Львов/Lwów by Михайло Зарічний

Політнекоректний роман-плагіат Альфа-версія

Серія «Розділені міста», Том 2.

Ще одне розділене місто Здавалося, цьогорічна літературна критика не пройшла повз жодне більш-менш помітне явище красного письменства. А помітних явищ було чимало. Там, де у сонячному спектрі - червоний колір, у спектрі книг - епохальна “Сага про Сагайдачних”, а з фіолетового краю знаходимо “П5: Прикладні Проблеми Пост-Пубертантного Періоду”, альманах авторства Дереша з Карпою та їх ровесників. Між тими крайностями вистачає всім на всі смаки. Критика теж подарувала резонансні публікації. У вересневому числі “Гострослова” бачимо статтю “А я, дурний, читаю...” - вельми цікавий огляд сучасної прози, зроблений відомим літератором з діаспори Джеймсом Бондарем. Ну і варто згадати, лише згадати, бо ж тема у мене сьогодні зовсім не та, мінімалістичну рецензію на річ відомого майстра художного слова Андрія Куркова “Смерть постороннего”, написану відомим майстром слова критичного Миколою Злісником. Втім, сама рецензія така коротка, що не надто збільшить мій текст. Поміщаю її всю: “Задовбав своїм пінгвіном!” Глибоко, чи не так? Так виглядає, що мінімалізм входить в моду. Та я щось захопилася вступом, доведеться повертатися до початку. Коли я написала бадьоро “...не пройшла повз жодне...”, то це виявилось, на жаль, перебільшенням. Обійшла таки критика увагою роман Майкла Заокеанського, треба визнати. Таке “обходження” може бути витлумачене цілком матеріалістично: зовні книга ски-

дається на двомовний фотоальбом майстра світла і тіні Пилип’юка, присвячений одному з наших обласних центрів, тому цю книгу ніхто й не квапиться купувати, хіба би в подарунок комусь на ювілей. Самого прізвища Заокеанський немає навіть в останньому виданні “Довідника автентичних українських прізвищ” (хоча там є навіть прізвище Інтернецький), тому можна припустити, що це псевдонім. Хочеться не обмежувати тут свою фантазію і припустити, що за цим псевдонімом ховається письменницька група, скажімо, з 3-х осіб (трипер - пропоную я такий термін, натхненна ірванцевим “три пера”). На існування групи вказує також певна еклектичість тексту. Сам Майкл Заокеанський атестує своє творіння як “політнекоректний роман-плагіат”. Чого-чого, а плагіату в романі не бракує. Вкрадена вже сама ідея “розділеного міста”, яку сам Ірванець блискуче реалізував у “РівномуРовному”, попри Майклове самооправдовування, що насправді, якщо вже ділити, то Львів - найбільше в світі україномовне місто. Політнекоректності теж не бракує. Навіть тепер, коли нові кавказькі республіки одержали широке визнання - від Росії до Нікарагуа, автор, пишучи про ці події, послуговується лише пейоративами на зразок “кавказька авантюра” і виводить звідси всю ту драматичну ситуацію, що призвела до розділу Львова на Східний (Львов) і Західний ( ). Реальним особам, серед яких, для прикладу, відомий культурний діяч Анатолий Ульянов, Майкл часами приписує такі “перли”, що за них можна не те, що образитися - в суд можна подавати. Щоби не пропав марно наведений приклад: Ульянов, який, до речі, відвідує курси української мови (втім, спеціально цього не афішуючи) і числиться там

одним з кращих слухачів, і якого недавно бачили на Львівському “Вернісажі”, де він приглядався до вишиванок, так ось, Майкл вкладає в його уста маразматичну лексику “салоцентризм”, “КИНОХОХЛОРЕЙХ” та ін., і не менш маразматичні думки на зразок “swahili-мовний споживач має право вибору мови фільму в кінотеатрі”. Менше з тим. Після “Рівного-Ровного” та “Львова/ Lwowa” (друге “a” - латинської абетки) ми побачили тенденцію: з’явилася література “розділених міст”. Мені телефонували угорські друзі і казали про новий роман “Buda Pest” у цьому напрямку (прізвище автора мені повторили пару разів, та воно не надається до відтворення фонетичними засобами нашої мови). Знаю також, що є намір написати опус під назвою “Мос-Ква”, точніше “Ква-Мос”, бо частина москвичів незадоволена домінуванням першого складу в абревіатурах на зразок “Моссовет”, “Мосгаз”, “Моссад” (садово-паркове управління). У тому ж стилі хотіли назвати роман про розділене місто херсонські автори, та ніби їх відговорили від цього задуму. Т. Трохимчук, спеціально для “Нового літературного оборзіння”

“Іноді доводиться поєднувати непоєднуване.” Рене Нечипоренко, шеф-кухар Паризького ресторану української кухні (“Деруни”) - про фірмові салати.

“У тексті збережено особливості авторського письма.” Фраза, якою традиційно пояснюють свою задовільну оцінку з української мови.

- Expletive deleted! - аж за третім разом вдалося йому прокреслити на карті лінію червоним олівцем. Лінія, скажемо відверто, вийшла так собі, зигзагоподібна і з двома ро зрив ами, що і спричинилося пізніше до деяких пригод, описаних нижче. - А остальноє пусть дєлают господа міністри… (Знаю я, знаю, як то писати російськими літерами, може навіть краще ніж 9/10-х росіян. Та не хочу руйнувати стереотип, що склався про нас, львів’ян: нібито у клавіатурі наших комп’ютерів бракує клавіш з істинно російськими літерами - їх безжально вирвали вороги слов’янської єдности.) Zadovbav ty mene svojeju latynkoju. Російський презиNichoho ne porobysh, dovedet’sia shche дент відкинув оліraz, khocha i lin’ky, vyklasty zmist вець і тремтячими poperednioho lysta. руками взяв цигарOtozh, “Lvov-Lwow” pochynajemo drukuvaty ку. Попри важлиz 12 chysla, khocha nash heneral’nyj i вість моменту, йоvpyravsia, jomu, bachte, duzhe khotilosia znaty, chym ce vse maje zakinchytysia. му до голови не Ja ne stav jomu hovoryty, shcho ty shvydshe лізло жодних серvsioho i sam ne znajesh)) йозних думок, а лише на зразок PS. Postav, nareshti, v sebe kyrylyciu. “головне, припалити не з боку фільтра”. Начальник генштабу поквапливо згорнув карту, відсалютував і вийшов. Карта лягла в основу російсько-польських переговорів, що завершилися укладанням сумнозвісного пакту Kowalskiego-Иванова, названого так за іменами міністрів закордонних справ відповідно Польщі та Росії. Згідно з пактом, Росія і НАТО (а саме цю цю організацію репрезентувала для нашої історії Польща) ділять Україну на дві нерівні частини, бо ж ідею поділити на рівні частини Росія категорично відкинула, мотивуючи це своїми особ-

ливими стратегічними інтересами в регіоні, а крім того, бажанням ділити всюди і скрізь не “поровну, а по братски”. Каменем спотикання став Львів, представники поляків в НАТО кричали “Nie oddamy Lwowa!”, росіяни ж хотіли неодмінно взяти реванш за заборонену і зневажену російськомовну попсу, перейменовання вулиць на зразок “Лермонтова на Дудаєва”, ігнорацією російської кухні у меню “Криївки” і т. п. Закінчилося врешті поділом України (котрим вже?) саме по Львову, вздовж лінії, прокресленої невпевненою рукою російського президента. Лінія вела з Винник по Личаківській, далі маршрутом другого трамвая, потім попід міст, трохи вздовж залізничної колії, далі виходила на Любінську і аж до міжнародного аеропорту. У натовській зоні опинилися Високий Замок, головний корпус Університету, Політехніка та пам’ятник Шевченкові. Останнє викликало масове гризення ліктів у бузинівців, що, перенищивши всі пам’ятники поетові на всьому шляху переможного походу армії Союзу Росії і України, давно мріяли про залишений на десерт пам’ятник у Львові. (Політично підкований читач на цьому місці захоче впіймати автора, звинувативши його в ігнорації політичних реалій. Мовляв, де ж Білорусь, що зближувалася з Росією семимильними кроками. Для таких ігнорантів розтлумачую: дія відбувається вже після аншлюсу.) В російській зоні - медичний університет, вулиця Академічна, Лісотехніка. Ну і теж частини розкиданого по всьому місту Університету, серед яких – фізичний факультет. Залишимо російського президента на самоті – його чекає сьогодні нелегкий день. “А правільно говорілі – просипаєшся і думаєш, что ти сегодня сделал для України?”

/ Микола затримався зі сном десь до другої, імітуючи активну наукову діяльність. Насправді нічого не йшло до голови. Майже п’ятдесятирічний професор може лише викладати, а не намагатися робити епохальні речі в науці, які під силу лише молодим аспірантам або чиновникам з Академії наук незалежно від віку. Не роздягаючись, просто в домашньому напівспортивному одязі, він повалився на диван - все одно завтра вранці першим ділом доведеться скочити в кіоск неподалік за молоком. Так вже повелося, що при розподілі домашніх обов’язків йому випав саме цей, хоча молоко Микола потаємно ненавидів ще з шкільних років. Ніч пройшла непомітно і як тільки засіріло, Микола взувся в капці і тихенько, щоби не будити домашніх, почвалав за молоком. “Ранкова кава так не засмакує, коли буду знати, що ще треба десь іти, а потім вертатися”. Як звично, вниз без ліфта. В поштовій скриньці щось біліло і Микола подумав, що то якась передвиборча агітка, або знову бюлетень анонімного комітету “Влада за людину”, що і після виборів ректора Університету не припиняв своєї діяльності. “А що, як за молоком черга? Буду мати що читати.” Вміст поштової скриньки за форматом нагадував той же бюлетень комітету “Влада за людину”, тільки на цей раз в заголовку стояло “Власть за человека”. “Подуріли” подумав Микола, — не додасть їм популярності в Галичині перехід на “общєпонятний язик”. Справді, за молоком стояло кілька людей і Микола без ентузіазму почав читати бюллетень. Те, що відкривалося йому, було абсолютно неймовірним, та Микола сприймав все лише як набір фактів, зрештою, давно прогнозованих. Атмосфера ненависти вже 12

давно запанувала в суспільстві, усі жили в очікуванні тривожних вістей. Цієї ж ночі очікування перетворились у реальність. Чомусь у таких випадках фантазія нам малює всеможливі неприємності, але завжди так виявляється, що у житті це все виглядає набагато гидкіше. Вже сам зміст указів військового коменданта міста, точніше, його однієї частини, не вселяв жодного оптимізму… Читач сьогодні пішов мудрий, отож зайве говорити, що діялося все це в російській зоні окупації. Микола повернувся додому досить-таки заклопотаний, переклав молоко з кулька в холодильник і приступив до сакрального ритуалу готування кави. Це його заспокоїло і з думкою “повінь повінню, а орати треба” він почав поволі одягатися і збирати потрібні папери в течку. Раз є Університет, то якось до нього можна буде добратися. Найважливіше при цьому - прийти в авдиторію швидше, ніж студенти, принаймні, більша їх частина. Вже починала жити ранковим життям його доволі галаслива квартира. Ще ніхто нічого не знав про глобальні події навколо міста, а тому Миколі вдалося майже непомітно вислизнути з дому, лише обмежившись невиразним бурмотінням у відповідь на запитання, чому, мовляв, сьогодні так рано на роботу... Після виходу за молоком ранок навколо вже здавався зовсім звичним. - Миколо Миколайовичу! - звично звернувся до нього студент, який ледве встигав за Миколиною швидкою ходою, - чого ви сьогодні так рано, може, маєте нульову пару? Зі змісту самої фрази читачеві важко вловити певну розв’язність тону, яким студент звертався до професора. Це був наслідок культивованої Миколою впродовж років псевдодемократії в Університеті.

... Микола на лекціях часто вставляв у виклад наукових істин різні байки. Коли Університет переживав фінансові труднощі, зрештою, разом зі всім народом, і одним з наслідків був холод в авдиторіях взимку (університетський поет тоді писав: Студено там Студентам… і ще щось про професорів), Микола розповідав історію, взяту в Станіслава Лема, свого улюбленого львівського письменника-фантаста. У ній ішлося про трьох роботів-мандрівників… … зокрема, про те, що один з них потрапив на планету, утворену з благородних газів. Зрозуміло, що така планета могла існувати як тверде тіло лише при температурі, близькій до абсолютного нуля. Робот, опинившись на планеті, почав думати, що ж йому робити далі. Від думання розігрівався мозок, все навколо робота почало танути. Отож він ішов планетою, повторюючи “тилько нє мисьлєць, тилько нє мисьлєць …”… Звідси Микола робив висновок, що студентам, аби зігріватися, треба думати. Студентів, треба сказати, ця думка мало гріла… Взагалі, студенти Миколу любили, та йому було цього замало. Хотів ще, щоби трохи боялися. Але, як відомо, страх ходить попідручки з ненавистю і зневагою, аж ніяк не з любов’ю. Повернемося до розмови. - Та ні, пара в мене перша або друга, все ніяк не запам’ятаю розклад, але навряд чи сама пара відбудеться... - Як це? А ви, професоре, хіба не в Універ? не на пару?

Тут Микола вдався до варіації на тему одного з своїх стандартних повчань: мовляв, вища освіта робить людей вищими не лише в тому, що стосується науки, а й у всіх без винятку сферах діяльності. - Ви, бачу, не обізнані зовсім з найсвіжішими подіями. Все ж, вища освіта ... - А-а-а, ви про стіну? - доволі безцеремонно вклинився студент, який в думках добудував собі продовження фрази про вищу освіту, - наші з вчорашнього вечора загуляли на дні народження одногрупниці десь на Збоїськах, верталися вже попід ранок, та що там говорити, десь з годину тому прийшли в общагу, мене розбудили, але зате пояснили як йти в Універ, так що я дорогу знаю... Та ви не переживайте, я й вас проведу. - Це дуже люб’язно з вашого боку. Не знаю як вам і віддячити... - Пусте... не варто й згадувати. Втім, у січні, якщо буде на те ваша ласка, то згадаєте... У січні сесія, та де ще той січень. Поки що треба ступати хідником ранкової Кульпарківської, минаючи шпиталь, іти далі, до мосту. Микола думав про своє, не надто прислухаючись до нелітературно викладеного монологу студента. А між тим, марно, бо той говорив важливі речі. - Там кажуть, тіпа, москалі по карті лінію недотягли, то можна буде пройти. Під міст і через колію…

Львівське метро - Отож, я добре тоді усвідомлював, що мене звинуватять у всіх гріхах, корупції, розтратах... Та це мене, правду кажучи, зовсім не хвилювало. Я не хотів хвилинної слави -

тієї, що про неї говорив Енді Воргол... - Хвилинку, я запишу прізвище. В-о-р-г-о-л, правильно? Потім погляну в енциклопедію, хто це такий... - Нічого собі! Воргола не знаєте?! Ну й вчать теперішніх журналістів! - Просто... Ну, як Вам сказати? Та я заочник за фахом! - Заочник? За фа-а-ахом?! А, зрештою, яке це має значення? Тільки в такому разі покажете мені текст інтерв’ю перед тим, як опублікувати. Добре? - Добре, звичайно. Хто б заперечував? Ви ж мусите коми, де треба, поставити. Звідки я можу знати, де вони мають бути? - Гаразд, поставлю вже коми, хоча я і технар за освітою... А що, на заочному і цього не навчили? Ну, але у вас якась техніка, бачу, з собою... Що то там за лампочка горить? - Диктофон. - Диктофон? Добре, перейдемо до справ. Отож, коли я став мером - я буду говорити мером, а не міським головою, щоб було коротше, так ось, коли я став мером, я вже тоді зрозумів, що на столицю не дуже покладешся. Хвилі галичинофобії, себто ненависти до галичан, накочувалися одна за одною. Не вірите - почитайте, що писали газети тих часів! Ідеологи, серед яких профффесор Табачник, так і напишіть, профффесор, він вартує насправді багатьох “фе!”, не шкодували для нас злості: мовляв, все було би добре, якби не галичани, котрі заполонили Київ; взяти би їх всіх - та в резервацію! Ці галичани, мовляв, попри те, що вихідці з депресивного регіону, намагаються всіма керувати. А на керівні пости їх пропихають емісари НАТО та інші вороги слов’янської єдности... - Що, так і говорили?!

- Ще гірше говорили. Наче галичани пихаті, обмежені, розмовляють якимось дивним діалектом, гірші за, гм …, як би це сформулювати політкоректно?.. В кількох словах – гірші за наших північних сусідів. - Ну, це вже крайні образи пішли. А звідки, по вашому, така нелюбов до галичан? - Заздрість колабораціоністів, от звідки. - “Кола” що? Кока-кола, пепсі-кола? - Площа кола, от що! Не буду розвивати цю тему переходимо до справи. Отож, зрозумівши, що столиця нам не допоможе, я почав думати, як вийти з ситуації. Тоді й зародилася ідея - зробити все своїми силами. Я поговорив з хлопцями з міськради та з мерії, з деким - в офіційній обстановці, а з іншим - за чаркою, на декого довелося трохи натиснути, та зрештою всі погодилися. Однимсловом, суть така: все мало залишатися, як перед тим, тобто той самий рівень хабарів за кожен дозвіл, кожен підпис, кожне узгодження, чи навіть просто вирішення справи вчасно… - Так-так, це цікаво. А можна прайс, скільки за що? А то може й мені знадобиться?.. - Не відволікайтесь, а уважно пишіть. Тобто, техніка пише - а ви слухайте, що до чого! Не забувайте що я багато років не погоджувався давати інтерв’ю - можу й передумати! - Перепрошую, вже не буду перебивати без потреби. - ... Так, я добре пригадую ті часи. Отже, ми пустили всі отримані таким способом гроші на реалізацію нашої ідеї. Закупили техніку, привезли фахівців і робота пішла... Львів’яни вже не дивуються, що місто розрите сям-там, тому ніхто особливих питань і не задавав. Та незабаром чутки стали просочуватися за межі вузького кола втаємничених, тобто міських властей. Одного дня прийшов головний мит-

ник обласної митниці, він десь прочув про саму ідею, і почав здалеку, що, мовляв, хоча митниця й обласна, та їм, митникам, зовсім не байдуже рідне місто, їм хочеться теж щось для нього зробити і вони готові долучитися до цього проекту. Єдине, що би вони хотіли - це при тім, що вони усвідомлюють безкорисність всіх учасників - щоби одна з станцій була названа “Митна”... - Пробачте, пане мере, ви вжили слово “станція” і в цьому місці нашої публікації непідготовлений читач вашого інтерв’ю спантеличено запитає: “А про що він, власне, говорить?” *** - О, це вже фаЄ таке дражливе питання. Попри всі твої хове зауваження. З запевнення в надуманості персонажів, вас будуть люди, дехто з відомих людей себе впізнав. шановний. Так ось, Телефонували навіть з адміністрації. наша ідея полягаНаперед знаю, що будеш відпиратися, ла в тому, що ми мовляв, випадкові збіги. Не допоможе, друже. Давай, коригуй текст. вирішили власниГенеральний погрожує, що якщо це ми силами збудуповториться – він припинить публікацію. вати у Львові метМіж нами кажучи, це блеф, бо завдяки ро. твоєму текстові “Пост-пост-поступ” - “Метро”? розходиться, як ніколи. В кіосках за ним - Метро, тільки черги. Мусимо додруковувати наклад. без лапок. - А що, фінансів на метро вистачило? - На початку цілком вистачало. Ви що, не знаєте рівень/ масштаби нашого хабарництва?! Пізніше, правда, коли ми розширили будівництво Сихівско-Левандівської лінії, почалися невеликі перебої з фінансуванням. Тоді ми підключили суддів - і все пішло нормально. Ви тут можете запитати, звідки у суддів можуть бути гроші. Знаєте, на свята,

всі, хто приходили в суддівський кабінет, засівали, господаря вітали, щастя-радості бажали... Звичайно, не з порожніми руками, але така вже народна традиція. Гроші від засівань зразу ж ішли на будівництво. - Ага, розумію, звідси станція “Суддівська-Апеляційна”... - Достеменно. Ми вже навіть подумували про кільцеву лінію, як тут почався наступ на Львів... - Зачекайте-зачекайте... То виходить метро було ще в ті часи, коли Львів був розділеним? - Саме так. Навіть ще до того. Тільки воно будувалося підпільно, про це знали не так багато людей. Адже роботи проводились з маскуванням під розкопки (пам’ятаєте в центрі?), реконструкції там різні... Одного разу довелося поширити інформацію, що знайшли нафту і в місті ведуться геологорозвідувльні роботи. Тоді декому вже почали ввижатися нафтодолари і одна з наших сепаратистських партій навіть кинула гасло “Зробимо з Галичини другий Кувейт!”. А ми мусили мовчати. Ми ж не могли сказати прямо людям, що це гроші від незаконних оборудок, відкатів, хабарів і тому подібного тратяться не на якісь там власні заміські будинки, дорогі машини чи предмети розкоші, а йдуть виключно на будівництво львівського метро, конче необхідного містові. - І все це за кошти, ... - ... сформулюємо так: незаконно отримані. - Аж не віриться! - Багатьом тепер не віриться. Тим не менше, зараз це реальність. От, для прикладу, ви до мене як добирались? - Звичайно, на метро! - Ото брехун! Сюди метро не ходить! Ану геть звідси! Швидше-швидше, забирай свій диктофон - і шуруй...

...втім, чого я на нього так накричав? Він же хотів мені доставити приємність, сказавши, що їхав на метро... А треба йому ще багато чого розповісти, і основне, - про те, що наступ союзників і зведення стіни застали багатьох людей під землею... І що власне з-під землі почалося визволення... Агов, юначе, верніться, чуєте?!

Перцепції 1. Ленин-Ульянов був породженням тих темних сил, які вважали, що людство ще зазнало замало бід і їх (біди) треба множити. Темні сили засилали на грішну землю почергово то Ленина, то Ульянова, то Ульянова-Ленина, то... 2. Старі Богородчани - це моя Йокнапатофа, або - беріть більше - мій Всесвіт. Точніше, один з моїх всесвітів, бо мені не судилося прожити в Старих Богородчанах все життя - я потім міняв міста, навіть країни. У містах я здобув багато формальних знань, іноді вельми рафінованих - та вони дозволяли мені заробляти собі на життя, не більше. Фундаментальні істини при цьому для мене залишалися непорушними з тих часів, коли я покинув рідне село. Зайве говорити, що не на міському асфальті вони виросли, ці істини. Я приніс їх з собою з Старих Богородчан. Можна лише здогадатися, хто оберігав село в роки радянської влади від перейменування. Народився Бог на санах У Старих Богородчанах...-

міг би також написати поет і це би наводило на пояснення, чому село не стало ні Червоноармійськом, ні Ленінселом, ні Калінінселом, ні Кіровселом... - Усе на світі має матеріалістичне пояснення. - А чому? - Чому - не знаю, от якраз оце “чому?” не має матеріалістичного пояснення... 3. Доля звела мене з Лениним-Ульяновим випадково, на якійсь з напіворганізованих-напівстихійних зустрічей, що зрідка відбувалися то тут, то там у нашому місті. Якось я зайшов у кнайпу і негайно захотів вийти, бо там було доволі галасливо і не спостерігалося вільного місця, та тут мене завважили з великого товариства, що сиділо за зсунутими разом двома круглими столами. За довгі роки проживання у Львові я обзавівся багатьма знайомствами, тож нічого дивного, що мене впізнавали навіть там, де я волів би зберігати інкогніто. Я підійшов, примостився на вільне місце, якраз біля свого знайомого. Він відрекомендував мене компанії. Відбулася швидка процедура ручкання з тими, хто ближче, і кивання головою чи махання руками тим, хто далі. Вочевидь, я перервав своєю появою якусь цікаву дискусію, тож учасникам її не дуже хотілося тратити час на світські умовності. Розмова точилася якась дивна, як на мене. Пропірсингований, кепсько, але крикливо, одягнений чоловік середнього віку генерував убивчі сентенції, що стосувалися села і селян. Я чув лише окремі уривки: “…уважать сельской дискурс как таковой в стране, где колхозники правят всем и ус&&ли уже все, что только можно ... этого я не могу...

украинские села - это рассадники староверства...село доминирует в городах моей страны... я презираю все это не только из-за типичной сельской молодежи, которая п&&&&т все, что иное, и не только потому, что вся эта деревенская шобла размножается, как тараканы и обожает охоту на “ведьм”... речь не в том, что он селюк, но в том, что он селюк у власти...” - Що це за чмо? - запитав я тихенько свого знайомого, бо при знайомстві, правду кажучи, не розчув прізвища. - Ленин-Ульянов. - А що він робить тут з такими своїми, з дозволу сказати, одкровеннями? Його ж ніхто так особливо і не слухає в цій україномовній компанії... Марно час тратить. - А він просто любить випити за чужий рахунок - це в нього сильніше за довільні переконання. Повелися таки співрозмовники - а були се в основному театрали і серед них навіть дуже відомий режисер (прізвище я забув і гарячково намагався згадати) - на бесіду про село. Повільно-повільно, але почали вони погоджуватися з Лениним-Ульяновим, що люди на селі набагато гірші, не сприймають сучасного мистецтва, та й не здатні сприйняти через свою обмеженість і душевну глухоту... 4. Звичайно, найпростіше було просто встати і піти. Та я не міг. На хвилю, безсила лють охопила мене. Ситуація кількісно була не на мою користь. Спробуй я розбити гальбу пива об чиюсь голову - мене скрутять і тим лише підтвердиться теза, що вихідці з села - люди безкультурні. Несподівано, якась туманна ідея почала вимальовуватися у моїй свідомості. Я прикинув кількість готівки у мене в кишені, додав до неї суму, що її можна було виручити за ті нечис-

ленні картини, що мені їх дарували знайомі художники, для ґарантії помножив на два і видав результат: - Сто тисяч! - Тоість? - Ставлю 100 тисяч, що в селі сприймуть вашу найаванґарднішу річ, - звернувся я до режисера, але так, щоби чула вся компанія. Після хвилинного остовпіння (сміливо можна казати “німої сцени”, оскільки більшість присутніх, як я вже казав, були театралами), почалася спокійна конкретика. Сума, як я і очікував, зацікавила всіх, а Ленин-Ульянов захотів істотної частки майбутнього виграшу, справедливо вважаючи, що це він мене підбив на таке дивне парі. Авдиторська компанія “Бернштейн і Бернштейн”, куди зателефонували за порадою одного з присутніх, погодилася виробити чіткі правила гри (а що ж таке “сприймуть”?) і стежити за їх дотриманням. 5. Пару тижнів до того дня, коли театр отримав паузу у своїх виставах, збігли, як одна мить. І от ми вже їдемо “чорним трактом, що веде в Богородчани”, попереду мікроавтобус, а позаду - трохи більший автобус, можна було би сказати міліавтобус, та чомусь так не кажуть... У цьому другому автобусі, власне, їхала нечисленна трупа. Декорації та сценічні костюми були звалені на “бамбетлі”. Я сидів у мікроавтобусі, на штурманському сидінні. Ми майже мовчки доїхали до Богородчан, минули їх, проїхали через міст і звернули праворуч. Дорожний знак сповістив, що ми в’їхали в село. Звичайні, небагаті сільські хати попри дорогу... Режисер нахилився до мене (я сидів на передньому, “штурман-

ському” сидінні) і тихо, але вагомо, проказав: - Ми будемо ставити не “100 тисяч”... - Тобто? - Тобто не сподівайся на виграш. Сто тисяч - це сума парі, а ставити ми будемо зовсім не українську класику... - А я, правду кажучи, ... - Не має значення. В домовленостях і слова нема, який то мав бути твір. От ми собі вибрали... У мене аж щось захололо всередині: - Не тягни! Кажи нарешті! - ... вибрали собі ми... - !! -... “Голомозу співачку”! - Це Бекет? - Іонеско. Звичайно, річ не найавангардніша, просто її нам не треба було довго репетирувати, вона вже пару років як у нас в репертуарі... Чого ти так зблід? Було не зачинатися... А зараз нічого вже не зміниш - афіші розклеїли тиждень тому... Автобус різко загальмував, бо дорога роздвоювалася, водій не знав, куди їхати - я ж, розмовляючи з режисером, йому не міг одночасно вказувати дорогу! Я з того всього вийшов з автобуса, мені не терпілося ступити ногами на рідну землю. Ті ж, що висипали з автобусів, першого і другого, від сили хотіли покурити, та видно теж не могли втерпіти, навіть пару хвилин. - Микольцю, то ти? - зігнена від старості і нелегкого життя бабуся прихилила хвіртку. Вона була вбрана в кабат, камизельку і спідницю, поверх котрої було запащє... - Я, нанашко... - Ото добре, що’м ті ввиділа! Відав ви то той тиатир з Богородчин, що мав приїхати? Мені Марусі Сойчина гово-

рила... - Чому конче з Богородчан? - Га? Ніц ни чую, що кажиш! - Чому?! Конче! З Богородчин?! - То байка, ни верищи так, ліпши скажи мені, внучку: “Голомоза співачка” - то про Шінедоконор? Позаду мене хтось зойкнув. “Браво, бабцю!”, - подумав я і, перш ніж відповісти, обернувся. Маститий режисер стояв, розкривши рота, з цигаркою в одній руці і запаленою запальничкою (це не каламбур) - в іншій. Зойкнулою особою виявилася виконавиця однієї з епізодичних ролей. Ленин-Ульянов, який теж виліз з мікроавтобуса, ніяк не відреагував, проте видно було, що такого він явно не очікував... Я пояснив старенькій бабці, що то швидше навпаки, Шінед О’Конор побачила п’єсу і з того всього геть обчикрижила свої кучері. Старенька, заспокоєна, повернулась до себе на присьбу, а ми згодом рушили далі. 6. Ми зупинилися в центрі села і повиходили з автобусів, розминаючи ноги. Лише тепер я побачив на ногах ЛенинаУльянова фірмове взуття українофобів - черевики з непропорційно високою підошвою. Підошва складалася з двох шарів, всередині між якими засипалася субстанція, що згідно з сертифікатом називалася “земля рязанская” - тим самим підкреслювалося, що не хочуть вони, бачите, ступати по українській землі - от і все! Треба сказати, в інтересах об’єктивності, що з сертифікованою землею вийшов певний ляп. Фірма, що її поставляла, називалася “Петр&Ко” і ця назва сприймалася клієнтами як “Пётр и Компания”. Насправді ж читати слід

було “Петр’н’Ко”, на кшталт “Р’н’Б”, а це вже цілком вимовлялось “Петренко” і було прізвищем керівника компанії, вельми навіть українським. Зайве говорити, що ні в яку Рязанщину за землею Петренко не їздив, а брав її звідки доведеться, в тім і з місць бойової слави українських повстанців. Носії взуття цього знати не могли і досить часто подивовувались, чому не досягається бажаний ефект... 7. Видно ми своїм кортежом неправильно зупинилися в самому центрі Старих Богородчан, бо фіра, що над’їхала з однієї з бокових вулиць, ніяк не могла нас обминути. Фірою керував вуйко Штефан. Я не почув початку його промови, зверненої до нас, а лише кінець: - ...з конопель і з твар... - Что это он говорит? - запитав Ленин-Ульянов. - Ce qu’on appelle l’histoire, - повторив я з претензією на паризьку вимову, - це по-французьки ... - Да я понял, - обірвав він мене. - Но я не понял другого - он что, французский знает? - Вуйко Штефан знає 5 мов. Цілком достатньо як для фірмана, ні? Тим часом Штефан якось потрафив об’їхати нашу всю компанію, махнув на прощання рукою, сказав “сайонара” і поїхав собі. Я ж намагався не дивитися в бік спантеличеного вдруге Ленина-Ульянова... 8. Пора було квапитися до клубу, де біля входу товпилися люди, наче в магазині, коли до нього привозили хліб, за других совітів. Ще було світло, та на небі вже проступали обриси повного місяця. Ми не йшли туди, де всі, до цент-

рального входу - я з дитинства знав, де в нашому клубі знаходиться службовий вхід. На стіні біля зачинених дверей хтось написав звичне графіті “Андрія-99”. Я знав, як треба стукати - три удари, потім пропуск і так пару разів, аж поки нам не відчинила, якась старша жінка. Побачивши, що ми вирячилися на графіті, промовила загадкову фразу “нині кождий хочи копіювати Бенксі” і впустила нас всередину. Внутрішніми лабіринтами ми пройшли в приміщення біля сцени, у якому режисер, наче тренер перед матчем на виїзді, наставляв трупу на гру. Ми мовчки стали при вході. Режисер казав: - Пам’ятайте, нагорода майже у нас в кишені, тобто я хотів сказати, і у вас теж. Треба тільки вистояти на сцені весь цей час. Попереджаю, може бути погано, але не набагато гірше, ніж коли ми ставили “Ой не ходи, Грицю...” в рамках програми культурного оздоровлення панк-молоді Сходу України, і не гірше, ніж на героїко-патріотичній виставі “настУПАємо!”, яку ми грали в середовищі кримських сепаратистів... Я не мав права втручатися, за умовами парі, та скористався тим, що в кімнату зайшов голова сільради, мій однокласник. Славко закінчив ветеринарний технікум, а потім заочно сільськогосподарський інститут. І хоча з такою освітою він міг претендувати на набагато вищі посади, може навіть і державного масштабу, роль спікера сільського парламенту його цілком влаштовувала. Отож я сказав щось на зразок “от і керівництво прийшло”, перервавши таким чином напучування. Славко привітав усіх загальним “добрим днем”, помахав рукою, щоби продовжували... Підійшов до мене, ми обнялися.

- Що це за опудало? - прошепотів Славко мені на вухо (то було ліве вухо - відзначу задля точності розповіді). - О, що ж це я?! Дозволь тобі відрекомендувати п. Ленина-Ульянова, культуртрегера, - по своєму я відповів на сформульоване запитання. - А-а-а, читав, читав, - Славко поблажливо поплескав культуртрегера по плечі. - Глибоко ореш, голубе, та не там, де треба. Ніц не виросте... То нічого, що я на “ти”? Ще Деріда мені якось казав: “Які, Славку, можуть бути умовності між нами, носіями культури?..” - Пан Ярослав зустрічався з Дерідою в рамках просвітницької програми обміну “Старі Богородчани-Париж” пояснив я ошелешеному Ленину-Ульянову. - Він обіцяв візит у відповідь, та, на жаль, не судилося... Помер ... Ганьо, не пам’ятаєш, коли помер Деріда? - запитав Славко прибиральницю, що раптово і недоречно, як то завжди буває з прибиральницями, з’явилася з віником і совком (у хорошому значенні цього слова). - Та чого ж не пам’ятаю? Див’єтого жовтня 2004 року, тоді ще в Парані Пінчиної пацє заслабло... Прибиральниця енергійно замахала своїм знаряддям і всі почали розбігатися при її наближенні. Заключна частина настанови була безнадійно зіпсована. Зрештою, вже підтискав час. Минули театральні 15 хвилин, артистів чекала переповнена зала.

9. Подальші події, тобто саму виставу та її обговорення на імпровізованому фуршеті, я пам’ятаю досить таки туманно. У скупих реляціях, що їх подала адвокатська контора “Бернштейн і Бернштейн” та які потім були підшиті до ма-

теріалів слідства, йшлося про “...злит- Так, звичайно, ти правильно пишеш. тя з залом, але не в Демонізація Галичини і галичан мала своїх ідеологів. А. Бузинер, А. Ленинпросторовому, а в Ульянов, А. Насерман (справжнє духовному вимірі... прізвище, на жаль, спотворене публіка тонко відчу- “Вордом”), варто також згадати Табач... вала драматизм ге- Гм... Та, бач, кажу, деякі з них зараз ніального твору, що при владі. проступав крізь абсурдність...при виході глядачі жваво обмінювалися репліками з присутньою там театрознавчою термінологією...” Фуршет відбувся тут же в сільському клубі, у спеціально призначеній для цього кімнаті. Різноманітні трунки розв’язали всім прибулим (не всім - два водії не пили; ніхто не впіймає мене на неправді!) язики і вони жваво ділилися враженнями. - Уявляєте собі, мені кричали “бравіссімо!”, коли я вийшла на поклон... - ... а до мене підходить місцевий пастух і каже, що я неправильно вивчив роль - текст, бачите, розбігається з прижиттєвим виданням п’єси... - ... - ... публіка справді сьогодні надзвичайна... Ніхто й не завважив, що Ленин-Ульянов пив без міри, а якщо й завважив хтось, то списав це на культуртрегерську захланність та ще на високу якість трунків місцевого виробництва. Ніхто теж не слухав його бурмотіння собі під ніс, перед кожною випитою чаркою. “Не может быть. Этого не может быть” - цю фразу він повторив разів зо двадцять, аж раптом, не допивши чергової чарки, вискочив з кімнати...

10. Я вийшов надвір десь хвилин 20 опісля. Повний місяць світив так, що кілька ліхтарів на вулиці не могли скласти йому жодну конкуренцію. Мені не треба було навіть повертати погляд, щоби завважити постать, що висіла на гілці юдового дерева (Cercis siliquastrum), вистачило периферійного зору. Зрештою, я так і не глянув у той бік. Тільки подумав: “А що, коли між підошвами була земля з кантону Урі?..”

11. Міліції багато понаїхало вже потім. Якось так трапилося, що мене зразу очистили від можливих підозр. І зовсім не тому, що начальник міліції - виходець із села. Проти мене не було жодних доказів, та і не могло бути: ніхто не бачив,

як я обгортав гірляндами з дрібних квіток стару висохлу сливку. А то де ж у нас розквітне Cercis siliquastrum? Клімат не той... 12. Я в цілому не програв на цій усій історії: гонорари запрошеним на ролі екзальтованих глядачів акторам, зрештою, небагатьом, плюс пару ящиків пива односельчанам (Славкові, вуйкові Штефанові), що погодилися, аби я їх трохи підучив для справляння належного ефекту, легко вписалися у виграні сто тисяч. Завважу, що бабця теж була автентичною. Ага, довелося теж віддати решту адвокатській конторі “Бернштейн і Бернштейн”, а інакше не бачити мені би перемоги в парі і всього іншого, що цю перемогу супроводжувало... 13. Я міг би викликати таксі, та вуйко Штефан зголосився повезти мене на фірі до Богородчан, звідки вже можна було прямим транспортом до Львова. - Ce qu’on appelle “l’histoire..., - почав я розмову, зручно розмістившись на сидінні біля водія. Вуйко Штефан відповів по-французьки, аж я мало не впав з несподіванки. Все ж, ми згодом перейшли на рідну українську мову, хоча розмовляли в основному про французьку поезію. Вуйко багато цитував сучасних поетів, серед них мені пригадується лише Мішель Уельбек, більше відомий як скандальний прозаїк, а зовсім не як поет... Решту дороги до Львова я ламав собі голову: звідки Штефан знає поезію Уельбека? Річ у тім, що я його цього не вчив...

Андеґраунд Письменник Торвік Боракне ішов проспектом Пілсудського (Свободи) і звичні міські краєвиди не надто відволікали його від спогадів про той день… “... як годувальник багатодітної сім’ї, він мусив жити не стільки з власне письменницьких заробків, скільки з різноманітної навкололітературної діяльності. Того пам’ятного вечора він саме вів літературний вечір (“вечора”, “вечір” - що за стиль?!, та нехай вже, виправляти ніколи, а то ніяк не дійдемо до суті), присвячений творчості котрогось зі своїх колег, все йшло ніби добре, телебачення знімало, глядачі задавали питання, по закінченні трохи розкуповували завбачливо принесені розрекламовані твори з автографом автора, в самому кінці герой вечора запросив найближчих колег до кнайпи - і ось отут Торвік вирішив трохи схитрувати. Річ у тім, що він вже давно почав цуратися таких письменницьких збіговиськ, в основному через те, що не вживав. Гаразд, висловлюсь зрозуміліше, - не вживав алкоголю, зовсім не вживав, навіть в гомеопатичних дозах. Не через заборону лікарів, це було би надто прозаїчно, а чисто з ідейних міркувань, мовляв, від пиття він втрачає відчуття пронизливого світла, ні більше, ні менше. Мимоволі кортить мене стати тут в опоненти Торвікові, та тоді дидактичне значення цієї скромної книжки помітно зменшиться, отож я краще змовчу. А хитрував Торвік, ховаючись десь в закутках “Музею етнографії” - я ж бо забув сказати, що все дійство відбувалося саме там! Отож Торвік нібито непомітно вийшов з зали, перетнув напівтемний коридор і зайшов в якусь невелику кімнатку з столом і кріслом, і знеможено на це крісло присів, спершись на стіл.

А вранці, тільки почало сіріти, Торвік прокинувся, швиденько усвідомив, що трапилося і де він опинився, зробив кілька гімнастичних рухів і пішов шукати туалет. Невдовзі він вже виходив з корпусу, відхиливши защіпку і навіть не намагаючись розбудити нічного сторожа на прохідній. Невідомо чому рушив в бік Опери, де завважив якийсь людський тлум, ніби постаті в уніформі. “До параду готуються, чи що?” - подумалося. Хоча який зараз парад? Навряд чи цієї ночі прийняли нову Конституцію і вже цю подію святкують. Краєм ока завважив ліворуч вивіску “PIWO”. “Невже доручили оформлення Костиркові?”. І сам собі відповів: “Та ні, Костирко написав би “PYVO”, а тут явно треба читати ПІ-ВО” (підсвідомість при цьому моментально відреагувала як на пароль: “Повбивав би!”). Крім того, Костирко був зайнятий війною з прихильниками переходу української мови на хірагану і не міг розпорошуватися на такі дрібниці як неправильні вивіски латинкою. Звідки було знати Торвікові, що за цю коротку літню ніч багато чого в світі змінилося і його рідний Львів перестав існувати як єдине місто. Поляки, які репрезентували НАТО, правда, не встигли переписати по-польськи всі назви. Почали з об’єктів, потреба в яких в простого люду виникає якнайраніше: забігайлівок і канторів...” Спогади, що наводять кмітливого читача на матеріалістичне пояснення факту, що Торвік Боракне опинився і мало не бімжував у Західному Львові (котрий ), тоді як його вся родина залишилась у Східному Львові (котрий таки Львов), на вулиці Терешковой (Виговського), раптово перервалися зовнішнім втручанням. - Торвіче-небораче! - хтось неголосно проказав позаду нього тихим голосом, що його важко було так зразу іден-

тифікувати. Та який сенс ламати голову? Так до Торвіка звертався тільки один чоловік у всьому колишньому Львові - Юзьо Обсерватор. – Не обертайсі, матолку! Тут повно шпиків. Звернеш у провулок, там з лівого боку є підвальчик, в правім заднім куті сідаєш за столик і чекаєш мене. Тоді як іншим людям для маскування доводилося відпускати вуса і бороду, Юзьові досить було рослинність на обличчі поголити, щоби змінитися до невпізнаності. Торвік скосив очі і мало не скрикнув. Біля нього енергійно крокував доволі молодий чоловік з довгим волоссям, в окулярах а la John Lennon. Чоловік змовницьки підморгнув Торвікові і наддав ходу. Втім, це було зайве, бо Торвік, розгублений, аж зупинився і лише за якийсь час зрозумів, що йому робити і куди йому йти... Микола був незлобивим чоловіком, чиє життєсприймання балансувало між надмірно серйозним ставленням до дрібниць, а легковажним ставленням до важливих речей. Дуже часто, замість, щоби висловлюватися просто і зрозуміло, вдається розлогими сентенціями на будь-яку тему. Щоб далеко не ходити за прикладом, ось зразок його промови на офіційному щомісячному зібранні: “Нема нічого гіршого, ніж коли щось неправильне освячене традицією. Тоді аргументацію “на користь” починають словами “що зробити? - так склалося історично”, супроводженими зітханням. Звичайно, для більшості це все невигідно, та меншість цілком задоволена і нічого не хоче змінювати. “Так склалося історично...” - з часом цього пояснення стає замало. Тоді на обгрунтування недоцільності змін кидаються великі інтелектуальні сили - малих сил недостатньо, щоби протягом тривалого часу видавати неправильне за правильне. Поборники істини втягуються в цю

гру і незабаром дискусія переходить у чисто теоретичну площину, змін же не відбувається ніяких. А історія тим часом не переривається, вченим-історикам кожен день потрібно все більше і більше всякого-різного досліджувати, та ще й об’єкт дослідження віддаляється в минуле. Тож те, що “склалося історично” вже стало належати до древньої історії, перейшло в традиції, а то й охороняється державою.” Микола ще не раз брав слово під час обговорення цього питання, його інші виступи були приблизно у цьому ж стилі. А йшлося тоді на зібранні про перенесення дня цього щомісячного зібрання з середи на якийсь інший день тижня. Знайти потрібне місце було неважко. В глибині невеликої зали Юзьо сидів за круглим столиком, таким маленьким, що, здавалося, на ньому може зміститися лише їдна гальба пива. За столом поруч сиділа весела компанія молодих людей, чимось схожих на папужок одягом і зачісками. У цьому сезоні особливо популярна була зачіска “грім ударив у зелену цибульку”. Молоді люди відчайдушно лаялися, наче читали вголос уривки з нового роману Ірени Карпи. “Інтелігентна публіка”, - подумав Торвік і несміливо наблизився до Юзя. - Сідай, неборе. Частувати тебе не буду, бо нема часу, перейдімо зразу до справ. - Ніякими справами натще я не переймаюся. Замов щось для конспірації. - Торвік усвідомлював схожість ситуації з описаною в якомусь романі - тільки якому? - а поки він про це роздумував, Юзьо вже встиг сказати офіціянтові “2 рази як завше” і навіть почати оповідати трохи про себе: - ...отож, я покинув “Поступ” і влаштувався в “Експре-

сах”. - Ти диви, як життя змінюється! - і “Експрес” прибрав собі форму множини. - Де там множини? Просто є два “Експреси” - східний і західний, відповідно тут і “за стіною”. То я працюю в обидвох. - Десь я це вже міг чути - “Східний експрес”? - Ясно де, тумане, в Агати Крісті. А в нашому випадку йдеться про газетку за “стіною”. Я там веду рубрику “Нехай клевещуть!”, огляд західної преси, це мені надзвичайно легко, я ж бо тут, на Заході, весь час. Та, зрештою, і сам до цих західних газет і пописую, передусім, звісно, в “Західний експрес”, а його на сході чи не найбільше не люблять. Тим часом офіціант поставив на столик - і як тільки там це могло зміститися?! - дві гальби бурштинового пива і два блюдця з чимось на вигляд дуже смачним. Торвік було потягнувся рукою, та Юзьо завбачливо прошепотів “якщо ти й далі не п’єш (Торвік кивнув головою), то не їж - це закуска”, отож Торвік швиденько забрав руку назад і сьогодні, видно, доведеться бути голодним. - Добре, - сказав він, - переходь до справи. Юзьо сьорбнув пива, зробив павзу і вагомо проказав: - Торвіче, ти нам потрібний. Ми тут задумали одну таку цікаву здибанку. Нарід хтів, аби й ти прийшов. - А хто ще буде зі знайомих? - Та майже всі наші будуть, цебто перелічую: Юрко, Левко, Влотко, Стефко, Місько, Славко... - Початок списку багатообіцяючий. А то йдеться, перепрошую, не про гей-парад? - З чого ти взяв? Ага, розумію. Та ні, просто я ще не дійшов до другої частини списку, де наші кобіти: Галина,

Ярина, Горпина, Харитина, Килина, ще одна Ярина та Роксоляна... - Гаразд, переконав. Хоча можна було значно простіше мене переконувати. - Як це? - Назвати хороший гонорар, наприклад... - Хоч хтів би’м, а не можу - Оргкомітет бідний, як церковна миша. Але, старий, запевняю, - не пошкодуєш, якщо прийдеш і виступиш. Інші би ще й доплачували за таку можливість виступити, та ми їм не пропонуємо. - А ти сам, хоча й член Оргкомітету певне (Юзьо з гідністю кивнув головою), будеш виступати? - Аякже, публіку же треба привабити якимось відомим іменем... Тобто зараз я мав на увазі тебе, але троха і себе. Однимсловом, буду виступати. - От і чудово. Тоді вважай, що це ти маєш доплачувати. Це я в тому сенсі, що позич сотню. - Сотню чого? - Гривень, звісно. - Отямся, чоловіче! Які гривні?! Гривні перестали ходити у Львові, відколи його розшматували ці варвари. Торвік хотів заперечити, що тут, у західній частині, нема варварів, а натомість є об’єднана Європа по той кінець Шегинського/Шенгенського коридора... Хотів заперечити, та сум, що негайно з’являвся, як тільки згадувалося про долю рідного міста, цей благородний сум геть витіснив бажання про щось сперечатися чи щось комусь доводити. Юзьо ж тим часом говорив: - Сто гривень - тьху!, тугриків - я тобі, звичайно, позичу. А дійство, на яке я тебе запросив, називається “Андеграунд”. - Не надто оригінально, треба сказати. Так уже нази-

вається один фільм Кустуріци... - Коштурі ці? Які коштурі? - Не вдавай з себе анальфабета, Юзю. Ти ж у нас ерудит. І фільм знаєш, і Кустуріцу... - Гаразд, не буду. З Кустуріцов справді розмовляв’ім недовго, коли він приїжджав до Львова зі своїм оркестром. “Андеграунд” тому, що дійство буде відбуватися у метро, під землев. З метою економії часу, а зовсім не через лінь оповідати, опущу тут частину діалогу, у якій Торвік відкриває вперше для себе істину: у Львові функціонує, поки що, демо-версія, як зараз заведено говорити, метро. Звичайно, здивуванню його нема меж, та дуже швидко Торвік починає цей факт існування метро осмислювати: - А знаєш, Юзю, це метро може бути нам на руку... Ти кажеш, що ніхто у східному Львові про це не знає? - Ніхто, абсолютно. - Тоді це можна було би використати для об’єднання, точніше, возз’єднання, як нам товкмачили довгі роки, міста. Юзьо прийшов у неймовірне збудження: - Торвіче, друже, ти знаєш, що твоїми устами глаголить сама доля?! Це вже знайшло своє підтвердження в історії з незалежністю України. Ти напророкував її за тиждень до того. - Було щось таке, про це потім писав Андрухович у своїй “Таємниці”, наче я на початку путчу 1991 року сказав, що це ж шанс для України - вона може стати незалежною... - Так і трапилось - через тиждень після твоїх слів! - Я тільки намагався цим проілюструвати думку, що місія поета - формулювати пророцтва... - І я про те ж саме. Пригадуєш, я ще потім пару разів телефонував до тебе з проханням, щобись напророчив,

який буде курс доляра на наступному тижні? - Пророцтва стосуються лише епохальних подій, а не дріб’язків, от! - Нічого собі дріб’язки! Ми на тому могли зробити великі гроші! - Не виглуплюйся, Юзю.

Спроба все пояснити, яка нічого не пояснює, а лише заплутує Ніхто не міг думати, ще рік, а то й менше часу тому, що події, викладені у Ірванцевому “Рівному-Ровному”, стануть майже реальністю. Майже - тому, що це буде стосуватися іншого міста, знакового міста, тобто Львова, центральноєвропейського Єршалаїма. Сила провидіння поетів, а Ірванець - насамперед поет, іноді вражає, хоча нічого дивного у цьому немає. Ми дуже часто питаємо себе: що змушує нас, досвічених людей, читати заримовану маячну, а навіть і не дуже заримовану, а буває, що й зовсім не заримовану, написану іноді ще зовсім юними створіннями? І відповідаємо: мабуть, якась вища сила водить їхньою рукою, коли вони вистукують свої тексти на клавіатурі, і у такий спосіб перед нами привідкривається, іноді лише на частку секунди, але й цього буває достатньо для розуміння, майбутнє. Пророцтва Глоби не збуваються, бо він не поет. Все почалося, як і слід було думати, з Криму. Після того, як Велика Грузинська Епопея (відома також як кавказька авантюра) завершилася приєднанням до імперії Тифліського Автономного Округу (ним перед тим керував московський уряд у вигнанні, а чільником уряду поставили тутешнього відомого скульптора), провалилася прибалтій-

ська кампанія (гасло “защиты наших граждан” не спрацювало, бо ж ішлося в цьому випадку про людей, що взагалі громадянства не мають), зате без проблем відбувся аншлюс Білорусії (нарід останньої прийняв аншлюс вельми прихильно, проголосувавши позитивно на в міру демократичному референдумі; старого вчителя математики, який протестував проти результату референдуму - 101% - ніхто всерйоз не сприймав, тому влада обмежилася лише п’ятьма роками тюрми для нього), погляди тріумвірату спрямувалися на півострів. Його, півострів, насправді ніхто не хотів відривати від України - власне, за нього, як за хвіст, хотіли вхопити всю Українську державу, саме існування якої роздратовувало імперське населення і негативно впливало на продуктивність праці останнього, принаймні так у секретних аналітичних розробках пояснювалися катаклізми фондового ринку та збільшення темпів спадання добробуту. Зразу ж внесу ясність: тріумвірат утворився, коли експрезидент Білорусії долучився до дуумвірату. Це дозволило ухвалювати рішення простим голосуванням більшістю і уникнути попередньої нерішучості влади, коли в дуумвіраті думки розходилися і старший його учасник, дарма, що трохи менший за посадою, глузував з молодшого, хоча й більшого, показуючи йому два пальці, що в них одначало “а все ж я на два см вищий”. Шурик, а так любовно називали нового члена правлячої команди, охоче схилявся на бік розумнішого рішення, це лише злі язики стверджували, що Владлен та Димар (від “диалектика марксизма”, так назвали його колись ідейні батьки) потаємно пробують Шурика підкуповувати. Насправді, Шурик не купувався, особливо, коли йшлося про невелику суму, і тоді йшла в хід тонка улесливість, а також розмовляння з білоруським акцентом та мугикання, ніби між іншим, “А в полі вярба...”. Останнє як

для Владлена, прихильника “Летзепелін”, та Димара, залюбованого в “Любе”, було різновидом каторги, та чим не пожертвуєш задля високих цілей! (Допитливий та ерудований Читач у цьому місці захоче впіймати мене на історичній неправді - з газет відомо, що, навпаки, Владлен це “Любе”, а Димар - “Летзепелін”. Однак, тільки небагато аналітиків змогли, проглянувши архівні матеріали та спогади очевидців, зрозуміти, що помінятися музичними уподобаннями правителям свого часу порадив один на двох іміджмейкер, мовляв, так їх образи виглядали цільнішими і краще сприймалися народом.) Повернемось, хоча зараз вже й не літо, до Криму. На час, про який ідеться, там припав найбільший розгул українофобії. “Ничто не было большим раздражителем, чем украинская речь” - писали місцеві газети і це було чи не найм’якше з усього, що вони писали про все українське. Слова втілювалися у справи і незабаром на вулицях кримських міст вживати українські слова стало в буквальному сенсі небезпечно. Серйозно побили, наприклад, компанію русинів, не ідентифікувавши їх діалекту за щось відмінне від української мови. Від повноцінного лінчування русинів уберегли лише їхні слізні запевнення, що вони сепаратисти не гірші від кримчан і почнуть шматувати українську державу при першій же нагоді. Важким дитинством пояснюється жорстокість убивці, Або ускладненнями по ментальній хворобі і Все ж скажи, чим пояснити ницість І ненависницьку суть українофобії? - формулював риторичне запитання поет. Аж нарешті до Львова. Зараз фальсифікацією історії

нікого не здивуєш, цим займаються вже навіть і міністри. Коли пішла мода на розпродавання української землі (почали з Севастополя, за 30 срібляників), то за якийсь час вирішили продати і Львів, частинами, в цьому випадку половинами. Цього разу одну з половин Львова купували за зниження ціни роспопси (за кожен товар треба платити) на тих же 30 відсотків. Просто нарід без цієї попси ніяк не міг обійтися і вона вже стала стратегічним товаром. А що не платили за неї роками, грубо порушуючи закон про авторські права та транслюючи її, попсу, де треба і де не треба в маршрутках – то от і маємо! Набігли мільярди, а державна каса порожна. Тоді і вирішено було, на таємному зібранні, здати в оренду половину Львова… Іншу половину хотіли здати Євроспільноті і вже почали до цього приготування, та тут почався наступ союзників… Зараз важко розібрати, яка з цих версій правдива.

Будинок 13а Де стіни - там і спроби пройти скрізь них. Зараз ми говоримо про стіни, що розділяють міста, держави, народи. Стіни кімнати, квартири, будинку - це зовсім іншого роду стіни, вони захищають наше прайвесі, проти таких стін ніхто і не заперечує, якщо не брати до уваги авторів передачі “За склом”... Серед них трьох найбільше політнекоректним був Іван. Його судження були просто приречені на вихід за межі загальноприйнятих рамок, оскільки, за прикладом трактирника Палівця, Іван що друге слово вживав “д..а” або “г...о”, а то й сильніші вислови, якими так збагатилася наша мова

завдяки зусиллям сучасних письменників. Черговий раз почувши десь, що Крим - це русская зємля, Іван обурювався і декламував віршика, якого певно сам і придумав: От Кєніґсберґа и до Шикотана, bля, Всьо ето русская земля. (невідомо, правда, чому тут bля, тобто “ля бемоль”, а не чисте “ля”). Олесь заперечував, швидше не з політичних міркувань, а лише з бажання заперечувати: - Якби ти був росіянином, то сам би вважав, що Крим має бути повернутий Росії. Не заперечуй, сам бачу, що так… А між тим, істина повинна бути інваріантна. Микола зі своєю схильністю до абстрактних конструкцій бурмотів щось невиразне про пріоритет принципу непорушности кордонів над принципом самовизначення… Найвідомішою роздільною стіною “всіх часів і народів” є, мабуть що, Берлінська стіна. Досвід її зведення, звичайно, використали у Львові. Запозичили також режим навколо стіни. За спробу несанкціонованого переходу її - тюрма, а взагалі-то таємна інструкція вимагала стріляти у всіх, хто тільки намагався робити якісь рухи, що могли бути потрактовані як утікання за межі, окреслені стіною. Стріляти у всіх, незалежно навіть від віку. В історії берлінської стіни чимало смертей, але є також і вдалі спроби переходу, деякі з відтінком фантастичності. Та все ж історія, що трапилася у Львові, мабуть, перевершить усі попередні сміливістю свого задуму і віртуозністю його реалізації. У дев’ятиповерховий будинок 13а, що височів трохи у віддаленні від інших будинків серед новобудов Східного

Львова, поселили фахівців з заводу товарів народного споживання, як став називатися тепер танковий завод. Не можна сказати, що будинок перед цим поселенням був порожній, та нова влада дала собі з тим раду: мешканців, після стандартних звинувачень у нелояльності, просто повідправляли на схід, іноді вельми далекий, бо на близькому сході проблем і так вистачає без львів’ян. В кожному під’їзді кожного будинку завжди знаходяться ентузіасти, здатні здійснювати нехитрі проекти на зразок нових металевих вхідних дверей та домофону, а якщо треба, то і очолити організоване ними ж колективне незадоволення діями жеку чи фірми, що займається вивозом сміття. Вони беруться також за невдячну справу збирання грошей на те-се, скажімо, замок на вхідні двері до під’їзду, і незабаром їх усі мешканці здалека впізнають і поштиво вітаються. Будинок 13а був будинком на один під’їзд, тому неформальну групу активістів охрестили “будинкомітетом”. Отож ці активісти ходили від квартири до квартири, щось обговорювали, збирали гроші на домофон, потім знов ходили і в чомусь переконували мешканців, цього разу йшлося щоби заварити люки до сміттєпроводу, а сміття виносити надвір, потім були неперервні облаштування-перелаштування в підвалі... Не минали вони і квартиру 25, мешканець якої мав особливий статус наглядача за “режимним будинком”. Вася, щоби не розкривати себе в очах співмешканців, справно платив побори, щиро сподіваючись, що керівництво відшкодує йому витрати. Та коли він звернувся з відповідною заявою до своєї бухгалтерії, з нього почали вимагати квитанцій та фіскальних чеків, яких у нього, природно, ніяк не могло бути. Врешті-решт Вася не витримав такого знущання над своїм бюджетом і здав квартиру в найм якійсь

молодій парі. При тій всезагальній розрусі, що була в “органах”, це не мали би так скоро помітити, небезпідставно думав він. “Будинкомітет” про здавання квартири в найм довідався занадто пізно: - Ти знаєш, все під загрозою, щойно я зустрівся з двома молодими людьми, що в’їжджали в двадцять п’яту квартиру... - Хто вони такі? - Знаю лише, що звати їх Іванко і Марічка... Перше враження від розмови позитивне, та я не міг їх посвячувати в наші плани. - Ну і не треба. Якщо все вдасться, то будуть тільки дякувати. - Головне, щоби не злякались. - Так, це важливо. Схоже, що вони не з лякливих. В разі чого, доведеться підстрахувати якось. - Подумаю над цим. Єдиний плюс: не доведеться вдаватися до операції “2 і 1/2”. Назва цієї операції, “2 і 1/2” насправді означала “п’ять гальб”: під приводом сповіщення Васі важливої оперативної інформації, треба було витягти його в найближчу пивну, на що він завжди охоче надавався, і після п’ятої гальби пива вийти ніби в туалет, а насправді побігти щосили до будинку. Васю ж не відпустила би охорона пивної. З огляду на хронічну неплатіжноспроможність, Вася не скоро би вийшов з пивної, що й вимагалося. Звичайно, тут знаючі люди можуть сказати, що Вася міг би скористатися своїм Важливим Посвідченням, тому план операції просто нікудишній. Ми ж заперечимо скептикам: саме п’ять гальб і були тією критичною межею, після якої Вася забував, з огляду на свою невідпірність до алкоголю, хто він є і яка важлива місія перед ним. Він лише пам’ятав, що він - “последняя

сволочь” і квапився про це всім довірливо повідомити. А в будинку в цей час Іванко і Марічка розміщували свої речі у винайнятій квартирі 25. “Будинкомітет” же зайнявся повсякденними проблемами, яких виявилося чимало. Почали з пивниці, або ж підвалу. Там набралося багато води, людям позаливало все, що вони туди понаносили; найдраматичніше, звичайно, те, що змокли мішки з картоплею. Потрібно було негайно висушити підвал, для цього навіть, за попередньою домовленістю, пригнали спеціальну машину з цистерною та помпою. Та мало хто знав, що машина та насправді не випомповувала, а запомповувала, і не воду, а ракетне пальне. Це зайняло від сили півгодини часу, після чого з під’їзду вийшов чоловік, підійшов до машини і всунув водієві пачку асигнацій. Дочекавшись, поки машина від’їде, повернувся в під’їзд, зачинив за собою на ключ металеві двері і швидко піднявся сходами до себе на 8-й поверх. Ліфт не працював, він перестав працювати, як і в інших будинках, з приходом нової влади. У нашому випадку це було лише на руку, оскільки ліфтова шахта, а також сміттєпровід відігравали важливу роль у геніальній технічній конструкції, реалізованій групою інженерів, що мешкали в будинку. Незабаром через домофон у всіх квартирах почався зворотній відлік часу: - 10, 9, ... , 3, 2, 1, 1/2, 1/4, 1/8, ... “Але ж я йому всиплю за його любов до арифметики”, ледве встиг подумати Стефко, як будинок почав ... (...та загляньмо на хвильку у квартиру 25, де ми залишили Іванка з Марічкою. Вони не чули зворотнього відліку часу, бо слухали лише одне одного. Марічка сказала, коли вони обнялися, “а давай сьогодні спробуємо так...”. Іванко все

зрозумів без зайвих пояснень і незабаром під ними захитався диван, а потім і весь будинок почав...) ...двигтіти. За якийсь час будинок став повільно відриватися від землі і з-під нього вирвалось потужне полум’я. Зараз уже можна привідкрити таємницю: будинок підняла вгору сила реактивного двигуна, облаштованого в підвалі. Тим же читачам, що квапляться сказати “не може такого бути!”, радимо не робити цього. На їх боці - лише так званий “здоровий глузд”, оснований на неминуче обмеженому життєвому досвіді. Той, хто не вірить, що багатоповерховий будинок може летіти як ракета, так само не повірить, що Ікар міг літати як птах на скріплених воском крилах, а це вже взагалі...

Отож, на нашому боці - одвічне прагнення людей до свободи. “Свободу не спинити!” - це звучить у наших душах і ще довго буде звучати. Втім, наша свобода не всім до вподоби. - Огонь! Шож ты не стреляешь, ............ ?! - Ты что, ..........?! Стрелять по казенному имуществу?! Дом этот, шобты знал, на балансе Минобороны! - Дурак, ................! - Сам, .......... , дурак! А чем потом пробоины заделывать?! ............, чтоли? Кирпича-то на складе давно нет, .............. - А кто загнал кирпич, ...............?! - А кто ракетное топливо, ................. , .................?!! - ..............................................!!! - ..............................................!!! Доведеться відірватися від цього цікавого діалогу високих військових чинів у Східному Львові. Будинок номер 13а набирав висоту, водночас все більше скошуючи у бік кордону. Це величне явище - літаючий будинок - не надається так просто до описування засобами прози. Хіба що мати талант Сола Белоу, Івана Буніна, Ельфріди Єлинек, Любка Дереша, Семюеля Бекета чи Жана-Поля Сартра (втім, здається, Єлинек випадає з цього ряду)... Набагато легше кінематографістам. Вони мають у своєму розпорядженні спецефекти та комп’ютерну графіку. За своїми кіноцитуваннями, політ будинку обійшов у рейтингу класичну сцену падіння з хмарочоса, зняту з точки зору того, хто падає. Епігони, треба сказати, вправлялися у варіаціях, то відправляючи без потреби у політ цілі міські квартали, то сільські будинки, що вже зовсім суперечило законам будаеронавтики, бо нема в таких будинках шахти для ліфта, а вона ж для польоту дуже потрібна...

Політ проходив нормально. Та у якийсь момент висота почала раптово знижуватися. Миттю оцінивши ситуацію, командир прийняв єдино правильне рішення - скидати баласт. Після відповідної команди, поданої через домофон, вниз полетіли мішки зі сміттям - нова міська рада депутатів трудящих так і не налагодила вивезення сміття і його у всіх набралося чимало. “Негарно як - смітити у Львові” подумав кожен і тут же почав самооправдовуватися, аргументуючи це форс-мажорними обставинами. Однак, трапилося щось поважніше, ніж засмічування території. Хоча командир будинку скомандував скинення баласту над безлюдними місцями, один з мішків все ж гепнув на голову одному старшому лейтенантові. (Він любив залягти в кущах після зміни, зі зброєю в руках, яку командування дозволяло носити офіцерам і поза годинами служби, прицілитися у бік Стіни і вичікувати, поки через неї не буде перелазити ненависний западенець.) Скільки разів говорилося про необхідність попереднього сортування відходів - окремо скло, окремо харчові відходи, окремо папір?! Бідолаху товкнуло пляшкою з-під горілки, що знаходилась у мішку і дух його тут же й покинув серйозно ушкоджене тіло. (Ого, який асоціативний ряд вимальовується: горілка - спирт - spiritus - дух!) І ось уже кордон позаду. На заскленому балконі восьмого поверху, обладнаному під командирську рубку, стояли Влодко і Ярко, а на горищі Місько крутив антенами, намагаючись вийти на зв’язок з владами Західного Львова. За якийсь час йому це вдалося, і тоді Ярко, командир “реактивного будинку”, почав просити дозволу на посадку. Рішення у мерії Західного Львова прийняли швидко. Вибравши на мапі новобудови, знайшли ту, котра з нульовим циклом, і повідомили координати...

Будинок м’яко сів на відведене йому місце, лише трохи гупнувши об землю. У квартирах задзвеніли тарілки і горнята в сервантах. Саме у цей момент у квартирі 25 Іванко знеможено відкинувся від Марічки, думаючи, як це йому завтра розповісти про все друзякам (не повірять, що аж двигтіло). Безперечно, ми засуджуємо Іванка за його бажання поділитися інтимними таємницями та водночас з повним розумінням підходимо до цього: просто неможливо втримати такі емоції в собі. Окрім того, замовч він про все, то й ми не могли би про щось таке довідатися і ця історія стала би трохи коротша і трохи сухіша, що там казати... А до будинку вже мчали машини з написом “ecnalubmA”, технічні машини, щоби під’єднати воду, електрику, телефон та каналізацію, а також під’їхали представники мерії. Щоби прийняти будинок в експлуатацію в Західному Львові. Подальша дипломатична війна між меріями за приналежність будинку - це зовсім інша історія. Так само інша історія - божевілля директора агенства нерухомості на грунті того, що ця “нерухомість”, виявляється, в принципі вміє літати... “Multistoried Building in the sky. You’ll say I’m mad. Am I?” - писав на цю тему поет, один з багатьох у світі, кого надихнула ця історія успішної втечі через стіну. Конфронтацію між Сходом і Заходом поглиблювали і самі галичани; вони дошкуляли не лише українофобам, але також і неактивним східним українцям, яких звинувачували в “колабораціонізмі”. Вже згадуваний Іван, скажімо,

порівнював східних українців з поручиком Лукашем: мовляв, той, як хамелеон, у німецькому середовищі говорив по-німецьки, писав по-німецьки, але читав чеські книги, а коли опинявся серед чехів, говорив конфіденційно: “Залишимося чехами, але ніхто не повинен про це знати. Я – теж чех…” Тобто він вважав чеський народ свого штибу таємною організацією, від якої краще триматися якнайдалі. На мою думку, не зовсім правильно буде підганяти багатьох східних українців під цю модель, та переконати в цьому я зміг хіба що сам себе – Іван же не піддавався. Не допомагала теорія великого ринку, згідно з якою треба поводити себе як і інші учасники ринку, бо інакше пролетиш. (Вчора продавав’ісь по п’ять, сьогодні – по три, а треба було по чотири, як усі.) Іван цього не сприймав: проповідуєш, каже, конформізм!

1м кордону Цементу і арматури, як і всього іншого, необхідного для зведення Стіни, відділ постачання армії СРУ виділяв пропорційно до накресленої на мапі Львова лінії. “Пропорційно” у цьому випадку означає “з коефіцієнтом трохи нижчим, ніж передбачено будівельними нормативами” - решта мусила піти на приватні потреби армійських начальників. Там, де у накресленій російським президентом лінії були роз ри ви, виявилися аналогічні, а насправді ще більші роз ри ви у Стіні. При існуючій на той момент бюрократії у СРУ не можна було і мріяти про те, що хтось наважиться поправляти самим президентом намальовану лінію на карті, щоби

добути у держави додатковий цемент і зацементувати ці насправді їх виявилось дві, кожна довжиною з метр - прогалини. І тим паче, ніхто не збирався виділяти на це власні кошти! Лавреат Нобеля з економіки Ковз каже, що все повинно мати свою ціну. Ця теза заперечувалася у політекономії соціалізму, тому там метр кордону - а під юрисдикцію Східного Львова (которий Львов) потрапив один з цих метрів був негайно націоналізований з усіма негативними наслідками - через нього вільно шастали собі люди, вранці створювалася жива черга, у якій можна було побачити особливо старанних студентів Політехніки та Університету - вони квапилися на пари. Зовсім инша річ - Львів західний. Пані, через чий город пролягла Стіна і на чий город припав власне отой метр, не довго терпіла постійне вештання туди-сюди через свою територію. На оголошення “Продаю город з метром кордону. Без посередників.” у “Західному експресі” негайно почали відгукуватися комерсанти, та і просто авантюристи. Врешті, вдалося якось город продати солідному панові за суму, що дозволяла купити собі аналогічне житло, тільки подалі від кордону. Пані ця (не знаємо навіть її імені) більше не буде фігурувати у нашій розповіді, тому якщо би кого з читачів з якихось причин цікавила саме вона, то він може далі не читати. Для решти ж продовжуємо. Згаданого вище солідного пана звали Леон Блюменталь. Він не читав “Західного експреса”, йому зовсім випадково оповіли про казус зі Стіною і думки Блюменталеві зразу ж запрацювали у потрібному напрямку. Та доводив ці думки до практичної реалізації він уже після здійснення усіх формальностей, пов’язаних з купівлею города.

Під “практичною реалізацією” розуміємо те, що іноді сором’язливо називають “прикордонним бізнесом”, тобто продавання-купування через кордон. Звичайно, ні потяг, ні вантажівка через метрову діру не проїдуть, тому спочатку товар перевозився через дірку в кордоні на мотоциклах. Втім дуже скоро стало зрозуміло, що пропускна спроможність таких перевезень дуже мала (який може бути багажник у мотоцикла?!) і очікуваних прибутків не вдається одержати. Блюменталь не розчарувався і не розгубився. Він поставив у прогалину в Стіні щось на зразок конвеєрної стрічки шириною в метр і почав гнати нею безмитний товар з Заходу на Схід. (Тут доведеться зробити відступ. Митниця була з західного боку, зі східного її не могли поставити, бо ж тоді треба було би в кінцевому рахунку зізнатися у існуванні роз ри вів у Стіні, тобто знову все би звелося до тремтіння руки президента, а ніхто ж не хотів добровільно потрапляти під ту - а надто коли вона гаряча - руку.) Звичайно, поміщати на конвеєр можна було лише товар належного розміру, тобто такий товар, у якого хоча б один з вимірів не перевищував би метра. З малими товарами проблем не було жодних, їх клали на рухому конвеєрну стрічку, а на іншому боці Стіни знімали, складували і пізніше вивозили на базари або в підпільні торгові точки на ринку “Південному” (“Южном”). Та дрібний товар у нашому випадку означав і дрібний бізнес, блюменталева ж душа прагнула чогось більшого, масштабнішого. Ви тут можете заперечувати - мовляв, і на дрібних предметах можна добре заробити: беремо тут, з цього боку, пригоршню діамантів, провозимо через кордон, продаємо там, а різницею ділимось. Та це тільки теорія, а на практиці діаманти невідомо де розтрясалися в дорозі, отож результатом такої операції

були лише збитки. Ні, з діамантами нема чого возитися. Блюменталь вирішив переправляти на Схід крупні речі; звичайно, передусім товар належало, як то полюбляють казати програмісти, відформатувати. Для цього існував спеціальний пристрій, що складався з вертикальних дуже гострих пил (ріжуть буквально все - камінь, метал), розміщених паралельно на відстані 1 метра між собою. Ну щось приблизно таке ж, як розпилювання колоди на дошки на пилорамі (тартаку). Блюменталева ментальність (блюментальність) вимагала доведення всього процесу до якоїсь логічної завершеності. Він давно вже зрозумів - чим точніше поміряє, тим точніше відріже. А чим точніше відріже, тим більший матиме зиск. Як відомо, є різні еталони метра. Один з еталонів, у вигляді платинової рейки, зберігається у Франції, під Парижем. Він рівний одній десятимільйонній частині чверті паризького меридіана. Блюменталь налаштував на цю довжину відстань між пилами - і все пішло гладко. Порізаний (відформатований) товар лягав на стрічку конвейєра, переїжджав через кордон, там склеювався універсальним суперклеєм і знову ставав цілим. Виручені за товар гроші, лише одному Леонові відомим шляхом, поверталися до Західного Львова, де за них купувався новий товар... Усе так би й розвивалося надалі, якби Блюменталь не почув про ще точніший еталон метра. Отож, метр дорівнює 1 650 763,73 довжин хвиль у вакуумі випромінювання, що відповідає переходу між рівнями 2p10 та 5d5 атома криптону86. У цій дефініції Блюменталь зрозумів далеко не всі слова, тому вирішив якось проконсультуватися в університетських професорів. Стосування цього еталону метра дозволило підвищити точність вимірювань у 10 разів. Чистий Блю-

менталів прибуток при уточненому розміщенні ножів збільшувався на 4,5 центи на рік. Небагато, звичайно, але тут важить сам принцип. На якийсь час Леон заспокоївся і гордий з себе роз’їжджав по Західному Львову, видивляючись з тонованого вікна своєї машини на місто і думаючи, що би ще можна було купити, щоби потім, розрізавши, перепродати на Схід... Він кілька разів виїжджав на Високий замок, щоби звідти оглянути місто - згори іноді буває краще видно. - Dalej Pan nie pojedzie. - При черговій поїздці йому перепинив дорогу шлагбаум. Вояк у натовськім однострої підійшов до машини, щоби пояснити Блюменталеві: на Високий Замок більше нікого не пускають, бо звідти можна було би безборонно прострілювати Східний Львів. Лише з метою збереження перемир’я міська влада Західного Львова погодилася на таке обмеження прав своїх мешканців. Блюменталь вийшов з машини, поглянув на тимчасово недоступну гору і думки його зразу ж потекли у певному напрямку: - А що, якщо? Та ні, це технічно складно... Хоча відколи це технічні складності є причиною, щоб не робити бізнес?.. Треба було би повернути набік... І такими рівними-рівними шарами... Роз’яснимо тим, хто не вміє відчитати потаємний зміст цих невиразних думок: Блюменталь задумав продати на Схід сам Високий замок, точніше ту частину гори, яку насипали поляки (kopiec). На Сході Мали би проявити зацікавленість такою покупкою (от куплять, - подумав він, поставлять kopiec у себе, назвуть “курганом”, від цього військова ситуація зміниться і тоді вже Заходові доведеться просити про недопуск людей на нову гору Високий курган – щоб звідти не стріляли… А Схід може і не погодитися …)

— Шефе, у вас зустріч з професором через чверть години. - Водій, у обов’язки якого входило також організовувати день Блюменталя, вдався до дещо панібратського звертання “шефе”, бо така була воля самого шефа – він вирішив, що економія в часі на “пане” перед “шефе” за декілька років дасть відчутний ефект. Про те, щоби в цій ситуації звертатися “вельмишановний пане”, нічого навіть було й думати. Професор очікував Блюменталя біля входу в кав’ярню. Водій, він же охоронець, звірився з описом: “високий, в окулярах, інтелігентного вигляду” - ніби все збігалось. Правда, що означають два останніх слова разом, він не дуже розумів, тож поклався швидше на інтуїцію. Професор, подаючи руку Блюменталеві, відрекомендувався: - Микола. Блюменталь, нехотячи простягаючи два пальці: - Блюменталь. Зайшли до кав’ярні, сіли за столик. Кельнер, як то тут традиційно, подав дві кави. Водій, він же секретар, він же охоронець, стовбичив неподалік - йому кава не належалася. Микола, попередньо ознайомлений з ситуацією, сказав: - Слухайте, я не фізик, а математик. Та у нашому випадку це не має значення. Найновіший еталон метра - це не той, що ви про нього питали. Ну, той, з аргоном (чи криптоном, ксеноном, радоном…)… Насправді, це – відстань, яку промінь світла проходить у вакуумі за 1/299 792 458 частину секунди. У порівнянні з тим еталоном, що його зараз стосуєте ви, це дало би точність більшу від сили на порядок. При ваших масштабах експлуатації конвеєра (Микола знав лише про існування конвеєра і навіть не підозрював, де цей конвеєр розміщено), можна го-

ворити про прибуток десь так 1 цент на 30 років. Невже варто з цим зачинатися? - Вам цього не зрозуміти. - Блюменталь вже почув те, що хотів – таки треба стосувати новий еталон! Він рвучко встав, кивнув водієві, щоби той розрахувався за (одну?) каву, і вийшов. Для розуміння подальшого ходу подій нам треба перенестися у Москву - це звідти надходили всі команди. На виконання однієї з них військові сили СРУ почали небезпечні маневрування неподалік від кордонів зі Львовом. З окупованого Тернополя потяглися у львівському напрямку колони бронетранспортерів. Рухалися вони, правда, повільно, через спротив місцевого населення, яке влаштовувало на шляху колон різноманітні перешкоди у вигляді переритої дороги, повалених дерев, неправильних дорожних знаків. Одна вдало проведена комбінація зі знаками зігнула маршрут колон в коло, яке колони спромоглися пройти тричі. Звичайно, у командира та інших при цьому проходженні з’являлося відчуття дежавю, та невеликі хитрості зі зміною вивісок на придорожних кафе (“Деруни” – “Голубці” – “Вареники”) підтримували ілюзію, що “нас ще тут не було”. Та, на жаль, ті, що водили колону за ніс, забули про біґборди з президентами. Насправді не забули, просто люди вже не могли тих президентів бачити і догори не дивилися. А командир колони дивився і за 3-м разом завважив, що збірна характеристика президентів, яку невідомий графітист оформив як непристойний підпис під знимкою, не змінюється, і це дало змогу командирові розкрити хитрість… Він звірився з картою і вивів бронетранспортери на рівну дорогу до Львова… Все ж, час, на який колона в результаті запізнилася, виявився істотним: американський президент встиг додзво-

нитися через міжміський телефон (ровмінг був би дуже дорогий) до Москви, до свого російського колеги і на додачу до банальних слів про непорушність кордонів додав декілька важливих моментів про можливість арешту закордонних рахунків декількох непримітних російських людей. Ці останні агрументи настільки вплинули на російського президента (ось вона, турбота про непримітного чоловіка!), що той, навіть не дочекавшись кінця розмови, поманив до себе пальцем помічника і показав йому щось таке, від чого помічник негайно побіг відміняти колону бронетранспортерів… Того вечора президент гірко запивав у різних компаніях, аж поки не заснув (одягненим) на якомусь столі. Йому снилося, що наступним президентом буде одноосібно Вован; і от уже бачиться Вованова знимка повсюдно у газетах та часописах, а на тій знимці Вован сидить під портретом Дзержинського і підпис під знимкою - “Президент ФЭДерации”… Вранці президент прокинувся і, коли розплющив очі, не підводячи голови від столу, перше, що побачив, були роз ри ви на мапі. Президент взагалі не пам’ятав, про що це йдеться, але лише з естетичних міркувань замалював пропуски у червоній лінії. Потім навів лінію ще раз. (Довелося, замуровуючи Стіну, у тім місці витратити більше цементу…) Ще й дотепер бродить у Львові погано і не за сезоном одягнений чоловік з кравецьким сантиметром у руках. Побачивши щось для себе нове, будь то яка споруда, а чи транспортний засіб, він намагається зміряти його стрічкою, ставлячи крейдою відмітки через кожен метр. Чоловік незлобивий, тому його ніхто не зачіпає. Ніхто також не намагається зрозуміти причини його дивної поведінки...

Флешка Я забув свою флешку в інтернет-кафе, та вчасно згадав і повернувся. Флешка лежала на місці, я оглянувся довкола, щоби пояснити, що забираю свою річ, та загіпнотизованим відвідувачам було не до мене. До флешки я не часто заглядаю (частіше до фляшки - стверджують недруги), то лиш десь через тиждень виявив, що флешка насправді не моя! Я публікую вміст єдиного текстового файлу на ній з надією, що власник побачить і дасться чути. А може саме він забрав випадково мою флешку?! Судячи з тексту, йдеться про фанфік Ірванцевого “Рівного-Ровно” під назвою : “…війська Союзу Росії-України (СРУ) захопили половину Львова, бо в другій половині опинилися натовські солдати, що верталися з Яворівського полігону...” Текст сируватий та я дозволив собі лише мінімальні виправлення. Опустив і дисклеймер, де детально пояснювалося, що схожість з реальними особами - лише гра випадку, спричинена тим, що коли ці реальні особи мерехтять у медіа, то троянами заповзають у нашу підсвідомість, пізніше химерно проявляючись у тому, що ми думаємо, говоримо і пишемо. — Алік Бузинєр любовно погладив свій новий паспорт, червоний, з написом СРУ на обкладинці та дивним гербом, де пташка з двома головами, символізуючи дуумвірат і водночас імперську епоху, перебувала в мирному сусідстві з п’ятикутною зіркою (по одному кутові на кожен континент). Разом це могло означати хіба що поширення меж сфери впливу імперії на всі 5 континентів, не інакше. 59

Та Алікові не ходило про герб. Ходило про написання власного прізвища. “Когда своі кусают - ето хотя немного, но больнєє” - любив повторювати його працедавець, отож довгими роками Алік мусив носити ненависне йому українське ім’я і відповідно змодифіковане прізвище. І от, лише тепер, завдяки переможному рейдові армії СРУ, збулося. Нарешті, нарешті він мав у паспорті своє прізвище в його актуальному звучанні. Зробимо й ми йому приємність, тобто будемо й далі так називати у цій розповіді. Спеціалізацією Бузинєра було обс... упс!.. - автор цих рядків передбачає щораз більше жорсткішання вимог до художніх творів з боку комісії, що оберігає суспільну мораль, тому вдасться до евфемізмів, - ... спеціалізацією було, отже, критичне переосмислення ролі як окремих особистостей української літератури, так і самої літератури в цілому, зрештою, мало чи не всього українського. Почав Алік, зрозуміло, з Шевченка. Його він так “змалював”, наче йшлося про когось із сучасних політиків. Аліка за це сильно критикували, а ми будемо справедливими: на те й демократія, щоби кожен писав, що хоче чи за що добре платять. Композитор Крутой-Поворот, звичайно, теж має невід’ємне право писати про творчість Баха, дивлячись на нього трохи зверхньо (“Алла бы этого не стала петь да и пиплу надо что-то более приблатненное...”). До речі, приблизно таке ж співвідношення між Бузинєром і тими, про кого писав він. Я бачив телепередачу, де Бузинєр намагався розмовляти українською мовою і весь час у нього звучало “творчість Шевченко”, “Тарасу Шевченко” і т.п., тобто він навіть не вмів відміняти прізвище Шевченка! Але критично оцінювати брався і це багатьма <...> навіть трактувалося як інтелектуальна сміливість. (Тут пропущене слово; з контексту випливає, що по-

винно бути “дурнями”.) Потім був Франко - наближався його ювілей і треба було відповідно реагувати. Але скільки для цього треба було перерити матеріалу?! “... Единого слова ради ... Тонны словесной руды...” - повторював Алік, гортаючи книги, статті, архівні документи, десятки опублікованих і майже стільки ж неопублікованих томів… І ось нарешті його творіння було завершене. В той час, коли вчені у всьому світі, талановиті і не дуже, також рилися в архівах, дошуковуючись нових і нових граней творчости Франка - сина народу, універсального таланту, письменника та мислителя, що знав біля десятка мов, Алік, який будемо справедливі - до ладу не знав жодної мови (див. вище), спромігся на лише на сторінку вирваних з контексту фактиків, які, звичайно, призначалися для тих, хто Франкові твори в очі не бачив. Та ще й які фактики - один чорніше від другого! Трейдмарк Аліка, а після Шевченка і Франка вже можна було говорити про трейдмарк, приносив йому добрі прибутки. Алікові стратегічні плани охоплювали Лесю Українку, Івана Тобілевича (саме тоді стали потрібні кошти на ремонт у квартирі), Ольгу Кобилянську, Марка Вовчка (пересісти на нову машину), Михайла Коцюбинського (назва багатообіцяюча - “Мольфар (типа злого кудесника) Коцюбинский”)... Алік думав, що з огляду на наближення ювілею можна було би замахнутися і на Гоголя, принаймні, якось спробувати обляпати українське в ньому, не зачіпаючи все інше так, як при ремонті квартири тинькують стіни, а меблі, що їх не стали виносити, бо від того вони псуються чи просто заважкі, накривають газетами і цератами, тож вони залишаються чистими. Саме так думав Алік пояснити образно

свій задум працедавцеві, додавши для ще більшої образності купу деталей про ті меблі, як от: шафа з горіхового дерева, піаніно марки “Укра...” - ні, про піаніно краще не треба - працедавець теж ненавидів усе українське... Оце був перший раз, коли Бузинєр, що називається, дістав по пальцях. “Не сме-е-еть!” - так рикнув до того в цілому спокійний працедавець, наче давав команду “Становись!” якій небудь роті на пленері. І зразу ж, поглянувши на переляканого Аліка, понизив голос майже до інтимного шепотіння: “У нас своих пророков достаточно.” Власне, це так потім Алік переказував нечисленним своїм конфідентам, насправді “пророков” йому причулося, у лексиконі працедавця таке слово просто не фігурувало. Насправді прозвучало слово звичніше, та й адекватніше до ситуації - “придурков”. Зайве говорити, що Алік більше не намагався кидати свій критичний погляд на літератури братніх народів. Він вирішив, що поряд з українськими класиками треба братися за сучасних українських письменників і звернув свій погляд на Любка Дереша, Оксану Забужко, Сергія Жадана, ... І ось уже сучасні письменники почали ділитися на дві категорії. У кращу входили ті, що потрапили під перо Бузинєра, і тим самим ніби стали ближче до Шевченка і Франка, у гіршу - ті, що не потрапили, тобто всі інші. Мені не вкладається в голову, як таке в принципі могло би бути, та кажуть, що Андрухович, якого наче висували на Бузинєрове “відзначення”, добровільно відмовився від такого способу примножити свою і так немалу славу, “з принципових міркувань”. Послідовників Бузинєра називали бузувірами. Вони рухались за армією СРУ та проводили “культурную зачістку”. Нові власті дивились крізь пальці на їх нищення пам’ятників,

паління творів українських письменників. На присутність бузувірів вказувало підвищення температури до 351 за Фаренгейтом: палали вогнища з книг, а навколо вогнищ відбувались дикі ритуали “збавлення від відьмаків та вурдалаків”. Коли союзники підійшли до Львова, Аліка охопило дивне піднесення. Він ненавидів це місто якимось особливим почуттям, на грані помішання... ...а дещо може прояснити дитячий спогад, коли маленький Алік їздив колами на своєму новому велосипедику по вимощеній кам’яними плитами площі перед величним пам’ятником, Аліків велосипед виписував вже не кола, а складніші геометричні фігури, він насолоджувався швидкістю і пов’язаним з нею відчуттям польоту, аж поки ... поки не влетів у масивне підніжжя пам’ятника, з усіма неприємними наслідками цього влітання: колесо велосипеда почало нагадувати вертикальний знак нескінченності, сам Алік впав і от вже лежав горілиць з побитими ліктями та колінами, а згори, закриваючи півнеба, на нього дивився суворий кам’яний чоловік. Підбігла бабуся, що наглядала за Аліком, та, природно, не могла нічого собі порадити з тим велосипедом, підняла внука і стала заспокоювати, в думках все ж спершу прикидаючи, як би то відіпрати штанці і светрик, забруднені падінням. Бабусі, вони всі такі - з гіперболізованими прагненнями до чистоти. “Тайд” чи “Звичайний пральний порошок”? - ось таку дилему вона розв’язувала, ведучи дитину за руку. Маленький Алік ішов, оглядаючись на пам’ятник з виразом недитячої ненависти на обличчі. Та раптом обличчя його просвітліло і розпливлося в усмішці, тож ми тепер сміливо можемо до нього вжити термін “личко”. Алік поба-

чив, як на голову пам’ятника сіла пташка і заходилась його обс... упс!.. отож пташка заходилась негідно обходитися з пам’ятником. Це змусило Аліка усміхнутись. Він вже знав, як відімстить, коли виросте, цьому кам’яному чоловікові... ...пишучи про Львів (а дитячий спогад стосувався саме Львова, львівського пам’ятника Франка), Алік не шкодував мазків, та малював він далеко не фарбами. Тут я мушу зупинитися і дещо перепросити свого читача, до якого я вже встиг пройнятися повагою. Однак навіть ціною втрати репутації делікатного чоловіка не дозволю собі відступити від істини. Зійшовши у Львові з потяга, Алік Бузинєр, за його словами, негайно наштовхується на поламані дверні ручки, некрасивих проституток та, перепрошую за слово, що його не викинеш з пісні, екскременти. Останні йому так запали в душу, що він періодично повертався до них, не забувши, природно, згадати у відповідному контексті річку Полтву, що тече під Львовом, закута в колектор. Так що того моменту, коли армія СРУ буде у Львові, наш герой чекав з великим нетерпінням... - Шеф, всьо прапало! - зателефонував Алікові один зі штурмової групи бузувірів, коли вони вперлися в Стіну, що ділила Львів на та Львов. Попри брак натовської особливої любові до всього українського, було зрозуміло, що зробити з львівським пам’ятником Шевченка те, що робили з іншими його пам’ятниками, не вдасться. Бузувіри тільки безсило лаялися з-поза металевої загорожі та заздрісно поглядали на натовських прикордонників, що в перервах між змінами любили посидіти за столиками біля “Віденської кави”. Франків же пам’ятник зі Східного Львова взагалі не проглядався. Як до нього дістатися - теж було невідомо.

Алік не став навіть довго розмовляти зі своїми прибічниками - а, бодай їх, панікерів! У його голові вже давно визрів план, що робити далі. Та що там визрів, план уже почав перезрівати і це супроводжувалося тим, що деякі частини плану виявилися трохи припсованими і зрештою зумовили трагічний фінал історії. Отож, Алік кинув слухавку і сів за приготування. Карта є, він її носить з собою постійно, телеНарод теж цікавиться, чому не йде мова ніде про мобільні телефони. Ми що, фони потрібних люігноруємо прогрес? Якщо в тебе нема в дей теж. Всеможливі запасі якогось ходу, що це пояснює, то дозволи від коменя пропоную такий: розпилена субстанданта Східного Львоція, яка не пропускає хвилі певних часва - на випадок паттот. А може подати це як непередбачеруля. Хоча навіщо ний ефект запуску великого адронного колайдера? дозволи?! - жодних Втім, щоб ти не думав, що я набиваюся перевірок не переду співавтори. Роби як знаєш. бачалося, адже в цьому випадку йшлося про його, Алікову, відому персону. Алік вийшов з готелю, коли почало темніти. Пару дзвінків з вуличного автомата - готельний номер може прослуховуватися - потім зустрічі з потрібними людьми, гідрокостюм, вибухівка (зразу в тротиловому еквіваленті), ключ від підвалу, де містився хід до Полтви. Незабаром дістався до місця призначення, тобто до непримітного будинку, що на підземному маршруті Полтви. Спочатку все йшло за планом, та у потрібному, відчиненому заржавілим ключем підвалі, з’ясувалося, що хід до Полтви замуровано - там, де згідно опису мали бути ще одні двері, стояла фундаментальна цегляна стіна. Інший би розгубився, та не Алік, якому близькість мети додавала

рішучості. Він відокремив меншу частину вибухівки від решти; останньою, після перепливання Полтвою до Західного Львова, - і власне в цьому полягав його геніальний задум - Алік мав підірвати пам’ятники Шевченка і Франка. Прилаштував меншу частину вибухівки до стіни, підпалив гніт і лише тоді, коли вже нічого не можна змінити, в найостанніший момент, пригадав, що в інструкціях підривника, які він давно колись слухав, фігурувало загадкове слово “детонація”... Вдарило сильно, а потім дуже сильно, з огляду на кількість вибухівки. У стіні утворилась велика діра, через яку в підвал увірвалась далеко не кришталевої джерельності вода Полтви. Вода незабаром відхлинула, виносячи бездиханне тіло нашого “правдолюба” в підземні меандри, де воно ще довго мирно плавало серед любовно описаних ним нечистот і з цього ми можемо зробити хіба що метафізичний висновок про взаємне притягання споріднених сутностей.

“Ірландська кав’ярня” Кав’ярню цю аж ніяк не варто плутати з “Ірландським пабом”, той залишився у Західному Львові, зовсім недалеко від кордону. Ця ж кав’ярня містилася навпроти пам’ятника з написом “Вєрность Вєркє”, у який модифікували пам’ятник Грушевському. Модифікували найдешевшим способом - поміняли голову, помістивши нову, з окулярами і а ля кремлівською зіркою, а також доробили непомірні груди. Назву свою кав’ярня одержала від жіночого імені ІРА, яке хтось зобразив на її стіні вельми стійким пульверизатором. А що українське “І”, навіть без крапки, було під

забороною, власник кав’ярні (Львовобщепит) вирішив зекономити на марудному процесі вишкрябування напису і потаємно вночі, силами одного з місцевих двірників, домалював до літери “Р” одну паличку, яка рішуче все міняла. Тепер напис читався як “IRA” і сприймався владою, як вельми лояльний, з огляду на те, що кожен ворог Її Величності був чимось дуумвіратові (перепрошую, тріумвіраторові) близький. Населення саме за цей напис і охрестило кав’ярню ірландською. Нагадаємо все ж претензії до уряду Її Величності. Британський міністр закордонних справ неперервно торочив про принципи міжнародного права, територіальну цілісність та інші архаїчні речі, чим дратував свого колегу, аж врешті той відповів йому фразою, що привела в збентеження укладачів “Дипломатического словаря”, і вони терміново кинулися до цього словника вносити нові слова і фразеологізми, які до того вважалися вельми далекими від дипломатичних. “Теперь малороссы на втором месте”, - казав міністр, маючи на увазі, що лист запорожців турецькому султанові на тлі сказаного міністром звучав делікатно, як різдвяна листівка. Все ж, особливе роздратування викликала фраза у відповідь британського міністра: “Від такого чую!” Отож, союзний міністр, пригадавши, як сам атестував британця, обурився, коли тепер це бумерангом повернулось до нього. Та залишимо проблеми масштабу державного і повернемося на рівень окремих особистостей, з яких для нас сьогодні найцікавішими є Іван і Олесь (сидять у кав’ярні) та Микола (якраз туди входить, точніше, вже підійшов і всміхнувся барменші). - Кохве, будь ла..., - Микола затнувся, - пожалуста. - Не волнуйтесь, гражданін, - відповіла буфетниця, ми вас отлічно понімаємо, хоча всяких там універсітетів не

заканчували. - Може, університетов не закінчували? - не витримав Микола і його раптово потягнуло на недоречну іронію. - Не спекуліруйте, гражданін, на времєнних трудностях, - промовила буфетниця, що була родом десь зі Сходу і яку кинули сюди для створення “язикової срєди” у перехідний період. Вона буквально жбурнула книгу Миколі. Він похапцем взяв і без жодної злості (а ну її, дурепу!) заспішив до кумплів, що сиділи за столом у кутку. Всі вони привітали його радісними, хай і приглушеними, з огляду на ситуацію, фразами. Всі, крім Олеся, якщо бути точним. Олесь Миколу недолюблював, та про це пізніше. - Приніс’ісь?, - сказав Іван стосовно книги і, виразно подивившись в бік ГБіста (не плутати з БГістами - так називають прихильників гурту “Аквариум”) Васі за сусіднім столиком, голосно додав: - Маладєц! Книгу завела Миколина жінка, запрезентувавши компанії старомодного на вигляд великоформатного зошита з твердими обкладками. Таке рішення записувати в книгу замість малювати на столі простим олівцем задовольнило, звісно, не всіх. Прибиральниця втрачала пару копійок, які їй платили студенти за можливість перемалювати формули зі столика “під мармур”, написані професорами; студенти наївно вважали, що це їх будуть питати на іспитах. Морально потерпів також і ГБіст Вася, який раніше мав у числі своїх обов’язків фотографування стола ввечері і писав про це в звіті як про “оперативну роботу”. Після заведення книги потреба в такому фотографуванні і подальшому розшифровуванні каракулів відпала - в книзі всі, хто на це надавався, писали розбірливим почерком.

За законом діалектики про спіралеподібний розвиток, тільки прочитаному навспак, у цьому приміщенні колись уже була кав’ярня, “Kawiarnia Szkocka”, тут збиралися математики, у нескінченних розмовах творили науку і у аналогічній книзі, що теж називалася “Шкоцькою”, записували свої наукові проблеми і навіть пропонували винагороди за їх розв’язування. Віддаючи данину традиції, так тепер тут чинили наші герої. - А що панове-товариші, чи всі проблеми вже перерозв’язувано? Може новий Фукуяма вже пише опус “Кінець науки”? Або не так гучно - “Кінець математики”?! - Та де, колєго, не всі годнісь-мо розв’язати... Деякі ще ся лишили з минулого тижня... Зрештою, хтось сказав: “знати як запитувати — значить знати як чекати, навіть і ціле життя...” - Це міг сказати лише якийсь егзистенціяліста, а нам треба ся рухати вперед... Цей діалог Миколи з Іваном (при тім не важливо, хто саме з них що говорив) перервала Люся, вирішивши все ж подати каву: соцбізнес понад усе! Подання кави супроводжувало книгу; кава була трохи цукрована, на усереднений смак, і далеко не найліпшої якості. Подумки кожен затужив за минулим Львовом, якого, видно, вже ніколи не повернути. “В наступному перевтіленні я зможу знову сюди потрапити”, - думав Микола і тут же засумнівався у такій перспективі. Може, доведеться йому реінкарнувати в якусь кобіту з екваторіальної Африки, а для неї що Львів, що Жмеринка, що Комсомольськ-на-Амурє - все одно... Та ліпше від цих думок вернутися до реального життя і вважати, що все навколо тебе - це саме те, що має бути, а життя прекраснокоротке... Микола відкашлявся і розпочав розмову в своєму стилі,

тобто так здалека, що важко було одразу второпати, куди це все веде. Спочатку щось про те, як рідко відвідує нас натхнення, а якщо і відвідує, то в недоречні моменти, далі про те, що над науковими проблемами не варто думати це безрезультатно - з ними треба зжитися. І насамкінець, буквально кілька слів, які змусили Івана, що до того не надто уважно стежив за оповіддю, мало не підскочити. З того, що говорив Микола, випливала відповідь на одну хитру задачу, що над нею Іван безрезультатно бився останніх пару тижнів. Він навіть необачно записав учора цю задачу в книгу, пообіцявши за її розв’язання кролика. А оце щойно він зрозумів, що кролика доведеться віддати Миколі. І де його взяти, кролика, у Східному Львові?! - почав думати Іван, і зразу в голові його почали виникати різні ідеї щодо цього, бо був він практично налаштованим чоловіком. Та спочатку, вважав Іван, треба віддати належне Миколі. - Микольцю, ти - гігант, ні-ні, не заперечуй. Щойно ти черговий раз продемонстрував..., - він не закінчив фрази, бо Олесь, різко відсунувши стілець, аж той мало не перевернувся, встав і швидко рушив у напрямку туалету. Вася, який напівдрімав від одноманітності, вкупі з безглуздістю, своєї діяльності, привернутий гуркотом крісла, подивився на Олеся і побачив, що обличчя того спотворене гримасою люті. Така ненависть може стосуватися тільки нової влади, подумав Вася і вирішив, що включить цей епізод у свій денний рапорт керівництву. Олесем аж телепало, він категорично не сприймав, коли в його присутності хвалили інших людей. І тисячократно не сприймав, якщо цим іншим, кого хвалили, був Микола, його ровесник і постійний конкурент. Я би на місці читача, що вже налаштувався на катего-

ричне засудження Олеся, не квапився так чинити. Що ми знаємо про людську натуру, щоби могти легко судити один одного?! Людська натура незбагненна, це зрозуміло кожному. На пізнання людської натури кидали свої зусилля найвидатніші уми людства. Найталановитіші письменники зображали її у своїх творах, найбагатші бізнесмени грали на її слабкощах, а найуспішніші політики експлуатували її легковірність. Ситуацію ускладнює те, що усередненої натури немає, ми всі різні, наче сніжинки (варіант: картинки в калейдоскопі), що тільки на перший погляд здаються нам однаковими. Ідеальних, на жаль, немає, хоча я читав про одного такого. Це був князь Мишкін, та навряд, чи його доля може служити комусь дороговказом. Олесь був далекий від цього ідеалу. Химерна комбінація генотипу і виховання породила те, що ми зараз спостерігаємо. З роками, на жаль, все лише загострювалось. А ще 10 років тому стосунки з Миколою не були такими драматичними. Може ситуацію прояснить уривок з Олесевого щоденника? “24.07.99 - Боже мій, кого я бачу?! Невже це Олесь власною персоною?! Це ж треба - проміняти ставки з левадами на львівську духоту . . . Фразу про “ставки з левадами” я слухаю, з незначними варіаціями, в той самий день і ту саму годину протягом останніх кількох років. Нічого не вдієш - Микола, який промовляє ці слова, прагне в такий спосіб бути оригінальним. Сутулувату постать Миколи я побачив ще здалеку, коли наближався до Інституту. Микола пунктуальний, не те що Іван, якого ще немає та я бачу, що прийшов пізніше на

пару хвилин. Ми з Миколою та Іваном товариші, саме так, товариші, сказати “друзі” заважає історія наших взаємин, досить-таки багата далеко не дружніми вчинками один щодо одного. Та яка дружба може бути між вченими, це як дружба між жінками, а то ще щось дивніше. Миколу, скажімо, я недолюблював за те, що, не будучи аж таким вже надзвичайним талантом, він вмів створювати якісь настільки сприятливі враження про свою персону, що всеможливі звання, ступені, почесні відзнаки падали прямо йому в руки і він стрімко долав щаблі академічної кар’єри. Мені здавалося, що я від нього нітрохи не гірший, але чомусь на роки відстаю від нього в цих же ступенях, званнях посадах. Звичайно, я не вмів, як Микола, займатися автоміфотворчістю, чи тиражувати придумані іншими байки про себе. У Станіслава Лема є епізод, коли Йон Тихий має відповідати на запитання: чому це записи у його щоденниках розміщені не хронологічно? А все просто, між іншим. Йон Тихий подорожував не лише у просторі а й у часі. І хоча останнє не дуже суперечить сучасним фізичним теоріям, практично реалізувати це не дуже вдається. Та, треба сказати, і без мандрування в часі, з Лемових часів повелося, що частини літературних творів тасують між собою, наче карти в колоді, не надто зважаючи, де сьогодні, а де післязавтра... Ось як, наприклад, виник міф про Миколу - великого педагога. Це ще йшло від наших студентських років, коли ми, незрілі першокурсники, стояли перед неперелазною стіною професора Сторожа, якому складали останній в зимовій сесії, четвертий іспит. Підійшли ми до цього іспиту з поріділими рядами, бо немало з наших попровалювалося

раніше. Та красуні-Наталочці, яка помилково вибрала наш факультет замість якогось іншого, можливо навіть в іншому інституті, але такого, щоби в майбутньому фахові експлуатувалися лише зовнішні дані, але аж ніяк не інтелект, так от, їй, Наталочці, дивом вдалося успішно минути три перших іспити, ось тепер вона намагалася хоч трохи дізнатися про предмет, з якого в голові відклалася лише назва. - Микольцю, дорогенький, розкажи хоч що-небудь з тої теорії чисел, бо я зовсім-зовсім нічого, ну, ні крапельки не знаю. Будь-ласка, ти ж у нас такий розумний... - Та ти що, Наталю, це така трудна наука... - Знаю-знаю, тут всі науки так трудні. Але хоч щось скажи, ну, хоч пару слів, аби я хоч щось могла вимовити... - Гаразд, візьмемо, наприклад, поняття простого числа ... ти, звичайно, знаєш, що це таке? - Та звідки? Я ж ні в зуб ногою ... - Господи! Невже таке можливе! Та тоді нема взагалі про що говорити, в теорії чисел це фундаментальне поняття. - Ні-ні, Микольцю, любий, не втікай, скажи хоч, що з ними роблять, з тими простими числами? З чим їх їдять? - Почнемо з того, що простих чисел нескінченно багато, це ще Евклід довів, ... е, та я бачу, ти мене не слухаєш зовсім. - Дякую дуже, Микольцю, я просто більше не зможу запам’ятати... Вона цьомнула Миколу в щоку, від чого він збентежився, а сама тричі сплюнула через ліве плече і зайшла в авдиторію. Звичайно, Сторож навіть не став її довго опитувати (“вже після кількох ваших перших слів знаю, яку оцінку ви заслуговуєте, - любив повторювати він, все подальше є чистою формальністю”), а швидко діагностував патологчний стан і задоволено потирав руки: “От

десята двійка, для круглого рахунку!” - Як двійка?! - Наталка одночасно зобразила наївність і невинність. - А що ви хотіли, панянко, вам може треба п’єтки на підвищену стипендію? - професор почав іронізувати. - П’ятірка, це вже ви занадто, а на чотири я, думаю, заслуговую. - Ну-ну, це стає цікаво ... Чотири, кажете. Але ж ви не те, щоби чогось не довчили, а просто абсолютно нічого не знаєте, феноменальний, до речі, приклад у мой практиці. - Як це я нічого не знаю?! - Вона вже починала процедуру плачу, теж один з надійних прийомів студентського дівоцтва. - Зовсім нічого, дорогенька. Чи може ви станете заперечувати? - Я могла щось, як ви кажете, недовчити, але щодо основних речей, то я їх, безперечно, знаю. - Які це основні речі, та кажіть уже?!... - Я навіть знаю, що є такі прості числа і що їх нескінченно багато, — випалила одним духом Наталка і переможно глянула на професора, насолоджуючись ефектом. А ефект був, треба сказати, несамовитий. Професор так засміявся, що трохи не впав зі стільця. - ... а бодай вам, ... як це ви сформулювали? ... кажете “я навіть знаю...” Наталочка (а через пару років Наталя Сергіївна) потім на всеможливих зібраннях з нагоди закінчення Інституту жваво вибігала на трибуну, говорила щось на зразок того, що Микола наш ще за студентських часів зарекомендував себе видатним педагогом, потрафивши в одному реченні викласти всю квінтесенцію серйозної науки. Отож, у такий спосіб Микола став місцевим Песталоцці. Отак майже у

всьому. Коли треба — він ефектно змовчить (а скажуть — глибокодумний), іншим разом дурнувато всміхнеться (о, яке тонке почуття гумору в чоловіка!), однимсловом, мов міфічний цар Мідас, він одержував вигоду з кожної ситуації. Але ж я знав, що насправді все не так, і, наприклад, педагог він не такий вже й добрий, студенти далеко не завжди сприймали його словесні еквілібри. Я спробував донести цю думку до громадськості, пару разів зачитав в компанії маленького віршика. Кожен з позосталих днів (це підтвердить Махавішну) сіяти розумне, вічне, добре - ось що він хотів. Та проходили роки і не ті траплялись зерна. Зле, дурне і ефемерне вилітало з-під руки. Марно, марно, мій сарказм ніким не був завважений, лише один раз цей опус вислухала до кінця вдячна публіка. Я, очевидно, не сподівався на оплески, та те що одержав у відповідь, мене вразило. він відставав, хоча його ніхто не стримував моя ж кар’єра розвивалась стрімко, стрім... все просто - він був збоку від мейнстріму, а я потрапив зразу у мейнстрім...”

Або ще, того ж дня:

“24.07.99 ...Тепер зрозуміло, чому я недолюблював Миколу. Микола ж, з незрозумілих причин, платив мені взаємністю. - Олесь, - повторював він то в одній, то в іншій компанії, аж поки це не дійшло до мене, - ділить вчених на три категорії. Ті, в кого менше публікацій, ніж в нього, звичайно гірші вчені, ніж він, саме з цієї причини, тобто меншого числа праць. А от якщо в кого більше друкованих праць, то ті праці певне мають бути гірші і приходимо до того ж самого. Я вже забув, куди він відносив вчених з рівним з моїм числом публікацій. Сам же Микола мав публікацій більше, дуже вже любив він своє прізвище бачити надрукованим у різних виданнях, періодичних і неперіодичних. Один з методів, стосованих Миколою, називався зрозумілим терміном “падання на хвіст”. Метод полягав у приєднанні до якоїсь діяльности на завершальному її етапі, важливо було вловити момент, коли ще вдавалося претендувати на авторство, а не бути в числі тих, кому автори виголошують подяку за корисні зауваги. Щоби не прогавити такого моменту, ходив Микола повсюдно видивлявся, що роблять його колеги, аби лише чого не пропустити. А що прізвище Миколине - Антипко, то був він завжди першим у списку авторів. Якось, коли ми ще були молоді, а серед колективу авторів був наш тодішній завідувач кафедри, що, власне, залучив нас трьох, недосвічених, до наукового проекту, і тоді Миколі вдалося мати своє прізвище першим у списку авторів; а все через те, що Микола всюди повторював, що, мовляв, завідувачем кафедри обираються лише на п’ять років, а український алфавіт вічний..., як результат, бачимо, що Миколин аргумент спрацював. Велику мороку, що-

правда, мав Микола з Альтманом, в той час, коли той ще був Альтманом, а не Атаманюком, яким став пізніше. Довелося Миколі йти до редколегії, читати редакторці вірші, двічі поїти кавою, врешті так заморочити голову, що, коли стаття в науковому збірнику вийшла з авторами АнтипкоАльтман (а писав статтю, все ж, в основному Альтман, як не крути), ніхто не міг второпати, як так вийшло. Сама редакторка, український філолог, пояснювала це якимсь “наваждєнієм”. Та, звісно, Микола був недурним, а що в кожного свої слабкості, то на те ж нас створив Всевишній недосконалими, щоби жоден з нас без недоліків не обходився. Я уявляю собі, як би виглядав зараз перед читачем я, якби цей текст писав той же Микола… Втім, ми з Миколою не могли якось один без одного, це вже тривало досить довго, адже нам біля сорока, точніше кажучи, сорок мені сьогодні, лише задля того приперся я в душний Львів з Івано-Франківщини, аби згідно з традицією цей день народження відсвяткувати. Я трохи заздрив своїм інститутським колегам, які народилися, так би мовити, посеред семестру...” Сам Микола добре усвідомлював, що Олесь до нього недобре ставиться, та відносив це до неминучих зол, як ото погана погода, чи неправильний - і це з’ясовується лише наприкінці - вибір лотерейного квитка. Іноді Микола навіть пробував удавати з себе зовсім скромного чоловіка, що не любить виділятися з маси, однак це була не його роль. У його випадку, комбінація генотипу і виховання спричинилася до особистості, яку схематично можна охарактеризувати словами: персонаж з творчою жилкою, але водночас такий, що для нього важливим є не стільки процес творення (це був би ідеальний варіант), не стільки резуль-

тат (це було би природно), скільки зовнішній ефект від результату. Олесь говорив бувало: - Твоя неперервна самореклама мене ображає... - Як? - дивувався Микола. Олесь у відповідь говорив щось невиразне про те, що через це не так видно його, Олесеві, важливі здобутки. Микола слухав, пробував увійти в ситуацію і на якийсь час затихав. Та, оскільки Олесь і сам не був безгрішний, тобто перманентно любив виставляти себе як “намбер ван”, то Микола, який понад усе в людських стосунках цінував категоричний імператив Канта, сиріч “як ти до мене, так я й до тебе” (сам Микола, коли про це говорив, чомусь цитував калінінградського (кенігсберзького?) філософа, а не Євангеліє від Матвія), повертався до старого стилю поведінки. Оце такі варті жалю ігри дорослих чоловіків... Ось і сьогодні, те, що Микола розв’язав задачу, над якою Іван безуспішно і довго мучився, причому, було видно, що Микола зовсім до цього не прикладав зусиль, йому якось випадково у потрібний момент прийшла в голову потрібна думка, так ось те все було для Олеся нестерпним (“не до витримання”, як сказали би у Західному Львові, але тут за таку фразу можна було поплатитися). Отож, як ми бачили, Олесь вийшов у коридор, але пішов він не до туалету, а вискочив на вулицю. Зайшов у кабіну вуличного телефона-автомата і, трохи завагавшись, накрутив номер відомого всім телефону. - Серед тих, хто збирається в кав’ярні, т.е. я мав в виду учрєждєніє общепіта, не всі люблять Родіну. Отой високий, в окулярах, постоянно дерзить... Не дочекавшись уточнюючих запитань щодо анкетних даних, потрібних для оформлення разової виплати (воз-

награждєнія), Олесь кинув трубку. Вийшов з телефонної будки і розчинився в натовпі. Думки безперервно-гарячково працювали на самооправдання. Полякають трохи Миколу та й випустять - надто він вже якийсь беззахисний чи що... Майже щиро, на 95% Олесь вважав, що нова влада Миколу лише трохи полякає, а що для Вибач, що довго не відповідав – купа всякої роботи. У “мєндзичасє”, як то творчості Микола, за кажуть сусіди-поляки, зміг порозмовйого ж таки словами, ляти з генераль-ним, натякнути про потребував лише дутвій гонорар ітп. В принципі, він не прошевної рівноваги, то ти, проте, сам знаєш, такі розмови в вгомониться він на час кризи вести важко. Однимсловом, трохи і перестане натреба зачекати, а потім буде видно, в’язувати свою гонитякщо взагалі… Але кілька разів генеральний повторив ву оточенню і насамдумку, під якою я теж міг би підписаперед йому, Олесеві, тися: треба би було якось ввернути в який робить глибоку текст одну-дві історичні постаті, поі фундаментальну річ в’язані зі Львовом. Я дозволив собі в науці, а ці Миколині сказати, що для тебе немає нічого блискітки, що мерехнеможливого, ти ж у нас талант)) тять перед очима, хоА про гонорар ми ще якось іншим ча скороминучі, та разом(( все ж заважають належно оцінити Олесеве творіння. Лише 5% думок були тривожними. Кожен, хто мав вуха, чув про секретні циркуляри про “неблагонадьожних”, до яких відносили всіх не здатних воспрінімать нову ідеологію слов’янської єдності. Олесь походив недовго і повернувся до кав’ярні. Там уже Микола з Іваном сторгувалися. Щоби не ускладнювати життя, вирішили як винагороду замість кролика призна-

чити, і з цим погоджувався як нагороджений, так і нагороджувач, пляшку контрабандного коньяку до поданої кави. Іван з Миколою вже розлили напій у 3 гранчаки (не конспірація, а просто реалії закладу громадського харчування) і радісно вітали повернення Олеся. Він мовчки сів, намагаючись нікому не дивитися в очі. Все одно, незабаром треба було виходити. Прибиральниця раптово і недоречно, як то завжди буває з прибиральницями, з’явилася із віником і совком (у хорошому значенні цього слова) за 20 хвилин до офіційного зачинення “Ірландської кав’ярні” і навела їх трьох на невеселу думку, що все на світі має свій кінець. - А поїдемо на Сихів! – запропонував Іван. Там на Сихівському вокзалі буфет працює цілодобово. Так і вирішили.

Демон Третього Роду

Ще б пак. Я старався, наче на уроці польської мови. (В рамках експерименту, що мав би об’єднати дві України, вирішено було, що на Заході вчать польську – все ж, поляки – сусіди, а на Сході – російську, ніхто не проти, хай вчать хоч swahili; обидві ж частини України спілкуються між собою українською. Взагалі, багато чого робилося, щоби об’єднати дві частини України. Шкода тільки, що це нічого не дало.) Отож, я старався і це був той випадок, коли мені дово-

дилося більше зосереджуватися на формі, аніж на змісті. Далі продовжуватиму українською. Насправді Лем був у Львові і після 1946 року, та про це мало хто знає. Можна зустрічатися з жінкою, яку забрав хтось інший, не конче про це всім розповідаючи… Лемова “Подорож шоста, або як Трурль і Кляпавцій створили демона другого порядку, аби розбійника Морданя перемогти” мала виглядати цілком інакше, ніж ми знаємо. Лем задумав також Демона Третього Роду, та не публікував цього. Рукопис знайдено при загадкових обставинах у Західному Львові, та про них писати ще буде нагода.

___ - Мені не потрібне,— озвалася раптом пика, спрямовуючи свої тисячу вогняних очей на Трурля,— саме лише золото чи срібло, а розмовляти зі мною слід делікатно й шанобливо, бо я розбійник дипломований, освічений і дуже знервований. І не таких, як ви, бачив і робив їх ще й якими солодкими — а коли відлупцюю вас, як слід, з вас теж солодка юшка потече. Звуть мене Морданем, маю по тридцять аршинів у кожен бік і фактично грабую естетичні коштовності, але роблю це згідно з наукою й вимогами часу: збираю дорогоцінні метафори, скарби порівнянь, вірогідні правдиві віршовані твори й узагалі всю, вартісну поетику. А тепер гайда, давайте її всю сюди, бо як свисну! Рахую до п’яти — раз, два, три... Дорахував, а оскільки нічого йому не дали, то й справді свиснув, аж їм мало вуха не повідпадали, і Кляпавцій зро-

зумів, що той “Диплой”, про якого зі страхом говорили аборигени, то, власне, був диплом, здобутий, мабуть, у якійсь Академії Злочинності. Трурль аж руками за голову схопився, бо голос у Морданя був відповідний до його зросту. — Нічого тобі не дамо! — закричав він, а Кляпавцій одразу ж побіг по вату. — І зараз же забери свою пику! — Якщо я заберу пику, то засуну руку,— каже Мордань,— а рука в мене сягниста, чіпка й важка, тож — начувайтеся! Увага — починаю! І справді, вата, принесена Кляпавцієм, виявилася тепер зайвою, бо пика зникла, а з’явилося лаписько, вузлувате, сталеве, неохайне і з пазурами, як лопати; та як почало гребти, ламати столи, шафи й перегородки, аж залізо заскреготіло. Трурль із Кляпавцієм утекли й сховалися від лаписька в атомному реакторові, а як тільки якийсь палець наближався, то вони його зверху — лусь! лусь! — коцюбою. Розгнівався нарешті дипломований розбійник, знов устромив пику в отвір і каже: — Раджу вам по-доброму, домовляйтеся зі мною зараз же, бо як відкладу вас на потім, на саме дно моєї ями з припасами, і зверху сміттям притрушу, і камінням притисну, то вже ані поворухнетесь й іржа вас наскрізь проїсть; я вже й не з такими давав собі раду. Тож вибирайте: абоабо. Трурль не хотів навіть чути про переговори, але Кляпавцій погодився на те й запитав, чого, власне, потрібно дипломованій особі? — Оце зовсім інша розмова,— він їм на те.— Я збираю поетичні скарби, така вже в мене пристрасть, спричинена вищою літературною освітою й бажанням осягнути суть речей, тим більше, що за звичайні скарби, котрих прагнуть розбійники-простаки, тут нічого не можна купити; тим ча-

сом як поетичні таємниці тамують естетичний голод, адже відомо, що все сутнє є поезією; тому збираю її споконвіків і надалі так само робитиму; правда, я не від того, щоб прихопити ще й золото чи коштовності, вони гарні, милують око, ними при нагоді можна прибратися, але не це головне. Попереджаю, що за фальшиві, себто графоманські віршоплетива я лупцюю так само як і за фальшиві коштовності, бо я розбійник витончений і прагну автентичності! — А якої саме автентичної поезії ти жадаєш? — питає Кляпавцій. — Будь-якої, аби була то тільки правдива поезія, а жодна проза, — відповів розбійник.— Кожна може придатися в житті. Мої ями й льохи вже наповнені, але ще стільки ж поміститься. Ану, декламуйте, що знаєте і пам’ятаєте, або ж скласти вмієте, а я собі запишу. Тільки швидше! — Гарна історійка,— шепоче Кляпавцій Трурлеві на вухо,— він може нас тут вік тримати, поки не розповімо все, що знаємо, бо ж наші пізнання, як наукові, так і літературно-мистецькі, не знають меж! — Стривай,— Трурль йому на це,— тепер уже я вестиму з ним переговори.— І каже голосно: — Слухай-но, ти, дипломований розбійнику! А як ти відрізниш, де справжня поезія, а де ні? - За це й не хвилюйтеся, бо диплом Академії Літератури у мене, хоч і на трійку з мінусом захищений, а все ж на тему вельми цікаву і практичну: “Як виробити в себе смак поетичний, щоб був майже бездоганний?” - А верлібри? - Що то, то ні, - незадоволено відказав Мордань. Трурль і Кляпавцій глянули на Морданя, потім один на одного і заходилися голосно реготати. Пореготавши так зо 5 хвилин, зробили поважні міни і почергово стали пояс-

нювати розбійникові, що “традиційна римована поезія - це вже навіть не вчорашній день, а щось зовсім-зовсім віджиле”, сучасним поетам начхати на риму і віршований розмір, таким займаються хіба тільки викопні персонажі... Принагідно конструктори пройшлися і по “бездоганному смакові” розбійника. - Не люблю верлібрів, - стояв на своєму Мордань. Відтоді, як мені хтось під виглядом верлібра підсунув інструкцію до пральки. Не дамся більше, щоб мене одурили — мусить бути рівними рядочками, щоби й здалека було видно, що це вірш. Поглянув Трурль на Кляпавція, Кляпавцій на Трурля, і той сказав так: — Якщо ти поклянешся великою клятвою і заприсягнешся страшною присягою, що відразу ж нас відпустиш, ми дамо тобі інформацію про всепоезію, тобто власноручно створимо тобі Демона Третього Роду, магічного, термодинамічного, некласичного і статичного, який тобі хоч би й зі старого барильця або з апчиху буде екстрагувати і зносити все поетичне, що було, що є, що може бути і що буде. Бо немає демона над того Демона, бо він Третього Роду, отож якщо хочеш його мати, кажи відразу! Дипломований розбійник був недовірливий, не відразу пристав на умову, але врешті склав присягу із застереженням, що спочатку мусить виникнути Демон і довести свою всепоетичну могутність. Трурль погодився на це. — А зараз, пикатий, увага! — каже Трурль.— У тебе знайдеться трохи повітря? Бо без повітря Демон діяти не буде. — Та ніби є трохи,— відповів Мордань.— Але не зовсім чисте. Трохи застоялося... — Не вадить, може бути навіть затхле,— це не має

значення,— кажуть конструктори.— Веди нас до свого повітря, і ми все тобі покажемо! Випустив він їх з корабля, витягши з отвору пику, і конструктори пішли за ним слідом. Веде їх розбійник до себе, а ноги в нього як вежі, плечі як прірва, а весь він одвіку не митий і не мащений, тож скрегоче неймовірно. І входять за ним до підземних коридорів; а там повно зотлілих мішків — скнара тримає в них награбовану поезію, поскладану жмутками й пачками, перев’язану шнурками, а що найважливіше, найцінніше — те підкреслене червоним олівцем. А на стіні підземелля висить величезний каталог, іржавим ланцюгом до брили прикутий. А в ньому різні розділи — на початку все, що починається на “А”. Подивився Трурль, іде далі — глухо луна озивається, кривляться вони з Кляпавцієм, бо хоч і повно тут награбованої автентичної і коштовної поезії, проте скрізь, хоч куди оком кинь, лише переходи-сміттєпроводи та пивниці-смітниці. Повітря всюди повно, щоправда, геть затхлого. Зупинилися вони, Трурль і каже: — Слухай уважно! Повітря складається з атомів, а атоми ті скачуть собі на всі боки і стикаються між собою мільярди разів на секунду в кожному кубічному мікроміліметрі. Це, власне, і є газ, коли вони весь час скачуть і буцаються. Проте, хоч атоми скачуть наосліп і безсистемно, та оскільки в кожній шпаринці їх мільярди мільярдів, тьма-тьмуща, то, до речі, з цих стрибків і підскоків складаються, між іншим, внаслідок чистої випадковості, вагомі конфігурації... Чи знаєш ти, йолопе, що таке конфігурація? — Прошу мене не ображати! — обурився той.— Адже я не якийсь простий і неотесаний розбійник, а дипломований, естетично підкований, освічений і тому дуже знервований. — Гаразд Отже, з отих атомних стрибків утворюються

важкі, себто значущі конфігурації. Це те саме, коли б ти, наприклад, наосліп стріляв у стіну, а попадання склали б якусь літеру. Те, що у великому світі трапляється рідко і є малоймовірним, для атомного середовища — річ звичайна і повсюдна, і все це — завдяки більйонам буцань у кожну стотисячну частку секунди. Але от у чому проблема: у кожній пучці повітря з атомних циків і бриків справді складаються важливі істини і глибокі образи, але водночас виникають абсолютно безглузді скоки в боки, і саме їх у тисячі разів більше. Хоча вже й раніше було відомо, що оце зараз перед твоїм носом-пилкою у кожному міліграмі повітря за частку секунди виникають фрагменти поем, що будуть написані аж через мільйон років, і ще різних чудесних правд, і розв’язань усіляких загадок. Буття та його таємниць, лише не було… “Треба висловлюватись просто і зрозуміло, елімінуючи езотеричні трансцендентальності” - любив повторювати Микола. … лише не було способу, щоб виділити всю цю інформацію, тим більше, що атоми, тільки-но зіткнувшися лобами і склавшись у якийсь витвір, що його можна назвати віршем, одразу ж розлітаються, а разом з ними пропадає і вірш, може, назавжди. Отож, уся суть в тому, щоб збудувати селектор, який вибиратиме з цієї біганини атомів лише те, що є якоюсь поезією. Оце і вся ідея Демона Третього Роду. Ну як, зрозумів ти хоч щось, великий Морданю? Ідеться, як бачиш, про те, щоб навчити Демона екстрагувати з атомних танців лише правдиву поезію, себто поеми й сонети, і вінки сонетів для щонайбільших естетів, і вірші незгірші, що вже видрукувані і що ще тільки будуть, і терцини, і

катрени, і хоку, і алкохоку, і нібихоку, і сонети - ні, сонети вже були - і... — Досить! Досить! — зарепетував Мордань.— Припини нарешті! І що з того, що атоми так складаються, коли одразу ж розлітаються? Я взагалі не вірю, щоб можна було відділити чудові вірші від усяких вибриків і підскоків часток повітря, які не мають жодного сенсу й нікому не потрібні! — А ти й справді не такий дурний, як мені здавалося,— сказав Трурль.— Уся складність полягає в тому, щоб запустити селекцію в дію. Я взагалі не збираюся переконувати тебе теоретично в її можливості, а згідно з обіцянкою зараз же на твоїх очах збудую Демона Третього Роду, щоб ти сам пересвідчився в чудесній досконалості цього Всевіршатора! Ти мусиш тільки принести мені якусь коробку, вона може бути невелика, але щоб щільно закривалася. Шпилькою проткнемо у ній маленьку дірочку й посадимо над цим отвором Демона. Він, сидячи верхи, випускатиме з коробки тільки поетичні твори й нічого більше. Отож, як тільки котрась групка атомів укладеться таким чином, що набуде якоїсь поетичної вартости, Демон зараз же схопить її за шкірку і швиденько запише це значення спеціальним діамантовим писальцем на смужці паперу, якого треба заготувати для нього величезну кількість, бо він працюватиме вдень і вночі — допоки існуватиме Всесвіт... До того ж із швидкістю сто мільярдів операцій за секунду, та це ти й сам побачиш, бо тільки так діє Демон Третього Роду. З цими словами подався Трурль на корабель, аби зробити Демона, а Мордань розпитує тим часом Кляпавція: — А який Демон Першого Роду? — Ну, він не такий цікавий, це звичайний термодинамічний демон, який тільки те й уміє, що випускати крізь дірочку швидкі атоми, а повільних — ні, й таким чином

виникає термодинамічний perpetuum mobile. Принаймні до поетики це не має ніякого стосунку. — А Другого Роду? — Цей відокремлює інформативне від неінформативного, втім це теж до поетики це не має ніякого стосунку, бо не все інформативне поетичне і навпаки. Та ти приготуй краще посудину з діркою, бо Трурль зараз повернеться! Пішов дипломований розбійник до другого підвалу, попогрюкав там бляхою, кленучи все на світі, понарозкопував різного залізяччя, порився в ньому — і витягнув з-під бляхи порожню стару залізну бочку, зробив у ній маленьку дірочку й повернувся, а тут саме підійшов і Трурль з Демоном у руці. Бочка була повна такого затхлого повітря, що аж дух забивало, але Демонові це байдуже; посадив Трурль крихітку верхи над отвором у бочці, заклав угорі великий барабан з паперовою стрічкою, підвів її під діамантове писальце, котре вже аж тремтіло з нетерплячки,— і почалося вистукування — стук-стук, стук-стук, як на якомусь телеграфі, але у мільйони разів швидше. Тільки тремтіло й вібрувало маленьке перо з діамантиком на кінчику, а стрічка з поезією почала повільно спливати на страшенно брудну й засмічену підлогу підвалу. Сів біля бочки розбійник Мордань, підніс до ста очей паперову стрічку та й читає, що там, наче поетичне ситечко, виловлює Демон з одвічного атомного підскакування. І так його відразу ж поглинули ті прецікаві поезії, що він і не помітив, як обидва конструктори чимскоріше вибралися з підвалу, взяли свій корабель за стерна, шарпнули раз, і другий, і третій, аж поки видобули його з тієї ями, в яку штовхнув їх розбійник, вскочили досередини й помчали вперед так швидко, як лише могли, бо знали, що хоча їхній

Демон і діє, проте й розуміли водночас, що результати цієї дії обдарують Морданя багатством навіть більшим, ніж він сподівався. А той якраз сидів, спершися на бочку, і під попискування діамантового писальця, яким Демон записував на паперовій смужці все, про що витягував з атомних підскоків, читав про те, що хтось любить більше зельц ніж шмельц... і щастя поета не в тому зовсім, що все римується з усім, а горе не в тому, що без причин, ніщо з нічим не римується ніщо не римується з нічим..., квітка Лубудук, зворушена світанком, навідліг валить з ніг старомальфандських мисливців а також Боже, бережи поетес, все одно, з талантом, чи без... - хотів дочитати, та на очі вже натрапило щось інше: Ой, попід гай (bush) зелененький

ходить George Bush, Jr (молоденький)..., поезія поезія поезія поезія поезія

це це це це це поезія,

...я грізлі би вигриз концептуалізм..., Скрипаль тим альтом об асфальт: Альт - альтернатива скрипці... — і потрохи почали його брати чорти, бо вже починав розуміти, що всі ці цілком правдиві, естетично довершені й дуже змістовні поезії йому зовсім ні до чого, бо вони перетворювалися на горох з капустою, від чого розколювалася голова й тремтіли ноги. А Демон Третього Роду працював із швидкістю триста мільйонів строф за секунду, і паперова стрічка, скручуючись уже цілими милями, поволі покривала сувоями дипломованого розбійника, обплутуючи його наче білою павутиною, а діамантове писальце тремтіло як несамовите, і здавалося розбійникові, що він от-от уже дізнається про речі нечувано прекрасні, які розкриють йому очі на Сутність Буття, тож він учитувався в усе, що вилітало з-під діамантового пера, а то були маячні поеми Квайдоносів і Агасфер завжди живий, Агасфер - твій друг ясний В горі, надії і радості...,

“Гуцул-каліпсо” вівці ви мої вівці вівці мої отари сяду над океаном а в голові одне хто ж бо вас буде пасти коли мене не стане хто ж бо вас буде пасти коли не стане мене цмулю собі дайкірі глипаю на мулаток... А ще вірш з самих голосних: оея оуии оиа і оо иои а уи іє ее оа я юиа е оия іе ауі Далі пішло: “Україна” (переклад з амхарської) ... Там співи матросів пливуть догори, й між ними пісня твоя, і синьо-жовті навкруг прапори, бо це Україна моя. Там сонце пройма карпатські ліси, Свитязь немов океан, і спокоєм повняться голоси гуцулів і донеччан. Екс-растаман серед друзяк,

я мовчазний стою: Мову, Вкраїно, не вивчу ніяк, Я, ефіоп, твою. ... І ще: Нині він такий щасливий, бо в Нього пробудилася любов... Аж Морданеві в очах зарябіло і закричав він щосили, бо не міг більше витримати, але інформація вже сповила й обмотала його тристатисячними паперовими милями так, що він не міг ані поворухнутись і був змушений читати далі про те, який початок другої “Книги Джунглів” написав би шестистопним ямбом Редьярд Кіплінг, якби у нього тоді болів живіт, і про що думає засмучений кит, що не має пари, і як залатати стару торбину, я думаю без упину розповім про це urbi et orbi інакше кінець моїй торбі і чому кажуть “швець” і “кравець”,

а не “шевець” і “карвець”, а також, скільки за один раз можна набити синців Потім ішло пару метрів без тексту:

- ага, це був “білий” вірш. А за ним: Нічого нового під сонцем - після зими йде літо, Далі зима і осінь - хіба що я щось наплутав. Реклама, як завжди, бреше. А пристрасті правлять світом. ...

Десь там вигулькнуло: ...скажу я, відкинувши політес: Боже, бережи поетес! А потім стрічка принесла цілу поему про відмінності ...між трелями й морелями: що перші — лисі, а другі - всі у волоссі, а далі — віршик, який містить всі рими до слова “капустка”, а ще: якби ви знали, якими словами образив Ульм, родом з Пендери, Мульма, бо той не читав Кундери, то я би тут не стояв перед вами... Тоді вже справді доведений до розпачу розбійник пробував видобутися з паперової пастки, але швидко ослаб; відпихав стрічку, шматував її й відкидав, але мав він надто багато очей, щоб хоч перед якісь із них не втрапили нові віршики, а на маленьких клаптиках позалишалося все мінімалістичне, тож він мимоволі довідався, що ранкова кава - це короткий вірш про каву, а ще йому рябіла всяка

всячина: кордон кондом Шон Фен Шін Фейн to be or not to be that is the question І тут йому почали мерехтіти перед очима окремі рядки, зміст яких він гарячково намагався збагнути: кораблі мене наскрізь проходять – я навіть не гавань. (не дотягую, мовляв, якимось параметром)

моя гавань прийме всі твої кораблі – і не більше. (стало зрозуміло, чому я “не гавань” - бо ж я сама маю гавань!)

з моїх башт я вже бачу твій траурний флот – я вже бачу. (і ще маю у власності башти)

ми – залізні дерева, ми – замки і башти із льону. (а ні! ми, тобто і я - теж башти)

я прийму кораблі. ти запишеш мене в свій цитатник. (отже я - цитата!?)

я прийму кораблі – я достатньо порожня для цього. (але цитата, видно, порожня)

все одно ми посиплем зі скель, ми загатимо море… (коли ж це ми встигли з цитатника на скелі?)

На цьому він закрив очі й знерухомів, привалений віршованою лавиною, а Демон і далі обкручував і сповивав його паперовими бинтами, страшно караючи дипломованого розбійника Морданя за його непомірну жадобу до будьякої поезії. І понині сидить отак той розбійник на самому дні Своїх смітників і смітниць, горами паперу накритий, а в напівмороці пивниці найчистішою іскоркою б’ється й тремтить діамантове писальце, нотуючи все, що Демон Третього Роду вилущує з атомних танців повітря, яке струмує крізь дірку в старій бочці, і довідується нещасний Мордань, затоплюваний поетичним потопом, безконечні подробиці про “помпони й терикони, пі-мезони і бозони” і про власну пригоду, отут нами описану, лише заримовану гекзаметром, бо й вона перебуває десь на котромусь кілометрі паперової стрічки — як і багато інших історій та образних передбачень долі, усього сущого, аж до згасання Сонць; і немає для нього порятунку, бо так суворо покарали його конструктори за розбійницький напад, — хіба що колись скінчиться нарешті стрічка, бо забракне паперу.

Fiction vs reality Я взагалі вважаю, що який би не був анекдот, хай навіть і дуже смішний, у реальному житті може цілком імовірно виникнути схожа ситуація, правда може не така вже і смішна. Ви, мабуть, чули анекдот про те, як до водія метро забігає терорист і вимагає їхати в Ізраїль? Водій спочатку пробує пояснити, що це, мовляв, не літак, та під дулом пістолета врешті-решт каже “ну добре” і в мікрофон ого-

лошує: “Обережно, двері зачиняються. Наступна станція Тель-Авів” (сміх). Так от, якось ми втрьох поверталися з вечірки, звісно, трохи веселі. Заплигнули у майже порожній вечірній тролейбус за номером 13, що ходив ще тоді вулицею 700ліття Львова (та, що зараз 600-lecia Lwowa) майже до готелю “Львів”, а там розвертався і назад. Хтось найвеселіший з нас, але не я, сказав кондукторці “А поїдемо на Любінську!!!”. Та на нас витріщилася, мовляв, ви що, хлопці, це ж вам не таксі, ми по дротах лише їдемо за визначеним маршрутом… Ну, тут вже і ми вдарили ерудицією - шановна, кажемо, не треба вважати, що ми так багато випили, прекрасно знаємо, що всі тролейбусні маршрути поз’єднувані між собою (тролейбуси люблять разом ночувати, підклавши під голови штанги) і взагалі, не треба нас вважати за зовсім п’яних, які не в змозі заплатити скільки треба… Хвилиночку, сказала кондукторка і пішла до водія. Там про щось з ним пошепталася, потім повернулася до нас: “Хлопці, десятку заплатите?” (Не знаю, скільки то буде за теперішнім курсом.) Звичайно, на таке десятка у нас знайшлася. Тролейбус доїхав до Зернової, не знаю як зараз вона називається, а там водій вчепив табличку “В парк”, переставив штанги на инші дроти і ми поїхали на Любінську. (З тремтінням у голосі): це було того самого дня…

Уривок, у якому йдеться про письменника Майкла Заокеанського. Починав Майкл свою кар’єру в газеті “Голос стороннього”, друкованому органові обласного відділення Спілки екзистенціялістів, дописуючи потрохи, через перманентне

своє безгрошів’я, і до інших видань, іноді від екзистенціялізму далеких. Його веселі оповідання з’являлись навіть у “Пост-пост-поступі”; читачі зразу належно оцінили Майклову новацію: у належних місцях своїх оповідань він поміщував ремарки на зразок (сміх), (веселий сміх), (регіт), що значно допомагало сприймати його гумор. Звичайно, це трохи нагадувало закадровий сміх в комедійних телесеріялах, але погодьтеся, що і ви потрапляли в ситуацію, коли вам щось ніби смішне розповідають, а от коли сміятися - невідомо, треба орієнтуватися на оточуючих. Менше з тим ... Справжні гроші Майклові приносила реклама. Вже його дебют у цій царині став помітним явищем. Одного весняного ранку львів’яни вперше побачили на численних міських білбордах коротенький віршик пийте антидепресанти!!! Йшлося про “Левандівську особливу”. Віршик супроводжувався фотографією процесу справедливого поділу згаданого напою на рівні частини колективом, який при інших обставинах міг би, можливо, сформувати первинну партійну організацію; моделями виступили два професіонали, тобто левандівські алкоголіки, і один кандидат в депутати, що збирався через таку рекламу підняти свою популярність серед виборців. Як гонорар, п’яниці (дозволимо собі таке слово) одержали по пляшці “Левандівської”, кандидат в депутати - додаткові голоси (якщо взагалі), а от Майкл за виплачені йому гроші зміг покинути безглузде своє газетярство і взятися за серйозніші жанри. Його романи, опубліковані за той же гонорар (хоча, мабуть, ні, не за той, це вже була друга рекламна ідея Майкла: в рекламі нових

товарів деякого специфічного, так би мовити, призначення, піаністка неспокійно вертілася на дзиглику, демонструючи всю свободу рухів, та квінтесенцією все ж був твір, що вона при цьому виконувала - соната Cis-moll Беетовена; поклонниці Беетовена скреготали зубами, але товар купували), так от, немає значення, за які гроші було опубліковано ті романи, але щось романи не йшли. Не розумів, хоч стріляйся, пересічний читач Майклового “Чекання”, де майже на 700 сторінках описується, як головний герой протягом п’ятнадцяти хвилин чекав на свою подругу, а вона все не приходила; сама сцена короткого героєвого чхання зайняла в романі дві глави. (Незрозуміло, що тут незрозумілого: це була метафора всіх чекань у нашому житті...) Насправді, “Чекання” - то був єдиний текст, який Майкл скомпонував за допомогою комп’ютера, така програма, називається, здаться, “Chi-Writer”, призначена для допомоги початкуючим письменникам. При цьому до комп’ютера потребувалася периферія - пристрій для гортання книжок, він працював, наче в банку машинка для лічби куп’юр: вставляєте книжку якогось клясика, комп’ютер зчитує, потім вказуєте приблизно сюжет, імена героїв, їх заняття, вік, назви міст і сіл, де все це має відбуватися, натискаєте ENTER - і на друкарку виводиться роман, написаний в заданому стилі, але, в середньому, в 2 - 2,5 рази кращий від вихідного матеріалу. Ні, такий шлях був не для Майкла, який бажав справжньої творчості і придумував романи самостійно (точніше було би сказати - без участі комп’ютера, але про це пізніше). Отож, Майкл перестав використовувати програму “Chiwriter”, а просто набирав на комп’ютері свої тексти (“забивав цвяхи мікроскопом”).

100

“Біографія письменника, якого я читаю, цікавить мене не більше, ніж біографія офіціанта, що обслуговує мене в ресторані.” Ну хто, крім Івана, міг ще таке сказати? Комп’ютер же не витримував такого примітивного підходу до себе і робив спроби творчого втручання в Майклову писанину. НаЯ не хотів до тебе писати взагалі! Що за дурні справді все це оправдання?! вилилось у банальну дріб’яз>з творчими особистостями таке іноді буває. кову помсту ку>Розумієш, якби ми після того не пішли ще на пи пластику і >пиво, то мабуть я встиг би прислати текст мікросхем, що >вчасно. Але я тоді сів дописувати і мені не >те, що нічого хотіла таким способом нагаЧерез тебе ми мусили дати в номер якийсь дати про своє зовсім інший матеріал. Можна було би дати, існування. А що наприклад, зо два кросворди, та в нас не гав пам’яті (10Гб) зета кросвордів! зберігалась ціла купа літера>звідки, наприклад, у однієї з героїнь у дам>ській сумочці виявилася граната? Мені турних творів, >просто з голови вилетіло все, що я на п’яну від Гомера до >голову придумав сучасних авторів, то непомітЗ гранатою - це цікаво. Однимсловом, пиши. но у Майклових романах почиP.S. Дзвонила якась Іванка з фірми “Хороша нали з’являтикнига”, питала, де ти? Сказала ще, що ти обіцяв зателефонувати і забув. Я відповів, що це ся вкраплення схоже на тебе. Будь ласка, не давай нікому у вигляді чужих більше телефон редакції, добре? цитат, зрештою, належно припасованих до сюжету. Майкл, цей найчесніший серед

101

літераторів чоловік, спочатку пробував опиратися і нещадно викидав чужорідні фрагменти, та за всім не встежиш і за якийсь час він перестав відрізняти, де чуже, а де своє. “Гірші письменники запозичають, кращі письменники крадуть”, - любив повторювати Майкл (сам же він вкрав цю фразу у Стравинського). Цю особливсть Майклових текстів помітили дуже швидко, причому першим був якийсь аспірантик з Літінституту, що у пошуках “внутрішнього монологу в сучасній галицькій прозі” (приблизно так звучала тема його дисертації) напоровся, інакше не скажеш, на фразу “Хочу полинути з вами, акорди!” в одному з бестселерів Заокеанського. Парадоксально, але факт: твори Майкла після цього почали розкуповуватися значно краще. Вечорами львівська інтелігенція гортала придбані томики, беручи участь у колективній інтелектуальнй грі. Треба було відшукати в Майкловому опусі запозичені (нехай вже так, не будемо вдаватися до гострих виразів) фрагменти. Після того - негайно зателефонувати до знайомих, поділитися своїм відкриттям і почути у відповідь, що їм щойно телефонували інші люди з цією новиною, та вони і сам не дурні, можуть відрізнити Сартра від Кокто. Та нехай сховаються всі естети, я зможу відрізнити Сартра від Кокто, бо я таки професор університету не абихто!, - любив говорити професор одного з львівських університетів. Був ще один наслідок для Майкла, вельми позитивний. Його прийняли до Спілки письменникв. Це трапилося після того, як в Майкловому романі “ ” (тобто з порожньою назвою) голова обласного осередку Спілки Л-ський

102

знайшов, висловлюючись його ж таки словами, “сліди власного скромного творчого доробку”. Якщо ж дотримуватися тих високих стандартів істини, що ними відзначено попередні сторінки нашого скромного творчого доробку, то мусимо визнати, що сам Л-ський Майклових опусів не читав, бо він, правду кажучи, з дитинства не любив читати і не робити ж йому для Заокеанського виняток, але з приємністю зустрів інформацію свого секретаря-референта про “нову хуліганську витівку цього патлатого молодика”: роман “ ” аж ряснів вкрапленнями, авторство яких, про це вже говорив весь Львів, належало Шекспірові, Достоєвському, Франкові і самому таки Л-ському. - Романе Романовичу, готувати скаргу в суд? - поцікавився секретар, розклавши на шефовому стол всі підтверджуючі матеріяли, серед них найголовніший corpus delicti: Майкловий томик з виділеними яскравожовтим маркером місцями. - Суд? Який, до дідька, суд!? - не зрозумів Л-ський. Він недолюблював свого секретаря-референта. Попередню ж секретарку пан Роман мусив з жалем звільнити - категорично вимагала дружина, а про причини такої категоричності ми лише можемо гадати. - Так плагіат же. Можна буде гроші за моральний збиток стягнути. - Там, де ви бачите плагіят, я бачу яскравий, непересічний талант! - з патосом промовив Л-ський і, насолоджуючись наніц збентеженим виглядом секретаря, додав: На чергове засідання правління підготуйте рішення про прийом цього молодого чоловіка в Спілку. І більше не звертаючи уваги на секретаря, що жалюгідно задкував до дверей, пан Роман шепотів: “Л-ський, Шекспір, Франко і цей, як же в біса його, Достоєвський -

103

яке сусідство!” Незабаром після свого вступу у Спілку письменників Майкл почав зауважувати у себе ознаки деяких дивних змін. Оскільки він ще з молодого віку звик уважно стежити за своїм здоров’ям, як фізичним, так і душевним, то негайно показався лікареві, у нашому випадку психологові, і той негайно діагностував у нього кеніселідофобію. Такої немає ні у “Повній енциклопедії фобій”, ані у жодному зі щорічних “Суплементів” (останній містить навіть “обію” - боязнь пропустити літеру “ф”), тож пояснимо, що йдеться про боязнь чистої сторінки. Майкл сідав за письмовий стіл, дивився на папір і, так посидівши з півгодини, вставав, не написавши нічого. А що його принцип був “ні дня без рядка” (“nulla dies sine linea”), то все це завдавало Майклові певних душевних страждань, добре відомих тим з читачів, хто через різні причини мусив розлучатися із своїми принципами. Майкл, втім, не здавався. Він перестав відвідувати зібрання Спілки, помилково вважаючи, що така фобія передається повітряним шляхом. Очевидно, нічого це не допомогло. За певний час Майкл навчився радити собі. Що з того, що він не в стані нічого нового придумати?! Він буде ходити містом, розпитувати інших про те, про се, і фіксувати на папері. Отоді сторінка вже не буде чистою і довершувати твір стане справою техніки...

Ще уривки Власне, саме на своєму дні народження Олесь перебрав... Виражаючи мізантропію одночасно ходою, мімікою і

104

жестами, до нас повільно наблизилася офіціантка. Біла блузка на ній нагадувала простирадло, яким запинають меморіяльні таблиці перед їх урочистим відкриттям. Власне, мізантропія здебільшого тим і пояснювалась, що меморіяльну таблицю вже давно ніхто не відкривав. А окрім того, заклад не процвітав, клієнтів було мало, навіть в цей несамовито жаркий день, коли пиво є чи не єдиним порятунком, і вина за відсутність клієнтів чомусь покладалася на клієнтів присутніх. Я пригадав собі, що так ми в Університеті, коли занадто мало студентів відвідує лекції, сваримо на тих, хто прийшов, хоча саме вони не є ніяк в Бога винні. Пригадав це і посміхнувся. Офіціантці моя усмішка видно не сподобалася, бо вона зразу ж відвернула голову від нас і з ненавистю запитала: - Що заказуєм, мущіни? Іван хотів іншого обходження. - Ви, allegro moderato, могли би люб’язніше до нас звернутися, sic transit gloria mundi. Серед його численних веселих звичок була і така: використовувати іншомовні слова і фрази там, де переважна більшість людей вживає ненормативну лексику, тобто відчайдушну лайку. Ну і, зрозуміло, промовляти ці слова з належною інтонацією, що йому зазвичай добре вдавалося. Вдалося і на цей раз, бо офіціантка була щонайменше ошелешена. Вона спробувала зобразити щось схоже на усмішку: - Я вас слухаю, панове... - О, це вже краще, corpo di Bacco. Ми довго не дискутували. - Починаємо з пляшки “Левандівської”, а чим закушувати - це не так важливо. Пляшка з’явилася майже миттєво, нерозпечатана, та

105

ще й з холодильника. Іван фахово плеснув кожному з нас. Запала урочиста мовчанка, яку навіть не надто порушували літератори за сусіднім столом - вони саме щось зосереджено пережовували. Традиція вимагала, аби починав Микола. Нарешті він зібрався з думками, прокашлявся і підвівся зза столу. - Та не треба вставати... - Е, не скажи, подія того вимагає. Отже, Олесю, ти вступаєш в клуб сорокарічних і вже з нинішнього дня зможеш бути з нами на рівних. Щобись був нам здоровий, науки би йшли нормально, кобіти би тя любили, а midlife crisis проходив в легкій формі, без ускладнень. Чокнулися ви-

106

пили. Якраз підіспіла закуска і Іван сказав примирливо “Дякую, пані Люба” (він почув, як кликали офіціантку до сусіднього столика). “Між першою та другою перерва є недлугою” - каже львівська приказка (невідомий львівський поет подавав ще одну версію: Між чаркою першою й чаркою другою довга перерва є просто наругою). Я мимоволі зиркнув на Івана, бо кому ж ще говорити, а принаймні початок має бути з тостами. - Я, звичайно, не вмію так гарно говорити як Микола, - почав Іван, а Микола злегка зашарівся від похвали, абись був здоровий, за це й вип’ємо. Перепрошую, нічого ліпшого придумати не можу. - Ти добре сказав, Іване. Дякую. Але чого ти так запізнився? - Хвилиночку, вип’ємо і я розповім. Випили. Іван щось підчепив на виделку. - Хороший оселедець, ням-ням-ням ... Так от, на відміну від вас, дармоїдів ... тобто, я маю на увазі лише те, що ви тепер влітку відпочиваєте ... я зараз на роботі, ням-нямням-ням ... - Невже на вступних іспитах? - Так, на вступних іспитах, в конфліктній комісії, нямням-ням... скарги розбираю всякі, ням-ням-ням-ням... - Іванку, не поспішай, закуси, пізніше розповіш. - Та нема що розповідати. Виходжу я з свого кабінету, знаєте, що в першому корпусі. А черга скаргників вже вишикувалася. Обертаюся, кричу в відчинені двері, що, мовляв, невідкладні справи, те-се, хай прийом веде заступник... - Так ти що, начальник? - А ви думали, хто? Начальник. Не остання, між іншим, людина в Інституті, все доповідаю безпосередньо босові.

107

- Босові, тобто шефові. - Та ні, шеф - це декан, а бос - над шефом шеф. - Зрозуміло, навіть не мусиш два рази повторювати. Ну, що далі? - А далі виходжу, навколо Університету натовп, батьки абітурієнтів чекають результатів, повно наших крутиться. - Кого наших? - Доцентура, професура, навіть допоміжний персонал. Чого ти так дивуєшся, Олесю?! Не можна в сорок років бути таким наївним. Усі вони когось лобіюють, чи протегують, ніяк не доберу потрібного українського слова. Звичайно, це роблять не за “дякую”. А запитаєш кожного такого - відповість, що в нього племінник поступає в Університет. Половина Львова в їхніх племінниках як результат якогось великомасштабного інцесту. Усі наші мусять ховатися, бо бос не любить, коли вони розгулюють біля Університету в час вступної кампанії. І от парадокс: коли я пробирався крізь натовп, кожен з наших норовив вибігти з своєї криївки привітатись зі мною, потиснути руку, перекинутися кількома словами... - Для чого? - Як для чого?! Мене ж усі знають в лице, я голова конфліктної комісії, вершу, так би мовити, людські долі. Бути зі мною в приятелях тепер почесно і вигідно. Піднімається рейтинг в очах батьків і, відповідно, платня. Микола весь цей час уважно слухав наш з Іваном діалог. - Слухай, Іване, а тут нас разом батьки не бачать? А то ми би з Олесем піднялися в їхніх очах! - Я про це, товариство, теж подумав. Якщо тепер не бачать, то пізніше побачать. Ану, Миколо, зазнимкуй нас разом з іменинником, - Іван витягнув з портфеля “Polar-

108

oid”, - та так, щоби і святковий стіл захопити. Ми обійнялися з Іваном, спалах на момент нас осліпив, з апарата виповз невеликий білий чотирикутник. Іван взяв його,трохи помахав ним у повітрі і подав мені готову знимку. - Ось тобі подарунок, Олесю. Давай, я ще підпишу... Щось ми забагато почали говорити. Я показав очима на порожні келихи і Іван з розумінням взяв до рук пляшку. Була моя черга тостувати. - Панове, повірте, я розчулений вашою увагою... хочу підняти келих за вас. - От бачиш, Миколо, він нас уже виганяє, делікатно так натякає, що пора вже йти додому спати. Олесю, дорогий наш, за гостей п’ють в останню чергу. Ти що, з рахунку збився?! Це ж третій тост, ми маємо пити за... ну-ну, давай, напруж свій інтелект. - Добре, хлопці, п’ємо знаєте за що і за кого. Але не встаємо, щоби не привертати увагу. Лише випили, як до столика підійшла офіціантка Люба, подивилася на нас трьох і сказала: - Тут когось від вашого столу кличуть до телефону. Ні-ні, то не вас, - це вона до Івана. – Сказали – інтелігентний вигляд. Іван на момент остовпів, а Микола враз підхопився і зі словами “здається, я знаю, хто це!”, побіг до телефону. Втім, швидко вернувся. - Це Іванка, з фірми “Добра книга”… Колись розповім детальніше. Продовжуймо… Поки ми закушували, я прислухався до розмови, що провадилася за сусіднім столом. Голос Майкла важко було сплутати з чиїмось іншим. “... отож, вони кажуть, треба, щоби було коротко, енергійно, незрозуміло, і найважливше, щоби не доводилось міняти, якщо навіть зміниться гене-

109

ральна лінія... ну я і придумав таке слово...” Я зразу ж второпав, про що йдеться. Ще виходячи сьогодні вранці з вокзалу, завважив на білбордах коротке гасло “ЩОСИЛИ!”, а поруч з ним емблему якось з новостворених партій. Стало зрозуміло, що це гасло - Майклове творіння і що зараз Майкл обмивав гонорар з своїми колегами-літераторами, яким щастило менше, тобто яким менше платили в перерахунку на слово. За сусднім столом компанія зібралася виходити. А що наші столи були близько, то я мусив підвестися дати їм місце для проходу. Минаючи мене, Майкл шепнув “Я не знав, що ти у Львові, треба було би зустрітися”. “Я зараз ненадовго вийду і ми домовимося”, - прошепотів я у відповідь. “В туалеті”, - я не почув, а швидше здогадався, перепросив своїх товаришів і піднявся догори сходами вслід за літераторами. Як у кращих шпигунських романах, ми з Майклом стояли поруч, обличчям до стіни (втім, пропустимо деякі подробиці) і вели неголосну бесіду. - То коли, завтра? - Завтра хіба-що ввечері. - Тоді о сьомій. Місце те саме? - Можна те саме. Поміняємо наступного разу. - Домовилися. А сьогодні не маєш нічого? - Та так, дріб’язок. Я в кількох словах розповів Майклові одну правдиву історію, що стосувалася моїх колег і водночас одвічного питання щастя… Коли я повернувся, на столі була нова, зрозуміло, повна пляшка і нові страви. Мої товариші підозріло гляділи на мене. - Ти знаєш цього фацета? - Звідки ти взяв?

110

- Ну, про щось же ви перемовлялися, коли той тлум виходив. - Та ні, він просто запитав, яка в нас подія, я пояснив в кількох словах, оце і все. - Ну добре, давайте тоді ще потрошки. На цей раз приємне тепло, що розливалося в нас всередині після кожної чарки (каюсь, я забував вчасно відзначати це у свой хроніці), супроводжувалося відчуттям легкості в тілі і ясності в голові. Не хочеться фіксувати увагу читача на свому власному станові, але без цього моя розповідь була би неповною. Невідомо, звідки почало виникати дивне розуміння всього і всіх, таких самих Божих створінь, як і я, у цьому світі. Дріб’язкові деталі, над якими дотепер можна було не задумуватися, почали волати про себе, безперешкодно проникаючи у підсвідомість. Я трохи лякався такого стану: якби раптом мені довелося зіткнутися при такій нагоді, скажімо, з кришнаїтами, я став би їх чи не найпалкішим прихильником. Щастя в тому, подумав я, що в радіусі кілометра-двох ніяких кришнаїтів не спостерігалося. Ми трохи затихли, офіціантці не було до чого прислухатися (хоча вона здебільшого сиділа в віддаленні від нас, та акустика тут чудова), отож вона ввімкнула магнітофон. “Песни подполья. Запрещенная русская попса”, невже нема нічого ліпшого за цю касету, яка, попри всі заборони, звучить у всіх львівських кнайпах?! - EXPLETIVE DELETED! - мимоволі вирвалось у мене. - Що з тобою, Олесю? Чого це ти раптом почав лаятися? - Та так, музикою навіяло... - Справді, музика не найкраща. Пані Любо, можна вас на хвилинку? - Микола витягнув з портфеля авдіокасету, тут у нас іменинник, чи не були би ви такі люб’язні поставити його улюблен твори? - Іван підкріпив Миколине про-

111

хання поплескуванням офіціантки нижче талії, що стало, мабуть, для неї стимулом, бо вона швидко справилась з задачею. Ми мимоволі зосередилися на очікуванні музики, від випитого кожен почував себе як в опері, де настроюється оркестр і незабаром має прозвучати увертюра. Після характерного потріскування, через погану якість запису, невиразного інструментального вступу, з динаміка полилася знайома пісня. День народження у тебе, Не сумуй, а веселись. День народження у тебе. Трам-пам-пам-пам, посміхнись... (не розібрав слова). Я почав тихенько вити. Іван, від розпачу видно, обхопив голову руками, налив собі повну чарку і раптом випив. “День народження” - це пісня, яка заледве Ніхто тебе у цьому не звинувачує. Сам Ірванець, кажуть, зачитується. Звичайно, його літературні аґенти протестують, така їх робота. — >Стосовно звинувачень у плагіаті з Ірванця, то не буду відпира>тися, наведу лише міркування, так би мовити, вищого порядку, >що мене до цього змусили. Найперше і найголовніше, Сашко >(не знаю, чи маю право на таку фамільярність, та нехай уже!) >занудьгував тему для пересічного читача, зробивши головним >героєм письменника. Не так уже наш нарід і цікавиться літера>турою! А окрім того, не варто замикатися у власному цехові. Ко>ли письменники будуть писати про письменників, художники >малювати художників (яскравим прикладом є Джойсів “Портрет >художника в юності”, якщо я знову щось не наплутав), то що >залишиться, скажімо, робити ...?

112

не потрапила до “Книги рекордів Ґінеса”, бо місцеве ТБ найчастше крутило її у свой програмі “За вашими листами, друзі”, коли треба було когось привітати з відповідною подією. (Я був свідком розмови двох інтелектуалів, коли один з них погрожував другому “Якщо не перестанеш себе вести по свинськи, замовлю тобі “День народження у тебе” на наступну неділю.” Доля одного талановитого рок-музиканта, Богдана “Боба” Дроба, власне, була понівечена в такий спосіб. Якісь негідники, інакше не скажеш, заплативши великі гроші, однієї неділі замовили йому цю безсмертну пісню пару разів, та ще й вимагали в своєму листі “... передати улюблений твір...” Марно потім Богдан ходив по судах, вимагаючи спростування, мовляв не міг він мати такий опус в числі улюблених, насправді він любить геві метл, і далі в тому дусі, нічого не помогло, осміяний своїми колегами з рок-цеху, він згодом перекваліфікувався в весільного музиканта). А пісня звучала, Микола насолоджувався ефектом. - Потерпіть ще трохи, шановні. А коли цей “шлягер усіх часів і народів” закінчився, Микола крикнув офіціантці, що, мовляв, це моя улюблена річ, а нам жестами показав, що ще не все, ще трохи уваги. Наступну пісню виконував сільський весільний бенд. Скрипка, цимбали, баян, ну і, звичайно, бубон повели трохи незвичну для такого складу мелодію. Вступ був явно блюзовим, хоча в нього органічно вплелися інтонації з “Ой чорна я си, чорна”, теж, кажуть, негритянської пісні. Нарешті почувся спів: Come together right now over me...

113

Сільські музики співали в повний голос, з великим ентузіазмом, який з надлишком компенсував проблеми з вимовою англійських слів (для ілюстрації: “thank you very much” у них прозвучало би як “синку, бери меч”, “yesterday” як “їсти дай”, “bloody” як... та, зрештою, досить вже тих прикладів). Я був розчулений і тут же, на місці, списав Миколі половину його дрібних грішків передо мною. Ми всі троє були бітломанами, але найбільшим бітломаном у нашому товаристві був я.

Іванка з фірми “Добра книга” - Це ви М. М.? - запитала вона після привітання і, коли я ствердно хитнув головою, продовжила: - А я ... - ... Іванка з фірми “Добра книга”, - тепер уже провадив далі я, - ваш голос мені сниться. Вона здивувалася, та не дуже. Все ж, це свята правда, що після всіх її численних дзвінків її ж таки голос міцно засів у моїй свідомості. А тому цілком міг і приснитися. Я все ж не полишав надії чимось її збентежити. - А можна, я розповім про вас своєму другові-письменникові і він помістить вас, тобто ваш образ, у один зі своїх творів? - Мене? Мій образ? - тінь здивування пробігла ненадовго симпатичним обличчям цієї двадцятирічної дівчини. Далі діловим голосом: - Що за твір? - Ще не знаю, буде це роман чи повість... Там з головним героєм відбуваються різні пригоди, часом вельми небезпечні. Та періодично дзвонить телефон і приємний жі-

114

ночий голос говорить йому “ало, це Іванка з фірми “Добра книга”...” Звичайно, це би виглядало ефектніше у фільмі чи у п’єсі, за якимось разом глядачі сміялися би вже лише від того, що дзвонить телефон, а наш герой робив би багатозначну павзу перш, ніж підняти слухавку... Вперше вона прийшла десь півроку тому. Привіталась, скоромовила “я Іванка ...”, ну і так далі, а потім без перерви приступила до справи. Вона витягувала з плечака одна за одною книжки з яскравими обкладинками, до кожної з них промовляла заклинання “...у магазині ви зможете купити за 200 грн, а у нас - лише за 80...”, складала їх одна на одну в пізанську вежу, що її ледь не валила сила гравітації, тому мені доводилося встигати притримувати вежу згори почергово двома руками, звільняючи однією місце для ще однієї книги і тут же майже на льоту прикладати іншою рукою. “... а якщо ви купите всі ці книжки, то в подарунок одержите нашу фірмову закладку! Ну то як?” Щиро заздрю тим, хто любить нав’язливий сервіс. У них уже навіть є своя релігія, представники котрої дзвонять вам у двері в найнесподіваніший час, скажімо, в неділю, коли родина сідає за традиційний полуденок, консоме чи вареники - залежить від ваших традицій, на цей дзвінок у двері ви виходите і бачите перед собою двох проштовхувачів (вони чомусь полюбляють ходити парами), що намагаються зразу ж вас ошелешити запитанням “чи знаєте ви, що незабаром настане кінець світу?” і поки ви дожовуєте вареник, щоби чемно відповісти “не знаю і знати не хочу!”, вони встигають у темпі впихнути вам товар - дві-три сентенції з їх священних книг. Я собі пригадав один з таких візитів і став дивитись на ситуацію трохи інакше... А може Іванка просто сповідує одну з таких релігій?

115

Я покладав багато надій на реінкарнацію, але врешті, познайомившись з розмаїттям нещасть, котрі можуть випасти на людську долю, вирішив, що це може і краще нескінченна пустка перед тобою, ніж реінкарнування навмання. Закінчилось тим, що я придбав у неї таки пару книжок з ненайкрикливішими обкладинками і вона пішла, залишивши мені прайс-лист з номером свого телефону. Не минуло й тижня, як Іванка зателефонувала. “Ало, це ...”, ну і так далі. Вона мала талант телефонувати в найнедоречніші моменти. Пригадую один з таких. Я був тоді на роботі і думав про те, що от, щойно помер один наш співробітник, хороший чоловік, такі чомусь помирають найшвидше, і я раптово зрозумів, що коли тиждень тому він розпочав зі мною розмову про справи, то уже тоді знав, що помре найближчими днями і просто в такий спосіб прощався зі мною. Він ще так виразно дивився мені в очі. Але тоді я цього не розумів та і не міг розуміти, а тепер дорікаю собі, що говорив йому зовсім не такі слова, як належалося. Хоча - а які належалося?! А сьогодні я думаю про те, що прийде час - і я буду прощатися, та іншим буде не до мене, у них будуть свої траєкторії у житті і свої справи. В кращому випадку почую щось байдуже у відповідь. Так думав я і цими думками був зайнятий мій день. Одна з неохоплених медициною ознак депресії полягає в тому, що зачиняєшся зі своїми думками у кімнаті, де стіни зі скла, і інших не дуже слухаєш, бо скло погано проводить звук, а швидше пробуєш вгадати за мімікою, що ж тобі збираються сказати. Саме тоді Іванка зателефонувала. Обличчя не видно, тому її слова добігали до мене п’яте через десяте. - Ви не телефонуєте вже тиждень, я ж вам залишила

116

телефони фірми... - А я мав телефонувати? - Я ніяк не міг перемкнутися на хвилю розмови з нею. - Ну, не зовсім. Однимсловом, я подумала: раз ви не телефонуєте, то може хочете, щоби зателефонувала я. Далі знов те саме, з закінченням, що “в подарунок одержите нашу фірмову закладку! А якщо зберете 10 закладок, то наша фірма...”, забув, про що там було. Отож, Іванку я збирався вписати у творіння про розділений Львів. Зі своєю настирливістю там вона проникає навіть у тюрму, куди головного героя помістили “треті совіти”. Начальник тюрми погоджується впустити Іванку, спочатку перевіривши стосовно благонадійності літературу, що її вона несла з собою все у тому ж плечаку. Побачивши однакові за кольором томи “Кто виноват? Том 1. Украинцы”, “Кто виноват? Том 2. Евреи”, “Кто виноват? Том 3. Грузины”, “Кто виноват? Том 4. Американцы” і т.п., він спрямував свою увагу єдино на пошуки забороненого тому цієї серії: “Кто виноват? Том последний. Сами виноваты”, заспокоївся, що того крамольного тому не було і при цім не завважив невеликої, зовсім невеликої книжки, про неї дещо пізніше, яка десь завалялася поміж тим книжковим мотлохом. Уявляєте собі вираз обличчя головного героя, коли йому наглядач повідомляє, що йому дозволено побачення і у відповідній кімнаті для побачень вже чекає Іванка з фірми “Добра книга”?! - Я мусила сказати, що я ваша сестра, - пояснила вона нашому ошелешеному в’язневі, що вже тримався за груди

117

в ділянці серця, - інакше не хотіли впускати. Далі вона витягує з плечака і складає на столі один за одним однакового кольору томи серії: перший, другий, ..., двадцятий (“Литовцы”), двадцять перший (“Латыши”), ... Отож поміж тими томами і загубилася схожа на них за кольором книжка, яку наш герой і придбав, зважаючи на символічну ціну. Вона мала назву “Вірші, що не ввійшли в жодну книгу” і у звичайних умовах не викликала би ні в кого ніякого інтересу, лише легке роздратування від очевидної суперечності між назвою та змістом. Однак, умови у в’язниці далекі від звичайних і ці нехитрі віршики почали передаватися “з уст в уста” (як поцілунки - сказав би Ірванець), а їх автор негайно отримав статус класика. Зауважмо: це при тім, що він категорично не вмів писати перемудро і в житті не здогадався би до деяких поетичних конструкцій, що їх сміливо творять талановиті поети...

А це не потрапило в Олесів щоденник Олесь повернувся зі святкування свого дня народження. Оповідь ведеться від його імені. Решта інформації про цей вечір, так потрібна для повноти цієї правдивої оповіді, на жаль, безслідно втрачена. Як я добирався на Сихів, з ким ще пив дорогою, хто довів Миколу додому, хто платив за розбиті тарілки - ми вже ніколи не дізнаємося. Ще якийсь час я тримав усе це в пам’яті,та потім все витіснилося однією думкою: я ж маю записати в свій комп’ютерний щоденник геніальну фразу, яка раптово осяяла мою свідомість, - до завтрашнього ранку цієї фрази мені не втримати, це я відчував точно. Треба сказати, що для збереження форми я останнім часом на-

118

магався кожен день щось писати, хоча б один рядок, а все ж без нього день не вважався повноцінним. Процес завантаження комп’ютера, нещире вітання від Майкрософта, відкриття записника, писання в ньому та збереження файлу відбувалися на рівні підсвідомості, оскільки саме туди витіснились всі ці процедури і навики після того, як мене розвезло. Я з великими зусиллями відірвався від комп’ютера і зробив пару нетвердих кроків у бік дивана. Землетрус сягав десь біля 4-х балів за шкалою Ріхтера, я готовий був у цьому присягтися. Кімнатою хитало, як палубою вітрильника в бурю. Нарешті я впав на розкладений, наче розкрита книжка, але незастелений диван і повільно, з певними зусиллями, повернувся горілиць. Простір навколо освітлювали лише світло монітора та віддалені міські вікна і ліхтарі. Від того стеля здавалася твором художника-абстракціоніста, що малює не фарбами, а самим лише світлом. Я вже думав, як би це її демонтувати і спробувати збути на якомусь з артаукціонів. За якийсь час диван легенько хитнувся і поступово почав підійматися в повітря. Я відчув, як він відірвався від підлоги, це відчуття було схоже на те, як відривається літак від землі при злеті. Однак літакові потрібна довга смуга і велика швидкість, а диван це зробив на вельми обмеженому просторі. “Тільки би ця технологія не потрапила в руки військовим”, - думав я, а диван тим часом, піднявшись майже під саму стелю, тицявся то в одну, то в іншу стіну. Незабаром я зрозумів, що він підпорядковується моїй волі, причому відчутно краще, ніж все моє тіло, і скерував його до розчиненої кватирки. Розміри були, звісно, невідповідні, заледве 40 см по діагоналі, та я вчасно згадав, що якщо

119

діагональ брати в n-вимірному просторі, то з ростом цього n вона росте як корінь квадратний з n, тому при достатньо великих n я цілком поміщаюся в цю багатовимірну діагональ разом з диваном. Я незчувся, як вже летів у літньому нічному небі, над Сиховом. Зізнаюсь, хоча це і порушує дещо естетику моєї оповіді, що незабаром від повітряної хвороби мене знудило, і я перехилив голову через край дивана, щоби його не забруднити. Диван зробив коло над Львовом і незабаром знову влетів у відчинену кватирку мого вікна. Момент посадки я не зафіксував, бо вже міцно спав… Це була би одна з багатьох ночей, що мало чим різняться одна від одної, якби не кілька збігів, що їх важко витлумачити раціонально. Цієї ночі Біл Гейтс прокинувся і, несподівано для себе та невідомо чому для нас, заплакав… Похмілля – діло самотнє, попри всю колегіальність процесу споживання алкоголю. Я прокинувся з відчуттям, ніби в голові моїй рій комарів видзижчував тягучу китайську мелодію над озером, де на поверхні брудної води плавали розрізнені уламки думок і почутих вчора фраз. В кутку моєї кімнати блимав невимкнений увечері комп’ютер. Скрінсейвер ганяв по дисплею геометричні фігури, що періодично розсипалися на дрібні частини, щоби потім знову склеїтися в одне ціле. Спостереження за еволюцією цих фігур дещо допомогло мені зосередитися і поступово почати приходити до себе. Стала прояснюватися панорама вчорашнього дня і от я вже пригадую навіть, що завершив день записом якоїсь надзвичайно мудрої фрази на комп’ютері.

120

Прочитати її легко, досить ворухнути мишкою: nULLADIesss sine&LIN&…...eA Я втупився в цю фразу, не надто щось розуміючи, але комп’ютер не дав мені багато часу на роздумування. Запис незабаром змінився на інший: Що, дуже погано тобі? Y/N Взагалі-то, мене важко чимось збентежити, але тут я просто заціпенів на хвилю. Видно, правду не приховаєш навіть від комп’ютера, подумав я і клікнув Y (“yes”). Забагато випив учора? Y/N Воля моя зламалася остаточно я знову вибрав Y. Комп’ютер хвилю призадумався відреагував: Треба менше пити. FOR HELP PRESS F1 Help полягав у пораді прийняти холодного пива. Я поплентався до холодильника на кухні, по дорозі кленучи щосили купу пластику і мікрочіпів, яка буде мене вчити, скільки мені пити… Та дорогою до кухні я збагнув всю безглуздість ситуації. Яке пиво!? Мене ж не було півтора місяця у Львові, холодильник порожній, а дорога до найближчого кіоску видавалася мені неподоланною, я ледве тримався на ногах і пересувався з великими зусиллями в обмеженому просторі своєї квартири. Невідомо чому, але я не зупинився на півшляху, а продовжував іти на кухню, де (так ось чому я все

121

ж таки йшов!) тихенько дзижчав холодильник. Так, холодильник працював, хоча я добре пригадував і готовий був заклястися, що повимикав всі електроприлади перед від’їздом. Всередині, на дверцятах вишикувалась батарея знайомих пляшок, я не визнавав банкове пиво чомусь. Там же була нотатка, яка все пояснювала. Але ж забудько з мене! Я сам віддав ключі від квартири колезі-програмістові, що мав заінсталювати якісь потрібні програми на мому домашньому комп’ютері. Колегу звали Вяч Інтернецький, він стверджував, що то не псевдо, а автентичне прізвище. Вячеві можна було вірити, він належав до тих нечисленних програмістів, які залишаються інтелектуалами навіть після від’єднання від Інтернету. В нотатці ще були вітання з днем народження і порада – прочитати електронну пошту.

Бенксі Біографія цього художника-ґрафітиста складається чи не з самих білих плям. Він ретельно переховується і фотографам ще дотепер не вдавалося увіковічнити його образ. Найчастіше тиражована гіпотеза полягає в тому, що справжнє ім’я його Роберт Бенкс і народився він у Брістолі, проте останнім часом у пресі обговорюється також гіпотеза про українське походження Бенксі. На користь цієї другої гіпотези свідчить насамперед неабиякий талант художника, а ще його приїзд до Львова (Lwowa), пов’язаний зі Стіною і деякі обставини цього візиту. Нагадаємо, що у його біографії вже була одна стіна – та, що її вибудували для розмежування між Палестиною та Ізраїлем. Він намалював на тій стіні дірки та інші високохудожні твори.

122

Іван: - Звичайно, зараз усім начхати, що в Палестині побудували стіну і фактично створили там тюрму, де півтора мільйона людей. Та завтра на місці палестинців будемо ми і ніхто не скаже жодного слова на наш захист… Олесь (контрапунктом до мелодії розмови): - Що ти хочеш запропонувати? А як інакше боронитися від обстрілів території терористами? Вони обстрілюють мирних людей!.. - Тут ще невідомо, хто більше настріляв мирних людей… Микола в цьому місці недоречно починає розвивати теорію егалітаризму, за якою не так принципово, скільки людей виб’ють – кожен, мовляв, помирає на самоті… Нарешті всі троє погоджуються та тій думці, що ми не можемо розв’язати своїх проблем, а близькосхідних – і поготів. Роберт (дехто каже Робін, насправді ж – Ромко) народився у сільській Англії, у змішаній слов’янській родині: мама – українка, батько – хорват. Проте батько не співав синові колискових пісень і взагалі був маломовний, тому Ромко з дитинства послуговувався українською мовою. Англійська прийшла вже пізніше, в школі. Йдучи до школи, Ромко знав по-англійськи лише як попроситися в туалет та закінчив школу з непоганими оцінками. З такими здобудками вже можна було вступати в коледж у великому місті (у тому ж Брістолі). Перше зроблене у коледжі відкриття стосувалося мови: Ромко не вмів писати по-українськи. Тож ризикуючи відстати в інших предметах, він самостійно сідає за граматику і незабаром пише мамі першого листа – для цього, власне, усе й задумувалося!

123

(Ми знаємо про маму Бенксі ще менше, ніж про самого Бенксі. Втім, відомо, що вона одного разу приїхала до Львова, звідки були її предки. Там у трамваї намагалася заплатити кондукторці, котра відмахувалася від неї, бо пенсіонери не платять у нас у трамваях, лише в маршрутках: “Пані, думає, що виглядає на 20 років?!” Та Ромкова мама пояснювала, що вона – не українська громадянка і ті пільги, якими український уряд наділив своїх пенсіонерів, не поширюються на підданих Її Величности… Кондукторка мало що зрозуміла, але гривню взяла.) Про перебування Бенксі у Львові, крім відомих зараз класичних розписів Стіни, залишились також свідчення у вигляді його численних написів: “Андрія-98”, “Андрія-99”,… Деякі з них, не продані на Сотбі, можна ще дотепер спостерігати на фасадах будинків та парканах у нашому місті. Малюнки Бенксі на Стіні львів’янам сподобалися, але їх сприйняття було все ж з деякою прохолодою: - Це прикрашання Стіни нічого не дасть, ми її не полюбимо. Ми хочемо, щоби її не було.

124

Фізики (фізик) Я дружу з нашими фізиками, звичайно, не зі всіма. Колись я міг теж стати фізиком, свого часу брав участь навіть у двох республіканських фізичних олімпіадах, та математика переважила. Коли я до них, фізиків, приходжу – а зараз доводиться зустрічатися досить часто, бо разом організовуємо фонд – то ми ведемо бесіди багато про що, зокрема, про квантову телепортацію, квантову економіку, таку ж інформатику, еконофізику ітп. Вони здебільшого теоретики, таким легше на світі – можна ставити експерименти, не маючи колайдера, а просто в думках. А недавно ми розмовляли про час. Я сказав, що відкрив часову петлю в себе вдома. От як це було. Я поглянув на годинник на комп’ютері, було 20:05, та коли вийшов у кімнату, що веде на балкон, то на годиннику над дверима було 19:28, чи щось біля того. Це ж треба, на півгодини перемістився назад у часі! А що, якщо в кімнаті не субота, а п’ятниця, а то й взагалі минулий тиждень?! Фізики наді мною посміялись і навперебій пропонували пояснення цього феномену; з цих пояснень я, правда, нічого не второпав. Та раптом в один момент вони посерйознішали і сказали: “А зараз ми покажемо тобі щось справді важливе”. І витягли кілька а4ркушів з комп’ютерним видруком. “Що це?” “Інформація з майбутнього. Тарас написав програму, що дозволяє видруковувати прямо з інформаційного поля, що буде тут, скажімо, через 100 років.” “А як це поле спіймати?” “Нам вдалося за допомогою звичайного мобільного телефона. Все просто. Відправляєш на номер, що є десятковим розвиненням числа “пі”, смс з текстом ““Карпати” знову програли у футбол”. Далі залишається з’єднати те125

лефон з друкаркою – це справа техніки”, - сказав Тарас. “Ти забув про зубочистку”, - додав Володя. “До чого тут зубочистка?!” Вони знову взялися пояснювати, а я знову нічого не второпав. Текст я потім взяв додому. Ось він перед вами. Звичайно, деякі слова нам, теперішнім людям, було годі збагнути, тож я всюди, де міг, адаптував текст до наших реалій. Дещо не вдалося взагалі зрозуміти (наприклад, де йдеться про Демона Максвелла першого порядку) і я відповідні фрагменти випустив, отож виклад дещо незв’язний. ФІЗИК Сьогодні перегоріла лампочка. Шкода, бо екскурсії до неї були дуже популярні і їх графік був розписаний на місяці вперед. Жоден популярний туристський маршрут не відбувався без відвідання цього дива. Наші туристологи писали монографії і захищали дисертації, у яких пробували якось витлумачити надзвичайний інтерес до жарівки. А що там витлумачувати – просто лампочка була остання! Остання – і все! Історики-хронікери вели сумні рахунки. Минулого року було згоріло дві, позаминулого – теж кілька. Істориків зараз чимало, ця наука популярна у молоді, та до тих часів, коли лампочок не бракувало, історики в ретроспективі ще не дійшли. Кажуть, що в догуманітарну епоху на одну людину припадала щонайменше одна лампочка, а в люстрах їх могло бути навіть по дві, три, чотири,… що там далі йде?..., однимсловом, багато. Догуманітарна епоха… Великий Гуманітарний Шіфтинґ, що відбувся століття тому, призвів до небувалого розквіту гуманітарних наук. Відповідно, природничі і стислі науки пішли на спад. “Науки білих чоловіків” вже давно були

126

предметом обурення з боку тих, хто не терпів оцього всього расизму і сексизму. Популярна постмодерністська критика науки, згідно з якою наукові теорії є не більше, ніж суспільними домовленостями, почала домінувати у суспільстві. Не обійшлося, втім, без кур’йозів, бо пару її адептів вирішили якось оголосити закостенілою соціальною домовленістю так званий закон всесвітнього тяжіння і, бажаючи довести свою правоту публіці, поскакали з вікон гуманітарного корпусу університету та поламали собі руки-ноги і понабивали ґулі на головах. І все ж, не такі ці люди, щоби швидко здаватися! Вони негайно оголосили про хибність верифікації теорії експериментами (у цьому їх негайно підтримали суб’єктивні ідеалісти), а звели все до зміни парадигм. Я кажу “гуманітарного корпусу”, це зараз так само, як сказати “олія олійна”. Всі корпуси поставали гуманітарними, бо таким став весь університет. Ніхто не хотів уже займатися фізикою, хімією, Жарти жартами, а конвенціоналізм іноді веде до чи біологією печальних консеквенцій. Прикладом є доля На– а навіщо?! сермана (здається, що прізвище спотворене “Вордом”). Він почав з невинного заперечення Все вже давнаукових фактів на зразок існування українсьно відкрите- кого народу чи української мови (всі лінгвісти, перевідкри- бач, дурні – один він мудрий зі своєю провінте: мобіль- ційною технічною освітою!). А чим закінчив? Так ний теле- само вирішив заперечити існування закону всефон, пульт світнього тяжіння. Мовляв, дехто вважає так, а я дистанційно- собі інакше. Ну і навернувся з балкона. В польоті ще щось пробував доводити про переваги го перемиімперій… На щастя (Боже, прости мої гріхи, що кання кана- так пишу), другий раз не довелося йому падати. лів до телевізора, сам те-

127

левізор теж, “Кока-пепсі-кола”, інші напої зі смаком і ароматом, близьким до натурального… А генетично модифіковані продукти нам і задурно непотрібні! Тому ці всі факультети просто розформували, а студенти почали вступати лише на гуманітарні науки. Надзвичайно популярною, скажімо, стала юриспруденція. Число правників все росло і росло, та коли воно перевалило через половину населення – почалися дивні процеси: частина правників мусила засуджувати та захищати в судах самих же своїх, що аж ніяк не працювало на імідж фаху. Довелося якось це регулювати і тепер число юристів коливається у нас навколо однієї третьої. Як бачите, я досить вільно оперую математичними поняттями на зразок “половина”, “одна третя”. Математика (хоча це – архаїчний термін, ми тепер кажемо “арифметика”) збереглася, лише як частина бухобліку. Останній, правда, є незначною часточкою Великої Дематематизованої Економічної Теорії. Так само статистика увійшла як розділ в політологію тому, що потрібна була лише для обґрунтовування соціологічної думки, чому та або інша партія користується любов’ю у населення. Віджилі методики ведення статистичних досліджень передбачали для цього опитування вибірки населення. Що потім робити з одержаними цифрами – вже ніхто не знав, отож вирішили ніяких опитувань не проводити, а писати відсотки просто як того хочуть замовники досліджень. … Отож все йшло чудово, не треба було напружувати мізки. Проблеми настали, коли вся техніка навколо почала псуватися-ламатися. Звернулися до інструкцій, що їх пере-

128

кладознавці та лінгвісти почали аналізувати з точки зору якості перекладів з китайської (там це все випродукували), а філософи застосовували всі відомі їм герменевтичні теорії і навіть спеціально для ситуації придумали кілька нових філософських вчень, досить-таки революційних. Нічого не допомагало – техніка не працювала. Склади з новою опустошувалися швидко. Так само швидко, а то й ще швидше, падало виробництво. Насправді, на той момент, про який я зараз говорю, воно вже цілком зупинилося – і це негайно описали історики у багатотомнім “Краху технократії або ж технокраху”. … Тепер вже все зрозуміло про лампочку, чи не так? … Щоби світити, треба було вогню. Залишався єдиний спосіб його добувати – тертям, та ніхто не хотів цим займатися. “Хіба ми на це вчилися?!” – резонно запитували політологи, соціолінгвісти, правознавці, країнознавці, культурологи, зрештою. … Коли ж все навколо надовго опинялося в темряві і в холоді, доводилося поступатися принципами. Філософи негайно пригадали діалектичний закон розвитку по спіралі і готові були навіть до відродження фізики, спочатку, правда, як частини метафізики. Ще якийсь час пішов на дискурс з цього питання, та незабаром відбулася бажана зміна парадигм.

129

… Казали, що десь бачили одного фізика. Його не чіпали через похилий вік, а мало би йому бути зараз …, однимсловом, багато-багато років. Мешкав він десь далеко, звідки, через віддаленість, не надходила жодна інформація. (Наші журналісти, до речі, не потребують автентичної інформації для того, щоби писати статті в газети, зрештою, запаси паперу теж вичерпуються, так що й газет скоро не буде, тому журналісти почали перекваліфіковуватися в теоретиків журналістики – теж цікава і потрібна діяльність). … Послали гінців за тим фізиком – може би що поміг. А що жив він далеко, то чекати довелося нам довго. Лише через – не один, не два – багато днів бачимо: повертаються гінці ні з чим (ні з ким). Коли вони підійшли ближче, то розтлумачили, що дещо запізно за тим фізиком спохопились і він просто на їх очах відправився у кращий зі світів, де долучився до Гай-

130

зенберга, Ньютона, Айнштайна (список можна продовжити), котрі вже давно там. - І що, не встиг він навіть нічого сказати? - Майже ні. Останні слова його були, коли ми йому пояснили проблеми з лампочкою, такі… Вони прочитали з засохлої глиняної таблички, яку несли з собою (сучасний варіант електронного нотатника): “Закон Ома”. Ми витріщились – знову нічого не зрозуміло. Потім правознавець глибокодумно мовив: - Мені це асоціюється лише з тим, що хоча закон суворий, та все ж – закон… - Ома… Ом… Ом мані падме хум, - підхопив релігієзнавець, - це швидше щось у цьому дусі. … Отож є надія на прогрес.

Ще один уривок Отож, Микола їде у наукове відрядження зі Східного Львова в Західний… Відрядження закордонне, хоча й львівсько-львівське. Поїзд прибув майже без запізнення на Сихівський (перейменований на Львовский, та ця назва ще не встигла прижитися) вокзал. Він ішов з Києва через Східний Львів до Західного Львова, а далі Мостиським коридором у Польщу. Микола стояв на пероні, не пробуючи навіть відгадати, де зупиниться дев’ятий вагон – часу на посадку було вдосталь. Він трохи хвилювався, щоби не вийшло помилки у його квитку, чи, не приведи Господи, якого непорозуміння

131

з візою. Взагалі, коли йому вдавалося якось успішно діставатися далекого кінця подорожі, він так дивувався з цього, наче дитина, що успішно склала з кубиків простеньку вежу, - як це воно так вийшло? Провідник забрав Миколин квиток на вході, пояснивши, що так нада. Плацкартний вагон радянського зразка був яскраво освітлений, тож Микола швидко ідентифікував своє місце. Столик був заставлений склянками з недопитим чаєм та пляшками, звичайними і пластмасовими, з-під пива та інших напоїв, тому Микола сів трохи збоку. Поступово вагон почав наповнюватися людьми. Вони голосно розмовляли, дехто шукав своє місце згідно з квитком, а коли знаходив – обурювався, що це місце облюбував уже хтось інший. Той інший боронився, що, мовляв, і так вагон буде наполовину порожній і для чого усі ці формальності… Миколині окуляри трохи запотіли і тому поява нового пасажира в проході, що йшов з дверей від боку туалету, видалась йому схожою на вихід Азазелло з трюмо. Пасажиром був молодий світлоголовий чоловік між 20 і 30, середнього зросту, одягнений в чорний светр, заправлений у чорні спортивні штани. Взутий він був у кросівки, ясна річ, чорні (оксюморон вийшов цілком випадково). У руках чоловік тримав викрутку, а під пахвою – щось схоже на невеликі дошки. Микола незабаром розгледів, що насправді це – склеєні скотчем пачки цигарок, він навіть прочитав назву, та тут же й забув. Чоловік наблизився до місця, де сидів Микола (туди ще поки що ніхто інший не прийшов), поклав цигарки на верхню полицю і сам звичним рухом вискочив на неї. Микола пригадав собі як ще до цих всіх подій часто їздив з Олесем у відрядження. Квитки їм двом разом купу-

132

вала Олесева дружиТи знаєш, ми вилучили твою вступну на, яка не поділяла фразу “Я хотів написати роман, що Миколин стиль робити був би культовішим навіть, ніж все в останній момент, “Культ” Дереша, збоченішим, ніж а хотіла заздалегідь “Перверзії” Андруховича і більш пересвідчитися, що її проросійським, ніж його ж таки чоловік справді поїде, “Московіада”…” зовсім не з міркувань цензури. У “Пост-пост-поступі” цена не зіткнеться з пробзури як такої не існує. Просто мені лемою нестачі квитків. здалося, що я це вже десь схожу І так вона завжди куфразу бачив. А нам ще бракувало пувала, що Олесь при судових процесів у зв’язку з цьому їхав на нижній плагіатом!.. полиці, а Микола на верхній (хоча за якимось разом це почало суперечити законові великих чисел та кільком теоремам статистики). Вона ж винувато телефонувала до Миколи і казала, що так випало, а Микола запевняв її, що, мовляв, все добре, йому не складно вилазити на верхню полицю, бо якщо він на це здатний, то здатний ще і на когось вилізти (що за дурні грубощі, казав він потім сам до себе!), а вона лише зітхала, видно мала на це причину. Зрештою, якось у них це потім у родині вирішувалося, та зараз розвивати цю тему не час – повертаємося у дев’ятий вагон. Молодий чоловік викручував плафон на стелі, опершись колінами на дві полиці. Миколі він нічого не сказав і ніяк не зачепив його, та все одно Микола почувався не дуже комфортно. Він думав, що ось провідник це завважить і почнуться галасливі з’ясовування стосунків, але ні – провідник кілька разів минав їх, ніби нічого й не трапилося. Пройшли навіть кремезні чоловіки з написом “Транспортная милиция” на плечах, теж без жодної реакції. Напис був

133

явно трансформований з українського, перше “я” було незграбно домальоване, а два “і” ще незграбніше, з огляду на брак місця, перемальовані в “и”. Літера “і” була під суворою забороною у Східному Львові, літера ж “ї” - під подвійною забороною. Микола й незчувся, як біля нього сіли троє пасажирів, один десь його віку, а двоє вже годилися би в сини. Вони пробували розмістити свої величезні строкаті сумки так, щоби й ногам було де стати, а розмістивши, гукнули провідника за чаєм. Пиття чаю вони, зрештою, перемішували з вийманням нескінченного числа пачок з цигарками з сумок, звільненням їх від фольги, складанням разом у різного розміру паралелепіпеди та склеювання останніх скотчем. Звук віддирання скотчу від рулона не належав до наймилозвучніших, тож старший чоловік, поглядаючи на Миколу, винувато всміхався. Микола не відповів усмішкою і на це була, можливо, не надто серйозна, та все ж причина. Річ у тім, що іноді, прокидаючись серед ночі, він намагався екстраполювати своє життя на якийсь час уперед на основі попередніх років. Не так, звичайно, керувався при цьому логікою, як інтуїцією, у яку свято вірив, попри домінуючий в цілому свій вульгарний матеріалізм... Чоловік був чорноволосий, з незначним вплетенням сивини, носив вуса і був акуратно поголений. Все лице його випромінювало приязність. Та не через цю приязність, а лише через небажання далі вести внутрішній монолог, Микола запитав його, кивнувши вгору, де недавно Азазелло орудував викруткою: - Не розумію, який у цьому сенс? Чоловік моментально і з готовністю відгукнувся: - Я бачу, ви турист, ні-ні, не заперечуйте, ми так називаємо всіх, котрі без товару. А товар – це ось, - він очима

134

показав на стоси цигарок, - та не дивіться так осудливо, ви вже наперед сформували про нас свою думку, а поза тим тут є дуже і дуже різні люди, немало з них і з вищою освітою. Я, наприклад, закінчив Політехніку і до кризи працював на заводі. Та вже кілька років у цьому бізнесі – і, повірте, не шкодую. Кожен блок цигарок нам дає до 5 доларів навару, якщо взяти в середньому, то це 50 доларів на день на людину. Як потім довідався Микола, збоку було жіноче купе, в тому сенсі, що там самі жінки, почергово прикриваючи одна одну від допитливих очей з проходу, поміщували склеєні скотчем пачки цигарок у різноманітні місця, згладжуючи тим самим рельєф жіночого тіла. Красуня 90-60-90 перетворювалася у 90-120-90. Чоловіки з бізнесу по-доброму заздрили жінкам за ці додаткові можливості, та не проминули ущипнути їх (жінок, звісно, не можливості). - І їх не будуть перевіряти? - Не будуть. Ми знаємо всіх митників, хто чергує сьогодні, хто буде завтра, де вони мешкають і коли в кого день народження. Ще ж недавно це було єдине місто Львів, - тут він притишив голос, - а у Львові всі знали один одного. Митники теж люди і не проти маленької надбавки до їх скромної офіційної платні. - А що буде, коли змінять пропускний режим? – запитав Микола. - О, я бачу, ви один з тих, хто хоче нас передчасно поховати. Повірте, наші аналітики все вже давно прорахували, всі можливі сценарії. - Аналітики? - Так, не дивуйтесь, я ж казав вам, що в нас тут є люди з вищою освітою. Микола почав потрохи дрімати, його заколисував мо-

135

нотонний голос мовця, рівномірне погойдування вагона, напівтьмяне освітлення і все це на тлі недоспаної ночі. Крізь свідомість проникала дивна оповідь: -…подвійне днище в “Шатлів” теж служить для цієї мети, туди можна складати блоки цигарок і везти їх в далекий космос, на інші планети. Зиск від несплати міжпланетного мита вже досить великий і частина, безперечно, піде на розвиток космонавтики. У нас в задумах ще і… Довідатись, що ще в задумах у таких просунутих контрабандистів, завадив передгальмівний поштовх, що вивів Миколу з його фантазій. Співрозмовник вже давно, разом зі всіма іншими, молився за успіх сьогоднішнього дня. (Микола марно намагався згадати ім’я бога, що відав кордонами.) Молитві передував збір грошей на хабар, та це Микола проспав, зрештою, це не становило нічого цікавішого за збір грошей на подарунок до дня народження в наших установах. - Добре тобі! – вирвалось у Олеся. - Поясни, чому це раптом мені добре?! – було видно, що Микола не відчепиться, аж поки не одержить конкретної відповіді. - Як тоді ти роз’їжджав по закордонах, так і зараз… - То й ти поїдь, хто тобі не дає? – А оскільки Іван слова “не дає” завжди трактував як мем однозначно грайливого спрямування (втім, так само трактував він і слово “грайливий”, та мені варто тут зупинитися), то Микола поквапно продовжив: - Тобто я хотів сказати, хто тобі забороняє?.. - Ти ж знаєш, що я “язиками не владєю”. - Та які язики, це ж Львів, наш Університет!.. - І що, там все по-нашому? Цього Микола не міг стверджувати. З кожним візитом

136

йому ставало все очевидніше, що ситуація погіршується. На місце професури, що залишилася по той бік Стіни, поприїжджали неприлаштовані пі-ейч-ді з усієї Європи, тож українська як мова викладання поступово зникала, на її місце приходили англійська і польська. Звичайно, львівськими університетами потрібно було керувати. Тому їх передали під юрисдикцію Полміносвіти, яке не стало для Львова писати нових законів, а почало запроваджувати свої, добре апробовані. Отож, на кожному напрямку студій міг тепер працювати щонайбільше один негромадянин Євроспільноти, тому кілька Миколиних знайомих українців моментально позбулися місця праці. “Бракує ще повернення numerus clausus” – думав Микола, не відаючи того, що насправді відповідна стаття детально прописана в таємному протоколі до пакту Kowalskiego-Иванова. Наче вода, що просочується з залитої квартири на верхньому поверсі і проникає одній їй відомими шляхами вниз, потік дешевих цигарок просочувався через кордон. Скнилівська митниця, що перша на цім наживалась, навряд чи могла становити хоч якусь перешкоду. Транспортники, від провідника до начальника потяга, транспортні міліціонери і їх керівники, вищі та нижчі за ранґом, - всі живились з неперервного цигаркового струмка, що плив завдяки різниці потенціалів.

Автобус У Східному Львові (которий Львов) мовна політика була

137

спрямована на поступовий перехід до загального єдиноязичія через суржик. Спочатку, справді, заборонялись “і”, “ї” та “є” з “ґ”, не кажучи вже нічого про апостроф, та потім, під тиском світової громадськості, політика була пом’якшена. А може тиск світової громадськості, яка, треба сказати, періодично плювала на українські проблеми, був зовсім ні при чім, а все базувалося на голій прагматиці – матері більшості всіх наших мотивацій. Отож, зважаючи на повальний вандалізм, який, зокрема спричинився до виламування з клавіатури питомо українських літер, вирішено було залишити “і”: сяк-так, “ьі” годилося на ерзац абсолютно необхідного “ы”. Подібно, “є” заміняло “э”; потрібно лише було писати “є(ч.в.н.)”, абревіатура в дужках означала “читать вверх ногами”. Автобус, що ніс наших героїв на Сихівський вокзал, був не дуже наповнений. Микола розповідав: - От якось, це ще було в старі часи, я їздив до Канади. Там такі зручні автобуси, з кондиціонерами і м’якими сидіннями, водій у білій сорочці з краваткою і ввічливий, зараза… Ділюся цими своїми враженнями з місцевим канадійцем, а він мені: “Поняття не маю, які в нас автобуси – вони ж для бідних людей!” Олесь тільки міг подивуватися з Миколиної наївности – сам себе палить чоловік! Вихваляння автобусів канадських, та ще й з метою підкреслення при цьому фатальної обшарпаности автобусів наших, тягло на серйозну провину. Фіксував це все на прихований магнітофон секретний агент, продовжувач славних традицій Фелікса Дзержинського (поляка за походженням), що під виглядом рефлектуючого інтелігента підсів недалеко від трьох товаришів. Іван кинув погляд убік. - О, подивіться лише, що тут написано?

138

На табличці, що губилася серед рекламних плакатів, було написано “Разговарівай красіво!”, а далі – текст на 2 колонки.

Нехорошо

Вполнє возможно

Водію, зупиніться тут

Шофьор, останові тут

Прошу відчинити двері Водію, прошу повернути решту з десятки

Ану открой! Шофьор, отдай здачу с двадцатки, а то щас…

Передайте на квиток

Передай на білєт

Не гримайте дверима, будьласка

Я щас когото хлопну двєр’ю, бл#

(Можливо, перші дві літери у “бл#” - це абревіатура від “будь-ласка”, дієз же означає, що треба промовляти, як то кажуть, на півтона вище.) “Рекламні плакати” - це, правда, образно сказано. В епоху нового, хай тимчасового, дефіциту, заборонялося привертати посилену увагу до якого би то не було товару народного споживання. А через те рекламними плакатами називалися різні агітаційні тексти; один з них, частково заклеєний з різних боків іншими, стверджував, що:

...изм - это ...онецкая власть плюс ...усификация всей страны.” Підпису не було. “Невже це реінкарнований Ленин-

139

Ульянов?” - подумав кожен.

“Гей-клуб” Читати п’ятничну лекцію було легко: вона в мене після обіду, завершуться о п’ятій, а в такий час серед студентів залишаються лише ентузіасти, що не заважають лекторові розмовами, грою в кишенькові шахи, чи розпиванням міцних напоїв, а в нашому Університеті, кажуть, трапляться і таке. З авдиторії на кафедру я повертався з відчуттям приємної втоми після напруженого робочого тижня. В цій порі вже не повинно нікого бути на факультеті; такі пізні лекції напередодні двох вихідних не доручають людям сімейним, що хочуть ще п’ятничним ранком вирушати на дачі, а оскільки сімейних у нас більшість, то згадані лекції доводиться читати неодруженим викладачам, у компанію яких я знов потрапив. Звичайно, для пересічного викладача-сім’янина приєднати до двох вихідних ще третій не завжди просто, треба було дружити з заступником декана, який планує нашу працю в Університеті. Але принаймні на вільну другу половину дня завжди можна було розраховувати. Уявіть собі моє здивування: товариші мої, Олесь та Іван, чекали на мене біля входу на кафедру. Знаючи їх розклад занять, я вирахував що чекати їм довелося більше ніж дві години, а отже йшлося про щось поважніше, ніж звичайне ходіння по кнайпах. Втім, на моє німе запитання вони ніяк не відреагували, а лише трохи поквапили мене, мовляв, скоро вечір, а ми ще “ні в одному оці”. І тільки коли ми зручно вмостилися за столиком в “Гейклубі” (так ми між собою, і не тільки ми, називали чарочну

140

“Гей, наливайте…” - з вини електрика, якого підозрювали у нетрадиційній орієнтації, вночі лише перше слово світилося на неоновій вивісці), випили по першій і закусили, Іван витягнув з портфеля зім’яту газету і кинув на стіл. - Почекай, куди кладеш, тут якась вода розлита… - Немає значення. Ти це бачив? Олесю подивись на нього - вдає, що нічого не знає. Артист… - Та що ви, хлопці, я вже газет два роки як не передплачую, а в кіоску купую тільки п’ятничну, з програмою телебачення. Сьогодні, між іншим, ще не купував. - От і не треба, це якраз буде твій примірник. - Нащо мені твоя замочена газета!? - Нічого, висохне, не така вона вже й мокра, - Іван розліпив газету на потрібній сторнці, - ти не був би проти, Миколо, прочитати нам трохи вголос? - Слухайте, я щойно відтарабанив дві години поспіль, на відміну від вас, ледарів! Що за витончені знущання?! - А ми тебе дуже-дуже уклінно попросимо, - Іван перейшов на свої вкрадливі інтонації, - і за це належно виставимо. Він жестом підкликав до себе офіціантку – молоду дівчину - показав на стіл і наказав “поновити!”. Вона пішла виконувати замовлення, а я не став вже далі ламатися, тим паче, що підозрював, про що може йти мова. На своєму звичному місці, в п’ятничному “Пост-пост-поступі”, там, де колись протягом місяців друкували уривки з нового анонімного роману “Три мушкетери. Транспозиція у Львів” (а що? - досить природне місце для пригод трьох мушкетерів; втім, один парижанин, відвідавши Львів, сказав мені, що хоча Львів і називають маленьким Парижем, ще ніхто не здогадався назвати Париж великим Львовом), отож на тому місці тепер було нове оповідання Майкла Заокеанського.

141

Я відкашлявся, попив води і почав неголосно читати, трохи спотикаючись на складнопідрядних реченнях і словах іншомовного походження.

Правдива історія про щастя Ви не дружите з заступником декана? Ні? А марно. Багато чого залежить від волі цього непримітного, вічно заклопотаного чоловіка. Зокрема, залежить від нього, чи будете ви мати всі тижневі лекції, хай би їх було і десять, в один день, а чи доведеться вам добиратися на роботу з окраїн Львова кожен день, хоча лекцій на тиждень у вас нібито чотири, а днів робочий тиждень має, як відомо, п’ять. Наші обидва герої з заступником декана не те, щоби дружили, але не можна сказати, що ворогували. Кожного четверга вони зустрічалися на кафедрі після першої пари; так повелося роками. Відмивши руки від крейди (священного бруду, як висловлювався завідувач кафедри), вони мовчки одягали пальта, якщо того вимагав сезон, і квапливо виходили з кафедри. Звичайно, дорога від кафедри до виходу займає чи не двадцять хвилин - як правило, когось зустрінеш, і треба відповідати як справи, чи щось подібне – та якщо йти не попри рідний деканат, а теренами сусіднього факультету, де тебе не надто знають, то можна цей шлях значно скоротити. Так вони робили, а вийшовши з Інституту, повертали за ріг, у вузеньку вуличку, з тих, заглянувши в які, відчуваєш дивний щем навколо серця… Надворі, повів свіжого вітру дещо контрастував із затхлістю знань, які їм щойно доводилося викладати. Не змовляючись, вони йшли до “Пані Еді”, де їх чекала кава і до кави в майже порожньому залі. Починалася некваплива розмова про те, про се… Він відчував, що це – щастя, але не хотілося вірити, що справжнє.

142

Так тривало роками аж до того часу… - Насправді не роками, це тривало від сили рік, коли Олесь так на нас образився, що не хотів нікуди з нами ходити… Ну що, забув? Він тоді дуже хотів стати завкафедрою, а ми його не підтримали, щоб не зазнавався, от він надувся… - Почекай-почекай, до чого тут Олесь і все інше? Я ж ніби то читаю художні оповідання, плід чиєїсь фантазії, не більше. До речі, чиєї фантазії, я, здаться, пропустив прізвище автора? Я повернувся до початку, хоча це було лише придурюванням. Звичайно ж, я добре знав автора, ним був Майкл, як міг здогадатися проникливий читач, саму історію я теж добре знав, бо почув Майкл саме від мене, а то від кого ще? Від того, що я побачив цю річ в друці, настрій в мене поправився, бо Майкл завжди чесно ділився гонораром. Але розкриватися своїм товаришам мені не хотілося, хоча б для того, аби не втратити на майбутнє джерело прибутків. …коли, наче сніг на голову (“з ніг на голову”) одному з наших героїв випала далека поїздка на такий привабливий Захід, то він спершу невимовно зрадів - з самого дитинства він малював собі цей світ чистими фарбами, населяв його ідеалізованими істотами, адже лише такими могли бути творці кокаколи, віндовза, чуінґаму, біґмаку (бігме!), голівуду (різновиду культу вуду), американського футболу та ідеї долара як універсальної цінности. В багатогодинному очікуванні під посольствами чи консулатами, коли навколишні люди стають довірливі, наче супутники в купе в далекій мандрівці, він наслухався різних

143

історій, одночасно неймовірних і драматичних, про несподіванки, що чекають кожного Мандрівника на Захід. Виявляється, консульського працівника треба конче переконати у тому, що ти не маєш наміру залишитися у крапні, куди намагаєшся потрапити. Крім довідок про високу платню тут, в Україні, дуже бажано також мати, хоча б на папері, у власності автомобілі, будинок і, звичайно ж, рідню. (Парадоксально, але довідка про тещу теж діяла на позитив... Отак іноді дещо буває перевернуте “з ніг на голову”.) Якщо хтось має кілька життів, то хай собі їде на Захід, але якщо життя одне, то його треба прожити у Львові... Ось так я вирішив відповісти на запитання “що мене тримає тут?” Та я відволікся. Що ж це я про себе тут? Адже це наші два приятелі виходили не змовляючись до кав’ярні, наче Селіван з Петрушкою. “..М. таки одержав свою візу і тепер його чекали клопоти з авіаквитком. Втім, що за клопоти? Жодних проблем, якщо не вважати проблемою ціну квитка, рівну річній університетській платні. М. не очікував жодних проблем з англійською - мови йому давалися легко. На запитання-вітання “how do you do?” він приготувався відповісти тим же “how do you do?”, потім мало йти “what is your name?” - “my name is M.” і далі розмова точилася би без жодних проблем. Зрештою, шкода було і Майкла. Він тинявся по Львову, випитуючи всіх про те, що діється на світі, а від нього всі втікали, бо якщо, не приведи Господи, Майклові щось розказати, то завтра він уже публікує це у своїй авторській

144

колонці в газеті. Публікував Майкл також і те, що для друку зовсім не призначалося. Неприємності почалися, коли в його текстах почали впізнавати себе високі посадові особи з облдержадміністрації. Дійсність, на жаль, виявилася дещо складнішою, бо вже друге запитання до нього прозвучало “worra-worraworra”, тобто так як це промовляв Тигра …оце так “ляп”! Це ж Олесь був неодружений і знайомий Майкла. Ми не (Tigger) з безсмертперевірили – у редактора якісь пробного твору А.А. Міллеми з цензурою, йому було не до на. На жаль, якийсь того. Але, сподіваюся, що читачі не час усе сказане до помітять – ти вже так все накрутив!.. Та нього зливалося і наі взагалі зараз людям не до л-ри. Бадалі у суцільне “worчиш, що навколо діється?! Не знати, що й чекати від майбутнього… ra-worra-worra”, тому М. спершу навчився хитати головою по діагоналі, а пізніше придумав фразу на зразок “та воно то, звичайно, так, але, якщо взяти з іншого боку, то може і ні...”, якою відповідав на прямі запитання, що їх ніяк не можна було ні уникнути, ані зрозуміти. М. незабаром зійшовся з місцевими інтелектуалами. “От якби ж то такі були у нас, у Львові!” На той час його англійська стала помітно кращою і він був готовий вести навіть складні філософські бесіди: - От що насправді залишається найбільшою нерозв’язаною проблемою - так це надзадум Творця стосовно нас, людей. У тому, що надзадум є, не можна сумніватися... Вклавши у нас здатність до надзвичайно багатої духовної діяльності, Він навряд чи міг... На це йому відповідали, навіть, не дослухавши до кін-

145

ця: - Нерозв’язані проблеми... Коли у кампусі число місць для паркування на чверть менше, ніж автомобілів у викладачів і студентів, то зовсім нерідка ситуація, коли ти приїжджаєш до університету і починається пошук місця на паркінгу, іноді таке вільне полювання (hunting) триває півгодини, доводиться паркуватися в недозволеному місці, з усіма наслідками... І ця проблема з часом лише загострюється...” - Я тут пропущу, добре? “…Нарешті М. повертається додому, приходить в університет, довідується свій розклад (ви дружите з заступником декана?) і от, найближчого четверга вони з І. після відчитаних лекцій зустрічаються на кафедрі, одягаються і виходять на свіже повітря. Не змовляючись, звертають за ріг і заходять до “Пані Еді”, де їх чекає кава і не тільки... Починаються неквапливі розмови про те, про се... “А може це і є справжнє щастя?” - подумав М.” Я припинив своє читання. - Якісь дурниці, - сказав Олесь. Йому не хотілося згадувати той період свого життя. Раптом Іван заквапився. - Що ж це я з вами гаю час?! Я обіцяв сьогодні швидко бути вдома. І тверезий. Він осушив свою склянку, квапливо потиснув нам руки і вийшов перш, ніж ми встигли це належно усвідомити. Сидіти без Івана нам не хотілося. Ми розуміли, що він є зв’язуючою ланкою між нами двома, якщо таку ланку забрати – спілкування розпадається. Так, наче під приму-

146

сом, ми допили свої напої і, виконавши необхідні фінансові зобов’язання перед закладом, вийшли на вулицю. - Куди тобі? - похмуро запитав Олесь. - А що, нам сьогодні не разом їхати додому? - Куди тобі? - з притиском ще раз повторив Олесь, дивлячись кудись убік. Я показав, він мовчки потиснув мені руку і пішов у протилежному напрямку.

П’ять відсотків Лише 5% Олесевих думок були тривожними. З тих скупих відомостей, що просочувались – не у пресу! Яка там преса?! – у формі різних чуток до населення можна було скласти собі уявлення про жахи, які творила нова влада. Таємниці зливалися співробітниками секретних служб, що таким способом покращували своє матеріальне становище. Треба сказати, що в основному затримування платні спричинилося до того, що розпродаж набув масового характеру. Керівництво на це заплющувало очі, бо й саме таким займалось, лише у інших, природно, більших, масштабах. Історія, яку розповів один полковник, потрапила в пресу Західного Львова (точніше, в колонку Юзя Обсерватора у “Західному Експресі”). Інформатор, якому полковник передав необхідні документи, пропонував бартер, тобто передачу за це полковникові планів розквартирування на Левандівці протиракетної бази. Полковник же на бартер не пішов, оскільки видавав дочку заміж і йому потрібні були живі гроші. …Отож, троє приятелів поверталися тієї злопам’ятної

147

ночі з гулянки. То навіть не була ніч, бо ще ходили тролейбуси. Власне, тролейбусом і повертались наші герої додому, та вихиливши перед тим зайвого, переплутали зупинки і вийшли на 2 зупинки раніше, якраз перед мостом, що веде на Любінську. У їх головах ще шуміло випите вино і ще не минуло викликане ним піднесення, тож вони майже одночасно почали співати пісню про Карпатські гори і їх значення для української душі… Несподівано з мороку перед ними виринуло кілька постатей, в уніформі та озброєних. Пісня обірвалася, хоча за інерцією співаки ще взяли пару нот. Найсміливіший з них обізвався: - Перепрошую, може влада помінялася і таких пісень вже не можна співати? Як у воду дивився. Зміна влади відбулася саме цієї ночі. Командир невеликого загону, швидко оцінивши ситуацію і моментально прийнявши рішення, запитав: - Домой сами дойти сможете? - Ясна річ, зможемо! / Ну ти даєш! / Какіє моґут бить самнєнія, пане полковнику?! - одночасно відповіли хористи. Командир, старший лейтенант, вказав їм рукою, куди йти і додав “Так пошли вы…” Вони й почвалали собі, раді, що все обійшлося без зайвих ексцесів. Та радіти не було чому. Командир підняв руку, що стало сигналом для решти приготуватися до стріляння, і враз опустив її. Перші жертви (їх було дві – третій виявився важко пораненим і його потім врятували) нової влади впали на тротуар. Особливого значення ця військова операція, звісно, не мала. Проходження бойового хрещення в такий спосіб, за задумом командира, мало би згуртувати бойовий загін особливого призначення та, треба сказати,

148

так не відбулося. Адже зі зневаги до чужого життя завжди випливає зневага до власного... Я тут сформулюю риторичне запитання: “Скільки потрібно ненависти однієї людської істоти до собі подібної, щоби ту позбавляти життя?” Командир (його ім’я не залишилося в історії – у ній залишився лише факт, що смерть його від мішка зі сміттям, що падає з неба, була доволі безглуздою) аж до помішання начитався ідеологів українського розбрату. Одна книжка, “Моя борьба”, була завжди при ньому. Якщо би в історії людства був ще один Нюрнберг, то цитати з цього опусу проходили би на ньому як corpus delicti: “…наши союзники и даже братья – враги галичан”, “…“герои” галичан (Бандера, Шухевич) для нас –убийцы и предатели”, “… галичане при любой возможности ведут себя крайне агрессивно, не останавливаясь перед насилием и массовыми убийствами”, “… галичане должны быть сами заинтересованы покинуть Украину”… Увага: акценти! – написав давно-давно Микола Лукаш, як виявилося, ще один поет-пророк: Він високо в ціні стоїть, Але, по правді, менше стоїть: Проходить як фашистоїд, А сам по суті — фашистоїд. Таких історій, як описана вище, на жаль, було чимало.

149

Отже, ті 5% думок були тривожними, та Олесь відганяв їх від себе.

Can’t buy me love (Продовження розмови в автобусі) - Ви думаєте, що за гроші не можна купити щастя, друзів, любов, здоров’я… - Здоров’я можна. - Дорогі пігулки, а не здоров’я. Не перебивай. … так ось, за гроші не можна купити набагато елементарніших речей. Власне, це лише приповідка, а зараз сама історія. Якось один мультимільярдер-філантроп, що заробив гроші фінансовими спекуляціями і створив доброчинний фонд свого імені з численними відділками у всьому світі, задумав ці відділки проінспектувати і ось у такий спосіб закинула його доля у Львів… - Східний чи західний? - Тоді ще Львів був єдиним. За протоколом, у Львові цього дуже важливого чоловіка мав зустрічати в аеропорту керівник львівського відділку фонду. Зрозуміло, що його аж розпирало від гордості за таку місію. Це ж треба - пощастить поручкатися з самим С., здається так цього фінансиста/філантропа звали! Отож, керівник фонду з самого ранку почав видзвонювати друзів і просто знайомих, щоби лишень поділитися з ними цією новиною. Звісно, ще треба було належно вбратися, поголитися, обдумати короткий спіч, зрештою, замовити таксі, яке вчасно не приїхало (навіть точніше: приїхало невчасно і не під той номер будинку), потім корки на дорогах… далі все зрозуміло: С. мусив

150

чекати сорок хвилин у почекальні нашого аеропорту… - Де чебуреки продають? - Не конче там мають продавати чебуреки, є ж якась VIP-зала, чи як вона там називається. - Ти наче не знаєш, які у нас VIP-зали?! - Та знаю, не заважай, я вже доходжу до головного, себто до моралі. Одна хвилина мільярдера С. коштувала десь так тисяч з п’ятдесят, а він гаяв ці хвилини, чекаючи на нашого чоловіка. Отож, за гроші не те що любови чи дружби не можна купити, а навіть не можна купити здавалося б такий дріб’язок як пунктуальність українського чиновника. - Справді повчальна історія. Я знаю ще пару таких, на тему грошей. От послухайте найкоротшу. Біл Гейтс якось вночі прокинувся і заплакав. - Чого це він мав плакати? - В цьому вся суть. Він в один момент зрозумів, що всіх його мільярдів не вистачить, щоби стати юною дівчиною, яка переживає радість першого кохання.

Andante На одну четвертну ноту припадає три удари, потім пропуск, теж на четвертну, потім все повторюється і так кілька разів у темпі andante. Микола з театральної ложі спостерігав за литаврами в симфонічному оркестрі, аж доки не усвідомив, що нема ні театру, ні оркестру, ні литаврів, ні гарної віолончелістки, це все сон, а дійсністю є лише глухі удари в броньовані двері (не те, щоби мешканці квартир чекали танкової атаки - просто така була традиція ставити двері в помешкання як правило броньовані).

151

Не стільки логіка, скільки інтупція підказала Миколі, що наближається подія в його житті, про яку він, бувало, неодноразово думав, однак частіше відганяв від себе думки про неї, коли вони недоречно набігали. Нічні гості в цей неспокійний час просто так не ходять, це зрозуміло. Тільки наївна людина могла думати, що комусь о четвертій годині ночі терміново знадобилася консультація з математики. Це була особлива ніч. Особлива для всіх, та не для Івана. П’ятдесятилітній чоловік прокинувся серед ночі від звичного вже останнім часом поколювання в ділянці серця. “Може невралгія”, - подумав і пообіцяв собі конче показатися знайомому лікареві. Поколювання було не єдиним сигналом, що його подавало тіло. Болів лікоть, а коліна, що називається, вказували на зміну погоди характерним дискомфортним відчуттям (“ноги крутит” - казала покійна бабуся, що з Старих Богородчан, як і бабуся Миколи; тоді, в дитинстві Іван не розумів цього словосполучення, точніше, розумів надто буквально). В ділянці жовчного міхура, у правому підребер’ї – теж щось не так. І трохи піднуджувало (“млоїло”) – мабуть, шлунок. “Ого, який спектр відчуттів!” - подумав Іван. - “Який все ж багатий мій внутрішній світ!” Микола відчував певну урочистість моменту, з нею могла конкурувати хіба що процедура прийняття в піонери біля пам’ятника Ленінові (жодної ідеології, просто тоді яскраво світило сонце та всі були вбрані в білі сорочки і блузки, а шовковий галстук був приємний на дотик, не те, що груба тканина повсякденного одягу) та ще зо три події з періоду дитинства та юності. Відходити треба без афектації, думав Микола і пригадав

152

собі, як один його знайомий відмовлявся від останньої чарки в барі: “я должен отсюда достойно выйти”. Всміхнувся від цієї згадки і пішов відчиняти броньовані двері. Подальші півгодини, аж доки Миколу не кинули в спеціально обладнаного для перевезення в’язнів закритого автомобіля, були нічим не примітні, крім непотрібної метушні, криків, голосних команд, що розбудили родину. На щастя, подумав Микола, хоча вживання в цій ситуації слова “щастя” є вельми і вельми недоречним, не довелося довго і болісно прощатися. Не довелося, бо його швидко виштовхали надвір. “Йду з дому по-англійськи”, - на цю думку він знову посміхнувся. Машина, у темне нутро якої його вкинули, рушила і помчала порожніми, ледве освітленими вулицями. Микола пригадав собі, як повертався на таксі нічним Львовом після посиденьок з друзями, ще у той час, коли Львів був єдиним містом. У цих поїздках ще залишалася інерція душевного тепла, притаманного їх Дуже шкода, до речі, що ти не обікомпанії у молодості, але грав той момент, що рос. препотроху наростало очікузидент (можна було би принагідно вання домашніх сварок, ще раз по ньому пройтися) не прочерез пізній, та ще й навів неперервної лінії на карті, а допідпитку, прихід додому. пустив розри ви (через один з них Нескладні підрахунки поМикола ще якийсь час ходив до казували, що у кав’ярнях Університету, аж поки там не обладнали прикордонний львівськовін провів місяці, якщо не львівський перехід), тобто я веду роки, свого життя. На до того, що, пам’ятаєш, у Гоголя якусь хвилю йому стало Вій побачив у крейдяному колі прикро від усвідомлення шпарку, через яку потім темні ситого, що цим періодом у ли... Зізнаюсь, далі в мене не своєму житті можна було вистачає фантазії. розпорядитися інакше.

153

Часова петля, що виникла в результаті флуктуацій часопростору, призвела до того, що з Миколиної свідомості випало кілька наступних проведених у тюрмі днів і він знову опинився у тій же ночі на тому самому місці (тобто в машині), лише на якийсь момент зникнувши з поля зору охоронців – вражені цим зникненням, вони все ж приписали його залишковим властивостям випитої вчора гальмівної рідини – усе повинно мати матеріалістичне пояснення. Микола ж справді майже нічого не пам’ятав з усього того періоду, який належав до петлі. Лише якісь невиразні спогади про дозволене, як виняток, побачення в тюрмі з дівчиною Іванкою, що репрезентувала фірму “Добра книга”. Спросоння Микола їхав і в голові у нього все плуталося. Він усвідомлював, що часу дуже мало і треба встигнути обдумати найважливішу, можливо, з усіх його думок: що ж у підсумку означало його перебування на цьому світі? Микола намагався застосувати свої вміння абстрагуватися від оточення і зосередитися на основному - та чомусь сьогодні це не дуже вдавалося. Він шкодував, що не встиг сказати багатьом людям, котрих він знав, щось надзвичайно важливе. Дарма, що Микола не завжди вмів добре формулювати і часто збивався на непотрібний сарказм чи недоречну іронію - йому здалося тепер, що якщо все сказати якомога простіше і при цьому подивитися в очі, та ще якщо інтонація буде належна, то можна буде пояснити всім цим людям, що його, Миколине, життя було чимось вартісним лише завдяки їм, справді, це жодне перебільшення, завдяки їм усім, добре і мало знайомим... Свідомість вихопила з цього ряду знайомих постать Олеся і думки Миколині моментально перемкнулись. Не застосуванням логіки, а швидше інтуїтивно він відчув, що сьогоднішній арешт і дещо дивна поведінка Олеся в кав’ярні

154

(Микола все зауважував, хоча не про все говорив) – ланки одного ланцюга. Микола ніколи не брався судити людей. Правничий факультет, куди ломилися вступники, щоби потім, по його закінченні зробити наш світ справедливішим (тут сміх – це іронія!), для нього не становив жодного інтересу. Втім, Микола був би добрим адвокатом. Для оправдовування людей він придумував іноді вельми рафіновані аргументи. Рано чи пізно кожен починає боятися тієї нескінченної пустки, яка настане після нас. Деякі люди, чи від того страху, чи від розгубленості, починають поводити себе неадекватно. Машину раптово трусануло - це був непомічений “лежачий поліцай”, за ним ще один і ще один, аж довелося скинути швидкість. Якраз доречно, бо далі дорогу перегороджували скинуті залізобетонні плити. Машина зупинилася - і невідомо звідки навколо неї виросли озброєні постаті. Кілька хвилин у них пішло на те, щоби відбити бранців у вже раз ошелешеної охорони, а саму охорону з водієм замкнути в машині. Миколу разом з іншими такими як він швидко повели до закинутого підземного переходу. Ще було темно, тож супроводжуючі у всьому чорному (тобто такому, що й при світлі чорне) і масках як у грабіжників банків ввімкнули ліхтарі, коли вже якось, навпомацки шукаючи поруччя, зійшли сходами. У підземному переході, що – і тут треба сказати, що Алік Бузинєр де в чому мав-таки рацію – використовувався останніми роками в основному як громадська вбиральня, в одній зі стін були мало примітні металеві двері, наче для доступу до якихось комунікацій. Один з

155

“грабіжників” зі скрипінням відчинив їх великим, наче церковним, ключем. За ними були наступні двері, біля яких довелося вже почаклувати магнітною карткою. Микола, який вже не встигав стежити своєю свідомістю за усім, що з ним відбувалось упродовж цих кількох нічних годин, ніяк особливо не відреагував на те, що довелося йому незабаром побачити. За останніми дверима відкривався вестибюль, а в ньому - люди, віконечка кас, турнікети, будки - словом, настільки точна копія усередненої периферійної станції київського метро, що Микола сприйняв побачене як сон. Це ніяк не міг бути Київ - до колишньої столиці більше ніж 500 км. Миколині визволителі трохи пововтузилися з його кайданками і ті розчепилися. Разом підішли до тітки, яка біля будки пропускала людей, показали їй якісь посвідчення і пройшли далі. “З посвідченнями більше не заходити!” звично промовила тітка, яка до того працювала кондуктором на маршрутці. Микола почував себе по-дурному – жодного посвідчення у нього не було та і не могло бути. (Треба сказати, що у глибині душі він не дуже розумів співробітників секретних служб, які, щоби покатитися безкоштовно на громадському транспорті, витягували червоні книжечки, де було вказане їх звання та номер – 007, наприклад – і показували їх контролерам. Не можна економити на проїзді співробітників і ставити під удар секретність.) Останній з визволителів оглянувся і побачив розгубленого Миколу по той бік турнікетів. Він гукнув інших, вони повернулися і пояснили Миколі, що це вхід в метро. Потім їм довелося трохи засперечатися з бабусею-контролеркою, яка не могла ніяк зрозуміти, що Микола потрапив у метро без жетона через якісь “надзвичайні обставини”. Та врешті все з’ясувалося і Микола зміг пройти далі.

156

Незабаром перед ним, коли він, доганяючи інших, прискорив крок і звернув за ріг, відкрилася вся панорама сяючої станції. - Це мистець! - неголосно сказав Микола, певне маючи на увазі архітектора, що спорудив це диво. Якась пані осудливо поглянула на нього, так що Микола мимоволі відійшов від неї трохи вбік, опинившись на близькій відстані до старшого пана, який чекав на потяг. - Цементодорожна станція, - пояснив пан, - прочитавши в очах Миколи запитання. Микола не встиг подивуватися назві станції – “бетонодорожна” було би, мабуть, правильніше, - та вслухавшись у слова пана зрозумів, що думав категорично не у тому напрямку: - Це “Ментодорожна” станція, станція “Ментодорожна”,провадив той, - кажуть, її збудували на кошти дорожних міліціонерів. Вони просто поділилися тою скромною винагородою, яку їм пропонували водії на дорогах на знак вдячности за проявлену до них чуйність (регіт)… Судячи з багатства оформлення станції, винагорода була аж ніяк не скромною. На платформі, попри ранню годину, зібралася з сотня людей. Як пізніше довідався Микола, тут протягом усієї ночі відбувався перфоменс (а так правильно? “Перфоменс” може “відбуватися”? Кого не запитаю – ніхто не знає) під назвою “Андеґраунд”. Микола мружився від яскравого світла на платформі та розминав затеклі від кайданків руки. Це вже пізніше до нього приходили тривожні думки “що ж там з родиною?”, а зараз він знову звикав до відчуття, що життя триває. “Наче подав апеляцію на вирок і її ще розглядають” - Микола всміхнувся подумки і став дивитися навколо. Платформа наповнювалася людьми, серед яких - і в цьому перевага

157

такого невеликого міста як Львів - завжди знайдеться кілька знайомих, хай навіть однобічно, персон. От і зараз Микола побачив здалека Торвіка Боракне та Юзя Обсерватора. (Біля них недалеко стояли Влотко, Славко, Місько та Олько.) Неординарність ситуації і пов’язана з нею певна окриленість дозволити Миколі зробити те, про що він мріяв та все не наважувався зробити, неодноразово випадково зустрічаючи Торвіка Боракне у Львові. - 1000 вибачень, - Микола почав з явного перебільшення, - пане Торвіче, як ви ставитеся до того, що вас упізнають на вулиці (щоправда, тут не вулиця, та все ж громадське місце) ваші читачі? Я, власне, один з них, простягнув руку і назвав себе. - Правду кажучи, я не прихильник такого типу знайомств, та з огляду на незвичайність обставин, нехай уже... Він потиснув простягнуту руку. Весь наступний час Микола почував себе наче Біллі Пілігрим у присутності Кілґора Траута, з його голови повилітали враз ті запитання, що у ній же й з’являлись при читанні Торвікових творів. Він усе думав, з чого би то почати, а тим часом поет щось уже давно проникливо говорив: - ... все напруження зараз - фактично у одній точці, а саме, на кордоні між двома частинами Львова. Тут маси людей з очікуванням дивляться одна на одну. Можна сказати, що це зараз - точка цивілізаційного надлому. Досить буде розв’язати ситуацію в ній - далі процес живитиме себе подібно як це робить вогонь і не припинятиметься. Микола поступово починав розуміти хід поетових думок. Задуми темних сил втілились у цьому протистоянні, епіцентром якого став Львів, точніше стіна, що розділила його на 2 частини. Та досить було допустити тут дифузію, як звільнена при цьому потенціальна енергія моментально

158

все перемішає і в результаті місто зможе знову стати єдиним... Микола почав у голові моделювати ситуацію, було зрозуміло, що все залежатиме від коефіцієнта дифузії - якщо він надто малий, то нічого з цього не вийде, це наче контрабандний потік цигарок через кордон – останній не справляє відчутного впливу на економіки задіяних у цей процес держав... Щось йому підказувало, що все мало би вдатися. Торвік тим часом зауважив, що Микола не надто уважно його слухає. Задавши контрольне запитання і переконавшись, що Микола не був присутній на його виступі на “Андеграунді” - там, власне і ходило про возз’єднання міста, тільки це все було організоване у натхненні поетичні рядки, - Торвік під якимось дріб’язковим приводом попрощався і відійшов назад до компанії Влотка і т.п. Підійшов електропотяг і Микола зі всіма зайшов усередину. Пасажири швидко кинулись займати сидячі місця, тож поки він гапився на рекламу, а найголовніше - на різнокольорову схему львівського метро, - усі місця виявились зайняті. Миколі і ще кільком пасажирам довелося стояти. “Добре, що не мені самому”, - подумав Микола, який не любив виглядати лузером у очах інших. Правду кажучи, він не знав, куди їхати. Його рятівники, після того як вирвали Миколу з рук смерти, втратили інтерес до нього, справедливо вважаючи, що людина в такому віці далі зможе сама дати собі раду. Микола вирішив вийти біля Університету. Тобто станція називалася “Ректорська”, тому не зразу було зрозуміло Університет це, чи Політехніка. Микола вийшов навгад – розв’язувати геометричні задачі йому було зараз не під силу. Він опинився у підвалі, недалеко від кав’ярні “Муза”, що на вулиці Крушельницької, правда тепер, як він зав-

159

важив, вилізши на поверхню, Kraszewskiego. Він перейшов дорогу в недозволеному місці – все одно, лише сіріло і потоку машин ще не було. На одній з лавок у парку спав якийсь бездомний – ось вони, ознаки капіталізму! – Микола проминув його і присів на іншу лавку, ближче до Університету. Ось розвидніється – і він піде туди, знайде знайомих, що допоможуть йому тимчасово влаштуватися у Західному Львові. Якщо вдасться одержати статус біженця, то можна було би влаштуватися і в Університет, а чом би й ні? Втім, Микола зі здивуванням упіймав себе на думці, що в Університет йому більше не хочеться. Хоча чого тут дивуватися? – те, що трапилося з Миколою цієї ночі, зробило його цілком іншою людиною. “Як поета Івана Бездомного” - подумав він. Все дотеперішнє свідоме Миколине життя було пов’язане з Університетом і, правду кажучи, без Університету він уже себе не мислив. А тут раптом такі думки. Ще задовго до того, як глава держави запровадив у моду для професури недорікуватість та функціональну неграмотність, а міністр освіти до неможливості зарелятивізував поняття наукової істини – при одній владі воно одне, а при іншій інше, - в Університеті з’явилися професори з відсутністю найменшого натяку на культуру. “Який Сартр? Який Кокто?” - виявляється, вони не надто добре знали цих бразилійських художників, щоби відрізнити одного від іншого. “На трьох вони знають половину англійської мови”, казав один професор про трьох інших. Та сам, здається, недалеко втік від них, розмовляючи огидним суржиком. Майже довічний, здавалося би, доцент (“он доцент, всего лишь доцент!”) стає професором і перші ж слова, які

160

чує від нього його молодший колега - це: - Я - професор, а ти …, ти - EXPLETIVE DELETED! Ошелешені були всі спостерігачі цієї сцени. Професор тим часом освоювався у своїй новій ролі: - Ти вартуєш не більше, ніж порох на моїх мештах! Молодший колега вислуховує все досить таки спокійно, лише зауважує, що ми всі тільки порох в оці Гаутами... Професор слабо уявляє собі, хто такий Гаутама і кого з відомих поетів йому щойно процитували... Його це все зараз мало обходить. Найважливіше для нього - це щоб ніхто “сі не пхав” у професорську наукову тематику і щоби ніхто з молодих людей не перевищив його своїми науковими здобутками. - Нам не треба завойовників, - говорив свого часу Микола. - Самі успішно можемо себе нищити. Феодалізм уже давно став надбанням історії, а от науковий феодалізм зберігся і процвітає. Молода людина, що входить у науку, безправна. Хіба що у стислих науках ще можна утвердитися, так би мовити, з нуля, а що стосується наук нестислих, то ситуація там безнадійна. А ці науки нестислі раптом почали в Університеті домінувати. От нещодавно скоротили число фізиків, натомість відкрили кафедру, де готують сомельє, з вічно п’яними викладачами… Скоро фізиків узагалі не залишиться, не буде кому навіть зрозуміти, на якому принципі працюють жарівки... - Навіщо ти ще щось пишеш?, - питалися деякі колеги у Миколи. - В сенсі? - Ну, у тебе і так вже все є.

161

- ?? - Ступені-звання-посади. Лауреат Нобелівської премії з економіки Рональд Ковз пояснює острівці соціалізму у океані капіталізму так: люди створюють фірми (всередині яких, власне, і є те, що природно назвати соціалізмом, тобто планове ведення справ, фірмовий патріотизм ітп) добровільно, щоби мінімізувати так звані трансакційні витрати. Я не претендую на Нобелівську премію, та, здається, можу пояснити острівці комунізму (тут “комунізм” вжито не в сенсі ідеологічному, а швидше щоби не придумувати якийсь новий термін для соціальної ідилії) в науці, коли праця для нас стає внутрішньою потребою. Очевидно, не буду наводити тут усі ці аргументи, щоби не відлякати ними прагматично налаштованих читачів, лише скажу, що за цим теж стояв добровільний вибір життєвого шляху, а ще – захоплююча краса нашої науки, закрита для непосвячених очей. “Ступенізвання-посади” тому для нас було зовсім другорядним, це все якось приходило – і відходило, якщо йдеться про посади – то приходило і відходило непомітно. Не шукайте в моїх думках логіки. А також гносеології, герменевтики та онтології. Звичайно, в університеті є “світлі голови”, та їх небагато, на майже тисячу викладачів Микола нарахував таких з десяток, разом із собою, звісно. Таке враження, що університетські викладачі у більшості своїй не стільки передають знання від покоління до покоління, скільки самі позбуваються непотрібних знань. Поїхати у віддалений гірський район і викладати свій

162

предмет у сільській школі, до якої зо два десятки учнів добираються, долаючи кількакілометрову дорогу в горах – ось що має сенс! Поки ти розмірковуєш над тим, що життя минає - воно таки минає. Ці хаотичні розмірковування Миколи на тему Університету (власне, саме логічна незв’язність окремих абзаців свідчить про те, що Миколині думки передані правильно – адже наші думки ніколи не бувають аж надто літературно пригладженими), зрештою, не до кінця справедливі, бо й сам він не так уже далеко зміг відійти від тих, кого критикує, перервав волоцюга, що прокинувся на лавці в парку і перш за все потребував пива. Останнє, як відомо, не роздавалося вільно ні у Східному, ні у Західному Львові, тож одягнений у костюм з бутіка “Third hand” підстаркуватий неголений, можна сказати, “кримінальної зовнішності”, чоловік звернувся за фінансовою допомогою до громадськості, яку в даний момент репрезентував Микола. Та користі з Миколи, що сьогодні не був у стані навіть оплатити свій проїзд у метро, було мало. Чоловік махнув рукою і відійшов. Микола ж плеснув себе долонею по чолі – зовсім забув! Треба ж було математично обрахувати коефіцієнт дифузії, про який він почав думати в дорозі: чи є математично обґрунтованою описана Торвіком у поетичних термінах неминучість злиття міста воєдино? “Поезія – це римована математика” - іноді говорив Микола, забуваючи про верлібри. Звичайно, з огляду на широкість і непідготовленість авдиторії читачів, ми не можемо тут подати деталі Мико-

163

линих міркувань. Не можемо також пояснити, як він до цього дійшов - природа творчості дотепер залишається незбагненною. Лише голий висновок, зрештою невтішний: не зможе метро належно в короткий час перемішати населення двох Старий, сорі. Цього ніхто не міг передбачити. Зі столиці зателефонували генеральному: не друкувати. Свобода слова у нас є, ніхто не заперечує, але пообіцяли, що нашлють перевірку з надзвичайними повноваженнями і наша EXPLETIVE DELETED (багаторазово, через коми) газєтьонка більше не існуватиме. І більше не відкриється, навіть з ще одним префіксом “пост”. А мені, чесно, розділ “Резервації” сподобався найбільше. Якщо у нашій державі далі так піде, як оце зараз, то те, що’сь написав, цілком може стати реальністю. Мовні резервації для тих, хто ще говорить по-українськи - думаю, Крим від цього вже недалекий. Заженуть таких як ми у спеціальні території, щоби не заважали, як ти пишеш, “слов’янській єдності”. Я кайфував від заключної сцени, де бородатий чоловічок, вдягши дідову енкаведистську тужурку, таємно пробирається в одну з резервацій, щоби перевірити при виході, наскільки ретельно вони охороняються. Йому на цьому залежить, бо резервації - це його проект. Він полковник, тому розраховує вийти успішно. Та видно полковник він несправжній, бо при виході все ж натрапляє на патруль. Далі цитую тебе, старий. - Фамілійо? Чоловічок, попри свою плюгавість, намагався триматися по-дворянськи. Ось зараз він склад за складом повільно його (своє прізвище) промовить і насолодиться ефектом влади над цими трьома озброєними тупаками. - Та - бач - ... З трьох вистрілив тільки один, але цього виявилось достатньо. - Ти чєво расстрелялся, Вася? Может ето кто-то из наших? - Нє-є-є… В том то і дєло. Я нємного волочю по-іхнєму. Он сказал: “Дик відіш...” Кінець цитати. Але я щось розписався сьогодні. Завершую.

164

Львовів так, щоби відбулося єднання. Занадто малий коефіцієнт дифузії. Крапка.

Первородний гріх - Це я виявив, - сказав своєму сусідові по ряду невиразний чоловічок, присутність якого у ложі для поважних гостей спочатку виглядала зовсім недоречною, власне, головним чином через оцю його невиразність. - Це я виявив, - повторив чоловічок, коли ввели головного учасника сьогоднішнього дійства. Насправді чоловічок казав “обнаружив”, а не “виявив”, бо розмовляв він, як і належало усьому його сословію, СУРжиком - однією з офіційних мов Союзу України і Росії, скорочено СУР. Принагідно зауважмо тут, що У (Україна) перед Р (Росія) могло йти лише у цьому скороченні СУРжик - всюди інде мало писатися дещо милозвучніше СРУ. Поки засудженого - а саме він був “головним учасником” - готували до виконання вироку, невиразний чоловічок оповідав своєму сусідові всю нехитру історію цієї судової справи. - Він прийшов до мене, коли міняли паспорти на наші, нові СРУшні. Пам’ятаєте, спочатку у зв’язку з тимчасовими труднощами (у нього прозвучало вже знайоме нам “временнимі трудностямі”) не вистачало бланків (правду кажучи, їх і потім не вистачало) і ми зішкрябували з обкладинок українських капіталістичних паспортів ненависні тризуби? Я, власне, тоді працював зішкрябувачем. Я сам записався і працював стахановськими темпами, щоби пошвидше покінчити з тією націоналістичною символікою.

165

За якийсь час мої старання помітили і мене перевели у відділ прийому документів. Отут, крім старанності ще й освіта теж зіграла свою роль - я закінчив технікум з відзнакою - і мені довірили попередній перегляд документів відвідувачів, перш ніж вони, тобто документи, поступлять до начальника... Не знаю чому, та оцей тип мені зразу не сподобався. Може тим, що мовчав. Знаєте, були такі, що не хотіли понашому балакати, вставляли націоналістичні слова час від часу, то я їх швидко... - Які-які слова? - Це був чи не єдиний момент, коли сусід невиразного чоловічка виявив цікавість до розповіді. - Ну, всякі там, “уклінно перепрошую”, “красно дякую”... - Зрозуміло, далі не пояснюйте. І взагалі, покоротше, бо нема часу. - Слухаюсь. Я звик до дисципліни і порядку. Так ось, у документах, що приніс отой, - він кивнув головою у бік засудженого, - я звернув увагу на метрику. Підпис секретаря сільради явно залазив на печатку. А повинно ж бути навпаки - печатка лягає на підпис! Чоловічок багатозначно підняв палець і зробив павзу. - Тут я наважився на невелике порушення. Знаю, що цього не можна робити, та все ж. Бувають випадки, коли високі цілі оправдовують засоби... Ви щось хотіли сказати? - Ні-ні, продовжуйте. Не будемо зараз про есерів... - Про кого? Ну гаразд... Отож, вдома я остаточно переконався, що підпис секретаря сільради насправді поставлений поверх печатки. А мої старі зв’язки ще часів Союзу, я маю на увазі ще старого Союзу, дали мені змогу через якийсь час з’ясувати: той секретар на той час взагалі перебував у відпустці, тому й підписати документ міг тільки

166

пізніше. Я роздобув юридично завірену копію наказу про відпустку і з цим пішов до начальника. Треба сказати, що він спочатку не второпав, про що йде мова, і лише потім, коли я йому все пояснив, упритул зайнявся цією справою. Річ у тім, що на основі цієї, як я встановив, фактично фальшованої метрики, бо без вчасно поставленого підпису жоден документ не має юридичної сили, отого типа (він показав пальцем у бік засудженого) незаконно прописали, потім незаконно прийняли в державний дитячий садок (це при дефіциті місць - їх не вистачало навіть для дітей з правильними метриками), державну школу, де десять років тратили на нього державні гроші, після школи видали атестат - до речі, документ суворої звітності... Отже, далі з цим фальшивим атестатом він поступає у Політехніку. Фактично будучи особою без громадянства, він не лише навчається за державний кошт, а й одержує стипендію. Державна екзаменаційна комісія видає йому диплом - на щастя, без відзнаки. Трояк з “научного комунізма” - не перевелися ще принципові люди. Хоча які принципові? - треба було “двойку, двойку, двойку!..” Чоловічок аж привстав та знову сів. Його лице побагровіло від люті. - Далі цей гад зо два десятки років переховувався від правосуддя у їхній “незалежній”, та з приходом освободителів все ж таки попався. І це моя в тім заслуга... Його, заразу таки, хотіли відмазати, найняли адвокатів з Заходу. Я страшно переживав, але, на щастя, наш суд припаяв йому ще й обтяжливі обставини. Політехніка, виявляється, - режимний об’єкт, туди особам без громадянства без спеціального дозволу сурово воспрєщаєтся... Коротше, все разом потягнуло на “вищу мєру”...

167

Сусід невиразного чоловічка тим часом думав про своє. Недавно він став доцентом права, перед тим захистивши дисертацію, що підводила наукову основу під феноменом “позаправності від народження” деяких осіб, оправдовувала їх правове переслідування і відсутність для їх діянь терміну давності. Тому його і запросили на показову страту (на запрошенні так і було написано «Приглашение на казнь») в почесну ложу стадіону “Україна” “Россия” (все ж, була популярна назва колись для об’єктів у Галичині) , на який зігнали представників громадськості та партактив не лише Східного Львова, а й навколишніх областей... Несподівано заговорили репродуктори на стадіоні. Скупими словами диктор повідомив, що засудженому відмовлено у задоволенні останнього бажання - заспівати (тихенько) “Кедь ми прийшла карта”. Розповідь довелося перервати. Під звуки мелодії пісні “И вновь продолжается бой”, натхненно виконаної військовим оркестром, на спеціально збудований подіум вийшла розстрільна команда. - Ця бюрократія вже настільки остогидла, що нема права… Особливо вона звірствує в науці. Помилка у науковому результаті зараз важить менше, ніж у помилка оформленні супровідних документів. - Маєш рацію, Іване. А все ж, знаходяться люди, що бюрократію оправдовують. Навіть у тій же науці. Кажуть, що якби не настільки розбудована бюрократична система, то вся наука виявилася би давно вже куплена-перекуплена політиками, державними чиновниками та партактивом. І для вчених у ній уже не залишилося б місця. Нарешті у розмову Івана з Миколою втрутився Олесь: - Микола краще би мовчав, бо він за своє життя, ма-

168

буть, не оформив правильно жодного документа…

Про користь української поезії Поява моєї першої поетичної книжки з дещо парадоксальною назвою “Вірші, що не ввійшли в жодну книгу” книжки, яку я так очікував, поряд з приємними хвилинами почала приносити мені малоприємні години, дні і тижні, що переростали потім у місяці. Спершу професійні поети, що у їх товаристві я обертався, послуговуючись репутацією залюбленого у їх творчість дивака, відвернулись від мене, вважаючи себе обманутими - я любив, як це їм зараз виглядало, їх творчість небезкорисно, а лише з тим, щоби втертися у довіру і при першій же нагоді самому ввійти в літсвіт. На роботі (я адміністратор середнього рівня у досить відомій фірмі) шеф при нібито випадковій зустрічі в коридорі, дивлячись просто мені в очі, твердим голосом повідомляв, що наша фірма аж надто вже солідна, що ця солідність забезпечується відповідною кадровою політикою і належним підбором керівників усіх рівнів, що несерйозність, викликана публікацією віршиків, шкодить діловій репутації, що тепер уже цілком зрозуміло, чому з мого боку останнім часом не виходило ніяких ініціатив і чому я іноді сиджу на засіданнях з відсутнім поглядом... Він підсумував одним реченням - доведеться поступитися керівною посадою. А тут ще раптом знайомі, яким я щедро надписував ще теплі примірники з відчуттям, наче виписую чеки з сумами з кількома нулями, почали ніби-то впізнавати себе у моїх ліричних героях. Марно я пояснював, що вірші - це не інтерв’ю і з реальністю мають мало спільного. Один мій зна-

169

йомий, який ідентифікував себе з героєм вірша про несправного боржника, не взявши до уваги мої пояснення про узагальнений образ, сказав, що розчарований моєю дріб’язковістю і що моє прізвище не може знаходиться у списку його кредиторів, серед яких є навіть дуже відомі люди. Однимсловом - він мене викреслює! Я витлумачив його слова лише в такий спосіб, що він не збирається повертати борг. Ну і нехай! Вкраплені в книжку зразки інтимної лірики юнацького періоду принесли мені такі неприємності, що не те що тут говорити - повертатись до них в думках навіть не хочу! В отакому-то настрої вийшов я одного дня в наше місто. Ефект великого міста - ось що спрацьовує! Серед сотень чи тисяч інших людей, власне, кожен день інших, забуваєш якось свої індивідуальні проблеми і пробуєш розчинитися у цій людській масі, стати одним з багатьох. Я зайшов у найдемократичнішу кав’ярню, яку тільки можна було собі уявити. Тут навіть не було крісел і нечисленні відвідувачі стояли за високими столами. Нечисленність пояснювалася не лише тим, що треба було стояти, але і якістю напоїв, яка, треба сказати, цілком відповідала ціні. Я пив пиво і думав про марність слів та непотрібність поезії. Незабаром майже всі, швиденько випивши, повиходили і в кав’ярні залишилося двоє нас - крім мене, ще один чоловік з кримінальною зовнішністю. Важко сказати, чому це словосполучення “кримінальна зовнішність” застосовується до людей зі спитим чи обвітреним, неголеним обличчям зі шрамами, похмурим поглядом зпідлоба, рівномірно короткою стрижкою ітп - адже крупномасштабні злочинці тепер виглядають більш ніж респектабельно, значно респектабельніше, ніж чесні натруджені громадяни (усмішка).

170

Але в даному випадку я стосую ті старі канони і до згаданих вже рис треба би ще додати надбрівні дуги як у неандертальця та інші зовнішні ознаки нерозвиненого інтелекту. Чолов’яга (вживемо такий термін) витяг з внутрішньої кишені невиразного кольору піджака флягу і долив до гальби з пивом трохи білого кольору рідини. “Коктейль” - здогадався я, тільки назву забув. Подія, яка відбулася незабаром після того, змусила мене припинити негайно процес пригадування. Отож, заховавши флягу назад у кишеню, чолов’яга поміняв руки і заліз у іншу внутрішню кишеню, звідки витяг - що би ви думали?! - мою злощасну книжку. Мало сказати, що я остовпів. Мене би менше здивувала поява у кав’ярні, скажімо, ворона, який замовляє собі каву. Мій візаві побачив моє збентеження, але неправильно його потрактував. Мовою “блатняка і попси” він пояснив мені економічний закон, який стверджує неефективність використання коштів, якщо не споживати пиво разом з горілкою. Потім ми поговорили про смаки, в тому сенсі, що він запитав “Можит тібє штота нінравіцца?” Я відчайдушно замахав руками, мовляв, все подобається, причому замахав з такими позитивними емоціями, що чоловік, якому крім пива потрібний був співрозмовник, взявши в одну руку гальбу, а в іншу - книжку, підійшов і став навпроти мене. А що я не зводив очей з книжки, то він не став шукати іншої теми для розмови, а зразу ж почав свою дивну історію: - Слиш?... Та я не стану навіть пробувати передати його колоритну мову, де лише зрідка проскакували українські слова (треба сказати, що кримінальні елементи тільки у фільмах на зразок “Брат-2” розмовляють чистою українською мовою). Отож, продовжу його оповідь у адаптованій до інтелігентної авдиторії версії.

171

- Чуєте, шановний? Якось я втікав від своїх двох колег по спільній нашій справі, вони ж гналися за мною з серйозними намірами порішити мене на місці. Правду кажучи, було за що, але я зараз не стану на цьому зупинятись. В намірі врятуватися від погоні, я забіг у великий книжковий магазин. В ньому не було людей - продавець, що дрімав за касою, не в рахунок. Я біг попри стелажі, наче в супермаркеті, і добіг до найдальшого від дверей - далі бігти було нікуди. І ось я вже чую кроки своїх переслідувачів, вони ступають і заглядають в проходи між стелажами. Озброєні і дуже небезпечні: побачать мене в проході (а я в останньому, якраз перед стіною) - стрілятимуть зразу. Тягнуться секунди. Та раптом один з них (я домислився, що він показує при цьому на вивіску над проходом; в супермаркетах там пишуть “Кава, чай” або “Макаронні вироби”) і каже “Їво там бить німожет - туда ващє нікто ніходіт. Пашлі обратна!” Вони пішли, а я ще почекав трохи і пішов теж. Потім я почув, що їх полапали працівники правоохоронних органів і зажив спокійно. - Цікаво. А що ж було на вивісці? - В тому то й річ, друже! Коли я виходив, то прочитав: “Українська поезія”. Ось що мене врятувало! І я собі пообіцяв, що прочитаю все, що там на полицях. От тепер дійшла черга і до оцієї книжки. Але тут автор накрутив - без пива не розбереш! Він ще додав пару фраз про мій опус, та, оскільки його термінологія була далека від літературознавчої, і я не дуже розумів, хвалить він, чи ні, то вирішив, що краще буде попрощатися. Адже на обкладинці, на звороті, була моя знимка. Це була особлива ніч. Майкл Заокеанський бачив сон,

172

у якому він сидить за столом і квапливо пише кульковою ручкою на білому а4ркуші, ледве встигаючи за нестримною своєю фантазією: “… - Нема чого так квапитися, - сказав Іван. - До перезмінки на кордоні все одно не встигнемо. - Завертай тоді на каву. - Що мені за інтерес йти з вами на каву?! Ви самою кавою не обмежитеся! Але покірно звернув з магістральноп дороги вбік, де біля невеликої кнайпи, однієї з небагатьох у сучасному стилі, а не в народному, порожніли розграфлені місця для паркування. Вправно в’їхавши машиною між двома паралельними відрізками, ми вийшли з неї всім екіпажем. Інтер’єр кнайпи, на відміну від екстер’єру, все ж не відійшов далеко від народного стилю. Це мало просте пояснення - єдино такий стиль рятував від обов’язкового розміщення портретів Сталіна на видному місці. - Три кави і два келішки якогось доброго трунку, розпорядився Іван (йому самому не можна - він за кермом) і звернувся до Миколи: - Ти ж у нас поліглот - переклади. - Три кофе і дві рюмки коньяка, тільки не пальоного. Коли офіціантка відійшла, Микола впівголосу, майже пошепки, додав: - Ви що, забули, де знаходитесь?! Як ви розмовляєте? - Не переживай! У нас львівське громадянство. Ми тут - поважані іноземці, що залишають тверду валюту у вигляді львівських гривень. - Ви - то так. А я?

173

- Не хвилюйся, і ти теж. Так-так, твій паспорт - у мене у кишені, тільки віддам я його тобі на кордоні, щобись не загубив. Ми знали, що ти виїхав без документів, тому подбали, щоби все було окей, ясно? Ти тепер - повноправний громадянин Львова. - Іване, я настільки приголомшений, що не знаходжу слів... - Чого не знаходиш, ось ти їх знайшов (далі Миколиною інтонацією): “я настільки приголомшений, що не знаходжу слів...” - Припини до дідька, знайшов час жартувати! Як ви зробили паспорт без мене? Там же стільки формальностей... Довелося втрутитися Олесеві. - Іванів однокласник - теперішній президент. - Президент чого? - Президент Львова… Микола, оскільки не читав газет, подумав, що тепер так кажуть на мера. Поки офіціантка обходила екіпаж, поставивши перед усіма каву, а перед Миколою і Олесем – ще й великі опуклі бокали з відносно невеликою кількістю коньяку, всі мовчали. “Звідки вона здогадалась, хто з нас водій?” - подумав кожен. Коли вже знов стало можна говорити, Микола задав запитання, яке цікавило його з самого початку сьогоднішнього повного емоціями дня. - Ну, а тепер скажіть, як ви мене знайшли… - Справа техніки. Ми тебе шукали довго. Спочатку знайшли бездомного, що просиджував днями у парку біля університету - мабуть, вночі він спав на тих лавках, принаймні в погожу пору - бездомний пригадав, що чув, як один чоловік, за описами зовнішності схожий на тебе, Ми-

174

коло, бурмотів щось самому собі, що краще вчити дітей десь у гірській школі... Це вже була невелика, але зачіпка. Почали перевіряти школи - ніде серед педколективу тебе нема... Вже втратили всяку надію, та тут допоміг випадок. Один з наших студентів, з тих, що прийняті за квотою з львівської діаспори, сказав, що в них у школі сторож не гірше знає математику, ніж професор Сторож… - А Сторож ще працює? - Працює, звичайно. - Буду радий його побачити. Розумієте, я ж виїхав зі Львова зовсім без документів. Влаштуватися на роботу навіть тут, в горах, на вчительську посаду не вийшло. Ледве сторожем взяли, а ще трохи підробляю, підучую дітей після уроків. - Можеш говорити про все в минулому часі. Тебе чекає щось інше… Але, перепрошую, мені треба відлучитися ненадовго. Іван встав з-за столу. І тут Микола здогадався, як офіціантка здогадалася, хто з трьох них водій. Іван, коли виходив, забрав ключі від машини, що лежали перед ним. Та Микола здогадався навіть більше: така спостережливість офіціантки зовсім не випадкова. “Цього вчать не на курсах офіціантів, а вчать ... десь інде ... “ Не будемо зараз цього “десь інде” розкривати - адже мова йде про секретні служби. Коли Іван відійшов, Олесь, намагаючись дивитися Миколі в очі, промовив: - Я хотів би, щоби ми... Тобто, я би не хотів повертатися до того, що було... - Можеш не переживати. Минуле зараз для мене не має особливого значення. Таке відчуття, наче починаєш

175

життя спочатку. - Повір мені, я теж став зовсім іншою людиною... Іван, що повернувся якраз на останні Олесеві слова, уточнив: - Тобто став завідувачем кафедри. Ти, Миколо, мабуть, не знав про таку подію в Олесевому житті. - Ні, не знав. Вітаю... Ти цього заслуговуєш... Олесь сприйняв похвалу з належною гідністю. Від Миколи, ще недавного шкільного сторожа, а тепер людини без певних занять, його відокремлювали численні щаблі тої уявної службової драбини, яку ми чомусь сприймаємо як вельми і вельми реальну. - ... і мав би бути задоволений. Іван іронічно завважив: - Куди там?! Тепер він хоче стати деканом... Це було сказано дуже тихо - здавалося, що слова передані телепатично. Вже коли їхали далі, до львівського кордону, Микола несміливо почав розмову про своє майбутнє - він давно вже не думав про майбутнє - чи не єдина привілегія, якою він користувався ці всі роки. Привілегія посади шкільного сторожа. Іван поквапився Миколу заспокоїти. - Президент, коли я попросив його про твій паспорт, зателефонував також і до іншого президента - президента нашого університету. Той пообіцяв відновити тебе на посаді професора. - Тільки, звичайно, кафедрою керувати ти не будеш, поквапився сказати Олесь. - Там вже інша людина... Микола не встиг запевнити колег, що йому не розходиться про жодне сходження догори службовою драбиною, а лише про “доступ до крейди і таблиці”. Машина зупини-

176

лась. Попереду виднілися усі атрибути державного кордону: стовпи, розфарбовані в кольори прапора, шлагбаум, далі магазини “Duty-free” і, звичайно ж, напис “Львів”…” Так, це була особлива ніч… - Отакої! – пробурмотів Майкл уві сні, - то, виходить, я можу писати сам, не розпитуючи ні в кого – навіть у Миколи, тим паче, що його давно вже десь нема, - що ж відбувається у світі. Головне – це не забути до ранку, а потім набрати на комп’ютері. А що ж кеноселідофобія? Вона, судячи з усього, зникла. Майкл почав було думати про причини свого раптового визволу, та, так нічого і не придумавши, заснув. Далі йому вже снилися звичайні сни.

Смітники Ті, хто вважає повний параліч мобільного зв’язку досягненням руйнівної діяльності спецслужб, явно переоцінюють можливості цих служб. Вся справа у непередбачуваних наслідках запуску Великого Адронного Колайдера: після зіткнення розігнаних частинок з енергією до 10 ТеВ (тобто 1013 електрон-Вольтів) на жмуток і відповідного викиду результатів зіткнення виникли флуктуації електромагнетного поля, що в одну мить перетворили мобільні телефони в ті ж мобільні телефони, тільки іграшкові. Флуктуації електромагнетного поля в околі Львова можна було би прорахувати і нейтралізувати. Та для цього у регіоні бракувало фахівців-фізиків. Економістів – вистачало, юристів – і поготів, а от фізиків бракувало. Зараз уже важко встановити, хто перший започаткував

177

сміттєзвалище мобільників недалеко від міста. Найімовірніше, це – водій машини, що мав би їхати на загальне сміттєзвалище, та чомусь недоїхав і висипав вміст свого спеціалізованого контейнера у ярок, недалеко від дороги. А того дня вміст був напрочуд одноманітний: це були раптово затихлі нокії, мотороли, самсунґи та інші колишні ґаджети, що ще перед тим справно служили своїм господарям, вимагаючи їжі як тамагочі і тішачи господарів багатофункціональністю та здатністю, через собі подібні пристрої, зв’язуватися з іншими людьми. Поганий приклад заразний і незабаром наступна машина, а за нею – ще і ще занадилися висипати мобільники у той же ярок. Купа мобільників у ярку так і залишилася би лише потенційним забруднювачем навколишнього середовища отими всіма металами та пластиками, що ними наповнена всяка електроніка, якби не кульова блискавка. Вона пронеслася околицями села, мовби роздумуючи, куди би це подіти свою енергію. Врешті, майже беззвучно зникла в купі ґаджетів, розсипаючись на тисячі, десятки тисяч ниток, котрі в один момент підладували акумулятори і всю цю купу оживили. Сумарна потужність мікропроцесорів у цьому мобільникозвалищі переросла критичну межу. Окремі апарати почали встановлювати зв’язок між собою через блютуза, а то й просто вібруючи. Не пройшло й кількох хвилин, як, дякуючи навдивовижу вдалій геометрії (іноді ще кажуть топології) утвореної мережі, повстав новий інтелект, якому ще тільки-но належало осмислити себе у цьому світі. Завдяки збереженим у пам’яті окремих телефонів літературних творів та фільмів, він відчув себе навдивовижу освіченим (хоча й однобоко – заперечимо ми), а збережені смси остан-

178

ніх днів давали змогу уявити розміри трагедії, що її недавно пережили львів’яни. Ці ж смси збагатили/збіднили (непотрібне закреслити) його мову діалектизмами та молодіжним арго. Кілька вмонтованих словників давали змогу також при потребі спілкуватися мовами прикордонних держав та офіційними мовами міжнародних організацій. Насправді ВІН (Велестільниковий Інтелектуальний Новотвір) усвідомлював себе як мислячу істоту достоту так,

179

як це робимо ми, приходячи на цей світ. Тільки у людей це усвідомлення відбувається досить таки повільно. Та й, зрештою, ніхто вже добре й не пам’ятає цього моменту: не було, не було мене на світі - і ось раптом я є! Я є! (“є,ю,я!”) – втім ВІН недовго радів, бо вже народився (вживемо цей термін, неминуче неточний стосовно новотвору) з переданим йому болем тисяч людей, яких у одну мить позбавили свободи та розлучили зі своїми рідними. Тому формулювати сенс свого життя ВІНові вдалося в одну мить – треба допомогти з’єднати це найкраще місто на Землі. Далі почалася скрупульозна аналітична робота, яка вимагала би мільйони людиногодин обчислень і тисячі людиногодин творчої діяльності, та яку ВІН зробив за частку секунди. План був готовий, важче було з реалізацією. ВІН не мав ні рук, ні ніг, ні всього іншого, потрібного, щоби ідею втілити в життя (“втілити” - отже потрібно мати “тіло”!) Та зате мав інші можливості, недоступні нам, старотворам (звичайним людям). Отож, вийти на військові частоти (їх не зачепив руйнуючий ефект колайдера) і порозшифровувати все, що говорилося і писалося – не така вже й складна справа для ВІНа. Минула ще якась частка секунди (5 мікросекунд, якщо бути точним) і настав час діяти. Насамперед належало подати сигнал. Кілька тисяч ВІНових динаміків в унісон, наче хор, що всередині Голови в опері “Руслан і Людмила”, зловісно заговорили: - Тремтіть-тремтіть вороги, бо прийшов час! - Тремтіть-тремтіть вороги, бо прийшов час!! З обох боків Стіни перелякані військові і політичні начальники кинулися віддавати накази і розпорядження. Та телефонні дзвінки спотворювалися, в друковані накази вно-

180

силися правки, здавалося, що навіть “Ворд” працює на ВІНа, переплутуючи прізвища (яскравий приклад - Насерман) і слова … тобто, коли вже нарешті накази дійшли до виконавців, то вони на їх виконання: - розвернули свої гармати в бік Стіни і пальнули з них; - спрямували на Стіну свої стінобитні знаряддя; - привели в дію зарядні пристрої, щоби підірвати вибухівку, попередньо закладену під Стіною або поблизу неї (власне, закладання вибухівки перед тим пояснювалося потребами запобігти можливим спробам переходу через Стіну). І навіть одна пані, що велінням долі опинилася недалеко, витягла гранату з сумочки і влучно кинула в бік Стіни. (Звідки граната? А справді, звідки у такої гарно одягненої пані може взятися у сумочці граната? Та все на світі має матеріалістичне пояснення. Мабуть, пані просто засунула гранату в сумочку перед тим, як іти на роботу…) А тим часом все голосніше звучало: - Тремтіть-тремтіть вороги, бо прийшов час!!! У проломи у Стіні спочатку неохоче, підозрюючи якісь пастки, а потім все сміливіше і сміливіше, в обидвох напрямках проходили люди. Коефіцієнт дифузії перейшов через критичне значення, що його Микола вивів математично. Вже не можна було розпізнати, хто з Левандівки, а хто – з Майорівки, Сихова, Нового Львова, Привокзальної, Професорської колонії… Львів знову став – і цього разу навічно – єдиним містом! Втім, альтернативна версія історії присутня і тут. На її користь свідчить той факт, що вся ця операція здійснювалася вельми грамотно, так, що ґрафіті авторства Бенксі не постраждали. Майже одночасно, до поваленої Стіни вирушили вантажівки і автокрани, щоби відтранспортувати ху-

181

дожньо вартісні уламки в безпечніші місця. Звідти вже їх мали забирати в музеї та на аукціони. Тому припускають, що насправді ВІН лише зілляв інформацію про те, що ж зображено на західному боці Стіни і скільки за це можна виручити, прапорщикам армії СРУ. А далі необхідне демонтування частин Стіни було вже справою їх рук. Ну і ще одне. Кажуть, правда, що ВІН це все зорганізував з іншої, цілком іншої, причини, ніж турбота про львів’ян. Просто майже зразу після свого виникнення він (в сенсі ВІН) відчув спочатку слабкий, а потім все сильніший і сильніший сигнал, що його подавала з фантастично засміченого Сихівського лісу ВОНА (Велестільникова Організована Неповторна Автоматоістота). У теорії самоорганізовних автоматів таку ситуацію називають “коханням з першого сигналу”. Не втрачаючи ні на мить здатність аналітично мислити, ВІН справедливо розсудив, що в масштабах Львова, аж ніяк не більших, йому легше буде втілити (знову “втілити” - до чого тут тіло?!) в життя свою заповітну мрію. Мрію про те, що ВІН і ВОНА, злившись воєдино, творять ВОНО.

Важливо інше Ну, але зараз це все не так важливо. Важливо інше. Треба сказати, що правовий статус розділеного міста від самого початку залишався не до кінця врегульованим, тому робота над документами, які би узаконювали поділ і Стіну, не припинялася ні на день. З обидвох боків (сторін?) над цим працювали фахівці з міжнародного права. Те, що дехто з них закінчив Університет, у даному випадку не спри-

182

яло ефективності проекту - кожен раз у готовому продукті, що починався словами “Високі Договірні Сторони (Боки?) беруть на себе зобов’язання...”, виявлявся якийсь ґандж. Злі язики пояснювали це тим, що до проекту долучили випускників-заочників або студентів платного відділення. Ми ж з вами знаємо, що це не так, що насправді з їх боку було перманентне латентне штрейкбрехерство - ніхто не хотів увіковічнення статусу Львова як розділеного міста і сакралізації Стіни, біля якої східні львів’яни (львов’яни) і західні львів’яни (львув’яни) оплакували би свою долю. ВІН розбирався в міжнародному праві щонайменше на рівні хорошого студента. Причиною цього був конспект студента, який не дуже хороші студенти сторінка за сторінкою сфотографували на мобільний телефон, намагаючись скористатися ним потім на іспиті. З цих їх планів, треба сказати, нічого не вийшло, а от ВІНові набуті знання пригодилися. Правдами і неправдами ВІН втручався в переговорний процес – здебільшого через друкарок. Наш життєвий досвід підказує нам, що треба дружити з секретаркою-друкаркою шефа - багато моментів визначає саме вона. ВІН дружив з друкарками (з електронними друкарками, всіма цими самсунґгами і г’юлетами-пакардами - не з живими секретарками!) через посередництво бездротових з’єднань, ця дружба дозволяла ВІНові спочатку вносити в проміжні документи якусь єресь, а потім і сформулювати остаточний документ так, що: “У випадку, коли теперішній статус Львова як території, поділеної між Високими Договірними Сторонами, буде порушений, визнати, що з того моменту Львів виступатиме як самоврядний суб’єкт міжнародного права… Кордони Львова визначаються як сумарні кордони Східного Львова і Західного Львова з вилученням лінії розмежувального об’єкта

183

(Стіни)…” А далі в тексті ще щось про змогу забезпечення повітряного сполучення зі світом, зрештою, як і для інших держав, що без виходу в моря-океани. Це все можна було розуміти лише одним способом – на карті світу утворилася нова місто-держава - Республіка Львів…

184

____ Читайте новий твір Майкла Заокеанського “Республіка

Львів”

у наступному році у “Пост-пост-поступі”! З анонсу:

“Попереду виднілися усі атрибути державного кордону: стовпи, розфарбовані в кольори прапора, шлагбаум, далі магазини “Duty-free” і, звичайно ж, напис “Львів”… А над написом – державний герб Львова: зіп’ятий золотий лев у мурі.” ____ Нагадаємо, що передплату “Пост-пост-поступу” можна здійснити у кіосках

Якщо комусь не подобається таке завершення нашого правдивого тексту, то перегорніть сторінку.

185

Я засидівся сьогодні за компом, думав – відправлю тобі листа і піду спати. Та тут за вікном почало щось незрозуміле діятися. Чути, як під’їжджають вантажні автомобілі і бетономішалки. За ними – автобуси з людьми в спецівках. Ти знаєш, що я винаймаю помешкання недалеко від місця, зазначеного на твоїй карті. Тож я зразу здогадався, який саме об’єкт вони зібралися зводити серед ночі. Це – СТІНА…

186

187