Права фізичної особи як суб"єкта персональних даних

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ “КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ”

Факультет соціології і права КУРСОВА РОБОТА з навчальної дисципліни “ Соціальна інженерія ” «Права фізичної особи як суб’єкта персональних даних» ____________________________________________________ (тема)

Виконала: Студентка 5-го курсу ФСП Група АМ з51м Шимон М.М.

Перевірив: Викладач Мервінський О.І. Оцінка ________ Дата ________ Підпис _________

2

Київ-2015 План План.................................................................................................................................................................2 Вступ.................................................................................................................3 РОЗДІЛ 1. ПРАВОВИЙ СТАТУС ФІЗИЧНИХ ОСІБ ЯК СУБ'ЄКТІВ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН....................7 1.1 Статус фізичних осіб у цивільних правовідносинах............................................................................7 1.2 Цивільна правоздатність та дієздатність.............................................................................................8 РОЗДІЛ 2. ПЕРСОНАЛЬНІ ДАНІ – ЗГОДА НА ЇХ ВИКОРИСТАННЯ.................................................................25 2.1 Поняття та сутність персональних даних...........................................................................................25 2.2 Згода фізичної особи на обробку персональних даних та процес обробки...................................27 РОЗДІЛ 3. ФІЗИЧНА ОСОБА ЯК СУБЄКТ ПЕРСОНАЛЬНИХ ДАНИХ...............................................................31 3.1 Права фізичної особи як суб’єкта персональних даних....................................................................31 3.2 Контроль за додержанням законодавства та відповідальність за порушення прав суб’єкта персональних даних ................................................................................................................................32 Висновки........................................................................................................................................................34 Список використаних джерел......................................................................................................................37

3

Вступ Актуальність. Цивільне право – одна із провідних галузей національного права України, яка регулює певну групу правових відносин за участю фізичних, юридичних осіб, держави, територіальних громад, іноземних держав та інших суб’єктів права. Протягом свого життя ми не часто вступаємо у відносини з кримінальним, кримінально-процесуальним, адміністративним правом, однак з цивільним правом наш життєвий уклад пов’язаний дуже тісно. Кожен день ми купуємо в магазинах продукти харчування, користуємося транспортом, здійснюємо підприємницьку діяльність, позичаємо гроші, приватизуємо квартири, видаємо довіреності тощо. Крім того, кожному із нас від народження належать особисті немайнові права, які встановлені Конституцією та законами України. Кожен з нас вимагає поваги до його честі та гідності, збереження таємниці сімейного та особистого життя, підтримання на належному рівні своєї ділової репутації. Всі ці особисті немайнові права та суспільні відносини, пов’язані з матеріальними благами, і регулює цивільне право. Тому значення цивільного

права та його інститутів в житті кожної

людини, індивіда, кожної організації та суспільства в цілому надзвичайно велике. Воно є юридичною основою духовного та матеріального забезпечення життєдіяльності людей. Саме цим пояснюється пильна увага юристів до цивільного права з найдавніших часів і до наших днів. В загальній шкалі людських цінностей сама людина, як і її права, займають центральне місце і домінують над всіма іншими. Їх пріоритет і значимість безспірні, роль, призначення очевидні. Такий «людський вимір» наріжний камінь будь-яких суспільних перетворень, вирішення глобальних та поточних

завдань,

проведення

можливих

реформ,

розробки

важливих

державних програм. Саме з позиції цінності людської особистості та прав людини оцінюються сьогодні всі події та процеси, які мають місце в цілому світі та в нашій країні зокрема.

4

В будь-якому демократичному утворенні правовий статус фізичної особи, її права та свободи, а також її обов’язки, складають важливий суспільнополітичний інститут, який виступає об’єктивним виміром досягнень даного суспільства, показником його зрілості, цивілізованості. Даний інститут є засобом доступу особи до духовних та матеріальних благ, механізмів влади, законних форм волевиявлення, реалізації своїх інтересів. Одночасно це незаперечна умова удосконалення самого індивіда, стабілізації його статусу, власної гідності. Незаперечним є той факт, що права людини мало проголосити, їх потрібно ще реалізувати в життя. І це найбільш важке завдання. В умовах виникнення в країні глибокої економічної, політичної та духовної кризи даний інститут зазнав серйозних випробувань. З однієї сторони, суспільство нарешті усвідомило необхідність реалізації суб’єктивних прав, їх цінність, а з другої – воно поки що не в змозі забезпечити їх повну та гарантовану реалізацію. Це означає, що варто розрізняти теорію та практику прав людини. Можна стверджувати, що права людини не являються забезпеченими на сто відсотків в кожній державі, проте в нашій державі проблема їх реалізації стоїть дуже гостро.

Проблема

людини,

фізичної

особи

як

суб’єкта

права,

її

правосуб’єктності та прав людини в усі часи була важливою складовою розвитку людства, набуваючи характерних для різних епох філософських, релігійних або етичних елементів. Саме в цей час проблема прав людини знайшла відображення в багатьох міжнародно-правових документах, а у епоху комп’ютеризації суспільства виникла потреба захисту права на персональні дані. Мета роботи. Викладене вище зумовлює мету даної роботи, яка полягає у дослідженні правового статусу фізичної особи як суб’єкта персональних даних – його правах та контролю законодавства щодо додержання цих прав. Для досягнення мети роботи потрібно вирішити ряд наступних завдань: - дослідити зміст поняття «фізична особа»; - розглянути цивільну правоздатність та дієздатність фізичної особи;

5

- розглянути та проаналізувати поняття персональних даних; - з’ясувати як фізична особа може надати свої персональні дані та як вони обробляються; - з’ясувати права фізичної особи як суб’єкта персональних даних; - дослідити як ці права дотримуються та контролюються, а також відповідальність за їх порушення. Об’єктом даного дослідження є цивільно-правові відносини, які виникають з правового регулювання статусу фізичної особи як суб’єкта персональних даних. Предметом дослідження є фізичні особи як суб’єкти персональних даних. При написанні даної роботи використовувалися загальнонаукові та спеціально-наукові методи: аналізу, синтезу й т.п. Серед використаних загальнонаукових

методів

варто

виділити

діалектичний

метод,

який

використовувався для сприйняття та розуміння таких правових явищ як фізична особа, право- та дієздатність, її права. Серед спеціально-наукових методів використані наступні: структурно-функціональний, формально-догматичний, порівняльно-правовий,

історичний

методи.

Названі

методи

наукового

дослідження використовувались у їх єдності з урахуванням особливостей кожного окремо через їх тісний зв’язок та взаємодоповнення. Теоретичну основу дослідження складають праці вчених-юристів, наукові статті, які присвячені досліджуваній темі. Матеріали, що стосуються поняття фізичної особи, співвідношення понять людина, особа, громадянин, право- та дієздатності фізичної особи почерпнуто з праць відомих вітчизняних дослідників вказаних питань, таких як О. В. Дзера, Н.С. Кузнецова , Є. О. Харитонов, Н.О. Санхіаметова , З.В. Ромовська , О.Ф. Скакун , Я.М. Шевченко . Дана робота складається з вступу,трьох взаємопов’язаних розділів мотивованих висновків та списку використаних джерел. В розділі першому, відповідно до його поділу на окремі підрозділи, досліджуєтеся поняття фізичної особи як суб’єкта цивільного права та її правоі дієздатність.

6

У другому розділі досліджено поняття та сутність персональних даних та як фізична особа надає згоду на їх використання, згадується про процес їх обробки. Третій розділ висвітлює права фізичної особи як суб’єкта персональних даних, контроль за їх додержанням та відповідальність за порушення Загальний обсяг курсової роботи складає 36 друкованих сторінок та 15 використаних джерел.

7

РОЗДІЛ 1. ПРАВОВИЙ СТАТУС ФІЗИЧНИХ ОСІБ ЯК СУБ'ЄКТІВ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН 1.1 Статус фізичних осіб у цивільних правовідносинах Визначаючи правовий статус фізичної особи як суб'єкта цивільних правовідносин, слід зважати на те, що цивільне право має за мету упорядковувати поведінку людей у різних життєвих ситуаціях та відносинах, забезпечити їм можливість автономно вирішувати приватні суспільно-значимі питання. Досягти цієї мети можна лише у випадку, коли всі галузі права будуть спрямовані на захист фізичної особи як суб'єкта права. Відчути себе суб'єктом права індивід може тільки тоді коли усвідомить своє, чітко визначене місце в житті цілісного соціального організму, яким є держава. Цивільне право як система юридичної децентралізації, основне місце в якій посідає індивід як суб'єкт правовідносин, є найкращим засобом для такого усвідомлення. Будучи носієм певних цивільних прав, особа має юридично забезпечену можливість діяти за своїм бажанням. Кредитор може вимагати повернення боргу від боржника, власник може володіти, користуватись та розпоряджатись своїм майном, особа, якій виповнилось 14 років, може вільно самостійно пересуватися по території України. Необхідно тільки, щоб здійснення цих та інших прав відбувалося в певних правових межах. Ці межі можуть встановлюватися законом, договором чи іншим передбаченим законодавством способом. Громадянин є суб'єктом права не тільки тому, що дозвіл на це йому надала держава в спеціальних законодавчих приписах, а й внаслідок вироблених суспільством традицій, звичаїв. Правовий

статус

фізичної

особи

як

суб'єкта

цивільного

права

характеризується не лише свободою і незалежністю, а ще й тим, що його свобода і незалежність є обмеженими. Адже, якщо особа претендує на те, щоб

8

до неї ставилися як до суб'єкта права, поважали її честь і гідність, то й сама вона мусить таким же чином ставитися до інших. Аморальні вчинки особи при укладанні правочинів або виникненні інших юридичних фактів, порушення добрих звичаїв, що склалися в суспільстві, повинні зумовлювати недійсність таких правочинів (навіть у тому випадку, якщо закон не передбачає подібної підстави припинення правовідносин), або призводити до інших негативних для порушника наслідків. На правовий статус особи впливають, перш за все, правові фактори. До правових факторів належать цивільна правоздатність і цивільна дієздатність [4, с. 35].

1.2 Цивільна правоздатність та дієздатність Цивільна правоздатність - це здатність фізичної особи мати цивільні права і обов'язки. Встановлюючи таку цивільно-правову категорію як правоздатність, держава тим самим не тільки окреслює коло прав і обов'язків, які можуть мати фізичні особи, а й бере на себе обов'язок не втручатися безпідставно в ці права, не відчужувати їх та захищати від будь-яких порушень, а також притягувати до відповідальності тих фізичних осіб, які не виконують належних їм цивільноправових обов'язків. Таким чином, цивільна правоздатність - це не тільки здатність фізичних осіб мати цивільні права і обов'язки, а й обов'язок держави гарантувати своїм громадянам певне коло цивільних прав і здійснювати контроль за виконанням ними цивільних обов'язків. Якщо ж держава відмовиться від зазначених обов'язків або не в змозі буде їх виконати, то цивільна правоздатність виявиться не захищеною як такою, що тільки проголошується без гарантійного її забезпечення. Поняття «правоздатність» застосовується у широкому і вузькому значенні. У широкому значенні під правоздатністю розуміють здатність фізичної особи мати права і обов'язки, що стосуються всіх галузей права

9

(державного, адміністративного, трудового, сімейного тощо). У вузькому значенні під правоздатністю розуміють цивільну правоздатність, тобто здатність особи мати права і обов'язки у сфері дії цивільного права. Саме в такому розумінні поняття «правоздатність» застосовується в ЦК та інших цивільно-правових актах. Але це не означає, що цивільна правоздатність не пов'язана з іншими галузями права. Численні норми конституційного права є базовими для розвитку цивільного законодавства, у тому числі й норм, що регулюють відносини, пов'язані з правоздатністю. На підставі норм кримінального та адміністративного права фізичну особу можна обмежити в правоздатності. [5, с. 68]. Цивільна правоздатність визнається однаковою мірою за всіма фізичними особами незалежно від їх віку, стану здоров'я та інших факторів. Цивільна правоздатність виникає в момент народження фізичної особи. Тобто, ще до народження суспільство та держава вже визначили для фізичної особи коло прав, а сам факт народження свідчить про набуття цих прав людиною. Отже, для визнання громадянина правоздатним необхідно, щоб він народився живим. Чинне законодавство України не встановлює мінімального строку, який мас прожити новонароджений, а пов'язує його правоздатність з моментом його народження. Не можна вважати винятком з цього правила положення цивільного законодавства про те, що у випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої дитини. У таких випадках не йдеться про виникнення у зачатої дитини правоздатності, а акцентується увага на захисті інтересів можливого спадкоємця чи іншої уповноваженої особи. При цьому ніяких прав на майно чи спадщину ненароджений мати не може. Захист його інтересів відбувається шляхом охорони можливої частки, що належатиме йому за умови його народження. Якщо ж дитина народиться мертвою, то вона не буде вважатися спадкоємцем.

10

Слід зауважити, що ЦК України дещо відійшов від розуміння правоздатності як статичного явища. Так, ч. З ст. 25 ЦК передбачає, що у встановлених законом випадках, здатність фізичної особи мати окремі права та обов'язки може пов'язуватися з досягненням нею відповідного віку. Таким чином, правоздатність - це така правова категорія, яка розвивається динамічно1. Наприклад, фізична особа, якій виповнилось 14 років, має право вільно обирати місце проживання (ч. 2 ст. 29 ЦК). Усі цивільні права, незалежно від часу їх виникнення, а також цивільноправові обов'язки, які можуть бути покладені на фізичну особу, у своїй сукупності визначають правоздатність як правову категорію і складають її зміст. Носіями таких прав і обов'язків можуть бути не тільки громадяни України, а й іноземці та особи без громадянства. Причому іноземні громадяни і особи без громадянства користуються в Україні правоздатністю нарівні з громадянами України, крім випадків, передбачених законом або міжнародними договорами України. До найбільш значимих майнових прав, які можуть мати фізичні особи, належать:

право

приватної

власності,

право

користування

житловими

приміщеннями, право на підприємництво, право заповідати та успадковувати майно, бути стороною в договорах. Фізичні особи можуть мати й інші цивільні права, якщо вони не суперечать законам України та моральним засадам суспільства [5, с. 69]. Фізична особа може мати також обов'язки як власника, так і учасника інших цивільних правовідносин, передбачених законом. Як бачимо, зміст цивільної правоздатності хоча й визначається законом, але перелік цих прав і обов'язків не є вичерпним. Цивільна правоздатність не може бути змінена або обмежена за волею окремих осіб. Відмова фізичної особи від належних їй прав не тягне за собою факту припинення цих прав, за винятком випадків, коли така відмова допускається законом. Правочини, акти органів виконавчої влади та органів

11

місцевого самоврядування, що обмежують цивільні права та обов'язки фізичних осіб, визнаються недійсними. Але це не означає, що фізична особа не може бути обмеженою у правоздатності. Наприклад, згідно зі ст. 313 ЦК фізична особа може бути обмежена у здійсненні права на пересування лише у випадках, встановлених законом. Такими випадками можуть бути обвинувачення особи у вчиненні злочину, відбуття покарання за вчинений злочин чи адміністративне правопорушення. При обмеженні правоздатності необхідно дотримуватись принципу справедливості і розумності. Отже, можна дійти висновку, що обмеження правоздатності за зальним правилом не допускається, а має місце лише у випадках і порядку, передбачених законом. Закон допускає два види обмеження цивільної правоздатності добровільне і примусове. Прикладом добровільного обмеження цивільної правоздатності може бути випадок, коли громадянин, який став ченцем добровільно відмовляється від деяких цивільних прав. Так як законом не заборонено вступ до культової установи (монастиря), тому фактично дозволяється і самообмеження цивільних прав. Таке обмеження враховується і законодавцем. Наприклад, при заміні військової служби на альтернативну (невійськову). Крім того, прикладом добровільного обмеження цивільної правоздатності є закріплена в законодавчих актах заборона працівникам деяких відомств обіймати посади, пов'язані з підприємницькою діяльністю. Так, фізична особа, яка обіймає посаду державного службовця, має бути обізнана і згодна з такою забороною. Застосовуючи таке обмеження, держава повинна певним чином компенсувати його. Примусове обмеження цивільної правоздатності допустиме лише тоді, коли воно передбачене законом з обов'язковим переліком випадків і встановленням порядку такого обмеження.

12

У літературі донедавна панувала думка, що обмеження цивільної правоздатності можливе лише на підставі Кримінального Кодексу (КК) України шляхом застосування видів покарань. Наприклад, вважалося, що передбачене ст. 23 КК УРСР (1961 р.) позбавлення громадянина права обіймати окремі посади або займатися певною діяльністю є обмеженням його цивільної правоздатності1, інші ж види основних покарань, передбачені тією ж статтею, цивільних прав нібито і не обмежують. На нашу думку, таке розуміння природи обмеження правоздатності фізичної особи не відповідає призначенню інституту обмеження цивільної правоздатності взагалі, що підтверджується ст. 312, 313 ЦК України. Примусовим

обмеженням

цивільної

правоздатності

слід

вважати

обмеження, яке: - застосовується компетентним органом (судом, органами охорони здоров'я). (Наприклад, органи охорони здоров'я можуть здійснювати спеціальні заходи профілактики та лікування соціально небезпечних захворювань); - є реакцією на протиправну поведінку фізичної особи, або є заходом профілактики та лікування небезпечних захворювань (туберкульоз, психічні, венеричні захворювання, СНІД, лепра, хронічний алкоголізм, наркоманія, а також карантинні захворювання1, або внаслідок проходження військової чи альтернативної (невійськової) служби); - не перевищує строків, передбачених законом, або необхідних для лікування, за винятком довічного позбавлення волі; - здійснюється під контролем спеціальних державних органів. Виникає запитання: чи можна вважати вирок суду про застосування виняткової міри покарання - смертної кари, - рішенням суду про припинення (позбавлення) цивільної правоздатності? Справа в тому, що в цивілістичній літературі

ця

міра

покарання

не

розглядається

стосовно

цивільної

правоздатності. [4, с. 39]. Укладачі «Науково-практичного коментарю Кримінального кодексу України» вважають, що смертна кара не входить до системи кримінальних

13

покарань і не є актом відплати за вчинений злочин. Вона переслідує мету загального та спеціального попередження інших злочинів. Проте з позицій цивільного права смертна кара - найтяжча міра покарання. На підставі вироку суду припиняється життя людини, а з ним - її правоздатність. Тому в країнах, де смертна кара передбачена законодавством, примусове припинення правоздатності визнається. Проте не можна позбавити цивільної правоздатності, не застосувавши смертної кари. Законодавство України не знає такої міри покарання, як смертна кара, позбавлення прав або застосування громадянської (політичної) смерті, яка передбачала б припинення всіх цивільних прав. Таким чином, в Україні ніхто не може бути позбавлений правоздатності. Слід зазначити, що деякі обмеження цивільної правоздатності можна застосувати не до кожної фізичної особи. Так, виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною; до непрацездатних осіб; осіб, які не досягли 16 років; осіб пенсійного віку; військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб, органів місцевого самоврядування. Обмеження волі не застосовується до неповнолітніх; вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до 14 років; осіб, які досягли пенсійного віку; військовослужбовців строкової служби; інвалідів першої і другої групи. Як з народження починається правоздатність, так зі смертю вона припиняється. Але це не означає, що особа не може за життя вирішувати певних питань, пов'язаних з її смертю. Ґрунтуючись на тому, що смерть є юридичним фактом (подією), який породжує як виникнення, так і припинення певних прав та обов'язків, на деякі з цих прав особа може активно впливати протягом свого життя. Так, вона має право дати письмову згоду на донорство тканин та органів на випадок своєї смерті або заборонити його; розпорядитися щодо передачі після її смерті органів і тканин її тіла відповідним науковим чи навчальним закладам; написати заповіт на передачу свого майна у разі її смерті

14

особам, зазначеним у заповіті; давати інші розпорядження. Але це не означає, що правоздатність особи продовжується після її смерті. Так як закон захищає права зачатої, але ще не народженої дитини, так само закон дає можливість особі дати певні розпорядження на випадок своєї смерті, які підлягають обов'язковому виконанню. Незважаючи на можливість таких розпоряджень, припинення правоздатності відбувається в результаті біологічної смерті людини, що підтверджується, як правило, діагнозом лікаря щодо причин смерті. Законом забороняється задоволення прохання особи про припинення її життя. Не припиняє правоздатності й оголошення особи померлою, за умови, якщо ця особа жива, але місце перебування її не відомо. Цивільна дієздатність. На відміну від правоздатності, яка гарантує фізичній особі можливість мати цивільні права і обов'язки незалежно від її волі, цивільна дієздатність пов'язана з активним волевиявленням. Якщо для набуття більшості особистих немайнових прав достатньо лише факту народження, то інші права набуваються або успадкуванням, або внаслідок укладання договорів дарування, позики та інших. Зазвичай такі права набуваються юридичними діями (правочинами). Для того, щоб вільно виявляти свою волю особа повинна бути волездатною, тобто здатною самостійно оцінювати ті життєві ситуації, в яких вона опинилась, приймати адекватні рішення щодо виходу з них, самостійно нести відповідальність за свої юридичні дії. Для таких осіб більшість життєвих ситуацій не викликають ніяких проблем. Якщо ж особа не володіє або володіє недостатньо волездатністю, то її дії, як правило, не мають юридичної сили [5, с. 74]. Здатність здійснювати права і обов'язки, в зазначеному розумінні виникає не одразу після народження, а поступово, в міру досягнення фізичною особою певного віку. Крім того, на дієздатність може негативно впливати стан здоров'я фізичної особи, її можливість розуміти значення і наслідки своїх дій, здатність керувати ними, протиправність поведінки самої особи. На практиці дуже важко визначити чи волездатна особа, чи ні. Законодавець допомагає вирішувати ці проблеми шляхом встановлення цивільно-правової категорії - дієздатності. У

15

цивільному законодавстві це поняття визнається як здатність фізичної особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати; також здатність своїми діями створювати для себе обов'язки, самостійно їх виконувати та відповідати у разі їх невиконання. За ступенем дієздатності фізичних осіб поділяють на: 1) повністю дієздатних; 2) з частковою дієздатністю; 3) з неповною дієздатністю; 4) з обмеженою дієздатністю; 5) недієздатних осіб. Повністю дієздатними у віковому аспекті можуть вважатися громадяни, які досягли повноліття - 18-річного віку. У випадках, коли законом дозволяється одружуватися до досягнення повноліття, фізична особа, яка скористалася таким правом, набуває повної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу (одруження). ЦК України (ст. 35) передбачає таке поняття, як емансипація -- надання неповнолітній особі повної дієздатності, коли особа досягла 16 років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини. Надання повної дієздатності у таких випадках проводиться за рішенням органів опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків або осіб, які їх замінюють. Без такої згоди спір вирішується судом. Якщо

особа,

якій

виповнилося

16

років,

бажає

займатися

підприємництвом, то за наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачі, піклувальників або органів опіки та піклування), вона може бути зареєстрована як підприємець. З моменту її державної реєстрації як підприємця, особа набуває права повної цивільної дієздатності.

16

Таким чином, дієздатність у повному обсязі настає з досягненням громадянином повноліття, а у певних випадках, передбачених законом, вона може наступити і раніше. У багатьох західноєвропейських країнах для виникнення повної дієздатності встановлено пізніші строки. Так, у Швейцарії повнолітніми вважаються особи, які досягли 20-річного віку, у Німеччині, Франції, Італії та Великобританії - 21 року. Часткову дієздатність мають особи, яким не виповнилося 14 років -малолітні. За загальним правилом, права і обов'язки малолітніх здійснюють їх батьки або законні представники -- опікуни. Однак вони мають такі права: 1) самостійно вчиняти дрібні побутові правочини; 2) вкладати кошти у банківські (кредитні) установи та розпоряджатися ними; 3) здійснювати особисті немайнові права автора на твори науки, літератури та мистецтва, об'єкти промислової власності або інші результати своєї творчої діяльності, що охороняються законом; 4) самостійно визначати свої потреби та інтереси при управлінні опікуном майном, що належить малолітньому. Опікун повинен враховувати бажання малолітнього (ст. 72 ЦК). Формулюючи ст. ЗІ ЦК законодавець не тільки зазначив, що малолітні можуть вчиняти дрібні побутові правочини, а й дав визначення таких правочинів. Згідно з цією статтею правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, стосується предмета, який має невисоку вартість та відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвиткові. Проте закон визначає тільки загальні критерії дрібного побутового правочину. У разі ж виникнення спору, в кожному конкретному випадку необхідно буде вирішувати питання щодо «невисокої» вартості предмету правочину, оцінювати «ступінь» фізичного, духовного та соціального розвитку малолітнього. Критеріїв такої оцінки в законі не встановлено. Крім того, в

17

законі не враховано такої загальновизнаної ознаки дрібного побутового правочину як те, що він має виконуватись при його укладанні. Оскільки малолітні не спроможні належним чином виявляти свою волю, законодавець встановив правило, за яким вони не несуть цивільно-правової відповідальності за завдану ними шкоду. Неповну дієздатність мають неповнолітні особи віком від 14 до 18 років. Вони можуть укладати правочини за згодою своїх батьків або піклувальників. Це загальне правило. Але є й виключення з нього. Так, неповнолітні вправі самостійно вчиняти дрібні побутові правочини, розпоряджатися своєю заробітною платою, стипендією або іншими доходами, вносити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ними, бути учасниками та засновниками юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи, самостійно здійснювати права автора на твори науки, літератури та мистецтва і об'єкти промислової власності або інші результати своєї творчої діяльності, що охороняється законом. У порівнянні з ЦК 1963 р., ЦК України значно розширює дієздатність неповнолітніх, внаслідок чого розширюється і коло їх обов'язків, за невиконання яких вони повинні нести самостійну відповідальність. Відповідно

до

ст.

33

ЦК

України

самостійну

відповідальність

неповнолітні несуть у разі: - невиконання договору, укладеного ними самостійно на законних підставах; - невиконання договору, укладеного за згодою батьків або інших законних представників; - заподіяння ними шкоди іншим особам. Таким чином, можна дійти висновку, що за невиконання договору, укладеного неповнолітнім самостійно, він сам повинен нести відповідальність, незалежно від наявності у нього майна. Батьки чи інші законні представники не повинні додатково відповідати за невиконання таких договорів.

18

Таке правило є доцільним. Воно дисциплінує осіб, які укладають угоди з неповнолітнім, без згоди на це його законних представників. Дієздатний контрагент за таким договором бере на себе ризик його виконання. Що ж до випадків, коли неповнолітній укладає договори зі згоди батьків чи інших законних представників, а потім їх не виконує, а також у разі заподіяння ним шкоди іншим особам, якщо у неповнолітнього немає майна, якого було б достатньо для відшкодування шкоди, додаткова відповідальність покладається на його батьків (усиновителів) або піклувальників. Встановлений законом вік (14 років), з досягненням якого фізична особа набуває неповної дієздатності, не свідчить про суттєві зміни в організмі людини. Визнання законом саме такого віку можна пояснити соціальними, політичними, а можливо, й іншими мотивами. Оскільки відповідно до ЦК УРСР 1963 р. неповної дієздатності набувала особа, якій виповнилося 15 років. Дієздатність, як і правоздатність, природно припиняється із настанням смерті фізичної особи. Але за життя вона може бути обмежена у дієздатності або визнана недієздатною. [8, с. 357]. Під обмеженням дієздатності слід розуміти заборону громадянинові на підставі рішення суду самостійно укладати правочини щодо розпорядження майном, одержувати заробітну плату, пенсію або інші види доходів. Усі ці дії він може здійснювати лише за згодою піклувальника. Обмежений у дієздатності, самостійно може укладати лише дрібні побутові правочини. Стаття 36 ЦК України встановлює дві необхідні підстави для прийняття судом такого рішення: 1) якщо особа страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними; 2) якщо особа зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне становище.

19

Перша підстава обмеження дієздатності для законодавства України є новою. За цією підставою суд зможе обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо буде доведено наявність у неї: - психічного розладу; - психічного розладу, який не носить хронічного характеру, але істотно впливає на здатність особи усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати своїми діями. Метою такого обмеження є захист інтересів, перш за все, хворої особи, а також інтересів її близьких осіб. Друга підстава обмеження дієздатності фізичної особи була відома цивільному законодавству УРСР, але ЦК України (ст. 36) вніс суттєві зміни до її змісту. Суд зможе обмежити дієздатність фізичної особи, якщо буде доведено, що вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і як наслідок - скрутне матеріальне становище фізичної особи чи членів її сім'ї або інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати. ЦК України вносить ще деякі зміни щодо обмеження дієздатності особи: по-перше, обмеженою в дієздатності може бути особа, яка проживає одна, без сім'ї; по-друге, обмеженою в дієздатності може бути особа, яка ставить в скрутне матеріальне становище не тільки себе чи членів своєї сім'ї, а й колишніх членів сім'ї а саме осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати. Доказами по справах цієї категорії можуть бути службові акти працівників міліції, інших органів, що підтверджують факти зловживання спиртними напоями і наркотичними речовинами, а також дані про матеріальне становище самого алкоголіка чи наркомана, його сім'ї, а також осіб, яких він за законом зобов'язаний утримувати. До компетенції суду входить не лише прийняття рішення про обмеження дієздатності особи або про відмову в задоволенні заявлених про це вимог. Крім того, відповідно до ст. 60 ЦК України і ст. 241 ЦПК України суд одночасно

20

встановлює над нею піклування і за поданням органу опіки і піклування призначає їй піклувальника. Як бачимо, чинний в Україні інститут обмеження дієздатності, крім того, що відіграє роль захисту прав і законних інтересів фізичних осіб, також спрямований на боротьбу з пияцтвом та зловживанням наркотичними речовинами. Свого часу цьому інститутові надавалося велике значення для запобігання порушень громадського порядку, та виховання фізичних осіб у дусі свідомого ставлення до праці, сім'ї, дотримання правил співжиття. Виникає запитання: чи досягнуто тієї мети, яку ставив законодавець, вводячи цей інститут у такому вигляді, як це було передбачено в ст. 15 ЦК УРСР. Можна з упевненістю сказати, що такої мети не досягнуто. Сьогодні це проявляється особливо виразно. На рівні держави з пияцтвом вже не борються. Відбувається масовий розпродаж спиртних напоїв, вибір яких необмежений. Не йдеться також і про виховання громадян у дусі свідомого ставлення до праці, сім'ї, додержання правил співжиття. А якщо так, то чи доцільно було переносити ст. 15 ЦК 1963 р. в новий ЦК України. В існуючій редакції ч. 2 ст. 38 ЦК України є недоцільною. Введення в ЦК публічно-правового інституту боротьби з пияцтвом та наркоманією не відповідає цивільному праву як приватному праву. Норми цивільного законодавства не мають бути спрямовані на примусове лікування особи від алкоголізму і наркоманії, а також вони не можуть застосовуватись як засоби покарання фізичних осіб за подібні зловживання. Боротися

з

цим

злом

треба

з

допомогою

інших

галузей

права

(адміністративного, трудового, кримінального). [6, с. 95]. Що ж до обмеження дієздатності фізичних осіб, то воно повинно було б застосовуватись на підставі рішення суду в усіх випадках, коли буде доведена наявність систематичного невиконання громадянином обов'язків стосовно людей, про яких він зобов'язаний турбуватися й матеріально їх забезпечувати.

21

Як член суспільства, фізична особа має не лише права, а й обов'язки. Обов'язки можуть виникати як внаслідок правочинів або інших цивільноправових зобов'язань, так і на підставі закону. Наприклад, батьки зобов'язані утримувати своїх малолітніх і непрацездатних дітей, дочка та син непрацездатних батьків, які потребують цього; один із подружжя, якщо він працездатний, повинен матеріально допомагати непрацездатному. Інколи цих обов'язків фізична особа не дотримується. Заробітну плату в сім'ю не приносить, витрачає її на придбання спиртних напоїв, наркотичних засобів, програє у карти або використовує на інші цілі, не пов'язані з утриманням і забезпеченням добробуту сім'ї, іншими словами, займається надмірним марнотратством, від чого страждають його близькі, про яких він зобов'язаний турбуватися.

Іноді

й

сам

марнотратник

потерпає

від

матеріальної

незабезпеченості. На нашу думку, підставою для обмеження дієздатності має бути будь-яке систематичне надмірне марнотратство, внаслідок якого фізична особа ставить непрацездатних членів своєї сім'ї в тяжке матеріальне становище. ЦК України передбачає перелік підстав обмеження фізичних осіб в дієздатності, але про надмірне марнотратство в ньому не йдеться. Звертатися до суду із заявою про обмеження фізичної особи в дієздатності можуть дієздатні члени його сім'ї, профспілкові та інші громадські організації, психіатричні лікарні, прокурор. Заява подається до суду за місцем проживання фізичної особи, а якщо він перебуває на лікуванні, то за місцем знаходження лікувально-профілактичного закладу. Дієздатність обмежується також у випадках засудження фізичної особи до позбавлення волі. Під час відбуття покарання засуджений не може самостійно укладати правочини, які потребують його особистої участі. Він не може бути учасником договорупідряду та деяких інших договорів. Але це особливий вид обмеження дієздатності. Воно випливає з обмеження правоздатності та є наслідком кримінального покарання.

22

Що ж до цивільно-правового обмеження дієздатності, то його наслідками є встановлення контролю з боку спеціально призначеної особи - піклувальника - за здійсненням його підопічним правочинів, у тому числі одержання заробітку, пенсії, стипендії та інших доходів. Згода піклувальника на здійснення правочинів може надаватись як в усній, так і письмовій формі. Письмово має бути оформлений дозвіл обмежено дієздатному самостійно одержувати заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи та розпоряджатись ними. Особа обмежена в дієздатності може здійснювати лише одну категорію правочинів - самостійно вчиняти дрібні побутові правочини. У літературі зазначається, що незалежно від вартості спиртних напоїв або наркотичних речовин, правочини щодо їх придбання не можуть бути віднесені до дрібних побутових, тому особи обмежені у дієздатності не мають права їх учиняти. Крім обмеження дієздатності повнолітніх осіб, суд може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами, або взагалі позбавити цього права. Особа,

яка

обмежена

у

дієздатності,

самостійно

відповідає

за

невиконання договірних зобов'язань або за заподіяння шкоди. Відповідальність обмеженого у дієздатності неповнолітнього настає на загальних засадах щодо відповідальності неповнолітніх. Цивільна дієздатність фізичної особи є обмеженою з моменту набуття чинності рішення суду. У разі припинення зловживання спиртними напоям; або наркотичними речовинами суд поновлює її дієздатність. [5, с. 82]. Визнання фізичної особи недієздатною, передусім, пов'язане з її здоров'ям. При цьому закон (ст., 39 ЦК України) враховує не всі хвороби, а лише ті, які не дають можливості громадянинові розуміти значення своїх дій або керувати ними. До таких захворювань закон відносить психічні хвороби, що призводять до стійкого психічного розладу. Внаслідок цих хвороб фізична особа не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

23

Інститут визнання особи недієздатною має на меті захистити інтереси особи, яка може поставити себе в тяжке матеріальне становище шляхом укладання правочинів і здійснення інших цивільно-правових дій. Крім того, визнання особи недієздатною може відбуватись з метою захисту прав та інтересів інших осіб. Реєстрація

шлюбу

з

таким

громадянином

може

призвести

до

непередбачуваних наслідків. Можуть виникнути й інші ускладнення від участі душевно хворих в цивільно-правових відносинах. Визнання фізичної особи недієздатною можливе лише на підставі рішення суду. Суд, ухвалюючи рішення про визнання особи недієздатною, встановлює над нею опіку і за поданням органу опіки і піклування призначає їй опікуна. Фізична особа, визнана недієздатною не має права укладати будь-які правочини. Від її імені і в її інтересах правочини укладає її опікун. При прийняті рішення про визнання особи недієздатною суд також встановлює опіку над фізичною особою і призначає опікуна за поданням органу опіки та піклування. Чинне законодавство України враховує специфіку перебігу психічного розладу. Як уже зазначалось, у випадках, коли особа страждає на психічну хворобу, що не призводить до стійкого психічного розладу, але істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, може бути обмежена у дієздатності. Іншими словами, залежно від перебігу психічної хвороби, суд може визнати фізичну особу недієздатною або обмежено дієздатною. ЦК УРСР 1968 р. такого права суду не давав. Суд міг визнати психічно хвору особу недієздатною або відмовити в задоволенні клопотання про таке визнання. Фізична особа вважається недієздатною з моменту набрання чинності рішення суду про визнання її недієздатною. Якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу, договору або іншого правочину суд з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та

24

інших доказів щодо психічного стану особи може визначити у своєму рішенні день, з якого вона визнається недієздатною (п. 2 ст. 40 ЦК України). У разі видужання або значного поліпшення здоров'я фізичної особи, визнаної недієздатною, суд поновлює її в дієздатності. Розглянувши положення про правоздатність і дієздатність, можна сказати, що в сукупності ці правові категорії визначають характер і зміст правосуб'єктності фізичної особи. Якщо правоздатність визнається за всіма фізичними особами з моменту народження і до смерті, то дієздатність, як правило - з досягненням певного віку, а в повному обсязі - з повноліттям. Відокремлення дієздатності від правоздатності має суттєве значення для фізичних осіб і пояснюється їх здатністю дорослішати і поступово набувати певних вольових і психічних якостей. Але для правосуб'єктності, як узагальнюючої категорії, є єдність правої дієздатності. Крім правосуб'єктності, необхідно визначити й таку правову категорію як суб'єктивне цивільне право. У спрощеному вигляді це право особи на конкретне майнове або особисте благо (будинок, автомобіль, честь та гідність тощо). Одні види суб'єктивних прав виникають з моменту народження, їх не можна відокремити від правоздатності. Це більшість особистих немайнових прав, пов'язаних з основним правом людини -- правом на життя. Інші виникають у процесі життя -- це майнові права та деякі особисті немайнові. Включивши в обсяг правоздатності фізичної особи низку природних прав людини, законодавець зазначив, що ці права людина має, в той час, як майнові права вона здатна набувати. З цього випливає те, що природні права людини складають не тільки зміст її правоздатності, а є також її суб'єктивними правами. За такого підходу не спрацьовує визначене в літературі співвідношення понять правоздатності

і

суб'єктивного

правоздатність

є

необхідною

умовою

правовідношення, іншими словами, необхідна передумова суб'єктивного права, а суб'єктивне право - це належне даному суб'єкту наявна, діюче право [5, с. 84].

25

РОЗДІЛ 2. ПЕРСОНАЛЬНІ ДАНІ – ЗГОДА НА ЇХ ВИКОРИСТАННЯ 2.1 Поняття та сутність персональних даних Визначення поняття персональні дані наводиться в абзаці восьмому статті 2 ЗУ «Про захист персональних даних», відповідно до якого персональними даними є відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована. Але законодавством України не встановлено і не може бути встановлено чіткого переліку відомостей про фізичну особу, які є персональними даними, задля можливості застосування положень Закону до різноманітних ситуацій, в тому

числі

при

обробці

персональних

даних

в

інформаційних

(автоматизованих) базах та картотеках персональних даних, що можуть виникнути у майбутньому, у зв’язку зі зміною в технологічній, соціальній, економічній та інших сферах суспільного життя. Наприклад, відповідно до статті 24 Кодексу законів про працю України громадянин при укладенні трудового договору зобов’язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку, а у випадках, передбачених законодавством, - також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров’я та інші документи. У зв’язку з цим персональні дані працівника, які містяться в паспорті або документі, що посвідчує особу, в трудовій книжці, документі про освіту (спеціальність, кваліфікацію), документі

про стан здоров’я та інших

документах, які він подав при укладенні трудового договору, обробляються володільцем бази персональних даних на підставі статті 24 Кодексу законів про працю України виключно для здійснення повноважень володільця бази персональних даних у сфері правовідносин, які виникли в нього з працівником на підставі трудового договору (контракту). [15, ст..24]. Таким

чином,

інформація

про

найманих

працівників

є

базою

персональних даних, оскільки, особові справи, трудові книжки, копії паспортів, документів про освіту зберігаються та обробляються роботодавцем. Підставами для обробки персональних даних є:

26

1) згода суб’єкта персональних даних на обробку його персональних даних; 2) дозвіл на обробку персональних даних, наданий володільцю персональних даних відповідно до закону виключно для здійснення його повноважень; 3) укладення та виконання правочину, стороною якого є суб’єкт персональних даних або який укладено на користь суб’єкта персональних даних чи для здійснення заходів, що передують укладенню правочину на вимогу суб’єкта персональних даних; 4) захист життєво важливих інтересів суб’єкта персональних даних; 5) необхідність виконання обов’язку володільця персональних даних, який передбачений законом; 6) необхідність захисту законних інтересів володільців персональних даних, третіх осіб, крім випадків, коли суб’єкт персональних даних вимагає припинити обробку його персональних даних та потреби захисту персональних даних переважають такий інтерес. В органах державної влади, органах місцевого самоврядування, а також у володільцях чи розпорядниках персональних даних, що здійснюють обробку персональних даних, яка підлягає повідомленню створюється (визначається) структурний підрозділ або відповідальна особа, що організовує роботу, пов’язану із захистом персональних даних при їх обробці, яка: 1) інформує та консультує володільця або розпорядника персональних даних з питань додержання законодавства про захист персональних даних; 2) взаємодіє з Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини та визначеними ним посадовими особами його секретаріату з питань запобігання та усунення порушень законодавства про захист персональних даних. Відповідно до Закону № 2297 володілець бази персональних даних — фізична або юридична особа, якій законом або за згодою суб’єкта персональних даних надано право на обробку цих даних, яка затверджує мету обробки

27

персональних даних у цій базі даних, встановлює склад даних та процедури їх обробки, якщо інше не визначено законом. Володілець

бази

персональних

даних

може

доручити

обробку

персональних даних розпорядникові бази персональних даних відповідно до договору в письмовій формі. Розпорядник бази персональних даних — фізична чи юридична особа, якій володільцем бази персональних даних на підставі договору в письмовій формі або законом надано право обробляти ці дані. Відповідно до вимог Закону № 2297 обробка персональних даних повинна здійснюватися для конкретних і законних цілей, визначених за згодою суб’єкта персональних даних, або у випадках, передбачених законами України, у порядку, встановленому законодавством. Володілець бази/баз персональних даних повинен: – визначити й затвердити мету обробки персональних даних у базах персональних даних; – установити склад персональних даних; – установити процедуру обробки персональних даних; – визначити особу/структурний підрозділ, відповідальну (-ий) за організацію процесів з обробки персональних даних; – реєструвати бази персональних даних.

2.2 Згода фізичної особи на обробку персональних даних та процес обробки Обробка персональних даних відповідно до частини 5 статті 6 ЗУ «Про захист персональних даних» здійснюється за згодою суб’єкта персональних даних, або у випадках, передбачених законами України, у порядку, встановленому законодавством. Так, відповідно до абзацу п’ятого статті 2 ЗУ згодою суб’єкта персональних даних є будь-яке документоване, зокрема письмове, добровільне волевиявлення фізичної особи щодо надання дозволу на обробку її персональних даних відповідно до сформульованої мети їх обробки.

28

Обробка даних про фізичну особу без її згоди не допускається, крім випадків, визначених Законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. В цьому випадку під Законами розуміються всі інші Закони, які надають право на обробку персональних даних із зазначенням чіткого переліку таких даних. Закон також дозволяє здійснювати обробку персональних даних без згоди суб’єкта персональних даних , якщо обробка персональних даних є необхідною для захисту його життєво важливих інтересів. У такому випадку обробляти персональні дані без згоди суб’єкта персональних даних можна до часу, коли отримання згоди стане можливим. Згідно з вимогами Закону згода суб’єкта персональних даних на обробку персональних даних повинна містити інформацію щодо: - мети, яка визначається володільцем бази персональних даних в залежності від виду його діяльності, при здійсненні якої виникає необхідність у обробці персональних даних у базах персональних даних, конкретних цілей обробки персональних даних, для досягнення яких володілець бази персональних даних обробляє персональні дані у цій базі (стаття 2 Закону); - обсягу персональних даних, а саме чіткого переліку персональних даних фізичної особи, які можуть обробляються володільцем бази персональних даних у цій базі (стаття 6 Закону); - порядку використання персональних даних , який передбачає дії володільця бази щодо обробки цих даних, в тому числі використання персональних даних працівниками володільця бази персональних даних, відповідно до їхніх професійних чи службових або трудових обов’язків, дії щодо їх захисту, а також дії щодо надання часткового або повного права обробки персональних даних іншим суб’єктам відносин, пов’язаних із персональними даними (стаття 10 Закону); - порядку поширення персональних даних , який передбачає дії володільця бази персональних даних щодо передачі відомостей про фізичну особу з бази персональних даних (стаття 14 Закону);

29

- порядку доступу до персональних даних третіх осіб , який визначає дії володільця бази персональних даних у разі отримання запиту від третьої особи щодо доступу до персональних даних, у тому числі порядок доступу суб’єкта персональних даних до відомостей про себе [14, ст..16]. Ураховуючи, що суб’єкт персональних даних має право при наданні згоди внести застереження стосовно обмеження права на обробку своїх персональних даних, Державна служба України з питань захисту персональних даних рекомендує вважати формами надання згоди суб’єкта персональних даних: – документ на паперовому носії з реквізитами, що дає змогу ідентифікувати цей документ і фізичну особу. Добровільне волевиявлення суб’єкта персональних даних доцільно засвідчувати його підписом; – електронний документ, який має містити обов’язкові реквізити, що дають змогу

ідентифікувати

цей

документ

та

фізичну

особу.

Добровільне

волевиявлення фізичної особи щодо надання дозволу на обробку її персональних даних доцільно засвідчувати електронним підписом суб’єкта персональних даних; – відмітку на електронній сторінці документа чи в електронному файлі, що обробляється в інформаційній системі на основі документованих програмнотехнічних рішень, які, у свою чергу: – не дозволяють обробку персональних даних доти, доки суб’єкт персональних даних не виконає дій, що підтверджують надання ним відповідної згоди; – забезпечують реєстрацію дій суб’єкта персональних даних та цілісність протоколів реєстрації таких дій. Згода щодо надання дозволу на обробку персональних даних повинна надаватися відповідно до сформульованої мети їх обробки. Однією зі складових процесу обробки персональних даних є їх збирання, що передбачає дії з підбору чи впорядкування відомостей про фізичну особу та внесення їх до бази персональних даних.

30

Так, згідно зі статтею 12 Закону володілець бази персональних даних протягом десяти робочих днів з дня включення персональних даних до бази персональних даних, що є дією зі збирання персональних даних, зобов’язаний повідомити суб’єкта персональних даних, виключно в письмовій формі , про його права, що визначені статтею 8 Закону, мету збору даних, яка визначається володільцем бази персональних даних, та осіб, яким будуть передаватися персональні дані. Володілець бази звільняється від виконання вказаного обов’язку лише у разі, якщо персональні дані збираються ним із загальнодоступних джерел. Під визначенням «загальнодоступні джерела інформації», зокрема, розуміються друковані засоби масової інформації, засоби телерадіомовлення, інтернетпортали, публічні виступи та інші джерела інформації, до яких фізичні та юридичні особи мають вільний, необмежений чинним законодавством, доступ.

31

РОЗДІЛ 3. ФІЗИЧНА ОСОБА ЯК СУБЄКТ ПЕРСОНАЛЬНИХ ДАНИХ 3.1 Права фізичної особи як суб’єкта персональних даних Фізична особа як суб’єкт персональних даних має право: 1) знати про джерела збирання, місцезнаходження своїх персональних даних, мету їх обробки, місцезнаходження або місце проживання (перебування) володільця чи розпорядника персональних даних або дати відповідне доручення щодо отримання цієї інформації уповноваженим ним особам, крім випадків, встановлених законом; 2) отримувати інформацію про умови надання доступу до персональних даних, зокрема інформацію про третіх осіб, яким передаються його персональні дані; 3) на доступ до своїх персональних даних; 4) отримувати не пізніш як за тридцять календарних днів з дня надходження запиту, крім випадків, передбачених законом, відповідь про те, чи обробляються його персональні дані, а також отримувати зміст таких персональних даних; 5) пред’являти вмотивовану вимогу володільцю персональних даних із запереченням проти обробки своїх персональних даних; 6) пред'являти вмотивовану вимогу щодо зміни або знищення своїх персональних даних будь-яким володільцем та розпорядником персональних даних, якщо ці дані обробляються незаконно чи є недостовірними; 7) на захист своїх персональних даних від незаконної обробки та випадкової втрати, знищення, пошкодження у зв'язку з умисним приховуванням, ненаданням чи несвоєчасним їх наданням, а також на захист від надання відомостей, що є недостовірними чи ганьблять честь, гідність та ділову репутацію фізичної особи; 8) звертатися із скаргами на обробку своїх персональних даних до Уповноваженого, або до суду; 9)

застосовувати

засоби

правового

законодавства про захист персональних даних;

захисту

в

разі

порушення

32

10) вносити застереження стосовно обмеження права на обробку своїх персональних даних під час надання згоди; 11) відкликати згоду на обробку персональних даних; 12) знати механізм автоматичної обробки персональних даних; 13) на захист від автоматизованого рішення, яке має для нього правові наслідки. [14, ст..8].

3.2 Контроль за додержанням законодавства та відповідальність за порушення прав суб’єкта персональних даних Здійснення контролю за додержанням законодавства про захист персональних даних відповідно до статті 23 ЗУ «Про захист персональних даних» покладено на Державну службу України з питань захисту персональних даних. Так, відповідно до підпункт 14 пункту 3 Положення про Державну службу України з питань захисту персональних даних, затвердженого Указом Президента України від 6 квітня 2011 року № 390, Державна служба України з питань захисту персональних даних здійснює контроль за додержанням законодавства про захист персональних даних шляхом проведення виїзних та безвиїзних перевірок володільців та (або) розпорядників баз персональних даних. Також відповідно до підпункту 16 пункту 3 цього Положення Державна служба України з питань захисту персональних даних складає адміністративні протоколи

про

виявленні

порушення

законодавства

у

сфері

захисту

персональних даних. Але справи про адміністративні правопорушення у сфері захисту персональних даних розглядаються згідно зі статтею 221 Кодексу України про адміністративні правопорушення виключно районними, районними у місті, міськими чи міськрайонними судами. З метою забезпечення виконання громадянами, органами державної влади та місцевого самоврядування, підприємствами, установами організаціями

33

незалежно від форми власності вимог Закону 2 червня 2011 року Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності за порушення законодавства про захист персональних даних», який набирає чинності з 1 січня 2012 року. Відповідно до цього закону громадяни, посадові особи, громадяни – суб’єкти підприємницької діяльності притягуються до адміністративної відповідальності за вчинення таких правопорушень: 1)

неповідомлення

або

несвоєчасне

повідомлення

суб’єкта

персональних даних про його права у зв’язку із включенням його персональних даних до бази персональних даних, мету збору цих даних та осіб, яким ці дані передаються; 2)

неповідомлення

або

несвоєчасне

повідомлення

спеціально

уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань захисту персональних даних про зміну відомостей, що подаються для державної реєстрації бази персональних даних; 3)

ухилення від державної реєстрації бази персональних даних;

4)

недодержання

встановленого

законодавством

про

захист

персональних даних порядку захисту персональних даних у базі персональних даних, що призвело до незаконного доступу до них; 5)

невиконання

законних

вимог

посадових

осіб

спеціально

уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань захисту персональних даних щодо усунення порушень законодавства про захист персональних даних. За порушення недоторканості приватного життя, а саме за незаконне збирання, зберігання, використання, знищення, поширення конфіденційної інформації про особу або незаконна зміна такої інформації винна особа притягується до кримінальної відповідальності.

34

Висновки До персональних даних можна віднести будь-які відомості, за якими ідентифікується або може бути ідентифікована фізична особа, зокрема: прізвище, ім’я, по батькові, адреса, телефони, паспортні дані, національність, освіта, сімейний стан, релігійні та світоглядні переконання, стан здоров’я, матеріальний стан, дата і місце народження, місце проживання та перебування тощо, дані про особисті майнові та немайнові відносини цієї особи з іншими особами, зокрема членами сім’ї, а також відомості про події та явища, що відбувалися або відбуваються у побутовому, інтимному, товариському, професійному, діловому та інших сферах життя особи (за винятком даних стосовно виконання повноважень особою, яка займає посаду, пов’язану із здійсненням функцій держави або органу місцевого самоврядування) тощо. Вказаний перелік не є вичерпним. Така інформація про фізичну особу та членів її сім’ї є конфіденційною і може оброблятися в тому числі поширюватись тільки за їх згодою, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Обробка персональних даних відповідно до частини 5 статті 6 ЗУ «Про захист персональних даних» здійснюється за згодою суб’єкта персональних даних, або у випадках, передбачених законами України, у порядку, встановленому законодавством. Фізична особа як суб’єкт персональних даних має право: 1) знати про джерела збирання, місцезнаходження своїх персональних даних, мету їх обробки, місцезнаходження або місце проживання (перебування) володільця чи розпорядника персональних даних або дати відповідне доручення щодо отримання цієї інформації уповноваженим ним особам, крім випадків, встановлених законом;

35

2) отримувати інформацію про умови надання доступу до персональних даних, зокрема інформацію про третіх осіб, яким передаються його персональні дані; 3) на доступ до своїх персональних даних; 4) отримувати не пізніш як за тридцять календарних днів з дня надходження запиту, крім випадків, передбачених законом, відповідь про те, чи обробляються його персональні дані, а також отримувати зміст таких персональних даних; 5) пред’являти вмотивовану вимогу володільцю персональних даних із запереченням проти обробки своїх персональних даних; 6) пред'являти вмотивовану вимогу щодо зміни або знищення своїх персональних даних будь-яким володільцем та розпорядником персональних даних, якщо ці дані обробляються незаконно чи є недостовірними; 7) на захист своїх персональних даних від незаконної обробки та випадкової втрати, знищення, пошкодження у зв'язку з умисним приховуванням, ненаданням чи несвоєчасним їх наданням, а також на захист від надання відомостей, що є недостовірними чи ганьблять честь, гідність та ділову репутацію фізичної особи; 8) звертатися із скаргами на обробку своїх персональних даних до Уповноваженого, або до суду; 9)

застосовувати

засоби

правового

захисту

в

разі

порушення

законодавства про захист персональних даних; 10) вносити застереження стосовно обмеження права на обробку своїх персональних даних під час надання згоди; 11) відкликати згоду на обробку персональних даних; 12) знати механізм автоматичної обробки персональних даних; 13) на захист від автоматизованого рішення, яке має для нього правові наслідки. За порушення недоторканості приватного життя, а саме за незаконне збирання, зберігання, використання, знищення, поширення конфіденційної

36

інформації про особу або незаконна зміна такої інформації винна особа притягується до кримінальної відповідальності.

37

Список використаних джерел 1. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 2006 р. №9 «Про

застосування

Конституції

України

при

здійсненні

правосуддя».

15.Ананьева Є.В. Огляд роботи юридичної служби РАО // Бюлетень по авторському праву. 2006. № 2. С. 36-39.

2. Андреев В.К. Деякі правові проблеми обліку інтелектуальної власності // Бухгалтерський облік. 2007. № 10. С. 39-43.

3. Андреев В.К. Право власності. - М.: Видавництво БЕК, 2012. - 139 с.

4. Андрианов В.І., Бородін В.А., Соколов А.В. «Шпигунські штучки» і пристрої захисту об'єктів і інформації: Справочное пособие. - Київ, 2012. - 260 с.

5. Антокольская М.В. Сімейне право: Підручник. - М.: Юристъ, 2011. - 366 с.

6. Постанова Каб.Мін.України від 2 листопада 2006р. №1345 «Про Національну програму поліпшення стану безпеки,гігієни праці та виробничого середовища на 2006-2012рр.

7. Положення про комітет по нагляду за охороною праці України.Затверджене Указом Президента України від 9 березня 2008р. №182/98.

8. Типове положення про навчання з питань охорони праці. Затверджене наказом Комітету по нагляду за охороною праці від 11 жовтня 2003р. №94.

9. Цивільний кодекс України станом на 10.11.2015, 10. Цивільний кодекс України: Коментар / За заг. ред. Є.О. Харитонова, О.М. Лапітенко. - Х.: Одісей, 2014 11. Мазур О. С. Цивільне право України. — К.: Університет «Україна», 2013. — 288 с.

12.Цивільне право України за ред. Р. О. Стефанчука, К. Наукова думка, Прецедент 2004с.- 562 с 13. Цивільне право України: Підручник / Є.О. Харитонов, Н.О.Саніахметова. – К.: Істина, 2012. – 776с 14. Закон України «Про захист персональних даних» станом на 10.11.2015 15. Кодексу законів про працю України станом на 10.11.2015