Svitlo 30 - november 2014 by Calendar of Exhibitions and Fairs

№5 (30) листопад 2014

Просіть для Єрусалиму миру; нехай щасливі будуть ті, що тебе люблять. Хай буде мир у твоїх мурах, безпека у твоїх палатах. Задля братів моїх друзів скажу я: “Мир нехай буде в тобі!” Задля дому Господа, Бога нашого, бажатиму добра для тебе. Пс.122,6–9 Мир є одночасно даром і завданням. Наша країна переживає цей складний час, час війни, час сліз і очищень. Саме тепер ми усвідомлюємо, наскільки цінним є дар миру. Хтось сказав колись, що якби мир можна було продавати як барилі нафти, то це був би найцінніший продукт на Землі. Мир починається з нас. Міццю Божої любові подолати у собі всяку ворожнечу, злість, неприязнь. Ісус нас називає миротворцями, кажучи: Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться (Мт.5,9). Цей мир, який черпаємо від Бога, приходить в наші серця і виливається у світ. Господь чинить нас знаряддям миру. Наша країна потребує великого війська миротворців, які палають світлом Божої любові. І тільки це світло спроможне роз’яснити темряву війни, злості та ненависті. Брати та сестри, прагнемо, щоб цей номер нашого журналу був саме таким промінчиком на дорозі переміни нашої країни. о. Михайло OP

ЗМІСТ “Світло з висоти” © 2011–2014 Заснування і видання парафії Воздвиження Святого Хреста у м. Фастів Головний редактор: о. Михайло Романів ОР Випусковий редактор: Катерина Чвалова Церковний цензор: о. Павло Куницький ОР Коректори:

Зоя Нагорна, Любов Магас, Єгор Коваленко

Редакційна колегія: Галина Маруняк, Віктор Собіянський Дизайн і верстка:

Альберт Чехович, Теодор Александров

З питаннями замовлення та розповсюдження газети звертайтеся за телефонами: 096 33 44 513, 093 580 98 05, 095 690 36 99 e–mail: svitlozvysoty@gmail.com

Шалом

Священики на війні

Як бути щасливим?

Від варвара до святого

10 порад: як любити чоловіка

Чому ми маємо борг перед захисниками Вітчизни?

Казки з Аушвіца

Чи приємно Вам, коли Вас обіймають?

12 кроків свободи

Пробачити собі?

Чому наше майбутнє залежить від читання?

Добре кіно

ПРОЧИТАВ – ПЕРЕДАЙ ДАЛІ. ДАРОМ ОТРИМАВ – ДАРОМ ДАВАЙ.

Ми, люди, шукаємо миру і згідні досягти його будь–якою ціною. Світ користується цією терміновою і неминучою потребою, обіцяючи заповнити цю пустоту якимись “магічними продуктами або формулами”, які нібито принесуть нам цей такий бажаний добробут.

Шалом!

Обдурені цією пропагандою, деякі сподіваються знайти спокій в алкоголі. Вони думають, що купують пляшку спокою, а досягають тільки розпалення проблеми, яка швидко розгалужується, отруюючи їх. Інші живуть настільки занепокоєні, що шукають спокій, уникаючи реальності в наркотиках і дурмані. Є такі, що втікають від війни, яка існує в їх родині, ховаючись у надмірній активності; вистачає й тих, що прагнуть знайти жаданий сердечний спокій у речах, володіннях, ненависті, сексі, порнографії. Світові супердержави озброюються ядерними ракетами і навіть мілітаризують навколишній простір, ґрунтуючи мир на ядерній перевазі. Слово “шалом” таке багате, що ми не можемо перекласти його одним словом. Воно охоплює декілька елементів одночасно: радість, єдність, цілісність, здоров’я, процвітання. Врешті–решт, слово шалом містить у собі сукупність усіх месіанських Божих благословень для свого народу як в особистому, так і в суспільному та соціальному планах. Спокійно можна стверджувати, що шалом – це всебічне людське щастя.

СВІТЛО З ВИСОТИ • №30 / листопад 2014

Напочатку Бог створив людину в раю, у мирі і злагоді з природою і з самим собою. Але через гріх ця гармонія зламалась: творіння повстає проти людини, чоловік звинувачує жінку, і обидвоє відокремлюються від джерела миру, яким є сам Бог. Але Господь не покидає нас і дає обіцянку. Один з нащадків жінки розчавить ногою голову зла, і заново встановляться нові небеса й нова земля…. Найчудесніше те, що шалом – це не є щось, а Хтось. Це – одна особа: Ісус. “Бо Він – наш мир, Він, що зробив із двох одне, зруйнувавши стіну, яка була перегородою, тобто ворожнечу” (Еф. 2:14). Бог так любив світ, що дав нам Шалом у вигляді Ісуса Христа. Одне з найстаріших і одночасно найважливіших пророцтв представляє Месію як “Князя миру” (Іс. 9:6). Тому ангели заспівали у Вифлеємі, що вже є можливим мир на землі через людей доброї волі (Лк. 2:14). Христос є нашим миром, який прийшов благовістити мир (Дії 10:36), щоб освітити наші кроки на дорозі миру (Лк. 1:79) і цілком перебувати у Царстві Божому, яке є цар-

ством праведності, миру і радості у Святім Дусі (Рим. 14:17). Воскреслий Ісус як найвищий дар лишає нам свій мир. “Мир залишаю вам, мій мир даю вам; не так, як світ дає, даю вам його” (Ів. 14:27). Це був Його завіт на Святій Вечері, перед тим як померти на хресті. Через три дні після смерті першим подарунком і першим словом до учнів також було “шалом” (Лк. 24:36). Увечері першого дня тижня учні не мали ні спокою, ні свободи, ні світла, ні надії. Їх дух був сповнений паралізуючим страхом. Раптом перед ними з’являється Ісус. Піднімає руки і показує їм Свій бік і долоні, простромлені цвяхами, промовляючи: “Шалом”. Не опускаючи рук, повторює знов: “Шалом”. У поєднанні цього жесту з промовленим словом ми знаходимо секрет для розуміння значимості і глибокого змісту цього Ісусового вчинку, адже зазвичай ми не зауважуємо цього зв’язку і втрачаємо велич послання. Ісус говорить з нами за допомогою фізичного знаку. Ісус сповіщає “шалом”, одночасно показуючи нам на Своїх руках вартість цього завоювання: Його рани. Мир був досягнутий після війни, на якій було кровопролиття не несправедливих

Хочемо змінитись? Простімо!

Хочемо, щоб змінились інші? Просімо прощення!

ворогів, а Агнця Божого, який прийшов очистити нас від усіх наших гріхів. Через Нього настав мир, примиривши все кров’ю Його хреста (Кол. 1:20). Замість того, щоб на горі кинути бойовий клич з метою покінчити зі своїми ворогами, пролив сльози жалості над жорстоким серцем Єрусалиму. Замість того, щоб відповісти на образи і плювки, вибачив своїм кривдникам: “Не знають бо, що роблять” (Лк. 23:34). Ісус не звинувачував Пилата. Він зрозумів, що той так обмежений путами земної влади, що був неспроможний вирішити справедливо. Не докорив Петрові за його зраду, а пробачив йому ще до того, як це сталось. Ніколи не було злоби або образи в Його серці. Тому ніколи Йому не спала на думку ідея помсти. Ісус Христос, будучи вільним вибрати будь–який метод для встановлення миру, обрав безумовне пробачення всіх, хто образив Його якимось чином: “Отче, відпусти їм (гріхи)” (Лк. 23:34). Христові рани – це насіння миру, тому що: “Та він наші недуги взяв на себе, він ніс на собі наші болі. Ми ж, ми гадали, що його попродовження на ст. 6 СВІТЛО З ВИСОТИ • №30 / листопад 2014

карано, що Бог його побив, принизив. Він же був поранений за гріхи наші, роздавлений за беззаконня наші. Кара, що нас спасає, була на ньому, і його ранами ми вилікувані” (1с. 53:4–5). Якщо ми уважно подивимось євангельський текст, то побачимо, що мир, який проростає з Ісусових ран, змінив Його учнів: страх перемінився на радість, боязнь на свободу і слабкість на силу. Мир не породжує насилля, а ефективно навчає нас змінювати як несправедливо побудовані структури, так і характер кожної людини. Воскреслий Ісус після того, як подарував мир своїм найближчим, усе ще демонструючи свої рани, додав: “Як мене послав Отець, так я посилаю вас. Це промовивши, дихнув на них і каже їм: “Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи – відпустяться їм...” (Ів. 20:21–23). Це величний текст, сповнений практичних повчань. Учні Христа беруть участь у тій самій місії, що і Вчитель: вони – носії шалому. Тому, коли ще раніше Він відправив їх проповідувати Євангеліє, то наказав їм, що найперше, що вони мали вручати, – це мир тому дому, в який заходили (Лк. 10:5). Проповідники Євангелія – це вістуни, чиї ноги взуті в ревність за Євангеліє миру (Еф. 6:15), і які йдуть цілим світом, сповіщаючи це Євангеліє.

СВІТЛО З ВИСОТИ • №30 / листопад 2014

Потім розкриває секрет і дає силу для відновлення миру. Для цього необхідно ще раз оживити сцену: Ісус стоїть із простягнутими руками, показуючи рани від цвяхів і рубці від тернового вінця, кажучи одночасно: “Прощайте”. Одразу після цього дає їм здатність прощати і дарувати мир: прийміть Святого Духа. Святий Дух є силою, необхідною для прощення. У цій фразі ми знаходимо той прямий зв’язок, що існує між даруванням Святого Духа і пробаченням. Його рани свідчать, власне, про те, що Він пробачив. Міг би хтось страждати більше за Нього, щоб не могти простити? Або краще так: чи хтось був більш безвинним, ніж Ісус,

коли страждав? Правда є такою, що ніхто не був таким безвинним, як Він... і якщо Він простив, то що ж ми??? Якщо рани Христа – це джерело миру завдяки прощенню, то ми, тіло Христове, також можемо бути носіями Його миру. У міру того як прощатимемо тих, хто нас скривдив, ми і будемо здатними перемінити цю рану, станемо проповідниками миру як для себе, так і для інших. Коштовні перлини – це продукт болю, результат болючого входження небажаного елемента, такого як паразит або піщинка, всередину черепашки. Усередині черепашки міститься глянцева субстанція, яка починає вкривати це чужорідне тіло численними шарами перламутру, щоб захистити устрицю. Через це з роками формується вишукана перлина. Устриця, яка не була пораненою, не може утворити перлин, тому що перлина – це трансформована рана. Коли ти поранений байдужістю або зрадою, вражений невірністю або покинутий, коли страждаєш хворобою або депресією, маєш три можливості: • помститися, заплативши тією ж монетою: око за око, зуб за зуб; • стерпіти, зіткавши павутину з прикростей, які засмучують і поглинають твоє існування; • створити перлину з перламутру любові і прощення. Смерть і воскресіння Ісуса дозволяють нам перетворити наші рани в джерело миру і злагоди. Чи не тому, коли Ісус говорив про Небесне Царство, Він порівняв його з коштовною перлиною? (Мт. 13:45–46) Інші будуть ранити нас, деколи свідомо, а деколи й ні, але ми можемо бути творцями коштовної перлини. Ті, хто бажає нам зла і

страждань, дають нам можливість зростити гарну перлину вишуканого походження. Рани воскреслого Ісуса кажуть кожному з нас: “Мир тобі. Перемога вже досягнута. Мої рани здавались смертельними, але дивись, Я – живий. Я отримав цю перемогу для тебе”. І тепер Він повторює нам: “Робіть те ж саме, що Я зробив вам: прощайте, щоб встановити мир як у своїх серцях, так і у всьому світі”. Більш за все страждає не особа, яку ненавидять, а той, хто ненавидить. Єдиний спосіб згасити це пекельне полум’я – це прощення, яке загоює всі отримані рани. Затаїти злобу – це прийняти отруту, яка не тільки спричинює хворобу, але й веде до смерті. Тому Ісус каже: “Уважайте на себе! Коли згрішить твій брат, докори йому й, як він покається, прости йому” (Лк. 17:3). Мир, що проростає з серця, яке прощає, розповсюджується як вишукані парфуми, що насичують усе навколо. Коли прощаємо, ми маємо мир не тільки в нашому серці, але й проливаємо його на всіх наших кривдників. Коли ображений прощає, він встановлює мир і дає кривдникові можливість стати кращим. Ніколи наше засудження, нерозуміння і тим більше вирок не змінять життя інших. Усе навпаки: це обмежить їх, щоб не змінювались, а прощення, відновлюючи довіру, дозволяє змінитись. Таким чином, рани від страждань перетворюються, як рани Христові, у джерело миру. І якщо ми відчуваємо себе нездатними простити, бо рана є дуже глибокою, то попросімо у Святого Духа сили і могутності для того, щоб прощати, подібно як Ісус на хресті, і тоді ця рана перетвориться на джерело миру для всіх інших. за матеріалами о. Томас Форест, Хосе Прадо Флорес “Ісус Христос – мій Цілитель” СВІТЛО З ВИСОТИ • №30 / листопад 2014

Священики на війні У цій статті ми подаємо свідоцтва кількох священиків, які служать на передовій.

о. Михайло Арсенич – З якою місією Ви їхали на схід? – Я був дев’ять разів на сході. Ми везли речі та продукти. Але переважно це була ідеологічна праця з бійцями, які перебувають на передовій. Їм потрібна сповідь і пояснення того, чому так стається, що вони вбивають людину. Перебуваючи на війні, вони змушені це робити попри особисті християнські переконання. І коли вони чинять це вперше, особливо у віці 18–19 років, – психологічно дуже важко переступити той поріг, усвідомити, що ти все ж таки вбив людину. Бо це не телятко, це не ягня, розумієте?! Це дуже впливає на людину і б’є по свідомості.

ти, але вони ведуть війну. Війну визвольну, а не вбивчу. Я вважаю, що одне – вести війну, а зовсім інше – вбивати. Важливо навчити бійця не мати маніакального бажання вбити. Війна – це постріли, які приносять смерть, поранення. Але смерть – не мета. Дивує наше телебачення, коли воно починає: “Ми знищили…” Коли так оголошують, стає трохи дивним, бо все–таки там є чиясь дитина, батько чи син. – Ви їм кажете, що людина прийшла з мечем до вас і ви просто захищаєтесь? – Захищаєте свою державу і змушені воювати, можливо, як найдорожче – віддати своє життя. Але ви не повинні мати маніакального бажання когось ліквідувати. Навіть на війні ворога також треба поважати. – Вони сповідаються? – До сповіді приходять там деколи половина полку, 250–300 чоловік, а часу є 1,5–2 години, тому що починається обстріл, і треба швиденько встигнути вислухати. Така сповідь – це почуття, яке не передається словами. Тут стоять люди, яким потрібна сповідь, бо вони не знають, чи проживуть ще наступні 10 чи 15 хвилин.

“Священик на війні має зробити все, щоби захисники Вітчизни не стали маніакальними вбивцями”

– А священик може брати до рук зброю? – Можливо, воно і не зайве – розумітися на зброї, але це не необхідність. А навіщо? Священик має сильнішу зброю. Священик має хрест у руках і Христа перед собою.

– Як вони сприймають це? Можливо, це їх змінює? – Не можна сказати, що змінюються. Люди є люди. Вони живуть із цим. У багатьох випадках замикаються в собі і, все–таки, багато з них саме там відчуває християнський голод. – Як Ви їм пояснюєте і як заспокоюєте? – Це найбільший злочин – сказати, що вони мусять убивати. Вони не мусять убива-

СВІТЛО З ВИСОТИ • №30 / листопад 2014

– Чи багато таких, хто прийшов до сповіді вперше у своєму житті? – Таких дуже багато. Одні приходять нехрещені, інші – невіруючі, але вони поспішають до сповіді, до християнського священика. – А чим можна ще нашим хлопцям допомогти? – Молитвою. Нічим не зможемо більше

допомогти, як молитвою. Це та річ, яка служить і за бронежилет, і за “гради”, і за автомати, і навіть за танки. Якщо ми будемо щиро молитися за нашу перемогу, цілими Церквами, цілими громадами, єпархіями, і кожен собі приватно, у своєму помешканні, як промовить у день бодай один раз “Отче наш” за перемогу, – то жодна фінансова допомога так не спрацює, як спрацює молитва.

о. Іван Гопко – Часто спостерігали за тими молодими хлопцями, котрі віч–на–віч зіткнулися зі смертю? – Так, мав бесіди з ними. Багато з них потребувало і потребуватиме не тільки опіки психологів, а й священиків. Важко дуже дивитися на

цих молодих людей, бо за віком вони мені діти… Вони в такому молодому віці переживають війну. І ця війна буде з ними завжди – на роботі, коли вони повернуться до праці, вдома з дітьми, коли вони спатимуть… Для них війна ніколи не закінчиться. Як може закінчитися війна для молодого хлопця, якому 18 років, а його товариша на очах розриває навпіл? Для хлопця, який збирає частини тіла свого товариша? Та, на великий свій подив, я побачив в них величезну надію і безмежну віру – насправді. Я бачив очі тих дітей, які були спокійні і впевнені, як дорослі. – Отче, одна війна завершиться, але далі буде ще важча боротьба – боротьба з байдужістю. Є ті, хто воює і допомагає воїнам та пораненим, а є ті, хто спокійно живе, веселиться і, здається, ні про що і ні про кого не думає… – І вони, останні, проживуть життя без усяких його добрих і поганих якостей. Це інфантильні люди, які навіть не знають, чи вони СВІТЛО З ВИСОТИ • №30 / листопад 2014

проживають життя. Якщо їх не цікавить ні доля народу, ні країни, зрештою їхнє майбутнє, то хіба вони живуть? Вони існують. Як з ними жити поруч? Їх не варто осуджувати. Їм варто поспівчувати. Гріх так казати, але образно – це люди, так би мовити, третього сорту. Перший сорт – це люди, які вболівають за долю інших. Візьмемо приклад Христа, скільки людей вболівали за Його розп’ятття? Одиниці, але які яскраві: Богогородиця, Іван Богослов, Йосип Ариматейський, Соломія, Марія, мати Якова. Про них знає весь світ. Це ті люди, яким не байдужа доля тих, хто поруч. Другий сорт – ті, які не хочуть, щоб інші почувалися краще і перешкоджають, поборюють все те добро, до якого прагне людина. Третій сорт – найгірший, це люди, яким все байдуже, вони ніби і зло не чинять, але і добро їм байдуже. Колись один німецький філософ сказав, що для того, аби перемогло зло, добрій людині достатньо нічого не робити. Через байдужість людини діє зло. Цих людей треба старатися змінити власним прикладом. А все решту залишати на суд Божий.

о. Андрій Хомишин В АТО люди дуже змінюються. Вони починають цінувати буденні речі значно більше, ніж до війни. Наприклад, мир, над яким ми раніше не замислювалися. Бійці також почали більше думати про свої сім’ї. Якщо у мирний час люди марнували час на сварки, то війна все це стирає.

СВІТЛО З ВИСОТИ • №30 / листопад 2014

Люди розуміють, наскільки важливими є рідні, і наскільки дрібними є побутові конфлікти. А ще бійці до всього звикають. І життя, і смерть сприймаються по–іншому. Я розмовляв з одним солдатом, і той казав: “Страшно від того, що вже нічого не страшно”. Люди перестають боятися, і смерть вже не є чимось жахаючим. Думаю, це правильно, бо якби вони кожну втрату сприймали так болісно, як, скажімо, це було на Майдані, то вже би не витримали. Дуже важливо, коли біля них є рідні, бо найгірше адаптуються до нової реальності ті солдати, які лишаються наодинці зі своїми проблемами. Один зі священиків казав, що бути там – це Боже благословення, бо це можливість допомогти людям у вірі. Священик їде в АТО, щоб показати, що попри бруд, небезпеку і ненависть, яка є на війні, Бог є разом із бійцями, і він не забув за них. До мене підходили солдати і казали, що на полі бою їх рятувала не броня, а саме Бог, Божа поміч.

о. Андрій Зелінський Військове капеланство – це не просто духовне служіння в армії, це певною мірою питання національної безпеки… У пострадянському

суспільстві ми, напевне, ще не навчилися звертати увагу на потреби індивідууму, конкретної людини. А національну безпеку реалізують саме конкретні особи, котрі мають не лише матеріальні, а й духовні потреби. Зокрема йдеться про молоде покоління військовослужбовців, виховане вже в іншому середовищі. Для них питання релігії, духовного виховання мають важливе значення. І для ефективності їхньої місії, – а йдеться про благородну місію захисту життя, миру, – необхідно задовольняти їхні духовні потреби. Тому я намагався працювати з представниками тих підрозділів, які брали найактивнішу участь в АТО. І часто бійці сповідалися? Не пригадую жодного дня, щоби хтось не сповідався. Хоча була дуже динамічна ситуація в зоні АТО. При виїзді на бойові завдання хлопці зверталися за благословенням. А коли поверталися, просили про поминальну молитву, якщо хтось із їхніх товаришів гинув. Щоб якось розрядити психологічну атмосферу, організував курси англійської та італійської мов. А головне – індивідуальні бесіди. Військові нерідко звертаються до священика, бажаючи докопатися до глибинного сенсу… зрозуміти, що з ними відбувається і яка їхня в цьому роль. Адже часто хлопці емоційно виснажені – через розлуку з рідними, від постійної загрози їхньому жит-

тю, від втрати друзів. Тому вони потребують духовної підтримки, духовної інтерпретації подій, з якими вони стикаються. Тож роль капелана – дати це військовим, схилити небо до них, щоби вони відчули Божу присутність у своєму житті. Важко розповісти про враження від зони АТО людям, які перебувають в іншій системі координат… Тут, у столиці, вони живуть звичним життям, стежать за перебігом чемпіонату світу з футболу в той час, як наші хлопці віддають свої життя за нас, за нашу країну… А що нам робити? Важливо пам’ятати, що ми теж відповідальні за наших військових, адже зла не здолати самотужки. Кожен має запитати себе: що можу зробити я? Люди різні… І добро має бути творчим, різноманітним. Це не означає, що всі ми маємо озброїтися й вирушити на передову. Передова має проходити у глибині нашого серця, нашої свідомості – там, де перед нами стоїть запитання про особисту відповідальність за те, що сьогодні відбувається в нашій державі, про особисту відповідальність за мир та злагоду в нашому суспільстві. І треба працювати в цьому напрямі. Тут дуже широке поле для діяльності, зокрема для волонтерських акцій. За матеріалами CREDO

Молитва про зміцнення в надії Просимо, Тебе, Боже, ласки та життя вічного: примнож та зміцнюй у нас надію, обдаруй нас чеснотою людей сильних, силою людей наповнених вірою, відвагою незламних. Тоді будемо з відвагою приймати завдання нашого життя. Тоді буде у нас зростати покірна довіра, і розуміння того, що не працюємо даремно. Тоді будемо виконувати наші справи, знаючи, що навіть, коли забракне нам сил, Ти сам обявиш свою славу і врятуєш нас згідно Твого уподобання. Зміцнюй у нас Твою надію. Карл Ранер СВІТЛО З ВИСОТИ • №30 / листопад 2014

ЯК БУТИ

ЩАСЛИВИМ? поради Папи Франциска:

– Сповільнися, відпочивай, бався з дітьми, не працюй в неділю, дбай про довкілля. Нікого не навертай, живи і дай жити іншим – папа Франциск радить, як бути щасливим.

Май здоровий підхід до відпочинку Ми втратили радість від таких речей, як мистецтво, література чи спільні розваги з дітьми. Споживацтво принесло нам постійний неспокій і стрес, люди втратили здорову культуру відпочинку. Їх час поглинається в такому темпі, що вже нема змоги з кимось ним поділитися. “Хоч багато батьків довго працює, однак вони мусять знайти час на забави з дітьми. Родини повинні вимикати телевізори принаймні під час їжі, бо хоч телебачення дозволяє нам орієнтуватися у новинах, але не дозволяє нам спілкуватися між собою”.

Неділя має бу

Давай себе іншим Люди мають бути відкриті і взаємно щедрі, бо якщо ти ховаєшся в собі, то ризикуєш стати егоїстом. А стояча вода легко починає загнивати.

ти свя том

ю, нн і ма ти її ві ль но Пр ац ів ни ки по ви ни. це де нь дл я ро ди

Перестань бути негативним Потреба говорити погано про інших означає низьку самооцінку, і замість того, щоб її підняти, ми тягнемо донизу інших. Швидко забувати про негативні справи є корисним і потрібним умінням сучасної людини.

СВІТЛО З ВИСОТИ • №30 / листопад 2014

й Працю т ь миру ис ох н а ко р баг ат ь си мо в ча – Жив е у з ак лик д о ом огодні в о є н, т бу т и с ь є а м у мир . криком

Знайдімо нові способи забезпечення молодих людей гідною роботою – Всі ми мусимо більше постаратися. Бо молоді, котрі не мають в житті шансів, легко підсідають на наркотики і більш схильні до суїциду. Не вистачить тільки дати їм їжу. Впевненість, що власною роботою можуть заробити на хліб для родини, дає їм відчуття гідності.

Живи і д а й

Пова ж ай прир оду і опік уйся нею

жи т и

– Кож ен по ви не н за ст ос ов ува ти ц ей пр и нц и п.

– Де гра да ція до вк ілл я – це од ин з на йбіль ши х ви кл иків, пе ре д як им и ми ни ні ста єм о. Од на к ва рт о со бі за да ти пи тан ня: “Чи не об ме же ни м і де сп от ич ни м уж ив ан ня м пр иро ди лю дс тво не зд ійс ню є са мо губ ств а? ”.

Не навертай, шануй віру інших – Людей ми можемо надихати, даючи свідчення свого життя, однак найгірше, що може бути, це паралізуюче навернення: “Говорю тобі, аби тебе переконати”. Ні. Кожна людина входить в діалог, виходячи з власної особистості. Церква зростає завдяки привабливості, а не наверненню...

Поводь ся в жи тті спокійно – Пап а Рим ськ ий, поясн юю чи цей при нци п, нав ів при кла д з арген тин ського ром ану Ріка рдо Гуїр аль дес а, в яко му гол овн ий гер ой Дон Сеґ унд а Сом бра в ста рос ті рет рос пек тив но огл яда є сво є жит тя: кол и він був юна ком , був був нем ов вод ний пот ік, яки й зно сит ь кам інн я; под оро слішав ши, ста в стр імкою ріко ю; в ста рос ті рух ався дал і, але вже пов ільно, як вод а у ста вку. Зізн авс я, що най біль ше йом у под оба єть ся ця ост анн я кар тин а – тре ба вмі ти йти жит тям з дел ікат ніст ю, скр омн істю і спо коє м. www. zbruc.eu СВІТЛО З ВИСОТИ • №30 / листопад 2014

Від варвара Князь миру, добрий володар, або навіть “Лагідний” – так запам’ятали Володимира, князя Київської Русі його найближчі та підвладні. Однак на таке ім’я він мусив довго працювати, а причиною стало незвичне навернення, яке часом порівнюють до навернення св. Павла по дорозі до Дамаска. Можливо, не було це навернення таке захоплююче, але також глибоке та рішуче.

рангу державної релігії ті людські вірування, які були поширені в народі. Тому поставив на пагорбі позаду палацу шість слов’янських божків, яким люди складали жертви зі своїх синів та дочок. Незадоволення зі сторони підданих було величезне. Особлива прив’язаність до кривавих практик будила неабиякий супротив. Тоді Володимир почав нові пошуки. З величезною цікавістю він вслухався в розповіді про різні релігії світу, і на площі біля палацу охоче приймав, поміж іншими, хазарських євреїв, які переконували, що юдаїзм є найкращою релігією для його підданих; також магометських болгарів. Князю дуже припав до душі іслам, який дозволяв багатожонство, але через заборону пити алкоголь князь відмовився від цієї релігії. Бо, як сам каже, для русинів “пиття є весіллям”.

до святого Володимир не завжди був спокійною та врівноваженою людиною. Швидше навпаки. Незважаючи на те, що він зростав під наглядом своєї бабці, святої Ольги, він вів досить хуліганське та розпусне життя. У нього було кільканадцять дружин, багато наложниць та дітей. Коли виграв битву за князівський трон та почав управляти краєм, він проявив себе як жорстокий та безпощадний керівник. Ці риси допомогли йому у завоюванні та розширенні території держави аж до Польщі та Угорщини.

Духовний фундамент держави

Володимир знав, що надзвичайно важко буде з’єднати усі племена без духовного фундаменту. На початку спробував піднести до

СВІТЛО З ВИСОТИ • №30 / листопад 2014

Нарешті князь почав із зацікавленням слухати про Христа. Християнство не було чужим для багатьох мешканців Київської Русі, багато з них було охрещено ще за часів святої Ольги. Вона була у великій пошані, її називали “наймудрішою з усіх людей”. Це дуже імпонувало князю. Вслуховуючись потім в голос власного серця, захоплений прикладом предків, Володимир вирішив на фундаменті християнства збудувати міцну державу, яка об’єднає народ під час духовного відродження.

Хрещення св. Володимира

Прийняти хрещення вирішив у Візантійському обряді. У 987 році в Константинополі відбувся переворот, тому діючий імператор Василій ІІ вислав посланців до Києва з проханням допомогти. В замін він пообіцяв Володимирові руку своєї сестри Анни. Відмовитись від такої пропозиції було надзвичайно нерозумно, тому князь одразу надіслав царю на допомогу кілька тисяч солдат і тим самим підтвердив перемогу правлячого володаря Візантії.

Перед шлюбом з Анною Володимир прийняв хрещення, до чого вже заздалегідь підготувався. Натомість набагато більше клопотів могло йому принести застереження, що від тієї пори може мати при собі лише одну свою дружину–християнку, що означало віддалення усіх інших. Князь присягнувся, що саме так і буде, пройшов період катехуменату(підготовки до хрещення) і, ймовірно, 1 січня 988 року був охрещений у водах річки Почайни, що протікала неподалік його двору у селищі Берестів.

Шлюб – символ духовних і політичних змін

Князь охрестився не лише з політичних причин. Для нього це було також дуже особистісне рішення, тож навернення він трактував надто серйозно. Відтоді його не можна було пізнати. Поступово перетворювався на поважну і врівноважену людину, приймав Святе Причастя і не занедбував духовного розвитку. Він з повною свідомістю прийняв до свого життя Ісуса як дороговказ подальших життєвих і політичних дій та наказав також охрестити своїх дворян, а потім усіх жителів Києва. Довгоочікувані заручини із імператорською дочкою (якій залишився вірний аж до кінця життя) стали плодом зміцнення авторитету Володимира та зростанням престижу Київської Русі на міжнародній арені. Колишній шанувальник поганських божків з пристрастю знищував бовванів та на місцях їхнього культу почав будувати святині

(храм Святого Василія, Десятинна церква Пресвятої Богородиці або дерев’яний храм Святої Софії). У той самий час монарх відкрив кордони держави не лише грецьким священикам, а також болгарським місіонерам, які принесли на Русь слов’янську Літургію, а також письмо. Вони досягли успіху не лише у місійній справі, але посприяли швидкому розквіту науки та культури.

Смерть та культ володаря

Останні роки правління Володимира – це суцільна смуга особистих невдач. Спочатку померла кохана дружина Анна, потім посварилися два його сини Святополк та Ярослав, після чого розпочався конфлікт із Польщею. Ті гіркі роки закінчились 15 липня 1015 року, коли Володимир Великий відійшов у вічність. Культ князя зростав поступово, аж поки православна Церква визнала його святим у ХІІІст. Тим часом популярність Володимира зростала із покоління в покоління. Його вважають одним із найбільших святих як росіяни, так і українці. Святий Володимир є покровителем сліпих людей та тих, хто має проблеми із зором. В іконографії представлений як монарх у старшому віці, з короною на голові, одягнений у багаті червоні шати князя. У правій руці тримає хрест, у лівій, натомість – меч. Часом його представляють із сувоєм, на якому написана молитва за охрещений народ. Єжи Адам Швідзінські, Egzorcysta

Молитва за Батьківщину Отче наш, Всемогутній Боже! Просимо Тебе: піклуйся про нашу Батьківщину. Нехай наша країна розвивається в щасті й мирі, а наш народ досягне всього, що потрібне для гідного життя й щастя. Господи! Визволи нас від наших недоліків, навчи нас бути працьовитими й терпеливими, щоб ми могли спільно будувати краще майбутнє й не марнували суспільні блага. Благослови наших земляків в усьому світі. Допоможи нам жити у злагоді та братерській єдності. Навчи нас бути корисними нашій Вітчизні й сприяти її всебічному розвиткові. Через Христа, Господа нашого. Амінь. Святий Володимире, молись за нас! Свята Ольго, молись за нас! СВІТЛО З ВИСОТИ • №30 / листопад 2014

10 порад: як любити чоловіка

10 спостережень від практикуючого психолога Наталії Білоусової про те, як любити чоловіка. Ніякої теорії, тільки практичні діючі поради. За останні шість років практики я спілкувалася трохи більше ніж з двомастами парами, і цей досвід дозволяє поставити під сумнів красиву фразу Льва Толстого про те, що кожна нещасна родина нещаслива по–своєму. За умови кінцевої кількості чинників, що формують особистість, психологія набагато більше нагадує математику, ніж ви думаєте. І вже точно є речі, які можна винести за дужки в більшості рівнянь. Природно, все індивідуально, але в середньому жінка – більш емоційне створіння, якій на те, щоб прийти до логічних висновків, потрібно більше часу. За проміжок між почуттям і думкою вона встигає наламати дров і зіпсувати комунікацію. У світлі недосвідченості і особливостей виховання деякі дівчата живуть виключно в цьому проміжку, часу міркувати у них немає ніколи, тому що наздоганяє чергова емоція або фантазія, і цикл починається з початку. Чоловіки по природі не схильні будувати всередині себе повітряні замки, і живуть в геометрично простому світі зовні очевидних реалій. Щоб вийти із тіні, жінці варто привчитися гальмувати свої емоційні процеси і форсувати розумові, а на перших порах хоча б бездумно слідувати правилам від тітки–психолога.

1. Кожної хвилини пам’ятайте, в чому мета ваших стосунків із чоловіком У нормальних людей мета відносин – забезпечити максимальний комфорт на тривалий час, тобто робити щасливим себе та чоловіка. Ось і повторюйте це собі кожен раз, коли прийде охота вчити, лікувати, критикувати вашого чоловіка, зриватися на ньому під час ПМС, бурхливо ревнувати, допитуватися про його дозвілля, висловлювати думку про його друзів, сперечатися про політику, релігії і кольори його штанів. Чи варті ваша правота або інтерес у конкретній ситуації того спокою і радості, яких ви його позбавляєте? На сеансах терапії я вислуховую пару і кожного окремо, так от, можу сказати: приблизно дві третини джерел конфлікту описуються схемою “баба придумала проблему на рівному місці і роздула відсутність реакції на неї мужика до масштабів трагедії “.

2. Хваліть його Якщо він і не вартує похвали і все робить криво, що ви взагалі робите поруч із цим лузером? Йдіть, не продовжуючи агонію, див. П.1. Не будьте для нього сварливою мамою, суворою начальницею, примхливою донькою – від усіх цих постатей беріть тільки позитивні складові: постійну, але ненав’язливу турботу, зацікавленість в його зростанні, захоплення його крутиз-

СВІТЛО З ВИСОТИ • №30 / листопад 2014

ною. Багато хто в дитинстві чув вислів “перехвалили – зіпсувався”. Так ось, це міф, дорослого розсудливого чоловіка перехвалити неможливо, у нього є планка самооцінки. І хвалити – не означає лестити, це значить дивитися на нього з бажанням бачити хороше. Похвала приємна всім, якщо не візьмете її на озброєння ви, – знайдуться більш розумні люди, з якими він і стане спілкуватися.

3. Не принижуйте його і не сваріться на людях З’ясування відносин в публічних місцях – табу, бо публічний імідж респектабельного і надійного чоловіка для нього набагато важливіший, ніж для жінки, яка при нинішньому суспільному устрої все ще може дозволити собі бути красивою легковажною пустушкою. Коли “половинка”, найближча довірена особа, починає підривати авторитет чоловіка перед його друзями, колегами або натовпом в метро, це сприймається як ніж в спину. Таке часто прощається, але ніколи не забувається. Змусити чоловіка втратити обличчя – один з найграндіозніших стратегічних прорахунків жінки в стосунках. Вам це відгукнеться, не сумнівайтеся. Так що почекайте з претензіями до будинку, заодно і охолонете, осмислите їх, див. П. 1.

4. Не використовуйте в зверненнях до нього димінутива Вітінька, кицюня, заєць, мася і лапуля – це не те, ким ваш хлопець себе бачить у мріях. Це приміром, якби він почав вас називати “мати”, “подруга”, “рядовий Джейн” або “супергруди”. Уявили? Забудьте про зменшувальні суфікси назавжди, пестливі слова прибережіть для особливого випадку.

СВІТЛО З ВИСОТИ • №30 / листопад 2014

5. Підтримуйте його починання, навіть найбільш ідіотські Коли він здає в ломбард ваші обручки, щоб ще трішечки пограти на автоматах, це одне. Але коли він захоплюється зимовою рибалкою, грою на тромбоні, вишивкою хрестиком, біатлоном, колекціонуванням садових гномів, продажем аджики власного виробництва через інтернет – це зовсім інше. Бажання зустрічати в штики нові ініціативи закладено в природі кожної людини, тому що будь–яка система прагне зберігати рівновагу, але тут вам доведеться бути розумнішими за природу. Виходьте з реалістичної оцінки максимально можливої шкоди для вас особисто і загальносімейного благополуччя. Вам шкода пару тисяч для щастя коханої людини, і після цього ви дивуєтеся, як люто він ненавидить ваші походи по магазинах? Ну захарастили гноми вітальню та дві лоджії, і що, це справді так жахливо? І знову–таки: не оціните і не підтримаєте ви – це зробить хтось інший, і в цьому моменті ви віддалитеся.

6. Найбільш неперевершений вигляд – для нього, а не для зустрічі однокласників Синдром мисливця–переможця, який втрачає інтерес до спійманої дичини, властивий жінкам не менше, ніж чоловікам. Те, що ви захомутали його в співжиття або обв’язалися вузами шлюбу, не означає, що тепер він навіки в вас закоханий. Можливо, це підло і банально, але приблизно половина моїх пацієнтів–чоловіків скаржилася на факти зневаження жінкою своїм зовнішнім виглядом після того, як відносини увійшли в стабільну колію. Якщо він захопився дівчиною–фізиком з сірим волоссям, у жилетці в клітинку та стоптаному взутті, він знав, на що йде. Але якщо на весільних фото ви кучерява блондинка в трояндочках, а зараз незрозуміло як пострижена в зручному комбінезоні, то вибачайте, якщо вас перестануть сприймати як привабливу даму. Тим більше, коли на корпоративи ви фарбуєтеся і купуєте нову сукню, а вдома ходите а–ля натюрель в одних і тих же ніжних пастельних речах (які чоловіче око сприймає як бляклі і асексуальні). Здається, що це дуже просто, але жінки не перестають робити цю помилку.

7. Він головний – і крапка Серйозно, це ж так зручно. Основна проблема феміністок полягає в спробах розвантажувати вагони, коли замість цього можна танцювати. За допомогою еволюції, соціальних установок або виховання в сім’ї чоловік виростає для ролі вирішувача проблем, лідера, капітана. Це жодним чином вас не принижує, якщо ви самі не вирішите, що хочете бути приниженою. Одна дівчина сприймає подану руку при виході з автобуса як галантність, інша – як натяк на її нездатність перестрибнути калюжу в силу фізичної слабкості коротких ніг. Зрозуміло, яка з них насолоджується спілкуванням з протилежною статтю, а яка страждає від гніту шовіністів. І це вам вирішувати, якої дівчиною бути. Подаруйте йому радість бути сильним, діяти, думати і грати першу скрипку. Дайте чоловікові вести, і танець вийде. Нехай він не завжди правий, ви можете потім тихо виправити ситуацію: навіть коли насправді левову частку робите ви, якщо ви любите свого чоловіка – імітувати картину “ти мій герой, я тільки на підхваті” не складе ніяких труднощів. Реалізуйте свою волю до влади в інших місцях.

СВІТЛО З ВИСОТИ • №30 / листопад 2014

8. Говоріть про важливі речі прямо, без натяків Чоловіки розуміють натяки, але частіше це натяки інших чоловіків або ті натяки, які їм вигідно розуміти. У них (крім хіба що японців) не прийнято говорити про суть справи езопівською мовою. Коли ваш чоловік хоче продати клієнтові партію мотоциклів, він каже: “У нас відома марка, термін гарантії середній по ринку, а за опт ми вам скинемо 7%”, а не: “Зів’яв осінній лист на самотньому клені, що на пагорбі сумному виріс, і пора коня залізного запрягти істоті розумній і звідсіля бігти мерщій на південь”. Тому викладайте просто, але не глобально, не так: “скажи прямо, ти мене розлюбив, так?”, а “я втомилася збирати твоїх черв’яків для рибалки по всьому будинку, не для цього мене мама ростила, найми служницю”.

9. Не ставте його в центр свого всесвіту і не вимагайте, щоб він ставив вас в центр свого Я маю на увазі не щиру турботу про потреби один одного і не глибину любові, а вимоги уваги на дрібниці. Півгодинні розмови по телефону п’ять разів на день ні про що дратують майже будь–якого чоловіка. Психологічна залежність від його думки лестить йому, але й дратує теж. Тому не намагайтеся офіційно присвятити йому своє життя, це насправді лякає, а закиди в неуважності в сукупності з беззмістовними емоційними проявами дуже швидко втомлять його, а ви залишитеся плакати і вигукувати “невдячний, я віддала йому всю себе”. Вся ви навіть собі не потрібні, будьмо чесні! І вже йому–то певно розумніше пропонувати найбільш ласі частини.

10. Навчіться смачно готувати І готуйте. Це не обговорюється. Еквівалент “вона не готує” для вашого розуміння – це “він приносить в дім менше грошей”. Ну що, у нас же рівноправність, ви ж цього хотіли? fit4brain.com

СВІТЛО З ВИСОТИ • №30 / листопад 2014

Чому ми маємо борг перед захисниками Вітчизни?

Совок помирає. Повільно, але рішуче і крок за кроком. 14 жовтня 2014 року Президент України Петро Порошенко встановив “День Захисника Вітчизни”. Відтепер українці святкуватимуть не “23 фєвраля”, а “Покрову Пресвятої Богородиці”. День ушанування Пресвятої Богородиці Діви став також днем захисників України. У цей день варто задуматися над тим, хто ж є захисником Вітчизни? На “23 фєвраля” традиційно віталося всіх осіб чоловічої статі. Це було таке собі протиставлення “васьмому марта”. І це було неправильно, адже не всі чоловіки та хлопчики служили у війську чи збиралися це робити. А відтак – не мали права на привітання. Про те, що цей день був одним з інструментів совкової антиукраїнської пропаганди – тут пропустимо. Це очевидно. Свято Покрови становить нагоду пригадати, що таке військо, дати можливість військовим відчути свою важливість. Бо це так насправді є. Ще рік тому українське суспільство не знало, навіщо йому армія і що з нею робити. Військова професія сприймалася як така, що не має сенсу, а служба в армії – як марно витрачений час. Після російської агресії суспільство змінило свою думку, почало цінувати військових. Уся країна на собі відчула, що означає не мати армії, яка може захистити своїх громадян і територію.

СВІТЛО З ВИСОТИ • №30 / листопад 2014

На свято Захисника Вітчизни можемо привітати всіх, хто є справжнім захисником. А це не лише особи чоловічої статі й не лише ті, хто служить у війську. Це всі, у кого в серці Україна, заради якої вони здатні на подвиги. І зараз, у стані війни, це не пафосний мовний зворот – це проза життя тисяч українців. Сьогодні тисячі українців захищають Вітчизну різними способами. Солдати й офіцери служать у війську. Волонтери збирають усе необхідне для розкраденої голої–босої армії. Віруючі моляться за мир та перемогу. Кожен мірою своїх можливостей та розуміння стає краплею в океані на ім’я Україна. Кожен на свій спосіб бореться, трудиться й молиться для перемоги та миру. Далі розповім про тих, хто на передовій. Про солдатів. Два дні тому я їздив на Схід, міг доторкнутися до цієї реальності зблизька. Мав змогу походити серед окопів, порозмовляти з вояками. Відповідав на запитання або просто вислуховував. Чоловіки та хлопці розповідали про те, що у них болить, чого не можуть зрозуміти. Одне із найчастіших питань: “Чи вбивати гріх?” І я розповідав про обов’язок кожного чоловіка захищати свою родину, країну, своє власне життя. Тим солдатам, кого побачив, – роздавав білі розарії. Вояки брали їх охоче: для себе та своїх найближчих друзів. Називають розарії “хрестиками”, та не дуже знають, що з ними робити. В одній із розмов, коли я розповідав, як молитися на розарії, а також про потребу молитви, почув: “Отче, не треба нас переконувати, що молитва потрібна. Ми пройшли Іловайськ. Ми знаємо”. Далі вояк замовк. І мені теж було нічого додати. Вони дивилися в очі смерті. Знають, що життя дуже коротке і може обірватися будь–якої миті. Вони справді знають, навіщо потрібна молитва. Їх дивує, як ми в тилу можемо далі жити своїм життям, своїми дрібними клопотами, у той час коли вони на Сході помирають чи

стають каліками. Коли вони розмовляють зі своїми рідними, їм важко висловитися, розповісти, що там відбувалося. Солдати бояться вголос говорити те, що бачили на власні очі та пережили. Вони бояться це озвучити, скласти в речення. Бояться, що їх тепер будуть не розуміти або боятися. Серед тих, хто зараз захищає Україну, є дуже різні люди. У багатьох розуміннях. Особливо в плані мотивації. Є добровольці, які просто не могли не піти. Є призовники, серед яких є такі, які хотіли піти, для кого призов був лише можливістю піти до війська; але є й такі, кому не хотілося йти, та не вдалося не піти. Але незалежно від мотивації тих, хто зараз в окопах, у нас, людей, що живуть звичним життям, є велетенський борг вдячності перед ними. Ці солдати наражають себе на величезні фізичні, моральні та духовні навантаження й ризики. Про фізичні ризики та навантаження ми начебто знаємо. Про моральні страждання – менше. Багато хто каже, що це й добре, що ми не знаємо про ці речі. А я вважаю, що ми повинні їх знати. Не знаючи того, що вони

пережили, ми не зможемо бути вдячними тим, хто за нас воює, помирає та мучиться споминами. Солдати щодня усвідомлюють, що їх можуть убити, можуть покалічити, можуть захопити у полон і катувати. Вони це знають не з теорії чи фільмів. Так було із багатьма їхніми побратимами. Солдати часто згадують тих товаришів, із якими їли з однієї миски, ділилися останнім шматочком хліба і останнім ковтком води, що був на вагу золота. Одні залишилися живими, а інші – ні. Тим, хто вижив, часто сняться їхні вбиті товариші. Та й без снів ті товариші постійно пригадуються: “Він був такий як я. Тепер його немає, а я залишився”. Тим, хто вижив, соромно перед тими, хто не вижив. Соромно перед самим собою. Соромно перед родичами вбитих. Ті, що вижили, караються і шукають відповіді на питання: “Чому той загинув, а я живий?” Теперішній час, коли порівняно спокійна ситуація, військові мають більшу безпеку, бо не стріляють. Але голоснішими за вибухи є ті питання, які їм не дають спокою ані вдень, ані вночі. І не отримавши відповіді, їм із цим треба жити далі. Куди їм подітися від цих думок, солдати не знають.

Одна історія, яку мені розказав товариш, не йде мені з голови вже кілька днів. Родич розповідав йому про свій рукопашний бій із ворогом. Вони билися сам на сам. У сепаратиста був ніж. Він намагався зарізати українського солдата. Не вийшло – врятував бронежилет. У солдата не було нічого під руками, не було жодної можливості захиститися проти ворога з ножем. У голові було лише одне – “жити”! І він перегриз горло сепаратистові. Вислів “перегризти горлянку” є ідіомою, що означає наполегливо робити щось із останніх сил. Але у цьому разі то не був фразеологічний зворот, це сталося в буквальному сенсі. Солдат, родич мого товариша, вижив, але після того випадку він два тижні їв тюбики зубної пасти, щоб перебити на своїх губах смак людської крові та поту… Це дуже жорстока історія. Саме своїм реалізмом. Нам, людям у тилу, потрібно знати, через що проходять наші захисники. Наскільки це можливо, хоч би спробувати усвідомити, що вояки, навіть коли фізично виживають, мусять жити із такими спогадами все життя. Ми, люди у фізичній та психічній безпеці, повинні знати, через що проходять наші захисники, не щоб їх жаліти – щоб бути їм вдячними за нашу безпеку. о.Микола Мишовський, CREDO СВІТЛО З ВИСОТИ • №30 / листопад 2014

Казки з Аушвіца Казки з Аушвіца? Як може бути, що в концтаборі, де страждали та гинули люди, з’явилися казки для дітей, з гарними кольоровими ілюстраціями та каліграфічно виписаним текстом? Отже, деяких в’язнів змушували працювали у есесівських канцеляріях, де розроблялися плани розбудови табору, там вони мали доступ до фарб, кальки, паперу та копіювальних пристроїв. Одного дня поблизу складів, де німецькі нацисти зберігали речі, відібрані у людей, котрих привозили до Аушвіца та вбивали, один з в’язнів знайшов кольорову дитячу книжечку. Показав її друзям. У всіх постали перед очима їх власні діти, які лишилися вдома, яких вони вже давно не бачили. І так народилася ідея намалювати для них казки. Звісно, це заборонене заняття вимагало неабиякої обережності, бо використання канцелярського приладдя не за призначенням вважалося за саботаж і могло закінчитися стратою. Працюючи приховано, в таких небезпечних умовах, їм вдалося написати, нарисувати та розфарбувати принаймні шість казок, репринти чи точні репродукції котрих знаходяться у цій книжці. Готові казки в’язні потай винесли з канцелярії. Користуючись неуважністю есесівців, їм вдалося передати їх довіреним цивільним робітникам, з якими контактували під час будівельних робіт за межами табору. Ті добрі люди доставили казки за вказаними адресами. Так книжечки потрапили до дітей ще під час війни. Наприклад, один екземпляр “Казки про зайчика, лиса та півника” отримала донька в’язня Аушвіца, Артура Кшетуського, а другий дійшов до Феліціяна, сина Бернарда Швєрчини. Феліціян не дочекався на по-

СВІТЛО З ВИСОТИ • №30 / листопад 2014

вернення батька – німці вбили його незадовго до закінчення війни. Інша казка потрапила до рук п’ятирічної Алоїзи Котулєк, мама якої допомагала в’язням продуктами та ліками. Маленька Малгося, донька пані Левінської, яка теж допомагала в’язням, отримала на знак подяки дві казки. І так, навіть у настільки моторошному місці, де страждали та гинули люди, з’явилися дитячі казки, з чудовими кольоровими ілюстраціями та старанно виписаним текстом – свідоцтво батьківської любові та надії на кращий світ. Казки з Аушвіца... Вступ до книжки “Bajki z Aushwitz” Переклад однієї з казок буде опубліковано у наступному номері “Світла з висоти”

Чи приємно Вам,

коли Вас обіймають? Коли останній раз Ви обіймали свою дитину, чоловіка (дружину), подругу?

У кожного з Вас відповідь, напевно, буде іншою. І бажання теж різними. А правда про обійми є такою, що вони є не тільки приємними, але й корисними. Обійми є одним з найрозповсюдженіших проявів любові або дружньої прихильності. Та важливою формою невербальної комунікації. Обійми потрібні людині з перших днів її появи на Світ, коли немовля прикладають до грудей мате-

строю. Люди, в яких достатньо окситоцину, більш схильні до емпатії та співпереживання, як правило, це люди з високою мораллю. Тому, чим частіше Ви практикуєте обійми в своїй сім’ї, тим корисніше це для Вашого здоров’я. Більше того, регулярні обійми навіть мають здатність змінювати характер людини та робити його м’якшим. Всесвітньо відомий психотерапевт Вір-

рі, і з того часу, практично, до кінця життя. Тому що кожній людині необхідна впевненість, що вона потрібна та любима. Саме ця впевненість, завдяки обіймам, за думкою австрійських нейрофізіологів, має здатність знижувати артерільний тиск, позбавляти від стресу та навіть покращувати пам’ять. Позитивний вплив на здоров’я за допомогою обіймів з близькою людиною напряму пов’язаний з виробленням в організмі гормону окситоцину, такий собі гормон прив’язаності та задоволення. При обіймах він з гіпофізу виділяється в кров та дає людині відчуття захищеності, задоволення від життя та захищає від появи поганого на-

джинія Сатір говорить про те, що 4 обійми в день потрібно кожному для виживання. Для хорошого самопочуття, для того, щоб людина почувала себе безпечно, комфортно, потрібно не менше 8 обіймів в день (звичайні обійми при зустрічі, при прощанні перед сном – не враховуються). А дітям таких обіймів потрібно ще більше. P.S. Психологи завжди обіймаються при зустрічі. А знаєте чому? :–) Бо вони знають правду про обійми :–) Тепер цю правду знаєте і Ви! Обіймаю Вас усіх! Ростислава Пекарюк СВІТЛО З ВИСОТИ • №30 / листопад 2014

12 кроків свободи

Слово, яке звучало образливо, стало гарантом чесності та

солідарності. Чому “МЕНЕ ЗВАТИ БІЛЛ, Я АЛКОГОЛІК” звучить для більшості людей більш вірогідніше(правдиво) ніж фраза Я – ПРО-

ФЕСОР, Я– МІНІСТР? Спробую пояснити цей феномен: люди, які знають правду про себе і можуть про неї говорити іншим, – завойовують неабияку довіру.

СВІТЛО З ВИСОТИ • №30 / листопад 2014

Лікар Боб Роберт Холбрук Сміт 1935 рік. Початок літа. У невеличкому, але дуже багатому містечку Акрон, штату Огайо, один біржовий брокер розраховує на вдалий бізнес. Він саме приїхав з Нью–Йорка та винайняв кімнату у найдорожчому готелі міста. Цього чоловіка звати Білл В., і він хворіє на дуже серйозну хворобу, хоча ніхто ще так її не називає. Існують мільйони людей, які страждають від цієї хвороби так само, як і він. Але ніхто тих людей не рахує, бо ніхто навіть не знає, як то робити. У тому самому місці живе талановитий хірург, який займається операціями на товстому кишечнику. У нього є дружина та двоє діток. Його звати Роберт С., але усі в місті називають його лікар Боб. Він страждає на ту саму хворобу, що і Білл В. – не в змозі контролювати вживання алкоголю. Коли лише починає пити, алкоголь повністю його контролює, а п’є постійно, бо на тверезу голову вже не може оперувати.

Початки руху АА

Коли б ті два чоловіки не зустрілись у червні 1935 року, світ виглядав би зовсім інакше. У 30рр. ХХ століття ніхто, або майже ніхто не називав алкоголізм хворобою, а що за тим слідувало – ніхто не лікував алкоголіків від алкоголізму. Їм лікували підшлункову залозу, нирки, серце, але не голови. Сьогодні кожен лікар, який займається узалежненими, знає, що то хвороба як тіла, так і розуму. А ті,

які вірять у безсмертя, вірять, що алкоголізм – то в першу чергу хвороба духу. Боб та Білл зустрілися того пам’ятного літа та зрозуміли, що страждають через ту саму хворобу. Зрозуміли також, що лише взаємна допомога може утримати їх подалі від алкоголю. Наслідком тієї зустрічі стала перша у світі група Анонімних Алкоголіків. Для смертельно хворих з’явилось світло надії.

На здоров’я

Щороку на алкоголізм, смертельну та невиліковну хворобу, підсідає багато тисяч людей. Про яку тоді допомогу кажуть Анонімні Алкоголіки, коли ця хвороба є невиліковною? Сьомий крок із дванадцяти, даних як програма повернення до свободи, говорить: покірно просимо Бога, аби усунув наші недоліки. Алкоголь може бути усунений із життя хворого на алкоголізм, але він не зникне. Це буде наче детонована бомба, яку поклали у безпечне місце, яку може привести у дію випитий келих, навіть після довгої перерви. Алкоголіки люблять повторювати, що з кислого огірка ніколи не зробиш свіжого. Це означає, що той, хто втратив контроль над питтям, вже не зможе контролювати процес пиття. Уся ця пригода із утримуванням від алкоголю, і, як наслідок, із витверезінням та віднайденням свободи, бере свій початок у тому, що світ визнає за абсолютно непривабливе: аби подолати цю проблему, потрібно визнати свою поразку, признатись у тому, що ти є абсолютно безсилим по відношенню до алкоголю та перестав контролювати своє життя. Світ, переповнений “мачо менів”, не дозволяє нам так думати та говорити. Він повторює: впораєшся сам, мусиш мати сильну волю. Програма 12–ти кроків, яку через Бога та інших приятелів

АА написав Білл В., є абсолютно протилежною до щурячих перегонів, з культом ідолопоклоніння силі та коштам, є запереченням логіки світу матеріалістів. Геніальність цієї програми, перевіреної мільйонами тверезих алкоголіків, а також людьми, які виходили з інших залежностей, дозволяє думати, що ми отримали її через руки Білла від самого Бога. Програма 12–ти кроків Анонімних Алкоголіків – це розширена версія п’яти умов доброї сповіді (1. Іспит совісті; 2.  Жаль за гріхи; 3. Тверде рішення більше не грішити; 4. Щира сповідь; 5. Відшкодування за гріхи Богу і ближньому), це поглиблені роздуми над своїм життям та стосунками із Богом, це поглиблене сприйняття 10 заповідей, а особливо заповіді любові.

Пробудження

Поки Білл познайомився із Бобом, він пройшов реабілітацію в лікарні ім. Таунса в Нью Йорку. Закінчувався 1934 рік, Білл повертався до життя після чергового запою, після багаторазових обіцянок, які складав своїй жінці. Присягав він на всьому, навіть на Біблії, і в загальному вірив у ті обіцянки, але постійно думав, що власними силами може залишитись тверезим. Особисті спроби кинути пити закінчувались щораз боліснішими наслідками, крикучою та жалісною деморалізацією. Але одного дня, лежачи у ліжку, Білл відчув чиюсь присутність. Розплакався та закричав: “Якщо Бог існує, тоді нехай мені об’явиться. Готовий робити усе, усе!” Сталось щось незвичне, про що напише пізніше у своїй книжці “Анонімні Алкоголіки стають дорослими”. Він пише так: “Раптом спокій заповнив усе моє єство. Я опинився в екстазі, якого не можна було вимовити словами…І власне тоді відчув себе вільСВІТЛО З ВИСОТИ • №30 / листопад 2014

ним…Відчув всередині та навколо себе прекрасне відчуття ПРИСУТНОСТІ. Подумав тоді: “Ось Він – той Бог, про кого говорять священики з амвона”. Ця містична зустріч допомогла Біллові йти з посланням до інших алкоголіків. Він ходив по клубах, барах, кафе в пошуку тих людей, які можуть та хочуть вислухати його історію. Протягом шести місяців, поки перебував у містечку Акрон, мав десятки розмов, де розповідав про те, що алкоголізм є смертельною пасткою. І хоча за цих шість місяців йому не вдалось нікого скерувати на шлях тверезості, пережив безцінний досвід: шість місяців власної абстиненції (утримання від алкоголю). Зрозумів, що залишався тверезим саме завдяки цим розмовам. Те, що міг ділитися плодами власної зустрічі з Богом, зобов’язувало його та зміцнювало в правильному рішенні виходу із залежності.

Християнське коріння програми

Одного червневого пополудня в місті Акрон Білл, після невдалої бізнес–зустрічі, задзвонив з готелю Мейфлауер до пастора Вольтера Тункса, телефон якого знайшов у довіднику. Просив про допомогу сконтактуватися з іншим алкоголіком. Добре знав, що тільки розмова з кимось, хто знав його хворобу, може допомогти затримати “повернення”, або частково заспокоїти негативні емоції в готельному барі. Пастор Вольтер спочатку подумав, що то якийсь жарт. Один алкоголік шукає іншого, нічого доброго з того не вийде. Та попри те дав номер до пані Сіберлінг, яка посприяла зустрічі Білла та Боба. Обидвоє страждали на ту саму хворобу, обидвоє прагнули кинути пити та були членами оксфордських груп та християнських організацій, які прагну-

СВІТЛО З ВИСОТИ • №30 / листопад 2014

ли внести християнську етику до різних прошарків бізнесу. Розмова, яка мала тривати 15 хвилин, ледве закінчилась через кілька годин. Чоловіки вийшли з неї перемінені, повні надії та взаємного розуміння. Знали, що їх тверезість має бути збудована на абсолютній чесності, чистоті намірів та дій, безкорисності та любові. Ті стовпи стали основою написаної три роки по тому програми дванадцяти кроків, які не лише допомогли багатьом людям відмовитись від алкоголю, але також відновили почуття людяності, гідності та радість життя. Це стосується мільйонів людей по цілому світі, необовязково залежних від алкоголю. Як це сталось?

Дванадцять

Число дванадцять означає в Святому Письмі порядок Божий, досконалість. Усі ми знаємо, скільки було апостолів, скільки зірок є над головою Марії в Одкровенні Йоана (Одк.12.1), існує дванадцять брам, які охороняють дванадцять ангелів, які ведуть до нового Єрусалиму в Небі (Одк.21.12), існує дванадцять поколінь Ізраїля, дванадцять синів Якова, дванадцять кошів хліба, які залишились після чудесного примноження (Йн.6.12– 15) і, нарешті, дерево життя в Новому Єрусалимі, яке щомісяця дає фрукти дванадцяти різновидів, які приносять уздоровлення народам (Одк. 22.2). Скільки символіки. Але про що конкретно йдеться? Кроки, написані для порятунку життя, мають неймовірну силу, провадять нас через найскладніші спогади, зранення та страхи. Допомагають глибоко повірити в себе та відшукати в собі цінність, сенс та ціль. Ця програма співзвучна з тим, про що говорить Ісус Христос: визнай, що потребуєш допомоги, взивай до Бога, а Він прийде та дасть тобі усе,

чого прагнеш. Звичайно, ворог(диявол) також знає програму дванадцяти кроків та робить усе можливе, аби ти її не пізнав та не застосував. Стіни поневолень, травм, злості, ненависті в кожному наступному кроці програми будуть ламатись так, наче вони зроблені із пап’є– маше, хоча напочатку ці стіни видавались сталевими.

Від одного до семи

Якщо в першому кроці визнаємо безсилля та неможливість контролювати себе, в другому повіримо, що існує Бог і що Він є по нашій стороні, в третьому довіримо Йому життя та опіку – тоді починається справжня пригода. Четвертий крок дає нам шанс прийняття себе: ким я є та для чого існую? П’ятий крок допомагає сказати про те все Богу, який, хоча нас знає, хоче, щоб ми також пізнали себе. Тому після розмови з Богом починається розмова з самим собою та з іншою людиною. У шостому кроці дозріваю до готовності відмовитись від моїх вад, а сьомий крок підтверджує ту готовність. Смертельних гріхів є також сім. Покірно прошу Бога, аби звільнив мене від моїх вад. Якщо не звільняє, це означає, що, хоча прошу свободи, та взагалі її не прагну, а можливо, навіть її не вмію прагнути. Це не означає, що маю втікати від цього кроку з плачем. Всі, хто практикує дванадцять кроків, кажуть, що ці кроки потрібні протягом усього життя, не пасують до одноразового вживання. А якщо так, тоді моя зрілість прийде, не зараз,

а можливо, через годину, може, вранці або через десять років. Важливо просто йти.

Від семи до свободи

Справжні духовні Гімалаї розпочинаються сьомим кроком. Восьмий крок – це запрошення до складання списку людей, яких скривдив. Цей лист не має бути черговим іспитом сумління чи причиною до самобичування, це список завдань. Дістатись до людей зі списку та попросити у них пробачення – це дев’ятий крок. Не йдеться про “перепрошую”, але про відшкодування, про яке йдеться в П’яти умовах доброї сповіді (див. вище). Це є саме тим моментом, коли сатана втрачає наді мною контроль. Не має чим мене оскаржити. Зрозуміло, що то завдання є надзвичайно складним, але я не сам. Щоденно, роблячи іспит сумління і не зволікаючи з визнанням помилок, реалізовуємо десятий крок, а в одинадцятому віднаходимо Того, хто нас сотворив та запросив до повної свободи. Молитва та медитація – це дорога щоденної зустрічі та щораз повнішого пізнання Того, Хто назавжди залишиться Таємницею. Залишається останній крок, який сплітається з першим, творячи знак нескінченності. Пробуджений духовно завдяки цим крокам несе послання тим, хто і надалі страждає, і це важливо, бо стосується усіх аспектів життя. Рафал Пожежінскі , Egzorcysta

СВІТЛО З ВИСОТИ • №30 / листопад 2014

Пробачити собі? Те, що є найпрекраснішим у нашій християнській вірі, – це любов і пробачення. Особисто для мене це два крила, які дозволяють літати, які надихають та дають сили, які, зрештою, тримають на плаву. Я виросла у прекрасній родині. Батьки нас (своїх пятьох дітей) дуже любили. І все було б добре, якби не той факт, що батько пив. Пив ще з мого дитинства, принаймі не пам’ятаю його іншим. Не буянив, хіба трохи з братами міг на штики стати, коли його, випившого, не слухали. Був надзвичайно добрим та товариським. Любив готувати і постійно запитував, що приготувати нам на обід. Пам’ятаю, коли я була підлітком, то старші брати постійно лякали мене, що, мовляв, якщо я “залечу” від когось, тоді уб’ють і мене, і того хлопця, а батько тоді сказав слова, які ведуть мене через усе життя, сказав: ”Що б ти, доню, не зробила поганого, як би ти низько не впала, пам’ятай, що ми з мамою ЗАВЖДИ тебе приймемо. Ти ЗАВЖДИ можеш повернутись ДОДОМУ”. Ці слова я зараз також повторюю дітям, з якими працюю. Дякую Богу за тепло цих слів. Ось таким був мій татусь. Але пережили ми багато різних моментів та ситуацій, де я соромилась його, бо потрібно було його тягнути п’яного з кожного весілля чи дня народження, чи забирати його з–під паркана, чи боялась запросити друзів, бо він лежить у такому стані, що просто неварто було його бачити… чи бігати йому по “сто грам”, бо ж він так жалібно просив (не знала тоді, що це спрацьовує механізм співзалежності у нашій родині). Якось один священик сказав, що можна допомагати алкоголіку кількома способами: само собою зрозуміло, молитвою, але ще можна підписати круціату (це обіцянка, дана Богові, у якій письмово підтверджуєш, що утримаєшся від вживання алкоголю за певну особу на певний час, рік, два чи все життя. Як собі вирішиш). І я вирішила спробувати. НЕ пам’ятаю точно, скільки мені тоді було, 15 чи 16. Підписала на рік, потім ще раз на рік. А пізніше вже на все життя. Коли закінчувала третій курс університету, батько кинув пити та курити. Це був найпрекрасніший пері-

СВІТЛО З ВИСОТИ • №30 / листопад 2014

од наших стосунків. Як кажуть, “святі хату перелетіли”. Мир, радість, добро, нормальні розмови, одним словом – прекрасний час. А через два місяці він помер, помер у мене на руках, дочекався, поки я приїду. Коли помирав мій батько, у голову лізли чомусь тільки дурні та ниці думки. Серце розривалось, чи то розум мій на дві частини поділився. З одного боку, був величезний біль від втрати, а з іншого – такий же величезний, а може, й ще більший жаль до себе. Думала, як жалітимуть мене мої друзі, як усі співчуватимуть, поблажливо ставитимуться викладачі, навіть думала про кошти, які напевно для мене зберуть. Ловила себе на думці, як це жалюгідно думати про таке в такий момент, а все ж думала. Голову не прострелиш собі, думки не зупинеш. Не можу висловити, як потім себе ненавиділа, ненавиділа за кожну ту думку, за те, що не могла гідно провести батька. Як важко потім було дивитись у дзеркало і розуміти, що ти насправді не така добра та порядна, як видавалось. Щоразу, коли дивилась людям у очі, – хотіла сховатись. Ті люди, напевно, і не здогадуються, яка ж я насправді мерзота.

Важко пробачити зраду друзів чи коханого, чи слова, які ранять до глибини серця, але пробачити себе мені було ще важче. Минув не один рік. Пережила не одну сповідь. Таки віддала остаточно цю частину своєї історії в руки Бога. Є рани, які Господь лікує дуже делікатно та поволі. Цим самим вчить і мене делікатності по відношенню до інших. Що напевно можу сказати, так це те, що БОГ звільняє через таїнство сповіді, що через це таїнство нас сильно пригортає і відновлює нашу гідність і наше синівство, знову ставить на ноги і відроджує радість. Бо хоче, щоб цієї радості у нас було вдосталь, вповноті. Кожного разу після сповіді почуваю себе як блудний син, який повернувся додому, як у обіймах кохаючого батька. (Мій татко завжди обіймав мене, коли поверталась з навчання. Був худорлявий, слабкий, але мав величезні обійми. Цим дуже тішилась. Тепер обіймає мене з Неба). P.S. Коли Син вас визволить, тоді насправді станете вільні. (Йн. 8,36) казав євангелист Йоан, а я ще додам, що тоді насправді будемо щасливі))))) Катеринка

СВІТЛО З ВИСОТИ • №30 / листопад 2014

Чому наше майбутнє залежить від читання? Видатний англійський письменник Ніл Гейман прочитав чудову лекцію, яку варто порадити усім, хто не розуміє, навіщо читати художню літературу та яка від цього користь. Ось деякі тези з цієї натхненної промови. Я, очевидно, дуже упереджений, адже я – письменник. Я пишу і для дітей, і для дорослих. Уже близько 30 років я заробляю собі на життя за допомогою слів. Безсумнівно, я зацікавлений у тому, щоби люди читали, особливо художню літературу. Тому я упереджений як письменник. Але ще більш упереджений як читач. У художньої літератури є два призначення: по–перше, вона відкриває вам залежність від читання. Жага дізнатися, що ж відбудеться далі, бажання перегорнути сторінку, необхідність продовжувати, навіть якщо буде важко, тому що хтось потрапив у біду, і ти повинен дізнатися, чим це все скінчиться... в цьому є справжній драйв. Це дозволяє вивчити нові слова, думати по–іншому, продовжувати рухатися вперед. Усвідомлювати, що читання саме собою є насолодою. Одного разу зрозумівши це, ви будете читати постійно. По–друге, художня література породжує емпатію. Коли ви дивитеся телепередачу або фільм, ви бачите речі, які відбуваються з іншими людьми. Художня проза – це щось, що ви створюєте самі з 33 літер і кількох знаків пунктуації. І тільки ви, використовуючи свою уяву, створюєте світ, заселяєте його і дивитесь навколо чужими очима. Ви

СВІТЛО З ВИСОТИ • №30 / листопад 2014

починаєте відчувати речі, відвідувати місця і світи, про які б і не дізналися. Ви усвідомлюєте, що зовнішній світ – це теж ви. Ви стаєте кимось іншим, і коли настає час повернутись у свою реальність, щось всередині у вас змінюється назавжди. Ви знаходите в книжках дещо життєво важливе для існування в цьому світі: світові не обов’язково бути саме таким. Все може змінитися. У 2007 році я був у Китаї, на першому конвенті з наукової фантастики і фентезі. Я запитав офіційного представника влади: чому? Адже наукову фантастику не схвалювали досить довго. Що змінилося? Все просто, сказав він. Китайці створюють чудові речі, якщо їм приносять схему. Але вони нічого не покращують і не вигадують самі. Тому їх делегація поїхала до США, відвідала Apple, Microsoft, Google і розпитала людей, які створюють майбутнє вже сьогодні, про них самих. Виявилось, що всі вони читали наукову фантастику, коли були хлопчиками і дівчатками. *** Література може показати вам інший світ. Вона може відвести вас туди, де ви ніколи не були. Один раз відвідавши ці дивовижні світи, ви ніколи не зможете бути повністю задоволені оточенням, в якому виросли. Невдоволення – це хороша річ. Невдоволені люди можуть змінювати і покращувати все навко-

ло, робити світ кращим, робити його іншим. Ми повинні читати вголос нашим дітям. Читати їм те, що їх радує. Говоріть різними голосами, зацікавлюйте їх і не припиняйте читати тільки тому, що вони самі навчилися це робити. Зробіть читання вголос моментом єднання, коли ніхто не витріщається в телефони, а спокуси світу відкладені кудись подалі. Ми повинні говорити нашим читачам правду, озброювати їх, захищати і передавати ту мудрість, яку встигли почерпнути з нашого недовгого перебування в цьому зеленому світі. Ми не повинні проповідувати, читати лекції, запихати готові істини в голови наших читачів, як птахи годують своїх пташенят попередньо розжованими черв’яками. Всі ми – дорослі та діти, письменники і читачі – повинні мріяти. Ми повинні вигадувати. Легко прикидатися, що ніхто нічого не може змінити, що ми живемо в світі, де суспільство величезне, а особистість – менша ніж ніщо, атом в стіні, зернятко на рисовому полі. Але правда полягає в тому, що особистості змінюють світ знову і знову, створюють майбутнє, роблять це, уявляючи, що все може бути іншим. Озирніться. Я серйозно. Зупиніться на мить і подивіться на приміщення, в якому ви перебуваєте. Я хочу показати щось настільки

очевидне, що про це всі вже забули. Все, що ви бачите, включно зі стінами, було в якийсь момент придумане. Хтось вирішив, що набагато легше буде сидіти на стільці, ніж на землі, і вигадав стілець. Ця кімната і всі речі в ній, в будівлі, в цьому місті існують тому, що знову і знову люди щось вигадують. Ми повинні робити речі прекрасними. Не робити світ гіршим, ніж він був до нас, не спустошувати океани, не передавати наші проблеми наступним поколінням. Ми повинні прибирати за собою, і не залишати наших дітей у світі, який так нерозумно зіпсували, обікрали і знівечили. *** Одного разу Альберта Ейнштейна запитали, як ми можемо зробити наших дітей розумнішими. Його відповідь була простою й мудрою: “Якщо ви хочете, щоб ваші діти були розумними, читайте їм казки. Якщо ви хочете, щоб вони були ще розумнішими, читайте їм ще більше казок”. Він розумів цінність читання та уяви. Я сподіваюся, ми зможемо передати нашим дітям світ, де вони будуть читати, де вони будуть уявляти і розуміти. За матеріалами: uamodna.com

СВІТЛО З ВИСОТИ • №30 / листопад 2014

Добре кіно Дорогі браття і сестри, з радістю презентуємо вам нову рубрику, у якій знайомитимемо зі сповненими християнських цінностей художніми фільмами – як новинками, що вийшли на екран в останні кілька років, так і тими, що вже встигли стати класикою світового кінематографа. Сподіваємося, цей порадник відкриє для вас кілька стрічок та спонукатиме шукати Христа і в творах мистецтва, так часто натхненних Святим Духом. Перша добірка, яку представимо вашій увазі, – це кілька фільмів про прощення…

Відплантиак)

Австралія–Великобританія, 2013 реж. – Джонатан Тепліцкі у головних ролях – Колін Ферт та Ніколь Кідман

(За лізнич

Історія Еріка Ломакса. Під час Другої світової війни цей британський офіцер був схоплений японськими військами, пройшов усі жахи військових таборів, де його катували. У полоні він змушений був брати участь у будівництві залізниці. Після війни Ломакс стає експертом у галузі залізниць та потягів, намагається жити нормальним життям, але йому, страждаючому від повоєнної психологічної травми, це мало вдається… Однак одного разу Ерік закохується та одружується з чарівною жінкою Патті, яка пробує допомогти йому повернутися до реального життя. Усе змінюється, коли фронтовий друг приносить Ломаксу газету з фотографією японського ката, що тепер працює екскурсоводом у тому самому таборі, де Ерік колись був ув’язнений. Проте Ломакс, що довгі роки мріяв про відплату, вирішує зустрітися та піти на примирення зі своїм колишнім мучителем. “Відплата” якщо не вчить, то намагається донести, що насильство – це не вихід, воно породжує інше насильство. Сила людини полягає у милосерді, в умінні перебороти себе та пробачити образи. Фільм заснований на реальних подіях. Автор роману та головний персонаж стрічки Ерік Ломанс помер 8 жовтня 2012 року, не дочекавшись менше року до виходу фільму на екран. Стрічка присвячена його пам’яті.

СВІТЛО З ВИСОТИ • №30 / листопад 2014

Прощення Амішів

США, 2010; реж. – Грегг Чемпіон; у головній ролі – Кімберлі Вільямс–Пейслі

Коли озброєний чоловік убиває п’ятьох дітей американської протестантської громади амішів і ранить ще п’ятьох, влаштувавши стрілянину в школі в Нікель–майнс, штат Пенсільванія, у жовтні 2006 року, увага світових ЗМІ швидко переключається з трагічних подій на екстраординарне прощення, яке продемонструвала громада амішів. Через призму поглядів печальної матері, Іди Грейбер, та інших спустошених сімей, цей фільм досліджує дивну реакцію амішів на страхітливий розстріл – вибачення і співчуття. Коли бійні у школах тільки почали набувати характеру епідемії, у ФБР склали портрет вбивці – білий підліток з хорошої сім’ї, з високим рівнем інтелекту, який піддавався знущанню та / або насильству з боку однолітків. Однак насправді шкільні стрілки різноманітні у своїх мотивах і своїх особистостях, і тридцятидворічний убивця з “Прощення Амішів” нагадує глядачеві про це. Коли він готується до бійні, то тримає в руках список необхідного інвентарю, який нарівні з такими простими господарськими приладдями, як мотузка, включає в себе вогнепальну зброю. Суть в тому, що і те й інше можна купити з однаковою легкістю, іноді навіть в одному і тому ж магазині, і саме це робить можливим подібні вакханалії смерті.

США, 2011; реж. – Александр Пейн; у головній ролі – Джордж Клуні Гавайський юрист Метт Кінг і його численні родичі мають в довірчій власності велику ділянку землі, яка дісталася їм від прапрабабусі–тубілки. Вони вирішують продати землю, але у цей час з дружиною Кінга Елізабет стається нещасний випадок, вона впадає в кому. На руках у юриста залишаються дві дочки – питуща Олександра і невихована Скотті. Олександра розповідає батькові, що у її матері був коханець. Кінг, взявши дочок, відправляється на пошуки свого суперника, прагнучи дати йому можливість попрощатися з Елізабет… Після відключення від апаратів забезпечення життя вмираюча дружина Кінга залишається в госпіталі. Замість коханця до Елізабет приходить його дружина Джулія. Вона прощає Елізабет. Метт цілує дружину, а незабаром її прах висипають в океан. В останніх кадрах перед нами – тісно згуртована спільним нещастям сім’я. Крім індивідуальної відповідальності перед близькими людьми, “Нащадки” зачіпають також тему відповідальності соціальної – про те, як розпорядитися своїми десятьма тисячами гектарів, що його змушують продати, герой думає чи не частіше і напруженішим, ніж про те, чому дружина йому зраджувала, а доньки ростуть такими малокерованими. Іноді у цій сімейній сазі трапляються перепочинки, коли режисер Пейн вирішує показати гавайські пальми і хмари під ліричні гітарні перебори. У “Нащадках” навіть є трохи гумору, але доброго і безпечного, який не зашкодить загальному настрою. Це досить глибока картина, аби її зрозуміти, необхідно роздивитися кожну деталь, і переглянути стрічку іще раз. І знову опинитися разом з героєм на задньому сидінні машини, і їхати по цій райській землі та шукати себе. Віктор Собіянський, 5 номінацій на премії “Оскар” та “Золотий глобус”. за матеріалами kinopoisk.ru

Нащадки

СВІТЛО З ВИСОТИ • №30 / листопад 2014

• Наші доброді ї • Наші доброді ї • Наші доброді ї • Наші доброді ї • Наші доброді ї • Наші доброді ї • Наші доброді ї • Наші доброді ї •

СВІТЛО З ВИСОТИ • №30 / листопад 2014

Дякуємо нашим добродіям

за допомогу

у створенні цього журналу

СВІТЛО З ВИСОТИ • №30 / листопад 2014

ПСАЛОМ

Бо ти сказав: «Господь — надія моя», і Всевишнього ти обрав за оборонця собі. Отже, не прийде до тебе лихо, і пошесть не наблизиться до оселі твоєї. Бо Він ангелам Своїм звелить, щоб охороняли тебе на всіх путях твоїх. На руках вони понесуть тебе, щоб нога твоя не спіткнулася об камінь.