки, під

стук камінців, в кілька стрибків спускається Рауль. Несподіванка – думаю я; Рауль посміхається Зоряні, а рука його зненацька робить надшвидкий рух, і ніхто з нас нічого не розуміє. А наступної миті мої очі фіксують, як тане остання мить свідомості на обличчі Богдана; назавжди запам'ятовую я пульсуючий потік крові з розрізаних артерій – простягнуту до небезпеки активну руку – і тупі кінцівки літаючих лез, що всмоктались у Богданові груди. І свист кровожерливої відданої зброї пливе до мене крізь щільний туман. Богдан лежить, я дивлюсь в дуло дванадцятизарядного Раулевого “форта”, а Зоряна тримає в напів-простягнутій руці свого револьвера – недовитягнутого з відірваної поясної кобури. І ніколи більше не наведе його на цю ціль.

- ...Стій, секунду, чекай! - спрагло ковтаючи повітря, подає свою репліку Рауль, дивлячись мені просто у вічі. А я вже і так бачу, що “форта” оброблено належним чином, знав же він, з ким доведеться мати справу, сучий перевертень; і цю зброю не заклинить. І я відпускаю його. Рауль переводить погляд на злість і втому зоряниних очей, і щось в його поведінці змінюється, бо він не бачить там здивування. Зоряна відпускає недовийняту зброю і пильно споглядає Рауля фірмовим зневажливим поглядом. А Рауль мовчки витягує з нагрудної кишені якусь касету і кладе її на великий камінь; робить кроків зо три від нас і сідає на холодну землю. І розряджує пістолет.

15. Шарудіння і спів приборів; різка зміна звуку і крізь-зуби-лайка: голос Богдана. Дія повільно розвертається, являючи звук, окремі образи, виливаючись в серію кадрів, і далі народжуючи відеоряд. Кілька десятків секунд напруженості, яка проривається з минулого фотографіями Богдана – різкі рухи і вузенькі зморшки біля очей. І майже непомітний рух двері – ледь чутний вітер і смуга світла за спиною.

- Не переймайся ними – ваша команда вже виграла цей бій.

- Хто ви є? Залиште приміщення центру, або я покличу охорону, – Богдан нервує рідко.

- Чекай, хлопче. Залікова комісія може трохи пожити без голови, і твоїм друзям не так вже погано без тебе. Давай покажу. Пальці на приборах. Насуплені брови, нерозуміння. Невідомий відволікається від монітору і виймає двома пальцями посвідчення голови комісії. Богдан полегшено розвертається до свого монітору, кинувши наостанок оком в бік надзвичайника. А той сідає за порожній пульт і говорить далі.

- Те, що там зараз відбувається – моя вина. Я спеціально довів ситуацію до такого – бо мені потрібно саме зараз, серйозно і про багато речей, з тобою поговорити. Ми знаємо про все, що відбувається на цій паралелі. Знаємо про те, що ти надумав робити. Знаємо, що тебе підтримали. Я певен, що ваш план не спрацює. І ось чому.

16.

12 березня 1929 року було створено контольний комітет, завданням якого було контролювати наслідки необдуманого використання апаратури впливу на ймовірність. 17

вересня 1937 цей комітет отримав статус Надзвичайного, і власними повноваженнями стабілізував ситуацію розламу, яка виникла і поширювалась на той час в усіх відомих нам паралелях. Лише цілковита єдність і однозначність понять, змістів і настроїв – на той час могла врятувати нас від коллапсу – тотальних воєн, загострення протистоянь всіх проти всіх, і навіть гірше. Формування, фактично, тоталітарного устрою, було названо тимчасовим, і на той час, дійсно, вважалось введеним на короткий – стабілізаційний – термін. Але з того часу ситуація зовні тільки погіршувалась. Війна на всіх паралелях триває вже п'ятий рік, зачепивши нас маленьким хвостиком чотиримісячного протистояння. І це – найгірше. Зараз ми контролюємо ситуацію всередині, але все більше втрачаємо зв'язки з ситуацією зовні. Ми відрізаємо себе від зовнішніх світів, позбуваючись можливості для маневру. Наш світ стає все більш статичним. Все менш гнучким. Але ми намагаємось цьому запобігти. Два роки тому був створений підкомітет для вирішення цієї проблеми. Я його керівник. Саме під моїм наглядом ваша група перебувала останні роки, і саме тому навчання було окремим, по індивідуальним як для студентів, так і для групи програмам. А сьогодні серед вас проведено екзамен. Тобі належить розповісти це іншим членам групи; переконати їх пристати під ваше керівництво; По закінченню університету продовжити навчання по програмах, які будуть до вас доведені. Контролювати стан і настрої членів групи. Інформувати вчасно і повно про цей стан і всі події, що відбуваються поза основним планом, свого куратора – мене особисто. Персонально на тебе покладено величезні надії.

17. Ми так довго ходили по одних стежках, і вся ідея, центр і основа нашого сюжету – для мене і для нього – розгорталась в одному і тому самому місці. Рауль продовжував, а перед моїми очима ясно вимальовувалась сумна і велична картина. Золотом і чорнилами проступав потроху наступний епізод.

18.

1935 На дворі християнського монастиря, зі зворотнього боку храмової площі, майже кожного тижня можна було бачити, як розходяться віруючі, набираючи у взуття пісок одвічної пустелі, але залишаються на подвір'ї двоє – жіночий силует в щільному чорному монашому вбранні, і чоловічий – вдягнений так, щоб однаково страждати від спеки. Чоловік недбало махав рукою останнім сідаючим в повітряний автобус, і повільно і тихо вимовляв, намагаючись не зустріти очима очі монашої сестри, і зайвий раз не торкнутись поглядом храмового вітражу.

–...Ну, можна сказати, що я вірю.. емм.. формально кажучи... в бога. Але для мене він – більше, ніж ваш дядько на хмарині, чи відносно молодий розумний хлопець, чи щось недосяжне десь нам, над нашими головами. Для мене він є ідеєю. Ідеєю того, що все на світі підкоряється внутрішнім законам – навіть, коли осягнути це

дуже важко. Ідея того, що потрібно вміти відчути свою роль, і діяти згідно з відчутим. Я згоден з тими, хто вважає це шляхом до щастя. І якщо я не ходжу в храм, якщо вважаю, що форма будь-якої релігії не здатна вмістити всієї сутності розуміння Бога, якщо я сумніваюсь – то я думаю, що Богу потрібним є такий стан речей. Кожна людина є схожою на іншу, і кожна є неповторною. Існування різних молекул, клітин, істот, людей, націй у всій їх багатоманітності – таким є задум божий. Можливо, я кажу це лише тому, що досі не знаю чогось важливого; можливо, моя думка зміниться завтра. Але сьогоді я дію за покликом серця; дивлюсь вглиб себе і якнайдалі навкруги – і дію так, як вважаю потрібним. Можливо, я десь перехиляю занадто; однаково - я не потребую виправдань. Є слова, які я прочитав давно, коли хтось цитував старовинну священну книгу. Милосердний до жорстоких є жорстоким до милосердних. Якщо Бог є – він може зупинити мене одним поштовхом, одним єдиним непомітним караючим рухом, бо якщо він є – то я лише хробак перед його величчю. Але поки цього не сталось – я йтиму до кінця в своїх – повірте, досвідом набутих – переконаннях. Ми різні з вами, і різними є наші шляхи, але – прошу, дозвольте, від щирого серця – сказати наступне, – він мовчав. – Я ставлюсь з великою повагою до Бога в усіх його обличчях. Я схиляюсь перед тими, хто своєю волею обрав служіння йому, бо маючи чисте серце, люди такі своїми справами роблять цей світ чистішим. Я схиляюсь. І, несподівано ставши на коліно, обережно взяв в обидві руки тонку долню монашої сестри і чемно поцілував пальці. В цю мить він був абсолютно, прозоро і дзвінко, недосяжно щирим. А ще трохи згодом були сльози на чорній тканині, щире здивування, руки, стискаючі голову в німому розпачі, і грізний голос за спиною, і гострі, як італійський стілет, очі отця Івана Могили.

19. Зоряна Рауль закінчив свою історію, і приголомшені, сиділи ми на траві крутого річкового схилу, збираючи докупи розбите-розтрощене наше життя. Все ставало настільки примарним, непевним і незрозумілим. Час, проведений мною поза університетом, вже майже сконавши в павутинні минулого, повернувся і загарбав найщасливіший період мого нікчемного зарозумілого життя. Сьогодні все стало на свої місця – і ця історія добігла фіналу. За весь цей час - чи вдалось мені заробити хоч маленьку крихту з того, що мріямипроміннями гріло душу ще ось, кілька метрів і хвилин тому? Чи гріє мене хоч щось і досі? Чи гріє?

20. Розриваючи тканину могильної вранішньої тиші, пролунав хрипко й невпевнено мій голос; але психологічно я вже була по той бік рішення, тому залишалось лише підвестись і виголосити своє рішення якомога. якомога. Якомога впевненіше.

- Нам треба рухатись! Де зараз ці колишні хунтующіє, кожен з них? Повертайтесь по місцях – а й у мене ще найдеться справа. Зустрінемось згодом! – простягнула їм координати. Ця історія має дійти краю. В ці секунди я стояла проти них, в якомусь навіть символічному сенсі; Рауль мовчав і дивився убік. Я знала, що він вже прораховує подальші варіанти. А моєю справою наразі було перебороти гіркі і втомлені, вогнем палаючі очі Кия, самій тримаючи глибоко – другу власну сльозу. Дивлячись в ці очі, чи не вперше в житті розумію, що в такій ситуації повинен відчути чоловік. А надто – цей чоловік. Справжнього руху моїх думок я їм так і не показала – це правда, бо вже Кий похмуро відводить очі, не блимнувши навіть разу. Відтепер і до самої смерті він буде рухатись і цією енергією також. Моїм останнім дарунком. Сподіваюсь, він ніколи не знатиме все до кінця.

21 Кий Тихими кроками бентежиться пісок, і рука, обпечена різкими змінами температури, тягнеться до металевої чорної поверхні гелікоптера. І тут, коли я раптом згадую і розвертаюсь, щоб зупинити, нас накриває засліплюючим сяйвом, і секунду потому великої чорної махіни вже нема. Як нема і Торвальда. Він добре розміняв свою гінчу акулу.

22. Зоряна Хвилину тому світло останнього переходу згасло, сповзаючи по скелястих стінах, і я залишилась сама. За горизонтом орди. Ми вже стикались з ними під час прощання з Найвищим, і я здалеку відчуваю їхній сморід; їхню зосередженість і їхній піт. В ці секунди керманичі загонів гучними командами напружують своїх аналітиків, а ті ріжуть паралелі і граються з реальністю, намагаючись нас полонити. Для мене ж те, що завжди граючись робив Кий, ще з давніх років було найтяжчим. Втім – я не чекатиму пасивно. Сьогодні – востаннє – я сама собі випадковість.

23. Машина розпливалась в повітрі шматом гарячого металевого цукру, водій щохвилини поливав себе водою, а недалеко в купі гарячого каміння, ніби шкірою висмоктуючи з повітря далеку, але щосекунди ближчу зливу, сидів і дивився далеко перед собою втомлений чоловік. Нарешті Степан Хара закінчив спостереження, занепокоєно подивився на стрілки годинника і рушив пішки до місця, яке ще не встигло очиститись від крові одного з нас. Зупиняючись і прислухаючись кожнен десяток метрів, він повільно наближався туди, де на нього ніхто не чекав. За його спиною вже чулись гелікоптери Надзвичайного Комітету, а попереду, в високих

скелях, Зоряна прибирала останні сліди.

24. Грім блискавок і свист двигунів двох чорних державних канонерських човнів розривали повітря. Капітан першого дивився на електронний папірець наказу. Менше сотні кілометрів до ріки, і жодних ознак активності. Він серйознішав з кожним подоланим кілометром. І був правий. Секундою після того артилерійське устаткування хмарольоту конструкції Зоряни було вперше введено в пряму дію. Намагаючись відстояти кілька квадратних кілометрів під нашим невеликим човником, ми з Раулем забули про все. Але за нами і вище, на тих місцях, які так несподівано стали вакантними, лунав, повертаючи нас у реальність, зухвалий, веселий, повний наснаги голос того, хто останні роки називав себе Таріком Санчесом. За його допомогою на карті цієї планети все більше вимальовувалось місце, куди нам конче потрібно було встигнути.

25. Сиве довге волосся блищало, відмите від крові. Найвищий, мурмочучи собі під ніс якусь фрівольну водевільну мелодію, ретельно відтирав запечені руки. За хвилину він рушив в давно закриту кімнату, і з'явився звідти вже вдягнений в тонкий помаранчово-чорний захисний комбінезон, на який повільно натягував цивільний костюм із запаморочливо коштовної тканини. Далі не затримався і на секунду. Огледівши грозу в спостережних екранах, подивившись на справу своїх рук, він незгідно похитав головою – і рушив у відомому йому напрямку.

26. Степан Хара - Я не хочу вбивати тебе, чуєш?

- Урок перший!... – ледь чутно, засапано відзивається скеля, і далі швидить несподіване. Відкривши очі буквально наступної миті, я розумію, що лежу на землі, що на мені купа пилу і всюдисущіх дрібних камінців, що в спину дихає жар від розтрощеного мінометним пострілом службового автомобіля, і що мій водій, зайнявши місце кулеметника, цим забезпечив собі щойно квиток у Вальгаллу.

- ...мене, тоді я вб'ю тебе! - линуть до моїх вух різкі втомлені звуки. - Межу вже перейдено! Яку межу, що ти знаєш, стримую кашель і шукаю поглядом в небі і на землі. Час.

- Треба поговорити! Немає часу на дурниці! - от халепа, не втримаю. Я не втримаю її, вже знаю це, але щось штовхає мене далі повз каміння – ближче.

- Давайте-давайте, інспекторе. Не дайте дівчині засумувати! - кулі біля скроні, пил і крихкі уламки скелі – просто в очі, ще крок і тиша. А в голові гупає. Гупає, бо відлік на хвилини. Повітря швидко темнішає, і насувається злива.

27.

- ...Я сам, і ти це прекрасно бачиш! Мені тебе не втримати!! І я кидаю зброю!!! - волаю несамовито, задихнувшись димом і пилом – ...Всього кілька слів!!

- Шановний, то марні намагання!... Краще давайте просто почекаємо!

- Дурепа! Ти можеш уникнути смерті! Крок вперед.

- Я вже не уникнула її, інспекторе! Ще один.

- Що ти знаєш про смерть? І ще один.

- Та годі! Я фактично вже мертва! Я була мертва вже на той час, коли ви побачили мене вперше. Спочатку воно непомітно, а далі крок, і другий, і навіть ти вже перестаєш себе розуміти, а потім – опа – виявляється, що у тебе нема зворотнього шляху, ти одна на цій дорозі, і десь далеко посміхаються люди, яки – попри зовнішню подібність і внутрішній резонанс – не були з тобою поруч; хоча всі ви робили крок за кроком начебто в один і той самий бік. Крок. За кроком.

-... і ти продовжуєш жити, все розуміти і відчувати, і найбільше за все – те, що тебе немає. Немає від тієї миті, коли спробувала відійти, змінити форму і, може, зміст такого свого життя. Це стається одного чудового вечора, коли ти сидиш в ресторані, потім виходиш на вулицю, і раптом – бах – розумієш, що ти вже не можеш не змагатись. Не боротись. Не атакувати кожної секунди – кожну миттєвість, кожен квадратний сантиметр з тих, які постійно, щоб ти не робила, оточують твоє тіло, і зрештою беруть його в полон. Від того дня ти не знаєш і не хочеш знати нічого, крім форм і методів боротьби. Крім технік і шансів. Крім тактики і стратегії. Всі знання ти відсортовуєш за бойовою корисністю. “Патамушта жизьнь – барьба...” І найболючіше – від того першого дня, і до останнього зблиску волі – ти не маєш ані часу, ані самого права на перепочинок.

28. Я стояв біля неї, тихо діставшись ззаду ліворуч, і не рухався далі. Я був заворожений. Зоряна сиділа, обхопивши руками в обрізаних рукавичках довжелезне дуло ротного кулемета; вона його обіймала, блукаючи замріяним поглядом по горизонту, на якому вже здіймалась курява від руху машин карального каравану. Її думки були далеко. То ж я продовжив там, де вона зупинилась.

- ...Так, бо відтоді ти вже не маєш права ні секунди бути рабом. Ти стаєш вільним, стаєш власником, привласнюючи самого себе – самому собі. Але твоя жага продовжує тебе спалювати, і далі ти привласнюєш розірвані шматки світу – там, де пройшов. Ти структуруєш простір, змагаєшся з хаосом і перемагаєш ентропію. Спочатку в думках, мріях і сподівання. власній голові. Потім опосередковано. А потім і так, просто, своїм бажанням, – продовжував я її думки.

- ...І це не прокляття. І не безплатний сир, з мишоловки. Це дар, отримавши який, ти оживаєш. І далі живеш все життя з тим, що над тобою. Або ти відмовляєшся... і далі, занурившись в спогади, все життя живеш із тим, чого над тобою... нема. Її очі покинули дальню загрозу, так і не побачивши її, і зацікавлено розглянули мене. Я

ковтнув і повільно кивнув головою. Нічого. Лише порожнеча. І тоді ти починаєш думати, ким би ти зміг бути, і що б ти зміг зробити, маючи те, що загубив. Ти розумієш інструмент на відстані, ти вчишся ним володіти теоретично, знаючи, що ніколи – в жодному разі, ніде і ні за яких обставин – більше не доторкнешся до його струн.

– Тому, – кажу я, – тобі пощастило. Я дам тобі те, чого ти справді бажаєш. І спокійно піду сам, бо тепер моя черга на спокій. Дивлюсь в шоковані несподіваною волею очі. Розкриваю праву долоню і простягаю Зоряні невеличку чорну пігулку телепортації. А ліва рука міцно тримає багатозарядник. Примушую і запрошую, даю змогу і вимагаю – підкоритись. Раптом в потемнілому повітрі пролунав шалений грім, і це вивело Зоряну з задумливості. Вона підхопилась, огляніла горизонт ще раз, повернулась до мене і знову замислилась на секунду. А далі знов. Я ніколи не звикну. Вже ніколи. Вдарила по руці з пігулкою, одночасно – надшвидко – зміщуючись праворуч і вниз, а далі пам'ятаю тільки біль і більше нічого.

29. «Шановний Степане! Залишаючи вас у такому незручному становищі, хочу сказати декілька слів у відповідь. По-перше – алавердЫ. Ви надзвичайно спритно робите свою справу. Було приємно проти вас працювати. Друге – у вас нічогенькі здібності вампіра. Гадаю, що свій шлях у цьому світі ви ще не втратили. Багато чого попереду. Ну, а третє – вбачаючи все сказане, я не могла допустити вашої смерті. Не ображайтесь на стиль і аргументацію – немає часу писати. Втім, немає і вміння. Я не для того. Від початку свого нікчемного життя, і до останніх подій, у мене була одна мета і єдиний сенс. Дякую вам в числі інших з тих, хто допоміг мені це зрозуміти. Я – лише зброя. Мисляча і часом чарівна, а втім останнє право я собі виборю. Не хочеться іржавіти на складі. Знаєте, як це. Віддаючи належне, Зоряна.»

30. Засновники Гримала блискавка, грім збивав з ніг і примушував триматись за голову; подвір'я церкви було чорно-білим, рухливо-непохитним грозовими тінями. Двері були напів-відчинені, і, відштовхуючи світло, назовні позмагатись з гуркотом грому неслись неступні слова: - Ну що я казав тобі, Іване. Вони прийшли і жеруть вашу владу. Ба навіть більше – ви не змогли скористатись моєю порадою, і вас жеруть виховані вами; не мною.

- Але ж і ти – маючи таку нагоду! – не зміг з ними нічого зробити. Ти будеш наступним. Ти - страждатимеш!

- Чи мучитесь ви еротичними снами?.. Вибач, відволікся. Пам'ятаєш, можливо, я писав тобі про історичні процеси? Так от, я дуже задоволений тим, що мені на зміну йдуть такі, як вони, а не такі, як ви. Навіть Богдан – він був таким, як вони. Був одним із них. Саме це тебе

лякає, і саме тим спричинені твої метушливі істеричні рухи. Ти хочеш ще трохи побути собою. Ще трохи вірити, що ти правий, а інші є ворогами. Ще трохи прожити. Але вже пізно. Нам пора, колишній мій друже.

31. Голос диктора линув крізь мембрану знатно покоцаного жовтого фантасмагоричного радіоприймача; нервував і прагнув швидше полинути на волю: ...За останніми повідомленнями, вибух християнської церкви в Новому Передмісті стався... Перший за багато років вибух у цьому регіоні помітно сколихнув... Деякі політологи категоричні в своїй думці про те, що цей вибух був заздалегідь спланованою акцією... Експерти Інституту ймовірності при Надзвичайному Комітеті відмовляються давати будь-які прогнози, то ж у найближчі кілька днів ситуація залишатиметься нестабільною.

32. Потроху темнішає, і розкопана частина старого міста, осяяна вогнями, вже в такому стані затьмарює мої напівтехнологічні будівлі. За останні місяці купу справ було залагоджено, купу документів підписано, вбито одного шпигуна, і зрештою – там, зовні – всі почали робити вигляд, що нас не існує. Подекуди про нашу роботу писали коротенькі репортажі, в яких ми повставали безсумнівними і безпосередніми ісчядіямі адо. Регіт Рауля в таких випадках розбалансовував своїми децибелами наукову апаратуру; а більше нічого не відбувалось. Сьогодні, коли майже всі докази зібрані, коли масштаб того, що відбувалось, вміщений на маленькому носії, розісланий по таємним адресам, захований по далеким місцинам оцінений нами повністю – ми готові до наступної серії. Наш корабель рушає в столицю. Під нами ніч, і вогні мого укріпленого чим завгодно наукового бастіону; навколо нього, навколо широких перекопаних площ, на вже звільнених від підозри ділянках – технічний персонал, просто місцеві мешканці, подекуди журналісти, священники; люди. Ми розвертаємось на південний схід, зависаючи на півсотні метрів, і я чую, як Зоряна раптом затамовує подих. Вона киває вниз, споглядаючи моє новостворене поселення, і повільно відпускаючи слова, питає: - Слухай... а... цей... як ти його назвав?

Антон Сухоносенко, Київ-Харків-Львів, 2006-2007