AРTКУРСИВ #7 ’2022

Особлива подяка за допомогу у здійсненні проекту /

With gratitude for their assistance in the implementation of this project to

Дмитро Аверін / Dmytro Averin Стелла Беньямінова / Stella Beniaminova

Ігор Власов / Igor Vlasov Ігор Воронов / Igor Voronov

Артур Гармаш / Artur Garmash Тамара та Олег Гороховськi / Tamara & Oleg Gorokhovskyi Роман Давидов / Roman Davydov Богдан Єсіпов / Bogdan Yesipov Андрій Ісак / Andriy Isak Дмитро Ляховецький / Dmytro Liakhovetskyi Сергій Махно / Sergiy Makhno Ярема Міклош / Yarema Miklosh Вячеслав Мішалов / Viacheslav Mishalov Людмила та Андрій Пишні / Liudmyla & Andriy Pyshnyy Ганна Прохорова / Ganna Prokhorova Олена Сосєдка / Olena Sosiedka Руслан Тимофєєв / Ruslan Tymofieiev Світлана Трофимчук / Svitlana Trofymchuk Наталія та Володимир Шпільфогель / Natalia & Volodymyr Spielvogel

Інститут проблем сучасного мистецтва Національної академії мистецтв України

AРTКУРСИВ # 7 ’2022 (жовтень)

Мистецький часопис

Арт-директори: Ігор АБРАМОВИЧ, Ігор САВЧУК

Головний редактор — Сергій ВАСИЛЬЄВ Літературний редактор — Максим ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ Менеджер проекту — Вікторія КУЛІКОВА Дизайн обкладинки — Сергій СВЯТЧЕНКО Дизайн друку — Андрій ШАЛИГІН

Редакційна рада: Віктор СИДОРЕНКО, Президент НАМ України (голова редколегії) Олеся АВРАМЕНКО, канд. мистецтвознавства, ст. наук. співроб. Сергій ВАСИЛЬЄВ, засл. діяч мистецтв України Ганна ВЕСЕЛОВСЬКА, д-р мистецтвознавства, проф., провід. наук. співроб. Ірина ЗУБАВІНА, д-р мистецтвознавства, проф., акад. НАМ України Асматі ЧІБАЛАШВІЛІ , канд. мистецтвознавства, вчен. секретар ІПСМ Над випуском працювали: Наталка СУМСЬКА, Влада РАЛКО, Олександр БОЙЧЕНКО, Ігор ГУСЕВ, Іван МАЛКОВИЧ, Лесь ПОДЕРВ’ЯНСЬКИЙ, Антон ЛОГОВ, Олександр ІРВАНЕЦЬ, Ірена КАРПА, Анатоль ФЕДІРКО, Юрій МАКАРОВ, Жанна КАДИРОВА, Юрій РИБЧИНСЬКИЙ, Оксана ЗАБУЖКО, Павло ВОЛЬВАЧ Друкується за рішенням Вченої ради Інституту проблем сучасного мистецтва НАМ України Наукове видання УДК 008 +78 +792 +791.43 +85 Видання, яке засновано Інститутом проблем сучасного мистецтва НАМ України, має за мету висвітлення багатоаспектних явищ сучасного мистецтва: музики, театру, кіно та візуального мистецтва. Видання розраховане на теоретиків та практиків сучасного мистецтва.

У оформленні обкладинки використано колаж Сергія Святченко «WAR» із серії «LESS», с-print, лімітований тираж, 84 x 42 см, 2022

01133, Київ, вул. Євгена Коновальця, 18-Д тел.: (044) 529–2051 Офіційний сайт Інституту: www.mari.kiev.ua https://www.instagram.com/artkursyv https://www.facebook.com/artkursyv © Інститут проблем сучасного мистецтва НАМ України, 2022

НАТАЛКА

СУМСЬКА

Мій безцінний, дорогий юначе, сину, брате, на жаль, не можу побігти разом з тобою у бій, ти мене випередиш, а колись ми б з тобою позмагали ся, коли я брала участь у змаганнях з легкої атлети ки. Але я все одно лечу, слідкую за тобою, куди ти подався, приліг, заховався за кут будинку; вигля даю кожен сюжет, де показують тебе, мій ВОЇНЕ! Часом можна й не пізнати тебе, ви всі тепер борода ті, а либонь, добре, щоб ворог вас не розрізняв, за плутався, зазираючи у трубу, хай би вони вік не ба чили світу божого… Мій прекрасний, мужній, так, так, тобі й са мому, гадаю, подобається бути у формі, екіпі ровці, та ще й часто бачу тебе на танку у темних окулярах. У спартанців такого не було, а дух ваш з побратимами навіть міцніший від легендарних прадавніх борців зі злом, бо воюєте за усіх наших

батьків з аморальним ворогом, а головне, за свою землю, за рідних, за дітей, за Україну, що кіст кою застрягла у пащі заздрісного сусіда, хай би вони щезли на віки вічні! Я ще не живу, як ра ніше, не дихаю на повну, а , затамувавши подих, у думках і мріях лише про вас. Бо головні події на Землі сьогодні творите ви, мої лицарі світла й надії. І мені радісно, коли смієтесь, кепкуєте, потрапляючи снарядами ворогові у хвіст! Одне прошу, благаю, будьте обачні в азарті, уважні до себе, вчасно ховайтесь від обстрілів, а голов не, будьте збережені, аби не стискалося серце від втрат, аби наші серця раділи вашим бойовим удачам… А я вже для вас і співатиму, і гратиму свої ролі, смішитиму, чекатиму.

Наталка СУМСЬКА, артистка

ОЛЕКСАНДР БОЙЧЕНКО

ЖИТТЯ

БЕЗ ПУШКІНА

Що чеський бізнес-геній Томаш Батя був свого часу найуспішнішим виробником взуття в Європі — це ніби і так усі знають. Але з книжки Маріуша Щиґела «Ґоттленд» я довідався, що Батя ще й чудово розумівся на літературі. Тому, напо легливо рекомендуючи своїм робітникам побільше вільного часу проводити з книжками, він однак зве лів написати великими літерами на фабричних сті нах застереження: «НЕ ЧИТАЙТЕ РОСІЙСЬКИХ РОМАНІВ. РОСІЙСЬКІ РОМАНИ ВБИВАЮТЬ РАДІСТЬ ЖИТТЯ». Цю історію про Батю я сьогодні згадую мало не щодня. Бо мало не щодня натрапляю в Україні на запеклі суперечки між загалом культурними й вихованими людьми довкола питання: « Як нам ставитися до російської літератури?» На питан ня, як нам ставитися до російської влади, грома дяни України (від «громадян» Лугандонії нара зі абстрагуємося) вже давно відповіли вустами футбольних уболівальників:

там шкатулка с драгоценностями. Так думать нам помогали самые лучшие в ХIХ-ом: Достоевский и Толстой. Так думали почти все наши писатели, деревенщики, Солженицын… А там оказался гроб с гниющими потрохами. В 2014 году открыли гроб. Ударил запах!». Одне слово, з російським народом теж в ос новному все зрозуміло. Залишається останній ко зир — «велика російська література». Притомні недобитки російської інтеліґенції, яким соромно і за таку владу, і за такий народ, апелюють сьогодні до світу, мовляв, вибачте, наша країна поводиться як скотина, але ж є й інша Росія — так би мовити, Росія Пушкіна, а не Путіна… Що ж, я дуже співчуваю цій мікроскопічній при томній меншості росіян і дуже вдячний їм за їхню притомність. Тільки ось яка біда: з українського, а також із багатьох інших «малих» слов’янських поглядів Росія Пушкіна не надто відрізняється від Росії Путіна. А якщо й відрізняється, то ще

котра

них гірша. Бо ніби

любити Пушкіна?

те, що «тиха украинская

Мы думали:

Гусев.

Що вже казати про гідний пера Дмітрія Кісєльова стішок під назвою «Клеветникам России». Той, де Пушкін погрожує закопати в полях Росії представників європейської спільноти за мо ральну підтримку «кичливых ляхов», які наважи лися повстати проти російського самодержавства. Бо це ж буцімто домашній «спор славян между со бою». На кшталт нинішнього в Україні. І що ціка во: ця наскрізь фальшива агітка не завадила піїто ві — цілком у дусі якого-небудь Чуркіна — зго дом заявити: «Что в мой жестокий век восславил я Свободу и милость к падшим призывал». Якоюсь мірою пом’якшує моє ставлення до Пушкіна лише те, що на тлі натовпу пізніших російських шовінюг Алєксандр Сєрґєіч виглядає ще досить помірковано. Царям-батюшкам він, звіс но, що міг і як міг вилизував, але до точених формул Достоєвського на зразок «жидки будут пить народ ную кровь» усе-таки не дописався. Як і до вимог не гайно заселити росіянами Крим, інакше туди «не пременно набросятся жиды и умертвят почву края». І так далі. Кому цікаво, той знайде на тему ксено фобії загалом та українофобії зокрема у російських

серії

світочів чимало — від цитати про українську мо ву як «гнусный язык, которого и на свете- то не су ществует» (Булгаков) до графоманського посланія Бродського «На независимость Украины». Не зга дуючи вже про таких клінічних ідіотів, як Едуард Лімонов чи Захар Прілєпін. То як нам до всієї цієї «великої російської лі тератури» ставитися? А ніяк. Точніше, ось як. Знаєте, що спільного між Платоном і Аристотелем, Спінозою і Кантом, Данте і Шекспіром, Сервантесом і Рабле, Бахом і Моцартом, Мікеланджело і Леонардо да Вінчі? Небагато. Але одна спільна риса у них точно є. Ніхто

жодного

Достоєвського,

навіть

дечого

якось

світо

своїх

ІВАН МАЛКОВИЧ

НЕ ВПАДЬ З ПЛЕЧА

КОЗА-ДЕРЕЗА

це можливо

найсуттєвіше,

покликана захищати своїми долоньками крихітну свічечку букви «ї»,

також витягнувшись на пальчиках оберігати місячний серпик букви «є» що зрізаний з неба разом із ниточкою бо кажуть, дитино, що мова наша — солов’їна гарно кажуть але затям собі що колись можуть настати і такі часи коли нашої мови не буде пам’ятати навіть найменший соловейко тому не можна покладатися тільки на солов’їв дитино.

Все змішалося — злидні і зло, і антихристська сила. О північна козо-дерезо, що ти тут загубила?

Триста років у нашій траві — кажеш, їла листочок? Триста літ мед-вина ручаї –кажеш, пила ковточок?

Триста літ наші княжі ліси ти із печі косила… Але — чуєш? — в містах голоси це вертається сила!

Ревка цап твій в страху — допекло нам в байраках конати… Свиснув рак — встав байрак — загуло! –ми вертаєм до хати.

Наші барикади протримаються до весни, ми — готові триматися довше, бо ж ми не зі снігу. Тут зібрались, вітчизно, твої найвірніші сини

твої доньки найкращі. Й ніхто не чекає бліц-кригу.

***

Гавбиця, мавзер, трофейний танк. Хіба ще бракує шаблі. Над нашими блокпостами зависнули дирижаблі. Під ногами гуде земля, як у потязі — тамбур. Он підбитий наш бетеер — покручений, мов топінамбур.

Земля тут — порожня всередині, з неї вибрали все вугілля, на порожній землі й люди порожні, і в словах — свавілля. Лівославні усі справославніли і , ковтнувши кремлівського гелію, верещать телепузними голосами і бабахають в стелю.

Без породи лишили землю, а в людях породи не стало. Тут завезені люди. Не наші. Тут наших тепер замало. Наших — голодом били; хто вижив — приправили мізки: вони тепер кажуть «ПєскІ», хоч я знаю, що тут були «Піски». Тут народжувалися Солов’яненки, ставили «Наталку Полтавку», родили синів срібногорлих у сусідстві із Дзюбами. А тоді — ешелони з ледачими рашками, п’яними в лавку… Тож тепер замість Дзюб, Солов’яненків — соловйови і клюєви, а від нас — ешелони з вугіллям і трубами. Ще недавно я грав на кобзі, співав, малював ікони. А тепер — териконів рясне кротовіння. Стережу терикони, наче пекло своє бороню, хоч, буває, аж сам лякаюсь, бо співаю для них «Херувими»

їм

Тут трагічно усім притомним. Бал орди. Суща альма-руїна. Я вдивляюсь у цей вертеп, і

вірю, що це Україна. Але знаю: це — наша земля, знов засіються тут наші люди, тож немарна тут кров і моя, і колись тут по-іншому буде. І тоді я повернуся домів, налаштую свою козику,

зачиниш усі замки

свого музику.

запустиш такий інтернет, у якому всі сайти і блоги

ІЗ ЯНГОЛОМ НА ПЛЕЧІ Старосвітська балада

Краєм світу, уночі, при Господній при свічі хтось бреде собі самотньо із янголом на плечі.

Йде в ніде, в невороття, йде лелійно, як дитя, і жене його у спину сірий маятник життя, щоб не вештав уночі при Господній при свічі, щоб по світі

Віє вітер вировий, виє Ірод моровий, маятник все дужче бухка, стогне янгол ледь живий… А він йде і йде, хоча вже й не дихає свіча, лиш вуста дрижать гарячі: янголе, не впадь з плеча.

ФРЕСКА З ЦИТАТОЮ

Час стирає нам лиця, мов фрески, але ти не журись: твоє — писано вічним як світ, і прерафаеліти будуть юрбами снити тобою і стиха п’яніти від смарагду очей і божистих відточених рис.

Бог творив тебе

сьомий день

вишніх

із небесних фіалок… Пригадай:

Обіймімось,

шепочеш,

О тремкі милування

міцніш,

лимонних

де збувається все й забувається, що всі обійми скінчЕнні. Зрештою, як і життя. РАПТОВА ТЯГА НА ДИДАКТИКУ

Матюків не варто, бо матюки не змащують мову, мов шмір — карабін, не просолюють її, щоб тривала віки, просто ти звучиш тоді, як хунвейбін.

Я теж знаю моменти, коли шабля об креш, коли надійніше — в лоб, бо як ти інакше його назвеш, коли воно довбо@об? Та не варто — і край, а надто в цей час, коли моксилі на межі, щоб можна було розпізнати нараз, де наші, а де чужі. Бо хай би там як — хай ніяк, хай на сміх, хоч би кров хлюскотіла і дощ моросив я лишаюся в мовних ландшафтах своїх, тож, при змозі, згадай про що я просив: матюків не варто, бо матюки не змащують мову, мов шмір — карабін, не просолюють її, щоб тривала віки, просто ти звучиш тоді, як хунвейбін.

* * *

Ніч. Терикони, злобою налиті, знову червоної просять зими, знову вовки будуть ситі а ситі, знову в річках згігантіють соми.

часи

забуття,

Землю, порожню всередині, вибухи глибоко ранять і будять біду… Танків роздовбаних вирвані бебехи хоче залізо назад у руду.

Божої ласки замало чи кальцію?

Дробляться кості… лиш чути: «Врятуй, видибай, Боже, його з-під Дибальцевого, з аеропорту телепортуй».

В вирві наопашки псальмою вкрився, я ще відстрілююсь, отже — живий. «Гей, чотовий, — я кричу, — озовися!..» Не озивається мій чотовий.

КОРОНИ НАШИХ КОРОЛІВ

З дерева зроблені корони наших королів з гарного модринового але з дерева

і корона нашого Володимира Великого титулованого як rex Ruscorum Wolodemirus що кохався в жонах і наложницях незгірш за синьобородого засновника англіканської церкви і корона найяснішого київського тестя Європи і юнача королівська корона Ярополка змальована у Гертрудинім кодексі і пишна корона короля Данила та інших наших чільників що в європейських хроніках скрізь титуловані як королі rex а не dux

Однак мабуть з дерева зроблені корони наших королів бо якби з золота — можна було б переплавити їх

історичних горнилах і сховати

позолоту у німбах наших сумновусих святих але

дерева з гарного

додибало

свята золотокоса Софія

вберегла

найголовніший український буквар — графіті

тисячолітньої давності: «Господи помози рабу своєму Петрові, Ставрові, Луці, Данилові… помилуй Валерця… помози Архипцю…»

ті дієслова минулого часу із закінченням

ворогов трясцею оточи!..»

дерева зроблено корони наших королів

кістки їхні мабуть з дерева геть усі зотліли в попелі історії

А може це пам’ять наша — дерев’яна а з їхніми коронами все гаразд? Це ж бо ми не бажали об’єднуватись довкола своїх королів і князів не кращих і не гірших за англійських чи французьких не мали до них покори шанобливої

перед кривавими зайдами Це ж бо ми

зуміли оберегти своїх княжих літописів

високими білими зимами і соболиними хутрами зреклися княжих розкошів золотих канделябрів на білих столах мармурових і вишуканого начиння зі срібними ложечками такими довгов’язими — казав Ігор — мовби ними лікують горла лебедям І порожній саркофаг Ярослава як метафора нашої викраденої суті.

Іван МАЛКОВИЧ

Дійові особи

Владімір, кацап. Алєксандр, кацап. Надєжда, кацапка. Ємєльян, кацап. Валєнтін, малолєтній кацап, син Надєжди. Гриша, борець. Миша, боксьор. Толя, синок Опанаса. Опанас, спрацьований уркаган. а також Голос із моря, який належить купающємуся вє тєрану.

Дія перша.

Вєpанда з самоваpом і віногpадом біля самого синьо го моpя. Hа моpі штіль. Hа вєpанді сидять кацапи і гpають у каpти.

Алєксандр (до Надєжди). Владімір- то твой в ігрє нє бєльмєса нє пєтріт! Владімір. Нарвался на туза моєго, а тєпєрь вот і злішся. Злішся ведь, я віжу… Ємєльян. Так что у нас тєпєрь, двє послєдніх? Надєжда. Ти что, друг сітний, с луни что-лі сва лілся? Щас дєвочєк- то нє бєрьом. Алєксандр. Владімір, ти что підарас, с чєрві за хода- то нєт! Ну ви посмотрітє, єму об’ясняєш,

сідіт как нєрусскій, єблом торгуєт. Надєжда. Валєнтін, японскій бог! Ти почєму у ко та яйца- то откpутіл? Твой кот что-лі? Валєнтін. Мамочка, одін pазочек- то дьоpнул… Надєжда. Гляді у мєня, Валєнтін! Алєксандр. Hадєжда, ну єго к манахам! Ми ігpа єм ілі нєт? Владімір. Hічєго… Пацаньонок- то боєвой pас тьот… Скажи дядє — “Вот виpасту, і тєбє, дядя Алєксандр, яйца откpучу, чтоб блядовал- то по мєньше”. Валєнтін. Вот виpасту, дядя Алєксандp, і вам яй ца откpучу, чтоб ви блядовалі помєньше.

Всі кацапи pегочуть. Hа моpі потихеньку здійма ються хвильки і пpиємно блюпають у беpег.

Дія друга.

Общій вагон забацаного поїзда. Hа лавках сидять Гpиша, Миша, Толя і Опанас. Вони дивляться у вікно, чистять pибину, п’ють чай з алюмінієвого під стаканніка і взагалі pозважаються — як то поло жено у поїзді.

Толя (дивлячись у вікно). Папа, оно диви — са мосвал. Опанас (гладить синка по голові). Ото, синок, якби ти щас на доpогу вибіжав, де той самосвал, так би усє кишки у тєбя і шваpкнули.

Толя. Папа, оно диви — гоpи. Папа, а там наші билі? Опанас (гладить Толю по голові). Билі, синок, оні кpугом билі. Толя. Папа, а оні там стоялі насмєpть? Опанас (пиздить Толю по голові). Замовч!!! Hе пизди!!! Вже заїбав батька у доску! Миша. Воно дитина, не понімає шо папі тяжело. Гриша. Ви здалеку їдете?

Опанас. З тюpьми! Миша (дістає вино). Батя, будеш пить? Опанас. Та блядська печінка… Hу — наливай! Толя. Папа, і мєнє дай! Опанас. Hа! Тільки сцять не пpоси. Всі випивають.

Опанас. У моpі викупаюсь нахуй, і його от ску паю (показує на Толю). Йому вpачі сказали шоб у моpі купався. Толя. Папа, а шо лучче — пулімьот чи танк? Миша. Танк лучче, по пулімьоту — pаз пиздане і пиздарики. (З цими словами Миша наливає вино Опанасу, Гpиші, Толі і собі). Толя. Папа, я, як виpосту, виучуся на ахвіцеpа чи на камандіpа. А шо лучче — ахвіцеp чи камандіp? Гриша. Та адін хуй! Опанас. Вафльониш ти іще на ахвіцеpа вчиться. Миша. Скажи, Толя, “заєбал ти меня, папа, сваі мі ахвіцеpами, я на моpе їду купаться “. Хочеш ку паться? Толя. Я стpілять хочу! Дія третя. Вєpанда с самоваpом і кацапами. Hа моpі пpиємно штоpмить. Владімір (беpе в pуку чималу камінюку). Hадєжда, посмотpі как я щас камень- то бpошу! Надєжда. Hу что ти, как пацан, сєбя нє уважаєш? Старий вєдь поц уже! Владімір. Вот давай поспоpім раді смєха- то — тpі pаза подскочіт. (Владіміp кидає камінюку в моpе, яка відpазу тоне).

Надєжда. Hу что, обосpался підаpас? Что, нє стидно? Ємельян. Владімір, камень- то плоскій надо бpать. Вот посмотpі какой у меня — pаз пять подскочіт! Надєжда. Как пацани, єй богу. Люді- то кpугом смотpят, мудозвони стаpиє. Владімір. Молчі куpва, а то і тєбя бpосім в моpе нахуй! Іспугана Hадєжда молчіт. Владімір и Ємєльян кида ють камні. Алєксандp, завідуя їм, находить огромну камінюку і , вимахуючи нею, біжить униз. Алєксандр. Пока ви тут мудохалісь, я вот что на шол! (Алєксандp показує Владіміру і Ємєльяну сколь зку пpотивну камінюку і швиpяє її в моpе). Голос з моpя. От я блядь щас якомусь підаpа су кину!!! З моpя вилазить вєтєpан війни в плавках і з колодка ми на волохатих гpудях. Одна нога у нього на 10 сан тиметpів коpотша за іншу. Вєтєpан (до Алєксандра). Я блядь пиздану адін pаз, так мєня люба бальніца возьмьот, а тєбя нєт!!! Валєнтін (до Алєксандpа). Дядя Алєксандp! Вам что, дядя калєка яйца откpутіт, чтоб ви блядова лі помєньше?

Тpивожна мовчанка, штоpм на моpі дедалі сильнішає. Дія четверта.

Общій вагон забацаного поїзда. За столом сидять п’яні Гpиша, Миша, Опанас і Толя і ведуть свєт скую бєседу.

Миша (до Гриші). Сіжу я в баpе у Пpибалтіке, кpу гом стаpінниє стулья — заєбісь сдєлано! Заходить мудак і каже: “Ето мєсто мойо, может ви пєpєся дєтє?” А я говоpю: “Ніхуя сєбє, ти шо — оборзєл, может ти сам пєpєсядєш!” Миша. Я єбу такі ваpіанти! Гриша. Я тєбя за то уважаю, Миша, шо ти pіско вий паpєнь.

Миша. В них, в Пpибалтіке блядь, на уліцах всьо не по-нашему написано. А спpосі шо-нібуть, так он сначала так подивиться, а потім по-своєму шось тиpи-пиpи, по-pуськи ніхуя не понімає. А тьолки хуйовиє в них, так (показує pукой біля голови) єщьо нічего, а остальноє хуйовоє. Гриша. І шо, і кругом не по-нашему написано? Миша. Дя йоб твою мать, нахуя мнє піздєть? Опанас (до Толі). Сина, оно подивись — моpе! Толя (без ентузіазма дивиться на бурне море). Папа, а моpе — оно большоє, так шо дpугого бє pєга не відно? Опанас. У бінокль відно. Толя. А єслі бінокль зламався, тагда відно? Опанас. Та заїбав — “відно” , шо ж тогда увідіш! Толя. Папа, а на том бєpєгу наші? Опанас (зловісно). Там кацапи… Всі зловісно мовчать. Поїзд зупиняється, чути кpи ки “Пpиїхали!” і погpозливий гуpкіт моpя. Дія п’ята. Вєpанда з самоваpом [і кацапами]. Hа моpі здійма ється штоpм. Кацапи сидять на вєpанді. Алєксандр. Пагодка-то, а , Hадєжда, хозяін со баку- то нє вигоніт. Надєжда. Єслі б знала, что ти такой долбойоб, я б с Тpофімом лучше на Сєлєєр с’єзділа, чєм здєсь с тобой Муму за уші- то тянуть… Алєксандр. Ти меня, Hадєжда, не злі, я тєбє із-за Тpофіма матку вивєрну [наколю на вилку і вивєpну нахуй]! Входять Опанас, Толя, Миша і Гpиша.

Миша. О, диви… Кацапи… Гриша (з московським акцентом). Как пагодка в Маскве? Владімір. Я

Опанас. Хуйня якась… Кацапи всєгда такі по нятливі

Ємєльян. Пазвольтє, ви ж нє у сєбя дома!

Миша, Гpиша, Опанас і Толя пиздять кацапів. Кацапи кpичать дуpними голосами. Надєжда. Жлаби пpоклятиє, я вас нєнавіжу!!! Я б вас всєх pасстpіляла!!! Опанас (пиздить Надєжду). Мовчи куpва, када мужчини pазгаваpівают!

Зойки стихають. Hа моpі гуде шалений штоpм, кpу гом лежать побиті тіла кацапів.

Толя. Папа, кажись піздєц! Опанас (пиздить Толю). Скіки тєбя учить мож на, блядь, щоб ти не матюкався, батько для тєбя шо, мєсто пустоє, га? Раптом pоздається жахливе сичання — це кацап ський самоваp. Він закипів. Він сичить перекриваю чи шторм і грізно підскакує на місці. Всі з постра хом дивляться на самовар. Під звуки самовара заві са повільно закривається.

Завіса. Лесь ПОДЕРВ’ЯНСЬКИЙ

Опанас (гpізно підходить

Владіміра). Знімай штани! Їбати тебе буду!

ІРВАНЕЦЬ

ЗНОВУ ВАНЯ

Ну що ваня із рязані?

Кому война а кому мать родна? А тобі як?

Мать родна попросила передзвонити бо вона саме достоялася у черзі до ІКЕА магазин якої назавжди закривається у твоїй країні Передзвони ваня з нового краденого українського мобільника бо ж прадід навесні 45-го гуляв Берліном з чотирма годинниками на кожній руці а ти можеш повторить скільки віджатих айфонів-смартфонів розіпхано в тебе по кишенях? Передзвони ваня трохи пізніше якщо не потрапиш за ці кілька хвилин у приціл українському снайперові Може мать родна саме встигне купити якусь імпортну штучку гостро необхідну в новому

аніж прострочений сухпай «срок годности 2015» Смачного тобі ваня із рязані Там онде бабуся в селі на сході почастувала вісьмох ваших пиріжками Поїхали пацани додому в цинках Наїдайся ваня надивляйся ваня подивися як люди живуть у вас так не живуть ваня то ти вирішив щоб і ці не жили бо це по-твоєму несправедливо і для тебе є злочинним мати в селах асфальтовані дороги газ водогін та інтернет ти таки заздрісний ваня

Отож бо ваня На войне как на войне? Так на війні як на війні справді

тож ти випив зовсім небагато потім годинку пограв у “men of war” потім подзвонив своїй дівчині сказав загадково “меня пару дней не будєт” і встиг ще трохи поспати а сьогодні ти вже маєш у кишені бушлата кілька десятків ювелірних виробів: ланцюжки сережки перстеники маєш що подарувати їй при зустрічі тільки витри з сережок кров ваня вони ж бо із вух вирвані

* * * Ну що ваня Война все спишет? спише вона тебе ваня вона тебе вже списала хоч ти й не на війні ваня тобі ж командир твій ваня дав дозвіл стріляти по цивільних бо ти ж не на війні ваня А тепер ваня вас вибили з Бучі і всі ми побачили сліди твоїх ікол ваня

То ти не людина ваня? Гарно ж ти прикидався Більше вже не потрібно Бо віднині ваня із рязані а також ахмет із казані і толік із березані і тарас з кубані і федя народжений в магадані і всі решта з тьмутаракані і серед них ваня із тули ваня із калуги ваня із пермі ваня з кемерова і ваня з орла ваня з курська і ваня з мурманська ваня з іркутська і ваня з є-бурга той що каже по-старому “со свєрдловска” і ваня з вологди і ваня із хабаровська

у

тут своє життя

сіяти хочемо

ви можете вдіяти доброго

лягти у цю землю пошвидше

проросте крізь вас жито пшениця і всяка пашниця

тільки може ви будете прощені

приходить край. Коли все уже порозвозив, Вирушає святий Миколай Воювати з Дєдом Морозом.

Він обходиться тим, що є У грязюці й снігу по коліна. Санта Клаус все не дає Й не дає йому «джавеліна».

Миколай не буває злим. Він ладнає з холодним залізом. Волонтери йому привезли Маловживаний тепловізор.

Миколай у засаді засів. Снігом білим його заносить. Миколай шукає в приціл Злу мармизу з червоним носом. Бо прийшла-приповзла чума Від рязанскіх родних бєрьозок, Й серед тих, кого там нема Злий садюга Дєд Отморозок.

Ген отам, на краю села У вузькому тому провулку Отморозок бавить, бува, Місцеву шалаву Снєгурку.

І зі зброєю всім єством Злився наш Миколай воєдино. Срібна куля заходить у ствол, І надходить розплати година!

ЖИТТЯ СОБАЧЕ:

ДІК

Привіт, найдорожчі! Я не думаю, що

зараз хочеться читати щось нудне чи трагічне — тому ось вам дитяча історія про пса. Бо знаю, скільки там коло вас тварин і як ви їх любите. Тому, дорогі захисники і захисниці, ось вам трохи радості. Захоплююся вами. З вами нікому з нас не страшно. Переможемо, куди ж подінемося?)) Ірена КАРПА Все своє дитяче життя я була Гобсеком. Ні, гро ші я нікому не позичала. Я акуратно, натхненно і панічно складала їх на пса. Собака була моєю мрією Номер Один. Татові дитячі історії про спанієля Рема, котрого вкрали гицлі, не давали мені спокою. Я ненавиділа гицлів більше за фашистів, а кіно «Білий Бім Чорне Вухо» вибило мене з колії (викликало шалений напад пла чу і страху) вже самою своєю фабулою. Про пере гляд стрічки я й подумати не могла. Як дорослі

могли зрозуміти, чого

убивати песиків, коників

знаю. Дітям переживати

дельфінів,

смерті значно

переживати смерті дорослих дядьків

ж екрані. Ще мали виживати женщіни

дядьки

Дякувати Богу, в батьків вистачало гуманно сті щодо всіх мертвих тварин у кіно сказати: «Ну, це ж кіно. Хто би вбивав звіриків для кіна, сама по думай? Йому укол зробили, і він спить». Про зби тих на дорозі собак і котів казали просто: «Він заснув». Мені було дивно думати, як то стільки котів і собак могли одночасно поснути на сімсот кілометровому шляху «Яремча — Черкаси». Всередині щось щемливо стискалося, і не до кін ця у все вірилося, і щось страшне й таємне підоз рювалося. Але деякі питання ліпше не кріпити в себе в голові надто довго. Тож розуміння фено мену смерті приходить до нас порційовано, впро довж усього життя. Повернімось до бабла. Якщо жучити його на свій кожен День народження, якщо не здавати мамі тро ячку, що її веселий тато, коли йшов з гаража, вру чав тобі на морозиво, якщо не завжди повертати решту з хліба й молока, МОЖНА НАЗБИРАТИ

ясне

тварин, навіть злих, було жаль. Наприклад, вовків, бо вони схожі на песиків. Варто було побачити кровожерливого вовка при смерті, подумати: «Песик…» — і ревти починаєш, як миленька.

Ми кілька місяців горювали. А я кілька років збирала гроші. На нового пса. Франківський соба чий базар (ну, там ще кроликів продавали, курей і корів) став для мене найліпшим парком атрак ціонів. Щосуботи я там ошивалася й прицінюва лася, по чім спанієлі. І як це відбивається на кур сі німецьких вівчарок. Діка знайшла мама. Тобто дядю знайшла, який його продавав. Поки ми з сестрою ще нипали дов кола традиційних спанієлів на базарі, мама вже торгувалася:

— А по чому?

— По десять доларів.

— А чого так дешево?

— Бо перші цуценята в суки. І переїжджати треба на нову квартиру.

— Гм, — все одно сумнівалася мама. — Він же ж без паспорта у вас?

— Як це без паспорта? З паспортом! — обу рювався власник. — Мама в нього переможниця двох виставок, а тато… тато взагалі з Австралії! В круїзі мама з татом познайомилися, чи шо? — Ну добре, — сказала мама. — Але треба ще шоб діти глянули. Вони пса хочуть. Дядя дав мамі адресу, і ввечері ми поїхали ви бирати собі пса. Ердельтер’єри були вдвічі більши ми за спанієлів. Це лякало всіх, крім нас із Гапою. Нам насправді дуже хотілося великого пса, а тут така нагода підвернулася. Відразу в носа вдарив дикий сморід. Ну, і ясно чого: половина кімнати була перегороджена до шками, і в цьому загоні тусувалася отара цуценят. Коли зайшли ці пришельці — ми, тобто, — цуце нята в кількості дев’яти штук вишикувалися вгору лапками й головами на бортику. Подивитися, хто це прийшов. Абсолютно однакових дев’ять жов тих голів і вісімнадцять круглих лапок. Спочатку ми так і стояли, як вкопані: ми і цу цики. Вони на нас, ми на них. Потім їм набридло і вони почали вовтузитися. У всіх книжках із ви бору собаки пишеться, що треба брати собі най більш нахабного цуцика, того, що відпихає всіх від кормушки. Це, мовляв, самець Альфа. Ну, ви тягли ми свого самця Альфа. Поставили його на стіл. Він одразу ж перестав борзіти, підібгав

хвіст і безпомічно став озиратись навколо. — Фу, шо це він… — сказав хтось із наших. — Може, іншого візьмемо? Але було вже пізно. Перст долі показав на Діка. Вдарили по руках. Отримали інформацію

щодо годування. Понесли цуцика в машину. Дорогою з Франківська, де він жив в мате ринському домі, до Яремчі, де йому тепер жити в приймах, Дік поводився більш-менш пристой но. Але варто було випустити його у нас в квартирі № 70, як цуценя ошаліло. Відразу кинулося

жадібно заходилося виїдати квашену капусту

банок, що стояли

підлозі. — Не годували його там, чи шо? — здивувала ся мама, насправді радіючи тому, як високо хтось оцінив її закваску. Більше, правда, в Діка потягів до вегетаріанства не спостерігалося. Зіпсували ми його м’ясом, вахвах. Ну, й ще солодощами. За шоколадку Дік ладен був продати душу. Бажано мою. А роблячи вибір між кісточкою з холодцю і шматком маминого пля цку, Дік ризикував померти від розпуки дуалізму. Коли Дік тільки з’явився у нашій хаті, в нас уже був кіт Поль. Дуже незалежне й розумне створін ня. Коли я виводила гуляти Діка, Поль ходив за на ми. Але добре давав собі раду й без нас. За умови, що Дік давав йому з’їсти хоча би малу законну котя чу порцію на кухні. Але Дік, падлюка, не завжди давав, особливо коли вони залишалися удвох на ха зяйстві. Повертаючись додому, ми бачили, що Поль, як правило, спить у виварці. Стояла в нас у кори дорі така велика каструля для виварювання білиз ни. Бозна-чого Дік не міг переступити через ма гічну стінку цієї виварки. Як у фільмі «Вій» ти пу. А Поль, бідний, змучено спав, весь обсмокта ний-обслинений Діком. Не знаю, що там виробляв з Полем Дік, але чи кіт заревнував, чи просто не витерпів лихої долі, не вдовзі його знайшли збитим на дорозі. Думаю, це було самогубство. Коли Дік був юним цуциком, треба було клеї ти йому вуха. Щоби екстер’єру відповідав. А цим потребам правильного формування хрящиків як найкраще відповідав клей «момент». Якщо при клеїти ним вуха до Дікової голови, він робився

красунчиком. Бо інакше ці вуха теліпалися позаду, як два пережованих і виплюнутих млинця. Ще я якось спробувала почистити Діку зуби. Намотала вату на ломачку, намастила її пастою і давай лізти псові до рота. Пес плювався й тікав, а в кінці прожував цю саму ломачку, і я заспокоїлася. Дікові зробили одне-єдине щеплення за все йо го життя. Пам’ятаючи сумний досвід Чарліка. Дік бігав, здоровий лобуряка, тусуючись з усіма по путними дворнягами, вишуковуючи делікатеси по смітниках. — Позорище! — бідкалася мама. — Люди по думають, ми тебе не годуємо! Коли Дік був геть малим трьохмісячним цуци ком (за розмірами його ніжний вік не був помітним, кабан він був уже той), деякий час його не можна було виводити надвір. Через те саме єдине щеплен ня. Бо ж щеплення — це коли тебе змушують тро хи захворіти. І якщо ти зіткнешся з кимось іще хво рішим, тобі буде капець. Так що сиди вдома і какай на лінолеум — все своє свідоме життя ДО щеплен ня ї певний час ПІСЛЯ какав цуцик будь-здоров. Як великий дяпан він какав. Більше, ніж ми з се строю Гапою удвох. Витирати, ясне діло, мусила я. — Твій пес! — морозилася дружна сім’я. Ага. І як шерсть збирати мокрою рукою по до ріжці, то мій пес. І як миски мити, теж мій. І як гу ляти по болоті — мій. І як лапи мити. А як глади ти і гратися, то всіхній вже. Я ніколи не забуду цих Дікових натюрмортів раннього періоду творчості. Посеред блискучо го, під мармур чи якесь інше каміння, неосяжно го лінолеуму розкинулася менш блискуча, але теж неосяжна Дікова купа. Інколи з жовтим ореолом по берегах. Коли нарешті Дікові вже можна було гади ти на вулиці, полегкість не прийшла. А прийшло

фізичне навантаження: зносити цього

вниз із четвертого поверху. Ліфтів у Яремчі

панічно

зверху. Ну,

проліт вниз, він швидко накладав купу чи пускав жовтий фонтан і дивився тобі в очі: «Всьо, я всьо зробив. Пішли додому!» Нагору йому ходилося не так страшно, як вниз. Тож, оскільки ми сім’я порядна і не могли дозволити засирання нашого під’їзду нашим же псом, я мусила брати переляка ного Діка на ручки і нести вниз. Добре, що надій шов час, коли Діка врешті-решт попустило зі схо дами. І тільки драбин він смертельно продовжу вав боятися. Вверх по будівельній драбині дерся, а вниз — зась. Якщо стояти вже внизу і дивитися, як хтось співчутливий зносить тобі 30-кілограмо вого дорослого пса в руках, попадаєш в комікс. Бо зверху на тебе суне розчепірений жовтий павук — Дік так відчайдушно впирався лапами у стіни вузь кого проходу і тягнувся головою до безпечного не ба, що видно було тільки його живіт. Відтак він іще виростав, гарнішав, але його дитячі страхи не ми нали. Особливо Дік боявся пострілів. І коли тато брав його з собою на полювання, при першому ж «бабах!» нашого мисливсько-сторожового пса нес ло буйним вітром куди очі світять. Дік слугував моїм вічним алібі. Коли мені хотіло ся піти позажигати з якимось недозволеним паца ном, я гриміла повідком і на всю хату оголошувала: — Дік, гуляти! В холод чи в спеку, в зливу чи в снігопад відмаз ка була залізною: йду пса вигулювати. Ну, а потім я собі десь зажигаю, а вірна Кропива три години на автобусній вигулює Діка… Ми з Діком, очевидно, з самого початку розу міли інтереси один одного. Недаремно ж його так і звали — DІСК — «піструн» в перекладі з англій ської. Правда, ми того в дитинстві ще не відали, то му зі спокійною совістю перейменували нашого де сятибаксового

його

там

крутєйшою

звучало

частина

ви самі спробуйте

Дедалус

ститися

один

Дік упирався на повідку, тікав додому. Якщо його вдавалося стягти хоч

раптом згадуєш, що і пес десь гуляє… І головне, щоби він тебе не засік, бо хєра з два ти тепер підеш у бар чи на дискотеку. Ходитиме за тобою як жи ва ганьба. Кричиш: «Дік, до мене!» — а той сто їть, думає. «Нє, — думає, — нема дурних!» І бі жить собі ніби у своїх справах, але тебе з поля

ру не випускає. Тільки зайдеш у начебто рятівний бар «Кока-кола», як уже щось шкрябає в червоні залізні двері і жалібно гавкає. З підвиванням так, щоби музику перегавкати. — Чий то пес?! — гнівно питає хтось із відві дувачів чи бармен.

— Мій… — зітхаєш і понуро виходиш до Діка. Він скаче, радий весь, засранець, зіпсував тобі ве чір, ти тепер ведеш його додому, і ще не факт, що за ведеш. Хіба — це гарантовано — сама вдома зали шишся. Тоді Дік тобі повірить і теж піде їсти й спа ти. Пастух грьобаний. Інколи Дік просікав твій злочинний задум — піти погуляти без нього — вже загодя. Він собі спокійно, і типу не при ділах, тинявся коло вхід них дверей; якщо його відігнати — відходив тро хи в бік кухні, але варто було хоч на два сантиме три прочинити двері з хати, як це кучеряве одоро бло з невідпорністю балістичної ракети прорива лося в шпарку і з зухвалим переможним гавкотом неслося вниз із четвертого поверху. Діків гавкіт попід барами — то ще півбіди. Найстрашніше було тоді, коли хтось над ним зми лостивлювався і запускав всередину. Ошалілий від стробоскопів і голосної музики, Дік тицявся своїм бородатим писком в танцюючі пари, в животи тих, хто сидів за столиками, або просто крутився на місці в пошуках мене. Тут уже було не заховатися і не збрехати, що не знаєш цього пса. Навколо тьо лочні виски: «Заберіть його!», а він, радесенький, що тебе побачив, підбіжить і скаче ледь не на го лову, і витирає свої бруднющі кігті об твій білий верх-чорний низ (такий дрес-код був у яремчан ських барах).

Дік як «член» себе виправдовував стовідсот ково. Блядун був іще той. Как ви яхту назавьотє, так ана і папливьот: всі новонароджувані цуцики у дворі були подібні на нашого Діка. Ну як же суч кам було відмовити такому красивому, кудлатому,

рудому, бородатому і з чорною спинкою весільно му генералу? Тим більше, генерал цей на собачих весіллях втричі перевищував розміром і вагою будь-якого іншого претендента на омріяну мадам. Ну а ще Дік дуже пишався собою. Може, в по передньому житті йому довелося побути латино американським диктатором? Бо ставав він пере дніми лапами на бортик балкону й гордовито ог лядав свої володіння внизу: гори, городи, церкву вдалині, дитсадок з його бєсєдками, двадцятип’я тиквартирний дім, що стояв до нас ребром, і від криті двері сміттєвищ. Звідти міг у будь-який мо мент вискочити ворожий об’єкт — кіт або чужий пес. Тоді Дік розтуляв пельку і починав гавкати. Повільно, баритоном: гавкне й прислухається. Луну від одного «гав» наздоганяє наступний, Дік гав кає й милується, і душі його собачій так радісно… — Заткнись, гівнюк ти шерстяний! — кричу я з кімнати. Дік прибігає і франтувато махає обрізаним хвостом. Еге ж бо, так в твою лояльність всі й по вірили: зараз знову підеш на балкон гавкотіти. Добре хоч голос у тебе низький, як у нормального мужика. Ненавиджу шавок — і в собачій, і в люд ській подобі. Діка треба було вчасно стригти і вищипувати. Тримінгувати, тобто. Заманювати на той же бал кон, приносити туди целофановий кульок, сідати на табуретку і затискати Дікові задні лапи своїми коліньми. Спершу він рипається тікати, бо патрає, що й до чого. Зараз його будуть дерти, як Сидорову козу. (Хтось мені пояснить, що це за Сидорова ко за? і куди той Сидір її дер?) Тобто дерти з нього ку черяву чорно-сиву шерсть (ще в цуценяцтві поси вів, сарака, від лихої долі), щоби тільки хвилясте підшерстя лишалося. А лапи пухнасті мають бути,

що коли набереться повний ку льок спинної шерсті і обстрижуться буйні кучері

лоба і щік, так щоби стало видно, яка у цього пса

голови, можна й до розчісування

Якщо Діка довго не стригти, він і біди може на творити. Йшла якось Кропива до школи, зупини лася, як завжди, під моїм балконом і кричить: — Іра-а-а! Дік, котрий, як правило, відзивався і на це ім’я, по-диктаторськи поклав лапи на пе рила й показався Кропиві, а вона як заверещить! — Іра! Боже! Пострижи його!!! Бо Дік являв собою на той момент чорта з вог ненною головою і забрьоханими в борщ рудими ву сами. Жоден дипломований

що перед ним расовий ердельтер’єр. Ну, і значно менш страшним

те, що Дік хо див

нами

сестрою

школи. Хоча

Мені

щастя

Дік гавкнув

дверима, завгосп за ним побігав із сокирою, і я веду Діка додому, легітимно линяючи з половини уроку. А от для моєї совісної сестриці Гапочки все було важчим. Вигулювати пса було моїм завданням — пес взагалі- то мій. Але якщо ввечері ці гульки були нашим з ним спільним інтересом, то зранку і в обід Дік мусив мене вибачати. Особливо вранці, коли він заводив своє скавуління о восьмій, хоча уроки в ме не починалися о дев’ятій, а пролупляла очі я за п’ят надцять хвилин до початку уроку. За цей час треба було встати, вмитися, знайти одяг, вдягнутися, по ставити чайник, зняти чайник, випити чаю, з’їсти щось, що завалялося з учора, або свіжак, що мама лишила сьогодні, якщо сама не проспала на робо ту, зібрати книжки й зошити, знайти ручку, знай ти ключ і вийти з дому. Рівно п’ятнадцять хвилин. П’ятнадцять хвилин стабільного запізнення на пер ший урок. Який тут іще Дік? Він випускався зран ку ще татом чи мамою, а Гапа чи я мали його загна ти додому до відходу в школу. Але ж нема дурних сидіти Діку вдома, поки всі тусують. Він теж ту совщик. Найбільш вірняковий варіант — вв’яза тися за Гапою. Бо я можу взагалі не

старший пацан, Ігор Коваль, навіть спеціаль но брав із собою на дискотеку радіотрубку від сво го домашнього телефону, щоби на підході додому, коли в трубки вже намацується зв’язок із базою, гордо витягти її з внутрішньої кишені джинсової куртки, набрати домашній номер і сказати (вико ристовуючи хоч трохи російських слів, бо ж він сві жий «приїжджий»): — Да. Да, мама, я уже тут. А коли я нарешті виросла і вже вчилася в уні верситеті, всі однокласники моєї сестри вже по головно були з мобільними телефонами. Вони вже навіть не носили їх, як їхні батьки, в целофанових чохольчиках на поясі поближче до статевих орга нів, щоби підкреслити свою потужність самця. Діти захворіли новою манічкою — рингтонами. І, крім модних мелодій із блокбастерів, телефони містили в собі також звуки живої природи. Тим ча сом і розведення породистих псів стало в Яремчі не такою екзотикою, як за мого дитинства. Вже ба би не збігалися до своїх парканів, щоби плюнути в бік дівчинки з великим жовтим псом на повідку: — О, диви диви! Телє ведеш, чи шо? Зара як то бі вклену! Ну, і щось там кляла навздогін. Я, правда, мог ла зупинитися і крикнути бабі: — В свою пазуху!!! — так мене навчила Юлька з Черкас. Яремчанська баба таку наддніпрянську відмазку від прокльону чула вперше, і поки вона тетеріла від культурного шоку, ми з Діком встига ли спокійно вшитися. Ірена КАРПА

ЮРІЙ МАКАРОВ

«ШЕВЧЕНКО

МОБІЛІЗУЄ»

КНИГИ

Щойно стає можливим за сумою об’єктивних умов, Україна попри травми, попри інерцію, по при удавану приреченість на провінційність і вто ринність регулярно й щоразу несподівано починає висувати зі свого тіла талановитих творчих людей і продукувати новаторський культурний продукт — як?!! Я не маю іншого пояснення, крім наявності певного культурного коду, якихось прихованих алгоритмів, незрозумілої природи ім пліцитного спрямування, ну й, звісно, природної обдаровано сті українців (у менш академічному форматі тут мало би стояти емодзі).

Як формуються культурні коди націй, якщо при пустити їхнє існування? Або в процесі довгої ево люції соціуму та культури, або під впливом якоїсь потужної постаті або потужного явища. Дозволю собі просту й зрозумілу паралель: Британія та її культурна традиція надзвичайно різноманітна, проте, виходячи зі звичного мейнстріму, мало хто міг передбачити вибух новаторства в різних галу зях, починаючи з 196 0-х років: кіно, театр, поп-му зика, архітектура, дизайн, література… Гадаю, якби в окремо взятому британському культурному коді не залишив свій слід у якості «сильного авто ра» Вільям Шекспір із його неприборканістю, інто наційною різноманітністю та емоційним діапазо ном, такий поворот був би менш імовірним. Грубо кажучи, без Шекспіра не було би The Beatles, ска жіть, що це перебільшення!

Протилежний приклад, добре зрозумілий нам без додаткових пояснень. Сильним авто ром Росії був, поза сумнівом, Алєксандр Пушкін. Заперечувати його тотальний вплив на культуру своєї країни, здається, немає сенсу: дехто Аполлон Ґріґорьєв давно констатував: «А Пушкін — наше всьо». Я не зазіхатиму на естетичні чесноти кла сика, навряд чи широких народних мас вони якось торкнулися, натомість вони цілком адекватно за своїли основний імпульс, який донісся до них крізь два століття: Красуйся, град Петров, и стой Неколебимо, как Россия, Да умирится же с тобой И побежденная стихия; Вражду и плен старинный свой Пусть волны финские забудут И тщетной злобою не будут Тревожить вечный сон Петра! Підозрюю, що псковські або рязанські десант ники, які вдерлися нас приборкувати, обійшлися без

ряд

оцінити їхню художню доскона

опосередковано

єдність і з російськими лібералами, і з уже ниніш німи співцями протухлої імперії. Вони є носіями «комплексу культурної більшовартості» й відпо відно впевненості в недосконалості або негідності інших націй і культур, якщо вони не готові стати росіянами. Достоєвскій у знаменитій в певній гео графії промові про Пушкіна (1880 рік) наполягає на «всємірной отзивчівості» російської душі в сен сі здатності перевтілюватися в інші національно сті, на відміну від Шекспіра, в якого всі італійці так чи так англійці (теза в усіх сенсах сумнівна), там само він декларує культурні претензії цивілізації, яку він представляє: «Для справжнього росіянина Європа і доля великого арійського племені (?) так само дорогі, як і сама Росія, бо наша доля є всесвіт ність, і не мечем набута, а силою братства й брат ського прагнення нашого до воз’єднання людей». Як саме лагідна й відкрита Європі країна намага лася набувати ту саму Європу не мечем, а силою братського прагнення, ми спостерігаємо донині. Культурний код — визначення напівспекуля тивне, напівмістичне — тим не менше часом пра цює з бездоганною надійністю. Чи з’явилися би такі різні Пабло Пікассо, Сальвадор Далі та Луїс Бунюель без Сервантеса? А не менш відмінні між собою Федеріко Фелліні, Мікеланджело Антоніоні та Умберто Еко — без Данте? Можна за бажання далі шукати в різних країнах авторів відповідних «чарівних копняків», для нас головне визнати, що такий таємничий механізм

реконаний, що він стосується

було би ані сучасної України (це, власне,

магає додаткової аргументації), ані сучасної укра їнської культури як культури енергійної, активної, новаторської, здатної дивувати. Шевченко затребуваний новими генераціями українців саме в якості сучасника, співрозмовни ка, який надихає на вчинки й на творчість. У мирно му житті це дещо фамільярна апеляція до «Шеви» в якості товариша за вечіркою, «свого хлопця», в дні випробувань — безперечний авторитет, до датковий ресурс енергії й переконаності в правиль ності позиції. Варто пригадати, як фігурує він у су часних креативних індустріях (інтернет, стріт-арт), починаючи з «нульових», під час Євромайдану, після початку війни 2014 року й тепер, після пов номасштабного вторгнення. Тут нема чого комен тувати, картинка промовляє сама по собі, можу хі ба що приєднатися до слоґану з плакату Вадима Печуркіна: «Шевченко мобілізує». Я особисто цілком переконаний, що після пе ремоги в російсько-українській війні, перемоги, яка покладе край трьохсотрічному періоду нево

та ментальної залежності, на нас чекають нові звернення до образу й творчості Кобзаря. Від

щоби вони сприяли розвитку України,

спонукали

креативу

П’ята ранку. Було темно, Було тихо, як в раю, Ти прийшов на нашу землю, Щоб знайти тут смерть свою.

А ти думав, сучий сину, Чадо чорної пітьми, Що тебе із хлібом-сіллю Будем зустрічати ми?

Ні, тебе зустріне куля, Моя куля у бою, Щоб роки тобі зозуля Не кувала у гаю. Ти прийшов, як злодій. Підло І підступно, і тому Я уб’ю тебе, як світло Убива завжди пітьму.

Я уб’ю тебе, мій враже, За Житомир, Київ, Львів, І ніхто мені не скаже, Що людину я убив.

Бо ти зовсім не людинаСин двоглавого орла. Недарма твою країну Звуть Імперією зла.

Хай, мою відчувши силу, У бою крізь чорний дим Ти піднімеш прапор білий, Щоб залишитись

Та тебе, так званий брате, Я не братиму в полон, Твоїм тілом, м’ясом клятим Годуватиму ворон.

І твої мерзенні кості Без скорботи і жалю На церковному погості Я голодним псам скормлю.

Ти покинув свою рашу Під покровом темноти І прийшов на землю нашу, Щоб у неї полягти.

Та злочинець, а не воїн, Злий пройдисвіт і палій Ти могили не достойний У святій землі моїй.

* * * Як Гудзенко колись написав: «Нас жаліти не треба…» Бо і ми не жаліли Запеклих своїх ворогів. Як міфічні атланти, На плечах тримали ми небо, Щоб воно не упало На Київ, на Харків, на Львів.

Ми дивились війні У її нежіноче обличчя,

заради життя

скажене сирени виття Ми ходили в атаки Й так званих братів

потойбіччя

без суму, Без жалощів і каяття.

жалю.

знищені аеропорти,

ЮРІЙ РИБЧИНСЬКИЙ ХВИЛИНА МОВЧАННЯ

За розбиті вокзали, За згвалтованих наших дівчат Ми незваних гостей Пригощали не київським тортом, Не горілкою з перцем, А влучним вогнем із гармат.

Так, ми гинули теж, В літаках і у танках згорали, Ми не тільки чужу –І свою проливали ми кров. Та ми знали за що І воюємо ми й помираєм На відміну від тих,

Україну прийшов.

Нас вбивали не раз у минулих століттях. Наш ворог –Це нащадки орди, Це праправнуки нелюдів тих, Хто Батурин спалив, Хто нас знищував Голодомором, Хто в Мордовії нас мордував У ГУЛАГах страшних.

Та не знали жалю ми до них Не тому, що були безсердечні, Не тому, що хотіли помститись За все, що було в давнину, А тому, що жалі І прощення гріхів недоречні, Коли бути чи ні Україні Стоїть на кону. І тому нас, панове, Не треба, не треба жаліти. Кожен з нас у бою Вартий був ворогів десятьох, І на наших могилах Розквітнуть небачені квіти, А на їхніх могилах Буятиме чортополох.

Ворогам-московитам, Мабуть, вже недовго шаліти, Годувать своїм м’ясом гарматним Голодних вовків. Скоро день Перемоги Й тому нас не треба жаліти, Нами треба пишатися Нині, присно й вовіки віків. ХВИЛИНА МОВЧАННЯ

Хвилина, хвилина мовчання. Хвилина скорботна, сумна. І реквієм Баха печальний Із всіх гучномовців луна.

Давайте під ритм метроному Сьогодні згадаємо всіх, Хто не повернувся додому, Хто за Україну поліг.

Нехай хвилина ця німа Їх імена нам нагадає. Ми є тому, що їх нема, Ми є тому, що їх немає.

Хвилина, мовчання хвилина. В зажурі мовчать небеса. І в синіх очах України Бринить невимовна сльоза.

Й палає на всіх підвіконнях Вогонь поминальних свічок, Як пам’ять про ночі безсонні Й загиблих синів і дочок. Нехай хвилина ця німа Їх імена нам нагадає. Ми є тому, що їх нема, Ми є тому, що їх немає.

Юрій РИБЧИНСЬКИЙ

Це більше

ваш дім,

кажуть вам

— Збирайтеся, транспорт жде.

цієї фрази можуть бути — і безліч разів бува ли — варіанти. Наприклад, «дві години на збір» (чи півгодини, чи 24 години — різниця в цьому ви падку екзистенційна!). Або: «з речей дозволяєть ся брати з собою не більше двох кілограмів на осо бу» (чи п’яти, чи — скільки подужаєте винести…): кожна вточнююча подробиця тут — на вагу живо го тіла, кожна пахне грудним молоком, теплим хлі бом, дитячим волоссячком, старими фотографіями, подружніми перинами, ліками, сушеними травами у ворочку, закапаними воском богами на покуті — всім вашим нероз’ємним, кровно сплавленим воєди но в кількох поколіннях життям нараз, із якого те пер мусите, точно прицілившись, вихопити кілька опорних елементів так, щоб воно не розпалось — а воно вже розпалось! — і нашвидку скласти собі з того — переносний, наплечниковий дім, равли кову хатку, що й далі тримала б вас при купі, і то му це насправді дуже серйозне питання, можливо, навіть питання питань, що на нього відповідь куди більше скаже про вас, аніж сотні заповнених

слово — «транспорт», а ви — вантаж, статистич на одиниця в масових перевозках, як голова худо би або кубометр дров. Невидимою чужою волею вас видирають, мов дерево з корінням, із вашого єдиного на світі дому, з питомого, мов продовжен ня вашого тіла, ландшафту родової пам’яті — і пе реносять кудись по мапі на безвість, щоб кинути в незнайомому місці: тепер, кажуть вам, ваш дім тут — приживайтесь наново. Не приживетеся, всохнете — що ж, ваша вина. …Якщо повторювати цей експеримент у кіль кох поколіннях, людино-дерево навчиться ніколи й ніде не запускати коріння глибоко. Не зрідняти ся по-справжньому з жодним місцем — як ті жер тви брутально потоптаної першої любові, котрі по тім увесь вік бояться покохати вдруге. Підшкірна, стовбурова-спинномозкова пам’ять про раз пере житу травму розриву блокуватиме всі подальші спроби закорінення застережним червоним спа лахом: свій дім (і круг нього, захисними концен тричними колами, — село, місто, батьківщина…) — це те, що боляче втрачати, ні, тільки не це, більше ніколи, краще мати натомість «легкий» — пере носний… Так, щоб будь-якої хвилини, коли знов розчахнуться двері і зайдуть чужі автоматники, можна було підхопитися, згребти найнеобхідніше (немовля в слінґу, лептоп у боковій кишені рюк зака, кредитні картки в нагрудній, все, що треба, потім купимо на новому місці, швидше, швидше, транспорт жде!), — і покотитися далі за вітром крізь незігрітий простір — нічого в собі не рвучи

з кров’ю, не шматуючи по живому, привчивши се бе любити — вже не точку на мапі, а відрізок між точками, не статику, а динаміку, не місце, а пере міщення: рух — дорогу — вокзал — аеропорт… І так і жити номадом — на валізках: якщо дове деться — роками, десятиліттями, — увесь цей час «не бачачи» довкілля, як турист «не бачить» стін готельної кімнати з відклеєними шпалерами й слі дами блощиць. …Їх можна впізнати на око — нелюблені мі ста, окрадені з господарів землі, села чужих мо гил. Простір, де на всьому лежить виразна тінь ане мії, — так, ніби колись із нього викачали всю кров, а натомість ввели — несумісну за групою. І снови гання неприживлених мас «кров’яних тілець» се ред невчитних їм мурів і незадбаних дворів, де гу дуть у коминах чужі привиди, залишає в сторон нього споглядача химерне враження, наче всі ці люди думками насправді «не тут», а десь інде, — де, потай вірять вони, лежить на безтерміновому депозиті, як у гігантському холодильнику, чекаю чи на розморозку, їхнє справжнє життя, предків ський Золотий Вік… Ця віра і є — той самий за пах, що зберігся на дні колись у поспіху («дві годи ни на збір»!) спакованої бабусиної валізки. Навіть якщо нічого більше не вдалося вивезти, запах ли шається завжди: без нього немає дому. Навіть пе реносного.

Ми ловимо його ніздрями по всіх усюдах, на всіх географічних широтах. Діти, внуки і правнуки депортованих — ми розтеклися поверхнею суші на всю планету, як другий океан, розносячи по ній вірус нашого «набутого домодефіциту». Щоб скрізь почуватись удома, ми запрасували, зарівняли все ленський простір до кондиції кількох універсально впізнаваних — «переносних»! — елементів: авто страда, бензозаправка, МакДональдс, аеропорт… Ми вживаємо одноразовий посуд і міняємо оселі й локації, як моделі комп’ютерів або куртки серій ного виробу. В принципі, ми незле пристосувалися, гріх нарікати. Єдине, що нас мучить, —- це запах. Він може нахлинути зненацька — в уривку старої мелодії, у випадковому поєднанні барв, у звуках забутої мови…

парі

нашого пра-пра-пра-дому, рецепти ж відтворюють

пам’яті, і ті самі страви однаково смакують

широтах, хіба ні? (правильна відповідь — ні, але краще її не знати…) Фільми, книги, кав’ярні, реконструкції — щоб не почуватись бездомними, ми створили цілу індустрію ностальгії. А запах все одно приходить до нас у снах — і може зненацька вибухнути з несподівано страшною силою, на всю довжину, здавалось, давно викорчуваного стовбу ра, — і посеред фойє київської лікарні доросла жін ка, втікачка з окупованого Донецька, заливаючись сльозами, закричить заскоченим медикам, щоб її не сміли, не смі-ли! — писати в документах «пе реселенкою», бо вона не «переселенка», ні, — во на СВОЇМ АВТОМ ПРИЇХАЛА!.. І ти плачеш разом із нею, хоч реєстраторки вже нишком ззираються на вас обох. Ти розумієш: два, а може, три покоління тому предків цієї жінки при везли в Донбас на шахти, як і більшість тамтешньо го люду, — якраз офіційними радянськими «пере селенцями»: в «телячому вагоні» для розкурку лених. (Їм повезло — моїх вивозили значно далі по мапі, в Сибір і в степи Казахстану, і шахти, які вони там будували, і міста, що поліпами нароста ли круг тих шахт, зараз руйнуються без жодного втручання російської армії: простим самовіднов ленням простору до стану природної дикости піс ля вчиненого над ним людиною насильства, — і не ма кому там доглянути могили тих моїх рідних, ко трі — не повернулись). А ця депортована в третьому коліні — поверну лась. Сама. СВОЇМ АВТОМ. І байдуже, що до то го її знову змусили — вже в зворотньому напрям ку — люди з автоматами, либонь, тої самої марки,

Головне — вона більше

вантаж,

ідеальна равликова хатка,

гірко, чорно

так, ми віримо,

ПАВЛО ВОЛЬВАЧ

ЛЮБЕ

В Україні почався пушкінопад. Власне, Пушкін іде вслід за Лєніним і російським кораблем. Потроху починається процес витискання з національного організму колоніальної сукровиці. Принаймні ві риться, що почався. По краплі: по пушкіних і то лстоєвських, по рєволюціонному матросу, тричі червонопрапорних танках і двічі гвардійських га убицях. Звичайно, все це під знайомий, дещо при тишений вибухами війни, тоскний рефрен — як, мовляв, можна, адже ж не на часі, та й взагалі, це ж культура, це ж історія. Ну й далі звична жуйка з під набридлого малоросійського меню. До якого вда ються не лише персонажі з колоніальною свідомі стю, а й українські патріотичні колгоспні підлітки. Шкода мови про те, що Пушкін не був і не є якимось світовим поетом, як Шекспір, Байрон чи Данте. Що це суто локальне явище. Так, на ціональний геній — не менше. Але й не більше. За громадянською ж свідомістю Пушкін кон довий імперець, котрий шпетив «клєвєтніков Рассії», бадьоро оспівуючи «салдаццкій штик і пєтлю казаков». У нинішніх часах він сидів би десь у сесійній залі Ґасударствєнай думи, між Жиріновським і Зюґановим,

факт, що Пушкіна з Україною практично нічого

Хіба, скажімо,

зв’язувало. Що промайнув він тут

дотичній,

шляху в комедійну «ссилку»

Южную Пальміру й Крим, а про ті українські міста й містечка, де згодом рясно закучерявились граніт но-бронзові бакенбарди, навіть не підозрював. Та й хі ба лишень Пушкін. Всі ці величні генії й трєтьороз рядні фонвізіни, всі ці суворови з ватутіними, всі ці топоніми вологодського помолу, рясно розтрушені по наських ґрунтах — навіщо з’явилися і символами чого вони тут є? Власне, це найголовніше. Символ. Уособлення. Так Московія, як пес на пробіжці, міти ла упокорені території. Зокрема й так. І якщо розві яти тумани словоблуддя, в які завжди оповиваються ідеологічні речі, а тим більше експансія, все виглядає просто і невигадливо. Як і те, що за російським баг нетом іде російська мова — в обозі везуть Пушкіна, Задорнова й Юнну Моріц. І навпаки — за російською мовою сунуть колони російських танків, везучи ки рилицю і чомусь латинську «Z» на броні. Так, не лише в пам’ятниках і назвах вулиць спра ва. Мають відбутися посутніші зміни — в полі тичному, культурному, інформаційному просто рах. У сенсах. В атмосфері. Услід за монументами і «те-тридцять четвірками» з української дійс ності мають безповоротно звіятися й усілякі ін ші лєпси, басти, морґенштерни, уліцкіє і собчач ки, прілєпіни і пєлєвіни, віцини й солженіцини, «іронії судьби» і «ну, паґаді», лакомки й бурьо нушки, примадонни й їхні численні зайки-філі. Разом із доморощеними таями і різними кроліка ми. Одним словом, «любе». Павло ВОЛЬВАЧ

Being Ukrainian is not a matter of blood, but of choice.

Mykola Khvylovy