Літературний Чернігів №4 (92) 2020 рік by Владислав Савенок

Щоквартальний мистецький журнал лiтературної спiлки «Чернiгiв»

№ 4 (92)

жовтень-грудень 2020

Головний редактор Михась ТКАЧ Редакцiйна колегiя: Ганна АРСЕНИЧ-БАРАН Олександр БОБИР Дмитро IВАНОВ

Заснований у 1992 р.

Олександр ЗАБАРНИЙ Володимир КУЗЬМЕНКО (заст. головного редактора) Олександр КОВАЛЕНКО Наталія РОМАНОВА Владислав САВЕНОК (вiдп. секретар) Михась ТКАЧ

Свiдоцтво про державну реєстрацiю: серiя ЧГ № 007 вiд 30 листопада 1993 року.

Вiктор ТКАНКО

Журнал надруковано за фiнансової пiдтримки Чернiгiвської облдержадмiнiстрацiї

ЗМІСТ ПОЕЗІЯ, ПРОЗА Тетяна Таланцева. У кожній часточці Всесвіту – диво. Поезія . . . . . . . . . . . . . . 3 Михась Ткач. Комп’ютерний смог. Оповідання . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 12 Антоніна Корінь. У моєму селі вже немає села. Поезія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 18 Станіслав Настенко. Вуйко Метро. Оповідання . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 25 Ольга Смольницька. Поету: білий гіацинт – чорний гіацинт. . . . . . . . . . . . . . . 37 Владислав Савенок. Книги чи гроші? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 45 Микола Романюк. «Світ змілів, світ змалів, він відцвів, наче вишня...» Поезія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 50 Тетяна Стеценко. Ранковий дощ. Оповідання. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 58 Валерій Конаш. Кіноповість. (Закінчення. Початок у першому числі журналу за цей рік, продовження – у третьому) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 65 ПЕРЕКЛАДИ Крістоф Рансмайр. Центральноєвропейський урок. Оповідання (переклад з німецької Анатолія Роліка). Відгук на книгу Роліка С. Потапенко. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 90 Олексій Жемчужников. Осінні журавлі. Поезія (передмова і переклад з російської Ігоря Роздобудька) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 96 ВИДАТНІ ЗЕМЛЯКИ Станіслав Маринчик. Голос української нації . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 103 ЮВІЛЕЇ Олександр Олійник. Віра, яку не похитнув час. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 116 ЛЮДИ І ДОЛІ Олександр Забарний. Шляхом Прометея. Нарис . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 119 ТВОЯ МАЛА БАТЬКІВЩИНА Михась Ткач. Менщина – моє натхнення . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 130 СПОГАДИ Володимир Сенцовський. «Подивилось небо крізь зорю...». . . . . . . . . . . . . . . 133 ЦІКАВІ ЗУСТРІЧІ Віктор Божок. Українець, який відкривав Америку в 90-ті роки, працюючи там головним редактором. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 136 З АРХІВІВ КДБ Олександр Молибога. «Схаменіться, запугані нещаснії люди...» . . . . . . . . . . 140 РЕЦЕНЗІЇ Володимир Кузьменко. «На стику роси і сонця...» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 143 Надія Гаврилюк. Дистанція до ідеалу. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 148 Олександр Забарний. «На грані світла і пітьми...» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 150 Віктор Миколайчук. Глибинність образів і вічність України. . . . . . . . . . . . . . 153 Михайло Василенко. «Багряне сонце» Михайла Стасюка.. . . . . . . . . . . . . . . . 160 Сергій Дзюба. Геніальна людяність Айдарбека Сарманбетова . . . . . . . . . . . . 165 Микола Гринь. «Ми будемо ще жити й жити...» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 169 Віктор Божок. Браїлівська рапсодія. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 178 ЗАРУБКИ Леонід Луцюк. Думки вголос. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 181 СТОРІНКА ДЛЯ ДІТЕЙ Олександр Штань. Колобок. Народна казка, записана віршами. . . . . . . . . . . 183 ПАМ’ЯТІ ТОВАРИША. Олександр Астаф’єв . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 189 ДЗВЕНИ, НАША ПІСНЕ Микола Ткач. Андрій Ткач. Де б не бував. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 191

Поезія

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃIÂ Šе2 …= Š`k`m0eb`

Народилася 5 березня 1991 року в селі Сновське Щорського району Чернігівської області (дівоче прізвище Нескромних). Закінчила Національний медичний університет ім. О. О. Богомольця (Київ). Там зустріла свого майбутнього чоловіка, який родом з Подільська (Котовська) Одеської області. З 2014 року Тетяна проживає у цьому місті. Працює в Подільській ЦРЛ лікарем-інфекціоністом. Брала участь у багатьох районних і обласних літературних конкурсах. Друкується у районній та обласній періодиці, всеукраїнській «Газеті для жінок».

У КОЖНІЙ ЧАСТОЧЦІ ВСЕСВІТУ – ДИВО Привид грози Вибух обрію, свічка небес, Що то гасне, то знову палає. Сад сьогодні від вітру замерз І під вікнами в мене ридає. І невтішно так плаче дощем Оця ніч – неумілий фотограф. Вона знов залишила на щем На шибках свій розмитий автограф. Вибух обрію, сяє свіча, Плаче ніч, скиглить темрява вітром... Наче привид, блукає гроза Цим задиханим, стомленим світом.

Лiтературний Чернiгiв

Я не люблю, як цокає годинник Я не люблю, як цокає годинник, Бо він нагадує, що час нестримно мчить, Що цінувати дні свої повинна, Бо вдруге не прожити жодну мить. Я не люблю, як цокає годинник, Як він спокійну тишу розрізає, Бо стрілок рух – швидкий і безупинний – До межі потойбіччя наближає. Я не люблю, як цокає годинник, Та з тиші його звуки я ловлю, Бо значить – я живу у цю хвилину, І значить – мрію, вірю і люблю.

Життя і смерть… Ми тимчасові гості у житті, У вічності – хвилини випадкові. Приходимо і йдемо назавжди За обрії далекі й загадкові. Отак живемо, топчемо свій шлях, Кохаємо, плекаємо надії, Купаємось то в щасті, то в сльозах, Будуємо кар’єру, плани, мрієм… А потім – враз невидима межа Між цим і тим незнаними світами. І відлітає назавжди людська душа, І тільки пам’ять залишається з роками. Так в чому ж зміст? У чому суть буття? Із праху в прах? Чи ж варто зовсім жити? Та ми живемо, й крутиться Земля, Ідуть батьки, і виростають діти. Життя і смерть – найвищі істини буття. Усім колись цю землю покидати, Тому прожити треба так життя, Щоб ні про що в кінці не шкодувати.

Поезія

Нічні метелики Вмер метелик нічний за вікном, Не діставшись до світла в кімнаті, І, черкнувши по шибках крилом, Впав донизу – вогонь доганяти. Може, й люди вмирають отак, Коли стукають в небо до раю? ...А метелики знову летять Й, не діставшись до світла, вмирають.

Серед пилу планет і зірок Неможливі слова холодні, Тихий біль у кутках душі, І ніщо не рятує сьогодні, І не пишуться знов вірші. Полохлива сумна ідея, Накопичення снів та думок. Це вже наче якась епопея Серед пилу планет і зірок. Беззмістовні пусті розмови, І забуті давно слова… Це усе не потрібне знову, Більше сенсу в цих днях нема. Просто втома. Одвічні втрати. І цей біль. Скільки можна ще? Але знову чогось чекати, Бо душа все одно живе…

Осінні ночі Осінні ночі, як спокута, Як вічна кара за любов. Ніщо і досі не забуте – Болять мені ті ночі знов. Осінні ночі, наче помста Мого минулого життя… За те, що все було не просто І що немає вороття.

Лiтературний Чернiгiв

Я пила тебе Я пила тебе по краплині, Як настояне терпке вино. А в цей час розцвітали жоржини, І до вічності небо йшло. Зорі падали в теплий серпень І губились в густій траві. Я тримала в руках твоє серце І своє віддала тобі. Я пила з твоїх губ отруту, Я втрачала й шукала себе. Був в тобі невимовний смуток, Було щастя в тобі земне. Я тебе допила до краплі, Я назвала тебе своїм. А життя розставляло крапки: Ти назавжди лишивсь чужим.

Все знають місяць і зірки Жоржини плачуть за вікном Разом із жовтим листям яблунь. Уже все втрачено давно, І залишилась тільки пам’ять. Все знають місяць і зірки – Вони завжди були присутні. І знов до них летять думки У пошуках якоїсь суті. Але все втрачено давно, Й цьому повернення немає, І лиш жоржини за вікном Разом із осінню ридають.

Ти ніколи не був моїм Ти став болем у серці моїм І коханням моїм найбільшим. Ти завжди мені був чужим, Ти завжди мені був найріднішим. Не кричала тобі я – прийди!

Поезія

7 Але знай – до нестями любила. Ти ніколи не був моїм, Ти ніколи не кликав – мила. Не могла я про тебе забуть, І, напевно, уже не забуду. Ти ніколи не прийдеш, мабуть, Я чекати завжди тебе буду.

Лише простягни мені руку Я знаю, що буде дощ, Я знаю, що буде темно, Що холодно буде. Та що ж? Це байдуже, це даремно. Я знаю, що буде біль, Що буде гірка розлука, Та виживу я, повір, Лише простягни мені руку. Я знаю, що буде ніч, Безмежна, така самотня, Та це не важлива річ, Якщо ти прийдеш сьогодні.

…І троянди дощами ридали Плакав місяць зірками у небі, Плакав сад пелюстками троянд. Я востаннє чекала на тебе, Щоб піти й не вернутись назад. Ти прийшов, щоб «прощай» я сказала, Щоб розставити крапки над «і». Але знай, що тебе я кохала, Що прощатися важко мені. І дощем обсипались троянди, Й плакав місяць у небі блідий. Нас зірок розділяли мільярди, Й загубили кохання в них ми. І останні слова розтавали, І у лід оберталася кров, І троянди дощами ридали, Наче плакала наша любов.

Лiтературний Чернiгiв

Бокал любові Розливалися ночі туманом, Не шукаючи снів вже давно. І кохання точилося з рани, Обертаючись в терпке вино. І хтось пив те вино, не п’яніючи, Хтось кохання без дозволу пив, І когось хтось любив, не уміючи, А, можливо, таки й не любив. І хтось міряв кохання дукатами, Забуваючи все, що було. І лиш тільки хотілося плакати, Але висохли сльози давно. І любов недопита лишилась У бокалі розбитих надій Там, де ночі туманом розлились, Розгубивши недогарки мрій.

Я хочу до тебе Я хочу до тебе крізь ночі і сніг, Я хочу до тебе крізь зради і болі, Я хочу до тебе, хоча б на поріг Твоєї душі і твоєї любові. Я хочу до тебе. Та я не піду. І сніг тут не винен, що стежку ховає: Я втрачу тебе, хоч, можливо, й знайду, А в мене на це більше сили немає.

Крізь напругу зірок іду… Я не хочу давити метеликів, Коли буду до тебе йти, Я не хочу, щоб вила метелиця І ревли від напруги дроти, Я не хочу ступати в калюжі І зривати із неба зірки. Але тягне до тебе дуже, І я знову повинна йти

Поезія

9 Босоніж по снігах і травах, Крізь напругу зірок й дротів… Але мертвий метелик падав. Він до тебе також летів.

Політ Заходить сонце. Цей величний світ, Далеке небо, вітер. В мене крила. Я у зірках десь. Це – душі політ. Мене любов літати все ж навчила. Весь світ як на долоні. Безліч див. Мені під силу будь-які висоти. Та знов від болю падаю без крил, І знову підіймаюсь в небо – всоте.

Пахне липа Пахне липа. І літо цвіте. І птахи заливаються зранку… І всміхається сонце святе, Розбудивши цей день на світанку. Умиваються трави в росі, І спросоння стежки позіхають, У лісах причаїлись казки, Липи небо на гілках гойдають. В повну силу буяє життя, В повну силу квітує скрізь літо, І кохання торкає серця, І п’янить своїм запахом липа.

Кроки осені Чиїсь кроки під темними вікнами, Роздратовано гавкає пес. Обійнялися яблуні вітами, Світ застиг у чеканні чудес. Ніч могутні розправила крила, Заховала в тумані сліди… Листя падало – осінь ходила, Тихим кроком будила сади.

Лiтературний Чернiгiв

В кожній квітці моє кохання А у мене цвітуть жоржини Попід вікнами і в душі. Десь у небі пливуть хвилини, А по травах ідуть дощі. В кожній квітці моє кохання, Мої спогади і печаль. Та приходить вже час прощання, І минулого надто жаль.

Небо торкається тиші бездонної сенсу немає він знову загублений десь на розпуттях зірок і метеликів вороном чорним будуть трикрапки злітати з порожніх неписаних аркушів мокрих від сліз і дощів темно-сірих що роз’їдають асфальт аж до мантії небо торкається тиші бездонної в пошуках сенсу також загублене і розчиняється в мареві вічності серед трикрапок дощів і метеликів

Частинки срібної ночі срібло місяця ллється на золоті куполи церков і вони також стають срібними стають частиною цієї срібної ночі

Поезія

11 виходять у поле також звичайно срібне здіймають руки до неба в якому світить срібний місяць і моляться за наші душі чорні а не срібні

Чийсь біль в деревах проростає вокзали колії колеса ковтають кілометри часу і запивають весь цей харч вогнями викручених істин сльозами з верхньої полиці і мінеральною водою а потім ковдрою накрившись чийсь біль в деревах проростає і в ріки падає з мостів порахувавши ребра вулиць і черевики під ногами пройти крізь сни думки і рейки й зустріти сенс свого життя

Я пірнаю у час Я ступаю в траву, А із неї злітають метелики. Я пірнаю у воду, І десь поряд скидається риба. Я дивлюся на небо, А на ньому розсипані зорі… В кожній часточці світу – життя, В кожній часточці Всесвіту – диво. м. Подільськ Одеської області.

Лiтературний Чернiгiв

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃIÂ l,.=“ь Šj`)

КОМП’ЮТЕРНИЙ СМОГ Того дня, коли Мар’яна поверталася по обіді з дачі додому, осінь, незважаючи на листопад місяць, стояла ще тепла, якась задумлива, оповита ніжністю та легким сумом. Так ніби хтось зупинив відхід жовтня в його розквіті на цілий місяць, щоб і далі тішитися сяйвом його неповторних барв. За вікном електрички можна було бачити багряні гаї вдалині, поле, де ще жовтіла не зібрана кукурудза, зеленіла озима пшениця, обабіч – золоті ризи беріз, червоний глід, мов рани, і небо, і сонце, що осявалося у білому тумані. Проте Мар’яна того не помічала. Душа була в передчутті якихось неприємних змін. У таку пору року в юності, було, годинами блукала у батьківському саду, збирала опале листя, заносила його до хати, радіючи та милуючись ним. І пізніше, разом з чоловіком Олексієм завжди навідувалася в гай, коли той квітував, горів у багатстві кольорів. Мар’яна любила осінь. А це останнім часом почала боятися її приходу. Восени жінку огортає сум, з’являється страх, мучать тривожні передчуття, от ніби має щось трапитися. І почалося це десь років п’ять тому, як загинув чоловік у жовтні на

Проза

Сході. А через місяць матір поховала. І вже, як тільки осінь, щось вирине непередбачене. Було, хвороба причепиться чи ще яка біда. У такий вир негативних емоцій кине, що світ стає немилим. І чи то якийсь збіг обставин, чи містика яка? Всяк думала. «Може, хто що поробив?» – не раз приходило в голову. То й і нинішня осінь якось лякала. Електричка вже наближалася до міста, вагони торохтіли, похитувались, а Мар’яна сиділа непорушно, мов заворожена. Всілякі думки, гризоти геть обсіли душу. Боліла їй поведінка дочки, яка розлучилася з чоловіком, покинула трирічного сина Іллю на неї, повіялася у світи та й забула про нього. «Мені вже за шістдесят, город нездужаю обробляти. І за що не візьмися – все сама. Як це далі жити? Хоч би озвалася коли чи копійку яку переслала. Щоб не потурбуватися за дитину – хай Бог милує! За двадцять років тільки двічі навідалася. І то, коли він ще був підлітком. Ілля уже забув яка та мама, не пам’ятає голосу, не згадує її – і не хоче згадувати. Не відчув ні материної любові, ні ласки. І мені ніколи було турбуватися. Виріс сам по собі. Все його життя проходить в Інтернеті, в ілюзіях, нічого реального, все віртуальне – і друзі, і дівчина. Якийсь жах! І хто все це придумав на мою і внукову голову? Поки вчився заочно в коледжі на програміста, то майже чотири роки не виходив з дому. Важко було оплачувати з пенсії те навчання. Думала, що закінчить, то піде працювати, щось зароблятиме, бо так важко його утримувати. І що: нічого не змінилося! І далі сидить від ранку і до півночі біля комп’ютера. Ніде не беруть на роботу, бо досвіду нема. Це ж треба отако! По копієчці збирала, стільки моїх нервів, здоров’я пішло на те навчання. І все марно? 23 роки хлопцю, і не знає, що йому у цьому світі робити. І таке витворяє останнім часом. Більше місяця майже нічого не їсть. Обмежує у всьому себе, схуд, хоч крізь паркан протягуй. Вчора наварила супу, то навіть не глянув. Це щоб не взяли у військо. Боїться, що його там уб’ють. А хай би послужив який рік, визволився б хоч від комп’ютерного смогу, та й мені б легше стало. Бо так важко з ним. Постійно нехтує, всяк ображає нізащо. Не можу підступитися ні з якого боку. Що не скажу, то все не так. Відразу: «Бабо, не займай мене. Ти гадюка. Вийди з кімнати». Така агресія, ненависть? І в кого він удався такий? Сьогодні, коли збиралася на дачу, то я йому нічого поганого не сказала. Тільки попросила: «Іллюшо, глянь, який прогноз погоди», а він: «Закрий рота». Від цих згадок важко зітхнула і вийшла на перон. Уже коли Мар’яна зайшла до під’їзду свого будинку, то знову прийшло в голову про внука: «Хай би і взяли в армію, нічого б з ним не сталося». І враз їй закортіло чомусь глянути в поштову скриньку. Коли відчинила, то

Лiтературний Чернiгiв

там нічого не було, крім невеликого папірця, що впав на підлогу. Спочатку подумала, що то реклама, але все-таки підняла його. І в ту ж хвилину її обличчя просвітліло. То була повістка Іллі, щоб з’явився до військкомату. «О, нарешті! На передову його не візьмуть А так – хай, може, набереться трохи розуму», – наче пораділа Мар’яна, відчувши, що з’явився вихід з тупикової ситуації. Проте помітно хвилювалася. Поспіхом одімкнула двері, заглянула до кімнати. Ілля, що сидів за комп’ютерпом, навіть не ворухнувся. – Ось, дивись, прийшла повістка тобі з військкомату. Завтра маєш туди з’явитися на дев’яту годину, – обізвалася Мар’яна, підійшла ближче до внука і поклала той папірець перед ним на стіл. Ілля ніби завмер, якусь хвилину сидів без будь-якої реакції, наче не зрозумів, про що йде мова. Схоже було, що така новина вразила його, страх перед невідомим скував хлопця, загальмував свідомість так, що він нагадував Мар’яні металевого робота. І не знав, як діяти. Нараз схопив повістку і розірвав її на шматки. – Не піду! Ось! – підбіг Ілля до Мар’яни і простягнув руки зі стиснутими кулаками, – хіба в наручниках заберуть. Далі підбіг до вікна, завмер на мить, певно від подиву, бо чи не вперше побачив неповторні барви запізнілої осені. А, може, від страху, що за ним уже прийшли... – Іллюшо, чого ти так боїшся армії. Твій дід був військовим, пишався цим. Чув про добровольців? Ніхто їх не кликав на Схід. Донецьк, внучку, то мій рідний край, і мені не байдуже, що там відбувається, болить. – Бабо, не хочу слухати тебе, не кажи мені про патріотизм. Чув про це не раз. Може, там в окопах мерзнуть діти з багатих родин чи тих панів, що керують нами? Ось як вони підуть служити... – Ой, ой, який ти став. Де начитався такого? Не бери, внучку, чужу ганьбу на себе. Україна – це не вони, а ми. І не з них треба приклад брати. Твій дідусь завжди казав: «А хто, якщо не я». Нашу рідну землю топчуть чужинці. І тих, що готові її захищати, мільйони. Ти теж маєш бути серед них. – А як захищати, коли бандити стріляють, а нашим хлопцям не можна. Вони так вбили діда. І мене вб’ють. Ти цього хочеш? – Іллюшо... – Бабо, згинь. Я все сказав. – І не соромно тобі, – мовила з образою Мар’яна і пішла на кухню. Підігріла вечерю, але їсти не стала. Було важко на душі після такої розмови з внуком. Від думки, що й надалі доведеться жити з ним, проймав страх. «Я ж його виростила змалечку, нічого не жаліла, то чого ж він став такий байдужий до всього, бездушний?» – не могла ніяк заспокоїтися жінка.

Проза

Розуміла: її поведінка не всім сподобається, осудять, проте переконана була, що коли піде до війська Іллюша, то буде порятунок для нього і для неї. Довго не могла заснути. Вже на ранок спало на думку: «Сходжу у військкомат... ». Ця ідея так захопила жінку, що вона відразу підхопилася, одяглася і, щоб не розбудити внука, тихенько вийшла з квартири. На вулиці був тихий осінній ранок. Дерева стояли в золотому вбранні. Листопад не поспішав їх роздягати, а закохано втішався їхньою красою. Це було так привабливо, вразливо, що Мар’яна трохи відтала душею. О дев’ятій годині вона була вже біля військкомату. Її запросив до себе в кабінет лисуватий чоловік, років сорока, в чині майора. – Ну, сідайте, розповідайте, що вас привело до мене. – Прийшла оце. Хочу щоб ви внука мого взяли на службу. – Ви хочете свого внука в армію віддати? – здивовано глянув на неї майор. – Не дивіться на мене так. Хочу! Душа болить за нього. Перевівся уже хлопець нінащо. Ніде не працює, замкнувся сам у собі, приріс до комп’ютера, живе в якомусь віртуальному світі. Нічого не можу з ним вдіяти. Не слухає, ображає. Вчора гадюкою назвав. Послужить – знайде себе. – Глянула Мар’яна на майора, хотіла сказати «добрішим стане», але не встигла, той перебив її: – Як його звати? – Ілля. Майор заглянув у папери, що лежали на столі, полистав їх, підняв очі на Мар’яну. – Знайшов. Прізвище Запорожець? Так, ми надсилали йому повістку. Це вже повторно. Гаразд. Не треба хвилюватися. Я вас зрозумів. Давайте так. Ви йому нічого не кажіть, що були у мене. Якщо сьогодні до обід не з’явиться у нас, то приїду з працівником міліції, а ви нам тихенько відчините двері. Мар’яна навіть не очікувала, що зможе наболіле питання так швидко вирішити. Проте, щоб дуже раділа, то ні. Щось незрозуміле було на душі. «Чи правильно поступила? Може, не треба було йти до військкомату?» – виникали раз по раз сумніви в дорозі. Наче шкода стало хлопця. «Хай би вже сидів вдома. Терпіла б якось. Що поробиш. Не чужа дитина, мій рідний онук. При живих батьках круглий сирота», – розчулила себе думками. Удома відразу заглянула у кімнату до внука. Той сидів на ліжку, голова була низько опущена, очі прикуті до мобільного телефону. – Іллюшо, ти снідав що? – спитала. Він мовчав, то хотіла ще раз перепитати і тут згадала, що і їсти то нема чого. Не встигла приготувати,

Лiтературний Чернiгiв

бо побігла у військкомат. І від того ще більше додалося неспокою. Зайшла на кухню, але настрою щось готувати не було. Не хотілося ні за що братися. Якусь порожнечу відчувала в собі. Ходила сюди-туди – з кухні в кімнату, виглядала у вікно, завмирала від стуку у під’їзді, дослухалась кожного шереху. Здавалося їй, що ось-ось з’явиться працівник військкомату. Уже втомилася від очікування, то присіла на стілець і почала чистити картоплю. Коли це дзвінок. Сполохано підхопилася, прислухалася. – Хто? – спитала лякливо. – Це ми. З військкомату. Мар’яна поспіхом відчинила двері. До кімнати зайшов майор, до якого жінка вранці ходила, і працівник міліції. – Ну, де ваш онук? – відразу спитав майор. Проте Мар’яна не встигла йому відповісти, бо в цю хвилину з кімнати, почувши чоловічий голос, вийшов онук. – Це ви Ілля Запорожець? – Я. То що? – тихо відповів Ілля. І розгублено дивився на гостей. – Такий рослий хлопець! Який зріст? – Метр вісімдесят. – Бачите, а від служби ухиляєтесь. Повістку отримали? – Отримав, – зізнався хлопчина, бо не навчився ще брехати.. – А чого ж не з’являєтесь? Ілля дивився на майора і мовчав. – Ну, то збирайтесь, поїдемо разом, – мовив лагідно майор. – Зараз? Що зараз? – перепитав Ілля. Постать його ніби закам’яніла на мить. Нараз стусонув стільця, що стояв поруч, кинувся до порога, певно, мав намір вийти на вулицю, але спинився, зустрівшись очима з сержантом поліції. Далі бігав по кімнаті сюди-туди, брав до рук якісь речі, кидав їх на підлогу, злився, штурхав ногами – не міг вирішити, що йому краще одягти, в що взутися. Високий і худий, він скидався на опудало. – Бабо! А чого ти мовчиш? – звів очі на Мар’яну, яка стояла серед кімнати ні в тих ні в сих. Його очі благали захисту від рідної бабусі, бо більше не було від кого отримати. Мар’яна ніби не почула внука, повернулась і вийшла на кухню. Ілля мовчки взяв бритву, довго голився, також довго мив голову у ванні, потім сушив волосся. Помітно було, що хлопець відтягував час. Певно, сподівався, що гості не стануть так довго чекати і залишать його у спокої. Майор не підганяв хлопця, не проявляв якогось невдоволення, а спокійно спостерігав за його поведінкою. На його обличчі світилася добродушна посмішка.

Проза

– Бабо, піди зі мною, бо я не запам’ятаю, що потім треба буде взяти з собою, – озвався Ілля до Мар’яни, коли вже зібралися виходити. У військкоматі Ілля пішов услід за майором, а Мар’яна лишилася в коридорі. Присіла на стілець – на душі було якесь сум’яття. «Він же ще зовсім дитина, наївний, непрактичний.., – накотилася на неї якась жаліслива хвиля і відразу відступила, бо з’явилась думка інша, протилежна, від якої де й ділася тривога за внука. Почала обмірковувати, як налагодить життя, лишившись сама. Та ось в коридорі з’явився майор. – Ну, жіночко, радійте, – озвався, коли підійшов ближче. – Візьмемо вашого внука. Призначимо у гарне місце – в піхоту. Йому буде краще там, ніж у вас. То що худий – нічого. Там на солдатському пайку поправиться. Ви що йому їсти не давали? – Та ви що! – вихопилося у Мар’яни. На якусь мить вона трохи розгубилася. Відчула, як пройняв її сором. Навіть не спромоглася щось сказати на виправдання. Так і пішла мовчки до виходу. Як повернулася додому, то відразу зайшла у кімнату внука. Зупинилася біля порога – і завмерла. Ліжко, на якому відпочивав Ілля, було не застелене, на столі блимав олов’яними очима комп’ютер, лежало кілька книжок, на підлозі – зім’яті капці. І незвична тиша. Якусь хвилину стояла, потім поволі роздяглась і почала збирати внукові речі, що лежали, на її погляд, не там, де треба. Дещо сховала у шафу, помила підлогу і, трохи стомившись, прилягла на ліжко, щоб перепочити. Проте, хтось постукав у двері. – Бабо, ти вдома? Відчини, – почулося з того боку. Шкрябнув замок, до кімнати враз зайшов Ілля і відразу заявив: – Мене не беруть, бабо, в армію. Мар’яна якусь мить мовчала, наче голос втратила. Нарешті спитала: – Що трапилось? – Мало важу. Треба не менше сорок вісім кілограмів, а в мене тільки сорок шість. – Боже, двох кілограмів не вистачило, щоб забрали служити! – взялася за голову Мар’яна і якось незвично звела очі на онука: – Хоч би щось поїв, – мовила з досади і зникла за дверима кухні. По хвилі, трохи вгамувавшись, заглянула в кімнату внука. Ілля сидів, схилившись на комп’ютер, в тому одязі, що прийшов, тіло його помітно здригалося. І враз Мар’яна обімліла, бо видалося, що внука нема, а тільки його тінь. Уже вечоріло. За вікном догорала запізніла осінь. Але того ніхто не бачив. Реальний світ відступив – у кімнаті панував віртуальний шок. м. Чернігів

Лiтературний Чернiгiв

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃIÂ `…2%…i…= jnpIm|

Корінь (Мельник) Антоніна Михайлівна народилася 6 серпня 1948 у с. Софіївка Сновського p-ну Чернігівської обл. Закінчила бібліотечний факультет Харківського державного інституту культури (1970). Працювала бібліографом, методисткою, редакторкою, заступницею директора та вченою секретаркою у бібліотеках України та Білорусі; 1974–2013 – в обласних бібліотеках Кіровоградщини та літературномеморіальному музеї І. К. Карпенка-Карого, де знов працює з 2019 року. Поетеса, критикиня, перекладачка. Авторка книг лірики «Заворожи мене» (1993), «Сім нот мінору», «Віку мого день» (обидві – 2000), «Монолог метелика» (2007), «За руки по райдузі» (2008); книжки дитячого гумору «Веселі дрібнички із сімейної скарбнички» (1994, співавт.), книг віршів і казок для дітей «Чому у сойки крила голубі?» (2003), «Як стати другом?» (2010) та «Як Данусь у Трускавці козакував» (2012); збірки пісень «Шукаю папороті цвіт» (2000) та збірки пісень, віршів і статей про пісню «Грай, калинова сопілко!» (2002); книг перекладів та переспівів із російської, білоруської, болгарської мов «Стежками століть». Окремі поезії перекладені болгарською, російською, англійською та німецькою мовами, деякі твори опубліковані в Росії, Канаді та США. Лауреатка обласної літературної премії ім. Є. Маланюка (2012) та краєзнавчої ім. І. Проценка. Член НСПУ з 2002 р.

У МОЄМУ СЕЛІ ВЖЕ НЕМАЄ СЕЛА У кожного на світі свій куток. Більш ні про що не думає ніхто. Художник світ лиш пильно озира І зрить: добро у світі – для добра.

Поезія

19 І хоч куди нас доля не закинь, А батьківщина найдорожча нам таки. Який хоч простір нам дороги обіцяють, Всі ж про тісне гніздо найперше дбають… Переспів з Й. Гете – А. Корінь (2.04.2020)

В моєму селі вже села не зосталось О, скільки б поетів під цим підписалось! В моєму селі вже не стало села, Колись же тут пишно природа цвіла. Й тепер сиротина-природа цвіте... Їй сумно, їй лячно – не видно людей. В моєму селі вже немає села... При мені ж був і клуб тут, і школа була, І баня, і швейня, й садок, і сільрада, І пам’ятник рідним загиблим солдатам. З районки на пошту (сількори й не мрійте!) Тоді гонорар слали – сорок копійок Юнкору – мені, то було так давно! За них вісім днів я ходила в кіно! На заздрість всій школі, що теж почала Писати в газету про добрі діла. І проти поганих ми, діти, боролись. (За що ми боролись, на те й напоролись). Ніхто більш не бореться. Геть безпорадні Тепер у селі тридцять жителів раді, Що після того, як закривсь магазин, Раз в тиждень привозить хтось хліб: чи грузин, Чи свій хтось, чи, кажуть, заїжджий араб... А кожен тепер продавцю – майже раб, Бо він – і «швидка допомога», і «банк». Ще, кажуть, є й зброя у нього – від банд. – Хоч де тут ті банди? Степи та ліси, Та горличок диких сумні голоси, – Сказала бабуся (й бабусь уже мало), – Не чує, не бачить, мене не впізнала.

Лiтературний Чернiгiв Та й де ж лікувать очі й вуха бабусі? Не стало вже й ФАПу, бо «фершал» вернувся У місто, звідкіль його влада прислала. Нікого й нічого в селі вже не стало: Ні фермера, ні КСП й ПСП… Самотність тут днює, ночує й хропе. Осліпла й «брехалка», куди на наради Збиралась еліта, щоб дать селу раду. Лиш двадцять живих обездолених хат Втомилися в Бога вже долі прохать. А церкви в селі зроду в нас не було. Тому, може, й вмерло в селі цім село? *** Аж їсть мені ноги холодна роса... Сусіди на дрова допилюють сад. Раз в місяць автобус загляне в село Й дивується: що цих людей тут змело? Раз в місяць поштар по трьох селах снує Та мізерну пенсію всім роздає. Й розвозить новини із жанру легенд, Що в День незалежності, дек, президент З прем’єром і свитою – да! – примандрують, Ось тільки дорогу одну хоч збудують! Побачать селян, розпитають, почують. Запишуть все, знімуть на камеру й скажуть, Коли їх самих собі в телек покажуть. І буде дивитись й радіти село: Аякже, такого тут ще не було! *** В селі, у якому не стало села, Зустрівшись із Ющенком, я побула... ... У Києві був наш письменницький з’їзд. І він – на трибуні, господар і гість – Писачому люду ніс радісну вість Про світле майбутнє і міста, й села... Яка ж я натхненна тоді тут була! Заходила в кожну вцілілу ще хату – Бідненьку тепер, а колись же багату.

Поезія

21 Тепер не життя тут, страшна якась казка. Ще й кажуть, що прийде з райцентру указка (А поки чекають якогось моменту) Провести в час виборів тут референдум. (Ой, мабуть, це також поштарська легенда), Аби повернути ту назву села, З якої історія тут почалась. Не та, що радянська, ні справжня-таки, Якій ось-ось стукне чотири віки. Хто хоче і може, дізнається з неї, Що був у лісах наших хутір Багреїв. Поміщика ім’я колись шанували, Тож ним гарний хутір тоді і прозвали. Тепер археолог – з-під Умані аж Знайшов черепки й череп тут, патронташ. А звуть його – Чорний, на чорній машині Прибивсь сюди здалеку – на лімузині. У наших лісах день і ніч буксував. Про все баб розпитував, глеки збирав, Казав, що в музеї. Що цей експонат Вкарбує в історію їх імена. Раділи бабусі! Які забобони? Охоче і дарма вручали й ікони, Раділо село, аж світився дідусь, – Єдиний, хто з фронту сюди повернувсь. (Був родич йому – Чорнота, наш пічник, От він-то з історії точно не зник). І тут, усміхнувшись, сусід наш згадав, Як дрова в лісах той «приватизував». Немов партизан, на фанерці писав: «Цю кучу дров ніяка б... не тронь, Я поруч – в кущах, враз відкрию вогонь!» Веселі були земляки! Хоч сміялись, Та дров не чіпали, вогню всі боялись? Не тільки вогню, де вогонь, там і дим, Бо ж печі – в усіх від цього – Чорноти! Затопиш, а дим весь у хату – біда! Пічник-чарівник – тут як тут Чорнота, Підладить, підправить – і грійся, й топи! Й про ліс пам’ятай, дров чужих не греби... Уже й він – легенда, мов з тих пічників

Лiтературний Чернiгiв

22 Що Ленін його (чи він – Леніна?) стрів. ... Усе, чим зустріло могильне село, І мене в могилу ледь-ледь не звело. До кого ж тепер я сюди повернусь, «Пагаманю» з ким? Кому посміхнусь? Ані дідусів тут уже, ні бабусь!

*** ... Тут мама учила всіх. Сорок п’ять років Лунали у школі матусині кроки. Уже перед смертю, у сімдесят два, Писала про школу чудові слова... ...На мамину пенсію маму й ховали (Тоді вже зарплат не давать починали), – На сорок аж тисяч купонів! В селі На них двадцять пляшок горілки взяли, Й на пляшку горілки хірург мені дав, Що маму востаннє прооперував (Корупція, братці, була далебі, Та тільки, як бачте, в зворотний лиш бік). ...Усі, кого вчила, усеньке село За гробом учительки слізно брело. А перед школою – щемно спинились, Бо мама просила, щоб їй подзвонили Шкільним нашим дзвоником... Дзвін той востаннє Пролився, мов реквієм – вічне прощання. Заплакали учні. Ридала юрба. Аж почорнів на дзвінку білий бант... *** А мама й про наше збідніння мов знала, Не ставити пам’ятник заповідала. – Про пам’ятник, діти, прошу і не мисліть. Не хочу, щоб камінь на серце вік тиснув. ...Вдалось чужим людям і хату зайняти, Бо ж мама «покликала» згодом і брата, Який доживати їй вік помагав, Бо жив за сто верст (теж у місто тікав)... А я ж – раз-два в рік лиш полола осот, Бо я жила далі, аж верст за шістсот.

Поезія

23 *** ...А батько – бухгалтером був у колгоспі, Могила із зіркою жде на погості. Бо батька раніш поховало село, Йому й сорока ще тоді не було. Ще й слова тоді не було «ветеран», А він, фронтовик, помирав з давніх ран. (Коли лихоліття воєнне мело, Його, непритомного, німці – в полон. Із перших боїв, у далекій Литві – Аж до Німеччини! Кров по траві). ...Колгосп же за батька й копійки не дав. З туберкульозом п’ять літ він лежав, І я – при нім, й братик мій – теж виростав. Та ми не в обиді. Були ж ще малі. От тільки не стало нас згодом в селі... *** Сусідоньки добрі! Ладимер, Авила, І вас, як батьків, тут життя додавило. Ні вас, ані хат, пощезали й могили. Нема вже кому ні копать, ні гребти, Тут вічна робота вам гнула хребти. Ні хрест вже зробити, ні хрест той нести Попереду мертвого... Лихо живим. *** Село моє рідне! Що ще розповім? Нема на цю розповідь теж кволих сил. Пожовкла історія всіх наших сіл. В довідник письменників, нову ЕСУ1, Сім скромних рядочків про себе несу. Я родом із цього (нема більш!) села, Я літ вісімнадцять йому віддала Дитинства і юності – кращих років, А в серці любов зберегла на віки. Сама ж подалась із села навтьоки До міст, благодаті, наук і робіт. 1

– Енциклопедія сучасної України

Лiтературний Чернiгiв

Цей шлях нам відомий – мені і тобі. З села і письменник, з села й президент. Ми любим?! Ми трощимо села ущент! Хоч є каяття, та чи є вороття? Тут світ не побачить вже жодне дитя! І нам усім, й владі один Бог – суддя! Та інколи здасться, що й він з села зник. Куди всі? Мовчать довідник й путівник. Усе відбуяло, пройшло, відцвіло. Зникає із карти вже котре село. Зникає, зникає уже скільки літ? Зникає вкраїнське село із землі! А ті, що не зникли, на грані біди... *** Довідник письменства Вкраїни знайди. Там є й моє прізвище, навіть – єдине. Маленька поетка, Велика Вкраїна. Звичайна поетка, як сотні, з села. Хоч в довідці назву села зберегла! Моя біографія – в першім рядку (Я в нім, як у дівках колись, – у вінку). …Неначе зозуля на довгім віку В чужинське гніздечко яєчко підклала. Щоб віку пташа те селу накувало, Яке вже й не вірить у те, що жило. Послухай зозулю й воскресни, село! Спасибі тобі, о письменницька спілко, За цей довідник, що мов древня сопілка, Неначе вкраїнська сопілка мала, Ледь грає історію мертвосела... Холодна історія, наче зима, Болючіших в світі історій нема. дня 2010 р., м. Кіровоград, сел. Гірниче

Проза

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃIÂ q2=…i“л=" m`qŠemjn

Вітання любителям літератури Чернігівщини. Хоча я вже дуже давно живу в Канаді, всі мої корені з Коропщини, з села на кордоні Чернігівської і Сумської областей. В моєму роду я не перший, хто пробує «креативне письмо» (як часто в англомовному світі називають літературу), і точно не найбільш закоханий в цей край – наприклад, мій дід Петро надихав любов’ю до цього краю практично всім своїм життєвим вибором, був неабияким романтиком і природознавцем. Позаяк я з дитинства писав вірші, короткі оповідання, щоби ділитися цими д б д аматорськими доробками, я створив україномовну сторінку в Фейсбук «Літературні експерименти», її легко відшукати. Там я пробую писати в різних жанрах. На сторінці можна знайти кілька провінційних пейзажів, і всі вони, включно з тим, що я пишу про канадські прерії, — все це під впливом тих довгих місяців, які я провів у дитинстві на Коропщині. Канадські прерії за кліматом, а часом і пейзажами схожі на Чернігівщину. Лише менше чорнозему, більше каміння в землі... Тому тут легко писати, знімати кіно про велич простору, контрастні характери, які розкриваються на цьому просторі. Це оповідання в стилі вестерн «Вуйко Метро», яке я написав чотири роки тому, це також експеримент. Спочатку взагалі задумувалося як комікс. Художник з Херсонщини, Влад Ткачик, який знайшов мою сторінку, зробив до нього блискучу ілюстрацію. Вдала ілюстрація допомогла мені розписати текст, використовуючи реальні події 1920 року. Цікаво почути ваші враження, заходьте на мої «Літературні експерименти», коментуйте. Дякую.

ВУЙКО МÉТРО Йдеш на роботу – одягаєш білу сорочку. Якщо хтось зустрічає на дорозі наше авто і бачить білу сорочку, вони мають знати, ми на роботі, не займай. Це наш знак. Один навпроти другого сиділи два зовсім різних чоловіки. Вуйко Мéт-

Лiтературний Чернiгiв

ро або Дмитро Коновал, народжений на українському Поділлі чоловік в зморшках і з сивим волоссям. І Віллі Оренчак або, як записано церковнослов’янською в церкві біля містечка Two Hills, Василь Оренчук, білявий 20-річний хлопець, народжений тут у канадській провінції Альберта. Це було hiring interview, тобто інтерв’ю по найму на роботу. Формальне, як годиться, в офісному приміщенні дерев’яного ресторану. Віллі хвилювався. – Біла сорочка, значить вишиванка? – А у тебе, хлопче, є інакша біла сорочка? Сорочка як у клерка?! – зареготав Вуйко. – Ні, лише вишиванка, – широко посміхнувся Віллі. Запитання було для пози. Він знав, що Буйчуки гордо одягають вишиванки на роботу. Він хотів бути одним з них. Буйчуки – це банда контрабандистів. Вони перевозять на спеціальних швидких авто – «фірах» лікер* з Америки. Також вони женуть свою горілку. Їхня територія на південному сході Foothills*, в преріях. На захід, в горах, бізнесом заправляють переважно італійці. Їхній бос – Імператор Пік (або коротко Пік), кремезний Еміліо Пікарелло*. У Буйчуків головний Дон Буйчук або Данило Буйчук, один з перших народжених в Канаді українців. Йому лише 32 роки, але на нього вже працюють такі сеньйори з армійським досвідом як Вуйко Мéтро. Дмитро Коновал був гарним вояком двох імперських армій. Спочатку Російської, потім Британської. В 1916-му переїхав з братом до Канади. Звідси повернувся солдатом на війну в Європу. Отримав контузію і поранення в плече, був демобілізований. Працювати в полі йому було важко. Навчився водити авто, став контрабандистом. Він був не такий вже і старий, але з білим сивим волоссям і з простягнутими до підборіддя чорними вусами. Певно за вуса сусідські діти почали кликати Дмитра «вуйко Мéтро». Так і причепилося. Технологія успіху бізнесу Буйчуків, на перший погляд, не складна. Підтримувати фіри в такому стані, що їх не можуть здоганяти Королівські Вершники, тобто поліція. Нещодавно місцевих Королівських вершників перейменували з Королівської Поліції Вершників Північного Заходу (RNWMP) на Королівську Поліцію Канадських Вершників (RCMP). Центральний уряд з далекої Оттави лише приходив в колишні колонії Дикого Заходу. З коротшою назвою в поліцію прийшли і нові технології, зокрема автомобілі Форд. Поки що лише кілька. І контрабандистам довелося «прокачувати» свої фіри в гаражах до такого стану, щоб вони все одно летали швидше від поліцейських. ****

Проза

Авто мчало по неглибокій колії серед першого дотику ранкового снігу. Ґрунт у цьому місці на кордоні з Америкою від природи дуже помішаний з камінням, badlands, він не годиться для плуга. Лише поодинокі ковбої вигулюють тут корів і коней. На сотні кілометрів лише тварини, птахи, пара невеликих поселень індіанців, кілька невеликих ферм ковбоїв і протестантських колоністів. А раз мало людей – мало і Королівських вершників. Поросле пахучими невисокими травами кам’янисте поле, перерізане поодинокою колією Канадської Тихоокеанської залізниці (CP Rail), виглядає ледве помітним шрамом цивілізації на тлі первісної природи. За кермом сидів Вуйко Мéтро, поруч збуджений Віллі Оренчук. Це була його перша «бізнес подорож». Назад з Америки було їхати вже не так моторошно. Він уже малював собі в голові рідний хутір, хату батьків під вербою, сестер і братів. Він повернеться як справжній чоловік, з пістолею за поясом. І батько тоді вже скаже, що час йому ладнати окрему хату... Авто підстрибнуло на врослому в колію камені, Вуйко Метро чортихнувся, Віллі по інерції підхопив руки догори: – Вуухууу! – не втримав він захоплення. Вуйко Метро лише міцніше натягнув капелюха і посміхнувся собі у вуса. – Капелюха не загуби, козаче. – А, може, я собі куплю широкого капелюха? Як у ковбоїв... – мріяв вголос Віллі. – Бігатимеш за ним по полю... На такій швидкості... – відповів собі в вуса Вуйко. Віллі його не почув за шумом вітру і ревом сильного двигуна. **** Попереду, далеко на горизонті з’явилися вершники. Чорт забирай! Не поодинокий поліцейський з довгою рушницею, а кілька вершників. Утім, що то за вершники, треба ще розгледіти... Звернути з дороги в преріях – це остання справа для контрабандиста. Навантажена бочками і пляшками фіра, навіть маючи за кермом такого досвідченого фірмана як Вуйко Метро, поб’є собі колеса об каміння та й товар. Запасні колеса є. Але це все одно ризиковано. Тому досвідчений контрабандист буде до останнього залишатися в колії. Тим більше, що вершники не схожі на поліцію або солдат. Якісь кремезні, закутані в шкіру. Не індіанці. Можливо, мисливці? Вуйко Метро

Лiтературний Чернiгiв

вирішив наблизитися, на всяк випадок сказавши Віллі перевірити рушницю і тримати наган напоготові. Мати Божа, вони дійсно кремезні, у них короткі, але великого калібру рушниці в руках. Німецький пістоль маузер. Якийсь крам у мішках. Одягнуті як метиси мисливці з Манітоби. Може, мисливці... – Метиси розмовляють французькою мовою, та ще й такою, що їх ніхто не розуміє. Але про що з ними розмовляти, – міркував Вуйко Метро. – Зараз розминемося собі, і кожен поїде своїм шляхом. Вершники обступили авто, їх було троє. Контрабандисти тепер могли бачити деталі їхнього незвичного одягу. Все шкіряне, з якоїсь армійської чорної шкіри. Вуйко бачив таку шкіру в німецьких офіцерів. Але крій не схожий ні на солдатський, ні на мисливський. На голові темні ковбойські шляпи, широкі, в таких місцеві ходять хіба що на родео. Широкоскулі, дійсно фізично кремезні мисливці з бородами, прикритими темними вовняними платками. І, здається, напідпитку. Принаймні один, в збудженому настрої, почав нервово реготати, розглядаючи фіру. Розмовляють не як метиси, англійською наче, але якоюсь важкою англійською... – Hey, look, we've got our booze!* – простягнув один з них руку в шкіряній шкарпетці до бочки. Вуйко взяв у руку двоствольний кольт і недвозначно звів догори готову рушницю. – Не трогай, Ivan, мы договорились, никаких пьянок пока нє закончим дєло, – скомандував один з них... російською мовою, вимовляючи «Айван» на англійський манер. Вуйко Метро трохи знав російську мову. Росіяни?! Тут?! Також він розгледів краще вершників. Першого, того, що приструнив Айвана, він назвав про себе «командир». Справжній степовий диявол з льодяним поглядом, довгими косматими вусами і нечесаним волоссям, що спадає на засмаглу шию. У нього одне око зі скла. Другий, Айван, круглолиций, з слизькою наглою посмішкою. Третього вершника важко розгледіти, його збуджені очі блищать з-під тіні широкого капелюха. І з його лівої руки швидко капає кров. Він поранений, і рука безпомічно висить, поранений, здається, в плече. – У тебе вишита сорочка. Ти звідки? – помітив той з командним голосом. Українці напружено мовчали, демонстративно тримаючи зброю напоготові. Лише зараз Вуйко помітив, що крам у мішках на конях не мисливський, якийсь домашній крам. – Talk to me!* – зарепетував чорний ковбой і раптом, одним рухом величезної руки збивши капелюха, схопив за волосся хлопця, вправно вибивши своєю важкою рушницею з його білої руки пістоль. Потім спрямував цю рушницю Віллі в голову. Вуйко Метро пружиною підхопився

Проза

в повний зріст, ставши ногами на сидіння і двері авто, і спрамував свою рушницю прямо в голову вершнику, що тримав Віллі. – Хто ви, чорт забирай?! Ти словак? Малорос? – продовжував кричати командир англійською. – Ми місцеві. У нас бізнес. Ти хто такий? Облиш хлопця, – з усих сил намагаючись говорити спокійно, відповів Вуйко. – Слухай, «місцевий». У нас проблема. Ми втратили пару рук, – кивнув той на пораненого товариша. – У нас багато речей, нам потрібні руки. Ми беремо хлопця з собою... Він струсонув голову зблідлого Віллі. Вуйко ледве стримувався, щоб не розрядити рушницю в голову здорованя. – Ми б могли вас прикінчити. Але нам потрібне співробітництво, – здоровань ковтнув повітря і пророкотів дивлячись Вуйкові просто у вічі. – Cooperation mothefuckers! – на його брудній шиї вмить зпучилися вени. – Нам треба, щоб хлопець допоміг з вантажем. Нам треба, щоб він на нас попрацював і вірив, що ми його відпустимо. Тому ми відпустимо зараз тебе. Їдь геть, зараз! Вуйко Метро вагався. Командир у чорному продовжував погрози трохи нижчим голосом, наче намагався переконати в серйозності своїх погроз: – Їдь в свою селянську нору і сиди там як кріль! Бо якщо базікатимеш – ми розтрощимо твою нору з твоїми крольчатами, – він струсонув голову Віллі ще раз. Той дивився кудись вгору і глибоко дихав ротом, як риба. Вуйко Метро заціпенів. Йому дуже хотілося трохи ворухнути пальцем і розтрощити враз кулею голову нахабі. Також він розумів, що двоє інших зі спрямованими у нього важкими рушницями прикінчать і його, і Віллі. Він бачив, що перед ним не п’яні ковбої, а дисципліновані головорізи з досвідом. Можливо, колишні солдати, як він сам... **** Контрабандисти не знали, кого зустріли. В чистому полі вони зустріли банду hijackers, що щойно пограбувала потяг. Зухвале нехабство! Про пограбування потягів на Дикому Заході альбертійці чули як про дідівське минуле. Сьогодні тут, в Альберті, на кордоні, переповненому поліцією, контрабандистами, солдатами, що повернулися з фронту. Що спонукало трьох мігрантів з Росії на це безумство? Пограбований поїзд CP Rail 63 прямував з міста Лезбрідж, що в преріях Альберти, далі на захід: через гірські підніжжя Foothills, потім через грандіозні Великі Скелясті гори і аж до міста Кранбрук, що лежить в спокійній долині Кутнії на іншій стороні Скелястих гір, в Британській Колумбії. Пограбування сталося в час, коли поїзд впритул наблизився до самого підніжжя скель, між невисокими вирівняними, як ножицями,

Лiтературний Чернiгiв

вітром Шинук деревами, біля завжди холодного глибокого з лазуровою гірською водою озера Crowsnest Lake (тобто озера Воронячого Гнізда). Росіяни (саме так ще називали the three banditos в газетах – «The Russians») спланували втікти з награбованим в малозаселений американський штат Монтана. Від міста, де вони зупинили поїзд, до кордону Штатів було якихось півсотні кілометрів. Росіяни спланували йти шляхами контрабандистів. Сподівалися, що це буде відносно неважкий шлях. Мали надію, що їхніх, навантажених краденим, коней прикриють пагорби Foothills, що поросли духмяними травами, мальовничі рівчаки гірських річок стануть їхніми стежками втечі від неминучого переслідування. Вони були настільки самовпевненими, що навіть не мали з собою провідника. Що якби вони пішли іншим шляхом? Йти навпростець на південь означало йти через високі Скелясті гори. Тікати на захід і потім на південь, через гірла гірських річок Британської Колумбії було ризиковано, позаяк гори в тих місцях густо заселені робітниками шахт, релігійними колоністами. Тому з їхнім вантажем у них був єдиний шлях – на південний схід, через безлюдні, вітренні і вкриті камінням місцеві прерії. **** Усі газети в Альберті наступного ранку були розкуплені. Клерки в Лезбріджі, Королівські вершники в Форті Маклауд і колоністи-протестанти в Кардстоні з рук у руки передавали передовицю про зухвалий напад на Westbound Canadian Pacific залізниці. – Зухвалий напад на поїзд! Дикий Захід повертається! Винагорода 5 тисяч за голови бандитів! Газети писали про вбивство кондуктора Сема Джонса. Подвиг залізничника Чарльза Уресенбаха, який щосили біг до голови локомотива намагаючись попередити машиністів про напад у кінці потяга. Про кремезних нападників в чорних диявольських плащах, які грізно кричали з густим іноземним акцентом. Про те, як один заможний альбертієць ховав свої гроші під сидінням, і як бандит з скляним оком, угледівши його, холодно розстріляв з пістолета маузер. Брутальні бандити втім не грабували жінок і дітей, це також було відмічено газетярами. **** Знайти голку в копиці сіна неможливо. Але знайти групу вершників у преріях – лише питання часу. Консілор Вой Оренчак на терміновому засіданні муніципалітету Форт Маклауд лише попросив місцевих колоністів і фермерів повідомити поліцію і обов’язково його особисто, найперше його особисто... про всіх незнайомців.

Проза

Того дня новина про пограбування поїзда облетіла Південну Альберту і, скрутившись над преріями як раптовий «пісчаний диявол», полетіла по всій Канаді з Америкою. Наступного ранку перед консілором Оренчаком на його ранчо сидів молодий індіанець з племені Blackfoot. – Вершників бачили біля Молочної Річки (Milk River). Певно, готуються перейти в Штати. – Де саме? – намагаючись залишатися спокійним, запитав консілор. Індіанець, зробивши паузу, сказав: – Печери Ай Сі' Н'апі. – Чоловіче, говори англійською!* – нетерпляче перебив його консілор. Індіанець прижмурив очі й повільно відкинувся назад на спинку товстого, зробленого голландськими колоністами, крісла. Консілор Оренчак зрозумів, що з цим хлопцем треба делікатніше: – Слухай, ми тут про серйозні справи говоримо. Я заплачу готівку за таку інформацію – Звісно заплатиш, – низьким голосом сказав індіанець. І продовжив: – Ми називаємо це місце Мальовані Камені. Там наші пращури билися з народом крії і з народом пінто, і з дакота, і з кутнії... Візьміть провідника з наших, скажіть йому: «біля Мальованих Каменів», провідник знатиме. – Ви повідомили в поліцію? – Консілор, я повідомив вам. Ви ж тут влада, – посміхнувся індіанець. – Хмм... Треба відразу повідомляти в поліцію, – сказав консілор, озираючись на зачинені двері за спиною. Індіанець широко посміхнувся. – Вам потрібні будуть люди. У них багато зброї. Скажіть мені, якщо вам потрібні будуть люди. – Ні, дякую. Провідника буде достатньо. – І ще... Люди говорять, це добре, що місцеві бізнесмени матимуть справу з тими незнайомцями. Королівські вершники притягнули б до печер свої гармати. Ніяких гармат – це святе для нас каміння. – Ніяких гармат... – хриплим голосом повторив змарнілий консілор. Консілор* міста Форт Маклауд Вой Оренчак дізнався про напад того ж дня, як і всі з газет. Лише його серце щеміло особливо. Вранці в його офісі задзвонив телефон і знайомий голос тихою українською мовою йому розповів про зустріч авто і вершників у преріях. І що його племінника взято в заручники. Його роль тепер була організувати і кооридинувати знаходження і викуп, якщо це можливо. Позаяк справа стосувалася його родини, а в родині він досяг найбільшого кар’єрного успіху, то він відчував свою відповідальність. Звісно, нікому ні слова. Вой Оренчак був прийомним сином і виріс на україномовному хуторі біля містечка Тhree Hills. Франкомовні мисливці-метиси залишили цього

Лiтературний Чернiгiв

хлопця і 50 доларів з ним дитиною на хуторі. Якщо небагаті на емоції і на гроші мисливці залишили немалі на той час гроші, можна здогадатися, що хлопчик був для них важливим. Скільки у цього метиса крові індіанців, скільки французької, ніхто не знав. Він мав чорне волосся і світлу шкіру, високого зросту і розуму, що дозволив йому зробити вражаючу для хуторянина громадську кар’єру. В школі, з-під палки як і його світловолосі брати і сестри, він вивчив англійську. Хоч прийомний батько Роман Оренчук майже не говорив англійською, але вимучений роботою в полі не раз повторював дітям зі зморшкуватою посмішкою: «Вчіть англійську, це ваш квиток на ось той поїзд, якщо захочете кращого життя». Батько показував рукою у сторону коліївки. Коли підріс, Вой сів на той потяг і поїхав на роботу до Форту Маклауд, який з поліцейської фортеці тоді швидко перетворювався на адміністративний центр канадського прикордоння. Через кілька років його обрали до мерії міста. Вой до кінця життя був вдячний своїй українській родині. Вой не поспішав до поліції. Поліція в 1920-му році мало відрізнялася від неґречних солдат. Звільнення хлопця-заручника – забагато мороки. Та й як він з свого хутора опинився в цих місцях, як він попав у руки бандитів? Як це пояснити поліції? **** Буйчуки зібралися в великому гаражі на фермі, їх було двадцять чоловік – всі, хто при ділі. Слухали Вуйка Метра про його учорашні пригоди, про Віллі у заручниках і про можливий план дій. Не перебивали, розуміли, що краще Метра мало хто знається на цій справі. Буйчук говорив українською: – Сподіватися що banditos* відпустять Віллі, як обіцяли... Дай боже. Та ми не будемо на це надіятися і сидіти тут, нічого не робити. Вуйко зупинився і пробігся поглядом по очах хлопців, наче хотів перевірити, чи довіряють вони йому. Навпроти нього стояли, спершись на пропахлі мазутом підпори, сиділи на стільцях і ящиках, палили цигарки найперші зірвиголови, яких народила ця глевка, промерзла земля. Найперші, тому, що не було на місцевих фермах і в містечках більших відчайдухів, і найперші, бо то натурально було перше народжене в преріях покоління канадців. Їхні батьки приїхали сюди з Краю, прокопали тут криниці і назвали свої вичищені від каміння три акри домівкою. – Отже, робимо так. Чекаємо на новини, чистимо зброю, мастимо авто. Нікуди вони не подінуться від нас. Старшим буду я. В кожнім авто також буде свій старший. Поліція нічого не знає про нашу зустріч з banditos, нічого не знає про Віллі... І не мають знати. Ну, з Богом. Усі контрабадисти враз перехрестилися через праве плече. Були то

Проза

переважно селянські діти, народжені в Україні або тут, у хуторах сходу Альберти. Вірніше сказати то були найбільші відчайдухи серед селянських дітей. Кілька з них устигли послужити в армії. Деякі вже мали свої ресторани й інші легальні бізнеси в околиці. Як водилося, хлопці з багатодітних українських родин їхали по містах і, де є робота «заробити грошей». Заробити на власну хату, на власну справу, щоб допомогти родині. Родичі одних і гадки не мали, що їх діти і чоловіки заробляють гроші, розвозячи нелегальний «лікер» по ресторанах, клубах і домівках. А дехто і знав, і заздрив удачі. По-всякому бувало. Відразу, як отримали повідомлення від консілора Оренчука про місце знаходження бандитів, буйчуки вирушили в дорогу. Три Форди вже були напоготові. Два належали фірмі і один позичили. 12 чоловік і найкращі на той час в цілому світі машини, які були лише у багатіїв і північно американських контрабандистів. Авто аж прогиналися від ваги зброї і амуніції. **** Буйчуки наблизилися до скель, про які говорив індіанець. Далі треба йти пішки. Першим у розвідку пішов їхній провідник індіанець. Провідник повернувся за годину з гарною новиною – він знайшов бандитів, хлопця він не бачив. Увішані з ніг до плечей зброєю і амуніцією, буйчуки за п’ять хвилин здолали відстань від рівчака, в якому вони заховали авто, і увійшли до неймовірної краси невисоких білих вапнякових скель. Скелі, які індіанці називали Мальовані Камені, були одним з чудес місцевих badlands. Утворені з білого органічного піску-вапняку, але піску, що одного дня Бог перетворив у каміння. Потім багато тисяч років сильний теплий вітер з гір – Шинук, дув на це каміння, вирізаючи з нього високі тонкі фігури і, порізані шарами сходів, як піраміди, скелі. Скелі поросли в долинах духмяними квітучими травами і жорсткими аскетичними кущами. Спокій і недоторканність цієї краси охороняли найбільш отруйні в преріях гримучі змії. Українці обережно та хутко спускалися до захованого в скелях табору бандитів. На відстань пострілу револьвера, що була перевіреною відстанню всіх переговорів на Дикому Заході. Дванадцять стрілців, хто присів на коліно, хто виглядав з-поза каміння, хто з викликом у повний зріст, оточили напівколом бандитів. Вони застали бандитів в останню мить, коли ті вже поновили сили, були спаковані й готові до маршу. Помітивши оточення, бандити притиснулися до скель, одноокий командир вистрілив у повітря і вигукнув: – Хто ви? – Ти вже питав мене, хто ми, – відповідав Метро. – Я прийшов тобі

Лiтературний Чернiгiв

розказати, земляче. Я колишній підданий російського царя, так як і ви. Я теж воював. Я знаю вас, ви знаєте мене. Ви віддасте хлопця і підете. Я залишусь – ви ніколи не повернетесь. – У нас немає вашого хлопця. Ми його відпустили вчора. Він утік. Запанувала недовга тиша. У Вуйка був в голові і такий сценарій. Він не міг вірити бандитам ні на секунду. – Bad luck, солдатики. Тоді ми вас прикінчимо, – і знову коротка тиша. Здавалося, навіть пташки прислухалися. – Кажемо тобі серйозно, зємєля. Він утік, десь блукає в преріях. Ідіть шукайте, – відповів інший бандит молодшим голосом. – Був договір. Ми – бізнесмени. Ви сказали, що я отримаю живого хлопця. Хлопця немає... – Гроші? Ми маємо гроші – з легким знущанням запропонували з іншої сторони. Вони з першої секунди розуміли, що бій в ситуації, що склалася, невідворотній. Чи то безрозсудний бандитський кураж, чи то їм вже врешті набридла дика, важка краса цих жорстоких часів, їм також хотілося швидшої, якщо не переможної, то яскравої розв’язки. Вуйко Метро подивився на своїх хлопців, хлопці напружено дивилися на нього. Дмитро Коновал по життю залишався муштрованим солдатом більше ніж селянським сином. Він пам’ятав останній свій бій в армії імперії Романових, бій на рідному Поділлі, коли він був уперше поранений. Його відпустили додому на лікування. Тоді офіцери і прапорщики підняли солдат з окопів відразу всім фронтом, від Луцька до Тернополя. Так вигнали з окопів і погнали мільйонну австро-німецьку армію, маючи лише незначну перевагу в силі. Не дали ворогу можливості не просто відпочивати, а й гармати перезаряджати – пізніше імперія назвала це Брусилівський прорив. І хоч масштаб не можна було порівняти, тактика контрабандистів під командою Вуйка Метра – солдата двох імперський армій – була така сама: щільним вогнем зверху витіснити бандитів до річки. Про те, що це свята для індіанців земля і індіанці шаленітимуть, почувши стрілянину, він просто не знав. Про те, що на вигляд буремну річку можна перейти бродом, він також не здогадувався. Віллі дійсно втік. Росіяни його шукали, але не знайшли. Він перейшов і місцями переплив нешироку річку. Milk River – Молочна Річка вимазала його своєю білою глиною і зробила непомітним на тому березі, поки він не прокрався через гирло і не опинився в кущах прерій. На американському боці кордону він відразу потрапив до індіанців. Вислухавши його історію про заручника і табір бандитів на святій землі, індіанці вирішили перейти кордон.

Проза

**** Зчинивши стрілянину, дванадцять контрабандистів підняли в повітря кілограми білого вапнякового піску, з якого вирізані повітрям невисокі скелі на берегу річки. Притиснуті вогнем і дезорієнтовані в просторі бандити, зрозумівши свою приреченість перед такою навалою, бачили лише один можливий вихід – на відкритий простір ближче до річки. Пробиватися нагору, назад в канадські прерії не мало ніякого сенсу. Скочивши на коней, бандити швидко перетнули якихось 200 метрів від скель до річки і спрямували коней у буремну, білого кольору воду. Коні перелякано іржали. Здичавілі від кулевих ран і гострих шпор, коні щосили місили воду копитами, час від часу відштовхуючись від дна неглибокої річки, тягнучи на собі вбивчий вантаж: кремензних вершників, що хаотично відстрілювалися у сторону скель. Буйчуки тепер стояли в повний зріст і швидко, перезаряжаючи гвинтівки і пістолети, стріляли з тих скель. Кидатися за вершниками в воду не мало зараз ніякого сенсу. Вуйко командував: – Вони поранені, стріляйте прицільно! Стріляйте ще! Що за чорти! Розуміючи, що кожен вершник і кінь уже несе в собі з десяток куль, Вуйко злостився на те, що вершники ще не попадали в воду. Раптом Вуйко опустив свою рушницю. Ще хвилину тому він побачив на іншому березі з сотню вершників, що соколами летіли у напрямку річки з іншого берега. Тепер він розгледів. Це не поліція, не ковбої, це – індіанці. Вони стрімко наближалися до річки, Вуйко не хотів, щоб кулі його рушниць зачепили індіанців. Один з індіанців зупинився і почав махати руками. – Що він хоче?.. Він виглядає інакше... Це Віллі! – Стій! Не стріляти! Це Віллі!! Шалений тріск зброї враз припинився. Буйчуки дивилися на той берег і не могли повірити своїм очам. У порваній сорочці, з русявим волоссям серед збуджених смаглявих брюнетів індіанців стояв і махав руками білявий Віллі. На тому березі драма приходила до свого завершення. Бандити по одному виходили з буремної води і знекровлено, як просяклі водою і вимазані білою глиною стовбури дерев з обрубаними гілками падали просто перед індіанцями. Вже те, що всі троє, стікаючи кров’ю, перетнули річку, було неймовірно. Дивовижної сили варвари! Буйчуки бачили, що Віллі про щось говорить з одним з індіанців, як Віллі маше рукою на захід, в сторону містечка, де є міст. Вуйко підтвердив, що зрозумів, замахавши руками в тому ж напрямку і залишивши

Лiтературний Чернiгiв

інших далі спостерігати, на одному з авто навпрошки через поле поїхав у напрямку мосту. За пів години він зустрів і обійняв Віллі на мосту, посадив його в авто і, з’єднавшись з рештою контрабандистів, всі мерщій рушили подалі від буремної річки з її магічними скелястими берегами, додому на північ. Під мостом, у білій, особливо каламутній того дня воді пропливав чорний плащ і рештки награбованого біля озера Воронячого Гнізда. Про історію з заручником ніколи не написали газети. Крім буйчуків, консілора Оренчака і індіанців племені Blackfoot, ніхто і ніколи не дізнався про продовження драми на березі Milk River восени 1920-го року. Чи правдою були плітки, що бандити шукали в поїзді лише одного чоловіка: Імператора Піка? Пік, начебто, в тому поїзді перевозив 10 000 доларів готівки – ніхто достаменно не знає. Чи не цим пояснювалося те, що бандити не обшукували жінок і дітей та імпульсивне вбивство багатія з грошима? Так це чи ні, ми вже ніколи не дізнаємося. Fiction історія, яка базується на реальних подіях 1920 року, відбувається на реальному культурному, історичному і геологічному ландшафті Південної Альберти. *Лікер – liquor (англ), міцний алкоголь, як віскі, горілка. *Foothills – підніжжя гір, якщо дослівно, частина західної Альберти, де прерії зустрічаються з Скелястими горами. *Еміліо Пікарелло – реальне ім’я ватажка контрабандистів. Останній злочинець в Альберті, якому була присуджена смертна кара (1922 рік) за зухвале вбивство поліцейського. * Говори англійською – в ті часи говорили часом більш грубо – «speak white», тобто «говори як біла людина». До 1950-х культурна різнобарвність не заохочувалася ні урядом, ні місцевою владою. Пізніше, в Альберті, як і в усій Канаді, цей підхід було радикально змінено, на дотримання мультикультурності і політкоректності. *Hey, look, we've got our booze! – Глянь, це наша випивка! (англ.) *Talk to me! – Відповідай мені! (англ.). * Banditos – іспаномовне слово, яким часом називали грабіжників у Канаді і Америці. * Консілор – виборна посада в містечках і селах Альберти. Залежно від розміру містом керують 2-7 громадян обраних до City Council. Канада

Поезія

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃIÂ nльг= qlnk|mh0|j`

Ольга Смольницька – письменниця, перекладачка, науковиця, літературна критикиня, журналістка. Народилася 1987 р. у Симферополі. Кандидатка філософських наук. Провідна наукова співробітниця Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського. Працює у Києві, мешкає у Бучі (Київська обл.). Членкиня Національної спілки письменників України з 2012 р. Членкиня Українського Кіплінґівського Товариства з 2017 р. Авторка понад 200 наукових публікацій в Україні, Польщі, Чехії, Канаді, Австрії, Німеччині, США, Грузії. Авторка художніх збірок: «Ангел ночі», «Відшукаю мінливу комету» (обидві 2009), «Чорний метелик» (2010), «Мандрівник» (2011); книги телесценаріїв, есеїв, статей «У пошуках коріння» (2010), «Лілеї для Ніли» (2012, пам’яті Ніли Боровської). Лауреатка міжнародної україно-німецької премії ім. Олеся Гончара в номінації «Поезія» (2010) – за збірку «Остання жриця»; лауреатка літературної премії ім. Богдана-Ігоря Антонича за 2008 р. (львівське видавництво «Каменяр») та багатьох інших.

ПОЕТУ: БІЛИЙ ГІАЦИНТ – ЧОРНИЙ ГІАЦИНТ Є білий і є чорний гіацинт – Є різні барви, Захід – і є Схід. І легко почорніє гіацинт, Якщо не берегтимеш вірша цвіт. Ні, це не фіолетові квітки, А шерхлі з ненадійної руки.

Лiтературний Чернiгiв

38 Ти ждеш: зіллються пахощі олив, Ти ждеш: вершина явиться Хорив, У жарі благодатному гори Прийматимеш поезії дари, І в полум’ї, що – слову відповіт, – Не шерхнутиме віршів гіацинт. Але спочатку істину збагни, Щоб не горіти в явленім огні: Що творення – це завжди ешафот, Для тебе наготований жарот, Розп’яття незримого – це тягар, Це голос, як і полум’я із хмар, Поета плоть, розпиляна стократ, Розпечена невидимістю ґрат, І кожна крапля крові – це рядки. І вловлюй краплі – темні, палахкі. А власну як примушуючи плоть, Із себе ти зриваєш обороть, Вдаєшся ти до вимучених слів, Для себе ще жадаючи дарів, – То Пальмова неділя є, але: Люд пахощі на тебе не зіллє, Бо втратив ти покликання співця – Здирали шкіру навіть із жерця. Як плоті не пропалює тюльпан – Не майстер ти, не віщий, не шаман. Бувають гіацинти в білизні, Але свідомо цвіту не чорни. 21.04.2019, Вербна неділя. Буча

Поезія

39 СОН ПРО ВІРШ, НАПИСАНИЙ КРОВ’Ю Так, снилося, що пишеться – стріла. Надрізи-вірші – пишеться все кров’ю. Що ж, це банально, як і дзеркала, Як вірш, мені накреслений війною. Рука – надріз – і стріли замість пер. Я власних бачу недругів – недуги. Вві сні все просто – образи химер, І дух не терпить сірості й наруги. Є перемога. Це твій маєстат. Від нападу рятуєшся стрілою. Я вбила мору – як і маренят. І всі хвороби звіяні марою. 506, Віддання Паски – 10.06.2019, Буча

АВТОРСЬКА ПРИМІТКА: Маренята: за германо-скандинавською міфологією, у жіночого втілення нічних жахіть, мари, було дев’ятеро дочок. Так само – у слов’янської богині Мари (Мори).

ПОВЕРНУВШИСЬ З УМАНІ (генетична пам'ять) …Коли навколо Коліївщина, То мандалу окресли ти – Чи намагайся. Ця мисливщина – І плоть, і кров, і всі пости. Кому – бичі зі скорпіонами, Обернених пломіння крил. Ти медитуєш. Із іконами. І ось безсонний Уриїл. Обернене скорботне полум’я, А інший простягає ніж… І наче йду додому я, Та дух – поміж світами – між. 10.08 – 20.08.2018, Буча

Лiтературний Чернiгiв

АВТОРСЬКІ ПРИМІТКИ: Бичі та скорпіони – старозавітний образ (скорпіони у даному разі – нагаї з гачками, тобто покара, ще страшніша, ніж бичі). З бичами зображають карального архангела Єгудиїла. З іншого боку, цей архангел – патрон роботи, сприяє ченцям і взагалі духовним. Уриїл – скорботний архангел смерті зі свічкою, оберненою полум’ям униз.

СТАРОЗАВІТНІ ПАРАЛЕЛІ, АБО ФАРИСЕЯМ, ЛИЦЕМІРАМ ТА ІНШИМ КРИВДНИКАМ Обманець не сяде в середині дому мого, і міцно не стане навпроти очей моїх неправдомовець! Всіх безбожних землі буду нищити кожного ранку, щоб з міста Господнього вигубити всіх злочинців! Псалом 100(101): 7–8 (пер. І. Огієнка)1 Ти золото священної судини Бенкетними вустами осквернив. Прощається невідання людині – Ти, відаючи, діяв – щó мій гнів? Паплюження ти лиховійний вітер, Що в пýстині займається вогнем. Для мене ти поганин? а чи митар? Приховую я наспівами щем. Та янголів не знищили в Содомі, І не збезчестиш ясного в хулі. У мóїм не оселишся ти домі, Не станеш міцно в мене на землі. Бо знищую неправедних, жорстоких – Щоранку-бо призначено мені: Цвіт боронити лілій синьооких, Що легко вигубляти у вогні: Він – повіви духовної прокази. Це совісті леправої обман. Амірані – герой грузинського епосу, долею і карою схожий на Прометея. Але, на противагу античному герою, іще не звільнений. 1

Поезія

41 Очищення не станеться одразу, Як в Біблії зцілився Неєман. На тебе зяє пошесті геєна, І хто кого поглине у злобі? Для тебе я – духовно прокажена, Хоч досі плям не бачиш у собі. У лихослів’ї ворога аж чорно, Обличчя в мене згніване бліде. Але чигає – скочується жорно, Яке на тебе з башти упаде. І ось – для мене в славі багряниця, Що від царя отримав Даниїл. Та важить і не пурпуру скарбниця, А що у мене рум’яніють лиця – І більше я не видиво з могил. 21.06 – 22.06.2019, Буча

АВТОРСЬКІ ПРИМІТКИ: 1. У Книзі пророка Даниїла розповідається про вавилонського царя Валтасара: «Коли вино опанувало розум, Валтасар наказав принести золотий та срібний посуд, який виніс був його батько Навуходоносор із храму, що в Єрусалимі, щоб із нього пили цар та вельможі його, його жінки та його наложниці. Тоді принесли золотий посуд, що винесли з храму Божого дому, що в Єрусалимі, і пили з них цар та вельможі його, жінки його та його наложниці. Пили вони вино й славили богів золотих та срібних, мідяних, залізних, дерев'яних та камінних» (Даниїл, 5 : 1–4) (пер. І. Огієнка). 2. «Для мене ти поганин? а чи митар?» – Євангеліє від Матвія (Матея), розділ про гріх брата. У перекладі І. Огієнка: «…коли ж не послухає й Церкви, – хай буде тобі, як поганин і митник» (Мт., 18 : 17). У перекладі І. Хоменка – «як поганин і митар». Митар не мав права навіть зайти у храм, уважався нечестивим (притча про фарисея і митаря). 3. Коли двоє янголів відвідали Лота у Содомі, нечестиві содомляни вимагали, щоб господар віддав їм для плотського пізнання цих прибульців (Буття, 19 : 5), чого той, звісно, не дозволив. Коли грішники вдерлися до Лотової оселі, янголи покарали нечестивців на сліпоту (Буття, 19 : 11). 4. Неєман (Нааман) – сирійський воєначальник, хворий на проказу. Цю недугу доводилося приховувати (інакше прокаженого б вислали, ізолювавши від усіх). Дівчинка-невільниця (ізраїльтянка) порадила Неємановій дружині звернутися до пророка Єлисея, відомого чудами. Той зцілив сиріянина, сказавши сім разів омитися в Йордані, і Неєман очистився (2 Цар., 5 : 1–14). Єлисей не прийняв жодних дарів од

Лiтературний Чернiгiв

зціленого, а коли нечесний слуга пророка, Ґехазі (Гехазі), повернувся і став їх вимагати від Неємана (начебто від імені Єлисея), пророк наказав проказі воєначальника перейти на слугу і нащадків того – і ошуканець одразу захворів. 5. Жорно: ізраїльський цар Авімелех вів війну і захопив місто Тевец. Мешканці сховались у башті. Коли завойовник наблизився, щоб спалити вежу, одна жінка скинула йому на голову уламок жорна, розтрощивши Авімелеху череп (Суд., 9 : 53). 6. Коли пророк Даниїл розтлумачив Валтасару значення вогненних письмен, накреслених на стіні, цар убрав пророка у пурпур, дав золотий ланцюг на шию і зробив тлумача третім після себе (Даниїл, 5 : 29). Тої ж ночі Валтасара вбили (Даниїл, 5 : 30).

ПОЕЗІЯ: ЛЕГЕНДА І ЖИТТЯ (кавказький колорит) Аварській поетесі Анхіл Марін з Ругуджа (1840 чи 1847–1905) за критичні пісні, які не сподобалися старшині громади, зашили рота, але жінка розірвала шви і далі співала, акомпануючи собі на бубні. Проте вся ця оповідь – лише легенда. Як кажуть, є просто аварська ідіома «зашити рота» (тобто заткнути). Хоча у тому селі досі показують могильну плиту (до якої буцімто прив’язали поетесу), як і прірву, куди нібито скинули Анхіл Марін, але насправді поетесу ніхто ні нівечив, ні вбивав, – вона довго прожила. Її нащадки спростовують легенду. Проте вигадка надихнула не одного митця. Іще одне несправджене убивство – Якого так мені бажаєш ти. О, надто доброзичливе безчинство – Припнути до могильної плити. Іще одна несправджена розплата: Не так в легенді страшно, як в житті. Вуста зашити – я, вже винувата, Могильній довіряюся плиті. Але нехай – щоб ви були готові, У цьому світі хаосу й безумств, Бодай одну всотати краплю крові, Що в мене рветься бризкою із уст.

Поезія

43 Перéйде кров у зірвані гранати, Пролитою розділиться на двох. Ось епос, що мені складали нарти2, І ось підземний, дуже гідний бог. Хай лáнцями прикутий Амірані3 (Я бачу обрис в’язня на стіні), Та чорний кінь, божественний Мерані4, Являтиметься творчістю мені. Нового боїтеся сплеску крові, Вбачаєте у віршах тіні зла, Загоювати рану не готові, Бо хворості зцілятиме – стріла. А нині – тонше: заздрі гнилозубі Не чинять надто грубо, – зрозумій. Натомість, наче пошестю, у згубі Отрутою прищеплюють застій. Не відаю, чиї звичáї гірші, Позбулися-бо мудрі простоти, – Щомиті-бо приковуєте вірші Незримо до могильної плити. І ці незримі – не міфічні пута. Я втомлена від хаосу й безумств… Ні, не було Анхіл Марін прикуто, І їй повік не зашивали вуст, – Та нині всі, народжені зі мною, Німіють од незримої змії, Запущеної заздрістю в напою… Але зашито губи не мої.

Мерані – у грузинських романтиків аналог Пегаса. За народним православ’ям, на Духів день (наступний день після Трійці, завжди понеділок) земля – іменинниця, тоді її гріх кривдити, працювати на ній. 4 Мерані – у грузинських романтиків аналог Пегаса. 2 3

Лiтературний Чернiгiв

44 Хтось інший – доброзичливо зашиє, Не відаючи, трутки піділлє… Найгірше – доброзичливості змії, Незримі цвяхи – начебто мале… Збагніть: є над могилами і чисте, – Вас наново навчаю вірша я… Повідай, не задушений мій хисте, Що зараз іменинниця – земля5, Що зараз, може, будемо готові Мерців оддати – мертвим, на гробки. Ось бризка вам невидимої крові, Що вплетена в народжені рядки. 17.06.2019, Духів день. Буча

За народним православ’ям, на Духів день (наступний день після Трійці, завжди понеділок) земля – іменинниця, тоді її гріх кривдити, працювати на ній.

Проза

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃIÂ bл=д,“л=" q`bemnj

Владислав Савенок народився 5 грудня 1959 року у селі Ліски на Чернігівщині. Навчався у школі № 13 Чернігова, де і почав писати вірші. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Шевченка. Працював у газетах, на телебаченні, радіо, у зарубіжних ЗМІ. Друкував художні твори в Україні та за кордоном. Лауреат премії ім. Леоніда Глібова (2013). Автор книг оповідань «Божевільні файли» (2006) та віршів – «Заповіді любові» (2009). Член Національної спілки журналістів України (1990 р.), літературної спілки «Чернігів» (1992 р.)

КНИГИ ЧИ ГРОШІ? (Уривок із автобіографічної повісті «Листи до онука»)

Посвята у художники Скоро ти сам навчишся читати, і ця книга стане улюбленою. Дізнаєшся, як ти жив маленьким і чого не пам’ятав. Шкодую, що моя мама колись давно-давно не записувала про мої перші кроки і крики. Та й сам не переніс на папір її розповіді та спогади моєї бабусі та тітки. Єдина можливість подорожувати в часі – це записувати, те, що було, і уявляти, як це було колись і може статися у майбутньому.

Лiтературний Чернiгiв

…Іще до твого дня народження я знав, що ти будеш розумним, творчим хлопчиком з характером. А після того, як тебе назвали на честь діда, уже й не сумнівався. До того ж, ти народився під знаком Лева, царя звірів! Уже на хрещенні ти, Молодший, був майже справжнім мужчиною. І це, незважаючи на те, що тобі виповнилося лише 2 місяці і 3 дні. Як часто зі мною буває, я мало не запізнився на урочисту подію. Бо зазвичай пропускаю повз вуха майже усі ті настанови, якими напучує твоя бабуся, а моя дружина. Це у нас, українців, у крові – слухати дружин, кивати головою і виловлювати з усієї балаканини тільки малесеньке зерно істини. До речі, Молодший, це в нашому народі є одним із секретів щасливого сімейного життя. Про інші – ще розповім. Так ось, я вскочив у кімнату, де тебе мали хрестити. Батюшки не було. Слухай, ти солідно виглядав! Респект і уважуха мамі й татку! На тобі був білий жилет з метеликом – ознака творчої людини. А на голові – берет, як у справжнього художника! Він мало не налазив на очі. Подібний берет інколи вдягав славетний Рубенс. Бачив такий і в художника Поля Гогена у фільмі «Жага життя» за романом Ірвіна Стоуна. До речі, Молодший, художники зазвичай люблять жінок. Отой Рубенс любив малювати таких, як твоя бабуся, а Гоген малював красунь з острова Таїті. Я ще докладно про це розповім. Але, думаю, ти уже зрозумів навіть у свої 2 місяці і 3 дні, що краще, спокійніше, тепліше та рідніше маминих грудей – нема нічого у світі. Бо це рідні груди. Ти спав перед хрещенням у татка на руках. Так трапляється, що татко також буває мамою. Це від любові. А любов – це така штука, коли гарний настрій, спокій і радість іншої, найдорожчої істоти, ти ставиш вище за власні. Любов татка можна помітити в тому, що він може краще і вправніше за маму перевдягати тебе, купати, гріти на своїх грудях і животі, коли ти дрімаєш чи спиш після обіду. Я ще розкажу про деякі секрети татусів, у чому вони можуть переганяти мам. Поки ти спав перед хрещенням, ми з твоїм татком вирішили – непогано, аби ти став художником, коли у тебе є вже берет. Сказав, що віддам тобі свої щіточки – вони стоять у мене рік без діла, а татко хай купить мольберт. Залишиться дріб’язок: полотна, папір для ескізів, фарби і все інше… Ми подумали, що талант уже у тебе є. Бо ті люди, які люблять, можуть нафантазувати про найдорожчу людину стільки чеснот, що вистачить на цілий десяток геніїв…

Проза

Крадії часу Твоя мама збиралася записувати усе про тебе до щоденника. Щоденник – це така штука, в якій жінки літерами розповідають, як погано спалося вночі чи як не хочеться вставати та йти на роботу. Мами ще записують, як їхня малеча уперше посміхнулася. Правда, пишуть лише ті, хто не залазить з головою у смартфон. Тоді головадумалка не працює, і люди провалюються в часі. Ми ще з тобою удвох колись напишемо роман «Крадії часу». Правда? Ми ж пообіцяли одне одному жити до 100 років, коли йшли з квітами до пам’ятника Тарасу Шевченку. Пригадуєш? Так ось, на кілька рядків у щоденнику мамам, найчастіше, не вистачає украденого смарфоном часу. Бо колупатися в Інтернеті можна безкінечно. Він схожий на провалля, в якому немає дна. Але найбільше людям не вистачає терпіння і посидючості, щоб писати щоденники. Як і тобі, до речі, коли запрошую почитати. Ти водиш пальчиком по кількох словах. А потім піднімаєш на дідуся великі невинні очі і кажеш лише українською, щоб обеззброїти мене і підкорити: – Дідусю, а давай пограємо в шахи? Так проникливо зазираєш в очі, так благально кладеш маленьку руку на мою, що відмовити – це понад мої сили. Проте через 10 хвилин гри ти уже нетерпляче подаєш руку на мирову: – Нічия? – Приймаю, – кажу я, хоча у мене й виграшна позиція. Але я знаю, що буде далі. Уже через хвилину ми будемо кидати кубики в улюбленій грі і пересуватимемо фішки у книжці «Розумні казки». Там, на внутрішній палітурці, надруковані ігри «Пройди гру разом з героями казки Пан Коцький» та «Три ведмеді»… …Ой, дідусю також не вистачає посидючості розповісти, не відволікаючись.

Зазирання у майбутнє Отож коли тобі виповнився рівно один рік, вирішувалось, що ти більше любитимеш у житті: книги чи гроші? На тобі випробували бездоганний науковий метод – визначити напрямок майбутніх помислів, пристрастей і любові. Це дослідження точніше, ніж кілограмова еталонна гиря Лє Гранд Ка, яку зберігають у сейфі на околиці Парижа. Про це місто, над яким пролітала твоя мама, я ще розповім.

Лiтературний Чернiгiв

А про кілограм, якщо пригадуєш, Молодший, я уже здивовано кричав. Тоді, коли ти ставав у чотири роки на ваги у нашій кімнаті. Вони трошки сумнівалися і показували аж 18 кілограмів. І я горланив: «О-го-го, який ти великий уже!» Усе-все, більше не буду відволікатися від головного! Твоя мама сумлінно колись, аж п’ять років, ходила в університет. Тому відповідально підійшла до наукового зазирання у майбутнє. Вона посадила тебе, однорічного шкета, на покривало, розстелене на килимі, посеред кімнати. З одного боку, поклала книжку, а з іншого боку – гаманець. Що перше ти візьмеш – те і визначить твою майбутню долю! Як, виявляється, геніально просто! Не знаю, в якому науковому виданні мама вичитала цей філососькоматематично-антропологічний експеримент?! Ну, точно не в «КиєвоМогилянському гуманітарному журналі». Мабуть, у авторитетному виданні «Nature», що видається у Лондоні скоро вже 200 років! Скажу наперед, як онук і моя надія, ти зробив правильний вибір! Спочатку з підлоги уважно глянув на маму, яка повторювала тобі: – Хлопчику мій, візьми те, що тобі подобається! Ну, давай, візьми! Потім перевів погляд і зупинив на мені! Як я тебе розумів! Ти немов запитував: –Дідусю, чого вони всі від мене хочуть? Ти був точнісінько, як я після інсульту: все бачив, усе розумів, але нічого не міг сказати. Тобі було складно. Голова хиталася від утоми, бо навчився тримати її лише кілька місяців тому. Але розумів високу місію вибору, яку на тебе безжально поклала мама. Усі чекали моменту істини. Істина – це така штука, яку шукають усе життя і… не знаходять. Твій дідусь теж нишпорить скрізь і… ніяк не надибає. Але він має секрет, який відкриє пізніше. Звичайно, якщо не скажеш бабусі.

Книги чи гроші? Семеро глядачів, наче зачаровані, очікували фінальної розв’язки. Вони уболівали, як багатотисячний стадіон. Одні за гроші, а інші… Будьмо відвертими, я фанатично мріяв, що першою ти візьмеш книгу! Адже вона виховує нас розумними і добрими. Книжки пишуть гуманісти. Це розумники, які люблять усе живе на світі та стають сильними завдяки знанням. Моя кровинка! Ти розвернувся до книги, глянув на неї! Я знав, що моє виховання з пелюшок допоможе зробити вірний вибір.

Проза

Тобі ще не виповнилося й пів року, як на моєму дні народження ти уже гортав книгу. І вона стала згодом однією з улюблених – «Розумні казки». А коли виповнилося 9 місяців, уже сидів на дивані, обкладений подушками, і, тримаючи «Козу дерезу», перевіряв її на зуб. Значить – гризтимеш науку. Ти ж не просто дивився на картинки тварин і звірів, а вже тоді почав вивчати основи ведення сільського господарства. Усе в житті пригодиться! Отже, ти потягнувся до книги, але зупинився і, як вправний психолог, подивився на оточуючих, намагаючись по очах прочитати, чи правильний вибір?

Сам собі психолог До речі, про психологів. Коли тобі виповнилося уже п’ять з половиною, мама повела тебе до такого лікаря, щоб з’яcувати, яких монстриків ти лякаєшся уві сні і плачеш? Дядя-психолог завів у кімнату з музикою і запропонував поскладати кубики та кольорові візерунки. Ти здивовано поглянув на нього, на маму. Врешті-решт поклав кілька кубиків. Потім тихо сказав мамі, щоб не чув лікар: – Мамо, мені нудно. Розумний дядя ж не знав, що ти уже давно граєш із дідусем і татком у шахи та доміно, а з бабусею у шашки. Довелося мамі самій складати кубики. А ти прошепотів на вухо: – Мамусю, тут дуже нудно. Підемо звідси. І ви залишили дядю лікаря самого в кімнаті з музикою. Він навздогін порадив думати про сонце і море. Психолог не знав, що уже збираєшся туди. Молодший уміє берегти таємниці. … Так ось, ти, однорічний, сидиш на підлозі і торкаєшся книги. Не буду розповідати, як здивувалися родичі, щоб не образити їх. Мені ж іще до 100 років жити, як я тобі обіцяв. Скажу одне, що твоя матуся зраділа. Вона знала, що її татко, тобто твій дідусь, розумний. І всього в житті досягнув завдяки книгам, які любив. Будеш багато читати – зумієш заробити й гроші. Молодший, коли ти торкнувся книги, то показав усім, що книга завжди буде головною у житті! Знай наших! м. Чернігів

Лiтературний Чернiгiв

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃIÂ l,*%л= pnl`m~j

Микола Романюк народився в смт Молодіжне Кіровоградської обл. Проживає в м. Долинська. Поезією захопився в студентські роки. Має збірку віршів «Відверта поезія. Сходження». Друкувався в «Антології майданівської поезії», журналах «Дзвін», «Всесвіт», «Дніпро», «Мистецькі грані», «Золота пектораль», «Саксагань» та інших, в газетах – «ЛУ», «УЛГ». Учасник аматорського творчого колективу «Сузір’я Долинщини». Учасник СТМу (семінару творчої молоді в Ірпені) в 2017 р. та КУСТа (арт-семінару в Рівному) в 2019 р. З 2008 по 2017 працював учителем історії та географії в Іванівській школі (Долинський район). З 2017 по 2020 перебував у Польщі.

«СВІТ ЗМІЛІВ, СВІТ ЗМАЛІВ, ВІН ВІДЦВІВ, НАЧЕ ВИШНЯ...» *** Сань, немає питань, сонце сходить зі сходу, Навіть у дощову погоду... Навіть, коли йому не сила зійти, Як шкребуться коти або ж роз’єднались дроти... Темінь нічна й покотилося все шкереберть, Сонце зійде, перебивши твій день на дерть, Перетерши невдачі, перетерпівши всіх богів, Щоби когось зігріти, щоби хтось його теж зігрів...

Поезія

51 Сань, грійся в промінні, світло дає життя, Цю істину нам залишили у книзі Буття, Ті, що пройшли пустелі, ті, що побачили світ, Сонце сходить зі сходу... Сань, дивись на схід... *** Сань, люди століттями намагаються втілити мрії, Навіть в часи епідемії малярії... Світлі і добрі, і такі, щоб на все життя, Смиренно погоджуючись навіть на забуття... Навіть на сором, хоч Бог того не велів, Не жалкуючи сил, не шкодуючи слів, Ні себе, ані інших, вичавлюючи, мов прес, Любов зі своїх тілес... До речі, а в тебе є мрія, Сань? Не бійся мрії, не бійся своїх зізнань, Хай навіть які у твоїй глибині не шкреблися б коти, Сань, вона живе, поки у неї є ти... *** Сань, люди завжди торгувались з дощем, Оминаючи краплі, долаючи внутрішній щем, Домовляючись з ворожбитами поколінь, В епоху людської ліні й людських сумлінь... А бувало і так, що віками не йшли дощі, Сань, уявляєш, що у них було на душі? Коли пустелі з’їдали усе живе, І останньою була сплата за межове... І останньою тінню на світі була твоя, Бо інші тіні загинули у пекельних боях, Пам’ятаю, як ти сиділа під військовим плащем, Сань, люди завжди торгувались з дощем... *** Сань, це каміння, ти можеш прикласти собі до ран, Все, що ти знала про нього раніше, самообман, Людям ставало легше, коли вони викидали його з душі, Підходячи до межі...

Лiтературний Чернiгiв От і ти його викинь, досить тримати в собі, Небо ж яке голубе, очі твої голубі, Соняхи голови повертають до сонця завжди, Сань, зажди... Світло породжує світло, а тьма лише тьму, Кому потрібне твоє каміння, скажи, кому? Кому потрібні твої несказані молитви? Сань, живи...

*** Саня, світ цей складний, мов японське судоку, Докери, як і сотні років тому, розвантажують доки, Садівники викорчовують ветхі сади, Злодії замітають свої сліди... Діти рабів стали рабами смартфонів, Смітники стережуть Бороди і Сіфони, Людство укотре дійшло до якоїсь межі, Бережи себе, Саня, чуєш мене, бережи... Берег мов оберіг, але ріки, на жаль, не вічні, Душі людські лише душі, обличчя лише обличчя, Бог вірує в тебе і в те, що в тобі... Не криви, Небо сьогодні синє, молитви лише молитви... Гілля сусідських дерев, перелітні птахи, Саня, світ цей складний, для нього вони порохи, Людство укотре дійшло до якоїсь межі, Бережи себе, Саня, чуєш мене, бережи...

*** Саня, Бог сотворив нас за своєю подобою, Дав тобі робу, значить, живи із робою, А всі оці узбережжя, Лас-Вегаси і круп’є, Не твоє оце, Саня, ой, не твоє... Криптовалюти, клуби, «кубіки» і калаші, Всі оці мужики, всі оці алкаші, Все те, що насправді зветься всесвітнім злом, Буде, Саня, буде, є і завжди було... А роба, вона, як то кажуть, до тіла близька, Казали, що в робі ходив сам апостол Лука,

Поезія

53 Будуючи віру в Ісуса Христа, Відбудовуючи міста... Саня, йому ж там краще видно з гори, Не даремно ж він все-таки нас сотворив, За своєю сутністю і своєю подобою, Дав тобі робу, значить живи, із робою...

*** Саня, досить мовчати, мовчання – шлях в забуття, Людям бувало на нього не вистачало й життя, Ти сама розумієш, що тиша середніх віків, Давно відлетіла на крилах чорних круків... Таємницями ситих дворів і масонських лож, Слідами предків, слідами сільських калош, Чуєш, чийсь голос доноситься із гори, Саня, досить мовчати! Сань, говори... І, може, тоді світ нарешті почує тебе, Хоч насправді твоє мовчання ніяк його не гребе, Як і дорога твоя і твоє, мать його, забуття, Сань, але що ти скажеш нащадкам після життя?

*** Сань, що тебе може тримати, окрім коріння? Лінія долі, як бач на твоїй руці, Вказує, що усі твої праотці Відвойовували хліби, аби ти... народилася, Сань. А скільки ж було змагань, кишок і крові, Сань, це коріння живе, воно у тобі, Потойбіччя завжди прокидається від вогню, І прийдешньому дню ти повинна вклонитись доземно, Бачиш зерна зійшли на весняних полях, Сань, якщо в тебе був страх, відкинь його... відклади, Революції завжди лишають сліди, Достеменно відомо, що ти – слід свого роду, Така юна, чиста і горда... Як коріння квітучих садів...

Лiтературний Чернiгiв

*** Сань, ти знаєш, що люди бувають безсилі, Заблукавши між листям, заплутавшись в гіллі, В корінні своєму... Он бач, короїд, Лишивши на дереві нашому слід, Щоб рухатись далі гризе і гризе, Шукаючи Бога і внутрішній дзен, Чекаючи з неба краплину води, Безсилий повзе.., та лишає сліди... Вгрузає у стовбур, у темряву днів, Він з птаством голодним в запеклій борні, Він знає, напевне, що миру не буде, Що навіть оті обезсилені люди Замажуть вапном чи поллють препаратом. І в мить, як прийдеться йому помирати, Він встане на лапки і, сповнений сил, Відійде за небосхил... *** Сань, що тепер маєм робити? Запаси питної води на межі, Муляжі столітніх дерев і такої ж трави Не виходять мені з голови... Сумніви щодо спроможності роду, У таку от бездощову погоду, хоч щось зберегти. Сань, віриш коти мене зашкребли, Сань, коли... ми дійдемо до дна? Ти одна не врятуєш мізерного світу, Може, літо якесь дощове Нас зачепить за ледве живе, І коріння прадавнє цієї землі, Мов колодязні журавлі, доторкнеться намулу... *** Сань, пора загортатися в тишу, Досить віршів і досить невтомних розмов, Кров ... твоя підступила мені до горла, І тепер твоя кров моя кров...

Поезія

55 Світ змілів, світ змалів, він відцвів, наче вишня, І Всевишній не в силах спинити час, Згас... останній листок австралійських лісів, Сів за обрієм день, помарнівши від нас, Він втомився від зла, від брехні і словес, Від небес, які ми підпирали плечима, Сань, лише тиша спасіння... Тиша – незрима. Усе інше – ВОАНЕРГЕС...

*** Сань, перетнувши кордони, лишаємось напризволяще, Черства паща Європи кістками моїми хрустить, Не болить... Тільки щемно в глибинах душі, Ми чужі... моїй бабі той дід рідний Федя, Спересердя... кидаю на плечі вузли, Сань, перелітні бусли, розгубили свої колеса, Мертвим плесом пузом спливли карасі, Ми усі, потонувши у тиші і чварах, До Тартару упали з важким тягарем, Україна – гарем, уторгована словом чинуші, Але ж все-таки перетнувши... Ми дійдем до якоїсь межі.

*** Сань, от і настав час збирати каміння, Вміння предків колись перейшло в посівну, На одну... тепер сходинку вниз, Як колись наші баби й діди, Комунізм від біди не могли розпізнати... Йдуть солдати в халатах на нову війну, Не одну... на червонім хресті розіпнувши душу, Я ж не мушу... я тільки сівач, Сань, пробач... я не в силах цей світ врятувати, Йдуть солдати... Ідуть жнива...

Лiтературний Чернiгiв

56 *** Сань, вона підіймається як вода, Вічно жива і завжди молода, Втомлена ворохом потрясінь, Всміхнена і бліда як тінь, Та, що не відає звідки йде, Що з нею сталось і що її жде, Зіткана з подиву і віршів, З древності індоарійських шив, Сивого степу литих могил, Дай Боже мудрості, дай сил... Тій, що постала на сьомий день, З зерен господніх, всесильних жмень, З чистого наміру і бажань, Вона підіймається, Сань... З люльок козацьких, чернечих вус, З правди гіркої, що ввірував Стус, З давнього Києва і Дніпра, Вона підіймається, їй пора... З вічності в вічність, по колу кіл, Дай, Боже, мудрості, дай сил.

*** Сань, вчора вони до нього прийшли удвох, Старшого звали, мов річку південну – Бог, Меншому, що всміхався ледве з-під вус, Ймення було – Ісус. Вони втомлено сіли за довгий стіл, На обличчях виднівся дорожній пил, Але очі їх сяяли наче зірки, Серед чорного неба, в темні віки, Вони довго сиділи, дивились вглиб, Надивившись дістали вино і хліб, Розділили по совісті все на трьох, Року якогось, в якусь з епох, В місті гріховному – Баб Ілу, Вірячи в правду, противлячись злу, Прислухаючись до сусідських вух, Першим з-за столу піднявся Дух, Позираючи у вікно на іуд, Він піднявся, Сань, і пішов у люд...

Поезія

57 *** Сань, рибина завжди пірнає вглиб, Наче втопленик в розкіш стамбульських садиб, Їй хтось втюхав, що то лікувальний намул, Що спасінням їй стане Стамбул... Що на дні все спокійно, що час залягти, Що на березі кляті рибалки й коти, А над плесом птахи у зеніті змагань, Їй хтось втюхав страхи оті, Сань... І лежить та рибина і сопе, і мовчить, Але річка тече, а вода все біжить, Зморшки тихо гризуть молоді плавники, Там, де папороть, Сань, і купальські вінки, Очерети і ряст, і надводні круги, І нікого нема навкруги... Сань, рибина завжди пірнає вглиб І боїться себе, і камінних глиб (Так буває не тільки в риб)... *** Сань, в закамарках старих кам’яниць, Там, де пам’ять лежить горілиць, Де попріле сміття береже таємниці розмов, Там палала наша з тобою любов... Там, де рештки людського тепла, аби де, І дорога в нікуди веде в ніде, Згодом з’являться наче в невиспану ніч Сотні наших з тобою облич... Тихі ранки осінні, утома й біль, Знаєш, важко насправді вивести цвіль, Там, де смородом тисячі ніг, Вкрилось те, що тобі беріг... Кажуть, треба до смерті тепер нести Ці, облуплені часом, старі хрести, Але ж, Сань, ми не винні нікому, лише собі, Сподіваючись на to be... м. Долинська Кіровоградської області

Лiтературний Чернiгiв

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃIÂ Šе2 …= qŠe0emjn

Тетяна Стеценко народилася 06.09.1954 року і живе на Чернігівщині. Після закінчення Яблунівської СШ працювала старшою вожатою у восьмирічці, далі був філфак Полтавського державного педагогічного інституту ім. В. Г. Короленка. По його завершенні (1976 р.) «засівала педагогічну ниву», обіймаючи посади вчительки, заступниці директора з навчально-виховної роботи та власне директорки Антонівської ЗОШ І-ІІІ ст. на Варвинщині. Членкиня районного поетичного клубу «Первоцвіт». Друкувала свої твори в періодиці смт Варва, м. Чернігова, Кіровограда, Хмельницького, Львова. Світ побачили її збірки «Сподівання дива» (2011), «Коли щаслива жінка» (2015), «Дочекайся мене» (2019), презентація яких відбулася в районній та обласній бібліотеках. Авторка брала участь у літературному конкурсі ім. Л. Глібова. Вона лауреатка в номінації «Володар золотого пера» районного фестивалю «Гордість Варвинщини – 2019». У доробку нариси про земляків, поезії та проза про минуле й сьогодення, про все, що збудило чутливу душу і багату уяву самобутньої авторки, змусивши її взятися за перо.

РАНКОВИЙ ДОЩ Дощило від самого світанку. І вночі дощ зривався то на раптову зливу, то, виплакавши прісні сльози, зморено стихав. А на ранок тягучим молочним киселем туманище заполонив усі простори, вільні від хат і дерев, що не видно було сусідніх дворів. Розмиті обриси будівель скидалися на плавучі примари-айсберги в задимленому океані, що поєднався з білим небом. Близько восьмої вже вкотре дощ пускався сіяти через густе решето

Проза

колючими шпичаками, затим надумав посолити землю ще дрібніше, неначе хотів показати весь свій хист й задовольнити всі смаки: беріть, кому що до вподоби. Ну, такий уже він був мастак на витівки! Дощ не дощ, а Неля повезла своїх синочків велосипедом до «праці»: старшенького – до школи, а малого – в садок. Добре, що все знаходилося неподалік. Летіла ластівкою, кермуючи правицею, а ліва рука з розкритою парасолею накривала усіх трьох. Хоч би не впасти! Такий собі «велокорабель» благополучно дістався до місця призначення, а всіх зустрічних розвеселив, бо його «екіпаж» сміявся, долаючи калюжі на дорозі, – плавання було вдалим і радісним! Повернувшись додому, жінка нагріла кип’ятильником відро води та й заходилася прати вручну (машинки нема, а прати вона любила), бо що робитимеш під дощ. Колись матінка вчила, що як зранку дощ – пери. А поки зробиш оте діло, дивись, розгодиниться, то до вечора й збереш все сухе. Матусині настанови не раз їй допомагали… Перепрала теплою з милом дитячі речі, а полоскати холодною пішла надвір. Вже можна! Дощова вода натекла, а сьогодні потепліло. Дощ – таки стих. Буяв травень, і природа вбралася в буйну зелень, незважаючи на те, що майже до середини місяця було і холодно, і сиро. Вологи достатньо, а не завадило б тепла! Її двір потопає у весняних квітах. Тут колись жила вчителька (тепер її донька забрала до себе в місто) й лишила у спадок довгу алею малинових, золотавих і двоколірних – кремових з червоним полум’ям тюльпанів. Півників цілий ряд, що ось-ось розтулять сповиточки цвіту від білої до чорнильної барви. Розкішні цього травня й кущі півоній! Як розпустять свої терпко-запашні і бурякові, і рожеві, й вершкові кучері! Неля раз по раз огортала лагідним поглядом все те квіткове розмаїття, що скоро мало вибухнути чарівним духмяним дивом, якого вона з нетерпінням чекала. Вона змалечку любила квіти. Ця любов передалася їй від мами. «Квіти душу лікують», – казала не раз у задумі ненька. Завершивши прання, хутенько розвісила, бо кортіло зазирнути ще й до троянд. Вони добре перезимували – не було великих морозів. О! Рання масляна на торішніх пагонах вже вибиває пуп’янки. А попелиць начіплялось! Й усі такі вгодовані, аж тріщать! Висотують соки, тож треба готувати суміш з отрутою та «визволяти з полону королеву». Ану, гляну ще на коралову, як вона? – подумала собі молода господиня, однак їй довелось змінити свої наміри й заскочити на ґанок. Де не взялась важка сіра хмарина, запнула світ сивою пеленою, несподівано прошивши небо й землю докупи срібними нитками.

Лiтературний Чернiгiв

Жінка, зайшовши в коридор, дивилась через вікно, як із ринви тече цівкою вода в підставлені ночви. … Не так давно вона приїхала у мальовниче поліське село. Приїхала з Луганщини з синами та молодшою сестрою Асею. Спочатку був рік поневірянь, а потім якось Неля знайшла в Інтернеті оголошення про те, що громада запрошує переселенців на постійне проживання. Краєвиди, вміщені на фото, жінці сподобались, і сестри, не довго думаючи, рушили в дорогу (допомогли волонтери). І справді, дівчат прийняли люб’язно. Була для них придбана хата на чотири кімнати, з меблями, газом, садком, городом. Сусіди виявились також добрими людьми й допомогли облаштуватись. Принесли подарунки: найнеобхідніше кухонне начиння, ночви, три курки з півнем. Навіть порося отримали від місцевого фермера! Люди зібрали овочі, а весною допомогли з посадковим матеріалом. Таким чином і город у сестер, як і в інших сільчан, був посаджений. А це вже другу весну в чужому краї вони зустріли. Їхні серця раділи: тепер вони живуть у безпеці. Тут не чути вибухів, не падають від мінометних обстрілів хати, не летять кулі, не рвуться снаряди, не плачуть діти й матері, не гинуть люди. Тут тиша і спокій, мирне небо над головою, а на їхній батьківщині йде війна. Неоголошена, ненависна, непрохана, неочікувана. Незрозуміла для людей, проклята ними, яка забрала десятки тисяч життів, але досі так і не зупинена… І, хоч і жила тепер Неля на мирній землі, а не було такого дня, щоб вона не згадала своє багатостраждальне селище і рідних, особливо матінку, за якою болить серце, плаче душа… А народилася Емма, так звали маму, на околиці шахтарського містечка. Закінчила педучилище і поїхала за розподілом у невелике село працювати вихователем дитсадка. Молода статна вихователька Емма Андріївна сподобалась співробітниці – кухарю, яка мала гарного сина. У Валентина вже була дівчина, але неньці вибір сина не прийшовся до смаку: з багатодітньої бідної сім’ї дівка, без освіти. Тож мати всіляко намагалась втовкмачити Валентинові свою думку: от Емма – саме та, яка підходить їм. І добилася свого! Валентин та Емма побрались, але той шлюб протримався, як кажуть, на доброму слові трохи більше року і розпався. Усе заміжжя жінка почувалась винною, хоч і втішала себе тим, що Валентин вибрав її, однак душа була не на місці… Емма бачила, що чоловік нещирий, але вона покохала й сподівалася на те, що з часом почуття стане взаємним. Але Валентин з Еммою відбував ніби повинність, нав’язану матір’ю, адже кохав свою Яринку. Тож і побіг до неї, бо стосунки закоханих відновились скоро. Ледве допрацювавши трьох обов’язкових років, які були для Емми справжнім

Проза

пеклом, з Нелею на руках вона повернулася до батьків. Якраз звільнилося місце в садочку, й жінка пішла на роботу. Час швидко зривав жовте листя з дерев і вдягав їх у нове вбрання, дні бігли шаленими рисаками, роки летіли журавлиними ключами. Підріс брат Емми, повернувся з армії, буде приводити дружину в батьківській дім, тож, як мовиться, треба сестрі «звільняти територію». Підросла й Неля, йтиме в 1-й клас. У той самий час в інший родині, де було два сини (старший вже одружився втретє і пішов у прийми), помирає мати. Відтак у будинку на тій же вулиці залишався ще неодружений молодший син Віктор. Брати порадились і заслали сватів до Емми, яка згодилась вийти за Віктора. Так і з’явилась нова господиня в просторому світлому домі. Молоді люди зналися зі шкільних років, але тоді не зустрічались, а ось тепер доля їх звела, і любов у них розквітла пишно, бо давно обоє подобались одне одному, але все якось не складалось: то Вітя був в Афгані, то Емма навчалась та заміж ходила, то ще не час… Вони були гарною парою: обоє стрункі, високі, статурні кожен по-своєму, вона шатенка з сірими очима, він брюнет із чорними, а обоє кучеряві. Тож і доня Ася вродилася кучерявою красунею. Стосунки у подружжя, як здавалось іншим людям, складались добре. Так би воно й було, якби не брати до уваги те, що Віктор звик жити лише для себе, і друзі були в нього на першому місці, а родина … потім. Свого часу армійська служба хлопця проходила в Афганістані якраз у пік війни, тож сьорбнув вояк солдатської каші з солоним потом і гарячою кров’ю побратимів. Одне слово, і пороху нанюхався, й диму, у нього стріляли й він не одного «душмана» поклав у горах чужої країни. Не розуміли хлопці, за що їм людей треба вбивати? Не втямки було й те, за що ж гинули вони? Зазнав солдат і горезвісного полону і вже з посрібленими скронями та медалями на грудях повернувся додому. Довго відлунювали у голові бої чужої непотрібної війни, довго не міг прийти до тями. Затим пішов на шахту в забій. З дівчатами стосунків не заводив, жив з хворою матір’ю, йому вистачало друзів, а все інше відпочиває… На відміну від Віктора, Емма цінувала родину, тишу та спокій. З появою власної доні всю свою любов переніс татусь на неї, а дружині була відведена роль, якщо не прислуги (приготуй смачно, подай, принеси, випери, прибери, але жодного слова проти, навіть «але» не кажи, тільки радій від щастя, що такий чоловік дістався), то якоїсь третьосортної особи для задоволення житейських потреб. Татусь всіляко намагався применшити в очах доні Асі значення матері. Коли все йшло добре, – то татова заслуга, а коли траплялись негаразди,

Лiтературний Чернiгiв

тоді вся вина перекладалась на Емму: чом недогледіла, не попередила … адже повинна була! Дуже вже не любив, якщо його «гладять проти шерсті» – тільки щоб за нею. Полюбляв гучні компанії, не гребував оковитою. Тоді у Віті летіло все сторч головою, бо його підіймало «на вила», проте наслідків того він не визнавав. Такого не було! Не вигадуй! Якщо ж дружина пробувала висловити свою думку з якогось приводу, то їй в обличчя летіло болюче: «Якщо не подобається, шукай собі третього!». Жодних компромісів! Жінку це просто вбивало, однак вона змовчувала в намаганні догодити всім, щоб і «вовки були ситі, і вівці всі цілі». Зате свої образи Вітько вирощувати дуже вмів, як того слона із мухи роздмухував дрібниці. А жінці нічого ображатись: він сказав і забув, а ти чого пам’ятаєш? Вона любила порядок в усьому, а його це бісило. Так і жили: Емма за принципом «мовчи і терпи – така твоя бабська доля». А Віктор – «я мужик тут і господар, а ти – ніхто, й нічого твого тут нема!». Проте все назване не заважало чолов’язі давати дружині клятви в коханні не раз і не два, скільки й жили . Він не зраджував сам і не ревнував її, а це, погодьтесь, дорого вартувало. Словом, такий уже той чоловічина вродився, весь зітканий із протиріч, коли, як кажуть, в одному тілі уживаються і ангели, і демони. Дружині ж залишалось терпіти, мовчати, кохати і щасливу із себе вдавати. І, справді, вона навчилась бути щасливою: в неї гарні діти, гарна сім’я, є улюблена робота. Чого ще треба? Інші набагато гірше живуть! Вона не скаржилась, а навпаки намагалась бути усміхненою й стильною, впевнено тримаючись на позитиві. Хоча частенько душа її кипіла вулканом, бушувала океаном, та Емма топила усе те на дно, немов кораблетроща судно. Одні жінки їй навіть заздрили: як їй отак вдається?! Інші вважали її мудрою, красивою й щасливою. Ну, може, збоку й видніше? Старша доня, ясна річ, горнулася до матусі більше, й уміла серцем ота золота дитина відчувати, коли неньці зле, намагалась розрадити рідненьку. Матінка наставляла обох дітей, як слід в житті чинити, щоб були лад і добро, застерігала її помилок не повторювати. Вчила сестричок любити одна одну, допомагати, в біді не лишати. І дійсно зросли дочки такими, як і заповідала їм любляча матінка. Віктор був шахтарем, заробляв добре і мріяв своїй дитині придбати колись житло у самій столиці. Та не судилося тій мрії збутись через вибух метану на шахті, коли його Асі було дев’ять років. Відтоді залишилась Емма вдовою з двома дітьми, сама ростила, сама давала крила. Зібрані гроші вкраде «поганий дядько» й дремене «за бугор», а банк оголосять банкрутом. Отакої! Хто трудився, а хто з того нажився… Але попри все, що було і вже сталось, на родину чекали нові стахіття.

Проза

Розпочалось у їхньому краї щось незрозуміле: якийсь поділ на ДНР, ЛНР, затим АТО – люди нічого не могли второпати. А коли посипались на голови міни і снаряди розбили будинки, стало ясно: війна! Снаряд великого калібру влучив у ціль – їхню хату, тільки дівчата повернулися з лікарні від мами, бо обстріляний був і дитсадок, яким вона тепер завідувала. Через тяжке поранення в голову Емма покинула білий світ, прошепотівши свої ластівочкам наостанок: «Тікайте, діти, звідси, тікайте…» Так доля розпорядилася з цією родиною. Дівчата подались світ за очі з рідного краю, із землі, сплюндрованої ворогом – підступним і жорстоким братом-супостатом, який зажадав не лише крові, а й землі… Ще! У народі кажуть, що донька успадковує і повторює материну долю. Як знати? Як краще вгадати?.. А чи її в Бога вимолювати треба? Старша із сестер, чорноброва кароока красива Неля вже двічі удова, а їй лише 26. Перший чоловік, як майже і всі на Донбасі, був шахтарем. І його спіткало горе, яке нерідко навідувалось у шахтарські родини через важку небезпечну роботу, недогляд керівництва, байдуже ставлення до виконання правил техніки безпеки, а чи й все разом узяте (синочкові тоді ледь виповнилось три рочки). З другим теж стався нещасний випадок на будові, коли подався той на заробітки (був зварювальником, зірвався з десятого поверху), а Неля була на шостому місяці вагітності. – От чи втечеш від долі? – розмірковувала Неля, дивлячись у вікно й згадуючи пережите. – Напевно, доля в кого гірка, в кого солодка народжується разом із людиною, й тоді засвічується кожному своя зоря на небі, а мамина зірка згоріла – зітхнула й, утерши сльози, пішла варити обід. Доки жінка поралась на кухні біля борщу, дощ скінчився. Неля вийшла зустрічати свого першачка зі школи, а надворі вже все стало іншим! Картина барвінкового неба вигравала молодою веселкою, яка, втопивши довгі коси у ставку, збирала діаманти в лугових травах; тюльпани на радощах розкрили свої дивні келихи; зайшлися блакиттю і золотом ранні шовкові іриси. Двір засяяв умитим сонцем і наповнився теплом. На причілку хати розхлюпав духмяні чари бузок. У кущі калини, розквітлої білопінним цвітом, розливав на всібіч струмочки неперевершеної пісні соловейко. Немов зловивши крилечками сонячні струни, він втішав співами серденько своєї коханої, не знаючи втоми й спочинку. Часом він плакав, розсипаючи сльозинки-перлинки незрівнянного голосу в спориші, а то весело сміявся незбагненними переливами радості, що дзвеніла кришталевими дзвіночками, злітаючи до небесного храму. Сивенький співець аж захлинався з з надміру почуттів: лише він так міг, тільки він отак умів!

Лiтературний Чернiгiв

Неля заслухалась того гімну коханню, і їй хотілось жити й вірити, що зовсім скоро сонце засяє всім людям. І настане довгоочікуваний мир в Україні. Молода жінка мимоволі усміхалась, вона раділа весні, раділа життю, любила світ і його красу. … Вечір тихо ступив на подвір’я. Неля, попоравши нехитре господарство, збирає суху запашну білизну. Усе вийшло по-маминому! Хлоп’ята бавляться з кошенятами. Брязнула хвіртка, і на обійстя зайшли Ася з чоловіком. Тримає він на блюді велику піцу до вечері. Діти застрибали: «Тітонька прийшла! Ура!». Побігли стрічати. Усмішка заграла на щасливих обличчях. Неля рада, що її сестра знайшла свою долю тут, на поліській землі, яка стала їм рідною. Весілля не було – записалася пара і повінчалась у величному старовинному храмі. Гарний хлопчина трапився: непитущий, сумирний, скромний. Закохався в дівчину з часу приїзду переселенок – недалеким сусідом виявився. Він приходив наводити лад у дворі, допоміг садити город. І Ася вподобала собі Анатолія. Хай щасливою буде їхня доля. Молодята чекають на дитя! …Сіла вся родина за стіл вечеряти. Аж тут оказія: заходять в хату старости Нелю сватати! Це вже від третього жениха (попередні два пішли засмучені з гарбузами). Але й цього разу рушників гарна молодичка не подасть. Знов буде гарбуз! Вона не поспішає. В неї діти! А їх слід на ноги ставити, у люди виводити. Тож чи всякий парубок зможе не лише їй чоловіком бути, а головне – чи зуміє її синам батьком стати? Жінка-мати не кинеться, як кажуть, з мосту в воду – вона пильно приглядається, зважує всі за і проти. Для себе ніби придивилась такого. Але чи ж то він, чи справжній? Усе покаже час… І отой парубок – єдиний материн син скаже колись неньці: «Дозволь, мати, вдову взяти…». А що ж на те заспіває мати? «Не дозволю вдову брати, хочу не чужих, а своїх онуків мати…». Отакої! Однаково, мати-матір’ю, а кохання лине до кохання! Травень 2019

Проза

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃIÂ b=ле!iL jnm`x

НАЩАДОК Кіноповість Закінчення (початок* у журналах № 1 та 3 за 2020 рік) …Дід Іван разом з Володею вийшли з Будинку культури. Обидва мовчали. Згодом старий невдоволено видав: – Правду казала Іринка, неговіркий ти. Скільки живеш в мене, а нічого суттєвого про себе так і не розповів. – А що для вас найголовніше в людині? – запитав Володя. Дід зупинився й відповів: – Головне в людині знаходиться в самій людині. Не в її кишені, не в коморі, а тільки в самій… – І що ж це воно таке, головне? – Душа людини… Та тільки й вона в кожного різна. – А якщо бачите її, то що значитимуть для вас мої слова? Наговорити можу я занадто багато, – усміхнувся молодий мудрагель. Старий, збитий з пантелику, примружив довірливі очі і вже з настроєм мовив:

Лiтературний Чернiгiв

66 – Ну пішли вже, душа моя. І вони продовжили шлях. ***

Виправна колонія. В акторській гримерці стрижені актори пили чай. Костянтин Петрович ходив по кімнаті з наповненою кружкою в руці і час від часу торкався губами гарячого напою. А коли не торкався – він говорив: – Бог Творець. Створив людину по своїй подобі. І цим усе сказане. Тож сенс людського життя – творчість. А тому, де б людина не знаходилась, вона завжди повинна виконувати покладену на неї місію. Бо тільки творча праця може принести істинну насолоду і задоволення від життя на цьому грішному світі. І це стосується не тільки театру, але й будь-якого іншого виду творчості. Хоча я прекрасно розумію і тих, хто мислить інакше. Про яку творчість може йти мова, коли шлунок їсти просить. Але вони забувають про духовну їжу, котру буде вимагати ваша душа. І якщо хтось із вас вийде колись із цього повчального закладу і буде задовольняти тільки свою фізичну потребу, то з часом знову опиниться в цих стінах, – він обвів очима приміщення, присутніх, сьорбнув чаю та продовжив: – Творячи з радістю, людина сіє навколо себе добро. Якщо ж вона перестає це робити, завжди знайдуться ті, котрі сіятимуть зло. Пізнавши ціну добра і зла, я, думаю, ви зробите для себе правильний вибір, – неначе гіпнотизуючи присутніх своїм одухотвореним поглядом, закінчив Костянтин Петрович. – Ну, і як вам моя прощальна проповідь? – запитав він. Актори уважно стежили за його думкою, але один з них відповів за всіх: – Не той вид творчості вибрали ви, Петровичу! Вам би проповідником бути. – Творити добро можна де завгодно як на сцені, так і в храмі Божому, – зауважив режисер. – І як же нам тепер без вас? – запитав стрижений середнього віку. – А ось про це ми зараз і побалакаємо, – поставив на стіл порожню кружку і підійшов до шафи. – Ану, викладайте все на стіл,– несподівано для інших, витяг два наповнені пакета – їжею. *** Дід Іван і Володя займалися різьбленням по дереву. Володя шліфував дерев’яне яйце, а дід колупав стамескою козака-запорожця.

Проза

– Останнім часом на різьбу зовсім часу не лишається. То заняття в спортзалі, то особисті справи, а тепер ще й актором на старості літ став. Навіть померти ніколи, – вголос розмірковував старий. – З вашим здоров’ям тільки про смерть і згадувати, – підбадьорив Володя. – Ти знаєш скільки мені років? – Ну, якщо ви пенсіонер, то вже за шістдесят, – зробив логічний висновок молодий чоловік. – А за вісімдесят пенсіонеру не може бути? – покепкував дід. – Скільки? – випустив з рук яйце. – Вісімдесят один виповнюється в цьому році, – відірвавши очі від виробу, поглянув на недовірливого квартиранта. – Та тільки своє життя я вже давно прожив, тепер за інших живу. – Як це? – А так. За своїх двох синів та дружину доживаю я рочки, – тихо почав він свою розповідь. – У Вітчизняну війну, коли я був на фронті, німці півсела зігнали до кузні і спалили живцем. Серед них була і моя дружина разом з двома тільки народженими синами, – важко зітхнув дід Іван. – А щодо здоров’я, то їм я зобов’язаний Івану Максимовичу. – А це хто? – розгубився Володя. – Іван Максимович Піддубний, невже не чув про такого? – То ви його знали? – з сумнівом запитав, переварюючи сказане. – Любив він дітей. І як був у доброму настрої, завжди змагання проводив між нами. Ми ж від його уваги до нас на сьомому небі були. Та й про що могли мріяти у ті нелегкі часи, – він мрійливо поглянув на слухача. – Цирк тоді стояв у місті. От він і навідувався до нашого села разом з іншим борцем Коренем. А у того тут свої сімейні інтереси вимальовувалися. Давно то було. Завдяки Івану Максимовичу я і в цирк потрапив. Завдяки йому і борцем став. Багато чому навчив він мене. І звали нас обох однаково не тільки по імені, а і по батькові. Тільки він Піддубний, а я Граб і теж міцне і добре дерево, – з повагою до легендарної людини розповідав дід Іван. – Майже все життя віддав Іван Максимович спорту. Шостий десяток ішов йому, коли поїхав на змагання до Америки. Переборов там усіх відомих чемпіонів і ніким не здоланий повернувся додому. До сімдесяти років не покидав борцівського килима. Ось так! А ти дивуєшся моїм рочкам. Не в роках справа. А в самій людині, – завершив розповідь досвідчений майстер боротьби. – Ці ж слова казав і мій учитель, – журливо пригадав Володя і витяг з кишені дерев’яний медальйон. – Звідки це в тебе? – завмер дід. – Навіть не знаю, але ця річ завжди у мене.

Лiтературний Чернiгiв

68 ***

Виправна колонія. Костянтин Петрович підходив до прохідної, коли швидкі кроки позаду змусили його обернутися. Немолодий чоловік у чорній спецівці простягнув йому конверта. – З учорашнього дня на тебе чекає. – Дякую, – прочитав зворотню адресу і посміхнувся. – І як мовиться: не згадуйте лихом, – обійняв він товариша по нещасливій долі і заспішив на прохідну. *** Дід Іван пив чай на кухні в Миколи Васильовича. – Не виїжджав би ти, Іване Максимовичу, поки що до міста. Сам знаєш, мене чуття ніколи не підводило, – настоював підполковник. – Якщо захоче, він і в хаті мене дістане, – вимішував ложкою у чашці кола. – А вже коли вирішив охороняти, то не мене. Найбільший клопіт зараз представляє Іринка, яка ще й досі проживає в халупі твоїх батьків. Та й не за тим я до тебе навідався. По-перше, завтра свято Перемоги. Тож за нашою сільською традицією в Будинку культури відбудеться святковий концерт. Отже, не барися, бо за справами скоро забудеш, звідки сам родом. А щодо того, щоб не виїжджав я з села, так ти не хвилюйся. Поки не познайомлю тебе з сином – не вмру, – він витяг з кишені піджака дерев’яний медальйон і поклав на стіл. Микола Васильович застиг на місці, не вірячи очам. – Де він? – запитав. *** Будинок Іринки. Схилившись над зошитом, Володя вчив п’єсу. Підійшла Іринка, провівши рукою по його волоссю, запитала: – Хвилюєшся? – Ні. – Але наскільки мені відомо, перед прем’єрою хвилюються всі. – У мене була інша школа, – поклав долоню на її руку. – Школа – школою, а людина завжди лишається людиною, – притулилася щокою до його обличчя. – Якби ж воно так було, можливо, і я зараз хвилювався, – закрив зошит. – Та забудь уже що було. У тебе зараз інше життя, от і дивись на світ через рожеві окуляри. – Світ не окуляри, його не зміниш, – повернувся до неї.

Проза

– А ти дивись більше на гарне, то згодом і світ у твоїх очах переміниться, – вилася вона біля нього. Володя обійняв її, взяв на руки і поніс до ліжка. *** Микола Васильович закінчував ранкову гімнастику. Диктор по радіо вітав ветеранів війни зі святом Перемоги. Взявши зі столу електробритву, підполковник поглянув у вікно. Спогади минулих років нагадали про себе. Весну 1968 року запам’ятав назавжди. Тоді він, молодий лейтенант міліції, забирав свою дружину із новонародженим сином з пологового будинку. Посадив їх у міліцейське авто і сам сів поряд з водієм. – Давай, Сашко, вези додому, потім на роботу. Він обернувся і побачив щасливі очі коханої дружини. Вона дивилася на нього і сильніше притискала до себе немовля. Спогади перервалися, і рука з електробритвою заходила колами по його щоці. Вулиця весняного міста була по-святковому вбрана. Цвіли каштани. І давнє нахлинуло знову. Вони разом снідали за столом. – Сьогодні знову повернешся пізно? – не піднімаючи очей, запитала вона. Відсунувши пусту тарілку, він нагадав: – Пам’ятаєш, я розповідав тобі про братів Волкових, справу яких вів два роки тому? – Краще запитай, кого я не пам’ятаю, – відповіла дружина. – Так ось… Один з них зараз на волі. Утік з колонії. Другий застрелений при затриманні. А тому в мене до тебе прохання: не виходь з дому. Продукти купуватиму я сам. – А як дитина? Їй потрібне свіже повітря! – збентежилася жінка. – Думаю, це триватиме недовго. – Вразливий ти дуже, Колю! З твоїм характером, зовнішністю і совістю міг би знайти більш пристойну професію. А тепер виходить, що через твою роботу я змушена завжди жити в страху, – обурено дивилася йому в очі. Задзвонив телефон, обірвавши минуле, і Микола Васильович взяв трубку. – Я слухаю. Спасибі. Сьогодні мене не буде. Завтра так. Добре, Ніно! До бажаної зустрічі. – Він поклав трубку, але минуле не полишало його. Дружина прала білизну, але дзвоник примусив кинути справу, і вона пішла відчиняти двері.

Лiтературний Чернiгiв

– Ганна Іванівна? – запитав міліціонер. – Так я. Проходьте, будь ласка, – запросила до кімнати. – Ви не хвилюйтеся, бо я повинен вам дещо повідомити! Ваш чоловік тяжкопоранений, – і зняв кашкета. Більше вже нічого не чула. – Якщо бажаєте, то я можу лишитися з вашою дитиною, – нарешті дійшли його слова до її мозку. – Так, звичайно, – заметушилася біля нього. Накинула плащ і побігла. Дитина, яка до цього мовчки сиділа в колисці, заплакала. А вона бігла залитим дощем містом, витираючи сльози, які застилали очі. Так і добігла до місця роботи чоловіка. Налякана і нещасна кинулася до чергового. – Що з ним? – тільки і могла вимовити. Черговий капітан був у доброму настрої, але, побачивши знайоме обличчя в такому стані, знітився сам. – Працює… А що сталося? – Як працює? Побігла сходами... Знайшла потрібний кабінет і влетіла туди. Він сидів за столом і писав. – Живий, Колю! – кинулася до нього, обійняла і розридалася. Міцно притискаючи її до себе, запитав: – Володя з ким? Вона підвела голову, намагаючись щось казати, але ноги підкосилися. Підтримавши її, посадив на стілець. Налив у склянку води і підніс до рота. Потім вони їхали на службовій машині. Приїхали додому, але дитини не побачили. Тільки плюшевий ведмедик дивився з колиски витрішкуватими очима. Обірвавши спогади, запрацювала портативна рація. – Двадцять шостий, я вісімнадцятий? Микола Васильович стояв перед дзеркалом і зав’язував галстук. – Двадцять шостий слухає, – відповів він. – Об’єкт звернув у бік «Веселівки», – шипіла рація. – Вас зрозумів. Продовжуйте вести, – наказав підполковник і почав розв’язувати галстук. – Ну ось і погуляли, – промовив до себе. *** Запорозька Січ. Кінець шістнадцятого століття. Старий козак і молодий Сагайдачний працювали в шевській майстерні. Справу робили

Проза

мовчки і старанно, затягуючи на дерев’яні копила шкіряні пари чобіт. Зайшов кошовий отаман і запитав: – Де інші? – Там де і завжди о цій порі: пуза на сонці гріють, а потім водою з Дніпра їх студять, – відповів казарлюга. – А вам не парко? – засміявся кошовий. – Пар кості не ломить, правда, Петре? – кивнув молодому. – Ну то добре, а як мої землетопи, готові? – заклав отаман сивого оселедця за вухо. – У Петра спитай – він робив. – Як то у Петра… Ти що, старий черевик, від спеки перегрівся? Він на Січ тільки потрапив! – І чого репетуєш, Самійле? Спочатку подивися, а потім кричи, якщо зможеш. Покажи свою роботу, Петре, – звернувся до новачка. Той дістав з-під столу нові чоботи, встав і віддав кошовому. – То це ти сам зробив? – почухав голу потилицю. – З Божою допомогою, батьку, – щиро зізнався Сагайдачний. Недовірливо блимнув на нього отаман, потім на старого. – Не вірить. Кажу тобі хлопець зробив. Сам напросився, я і віддав йому в роботу. Давай, кричи тепер! Чому мовчиш? – насідав казарлюга. – Та коли встиг навчитися? Тільки прибився до нас і вже такі пироги пече, – все більше губився у здогадах, роздивляючись обнову. – У хлопця є цікавість до всякої справи. Якщо хочеш, то він тобі їх ще й латиною розпише, – уже жартуючи, розхвалював на всі боки новоприбулого. – Ну, хлопче, якщо в тебе ще й голова, як руки, – м’яв пальцями м’яку шкіру. – А хіба руки без голови чогось варті? – запитав Сагайдачний. – Молодець. За словом в кишеню не лізе, – сміявся дід. І коли він веселився, кошовий придивлявся до молодика. – А ти я бачу, непроста людина, – аж накрутив на пальця вуса. – І до всякої справи у тебе цікавість є. То добре, що не цураєшся ніякої роботи. Бо у нас багато таких, котрі на Січ-Матінку приблукають і зразу ж пістоля чи шаблю їм подавай. Правильно робиш, що сам на працю напрошуєшся. Тільки в праці розкривається людина. Бо перш ніж взятися за зброю – покажи себе. Наберися сили, витримки духу козацького, яким насичена наша славна Січ. Отоді вже й побачимо, чого ти вартий. Ось так, чоловіче, – мудро пояснив отаман і додав: – А за обнову, яку для мене зробив, я тобі віддячу.

Лiтературний Чернiгiв

72 ***

Будинок Культури. У концертному залі розмістилися чи не всі мешканці села. Кому не дісталося місця, сиділи в проходах на стільцях. Переважала публіка старшого віку, але молоді теж вистачало. Сьогодні було свято, отже, бажаючих подивитися концерт було більш ніж треба. І ось на сцену вийшов енергійним кроком Олександр Степанович. У залі вимкнули світло, і увага глядачів була спрямована цілком на нього. – Шановні односельці, – заговорив він у мікрофон. – Дозвольте мені від щирого серця привітати усіх вас, а в першу чергу ветеранів війни, з сьогоднішнім святом, Днем Перемоги. Цей день ми завжди зустрічаємо разом. Бо вшанування пам’яті тих, хто здобув перемогу у Великій Вітчизняній війні, – наш святий обов’язок. Багато з них не дожили до цього часу, але тільки завдяки їм – живемо сьогодні ми. Крім того, більша половина мирних мешканців нашого села була по-звірячому знищена нацистами в роки війни. Усіх їх зігнали нелюди в людській подобі до сільської кузні і там спалили. Отже, нема такої родини, в якій не постраждав би хтось із близьких, рідних людей. Тому, пропоную: вшанувати пам’ять загиблих – вставанням, – Олександр Степанович схилив голову. Люди вставали з насиджених місць. *** Сильний з водієм та двома охоронцями їхали в чорному «Мерседесі». – Добре веде, але відстає радянська техніка, – позираючи у дзеркало, Сірий набавив швидкості. Позаду, на значній відстані, рухався червоний «Москвич». Сильний, вигнувши шию, дивився в заднє скло. – Розвертай, – раптом наказав він, коли міст лишився далеко позаду. Водій розвернув «Мерса» й почув: – Бігом на моє місце. Він вийшов з кабіни й сів на пасажирське крісло. Далеко перед мостом зупинився «Москвич». – Усе зрозуміло, – плюнув через вікно Сильний й натиснув на газ. «Мерседес» набирав обороти, і «Москвич» почав рухатись назустріч, але надто повільно. Відстань між ними зменшувалась. І коли до зіткнення лишилися лічені метри, водій червоного «Москвича» вивернувся з-під удару, але авто покотилося з насипу під міст. Сильний різко надавив на гальма і поклав голову на кермо.

Проза

– Лягавих разом з транспортом у воду, – повільно проказав він. Сірий вийшов першим, прихопивши з сидіння, немов іграшковий, зручний АКС. Озираючись на шосе, спустився з насипу. За ним поспішали охоронці. Радянська техніка лежала перевернута догори колесами. Один з міліціонерів намагався вистрілити по них з пістолета, але автоматна черга випередила й добила його. – Тачку на колеса ставимо! – голосно вигукнув Сірий. Охоронці наблизилися до лежачого «Москвича». Разом ухопилися з одного боку і перевернули транспортний засіб. – Тепер кожний по черзі, – водій кинув автомата одному з них. Той випустив дві черги через розбиті вікна та передав іншому. Другий вистрілив останні патрони по двом понівеченим тілам і у несвідомому відчаї став сіпати заклинені дверцята. – А тепер кінці у воду! – враз зупинив його голос Сірого. За міліцейський транспорт взялися з трьох боків. Напруживши м’язи, потягли до річки. Згодом вода дісталася металу, заповнюючи собою всі вільні пустоти. *** На сцені концертного залу Будинку культури сільський хор виконував пісню «Реве та стогне Дніпр широкий». У гримерній актори готувалися до прем’єри. Володя сидів перед дзеркалом, прилаштовуючи собі на обличчя довгасту бороду. Дід Іван старався натягнути перуку запорожця на свою голову. – І хіба налізе воно на мою макітру, – бурчав він. – Та й щиро кажучи, не дуже полюбляю я театр. Балаканини забагато, а насолоди від мистецтва ніякої. – Чому ж погодилися брати участь у виставі? – запитав Володя. – На зло Сашкові, щоб не задавався, – поправляв на голові оселедця. – Багато років тому, коли у нас був свій народний театр, відбувся мій дебют. Тоді я повинен був виконувати одну з головних ролей. Та тільки вийшов на сцену – забув слова. Хоча й підказували і показували, та мене мов паралізувало: ноги ватні, мову відібрало, а сам стою, мов опудало на городі. Хоча до цього і на килимі боровся і в спортивних змаганнях участь брав, але ніколи не думав, що сказати пару слів зі сцени при повному залі – така тяжка праця. Провал був повний. З тих пір і поставив собі за мету: навчитися говорити зі сцени за будь-яких обставин. Бо я ж нікого і нічого не боявся до тих пір, а тут на тобі, – Іван Максимович приклав долоню до скроні.

Лiтературний Чернiгiв

– Чим талановитіша людина, тим більше хвилюється в подібних обставинах, – заспокоїв його Володя та додав: – Так сказав би мій найкращий учитель. – Мудра людина, коли знається на таких тонкощах, – зітхнув старий. *** Микола Васильович проїхав вказівний стовп з назвою населеного пункту «Веселівка». Скидаючи швидкість, червоний «Москвич» в’їхав у село. Минаючи двори, з різними барвами цвіту, біля будинку Івана Максимовича він зупинився. Відчинивши дверцята, вийшов з автомобіля. *** У гримерну Будинку культури зайшов Олександр Степанович. Дід Іван та Володя сиділи удвох перед широким дзеркалом. – Це неймовірно! І де та машина часу, завдяки якій ясновельможний пан гетьман потрапив до нас? – підійшов до Володі. Володя вдивлявся в розкриту книгу з портретом Сагайдачного і поправляв на собі бороду. – Одне лице, – награно злякався й відступив на крок Олександр Степанович. Дід Іван сидів поруч і тільки переводив погляд, порівнюючи схожі обличчя. Підійшла Іринка й також застигла перед паном гетьманом. – Це якась містифікація! – щиро призналася. – Попереду ще багато номерів, але перевірте усе, кожну дрібницю, – наставляв колишній режисер народного театру. – Ой, Кузі нема! – забігала очима по кімнаті Іринка. Дід Іван засовався на місці, зазираючи в кожний куток. – Та тільки що на підвіконні спав… Сам бачив, – запевнив він. – Ви зачекайте, зараз знайду його. Мабуть, знову додому втік, – Іринка вибігла з гримерної. – *** Микола Васильович вийшов з двору діда Івана на вулицю і сів у машину. Взявши в руки рацію, промовив: – Вісімнадцятий, я двадцять шостий, прийом? Рація шипіла, вісімнадцятий мовчав. Кинувши її на сидіння, поклав руки на кермо. Далеко з провулку вибігла Іринка. Чорний «Мерседес» ніби виплив слідом за нею. Вона поспішала, але автомобіль випередив, і передні дверцята розчинилися.

Проза

Микола Васильович бачив, як вона побігла вперед, але кремезний чоловік з авто кинувся за нею. І це був Сильний. Він наздогнав і схопив її на руки. Вона пручалася. Підполковник вже під’їжджав до «Мерса». За крок зупинився і вийшов. – Відпусти її, – вигукнув він, наводячи на бандита іменний ТТ. Сильний опустив жінку на землю, але його водій вийшов з іномарки та приставив дуло автомату до її голови. – Віддай пістоля і лізь у тачку, – кивнув головою в бік «Мерса» Сильний, забираючи зброю. Підполковник підійшов до розчинених задніх дверцят, поруч яких стояв один з охоронців, і сів у кабіну. Охоронець протиснувся слідом, з іншого боку – другий. Сильний, не вагаючись, загріб Іринку на руки і посадив собі на коліна. – Давай відчалюй! – наказав Сірому. І тільки водій натиснув на газ, Микола Васильович немов пружина – підірвався з місця і ребром правої долоні жахнув його по шиї. «Мерс» різко сіпнувся і став. Підполковник, розвернувшись в інший бік та охопивши лівою рукою, зігнутою в лікті, горло Сильного, притис його до спинки сидіння. – Біжи, Іринко, – вигукнув він. Бандит захропів, випускаючи з рук жінку та намагаючись звільнитися. Іринка, штовхнувши дверцята, вискочила з автомобіля і побігла. Охоронці пізно зреагували, але все ж з обох сторін навалилися на відчайдушного чоловіка. Вільною рукою пручався він з одним з них, поки не піймав за шию, тримаючи тепер обох. Другий намагався вхопити за волосся, але отримав головою в обличчя. Падаючи на водія, охоронець відчув долонею холодну зброю на його сидінні. Схопивши автомата, з лютою ненавистю уперіщив ним підполковника по спині. *** Будинок культури. Володя в гримі Сагайдачного вийшов на вулицю і побачив Іринку. – Вони вбивають його! – підбігла до нього. – Хто? – розгубився. – Чоловік мій тут, а Микола Васильович один. Він врятував мене.

Лiтературний Чернiгiв

Розумієш? – нервово жестикулюючи пальцями пояснювала вона. – Де вони? – Біля мого двору. Тільки сам нічого не зробиш. Та Володя вже біг вулицею. *** Охоронці тримали з боків за руки знесиленого Миколу Васильовича. Розмахнувшись, Сильний ударив його кулаком у живіт. Потім ще раз. Підполковник повільно звисав на руках бандитів. – Підійміть його, – владно наказав Сильний. Знявши шкіряну куртку, відійшов до паркану. Повісив її на кілок і тяжкою ходою вертався назад. Підполковник підняв голову. І коли бандит наблизився, він, відірвавши ноги від землі, виштовхнув їх йому в обличчя. *** Володя вибіг на добре знайому вулицю і побачив чорного «Мерса». Поруч вовтузилися троє людей: двоє намагалися звалити з ніг третього. – Тримай його! – верещав один з охоронців іншому і вискочив наперед. Він ударив, але підполковник пригнувся, і кулак пройшовся над головою, діставши щелепу бандита, що тримав його ззаду. Охоронець відпустив руки і впав. Тільки тепер, опинившись в самому центрі подій, Володя миттєво оцінив небезпечну ситуацію. Біля нього лежав молодий чоловік, другий намагався дотягнутися до автомата на задньому сидінні автомобіля, але людина, старша за віком, навалилася на нього ззаду, не даючи цього зробити. З протилежного боку вулиці, опираючись на паркан, піднімався з землі ще один. І це був Сильний. Помацавши руками кишені шкіряної куртки, витяг пістолет. Володя в одежі і гримі Сагайдачного підійшов до нього. Сильний обернувся і закивав зброєю: – Проходь, батюшко. Чого став? – тихо вимовив він. – Не бери гріх на душу, сину мій! – міняючи голос, прогугнявив Володя. – Око Боже завжди спостерігає за нами, – підняв руки і очі до неба. Сильний задер голову, а він зробив крок уперед. Ногою вибив зброю, і пістолет перелетів паркан. – Ах ти, козляча морда! – нарешті оговтався бандит із кулаками рушив на бороданя. Але суперник виявився занадто вертлявим: ухилявся від ударів, відскакував назад і навіть дістався його підборіддя. Пару ударів пройшли з

Проза

обох рук, але вагова категорія Сильного була більш значущою і тримався на ногах він упевнено. Якийсь час вони мовчки кружляли по колу. – Ану, Вовчику! Дай його мені, – почувся позаду знайомий голос. Дід Іван впевнено наблизився до Сильного. Доволі спритно перехопив він руку, якою той намірився вдарити його. Спроба дістати старого ногою – виявилася марною. Іван Максимович спіймав і її. Бандит застрибав на одній нозі та ухопився вільною рукою за дідову чуприну. Гума на голові розтягнулася і голосно репнула, лишаючи в кулаці нападника добрячий жмут кінського волосся. Цього вистачило Івану Максимовичу, щоб перевести руку з ноги і, збитого з пантелику, лихого чоловіка ухопити спереду за ремінь. Відірвавши важке тіло від землі та підіймаючи його вгору, пролунала автоматна черга. Саме в цей час підполковник накидав кайданки лежачому під ним охоронцю, але постріли… І він метнувся до кабіни «Мерса». Через розчинені дверцята шмалив зі зброї водій, який тільки-но прийшов до тями. Дуло автомата перемістилося в бік Володі. Знаходячись весь час біля старого та страхуючи його, він нічого більше не бачив. Підполковник ударив знизу ногою, вибиваючи зброю з рук водія. Другий удар, отриманий підошвою в голову, розвернув обличчя Сірого в протилежний бік і примусив тіло прийняти горизонтальне положення. Усе відбулося так миттєво, і все ще тримаючи Сильного високо над собою, Іван Максимович повільно ступав до «Мерса». Ледь похитуючись, він поточився усім тілом назад, але кинув важкий тягар на його ж круту тачку. Переднє скло не витримало подібного бомбардування, розтрощилось на друзки, даючи ще одне місце останнього спочинку поряд з водієм. Дід Іван кивнув рукою Миколі Васильовичу і став повільно осідати на землю. Підполковник та Володя підбігли та підтримали його. – Я ж казав, що не помру, поки не познайомлю з сином, – тяжко дихаючи, вимовив він і глянув на Володю. – це твій батько, Вовчику, – важко продихнув і закрив очі. *** Хата діда Івана. Микола Васильович, Володя, Іринка та Олександр Степанович – стояли навколо ліжка важкопораненого Іван Максимовича. Дід Яків підніс йому до рота чимось наповнену склянку і дав попити.

Лiтературний Чернiгiв

Зробивши кілька ковтків та обвівши присутніх нездоровим поглядом, запитав: – І чого це ви досі тут стоїте? У нас же прем’єра! Іринка, поправляючи тремтячими пальцями червону від крові сорочку на його прострелених грудях, витерла сльози. – Як же ми без вас гратимемо? – Там люди чекають, – сіпнувся він з ліжка. – Вашу роль хто виконуватиме? – плакала у відчаї. – Теж мені, знайшли актора. Завдяки Сашкові, який виділив мені пару слів, її хто хоч зіграє без підготовки та репетицій, – повів очима в бік Олександра Степановича. – І справді, чого стояти? І чого нависли над ним? Залиште, будьласка, нас наодинці, – втрутився сільський знахар й закивав руками на присутніх. Останній виходив Володя і вже причинив за собою двері, коли почув: – Сашко, залишся, – перемагаючи біль позвав дід Іван. Дід Яків включив електроплитку й розклав на столі хірургічний інструмент. Олександр Степанович сів біля пораненого односельця. – Помираю я, друже! І ніхто мені вже не допоможе, – поклав широку долоню на руку доброго товариша, обхопивши її пальцями. Очима, повними туги, дивився Олександр Степанович на страждальця, але той усе розумів, а тому спішив говорити: – Але нікому цього не кажи. Навпаки… Скажеш, що мені вже краще, а після операції, яку зробить Яків, буде зовсім добре. Отож забирай усіх з собою і давайте нашу прем’єру. Це моє останнє прохання, – він замовк, вдихнув повітря і продовжив. – Та й мені так померти легше, аніж сльози бачити. Я їх і так надивився за своє життя. Молодець, що Іринку стримав, не дав підняти вереску в залі. Тож іди вже. Тебе люди чекають, – ледь зсунув з руки широку долоню, відпускаючи. Помокрілими очима дивився дід Яків на інструмент, знімаючи його з електроплити. *** Костянтин Петрович стояв біля газетного кіоску автовокзалу і згадував… Він підіймався тоді сходами, підходив до дверей і тиснув на дзвоник. Сива, але досить моложава дружина, вийшла з квартири. Її обличчя не виказувало жодних емоцій, та незабаром воно проясніло. – Костю, – скрикнула та прикрила долонею рота.

Проза

Він обійняв її, а вона його… Голос репродуктора повернув його до реалій сьогодення: – «Веселівка» прибуває на стоянку номер шість, – почув він, та й пішов до автобуса. *** Концертний зал Будинку культури. На сцені ліжко, поруч стіл, на ньому настільна лампа. За столом – молодий чоловік друкував на машинці. У нього на колінах – великий чорний кіт. Нарешті закінчив роботу та, взявши кота на руки, приліг на ліжко. Потягнувшись рукою до лампи, вимкнув світло. Деякий час сцена лишалася темною. Задзвенів дверний дзвоник, почувся тупіт кількох ніг та якась метушня. І знову сцена – поступово освітлювалась, але помешкання літератора зникло. Тепер чотири колоритні козацькі постаті розвиднювалися посередині сільської хати. Двоє високих та голих по пояс козаків, у широчезних шароварах і з закрученими за вуха оселедцями, підтримували з боків зв’язаного літератора. Навпроти стояв вже немолодий широкоплечий чоловік з довгастою бородою. Четвертий присутній сидів за столом та щось писав. – Розв’яжіть його, – владно наказав бородань. І це був Володя в ролі Сагайдачного. – Подайте мені оті кляті папери! – знову мовив він. Козаки миттю перерізали мотузки, невідомо звідки взятими ножами. Один з них витяг з халяв чобіт пачки паперу і подав гетьману. Той наблизив їх до очей та й почав уважно роздивлятися. – Звідки стільки брехні назбирав? – гримнув він та вдарив по них рукою. – З голови, пане гетьмане. Історичних відомостей про вас замало, – довелося пофантазувати, – злякався письменник. – Як це пофантазувати? – грізно вигукнув Сагайдачний, – Ти що, казку про сірого вовка складаєш і для кого? Для таких дурнів, як сам? Якщо так, то ти звичайнісінький партач, – він схопився за булаву. – Звідки ж мені знати правду, коли ж не жив у ваш час і про Січ тільки з книжок і знаю, – виправдовувався літератор. – Послухайте, батьку! – обізвався козак за столом. – Давайте запишемо його молодиком на Січ, щоб звідав, почім ківш лиха. А потім уже, хай йому грець, пише.

Лiтературний Чернiгiв

– Діло мовиш, писарю, – погодився гетьман й задоволено погладив бороду. – Але ж нема зараз ніякої Січі, – отямився літератор. – Ану поглянь сюди, – Сагайдачний відійшов від вікна. – Не може бути! – не йняв віри здивований письменник. Мало того, що на підвіконні спав його кіт, за вікном розкинувся справжнісінький військовий табір. – Ну, що скажеш, козаче? – посміхнувся гетьман. – Де я? – тихо спитав літератор. – У минулому, синку. – Відпустіть мене додому, благаю. – А ми мали тебе за хороброго лицаря. Та й не втрапиш ти до домівки, бо дорогу знають лише оці козарлюги, – кивнув на двох усміхнених вусатих велетнів. – Це справжні характерники. Поклич-но Мовчуна з Чернігівського куреня, – звернувся Сагайдачний до козака. За мить посильний вернувся з молодим парубком, мов дві краплі води схожим на письменника. – Викликали, батьку? – схилив у пошані голову. – Підеш із цим хлопцем, – указав гетьман на письменника, – і покажеш йому Січ та розповіси про усе, що його цікавить. З Богом, діти… Літератор з цікавістю розглядав незнайомця. – Звідки я тебе знаю, – запитав молодого козака. Двійник, загадково посміхнувшись, указав літераторові на двері. Обвівши поглядом ще раз присутніх, письменник пішов на вихід. Сцена поступово затемнялася. *** Дід Іван розплющив очі і заговорив: – Зачекайте трішки, я вже йду. Кинувши поратись з інструментом, дід Яків підійшов до пораненого. – Ні Якове, не поїхав я розумом. Вони дійсно мене чекають. Більше півсотні років минуло, а жінка і діти навіть не змінилися, – важко дихав старий. – Зовсім мало часу лишилося в мене, Якове, а тому слухай. Хату відписав Володі. Добрий хлопець. Тільки цього разу кулі влучили за призначенням. Від долі, сам знаєш, нікуди не втечеш. Вам із Сашком заповідаю будь-яку річ із мого господарства, що забажаєте. Це буде остання вам пам’ять про мене, – дід Іван задихався. – Хлопцям моїм скажеш, щоб не полишали боротьби. Старшим над ними залишаю Сергійка Ткача. Хоча і молодий віком, але таке моє останнє бажання. За Іринку більше не хвилююся. Вони, разом з Вовчиком, народжені одне для одного. Тож нехай їм тепер Бог помагає. Головне ніби сказав.

Проза

Сільський знахар сів поруч і взяв руки Івана Максимовича, нащупуючи пульс. – Скільки років прожив, а такої погані, як зараз, навіть на війні… Одна мова, одна нація, а жити як люди не вміємо, – зовсім тихо говорив помираючий. Крізь наповнені сльозами очі дивився і проводжав в далеку дорогу ровесника багатьох десятиліть дід Яків. *** Костянтин Петрович їхав в автобусі, дивився у вікно і згадував. Тоді він підіймався мармуровими сходами театру. Опинившись на другому поверсі, знайшов двері з табличкою «Громова В. А.». Постукав, але ніхто не відповів. Він зайшов без запрошення, і розкішна жінка в білій перуці, відірвавшись від дзеркала, повернулася в його бік. – Дозвольте? – тихо запитав Костянтин Петрович. – Будь ласка, – навіть ніяк не зреагувала вона. Тримаючи в руці чималий пакет, наблизився до відомої оперної співачки. – І якщо не проти, – вказав очима на вільний стілець. – Звичайно! Він сів поруч, милуючись жіночою вродою. – Щиро дякую вам за те, що ви для мене зробили, – з почуттям, трохи нахилившись вперед, взяв її руку і поцілував. – Люди мистецтва повинні допомагати одне одному, – щиро відповіла вона. – Але ми з вами не були знайомі до цієї зустрічі, – нагадав він. – Для знайомства з письменником достатньо його книги. Щоб зрозуміти художника, треба бачити його картини. Ну а робити якісь судження про режисера можна тільки після прем’єри. Тільки робота дає повну інформацію про людину. Все інше – другорядне. Пусті балачки нічого не значать, – удало пояснила вона. – У нас з вами однакове мислення, – підкреслив режисер. – Однакові думки притягують подібних людей, тому ми і зустрілися, – уважно роздивлялася його. – І все ж таки… Я перед вами в боргу. І навіть близькі люди не зробили для мене того, на що зважилися ви, – збентежився він. – Для мене це неважко. За свій голос я потребую достойну плату. А чим вона вища – дорожче цінують. По-іншому неможливо – за людину перестають вважати.

Лiтературний Чернiгiв

– За що ж мені така милість? – напружився чоловік. – За ваш талант. Але, крім своєї роботи, треба вміти піднести і самого себе. Тільки тоді з вами почнуть рахуватися. Ви бачите життя навколо себе і бачите, що справжніх талановитих професіоналів – одиниці. Але на виду – зовсім інші. І чим їх більше – важче блискучим самородкам. Вони розчиняються в навколишній безсоромній масі. А тому це наш священний обов’язок – допомагати іншим з подібним мисленням і ставленням до життя. Інакше оточуюча нас дійсність засмокче в своє болото, тому я і стараюся. Даруйте людям радість і добро. І нехай Господь вам допомагає, – зі смутком в голосі говорила вона. Костянтин Петрович дістав з пакета коробку цукерок і букет троянд, обережно поклавши перед нею. *** Концертний зал Будинку культури. На сцену заходять письменник і молодий козак. – Ну що, побачив? – звернувся до літератора Сагайдачний, тримаючи на руках кота. – Побачив, пане гетьмане. – Більше брехати не будеш? – Нема потреби. Але я зовсім нічого не знаю про вашу особисту долю, – забідкався літератор. Сагайдачний посадив кота на лаву і підійшов до дерев’яної скрині. Піднявши верх, дістав звідти товсту чорну книгу. – Вона ще недописана, батьку! – зарепетував писар. – Після моєї смерті допишеш, – з докором вимовив гетьман і простягнув її літераторові. – Тут майже усе моє життя. Тож бери, синку. Письменник, затамувавши подих, узяв книгу. Кіт зістрибнув з лавки, підбіг до господаря і почав тертися об ноги. Несподіваний спалах світла, і всі присутні завмерли на своїх місцях. І знову темрява. Згодом сцена почала освітлюватися. Знову кімната літератора. Він спить на своєму ліжку. У нього на грудях – чорний кіт. Відкривши очі, погладив котика і з ним на руках підвівся з ліжка. Підійшовши до столу, побачив чорну книгу, яка лежала на місці рукопису. *** Микола Васильович і дід Яків, схиливши голови, стояли біля померлого Івана Максимовича. Зайшов сержант міліції і, знявши кашкета,

Проза

завмер на порозі. Підполковник поглянув у його бік, і удвох вони виходили з будинку. – Останнього забираємо, – доповів міліціонер. На вулиці стояла міліцейська будка, в яку пакували бандитів. Повз неї пройшов літній чоловік і зайшов у двір. – Можете відправлятися, я буду пізніше, – наказав підполковник підлеглому. – Костянтин Петрович і Микола Васильович повільно рухалися назустріч один одному. *** На сцені Будинку культури. Володя Конашевич у ролі Сагайдачного лежав на дерев’яному ліжку. Почулася музика. – Богдане! – обізвався він і повернувся на правий бік, поранене ліве плече пекло вогнем. Музика стихла, а згодом перед гетьманом з’явився його джура. – Слухаю, пане гетьмане, – схилив у пошані голову. – Ти що зараз робиш? – запитав Сагайдачний. – Нової пісні навчаюсь. На ярмарку у подорожнього кобзаря почув, – виправдовувався малий. – А пані зараз де? – Та вже кудись побігли, – запізно схаменувся хлопець. – І що ти верзеш про мою дружину? – гримнув гетьман, забувши про хворобу. – Вибачте, пане гетьмане, я хотів сказати: пані кудись пішли. Але куди саме, – Богданко розвів руками. – От завів джуру на свою голову. Одна морока з тобою, – невдоволено зиркнув на хлопця. Богданко, зігнувшись та зсутулившись майже удвоє, ніби вибачався за свою провину. Закляк. Сагайдачний побачив це, а згодом на його губах з’явилася помітна посмішка. – Ну ти і штукар, Богдане. Завжди знайдеш, як повести себе в наступну хвилину, – гетьман уже по-доброму спостерігав за джурою. А той, залишаючись у незмінній позі, ще більше розвеселив хворого. – Тож яку пісню ти виспівував? – запитав і задоволений погладив бороду. – Може, заспіваєш, а я послухаю. Богдан відірвав очі від підлоги й почервонів. – Вибачте, пане гетьмане, але я не можу.

Лiтературний Чернiгiв

– А хіба я в коханні прошу тебе освідчитися. Ти що, перелякався, козаче, – усміхався до нього. Посмішка трохи заспокоїла джуру. Він мовчки пішов. Повернувся уже з кобзою. Підсів ближче до гетьмана, легенько провів по струнах і заспівав: Ой на горі та й женці жнуть, А попід горою, Попід зеленою Козаки йдуть. Попереду Дорошенко Веде своє військо, Військо запорізьке Хорошенько! Посередині пан хорунжий, Під ним кониченько, Під ним вороненький Сильно-дужий! А позаду Сагайдачний, Що проміняв жінку На тютюн та люльку Необачний! «Гей, вернися Сагайдачний, Візьми свою жінку, Оддай мою люльку, Необачний» «Мені з жінкою не возиться, а тютюн да люлька Козаку в дорозі Знадобиться! Гей, хто в лісі, озовися! Да викрешем огню, Да потягнем люльки, Не журися».

Проза

Коли закінчив співати, гетьман лежав, закривши очі. Аж ось розплющив їх та в’ївся поглядом у джуру. Богданко мало не підскочив з місця. – Нічого від людей не заховаєш, про моє особисте життя їм відомо більше за мене, – заговорив гетьман. І знову замовк, але ненадовго. – Майже усі можновладці вважають себе мудрішими за свій народ. І це їхня помилка, бо не може одна голова бути розумнішою за незліченну кількість собі подібних. Крім того, народ – це не тільки сіра маса, а й думаюча. Вона має свій розум, хоча нічого і не вирішує в цьому житті. А тому кожний керманич своєї країни повинен не тільки розуміти, а й відчувати душею думки цієї багатоголової, живої сутності. Якщо, звичайно, є чим відчувати. А якщо нема – горе тому народові. На останніх словах Сагайдачний закрив очі. Богданко сидів поруч. А в бокових дверях сцени, уважно спостерігаючи за грою акторів, стояв Костянтин Петрович. *** Минув рік. Павільйон кіностудії. Володя в ролі Степана Разіна, обіпершись лівою рукою за край дерев’яного столу, завмер на дерев’яній лаві. Навпроти – Костянтин Петрович в ролі сивого старця. – Ну, а коли побьёт тебя царево войско. Тогда как? – втупивши очі в обличчя козацького отамана, питав старий. Разін мовчав, тоді старець продовжив: – Это ты сейчас удачливый атаман. Персов пошарпал. Астраханского воеводу напужал. А ныне государевых стрельцов сманил на свою сторону. Ну, а ежели супротив царя народ подымешь – это сколько же христианской крови прольётся? – старий закотив очі в стелю і запричитав: – Не выдюжат твои людишки государевой силы и разбегутся кто куда. За тобой идут пока ты в славе, пока ты удачливый атаман. Потеряешь её – себя потеряешь, – старець опустив очі і нажаханий дивився на Степана. Разін підвівся з лави і відповів: – Ладно гутаришь, старче. Говорили мне, что зришь наперёд ты судьбу человеческую. Да боле не верю никому. Ну а коли правду молвил, я тебя и с того света отблагадарю, – він трусонув кучерями, грізно просвітив очима пророка і пішов до дверей. Зйомка закінчилася. Режисер щось шепнув оператору і той вимкнув камеру. Згодом звернувся до всіх англійською.

Лiтературний Чернiгiв

Перекладач переклав: – Павильённые сьёмки закончились. Через три дня выезжаем на натуру. Всем актёрам, кроме автора сценария и моего главного консультанта, – перекладач показав рукою в бік Костянтина Петровича, – три дня отдыха. Володя і Костянтин Петрович перезирнулися. *** Року 1621. Запорозька Січ перед Хотинською Битвою. Склавши руки на грудях, Сагайдачний стояв посеред військової канцелярії. Щось глибоко обдумуючи, повернув голову в бік молодого писарчука. А той, схилившись над столом, старанно виводив пером кожну наступну літеру на сірий, цупкий папір. Час від часу, вмочуючи біле перо в мідний чорнильний каламарчик, навіть не відривав очей від писанини і продовжував старанно працювати. Скрипнули вхідні двері, і зайшов курінний отаман Андрій Веселий. – За вашим наказом одразу ж прилетів, батьку! – весело доповів він. Гетьман глянув на нього, потім на хлопця, а той підняв очі. Сагайдачний кивнув йому в бік дверей. Писар навів лад на столі і вийшов. – То що сталося? – одразу запитав Веселий. – Сідай уже. Одним словом тут не обійдешся, – мовив гетьман. Курінний присів на лавку, уважно налаштовуючись на розмову. – Навіть позаздрити тобі хочеться, – посміхнувся Сагайдачний. – Чому? – Ми ж однолітки з тобою, і скільки тебе знаю, ти завжди Веселий. – Ну, так як прозвали колись на Січі, такий і є. – Це правда, але попереду війна, – втопив уважний погляд у свого побратима. – Кому війна, а кому і мати рідна. Для чого ж ми й топчемося тут, як кури на сідалі. Щоб потім зіскочити та підняти такий лемент серед ворога… Та щоб тільки від одного страху очі на лоба у нього полізли. – Молодець! Твоя правда… Тільки на війні може по-справжньому розвернутися щира козацька душа. Ось де простір для відчайдухи і сміливця. А якщо інших і не тримає в собі Матінка-Січ. І якщо таких сміливців тисячі, то який ворог нам страшний? І коли надалі вирощуватимемо в собі цю могутню силу, та зневажатимемо смерть, як робили колись наші діди-прадіди. То хто? Який супостат здолає чи посуне нас з рідної, окропленої потом і кров’ю, землі. Де та міць? – поклав руку на плече Веселого. Андрій підскочив з лавки.

Проза

– Я все зрозумів, Петре…. – Так і тільки так. Одразу все зрозумів і одразу дій. Готуй свій курінь до походу. Перевіряй зброю, збирай військові причандали, а головне – людей лаштуй на військовий лад. Ніякої пиятики, ніяких гульбищ, щоденні вправи зі зброєю. Ти навіть не уявляєш собі, яке військо зібрав султан турецький. Рахунок уже на сотні тисяч пішов, але це ти тільки знаєш, щоб краще готував своїх орлів до бою, але їм ні слова про ворожу кількість. Прийде той час, коли самі все побачать і зрозуміють. А поки зайвого язиками не плескати, а краще усім разом до війни готуватися. Сагайдачний виговорив все головне і одразу. Кожне слово ніби цвяхом в мозок вбивав. Курінний витер долонею помокрілого лоба і мотнув головою: – Оце сила так сила. І що це воно буде? – запитав. – А ти прийди, отакий як зараз, у свій курінь і хай всі побачать, який ти Веселий, – розізлився гетьман. – Та ні, я нічого, – видавив посмішку на обличчя курінний отаман. – Уже краще, але вправлятимешся ще. Бо колись прокинешся вранці не Веселим, а козаком Плаксою або Бідою. Навіщо твоїм воякам такий курінний? – Та ні. Все гаразд, – нарешті оговтався він. – І запам’ятай надалі… Люди все бачать, все пам’ятають, особливо слабкість. Її тобі ніхто не простить. Поки живеш – тримайся і будь сильним. Та й справа не в кількості твоїх ворогів, а в якості твоїх думок. Навіть незлічене військо погубить одна наша мудра ідея. Тож готуй свій курінь, а я дбатиму про всіх вас. А всі разом – ми не тільки головна сила, а ще й думаюча. Отже, до справи, дітки, і нехай Бог нам допомагає. У Андрія навернулися на очах сльози і він обійняв гетьмана. – Прости, Петре, старію… Хоч ми і однолітки, але ніхто не відає, кому скільки Господь відміряв. Але ти як був кремінь, так ним і лишився. І я завжди тобі вірив і зараз не підведу. Розчулився вже і Сагайдачний та поплескав рукою старого друга по спині. – Не плач, брате козаче! На нас тепер увесь світ дивитиметься. *** Вокзал. Володя і Костянтин Петрович стояли неподалік пивної бочки і пили пиво. – Гарна сьогодні погода, – поглянув кудись угору режисер.

Лiтературний Чернiгiв

– Гріх пивка не випити, – з настроєм додав Володя. – Літо ще не почалося, а вже так смалить. Можу уявити, які натурні зйомки нас чекають, як вважаєш Степане Тимофійовичу? – Витримаємо! – відчуваючи себе в новій ролі, відповів молодий кіноактор. – Я теж так міркую, – усміхнувся Костянтин Петрович. – Яку тільки беліберду не знімають, а на справжній фільм – ні розуму, ні фінансів. – Не хвилюйся, Петровичу. Європа нам допоможе. – Дай то Бог, бо мені вже однаково хто зніматиме. Головне – результат. Їм вигідно і нам теж. Вони економлять на нас фінанси, а ми збережемо історичну достовірність. Тим більше, що і актори наші, – він знову завівся. Аж ось невідомо що заторохтів вокзальний репродуктор, і чоловіки повернулися в бік перону. Люди заходили в вагони поїзда. Режисер поглянув на годинник. – Пора! – нагадав він. *** По шосе їхав «Москвич», за кермом – Микола Васильович. Володя сидів поруч і думав щось своє. Батько кілька разів повернув голову в його бік і врешті не витримав: – Я у ваші стосунки не втручаюся, але якось разом поміркуйте про своє майбутнє. – Ти про що? – запитав Володя. – Про тебе та Іринку. – Як накажете, ваше благородіє, – чітко по-військовому відчеканив син. Старший Конашевич поглянув на нього і посміхнувся. Радістю наповнювалися його очі, вдивляючись далеко вперед. Попереду виплив стовп з назвою «Веселівка», і вони в’їжджали в село. *** Іринка замикала двері бібліотеки, коли чиїсь долоні лягли їй на очі. – Володя? – боязко запитала. Він прибрав руки, і вона обернулася до нього. Помітивши в її очах тривогу, Володя ніжно пригорнув до себе полохливу жіночку. – Надовго приїхав? – сильніше притулилась до нього. – До завтрашнього дня. – Як до завтрашнього?

Проза

– Залишуся надовше – набридну. – Жартуєш, як завжди! Допоможи краще двері зачинити, – вдала з себе ображену. Він узявся за ключ, сіпнув другою рукою за ручку двері вгору, і замок піддався. – Немає діда Івана, нема кому і полагодити, – зітхнула вона. Володя віддав їй ключа. – Пішли, я тобі щось покажу, – взяла його за руку. Біля спортзалу зупинилася і, загадково поглянувши на Володю, штовхнула двері. І він побачив діда Івана. Від несподіванки зробив крок назад. На високому постаменті стояв дерев’яний бюст. Підійшовши ближче до скульптурної роботи, провів по ній рукою. Діти, які тренувалися в залі, призупинили боротьбу. Іринка завмерла біля Володі. – Це діти самі зробили, кожний приклав свою руку. Навіть після смерті хочуть його бачити. По заповіту Івана Максимовича Сергійко Ткач у них за тренера, – говорила вона. Володя дивився на дітей – потім на нього. Більше не міг себе стримувати. Прихилившись до діда головою та обіймаючи його обома руками, він плакав. м. Чернігів

Лiтературний Чернiгiв

Літературний

Переклади ×ÅÐÍIÃIÂ j!i“2%- p`mql`ip

Пшемисль (Перемишль)

ЦЕНТРАЛЬНОЄВРОПЕЙСЬКИЙ УРОК У День всіх святих у 1918 році, за два тижні до того, як Людвік Уйберал загинув від вогнепального поранення, на Рінгплац, тобто Кільцевій площі Пшемисля, розпочався золотий вік. Принаймні, так заявив оратор, який у світлі факелів теплого листопадового вечора виголосив промову під кедрами площі перед великим натовпом. Адвокат Герман Ліберман був відомий у Пшемислі як лідер Галицької соціал-демократичної партії та поштивий чоловік, який щоранку читав газету у гранд-кафе «Штібер», обідав у вокзальному ресторані «Кон» і кілька років тому невдало сватався до Гелени Розенбаум з роду князів Гізовських. Але пристрасть, з якою Ліберман говорив того вечора, була незрозумілою для більшості його слухачів. Золотий вік! Початок цієї промови звучав дуже і дуже красиво. Адвокат зачитав із клаптика паперу, який він весь час розгладжував, слова римського поета, вірші, довгі вірші, і заявив, що таким або принаймні подібним тепер має бути життя і в Галичині: «У золотий вік не було ні шоломів, ні мечів. Народи жили, не потребуючи солдатів, безтурботно і в лагідному супокої ...» Вільна Республіка Пшемисль, вигукнув після цього Ліберман і підняв руки, як капельмейстер, який диригує не паличкою, а тільки руками, – Вільна Республіка Пшемисль, заснування якої сьогодні тут відзначається такими гучними криками «ура!», скинула з себе австроугорське правління, щоб нарешті реалізувати те, що неодноразово обіцяли у Відні та Будапешті, безнадійно забалакували і що ніколи не було досягнуте в країнах Центральної Європи, країнах так званої «корони»: мирне співіснування вільних, рівноправних народів в багатомовній та демократичній державі. Жителі міста, поляки, українці та євреї, навіть

Переклади

хорватські, угорські або чеські солдати розпущеного імперсько-королівського гарнізону знайдуть гарне, але перш за все спільне майбутнє в цій республіці, і ... Адвокат зробив коротку паузу, опустив руки, а потім повільно проказав, звертаючись більше до себе, ніж до натовпу, який раптом захвилювався: а згодом, можливо, і батьківщину. Багатомовна батьківщина, сім’я націй, процвітаючі придунайські країни та спадщина занепалих Габсбургів, загалом: вільна Центральна Європа. Ліберман торкнувся образів старої туги, якими багато ораторів з австро-угорського минулого прикрашали свої виступи і якими багато ораторів і письменників із центральноєвропейського майбутнього будуть оздоблювати свої виступи та твори. Але не ці картини змусили натовп раптом захвилюватися, а всього кілька українських фурманів, які відтіснили двох факелоносців до входу в ворота винокурні Федьковича і намагалися вирвати у них факели. Чи то візники були напідпитку, чи просто засліплені утопічною пишністю виступу Лібермана, з висоти трибуни було не розпізнати. Ліберман вчинив так, як роблять багато ораторів, коли люди нарешті починають рухатися: він вирішив зачекати. Зрештою фурмани були змушені відступити в глибокі тіні аркади перед лицем переважаючого натовпу розлючених факелоносців. У калюжі перед воротами винокура зашкварчав викинутий факел. Переривчасто, мов початок літанії прокльонів, дзвінкий чоловічий голос прокричав із темряви аркад перші рядки української пісні: «Ще не вмерла Україна…» Обурені крики республіканців з Пшемисля швидко заглушили цю провокацію. «Товариші, співгромадяни, друзі!», Ліберман повторив, тепер знову голосно і впевнено, звичний порядок черговості звертання, який він також використовував у гранд-кафе «Штібер» кожного разу, коли раптово виривався з обмеженої конфіденційності демократичної групи чоловіків за «Червоним столом» і голосно звертався до великої аудиторії кав’ярні. Крики на Кільцевій площі поступово стихали. Шум ентузіазму поступився місцем заспокійливому затишшю, яке поширювалося навколо трибуни, як рідина навколо баночки, розколотої різким чергуванням тепла та холоду. «Товариші, співгромадяни, друзі! Монархія могла стати серцем Європи, але вона втратила і змарнувала свій шанс. Монархія заперечувала свою слов’янську більшість і замінила мирну спільність народів на пошарпану піраміду націй, яку очолював так званий державний народ, німці. Монархії, товариші, не визнавали, що жоден із центральноєвропейських народів не є достатньо сильним, щоб керувати іншим, і не визнавали, що лише з цієї причини політичний глузд вимагає

Лiтературний Чернiгiв

примирення та рівності цих народів. І тому монархія мала загинути, як будь-яка імперія, яка не розуміє необхідності часу. Тепер нам, товариші, належить збудувати нову Центральну Європу з руїн цієї імперії, яка пережила війну внаслідок цієї несправедливої ієрархії націй і яка тепер знайде свою єдність навіть без примусу династії. А Пшемисль, товариші, співгромадяни та друзі, стане зразком та першим прикладом такої спільноти націй ...» Під час подібних промов соціал-демократа у гранд-кафе «Штібер» його час від часу напівголосними вигуками від більярдного столу, на зразок «Ліберман знову забалакався» або «ого, Ліберман», перебивав Ярослав Соучек, чеський лікар гарнізонної лікарні, а потім проголошував звідти на всю кімнату, прикрашену трьома кришталевими люстрами, контр-промови, але ніколи не користався запрошенням Лібермана висловити свої заперечення у колі демократів. Соучек виступав принципово з відстані більярдного столу, за сріблясто-блакитними шторами, і здавався нереально далеким. «Центральноєвропейські народи не хочуть ні династичної, ні демократичної багатонаціональної держави, – заявив чеський лікар тиждень тому ранком дощового понеділка, – вони просто хочуть мати власні, автономні, обмежені маленькі національні держави, свої власні недолугі промисловості, корумповані парламенти та костюмовані армії. Погляньте навколо, пане Лібермане, що Ви бачите? Ви бачите бестіарій у Центральній Європі: чехи проклинають словаків, поляків, німців; поляки литовців та українців; словаки угорців; угорці румунів; хорвати словенців, сербів та італійців; серби албанців і чорногорців; словенці італійців і боснійців і так далі, а німці всіх слов’ян в цілому. Звичайно, всі ксенофобські дії також мають схоже пояснення, і їх культивують усі, хто бере участь у все нових і все безглуздіших забобонах. Єдине, що об’єднує членів цієї знаменитої родини народів, – це те, що при кожному зручному випадку вони накидаються на євреїв. Погром – це єдиний вид діяльності, до якого готова вся ця сім’я. Мирне співіснування? Деякі з цих натовпів, що розмахують прапорами і ревуть національні гімни, відкрили свій національний характер тільки що, і тепер не мають нічого нагальнішого, аніж роздзвонювати цю ахінею до наступної війни, до наступної антиєврейської агітації, до наступного погрому. Вони залишаються при цьому сліпими один до одного; сліпий і дурний: нація! Ой, Лібермане, яка дурість. Але поки що залишається сучасним відстоювати цю дурість, а разом із цим і віру в окрему, особливо славну історію, віру в особливо геніально звивистий шлях від орди мавп до гонорової національної держави. У тій Європі, про яку Ви говорите, шановний, Богемія

Переклади

знаходиться біля моря, а Трієст – у горах. Ваші виступи не відповідають вимогам часу. А час, пане демократе, точно не відповідає вашим виступам». Ранком того понеділка лікар Соучек закінчив свій пасаж різким поштовхом кия, занурився назад у гру і більше не реагував на протести «Червоного стола». Подібно до жертви великого опіку, Герман Ліберман здіймався на своїй трибуні над задимленим, тріскотливим полем смолоскипів. Цього вечора на контраргументи Соучека чекати було не варто, адже лікар нещодавно евакуювався зі своїм підрозділом. Він безуспішно намагався завадити своїм камерадам забрати з собою все переносне обладнання гарнізонної лікарні. Сильно навантажені, співаючи та маршируючи, чехи вийшли з хаосу того часу і попрямували назустріч до своєї держави. «Ми зібралися тут, – кричав Ліберман у пустелю із полум’я, постатей, облич та стрибаючих тіней, – щоб засвідчити, що Центральну Європу можна уберегти від того, щоб вона не стала місцем для маневрів чужих армій та інтересів лише через єдність її народів. Хай живе Вільна Республіка Пшемисль, урок для міжнародної спільноти!» Крики «віват!» і «ура!» несамовито відлунювали. Факелоносці махали вогнями над головою та малювали в повітрі вогняні кола та спіралі. Духовий оркестр тріумфально заграв в пришвидшеному ритмі, начебто прогавив довгоочікуваний сигнал і тепер мусив надолужите прогаяне. Кедри Кільцевої площі здіймалися над торжествуючим натовпом у темному небі Галичини. Звичайно, вечірні урочистості цього Дня всіх святих могли мати інакший перебіг: можливо, республіка була проголошена без духової музики, можливо, кедри Рінгплаца вже не стояли в той час, чеського лікаря звали не Соучек, а Палацький чи якось інакше і, можливо, це були не візники, а уніформовані члени «Січі», української воєнізованої пожежної команди, які стали рука об руку з носіями факелів. Як би там не було, але фактом залишається те, що Вільна Республіка Пшемисль, проголошена соціал-демократом Германом Ліберманом з таким пафосом, не пережила ніч від Дня всіх святих до Дня всіх душ у 1918 році. Ще до того, як засяяв перший день цієї республіки, українські селяни, наймити та ремісники увірвались до міста з усіх навколишніх сіл. Це були націоналісти з Вірочка та Яксманичів, з Поздяча, Станіславчука та Корманичів, які на чолі з іншим адвокатом на ім’я доктор Загайкевич, озброєні та беззбройні, напали на Пшемисль і виступили проти багатонаціональної держави адвоката Лібермана: Перемишль завжди був українським. Перемишль завжди залишатиметься українським. Таким чином, українці захопили ратушу, районну адміністрацію,

Лiтературний Чернiгiв

евакуйований гарнізонний госпіталь, залізничний вокзал та ресторацію, і помістили під домашній арешт урядову комісію Вільної Республіки, яка була сформована попереднього вечора – чотирьох зговірливих українців, чотирьох поляків та лідера єврейської партії Лейбу Ландау. Назву Вільної Республіки також було стерто та замінено Перемишлем. «Саме доктор Загайкевич!, – починалася листівка, яку, як подейкують, згодом було конфісковано у гранд-кафе «Штібер», – ... Загайкевич, який завжди любив одягатися як український гетьман на костюмовані вечірки та фольклорні ходи – саме цей карнавальний блазень тепер веде українську орду на місто ...». Фінал боротьби за Перемишль був передбачуваним, як і кінець усієї боротьби за утопію: поляки, звичайно, не змирилися з переходом Пшемисля під владу України. Перемишль! Сам звук був варварським. Ці прокляті українці. Це були нікчемні русинські селяни, лемки і бойки, яким подарували національну назву та прапор і які тепер були готові кричати «Україна» услід за своїми навчителями. Але Пшемисль завжди був польським. І Пшемисль завжди залишатиметься польським. Після двох тижнів українського панування, наростаючого хаосу та щоденних сутичок між національними таборами в місто увійшли польські війська під командуванням генерала Роя, позаганяли селюків назад у їхні села та посадили адвоката Загайкевича під домашній арешт. Постріли лунали в урочищі Жайбовка та на набережній Франца-Йосифа на березі Сану. Але загинув лише один чоловік. У зведенні переможців збереглося його ім’я. Це був поляк юдейського сповідання Людвік Уйберал, чию смерть засвідчив селянин із Баличів, який перевозив на своїх волах пісок від річкової коси до набережної Франца-Йосифа і бачив, як після двох коротких пострілів той повалився як сніп й зарився обличчям у землю. Переклав з німецької Анатолій РОЛІК 1985 р. Перекладено за виданням: Christoph Ransmayr. Die ersten Jahre der Ewigkeit und andere Prosa. Fischer Taschenbuch Verlag GmbH, Frankfurt am Main, 2001. – S. 58-68.

Переклади

Відгук на книгу «Микола Гоголь в німецькій науковій та художній літературі: антологія». Ніжин: НДУ ім. М. Гоголя, 2020. 441с. (електронне видання). Автор: канд. філол. наук, доцент Ролік А. В. Сучасний етап розвитку гоголезнавства характеризується існуванням російського та українського бачення життя і творчості Гоголя. Запропонований автором «німецький» погляд дозволяє розширити наявні україно- та російськомовні джерела, особливо з огляду вивчення питання про релігійність Гоголя, яка вперше стала предметом розгляду та ґрунтовного аналізу саме з боку німецьких дослідників. Рецензована книга наочно демонструє різноманітність оцінок творчості Гоголя у німецькому літературознавстві. Оригінальність і значимість німецькомовних публікацій пояснюється намаганням зрозуміти Гоголя зі свого національного та культурно-історичного середовища. Особливості сприйняття Гоголя в Німеччині обумовлені такими факторами, як тип культури, до якої належить інтерпретатор, та особливостями епохи, які вплинули на формування його поглядів та ціннісних критеріїв. Кожна традиція дослідження творчості Гоголя має свої цілі та завдання – одні вивчають історичний контекст, біографію, оточення, інші заглиблюються в текст. Усі вони перспективні, якщо ставлять і вирішують серйозні наукові проблеми, намагаються вирішувати їх на фоні сучасної наукової думки, потоки якої визначаються на глобальному рівні. Гоголь займає унікальну позицію на культурному полі Росії першої половини ХІХ століття – з різних причин йому був притаманний погляд зі сторони. Подібний погляд, як нам здається, є перспективним і для його дослідників. З огляду на це рецензована книга є цілком на часі. Окрім дослідження творчості Гоголя, книга А. В. Роліка також має безпосередній зв’язок з проблематикою сучасного перекладознавства, адже автор презентує власний переклад роману «Світ Гоголя», який, за словами головного редактора журналу іноземної літератури «Всесвіт» Дмитра Дроздовського, став надбанням української культури. Творчість Гоголя залишається актуальною і для нашого сьогодення, адже доробок Гоголя в силу універсальності його інтересів є важливим документом формування сучасної художньої естетики, науки, політики та суспільної думки. І рецензована книга розкриває нові сторони цієї, здавалось би вже давно вивченої, духовної спадщини. С. І. ПОТАПЕНКО, доктор філологічних наук, професор (Ніжин – Київ)

Лiтературний Чернiгiв

СТАРОДУБСЬКІ «ОСІННІ ЖУРАВЛІ» Сумна і журлива пісня «Осінні журавлі» стала одним із символів ХХ ст. в усьому російськомовному середовищі колишнього Радянського Союзу. Спочатку її співали емігранти, які після більшовицької революції 1917 р. розтеклися по Європі та Америці. Починаючи з 30-х років, «Осінні журавлі» становляться гімном радянських політв’язнів, з’являються «Колимські журавлі» (в яких згадується, між іншим, і Україна) та багато нових і нових варіантів, де Україна згадується все частіше й частіше. Але, хоч і написана російською мовою, за духом ця пісня завжди була українською. Адже написана вона була правнуком останнього українського гетьмана XVIII ст., який народився на історичній українській землі Стародубщині, що тільки з 1919 р. стала російською. Олексій Жемчужников з’явився на світ зимою 1821 р. в містечку Почеп Мглинського повіту Чернігівської губернії. Колись, за часів української Гетьманщини, Почеп був сотенним центром Стародубського полку, а після зречення гетьмана Кирила Розумовського від гетьманської влади став його останнім родовим маєтком. У Почепі гетьманом була збудована велична Воскресенська церква, а після його смерті містечко перейшло у спадок сину Олексію, а від того – позашлюбній лінії його дітей Перовських, представниця якого Ольга Перовська і була матір’ю Олексія Жемчужникова. Слід додати, що лінія Перовських багато прислужилася Україні, хоч представники її користувалися здебільшого у вжитку російською мовою. Українофілом за духом був Олексій Перовський, що писав під псевдонімом Антоній Погорільський (за своїм маєтком Погорільці у сучасній Чернігівській області, на кордоні з російською вже зараз Стародубщиною, і маєток цей знов таки був спадщиною від гетьмана Кирила). В іншому спадкоємному гетьманському селі під самим Почепом, що називався Красний Ріг і знаходився на колишньому кордоні Гетьманщини з Московщиною («Красний Ріг – до Москви поріг», казала стара приповідка), жив, помер і похований двоюрідний брат нашого Олексія Жемчужникова і теж Олексій (улюблене ім’я, як бачимо, у сім’ї нащадків гетьманського сина Олексія Розумовського) Толстой, за матір’ю теж Перовський, який пишався своїм українським родом, що пішов колись від простого

Переклади

козака Розума, більше ніж графським титулом росіян Толстих. І нарешті брат Олексія Жемчужникова – Лев Жемчужников, був другом Тараса Шевченка, його першим біографом, і, як талановитий художник, продовжувач шевченкової «Живописної України» в журналі «Основа» вже після смерті великого Тараса. А що ж наш Олексій Жемчужников? Він став критиком російського імперського режиму. Мало хто в Росії так критикував режим, і так не вірив у спроможність російського народу побудувати на рідній землі щось путнє, таке, від чого за версту не тхнуло би гниллю деспотії та самодержавства. Поезії Олексія Жемчужникова стали гірким вироком російському режимові: Ви всі, в кого любов до батьківщини так міцна, Любов, яка все краще в ньому губить, – Нам палить серце істина лячна, Що чесний в нас лиш той, вітчизну хто не любить.

nле*“iL fel)rfmhjnb На батьківщині І знов безлюдна та убога; І смутком повняться вуста... Велика та курна дорога, І вкрита смугами верста! І ниви аж в зорю червону, І села, де із роду в рід, Все так же, як во врем’я оно Живе у голоді нарід; Співають тут лише на волі, Буває вдень, а хтось вночі – Зозулі, іволги; а в полі – Перепели та деркачі. І трелі, що в небеснім зводі На землю жайворонки ллють...

Лiтературний Чернiгiв

98 Усюди гімн звучить природі, І лиш нічних своїх мелодій Їй солов’ї не віддають. Минула вже пора весняна З любовним співом солов’я, Коли ця пташка незрівнянна Співає краще на полянах, Ніж інша вся пташок сім’я... Який же ж вид! Які ж то звуки В мені край рідний породив! Після тривалої розлуки, Які ж то радощі та муки В моїй душі він пробудив!.. Вітчизно, ти така чудова! Віддавсь тобі я до гроша; Та нам, синам твоїм, відомо, Як на твоїх теренах, вдома, В кайданах мучиться душа... Народе мій! Невже це значить, Що доля тебе омине, Що в світі так ніхто не плаче, Ніхто життя так не кляне? Шумлять ліси свободи шумом, Птахи співають... То чому ж Нема пуття народним думам, Й людина нудиться чимдуж? Чом звикла аж до божевілля І лихо й радощі свої На осоружному дозвіллі Топити в марах, забутті? Чом, як збирається до спілки, Коли засмоктує нудьга, Відразу тягне до горілки Тремтяча знуджена рука?

Переклади

99 Та звинувачень за пороки Я не надам, а промовчу. Бо знаю, як у льох глибокий Ввірветься вітром час жорстокий, Задме розбурхану свічу... Та, Русь, мені огидні люди, Ті із твоїх добірних чад, Що, б’ючи у порожні груди, Все про любов тобі кричать. Противно в них оте з’єднання Гордині з ницістю в ганьбі, І громадянства зневажання Зі співом лестощів тобі. Огидна затхлість в них уявлень, Позерство фрази на льоту Й брехня нездійснених досягнень, Простягнутих у пустоту. Моя відраза їх накриє, І хай це буде не дарма, Гроби «поваплені» вони є... Сучасність тлінню їх сповиє, Майбутнього для них нема...

Не дивно, що більшу частину свого життя Олексій Жемчужников провів за кордонами Росії. Поезія «Осінні журавлі» була написана ним у німецькому містечку Югенгайм. Трапилося так, що саме ця поезія стала найвідомішим твором Олексія Жемчужникова. Забулося його ім’я, але цей вірш став справжньою народною піснею.

Лiтературний Чернiгiв

100

Осінні журавлі Крізь вечірній туман, мені в темному небі, Чути крик журавлів все ясніш та ясніш... Серцем рвусь я до тих, хто у крайній потребі, У холодній країні свій покинули кіш. Ось вже близько летять, і гучніше ридають, Наче звістку сумну у мій дім принесли... Із якого ж то ви непривітного краю Прилетіли сюди на нічліг, журавлі?.. А я знаю той край, де вже сонце без сили, Де на саван чекає холодна земля, Де по голих лісах вітри сум розносили, – То є рідний мій край, то вітчизна моя. Сутінь, бідність, сльота і негода, і туга, Вид похмурих людей, вид сумної землі... Заболіла душа, і на серці недуга, Киньте плач наді мною, мої журавлі! Щоправда, народ змінив і переробив цю поезію Олексія Жемчужникова на свій смак. Після більшовицького перевороту 1917 р. з’явилися десятки різних варіантів цього вірша, його співали емігранти за межами радянської Росії, а в СРСР пісню, яка змінила свою назву на більш простішу «Журавлі», підпільно записували на грамофонні платівки, з’являлися все нові та нові її варіанти, які співали ув’язненні на будівництві Балтійсько-Біломорського каналу, на Колимі. І дуже часто в цих піснях згадувалася Україна. Не буває чудес – журавлем я не стану, Тут, під небом чужим, залишусь назавжди. Так летіть же скоріш на мою Україну, Передайте привіт, журавлі, від мене. Журавлі, мій привіт передайте прощальний Україні, навік моїй рідній землі. Вершиною народної творчості, що була розпочата поезією Олексія Жемчужникова «Осінні журавлі», стала пісня «Журавлі над Колимою». Щоправда, від початкової поезії там залишився лише мотив туги за батьківщиною, який пов’язаний із перелітними журавлями. Передаючись з вуст у вуста, первинна поезія зникла до останнього слова. Чи радий би

Переклади

101

був сам Олексій Жемчужников довідатися, що підсумком його всього життя стала народна пісня без жодного його авторського рядка? Не знаю. Цілком можливо, що так. Адже і в первинній поезії, і в остаточному варіанті народної пісні, як це не дивно, відбилася українська душа. Бо написана вона із початку була правнуком українського гетьмана Розумовського, уродженцем української Стародубщини, а в найвідоміших своїх варіантах містила обов’язкову згадку про Україну, що свідчить, думаю, про те, що творили ці варіанти також українці, і поезія ця була близькою по духові саме українській душі.

Журавлі над Колимою Я в російській землі, що чужа і жорстока. Я в російській землі, наче раб без снаги. Поміж мною й тобою, моя синьоока, Вічно сопки стоять, мерзлота і сніги. Я тепер не пишу, бо листи не доходять. І тобі не почути від мене жалів. Я дивлюся на небо, де на захід проходять, У високім польоті ключі журавлів. Пролетять вони там над полями, степами, Над садами, лісами, де я ріс молодим. І розкажуть вони голубими ночами, Що на рідній землі став я сином чужим. Там, на рідній землі, розквітають волошки, Тут, у маренні смертнім, буде тільки зима... Розкажіть же ви всім, розкажіть же хоч трошки, Що в російській землі є земля Колима. Розкажіть же ви там, як в сльоту і морози, Вибиваючись з сил, ми копали метал. О, як в грудях болить, як з очей рвуться сльози, Лиш птахам зрозуміло, що пройшли через шквал. Не побачу я край, де колись народився. Не піднятись мені із розбитих колін.

Лiтературний Чернiгiв

102 Я у злиднях зростав. Лихом я оповився. Не летіти мені журавлям навздогін.

Рік за роком стече, старість з нас посміхнеться, Не залишиться в нас ні могил, ні кісток, Знаю – жити по-людськи нам вже не доведеться, Дочекатись хоча б журавлиних вісток. Пролетите ви знов повз скорботні розп’яття, Мимо давніх церков старовинних будов, А прибудете ви, вас зустрінуть з завзяттям Молодої весни квіт садів і любов. Там чекає на вас Україна любима, Каравани гусей, лебедів, журавлів, Хай летить разом з вами душа нескорима В край навіки коханих лісів і полів. Так змінилися «Осінні журавлі», пройшовши шлях від Російської імперії до імперії Радянської. І якщо в Російській імперії це була туга громадянина, що знаходиться за кордоном своєї батьківщини, то в Радянській державі це вже був відчай людини, що «на рідній землі стала сином чужим». Пророчим був песимізм Олексія Жемчужникова. Помер він 1908-го року в Тамбові, в маєтку свого зятя. Текст і переклад віршів Олексія Жемчужникова з російської Ігоря РОЗДОБУДЬКА

Видатні земляки

103

Літературний

Видатні земляки ×ÅÐÍIÃIÂ ГОЛОС УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

Із ранніх шкільних років я був активним читачем Ічнянської районної бібліотеки. І коли уже навчався у старших класах, у 1954 році серед читачів поширилася чутка, що до бібліотеки надійшла надзвичайно цікава книжка «Семен Палій» невідомого тоді ще автора Юрія Мушкетика. Було це 66 років тому, але пам’ятається, щоб прочитати життєпис про фастівського полковника Семена Палія, мені довелося у бібліотеці записатися у чергу. Що яскраво свідчило про великий інтерес до неординарної книжки автора, ім’я якого тільки засяяло яскравою зіркою на небосхилі української літератури. Коли я читав книжку, відчувалося, що автор ретельно дослідив багато різних архівних джерел історичного минулого. І у повісті відтворив чимало реальних подій доби, пов’язаної із багатьма історичними особистостями, зокрема: українським гетьманом Іваном Мазепою, фастівським полковником Семеном Палієм, російським імператором Петром І, шведським королем Карлом ХІІ та іншими персонажами. І, звичайно, Полтавською битвою, що увійшла до світової історії, як одне із грандіозніших і кровавих побоїщ планети. Що стало катастрофою для Швеції, адже після поразки ця держава більше ніколи не воювала. І трагічним кінцем для Івана Мазепи, оскільки не здійснилися його мрії – створити незалежну українську державу. Тоді я дізнався, що Юрій Мушкетик – наш земляк. Народився він 21 березня 1929 року в смт Вертіївці Ніжинського району. У 1948 році в рідному селищі закінчив середню школу і того ж року вступив на філологічний факультет Київського університету і у 1953 році закінчив виш, а згодом аспірантуру при кафедрі української літератури. На час видання першої книжки «Семен Палій» дебютанту ще не виповнилося і 25 років. Але він оприлюднив великий історичний твір, який зробив його відомим і став знаковою подією в українській літературі, про що свідчили чисельні позитивні рецензії багатьох критиків різних рангів. Юрія Мушкетика зацікавила тема гайдамацького повстання, героїчної боротьби українського народу протии загарбників та поневолювачів України. Він глибоко дослідив історичне повстання і через три роки після іс-

104

Лiтературний Чернiгiв

торичної повісті «Семен Палій», у 1959 році, видрукував історичний роман «Гайдамаки». Головний герой твору – український народ. Але поряд із повсталими масами живуть і діють реальні імена – запорожць Максим Залізняк, очільник гайдамацького повстання і уманський старший сотник Іван Гонта, який був на службі в магната Потоцького. Свого часу вельможа навіть подарував йому два села. Але коли гайдамаки підступили до Умані, виходець із народу Гонта переосмислив своє життя і разом зі своїми козаками приєднався до повсталих. Героїчне народне повстання протии національного гніту зазнало поразки і багато його учасників та ватажків жорстоко покарали. У своїх творах письменник не просто описує події, які відбувалися, а будує сюжети на глобальних проблемах та конфліктах нашого буття, без яких людське життя не існує. Зокрема, у творах «Вогні серед ночі» (1959) та «Чорний хліб» (1960) розгортаються події колгоспного села довоєнних часів та в роки гітлерівської окупації. Перо автора реалістично відтворює морально-психологічні характери персонажів і порушує споконвічну тему, про яку багато написано літературних творів: протистояння «добра» і «зла». Але письменник посвоєму будує фабулу творів, чим вони запам’ятовуються. Згодом полиці наших бібліотек поповнилися новими високохудожніми і глибоко реалістичними захоплюючими творами талановитого майстра української прози «Серце не камінь» (1962) та «Крапля крові» (1964). Автор переконливо відтворює події людського життя, у яких порушує актуально-моральні проблеми. Коли проголошені на словах високі ідеї не відповідають дійсності. Письменник засуджує гучне словоблудство, кар’єризм, користолюбство. І правдиво зображує сучасне життя із його позитивними радощами та негативними болями і поразками. Мудрий письменник-психолог і реаліст невтомно і плодотворно працює, завжди неординарно та уміло і реалістично будує сюжети своїх нових творів. Психологічно-філософської глибини він досяг у творах: «Біла тінь» (1977), «Біль» (1978), «Позиція» (1979) та «Рубіж» (1984). Він порушив актуальну, всесвітньо-глобальну і вічну тему «люди і земля». З болем у серці пише, як гине наше село. На карті України майже щодня зникають «безперспективні» села, а затим і цілі райони. Письменника, як свідомого українця, дуже турбує ця проблема, адже разом із вимиранням села зменшується кількість населення нашої держави, отже, вимирає і українська нація. Актуальні теми, які Юрій Мушкетик порушив у своїх творах, зацікавили українських кіномитців, і режисери Євген Хринюк та Оксана Лисенко на Київській кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка у 1989 році екранізували роман «Біла тінь», а у 1989 році режисер Олег Бійма на студії

Видатні земляки

105

«Укртелефільм» створив цікаву стрічку із воєнного життя за повістю «Біль», але своєму творчому доробку дав назву «Хочу зробити зізнання». Роман «Вернись в дім свій», який у 1981 році оприлюднив Юрій Мушкетик, настільки сподобався режисеру А. Горчинському, що на сцені Тернопільського українського музично-драматичного театру він поставив цікаву і хвилюючу п’єсу. Історія Запорозької Січі та непримирима боротьба на Україні за булаву, що розпочалася після кончини Богдана Хмельницького, стала основою для написання широкомасштабного епічного полотна «Яса», що у 1987 році оприлюднив Юрій Мушкетик. Роман «Яса» – художній твір, а не історичне дослідження. Варто зазначити, що поряд із реальними постатями П. Дорошенка, І. Самойловича, І. Сірка, С. Разіна та інших, у творі є персонажі, створені уявою автора. Але вони настільки майстерно і психологічно виразно зображені, що природньо вписуються у зміст роману і запам’ятовуються. На сторінках твору письменник правдиво розповідає, як в Україні з роками слабшали відносини козацько-демократичного устрою. І окремі полковники та старшини безсоромно пнуться в російське дворянство. З гірким болем автор відтворює епізоди розбрату та ворожнечі, що почались в Україні, яку вміло розпалювали чужоземні сили. Героїчною боротьбою народних

Юрій Мушкетик з родичами у день 85-річчя в Кончі-Озерній, 2014 р.

106

Лiтературний Чернiгiв

мас проти іноземних загарбників та ідеєю до об’єднання української нації пломеніють сторінки роману «Яса». Не випадково патріотична тема твору зацікавила кіномитців, і у 1990 році за романом «Яса» Борис Шиленко написав сценарій і поставив прекрасний фільм «Чорна долина», а режисером була Ганна Горпищенко. У 1996 році Юрій Мушкетик опублікував новий історичний роман «Брат на брата». У своєму творі уміло і реалістично відтворив роки, коли після смерті великого гетьмана Богдана Хмельницького гетьман Іван Виговський намагався збудувати українську козацьку державу і зосередився на пошуках противаги всезростаючим силам Москви. Але проти виступили полтавський полковник М. Пушкар та запорозький кошовий Я. Барабаш. Через розбрат і ворожнечу, яку постійно і уміло розпалювали вороги України, І. Виговський не знайшов належної підтримки серед козацької старшини, і в Україні розпочалася Велика руїна. Письменник палко виступає протии духовної зради. Роман «Брат на брата» і сьогодні вельми актуальний. Перо мудрого і далекоглядного українця застерігає представників нашої влади від трагічних уроків нашої української держави. І шкода, що у Верховній Раді України не прислуховуються до правдивого і повчального слова і голосу української нації. Депутати Верховної Ради не зробили належних висновків із трагічних уроків минулого нашої держави. І замість того, щоб об’єднатися і спільними зусиллями відродити і зберегти нашу державу, продовжують чубитися за владу. Особливої уваги заслуговують твори Юрія Мушкетика на історичну тематитку. Літературний доробок письменника багатий на твори із історії України. Але про розмаїття палітри його пера свідчать твори «Смерть Сократа» та «Суд над Сенекою», у яких автор правдиво відтворив події, що відбувалися за тисячі літ до наших днів і далеко від України. В часи існування Римської імперії на фоні конфліктних ситуацій персонажів творів письменник відтворив яскраві і гостро-психологічні характери, що емоційно хвилюють читача. Не менш захоплююча історико-бібліографічна повість «Жовтий цвіт кульбаби», видрукувана у 1985 році. На сторінках твору Юрій Мушкетик цікаво і реалістично відтворив долі та життєві віхи двох великих українців – випускників Ніжинської гімназії вищих наук, заснованої у 1820 році князем Олександром Безбородьком. У центрі твору талановитий поет Нестор Кукольник та у майбутньому всесвітньо відомий прозаїк Микола Гоголь. У гонитві за славою Нестор Кукольник поїхав до Петербурга і скоро досяг великого визнання. У нього було чимало шанувальників його пера. Він тоді був більш відомий за поета Олександра Пушкіна. Але виявилось, що рання слава Кукольника скороминуча. І ще за його життя Нестора забули. Із мрією про кар’єру до столиці поїхав і Микола Гоголь. Але прожив

Видатні земляки

107

тут далеко не солодке життя. І тільки після його кончини Гоголя визнали геніальним письменником. Нині Ніжинський педагогічний університет ім. М. Гоголя вельми пишається тим, що тут вчився великий Микола Гоголь і талановитий поет, прозаїк, драматург Нестор Кукольник – автор чисельних романсів, які майже через 200 років і сьогодні звучать зі сцени багатьох країн світу у виконанні видатних співаків. Читав я книжки талановитого майстра красного слова і захоплювався виразними і реалістичними творами та насолоджувався соковитою українською мовою. І вельми радів та пишався, що мій земляк – продовжувач літературних традицій Г. Сковороди, І. Котляревського, П. Куліша, Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки, С. Васильченка та інших великих майстрів українського художнього слова. Я навіть гадки не мав, що доля колись зведе мене із Юрієм Мушкетиком. А трапилося це, коли за часів «горбачовської перебудови» через фінансову скруту перестали фінансувати Ічнянську народну самодіяльну кіностудію «Сівач», яку я заснував у січні 1970 року і два десятиліття працював режисером. І щоб я допрацював до пенсії за віком, мене перевели на посаду директора Ічнянської, а затим Ніжинської районних дирекцій кіновідеомережі. Створення фільмів навіть у самодіяльних студіях потребує грошових затрат та відповідної апаратури, якої у мене уже не було. Але зосталося гостре бажання займатися творчістю. І тоді я звернувся до літературного слова. Адже за довгі роки роботи режисером студії написав чимало сценаріїв, за якими створив серіали документальних стрічок, які одержували нагороди на республіканських, всесоюзних і навіть міжнародних конкурсах і фестивалях народної творчості та професійного документального кіно. Свого часу мої публікації друкували різні періодичні видання і навіть республіканська газета «Сільські вісті». А із 1968 року я позаштатний кореспондент Чернігівської обласної газети «Деснянська правда» та Чернігівського обласного радіо, а згодом і телебачення. Та коли я звернувся до художнього слова, написав дві повісті: «А чи винен у цьому Бог?» та «Біле латаття», які і надіслав своєму давньому знайомому, голові Чернігівської обласної організації Національної спілки письменників України Станіславу Реп’яху. Невдовзі він повідомив, що прочитав мої твори і порадив шукати спонсора, щоб видати повісті. Добрі люди профінансували видання. І у 1995 році я оприлюднив свою першу книжку «Біле латаття». А наступного року мене прийняли до Національної спілки письменників України. На черговому з’їзді НСПУ я познайомився із Юрієм Мушкетиком. Тоді він і подарував мені з автографом свій роман «Брат на брата». Мене вельми вразило, що письменник тоді був у зеніті літературної

108

Лiтературний Чернiгiв

слави, але не вивищувався і тримався надзвичайно скромно, і розмовляв зі мною, як із рівним. Тоді я дізнався, що класик української прози надзвичайно скромна, щира, земна, демократична і добра людина. Після знайомства ми неодноразово зустрічалися із Юрієм Михайловичем. Я йому розповів, що у 2003 році заснував у Ічні об’єднання літераторів «Криниця», яке налічує більше 50 шанувальників красного слова. І нашим активом оприлюднено близько сотні книжок різних жанрів. А ще ми видаємо літературний альманах «Ічнянська криниця». І коли я побачив, що Юрія Михайловича зацікавило наше літоб’єднання, запросив його приїхати до Ічні. Багато разів він приїздив до нас. І не сам, а із відомими письменниками: директором Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, академіком НАН України, лауреатом Державної премії ім. Т. Г. Шевченка Миколою Жулинським та літературним критиком, кандидатом філологічних наук, заслуженим працівником культури України Віктором Костюченком. Гості охоче знайомилися із творчими доробками криничан і тепло та щиро спілкувалися із нашими літераторами. Бували у моїй стародавній хаті, яку ще у ХІХ столітті збудував мій дід Костянтин Маринчик, який був відомим у Чернігівській губернії підрядником та збудував багато земських шкіл. Кияни були дуже подивовані, коли дізналися, що старший брат мого діда Леонтій Маринчик теж був підрядником і одружився на Євдокії Чумак, рідній тітці видатного поета-лірика Василя Чумака. А ще похвалився, що Євдокія Андріївна Коваль – мати відомого ічнянського поета Григорія Коваля – говорила мені, що ще до Жовтневої революції у моїй хаті бували Василь Чумак та Степан Васильченко. А уже при моєму житті тут побувало безліч видатних митців і більше десяти лауреатів Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка та престижних мистецьких премій зарубіжних держав. Пишу ці рядки і згадую, як ще за радянських часів до мене приїздили відомий кінорежисер, лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка Аркадій Микульський та народний артист України Борислав Брондуков. Кілька днів вони перебували у нашому місті, проглянули програму фільмів народної кіностудії «Сівач». У нашому кінотеатрі я організував творчу зустріч гостей із мешканцями Ічні, а також сіл: Монастирища, Іваниці, Парафіївки. А в години дозвілля я розповідав їм про наших видатних земляків-скульпторів – Івана Мартоса, Пармена Забілу; класиків української літератури – Олексу Стороженка, Степана Васильченка, завжди молодого поета-лірика Василя Чумака; художника, академіка Петербурзької художньої академії Віктора Рязанова; класика української музики Левка Ревуцького; всесвітньо відомого філолога Сергія Маслова та багатьох інших.

Видатні земляки

109

Кияни були подивовані та вражені, що чимало вихідців із Ічнянщини зробили помітний внесок у скарбницю духовностей не тільки української нації, а навіть світового мистецтва. І палко запевнили мене, що моя розповідь варта пера. Коли я став письменником, згадав зустріч із кіномитцями із Києва і почав працювати над книжкою досліджень про видатних земляків. Нарешті підготував книгу «Сузір’я талантів» до видання, до якої включив 32 творчі біографії людей мистецтва, вихідців із Ічнянщини. Станіслав Реп’ях знав, що я готую до видання неординарну книжку. І порадив звернутися до класика української літератури, лауреата Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка, Героя України Юрія Мушкетика, щоб він написав передмову до моєї книги. Юрій Михайлович ознайомився із рукописом і погодився сказати вступне слово до видання. Так весною 2009 року книжка «Сузір’я талантів» вийшла у світ. Юрій Михайлович та очільник Ічнянського осередку Товариства «Чернігівське земляцтво» в м. Києві Микола Вощевський посприяли, щоб у травневі дні у конференц-залі Національної спілки письменників України презентували мою книгу. Читачі й критики позитивно сприйняли видання. Щира підтримка і увага до мого пера видатного майстра української прози зміцнила наші взаємини із Юрієм Михайловичем, і він неодноразово приїздив до Ічні і завжди ночував у моїй хаті. Коли мене прийняли в Спілку письменників України, від Чернігівщини багато разів мене обирали делегатом з’їздів письменників України. І завжди після пленарного засідання Юрій Михайлович гостинно запрошував мене до себе в Конче-Озерну. Коли йшли до його будиночка, він говорив, що тут жило багато класиків українського слова. І цими стежками ходили: Микола Бажан, Олесь Гончар, Андрій Малишко, Павло Загребельний. А поруч живе Микола Жулинський, у якого з Юрієм Михайловичем ми багато разів бували. Юрій Мушкетик був цікавим співрозмовником, багато всього знав і охоче розповідав про своє життя. Його мама Тетяна Онуфріївна була безпартійною, але у смт Вертіївка очолювала один із найбільших колгоспів Чернігівської області. Вона була не тільки хорошою матір’ю, але і людиною великої совісті. Як голові колгоспу їй, окрім трудоднів, нараховували велику зарплату, але Тетяна Онуфріївна ніколи не приносила грошей у сім’ю. Вони ішли на закупівлю кінської упряжі, хомутів, запчастин до трактора та на інші потреби колгоспу. І своїм домашнім говорила: «Колгоспникам майже нічого не виплачуємо, як же я буду дивитися їм в очі?» Коли Юрій був учнем і ходив до школи, то, мабуть, чи не найгірше одягався. Але вчився гарно і був таким хорошим математиком, що усно міг розв’язати навіть найскладнішу алгебраїчну задачу. Усі вчителі та його батько Михайло Петрович, який закінчив педінститут і викладав у школі математику, радили хлопцю вступити до вишу з математичним нахилом.

110

Лiтературний Чернiгiв

Але він з дитячих років таємно писав вірші і мріяв про гуманітарну освіту. Коли приїхав до столиці, абітурієнту гуртожитку в університеті не дали, оскільки у нього був батько. І уперше він ночував у парку, поклавши під голову валізу. А на світанку, коли прокинувся, побачив, що поруч двірник із шланга поливав газони. Чоловік дозволив хлопцю із шланга напитися і умитися. Він успішно склав вступні іспити на філологічний факультет і його зарахували до університету. При університеті діяла літературна студія, і коли він туди вперше потрапив, зрозумів, що у багатьох студентів поезії значно кращі. А коли дізнався, що при кафедрі української мови і літератури діє факультатив, де вивчають не тільки героїчне та історичне минуле, але й побут, різні обряди та свята, він став відвідувати заняття. У роки навчання в університеті Юрій Мушкетик старанно і наполегливо вивчав та досліджував історичне минуле українського народу та різних історичних особистостей: гетьманів, отаманів, старшин, сотників та народні звичаї, побут та обряди і різні свята. І за багато років наполегливої праці накопичив енциклопедичні знання з минулого нашої держави, Запорозької Січі тощо. І у своїй літературній творчості правдиво і з колоритним смаком використовує багатий багаж знань із історії нашої держави. Він уміло і переконливо зображує героїв своїх творів, надає їм живих рис людських характерів. І не тільки позитивних, але й негативних персонажів. Здається, що його герої вихоплені із нашого життя. І коли дізнався, що фастівський полковник Семен Палій бував на Чернігівщині, дослідив цю тему і навіть підготував і прочитав доповідь. А згодом настільки вивчив архіви, що написав історичну повість «Семен Палій». Яка і привела його в українську літературу. За радянської влади і в роки тоталітаризму не просто було зображувати та відстоювати історичну правду. Він розповідав, що радянська пропаганда або замовчувала або спотворювала дійсність різних подій з історії минулого України. Наприклад, про бій під станцією Крути, яка знаходиться неподалік його рідної Вертіївки. Навіть після закінчення університету він достеменно не знав правди. І коли доводилося писати про щось героїчне з історії України відкрито, про що тоді не можна було говорити, він намагався приховано висловити свою думку, щоб читач інтуїтивно відчув між рядками твору приховану думку автора, що незримо передавалось читачу. Багато разів я чув, як Юрій Мушкетик логічно відстоював і палко пропагував рідну мову. Із великим обуренням говорив, що ще з давніх царських часів за всю історію існування української мови її 173 рази забороняли. А на Міжнародному конгресі вчених у 1934 році на питання анкети «Яка мова найбагатша та найкрасивіша» більшість учених відповіли: «Французька,

Видатні земляки

111

перська, українська». А при повторному опитуванні у 1936 році – «Грузинська, італійська, українська». Свою любов до України письменник завжди доводив не на словах, а на ділі – наполегливою, натхненною працею і безсмертними літературними творами, які випромінюють високу художню правду. Він дорожив ім’ям письменника і уникав ейфорійної патетики, жив у реальному світі та дослідженні історичної правди рідної України і створив власний літературний стиль, позначений глибоким реалізмом. Усі його твори як із сучасного життя, так із історичного минулого високохудожні і переконливі, в яких автор не тільки палко відстоює національну ідею, а й закликає до об’єднання і збереження української нації. Велику духовну силу випромінюють твори Юрія Мушкетика. Усі його книги стали помітним надбанням української літератури. Вочевидь, варто сказати, що чимало його творів перекладені багатьма мовами народів світу: англійською, болгарською, іспанською, латвійською, німецькою, словацькою, чеською, угорською та іншими. Його ім’я широко відоме за кордоном. На початку своєї оповіді я згадував, що у шкільні роки Юрій Михайлович таємно писав вірші. І коли вступив до університету і пішов до літературної студії, що діяла при університеті, та побачив, що у багатьох студентів сильніші поезії, то вирішив захопитися прозою, і не прогадав, адже у цьому жанрі досяг вершин. Але через 50 років знову повернувся до поезії. І у 1992 році оприлюднив збірку віршів «Чорний вершник». Книжка поезій розширила і доповнила та збагатила творчий жанр письменника. А його поезії вельми зацікавили чернігівського композитора, заслуженого артиста України Миколу Збарацького. На вірші Юрія Мушкетика він написав низку прекрасних ліричних пісень, які звучали у виконанні народного артиста України Анатолія Мокренка, тріо хору ім. Григорія Верьовки та відомих чернігівських співаків: Володимира Гришина, Олексія Бокути та багатьох інших. У 2012 році письменник видрукував новий історичний роман «Останній гетьман». У захопливому творі автор відтворив образ нашого видатного земляка із с. Лемеші, останнього гетьмана Лівобережної України, графа, президента Петербурзької академії наук, генерала-фельдмаршала, старшого брата Олексія Розумовського, чоловіка імператриці Єлизавети Петрівни – Кирила Розумовського. На ті роки Кирило Григорович був високоосвіченою людиною, навчався в університетах: Кенігсберга, Берліна, Геттінгена, Страсбурга. Тож не дивно, що громадського і політичного діяча Кирила Розумовського у 1750 році на Глухівській старшинській раді обрали гетьманом України. Він провів кілька важливих реформ і виступав на захист українського козацтва. Планував статус гетьмана узаконити на правах спадкової посади, але не знайшов підтримки у сенаті. Останні роки життя провів у Бату-

112

Лiтературний Чернiгiв

рині. Тут відбудував церкву Воскресіння Христа, зруйновану в 1708 році О. Меньшиковим. Хоча Юрій Мушкетик народився у сім’ї службовців, але серцем був близьким до селянської праці. Недаремно в багатьох творах він зображує людей села. Письменник, ніби художник, уміло і переконливо малює словесні картини природи та передає атмосферу людського життя та побуту і особливо сільського. Під його ліричним пером відчувається дихання і красоти нашої землі та рідного Полісся. Він уміє передати тонкий запах липи, трунок акації, озонне дихання сосен, щемливі трелі солов’я, аромати стиглої ниви, окрасу річок, озер, бурхливого моря. І такої високої художньої майстерності він досяг не лише завдяки природного таланту, а тільки щоденної і наполегливої праці. У нашій незалежній Україні тривають фінансові негаразди і немає можливості виділяти кошти на книговидання. Чимало своїх книжок Юрій Мушкетик видав за власну пенсію і без гонорарів. Питається, чи багато у нас таких безсеребряників? Якось я чув, коли Україна стала незалежною державою, голову Національної спілки письменників України Юрія Мушкетика запросили до США, щоб він прочитав курс лекцій із історії нашої держави. За що Юрію Михайловичу виплатили більше 20 тисяч доларів. Зароблені гроші належали тільки йому. Але коли він повернувся у Київ, увесь зароблений гонорар до цента добровільно передав на потреби Спілки письменників України. Так свого часу поступала його мати Уляна Онуфріївна, коли у повоєнні роки очолювала найбільший на Чернігівщині колгосп. І на всю Українську соціалістичну республіку була єдиною безпартійною головою колгоспу. Цікаво, що у 2014 році Юрій Мушкетик оприлюднив новий захоплюючий роман одного життя «Така її доля». У якому переконливо відтворив життєві віхи матері-трудівниці, мудрої і вольової жінки, яка у повоєнні роки очолювала на Чернігівщині найбільший колгосп. Роман не документальний, а художній твір, де живуть і діють реальні герої і створені уявою автора. Але праобразом головної героїні роману стала реальна особа Уляна Онуфріївна Мушкетик – мати автора твору, яка була безпартійною, але мудрим керівником і хорошим організатором. Саме завдяки їм та солдатським вдовам і підняли країну із повоєнної розрухи. Із 1958 року Юрій Мушкетик працював головним редактором республіканського журналу «Дніпро». І багатьом молодим талановитим поетам, прозаїкам та публіцистам відкрив двері в українську літературу. Але мабуть від прискіпливих цензорів та уважного ока влади не все можна було приховати, і у 1972 році його звинуватили у буржуазному націоналізмі і за «ідеологічні помилки» звільнили з посади головного редактора журналу. Дехто став його уникати, і відразу поменшало друзів.

Видатні земляки

113

А коли перестали друкувати, «поповзли» чутки, що збираються відкрити кримінальну справу. А треба було за щось жити, годувати свою сім’ю. І тоді він написав статтю у газету «Правда», що виходила у Москві. У публікації предметно і цікаво розповів про один колгосп, що на Чернігівщині, в якому двадцять один Герой Праці, а голова колгоспу не мав такої нагороди, хоча його господарство виконувало половину районного плану. Але оскільки він не заглядає у рот районній владі – нагороди такої немає. Статтю відразу надрукували і навіть попросили надсилати нові цікаві публікації. У Москві виходив журнал «Дружба народів» – Спілки письменників Радянського Союзу, головним редактором якого був Сергій Баруздін, який добре знав Юрія Михайловича і у своєму виданні надрукував його романи «Біла тінь» та «Рубіж». То була хороша матеріальна підтримка. А коли пристрасті навколо Юрія Мушкетика притихли, у 1981 році його обрали головою Київської організації спілки письменників України. А із 1986 до 2001 року він очолював Національну спілку письменників України ім. Т. Г. Шевченка. За довголітню творчу і плідну працю і вагомий вклад у розвиток української літератури та з нагоди 80-річчя від дня народження у 2009 році Юрія Михайловича Мушкетика удостоїли звання Героя України, а згодом «Золотого письменника України». Він нагороджений багатьма орденами і медалями, лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка, премій: фундації Антоновичів, ім. Г. Сковороди, ім. М. Старицького, ім. Д. Яворницького, ім. П. Куліша, медалей Степана Мазепи та Олександра Довженка. За роки роботи в керівних органах Спілки він вивів на стежину літературної творчості чимало обдарованих особистостей. Мій давній знайомий, видатний український поет, лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка Леонід Горлач якось розповідав: коли він очолював Бюро пропаганди Спілки письменників, а головою НСПУ тоді був Юрій Мушкетик, несподівано поширилася чутка, що партійна влада має намір ліквідувати Бюро пропаганди Спілки письменників, а творчі зустрічі та виступи письменників перед населенням доручити організовувати товариству «Знання». І тоді Юрій Мушкетик разом із Леонідом Горлачем пішли в Центральний Комітет Комуністичної партії України, де завідувачем відділу пропаганди був Леонід Кравчук. Юрій Михайлович палко і аргументовано довів партійному функціонеру помилковість вирішення важливого питання. Таким непохитним і принциповим він завжди був при вирішенні багатьох проблем життя організації, яку він тоді очолював. Він був прекрасним сім’янином і батьком. Коли Юрій Михайлович уперше запросив мене в Конче-Озерну, тоді ще була живою його дружина Ліна Сергіївна, вродлива, привітна і гостинна жінка. Вона була трохи

114

Лiтературний Чернiгiв

молодшою від чоловіка. Виявилося, що у Вертіївці вони ходили до однієї школи. А коли вона навчалася у Києві в інституті харчової промисловості, подружились, а потім і побралися. Кожного разу, коли я бував у них удома, Ліна Сергіївна завжди гостинно і щиро зустрічала мене. І коли вона у лютому 2008 року пішла у засвіти, згадував її добрим словом. Юрій Михайлович тяжко переносив кончину дружини. Адже вони разом прожили більше 50 років. Виростили і виховали двох чудових дочок. Старша Леся закінчила Київський університет ім. Т. Г. Шевченка і успадкувала харизматичне перо батька, автор багатьох художніх та наукових книг, доктор філологічних наук, поліглот, знає безліч іноземних мов, член Національної спілки письменників України та Спілки письменників Угорщини. У молодшої Оксани змалечку проявився нахил до малювання. Вона успішно закінчила Львівський поліграфічний інститут. Чудово володіє пензлем і уміло оформляє дитячі книжки багатьох відомих українських письменників: Софії Майданської, Лесі Мушкетик, Михайла Слабошпицького, Гліба Успенського та інших. Отже, також причетна до літературної творчості. Останнім часом письменник хворів, але наполегливо працював. Його глибокосюжетні оповідання, новели та публікації часто друкувала газета «Літературна Україна». Але 6 червня 2019 року зупинилося творче серце Великого українця і щирого патріота нашої держави. У клубі Кабінету Міністрів України 8 червня відбулося прощання з Юрієм Михайловичем. В останню путь класика української літератури, Героя України, удостоєного звання «Золотий письменник України», проводжало багато його друзів, видатних письменників та шанувальників його пера. Дуже зворушливо говорили про Юрія Михайловича – голова Національної спілки письменників України Михайло Сидоржевський, директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, академік НАН України Микола Жулинський, директор Інституту українознавства, професор, доктор філологічних наук Петро Кононенко, Надзвичайний і Повноважний посол України у Словацькій Республіці та у Республіці Польща, видатний поет Дмитро Павличко, ректор Київського університету ім. Т. Г. Шевченка Григорій Семенюк та багато інших. На Байковому кладовищі, де вічним сном спочивають великі українські митці, свій останній прихисток знайшов і знаний у світі письменник, голос української нації Юрій Мушкетик. Але такі люди ніколи не помирають. Юрій Михайлович Мушекетик – класик української літератури – буде жити у своїх прекрасних і мудрих книгах, на яких виросли і виховалися багато людських поколінь. Свого часу я ініціював запровадження в Ічні літературно-мистецьких премій імені видатних земляків: Степана Васильченка, Олекси Стороженка, Василя Чумака, Василя Плюща та Анатолія Дрофаня.

Видатні земляки

115

І враховуючи вагомий внесок Юрія Мушкетика в духовну скарбницю Української нації, я розробив Положення про літературно-мистецьку премію імені Юрія Мушкетика в чотирьох номінаціях: «Проза», «Поезія», «Публіцистика», «Дослідження» (пов’язані з творчістю Юрія Мушкетика, Ніжинщиною та Чернігівщиною). Погодив із його доньками: Лесею та Оксаною Мушкетик. Потім Положення надіслав голові Вертіївської ОТГ Ігорю Григоровичу Морозу і запропонував з метою вшанування пам’яті видатного земляка, Героя України, класика сучасної української літератури Юрія Мушкетика заснувати премію імені Юрія Мушкетика. Мою ініціативу підтримали, і з січня 2021 року буде засновано премію імені видатного земляка. Премію імені Юрія Мушкетика варто запровадити і на державному рівні. Станіслав МАРИНЧИК, м. Ічня

Лiтературний Чернiгiв

116

Літературний

Ювілеї ×ÅÐÍIÃIÂ

23 жовтня минуло 85 років від дня народження чернігівського прозаїка Петра ДІДОВИЧА

ВІРА, ЯКУ НЕ ПОХИТНУВ ЧАС Давно те діялось. Настільки давно, що якби не посилання Олександра Астаф’єва на використані джерела при роботі над біографічною довідкою про Петра Дідовича у другому томі Української Літературної Енциклопедії, автор цих рядків міг би і забути про свій відгук на першу книжку цього прозаїка «Межі пам’яті». Вона побачил світ у київському видавництві «Радянський письменник» 1968 року. А відгук на неї під заголовком «Хочеться вірити» «Літературна Україна» опублікувала 31 січня 1969-го. У моїй бібліотеці збереглася та книжка. Уже через півстоліття, перечитавши одне з оповідань з неї із незрозумілим спершу заголовком «Дев’ятсот тридцять сьомий», по-новому оцінив талант автора. І подумки лайнув себе за дещо критичний нюанс у заголовку відгуку, який автор книжки одначе сприйняв позитивно. Про це свідчить автограф на титульній сторінці «Меж...»: «Своєму першому і поки що єдиному рецензенту... З рецензією в основному згоден». Принагідно хочеться звернути увагу на тираж «Меж пам’яті» – 15 тисяч примірників та на редактора, який ту книжку у світ благословив, Євгена Гуцала. А далі були інші книжки: «Проміжний вузол» (Київ, «Радянський письменник», 1986), «Буття зелене» («Чернігівські обереги», 2002), «Пригоди кота Мурзабея» («Чернігівські обереги», 2005), «Кросна долі» («Чернігівські обереги», 2009), публікації в журналах «Київ» та «Дзвін». Творче життя в провінції неминуче накладає відбиток якщо не на глибинність творчості, то на відгуки про неї маститих критиків. Критики ж провінційні, аби не видаватися компліментарними, намагаються у творах, які їм безсумнівно подобаються, знайти хоча б малопомітну деталь для критичного зауваження. Ось що писав свого часу в обласній газеті «Деснянська правда» автор цих рядків про другу книжку П. Дідовича «Проміжний вузол»:

Ювілеї

117

«Станції, як відомо, бувають вузлові і лінійні. Останні можна назвати, мабуть, і проміжними, тобто такими, що лежать між вузловими. А що таке проміжний вузол? Якщо допустити, що теж вузлова станція, але невеличка, то тоді назва входить у конфлікт із суттю описуваного. Ніяких, з точки зору залізничних реалій, вузлів тут немає. Є житейський. Отой, що тільки намічається у стосунках між Євгеном і Людою. Якщо його і мав на увазі автор, то з Євгеновою характеристикою станції, котру і начальник підтримує, слід було бути обережнішим». Ще раніше відомий чернігівський прозаїк Володимир Шкварчук вельми розлогу і в цілому позитивну рецензію на опубліковану журналом «Київ» повість П. Дідовича «Полювання по першому снігу» у «Літературній Україні» 22 серпня 1985 року закінчує все-таки застереженням: «...Висока художність сама собою не гарантує високої думки, позитивного морально-суспільного ідеалу... Мрії ж про справедливість, соціальну гармонію, взяті надто широко, без відомих меж, можуть виродитись у мрійливий ідеалізм, бо абстрактна доброта існує здебільшого для власного самозаспокоєння. Дідович у своїй повісті цієї небезпеки уник, але щось у його творі (чи не прагнення рафінованого стилю?) змушує про цю небезпеку згадати». Забувати про небезпеки, які чатують на людей (у тому числі й творчих) на кожному кроці, звичайно, не варто. Думаю, що Петро Дідович про них ніколи не забував. Недарма ж 2003 року його повість «Буття зелене» була

На світлині: провідні прозаїки Чернігівщини Йосип Павлів, Петро Дідович та Вілій Москалець під час одного із письменницьких зібрань у музеїзаповіднику Михайла Коцюбинського 13 січня 1989 року. Фото автора

118

Лiтературний Чернiгiв

висунута на здобуття обласної літературно-мистецької премії імені Михайла Коцюбинського. Серед тих, хто активно підтримав це висування публічно, був автор цих рядків, що виступив 30 серпня 2003 року в згадуваній уже вище «Деснянській правді» з матеріалом «Потяг довжиною в життя» де заявив: «... Повість «Буття зелене» – явище в літературному житті Чернігівщини. Вивищившись над усім здобутком чернігівських прозаїків за перші роки нового століття, хотілося б, щоб стала вона добрим зачином на нові успіхи тих наших земляків, які дружно повнять лави красного письменства. І не тільки зачином, а й прикладом». Ставши лауреатом престижної премії, П. Дідович продовжив плідно працювати в літературі. Мабуть, цьому сприяло й те, що за віком уже був на пенсії, залишивши клопітну посаду генерального директора обласної державної телерадіокомпанії. Характерний його автограф на подарованій мені повісті «Пригоди кота Мурзабея», де він самоіронічно заявив нібито авторові цих рядків знадобилася мужність прочитати всі його «оприлюднені творіння» і «вдасться здолати й цю повістину». Зізнаюся: черга до цього твору у мене дійшла лише через півтора десятка літ після його отримання з рук автора. Тому були різні причини, головна з яких журналістська настроєність на вивчення соціально-політичних проблем нашого буття. Одначе цей відклад, думаю, пішов у лад, адже вже через десятиліття після дочасного відходу за межу вічності автора «повістини» я знову зустрівся з його непересічним талантом, багатогранність якого дозволила не лише заглиблюватися у психологію людських стосунків, але й пофантазувати, спробувавши ввійти в світ переживань чотириногого друга людини. А таке дається далеко не всім. Навіть найталановитішим. Олександр ОЛІЙНИК, м. Чернігів

Люди і долі

119

Літературний

Люди і долі ×ÅÐÍIÃIÂ

ШЛЯХОМ ПРОМЕТЕЯ Нарис Про Івана Бенедиктовича Бровка я вперше почув на початку 90-х років минулого століття від мудрого науковця, академіка АПН України, доктора педагогічних наук Євгена Андрійовича Пасічника. Цей чудовий педагог і методист, дізнавшись, що я обрав темою свого кандидатського дослідження аналіз образу-персонажа, порадив: «Почитайте посібник Івана Бровка та Михайлини Коцюбинської «Аналіз літературного твору». Він хоч і давній, 1959 року випуску, але надзвичайно цікавий і мудрий. Якщо ж знайдете, безперечно…». Я подякував, закарбувавши у пам’яті імена авторів, та й кинувся на пошук книги, зовсім не звернувши уваги на останні слова мудрого педагога… Та не так сталося, як гадалося… У кількох столичних наукових бібліотеках мені чемно Іван Бровко, 1967 р. відповіли, що такої книги у каталозі їхніх книгозбірень немає.., порадили звернутися ще кудись. І лише в бібліотеці Академії педагогічних наук України літня жіночка-бібліотекар порадила не шукати цю книгу, мовляв, десь році у 1961-му було спеціальне розпорядження партійних органів, щоб цю книгу із фондів бібліотек вилучити, як ідеологічно ворожу, а на її авторів було накладено покарання.., їх позбавили роботи. Я подякував і, похнюпивши голову, подався на вокзал, щоб встигнути на приміську електричку. Як завжди, допоміг випадок… На столичному вокзалі я зустрів свого колегу і наставника, проректора з навчальної роботи Ніжинського державного педагогічного інституту імені Миколи Гоголя, кандидата філологічних наук, доцента Петра Макаровича Никоненка. Завжди привітний і усміхнений він

120

Лiтературний Чернiгiв

радо вітав мене… Зрадів цій зустрічі і я.., хороший попутник в дорозі – подарунок долі! Саме там, в електричці на Ніжин, я повідав своєму сивочолому колезі про свої клопоти… Петро Макарович уважно поглянув на мене і непоспіхом промовив: «Не журися, вирішимо твою проблему. Книга Івана Бровка є у моїй приватній бібліотеці. Купив ще студентом, коли навчався у Чернівецькому університеті… Я добре, пам’ятаю цю історію, коли її вилучали.., хлопці радили позбавитися, бо могли і з вишу виключити, часи такі були, а я таки зберіг… і не жалкую. Так що дам почитати, але попереджаю – з поверненням». Моїй вдячності не було меж. Уже на наступний день я тримав у руках безцінний дарунок… книгу «І. Б. Бровко, М. Х. Коцюбинська, Г. К. Сидоренко. Аналіз літературного твору. Радянська школа, 1959 рік». Скажу відверто – книга допомогла! За час роботи над дисертаційним дослідженням мені доводилося кілька раз її опрацьовувати. І кожного разу відкривав для себе щось нове, важливе… Чим же не вгодила книга радянським ідеологам та літературознавцям? Чому її не допустили до радянської школи? Та тому, що авторський колектив заклав у її основу передову, новаторську ідею – будувати літературознавчий аналіз образу-персонажа, образу літературного героя на основі його ментальних рис характеру. Тобто, образ українця слід вивчати, враховуючи його вроджені, національні риси… Адже дитина при народженні отримує від батька і матері генетичні, спадкові риси характеру… своєрідний генетичний код. Він закладається в людину ще до процесу виховання. Ось звідки у нас прагнення до вільнолюбства… Дійсно таки так… Україна – не Росія! Книга писалася у ті часи, коли відбувалася так звана «хрущовська відлига», коли народжувалося «шістдесятництво», коли змінювалися підвалини національної культури… Це було лише кілька років, а далі прийшов «застій»! Ні, країна ще за інерцією продовжувала розвиватися: ми підкорили космос, розорали цілину, відбудували міста – заселивши їх прямокутниками «хрущовських багатоповерхівок».., але в духовній сфері країна вже готувалася до «сплячки». Формувалася нова спільність – «радянський народ», а тому все національне було поза законом. Прикладом цього може слугувати творча доля справжньої українки, племінниці великого Сонцепоклонника Михайлини Хомівни Коцюбинської. Але це тема для окремої розмови… А що ж Іван Бенедиктович Бровко? Втративши роботу викладача у Київському державному університеті імені Тараса Шевченка, він переїхав до… Ніжина! І з травня 1963 року до серпня 1967 року працював доцентом кафедри педагогіки та психології Ніжинського державного педагогічного інституту імені М. В. Гоголя. Це був яскравий період його творчої біографії. Про нього мені розповідали його колеги, а згодом і мої викладачі, вікопомні Тамара Дмитрівна Пінчук та Олена Лаврентіївна Богма… Але про це згодом. Життя Івана Бенедиктовича Бровка – це яскрава сторінка становлення нової

Люди і долі

121

української інтелігенції, яка згодом приведе Україну до незалежності. Це життя варте детальної оповіді… Переді мною особова справа Івана Бенедиктовича Бровка – доцента кафедри педагогіки та психології Ніжинського державного педагогічного інституту. Уважно вчитуюсь у кожний рядок… Власноруч написані сторінки про багато чого можуть повідомити. Розлогий стрімкий почерк, за означенням графологів, свідчить про активний, непосидючий темперамент, а ще про відкритість людини… Нахил букв при письмі – майже прямі – про урівноваженість характеру. Каліграфічність – про естетичні уподобання… Охайність – про педантичну точність. Думки сформульовані чітко, логічно, грамотно – усе це свідчить, що писала освічена, ерудована людина… Отож почнемо з автобіографії. Іван Бенедиктович Бровко народився 15 січня 1915 року в селі Маячка Кобеляцького (нині Нехворощанського) району Полтавської області в селянській родині. За зізнанням самого Івана Бенедиктовича, яке він озвучив у інтерв’ю Євгену Сверстюку, що записане Василем Овсієнком 8 листопада 1998 року, його батьки мали 5 гектарів орної землі, худобу, а тому до колгоспу не поспішали. Отож виховувався він в українській родині селянина-середняка, серед чеснот якої були в пріоритеті любов до праці, любов до землі, любов до людини. Саме таких і намагалася зламати радянська система. Батько, Венедикт Андрійович Бровко, 10 років служив на флоті у місті Владивостоці й рідко бував удома. Лише у 1928 році повернувся з флоту і вирішив господарювати. Побудував нову хату, насадив сад, викопав криницю в саду. Але, як згадує Іван Бровко, прийшли комсомольці – забрали корову, кобилу, збіжжя, – змусили вступати в колгосп… Батько вирішив повернутися на флот. У травні 1933 року попрощався із сім’єю та й поїхав.., більше про нього нічого й не чули, десь згинув на чужині. Мати, Наталія Федосіївна Карпенко, була жінкою освіченою, вільно читала і писала. Її батько, Феодосій Карпенко, служив у особистій охороні імператора Олександра, після демобілізації повернувся в село Канави, що побіля Маячки, і був учителем у сільській школі. Усі його шість дочок закінчили школу, в якій він працював. За часів УНР очолив владу в Кобеляцькому повіті. Отакий був дід у Івана Бровка! Це згодом вплине на його подальшу долю… У своїй автобіографії Іван Бенедиктович писав: «В 1922 році я вступив до школи в Маячці, сім класів якої закінчив у 1930 році. У цьому ж році був зарахований студентом Червоноградського педагогічного технікуму».Тут Іван Бенедиктович злукавив, про що зізнається у своїх спогадах, які побачили світ у 2004 році. Насправді ж після закінчення семирічки у рідному селі він поїхав до Харкова і вступив до медичного технікуму. Розпочав навчання, але за те, що його батьки були «середняки», його спочатку позбавили стипендії, а за пів року й зовсім виключили із технікуму. Ось такий мав «соціальний гріх». Ось про що замовчав І. Бровко у своїй автобіографії.

122

Лiтературний Чернiгiв

З Харкова він їде до Червонограда, успішно складає вступні іспити і стає студентом Червоноградського педагогічного училища. У своїх «Спогадах» він згадує: «Не судилося мені закінчити й педтехнікум. Восени 1932 року на Україні розпочався голод. Я разом з іншими студентами покинув навчання і поїхав додому. 60 кілометрів ішов пішки до Царичанки, що на Дніпропетровщині. Ішов і шукав під снігом мерзлу кукурудзу – так їсти хотілося… У Царичанці мене призначили вчителем семирічної школи в село Рудки. Так педагогом я й залишився на все своє життя, пройшовши шлях від учителя початкової школи до викладача університету». З 1933 до 1934 року Іван Бровко працював учителем української мови і літератури семирічної школи села Коханівка Харківської області, а з 1934 до 1939 року – викладачем української літератури в середній школі містечка Рай-Городка Слов’янського району Донецької області. Заочно навчався у Луганському ІНО. Улітку 1939 року Іван Бенедиктович успішно закінчив мовно-літературний факультет Луганського інституту народної освіти, а восени був призваний до лав Червоної Армії. Служити довелося під Москвою, у містечку Коломна, в артилерійському полку 402 міліметрових гармат-гаубиць. Це був один із найсучасніших у ті часи за озброєнням полк, який на лінії Маннергейма в Фінляндії розбивав вщент надпотужні бетоновані доти. Вага одного снаряда такої гармати – понад сто кілограмів. Оскільки червоноармієць Іван Бровко вже мав вищу освіту, то, по закінченні курсу молодого бійця, йому було присвоєно військове звання сержанта. А потім у його долі була радянсько-фінська війна, яку він пройшов достойно, як справжній воїн. Після закінчення військових дій на кордоні з Фінляндією Івана Бровка направили на навчання до Московського вищого артилерійського училища імені Красіна (прискорений випуск) і у вересні 1941 року, по його закінченні, йому присвоїли військове звання «лейтенант» і призначили командиром однієї з перших батарей «Катюш». Іван Бенедиктович Бровко – учасник Другої світової війни з жовтня 1941 року і до її закінчення. Пройшов бойовий шлях від оборони Москви до звільнення Варшави і Берліна. Від командира батареї «Катюш» до начальника штабу третьої армійської групи ГМЧ – гвардійських мінометних частин. І.Бровко, 1942 р. Воював на Північно-Західному, ІІ-му

Люди і долі

123

Прибалтійському, І-му Білоруському фронтах. Війну закінчив майором. Воював сумлінно, героїчно.., про що свідчать його бойові нагороди: ордени Червоного Прапора та Червоної Зірки; медалі «За бойові заслуги», «За оборону Москви», «За звільнення Варшави», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні» та інші. Найтрагічніший спогад про війну, за словами Івана Бенедиктовича, це коли в січні 1945 року п’ять днів довелося чекати наказу з Москви про наступ на Варшаву, в якій вирувало польське повстання… Наші війська вже стояли у передмісті Варшави, а наказу все не було… Кремль жадав, щоб гітлерівські війська втопили у крові польське національне повстання… Саме тоді у Празі (передмістя Варшави) штаб Третьої армійської оперативної групи розмістився у двоповерховому особняку якогось польського чи західноукраїнського інтелектуала. Господарів у будинку не було… На другому поверсі майор І. Бровко знайшов велику, аж на чотири кімнати, бібліотеку. Одна з кімнат повністю була наповнена україномовною літературою. Рідкісні видання з історії та літературознавства… Праці Грушевського, Винниченка, Єфремова, Русової.., твори Шевченка, Пантелеймона Куліша, Бориса Грінченка, Олександра Кониського.., памфлет Фрідриха Ніцше «Генеалогія моралі», російськомовний переклад 1908 року. Надзвичайно цікаві й рідкісні книги… Після тривалих вагань («всеодно солдати на цигарки скурять, або ж топитимуть груби») Іван Бенедиктович відібрав сто найцінніших книжок та й відніс до свого штабного авто… Отак вони і мандрували з ним до кінця війни. Високі армійські чини поверталися з війни з вагонами трофейних витворів мистецтва, родинним сріблом, хутрами. А майор Бровко привіз у Кобиляки бібліотечку рідкісної літератури, яку згодом перечитає увесь квіт українського «шістдесятництва». У автобіографії героя моєї оповіді жодного рядка про його службу у Радянській Армії у повоєнний період. Зрозуміло ж, державна таємниця.., лише просто і лаконічно: «З травня 1945 року по серпень 1947 року проходив службу в складі Групи радянських окупаційних військ в Німеччині. В 1948 році демобілізувався з рядів Радянської Армії в званні майора». Лише за часів незалежності України у книзі Ол. Шаргея «Космічні і земні орбіти Ю. В. Кондратюка» (Дніпропетровськ: Січ, 1996, с. 276-283) Іван Бенедиктович опублікує статтю-спогад про свою працю з С. Корольовим. «Коли ми прийшли в Берлін, я уже опублікував у військових журналах три статті про те, як «Катюші» застосовувалися в бою. Це послужило однією з причин, щоб включити мене в комісію вчених, яка мала вивчати німецьку ракету «ФАУ». Ця комісія називалася «Постріл», у ній керівником був Корольов, згодом визначний учений у галузі аерокосмічної техніки. Була у мене досить цікава співпраця з Сергієм Павловичем Корольовим». Не ставлю собі за мету глибоко вдаватися у аналіз цієї співпраці, хто бажає може прочитати

124

Лiтературний Чернiгiв

про це у названій вище книзі або ж у інтерв’ю, записаним Василем Овсієнком. Зазначу лише, що завданням Івана Бровка було вивчати інформацію про запуск німецької балістичної ракети ФАУ-2. Фактично він два роки працював в інституті RABE і мав доступ до інформації державних таємниць найвищої категорії.., про це ми поговоримо згодом. Сам же Іван Бенедиктович у своїх спогадах згадував так: «Я таки добре оволодів ракетною технікою, брав участь у першому запуску ракети ФАУ-2 в Капустиному Яру». Саме так, у 1946 році, на базі групи «Постріл», була створена дослідна ракетна частина БОП – бригада особливого призначення. Її командиром був призначений генерал-майор А. Тверецький. Командування ж стартовим дивізіоном було доручено майору І. Бровку. Перший запуск ракети «ФАУ-2» (у нас вона називалася А-4) в СРСР був здійснений у жовтні 1947 року. Старт був удалим… Можливо, і судилася Івану Бенедиктовичу доля дослідника космічних сфер, але перемогла любов до літератури. Восени 1948 року він демобілізувався з лав Радянської Армії і повернувся на Полтавщину, де у Кобиляках жила молодша сестра і старенька мати, але згодом переїхав до Києва. У 1950 році вступив на заочне відділення філологічного факультету Київського державного педагогічного інституту імені М. Горького. З січня 1949 і до червня 1952 року працював завучем середньої школи №4 міста Києва. Улітку 1952 року Бровко завершує навчання у п педагогічному інституті і вступає до аспірантури п при Науково-дослідному інституті педагогіки У УРСР. Навчаючись на денному відділенні аспіранттури, Іван Бенедиктович, як кажуть: «з головою п поринув у науку». Він багато працює в бібліотеці, аапробовує власну методичну систему в школах Києєва, публікує наукові статті в журналі «Література в школі». У1955 році успішно завершує навчання в ааспірантурі і готує до захисту кандидатську дисерттацію. З 1956 року Іван Бенедиктович Бровко – вик кладач кафедри педагогіки Київського державного у університету імені Тараса Шевченка. Викладав педагогіку студентам історичного та філологічного п факультетів. У січні 1957 року успішно захистив ф кандидатську дисертацію і отримав учений ступінь к Обкладинка книги кандидата педагогічних наук. У цьому ж 1957 році у видавництві «Радянська школа» виходить друком його методичний посібник «Вивчення творчості Олеся Гончара в середній школі». У вересні 1959 року він отримує вчене звання доцента, а у видавництві «Радянська школа» виходить друком уже згаданий раніше методичний посібник «Аналіз художнього твору».

Люди і долі

125

Майже півроку знадобилося «ідеологам радянської системи освіти», щоб розвінчати шкідливий вплив цього посібника. Михайлину Коцюбинську було звільнено з роботи в Інституті літератури, а над Іваном Бровком уже розкинуло свої тенета «всюдисуще КДБ». Ось як згадував про цей період свого життя у спогадах сам Іван Бенедиктович: «Травень 1960 року видався для мене вкрай напруженим і контрастним. Спочатку ніби йшло все гаразд. Я завершив писати і підготував до захисту докторську дисертацію. Одразу ж після першотравневих свят мені запропонували очолити кафедру педагогіки при Київському держуніверситеті, де я тоді працював доцентом. Здавалося, небо в мене було безхмарним, а попереду – чекала чесна і сумлінна праця…» Усе змінилося враз… «У середині травня мене терміново викликав до себе міністр вищої освіти Даденков і велів негайно виїхати в Чернівці й приєднатися до комісії з перевірки місцевого університету. Прибувши до Чернівців, я побачив, що на мене й справді з нетерпінням чекав голова комісії доцент Чернявський. Але, як виявилося пізніше, не стільки для допомоги в роботі, скільки для того, щоб узяти під контроль кожен мій крок і кожне слово. Адже саме в той час, коли я перебував у Чернівцях, у Києві органи безпеки піддали прискіпливому допиту і залякуванню моїх рідних, знайомих, а також викладачів та студентів. Навіть мою стареньку маму, яка на той час поверталася з Києва на Полтавщину, зняли з поїзда, завели в окрему кімнату на вокзалі в Полтаві і грубо та безтактно обшукали». Далі все відбувалося за відпрацьованим десятиліттями сценарієм… Повертаючись із Чернівців Іван Бровко був затриманий кадебістами в Києві. Його відвезли додому, пред’явили документи на обшук кварти, і майже день люди в цивільному прискіпливо вивчали його домашню бібліотеку. Були конфісковані книжки Грушевського, Єфремова, Винниченка, Софії Русової, твори Олександра Олеся, Богдана Лепкого.., а ще праці Бєрдяєва, Фрейда і цілої низки інших філософів. Усе це у ті часи вважалося забороненою літературою. Доцента Івана Бровка, разом з частиною його бібліотеки, відвезли на Володимирську, 33. Кинули в камеру…, а згодом пред’явили звинувачення: «Наклеп на ленінську національну політику і антирадянська діяльність». Тиждень протримали у в’язниці.., багатогодинні допити свідчили про те, що його хочуть залякати, зламати психологічно, змусити зректися своїх переконань, але не ув’язнювати.., мало про що він почне говорити у таборі.., адже допущений був до державних таємниць.., отож має бути під наглядом. З Бровком особисто розмовляв начальник республіканського КДБ генерал Шульженко. 30 травня 1960 року його звільнили.., а вже 31 телефоном Іван Бровко був викликаний до університету на засідання партбюро. Розглядалася його персональна справа – звинувачували в антирадянщині… Секретаря партбюро особливо обурювало те, що доцент Бровко дозволяв собі цитувати на лекціях Грушевського, «этого злейшего врага украинского народа». На захист ви-

126

Лiтературний Чернiгiв

кладача ніхто з колег не підвівся… Вирок був завчасно підготовлений – виключити доцента І. Б. Бровка з КПРС і позбавити його права на викладання в університеті. Проголосували одноголосно… Ось як сам Іван Бенедиктович у своїх спогадах згадує цей день: «Останнім і одиноким залишав я аудиторію червоного корпусу. Вигнаний, принижений, затаврований, я в душі назавжди прощався з університетом, який любив і яким пишався… Коли повернув на бульвар Шевченка, з лави, де сиділо кілька студентів, підхопився юнак і пішов мені назустріч. Зупинився, взяв за плечі й сказав: «Іване Бенедиктовичу, тримайтеся, ми вас любимо, спасибі вам за все те добре, що ви нам подарували». Поцілував, так само стрімко повернувся й пішов до своїх друзів. Це був Володя Підпалий, молодий поет, мій студент з філфаку. Його поцілунок, його щире слово, мов цілющі ліки, додали мені сил – зник розпач, і я знову відчув упевненість у собі, в правоті власних переконань». Другий дзвінок, який зцілив душу Івана Бенедиктовича, пролунав наступного дня. Телефонував Борис Дмитрович Антоненко-Давидович, відомий український письменник, перекладач, мовознавець.., запропонував зустрітися, поговорити.., зголосилися зустрітися наступного дня на квартирі Антоненка -Давидовича. Іван Бенедиктович зрадів цій зустрічі. Прізвище письменника Антоненка-Давидовича було легендарним у ті часи у колах київської інтелігенції. Чудовий письменник, мовознавець він за свої національні погляди і твори у 1935 році був засуджений до смертної кари. Згодом вирок замінили десятьма роками ув’язнення, яке він відбував у Сибіру. Відбувши повний термін, він повернувся до Києва, а у 1946 році був знову заарештований і без суду позбавлений волі. Згодом був засуджений на довічне заслання… У 1957 році Б. Антоненко-Давидович був реабілітованим, відновлений у членах Спілки письменників України. Ось яка людина зателефонувала, щоб підтримати затаврованого викладача… Саме з цієї зустрічі і почалася двадцятип’ятирічна дружба між цими справжніми синами України. Давидович увів Бровка у коло своїх друзів, познайомив із Є. Сверстюком, І. Дзюбою, В. Стусом.., вони разом мандрували до Батурина, Мотронівки.., але це вже буде згодом. А тоді, при першій зустрічі, він не дав затухнути у серці молодого викладача отому вогнику віри у таке ще далеке національне майбутнє! Високе партійне керівництво також не поспішало позбавитись від комуніста Івана Бровка. Рішення партбюро не затвердили… Ні, роботи в університеті його, безперечно, позбавили.., але рішення про виключення з членів партії змінили, замінили суворою доганою із занесенням до особової картки. Уважно вчитуюсь в «Особистий листок з обліку кадрів», який він подав на конкурс до Ніжинського педагогічного інституту в травні 1963 році. У пункті 17 на запитання: «Чи маєте ви партстягнення?» Бровко відповідає:

Люди і долі

127

«Так. Сувора догана із занесенням в облікову картку за допущену політичну нестійкість, що виразилася в непартійних узагальненнях з національного питання». Так уже історично склалося, що Ніжин став 101 кілометром Києва… Всім відомий той факт, що всіх неблагонадійних громадян висилали з Москви аж за 101 кілометр. Так було від світанку радянської влади і аж до 90-х років. На Україні таким своєрідним 101 кілометром став Ніжин… Усі, хто мав клопоти з офіційною владою (мова іде про викладачів вищої школи), потрапляли до Ніжинського педінституту: в 20-30-ті роки – професори Федір Великохатько та Кость Штепа, доценти Петро Одарченко, Вадим Дорошенко, Микола Сайко; у 40–50-ті роки – професор Іван Чапля, доценти Олександр Королевич (Лесь Гомін), Григорій Васильківський, Андрій Костінов; у 60-ті роки – доценти Григорій Аврахов, Іван Шпаківський, Іван Бровко, Пінтус Самородницький, дещо пізніше Павло Сердюк та Степан Пінчук. У Ніжині на той час уже сформувався осередок національно свідомих викладачів, до якого входили доценти Дмитро Наливайко, Леся Коцюба, Володимир Крутиус, Олександр Жомнір, старший викладач Володимир Литвинов. Іван Бровко у своїх спогадах згодом напише: «Після майже дворічного безробіття, мені нарешті дозволили працювати у вищій школі і дали призначення на посаду доцента психології в Ніжинський педінститут. Це було в 1963 році. Українські національно-визвольні ідеї після розвінчання сталінщини стали швидко прогресувати. На їх основі в педінституті майже стихійно самоорганізувалася група національно свідомих викладачів». Ось як згадувала про Івана Бенедиктовича його колега по кафедрі доцент Тамара Дмитрівна Пінчук: «Нас познайомив завідувач кафедри Микола Андріанович Ліскевич. Він завів до кафедри красивого сорокарічного чоловіка і сказав : «Знайомтеся, товариші! Це Іван Бенедиктович Бровко, доцент з Києва, буде викладати у нас психологію». Іван Бенедиктович по-військовому схилив голову і посміхнувся… Ця посмішка зачарувала нас. Вона була відкрита і щира. У подальшому Бровко не раз дивував нас своїми енциклопедичними знаннями з літератури, історії, педагогіки. Його лекції, які мені поталанило відвідати, відзначалися глибиною змісту, вишуканістю мови і високою аргументованістю. Це був справжній український інтелігенти». Іван Бенедиктович доволі швидко і легко увійшов у педагогічний колектив. Можливо тому, що значну частину його становили вчорашні воїни-фронтовики: майор М. А. Ліскевич, капітани Г. Г. Аврахов та І. П. Костенко, інші колеги. Міцна дружба на довгі роки поєднала Івана Бенедиктовича з деканом філологічного факультету, відомим українським методистом, кандидатом педагогічних наук Григорієм Герасимовичем Авраховим. У них було багато спільного: обидва офіцери-фронтовики, обидва вчені-методисти, об’єктом їхніх педагогічних досліджень стала українська література, а ще те, що вони палко і віддано любили Україну.

128

Лiтературний Чернiгiв

Саме Г. Аврахов у жовтні 1965 року запросив до Ніжинського педінституту письменника Бориса Антоненка-Давидовича на вечір, присвячений обговоренню його книги «За ширмою». Той дав згоду. Приїзд опального письменника не міг лишитися поза увагою КДБ. Зала Гоголівського корпусу була заповнена вщент, студенти сиділи на підлозі навіть у проходах та під сценою. Вечір розпочав декан факультету, він звернув увагу майбутніх учителів на одвічну проблему в літературі, проблему батьків і дітей, аргументуючи її переконливими прикладами з роману. Після декана слово взяла доцентка кафедри української літератури Леся Коцюба. Вона зарахувала роман «За ширмою» до кращих творів всієї післявоєнної літератури. Аналізуючи головні образи роману – лікаря Постоловського і його рідної тяжко хворої матері, викладачка сміливо заявила: «Сьогодні за ширмою історії лежить тяжко хвора і безпомічна наша мати Україна, очікуючи смерті, а її сини своєю байдужістю сприяють цьому». Зала сприйняла ці слова оплесками. Антоненко-Давидович був вражений таким глибоким прочитанням і розумінням твору молодою викладачкою. А між Лесею Коцюбою і Іваном Бровком склалися справжні дружні стосунки. Улітку 1966 року Іван Бенедиктович привозить до Ніжина роздруківку праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Цей легально написаний молодим ученим лист до ЦК КПУ зазнав ніщивної критики з боку партійців, його автор був звинувачений в націоналізмі і наклепах на радянську дійсність, а сам текст заборонений. Так от, роздруківку саме цього твору і привіз Іван Бровко до Ніжина… Познайомив Аврахова і Коцюбу. Лише ці двоє знали, хто насправді привіз цю працю в Ніжин… Після прочитання вирішили шукати шляхи для передачі цього документа за кордон. Згодом до цієї справи долучилися викладачі Дмитро Наливайко, Олександр Жомнір, Володимир Крутиус, Володимир Литвинов… Саме Олександр Жомнір, читаючи, зробив виправлення у тексті, з якими твір помандрував за кордон і у 1968 році був опублікований у Мюнхені, а згодом у Лондоні та Нью-Йорку. Праця Івана Дзюби була перекладена усіма провідними мовами світу і розповіла про справжній стан національної мови в Україні. Стався справжній ідеологічний вибух.., і КДБ Іван Бровко, кинулося розслідувати. останні роки життя Не буду переповідати історію передачі тексту за кордон.., хто зацікавиться, може ознайомитися з цим у моїй книзі «Обриси на серці». Зазначу лише, особисто я і до цього часу вражений громадянським і людським подвигом свого педагога Лесі Йосипівни Коцюби. Коли у 1973 році КДБ вийшло на організато-

Люди і долі

129

рів цієї справи… Були арештовані і доправлені на Володимирську, 33 Леся Коцюба та Григорій Аврахов.., які добре розуміли, що вказувати на причетність Івана Бровка до рукопису аж ніяк не можна. Адже він допущений до державної таємниці.., зв’язок із за кордоном буде одразу перекваліфікований у «державну зраду», а це вже зовсім інша стаття, а головне – судитиме Військовий трибунал.., а це розстріл. І Леся Коцюба взяла всю провину на себе… Справді громадянський подвиг жінки-патріотки! Але все це буде згодом.., через роки. Розкриваю останній листок «Особової справи». Особиста заява викладача І. Б. Бровка, датована 19 липня 1967 року. Читаю: «В зв’язку з тим, що я обраний за конкурсом і наказом зарахований на нову роботу, прошу Вашого розпорядження звільнити мене від обов’язків доцента кафедри педагогіки та психології ввіреного Вам інституту. Ів. Бровко» . Зверху на заяві накладена резолюція ректора Марка Повода: «Звільнити. 22.07.67 р.». Так завершився ніжинський період у житті Івана Бенедиктовича Бровка. Піймав себе на думці: «Як-то поталанило нашому сивочолому вузові, що серед його педагогів були такі викладачі як Іван Бенедиктович Бровко. Скільки юних сердець за ці роки перебування у Ніжині він запалив прометеївським вогнем любові до неньки-України. А як-то повезло Україні, що у неї виросли такі сини!» Іван Бенедиктович Бровко – щаслива людина… Він дочекався омріяної незалежності. Доля відвела йому довгий вік і для боротьби, і для праці… Після Ніжина він тривалий час працював викладачем у Київському інституті культури.., звідти й пішов на заслужений відпочинок (1975). Був співголовою Українського комітету «Гельсинки-90», у складі його делегації виступав на засіданні Гельсинської Громадської Асамблеї у Празі в жовтні 1990 року. Відійшов у вічність учений, воїн і патріот 22 січня 2009 року, відсвяткувавши свою дев’яносто четверту річницю земного життя. Його життєвий шлях зупинився у День Соборності України. Чи не символічно? А душа його відлетіла у вирій його мрій.., у космос. Олександр ЗАБАРНИЙ, письменник, доцент Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя Література: 1. Зберегти в собі людину…// Добром нагріте серце. До 90-річчя І.Б. Бровка / Харківська правозахисна група; ред. Василь Овсієнко. – Харків:Фоліо, 2005. – 136 с. (С.5–39). 2. Особова справа доцента Бровка І.Б.: архів Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя. – Ніжин: – 15 с.

Лiтературний Чернiгiв

130

Літературний

Твоя мала Батьківщина ×ÅÐÍIÃIÂ МЕНЩИНА – МОЄ НАТХНЕННЯ

Коли я втомлююся від щоденної міської метушні й турбот і маю потребу відпочити душею, то їду в край свого дитинства. Вже багато років поминуло відтоді, як я покинув ті благословенні місця, але серце моє лишилося там – і назавжди. Час невпинно летить. Змінюється природа, зникають старі будівлі, дерева, приходять у світ нові люди – все змінюється, але пам’ять нетлінна. Я повсякчас чуттєво проймаюся душею до тої місцини, де з’явився на світ, де виріс, до землі, яка дала мені крила, духовний обшир, яка подарувала мені безмежну любов до її життєдайних джерел, до світу сього, відчуття родової спорідненості й дивовижної краси природи Полісся. Мала Батьківщина – це щось сакральне і неповторне, яке проходить через серце і гріє його до останніх днів. Для мене – Менщина, моє рідне село Сахнівка, куди я раз по раз повертаюсь і нині не тільки в думках, а й на яву, щоб надихнутися цілющим повітрям, набратися снаги і душевної чистоти, натішитися рідним небом, незабутніми краєвидами, які з кожним роком стають для мене ще милішими. У моїй свідомості гармонійно поєднуються дві чарівні річечки мого дитинства – Снов і Мена, яка має однойменну назву з містом. На берегах Мени, в її замріяних заплавах я мав нагоду не раз відпочивати ще в юні роки і пізніше. Вона завжди мене приваблювала тихим плесом, де віддзеркалює голубе небо. Снов – то річка мого дитинства. Вузенька, з чистою прозорою водою і крутими берегами, з яких я поринав у її обійми, вразлива і осяйна як казка. Вона завжди наснажувала і розраджувала у важкі повоєнні роки. Гріють душу і досі її заливні луки, що підступають з півночі до Сахнівки, рідні стежки, непрохідні урочища, які майже зникли після радянської меліорації, але назви їх досі зринають в моїй пам’яті, озера, де я залюбки підлітком ловив червоні карасі, ліси, яри і поле, що сягає ген аж до Синявки і Городища. Колись то були землі мого дідуся Яреми, яку обробляв разом з братами мій батько, допоки не прийшли більшовики. А потім ми стали колгоспними наймитами, де важко і невдячно працювали на цьому полі. Але від того воно не стало для мене чужим, а ще ближчим і ріднішим. У

Твоя мала Батьківщина

131

полі я можу блукати годинами – його чарівність загадкова. Своя земля здатна поновлювати духовні сили. Ніде я так не почуваюся окрилено, ніде моїй душі не є так втішно, як у рідних краях. Жаль, що вже не чути пісень, парубочих та дівочих голосів, що здіймалися високо над селом вечорами раніше. У тому пісенному розмаї людська душа розкрилювалася, ставала вільною від пут побуту та щоденних негараздів у важкі повоєнні роки. І для мене то вже ніби казка, незабутній сон, що частенько бентежить душу. А сучасній молоді, певне, важко уявити і зрозуміти те дивне явище. Близькі мені і навколишні села: Волосківці, Блистава, Бігач, Дягова, Синявка, Городище, Федьківка, Куковичі, Стольне... – такі мелодійні назви. Менська земля незвичайна, і люди, що живуть на ній. Історичні місця, села, багато з яких я відвідав, надзвичайно дорогі мені, рідні. Ось не так давно побував у смт Березна. До цього містечка в мене особливе ставлення. Воно стало невід’ємною часткою мого злиденного повоєнного життя. Сюди я в дитинстві майже кожної неділі ходив пішки з мамою на базар (а це десять кілометрів), де ми продавали всяку-всячину, щоб якось вижити за комуністичного режиму. Та й нині мої шляхи-дороги до Сахнівки пролягають щоразу через нього. До Березного мене запросила Ганна Дмитрівна, директорка музею Григорія Верьовки, на відзначення річниці від дня його народження. Я був вражений і втішений тим, як свято бережуть пам’ять березенці про свого славетного земляка. Виступи місцевих артистів на урочистостях ще раз мене переконали в тому, що наша земля неймовірно багата на таланти. Я

Санаторій «Остреч», м. Мена

132

Лiтературний Чернiгiв

маю гордість від того, що саме в нашому краї народився не тільки відомий всьому світові композитор і деригент Григорій Верьовка, а й знаменитий кобзар і лірник Т. Пархоменко (с. Волосковці), видатний перекладач, літературознавець і громадський діяч, що був репресований радянською владою, Григорій Кочур (с. Феськівка), у відкритті йому меморіальної дошки на школі я теж брав участь. Колискою знаменитої родини Кістяківських, що прославила наш край у всьому світі, стало с. Городище. Звідси пішов у широкий світ відомий поет Олексій Довгий. Тут слід згадати і Сергія Павленка, талановитого дослідника козацької доби часів гетьмана Івана Мазепи (с. Дягова) та мого рідного брата Миколу, відомого поета, етнолога, автора наукової реконструкції пам’ятки старовини «Слово о полку Ігоревім», який, на жаль, нещодавно пішов з життя і похований у с. Сахнівці поруч матері. Ще один земляк, відомий демократ, письменник, драматург, друг Костомарова Данило Мороз народився в моїй Сахнівці. Його батько Костянтин Мороз походив з дворянської родини, мав помістя як у Березному, яке йому перейшло у спадок, так і в Рогізках та Сахнівці. Вся родина належала до Сахнівського церковного приходу. У Сахнівці були поховані на цвинтарі біля церкви дід та баба Данила. Сам Данило помер і похований далеко від рідного краю. А ще я пишаюся тим, що на Меншині, в селі Бігач побував Т. Шевченко. Поета запросив туди поміщик Кейкуатов з метою, аби він написав портрет його дружини. Я допускаю таку думку, хоча офіційних згадок немає, що Т. Шевченко відвідував Сахнівку, до якої відстань від Бігача чотири кілометри. Думаю так тому, що батько Данила Костянтин Мороз товаришував з поміщиком Кейкуатовим і частенько їздив до нього, навіть брав із собою сина. Про це згадує в своїх спогадах Данило Мороз. Та й багато інших видатних людей є вихідцями з Менщини. Я щасливий тим, що народився у цьому краї. Ця земля виколисала мене, дала натхнення. Тут я увібрав у своє серце неповторну природу, пізнав світ, красу людської душі. Багато хто з моїх земляків стали прототипами моїх героїв у новелах і повістях. Будь благословенна моя земле у віках! Михась ТКАЧ, письменник, головний редактор журналу «Літературний Чернігів», заслужений працівник культури України

Спогади

133

Літературний

Спогади ×ÅÐÍIÃIÂ «ПОДИВИЛОСЬ НЕБО КРІЗЬ ЗОРЮ…»

Пригадую: за вікном голубіло зимове надвечір’я; я вичитував віддрукований на машинці газетний матеріал, аж до нашого кабінету зайшов Вітя Криворучко й сказав: − Вінграновський у Носівці. Щойно з села, де виступав у школі. Я взяв у нього інтерв’ю. Я спитав: − Він поїхав? − Ні. Поселився в готелі. Разом з Юлієм Романовичем Коцюбинським. Можеш зайти до них. Ти ж поет. Я зам’явся: − Зайти просто так? Я з ними не знайомий. От якби в мене під рукою була збірка Вінграновського… Тут озвався відповідальний секретар Сашко Безпалий: − Так ось вона! – скрипнув шухлядою. – «Сто поезій» – якраз під рукою, – поклав книжку на край столу. Микола Вінграновський став легендою для мене й моїх товаришів по ніжинській літстудії ще з студентських часів. Старшокурсники захоплено розповідали про резонансний виступ київських письменників-шістдесятників, серед яких був і Вінграновський, в інституті, сумні наслідки якого згодом позначилися на долі деяких викладачів. Життя провінційного журналіста не таке вже й багате на зустрічі з яскравими людьми. Я довгий час працював у різних «районках», гнав по триста рядків у номер і для того, щоб щось написати «для душі», в мене просто не вистачало фізичних сил. Поетична Муза ощасливлювала лише зрідка. Щоденника, зрозуміло, я не вів. …Гортаючи свою збірку, Микола Степанович несподівано спитав: − Знаєте, скільки насправді тут віршів? Я промовчав. − Дев’яносто дев’ять. І на сторінці із назвою збірки красивим каліграфічним почерком написав:

Лiтературний Чернiгiв

134

«Володимиру Ященку – на щастя і добро. Микола Вінграновський. Носівка – 79 – січень». Микола Степанович любив читати вдячним слухачам свої вірші. Досі не забув: нам з Юлієм Романовичем він читав «Ніч Івана Богуна». Я вже працював у Борзні, коли з «білого дому» зателефонували: по селах району їздять онук Коцюбинського й поет Вінграновський. Рання осінь шелестіла першим пожухлим листям у міському сквері, молоді липи та каштани махали вицвілими за довге літо хустинами верхівок услід тужливим птахам. Я сидів у тісному готельному номері, з вікна якого проглядався осяяний призахідним сонцем міський скверик, і слухав неквапливу бесіду двох поважних гостей – про Довженка, про знакову роль Вінграновського в кінофільмі «Повість полум’яних літ» і футбол, фанатами якого в юності були і Микола Степанович, і Юлій Романович, а потім показав смарагдового кольору томик «Київ». Микола Степанович щасливо всміхнувся: це була його нова, недавно видана в «Дніпрі», книжка. Погортав і став читати: − В ясновельможному тумані, Де під березою бугор, При всій-усій своїй осанні Коронувався мухомор… Пройшло стільки літ, а мені й зараз вчувається його м’який оксамитовий баритон, розлога манера читання впевненого в собі поета… Розгонистим почерком, великими, наче кавунцеві зернята, літерами залишив у книжці автограф: «Володі з любов’ю – на золоте наше людське слово. Микола Вінграновський. Борзна – вересень – 82 р.» Я сказав, що в плані випуску літератури видавництва «Веселка» на 1983 рік бачив книжку «На добраніч». Бачив, тому що і мою заплановано першу збірку. − Ви пишете для дітей? – поцікавився Микола Степанович. − Так, оповідання. Той видавничий план я взяв у нашій книжковій крамниці. − Звідси ви далеко живете? − Рукою подати. − То принесіть його. І прихопіть щось із свого, недавно написаного. Думку про мої творчі потуги особисто від Миколи Степановича я не почув – першим автобусом він поїхав на Київ. Передав її Юлій Романович, який від’їздив на Чернігів пізніше: «Маленький чоловік, а пише як…» Мабуть, Вінграновський таки запам’ятав наше спілкування в Борзні. Коли я надіслав на його адресу мою першу поетичну збірку «Зелена неді-

Спогади

135

ля», відповідь не забарилась: «Дорогий Володю! Одержав вашу книжку, і порадів за Вас. Беру її з собою в дорогу, бо їду з Києва сьогодні на зйомку. Обіймаю Вас. Сердечне вітання Петрові Куценку (автор передмови до «Зеленої неділі». – Авт). Сподіваюсь, що зустрінемося восени у Сосниці на роковини Довженка. Ваш Микола Вінграновський. Київ, середа, 25-е травня, 94-ий рік». Не зустрілись. Про це привітання не раз згадував у відгуках про мою творчість товариш зі студентських років Володимир Сапон. Магічний вплив чарівного слова великого майстра я пізнав ще в юності. Ось його відлуння:

Осінній гай кричав совою Миколі Вінграновському За дальнім долом під горою, За синім присмерком ріки Осінній гай кричав совою Й дивився сумно з-під руки На мокрий луг і голе поле, На журавлиний переліт, На хмарку, що на видноколі Під пізнім променем тремтить; Дивився й думав, що вже скоро, – Йому й примарилося в сні, – Зима жадана і сувора Впаде на голову як сніг… У моїй кіноновелі «Відчахнута гілка», що ввійшла до книжечки «Лава під каштаном», є епізод, пов'язаний із смарагдовим томиком М.С. Вінграновського. Зокрема, згадується вражаючої краси метафоричний рядок: «Подивилось небо крізь зорю». Цей рядок я промовив Миколі Степановичу в Борзні. Він повернувся до вікна. У вечірньому небі, якраз над сквериком, спалахнула голуба зірочка. …Юлій Романович запропонував записати до свого блокнота якогось вірша. Я записав. Там залишили свої автографи багато поетів. «Я передам його до нашого музею», – сказав Коцюбинський. Володимир СЕНЦОВСЬКИЙ, Борзна

Лiтературний Чернiгiв

136

Літературний

Цікаві зустрічі ×ÅÐÍIÃIÂ

УКРАЇНЕЦЬ, ЯКИЙ ВІДКРИВАВ АМЕРИКУ В 90-ТІ РОКИ, ПРАЦЮЮЧИ ТАМ ГОЛОВНИМ РЕДАКТОРОМ На запрошення місцевих товариства «Просвіта» та медіа-центру «Свобода слова нового століття» у Корюківку днями приїздив київський письменник, журналіст, доктор філософії Сергій Козак, який досить відомий в Україні і в закордонних письменницьких колах, зокрема в Північній Америці, Німеччині, Австрії, Словаччині…

Він зустрівся при невеликій аудиторії Корюківської публічної бібліотеки і спершу повідомив, що йому комфортно перебувати на Чернігівському Поліссі, де природа красива, поліщуки – люди доброзичливі, приємно

Цікаві зустрічі

137

ходити землею, яка дала початки його роду Козаків на Сіверщині. Саме у Короюківці довгий час проживав його батько Борис. А його бабуся мала прізвище Корука, яке є розповсюдженим у місті. Проживала родина на вулиці Привокзальній, яка пізнішими роками була перейменована на військового діяча Федора Дудка.

Досліджував – як вони пишуть Сергій належить до громадських діячів, дослідників літературного процесу, дуже знаний бібліограф саме письменників-українців, які проживали у різні періоди і дотепер діють у Німеччині, Канаді, США, Австрії, Польщі, Чехії та в Україні. А ним цікаво описана їхня творчість у післявоєнні 1945 по 1987 роки та з 1991 по 2019-ий . За кордоном у Канаді, США та Німеччині, в ближньому зарубіжжі, а потім і в Україні у нього вийшли високочитабельні книги «Скресання криги», «З усіх чужин», «Українські вісті в Європі й Америці», «Омріяний дзвін», «Як вони пишуть», «Українська література у вигнанні» та ряд інших. Частина з них стали бестселерами, перевидавалися кілька разів.

Українці Америки щирі й щедрі Сергій Козак, перебуваючи у закордонних світах серед братів по крові, зрозумів, що вони здавна мріяли, щоб Україна була незалежною і сильною державою. А тому і в радянський час, і в почорнобильський період у Канаді і США створювалися благодійні фонди для підтримки історичної Батьківщини, гуманітарної сфери, а частіше – дітей, які постраждали від «мирного атому». А згодом, навчаючись в Мічиганському університеті і працюючи журналістом десять років, наш співвітчизник переконався, як кажуть наяву, що українці США – дуже щирі й щедрі люди. Адже він чотири роки працював редактором, а потім майже сім – головним редактором часопису «Українські вісті». Ця газета виходила на кошти передплатників та незначної реклами…

Мій заповіт – на газету Але більше «Українські вісті» трималися на пожертви патріотичних українців діаспори, які виділяли гроші. Хай вони були по 50-100 чи 200 доларів. «Але патріотичних, мудрих людей нашої крові було багато, які заносили кошти у пресовий фонд. Вони розуміли, каже Сергій, що газета об’єднувала, а якщо це й потрібно, то й підтримувала морально, допомагала вирішувати проблеми українців. Писала про те, як діють громадські об’єднання, різні культурні та мистецькі товариства, які заснували українці.Часопис доносив

Лiтературний Чернiгiв

138

інформацію, що наші брати і сестри по крові енергійні й вони багато роблять, порівнюючи з іншими діаспорами». Згадав письменник, що у Детройті, де виходив україномовний тижневик, серед українців були досить щедрі люди. Це – переважно одинаки, які не мали дітей і самі проживали у приватному котеджі, але завжди уболівали за видання. А тому складали заповіт, що після моєї смерті кошти від продажу котеджу повинен отримати часопис «Українські вісті». Подібні меценати були в Детройті, інших містах штату Мічиган. І в ті 90-ті роки газета фінансово підтримувалася якнайкраще. Від жертводавців-українців були більші пожертви у вигляді коштів і вони, бува, передавали їх в інші великі міста США, де діяли Українські центри.

Тільки один письменник жив з гонорару Сергій займався дослідженням життя і творчості письменників української еміграції, які проживали в США, Канаді, інших країнах. Проте більше зосереджувався все-таки на північноамериканських, які жили у цих країнах постійно. І це тому так наполегливо досліджував, бо саме у США жив і творчо працював десять років. З-під його пера вийшла головна книга про них – «Під небом чужим», хоча і в інших виданнях, що побачили світ у США, Канаді, він є дослідником, описує, як непросто жилося тим, хто трудився над словом художнім. Наприклад, писали прозові твори і проживали в США уродженці Чернігівщини Анатоль Галан-Калиновський, Федір Дудко, Павло Степ, а всього літераторів у різних штатах нараховувалося близько двохсот осіб. Видавали свої книги, друкувалися в україномовних і англомовних товстих журналах. Але літературна праця не давала гідних винагород, тож доводилося трудитися робітниками на виробництвах, інженерами, будівельниками, а Петро Одарченко прибирав приміщення, тоді сідав за письмовий стіл. І тільки один письменник Улас Самчук жив на кошти літературного гонорару, в еміграції видав багато прозових книжок, став популярним.

Україна відома і невідома У період з 1991 по 1993 рік Сергій Козак студіював славістику у Мічиганському університеті. Це було ще в той період, сказав літературознавець, коли у Сполучених Штатів Америки, в інших регіонах країни, а саме у вишах не навчалися з України посланці. Отже, його запитували, де це така держава Україна. У цьому університеті тоді навчалися з різних континентів. Перші студенти були з Росії, але одиниці. Більше було з США, Канади, країн Західної Європи, менше з азійських та африканських. Тоді мало знали європейську країну Україну, особливо студенти з африканських, азійських країн. А тому Сергію доводилося розповідати, що Україна – незалежна держава.

Цікаві зустрічі

139

А вона була і в попередні десятиліття, але входила до складу колишнього Радянського Союзу. І саме Україна – найбільш потужна за промисловим і сільськогосподарським потенціалом. Навіть для деяких студентів з США, а вони географію знали не краще, вона була невідома. Тож коли дипломований журналіст розповідав про переваги нашої демократичної країни, вони слухали з інтересом. Мав вищу освіту, тож за два роки в Мічиганському університеті Сергій здобув другу.

Диплом вільного вишу визнають у 25 країнах У 2001 році, уже маючи диплом американського вишу, Сергій Козак вирішив продовжити навчання у Європі. Про Український Вільний університет добре знав від українців діаспори, які проживали в США, Канаді. У цей період мав кілька вагомих наукових досліджень у галузі гуманітарних наук. А тому період навчання у Німеччині – це й був час підготовки докторської дисертації. Зокрема, багатші українці з США, Канади, інших країн у різні періоди фінансово підтримували Український вільний університет у Мюнхені й тепер продовжують це робити. Наприклад, у Нью Йорку є й досі Фундація цього вишу, і щорічно меценати-українці наповнюють її, щоб він діяв. У цьому університеті і тепер навчаються посланці з України, США, Канади – переважно це українці. У Мюнхенському Українському вільному університеті Сергій Козак став доктором філософії з галузі «Гуманітарні науки». Диплом цього європейського університету, повідомив науковець, визнають у 25 країнах світу, у тому числі у державах Західної Європи, Канаді, США та Південній Америці. Тепер Сергій – співробітник Інституту Т. Г. Шевченка в Україні. У нього широке визнання як дослідника: ставав лауреатом премій імені Ірини Калинець, Івана Огієнка, Володимира Сосюри, Івана Багряного, інших високих відзнак, влодар Гран-прі «Краща книга України». Наприкінці зустрічі письменник і науковець подарував зо два десятки книг Корюківській публічній бібліотеці, обіцяв відвідувати містечко у наступні роки. Віктор БОЖОК, незалежний журналіст, письменник Корюківка

Лiтературний Чернiгiв

140

Літературний

З архівів КДБ ×ÅÐÍIÃIÂ

«СХАМЕНІТЬСЯ, ЗАПУГАНІ НЕЩАСНІЇ ЛЮДИ…» Саме ці слова у листівках і досі пам’ятають старожили села Анисів Чернігівського району. Листівки напередодні Великодня 27 квітня 1940 року були розвішані на паркані біля школи. Про зміст та обставини появи листівок, написаних від руки через копіювальний папір друкованим шрифтом, сьогодні можна дізнатися з документів, які зберігаються у фондах Державного архіву Чернігівської області та архіву Служби Безпеки України у Чернігівській області. «Не св'яткують тепер паски У церку не ходять, І на паску вчителів, У колгоспи гонять. Це все партія й […] Таке витворяють Що на паску в перший день Робить заставляють. Ой не було цього зроду І більше не буде Схаменіться, запугані Нещаснії люди». «Хто людську кров п'є Той у партію вступає Хто людської крови не хоче пить Той у партію не хоче вступить» [1, арк. 34]. «Люди !!! Не йдіть у колгосп Робити в неділю Беріть друки і біть […] і комуністів» [1, арк. 35].

З архівів КДБ

141

У зв’язку з тим, що в тексті листівок був явний заклик до повстання проти радянської влади, після тривалих пошуків 05 липня 1940 р. органи НКВС заарештували імовірного автора листівок – завуча Анисівської неповної середньої школи Івана Миколайовича Кудіна. На допитах І. М. Кудін свою причетність до розповсюдження листівок заперечував: «Контрреволюційною діяльністю не займався. Контрреволюційних листівок я не виготовляв і не розповсюджував. Це я заперечую» [1, арк. 14]. Сподіваючись на звільнення, І. М. Кудін написав лист на ім'я Й. В. Сталіна, в якому стверджував, що вчитель школи Ілля Кирилович Матюша та директор школи Дем'ян Олександрович Кривицький «совершили гнусную подделку под мой почерк» [1, арк. 19]. У характеристиці, яку І. М. Кудін давав учителям Анисівської неповної сердньої школи, ішлося, що вчитель І. К. Матюша, син куркуля обіцяв «вивернути нутро» з Анисівської парторганізації. Директор школи Д. О. Кривицький – «людина скритна і хитра», «до вчителів комуністів ставиться вороже». Дружина директора школи Марфа Сергіївна Кривицька також працювала вчителем, була колишнью дружиною білогрвадійського офіцера Петра Малечі, якого за антирадянську діяльність було заслано. Від першого шлюбу в М. С. Кривицької був син Леонід Малеча [1, арк. 42-43]. Зазначені листівки та зразки почерків І. М. Кудіна, І. К. Матюші, Д. О. Кривицького та Л. П. Малечі відправили до Київського інституту науково-судової експертизи. В інституті зробили висновок, що листівки писав Л. П. Малеча, який зізнався в скоєному та спробі створити антирадянський гурток. Отже, 08 серпня 1940 р. справу проти І. М. Кудіна припинено, а Л. Малеча потрапив до в’язнці НКВС. Зі справи заарештованого Леоніда Малечі дізнаємося, що він народився 1925 року в заможній сім’ї в с. Ковчин Куликівського району. 1940 року навчався у 8 класі однієї зі шкіл міста Чернігова. На допитах Малеча говорив: «Бабушка — Косая Любовь Ефимовна, в моем присутствии вспоминала об имуществе, усадьбе которые отобрала советская власть, что на меня отрицательно влияло, выработалась жажда помститься советской власти» [2, арк. 11]. «Селяни колгоспники живуть життям рабів стародавнього Рима, не маючи куска хліба. А таких продуктів як сахар, макарони, крупи не буває по декілька місяців. Селяни колгоспники приблизно 70 % голодують. Такий самий процент колгоспників ходить в лахмітті і подраних кусках обуви. Радянський Союз – це держава де «от молдаванина до финна» на-

142

Лiтературний Чернiгiв

род голодний, холодний, роздітий, розутий, ограблений, з хат вигнаний, запуганий і одурений. Радянський Союз веде політику захвату територій і війн. […] От за останні три роки Радянський Союз встиг помірятися в силах з восім’ю державами. От це і привело до думки створити гурток» [2, арк. 30]. Про розповсюдження листівок Леонід Малеча розповів своїм друзямодносельцям Михайлу Герасименку та Миколі Кошарному, з якими навчався в місті Чернігові. Микола Кошарний на допитах стверджував, що Малеча в його присутності говорив: «Если какое-либо капиталистическое государство напало бы на СССР войной, я бы взял двуствольное ружье отца, сел бы верхом на школьную лошадь и поехал бы воевать против советской власти» [2, арк. 98-99]. Михайло Герасименко також висловлювався негативно по відношенню до радянської влади. Свідок Іван Мартиненко на допиті казав, що «Герасименко всегда стоял на антисоветских позициях и высказывался в антисоветском духе против мероприятий партии и правительства. Если Германия пойдет на Советский Союз, то он не устоит, его Германия разобьет так как в стране не надежный тыл, много людей не довольных советской властью в момент войны должны поднять восстание» [2, арк. 79]. За вироком Чернігівського обласного суду від 19.11.1940 р. Леоніда Малечу засуджено на 4 роки позбавлення волі, Михайла Герасименка – на 3 роки, Миколу Кошарного – на 1 рік. Після відбуття покарання у виправних таборах Михайло Герасименко, Микола Кошарний повернулися до с. Анисів. За спогадами старожилів села Анисів, Михайло Герасименко у післявоєнний період працював на екскаваторі в місті Чернігові. Інколи в розмовах з оносельцями згадував про велику кількість поховань у виправному трудоваму таборі, на яких не вказувались прізвища померлих, а тільки номер. У травні 2008 року М. Герасименко був запрошений та виступив зі спогадами на мітингу-реквіємі зі вшанування пам'яті жертв політичних репресій за участю керівників Чернігівської області, який відбувся біля пам’ятного знака неподалік від села Халявина Чернігівського району. Подальша доля автора листівок Леоніда Малечі невідома. Використані джерела: 1. Держархів Чернігівської обл., ф. Р-8840, оп. 3, – спр. 2061. 2. ГДА СБ України, м. Чернігів, спр. 15534-п.

Фото: ГДА СБ України, м. Чернігів Чернігівської районної газети «Наш край» Олександр МОЛИБОГА, с. Анисів, Чернігівський район

Рецензії

143

Літературний

Рецензії ×ÅÐÍIÃIÂ «НА СТИКУ РОСИ І СОНЦЯ…»

Ткач Микола. Вербове коріння : збірка поезій. – К. : Укр. пропілеї, 2019. – 230 с. У Ахматової є рядки : «Коли людина помирає, // змінюються її портрети». Літературний критик О. Гладков, коментуючи їх, зауважив: «Образ портретованого змінюється, тому що ми дивимося на нього інакше. Смерть, як скульптор, останнім ударом різця завжди додає до статуї ще один штрих, який визначає в ній найголовніше». Портрети, як і світлини, змінюються, бо ми вдивляємося в них уже з іншим, значно глибшим сприйняттям людини: з тим останнім враженням про неї, яке ніколи не з’являлось до цього моменту. Ось чому про небіжчиків треба говорити відверто й щиро. Я не знаю, чи встиг потримати в руках свою останню прижиттєву збірку Микола Ткач, чи так і пішов у засвіти 17 квітня 2019 року, схваливши до друку рукопис «Вербового коріння» напередодні – 10 лютого … Відкривається книга портретом автора. «Повні світла очі й охайно підчикрижені вуса... Навіть із вигляду – поет» (М. Шудря). На зворотному аркуші – верлібр-епіграф до всієї збірки: Вірш без рими – як сонце в тумані, коли роси у травах не збиті косою; …………………… вірш без рими – як не підглянуті в жодне вічко наше кохання і наша любов.

Лiтературний Чернiгiв

144

В анотації до видання сказано : «Сама назва дерева «верба» фонетично асоціюється з латинським словом«verbum» – слово. Тож «вербове коріння» можна уявити як плетиво слів. Тобто – верлібри». Як бачимо, збірка відомого поета й науковця-етнолога М. Ткача «Вербове коріння» містить поезії, написані вільним віршем або верлібром (від фр. vers libre), – віршем без рими і впорядкованого розміру, з довільним чергуванням рядків різної довжини. «У справжній, не позиченій, не підробленій, поезії розмірів не помічаєш: переді мною, перед нами не розмір, а поезія...» (М. Вінграновський). Композиційно видання складається з двох частин: «Перед очима долі» (майже 150 поезій) та «У полоні спраги» (понад 100 поезій). У першій – поетичні роздуми про нашу трагічну минувшину, переплетену з не менш трагічним сьогоденням (війна на сході України з московськими зайдами та їхніми найманцями; «інфляція свідомості, початок псевдобуття»; бездуховність влади «на нашій, не своїй землі»; замулені криниці української історії; «надмірне славолюбство князів наших»; величні постаті охоронців материнського Слова; образи батьків, рідних і близьких людей). Ось, для прикладу, верлібр «Визволяли село…»: Визволяли село без напасти: зранку налетіли денікінці – страчували червоних; під обід увійшли гайдамаки – страчували денікінців; пополудні нагрянули махновці – страчували по черзі червоних і білих. Під вечір роздивилися і виявили, що всі українці. Виганяли з України: німців, москалів, поляків… Опівночі посунули більшовики – страчували всіх, хто визнавав себе українцем. П’ятнадцятирядковий верлібр сконденсував трагічні колізії громадянської війни, свого часу відтворені Юрієм Яновським у романі «Вершники». Як і хрестоматійний твір прозаїка, поезія М. Ткача наводить на думку про зв’язок між революцією, бездушним братовбивством у горнилі громадянської війни і масовим нищенням українців у добу «розстріляного відродження». Друга частина «Вербового коріння» – це духовна, інтимна та пейзаж-

Рецензії

145

на лірика – «накладання придеснянського ландшафту на космічні візії» (Ю. Буряк). А понад тим і в першій, і в другій частині – в кожному поетичному рядку, написаному «недоспаними очима // на стику роси і сонця» – ліричний герой, скромний пошукувач кодів української ідентичності, невтомний збирач народнопоетичних перлин : вірувань, легенд, повір’їв, казок, глибокий дослідник літературних пам’яток княжої доби України, який чимось все-таки нагадує мені самого адресанта. І звісно ж – образи верби, роси і сонця. Майже в кожній поезії читач зустріне чи то «вербну неділю», «вербицю», «вербові котики», «верболозове паліччя», «верболозовий підніжок», «чисту росу», «глибокі роси», «холодну росу», «ранкову росу», «одкровення живої роси», «пробуджене в росині сонце», «життєдайний дух сонця», «жовток українського сонця», «сонце моєї спраги», «збите копитами до крові сонце козацького степу», «сонечко кохане», «краплі розпеченого сонця» або як «мати Божа стояла у слові, // сповивала сонця вогонь». Ранкове сонце виграє всіма барвами у маленькій росині, що зірвалася з яблуневого листка і поточилася по тонесенькій травині аж до холодного ґрунту, втамувавши спрагу молодого корінця. («Ранкове сонце…»). Верба – одне з найшановніших в Україні дерев, «символ Космічного океану; Прадерева життя; надзвичайної працездатності; запліднюючої, родючої сили; пробудження природи, весни; засмученої жінки; вдівства; України, батьківщини» (О. Потапенко), образ українського фольклору. У сиву давнину верба була тісно пов’язана з міфологією слов’ян і символізувала першоджерело творення світу або Прадерево життя, Чумацький Шлях на небі. Як символ цього величезного сузір’я верби садили понад шляхом. Збудувавши хату, в Україні обов’язково неподалік садили вербу. Існував звичай святити вербу, відгомін якого відомий і нині. Доторкнутися до людини свяченою вербою – означало поєднати її з космічними силами Всесвіту, відродити здоров’я. Людина ніби набирала таким чином космічної величі шляхом підкорення живої матерії законам космічних сил (за О. Знойком). Слово верба існувало ще в індоєвропейській мові і мало значення «гнути, крутити, вертіти». У ХVІІІ – ХІХ ст. у нашій мові побутували такі «побратими», як вербина, вербинець (лоза), вербівка – «посудина з верби», вербляниця – «час, коли цвітуть верби», і навіть верблянки – «яблука, на вербі щеплені». Отже, не

146

Лiтературний Чернiгiв

такий уже й безглуздий, парадоксальний вислів «на вербі груші ростуть». «Де срібліє вербиця, там здорова водиця» – говорить народне прислів’я. У ньому глибока мудрість: верба є чудовим природним фільтром, що очищає воду від усіляких домішок. Віддавна люди оселялися біля річок, де росли верби. Із них виготовляли домашнє начиння – ясла для худоби, корита, олійниці, човни-довбанки, чудові кобзи, бандури. У вербну неділю за тиждень перед Великоднем нарізували вербові гілочки і несли їх до церкви, щоб святити. Галузки зберігали в хаті за іконою як магічний оберіг, що може викликати дощ, відвернути недугу. Свяченою вербою загнічували паску, нею в перший раз виганяли череду корів, овець. За народним повір’ям, гілочка верби, принесена з церкви, завжди приймалась. Вважалося, що це дерево священне і має велику життєву силу. Верба стала своєрідним символом нашого народу. Не випадково Т. Шевченко, перебуваючи на засланні в Орській фортеці, висадив у пустелі саме вербову гілочку і виходив її. «Без верби й калини немає України», – стверджує народна мудрість. – Купало стало бути – бог достатку і бур’янів, – глаголить літописець Густинського монастиря і кладе своє гусяче перо на мапу України. Там з-поміж поржавілого залізяччя, мотлоху та битої цегли точиться до світу зелений пагін верби-іви. А на ньому ранковою росою переливається тендітне слово. Світанок. («Стою серед купальського стійла…») Роса – «символ святості; вісника світанку; благодаті (у християнстві); животворної сили; чистоти; любові; здоров’я; сльози; запліднюючого начала; родючості; дитинства; важкої праці» (О. Потапенко). Існували також легенди про походження роси із сліз Зорі, Богородиці. О. Воропай описує стародавнє українське вірування, згідно з яким весняну росу випускав святий Юрій, відімкнувши небо ключами. Вона символізувала запліднююче начало, цілющу живодайну силу. 6 травня, у день святого Юрія, селяни «ще до схід сонця збирали росу, і хворі промивали нею очі,

Рецензії

147

дівчата вмивалися – «на красу», старші люди мили голову – «щоб не боліла», а господині кропили цією росою домашню птицю. Та найголовніша дія, яка у цей день відбувалася, – це вигін худоби на Юрієву росу, і ця дія в’язалася з цілим рядом магічних актів, роблених для того, щоб «очистити» свійських тварин від усього злого і темного…». У фольклорі, літературі роса символізувала світле дитинство, сльозу, сивину, світанок. Скажімо: «А вже щастя усміхнулось, як ранкові роси» (Прислів’я); «І заплакала Лілея росою-сльозою» (Т. Шевченко); «А роси! Хто скаже, чиї вони сльози, такі дивні, чисті, мов перли коштовні!» (П. Тичина) та ін. … я розплющую очі і бачу, як з листя молодої яблуні скапує ранкова роса. Це – щастя. («Сню тобою…») Є. Адельгейм у книзі «Залишаються вірші» (1979), присвяченій творчості російськомовного поета України М. Ушакова, на запитання «Хіба поети йдуть назавжди? А що від них залишається?» відповідав життєствердно : «Залишаються вірші і вони самі у віршах. Вони – і час». Як би ми не сприймали поезію М. Ткача, не можемо не визнати, що вона стала віддзеркаленням цілої епохи в історії нашого народу, помітним явищем у сучасному літературному процесі. Це живе слово правди – вербова гілочка, настояна на непочатій воді-росі та сонячному промінні. Цілюща протиотрута від омоскалення. А по той бік Дніпра над самісіньким обрієм підіймається гарячий осколок ще не зрадженого українського сонця – звучить славень. («Ти приходиш до мене у снах…») Володимир КУЗЬМЕНКО, м. Київ

148

Лiтературний Чернiгiв

ДИСТАНЦІЯ ДО ІДЕАЛУ (Астаф’єв Олександр. Розмова з бігуном на довгу дистанцію: вибрані есеї, статті, нариси / Упорядники: А. Дністровий, М. Астаф’єва. – Львів: ЛА «Піраміда», 2020. – 304 с.) Людина тужить за ідеалом. Вона вбачає його чи у сивій давнині людства («золотому віці», послуговуючись образом античної міфології), чи у власних спогадах дитинства. Або ж у віддаленому чи близькому майбутньому, оселяючи той ідеал у мрії чи в утопічні проєкти. Залежно від того, де людина розташовує власний ідеал на вісі часу, у неї вибудовується напрям руху: чи до р ренесансної всеохопності, універсалізм му та освіченості, чи до постмодерної ф фрагментарності, калейдоскопічності тта механічності. Цю вісь можна було б означити і так: від техне (ремесла, в вправності, відточеності) до техніки ((машинного автоматизму). Власне, таку дистанцію і прокладає п перед читачем Олександр Астаф’єв у ссекціях книжки: «Ренесансній», «Пол лоністичній», «Краєзнавчій», «Нариси про друзів і приятелів» і «Літературній». Відкриває книгу стаття «Українські спудеї у найдавніших університетах Європи» (своєрідна похвала освіченості), а завершує есе «Що ми знаємо про нобелівську номінантку Ольгу Мак?» (опосередковано вказує на неповноту і поверховість людських знань). Іноді поверховість людська межує зі зверхністю, що переконливо демонструє «замальовка з натури» – розмова поблизу руїн зруйнованого монастиря (есе «Васса»), а також схильність до нищення морального, через заборону на пам'ять («Різдвяні вірші Памви Беринди на тлі заборони колядування», «Довженко в Тернополі: трагедія «визволення»), чи фізичного «Останній лист Миколи Ігнатенка», «Стела зрілого жита»). «Розмова з бігуном на довгу дистанцію» – книга геть далека від дидактики. Це не лекція (навіть у «Ренесансній секції», що найближча до жанру статті), це таки розмова – вільна, асоціативна і художньо виразна, з живими інтонаціями. Читач віднайде тут і пластичність пейзажу («Зузанна Целецька: чортківський слід під мурами Вавелю...»), і детективну інтригу («Грішний ангел, або Шедевр на замовлення поліції (Адам Міцкевич і Кароліна Собанська)», і містичне тло інтерпретації історії («Юзеф Пілсудський: угода з дияволом (Міфологема пана Твардовського в поемі «Попіл імперій» Юрія Клена»), і метафоричність вислову – як у назві есе («Сонце на поперечині (Ярослав Злонкевич)»; «Він засівав грішну землю ангелами (Ярослав Павуляк)», так і тексті: «Сонце повисло на обриві

Рецензії

149

болю і коливалося між прощанням і надією» (С. 199, есе про Ярослава Павуляка). Чи пейзаж оцей не є також емблемою людини, що шукає свій ідеал і прямуєбіжить до нього все життя, наче бігун на довгу дистанцію? Припускаю, що той бігун – автор книжки, а ще – кожен читач, який запрагне бігти з автором поруч і вести з ним розмову. На рівних. Аби краще збагнути свій шлях і себе. Людина тужить за ідеалом. І рухається до нього з власною швидкістю. Та часто забуває вагомий факт: насправді ідеал рухає нею, бо є не зовнішнім щодо людини набором кращих ознак і якостей, а невіддільною частиною самої людини. Відстань до ідеалу саме тому найдовша і найкоротша… І кожна людина – тут і тепер – сполучає себе колишнього, власне минуле (як частину минулого власного роду і народу) і майбутнє (як можливість прозріння, профетичності, одкровення). Приміром, такого: «у пісні золотий вік минулого і царство майбутнього зближуються і об’єднуються в нову надію» (C.169, есе про Ярослава Злонкевича). Чи отакого: «Бо соборність – це спілкування живих із мертвими, це уболівання за долю депортованих, це Ярославів діалог зі своїм дядьком Юрієм Злонкевичем та його однодумцями, яких він ніколи й не бачив» (С. 166, там само). Нова надія має ім’я «сьогодні», бо ж саме у цій точці щоразу сходиться минуле і майбутнє. Нова надія має ім’я «соборність» – родова і національна єдність, але також, на мою думку, особиста цілісність. Бо лише набувши її, можна подолати історію, «що має характер злочину» (С. 165, там само), у власному мікрокосмі – неетичність, емоційну байдужість, награність. А відтак – набути змогу подолати її у суспільній площині, ставши «мікротеосом» (С. 165, там само) не за назвою, а за суттю. Але це потребує шліфування, так би мовити, різьблення характеру. У час, коли вельми модним стало бути людиною «made-self», автор розмови цілу секцію присвячує друзям і приятелям, що поділяли його дистанцію до себе і в чомусь різьбили людську вдачу. Ці нариси сповнені чару душевного тепла і вдячної пам’яті. За великим рахунком, чи пише автор про малознаних і призабутих авторів, що випали з реєстрів (есеї про Йосипа Позичанюка і Ростислава Кедра), чи про призабуті, але варті уваги твори (переклад Олександром Жомніром «Утраченого раю» Джона Мілтона), чи про осіб іменитих і відомих (есеї про Дмитра Донцова та Івана Кошелівця) – він пише про пам'ять. Пам'ять про утрачений рай – у собі та довкола себе. Йому, як і Миколі Ігнатенку, про якого автор пише, болить «релігія розпаду людини» (С. 206). Мабуть, не буде перебільшенням припустити, що Олександр Астаф’єв солідаризується з героєм свого есе в думці: віднайти рай у собі можна, якщо залишишся людиною – моральною, вдячною, чутливою до Краси і Гармонії в добу «бляшаних барабанщиків» (С. 210, там само). «Розмова з бігуном на довгу дистанцію» Олександра Астаф’єва не нав’язує читачеві певної позиції, лише заохочує його відчути на смак «джерела живого мислення» (С. 203, там само) і пробігти дистанцію до ідеалу у зручному темпі поряд із автором. Долучатися чи ні – вирішувати читачу. Надія ГАВРИЛЮК

150

Лiтературний Чернiгiв

«НА ГРАНІ СВІТЛА І ПІТЬМИ…» Леся Поліщук. На перехресті випадку і долі. Вірші. – Ніжин, Видавець Лисенко М.М., 2020. – 56 с. Цієї осені у Ніжині вийшла в світ збірка поезій чернігівської поетки і журналістки Лесі Поліщук (Людмили Валентинівни Сірої) «На перехресті випадку і долі». Ця збірка одразу ж стала бібліографічним раритетом через незначний тираж, а ще тому, що вона … посмертна. Піймав себе на думці, що кращі к поети Полісся розкривалися найкраще перед п читачем у своїх посмертних збірках… Так Т було з Олександром Саміленком, Петром Пиницею, П Станіславом Рибалкіним, Оленою Шульгою Ш … так сталося із Лесею Поліщук. Хоча Х поезія жила у кожній хвилині життя цих ц яскравих поетів, що назавжди увійдуть до д поетичної антології Чернігівщини. Земна доля відвела Людмилі (буду називати її далі справжнім ім’ям, бо Леся Поз ліщук, то літературний псевдонім) не так вже л й багато часу. Достатньо, щоб народитися у Чернігові, із золотою медаллю закінчити загальноосвітню школу №9, з відзнакою з – філологічний факультет Ніжинського державного педагогічного інституту імені д Гоголя, вчителювати.., народити сина Олега, якому сповна віддати свою материнську любов.., пов’язати решту свого життя з радіожурналістикою.., а ще щедро відболіти… віршами, Україною, підступною хворобою. Нам, вихованцям літературної студії Гоголівського вишу середини 70-х, поталанило на добрих друзів і колег… У нашій студії виховувалися дві рідні сестрички Примостко – Валя і Люда. Щоправда з проміжком у три роки… Завжди вдумлива і зосереджена Валя…, вона і у своїх віршах була вишуканою і переконливою. І по-дитячому безпосередня Люда.., вона як рясний дощик по умитому асфальту. Пригадалася наша перша зустріч… Був листопад 1976 року. На засідання студії іти не хотілося.., а що там робити? Закінчили навчання у виші Анатолій Шкуліпа, Іван Просяник, Микола Луговик.., поїхав учителювати на Львівщину Віктор Попок.., подалася на БАМ Люба Пономаренко… Хіба що послухати нові вірші Сашка Лисого та Олі Тимошенко? Пішов таки…

Рецензії

151

У 310 аудиторії Гоголівського корпусу було людно, але не гамірно… Багато нових облич… – першокурсники. Чекали на Павла Олександровича Сердюка. Він зайшов збуджений, піднесений, привітався з «молодою паростю української поезії». Обрали старостою літстудії Сашка Лисого. А далі почали читати вірші, що народилися за час літніх вакацій. Загорілися, засперечалися… Згодом надали слово першокурсникам. І раптом: Бігав дощ по асфальту босо, Наче скупане в травах хлопча, Ну, а сонце купалося в росах, Вітер грався з дощем у квача. Від цілунку п’янкого вітру Дощ заплакав, подавсь біжком. – Йди до мене, я личко витру З сон-травиці м’яким рушничком! Так у моє серце назавжди увійшла поезія Люди Примостко. Минули роки… За клопотами рідко видавалася хвилина, щоб долучитися до криничних рядків її поезії, що з’являлися на шпальтах періодики. Вже й син Олег закінчив філфак.., «хлоп’я з снігуриними щічками». І раптом блискавицею: «Люди вже немає…» – і сльоза, як беззаперечний доказ. І ось я перечитую збірку її віршів. Вона дорога для мене. Бо видана коштом її однокурсників… Не захотіли відпускати з цього світу свою подругу дівчата та хлопці. Назавжди лишили її у віршах, у рядках, сповнених любові, краси і ніжності… Уклала збірку Валентина Меркулова (Валя Примостко), рідна сестра, бо хто ж ще так тонко відчує рідну душу… Редактором збірки і автором передмови стала Тетяна Чумак.., вірна подруга, однокурсниця Таня Овчаренко, з якою вони разом прийшли на оте вікопомне засідання студії, а нині – кандидат педагогічних наук, доцент одного із столичних вишів, авторка кількох поетичних збірок, членкиня Національної спілки журналістів України. У своїй передмові Таня написала: «Поетична збірка Лесі Поліщук – це історія осягнення світу, історія відкриття вселенських законів Любові й Добра, історія мужньої і мудрої поетичної душі, яка на вістрі власного щастя й болю розквітала пелюстками ніжності й щирості, шукала свій неповторний шлях у буремному світі весняних леготів і крижаних завій, зустрічей і прощань, надії і зради, віри й розлук, любові й самотності». Ну, що тут ще додати.., краще не скажеш. Піймав себе на думці, що збірка наскрізно пройнята любов’ю – любов’ю авторки поезій, любов’ю упорядниці, любов’ю редакторки, любов’ю усіх тих, хто долучився до її видання… Пригадалося, як Людина однокурсниця, Свєта Сватенкова, передавала мені книгу: «Це нашої Люди вірші…». І скільки у

Лiтературний Чернiгiв

152

тому звичному слові «нашої» було тепла і серця, що мимоволі заросилися очі … Ну а далі було побачення з Поезією… Я купався душею у її чарівних рядках, я сміявся і плакав у її емоціях, я засмагав у її мандрівках і подорожах, я проживав із нею її життя … Досить слів, хай оживають рядки: А я запізнилася в літо… Останній автобус рушив, або В мене очі такі, як в осені, Пахнуть коси мої листопадами, Повернусь у світанки росяні, Щоб почути, як яблука падають. А як Вам оце? Впізнай мене! У ночі горобині То я стояла тишею в громи, Знайди мене у цвіті на калині, Що раптом зойкне посеред зими… Щемно і боляче… Надзвичайно вимоглива до свого поетичного слова Леся Поліщук не поспішала оприлюднювати свої поетичні твори. Ставити свою поезію на крило… Були підбірки віршів у часописах «Ранок», «Дніпро», «Жінка», «Літературний Чернігів»; у альманасі «Вітрила» і колективних збірниках «На пагорбах століть», «Заспів», «Поетичні голоси Чернігівщини», але до першої своєї збірки вона не поспішала. Вважала, як добра господиня, що хліб має зійти, дозріти, вистоятися.., аж потім сонцем посміхнеться достигла паляниця. Саме ця збірка сьогодні у мене на столі… Дякую Богу і всім тим, хто долучився до її видання! І наостанок знову про Поезію. Де б не водили журналістські стежки Людмилу, думками і серцем вона завжди вертала до Ніжина. Навіть у своїх останніх рядках… Буду жити! До біса здогади! Хочу в Ніжин, щоб походити Графським парком, де юні спогади, Ніби наші дорослі діти… Вічна пам’ять, сестро! Олександр ЗАБАРНИЙ, письменник, м. Ніжин

Рецензії

153

ГЛИБИННІСТЬ ОБРАЗІВ І ВІЧНІСТЬ УКРАЇНИ До нової книги «Україна – це доля» (ТОВ «Білоцерківдрук», 2020, 800 сторінок) білоцерківського добре знаного письменника Андрія Гудими увійшло п’ять романів і стільки ж поем. У них правдиво у художній формі з документальними фактами зображена історія України, її особисті, трагічні роки, боротьба за світле майбутнє. Андрій Гудима належить до невеликого числа українських художників слова, який створив близько десяти романів саме у віршах. Книга має дуже привабливе поліграфічне оформлення, у ній близько вісімсот сторінок. Серед шанувальників художнього слова за лічені місяці здобула широкий читацький резонанс. Вона містить романи про пам’ятних і відважних народних полководців Івана Богуна, Максима Кривоноса, Устима Кармалюка, Северина Наливайка, героїчних ватажків Івана Гонти і Максима Залізняка, гетьманів Богдана Хмельницького і Лівобережної України – Івана Мазепу… Ці величні і героїчні постаті, які зіграли важливу роль у долі України, які прагнули до побудови держави, збройних сил, були вірними державниками і меценатами, будівничими, талановитими військовими діячами. Їхні героїчні імена дуже відомі українському багатостраждальному народу і цілу вічність залишатимуться у перших патріотичних рядах як відважних борців за незалежність і волю України.

Безстрашність богунська З коротких приміток і коментарів автора книги можна дізнатися, що такий художньо вартісний роман у віршах як «Іван Богун» літератор брався написати та робив спроби кілька разів і … відступався. За словами письменника, доба, що пізніше в історичних джерелах матиме назву «Хмельниччина», мала ціле гроно гідних синів України. І поет не мав твердого наміру – на кому з них зупинитися. Поступово стало зрозуміло, що на постаті Богдана Хмельницького – не можна і не варто, тому що це ім’я занадто вже заексплуатоване літературою і тема «збита» – цікавих деталей до образу героя

154

Лiтературний Чернiгiв

не додаси і навряд чи відшукаєш в архівах. А тому письменнику – шукачеві і наполегливому дослідникові знадобилося більше чверті століття, щоб припала до душі постать Івана Богуна, яка у «Хмельниччині» не вміщалася. У романі події зображає з Січі, часів селянсько-козацьких повстань під проводом П. Бута (1637 р.) та Я. Остяниці (1638 р.), а затим – періоди Визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського поневолення (1648–1654 рр.) під проводом Б. Хмельницького. Андрій Гудима досліджував матеріали вчергове і вчергове виношував у собі і писав віршований роман майже щоденно та витратив на це близько дев’яти місяців. Цікаво, що у товстому томі кращих і найкращих літературних творів і надбань білоцерківського художника слова самобутній твір публікується вперше. Створений майстерно, а тому й інтерес до нього високий. Використовуючи художні прийоми, письменник зображає характери козаків, молодших командирів і головного героя. Він з теплотою і любов’ю наділяє ватажків і всіх борців за свободу i незалежність якнайкращими позитивними рисами і зокрема такими, як відданість розпочатій справі, сміливість, невідступність, мужність, відвага, хоробрість. І їм у боях навіть тяжкі рани не на заваді, а більше непокоять хитрі запроданці – тільки б перемогти ворогів, які сунули в Україну: «Біль наскрізний. Прошивши Богуна, //Уп’явся в мене. Мов стріла поганська. // Пече… О Боже, посприяй же нам, // У кого зроду біла кість – не панська. // Бо досі ще знаходяться людці, — // Серед своїх. Нібито вкраїнці, – // На грудях – хрест, цикута – у руці. // Перевертні? Мамлюки! Як чужинці». І ось у бою козаки і Богун уже нестримні і відважні: «За Сі-і-іч!// – За ві-і ру-у!..» // І не чутно слів. Це на Землі ?Чи в потайбічнім пеклі ?// О Христо-Боже, як же світ змалів. // Жорстокий час породжує запеклість. // Богун іш-шо-ов — // Живого не лиш-ша-ав //Не знав загайки і не міг спішити. //Шаблюкою неначе вишивав // І ятаганом підправляв пошите. // Вогонь і ґвалт підперли небеса, // І землю погвалтовану ввігнули». Іван Богун – справді народний герой, ще у ті далекі роки минувшини визнаний народом. Його знають як хороброго військового діяча. Він одна з головних дійових осіб ряду віршів наших письменників, розповідних творів істориків. Але Андрій Гудима не пунктирно, поверхово, а, на мій погляд, найбільш глибоко, дуже емоційно, з цікавими подробицями створив образ безстрашного і мужнього командира, патріотично-безсмертного військового діяча Визвольної боротьби українського народу проти шляхетської Польщі, інших ворогів України. Він мав розвинуту інтуїцію, сумнівався у подальших партнерах, які можуть оббріхувати з часом, не вірив єднальному партнерству… І зрозуміло, що виступав проти возз’єднанння України з Росією. Письменник яскраво і неповторно зображає кульмінаційні моменти і доводить, що за свою землю козаки готові покласти голови, аби тільки забезпечити волю і незалежність України, не скоритися перед підступним ворогом,

Рецензії

155

який так прагне до поневолення, загарбання українських земель. Тільки планів своїх ворог не може здійснити, тому що українські війська розуміють, що це – вирішальний момент дати гідну відсіч, і вони, їх командири, знають, за що воюють: «Заклекотіла грізно Україна. // Лизали небо язики пожеж. // Ти враже лютий ще не на колінах, // Але, що сіяв, сам його пожнеш». Роман «Іван Богун» багатий на діалоги, які взяті з народу і природно прийшли з народних мас, від героїчних і хоробрих козаків. Як позитив, вони не позначені вигаданістю, штучністю, а частіше – з числа соковитої, досить колоритної української розмовної мови, яка багата на епітети, інверсії, метонімію, яскраві метафори, оксиморони і порівняння, доречні поговірки і народні афоризми. І саме ці та інші тропи наповнили цей художній твір та інші. Народні вислови збагачують романи, поеми, роблять їх художніми, читабельними і довершеними «Густіла ніч. Шепталися зірки.//Молилась мовчки тиша на колінах.//Поснуло все: могили і віки. //Вві сні стогнала болісно Вкраїна;// Сім днів мотала доля по степах. // Охляли коні. Козаки втомились.//На восьмій зранку… Якось так запах //Розгін безмежний – Боже Ти наш милий!//». Або інші рядки про козаків, які такі безстрашні і рвуться у бій на чайках: «//Але для тих, що рвуться напролом, – //Ідуть під Богом, – смерті не буває. // – Наляж на весла! — погуки старшин. //– Кермуй праворуч! — докір стерновому. // — Там смерть чатує!.. //–Тутечки – загин! //–Правуй між нами й не кажи нікому».

Незабутність Майдану Актуальним є великий за обсягом, досить патріотичний і хвилюючий віршований твір «Третє пришестя» і він теж увійшов до товстого тому. Ця поема присвячена, як пише письменник, 200-річчю ювілею Тараса Шевченка. Автор, пропустивши через власну душу страждання і надії Великого Кобзаря, виходить з ним на розмову і вже обидва переймаються болями і стражданнями суверенної України, за яку боролися відважні і героїчні її сини і вони опиняються на стрімкому гребені Революції Гідності у 2013 і 2014 роках. Як мені відомо з часописів Київщини, у школах цього великого регіону, зокрема і на Білоцерківщині, в освітніх закладах проводилися відкриті нестандартні уроки, учителі української літератури і мови разом з учнями старших класів інсценізували поему і виступали перед різними колективами та пораненими бійцями АТО, які відважно воювали з російськими знахабнілими окупантами на Сході держави, а потім лікувалися у закладах охорони здоров’я. Герої Євромайдану, волонтери і захисники територіальної цілісності України (до поеми входить ще й сюжетна і художньо сильна четверта частина з назвою «АТО») у пам’яті десятків мільйонів українців залишаться невмирущими, безсмертними. Вони, їх бойовий порив і відвага, боротьба за Свободу, святу Незалежність залишаться навічно в Новій історії України.

156

Лiтературний Чернiгiв

Вихід поеми «Третє пришестя» відомого письменника Андрія Гудими – досить помітна подія в українській літературі. Знаному літератору, використовуючи уміло сюжетні розповіді, слово народне, порівняльну характеристику життя знедоленої України та дух Тараса, яскраві художні засоби і деталі – саме цим вдалося створити образи головних віх боротьби за незалежність, з внутрішніми і зовнішніми ворогами народу, а це було перше сходження років молодої держави, боротьба за високу честь українства, відстоювання обраного європейського напрямку на Головному Майдані країни, Революція Гідності, Небесна Сотня… Нашому народу варто було довести, що державна незалежність раніше не просто так здобута, а її потрібно захищати від російського шовінізму, північної орди, яка століттями хотіла грубо і нахабно кермувати з Москви, створювати злодійські порядки, влаштовувати найкривавіші покарання-повчання, навіть не щадили дітей (різанина в Батурині, столиці Лівобережної України). Ось тому й довелося захищати незалежність на сході України. Самобутньо і художньо сильно створено образ зони АТО і безстрашних воїнів-атовців. Не менш цікаво і досконало використано, як образ, дух нашого національного генія – Великого Пророка Тараса: «Ось так…//Одужуєм щокроку, спливає час//Нестримний час.// «Реве та стогне Дніпр широкий»// І світ ясніє кароокий. І поміж нас …//Іде …Тарас». Ця високо вартісна поема письменника, її патріотично-виховні тексти, особливо ж розділи «Євромайдан» і «АТО» закликають непримиримо ставитися до російського хронічного хворобливого шовінізму-путінізму. Не бути сліпими до російських «кишенькових», засватаних владою «мудреців»політиків, які свідомо століттями з миролюбивої України ліплять ворога. Вважаю, що твір «Третє пришестя» повинен би вивчатися на уроках літератури у школах України, коледжах, вишах на факультетах гуманітарного напрямку і не тільки на них.

Вічність Мазепи, народних героїв Роман у віршах «Устим Кармалюк» витримав кілька перевидань. Виходив у столичних і периферійних видавництвах. Його охоче вивчають у щколах у різних регіонах України, тому що він отримав багаточисельні відгуки від знаних літературознавців, письменників, журналістів, дослідників, істориків… Раніше окремі науковці зі столиці та південних областей України використовували як об’єкт дослідження при написанні наукових робіт та розвідок. На почесному місці в ошатній книзі – роман «Клекотіли орли» – патріотичний твір боротьби за свободу, за розширення прав народних мас, про гніт і тривоги закріпачених. У сюжетному романі в усій величі постають гайдамацькі ватажки часів «Коліївщини» (вісімнадцяте століття) Максим Залізняк та Іван Гонта. Роман мав кілька перевидань, оскільки інтерес у чи-

Рецензії

157

тачів до нього був підвищений. Учителі літератури та історії використовують його на уроках у школах і вишах, як той твір, де у подробицях і зі знанням описані характери головних героїв. Прикрасила том поема «Комбат», у якій розкрито героїчний подвиг політрука О. Г. Єременка під час Другої світової війни – у липні 1942 року. За даними кількох столичних газет, де вже друкувалися відгуки про неї, стало відомо, що Андрій Гудима, маючи рідкісну письменницьку наполегливість, талант твір «Комбат» написав лишень за один тиждень Не можна без хвилювання читати романи у віршах «Сповідь Мазепи», «Северин Наливайко», поем «В літо 6540» – про заснування київським князем Я. Мудрим Гюргева, а саме – Білої Церкви, як південного форпосту Київської Русі; «Дзвони над Россю» – про нашестя на київську Русь татаро-монгольської орди (1240 р.) і понищення Гюргева; «Зашуміла тополя» – про участь білоцерківських містян у селянсько-козацькому повстанні під проводом К. Косинського (1591 р.). Але з цього переліку творів роман «Сповідь Мазепи» – виділяється як найбільш художньо цінний і досконалий. Авторові цієї великої літературної роботи вдалося майстерно створити образ гетьмана і головнокомандувача Лівобережної України, показати Петра І і його служак-командирів не як героїв, а гнобителів України. У радянській літературі історики українського гетьмана зображали як нікчему, ворога та зрадника. Мовляв, він і не підкорявся керманичу Росії, і не ту політику вів. А письменнику, створюючи образ Мазепи, вдалося спростувати міфи, зобразити, яким же насправді був гетьман Лівобережної України, – героїчним, високоосвіченим, мудрим меценатом, будівничим, державотворцем… І тільки злочинна пропаганда «мудреців» із Кремля століттями сіяла зло проти волелюбного українського народу, принижувала і спаплюжувала його талановитих військових лідерів, діячів, керівників, народних героїв.

Очищення по-українськи Високообдарований письменник Андрій Гудима за життя створив понад тридцять книг і приблизно двадцять з них – про долю України, про її трагічні періоди – голодомори, сумнівні роки, удачі, перемоги і поразки, не обійшов керівників-зрадників, їхніх прислужників, які байдужими діями знесилювали її, доводили до агонічних станів, втікали з неї, награбувавши величезні кошти. Це стосується і зрадника-президента Віктора Януковича, і його близьких запроданців, які працювали у Міністерстві внутрішніх справ і в різних спецслужбах і були зобов’язані захищати державу, створювати умови безпеки. А ці підлабузники і їхні соратники навпаки викрадали або здавали секретні матеріали, інтереси України сусідній ворожій державі, а ось армію робили небоєздатною. І тепер вони у північній державі перебувають як втікачі ще й там називають себе героями, обманюють, кажуть, владу в

158

Лiтературний Чернiгiв

Україні взяла хунта. Про це у минулі роки розповідав Андрій Гудима у романі «Очищення», який дуже актуальний. І дивує тепер: частина зрадників навіть повернулася до столиці України. Вони намагаються підказувати, кого «з попередньої влади взяти і посадити до в’язниць, прибрати, переслідувати». Але чомусь нинішня влада до таких перевертнів, які завдавали шкоди, а потім переховувалися у близькому і далекому зарубіжжі, байдужа. Як літературознавець вважаю, що роман «Очищення», який написаний на документальних фактах, досі не поцінований, насправді ж він заслуговує високої державної відзнаки. На мій погляд, метою життя знаного білоцерківського літератора стало – писати про трагічні роки і невмирущих народних лідерів минувшини, які жили для України, які боролися заради неї і поліпшення життя поневоленого народу. Йому це вдалося повною мірою. Вийшло понад десятки книг і значна частина з них – «борцівського патріотичного характеру», як правдиво і відверто відгукуються про них у народі. Подібні або ж приблизні позитивні думки доводилося чути від професійних літературознавців, дослідників і письменників Юрія Мушкетика, Володимира Дрозда, Данила Кулиняка, Володимира Малика, дослідниці гетьмана Івана Мазепи з колишньої столиці Лівобережної України Батурина – Наталії Ребрової. З любов’ю і глибокою повагою відгукуюся тепер про цього яскравого художника слова з Київщини понад сотня вчителів української літератури і мови, історії України, які використовували твори або уривки з них на уроках з патріотичного виховання чи для того, щоб розкрити відважність і героїзм характерів гетьмана Івана Мазепи, народних полководців Максима Кривоноса, УстимаКармалюка, ватажків часів Коліївщини Івана Гонти і Максима Залізняка, інших народних героїв, яких самобутньо і правдиво зобразив у своїх творах поет і прозаїк Андрій Гудима.

Перевидати на державному рівні… Підсумовуючи вихід книги, скажу, що в Україні раніше не приходило книг у світ подібних зразків, томів, у яких би були зібрані справді історичновагомі романи поеми у віршах, які легкі у читанні. Складається враження, що, із прочитаного мною як літературознавцеві, жоден з відомих українських письменників ще не створив такого щедрого тому, де б головними героями були патріотичні захисники, легендарні, героїчні улюбленці народу, гетьмани -меценати, хоробрі полководці, які майже постійно ішли на ризик заради волі України, виступали відверто проти поневолювачів. Ці військові діячі, керівники держави, народом визнані борці вийшли з народу, знали його тривоги і споконвічні мрії – бути Україні незалежною державою – і відважно діяли на полях боїв, часто ведучи за собою воїнів, народні маси, були попереду і героїчно били ворогів і холуїв ворожих командирів, їхніх прихвоснів

Рецензії

159

і шестірок. А в ті тривожні для України роки саме останніх запроданців і ненависників було дуже багато. «Україна – це доля» вийшла тиражем у кілька сотень примірників. Цього, зрозуміло, недостатньо. На мою думку як письменника, при допомозі державних інституцій Українського інституту книги, Українського культурного фонду чи фонду «Відродження», інших спонсорів варто б такий том видати тисячними накладами і планово його спрямувати до вишів України, коледжів, шкіл, де б віршовані патріотичні романи білоцерківського письменника вивчалися. Така книга прикрасила б бібліотеки у великих містах, сільських і промислових районах. І саме у них періодично за її творами та інших письменників-українців варто би проводити культурні заходи, вечори літературного читання, патріотичного виховання юних поколінь, школярів, студентської молоді. Подібне з патріотичного виховання уже кілька десятиліть роблять у країнах Балтії – Литві, Латвії, також у Польщі і Словаччині, де доводилося бувати авторові цих рядків. Віршовані романи Андрія Гудими, письменника з активною державницькою позицією, я, як поет і літературознавець, вважаю дуже вагомими, самобутніми і в цей період дуже актуальними, які мовби й підказують, що і в період розбудови держави не повторити б помилок, що траплялися у часи гетьманства. Деякі гетьмани до Московії ставилися по-зрадницьки. І тільки один з небагатьох Іван Мазепа, якого уже пізніше радянська пропаганда зробила ворогом, ризикував і намагався змінитися у ставленні до московитів і обрав інший шлях боротьби з російськими гнобителями… Великі твори у віршах білоцерківського письменника в однім ряду з романами видатних поетів Ліни Костенко, Олександра Підсухи, Леоніда Горлача, а частина з них, зокрема Андрія Гудими, на мою думку, навіть мають більше видимих плюсів і переваг над створеними вищезгаданими літераторами. Після прочитання їх з аналізу і висновків я зрозумів, білоцерківський письменник схоже у подробицях вивчив архівні документи, характери головних історичних героїв, події і сутички тих років… І саме знання матеріалу допомогло йому створити справді незабутні постаті, які відіграли важливу роль у ті неспокійні роки минувшини у закладенні підвалин для багатостраждальної, але незборимої Української держави. «Україна – це доля» – книга, яка в історії української літератури повинна зайняти гідне місце. І не тому, що герої її невмирущі, хоробрі, відважні захисники, а їх головною метою життя було – допомогти у створенні кращої долі рідної держави. Віктор МИКОЛАЙЧУК, літературознавець, м. Корюківка

160

Лiтературний Чернiгiв

«БАГРЯНЕ СОНЦЕ» МИХАЙЛА СТАСЮКА «Люди з кременю і світла». Вибрані твори в 2 томах. Т. 1 – 508 с.; т. 2 – 624 с. Львів, «Державність», 2019. Монументальне виданя без сумніву цікавих четвірко романів та одинадцять оповідань поважного і статечного віком прозаїка-галичанина, родом із Бережанського Тернопілля, який підлітком пережив чотири окупації рідного краю, привертає увагу читача насамперед не лише темою та ідеєю, але саме зображенням правдивого життя 20-40-х років минулого століття, що боляче ранило його в дитячому віці і тривало до української умовної незалежності. І тривожить нині з нападом московського агресора. То й виникало і виникає питання: допоки чужинці будуть знущатися над українцями, доки будуть убивати й грабувати нас, руйнувати до рештки? І чув тверду відповідь, що доки не здобудемо зі зброєю в руках волю від московських та інших загарбників, не збудуємо самостійну українську унітарну державу, ніякого добра для українців не буде, як і не стане самої держави, можливо, навіть назви. Автору цих двох солідних, грунтовних і вагомих фоліантів Михайлу Стасюку у час їхнього написання довелося поневірятися просторами московської імперії в період червоно-терористичного союзу, особливо злісного московського «братнього» народу, що й нині тероризує, грабує, вбиває інші народи і насамперед українців… Михайло Стасюк свої твори почав публікувати з 1966 року. Зокрема оповідання у журналах «Вітчизна», «Дніпро», «Жовтень», «Ранок». Після оприлюднення збірки оповідань 1970 року «Ой, летіли лелеченьки…» автора перестали друкувати до 1988. Із наступного року М. Стасюк – організатор і голова товариства «Просвіти», Руху у Винниках під Львовом, організатор, видавець і редактор на громадських засадах журналу «Державність». За його словами, дорогу в літературу йому дали О. Підсуха, М. Вінграновський, В. Шевчук, А. Таран, Є. Гуцало, Григір Тютюнник. Із вдячністю автор згадує інших, таких, як академік Микола Жулинський, зокрема, за його рецензію на книжку «Ой, летіли лелеченьки…» в журналі «Дніпро» ще 1970 р. Два головні персонажі з оповідання «Украдені коні» згаданої збірки оповідань – учасники Першої світової війни, полонені царського московського війська, а з настанням так званої революції 1917 року згадують ті часи і говорять про політику УНР, Михайла Грушевського, Симона Петлюру, Володимира Винниченка і дають їм свої невтішні й суперечливі, навіть негативні оцінки. Хоча той же, наприклад, Володимир Винниченко дав чітке означення

Рецензії

161

московським «демократам» і соціалістам-більшовикам, про що можна збагнути із його спогадів тих часів у «Відродженні нації» чи Щоденнику за 17 квітня 1926 року: «З большевицького червоного яйця на очах вилуплюється фашизм. Уже можна бачити характерні прикмети його» (Щоденник, т. 4, с. 116). Зачіпає автор і дає нищівну характеристику в своїх творах і нинішнім чи попереднім владолюбцям. Література – це також політика, а не гра в дзеньки-бреньки, це не агресивність пріснопам’ятного авангардизму й з іншими приставками чи префіксами «нео». І не дегуманізація літератури з кацапським матюччям та фізіологічними описами сексу чи генітальних органів і відомого «процесу» як то в дешевих «галичан» чи «слобожан», які таки гидотно ниці. Усе це нищить українські сили, не кажучи про культуру й традиції. І про тих «вумників», яким не подобається українське народне мистецтво й література, називаючи його «шароварщиною», можна сказати різними і всякими словами та визначеннями, але ця «глобалізація» відомого космополітизму має свою чітку ознаку чужої й убивчої національності, точніше проплазменої етнографічної маси або мішанини всілячеських генів, що добре відомо для знаючих і правдивих людей. Тарас Шевченко таки словами не грався. Хоч і писав чи записував народне і це не таємниця, але як тонко й культурно: «Ой піду я до церковці, стану у приділку. Подивлюся раз на Бога, а тричі на дівку». Як і в Франка, котрому подобалася весела співанка його брата Захарка: «Ой пішов я до Палажки Лиш голі два разки, А вна мені показує Аж три перелазки: Оцим будеш заходити, А цим виходити, А цим будеш утікати, Як тя муть ловити…». І це життя, котре не минути, а не кацапську похабщину, що нам підсовують московські провокатори й оббріхувачі, феесбешники і блазні московські. По оповідках і романах М. Стасюка можна багато чого зрозуміти, повідкривати незнане, а таки є в нього корисного вдосталь, повчитися не лише життю, але й письма тим деградованим денаціоналізаторам чи винародовленим і винародовлюючим, коли більшості вже важко відрізнити талановитого від графомана, хоча це й не лайливо. Просто іде таки вибиття і вбивство всього українського. Як чужинством, так і прокурвиними рагулями й хрунями та невігласами. І це не в образу, бо вживали ж «списователі» життя цю термінологію побутового існування межи галицького чи наддніпрянського народу. Отже, праця й пошуки на національному, народному, правильніше, грунті буде й без нахабної агресивності неуків. Порушує питання М. Стасюк важливі й сьогодні – боротьба за національно українське державотворення проти нищення свідомої молоді, зневаження й розбиття свідомих щодо ОУН-УПА та багато іншого, політично важливого сьогодні і в майбутньому. Порушено питання нашого національного державнобудівничого життя й окремішьо – простого людського співжиття. Література твориться, особливо досвідченими, багатими на життєве

162

Лiтературний Чернiгiв

враження, такими є твори Михайла Стасюка і дай йому, Боже, ще літ і літ. Гарна, проста й зрозуміла авторська мова, ллється спокійна оповідь без стилістичних і мовних викрутасів і все зрозуміле, без того сьогоднішнього літературного боріння, як писав у своїх щоденникових записах Юрій Мушкетик, бо тут все на національних основах. Мова авторська добірна, з діалектами, термінами з угро-фінської, татарської і далекосхідними діалектичними вкрапленнями побутової лексики і навіть назвами язичницьких божків підкреслено говорить, що то вже захопленні й денаціоналізовані народи московським нашестям, на зразок походів Єрмака, а нині ще один Єрмак в ОП готує до здачі Україну в московське ярмо. І народ мовчить. То скільки ж можна терпіти таку камарилью? Помітно, що М. Стасюк мав великі задумки і початки нових не закінчених розділів у романі «Могили в океані». Шкода, велике б вийшло полотно й не менше, очевидно, ніж у Л. Толстого, якби автору довелося не відбувати ті роботи в краю Сахалінськім, а жити вільно, маючи лише час на написання своїх 90 томів, хай і з варіантами по вісім розділів переписаних варіантів. Але Михайло Стасюк зробив що зміг протягом свого життя, котре наближається безупинно до свого дев’яносторіччя, гей би й до Мойсейових років. Діти і внуки легендарних упівців, оунівців і патріотів. Де вони, їхня боротьба проти окупантів уже в середині країни? Де покоління, яке має бути ненаситне до волі свого народу і ненасичене свободою? Виїжджає на заробітки, винародовлюється, зраджує землю батьків і предків, що жили тут тисячоліттями. Не загоїлися рани від більшовицьких злочинів, московського вбивства мільйонів десятків українців під час трьох голодоморів і війн за своїх же поневолювачів. Звичайно, найсильніше враження справляє роман М. Стасюка про УПА «Багряне сонце». Це більше художній твір, хоча нині та й завжди потребуємо документальних творів на цю справді визначну тему української визвольної бротьби, кровавої історії. Твори М. Стасюка правдиві, як у безпосередніх учасників визвольної боротьби, в Літописі УПА чи працях Петра Мірчука, а також документалістів М. Андрусяка, М. Стасюка чи окремих праць Бульби-Боровця й менш відомих – підручники для науки боротьби за волю проти московських та інших окупантів. Чи ті ж документальні свідчення про діяльність Романа Шухевича й Степана Бандери, Євгена Коновальця й Андрія Мельника… Чи тих же героїв від Наливайка, Богдана, хай і «нерозумного», Мазепу, Петлюру та багатьох інших. Та ж народ простий і не читає. Навіть багато хто з письменників нічого не читає, крім себе. Влада ж закриває навіть районні, не те що сільські бібліотеки. Як це на Черкащині в Смілі та Золотоноші. Хоча, мав прикрість особисто в Києві, працюючи в одній із київських районних адміністрацій, коли запропонували нам науку вивчення української мови від ОУН... Надійшов лист за підписом якогось Огульчанського, де було

Рецензії

163

на 12 рядків більше помилок ніж рядків тексту. Довелося писати відповідь за підписом голови тодішнього доброго чоловіка, але справдішнього болгарина, і я поніс підписаний лист-відповідь у контору чи офіс на Печерську... У приймальні сидів явно не секретар, а сексот, ламаною українською мовою вимагав написаного листа, та я відповів, що вручити потрібно лише голові від голови райдержадміністрації. Допоки він з’ясовував, минуло кілька хвилин, і мені дозволили зайти. Під портретом на всю стіну – картина змальованого Андрія Мельника… Подавши листа «подячного», тобто подякувального, попросив такого листа з помилками більше не писати і не пропонувати «дружню» допомогу у вивченні української мови… Розповідати й аналізувати про книжки М. Стасюка тут не варто, просто їх треба прочитати. Тобто цю тему треба читати і знати. Але хто нині читає і хто це знає? Одиниці. Спеціалісти-історики. Народ же в масі своїй – ні гу-гу. Подібні книжки на тему боротьби з ворогами вчать виборювати свободу. Звісно, якщо вчать. Якщо Америка, сполучені штати, ситий і жорстокий край чи люди, то московці – бідний і ще жорстокіший, злочинно хижий до інших народів. Якщо зайди в Америці винищили тільки індіанців більше 16 мільйонів, як писав Д. Мейс, а їхню мову уже й не чутно, то в нас москва винищила не менше і продовжує це чинити підступно і прямо, і водночас хижо використовуючи запроданців. Добре що такі є письменники, які працюють над освідомленням нас, навчають боротьби і життя справедливого, як це, наприклад, Михайло Стасюк. Написане автором – це не підробна, а щира любов до рідних, співвітчизників, надто болюча туга й болісне відчуття за Україною, стражданнями простого народу, героїв, котрі боролися у двадцяті й сорокові роки. Ці покоління нескорених людей, зрештою батьків самого Михайла Стасюка, як зразок і приклад, як це головний герой оповідки «Каравани йдуть у вічність». Патріоти йдуть на смерть за волю й свободу своїх земляків-українців. І саме їх трактує автор як людей з кременю і світла. Це ж змальовано в «Украдених конях», «Трьох яворах». Подібне, любов і біль за Україну, вичитуємо і в романах М. Стасюка «Смерч сатани» й «Могили в океані». Власне в романі «Багряне сонце» змальовано боротьбу УПА наприкінці сорокових, де брало участь, за твердженням Головнокомандувача УПА Василя Кука, близько півмільйона населення. Основні події того часу розгортаються на Поділлі у Бережанській окрузі УПА, куди входило кілька районів. У бойовому загоні провідника «Сивого-Клена», трьох сотників під час німецької окупації було близько трьохсот вояків, а з приходом загарбників-москалів лави українських бійців поповнилося до півтисячі. Опір московським окупантам чинився по всій загарбаній чужинцями українській землі більше десятиліття по 1956 рік, а в селі Куропатники Бережанського району Тернопільщини, звідки родом М. Стасюк, останній повстанець здався окупантам лише 1962 року. Траплялися і зради. У загоні «Сивого», (округа «Лисоня-1») організація

164

Лiтературний Чернiгiв

боротьби унеможливлювала вихід з лісу, що охоронявся чотирма рядами повстанців, і вийти з загону лише можна було з охороною служби безпеки, що складалася не менше як з двох бійців. Тут на згадку спадає на порушену тему документально-художня повість відомого прозаїка, Шевченківського лауреата Михайла Андрусяка «Останні з когорти «залізних», написана на основі архівних матеріалів і свідчень очевидців про героїчні й водночас трагічні сторінки національно-визвольної боротьби, її останні роки на Коломийщині. Саме вкрай болюча правда, гірка, коли йдеться про звитягу й ганьбу, про відданість і зраду, про самопожертву й пристосуванство, що не залишає читача байдужим до таких подій. У романі М. Стасюка трансформовано через свідомість автора, котрий за свій юний вік із десяти до двадцяти років бачив знищення українців як нації у післявоєнні часи і пережив їх сам. Підступність московських ворогів, що найбрутальніше використовували методи проти повстанського українського здвигу, перейшла у спадок ще з царських часів більшовикам і комуністам, точніше, це був ще спадок улусу золотоординських ханів, що наклалося на кацапів генетично. У роки боротьби проти московитих бачимо зграї всіляких нишпірок і сексотів, що видають себе за інвалідів і жебраків, збирачів грибів і ягід, лісорубів, енкаведистських головорізів, як у наш час у битві проти москальських загарбників на Сході України чи й по всій українській землі. Основною небезпекою для повстанського руху були різномасні донощики, особливо вже після війни, які нахабно вдиралися в хати, а потім виказували владі патріотів. Навіть були вишколені в НКВС й діти-сироти, які шпигували на користь московської влади: хто приходив із лісу, скільки господиня пече хліба чи сушить сухарів, що кладе в торбинки і для кого. Отже, й діти шпигували, а потім поповнювали зграї безпритульних і майбутніх бандитів. Жорстоке винищення українців було наявним і триває донині у формі не так званої гібридної війни і з достатньою кількістю зрадників та колабораціоністів і так званих «корисних ідіотів», а це, як було заявлено на одному з форумів, екзистенційна війна між нами і московськими головорізами. Тобто або вони нас, або ми їх. Іншого не дано. Названий роман і весь двотомник Михайла Стасюка є важливим, своєрідним доповненням української трагічної історії і повчальним для майбутніх поколінь. Звісно, хто читає і навчається. Михайло ВАСИЛЕНКО

Рецензії

165

ГЕНІАЛЬНА ЛЮДЯНІСТЬ АЙДАРБЕКА САРМАНБЕТОВА Нещодавно, вперше в Україні, у чернігівському видавництві «Десна Поліграф» вийшла чарівна книга прози видатного киргизького письменника, генерального директора Міжнародної громадської Академії Поезії, головного редактора популярного журналу «Література тюркського світу» Айдарбека Сарманбетова. Книжку видано українською мовою у перекладі Сергія Дзюби та Володимира Віхляєва. Пропонуємо увазі читачів відгук Сергія Дзюби. Книжка – настільки оригінальна, цікава та людяна, що викликає щире здивування й повагу до автора, який так тонко відчуває гармонію і вагомість справжнього Слова, пише просто та водночас дуже вишукано, колоритно та глибоко, проникливо й душевно. Таку книжку із задоволенням візьмуть до рук студенти столичних університетів і дідусі й бабусі з сільської глибинки, хлібороби, медики, військові та високочолі професори, літературні гурмани! Про що ця книжка? Про нас із вами, наше життя-буття, радощі та болі. Про минуле, сьогодення і майбутнє. Події відбуваються у рідному для автора Киргизстані, але все так неймовірно, дивовижно нагадує українські реалії! До цього часу я захоплювався знаменитим киргизьким письменником Чингізом Айтматовим, автором геніальної «Плахи». Та унікально талановита творчість Айдарбека Сарманбетова, без перебільшення, гідно представляє киргизьку літературу в світі, адже автор – продовжувач найкращих її традицій. Якщо недолугі політики своїми безвідповідальними діями роз’єднують народи, то справжня, високодуховна література навпаки об’єднує людей, бо популяризує вічні цінності – добро, справедливість, любов, красу, чуйність, віру, мир, благородство, патріотизм… Айдарбек Сарманбетов – саме такий письменник! Щоб переконатися в цьому, варто прочитати, скажімо, його прекрасні «Краплинки думки». Це – напрочуд лаконічні, афористичні і притчеві іс-

166

Лiтературний Чернiгiв

торії, кожна з яких могла б стати цікавим сюжетом для великого роману. «Одного разу я їхав з Сокулука в Бішкек. Пасажирів – повно. Дивився на поле через вікно бусика, з сумом згадуючи свого молодшого сина, котрий загинув від рук хуліганів, заступаючись за їхню жертву, всього пів року тому. Пригнічений горем, я дивився на метушливе життя без синочка, на людей з нескінченними турботами. І раптом: – Салам-алейкум, Сапаш-байке, – пролунав поруч голос малознайомого добродія, журналіста-газетяра. – Прийміть моє щире співчуття – дізнався, що загинув ваш син... – Дякую, – відповів сумно. Ця співчутлива увага трохи підбадьорила… І тут чоловік поцікавився, скільки у мене дітей. – Троє синів і донька, – неохоче відказав я. – Слава Всевишньому! Тоді вам – не так уже й погано,– мовив він, ніби аж із заздрістю… Я, звісно, напружився. А юнак продовжив: – Кріпіться, Сапаш-байке. Моліться за життя і здоров’я інших дітей. А я ось утратив свого єдиного сина, і в мене не залишилося більше нащадків, – зітхнув добродій, розплакався і зійшов з бусика». Ось так – дуже коротко і сильно. Ненав’язливо повчально, бо, справді, все відносне в цьому світі… І таке не забувається, спонукає до роздумів! «Геть! Революція…» – ще одне вражаюче та проникливе оповідання Айдарбека Сарманбетова. На сьогодні, за свідченням доктора філософських наук Карибека Байбосунова, – це перший і єдиний документально-художній твір у киргизькій літературі, який розповідає про Народну революцію 2010 року в Киргизстані, вигнання президента з країни. Ця розповідь-репортаж – новий жанр у киргизькій літературі, а може, і взагалі в літературі, оскільки автор – безпосередній учасник подій, а в цьому художньому оповіданні максимально відверто та документально відображається правда про життя простих людей і провідних політиків держави. Автор перебував у самому епіцентрі подій, причому діяв незалежно від інтересів партій та їхніх політичних лідерів. Тому Айдарбек Сарманбетов глибоко й об’єктивно дослідив і передав громадськості причини виникнення Народної революції. І, знову таки, настільки все це нагадує Україну в періоди наших Помаранчевої революції та Революції Гідності! Виявляється, тоді у Киргизстані загинуло понад 80 людей, які вийшли на акцію протесту, і були тисячі поранених… В оповіданні «Людина без Батьківщини» йдеться про те, що неможливо бути «людиною світу», не маючи власної Вітчизни, яку любиш усім серцем. Бо саме ця глибока, незрадлива, синівська любов і тримає нас на землі, рятує від відчаю та безвиході. А як майстерно вплетена в сюжет зворушлива історія

Рецензії

167

першого кохання, пронесеного через усе життя! Історія, яка так несподівано, через десятки років отримала щасливе продовження. Запам’яталося й оповідання «Святий пагорб» – дивовижна історія про велике кохання та потребу по-справжньому, всім серцем шанувати народні традиції й звичаї. А як колоритно та душевно це написано! «Над головою сяяв місяць, мерехтіли зірки. Легким серпанком тягнувся Чумацький шлях… Блищала нерухома, звана киргизами «Золотим Колом», Полярна зірка. Говорили, що, коли помирає людина, її душа перетворюється в зорю і відлітає у небо. Цікаво, які з цих зірок – душі аксакалів Шаршемби і Мустафи? Чи вони, як і в житті, разом – на тому світі?.. А ми?.. Напевно, з’явимося на небі, як сузір’я. Або, як у цьому житті зі своєю гіркою долею, не знаходячи одне одного, залишимося у вічній розлуці й на тому світі? Що зробить із нами та горезвісна глобалізація?! Нехай живе вічно наш народ. Якщо він житиме, люди не будуть такими самотніми, шукатимуть щастя в якихось простих речах та вічних, загальнолюдських цінностях. Якби я був художником, створив би вічними фарбами чарівну картину, що торкалася б сердечних струн: під великим куполом синього-синього неба на зеленій вершині пагорба сиділи б двоє аксакалів і розповідали людям, які зібралися довкола, давні легенди. А біля підніжжя пагорба щасливі хлопчик та дівчинка гралися б у ляльки...» Узагалі, кожне оповідання вирізняється чимось особливим. Народним гумором та дивовижною іронією наповнене оповідання «Дерево розбрату». Буквально з нічого, як то кажуть, на рівному місці, виникає гострий конфлікт між двома сусідами, до якого хутко приєднуються десятки односельців: одні завзято підтримують Бектура, а інші – Акмата. І навіть розважливий очільник сільської громади не може заспокоїти людей, готових ось-ось влаштувати побоїще, дошкульно лупцюючи одне одного. Хтозна, чим би закінчилася ця люта суперечка, якби раптом не з’явився Скажений. «Ніхто не дав Таштану відсічі – все одно марно… Чоловіки, які прийшли, аби заступитися за дружин, про них забули, – вмить накивали п’ятами, і стрімко зникли по дворах. Не було нікого, хто б міг змагатися з Таштаном, тому його й звали Скаженим. В аулі не знаходилося іншого такого «героя», подібного йому. Коли Таштан напивався до безтями, то не впізнавав навіть рідного батька, й міг убити будь-кого; та і сам легковажно, байдуже ставився до смерті, не відступав. Зараз він «гарцював», смикаючи за поводи, і нещадно бив батогом навсібіч. Його дружина «добре» знала свого біснуватого чоловіка, тому першою втекла геть. Решта жінок, яким дісталося, нестямно волали, а кому все-таки пощастило уникнути ударів, умить поховалися в сусідніх будинках... Один дурень – десяти мудрецям рівня?! – ось як виходить… На вулиці швидко запанувала тиша. І дерево розбрату, і суперечки, пов’язані з ним, геть зникли з голів місцевих жителів. Бектур і Акмат, також

168

Лiтературний Чернiгiв

залишивши своїх дружин, одними з перших втекли з поля бою. Не рівня вони Скаженому... Та пропади пропадом це дерево!..» В оповіданні «Скотиняка» постає справжнісінький монстр, нелюд, хоч і в людській подобі, який радіє навіть зі смерті найріднішої людини – свого тата… Ця моторошна, викривальна сатира теж примушує замислитися над власними вчинками. Бо жодні статки та посади не варті батькової сльози! «У дорозі до раю» постає дивовижний, колоритний дідусь, сільський філософ, який не закінчував університетів і академій, однак висловлює власні непересічні думки: «Наш давній богатир Манас говорив: «Я зібрав різноплемінних людей та зробив із них народ». Правильно?.. Манас об’єднав аж сорок дрібних племен, і тоді постав народ. Ось так!.. Саме тому киргизи й мають таку силу! Зміцнювали свій каганат, починаючи з просторів Алтаю, і до гирла річки Еділя побудували велику державу. Хіба одні киргизи могли освоїти та обробити стільки землі? Бо слово «киргиз» означає: народ із сорока племен. А скільки тих, які до нас додалися зовсім недавно?! Ось так, як ти й казав, найсильніший бере гору над слабким. У різні часи по-різному. А щоб бути сильним та очолити багато людей, потрібен розумний і владний хан. Інакше будемо, як кипчаки, уйгури і дунгани, які не змогли створити або зберегти свою державу і взагалі злилися з іншими народами… Авжеж, щоб дракон не розчавив нашого народу, треба зберегти свій дух, мову, традиції, звичаї. Адже народ тільки тоді збережеться і вціліє, якщо люди об’єднаються довкола сильних духом. А інакше – спочатку маленькі, потім середні, а з часом навіть великі народи стануть… кормом для дракона-супердержави!» Цікаво? Так, книжка зачаровує своєю неповторною аурою-магією, не залишає читача байдужим. Вона – наголошую, геніально людяна, і в цьому особливість творчості справжнього Майстра, одного з найкращих сучасних письменників світу. Сергій ДЗЮБА, президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України, головний редактор газети «Чернігівщина», письменник, перекладач, журналіст, літературний критик

Рецензії

169

Щойно видано

«МИ БУДЕМО ЩЕ ЖИТИ Й ЖИТИ…» Цей перший рядок з заключного вірша книги «…ані вирію, ані скиту… » сміливо можна назвати потужним стрижнем, на який впевнено нанизано весь духовно-філософський потенціал нового творчого доробку Наталки Фурси. Така впевненість базується на тому, що «пітьма відступить, наче ватра» і «зійде завтра, світле завтра», і «привітає нас Господь…» Наталка ФУРСА. «…ані вирію, ані скиту…» Полтава. «Дивосвіт». 2020. 208 с. Кожному із нас неодноразово доводилося чути або ж і самому говорити, що книгу прочитав на одному диханні. Було і в мене так. Доки не потрапила до рук книга поезій Наталки Фурси «…ані вирію, ані скиту…». Скажу відверто: перечитав її тричі. Кожен раз із неабияким задоволенням. Але жодного разу не зробив це на одному подиху. Навпаки, кожне нове прочитання було більш вдумливим, більш глибоко емоційним і, я б сказав, в окремих випадках болісним. Читав по одному-два вірші. Інколи – три. І робив перепочинок. Часто із заплющеними очима. А в голові «прокручував» прочитане і перечитане. Навіть згадав Тичинине: «О, скільки у природи немудро-мудрих літер! О, скільки у людини невміння прочитать…». Та й сама Наталка Фурса у тон цих геніально-філософських рядків додає своє запитально-риторичне: «Чи втішить жнивами насіння свого сівача? Чи вродить воно…». Бо час «пером пошматований вщент». Спершу замислювався над прочитаною поезією. Тоді – над строфою. Згодом – і над окремим рядком. Відчував, що саме тут треба зупинити подих, аби дістатися до вершини чи днища її глибокої гори і насолодитися там чи набити оскому від солодкувато-кислої ожини (саме так метафорично «Глибока Гора» та «Пізня ожина» вона планує назвати майбутні поетичні збірки). Бо в душу то мурахою, то комахою, то птахою вповзали-влітали думки, співзвучні з моїми, і в мене теж, як і в ліричної героїні, «тужавіла крапля слізна», «запеклись німотою крики…». Раз по раз у ході читання-осмислення виникало тривожне: чи можна спокійно реагувати або ж не звертати уваги на відчайдушний крик ліричної геро-

170

Лiтературний Чернiгiв

їні про набридлий, зловісний хаос, бо «у Отчім домі знов вигріває змія…». Але ж, знаємо, що одна біда не йде і ще сім за собою веде. Отак і в нас небезпека не лишень від гада, а й від того, що «заблуди блудять у своїх краях… Іуди приручають солов’ят…». До цього горя додається ще одне, з яким важко змиритися, з яким нестерпно жити й творити, бо став той «блудний син – найвищий чин у нашій славній Україні…» і «Господь щоліта знаходить Іуду в кожнім…». Ці христопродавці гендлюють рідним краєм так, що «вітер-ординець чигає в полі…», але навіть не він «землю нашу оре. Її оре і сіє «Град»… і «знову сніги горять! // Знову у сховках — пекло…// Знову з кривавих піль // крепом — стежина в небо…» і хоч «виповзає зі скиту воля», та «наповзає війна згори», а ординці, як і сотні літ тому, своїми дикими «набігами витопчуть навіть рай…». Наталка Фурса, корені роду якої сягають глибини козацького Ічнянського краю на Чернігівщині, намагається нас запевнити: «Це не подвиг зректися раю…». Немало років тому авторка книги або ж «жінка-комаха», «жінка-птаха», як вона називає свою ліричну героїню, добровільно зреклась у Полтаві урбаністичного середовища з комунальними та соціальними принадами і проміняла його на звичайну хатину на околиці селища Ромодан, бо тут «сьомий день на отаву не скошено, // тут ще Бог не помер // і готовий утішити кожного…» Але навіть ця скромна хатка на Полтавщині не стає для поетки прихистком розтерзаної мостами кирилиць «під німотою неба» та «німотою урвищ». Їй доводиться жити в середовищі з гостроточеними римами, «що душу кололи й хотіли розширити межі», в якому «...ані вирію, ані скиту…». Саме так метафорично-трагічно-печально «…ані вирію, ані скиту…» й назвала Наталка Фурса свою найсвіжішу збірку поезій, яку випустило в світ до читача полтавське видавництво «Дивосвіт» на замовлення Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської облдержадміністрації за планом випуску соціально-значущих видань. Наголошу, що за плечами члена Національної спілки письменників України та Асоціації українських письменників не тільки факультет журналістики Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка, а й робота за спеціальністю в засобах масової інформації, редакторкою у видавництвах. Наталка Фурса є авторкою семи поетичних збірок та книги малої прози «Зінське щеня», які знайшли широкий резонанс і визнання серед читачів та літераторів. Навіть поза межами України. Окремі її книги навіть перелетіли через гори, моряокеани і знайшли й там схвальні відгуки. Щоб не бути звинуваченим у голослів’ї, звернуся до відгуків поціновувачів поетичного слова із соціальних мереж. Знаний науковець і літературознавець Анатолій Ткаченко про її творчість лаконічно, але глибоко і всеосяжно сказав «Бездоганно!». «Чудова поетеса», — двома словами, але теж філософськи мудро і виважено теж відгукнувся про творчість Наталки Фурси науковець і поет Анатолій Матвійчук. «Дуже цікава, талановита поетеса», — це слова президента Міжнародної мистецько-літературної Академії, письменника Сергія Дзюби. Його колега письменник Микола Будлянський з Чернігова

Рецензії

171

теж не приховує свого бачення про Наталку Фурсу. «Потужна поетка, — пише він. – Кожен вірш переболений як гілочка душі, відчахнутий, розрахований на думаючу аудиторію…». Очільниця чернігівських літераторів Ганна Арсенич-Баран після прочитання творів колеги з літературного цеху відгукнулася словами «це справді до розриву в жилах…». «Є такі вірші, які подобаються з першої хвилини. Ними ділимося з друзями. А вашу поезію хочеться читати наодинці, щоб тільки наодинці з собою поплакати, подумати над життям», — так відгукнулася про збірку Наталії Фурси читачка Тетяна Володіна. «Я слів не підберу, — пише інша читачка Леля Озерчук. – Всі будуть замалі. Але в моїх очах сльози і я хочу Вам про це сказати. Дякую, пані Наталіє!». Це лише невеличка дещиця радісно-захоплених і справедливих відгуків. Їх можна та й потрібно цитувати й цитувати, аби донести до читача високу драматичну напруженість поезій, зворушливу та філософську творчість з глибинною силою слова, схожого на вистояне багаторічне вино з найліпших сортів винограду, де в маленькому вірші відчуваєш безмежний світ правди та емоцій, глибоко патріотично україноцентричність позиції авторки. Де читач в одну мить разом з ліричним героєм може опинитися в гармонійному зв’язку з природою, то раптово розчиняється душею в ній дощенту. Попри такі оцінки, пані Наталка скромно заперечує, що вона поетеса не розкручена. Не відаю, який смисл вона вкладає в ці слова, але я б категорично заперечив такій думці. Хоча б поруч з цим додам, що нині українські письменники досить у скрутному становищі. Підтримка їхньої творчості на рівні держави мінімальна, немало літературних часописів перестали виходити або ж ідуть до масового читача з мінімальними тиражами. Майстри слова змушені ходити з шапкою по колу, ніби милостиню, випрошують кожну гривню від скупих меценатів, аби зібрати кошти на оплату друку нової книги. Але знову ще раз акцентую увагу на заголовку книги. У ньому сконцентрований увесь її замисел і вона провокує ним читача на творчий конфлікт. Адже лірична героїня тривожно розповідає-бідкається на свою долю. Вона непокоїться і сповідається перед читачем і собою: як бути, як же жити, коли в тебе ні вирію, щоб у небо злетіти, ні скиту, де б можна голову прихилити? В який бік повернути, коли грайлива фортуна від неї відвернулася і вона приречена жити і без вирію, і без скиту. Так і хочеться викрикнути Шевченкове: «Щастя, де ти живеш?» або ж згадати кобзарсько-лірницьке «Зажурилась Україна, що ніде прожити», чи журно-щемливе «Ой, горе тій чайці, чаєчцінебозі.., що вивела чаєнят при битій дорозі…». Але що вдієш, коли такий життєвий шлях уготований їй Всевишнім. І вона блудить ним у пошуках щастя, у пошуках міфологічної теплої, благодатної країни з вічним літом. Різними можуть бути результати таких «мандрів». Он і в «Роксолані» Павла Загребельного героїня зникла, полетіла у вирій і не вернулася й ніколи не вернеться. Та й у Івана Драча «жінки летять у вирій всі, як є…». Згадаймо й про інші літературні образи нещасної долі: «У кожного своя доля і свій шлях широкий», «Сльози мої, Христе, прийми!..» та «Плачте,

172

Лiтературний Чернiгiв

очі, плачте карі, така ваша доля…». Згадується й Франкове, який «благав для нещасної долі…». Ось і в Наталки Фурси «на кожну усмішку набігає сльоза, //У кожній сльозі — промінь сонця грає…». Саме цей промінь сонця дає певну надію ліричній героїні злетіти у вирій, коли в «крила сумирні вітрець війне – з віршів у вирій неси мене…». І за цим відразу ж «Здрастуй, вирій, чи ирій, чи зимний рай, чи земний Едем…». «Неси, хоч я ж літати й досі ще не вмію – ні у вирій, ні через яри…». Отож Вирій бачиться не Царством Небесним, до якого злітаються по смерті душі людські. Летіти «не в Господні сади любові», хоч там, ймовірно, життя мов казка. «Ох… не у вирій… Ох… не у нірку…», – благає-просить героїня поезії. Бо хоч «я жити не мушу – і тому живу сьогодні…». Живу сьогодні, бо «себе не стратила… та якби й грішила – тобі простили!». Правду твердить мудрість народна: киньте в мене камінь, хто з нас без гріха… А Наталка Фурса доповнює із сльозою, що спікається вмить, «прощаю, любий, прощаю, //бо хто ж із нас без гріха?». Простили й ліричній героїні, щоб і далі вона творила. Отож, якщо й полетіла у пошук того казкового вирію, повертайся… «Раз живеш, ні в чому собі не кайся… Знов гніздечко собі ліпи…». Вона й нас, грішних, закликає-просить: «Прощати будемо, поки й дишеться, — бо й нас прощатимуть…». Звісно, щоб відірватися від землі, злетіти бодай не у вирій, треба мати крила. «Чому мені, Боже, ти крилець не дав?» – допитувався герой відомої пісні. А мама-горличка бідкалася: «Ой, якби я крила мала…», то вона б щоночі літала до донечки… Адже народжений повзати – летіти не може. Та й, за словами Наталки Фурси, «у крилатих більший вибір: вони на землю дивляться з висоти…». У багатьох поезіях Наталки Фурси з цієї книги метафоричні крила є символом глибокої думки ліричної героїні, її високої мудрості, віри й любові, духовності людини, «яка не літає, а крила має…» і здатна на богоугодні вчинки. Прикро, але, як і в реальному житті, інколи й на підлість. Про це скажу нижче, але то вже мова буде не про людей, а лише подобу на них без розуму, честі й любові. Бо в них теж, як у тих двох каменів, що серед двору стали, «була душа при пам’яті, та згубила крила… А після цього душа в неї – «уже камінь!..». Лірична героїня Наталки Фурси й справді не хоче повзати, не для того вона на світ Божий появилася. Крила виростають не відразу. Спершу мураха, – говорить героїня, – віддає «мені крильця руді свої» і бачать всі, що «розростаються крильця мої руді, роз-рос-та-ють-ся…». Крила-то розрослися. Та й з ними не відірвешся від землі, «бо як літати не розкаже й птах…». Урешті, крила тверднуть і ламають віти… і вже «ах, летить! Птаха горда, вільна: // хмари креше, бо крила сильні — // можуть весь обійняти світ…». Та «під снігом білим обважніли крила», обважніли так, що настає проблема, «чи два ангельських виростити крила – узамін старих// та й дивитись на тінь добра і зла// із Синай-гори?». Але ж добро, радість з журбою та бідою обнімаються. Про це наголошує нам Наталка Фурса в «Баладі про Телесика». Там безкрилого хлопчину птахи горді й вільні, гарні, тихі, милі із «крильми-

Рецензії

173

стягами», але на лапах з багном і слизом і все одно вони «одвертають безликі лиця», бо рятувати його, мовляв, пізно. Попри все, просять його, безхатька безкрилого, не обтяжувати їх слізьми та молитися за них, щоб вони спаслися, «бо ми ж з тобою – рідня». Не тільки в баладі, а і в реальному житті, аби не осісти на дно пропащими, всім — «чолом у бік вівтаря», аби не жити на берегах ріки, які «пече ропа од горя чорна», життя ставить завдання шукати рідних між чужих. Тобто, йти проти течії. Лише тоді вітер подарує силу і згуртує «у рій чи рід», аби вже разом з чужими, що стануть рідними, прибитися, врешті, хоч до якогось маревного скиту… Як і в уявно-реальному вирії, так і в такому ж скиті сфокусований космос поетки з її «пилком і пилом», з її глибокою горою, з її страстями по Страті та іншими алегорично-метафоричними образами. Бо скит цей, в якому «ні бажання, ні причини»// ще день сухий кавалок глини…» як чистий аркуш, // «що в рабство душу не продав…». І можна все! І страшно – все… І все вже є Й нема нічого… І ти ще можеш стати перед Богом, Що чашу мимо пронесе… Саме тут, у цьому скиту ліричній героїні «часи такі невільні»…// це місце для затворів добровільних», де «вода змиває втому з наших тіл, щоб мати сили шліфувати перли…». І вона шліфує кожне слово, кожен рядок, кожну фразу, кожну думку. Як та героїня Лесі Українки на гору круту, крем’яную з веселою піснею на вустах піднімає важкий камінь, так і в Наталки Фурси героїня, у якої «на тілі вже тільки й одягу – шар ропи», та все ж вона раз по раз нахиляється «взяти камінь, що лежить під ногами, — ще теплий, і світиться, мов яєчко…». І ця комашка з горою поперед себе – «така дурна…» — штовхає камінь, відносить його на вершину гори у гніздо, «щоб до сонця ближче…». Так, сонце, коли до нього ближче, додасть і людині, і природі життєвої сили, рівноваги у цьому неспокійному житті, спонукатиме до відродження. Особливо, коли «на зиму в грудді аж синім виривала для себе скит…». Саме цей, такий важко здобутий скит є твоєю «державністю» «нори, у якій тобі випало жити…». Ось тому й розумієш, що такий скит, така глибоко забута нора для більш ніж аскетичного життя є справжньою, за словами авторки, «кліткою простору і часу», де «темно всім – із лихом, і з добром». І ти намагаєшся вирватися на волю. І тут авторка робить несподіваний, крутий поворот й розпачливо-благально-риторично запитує-сповідається: «Якби я знала, де мені подітись… Якби ж я знала, як мені радіти…». Така жорстокість, такі неймовірні зусилля для продовження життя викликають нову бурю емоцій. І авторка вже

174

Лiтературний Чернiгiв

волає: «Я дякую за жорстокість. Я дя-ку-ю…». Бо не лише реальна жорстокість, відсутність царських чи королівських хоромів, а наявність скромного гротускиту, скиту-нори, скиту-клітки дозволили побачити її героїні «зорі в гривах коней», бо саме там вона змогла збагнути, де, як і чому «горлом гріє пісню соловей», а навіть при найсильнішому бажанні «комаха не стане птахою» і після всіх терзань її «душа нарешті чисту воду п’є…». Виразною особливістю творчості Наталки Фурси, і це надзвичайно проявилося в книзі «…ані вирію, ані скиту…», є яскраво-барвисте використання різноманітних художніх засобів. Це повтори (ти дала мені небо й крила, ти студила мені у тіло, ти ріці провернула тіло, ти розквітла й запахла знов), риторичні запитання (І хто ж їх жене? Дух наживи чи дух свободи?), метафоричні ряди (Небо стеле шовк на голови атлантам; німо в глухому світі; пам’ять зреклася раю), несподівані епітети (сіра пляма ранку у вікні; Каїн з тавром невитравним бездомника на чолі), звертання (не ричи, не ремствуй, не речи), спонукання до роздумів (навіть в раї не вродиться ягідка добра на полину), порівняння (верба і дуб – чужі по крові; сонце – важке, як камінь), оклики (я проганяла тінь його: Іди! Вертайсь до нього!), антитези (ні кров, ні сльози, ні вода; і все вже є, й нема нічого), опозиційні рими (падати – рости, любити – страждати, дихати – вмирати, летіти – лежати). Я б додав, що велику інтригу, занепокоєння, спонукання до розмислів, привід до аналізу прочитаного додало й використання такого розділового знаку, як трикрапка. Вона засвідчує не тільки про незавершеність чи перервані думки, уривчастості поетичного натхнення, коли шукаєш і не знаходиш потрібне для висловлення точної думки слово. Навпаки, в поетки висока культура слова, кожна фраза виважена, філігранно відточена і відшліфована. Навіть тоді, коли вона змальовує звичайний камінь – «маленький, гарний, коштовний… немов дитя…». Камінь, який «світиться, мов яєчко…». Камінь, який «з коштовного робиться валуном» і у якого «пам’ять довша, ніж у доріг», але чи не єдиним непрощеним гріхом, «що він обростає мохом, і тому сліпне». І назва збірки «…ані вирію, ані скиту…» розпочинається і завершується інтригуючими і загадковими трикрапками. Це є своєрідною авторською манерою на щось натякати, звернути особливу увагу, піддати сумніву. Врешті, спіткнутися об них, як об камінь, «що лежить під ногами». Таку авторську родзинку вона продовжила і в назві розділів книги. Всі вони «…жінка-птаха, жінка-комаха…», «…ніч тече, мов прочахла кава…», «… тільки зерна, затвердлі в часі…», «…затужавіла крапля слізна…», «…так не люблять лише Вітчизну…», «…просто доля….», «… просто неба….», розпочинаються і завершуються цими загадковими трикрапками, знаками-символами. Додам, що назви цих розділів мають одне потужне філософське джерело – вірш-заспів до книги про жінку-птаху, жінку-комаху, яка розгризає кавові зерна. З цього вірша вона вихоплює «знаменник вічної формули» з однієї фрази і поступово вщерть наповнює її глибоким і потужним змістом. При

Рецензії

175

цьому майстерно основна думка попереднього вірша переходить до іншого. І стосується це не тільки диптихів та триптихів, а й окремих поезій, в яких читач разом з авторкою мають розкіш «небо у веселці полоскати». А вже тоді вона хвацько перев’язує їх тугим словесним, ідейно-смисловим перевеслом у потужні снопи, які складає в копу-збірку. Щоб нагадати нам, що «з гідністю тяжко жити», що «сонце не йде за звіром», що «легко ходити в небо» і тут же застерігає «тяжко вертать на землю», і тут же радить пам’ятати: «зрадливі вчора — ошукають знову». Змушує до осмислення-роздумів і відмова авторки від використання в назві книги і розділів прописних літер. Вона цим ніби підкреслює, що вірші, висловлені в них думки, переболені в часі, давно висіяні в землю зернинами-насінинами і вони ось! не очікувано, попри всі невіри і віри, зійшли й забуяли пишним квітом крізь каміння та перелоги і щедро поять нас доброю любов’ю. Щоб врешті жінка-комаха-птаха здобула собі крила для польоту. Навіщо? Адже ні першій, ні другій не судилося мати ані вирію, ані скиту і її призначення-покликання, її доля – лише «вигризати у зернах кави світлі діри – для жінки-птахи». До метафоричного образу скиту-пастки, де темно всім, де «в дуплі верби немає місця небу…» і де «Іуди вчать співати солов’я», цієї клітки простору і часу, авторка звертається не вперше. Ці теми порушені і в попередній збірці поезій «Пилок і пил». Врешті, її ліричні герої не у відчаї від цього. Бо це ще не остаточний вибір: «В скит чи на свободу», бо хто виправдає скит, — «потрапить в святці…». І на цій дорозі постане храм – «високий, гарний, світлий…»// і можна тут сховатися від світу» («Пилок і пил»). Так, від світу сховаєшся, але в авторки тут закономірно виникає риторично-загадково-сумнівне запитання: «А мо’ й від Нього?». Але відповідь вона на нього нам не дає. Залишає кожному подумати-помізкувати над цим непростим філософським питанням. І вже в наступній книзі продовжує цю духовно-філософську лінію і вдумливому читачу дає зрозуміти, що від Нього ніхто і ніде не сховається. Навіть у аскетично-страдницько-святому скиті. Як писав недавно покликаний Всевишнім Микола Петренко, «я утік, я зарився в самітницький скит…». Так і Наталка Фурса обрала собі скромний скит чи то у крайній «осміяній» хаті «з ликом і бійницею вікна», чи у першій від околиці, «бо перша і остання для стрічі і прощання», в якій «і край і центр», за її ж словами, «небесній і земній», «маленькій і великій» хатині. Який би розділ книги не відкрив читач, він завжди відчує поезію психології душі. Вдумаймося, скільки мудрості – і глибоко народної, і професіоналівфілософів-психологів-богословів вкладено ось в такі рядки: Нехай ніхто не стверджує про те, Що до смаку, а що – невгодно Богу. Це лиш зима сніг правильно мете, Однак – то вздовж, то впоперек дороги…

Лiтературний Чернiгiв

176

Перегорнемо кілька сторінок і знову в чотирьох рядках вірша занурюємося в святість буття: О, не тримай на вільного злоби, Якому дав окрайчика сьогодні! — Поглянь, як люблять небо голуби, Що їли хліб із теплої долоні… Що може бути святіше для людини, як хліб із теплої долоні?! В цих та і в багатьох інших рядках книги вдумливий читач безумовно спіймає себе на думці, скільки благочестивого, божественного й інфернального, тобто, потойбічного, пекельного, тяжкого і похмурого закодовано в душу людини, бо «воздається наосліп, карається теж навмання». Божественно-біблійні, духовні мотиви та теми любові до ближнього, віри в людину, добро, справедливість, інші чесноти, гріхопадіння хвилювали не одного майстра поетичного та прозового письма. Прикладів тут тьма. Одним важко було піднімати цей камінь, інших – сам Бог не тільки благословляв на цю справу, а й підставляв плече. Без перебільшення скажу: Наталку Фурсу Всевишній насамперед наділив особливим святим даром володіти вишуканим словом. Ним вона служить не тільки Йому, невтомно несучи на поетичну Голготу свій хрест творчості й «любові хрест, що розпинає…», а й читачеві. Не навчена «співати оди лжі», їй «стидно... за тих, осолов’їлих, що піють осанни», вона «лупає скелю», наповнює вірші справжніми перлами. І вони всіма гранями виблискують-виграють у всіх частинах книги. Та особливо це притаманно розділам «…просто доля…» і «…просто неба…». Саме тут з її переповненого добротою серця вуста мимоволі шепочуть молитву. І чомусь знову зринає у пам’яті Тичинина «Скорбна матір», яка, хоч і не відає, не знає ще про те, про що їй кажуть «колосочки», «квіти звіробою» й вітер, та вона заповідає: Їдьте на Вкраїну. Ось і лірична героїня Наталки Фурси не хоче «весь вік чужі топтать дороги // в гущавині, давно забутій Богом…», прагне якомога віддалитися все «далі, далі, все далі» і піднятися все «вище, вище, все вище – де сонце і зорі // від благальних багать і золочених храмів // де ув’язнений Бог все ж прийде до тями…». Її лірична героїня впевнена, що навіть здаля їй диктуватиме Бог «про зерно і райську птицю». Ми віримо цим словам, а тут ще й поетка просить і запевняє «не дивись насторожено// Боги таки не брешуть ніколи». І це є щастям і для нас, і для неї. Тому й радіє, що «вже вино на столі, вже хлібина на скатерці білій…» і «тримаю я щастя, мов келих з напоєм іскристим…». І хліб на столі, і вино в келиху, тобто в чаші для святого Причастя, символізує нам благодать Божу, радість світу Божого. Ось тому «ми будемо діти – доки, Боже, ти молодий». І тут авторське ліричне «я» досягає свого апогею. Як і філософ Ерос, котрий у боротьбі перемагає

Рецензії

177

злісного Танатаса, піднімається сходами-ступенями до Божественних істин й переходить від «а» до «я» кожного з нас. За словами авторки, тут перемагає саме життя – як мука, як ствердження, як одвічне перетікання одного в інше… Насамкінець хочу звернути на ще один художній прийом, який, на мій погляд, досить удало використала в цій книзі Наталка Фурса. З допомогою художниці книги Вероніки Новікової вона з першої до останньої сторінки збірки розсіяла кавові зерна. Саме у хаті скраю розгризає, затвердлі в часі, «зерна жінка-птаха, жінка-комаха» і «облизує губи чорні». Ці кавові зерна стали невід’ємною частиною нашого життя в останні десятиліття і вони невидимими ниточками пов’язують нас – таких різних, допомагають знайти гармонію зі світом, собою і собі подібними, коли й ніч тече непомітно, «мов прочахла кава». Така кавова кантата поєднує ліричні, скорботні та духовні мотиви у довершену творчу, напрочуд глибоку за змістом книгу. Книгу, в якій оголений нерв поруч з доладним співом хору ліричних героїв і героїнь вивершуються й линуть у височінь неба у супроводі сольного неперевершеного поетичного голосу авторки з неповторною формантою та особливим характерним тембром струн душі з потужною амплітудою коливання. Її поезія й справді є голосистою піснею, яка навіть через роки не перестане відлунювати акордами ніжної любові й незаперечної правди. Свідомо чи спонтанно, але якось так склалось, що просочені доброю енергією поетки всі кавові зерна лягли на сторінки книги борозенками вгору. Як стверджують астрологи та чаклуни, це добрий знак. Фортуна й надалі не відвертатиметься від авторки. Вірю, що дивосвіт її самобутньої творчості з віршами-потрясіннями, поетичний голос гордої доньки України ще облетить світ. І ці рядки я писав не для реклами творчості Наталки Фурси, повторю її слова — нерозкрученої поетеси, а щоб показати, що в нашому поетичному середовищі є письменниця з неповторним, оригінальним голосом. Це без перебільшення – яскрава квітка у вінку слави української поезії. З голосом та творчим доробком, який давно потребує відзначення найвищою державною нагородою. Микола ГРИНЬ, член Національної спілки журналістів України, лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша, м. Чернігів

178

Лiтературний Чернiгiв

БРАЇЛІВСЬКА РАПСОДІЯ Андрій Гудима, письменник з Білої Церкви, що на Київщині, зо три останніх десятки років талановито, ємко і реалістично пише про найвидатніші особистості-постаті України. Його перо не обійшло увагою патріота, державотворця і великого мецената, гетьмана Мазепу, народних месників і лідерів Кармалюка, Гонту, Кривоноса… А вже незабаром має прийти до читача роман про Івана Богуна. Про цих великих незабутніх особистостей письменник написав окремо романи у віршах. Знаю, що ці яскраві твори вивчають у школах на Київщині, Вінниччині, Черкащині, Полтавщині… Хвилююче, панорамно, контрастно і з болем виписані герої його романів про голодомор – «Кара без вини», «Тече до Бога моя сльоза», «Лихо не спить», «Під знаком біди». Здається, що в Україні не було письменника подібного Андрію Гудимі, який так у подробицях, зі знанням і документальними точностями написав про геноцид в Україні у тридцяті роки минулого століття. Його планово, з жахами, наругами проводив сталінський кривавий режим, організовані кремлівські злочинні групи. Людей мордували і знищували сталінські собаки, холуї і прислужники з подобою хижих звірів. Письменник у цих романах майстерно виписав не тільки образи холуїв, а й мудрих хазяйновитих керівників, які не давали поширюватися голодомору, ставали на захист селян, використовували різні обманливі методи порятунку, щоб люди не голодували. За ці та інші реалістично створені художні твори високообдарований письменник заслужено був удостоєний престижних всеукраїнських літературних премії Олеся Гончара та Івана Нечуя-Левицького, нагороджений державними медалями та орденом «За заслуги». Вихід кожної книги Андрія Гудими – не просто подія у культурному житті, а щось навіть значиміше, вагоміше і більше. І це тому, що письменник у своїх творах події подає у новому, свіжому ракурсі. Це можна помітити і в повістях, і романах «Спокута», «Очищення», «І зорі відлітають в ірій», які вийшли в останні роки і здобули широкий резонанс, заслужили високої читацької оцінки. На них були відгуки від селянства, робітників, інтелігенції і, мабуть, найцінніше – від літературознавців і критиків. Не міг оминути патріотичний письменник і громадянин з державницькою активною позицією і «гарячої» теми Євромайдану. Ці книги – поеми та романи — теж набрали найвищих читацьких балів, є у числі більш цитованих. Як літературознавець знаю, що Гудима родом з Вінниччини, на якій у

Рецензії

179

минулі століття відбувалися історичні літературні й мистецькі події. А до числа значимих належить і тимчасове проживання та творчість видатного композитора Петра Чайковського у Браїлові. Саме тут він створив ряд музичних творів. Про цей період життя письменник написав роман у віршах «Браїлівська рапсодія» (вийшов у ТОВ «Білоцерківдрук», 202 сторінки, 2019 рік). Не випадково літератор взявся за цей твір, бо саме у цього мистецького і культурного діяча текла українська кров. Рідний дід його Чайка був родом з Полтавщини, а вже навчаючись у Києво-Могилянській академії, поміняв його на Чайковського, тобто прізвище «модернізувалося» на зразки російські. І вже у роки радянські ніде не згадувалося, що за походженням, родовими коренями Чайковський був українець. А тільки – російський: «он принадлежал великому русскому народу…». Як і Гоголя, Бортнянського, Достоєвського та ще ряд видатних українців приписували «к русским». Композитора дуже приваблювало Поділля (маю на увазі Київської Русі, а не російських земель. — Автор). А саме — подільська краса, велич природи, милий народ, уважний… А ще тут, у Браїлові і Сьомках, тимчасово проживала у помісті культуролог, музикознавець і велика меценатка, у тім числі Петра Чайковського, Надія Філаретівна фон Мекк. Тож саме сюди неодноразово пролягали шляхи-дороги діяча і видатного композитора Петра Чайковського. Скажу, що роман цей художній, поетичний. Але автор майстерно зафіксував історичні, культурні і яскраві документальні моменти. Сам письменник бував у Браїлові, вивчав життя і творчість тих періодів Петра Чайковського і великої музикознавиці та щедрої меценатки Надії Філаретівни фон Мекк. І саме Андрій Гудима поетичну розповідь створив талановито, запоминально і в той же час – легкою у читанні. У вищезгаданих населених пунктах на Вінниччині композитор у 18781880 роках побував п’ять разів, де тимчасово проживав. Тут створив Першу оркестрову сюїту, «Літургію святого Іоанна Златоуста», написав 14 романсів і п’єс для скрипки «Спомин про дороге місце» («Мелодія», «Скерцо», «Роздум», ін.), а також оркестрував оперу «Орлеанська діва». Чайковський їздив до Браїлова на запрошення щедрої меценатки, людини високоморальної, оцінювача мистецтва і музики Надії Філаретівни фон Мекк. Саме цій високодуховній людині належать мудрі слова: «Якби побільше хвилювалися музикою … були б людяними, величнішими…». Тож і знаний композитор «тікає» з Москви до селища Браїлова. І ці події, приїзди, зустрічі письменник змальовує з любов’ю, зі знанням, щоб зобразити образ Петра Чайковського, його трудолюбивість, наполегливість і талановитість. Літератор за допомогою поетичного слова показує, яким шляхом створюються музичні твори, що стали класикою, та як їх оцінюють знайомі, колеги і просто люди від мистецтва. У романі відзначається саме як позитивно на

180

Лiтературний Чернiгiв

видатного композитора впливала неповторна природа Поділля, величні парки і запахущі трави українські, напоєні силою цього краю. Особливе місце у віршованому романі посідає меценатка і музикознавець Надія Філаретівна фон Мекк. Вона підтримували інших творців музики, художників і дуже відчутно — Петра Чайковського. У Браїлові добре освічена жінка мала великий парковий палац. А ще ця високодуховна людина дуже розумілася у прозі й поезії. Читала різних класиків російської літератури. І великий інтерес у неї був до відвертих творів Михайла Лермонтова. Меценатка згадує різні імена з російської літератури. І це дивує Чайковського, який висловлюється, мовляв, чому ви не можете визнавати Пушкіна у самому вірші. Але Надія фон Мекк несхитно каже, що «з поетів тієї школи я люблю тільки Лермонтова». І вона не помиляється, бо саме Лермонтов – то величина, поет-реаліст, справжній геній, якого ні з ким тогочасним не можна порівняти. Він називає речі своїми іменами «…прощай невмытая Россия». Створюючи образ Чайковського, письменник збагатив і літературу, і мистецтво. Бо раніше читач знав його тільки російським, а насправді він і український по крові та ще належить світовому мистецтву. У підсумку цього відгуку про книгу скажу, що період життя творчості у Браїлові російськоукраїнського композитора і культурного діяча Петра Чайковського ніхто так яскраво, ємно, вагомо і талановито не зобразив, як це зробив добре знаний письменник, державотворець і громадський діяч з Київщини Андрій Гудима. Віктор БОЖОК, м. Корюківка

Зарубки

181

Літературний

Зарубки ×ÅÐÍIÃIÂ ДУМКИ ВГОЛОС

*** Усілякі літературні модерни з часом заростають колючим терном. Казав мені мій знайомий Вася, що завжди у пошані була й буде класика. *** Людина – цілий світ. Якщо принизити його – помститься Всесвіт. *** Віднайти слово… Слово, яке відчутнє на смак, зриме на колір, яке зачіпає струни душі! *** Проза, як тісто: потрібно добре вимісити, інакше воно не зійде й буде глевким, неїстівним, шкідливим. *** Політика – один з найважливіших, найвпливовіших напрямків людської діяльності, але, на жаль, один із найбрутальніших… *** Краще засвітити бодай одну свічку чи каганець, ніж проклинати темряву, бо все зійде нанівець. *** У деяких письменників у творах замість соковитої, мелодійної, лірично-говіркової мови – модернове словоблуддя. *** Комп’ютероманія – це напівдорога між справжнім життям й небуттям.

182

Лiтературний Чернiгiв

*** Літературний твір без соковитої української мови, без говірок, діалектів у розумних межах і суржиків – це дерево без коріння, це страва без солі, це рафіноване, застигле словосполучення… *** Війни – це понівечені, скалічені долі, це трагедії, драми простого смертного люду, якого жбурляли у нещадні жорна жорстокі правителі... *** Згідно з гіпотезами деяких учених, на планеті Земля існувало п’ять цивілізації, які, розвиваючись, знищували самі себе. П’ята, нинішня цивілізація – арійська. Дуже не хотілося б, щоби їй дісталася доля попередніх… Але… Так прагнення до більшої безпеки країн веде до все більшого нарощування воєнного, ядерного потенціалу. Нерідко неконтрольоване, безсистемне використання колись невичерпних природніх ресурсів веде до їхнього зменшення, зникнення. Прагнення до так званого міського комфорту веде до спустошення, зникнення сіл, а реклама товарів, продуктів через найрізноманітніші «стерильні» упаковки веде до катастрофічного захламлення планети непотребом, відходами… *** Відомо, що творчість людини – багатогранна. Так, наприклад, учені, винахідники, конструктори покращували матеріальну сторону людського життя, а представники культури (композитори, художники, письменники, режисери) – духовну. *** Журналісти висвітлюють факти. Письменники висвітлюють душі. *** Бажано, щоби літературний твір не тільки дихав справжнім життям, але й надихав... *** Твоя тінь – це уже не ти. Це – твоє найближче несправжнє минуле… Леонід ЛУЦЮК, м. Остер

Сторінка для дітей

183

Літературний

Сторінка для дітей ×ÅÐÍIÃIÂ nле*“=…д! xŠ`m| КОЛОБОК Якось хлопчик ще маленький І слухняний, і гарненький Радо діда привітав, Чемно, лагідно прохав: – Розкажіть мені, дідусю, І про себе, й про бабусю, Як бабуся вам спекла Чарівного колобка… Дід і сам того хотів, Коло столу зручно сів І хлопчині розповів: – От, жили собі-були Дід і баба, як могли… Житом поле засівали І городину саджали, І топили у печі, Полюбляли й калачі…

Лiтературний Чернiгiв

184 * І от раз, одної днини, Вже обідньої години, Дід і баба потомились, Чино Богу помолились, Та і каже бабі дід: – Що у тебе на обід? – Що ти, діду, чи забув? У коморі вітер гув… Вже давно у нас нема Ані хліба, ні зерна… – Потруси ще по торбах, Помети по коробах, Борошенця хоч совок Намети на колобок. Баба доброю була, Крильце гусяче взяла, Борошенця назмітала, Колобочок учиняла. Ніжне тісто замісила, В кулю старанно зліпила, Добре у печі спекла, Щоб скориночка була. Та й поклала на вікно, Як прочахне – то й з’їмо… Смачно буде нам обом Чаювати з колобком… Колобочок не хотів, Щоб його хто-небудь з’їв. То тоді, як не крути, Треба з хати утекти… І наш спритний колобок Із віконця тільки – скок! Стриб на призьбу, у дворі Покотився по землі…

Сторінка для дітей

185 Котиться, пісні співає, Ясне сонечко вітає, Серед пишних літніх трав Раптом – зайця пострічав… Заєць каже: «Що за диво, Вже давно так не щастило… Ти прибіг, як з неба грім, Колобок, тебе я з’їм!» – Ти не їж мене, вухастий, Подивись, який я красний, Дуже гарну пісню знаю, Лиш для тебе проспіваю: – Я чарівний, бо метений, У жаркій печі спечений. Я пісні співать люблю, Тебе, зайчик, обдурю! І побіг собі мерщій Через луки і кущі. Він співав, та раптом змовк... На дорозі – сірий вовк! Гаркнув вовк: «То що за диво, Вже давно так не щастило… Ти прибіг, як з неба грім, Колобок, тебе я з’їм!» – Ти не їж мене, зубастий, Подивись, який я красний, Дуже гарну пісню знаю, Лиш для тебе проспіваю: – Я чарівний, бо метений, У жаркій печі спечений, Я пісні співать люблю, Тебе, вовче, обдурю!

Лiтературний Чернiгiв

186 І тікать. Майнув бігом Навпростець, а де – кругом... Колобок біжить, за мить Перед ним – ведмідь стоїть… Заревів ведмідь: «То диво, Вже давно так не щастило… Ти прибіг, як з неба грім, Колобок, тебе я з’їм!» – Стій, ведмедю, постривай! Не простий я, так і знай! Дуже гарну пісню знаю, Лиш для тебе проспіваю: – Я чарівний, бо метений, У жаркій печі спечений, Я пісні співать люблю, І ведмедя – обдурю! І радів, що знову втік, Поле і лісок пробіг… Легко, радісно біжиться, Назустріч – кума-лисиця! Вона лагідно всміхнулась, Крадькувато озирнулась: – Ти прибіг, як з неба грім, Колобок, тебе я з’їм! – Ти не їж мене, кума, Правди в животі нема… Таємницю вірну знаю, Лиш тобі я проспіваю… – Я чарівний, бо метений, У жаркій печі спечений, Я пісні співать люблю, І лисицю обдурю!

Сторінка для дітей

187

– Колобочку-колобочку, Мій гарнесенький синочку! Я стара – за пень глухіша... Сядь на ніс, співай гучніше! Колобок не розпізнав Чи то правда, чи обман… На лисичин ніс сідає, Приспіваночку співає: – Я чарівний, бо метений, У жаркій печі спечений, Я пісні співать люблю, І лисицю обдурю! Та лисиця умудрила – Зубом клац – і дурня з’їла! Клацнув зубчик об зубок – І пропав наш колобок… Тож не вірмо хитрунам, Щоб щасливо жити нам!

І ось одного разу наш п’ятирічний онук Тимур, укотре прослухавши мого «Колобка», задумався, не по-дитячому дивлячись кудись у далечінь, запитав: «Діду, а ви можете написати продовження цієї казки?». «Щоб знайти і оживити Колобка? Тобі його шкода?». «Так… Дід з бабусею ж не знають, що Колобок утік… То хай дід піде його шукати…». І ось що з’явилося за добу у відповідь на прохання онука… Дід із бабою не знали, Що утік їх колобок, І спокійно готували Запашний із трав чайок… Вже пора б і чаювати, Колобочка треба взяти…

Дід і баба до вікна – Колобочка там нема… Вмить старенькі – шасть до двору, Може, впав він десь додолу? Двір ретельно оглядали, А самі й засумували…

188 Може, він побіг гуляти, Міг, маленький, заблукати… Каже дід – дарма чекати, Я піду його шукати… Полем наш дідусь ступає І на зайця натрапляє… Запитав про колобка, Відповідь була така: «Колобочка я зустрів, Та мене він обдурив: Свою пісню заспівав Та швиденько утікав». Де тепер наш колобок, Теж не знав і сірий вовк. Клацнув зубом він своїм: «Як спіймаю, зразу з’їм!» А ведмідь сказав отак: «Колобок ваш – не простак!

Лiтературний Чернiгiв Тільки він співать почне, Так і знайте – утече!» Дід пішов собі, та глядь – Лис із лискою сидять… В животі лисиці наче Щось ворушиться і плаче… Ухопив лисицю дід, Надавив їй на живіт, І із пащі хижака Дістає він колобка! Дід із бабою зраділи, Покупали, обсушили… Та не з’їли колобка, Полюбили, як синка… Від тих пір утрьох живуть, Хліб і сіють, і жують… Колобочок вправним став, Помічник він старикам: Оре ниву, сіно косить, Зерно меле, воду носить…

02.11.2018, м. Чернігів

Пам’яті товариша

189

ПАМ’ЯТІ ТОВАРИША 29 жовтня відійшов за світи відомий український учений-літературознавець, поет, публіцист, літературний критик, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор філологічних наук Олександр Григорович Астаф’єв. Важка безжалісна недуга вирвала цю чудову інтелектуальну людину з лав відданих синів України. Його доля – яскравий зразок відданого служіння людям, науці, культурі та освіті рідної держави. Народився Олександр Григорович 10 серпня 1952 року на мисі Лазарєва Хабаровського краю (нині – Російська Федерація), у радянському концтаборі, в родині репресованих. Тут від рук кримінальників загинув батько, талановитий музикант Григорій Астаф’єв. У 1953 році, після амністії, у матері на руках малий Сашко переїздить у село Вовківці Борщівського району, що на Тернопільщині, де проживала депортована з Польщі мамина родина. Сповна скуштувавши сирітської долі, Олександр рано долучився до праці на землі. Навчався у сільській школі, марив журналістикою.., проте до університету йому, сину репресованого, було зась. Свою мрію здійснив, вступивши на редакторський факультет Львівського поліграфічного інституту (нині Українська академія друкарства). У 1980 році, успішно закінчивши виш, розпочав свій творчий шлях у літературі та науці. Працював у редакціях газет, часописів та видавництв на Львівщині та Тернопільщині. У 1986 році Олександр Григорович з родиною переїздить на роботу до Ніжинського державного педагогічного інституту імені Миколи Гоголя. І з перших днів своєї роботи у Гоголівському виші він долучається до просвітницької діяльності, а згодом і очолює її. Це він, його дружина та побратими наблизили світлий день державної Незалежності. Важко оцінити просвітницький вклад родини Астаф’євих у духовну сферу Ніжина. Це і організація роботи недільної школи, і боротьба за відродження українських церковних громад, і широка видавнича діяльність. Олександр Григорович став фундатором і першим керівником Центру співпраці з українською діаспорою, який був створений постановою Кабінету Міністрів України на базі Ніжинського державного університету.

190

Лiтературний Чернiгiв

Як викладач Олександр Григорович пройшов шлях від асистента до професора кафедри української літератури. Навчався в аспірантурі та докторантурі Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН, де захистив кандидатську (1990) і докторську (1999) дисертації. У Ніжині він написав і видав низку наукових монографій. Саме за його запрошенням виш відвідали відомі письменники української діаспори Ігор Качуровський та Ольга Мак. Понад десять років Олександр Григорович Астаф’єв керував літературною студією Ніжинського державного педагогічного інституту. Це з його палкого серця і світлого розуму пішли літературними стежками Анатолій Дністровий, Андрій Іванов, Василь Голован, Сергій Коноваленко, Олена Степаненко, Марія Столярова, Олексій Маслов, Христина Ткач, і цей перелік можна продовжувати. Сам, будучи талановитим поетом і перекладачем, Олександр Григорович навчав своїх студійців копіткій роботі над художнім словом, а ще над власною душею, яка повинна вмістити всі болі оточуючого життя. Можливо, й сам тому дочасно переболів світом… Олександр Григорович Астаф’єв був членом Національної спілки письменників України з 1992 року, автором понад двадцяти книг поезії, прози, публіцистики. Його переклади з польської, англійської, німецької, французької, латини, арабської, чеської, словацької, болгарської, білоруської, російської мов дістали високу оцінку і визнання у світі. З 2001 року Олександр Григорович – професор Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. В останні п’ять років як професор-гість читав окремі курси лекцій у Варшавському та Краківському університетах (Польща); Сорбоні та Паризькому інституті східних мов (Франція); Грайсвальдському та Люнебурзькому (Німеччина) та Будапештському університетах (Угорщина). Об’єднало в заупокійній молитві всіх людей, чиї дороги осяяв щирим серцем і світлим розумом Олександр Григорович Астаф’єв. Схиляємося у жалобі, висловлюємо щире співчуття рідним і друзям. Хай Господь утішить його спраглу душу і оселить її в оселі вічного блаженства. Вічна тобі пам’ять, друже. За дорученням професорсько-викладацького складу та співробітників Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя Олександр ЗАБАРНИЙ, письменник, товариш, колега Редколегія «Літературного Чернігова» глибоко сумує з приводу передчасної смерті одного з активних авторів журналу Олександра Григоровича Астаф’єва і висловлює глибоке співчуття його родині.

Дзвени, наша пісне

191

Літературний

Дзвени, наша пісне ×ÅÐÍIÃIÂ ДЕ Б НЕ БУВАВ Слова Миколи Ткача

Музика Андрія Ткача

Де б не бував, а повертаюсь знов я в обійми верб, акацій і беріз, туди, де зріс, де над рікою Снов’ю ранкове сонце прозріває ліс. Тут я завжди натхненний і високий, в душі моїй ні смутку, ні жалю, коли люблю, і вільно, ніби сокіл, в блакиті неба пісню простелю. Земле моя! В тобі єдиній правда. Твоїх стежин і поля далина така ясна, така хмільна відрада, в житті моїм одвічна таїна.

Щоквартальний мистецький журнал лiтературної спiлки «Чернiгiв» Заснований у 1992 р. Випуск 4 (92) 2020 р. Комп’ютерна верстка Олени Журко Дизайн обкладинки Олени Саченко Коректор Ольга Василенко На першій сторінці обкладинки – Церква Архістратига Божого Михайла в с. Полонки Прилуцького району Чернігівської області Редакція не завжди поділяє думки авторів, що публікують свої твори в журналі. Рукописи розглядаються тільки в електронному вигляді Адреса редакцiї: м. Чернiгiв, 32, вул. Доценка, 13, кв. 2, телефон: 95 40 26 e-mail: litchernigiv@ukr.net Свiдоцтво про державну реєстрацiю: серiя ЧГ № 007 вiд 30 листопада 1993 року. Пiдписано до друку 30.12.2020 р. Формат 60х90/16. Ум. друк. арк. 12,0. Обл. вид. арк. 12,0 Папiр офсетний. Друк офсетний. Зам. № 0030. Тираж 300 прим. Віддруковано Лозовий В.М. Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції. Серія ДК № 3759 від 14 квітня 2010 року 14027, м. Чернігів, вул. Станіславського, 40 Тел. (0462) 972-661