AРTКУРСИВ #2 ’2019 by Andriy Shalygin

арткурсив

www.mari.kiev.ua

2019 #2

мистецький часопис

арткурсив Особлива подяка за допомогу у здійсненні проекту / With gratitude for their assistance in the implementation of this project to Стелла Беньямінова / Stella Beniaminova Наталія та Роберт Бровді / Natalia & Robert Brovdi Ігор Власов / Igor Vlasov Ігор Воронов / Igor Voronov Артур Гармаш / Artur Garmash Віктор Гордєєв / Victor Gordeev Андрій Ісак / Andriy Isak Костянтин Кожемяка / Kostiantyn Kozhemiaka Борис Ложкін та Надія Шаломова / Borys Lozhkіn & Nadia Shalomova Дмитро Ляховецький / Dmytro Liakhovetskyi Людмила та Андрій Пишні / Liudmyla & Andriy Pyshnyy Наталія та Володимир Шпільфогель / Natalia & Volodymyr Spielvogel

Інститут проблем сучасного мистецтва Національної академії мистецтв України

AРTКУРСИВ # 2 ’2019 Мистецький часопис

Історія обкладинки «Відбір та пошук нових ідей, тематики, нового колірного й графічного осмислення як необхідність “нової естетики” у комунікаційних та медійних процесах — це наш часопис, друге число котрого ви тримаєте в руках. Стрілки — лінії часу невпинно рухаються вперед». Сергій Святченко Серія обкладинок, ексклюзивно створена для видання «Арт курсив» — модернізм, помножений на мінімалізм. Ідея «розтягнутого» часу, немов дві з’єднані в одну лінію стрілки годинника — це рух вперед до нової мети. Якщо наприкінці року скласти докупи обкладинки всіх номерів, можна буде помітити, як стрілки показують невпинний «прогрес» часу. Безліч глядачів асоціює його стиль зі знаменитою колажною серією LESS, яку митець створює від 2004 року і до сьогодні. Ми прагнули віднайти відповідь на одне питання: «Що для тебе означає процес творення?»…

Арт-директори: Ігор АБРАМОВИЧ, Ігор САВЧУК Головний редактор — Роксана РУБЛЕВСЬКА Відповідальний редактор — Інна БУЛКІНА Літературний редактор — Максим ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ Менеджер проекту — Вікторія КУЛІКОВА Дизайн обкладинки — Сергій СВЯТЧЕНКО Дизайн друку — Андрій ШАЛИГІН Типографія — Art Huss

Редакційна рада: Віктор СИДОРЕНКО, акад. НАМ України, директор ІПСМ (голова редколегії) Олеся АВРАМЕНКО, канд. мистецтвознавства, ст. наук. співроб. Олексій БОСЕНКО, канд. філос. наук, ст. наук. співроб. Сергій ВАСИЛЬЄВ, засл. діяч мистецтв України Ганна ВЕСЕЛОВСЬКА, д-р мистецтвознавства, проф., провід. наук. співроб. Ірина ЗУБАВІНА, д-р мистецтвознавства, проф., акад. НАМ України Асматі ЧІБАЛАШВІЛІ, канд. мистецтвознавства, вчен. секретар ІПСМ Над випуском працювали: Денис БЕЛЬКЕВИЧ, Дарія БАДЬЙОР, Катерина ГОНЧАР, Настя КАЛИТА, Данило КАПЛАН, Наталія МАЦЕНКО, Олесь НІКОЛЕНКО, Ганна ПРОХОРОВА, Ганна САВИЦЬКА, Андрій СИДОРЕНКО, Галина СКЛЯРЕНКО, Олена СПЕРАНСЬКА, Ольга ЧЕКОТОВСЬКА, Ірина ЯЦИК Перекладач англійською — Ярослава СТРІХА Друкується за рішенням Вченої ради Інституту проблем сучасного мистецтва НАМ України Наукове видання УДК 008 +78 +792 +791.43 +85 Видання, яке засновано Інститутом проблем сучасного мистецтва НАМ України, має за мету висвітлення багатоаспектних явищ сучасного мистецтва: музики, театру, кіно та візуального мистецтва. Видання розраховане на теоретиків та практиків сучасного мистецтва. 01133, Київ, вул. Євгена Коновальця, 18-Д тел.: (044) 529–2051 Офіційний сайт Інституту: www.mari.kiev.ua https://www.instagram.com/artkursyv https://www.facebook.com/artkursyv © Інститут проблем сучасного мистецтва НАМ України, 2019

artkursyv

New. Novel. Innovative One of the most prominent art historians, Ernst Gombrich, believed that the evolution of culture is based on the principle of exceeding potential expectations. For example, Classicism presupposed that an artist would emulate the canons of “high art” and depict plots from Classical Antiquity. Artists met the challenge with light-hearted esprit, and the pendulum of historical eras swayed towards rococo. The pendulum keeps swaying between positions on the opposite ends of the spectrum to this day, answering tradition with innovations. The tempo of our lives, as well as the tempo of this pendulum, is ever increasing. The artworks that seemed provocative not 10 years ago have now become enshrined in cultural history as some of the most prominent examples of their era. Ever new tropes, methods and media emerge, raising eyebrows but always inciting a dialogue with the public to be eventually affirmed or discarded into the dustbin of history. The 2nd issue of the periodical Artkursyv focuses on contemporary classics and how they are formed. The periodical’s team keeps acquainting its readers with the history of Western art and the present Ukrainian art process. Leaf through this issue for the survey of innovations and the revision of traditions in Ukraine’s cultural institutions, new approaches to the understanding and introduction of new trends in art practices of local artists. Roksana Rublevska Editor-in-Chief of Artkursyv

Нове. Новітнє. Новаційне Один із найвідоміших істориків мистецтва Ернест Гомбріх вважав, що поступальний розвиток культури відбувається за принципом перевищення потенційного очікування. Класицизм, приміром, чекав від художника наслідування канонів «високого мистецтва» та зображення сюжетів античної культури. Митець же відповідав йому легким еспрі, і маятник епох хитнувся у бік Рококо. Так він коливається і досі, займаючи нову позицію з протилежного боку, відповідаючи новацією на традицію. У наш час темп життя, як і темп коливання маятника, пришвидшується. Те, чим мистецтво відверто провокувало глядача ще 10 років тому, сьогодні увійшло в історію культури як найкращі зразки своєї епохи. Натомість на видноколі з’являються нові прийоми, методи і медіа, що викликають подив, але завжди вступають у діалог із публікою, щоб у прийдешньому бути схваленими або відкинутими геть у історію. Другий номер мистецького часопису «Арткурсив» присвячений сучасній класиці та шляхам її становлення. Команда видання продовжує знайомити читачів з історією становлення, власне перебігом подій сучасного західного мистецтва та актуального українського художнього процесу. Впровадження новацій та ревізія традицій у культурних інституціях України, нові підходи до розуміння і впровадження новітніх тенденцій у мистецьких практиках вітч изняних художників — шукайте на сторінках цього випуску. Головний редактор видання «Арткурсив» Роксана Рублевська

арткурсив

«НОВІТНІ СПРЯМУВАННЯ»: ТЕРИТОРІЯ СИНТЕЗУ І СИНЕРГІЇ “New Directions”: the Territory of Synthesis and Synergy Starting in 2011, the New Directions Platform received a new conceptual and institutional impulse, becoming an annual event after several years’ hiatus and unstable schedule. In 2018, its curators organized the 11th platform, expanding it into two conceptual branches: Practice and Theory. This means that exhibition work is now supplemented by a theoretical discussion framed as the publication of texts selected during an open national competition. Anatomy of a Simulacrum (2018) will determine the trajectory of future scholarship and visual studies in subsequent years. The significant corpus of texts marks an important moment in the formation of a new generation of Ukrainian artists. Adopting representation as the most effective method for conveying information, the New Directions platform appeals to a startlingly broad range of notions and associations in the multifaceted field of humanities. Authors: Andrii Sydorenko, Iryna Yatsyk

Одним з фундаментальних викликів сучасності, на думку Жана Бодріяра, є протиставлення між дійсністю і знаками, поступове стирання цієї межі в багатьох сферах життя людини, заміщення сенсів формою, витіснення оригіналу копією. Поняття «симулякра» ґрунтовно досліджене і займає одне з провідних місць в лексиконі нової сучасності та в номенклатурі сучасного мистецтва. Платформа розвитку сучасного мистецтва «Новітні спрямування», ініційована ІПСМ, щороку проходить під знаком певної проблематики, конкретизованої кураторами проекту. В 2018 році керівник проекту Ігор Абрамович та кураторська група, до якої увійшли Андрій Сидоренко, Ірина Яцик та Олександра Халепа, представили корпус візуальних проектів, в яких художники критично осмислюють проблематику гіперреальності. «Анатомія симулякра» — саме таку назву отримала одинадцята платформа в 2018 році, і, окрім візуальної програми, вперше було проведено відкритий всеукраїнський конкурс теоретичних робіт на тему «Візуальна культура в контексті феномена гіперреальності». З якою метою ми проводимо платформу «Новіт ні спрямування» щороку і яке це має значення в контексті загального розвитку сучасного мистецтва України? Основна наша мета — створення комунікативного поля для реалізації проектів візуального мистецтва, місця для утворення сенсів. Також ми сприяємо підтримці молодих художників; вводимо нові імена в практику сучасного мистецтва та науковий контекст; створюємо підґрунтя для побудови горизонтальних зв’язків серед учасників професійної спільноти; будуємо діалог як всередині концептуального тіла проекту, так і для широкої публічної дискусії; стимулюємо вивчення

локального українського художнього контексту; створюємо селективну ланку у презентації українського мистецтва на міжнародному рівні. Ми бачимо «Новітні спрямування» як дослідницький інструмент для створення контенту в галузі сучасного мистецтва та взаємодії «художник — куратор — середовище — глядач». Той факт, що у 2018 році проблема підміни понять, заміна реальності її знаками — симулякрами — стала повсякденністю, свідчить про те, що поняття «симулякр», остаточно сформоване і описане у 1980-х роках ХХ століття, не лише не втратило актуальність, а й набуває присутності у всіх сферах буття. Проект «Анатомія симулякра» поставив на меті додаткове дослідження експансії симулятивної природи в сферу культури в контексті актуальної практики візуального мистецтва, а також рефлексію на такі складові гіперреальності, як соціальні медіа, феномен гібридизації, поняття загальної медійності. Термін «симулякр» можна знайти ще у Марсіліо Фічіно, ренесансного філософа, який переклав Платона латиною. Та справжнє відродження термін набув у ХХ столітті у філософії французьких постструктуралістів. У розумінні Жана Бодріяра симулякр — це не просто імітація, яка копіює або спотворює істину, а імітація, переконливіша за істину. У цій параноїдальній інтерпретації прихована недовіра до мас-медіа, які, конкуруючи за популярність, стають інструментом виробництва видовищних новин та фейкових сенсацій. Таким чином, глибока аналітика особистих та історичних змін поступається споживацькому мисленню та гіперреальності — ілюзорному світу, в якому непомітно втрачається сенс свідомого існування. В оптиці Бодріяра реальність охоплена симулякрами, але це не аргумент на користь ідеалізації

artkursyv

Ірина Ворона. «Внутрішнє світло»; Антон Логов. «Дім з привидами»; Оксана Чепелик. «Нейронна мережа»; Сергій Корнієвський, Едуард Потапенко, Людмила Раштанова. «Трансляція підсвідомості»; Альона Токовенко. «System analysis»; Родіон Прохоренко. «Ологія»; Олександр Ляпін. «З’їдене місто»

минулих епох, — навпаки: радше нагадування, що фундаментальне осмислення симуляції відбувається саме сьогодні. Так, саме з позицій дослідників учасники експозиційної частини пропонували своє бачення означеної проблематики. Серед авторів, які взяли участь в роботі платформи 2018 року, — AleNa, Юлія Бєляєва, Ірина Бережко, Тетяна Богуславська, Марія Бондаренко, Bondero, Oлександр Бугай,

Алла Волобуєва, Ірина Ворона, Антон Гаук, Марина Громенко, Андрій Достлієв, Сергій Западня, Гамлет Зіньківський, Ігор Канівець, Юлія Кисіль, Дар’я Кольцова, Сергій Корнієвський, Олена Кузнєцова, Ольга Кукуш, Антон Логов, Вікторія Лихольот, Олександр Ляпін, Роман Мінін, Зоя Орлова, Франсуаза Оз, Едуард Потапенко, Родіон Прокопенко, Людмила Раштанова, Юлія Савенко, Юрій Сивирин, Лілія Тімакова, Михайло

Панорама виставкового залу ІПСМ, 2018

арткурсив

Юлія Кисель. «Бомженьки»; Сергій Западня. «Цифрові сновидіння»; Ігор Чекачков. «NA4JOPM8»; Роман Мінін. «Homer»

Гамлет Зіньківський. «ХТЗ»

Альбіна Ялоза. «Untitled»; Микита Цой. «Kevin Me & Jesus»; Дарина Кольцова. «Горизонти сумнівів»; Олена Хомякова. «Posthuman Being»

artkursyv

Микита Цой. «Kevin Me & Jesus»

Тютюнник, Діана Факш, Олена Хомякова, Микита Цой, Ігор Чекачков, Оксана Чепелик, Валентин Чорний, Маргарита Шерстюк, Катерина Шиман, Альбіна Ялоза. Треба зазначити, що протягом роботи платформи (а це більш ніж 15 років) її учасниками стали понад 200 художників з різних міст України, а географія проекту охопила всю Україну — від Керчі та Львова до Луганська і Києва. Цьогорічні учасники, безперечно, отримали новий імпульс для подальшої праці. За результатами роботи журі першого теоретичного конкурсу, до якого увійшли Вікторія Бурлака, Сергій Васильєв, Гліб Вишеславський, Оксана Гаврош, Ірина Городецька, Олег Сидор, Галина Скляренко, було оголошено короткий список учасників, а також відбулося нагородження трьох фіналістів: Олександра Сушинського (Перша премія), Миколи Тарасенка (Друга премія), Орисі Грудки (Третя премія). Переможці отримали грошові премії та подарунки від фундацій ABRAMOVYCH.ART, Art Huss, BROVDI.ART, Zenko Foundation, що підтримали проект та надали можливість розширити платформу «Новітні спрямування» до двох концептуальних розділів: «Практика» і «Теорія». Таким чином, висловлюючись з приводу зазначеної проблематики, художники — а тепер вже і автори теоретичних робіт — створюють різні, вже за визначенням оригінальні твори, які й складають

загальну картину проекту — його експозиційну частину, і відтепер — міждисциплінарну теоретичну дискусію. У процесі побудови основної експозиції ми зіткнулись із досить значним обсягом робіт, і, що є надзвичайно важливим, з великою кількістю розказаних історій, образів та рефлексій, кожна з яких не лише унікальна та цінна сама по собі, а й постає водночас незамінною частиною колективних оповідей. Запропонована проблематика виявилися актуальною і для тих художників, що тільки-но починають свій шлях, і для досвідчених авторів. Ми отримали можливість реалізації об’ємного дослідження, позаяк різні за формою і змістом художні висловлювання утворюють неочікувані візуальні аналогії, а простір платформи народжує синергію ідей та практик. Андрій Сидоренко — художник, куратор, дослідник, науковий співробітник ІПСМ, Київ Ірина Яцик — кураторка, дослідниця, наукова співробітниця ІПСМ, Київ

арткурсив

УКРАЇНСЬКЕ МИСТЕЦТВО: НОВА ІСТОРІЯ. НОТАТКИ ДО КАРТИНИ ЕПОХИ ЧАСТИНА ДРУГА

А. Савадов, Г. Сенченко. «Печаль Клеопатри», п., о., 275 × 330, 1987 (із приватної колекції)

Halyna Skliarenko. Ukrainian Art: the New History. Towards the Panorama of the Era. Part 2 1987 brought a tectonic shift in the history of art and the art scene in Ukraine: the republican show The Country’s Youth marked the emergence of a new generation of artists that would subsequently affirm the place of contemporary art in our country. The article describes the new art projects and institutional initiatives that revitalized the art life in various regions of Ukraine in the late 1980s-the early 1990s. They espoused new, postconceptual art practices and facilitated the formation of conceptual projects and exhibitions as the present framework of creative and institutional thinking. Author: Halyna Skliarenko

… Тридцять років в історії країни, культури, мистецтва — дуже багато. І хоча часом здається, що бурхливі дискусії та яскраві виставки «нового мистецтва» перебудови відбувалися нещодавно, а тому всім наче добре відомі, — насправді, «перекриті» у суспільній пам’яті та сприйнятті новими, більш актуальними подіями та явищами, вони встигли обрости легендами, поступово тиражуючи ті чи інші версії художнього поступу. «Неописана історія» породжує нові міфи, часто відсуваючи вбік історичні факти. Тим більше, що, за відсутністю в Україні помітної художньої критики, більшість важливих явищ і тепер залишається поза описом і аналізом. І все ж поступово до ареалу мистецтвознавчої уваги входять все більше фактів з недавнього минулого, потребуючи переосмислити загальні візії художнього поступу. Зробити це дуже складно, адже нові тенденції у самому мистецтві тісно перетиналися у той час

із кардинальними змінами в художньому житті, породжуючи нові ініціативи, де «творче» та «організаційне» обумовлювали одне одного. … Переламний для нового мистецтва 1987 рік, позначений виходом на мистецьку сцену нового покоління українських художників (етапними в цьому вимірі стали дві виставки: республіканська молодіжна в Києві та всесоюзна у Москві), розпочав у нашій країні справжній виставковий бум та широкі дискусії. Молоді художники активно залучали до своїх творів західний модерністський та новий постмодерністський досвід, повертаючи в культуру ідеї «чистого», неідеологізованого мистецтва, а разом з цим — утверджуючи нову постмодерністську модель творчого інтелектуального дослідження, вільної творчої гри, вільного незаангажованого іронічного, контроверсійного висловлювання. Але якщо в Україні їхні твори загалом сприймалися як опозиція «національним традиціям»,

artkursyv

то у Москві, де на той час відбувалися головні культурні події, вони викликали серйозне фахове зацікавлення, правлячи альтернативою поширеному там концептуалізму. В центрі дискусій опинилася картина А. Савадова та Г. Сенченка «Печаль Клеопатри» (1987), що увійшла в історію мистецтва як «маніфест українського постмодернізму», привернувши широку увагу до сучасного мистецтва Києва. З того часу розвиток нових художніх спрямувань в Україні поставав «через Київ», що в загальній уяві консолідував перспективні ідеї. Тут, у Києві, були ініційовані славетні семінари молодих митців у Седневі на чолі з Т. Сільваші (1988, 1989, 1991 роки), які стали справжньою «школою нового мистецтва». Мабуть, до них варто додати й семінар з Т. Сільваші 1987 року у Жашкові, що принаймні, скажімо, для С. Паніча став у творчості переламним… Седнівську «вищу фахову освіту» здобули О. Голосій, О. Ройтбурд, В. Трубіна, Г. Вишеславський, О. Животков, П. Керестей, А. Криволап, М. Гейко, О. Бабак, П. Маков, Р. Жук, О. Сухоліт, П. Кауфман, Л. Рижих, В. Покиданець, О. Маркитан та ін. У 1987 році в Києві В. Хаматовим та С. Святченком була створена чи не перша в Україні недержавна мистецька інституція «Совіарт», що організувала такі етапні виставки сучасного мистецтва, як «Київ — Таллінн» (1987), «Київ — Каунас» і перша Радянсько-американська виставка сучасного мистецтва (1988), «21 погляд. Сучасні українські художники» та «7х7». Українсько-фінська виставка» (1989, Київ, Оденсе), «Спалах. Нове покоління українських художників» і «Українське мал-art-ство 1960–1980-х років. Три покоління українського живопису» (1990, Київ, Оденсе, куратор Г. Скляренко за участю О. Кузьянца). З перебудови до середини 1990-х головну дискусію у «новому мистецтві» визначили й два київських об’єднання: художники «Паризької комуни» та їхні прихильники, що програмно орієнтувалися на постмодерністське малярство і зверталися до нових видів творчості — об’єктів, інсталяцій, відео, акцій тощо, а також члени групи «Живописний заповідник» (1992–1995, Т. Сільваші, О. Животков, М. Кривенко, М. Гейко) з тяжіючими до них живописцями, що опановували досвід абстракціонізму. На той час їхні позиції здавалися неспівставними. Однак в історичній перспективі роль обох об’єднань в українському мистецтві виявилася тотожною — вони розширили уявлення про мистецтво, повернули до нього фахові дискусії про виміри «художньої якості», особливості мови, сутність «образного змісту» та ін. Між тим «Паризька комуна» не була окресленою та «ідейно визначеною» групою — скоріше, потужним креативним середовищем, що об’єднувало учасників загальним прагненням «іншого», розкутою карнавальністю, вільною еклектичністю, грою з цитатами та образами, де хіба не головним критерієм поставала антиідеологічність, позасистемність як вихід з тої пригнічуючої офіційної соцреалістичної

В. Григоров (сидять Г. Скляренко, Н. Велігоцька) на обговоренні виставки «Погляд»

Вінні Рєунов. «Без назви», олія на полотні, 90 × 120 см, 1989 (із колекції Abramovych Foundation)

арткурсив

Яна Бистрова. «Iconoscope», олія на полотні, 99.3 × 99.3 см, 1989 (із колекції Abramovych Foundation)

моделі, яка на них тиснула у стінах вишів. Пов’язані з «Паризькою комуною» О. Голосій, О. Гнилицький, О. Клименко, Д. Кавсан, В. Цаголов, Л. Вартиванов, В. Трубіна, К. Чічкан, І. Чічкан, Ю. Соломко, а також К. Проценко та М. Мамсіков надалі виявилися досить різними художниками, для яких, проте, цей ранній досвід став важливим та визначальним. Однак тоді ж, наприкінці 1980-х — щоправда, не в Києві, а в Москві — було утворене не менш важливе для нового українського мистецтва, тепер

Юрій Соломко. «Галантна пара-2», папір на пол., о., друк, 224 × 144 см, 1991 (із колекції Національного художнього музею України)

вже цілком «ідейно визначене» об’єднання — «Вольова грань національного постеклектизму» (1988–1993, О. Тістол, К. Реунов, М. Скугарєва, Я. Бистрова, О. Харченко). Чи не вперше в українському мистецтві інтенції художників були спрямовані на «переоцінку національної традиції», іронічний аналіз її міфологізованих вимірів, її актуального прочитання. Пізніше, у середині 1990-х, продовженням цієї програми став «Нацпром» О. Тістола та М. Маценка…

А. Савадов. Байчжан і лисиця (разом з Г. Сенченком), інсталяція, галерея «Київ», Київ, 1992

А. Сагайдаковський. «Без назви», об’єкт, дерево, метал, 1989. Львів

Нацпром (О. Тістол, М. Маценко). Музей архітектури, інсталяція, 1995. Українській дім, Київ

artkursyv

Варто зазначити, що оновлюючі процеси входили в українське мистецтво «з різних боків», відбувалися в різних містах, ніби унаочнюючи у новій ситуації зламу епох одну з наскрізних особливостей української культури — її розвиток у просторі «діаспори» та різнорегіональність всередині країни, де історично склалися окремі, часом майже не пов’язані один з одним мистецькі центри. А тому московські сквоти середини 1980-х — початку 1990-х років, де працювали тоді художники з України, — невід’ємна складова національної історії мистецтва, як і всесоюзні молодіжні виставки у Манежі, «Ейдос» (1988), «Діалог з російським авангардом. Сучасне радянське мистецтво» у Парижі (1989), «Художники Фурманного» у Варшаві–Парижі–Берні (1990) та ін. Залучення більш широкого контексту та «зміна ракурсів» у висвітленні подій дозволяє уточнити, зокрема, й появу в українському мистецтві помітного інтересу до художніх об’єктів. Традиційно етапною в цьому плані вважається київська виставка «Штиль» 1992 року (куратори К. Акінша, О. Соловйов). І справді, вона репрезентувала широко коло того «розкартинювання», виходу за межі найбільш традиційного для України «живописно-картинного бачення» у різні версії «мистецтва об’єкту», що поступово окреслить помітний шар вітчизняного нового мистецтва. На виставці були показані перша інсталяція А. Савадова та Г. Сенченка «Байчжан і лисиця», «картини на картах» Ю. Соломка, «картини-об’єкти» І. Гусєва та ін. Однак для більшості художників відмова від живопису стала епізодом у творчості; пізніше вони повернуться до «фарби на полотні». Проте вже 1990 року у Львові, в тодішньому музеї В. І. Леніна, відбулася виставка «Дефлорація» (А. Сагайдаковський, І. Шульєв, П. Сильвестров, О. Замковський), експонатами якої були саме об’єкти та інсталяції (серед них — легендарний стілець

А. Сагайдаковського на трьох ніжках), які разом створювали особливе образне середовище. «Нове мистецтво Львова», де окремі концептуальні струмені позначилися ще з кінця 1970-х, а за перебудови були створені такі об’єднання, як «Центр Європи» (В. Кауфман, Ю. Соколов та ін.), а у 1993-му «Фонд Мазоха» (І. Дюрич та І. Подольчак) змінює акценти у загальних візіях мистецького поступу. У 1991-му тут же на фестивалі «Відродження-91» експонувалися інсталяції О. Бабака та О. Бородая, що через прийоми objets trouvés (речей знайдених) інтерпретували чи не найтрадиційнішу «українську тему» — тему селянської культури. Кінець 1980-х — початок 1990-х — час появи в Україні перших інституцій сучасного мистецтва та великих організаційних проектів. Серед останніх — бієнале сучасного мистецтва «Імпреза» в Івано-Франківську, що відбулася у 1989, 1991 і 1993 роках, спричинивши справжній культурний підйом в регіоні, об’єднавши не лише художників, а й літераторів, культурологів та ін. Він увійшов в історію як «Станіславський феномен». У 1991-му в Києві розпочав свою діяльність «Фонд Дж. Сороса» при Києво-Могилянській Академії, чиї ініціативи суттєво вплинуть на поступ сучасного мистецтва в Україні. Одним з найактивніших міст в цьому відношенні стане Одеса: тамтешні виставки «нового живопису», акції та перформанси кінця 1980-х — найяскравіші явища «перебудовчого періоду». На межі 1990-х в Україні з’являються й нові форми репрезентації мистецтва — «концептуальні проекти», що поступово переформатують загальні уявлення про засоби експонування, функціонування та сприйняття художнього твору. Важливим у цьому плані стає й залучення до мистецтва «нетрадиційних», невиставкових локацій, що відкриють можливості для більш різноманітних та контекстуальних просторових рішень. Серед

Анатолій Криволап. «Без назви», олія на полотні, 100 × 200 см, 1998 (із колекції Voronov Art-foundation)

найбільш виразних — ініційовані А. Степаненком «Косий Капонір» (1992, Голосій, Гнилицький, Степаненко, Ратт, Сосерд, Тістол, Чічкан, Соловйов, Керестей, Мамсиков, Маценко) та «Проект “КиєвоМогилянська Академія”» (1993, Тістол, Степаненко, Марченко, Нідерер, Маценко, Кириченко, Касьянов), засновані на ідеї «суб’єктивного переживання простору». Це також потужний проект «Алхімічна капітуляція» (1994, куратор М. Кузьма), що проходив у Севастополі на військовому кораблі, залучивши широке коло художників та різноманітних творів, зокрема — відео А. Савадова та Г. Сенченка «Голоси любові», інсталяцію «Групи швидкого реагування» (Б. Михайлов, С. Братков, С. Солонський, В. Михайлова) «Ящик для трьох літер» та перформанс О. Тістола «Тайна вечеря», у якому взяли участь матроси Чорноморського флоту; тощо. Подібні практики були новими для українського мистецтва, відкривали величезні перспективи, утверджували нове художнє мислення та нові виміри творчості. Галина Скляренко — кандидат мистецтвознавства

Дмитро Кавсан. «Каїн, Каїн…», олія на полотні, квадриптих, 56 × 32 см (кожна), 1989 / періоду паризької комуни (із приватної колекції)

арткурсив

В ОПОЗИЦІЇ ДО КОНФОРМНОГО ЖИТТЯ:

«ЗАБОРОНЕНЕ ЗОБРАЖЕННЯ»

БОРИСА МИХАЙЛОВА

In Opposition to Conformist Life. Boris Mi khailov’s “Forbidden Image” The Kharkiv-based artist Boris Mikhailov is rightfully acknowledged as the most internationally acclaimed Ukrainian photographer. He is a member of the German Academy of Arts and a visiting lecturer at Harvard, among his other accolades. Strange as that may sound, this is only his second large retrospective exhibition in Ukraine. The large-scale exhibition has been initiated by PinchukArtCentre, jointly with Martin Kiefer, in charge of Contemporary Art at the Musée du Louvre, and Alicia Knock from Centre Pompidou in Paris. The Forbidden Image project, on view through January 5, consists of 2 parts. The first highlights the works of the acclaimed master Boris Mikhailov, and the second, Crossing Boundaries, explores the Kharkiv School of Photography. Both expositions lift all taboos, addressing the issues of physicality, social dislocation, and the new humanism. Artkursyv’s editor-in-chief Roksana Rublevska has met Mikhailov to find out more about his civic and artistic stance. Author: Roksana Rublevska

Харків’янина Бориса Михайлова цілком справедливо вважають найбільш відомим у світі українським фотографом. Його «картинки», як сам називає свої знімки автор, неодноразово удостоювалися престижних музейних майданчиків і міжнародних премій — зокрема премії Фонду Гасельблад, яка є еквівалентом Нобелівської в галузі фотографії. Його «Незакінчена дисертація» увійшла до десятки кращих фотокнижок Європи та США. Однак, хоч як би дивно це звучало, член Німецької академії мистецтв, почесний запрошений лектор Гарвардського університету, в Україні Михайлов отримав право на велику ретроспективу лише вдруге. Ініціатором масштабної виставки став Pinchuk ArtCentre разом з кураторами Мартіном Кіфером з паризького Музею Лувр та Алісією Нок з Центру Помпіду в Парижі. Проект «Заборонене зображення», який можна побачити до 5 січня, складається з двох частин. Перша присвячена творчості титулованого класика Бориса Михайлова, друга, «Перетинаючи межу», — харківській школі фотографії. Обидві експозиції знімають будь-яке табу із зображення, порушуючи теми тілесності, соціальної невлаштованості й нового гуманізму. Головна ре дакторка АРТКУРСИВУ Роксана Рублевська зу стрілася з Михайловим, щоб дізнатися все про його громадянську та художню позицію. 1 Мати можливість в одному виставковому просторі зібрати роботи, створені класиком такого рівня за довгі півстоліття, — ознака розвиненого суспільства. Суспільства, яке цінує своїх геніїв, визнаних в усьому світі. Хочеться думати, що Михайлов, котрий усе життя перебуває у принциповій опозиції до чинної влади, так само й досі не надто їй до вподоби. Як «вічний революціонер», як людина, що не боїться розтинати нариви для порятунку від соціальної гангрени. Щоправда, сам художник пояснює ситуацію інакше — задавненою в Україні відсутністю належної оцінки мистецтва фотографії.

Консервативну публіку, що з неї складається широкий загал, дратує сама вже наближеність зображення до реального життя: у ній буцім немає власне художньої цінності. На мій погляд, каже Борис Андрійович, революція в мистецтві ніколи не прирівняється до соціальної революції. Твоє зауваження бачить і розуміє надто мала кількість людей. Тому між системою і художником завжди є проміжна ланка — ЗМІ. Ось засоби масової інформації і повинні творити революцію, а не обслуговувати ідеологію. Слово «заборонене» у людей, що живуть в сучасній демократичній державі за доби цифрових технологій, викликає скепсис. Що потрібно показати такого, аби це заборонили? Сцени розтління малолітніх, знімки приватного життя політиків, порно з тваринами? Сьогодні публіка втратила здатність співпереживати і дивуватися, але Михайлов мені заперечує. «Назву виставки запропонували куратори, і ми з дружиною погодилися, оскільки значна частина життя пройшла під грифом тотальної заборони. Однак навіть зараз, у відносно вільному світі, існують дипломатичні ігри, про які не прийнято говорити». За словами Михайлова, заборона із смертельно-небезпечного сальто перетворилася на «не рекомендовану дію», головною небезпекою якої залишається образа почуттів оточуючих. Якби в сімдесяті на Михайлова, котрий, на щастя, працював «у стіл», замовили розгромну рецензію, в ній би неодмінно діагностували у автора депресію, вуайєризм і антисоціальний розлад особистості, відправивши на примусове лікування терміном принаймні років п’ять. Ось тільки безжалісний спуск затвора фотоапарату фіксував не соціальні або сексуальні девіації художника, а переживання суспільства в момент його повільного розпаду. Певно, навіть глибоко особиста серія «Щоденник», яку можна вважати своєрідним змістом виставки, її синопсисом, тяжіє більше до публічного, аніж до особистого. Фрагменти приватного життя Михайлова завжди підпорядковані духу часу і корелюють з травмами соціального тіла. Проте для громадськості

Експозиція виставки, PinchukArtCentre, фото: Maksym Bilousov

artkursyv

фотографа Бориса Михайлова тоді, в далекі сімдесяті, не існувало — був інженер, який має теплі відносини з інтелігенцією. Але коли вже мова про приватне життя, то важливу роль у становленні і розвитку Михайлова як художника зіграла його дружина Віта. «На ній багато тримається. Ми розмовляємо про все, що нас хвилює. Вона вміє надавати моїм думкам форму». Саме завдяки цьому союзу, вважає класик, його творчість має продовження й живе донині. Взяти хоча б серію «Я — не я», частково зняту самою Вітою, яку сам Борис зараховує до найбільш значущих проектів у своїй творчій біографії. Вони працюють разом, в одному ключі, на одному подиху — і завдяки такій співпраці легендарний Михайлов дивиться на свої «картинки» з іншого боку. 2 Попри навмисний хаос на знімках Михайлова, хіба не кожен з них хочеться звинуватити в постановці. Цей захисний механізм психіки спрацьовує, коли підходиш до фотографій надто близько і даєш їм себе поглинути. Опинившись у цій незатишній реальності, покоління Y переконує себе в наявності лише декорацій і болісно чекає режисерської команди «Стоп! Знято!». Ось тільки у випадку з Михайловим — це рефлексивні репортажі. На питання, чи режисує він кадр, автор ображається. «Я можу попросити людину згадати і зобразити себе в якийсь момент життя, але ніколи не зраджую свідоцтво його власного досвіду». Свою фотографію Борис Андрійович називає маніпулятивною, але не слід розуміти авторський термін буквально. Маніпуляція для Михайлова — це бажання художника залишатися творцем, вдаючись до законного права діяти на експериментальному полі. Наприклад, прийом накладення одних знімків на інші, що використано в уславленому вже проекті «Вчорашній бутерброд», визнано одним із ключових творчих методів ХХ століття. «Складаючи слайди, я отримував

Борис Михайлов, PinchukArtCentre, фото: Maksym Bilousov

Серія «Солоне озеро», PinchukArtCentre, фото: Maksym Bilousov

Експозиція виставки, PinchukArtCentre, фото: Maksym Bilousov

арткурсив

Серія «Salzau», PinchukArtCentre, фото: Maksym Bilousov

Серія «Історія хвороби», PinchukArtCentre, фото: Maksym Bilousov

artkursyv

якусь узагальнюючу, метафоричну картину нашого життя. Олег Мальований, Олександр Супрун, Юрій Рупін, Євген Павлов — всі вони, як і я, працювали над переосмисленням засобів образності». Так ми непоспіхом переходимо до Харківської школі. Тлом для експериментів харківських художників слугувала атмосфера загальної невизначеності, цензури й злиднів. Саме ці, за тлумаченням Орвела, «кити» й регулювали розвиток такої андеґраундної фотографії, задаючи їй особливий екзистенціальний тон. Класифікувати явище як школу вдалося вже в дев’яностих, коли вона вже набула статусу феномена й являла собою пул фотографів-«кореспондентів життя» з кілометрами «витраченої» плівки. Раніше ніхто не припускав, що це може бути важливо. Сьогодні серії харків’ян виглядають історичними й завершеними, немов величезний візуально-семантичний архів, що донині потребує ґрунтовного аналізу. 3 Про еміграцію Борис Михайлов говорить неохоче, з особливою скромністю. «Показувати роботи не було можливості, а мені дуже хотілося продовжити їм життя». Фотограф завжди мислив за принципом «Батьківщина там, де тобі добре працюється». Тому саме покликання, що за ризиком нагадує професію військового кореспондента, було для нього визначальним. Михайлов не замислювався ані про вигідні умови, ані про соціальні виплати чи пільги, хоча б тому, що навіть досі не змінив українське громадянство і не продав квартиру в рідному Харкові. Виїхавши до Берліна, митець просто розсунув рамки світу. Світу, який для радянської людини закінчувався сонячною Аджарією або суворим Красноярським краєм. — Чи правда, що в МоМА ваша робота ви сить поруч з фотографією авторства імперато ра Миколи II? — Так, він знімав для сімейного архіву на таку ж панорамну камеру, як я серію «Біля землі». Один мій знімок вийшов дуже правдивим — немов такий кадр з минулого, що виникло бажання його зістарити. Думаю, куратори МоМА також помітили цю атмосферну схожість, коли формували експозицію. І якщо ми вже торкнулися теми глави держави, питаю, як художник ставиться до нинішнього президента Володимира Зеленського. Цікавий типаж, каже Михайлов і задумливо дивиться вбік. «Що стосується фотографії… — додає він. — Дуже рухливий». Відчуття цієї незвичайності, неформальності робить людей навколо дуже розкутими. «Процес політичних трансформацій вимагає постійної уваги. Тут нюанси потрібно відчувати шкірою, а я все-таки живу в Берліні, тому багато чого не знаю. Та мені здається, у людей з’явилася надія». Я сподівалася, що Михайлов буде критикувати державну культурну політику, а точніше її відсутність. Та потрібно враховувати, що Борис Андрійович — фотограф соціальний, а не політичний, яким його звикли вважати. Він препарує людей, але й нескінченно співчуває їм. «Ми не можемо вимагати від держави грошей на розвиток мистецтва, коли залишаються незадоволеними найпростіші потреби суспільства». Дружина Михайлова, Віта,

згадує про викладання Бориса в Гарварді в рамках програми Visual Department. Яким же було здивування викладача, коли Михайлов дізнався, що студенти проходять курси тільки для загального розвитку і зовсім не збираються пов’язувати своє життя з камерою. Іншими словами, це були юристи, фінансисти, менеджери. Люди, котрі в майбутньому, якщо розумітимуться на мистецтві, стануть його шанувальниками й колекціонерами. Тобто справа все ж у відсутності естетичного виховання і смаку, якому просто немає звідки з’явитися в українського глядача. Багато українських авторів, виїхавши за кордон, не хочуть, щоб їх ідентифікували за національною ознакою. Коли вони емігрують, то докладають максимум зусиль, аби стати художником-представником іншої країни, інтегруватися у світовий культурний контекст навіть ціною втрати коренів. Що ж до Михайлова, то навіть мріючи стати інтернаціональним фотографом, він завжди залишався українським. Переважна більшість його серій створювалися в Україні для українців. З іншого боку — сам Михайлов, бувало, підкреслював, що риси національної ідентичності в епоху глобалізації стають майже непомітними. «Українське є щось невимовне — таке, що його можна вловити лише на мить». 4 Коли в 2017 р. роботи Михайлова посіли український павільйон у Венеції, Україна мала кричати від захвату. У 2007 р. художник уже брав участь в груповому проекті «Поема про внутрішнє море», куратором якого був Пітер Дорошенко, тодішній директор PinchukArtCentre, та їхав туди вдруге зовсім не для поповнення свого CV. Проект «Парламент», який створювався виключно силами подружжя Михайлових і чотирьох приватних галерей, не «освоював» державні кошти і не мав на меті зганьбити український уряд. — Представники арт-спільноти тоді спереча лися — чи може художник, котрий живе понад чверть століття на Заході, представляти Україну в Венеції, та ще й розмірковуючи на тему полі тики, яка — наш незглибний біль… — Мене куди більше хвилювало питання, чи можна в такий складний для України час показувати

щось неприємне? І як, показавши це, уникнути ще більшої дестабілізації суспільства? Від Михайлова очікували скандалу, але отримали роздум про глобальні проблеми — порушення каналів зв’язку і бездіяльність парламенту. Наскрізною тематикою робіт була та криза, що її на даний момент з різних причин не здатний вирішити орган парламенту багатьох держав. Порушувалися й проблеми пост-правди — спотворення інформації зусиллями ЗМІ. «Це було дослідження телебачення як методу образотворчості. Я граю з картинкою, змінюючи її якість та функцію». 5 Серія «Історія хвороби» принесла Михайлову запаморочливий успіх, але й викликала хвилю критики. Автора звинувачували в жорстокості і негуманному ставленні до харківських злидарів. Сам Михайлов таке твердження заперечує. «Я ставився до положення цих людей співчутливо, з повагою та розумінням». Ця серія подібна до «Крику» Мунка: це несамовите волання про проблему, масштаби якої жахали, згадує класик. «На той період у країні з’явився страх, суспільство почало “падати”. У Берліні, наприклад, така серія виявилася б неактуальною, там немає такого відсотку безхатченків». Дружина Михайлова Вікторія згадує, як у 1997 році протестантська церква в Берл іні запросила Михайлова показати «Історію хвороби» в своїх стінах. В рамках виставки була організована зустріч художника з глядачами, з котрих чи не кожен висловлював обурення. Та все ж таки насамкінець дійшли простого висновку, що церква ж — паперть для всіх знедолених. В цьому і полягає справдешній гуманізм, який закликає не мовчати, аби почати щось змінювати. Здається, знімки Михайлова для українського глядача завжди недоречні. В СРСР — за такі вподобання могло дістатися. Після розвалу соцтабору нам хотілося сховатися від болю під уламками комфорту, а зараз, зовсім скоро, ми ризикуємо просто не повірити, що все зображене художником — щира правда. Головний редактор видання «Арткурсив» Роксана Рублевська

Серія «Сутінки», PinchukArtCentre, фото: Maksym Bilousov

арткурсив

СКУЛЬПТУРА В ПУБЛІЧНОМУ ПРОСТОРІ:

LES JARDINS D’ETRETAT

Парк Les Jardins d’Étretat

Sculpture in Public Spaces. Les Jardins d’Étre tat Park Les Jardins d’Étretat Park was unveiled in the town of Étretat on the north shore of France in 2017. Its author, the garden and park designer Oleksandr Hryvko, envisaged a combination of large-scope park compositions and contemporary art objects. The meticulously thought-out neofuturist style, the unique custom-developed method for trimming trees into shapes, and a painstaking selection of art objects included in the exposition make this park one of the most striking spaces with contemporary sculpture in the world. Les Jardins d’Étretat focuses on sculptures symbolizing the unity of humankind and nature, emphasizing the role and importance of green thinking, and seeks to highlight the way new technologies could be harnessed for development and progress. The works presented there include Rain by a Ukrainian sculptor Nazar Bilyk. Author: Kateryna Honchar

2017 року на північному узбережжі Франції, в місті Етрета, було відкрито парк LES JARDINS D’ETRETAT, де за задумом автора, дизайнера садів та парків Олександра Гривко, поєднано масштабні садові композиції та сучасні арт-об’єкти. Ретельно продумана неофутуристична стилістика, унікальна авторська методика фігурної обрізки рослин та прискіпливий вибір арт-об’єктів, що увійшли до експозиції, роблять парк одним з найвизначніших у світі публічних просторів з сучасною скульптурою. Історія Французька актриса мадам Тебо, палка прихильниця легендарного Клода Моне, вирішила на початку ХХ століття побудувати віллу та розбити сад на ділянці землі в нормандському місті Етрета, в безпосередній близькості від скель, які любив писати художник. Звернувшись особисто до Клода Моне, актриса отримала від нього загальну ідею саду, певний настрій, що ретельно оберігається до сьогодні. Значна частина відвідувачів приїздять в парк з різних куточків світу саме для того, щоб побачити наживо те, що писав майстер, відчути атмосферу парку, надихнутись унікальними краєвидами, що відкриваються з головної тераси на скелі, ті, що зображені на полотнах Моне. Починаючи в ХХІ сторіччі роботу над парком, Олександр Гривко прагнув створити інноваційний

проект, де водночас має бути збережена та історична складова, що залишилась від початку століття попереднього. Майбутнє вже сьогодні Сучасні архітектурні процеси базуються на вірі людини в світле майбутнє й прагненні до нього, де нові технології дадуть змогу створити більш екологічний, більш дружній світ. Неофутуризм ХХІ сторіччя вирізняється від попередніх йому стилів саме інноваційним підходом, підпорядкованим застосуванню нових технологій, зокрема в архітектурі та мистецтві. Цей сучасний архітектурний напрям виник на межі ХХ–ХХІ сторіч, визначивши за основу прагнення до екологічності, етики і технологічності. Серед архітекторів, що створювали проекти в цьому стилі, розвиваючи його, є імена легендарних Захи Хадід, Рема Колпаса, Сантьяго Калатрава та інших, хто ставив у центр уваги мінімалізм та принцип доцільності. Дуже швидко неофутуризм знайшов свій прояв у дизайні, завойовуючи все більше прихильників і стрімко розвиваючись за рахунок постійної появи нових технологій, а заразом можливостей. В садово-парковому дизайні впровадження нео футуризму відбувається значно повільніше, адже природна крихкість рослин не завжди дає змогу для створення тих химерних об’ємних форм,

artkursyv

до яких так тяжіє цей напрям. Тим не менш його концепція, його ідеологія побудована на постійному прагненні до покращення якості, комфорту життєвого середовища людини, екологічності, знаходить відгук у роботах дизайнерів середовища, і серед них легендарний ландшафтний архітектор Олександр Гривко. LES JARDINS D’ETRETAT — сад майбут нього LES JARDINS D’ETRETAT вирізняється в першу чергу витонченим поєднанням історичних елементів давнього саду з новаторськими архітектурними ідеями, завдяки чому й виник зразок неофутуристичного бачення садів. Олександр Гривко, переосмислюючи історію садово-паркового мистецтва, зупинився на прийомах Андре Ленотра, автора королівських садів у Версалі. Він досягав максимальної виразності,

оперуючи лише незначною кількістю рослин, виключно за рахунок їх фігурної стрижки. Такий прийом дозволяв швидко вибудовувати сад, моделюючи великі маси. Саме за рахунок масивних, скульптурно пострижених дерев, довівши до досконалості практику Анрі Ленотра, у рекордно швидкі терміни Олександр Гривко сформував архітектурний простір саду. Сад заповнений об’ємними композиціями зі скульптурно-точно стрижених дерев, які уособлюють собою природу, пейзажі Нормандії. Загальна кількість рослин переважує за 150 тисяч, сад розбивається тематично на частини, кожна з яких має свою назву, свою ідею. А визначним для сучасного мистецтва його роблять мистецькі композиції, створені митцями з усього світу, що органічно інтегровані в загальну структуру ландшафту, доповнюючи його та формуючи завершені історії.

Сучасна скульптура в Les Jardins d’Étretat Музей має постійну та тимчасову експозицію, котра змінюється щоліта, як її приурочено до відкриття літніх сезонів. В Les Jardins d’Étretat представлені скульптурні роботи, що уособлюють собою єдність людини та природи, наголошують на значенні та важливості екологічного мислення, прагнуть показати можливості застосування нових технологій для розвитку й прогресу. Серед представлених композицій є інтерактивні, що взаємодіють з глядачем, як-от арт-об’єкт британської компанії Greyworld — механічний ключик-вмикач мелодії, котра супроводжуватиме відвідувача далі в подорожі. Часто скульптори використовують екологічні матеріали, які акцентують на загальному задумі екологічності та дружнього ставлення до природи. Величезна тарілка, зроблена німецьким скульптором Томасом Реслером зі старих дощок дуба; знакова для цього

Парк Les Jardins d’Étretat, вілла мадам Тебо

арткурсив

Назар Білик. «Дощ», скло, бронза (Jardin d’Aval) фото: Дар’я Єрмакова

Парк Les Jardins d’Étretat

Назар Білик. «Дощ», скло, бронза (Jardin d’Aval) фото: Дар’я Єрмакова

artkursyv

Виставка Double Jeu, Геворг Талевосян, фото: Дар’я Єрмакова

місця скульптура Клода Моне, виконана польською скульпторкою Агнешкою Гражик з лози. Фігура художника створена Агнешкою Гражик разом з її колегою, поляком Віктором Жостало у рамках проекту «Обіймаючи дерева», спрямованого на те, щоб привернути увагу до екологічних проблем. Прагнення до технологічних новацій демонструє іспанський скульптор Самуель Сальседо у роботі «Краплі дощу». Велетенські обличчя, що показують широкий спектр емоцій — від суму до задоволення, виконані з суміші полі ефірної смоли та алюмінієвого порошку. У експозиції можна побачити твори з пластику й металу, теракоти й дерева, різні за формою та стилем. Але всіх їх об’єднує виразність та відповідність загальному задуму — створенню парку майбутнього, де переплітаються епохи, природа та технології, краса та комфорт.

Український контекст На території саду, серед об’єктів ландшафтного дизайну та скульптурних праць провідних митців з різних кутів землі, можна побачити й роботу українського художника Назара Білика. Його «Дощ» — це фігура чоловіка, котрий, закинувши голову у небо, тримає на обличчі величезну прозору краплю. Твір є знаковим для митця, численні копії «Дощу» неодноразово експонувалися у провідних галереях та музейних проектах, а один з перших варіантів розміщено на Пейзажній алеї в Києві. Сад Les Jardins d’Étretat є унікальним музеєм сучасного мистецтва під відкритим небом, де зібрано вражаючі арт-об’єкти, які цілісно взаємодіють та доповнюють одне одного, водночас гармонійно вписуючись у природне середовище. Катерина Гончар — кандидат мистецтвознавства

арткурсив

СПІВЗАСНОВНИК АРТ-ГУРТУ

INTERESNI KAZKI ВОЛОДИМИР МАНЖОС ПРО СТАН, ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ УКРАЇНСЬКОГО СТРІТ-АРТУ

The Co-Founder of the Interesni Kazki Art Group Volodymyr Manzhos on the State, Issues and Prospects of Ukrainian Street Art Interesni Kazki is a Ukrainian street artist duo of Volodymyr Manzhos, also known as Waone, and Oleksii Bordusov (Aec). Interesni Kazki paint not only on walls, but also on canvas and paper. Their easel works tend to be more detailed than their street art, although they, too, sometimes end up on facades. Interesni Kazki hold that their street art is a part of urban planning, a way to harmonize the space’s energy. They believe that even at the lowest level of perception, the passersby say, “Wow, it’s gorgeous! Way better than a dreary gray wall…” After a career spanning 10 years, the works of these talented Ukrainians can be seen not only in their home country but also in the US, Mexico, France, Denmark, the Republic of South Africa, India, Croatia, Italy, Spain, and Portugal. Volodymyr Manzhos, the co-founder of Interesni Kazki, told Artkursyv about the scandal around the murals on Osokorky Subway Station in Kyiv, and about the state, issues and prospects of Ukrainian street art in general. Author: Roksana Rublevska

Український художник Володимир Манжос, більш відомий як Waone з арт-гурту «Interesni Kazki», розповів редакторці видання «Арткурсив» Роксані Рублевській про український стріт-арт станом на сьогодні та про те, чи є шанс його монетизувати. — Коли ваше захоплення стріт-артом стало більш ніж захопленням, а вже частиною сучасного культурного ландшафту України? — Колектив «Interesni Kazki» — завжди був чимось більшим, аніж просто дуетом художників, хоча з 2016-го і зазнав суттєвої трансформації. Тепер це два соло-артиста (я та Олексій Бордусов на прізвисько Aec), кожен з яких рухається своїм шляхом. Та за 16 років ми створили не просто серію муралів по всьому світу і якусь кількість станкових робіт. Ми започаткували універсальну художню мову, користуючись якою інший, непізнаний світ надсилає нам повідомлення. Якщо чесно, я не помітив, коли та як наше захоплення малюванням химерних персонажів й абсурдних сюжетів переросло у щось більше. На той момент ми не ставилися до цього серйозно, не мали жодних очікувань чи планів на майбутнє. Завжди робили ставку на творчість у чистому вигляді. В якийсь момент несподівано для себе про нас дізналися і почали говорити. З’явилися шанувальники нашого мистецтва (не колекціонери, їх в Україні немає і дотепер). З 2007-го ми вже працювали в Європі, а в 2010-му зробили першу виставку у Франції. Незважаючи на всіляку зацікавленість західних колег, ми весь час прагнули створити щось у Києві, але це прагнення оберталося увесь час зіткненнями з нескінченними перешкодами з боку держави: корупція, бюрократичні схеми, хитрощі місцевих урядовців та псевдоавторитетів в царині арту. Згодом ми полишили цю ідею і почали працювати там, де нам створювали оптимальні умови. Сьогодні наші мурали є майже в кожній з країн Європи, а також в Марокко, ПАР, Індії, Австралії, в 10 містах США, в Канаді, Мексиці й Бразилії. — Які проблеми, на ваш погляд, суттєво ускладнюють осмислення та ґрунтовне дослідження вуличного мистецтва в Україні? — Я бачу три основні проблеми. По-перше, в Україні недостатньо представлений пул імен художників «вуличної хвилі» (стріт-артистів, муралістів). До того ж безліч авторів залишилися в графіті, деякі пішли в дизайн чи contemporary art. Та більшість із тих, хто малює на стінах, створює речі, які не представляють жодної художньої цінності. По-друге, Україна залишається дуже провінційною. Світові тенденції доходять сюди з великим

запізненням. Українська професійна арт-спільнота до сьогодні ігнорує стріт-арт, вважаючи його маргінальним та субкультурним явищем. Через таку малу зацікавленість його розуміння й класифікація у мистецтвознавців також відсутні. — Як, на вашу думку, вуличному мистецтву отримати визнання в суспільстві і професійній спільноті, адже загалом дотепер люди так само схильні вбачати в ньому хіба не акт вандалізму? — Нашим мистецтвознавцям потрібно почати системно досліджувати стріт-арт, аби згодом популяризувати його серед широкого загалу. Втім, у пересічного українця певна лояльність до малюнків на стінах все ж таки є, адже він гадає, що навіть поле із соняшниками завжди краще, ніж сірість панельного будинку. Та я гадаю, що вуличне мистецтво не повинно шукати визнання, інакше воно втрачає свою незалежність та свободу висловлювання. — Чи існує спосіб монетизувати український стріт-арт? Чи ви можете скласти портрет колекціонерів мистецтва «вуличної хвилі»? — Спосіб монетизувати — так, існує: перескочити з рівня local на рівень international. Колекціонер стріт-арту на Заході — це зазвичай представник середнього класу. Молодий, за уявленнями й стандартами Заходу, не залежний від думки арт-критиків. В Україні — це людина із відповідними західноєвропейскими цінностями, яка або працює з вуличними художниками, або щиро цікавиться їхньою творчістю, маючи успішний бізнес. — Чому, на ваш погляд, важливість теми художнього висловлювання в міському просторі знову стає актуальною? — В глобальному культурному контексті стрітарт з його свободою висловлювання був актуальним до початку 2010-х. Наразі у світі він є дослідженим, систематизованим та комерціалізованим явищем. В Україні осмислення вуличного мистецтва досі є актуальним завданням. На тлі зростання популярності вуличного мистецтва місцеві державні службовці стали використовувати його у власних цілях. Крім того, через малу обізнаність нашого суспільства його думкою стало легше маніпулювати, створюючи мурали з пропагандистським радикалом. — Чи погоджуєтесь ви, що в умовах цензури і процесів капіталізації публічний міський простір може стати єдиним місцем для вільного висловлювання? — Так було до моменту, поки вуличне мистецтво не перетворилося на мейнстрім. Сьогодні контент визначає комерційна складова. Занадто ідейні художники-ідеалісти стали аутсайдерами або ж

artkursyv

Capoeira fighter x Bep Kororoti, Сан-Паулу, Бразилія

навчилися вуалювати свої послання, інші — підлаштувалися під запити ринку. Очевидно, що за останні роки роль капіталізації значно зросла. У США навіть існує закон, що зобов’язує забудовників витрачати відсоток бюджету на арт. Та навіть за таких умов — обсяг бюджету мурал-проекту у порівнянні зі звичайними будівельними роботами визначається фактом його меншої вартості. — Чому комерційні та політичні організації використовують неінституціональні та негалерейні художні практики, зокрема мурали, у корисливих цілях? — По-перше, це привертає увагу мас за рахунок масштабу зображення і його присутності в публічному просторі, зазвичай в місцях скупчення великої кількості людей. В цьому випадку запрошуються професійні художники, що використовують примітивні прийоми, які здатні впливати на свідомість: яскравий колір, сильний контраст, короткий зрозумілий меседж, що транслюється видатними особистостями чи персонажами маскультури. По-друге, це завжди викликає захват у малоосвіченого пересічного громадянства, тож гарантує популярність серед широкого загалу. — Чи можна стверджувати, що хвиля муралізму «на замовлення», заполонивши місто своїми «патріотичними розписами», претендує на місце нового монументального соцреалізму? — Я був одним із засновників арт-проекту, завдяки якому і з’явилась частина цих муралів. Моїм завданням був контроль якості контенту і формування лайн-апу. Мені, як досвідченому муралісту, надійшла пропозиція від наближених до мерії — зайнятися рішенням цих питань на абсолютно благодійних засадах. Я погодився, адже до цього моменту

безліч разів ігнорував такі можливості, про що згодом шкодував, спостерігаючи засилля візуального сміття. Сміття, якого заслуговує суспільство споживання. Первинна мета проекту була благородною. Та за три місяці я зрозумів, що всі «добрі справи», ініційовані владою, приречені на провал, і полишив цю ініціативу. Я пишаюся тими роботами і художниками, котрих був куратором, проте їх меншість. Сучасний український муралізм, виконуючи роль патріотичної пропаганди, може претендувати на роль нового монументального мистецтва, та хіба що в найгіршому сенсі. Якщо прибрати смислову складову, в порівнянні з рівнем майстерності радянських монументалістів — сучасні виглядають аматорами. — Минулоріч, у Києві, на станції метро «Осокорки», в рамках проекту «Більше, ніж ми» (More than Us), вісім всесвітньовідомих художників повинні були створити монументальний настінний розпис. Виявилося, що виконавцями стали автори noname, «безіменні», а проект був черговою корупційною схемою. Якою є ваша думка з цього приводу? — Так, бюджет проекту в 3,65 мільйона гривень дозволяв запросити дійсно всесвітньовідомих митців, та сумнівна репутація одного з організаторів прирекла на співпрацю з no name artists, що стало черговим цвяхом в труну муралізму. Річ у тім, що, на превеликий жаль,

це глобальна тенденція, а не локальна українська історія. Щойно монументальний розпис став трендом і на це почали виділятися бюджети, раптом кожен аматор вирішив «подорожувати по всьому світу і малювати мурали». — Чи могли б ви окреслити перспективи українського стріт-арту? Ви якось зауважили, що вони є тільки на Заході. Чому? — Цього висновку я дійшов спираючись на свій особистий досвід. Тут, на відміну від Заходу, немає умов для розвитку вуличного мистецтва. Майже відсутні колекціонери, що купують стріт-арт. Тобто робити щось в Україні в цій галузі — марна трата часу й сил, проте я так само вірю у той малий відсоток винятків, що живлять якусь надію. Спілкувалася Роксана Рублевська, головний редактор журналу «Арткурсив»

Володимир Манжос

арткурсив

ТУРБУЛЕНТНІ ЧАСИ МНОЖИННІ РЕАЛЬНОСТІ ВЕНЕЦІЙСЬКОЇ БІЄНАЛЕ

Pavilion of UKRAINE. The Shadow of Dream cast upon Giardini della Biennale, photo: La Biennale di Venezia / Italo Rondinella

The Turbulent Times. Multiple Realities at the Venice Biennale The article offers a general survey of the 58th Venice Biennale, themed “May You Live in Interes ting Times.” Its focus includes the multivector nature of the contemporary world, media, post-truth, identity in the era of new technologies, and ecological challenges. The article analyzes how these themes were developed in the curatorial project based on several works (by Ed Atkins, Ryoji Ikeda, Hito Steyerl, and others), and how national pavilions (including, although not limited to those of France, Lithuania, and Poland) overlapped with the main theme. We paid particular attention to the Ukrainian presence at the Biennale (the Open Group project at the national pavilion, Zhanna Kadyrova’s works in the curatorial project, the exhibition of Future Generation Art Prize nominees under the aegis of the parallel program). The article also covers the retrospective show of Luc Tuymans at Palazzo Grassi, and its interplay with the theme of this year’s biennale. Author: Natalia Matsenko

«Щоб ви жили в цікаві часи» («May You Live in Interesting Times»), назва, обрана куратором Ральфом Руґоффом для 58-ї Венеційської бієнале, — відсилка до славетного китайського (за легендою) прокляття. Насправді ж такого прокляття в Китаї не існувало, а фраза ймовірно була вжита Чемберленом і прижилася в англійській мові як сталий вираз. Руґофф обрав її саме через неоднозначність і двоїстість змістів, що гарно втілювали його кураторський задум. Та яким би вигаданим чи домисленим не було «китайське» прокляття, воно вочевидь має силу збуватися. Основний проект цієї бієнале присвячений світу, який переживає бентежний період глибинних трансформацій, прагне описати себе, шукаючи метафори і плутаючись у власних показах (наростання ролі і маніпулятивних можливостей медіа), і живе в постійному передчутті кінця. Проект — про мультивалентність і контроверсійність. Цей концепт нагадує тези Пітера Ґріневея, який наголошує на значущості новітніх технологій та медіа і говорить про множинність («multiplicity») і мультиекранність, що необхідні для відображення всієї повноти картини сучасного світу.

Ідея двоїстості і можливість різних репрезентацій та інтерпретацій підкреслена рішенням куратора дублювати присутність на бієнале кожного учасника основного проекту. Всі художники/художниці представлені двома роботами — по одній в Арсеналі і в центральному павільйоні в Джардіні. Така симетрія насправді сприяла виразнішому й об’ємнішому сприйняттю проекту, розкриваючи практику учасників/учасниць з різних боків. І ще одне помітне кураторське рішення — задіювати лише роботи нині живих авторів, до того ж більшість із представлених проектів створені нещодавно. Тож цьогоріч Венеційська бієнале — торжество життя і фіксація теперішнього моменту. Написання історії «плинного сьогодення» тут-і-зараз. Незважаючи на певну герметичність і комерційну декоративність, у яких загалом небезпідставно звинувачують цю масштабну і надпопулярну виставку, її теперішній куратор обрав для розгляду справді актуальну глобальну ситуацію. Кілька генеральних ліній проекту — питання ідентичності, гендерні і расові відносини, сучасні технології, медіа, постправда і одна із найпомітніших — екологія. Адже у випадку глобальної екологічної катастрофи

Pavilion of LITHUANIA. Sun & Sea (Marina), photo: La Biennale di Venezia / Andrea Avezzù

artkursyv

Ed Atkins. Old Food, 2017–2019, photo: Andrea Avezzù

Hito Steyerl. This is the Future, 2019, photo: Andrea Avezzù

Ryoji Ikeda. data-verse 1, 2019 photo: Andrea Avezzù

на планеті всі інші проблеми гарантовано втратять свою актуальність. Теми не нові, втім Руґоффу вдалося підійти до них через синтез і метафору, без надмірної лінійної буквальності. У кураторському проекті, попри безсумнівну іронічність концепції, відчувається загострене поєднання апокаліптичного духу й відчаю із гуманізмом і надією — навіть коли йдеться про «холодні» на перший погляд медійні роботи, що досліджують відносини людини з її технологізованим оточенням, як-от, наприклад, масштабна імерсивна медіаінсталяція Рьодзі Ікеди data-verse 1. У ній величезні масиви наукових даних стають основою для математичної композиції, що у свою чергу продукує аудіо- і відеоряд. Дані взяті з CERN, NASA і Центру досліджень генома людини. Через мандрівку від мікро- до макрорівня — від елементарних часток матерії через людський геном до безкінечних просторів космосу — Ікеда пропонує піднестися, замислитися про масштаби всесвіту і відчути контури безмежжя матерії та інформації, котра наповнює оточення та нашу свідомість. Ед Аткінс досліджує межі людської емпатії у вимірі «цифрового середньовіччя» через свої похмурі відео з програмно згенерованими образами людей, що плачуть. Засновані на міміці самого автора і трансформовані спеціальним анімаційним «софтом», ці образи — роздуми про персональну ідентичність, життя і смерть в умовах цифрової культури епохи постінтернету.

Хіто Штеєрл створює псевдомайбутнє, де зірками віртуального простору неіснуючого саду, загубленого у ненаписаному майбутньому, стають квітучі представники цифрової флори. Тут Штеєрл переймається питанням можливостей штучного інтелекту та його ролі в прогнозуванні й конструюванні майбутнього людства. Цьогорічну бієнале неофіційно прозвали «жіночою» через безпрецедентну кількість жінок- учасниць (більше половини від загального переліку). Серед них і українська художниця Жанна Кадирова, чиї яскраві об’єкти з керамічної плитки, каменю і бетону (в Арсеналі — проект «Market», в Джардіні — «Second Hand») куратор потрактував у новому для них контексті — як розмову про фейки, оригінал і копію та ресайклінг ресурсів (як у буквально екологічній площині, так і в площині культурній). Перегукується з кураторською темою і українська презентація в рамках паралельної програми бієнале — традиційна виставка робіт номінантів на Future Generation Art Prize, організована PinchukArtCentre. Роботи молодих художників/ художниць із 17 країн світу, виставлені у палаццо Ca’Tron, присвячено візіям майбутнього і погляду на теперішнє крізь футуристичну оптику, долі ідентичностей і цінностей в еру технологій. Зокрема робота володарки головної премії — литовської художниці Емілії Шкарнуліте — дистопічна відеоінсталяція, присвячена темі постлюдської міфології.

Відео, де епічний індустріальний ландшафт контрастує з тендітним і крихітним на цьому тлі тілом сирени, — візуальна поема про кліматичні зміни, перспективи розвитку науки і технологій та майбутню долю людства. Роздуми ери «цікавих часів», які розгортаються повагом і запрошують до масштабного сприйняття реальності та наслідків власних дій — у просторі і часі. У річище загальної кураторської концепції бієнале потрапило й багато національних павільйонів. Павільйон Франції, наданий у розпорядження Лор Пруво, перетворився на «Глибоку синь, що оточує тебе» («Deep See Blue Surrounding You»), фантасмагоричний морський пейзаж, заповнений скляними підводними створіннями, яєчними шкаралупами, недопалками і піщаними замками. Разом із авторським фільмом — потоком свідомості — інсталяція поглинає глядача, розчиняючи межі, занурюючи у плинну реальність тотальної єдності, яка передбачає гармонію з навколишнім середовищем в усіх його проявах. Також авторка, француженка, що півжиття прожила у Британії, у зв’язку з власною подвійною ідентичністю і не без алюзій на Брекзіт, зробила підкоп у бік сусіднього павільйону Британії із витонченим поетично-меланхолійним персональним проектом Кеті Вілкс. Започаткуванням цього тунелю художниця знову підкреслила ідею єднання і відмови від умовних розділень. Проблемам екології присвячений володар «Золо того лева» — павільйон Литви, де представили

Pavilion of POLAND. Flight, photo: La Biennale di Venezia / Francesco Galli

Zhanna Kadyrova. Second Hand, mixed media, 2017–2019, photo: La Biennale di Venezia / Francesco Galli

арткурсив

Zhanna Kadyrova. Market, ceramic tiles, cement, mirror and natural stone, 2017–2019, photo: La Biennale di Venezia / Andrea Avezzù

Pavilion of UKRAINE. The Shadow of Dream cast upon Giardini della Biennale, photo: La Biennale di Venezia / Italo Rondinella

artkursyv

оперу-перформанс «Сонце і море (Marina)» про зміни клімату і споживацтво. Виконавці опери зображають відпочивальників на імітації морського пляжу, де «втома людського тіла стає метафорою змученої Землі», а глядачі мають змогу споглядати їх згори. Повторюваний мотив, який також перегукується з темою кураторського проекту, — це танець. Чудова метафора сучасного світу з його рухливістю і взаємозв’язками, які перетворюють окремих індивідів на єдиний організм. Синтетичні контемпорарі-квір танці в павільйонах Бразилії і Швейцарії, страхітливий танок кінетичних скульптур російського (вкрай «важкого» й кітчового) і бельгійського (лаконічного й іронічного на противагу попередньому) павільйонів. Серед розмаїття висловлювань моторошно самотіє порожній павільйон Венесуели — чи не найпереконливіше на всій бієнале, хоч і зовсім не художнє і не метафоричне свідчення актуальності обраної теми. Іще одна яскрава присутність Бельгії на бієнале (в паралельній програмі), що лишила слід не менший, аніж основний проект, і також перетинається із темою бієнале, — велика ретроспектива живописця Люка Тюйманса у палаццо Ґрассі. Масштабні й сміливі, при цьому чуттєві і легкі та ніби підсвічені зсередини, роботи художника позбавляють будьякої думки про неактуальність живопису. Назва виставки «La Pelle» («Шкура») відсилає до однойменної книги Курціо Малапарте (1949), сюжет якої розгортається довкола подій Другої світової війни. Роботи Тюйманса стосуються питань, пов’язаних із минулим і новітньою історією, торкаються тем повсякденного життя через зображення, запозичені з приватної та публічної сфер — преси, телебачення, інтернету. Художник розчиняє ці образи у розрідженому світлі, створюючи «автентичну підробку» дійсності (за самим Тюймансом), яка своєю «майже справжністю» викликає глядацьке занепокоєння. Подібне занепокоєння пробуджує і образ польоту літака, що, так склалося, пройшов червоною ниткою через цьогорічну бієнале, особливо

для української спільноти. У польському павільйоні, відзначеному багатьма критиками, Роман Станчак представив свій «Політ» — вивернутий сподом назовні літак, виразну й критичну роботу, що препарує і вивертає саму дійсність, а тих, хто в контексті, ще й відсилає до Смоленської трагедії, додаючи сенсів. Гігантська скульптура Yin Xiuzhen «Trojan» — сидяча фігура в кріслі літака із головою, щільно притиснутою до колін, немов під час авіакатастрофи, створена із переробленого одягу, сповнює апокаліптичних відчуттів і змушує замислитися над тим, куди веде людство культура сліпого, знавіснілого споживацтва. І нарешті український павільйон, котрий вперше знаходиться на території Арсеналу (щоразу для нього орендується інший майданчик), представлений кураторським проектом Відкритої групи «Падаюча тінь “Мрії” на сади Джардіні». Відбір проекту для національного павільйону, майже традиційно для України скандальний, цього разу перевершив очікування, спровокувавши запеклі баталії опонентів. Гіркою іронією долі виглядає той факт, що проект Арсена Савадова, котрий посів друге місце у відборі комісії, носить назву «Голоси любові» (відсилка до знакової відео-роботи Савадова і Сенченка 1994 року, створеної для проекту «Алхімічна капітуляція» на військовому кораблі в Севастополі). Що стосується результатів скандалу за лаштунками професійного середовища, то ситуація вкотре продемонструвала інфантильність і пубертатність нашої художньої спільноти — і в плані очікувань та розчарувань, і в плані рівня ведення дискусії і загальних пріоритетів. Ідея проекту-переможця полягала в прольоті над Венецією найбільшого вантажного літака «Мрія» виробництва українського заводу ім. Антонова, котрий у день відкриття бієнале мав відкинути тінь на Джардіні. На борту літака повинен був знаходитися жорсткий диск із інформацією про всіх українських художників, які побажали долучитися і заповнили відповідну заявку. У зв’язку з обставинами фактичний політ літака не відбувся, втім його символічна «тінь»

у вигляді всієї міфології та медіашуму, що оповили проект, таки вийшла доволі відчутною. Історії, виокремлені з цього шуму, від імені різних учасників ситуації в павільйоні розповідають глядачам перформери, сидячи за столами і відтворюючи бюрократичну атмосферу процесу підготовки проекту. У підсумку вийшов своєрідний протокол суспільно-медійної повістки у сучасному світі загалом і в Україні зокрема, на підставі якого знову постає питання: де межа між правдою і фейком? (Неминуче напрошується аналогія із останніми президентськими виборами, що ними подібні питання були унаочнені більш ніж виразно). Турбулентність — одна із основних характеристик наших «цікавих» часів, сповнених новин про авіакатастрофи і перехоплення літаків у чужих повітряних просторах. А метафора польоту поєднує в собі піднесення, відчуття свободи і зростаючих можливостей в умовах стрімкого розвитку технологій, погляду на все з нового ракурсу і водночас — непослабну тривогу, пов’язану із можливістю стрімкого падіння. Лишається надія на те, що, за висловлюванням Ральфа Руґоффа, «в умовах, коли влада відверто використовує неправду і маніпуляції, що розмивають межі між вигадкою і реальністю», мистецтво навчиться «у інакший спосіб аналізувати оточуючу дійсність, адже простої опозиційної критики вже недостатньо». Наталія Маценко — мистецтвознавиця, кураторка

Luc Tuymans. Turtle, 2007, photo: Palazzo Grassi / Delfino Sisto Legnani e Marco Cappelletti

арткурсив

СУЧАСНИЙ ОФІС

ЯК ТЕРИТОРІЯ МИСТЕЦТВА, АБО ЯК КОМПАНІЯ

SUPPORT YOUR APP ЗАСНУВАЛА ГАЛЕРЕЮ НА РОБОЧОМУ МІСЦІ A Contemporary Office as the Territory of Art Or how SupportYourApp Company established a gallery right at its workstation The contemporary state of the Ukrainian art market is fairly ambiguous and contradictory. The influence of the European experience has brought an uptick in new positive movements and trends. For example, new collectors are appearing, enlivening the circle of art connoisseurs. We are dealing with fairly young collectors, aged 25 through 45, represented by creative and successful persons, self-employed or working for large international companies. Importantly, they are not afraid of investing in artists, contributing to the development of the Ukrainian art market and of the relevant art. SupportYourApp is one of the companies collecting the works of contemporary local artists. It offers customer support in 15 languages for IT corporations across 25 countries. The organization’s interests, as seen in its collection, range from the works of the WeBad duo, through Roman Minin, Oleksandr Hrebeniuk, InteresniKazki, Vika and Vita Lopukhina, Roman CHZZ, Oleksii Kondakov, Taras Makar, the Adult duo and 30 Litohrafska Studio. Art is increasingly transcending the boundaries of galleries and exhibitions, claiming its rightful place in quotidian life. Authors: Viktoriia Kulikova, Nastia Kalyta

Сучасний стан арт-ринку в Україні досить складний та суперечливий. Дедалі відчутніший вплив європейського досвіду, з’являються позитивні тенденції та нові тренди. Наприклад, пожвавлення серед шанувальників мистецтва — поява чергових колекціонерів. Мова йде про молодих збирачів — від 25 до 45 років. Це креативні та успішні люди, що працюють на себе або на великі міжнародні компанії. Важливим є те, що вони не бояться інвестувати в авторів, у такий спосіб розвиваючи український арт-ринок і вкладаючи кошти в актуальне мистецтво. Таким чином, мистецтво виходить за межі галерей та виставок, займає гідне місце у повсякденному житті людей. Роботи сучасних вітчизняних майстрів збирає, наприклад, компанія Support Your App, провайдер технічної підтримки користувачів на 15 мовах для IT-корпорацій в 25 країнах. В колекції Support Your App присутні роботи дуету We Bad, Романа Мініна, Олександра Гребенюка, Interesni Kazki, Віки та Віти Лопухіних, Романа CHZZ, Олексія Кондакова, Тараса Макара, дуету Едалт та Майстерні Літографська 30. На запитання «Арткурсиву» відповідає засновник проекту Support Your App Петро Бондаревський.

— Як з’явився проект Support Your Art? — Історія почалася ще в 2004 році. На стінах Києва почали з’являтися мурали, не схожі на інші. Від знайомого я дізнався, що це дует Waone і AEC (Володимир Манжос і Олексій Бордусов), які працюють під псевдонімом Interesni Kazki. Далі, у Києві, я шукав їх роботи, дізнавався про нові локації, вболівав за їх творчістю. Спеціально підлаштовував свій маршрут таким чином, щоб пройти провулком біля Льва Толстого, гуляти на Львівській площі, де було кафе «Драже», або з’їздити в колишній Більшовик (тепер Космополіт). Тоді з’явилася мрія, що коли-небудь у мене буде великий офіс, де хлопці створять величезні мурали. Згодом, у межах Kyiv Art Week 2018, проходила окрема секція «За графіком» куратора Олега Соснова, де родзинкою були мурали Waone Interesni Kazki, намальовані в просторі спеціально для виставки. Увечері після закриття випадково застав Володимира під час демонтажу його робіт, — тоді, на щастя, Олег нас познайомив. Це було як знайомство зі Стівом Джобсом, тільки у світі графіки і муралів. Waone виявився дуже скромною та уважною людиною. З нашої короткої розмови я дізнався, що його виставки проходять тільки за кордоном. При цьому в Україні, у нас вдома, на творчість Waone практично немає попиту, хоча Interesni Kazki станом на сьогодні всесвітньо відомі.

Мурал Waone Interesni Kazki у офісі SupportYourApp

artkursyv

Диптих Романа Мініна у офісі SupportYourApp

Через місяць після цієї розмови ми знайшли новий офіс для компанії Support Your App (назва, з якої утворилося найменування проекту Support Your ART). Там були високі шестиметрові стіни. І тут я згадав про наше спілкування з Володимиром. Ми листувалися в Instagram і через декілька днів зустрілися в новому просторі задля створення арт-проекту. Я повністю довіряв смаку Володимира, з чого і народився перший принцип дії: ми не затверджуємо і не дивимося ескізи, не вносимо правки, автор без жодних чиїхось втручань реалізовує власний задум. За 3 сесії по 10 днів кожна народився найбільший indoormural Waone — композиція розмістилася одразу на двох поверхах відкритого простору. Подальші події розгорталися стрімко: виникла ідея запросити до співпраці інших талановитих художників. Так з’явилась концепція проекту — перетворити офіс на галерею сучасного українського мистецтва. Проект отримав ім’я Support Your ART, а згодом ми створили однойменне незалежне медіа, читайте нас за посиланням: https:// supportyourart.com Ось такий старт: мрія, задумана 14 років тому, здійснилася. — Чому саме Саша Гребенюк, сестри Лопухіни, We Bad та інші художники представлені у вас в офісі?

— Спочатку Waone порекомендував звернутися до команди We Bad (до Максима та Лери), Саші Гребенюка і Сестер Лопухіних. Олег Соснов порекомендував CHZZ, теж Сестер Лопухіних, Майстерню Літографську 30, і допоміг зв’язатися з Романом Мініним. Тарас Макар, до речі, створив каліграфічний мурал біля станції метро «Голосіївська», неподалік від нашого першого офісу, тобто повз нього половина нашої команди проходить щодня. Це був мій особистий вибір. — Чи плануєте ви створити схожий арт-проект, але в іншому приміщенні? — Так. Новий офіс — новий арт-проект. — Наскільки тісно пов’язані мистецтво і технології? — Мабуть, мистецтво — це наше уявлення про космос. Технології — це ракета. — Що виникло першим — бажання людей підкорити всесвіт або ракета? — Технології успішно втілюють прагнення та ідеї. Технології є основним інструментом для усіх мрійників. Мистецтво — це мета, рефлексія тих смислів і цінностей, заради яких існують люди і заради чого будують ці ракети. — Чи важливе мистецтво для звичайної людини? Чи можна обходитися без нього?

— Мистецтво — це найцінніша валюта майбут нього. І в майбутньому (як воно бачитьс я мен і) матеріальні речі і гроші почнуть втрачати свою значущість. Новий унікальний зміст та здатність його створювати — ось що буде активом днів прийдешніх. — Чого не вистачає українським художникам? — Діючого арт-ринку. Вікторія Кулікова — журналістка видання «Арткурсив», Настя Калита — кураторка проекту Support Your Art

Робота Олексія Кондакова на фасаді будівлі офісу SupportYourApp

Робота Романа CHZZ у просторі офісу SupportYourApp

Робота Тараса Макара у просторі офісу SupportYourApp

арткурсив

ВСЕ Є МИСТЕЦТВО, ВСЕ Є ПОЛІТИКА: РЕТРОСПЕКТИВА

АЙ ВЕЙВЕЯ

У KUNSTSAMMLUNG NORDRHEIN-WESTFALEN

Ai Weiwei. Portrait Ai Weiwei, © Ai Weiwei Studio

Everything is Art, Everything is Politics: Ai Weiwei’s Retrospective Exhibition at Kunst sammlung Nordrhein-Westfalen The article explores the first major retrospective exhibition of the acclaimed Chinese artist Ai Weiwei in Germany. The show, entitled Everything is Art, Everything is Politics, will run through September 1, 2019, at Kunstsammlung Nordrhein-Westfalen in Dusseldorf. The article focuses on the five large installations Ai Weiwei created over the last 10 years, reflecting the main themes in the artist’s oeuvre. Author: Olha Chekotovska

18 травня в Kunstsammlung Nordrhein-Westfalen у місті Дюссельдорф відкрилася перша в Німеччині велика ретроспектива відомого китайського художника Ай Вейвея. Проект представлений п’ятьма великими інсталяціями різних років, серед яких знакова щодо кар’єри художника робота «Насіння соняшника», яка вперше була представлена в Турбінній залі лондонського Тейту в 2010 році. Також експонуються роботи від 1980-х до створених в останні декілька років і присвячених «кризі біженців» у Європі. Треба відзначити, що робота «Зодіак» 2018 року виставляється вперше, так само як і роботи «Насіння соняшника» та «Straight» вперше презентуються разом. Умовно всю виставку можна поділити на три частини: «криза біженців» у Європі 2015–2016 рр., культурна спадщина Китаю в контексті сучасної глобальної економіки, відносини між

Ай Вейвеєм та офіційною владою Китаю. Куратори Сюзанна Гаеншаймер, Доріс Крістоф та Фальк Вольф створили єдиний наратив, що його рефреном є мистецтво як політичний активізм, як постійна суспільна діяльність митця, коли мистецький твір виступає із критикою влади та її рішень. Ми можемо побачити, як одна й та сама проблематика не просто послідовно розробляється митцем, а й набуває ширших змістів. 12 скульптур — знаків китайського зодіаку (в Києві ці роботи були на бієнале Арсенале-2012) — представлені вже в новій роботі «Зодіак» 2018 року, проте тут це вже не скульптури, а картини, створені із кубиків Lego. Більш того, у новій роботі Ай Вейвея голови тварин із зодіакального кола розташовані на тлі таких відомих пам’яток архітектури культурного або державного значення, як Білий дім, Рейхстаг чи Ейфелева

artkursyv

вежа, що знов-таки відсилає нас до ранньої роботи митця «Студії з перспективи», яку він розпочав ще у 1995 році. І якщо «Студії з перспективи» (частину світлин із цієї серії можна побачити на цій же виставці) ставлять під сумнів владні інституції, то об’єднанням цієї ідеї зі знаками Зодіаку, які символізують вічну циклічність та визначеність долі, окреслюється питання — наскільки доля людини залежить від рішень та дій офіційної влади в країні. Ретроспектива Ай Вейвея розподілена між двома будівлями музею: К20 та К21. 650 квадратних метрів зали К20 застелені 60 мільйонами насіння, і кожне було створено вручну 1600 керамістами з «порцелянової столиці» Китаю, Дзіндечжень. Цей контраст між масовим та індивідуальним перегукується з роботою «Straight», розташованою в залі навпроти. Старанно укладена в ящики з позначкою «Обережно — крихке» арматура зі зруйнованих землетрусом шкіл, де загинуло 5000 школярів, та списки загиблих, які розклеєні вздовж стіни, не тільки проявляють кожне загублене маленьке життя в цій трагедій, а й ставлять питання про індивідуальну відповідальність влади Китаю за масову загибель дітей. Показово, що створення саме цих робіт стало початком переслідування Ай Вейвея офіційною владою Китаю. Експозиція в К21 здебільшого присвячена проблемі біженців та пов’язаній з нею кризі, яка вибухнула в Європі у 2015–2016 рр. Так, глядача зустрічає 2046 одиниць одягу, які митець та його команда підібрала в розподільчому таборі для біженців у грецькому селищі Ідомені, де концентрація біженців була найбільшою. Одяг був покинутий біженцями під час переселення в різні країни ЄС. Назва «Laundromat» перекладається з англійської як «пральня з самообслуговуванням». Всі речі були випрані й випрасувані помічниками художника та ретельно каталогізовані. В українського глядача ця інсталяція може викликати асоціацію з секонд-хендом, в якому кожна стійка з речами — це історія поневірянь біженців в місцях їх тимчасового перебування. Шпалери із фотографій, зроблених Ай Вейвеєм на IPhone у 40 таборах у 23 країнах Європи, підсилюють зв’язок між одягом і місцем його походження, створюючи своєю масою панораму тодішніх подій. Мабуть, найтиражованішим образом в медіа періоду «кризи біженців» у Європі став надувний човен, на якому втікачі від війни та тоталітарних режимів шукають порятунку на європейському березі. Цей образ Ай Вейвей переносить у площину мистецтва, оздоблюючи його стародавніми міфами народів, що населяють узбережжя Середземного моря, де, власне, і відбуваються зазначені події. В цьому човні із традиційних для Китаю бамбукових паличок серед 110 пасажирів знаходяться вже і відомі нам 12 тварин із китайського гороскопу, які символізують циклічність життя та смерті, та два єгипетські фараони, — цілком можливо, що це боги потойбічного світу Озиріс та Анубіс. Човен наче пливе рікою Стікс, відносячи своїх пасажирів до загальновідомого фіналу у Царство мертвих, і обрамляє цей човен підстава з цитатами із Гомера, Біблії, Корану, Кафки, Арендт та ін., ніби витяги із єгипетської Книги мертвих, яку зачитували над небіжчиком, аби забезпечити померлому гідне загробне

життя. Ця цитатність використана митцем для того, щоб ми усвідомили небезпеку смерті, на яку наражаються біженці під час таких переправ на човнах, та звернулися до європейської традиції гуманізму. До європейської традиції, а саме до римського права та концепції «Homo sacer» звертається Ай Вейвей і у своїй роботі S.A.C.R.E.D. Вона складається з шістьох мінімалістичних сталевих коробок, в яких крізь маленький скляний отвір або через вентиляційну шахту ми можемо спостерігати сцени, що точно відтворюють умови 81-денного ув’язнення Вейвея у китайській в’язниці. Homo sacer в римському праві означає людину, яку видворено з країни і яку позбавлено всіх прав (людина поза законом), зокрема за вбивство такої людини вбивця не несе карної відповідальності. В Древньому Римі вірили, що тільки боги здатні допомогти такій людині, а якщо її вб’ють, то це і є воля богів. Ай Вейвей переносить цю правову концепцію на територію сучасного тоталітарного Китаю, в якому людину (в цьому випадку самого Ай Вейвея) можуть таємно викрасти, тримати у невідомому місці під постійним наглядом офіцерів таємної поліції та камер спостереження. Власне митець і був таким homo sacer під час свого перебування у в’язниці, де китайська влада вдалася до всіх методів приниження та знеособлення людини. Оглядаючи ретроспективу Ай Вейвея у Kunst sammlung Nordrhein-Westfalen, не можна не помітити, як тісно тут взаємодіють китайські та європейські культурні традиції, як індивідуальне стає глобальним, а політичне тісно пов’язане з долею конкретної людини. Здається, що митець намагається донести до нас один простий меседж: твоє життя невіддільне від історії, воно не існує окремо від соціуму і воно не може бути відмежоване від політики. Продовжуючи концептуальну традицію, згідно якої життя — це мистецтво, Ай Вейвей іде далі, стверджуючи, що мистецтво — це політика. Ретроспектива творчості Ай Вейвея у Kunst sammlung Nordrhein-Westfalen, місто Дюссельдорф, проходить до 1 вересня 2019 року.

Ai Weiwei. SACRED - Ritual, Courtesy of Ai Weiwei Studio

Ai Weiwei. Laundromat, 2016, installation view at Jeffrey Deitch, New York, 2016, Courtesy of Ai Weiwei Studio

Ольга Чекотовська — арт-журналіст

Ai Weiwei. Study of Perspective, 1995–2011, Tiananmen Square, Beijing, 1997

арткурсив

ART BASEL 2019: СЕРЦЕ АРТ-РИНКУ В РОЖЕВІЙ

ОБГОРТЦІ АБО ШАБАШ ВІДЬОМ? У попередньому числі «Арткурсиву», перераховуючи основні тренди ринку мистецтва, ми зазначали арт-ярмарок як основний канал галерейних і приватних дилерських продажів. Сьогоднішньому колекціонерові, який вміє читати і рахувати, вже замало купити роботу в галереї умовного, скажімо, Гагосяна — він хоче купити її у Гагосяна на великому, престижному ярмарку. Таким чином, колекціонер вирішує проблему провенансу мистецтва з первинного ринку: що серйозніший ярмарок, в антуражі якого було зроблено придбання — то вищою буде оціночна вартість твору, коли справа дійде до її продажу. Art Basel 2019: the Heart of the Art Market in Pink Wrapping, or Witches’ Sabbath? The article describes the main trends of the art market as seen at the Art Basel 2019: sculptures, feminist art, commercial and non-commercial pavilions, etc. The author focuses on the relations between the Venice Biennale and Art Basel, and on the growing number of artists represented on both platforms simultaneously. Taking Gagosian Gallery as an example, the article shows how the current art market is courting the audience and collectors of the luxury market. Author: Denis Belkevich

Найкращий час купівлі на Art Basel — час до самого Art Basel Якщо ви купуєте квиток вартістю $58 в звичайні дні Art Basel для відвідувачів — вам дістанеться всього 20% нерозпроданого мистецтва. Якщо придбаєте за $590 картку Vernissage VIP, прийшовши на день раніше — побачите до 30% творів, що залишилися в продажу. Коли ж відбувається решта угод — запитаєте ви? Приблизно половина робіт розкуповується в перший день, розділений на два часових сектори: до 16:00 діє картка First Choice для обраних колекціонерів і дилерів, після — Preview VIP, для колекціонерів з меншою кишенею. Обидві картки іменні і видаються самим ярмарком: придбати їх не можна. Але і це ще не все. Приблизно третина робіт, привезених в європейський центр арт-ринку на перетині Франції, Німеччини і Швейцарії, достроково — і мають нового власника, і забезпечені передоплатою. Сьогодні багато колекціонерів укладають з галереєю угоду: ми купуємо роботу за умови її участі в ярмарку Art Basel.

Art Basel 2019. Untitled section, фото: Courtesy Art Basel

Цифри Art Basel: відкриті та приватні У 2019 р. Art Basel прийняв рекордну для себе кількість галерей — 290, 19 з яких брали участь вперше. А ось подолати рекорд відвідуваності не вдалося: 93 тис. відвідувачів, що на 5 тис. менше, ніж було «докризового» 2015 року. Багато видань з подивом відзначили, що в підсумковому прес-релізі ярмарок не став розкривати підсумковий оборот продажів, зроблений за 6 днів, — проте Art Basel востаннє робив це в далекому 2014 році (сума всіх проданих робіт тоді перевищила $2,2 млрд.), після чого став розкривати тільки окремі гучні угоди. Основна причина цього — зміна самої схеми продажів за останні п’ять років: щось продається до ярмарку, щось виставляється тільки в закритих шоу-румах в VIP-лаунжі, а по завершенні ярмарку здійснюються приватні продажі, які формально до Art Basel не належать — але домовленості були досягнуті саме там. Словом, щоб не псувати точність підсумкових цифр, їх було вирішено взагалі скасувати. Скульптура як новий фетиш Фаворитами Art Basel цього разу були скульптури. Мабуть, найбільш згадуваною в ЗМІ роботою стало серце, загорнуте в рожеву цукерочну обкладинку авторства Джефа Кунса, якій нещодавно вдруге обновив статус найдорожчого живого художника. Правда, на відміну від продажу алюмінієвого зайчика ($91,1 млн. на Christie’s в травні 2019), цукеркове серце пропонувалося Gagosian Gallery «всього» за $15 млн. Тим часом у сусідньому павільйоні — галереї Hauser & Wirth — Джон Чемберлен зі своїм жатим

artkursyv

Art Basel 2019, фото: Courtesy Art Basel

металом ($750 тис.) мовчки спостерігав, як його наздоганяє Уго Рондінон ($90 тис., Galerie Eva Presenhuber). Рондінона світовій арт-ринок запримітив 2007 року в національному павільйоні Швейцарії на Венеційській бієнале, а активну розкрутку почав з 2016 року, надавши під інсталяцію пустелю штату Невада (США). Відтоді флуоресцентні скульптури Уго — неодмінні учасники провідних ярмарків; поки що проте своєю вартістю не перевищили шестизначних сум. Тут доречно згадати шлях іншого швейцарця — Олександра Колдера, розкрутці якого активно посприяв Art Basel в 2014 році: в тодішньому сезоні він коштував $100–200 тис., а тепер торгується в межах десяти мільйонів ($6,5 млн. — Aquavella Gallery, $2 млн. — Galerie Thomas). Венеційський слід Фраза «Побачив у Венеції — купив у Базелі», що з’явилася з відкриття першого Art Basel в 1970 році і тонко натякає на бізнес-відносини найбільших некомерційного та комерційного майданчиків, спрацювала і на цей раз. При тому, що заявки від галерей на участь в Art Basel з іменами художників подаються ще до оголошення учасників основного проекту Венеційської бієнале: близько 30% митців з Венеції виявляються в павільйонах Базеля. Так, David Zwirner представив одну з найбільш пам’ятних художниць бієнале — американку Керол Бове з серією Anima — металеві скульптури, що поєднують урбаністично-викривлені і геометричновивірені елементи. А Galleria Continua, що виросла з маленького італійського містечка Сан-Джіміньяно аж до представництв у Пекіні й Гавані, виставила українську художницю Жанну Кадирову. Об’ємна композиція з кахлю з типово українськими сукнями, щоправда, мала назву Made in Brazil — але такі вже ринкові реалії при перетині ринкового кордону на Захід. Художники, які не ввійшли до основної програми бієнале, але були представлені в паралельних проектах, також користувалися попитом на Art Basel: наприклад, Георг Базеліц (Венеція — виставка в Gallerie dell’Accademia, Базель — $1,5 млн. в Thaddaeus Ropac і $2,5 млн. в White Cube), Яніс Кунеліс (Венеція — виставка в Fondazione Prada, Базель — $450 тис. в Almine Rech), Люк Тьюманс (Венеція — виставка в Pinault Collection, Базель — $1,5 млн. в David Zwirner). Спровокувати

придбання ціною в кілька мільйонів були покликані кілька наддорогих робіт, звично виставлених для того, щоб на їхньому тлі розставання з меншими грошима пройшло майже непомітним. Наприклад, цього року найдорожчим предметом стало полотно Марка Ротко з Helly Nahmad Gallery ($42 млн.), а найбільш значущим експонатом — картина Франциско Гойї «Шабаш відьом», виставлена в іміджевому (тобто не для продажу) павільйоні Fondation Beyeler. Люцифер у вінку, що сидить в оточенні десятка жінок і приймає дітей у якості жертвопринесення, немов символізував собою арт-ринок і розподіл подальшого майбутнього художників, які потрапили в його оберт. Курс — на молодь Втім, не треба поспішати з висновком, ніби провідній ярмарок сучасного мистецтва схиляється тільки до усталених імен і трендів. Одна з тенденцій, що проглядалась на Art Basel в останні роки — це омолодження складу учасників, пошук нових імен серед художників і галерей. З цією метою, починаючи з 2015 року, частина павільйону віддана під проект Statements — 20 молодих галерей,

представлених проектом одного художника. Крім того, до 30% галерей представляли хоча б одного художника з країн, що розвиваються. Найбільшу увагу міжнародних арт-критиків на ярмарку отримав пакистанський художник Вакас Хан, який створює великоформатні роботи тушшю ($80 тис., Galerie Krinzinger). За інсайдерською інформацією, отриманою від керівництва Art Basel, в планах ярмарки на найближчі кілька років — створення власного механізму пошуку, відбору та розвитку кар’єр молодих художників. У кожної некомерційної виставки є ціна Паралельний павільйон Unlimited, що відноситься до Art Basel, має кілька цільових призначень. З одного боку, це некомерційний простір, який голосно нагадує відвідувачеві, що не все в цьому світі продається, а відвідувач власне й лише бачить пронизливі роботи сучасних художників. Та то — ілюзія: участь в Unlimited продається галереям доважком до комерційних павільйонів і дозволяє просто виставити некомерційні проекти своїх художників. Варто захопленому відвіду вачу пройти по коридору, що з’єднує Unlimited

Art Basel 2019. Gagosian Gallery, фото: Courtesy Art Basel

арткурсив

Art Basel 2019. Kraupa Tuskany Zeidler Gallery, фото: Courtesy Art Basel

Назар Білик. Сфера, 2018. Павільйон Mironova Gallery на Pulse Basel 2019 Фото автора статті

з основним Art Basel — і він уже бачить тих самих художників, «упакованих» в комерційний формат з цінниками. І купує їх, не виходячи з культурного трансу. Схожий поділ є і на Венеційській бієнале: там завжди більш привабливою виглядає експозиція в Арсенале; натомість в Джардіні вже показують формат, який зручно повіситься на стіни приватних будинків щонайближчим часом.

Були порушені вічні теми останніх кількох років: в основному — гарасмент і сексуальна мультиідентичність. Інші, загальнолюдські проблеми, що до них теж схилилися художники, викликали куди менше уваги і глядачів у павільйонах. На противагу цьому, на комерційному майданчику Art Basel кількість робіт жінок-художників скоротилося з 50% до 20%. За визнанням деяких галеристів, зроблених на підставах анонімності, основні Ринковий фемінізм причини тому дві: сучасний колекціонер традиційЯк і остання Венеція, Unlimited пройшов під зна- но віддає перевагу роботам художників-чоловіків, ком гендерної рівності: проекти поділилися при- і роботи більшості художниць поки поступаються близно порівну між статями авторів-художників. в гендерній суперечці своєю художньою цінністю.

artkursyv

Art Basel 2019. Koenig Gallery, фото: Courtesy Art Basel

Гагосян кидає якір у Базелі Деякі навколо-ярмаркові події, які відбуваються в місті поряд з Art Basel, здатні позмагатися з ярмарком в значущості. У 2019-му такою подією стало відкриття повноцінної цілорічної галереї Gagosian в історичному центрі Базеля. 17-та за рахунком міжнародна галерея найбільшого арт-дилера сучасності Ларрі Гагосяна — це здебільшого іміджева історія, адже в Базелі за ним закріплено кілька складів, шоу-румів і особисті апартаменти. Проте комерційний сенс в цьому також є: в інші пори року тут проходить ювелірний ярмарок Baselworld, а з минулого сезону додався автомобільний — Grand Basel. Словом, мільйонерам, що приїдуть із грошима, необхідно нагадати як мінімум дві речі: мистецтво — важливіше дорогих іграшок, і хто в палаці мистецтва господар. Сам же Ларрі Гагосян після відкриття галереї втік від почту й шанувальників в сигарний клуб готелю Les Trois Rois, де залишався непоміченим кілька годин. Аж потім, коли перші відвідувачі визнали в сивому курці гуру арт-ринку, невелике напівпідвальне приміщення наповнилося сотнею людей протягом 15 хвилин.

з хорошою англійською на стенді й 11 підготовлених до Європи авторів. За інформацією галереї, на самому стенді були продані фотографії Сергія Мельниченка і фактурна бронзова скульптура Назара Білика. Втім, невеликі сателітні ярмарки — це в першу чергу встановлення довгострокових контактів з новими колекціонерами, а самі продажі — лише в другу. За даними звіту Art Basel & UBS 2019, галереї з країн, що розвиваються, необхідно протягом декількох років регулярно «просівати» від 4 до 8 ярмарків на рік, щоб знайти власну базу і набути статусу, що дозволяє продавати безпосередньо в павільйоні. А там можна задуматися і про стенди на Art Basel.

Тим часом вартість однієї акції MCH Group, компанії-власника Art Basel, зросла в ціні з $17,7 до $23,9 — якщо рахувати від моменту VIPвернісажу 11 червня по закриття 16 червня. І якщо вас наступного разу спитають, якою є ціна входу на ринок мистецтва — поцікавтесь актуальними біржовими даними і назвіть вартість акції Art Basel. У найближчому майбутньому ця відповідь буде єдиною вірною. Денис Белькевич

Sotheby’s проти Art Basel Публікацію підсумкового прес-релізу ярмарку істотно зіпсував французький мільярдер Патрік Драї, придбавши аукціонний будинок Sotheby’s за $3,7 млрд. Новина вибухнула в ЗМІ наступного дня після завершення Art Basel, зайнявши собою всі шпальти арт-видань, чим відсунула успіхи й досягнення приватного ринку на другий план. Нагадаємо, що протистояння публічного (аукціУкраїнський слід онні будинки) і приватного арт-ринків (галереї, Український слід у Базелі продовжився на ярмар- дилери та ярмарки) триває не одне десятиліття, ку-сателіті Volta, яка традиційно вважається міс- і сторони ніколи й нізащо не оминуть можливоцем відкриття нових імен серед галерей та худож- сті витончено вколоти опонента. З набуттям новоників. 2019 року на ній була представлена лише од- го власника Sotheby’s обіцяє стати головним ньюс на українська галерея — Mironova Gallery, що ви- мейкером 2019 року, за розвитком справ якого рішила взяти і якістю, і кількістю: 4 представника пильно стежитимуть всі адепти арт-ринку. Art Basel 2019. Helly Nahmad Gallery, фото: Courtesy Art Basel

арткурсив

СЕРГІЙ СВЯТЧЕНКО: «МИ МОЖЕМО ЗРОБИТИ З КИЄВА ТАКИЙ МЕГАПОЛІС, ПРО ЯКИЙ ГОВОРИТИМУТЬ»

CRB LESS project, CRB clinic, фото: Олена Ільєнко

Sergei Sviatchenko: “We can transform Kyiv into a hub to be reckoned with.” The internationally acclaimed artist lives and works in Denmark, where he earned the reputation of an innovative architect. Currently working on a new architectural project in Ukraine, he wants to create an object of high European quality and with significant artistic value. The project has been joined by Oleh Tistol, who created a series of artworks for it. The artists’ subsequent ambitious plans include the modernization of Kyiv’s visual ambience and the improvement of Ukrainians’ cultural level. His long experience has allowed Sviatchenko to develop principles for the integration of contemporary art with business trends, potentially bolstering productive cooperation between local businesses and artists. Author: Kateryna Honchar

Художник з міжнародним визнанням Сергій Святченко багато років живе та працює в Данії, де здобув славу «архітектурно-художнього новатора». Працюючи над новим архітектурним проектом в Україні, він прагне створити об’єкт високого європейського рівня, що матиме високу мистецьку цінність. До проекту також долучився художник Олег Тістол, створивши для нього серію робіт. В подальші амбітні плани митців входить модернізація візуального середовища Києва, сприяти підвищенню естетичного загальнокультурного рівня українців. За результатами багаторічного досвіду роботи С. Святченко розробив принципи інтеграції сучасного мистецтва у бізнес-процеси, які допоможуть налагодити продуктивну співпрацю вітчизняного бізнесу та художників. Про необхідність модернізувати архітектурне середовище України Сергій Святченко говорив ще в кінці 1980-х років, коли написав сенсаційну для того часу дисертацію на тему «Засоби візуальної інформації в архітектурі». Але до практичного впровадження запропонованих ідей країна не була готова. Емігрувавши в 1990 році в Данію, Святченко втілив у життя всі заявлені у власній дослідницькій роботі принципи, реалізувавши десятки новаторських архітектурних та дизайнерських

проектів, що здобули загальноєвропейське визнання й відзначені престижними в галузі преміями. Адріан Шонассі, відомий англійський куратор та критик, писав у провідному журналі з архітектури та дизайну Blue Print (Лондон) в квітні 2008 про колажні мурали в найменш очікуваних архітектурних просторах. «В використанні колажних елементів, ”прищеплених” до архітектурних форм без будь-якої очевидної логіки чи причини, відкривається смак до психологічного дослідження, адже роботи набувають хвилюючого стану сну — загорнених у власний елегантний стиль, який завжди буде модним». Саме в 2008 році вперше великі колажні роботи було інтегровані в архітектуру будівель нової Датської бізнес- академії ТRADIUM і отримали назву «архітектурні ілюстрації». Осередок сучасного мистецтва Унікальним творчим рішенням художника стало перенесення в архітектуру його концептуальних трейдмарк Less-колажів авторської розробки, що їх він вперше представив у 2004 році, здобувши знов визнання й захоплення шанувальників сучасного мистецтва. Адаптуючи колажі для приміщень, художник збільшує їх в десятки разів, роблячи

artkursyv

головним акцентом інтер’єру. За запрошенням Ігоря Чернова, директора CRB Clinic, який прагне зробити найкращу в Європі клініку, Сергій Святченко розробляє унікальні настінні інсталяції «Less» — перше в Україні комплексне художнє рішення, де інтер’єри клініки та колажі об’єднано в яскраві архітектурні ілюстрації. «Я прагнув зробити клініку тим місцем, де люди зможуть розслабитись, в якому їм буде комфортно, — говорить Ігор Чернов, — і ця колаборація допомогла створити відповідну внутрішню атмосферу». Він зазначає, що інтеграція сучасного мистецтва в робочий простір клініки вплинула як на бізнес-партнерів, для яких клініка почала сприйматись як компанія, що постійно підвищує стандарти, так і на персонал, котрий відчуває наразі себе частиною команди, націленої на великий результат, що сприяє укріпленню корпоративного духу та підвищенню зони особистої відповідальності. До проекту долучається один з провідних сучасних художників країни Олег Тістол, створюючи серію робіт, що асоціативно перегукуються з колажами Святченка; серія буде представлена у кабінетах клініки, формуючи певний осередок сучасного мистецтва у, здавалося б, далекому від того медичному закладі. Та задум митців розповсюджується ще далі — адже головним своїм завданням вони бачать просвітницьку місію, цитуючи арт-дилера Ігоря Абрамовича, що бере безпосередню участь у проекті: «Наша мета — щоб тут, у клініці, люди, котрі не завжди мають час відвідувати події, пов’язані з сучасним мистецтвом, могли з ним ознайомитись». Тому заплановано також видання каталогу, що буде представлений відвідувачам, а для персоналу стане обов’язковим знати твори та їхнє місце, їхню роль у сучасному українському мистецтві. Команда професіоналів як головна запору ка успіху За словами Олега Тістола, цей амбітний проект став реальним за рахунок того, що утворилась команда однодумців, котрі прагнуть створити унікальне мистецьке середовище: архітектора і дизайнера зі світовим ім’ям, провідного місцевого художника, що розуміється на локальному контексті,

та успішного арт-дилера — при повному порозумінні з представником бізнесу — замовником. «Наразі, на рівні Києва, нам — художникам, бізнесменам, арт-дилерам — дається унікальний шанс — перетворити місто на такий мегаполіс, про який говоритимуть. І ми можемо це зробити, якщо наші талановиті люди об’єднаються, конкретно розуміючи завдання та досконало роблячи свою справу», — зазначає Сергій Святченко. Прагнучи розвивати українське сучасне мистецтво, художники, за активним сприянням Ігоря Абрамовича, працюють автономно, орієнтуються на власний колосальний досвід, ігноруючи надпопулярний нині в царині української культури шлях звернень до інституцій, пошуку грантів тощо. Проект — візуалізація концепції КУМу Олег Тістол та Сергій Святченко неодноразово наголошували на необхідності модернізації візуального середовища, навіть створили об’єднання КУМ, значення якого розшифровує О. Тістол: «Коло української модернізації — де під поняттям “коло” мається на увазі група людей, котрі розуміють специфіку України, її унікальне історичне, географічне місце, та погоджуються з наступним словом — модернізація. Слово, яке має напрочуд просте значення: покращення і вдосконалення новими методами». І даний новаторський проект є способом показати на практиці широкому загалу шлях до цієї модернізації, який сприятиме в подальшому розширенню кола однодумців. Принципи інтеграції сучасного мистецтва в бізнес-процес, сформовані Сергієм Святченком Партнерство з сучасним мистецтвом ефективне лише тоді, коли стає стратегією. Мета цієї стратегії — збільшення brand value. 1. Зробіть так, щоб художня інтеграція, починаючи від вибору кольору на вашій візитці, підбору фарби на стіни, дизайну меблів і сучасного мистецтва в приміщеннях вашої фірми, відповідала кращим зразкам міжнародного дизайну. 2. Інвестуйте в найкращі об’єкти сучасного мистецтва вашої країни.

CRB LESS project, CRB clinic, фото: Олена Сапонова

3. Знайдіть партнера з міжнародним досвідом роботи з естетики та інтеграції в бізнес-процес. 4. Зробіть так, щоб інтеграція мистецтва у зовнішній та внутрішній архітектурний простір відбувалась поетапно і мала чітку, усвідомлену, зрозумілу мінімалістичну концепцію під керівництвом спеціалістів. 5. Зробіть так, щоб всі співробітники, від директора до обслуговуючого персоналу, були інформовані і чітко розуміли, що новий художній стиль розширює кругозір співробітників і долучає їх до здобутків європейської та світової культури, стимулює їх роботу. 6. Зробіть так, щоб весь персонал фірми знав, роботи яких митців знаходяться на стінах, і пишався цим, незалежно від розмірів підприємства. 7. Постійно долучайте ваших співробітників до різних естетичних та інноваційних процесів, це формує та стимулює якість їх роботи. 8. Зробіть так, щоб концепція художньої інтеграції в бізнес вашої фірми, поєднана з її продукцією, стала інформаційною підставою, щоб про вас постійно згадували в медіа. 9. Зробіть так, щоб про вашу нову концепцію художньої інтеграції дізнались у компанії, місті, у світі. 10. Один з головних критеріїв ефективності будьякої стратегії — послідовність кроків — від підтримки відомих художників до власних проектів. Станьте естетично іншим вже зараз! Катерина Гончар

CRB LESS project, CRB clinic, фото: Олена Ільєнко

арткурсив

ЕПОХА ДІДЖИТАЛІЗАЦІЇ

НА АРТ-РИНКУ: ЧИ ЗАХИСТИТЬ МИТЦЯ АВТОРСЬКЕ ПРАВО? “Art Market in the Digital Era: Will Copyright Law Protect Artists?” The article treats an artwork as intellectual property, lists moral rights and intellectual property rights artists acquire at the moment of the artwork’s creation, and analyzes whether new art forms (installations, multimedia, performances, digital arts and objects created by AI) should be protected as intellectual property. Author: Hanna Prohorova

Мистецтво постійно розвивається, крокуючи пліч-о-пліч з часом, а інколи й випереджаючи його. З’явились нові форми — акціонізм, перформанс, аудіовізуальні та мультимедійні інсталяції, і процес виникнення таких форм нескінченний. Митці все частіше вдаються до комп’ютерних технологій, а Інтернет став глобальним виставковим, торговельним і дискусійним майданчиком для тих, хто присвятив творчості своє життя. Водночас створення нових форм мистецтва спричинило й появу нових проблем, пов’язаних із невідповідністю існуючої правової бази, що регулює цю сферу правовідносин, вимогам часу. Так, у 2017 році на аукціоні Christie’s у Лондоні за $4,3 млн було продано скандальну інсталяцію британської художниці Трейсі Емін під назвою «Моє ліжко», що є, власне, неприбраним ліжком із зім’ятою постіллю, в якому, за словами мисткині, вона провела декілька днів; інсталяцію довершують розкидані на килимку біля ліжка сміття та особисті речі художниці (включаючи недопалки, пляшки з-під алкоголю і використані презервативи). Постають логічні запитання: чи може неприбране ліжко, яке слугувало художниці за призначенням, розглядатись як витвір мистецтва та об’єкт авторського права, і де та межа, що відокремлює звичні пересічній людині предмети чи дії від проявів творчості митця? Про автора та авторські права на твір За українським законодавством, фізична особа, яка своєю творчою працею створила твір, є його автором. З моменту створення твору автор наділяється немайновими та майновими авторськими правами. Серед особистих немайнових виокремлюють право на авторство, право на ім’я, псевдонім, право на недоторканність твору

тощо. Такі права є безстроковими і невідчужуваними, адже вони забезпечують зв’язок особистості автора з його твором. До майнових належить право автора використовувати твір і розпоряджатись ним на власний розсуд у будь-який спосіб, зокрема й забороняти використання твору. Наявність цих прав дозволяє автору перешкоджати відтворенню, демонструванню, поширенню робіт у будь-якій формі без його дозволу, внесенню змін до творів. Всі ці права дозволяють автору отримувати економічний зиск, комерціалізувати створювані ним об’єкти авторського права. Яскравий приклад — футболки з принтами картин Романа Мініна колаборації Abramovych & Minin Studio. Вочевидь, художник надав право на використання своїх творів шляхом їх репродукції на тканині при створенні одягу. Важливо розуміти, що авторське право не оцінює художньої вартості того чи іншого твору. Твір підлягає охороні незалежно від його культурного чи утилітарного призначення: для того, щоб твір охоронявся авторським правом, він повинен уособ лювати оригінальний творчий внесок автора і мати об’єктивну форму вираження (у вигляді скульптури, картини, малюнку, гравюри, літографії тощо). У зв’язку з цим постає закономірне запитання про те, що ж таке «творчість» і яким має бути «ступінь її наявності» у творі. Творчість завжди пов’язана з діяльністю людини в певних галузях, а саме вона є проявом діяльності психічної інтелектуальної, що втілюється у будь-якій доступній формі зовні. Рівень розвитку психіки суб’єкта для здатності творити не має значення, позаяк створювати продукти творчості можуть і діти, і особи з психічними розладами. Тобто не завжди творчість супроводжується усвідомленням. Як визначено в українському законодавстві,

Степан Рябченко. «Електронний Нот». Із серії «Електронні вітри» на фоні робіт «Віртуальні квіти», 300 × 300 см, LED екран, комп’ютерна анімація | 2015–2018 Автор фото: Сергій Ільїн

artkursyv

важливо, щоб творчий акт виходив саме від фізичної особи — людини, а не від тварини або комп’ютерної програми. Оскільки з позиції права насамперед важливо розуміти, чи є той чи інший об’єкт твором і чи підлягає він охороні та захисту авторським правом, доречним буде розглянути детальніше нові форми творчості. Інсталяції та мультимедіа Відповіді на запитання про те, чи є об’єктом авторського права інсталяція — просторова композиція, що створена, як правило, зі звичних предметів, об’єднаних певною концепцією, — українське законодавство не містить. Зазвичай, якщо в інсталяції використовуються повсякденні, побутові речі (згадаємо реді-мейди), навіть за умови незвичного, нехарактерного для цих речей контексту, за загальним підходом такі арт-об’єкти не підпадають під охорону авторським правом (що підтверджується, зокрема, й іноземною судовою практикою). Що стосується мультимедіа, законодавство України так само не виділяє мультимедійний цифровий твір як окремий об’єкт авторського права. Однак охорона такого твору може відбуватись у межах інших об’єктів, оскільки за внутрішньою структурою мультимедійні твори можна віднести до баз даних, а за зовнішнім сприйняттям — до аудіовізуальних творів (прикладом можуть слугувати відомі відео- та медіаінсталяції нашого сучасного художника Степана Рябченка). У правозахисних доктринах деяких країн мультимедійний продукт дійсно розглядають як аудіовізуальний твір, що складається із серії пов’язаних зображень, призначених для демонстрації за допомогою механічних пристроїв. Об’єкти, створені штучним інтелектом Розвиток технологій, пов’язаних з машинним навчанням і обробкою даних, сягнув такого високого рівня, що створений і відповідним чином навчений штучний інтелект уже сьогодні створює живописні полотна, що продаються навіть такими лідерами світового арт-ринку, як Christie’s та Sothebey’s. Очевидно, що в цьому контексті також постає питання про приналежність авторських прав на об’єкти, створені штучним інтелектом, оскільки, як уже наголошувалось, за загальним правилом авторське право виникає у фізичної особи, творчою працею якої створений твір. Існують два протилежних підходи: одні фахівці вважають, що створений штучним інтелектом твір є суспільним надбанням і не повинен охоронятись авторським правом, інші стверджують, що авторські права мають належати творцеві штучного інтелекту (відповідних нейромереж), оскільки саме за допомогою його творчої праці (хоча й опосередковано) виникає твір. Наразі очевидно лише те, що як і з технічної, так і з правової точки зору ми поки далекі від того, щоб визнавати права за штучним

інтелектом, адже останній не відповідає і найближчим часом, найпевніше, не відповідатиме критеріям, необхідним для визнання у нього наявності правота дієздатності, що надало б можливість вважати такий штучний інтелект суб’єктом правовідносин. Водночас, якщо об’єкт створює людина з використанням комп’ютерних технологій, котрі в даному разі виконують технічну роль (за аналогією з фарбами та пензлем у художника-живописця або фотоапаратом у фотографа), — як, наприклад, комп’ютерний живопис або діджитал-арт Сергія Луценка, — такі твори підпадають під охорону авторським правом. Наостанок — кілька слів про перформанс Під перформансом, як правило, розуміють дії художника і (або) залучених ним осіб відповідно до певного сценарію, спрямовані (прямо чи опосередковано) на взаємодію з глядачем, що споріднює цей різновид мистецтва з театром. Оскільки перформанс як форма мистецтва бере свої витоки з авангардного і концептуального напрямків живопису, його й асоціюють насамперед із образотворчим мистецтвом. При цьому, з позиції права, на перформанс можуть поширюватись авторські права автора умовного «сценарію», а також, аналогічно театральній постановці, суміжні права умовного «режисера», «виконавця». Тож, коли розглядати перформанс як об’єкт авторського права, ним, як уже було з’ясовано, можна розпоряджатись. Одним із найвідоміших майстрів перформансу є Тіно Сегал. Його робота «Kiss» складається з того, що два танцюристи цілуються, відтворюючи пози «Поцілунку» Огюста Родена, «Поцілунку» Костянтина Бринкуша, «Поцілунку» Густава Клімта тощо. Глядач, який вперше натикається на виконавців цього перформансу, спочатку приймає їх за випадкову закохану парочку і лише з часом починає вбачати хрестоматійні цитати з історії мистецтва, які Сегал перекладає на мову пластики. Вартість такого перформансу (з правом здавання в оренду музеям) складає чималі кошти — від $ 85 000 до $ 145 000. Непоганий приклад вдалої комерціалізації авторських прав, чи не так? З огляду на те, що законодавство зазвичай не встигає за розвитком технологій, а відтак не містить відповідних положень, які б регулювали правовідносини при створенні нових форм творчості, пошук способів охорони та захисту авторських прав митців іноді потребує неабияких зусиль. Залишається лише мріяти про те, щоб законодавство в галузі авторського права розвивалось і видозмінювалось з урахуванням нових тенденцій розвитку мистецтва, забезпечуючи відповідність правової бази вимогам часу.

Сергій Луценко. «Преследующая», цифровий друк на полотні, 60 × 80 cm, 2019

Емін Трейсі. «Моє ліжко», 1998

Ганна Прохорова — адвокат, старший юрист практики інтелектуальної власності та вирішення судових справ юридичної фірми Aequo Abramovych & Minin Studio, футболка «Килим обіцянок»

арткурсив

АННА САВИЦЬКА:

«ГОВОРИТИ ПРО ЦІНОУТВОРЕННЯ ВАРТО ЛИШЕ В УМОВАХ СФОРМОВАНОГО АРТ-РИНКУ» Anna Savytska: “We cannot discuss the logic of price formation while the art market is still in flux.” Anna Savytska, the cofounder and art director of Photo Kyiv Fair, discusses the preparation for this year’s fair, its program, and photography collecting in Ukraine with Artkursyv’s journalist Kateryna Honchar. Author: Kateryna Honchar

Анна Савицька, співзасновник та арт-директор Photo Kyiv Fair, розповіла журналісту Катерині Гончар для видання «Арткурсив», як проходить підготовка до цьогорічного ярмарку, які відмінності його програми та про колекціонування фотографії в Україні. Як відбувається підготовка до ярмарку цьо го року? Здається, що в нас вона не закінчується ніколи. Бо щойно закінчується один випуск, ми відразу починаємо планувати, що покращити, кого запросити. Відразу ж аналізуємо результат, адже наша мета — це довести захід до досконалості. По закінченні окреслюємо собі план дій на наступний рік. Яку кількість відвідувачів ви очікуєте цьо го року? Більше, ніж на попередніх ярмарках? Чи зростає кількість тих, кому цікава фотогра фія — в Києві, Україні, у світі? Звісно. Ми сподіваємось, що до нас завітає більше глядачів, аніж то було першого разу та вдруге, і до цього докладаємо всі сили. Працюємо над різнобічною програмою, яка буде цікава не лише спеціалістам, а й тим, хто взагалі робить перші кроки в сучасному мистецтві та фотографії. Це стосується і лекційної програми, де наші спікери розповідають як дивитись, як розуміти фотографію, — що не варто боятися для себе відкривати нові жанри, нові імена, — та як інтерпретувати фотографію для себе. Ці лекції спрямовані на те, щоб людина непідготовлена, не спеціаліст, а можливо навіть і не любитель фотографії, зацікавилась нею та подивилась новими очима. Чи включатимуть лекції суто технічні момен ти — скажімо, корисні професіоналам? Обов’язково, ми плануємо аrtist talk з фотохудожниками. Також запросимо, мабуть, прочитати декілька лекцій кого-небудь з колекціонерів, які на своєму

Дмитро Купріян. З серії «Дім» («Home»)

прикладі зможуть показати, як вони почали збирати фотографію, з чого почався процес, що їх зацікавило. Тобто йдеться про арт-ринок у царині фото графії? Так, арт-ринок нам дуже цікавий, адже формат нашої події — це ярмарок, а не виставка, де лише можна прийти, подивитись та піти. Це ярмарок, де будь-яку роботу, крім представлених на спецпроектах, можна придбати. І ми закликаємо всіх відвідувачів дізнаватись про ціну, хто автор, цікавитись тиражем. Дуже часто самі автори присутні, що надає рідкісну можливість поспілкуватись. Можна дізнатися, як знімалась фотографія, тому що сьогодні багато фотографів використовують настільки несподівані техніки, що глядачі самі запитують — чи це фотографія, чи, може, колаж. А фотографії, негативи розфарбовують — загалом, використовують техніки найрізноманітніші. І все це можна уточнити у галериста, а якщо пощастить, то і в самого автора. Тому ми радимо всім відвідувачам спілкуватися з ними. А можливо, навіть торгуватись! Адже буває, що на початку ярмарку стоїть одна ціна, а потім, в останній день, її вже змінено, бо галеристи вже з’ясували, чого робота варта насправді. В нас були роботи, які коштували хоча б і сто доларів, головне — не боятись запитувати. Ще одна рекомендація — прислуховуватись до себе; якщо робота подобається — більше дізнаватись про неї, особливо коли в процесі спілкування все виразніше відчуття: «так, мені подобається ця робота, я хочу з нею трохи пожити, або навіть мати назавжди». От тоді ми вважаємо, що досягли своєї мети, і таким чином власне пропагуємо мистецтво фотографії та розвиваємо арт-ринок. А це і є не що інше, як головна мета нашого заходу. Чи не можна, будь ласка, розказати більш де тально про ціноутворення: що саме впливає на вартість роботи?

artkursyv

Bill Davis, from «No Dark In Sight» series

Насправді це складне питання, адже говорити про ціноутворення варто лише в умовах вже сформованого арт-ринку, наразі ж воно досить хаотичне. Власне тому я і закликаю запитувати про автора та про роботу. В фотографії ціноутворення складають декілька чинників. По-перше, це ім’я автора, — чи відомий це фотограф, чи представлені його роботи в колекціях, які в нього були виставки, нагороди. Тобто — наскільки він на часі? Саме так. Може бути, що автор відомий та шанований лише в Україні. Але це, навпаки, повинно стати поштовхом вкластись у роботу, адже якщо він отримав таку популярність в Україні, якщо він активний не лише для годиться, то при подальшому нормальному розвитку стане відомим та буде представлений вже на іноземних ярмарках. Ще один вагомий чинник — тиражність та рік створення роботи, адже більш давня вже буде впрост вінтаж, котрий додає вартості. Якщо ж роботу, скажімо, віддруковано зі старого негатива, але вона більш нова, то й ціна буде інша. Тираж, зрозуміло, багато важить, адже є різниця: чи тираж у сто примірників — чи примірник один: унікальний. Розкажіть про колекціонерів — хто в Україні купує фотографії, наскільки на даний момент

українська сучасна фотографія відома і цінуєть ся за кордоном. Ми не говоримо про класиків — наприклад, про представників харківської шко ли фотографії, адже зрозуміло, що це зірки сві тового рівня. Насправді українська фотографія має багату історичну школу, зокрема харківську. Загалом, українська фотографія дуже сильна, що певний час залишалось поза увагою, але зараз, і то цілком заслужено, набирає обертів, популяризується та стає дедалі більш цінованою і знаною у світі. Ми радіємо, коли фотографії українських авторів бачимо на іноземних виставках, ярмарках. Це нормальний та заслужений розвиток, який просуватиме Україну як осередок талантів, продовжувачів традиції щодо надбань вітчизняної фотографії, яка започаткована ще харківською школою. Я не можу сказати, що в Україні багато визначних колекціонерів фотографії. Один з небагатьох, це, звісно, Борис Гриньов. У нього велика колекція, яку він оцифрував, зробив публічною, тобто загальнодоступною, що також є дуже великим досягненням, і ми йому за це дуже вдячні як людині, котра займається популяризацією фотографії. Він, природно, цікавиться і молодими авторами, багато разів бачили його у нас на виставці, коли він з доброзичливою увагою розглядав роботи молодих, ще не відомих фотографів.

Але на що ми зараз звертаємо особливу увагу — це молоді колекціонери, які, можливо, почали свої колекції саме з фотографії, що є однією з найбільш доступних медіа в сучасному мистецтві, можливо, через свою розповсюдженість. І ще — може бути такий момент, що фотографія гарно вписується в інтер’єри, як сучасні, так і класичні. Нам дуже приємно, що буквально свої перші кроки вони зробили саме у нас на Ярмарку — приходили, приглядались. Мова не про якісь нечувані суми, котрі вони збираються витрачати, але приємно бачити, як починається такий інтерес, пристрасть до колекціонування. До речі, багато цікавляться компанії, що підбирають фотографії для оформлення офісів, адже не кожен прикрасиш живописом — то жанр, так би мовити, більш індивідуальний. Хоча ми не прагнемо показати лише таку фотографію, що буде гарно виглядати на стінах. В нас буде і концептуальна, і вулична фотографія. Один з проектів, який ми плекали декілька років, — це співробітництво з UNICEF в Україні. Оскільки однією з цілей їх роботи є захист дітей від воєнних конфліктів, UNICEF підготував нам декілька добірок соціальної фотографії. Адже це фотографія, яка відмінна від комерційної, але від цього не менш цінна, адже вона змушує задуматись про соціальні проблеми. Знову ж таки, власне

арткурсив

Олексій Кондаков. Із серії «Повсякденне життя богів»

ця розмова — заради кращого розуміння того, що фотографія — різна. Кожен знайде у нас на Ярмарку те, що його зацікавить, що йому близьке та викличе бажання дізнатись більше про цю сферу. Всі покупці, глядачі, фотографи все ж таки різні, але чи спостерігається більша зацікавленість у яко мусь жанрі — або однаково популярна і концепту альна, і документальна, і репортерська фотографія? Можна сказати, що покупці, яким хочеться щось повісити на стіну, віддають перевагу

арт-фотографії. Якщо ж це вже більш досвідчені покупці, колекціонери, ті, в кого це вже не перша покупка і хто починає розбиратись, то відчувається більш зріле ставлення до авторів. Тут вже неможливо сказати, яка фотографія користується більшим попитом. Кожна може знайти особливий на неї попит. Так само кожна покупка говорить про покупця, колекціонера, і за цим цікаво також спостерігати — як змінюються смаки, що цікавить саме молодих колекціонерів, яких перетворень зазнають їхні уподобання.

artkursyv

А які галереї будуть представлені в цьому році? На жаль, цього року не буде іноземних галерей, на які ми розраховували. Щороку набір відбувається дуже складно. У нас змінюється локація, адже попередній випуск, що проходив у Chicago Central House, був геть непростим щодо умов роботи. Деякі взяли паузу, щоб набратись сил та побачити, як воно відбуватиметься у цьому році. Зараз ми на новій локації, це муніципальна галерея «Лавра». Локація компактна, і це, мабуть, за нинішніх обставин найкращий варіант. Набір галерей і проектів вже на цей момент закритий, і виходить ідеальна картинка у вимірі загальної концепції — все склалося, адже ми хочемо дати простір для всіх галерей, нікого не утискати на стендах. Експозиція має виглядати гідно. У нас з-поміж з учасників близько 15 галерей, а будуть ще спецпроекти, загальним числом до десятьох. Всього близько 25 учасників буде представлено на цьогорічному ярмарку Photo Kyiv Fair 2019. З галерей є нові, а є й такі, котрі беруть участь у наших показах від першого випуску, так би мовити — вірять в нас, за що ми їм щиро вдячні. Буде Abramovych.Art, галерея Ігоря Абрамовича, що підтримував нас з самого початку. І стенд галереї завжди один з найбільш стильних та красивих, на який варто рівнятись іншим галереям. З учасників, яких хотілося б відзначити, це галерея Віктора Марущенка «5,6». Віктор зробив багато для української фотографії. І ми раді, що ми з ним на одній хвилі. Раді, що склались теплі, довірливі відносини, його думці ми довіряємо по багатьох питаннях, радимось, бачимо в його особі надійну підтримку щодо всіх наших заходів. Є нові учасники. Нам радісно, що одним з нових учасників буде галерея Сергія Мельниченка «MYPH gallery» з Миколаєва. Сергій представить роботи декількох учнів, які ми очікуємо з великою цікавістю, адже вони завжди на межі. Завжди дуже актуальні, тому цей стенд обов’язковий для відвідин. З новацій, що в нас будуть, — участь «Клубу колекціонерів», де заплановані до показу роботи з приватних колекцій. Нам буде цікаво продемонструвати, як це виглядає, які роботи вже в колекції, чому саме вони. Стенд супроводжуватиме консультант, що зможе трохи розповісти — чия це колекція, хто автори робіт, рік, тираж. А також — що живе нині в українських колекціях та що опинилось у полі зору українських колекціонерів, що було реально куплене: на ярмарках, в галереях, у авторів. Дуже потрібний та важливий сьогодні проект. Минулого року, як частину виставкової програ ми, ви показували роботи іноземних зірок. Кого ви плануєте привезти цього року? Я не хотіла б поки що повністю розкривати всі карти. З цікавих проектів, про які б хотілось розповісти, це проект від швейцарського посольства, що покаже роботи Ізабель Тош, присвячені Чорнобилю. Тема зараз актуальна у зв’язку з серіалом, котрий набув гучного розголосу, але в проекті буде цікава власне інтерпретація теми — такої складної, такої тяжкої. Проект включатиме як фото-складову, так і відео. Тому ми певні, що він обов’язково викличе зацікавленість у публіки.

Олександр Ліщинський. Внутрішні тіні/1, 2017

Fernando Montiel Klint. Dystopia

Також плануємо продовжити співпрацю з Tbilisi Art Fair, де ми в травні показували власний проект, присвячений Харківській школі фотографії. Ми сподіваємось показати одного дуже відомого французького фотографа, чиє ім’я поки що таємниця, але вже існує попередня домовленість. Потім, буде показаний ще один захопливий французький проект, частина якого присвячена малюнку, а частина — фотографії. Таким чином ми демонструємо, наскільки фотографія різнопланова, наскільки вона поєднується з іншими медіа. Фотографія взагалі інтегрована в сучасне мистецтво, сумнівна справа — її шукати «в чистому вигляді», ізолювати від інших видів мистецтва. Існує колаж, малюнки на фото, є відео, інсталяції. І все це буде представлено у нас на ярмарку. Є ще один цікавий проект — проект Сергія Святченка, відомого фотохудожника, колажиста, дизайнера, архітектора, дуже популярного, знаного й шанованого в Данії. На ярмарку ми б хотіли зробити акцент на його неймовірно яскравих, концептуальних фотоколажах. Чи будуть у цьому році презентації фотокнижок, які також є потужним інструментом популяриза ції фотографії? Чи ви взаємодієте з виданнями? Так, звичайно: минулого року в нас була прекрасна секція з книжками про фотографію. Ще у найпершому випуску Photo Kyiv Fair також були представлені фотокнижки. Тому, природно, ми це продовжуватимемо. Адже, як ви слушно зауважили, це серйозний інструмент популяризації фотографії та розповсюдження інформації про неї. Дуже великий і цікавий сьогодні сегмент — це авторські фотокнижки, що їх фотографи розробляють власноруч і випускають невеликими тиражами, де кожен примірник підписаний автором. Вони дуже незвичні, унікальні, вони власне є цілком самостійними предметами мистецтва. Коли колекціонер починає тільки захоплюватись одним з авторів, така книжка стає першим кроком на шляху до початку колекції, купівлі робіт автора. Існують навіть колекціонери саме книжок з фотографії. Минулого року у нас був представлений один із таких проектів, дуже незвичайний стенд та відповідна його презентація, тому цього року ми будемо продовжувати цей напрямок. Дуже сподіваємось, що всі головні видавництва, котрі займаються фотокнижками, будуть у нас представлені. Спілкувалась Катерина Гончар Роман Закревський. Із серії «Речі»

арткурсив

EXODUS. BIRUCHIY 019. MONTENEGRO: МІЖНАРОДНА

МИСТЕЦЬКА РЕЗИДЕНЦІЯ ІНІЦІЙОВАНА УКРАЇНЦЯМИ В ЧОРНОГОРІЇ

EXODUS. BIRUCHIY 019. MONTENEGRO. International art residency established by Ukrai nians in Montenegro International Montenegro residency for Ukrai nian artists from different countries was the first step of the project “Exodus. Biruchiy ‘19. Montenegro.” It was held on June 17-July 7 in Gornji Morinj (Montenegro) with support from the EXODUS social club. Espousing ideals of the Brotherhood of Saints Cyril and Methodius and envisioning a future for Eastern Europe that would reject imperialism and be based on cooperation between the nations, artists of different generations, schools and media have forged a dialogue about the present challenges and crises, and about the development of the new social, economic, intellectual, and spiritual potential of individuals and society at large. The art project’s exhibition will open on August 16 at the National Art Museum of Montenegro in Cetinje. 24 artists from Ukraine, Montenegro, Belarus, Russia and Spain will continue their research on the project’s topic at the BIRUCHIY residency in Ukraine (located at the peninsula of Biryuchyi, Kherson region) on September 8–23. Artists will participate in lectures and workshops, and create artworks about Exodus, the biblical symbol of transitioning towards a more dignified and harmonious life. Both residencies focus on acclaimed masters and young artists learning from one another. The second part of the art project will be supported by the Ukrainian Cultural Foundation. A subsequent exhibition will be held at the Museum of Kyiv History on October 2–16. The book collating visual and textual research of the residency’s participants will be distributed for free to 250 Ukrainian libraries and leading art institutions in November 2019. Author: Olena Speranska

З чого все почалось Протягом 14 років (починаючи з 2006-го) в Україні існує художня резиденція BIRUCHIY, незалежна культурна інституція, яка є відкритою платформою для взаємодії між представниками арт-спільноти в умовах унікального природного ландшафту узбережжя Азовського моря і Національного Азово-Сиваського природного парку в Херсонській області. Поєднуючи функції художньої лабораторії, платформи для дискусій та майданчику для колективної творчості, проект активно займається децентралізацією в українському культурному просторі, налагодженням міжнародних комунікацій і популяризацією українського мистецтва в регіонах та за кордоном. У 2013 році інституцією було організовано першу виставку сучасного українського мистецтва в Монреалі (Канада), в 2014-му засновано довгорічні стосунки з мережею арт-резиденцій та освітніх програм RESÒ, за якою молоді українські митці щороку і дотепер мають змогу відвідувати резиденцію Сittadellarte Мікеланджело Пістолетто (Michelangelo Pistoletto) в Б’єлі (Італія), в 2016-му відбулась перша виїзна резиденція українських митців в м. Клементовіце (Польща), а з 2017-го партнером проекту стала відома американська резиденція Flux Factory в Нью-Йорку. Тож за період існування в резиденції взяли участь понад 200 авторів і 11 арт-груп з 14 країн світу: Італії, Франції, Німеччини, Австрії, Чехії, Нідерландів, Швейцарії, Польщі, Іспанії, Росії, Великобританії, США та ін. Багатий бекграунд організаторів української резиденції заслужив довіру ще одного українця, що декілька останніх років мешкає в Чорногорії, — Андрія Любаліна, ідеолога й засновника інноваційного соціального клубу для взаємодопомоги під назвою EXODUS, кандидата соціологічних наук і колекціонера українського сучасного мистецтва, що ініціював створення нової мистецької резиденції в Чорногорії за участю 15 митців з України, Чорногорії, Франції, Росії та Чехії. Чому Чорногорія? «Україна, Революцією Гідності продемонструвавши світові свою відкритість до універсалістських

Учасники проекту «Exodus. Biruchiy 019. Montenegro»

принципів цивілізації, зазнала імперської агресії та зовнішнього намагання повернути її до колоніального стану та демодернізаційних скріп, — коментує куратор проекту “Ісход. Бірючий 019. Чорногорія” Костянтин Дорошенко (Київ) — відомий арт-критик, публіцист, куратор виставок і культурних проектів в Україні, США, Китаї та Киргизстані. — Чорногорія свого часу опинилася в катастрофі Балканської війни, де так само зіткнулися потяг до свободи, поваги прав людини та поступу з колоніальними стратегіями. Повоєнні бієнале сучасного мистецтва у Цетіньє створили цілу школу нового чорногорського мистецтва, як територію міжнародного діалогу. Саме тому в сучасній незалежній Чорногорії, під прапором об’єднання представників соціального клубу EXODUS та організаторів міжнародного симпозіуму сучасного мистецтва BIRUCHIY було створено цей проект». Комісаром проекту став Петар Чукович (Petar Ćuković, Подгориця, Чорногорія) — чорногорський професор історії мистецтв, комісар Цетінської бієнале (1991, 1994), член міжнародного журі Премії ЮНЕСКО 4-ї Цетінської бієнале (2002), директор Національного музею Чорногорії (1995–2007), куратор національного павільйону Чорногорії на Венеційській бієнале (2001, 2005, 2011) та виставок в Австрії, Німеччині, Угорщині, Іспанії, Великій Британії, Чехії та Італії, який протягом резиденції особисто проводив лекції музеями Чорногорії, знайомив учасників з місцевим контекстом, традиціями і культурою, провів декілька лекцій. — «Перш за все, назва “Exodus” вказує на біблійну історію — коли Мойсей виводив євреїв з нестійкої ситуації через Червоне море. Сьогодні, якщо думати про весь світ, ми знаходимося у такому стані, коли зрештою виникає нагальна необхідність подолання нинішньої соціально-економічної ситуації в глобальному масштабі. В цьому немає жодних сумнівів! З іншого боку, історія мистецтва, принаймні західного, навчає нас тому, що його розвиток постійно супроводжується подоланням традиції як певного стабільного соціального зв’язку, і те, що ми вивчаємо сьогодні як історію стилів, достоту засноване на певному бунтівному змаганні, на трансгресії, остаточному повстанні проти встановлених соціально-економічних норм».

artkursyv

З 17 червня по 7 липня на території комплексу Stone Bridge Eco Resort в Гірському Морині (Gornji Morinj) майстри працювали над темою «Ісходу» — біблійного символу переходу людей крізь випробування до більш гідного та гармонійного існування. Пошуки «ісходу» Влада Ралко (Київ) створила нову серію живопису «Моя робота мене робить», розмірковуючи про час людського життя, що спливає у примітивній важкій праці та вимірюється нею. — «Після відвідування кількох музейних відділів у чорногорських церквах і крихітного приватного музею зі знаряддями простої селянської праці численні побачені релікварії у формі рук, ніг, погрудь або сердець, а також молоти, ножі, гаки та сокири поєдналися для мене в єдину картину. Праця художника стоїть осторонь усіх інших видів праці, які забезпечують функціональні потреби людини. Вона неясна й невизначена, та своєю наявністю закликає зректися маніхейского погляду на світ і покинути нарешті замкнене коло дуалістичного доктринерства». Володимир Будніков (Київ) залучив практику багатоваріантних планувань і водночас, так би мовити, зобразив її в серії «Варіанти Виходу». Exodus став влучною метафорою праці художника в обставинах, які вже правлять за дещо інше щодо звичного простору майстерні. — «Власне, поняття виходу містить у собі початкову впевненість в необхідності дії, перевірку провадженням діла та затвердження першого знання на новому ґрунті. Кінцева фаза руху обґрунтовує початок, виміри наміру та цілі поєднуються в перебігу справи. Набуття нового досвіду актуалізує в усій інакшості розуміння того, що начебто було знаним заздалегідь». Микита Кравцов та Камій Саньє (Camille Sagnes) з Парижа (Франція) зробили панно з елементами живопису, колажу й текстилю «Ісход (Вторгнення)», звертаючись впрост до головної ідеї біблійного сюжету — прояву вищої небесної сили, що дала Мойсею спроможність керувати природною стихією. Важкою військовою технікою на дні моря, що розвернулося перед утікачами з Єгипту, митці нагадують: кожний ісход, кожна міграція в історії людства тою чи іншою мірою обертається інвазією, вторгненням в території, побут, звичне життя інших народів.

в резиденції, APL315 (Одеса) створив об’єкти, котрі змушують розмірковувати над тим, що лишає по собі людство як археологічну пам’ять, про тендітність та швидкоплинність природної краси. Роман Михайлов (Київ) експонував свої роботи наприкінці резиденції на окремій локації — занедбаному баскетбольному майданчику неподалік краєзнавчого музею Морин (Morinj), представивши на розсуд відвідувачів серію з лаконічними назвами, що ідентифікують місцевий контекст та реалії існування: «Полако», «Може», «Мічо», «Воїн», «В морі». Розвиваючи власну техніку з примітивізованого брутального живопису, він відкрив новий для себе символічний образ — людини, що пливе, керована заповітною метою. Віталій Кравець (Київ) та Каріна Пустовалова (Київ) почали роботу над проектом дослідження впливу психічних станів людини на процес створення мистецьких праць “WhoWhoWho”. Теорії «кращої версії себе», неврози перевтілення та конструювання ідентичності, інтимні рольові ігри — проект показує в оптиці пильного аналізу танок сучасної людини навколо власної особистості.

Локальний контекст За допомогою металевих артефактів та метеликів, знайдених неподалік свого розташування

Нові технології Павла Нікітіна (Pavla Nikitina) та Їржи Пец (Jiří Pec) з Брно (Чехія) створили скульптурний-3D репортаж «Було», залучивши в якості моделей учасників проекту та головний символ соціального клубу Exodus — скульптуру, створену митцем із Чорногорії Матвієм Криловим (Херцег Нові, Чорногорія). Цементна риба з ногами, чия лаконічність перетворює об’єкт на емблему, символізує потребу повернення до води, себто — до психологічно та соціально врівноваженого стану людської взаємодії, до екологічної системи суспільства. «В ідеології соціального клубу Exodus — відкритого неформального співтовариства людей, створеного для сприяння розвитку мережевої децентралізованої системи взаємодопомоги та творчої кооперації, в основі якої — здоровий глузд і сучасні технології, ключове місце посідає чистота відносин у суспільстві. Ми, за допомогою підтримки перш за все мистецьких проектів, прагнемо підкреслити важливість відповідальних дій кожного з нас, сумлінного виконання своїх обов’язків, що приведе суспільство до більш гідного стану, — коментує Андрій Любалін (Херцег Нові, Чорногорія). «Цей проект став відкриттям: нових вражень, ландшафт у, ідеології, несхожих за ментальністю на українців людей, рефлексій та діалогів, — комент ують

Павла Нікітіна (Pavla Nikitina, Брно) та Йіржи Пец (Jiří Pec, Брно). «Було», скульптурний 3D репортаж, 40 × 40 × 15 см, 2019

Роман Михайлов (Харків). «Може», «Мічо», (частина експозиції) полотно, акрил, 210 х 210 см., 2019

Комісар проекту Петар Чукович (Petar Ćuković, Подгориця), організатори міжнародного симпозіуму сучасного мистецтва BIRUCHIY Геннадій Козуб та Олена Сперанська (Київ)

організатори міжнародного симпозіуму сучасного мистецтва “Бірючий” Геннад ій Козуб та Олена Сперанська (Київ). — Мистецтво повинно об’єднувати завжди. Різні думки та погляди мають доходити істини в комунікації та спільних діях заради найвищої мети — миру та злагоди, без війни, взаємних кривд та нескінченних звинувачень». Виставка в Національному Музеї Чорногорії 16 серпня в Національному Художньому Музеї Чорногорії в місті Цетіньє (Cetinje) відбулося урочисте відкриття виставки проекту «Ісход. Бірючий 019. Чорногорія» (Exodus. Biruchiy 019. Montenegro) за присутності Надзвичайного та повноважного посла України в Чорногорії. Церемонію відкриття відвідали українські журналісти за підтримки Управління публічної дипломатії Міністерства закордонних справ України. В експозиції виставки, що тривала два тижні, окрім основних учасників проекту також взяли участь роботи Влатки Вуйошевич (Vlatka Vujošević, Подгориця, Чорногорія), Мілки Делібашич (Milka Delibašić, Нікшич, Чорногорія), Єлени Томашевич (Jelena Tomašević, Подгориця, Чорногорія) та інших митців, що виявили бажання протягом резиденції заочно долучитися до проекту і створити роботи на тему мистецького дослідження. Олена Сперанська

Володимир Будніков (Київ). Із серії «Варіанти Виходу», папір, акрил, олійна пастель, 77 × 112 см., 2019

арткурсив

ПРОСТОРОВО-СВІТЛОВІ

ІНСТАЛЯЦІЇ У СФЕРІ АКТУАЛЬНОГО

УКРАЇНСЬКОГО МИСТЕЦТВА Spatial and Light Installations in Contem porary Ukrainian Art Light has been widely used as a popular architectural solution over the last couple of decades. Shining structures and luminescent lamps decorate storefronts, facades and external advertising in a contemporary city. It is not surprising, given that light is a source of energy and inspiration. With the development of lighting technologies, the creative community adopted these innovations, and began to make active use of light in their works. We focus not only on the cutting-edge design of exhibitions, but also the works as such, including installations by Oleksiy Say and Stepan Ryabchenko. Author: Viktoriia Kulikova

Світло як популярне архітектурне рішення активно використовується впродовж останніх десятиліть. Яскраві конструкції та люмінесцентні лампи прикрашають вітрини, фасади та будьяку іншу зовнішню рекламу у сучасному місті. Це й не дивно, оскільки світло є джерелом енергії, а також натхнення для людини. З розвитком технологій освітлення творча спільнота знайшла застосування інноваціям та активно використовувала світло у своїх роботах. Мова не лише про сучасне оформлення експозицій, а й власне про твори мистецтва, інсталяції. Олексій Сай Олексій Сай працює у царині нових медіа й займається світовими інсталяціями, які призначені сприяти змінам всередині нас та трансформації довкілля. Зокрема його турбує індустріалізація міст і, звичайно, повсякденна естетика працівників. Олексій зізнається, що його не цікавить феномен світла як фізичного або духовного явища, він розраховує на ефект розсіювання енергії та її перманентної взаємодії з оточенням. Сяйво, за міркуванням автора, є нейтральною субстанцією, що супроводжує людину в буденному житті і сигналізує про глобальну однаковість соціуму.

Олексій Сай. Прикраса, 170 × 170 см, растрові лампи, 2019

У власних статичних інсталяціях митець використовує растрові, холодні лампи. Незручні для звичайного освітлення, вони зазвичай встановлені у складських приміщеннях та кабінетах. Одним із перших, а тому й найцікавіших лампових об’єктів, створених художником, є «Солярій» (2010). Солярій, що копіює сонячне світло, — досить поширена послуга для культуристів, проте, на відміну від відпочинку під справжніми променями за відвідини косметологічної процедури необхідно платити. Робота Олексія імітує студію засмаги та стосується швидше депресивного стану, котрий є неуникним супроводом робочих буднів завзятого офісного планктону. Тунель «Time To Say Goodby»e, який було споруджено у 2011 році в Мистецькому Арсеналі, присвячено невідворотному останньому шляху, що очікує на кожного менеджера. Ця інсталяція тотальна в усіх сенсах: своїми габаритами та ідеєю. У серпні 2018 року, на фестивалі Burning Man, який проходив у США в пустелі Black Rock, художник представив проект «Sorry», що резонував з відвідувачами за допомогою великих масштабів та яскравого світла. «Sorry» — це інсталяція з квадратних ламп, під якими ми проводимо ледве не більшість часу.

artkursyv

Степан Рябченко. Просвіт, 203 × 151 см, цифровий друк на алюмінії, неон, 2011–2013

Степан Рябченко. Рука благословляюча, 500 × 500 см, неон, 2012–2013

Блискуча «Прикраса», яка була представлена на цьогорічному арт-ярмарку в межах Kyiv Art Week, складається з тих самих побутових ламп, проте їхнє хаотичне розташування наділяє роботу вишуканими рисами, на противагу іншим меланхолійним роботам автора.

Та сама «Рука» проникає в іконописний сюжет, а її мерехтливе, блакитне світло передає неземне сяйво. Ця лаконічна робота зрозумілою мовою повідомляє про сприйняття вищих послань. Постать Архангела, вищого у небесній ієрархії духовного світу, зображена поруч зі смертною людиною, що втрапила у пастку матеріальних спокус: на ґрунті православної культури також передано епічний поєдинок добра та зла у творі «Нова Ера», який демонструвався в межах Першої київської бієнале сучасного мистецтва у 2012 році. Твір «Війна і Мир» серед інших виокремлює його безпосередність. Вдома, серед архіву робіт, Степан відшукав власний дитячий малюнок казкових персонажів — а саме Лускунчика та Мишачого короля, — який з перебігом плинного часу втілиться в масштабну неонову інсталяцію, успішно реалізовану в Мистецькому Арсеналі у 2018 році.

Степан Рябченко Степан Рябченко працює у сфері цифрового мистецтва, розробляє скульптури та архітектурні проекти; створює неонові інсталяції для виставкових та публічних просторів. Балансуючи на межі класичних і нових медіа, роботи художника, за аналогією з сучасним світом, в якому стираються межі між реальним і віртуальним, розмивають кордони між класичною картиною і цифровим зображенням. Світло у творчості цього автора має на меті розкрити внутрішнє, духовне сяйво. Його динамічні, багатосюжетні полотна зображують особисті, чи навпаки, загальнолюдські історії. Інколи ці лінії переплітаються у монументальних проектах художника. «Світло — це орієнтир. Поки немає світла, людина перебуває в темряві, нічого не бачить і не знає куди йти. Як казав Антоній Сурозький — “Зло не руйнують, не знищують; натомість будують добро”. Так само й морок розсіюється не інакше як внесенням у нього світла». Першим неоновим проектом Рябченка, ще у 2011 році, стала інсталяція, що отримала назву «Просвіт». Вертикальна лінія яскраво та рішуче освітила приховане: внутрішню сутність, яку неможливо побачити. Ця робота в 2014 році, поряд з «Рукою благословляючою», була відібрана для виставки «Premonition: Ukrainian Art Now» в Saatchi Gallery в Лондоні.

Олексій Сай. Солярій, 220 × 250 ×150 см, металеві профілі, лампи

Вікторія Кулікова — журналістка видання «Арткурсив»

Степан Рябченко. Війна і мир, 400 × 500 см, неон, динаміка, 2018

Степан Рябченко. Просвіт, 203 × 151 см, цифровий друк на алюмінії, неон, 2011–2013

Степан Рябченко. Рука благословляюча, 500 × 500 см, неон, 2012–2013

Степан Рябченко. Нова ера, 610 × 860 см, неон, динаміка, 2012

арткурсив

ПЕРЕМОГА ЖАНРУ: КАННСЬКИЙ КІНОФЕСТИВАЛЬ

2019 The Victory of Genre. 2019 Cannes Film Festival The focus on genre cinema was the main trend of this year’s Cannes Film Festival. The Film Festival is a hierarchical conservative institution that reinvents what cinema is every year. In the year that brought the tension between large blockbusters and small screens to a head, Cannes drew the viewers’ attention to genre cinema that is interesting to watch. Starting with the triumphant Parasite, directed by Bong Joon-ho—the first South Korean film to win Palme d’Or—and through the next key movie of the festival, The Lighthouse by Robert Eggers, as well as films in parallel programs, Cannes affirmed the victory of drama, tragicomedy, melodrama, comedy and horror. Author: Daria Badior

У кінематографічному світі дедалі відчутніше збільшується розрив між «великим» і «малим» екранами, а на арені б’ються два монстри — Disney та Netflix, які втілюють все найкраще і найгірше в індустрії великих атракціонів та серіальному конвеєрі. В таких умовах, здається, немає місця такому ретроградному явищу, як Каннський кінофестиваль. Заснований свого часу на противагу започаткованому Муссоліні кінофестивалю у Венеції, фестиваль на Лазуровому березі на 73-му році життя досі вірить в авторське кіно, інститут зірок і нагороди, які означають щось істотніше, ніж грошовий чек. І за цієї ретроградності Канни примудряються говорити про кінематограф більше, ніж всі прем’єри Діснея та Нетфлікса разом узяті. Найголовніший меседж цьогорічного фестивалю — перемога жанрового кіно, яке вивернули навиворіт і чиї фундаментальні засади переглянули. Але все ж — це кіно, яке насамперед цікаво дивитись. Взяти хоча б володаря «Золотої пальмової гілки» — «Паразитів» корейця Пона Чжун Хо. Його фільм спочатку маскується під трагікомедію: бідна родина, що живе в напівпідвальному приміщенні, починає паразитувати на багатій. Мине половина фільму, доки Пон Чжун Хо не розверне його в інший бік і не додасть туди містичних метафор і гірких коментарів про соціальний устрій Кореї: розрив між бідними і багатими в країні настільки великий, що з нього постійно лізуть всілякі демони. Напевне,

про соціальні проблеми ще ніхто не говорив з такою енергією, як Пон Чжун Хо. Режисер легко пересувається між жанрами, змушуючи глядачів мало не плакати там, де вони тільки-но сміялись. За мірками Каннського кінофестивалю «Паразити» — аж надто глядацьке кіно, але в тому-то й сенс їхньої перемоги: Пон Чжун Хо зайвий раз довів, що найважливіше в кінематографі — майстерно розказана історія і емоції, які глядач переживає під час перегляду. Своєрідну революцію в рамках сталого жанру проводить і Селін Ск’ямма, французька режисерка, чий «Портрет дівчини у вогні» отримав нагороду за найкращий сценарій. Цього разу експериментального втручання зазнає костюмована мелодрама в антуражі готичного роману: у великий будинок на віддаленому острові приїздить художниця, котра має потайки намалювати портрет молодої панни, який її мати збирається відправити обраному для доньки нареченому. Між дівчатами спалахує почуття, що, як стихія, поглинає весь екранний простір. Над «Портретом» працювала знімальна група, котра переважно складалась із жінок-кінематографісток, але це не просто цікавий факт з Вікіпедії. Мелодрама тут представлена очима жінки (female gaze на противагу male gaze). Фільм про жіноче буття і тілесність, яку нарешті не експлуатують, як це робив Абделатіф Кешиш в «Житті Аделі», а показують зі знанням справи і любов’ю. Ск’ямма

Постер 72-го Каннського кінофестивалю, авторство: La Pointe courte / 1994 Agnès Varda and her children — Montage & design: Flore Maquin

artkursyv

Кадр з фільму «Паразити», 2019 CJ ENM Corporation, Barunson E&A

не соромиться застосовувати кліше — в іншому фільмі кохання на білих простирадлах і музику Вівальді в найемоційнішій сцені нікому не пробачили б, але в «Портреті» це виглядає цілком переконливо і природно. В другому за значенням конкурсі Канн, «Особ ливому погляді», теж, до речі, сталася перемога жанру, і знову мелодрами. «Невидиме життя» Каріма Айнуза — екранізація однойменного бразильского бестселера — історія про двох сестер, що провели у розлуці кілька десятиліть. Під час перегляду так і уявляєш собі зарюмсаних бразильських бабусь на кіносеансі, а втім картина заслужено здобуває головний приз в конкурсі, де, зокрема, брали участь такі кіноекспериментатори, як Брюно Дюмон та Альбер Серра.

Кадр з фільму «Невидиме життя», Festival de Cannes

Україна в «Особливому погляді», між іншим, теж виступила з жанровою заявкою: «Додому» кримсько-татарського режисера Нарімана Алієва — драма про ініціацію героя, молодшого сина авторитарного Мустафи, який везе тіло загиблого старшого сина ховати в окупований Крим. Зі своїми недоліками, фільм повільно, але впевнено розгортається з маленького конфлікту «син-бунтар vs батько-тиран» у велику драму про долю цілого народу і території. Недарма у французському прокаті стрічка називатиметься «На землі Криму». Снобські Канни не могли оминути увагою й мало не найобговорюваніший нині жанр — хоррор. В різних програмах таких фільмів було кілька: тут і Бабак Анварі з «Ранами» (що їх не сприйняла критика), і антиутопічний, але кволий «Віваріум» Лоркана Фіннегана (більше схожий на серію «Чорного дзеркала»), і, зрештою, Роберт Еґґерс з «Маяком», який проголосили мало не найголовнішим відкриттям цьогорічного кінофестивалю. За сюжетом — на маяк приїздять два нових наглядача: старожил (Віллем Дефо) і новачок (Роберт Паттінсон). Останній рветься доглядати за ліхтарем, перший його не пускає — мовляв, дорости ще. Бій між молодістю та старістю за чари просвітництва перетвориться на метафізичну битву, а «Маяк», який своєю естетикою завдячує Інґмару Берґману, німецьким експресіоністам та Герману Мелвіллу, — на один з найочікуваніших фільмів у прокаті по всьому світу. Ну і, нарешті, про комедію. Без них на фестивалі, звісно, не обійшлося. «Двотижневик режисерів» відкрився абсурдистською «Шкірою оленя» Кантана Дюп’є — про невдаху, який, придбавши шкіряну куртку, підпорядковує все своє життя цьому предмету одягу. В тій же програмі — «Все про Ів»: комедія про те, як «розумний» холодильник відбив у свого хазяїна дівчину і поїхав на Євробачення. Маніфестувавши пріоритет жанрового кіно, Каннський фестиваль зовсім не відсунув на другий

план експериментальне, хоча Лаву Діазу, Бруно Дюмону або Гаспару Ное цього разу дісталося менше уваги, ніж зазвичай. Йдеться, скоріше, про проголошення життєздатності кінематографа як масштабного феномена. Кілька років тому Мартін Скорсезе (котрий зараз, до речі, знімає фільм для Нетфліксу) з гіркотою констатував дихотомію великого і малого екранів, притаманну сучасному кіно: мовляв, великі екрани захопили атракціони, а на малі зсунулись справжні драми (читай: серіали). Директор Каннського фестивалю Тьєррі Фремо зі своєю старорежимністю, дрес-кодами та червоними доріжками залишається чи не єдиним оптимістом у світі бізнес-моделей, що перемогли творчість. Цьогорічні Канни чітко проголосили: навіть атракціони можуть бути оригінальними і говорити про важливі речі; навіть на показ серіалу в залі на дві тисячі місць треба займати чергу; навіть найтонше вибудувану драму треба дивитись на великому екрані — разом із кількома сотнями глядачів, резонуючи як єдиний організм і набуваючи спільного досвіду. Зрештою, кіно завжди було саме про це. Дарія Бадьйор — кінооглядачка, редакторка відділу «Культура» видання LB

Кадр із фільму «Маяк», Двотижневик режисерів

Кадр із фільму «Додому», Festival de Cannes

Кадри із фільму «Портрет дівчини у вогні», Lilies Films/ Hold-Up Films / Arte France Cinéma

арткурсив

МУЗЕЙ ГУГГЕНГАЙМА

В БІЛЬБАО: СУПЕРНИЦТВО АРХІТЕКТУРИ ТА МИСТЕЦТВА

Музей Гуггенгайма в Більбао: «Листи, що розтікаються та відсвічують на тлі гірського краєвиду», фото: Guggenheim Museum Bilbao

Guggenheim Museum Bilbao: Architecture and Art in Competition The architect Frank Gehry created an innovative building to house the Bilbao Museum for Contemporary Art. His choice as an architect was both original and expressive: a free and dynamic facade encasing the inner space like a space suit. Critics had many metaphors for the museum: an interplanetary installation, a model of a cave, or a symbol of time slipping by. The artist sought to evoke a feeling of anxiety. The Guggenheim museum became a symbol of the region, drawing in visitors from around the globe with its controversial architectural choices. Author: Danylo Kaplan

Яким би дивним це не видавалось, архітектуру не вважають самодостатньою — вона показник смаків та уподобань суспільства, що склалось під її впливом. Так було в попередні століття класичного мистецтва, так відбувається і сьогодні. Виходячи з глянцевих сторінок модних обкладинок, архітектура поступово ставала скляною та легкою, невагомою. Протягом ХХ століття людство навчалось мислити по-новому, і візуальний образ прагнуло бачити новий, не той, що 200 років супроводжував механіку Ньютона. Оновлення в архітектурі Френк Гері, автор будівлі одного з найвидатніших музеїв, взяв на себе цю місію — розв’язати руки архітектурі, зробити її самодостатньою, через абсолютно вільний та пластичний фасад, в який наче у скафандр вбрано внутрішній простір. Критика застосувала до музею багато метафор: міжпланетна інсталяція, модель печери чи скороминущого невловного часу, навіть відчуття тривоги. Видатний психолог Ролло Мей вважав це почуття визначальним в ХХ сторіччі. І Френк Гері прагнув, на відміну від свого вчителя Френка Райта, автора будівлі нью-йоркського музею Гуггенгайма, — не загубити глядача в коридорах часу, а саме викликати це відчуття тривоги. Емоційна інфляція та нове мистецтво Листи, що розтікаються та відсвічують на тлі гірського краєвиду, — комусь здається, що руйнують, а комусь — що вповажнюють набережжя ріки

Нервьйон, яка пробила собі русло від гірського плато на півночі Іспанії до вільної води Біскайської затоки. Немов річка точить м’яку породу, зі стелі звисають білі важкі краплі, не музей — печера. Вхід відкриває велична ущелина з навісними переходами, в різні боки розходяться галереї. Френк Гері в таку форму переодягнув метафору «воронки часу», знайдену його вчителем Френком Райтом для того, щоб «острів» Нью-Йорк закружляв довкола нового мистецтва. Райт загорнув горизонтальну панораму серпантином, чашею, та поставив у центрі експозиції прогрес, зробивши мистецтво музейним об’єктом. Через 50 років, коли Гері проектував свій музей, вперше застосовуючи комп’ютерне моделювання, вже було зрозуміло, що вигнута за формою спіраль, яскрава знахідка Райта, не стала проекцією часу, а обернулась на незручність, і Гері розділив зовнішню та внутрішню сутність будівлі. Всередині — зберігаючи класичну організацію простору, а ззовні — пригнічуючи масштабом, неочікуваним розміром будівлі. У глядача виникає відчуття, що над ним височіє «Титанік». Невеселий вигляд Більбао після повені дозволяв архітектору експериментувати. Замість того, щоб, наче давній персидський цар, висікти ріку, Гері прикрасив винуватицю свята одним з найкращих своїх костюмів, хоча недоброзичливці вважають, що саме висік. За музеєм Гуггенгайма постала будівля Фонду Луї Віттона в Булонському лісі, яка затьмарила своїм діамантовим блиском Центр Помпіду.

artkursyv

Шарм живить моду. Мода надихається мистецтвом, а мистецтво — великий ідеаліст, воно створює довкола себе умови життя. Отже, мета архітектора висока і шляхетна — зняти павутиння з верхнього кута громадської думки. Френк Гері — онук американських хмарочосів Жак Дерідда не був першим, хто заговорив про зміни у значенні архітектури, але з його роздумів виникла назва стилю — «Деконструктивізм». Музей Гуггенгайма в Більбао має репутацію одного з найбільш заповзятих носіїв цього стилю — Гері не народить мишу, сіру та непримітну. Не можна було вигадати чогось кращого, аніж взяти за відправну точку музей Соломона Гуггенгайма, котрий побачив у нових формах мистецтва — ідеал, до якого посуне людство, та перекинути міст через Атлантику. Якщо рухатись по цьому мосту, заходячи вже на реальний Кампо-Валентин, виникає відчуття, що міст зараз буде зірвано поривом вітру: над головою тягнуться тонкі ванти, нагадуючи напнутий вітром парус. Сенс «деконструкції» — розвіяти попередні установки і вдихнути в людину сили, щоб визначити своє особисте ставлення: цій меті підпорядковані всі експонати музею, і з нею суголосний Гері, він створив будівлю повноцінною учасницею суспільного життя. Під таким кутом Опера Хауз поступається музею в Більбао. До Опери йдуть, як на ніс корабля — сфотографуватись. Музей в Більбао — відкрита палуба, неможливо піднятись на корабель і здійснити подорож не пройшовши палубою. Гері разом з бабусею Лією створював свої перші іграшкові будівлі з дерева, коли американський соціолог Льюїс Мамфорд в книзі «Від дерев’яного

будиночка до хмарочосу» вказав на цю зміну ролі громадських просторів. За тридцять років до того, як Дерріда окреслив свої погляди в трактаті «Про граматологію» (1967), Мамфорд не просто описав, як на очах виростає, ламаючи дахи старих будинків, нова цивілізація; він довів переконаним ентузіастам будівництва, що, оновлюючи архітектуру, вони створюють рамки нового мислення. «Домінуюча крива» Кандинського отримувала об’єм, закладаючи першу цеглину в підвалини стилю, в якому згодом буде працювати Гері, з його девізом «будувати, руйнуючи стереотипи». Це пояснює концентрацію арт-об’єктів на скромній ділянці вільнодумства: стадний рефлекс, де собі голову розбивають об стіну не вівці, а вовки (Цай Гоцян), безодня відчаю, яка має вигляд неба (Ів Кляйн), пересохла земля (Ансельм Кіфер), фекалії, що прориваються крізь кут стіни (Йозеф Бойс). Спадок Дерріди в катакомбах Гері Музей в Більбао на своїх стінах зібрав тяжкий наліт пам’яті, щоб показати іржавими пластинами Річарда Серрі, який осад залишило століття, на чиїх похоронах грав саксофон, а народження освітила сигнальна ракета з «Титаніка». Гері знаходить спосіб передати емоційну вразливість своїх сучасників. ХХ століття — важке, огрядне й грізне, і експозиція виглядає монотонною, замерзлою як і весь музей, закутий у лід скла. Відвідувач не забуде загрозливу білизну загорнених над ним листів величезного паперу, відчуття нестійкості, глухого кута й нестачі повітря. Всередині музей — щось між єгипетською пірамідою та кораблем, що тоне.

Ернесту Нету. «Падаюче тіло», 2006, фото: Guggenheim Museum Bilbao

Організатори спритно вплели сюди Енді Ворхола. Його «Мерлін» — ляпас здешевленому розтиражованому мистецтву. І йому личить, для нього просто зручний оцей винайдений Гері формат печери. Натякаючи на муміфікацію мистецтва, Ворхол говорить з заздрістю до Пікассо, який знав її живою: «Тут спочиває муза, що живила натхненням всі сторони світу». Музей — печера, що веде під Монпарнас. Вхід до неї стереже велетенський павук. Під його схожим на моток ниток животом нечастий відвідувач погодиться: тут права нового мистецтва заявлено з філософським благородством. Луїза Буржуа знайшла такий образ для ідеї Мамфорда: людина потрапляє в соціальну матерію, як у павутиння, і не помічає, як це павутиння затягує, заплутує і врешті вбиває. В своїх мемуарах племінниця Соломона, Пеггі, пише, що фонд змінив її сприйняття прізвища, зробивши із «Гуггенгайм» окрему країну. Як королівство Ліхтенштейн. Гері врахував цю особливість і зовнішню архітектуру підлаштував під таке сприйняття. Пеггі підтримувала мистецтво, яке здавалось ненормальним (Поллока, Ротко). Її батько виправдовував амбіції Ейфеля і настільки ж переконано довірився надійності «Титаніка». Те, як посіла у Парижі королевою Ейфелева вежа, власне підтвердило право нового мистецтва на існування, і тонкий танцюючий центральний хол нагадує знайомі, розташовані хрест-навхрест опори. Останні глави ХІХ століття Джордж Паркер та Альберт Ейнштейн дописують майже одночасно. Квиток в ХХ століття коштує 17 евро. Данило Каплан — арт-журналіст

Луїза Буржуа. «Maman», 1999, бронза, мармур та нержавіюча сталь, фото: Guggenheim Museum Bilbao

арткурсив

МУЗЕЙНА РЕВІЗІЯ: ОГЛЯД КОЛЕКЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОГО МУЗЕЮ «КИЇВСЬКА КАРТИННА ГАЛЕРЕЯ»

Museum Revision: an Overview of the Collec tion of the National Museum “Kyiv Art Gallery” The article explores the collection of the National Museum “Kyiv Art Gallery,” one of the most famous museums in Ukraine. Its collection encompasses more than 14,000 paintings, graphic works, sculptures, and aesthetically valuable items of decorative art. The museum collection was based on collections of famous Ukrainian collectors and philanthropists.

Національний музей «Київська картинна галерея» — одна із найвідоміших музейних установ України. Колекція музею нараховує більше 14 тис. творів живопису, графіки, скульптури і декоративно-ужиткового мистецтва. Офіційно Київська картинна галерея відкрилась 12 листопада 1922 року. Ідея її створення була озвучена в червні 1918 року під час виступу засновника Української академії мистецтв Д. Антоновича з доповіддю «Про організацію Національної галереї в Києві» на Першому Всеукраїнському з’їзді діячів образотворчого мистецтва. В основі музейного зібрання — колекції відомих українських колекціонерів та меценатів. З колекції родини Терещенків — такі шедеври, як «Гравці» П. Федотова, «Дубовий гай» І. Шишкіна, «Селянин з вуздечкою» І. Крамського, «Курс истка» М. Ярошенка, «Переможці» В. Вере щагіна, «Три царівни підземного царства» В. Васне цова, «Дівчинка на тлі перського килима» М. Вру беля. Також в музеї зберігаються твори з колекції родин Ханенків, Потоцьких, Браницьких, Репніних, Харитоненків, Оливів, діячів культури та науки О. Гансена, М. Прахова, А. Собкевича, М. Стражеска, Г. Квятковського, М. Мурашка, О. Тульчинського, Д. Сигалова, А. Дахновича. З моменту свого заснування музей знаходиться в особняку — пам’ятнику архітектури кінця ХІХ — початку ХХ ст., який було побудовано київським архітектором В. Ніколаєвим (проект архітектора А. Гуна) на замовлення відомого київського промисловця, колекціонера і мецената Ф. Терещенка. ДАВНЬОРУСЬКИЙ ІКОНОПИС Колекція іконопису Давньої Русі почала формуватися на початку 1930-х рр., коли до музею надійшли 64 ікони XV–XVII ст. з Музею мистецтв Всеукраїнської академії наук. В експозиції представлено твори ХІІІ–XVII ст., що вирізняються

«Борис і Гліб»

тематичним багатством та стилістичним розмаїттям. Найдавнішим пам’ятником в музеї є ікона ХІІІ ст. «Борис і Гліб». Простота та лаконічність форм поєднується в ній з величною монументальністю образів перших руських святих — князів Бориса та Гліба, які були вбиті своїм братом та канонізовані церквою як мученики, що прийняли смерть заради єдності Русі. До найкращих взірців іконопису відносять ікони XV–XVI ст., які здебільшого походять з відомих українських зібрань Богдана і Варвари Ханенків («Тайна вечеря», «Усікновення глави Іоанна Хрестителя», «Чудо Георгія про змія», «Вогняне сходження пророка Іллі») та Павла і Наталі Харитоненків («Борис і Гліб», Царські врата). МИСТЕЦТВО XVIII — ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТ. Експозиція мистецтва XVIII — першої половини ХІХ ст. дає яскраве уявлення про розвиток російського мистецтва, який був пов’язаний зі стрімким процесом європеїзації культури. Основою мистецтва стає ідея служіння державі. В живопису з’являються нові жанри: портрет, пейзаж, батальна та історична картина. Цей період позначено в музеї творами портретного жанру. Саме в них відбито образ епохи з її неповторністю художніх та історичних рис. В експозиції присутні твори, що несуть в собі відгомони семивікового панування іконопису (парсуна), полотна іноземних майстрів, які працювали в Росії (Л. Каравакк), та твори видатних художників українського походження — Д. Левицького («Портрет невідомої в блакитній сукні», «Портрет великої князівни Олени Павлівни») та В. Боровиковського («Портрет М. Репніна-Волконського», «Портрет невідомого з листом», «Портрет В. Арсеньєвої»). Зразком групового портрета є полотно О. Кип ренського «Портрет сестер Потоцької, Шувалової та дівчинки-ефіопіянки».

Михайло Нестеров. «На горах»

artkursyv

Ілля Рєпін. «Українська хата»

Володимир Маковський. «Дівич-вечір»

Іван Шишкін. «Дубова роща»

Широко представлено в експозиції творчість В. Тропініна, який довгі роки проживав в Україні («Портрет українця», «Портрет невідомої з книгою»). Експозиція дозволяє познайомитись не тільки з портретним, але й пейзажним та побутовим жанрами цього періоду, представленими такими відомими іменами, як І. Айвазовський («Буря», «Вид на Капрі», «Гарба в полі») та П. Федотов («Гравці»).

«Портрет Городецького з дружиною» та ін. Зібрання творів Шишкіна охоплює різні етапи творчої еволюції художника — від академічного полотна «Краєвид на острові Валаам» до таких відомих робіт періоду розквіту його творчості, як «Серед долин широких…», «Дубовий гай» та «На Півночі дикім». Колекція творів видатного баталіста В. Вере щагіна представлена полотнами «Балк анс ької серії» («Переможці», «Два яструба», «Шпигун») і етюдами, присвяченими жителям, пам’яткам та природі Індії.

Низкою чудових творів представлено творчість таких яскравих майстрів, як В. Сєров та К. Коровін. «Портрет Є. Красильщикової» В. Сєрова, «Черем ха» К. Коровіна демонструють живописну майстерність художників, чиї пошуки визначили характер мистецтва на зламі століть. Оновленню національної культури активно сприяли майстри найбільших художніх об’єднань, таких як «Мир искусства», «Голубая роза», «Бубновый валет», «Союз русских художников» та ін. Їхня діяльність представлена творами М. Реріха, Б. Кустодієва, О. Бенуа, І. Машкова, П. Кузнецова та ін. Музей володіє значною збіркою декоративно-ужиткового мистецтва XVIII–XX cт.: порцеляна, фаянс, скло, бронза, різьблена кістка, тканини, вироби з бісеру. Найбільш численною та різноманітною є колекція художньої порцеляни, котра представлена продукцією як Імператорського порцелянового заводу, так і приватних мануфактур — Ф. Гарднера, О. Попова, А. Миклашевського.

МИСТЕЦТВО ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТ. Один з найзначніших розділів музейної експозиції присвячено живопису другої половини ХІХ ст. Ескпоновані в залі твори дають можливість познайомитись з важливими процесами в мистецтві цього періоду, коли паралельно з офіційним академізмом зростала й набирала сили реалістична тенденція. Важливе місце в експозиції цього періоду посідають твори І. Крамського, який був одним із засновників Товариства пересувних художніх виставок: «Селянин з вуздечкою», «Споглядальник», «Дівчина з кішкою». Широко показаний в експозиції живопис М. Ге: академічні програми, краєвиди періоду пансіонерського перебування в Італії, численні портрети, серед яких справжні шедеври — «Автопортрет» та «Хлопчик-українець». Реалістичний живопис другої половини ХІХ ст. досяг вершини у творчості І. Рєпіна, що її представлено в експозиції чудовими зразками: «Гол гофа», «Поприщ ин», «Миколай Мирлікійський»,

Володимир Боровиковський. «Портрет Арсеньєвої»

МИСТЕЦТВО КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. Відмінними рисами епохи стає відхід від завдань відображення дійсності до її переосмислення й символіко-романтичного перетворення. Одна з найкращих монографічних колекцій музею — колекція творів М. Нестерова. В музеї представлені його полотна «На горах», «Саша», «Отрок Варфоломій» та один з найкращих тогочасних потретів за підписом художника — «Портрет Н. Яшвіль». Окреме місце посідають твори М. Врубеля. Музей володіє найкращою колекцією його робіт «київського періоду». Центральне місце відведено полотну «Дівчинка на тлі перського килима», акварельним композиціям «Натурниця в обстановці ренесансу» та «Східна казка». Окремий експозиційний комплекс складають нездійснені ескізи розпису київського Володимирського собору.

Дмитро Левицький. «Портрет невідомої у блакитній сукні»

Текст надано Національним музеєм «Київська картинна галерея»

Іван Айвазовський. «Буря»

арткурсив

КОНФЕРЕНЦІЯ —

ВИСТАВКА —

КОНЦЕРТ Conference – Exhibition – Concert Deputy director of the Modern Art Research Institute’s Research Department Ihor Savchuk, research fellow of the University of Zielona Góra Artur Pastuszek, and art critic Maryna Poliakova will describe a joint project of the Modern Art Research Institute of the National Academy of Arts of Ukraine and the Institute of Visual Arts at the University of Zielona Góra in Poland, which includes a conference (“Contemporary Art in the Digital Era”), an exhibition of contemporary Polish artists (“Angel of History”), and a concert of contemporary Polish academic music.

Про спільний проект Інституту проблем сучасного мистецтва НАМУ і Інституту візуальних мистецтв Зеленогурського університету (Польща), що поєднав наукову конференцію («Сучасне мистецтво в епоху цифрових технологій»), виставку сучасних польських митців («Ангел історії») та концерт сучасної польської академічної музики, розповідають заступник директора з наукової роботи ІПСМ Ігор Савчук, науковий співробітник Зеленогурського університету Артур Пастушек і арт-критик Марина Полякова. Ігор Савчук (Інститут проблем сучасного мистецтва НАМУ): В 2018 році ми (ІПСМ) уклали договір про співробітництво з Інститутом візуальних мистецтв Зеленогурського університету (Польща). Це споріднена інституція, багато в чому схожа на нашу (але має різні освітні рівні — від бакалавріата до докторантури; у нас — тільки докторантура). В рамках цієї угоди ми провели в Польщі, в Карлові, першу конференцію — «Сучасне мистецтво в епоху цифрових медіа». Окрім дослідників візуальних мистецтв, в ній брали участь художники — українські і польські; вирішувалися питання позиціювання мистецтва, про яке мова, — якості і цінності його в нових умовах, проблеми автора та його ролі, тобто культуротворчі аспекти, котрі постають в уявленні як дослідника, так і митця. В 2019 році ми перейняли естафету, і друга конференція, з дещо зміненою назвою — «Сучасне мистецтво в епоху цифрових технологій», відбулася в ІПСМ на початку червня. В ній також брали участь польські та українські художники й дослідники. Маємо надію, що цей науковий симпозіум зіграє свою роль у становленні української сучасної культури. Проект є багатощаблевим, він вміщує не тільки наукові, але й творчі заходи. Найбільший з них — польський арт-проект «Ангел історії». Сім художників із Західної Польщі представили свої твори в виставковій залі ІПСМ.

Magdalena Gryska, Department Of Painting, Institute Of Visual Arts / UNIVERSITY OF ZIELONA GÓRA

Артур Пастушек (Інститут візуальних мистецтв Зеленогурського університету): Серед тез Вальтера Беньяміна, який роз’яснює концепцію історії, ми знаходимо одне шокуюче бачення, що стосується картини Пауля Клее «Angelus Novus». Беньямін, помітивши в ньому алегорію динаміки історії, поєднує поняття прогресу з ідеєю катастрофи: незважаючи на зароки раціоналізації, на обітниці щастя та визволення у Jetztzeit, історія приносить додаткові поразки. Персонажа, зображеного Клее, Беньямін характеризує як ангела історії: широко розплющені очі, розкритий рот — наче у зусиллях уникнути того, на що він дивиться. Це щось таке минуле, котре ангел бачить як фіаско, руїни, попіл. Він хоче зупинитися, відтворити те, що було знищено, але він не може зупинити імпульс у майбутньому. Зрештою, прогрес запускає механізм, який поглинає нас, змушує нас постійно змінюватися та модернізуватися. Історія дозволяє нам, за загальним визнанням, опанувати правильну перспективу, озирнутися назад — але без шансів на втручання, скасування минулого зла, спокутування провини. Навіть якщо ми не поділяємо впевненість Беньяміна про природу та наслідки описаних процесів, ця історія залишається ретроспективним баченням — наративом, котрий пов’язаний з минулим. Історія — це історії, точніше, сума історії — це поліфонія, яка описує минуле, час. Це повідомлення, яке постійно будується — його постійні змінювання є частиною природи реальності, — ми сприймаємо це як сучасність. Одна й та сама історія — не те, що сталося насправді, а скоріш історія про світ, який ми уявляємо як минуле, про речі, які з різних причин ми хотіли б пам’ятати, про які ми хочемо поговорити, які стають нашими думками і які формують наш порядок мислення. Таким чином, ми створюємо зображення минулого, його презентацію. Однак ми намагаємося заповнити ці можливі зв’язки та наслідки нашими спогадами. Тому ми звертаємося до пам’яті, архівів, реліквій та слідів,

artkursyv

Radosław Czarkowski, Department Of Graphics, Institute Of Visual Arts / UNIVERSITY OF ZIELONA GÓRA

Ryszard Woźniak, Department Of Painting, Institute Of Visual Arts / UNIVERSITY OF ZIELONA GÓRA

ми знаходимо все це як в індивідуальній пам’яті, складеної з різноманітного індивідуального досвіду, так і в колективній пам’яті, яка є культурно обумовленим гарантом відносної стійкості змісту соціального досвіду. Історія — це гра пам’яті та забуття — як в індивідуальній, так і в соціальній перспективі. Перша створює основу для єдиного досвіду, тоді як остання — це політично контрольована історія, що відображає реальність того чи іншого часу та ситуації. Сподіваюся, що мистецтво може вписатися в цей історичний наратив, посилюючи діалектичний рух пам’яті і забуття. Поліфонія може порушити схематичне та вибіркове уявлення, віддалити себе від повідомлень, що регулюються владою, усунути унікальність свідчень та допомогти переосмислити участь художників в історії — заплутування політичної інтерпретації минулого як селекції та експонування. Таким чином, художні творіння дозволять провести капітальний ремонт історії, запустивши новий творчий потенціал та розширивши простір дискурсу з досі маргінальними історіями.

У будь-якому разі, сучасне мистецтво досить часто звертається до історії, оскаржуючи канонічні уявлення про минуле. <…> Мистецтво — це не лише одне з символічних повідомлень, а й свідчення про час: формальні та змістові аспекти художніх реалій підтверджують вкорінення в історії, впливають на формування адекватного способу розуміння та сприйняття навколишньої дійсності, на здатність залишити слід, який можна читати і передавати майбутнім поколінням. Марина Полякова («АртТиждень» від 6 червня, мережевий часопис In Kyiv): Пауліна КоморовськаБіргер зробила об’єкт — садову лійку, розприскувач якої здійнятий догори, і здається, що вода хоче повернутися до свого темного та затишного металевого «лона». Це вдала метафора теми виставки: колективна пам’ять, історія велика — та історія приватна, напруга між минулим і сучасним, — тим, що вже не можна виправити, і тим, що його треба якось вбудувати у майбутнє. Ми, мешканці пострадянських земель, добре знаємо, що офіційний історичний наратив та маленька історія

окремої людини, втілена у спогадах, не є тотожними. Підручник розповідає про антигуманні соціальні експерименти, голод, війни, табори, а людина пам’ятає те саме сакраментальне морозиво-пломбір, сонячний парк та квітчасту сукню ще молодої матері. Ми наче заглядаємо у маленьке віконечко — от зазирніть у серцевини робіт Магдалени Гриски, цих яскравих кіл. Там, на темному (як у роботі Радослава Чарковського) попелі історії, можливо, лежать скарби пам’яті. В рамках проекту 4 червня відбувся також концерт камерної музики, в якому брали участь польські та українські виконавці. Зокрема, відома композиторка, переможниця вже кількох престижних композиторських форумів, викладачка Музичної Академії ім. Фелікса Нововейського в Бидгощі Олександра Брейза вперше виконала тут деякі нові свої твори.

Paulina Komorowska-Birger, Department Of Multimedia, Institute Of Visual Arts / UNIVERSITY OF ZIELONA GÓRA

арткурсив

ДЗЕРКАЛО СУСПІЛЬНИХ ПРОЦЕСІВ: ТЕНДЕНЦІЇ СУЧАСНОЇ АНДЕГРАУНДНОЇ

МУЗИКИ В ОБЛИЧЧЯХ Музика завжди відштовхувалась від суспільних процесів. В 1980-х у Великобританії молодь протестувала проти жорсткої політики тетчеризму. Стівен Патрік Морісі, фронтмен The Smiths — одного з найвідоміших англійських гуртів тих часів, — у пісні «Margaret on Guillotine» не приховував ненависті до Тетчер: «People like you / Make me feel so old inside / Please die». The Mirror of Social Processes: Trends in Con temporary Underground Music, in Persons Contemporary Ukrainian music is undergoing many interesting processes. One could say that it’s going through a real Renaissance. The goal of the article is to track the causal relation between new artists and the dynamics of social change in Ukraine, based on the most prominent examples. We will analyze how the techno culture, believed to be primitive by some, is an embodiment of the revolutionary spirit. Meanwhile, the trend (or even the upsurge) of “women’s music” was a long time coming, despite or due to total disinterest from the show business with its rigorous rules. To sum up, we are observing an interesting trend as underground phenomena enter the broader space of popular music. Contemporary Ukrainian stars broadcast the views important for “the new society” with previously unimaginable freedom. Additionally, it is important that in the present digital era the artists’ “geolocation” takes the backseat to whether their worldview is in sync with global trends. Therefore, even while remaining deep in the underground, Ukrainian artists in 2019 can make themselves heard around the globe. It’s inspiring. Author: Oles Nikolenko

Постреволюційне техно Найбільш сильною протестною хвилею тих часів у Великобританії виявилась рейв-культура. Англійські рейви кінця 1980-х — це нелегальні вечірки електронної музики, які відбувалися подалі від «ока влади», у покинутих промислових зонах, в пустках-приміщеннях збезлюділих і занепалих фабрик і заводів. Тогочасний муніціпалітет постановив, що офіційні клуби мали зачинятись до третьої ночі, а рейви могли тривати цілу добу. Звичайно, поліція розганяла ці вечірки з наркотиками, але епідемію вже неможливо було спинити. Рейвова культура, втративши протестні конотації, дійшла до мейнстріму у 1990-х: чого вартий хоча б приклад гурту Scooter. До чого тут екскурс в Англію? Справа в тому, що в Україні відбувалось (і відбувається досі) щось дуже схоже. У 2014-му році, після Революції гідності та сумнозвісних подій, пов’язаних з російською агресією, молодь поринула в політичний дискурс. «Роботи нема, туманне майбутнє, у клубах порожньо. Усі сидять дома та моніторять новинну стрічку», — так пояснював емоційний стан київських клаберів. Слава Лєпшеєв, ідеолог та засновник «Схеми», наймасовішого рейву України, який сьогодні збирає тисячі відвідувачів. Цей феномен подолав шлях від андеграундних вечірок під мостом «для своїх» до публікацій у великих зарубіжних ЗМІ (на кшталт Dazed & Confused, Electronic Beats), а британський журнал i-D навіть створив невеликий

Alyona Alyona

документальний фільм, присвячений «Схемі». Замість ескапізму молодь вибрала активізм та створення нової власної історії під техно-ритми. Woman Power Але не тільки українські техно-вечірки розповідають про зміни в українському суспільстві. Їх можна споглядати і на прикладі нових зірок жіночої поп-музики. Найбільш гучним відкриттям стала реперка alyona alyona, вихователька дитсадка на Київщині, про яку сьогодні пише The New York Times та американський Vogue. 10 років вона перебувала в андеграунді реп-сцени, не шукала слави і заробляла собі на життя створенням пісень для поп-виконавців. 10 років Альона крокувала до того, щоб перетворити себе на «вітер змін» нової країни. Боді-позитивний образ реперки був використаний лише на початку кампанії її дебютного альбому «Пушка», але він гарно римується зі світовими трендами, що проголошують: «Неважливо, як ти виглядаєш. Важливо те, що ти можеш сказати цьому світові». Альона читає про вуличний бекграунд — це дуже по-реперськи. Але їй стає наснаги піти далі: «вулиця» вчить не тільки тому, що життя — важке, а навколишній світ — жорстоке середовище. Вулиця вчить перш за все бути людиною і не судити за формою, яскравою обгорткою, а зазирати у зміст. Якщо глибше розбирати соціальний контекст, важливе також і походження alyona alyona, її початкова легенда: «вихователька з Баришівки», невеликого ПГТ з 11-тисячним населенням. Образ українського села у колективній свідомості наразі постає чимось середнім між депресивним закапелком алкоголізму, звідки тікає молодь, і романтизованим «вишневим садком» зі шкільної хрестоматії. І це хибне (але дуже популярне) сприйняття сильно руйнує розуміння того, яким чином насправді трансформується країна. Село і досі лишається важливою складовою України як держави, експортує робочу силу і генерує ВВП. Приклад alyona alyona актуалізує питання віт чизняного села і доводить, що талановита музична молодь існує не тільки у великих містах та біля відомих продюсерів. Виконавиця в подальшому

artkursyv

Кадр з кліпу Alyona Alyona

може слугувати справжньою рольовою моделлю для молоді. І це доводить цікавий випадок, що стався з Альоною на початку 2019-го року. Реперку запросили на форум «Від Крут до Брюсселя. Ми йдемо своїм шляхом», на якому екс-президент України Петро Порошенко оголосив свою політичну програму. На популярну виконавицю посипалися звинувачення в підтримці певної фігури напередодні президентських перегонів, і вже наступного дня після форуму alyona alyona записала та випустила демо-версію пісні «Обіцянки», де прокоментувала свою позицію: «Слово за словом я чую пусті обіцянки / Я бачу порожню повітрям наповнену склянку / Я вимагаю змін, б’ю на сполох, б’ю на тривогу / Людей не цікавить диво, люди чекають лише діалогу». Тобто, виконавиця в такий спосіб пояснила, що політичні агітації насправді більше не переконують суспільство — і її саму. Оздоровчий процес розумного скептицизму та прагнення більш за все віднайти

спільну мову між усіма учасниками суспільних процесів (від представників законодавчих органів до сільських жителів) — це і є справжня Україна-2019, яку уособлює alyona alyona. Ще одна реперка — Аліна Паш — виконавиця з глибоким закарпатським корінням, її перший альбом «Пинтя: Гори» присвячений фольклорному персонажеві, опришку Пинті Хороброму, «Робін Гуду» Закарпаття. Творчість Аліни — яскравий приклад актуалізації української етніки та закарпатського діалекту через поєднання «молодіжних» жанрів хіп-хопу та електроніки. Аліна та Альона усвідомлюють, що вони — приклад для молоді, яка слідкує за ними через соціальні мережі, тому дівчата вже встигли потоваришувати і разом зробити кліп на пісню «Падло» з доволі сильним феміністичним підтекстом. У всіх своїх інтерв’ю Аліна не тільки пропагує чудернацькі діалектні слова та яскравий закарпатьский колорит, а ще й намагається боротися зі стереотипами навколо нього.

Нібито жителі цього регіону — герметична частка України. Розповідаючи про свою велику родину, звичаї та власну трансформацію (з далеких і високих гір — до космополітичного Києва), Аліна прищеплює своїй аудиторії головний концепт сьогоднішнього дня: це — єдина країна, без будь-яких лапок та чиїхось окремих політичних лозунгів. З іншого боку, радикальною плямою на тлі поп-музики є київський дует Балдьож, створений молодими дівчатами зі спального району Троєщина. Аня та Саша наспівують під мінімалістичні електронні біти іронічні вірші, написані мовою соціальних мереж. Афористичність лаконічних текстів множиться на так звану «нову щирість». Балдьож співає про місце жінки у суспільстві, побутове насилля, інфантильних хлопців і залежність від Інстаграму, але подає все це доволі комічно.

Кадр з кліпу Аліни Паш

Кадр з кліпу дуету Балдьож

Олесь Ніколенко — журналіст, музичний критик

арткурсив

РАДІСТЬ СПОГЛЯДАННЯ:

ВІНСЕНТ ВАН ГОГ

І ДЕВІД ГОКНІ

Виставка Девіда Гокні «Радість природи», Музей Ван Гога в Амстердамі, фото: Олександра Скляренко

The Joy of Seeing Vincent van Gogh and David Hockney The article focuses on the exhibition entitled Hockney — Van Gogh: The Joy of Nature, which was on view from March 1 through May 26, 2019 at the Van Gogh Museum in Amsterdam. The article describes the creative trajectory of both artists, as well as the impact their biographies had on their works, and analyzes the expressive means both artists used to recreate the outside world. Author: Olha Chekotovska

Більшість з нас має зір, отже, майже всі ми бачимо навколишній світ. Споглядальна діяльність, здається, доступна кожному, та саме в ній ховається найбільший диявол, і цей диявол у кожного свій. Зір — найбільша омана і найбільший дар. Про це майже 200 років тому знав Вінсент Ван Гог, і цього ж певен наш сучасник — англійський художник Девід Гокні. Справжня пригода — споглядати перетини світів Гокні та Ван Гога на виставці «Радість природи» (The Joy of Nature), яка проходила потягом трьох весняних місяців в Музеї Ван Гога в Амстердамі. Здається, що Вінсента Ваг Гога та Девіда Гокні мало що об’єднує. Гокні був улюбленцем американської богеми, ніколи не потребував грошей ані на їжу, ані на фарби, завжди у центрі подій, не обділений увагою творчої спільноти та колекціонерів. Про долю Ван Гога знають всі: постійні злидні, самотність, знедоленість та тяжка психічна хвороба. Такі різні на перший погляд — і такі схожі, якщо уважно вдивлятись у колір, рух, простір, який вони створюють на своїх полотнах. Початок експозиції починається з весни. Вона дивиться на вас з роботи «Настання весни у Уолдгейті, Східний Йоркшир, в 2011 (двадцять одинадцять)» перші 10 секунд, а потім ви власне опиняєтесь всередині цього полотна завдовжки 9 метрів і 3 метри заввишки. Все починає рухатись: дерева, трава; мерехтить ледь помітний горизонт, листя починає кружляти. Відчуття, наче ви Аліса у Чарівному лісі, бо немає змоги зачепитись оком за одну якусь точку у просторі, так само як у справжньому лісі. Хтось скаже, що це магія, а хтось — що це плід 60-річного

дослідження Девідом Гокні кольору та перспективи. В будь-якому разі ви опиняєтесь у новому для себе світі, тут наче все знайоме, але трошки не таке, як ви звикли бачити. І якщо Гокні закидає глядача у весняний ліс і за мить ви відчуваєте себе в Країні чудес, сповненої весняної свіжості, то маленьке полотно Вінсента Ван Гога «Підлісок з двома фігурами», навпаки, змушує роздивлятися природу під мікроскопом. Хочеш не хочеш, але доведеться побачити найменше коливання трави, листя, стовбура, а отже і всього світу. В той час як Гокні створює рух довкола вас, а ви і є його частиною, за рухом Ван Гога ведеться відсторонене спостереження. Можна припустити, що для Гокні важливо як ми бачимо, тобто якийсь всезагальний механізм досконалого бачення світу, натомість для Ван Гога — як бачить саме він і наскільки вправно він це транслює глядачеві. Це припущення доволі обгрунтоване, якщо згадати, що в історії мистецтв саме Ван Гог першим показав, наскільки глибоким та неосяжним є внутрішній світ людини, згодом це стало основою експресіонізму. Гокні ж був дитиною поп-арту з його яскравими кольорами, орієнтацією на зовнішній світ масового споживання. А тепер збільшимо уявою полотна Ван Гога до розмірів полотен Гокні. Ми отримаємо майже ідентичний ефект руху і кольору. Мені можна не вірити, але куратори доводять це через співставлення графіки обох митців. Саме ескізи виразно проявляють процес споглядання митців за навколишнім світом, іноді рухи олівця майже однакові. В будь-якому разі графіка ще раз доводить, наскільки обидва митці

artkursyv

були поглинені процесом розпізнання навколишнього світу, як вони розвивали своє особливе бачення, — і не важливо, де це відбувалось: серед сонячної південної Франції — чи у туманному англійському Йоркширі. Девід Гокні ніколи не заперечував своє захоплення Ван Гогом, згадуючи в численних інтерв’ю його особливий дар бачення і як він спромагався робити із звичайних речей, як-от черевики, дуже виразний і сповнений життям образ. Гокні, в свою чергу, протягом всієї кар’єри розвивав своє мистецтво споглядання за допомогою експериментів з різними техніками. Він перший, хто почав малювати спочатку на IРhone, а потім і на IРad. Власне численні ескізи до роботи «Настання весни у Уолдгейті, Східний Йоркшир в 2011 (двадцять одинадцять)» були зроблені на IРad і також представлені на виставці. Іншим засобом осягнути природу стало відео. У 2010–2011 рр. Гокні разом зі своїм помічником Джонатаном Уілкінсоном створює тридцять шість відеофіксацій чотирьох пір року. Дев’ять камер рухаються вздовж сільської дороги, створюючи ілюзію безперервного запису, що в свою чергу імітує те, як людина споглядає пейзаж. Ми ніколи не дивимося в одну точку, наш погляд блукає, зближує та віддаляє об’єкти, змінює напрямок. Процес споглядання неможливо відтворити на фотографії або полотні, але Девід Гокні відчайдушно намагається змінити це. Це суто живописне завдання стає особливо актуальним у світі, де фотографій та іншого візуального матеріалу стає настільки багато, що ми все частіше запитуємо себе: «А що ми власне бачили? І чи бачили ми взагалі щось?» Але все ж головне питання виставки «Радість природи» — як воно трапилося, що ці такі різні митці в якийсь момент почали транслювати майже однакове бачення навколишнього світу? Куратор виставки Едвін Бекер вважає, що підставою для зміни світовідчуття обох митців та своєрідним проривом у їх творчості став переїзд до нової місцевості. Для Ван Гога, котрий народився і провів більшу частину свого життя у Нідерландах з їхнім м’яким, майже білим сонячним світлом, таким місцем став Арль, що на півдні Франції. Яскраве, золотаве світло не тільки заповнило всіма відтінками

жовтого його полотна (абсент тут зовсім ні до чого), а й проявило всі існуючі довкола контрасти — від різких тіней до виразних форм оточуючих предметів. Історія Девіда Гокні наче віддзеркалює досвід Вінсента. Після 20 років життя під південним Каліфорнійським сонцем Девід приїздить у місця свого дитинства — Йоркшир на півночі Великобританії. Тут ситуація протилежна: будьяка зміна в оточуючому середовищі ледь помітна. Але Гокні, який на той час перебував у творчій кризі, вже був готовий побачити цей прихований світ. Побачити і відтворити його для нас з новим підходом до руху, кольору, перспективи. Найвідоміші свої полотна Ван Гог створює наприкінці життя. Наразі Девіду Гокні 82 роки, життя йде теж до завершення. І якимось дивним чином саме на фінішній прямій обидва митці відтворюють просту екзистенційну радість життя. Ні, це не Матіссова «Радість життя», де все виважено і піддано ретельному аналізу. І у Ван Гога, і у Гокні чуттєва радість буття відсвічує у спогляданні за природою. Це не є дитячий захват від першовідкриття світу, це — глибоке розуміння дивовижного світу навколо нас і здатність бачити його у найменших деталях. Власне лейтмотивом виставки «Радість природи» і є цей особливий дар бачення світу, який сьогодні нам, сучасникам Гокні, видається таким схожим на те, що побачив Ван Гог. Ольга Чекотовська — арт-журналіст

Виставка Девіда Гокні «Радість природи», Музей Ван Гога в Амстердамі, фото: Олександра Скляренко

арткурсив

КИЇВ — МИСТЕЦЬКИЙ, ТУРИСТИЧНИЙ, ГАСТРОНОМІЧНИЙ ЦЕНТР ЄВРОПИ:

ЧИ ЦЕ МОЖЛИВО? Kyiv as an Art, Tourist, and Culinary Center of Europe: Is That Possible? On September 17, 2019, Mystetskyi Arsenal will host the Kyiv Investment Forum. The Investment Forum will focus on the strategy for the establishment and development of the Kyiv agglomeration. Participants will explore strategies for transforming Kyiv into an ultramodern hub and a magnet for investors, tourists, and innovative businesses. Practical steps for the implementation of these ideas and innovations will be examined during panel discussions, which will bring together officials and representatives of municipalities from different countries, as well as experts in economics, business, investment, and politics.

Сьогодні у світі спостерігається зростання популярності подієвого урбаністичного туризму, як одного з найперспективніших напрямків туристичної галузі. Музичні та етно-фестивалі, спортивні змагання, виставки, гастрономічні фести, масштабні видовища та шоу приваблюють численних іноземних туристів, котрі природно схильні приурочити відвідування країни до певної яскравої події. Як приклад такої вітчизняної події можна зазначити міжнародний пісенний конкурс Євро бачення-2017, що проходив у Києві. Він зібрав приблизно 60 тисяч туристів, з них близько 20 тисяч іноземців. Велика кількість туристів не лише забезпечує поповнення бюджету країни, а й сприяє розвитку культурного життя міста, укріпленню міжнародних культурних зв’язків і стає поштовхом до відзначення вікопомних подій, створення нових мистецьких проектів та цікавих локацій, оскільки, як правило, людина, що відвідує країну, не обмежується лише яскравою і визначною подією, заради якої вона приїхала, а й прагне додаткових культурних, музичних чи гастрономічних вражень. До того ж, проведення відомих на весь світ фестивалів та заходів є невід’ємною частиною культурної дипломатії, що покращує імідж країни та знайомить іноземців з її цінностями, історією, мистецтвом тощо. Культурна стратегія метрополісу як рушій на сила Згідно статистики, оприлюдненої КМДА 29 січня 2019 року, протягом 2018 року Київ відвідало 1,9 млн іноземних туристів, що на 800 тис. більше, ніж у 2017 році. Тенденція, що вимальовується, з одного боку дає привід для оптимізму — бо це означає, що Київ, попри економічні негаразди, залишається привабливим містом для відвідування туристами. Однак туристичного буму все ще не відбувається, оскільки в Києві дуже рідко проходять події, що викликають масовий потік гостей з інших країн. Києву вкрай бажано мати якусь цікавинку, що приваблювала б туристів щороку, як фестиваль Октоберфест у Мюнхені чи Парад квітів у Амстердамі. Водночас,

якщо говорити, наприклад, про гастрономічний туризм, в Україні постійно відбуваються гастрономічні свята на кшталт Фестивалю борщу в Опішні, Фестивалю кавунів в Голій Пристані, Свята полтавської галушки тощо, але їм бракує розмаху та масовості і стимулюють вони здебільшого лише внутрішній туризм. Проте самої події замало, потрібна також муніципальна стратегія, спрямована на розвиток інфраструктури міста, що зробить його ще більш зрозумілим, безпечним і цікавим для іноземних відвідувачів. Вже можна зазначити, що кожна гучна подія, що відбулася в Києві, чи буде то Євробачення або Чемпіонат Європи з футболу, робить місто все більш доступнішим і зручнішим для іноземців. Так, з 2012 року (до Чемпіонату Європи з футболу 2012) в місті почали оголошувати зупинки станцій метрополітену не тільки українською мовою, але й англійською, а з 2017 (Євробачення) оголошувати англійською мовою почали також зупинки автобусів та тролейбусів деяких маршрутів, що значно полегшує іноземним гостям пересування громадським транспортом в українській столиці. При цьому Київ має потужний потенціал для проведення арт-подій, фестів, музичних та гастрономічних фестивалів міжнародного значення, і кожна нова подія забезпечуватиме також і полегшуватиме проведення наступної, хоча проблем ще залишається багато. Наприклад, далеко не кожен музей в Києві пропонує екскурсії англійською мовою, і тим, хто хоче замовити таку екскурсію, потрібно докласти багато зусиль, щоб знайти музей, де проведуть екскурсію не під переклад. І справа не в фахівцях: можна твердити без вагань, що екскурсії англійською з’являться в більшості Київських музеїв лише тоді, коли в місті буде багато іноземців і на них буде постійний попит. Інвестиційний форум міста Києва — 2019 17 вересня 2019 року в Мистецькому арсеналі відбудеться Інвестиційний форум міста Києва. У центрі уваги — стратегія створення та розвитку

artkursyv

Київської агломерації: як перетворити Київську агломерацію на ультрасучасний мегаполіс — місце тяжіння для інвесторів, туристів та інноваційних підприємців. При цьому, звісно, культурний та туристичний напрям — хіба не найголовніша складова. Інвестиційний форум — це унікальний захід, який на багато років вперед визначає стратегію розвитку міста, а рішення форуму суттєво впливають на життя киян. Щороку цей захід, організований Київською міською державною адміністрацією, збирає разом відомих людей, українських та іноземних бізнес-лідерів, економістів, представників міжнародних фінансових організацій, галузевих експертів, представників центральних органів влади, журналістів з метою реалізації нових проектів, створення нових рішень та залучення інвестицій на потреби міста. Вперше цей захід відбувся в 2016 році, і відтоді — вже традиційно — його проведення стає найважливішою економічною подією року. В центрі уваги форуму цього року— Київська агломерація та створення мегаполісу майбутнього. Київ майбутнього — це ультрасучасне місто зі зручною інфраструктурою, креативною економікою, метрополія, що ретельно зберігає свою історію та приваблює туристів з різних країн. Мета форуму — розробити стратегію перетворення Києва на центр Європи, а Київщину зробити осередком визначних подій, місцем проведення численних мистецьких заходів, свят, фестів, фестивалів, спираючись на багату культурно-історичну спадщину, серед іншого — зробити нашу столицю відомим центром гастротуризму. По суті, як зазначив міський голова Віталій Кличко, відбуватиметься створення бренду Greater Kyiv за аналогією з Greater London. Зокрема, у програмі форуму заплановано виступ відомого києвознавця — дослідника історії міста Михайла Кальницького. У виступі, підготовленому спільно з одним із музеїв Києва, обізнаний фахівець викладе свої ідеї та бачення розвитку міста та оцінить його туристичний потенціал. Обговорення шляхів практичної реалізації ідей та інновацій відбудеться під час панельних дискусій, де виступатимуть представники муніципалітетів та муніципальних рад з різних країн, авторитетні експерти й політики. Почесними гостями цьогорічного форуму стануть екс-губернатор Каліфорнії Арнольд Шварценеггер та мер Тбілісі Каха Каладзе. Чи зможе Київ перетворитися на мистецький, туристичний, гастрономічний центр Європи — покаже час. Однак проведення Інвестиційного форуму міста Києва — 2019, що ставить на порядок денний такі плани, — це вже великий крок до їх здійснення.

Київ. Вид на Андріївську церкву з алеї художників, фото: Андрій Шалигін

арткурсив

НА ЛІТНІХ ХВИЛЯХ:

ЩО – ДЕ – КОЛИ On Summer Waves Ukrainian artists are always on the lookout for new opportunities: Nazar Bilyk became the finalist of the SMACH 2019 Art Biennale; Egor and Mykyta Zigura are exhibiting their BIFRONTE, previously shown in Italy and Spain; Mykyta Kadan presented his political and historical project in MUMOK Museum; Roman Minin opened two exhibitions in Belgium, and is preparing for a new event this fall. Artkursyv learned more about the latest notable projects of our compatriots abroad.

Українські митці, як завжди, — у пошуках нових можливостей: Назар Білик став фіналістом арт-бієнале SMACH 2019; брати Зігури продовжують експонувати BIFRONTE, який раніше демонструвався у Італії та Іспанії; Микита Кадан презентував у Музеї MUMOK політично-історичний проект; Роман Мінін відкрив у Бельгії одразу дві виставки; Дует thetOOth&therOOt переглядають розуміння аварійних ситуацій; Петро Гронський, Олексій Золотарьов, Назар Білик, Дарина Мо Мот, Микита Цой та Ніна Мурашкіна експонуються у Німеччині в межах Ukrainian Art to NordArt 2019. «Арткурсив» — про останні значні проекти наших співвітчизників за кордоном. Петро Гронський, Олексій Золотарьов, Назар Білик, Дарина Мо Мот, Микита Цой, Ніна Мурашкіна «Що». — Шестеро українських митців взяли участь у міжнародній виставці сучасного мистецтва NordArt. За результатами open call, у цьому році до участі було запрошено понад 200 художників з усього світу. Проект Ukrainian Art to Nord Art 2019 реалізовано за підтримки Українського культурного фонду. «Де». — Ще з 1999 року Nord Art зарекомендувала себе як одна з найбільших виставок сучасного мистецтва в Європі, що відбувається влітку в місті Rendsburg-Büdelsdorf, Німеччина. «Коли». — 1 червня — 13 жовтня 2019.

Виставка NordOst, Німеччина, Скульптура Петра Гронського

Виставка NordOst, Німеччина, Скульптури Олексія Золотарьова

Єгор та Микита Зігури «Що». — Експозиція BIFRONTE має на меті підкреслити внутрішній зв’язок між братами. Єгор та Микита належать до однієї академічної школи, створюють скульптури у спільній творчій майстерні в історичному центрі столиці, працюють над загальними проектами, що так чи інакше відбивається у творчості кожного з них. Для цьогорічних проектів вони обрали нові та відомі роботи із проектів «Welkin», «After Today», «Edem». «Де». — Спільний проект братів демонструвався у Франції (Ніцца) та Італії (Кастель-Аркуато). «Коли». — Виставка у галереї Des Dominicains (Ніцца) тривала з 15 по 25 липня, проте у вас є час відвідати галерею Spazio GIOELE…CHI у італійському містечку Кастель-Аркуато. Вона триватиме до 29 вересня 2019 року.

Виставка BIFRONTE у Кастель-Аркуато, галерея Spazio GIOELE…CHI

Проект BIFRONTE у Ніцці, галерея Des Dominicains

Микита Кадан «Що». — «Рroject of Ruins» Микити Кадана досліджує роль авангардного мистецтва радянського періоду в Україні та його значення у сучасних реаліях. Інстальовано скульптурні постаменти, у такий спосіб ілюструючи придушення політичної спадщини в Україні на прикладі знесення комуністичних пам’яток. Назва виставки вказує на це навмисне знищення як на складову політичного проекту. Окрім того, аби висвітлити значення українського авангарду в конструктивістському

artkursyv

«Коли». — Експозиція доступна для відвідин модернізмі, Кадан згадує дві ключові історичні по- з найцікавіших місць Бельгії, яке називають «чорстаті: Івана Кавалерідзе та Василя Єрмілова. ною» столицею країни, — у Шарлеруа, а саме у місь- з 6 липня по 6 вересня 2019. «Де». — Музей MUMOK, повна назва — Музей кому музеї Le Bois du Cazier. «Коли». — 6 червня — 21 липня; 5 липня — сучасного мистецтва Фонду Людвіга (Museum Moderner Kunst Stiftung Ludwig Wien), знаходить- 6 жовтня 2019 року відповідно. ся у серці міста, на території славетного музейного кварталу у Австрії, Відні. Микита Кравцов та Камія Саньє-Кравцова «Коли». — Проект було відкрито ще 27 червня, а триватиме показ до 6 жовтня 2019 року включно. «Що». — Експозиція Кравцових (або thetOOth& therOOt), що отримала назву Crash Test, має на меті привернути увагу до розуміння аварій. У цій серії — полотнах з вишивкою і текстильними колажами — художники перетворюють катастрофи на барвисті та веселі пригоди. На виставці будуть Інсталяція Назара Білика «Лапки», Італія, Доломітові Альпи, фото: Тетяна Тучик представлені картонні машини, які щойно потрапили у ДТП: відвідувачі галереї зможуть в них «сісти», як на атракціоні, і зробити фото на пам’ять. Жанна Кадирова «Де». — Франція, Париж, галерея Mansart. «Що». У проекті Жанна Кадирова досліджує взаProject of Ruins, музей MUMOK, Відень «Коли». — 5 — 22 вересня 2019 року. ємозв’язок архітектури та мозаїки. Монументальні мозаїчні панно часто прикрашали бетонні «сірі куби» соціалістичного житла, установ та фабрик, побудованих з 1960-х до 1980-х років. Сьогодні ця арРоман Мінін хітектура знаходиться в занепаді чи перехідному періоді. Вона зазнає всіляких перетворень, стра«Що». — Виставка TRANSMONUMENT тегій реструктуризації та так званої «міської раціта «Minin’g Charleroi» — одразу дві експозиції оналізації». Як не парадоксально, мозаїчні панелі Романа у Бельгії, яким сприяє Посольство України в Королівстві Бельгія, зокрема Посол України або керамічна плитка посилюють ефект плинності в Королівстві Бельгія Микола Точицький з дручасу та відсутності інтересу з боку громадськості. жиною Тамарою Точицькою. Разом із художни«Де». Галерея Zahorian & Van Espen у Чехії, ком вони здійснюють реальну роботу щодо інтеПразі. Проект підтримано Galleria Continua (San грації сучасного українського мистецтва у міжнаGimignano / Beijing / Les Moulins / Habana) та Volo родний контекст. shyn Gallery (Київ). «Де». — TRANSMONUMENT було відкри«Коли». Експозиція Resistance of Matter триває то у Брюсселі, у галереї Mhaata. Інший проект, з 31 серпня до 4 жовтня. реалізований у Бельгії, — експозиція «Minin’g Charleroi» — справляє особливе враження в одному

Виставка Романа Мініна TRANSMONUMENT у галереї Mhaata

З проекту Кравцових Crash Test, фото: Manuel Obadia-Wills

Виставка Minin(g) Charleroi у музеї Le Bois du Cazier, Шарлеруа

Назар Білик «Що». — Арт-бієнале SMACH — це щорічний міжнародний конкурс художніх інсталяцій, підсумком якого є виставка просто неба; мета — гармонійне поєднання сучасного мистецтва й природного середовища. Назар Білик запропонував свою роботу «Лапки» у нейтральний гірський пейзаж, цим зокрема зафіксувавши роздуми про те, що саме визначає суб’єктивне відчуття батьківщини в той час, коли більшість її атрибутів втрачають свій зміст і сенс, своє призначення. «Де». — Італія, Доломітові Альпи, Сан-Марті но-ді-Кастроцца.

Виставка Жанни Кадирової у Празі, Чехія

Виставка Жанни Кадирової у Празі, Чехія (фрагмент)

арткурсив

ОГЛЯД НАУКОВИХ ПРАЦЬ ІПСМ:

«ХУДОЖНЯ КУЛЬТУРА» An Overview of Academic Publications of the Modern Art Research Institute: Khudozhnia Kultura An overview of issue 14 of Khudozhnia kultura. Altualni problemy, published in compliance with the new scientometric standards of the Ministry for Science and Education, in collaboration with WOS representatives and the Crossref platform. Author: Inna Bulkina

Відповідно до нових умов функціонування віт чизняної науки, основним критерієм якості публікацій стає індексація в міжнародних наукових базах, наявність посилань на статті в роботах інших науковців, кількість таких посилань, тобто — наукометрія. В цьому сенсі нововведення МОН України — в дусі часу і тих європейських трендів, що формуються. Так званий індекс Хірша, що його продукує Гугл як вільна система, не є науково придатним, він скоріш такий собі загальноужитковий показник. Головним критерієм на сьогодні є саме наявність текстів в базах Scopus та / або Web of Science. Інститут проблем сучасного мистецтва НАМУ щороку видає три збірки наукових праць: «Сучасне мистецтво», «Художня культура. Актуальні проблеми», а також «Мистецтвознавство України». ІПСМ так само працює в річищі сучасних наукометричних вимог; тим-то одне з видань — «Художня культура. Актуальні проблеми» — вже кілька років співпрацює з представниками WOS та платформою Crossref, що надає DOI (digital object identifier) власне цифровий ідентифікатор об’єкта — статті або збірки. Редколегія «Художньої культури» намагається робити збірку у таким спосіб, щоб якість статей, внутрішнє рецензування та бібліографічне оформлення були відповідними до вимог WOS. Останнє, 14-е число «Художньої культури» представляє здебільшого науковців та постійних авторів видань ІПСМ. Тут ми знаходимо аналітичні дописи щодо конкретних мистецьких практик: так, Олеся Авраменко досліджує індивідуальний стиль (або точніше — полістилістику) текстильних колажів Анастасії Подерв’янської,

простежуючи їхню співзвучність з роботами Сергія Параджанова; самі колажі Параджанова з усіма їхніми формальними особливостями проаналізовано в колективному дописі Надії Золотухіної, Наталії Мархайчук, Володимира Тарасова та Катерини Чадаєвої. Наталя Горова розглядає виражальні засоби і композицію знищеної в 1982 р. «Стіни пам’яті», створеної художниками-монументалістами А. Рибачук і В. Мельниченком; Аліса Зіненко демонструє, як «працюють» політичні плакати Андрія Єрмоленка і як вони співвідносяться з загальними сенсами українського мистецтва. Серед історичних розвідок відзначимо ґрунтовну атрибуцію дитячого портрету великої княжни Олени Павлівни пензля Дмитра Левицького (Ольга Школьна). Анастасія Коржова досліджує постать Петра Руліна, видатного педагога, музейника, одного з засновників української театрознавчої школи, а з точки зору методології — учня Володимира Перетца, якого авторка називає тут в шерезі «фундаторів формального метода». Воно одначе не зовсім так: Перетц дійсно надавав значення формі, і його можна вважати одним із попередників формалістів, але до школи (тобто — до гуртка) він ніколи не належав, його «методологія» була надто «особистою». Додамо, що до театрознавчих штудій, — не історичних, а сучасних, — в цьому числі «Художньої культури» належить стаття Ганни Веселовської про новітні сценічні технології, які диктують співіснування і співвідносність «живих фактур» (акторів) та цифрових відео в одному сценічному просторі. Дещо подібну проблему вирішує Надія Величко, розглядаючи зміни, що відбуваються

А. Подерв’янська. Летить та блює, текстиль, ручна вишивка, 133 × 190 см, 2015

У оформленні обкладинки використано: Ада Рибачук, Володимир Мельниченко. Творчість, 1974 Ескіз до проекту «Стіна пам’яті»

artkursyv

з «матеріальною» (паперовою) книгою у світі електронних носіїв, дивує лише зяюча відсутність в переліку використаної літератури деяких очевидних позицій, як-от «книжкових» статей Умберто Еко (нещодавно його тексти на цю тему навіть виходили українською: «Не сподівайтеся позбутися книжок». — ВСЛ, 2015). Оксана Чепелик звертається до сюжетів, пов’язаних з новими — інтерактивними технологіями в кінематографі. Ольга Гладун демонструє досить високий теоретичний рівень спробою аналізу сучасних комунікативних і інформаційних практик («Проблемне поле сучасної візуальної культури…), проте бібліографія її англомовної праці також вражає еклектичним і дещо архаїчним

Ovidius. Metamorphoses. Poem. In Latin, Between 2 and 8 years AD. Cover edition 1632

Ma-gu. Qing dynasty, China

поєднанням взаємовиключних естетики із семіотикою (здається, вони тут випадкові, бо в тексті дослідниця плутає двох Лотманів — Юрія та Михайла) та відсутністю знов-таки класичних і установчих робіт Маршала Маклюена тощо. На завершення цього короткого огляду зауважимо, що формат не дозволяє визначити всі теми і сюжети, що увійшли до останнього числа «Художньої

культури». Але перше, що кидається в очі: це саме збірка — тобто не часопис, а така собі підготовча база наукових розвідок, установча модель відкритої бази WOS.

О. Чепелик. Проект «Колайдер», 2012 Перша київська бієнале сучасного мистецтва «Арсеналє», Київський планетарій

Н. Мартинюк. Музика, папір, олівець, 95 × 75 см, 2013

Інна Булкіна, PhD, науковий співробітник ІПСМ, випускаючий редактор видання «Арткурсив»

Мистецтво — це не використання якогось канону краси, це те, що інстинкт і мозок здатні осягнути за межами будь-якого канону. Пабло Пікассо

Art is not the application of a canon of beauty but what the instinct and the brain can conceive beyond any canon. Pablo Picasso