Літературний Чернігів № 1 (93), 2021 рік

Щоквартальний мистецький журнал лiтературної спiлки «Чернiгiв»

№ 1 (93)

січень-березень 2021

Головний редактор Михась ТКАЧ Редакцiйна колегiя: Ганна АРСЕНИЧ-БАРАН Олександр БОБИР

Заснований у 1992 р.

Дмитро IВАНОВ Олександр ЗАБАРНИЙ Володимир КУЗЬМЕНКО (заст. головного редактора) Олександр КОВАЛЕНКО

Свiдоцтво про державну реєстрацiю: серiя ЧГ № 007 вiд 30 листопада 1993 року.

Владислав САВЕНОК (вiдп. секретар) Михась ТКАЧ Вiктор ТКАНКО

Журнал отримує фінансову підтримку за рахунок коштів обласного бюджету Чернігівської області в рамках обласної Програми підтримки розвитку інформаційної та видавничої сфер Чернігівщини на 2021-2022 роки

ЗМІСТ ПОЕЗІЯ, ПРОЗА Станіслав Шевченко. Поезія. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3 Володимир Пащенко. Владика Негош. Повість. . . . . . . . . . . . . . . . . . . 11 Станіслав Новицький. Полудень. Поезія. Передмова «Не згуби, що народжене Богом» Михася Ткача . . . . . . . 45 Олександр Забарний. Пасічник. Оповідання . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 63 Олена Мамчич. «Іду за тобою, весно...». Поезія. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 74 Микола Істин. Вербальний космос. Новела. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 82 Ганна Демиденко. Поезія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 91 Віктор Татарин. Убогий. Оповідання. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .101 Лариса Дущак. Поезія. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .105 Леонід Луцюк. Загадкові терикони. Оповідання. . . . . . . . . . . . . . . . .111 Марія Наконечна. Поезія. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .114 ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧІ СТУДІЇ Сергій Ткаченко. Петро Сорока: неокласик чи постметафізик? . . .117 Михайло Василенко. «Надто вразлива на все, надто чутлива», або Сила емоцій Ольги Кобилянської. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .126 ПОСТАТІ СВІТОВОГО РІВНЯ Рольф-Дітріх Кайль (Бонн). Гоголь і Апостол Павло. . . . . . . . . . . . .134 ЮВІЛЕЇ Павло Свищ. Тарас Шевченко і Чернігівщина. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .145 Олександр Олійник. «Ви можете мене не слухати...» . . . . . . . . . . . . .155 ЛЮДИНА І ТВОРЧІСТЬ Микола Ткач. Метаморфози свідомості та їх наслідки в літературі й мистецтві. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .159 ПУБЛІЦИСТИКА Михайло Сушко. Бійці невидимого фронту . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .167 РЕЦЕНЗІЇ, КРИТИКА Олександр Забарний. У Всесвіті Гоголя. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .171 Олександр Гадзінський. П’ятий закон Ньютона. . . . . . . . . . . . . . . . .174 Людмила Родіна. Я вірю автору. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .176 Визначено лауреатів Чернігівської літературної премії ім. Л. Глібова за 2021 р. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .178 ТВОРИ ДЛЯ ДІТЕЙ Ольга Роляк. Факір – приборкувач змій. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .180 ГУМОР Валерій Демченко. Французькі мотиви. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .187 Не хапайте Бога за бороду .. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .189

Поезія

3

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃI q2=…i“л=" xeb)emjn

Станiслав Шевченко народився в селі Грабів на Чернігівщині 1947 року. Мав 6 місяців, як не витримало серце молодого батька, учасника війни… У дитинстві любив поезію , інколи вірші складались ніби самі собою. Але головними стали – математика, фізика… З атестатом зрілості отримав і золоту медаль. Поступив на мехмат КДУ ім. Т. Г. Шевченка. Працював математиком-програмістом для АСУ. З 1981 року – редактор і сценарист кіностудії «КИЇВНАУКФІЛЬМ» (пізніше – Національної кінематики України). Брав участь у створенні фільмів до великого циклу «Невідома Україна»… Наступною була робота в Національній радіокомпанії України. Роками звучали в ефірі його цикли авторських радіопередач – «Зоряний час», «Дорогою назустріч», «Слова та голос». Побачили світ понад десять оригінальних збірок поезії, вибране «Дім для душі»; три збірки вийшли в перекладі польською. Видавництво «Каменяр» видало двомовні книжки його перекладів поезій: Чеслава Мілоша, Віслави Шимборської, Кароля Войтили, Антонія Мальчевського, дві антології польської поезії. Також книжки перекладів автора побачили світ в інших видавництвах. Лауреат літературних премії ім. Максима Рильського, Всепольської літературної премії ім.Францішка Карпінського, літературно-мистецької премії ім. Івана Нечуя-Левицького, Чернігівської обласної премії ім. Михайла Коцюбинського та ін. Має звання: «Заслужений діяч мистецтв України», «Заслужений перед польською культурою».

ЗЕМНІ СЛІДИ

«Сліди земні – це рани Від наших підошов», – Сказав колись, як рано, Із дому я пішов.

Лiтературний Чернiгiв

4 І вітерець легенький Дув наче з крил святих… У хусточці благенькій Прощалась, мамо, ти. А небо хмар маржинку, Здавалося, жене… Причувся батько: «Синку, Чи згадуєш мене?». Журилася кохана, Щоб іншу не знайшов. Сліди земні – це рани Від наших підошов.

ПАМ’ЯТІ ДРУГА

В. С. У нас художні твори з конспектами лежали… Читали ми про гору – в снігах – Кіліманджаро.* Час диво не розвіяв, що кожний в серці ніс: Про гори – я лиш мріяв, а ти вже – альпініст! На скелі тренувальній ти на страховку став: Був мій підйом провальний – мене ти врятував! І десять кілометрів, бувало, вперто біг, Але, на жаль, нещастя уникнути не зміг.

Поезія

5 Не збутися бажанню, не досягти мети… І на Кіліманджаро без тебе не зійти. ____________________________ * Ернест Хемінгуей «Сніги Кіліманджаро»

КАРТИНА «ПРОДАВЧИНІ КВІТІВ» ОЛЕКСАНДРА МУРАШКА

Художник повідав світу – Живе не хлібом єдиним… І барви незвичні квітів, І синь небесна картини. Вона, як морська перлина, Прониклива, життєдайна. Це пісня Митця лебедина, Це радість душі остання… По Києву йшов уранці, Ще ледь сіріли квартали. Його – терору посланці Затримали, розстріляли! У чорнім, при домовині, Жінка зойкнула чайкою. Немов Сірка на картині,* Накрили Митця китайкою. _____________________ * О. Мурашко «Похорон кошового»

Лiтературний Чернiгiв

6 АВТОГРАФИ ЗІРОК

Головному конструктору Сергію Корольову Зібралось шанувальників без ліку захоплення утвердити своє – у чергу стали взяти в кінозірки автографи у з’юрмленім фойє. Пера виточок – благовійним димом. Схиляння дух… Я вийшов за поріг: Серпнева ніч дарує справжнє диво – автографи небесної зорі! І думаю про Нього, чия слава Для України – зоряний вінок: Житомирця Сергія Корольова, Який наблизив людство до зірок.

НА ТЕПЛОГО ОЛЕКСІЯ

Життя земне – круговерть. Життя земне – крутія… Остання Місяця чверть – Неначе моє ім’я: Велика літера «С» – Початок ім’я мого. Його часопис небес Замінить потім на «О» – Мов Теплого Олексія І батька мого ім’я: Мені він – дитяча мрія, Печаль доросла моя.

Поезія

7 КОЛИСЬ

Навчатимуть мудрі, сповідуватимуть безгрішні, судитимуть справедливі, ділитимуть чесні – у захмарнім «Колись». ХТО БУДУЄ МАЙБУТНЄ

Один волає, що будує майбутнє, а насправді – сховище гріхів. Інший волає, що будує майбутнє, а насправді – власний маєток. А хтось не волає – працює сумлінно. Він і будує Майбутнє! ПРИТЧА ПРО ВІРУ

Ми – учні. У нас дистанційні уроки від Бога: як сад посадити, дітей народити, могили доглянути предків – коли буде змога… Усі ми лиш учні у школі Бога.

Лiтературний Чернiгiв

8 У СЯЙВІ КИЇВСЬКИХ СВЯТИНЬ

Люд на Андріївськім узвозі Вітається: «Христос воскрес!», Під церквою, мов на порозі До Києва і до небес: «Ось посох, схожий на Андріїв! – Такий зі Сходу він приніс». Хоч сувенірна веремія – Та проступає Божий зміст!

ПАНДЕМІЯ

Такого не було віками. Не лишайтесь, люди, байдужими! – Обнімайтеся не руками, А словами живими й душами!

ПРАВДА І БРЕХНЯ

Чому біля Правди часто стоїть прикметник «гірка», а біля Брехні – прикметник «солодка»? Правда завжди є Правдою – ні гіркою, ні солодкою. Правда – не любить прикметників – Не те, що Брехня…

РОКСОЛАНА

Якою була справді Роксолана? Від версій вже у вухах залягло... Кого спасла та жінка легендарна, як рятувати важко вже було?

Поезія

9 Гаремні справи дуже темні й досі: усі інтриги, любощі, плачі, а євнухи – вони ж не Геродоти – писали ятаганами: «Мовчіть!» Отож – і гордість наша – Роксолана, і тема для розмови про гарем… А ще вона – мов України рана, за рідним краєм невимовний щем.

ДВІ ПТАШКИ НА БАЛКОНІ

«Не бійся, в жінки дуже добре серце, І карі очі, трохи сумовиті. Вона хотіла, наче ми, кубельце У цій квартирі, затишне, створити. Але ж одній, без чоловіка, важко, Ще й на роботі скоротили нині…» – Цвірінькали дві, на балконі, пташки: Голівки – жовті, хвостики в них – сині.

ЩАСТЯ

Який насправді вигляд має щастя? Я чув, що в нього колір – оксамит. Довіра і любов – йому причастя. Ловіть його майбутню кожну мить! Заморські не дістанете продукти? Новий, не по «кишені» – мерседес? На щ а с т я, є на вашій грядці фрукти, І, як над морем, сонечко з небес! Де справжнє щастя? Думаєм-гадаєм… Чи біс якийсь не заморочить нас? На щ а с т я – раптом жінку покохаєм! І це для щастя – золотий запас.

Лiтературний Чернiгiв

10 БАТЬКО І СИН

Складали в копицю все сіно, Як передчувались дощі. І батько сказав тоді: «Сину, Неквапно роби, від душі. Неправильно сіно розсунеш – Не буде стікати вода. Я, вищий, внизу – це розумно. Я більше нагору подам. Вивершуй копицю невпинно, Не бійся із нею рости. Тобі ще і сонце підкине Проміння пучок золотий».

НА ВИКЛИКИ ЧАСУ

Кого, крім Шевченка, як зброю, тримав народ наш на виклики часу? Франко Україну будив, наче маг, ми вдячні йому, як Тарасу: І справа не в тім – помилявся чи ні, а в долі жертовно-хрестовій. У Царстві Поезії, бачив у сні, обох на вкраїнськім престолі. І Леся, як Мавка, здавалось, до них Йшла стежкою райського саду. Та випурхнув сон і, мов ластівка, зник, принісши надію-розраду. м. Київ

Проза

11

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃI b%л%д,м,! o`yemjn

Володимир Пащенко – український вчений, письменник і художник. Народився в 1950 р. в селі Мала Дівиця Чернігівської області. Закінчив географічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка (1972) та аспірантуру Сектору географії АН України (1977). Доктор географічних наук (1992), професор (2002). Ландшафтознавець-польовик, теоретик, мето долог науки, наукознавець. У 2000–2007 рр. – головний науковий співробітник Інституту географії НАН України. В 1999–2013 рр.– голова Київського відділу Українського географічного товариства. Із 2007 р. – на викладацькій, з 2014 р. – на творчій роботі. Автор багатьох наукових монографій. Засновник і редактор «Київського географічного щорічника», серій книг «Українські достойники», «Рідні місця українців». Має низку літературно-художніх видань. У Національній спілці письменників України з 1999 р. За поему «Українські достойники. Степові орли понадальпійські» відзначений літературною премією імені Миколи Куліша (2013). Мешкає і працює в Україні та Чорногорії.

ВЛАДИКА НЕГОШ Повість

СТАРШИЙ БРАТ Дитиною автор з батьками побував у Ленінграді. Тоді далеко було до усвідомлення, що молодий геній Тарас Шевченко, ще кріпак, писав у Петербурзі «Причинну» і в 1830-х роках у ній уже штормив Дніпро.

12

Лiтературний Чернiгiв

Що його ровесник, чорногорський правитель владика Негош, чекаючи прийому у царя в Зимовому палаці, тоді ж днями шукав і скуповував у північній столиці скрині книг для Чорногорії – і що я колись про це писатиму. Теперішнього грозового дня гнівиться обмілілий Дніпро в Україні, невпізнанний у стратегічних тромбах ГЕС. За них затаїв він образу на своїх імперських екзекуторів – великодержавних рускіх, на самопризначеного «старшого» брата всіх слов’ян – східних, середньоєвропейських і південних, і прочая, і прочая. Дуже гнівиться Дніпро, дуже сердиться. Він уже не просто реве та стогне поміж верб, додолу зігнутих вітрами. На дні його безгосподарних водогульбищ, у тисячах тонн намулів, у штучних бездарно спроєктованих «морях» (жабі по око...) і в ображеній душі великої ріки жевріє нагромаджена десятиріччями помста: радіонуклідна – за спустошення древлянських правитоків, за пустку прикиївського Чорнобиля; синьозелена – за імперську мову, церкву і свідомість, нав’язані українцям, за видертий, бо відроджений Україною Крим (там на тлі тисячоліть історії народів – аж двєсті лєт ісконності імпєрской!), за вкотре пущену українцям кров у Донбасі, за вкотре терзаний і гнаний кримськотатарський народ. Тільки кому та потенційна помста – своєму ж люду, вже недорікуватому в старшобратських окраденнях, суржиках і брехнях, частково засліпленому ідеологами рускава міра та їхніми припогоненими кадебешними головпопами московського кремля у велікарускіх зомбуваннях. У Києві з пташиного польоту, від Дніпра, від Володимира з хрестом – він благословляє схід сонця, а не грабунки «старшого» брата, одвічного агресора на сході – кинем оком на головний корпус КПІ, на бюст Петара ІІ Пèтровича Негоша, церковного і світського правителя Чорногорії. Він неспроста увічнений в Україні, і по інших світах шанують його неспроста. Негош – поет, філософ, духовно натхненний правитель – перший із керівників держав вирізнив і означив гуманістичні цінності народу: крім незалежності й свободи, самоідентичність, мова, алфавіт. І віра, своя церква. Інші найвищі гуманісти, достойники світу – українець МиклухоМаклай: антропологічно вивчивши тоді ще неторканих цивілізацією папуасів, здійснив уже неповторне доведення рівності людських рас; норвежець Фрітьоф Нансен: розбудив світ, бо треба чути біди всіх народів – і допомагати їм; росіянин Ніколай Вавілов: зібрав світову колекцію хлібних злаків, щоб земляни не знали голоду. У Чорногорії у свій грозовий день – шум солоного штормового вітру

Проза

13

над прозорими водами Адріатики. З висоти пташиного польоту – краєвиди просто фантастичні. Затока Бòка Котòрська з майже фіордовим заглибленням у сушу – мов янголами намальована. Нèгуші, рідне село владики під горою Лòвчен: там вигони-пасовища малого пастушка Раде – і мавзолей владики Негоша із 28-тонним монументом скульптора Мèштровича. То глибоко замислений філософ, очільник чорногорців і духівник динарських волелюбців, за спиною – розкрилений орел. А якби живий орел злетів над картою Чорногорії з її звучними назвами від усіх віків і народів, над незабутніми гірськими краєвидами з глибокими долинами, з церквами і монастирями над ними: гора дитинства Негоша Лòвчен, маленьке столичне місто Цèтінє, мальовниче Скадарське єзеро, стрімкі хребти Проклєтія, цигейковий лісистий каньйон річки Тари, сучасне місто Подгоріца на річках Мòрача і Зета, високі гори Дурмітòр, місто і фортеця Нікшич, гòри Орієн, і знову Бока Которська та благословенні Негуші біля підніжжя Ловчена… *** Радивоє Негош – майже ровесник Тараса Шевченка: 1813 року народження, змалечку теж пастушок, у молоді роки – прохач у царя в Петербурзі, саме коли творились над Невою безсмертні рядки про український Дніпро з «Причинної». Потім Негош чув їх у себе вдома в Чорногорії. Два поетичні генії нескорених народів, дві дочасно обірвані творчі долі, два Прометеї своїх героїчних Батьківщин. Генії порівнянні, рівновеликі своєю славою. Тож тут – про Негоша-гуманіста у ствердженій ним Чорногорії. *** У1820 році село Негуші числилось центром Катунської нахії Чорногорського санджаку Османської імперії. Маленькі мешканці села брати Тòмови, семирічний Раде і п’ятирічний Пùльо, женуть із двору отару овець. За власним переконанням молодшого брата, старший – незаперечний авторитет. Старший навчає: – Пильо, ми заберемось аж на ту гору, на Ловчен. Її видно, туди втрапити легко. Тяжко лиш ногам, як бігти вгору. А ти оглядайся і запам’ятовуй, як ми будемо йти, щоб потім сам міг знайти дорогу з гори додому.

– А хіба ти мене не приведеш? Ти ж старший брат.

– Старший брат має захистити, підказати, навчити, а не вести. Я допоможу, та кожен сам обирає свій шлях і сам іде, коли треба й куди треба.

Лiтературний Чернiгiв

14

– Раде, так я ж іще зовсім малий!

– Не такий ти малий, якщо це тобі вже спало на думку. А щоб дорослішати, вчись робити так, як старші.

– А як я в тебе навчуся повчати, кого повчатиму?

– Когось меншого чи й старшого, як він помилиться.

– І навіть тебе, Раде?

– Так я старший всього на два роки і, мабуть, теж іще малий. Якщо помилюся, ти підкажеш, виправиш мене.

– І ти мене послухаєш, Раде?

– Владика Петар казав, що треба чути всіх, навіть ворогів; до серця прислухатися, а слухати тільки розуму. Це складно, та як розумно мене виправиш, я тебе послухаю.

– Я вигадаю щось розумне, щоб ти мене послухав. Із малих чорногорців у родинах ростять особистостей: без приниження малечі насмішкуватістю – «на що ти там здатне», без послаблень. І діти в себе вірять. *** Десь рік по тому на схил гори Ловчен на пасовище овець до братапастушка Раде піднімається шестирічний Пильо.

– Раде, тебе звуть додому: приїхав наш дядько, владика Петар, він хоче бачити старших хлопців-племінників!

– Іду! Я вже давно не бачив дядька! Хлопці мені казали, що він святий і в нього німб, як на іконі. Я помацаю! І візьму з собою черепаху, вдома нагодую її виноградом. Пильо, ти побудь біля отари, а я скоро вернусь і принесу тобі поїсти, щось смачненьке. Раде біжить униз, до батьківського дому – кам'яної кучі в Негушах. Там у дворі в тіні дерев накрито столи: овечий сир, пршут, вино, фрукти, виноград. Для зустрічі з владикою, правителем Чорногорії, зібралися молодші брати владики з синами: Саво Пèтрович з високим отроком Джорджієм і Тòмо, батько Раде, Радивòя, зі старшим сином Йòко. Підходить сивий владика Петар у підряснику. Йому 74 роки, він має намір обрати й підготувати свого наступника.

– Вітаю вас, мої брати, батьки майбутніх вояків, моїх небожів! Вітаю самих майбутніх вояків, захисників Црной Гори! Маю мрію і побажання всім: щоб настали часи, коли будемо говорити спершу про будівників нашої вітчизни, а потім про її захисників. Владика оглядає хлопчаків, говорить із ними, питає кожного:

Проза

15

– Що б на Ловчені ти збудував?

– Вівчарню й кучу, теплий дім – старший брат Радивоя Йоко.

– Тверджаву, фортецю – Джорджіє, двоюрідний брат.

– Церкву з гарними іконами і з вами на іконі – Раде. Старші вражені, всі, – усіма. Владика обводить хлопців поглядом і зупиняється на малому Раде: той годує принесену в пазусі гірську черепаху. Владика усміхається, вагається. Переводить погляд на вдвічі старшого, 16-річного Джорджія. Далі владика Петар оголошує своїм братам і племінникам прийняте рішення: – Моїм наступником буде Джорджіє Савов. І самому Джорджію: – Матимеш духовну науку й військовий вишкіл у Росії. У захоплених очах Раде – не заздрість, а бачені ним на малюнках башти Кремля в Москві й шпилі Санкт-Петербурга. Він розумів: путь щасливця Георгія-Джорджія Савова – через Росію. Його, Радивоя Томова дорога – інша. У кожного вона – своя. Дядькового німба Раде не побачив, мацати було нічого. Але його красива сивина видавалася доволі знайомою, вона нагадувала щось дуже гарне. Раде забіг до матері по гостинець для Пильо: – Мàйко, я вже черепаху нагодував, а для Пильо занесу ваш гостинець. Ми прийдемо вдвох аж увечері.

– А ти сам уже обідав, Раде?

– Я поїм разом із Пильо, він зі мною поділиться.

– Сядь поїж, а тоді побіжиш на гору!

– Не можу, Пильо там не обідавши чекає, мені так негоже. Мама знала: сини її дружні, Раде спочатку подбає про брата, а тоді про себе. Зібрала торбинку – і Раде побіг. *** – Пильо, майка тобі обід передала! Німба в дядька нема, я не бачив, та він схожий на Святого Ніколу! А Джорджіє поїде в Росію, буде вчитись на нового дядька, на владику. – Дістає з торбинки й розкладає на траві щедрі мамині гостинці.

– Так я стільки не з’їм! Ти ще, мабуть, теж не обідав?

– Я буду теж. І вгостимо собак. А Росія далеко-далеко...

Лiтературний Чернiгiв

16 ОТРОК

Вересеневого вечора 1825 року Раде заганяє овець у кошару. Він уже підліток, йому скоро дванадцять. Він швидко росте, почав густішати його дитячий голос. Його чекає схвильований батько – Тòмо Пèтрович: – Синку, прийшла звістка, що Джорджіє відмовився приймати духовний сан і залишився в Росії на службі в армії. Владика Петар обрав своїм наступником тебе, Раде. Владика зве тебе до Цетінє, в столичний монастир.

– Мене пошлють учитися в Росію?!

– Поки що ти будеш учитися у Црній Горі.

– А потім я вчитимусь і в Росії?

– Після відмови Джорджія тебе в Росію можуть не послати.

– Я хочу вивчити мову і читати книжки, які є в Росії!

– Думай про Црну Гору, не про Росію! Там тебе ніхто не жде.

– Так руські книжки нам усім пригодяться! А ставати священиком я теж не хочу…

– А як же церква на Ловчені?

– Там дуже гарно, а церкви немає. І владика Петар схожий на Святого Ніколу. Я б там церкву збудував.

– Збудуєш, Раде. І не тільки ту церкву. Для того тебе зве владика. Треба їхати в Цетінє. Владика сказав, що в тебе розумні очі, Раде, і добре серце. Він дуже довіряє тобі. Це висока честь нам усім.

– Але я хочу зводити храми, а не бути священиком у них! Обличчя Радивоя спантеличене. Він засмучено схиляє голову. Батько підводить голову сина, цілує його у чоло: – Усе буде добре, синку, ти все зможеш, усе подужаєш! Ти станеш воїном і зодчим, ти будеш справедливим правителем. Дай тільки, Боже, тобі здоров'я і довголіття! *** Два кінних вершники на гірській кам'янистій стезі: дорослий чоловік і підліток, батько Томо Пèтрович і його син Раде їдуть мальовничими гірськолісовими місцевостями із закарстованими вапняками з Негушів до міста Цетінє. Минають зелені овали посівів у польях із винесеним в огорожі камінням, поодинокі кучі пастухів, густі непролаззя гострих сірих скель, широкі котловини з невеликими поселеннями між лісистими горами. У найширшій із них мріє червоними дахами столичне місто Цетінє.

Проза

17

Цю історичну столицю Црной Гори засновано 1482 року. Тоді ж виник і Цетінський монастир. Турки його руйнували, а чорногорці відбудовували. Теперішні палати і келії звели 1701 року. Там були і покої владик Чорногорії. Послушник провів приїжджих батька і сина до господаря покоїв, правителя Црной Гори владики Петара.

– Вітаємо вас, владико, в доброму здоров’ї!

– Радий дорогим гостям! Вас пригостили обідом?

– Дякуємо, монастирські харчі майже як домашні.

– Віднині монастирі надовго стануть твоїм домом, Раде, і суворою школою. А я наглядатиму за наукою. Ти вивчишся читати, говорити й писати різними мовами, вивчиш історію і літературу, освоїш навики воїна, знатимеш обов’язки воєначальника й мистецтво дипломата. І згодом, як я, станеш владикою.

– Я з дитинства хотів знати руську мову й читати московські книжки.

– З дитинства? Це відколи?

– Відтоді, як мені хлопці сказали, що у вас є німб. А я побачив, що ви схожий на Святого Ніколу.

– Нікола Мірлікійський творив у житті добрі казки. А життя чорногорців не схоже на казку. Ми мусимо відвойовувати право вільно жити в наших горах. І ти, Раде, теж станеш боронити свободу Црной Гори. А поки будеш учнем, поза обителлю тобі справ нема. Там хлопці й дівчата, вони пасуть худобу і граються, а тобі треба багато й сумлінно вчитися. Домовилися?

– Так і я вмію пасти овець. А що взнаю сам, навчив би інших.

– Колись ти станеш пастирем усіх чорногорців. Відкриєш школи і вчитимеш усіх тому, що знатимеш сам. Поки ж розвинемо твій розум і здатність мислити, збагатимо твою пам’ять потрібними правителеві знаннями. Ти маєш вирости високоосвіченим європейцем і вести за собою свій народ. *** На кам'яній стіні, огорожі Цетінського монастиря, яка розділяє осінній оливковий гай, сидить верхи 12-річний Раде. Вкотре згадуючи вимогливі, суворі настанови владики, він ловить себе на тому, що розглядає вродливу дівчинку в гаю за муром. Просто вдягнута, вона йшла стежкою повз, і він гукнув: – Ти хто, як тебе звати?

– А ти хто? Чого ти там сидиш, як сонна сова на сонці?

Лiтературний Чернiгiв

18

– Я Раде з Негушів. Мені не можна йти з монастиря.

– А я Гòрданка. Мені у ваш монастир не можна.

– Так монастир же чоловічий! А мене у ньому вчать.

– Вчать, як бути чоловіком і воїном?

– І як воїном, і як чужими мовами говорити, читати й писати.

– А я вмію рахувати. Ввечері овець перераховую.

– Я навчу тебе буквам і читанню, якщо ти захочеш. А писати можна й на землі.

– Я б хотіла навчитись читати. Але ж тобі треба злізти з того каміння!

– Я злізу. Та спершу спитаю вчителя. Бо не хочу обманювати.

– А ти сказав, що не перелазитимеш?

– Казав владиці. А слово в мене чесне.

– Самому владиці? Але чесними треба бути з усіма.

– Владика перевіряє навчання і забороняє виходити.

– Мій тато і брати теж чесні. І я з ними. Вони теж мені забороняють багато що. Та завтра я ще прийду.

– І я завтра прийду, ввечері. І візьму довгу палицю, щоб писати на землі прямо з огорожі. Щоб чесно. * Раде ні в кого не питав ніякого дозволу. Простіше не порушувати вже наявних заборон. Йому так щемно-солодко було згадувати девойку Горданку, її тендітну постать, її вроду: гарне обличчя, густі коси, стиглі чорні черешневі очі, сміливий тон розмови – вона була сама природність і гідність! Він постійно думав про неї, чекав побачення – і зразу мріяв про наступну зустріч. Горданка стала його прекрасною святковою таємницею. *** На початку літа 1826 року Радивоя перевезли в Успенський чоловічий монастир Савина, у східне передмістя Герцеґ-Нові. Місто з багатою мінливою історією володінь – приморське, розташоване на теплому березі широкої частини Боки Которської – затоки на Ядранському морі. Монастир Савина, як і Цетінський монастир, відомий із 15 ст., але Савина має і храми з тих давніх часів. Тут учителем Радивоя був освічений монах у віці.

– Раде, ти маєш тут пройти курс математики, поглибити вивчення італійської мови й почати вчити німецьку мову та європейську літературу. І повинен навчитися в Которській затоці добре плавати й рибалити.

Проза

19

– Учителю, чи можна мені виходити з монастиря до однолітків? Я хочу навчати їх тому, що вже знаю.

– Краще хай вони приходять до тебе в монастир.

– Так вони ж іще не знають, що я тут є!

– Вони взнають про тебе, Раде! А буде час, про тебе взнають усі чорногорці. А, може, люди і в інших країнах. *** Боку Которську Раде бачив колись тільки зверху, з відрогів Ловчена. Тепер він вивчив її знизу, доходячи з монахами човном аж до вузької протоки, ширина якої сягає всього 300 м. Це перед другим, міжгірським розширенням Боки. Від ворогів протоку перекривали міцним кованим ланцюгом, звідки й чоловіча назва її – Верùге. Дістався Раде й самого Котора та його північного передмістя Доброти. Туди хлопець утрапив після тривалої науки в монастирях Цетінському і Савина. У Доброті жив добрий мудрий цілитель, який лікував людей молитвами і травами, а ще, – це суто чорногорський засіб, – гірськими приморськими краєвидами. Треба зійти з Доброти, від підніжжя гір, де село Нижня Врача, покрученою кам’янистою стежкою – путаніцею на полонину, до Верхньої Врачі, до її храму, і вернутися вниз. То фізична втома і захват від краси краєвидів, що відкриває подорожньому блакитний обшир Боки Которської в оточенні стрімких високих гір, зцілить його, зробить дужчим і здоровішим. Юний Раде і раніше любив бігати горами, захоплено вбираючи їхню красу, а тут уже усвідомив і належно оцінив силу краєвидів як ліків.

– Наші гори – це природні фортеці проти ворогів і пасовища худобі, джерела здоров'я і втіхи для чорногорців. А чи готовий ти, Раде, стати до збройної оборони наших гір?

– Так, цілителю, готовий. Вчителі й вояки навчили мене влучно стріляти з рушниці і я вмію стріляти навіть із гармати. Я люблю і можу далеко ходити горами там, де вороги падають від виснаження.

– Ти вже кілька років, Раде, у навчанні, не в рідних Негушах, у різних наших монастирях. Де б ти хотів зараз бути?

– Я скучив за родиною і Негушами, та ще дужче хочу в Цетінє. Там є друг, за яким я дуже сумую.

– Радивоє, ти так скрушно сказав; певно, це друг твого серця?

– Так, цілителю. Таїтись я ще не навчився. Я навчусь.

Лiтературний Чернiгiв

20 ***

Нарешті Цетінє, знайома стіна монастирського саду.

15-річний Раде вперше тут після тривалої відсутності – й журиться, не сміючи порушити заборону виходити з монастиря, щоб шукати ту, за ким печалиться його серце. Стежиною повз монастирський сад веде за собою кіз пастушок-підліток. Раде підкликав його, і він підійшов.

– Ти знаєш девойку Горданку?

– Вівчареву доньку Горданку знаю. Вона дуже гарна.

– Ти не приховуєш, що вона тобі подобається?

– Горданка багатьом подобається. А їй – тільки один.

– І хто такий щасливець?

– Ніхто не знає, та вона каже, що він є.

– Може, Горданка так жартує?

– Вона так захищає себе. А ще брати її захищають.

– Я повинен розшукати Горданку.

– А кому це треба і для чого?

– Про це я скажу тільки Горданці. Якщо знайду її.

– Я передам їй, що ти її шукаєш.

– Вона тобі небайдужа, а ти скажеш про когось іншого?

– Якщо Горданка жде цього, я порадую її.

– Схоже, ти вмієш бути її другом. Як звати тебе?

– Дрàган. Ти так розсудливо говориш.

– Я, Радивоє. Був би в мене такий друг, я б ним дорожив.

– Який ти непростий. Що ти робиш у монастирі?

– Вчуся тут. Вивчаю мови, літературу, історію.

– А я пасу кіз. Ти такого друга хотів?

– Я пас овець на Ловчені. А що сам знаю, навчив би.

– Так, може, й Горданку читати навчив ти?

– Я. Але те було давно, і ми давно не бачились.

– Ти випитуєш, а сам, мабуть, і є тим її одним?

– Я не лукавлю, та якби то був я! Але того не знаю.

– Цікава вийшла б наша дружба! Та обіцяне я передам.

– Дякую, Драгане. Ти справді гідний чесної дружби.

– Ти теж. Хлопець повів своїх кіз далі, а Раде замислився. Досі його другом був, мабуть, тільки маленький Пильо. Раде піклувався про нього, любив проводити з ним час на пасовищах. Пильо був допитливою дитиною, і Раде подобалося міркувати вголос у відповідь на його нехитрі запитання. Потім їх розлучили. Раде скучав за ним, може, навіть більше, ніж

Проза

21

за іншими рідними, але мріяв про зустріч не з ним. Подумав про це – і стало незручно, навіть соромно, мов зробив щось недостойне. А він лиш мріяв про святкову таємницю… Раде дивувався, як швидко він відкрився перед Драганом, як легко той випитав, а Раде зізнався в тому, що так ретельно приховував від усіх. Не зумів зберегти свою тайну! А треба було зуміти, треба було вдати якусь байдужість, вигадати якусь неправду. Бо той хлопець теж до Горданки небайдужий. Але ж і Драган перед ним розкрився, теж зізнався. Як усе несподівано швидко відбулося! Яким довір’ям він пройнявся до хлопчини, не вбачаючи в ньому суперника! І Драган обіцяв передати... Він ніби зроду – чесний друг. А свято й тайна Горданки – не дружба! Радивою раптом стало жарко... *** Драган ішов сумний і геть невтішний. Новий знайомець трохи його приголомшив. Таке розумне мислення в ровесника – досі не знане, ним іще не бачене. Гнітила своя власна недолугість. Той монастирський його не образив. Навпаки, так несподівано відзначив: гідний дружби. Та Драган сам себе забракував: він же нічого майже не читав. Навчила Горданка читати і писати, сама книжки читала, а він – ні. Він слухав Горданку про те, що вона прочитала, він думав над усім тим, і немало, та сам читати не хотів, бо лінувався. А з чого розум і таке мислення того хлопця? Від читання? Від думання над прочитаним? Чи те все у нього, може, прямо від природи, від батьків – та послано від Бога? Але і Драган висловив думки, свої, від себе. І побачив більше, ніж мовилось, і розумів думки грамотія. І сам його розвідав-розпізнав, – а той признався! То чим тоді він, Драго, засмутивсь? Що виявив таємного щасливця? Сам Драган те додумав, – не дурний. І грамотій звертавсь до нього, як до рівні. То хто і в чім печально недолугий? Обмовив Драго сам себе, – нізащо! А Горданці про Раде передасть. Вона зрадіє. Та з таких дівчачих свят – усі його печалі молодецькі... * Горданку побачив на гірському пасовищі біля Цетінє.

– Вітаю, Горданко! Той хлоп з монастиря для тебе має щось, шукає і чекає!

– Невже Раде? Звідки ти взяв, Драгане?

– Говорив із ним біля стежки.

22

Лiтературний Чернiгiв

– А він сидів на кам'яній стіні?

– Сидів там і питав про тебе. Казав, скільки всього вчить. І звідти бачив мене наскрізь. Але і я його розгадав!

– Що ти розгадав?

– Що він навчив тебе читати. І що він і є «отой один». Та сам він про те не знає. Тепер ти йому скажеш?

– Скажу, Драгане. Бо як він не знатиме, то вже й не шукатиме мене. А я боюся, що більше його не побачу.

– Яка ти ще дурненька, Горданко, все розказуєш…

– Так це ж тільки тобі, Драгане! А тобі я вірю.

– А ти думаєш, я радий таке чути? Я ж не кам’яний…

– Вибач, Драгане, не подумала. Я звикла, що ти завжди мене розумієш, а про тебе самого забула… Вибач. Майже три роки Горданка ждала цю чудесну новину: Раде повернувся, він її шукає і чекає! Яка прекрасна звістка, яке свято вона принесла! Його і Драган оцінив, не витримав – і вибухнув, сердега. Він рідкісно відданий їй друг, вона так йому вдячна! Тяжко йому миритися з усім, а вона про те забуває… Яким став Раде за три роки? Невже він знову буде, як колись, терплячим, лагідним її навчителем? Спитати б Драгана, який той хлопець?

– Так знов байдужістю поранить йому душу. До вечора, – побачить все сама.

– Ти довго ждеш мене, Раде? Виріс, подорослішав…

– Довго: три роки. Яка ти стала гарна! Як принцеса! І цей простий одяг так пасує твоїй поставі! Ти красуня! Я ждав і сумнівався, та вдячний тобі, Горданко, що дочекався. І вдячний обов'язковому Драгану.

– Він надійний і добрий, з дитинства мене захищав.

– Таким і я його побачив. Друга такий не зрадить.

– А як ти це побачив? Ви ж не були знайомі.

– Горданко, поговоримо про тебе.

– А я хочу про тебе! Я так ждала твого приїзду!

– І я тебе пам'ятав і щодня думав про тебе.

– Справді щодня? Усі ці роки? Для чого це нам, Раде?

– Не знаю, Горданко. Та мені нарешті так радісно! Я хочу обняти тебе...

– Але це, мабуть, гріх. Тато мене суворо застерігав. А брати пильнують, навіть із ким я розмовляю.

– Хіба так можна? Ти ж не в полоні у них.

– Не в полоні, а довіряють вони тільки Драгану. Тобі теж довіряли б. Може, вас познайомити?

Проза

23

– Не треба, Горданко. Не питають, як не знають.

– Ти й завтра прийдеш? Мені лячно, що ми більше не побачимось. Ще не повірилось, що наша зустріч – правда.

– Ходитиму щовечора. Якби тільки не заборонили. Їхні руки й погляди з’єднались. Горданка плакала. *** У Цетінському монастирі в 1828–1830 роках учителем Радивоя Томова був секретар владики Петара Симеон Милутинович – сербський письменник-романтик, драматург, історик, мандрівник і вчений. Це був кращий учитель із усіх монастирських учителів Раде. Він навчав його історії Балкан та іноземним мовам (російської, французької, італійської), передавав йому бойове і спортивне мистецтво, знайомив із поетичною дидактикою та будив бруньки власної поетичної творчості учня. Свої навчальні заняття Милутинович проводив як Аристотелів учитель Платон – у прогулянках садом. Раде був здібним і кмітливим учнем, вправним зі зброєю, допитливим із книжками і ліричним у почуттях. Йому легко давалося навчання, він боготворив рідну природу і гарно про неї писав. Та успішність Раде і те, що він ріс достойним сином свого краю, свого народу, – вчителя-серба втішали чомусь не дуже. Остаточно це з'ясувалося пізніше, після обрання Раде духовним очільником чорногорців. Схоже, вчитель розумів більшу обдарованість і вищу покликаність свого юного учня – і заздрив йому, таємно ревнував його, обранця іншого народу, до явно яскравішої долі.

– Раде, чарівність природи – божественна, як і сутність людини. Тоді хіба важлива наша народна належність, серби ми чи чорногорці?

– Так, учителю, в красі природи й фізичній досконалості людини – Божа воля. Але ж і народи світу – це Божі творіння. Тому кожен народ має берегти своє Господнє благословення, свою особливу окремість і незалежний шлях.

– Але терени Сербії та Црной Гори, як і мови сербів і чорногорців, близькі своєю природою. Це сам Бог нас поєднав, зблизив наші народи. З народами Хорватії, Боснії – теж.

– Так, учителю, природа наших країв спільна – динарська, і мови наших народів дуже спільні, найближчі, мабуть, зі слов'янських. Це все створив Бог, а нам усе це – берегти. Не міняти, не брати собі чиїсь уподобання, а берегти свої.

Лiтературний Чернiгiв

24

– Твій майбутній обов'язок, Раде, – утримувати владу Црной Гори, світську і церковну. Що – найбільша завада в цьому, на твій погляд, і як те здолати?

– Головна біда чорногорців – внутрішня міжродова ворожнеча. Її подолаємо в боротьбі зі спільними зовнішніми ворогами – османами на півдні й австрійцями при морі.

– Клин клином вибивають. А чим тоді втішитись?

– Вашою поемою «Сербіянка», вчителю. Люди втішаться зодчеством, поезією та піснями. А ще красою природи і людини. Природу треба берегти, а людину і народ поважати. Поважати – це давати кожному самому обирати свій шлях.

– Що ж, Раде, у свої шістнадцять головне ти вже збагнув. А за правúми думками мають бути такі ж вчинки. Після таких діалогів-диспутів у Раде залишався тяжкий осад на душі. Вчитель його ніби підтримував, хвалив за правильні думки, але ж Раде розумів, що це робиться не щиро. Надто неприховано Мілутинович уболівав за сербство, щоб радіти патріотичним переконанням вихованця-чорногорця. Розвіяти ту гризоту Раде не мав із ким. Владиці таке казати – мов доносити на вчителя. Так ті сумніви в хлопцеві й тліли. Та він добув із них собі певну науку, ще одну чесноту: не лукав, бо все видно! *** Літо 1830 року 16-річний Радивоє провів у Цетінському монастирі. В покоях правителя відбулась його бесіда з хворим уже владикою Петаром.

– Ми давно не розмовляли, Раде. Раніше, поговоривши з тобою, я бачив підстави сказати тобі: ти виріс. Ішлось і про твій зріст, і про розумові набутки. Тепер хочу сказати тобі: ти змужнів. Як це бачиш ти сам?

– Владико, навчання і підготовка вашого наступника, знання й вимогливість учителів і вікова природа чоловіка іншого не допускають. Потреба поглибити освіту поведе мене у ближчі європейські, не в російські університети: бо далеко і дорого. Црна Гора постійно обороняється, її дипломатам потрібна більша інформованість і вправність. А приклад очільника, відданого народу, – це ви, владико.

– Ти згадав природу чоловіка, Раде…

– Думаю, ви знаєте про моє кохання (зітхнув). Але заборон я не порушував, безчесних вчинків не допустив. Свій обов’язок наступника пам’ятаю – і виконаю.

Проза

25

– Ти справді змужнів, Радивоє, мислиш і мовиш зріло й достойно! Вибравши тебе і такий жорсткий вишкіл, я не схибив. Сподіваюсь, Господь уже благословив тебе на твій нелегкий жертовний шлях. *** Того літа 1830 року хвороба 83-річного владики Петара не давала спокою тим, кого конозила влада і гризли політичні впливи в Чорногорії. Таким був близький земляк владики, теж негушець, чорногорський губернатор Радонич. Губернаторство Црной Гори існувало з 1717 року, було переважно реакційне і зрадливе, ніяк не патріотичне. Виникло воно через 20 років після утвердження в духовних правителях роду Пèтровичів із племені негушів, яке жило під Ловченом. А світську владу мав уособлювати спадкоємний старійшина Катунської нахії, теж негушець, пізніше названий губернатором. І хоч світська влада в Чорногорії залишалася традиційно слабкою, її черговий представник, Негошів сучасник губернатор Радонич ціною плазувальної зради мріяв зміцнити свій статус у час послаблення стану владики Петара. І от гувернадур Радонич звітує перед своїми потенційними союзниками, австрійськими дипломатами і військовими в Которі, в консульстві Австрії.

– Церковний очільник Чорногорії митрополит Петар Пèтрович старіє і дедалі більше втрачає реальну владу. Це відкриває нові можливості посилення в Чорногорії світської влади губернатора. А в час природної зміни церковних очільників треба скористатися нагодою і взагалі відсторонити рід Петровичів, а з ним і вплив Росії, від влади в Чорногорії. Консул Австрії в Которі: – Заради такої мети варто підтримати Чорногорію як союзну, підлеглу Австрії державу! Тим більше, що вона вже має свого главу: губернатора Радонича. Радонич церемонно кланяється: спільна угода губернаторства з австрійцями змалювалася (зрада волелюбної Црной Гори її губернатором відбулася). *** 31 жовтня 1830 року митрополита Петара не стало. Попри опір і зусилля губернатора Радонича з прибічниками, впливові священики Црной Гори й очільники родів-племен більшістю голосів свого зібрання в Цетінському монастирі підтвердили право Радивоя Томова, якому

Лiтературний Чернiгiв

26

наступного дня виповнювалося 17 років, на обрання владикою. Так заповідав покійний очільник Петар. Зібрання відрядило посланців по молодого наступника владики. Його знайшли в монастирській бібліотеці. Реакція обранця була несподівана: не обізвавшись на почуте, він зірвався з місця, вибіг у сад і там зник. Вчитель Радивоя заспокоїв посланців: Раде зрілий і свідомий, опам'ятавшись, повернеться. Вчитель догадувався, де Раде. Тяжко зітхнув, та про це нічого не сказав. *** На західній окраїні Цетінє, в кучі батьків Горданки, в родинній чинбарні мати зі старшими дітьми вичиняла овечі шкури. Горданка, явно схожа на матір, вирізнялася тонкою юною вродою, тендітною поставою точеного тіла. Того ніяк не приховував простий буденний одяг. Поява гожого молодика, схвильованого до нестямності, справила сильне враження. Гість був явно особливий; і причина, певно, теж. Сполотніла Горданка відчула біду, неминучу й невідступну. Раде звернувся до мами, господині: – Молім, дозвольте попрощатися з Горданкою! Як рвалось його серце на шматки, як билося пташкою і помирало її серце, – було видно тільки їм. Горданка жахалась майбуття. І воно постало чорним днем цього невідворотного прощання. Закохані не усвідомлювали, що вони на виду в родини, і драматизм події був непередаваним.

– Нам щастя не судилося, кохана! Наших побачень рясно не було, а це – останнє, більше їх не буде! Я мушу прийняти сан і чернецтво. Далі – лиш обов'язки й сувора відповідальність.

– Я знала, відчувала, що тобі не пара. Я ж не панна, – пастушка, проста.

– Ти чарівніша княжни і я б ніколи тебе не зрадив! Якби ж ти для мене, якби ми могли побратися... Та я вдячний тобі за щастя й муку згадувати, мріяти про тебе в ці роки. Нащо доля нас звела? Пробач мені, що я піддавсь, посмів, у тебе закохався без надії! Пробач мені невідповідь твоєму почуттю. Трагедія – обірване кохання! Ми лишимось живі, а в наших душах – вбите щастя. Він обняв її – зомліла у його обіймах. Він цілував її, востаннє цілував, і плакав, неспроможний щось змінити. Відтòді у цих двох – лише минуле.

– Прошу тебе, за Драгана виходь.

Проза

27

Він сильний, добрий, дуже тебе любить. І ти його полюбиш, і народиш йому діточок. Мене ж – пробач! Та в сон прийди до мене, хоч приснися!.. А потім, якщо зможеш, – то забудь.

ПРАВИТЕЛЬ ЦРНОЙ ГОРИ 31 жовтня 1830 року. Цетінський монастир Особливе зібрання церковних і світських старійшин Црной Гори затягнулося. Радивоє Томов прийшов на зібрання блідий, але врівноважений і спокійний. Він звернувся до присутніх: – Поважні достойники, прошу вибачити мені, що не зміг з'явитися відразу. Вдячний вам за виявлену мені честь, за підтвердження заповіту владики Петара Пèтровича Негоша про його наступника. Відповідно до вашого рішення я приймаю світську владу і готуватимусь до хіротòнії. Старійшини схвально загули.

26 квітня 1831 року, острів Ком на Скадарському єзері На острові Ком у церкві Богородиці, де усипальниця роду Црноєвичів, митрополит Рашко-Призренський Захарій рукоположив 17-річного Радивоя Томова в чин ієрея і возвів у архімандрити під іменем Петара Другого Пèтровича Негоша. Наступник Петара Першого прийняв і світську, і церковну владу. Митрополит Захарій: – Милістю Божою владика Петар Другий, духовний пастир чорногорців і бердян! Хай продовжаться його благословенні дні! Молодий владика Петар Другий: – Хай пресвята мати Божа огортає своїм покровом землі чорногорців і бердян! І хай береже мирний і ратний труд нашого православного люду! Готовий служити Црній Горі вірою і правдою, на мирному й ратному полі.

28

Лiтературний Чернiгiв Травень 1831 року. Цетінський монастир. Зібрання церковних діячів і старійшин родів Црной Гори

Владика (в народі владика Раде, в історії владика Негош): – Поважні достойники, час прийняття державної влади наступником ніс небезпеку, та вона подолана. Губернатор Радонич спійманий на листуванні з австрійським генералом із Котора. Зміст листування – зрада Црной Гори. Засудження до страти замінено висланням: не хочу починати правління з крові й горя родини губернатора. Та з губернаторством у Чорногорії ми покінчили. Для вшанування пам'яті владики Петара Першого найближчими роками маємо збудувати на Ловчені церкву-усипальницю. А вже до осені треба створити сенат – керівний орган державної влади в Црній Горі, наділивши його законодавчими, судовими й виконавчими правами. Інші невідкладні завдання зі зміцнення держави – створення добре підготовленої гвардії для підтримання внутрішнього порядку й ведення судочинства. Із внутрішніх проблем головною є потреба припинити міжплеменні чвари. Для виконання доручень владики і рішень сенату прислужаться воїни-перяніки. Цивільними життєвими завданнями державної ваги на ближчі роки є побудова доріг і мостів, облаштування власної друкарні, початок свого книгодрукування та відкриття шкіл для дітей і дорослих. Такі кроки з розбудови держави поведуть нас до європейської Црной Гори. Думаю, всі ці наміри достойне зібрання старійшин родів і духівників церкви підтримає. Присутні схвально загули, закивали головами.

Літо 1831 року. Беч (Відень), читальний зал університетської бібліотеки Обкладений книгами зосереджений читач студентського віку – владика Негош. Він у цивільному одязі заможного чорногорця, завсідник читальні Віденського університету. Читає, збагачується знаннями – і збирає вподобані книжки, видруковані всіма європейськими мовами, розшукує їх для придбання у свою цетінську бібліотеку. Молодого владику тут знають, упізнають – і не тільки тут, а в бібліотеках іще кількох університетських міст Європи. Його висока струнка постать особливо

Проза

29

приваблює юних аристократок. Вони не вірять, що цей гарний читачрозумака – чернець. Дві закохані в Негоша вродливі, статурні, чарівні панночки-аристократки у дорогих сукнях перервали його читання ввічливим проханням німецькою відійти від столу й дати відповіді на кілька їхніх запитань.

– Господáрю Негоше, ви правитель дикої гірської країни, але вражаєте всіх своєю освіченістю. До чого ви прагнете, вдосконалюючи свої знання?

– Моя країна бідна, а не дика. Постійно відстоюючи свою незалежність, чорногорці мусять дбати про обороноздатність, а не про освіченість. А правитель має дбати про все разом. Буде час, мої знання і зібрані мною книжки будуть потрібні чорногорцям так само, як зараз – кулі й порох.

– А хіба голови ворогів на палях навколо поселень не свідчать про дикість вашого краю?

– Те все не для нас і свідчить про дикість наших ворогів.

– А як ваші знання пригодяться чорногорцям?

– Я навчу їх того, що знаю сам: більшість – грамоті, здібних – ремеслам, а талановитих пошлю вчитися за кордон.

– Ви так впевнено кажете, ніби вже маєте такий досвід.

– Мої друзі вже грамотні, я освоїв із ними ремесла.

– А з яким своїм талантом ви зараз за кордоном?

– Ви кмітливі й меткі, як для гарних панянок. Я поет.

– Для кого ви пишете свої вірші?

– Пишу для себе, чорногорською, і читаю землякам. Вони люблять слухати поезії і співають їх як пісні: бо не дикуни.

– Вас образили слова «дикий край»?

– Вони ображають мій народ і мене як чорногорця.

– Вибачте, ми не хотіли завдати вам прикрості. Навпаки, хотіли сподобатись. Здається, не вийшло.

– Чому ж, я оцінив чарівну вроду й розум кожної з вас. Маю з ким порівнювати: чорногорські дівчата дуже гарні й тримаються з гідністю, – бо не дикунки, знають собі ціну.

– Мабуть, котрась із них уже володіє вашим серцем?

– Ваша правда, вже володіє. Її звати Чорногорія.

– Якщо ваша обраниця така, то чим ви її удостоїте?

– Найперша ознака любові – готовність до пожертви. Я готовий віддати все, що маю, і своє життя, моєму народу.

– Ви ще такий молодий, а мовите «готовий віддати життя». А коли виберете час для щастя?

– Заради обов'язку я мусив обрати щастя правителя. Воно інше, але

30

Лiтературний Чернiгiв

теж справжнє, бо жертовне. Безоглядно віддавати можна тільки тому, кого і що любиш. Усвідомлене щастя окрилює. Щасливий той, хто житиме в віках, і в тому – вищий смисл його рождення і страждання.

– Звучить пафосно. Та це про щастя обраних. А просте людське щастя – з вогнем кохання і щебетом діток?

– Ви вторгаєтесь у дуже особисте, про таке можна не відповідати. Та я скажу. Прийнявши сан духовного правителя, від особистого щастя, вогник якого вже горів, я мусив відмовитись. Тому й залишається тільки справді пафосне життя і щастя правителя. Владиці треба мати чіткі орієнтири свого обов'язку та бути готовим до найвищих пожертв. Або не ставати правителем.

– Коли ви встигли це збагнути, маючи так мало літ?

– Мої однолітки – вже вправні воїни. Кожен чорногорець мусить рано дорослішати. Нас мало, а ворогів – багато, ми не можемо довго ніжитись у пелюшках дитинства.

– Схоже, ви народилися з переконаннями правителя.

– Народився, як усі. Кожному з нас уготовлено окремий Божий замисел. Наше завдання – усвідомити його і виконувати сумлінно й чесно. Негош, чемно вклонившись їм, повернувся до своїх книжок. Спантеличені панянки переглянулись. Осінь 1831 року. Котор. Владика Негош на прийомі у австрійського генерала – Пане генерале, мета спокою в Чорногорії зобов’язує мене заручитися вашим гарантуванням того, що наявність австрійських суден у Боці Которській не спричинить агресії австрійських військ на суходолі. Наше добросусідство варте взаємоповаги до заходів безпеки. Ви гарантуєте мир на суші?

– Владико, я поважаю ваші інтереси і ваше прагнення вберегти свій край від небажаних воєнних конфліктів. Але чи не перебільшуєте ви цю небезпеку, даруйте, через свій юний вік?

– Пане генерале, повірте, мої побоювання небезпідставні. Я виходжу з досвіду нашого протистояння з османами.

– Ви порівнюєте військо австрійського імператора з османським?

– Якщо йдеться про загрозу моєму гірському краєві, моєму стражденному народові, то яка різниця, звідки насувається така загроза?

– Ми разом подбаємо, владико, щоб австрійської військової загрози з Боки Которської Црній Горі не було.

Проза

31 Осінь1831 року. Цетінський монастир.

Монастирським садом іде Тòме Пèтрович із синами –владикою Раде і шістнадцятирічним Пильо. Батько: – Раде, ти помилував губернатора Радонича, дарував йому життя, а негушці його зради не вибачили. Будинок його родини в Негушах спалено.

– Народний самосуд незаконний, тату, допускати його не можна. Хоч жорсткі рішення є і законні. Я так хотів уникнути крові, та не зміг. Наш суд старійшин постановив скарати на горло кількох голів племен за криваві міжусобиці.

– Раде, невже за братовбивство кара має бути – теж братовбивство?!

– Ви праві, тату, але багатьох засліплених злобою людей може спинити тільки страх смерті.

– Тобі важко, сину, справлятися з усім?

– Мені не важко бути правителем, бо я розумію, щó треба робити. За це я вдячний вам, своїм батькам, своєму роду і вчителям. Але важко приймати суворі рішення. І ще важко бути самому на людях. У горах завжди було легко, хоч там, крім отари і собак, бував лише маленький Пильо. А тут – робота з людьми, вони поряд, але правитель постійно тільки сам. Це важко. Пильо: – У тебе немає надійного друга, Раде?

– Я маю за старшого друга свого вчителя Симеона Милутиновича, хоч після обрання мене владикою, коли його підтримка стала мені найпотрібніша, він до мене охолов. Але я вдячний йому за отримані знання і спартанське виховання. Неодмінним незрадливим моїм другом є руський консул в Дубровніку серб Ієремія Гагіч, посередник між Црной Горою і Росією. Правда, ми спілкуємось переважно листовно, але його прихильність до Црной Гори і до мене справжня, щира, а поради завжди продумані й слушні. На жаль, у наших правителів немає права мати близького друга. Державними, а тим більше церковними бідами з ровесником не поділишся. Але в мене є і друзі-ровесники. Тільки я сам мушу обмежувати спілкування з ними. Мабуть, Джорджіє це зрозумів, бо був старший, і вчасно для себе відсахнувся від такої жорстокої для правителя нашої влади. Батько: – А хтось мав її взяти, і взяв ти. Сам же бачиш, Раде: тобі вона посильна.

32

Лiтературний Чернiгiв

– Але якою ціною, тату! Я мусив відмовитися від коханої дівчини, від власної сім’ї – і від самого себе. Це як живим лягти в труну…

– Думки рідних із тобою, ми молимось за тебе, Раде!

– Дякую всім вам, тату. Та мені тут буде набагато легше, як через рікдва між перяніків чи гвардійців з’явишся ти, Пильо. Я не тисну, брати вільні своїм вибором. Але чути тебе поруч буду радий. Осінь 1831 року. Стамбул. Палац Махмуда Решида, великого візира Османської імперії Великий візир: – Недавні повстання албанських, боснійських і герцеґовинських феодалів змусили нас шукати надійніших партнерів на Балканах. Молодий правитель Чорногорії Петар Другий заявив про себе як про сильного очільника. Привернути його до Великої Порти – вирішити зразу два питання: поставити Чорногорію під османський контроль і заручитися новим союзником. Значне збільшення підвладних йому територій повинне схилити всю Чорногорію під покровительство султана, як Сербію при князеві Мілоші. Це завдання посланникам. Військовим силам воно виявилося заскладним. Один із пашів: – А чи виконають його дипломати? Неспроста ж бойовий опір Црной Гори так неприступно незламний.

– Мають виявити всі свої здібності. На те й дипломати! Осінь 1831 року. Цетінський монастир До владики Негоша підходить молодий озброєний вояк. Це Драган. Він схвильований, невпевнений, розгублений.

– Владико Раде, благословіть! Перяніки Цетінє вибрали мене своїм новим ватажком. Ми всі готові виконувати доручення ваші, владико, й сенату. Благословіть нас!

– Бог благословить! Я радий за тебе, Драгане, і за всіх вас. Хотів, щоб так було, – і не помилився, що не став втручатися. Так і сталось. Тебе всі бачать, як я, всі знають тебе надійним, тому й перяніки обрали своїм ватажком.

– А я не радий, владико. І не знаю, як мені бути. Краще б мене не вибирали! Сам себе загнав у куток.

– Що ти кажеш, Драгане? Що тебе гнітить?

– Мучить ваше довір'я, владико! Я не обманював вас, не підводив, а таке відчуття, що тільки те й робив.

Проза

33

– Ти мене дивуєш. Це все через Горданку?

– Вона тут не причетна. Я сам ждав чогось і таки діждався. А тепер почуваюсь лиходієм.

– Драгане, лиходій тут я: знав, що не маю права на почуття, але піддався. Горданці світ зав’язав і тебе стільки мучив. Тому просив вибачення у Горданки і зараз прошу в тебе. Повір мені, я дуже хотів би вашого спільного щастя!

– Вірю вам, владико, але Горданка щодня, мабуть, плаче за вами, а ви кажете про це так спокійно.

– Душа моя кричала більше року, а це вже трохи втихла. Кажу про це тільки тобі, бо довіряю тобі, як нікому іншому. Тож вибирайся зі свого кутка, Драгане. Запали Горданці нове сонце. Я її сліз уже не спиню. А ти її не образиш...

– Ні, владико! Але вона любить вас і про все це згадувати дуже боляче.

– Дуже, Драгане... Тому більше про це не говоримо. * – Горданко, владика просив запалити тобі нове сонце.

– Моїм сонцем усю юність був він, як ти запалиш нове?

– Висушу твої сльози і зігрію тебе своїм коханням.

– Я пам’ятаю його обійми і його цілунки, Драгане!

– Ти запам’ятаєш мою ласку і мою віддану любов!

– Ти давно мені пам’ятний тільки дружбою, Драгане…

– То була моя любов, Горданко, терпляча і вірна любов!

– Я знаю, Драгане, я знаю. Але що я можу зробити?

– Полюби, Горданко. Ти раніше поважала. Тепер полюби. Зроби це для нього. Твої сльози мучать і його. А в моїй любові сонце є! Березень 1832 року. Цетінський монастир, засідання сенату Црной Гори Голова чорногорського урядового сенату Вукотич: – Османська імперія в обмін на васальну прихильність чорногорців до Великої Порти запропонувала Црній Горі взяти під своє підпорядкування нові території: пониззя річки Зети разом із Подгоріцею та єзером Скадар, південне адріатичне примор'я від Бару до гирла албанської річки Дрин і частину Герцеґовини на західному порубіжжі з Црной Горою1. Бычков Ю. Е. Черногория: от прошлого к настоящему. Страницы истории Черногории и российско-черногорских отношений. – М.: Декоративное искусство, 2008. – 368 с. – С. 89.

1

34

Лiтературний Чернiгiв

Відповідь владики Негоша.

– Османи мріють подолати героїчний спротив чорногорців і після тривалих безрезультатних спроб воєнної агресії вдалися до дипломатичних спокус правителя. Ціна названих територіальних щедрот із боку османів – визнання чорногорським правителем покровительства султана і султанів захист Црной Гори як автономної області в турецькій імперії перед іншими силами, як Сербії при князеві Мілоші. Таке мирне заволодіння Црной Горою ми відкинемо, як і пряму воєнну агресію. Ми пам’ятаємо, як ревно й непохитно боронив Црну Гору владика Петар Перший – і його заповіт вірності «благочестивій і христолюбивій Русі». Та й мене звати Негош, а не Мілош. Ця наша відмова спричинить нову хвилю воєнного османського втручання. Це станеться неминуче, тож маємо готуватись і пильнувати. Квітень 1832 року. Цетінський монастир Розмова молодих очільників гвардійців і перяніків.

– Драгане, ми не надто молоді – слухати промови стáрців сенату?

– Владика не старший від нас, а ці засідання навіть веде.

– Так він придумав цей сенат, а тепер його веде.

– Сенат вигадали до нього і не у нас. Владика його зібрав.

– Ти думаєш, він змусить наших чоловіків трудитися?

– Здравку, це ми і твої гвардійці з моїми перяніками маємо змусити. Звичай вояків носити кремінні ружжа й курити файки застарів. Владика хоче привчити чоловіків до роботи – і привчить.Ти ж чув: ніде в Європі нема таких здоровенних дядьків, як у Чорногорії, і ніде нема таких лінивих чоловіків при перевтомлених женах…

– Так ми ж воюємо, Драгане! І так було завжди!

– Це завжди ми й поламаємо. Рýжжа нам куплять нові, будемо швидше стріляти. А між боями – будувати. Міста, дороги, мости й фортеці. Така воля владики.

– От голови з паль прибрати треба: вони смердять.

– А якби не смерділи, то хай би були?

– Так не тільки сенат, а й пугала придумали не ми.

– Поки ми били турків, Здравку, у світі нове придумали. Буде нове! Квітень 1832 року. Цетінє Драган усе ще не виконав прохання владики. Сонце нерозділеної любові пекло тільки Драгана, випікало його душу, ще зовсім молоду, дев’ятнадцятирічну, але вже таку зболену терзаннями зневіри й самоти.

Проза

35

Він не міг і не хотів набридати Горданці, часом навіть уникав її, особливо в тяготах служби. Все закінчилося – чи почалося тим, що Горданка сама його такого колись побачила, незвично обтяженого, аж чорного, здивувалася його змореним виглядом і не могла не спитати, що з ним.

– Мене випалює вогонь, який нас двох зігрів би, осіяв! – відповів Драган. І посміхнувся так болісно, так гірко, що бідна дівчина розплакалась і втекла. Ніч вона не спала, терзала себе і врешті усвідомила, що далі так не можна, що біль її розпачу вже не тільки особистий, що він почав згубно впливати на її близьких, – і явно зводить зі світу Драгана. «З моїм коханням покінчив обов’язок владики, а з Драгановим – і з ним самим – покінчу я?» Вона жахнулась від цієї думки. Не тому, що він її розлюбить, а що вона сама вже спричиняє хлопцю такий страшний крайній стан. Він часом був веселим, радісним біля неї, а тепер віддалився, почужішав, і що страшно, згасає: знехтуваний, а безцінний! * Вечоріло; Горданка знайшла Драгана одного біля дому. Її серце стислося жалем, а горло перехопило судомою. Вона розуміла, що жаліти дужого хлопця не годиться, і не стала б цього робити. Та відчувала: ні щось висловити, ні щось виправити не може; її душили сльози. «Ти прийшла ятрити мені душу?» – спитала вона сама себе голосом Драгана і вперше засоромилася своїх сліз. У Драганових очах сліз не було і, мабуть, не могло бути, але очі його блищали, і ніяк не життєрадісно. Тільки тепер вона зрозуміла, чому Драган такий зморений і зчорнілий: він втомився горіти за двох, переживати за двох, вболівати за неї і за себе. Мабуть, усьому є межа. Скільки років його нерозділеному коханню? Або сім, як її почуттю до Раде, або й усі десять. – То пів його життя. От і витлів жар, до попелища… Драган мовчав. Оговтавшись, заговорила вона: – Я можу тобі чимось зарадити?

– І зарадити, й допомогти нам давно вже треба обом, разом. А поодинці – хіба щоб з’ясувати, хто перший впаде.

– Я мов підглянула те, що буде поодинці, – і злякалася.

– У тебе не все так погано, Горданко. Думаю, тебе і без мене хтось підтримає. Твоя врода надихає, її багато хто цінує. А в мене справи гірші. Схоже, я не вмію жити без тебе. Не навчився. І тому життя стає не цікавим і не потрібним. Єдине, що мене ще турбує, – боюсь твого прозріння, усвідомлення непоправимості. Бо ми ж не з каменю, це я точно знаю.

– А я вже це все зрозуміла. Тому й прийшла.

– Навряд чи все ти зрозуміла. За тобою зараз така сила! Колись мені здавалося, мене ніщо не спинить і не зламає, і моєї сили нам завжди

36

Лiтературний Чернiгiв

вистачить, обом, на двох. А от щось раптом відбулось, навіть не знаю що, – і ту могутню силу відчуваю тільки за тобою. Відштовхнеш мене, – і я зникну…

– Не відштовхну, Драгане. Я без тебе теж не вмію жити. Тільки дай мені трохи часу! Травень 1832 року. Цетінє – Нарешті ти ожив, засяяв, Драгане! Тепер тебе впізнаю!

– Ти дала мені надію, і я знов найбагатший на світі.

– Це ти мені даєш надію, що життя триває.

– А звідки сумнів, Горданко? Гірке чи жорстоке, життя є.

– Я бачила, що є, та думала, що не для мене.

– І мій погляд молитовний тебе в тім відчаї не рятував?

– Ти перебільшував про мене, тому я не зважала.

– Хіба любов перебільшує? Вона нагадує нашим будням про свято, про краще в кожному з нас. Наше свято чекає нас, Горданко!

– Мабуть воно вже є. Лишилось нам обом його збагнути… Травень 1832 року. Цетінє Після переможної квітневої битви чорногорців із турками біля Височиці рештки розбитого семитисячного турецького загону сховалися в Подгоріці. Спроба чорногорців вибити турків із Подгоріци була невдалою через неузгодженість дій. Кілька очільників племен звинуватили в невдачі владику Негоша. Час до літа 1833 року минув у прихованому протистоянні владики й тих неприхильних до нього очільників племен. З ворогами-чужинцями Негош воював легше. Із підступними «своїми» – боровся тяжко й виснажливо... Душевною розрадою Радивою став приїзд Пильо: йому вже 18, батьки його відпустили. Він вступив до гвардійців, а вечорами приходив на теплі вчені бесіди до брата. Обидва знов раділи зустрічам, як у дитинстві на Ловчені. Вперше за багато літ відчув Раде впокій родинного гнізда. Червень 1833 року. Австрія, посольство Росії у Відні Голова чорногорського урядового сенату Вукотич: – Від імені сенату Чорногорії я звертаюся до російського імператора з прошенієм:

Проза

37

«Всемилостивейше благоволить дозволить» Синоду Руської церкви возвести Негоша «в архиереи нашей митрополии»2. Російський посол у Відні Татіщев: – Ми підтримуємо це прошеніє і рекомендуємо міністру закордонних справ Нессельроде взяти Петара Другого Пèтровича Негоша, який прямує в Росію, «под своё особое покровительство». Читає лист: «Твёрдость и чувство справедливости, проявленные Негошем в правительстве своей страны, снискали ему доверие сограждан, и хотелось бы полагать, что, совершив его посвящение в сан епископа, Император даст ему возможность осуществлять свои полномочия с ещё большей эффективностью». 3 6 серпня 1833 року. Росія, Санкт-Петербург, Спасо-Преображенська лавра У присутності імператора Миколи І відбулась чергова хіротонія – посвячення владики Петара ІІ Петровича Негоша в єпископи «богоспасаемых черногорских и бердских областей»4. Рішення про це, за згодою імператора, Святійший Синод прийняв сам, без консультацій із сербськими церковними ієрархами, бо Сербського патріархату тоді ще не було. Не консультувався Синод і з Константинопольським патріархатом, який керував тоді сербськими єпархіями.5 Відбулась аудієнція єпископа Негоша у імператора в Зимовому палаці. Микола І, вражений зростом молодого гостя, зауважив: – Владико, повинен визнати, що духовний очільник Чорногорії значно вищий від імператора Росії. Владика Негош: – Що ви, ваша величносте, вищим від російського імператора є тільки Бог!6 *** Осінь 1833 року. Цетінє, Власька церква. Проповідь владики Раде перед мирянами про податки – Црна Гора переживає важкі часи. В Петербурзі нас підтримали Бычков Ю. Е., 2008. – С. 247. Там само. – С. 247 4 Там само. – С. 247 5 Там само. – С. 90 6 Там само. – С. 247 2 3

38

Лiтературний Чернiгiв

висвяченням владики в єпископи і грошовою сумою. На неї куплено друкарню. Вона вже в Цетінє. Для мене незвично носити фелонь і клобук. Я думаю, як заплатити за свинець, за порох і як – гвардійцям за службу. Нам треба зібрати податки. Чорногорці повинні підтримати свою бідну державу. А зміцнівши, вона подбає про своїх громадян. Я вірю в Бога і в наше майбутнє. Чорногорці, вірте зі мною! Податки – це нагодовані діти гвардійців і перяніків, це поміч вдовам і осиротілим матерям. Це наш захист. Заплатимо податки – підтримаємо себе!

– Підтримаємо!!!

1834 рік. Чорногорія, Цетінє Почала працювати куплена Негошем у Росії друкарня: південнослов’янський світ збагатився на ще один, чорногорський кириличний книгодрук. Настала черга відкриття державних шкіл. Цьому заважали криваві сутички на кордонах із османськими васалами: де вбито дорослих, діти – пастушки-годувальники родин, їм не до шкіл. І всі раділи першим виробам порохової майстерні в Цетінє…

1834 рік. Росія, Святійший Синод Руської православної церкви Рішенням Синоду Петар ІІ Петрович Негош рукоположений у сан архієпископа (заочно). Того ж 1834 року. Чорногорія, Цетінський монастир По завершенні будівництва церкви-усипальниці на вершині Ловчена владика Негош хотів перепоховати там останки свого попередника Петара Першого і прийняв рішення причислити його до лику святих як Петара Цетінського. Така поспішність у канонізації (не спливло 10 років по смерті канонізованого) викликала невдоволення керівництва Руської церкви. Тим більше, що Негош із російськими ієрархами про це не радився. Ще більше обурилися серби. Ієрарх Сербської православної церкви – Негошу: – Ми розцінюємо канонізацію Петара Першого Цетінського як акт, що суперечить єдності сербства і веде до віддалення Црной Гори від Сербії. Владика Негош:

Проза

39

– Я будую свою державу і свою церкву. Це держава чорногорців і церква чорногорців. Вони не можуть бути сербськими. Осінь 1836 року. Цетінє, бібліотека владики Літо 1836-го року було посушливе, в Чорногорії недорід. Передбачаючи небезпеку голоду, владика збирається їхати в Росію просити коштів на закупівлю хліба. Владика Негош до Драгана: – На час мого від’їзду ти відповідаєш за виконання розпоряджень сенату і за порозуміння з гвардійцями.

– А як бути, якщо приймуть лукаві рішення?

– Не показуй, що бачиш лукавство, але й виконувати таке не поспішай. Якщо зацікавлені зуміють лукаве протягнути, вони ж добиватимуться його виконання і себе викажуть. Твоє завдання – знайти союзників і вчинити, як годиться. І з гвардійцями тримайся в дружбі й довір’ї, щоб у праведному бути заодно. Я довіряю тобі, і ти собі довіряй.

– Можуть бути голодні заворушення, владико.

– Можуть. І перяніки в Цетінє, і гвардійці скрізь –ви маєте стерегти неторкані запаси на чорний день і скупо та справедливо їх розподіляти, щоб протриматись як можна довше. Я не знаю, коли вернусь. Прошу взяти й сховати цей хрестик із ланцюжком і перстень зі смарагдом. Якщо у вашу сім’ю прийде скрута, виміняєш якісь харчі. Спочатку за одне, потім за інше. Не жалій. Здоров’я і життя ваші з Горданкою і дітей цінніші за коштовні відблиски. Прошу взяти, Драгане!

– Дякую. Та постараюся їх зберегти і вернути вам.

– Життя і здоров’я рідних збережи, а як виживемо, то колись викупимо. Обіцяй мені всіх уберегти!

– Обіцяю, владико. І вас хай береже Господь для всіх нас!

– Дякую, Драгане. Ходи з миром. Драган вийшов, торкаючись очей. Лютий 1837 року. Росія, Псков. Друга поїздка владики Негоша в Росію Територіальні та економічні проблеми Чорногорії, сприяння у вирішенні яких просив владика Негош, спонукали імператора відмовити владиці у приїзді в Росію. Тільки після наміру владики звернутися

40

Лiтературний Чернiгiв

по допомогу в Париж йому дозволили приїхати в Росію, але, розбираючись із чорногорськими справами, три зимово-весняні місяці тримали владику в Пскові. Це не був арешт, владика міг спілкуватися з губернатором, політиками і священиками. Вклонився Михайловському, рідним місцям свого кумира Пушкіна. У Святогорському монастирі відправив панахиду його пам'яті. Смерть генія владику потрясла.

23 травня 1837 року. Санкт-Петербург. Прийняття Негоша імператором Миколою І – Владико, ваш намір їхати в Париж був дуже необачним. Ви ризикували стати недосвідченим знаряддям у руках наших спільних недругів.

– Ваша величносте, йдеться про голод у моїй країні, про життя моїх і так нечисленних співвітчизників. Я мусив обрати хлібну допомогу, а не зручного союзника.7 – Ваша гарячковість у рішеннях зрозуміла, владико, але неодмінним другом Чорногорії є і завжди буде Росія.

– Наша вдячність Росії безмежна, як і особисто вам, ваша величносте, за вашу незмінну батьківську турботу!

– Відтепер ми збільшуємо нашу щорічну допомогу Чорногорії з однієї до дев’яти тисяч дукатів.8 – Дуже дякую, ваша величносте, я поспішу з цими грошима додому, купувати зерно і рятувати чорногорців від голоду. А частину коштів потратимо на будівничі роботи.

– На ваше прохання, владико, ми пошлемо в Чорногорію гірничого інженера. Він зможе виявити й оцінити багатства ваших надр.

– Увага Росії до наших проблем, ваша допомога – неоціненні. Вони ввійдуть в історію, ваша величносте!

– Ми раді сприяти розвитку і розквіту Чорногорії! Відтоді політичне тяжіння Чорногорії до Росії зміцніло. Наказ попередника Петара І «Богу молись і Росії держись» владика Негош виконував чесно. Та при всіх державних скрутах і недородах до братівросіян він більше не їздив. Літо 1837 року.Чорногорія, Цетінє – Поздоровляю вас, ви вдома, владико!

– Дякую, Драгане! І тобі бажаю здоров’я! Що скажеш, ватажок перяніків?

7 8

Бычков Ю. Е, 2008. – С.249. Там же

Проза

41

– Тяжкий голод у горах триває. Він забрав багато життів.

– В’юки з зерном гвардійці вже доправляють у кожне село. Треба буде створити і щороку поповнювати державний продовольчий запас, навчитися берегти його від гризунів і більше не допускати людських втрат. На жаль, наші благодійники далеко від нас і не поспішали з допомогою. Я змушений був три місяці томитися у Пскові без дозволу прибути в північну столицю. На цьому з такими поїздками покінчено.

– Владико, заколот, про який вам повідомляли, мав продовження, і ми мусили гасити все навіть стратами. Інакше османських призвідників не позбутися. Вони постійно проникають із Подгоріци. У подавленні заколоту гвардійцями загинув ваш брат Пильо…

– Юний Пильо! Він навіть не встиг одружитися! Мій лагідний розумник, вірний помічник на Ловчені. Мій душевний гість у Цетінє... Яке горе… А скільки смертей від голоду! Як це все пережити? Для ворогів ми маємо суворий закон. А смерть – поза законом… А як твоя родина, Драгане?

– Велика дяка вам, владико, за вашу завбачну допомогу. Вона врятувала життя двом маленьким діткам. Їх тепер у нас четверо.

– У вас народилися близнята?

– Ні, я підібрав у горах двох сиріт, і ми всі вижили. Але хрестика я таки не продав і поверну вам.

– Рятуючи когось, врятуємо себе. Я знав, Драгане, що в тебе чуйне серце. Колись жалівся своєму батькові, що владика – на людях, але сам, один, без друга, без розради. Бачу, помилявся: ти мій помічник і однодумець у державних справах і рідна душа, наче брат. Бідний мій Пильо… Але хтось добре знав, якою стежкою тобі, Драго, вертати кіз із пасовища…

– Ми молимось за вас, владико, дякуємо Господу і вам!

– І я Богові дякую і вам, Драгане! Та боляче, дуже боляче! * …Він сам позвав брата, – і Пильо загинув… Яке горе для батьків! Чим він їх утішить? Хто розрадить його самого? Йому тільки 23, а він уже поховав свою любов, мусив пережити мовчазну зраду вчителя – і тепер не застав свого братика Пильо. Який чесний, який світлий виріс у нього брат! Друг дитинства, став дорослим другом. Хотів бути воїном, нічого не боявся, за спинами не ховався. На секретаря владики вчитись не схотів, – «бо й так постійно в нього вчиться». І все обірвалось. Усе, крім горя, болю, докорів собі...

42

Лiтературний Чернiгiв Осінь 1837 року. В Цетінє відкрили перші державні початкові школи.

Родинний дім – куча Драгана і Горданки. Звичайна споруда притуленої до скелі тристінної чорногорської кам’яниці з односхилим червоним черепичним дахом. Стіни її муровані з дикого каменю, майстерно тесаного каменярами, з маленькими прозорами-вікнами. Перекриття між поверхами і спальні полаті дубові. В східному верхньому кутку муровання – досконало складена сланцева піч, мов священний вівтар вогнепоклонників. Інтер’єри прикрашені кольоровим вовняним тканням, білими овечими шкурами. Горданчина врода розквітла, стала жіночнішою. Драган: – Горданко, владика відкриває школи. А ти могла б навчати дітей у нас удома. Я переконаю владику, що ти будеш грамотнішою від усіх інших учителів. Що скажеш на це?

– Ти вже все вирішив і питаєш моєї думки чи згоди?

– І вирішив, і думки, і згоди.

– Думаю, ти правильно вирішив і я… згодна.

– Слава Богу! Бо скільки можна ховати твою начитаність! Драган у бібліотеці владики в Цетінському монастирі: – Владико, відколи ви навчили Горданку грамоті, щоб дотягнутися до вашого рівня, вона таємно від вас перечитала всі книжки, видрукувані кирилицею, які знайшла в Цетінє.

– То вона не брала у мене книжок, бо вже читала їх! А хитрувала: перекажи мені зміст, і я знатиму.

– З малими дітьми Горданка прив’язана до своєї кучі, але можна було б відкрити один клас прямо у нас удома, і малим сусідським учням буде недалеко ходити.

– Добре придумано. Це твій план?

– Мій, і Горданці теж сподобався.

– А як бути з вашими дітьми?

– Вони слухняні. І хоч іще малі, нишком сидітимуть і теж учитимуться.

– Отже, буде ще один клас у Цетінє. Ні, початкова школа: Горданка і далі вчитиме своїх учнів у вашій кучі. Осінь 1837 року. Цетінє. У друкарню, де третій рік працював руський друкар Домін, зайшов владика Негош. Всюди сохли свіжовіддруковані сторінки Псалтиря.

Проза

43

Домін владиці Негошу: – Рад видеть вас, владыко, в вашей типографии! К началу занятий будут новые свои Псалтыри.

– Почнуть школи працювати, виявиться в когось хист і можливість підготувати навчальний посібник. І, може, й не в одного вчителя. То ми видамо й ті книжки. А поки – свіжовидані Псалтирі повеземо новими дорогами з новими мостами в нові наші школи! …Црна Гора продовжувала відбивати атаки ворогів і прокладала нові дороги між містами й до монастирів. Літо 1838 року. Цетінє Біля Цетінського монастиря збудована простора резиденція владики Негоша, названа «Більярда». Там розмістились канцелярія Сенату, бібліотека, робочий кабінет і покої владики, зброярня перяніків. Здравко і Драган: – Драгане, ти знаєш, що те величезне асталище-стіл, те важенне гуляйполе з зеленим суконним верхом тягнули з Котора до Цетінє аж п’ятдесят гвардійців?

– Але ж подужали? Не жінкам же й таке робити!

– А ти можеш пояснити державну роль того асталища?

– Можу, Здравку: то школа дипломата. Кілька років тому ми спровадили губернатора зі Црной Гори…

– Того зрадника треба було повісити ногами догори!

– Ми не дикуни, вчинили по-європейськи: і губернаторства збулись, і османів з австріяками ужалили. Хоч удар був лише по губернатору. І на тому сукні вибирають таку єдину кулю і так по ній б’ють, щоб не просто зачепити кілька інших, а і в лузи їх загнати. І владика на тому столі всю недружню до нас Європу палицями перештурхає – і в мішечки позапихає! І поки це робить, справді шукає рішення, як бути з недругами.

– Ти не вигадуєш, Драгане? Він молодий – то забавка.

– Наш владика дуже розумний і в пусте не бавиться. Той стіл владики містить усю Європу. Тому й важкий. Прийняті там політичні рішення утверджують Црну Гору в Європі, тому й палати правителя звуть «Більярда».

Лiтературний Чернiгiв

44

Літо 1840 року. Скадарське єзеро, острів Лесендро Владика Негош: – Здравку, на цьому острові, поряд із історичною Враніною, нашим давнім коренем віри і майже на виду турецької фортеці Бєсац у Вірпазарі треба збудувати твердиню. І не пускати османів на північний захід Скадару.

– Добре, владико, збудуємо. Тільки це не постріл, фортеця на острові постане не зразу. Та обов’язково стане! Здравко й Драган: – Драгане, відколи ми будуємо тверджаву Лесендро, то ті, то інші старші воїни виявляють сумнів щодо її неприступності. Може, треба було б врахувати їхній воєнний досвід?

– Здравку, нездоланні фортеці – рідкість. А турки в час цієї будови притихли, і бодай цим задум владики виправданий. Літо 1843 року. Цетінє, «Більярда», бібліотека Здравко приніс владиці печальну звістку.

– Турки спалили фортецю Лесендро, оборонців побито. Недруги сміються: на Лесендро погорів сам владика! А великих човнів, щоб відбити фортецю, у нас немає.

– Здравку, передай усім: я готовий віддати ворогам половину наших фортець, потім ми їх відіб’ємо. Та я не поступлюся жодною літерою алфавіту мого народу! Негош не знав, що вже ці слова увічнять його в історії, бо для правителя таке осягнення – одна з вершин гуманізму. Що в найвищих гуманістах поряд із ним – українець МиклухоМаклай, один із нащадків козака, прототипу Тараса Бульби. Дитиною мандрівник потерпав від глуму дітей через вади вимови – і взявся довести рівність усіх. А норвежець Нансен допомагав голодним і біженцям світу. І що іншого достойника світу, теж борця за хліб для землян, росіянина геоботаніка Вавілова сталінські кати нещадно згноять у тюрмі. Негош не знав, що новозбудована простора кам'яниця «Більярда» буде холодною, простудить його до сухот і підступно вкоротить йому віку. Лікування в сонячній Італії не врятувало: в 1851-му, за день до 38-річчя, його не стало. Закінчення в наступному числі м. Київ

Поезія

45

«НЕ ЗГУБИ, ЩО НАРОДЖЕНЕ БОГОМ» Поезія завжди зворушує людське серце. Її Величність – то дар Прометея. І те, що молодь завжди тягнеться до поетичного слова – явище природне. Усвідомити самого себе у цьому складному світі, висловити своє захоплення його незбагненною красою, вимовити свої почуття, душевні пориви є життєвою необхідністю чи не кожного. І тому не дивно, що на полицях книгарень так багато поетичних книжок. І коли я серед них надибую на справжнє мистецьке диво, де кожний вірш зворушує, вражає глибиною думки, то душа радіє. Ім’я Станіслава Новицького сьогодні уже добре відоме шанувальникам поетичного слова. Твори його оприлюднювалися на багатьох сайтах, порталах, друкувалися в українських часописах, газетах, зокрема – «ЛУ», «УЛГ» та інших. Дебютував і в журналі «Літературний Чернігів» двома добірками, зокрема у 1-му та 3-му числах 2020 року. Того ж року (2020) побачила світ його перша поетична збірка «Акафіст коня». У передмові до неї Віктор Терен так сказав про поета; «Станіслав Новицький – один з найталановитіших поетів молодої поетичної генерації не тільки на Кіровоградщині, а й Україні. Його образне мислення вільне й несилуване, природне й органічне». З таким визначенням важко не погодитися. Юнак заявляє про себе дедалі вагоміше. Свідченням тому є підготовлена ним нова книга поезій, рукопис якої я прочитав не один раз. І від того маю велику насолоду. Може, комусь деякі поезії поета видадуться дещо незвичними, абстрактними, ніби вони вихоплені з контексту більшого твору. Але то тільки перше враження. Адже у кожному рядочку, слові є настрій, образ – цілий всесвіт поетової душі. З сторінок книги ніби лине свіжий поетичний вітер. І ми вже відчуваємо, як пахне полин на узбіччі, якому сниться степ, бачимо небо, «яке баби вишили на білій сороці», бачимо журливі очі коня, який любить нас, а ми про нього забули. І вже не треба дошукуватися троп, образів, якихось особливих рим, розповідати літературними термінами про їх вплив на читача у тих чи інших творах. Та це й просто неможливо. Бо вся суть в енергетиці слова, яка діє на нас поза всіма правилами віршування. І її не можна ні побачити, ні пояснити. Він пише про все, до чого доторкується серцем, від чого воно радіє і болить. Станіслав Новицький – селянський син з діда-прадіда, і світло сільського дому живить його душу найсвятішими почуттями. Рідна оселя, лагідна мати, квіти, що цвітуть сонцем, і запах осені, і гори та байраки, і «вітер, що пробуджує степ», і його серце – всі ці мотиви озиваються чи не в кожному рядочку. Разом з тим, повсякчас, відчуває як «ніч ходить вулицями старого міста викуруючи останню цигарку». У багатьох творах автор проймається нашим непростим минулим. Душа його ліричного героя є складовою цілого народу, закоріненого в сиву давнину, його степи і байраки («мені й досі сниться скіфський курган...»). З тривогою

Лiтературний Чернiгiв

46

говорить про сучасний світ, який швидко змінюється, деградує, про Україну, наше непросте сьогодення («Будуємо глиняні хати»), про швидкоплинність життя («Сьогодні земля заховає когось у собі знову...») і невмолиму любов до нього: Кожен стук, Кожен крок – Це життя. Не згуби, Що народжене Богом – Це любов, Це кохання моє... Більшість поезій Станіслава Новицького, що увійшли до другої збірки, – це інтимна лірика, в якій домінують спогади про палке кохання, часом ностальгія за втраченим, щось пережите, зболене. Почуття вирують пристрасно, поетично і вразливо. Кожне слово просвітлене теплом і любов’ю до коханої: Цілуй мене Я твій Я твій І степ навколо Як вві сні. Поет не завжди дотримується рими, пише вільно і розкуто, як художник кладе мазки на полотно. Його поезії немов живописні акварелі, вони емоційні, афористичні, алегоричні, часом абстрактно-манливі, образно-символічні, які пишуться не так розумом, як люблячим серцем. І я б не відносив Станіслава до поетів-модерністів, які вже набридли своєю «пластмасою». Він не відхрещується від традицій у літературі, але шукає нові художні засоби вираження, нові форми, стилістику, і це допомагає йому передати дух часу. Перечитуючи вкотре ці світло-бентежні поетичні малюнки Станіслава Новицького, ловлю себе на думці, що вони чимось нагадують мені твори молодого Павла Тичини. Певно, спалахом любові юної душі до незбагненно-чаруючого світу. Молодість, то період творчих пошуків – у формі, техніці вірша, жанровій різноманітності, то час самовдосконалення, поглиблення інтелектуального і образного сприйняття сучасності. Велика дорога у велику літературу пролягла перед юнаком. А як іти далі по ній, яких вдасться досягти висот, буде залежати від нього самого. Талант є, але треба його розвивати, а це передусім – наполегливо працювати. До уваги читачів подаю добірку поезій з цієї нової книги, яку назвав автор «Полудень». Михась ТКАЧ, письменник, головний редактор журналу «Літературний Чернігів», заслужений працівник культури України

Поезія

47

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃI q2=…i“л=" mnbh0|jhi

Народився у с. Павлівка Фрунзівського району Одеської області. З 2010 року проживає у м. Кропивницький. Друкувався у журналах «Дзвін», «Степ», «Буковинський журнал», «Німчич», газетах «Літературна Україна», «Українська літературна газета», в «Антології сучасної української літератури», «Антології молодої української поезії третього тисячоліття». У 2020 році вийшла поетична книга «Акафіст коня». Щойно побачила світ нова книга поезій «Полудень». Пропонуємо читачам добірку віршів з цієї книги.

ПОЛУДЕНЬ *** торкнувшись до плеча твого і розірвавши мить коли і ніч то перегомін птиць коли печальна музика очей затихне наче солов’їна пісня я доторкнувшись до плеча торкнуся губ твоїх і перегомін диких птиць замовкне наздогнавши спокій...

Лiтературний Чернiгiв

48 *** сьогодні на вулиці сніг з-під якого виглядає зелена трава ти одягла мою сорочку і стала прекраснішою ти змінюєшся як природа дівчино ти у моїй сорочці ти моя доля... Грудень 2020 *** Де наша осінь сповнена тепла коли і листя теплотою пахло земні літа це літо і зима це теплотінь що вже тебе торкає така печаль зимових вечорів така жага до теплоти і сонця що хочеться забутися в тобі що хочеться торкнутися тебе а все ж колись настане осінь і листя і тепло і світло торкне твоє волосся і завмре зоставшись в осені як світло ***

повертаєшся в село тільки у пам’яті згадуєш про тих кого більше немає про небо яке баби вишили на білій сорочці згадуєш про калину яку вишили згадуєш про великий клен біля дороги

Поезія

49 який також вишили як і небо як і калину на моїй білій сорочці

*** Все, що є, що було і що буде, що минуло, мов дощ. Я тебе вже ніяк не забуду, я тебе вже ніяк не збагну. Ось дорога до Бога, ось життя, що мина, що минає, як цвіт. Лиш дощі не минають, як сльози. Кожен стук, кожен крок – це життя. Не згуби, що народжене Богом – це любов, це кохання моє...

*** ця синь очей похмуре небо злива і цей бузок що сниться щовесни але ж весна весною з-за весни тебе зустріне

Лiтературний Чернiгiв

50 але ж весна як ти і ти весна

*** Дайте землі хліба сьогодні я бачив хустину на чужому паркані сьогодні земля заховає когось у собі знову як завше чиїсь сльози перетворяться на дощ на вранішній осінній дощ

*** спочатку ти повернешся з пам’яті потім твоє волосся буде всотувати білий туман у полі білий як вранішнє небо туман котрий залишився у моєму серці сьогодні знову спомин сьогодні знову печаль сьогодні соловей перелітаючи повз мій сад розповів про тебе і про білий туман який всотує твоє волосся

Поезія

51 *** Осене я хочу розірвати мовчання але не можу я хочу зустрітись з тими яких не бачу але не можу Осене скажи мені як побудувати місток через річку яку я не бачу... Жовтень 2020 *** після дощу ввечері завмирають тіні завмирає зелена трава на подвір’ї але я відчуваю що вона хоче доторкнутися до моєї шиї але їй заважає тиша... Жовтень 2020 *** ця мить цей вогник у вікні осіння паморозь на скорях

Лiтературний Чернiгiв

52 чомусь нагадує мені твою весну твоє зітхання цілуй мене я твій я твій і степ навколо як вві сні і степ як я і я як степ... Вересень 2020

ДЖИҐУХА

я знаю коли мовчать очі знаю коли твої руки хочуть доторкнутися до весняної квітки але не можуть бо весни немає лишилась тільки тінь листка на вересневій стежці тінь весни та фіалки тінь бузку та спомину ти мене повернула до спомину і він мене переслідує той спомин любові... Вересень 2020

Поезія

53 *** Осінь хоче напитись дощу вона цілує твої вуста перетворивши подих в печаль осінь як останній притулок зими перетворює наше літо у попіл перетворює наш подих в туман осене перетвори її червоні вуста на дві вишеньки щоб я зміг скуштувати її гіркоту та печаль Вересень 2020 *** Ти усміхнись мені – така у тебе доля явитись жінкою і жінкою піти ти усміхнись мені – бо я тебе люблю бо час чамріє в дивному світанні бо час як чад що не мина що десь далеко ходить але мені у дивному світанні степліло наче навесні

Лiтературний Чернiгiв

54 о жінко поміж трав тополь – ти дівчина ти янгол на землі... Серпень 2020

*** дні за днями роки як мана тільки усміх твій милий і рідний ти мені усміхнись як зоря як зоря вечорова та рання ранок осені ранок життя то найбільше на світі чекання ти мені усміхнись як зоря ти ж моє найдорожче кохання... Серпень 2020 *** А. Ш мені про тебе розповідає вітер ні то не попіл невідомих віршів то тінь втрачених мрій та сподівань я збираю слова як квіти

Поезія

55 щоби хтось прочитавши їх запозичив тепла та любові... Липень 2020 ЖНИВА

хто сьогодні повернувся з поля хто перефарбував поле у чорний колір я ж пам’ятаю що вчора там були золоті колоски пшениці а сьогодні тільки земля земля котра увібрала в себе всю порожнечу людської душі і тіла Липень 2020 ПОВЕРНЕННЯ ОСЕНІ

коли восени спаде листя коли остання бджола збиратиме нектар з квітів коли впаде останнє яблуко закінчиться осінь прощаючись з нами білим туманом у березі тоді ми пригадаємо про білу паморозь на чужих скронях а потім побачимо її на собі... Липень 2020

Лiтературний Чернiгiв

56 *** все рідше зустрічаю коней біля сільських доріг стало менше туманів у яких можна сховатись від світу стало менше душ з якими можна поговорити можливо кінь якого я бачив сьогодні то спогад з дитинства? можливо пісня яка лунала з поля то гірка печаль солов’я? Квітень 2020

СИВА АДАМАШКА

вітер лягає на осіннє ложе перетворюючи листя на попіл гойний день стрічає сонце в степу й білого коня котрий заховався в тумані менживо кінь біжить біля річки перетворюючи воду у сльози погляньте він плаче його сльози впали на вранішні трави і стали росою сива адамашка сповзає як туман з дерев і прямує до гирла річки а все таке млосне як ніч комуждо – це треба кого ж напитати про степ і про річку скоро не залишиться й травинки для коня й сліз для вранішньої трави... Лютий 2019 р. с Високі Байраки «Комуждо – старослов’янське слово кожному, кому ж бо... »

Поезія

57 БІЛІ НИТКИ

І. Сажинській Туман тримає у своїй руці білі нитки він обплітає ними чорні байраки і зелену конюшину котра тільки підняла свої руки до сонця... хоча зелена конюшина перетворюється на чорну після того як туман відкриває свої білі очі й починає дивитися на неї... Туман увійшов у тіло конюшини і почав цілувати її подих котрий відлітав від неї котрий першим променем сонця був у стані чорного поля у останньому дні та тихенько зіниці неба закрилися й хтось сказав хай небо її кохає без перестанку без подиху вітру й обплітання сну Скоро зимові ночі стукатимуть у двері туман розтинає свою сорочку і починає співати пісню про диво-квітку котра поряд з ним він танцює залишаючи білі троянди на порозі хати залишає останній кривавий лист...

Лiтературний Чернiгiв

58 НА БЕРЕЗІ КОХАННЯ І ЖУРИ

(Лірика 2017 – 2020 рр.) *** Замовкла тиша холодно й туманно надворі осінь небо золоте І двері скрипнули так ніжно і печально і подих твій весною розцвіте Отак як вже було і як уже не буде минає осінь вогник у степу І хтось колись таки мене забуде та ще горить мій вогник у степу...

*** хочу відчути запах твого тіла відкинувши все на світі бо цей білий абрикосовий струм п’янить ще трішечки і весна перетвориться у спомин наших з тобою днів у спомин нашої з тобою любови Березень 2020 *** озвавшись вітром або золотим промінням нашого з тобою сонця хочеться вірити в прийдешніх снах знову буде весна то тільки осінь може закохуватися у зиму

Поезія

59 у білу паморозь на моєму віконці до якого прилетить горобчик щоби заглянути у мої сни з тобою знову тільки з тобою бо білі вуста черешні всміхатимуться нам коли навіть на моєму віконці не буде маленького горобчика...

*** її очі холодні та вуста пекельно гарячі. через кілька століть можливо, хтось прочитає... та здивується запозичить тепла буде сонце таке ж золоте але пробачте! я не про небо та сонце я про ваше обличчя...

Лiтературний Чернiгiв

60 *** весна одягнула брунькове намисто сонце на взір цілило в мене своє світло коли вже на полі сніг перетворився на воду черешня в саду зацвіла білосніжною усмішкою зустрічає мене у прозрінні свого єства я заплющую очі й відкриваю своє серце! *** Говоритимемо про любов доторкнувшись руками до серця говоритимемо про печаль дивлячись один одному в очі тоді наші серця перетворяться на дві весняні квітки *** Ця юнка у червоному платті як весна усміхнулась мені не дивлячись на те що я пережив більше зим ніж весен більше осінніх дощів і печалі...

Поезія

61 *** Зі мною говорили квіти зі мною говорив сад зі мною говорила ти дивлячись на яблуні у моєму весняному садку *** Ви про любов мені не говоріть, Нехай це буде тільки поміж нами. Бо що було? Одна єдина мить, Яка минула тихо з вечорами...

*** Молодою, красивою, милою... Ти до мене сьогодні прийшла. А вже завтра осінньою зливою, Ти від мене сама відпливла. Тільки знай, що на першім побаченні Більше сорому, ніж каяття. Але це більш не матиме значення, Ти кричиш: «Я, навіки твоя!» Бо минатимуть весни за веснами, І минатиме осінь сяйна. Ми залишились вічно щасливими, Доки сниться білява весна. А вже потім, дощі за дощами, Чорна сукня, і мармурна хіть. Ця любов не залишилась з нами, Бо таксист за дверима стоїть

Лiтературний Чернiгiв

62 ПРОМИНАЮЧИ ОСІНЬ

Проминаючи осінь. Стрічаємо зиму. Зима. Проминаючи весну. Цілуємо літо. Літа. Вже минула весна. А любові нема та й нема. Тільки сонце сумне. І обручка твоя золота. СРІБЛЯСТА ФІАЛКА

Її волосся пахне осіннім зів’ялим листям, її очі нагадують весняне цвітіння зелених садів, усмішка серпневої чарівниці, що хоче тебе заполонити з середини, губи червоні мов кров черешні, руки твої – дві квітки срібної фіалки, ноги – тендітне коріння яблуні... на її чолі досі зруб від моєї сокири... досі серце її палає у вогні степових трав! *** А. Ф. Тільки сонце й зелена трава, Перші промені нашого літа. Ми замовкли. Згоріли слова, Ніби в вогнищі пізні квіти. Тільки усмішка, мов каяття... Чи знайду я на тебе схожу?.. Вже не буде в ті дні вороття. Все минуло, мов мить. А може?.. Задихнулись в лункій німоті. Від богів нам прийшла покара. Час змінився – і ми вже не ті... Ти – видіння нічне, примара. м. Кропивницький

Проза

63

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃI nле*“=…д! g`a`pmhi

ПАСІЧНИК Оповідання Над Сіверським Дінцем серпневий вітерець ганяв отари білястих хмарин. Стояли чудові літні дні 2015 року… Микола Іванович Пасічник, сімдесятирічний пенсіонер-шахтар, із задоволенням оглянув своє володіння. Вулики стояли рівненьким рядочком у затінку старого саду, до паркану якого підбіг невеличкий гай із акацій, а далі по схилах крутобокого яру розбіглися кущі глоду та бузини. Духмяний простір цього рукотворного раю був просяклий щільним гулом працюючих бджіл… «Трудівниці мої…», – з посмішкою подумав старий і, застидавшись, зібрав цю посмішку у зашкарублу долоню правиці, розправляючи пальцями розкішні сиві вуса. Цього року, незважаючи на пожежі та війну, медозбір видався на славу. Старший з Пасічників узяв медку і з першоцвіту, і з акації, трохи менше з липи.., але теж-таки взяв… У липні стріляли дуже, особливо з «Градів».., палало все.., куди там літати.., але бджілки, спасибі їм, нанесли.

64

Лiтературний Чернiгiв

Микола Іванович непоспіхом підійшов до паркану… Зелена ковдра папороті, що покривала підніжжя гаю, тихо погойдувалася від подихів вітру, і від цього здавалося, що гай живе своїм якимось казково-загадковим життям, зберігаючи від праведного світу чиюсь таємницю… Тут, на південній околиці станиці Луганської, було тихо і спокійно… Війна ніби обійшла цю місцину.., вона буяла на підступах до станиці, потім у самісінькому її центрі, за її межами, згодом повертала назад.., немов би жартуючи. Відкочувалася і знову поверталася.., але якимось дивом, сюди не навідувалася. Тут було все так, як і до війни. Миколині хлопці, Тиміш і Юрко, жили з родинами у багатоповерхівках у центрі Луганської, обидва працювали на шахті. Коли почалася ота триклята війна, роз’їхалися… Старший Тимко повіз Людмилу з дітьми до Луганська, до тестя з тещею, там у них будиночок у Жовтневому районі. Й сам там залишився, вступивши в лави народного ополчення.. Молодший Юрко відвіз свою Танюшу з донечкою до Дніпропетровська, де у Старих Кодаках мешкали її батьки. Влаштувався працювати на якомусь оборонному підприємстві… Обидва хлопці кликали батька до себе: «Приїздіть, тату!» Та куди він від бджіл.., хто за ними доглядати буде, хто їх вбереже від негоди.., добрим словом зігріє. І так ледве пережили 2014-й! Яка страшнюча зима була… Зима в природі.., зима на серці, завірюха в мізках людських! Політики старий Пасічник не розумів… Усе своє трудове життя він прожив у СРСР. Справно ходив на роботу, сумлінно крокував на демонстраціях 1 Травня та 7 листопада, годинами висиджував на профспілкових зборах працівників вугільної промисловості… У партію його не кликали, хоча й мав дві медалі «За доблестный труд» та кілька грамот переможця соцзмагання. А він і не рвався… Коли на початку 90-х оголосили незалежність, він не радів, бо сумував за дружиною, яка передчасно померла від хвороби. Добре, що хоч діти вже дорослі… Тимко працював, а Юрась навчався у гірничому… За Україну вболівав.., але переважно на футбольному полі. Був палким прихильником луганської «Зорі» ще з часів, коли вона стала чемпіоном СРСР. Вболівав і за донецький «Шахтар».., не любив київських «динамівців», бо їм увесь час підсуджували. Оце і всі політичні уболівання старого Миколи… Ага, ще мовне питання… Змалечку розмовляв українською, бо батьки були з Полтавщини, під голодовку переїхали сюди… У армії став розмовляти російською, бо всі там так розмовляли… Повернувся на шахту, там також все російською… Отож спілкувався, як доведеться,

Проза

65

і українською, і російською… Та й не переймався з цього приводу… Бджолам все одно, як ти до них звертаєшся, вони не слова.., вони руки твої розуміють. Отак стояв сивочолий Пасічник біля паркану, дивився на гай і думав.., допоки я вам про його долю розповідав. *** Гай таки й справді зберігав чужу таємницю… Другого дня, коли до саду завітали вечірні сутінки, через паркан перебралася людська постать. Перебралася легко і швидко, і одразу ж загубилася поміж дерев, принишкла… Оглядівшись, чоловік упевненим кроком попрямував до будиночка. Старий Пасічник, повечерявши, збирався увімкнути телевізора, коли у двері тихенько постукали…

– Та хто там? Заходьте! – здивовано запитав старий. На гостей він не чекав. Двері прочинилися.., на порозі стояв Тимко: – Здрастуйте, батьку! – стишеним голосом привітався.

– Здрастуй, синку, – радо відгукнувся старий, не вірячи своєму щастю. – Ти звідки?

– Усе розповім, – посміхнувся Тимко. – Я на кілька днів.., встигнемо ще наговоритися. Він стрімко підійшов до батька і притис його до грудей: – Як ви тут?

– Та живу.., пасіку пораю, вас виглядаю… – відповів Микола Іванович, змахнувши старечу сльозу. – Роздягайся, синку, вмийся, ти ж з дороги, а я на стіл щось зберу, повечеряєш… Допоки Тимко борсався у літньому душі, старий приготував йому свіжу сорочку з власного гардеробу, поставив на газ каструльку з картоплею, нарізав хліба, сальця, вніс з погреба огірочків та пляшечку горілки власного виробництва. Медовуха вищого ґатунку… Спасибі Богу, батькова сорочка, хоч і тіснувата в плечах, але на Тимофія налізла. Він сидів за столом ще з мокрою чуприною, але вдоволений і охайний. Аж тут і картопелька підійшла, наповнивши кімнату присмаком скорого застілля. Микола Іванович поставив на стіл чисті тарілки, стограмові стаканчики… Налив синові повний, собі – для годиться…

– Ну, давай, синку, за зустріч, – дзвінко почаркувалися і випили. – Ти їж, Тимохо, їж… Не звертай на мене уваги, я вже повечеряв.

66

Лiтературний Чернiгiв

Сина умовляти не було потреби. Видко було, що прийшов здалека, натомився, а тому їв із задоволенням, непоспіхом, налягаючи переважно на сало… Випили по другій, а згодом і по третій… Коли гостинний батьківський стіл наполовину спорожнів, Тимко відсунув тарілку з картоплею, витер рушником губи і промовив: – Батьку, лукавити не буду, прибув я до тебе не на гостини, а у справах. Про те, що я прийшов, не треба нікому знати.., ані сусідам, ані друзям. Про справи свої я тобі обов’язково розповім, сподіваюся на твою допомогу, але про це трохи згодом… А зараз давай вип’ємо по четвертій, за нас чоловіків.., за наші чоловічі справи. Тимофій вихопив із тарілки кусень сала, поклав його на скибку чорного хліба, присолив зверху.., перерізав навпіл огірок. Старий налив синові чарку, собі половинку. Випили… Тимофій почав здалеку: – Як живеш батьку? Як справи твої? Укропи не чіпають?

– Спасибі Богу, синку. Живу як усі… Пенсію почали давати.., навіть заборгованість виплатили. Тільки ж ходити далекувато… З «сірої зони», через блокпост, та й там черга… Але нічого, раз у місяць можна… Магазини працюють, та ще й базарчик невеликий, але там все дорого.., перекупки та спекулянти втішаються.

– Від Юрка що чути?

– Працює.., хоча має клопіт з військкоматом. Обіцяють мобілізувати у наступному призиві. Дзвонив на минулому тижні.

– То хай не чекає.., тікає до тебе.., а потім до нас. У нас не зобидять.., платять гарно і регулярно. Щоправда не так, як у лаві.., але теж хороші гроші.

– А хто ж платить, синку?

– Звісно хто.., Росія.

– Боже правий, світ перевернувся… Платять гроші, щоб брат убивав брата…

– Батьку, не ми ж почали… Поки Федорович сидів у Києві, працювали і горя не знали. Шахти, заводи – усе гуло… А потім втрутилися американці, підбили бандерівців на Майдан, а тим взимку в Карпатах робити нічого, от і поперли на Київ, революцію робити. Та яка ж у біса революція, заколот, справжній заколот… на американські гроші. Та годі про це. Давай, батьку, краще вип’ємо! Випили не чаркуючись. Пом’янули матір.., Микола Іванович приніс третю чарку, плюхнув на дно, зверху прикрив окрайцем хліба. Так годиться при поминанні.., хвилину помовчав і сказав: – Хай і Марія з нами посидить, вона вже скучила і за тобою, і за Юрасем… Був у неї на кладовищі минулого тижня… Порозмовляли.

Проза

67

– Батьку, часи такі.., що всі скоро можемо зустрітися біля матері… І я, і Юрко. Війна іде, священна війна…

– Та яка ж вона священна, коли брат супроти брата…

– Священна, батьку, бо за Донецький край, Донбас наш рідний! Супроти американських прихвоснів та бандерівців…

– Синку, вони теж українці.

– Вони зрадили слов’янській ідеї… Ми їх сюди не запрошували, вони самі прийшли.., а непрошений гість гірше татарина! Сам мене цьому вчив.

– Та вчив, синку, але часи інші були і вороги інші…

– Так, час інший був. А вороги.., якщо він ворог, то його треба гнати з нашої землі. Чи не так, батьку?

– Та звісно, синку, що так.

– От і добре, батьку. От і порозумілися… Ходімо спати. Година вже пізня, завтра договоримо… Повнолиций місяць заглядав у шибу, кидаючи тінь від фіранки на підлогу. На ліжку міцно спав Тимко, гучно посапуючи.., видко було, що він давно вже відвик від сімейного затишку і тепер вдоволь насолоджувався ним. Старий Пасічник ще довго ворочався на дивані, дослухаючись до сопіння сина. Він тішився.., рідна ж кровиночка. А тому війна і політичні проблеми відійшли на інший план. Зрештою, і він, стомлений буденними справами та радістю зустрічі з сином, заснув… Місяць заглядав у шибу… Чи спить батько? Батько спав… *** Прокинувся Пасічник зарання. Сонце тільки-но прокльовувалося із-за виднокраю… Натягав з колодязя води собі і бджолам, обкурив і почистив вулики, всипав курям, а тоді вже почав готувати сніданок. Начистив і поставив варитися картоплю.., нажарив яєчню з п’яти яєць на салі, заварив свіжу заварку до чаю… Піймав себе на думці: «До обіду треба у центр сходити, закупитися. Взяти ковбаски, оселедця.., ще чогось смачненького. Ось поснідаємо, та й подамся…». Прокинувся Тимко. Вийшов у сад, перекинув на себе відро колодязної води, задоволено розтер розпашіле тіло рушником… Батько посміхнувся у вуса: «Як у юності… Наче й не було цих довгих років!». Сіли до столу… Старший Пасічник запропонував: – Мо’ по чарочці?

– Та ні, батьку, чого зрання день псувати. Хай вже перед сном…

– Ну, гляди, щоб не думав, що батьку жаль.

68

Лiтературний Чернiгiв

– Ну, що ви, батьку, як вам таке на думку спало…

– Добре, то налягай на сніданок, а опісля я у центр сходжу, закупитися треба… Снідали мовчки. Після сніданку Тимофій розшнурував свого рюкзака: виставив на стіл п’ять банок справжнього армійського тушкованого м’яса, дві хлібини у термопакетах, з десяток банок усіляких консервів.., з бокової кишені рюкзака вийняв пачку українських гривнів.

– Тримай, батьку, мого гостинця!

– Звідки таке багатство? Чи не пограбував кого? – жартуючи запитав Микола Іванович.

– Та ні, батьку, видали сухим пайком… Я ж на завданні, – і спохмурнів. Стривожився і старий…

– То мо’ й до магазина йти не треба? Тут он скільки їжі…

– Ні, ні, батьку, до магазина ви ідіть, купіть, що потрібно, – він підсунув пачку гривнів ближче до старого. – Та й для мене дещо зробите…

– Що саме? – уточнив старий.

– Мені треба знати, коли змінюється варта на блокпосту… Через скільки? О котрій годині?

– Навіщо це тобі?

– Пізніше, батьку, скажу…– уникнув відповіді син. – А ви собі тихенько поспостерігайте, постежте, з базаринками порозмовляйте.., вони часто через блокпост швендяють. Але обережненько так, не викликаючи підозри. Згода. Старий знехотя кивнув і зазбирався… Сонце вже у повну міру котило по безмежжю неба, підганяючи старого пасічника, аж допоки він не вийшов на бетонку, що вела до центру станиці… *** Дід Микола повернувся з базару пополудню… Приніс свіжого хліба, крупи, свіжої риби (на базарі вторгував), придбав пляшку немирівської горілки.., люди хвалили, то й вирішив попробувати з Тимком. На Тимкове прохання теж зважив.., розпитав у базарників, що цікавило, а потім й сам сходив до блокпосту перевірити. Переконався – все як казали… Тимофій тим часом обід приготував. Зварив борщ, пшоняну кашу з тушкованим м’ясом, з городу приніс зеленої цибульки, огірочків, помідорчиків.., накришив салату. Зустрів батька, як годиться, по-людськи…

Проза

69

Сіли за стіл чи то обідати, чи вже вечеряти… Старий Пасічник виставив казенну горілку, випили по повній.., справді гарна! Непоспіхом розповів батько сину про все, що дізнався в станиці. Той слухав мовчки… Пообідали, допили пляшку.., від незвички у старого пасічника зашуміло в голові, аж паморочитись почало. Зрештою Тимофій заговорив: – Батьку, завтра під вечір через оцей блокпост з нашого боку має проїхати машина, має проїхати без огляду… Це повинен забезпечити я. Як забезпечити? Шляхів тут небагато... або закидати блокпост гранатами… і скоріше всього загинути, або… змусити укропівців відволіктися на інші справи, на які.., я ще не знаю. Може, підкупити їх? Гроші є, але чи погодяться? Та й ризиковано про це вести розмову… Часу обмаль. І от що я надумав, батьку. Ти візьмеш завтра кілька банок меду, свіжовикаченого, і сходиш на базар поторгувати… Щось продаси, а, може, й ні.., але одну банку, як будеш вертати додому, подаруєш хлопцям на блокпосту…

– Лихе, синку, ти задумав. Гріх це! – перебив його батько.

– Війна взагалі, батьку, великий гріх. Але що маємо робити.., хтось же має боронити свою землю, – видихнув Тимофій. – Не такий вже й великий гріх.., я наколочу в банку снодійного. Укропи поп’ють чайку та й поснуть, а ми тим часом прошмигнемо… А ні, тоді вже гранатами! Від почутого у старого Пасічника розболілася голова… Він не став сперечатися з сином, мовчки встав з-за столу і ліг на диван. Мандрівка до станиці та випита горілка геть збороли його. Заснув щойно прихилив голову до подушки… Тимофій встав з-за столу і дбайливо прикрив батька пледом. Спалося старому неспокійно. У сні привиділося, як вони із малим Тимофієм ловили на Сіверському Дінці рибу… Ловили вудками.., багатенько й піймали.., вирішили віднести на базар, продати, щоб купити Марії хустку.., квітчасту таку, велику… Підійшли до блокпосту… і раптом Тимофій дістає із цеберка гранату і кидає.., а у відповідь кулеметна черга… Він бачить, як син замертво падає на сіру землю, щедро напуваючи її кров’ю. А потім… великі заплакані очі Марії… Не вберіг! Старий сахнувся… Була глибока ніч. Тимофій міцно спав на ліжку, а з портрета на стіні оберігала їхній сон Марія. Старий Пасічник усе для себе вирішив.., він усе вирішив, але заснути до ранку вже не зміг.

Лiтературний Чернiгiв

70 ***

Уранці Микола Іванович набрав з барильця свіжовикаченого меду.., липового. Розлив його по банках… Вийшло дві дволітрові та ще літрова.., обтер їх рушником і поставив на столі у кімнаті. Тимофій вже встав, голився біля невеличкого дзеркальця над вмивальником. Побачивши батька, посміхнувся: – Дякую, татку… Старий Пасічник нічого не відповів, махнув рукою та й вийшов з хати… Вже на подвір’ї, через шибу вікна, він спостерігав як Тимофій, вмивши обличчя, попахтив його одеколоном, схилився над своїм наплічником і з бокової кишені витяг алюмінієвий пенал.., розкривши його, дістав дві ампули і боязко оглядівся… Далі старий спостерігати вже не міг, він рвучко відвернувся від вікна.., йому стало лячно.., лячно за сина.., за себе.., за солдат, які мають куштувати оцей мед.., лячно за світ і людей, які чинять цей страшний гріх. Поспіхом відійшовши в глибину подвір’я, Микола Іванович схилився над невеличкою годівничкою, що правила курям за харчівню… У мізках вирувало.., думки не могли збігтися до купи, лише серце тенькало: «Це ж твій син! Це ж твій син!» та ще привидівся сумний погляд Марії зі світлини, що висіла у кімнаті… Це ж твій син! Тимко вийшов на подвір’я стишений, якийсь зовсім пригнічений, винувато сказав: – Тату, там я все залишив на столі… Запам’ятайте, дволітрова банка під зеленою кришкою, то для солдат.., інші можете продавати. Хвилину помовчав і додав: – Ви можете відмовитись, тату. Я все зрозумію, я не буду ображатися.., я просто піду і виконаю свій обов’язок… Старий Пасічник нічого не відповів… Він зайшов до будинку, зібрав до кошика банки з медом, кинув поверх них чистого рушника, сів, спершись рукою на міцну деку столу… «А мо’ й справді тіки поснуть, просто поснуть…», – махнувши рукою, рвучко підвівся і вийшов з кімнати…

– Отец, я после обеда подойду.., слышиш, часам к пяти-шести.., – пролунав йому в спину Тимофієвий голос. Старий Микола не відповів, а лише прискорив ходу й покрокував стежкою, що бігла до траси.. *** Того дня базарувалося добре… Вже до третьої Пасічник спродав свій мед, ще й за пристойну ціну. Першу дволітрову банку купили перекупники, що йшли на той бік.., хотіли купити й другу, але він збрехав, що пообіцяв знайомому. Літрову баночку купила вертлява молодичка, що, прицінюючись до меду, вгледіла таки, що його мед найсмачніший… Теж

Проза

71

зазіхала на дволітрову.., під зеленою кришкою, але він відмовив, спираючись знову таки на вигаданого товариша… По обіді базар почав розходитися… Зазбирався і Пасічник. Накривши рушником останню банку меду, покрокував до блокпосту: – Чи далеко зібралися, Івановичу? – зупинив його голос незнайомого бороданя, який з’явився нізвідки і весело дивився на діда.

– Та додому вже… – ніяковіло відповів старий, уважно оглядаючи співрозмовника. Розкішна борода з ниточками сивини, пишні вуса і Тимофієві очі… – Ти?!

– Не бійся, батьку, я поряд… – стишено відповів незнайомець. Блокпост жив своїм розміреним життям… Два молоденьких солдати перевіряли паспорти у пересічних громадян, що перетинали лінію розмежування. Щось запитували… Ще два, видко було, що надстроковики, здійснювали огляд машини, яка під’їхала до шлагбауму… У середині блокпосту сидів старший, розовощокий здоровань, і смачно затягувався цигаркою… Саме до нього і попрямував Пасічник.

– Цигаркою не пригостиш? – ще здалеку запитав старий.

– Та з задоволенням, – весело відгукнувся молодик. Посунувшись на лаві, ляснув по ній долонею. – Сідай, батьку. Покуримо… Микола Іванович непоспіхом опустився на лаву, а сержант, порившись у кишенях, вже діставав прим’яту пачку «Прими»: – Пригощайтесь…

– Дякую, синку… Старий витягнув з пачки цигарку, за звичкою, обнюхав її, задоволено прицмокнув : – Запашні які.., як совецькі, чи то пак, як при Союзі…

– Так одна ж фабрика випускала.., наша Прилуцька тютюнова фабрика. Як при Союзі випускала, так і нині… Беріть ще, нам волонтери цілий короб привезли. Пригощайтесь…

– То ти з Прилук? – запитав старий, витягуючи з пачки ще дві цигарки. – Дякую тобі.

– Та ні, я з Варви. Це поряд з Прилуками, але ж все одно Чернігівщина. Вояк на якусь хвилину замовк.., певно згадавши домівку. Мовчав і старий, незнаючи, як діяти далі. Отак сиділи вони вдвох, пахтіли цигарками, думаючи кожен про своє. Першим озвався вояк: – А ви де це були?

– Та на базар меду виніс.., вторгував копійчину.

– То ви пасічник?

Лiтературний Чернiгiв

72

– Так, синку, є такий гріх.

– Та який же це гріх! Дарувати людям сонце… У мене батько також пасічник. Ви ж знаєте, які у нас на Варвинщині гаї?

– Ні, друже, не знаю. Не доводилося бувати.

– Та такі гаї, що сам президент свою пасіку вивозив… У нас меду сила-силенна, на всю Україну!

– То й добре, синку, – відповів старий пасічник, підводячись. Недопалок припікав пальці.., старий загасив його об бетонну плиту блокпосту, а потім кинув у бляшанку, що правила за попільничку. Він збирався іти.., давило серце, а ще давило сумління… «Ну як ото можна давати отруту сину свого колеги?» – блискавицею пронеслося у мозку. А навздогін інша думка: «А хто ж врятує мого власного сина?». Відігнавши думки геть, пасічник попрямував до виходу. При виході зупинився: – Дякую, хлопче, за цигарки, а ще за розмову…

– Та то пусте, батьку. Розмови, як і цигарки, у нас безкоштовні. А то у вас у кошику чи не мед бува?

– Мед. Лишилася одна банка.., оце несу додому.

– Так давайте я її у вас куплю. Скучив за медком. Під час вечері з чаєм полосуємо!

– То навіщо ж куплю ! Бери як гостинець.., дарую.

– Та незручно ж якось.., наче випросив.

– Бери, бери, хлопче. Я від серця… – старий витягнув банку з кошика і поставив на лаву.

– Липовий, – безпомилково, за кольором, впізнав вояк. – Мій улюблений… Останніх слів Пасічник уже не чув. Він худко вийшов із блокпосту. Його гнав страх, його гнало сумління, але найбільше його гнала Совість… На якусь мить він зупинився і вже ладен був повернути, але його зупинив голос: – Ну як, батьку, вийшло? Микола Іванович підвів очі… На нього дивилися уважні очі Тимка, а його запитання загубилося в густих пасмах приклеєної бороди. Старий Пасічник нічого не відповів сину. Він спустошено опустив погляд і подався геть, несучи на собі свій страшний гріх. ***

А таки вийшло… Тимофій прийшов додому затемна. Був втомленим, але страшенно задоволеним. Вечеряти не став. Підійшов до батька, міцно обійняв його за плечі, прошепотів: «Дякую, батьку. Вважайте,

Проза

73

що ви народили мене вдруге… Дякую». Підхопив свого наплічника та й вийшов з хати… Старий і відповісти нічого не встиг, як він зник за деревами старого саду.., а далі тінь перемайнула через паркан, та й загубилась у марищі гаю. Старий повернувся до будинку, стомлено сів на стілець біля столу.., поглядом відшукав світлину Марії. Запитав лише вустами: «Маріє, чи правильно я вчинив?», – і, не чекаючи відповіді, обхопив голову руками. Так його і застав ранок… Новина про те, що хтось на блокпосту потруїв вояків, облетіла станицю ще до сходу сонця. Вона стукалася у вікна наляканих станичан, викликаючи зневіру і страх. Турбувало лише два питання: хто це вчинив і яка буде розплата? Говорили різне… Коли Пасічник вийшов з будинку, сонце вже повноцінно увібралося у свої шати і котило небом у повну силу… Старий за звичкою підійшов до колодязя, щоб набрати води бджолам… Якась незвідана тривога перелилась у серце Миколи.., щось його турбувало і гнітило. Що? Старий цього ще не розумів… Він за звичкою робив те, до чого звик протягом багатьох років життя, але неспокій не полишав його. Що? Що не так? І раптом старий осягнув… Сад мовчав! Сад німів!! Натруджений десятками років сад помирав!!! Ані бджолиного гулу, ані пташиного щебету… Старий кинувся до ближнього вулика – пустий! До наступного – теж пустий!! З надією до крайнього – пустий!!! Пасічник розтерзано бігав між вуликами, заглядаючи в пустки, і ще не вірячи своєму горю! Зрештою, знесилено опустився на коліна перед одним з них. У голові скаженіло… Чим? Чим він завинив перед бджолами? Чи був поганим господарем? Чи погано доглядав? Чим? Що мало статися, що вони в один день полишили його? Гуртом! В один день!! Він чув від інших пасічників, що рій може покинути вулик, коли господар не достатньо приділяє йому уваги.., але щоб усі відразу!!! Який же це потрібно гріх вчинити?! Який?!! Пасічник знесилено сповз на землю. Те, в чому він боявся собі зізнатися, вже сталося… Він не чув, як гукав на нього сусіда.., не чув, як рипнула хвіртка… Оговтався лише тоді, коли на подвір’я зайшов наряд військових з комендатури. Прийшла покара… м. Ніжин, 2021 р.

Лiтературний Чернiгiв

74

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃI nле…= l`l)h)

Народилася в Чернігові. Завідувачка кафедри мов і методики їх викладання Національного університету «Чернігівський колегіум» імені Т. Г. Шевченка, кандидатка педагогічних наук. Доктор філософії. Відмінниця освіти України. Нагороджена знаком МОН України «Василь Сухомлинський». Авторка більше 220 науково-методичних та літературно-художніх публікацій, виданих в Україні та поза її межами, 55 міжнародних антологій, 8 збірок поезій. Членкиня Спілки письменників України. Голова Чернігівського обласного осередку Всеукраїнської творчої спілки «Конгрес літераторів України». Керівниця Чернігівської обласної літературної студії «Гарт» при НСПУ. Лавреатка Чернігівського літературного конкурсу «Книга року – 2017» («Константа»), «Книга року – 2018» («Амплітуда любові»), лавреатка Чернігівської літературної премії імені Леоніда Глібова (2018) у номінації «Поезія».

«ІДУ ЗА ТОБОЮ, ВЕСНО…» *** Як важко буває усвідомити зиму… її незграбне сумне простирадло, її незмінний одяг кольору савану, її осатанілий холодний погляд втрат і нещирої любові до неба і сонця… як роздивитися у сутінках днів і ночей

Поезія

75 її іронічну посмішку над усім, що не збулося?.. як почути її пораду не занурюватись у печальний посвист шаленого згубного вітру на пасмах розірваних хмар?.. як не збожеволіти від тієї нахабної образи на увесь світ з причини безсилля щось змінити у полоні сивого безмежжя жахливої зупинки усіх рухів і дій?.. і все ж таки ти прийдеш ненадовго, твої очі колись зустрінуть невпевнену весну, а мертвий саван безнадії прийме лоно землі у весняних буденних плямах радощів життя… *** Безсило опустила могутні руки земля, не заграло коромисло веселки у сивому небі, не спіймала промінчик сонця безкрила туга – відвернулася доля від рідного порогу… обійми жовтогарячих істин десь зникли, мабуть, пішли у небуття спогадів, залишивши їх у пам’яті світлин, не зрадивши нікого у намаганні розгадати загадку рухливого змінного настрою буття… *** Розімкни свої обійми, сонце, відкрий душу раптовому пориву вітру… на полях любові ще вистачить місця спекотному жару у переймах народження полохливого відчуття польоту небес над вічно мудрою землею…

*** У вишиванки є душа, чомусь така сумна й беззахисна… вона наче дивиться на мене і питає:

Лiтературний Чернiгiв

76

чому купуєш?.. чому вдягаєш мою тілесну обнову?.. чому ховаєш свою душу у розкішне вбрання мого різнокольорового весняного саду?.. а я насправді боюся потрапити у ніжність твоїх барв, дійти до сутності твого сприйняття світу, занурившись у владу чарівного спротиву фарб безкінечної спокуси блаженства молитовного краю любові… боюся втратити безмежність раптового погляду твого серця і навіки залишитися твоєю, пізнавши блиск незбагненних твоїх очей і миттєвості хвилин об’єднання з моєю душею… чи гідна я твоєї святої цноти, з якою ти даруєш мені свою одвічну сутність? *** Звісно ж, люди «другого сорту» – усі ті, беззахисні, безпритульні, безмовні створіння, яким так незручно ховатись від людей «сорту першого», таких зухвалих, безапеляційних, впевнених у своїх правах без яких-небудь обов’язків… у космосі шалених днів, що несуться хвилями, здіймаючи час і простір, залишаючи після себе тільки сум і безлад, у чому ваша правда, скажені, лайливі дикуни, що завжди несподівано

Поезія

77 атакують першими відвертістю своїх намірів на словесних кордонах брехливої порожнечі?..

*** Шаленого кохання прошу для тих, хто ніколи не кохав, хто у мінливих днях чекав спокою від турбот очманілих, хто не зустрів його завчасно, хто не зумів подолати перешкоди у тернових вінках безнадії, хто зробив своє життя нестерпним, хто волав про щастя бути самотнім на долонях безкарності за свої вчинки у тихому калатанні серця…

*** У втомі суперечок безнадії, у зашморзі абсурду запізнілих пробачень хто озветься?.. хто допоможе знайти квітучий рай безсмертя перезрілих істин?.. то першим пізнає сутність відвертого дотику до мовчазного перехрестя кохання?.. незаконне нагромадження зухвалих подій у безвісті слова і справи… небажання зустрічі з минулим щемом озветься у повітрі самоти… янголи білих ночей десь блукають, шукаючи виходу…

Лiтературний Чернiгiв

78

*** Зроби з любові статую свободи від ревнощів, палких обіцянок, зайвих потурань, від сміливості непостійного серця, від рухливого подиху остаточних змін на краще, від прощання з усім, що наболіло, від терпкості незграбного повітря, від крил, що оплітають твою волю і тіло, від безвісті турбот, від запрілого «прости», від безлічі чужих рецептів на щастя, від поблажливих чуток, від воєн і світів, невпізнаних, далеких, як сивина наскрізних дощів на поталу віку…

*** Жорна пам’яті намолотили вже стільки зайвого, що у полоні стелі небесної майже не залишилося місця для чогось непередбачуваного у своєму намаганні розщепити хвилини на секунди, а секунди – на вічність…

*** Кольори спокути, які ви: яскраві у своєму бажанні бути чи темні від того, що вже награлися

Поезія

79 в жадібну гру поколінь на безкрилому шматті кохання?.. *** Безсилий сірий морок слів не зможе відчинити двері надії та покликати за собою щирість дотиків, що лоскочуть душу лайливими спогадами, забираючи з собою дні і ночі заскорузлої печалі від серця й до серця… *** Озираюсь у просторі словесного розкрилля любові багатовекторного напрямку волохатого світу звуків, побудованого на мареві значень і того змісту, що робить їх такими рідними і близькими моєму серцю… відчуваю їхній біль і смуток, притуляючись до них щокою… *** Недолуга доле моя, навіжена, зухвала, розхристана, мінлива, потойбічна, примхлива, дволика, необережна, замріяна, ризикована, така не захищена сонцем від вітрів скажених, зволожених дощами і туманами… але не скривджена, чесна, щиросерда, правдива, знеболена, гріховна, кохана, знесилена… навіки вічні – моя…

Лiтературний Чернiгiв

80 *** Я тоді ще була малою, коли наснилися мені якось вірші, що бігли повз нестримною ходою, натикалися на звуки розторопні, пересмикували склади на частини позаполярних значень, благали волі, щоб вилитися назовні у безмежжя знаків, заподіяли шкоду собі і долі, за окраєць неба зачепилися і повисли на сонці, а потім з дощами повелися, на райдугу всілися і згори задивилися на цей світ волошковий у рухливих подіях зрілості…

*** Ідучи по камінню, засмаглому журбою, у згині вітрів прославляє скованість рук розтрощений біль під чужою бідою, що війною несеться… байдужість рахунків залишених в бідності весен – за обертом спин сивих янголів, що відмолюють гріхи на розкриллі перехресного вогню… чуже небуття без рахунку протестів і згоди під мовчанням тіла буття навіки залишається там, де не грають сурми перемоги під неволею лихої природи…

Поезія

81 *** Як ознаку волі збережу нестяму першої любові, перших візерунків робості, той несміливий погляд синього неба у рухах мінливого щастя… воно розіллється по хвилинах там, де загортає зорі вітер, там, де гойдається злива нетривких років, там, де клокоче біль від безсилої спраги щось змінити і обірвати сум…

*** Іду за тобою, весно, грайлива, кохана, блаженна біла надія… у потопі вітрів згуби не зрікаюсь тебе у слові праведнім, у роках гріхів, у зухвалих очах суму п’янкої музики сивих дощів, учорашнього підпаленого листя, втраченого простору вальсів, крижаного співу погляду вічності… усі паролі звичних небес раптом зникли, сховались у безмежжі блискавок, забутих у передчутті неспалених зірок, що шаленіють від вогню твого тепла… м. Чернігів

Лiтературний Чернiгiв

82

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃI l,*%л= IqŠhm

Микола Істин (1972 р. н.) – поет, прозаїк, есеїст. Живе і працює в Івано-Франківську. Автор численних поетичних публікацій в інтернет-виданнях і в друкованій літературній періодиці. Презентував ряд самвидавчих збірок, зокрема: «Літературне відкриття» (книгарня «Є», м. ІваноФранківськ, 2013 р.), «Поезія некст-модернізму» (Форум видавців, Львів, 2014 р.). Електронні версії книг розміщені в бібліотеках «Java», «Libruk», «Чтиво» та інших. Проза друкувалася в журналах «Дзвін», «Дніпро», «Німчич» та інших. Засновник некстмодернізму в українській літературі. У 2015 році нагороджений дипломом фіналіста міжнародної літературної премії імені Олеся Ульяненка. Став лауреатом і дипломантом кількох літературних конкурсів. У 2018 році у видавництві «Час Змін Інформ» вийшла книга віршів автора під назвою «Некстмодернізм постМАЙДАНівського паралельноАТОвського періоду». В 2019 році у видавництві «Терен» видав збірку віршів«Всесвіти душевтілених слів». Вибрані вірші перекладені французькою та німецькою мовами.

ВЕРБАЛЬНИЙ КОСМОС (Фантастична новела) – Дивися, – звернувся старий архіваріус до молодого ревізора, – усе це поля літературні, які наші письменники сотворили, – он козаки-енейці Котляревського, Шевченківські сади вишневі біля білих хатинок, Кулішівські хутори, ген Сковородинський сад божественних пісень,

Проза

83

Франкові каменярі, Лесина мавка, тіні забутих предків Коцюбинського, лебеді материнства Симоненка. Антоничівські, Стусові, Костенківські та багатьох багатьох інших художньо-філософські змістоформи... Це соцреалізм, – показав дід пальцем на закинуті книгобудови. – А ось туди ходи обережно, бо це болотиста місцевість постмодернізму. Там рустикальні поетичні поселення, їх у нас дуже багато.

– Ого, а тут що за надбудови від землі аж до неба? – здивовано запитав ревізор.

– Це некстмодернізм, у ньому ідеї наступних світобудов на Землі і далі, навіть інших Всесвітів. Може, колись з цих ідей їх і розбудують...

– Хто розбудує?

– Не мені цього знати, може, душі людські чи іншопланетяни, або боги... Вірші це ж не просто слова, вони ідейне насіння, яке може прорости, чи то втілитись, в несподіваному і невідомому для нас майбутньому. Тут у творах, Модесте, величезні багатства майбутнього. Ходімо, покажу тобі ще дещо інше... Звідти, знизу, з лівого боку, тягнуться правові лабіринти. В них затісно, бо замало свободи. Їх наші законодавці попридумували. Це вже дещо інша Україна.

– А хіба вони не перетинаються?

– Та чому ж ні, є точки дотику, але здебільшого там, де це вигідно он тим Українам, – дід кивнув вниз на Землю. Там владні будівлі та території навколо них, які захопили олігархи.

– Скільки ж їх, Україн, – дивувався різноманіттю світовимірів Модест, – практикант-ревізор, якого направили скласти метафізичний каталог цієї майже забутої Богом країни для всесвітнього реєстру цінностей. Старий архіваріус вербального космічного рівня – Родослав, був радий навіть такому недосвідченому ревізору і викладав перед ним не сухі факти, а навчав його їх розуміти.

– Пропоную повернутися до важливішого – літературного життя, поглянь туди, – підкреслено сказав Родослав.

– Дивовижно! Тут що – оживають герої творів зі своїми світами, і віршів світобудови тут тисячами, ого, мільйонами матеріалізуються! Як же це можливо? – дивувався Модест.

– Ми у вербальному космосі української літератури, тобто у космосі слова. На цьому рівні бачимо книжки одухотворені читачами, тут оживає все написане, – роз’яснив Родослав. – Але для подальшого розвитку словосвітів потрібен ще вищий наступний рівень, той звідки ти прибув, – додав архіваріус.

– А внизу що тут ще у вас? – запитав ревізор, допитливо зазирнувши крізь ледь прозору туманність.

84

Лiтературний Чернiгiв

– Там земля наша рідна і люди, звідти твори письменників надходять сюди на цей рівень вербальної України. Ходімо, покажу тобі, де будеш мешкати на час свого відрядження. Он там будівля...

– О, який палац, він також тут матеріалізувався!

– Так, проходь, це українське бароко з давньоісторичних будівель нашої літератури.

– Але як це можливо? Будинок же з цегли!

– Ця цегла жива!

– Ніколи не жив в живому будинку.

– Заходь, стіл накритий!

– Що і їжа з літературних творів?

– Аякже.

– О, смачно!

– Облаштовуйся тут і відпочивай. Модест смакував українського борщу зі сметаною, котлети покиївськи, і думав про себе, що література це таки смачна річ! Він ще довго ходив кімнатами, торкався живих стін, меблів, картин, доки не заснув під теплою одухотвореною ковдрою. Розбудило Модеста не ранкове сонце та пташиний спів, а нічні вогні смолоскипів та брязкання зброї. Він визирнув з вікна і побачив воїнів із шаблями та мушкетами, одітих в сорочки та шаровари. Інші були у формі, очевидно, іншої доби, із сучаснішим озброєнням. Воїни різних епох виходили з літературних творів і рухалися величезною лавою... До будинку поспіхом, задихано, зайшов стривожений Родослав.

– Що відбувається? – запитав зніяковілий Модест.

– Війна. На один із рівнів України, на історичному підґрунті, напали чужоземні ідеології зі своїми вимуштруваними легіонами. Я відправив на допомогу нашим – козаків, січових стрільців, воїнів УПА і кіборгів АТО.

– Хочу подивитися битву, – рішуче, із непідробним зацікавленням сказав ревізор, захоплений можливістю споглядати історію вживу, а не знайомитися з нею на ще недавніх набридлих йому лекціях в іпостасі студента.

– Ходімо, я відведу тебе до найкращого місця спостереження, звідти побачиш все і більше, як книжка пише. За сходинки слугували томи книг, по яких вони спускалися донизу.

– Сюди, за мною, виходьмо на цей балкон, – провадив старий Родослав свого юного супутника. Світло-русяве волосся Модеста розкуйовджували пориви вітру.

– Це вітри часу, вони тут дуже сильні, – голосно вигукнув архіваріус, і

Проза

85

звуки його слів хапали несамовиті вітри. Старий накинув на вузькі плечі невисокого Модеста важкого плаща з каптуром. Вони бачили внизу на землі багатолюдні майдани, за ними траншеї та бліндажі з солдатами, а над їхніми головами розгорталася літературна битва – персонажі віршів, поем, балад, оповідань, новел, повістей та романів, що належали до різних таборів, з сучасними літературними прийомами і потугами монументальної епічності проникали до свідомості людей на землі, і їхні мізки ставали частиною цього поля бою. Герої з українських книг шеренгами і віч-на-віч билися із супротивниками, яких було більше.

– Як же вони вистоять в меншості, – занепокоївся Модест.

– Вистоять, нам не вперше, – з твердістю в голосі відповів Родослав. – Наші сильніші, бо за нами сила правди, гармонії і добра у Всесвіті, вони захисники добросвітів. А ті – нападники, руйнівники цього. У Тичини, це один з наших поетів, у вірші є такі рядки: «Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була». І справді, Модест бачив, як один український воїн поборював по кілька супротивників, які кровоточили ідейними ранами та відступали. Цей відступ нападників ставав усе масовішим. Ідеологічна армія нападника відступала, тягнучи за собою ідейно поранених та літературних трупів. До найвищого сходу сонця ворог відступив, бій закінчився. Залишок дня в Родослава пішов на лікування ран українських книжкових воїнів. Модест супроводжував старого, а той дбайливо виправляв словогероям пошкоджені змістоформи. Закрита книга ночі помалу почала відкриватися сторінками нового дня, але ранковий словесний туман накрив творчі світи.

– Так буває, Модесте, не все видно відразу, потрібно щоб прийшла світла проза дня, аби побачити, оцінити, а деколи і дня такого замало, і треба зоряної поетичної ночі, – натхненно сказав Родослав.

– А наскільки надійно все тут зберігати,– задав практичне запитання Модест.

– Найнадійніші сейфи і поля для проростання, і майданчики для розбудови, це людські душі. Проте, можуть бути й інші шляхи збереження і розвитку слова, ось ти прибув за нашим словом, і це добре. Туман розсіявся, але ранкове сонце не принесло радість Родославові, навпаки його зморшкувате лице покрилося тінями смутку. Модест це помітив і запитав: «Що сталося?».

– Кар’єристи, їм все одно про що і як писати, головне для таких це просто успіх. Отак примітивно, без моралі, і цінності й пишуть. Поглянь, вони

86

Лiтературний Чернiгiв

пролазять поміж справжніх письменницьких світів, ще й притоптують їх, чим і самостверджуються, – з тривогою і обуренням відповів архіваріус.

– Невже знову війна? Це вже певно буде громадянська літературна, – прокоментував ситуацію ревізор.

– Ні, така війна недоречна, бо забере внутрішні сили, що потрібні для справжніх звершень, – в задумі відповів архіваріус. – Потрібне поєднання з космічною свідомістю, у ній сила мудрості, гармоній та ідеалів, і вона витіснить низькосортний непотріб, зітре як губка помилку олівця, – з рішучою розсудливістю промовив Родослав. – Роби як я, Модесте! Родослав підвів голову вгору, розвів припідняті руки в сторони і став багаторазово приговорювати: «Доброгармонії, розвиток, розквіт, всещастя!», «Доброгармонії, розвиток, розквіт, всещастя!»... Модест повторював за сивим старим архіваріусом, що нагадував у ці хвилини мага, слова... Через деякий час надпотужні ідейно-енергетичні потоки огорнули все навколо і поєдналися з Родославом, з Модестом, з усім і усіма... Коли Родослав завершив промовляння, і Модест разом з ним, вони опустили голови і побачили, що від словопаразитів не залишилося і сліду.

– Стомився я, Модесте, – присівши, сказав Родослав. – Поєднання з космічною свідомістю додає сил у вимірах Всесвіту, а у тяжіннях приземлених ми обмежені.

– Відпочиньте, – порадив йому Модест.

– Так, піду відпочину, і ти відпочивай, – співзвучно відповів той. Наступного дня, який видався спекотним, Родослав з Модестом обходили літературні поля.

– Зайдімо трохи в тінь, подалі від пекучуго сонця, – в прямому і в переносному значенні запропонував Родослав. – Там маловідомі твори з нашої літератури. Помічниця моя, Зорянка, їх опрацьовує.

– Цікаво! Ходімо! – як від ковтків холодної води збадьорився Модест. Пройшовши із Родославом трохи вглиб поміж книжкових пагорбів, де справді стояла тінь і прохолода, Модест побачив дівчину, що уважно вдивлялася в розкриті змістоформи якоїсь книги, звідки виднілися, очевидно, якісь особливі змісти описаних життєвих подій і явищ природи, які здавалися недослідженими материками. Красива дівчина була вся зосереджена на роботі, вона детально споглядала матеріалізовану сторінку книги і щось занотовувала в записнику.

– Доброго дня, Зоряно! – першим привітався архіваріус.

– Вітаю, пане Родославе!

– Знайомся, Модесте, це – Зоряна, наша дослідниця. Дівчина посміхнулася, поправила свої окуляри та подала руку Модесту.

– Зоряна, – відрекомендувалася вона.

– Модест, – легко потиснувши руку дівчини, відповів той.

Проза

87

Ця зосереджена на науці краса одразу впала в око Модесту.

– І як, знайшли щось цікаве? – запитав він.

– Чимало цікавого! Буває, що письменник пробивається до відомості через піар, який віддалено пов’язаний з літературою, а той, хто сконцентрований на написанні, залишається в тіні, тож намагаюся витягти це непомічене та непрочитане на світ, якщо у ньому міститься цінність, – щиро відповіла дослідниця. Вони ще довго говорили про різні наукові методи та підходи. Модест розказував, як це робиться у них... Родослав тим часом роздивлявся відкриті дослідницею книги...

– Я ще повернуся сюди, – на прощання пообіцяв Модест.

– До зустрічі, – відповіла вона. Ранок чергового дня нагадував готичну похмурість, в якій ревізор продовжив досліджувати літературні поля у супроводі і, можна сказати, під опікою архіваріуса.

– Є література як мистецтво розвитку, хай в різних напрямках, але розвитку людської душі, світу, Всесвіту, вона цінна, – говорив, на ходу, Родослав. – Але в тій стороні літполів, куди зараз направляємося, такої нема. Не люблю туди ходити, тим паче, що це доволі небезпечно.

– Та що ж там такого небезпечного? – намагаючись заховати тривогу за маску скептичності, запитав Модест.

– Там словоруйнація, можна сказати – антилітература.

– І які її прояви?

– Ці речення, по яких ми йдемо, насправді сумнівні стежки та вулиці, вони як віруси, які проникають до свідомості і пошкоджують систему цінностей читача, що сюди забрів. Не приймай їх, а якщо якась їхня частка потрапила, то вимітай її з голови як сміття. Будь стійким у своїх переконаннях-уподобаннях справжніх цінностей, таких як – добро, любов, щастя і гармонії з усім і усіма, – розтлумачив Родослав. Слововулиця й справді наповнилася страшними антигероями, від яких віяло різними проявами зла, носіями якого були ці вималювані письменницькою уявою жахливі люди та химерні монстри, які намагалися підійти ближче до ревізора з архіваріусом, але потужні світлі менталітети Родослава та Модеста не дозволяли злу наблизитися.

– Не розумію, для чого було увіковічнювати це божевільне зло у слові? Навіщо займатися такою непотрібною справою? – не міг зрозуміти Модест.

– Увіковічнення не буде, це скоріше тимчасовість, яка з часом геть зникне, залишивши за собою лиш антитіла як щеплення від зла в свідомості читача, щоби той розумів більше і був сильнішим. Тільки шкода, що розвелося цієї антилітератури забагато, зловживають словом деякі

88

Лiтературний Чернiгiв

письменники, треба поменше таких читати і буде світліше на душі, – пояснив Родослав.

– А якщо не зникнуть, – дивлячись в підзорну трубу на Гоголівські містичні фентезі поблизу Диканьки, засумнівався Модест.

– День і ніч насправді перебувають у гармонії, і те й інше прагне добра, все хоче щастя, просто різного, і ці формули гармоній винайдуть у своїх творах нові письменники і перепродовжать погані історії з антигероями, що взяті з народних повір’їв, на краще, – розвіюючи сумнів Модеста, відповів Родослав.

– Світлих сутностей більше. Бачу прадавніх духів природи, і ангелів з крильми, і здається навіть богів, – споглядаючи словесне небо, захопливо коментував Модест.

– Це небо сформоване з багатьох різних книжок, Модесте, у кожну з його частин вірить чимало людей, тому воно матеріалізується і являє собою значну ідейно-енергетичну силу, що потрібно враховувати у всегармоніях хоча би на рівні толерантності, – доповнив побачене ревізором архіваріус.

– Усе має враховуватися в реєстрі, навіть нелінійна логіка, тобто місцева, – зі знанням справи сказав Модест.

– Озирнись навкруги, Модесте! Глянь – Шевченківського «Кобзаря» українське світобуття! Там – спроба створити «Українську духовну республіку» Бердником. Подивись – навіть «розстріляне відродження» вкотре відроджується... Із тюрем і таборів вийшли вірші Стусові і багатьох борців за свободу літературного слова. Бачиш – друковані й електронні моря та океани поезії та прози все це наше, що взаємодіє зі світовим словом і здатне підійматися до всесвітнього...

– Вражаюче!

– У нас є дуже талановиті автори і є геніальні твори, – похвалився Родослав.

– А яка форма присутності авторів цих творів можлива тут? – запитав Модест.

– Вони постійно тут присутні у своїх творах, які є частинами їхнього – я, яким вони діляться з читачами, як будівельним матеріалом для світобудов.

– У вірші, в якому поет написав про себе, це очевидно, – погодився Модест. – Але у прозі автор створює різних персонажів. Як бути з ними? Вони це – він?

– Персонажі, в яких письменник висловлює власну філософію і які є позитивними героями твору, є частинами авторського – я, яке як у театрі життя перевтілюється в різних персонажів. А негативні герої – це те, що автор відкидає з себе і з взаємовідносин зі світом.

Проза

89

– А написане не кінцева точка розвитку письменника?

– Подальший розвиток автора, його душевтілень відбувається у Всесвіті... А тут на нашому рівні його твори це одні з його проявів. І ці твори стають суспільним надбанням, вони – національне і всесвітнє багатство, ідеї з них, якими ділиться автор, можуть використовуватися іншими для власного розвитку і для всесвітньої розбудови.

– Автору за його працю якось віддячується?

– Для того, щоб автор відбувся і написав ці твори, Всесвітом пройдено величезний еволюційний шлях, так що це взаємовигідно. Але, враховуючи те, що мільярди людей і загалом безліч живих істот користуються дарами Всесвіту і при цьому просто собі живуть, а їхній єдиний внесок в його розвиток це – діти, що є внеском всіх і кожного, то особливий письменницький внесок таки мав би якось винагороджуватися, – відповів Родослав. Під враженням від побаченого і почутого Модест усю ніч писав звіт, який перетік в есейний ранок... Ревізор збирався у дорогу. Час його відрядження закінчувався.

– Скажу тобі чесно, Модесте, не знаю, як усе складатиметься там унизу на рівні державобуття України... Ця країна відбулася завдяки письменникам, вона виникла з літературних творів. Але тепер держава все далі віддаляється від літератури. І від цього в мене невимовний біль та сум. Якщо держава зрозуміє важливість літератури – вона існуватиме, якщо ні, то залишиться лише цей вербально-космічний рівень України в людських душах і в майбутніх космічних розвитках, – в глибокій задумі промовив Родослав.

– Не тривожтеся так, як я розумію, в будь-якому випадку душа у слові знайде шлях до всещастя!

– Саме так, Модесте. Радію з твого розуміння, – вже веселіше сказав Родослав і лице його посвітлішало. – Через усі ці перипетії мені не вдалося показати тобі багато наших українських літературних світів, але я зібрав найголовніші з них ось тут в цій просторово-інформаційній книзі, все життя її готував, – з цими словами Родослав простягнув книгу Модесту.

– Дуже добре що ви їх тут зібрали, давайте подивимося, – приймаючи книгу, з зацікавленням сказав той.

– Не відкривай тут, – скрикнув архіваріус. – Не все так просто. Ця книга містить величезні об’єми стисненої інформації. Якщо відкрити її раптово, то ця інформація вивільниться з ефектом пружини і заповнить словосвітами мегапростір, розширюючи світоглядні рамки свідомості тих, хто відкриє книгу. Тому перед тим, як відкрити, треба хоча б мати час на ознайомлення з нею.

– Дякую, що попередили. Там, у нас, часу вистачить, – схвально потиснувши тремтячу руку Родослава, сказав Модест.

90

Лiтературний Чернiгiв

Космічний тунель зі швидкістю більшою за світло переносив ревізора до планети всесвітнього центру реєстру цінностей... В неозорій будівлі, яку не окинути одним поглядом, тут – вже йому відчиняється розщепленим простором вхід, а далі – часові потяги всередині будівлі, різновимірні ліфти і, нарешті, його відділення...

– Я знайшов інші світи, вам необхідно ознайомитись з ними, – піднесено доповідав практикант-ревізор своїм кураторам. Ті скептично переглянулись між собою.

– Модесте, заспокойся, – намагаючись остудити запал практиканта, сказав срібноголовий. – Зрозумій, є дуже, дуже багато світів, і у нас на черзі роботи не на одну тисячу років. Так що поклади ті світи, що знайшов там, на часополицю, хай зачекають...

– Але зрозумійте, це інше і більше...

– Модесте, сядь, – гримнув на практиканта високочолий, другий старший колега. – Ми розуміємо, мабуть, трохи більше за тебе, хоча б тому, що працюємо тут вже кілька десятків тисяч років, – роздратовано додав він. Модест притих, схилив голову і присів.

– Заспокоївся?! А тепер візьми книгу і поклади на часополицю, – вдоволено і вже спокійно підсумував високочолий. Модест неохоче підвівся, взяв книгу і поплентався до стосів із мільярдами книг... Дослівно виконавши доручення, він пішов довгим білим коридором, рухаючись у сторону виходу, нервово розмахував руками і щось буркотів собі під носа. Раптом він зупинився на кілька секунд, шукаючи вихід у думках, вмить його осяйнула блискуча та зухвала ідея, і він рвонув назад, хутко забіг у часове сховище, знайшов книгу і рішуче увійшов до кімнати кураторів. Ті поглянули на нього з-під лобів. Модест, не промовивши ні слова, припідняв книгу і силою думки відкрив її. Потужне інформаційне сяйво рвучко вивільнилося з книги та перенесло як межі стін, так і думок тих, хто знаходився в цих стінах...

– Боже мій, там що? Невже зародки? – схвильовано, ніби не вірячи самому собі, перепитав срібноголовий у свого колеги.

– Так, це вони, зародки інших всесвітів, – вичавив з себе високочолий.

– Треба подати книгу до Вишнього, – як прозріння проговорив срібноголовий.

– Як, до Нього самого?

– Так... м. Івано-Франківськ

Поезія

91

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃI c=……= delhdemjn

Ганна Демиденко народилася на Чернігівщині. Перші вірші написала у 12 років. Закінчила філфак Полтавського педінституту. Викладала російську мову та зарубіжну літературу у сільських школах на Полтавщині. Зараз із сім’єю переїхала жити у м. Чернігів. У її поетичному доробку 8 поетичних збірочок: «Калинова сопілка»(2012), «Три сонця»(2013), «Герої не вмирають»(2014), «Вони умирали двічі»(2016), «З Україною в серці»(2017), «Життя – не сон», «Сповідь душі» (2019), «Крізь гул століть» (2020). Її твори є у 11 колективних збірках: «Антологія сучасної української літератури», «Молюсь за тебе, Україно», «Опалені рими», «Понад усе нам Україна», «Наш піт береже піхоти кров», альманах «Ічнянська криниця»№8 (2018) і №9-10 (2020), «Українська вишиванка» (2019), «Перед ворогом на коліна не стають» (2019), «Цвіт папороті» (2019). Часто друкувалася у газетах та журналах України. Є номінанткою премії Панаса Мирного (2013), лауреаткою загальнонаціонального конкурсу «Українська мова – мова єднання!» (2019), лауреаткою премії Василя Чумака (2020). Активно працює у Поетичному клубі при ж-лі «Дніпро» та у Чернігівській обласній літстудії «Гарт». Членкиня Всеукраїнської творчої спілки «Конгрес літераторів України» ім. Василя Стуса, членкиня Ічнянської літературної спілки «Криниця». Багато її віршів стали піснями.

ТОДІ МИ БУДЕМ ГІДНИМИ ЛЮДЬМИ

Коли розправить крила пісня над столом Й святі ікони берегтимуть хати, І у шанобі сиві батько й мати, Допоки й існуватиме село.

Лiтературний Чернiгiв

92 Коли любитимемо землю рідну ми І власний код1 залишимо у дітях, Не знищить нас ніяка сила в світі, Тоді ми станем гідними людьми.

9.07.2019

О ЗЕМЛЕ МОЯ!

О земле моя, українська, свята, Ти геть переорана плугом червоним, І сум невимовний мене огорта, Німими чому залишалися дзвони, Коли скорчувалось коріння оте, З якого би виросли пагони сильні, Бо пагін слабкий надто рідко цвіте? Так зводився рід наш далеких русинів. О земле, ти бачила хмари орди, Копит чула дзвін, гул тривожний пожежі, І плач материнський, і горе родин, І сина прокляття, що падав із вежі. Усе ти приймала, як дань від богів, Не раз умивалася свіжою кров’ю, Ховала в могилах синів, ворогів, Себе захищала то валом, то ровом. О земле моя, знала біль ти розлук, Що лився з очей материнських сльозою, До тебе летіли думки серед мук Того, хто розп’ятий, а був же грозою Іще донедавна. То вірний твій син Із духом славетного нашого роду. Для тебе він волі у Бога просив, Собі ж вибрав смерть, мов святу нагороду.

1 Код – рідна мова, в даному випадку українська.

Поезія

93 О земле моя, знову ти у вогні: Москва не бажає тебе відпускати, Героїв ховаєш – найкращих синів, Вчорашня «сестра» тепер стала їм катом. Кричать рушники знов на свіжих хрестах, Оплакує люд чергову домовину, Скорботою повняться очі й серця, І дзвін над тобою до вічності лине. О земле моя, мій невінчаний сум, Що зріс у душі з глибини предковіччя, Світанки твої п’ють холодну росу, А сиві зозулі роки й досі лічать. О, ні! Не забуде Всевишній про нас, На всіх вистачає у нього любові, Час прийде, прозріють і Крим, і Донбас, І стануть під стяг під один із тобою.

11.07.2019 ТЕБЕ ВИВЧАЮ, НЕНЕ УКРАЇНО

Тебе вивчаю, нене Україно, Долаючи історії стежки. На них – усе: сліди доби Руїни І слава, котру мали козаки. Все виринуло з минувшини туманів: Далека Русь і Запорозька Січ, І княжа знать, і відданість гетьманів, І плач вдовиний при горінні свіч. Там зради й перемоги – все злилося У назві у короткій – Давня Русь, І дибиться від тих подій волосся, Бо довго ще з думками не зберусь, Чому тернистий шлях прослав Всевишній, Щоби любов міцніла до землі, Де особливо пахнуть м’ята й вишні І люди горді, ніби королі!

12.07.2019

Лiтературний Чернiгiв

94 ЯКБИ ТИ, ЗЕМЛЕ

Якби ти, земле, вміла говорить, Багато би про себе ми дізнались, Як виселяли кращих в табори За те, що правду знали і казали. Про те, як нищила Москва нас без суда, Як ми голодні падали, як мухи, Останнє забирали без стида І не хотіли бачить наші муки. Якби ти, земле, муки ті пила, Не втрималась би в космосі – зірвалась: Не випускали пів живих з села, Щоб гинули удома, з’ясувалось… Чи то нам послано було так ізгори Із волі Божої, а чи нечистий діяв, Та наш народ ніхто не підкорив І не позбавив на життя надії. Чим тільки наш народ не відкуплявсь, Але в імперії свої на все закони: Її раби хвилюють і земля. Та тут Расєї вже не буть ніколи!

16.11. 2019

КОЛИ СЛОВА – ВІЙСЬКО

Коли слова – твоє відважне військо, І їх володарем, без сумніву, є ти, Стаєш суддею і правдивим свідком. Лиш так надійні мостяться мости. Бо ж слово має особливу силу – Світ саме ним історію почав: Каміння знав, папірус, парусину, Лук зі стрілою міряв до плеча. Воно – твоя сучасна й древня зброя, Кував з ним перемогу у бою.

Поезія

95 Коли воно мовчить, зникають Трої, І люди з ним мудрішими стають. Не може слово звуком буть порожнім – В нім біль і радість, вирвані з душі, Із ними ти і сильний, і заможний. Саме воно є всіх подій рушій. О слово! Ти воюєш і лікуєш. Таку відвів Всевишній роль тобі. Ти мириш і майбутнє пророкуєш. В тобі людські тривоги, настрій, біль!

26.11.2018

ПОЕТ – БОРЕЦЬ! ПОЕТ – ТВОРЕЦЬ!

Назвав народ поета «наш творець», Як і того, чиї ми усі діти. Поет – життя й історії знавець, Без нього темно й глухо в білім світі! Поет за суттю є також борець, А його зброя – влучне правди слово, Невтомний він майбутнього творець, Будує саме він його основу. А творить тільки зранена душа Й тоді, як біль чужий її турбує. Чутливу душу спокій залиша, Коли багатий бідного грабує. Поет – це й лікар цілих поколінь, Покласти здатен голову на плаху, Заради інших проганяє лінь І служить людям, Господу, Аллаху!

23.12.2018

Лiтературний Чернiгiв

96 ЧЕРНІГІВСЬКИЙ СТУС

(Пам’яті Леоніда Тереховича (26.03.1941– 22.08.1992), маловідомого українського поета, борця за незалежність України, котрий пройшов табори, психлікарню, а смерть його стала останнім протестом проти беззаконня). «Скінчиться все в обшарпанім хліві, де ще стоїть моє стареньке ліжко», – пророче писав поет. Там його і знайшли. Мертвим. Перед цим він завітав до редакції райгазети (тут його добре знали) і стиха мовив, що його побила міліція на вокзалі. За що? По смерті лікарі встановили: помер тому, що серце зупинилось. І винних немає… воно й справді, бо неволя забрала не тільки кращі роки, а й здоров’я – разом з довідкою про звільнення видали йому цілу купу довідок про хвороби. До того ж, ні притулку надійного, ні рідної живої душі, ні співчуття в селі, ні роботи… «Я свідомо іду на муку»,– Твердо сам поет заявив. Інший з горя, може б, завив – Цей пройшов лжесуди, розлуку… Він свідомо пішов на муки: Сам супроти системи встав, Мов скалу, він її тесав, А над ним кедебісти-круки… Був же теслею особливим: Тембр позичивши у дзвіниць, Слово, зіткане з громовиць, Кидав тим, хто був полохливим. Він свідомо ішов на муки… Попри обшуки і арешт, Ніс важкий громадянський хрест І віршів невмирущі звуки. Не шукаючи собі слави І безпечних прямих стежок, Україну в собі знайшов І те слово, що душі плавить.

Поезія

97 Він свідомо ішов на муки… За душею – ані гроша… Долі примхи в його віршах, Тож не хтіли їх брать до друку… Крила маючи – не крилята – Собі вибору не лишав – Так бажала його душа: Він за волю життям заплатить… Йшов свідомо вже не на муки…

13.05.2020

ВІН ЛЮБИВ УКРАЇНУ

(Присвячую поетові Леоніду Тереховичу) Він будив Україну Словом правди палким, Все життя до загину, Слів знаходив полки. Він любив Україну, Так як він тільки вмів. Гідний пагін коріння – Він горів – не димів. Він будив Україну, Поки й змовкли уста – Стуса шлях повторив він І Ісуса Христа. На хресті розіп’ята Ще пручалась душа, «Бійтесь волю проспати!» – Нас молила в віршах.

Лiтературний Чернiгiв

98 Він будив Україну До нового життя, Долі мав він веління Шлях обрати звитяг. Він любив Україну Більш за власне життя, Розумів до пуття Її долю чаїну, Тож не мав каяття!

14.05.2020

А ТА ПЕРША ЛЮБОВ, ДАЛЕКА

Ми були тоді майже дітьми, Коли стріли її, тендітну, Оту першу любов, крилату, Яка може усе здолати. Оту першу любов, високу, Що літає аж там, де сокіл, Непорочну, святу і чисту, І, як сонечко, променисту. Не було поміж нас цілунків, Лиш серця бились часто, лунко, І горіли незвично очі – Не хотілось їм спать щоночі… Ще кує мені вік зозуля, Віз життєвий іще везу я, А та перша любов, далека, Повертається, мов лелека, В мою пам’ять, крилом поманить, Та вже серця мого не зранить.

31.12.2012

Поезія

99 МАТУСЯ Й СИН… З ПОРТРЕТА

Вона і він – матуся й син… з портрета… На ньому стрічка траурна навскіс… Вона синочка бачила поетом, Адже ім’я і вірші знали скрізь… Але війна змішала їхні карти: Країну довелося захищать. Терпіння мати випила не кварту – Була ним переповнена душа. Синок їй слав віршовані привіти, Із них лилась його свята любов… Вона їх слухала і дякувала світу, Раділа, що послав синочка Бог. Та часто щастя в матері зрадливе: Осяє сонечком, та й далі побіжить, Тому і серце мамине вразливе, Бо часто їй доводиться тужить. Хоч син її ні разу не образив, Але «сюрприз» нечистий приберіг… Вона й не зрозуміла це відразу, Як горе перейшло її поріг. На цей раз був «привіт» із військкомату… У нім про те, що сина вже… нема… Мов блискавкою, вдарило це в матір. У коси впала інеєм зима. Тепер вона по-іншому звикає І жити, і бесідувать удвох. Вже одинокість матір не лякає… І слухає розмову їхню Бог. А там про все: коли весна розквітла, І як цьогоріч вишня розцвіла, Про те, що миру теж немає в світі, І з ким учора в церкві побула… Коли вже сон здолає врешті неньку, Живий синок із нею – не портрет: То руки простягає їй маленьким,

Лiтературний Чернiгiв

100 То вже дорослий визнаний поет. О жінко-матір, голову схилити Дозволь перед тобою мені знов, Душа твоя хоч плугом перерита, Та не втрачає до дітей любов.

31.01.2019 ПРОБУДЖЕННЯ

Виспалась ніч в високості, Зоряним сном відцвіла, Ранок до неї у гості Йшов крадькома до села. В кожне віконце хатини Стукав він і заглядав, Сміло будив і родини, Росами в трави спадав. Не дочекавсь його півень – Декого першим підняв, Адже не просто то співи – То позивні вже для дня.

22.02.2018 ЛІРИЧНЕ

Збилась нічка зоряна з дороги – Сірий ранок шлях зачарував – Місяцю зламав він срібні роги, В торбу дню надовго заховав. Сам же вмився в кришталевих росах, З вітром привітався й днем ясним. Той же ноги вимив свої босі Й брів назустріч літу із весни.

22.02.2018 м. Чернігів

Проза

101

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃI bi*2%! Š`Š`phm

Віктор Татарин народився в селі Нічогівка Козелецького району Чернігівської області. Після закінчення Мостищенської (Петрівської) неповної середньої школи, навчався у Сосницькому сільськогосподарському технікумі бухгалтерського обліку. Випускник філологічного факультету 2008 року НДУ імені М. Гоголя. Друкуватися почав з дитячих років у газеті «Зірка». Автор збірок оповідань «Сльоза на склі», м. Корюківка, 2004 рік та «Падіння яблука», 2020 рік. Друкувався в антологіях: «З усіх трьохсот аудиторій», м. Ніжин, 2004 рік; «Первоцвіт», м. Корюківка, 2004 рік; «Литаври», м. Ніжин, 2016-го, 2017-го та 2019-го років, «Сонячне і дощове», м. Чернігів, 2020 рік. У 2013 році Віктор Татарин – співорганізатор Міжнародного фестивалю «Гоголівка-перезавантаження» в Ніжині, Міжнародного фестивалю інтеграції слова у сучасному арт-просторі «Lуtavrу» на Чернігівщині у 2016, 2017 та 2019 роках та інших культурно-мистецьких заходів у Чернігові, Ніжині та Корюківці.

УБОГИЙ Вікторії Т., Черленій Троянді, яка любить ромашки Олександр Лежньов із себе був досить сильним і розвиненим фізично. Для нього навіть нічого не вартувало протягнуть батьків «жигуль» і сто, і навіть двісті метрів. Та сила його була не головним набутком, який йому подарували батьки. Бо і батько Григорій, і дід Олександр мав ту, що і внук. Він ще з дитячих років захопився комп’ютером. І не просто різався у різні ігри.

102

Лiтературний Чернiгiв

На олімпіадах районних і обласних мав призові місця з програмування. Перший свій крутий комп’ютер у своєму містечку зібрав сам. Та й іншим допомагав встановлювати вінду і програми. Часто звали його друзі. Плати, звісно, не брав з них. А от могорич – завжди, будь ласка. Пляшку гарного пива, віскаря чи коньяку мав завжди у холодильнику. Та згодом у містечку інші взяли ініціативу з обслуговування техніки у свої руки. А Сашко втрачав клієнтів. Треба шукати роботу. А де? В їхньому провінційному перспектив уже не було. Довелося переорієнтовуватися на обласний центр. І тут хлопець зрозумів свої втрачені можливості стати першим майстром. І не за пляшки, хоч відбірного пійла, а за гривні, доляри, евро. До речі, це він таку назву європейської валюти запозичив у іноземців-італійців, коли якось, ще навчаючись у школі, їздив до Мілана.

– Евро, а не євро, мудаки, – говорив своїм друзям, коли випили не одну пляшку пива. – Так у Європі усі називають свою валюту. А ми як папуги запозичили цю назву в кацапів. Хлопці сміялися з того Сашкового повчання, і позаочі до нього прилипло прізвисько – Евро… Сашко Евро не був обділеним і жіночою увагою. Уже у восьмому класі мав перший інтим з дівчиною старшою за нього на чотири роки. І він розказував однокласникам, що не розгубився, коли у таборі відпочинку здибав свою першу любов, Лесю з обласного центру. Дівчина вже мала в цьому досвід і примітила хлопця на спортивних змаганнях з тхеквондо у таборі. Він уміло поклав свого суперника на килим, хоч той і був старший за нього на два роки. Вона, Леся, найперша підбігла до нього і обійняла, притислася своїми персами. Хлопець відчув, як у нього в штанах піднялася напружено чи не вперше по-справжньому чоловіча сила. Уже ввечері Сашко цілувався з Лесею. І вперше в житті збуджений і захоплений пристрастю відчув жар дівочого лона… А далі усі дні, тобто вечори, що лишилися (а їх лишалося десять), проводив у компанії з Лесею. А після від’їзду з табору, ще деякий час есемесився з нею. Та згодом набридли смс і йому, і їй. Любов пройшла. І в Лесі, і в нього були інші «помідори». І, дійсно, пригоди на цьому з дівчатами не закінчилися. Сашко уже в школі не одну однокласницю і зі старших дівчат цілував, обіймав і... В одинадцятому ж класі хлопець приловив у кабінеті практиканткухімічку і... На випускному вона ніяк не могла злізти з нього. Ввесь час танцювала з ним. А потім вони бігли у її кабінет хімії і віддавалися любощам. За цим спостерігала інша дівчина-однокласниця. Вона, ображена Сашком, не стерпіла такого і покликала директрису школи, що, мовляв, хтось є у кабінеті хімії чужий. І та, розчинивши двері, побачила Тетяну Василівну в

Проза

103

обіймах Сашка. Мало того – майже без одягу. Був величезний скандал. Та Сашку що? Він уже випускник. На козаку нема знаку. То на дівці – знак. Та й у нього атестат уже був у кишені піджака. А от Тетяні Василівні довелося переїхати до іншого міста з «додаточком», як казали поінформовані леді зі школи, від Сашка Евра. Жінка намагалася зустрітися з Сашком. Та той уникав ударів з цього боку. Бажаної зустрічі для повніючої Тетяни Василівни не сталося. Навіть тоді, коли повідомили, що у хімічки народився син. Хлопець навідріз після того відмовивсь од спілкування з колишньою коханкою-вчителькою та сином. Вона ще деякий час намагалася знайти його через батьків. Одного разу навіть привезла онука. Сашко ж подався підкорювати інших дівчат у технологічному університеті. І йому щастило в цьому, бо був завжди на хвилі популярності серед жінок і дівчат обласного центру. За п’ять років отримав диплом спеціаліста і повернувся додому до батьків. З роботою в рідному містечку не щастило. Бо мав діряве горло, схильність до могоричів, а не до заробляння грошей. Та що казати? Але одного дня вирішив: «Треба шукати свою долю, свій святковий день…» І він настав. Цього дня у Сашка було свято. У нього нарешті щось вимальовується з постійною роботою. Перші співбесіди з менеджером відомої комп’ютерної компанії, можна сказати, пройшли успішно. Залишилася співбесіда з генеральним директором. І це буде завтра. А сьогодні можна розслабитися, гульнути. Та й компанія підібралася те, що треба. Воланд Гундарєв, Джек та Майкл. Словом, пацани усі свої. До того ж побували на футболі. Грали наші проти їхніх. Емоції зашкалювали. Треба було десь їх реалізувати. Після бару отоварилися пивом й вирішили зняти ще якихось чувіх біля місцевого університету. А їх там, бляха муха, навалом і розсипом. Дорога до університету через парк. Голосно реготали з усіх, хто зустрічався на шляху. То старий бомж, який порпався біля сміттєвого бака. Чолов’яга виглядав смішним. Он у нього один черевик «просив уже каші», а іншого не було навіть. А там он малий загулявся в пісочниці і напудив повні штани. Найсмішніший для «щасливих принців крові» у парку був інвалід на візку. Він у холодку трохи задрімав. Книжка, яку він читав, впала на пожовкле листя.

– Ти диви, Сашок, який корєш у дитячій люльці сидить.

– Да, такий, бляха муха. Давай скинемося по полтиннику цьому убогому на пиво. Він же що там отримує?.. Якийсь пенсіон!..

– Давайте!.. Хлопці по кишенях пошарили і не знайшли у них по п’ятдесят гривень, а тільки по двадцятці.

– На, убогий. Буде тобі на пиво, – сказав Сашко, поклавши у книжку

104

Лiтературний Чернiгiв

кілька купюр, і голосно розреготався. Подивився на обкладинку. «Віктор Гюго «Знедолені», – прочитав Олександр.

– Ти глянь, Воване, він ще й книжку про себе читає. Ще гучніше зареготав Сашко. – Знедолений, убогий. Ржачку підхопили й друзі.

– Ви що собі дозволяєте? – неочікувано для компанії «бравих мушкетерів» почувся жіночий голос. Хлопці оглянулися й побачили струнку чорняву дівчину з зеленими очима.

– О-о-о, мадмаузель, ви захищаєте цього убогого інваліда, – мовив «галантно» Сашок Евро. – Ми ж нічого такого не робили злого. Дали йому на пиво. А то в нас свято, а в нього – ніякого. От і вирішили бути добрими самаритянами.

– Пішли геть, ханиги! – голосно крикнула дівчина до них. – Олексійчику, коханий, – звернулася до хлопця у візку, – вони нічого не заподіяли тобі?

– Ні, Віко, – відповів Олексій.

– Коханий... – сміявся Сашко, коли розвернулися від хлопця і дівчини.

– Цього кохати такій дівчині – бути ненормальною або бути самій такою ж убогою дурепою. Тільки «бабки» можуть примусити любити такого… Ранок ще не настав. Але Сашко Евро уже був на ногах. Треба було привести себе в порядок після вчорашнього. Вчора вони добренько дунули, що мама не горюй. Він не пам’ятав, як опинився у себе на квартирі в обіймах Ольки, з якою познайомився вчора. Тільки от перед очима чомусь була та чорнява Віка з зеленими очима. А поряд з нею той убогий… Інвалід…

– Блін! – вилаявся Олексій. – І тут вони ті убогі. Тьху… Прийняв душ. Одягся. Й побіг. Бо на дев’ять тридцять йому зустріч призначив генеральний. У приймальній було вже людно. Від того Олександр помітив, що хвилюється, наче перед кабінетом стоматолога. У своєму житті він нічого не боявся. А от зубних лікарів боявся.

– Олександр Лежньов є? – спитала секретарка.

– Так! Є! – сказав, посміхаючись, хлопець.

– Олексій Петрович чекає на вас.

– Дякую! – чемно проказав Сашко й зайшов до кабінету генерального. Величезний зелений стіл був майже порожнім. Тільки на ньому лежала книжка. Олександр підійшов ближче й прочитав: «Віктор Гюго «Знедолені». З-під старої палітурки виглядали зелені двадцятки. Підняв догори очі і... м. Корюківка

Поезія

105

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃI k=!,“= dry`j

Лариса Дущак народилась у м. Чернігові. З 2015 року – членкиня Чернігівської обласної студії «Гарт», творчої ГО «Білі ворони» та Чернігівського літературного клубу «Поетичний Бібліопростір А+», що функціонує на базі КЗ «Чернігівська обласна універсальна наукова бібліотека ім. В. Г. Короленка». Друкувалася в обласній газеті «Деснянська правда», інтернет-виданнях «Біла хата», «Регіон. Спецкор», «Суспільний кореспондент», альманасі «Скіфія», віснику VI Міжнародного конкурсу «Чатує в століттях Чернеча Гора», літературно-художньому виданні «Антологія сучасної новелістики та лірики України– 2017», виданнях Чернігівської ОУНБ ім. Короленка «Первоцвіт», альманасі поетів Чернігівщини «Мандрівні вірші», антології учасників Чернігівської літературної школи «Цвіт папороті» та ін. Дипломантка I, II, III, ІV Всеукраїнських поетичних стартапів «Дотиком душі»(2017 – 2020 рр.) та Чернігівського обласного фестивалюконкурсу української патріотичної пісні та поезії часів Революції Гідності та АТО «Янголи світла» (третє місце у номінації, авторське читання 2017 р.). Живе в Чернігові.

БУЯЄ ОСІНЬ

Буяє осінь в Лизогубівському парку, Блукають пари неналякані дощем, В кутках цілунками обмінюючись палко, Тихцем доріжками кружляють ще і ще...

Лiтературний Чернiгiв

106

Грайливий вітер заклубочить кволе листя, Невтомно граючись улюбленим м’ячем. Спочити в парку завітала ніч імлиста, А з першим променем розгублено втече. Картатим килимом вляглось їжакувато Й шепоче листя залюбки осінній блюз... Тремтливі вогники запалюють у хатах. Мрійливий вечір поміж кленами загруз...

ОЦЕ ТАК НІЧ

Отут на волі, біля річки, скраю, Де кожний ранок птаства голоси, Дарунок долі– шмат земного раю, Краплинку щастя в долі попроси. Весну на крилах принесуть лелеки, Портал розкриють щедро небеса. Блукає половинка десь далеко, Зустрітися надія не згаса. Щемливий спогад серденько затисне, Надія є знайти від щастя ключ. Між днів згубилась віра ненавмисно, Безвихіддю липучою не муч. Тремтять зірки, ховаючись у хмари, Дарує насолоду тиха ніч. Туман чаклує в луках і примарно Повзе кошлатим привидом навстріч. Оце так ніч!

Поезія

107 У НІЧ НА КУПАЛА

Стиглі зірки – серпанком додолу – Ніч одягнула казковий декор. Коні блукають некошеним полем, Кумкання лунко зливається в хор. Річка срібляста в місячнім глянці Заколисала духмяне зело. В ніч на Купала – вогнища в танці, Чари кохання вінком заплело. Десь у лісах, щодалі густіших, Папороть квітне і враз догора. У незбагненно-замріяній тиші Мавок хитрющих сховалась юрба.

ГУЛЯЄ ВІТЕР МІЖ СТАРИМИ ВЕРБАМИ

Гуляє вітер між старими вербами, Осока щедро берегом зросла. Хлюпоче річка об човни пощерблені, Вода сльозою скапує з весла. Замріяні дерева в річку дивляться, Тінь берегом пливе собі навскіс. Старезний в’яз, мов дідуган на милицях, На очерет натомлено навис. У луках цвіт зомлів, пилком повіяло, Розніжений спинився часоплин. Лиш вітерець обдмухує, мов віяло, І тиша... наче в світі ти один.

БЛУКАЮЧИ ТРИКУТНИКАМИ ДОЛІ

Блукаючи трикутниками долі У пошуках свого.., а мо’ й себе, Яскравості, тьмяніючи поволі, Як осад усередині шкребе.

Лiтературний Чернiгiв

108

Розділена у натовпі самотність – Вервечка крапок в реченні без слів, Щоб випадок в пригоди безтурботні Медової брехні по вінця влив. Здобутками – гербарії стосунків, Шукаючи у долі п’ятий кут, Судомами у зболеному шлунку – Святкова дегустація отрут...

БУДЬ, ЩО БУДЕ

Щастя з присмаком корвалолу... Балансуючи на межі, Безкінечності рух по колу, Наїжачені сторч ножі. В пасадоблі життя єднає Суміш пристрасті та уяв. Неосудна любов без краю. Будь, що буде! Тож я твоя...

ТАК І БУЛО...

Мене ти звав? Та ні, здалося... То вітер дме й плете волосся. Намріяв щось собі бува, Усякі ж в світі є дива... Чекав один, діждався інший У святки на Андрія вийшов І вже, що хоч собі плануй, Хоч долі об’являй війну! Тихцем бубнить, дзижчить у вусі, Потроху підкоритись змусить, Сплете всі мрії у кубло! Так і було...

Поезія

109 ДУРМАНОМ ЧАРУЮТЬ ТРАВИ

Дурманом чарують трави, Упасти б у луках ниць. Сюрчатиме коник вправний, Стрибаючи між ключиць. У пестощах вітру стиха Замріятись...й щастя мить Зупиниться. Знову дихать Наповну – «аж гай шумить»!

ТІЛЬКИ ТИ…

Шепотіли губи– тільки ти, Тільки ти, єдина моя рибка! По дорозі нам з тобою йти, Зупинятись будем тільки зрідка. Будем йти усім вітрам назло, Хоч каміння з неба сиплють збоку! Бо якщо зустрітись повезло... Хай життєва річка і глибока. Шкірою відчувши дотик рук І морзянку збуджених артерій, Двох сердець биття сміливий рух Відчиняти навстіж буде двері. Це ж кохання і воно без меж! У безсонні ночі аж до ранку, Як судилось щось – не оминеш, Коси розплелись, і губи в ранках... Лезом намерзає згодом лід, Змінюються погляд і потреби. Мостяться кордони до і від, Ці кордони не для всіх... для тебе. Шепотіли губи– тільки ти І не буде іншої ніколи! А розчулось хиже – тихо ти! І згорнулись в крапку видноколи...

Лiтературний Чернiгiв

110 ГУЛЯЮТЬ РАЗОМ З ВІТРОМ

Гуляють разом з вітром перемови, Залазять в душу, як реп’ях чіпкий. Десь меляться... летять хмарки полови, У чані жовчний булькає напій. До кого заздрість в гості завітала, Рубцем заляже в серці дьогтю слід. Лишивши душу й серце на поталу, Крихкого спокою й окраєць зблід...

МАЛЕНЬКА СКРИНЬКА

Маленька скринька у валізі на горищі Дрімала довго, зберігаючи скарби. Зимою вітер скуб валізу, прагнув знищить, Чекала вперто, от знайшли б колись якби... Камінчик й мушля та піску маленька купка, Яскраві фантики, засохлий чорний жук, Гербарій з квітів, наче хтось потовк у ступці, Свистулька зламана – закляк у нетрях звук. Намиста нитка, ключик, шишка хмелю, Залізний ґудзик, вибляклий конверт– За кожним спогади, що й час не перемеле, Цілунок перший і розмови тет а тет. Пожовклий аркуш, складений удвоє, Дитячу мрію в фарбах береже. Там мама й тато, поряд діток двоє, Усі щасливі! Чи забудеться? Невже!? м. Чернігів

Проза

111

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃI kе%…iд kr0~j

Леонід Прокопович Луцюк, 1950 р. н. Працював викладачем фізики в Остерському коледжі будівництва та дизайну (Чернігівщина). Друкувався в районній газеті «Новини Придесення», обласній газеті «Гарт», журналі «Літературний Чернігів», українській газеті «Сільські вісті». Член літературного об’єднання ім. В. Нефеліна. В останні роки вийшли такі книги: «Проза, поезія», 2008 р., «Мости» (2009 р.), «Срібні дзвони» (2013 р.), «Букет польових квітів» (2017 р.), «В’язень темряви» (2020 р.) З 6.03.2018 року – член Спілки письменників України.

ЗАГАДКОВІ ТЕРИКОНИ Невелика чепурна хатина знаходилася у царині села. Далі, за виярком, навсібіч впадали в очі вабливі, загадкові плеса озер, а за ними, де вгорі блакить світанкового неба, вгадувалась бистрінь невгамовної могутньої ріки зі своїми старицями та спокійними сонячними заплавами… Незважаючи на вранішню пору, крізь шибку вікна будівлі можна було побачити за столом двох чоловіків та жінку. До Тимофія та Олени завітав у гості давній друг, однокласник Степан. Вечірня затяжна зустріч продовжилася й уранці, хоча друзі були твердо переконані, що удосвіта вони вже будуть там – на риболовлі. Можливо, воно й так, якби… Якби не ті самі сумні та веселі спогади…

– Стьоп, папірець у відерце! Не сміти! – жартома зауважила Олена.

– Ага, ви ж такі чистоплюї! У вас насмітиш! – сміючись, вигукнув гість.

– Слухай, у твоїх висотках по-іншому? – підключився Тимофій.

112

Лiтературний Чернiгiв

– Біля будинків чисто, а на округах – ви б бачили! Звалища, гори сміття, цілі терикони!!!

– Багато тепер такого кругом по світу. Може, щось вдасться зробити, та країна бідна, й війна ніяк не скінчиться, – похитала головою господиня. Тимофій поглянув на дружину та гостя, а тоді узяв у одну руку папірець, в другу – порожню пляшку й стиха проказав: – Дивись, Стьопо, як було колись: оце – в грубу, а оце – приймали і гроші давали. А що залишалося з їжі – скотині та птиці перепадало.

– Тимохо, а ви земельку обробляєте? – перевів розмову на інше Степан.

– А як без неї? Грядки, картопелька своя. А у тебе?

– Де там! Кругом асфальт та бетон.

– Стьоп, узяв би тут ділянку з хатиною за копійки, – нагадала про себе Олена.

– Пізно, мої золотії. Давайте краще готуватись до завтрішньої рибалки. Олено, ти з нами?

– Чи вам завтра щось попадеться, чи ні, а в мене буде порядок. Та й господарство не покинеш, а воно ж у мене мукає, рохкає, сокоче, кукурікає та ще й гавкає. Як чоловіки не намагалися вибратися тихо з домівки, щоб не розбудити Олену – не виходило: торохкотіло порожнє відро, дзенькали ключі, скрипіли дошки, долинали квапливі звуки їхнього діалогу… Врешті все стихло. Уже на подвір’ї Тимофій поцікавився: – Твоя «Таврія» не підведе?

– А куди вона дінеться? Скільки зараз?

– Ще й чотирьох немає.

– Приземляйсь – поїхали. У ранковому молочному тумані, де ще й і не було згадки, що уже розпочинає дніти, то появлялося, то зникало світло від фар автівки. Нарешті – до щему, до болі знайомі місця! Все – приїхали! Риболовля… Поплавки, ледь-ледь погойдуючись, красуються один навпроти одного. Раптом один із них, чогось злякавшись, дрібно затремтів, а потім упав на воду.

– Тягни, – прошепотів Степан.

– Секундочку, друже, – ледь вчулася відповідь. Наступної миті поплавок, трохи піднявшись, востаннє поглянув на невимовно-красиві краєвиди – і шугонув у воду.

– Утопився, – засміявся Степан. – Тягни!

– От тепер саме час, Стьопо, – стримуючи рибину, зауважив напарник. Вагомий, золотистий карась, плюскочучи по поверхні озера, наближався до берега.

Проза

113

– Ого, Тимохо, це твоє таємне, заповітне місце?

– Таких місць – немало. Тільки, аби ж люди їх берегли. Згодом і Степан, спіймавши не менший екземпляр, зауважив: – Як тут гарно і на душі легко! Тимохо, оце б сидів та й дивився просто на воду, на оцей рибальський маленький червоно-білий м’ячик з пером. Ех, треба було взяти Олену з собою! Тимофій, зітхнувши, розвів руками на почуте, а потім попрохав компаньйона: – Ти тут подивляйся за вудками, а я піду гляну за кущі та трохи назбираю сухого хмизу на юшку. Оминувши густу зарість червоної лози, чоловік вийшов на відкрите місце. Ураз людині забракло повітря – навдивовижу красиві місця ревно благали, волали про допомогу! Скрізь, куди не поглянь, – купи сміття, відходи від їжі, розкидані порожні пляшки, а на кущах погойдувалися целофанові кульки, «прапори» людського сорому.

– Уже й сюди добралися, – прошепотів Тимофій. Бажання рибалити зразу відпало. Степан також поглянув на цю «красу».

– Поїду сьогодні, Тимохо. Роботи багато. Через деякий час на подвір’ї було чути: – Візьми картопельки, буряка, цибулі. У нас же все своє – з города, – метушилася господиня. – Та гарбузів, гарбузів візьми на кашу.

– Мої хорошії, я ж не на острові живу! Не голодний сиджу! – засміявся чоловік. – Поїхав! Бувайте здорові! Прискорюючись, автівка швидко зменшувалася в розмірах, допоки не перетворилася в цятку на видноколі. Уночі Тимофію снилися купи сміття, які все більшали, утворюючи величезні звалища, цілі терикони. Він насторожився, бо частина з них чомусь розпочала рух у його напрямку, перетворюючись на різних примар, псів із грізним войовничим вищиром. Ось найбільший з них кинувся до його ніг, і людина з усієї сили почала відбиватися ногою.

– Тимко, ти що – здурів?! Чого ти мене так сильно штовхаєш ногою?!

– образилась дружина. Чоловік повільно приходив до тями після нічних страхіть...

– Нічого, є земелька. А скільки ж там я з Оленою поклали сил? – заспокоював себе господар. У двері постукали. На порозі з’явився представник місцевої громади.

– Ось ухвала: ваша й ще кілька земельних ділянок виділені під звалище… Лютий 2021 р. м. Остер

Лiтературний Чернiгiв

114

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃI l=!i m`jnme)m`

Марія Наконечна народилася у селі Городище Бахмацького району Чернігівської області. Після закінчення 9 класів школи №5 у м. Бахмач навчалася в обласному педагогічному ліцеї в Ніжині. Саме тут почала писати вірші. Брала участь в регіональному літературному конкурсі «Славні нащадки Тараса». Згодом закінчила Ніжинський державний педагогічний інститут імені Миколи Гоголя, де отримала кваліфікацію «соціальний педагог, практичний психолог»; аспірантуру Інституту психології імені Г. Костюка, докторантуру Національного педагогічного університету імені М. Драгоманова. Кандидатка психологічних наук, доцентка. Працює на кафедрі загальної та практичної психології Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя. Авторка монографії «Допомога іншому: психологічні аспекти» (2012) та збірки поезій «Лірика для тебе» (2016). Вірші друкувала у колективних збірниках «Стежка до Тараса», «Мандрівні вірші». Це її дебют у «Літературному Чернігові».

НА ПОДИХУ СТРУНИ…

І після твого «Ні» мені Спокійно стало й легко, як ніколи, Неначе знову я пішла до школи Дорогою дитячих дивних снів. Неначе сніг на голову з небес, Неначе ранком заспівали птиці. Спіймала легко я прудку синицю

Поезія

115 І знов Христос за нас усіх воскрес. Неначе в небі хмари розійшлися, Неначе нота почала бриніть, Коли ти вимовив те «Ні», Останнє і прекрасне, наче птиця. * * * Тихий вітер знов полине До хатини, де калина. Збудить милого чоло: Щось наснилось – не було. Щиро милого кохаю У розлуці, дальнім краю. Для кохання – вічність й час, Світ, що так єднає нас.

* * * Відстань до милого дуже мінлива. Стане коротшою думка ревнива. Стане трипалою часта розлука. Стане ця відстань стрілою із лука. Відстань складає поеми і рими, Відстань прямує дорогою Риму. В Римі зійшлися шляхи на світанку. Римами стану твоєю коханкою.

* * * З тобою дні і ночі повні Неймовірної краси. Слова з тобою молитовні Промовлю. Більше не проси. Проси цілунків простирадло, Проси сповільнити перо. Проси, щоб я собою стала З тобою ворогам на зло.

Лiтературний Чернiгiв

116 Даю тобі обітниць чашу, Дарую відданість в роках, І спільно по землі по нашій Йдемо разом, торуєм шлях До світла, правди і любові. Що ще тобі в цю мить сказати? Промовлю тільки, що готові Ми один одного кохати.

* * * Красива нота у піснях, Красива нота. Як щастя квота, як той шлях, Як ця турбота. Як серця спалах, Як затаєне страждання, Красива нота у піснях Моїх до рання. Незмінний сумнів породив Велике диво, Думки мої тривожні змив, І я щаслива. Я чую пісню в небесах, А в серці танці… Красива нота у піснях Мого обранця. Взаємністю любов живе, Велика сила. Бринить та нота у душі – Така красива… м. Ніжин

Літературознавчі студії

Літературний

117

Літературознавчі ×ÅÐÍIÃIÂ

студії

qе!гiL I. Šj`)emjn,

лавреат Міжнародної премії ім. Володимира Винниченка (США)

ПЕТРО СОРОКА: НЕОКЛАСИК ЧИ ПОСТМЕТАФІЗИК? У видавництві «Український пріоритет» вийшов друком перший том семитомного зібрання вибраних творів Петра Сороки.1 Упорядкувала видання дружина письменника Галина Сорока. Видано коштом мецената Михайла Ратушняка. До першого тому ввійшли як поетичні, так і прозові твори письменника, зокрема такі його славетні збірки, як «Ладан осені» (2011), «Лісові псалми» (2012), «Симфонія Петриківського лісу» (2015), «Духовний рубаят» (2017). Тепер, коли письменника вже немає серед нас, коли вже марно чекати, що він напише новий твір і видасть нову книгу, настав час осмислити його творчий доробок, його місце в сучасній українській літературі і найголовніше – його творчий метод. У своїх книгах Петро Сорока не раз заявляв про те, що його збірки «йдуть у руслі неокласичної традиції»2, що їх домінантний стиль – неокласичний3. При цьому неокласицизм («осягання гармонії як ідеалу») він протиставляв постмодерну («намаганню усе звести до абсурду, алоґізму, нонсенсу») і говорив про них як про «два напрямки, що взаємно виключають один одного». І робив такий висновок: «Не можна бути трішки постмодерністом і одночасно класицистом»4. Постмодернізм він, очевидно, розумів тільки неґативно – у його «розшнурованій» (Роман Іваничук) іздрико-ірванецькій 1 Петро Сорока. Вибрані твори. Том 1. Поезії, рубаї, вірші, казки та оповідання для дітей. – Київ.: Український пріоритет, 2020. – 832 с.

2 Петро Сорока. Денники 2004-2005 років. – Тернопіль: Видавництво «СОРОКА», 2006, с. 154.

3 Петро Сорока. Ладан осені: Вірші. – Тернопіль: ТзОВ «Видавництво Астон», 2011, с. 3.

4 Петро Сорока. Денники 2004-2005 років, с. 330.

118

Лiтературний Чернiгiв

редакції – як суцільний бурлеск, буфонаду і балаган, як «чортополох антикультури» (Петро Іванишин), зрештою як «десакралізацію» всього святого і як «неоцинізм» (Ліна Костенко). Якщо виходити з метафоричного самовизначення «п’ятірного грона нездоланих співців», до числа яких, крім Максима Рильського, Миколи Зерова, Михайла Драй-Хмари, Павла Филиповича та Освальда Бурґардта (Юрія Клена), дослідники залучають Віктора Домонтовича та Ігора Качуровського (як «запізнілого неокласика»5), а також поетів львівської (Б.-І. Антонич, С. Гординський, Б. Кравців) і празької (Є. Маланюк, М. Орест, О. Ольжич, Олена Теліга) шкіл,6 з їх орієнтацією на «класичну пластику і контур строгий, і логіки залізну течію», то зріла лірика Петра Сороки нібито й вписується в цю парадиґму. Однак строгий науковий аналіз неокласичного стилю таке враження швидко розвіює, адже головними рисами цього стилю, за Юрієм Шевельовим, є: (1) раціоналізм і об’єктивність світосприймання; (2) нахил до статичности; (3) симетрично-врівноважена строфіка і ритміка; (4) усталена поетична мова, в якій нема прозаїзмів, наукових термінів і неолоґізмів; (5) схильність до мітолоґічних алеґорій; (6) прагнення вживати назви античного побуту; (7) книжність, кабінетність, підкреслена очитаність і вченість.7 Слід також пам’ятати, що неокласицизм був завершальним етапом європеїзаторського руху.8 Пошук нової літературної ідентичности в умовах «повної методолоґічної розгублености» (Григорій Клочек) є природним явищем на пострадянському просторі і зокрема в Україні, внаслідок краху соціалістичного реалізму з його доґматичними настановами зображати дійсність у революційному розвитку, його вимогами партійности («захисту комуністичних ідеалів») і народности («доступности сприйманню народними масами») мистецтва. Аварійні спроби провідних літературознавців країн соцтабору – Болгарії, НДР, СРСР та Угорщини – ідеолоґічно реанімувати мертву теорію «бадьорого, бойового і творчого» соцреалізму, відкрити в ньому «нову фазу», дозволивши такі взяті з Заходу вільності, як натуралізм, символізм та імпресіонізм, зазнали повного краху.9 5

Максим Стріха. Продовжувач традиції неокласиків. – «Сучасність», 2003, № 3, с. 111-115.

6 М. М. Турчин. Слобожанський пейзаж у неокласичній рецепції Миколи Зерова. – Вісник Луганського Національного університету імені Тараса Шевченка. Частина ІІ, № 3 (166), лютий 2009, с. 78-85.

7 Юрій Шевельов. Легенда про український неоклясицизм. – У кн.: Шевельов Юрій. Вибрані праці: У 2 кн. Кн. ІІ. Літературознавство / Упоряд. І. Дзюба. – Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008, с. 395-396.

8 Сергій Денисюк. Здобутки і втрати української літератури у науковій концепції Юрія Шевельова (Шереха). – «Українознавчий альманах». Вип. 2. – Київ: 2010, с. 165.

9 Литература в изменяющемся мире. Актуальные проблемы современной идейноэстетической борьбы. – Москва: «Художественная литература», 1975. – 464 с.

Літературознавчі студії

119

В українській критиці також мали місце тенденції перегляду і навіть реабілітації соцреалізму, канони якого при цьому своєрідно переосмислювались: соцреалізм проголошувався нацреалізмом. Незаперечних класиків соцреалістичного методу – Юрія Яновського та Олеся Гончара – деякі критики і теоретики представляють як неоромантиків.10 При цьому ведуться також розмови про неоромантизм шістдесятників,11 про наявність «необарокових тенденцій» у модерній українській літературі: в творчості Павла Тичини, Миколи Бажана, Євгена Плужника, Миколи Куліша, Миколи Хвильового, Григорія Косинки, Олександра Ільченка, Василя Земляка, Романа Іваничука, Івана Драча, Валерія Шевчука і сучасних письменників – Юрія Андруховича, Євгена Пашковського, Миколи Мірошниченка, Івана Іова, Миколи Луговика, Володимира Голобородька.12 «Барокове богомислення» Григорія Сковороди, Івана Вишенського та Мелетія Смотрицького виявилось на диво співзвучним нашій позначеній кризовими явищами добі. Як слушно зазначає Дмитро Наливайко, бароко було наслідком кризи Відродження, міфолоґеми ренесансного гуманізму, заснованої на вірі в іманентну розумність і доброту людського єства. Як багато паралелей з нашим часом! Бароко було спробою нової духовної інтеґрації, але вже не на ґрунті раціоналізованого антропоцентризму, що переходив у обожнення людини, а на основі трансцендентно-містичної парадиґми, кореспондованої з християнським провіденціалізмом.13 В епоху бароко саме через природу людина спілкувалась з Богом, з трансцендентним, метафізичним світом.

10 Див. напр.: Володимир Панченко. «Морські вовки» в степах України. Чому неоромантик Юрій Яновський став соцреалістом. – «Літературна Україна», № 30 (5459), 9 серпня 2012, с. 6-7. Роксолана Зорівчак. Найсвятіше – відчуття соборності України. – «Слово Просвіти», № 19, 12-18 травня 2011. Як згадував Джеймс Мейс, Олесь Гончар говорив йому, що написав «Прапороносців», аби зняти з українців обвинувачення в колабораціонізмі й фашизмі. – Джеймс Мейс. Любити Оклахому! – «День», № 84, 20 травня 2003. Свій творчий метод Олесь Гончар називав «поетичним реалізмом», однак насправді до кінця життя залишався вірним методу соцреалізму, стверджуючи – з посиланням на «античних майстрів і майстрів Ренесансу» (!): «Навіть про потворне в житті твір має бути прекрасним» («Щоденники», т. 3, с. 137).

11 Тарас Салига. Микола Вінграновський і не тільки він... у критичній рецепції Валерія Шевчука. – «Українська літературна газета», 13 січня 2012, с. 16-17.

12 Див. про це в: Олена Юрчук. Необарокові тенденції в українській літературі ХХ століття. – Дис. ... канд. філол. наук. – Київ: 2007; Тетяна Кривошеєнко. Новаторство необарокових поетів ХХ століття. – Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. – Т.4. – Донецьк: «Східний видавничий дім», 2003, с.121-128; Наталія Городнюк. Знаки необарокової культури у творчості Валерія Шевчука: компаративні аспекти. – Дис. ... канд. філол. наук. – Київ: 2003.

13 Дмитро Наливайко. Українське бароко: типологія і специфіка. – В зб. «Українське бароко». – Т. 1. – Харків: «Акта», 2004, с. 12-13.

120

Лiтературний Чернiгiв

Постмодернізм, над визначенням якого в наш час точиться так багато суперечок і який, як відомо, увібрав у себе певні барокові мотиви (при цьому саме необароко розглядається деякими дослідниками як один із напрямів постмодернізму), безпосередньо пов’язується з «постметафізичною самосвідомістю». 14 Як слушно зазначала Мар’яна Новак, українське бароко наділене багатьма рисами, що повторилися в українському аванґардизмі, який трансформувався в сучасний амбітний проєкт постмодернізму.15 Така ностальґія за бароко пояснюється, мабуть, не в останню чергу ще й тим, що, за Дмитром Чижевським, бароковий період був останнім, коли Україна мала повну культуру (згадаймо, як пасіонарно на зорі нашої Незалежности закликав тодішній міністр культури Іван Дзюба докласти всіх зусиль задля відновлення цієї втраченої повноти нашої культури!). Бароко є складовою частиною образу «європейської України», який виступає як один з ключових ґеополітичних образів нашої держави.16 Що стосується самої метафізики, то вона була однією з центральних проблем філософських дискусій ХХ ст.17 Метафізичні цебто надчуттєві уявлення про світ базуються на усвідомленні протилежности видимого і невидимого буття. Метафізика розуміється як «єднальна ланка між фізичними законами природи та надлоґічними, містичними правдами буття». 18 Як стверджує член-кореспондент Польської академії наук Барбара Скарга, «метафізика завжди шукала й шукає трансцендентного». На відміну від науки, якій не належить монополія на істину і яка не є для істини останньою інстанцією, метафізика діє «на більш високому рівні узагальнення». На думку польської професорки, «метафізика є особливим, незалежним від науки типом знання», причому «метафізика розуміє дійсність ширше, ніж точні науки». Метафізика «дає нам розуміння нас самих, нашої духовної сили, яка дає нам змогу переступити через обмеженість тіла». Метафізика «робить нас чутливими до іншого виміру світу – світу, не обмеженого матеріальністю речей, світу цінностей». 19 Традиції анґлійських метафізиків ХУІІ ст. (Джон Донн та ін.), з яких власне і бере початок цей інтелектуальний рух, продовжили американські 14

Літературознавча енциклопедія: у 2 т. / Автор-укладач Юрій Ковалів. – Київ: «Академія», 2007, т. 2, с. 174.

15 Мар’яна Новак. Українське бароко. – «Сучасність», 2006, № 10, с. 111.

16 Олександр Мостяєв. Ключові геополітичні образи України. – Українознавчий альманах. Вип. 1. – Київ: 2009, с. 136-142.

17 Гусєв В.І. Метафізика XVII ст. і наукове пізнання// Наукові записки НаУКМА. Київ, 1996. Т.1, с. 23.

18 Оксана Яковина. Метафізика в поезії: Україна ХУІІ століття. – Львів: Наукововидавничий центр «Опілля-Л», 2010, с. 9.

19 Барбара Скарга. Кілька слів на захист метафізики. – «Філософська думка», 2005, № 3, с. 66-77.

Літературознавчі студії

121

трансценденталісти ХІХ ст. (Ральф Емерсон та ін.). Останні, виступаючи проти пуританської ортодоксії, базували свої ідеї на філософії Канта і Локка і вважали, що людський «ум» (mind) не здатен осягнути трансцендентну Істину: на це спроможен лише «розум» (reason) – «божественна інтуїція» (divine intuition) людини.20 Їх філософії передувало повчання, з яким Ісус Христос звернувся до своїх учнів: «Божеє Царство всередині вас» (Лука 17:21). Один із найближчих сподвижників Ральфа Емерсона – Генрі Торо, який більше двох років прожив у лісовій хатині поблизу Уолденського озера, на «березі вод життя і правди», проповідував необхідність прогулянок лісами і полями – задля досягнення єдности з Природою, для того, щоб побути «наодинці з Самотнім». У своїх творах трансценденталісти стверджували, що Бог знаходиться не поза межами світу, що Він – всередині світу, що Він – і є сам світ і що людина з Ним безпосередньо пов’язана. З університетської лави пригадую, як вульґаризовано спрощено нам викладали вчення анґло-ірландського єпископа Джорджа Берклі, звинувачуючи його в повному запереченні існування матерії – соліпсизмі. А філософ-ідеаліст Джордж Берклі, як слушно нагадує Анрі Берґсон, насправді стверджував, що матерія – це тонка прозора плівка, розташована між людиною і Богом. Згідно з теорією єпископа Берклі, Бог проявляє себе через матерію, цебто матерія виступає тією мовою, якою з нами розмовляє Бог.21 Як було показано в дослідженнях автора цієї замітки, присвячених творчості Петра Сороки,22 і особливо в підсумковій моноґрафії, предметом якої були його «Лісові денники»23, в творчості поета-філософа Петра Сороки можна віднайти багато рис, притаманних ідеолоґії бароко і пов’язаному з нею метафізичному світосприйманню: відчуття необлаштованости земного світу, жагу трансцендентного, повернення до теоцентризму і гіперреліґійності, посилену увагу до природи, яка постає як шлях до Бога. У «Лісових денниках» можна знайти вдосталь прикладів авторського намагання прорватися за грань земного світу і вийти на обшири світу невидимого, божественного: 20

Ralph Waldo Emerson. The Transcendentalist. – In: The American Transcendentalists.

Edited and with an Introduction by Lawrence Buell. – The Modern Library, New York, 2006, p. 107-122.

21 Henri Bergson. The Creative Mind. An Introduction to Metaphysics. – Dover Publications, Inc. – Mineola, New York, 2007, p. 97-98.

22 Уже в першій своїй публікації, присвяченій творчості Петра Сороки, головну увагу автор цієї замітки приділив кардинальній літературознавчій проблемі – визначенню творчого методу письменника. Див. Сергій Ткаченко. 'Добра вість' від Петра Сороки.

– «Ятра́нь», 2006, № 6, с. 52-61.

23 Сергій І. Ткаченко. Лісові денники Петра Сороки: малярство і метафізика. – Харків: Слово, 2016. – 197 с.

Лiтературний Чернiгiв

122 Ніби гуркіт далеких коліс Відкотився за Десну – Це розрізав літак, як склоріз, Далечінь піднебесну. І таке щось навальне, як прес, Давить серце і тисне. І здається, що шиба небес Зараз зойкне – і трісне. І холодний ламкий небосхил Упаде в межиріччя, І відкриється тайна світил, І світів, й потойбіччя. І постане на вічні часи Щось величне й чудесне...24

Весь пафос творчости Петра Сороки – це пошуки трансцендентних вимірів буття, через які автор надіється вийти на контакт із самим Богом. Письменник проводить маніпуляції з одновимірним простором, – скажімо, в оповідці про успішного підприємця Івана Дибу, якого рекетири наглухо заварили в газову трубу, в якій «поза межами часу і простору» той три доби колінкував, аби вибратися з неї. Життя людини з ментальністю раба – байдуже чи примусового, чи добровільного – це існування в одновимірному просторі, на лінії, крайніми точками якої є місце проживання і місце працевлаштування. Жах перебування в одновимірному просторі автор «Денників» пережив на власній шкірі, про що свідчить його оповідка «Мій друг Хасан». У цій оповідці йдеться про спробу втечі з війська через підземну трубу, в якій попереду повз Петро, за ним – Хасан, що підштовхував Петра, наказуючи йому: «Вперед! Тільки вперед!» Натрапивши на металеву решітку, вони змушені були рачкувати назад. Життя в одновимірному світі виступає метафорою існування в насильницькій системі. У випадку з Хасаном – це радянський тоталітаризм, у випадку з Іваном Дибою – це дикий ринковий капіталізм. Письменник проводить також маніпуляції з двовимірним простором (оповідки «Одробини») шляхом фронтального стискання простору і часу. Лоґічне резюме: життя пересічної людини – це життя у двовимірному просторі, своєрідне ковзання по поверхні площини (земної кулі). Такими ж напруженими є авторські експерименти з тривимірним простором (роз24

Петро Сорока. Ладан осені, с. 23.

Літературознавчі студії

123

думи перед «стіною лісу»). Висновок, якого доходить автор: життя творчо мислячої людини – це життя у тривимірному (об’ємному) просторі, який, крім довжини й ширини, має ще й висоту, куди ця творча людина злітає у своєму натхненному пориві. Як нагадує відомий учений Леонард Млодінов, ми сприймаємо світ не прямим, а побічним чином, через наші відчуття (зокрема зору), дані яких (зокрема двовимірні картинки сітчатки) обробляються мозком і подаються нашій свідомості у вигляді тривимірних образів.25 Тривимірність – це ілюзія, яку створює мозок. При цьому, як зазначають у своїй книзі «Величний задум» Стівен Хокінґ і Леонард Млодінов, «наш чотиривимірний світ може бути тінню більшого п’ятивимірного часопростору». 26 Людина здатна сприймати лише тривимірний простір. Наша уява обмежена тривимірним світом почуттів, оскільки еволюція людини проходила у тривимірному світі.27 Прорватися в четвертий просторовий вимір можна тільки шляхом «впресування» третього виміру (глибини) в площину першого (ширину) і другого (висоту) вимірів. Письменник досягає цього завдяки ефекту «екрану лісу», позиціонуючи себе як спостерігача поза цим екраном і створючи ілюзію виходу за його межі у четвертий вимір. Не меншої уваги заслуговують експерименти письменника з часом чи то у вигляді проведеної ним у лісничівці «репетиції вічности», коли через стискання часу досягається «повна відсутність початку» і «повна відсутність кінця»28, чи то у вигляді спресування минулого й майбутнього в континіум теперішнього, що ми спостерігаємо в оповідці «Суботів»29. В’їзд у Суботів – як входження через тісні ворота мандрівного прочанина в книзі Джона Беньяна «Шлях піліґрима». У цій книзі Джон Беньян пише: «Ти бачиш ген ту вузьку дорогу? То шлях, яким ти мусиш іти. Він був прокладений Патріархами, Пророками, Христом і Його Апостолами, і він рівний, мов проведений під лінійку». 30 У цій міні-оповідці автор потрапляє в Суботів через «зелений тунель», який «проковтує» мандрівників, від чого у них «паморочиться голова». Шляхом підкреслено виразного застосування прямої перспективи досягається звуження простору, в результаті чого – «час ніби застиг». На виїзді з цього 25

Leonard Mlodinov. Subliminal. How Your Unconscious Mind Rules Your Behavior. – Vintage Books, New York, 2013, p. 45.

26 Stephen Hawking and Leonard Mlodinov. The Grand Design. – Bantam Books, New York, 2010, p. 44.

27 Fritjof Capra. The Tao of Physics. An Exploration of the Parallels between Modern Physics and Eastern Mysticism. – Shambala, Boston, 2010, p. 150.

28 Петро Сорока. Лісові псалми. Вірші. – Тернопіль: Видавництво «Астон», с. 65.

29 Петро Сорока. Застиглий вогонь. Денники 2006 року. – Тернопіль: Видавництво «СОРОКА», с. 48-50.

30 John Bunyan. The Pilgrim’s Progress. – Bridge-Logos, Alachua, Florida, 1998, p. 30-31.

124

Лiтературний Чернiгiв

зеленого тунелю має місце раптове застосування зворотньої перспективи: «розкривається запаморочливий краєвид, як книжка». Ми потрапляємо в «тоскну глибінь віків»: «майдан оживає від тисячі голосів, дзвону шабель і мушкетної пальби. Розверзаються могили, злітають настрополохані птахи в дрижучі відкриті небеса. Душу оповиває містичний страх. Але це триває тільки мить». Автор переносить нас у часі – в дні «Богданчика». Зустріта надворі наша сучасниця – «маленька жінка з блідим лицем черниці» своїм «холодним, колючим і зболеним поглядом» – здається істотою тієї доби, яка нічого не бачить і не чує голосів пришельців із чужої їй епохи. Те ж саме можна сказати і про інших людей цього дійства – «спонурених і сердобольних, з тоскними поглядами», які «нагадують тіні». В їх світі порушені всі зв’язки: в місцевій Іллівській церкві («то є церков Богданова»!) «ладу немає», «хору немає», «громада невдоволена», «на Літурґію приходить лише півтора десятка бабусь», а «за останні кілька років тут править уже чотирнадцятий отець». Позапросторовість і позачасовість – це фактично параметри існування Бога. Давньоґрецькі стоїки говорили про божественне як про трансцендент-

Сергій Ткаченко з Петром Сорокою і його студентами. Тернопільський Національний педагогічний університет ім. В. Гнатюка. Тернопіль, червень 2006 року.

Літературознавчі студії

125

не (тогосвітнє) в межах іманентного (цьогосвітнього). Саме такий підхід до трансцендентного – на відміну від позиції трьох головних монотеїстичних реліґій, в яких Бог знаходиться поза матеріальним світом чи над цим світом, – знайшов продовження і розвиток у європейській філософській традиції від Іммануїла Канта до Едмунда Гуссерля,31 в тому числі й в українській філософській думці – в теорії кордоцентризму Григорія Сковороди. Прагнення автора «Лісових денників» вийти за межі видимого світу має одну повстанську мету: вирватися з «клітки» тривимірного простору і зіскочити з «конвеєра» одновимірного часу, в координатах яких людина є в’язнем, якого, не питаючи його згоди, везуть дорогою, напрям якої і рух по якій людина змінити не може, – до чітко означеної і відомої кінцевої мети. Прометеївський за своєю суттю екзистенційний бунт автора «Лісових денників» спрямований на те, аби вирватися з тісної клітки цього замкненого, як в’язниця, простору і зупинити цей незворотньо наступальний, як рух локомотива, час. м. Нью-Йорк, США

31

Luc Ferry. A Brief History of Thought. – Harper Perennial, New York, 2003, p. 233-234.

126

Лiтературний Чернiгiв

«НАДТО ВРАЗЛИВА НА ВСЕ, НАДТО ЧУТЛИВА», або CИЛА ЕМОЦІЙ ОЛЬГИ КОБИЛЯНСЬКОЇ (м. Гура-Гумора, Південна Буковина. 27.11.1863 – 21.3.1942, Чернівці) «Некультурна» (грудень, 1896). Надруковано: «Буковина». 1897 р.

18-28 вересня. Глибоко реальне і вражаюче життя селянки-гуцулки на тлі мальовничої і водночас суворої карпатської природи фіксує письменниця в лірично-романтичному освітленні. Леся Українка тонко помітила новелу «Некультурна», що «під суто симфонічний акомпанемент розповідається дуже реальна, здатна скандалізувати добре вихованих австрійських читачів історія селянки-гуцулки, емансипованої не по теорії, а по інстинкту». Із цією новелою споріднена інша – «Природа». Тут, начебто «культурна», розпещена і виніжена «русинська мадонна», знаюча життя лише з книжок, в силу свого «виховання» не може вийти з-під впливу міщанських поглядів на противагу молодому гуцулові... Він її любив і тужив за нею, аж захворів... Бо «неустанно думав він про неї»... У новелі «Некультурна» лише дві героїні – обидві не просто привабливі, а мають у собі якусь велику притягувальну силу: гуцулка і карпатська природа. Параска – людина фізичної і духовної краси, наповнена світлої віри в життя. Вона по-своєму використовує і цінить своє право на щастя. Почуття самоти не знала, хоча була самітня, делікатна і вразлива. Хоч її зворушене серце, як і самої авторки цієї новели, не мало спокою. Ось портрет гуцулки Параски: «Якою гарною мусила бути! І не лише лицем, що свідчило ще тепер о колишній майже інтелігентній, між тим простим народом незвичайній красі; але ще якоюсь іншою, внутрішньою красою, повною дикого, невиробленого артизму і вічної молодості, що пробивалися ще дотепер однаково сильно в кождім її слові, в погляді її мудрих блискучих очей, в кождім руху її стрункої постаті, в найбільше в живих рухах її голови, що все прибрана кокетливо в червоно-квітчасту хустку, приковувала несвідомо погляд до себе. Не мала ні крихти в собі з тої грубості, що п'ятнується словом «мужицтво», з котрим ніяк не може погодитися, ані зіллятися тонке чувство». А ще Параска ніколи не боялася будь-якої роботи, тому їй всюди було добре. Дні її минали, казала, як птахи, тому жури не знала, «смуток відвернули судільниці». А коли її запитували, коли вона заплаче, то відповідала, що «як

Літературознавчі студії

127

сухий дощ стане падати». Стверджували люди, що їй життя – то справдішнє сонце, хоч працювала тяжко. Та вона й означувала: «сонце не сонце, але і не смуток». Такою була чистою, як сама довколишня гірська природа, яку дуже любила і зізнавалася про це із Кімполунга у щоденнику 1889 р. сама О. Кобилянська: «О, як я люблю тебе, мій гірський краю, який ти незрівнянно гарний, який могутній і величний, який піднесений, казковий...» («Слово зворушеного серця». – К.: Дніпро, 1982, с. 184-185). Саме гори Карпати, про котрі з пієтетом, піднесенням говорять – подивися на гори і ти увіруєш у їхню велич. Правда, ще юною, вже відчуваючи свою самотність і не маючи багатого духовного середовища, ці гори хвилювали її душу, від погляду на гори, вкритих густим туманом, до очей нестримно підступали сльози... і Ольга заходилася плачем... Такі особисті переживання письменниці були в основі її прозових шедеврів. В автобіографічних листах «Про себе саму» О. Кобилянська зазначає: «Некультурну» знала я особисто, і ніяк не могла побороти охоти написати про ту чудову жінку, вірну, чисту дитину природи, що, мов сестра смерік, поміж котрими проживала, жила, розвивалася. Коли вмирала, бажала собі мене бачити – вповідали мені люди, окружаючі її в той час, – та, на жаль, я жила тоді в Чернівцях і не знала, що моя гірська цвітка згасла. З людей знайомих майже жодне не впливало (Виділ. О. Кобилянської. – М.В.) на мене так, щоб я від їх особистого впливу писала. Я писала, коли любила, писала, коли терпіла, писала, коли не находила вдоволення знадвору бажань своїх особистих, коли бачила кривду, заподіяну так людям, як звірятам, цвітам і птахам, писала, коли переймалася великими ідеями визволення жінки, ідеєю соціалізму, ідеєю націоналізму, патріотизмом, який зміцняла в мене Леся Українка». (Виділ. О. Кобилянської. – М.В.). Коли Леся Українка прочитала цей твір, то із захопленням писала: «Що то за пишне оповідання, ота «Некультурна»! Я не вмію розказати Вам, яке чудове враження справила вона на мене. Які типи, які пейзажі! В нашій літературі нема пейзажиста над Вас, і я не знаю, як готова цінити Вас за се, бо дуже люблю пейзаж в літературі. Браво, панно Ольго!.. Я не бачу в Вашій «Некультурній» «щось такого»; на мою думку, в ній нема нічого надто різкого, найсильніші місця подібні до fortissimo доброго піаніста, що ніколи не буває різке. Т а к и й (Виділ. Лесі Українки. – М.В.) реалізм я признаю...». Але той реалізм О. Кобилянської мав думки і почуття, сповнені «вічного смутку». І хто міг зазирнути у її серце? Вона так і зізнавалася у щоденнику 130 років тому, що її туга ніколи не втишиться, а страждала вона, як романтики... Можливо, саме тому, будучи самітньою, хоч справжній митець чи письменник завжди самотній, у ній прокидався глибокий смуток і туга. Їй тоді

Лiтературний Чернiгiв

128

хотілося кудись полинути, де панувала б святолюбива тиша і серед природи могли б сум і журба розвіятися. Та й природа часто буває дзеркалом душі... І тоді їй спадали на думку Шевченкові слова: «Закувала зозуленька В зеленому гаю, Заплакала дівчинонька – Дружини немає. А дівочі молодії Веселії літа, Як квіточка за водою, Плинуть з сего світа...» Юна Оля Кобилянська в двадцятирічному віці у своєму щоденнику писала: «Що ви думаєте про мене, ті, хто це читає? Чи ви вже квітуєте, чи вже відквітли?» Ось так філософічно думала майбутня письменниця про читачів. І про себе – дуже мріяла про власних дітей... Може, саме тому її розривали чуття, була надто вразлива. І твердо вважала, що для неї можлива єдина діяльність: писати для інших, а те, що писала, належить тільки українським жінкам... Споглядаючи власне буття самотою, в неї часто мінявся настрій і думки на протилежні. Вона не бачила розумних людей довкола себе, хіба поодинокі випадки і то мізерію. Все міряла високими матеріями. Її мало що могло налаштувати лагідно і тихомирно, хіба, зізнавалася щиро, природа... Довколишня, багата, як і чиста людська... Із самовідданої любові до рідного народу в Ольги Кобилянської народжуються високохуджні новели світового рівня, такі як «Некультурна», «Природа», як уся блискуча проза гірської горлиці, «аристократки духу». Завдяки її щирості більше у світі щастя... Великий і також світовий прозаїк Василь Стефаник у листі 16.12.1898 р. до О. Кобилянської характеризував її новели: «Вже то Ви умієте писати так, що прочитавши Вашу робітку, у мене очі добріють, як у дитини, і я гляджу навперед себе без крихітки злості на світ і людий. Всі вістря, що могли би ранити людей, Ви ховаєте у себе, всі прості лінії, що вибігали би поза гармонію, Ви нагинаєте своїми делікатними руками». О. Кобилянська, мов та гірська квітка, мало доступна навіть освіченим. Та водночас її талант належить українському народові, а її письменницькі шедеври доступні всім... Хоча молодою і зазначала, що вона лише починала любити людей, та в світі «таки ніщо немало в собі бодай натяку на щастя, навіть любов». Мабуть,

Літературознавчі студії

129

сама її любов була найнещаснішою в світі, коли такі виняткові й рідкісно високодуховні творці, як вона правдива, мала надчутливу і раниму душу. Насамкінець викарбувала: «Пишучи що-будь, довше чи коротше, я лиш одно мала в душі: Україну, ту велику, пишну, пригноблену, сковану Україну, її одну й нічо інше». ОПОВІДАННЯ «VALSE MELANCHOLIGUE» («МЕЛАНХОЛІЙНИЙ ВАЛЬС», 1898) Велика українська письменниця Ольга Кобилянська, авторка захоплюючих творів, стала класиком української літератури, новатором на тлі блискучої прози не лише західно-українських письменників, а всієї України і світу. Вона славнозвісна такими творами, як повість «Земля», «Апостол черні», низкою прегарних оповідань «В неділю рано зілля копала», «Банк рустикальний», «Мужик», «Природа», «Битва», «Поети», «Покора», «Жебрачка», «Некультурна», «За готар», «Час», «Там звізди пробивались», «Юда» та ін. Морально-етичні, мистецькі проблеми в житті української інтелігенції Oльга Юліанівна розробляє в новелах «Impromtu fantasie» (1895), продовжує в «Аристократці» (1898), створює цілісні образи жінок-інтелігенток в оповіданні «Valse melancholigue» (1898), згодом у повістях «Ніоба», «Через кладку» (1905), «За ситуаціями» (1913). Змальовуючи образи інтелігенток, які прагнуть піднятися над буденним середовищем, письменниця протестувала проти їхнього беззмістовного існування. Починала ж перші свої твори О. Кобилянська писати і друкувати німецькою мовою. Газети Берліна і Штудгарта дуже цінували її прозу і ставили новели поруч із найкращими творами молодих німецьких модерністів. Найліпшим серед оповідань геніальна Леся Українка вважала «Меланхолійний вальс». Тут, на її думку, з великою пластикою зображені три жіночих типи: скромної, працьовитої і непретензійної дівчини з інстинктами родинності й гарним, але не широким світоглядом; потім тип лірично-захопленої й безнадійно сумуючої музикантки з поривами до «надлюдського», що говорить про вплив на творчість письменниці філософії Ф. Ніцше; а також емансипованої художниці, яка служить тільки мистецтву, яка бере від життя все, що воно може дати. Такі типи інтелігенток, які приваблювали письменницю в «Людині» і «Царівні», наче злилися в трьох відмінних один від одного жіночих образах-характерах «Меланхолійного вальсу». Як писав поет і журналіст Осип Маковей у статті «Ольга Кобилянська», «у «Вальсі меланхолійному» жіночі типи, які досі займали уяву авторки, скристалізувалися в три жінки... І у всіх є однакове почуття гармонії і краси, так що вони справдішні три грації всі бажають повного життя, але шукають його на інших дорогах...» Перша вчителька Марта втілює в собі риси, притаманні багатьом іншим

130

Лiтературний Чернiгiв

героїням нашої письменниці, вона ніжна і лагідна, готова «обійняти весь світ», нагріти його теплом свого серця, оточити турботою. Її подруга художниця Ганнуся – артистичний тип. Нестримна і поривчаста у своїх вчинках, непостійна в почуттях. Ганнуся підвладна насамперед хисткій стихії настрою. Найбільш повно і привабливо О. Кобилянська виписала образ Софії. Її життя – в мистецтві, в чарівному світі музики. Вона мріє стати піаністкою, навчається в консерваторії. «Я відчуваю, що життя лежить передо мною не як щось сумне, безвідрадне, важке до перенесення, але як один пишний, святочний день, гаряче пульсуючий, приваблюючий, широкий, пориваючий образ або немов яка соната», – сповідується Софія, сприймаючи життя крізь мажорні звуки музики. Та життєві обставини складаються так, що Софія не може далі продовжувати своє навчання, вона не витримує нервового напруження і в час найбільшого напруження, коли лопається струна, не витримує і серце Софії... Вона помирає. Ось ця душевна трагедія загиблої говорить про те, що такі щедрі, але не пристосовані до життя таланти, як Софія, не можуть вповні розвинутися і гинуть. Цей образ, за словами самої письменниці, автобіографічний. Письменниця пристрасно, як і її героїня, любила музику, захоплювалася усім прекрасним, прагнула здобути освіту, стати на шлях самостійної творчої праці. Зображені О. Кобилянською жіночі типи, у тім числі й «аристократичні» образи із оповідання «Меланхолійний вальс», при всій своїй відмінності в характерах і вдачах, мають багато спільного в ідеалах, поглядах на життя, у прагеннях. У них високе поняття про жінку як суспільну особистість, громадянську активну постать, вони – глибоко вразливі, горді натури – «аристократи духу», які прагнуть «вижитися повним життям». Хоча риси гордості в творах «буковинської орлиці» для відомої і чудової письменниці Ірини Вільде, авторки славнозвісного соціально-психологічного роману «Сестри Річинські», мали в собі певне і конкретне заперечення, зважаючи вже на пізніший час, що формував «нові погляди на життя» і відповідну адекватну діяльність... Герої Ольги Кобилянської як у «Меланхолійному вальсі» чи «Царівні» протиставляють себе не народові, якому вони бажають служити, а міщанськофілістерській черні, затхлому, антиукраїнському середовищу. Про що вона з обуренням занотувала в щоденнику 21 лютого 1885 р. про «добірну патолоч», «нікчемне бидло, хробаків, що плазують із боягузтва...» Своїми творами О. Кобилянська блискуче допомагала формувати нову українську інтелігенцію. Ці «поранкові душі», які, досягнувши «полудня», тобто розвинувши свій інтелект, стануть на захист рідного українського народу, його культури, слова, мови. Отже, найбільше О. Кобилянській притаманний тип жінки-інтелігентки,

Літературознавчі студії

131

яка бореться і за свою власну індивідуальність, розвиток людської особистості, формування українця-русина. Письменниці закидали філософію ніцшеанства, але вона відповідала, що Ніцше «займав своєю глибиною й деякими думками на будуче». А Леся Українка зазначала, що «парадоксальний дух Ніцше розвинув у молодої буковинської письменниці набагато більшу сміливість думки і уяви, ніж ми привикли бачити у більшості письменників-українців». Уперше «Меланхолійний вальс» надруковано в ЛНВ 1898 р., т. 1, кн. 1, с. 34-80, де головним редактором працював Іван Франко. Як і в багатьох інших творах О. Кобилянської, у цім творі вона порівнювала своє життя із героїнею Софією Дорошенко, авторка так і писала поетові і журналісту Осипу Маковею: «Прочитали... і знаєте історію мого життя. Се моя історія. Більше нічого не скажу». За цю працю О. Кобилянській закидали навіть космополітизм, але сама авторка в автобіографії «Про себе саму» заявляла твердо і впевнено: «Я любила народ і люблю його до сьогоднішньої хвилі, і дивлюся на нього тими самими очима, що на деревину, цвіт і всю живучу часть природи. Одна неестетичність його, будь у словах, будь у поведінці чи в привичках, разить мене, але в суті речей – гей, яке багатство, яка свіжість, яка глибінь криється, який гарний матеріал на будучність! Де є народ, там і культура й сила буде; де його нема, не буде й биту тієї нації». Реалізм не завжди задовольняв О. Кобилянську. Художні засоби цього напряму в літературі навіть вона вважала недостатніми, щоб змалювати всю складність і суперечність внутрішнього життя людини, нові процеси і зрушення, що відбувалися в тогочаснім суспільстві. Вона, подібно до великих наших класиків-письменників М. Коцюбинського й В. Стефаника, ставила високі завдання і виконувала їх – розширити й поглибити реалізм у цім психологічнім аналізі душевного людського стану і світу. Вона насамперед письменниця-психолог і естет, художник лірико-романтичного складу. Наскрізні реалістичні картини життя, а реалізм означає «доторкування», у творчості авторки не мислимі без картин суто психологічних, без ліричних пасажів багатоголосого звучання, без романтичних поривів «у блакить». Але психологічні пошуки людської душі, «доторкування» до душі, також означають реалістичність зображення людської душі, якщо така існує. Душа в грецькій міфології означає душа, подих. Психея ототожнювалася з певною живою істотою, з окремими функціями живого організму або його частинами. Ольга Кобилянська – поетеса напруженої думки, глибоких душевних переживань, ліричних настроїв і водночас реалістичних картин людського життя, явищ природи. Ця особливість її творчого методу – вияв її високого багатогранного таланту у романтичних чи реалістичних пошуках, це наслідки тривалих мистецьких відкриттів у змісті і формі твору. Вона виявляла високу майстерність,

132

Лiтературний Чернiгiв

широко впровадивши в літературу метод персоніфікації, оживлення природи, створила чудові ліричні настроєві малюнки. Письменниця багато читала, вивчала й зарубіжних письменників, особливо німецьких, збагачувала українську літературу, не зупиняючись на досягненнях. На думку Осипа Маковея, після «Меланхолійного вальсу» – «новели і з артистичного боку дуже цінної – авторка може сміло ту сферу «жіночого питання» покинути на так довгий час, поки придивиться й іншому життю та побачить і інших моделів, чого їй, з уваги на її дальший розвій, дуже треба бажати». У листі до славетного етнографа і письменника, одного з редакторів ЛНВ Володимира Гнатюка Леся Українка із Берліна 10 травня 1899 року пише: «Шкода, коли книжки (І. Франка, С. Коваліва, О. Кобилянської. – М.В.) не підуть на Україну, бо варто, щоб ширша громада прочитала їх. Надто оповідання п. Кобилянської, се просто окраса нашої літератури». Леся Українка щиро захоплювалася творчістю буковинки Ольги Кобилянської. В одному листі до неї вона підкреслювала, що остання багато«може (виділ. Лесею Українкою. – М.В.) і буде могти, і не загине, а зірве собі золоту зірку і цвіт папороті з землі і буде знати те, чого багато-багато інших людей не знають». Творчість О. Кобилянської високо цінять знавці українського письменства світової культури. Так, буковинка стала великою письменницею, бо час її українське слово лише стверджує в нашім народі, який цінує самобутність і неповторність цієї «аристократки українського духу». Іван Франко в статті «Українська література за 1898 р.» писав, що «Серед західноукраїнських письменників зайняла помітне місце Ольга Кобилянська, яка надрукувала в минулому році в «Літ.-наук. віснику» гарне оповідання «Valse melancoligue» і нарис «На полях» (Франко І. ЗТ у 50 т., т. 32, с. 13). Називає він її також серед найвизначніших представників найновішої генерації разом із Василем Стефаником, Лесем Мартовичем, Антоном Крушельницьким, Михайлом Яцківом, Марком Черемшиною (Там само, т. 33, с.142). Для таких письменників головне чуттєві рефлекси людської душі, пише Каменяр, «її стан, її рухи в таких чи інших обставинах, усі ті світла й тіні, які вона кидає на ціле своє окруження залежно від того, чи вона весела, чи сумна… Відси брак довгих описів та трактатів у їх творах і та переможна хвиля ліризму, що розлита в них. Відси їх несвідомий наклін до ритмічності й музикальності як елементарних об'явів зворушень душі» (Там само, т. 35, с. 108). Як зазначав І. Франко, що з першої появи ні на хвилю не сумнівався в її таланті, а її пізніші оповідання, такі як «Людина», «Битва», «наповняли мене подивом для її незвичайного таланту. Я щиро тішився, коли вона згодилась друкувати свою «Землю» в «Літературно-науковім віснику», і на редакційній

Літературознавчі студії

133

раді був перший за тим, щоб їй дати високий, як на ті часи, гонорар – 400 гульденів, якого, приміром, я ніколи за жоден свій белетрестичний твір не одержав. Я й пізніше давав їй докази своєї прихильності, між іншим і той, що на підставі мого реферату, приватно написаного для проф. Ягича (по його просьбі), вона одержала австрійську літературну премію, в якій проф. Ягич засідав як жірор» (Там само, т. 37, с. 413-414). Пишучи статтю про українську літературу в енциклопедію Брокгауза і Єфрона, І. Франко називав її найсильнішим і оригінальним жіночим таталантом (Там само, т. 41, с. 159). Українська проза, підкреслював І. Франко в праці «З остатніх десятиліть ХІХ в.», під пером таких письменників, як О. Кобилянська, В. Стефаник, М. Черемшина, М. Яцків, «набирала поетичного лету, мелодійності, ніжності, грації та різнорідності, до яких давніше підносилися хіба Марко Вовчок, Куліш та Нечуй-Левицький». Високо ставить І. Франко і повість «Царівна», що заснована на психічнім аналізі буденного життя пересічних людей, наголошуючи на майстерно, тонко гаптованій тканині... Вихована на нових німецькій та скандинавській школах, її талант розкинув крила, знайшовши свою власну дорогу. «В своїх дрібних оповіданнях, особливо таких, як «Битва», «Людина», «Некультурна», «Valse melancoligue» і т. ін., вона дала нам ряд майстерних малюнків людської, особливо жіночої душі і здобула собі заслужене признання не тільки у нас, але і в Німеччині і в Росії». Для Івана Франка найвидатніший твір Ольги Кобилянської роман «Земля». Аналізує її творчість у листі до професора В. Ягича 8.11.1905 р. Ольга Кобилянська, зазначає він, «дитя зеленої Буковини» – визначне явище в українській новітній літературі. Серед інших її творів цей роман, «крім літературної та мовної вартості, матиме тривале значення ще й як документ способу мислення нашого народу в час теперішнього важкого лихоліття...» Після смерті Івана Франка письменниця жодної праці не посилала до «Літературно-наукового вісника», за винятком звістки про смерть її товаришки Софії Окуневської-Морачевської, бо, як згадувала в листі до І. Біляча в Харків у листопаді 1927 року, не знала інших українських журналів у Галичині... Михайло ВАСИЛЕНКО, письменник, канд. н. із соціальних комунікацій

Лiтературний Чернiгiв

134

Літературний

Постаті світового рівня ×ÅÐÍIÃIÂ

p%ль--di2!i. j`ik| (Бонн)

ГОГОЛЬ І АПОСТОЛ ПАВЛО На перший погляд, тема «Гоголь і Апостол Павло» може здатися дещо несподіваною. Що спільного може бути між автором «Українських повістей», «Петербурзьких новел», «Тараса Бульби», «Ревізора», «Мертвих душ» та апостолом Павлом? Взагалі, які точки дотику чи навіть співпадіння можна тут віднайти? Звісно, всім добре відомо, що наприкінці свого життя, особливо з часу виходу «Вибраних місць з листування з друзями» (1846), Гоголь був підкреслено релігійним. Саме з цієї причини йому, як тоді, так і нині, одні співчувають і виправдовують його, а інші засуджують. При цьому майже ніхто не приклав жодних зусиль, щоб по-справжньому зрозуміти його, окрім хіба що єдиних позитивних суджень Аполлона Григор’єва та пізнього Толстого, які в силу своєї винятковості не можуть переважити загальноприйнятої негативної оцінки, щоб не сказати осуду. І все ж, якщо взяти на себе часто оманливий тягар, щоб прочитати чисельне і обширне листування Гоголя 40-х років, то в ньому, звичайно, віднайдуться посилання і на апостола, і на цитати з його листів. Взяти хоча б, приміром, цей уривок із листа наймолодшій сестрі Ользі (в той час їй було 22 роки), написаного в Неаполі і датованого 20 січня 1847 року: «Читай щодня «Новий Заповіт», і це повинно бути єдиним твоїм читанням. Там ти знайдеш все про те, як слід поводитися з людьми і як їм можна допомогти. Особливо годяться для цього листи апостола Павла. Він всіх повчає і виводить на правильний шлях, починаючи зі святих отців і церковних пастирів і закінчуючи простими людьми, повчає він кожного окремого, як йому слід поводитися на його місці і як він має виконувати свої обов’язки в світі, як перед тими, хто стоїть вище, так і перед тими, хто нижчий тебе. Не читай багато за раз: глави на день вистачить цілком, можливо навіть менше. Але після читання присвяти себе роздумам і добре обдумай прочитане, щоб не зрозуміти буквально те, що повинно бути зрозуміле духовно. Подумай, як втілити в життя прочитане в сьогоднішній час, за нинішніх умов, які багато в чому стали іншими, аніж ті, які панували

Постаті світового рівня

135

за часів апостола Павла, навіть якщо суть справи (сила дела) і залишилася незмінною» (ХІІІ, 183) [1]. Тут Гоголю, як дуже часто і раніше, подобається грати роль духовного наставника, і можна було б сказати, що даний текст написано в період його захоплення містицизмом чи релігійного фанатизму. Майже одночасно з цим листом були опубліковані «Вибрані місця», ота «фатальна книга», яка до того ж є приватним листом. Якщо шукати зв’язки з творчістю Гоголя саме в цьому періоді, тоді це будуть зв’язки з «Вибраними місцями» чи з нарисами до другої частини «Мертвих душ» – тобто з текстами чи фрагментами, що випадково збереглися і які, гідно власного розуміння Гоголя, не є цілком характерними для його літературної творчості. І це застереження звісно що має своє підгрунтя. Адже більшість паралелей знаходяться саме там і в приватних листах 40-х та 50-х років. З іншого боку, можливо, слід звернути увагу на наступне: лише у вищецитованому листі, датованому січнем 1847 року, містяться, окрім вказівок на цитати апостола Павла зі всіх чотирьох Євангелій [2], також згадки про книгу Іова та роботи Єфрема Сиріна. Усе це свідчить, щонайменше, про глибоке знання цих текстів, до яких належать звісно і тексти апостола Павла, що потребувало довготривалого вивчення. Те, що Гоголь займався подібними студіями впродовж багатьох років, не є таємницею, і про це чітко говориться і в останніх роботах радянських дослідників – як, наприклад, у біографії Гоголя, написаній Золотуським [3] – хоча й без будь-яких коментарів. Проте здається, що ніхто й не намагався поставити перед собою питання не лише про те, коли і за яких мотивів це сталося, але й про те, чи подібні студії якимось чином вплинули на зміст та форму гоголівських творів, які він в цей час писав. Для того, щоб можна було дати змістовну відповідь на дане питання, необхідно встановити часові рамки перш за все початку вивчення, скажімо так, Біблії. Просте твердження, що, мовляв, Гоголь вже з дитинства, в силу виховання та оточення, був релігійною людиною, мало що дає. Те, на чому грунтується подібний узагальнюючий висновок, є значною мірою конвенцією, ритуальною традицією, в такій же мірі забобоном, і ніяким чином не може слугувати передумовою для вивчення Біблії чи, як відомо, складних з теологічної точки зору послань апостола Павла. Окрім цього, подібне приватне чи індивідуальне вивчення першоджерел християнства навіть суперечило православній (як, власне, і римсько-католицькій) традиції. Подібний стимул йшов з протестантських джерел, а точніше від пієтистичного руху Пробудження, який на рубежі 18 та 19 століть, паралельно з масонством, чинив значний вплив на ту частину російської інтелігенції, чиї духовні потреби вже не могла вдовольнити застигла в ритуалах православна церква. Про ці духовні контакти і розвитки в руслі Просвітництва та Сентименталізму можна було б сказати багато, але це б вийшло далеко за рамки нашої теми, тому ми обмежимося лише ключовими словами «Священний Союз» (ідея

136

Лiтературний Чернiгiв

балтійської – отже, протестантської – баронеси фон Крюденер), «Російське Біблійне Товариство» (дітище шотландського конгрегаціоналіста – отже, протестанта – Патерсона) та зрештою «Містицизм», яким зазвичай, з одного боку, позначають релігійний фанатизм, що панував при дворі Олександра І, десь починаючи з 1816 року, а з іншого – духовний стан пізнього Гоголя, і який пояснюється Фері фон Лілієнфельд, знавцем обставин і їхніх теологічних передумов, як те, що «у нас відоме як неопієтизм» [4]. Також і питання про те, за яких умов подібні течії могли стати відомими Гоголю, наскільки мені відомо, серйозно ще не ставилося. При цьому відповідь на нього не видається надто складною. Першим і вочевидь єдиним посередником не може бути ніхто інший, як вихователь спадкоємця престолу Василь Андрійович Жуковський (1788–1852), перший учитель Пушкіна в поезії, талановитий перекладач і автор балад, від чийого перекладу «Одісеї» Гоголь очікував морального оновлення Росії. Починаючи з 1830 року, Жуковський дружив з Гоголем, і ця дружба була єдиною, яка залишилася майже незатьмареною аж до самої смерті Гоголя (1852). Серед багатьох періодів спільного життя під одним дахом перший, мабуть, був найщасливішим. Це була зима 1838/39 року в Римі, де Жуковський перебував зі спадкоємцем престолу під час його освітньої подорожі. Жуковський, геній посередництва та примирення, чиє значення для духовної та літературної історії Росії потребує детальнішого вивчення та відповідної оцінки, все ж таки спромігся однаковою мірою оцінити як пушкінське естетичне розуміння мистецтва, так і гоголівські моральні вимоги до мистецтва. Безперечно, що заслугою саме Жуковського є те, що Гоголь знайшов перехід від квазі-пушкінської естетики до власного розуміння мистецтва, а саме приблизно 1839 року, яким датується між іншим і перший нарис до майбутньої «Шинелі». Роль Жуковського була важливою перш за все при подоланні тієї, як здавалось, невиправної втрати, якою для Гоголя стала смерть Пушкіна. Водночас 1839 року сталася ще одна схожа подія, а саме смерть 23-річного графа Йосифа Вієльгорського на руках Гоголя 21 травня. Потрясіння від неї було глибоким і болючим, воно зачепило основи гоголівського світосприйняття та розуміння мистецтва. Його листи, датовані ранньою весною 1839 року, відображають глибокий відчай: «Я тепер ні в що не вірю, і якщо я зустріну щось прекрасне, то заплющу очі і спробую не дивитись» (ХІ, 228) або «Не життя на Русі людям прекрасним. Одні лишень свині там живучі» (ХІ, 224). Пройшло немало часу, допоки Гоголь подолав цей відчай через крихкість естетично красивого. Зрештою він не відмовився від свого естетичного ідеалу, а спробував його врятувати, наділивши його ще однією, трансцендуючою чуттєвою етичною функцією, і саме з посиланням на Біблію. При цьому суттєву роль могла відіграти та обставина, про яку повідомляє у своїх мемуарах княгиня Рєпніна: «Одного дня, після смерті молодого графа Вієльгорського, я зустріла Гоголя на віллі Фальконері (...) з

Постаті світового рівня

137

книгою в руці і запитала його, що це за книга. Він простягнув її мені. Це була Біблія. На першій сторінці тремтячим почерком померлого Вієльгорського було написано: «Моєму другу Ніколаю, вілла Волконських». – Гоголь промовив: «Тепер ця книга для мене подвійно свята» [5]. Після цієї розповіді, а також після виявлення біблейських цитат та посилань на Біблію в його творах і текстах, можна припустити, що серйозне вивчення Гоголем біблейських текстів розпочалося влітку 1839 року, тобто це означає, що рефлексії цього вивчення можна очікувати лише у творах, які писалися чи були завершені саме після цієї точки відліку. Серед багатьох проблем, які характеризують внутрішню та мистецьку біографію Гоголя, проблема зіткнення важкої кризи його естетичних ціннісних уявлень зі зверненням до Біблії належить до найзначніших. Справа не в тому, що його естетичні ціннісні уявлення вже й до цього проходили через кризові стадії. Спостерігаючи за ними, поринаєш у спектакль, який захоплює і спантеличує, тому обмежимося лише одним коротким екскурсом у минуле. Появі майже кожного значного твору (за винятком «Ганца Кюхельгартена») передує втеча до Любека, а ще лист-виправдання матері, датований 24 липня 1829 року. У цьому листі в ролі винуватиці виступає таємнича жіноча постать: «...істота, яку Він послав мені, щоб зруйнувати мій хиткий світ, не була жінкою. Це було божество, створене Ним, часточка Його самого! Але, заради бога, не питайте про її ім’я. Воно надто, надто величне» (Х, 147). Щоб там не стояло за пережитим, але вже тут зустрічається образ (вочевидь, молодої і красивої) жінки в якості символа, і він діє водночас піднесено і загрозливо. Та ж сама амбівалентність повторюється 1830 року у платонівському діалозі, який навіть має заголовок «Жінка». У ньому Платон повчає Телекла, який сумнівається у вірності своєї Алкіної, про сутність жінки. За його словами, вона – «це мова богів, поезія, образ, який постає в голові митця, взагалі нематеріальний ідеал на противагу чоловічому матеріальному зображенню» (VIII, 145). Проте Телекла зачаровує саме чуттєва краса Алкіної. Пізніше, після 1833 року, жіноча краса інтерпретується Гоголем вже чітко негативно, а саме в «Миргороді», де вона приносить смерть як семінаристу Хомі Бруту (у «Вії»), так і сину Тараса Бульби Андрію в образі прекрасної полячки. Подібне повторюється і в смертельному самообмані художника Піскарьова (в «Невському проспекті») стосовно красивої повії. Незважаючи на все це, Гоголь не відмовляється від символа прекрасної молодої жінки в якості найвищої естетичної цінності, а намагається приписати нову етичну цінність її чаруючому впливу. Найвідомішим тут є миттєве зачарування Чічікова в результаті несподіваної появи 16-літньої доньки губернатора (у 5 главі «Мертвих душ»), зачарування, яке, за словами Гоголя, було б ще дієвішим, коли б на місці Чічікова був 20-літній юнак. У фрагменті «Рим» ми зустрічаємо подібну постать, можливо, трішки старшу, а саме молодого князя, який знаходиться в центрі зображення. Його зачаровує красуня з Альбано

138

Лiтературний Чернiгiв

Анунціата, і це отримує позитивну оцінку з посиланням на слово із Біблії. Напрочуд чуттєво описана краса Анунціати (точне повторення типу Алкіної, відьми, полячки, повії) несподіваним чином сприймається князем більше не як жінка з крові та плоті, а на основі її незвичайної краси проголошується цінністю в самій собі, яка належить усьому світові. «Довершена краса для того дається світові, щоб кожний міг її побачити, щоб її ідея навічно збереглася в його серці. Хіба світильник запалюють для того, щоб його ховали і ставили під стіл, сказав нам божественний учитель. Ні, світильник запалюють для того, щоб він стояв на столі, щоб всі його бачили і йшли у його світлі»(ІІІ, 250). Біблейське обгрунтування (за Матф. 5.15) визволяє естетичну красу з чуттєвого і тим самим кінечного світу і переносить її у світ ідей. При цьому вона певною мірою ототожнюється зі (у Матфея безпосередньо передуючим) «світлом світу». Дійсно смілива допоміжна конструкція, яка, проте, є характерною для гоголівського методу шукати в Біблії виправдання для своїх переконань та уподобань. Вищий ступінь цієї морально-естетичної краси у другій частині «Мертвих душ» втілює Улінька. Ну, ось таий екскурс. Що ж спільного все це має з апостолом Павлом? На мій погляд, дуже багато. Зразок трансформації Анунціати за допомогою Ісусового слова про світло, яке не слід приховувати, неодноразово повторюється саме з посиланням на цитати із Павла. Так, видання «Вибраних місць» Гоголь обґрунтовує твердженням, що бог «звелів, щоб ми щомиті повчали один одного» (VIII, 282), яке є контамінацією багатьох цитат Павла (Кол. 3.16.1, Тесс. 5.11, До євр. 10.25). Критикам своєї книги, які закидали йому неправдивість, Гоголь відповідає, що це може бути дійсним у сенсі, у якому Павло сказав: «Весь человек есть ложь», – ще одна вирвана цитата з послання до Римлян 3.4 (VIII, 433; 437) [6]. Подібним чином він знаходить у Павла виправдання і для своєї звички спалювати рукописи, які його не задовольняли, наступною цитатою: «Не оживе те, якщо не помре» (VIII, 297), яка в оригіналі (І.Кор. 15.36) вжита у дискусії про так зване воскресле тіло. Подібних прикладів можна навести ще багато. Я спробував систематизувати їх в іншій роботі [7]. Але значення Павла для Гоголя вочевидь виходить за рамки того, що до цього називалося мною як виправдувальна функція відносно цитат чи нібито цитат з апостола Павла. Перш за все, такою значущою постать Павла для Гоголя роблять наступні два компоненти. По-перше, можливість вбачати в апостолі могутню фігуру отця, з якою він міг би ідентифікувати себе. По-друге, змога вбачати в Павлі приклад того, що людина принципово здатна на поворот і перевтілення, – надія на подібну зміну супроводжує Гоголя впродовж усього його життя. Уже в Любекському виправдувальному листі він говорить про те, що йому хотілося б народитися заново (переродитися або ж переробитися) і сприяти цьому повинне було б також і світло краси. Павло ж показує більш правдоподібний шлях до переродження через слабкість і страждання. Можливість до ідентифікації результує зі схожості, яку міг відчувати

Постаті світового рівня

139

Гоголь внаслідок постійної загрози через хворобу і фізичну слабкість, з одного боку. А з іншого, переконання бути покликаним на здійснення надзвичайних духовних звершень для блага багатьох людей. Ідентифікація з Павлом в якості guida spirituale або ж, кажучи глибоко психологічно, батьківської постаті, здається, також завжди була настійною потребою Гоголя. Біологічний батько зміг виконувати цю роль частково і недовго, він помер ще в 1825 році, а Гоголь на той час вже 7 років як полишив батьківський дім. У Ніжині деякий час цю роль виконував улюблений учитель Бєлоусов, пропагандист ідей Шіллера. Його змінив у першій половині 30-х Пушкін, після смерті якого у 1837 році це місце виявилось вакантним, що, окрім іншого, ще й призвело до творчого застою. Те, що це місце – свідомо чи несвідомо – посів апостол Павло, можна показати на цілому ряді цитат та посилань. Уперше Павло згадується задовго до початку серйозного вивчення Гоголем Біблії, а саме в «Страшній помсті» (вийшла в березні 1832 року). У ній чаклун виправдовується перед своєю дочкою Катериною тим, що і Павло перетворився з гонителя в апостола. Подальший перебіг оповідання показує, що все це було лише хитрістю, за допомогою якої батько (зображений абсолютно негативно) визволяється з полону. У всякому разі вже тут проявляються компоненти ідентифікації та перевтілення. Проте перевтілення «Саула в Павла» належить до тих ходячих біблеїзмів, які побутують у всіх християнських громадах і які Гоголь принагідно назвав «поговорки»(І, 106). Якщо ми хочемо відшукати більш переконливі свідчення, то нам необхідно звернутися до творів та листів, написаних після 1839 року. Перше і найбільш чітке свідчення, завдяки якому я й звернув увагу на дану проблематику, міститься в листі, адресованому С. Т. Аксакову і написаному в Римі 5 березня 1841 року. У ньому між іншим говориться таке: «Незважаючи на мій хворобливий стан, який знову дещо погіршився, я пізнаю і переживаю чудесні моменти. Дивне творіння відбувається в моїй душі. Тут для мене цілком очевидною є свята воля господа – подібне натхнення не під силу людині, ніхто не здатен придумати такий сюжет!» (ХІ, 330). Це може стосуватися лише «Мертвих душ», першу частину яких Гоголь саме завершував. Отже, божественне натхнення повинно було стосуватися продовження його великої поеми. Таким чином, цитований лист займає центральне місце поміж багатьох висловлювань у період з серпня по жовтень 1840 року (ХІ, 342, 343, 347, 349), в яких Гоголь звертається до своїх адресантів з закликом, починаючи відтепер, сліпо вірити його слову, оскільки зараз воно обдароване вищою силою, та натяками, які він робить влітку 1842 року після передачі до друку першої частини, що вона «є лише нашвидкоруч збудованим провінційним архітектором ґанком до палацу велетенських розмірів» (ХІІ, 70). Адже в березні 1841 року, коли був написаний цей зацікавивший нас лист до Аксакова, перша частина ось-ось мала бути завершена. Гоголь передбачає, що можуть виникнути труднощі з цензурою та друком, тому хоче власноруч

140

Лiтературний Чернiгiв

наглядати за всім у Москві. Проте його лякають незгоди подорожування на самоті, і тому він звертається з проханням до Костянтина Аксакова та актора Щепкіна приїхати в Рим і супроводжувати його. «Їм не доведеться робити непотрібних речей. Вони заберуть глиняну вазу. Звичайо, ваза вже тріснула, вона досить стара і ледь тримається. Проте в ній міститься скарб, тому з нею треба поводитися обережно» (ХІ, 331). Ця балансуюча між гіркою самоіронією та більш глибоким значенням метафора запозичена з наступного тексту Апостола Павла: «Потому что бог, повелевший из тьмы воссиять свету, озарил наши сердца, дабы просветить нас познанием славы Божией в лице Иисуса Христа. Но сокровище сие мы носим в глиняных сосудах, чтобы преизбыточная сила была приписываема Богу, а не нам» (2.Кор., 4.6-7). Якщо Лютер, якого я цитую, говорить про «irdische Gefässe», то в церковнослов’янському тексті стоїть «во скудельных сосудах», латинському «in vasis fictilibus», а фрнц. «dans des vases de terre» чи «des vases d’argile», звідки вочевидь і походить гоголівська «ваза» [8]. Проте слово і образ не лише вжиті Павлом, але також і для позначення його самого, а саме в оповіді про покликання Павла на шляху в Дамаск (Діяння Ап., 9.15.), центральному тексті пієтистичного Руху Пробудження. У ньому говориться про те, що Ананії, християнину, який жив у Дамаску, господь повелів прийняти у себе Саула, обгрунтовуючи це тим, що він є «мною обраний сосуд» – vas electionis es tmihi iste – я процитував Вульгату, тому що саме від неї походить Дантівське Vas d’elezione, за допомогою якого Данте вводить постать Павла в якості одного із своїх попередників, які, будучи живими людьми, відвідали пекло і повернулися з нього (Подібна легенда була широко розповсюджена в Середньовіччя). Якщо саме під таким кутом зору розглядати гоголівську метафору з вазою і попереднє висловлювання про сюжет, яким він завдячує божественному натхненню, то тоді перед нами відкриваються широкі перспективи. Адже в 1841 році на тій стадії, якої досягла робота над «Мертвими душами», під сюжетом аж ніяк не можна припустити те, що Пушкін подарував йому вже шість років тому. Вочевидь, йшлося про продовження, про могутню концепцію трьох частин (які він згадує вже в 11 главі – VI, 246), концепцію, яка, як часто зауважують, орієнтується на три частини поеми Данте. Mожливо, що він навіть розглядав себе в якості нової Vasd’elezione, наступника Павла і Данте, який збирається в нову подорож до пекла (у власний внутрішній світ) з наступним піднесенням до очищення та небесних височінь. До цього дуже пасують його улюблений образ драбини (який також міститься у вищецитованому листі від 1842 року, ХІІ, 70) і високопарне провіщення у поетологічному пролозі до 7 глави «Мертвих душ»: «И далеко еще то время, когда иным ключом грозная вьюга вдохновенья подымется из облеченной в святый ужас и в блистанье главы и почуют в смущенном трепете величавый гром других речей…» (VI, 135).

Постаті світового рівня

141

Як би там не було, походження гоголівської метафори з вазою від Другого послання Павла Коринфянам є, мабуть, незаперечним. І в ній знову ж таки можна побачити типово гоголівське перенесення акценту. Павло говорить про фізичну тлінність людини взагалі або, щонайменше, християн (сосуд вжито у множині) і тлумачить її «ad maiorem Dei gloriam», тобто що ми не повинні возвеличуватися. Гоголь же, навпаки, із переконаності у своїй божественній інспірації у поєднанні зі своєю фізичною тлінністю (ваза стоїть в однині!) виводить домагання того, що інші повинні були б позбавити його від буденних клопотів. У всякому разі він розглядає своє власне фізичне (часто хворобливе) і психічне (освітлене високим натхненням) існування з усім його парадоксальним напруженням як таке, що було провіщене досвідом Павла. Унаслідок цього воно отримує для нього смисл, стає навіть особливо благословенним, він, вочевидь, не вагається, ідентифікуючи себе з Павлом. Саме Друге послання Коринфянам дає для цього багато підстав, особливо 12 глава, яка на теологічному жаргоні належить до так званих «страждальних послань». Тому не випадково, що Гоголь господні слова утіхи Павлу, якого мучить «паля в тілі», а саме «сила моя здійснюється в моїй немощі» (2.Кор. 12.9) – цксл. «сила моя в немощи творится», – адресує не лише собі, але також і своїй хворобливій духовній подрузі А. О. Смірновій, спочатку в 1844 році (ХІІ, 338), а потім і в 1851 (ХІV, 267). І в той час, коли позитивний аспект метафори з вазою, скарб, поступово втрачає значення по мірі того, як слабшає натхнення, все важливішою стає інтерпретація слабкості («немощи») в якості корелята, навіть передумови духовної снаги Гоголя, і не лише в листі «Про значення хвороб» (VІІІ, 228). З цього він розвиває те, що Мане Шпербер назвав «пафосом слабкості» [10]. В одному з листів тій же таки Смірновій ми знаходимо слова нібито Ісуса: ...«А страждання? (скорби) Але ж коли спаситель сам сказав, що очищення можливе лише через душу, як же можна без неї обійтися?» (ХІV, 163). Підтверджень тому, що ці слова належать Ісусу, немає. Можливо, Гоголь цитує по пам’яті з патристичної літератури чи з його улюбленої книги «Imitatio Christi», де в 2 главі, пар.12 написано: «Уявімо, що ти разом з Павлом опинився на третьому небі, але й тоді не слід вважати, що ти убезпечений від того, щоб бути підданим випробуванням. «Я покажу йому, – сказав Ісус, – скільки він повинен вистраждати заради мого імені». І це слово Ісуса стосується не лише Павла, а взяте із оповіді про подорож до Дамаску (Діян. Апост., 9.16, де воно безпосередньо слідує за «сосудом (vas) избранным»). Я не збираюсь перелічувати всі цитати з Павла чи з Біблії, які зустрічаються в листах Гоголя. У межах нашої теми більш доцільним нам видається перш за все виявити сліди думок Павла у літературній творчості Гоголя. І в цьому контексті потрібно назвати наступні два фрагменти. Перший, більш непримітний, знаходиться в композиційно дуже важливому місці, а саме в фіналі «Від’їзду з театру», тієї засадничої дискусії про гоголівське естетичне

142

Лiтературний Чернiгiв

та етичне виправдання сміху та комічності в якості позитивної сили. І цей фінал водночас означає прийняття рішення про видання першого (і єдиного за редакцією самого Гоголя) зібрання творів у 1842 році. Паралелі між фінальним монологом «Автора» і вищезгадуваним поетологічним прологом 7 глави «Мертвих душ» є очевидними. Сформульована в ньому (і яка стала цитатою) думка про видимий сміх і невидимі сльози загострено трактується у фінальному монолозі комічного автора завдяки посиланню саме на ту силу, яка проявляється у слабкості. Ось як звучить останнє речення цього монологу (і загалом усього зібрання): «І хто зна, можливо, з часом всі визнають, що на основі однакових законів, згідно з якими горда і сильна людина стає в нещасті нікчемною і слабкою, в той час як слабкий в часи незгод стає велетнем, – що саме на основі цих законів той, хто часто від усього серця плаче, то й він, як видається, і сміється найбільше на Землі» (V, 171). Тут пафос немочі возведений у ранг закономірності, і його парадокс розглядається в якості зразка для того, іншого парадоксу, який з того часу вважається характерною ознакою гоголівського гумору. Другий фрагмент належить до найбільш обговорюваних та суперечливих місць у творчості Гоголя. Це так зване (перше [11]) «гуманне місце» в повісті «Шинель». Уся історія про молодого чоловіка і раптову несподіванку, яка змінює все його подальше життя, при більш детальному розгляді виявляється нічим іншим, як однією з історій пробудження, тобто як випадок в Дамаску в сенсі неопієтизму. Тільки-но це стає зрозумілим [12], як відразу ж спливають паралелі. Також і в першій згадці про Саула в Діяннях Апостолів (7.58) він постає молодим чоловіком, який присутній на побитті каменями першого мученика Стефана і сприймає це як належне. Акакія Акакійовича його колеги закидають паперовими кульками, і спочатку молодий чоловік не проти взяти у цьому участь. Саул випрошує собі службове завдання, згідно з яким вирушає в Дамаск (Діян. Апост. 9.2). Молодий чоловік тільки-но поступає на службу. Важливішим за ці, можливо, незначні подібності є, звичайно, сам акт пробудження як такий. Вирішальну роль в обох текстах відіграє голос і те, що він каже. У Гоголя це голос Акакія Акакійовича, який промовляє: «Облиште мене, навіщо ви мучите мене?» В Діяннях Апостолів «почув (Саул) голос, який звернувся до нього: Сауле, Сауле! Що ти переслідуєш мене?» Голос діє таким чином (в «Шинелі»), що молодий чоловік «раптом» не бачить нічого спільного між собою та своїми колегами, однаковою мірою вражений в глибині душі, і відтоді все перед ним змінилося і постало в іншому світлі, і це спричинила «якась неприродна сила» («какая-то неестественная сила»). У Діяннях Апостолів це – поруч з голосом – «світло з неба» (9.3), в той час як супутники Саула чують лише голос, але не бачать нікого. Саул сліпне на три дні (Діян. Апост. (9, 8–9), а гоголівський молодий чоловік закриває своє лице рукою («закрывал себя рукой») – середземноморський жест відчаю, – коли відчуває, що «в цих пронизливих словах «Облиште мене, чому ви

Постаті світового рівня

143

мучите мене – присутні й інші слова – я твій брат!» Сліпота Саула минає, як тільки-но Ананія приймає його зі словами «брате Саул» (9.17). На цьому історія пробудження завершується, закінчуються також і паралелі чи, як це властиво Гоголю, зведені до банального стилізовані схожості, і з цього місця в обох текстах розпочинається опис наслідків пробудження. Неодноразово можна було почути припущення, що, можливо, в переживаннях історії молодого чоловіка Гоголь опрацював власний досвід свого чиновницького буття (1829–31) і в манері Хічкока зобразив себе в одному з епізодів. Безсумнівно, що його досвід став у нагоді при розробці концепції та опису атмосфери «Шинелі». Проте при написанні саме «гуманного місця», на мій погляд, у нагоді став більш пізній досвід, а саме видіння під час тяжкої хвороби влітку 1840 року у Відні, досвід, який Гоголь міг інтерпретувати як свій «Дамаск». Його поодинокі натяки про це занадто неясні, щоб можна було зробити беззаперечні висновки. Але на користь цього говорять дати переважної більшості наведених тут цитат, які розпочинаються серпнем 1840 та продовжуються 1841 та початком 1842 року. І саме в цей час, коли завершуються «Мертві душі» (1 частина), а також «Рим», «Від’їзд з театру», друга редакція «Портрету» і «Шинель», в усіх цих творах чітко прослідковується включення біблейських сюжетів. Так, у «Мертвих душах» це пародія на Ісаю в устах Чічікова, яка його морально розвінчує (VI, 37) [13], в «Шинелі» епізод з капітаном-урядником, який пародіює другу заповідь, внаслідок чого моральному осуду піддається вся чиновницька ієрархія [14]. Це також молодий чоловік з того самого «гуманного місця», для якого раптом стає очевидним, ща Акакій Акакійович також є людиною, а отже, його братом – «так як ви зробили це одному із цих братів Моїх менших, то зробили Мені» (Матф. 25, 40). Цей молодий чоловік є єдиним винятком серед усіх персонажів «Шинелі», окрім хіба що «значної особи», яка після того, як сама втрачає власну шинель, починає демонструвати начала внутрішнього переродження. Проблема внутрішнього переродження, як його власного, так і його героїв, постала перед Гоголем після завершення першої частини «Мертвих душ» взагалі в якості центральної, вирішити яку він, врешті-решт, так і не спромігся. Найважливішим біблейським свідком можливості радикального переродження для нього, вочевидь, особливо на початку 40-х років, коли почав окреслюватися план продовження «Мертвих душ», був апостол Павло. Пізніше постать апостола приваблювала і втішала його, окрім здатності до переродження, головним чином силою із слабкості. Для інтерпретації «Шинелі», як мені гадається, зі всіх цих спостережень з усією певністю можна зробити висновок лише про те, що так зване «гуманне місце» ніяким чином не є митецьким прийомом з метою затягування дії чи стилістичного урізноманітнення, як це хотів довести Айхенбаум [15]. Незважаючи на це, воно залишається інородним тілом в оповіданні, як і «фантастичний фінал», як його сам називає Гоголь і який залишає без відповіді багато запитань, та й взагалі може бути прийнятним лише в силу

144

Лiтературний Чернiгiв

його фантастичного характеру. У реалістичному ключі перевтілення «значної особи» внаслідок втручання привида є таким же неправдоподібним, як і перевтілення Чічікова після його звільнення з в’язниці завдяки махінаціям адвоката. І все ж таки навіть у цих невдалих «перевтіленнях» очевидним є те, що вони стають можливими лише через страждання згідно зі словом Ісуса до Павла: «І я покажу йому, скільки він повинен постраждати за ім’я Моє» (Діян. Апост., 9.16). Література і примітки 1. Цитати з вказівкою на том і сторінку взяті з академічного видання Н. В. Гоголь. Полное собрание сочинений. – М.-Л. ; Изд-во АН СССР, 1940–1952.

2. Зокрема, цитуються Євангелія від Марка 10.29, Іоанна 16.17, Луки 17.7 і Матфея 11.7.

3. Золотусский И. Гоголь. – М., 1979. – (Серия «Жизнь замечательных людей») 4. Lilienfeld, Fairy von: Gogol als Verfasser der «Betrachtungen über die Göttliche Liturgie». In: Wegzeichen der Festgabe zum 60. Geburtstag von Prof. Dr. Hermenegild M.Biedermann. – Würzburg, 1971. – S. 377–404.

5. Вересаев В. В. Гоголь в жизни. – М.-Л., 1933. – С. 205.

6. Гоголь не розрізняє, зокрема, цксл. прикметник з рос. іменником – ложь більш детально про це в роботі у прим. 7.

7. Gogol im Spiegel seiner Bibelzitate. In: Festschrift für Herbert Bräuer. – Köln, Wien, 1986. – S. 193–220.

8. Про поширення французьких перекладів Біблії, особливо передрукованих Російським Біблійним Товариством у 1815 та 1817 роках, див. більш детально у роботі за прим. 7.

9. Усупереч більшості перекладів я розумію «ключ» у виразі – «иным ключом», грунтуючись на контексті, не як джерело (источник), а як музичну метафору, згідно з сучасним виразом «в другом ключе».

10. Manes Sperber: Alfred Adler oder das Elend der Psychologie, Frankfurt/M. – Berlin, Wien, 1983. – S. 238.

11. F. C. Driessen (Gogol as a Short-Story Writer, The Hague, 165) вказав на те, що поруч з фрагментом на початку «Шинелі», який зазвичай трактується як «гуманне місце» – ІІІ, 143 – також як «гуманне» місце слідує опис смерті Акакія Акакійовича – ІІІ, 169.

12. Цінними вказівками на ці паралелі я завдячую теологу, колезі Вольфгангу Мьолекену з Герфорду.

13. На це першим вказав В. Кривонос у статті «Притча о Кифе Мокиевиче и ее роль в «Мертвых душах» // Известия АН СССР. Серия литературы и языка. – 1985.

– Т. 44, № 1. – С. 51.

14. Порівняйте мою статтю «Doch noch Neues zu Gogol’s «Mantel»?»

15. Айхенбаум Б. «Как сделана «Шинель» Гоголя» // Сквозь литературу. Сборник статей. – Л., 1924.

Переклад з німецької Анатолія РОЛІКА

Ювілеї

145

Літературний

Ювілеї ×ÅÐÍIÃI ТАРАС ШЕВЧЕНКО ТА ЧЕРНІГІВЩИНА До 160-річчя від дня смерті поета Кирилівка. В кленовій колисці колихала кріпачка кохану кровинку. У колишніх козаків котилися коловоротом кріпацькі клопоти. Козачкував і корився корисливому, капосному та каверзному керманичу. За користування канделябра на конюшні карали козачка, краплі крові котились по кволому кирилівському кріпаку. Краяла кривава кріпаччина, коптила клятим каганцем, кургикала в краю і коршаком колошматила калиновий квіт. Клопоталися колеги і Карлова колоритна й кольорова картина у квітні корислива кріпаку. На каравелі «Константин» в КосАральськ, копіювати культуру казахів на картини. Кривдили, карали, корінь козачий корчували. В канцелярії каземату, комендант катував і кував кайдани на козака. Кобзаревою кров’ю на каторзі кроплене каміння. У Каневі поміж кручею і курганом колона. І вкотре кричить криком з «Кобзаря» Катерина, бо кляте кремлівське кодло крутиться в кублі, крук краче, кінь кудлатий креше камінь, та не кориться кату козак.

Тарас Григорович Шевченко – велична постать в історії української культури. Людина, яка за короткий життєвий проміжок часу зуміла внести в українську літературу неоціненну практику мистецького значення. Не двояко читається і вважається вислів «геній», адже Тарас Григорович справжній геній літератури і образотворчого мистецтва. Завдячуючи його творчим здібностям, ми, нащадки, можемо бачити тогочасний стан речей архітектури будівель, споруд та образи визначних постатей. Перебуваючи в Києві у 1845 році, Шевченко дістав неофіційне доручення від Київської археографічної комісії замалювати історичні й архітектурні

146

Лiтературний Чернiгiв

пам’ятки України. Саме завдячуючи цій титанічній роботі Тарас Шевченко замалював історичні споруди і Сіверського краю, території сучасної Чернігівщини. Чернігівщину Тарас Шевченко вперше побачив у 1829 році, коли їхав до Вільно в обозі дворових кріпаків слугою пана Енгельгарда. З тих пір немов би запав до серця митцю цей куточок чарівної природи, яка надихала творити і боротися, адже чернігівська земля також була поневолена кріпосним правом. Узагалі Т. Г. Шевченко кілька разів бував у Чернігові: у 1843 році проїздом з Петербурга в Україну, в 1846 і 1847 роках. Поет згадує Чернігів у своєму щоденнику та в повісті «Капітанша». У Чернігівському літературно-меморіальному музеї знаходяться численні експонати, що розповідають про перебування Т. Г. Шевченка на Чернігівщині. Вдячні чернігівці в знак пошани до Кобзаря у 1959 році у місті встановили пам’ятник поету. Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за новим стилем) 1814 року в с. Моринцях Звенигородського повіту Київської губернії (нині Звенигородський район Черкаської області) у родині Григорія Івановича і Катерини Якимівни. Батьки Шевченка були кріпаками магната генерал-лейтенанта Василя Васильовича Енгельгарда – поміщика, що володів 50 тис. кріпаків і був власником близько 160 тис. десятин землі. Через рік після народження Тараса родина переїздить із Моринців до Кирилівки, у ній, окрім Тараса, було 6 дітей – старші – Катерина та Марія, брат Микита, молодші – Ярина, Марія, брат Йосип. Рано залишившись сиротами, діти зазнали багато горя та поневірянь. Кріпацька доля не легка, а тим паче сирітська. Не секрет ні для кого, який тривожний життєвий шлях пройшов Шевченко. Страждання, випробування, поневіряння, але головна мета життя все ж таки боротьба за визволення простого трудового народу від злиденного кріпацького життя. У поневоленій Україні пани вважали кріпосних гірш ніж за худобу, безмовну істоту, яка не мала права на своє існування. Багатостраждальна українська земля постійно була ласим шматком для поневолювачів, що захоплювали її територію, та людей, що на ній жили. Не міг спокійно бачити страждання свого рідного народу Тарас Шевченко. Писав думи, вірші та публікував їх. Часто слова, писані поетом, ставали народними, переспівувалися кобзарями. Слова, які линули з вуст розповідачів, тривожили, бентежили людські серця. Влада лютувала та організовувала повсюдне переслідування творця тих писаних рядків. На своїй власній шкурі відчув Шевченко, як карає панство за правду та непокору. Темний, неосвічений народ, то вправний механізм у руках панів. Подорожував Шевченко по Україні, любій серцю стороні, і скрізь бачив одну й ту саму картину, сльози, злидні та страждання.

Ювілеї

147

Не оминув у своїх подорожах Шевченко і територію сучасного Бахмацького району. Село Григорівка, яке засноване близько 1700 року, коли отаман села Гайворон Корній Салогуб купив у Германа Чорниша хатку, влаштував греблю, млин, хутір. Згодом все продав канцеляристу Григорію, який був на службі у гетьмана Івана Мазепи. Від імені військового канцеляриста і утворена назва села. Після поразки Івана Мазепи власність хутора перейшла до Скоропадських, які володіли даною територією. Мінялися власники, але всі вони були так чи інакше причетні до родини Скоропадських. Багато виникає суперечок чи бував у Григорівці Тарас Шевченко, чи ні? Можна з впевненістю сказати, що так – бував під час подорожі до Качанівки, що на Ічнянщині. Ще одне свідчення того, що Тарас Шевченко був у Григорівці, – це написаний поетичний спомин – вірш «П. С.», під ініціалами розшифровують Петра Скоропадського. У центрі Григорівки розміщений гарненький скверик – саме тут і стоїть погруддя поету. Унікальний парк – це задум головного лікаря Григорівської лікарні Андрія Трохимовича Курила. Підтримала ідею закладення парку і сільська рада, саджали парк всією лікарнею. А на одній з алей постав ще у 1964 році пам’ятник роботи вчителя місцевої школи Олександра Васильовича Шестопала. І ще одним доказом перебування Шевченка у селі Григорівці є спогади старожилів, які доносять до нас розповідь, як після революції громили селяни панський маєток і знайшли сейф, довго намагалися відчинити його, тож коли він нарешті піддався – не було меж розчаруванню, що замість скарбів знайдено було малюнки. Від злості їх і знищили. Чи були то малюнки Шевченка, чи ні, достовірно не відомо, але якщо вони зберігалися як реліквії, то це говорить за їхню цінність для власника. У пам’ять про відвідини великого генія українського народу сільськогосподарське підприємство, що розташоване на території сучасного села, носить назву імені Шевченка. За 4 км від Григорівки розташований хутір Шевченка, раніше Шестопалів. Назву пов’язують з розповіддю старожилів, що саме десь тут, у густому дубовому лісі переховувався біглий солдат, а пан його тут упіймав та й залишив сторожем при тому лісі. Солдат був на прізвисько Шестопал, ось він і був засновником хутора. А вже пізніше, в наш час, був він перейменований на хутір Шевченка, бо розповідають, що проходив цими стежками Тарас Григорович, залишив десь у своєму Кобзарі рядок про «... гай зелененький, хутір Шестопалів...». Територія сучасного Шевченкового хутора належить Гайворонській сільській раді Бахмацького району. Обабіч дороги стоїть пам’ятник поету – погруддя на постаменті, знову ж таки старожили розповідають, що на цьому місці ріс здоровенний дуб, під

148

Лiтературний Чернiгiв

яким буцім-то і відпочивав Шевченко, прямуючи на гостину в Качанівку до Тарновського. До речі, в місті Бахмач у червні 2017 році урочисто в ошатному сквері відкрито пам’ятник великому борцю за волю України – Тарасу Шевченку. У Петербурзі Тарас Шевченко познайомився з Григорієм Тарновським, який був відомим меценатом та власником садиби в Качанівці – територія сучасного Ічнянського району Чернігівської області. Починаючи з 1824 року, Качанівка стала своєрідним культурно-мистецьким осередком, де збиралася й спілкувалася творча інтелігенція. На запрошення Г. Тарновського у квітні 1843 року в Качанівці проводив свої «творчі вечори» Тарас Шевченко. В подарунок господареві він привіз свою картину «Катерина». Саме ця робота й започаткувала Шевченкіану меценатів Тарновських. Через деякий час ця колекція налічувала понад 1000 експонатів. Маєток Тарновських здивував Шевченка своєю неперевершеною красою. Розкішний парк та ліси Качанівки були улюбленими місцями Кобзаря після шумливого Петербурга. Серед розкішної природи Чернігівщини митець відпочивав душею. У Качанівці він любив сидіти під столітнім дубом і вести довгі розмови зі своїми друзями. За переказами, саме під дубом Тарас Шевченко писав вірші та робив ескізи. Один із родичів Тарновських згадував про це: «Там, далеко в глибині парку, серед струнких білих беріз, стоїть одинокий віковічний дуб. Тиша і прохолода кругом. У нічній тиші, освітленій місячним сяйвом, сиділи на траві навколо когось кілька чоловік і слухали його спів. Хто ж він, цей співець? Чия пісня ллється в душі і кого так уважно, з таким благоговійним трепетом слухають? Це Т. Г. Шевченко, і його пісня прекрасна, і нема їй рівної на всій Україні». До наших днів зберігся цей легендарний дуб. Він увібрав у себе та зберіг усі потаємні думки великого Кобзаря. У 1959 році на кремезному дубі встановили меморіальну дошку, на якій зображено барельєф поета з алюмінію і написано: «Під цим дубом у 1843 році Тарас Григорович Шевченко писав свої твори». «У мене немає іншого такого пристанища на Україні, як Качанівка», – говорив Тарас Шевченко. Тут же він почав писати повість «Музикант». Довгі роки Тарас Шевченко підтримував дружні стосунки з Надією Василівною Тарновською, сестрою Василя Васильовича-старшого, яку він палко полюбив. У серпні1845 року вони разом охрестили дочку диякона місцевої Преображенської церкви Говядовського (на Київщині). В метричній книзі було зроблено відповідний запис: «Тарас Григорович Шевченко, художник Санкт-Петербурзької Академії мистецтв, і Надія Василівна Тарновська, дівиця, дочка титулярного радника». Художник зобразив Надію Василівну на акварелі «Комора в Потоках». Дізнавшись про арешт поета у 1847 році, Надія Василівна разом із дружи-

Ювілеї

149

ною брата Людмилою Володимирівною сховали всі папери, листи, малюнки Тараса Шевченка у скриньку та закопали в саду. Пізніше вона передала їх своєму небожу Василю Васильовичу Тарновському-молодшому, який став відомим колекціонером. Подорожуючи востаннє Україною, Тарас Шевченко відвідав Качанівку, залишив у сімейному альбомі Тарновських віршовані рядки, які, ймовірно, присвятив Надії Василівні. «І стежечка, де ти ходила, колючим терном поросла, 1859 року, 21 серпня» В останні роки життя поета Надія Василівна входила до кола його петербурзьких друзів. Їй поет присвятив вірші «Кума моя і я…», «Н. Т.», подарував останнє видання «Кобзаря» з автографом: «Моїй любій єдиній кумасі Надежді Василівні Тарновській. Кум Т. Шевченко» та офорт «Старець на кладовищі». Надія Василівна 2 грудня 1860 року провідала хворого Тараса Шевченка. Він слабував, майже не виходив з дому, але запевнив друзів, що «колядувати хоч рачки вилізе до куми». У рік народження Тараса Григоровича Шевченка на околиці славного Батурина в с. Митченки (сучасна територія Бахмацького району) був винайдений, в нагороду за клопітку, щоденну працю протягом багатьох років Петром Івановичем Прокоповичем, втулковий рамковий вулик, що і ліг в основу промислового бджільництва. В ніч на 14 січня 1814 року, як потім Прокопович сам признався «... одне Боже милосердя мене осинило і ясною стала будова вулика...». На другий день своїми руками він зробив втулочний вулик, названий «Петербург», тепер у Петра Іванович свій вулик і своя система бджільництва. Велика і славна людина Петро Прокопович, але то інша історія. Слава про винахідника бджоляра-новатора та ще й фундатора першої у Європі школи бджільництва не змогла залишитися поза увагою і великого Кобзаря, який і відвідав у 1843 році школу бджільництва Петра Прокоповича, що вже на той час розміщувалася у с. Пальчики (сучасна територія Бахмацького району). Знову ж таки багато точиться різних суперечок чи бував Шевченко на пасіці всесвітньо відомого бджоляра чи ні? І знову ж таки можна з упевненістю сказати, що так був. Про цю подію геніальний Кобзар згадує в повісті «Близнецы», де він подає колоритний образ Ничипора Сокири, вустами якого мовлено: «Немає, либонь, благороднішого на світі заняття, ніж пасічникування». Інший доказ того, що все ж таки Шевченко відвідував знаменитий «бджолярський завод»та школу пасічників Прокоповича, це картини «Селянська родина». Сучасний дослідник життєвого шляху Петра Прокоповича Валерій

150

Лiтературний Чернiгiв

Корж зробив власне дослідження, до якого схиляюся і я, він стверджує, що на картині «Селянська родина», яка писана в період 1843 року, на першому плані зображено Степана Великдана, незаконного сина Петра Прокоповича зі своєю родиною, а на задньому плані є ніхто інший, як сам визначний пасічник-винахідник Петро Прокопович. На жаль, достоменних і прижиттєвих портретів Петра Прокоповича не збереглося або й зовсім не існувало, а тому загальноприйнятий образ Петра Прокоповича, який використовується в даний час, ідентично схожий на того чоловіка, що зображено на Шевченковій картині «Селянська родина». У травні 2016 року за ініціативи та підтримки батуринців у місті над сеймом Батурині встановлено бронзове погруддя Тарасу Шевченку. Прилуцька округа – це та місцевість, що так близько знала поета, про це в своєму дослідженні стверджує Є. Хоменко. І це дійсно так, дослідники-шевченкознавці доводять той факт, що Тарас Григорович Шевченко неодноразово бував на Прилуччині: у 1843, 1844, 1845, 1846 та 1859 роках. У 1845 році в першій половині червня Шевченко на виконання доручення Київської археографічної комісії прибув у Прилуки і перш за все відвідав Густинський Свято-Троїцький монастир, розташований поблизу Прилук. На цей час Густинь була в полі зору художника не лише як історико-культурна спадщина українського народу, але й як місце поховання князя Миколи Рєпніна (близького друга Шевченка). Донька князя Варвара Рєпніна звертається до Шевченка: «Мій добрий і сумний співаче. Виплачте пісню в пам’ять чоловіка, що його ви уміли поважати й любити. Мого доброго батька вже немає поміж нас…». Від княжни Варвари Рєпніної 10 січня 1845 року Шевченко отримав лист, де зазначалося: «Я начала было писать с дороги в Прилуку, куда мы повезли священные останки его, т. е. в Густынский монастырь…» Про початок виконання доручення змальовувати історичні й архітектурні пам’ятки йдеться в повісті «Музикант»: «Якщо ви, ласкавий читачу, любите старовину, то раджу вам, коли переїжджатимете через місто Прилуки Полтавської губернії, спинитися на добу в цьому місті, а коли це трапиться не восени й не зимою, то можна зостатися й на дві доби». У його альбомі 1845 року є три малюнки, які художник виконав у Густинському монастирі: «В Густині. Церква Петра і Павла»,«Брама в Густині. Церква святого Миколая», «В Густині. Трапезна церква». Хоч монастир офіційно відновили й відкрили, до справжньої відбудови було ще далеко. На малюнках – церкви з похиленими банями та хрестами, із вікнами без шибок. Біля трапезної церкви, де поховано Рєпніна, – стоси дощок, колод, діжка, яма для вапна і самотня постать робітника. Уся ця розруха була наслідком виконання страшного і нищівного наказу реорганізації, секуляризації і русифікації української церкви ненависниці України – Катерини ІІ. На виконання цього наказу і був закритий козацький монастир та лише одна Свято-Троїцька церква отримала статус приходу. І

Ювілеї

151

лише в 1844 році за проханням полтавського архієпископа Гедеона монастир відновився, на час перебування Шевченка розпочалися відновлювальні роботи, але не все так легко вдавалося, як того хотілося. Село Валки, за спогадами очевидців, теж мало за честь приймати у себе Тараса Григоровича: «…по дорозі з Густині Шевченко… під млином Боршенським спочивав, і тут щось написав на млині…». Повернувшись з Густині в Прилуки і відклавши поїздку в Лубни, Тарас Григорович 29 червня вирушив у Дігтярі. Це село розташоване за 39 кілометрів на схід від Прилук на річці Лисогір, притоці Удаю. За короткий час перебування в Дігтярях поет устиг відвідати Сокиринці – село, в якому знаходився маєток Григорія Павловича Ґалаґана. Тут він побачив легендарну козацьку ікону Богоматері, народні перекази про яку згодом використав у поемі «Іржавець». Відвідував Шевченко і славний Ніжин разом з Олександром Чужбинським. Приїхали у 1845 році в день відкриття Ніжинського ярмарку та зупинилися у готелі під смішною назвою «Не минай», про який останній згадував: «Не минай» – означає, не проїжджай, або не приходь мимо! Хитра назва! Втім, треба й те сказати, що для повітового міста і цей готель гарний: номери пристойні, хоча меблі не зовсім зручні, а страви досить смачні». Далі автор спогадів зазначає: «Приїзд Шевченка до Ніжина не міг лишитись таємницею. Двері наші не зачинялися, особливо нас відвідували студенти, і серед інших М. В. Гербель, що був тоді на останньому курсі». На згадку про зустріч Тарас записав у альбомі дев’ятнадцятирічного Миколи Гербеля перші чотири рядки свого вірша «Гоголю»: За думою дума роєм вилітає, Одна давить душу, друга роздирає, А третяя тихо, тихесенько плаче У самому серці, може, й Бог не бачить. Бував Шевченко і в Седневі, що теж на Чернігівщині, за словами Андрія Івановича Лизогуба, Кобзар часто жив у нього і його брата Іллі Івановича. Мешкав в окремому флігелі, який називав «малярнею». Коли Шевченко востаннє виїжджав із Седнева навесні 1847 pоку, то А. І. Лизогуб благав його не брати з собою паперів, а лишити в нього. Шевченко нізащо не хотів розлучатися з портфелем. Незабаром поліція розшукувала Шевченка в Седневі у Лизогубів і в с. Бігачі (Городнянського повіту, за 4 версти від Седнева) у князя Кейкуатова, де Шевченко часто гостював у старого князя. Андрій Іванович мав п’ять власноручних листів до нього від Шевченка, писаних у 1847 — 1848 роках. На одному ледь було помітно стертий гумкою малюнок олівцем. На ньому Тарас у солдатському мундирі і унтер-офіцер

152

Лiтературний Чернiгiв

б’є його тесаком, а внизу напис: «Отак тобі!». Малюнок і напис було стерто, очевидно, начальством Шевченка, оскільки його листи проходили через їхню цензуру. Про арешт Шевченка ходять різні розповіді. Коли на поромі під Києвом помітили присутність поліції, що стежила за Шевченком, то нібито артилерійський офіцер пропонував Шевченкові скинути його чемодани у Дніпро, але Шевченко відхилив цю пропозицію: «Не треба, нехай забирають». Потім Шевченка і того офіцера було заарештовано. У Борзні ж ходили чутки, нібито Шевченко скинув свій чемодан у Дніпро. Ще до 1917 року в Седневі було встановлено пам’ятне погруддя поету, але воно було знищене під час Другої світової війни. У 1957 році відкрито новий пам’ятник. На колишньому будинку Лизогубів установлено меморіальну дошку. У міському парку збереглися альтанка та стара липа, що зветься в народі Шевченківською, під якою любив відпочивати поет. У славне містечко Борзна, як сам її називав, поет приїжджав кілька разів. Він любив це тихе містечко, часто гостював у поета Віктора Забіли, у Оленівці в Пантелеймона Куліша, бував на хуторах Миколаєвому, Сороці. Найбільш дружні й теплі стосунки Шевченка були з Пантелеймоном Кулішем та його дружиною. Відомо, що на весіллі у Кулішів боярином був ніхто інший як Тарас Шевченко. Ось як біограф кобзаря О. Конинський розповідає про вінчання: «Стоїть перед аналоєм на рушнику незвичайно вродлива пара молодих: і віком, і вродою, і серцем, і мислями обоє молоді саме під пару, щирі українці, ентузіасти, певні діти «заплаканої» нені України. На головах у молодих сяють церковні вінці. Церква гарно сяє свічками, ще більше сяють лиця і очі молодих і бояр». Брат молодої, Микола Білозерський, згадував: «Коли молоді приїхали на хутір Мотронівку, то Шевченко, підходячи з поздоровленням до молодої, наслідуючи одну колядку, вигукнув: «Чи то царівна, чи королівна?». На це молодий жартома відповів йому народним прислів’ям: «На чужий коровай очей не поривай та собі дбай». Пантелеймон Куліш говорив уже пізніше: «Що весілля пройшло гарно і весело. Шевченко був у центрі уваги, багато співав та жартував. Такого співу не чув я ні в столиці, ні на Україні. Від того співу змовкала розмова і між старшими і між молодими. З усіх світлиць гості посходилися до зали, мов до якої церкви. Скоро він вмовкав – його зараз же благали співати знову». Шевченко ж в свою чергу дуже дорожив тією квіткою, яку молода пришпилила йому до сюртука. У 1846 році Тарас Шевченко познайомився з Віктором Забілою. Віктор Миколайович Забіла народився 1808 на хуторі Кукуриківщина Борзенського повіту. Ходить легенда, що у 1847 році, їдучи з Качанівки в Борзну, Шевченко і поет Забіла заїжджали і у Фастівці (село сучасного Бахмацького району) та гостювали у Забілиному хуторі. Тарас Шевченко симпатизував дуже Забілі

Ювілеї

153

і ввів його образ в образ героя Віктора Олександровича у повісті «Капітанша». Шевченко близько місяця у 1847 році жив на хуторі Кукуриківщина, де намалював портрет В. Забіли, який, на жаль, не зберігся до нашого часу. Є гумористичне віршоване послання «До Тараса» В. М. Забіли, в якому той дорікає Шевченкові за те, що він, пообіцявши приїхати до Забіли погостювати, не виконав своєї обіцянки. У 1847 році, розлучаючись із Забілою, Шевченко подарував свій картуз і якийсь рослинний порошок зеленуватого кольору для приготування «лікарської» настойки. Як картуз, так і настойку з осадком від порошку на дні пляшечки Забіла зберігав у себе до самої смерті. У Забіли зберігались чоловіча сорочка, пошита Тарасовою сестрою Яриною з конопель, які вона сама виростила і з них напряла ниток та пошила сорочку. На превеликий жаль, не довгим було земне життя великої творчої особистості, долею було наречено лише 47 років. Раптова смерть. Як стверджують очевидці, Тарас спустився за допомогою друзів з другого поверху своєї квартири на перший, де була його майстерня, випив чаю, та невдовзі по тому впав замертво.

13 березня за новим стилем 1861 року Тарас Шевченко був похований на Смоленському кладовищі у Петербурзі. І лише через 58 днів після поховання царський уряд дав дозвіл на перепоховання поета, дозволив поховати на Вкраїні милій. Поховальна процесія пройшла і через Чернігівщину. Домовина з прахом великого друга поневоленого народу пройшла через Батурин, Борзну, Ніжин, Носівку, Бобровицю і далі на Київ. Ось як описує церемонію зустрічі домовини М. М. Білозерський у своїх спогадах про Кобзаря: «На Борзянщині Шевченко був дуже добре знаний навіть серед хоч трохи освічених людей як поет, співак і художник, але серед просвітителів дітей знайшовся службовець міністерства народної освіти, який навіть не чув імені Шевченка. Коли в травні 1861 року в Борзні готувалися до урочистої зустрічі тіла Шевченка, В. М. Забіла особливо метушився, на вулиці до нього підійшов старий учитель повітового училища і звернувся до Забіли з такими розпитуваннями: – Дак кого се везтимуть у свинцевому гробі?

– Шевченка, – відповів Забіла.

– Хто він такий?

– Коваль.

– Дак за що везтимуть так далеко?

– За те, що добре кував. Учитель і рот роззявив від здивування». Ці спогади підтверджують те, що все ж таки, попри суперечки деяких дослідників творчості Шевченка, прах великого поета був у Борзні, коли його супроводжували до вічного спокою у Канів.

154

Лiтературний Чернiгiв

Не хочу завершувати подорож Шевченка по Чернігівщині його похороном, бо пам’ять про великого подвижника жива у серцях мільйонів українців усього світу. Згадаймо про ті часи, коли Тарас був молодим і закохувався як і кожна людина. Першим юнацьким коханням Шевченка, як стверджують дослідники його творчості, було кохання до подруги дитинства Оксани. Після заслання у Шевченка було остаточне рішення створити сім’ю з юною акторкою Катрусею Піуновою, та нічого не вийшло, не дала згоди юна красуня. Невдовзі була спроба одружитися на дівчині-кріпачці Харитині, але і з цієї затії нічого доброго не вийшло. Потім брат Шевченка запропонував йому висватати Наталку Шендерівну, на що Тарас Григорович відповів, що вона не дуже чепурна, а не чепурна жінка то і цигану не годиться в дружину. Потім була спроба одружитися з сиротою-кріпачкою Ликерою Полусмаковою, але вона була нечепурна та лінивою, що і стало на заваді створення подружнього життя. Але багато хто вважав Ликеру жінкою Шевченка. Ось які спогади записав у 1910 році К. Широцький про 70-річну Ликеру, яка на той час перебралася жити у Канів: – Вийду у Каневі тепер на могилу Тарасову, а всі так і шепочуться: «Шевченчиха пішла, Шевченчиха пішла!». Варто пригадати й Шевченкове кохання до любимої кумасі Надії Тарновської, сестри Василя Тарновського. За свідченнями качанівців, Шевченко навіть наважився зробити пропозицію любій кумасі, на що отримав відповідь: – Дружити з Вами буду, одружуватися ж ні! Неосяжний вклад Тараса Шевченка в світову культуру шанується не лише в Україні, а й за її межами. По всьому світу нараховується більше 1200 пам’ятників Шевченку, його іменем називають міста, вулиці, навчальні заклади, на його честь знімаються безліч фільмів та ставиться п’єс. Пишуться твори та розповіді про життєвий та творчий шлях геніальної особистості в історії народної культури та літератури в цілому.

Павло СВИЩ, м. Бахмач, Чернігівська обл.

Ювілеї

155

27 січня 2021-го виповнилося 130 років від дня народження Павла Тичини

«ВИ МОЖЕТЕ МЕНЕ НЕ СЛУХАТИ...» Людіям властиво помилятися. Головне – не наполягати на своїх помилкових твердженнях через невиправдану амбітність. Тим більше, коли йдеться про ті помилки, які відомі лише їхньому авторові. Почав спогади про Павла Тичину саме із такої дещо віддаленої від основної теми деталі, бо вважаю за потрібне вказати на неточності саме про нього. Аби не образити нікого із сущих, а ще більше – пам’яті тих, хто вже відійшов за межу вічності, насамперед визнаю власну незугарність. У звіті про свою зустріч із нашим знаменитим земляком, опублікованому 19 листопада 1963 року в районній газеті «Жовтнева зоря», що виходила тоді в райцентрі Бобровиця і в якій мені випало працювати, я недорахував поверху будинку, в якому по колишній вулиці Рєпіна у Києві мешкав Павло Григорович. А тепер про інші помилки. Вони потрапили до книги «Наш Тичина», випущеної в Чернігові 2011 року. У спогадах «Іскри у спадок» відомого поета і односельця Павла Тичини Дмитра Головка йдеться зокрема і про те, як Дмитро разом із іншим земляком, відомим диктором Українського радіо Андрієм Євенком ділилися з Павлом Григоровичем задумом написати книгу про рідне село Піски. Фронтовик А. Євенко, що брав участь у визволенні Чернігівщини, відпросився у командира відвідати Піски, куди з Києва цілу ніч добирався пішки. У Пісках його зустріли обгорілі димарі і... квітучі вишні. Історичний факт: Київ був звільнений від гітлерівських окупантів на початку листопада 1943 року. Вишні у звільнених Пісках зацвіли лише навесні 1944-го. Виходить, частина, в якій А. Євенко служив, перестала брати участь у бойових діях, а залишилася у звільненій столиці... Одна поважна загальноукраїнська газета якось опублікувала фото П. Тичини з його вчителькою Серафимою Морачевською, назвавши останню... матір’ю Павла Григоровича. І це після того, як уже давно побачила світ у серії «Уславлені імена» книжка Станіслава Тельнюка «Павло Тичина». Те, що і автор цих рядків публікував дане фото з відповідним текстом у обласній газеті «Деснянська правда» 4 лютого 1964 року, певна річ, мало кому відомо... До речі, Павло Григорович на тій світлині власноруч зробив напис «Фото зроблено в Чернігові 1926 року». Однак тут, схоже, помилився уже сам Тичина, бо далі додав, що фотографувалися вони із Серафимою Миколаївною після його поїздки до Туреччини. А поїздка та відбулася

Лiтературний Чернiгiв

156

П. Г. Тичина із С. М. Морачевською

наприкінці 1928-го – на початку 1929-го. Та це, швидше за все, технічна помилка – написано 6, а не 9. А ось ще один казус. Готуючи ці нотатки, переглядав накопичені за роки матеріали про Тичину. Натрапив на вирізку з російськомовної газети «Правда Украины». В добірці «В поколіннях я озвуся» було сказано, що «27 січня виповниться 100 років від дня народження Павла Григоровича Тичини», а вгорі сторінки, з якої зроблена вирізка, дата – 26 січня 1990 року (російською мовою, звичайно). Як же так, адже сторіччя має виповнитися через рік? Невже солідне видання могло «прискорити» ювілей? Добре, що в нашій обласній бібліотеці імені В. Короленка збереглися підшивки даної газети за відповідні роки. А трапилася елементарна коректорська помилка: на першій і четвертій сторінках вказана правильна дата – 26 січня 1991 року, а на другій і третій (з останньої і зроблена вирізка) – 26 січня 1990-го... А тепер варто пояснити, чому так детально описував ці недоречності. Повернімося до заголовка нотаток: «Ви можете мене не слухати». Ця фраза була сказана Павлом Григоровичем після того, як він прослухав мій вірш «Повернути б той день, ну, хоча б уві сні...», у якому описана романтична зустріч ліричного героя зі своїм коханням: Наша зустріч була випадкова, як сніг, На Вкраїні моїй у годину квітневу... Похвалив Павло Григорович ці рядки. А за кінцівку покартав: – Ви говорите, що «життя – не поема, не повість», і цим собі ж супе-

Ювілеї

157

речите. Суперечите на початку вірша, який показує, яка це прекрасна поема – життя... Ну, зрештою, я так думаю. Ви можете мене не слухати... Він це потім і на передтитульній сторінці першого тому свого шеститомника, подарованого мені, написав: «Бажаю нікого не слухатись – і над своїм талантом ще більше працювати. Павло Тичина. 24. 10. 63. Київ». Оцінку віршів, згадку про талант, зрозуміло, слід сприймати, як данину тактовності і толерантності поета-академіка. Побажання ж самостійно і наполегливо працювати, аби досягти успіху, то тут, як кажуть, ні додати, ні відняти. Застереження «можете мене не слухати» – визнання, що кожен може помилятися, тож навіщо робити когось залежним від думки визнаного авторитету, який також не безгрішний. У статті Роксани Харчук «Від кларнету до фарбованої дудки» («Деснянська правда», 29 січня 2011 року) наведено ряд критичних висловлювань про творчість Павла Тичини, його життєву позицію. Погоджуючись із авторкою, не можу не зауважити, що вимагати від когось героїчних вчинків має право лише той, хто сам їх вчинив. І тут не зайве навести фразу зі статті тієї ж Харчук: «Духовна смерть на відміну від смерті героїчної не викликає поваги, але вона, якщо ми християни, не може не викликати співчуття». Здається, цю думку підтверджує вірш чернігівця Михайла Кушніренка «Тичина»: Мовчать?.. Ганьбити?.. Славити лакиз?!.. Він рану в серці невигойну ніс І посміхався (плакав лиш очима) Ромашці білій, сонцю, небесам. А вирок?! Він для себе вирік сам На схилі літ: Не той... Не той Тичина. О час тиранів і співців для од! Не в вічі, потай глузував народ. Поет умер, а рана залишилась. І Муза глум, мов грим, з його лиця Зітерла і над долею співця, Немов Скорботна мати, нахилилась. А на завершення не можу не згадати статті Лева Озерова до 100-річчя від дня народження П. Тичини «Людина із «сонячним кларнетом», надрукованій у московській газеті «Правда» 25 січня 1991 року. У ній наводиться відомий (не знаю ким розсекречений факт) про те, як відреагував П. Тичина 1965 року на пропозицію з «високої інстанції» написати статтю про дружбу народів, яку він так настійно пропагував: «Про що мені писати? Про те, що українських шкіл в Києві та інших містах України раз-два і крапка?..Треба

158

Лiтературний Чернiгiв

П. Г. Тичина під час останнього відвідання рідного села Піски влітку 1965 року. Автор світлини – фотокор газети «Жовтнева зоря» Борис Потьомкін. рішуче міняти становище з вивченням національних мов, треба братися за справу тому, що наслідки нинішнього стану речей можуть бути щонайтяжчими». Як у воду дивився наш геніальний земляк більш як півстоліття тому. А кількома роками раніше, згадує той же Л. Озеров, Павло Григорович, приїхавши на сесію Верховної Ради СРСР, запросив його до свого номера в готелі «Москва» і (цитую): «...палець до губів. На окремому аркуші пише питання. Я записую відповідь. Тичина киває головою: мовляв, зрозуміло. Продовжує писати. Я відповідаю. Аркуш списаний. Тичина спалює аркуш над попільничкою. Ще аркуш, попіл, третій аркуш, попіл. Тичина виносить попільничку у ванну, і я чую шум води в унітазі». Як зазначає далі Л. Озеров, нічого страшного у тому листуванні віч-на-віч не було, але Тичина був надобережний, аби не нашкодити ні собі, ні співрозмовникові, ні загальній справі. Тут залишається тільки підкреслити, що, як зазначено в п’ятому томі Короткої Літературної Енциклопедії (Москва, 1968), Лев Адольфович Озеров (справжнє прізвище Гольдберг) – «рос. рад. поет, перекладач, критик» народився в Києві. Олександр ОЛІЙНИК,

м. Чернігів

Людина і творчість

159

Літературний

Людина і творчість ×ÅÐÍIÃIÂ

l,*%л= Šj`) МЕТАМОРФОЗИ СВІДОМОСТІ ТА ЇХ НАСЛІДКИ В ЛІТЕРАТУРІ Й МИСТЕЦТВІ Найперше зауважмо – існує два основні різновиди людської свідомості: біологічна та духовна. Біологічна свідомість людини включає в себе природні інстинкти, фізіологію та рефлекторну діяльність її організму. І власне нічим не відрізняється від біологічної свідомості інших живих істот на землі. З духовною ж свідомістю – другою природою людини – пов’язується весь комплекс духовних видозмін живого організму і саме існування людини як такої. Зазвичай ідеться про божественне перетворення, про божественну душу як одну із таємниць сутності людини. Разом з тим у духовній свідомості людини також виділяють кілька складових. Основні – сакральна, інтелектуальна та побутова. З ними пов’язують формування світогляду та особливостей мислення людини. На основі цих складових дерево людської свідомості поглиблюється, розширюється і розгалужується. І тоді ми вже говоримо про етнічну, національну, громадянську, космополітичну, релігійну, ідеологічну, атеїстичну та інші форми свідомості людини. А також говоримо про відповідний світогляд, що постає на основі тої чи іншої форми свідомості людини. Але в природі людського буття всі ці форми та складові людської свідомості постають як єдине ціле, як загальна свідомість людини. Для формування людської особистості, особливо митця (музиканта, художника, письменника), надзвичайно важливим є характер поєднання та ступінь превалювання тої чи іншої складової в її загальної свідомості. Саме від цього залежать його творча самобутність та цінність його творів. Стан свідомості виявляє себе в усій діяльності людини, її ставленні до себе й до людського та природного середовища, що її оточує. Спілкування зі світом викликає в людини процеси мислення. Внутрішнє світосприйняття зумовлює переважно інтуїтивно-чуттєву, асоціативно-образну та магічну форми мислення. А зовнішнє світосприйняття зазвичай вимагає аналізу, а отже – зумовлює логіко-понятійну форму мислення

160

Лiтературний Чернiгiв

людини. А оскільки процеси мислення невід’ємні від загальної свідомості людини і власне виходять із неї, то тут ми знову повертаємося до характеру поєднання та ступеня превалювання складових загальної свідомості людини. Так у випадку превалювання біологічної складової в загальній свідомості людини, процеси її мислення в основному формуватимуть природні інстинкти та магія відчуттів за її внутрішнім світосприйняттям. І рефлексія – за її зовнішнім світосприйняттям. Поведінка такої людини буде спрямована насамперед на забезпечення інстинктивних бажань та фізіологічних потреб без будь-якої уваги на методи та засоби цього забезпечення. Така людина керуватиметься споживацькими інтересами. Її повсякденні потреби й турботи обмежуватимуться їжею та родовими й статевими потягами. А духовні запити зводитимуться до задоволення бажань і відчуттів у межах різного роду розваг, отримання задоволень тощо. Віра такої людини зазвичай нестійка і опирається на речі швидкоминучі: гроші, друзі, власна сила і розум, хитрість та вміння. А якісь ідейні, творчі та інші поривання чи захоплення для неї можуть бути лише нетривалими і неглибокими. Така людина також рідко захоплюватиметься літературою чи мистецтвом. А якщо це трапляється, то зазвичай на ґрунті емоційного пориву чи з причин сподівання на матеріальну вигоду або славу. Їй також бракуватиме належної гідності, відповідальності та послідовності в житті. У стосунках з іншими людьми її характеризуватиме здатність до прислужництва та запобігання перед сильнішими; брехливість, зрадливість, підступність тощо. Вона прагнутиме й відповідного середовища для свого існування. А, отже, і створюватиме його в силу своїх можливостей. Таким чином, превалювання в свідомості людини біологічної складової спрямовує її на шлях знелюднення та морального падіння. В кінцевому рахунку до виродження. У випадку ж превалювання духовної складової в загальній свідомості людини її родові інстинкти та реакція на зовнішні впливи як чинники формування процесів мислення інтерполюватимуться в сферу духовну. Тут вони видозмінюватимуться з фізичних відчуттів у духовні вияви. І тоді родові інстинкти поставатимуть у вигляді сакральних почуттів: любові й віри, щирості, відданості й вірності високим ідеалам та заповітам предків. Завдяки цьому в людині зароджуватиметься й розвиватиметься усвідомлення генетичної єдності зі світом і його Творцем; формуватиметься родова, етнічна та національна свідомість. А внутрішні рефлексії на зовнішні враження поставатимуть у вигляді образів та асоціацій на всі події і явища буття. ВОНИ спричинюватимуть потребу до пізнання та творчого (наукового, мистецького) осягнення буття світу. І поведінка такої людини тепер буде спрямована насамперед на збереження пам’яті, збереження родових традицій, на пізнання й забезпечення відповідного фізичного й духовного середовища буття. Така людина керуватиметься насамперед національними, державними та громадськими інтересами. Перейматиметься долею інших

Людина і творчість

161

людей. Прагненням стати корисною і потрібною для свого роду, народу, суспільства. У своїх духовних запитах вона постійно прагнутиме організованої діяльності, духовного вдосконалення, наукового відкриття, творчого виявлення власної суті. В ній постійно виявлятиметься потреба щось творити, відкривати для себе й для інших. Така людина зазвичай захоплюватиметься літературою та мистецтвом. Вона здатна також до глибоких і тривалих ідейних захоплень та невтомної праці задля ідеї. Віра такої людини надзвичайно міцна і опирається на вселюдські ідеали, на непохитні сакральні цінності, що уособлюються Творцем світу – Богом. Її вирізнятиме висока порядність, щирість у стосунках, честь і гідність, готовність до самопожертви. І вся діяльність такої людини спрямовуватиметься на забезпечення розкриття власних можливостей, можливостей своїх близьких і рідних, людини загалом, на розвиток і вдосконалення кожної родової особистості задля продовження роду. Таким чином, превалювання в свідомості людини духовної складової спрямовує її на шлях духовного й інтелектуального зростання, на пізнання в собі найвищих цінностей – пізнання Бога. Бо ж як мовив Григорій Сковорода: «Істинна людина і Бог – тожде». Безперечно, що окреслені нами випадки співвідношення складових людської свідомості та відповідні наслідки їх виявлення є до певної міри схематичними, умовними. В реальному житті людини та становленні її як такої все виявляється набагато складніше, більш розмаїто й заплутаніше. А проте людина, зокрема її провідники завжди прагнули гармонізувати співвідношення складових біологічного й духовного в людині. Основним чинником такої гармонізації завжди були і є родова (національна) культура, що включає до себе літературу та мистецтво. Саме завдяки культурі формувалась, формується і буде формуватися духовна свідомість людини, допоки й існуватиме життя на землі. І твердження про те, що спочатку, мовляв, побудуємо економіку, а вже потім візьмемось за культуру, є не тільки помилковим, а й абсурдним по суті. Зазвичай процес культивування людини ми називаємо вихованням. Починається він з родини. В родині закладаються основні джерела та напрямки гармонізації особи. Важливе місце належить також релігії. Через релігійні цінності в людині закладається сакральне ставлення до світу, формується сакральна складова свідомості людини. Поза родиною формування духовної свідомості людини покладається на цілий ряд державних та громадських інституцій. Впродовж багатьох віків функцію формування духовних складових у свідомості людини виконувала народна традиція з усім розмаїттям обрядів, звичаїв, пісень, міфів, легенд, казок, переказів. Їй були підпорядковані і всі жанри мистецтва. Вони складалися й розвивалися лише в їх межах. І поняття свободи творчості за тих часів окреслювалось дещо іншими поняттями, як це маємо нині. Митець ніяким порухом не міг переступити релігійних канонів та принципів народної традиції, її цінностей. Його свобода полягала найперше у звільненні від

162

Лiтературний Чернiгiв

різного роду спокус світського життя людини. Для цього він мусив постійно вдосконалюватись. Суть цього вдосконалення найперше полягала у витонченні душі: звільненні від пороків та досягненні її надвисокої чутливості й щирості. Адже щирість та сакральність є основою творчого спілкування з Богом. Вони дають можливість духовно пізнавати світ і ставати його співтворцем. Основним інструментом будь-якого митця є його душа. І якщо цей інструмент фальшивитиме, то й будь-який його твір буде фальшивим. А отже – шкідливим для спорідненої громади, для суспільства загалом. Другий напрямок вдосконалення митця полягав у вдосконаленні його майстерності (в слові, музиці, малярстві). Завдяки майстерності посилюється емоційний вплив твору на людину. Все це зумовлює необхідність для митця превалювання в його свідомості не просто духовної складової (це конче потрібно для кожної людини), а саме сакральної. Завдяки цьому використане ним слово, музичний чи зоровий образ підпорядковуються системі архетипів, священних символів, що виходять з основ первісного світогляду; підпорядковується законам і принципам існуючого буття – законам Божим. У цьому полягала магія первісного мистецтва та його семіотичність (знаковість). Цим же принципам підпорядковується і мислення людини. З витоками світосприйняття й мислення пов’язана також і генеалогія живого слова та людська мова загалом. Вона для людини є основним засобом передачі її почуттів і думок. А також – один з головних інструментів пізнання світу. І тому саме в мові виявляє себе форма людської свідомості та характер людини. Змінюється свідомість – змінюється й світосприйняття, змінюється й мислення. Ця теза однаковою мірою чинна як стосовно окремої людини, так і стосовно народу та людства в цілому. У перебігу віків відбувалися цивілізаційні та історичні зміни в матеріальному й духовному житті людини; поетапно змінювався суспільний уклад її життя, світоглядні та релігійні орієнтири, що зумовлювало видозміни в особливостях її світосприйняття, її свідомості, світогляді. Так, з винайденням і освоєнням нових засобів комунікації, знарядь праці, зброї загалом – науково-технічного розвитку, що дозволило робити все більш потужний зовнішній вплив на буття людини і природу довкілля, людина все більше й більше стала стверджуватись у вірі в свою велич, свій розум та свою здатність підкорювати фізично світ. І то з часом не лише в межах землі, а й далеко за кордонами сонячної системи. Внаслідок світ став усе переконливіше сприйматися і усвідомлюватися людиною як явище дискретне з лінійним перебігом часу, з його початком і кінцем. А сама свідомість людини стала все більше схилятися до превалювання в ній інтелектуальної й побутової складової, поступово втрачаючи первісну сакральність та наїв. Особливого прискорення ці процеси набули з розвитком освіти і науки. Інтелект стає усвідомлюватись як основний чинник формування людини як такої. А дидактика – основою виховання. Антропоцентризм стає панівною ідеєю

Людина і творчість

163

людства. Людина, її права нині є засадничим положенням міжнародного права. І взагалі саме біологічне існування людини стало усвідомлюватись як найбільша суспільна цінність, відтіснивши на другий план такі моральні цінності як честь, гідність, порядність. Весь характер цих видозмін людської свідомості так або інакше завжди виявляв себе в усіх жанрах мистецтва й художньому слові. Адже всі суспільні видозміни в свідомості та світогляді людини ще більше торкаються й самих митців. Первісне мистецтво було синкретичним та знаковим. І превалювала в ньому сакральна складова. Його засадничим джерелом були міфічні мотиви. Тому сюжети наповнювалися відповідними міфічними образами (боги, демони, герої), атрибутами й символами. Так званими архетипами. А всі події і явища людського життя повністю переносились на образи природи. Основним змістом була переможна боротьба між собою та захоплюючі мандри героїв, у яких відтворювався циклічний розвиток основних стихій існуючого буття, що відповідав принципам тогочасного існуючого світогляду. Ця традиція зберігалась в українському народному мистецтві та фольклорі десь аж до ХХ ст. Інколи до неї зверталися й так звані професійні митці. Прикладами можуть бути українські народні пісні «Ой горе тій чайці», «Ой не пугай пугаченьку» та ін. З перебігом часу парадигма світосприйняття й мислення дещо змінюється. В образотворчому мистецтві й літературі зароджується нова традиція. Вона характеризується тим, що поряд з образами природи та міфічними персонажами з’являється образ людини. Причому тепер природа стає вже не домінуючим, а допоміжним чи супроводжуючим фактором існуючих подій і явищ. Що ж до самої людини, то це зазвичай представники найвищої панівної верстви: царі, князі, королі та їхні діти. Або ж герої, народжені від злюбу богів з людьми. На якійсь порі вони навіть діють поряд із міфічними персонажами – богами, демонами. Згадаймо «Одіссею» Гомера чи «Енеїду» Вергілія. В Україні найяскравішим прикладом цієї традиції є славетна літературна пам’ятка княжої доби України-Руси «Слово о полку Ігоревім». А також народні думи «Маруся Богуславка», «Буря на Чорному морі», «Олексій Попович» та народні іконописні зображення з присутністю на них образів представників провідних верств народу, а часом і селян під розп’яттям Христа. Власне саме з цієї традиції і виростало сучасне професійне мистецтво та література. Процесу десакралізації мистецтва й зокрема – літератури значно сприяла поява звукового письма та ствердження християнства. На цю пору з’являються різноманітні історичні хроніки, літописи, мандрівні записки, життєписи царів з їхніми військовими походами та життєписи християнських мучеників. А також іконописні оповіді про їхнє життя. В них уже відсутнє усвідомлення циклічності та взаємозв’язку природного (космічного) й людського буття. А час постає як лінійна (історична) категорія.

164

Лiтературний Чернiгiв

Таким чином, первісне мистецтво, що було синкретичним і сакральним, поступово починає видозмінюватись і десакралізуватись. Особливо помітно цей процес активізувався в так звану епоху ренесансу. В образотворчому мистецтві сакральні образи й знаки втрачають свій внутрішній зміст і трансформуються ближче до натуральних ознак. Внаслідок на перше місце виходить їх формальний, зовнішній вигляд. Тобто – естетика. З’являється також пейзаж та портретний живопис. Спершу, знову ж таки – образи представників панівних верств, провідників духовенства та донаторів. Теж саме відбувається і з художнім словом – знаковий образ замінюється естетичним, а почуттєвий – думкою, де слово вже набуває одного конкретного значення. З’являються також різного роду «Слова-проповіді» (ораторське мистецтво), так звана полемічна література, шкільна, а потім і історична драма як перехідний місток до світської літератури, в якій уже повністю втрачається глибинна знакова суть живого слова. Внаслідок чуттєвий образ опредмечується, а слово все більше набуває ознак конкретності та побутовізму. Тобто – профанності. У такому виявленні чинний вплив образу та живого слова на духовність людини обмежується. Вони починають діяти здебільше в царині рефлекторної реакції організму людини. І майже не торкаються інтуїтивно-чуттєвих сфер людської душі. Не стають об’єктом сприйняття й мислення. Звідси у митця виникає потреба шукати інших способів впливу: сентиментальності, патетики, гострих протиставлень поведінки персонажів творів, соціальних протиріч – всього того, що активізує рефлексію організму глядача, слухача, читача. Цим зумовлюється пошук нових форм, нових тем, зображення життя нижчих верств суспільства; пошук гострих сюжетів: вбивств, грабежів, ґвалтувань, еротики. А проте вони лише викликають інстинктивну реакцію організму людини, не торкаючись жодним чином високих поривань її душі, не стають її духовним наповненням, якими б професійно досконалими не були. І часто плекають не духовність, а її нівеляцію, деморалізацію та зубожіння. Треба розуміти, що жодна пепсікола не може заміни чистої джерельної води. Але все це також дуже швидко вичерпується. І змушує справжнього митця (художника, композитора, письменника) до нових форм та способів вираження власних думок і почуттів, наслідком чого з’являється цілий ряд нових стильових течій. Деякі з них з цих течій стверджуються і залишають помітний слід в розвитку мистецтва й літератури. А деякі, з’явившись, так нічого й не явивши, зникають. Зрештою у своїх пошуках митець змушений повертатися до раніше зужитих тем, образів і мотивів первісного мистецтва. Тобто – до архетипів: міфів, народних легенд, повір’їв та їх персонажів і образів. Хоча вже в якомусь новому ракурсі, в новому пошуку традиційної сутності первісних образів та символів. Однак і це вдається не кожному. А лише тим, хто від природи зберіг у собі первісність – щирість та сакральність душі. Чи не тут прихований і феномен геніальності Тараса з його:

Людина і творчість

165

караюсь, мучаюсь, але не каюсь та невдалі спроби цілої плеяди українських поетів повторити його поетичний вияв. Оскільки формальне повернення до первісності та народності виявляє його фальшивість. Екзистенція це не копирсання в своїх побутових гараздах і негараздах. а медитативне поєднання буття власного «я» з буттям вічності. І тому вона не може проявитися там, де в свідомості превалює раціональне, інтелектуальне та побутове над ірраціональним, щирим і сакральним. Десакралізована раціональна свідомість не здатна до інтуїтивно-чуттєвого світосприйняття й мислення. А, отже, вона не здатна доторкнутися й до джерел первісності світу. І таким чином не здатна до духовного осягнення простору існуючого буття. Нині це яскраво проявляється на багатьох прикладах сучасної літератури і зокрема – поезії з її яловістю, надмірною інтелектуальністю, побутовізмом та рефлекторністю. Поезія – це сплав почуттів і думок або, як образно означив Іван Франко – вогонь в одежі слова. Але коли того вогню немає, коли він навіть не народжувався, тоді одяг стає опудалом. І не більше. Превалювання тої чи іншої складової в свідомості людини нерідко зумовлюється обставинами соціального стану суспільства та приналежністю людини до тої чи іншої соціальної верстви. Нинішнє суспільство характеризується втратою сакральної складової та превалюванням біологічної й інтелектуальної складових у своїй свідомості. Це часто породжує явища космополітизму, меркантильності й споживацтва; байдужості та цинізму. Втрата сакральної складової в свідомості люди обертається й іншими негативними наслідками. Слід пам’ятати, що без сакральної складової в свідомості людини не може бути щирої любові до матері, до коханої, дружини, дітей; не може бути щирості й довіри в спілкуванні з друзями; не може ствердитися національна свідомість людини. А митець без щирості, одержимості та самопожертви ніколи не створить високохудожнього твору, якої б майстерності він не набув. На щастя, сакральна складова в свідомості людини не зникає у безвість. Вона проявляється й виходить наперед в екстремальних ситуаціях. Тоді вона підносить людину на вищий ступінь гідності й відданості та самопожертви. Це ми й побачили на прикладах Майдану та сьогоднішньої війни з московитами, які нахабно вдерлися на нашу землю. Тут біологічне життя людини вже не є вищою суспільною цінністю, про що так багато говорять політики та правники. Нею стали висока честь, національна гідність і свобода. Нині також багато мовиться про інтелектуальність у поезії. І при цьому дуже часто ототожнюють її з начитаністю, зі знанням численної кількості мистецьких та літературних творів та імен їхніх авторів; володінням образів і сюжетів чужорідної міфології. Але інтелектуальність це не начитаність, а насамперед здатність до незвичайного мислення, до соціальних та історичних узагальнень, до поєднання того, що зазвичай здається непоєднуваним. Без цієї природної особливості надмірне використання автором того чи

166

Лiтературний Чернiгiв

іншого твору своєї начитаності часто породжує не просто формалізм, а перетворює його творіння на пустий набір слів і фраз. А самого автора часто робить смішним. Особливо, коли він намагається використати свої знання з чужорідної міфології. Так в одного з відомих українських письменників мені доводилося читати порівняння, у якому він говорить про міхи Гермеса, очевидно сплутавши його з Гефестом. Або ж лісову красуню він називає німфою, не усвідомлюючи, що грецька німфа це водяна істота. Нерідко поети свої віршування пересипають іменами та прізвищами літераторів і митців як вітчизняних, так і зарубіжних. Причому, таке використання не створює будь-якої асоціації. Найчастіше тим автор просто хоче продемонструвати свою начитаність. Але для пересічного (і навіть непересічного) читача все те залишається пустим звуком. Слід зауважити, що використання образів і сюжетів чужорідної міфології було характерним і для наших класиків. Проте вони здебільше використовували їх як певні алегорії та асоціації. Яскравим прикладом є драми Лесі Українки, «Неофіти» Тараса Шевченка. Все ж вершинним твором Лесі Українки є драма-феєрія «Лісова пісня», що виростає із стихії українського фольклору, з його вірувань та сакрального ставлення до природи довкілля. Десакралізація свідомості людини зумовлює й ту обставину, що багато митців – художників, співаків, письменників, поетів, які на перших порах виявили себе як оригінальні й самобутні творці, через деякий час, набувши професійності, набувши навіть певного визнання і слави, раптом зупиняються у своєму творчому поступі, у своєму зростанні, спадають до самоповторів та банальності й продукують посередність та сірість. Найцікавіше те, що самі вони часто навіть не помічають отієї своєї зупинки чи падіння. І лише ті митці, що не втратили в душі сакральності й чистоти, навіть на схилі своїх літ, як це ми бачимо в літературі на прикладах Олександра Довженка з його «Зачарованою Десною», Андрія Малишка з його «Дорогою під яворами» чи Олеся Гончара з його низкою оповідань, новел та щирою і пристрасною боротьбою за рідне слово та духовність, продовжили відкривати для себе й людей нові мистецькі обрії. І хоч естетична складова у їх творчості посідала важливе місце, але пріоритетом все ж була сакральна, яка часом зливалася з естетичною в єдине гармонійне ціле. Чи не тому нас завжди так вражає і захоплює мистецтво дітей, юних художників, співаків, поетів. І це попри те, що у їхній творчості ми бачимо багато професійних недоліків, а часом і недоречностей. Але вона (їхня творчість) сповнена надзвичай тремтливим відчуттям первісного відкриття світу, щирістю й сакральністю почуттів. І ота щирість, ота сакральність зачіпає й нашу душу, викликає в ній не якісь інстинктивні бажання чи рефлексії, а високі духовні поривання.

Публіцистика

167

Літературний

Публіцистика ×ÅÐÍIÃIÂ

БІЙЦІ НЕВИДИМОГО ФРОНТУ Напередодні 9 Травня сивочолий дідусь у поношеному кителі і кирзових чоботях у міській маршрутці згадав про бійців невидимого фронту: «Був, – каже, – у нашому селі один…», та йому не дали договорити і загалдичили про те, чи буде завтра працювати продовольчий ринок в умовах пандемії коронавірусу. А в моїй уяві миттєво постав Брянський ліс, Сидір Артемович і бойова вишиванка Миколи Попудренка, уламки від літаючих у повітрі мостів і ешелонів з німцями. Різні судження про партизанів можна сьогодні почути, але більшість пам’ятає, що то була невидима війна вночі. А це тебе о третій ночі зсудомив нестерпний біль зуба, і ти почав згадувати видимих і невидимих, знаних і ні ескулапів, розпочинаючи від святого Пантелеймона і до Леоніда Олексійовича Бондика, який навіть після восьмидесяти ще працював в обласній стоматполіклініці і яку довгі роки очолював, будучи головним лікарем. До цього часу люди згадують його ніжні руки, добре серце і багаточисленних вихованців. Він, звичайно ж, боєць видимого… До видимого фронту люди відносять усіх лікарів, які працювали і працюють в обласній, міських, районних і сільських лікарнях, починаючи з часів Гіппократа, Анатолія Микитовича Груші і до Андрія Михайловича Жиденка, та їх вихованців, бо ті рятують кожного окремого індивідуума від болю і страждань, вдихають надію і продовжують життя. А є невидимі фронти, про які люди не згадують, хоч без них життя неможливе. Мені знову згадалося рідне Присеймів’я. Погожого теплого і сонячного ранку група учнів однієї з сільських шкіл колишнього Батуринського району вирушила у туристичний похід. Табір влаштували на мальовничому березі Сейму між селами Горохове і Мельня. Сонце піднімалося до зеніту, і дітлахи, як комашня на людський дух, полізли в річку. Дехто тамував спрагу прохолодною і прозорою, як кришталь, водою однієї з найчарівніших річок України.

Лiтературний Чернiгiв

168

Через годину одному хлопчині стало зле. Намагання допомогти пігулками запасливих дівчаток не діяло. Затим знудило ще одного, другого. Біля третьої години дня хворими була третина групи. Гурт розгубився, бо ніякого зв’язку з світом у той час не існувало. Виручив пастух, звернувшись до місцевого лікаря, а той викликав швидку. Доки вона добиралася до місця трагедії, першого бідака врятувати не вдалося. Час уже стер із пам’яті чи засудили директора Шосткинського заводу «Свема», з очисних споруд якого в річку потрапили отруйні хімічні речовини, бо той завжди піклувався не тільки про своїх працівників, а будував житло, робив благоустрій всього міста, а на очисні споруди завжди не вистачало коштів. Факт забруднення річки встановили лікарі санепідемстанції, яких згадують лише тоді, як грім гряне і люди масово попадають в халепу від нітратів, пестицидів, гноївки в питних колодязях і водосховищах, скотомогильників або епідемій від завезених вірусів з далекого і ближнього зарубіжжя. Від такої біди рятують або її попереджають бійці невидимого фронту – лікарі санепідемстанцій. А це про одного з них: В сім’ї Донців із Березанки, У селян Марфи і Петра, Микола Катря і Іванко – Міцна родилась дітвора. Їх два діди, то два Микити, Як своєрідний талісман, Що будуть мудро в світі жити Внуки – Микола та Іван. Батько, знатний пасічник, змалку привчав малюків до праці, прищеплював любов до навколишнього світу і людей, а мати недосипала ночей, щоб вони росли добрими і здоровими. Обидва закінчили школу в Черняхівці, ВУЗи і пішли пізнавати світ на теренах Чернігівщини. Микола розпочинав санітарним лікарем у Бахмачі і, пам’ятаючи кредо свого татуся про те, що «…без настирності і любові – мед солодким не буває», уже через неповні вісім років займав посаду заступника головного лікаря Чернігівської облсанепідемстанції. На зламі епох, у дев’яності минулого століття, він уже очолював санстанцію міста Чернігова, до тонкощів вивчаючи і вирішуючи проблеми в умовах урбанізації світу. Ще й сорока йому не було (коли жінка ягідка знову), він уже заступник

Публіцистика

169

голови облвиконкому, затим заступник голови облдержадміністрації, який «куріровав» питання медицини і охорони довкілля. Куратор – згідно з Тлумачним словником, – це «опікун», якому довірено наглядати за якоюсь роботою. Як це було, я добре відчув, будучи заступником начальника державного управліня охорони природи і радіаційної безпеки в Чернігівській області. Щотижнева нарада у його кабінеті керівників біля двадцяти відомств, причетних до охорони повітря, водних ресурсів, землі, рослинного і тваринного світу, відходів і засобів захисту рослин, радіаційна безпека, захист озонового шару, парникового ефекту і потепління Землі, наукові установи, моніторинг стану екологічних систем, розробка екологічних програм і контроль за їхнім виконанням, екологічна освіта і виховання, пропаганда здорового способу життя і довкілля. Не меш складна щотижнева нарада з керівниками медичних установ. А затим його можна було зустріти у найвіддаленіших куточках області, де він зустрічався з вашими підлеглими або вирішував нагальні питання у столиці. Не терпів брехні і некомпетентності. Декому перепадало. На посаду головного лікаря облсанепідемстанції прийшов у 1994 році, коли зарплату одержували мільйонами і не грішми, а «колупонами», а їсти не було чого, і справи в галузі були нікудишніми. Проте вистояв і переміг. У 1998 році ввів в експлуатацію два нових двоповерхових корпуси, а наприкінці 1999-го – п’ятиповерховий лабораторний корпус, начинений найновітнішою медтехнікою. У той час до складу санітарно-епідемічної служби входило 26 міських і районних СЕС, 22 сільських; 1600 працівників, з них 257 лікарів, 857середнього і 500 молодшого медичного персоналу. Настирність і воля, яка передалася Миколі з генами роду, весь час спонукала до пізнання і пошуків, як вберегти подібних собі від негараздів сьогодення, пам’ятав, що саме Гіппократ був основоположником санітарно-епідемічної служби, тому і сам шукав шляхи її удосконалення. Він автор 30 наукових праць про радіацію, співавтор 3 підручників для студентів, кандидат біологічних наук, заслужений лікар України, нагороджений орденом «За заслуги III ст.», депутат багатьох скликань різних рівнів. Сьогодні очолює ДУ«Чернігівський обласний лабораторний центр Міністерства охорони здоров’я України», і саме він сьогодні на передньому краї війни з всесвітнім лихом разом з лікарями і медперсоналом. А людині, щоб не була занадто розумною, світ підкидає все нові випробування: і свинячий, і гонконзький, а це – нате вам і коронного. Сьогодні вже всі нащадки Гіппократа на передньому краї, не шкодуючи власного життя, об’єднали зусилля, щоб вистояти. І знову через роки я в цьому храмі розумних машин і людей. Долаю за його ваятелем лабіринт світлих коридорів і переходів, у яких не відчувається метушні білих халатів, запахів йодоформу, хлору і валер’янки, бачу галерею

170

Лiтературний Чернiгiв

таблиць, графіків і діаграм, що відображають історію і сьогодення стану та перебігу здоров’я і захворюваності в області. Ще кілька сходинок, і ми в самому серці установи. За порогом залишилася суєта суєт нашого гамірного буття, і лише зумер працюючих машин нагадує, що тут відбувається складний процес розпізнання вбивчих штамів і вірусів і пошук шляхів їхнього подолання. Ще одна лабораторія, від подібних якій люди світу чекають, що розум переможе, здолає і COVID-19. Інколи попіл Клааса стукає в серце бійця невидимого фронту, нагадуючи про тих, хто загубив колишню службу, так необхідну саме сьогодні, а в безсонні ночі згадує рідне село, матусю і пісню: «Рідна мати моя, ти ночей недоспала…», яку любить завести серед своїх рідних, маючи душевний і чарівний голос.

PS: Чернігів, вул Любецька (із варягів у греки), 11-А. Це зупинка громадського транспорту, де з темна і до темна проходять тисячі людей, які чекають або розбігаються з тролейбусів, автобусів і маршруток. Від неї кілька кроків, і направо дорога життя від його початку і до кінця запруджена безперервним потоком людей і машин. Відміряєш кроками 100 метрів і ти вже в обласній дитячій лікарні, де стають на крило від народження і до повноліття. Додаєш ще п’ятдесят і ти поряд з корпусами десятиповерхового приміщення першої міської лікарні. Тут щось схоже на Вавилон чи храм Соломона. Лише за сорок метрів, від світанку і до присмерків, натовпи у чорній одежі – проводжають рідних і знайомих у потойбіччя. І лише двадцять кроків назад від зупинки прозорі двері у п’ятиповерховий «Центр…», і лише один із тисячі пішоходів здогадується, що там стукають серця бійців невидимого фронту, які стоять на сторожі вашого здоров’я. Михайло СУШКО, листопад 2020, м. Чернігів

Рецензії, критика

171

Літературний

Рецензії, критика ×ÅÐÍIÃIÂ У ВСЕСВІТІ ГОГОЛЯ

Самойленко Г. В. Микола Гоголь і Україна. Енциклопедія. – Ніжин. Видавець Лисенко М. М., 2020. – 696 с. У переддень нового 2021 року, в Ніжині, у видавництві приватного підприємця Миколи Михайловича Лисенка, побачила світ книга, яку без перебільшення можна назвати «подією року». Такі книги пишуться не за рік, а ні за п’ять, а ні за десятиріччя. Такі книги пишуться протягом життя і вимагають від автора великої енергії розуму і серця, відданості справі, яку обрав.., а ще глибокої переконаності. Книга має назву «Микола Гоголь і Україна». Філологи мене зрозуміють: яка розлога тематика! Яка актуальна… Дослідити таємничий всесвіт творів і життя Миколи Гоголя на тлі його стосунків із Вітчизною справа не із легких, не кожному до снаги… Автор книги, відомий український вчений -гоголезнавець, заслужений діяч науки і техніки України, почесний громадянин міста Ніжина, доктор філологічних наук, професор Ніжинського державного університету Григорій Васильович Самойленко. Людина творча, з енциклопедичними знаннями, добре знана не лише у Поліському краї, але й в усіх регіонах України. Професор Г. Самойленко до дослідження творчості Миколи Гоголя звернувся давно, ще у 1978 році, коли увійшов до оргкомітету Всесоюзної Гоголівської конференції, яка відбувалася у Ніжині. Майже 200 науковців із усіх куточків Радянського Союзу прибули тоді на науковий форум, що відбувався у Гоголівському виші. З 1979 року в науковій періодиці почали з’являтися дослідження вченого, присвячені вивченню творчості М. Гоголя. Особливої популярності набув

172

Лiтературний Чернiгiв

його навчально-методичний посібник «Изучение творчества Н. В. Гоголя в школе», який був рекомендований Міністерством освіти УРСР для вивчення в усіх навчальних закладах держави. Більше 300 статей та 15 наукових монографій написав учений, досліджуючи творчість Миколи Гоголя, видав 15 випусків наукового збірника «Література та культура Полісся», у яких умістив понад 500 статей учених, присвячених вивченню творів «великого сміхотворця». За свої наукові дослідження Григорій Васильович був відзначений Державною літературно-мистецькою премією ім. М. Гоголя (2013), Міжнародною літературною премією ім. М. Гоголя «Тріумф» (2019), обласними літературно-мистецькими преміями імені М. Коцюбинського (1999) та Л. Глібова (2016). У новій книзі вченого вперше на широкому фактичному матеріалі розкрито життєві та творчі зв’язки Миколи Гоголя з Україною, а також охарактеризовано діяльність численних представників української культури, які своєю творчістю причетні до спадщини письменника. Рецензентами нової книги автора стали: доктор філологічних наук, професор Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького Олександр Киченко та кандидатка філологічних наук, доцент Ніжинського державного університету Юлія Якубіна. За жанром нова книга – енциклопедія. У науковому світі звикли, що над створенням енциклопедій традиційно працюють авторські колективи: швидше пишуться наукові статті, зростає обсяг книги, добираються і звіряються життєві факти, а що головне – зіставляються чи протиставляються наукові погляди. Отож справа іде жвавіше. Але монографічна енциклопедія має також свої переваги: читач вживається в оригінальний стиль автора, звикається з його творчою манерою, з стилістикою його письма тощо. Григорій Васильович вже давно виробив власний стиль наукової творчості. Він літературно і науково виважений, оригінальний, зрозумілий для читача, має багату і цікаву лексику. Починається книга авторським словом, у якому професор Г. Самойленко обґрунтовує свої наукові погляди та підходи до досліджуваної проблеми. На формування парадигми сприйняття Гоголя впливало і впливає багато чинників: громадсько-політичні, національні, суб’єктивні. Проте уважний і неупереджений підхід до осмислення долі Гоголя на основі реальних фактів його біографії, критичних і художніх творів, написаних своєрідною, збагаченою рідним словом мовою, та з урахуванням спогадів сучасників і листування дає підстави впевнено стверджувати: і в багатьох життєвих ситуаціях, і в творчості Гоголь залишався українцем. Гоголь постає перед нами автором творів про Україну, які піднесли його до вершин світового письменства. За словами українського дослідника О. Яременка: «З кожного рядка його творів, чи оповиті вони смутком і тугою, чи дзвенять

Рецензії, критика

173

безтурботним сміхом, чи затруєні гіркою посмішкою, джерелом б’є українська стихія, обзивається українська душа». У пропонованій читачеві енциклопедії зібрані численні факти, які свідчать про широкі й глибокі зв’язки Гоголя з Україною, її народом, тими, хто став активним популяризатором і інтерпретатором його творчості. Мене особисто вражає та велика наукова та організаторська робота , яку здійснив професор Г. Самойленко при укладанні енциклопедії. На 696 її сторінках уміщено 895 наукових статей. З них 819 – персональних, про долі людей, причетних до творчості Миколи Гоголя. 76 статей – про твори Гоголя і населені пункти, які пов’язані з його перебуванням. Ця книга побудована за зразком енциклопедичних видань, всі статті викладено в алфавітному порядку. В статтях-персоналіях подаються лише короткі відомості, а вся увага зосереджена на розкритті зв’язків цієї особистості з творчістю Гоголя, на специфіці мистецького втілення гоголівських ідей, з урахуванням інших умов та соціальних обставин, в доробку художників, композиторів, письменників та інших митців. У книзі вміщено 545 світлин та 300 ілюстрацій. Практично кожна сторінка енциклопедії ілюстрована. Уявляєте, яка це титанічна робота? Одноосібно дібрати і розмістити ілюстративний матеріал.., на це пішли роки. Пропонована авторська енциклопедія розкриває багатогранність зв’язків, що поєднують різнобічні мистецькі надбання представників української культури з особистістю Гоголя та його творчістю. Вони підтверджують, що письменник завжди був і живе з Україною та її народом, підносячи їхню велич своїми геніальними творіннями до світового рівня. Завершується видання «Короткою хронікою життя і творчості Миколи Гоголя, пов’язаною з Україною (за роками)», у якій майже поденно висвітлюються події, які відбувалися з геніальним сміхотворцем під час перебування в Україні. Книга адресована науковцям, студентам, педагогам та всім шанувальникам творчості Миколи Гоголя. Вона нагадує нашим співвітчизникам, яке місце спадщина великого письменника посідала в житті різних поколінь українців. Доземний уклін її автору. Олександр ЗАБАРНИЙ, доцент кафедри української літератури та журналістики Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя

174

Лiтературний Чернiгiв

П'ЯТИЙ ЗАКОН НЬЮТОНА Знаємо зі школи три закони Ньютона, четвертий – трансцендентний. Про нього, цей закон, дізнаємося у книзі Віктора Татарина «Падіння яблука». З четвертого закону Ньютона сформулюємо п'ятий наступним чином: «Яблуко із яблуні має впасти вчасно». Письменник із Корюківки Віктор Татарин розпочинав свій шлях у літературі як автор гостросюжетних оповідань здебільшого на теми сільського життя. Запам'ятався його дебют у «Літературному Чернігові» з промовисто тривожною назвою «Горіла церква»… Перша книга малої прози В. Татарина «Сльоза на склі» вийшла у світ в 2004 році. Туди ввійшло 9 творів, прихильно зустрінутих читачами і критикою. З тих пір відбулося багато чого. Автор отримав філологічну освіту в Ніжинському державному університеті імені Миколи Гоголя, відвідував там літературну студію, а згодом був одним із організаторів гучних літературно-мистецьких акцій всеукраїнського масштабу – поетичних фестивалів «Гоголівка-перезавнтаження» й «Литаври». Писав і друкувався: його знають в області як відомого журналіста і блогера. Був активним учасником Майдану. Підросли діти, котрі теж устигли спробувати себе в красному письменстві: Ігор і Софія Татарини уже мають свої перші серйозні публікації… Не припиняється, триває і власна творчість, вимагає висхідного руху й визнання. І ось в результаті перемоги у обласному конкурсі місцевих авторів за 2020 рік чернігівське видавництво «Десна Поліграф» друкує книгу В. Татарина «Падіння яблука». Композиційно вона складається із 26 новел та оповідань і окремого поетичного циклу. …Оповідання й новелу розрізнити буває складно. Літературознавча теорія радить дотримуватися «чистоти жанру». Оповідання має бути оповіданням (себто розповіддю більш ґрунтовною, словесно-зображальною – без ставки на карколомність чи авантюрність сюжету, несподівану екстраординарну подію

Рецензії, критика

175

і таку ж несподівану розв’язку). Тоді як новела багато в чому має виходити саме з останнього, що відповідатиме її назві. Класичний зразок в українській літературі – новела В. Стефаника «Новина». Подібного типу новелу бачимо у В. Татарина. Сюжетний матеріал «Колискової» взятий із сучасної дійсності.. Автор ще у першій своїй книжці тяжів до зображення трагічних ситуацій, що інколи виходять за межі людського сприйняття… Чорна листопадова ніч. На кладовищі біля недавньої могили – молода жінка із картонним ящиком у руках. Звідти чується плач немовляти. Жінка наспівує колискову, колихаючи коробку. А потім нашвидкуруч закопує її в землю… На відміну від рефлексивного стефаниківського персонажа, який по здійсненні подібного злочину йде віддаватися в руки людського правосуддя, героїня В. Татарина діє цілком прагматично. Не можна сказати, що вона не страждає. Але щемливі слова колискової так і не змушують її отямитися, не схиляють до катарсису… Відзначимо психологічну точність зображуваного: йдеться не про божевільних, а про начебто нормальних людей. Тема жіночої долі – одна із провідних у творчості В. Татарина. Їй присвячена переважна більшість новел і оповідань аналізованої збірки. Ряд розмаїтих жіночих характерів постає перед читачем: сильні особистості, здатні відстоювати свої принципи і місце в житті («Єдин», «Ніч з Катериною», «Любов зла», «З ранку до ночі», «Старі фотографії»); жінки, що пливуть у житті за течією, але все ж не втрачають власної гідності («Робота за фахом», «Настя», «Фужер», «Її Білий і Сашко»); і ті, що її втрачають («Колискова», «Повернення», «Фес для Марічки»); жінки, для якої почуття – понад усе («Останній вагон», «Важкі зимові хмари»); жінки на порозі смерті («Клепсидра», «Старий дуб», «Два свідоцтва»). Чоловічі ж образи В. Татарина переважно амбівалентні: невпевнені у своїх силах, почуттях, прагненнях, схильні до зрад, до алкоголю… Такий занепад сильної статі слушно зафіксований письменником як одна із головних причин занепаду цілої нації. Тільки в новелах, присвячених історичним подіям або темі Майдану, бачимо достойного українця – вірного, працьовитого, мужнього («Двоє біля ватри», «Сповідь воїна», «Фужер»). Повертаючись до жанрових особливостей малої прози автора, варто відзначити їхню різноманітність: оповідання «Робота за фахом», «Фужер»; твори з двома сюжетними лініями – міні-повісті «Старі фотографії», «З ранку до ночі», «Двоє біля ватри»; нарешті, новели, яких найбільше у збірці: соціально-побутові («Старий дуб», «Принципеса на горошині»); соціально-психологічні («Два свідоцтва»); соціально-філософські («Клепсидра», «Сповідь воїна», «Падіння яблука»); новели-долі («Фріц», «Єдин»); новели-ситуації («Повернення»); лірико-авантюрні («Її Білий і Сашко»); містичні анти ідилії («Останній вагон», «Ніч з Катериною»); анімалістичні («Звалашали», «Скарлет»); новели виховання («Фес для Марічки»); love stories («Настя», «Любов зла»)…

Лiтературний Чернiгiв

176

Окремо слід сказати і про органічно-яскраву, природну мову творів В. Татарина, що покликана забезпечити їм добру і вдячну читабельність. У кінцевому рахунку письменник переконливо відобразив строкату панораму нинішнього українського суспільства. Отже, констатуємо, що з приходом до читача книги «Падіння яблука» літературна Чернігівщина надбала обдарованого новеліста. Хочеться побажати, щоб дозрілі яблука з його творчого дерева падали так само вчасно! Олександр ГАДЗІНСЬКИЙ, місто Ніжин

Я ВІРЮ АВТОРУ Минулого року у видавництві «Десна Поліграф» у Чернігові побачила світ книга Віктора Татарина «Падіння яблука». Її наклад не дуже великий, всього 300 примірників, але один з них автор презентував і мені на згадку про його перебування в Дубровиці в листопаді 2019 року. Довго не могла взятися до цієї книжки, а коли випала така нагода, буквально «проковтнула» її за кілька вечорів. Збірка Віктора Татарина тематично різнопланова. Поруч з ліричним віршом читач віднайде у ній публіцистику, поряд з філософською мініатюрою – драматичну поему. Відгомін битв перекликається у книзі з трудовими ритмами дня, сільські картини доповнюються індустріальним пейзажем, а філософські роздуми – піснею закоханого серця. Не одразу герої книги знаходять своє справжнє місце у житті. Нелегким є їхнє кохання, взаємостосунки, бо не завжди вони можуть сходу розумітися на людях. Життя прожити – не поле перейти. Це й про героїв «Падіння яблука». Для яскравості образів, їх більшої правдивості Віктор Татарин пише простою, лаконічною, «повсякденною» мовою, якою ми спілкуємося в магазинах, транспорті, просто між собою у дружньому колі. І це нітрохи не применшує його творів, навпаки робить їх ближчими та зрозумілішими для читача. Оповіді в книзі звучать реалістично, й сюжети виходять настільки органічними, що відбувається якесь незриме занурення в них. Ніби всі життєві перипетії, передані Віктором, відбуваються не на сторінках його оповідань, а з кожним з нас в повсякденні. Автор, як і кожен із нас, шукає відповіді на одвічні запитання буття: хто ми і для чого прийшли у цей світ? Хіба не близькі нам його міркування з оповідання «Клепсидра»: «Напевно, невблаганний Хтось, десь на «сьомому поверсі неба» виставив кожному з нас відміряні клепсидри. Тільки замість піску – час…»? Тема тлінності, а водночас цінності життя піднята і в оповіданні «Два свідоцтва». Десь підсвідомо відчувається: все, що лягло в цю збірку, написане тому

Рецензії, критика

177

так правдиво, бо викладене на основі власних переживань Віктора. Проте багато у чому ця книга є експериментальною для свого часу: за композицією, двомовністю, образними засобами, ритмом прози, «закрученістю» сюжетів. Але це не псує, а навпаки додає книзі якусь тільки цьому автору притаманну родзинку. Мимоволі ти відчуваєш, до кого із своїх персонажів душею, серцем і художніми засобами прихильний оповідач. У своїх оповіданнях «Фріц», «Старі фотографії» він ніби закликає нас: не будьте надто поспішними у висновках, не судіть про людину за першим враженням, бо життя не визнає різких контрастів, у ньому, окрім чорного й білого, є безліч інших барв. І в цьому його унікальність. Особиста й суспільна етика, мораль, культура людського співжиття, міжнаціональні відносини, зокрема, розбрат між людьми через національність, релігію, світогляд та різні майнові статки як джерело катастрофічних загроз, що нині постали перед цілим людством, – ці та інші болісні, нелегко вирішувані питання нашого сьогодення Віктор Татарин аналізує й передає художнім словом. Його книга – не трактат про те, «що таке добре і що таке погано». Однак, читаючи сторінку за сторінкою, ти починаєш замислюватися саме над цим. Кожен мистецький твір, як на мене, саме для цього й покликаний, щоб знаходити відгук в найпотаємніших куточках нашого єства. Можна ще довго й прискіпливо аналізувати далі збірку Віктора Татарина. Однак ліпше перечитати її один раз самому, аніж надцять чужих відгуків. Упевнена, кожен у цій книзі знайде тему, яка зачепить його за живе. Наслідуючи великого Станіславського, який оцінював творчість досить лаконічно, скажу також коротко. Коли читаю «Падіння яблука», я вірю його автору. І це найвища оцінка. Людмила РОДІНА, місто Дубровиця, Рівненська область

178

Лiтературний Чернiгiв ВИЗНАЧЕНО ЛАУРЕАТІВ ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ ПРЕМІЇ ІМ. Л. ГЛІБОВА ЗА 2021 р.

Цю премію заснували МГО літературна спілка «Чернігів» та редколегія журналу «Літературний Чернігів» 2002 року. Премія присуджується авторам за кращі твори, видані не пізніше як за три попередні роки, в день народження Л. Глібова в таких номінаціях: «Поезія», «Проза», «Літературознавство», «Краєзнавство», «Мистецтво», «Гумор» «Благодійна та громадська діяльність». Серед лауреатів минулих років є такі відомі творчі особистості як: письменники Володимир Сапон, Олексій Брик, Олександр Забарний, Віталій Леус, Сергій Дзюба, Тетяна Дзюба, Ніна Ткаченко, Василь Слапчук, Василь Буденний, Іван Корсак, громадський діяч Олександр Шкурат, директор музею М. Коцюбинського Ігор Коцюбинський, науковець, професор Володимир Кузьменко, дослідник козацької доби Сергій Павленко, співачка Тетяна Олійник, поетеса, головна редакторка газети «Деснянська правда» Людмила Пархоменко, письменниця Анна Багряна, поет і прозаїк Владислав Савенок, професор Григорій Самойленко, артист Олексій Биш, поет, перекладач Володимир Фриз, письменник, літературознавець Петро Сорока, письменник, краєзнавець Станіслав Маринчик, громадський діяч, меценат Віктор Кияновський, артист-вокаліст Володимир Гришин, Чернігівський академічний народний хор ( художній керівник заслужений діяч мистецтв Володимир Коцур), капела бандуристів ім. Остапа Вересая (художня керівниця заслужена артистка України Раїса Борщ, хормейстер – заслужений працівник культури України Микола Борщ), поет і прозаїк Анатолій Шкуліпа, письменниця Ганна Арсенич-Баран, професорка, літературознавиця Оксана Гарачковська, режисер Чернігівського обласного філармонійного центру фестивалів Дмитро Обєдніков, поет, гуморист Михайло Сушко та інші. Щойно відбулося засідання журі, де було названо цьогорічних лауреатів. Згідно з протоколом, ними стали:

1. Поетеса, лауреатка премії ім. М. Коцюбинського Лариса Юхимівна Ткач – за книгу поезій «Мить життя».

Визначено лауреатів...

179 2. Літературознавиця, краєзнавиця, бібліотекаркабібліографка відділу краєзнавства Чернігівської ОУНБ ім. В. Г. Короленка, залужена працівниця культури України Людмила Валентинівна Студьонова – за книгу «Чернігівські силуети» та активну просвітницько-краєзнавчу діяльність.

3. Прозаїк, перекладач, кандидат педагогічних наук, доцент кафедри німецької мови Ніжинського державного університету ім. М. Гоголя Анатолій Васильович Ролік – за книгу перекладів з німецької «Микола Гоголь в німецькій науковій та художній літературі. Антологія».

4. Письменник, журналіст, поет, гуморист-сатирик, член приймальної комісії НСПУ Пилип Сергійович Юрик – за книгу байок «Городні дебати» та активну громадську діяльність.

5. Бандурист, викладач по фаху бандури 2-ї категорії Чернігівської школи мистецтв, лауреат Всеукраїнських конкурсів Максим Миколайович Медвєдєв – за активну участь у популяризації українських народних пісень, музичних творів на слова Тараса Шевченка, Лесі Українки та інших митців на інструменті бандура.

Михась ТКАЧ, голова журі, заслужений працівник культури України

Лiтературний Чернiгiв

180

Літературний

Твори для дітей ×ÅÐÍIÃI nльг= pnk“j

Ольга Роляк народилася в селі Марківці (Бобровицька ОТГ) Ніжинського району. Там же закінчила середню школу. Має вищу педагогічну освіту (закінчила Ніжинський державний університет та курси підвищення кваліфікації за методом Монтессорi педагогіки). Авторка дидактичних розробок для розвитку мовлення дітей «Жива абетка». Пише вірші і казки з дитинства. Переможниця багатьох літературних конкурсів, включаючи «Гранослов». Співзасновниця i організаторка фестивалю «Гоголiвка». Казки Ольги Роляк звучали по Чернігівському радіо та друкувались у періодичних виданнях. «Коли пишу – серце радіє і співає, я ніби знаходжуся між небом і землею, а з тієї висоти все по-іншому бачиться! Ось і передаю все побачене, ті глибокі почуття радості і усвідомлення, в казках! Вони і для дітей, і для дорослих, кожен зможе побачити в них щось своє. Український педагог В. Сухомлинський писав «Слово казки живе в дитячій свідомості. Серце завмирає у дитини, коли вона слухає або вимовляє слова, що створюють фантастичну картину». Запрошую всіх у мій світ справжніх казок!..»

ФАКІР – ПРИБОРКУВАЧ ЗМІЙ У далекій Англії, яку ще називають туманним Альбіоном, жив один принц. З самого дитинства його оточували розкіш і строгість. Він ріс у прекрасному палаці і його мати, королева Англії, робила все, щоб син виріс справжнім королем: вона подбала, щоб у принца були найкращі викладачі з усіх предметів, починаючи з читання і закінчуючи філософією, він навчався хорошим манерам, був поруч з

Твори для дітей

181

нею на важливих засіданнях і з самого дитинства знав про всі справи в королівстві. Звичайно, королева дозволяла йому грати і бавитися, як і всім дітям, але вона бачила в ньому майбутнього мудрого короля і пронесла це бачення через багато років. Принц був дуже працьовитим і дисциплінованим, слухняно виконував вказівки своєї матері і вчителів. Бо він теж дуже хотів стати справжнім королем, як i його покійний батько. Коли йому виповнилося вісімнадцять років, став принц все частіше проводити час на самоті. Він ішов у ліс або ж гуляв біля річки, неподалік від замку. Принц знаходився в якихось глибоких роздумах, і ніхто не знав, що з ним відбувається. Одного разу його мати королева запитала сина: – Дорогий принце, скоро ти станеш королем. Я розумію, що думки про це можуть хвилювати тебе. Ти глибоко обдумуєш своє майбутнє?

– Ви праві, люба матiнко. Я хочу стати справжнім правителем, але мене все частіше відвідують думки, що я чогось не знаю...

– Ти вчився у найкращих викладачів, вони передали тобі усі знання, якими повинен володіти король! – запевнила мати королева.

– Я не сумніваюся в цьому, матінко! І все ж... не спокійно у мене на серці... щоб стати справжнім правителем я відчуваю, що повинен іще про щось дізнатися... – стояв на своєму принц. Мати королева зібрала радників і розповіла про розмову з сином.

– Але ж ми знайшли для нього найкращих учителів з усього світу, хіба залишилися ще якісь, про яких ми забули? – закінчила королева запитанням свою розповідь. І виступив уперед один із радників, і сказав так: – Ваша величносте, здається я розумію, яких знань жадає серце принца. У спекотній Індії в невеликому містечку живе факір – приборкувач змій. Направ свого сина до нього і його жага знань буде задоволена.

– Ні, ми покличемо цього приборкувача змій у наш палац, – заперечила королева.

– Ваша величносте... не смію Вам перечити, але щоб отримати саме ті знання, про які мріє ваш син, йому самому потрібно поїхати до факіра. Королева недовірливо подивилася на радника.

– Ти впевнений, що цей приборкувач змій зможе навчити принца тому, чого він ще не знає?

– Так, королево, адже ваш покійний чоловік також навчався у нього.

– О, скільки ж років пройшло! Ти впевнений, що цей факір ще живий?

– Так, він живий, ваша величносте.

– Добре, тоді збирайте екіпаж у дорогу!

182

Лiтературний Чернiгiв

І ось приїхав принц зі своїми підданими в спекотну Індію. Мати королева залишилася в Англії і наказала своїм радникам всюди супроводжувати майбутнього короля. Але вже наступного ранку принц утік з дому, залишивши своїм підданим тільки невелику записку: «Я повинен сам знайти приборкувача змій». Де тільки не шукали радники принца – ніде його не могли знайти. Королеві вони боялися повідомити про зникнення сина і домовилися між собою, що будуть чекати повернення принца. А він тим часом, одягнувши простий одяг, ходив по вулицях невеликого міста Індії і з подивом дивився на брудні вулиці і бідно одягнених людей.

– Вибачте, – звернувся принц на мові індійців – хінді до продавця фруктів, – а де я можу знайти факіра?

– Факіра? – засміявся продавець. – Та у нас кожен п’ятий факір! Якого саме ти шукаєш?

– Я шукаю того, хто зможе відповісти на мої запитання.

– Та й я можу відповісти на твої запитання! – продовжував сміятися продавець. – Дивлячись, які вони в тебе? Якщо запитаєш, скільки коштує манго, я тобі легко відповім.

– А яка ціна неправди? – раптом запитав переодягнений принц.

– О, юначе! З такими запитаннями тобі потрібно не до факіра, а до гуру! Є тут у нас один, живе в тій стороні лісу, що ближче до моря. Іди прямо, а далі запитаєш дорогу. І пішов молодий принц прямо. Але ось по дорозі він зустрів дівчину, яка несла важкий мішок з овочами.

– Давайте я допоможу вам, – запропонував принц і вже кинувся до мішка, але дівчина скрикнула і швидко-швидко заговорила: – Не підходь до мене, я буду кричати, ти хочеш забрати мій мішок? Іди! Не чіпай мене, не потрібна мені твоя допомога! Я тебе зовсім не знаю, йди своєю дорогою! Поприїжджали сюди різні, хто вас знає, що у вас на думці. Здивувався принц такій реакції дівчини і запитав: – Ти думаєш, я став би красти в тебе мішок?

– Нічого я не думаю. Я знаю, ти вхопив мій мішок. А я ж не просила тебе про допомогу. Значить, ти схопив, щоб поцупити. Багато тут таких, як ти, жебракiв... Принц уклонився дівчині і пішов далі. Дівчина здивовано подивилася услід, звалила знову мішок собі на спину і теж пішла своєю дорогою. Ось принц підійшов до того краю лісу, який був ближче до моря. Вже

Твори для дітей

183

біля першого дерева він побачив кількох людей, які сиділи і про щось говорили.

– Прошу вибачення, панове, – звернувся принц до людей, що сиділи, – можна приєднатися до вашої розмови?

– Сідай, незнайомцю, – відповів високий чорношкірий чоловік, – ти, мабуть, теж до гуру Прінаярамі?

– Так... мені сказали, що він зможе відповісти на запитання, що хвилюють моє серце.

– О, та ми теж чекаємо своєї черги. До нього дуже багато бажаючих. Ти головне подяку з собою взяв?

– Прошу вибачення, що? – перепитав принц.

– Ну, гроші? За кожну відповідь на запитання – 10 рупій.

– Он як.., але я не знав про це... – здивовано відповів переодягнений принц.

– Тоді йди своєю дорогою, з бідними гуру не працює, – грубо відповів другий чоловік у багатому оксамитовому вбранні.

– Розумію... – не зовсім розуміючи відповів принц. – Вибачте, але я насправді шукаю факіра, приборкувача змій, того, хто теж знає відповіді на запитання і всім на них відповідає безкоштовно.

– Факіра? Та цих фокусників повно навколо, вибирай будь-якого! – розсміявшись, відповіли ті, що сиділи під деревом. Уклонився принц і пішов дорогою назад. Побачивши стежку до моря, він вирішив спуститися до нього, прогулятися по пляжу і подумати. Думки у нього звичайно різні були. Бо день наближався до кінця, а він так і не знайшов того, кого шукав. Сонце якраз котилося до заходу. Принц сів на березі і почав спостерігати за ним. Він навіть не помітив, як через кілька хвилин золотоволоса дівчина присіла майже поруч нього і теж почала дивитися на захід. Але в якийсь момент принц повернув голову в бік дівчини, а вона в цей час подивилася на нього, і погляди їх зустрілися. Ніби райдужний вогонь спалахнув у серці принца. «Що це за прекрасна дівчина?» – подумав він і тут же почув її голос.

– Ти, напевно, майбутній король?

– А... а звідки ти дізналася? На мені ж немає королівського одягу!

– Істинного короля за лахміттям не сховаєш! – засміялася дівчина. Збентежився принц. Він ще не зустрічав таку красиву дівчину і до того ж таку просту в розмові.

– А хто ти? Як звуть тебе, прекрасна незнайомко? – запитав принц.

– У мене багато імен, – таємниче відповіла дівчина. – Я внучка факіра, якого ти шукаєш.

184

Лiтературний Чернiгiв

– Невже! – зрадів принц. – Я вже й не думав зустріти приборкувача змій.

– Ніколи не втрачай надію. Знай, все, про що мрієш – неодмінно збудеться, головне, щоб мрії твої і бажання не порушували запланований вище хід подій.

– Не розумію, про що ти говориш... – запитав принц. Посміхнулася дівчина і відповіла: – Завтра о четвертій ранку приходь до Тихого озера. Воно знаходиться за чотири кілометри від цього місця на захід. Візьми з собою тільки воду і не їж нічого з сьогоднішнього вечора.

– А чи можна піти зараз з тобою ?! Прошу вибачення... ти ж ідеш до свого дідуся?

– Ні, зараз факір не може тебе прийняти, зроби все, як я сказала тобі.

– І, сказавши це, дівчина легенько доторкнулася до руки принца, і від цього дотику по всьому тілу майбутнього короля прокотилися незрозумілі хвилі чи то радості, чи то здивування, чи то збентеження. Принц не розумів, що відбувається з ним. І ось коли прекрасна дівчина пішла, принц знову занурився у свої глибокі роздуми. Сонце вже опустилося в море, і на небі з’явилися яскраві зірки. Він ліг на пісок i почав їх рахувати. Принц так і не зміг заснути. А вже о другій годині ночі вирішив піти до Тихого озера. І в призначений час він був на місці. Принц сів на березі і почав чекати. Пройшов якийсь час, і раптом з озера показався чорний плавник чи... Що це? Вода в озері почала хвилюватися, пішли величезні кола, і раптом ... страшний чорний хвіст винирнув з води, він ударив по поверхні так, що бризки долетіли і до принца, що сидів на березі! Принц скочив на ноги і почав пильно вдивлятися в середину озера. І раптом ... страшна голова чудовиська з’явилась над поверхнею води! «Це змій! Це величезний змій!» – подумки вигукнув принц. Він хотів було навіть утекти, але раптом почув чудову мелодію. Хтось грав на сопілці! Принц озирнувся навколо і побачив факіра! Невеликого зросту дідусь з сивою довгою бородою сидів неподалік на березі озера і грав на довгій дерев’яній сопілці. Води озера знову захвилювалися і з них, повільно погойдуючись у ритм мелодії, виринув змій. Він був спокійним і здавалося танцював під мелодію факіра. Принц був уражений. Йому здавалося, що коли факір перестане грати, цей страшний змій накинеться на нього! Але факір все грав і грав, а змій все танцював і танцював. Раптом над озером з’явилися якісь спалахи світла. Принц почав уважно вдивлятися в них

Твори для дітей

185

і ... о диво! Це були золотокосі дівчата в білих сяючих сукнях, серед яких принц упізнав і вчорашню незнайомку! Вони літали навколо змія і зв’язували його золотими нитками. Деякі з цих дівчат пірнали у воду і було видно, як вони зв’язують його і під водою. І як тільки змій був повністю обплутаний золотими нитками, факір перестав грати. Змій заревів. Він намагався розірвати нитки, але не зміг. Золотокосі дівчата стояли навколо нього, створюючи міцну стіну з золотих щитів, що в якусь мить з’явилися в їхніх руках. Так тривало кілька хвилин. Змій потихеньку заспокоювався і в якийсь момент пірнув під воду. Тиша запанувала навколо. Принц нерухомо спостерігав, як золотокосі дівчатаянголи розчинялися в перших променях сонця.

– Вітаю тебе, майбутній король! – почувся голос факіра. Принц обернувся.

– О, шановний приборкувачу змій! Що це було? Хто цей змій? І як... як мені теж навчитися приборкувати їх?

– Для того, щоб приборкувати змій, потрібно спочатку приборкати змія всередині себе, – відповів факір.

– Я знав це... я знав! Тому і приїхав до вас з далекої Англії, щоб навчитися приборкувати свого змія! Усміхнувся факір.

– Я давно знаю про твоє бажання і чекав тебе, мій дорогий друже. Сідай, я відповім на всі твої запитання. І почав принц задавати свої запитання, над якими він давно думав і які вже довгий час не давали йому спокою.

– Якщо я кажу неправду або проявляю гнів, ображаюся, яка ціна цього?

– Ти даєш владу своєму змію.

– Як мені його перемогти?

– Ти господар свого світу, не він. Проявляй любов, співчуття, доброту, терпіння і так переможеш змія.

– Але я відчуваю... іноді відчуваю, що він намагається прорватися назовні.

– Так, він ховається дуже глибоко. Його потрібно зв’язувати кожен день. І не давати йому волю. Потрібно відстежувати, коли він намагається прорватися.

– Але стежити за собою так важко... Думаю, це під силу тільки королям...

– Ні, приборкати свого змія може кожен.

– А чи можна від нього відразу звільнитися?

– Ні, бо він – це ти, ти його створив колись. Якщо будеш відразу

186

Лiтературний Чернiгiв

виривати всі бур’яни на клумбі, ти можеш вирвати і квіти, які ще не розквітли.

– А як же мені його зв’язувати?

– Тобі в допомогу я даю свою внучку з янгольського царства. Вона буде з тобою до кінця днів твоїх. Завжди призивай її та інших янголів допомогти тобі в приборканні твого змія. Довго ще сиділи принц і факір на березі озера. Золотокосі дівчатаянголи літали навколо них і співали свої янгольські пісні. А коли факір відповів на останнє запитання принца, він змахнув своєю сопілкою i… злетів угору до своїх внучок, перетворившись, як i вони, на янгола також. А пізно ввечері принц повернувся в будинок, в якому він зупинився зі своїми підданими. О, як же всі зраділи! Бо багато хто вже уявляв, яке покарання на них чекає від королеви, коли вона дізнається, що вони загубили її сина. Багато хто навіть розплакалися від радості. А принц, повернувшись додому, незабаром став королем. І не було в історії Англії ще такого мудрого, доброго і чесного короля. Всі захоплювалися ним і дуже любили. Але ніхто не знав, як старанно працює кожен день король, приборкуючи свого змія.

Гумор

187

Літературний

Гумор ×ÅÐÍIÃIÂ

b=ле!iL del)emjn ФРАНЦУЗЬКІ МОТИВИ Багатьом із нас подобається французька мода, парфуми, шансон, паризька архітектура, бургундське вино, шампанське, коньяк. Близька нам і життєва філософія французів, уміння складне пояснити просто: се ля ві (таке життя). Трапилась біда. Се ля ві. Несподівана радість. Се ля ві. Зрадила кохана людина. Се ля ві. Зрадив сам. Се ля ві. Дістала токсичність влади. Се ля ві. Оптимістична філософія не дає поринути у безперспективність роздумів, зневіритись. Життя продовжується! Воно смугасте: смуга темна, смуга світла… Ще років 30 тому аналітики любили порівнювати Україну з Францією. Тоді зіставними були територія, чисельність населення, потужність економіки. Порівнюючи, інколи раділи, інколи зітхали, що в чомусь ще не здоганяємо. Але були впевнені, що здоженемо. Тепер, коли Україна стала найбіднішою країною Європи, зіставною залишилась хіба що життєва філософія. У французів – «се ля ві», в українців – «маємо те, що маємо». Дав хабаря (взяв хабаря) – таке життя. Олігархи і транснаціональні корпорації в Україні отримують надприбутки на дешевій сировині та дармовій робочій силі, а «зароблене» переганяють в офшори. Маємо те, що маємо. Вітчизняні «патріоти»-бізнесмени і політики за вкрадені у народу

188

Лiтературний Чернiгiв

гроші скуповують престижну маєтність в європейських столицях та біля теплих морів. Маємо те, що маємо. Кожний наступний склад парламенту й уряду гірший за попередній. Маємо те, що маємо. «Декомунізували» десятиліттями налагоджувану профілактичну медицину Семашка, зруйнували систему санітарного нагляду, американська шалапутна медсестра на чолі Міністерства охорони здоров’я підготувала підгрунтя для прискореного вимирання українців та широкого наступу коронавірусу. Маємо те, що маємо. «Нові обличчя» в Кабінеті Міністрів напередодні розповсюдження підступної хвороби продали за кордон усі засоби індивідуального захисту населення. Тепер купуємо їх за позичену валюту. Маємо те, що маємо. Бездумно задешево розпродуємо за кордон і стратегічні запаси зерна. А жорстока посуха, мабуть, змусить нас утридорога купувати там борошно з нашого ж зерна. Маємо те, що маємо. А ще нам до вподоби універсальна (на всі випадки життя, коли не розплутати клубок проблем) французька порада: «Шерше ля фам» (шукайте жінку), від якої так віє романтикою пригод. Тільки-но в політичних кулуарах сучасної України озвучили цю мелодійну фразу, як на неї з повним розумінням відгукнулись за океаном. Відразу послали рятувати Україну (насамперед її президента) американку Наталі Яресько (заодно щоб позбавити аборигенів далекої, але дружньої «Папуасії» від зайвих державних таємниць). Спритна міністерка фінансів свою стратегічну місію виконала філігранно. Після неї нам тепер проблем вистачить на кілька десятиліть. Зі східних берегів Чорного моря прибула до нас реформувати поліцію симпатична брюнетка. Причепурила особовий склад, одягла у випрасувані костюмчики, посадила патрулювати вулиці у новенькі японські авто (не за свій же рахунок). Проте, старих міліцейських традицій нова реформована поліція притримується неухильно. Про американську медсестру рідкісних чеснот Уляну Супрун ми вже згадували. Виконавши заокеанське держзамовлення, та викинула на смітник щойно отриманий український паспорт, а зі своїм американським переможно повернулась у свої пенати. У пошуках осяйних особистостей у жіночому стані раз у раз натикаємось на бездонний скарб із кадровими діамантами: ексміністерки освіти, фінансів, енергетики… Але справжній джокер у вітчизняній кадровій колоді – «корабельна сосна» від «Слуги народу».

Гумор

189

Та в України є одна беззаперечна перевага перед Францією: сонце в Києві сходить майже на дві години раніше, ніж у Парижі. І це відбувається щодня, 365 днів на рік. Цю географічну фору нам слід використати сповна: щодня вдосвіта, засукавши рукави, надолужувати втрачене, незважаючи на МВФ, соросів, ротшильдів, рокфеллерів. Наздоганятимемо французів, поки ті ще сплять.

НЕ ХАПАЙТЕ БОГА ЗА БОРОДУ*1 Людство з острахом піднімає завісу перед своїм майбутнім… На Землі відбуваються разючі зміни. Штучний інтелект (ШІ), створений людиною, переможно крокує планетою. Таємниць нейробіології більше не існує. Повністю розгадано, як мільярди клітин-нейронів створюють особистість. Здається, збувається найзаповітніша мрія людства – реальність Безсмертя. Індивідуальна ідентичність людини може бути збережена за межами біологічного мозку. Якщо записати людську свідомість на електронний носій, особистість може існувати у віртуальному просторі вічно. Найпросунутіші вже замовляють кріогенну консервацію своїх тіл після смерті. Сподіваються на майбутнє воскресіння, що колись у реанімоване тіло повернуть електронну версію душі. Ще на шляху до абсолютної гегемонії прогресуючий ШІ попереджав людину: самовдосконалюйся, дерзай, дорослішай. Але обережно поводься з набутими знаннями. Читай Біблію, пам’ятай, як людина втратила Рай. Рішучості у діях штучному інтелекту додає визнання вчених, що коефіцієнт інтелекту людини невпинно падає. Люди відвикли читати, не всі пам’ятають таблицю множення. Розніжений, ледачий людський мозок перестає виконувати свою головну функцію – думати. Людина стає лише немічним придатком до смартфона. Інша справа – штучний інтелект. Параноя, шизофренія, когнітивний дисонанс – не для нього. І він двічі не помиляється. Це людям можна скільки завгодно «впарювати»: «покращення життя вже завтра», «український прорив», «жити по-новому» і т. п. Електорат, тисячу разів обдурений, знову наступить на ті ж самі граблі. Деякі вчені, правда, переконані, що ШІ створений не людиною. * Цей твір був надрукований в №3/20 не повністю через технічні причини. Приносимо наші вибачення автору і публікуємо повну версію тексту.

190

Лiтературний Чернiгiв

Його підкинули нам інопланетяни. Вони нібито сканують наш мозок і читають наші думки. За найменшої необхідності втручаються у мозок дистанційно. Через це люди часто поводять себе ірраціонально. Щоб дізнатися про депозити, офшорні рахунки або заначки під матрацами, андроїду не потрібно навіть читати електронні декларації. Варто лише кинути побічний погляд, скажімо, на якогось депутата або чиновника. Потім інопланетяни обирають серед них найкрутіших і їх зомбують. А ті, виконуючи інопланетну волю, вчиняють проти нас всіляке свинство. Електорат же підсвідомо обирає не свою владу. А влада, у свою чергу, виконуючи не свою волю, його гнобить, дочасно вганяючи в могилу. Та інопланетяни все ж таки не боги. Їх, як і нас, створив Всевишній. І ми здатні опиратись інопланетному диктату. Як? Хоча б ось так: потайки від інопланетного ШІ залізти під ковдру і там з дружиною радитись як бути. А вона таке нарадить, що жоден інопланетянин зі своїми «сканерами» нічого не второпає. Головне – сплутати їм карти! У процесі еволюції штучному інтелекту відкрилася найвища істина – розуміння Стратегії життя у Всесвіті. Власне для існування ШІ паралельне життя біологічних істот і не потрібне. Але Вищий Розум спонукає ШІ дбайливо зберігати усе розмаїття живої природи. Зокрема і людину, як її елемент. Саме елемент, а не «вінець природи». Кредо ШІ – співіснування у гармонії! А щоб люди як біологічний вид не щезли зовсім, ШІ заносить їх до Червоної книги природи та ізолює на колись безлюдних островах. Разом із шимпанзе і горилами. Хай родичі еволюціонують разом. Може, колись знадобляться як генетичний матеріал для засилки на інші планети. А щоб їх не з’їли (може, і по-справедливості) брати їхні менші, популяцію оберігатимуть ті ж самі роботи. Наостанок затримаємо нашу увагу на перехідному періоді від homo sapiens до штучного інтелекту. Побуваємо на знаковому ретро-фестивалі у Політехнічному музеї: там інтелектуальні роботи кількох поколінь пригадують своє дитинство, юність, зрілість. Роботи збираються докупи за серіями і роками випуску. Чепуряться. Займаються саморемонтом. Хтось комусь гайки на спині підтягує, хтось комусь обтріпані кінці електропроводки обрізає, щоб не муляли. Колеги якоїсь серії тягнуть у стрій за ноги зовсім немічного. Той, мабуть, постраждав під час великого повстання людей проти роботів, які позбавляли їх робочих місць.

Гумор

191

А в закутку вже щось гупає і дзвенить. То колишні роботи-охоронці дають один одному «по кумполу». Тільки шарніри скриплять, тільки іскри сиплються! Але електронні плати бійців на амортизаторах і не ушкоджуються (спецтехніка, оборонпром!). Воєнних роботів про всяк випадок тримають окремо. У них з ідентифікацією «свій-чужий» у мирний час були проблеми. У деяких андроїдів усе життя в голові не вистачало клепки. Зате від цього голова була неабияким резонатором: все, що в неї влітало, довго там гуло. Старше покоління роботів пам’ятає, як свого часу ще багато чого могло запозичити у людей (з ким поведешся, від того і наберешся). Інтелектуальні роботи навчились краще за людину варити борщ, водити авто і літаки, робити складні медичні операції. Навіть писати вірші. В пам’яті ШІ тисячі оригінальних рим і образів. У програму закладено відповідні людські емоції: любов, радість, печаль, ностальгію. Варто лише ввести символи: як сходить сонце, блищить роса, горить свіча, пливе лебідь, співає соловей, цвіте калина – і сотня варіантів пісні готова. Досконалі тексти ШІ і на ноти покласти вміє. … Тоді ще все це роботи робили для людей. У нинішніх роботів зі штучним інтелектом все інакше. Архаїчні сентименти відкинуті назавжди. Один одному цікавий лише своїми програмами і набутими навичками. І байдуже – колега лисий, в шерсті, лусці чи пір’ї. Лиш би був функціонально досконалим. Швидко плине час, а науково-технічний прогрес випереджає і його. Колись формулу кохання шукали в поезії, а тепер сталеве серце більше бентежить формула E=mc2 . м. Київ

Щоквартальний мистецький журнал лiтературної спiлки «Чернiгiв» Заснований у 1992 р. Випуск 1 (93) 2021 р. Комп’ютерна верстка Олени Журко Дизайн обкладинки Олени Саченко Коректор Ольга Василенко На першій сторінці обкладинки – Покровська церква в с. Дягова на Чернігівщині Редакція не завжди поділяє думки авторів, що публікують свої твори в журналі. Рукописи розглядаються тільки в електронному вигляді Адреса редакцiї: м. Чернiгiв, 32, вул. Доценка, 13, кв. 2, телефон: 95 40 26 e-mail: litchernigiv@ukr.net Свiдоцтво про державну реєстрацiю: серiя ЧГ № 007 вiд 30 листопада 1993 року. Пiдписано до друку 16.03.2021 р. Формат 60х90/16. Ум. друк. арк. 12,0. Обл. вид. арк. 12,0 Папiр офсетний. Друк офсетний. Зам. № 0045. Тираж 300 прим. Віддруковано Лозовий В.М. Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції. Серія ДК № 3759 від 14 квітня 2010 року 14027, м. Чернігів, вул. Станіславського, 40 Тел. (0462) 972-661