Стаття змі

Захист персональних даних у сфері масової інформації О.І. Мервінський Кандидат технічних наук, доцент факультету Соціології та права НТУУ «КПІ» Свобода журналістської діяльності є невід’ємною частиною права на свободу висловлення думок, гарантованого статтею 34 Конституції України. Це право є засадою демократичного суспільства і обов’язковою умовою його прогресу та розвитку кожної особи. Існує велика кількість джерел щодо міжнародних стандартів свободи вираження поглядів, і кількість їх постійно зростає. Найбільш важливі джерела, у яких викладено ці стандарти, – це обов’язкові для виконання угоди, зокрема Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (МПГПП) та Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (ЄКПЛ). У відповідних рекомендаціях Євросоюзу, зокрема щодо висвітлення виборів засобами масової інформації та захисту приватного життя, йдеться не тільки про розкриття з боку засобів масової інформації аспектів приватного життя, але також і про використання агресивних прийомів і потайних методів для збирання персональних даних. При цьому наголошується на тому, що в обох випадках керівними мають бути стандарти захисту права на приватне життя, зокрема принцип точної, пропорційної і прозорої обробки персональних даних (стаття 8 Конвенції і стаття 32 Конституції України). Зазначені рекомендації не суперечать Кодексу професійної етики українських журналістів (2002). Навпаки, вони доповнюють цей базовий текст на конкретному напрямі захисту прав на приватне життя. Також чітко визначається, що будь-яке звуження фундаментальних прав на приватне життя, навіть якщо воно є виправданим з огляду на право широкого загалу знати правду, мусить бути пропорційним і не виходити за межі того, що є абсолютно необхідним для задоволення законного інтересу громадян. Статтею 1 Закону України «Про захист персональних даних» визначено, що дія цього Закону не поширюється на діяльність зі створення баз персональних даних та обробки персональних даних у цих базах: фізичною особою – виключно для непрофесійних особистих чи побутових потреб; журналістом – у зв’язку з виконанням ним службових чи професійних обов’язків; професійним творчим працівником – для здійснення творчої діяльності. Визначення терміну «професійний творчий працівник», ідентичне за змістом, міститься в Законі України «Про культуру» та Законі України «Про професійних творчих працівників та творчі спілки»:

професійний творчий працівник – особа, яка провадить творчу діяльність на професійній основі, результатом якої є створення або інтерпретація творів у сфері культури та мистецтва, публічно представляє такі твори на виставках, шляхом публікацій, сценічного виконання, кіно-, теле-, відеопоказу тощо та/або є членом творчої спілки, та/або має державні нагороди за діяльність у сфері культури і мистецтва. Визначення терміну «журналіст» дано у Законі України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальних захист журналістів». У статті 1 зазначеного Закону визначено, що: журналіст – це творчий працівник, який професійно збирає, одержує, створює і займається підготовкою інформації для засобів масової інформації, виконує редакційно-посадові службові обов’язки у засобі масової інформації (в штаті або на позаштатних засадах) відповідно до професійних назв посад (роботи) журналіста, які визначаються у державному класифікаторі професій України. Крім того, визначення терміну «журналіст» міститься також у низці інших законодавчих актів, зокрема: у Законі України «Про телебачення і радіомовлення» міститься визначення терміну «телерадіожурналіст» - штатний або позаштатний творчий працівник телерадіоорганізації, який професійно збирає, одержує, створює і готує інформацію для розповсюдження; у Законі України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» міститься визначення терміну «журналіст редакції друкованого засобу масової інформації» - творчий працівник, який професійно збирає, одержує, створює і займається підготовкою інформації для друкованого засобу масової інформації та діє на підставі трудових чи інших договірних відносин з його редакцією або займається такою діяльністю за її уповноваженням; у Законі України «Про інформаційні агентства» міститься визначення терміну «журналіст інформаційного агентства» - це творчий працівник, який збирає, одержує, створює та готує інформацію для інформаційного агентства і діє від його імені на підставі трудових чи інших договірних відносин з ним або за його уповноваженням. Виходячи з вищенаведеного, можна визначити, що журналіст – це особа, яка тим чи іншим чином, у своїй професійній діяльності пов’язана з засобом масової інформації або суб’єктом інформаційної діяльності та обробляє інформацію, у тому числі персональні дані, для засобу масової інформації або суб’єкта інформаційної діяльності з яким співпрацює на договірних засадах. У відповідності до статті 22 Закону України «Про інформацію»: засоби масової інформації – засоби, призначені для публічного поширення друкованої або аудіовізуальної інформації. Серед інших можна виділити друковані засоби масової інформації (преса) – періодичні і такі, що продовжуються, видання, які виходять під постійною назвою, з періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року на підставі свідоцтва про державну реєстрацію (стаття 1 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні»). Усі друковані

засоби масової інформації, що видаються на території України, незалежно від сфери розповсюдження, тиражу і способу виготовлення підлягають державній реєстрації згідно з частиною другою статті 11 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні». Серед суб’єктів, які здійснюють діяльність у сфері масової інформації можна назвати наступні: телерадіоорганізація – зареєстрована у встановленому законодавством порядку юридична особа, яка на підставі виданої Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення ліцензії на мовлення створює або комплектує та/чи пакетує телерадіопрограми і/або передачі та розповсюджує їх за допомогою технічних засобів мовлення у відповідності до статті 1 Закону України «Про телебачення і радіомовлення»; студія-виробник (незалежний продюсер) – суб’єкт господарювання, який займається створенням (виготовленням) фільмів, реклами, окремих телета/або радіопередач чи програм (стаття 1 Закону України «Про телебачення і радіомовлення»); інформаційне агентство – зареєстроване як юридична особа суб’єкт інформаційної діяльності, що діє з метою надання інформаційних послуг. Під представництвом інформаційного агентства в Україні слід розуміти зареєстровану в Україні відповідно до чинного законодавства як суб’єкт інформаційної діяльності будь-яку установу (бюро, представництво, корпункт тощо), що представляє в Україні державне або недержавне інформаційне агентство, зареєстроване як юридична особа згідно з чинним законодавством відповідної країни, і яке здійснює свою діяльність в Україні у сфері інформації відповідно до Закону України «Про інформацію», статті 1 Закону України «Про інформаційні агентства». Професійні стандарти журналістики та кодекс етичної поведінки становлять важливу базу для вироблення стандартів у цій площині діяльності ЗМІ. У цілому діяльність засобів масової інформації повинна здійснюватися у відповідності до професійних та етичних стандартів. Багато медіа-організацій розробили внутрішні кодекси поведінки для роз’яснення того, як досягти неупередженості, балансу та справедливості висвітлення. Разом з цим, загальноприйнятий європейський досвід свідчить про те, що журналісти, які ведуть досьє з особистими даними для довідок і для своїх (майбутніх) розслідувань, вживають таких організаційних та технічних заходів, які вважають доцільними для запобігання витоку даних або їх перехоплення/несанкціонованого доступу до них. Варто також зазначити, що правові підстави для обробки персональних даних можуть міститися у статутних документах суб’єктів, які здійснюють діяльність у сфері масової інформації, наприклад в «редакційних статутах» (статутах редакцій), які містять окремі розділи щодо порядку збирання, створення та поширення інформації, які не тільки вимагають забезпечення точності, об’єктивності, неупередженості та збалансованості інформації, але також передбачають те, що інформація має бути отримана з першоджерела, а у разі, якщо інформацію отримано не з першоджерела, журналіст зобов’язаний перевірити точність цієї інформації в інших надійних джерелах.

Загальноприйнятим вважається схвалення на рівні топ-менеджменту засобу масової інформації рішення стосовно того, що невтручання у приватне життя є вагомою невід’ємною складовою етичних принципів роботі його журналісті. У багатьох випадках окремий розділ статутів редакцій спрямований на врегулювання питань, пов’язаних зі збирання та розповсюдженням конфіденційної інформації про особу. При цьому у зазначених статутах чітко зазначаються: - категорії персональних даних: «інформація про особу включає національність, освіту, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, адресу, дату і місце народження, тощо»; - умови документування: «у випадку застосування обладнання для аудіо, відеозапису чи фотозйомки особи журналіст зобов’язаний попередньо отримати згоду цієї особи на такий запис чи зйомку. Здійснення журналістом прихованого аудіо чи відеозапису, фотозйомки допускається лише у виняткових випадках, обумовлених суспільною значущістю»; - умови отримання згоди особи: «журналіст зобов’язаний попередньо отримати згоду особи, яка є власником інформації»; «згода особи на поширення інформації про цю особу, на запис чи зйомку такої особи повинна бути зафіксована письмово і зберігатися в офісному приміщенні компанії »; - умови поширення інформації про особу: «інформація про особу може бути поширена без обов’язкового отримання згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значимою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право її власника на її захист»; - а також те, що «журналісти повинні зберігати таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції і використовувати ці матеріали лише за письмовою згодою їх власників». Слід звернути увагу на те, що журналіст та засіб масової інформації з яким він співпрацює, це є різні суб’єкти, що мають різний правовий статус. Так, якщо відповідно до статті 1 Закону України «Про захист персональних даних», дія цього Закону не поширюється на діяльність зі створення баз персональних даних та обробки персональних даних у цих базах журналістом – у зв’язку з виконанням ним службових чи професійних обов’язків, то це не стосується обробки персональних даних яка здійснюється засобом масової інформації та наявних у засобу масової інформації баз персональних даних. Крім того, діючим законодавством не врегульовано питання діяльності засобів масової інформації в мережі Інтернет. Не визначено питання щодо правового статусу журналістів Інтернет - видань. Також, на теперішній час окрім Інтернет – ресурсів які, хоча б формально, але мають

ознаки «засобу масової інформації», існує безліч самих різноманітних як за змістом, такі і за оформленням, Інтернет - ресурсів, які важко класифікувати. До них можна віднести: - приватні інтернет-сайти фізичних або юридичних осіб, - різного роду блоги та сторінки у соціальних мережах, на яких публікуються матеріали, що містять в тому числі й персональні дані, згоду на використання яких суб’єкти персональних даних не надавали і законодавчих підстав на обробку цих персональних даних немає. При цьому особи, які готують такі матеріали з використанням персональних даних фактично здійснюють «журналістську діяльність», проте згідно законодавства неможливо віднести таку категорію до журналістів. Стосовно оприлюднення з засобах масової інформації так званих «чорних списків» фізичних осіб, їх публікація, розповсюдження у вигляді листівок, плакатів тощо є прямим порушенням законодавства в сфері захисту персональних даних. При цьому виновними за порушення, як правило, будуть і засіб масової інформації, який опублікував такі списки, так і організація, яка складала та формувала їх, а у подальшому вчинила відповідні дії щодо їх розповсюдження відомостей про фізичних осіб. Зважаючи на викладене, найбільш доцільним публікуючи персональні дані фізичних осіб перед подачею матеріалу до друку, ще раз вивірити, чи вартує будь-яка зайва інформація про того чи іншого громадянина, яка здебільшого не має суттєвого змістового навантаження, тих неприємностей, які можуть виникнути у подальшому через відповідну публікацію і на яку особа, яка вважає, що її права були порушені, подала до суду. У разі, якщо все-таки є можливість не публікувати дані, які надають змогу ідентифікувати фізичну особу, для уникнення можливих конфліктних випадків, може варто обмежитися викладенням лише тієї інформації, яка не буде віднесена до категорії персональних даних або обмежитися інформацією, яка була отримані з відкритих джерел. Прагматичний підхід з цього питання добре ілюструє такий вислів: “Поняття “вільний” загальне і невизначене. Воно набуває конкретного забарвлення залежно від контексту. Порівняйте, наприклад, його використання у словосполученнях “свобода слова”, “свобода кохання”, “свобода торгівлі” і “свободний” (у смислі “безкоштовний”) обід. “Свобода слова” не означає вільне слово, вона означає слово, що не переступає законів про дифамацію, блюзнірство, підбурювання до заколоту і т. п. Це свобода в рамках закону”.