Світло з висоти by Calendar of Exhibitions and Fairs

№2 (33) квітень 2015

Христос Воскрес!!!

Пасхальні свята – це перехід від смерті до життя, від темряви до світла. 24 березня о п’ятій годині ранку помер знайомий священик о.Олег Кондратюк OCD. Господь забрав його до Себе. В такі хвилини, коли переживаємо втрату близьких людей, не тільки смерть о. Олега, але також всіх тих, які гинуть на Сході нашої країни. Cаме тоді на думку приходять слова св. Павла з послання до Коринтян: “Якщо Христос не воскрес, то марна віра наша” 1Кор. 15.14 Якщо ми тільки тут, на землі покладаємо на Нього надію, тоді це – безглуздя, тоді наша віра не має сенсу. Віримо, що Він воскрес і ми воскресне-

мо разом з Ним. Воскреснуть також усі ті, які любили, страждали, шукали Його у своєму житті. Любов, дружба, вірність не вмирають. Життя змінюється, але не кінчається. І підхопить нас Господь на хмарах, і так міцно візьме нас за руку, і не спотикнеться нога наша. І разом з Ним будемо царювати навіки в домі Нашого Батька на небесах. Нехай ця обітниця освітлює нашу дорогу. Нехай слабкі почують слова Христа: “Не бійтеся, будьте відважні! Я переміг світ” Йн. 16.33 Веселих свят!!! о. Михайло Романів ОР

ЗМІСТ Воскреслий Ісус

Про радісне здивування Неділі Пасхи

Для життя в суспільстві непридатний

Традиції Великодня

Історія Святого Цвяха

Слухняність

Як “навчитися” креативності

Редакційна колегія: Галина Маруняк, Віктор Собіянський

Коли бракує слів...

Дизайн і верстка:

9 причин, аби почати бігати

Недобре кіно

“Світло з висоти” © 2011–2015 Заснування і видання парафії Воздвиження Святого Хреста у м. Фастів Головний редактор: о. Михайло Романів ОР Випусковий редактор: Катерина Чвалова Церковний цензор: о. Павло Куницький ОР Коректори:

Зоя Нагорна, Любов Магас, Єгор Коваленко

Теодор Александров

З питаннями замовлення та розповсюдження газети звертайтеся за телефонами: 096 33 44 513, 093 580 98 05, 095 690 36 99 e–mail: svitlozvysoty@gmail.com

ПРОЧИТАВ – ПЕРЕДАЙ ДАЛІ. ДАРОМ ОТРИМАВ – ДАРОМ ДАВАЙ.

Воскреслий Ісус

Воскреслий Ісус – це той самий Ісус, із яким Його учні ходили дорогами Палестини, той самий, але водночас якийсь незбагненно інший. Найшвидше впізнає Його любов Марія Магдалина й улюблений учень, а ті, що Його відкинули або ніколи не знали, нічого не побачать. Єврейський учений Пінхас Лапіде у своїй праці “Воскресіння як єврейський досвід віри” цілком слушно твердить, що Ісус після свого воскресіння не об’явився жодному язичнику, але, здається, забув, що не з’явився також і жодному з високошановних членів синедріону, навіть первосвященикові Каяфі! Тут не мали вирішального значення достойність чи недостойність, ані те чи інше походження, натомість потрібна була, хоча б навіть тимчасово приспана, готовність повірити, готовність розпізнати Знайомого в Незнайомому. Хтось написав, що якби навіть Пилат або Каяфа були в тій світлиці, де відбулася Тайна вечеря, в той момент, коли учням об’явився Ісус, то все одно не побачи-

СВІТЛО З ВИСОТИ • №33 / квітень 2015

ли б Його. Недаремно наприкінці Євангелія від св. Марка наголошено, що з’явився двом своїм учням “в іншому вигляді” (Мк. 16, 12). Якоюсь мірою цю “іншість” пояснює нам апостол Павло в 15–ій главі Першого послання до Коринтян, у якому намагається певним чином наблизити до людей, вихованих у грецькій культурі, таємницю людського тіла, преображеного воскресінням. Із цією метою використав порівняння із зерном. Засіяне, воно гине в землі для того, щоби дати початок новому “тілу” (тобто новому видимому образові) рослини або дерева, яким завдячує своєю появою. “Так само й воскресіння мертвих: сіється в тлінні, а встає у нетлінні; [...] сіється тіло тваринне, а постає тіло духовне” (1 Кор.15, 42.44). Павло знав лише одного Воскреслого й таким чином, мабуть, пояснював власний досвід. У такому тілі, преображеному Духом, з’являвся Христос учням після свого воскресіння й тому вони упізнають Його і водночас не впізнають. У такому ж

тілі, як пояснює Павло коринтянам, повинні постати з мертвих і ми. Отже, не дивуймося, що учні не відразу впізнавали свого Вчителя. Зрештою, Його найближчим загрожувала ще одна небезпека. Вони легко могли спокуситися і шукати зустрічі з таким Ісусом, якого досі знали, могли хотіти затримати Його, щоби Він залишився з ними, в їхньому власному тісному світі, могли вирішити, що Він просто повернувся до них, і прагнути, щоби знову все було, як колись. Мабуть, саме тому Марія Магдалина почує від Воскреслого: “Не стримуй мене...” або ж, якщо бути трохи ближчим до оригіналу: “Не тримайся мене” (Йо. 20, 17). Їм важко було погодитися з тим фактом, що той Ісус, якого знали й любили, хоча й залишатиметься з ними надалі, однак чинитиме це цілком по–новому й незбагненно, адже своїм дотеперішнім досвідом вони не могли цього пояснити. Незважаючи на це, учні були впевнені, що самі зустрілися з Воскреслим, що це Він об’являвся їм, або ж, точніше перекладаючи грецький текст, радше “давав їм себе бачи-

ти”. Саме так говорить ап. Павло, послуговуючись довгим списком об’явлень Христа (див. 1 Кор.15, 5–8). Схоже розповідає про це і Петро в оселі Корнилія в Надморській Кесарії: “Того Бог на третій день воскресив і дав Йому з’явитись не всьому народові, але вибраним Богом свідкам, нам, що з Ним їли й пили після того, як Він воскрес із мертвих” (Ді. 10, 40–41). Отож, ініціатива зустрічі виходить лише від Бога, а присутність Воскреслого не залежить від “бачення”, принаймні від бачення очима як органами тіла. Бо це особлива присутність, хоча для молодих християнських громад цілком реальна й очевидна. Натомість усі, які цього не пережили, які “не бачили”, – і ми сьогодні також, – можуть просто вірити або не вірити тим “вибраним Богом свідкам”, причому лише один із них, ап. Павло, промовляє до нас безпосередньо, у своїх посланнях. Свідчення інших дійшли до нас уже “з других рук”, їх нам переказують євангелисти, а також св. Лука в Діяннях апостолів. Чи можемо вірити їм та якою мірою, згодом визначимо. Продовження на стор. 6

СВІТЛО З ВИСОТИ • №33 / квітень 2015

Зміст однаковий, хоча й розкривають його по–різному: Розіп’ятий воскрес і живе, тим самим Бог підкреслив Його місію, а відтак і все Його вчення, й усі, навіть найдивовижніші, вимоги. Євангелисти, розповідаючи про це, не мають єдиної думки щодо багатьох деталей, але всі четверо наголошують на спільних для учнів сумнівах і зневір’ї, бо вони явно вже не лише ні на що не сподівалися, але й навіть боялися якихось нових ілюзій. Такі настрої, без сумніву, мусили бути притаманними учням, бо пізніше ніхто не вигадував би цього й не долучав до розповідей. А якщо так, то слід запитати: звідки взялася Церква? Етьєн Карпентьєр відповідає: “Вони зіткнулися з чимось, що змусило

їх відкинути власні сумніви”. Інакше ця радикальна зміна поведінки була б загадкою, яку неможливо розгадати. “Отже, утворення першої християнської громади є першим історичним знаком, який вказує на пасхальну містерію. Тут ідеться про унікальний досвід, із якого народилася Церква. Це – досвід свідків, якого ми не можемо пережити ще раз”. Єврейський бібліст Пінхас Лапіде у своїй книжці про Вознесіння пише: “У тому, що колись, “третього дня”, сталося в Єрусалимі, врешті–решт йдеться про сприйняття Бога, яке, як і сам Бог, пов’язане з тим, чого довести неможливо, а отже, з тим, що відкривається лише для віри”. Трохи далі читаємо: “Без досвіду Синаю не було б юдаїзму, без

Молитва Великий і Всемогутній Боже! Зішли на мене Твою святу Мудрість. Дай мені робити усе те, що Тобі є милим: гаряче бажати, мудро шукати, в правді признавати і досконало все виконувати, на славу і честь Твого Святого Імені, “на хвалу Слави Твоєї”. Дай мені, Боже, Мудрості виконувавати те, чого Ти бажаєш і мені доручаєш. Дай мені Мудрість для сумлінного виконання моїх обов’язків. Дай мені Мудрість в розпізнанні Твоїх доріг, щоб ходити стежками Твоєї Святої Волі і Твоїх Заповідей. Дай мені Мудрість тішитися лише тим, що до Тебе веде, нехай буду засмученим лиш тим, що від Тебе віддаляє. Дай мені Мудрість в праці та Мудрість у відпочинку: нехай мені буде розкішшю – праця для Тебе, а втомою – відпочинок без Тебе. Дай мені Мудрість терпеливості, Мудрість покори, Мудрість веселості і поваги, Мудрість Господнього страху, Мудрість правдомовності і добрих діл.

СВІТЛО З ВИСОТИ • №33 / квітень 2015

досвіду Великодня не було б християнства”. І, нарешті, наприкінці книжки: “Як би ми це не сприймали, тут мусило статися щось таке, що можемо назвати історичною подією, бо історичними є її наслідки [...]. Справді, воскресіння Ісуса було неоднозначною подією, але цілком однозначною за своїми історичними наслідками. Бо незаперечним є і факт, що вселенська Церква, яка походить від Ісуса, народилася з Його смерті. Там, де закінчується історія життя Ісуса, починається історія християнства”. Тут варто додати, що вирішальний вплив на народження християнства мав ще один дуже суттєвий чинник. Христос зустрівся зі своїми учнями, згідно з їхнім глибоким переконанням, одразу після воскресіння, більше того, зустрічався з ними доволі довго (символічні 40 днів у Діяннях апостолів), а тим часом лише в день П’ятидесятниці несподівано стався той перелом, який раз і назавжди змінив їх, перетворивши на безстрашних свідків воскресіння. Християни вірять, що цей перелом стався завдяки дії Святого Духа, зішестя якого звіщав Ісус, Духа Правди, який дав їм змогу нарешті зрозуміти багато того, чого ра-

ніше вони “не перенесли б” (Йо. 16.12). Однак нехристиянин не здатний прийняти цього пояснення, а отже, він опиняється віч–на–віч із загадкою, якої не може розгадати, а можливо, краще буде сказати – віч–на–віч з тайною? Серед часто згадуваних історичних наслідків того, що сталося під час тієї Пасхи в Єрусалимі, неможливо оминути створення Нового Завіту, зібрання 27–ми творів, автори й редактори яких, без сумніву, вважали, що сумлінно продовжують працю своїх попередників–творців єврейської Біблії та Септуаґінти. Однак для них саме воскресіння було центральним пунктом історії всесвіту, воно також надавало остаточного сенсу як життю й смерті Ісуса Христа, так і тому всьому, що Бог раніше об’явив Ізраїлеві. Твори Нового Завіту надзвичайно цікаві для нас, і то з багатьох, дуже різних поглядів, аж ніяк не лише з релігійного, а й з історичного, літературного, культурного... Однак, намагаючись їх правильно зрозуміти, завжди треба пам’ятати, коли та в якій атмосфері вони формувалися. Анна Свідеркувна, “Розмови про Біблію. Новий Завіт” СВІТЛО СВІТЛО З ВИСОТИ З ВИСОТИ • №33 • №33 / березень / квітень 2015

СВІТЛО З ВИСОТИ • №33 / квітень 2015

Папа Франциск:

Про радісне здивування Неділі Пасхи Святіший Отець зазначив, що увесь тиждень після Пасхи є немовби одним днем, “великим днем, що його учинив Господь”. Звернувши увагу на те, що “переважаючим почуттям”, яке пронизує євангельські розповіді про воскресіння є “радість, сповнена здивуванням”, а літургія допомагає нам пережити настрої апостолів, які від жінок– мироносиць отримали вістку про воскресіння, Папа заохотив вірних до того, щоб цей досвід “викарбувався також і в наших серцях та проглядався крізь наше життя”. “Дозвольмо, – закликав він, – щоб радісне здивування Неділі Пасхи поширювалося в думках, поглядах, поведінці, у жестах і словах…”. Але це не є макіяж, грим. Це щось, що “випливає із середини, із серця, зануреного у джерело цієї радості”, подібно до серця Марії–Магдалини, яка оплакувала втрату свого Господа, але, зустрівши Воскреслого Ісуса, сама немовби воскресла і стала свідком Христового воскресіння, і так стається з кожним з нас. Така людина є здатною вносити промінь світла Воскреслого Ісуса у різні люд-

ські ситуації, “в щасливі, вчиняючи їх ще кращими та оберігаючи від егоїзму, та в болючі, приносячи спокій та надію”. У цьому контексті Наступник святого Петра заохотив усіх протягом цього тижня брати до рук Євангелію і перечитувати розділи, які розповідають про Христове воскресіння та про події, з ним пов’язані. “Нам принесе користь також протягом цього тижня задуматися над радістю Марії, Матері Ісуса, – додав він. – Наскільки глибоким був Її біль, таким, що пробив Її серце, настільки внутрішньою та глибокою була Її радість, так що вона передавала її апостолам. Пройшовши через досвід смерті і воскресіння Свого Сина, прожите у вірі, як найбільше вираження Божої любові, серце Марії стало джерелом миру, розради, надії і милосердя”. Папа наголосив на тому, що “всі прерогативи” Пресвятої Богородиці походять саме звідти, з Її участі в Христовій Пасці. “Від п’ятниці до недільного ранку Вона не втратила надії: ми споглядали на страждальну Матір, але, одночасно, на Матір, сповнену надією. Вона є Матір’ю всіх учнів, Матір’ю Церкви, Матір’ю надії. Просімо Її, тихого свідка смерті і воскресіння Ісуса, ввести нас у пасхальну радість”, – закликав Святіший Отець. www.credo–ua.org СВІТЛО З ВИСОТИ • №33 / квітень 2015

для життя в суспільстві Не знаю, чи коли–небудь що–небудь приведе мене в такий глибокий шок, як оті слова медичного висновку, що написали семирозумні лікарі черговий раз, обстежуючи мого трирічного Тарасика: “непридатний для життя в суспільстві”. Це було як вирок недолугого середньовічного інквізитора. Викрививши голівку під якимось дивним кутом (як це тільки йому вдається!), він зорив кудись крізь мене й посміхався радісно, щасливо, цілком по–дорослому, ніби хотів мене підбадьорити.

АНГЕЛ

Коли принесли Тарасика з пологового будинку, радості не було меж. Який здоровий, який гарний хлопчик! І він справді був красень, що рідко буває в немовлят, з якоюсь навіть неземною, я б сказала, вродою. “Ангелик наш!” – вигукували захоплені родичі. Проминули перших два місяці, і Тарасик ощасливив нас своєю першою усмішкою. Яка це була усмішка! Промениста, сонцесяйна, щаслива–щаслива. Усі знайомі, сусіди, в яких теж були маленькі діти, приходили і так само щиро дивувалися: не треба було ні сюсюкати, ні корчити фізіономій, аби викликати дитячу усмішку. Малюк щасливо сміявся, задивлений кудись у себе. Усмішка була безадресна. Проминали місяці, і в серце змійкою почала закрадатись тривога. Помітила, що моя дитина не така, як інші. Тарас узагалі не реагував на сюсюкання й грайливі

СВІТЛО З ВИСОТИ • №33 / квітень 2015

з ним загравання. На мене, батька, бабусю, що найчастіше перебували з ним, дивився, мов на чужих, незнайомих людей. Не шукав оченятами наших очей, узагалі уникав поглядів. Дивився повз мене, ніби мене й не було, ніби все на світі бачить, окрім мене, або я була для нього таким уже нецікавим об’єктом. Його радше могли зацікавити татові окуляри, до яких тягнувся, але не особа самого тата. Не притискався до мене, коли його годувала, не тягнув ручок. Навіть не дивився на мене, коли до нього підходила. Коли брала на руки, відчувала, як напружувався, як противилося цьому його маленьке тільце, часами ставав, мов той дерев’яний стовпчик. Іноді робив різкі рухи, намагаючись вирватись. Щось не так роблю! Моя дитина мене не любить! Скільки сліз проплакала, спочатку в подушку ховалась, а потім не могла стриматись і над ним ридала. Тара-

сик не реагував, навіть не дивився на мене. Був байдужий до моєї печалі. Я панікувала. Тільки те і робила, що оббігала всіх можливих лікарів. Усі одноголосно заспокоювали: “Дитина розвивається нормально. Жодних відхилень у розвитку не бачимо”. Ніхто не бачив. Приходили друзі, у яких були такі ж маленькі діти. Заздрили мені: – Ти не уявляєш, яка ти щаслива! Мій карапуз не дає й на хвильку себе покинути. Верещить, плаче, потребує постійної уваги. Ми в тебе он скільки, а дитина собі спокійнісінько бавиться в манежику. Такого карапузика, таке щастя удень із вогнем не віднайдеш! На якийсь час перестала ходити по лікарських кабінетах, але не на довго, поки не зауважила нової аномалії. Коли поміняли в “дитячій” шпалери, це жахнуло дитину так, що вона перелякана кричала, не вмовкаючи, аж поки не виносили її на кухню. Дитина не зайшла у свою кімнату, аж поки ми не віднайшли такі ж, як раніше шпалери, й не переклеїли їх. Заспокоїв мене старенький невропатолог: “Психічно й емоційно діти розвиваються по–різному. Ви, мамо, заспокойтесь, бо ваша тривога передається дитині, та й молоко у вас може зникнути”. Здалась на Божу волю. Що буде, то вже буде... Тарасик був вразливим до звуків, не переносив жодних колискових мотивчиків. Але якось помітила, що дослухається, коли транслювали концерт Брамса. Викупила на базарі платівки, майже всю “класику”, яка там була. Відтоді в нашому домі звучала

лише “серйозна” музика. Триндикання “колгоспника” зумовлювало гучний протест.

ПАПУЖКА

Минув рік, потім іще шість місяців. Наш Тарасик ще погано сидів. Й не думав спинатись на ніжки, натомість заговорив... У нього був великий словниковий запас, говорив розгорненими правильними фразами, тільки знову ж ні до кого не звертаючись, ні з ким не вступаючи в діалог. Мова його виглядала, ніби із середини читана книжка. То були безконечно довгі монологи. Моя мати на нього молилася. – То Дитя Боже, – казала. – Він із Богом розмовляє... Пам’ять мав феноменальну. Слово в слово міг повторити навіть декілька сторінок прочитаної книжки. Новий вияв надзвичайних здібностей малюка збудив нову хвилю захоплення. Мене розпирали гордощі. Знову родичам, друзям, знайомим демонструвався “феномен Тарасика”. Ейфорія закінчилася вигуком восьмирічного сусідського хлопчика: “Папужка! Він повторяє точно, як наша папужка!” Хлопчика за таке порівняння вилаяли і випровадили з хати. “Дитина мала рацію”, – згодом майнула думка. Тарасик і справді лише повторював, зовсім не вникаючи в зміст слів.

ВЕЛИКА БАЙДУЖІСТЬ

Як не просила, як не молила, ніколи не назвав мене мамою. Найчастіше звертався до мене “Зі”, а взагалі, коли йому аж дуже було щось потрібно, шарпав за рукав чи вказував очима. Найбільше мене вражаСВІТЛО З ВИСОТИ • №33 / квітень 2015

ло те, що не відчувала з його боку жодної прив’язаності до мене, як в дітей до батьків. “Він узагалі не вважає мене своєю мамою”, – пронизувала мозок жахлива думка. Ще дивнішим було те, як він сприймав себе самого. У цьому світі він не існував як “Я, Тарас”. Говорив про себе завжди в другій, а то й у третій особі. Ніколи не просив їсти чи пити.

АУТИЗМ

Молода невропатолог із діагностичного центру врешті “відкрила мені очі”: – З усією певністю сказати не можу, бо не є фахівцем у цій царині, але всі наявні симптоми свідчать про аутизм. Я лиш рота відкрила, – уперше почула цей термін. – Що воно таке? – запитала більше здивована, ніж налякана. – Я маю надто мало інформації, аби говорити про це відповідально й кваліфіковано. Хвороба характеризується відривом від реальності, пасивністю й несприйняттям цього світу. Боюся наговорити вам чогось зайвого, у нас, в Україні, цієї хвороби не визнають, тож ніде про це ви не зможете прочитати. Поїдьте в Англію, там є добрі фахівці, бо аутизм вивчають із часів Другої світової війни. – Хіба жартуєте, лікарю. Де в мене статки на такі поїздки? – Тоді спробуйте в Польщу, там теж уже є фахівці. Хоча, як на мене, це даремний труд. Підтвердять вам діагноз тільки й усього. Легше вам від цього не стане. Лікувати в Україні вашу дитину все одно ніде. Віддайте ліпше в інтернат. Народіть іншу дитину, ви ще така молода... Слова лікаря мене шокували, таке враження, що дістала ляпаса. – Але я людина віруюча, – спробувала заперечити. – Бог дав мені саме цю дитину, і я не можу до Нього прийти й сказати: “Дорогий Боже, Ти помилився, поміняй мені Тарасика на когось іншого.” Моєї мови не розуміла: – Але ж це навіть не дитина. Це рослина. Він навіть не реагує на вас як на маму. Він ні

СВІТЛО З ВИСОТИ • №33 / квітень 2015

на що не реагує. Він і їсти не просить... Усе було правдою. Дитина не просила їсти. Якби її не годувати, могла й померти... Удома дала волю своєму відчаю – проплакала всю ніч. Не бачила жодного просвітку, жодного виходу зі свого становища. Просила: “Господи, дай мені не збайдужіти, не втратити віру, не впасти в депресію”. Як не лячно мені було, але розшукала адресу клініки й поїхала з Тарасиком у Польщу. На щастя, там зустріли мене небайдужі люди. Мене й синочка безкоштовно поклали в лікарню для обстеження. Не дратуючись, по декілька разів вислуховували всі мої скарги мовою, що хіба лиш чимось нагадувала польську. До мене вперше поставились з розумінням. Уже це було великим полегшенням. Мушу визнати, що спочатку почала одужувати я. Бо коли всі тебе вважають вар’ятом, з твоєю психікою не може бути все гаразд. Кожного ранку ходила у капличку, що була при лікарні, де усі разом, лікарі, сестри, няні й, звичайно, батьки, чиї діти тут перебували, мовили молитву Творцеві, визнавали своє безсилля у цій ситуації, віддавали своїх дітей під Його, Божу, волю. Подовгу розмовляв зі мною о. Антоній: – Твоя проблема в тому, що свою дитину сприймаєш як непосильний тягар, як кару, що її отримала за якусь провину. Наша проблема – в наших визначеннях. Усіх, хто лиш трохи не схожий на нас, одразу називаємо хворим або й ненормальним. Ми виходимо зі свого примітивного мислення. Ці ж діти просто інші. Чомусь вони саме такі. Такими їх нам послав Господь... Подумай, доню. Ти ж віруюча людина, напевно, багато просила в Бога. Однак з перебігом часу ти мусила зауважити, що рішення Бога, з яким ти на початку не могла примиритись, було найкращим для тебе. Наша біда в тому, що ми не вміємо розуміти Божого наміру. Сам я тепер сто разів подумаю, перш ніж щось попрошу в Бога. Бо є Він для нас люблячим батьком. І, як люблячий батько, виконає дитячу забаганку. А через якийсь час переконуємось, що те, про що ми так ревно просили, нам узагалі не потрібне або й тя-

гарем стає... Бог мав свій план, даючи тобі цю дитину. Щиро скажу, я не знаю, який. Але прийми свого Тараса як дарунок Божий. Бо його батьком є наш Отець небесний. Та найбільше враження в Польщі на мене справила зустріч із Рауном Кауфманом, що приїхав із США читати нам лекції про аутизм. Цій людині насправді було що сказати, адже він сам був аутистом. Батьки робили все можливе, аби йому допомогти. Зібрали чималу команду, яка працювала з ним упродовж трьох із половиною років лише з перервою на сон, кожних дві години змінюючи один одного. “Добре, що ваші батьки були заможними людьми, – подумала я про себе, – і могли тримати біля вас цілу армію фахівців. А що робити мені, коли я на догляд за дитиною отримую аж 63 гривні на місяць?” Далі Раун Кауфман розповів нам про перебіг своєї хвороби і про свої відчуття з того, аутичного, світу. Як і що відчувають аутисти? – Уявіть, що у вас клаустрофобія, – говорив він, – а на додачу ви ще панічно боїтесь ліфтів, усіляких канатних доріг. Ви така людина, й не можете з тим нічого зробити. Сідаєте в ліфт із людьми нормальними, що не страждають на жодні фобії. Іншим нічого, ви ж відчуваєте щонайменше коливання підлоги, таке враження, що опинились на хисткому човні, який от–от перевернеться. Час підйому ліфта для вас і для здорової людини суттєво відрізнятиметься... Коли ліфт раптом не зупиниться на потрібному поверсі, ви наближаєтесь до шоку, тоді як інші спокійно повторять команду, натиснувши кнопку, чи піднімуться поверхом вище. Ні, це не була розповідь космонавта, що опустився на місяць, де атмосфера, тиск, склад повітря, його густина відрізняються від земних. Говорив про речі земні, кожному знайомі й близькі. Просто ми й аутисти по–різному їх сприймаємо. Раун визнав, що так і не навчився мистецтву дрібного обма-

ну, чим і трохи шокує людей. Усе зводиться до того, що аутист мусить прийняти цей світ, хоча і є мешканцем іншого... З Польщі привезла чималий багаж знань про синову хворобу. Так само знала, що наша повсякденна увага й любов є чи не єдиними ліками. “Просто люби його й молися, – сказав о. Антоній. – Кожна особа потребує для свого розвитку й відчуття власної значимості відповідного ставлення й любові, проте велика самотність аутиста потребує великої любові...”

ЯК ЛІКУВАТИ ВЕЛИКУ САМОТНІСТЬ?

Повернулась у Львів іншою людиною. Я була, звичайно, та ж сама, а от мій стан свідомості став іншим. Кожного ранку й вечора ставала до молитви. Молилась уголос: – Боже, я знаю, що Тарасик – Твоя дитина. Він прийшов на світ з якоюсь невідомою мені, але безсумнівно Твоєю, Господи, місією. Ти доручив мені опікуватись Твоїм дитятком. Я хочу, аби син сказав мені “мамо”, аби усміхався до мене, аби тягнув свої рученята, аби я відчула себе не лише його опікункою, а й матір’ю. Десь за тиждень разом зі мною до молитви стала мати. А за якийсь час і чоловік прихилив коліна. Я не можу переповісти вам, що сталося відтоді, як сім’я наша почала молитися разом. Ні, Тарасик не став радісно СВІТЛО З ВИСОТИ • №33 / квітень 2015

на нас реагувати. Чудо не відбулось. Але ми, члени сім’ї, відчули себе одним–єдиним. Іншою стала атмосфера в нашій хаті. Тарасик добре розумів поезію. Коли читав вірші, скандував окремі слова або ж особливо виділяв якийсь звук, підвищував тембр у кінці фрази. Завдяки цьому вірш змінювався до невпізнанності... У тиші нашої хати вчувався спів, присутність Когось. Це змусило нас по–іншому поводитись, змінились на краще наші стосунки. Коли казали “Христос посеред нас”, то це звучало не словами привітання, а констатацією факту. Тарас вніс щось нове в наше життя. Він подарував нам Бога, живого Бога, а не літографію, не ікону на стіні. Через рік Господь благословив нас дочкою. Тарасик уважно приглядався до малої, було видно, що цей “об’єкт” його дуже зацікавив. Був дуже уважний до неї. Коли плакала, й у нього з’являлись сльози. Хоча сам він плакав навдивовижу рідко. Юстинка нормально росла й розвивалася. Говорити вони почали водночас, ініціатива була Тарасикова. Він повторював слова, які ми говорили Юстинці. Він нам допомагав! Це вселяло в нас велику надію. Раніше, коли виводили його побавитись у сквер чи на майданчик, він проходив “крізь” дітей, ніби їх не помічав. Тепер він уже сам ішов до них, але й надалі в спільну гру ніколи не вступав. Бавився вже біля них, але не з ними. Польські друзі не залишили нас, запрошували на різноманітні тренінги, присилали літературу. Тепер і не перелічити, скільки всього ми робили, аби “навчитися жити у світі”. Юстинку Тарасик називав Тікою. Ми й тепер так звемо донечку. Був людиною навпаки: погуляти виходив лише в хмарну, а то й дощову погоду. При яскравому сонці треба було зашторювати вікна. Нам дістали цілком закриті темні окуляри, тільки в них син міг виходити гуляти. Звичайні барви природи були для нього надто яскравими, грубими, гнітючими. Часто плакав, споглядаючи природу чи слухаючи музику.

СВІТЛО З ВИСОТИ • №33 / квітень 2015

“ВІЙНА ЗІ СТРАХАМИ”

Чомусь світ сприймав як ворожий. З речей найбільшим ворогом був кімнатний вішак. Його взагалі треба було винести із квартири. Невимовний жах був у нього на обличчі, коли бачив парасолю. Дуже лякався шуму побутових приладів. Сахався од мене, як тільки я одягала хутро. Страшився яскравого світла люстри, освіченого дзеркала. Міг жахнутися від раптового навіть і не дуже чутного шуму дерев. Страх перед оточуючим у дивний спосіб поєднувався в ньому з відсутністю “відчуття краю”. Міг перехилитись через бильця балкона, стрибнути із триметрової висоти, вибігти на шосе. Пересувався він особливо. Дуже довго ходив лише навшпиньки, до бігу поривався рвучко й раптово, стартував, як літаюча тарілка. Так само раптово міг зупинитись, присісти, а то й лягти на землю. Нестримні веселощі змінювались нараз сумом, байдужістю, апатією. Міг сісти й категорично відмовитися йти далі... Тарасик імпульсивний. Йому ще важко охопити ситуацію в цілому, передбачити наслідки. Тепер зусилля всієї сім’ї зосереджені на тому, аби його навчити жити в сім’ї, давати собі раду в побуті. Нині, маючи значний запас знань у поезії, літературі взагалі, дуже добре орієнтуючись у математиці, він безпорадний у простих житейських ситуаціях, там, де треба виявити інтуїцію, безпосереднє відчуття.

НАРОДЖЕНІ ЗГОРИ

У шість років Тарасик уже читав, лічив, писав. Ми віддали його в загальноосвітню школу, але боялися чи знайде він контакт зі здоровими дітьми й чи діти сприймуть його? Наші сумніви розвіяла шкільний психолог, що декілька разів зустрічалась із Тарасиком, вела з ним розмови: – Віддавайте. І не лякайтесь. Він перевершить усі ваші сподівання. Звичайно, багато важило те, що вона мала своє “око” над нашим хлопчиком, а також над класом. Спочатку розповіла діткам, що з ними вчитиметься “космічний хлопчик”, що він трохи не такий, як інші. “Іншість”

його в тому, що він так і не навчився обманювати, навіть у маленькому, не навчився виконувати дві роботи водночас (скажімо, слухати виклади на уроці та про щось стороннє перешіптуватись із другом). Нині Тарасик у п’ятому класі. Збулись передбачення психолога. Клас, у якому вчиться Тарас, вирізняється від інших. Там не брешуть, відрізняються своєю прямотою, на цьому класі “перевіряють” нових викла-

вести його з аутичного стану, на нього працювала ціла команда. Наша сім’я теж стала такою командою. Всі ми дружно впряглись й витягали нашого хлопчика. Хоча насправді цей процес був взаємним. Ми багато брали і багато чому вчилися в нашого хлопчика. Й у тому, які ми тепер є, чимала заслуга Тараса, їздили на тренінги в Польшу, студіювали літературу, але найбільше сподівались на спільну молитву й нашу любов.

дачів. Коли його сприймуть у п’ятому “В”, отже, може ця людина працювати у школі, з дітьми. Так сталось тому, що в цей клас потрапив хлопчик, який не вмів поступатись принципам. – Нам би в кожен клас такого Тарасика! Ніщо так не впливає на людину, як сила прикладу, – говорять учителі. Після реколекцій для родин, які виховують дітей з особливими потребами, що відбувались у Польщі, ми відчули себе народженими згори, відчули, що стали ОДНИМ. Раун Кауфман говорив про те, що, аби ви-

Нам вдалося об’єднати декілька родин із дітьми–аутистами, утворили спільноту. Збираємось, молимось, ділимось досвідом, допомагаємо один одному. Зумівши створити родинну спільноту, ми розширили її на навколишній світ. Нині не уявляємо, як могло б по–іншому скластись наше життя. Я повсякчас згадую слова о. Антонія, що наш Тарасик – Божий дарунок. Тепер ми знаємо, що це справді так. І щоденно дякуємо Творцеві, який нас обдарував. Юрій Кирик, “Божий дарунок” СВІТЛО З ВИСОТИ • №33 / квітень 2015

Про традиції і історію святкування Великодня розповідає священик УГКЦ о. Ігор Яців. – Отче, чи погоджуєтесь Ви з тим, що Великдень – свого роду запозичення з іудейської обрядності, помножене на суто язичницькі традиції зустрічі весни і уславлення поганських богів, котрі “вмирають” восени і “воскресають” щовесни? (Принаймні сучасні рунвірівці люблять трактувати Великдень як алогічне нашарування багатьох культур). – Якщо говорити про обрядову складову святкування Великодня, то до певної міри з вашим твердженням можна погодитися. Тут дійсно дещо взяте з іудейських традицій, дещо – з дохристиянських часів. І в цьому немає нічого дивного, бо кожен народ протягом своєї історії формує власний спосіб прославлення Бога. Але якщо говорити про дух, то, звичайно, Великдень є святом докорінно іншим. Дні, які передують Великодню і які у літургійному календарі називають Страсним тижнем, засвідчують одну важливу істину, котрої немає у Старому Завіті і яка не присутня у поганському способі богопочитання – це те, що Бог є любов.

СВІТЛО З ВИСОТИ • №33 / квітень 2015

Це важливий момент – те, що Бог потребує людини, а не тільки вона одна шукає Господа… І задля того, щоби людина була з Ним, Господь готовий на таку жертву – Він готовий помирати на хресті – в ім’я того, аби витягнути людину з гріховного провалля, привести її до спасіння і до царства небесного. Це той ключовий момент, який вирізняє Великдень з– поміж інших свят. – Так звана “єврейська Пасха” залежить від місячного календаря. Православна – згідно з Олександрійською Пасхалією – святкується після весняного рівнодення і після єврейського свята. Католицький же Великдень визначений Григоріанською Пасхалією, введеною у 1582–му Папою Григорієм ХІІІ. Чи існує шлях, який дозволив би принаймні християнам (і східного, і західного обряду) відзначати цей день синхронно? І наскільки це питання є значимим на сьогоднішній день? – Питання є значимим. Мені вже доводилось розмірковувати на тему, чи можливо зробити так, аби християни разом відзначали Великдень? Адже це актуально і щодо Різдва, яке ми святкуємо 7 січня, а католицький світ – 25 грудня. Але знаєте, який момент є ключовим для віруючої людини? Не “коли” святкувати, а “як”… Ми можемо скільки завгодно дискутувати, досліджувати календарі та традиції, науковці можуть роздумувати над тим, яка дата є більш точною… Але для спасіння душі важливо не те, коли ми святкуємо Великдень, а те, як ми його переживаємо, наскільки він стає нашим святом, а не просто подією, котра колись сталася в історії людства. Для того ж, щоб християни відзначали Великдень разом, у першу чергу потрібна добра воля. Якщо говорити про нашу державу, то тут важливо, аби вся Україна разом перейшла на новий календар, бо перехід окремої конфесії тільки створюватиме зайвий поділ між вірянами. – Християнство прийшло на Русь лише у Х сторіччі нової ери. Чи могли б Ви розказати, коли та під впливом яких чинників відзначення Великодня в Україні набуло саме таких рис, які воно має зараз? – Так, Великдень прийшов в Україну у Х сторіччі, але за ці десять віків свято вже зайняло належне йому місце. Великдень є святом над святами і праздником усіх праздників. Важливим є і Різдво, і Успіння Богородиці, але Великдень у подібній “ієрархії” займає виключну позицію. Тож коли Україна приймала християнство, така позиція вже була певним чином сформована. Якщо ж говорити про той чи інший спосіб святкування Великодня, то мені дещо тяжко зараз проаналізувати, як одна традиція додавалась до іншої тощо. Київська Церква Володимирового хрещення прийняла візантійський обряд – богослужіння було вже сформоване, тож літургійне служіння лишилось хіба що перекласти слов’янською мовою. Суто українські ознаки Великодня – гаївки, наприклад, – це, вже, радше, народні елементи свята, які гармонійно до нього увійшли. Так свого часу було і з колядками, які з поганських співів перетворювалися на елемент християнського обряду. – Наскільки різним є відзначення Великодня у різних регіонах нашої країни? Наскільки тут далася взнаки окупація різних частин України різними державами – передусім православною Росією (центральна, північна та східна частини) і католицькими Польщею, Румунією (на заході)? Чи відчуваєте Ви як священнослужитель певне “Великоднє протистояння”, якщо брати до уваги святкові традиції сходу та заходу України? СВІТЛО З ВИСОТИ • №33 / квітень 2015

– Я думаю, що не стільки нашкодила святкуванню Великодня і розумінню його справжньої суті ситуація з минулих століть, скільки останній – радянський період в нашій історії. Причому, де довше перебувала радянська влада, там довший слід і більше негативу вона і залишила. Галичина, приміром, кращим чином зберегла великодні традиції, ніж та ж таки Київщина. Але люди скрізь прагнуть долучитися до святкування, хоча навіть така річ, як наповнення великоднього кошика, свідчить про їх неповне розуміння, що таке Воскресіння Христове. У кошик беруть і алкогольні напої, і апельсини, і навіть суші – різні страви, які люди просто хочуть споживати. Тоді як насправді освячувати треба паску, м’ясні та молочні страви, яйця – саме це є ті речі, над якими священик читає молитву. Мене радує, що люди – хай навіть вони не були на всіх службах Божих упродовж Страсного тижня – йдуть на Великдень зі своїм кошиком до церкви. Мене радує їхнє прагнення пізнати суть цього свята, а не просто намагання відбути обрядодій. І от тоді і приходить до них розуміння, що недостатньо освятити свої кошики, треба освятити свою душу через сповідь і прийняття євхаристії. – Ви вже фактично відповіли на моє наступне питання. Що Вам не імпонує у сучасному відзначенні Великодня? – Мені не імпонує – якщо казати коротко – поверховість святкування. Подекуди віряни більше дбають про страви, про одяг, в якому вони йтимуть до церкви, більше дбають про чистоту оселі, ніж про чистоту своєї душі. Певна занедбаність цього питання мене якраз і турбує. – В такому разі, які добрі великодні традиції (можливо, характерні для західної України, звідки Ви родом) є, на Вашу думку, незаслужено забутими? – Деякі з них ми якраз намагаємось відродити. Наприклад, в неділю на Софійському майдані наша молодь організовує гаївки. Це є ще один позалітургійний спосіб святкування Великодня – коли всі збираються разом і через спів долучаються до відзначення цього свята. У нас зараз дуже багато втрачено (і на західній Україні зокрема) – і все це також дякуючи радянській владі. Пригадую, як за мого дитинства та юності вчителі пильнували біля брами церкви і записували, хто куди йде. Це також наклало певний відбиток на наше сьогодення. Втрачене потрібно повертати з забуття, а не просто заспівати одну пісеньку абощо. До відродження традицій ми запрошуємо усю молодь... – Як морально (емоційно, духовно) налаштуватись на відзначення Великодня? Враховуючи і наш непростий час, і навіть те, що багато вірних працюватимуть саме на Великдень. Чи можна після свята, так би мовити, “пост фактум” знайти для своєї душі певну розраду? – Безумовно, що “надолужувати” великоднє святкування певним чином складно. Так, є обставини, які змушують людей у цей день працювати. Кожен має виконувати свою місію – задля спільного блага. Але, врешті, все залежить від нашої настанови, нашого настрою. Навіть на робочому місці ми можемо долучитися до святкування – у віртуальний спосіб, через веб– чи телетрансляцію абощо. …Стараймося слухати і чути, вбирати у себе той великодній настрій, а відтак – при нагоді – вже безпосередньо прийти до храму. Зрештою, сорок днів після Воскресіння Христового і до Вознесіння є великоднім часом. Тобто це той час, щоб відчути себе гідно і пройнятися святковим настроєм. Та й кож-

СВІТЛО З ВИСОТИ • №33 / квітень 2015

на неділя є святом воскресіння, бо священик, коли чинить відпуст, говорить “Христос, що воскрес із мертвих”, промовляючи майже ті самі слова, які він каже під час великоднього богослужіння – таким чином, кожна неділя є святом Воскресіння Христового. – Власне, про обрядовість “поствеликоднього” періоду зазвичай ніхто не говорить. Що б Ви відзначили у цьому контексті? Простіше кажучи: як поводити себе після великодніх свят, які обмеження вводить церква тощо? І ще одне. Чи не шокують Вас традиції “обливального понеділка”? Певна річ, що вони мають певне коріння, проте чи не дисонують це з християнських віроученням? – Почну з кінця вашого запитання. Щодо обливального понеділка – підтримую вас цілком. Готовий повторити ті слова, які я казав вище – про те, що в інтерпретуванні великодніх традицій мені не подобається їхня поверховість. Та й обливаються найбільшою мірою ті, хто і у церкві не був у той день… Люди, що були у храмі, мали зранку чим зайнятись: вони збирались до церкви, святково вдягались, а відразу по службі Божій йшли додому снідати. Якщо вони й чинять обливання, то у такий спосіб, як це було у давнину – радше символічно, ніж буквально. Та й обливали хлопці тих дівчат, до яких вони залицялись, а не всіх підряд. Бо інакше це вже є хуліганством, котре, звісно, нічого не має спільного з Великоднем. Дехто так і лишився неуком, який, на жаль, не розуміє того, що чинить. І цю тенденцію, безумовно, слід долати. www.credo–ua.org

СВІТЛО З ВИСОТИ • №33 / квітень 2015

З історичних переказів ми знаємо, що серед знарядь муки Христа були цвяхи, якими було прибите тіло Ісуса до хреста. 1868 року німецький історик мистецтва Франц Ксаверій Кравс опублікував працю, в якій перелічив 36 місць в Європі, де зберігаються реліквії, що вважаються Святими Цвяхами. Не має жодного сумніву, що всі ці предмети не можуть бути справжніми. Отже, які з кількох десятків цвяхів, що знаходяться у різних кінцях світу, насправді пробивали руки Ісуса на хресті? Питання це поставив на початку ХХІ століття німецький дослідник Міхаель Хесеманн.

Історія Святого Цвяха На підставі історичних джерел та археологічних знахідок, Хесеманн дійшов висновку, що цвяха мусить бути три – два з них прибивали руки стражденника, а один – стопи. Підтверджують це найстарші перекази, які оповідають про віднайдення хреста Св. Єленою. Тодішні літописці уточнюють, що разом з трьома хрестами – Ісуса Христа і двох розбійників – Св. Єлена також відкрила у 325 році три цвяхи. Можемо припустити, що цвяхів було більше, наприклад, ті, які були вбиті в хрести двох злочинців, або навіть ті, які з’єднували горизонтальні та вертикальні балки хреста, не кажучи вже про той цвях, яким було прибито “тітулус” – табличку з вироком. Історіографи не згадують, однак, про них, бо з християнської точки зору найбільшу шану віддавали саме цим трьом цвяхам, тому що вірили, що вони освячені святою кров’ю Христа. Якщо ми знаємо, що Св. Єлена відкрила три цвяхи, то потрібно прослідкувати за їхньою історією. Хесеманн постановив докладно дослідити походження цього типу реліквій і перевірити документацію, яка б підтверджувала їхній родовід.

СВІТЛО З ВИСОТИ • №33 / квітень 2015

Далі потрібно було порівняти предмети, оточені культом, зі справжніми цвяхами, які використовувалися римлянами під час розп’яття. Матеріал для порівняння вдалося знайти завдяки відкриттям ізраїльських археологів, які у червні 1968 року відкрили у старому поселенні Гіват–ха Мівтар (тепер район північної частини Єрусалима) чотири гроби з пізнього періоду Другої Святині. В одному з цих поховань віднайдено тіло розіп’ятого молодого чоловіка на ім’я Єгоханан бен Хагколь. На думку єврейських археологів, він був страчений між 6 та 65 роками н. е. Стопи молодика були одна на другій пробиті цвяхом. Це відкриття дало науковцям зразок гвіздка, який використовували римляни під час розп’яття. Це чотиригранний різновид цвяха, що використовувався у столярській справі, довжиною 16 см, а товщиною у “найгрубшому” місці 0,9 см. На думку археологів, його використовували для з’єднання великих дерев’яних конструкцій і спорадично під час екзекуції в’язнів. Саме вже порівняння цвяха з деякими реліквіями показало, що вони не могли бути справжніми. Скажімо, цвях, який зберігається у скарбниці Габсбургів у замку

Гофбург у Відні, напевне є фальшивим: його розмір 18 см і він виконаний зі срібла. Так само реліквії в містечку Аррас неподалік Парижа замалі для того, щоб пробити руки або стопи людини. Згідно з найстаршими історичними переказами один з цвяхів Св. Єлена забрала із собою до Рима. Натомість два інших віддала своєму сину Костянтину, який завіз їх до нової столиці імперії – Костантинополя. Цвях, який потрапив до Рима, так, як й інші предмети, привезені з Єрусалима: частина Святого Хреста, на якій був написаний “тітулус”, поперечна балка хреста доброго розбійника, – зберігалися у приватній каплиці кесаря, що пізніше, після багатьох перебудов, дала початок Базиліці Святого Хреста Єрусалимського, яка до сьогодні стоїть у Римі. Церковні хроніки згадують, що від IV ст. до сьогодні саме у цьому місці зберігалася реліквія Святого Цвяха. Протягом багатьох століть саме він був зразком для виконання багатьох копій. Хесеманн порівняв цей предмет з віднайденим археологами у Гіват–ха Мівтарі. І ствердив, що маємо справу з тим самим чотиригранним цвяхом товщиною 0,9 см – єдина різниця полягає у тому, що цвях, викопаний під час археологічних досліджень в Ізраїлі, має довжину 16 см – натомість той, який зберігається у Базиліці Святого Хреста Єрусалимського, має заледве 11,5 см. Докладний аналіз показав, що цвях з римської святині позбавлений оригінальної головки. На думку археологів, вона могла бути відламана тоді, коли цвях витягували з балки. Також видно, що неодноразово з нього відпилювали частки і розділяли на менші фрагменти. Ці маленькі

частинки “втоплювали” в копії, щоб надати їм більшу вартість. Отже, деякі реліквії, яким віддають шану у світі, не є автентичними, але можуть мати в собі частинку оригіналу. Така практика поділу реліквій на менші партикули стає причиною того, що пізніше важко ідентифікувати оригінал. Отже, Міхаель Хесеманн дійшов до висновку, що реліквії, які зберігаються у Базиліці Святого Хреста Єрусалимського з великою вірогідністю можуть бути цвяхом з хреста Ісуса. У випадку цієї реліквії ми можемо прослідкувати його історію від Св. Єлени до сьогодні. За матеріалами: Grzegorz Górny, Janusz Rosikoń „Świadkowie Tajemnicy”, Warszawa, 2012

СВІТЛО З ВИСОТИ • №33 / квітень 2015

Коли ми говоримо про виховання дітей, то очевидно, що основний наш намір відноситься до слухняності, до того, що називають дисципліною. Батьки в першу чергу хочуть бачити своїх дітей слухняними і не лише тому, що так зручніше жити. Це щось більше. Послух необхідний. Тільки так можна передати дитині те, чого вона так потребує і що ви хочете їй дати. Слухняність, дисципліна. Тож, з чого усе починається?

Слухняність

9 місяців батьки плекають мрію, що їх маля буде слухняним. Один батько навіть розповів про те, що він сумнівався, яке ім’я він дасть своїй дитині: Робік чи Гномик. Йому, мабуть, так хотілося, щоби дитя було спокійним, що він навіть хотів назвати його маленьким роботом. Піде спати. Сказав Робіку – той одразу заснув. Тато прокинувся – Робік прокинувся. Мама приготувала обід – Робік одразу ж сидить і їсть. Потім сам до ночі домашню роботу робить, татові не заважає. Так мріялося. Але ось настала урочиста мить і в них з’явився не Робік, а внаслідок довгих і марудних перемовин – як потім виявилося – Григорій. Грицик, Гринько з’явився. І його молоді батьки сильно полюбили. А сам Гринько одразу ж себе зарекомендував як чуйна та допитлива дитина. Засинає тільки тоді, коли щасливі батьки чувають. А вночі любить влаштувати батькам перевірку – чи раптом не заснули? Хоче їсти тільки тоді, коли мама на роботу поспішає. Так поступово мрії батьків про слухняність розвіялися. Так він ріс. Гринько любив малювати: на скатертині, на стінах. Батьки намагалися мляво протестувати, але Гринько з ними не погоджувався. А потім уроки стали за нього робити – самому ж важко, та й не хотів він їх робити. А разом з тим не хотів багато іншого: підіймати голову, коли з ним розмовляють, на будь–яке прохання фиркав, відмовлявся і багато іншого не хотів. Але з іншого боку – багато чого він хотів би. А що він хотів? Хотів лежати, слухати голо-

СВІТЛО З ВИСОТИ • №33 / квітень 2015

сно музику, з комп’ютером грати до третьої ранку. А потім пішло відверте нахабство. Крики, сварки, скандали, батьки нажахані: “Бузувір! Ти нас до могили заженеш!” Багатьом батькам ця картина знайома. Де помилилися Грицеві батьки? Де ми помиляємося, коли бачимо цілковитий непослух наших дітей? У чому корінь зла? В одному слові: у батьків немає авторитету. Їх слово, їх заборони, їх повеління нічого не варті, вони нікого не зобов’язують. У чому ж тоді полягає слухняність, як будувати авторитет, яка його схема? Ідеал, якого батьки повинні прагнути, у якійсь мірі нагадує шахи. Гравець у шахи відчуває повну свободу дій у своїх ходах, але при цьому знаходиться у жорстких рамках правил гри. Деяка подоба цього існує і у вихованні. Обов’язок батьків – дати дитині свободу дії, але при цьому поставити чіткі та жорсткі рамки дозволеного. Батьківська мудрість полягає в тому, щоби дати дитині максимум любові та відчуття свободи й відповідальності за самого себе у чітких, зрозумілих і твердих як стіна рамках і межах. Іншими словами, батьківське мистецтво – навчитися твердо, але з любов’ю відстоювати продуману батьківську позицію. Не менш важливе поняття – послідовність. Адже, дати дитині чітку межу має сенс тільки тоді, коли це робиться послідовно. Отже, чіткі, послідовні рамки дозволеного – з цього починається батьківський авторитет. Тому давайте спробуємо зрозуміти, що таке

межі? Спробуємо зрозуміти, чому батьки не дотримуються цього? Які наслідки цього? Як створити ці рамки? Треба вміти заборонити, сказати тверде “ні”. На перший погляд це звучить банально, адже батьки, як правило, цим і займаються. Ні та ні, знов ні, ще ні. Весь час ні... Проблема в тому, що ми говорити “ні” вміємо, але не завжди доречно, вчасно, не завжди достатньо твердо. Треба вчитися, треба знати, як будувати межі. Людській природі властиво перевіряти межі дозволеного і за можливістю розширювати їх. Саме цим дитина і займається. Його крики, плачі – це і є можливість знайти та перевірити, де ці межі у батьків проходять. Давайте спробуємо змалювати кілька сцен відносин між мамою та її сином Гриньком, котрі допоможуть зрозуміти, в чому проблема з вимовою слова “ні”.

Сц е н а №1

Підходить син до мами: – Ма, а де зефір у шоколаді, який бабуся принесла мені вчора? Дай. – Гриню, ти нічого не отримаєш, ти ще не поїв, ти зіпсуєш собі апетит, після обіду. – А я хочу зараз! Втомлена мама одразу ж реагує: – На, бери, їж, тільки не мордуй маму, мама втомилася. Ось це називається цілковита й безперечна капітуляція.

Сц е н а №2

Ті ж дійові особи: Гриня, мама та зефір у шоколаді. Гриня починає: – Зефір! Мама: – Ні! Ти ще не закінчив обід. Він: – Хочу зараз! Мама: – Потім! Він: – Ні, зараз! Мама: – Потім!!! Він: – Ну що тобі, шкода... І Гриня пішов маму вимотувати і канючити. Умовляв, жебрав, кривлявся, перекинув сміття, погрожував, плакав, шмаркав, нив, почав вискубувати собі брови. Через 15 хвилин лютої битви і спротиву мама видихнула: – На, бери. Ти мені всі жили витяг. Набрид. Пішов геть! СВІТЛО З ВИСОТИ • №33 / квітень 2015

Сц е н а №3

Підходить син Гришко до мами та цікавиться бабусиним зефіром у шоколаді. Мама, очевидно, виспалася і підготувалася до бою. – Ні, не отримаєш і все. – Мам, я хочу. – Ні. – Побачимо. – сказав Гриня і впевненим кроком пішов на середину кімнати, ліг на спину, закотив очі, підняв ноги, відкрив рота і увімкнув сирену: Ааааааааа!!! – Не дам. – прокричала мама. Гриня підняв октаву: Ааааааааааа!!! В цей час стук у двері. Гриня на хвилину замовкає – цікаво, хто прийшов. Може, сама бабуся–заступниця? Але виявилося, що це сусідка. Вона прийшла поділитися з мамою враженнями з приводу нових сусідів. Гриша одразу ж завівся: Аааааааа!!! Мама йому каже: – Гриню, припини кричати, – дай мамі подумати. – тим часом у мами є можливість поговорити з сусідкою. Через дві хвилини: – Ну? – Що, ну? – перепитує мама – Подумала? Де зефір у шоколаді? – Він там. Там. Йди звідси, не даси навіть із сусідкою поговорити. Теж для багатьох знайома сцена.

СВІТЛО З ВИСОТИ • №33 / квітень 2015

с ц е н а №4

А тепер Мама, судячи з усього, відвідала заняття про слухняність дітей. Приготувалася і вирішила триматися до останнього. Першим ділом відіспалася. Вимкнула телефон. Прийняла заспокійливе і почала чекати. Через п’ять хвилин “монстр” ввалюється до кімнати: – Мамо, дай! Вона одразу: – Не дам і все. Він одразу ж в центр кімнати, на своє місце. За досвідом почав з низької, а потім на октаву вище і: Ааааааа!!! Мама почула вереск, побігла на кухню і здогадалася увімкнути міксер. Він: Ааааааа!!! А мама: бжжжжжжж! Раптом відчиняються двері і заходить тато. В одну мить Гриня припиняє плакати і кидається йому на шию: – Тату, а ти мене любиш? Тато, який щойно повернувся з роботи відповідає: – А як же, синку! – А бабусин зефір у шоколаді можеш дістати? – Звичайно, синку, для тебе – все, що завгодно. Бац! І мама знепритомніла.

Сц е н а №5

Після трьохгодинної загальнопопулярної роз’яснювальної бесіди з татом, було доведено до його відома, що треба навчитися говорити “ні”. В результаті тато отримав необхідну інструкцію. Завтра – знову ж – та сама сцена. Мама побігла вмикати міксер, а Гриша вже наперед встиг його зламати. Мама не розгубилася, забігла до ванної, закрилася і увімкнула фен. І раптом заходить тато. Гриня кидається йому на шию: – Тату, ти мене любиш? Мама одразу ж на нього з ванної зиркнула, втомлений тато тут же згадав усі правильні директиви і заревів:

П’ять сцен, і, як ви розумієте, усі вони проблематичні. У всіх цих сценах батьки показують приклад, як у тій чи іншій мірі вони не можуть сказати “ні” і не в стані створити рамки, межі дозволеного у домі. Давайте трохи проаналізуємо згадані сцени. У них описані кілька категорій батьків. Непогано би було, якби кожен з нас спробував співставити себе з однією з цих категорій. У першій сцені ми бачили приклад батьків, які не зовсім розуміють свої обов’язки, вони капітулюють повністю і безперечно з першого ж тиску з боку дитини. Як говорять, коментарі зайві. І результати такої методики вони відчують дуже швидко. А у 16 років їх дитя запропонує їм почекати на вулиці до другої ночі, коли у їх будинку закінчиться вечірка. Сподіваюся, що таких батьків небагато. А ось батьків із другої сцени ми зустрічаємо дуже часто. Це батьки, які сповнені добрими намірами, але не вміють їх відстояти. Це батьки слабкі, не здатні протистояти навіть помірному тиску дитини. У них вдома безкінечні війни, плач, крики. Одна поступка породжує іншу. Межі дозволеного розширюються усе більше й більше, і не зрозуміло, де зупиняться. А є ще один, третій вид батьків, які теж часто трапляються. Вони в стані сказати “ні”, але різні фактори можуть вплинути на твердість цього “ні”. Якщо втомилися, то “ні” звучить не так твердо. Важливий дзвінок, сусідка прийшла – “ні” швидко перетворюється на “так”. Або батьки говорять: “Ні, ти не підеш до друга”, але самі у цьому не впевнені. Резуль-

– Нічого не отримаєш! Гриня: – Аааааааа!!! Тато його одразу за комір, відчиняє кімнату, закидає туди і зачиняє двері. Кілька секунд тиші і мама з татом, глибоко дихаючи, стали біля дверей, вухом притулилися і слухають. А звідти: уууппп, уууппп. – Гриня задихається! Він задихається! Моя дитина задихається! Мама забігає до кімнати, бачить його закочені очі, підіймає його з підлоги: – Гринічка, синочку! А він їй: – А де зефір? – Головне, що ти живий, Гринику. тат цього, що на першому етапі вони починають дитині пояснювати, чому вони їй це забороняють, а дитина нашої логіки не розуміє і не приймає. Нею керує не розум, а почуття. Починаючи академічну суперечку з нею, ми тим самим даємо їй можливість перевірити, де проходить межа батьківської заборони. “Чому не можна?” – вперто кричить вона. І тоді, на другому етапі діалогу розгублені батьки вимовлять довгоочікувану фразу: “Подивимося”. З цього моменту усе розгортається зі швидкістю. Через 10 хвилин вона підійде: “Ну...” “Що, ну?” “Ви ж казали, що подивитеся. То дивіться, тільки добре дивіться”. Загнаним батькам нічого іншого не лишається, крім як попросити: “Дай п’ять хвилин на роздуми. Не шуми.” А ще через дві хвилини вона знову підійде: “Ну, подумали?” І тоді настане усім відомий третій етап. Батьки голосно зітхнуть і скажуть: “Григорію, ти обіцяєш нам, що будеш добре поводитися? Обіцяєш?” “А як же!” – відповість Григорій. Він вам зараз усе, що завгодно пообіцяє. Ой–ой, що він з цього вивчив? Відчинити скриньку батьківського “так” не так вже й складно, це зайняло 20 хвилин. Наступного разу на це піде 10 хвилин. Це лише справа часу. Чим слабші батьки, тим час коротший. Ой, як же зникла у батьків проста мудрість. Поступка подібна до спроби загасити вогонь бензином. І, коли в домі поступаються ще раз і ще раз, цей дім перетворюється на пекло. І дитина тоді перестає слухатися зовсім. Тоді вона починає відмовляти у найменших СВІТЛО З ВИСОТИ • №33 / квітень 2015

проханнях: підніми свою сорочку – нуль уваги; зроби уроки – не поверне голови. Дитина або просто ігноруватиме батьків, ніби їх немає, або відкриє рота з неймовірним нахабством. Такий дім буде завжди повний сліз та криків. Ні про який послух, дисципліну навіть мова не йде. Але часом батькам набридне такий стан справ. І тоді ми приходимо до четвертої сцени. Вони починають цікавитися, шукати поради. Однак, по дорозі може виявитися, що тільки один з батьків готовий щось змінювати і докласти будь–яких зусиль. На жаль, це не допоможе. Твердий мармур у стіні, яку зводитиме один з батьків, виявиться дверима, що легко відчиняються. Той добрий тато у четвертій сцені зруйнував усі намагання дружини встановити дисципліну. Любі батьки, послухайте, якщо між вами немає згоди, якщо є егоїстичне бажання бути добреньким за рахунок іншого – нічого не вийде. Батько покарав – мама одразу ж пожаліла. Мати заборонила – тато дозволив. Він хоче показати, хто у хаті господар. Або бабуся–заступниця усім покаже, хто вона така. Треба пам’ятати: у домі, де немає згоди та розуміння, діти ніколи не будуть слухняними. Не можна, щоби батьки говорили різними голосами. Навіть якщо один із них щось зовсім не розумно

заборонив, ніколи при дитині не можна цьому суперечити. Вийдіть до іншої кімнати і там розберіться. Іншими словами, стіна заборон – якщо вона необхідна – має бути суцільною, без проламів. Сцена №5 – усе було як слід: бажання зберегти свій авторитет, єдиний батьківський фронт. Не вистачало лише витримки. Точніше – внутрішньої зрілості відстояти свою позицію до кінця. Інколи батьки хочуть усього й одразу, і не розуміють, що тільки завзятість приводить до результату. Не зламатися на останній стадії. Ще раз, і ще раз, і ще раз... Тільки це дає якісь результати. До речі, про саму сцену з істерикою дитини. Не всі діти від природи схильні до істерик. Але тверда рука батьків сприяє тому, що істерика або не почнеться (дитина наперед знатиме, що шансів немає), або закінчуватиметься щораз швидше. А якщо вже є істерика, і ви бачите, що зупинити її не так просто, треба взяти дитину на руки. Не зачиняти десь у ванній і не йти. Взяти дитину на руки, обійняти її і тихо казати, що ви її любите. Півгодини, годину, скільки буде треба, поки не заспокоїться. Головне – не поступитися і не дати, чого вимагає. І якщо це буде дотримано, то щоразу істерики ставатимуть коротшими, поки зовсім не закінчаться.

Отже, ми розібрали п’ять сцен, як батьки не повинні себе поводити. А про те, як повинні – говоритимемо далі. Але перед цим давайте розберемося, чому батьки поступаються своїм дітям? У чому корінь зла цієї батьківської капітуляції? Є кілька відповідей. Розберемо їх. Перше – це звичайний батьківський егоцентризм. Вони здебільшого зайняті собою, тому й поступаються дітям – щоби не порушувати свого спокою. Або батьки самі діти. Вони з ними бавляться, граються, дуріють. Ні про які межі й мови не може бути. Або ще суттєва причина: у нас немає часу. У нас, батьків, багато своїх дорослих проблем, а дитина заважає і пхається зі своїми проблемами. Мама засмучена, тато стурбований і тут раптом Марійка приходить зі своїм черговим плачем. Прохання якісь, до басейну з подругою хоче йти. “Йди і лиши нас у спокої.” А хтось просто нейтралізує Гриця, підключивши його до комп’ютера на дві години. Тисни клавіші і не заважай. Любі батьки, якби ви знали, як дорого коштує ця тиша в домі. Можливо, ви виграєте кілька годин спокою, але у підсумку ви програєте роки. Роки тривоги. Це наша спільна хвороба. Хочемо ми цього чи ні, ми – батьки – зобов’язані думати про майбутнє дитини. Навіть за рахунок наших негайних інтересів. Звичайно, і в цьому має бути пропорція:

СВІТЛО З ВИСОТИ • №33 / квітень 2015

батьки повинні мати час для себе, для втоми, настрою, зайнятості. Не повинно бути крайнощів у жоден бік. Але при цьому треба знайти час – хоч трохи – це зветься “чистий час для своїх дітей”, коли ми маємо справу тільки зі своїми дітьми. Але інколи ми не втомлені, не стурбовані, а все рівно поступаємося дітям. Чому? Є причина більш глибока. Людині властиво жити з відчуттям, що вона в порядку, що нічого поганого нікому не зробить. Це відчуття швидко минає. За першого ж конфлікту в домі. Діти точно знають, як показати батькам, що ті погані та жорстокі. Подивіться, ось моя маленька Белла, вона точно знає, як зіграти на усіх струнах батьківської душі: “Які ви жорстокі та несправедливі! Яка різниця, де я? Чому я не можу піти до своєї подруги? Вам що, шкода? Знущаєтеся?” Батьків загнали в кут із відчуттям, що вони – катюги та чудовиська – знущаються над маленькою беззахисною дитиною. “Знаєш що? Йди вже!” Важко витримати, адже ми хочемо бути хорошими і в нас просто не знайшлося внутрішньої зрілості, щоби протистояти нашим дітям. Але є ще одна причина. Ще глибша. Коли трирічний Гриць, якого мама обожнює, просить щось у мами, і вона вимушена відмовити, а Гриць заплакав... Що відбувається в маминій душі? Я, мама, зробила свою дитину нещасливою. Ви звернули увагу, що якщо ми чогось бажаємо одне одному, то це в першу чергу бути щасливим. Мама живе з уявленням, що вона має свою дитину зробити щасливою, бачити її постійно задоволеною і усміхненою. У мами надмір материнської любові. І тут вона не дала йому цукерку і сама зробила його нещасним, свого Гриця... нема сил. “На, візьми.” У мами, як і в нас, є ілюзія, що якщо ми отримаємо усе, чого хо-

Наша мета - підготувати ї ї до життя, загартувати ї ї душу, ї ї дорослість, щоби вона вміла керувати своїм життям, пройти всі труднощі і не зламатися. чемо (і дитина так само), то будемо щасливі. Ой, помилка. Світ влаштовано інакше. Чим більше маємо, тим більше хочеться. Як кажуть мудреці, якщо у людини є сто, вона хоче двісті. Є двісті – хоче чотириста. Так і дитина. Даючи їй все, ми не зробимо її щасливою, а парадоксальним чином у підсумку зробимо нещасною. Пам’ятаєте, був такий артист Райкін? Мудрі слова одного разу сказав: “У світі повинен бути дефіцит”. Чому? Коли недостатньо, тоді смачно. Коли все є – все прісне, смак відсутній. Тому, догоджаючи усім побажанням, ми потішимо дитину в цей момент, але виростаючи вона може втратити смак до життя. Чим більше ми їй даємо, тим більше йому хочеться і тим більші апетити. І жодного справжнього щастя ми таким чином нашим дітям не дамо. І взагалі, добре би було, якби дитина засвоїла, що щастя не залежить від того, чи отримує вона те, що хоче, чи ні. Одного разу мене спитала одна мама: “А що поганого в тому, що я поступаюся? Ну немає у мене меж, нема рамок. То й що?” Ось їй одна з відповідей – дитина буде нещасною, коли виросте. Наша мета – зробити дитину щасливою не в дитинстві, а виховати її і підготувати до дорослого життя, щоби був шанс побачити її щасливою у дорослому віці. Не забороняючи і не примушуючи дитину, коли це потрібно, ми позбавляємо її тренування та розвитку вміння терпіти, приймати численні розчарування, які чекають на неї у житті. Наша мета – підготувати її до життя, загартувати її душу, її дорослість, щоби вона вміла керувати своїм життям, пройти всі труднощі і не зламатися. А поступаючись, задовольняючи усі бажання, ми лише породимо нові вимоги, які ростимуть з дня на день. І нічого, крім цих бажань, дитиною не керуватиме. Ашер Кушнір

СВІТЛО З ВИСОТИ • №33 / квітень 2015

Нерідко можна почути про когось: “Він досяг успіху, тому що креативно мислить, або він завжди знаходить нестандартні вдалі рішення”. Креативність в наші дні нерідко є синонімом успіху і попит на неї дуже великий. Та чи можна дізнатися, чому хтось досить легко придумує оригінальні рішення, а хтось завжди мислить в дуже обмежених рамках, і чи є якийсь спосіб “навчитися” креативності? Давайте для початку дамо визначення цього терміну. Креативність – творчі здібності індивіда, які характеризуються готовністю до створення принципово нових ідей, які відрізняються від традиційних схем мислення.

Як “навчитися” креативності або правило 10 000 годин В експерименті австрійського психолога Андреаса Фінка брали участь дві групи добровольців. У першу групу входили досвідчені хореографи, іншу складали люди, які нічого не знали про танці. Обидві групи попросили придумати якийсь незвичайний танець. Перша група впоралася із завданням без складнощів. Вони спокійно обдумували рухи танцівників, в той час, як інша група не змогла придумати щось дійсно оригінальне. З цього випливає, що висувати творчі ідеї – це справа передусім професіоналів. Вони досконально знають свою справу і тому легко можуть знаходити оригінальні рішення. Треба відмітити, що серед творчих натур не часто зустрічаються люди з IQ більше 120. Це означає, що креативність – це не щось, що прямо пропорційно залежить від інтелекту. Висновок простий: одних природних здібностей недостатньо. Але що ще потрібно? Як не зарити свій талант у землю? Відповідь може видатися банальною, але її істинність підтверджують досліди. Потрібно вчитися! Візьмемо, для прикладу, Біла Гейтса. Історія про те, як він кинув університет, так і не отримавши диплома, відома багатьом. І часто надихає молодих людей нехтувати навчанням, тому що “мільярдером можна стати і без цього”. Але насправді це не так. В школі Гейтс був найкращим на уроках математики, а в 13 років захопився програмуванням. Бать-

СВІТЛО З ВИСОТИ • №33 / квітень 2015

ки підтримали захоплення сина і в сьомому класі віддали його на навчання до приватної школи, де він заснував комп’ютерний клуб. Через деякий час він почав підробляти програмістом в компанії, якою керувала мама одного із учнів, і в обчислювальному центрі місцевого університету. Накопивши знань, Білл вирішив піти своїм шляхом, розробляючи нову технологію.

При більш детальному вивченні біографія Біла Гейтса вже не є аргументом на користь тези: “Знання не потрібні, потрібні лише пробивні якості і підприємливість”, а підтверджує іншу думку: “Потрібно якнайраніше розкрити свій талант і працювати над ним, щоб досягти успіху”. Американський журналіст Малкольм Гладуел в своєму бестселері “Генії і аутсайдери. Чому одним все, а іншим нічого?”, звернув увагу на те, що на людей, які досягли успіху в науці чи творчості, поширюється правило “10 000 годин”.

Це правило стосується роботи шведського психолога Андреаса Еріксона. У 1990–х роках він тестував молодих скрипалів, в результаті чого він поділив їх на три групи: майбутні зірки (їх чекала видатна кар’єра), музиканти, які будуть виступати в симфонічному оркестрі, і ті, чиї амбіції обмежаться викладанням музики. Що ж стало критерієм успіху? Невже тільки талант? Виявилось, що долю молодих людей визначила праця. Найкращі до двадцяти років встигли провести зі скрипкою в руках більше 10 000 годин, накопичивши величез-

ний досвід в тому віці, коли більшість тільки починає вибирати, чим зайнятися у житті. У своїй книзі Гладуел показав, що правило “10 000 годин” поширюється на всі види творчості. Без системної наполегливої праці нічого не досягти.

Отже, щоб досягти успіху, не обов’язково бути генієм, потрібно бути особистістю, яка знає чого хоче, і готова працювати заради мети. Не можна давати собі поблажки в той час, як інші можуть лежати на дивані, дивитися телевізор. Ні! Тільки праця. Кожен день, кожен тиждень, кожен рік. Лише сувора самодисципліна дозволить дійти до поставлених цілей. www.dyvensvit.org СВІТЛО СВІТЛО З ВИСОТИ З ВИСОТИ • №33 • №33 / березень / квітень 2015

КОЛИ БРАКУЄ СЛІВ... Як би ми це не сприймали, з Ісусом після Його смерті щось сталося, а Його учні пережили якісь приголомшливі події. І як те “щось”, так і ті події були унікальними, безпрецедентними. Ніхто ніколи не пережив того, що Ісус, і ніхто не здобув такого досвіду, як його учні. Тому вони не мали відповідних слів, аби переповісти іншим те, що, як було їм відомо, мусять розповісти людям. Отож, яким чином мали проповідувати світові про тайну? У цій ситуації існувало дві можливості. Треба було створити якусь цілком нову “мову” (тоді, однак, їх розуміли б лише “втаємничені”), або використати традиційну мову (тоді, однак, здавна відомі слова не відображали б вповні нової дійсності). Учні вибрали інший шлях і почали промовляти біблійною мовою. Значно більшу роль у ній відігравали

СВІТЛО З ВИСОТИ • №33 / квітень 2015

символи, ніж поняття, отож вона була в певному сенсі “відкритою” мовою. Значення слів поступово збагачувалося, виходячи за межі дотеперішніх традицій. Особливо важливим було те, що перші християни, так само, як і безпосередні учні Ісуса, не намагалися суворо дотримуватися лише одного способу проповідувати те, що, абсолютно зрозуміло, висловити було неможливо. Від самого початку прямували різними дорогами, використовували різні слова, які взаємодоповнювалися. Ми сьогодні найчастіше про це не пам’ятаємо й, можливо, саме тому нам так важко зрозуміти дещо. Зазвичай говоримо лише про “воскресіння”, забуваючи, що автори Нового Завіту не менш охоче використовували слово “вивищення” й дієслово “вивищити”.

Дієслово “воскреснути” видається нам цілком однозначним, завжди стосується або Ісуса, або воскресіння всіх наприкінці часів. Тим часом у біблійній мові воно передусім означає “пробудити” (гр. еgеіrо), у пасивному стані “бути пробудженим або тим, кого було пробуджено”. Друге використане тут дієслово – це “піднести” або “постати” (гр. аnіsіtеtі – виникнення). Дієслово “воскресіння”, яке трапляється значно рідше, – це грецькою “повстання” (аnаstаsіs – поява), причому обов’язкове для нас доповнення “з мертвих” з’являється частіше біля цього слова. Обидва ці слова та похідні від них можуть і в Новому Завіті бути використані у своєму початковому значенні, у значенні, що ним послуговуємося щодня. Однак у Євангелії від св. Йоана Ісус перед тим, як воскресити Лазаря, спочатку каже, звертаючись до Марти: “Твій брат воскресне” (дослівно: “встане”, від дієслова аnіstеtі), на що вона відповідає Йому: “Знаю, що воскресне у воскресіння, дня останнього” (гр. аnаstаsіs и аnistеtі). І тоді чує урочисті слова: “Я – воскресіння [аnаstаsіs] і життя” (Йо. 11, 23–25). Для євреїв, які жили в часи Ісуса, воскресіння було передусім просто поверненням до життя. І тому не варто дивуватися, коли автори Нового Завіту часто використовують інший вислів, говорячи про те, що, на їхнє глибоке переконання, сталося в Пасхальну неділю. Вони охоче говорять про

...перші християни, так само, як і безпосередні учні Ісуса, не намагалися суворо дотримуватися лише одного способу проповідувати...

“вивищення”, яке, однак, часто стає рівнозначним до “Преображення славою”. Нині зазвичай не використовуємо слова “вивищення”, натомість “воскресіння” стало загальновживаним терміном, у тому числі його прийняли й люди, які взагалі не розуміли його змісту. Спробуймо з’ясувати, як розуміли ці два терміни перші християни. Можливо, це дасть змогу дізнатися, чому врешті–решт “воскресіння” перемогло й чи ця перемога пов’язувалася лише з позитивними наслідками. Воскресіння Схема: “до “ – “після “ (після смерті). Це історична схема. Позитивним у цьому є наголошення на безперервності подій: той самий, що жив і помер, воскресне або його буде пробуджено до життя. Негативним у цьому є відсутність чіткого зазначення того, чи це повернення до попереднього життя, чи перехід до нового. Вивищення Схема: “низько “ – “високо“ (земля – життя з Богом). Це апокаліптична схема. Позитивним у цьому є наголошення на тому, що “життя з Богом “ – це щось зовсім інше, ніж земне життя. Тут ідеться про входження у славу. Негативним у цьому є відсутність відповіді на запитання, яким є справжній зв‘язок між тим, хто помирає на землі, й тим, кого було вивищено. Анна Свідеркувна, “Розмови про Біблію. Новий Завіт”

СВІТЛО З ВИСОТИ • №33 / квітень 2015

причин,

аби почати бігати

Біг – ідеальний та безкоштовний засіб для того, аби мати гарний вигляд. Він не потребує спеціального спорядження та місця для занять. Лише кеди або кросівки. Практично три сезони в році ним можна займатись прямо на вулиці. Біг корисний та ефективний в лікуванні багатьох захворювань. Сам собою він не є ліками або панацеєю, але його опосередковані (непрямі) дії внаслідок навантажень на нервову систему, а також серцево–судинну системи дає позитивний ефект на весь організм.

1 2 3 4

Біг збільшує можливості серця та судин, відбувається тренування безпосередньо самого серцевого м’язу. Це означає, що серце стає міцнішим та сильнішим. А це неминуче позначається на його продуктивності. Підвищується киснева ємкість крові. Треноване серце за один цикл проганяє набагато більший об’єм крові, ніж нетреноване. А коли збільшується кровопотік, то збільшується і кисневий обмін. До усіх тканин та органів потрапляє більше крові, яка збагачена киснем та корисними речовинами. Прекрасний засіб боротьби проти нервового напруження. Стрес та втома накопичують в організмі протягом дня продукти розпаду – це і є причиною втоми. Щоб звільнитись від утоми, потрібно попотіти як слід, і біг прекрасно справляється із цим завданням. Під час тривалого навантаження в кров потрапляє особливий гормон – ендорфін. Цей гормон ще називають “гормоном щастя”. І недаремно. Коли концентрація ендорфіна в крові збільшується, людина має легке відчуття ейфорії. Депресія втікає геть.

СВІТЛО З ВИСОТИ • №32 №33 / березень квітень 2015 2015

Збільшується розумова активність. Під час бігу часто “само собою” приходить розв’язання якої– небудь задачі або проблеми. Під час активного тренування кров щедро насичується киснем, збільшується обмін речовин, і внаслідок цього більш активно функціонує центральна нервова система, а відповідно і мозок.

Систематичне заняття бігом сприяє підвищенню імунітету за рахунок збільшення у крові еритроцитів та гемоглобіну. У процесі бігових навантажень знижується холестерин у крові, зменшується почуття голоду, поліпшується моторика кишківника. В сукупності з покращенням обміну речовин все це приводить до нормалізації маси тіла.

Бігати можна у будь–який час протягом дня. Вранці, коли в крові підвищена кількість гормонів, біг буде природним засобом для розрядки, що допоможе організму повернути-

ся до гармонійного стану. Якщо бігати після трудового дня (ввечері), то цим ви знімете напругу, розслабитесь, підзарядитесь енергією, втамуєте зайвий апетит та заснете міцним сном.

8 9

Дослідження вчених показують, що під час бігу відбувається часткова регенерація тканин печінки. Відбувається позитивний вплив на нирки: під час бігу з них знімається навантаження, що поліпшує їх функціонування. Регулярні бігові навантаження також позитивно впливають на опорно–руховий апарат. Для людей похилого віку такі тренування особливо корисні, оскільки вони перешкоджають дегенеративним змінам у суглобах та м’язових тканинах.

Ще древні греки говорили: “Якщо хочеш бути сильним – бігай, хочеш бути красивим – бігай, хочеш бути розумним – бігай”. www.fit4brain.com

memo.im СВІТЛО З ВИСОТИ • №33 / квітень 2015

е НДобре кіно Три роки тому, коли був опублікований роман “50 відтінків сірого”, критики описали його як “нудний і слабо написаний роман”, “депресивну книгу” і “поганий жарт”. Однак мільйонні тиражі книги були розпродані.

Що таке “50 відтінків сірого”? Жінки були зачаровані темною казкою про молоду студентку коледжу Ану Стіл, яка закохалася в привабливого, але таємничого молодого мультимільйонера на ім’я Крістіан Грей, у якого вона брала інтерв’ю. Книга була в точності описана як “ванільне порно”, бо вона має багато сексуальних сцен і сповнена непристойностей, а також тому, що Крістіан очікує від своїх дівчат повного підпорядкування всім його сексуальним примхам, які включають батоги, ланцюги, наручники та інші збочення. Це не звичайне порно. Це рабська порнострічка. “50 відтінків сірого” побили рекорди з попереднього продажу квитків на передпрем’єрний показ у всьому світі, зокрема, й в Україні. Шанувальники книги стояли в довгих чергах, щоб подивитися, як Крістіан знущається над Аною в своїй спальні, яку вона називає Червоною Кімнатою Болі. Критики очікували, що фільм вийде з обмеженням N17 (До речі, актор, що зіграв Крістіана, Джемі Дорнан, відвідав шість секс-в’язниць, щоб підготуватися до ролі). Але американська кінематографічна асоціація вирішила, що “50 відтінків сірого” потрапляють в категорію R. А це означає: 1. сексуальні сцени були ретельно відредаговані; 2. підлітки можуть дивитися його легально; 3. кіно, можливо, заробить тонну грошей. Ми сердимося, коли нафтові компанії виливають токсичні відходи в наші океани; у той же час ми вітаємо, коли Голлівуд виливає на нашу країну бункер отруйного сміття, подібного до “50 відтінків сірого” – і ніхто не закликає “очиститися” від нього. Нам слід було б обуритися. Ось три основні причини, чому слід закликати кожного заплющити очі і втекти геть від фільму “50 відтінків сірого”:

Він спонукає до сексуальних аномалій. У романі Крістіан запрошує Ану стати його коханкою, але він просить її підписати документ, в якому описано все, що він планує зробити з нею – і він вимагає, щоб вона не говорила нікому про це. У контракті сказано: “підписант згоден на побої, шмагання, прочухани, ув’язнення, побиття

СВІТЛО З ВИСОТИ • №33 / квітень 2015

та інші страждання, які Головний захоче застосувати без нерішучості, питань та скарг”. Ана дізнається, що Крістіан мав подібні стосунки ще з п’ятнадцятьма дівчатами, однак кориться йому, погоджується на болючий секс і отримує від нього задоволення. З усім цим можна було б змиритися, якби Ана подзвонила в поліцію або втекла з маєтку Крістіана і відмовилася від його пропозиції, бо поважала себе. Але вона погодилася на насильство, і це сигнал для жінок, що від болю можна отримувати задоволення. Фільм також говорить жінкам, що бути божевільною сексуальною рабинею – нормально, особливо якщо твій друг багатий, привабливий і має свій власний вертоліт.

Він пропагує жорстокість по відношенню до жінок. Торік дослідник з університету Мічігану зробив доповідь про вплив книги “50 відтінків сірого” на жінок-читачок. Він показав, що з жінок, які читають цю трилогію, на 25 % підвищився ризик відносин з грубим партнером; на 34 % підвищився ризик зустрітися з ненормальними переслідувачами; і на 65 % вище ризик вживання спиртних напоїв. Так само, як існує зв’язок між жорстокими відеоіграми і жорстоким поводженням хлопчиків-підлітків, це дослідження показало, що жінки, які читали порно-романи прагнули випробувати ті типи насильницьких відносин, які були зображені в книгах, подібних “50 відтінкам”. Дослідження також довело, що ці жінки були піддані смаковим перекрученням. (Цікаво, що головний герой в “50 відтінках” постійно контролював смакові переваги своєї подруги).

Фільм повністю перекручує поняття любові. В одній зі сцен книги Крістіан купує Ані платиновий браслет з діамантами, так щоб вона могла приховати синці на зап’ястях, які вона отримала від свого грубого бойфренда. Послання від коханця Ани таке: Я буду бити тебе, але я куплю тобі дорогі подарунки і тому ти залишишся зі мною. Це маячня. Один з найдивніших моментів у книзі відбувається після того, як Ана залишає Крістіана, а потім знову повертається до нього. Вона каже: “Фізичний біль, який ти завдавав мені, не такий сильний у порівнянні з болем від розлуки з тобою”. Будь-який психолог скаже, що це мислення жертви насильства, у якої настільки промиті мізки, що вона вірить, що увага, яку вона отримує від насильника краще, ніж відсутність уваги взагалі. Справжня любов – не в болі, пануванні або контролі, але Голлівуд щасливий постачати людей великими порціями подібного марення лише б вони купували його. Будь ласка, захисти жінок. Будь ласка, захисти порядність. Будь ласка, не підтримуй цей фільм. J. Lee Grady, memo.im

СВІТЛО З ВИСОТИ • №33 / квітень 2015

• Наші доброді ї • Наші доброді ї • Наші доброді ї • Наші доброді ї • Наші доброді ї • Наші доброді ї • Наші доброді ї • Наші доброді ї •

СВІТЛО З ВИСОТИ • №33 / квітень 2015

ес

т я в с х и ел