Svitlo 40 may 2016 by Calendar of Exhibitions and Fairs

№3

(40) травень 2016

Прийди, Святий Духу!

А Утішитель, Святий Дух, якого Отець в ім’я моє зішле, той навчить вас усього і все вам нагадає, що Я сказав вам. (Йн.14.26) Дорогі брати і сестри, ми могли б перекласти цей фрагмент трохи інакше: Святий Дух прийде і буде вчити і буде пригадувати. Питання, яке собі варто поставити, чого саме Він буде навчати, що Він мені пригадає? Дух воскреслого Ісуса Христа у першу чергу пригадує нам, що Христос переміг смерть, що дарує нам воскресіння, що ми усиновлені діти і можемо кликати «Авва, Отче», що ми ближче до Бога, ніж у той день, коли ми повірили. Святий Дух вливає в наші серця надію на спасіння, Він дарує нам близькість Бога. Він даний нам, як життєдайний подих, Ним ми дихаємо і існуємо. Брати і сестри, молімося до Нього простими словами: Прийди, Святий Духу і віднови нас. Прийди і відновлюй обличчя нашої Землі, нашого міста, нашої вулиці, нашого дому. Бо Ти в праці – охолода, в спеку – жива вода, в плачі – Ти розрада. З молитвою, о.Михайло ОР

ЗМІСТ 4 Кому ж мало прощається, той мало любить 8 Святий Дух – Божий апдейт 10 Із проханням про простоту 14 Мала Арабка: розжарене залізо 16 Наче вокзальні голуби “Світло з висоти” © 2011–2016 Заснування і видання парафії Воздвиження Святого Хреста у м. Фастів

18 Похоронні забобони

Головний редактор: о. Михайло Романів ОР

20 Світ без скарг.

Випусковий редактор: Катерина Чвалова

Зміни своє життя за 21 день

Церковний цензор: о. Павло Куницький ОР Коректори:

Зоя Нагорна, Любов Магас, Єгор Коваленко

Редакційна колегія: Галина Маруняк, Віктор Собіянський Дизайн і верстка:

Теодор Александров

З питаннями замовлення та розповсюдження газети звертайтеся за телефонами: 096 33 44 513, 093 580 98 05, 095 690 36 99 e–mail: svitlozvysoty@gmail.com

24 5 найдивовижніших імен Святого Духа 26 10 заповідей для батька 28 Януш Корчак 32 Спокуса неохоти 34 Чи ходив Христос до Тибету? 36 Добре кіно

ПРОЧИТАВ – ПЕРЕДАЙ ДАЛІ. ДАРОМ ОТРИМАВ – ДАРОМ ДАВАЙ.

Кому ж мало прощається, той мало любить Кілька кроків тому на краківському ринку, група американських туристів запитувала перехожих, де тут, у Кракові, храм із реліквіями блаженної сестри Фаустини, в якому є Санктуарій Божого Милосердя. Чимало краків’ян безпорадно оглядалися довкола і не вміли показати дороги до цієї святині. Потім мені розповідали, що гості з океану дуже дивувалися, адже вони пролетіли кілька тисяч кілометрів, щоб помолитися біля гробу блаженної Фаустини, а люди, які живуть неподалік цього місця, навіть не орієнтуються, де воно розташоване. Я також чув, що на далеких Філіпінах виробляють годинники, які спеціальним звуком пригадують власникам, що саме минає п’ятнадцята година і що о цій порі на декілька хвилин роблять перерву у телевізійних програмах, а на екранах з’являється образ Милосердного Ісуса. Чому об’явлення, скероване до Фаустини є настільки популярне у цілому світі? Напевне однією з причин цього є те, що мільйони людей ще носять у своїх серцях деформований та зневажений образ Бога. Вже впродовж десятків років у Церкві щораз більше говориться про Божу доброту, відходячи від моралізаторського стилю та лякання пеклом у проповідях, однак багато людей постійно бояться Творця. Чому? Важ-

СВІТЛО З ВИСОТИ • №40 / травень 2016

ко однозначно відповісти на це запитання. Часто таке сприйняття є плодом невдалого релігійного виховання у дитинстві. Достатньо, щоб хтось у ранньому віці кілька разів почув слова: «Бачиш, на небі блискає. Це Бозя гнівається на тебе, бо ти був нечемний!» І хоча потім, у дорослому житті, така особа вислухає багато проповідей про Божу доброту, хоч багато разів співатиме оптимістичні духовні пісні, однак, коли згрішить і почне думати про свою посмертну долю, то страх перед суворим Суддею паралізує душу. Чому ми так сильно боїмося Бога? Всі знаємо, що створені на образ та подобу Божу. Але дуже часто ми створюємо собі Бога на свою подобу. У стосунках із ближніми нам доводиться переживати ситуації, коли втрачаємо терплячість чи довіру. Наприклад, хтось позичив у нас гроші і не віддав, а потім позичив ще раз і також не віддав. Третього разу присягався усім, чим завгодно, що тепер уже все буде по-іншому, однак знову все повторилося. І саме в таких випадках ми реагуємо приблизно так: «О, ні! Це вже занадто! Тепер ти не отримаєш від мене ні копійки! Я тобі більше не довіряю!» Подібне може стосуватися брехні, безвідповідальності на роботі тощо. Ти мене підвів уже багато разів, отож досить! І коли ми на щодень керуємося такими звичками, то ніби підсвідомо здобуваємо переконання, що Бог є таким самим. Одного разу ти обіцяв виправитися і знову згрішив. А потім удруге і втретє. Ти присягався біля сповідальниці, що більше ніколи так не зробиш, що це трапилося лише один раз, але не минуло й тижня - і все знову повторилося. І тоді ти логічно та суто по-людськи подумав: «Я Йому вже надокучив. Я Його розчарував. Він мені більше не довіряє. Більше не вибачить». І в такій ситуації у нас навіть немає претензій до Бога. Ми і самі зробили би так само. Однак, річ у тому, що Він не є таким, як ми! Думки Бога не є нашими думками. Позиція Його любові та милосердя не подібна до нашого поводження з ближніми. І навіть, якщо ми всоте чи втисячне провинимося, навіть якщо почнемо свою сповідь словами: «Востаннє я сповідався два дні тому…», навіть

якщо смуга падінь та гріхів тривала роками, але маємо бодай іскру надії на зміни, то Він нам вибачить і знову довірятиме. Довірятиме всупереч людській логіці та розумінню. І багато святих відбули цей найважчий урок християнства у своєму житті десятки, а може, й тисячі разів. Великою таємницею залишається те, що до святості часто веде не широка автострада так званого порядного життя, а звивиста стежина, яка часом тягнеться через духовні урвища, поля та бездоріжжя. Напевно, ми повністю ніколи не зрозуміємо, чому Бог допускає такі ситуації, коли людина відчуває, що усвідомлення своєї грішності її повністю паралізує. Тоді ми сумніваємося у всьому, нам видається, що пекельні ворота навстіж відчинені, а ми неспроможні видобути із себе ні слова молитви. Тоді варто пригадати біблійну історію про чоловіка, якого друзі через дах спустили до стіп Ісуса. Він лежав як колода. Це ж такий сором – безпорадно лежати, коли всі на тебе дивляться. Скільки з нас переживали подібну ситуацію… Всі довкола дивляться, а ми не можемо дати раду самі з собою чи з таким життям. А довкола чути шепіт: «Він опустився на дно, погубив своє життя». І ще додають доброзичливо: «Візьми себе в руки. Змінися. Так не можна»! Як тоді дратує нас це «зміни життя». Як тут можна змінити життя, якщо не маєш сили, щоб поворохнути бодай пальцем. Однак чи ми пам’ятаємо, що сталося в цій біблійній історії? Той паралізований чоловік нічого не говорив, але Ісус знав, про що йдеться. Він просто казав: «Візьми своє ложе і ходи». До цього часу ложе ніби панувало над чоловіком. Він був до нього прикутий. Ложе «носило» цього чоловіка, але тепер Ісус ніби каже йому: «Це ти повинен панувати над ложем! Не залишай його, не відкидай, лише візьми його під пахву і йди!» Так є і в нашому житті. Спокуси, так само як те ложе, залишаться в тобі, проте це не вони тебе носитимуть, а ти їх понесеш. Це була чудова подія для недужого. Він мусив з великою любов’ю дивитися на свого Спасителя, на Ісуса. Та перш, ніж це сталося, йому довелося лежати біля стіп Учителя. Цілковитий параліч біля ніг Ісуса – це доСВІТЛО З ВИСОТИ • №40 / травень 2016

брий пункт виходу до великої любові Бога. І тому наш Пастир часом погоджується на те, аби життя поставило нас на коліна, але потім закликає нас до глибокої віри в Його безмірне милосердя. Коли я роздумую про цю велику таємницю людського життя, тобто про гріх та падіння, яке в кінцевому результаті приводить нас до Бога, то намагаюся зрозуміти цей парадокс за допомогою такого вигаданого прикладу. Уявімо собі кількарічну дитину. Нехай це буде зразкова дитина. Вона завжди встає о потрібній годині, вмивається, молиться, ніколи не капризує. До школи приходить пунктуально, вчиться на відмінно. Після уроків вона чемно бавиться, сумлінно робить домашні завдання, самостійно та охоче прибирає свою кімнату, ходить за покупками, ввечері дивиться лише дозволені фільми, йде спати, коли батьки скажуть. І могло б видаватися, що така дитина є величезною потіхою своїх батьків, але все не так. Отож, уявімо, що, хоча ця дитина є дисциплінованою, сумлінною, чемною, однак із батьками вона поводиться холодно і відсторонено. Звісно, вона завжди каже «дякую», «перепрошую», «чим можу вам допомогти», але все це робить сухо і механічно. Вона ніколи щиро не посміхнеться до мами, не сяде татові на коліна, не обійме. Що для таких батьків може стати хвилиною неймовірного щастя? Це може бути та ситуація, коли дитина ненароком розіб’є собі коліно і з плачем скаже: «Мамуся, допоможи!» Якщо при цьому вона кинеться мамі на шию і почне тулитися до неї, то мама, бачачи, що травма невелика, буде щасливою, що нарешті її кровинка відкрила перед нею своє серце. Можливо, цей приклад не надто вдалий та нереальний, адже зазвичай такі чемні діти люблять своїх батьків і проявляють свою любов до них. Ігнатій Жецький з «Ляльки» Болеслава Пруса часто повторював: «Ех, якби я був Господом Богом. Але де мені про таке мріяти…» Однак спробуймо трохи вникнути в роль Господа Бога, уявімо, як Він дивиться згори на нас. І що Він бачить? Часом цілком порядних людей. Вони прокидаються, часом моляться, йдуть на

СВІТЛО З ВИСОТИ • №40 / травень 2016

працю, повертаються додому, виконують домашні обов’язки, відпочивають. Не зловживають алкоголем, не крадуть. От тільки часто ці «порядні люди» не люблять Господа Бога. Так, любов до Бога полягає у дотримуванні Божих заповідей. Однак можна вести цілком порядне життя і водночас не любити Бога. І, як би сумно це не звучало, тільки тоді, коли припустимось багатьох помилок – розуміємо, що Бог нам справді потрібен. У народі кажуть: «Як тривога, то до Бога». Хтось може подумати, що ця приповідка критикує таку поведінку та побожність, викликану нещастям. Проте це не так. Якби кожен з нас якнайшвидше утікав під крила Божої опіки, коли його застане тривога! Адже остаточним сенсом життя людини на Землі є любов до Бога і чимось зовсім другорядним є шлях, яким ми прийдем до Нього. Зрештою, хіба в історії людства, крім Богородиці, були такі особи, які полюбили Бога, не переживши гріхопадін-

ня. Слова Ісуса «кому ж мало прощається, той мало любить» (Лк. 7, 47) змушують нас задуматися. Те, що Ісус вибрав першим апостолом Петра, який найчастіше зазнавав гріхопадіння, проте одразу повертався до Спасителя, спонукає нас замислитися. Тому основною проблемою людини є не сам гріх, а те, що вона з цим гріхом робитиме. Перемогти гріх – це зробити його благословенною провиною, тобто зуміти повернутися до Бога, до Його милосердя. Бог ніколи не хоче зла, не хоче гріха у нашому житті, однак, якщо це вже трапилось – прагне добрих наслідків, які можуть викликати наші гріхи. Кожен гріх – це розрив мотузки між нами і Богом. Кожне повернення до Нього – вузол на мотузці. Чим більше вузлів, тим коротша мотузка, тим ближчий Бог. Це велика таємниця. Але хіба вона не тішить? о. Петро Павлюкевич, «Про Боже милосердя декілька слів» СВІТЛО З ВИСОТИ • №40 / травень 2016

Навіщо відзначати Зіслання Святого Духа? Чи ж то бракує церковних свят у календарі? Чи неділь замало? Навіщо чергове церковне свято у неділю, і то ще присвячене такій таємничій і мало осяжній постаті, як Дух Святий? Відповідь (не єдина) звучить так: саме для того, щоби Святий Дух став для нас менш таємничим і більш осяжним.

Святий Дух –

Божий апдейт

Хрещення у Святому Дусі? Незадовго до Вознесіння Господь Ісус сказав учням, що вони будуть охрещені Святим Духом. Коли Дух Святий зійде на вас, – продовжував Він, – отримаєте Його міць і будете Моїми свідками аж до краю землі (пор.: Діян. 1, 8). Дух далі провадить місію Ісуса, а насамперед робить із Його учнів Церкву. По смерті й воскресінні Господа до часу зіслання Святого Духа учні становлять ще нечисленну групу заклопотаних собою, заляканих і замкнених в укритті осіб. Вони неспроможні переконливо свідчити, ба навіть сил на це не мають. Після П’ятдесятниці вони виходять євангелізувати до краю тодішнього світу, засновують християнські спільноти, проголошують із міццю й не бояться переслідувань, ані смерті. Їхнє служіння супроводжується

СВІТЛО З ВИСОТИ • №40 / травень 2016

чудесами – Святий Дух діє через них, аби будувати Церкву. Звідки така радикальна зміна у житті учнів? Із хрещення у Святому Дусі.

Таїнства замало? Вочевидь ні, таїнств достатньо. Але тільки тоді, коли ми дозволимо Святому Духові, щоби Він через них діяв у нас. Як це зробити? Насамперед дбати про те, щоб не втрачати стану освячуючої благодаті. Таїнства не мають нічого спільного з магічними ритуалами: вони приносять в нас плоди, коли ми живемо у близькості з Господом, присвячуємо Йому час і залучаємося в життя Його Церкви. Коли – кажучи мовою теологів – співпрацюємо з благодаттю, тобто з Духом Святим у нас. У житті численних християн Святий Дух,

загалом беручи, якось присутній, але стоїть обік і небагато може зробити, бо не на багато дістає дозвіл. Постійно можна зустріти охрещених і миропомазаних католиків, які щонеділі у храмі на Святій Месі, але якось це до їхньої щоденності ніяк не стосується. Вони радше рідко, і то остільки, оскільки дають свідчення про віру, і рідко залучаються в церковне життя жертовно. Урочистість Зіслання Святого Духа нагадує нам, що християнство розпочинається не з виконання самотужки цілого комплексу релігійних правил, але від слова, сказаного Господу Богу: віднині Ти керуєш моїм життям, Ти ним управляєш. Віддаю Тобі владу над собою і хочу, щоб Ти мене провадив. Послух натхненням, порухам Святого Духа, підкорення тому, як Він провадить, – ось суть духовного життя. І щось, що робить так, що приступання до таїнств приносить в нас тривалий плід. Нерозпакований подарунок? Таїнства дещо подібні до хот-спотів – відкритих пунктів доступу, які надають нам змогу єднатися зі Святим Духом. Швидко і «безконтактно». Однак самого з’єднання замало: як і в кожних стосунках, тут також треба вкласти час і серце. Інакше цей зв’язок не тільки не розів’ється, а й почне відмирати. У таїнстві Святого Хрещення ми отримуємо все, що потрібне для християнського життя. Однак хрещення це немовби вишукано запакований подарунок, або ж «архів» необхідних файлів, від яких залежить функціонування нашого комп’ютера. Щоб розпакувати такий архів, потрібна відповідна програма. Так і в нашому житті: неможливо «розпакувати» дар Святого Хрещення, неможливо користатися ним без допомоги Святого Духа. Святий Дух (примітивно кажучи, бо Він таки жива Особа) подібний до Божої програми для нашого життя: життя реалізоване і щасливе. Від ліцензійних комп’ютерних програм відрізняється тим, що не треба за Нього платити грошима. Ми отримуємо Його від Бога лише «за ціну любові». Полюдськи кажучи, задарма.

Щорічний апдейт? Урочистість Зіслання Святого Духа, святкована щороку, ставить нам важливе питання: на якому етапі розпакування хресного подарунка ми перебуваємо? Що я вже дозволив Святому Духові, а чого я ще боюся або й не хочу Йому віддати? Як Святий Дух є «Божою програмою» для комп’ютера нашого життя, так і Його Зіслання, літургійно святковане щороку через сім тижнів після Великодня, можна порівняти з критичним апдейтом, який дозволяє Святому Духові щоразу краще керувати нашим життям. Рестарт у чування? Оновлення програм зазвичай триває певний час. Спершу треба скачати файли, потім дати їм інсталюватися, а зрештою перезавантажити машину. Подібно і з Зісланням Святого Духа. Треба присвятити трохи часу й дати собі шанс на духовне перезавантаження. Найкращою опцією виглядає Євхаристія, поєднана з нічним молитовним чуванням у храмі. Якщо я присвячую Святому Духові час у молитві й чуванні, якщо я думаю про Нього і чекаю на Його прихід, то Він почувається запрошеним до мого життя й починає в ньому діяти – настільки, очевидно, наскільки я Йому в своїй свободі дозволю. І тут зовсім не йдеться про високі переживання чи вражаючі піднесення. Люди, яких провадить Дух Божий, загалом беручи, твердо ступають по землі. На присутність Святого Духа ми відкриваємося не емоціями, а розумом і волею (бо наш вільний вибір – це, власне, спільна справа розуму й волі). Очевидно, що емоції та почуття в цьому мають свою участь, але не від їхньої кількості чи конфігурації залежить ефективність Божого діяння в нас. Краще поглянути на це з іншого боку: якщо Дух Святий насправді в мені діє, то це проявлятиметься також і в щораз більшій інтеграції почуттів та гармонійному контролі, який над ними перейматиме розумна воля. Джерело: CREDO СВІТЛО З ВИСОТИ • №40 / травень 2016

Із проханням про простоту

«...Одна з дивовижних можливостей, що містяться в нашій сучасності, і полягає в тому, що вона нарешті знову – після довгої, довгої заборони на „наївність“, після... школи недовіри, котру всі ми тією чи іншою мірою пройшли і склали належні іспити, – дозволяє художнику й мислителю говорити про... перші й прості речі», – пише сучасний поет і філософ Ольга Олександрівна Сєдакова. Проте часом здається, що спрацьовує ефект перетиснутої пружини, і ця жага простоти й наївності, що отримала можливість насичення сьогодні, набуває гіпертрофованих форм. Як гриби після дощу, з’являються все нові молодіжні субкультури: ванільники, тві та інші, які редукують простоту й наївність до рівня сентиментального тренду. Простота починає лякати своїми засолодкими сурогатами. І тим ціннішою в епоху «нової простоти» серед численних підмін є простота правдива. Наприклад, слова Яна Твардовського. Друга світова війна. Польща. До 1943 року – практично жодного організованого спротиву окупантам. Жахи варшавського гетто, де знедолені люди виявилися цілковито відрізаними від навколишнього світу. Голод, облави на вулицях, епідемія чуми, пропасниця, туберкульоз... У серпні 1944 року розгорілося полум’я Варшавського повстання. Організоване воно було командуванням Армії Крайової і представництвом польського уряду у вигнанні; спрямоване у військовому плані проти нацистів, політично – і проти більшовиків. Через 63 дні повстання було придушене. Наслідки його для Польщі виявилися трагічними: було вбито 150 тисяч мирних мешканців і 18 тисяч повсталих, понад півмільйона осіб відправлено на примусові роботи в Німеччину або ув’язнено в концтабори. У руїнах Варшави переховувалося не більше тисячі мешканців. У цей складний період у душі Яна Твардовського, котрий сприяв Армії Крайовій та брав участь у Варшавському повстанні, стався справжній переворот. Молодий поляк, студент-літературознавець, що подавав надії, після усього пережитого – поранення, руйнування батьківського дому й утрати близьких друзів – раптом виразно усвідомив, що більше не може, як колись, витрачати своє життя на вивчення специфіки ямбів, хореїв та верлібру. Наукові амбіції почали здаватися йому не більше аніж ярмарком марнославства. Захотілося справжності й простоти. І хоча після закінчення війни юнак все ж таки продовжив навчання, вже тоді, у воєнні роки, він вирішив присвятити своє життя Богу – стати священиком. Глибоко віруючими були його батьки, проте справжньому наверненню Яна сприяв приклад деяких польських священиків, які самовіддано рятували євреїв від нацистів. І ще – трагічна симпатія до дівчини, котра з усією сім’єю загинула в концтаборі через те, що вони переховували єврея.

СВІТЛО З ВИСОТИ • №40 / травень 2016

Спішімо любити! Люди так швидко відходять, лишаються по них глухий телефон і черевиків пара, бо все неважливе волочиться, наче корова, а важливе - таке швидке, що стається зненацька; потім тиша звичайна, тобто зовсім нестерпна так немов чистота, що з’явилась із болю, коли думаєш про когось, а його вже немає Не будь певний, що встигнеш, бо певність - непевна. робить нас нечулими, як усяке щастя, приходить одночасно, як пафос і гумор, неначе дві пристрасті від одної слабші, йдуть звідси так швидко, як дрізд замовкає в липні, як звук ледь недоладний, як поклін недбалий, щоб насправді бачити - заплющують очі, хоча більший ризик - народитися, аніж померти, любимо надто мало і завжди запізно. Не пиши про це часто, пиши раз і назавжди, і будеш, як дельфін, спокійний і сильний. Спішімо любити, люди так швидко відходять і ті, що не відходять, повернуться не завжди, бо з любов’ю насправді ніколи не знаєш чи перша - остання, чи остання - перша. У 1948 році, він прийняв священицький сан, але літературу не залишив. «Не називаю себе поетом: не хочу конкурувати з Богом – ніби я намагаюся створити щось поза Ним». Твардовський казав, що просто пише вірші, до того ж любить вірші «сердечно немодні» й ті, які «щасливо спізнилися». «Вони [вірші] є для мене різновидом розмови, у якій я хочу щось передати з власних переживань. Я пишу так, наче мовлю до когось близького. Для мене вірш є пошуком контакту з іншою людиною... У нинішньому світі я часто зустрічаюся з творчістю видатних умів, заражених відчаєм, релятивізмом, безвір’ям, матеріалізмом, постмодернізмом... У світі безвір’я я пробую говорити про віру, у світі без надії – про надію, у світі без любові – про любов». Поет ніколи не перетворював свої вірші на богословські трактати – загалом до теології ставився скептично через її претензію «препарувати» Творця: На теологічних факультетах препарований Доцентами, проаналізований Віруючими, доведений Викладачами катехізису глазурований На долоні апологетів виданий, Боже мій любий. Разом із тим припускав можливість богословствування: «Я думаю, що, дозволивши Фомі торкнутися Своїх ран, тобто перевірити Його, Ісус висловив тим самим згоду з богослов’ям, з усіма науковими дослідженнями, які перевіряють джерела віри, згоду з пальцями богословів СВІТЛО З ВИСОТИ • №40 / травень 2016

у всіх навчальних закладах, у яких торкаються Святого Письма й Ісуса міряють і перевіряють». Твардовський був абсолютно аполітичним, що вельми не характерно для польських авторів – написав лише один антикомуністичний вірш у 1982 році (тому недоброзичливці приписували йому співробітництво з радянською владою). Твардовському було цікавіше інше – він писав про зустріч людини і Бога всередині повсякдення, посеред простих речей: «Я хотів би писати релігійні вірші без пафосу. Говорити щоденною мовою про таємниці повсякдення». І на доказ цієї присутності Божої посеред буденного – писав про любов. Він відзначав різні модуси любові: любов «важка», «завбачлива», «неуважна», «тонка», «божевільна», «егоїстка», «хвороблива», «любов, що була тілом, а стала духом» і так далі. Говорив, що любов – важка праця, на яку треба наважитися раз і назавжди, і часто бути готовим не ставити запитань, «іти в темряві». Якось Твардовського спитали, як належить дбати про любов, на що він відповів: «Як про дитину, щоб вона не змерзла, не забешкетувала і не втекла». «Май серце, але в нього не дивися – злякаєшся любити», – казав він. У його віршах любов тендітна й вразлива, часто знехтувана, усвідомлювана майже завжди постфактум. Як Сам Христос.

Молитва Ісусе Замислений наперекір усім без парасолі в дощ, із голими колінами, слабкий, бо терпимий несміливий, мов дебютував віршем, з проханням про простоту самотній, бо народився у світі мабуть печалять Тебе люди котрі як катехізис на кожне запитання неодмінно мусять мати відповідь Уже за життя сучасники називали Твардовського святим. Проте він був мало схожим на персонажа класичної агіографії – радше, на «несвятого святого» зі своїми пристрастями й слабкостями. Як видно із щоденника Твардовського, траплялися моменти падінь, які він панічно боявся розголошувати, аби не скомпрометувати своїми вчинками Церкву. У ньому тривала постійна внутрішня боротьба. «Людина не самотня, коли від неї йдуть люди, але самотня, коли сама від них іде. Є люди, що завдяки самотності присвячують себе іншим, служать іншим», – згодом напише поет. Але самому Твардовському важко було протистояти виявленій з роками потребі у відлюдництві. Можливо, вона була пов’язана із вражаючою скромністю і сором’язливістю, що не була подолана навіть роками виступів у переповнених концертних залах, перед студентами в університетських аудиторіях, або з агорафобією (страхом відкритого простору та публічних виступів), що на неї страждав поет, – траплялося, він навіть непритомнів у місцях великого скупчення народу. А проте, попри потяг до відлюдництва, Твардовський щодня приймав багато людей, намагаючись допомогти чим тільки міг. Причому зверталися до священика часом із майже анекдотичними проханнями (наприклад, помолитися про

зниклу кішку). До нього вишиковувалися постійні черги з нереалізованих поетів, хіпстерів, п’ятдесятників, можновладців, представників богеми. У поета-ксьондза була звичка щодня о 15:00 сідати в ризниці костьолу і приймати всіх охочих поспілкуватися й отримати пораду. Багато особистого часу присвячував він дітям з обмеженими фізичними можливостями – майже все життя пропрацював у інтернаті. Вдячна дітлашня дарувала Твардовському зворушливі сувеніри, які заповнювали згодом стіни двох його крихітних кімнаток (іграшки, зображення ангелів, птахів, улюбленої божої корівки...). Незважаючи на сором’язливість, Твардовський був надзвичайно іронічним, мав непересічне почуття гумору. Усмішка, гумор – уважав він – украй важливі для християнина: «Я сумую за гумором, який вчить послуху, дозволяє сміятися над самим собою, рятує від пафосу, дозволяє з усмішкою подивитися навіть на драму». І ще: «Бог винайшов гумор, щоб урятувати ніжність». Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Усміхнений – Що сотворив папугу, вужа і смугасту зебру – Покликав до життя білку і гіпопотама – Вусами хруща лоскочеш богословів – Сьогодні, коли мені так сумно, і порожньо, й темно – Усміхнися до мене. Твардовський видав збірку анекдотів і фейлетонів, любив розповідати смішні історії з власного життя. Наприклад, випадок, коли він поїхав далеко за Варшаву сповідатися в якогось священика. Не підозрюючи, хто перед ним, незнайомий священик призначив йому за єпитимію читати вірші Яна Твардовського. Він був надзвичайно життєрадісним. Одного разу, під час тривалої хвороби, перебуваючи у відділенні реанімації, Твардовський з двома відвідувачами бадьоро заспівали. Прибігла перелякана медсестра, яка, побачивши співаючого ксьондза, приєдналася до «хору» і заспівала сама. Поет жив дуже скромно, за принципом, колись засвоєним від близького другасвященика: живи так, щоб навіть злодію не було чого в тебе взяти. Проте любив життя, умів бути вдячним за маленькі радості: їзду на велосипеді, читання детективів, історичних та природничих книг, казок Андерсена або газет з результатами недавнього футбольного матчу. З дитинства, коли ще малим захоплено збирав гербарій, полюбив природу. Мав рідкісну здатність щоразу дивуватися Божому творінню, нехай і найменшому – їжаку, білці, троянді. Закликав до мужності самоприменшення: «Навчи мене бути меншим за мале». Портрет Яна Твардовського навряд чи можна написати монохромно: надто багато різних барв було змішано в ньому. Невипадково його називають ксьондзом-парадоксом. Тим не менш, в одному він виявляв постійність – у стоянні за простоту. У вже згаданої Ольги Сєдакової в інтерв’ю для французького видання якось запитали: «От ви, вчена людина, начитана, як же вам вдалося зберегти простоту?» На що вона відповіла: «Знаєте, я її не зберегла, я її потроху набуваю. Її не було. І цьому треба багато-багато вчитися». Зростання у простоті, яка нічого спільного не має зі спрощенням, але є максимальною цільністю, – ось головний меседж Яна Твардовського. Анна Голубицька, otrok-ua

Мала Арабка:

розж арене залізо Вона бачила Святого Духа. Бачила, як Він палав. Розмовляла з Ним. Співала… підносячись над липами. Мала наскрізь пробите серце. Жила попри перерізане горло. Нова свята. «Вмираю, бачила мого Бога! Бачила вогненну Горлицю. Зверніться до вогненної Горлиці, до Духа Святого, який дає початок усьому», – закликала Мала Арабка, нова свята Церкви. Вона казала: якщо священик раз на місяць відправить Святу Месу в намірі Святого Духа, то «Він прийде вилікувати хворих і збудити тих, що поснули».

СВІТЛО З ВИСОТИ • №40 / травень 2016

Краплі тобі вистачить!

Я опинився перед завданням, яке неможливо виконати. Намагання викласти у двох абзацах найбільш незвичну біографію, про яку тільки чув, загрожують інвалідністю або вікіпедізацією, у стилі переказу «Володаря перснів»: «Гобіт має вкинути перстень у дірку. Він іде з цією метою цілі три томи, аж нарешті йому це вдається». Кількості надприродних дарів, якими була обсипана Маріам Бауарді (нар. 5 січня 1846 р.), в Кармелі знана як Марія від Ісуса Розіп’ятого, вистачило б на всі молитовні групи Центрально-Східної Європи, і ще би залишилося. Сама про себе вона казала: я «Маленьке Ніщо», а знайомому священику радила: «Прошу, будьте малим, аби не входити до Неба самотнім. Прошу, будьте малим, і Ви здобудете багато душ». «Маленьке Ніщо». Може, як коротка візитка, цього вистачить? 14 листопада 1871 р.: «Сьогодні зранку я страждала, бо не відчувала Бога. Мені здавалося, що моє серце немовби з заліза. Не могла думати про Бога, прикликала Святого Духа і сказала: “Це Ти даєш нам пізнати Христа. Апостоли довго перебували разом із Ним, не розуміючи Його, але однієї краплі Тебе вистачило, аби вони Його зрозуміли. І Ти зробиш так, щоби я Його також зрозуміла. Прийди, моя втіхо, прийди, моя радосте, прийди, мій мире, моя сило, моє світло. Прийди й освіти мене, аби я знайшла джерело, з якого маю напитися. Краплі Тебе мені вистачить,аби Ісус показався мені таким, який Він є”. (…) І я відчула в серці доторк розжареного заліза. Дух Святий ні в чому мені не відмовляє…»

Я Тебе геть не розумію!

Вона стала кармеліткою. Отримала дар левітації. Коли сестри у монастирі споживали вечерю, мати-настоятелька з наставницею новіціату помітили, що Маріам зникла. Її шукали по всьому монастирю. Раптом почули відлуння десь із саду: «Любов, о любов…» Вибігли назовні – й стали, як укопані. Маріам підносилася над розложистими липами. У Франції це повторилося вісім разів. – Ця дівчина була так захоплена Святим Духом,

любов’ю, що всі закони природи лускали, як мильні бульбашки. Вона дозволяла любові нести себе, – почув я у кармелітському монастирі у Вифлеємі, який збудувала Мала Арабка. «Духу Святий, освяти мене. Що я маю вчинити і в який спосіб знайти Ісуса? Учні були неосвічені, були разом з Ісусом і не розуміли Ісуса. Я також перебуваю в домі Ісуса і геть Його не розумію. Найменша справа непокоїть мене, викликає тремтіння; я надто вразлива, недостатньо великодушна, аби присвятити себе Ісусові… О Духу Святий, коли Ти дав їм промінь світла, учні немовби зникли. Вони не були тим, чим досі. Їхню силу було відновлено, жертви стали для них легкі. Вони пізнали Ісуса більше, ніж коли були разом із Ним. Джерело миру, світла, прийди й освіти мене. Я голодна, прийди мене нагодувати; я спрагла, прийди мене напоїти; я сліпа, прийди мене освітити; я вбога, прийди мене збагатити; я неосвічена, прийди мене повчити. Духу Святий, ввіряю себе Тобі…»

Місце борні

Потрапивши на Святу Землю, вона почула: «В колисці батька мого, Давида, поставиш мені дім». Оселилася у Вифлеємі. Кармель виглядає як міцний замок, нагадує башту Давида. Його розташування, конструкція були записані у небесних планах, а Маріам пильнувала, щоби до йоти було дотримано розпорядження Верховного Архітектора. Монахині доти й не здогадувалися, що це місце споконвічно називалося Узгір’ям Давида, бо на ньому знаходиться грот, де Давид був помазаний на царя. Маріам пророчо бачила, що саме у цьому місці відпочивала Марія незадовго перед пологами, що сюди приходив сам Ісус, перш ніж розпочати 40 денну борню з демоном у пустелі. Тут же перебував і Давид перед битвою з Голіафом. «Господь показав мені все. Я бачила вогненну Горлицю. Зверніться до вогненної Горлиці! Моя участь - мир. Моя частка - хрест і мир. Натомість болі та знеохочення - це участь ворога й тих, хто слухає неприятеля. Дітям дають молоко, молоко, яке пах-

MARIAM BAOUARDY (1846 – 1878) не любов’ю, молоко, заправлене любов’ю… Я бачила мого Бога, бачила мого Бога. Вмираю, я бачила мого Бога… Бачила об’єкт моїх прагнень, бачила об’єкт моєї любові, бачила об’єкт мого життя… Бачила перед собою Горлицю, а над нею – келих, що проливався так, немовби в ньому було джерело. Те, що виливалося з келиха, зрошувало Горлицю і обмивало її. Разом із цим я почула голос, який виходив із цього прекрасного світла. Голос сказав: “Якщо хочеш мене шукати, пізнати й піти за мною, – прикликай Світло, тобто Духа Святого, який осяяв моїх учнів і який освічує всіх, хто Його взиває… Воістину, воістину кажу вам, хто прикликатиме Святого Духа, шукатиме мене і знайде мене, – знайде мене через Нього. Його свідомість буде ніжна, як польові квіти. Якщо це буде батько або мати, то мир запанує у його родині. Мир буде в його серці як у цьому, так і в майбутньому світі. Не помре в темряві, але у мирі”. Джерело: CREDO

СВІТЛО З ВИСОТИ • №40 / травень 2016

Багато хто відчайдушно намагається забути про смерть, поринаючи в оманливу ілюзію молодості. Інші про це ніколи не говорять, намагаються замовчувати її так, наче те, про що не говориться, водночас перестане існувати. Але смерть є. Щодня довідуємося, що хтось помер. Відходять молоді і старі, жодний вік не є для неї перепоною. Факт смерті супроводжуватиме людський рід аж до кінця світу. Насправді навіть для людей істинно віруючих, духовно багатих, смерть завжди є певною драмою і джерелом страху. Адже сам Ісус Христос страждав у Гетсиманському саду, боячись смерті, і просив Бога, щоб оминула Його чаша ця, хоча понад усе, понад той страх ставив прагнення виконати волю Божу. Та все ж радість і правда воскресіння залишаються єдиною конкретною, справжньою розрадою і джерелом надії, з якою можемо ввійти навіть у смерть. Не вдаватимуся тут до богословських роздумів про вмирання, смерть і воскресення. Наведу лише один приклад.

Наче вокзальні голуби

Коли я працював на парафії, то часто доводилося чекати потяг на вокзалі ВаршаваСередмістя. Я придивлявся до голубів, які якимось чином потрапили у приміщення вокзалу і були ув’язнені тут. Вони літали над перонами, шукали якихось крихт, щоб поїсти, пили воду з калюжі, яка назбирувалася під недокрученим краном. Тоді я думав: якби вони змогли мудро мислити, то знали би, що той чорний тунель, яким в’їжджають і виїжджають потяги, веде до свободи, у світ, де світить сонце, де блакитне небо, де простір для вільного польоту. Хіба ці ув’язнені птахи не нагадують нам нас самих? Ми теж усе життя бігаємо за якимось крихтами кар’єри, п’ємо воду з різних каламутних калюж сумнівних успіхів. Ми відчуваємо радість, коли знайдемо якусь крихту, якусь калюжу, коли досягнемо якоїсь мети, здійсниться якесь наше бажання. А тут поряд є тунель - чорний тунель, який ми називаємо смертю, якого боїмося, від якого втікаємо. Але прийде колись добрий Ісус, наш найкращий Пастир, візьме кожного з нас за

СВІТЛО З ВИСОТИ • №40 / травень 2016

руку і поведе через той тунель. Поведе до справжнього життя, справжнього сонця, справжнього неба, справжньої свободи, до справжнього дому, в якому Бог приготував для нас безліч помешкань. Нехай доповненням до цих роздумів стануть слова з книги Карла Каретто «Шукав і знайшов», у якій автор просто і переконливо розкрив проблему смерті. Ту проблему, від котрої ніхто з нас не втече, про смерть, з якою кожен з нас колись опиниться віч-навіч. Ось його слова: «Мій час спливає. Фрагмент одного з Псалмів звучить: «Дні віку нашого сімдесят років, а як при силі - вісімдесят років” (Пс. 90, 10). Хоча я знаю, що дар життя є великим даром, однак переконаний, що дар смерті - це ще більший дар. Не дивуйтеся моїм словам. Вони здаються невірогідними, але така правда. Поряд зі всіма такими гарними і прекрасними речами, які створив Бог, є ще одна, насправді прекрасна річ - смерть! Чому? Тому що вона дає мені можливість розпочати все спочатку, дає мені змогу по-

«Воскресіння дочки Яіра» Ілля Юхимович Рєпін (24.07 (5.08).1844 - 29.09.1930)

бачити «все новим» Коли дивлюся на старенького, який слиниться і тремтить, намагаюся уявити собі його в тілі щасливого дитяти; коли бачу жінку, яка переживає як велику трагедію огидність і спустошення своєї старості, що є плодом часу, я задіюю всю свою фантазію, щоб уявити ії молодою дівчиною, яка біжить заквітчаним лугам назустріч любові. Люблю смерть, тому що вона знову дає мені життя. Люблю смерть, тому що вірю у воскресіння. Вірю у моє вічне тіло безсмертного дитяти. Вірю, що бігтиму на зустріч із Богом, так як колись хлопцем після уроків біг я, підскакував на зустріч батькові, який приходив, щоб забрати мене зі школи, і забирає мене на прогулянку луками вздовж Паду. Знову зустрінуся зі своїми друзями. Побачу справедливість. Побачу Христа! Якщо навіть трохи боюся її; то це лише психологічний страх, який теж має свій добрий бік. Адже завдяки йому я зможу відчути розрив із земним життям якомога сильніше, а різницю між минулою та майбутньою дійсністю якомога очевиднішою. Тому прийди, смерте, моя смерте!» Колись багатолітній сповідник варшавської семінарії, отець Чеслав Ментек, роз-

повідав мені, як багато років тому він вперше у своєму житті був свідком смерті однієї монахині. Він сказав, що, мабуть, через свою юнацьку цікавість він поставив сестрі, що була при смерті, запитання, якого потім навіть дещо соромився: - Сестро, Ви не боїтеся вмирати? Та глянула на нього спокійним, але трохи здивованим поглядом і промовила: - Чи боюся? Та ні! Адже я все життя цього чекала. Все життя чекала на зустріч з Ісусом. Смерть є чимось болісним і драматичним для кожної людини. Саме у момент смерті приймаємо справжнє для нашої вічности рішення - стати на бік Господа Бога. І тому такої ваги набирає молитва, яку Церква дає кожному християнинові вже з перших років життя: «Молися за нас тепер і в годині смерті нашої». Кожен, хто з довірою промовляє ці слова протягом усього свого життя, може повторити з глибоким спокоєм слова святого Павла: «Де, смерте, твоя перемога? Де твоє, смерте, жало? А Богові дяка, що Він Господом нашим Ісусом Христом перемогу нам дав» (1 Кор. 15, 55-57). о. Петро Павлюкевич «Спокійно про старість» СВІТЛО З ВИСОТИ • №40 / травень 2016

ПОХОРОННІ ЗАБОБОНИ

«Коли люди перестають вірити в Бога, вони починають вірити в усе інше»

Г. К. Честертон, англійський письменник-християнин Отець Миколай Микосовський, священиквасиліянин, поділився своїми спостереженнями з похоронів: «Ховаю різних людей: бідних і багатих, молодих і старших тощо… І що я зауважив? Що майже кожен начебто християнський похорон оповитий грішними забобонами (помилковою вірою), якимось напів’язичництвом… Ми християни чи хто?» Перевертання крісел Люди мають дивне переконання, що смерть сидить на кріслі поруч небіжчика, і коли випроваджують тіло померлого з оселі, бажають у такий спосіб немовби вигнати смерть на вулицю… І ще, щоб на них не сів ніхто із живих. Як маємо померти, то помремо й без цього. Забобони не врятують ні трохи. Родичі не можуть нести труни Не роблять це тому, щоб потім померлі не подумали, що їх смерті раді або щоб не відправитися опісля слідом за ними. Тому не раз просять про це чужих. А як нема кому з неродичів нести труни? Буває ж таке, що обмаль присутніх на похороні. Чув про випадки, що навіть священик з дяком несли домовину… Тому треба поступати второпно. Я, буває, кажу, що труну мають нести ті, що мають силу та бажання. І так само у випадку з хрестом на могилу. Заборона дітям бути на похороні Найменші теж мають знати, що смерть існує, тому їх треба поволі до цього факту готувати. Кажуть, що якщо діток забирають

СВІТЛО З ВИСОТИ • №40 / травень 2016

від покійного в інше місце – вони згодом можуть мати перед смертю великий страх, боячись чи не всякої тіні. Наше земне життя не раз крокує поряд з дійсністю смерті. Все у руках Всевишнього. Закривання дзеркал щільною тканиною Забобонні люди думають, що дзеркало може бути як «пастка» для померлої особи. Вона нібито, заглянувши до нього, буде швидко «полонена», адже не відразу відправляється у потойбіччя. Треба знати, що душа покійних відразу після фізичної смерті стає перед Богом на особистий суд, здаючи звіт з цілого життя, а не вештається без потреби по світі… Триразове піднімання домовини над порогом До слова, коли тричі підносять труну з небіжчиком над порогом (теж і при виході з церкви), то така поширена нині практика походить саме з темного язичництва. Якщо спитатися, чому так роблять, ніхто не дасть раціональної відповіді. Річ у тім, що у давнину наші предки були, як знаємо, язичниками і вірили, що в порозі помешкання живе… домовик, тобто злий дух. Отож, виносячи померлих надвір, з ним прощалися. Тепер для чого робити таке «прощання» з нечистою силою і що це має спільного зі здоровим глуздом і, взагалі, християнською вірою? З покійними ми прощаємося в час самого похорону, коли триває так зване «останнє цілування». А з якими забобонами на похоронах стикаєтеся ви? За матеріалами: о. Миколай Микосовський, ЧСВВ, if.osbm.info

Царю небесний, утішителю, Душе істини, що всюди є і все наповнюєш, Скарбе добра і життя Подателю, прийди і вселися в нас, і очисти нас від усякої скверни, і спаси, Благий, душі наші. О святий Духу, любове Отця і Сина, надихай мене завжди, щоб я думав(ла) про те, про що мені слід думати, як я повинен(на) це сказати, що я повинен(на) говорити, що я повинен(на) писати, як я повинен(на) діяти, що мені слід робити, щоб шукати Твоєї слави, добра для душ і моєї власної святості. Амінь СВІТЛО З ВИСОТИ • №40 / травень 2016

Протестантські діячі відзначаються різноманітними ідеями зі сфери популярної психології. Наприклад, пастор Єдиної Церкви Христа із Коннектикут-Сіті на ім’я Уїлл Боуен запропонував своїм парафіянам просту ідею: не скаржитися. Ідея цілком американська за Уїлл Боуен своєю суттю й базована на класичному «keep smile»: якщо старанно посміхатися, то не тільки людям буде приємніше, а й самому стане легше і краще. Добре зерно в його пропозиції, безумовно, є, і скористатися нею зовсім неважко.

Світ без скарг.

и сво н З мі Після того як у липні 2006 року пастор Боуен виступив на шоу Опри Уїнфрі, популярність ідеї вельми зросла, виникла міжнародна асоціація «Світ без нарікань» (яка позиціонує себе як нерелігійна, недержавна і некомерційна) та об’єднання «Фіолетовий браслет», члени якого походять уже зі 106 держав нашої планети. Отже, про що йдеться і чому фіолетовий браслет? «Ми самі себе вбиваємо», – сказав пастор Боуен в одному з інтерв’ю 2007 року (після телешоу Опри у нього було чимало публічних виступів, а також вийшла книжка «Світ без нарікань»). Тобто не тільки наші слова залежать від наших думок, але й те, що і як ми говоримо, впливає на наші емоції та вчинки. Виявляється, ми всі дуже часто скаржимося, критикуємо, пліткуємо. Не вірите? Перевірте! Уїлл Боуен запропонував усім, хто хоче змінити своє життя на краще, надягти зви-

СВІТЛО З ВИСОТИ • №40 / травень 2016

я итт єж за

день

чайний браслет фіолетового кольору і впродовж 21 дня жити без нарікань, критики, пліток і незадоволення. Якщо за ці дні людина забувала про постанову і вимовляла «заборонені» слова, то була зобов’язана перевісити браслет з однієї руки на іншу і розпочати відлік днів заново. Продовжувати доти, доки браслет не протримається на одній руці 21 день поспіль. Наслідок такого експерименту перевищив усі очікування. Люди, які включилися в програму, змінилися до невпізнаваності. Це не залишилося непоміченим, і їхні друзі своєю чергою включалися в програму. На сьогодні вона охопила вже близько 6 млн. осіб, за підрахунками на сайті асоціації «A Complaint Free World».

Як це працює? По-перше, важливий сам настрій. Уже з моменту пробудження ви знаєте, що вам не можна говорити про негатив, а найкращий спосіб для цього – почати помічати позитив у собі, оточуючих та довколишньому світі. По-друге, зростає самоконтроль: над собою, своїми думками й тим, що ви говорите, а це важливо для будь-якої людини. Варто розпочати вчитися, і з часом це виходитиме дедалі більш усвідомлено. По-третє, за час експерименту ви дізнаєтеся багато нового про себе, своє мислення та свій спосіб життя. «Сила позитивного мислення», один із ключів популярної психології, звичайно, не є ані благодаттю, ані молитвою. Про це варто пам’ятати, щоб не збитися черговий раз зі шляху, поклавшись на «нову чудесну методику», а потім борючись із черговими труднощами. Але як одна з психологічних «підпірок», особливо для людей пригнічених, цей метод цілком може стати допоміжним. Зрештою, свіже повітря саме по собі не лікує неврозів, але лікарі наполягають на корисності прогулянок у таких випадках. ФІОЛЕТОВИЙ БРАСЛЕТ, або COMPLAINT FREE WORLD Звичайнісінький понеділок – такий як і тисячі інших. Ще й світ, здається, навічно заполонила дощова мряка. В такі дні нічого не хочеться. Хоч би крапельку сонячного світла… «О, ти глянь, як вирядилась! Куди це вона зрання «лижі нагострила»?» – знову бабуськи-кульбабки активно когось обговорюють. Вміють вони людині настрій на весь день зіпсувати. Аж ні, цього разу «жертва» не по зубах! Якщо ще півроку тому Наталку можна було довести до сліз одним невдалим зауваженням, то тепер ця дівчина – просто невичерпне джерело оптимізму. Цікаво, що ж її так змінило? «Ось мій секрет, – показує симпатичний фіолетовий браслетик, – мій помічник у боротьбі з поганим настроєм. Якщо хочеш, і тобі книжку принесу, де написано, як ним користуватись». Трошки посиділа за чашкою духмяного чаю і, ніби метелик, полеті-

ла на побачення. Як каже сама Наталка – це ще один «бонус», який дав їй браслет. Інтригує, правда? А спробую-но і я – що мені втрачати? Життя у фіолетовому світлі Загалом методика, яку мені порадила сусідка, зовсім не ексклюзивна. Вона працює ще з 2006-го, коли Уілл Боуен (Will Bowen) запропонував, здавалось би, простеньку ідею – надіти на зап’ястя фіолетовий браслет і прожити рівно 21 день без негативу. Зірвався – перечепи браслет на іншу руку і починай спочатку! Чому браслет неодмінно фіолетовий? Мабуть, тому, що це колір творчості і натхнення, покликаний дарувати спокій і внутрішню гармонію. А 21 день – час, необхідний для формування нової звички (у всякому разі так в 1960 році заявив американський хірург Максвел Мальц (Maltz Maxwell)). Бажаєте кинути палити – не торкайтесь сигарет увесь цей час, хочете відмовитись від фаст- фуду – 3 тижні ні ногою в МакДоналдс! Щось я занадто вдалась до теорії і зовсім забула про практику. Так як вдома нічого фіолетового не знайшлося, то придбала в магазині не один – відразу аж п’ять(!) фіолетових браслетів із різноманітних матеріалів і відразу начепила перший-ліпший на ліве зап’ястя. Все – дороги назад нема! Перші труднощі Мабуть, у всіх трапляється щось, чого і ворожка не передбачить – знав би, де впадеш, соломки б підстелив. Загалом, перший день мого експерименту пішов шкереберть. І все через сіреньке створіння з очимагудзичками, яке спокійнісінько сиділо на подушці – ось що я побачила, тільки-но розплющивши сонні очі. Ні, я не боюсь мишенят. Ну хіба трішечки і коли вони близько. Останньою краплею стало те, що панянка, чий святий обов’язок ловити таких гостей, сиділа тут таки на ліжку і ліниво бавилась сонячними зайчиками. «Ах ти, товсте ледащо! Я тебе «Віскасом» годую, а ти…», – у кішку полетів тапок, а мишка хвостиком махнула і, не поспішаючи, попрямувала в нірку СВІТЛО З ВИСОТИ • №40 / травень 2016

під плінтусом. Браслет довелось перечепити. Нічого. День тільки почався. На холодильнику було почеплено аркуш паперу, де вказано точний час першого «проколу». Через кілька днів мені уривався терпець, тож я вже просто писала дату і палички (як у фільмах на стінах тюремної камери). Через 2 тижні – занотовувала, коли вдавалось протриматись хоча б добу. Причин скаржитися і критикувати, виявляється, було сотні, якщо не тисячі: власна зовнішність, погода, сусіди, політична ситуація в країні (хоча це єдиний виняток – вона ніколи нікому не подобається). А я вважала себе оптимістом! Як казав Уінстон Черчіль, «успіх – це рух від невдачі до невдачі без втрати ентузіазму». Ентузіазму вистачало з надлишком, терпіння ж потрохи закінчувалося. Експеримент під загрозою зриву Незабаром виявилось, що з усього, від чого я скаженію, номером 1 у списку став… сам браслет. Він вимагав від мене щосекундного нервового напруження, не дозволяв розслабитися. Фіолетовий більше не здавався мені кольором надії і саморозвитку, скоріше меланхолії.

СВІТЛО З ВИСОТИ • №40 / травень 2016

Коли чаша терпіння переповнилась, браслет полетів у відчинене вікно. Та через годину я вже повзала у квітнику поміж троянд, вголос обурюючись, що можна було обрати і більш яскравий і помітний колір, і подумки прикидаючи, скільки разів я повинна його перечепити з руки на руку. Чудесні перетворення Коли вже майже опустились руки (єдине, чого хотілося, – це позбутись набридливої прикраси), почали траплятися дива. Ввечері син замість того, щоб пограти на комп’ютері, просто притулився і несподівано запропонував: «Давай я тобі книжку прочитаю!». Чоловік ні з того ні з сього приніс букет квітів. А в неділю зранку – ще одна дивина: вони не розбудили мене о 7-ій ранку криками «Їсти давай!», дали виспатись майже до полудня. Ще й сніданок (який вже змогли) приготували не тільки собі, а й для мене. З якого чуда такі переміни? «Ти така тиха останнім часом, ласкава, не сваришся… Ми хотіли тобі приємно зробити», – пояснили. Як не дивно, маленькими приємностями домашні радували мене й далі. Я теж, як могла, балувала їх чимось смачненьким. Значить, браслет таки діє?

Майже Happy End Звісно, саме зараз ви б хотіли прочитати, як, здолавши всі щоденні труднощі, витративши на самовдосконалення N-нну кількість днів, я все ж переборола внутрішніх «демонів» і витримала 21 день. На жаль, я ще не можу з гордістю зняти браслет і повісити його у рамку на видному місці, як особистий трофей. Поки що! За 2 місяці титанічних зусиль максимальний результат, якого мені вдалось досягнути – лише 13 днів. Зрозуміло, до остаточної перемоги над собою ще дуже далеко, бо ж навіть сам автор методики на успішне завершення власного експерименту витратив 3 місяці (аж ніяк не тижні!). Скаржитись, критикувати і бути невдоволеним – це частина нас самих, нашої людської сутності. Але водночас – це просто звичка, якої можна позбутися. Головне – захотіти. Життя зовсім не сіре, і не чорно-біле, як зебра, а виграє усіма кольорами райдуги. Тільки придивіться!

Поради «бувалої» тим, хто хоче спробувати 1. Обирайте звичайний резиновий чи шкіряний браслет, який буде з вами і в душі, і в басейні, а ще легко зніматиметься. Мій перший (з намистин і бісеру) мав дуже незручну застібку.

Браслет можна придбати у крамниці «Небо», яка знаходиться на території Фастівського костелу

2 Спробуйте спочатку обмежити зайві відвідування місць значних скупчень людей. Повірте, там більше шансів, що хтось «допоможе» вам зірватись. Сходіть краще в кіно чи в театр.

3. Не втікайте на «безлюдний острів». «Тепличні» умови – це нудно, а отже спровокує вас поскаржитись. І взагалі, хитрувати нечесно.

4. Займіться фізкультурою, медитацією, будь-яким способом релаксації. Експеримент колись закінчиться, а вміння розслабитися завжди буде в нагоді.

5. Не розчаровуйтесь, якщо спочатку нічого не виходить, адже негативний результат – також результат. Коли стає особливо важко, несподівано відкривається «друге дихання». Зміни на краще не за горами! Радимо почитати Уілл Боуен «Світ без скарг».

За матеріалами СREDO, та Мар’яни Стефак

СВІТЛО З ВИСОТИ • №40 / травень 2016

найдивовижніших імен

Святого Духа

Христос є Богом у плоті, прибитим до хреста; Він – Бог, який плакав і спав; який споживав їжу та обливався потом у Гетсиманському саду. Образи Духа Святого, своєю чергою, мають зовсім інший характер: язики вогню, небесний вітер, голуб, що відлітає. У Христі ми торкаємося і бачимо Бога, а Святий Дух, здається, є Богом «невловимим». Однак Писання говорить і про Святого Духа такими словами, які переконують нас у Його безсумнівній присутності серед нас. Ось п’ять найдивовижніших біблійних імен третьої особи Пресвятої Трійці.

Поцілунок. Пісня пісень розпочинається рядком, який традиційно розуміється як посилання на Трійцю: «Нехай він цілує мене цілунками уст своїх». Отці Церкви вбачали в цих словах тринітарну формулу, в якій «Він» – це Батько, «уста» – Син, а «поцілунок» – Святий Дух. «Святий Дух – це поцілунок, відбитий устами улюбленого сина назавжди в наших серцях, – пише єзуїтський теолог Блез Арміньйон. – Той самий поцілунок, що навіки поєднав Отця і Сина в Трійці, тепер єднає нас із Ними». «Божественний поцілунок» - і справді доречне ім’я для Святого Духа, за чиїм діянням Діва Марія зачала Христа. Святий Дух також є

СВІТЛО З ВИСОТИ • №40 / травень 2016

тим, хто змиває первородний гріх у Хрещенні та через кого здійснюється присутність Христа у Євхаристії, єднаючи нас через Христа із Богом-Отцем. Простіше кажучи, Святий Дух – це «поцілунок», який об’єднує людське й божественне.

Найкраще вино. У Пісні пісень ми знаходимо ще й інше ім’я Святого Духа в тринітарній формулі: «Я подумав: виберуся на цю пальму, схоплюся за віття її, і нехай стануть перса твої, немов виноградні ті грона, а пахощі дихання твого, як яблука! А уста твої, як найліпше вино: простує воно до мого коханого, чинить промовистими й уста сплячих!» У цьому обміні між Нареченою та Нареченим – або Христом і Отцем – вино символізує любов, яку Вони розділяють, втілену у Святому Дусі, згідно з тлумаченням того-таки Блеза Арміньйона. Мехтільд Магдебурзький, середньовічний містик із Німеччини, пояснює цю метафору іншим чином: «Батько – це виночерпій у нашому п’янкому житті, Син – Чаша, а Дух – Вино». Це ім’я також криє у собі євхаристійні значення! Палець Бога. Христос представив нам Духа Святого, використовуючи кілька імен; одне з найбільш відомих – «Утішитель». У безпосередній транслітерації з грецької слово означає «захисник», «заступник» і «радник». Менш відомі імена – це ті, які Ісус дає Духові Святому в Євангелії від Луки (пор. Лк 11, 20): «А коли пальцем Божим

вижену Я демонів, то справді прийшло до вас Боже Царство». Як стверджується у Старому Заповіті, Декалог був написаний «перстом Божим» (пор. Вих 31, 18). Справді, як християни, ми віримо, що все Писання було написано Святим Духом, тому ім’я «палець Божий» особливо для Нього прийнятне. Святий Августин також вважає це ім’я доречним «через уділення Дарів», які даються за посередництвом Святого Духа. Як і в образах із Пісні пісень, деякі Отці Церкви також вбачали тринітарну формулу і в цьому імені: «Син був названий долонею та рукою Отця, оскільки Отець усі речі робив через Нього, – пише св. Кирило Александрійський. – Як палець невіддільний від руки, але становить її природну частину, так Святий Дух єдиносущно поєднаний із Сином, і через Нього Син чинить усі речі».

Печать. Послання до коринтян (2 Кор 1, 22) пропонує два нових імені третьої особи Пресвятої Трійці. Попередні вірші говорять про обітниці Бога, який «утверджує» нас у Христі й «намащує» нас. Далі цей вірш додає: «Який і запечатав нас, і в наші серця дав завдаток Духа». Біблісти вбачають у цих словах два імені Святого Духа: печать і завдаток. «Печать» також вживається у Посланні до ефесян (див. Еф 1, 13; 4, 30). Зв’язок із Духом

стає досконалішим через Таїнство Миропомазання: «Печать є символом особи, знаком її авторитету, її володіння річчю; саме так колись позначали воїнів печаттю їхнього начальника, а рабів – печаттю їхнього пана; печать підтверджує правдивість правового акту або документу і гарантує у певних випадках його таємність». Запечатуючи нас Святим Духом, Бог, таким чином, позначає нас як тих, що Йому належать. Який же знак власності ми отримуємо! Це не просто знак або символ – Особа, третя особа Трійці.

Ісус Христос і Святий Дух – це дві Особи, які з’являються нам в абсолютно різних формах – або, принаймні, так часто здається.

Депозит. Ніхто, здається, не має цілковитої впевненості щодо перекладу другого імені Святого Духа із Послання до коринтян (пор. 2 Кор 1, 22; ім’я знову повторюється у Еф 1, 14). Дуе Рейнс перекладає його як «депозит». Нова американська Біблія, натомість, використовує слово «перший внесок». В інших перекладах зустрічаються поняття «завдаток», «зарука» і «запорука». Грецьке слово «arrabona» визначається як «гроші, що даються під час купівлі як запорука того, що повну суму згодом буде виплачено». Святий Йоан Златоуст завершує свою проповідь на цю тему таким закликом: «Знаючи все це, а також враховуючи наш високий статус, провадьмо життя, гідне цієї благодаті». За матеріалами СREDO

СВІТЛО З ВИСОТИ • №40 / травень 2016

10 заповідей Бути батьком – не просто.

Бути батьком означає стати справжнім

взірцем для свої дітей, опорою для дружини. Бути батьком означає розвивати стосунки

із жінкою та виховувати нових Людей. Бути батьком – це бути справжнім.

для батька

I. Перший обов’язок батька у стосунку до дітей – любити їхню маму

Виховання – завжди командна гра. Батько може захистити матір, підміняючи її, даючи їй можливість відпочити, відновитися і знайти трохи часу для себе.

II. Батько перш за все повинен “бути”

Його присутність повинна означати: “Ви, моя сім’я, – найголовніше в моєму житті”. Бути у випадку батька означає спілкуватися з дітьми, обговорювати їхні проблеми, залучати їх, наскільки це можливо, до участі у своєму житті. І навчитися помічати всі малі і великі знаки, які постійно надсилають діти.

III. Батько є прикладом, хоче він того чи ні

Батько – зразок чесності, порядності і доброзичливості. Навіть якщо діти не помічають цього, а іноді і заперечують, насправді вони дивляться на те, що і як робить батько і чому він робить так, а не інакше. Те, що ми називаємо совістю, багато в чому залежить від батька.

IV. Батько гарантує надійність

Батько – це охоронець. Вся сім’я чекає, що батько захистить її. Батько охороняє також тоді, коли визначає певні правила, часові та просторові обмеження, іноді забороняючи певні речі. Це найкращий спосіб сказати: “Я дбаю про тебе”.

СВІТЛО З ВИСОТИ • №40 / травень 2016

V. Батько заохочує і надає сил

Батько доводить свою любов повагою, слухаючи і приймаючи. Його любов – справжня, як у тих, хто говорить: “Що б не трапилося, я завжди з тобою!” Завдяки цьому у дітей з’являється самоповага. Батько завжди готовий допомогти своїм чадам, компенсуючи їхні слабкості.

VI. Батько пам’ятає і розповідає

Батьківство є островом порятунку для тих, хто важко провів свій день. Такий звичайний момент, наприклад, вечерю, батько перетворює в особливу сімейну зустріч, коли всі можуть спокійно поспілкуватися між собою. Добрий батько здатний створити чарівну атмосферу спогадів.

VII. Батько вчить вирішувати проблеми

Батько – найкращий путівник у навколишньому світі. Він має сильний вплив на дітей завдяки своїй здатності керувати життям, завдяки тому, як він ставиться до дійсності, що нас оточує. Батько – це людина, яка дає дітям карту життя.

VIII. Батько прощає

Прощення батька – це те, що дитина відчуває найбільше і чого очікує найбільше; це чи не найважливіша ознака батька.

IX. Батько – завжди батько, навіть якщо він живе далеко

Кожна дитина має право на “свого” батька. Коли батько нехтує дітьми, забуває або покидає їх, то завдає їм рану, яка ніколи не заживе.

X. Батько – це образ Бога

Бути батьком – велике покликання, а не особистий вибір. У всіх дослідженнях з психології написано про те, що діти виробляють для себе образ Бога, ґрунтуючись на образі власного батька. Ісус навчив нас молитви “Отче наш”. Якщо мати молиться разом з дітьми – це прекрасно, але одночасно звично. Якщо ж з дітьми молиться батько – вони ніколи про це не забудуть. Переклад з російської: о. Тихон Кульбака За матеріалами “Духовно-психологічна порадня”

СВІТЛО З ВИСОТИ • №40 / травень 2016

Януш Корчак “Почуття, для яких немає виходу, перетворюються в сни наяву. А сни наяву стають внутрішнім сценарієм життя. Якби ми вміли їх правильно тлумачити, ми б виявили, що вони збуваються. Але далеко не завжди так, як ми очікували”. Януш Корчак Януш Корчак, справжнє ім’я – Ґенрик Ґольдшміт (у метриці – Ґерш Ґольдшміт) – за його власними словами, “лікар за освітою, педагог волею випадку, письменник за покликанням і психолог із необхідності”. Людина, яка іще за життя стала легендою. Письменник, філософ і практик – педагог та психолог, який на багато десятиліть випередив свій час. “Мешканець Варшави”, єврейська і польська ідентичності якого дозволяють рівною мірою вважати КорчакаҐольдшміта видатною постаттю двох народів – польського і єврейського. Взагалі, з Корчаком завжди так – він щоразу нібито гранично відкритий, але водночас абсолютно невловимий, буденний – і неймовірний, справжній – і трохи вигаданий, живий – і дещо забронзовілий… Багатоіпостасний. Тому писати про нього – складно. Кожен, хто прочитав його книги, написані для дітей (або – для дітей і для дорослих одночасно), в першу чергу – “Пригоди короля Мацюся “, “Коли я знову стану маленьким”, “Кайтусь-чарівник”, а також “дорослі” книги – “Весела педагогіка”, “Як любити дитину”, “Правила життя”, “Право дитини на повагу” – кожен, незалежно від віку, відчуває, яким близьким, навіть рідним, став йому автор цих рядків і думок. То в чому ж криється загадка КорчакаҐольдшміта? В чому його таємниця?

СВІТЛО З ВИСОТИ • №40 / травень 2016

Можна сказати, що Корчак-Ґольдшміт (насамперед – у варшавському “Домі сиріт” на Крохмальній, у другу чергу – в “Нашому домі”) створив хоч дещо утопічні, але все ж реально діючі та доволі тривкі моделі соціальних відносин між дітьми – фактично, дві окремі “дитячі республіки”, “населення” яких (за, відповідно, тридцять і двадцять років праці в них Януша Корчака) становило понад дві тисячі дітей. Але КорчакҐольдшміт тим і феноменальний, що його утопії так чи інакше, рано чи пізно ставали реальністю. Казкова повість про короля Мацюся Першого – також утопія. При тому, що Корчак-Ґольдшміт аж ніяк не ідеалізував дітлахів та підлітків, саме через виховання він бачив шлях до побудови нового, більш справедливого суспільства. Причому, він готовий був починати з малого, з кількох десятків дітей. І успішно це робив. До слова, у передвоєнній Варшаві існувало таке поняття – “діти Корчака”. Усі знали, що “діти Корчака” – етичні, скромні, чесні та справедливі. Що у них є совість і почуття гідності – не так уже й мало, зважаючи на те, що у момент, коли вони з’являлися на порозі Дому сиріт, вони були справжніми “дітьми вулиці” – з відповідними звичками та зовсім без майбутнього. В інтернаті існувала особлива традиція: Корчак купував у маленьких меш-

Про серце Якось Корчак-Ґольд шміт, замість того, аби прочитати лекцію на семінарі з дитячої психології під назвою “Серце дитини”, переніс заняття в рентгенівський кабінет – і привів туди за руку маленького хлопчика. Студенти побачили на екрані пульсуюче, тривожне серце дитини – і буквально фізично відчули не просто серцебиття, а глибоку, складну емоцію: суміш довіри і страху. Для мене цей епізод – одна з ключових метафор постаті Корчака, і в рамках його публічної діяльності, і у вимірі приватної, може, навіть “інтимної” біографії “малої і важливої особи”.

канців Дому сиріт їхні молочні зуби – всі знали, що він будує із них у своїй кімнаті високий-високий замок (“Ми уявляли, що замок буде нагадувати той, у якому жив король Мацюсь, – написав у спогадах один із Корчакових сиріт, – і з нетерпінням чекали, коли ж нарешті випаде наступний зуб”); і це була геніальна знахідка вихователя і педагога. Поперше, завдяки цьому діти ретельніше чистили зуби вранці і ввечері (чорні та гнилі молочні зуби коштували в Старого Доктора страшенно дешево), по-друге, то був своєрідний ритуал ініціації – сходинки дорослішання, по-третє, таким чином найменші діти отримували дрібні кишенькові гроші нарівні з трохи старшими (у Домі сиріт було прийнято, щоб сироти, які ходили в звичайні школи нарівні з усіма, завжди мали в кишені кілька монет). Корчакові як вихователю та педагогу вдалося досягнути неможливого. Головне – він змінив суспільне (а також професійне) ставлення до дитини, і то не лише в Польщі, а й у цілому світі. Те, що суд рівних у Домі сиріт та “Нашому домі” міг судити також і дорослих (тобто і стажерів, і сторожа, і всіх без винятку вихователів, і навіть самого Корчака) викликало шалений спротив Корчакових колег. При тому, що саме суд рівних Корчак вважав головною підвалиною всієї своєї педагогічної системи. (Обсяг цієї розвідки не дозволяє проСВІТЛО З ВИСОТИ • №40 / травень 2016

аналізувати феномен Корчакового суду докладніше – а урізаний аналіз, без контексту, спотворить картину, тому я обмежуся тут тільки згадкою). Фактично, і товариський суд, про який згадують всі, хто пише про Корчака, і газетка, що “видавалася” в Домі сиріт, і яку великою мірою творив сам Корчак (вона існувала лише у рукописній версії), і спеціальна скринька, куди кожна дитина могла вкинути листа чи записку зі своїми сумнівами, ваганнями, болями, і спеціальна книга, куди можна було записати слова подяки комусь чи попросити у когось вибачення, і загальновідомі вже День Брудаса, День Пізнього Прокидання, Іменини Кухні, і навіть обрання “Короля” та “Королеви” Дому сиріт – усе це було добре продуманими і надзвичайно ефективними формами діалогу Корчака з дітьми, але також і дітей між собою; причому кожен мав бути почутим (а також мусив почути іншого). Корчак учив своїх дітей багатьом надзвичайно важливим речам, які, на жаль, повністю ігнорує у тому числі сучасна школа; він формував у них почуття честі та гідності, давав не “книжне”, а цілком живе, яскраве

СВІТЛО З ВИСОТИ • №40 / травень 2016

і оперте на безпосередній досвід уявлення про основи етики. У такий спосіб Корчак заклав основи того, що нині ми називаємо “моральним вихованням”. Філософія, яку сповідував Корчак, проговорена ним у “Як любити дитину”, в казці про Мацюся, в оповіданні про малого Мойсея, в інших книгах, в публікаціях та радіопередачах, засвідчена діяльністю “Малего Пшегльонду”, а також покладена в основу “світобудови” Дому сиріт, була оперта на геніальну у своїй простоті ідею: діти – це не люди в майбутньому, а люди тут-і-тепер, а тому вони мають право на те, щоби дорослі до них ставилися з повагою, як до рівних.

Для Корчака кожна дитина була дитиною, попри труднощі у вихованні (адже в Дім сиріт іноді потрапляли діти з надзвичайно несприятливим життєвим досвідом – вуличні злодюжки, хулігани і т. п.). Навіть сердячись та (з педагогічних міркувань) підвищуючи на дітей голос, він називав їх не дурнями чи телепнями і т. п, а “люксторпедами”, “демаршами”, “кометами”, “вугільними брилами”, “ураганами”, “фамажорами”, “лампами”, “литаврами” та іншими цікавими словами. І це спрацьовувало. Адже кому захочеться бути “гібіскусом”? До того ж іноді навіть найзапекліші задираки шукали по словниках невідомі їм слова. Отак і жили… Правоту Корчака засвідчив час. Вихованці Корчака, всі без винятку, підкреслюють, що перебування в Домі сиріт мало визначальний влив на ціле їхнє життя. Бути “дитиною Корчака” автоматично означало наявність певних рис, які залишалися у людини до кінця життя. І навіть більше: ті єврейські сироти, яким судилося вціліти, виховали власних дітей, а ті – своїх, відтак Корчакові педагогічні прийоми і далі передаються із покоління у покоління. Між іншим, про покоління у Домі сиріт. Корчак вигадав унікальну систему “поколінь” і “спадкоємності” всередині інтернату. Кожен із новачків на три місяці отримував трохи старшого “опікуна”, який брав на себе відповідальність за новачка і допомагав призвичаїтися до місцевих порядків. Новачкові та його “опікунові” рекомендувалося спілкуватися у письмовій формі (це ставало для Корчака цінним науковим матеріалом). За якийсь час новачок і сам ставав “опікуном”. Відповідно, його власний “опікун” ставав ніби “дідусем” чи “бабусею” – тобто поступово формувалися перше (новачок), друге (“мама” чи “тато”), третє (“дідусь” чи “бабуся”); і навіть четверте покоління мешканців Дому сиріт – відповідно, “прадідусь” і “прабабуся”. До цих “сімей” Корчак, персонал і всі мешканці притулку ставилися надзвичайно серйозно, щороку діти робили “сімейні” фотографії, а виходячи з інтернату, передавали “у спадок” особисті речі. Корчак навіть у такий спосіб вчив сиріт, що

тепло родинного дому – основа основ. І в часи, коли більшість сиротинців та інтернатів намагалися ізолювати своїх підопічних від “згубного” впливу сім’ї і вулиці, Корчак докладав усіх зусиль, щоби зв’язок дітей із рідними в жодному разі не уривався. У колі людей, які знали Корчака, не раз говорилося, що Корчак – Король Мацюсь і Старий Доктор в одній особі. Були й такі, хто порівнював Корчака з християнськими святими (хоч ніхто не наважився б припустити, що на його долю випаде у буквальному розумінні мучеництво, співмірне з мучеництвом перших християн). Між іншим, у Домі сиріт вважалося, що він розуміє мову птахів і вміє розмовляти з тваринами. Корчак заохочував хлопчиків відпускати на волю куплених на базарі щигликів та інших пташок, підкреслюючи, що для живої істоти найголовніше – свобода. Якось трапився дивовижний випадок. У перший рік війни, влітку, хворий Корчак та кілька його вихованців із Дому сиріт під зеленим прапором короля Мацюся прийшли на єврейський цвинтар. Корчак, щоби вшанувати пам’ять покійного друга, Ісаака Еліасберга, почав читати молитву, і тої ж миті на його плечі спурхнуло кілька пташок. Усім, хто це бачив, здалося, що Корчак подібний на святого Франциска. Бо Корчак-Ґольдшміт, власне, і був подібний на святого Франциска. “…Не бажаю зла нікому. Не вмію. Не знаю, як це робиться…” – написав він у щоденнику. За день до “табору смерті”. Маріанна Кіяновська, duh-i-litera

СВІТЛО З ВИСОТИ • №40 / травень 2016

«Якби ти був холодний або гарячий! Тому що літеплий ти, ані гарячий, ні холодний, то вивергну тебе з уст моїх» – каже Бог (Одкр 3, 15). Спокуса літеплого серця – найнебезпечніша з усіх спокус. Через що?

Спокуса неохоти

В чому полягає підступне діяння злого духа? – він нам підсовує сумнівне добро як істинне, і робить це нібито логічно. Варто це усвідомлювати і пам’ятати про цю його стратегію, аби могли результативно їй протидіяти. Наш противник – розумний і хитрий, тому не нападає одразу, але старається переконати, що він наш найкращий союзник. Він приєднується до нас, входить у діалог, висловлює «нібито-співчуття», аби приспати нашу чутливість і, зрештою, здійснити свої плани. Потім, коли ми освоїмося з присутністю злого духа, він починає нам підсовувати спокусу, але робить це також уміло, аби нас не насторожити. Він добре знає, що людина має у своєму нутрі вписане прагнення до правди, добра, щастя і краси. Тому представляє спокусу так, щоби вона справила враження правди, добра, щастя і краси.

СВІТЛО З ВИСОТИ • №40 / травень 2016

Нашіптування злого духа У разі спокуси відкладання добрих справ на пізніше або знеохочування нас узагалі до чинення добра, це може відбуватися багатьма способами. Нижче – кілька типових сценаріїв. Перший спосіб полягає в тому, що з чиненням добра не потрібно поспішати, робити все належить «серйозно і солідно», тобто відкладати його на «вічне завтра». Справді, неустанний поспіх у житті, також і в молитві, не несе нічого доброго, бо дає тільки поверховість. Однак брак поспіху не може означати постійного відкладання рішень. Другий сценарій показує, що поточні справи, робота – потрібніші, важливіші, нагальніші, ніж духовні питання, тому спершу «займися ділом», а вже потім настане час на діла духовні, які, зрештою, ніколи не настільки термінові, бо ж важливою є «правильна ієрархія справ». Наступний спосіб спокушання підказує, що зараз, поки ти молодий і сильний, немає часу на духовні справи, а «момент настане»,

коли постарієш. Однак, по-перше, ніхто тобі не гарантує, що доживеш до старості. Подруге, у старості зазвичай тільки міцніють ті цінності, якими людина жила раніше. У старості фіксується її попередній стиль життя. Четвертий сценарій представляє безплідність зусиль. «Ти стільки разів старався, а нічого з цього не вийшло, отож немає сенсу витрачати зусилля». У спорті, в розвиванні різних умінь та здібностей ми не обов’язково одразу повинні побачити результати своїх зусиль. Інколи ми тривалий час робимо якісь зусилля, а плоди приходять через багато років. Так відбувається й зі справами віри, де прогрес є ділом Божим, а зусилля, роблені людиною, становлять вираження її співпраці з Богом. Черговий варіант обговорюваної спокуси можна сформулювати так: не будь такий надміру «святий», для тебе це не характерно, будь «нормальним», тобто пересічним. А ми, зовсім навпаки, покликані Богом до «нормальності», яка є святістю: «Будьте святі, бо Я святий» (Лев 19, 1). Загалом беручи, йдеться про те, щоб не плутати святості з якимись видовищними подіями, зосередженістю на собі замість Бога. Це було би протилежним до істинної святості: «Треба, щоби Він зростав, а я малів» (Йн 3, 30). Кожний із перелічених варіантів спокуси має у кінцевому підсумку затримати людину на шляху віри та виробити в ній згоду на абияке, поверхове життя. І що далі? Що робити, коли ми, однак, зазнаємо спокуси знеохочення досить довго? Навернення можливе завжди, хоча не варто відкладати його на «святе ніколи». Від чого потрібно почати? Перша справа – зізнатися, що я піддався цій спокусі й перебуваю у своєрідному духовному паралічі та неможливості діяти. Другий крок – визнати власну безпорадність перед цим гріхом «вистиглого серця». Далі – звернутися з упованням до Бога, волаючи про порятунок: «Господи, рятуй, ми гинемо!» (Мт 8, 25). Існує не-

безпека зосередитися виключно на собі, замкнутися в собі та впасти у чорну діру суму й безнадії. Ліки від цього – відійти на потрібну дистанцію від споглядання себе та своїх переживань, наново відкрити смак життя у єдності з Богом, життя насправді євангельського, відданого Богові й людям: «Більше щастя давати, ніж брати» ( Діян 20, 35). Потрібно також зробити висновки на майбутнє і вчитися на помилках. Зробити помилку – не найбільша трагедія, але збільшувати помилки і залишатися в них – ось біда. Як написав у вірші Богдан Ступка, «в житті одна помилка – не біда; біда, коли усе життя – помилка». Якщо ми вчимося на помилках, то в кінцевому підсумку наш гріх може виявитися «благословенною провиною». Якщо ми правильно реагуємо на спокусу та гріх, то набуваємо досвід, потрібний для майбутнього. Пізнаємо стратегію злого духа, усвідомлюємо свої слабі точки, які він може атакувати, а завдяки цьому дістаємо знаряддя для розробки нової стратегії в духовній боротьбі. Допомогою в оживленні мотивації до добрих дій може бути й пізнавання святих, звичайних людей, які незвичайним способом живуть своє буденне життя, і дружба з ними. Багато хто з них переживав падіння, подібні до наших, і сумніви. Але Бог дозволив їм пережити ці спокуси й жити жертовною любов’ю. Спілкування зі святими може пробудити в нас глибші, духовні прагнення, і стати рушійною силою. Варто не проґавити ту хвилину, яку Бог нам дає зараз: «час короткий» (1 Кор 7, 29). Ми не маємо впливу на минуле; майбутнє ще не настало; важливим є тут і тепер. Від того, наскільки ми вчимося у минулого і як переживаємо своє тут і тепер, залежить наше завтра. о. Мирослав Холєв, CREDO СВІТЛО З ВИСОТИ • №40 / травень 2016

Чи хо д ив Х р ис т ос Стосовно Господа Ісуса Христа сказано чимало як дурниць. Ще за життя на землі Його називали то біснуватим, то самарянином, що для слуху іудеїв звучало не краще, ніж прокажений. Та справжній розквіт як зловмисних, так і мимовільних фантазій на цю тему припав на пізніші часи. Спасителю відмовляли у Божественній гідності. Його чудеса заперечували, Його називали мандрівним філософомневдахою, Його учнів іменували брехунами. Нарешті піддали сумніву сам факт того, що Христос – реальна історична особистість. Хибні вчення про Христа не з’являлися на арені історії одразу. Вони, мов добре навчені актори, з’являлись у певний час, відігравали свою роль і щезали. Серед чуток і фантазій, що живуть донині, є місце і такій: у юнацькому віці Христос начебто відвідував Тибет, учився різним премудростям, які й демонстрував потім, коли повернувся на землю Ізраїлю. Формальним приводом фантазувати на цю тему є той факт, що про період життя Христа між дванадцятьма та тридцятьма роками нічого не говориться у Писанні. У дванадцять років ми бачимо Господа в Єрусалимському храмі, Він задає питання і веде бесіду зі старцями. У тридцять Він, увійшовши у вік зрілого мужа, приймає від Іоанна хрещення і виходить на проповідь. А от що відбувалося у незгадані роки? Чи ходив кудись Христос, і якщо так, то куди? Спаситель, безсумнівно, нікуди не відлучався з Палестини. Віруючі у Христа як у

СВІТЛО З ВИСОТИ • №40 / травень 2016

Бога розуміють, що Бог не має чому вчитися у людей. Не вчитись у них, а спасати їх Він прийшов. Але є ще один аргумент. Христос – єврей, і цим усе сказано. Він довгожданий Месія єврейського народу. Те, що євреї Його не прийняли, - окрема тема. Євангеліє говорить, що Він до своїх прийшов, але свої Його не прийняли. Зі Свого боку Господь зробив усе, щоб Його і впізнали, і прийняли. Головною умовою прийняття віри були не формальні ознаки, а умови моральні. Ті люди, які каялись і змирялись, були вірні Богові отців за істиною, а не лицемірно, у словах і справах Ісуса Христа бачили здійснення древніх пророцтв. Христу належало не прийти звідкись, а явитися з надр Ізраїлю. Месія повинен бути відомим. Він має бути обрізаним, має дотримуватися суботи, не їсти заборонену законом їжу. Він повинен відвідувати Храм у строго визначені дні, повинен слухати Закон і пророків у синагогах. Він не може вчити до досягнення певного віку. Його повинні бачити і знати з дитинства. Одним словом, Месія має бути повноцінним і стовідсотковим сином богообраного народу. Таким Христос і був. Ми часто легковажно забуваємо про факт приналежності Богоматері, Христа та Його апостолів до єврейського народу. Хоча факт цей, який ми недооцінюємо, говорить не проти нашої віри, а за неї. Сперечатися з Богом марна справа. Якщо він когось обрав, то так тому й бути. А з обраних і спитають суворіше, і винагородять щедріше.

д о Т ибе т у ? Ось що каже апостол Павло про це: Скорбота й утиски всякій душі людини, по-перше, іудея, а потім і елліна! І навпаки, слава і честь, і мир всякому, хто чинить добро, по-перше, іудею, а потім і елліну! (Рим. 2, 9–10). І в безчесті, і в славі іудей стоїть «по-перше». Саме існування єврейського народу говорить всьому світові про те, що Христос - історичний. Якщо цей народ у чомусь і змінився, то це тільки на поверхні. Це італійці ніяк не нагадують древніх римлян, і греки мало чим схожі на нащадків Перікла та Солона. А от єврей сьогоднішній набагато менше відрізняється від себе самого з будь-якої відомої нам історичної епохи. Риси психологічного портрета єврея не зумів розмити ні тривалий час, ні розсіяність серед різних народів. Відзначимо до того ж, що чимало народів уже зникло. Деяким суджено зникнути. І тільки євреї не зникнуть нікуди до самого Другого Пришестя і Страшного Суду. І скрізь, де вони жили або будуть жити, всі інші мають зрозуміти наступне: цим людям, і через них - нам, Господь вручив священні книги. Серед цих людей з’являлися найпалкіші й ревні служителі Істинного Бога. Якби драма земного життя Спасителя розігрувалася в наші дні, Він знову прийшов би до них. Так належить. Так написано. Він знайшов би їх навіть за нинішньої розсіяності світом. Вони б теж дізналися про Нього і зібралися до Нього. Далі все було б точно так само, як 2000 років тому. Вожді сперечалися б із Ним. Народ любив би Його земною, нетривкою любов’ю. Він був би об-

мовлений і вбитий під злостивий шепіт начальників, під крики збудженого натовпу. Але ж і Йосиф Ариматейський, і Никодим, і дівич Іоанн, і гарячий Петро, і, звісно, Чесніша від Херувимів були б теж із цього народу. Оскільки все це вже було і ніколи більше не повториться, ми можемо стверджувати: не ходив нікуди Христос. Він не ходив не тільки на Тибет чи в Гімалаї, але навіть не виходив за межі Палестини. Нема чого. Він народився у Вифлеємі та прожив до тридцяти років у смиренному Назареті, якщо не рахувати втечу в Єгипет незабаром після народження. Назарет залишав тільки заради святкових молитов у Єрусалимському храмі. Та й то, щоб виконати Закон і не давати приводів дорікнути Собі будь у чому. Безпідставні чутки про Христові «мандрівки» народжуються не на Сході, а на Заході. Це західний обиватель, втративши свою віру, формує суспільне замовлення на подібні байки. Західній людині хочеться пояснити для себе Христа, не вдаючись ні до молитви, ні до каяття. Комусь, можливо, хочеться кинути тінь на особистість Ісуса, щоб було зручніше відмахуватися від голосу власної совісті чи від моральних вимог християнства. Так чи інакше, найновіші спроби «одружити» Христа чи «відправити» Його на Тибет – це іскри того вогнища, котре давно палає в Європі та пожирає зсередини колись християнську цивілізацію. Протоієрей Андрій Ткачов, otrok.ua СВІТЛО З ВИСОТИ • №40 / травень 2016

Добре кіно

«Бен-Гур», («Ben-Hur») США, 1959 Режисер: Уільям Уайлер

Біблійні мотиви завжди були актуальні у кінематографі. Кінематографи по-різному підходили до вирішення завдання: одні передавали звичайний образ Христа, а інші йшли нестандартним шляхом. До другої групи відносяться творці стрічки «Бен Гур». Дія відбувається на початку першого тисячоліття. Рим процвітає, завойовує нові території – неймовірна епоха. Але цей час стає складним для людей із совістю – таким є головний герой картини. Він був проданий у рабство своїм найкращим другом. Тепер герой має боротись із новими обставинами свого життя як нужденний раб, а він же походив із аристократичної родини. Пережити таке приниження можливо, більшою проблемою є те, що він втратив найближчих людей. Поступово ситуація покращується, Бен-Гур пробачає своєму зраднику, знаходить своє кохання. Не дивлячись на усі труднощі він залишається людиною.

«Святий Вікентій де Поль»

(«Monsieur Vincent») Франція, 1947 Режисер: Моріс Клош

Святий Вікентій народився 5 квітня 1581 р. в Франції, Пуі. Був третьою дитиною із шістьох дітей. Дві події глибоко торкнулися вразливого серця св. Вікентія 1617 року. Вони вплинули на все його подальше життя. У селищі Фольвіль він зіткнувся з духовною бідністю простих людей, а в парафії

СВІТЛО З ВИСОТИ • №40 / травень 2016

Шатійон ле Домб знайшов бідність матеріальну. Саме цими подіями розпочинається фільм. Вікентій зустрічав найрізноманітніші форми бідності. Бідними були засуджені на галери, по-іншому бідними - бездомні, хворі та стражденні, біженці, покинуті діти... Вікентія де Поля вважають засновником організованої християнської доброчинності. Він є добрим прикладом наслідування для всіх, хто трудиться в цій сфері.

«Слово» («Ordet») Данія, 1955 Режисер: Карл Теодор Дреєр Картина-притча, промінь надії, нагадує глядачеві про те, що далеко не все у світі можна пояснити з наукової точки зору. Брак віри, її пошук, туга за справжнім чудом – все це тісно переплітається у драмі «Слово».

«Тереза» («Therese») Франція, 1986 Режисер: Ален Кавальє Фільм, який зображує життя св. Терези з Лізьє. 15-річна Тереза хоче вступити в орден кармеліток, в якому вже довший час перебувають двоє її сестер. Перепона на шляху до цього її юний вік, але дівчина їде в Рим на аудієнцію з Папою, щоб отримати дозвіл на прийняття обітниць. В монастирі Тереза проводить дев’ять років. Вона відкрита, весела, і тому суворе монаше життя, зречення і умертвіння не послабляє її ентузіазм.

«Жертвоприношення»

(«Offret») Франція, Великобританія, Швеція, 1986 Режисер: Андрій Тарковський

гутнього творця, якщо Він, звісно, існує?!

Що варто скласти у жертву, аби врятувати світ від близької катастрофи? Своє майно, спосіб життя, а можливо, власне життя? Що покладе герой фільму на вівтар ВсемоЗа матеріалами: kinokrad.net, dobre.org.ua, ex.ua СВІТЛО З ВИСОТИ • №40 / травень 2016

СВІТЛО З ВИСОТИ • №40 / травень 2016

• Наші доброді ї • Наші доброді ї • Наші доброді ї • Наші доброді ї • Наші доброді ї • Наші доброді ї • Наші доброді ї • Наші доброді ї •

СВІТЛО З ВИСОТИ • №40 / травень 2016