АРТКУРСИВ #9 '2023

ВОЄННИЙ ЩОДЕННИК

Особлива подяка за допомогу у здійсненні проекту / With gratitude for their assistance in the implementation of this project to

Дмитро Аверін / Dmytro Averin

Стелла Беньямінова / Stella Beniaminova

Ігор Власов / Igor Vlasov

Ігор Воронов / Igor Voronov

Артур Гармаш / Artur Garmash

Тамара та Олег Гороховськi / Tamara & Oleg Gorokhovskyi

Роман Давидов / Roman Davydov

Богдан Єсіпов / Bogdan Yesipov

Андрій Ісак / Andriy Isak

Дмитро Ляховецький / Dmytro Liakhovetskyi

Сергій Махно / Sergiy Makhno

Ярема Міклош / Yarema Miklosh

Вячеслав Мішалов / Viacheslav Mishalov

Людмила та Андрій Пишні / Liudmyla & Andriy Pyshnyy

Ганна Прохорова / Ganna Prokhorova

Олена Сосєдка / Olena Sosiedka

Руслан Тимофєєв / Ruslan Tymofieiev

Світлана Трофимчук / Svitlana Trofymchuk

Наталія та Володимир Шпільфогель / Natalia & Volodymyr Spielvogel

Інститут проблем сучасного мистецтва Національної академії мистецтв України

AРTКУРСИВ # 9 ’2023 (лютий)

Мистецький часопис

Арт-директори: Ігор АБРАМОВИЧ, Ігор САВЧУК

Головний редактор — Сергій ВАСИЛЬЄВ

Літературний редактор — Максим ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ

Менеджер проекту — Вікторія КУЛІКОВА

Дизайн обкладинки — Сергій СВЯТЧЕНКО

Дизайн друку — Андрій ШАЛИГІН

Редакційна рада: Віктор СИДОРЕНКО, Президент НАМ України (голова редколегії)

Олеся АВРАМЕНКО, канд. мистецтвознавства, ст. наук. співроб. Сергій ВАСИЛЬЄВ, засл. діяч мистецтв України Ганна ВЕСЕЛОВСЬКА, д-р мистецтвознавства, проф., провід. наук. співроб. Ірина ЗУБАВІНА, д-р мистецтвознавства, проф., акад. НАМ України Асматі ЧІБАЛАШВІЛІ , канд. мистецтвознавства, вчен. секретар ІПСМ

Над випуском працювали: Катерина БАБКІНА, Наталка БІЛОЦЕРКІВЕЦЬ, Татуся БО, Матвій ВАЙСБЕРГ, Юрій ВИННИЧУК, Наталія ВОРОЖБИТ, Сергій ЖАДАН, Віталій ЖЕЖЕРА, Жанна КАДИРОВА, Ірина КАЛЕНИК, Даша МАЛАХОВА, Віктор СИДОРЕНКО, Сергій ТРИМБАЧ

колаж Сергія Святченко «WAR»

із серії «LESS», с-print, лімітований тираж, 84 x 42 см, 2022

Друкується за рішенням Вченої ради Інституту проблем сучасного мистецтва НАМ України Наукове видання УДК 008 +78 +792 +791.43 +85

Видання, яке засновано Інститутом проблем сучасного мистецтва НАМ України, має за мету висвітлення багатоаспектних явищ сучасної культури: музики, театру, кіно та візуального мистецтва.

Видання розраховане на теоретиків та практиків сучасного мистецтва.

01133, Київ, вул. Євгена Коновальця, 18-Д

тел.: (044) 529–2051

Офіційний сайт Інституту: www.mari.kiev.ua

https://www.instagram.com/artkursyv

https://www.facebook.com/artkursyv

© Інститут проблем сучасного мистецтва НАМ України, 2023

ДАША МАЛАХОВА

Дорогий захисник,

Я не знаю, де ти зараз знаходишся, втомлений, знесилений чи ні, у тебе зараз ніч або день, тепло тобі або холодно, чи буде в тебе можливість сьогодні поїсти чи випити води. Мені важко уявити, як проходять твої дні, які щоденні задачі з’являються на твоєму шляху, про що ти думаєш і що тебе турбує насправді.

Можливо, на війні ти зрозумів, як ти любиш своє життя, яке було в мирний час, як скучив за тещею, як тобі не вистачає тієї неприємної жінки з відділу кадрів, як довго ти готовий чекати ліфт зранку, стояти в пробках, бігати під дощем, сваритися з сусідами, давитися в метро. Як ти сумуєш за такими простими речами, як кавуся в улюбленій кафешці

або посмішка людини, в яку ти трохи закоханий, але це великий секрет, бо в тебе є дружина або чоловік, але після війни дуже б хотілося цю людину просто побачити з тією самою посмішкою. Може, і на каву запросити.

Настане час, ми всі повернемося до нашого мирного життя, але, звичайно, смак всього буде інший.

По-перше, він буде з гірчинкою трагедій, і це вже ніколи не змінити. Смак буде яскравішим, оскіль -

ки ми точно знаємо, що цінуватимемо кожну молекулу повітря, яке жадібно вдихатимемо на території цілісної країни Україна. Ми всі, тут, в тилу, вже пообіцяли собі бути іншими — добрішими, відкритішими, легшими на підйом, уважнішими та патріотичнішими. Тому що іноді треба зупинитися і зробити висновки. Ми зробили, я зробила.

Поки ти воюєш на фронті, ми тут готуємо нові вистави, пишемо книжки, збираємо гроші на потреби ЗСУ. Мої діти розбираються в усіх кевларових

плитах, я можу порадити приціли і навіть їх купити завтра, хоча сьогодні грошей на них немає. Але я знайду.

Ми уважно слідкуємо за кожним кроком армії, це наше майбутне, і знай, що ми ні на мить не забуваємо про тебе на передовій. Ми щиро дякуємо щоденно за тебе твоїм батькам, ми вважаємо твою сім’ю героями, які дуже за тебе переживають, але знайшли сили відпустити тебе на фронт. Ми чекаємо на зустріч в театрах, музеях, магазинах, на вулиці. Я буду тебе просити про дещо. Коли ти повернешся, і ми зустрінемось — примруж одне око і скажи мені «це я тебе захищав!», щоб я могла обійняти тебе і ще раз подякувати тобі за те, що ти такий або така — я знаю, що серед захисників дуже багато сміливих дівчат, які стали для всієї країни прикладом мужності та людяності.

Після перемоги я запрошую тебе в театр, разом з твоїми побратимами, провести мирний вечір. Ви вже не будете сидіти в окопі, ділити пару ковтків води, чекати на приліт, але те, що доля подарувала таких людей поруч, треба буде видзначити обов’язково і почати новий мирний етап.

Але це буде потім. Зараз нам потрібно ще трохи часу, аби остаточно знесилити зло, яке перемагається тільки добром, єдністю та гарною зброєю. Ще трохи треба піднажати. Ми нагадуємо світу про війну, просимо більше зброї, збираємо кошти, граємо вистави, готуємося до нашої з тобою зустрічі. Тільки ж не забудь підморгнути. Я чекаю на зустріч. Ми чекаємо. Вся країна чекає і готується. Міцно обіймаю. Даша МАЛАХОВА, актриса

НАТАЛКА БІЛОЦЕРКІВЕЦЬ

КУРТКА ТЕЛЯЧОЇ ШКІРИ

Це було, коли імперії догнивали

і останні убиті падали на останні мури, і ти вперше потрапив по той бік муру перестройка, зустріч майбутніх лідерів, як нам облаштувати Європу та інше бла-бла

на зеленій-зеленій траві європейських університетів.

Залишайся там, якщо зможеш, — казала тобі твоя дівчина;

не вертайся сюди, тут не буде нічого хорошого

(так і сталося, врешті). Але ти повернувся:

в шкіряній жовтій куртці, купленій на товчку в Ліверпулі

за останні п’ять фунтів, заощаджених на автобусах

і платних вбиральнях

дяка сильним ногам і вечірнім кущам

з гострим запахом дикого жовтого цвіту.

Ти не міг не купити її — вона вже була ретро; може, їй було навіть усі двадцять років і котрийсь старий жук одягав її ще в шістдесяті, і в потертій телячій шкірі лишилися спогади

про комуну і хіппі, про бітлів і маріхуану.

У нагрудній кишені зберігся клаптик паперу

з телефонним числом — це вже зовсім тебе доконало, бо ж — у принципі — будь-коли можна було задзвонити

і дізнатися, що ж воно сталося

з тим жуком, Полом, Джоном чи Джорджем,

і чому його куртка тепер продається

за п’ять фунтів на блошинім товчку в Ліверпулі.

Твоя дівчина (а це була я) одразу

поклала на неї око — адже

ви могли носити її по черзі.

І було щось зворушливе в зашироких плечах

і задовгих рукавах, і у запаху справжнього чоловіка, коли гарна хлоп’яча рука лягала

на її засмаглий плаский живіт (а вона вже була вагітна, на другому місяці), і вгорі поміж хмар у жовтій субмарині

пропливали безвинно убиті безмовні телята.

ДІВЧИНА З КАВ’ЯРНІ

прощаючись — можливо назавжди

напевно назавжди

старі коханці

в чужому місті забрели сюди

два столики під липами стояли

вони собі сиділи і мовчали

і дівчина їм каву принесла

і неймовірно юною була

було шовкове стрижене волосся

тату довкола ліктя обвилося

її коліна голі і сумні

вона говорить тільки «так» і «ні»

і за її тату у вигляді змії

за усмішку просту за кожне «yes» її

і за останнє «no» що їм готує Бог

ту каву як вино вони пили удвох

САКСОФОНІСТ

у підземній трубі де квіткарки бліді

де повзуть жебраки від руки до руки

де туман сигарет і ошмаття газет

і калюжки сечі замерзають вночі

там

на повен зріст саксофоніст

у блаженну пітьму гра не знати кому

в золоту трубу

у нічній трубі

він сурмить весну

віддану йому

як щасливий схлип

як любовний скрик

як терпкий язик

як жертовний лик

як жертовний лик

як терпкий язик

як любовний скрик

як щасливий схлип

МИ ПОМРЕМ НЕ В ПАРИЖІ

Я помру в Парижі в четвер увечері. Сесар Вальєхо

забуваються лінії запахи барви і звуки

слабне зір гасне слух і минається радість проста

за своєю душею простягнеш обличчя і руки

але високо і недосяжно вона проліта

залишається тільки вокзал на останнім пероні

сіра піна розлуки клубочиться пухне і от

вже вона розмиває мої беззахисні долоні

і огидним солодким теплом наповзає на рот

залишилась любов але краще б її не було

в провінційній постелі я плакала доки стомилась і бридливо рум’яний бузок заглядав до вікна

поїзд рівно ішов і закохані мляво дивились

як під тілом твоїм задихалась полиця брудна

затихала стихала банальна вокзальна весна

ми помрем не в Парижі тепер я напевно це знаю

в провінційній постелі що потом кишить і слізьми

і твого коньяку не подасть тобі жоден я знаю

нічиїм поцілунком не будемо втішені ми

під мостом Мірабо не розійдуться кола пітьми

надто гірко ми плакали і ображали природу

надто сильно любили коханців соромлячи тим

надто вірші писали поетів зневаживши

зроду

нам вони не дозволять померти в Парижі

і воду

під мостом Мірабо окільцюють конвоєм густим

Наталка БІЛОЦЕРКІВЕЦЬ

СЕРГІЙ ЖАДАН

Це ось наше місто — стоїть на сході країни.

Це ось ми — живемо у ньому, стоїмо на своєму, на Різдво ми виходимо із будинків, б’ємо вітрини. Проводжаємо свого царя на захід, до Вифлеєму.

Кажемо йому: царю, час рушати зі сходу.

Час рушати на захід із цієї скрути.

Там усі так упевнено говорять про нашу свободу, Ніби справді знають, як з нею бути.

Говорять про нашу свободу на кафедрах і сценах.

Піди туди зі звичного безладу та розпусти.

Там довкола спасителя, мабуть, стоїть натовп місцевих.

Скажеш, що ти з дарами — тебе пропустять.

Послухай, що вони скажуть тобі такому.

Поясниш потім, як нам усім тут бути,

куди дівати нам нашу віру — таку знакому, як нам узагалі сприймати її атрибути.

Їм там добре, їм сонце світить у віконні рами, і дитячий сміх заповнює коридори.

Ти їм, мабуть, і не потрібен зі своїми дарами.

Вони взагалі не вірять, що зі сходу може бути щось добре.

Вони так говорять про себе, мов кидають у землю насіння, і так говорять про справедливість, ніби заганяють звіра.

Але чого варті їхні знання про спасіння без нас — людей зі сходу, які ні в що не вірять?

Вони тепер на заході готуються до зимівлі.

У них там, мов шрами по шкірі, проходять зимові Карпати. Але цей малий народився, аби ми всі зрозуміли, що нам так чи інакше разом вигрібати.

Він нам ще все пояснить, коли сам навчиться, він ще прийде до нас полями нічними.

Хай наша віра буде ламана, як ключиця, але так чи інакше — іншої нас не навчили.

В місті тепер стільки радості і тривоги.

В місті добре працюють давні порядки.

Іде Цар зі Сходу, питає у всіх дороги.

Іде, топче сніги, співає колядки.

+ + +

Земля така тверда на новому місці. Така чітка голосів ранкових виразність.

Вітер у небі неспокійний, мов дитина в колисці. Люди розглядають вічність, наче приватну власність.

Люди вгризаються в землю, на якій довелось осісти, ніби в сторінку своєї протестантської книги. Небо любить, коли на нього дивляться колоністи, коли в плануванні міста є відчуття інтриги.

Рити глину, як риють її терміти. Перегортати землю, наче першу сторінку. Час відпущено, аби вірити і терпіти.

Любов схожа на домашнього птаха, купленого на ринку.

Саме звідси, з краю землі, видно її середину, видно, що земля пласка й оточена ніччю, що її створено було, аби чимось зайняти людину, аби можна було змирити чимось душу її таємничу.

Ходить вечірня зоря з печаткою звіра. Ходить смерть, як митар, що збирає пожертви.

Але з такої землі, говорить нам наша віра, виростуть навіть ті, що встигли колись померти.

Громада збирається в неділю, аби співати.

Живі говорять з мертвими за допомогою співу.

Вчення поширюють друкарські машини та апарати.

Пам’ять упевнено робить свою роботу важливу.

Мертві сідають за довгі столи.

Небо лягає на чорний грунт.

Неважливо звідки ми всі прийшли.

Головне, що ми залишились тут.

Мешканці краю землі.

Переселені вічні рої.

Всі, хто сидить при цьому столі. Всі покликані.

Всі свої. + +

Доки тебе стереже твоя спрага, доки тебе тримається віра, сонце рухається з точністю птаха

і час підбирається з обережністю звіра.

Вітчизни пізня вокзальна облава, теплі руки й грудневі дороги. Країна болить, як перебита лапа щеняти, що виривається з нічної облоги.

Виривайся, виривайся з ночі й туману, вигризай зневіру та безнадію.

Я потім лікуватиму твою рану, наскільки встигну, наскільки зумію.

Я потім зрозумію, потім побачу, коли слідом за тобою вирвусь, всю цю твою безпритульність псячу, всю цю твою дитячу вірність.

Лишай ні з чим їхню підлу варту, оминай розставлені вміло пастки. Варто битись і підводитись варто, якщо потому й доведеться впасти.

Зірки мають виснути над тобою, або розриватись, як ручні гранати. Серце має заливатися кров’ю і переганяти її, переганяти.

Кості мають міцно зростатись. Шрами повинні додавати злості. Щось із тобою повинно статись. Щось сталося вже і триває досі.

Доки ти всім цим живеш і мариш.

Доки вихоплюєш, доки полюєш.

Доки ти все це в собі тримаєш.

Доки ненавидиш. Доки любиш.

Будеш мені, як знак на будинку, де живуть приречені. Будеш, ніби надлам у складнопідрядному реченні. Будеш безжальною, мов запис у лікарняній книзі. Беззахисною, наче звір на березневій кризі.

Я довго доходив до розуміння співу в коридорах, цієї весни, в своїй країні, де всі щороку так дивуються найменшому диву, дивуються, що варта сувора, а вбивці наївні.

Де ніхто нічого не знає про твою таємницю, де діти, народжені під знаком скорботи, готові гнати вулицею тебе, як лисицю, і , мов речі сухотників, палити твої блокноти.

Я вчився по краплі від перехожих і півчих природи їхньої щоденної праці: голосом твоїм відповідати на питання слідчих, іменем твоїм називати жінок уранці.

Де розмови про головне нагадують кораблетрощі, де найбільша втіха — зустріти світанок.

Там, де тебе готові спалити на площі, щоби коло тебе погрітися наостанок.

Тумани опускаються на левади.

Дерева тримають до ранку небес основу.

Як тебе не вистачає. Особливо, коли починають вбивати.

Давай ще раз.

Про всяк випадок.

Давай знову:

Будеш мені, як свідчення про неможливе.

Будеш, мов застереження від чужої наживи.

Будеш правдивою, як бувають лише смертельно хворі.

Радісною, ніби вітер

у тюремному коридорі.

ТАТУСЯ БО

ЛИСТИ НА ФРОНТ

Привіт, Гено і котики. Звичайно, я планувала вам це пісьмо написати від руки, своїм жахливим почерком, щоб ви ще поморочились добряче, поки його прочитаєте, але так склалося, що посилка приїхала в Київ якраз тоді, коли я вже приїхала в свої Круподеринці.

Харе ржать))) Я не прикалуюсь. Село і справді називається Круподеринці, це на Полтавщині.

З цього села мої батьки; я, правда, народилася трохи далі, в новенькому селищі біля сахзавода, але ж

дід, баби і всі родичі були тут, тато і брат поховані

тут, тому я теж майже круподеринська.

Вийшло так, шо в суботу поїхали ми з Києва з дітьми, а в ніч із суботи на неділю ті уйобки пізданули ракетами на лівий берег, шоб у них ті ракети в гузні розривалися. Бачила фотки руйнувань на ДВРЗ. Але там такий райончик, шо мєсні пацики кажуть «та нічо особо в ландшафті не помінялось».

Чула, шо на вашому напрямку дуже гаряче. Стежу за новинами, бо там місто, в якому жила моя найулюбленіша тьотя, яка ніколи не докоряла мені за пости з матюками, тільки просила слово «блядь» виокремлювати комами. Вона просто вчителькою української мови і літератури була. Саме

від неї я і дізналася, що русня — це такі уйобіща, що допоки вони будуть існувати на цій планеті, допоки і гадитимуть скрізь, куди дістануть, допоки і вбиватимуть усе живе.

В селі ловко. Ловко — це таке полтавське словечко, яке може означати «красиво», «добре», «спокійно». Так от в селі ловко, хоч тут і літають комарі

з такими дзьобами, що даже кожанки моїм кавалєрам колись прокусювали. Це реально якийсь особий сорт комарів, літають роями, нападають і гризуть в самих підступних містах, м’язисті такі, шо малий пропонує наловить комарів і насмажить їх. Мамину хату нарешті облагородили інтернетом і тепер вайфай дістає аж в кінець городу. Отак полеш пшінку (кукурудза по-нашому), а тут відеозвонок і ти такий: «Хай, колігс» — на сапу обперся, навушники вткнув і піздиш про всяку фігню. Сусідка це як побачила, хреститься почала. А мамі подобається. Згадала, як в селищі, де я народилася, пропали таргани після того, як на клубові поставили супутникові антени, тепер допитується, чи ота біла штучка на мачті може унічтожить комарів, я їй кажу, шо воно безпечне для всякої нечисті, бо якби хоч якось впливало, то вже б тих передавачів наставили б на кордоні з росією по три на метр. Але мама не здається, щойно питала, чи вайфаєм мишей можна унічтожить. Думаю завтра їй показати ютуб)))

В селі взагалі тихо, хоч підлітки й облаштували на в’їзді дебелу таку вогневу точку в старій хаті покійної баби Килини. Реально там все забабахали «по стандартам НАТО», на одне вікно не хватило піску в мішки, то вони заклали його мішками з кізяком кінським. Це ржачно, але трохи смердить. Шмат даху акуратно розібрали, щоб можна було і там вогневу точку зробити. Короче, пацики красавці. Питала у них, нашо оце соорудили, то малі сказали, шо то як русня сюди дойде вдруг, «ви ж понімаєте, тьоть Тань, дороги тут пагані і даже хуйові, но в них там і таких нема, тому вони

Володимир Будников. «Росіяни, повертайтеся до своїх могил!», 2022

можуть лізти сюда, тоді Віталік візьме папкову берданку, Данька воздушку, Віта з Сашкою коктейлі, і ми їх встрітим як положено». Батько Віталіка зараз із пораненням в Дніпрі, але, знаючи його, то Віталька получе по жопі вже за те, що думав брати папкову берданку.

В село приїхало багато переселенців з Донбасу і з півдня. Я за ці 8 років звикла якось, що переселенці — це Донбас. А тут так дивно привозити дитячі речі і продукти і чути «ми з Харківщини», «ми з Херсонщини», «Миколаїв», «Запорізька область».

Мєсний народ чужих не дуже любить, тут навіть мене під’їбать можуть, бо типу ж не мєсна, а з посьолка. Але зараз народ попустився, зустрічають, помагають. Та й переселенці без діла не сидять, шуршать аж бігом, городи посадили, хазяйство заводять. Один з Миколаївщини припер якесь

обладнання, щоб маленький консервний цех запустити. Тільки всі дуже скучають за домом. І діти постійно: «Ма, коли додому?».

Я вам всім до неба дякую за вашу роботу, за те шо мій малий грається спокійно серед двору курячими яйцями в космос, за те, що ми спимо в тиші, за те, що можу ввечері слухати солов’їв, жабок, цвіркунів і навіть зозульок. Обіймаю вас всіх шалено. Бережіть себе, будьте нам здоровими і веселими. І паліть ту йобану гнидь скільки стане сил і вогню. Я старатимусь вам в цьому хоч якось допомогти. Ну все, пішла полоти цибулю. Бо ж після перемоги приїдете до мене на справжні полтавські вареники, то треба ж щоб цибулька була годяща.

Із вдячністю і любов’ю Татуся Бо.

P. S. Спаліть їх всіх к йобаній матері, щоб від них

і пороху не лишилося.

Привіт, Юра і котики.

Зазвичай я пишу такі листи від руки, щоб хлопці добряче помучились, читаючи мої каракулі. Зазвичай такі листи я відправляю з посилками. Але вам пощастило більше, бо посилка їхала з Києва, а я зараз в Круподеринцях.

Так, село, де живе моя мама, називається Круподеринці. Харош ржать. Це таке велике і дуже гарне село на Полтавщині, точніше, на кордоні Полтавщини і Черкащини.

Виїхали поки сюди, бо після останніх прильотів на сусідню вулицю діти дуже боялися. Село у нас передове, вайфай лове в хаті, за хатою і навіть під клунею, куди я бігаю покурить свою електронну гадість.

Да, я зірвалася і знову закурила, ще в лютому. Але поклялась, що після перемоги знову покину.

Сьогодні над селом дуже низько летіли наші літаки, і це треба було бачити, як дітвора вибігала з дворів, стрибала, махала руками і кричала:

«Наші! Наші! Це наші!»

Я, звичайно ж, на це розревілася, як легкодуха пристаріла женщіна.

На вечір дітвора прийшла до мене і попросила замовити десь великий прапор, вудку спиздили у дядька Івана, бо «вона йому не треба, та й риби уже нема, а в нас война і треба прапор, шоб зустрічать наших».

Ну, а ще у нас тут нашестя дрочків. Це такі кусючі мухи. Їх чомусь в цьому році дуже багато і кусаються страшне. Мать моя свариться і кричить «а дрочки, як ті кацапи, на город не вийдеш».

А біля клуні росте стара жовта черешня, і я не можу від неї відійти, здається, я тепер на 95% складаюсь із черешень. А на решту — із вареників з вишнями.

Ви пробували полтавські вареники з вишнею?

Ні? Ви мусите вижити і вціліти тільки заради того, щоб приїхати влітку на Полтавщину їсти вареники.

Це таке добре, як три меди. Це ніжна мов хмаринка оболонка пухкого тіста, а в ньому вишні і цукор. І їх треба їсти руками, облизуючи солодкі пальці, кисті, руки, лікті, навіть коліна. Бо як би акуратно ви не їли, але солодкий сік вишень має

бути скрізь. Так положено. Не можна поїсти вареників і не забрьохатися повністю. Після таких вареників за столом сидять щасливі, аж п’яні від щастя, забрьохані червоні люди.

Дякую вам, що в мене і в моїх дітей є це літо, вайфай, клуня, черешня і вареники.

І виживіть. Випиздіть усю русню, до якої дістанете, і приїжджайте на Полтавщину їсти вареники. Люблю шалено, обіймаю.

Привіт, котики.

Вчора над нами літали кацапські ракети. Прямо над клунею діда Василя. Колись ми бігали туди ховати секретики, пізніше курити. Дід Василь нас ганяв і сварився дуже. Але ми все одно бігали туди. Вчора кацапській ракети літали над моїм дитинством. І сучасні діти вибігали і кричали: «Здохни, путін, здохни, росія». А я заклякла на місці і молилася: «Тільки не долети. Згинь, пропади, але не долети». З 4 ракет долетіли дві на Черкащину.

Дід Василь, загалом, був дуже тихою людиною, під час Другої світової війни був підлітком.

І от в 2014-му році, коли почалася війна, він покликав місцевих пациків і наказав копати саме під тією клунею. Хлопці огиналися, не хотіли копати, але він вмовив. І вони копали — і викопали… Кулемет з набоями та ще якусь вогнепальну зброю часів Другої світової. Все було надійно змащено і законсервовано. Дід наказав кулемет підняти на горище і розвернути на москву.

В минулому році діда не стало. Кулемет продали спадкоємці якимсь колекціонерам. Але клуня стоїть. І тепер над нею літають рашистські ракети. І сьогоднішні діти кричать: «Здохни путін, здохни, росія».

Сьогодні вони граються у волонтерів, продають свої найдорожчі скарби. Я купила у них відполіроване зелене скельце. Зібрані гроші віддадуть родині пораненого захисника.

І знаєте що?

Ця війна змінила дуже людей. Росія відкрила в них чорну безодню ненависті. Ви відкрили у них безкінечність світлого — добро, щирість і любов.

Татуся Бо

ВІТАЛІЙ ЖЕЖЕРА

СХОЖЕ НА МОЛИТВУ

СХОЖЕ НА МОЛИТВУ

Недавно випав нічний дощик, увесь наче схований у темряві, дивовижно тихий, такий дрібний, що його краплі падали на городину й листя саду зовсім безшумно.

Почути присутність того дощу можна було тільки якщо підставиш долоню до неба, й дощ торкнеться долоні. Це дуже схоже на те, як у безмісячну ніч до тебе мовчки й невидимо приходить кіт і мокрим носом знаходить твою руку в пітьмі. І ти вдячний і радий йому, бо його прихід загострює

твою загубленість у світі і водночас робить твою печаль світлою й легкою.

Ти можеш побалакати з тим дощем чи з тим котом,

втомився любити нас, і в тих, хто ще й досі не втомився. І в тих, кого ми любили хоч і сильно, але марнотратно, невміло й нерозумно. І в тих, кого ми побоялись полюбити. І в тих, хто не побоявся — нас.

І в тих, кого ми — не встигли, а тепер уже пізно.

І щоб вони простили нас за це.

А ти, будь ти кіт або дощ, побудь зі мною ще трохи.

А потім не бійся покинути мене — і йди собі далі, туди, де тебе ще комусь дуже треба цієї ночі.

бо глибина самотності

тут така, що тебе ніхто більше й не почує.

Тут тільки ти і він, цей кіт або дощ, і десь іще Бог недалеко.

Те, що ти говоритимеш — воно не молитва, однак дуже схоже на неї. Якось отак: ми з тобою тут тільки удвох, далеко од тих, кого любимо, й тих, хто колись любив нас. Слухай же далі. Я зараз готовий до того, щоб зостатися тут, готовий, щоб мене більше ніхто не полюбив, готовий, щоб мене не стало зовсім — тільки щоб усе було добре у наших дітей і солдатів, й в усіх тих, кого ми любимо. І в тих, хто

ТРЕТЯ ХАТА Колись давно, ще в совєцькій армії, довелось служити на двомісячних зборах резервістів з одним чоловіком. Чоловік той, старший за мене, був родом з Переяславщини, здається, з Пологих Вергунів. Веселий і довгоногий, як циркуль. Йому личила тодішня уніформа — ха/бе, кирзові чоботи й пілотка набакир.

Коли подавали команду «Выходи строиться!», він казав: «Да скіки ж можна строїцця?» Для нього в тому був свій смисл, така собі гра слів, бо в нашому суржику слово «строїцця» означає те саме, що в літературній мові «будуватися», ставити хату. А цей чоловік, як він сам розказував, мусив с т р о ї ц ц я тричі. Раз оженився, поставив

хату, розлучився — а хату зоставив жінці й дітям. Вдруге оженився — і все знов повторилося. І ось

тепер оженився втретє — й поставив третю хату.

Це здавалося неймовірним, хто жив у ту епоху

дефіцитів, уявляє собі, що таке було тоді — поста-

вити хату, хоча б одну. А тут — три.

То таки був дивовижний чоловік. Ось я за свій вік женився двічі, а хату поставив тільки одну. І якби хтось сказав, що її треба покинути й перебратися на нове місце, то була б катастрофа, бо ти сю -

ди вклав шматок життя, отже, ця хата — це ти сам. Я, щоправда, одну хату таки покинув — ту, в якій виріс, поставлену ще до мого народження. І то на душі тяжко, хоч та хата й робилася не мною. А як же розлучатися з тією, що ти її сам зробив? В останні тижні часто згадую того чоловіка. Бо тепер багато людей або покинули свої домівки, або домівки покинули господарів і пішли димом у небо. Ті люди повернуться — й почнуть усе спочатку. Дасть Бог, поміж них буде й трохи таких, як той дядько, що йому легко це давалося — починати жити заново. Хоча, може, він тільки утішав себе — нібито воно легко.

ДЕ ЖИВЕТЬСЯ

З деяких пір живу в такому місці, в якому хотів жити, скільки себе знаю. Щоб у шибку зазирало листя хмелю й дикого винограду, щоб з вікна було близько видно воду й зорі, щоб зовсім поруч скрекотали сороки й жаби, а по двору в сутінках гуляв їжак. І щоб усе це було мені не в гостях, а своє.

Щоб і той хміль під хатою був мною посіяний, і їжак щоб знав, що ми тут удвох живемо, а не кожен собі нарізно, бо в нашому сусідстві є трохи казки.

Коли чогось отакого довго хочеш, і от воно збулося — з тобою, окрім радості, робиться ще дещо таке, чого ти не ждав, і воно тобі самому гарне, чудне й незвичне. Це ось що: пізно ввечері ти виходиш з хати й дивишся у свої освітлені вікна знадвору. І кажеш собі: «Он там я живу!» І од цього тобі на душі так тепло й затишно, що аж не знаєш, як інакше висловити.

Можна пояснити це тим, що ти довго уявляв оцю хату збоку, і тепер, за звичкою, саме збоку хочеш бачити її. Одначе, може причина тут і глибша.

Мабуть, є вроджена потреба душі — глянути збо -

ку на те місце, де тобі живеться. Вперше я пережив

це ще десь у третьому класі. Батько тоді ночами стеріг колгоспних коней. Коні стояли в сараї, за вигоном, у долині, метрів за триста од нашого двору. Я любив бувати там вечорами — коли ці коні ставали наче вже не чужі, а наші, мої. А звідти й нашу хату видно було, і як її вікна світяться — видно. І це подвійна радість твого перебування в світі — бо ось і хата, де живеш, і сарай, де живуть коні.

Тобто, все, що любиш — водночас і трохи оддалік, і майже доступно.

Очевидно, отакі маленькі дози ностальгії діють

як вітамін: ти покидаєш свою домівку на відстань

видимості, щоб відчути і тривогу розлуки, і можливість у будь-який момент повернутися.

ВИПАДОК ПАДІННЯ В метро інколи трапляються різні пригоди. Про деякі з них адміністрація завбачливо попереджає, наприклад: «У випадку падіння на колію ваших особистих речей…»

Одначе те, що сталося зі мною недавно, якось передбачити чи хоча б змоделювати ніяк не можливо. Бо воно просто не може трапитись, не може та й годі. А таки ж трапилось.

Було це так. Їду я в метро, з лівого берега на правий. У вагоні трохи тісно, отож їду стоячи. Нижче, піді мною, сидить дядько, може, мого віку або трохи молодший. Ну, сидить — і хай собі.

В якийсь момент він підіймає голову, дивиться в очі й питає: — Ви думаєте зараз?

Щоб таке спитати в незнайомої людини, треба бути п’яним або ненормальним. А він не був ні тим, ні другим. Чоловік як чоловік. Його запитання звучало буденно, спокійно, якось по-діловому, із дуже конкретним наголосом на слові «думаєте». Сама оця буденність тону й недвозначність фрази робила її одночасно і фантастичною, й безжально простою, немов «Ага, попався?».

Я одерев’янів. Звідкіля він знає, що я взагалі не майстер думати, а якраз в оці кілька останніх днів так і зовсім жив не думаючи, і через те

наробив тьму гріхів і дурниць. А наробивши дурниць, за які нестерпно тяжко каятись, я весь із себе ходжу грізний і неприступний, мовляв, одчепіться, яке ваше діло?

А тут ця неприступність із мене геть злетіла — бо як він знав усе це про мене аж настільки, і отак зненацька, що його запитання звучало як «Де брат твій Авель?»

Я дивився на нього мовчки.

І тут дядько сказав: — Вибачте, я хотів спитати, чи ви виходите зараз?

От як воно виявилось — усе просто й зовсім

не страшно.

Тільки було вже пізно: я встиг покаятись протягом оцих кількох десятків секунд мовчання.

ОПИСАННЯ ДОЩУ

Недавно випав один такий дощ, якого я ніко -

ли не бачив, скільки живу. Він пішов, як і годить -

ся, з великої хмари, тільки без розгону, без перших

нечастих крапельок — а враз, дуже густо, важкими й добре видимими краплями, що падали вниз.

Через якихось півхвилини почався зустрічний рух:

тим часом, як дощ падав з неба на землю, навстріч

йому до неба підіймалося щось схоже на лапаті сніжинки. То був білий пух осокорів. Мабуть, той пух, вже дозрілий, ховався в кронах дерев, а коли дощ вдарив по гілках і вони завібрували, пушинки зірвалися з прив’язі. Вони ловили висхідні повітряні потоки й підіймалися все вище. Дивовижно, як легко ті пушинки пролітали крізь дощ, знаходили шлях між краплями — щоб десь подалі звідси впасти на землю й засіяти там ліс.

Це було так гарно, що захотілося записати.

Хоч воно, може, й гріх — записувати підглянуті в Божого світу інтимні процеси. Хай би зоставались неописаними. Тобі ж ідеться про те, щоб не забути

цей дощ, а не про грамотійську славу, яка завжди сумнівна, бо залежить од того, хто прочитає написане. Колись, отак само весною, в перші дні перебування в армії, потрапив я в одну пригоду. Мене знайшов офіцер, черговий по батареї, якому був потрібен хтось «образований», щоб написати пояснювальну записку з приводу того, що при чергуванні того офіцера сталася п’янка між дембелями.

Весь батальйон чув, як вони вночі гуділи, а ніхто не був упійманий. Отож, записку вимагалося написати якомога «обтєкаємєє». А нас, совєцьких гуманітаріїв, якраз добре вчили — «обтєкаємєє». І я швидко зварганив ту рятівну для всіх записку. Думав, офіцер похвалить. А він сказав так:

«Где ж ты, сука, так научился объяснительные писать? Наверно, на гражданке из ментовки не вылезал?!»

Це буває корисно згадати, перед тим, як описуєш дощ або ще щось.

СНІГУРІ

Хоч ця зима й маленька вдалась, а все в ній умістилося, що для справжньої зими треба. І снігопади, й завірюхи, й ожеледиця, яка робила короткі стежки довгими й трудними. І морози стояли якраз такі, що коли на вечір розпалюєш у грубці, то на душі в тебе так, що хочеться завести в хаті товстого кота, що й було зроблено. Й відлиги траплялися, і дочка перед од’їздом, на згадку, зліпила мені у дворі сніговика, назвала Толяном, і він довгенько прожив там з півторалітровою

пляшкою

з-під оболонського пива, що діставала йому до колін.

А ще з цією зимою пов’язана одна пригода, про яку, коли стану зовсім старим, щоб не переплутати, згадуватиму так: це сталось тої зими, коли я бачив отаку- то пригоду.

Отже, як ото вдарили найбільші морози, трапилось

мені от що. Там, де я йду ввечері з роботи до метро, місце дуже людне. І ось, метрів за два од тієї людної стежки, бачу — в снігу стоїть парочка. Цілуються. Він — спиною до стежки, розстебнув і розхристав кожуха так, щоб дівчину зі стежки ніхто не бачив. Правда, її голова — чолка, очі — таки виднілася з-за його плеча. Значить, або дівчина вища за кавалера, або просто він угруз у сніг по коліно, а вона ні. Ну, цілуються — то й нехай, аби не застудились. Пішов я собі далі. А назавтра йду знов тудою ввечері — і знов мороз, і знов ті двоє тісненько стоять. Мабуть, їм саме на тому місці дуже гарно було

з першого разу, от і прийшли, щоб усе повторилося.

Вражала, як і вчора, якась майже повна непорушність фігур — так, немов ці двоє щасливо сплять в обіймах одне одного, тільки — навстоячки.

Коли я побачив їх і на третій вечір на тому самому місці, й знов бралося на добрий мороз — то було вже чудо.

А оце як сніг розтав — їх там більше нема. Як ото снігурі — тільки-но звик до них, а їх уже й не стало.

СІРООКА ДІВЧИНА

У ранньому дитинстві в мене був приятель, сусідський хлопчик. Імені не називаю, бо ця історія делікатна. Ми гуляли в нашій хаті під столом, за скатертю з синіми узорами, і нам було не тісно.

Він — на рік менший, через те я ставився до нього необережно-поблажливо, і тоді, й пізніше, коли ми розійшлися по різних компаніях.

У

п’ятому класі я вперше влюбився. Дівчинка

була приїжджа, оселилась на нашому кутку серед зими, досі не забув — 5 січня. Імені не називаю.

Та сіроока дівчинка таки дещо визначила в моє-

му житті. Моя нинішня жінка дуже схожа на неї.

Однак вернемось у ту зиму, що почалась мені від 5 січня. Чогось думалось: усі знають, що я її люблю. І що вона знає, бо чого ж така привітна зо мною? Здавалось, ми одне одному — хтось, і то було щастя. Одне тривожило: а як її ще хтось полюбить із наших хлопців? Це ж доведеться з ними битися. А не хотілось, бо хлопців, гіпотетичних суперників, я вибирав таких, які мені самому подобалися. Сусід-приятель в те число не входив, бо менший же, куди йому! Ну, якось воно обійшлося.

Далі нас розкидало по світу й ми більше не бачились. Я чув, що та дівчинка вийшла заміж у Ніжині. Не раз хотів поговорити з нею по телефону, тільки номера не знав.

А недавно вмер той мій приятель ранніх літ. Після інсульту він усе забув, і як виходив з дому, то не міг знайти дорогу назад. За день до смерті попросив свою сестру подзвонити тій сіроокій, щоб приїхала — щоб жити разом. Й вона приїхала, тільки його вже не застала.

А в моєму минулому виникла порожнеча на місці чуда. Привітність сіроокої дівчинки більше нічого не означала. Ми вже не були одне одному хтось.

З її вікон через дорогу було видно вікна того мого приятеля — як же я тоді не надав цьому значення?

Тепер у мене є її номер телефону. Тільки навряд чи я наберу той номер.

СХОЖИЙ НА ГРИШУ

Місця, які я люблю і де цього літа довелось побути зовсім недовго, мають одну важливу особливість. Про них можна сказати, що вони малонаселені. А точніше ось як: люди живуть тут далеко одне від одного. Одначе, цілість цього краю тримається на дивовижному механізмі взаєморозпізнавання людей. Причому той механізм діє на досить великій відстані.

От ти приходиш, скажімо, у казенну лікувальну установу, за десяток кілометрів, де ніколи не був. Там з порога бачать, що ти чужий. Але ж ти явно приїхав до когось тутешнього!

Далі — таке:

Ви, мабуть, приїжджий до когось?

До тещі.

А живе ж вона де?

Називаю село і вулицю.

Нема там такої вулиці. Думайте.

Дивуюсь, як вони це знають. Починаю думати, і згадую точнішу назву.

Оце друге діло. А теща ж ваша хто буде?

Така- то й така-то. Вони схвально кивають. Потрібну мені послугу надають без клопоту. Їм головне — знати, що я чийсь є.

Заходжу в інше місце. Хочу квасу. Порожньо.

Якийсь дядько залив у півлітрове пиво п’ятдесят

грамів горілки і дожидається чуда. Каже продавщиці про мене: — А правда ж, він на покійного Гришу Баклая

схожий?

Щось є…

Ну! Чисто рідний брат! І зріст, і кепка, і все на світі.

Він хоч хороший чоловік був, той Гриша? —

питаю.

Дуже хароший. А то чого б я його згадував?

Хароший він був, тільки невезучий — ні в любві, ні в облігаціях. Прощаємось, і я йду далі, зриваючи пізні вишні з гілок над стежкою.

ТРОЄ КРУГЛИХ

Йду на роботу десь приблизно в один і той самий час. Назустріч попадаються джентльмени, що чимчикують похмелятися до відомої точки, достойно і без поспішності. А як вийдеш на годину раніше — біжать не такі, нервові й метушливі.

Це зовсім різні люди, хоч їм усім треба в один бік.

Так само в метро: як їдеш раніше — з боку Святошина буде повен вагон дівчат. Їм на роботу в центр, вони всі пишні, ренуарівські, явно пригородні. А на годину пізніше — дівчата вже тонші, київські.

А недавно вийшов із дому о якійсь такій порі, що знайомих зовсім не було. Дорога та сама, а пішоходи інші. Першим трапився чоловічок дивовижної комплекції. Пузо і задниця в сукупності являли собою майже ідеальний глобус. Ніжки-ручки короткі. Тобто він із тих низькорослих чоловіків, що їх отак- от деформує старість (можна з епітетом — невблаганна). Але ж Боже мій — як він ішов! Як цар! Курив на ходу, спинився коло урни, елегантно струсив попіл і рушив далі. Я не знаю, де такі люди беруть собі штани і як ті штани тримаються на них. На ньому трималися бездоганно: пояс на рівні екватора, правда, холоші короткуваті, зате шкарпеточки біленькі, чисті, з узорчиком, не гріх показувати. Я ще озирався на нього, і тут побачив другого круглого. Цей був зовсім не аристократ, штани починаються од підборіддя, шкарпетки нікчемні, і сам дріботить, як баба. Я ще не дійшов до метро, як зустрів третього. Це вже була невдала копія двох перших — як погано заокруглений мішок із капустою.

І в той момент я подумав: а що коли це відкрився часовий коридор саме для отаких людей, і я серед них опинився не випадково? Ця думка так стривожила, що я спеціально пройшовся повз вітрину, щоб подивитися на себе збоку. Ну, що сказать? Начебто — ще ні. І руки в мене явно довші, ніж у тих трьох.

ДІВЧИНА З АБРИКОСАМИ Трапляються такі начебто вікна, одчинені туди, де нас ще нема, а колись будемо, і вже зараз хочеться краєм ока глянути, як воно там.

Ось — найпростіше. Йду на роботу повз одну установу, де перед входом лежать мішки з піском, ще з перших днів великої війни. Мішки подекуди порозривалися, і звідти буйно виткнулася конюшина, вже й зацвіла подекуди. І на якусь

частку секунди ти опиняєшся там, де все вже позаду, й на піщаних брустверах, звідси аж до моря, проросла трава.

А недавно зі мною трапилась і зовсім гарна пригода з того самого розряду. Стою біля супермаркета, курю. Ясний сонячний день. Перед маркетом

припарковані кілька десятків глянцево-чистеньких автомобілів. А людей чогось не видно — ні душі. Тільки зліва, звідти, де сховався придорожній базарчик з городиною й фруктами, наближається

дівчина. Йде повільно, бо в руках торба з жовтогарячими абрикосами. Дівчина невеличка, смаглява, на ній сандалії, такі легкі, що аж невидимі, а ще — дуже білі й дуже широкі штани, що їх би вистачило на трьох таких дівчат, як оце вона. І думаєш собі — на чому вони там держаться, отакі широкі штани. Дівчина при ходьбі ставить праву ногу трохи циркулем — мабуть, через те, що торба важка, однак, ця клишоногість тільки додає дівчині шарму, як і зачіска, немов у мультяшного Мауглі.

Ну, отака вся — серйозна й трохи смішна, і хочеться дивитись на неї довго.

Вона порівнялася з припаркованими машинами й пішла вздовж ряду. Яка ж у неї машина? Мабуть, біла? Ні, в самому кінці стояла стара пом’ята «Нива», камуфляжної масті. Той, хто сидів усередині (видно було силует, теж у камуфляжі), з якоїсь причини не вийшов і не допоміг дівчині. Вона поставила абрикоси в багажник і сіла за кермо.

Що то було? Хоч не можу довести, а знаю: таким буде перший день після війни.

Віталій ЖЕЖЕРА

НАТАЛІЯ ВОРОЖБИТ

Люблю запах Дніпра змішаний з запахом моторного масла. У мого тата був катер, на який йому дав гроші мій дід, батько моєї матері. Мама завжди це підкреслювала — «мій батько дав тобі гроші на цей катер». Час від часу тато брав мене з собою подорожувати Дніпром. Частіше він, звісно, подорожував з красивими доступними жінками і чоловіками-собутильниками. Але іноді брав і мене. Мама рідко плавала з нами, мабуть, занадто часто нагадувала, за чиї гроші був куплений цей катер. Ми плавали затоками, зупинялись на пустих диких пляжах; дніпровські береги якісь особливі, з низькими вербами у піску. Тато варив на кострі дику холостяцьку їжу, найсмачнішу в світі, а маленька дівчинка (тобто я) довго розглядала дох-

лого карасика в зеленій воді.

В вільний від подорожей час катер стояв на дніпровському причалі в Києві і ждав, коли сорокарічний чоловік приведе маленьку дівчинку (мене)

по причалу, що гойдався. Дівчинка трималась за його палець. Чоловіки різного віку піднімали голови від своїх моторів і віталися з нами.

В радянські часи чоловіки весь час колупалися в моторах своїх автомобілів, мотоциклів, катерів… Вони все робили своїми руками — ті чоловіки. Їх машини жили і старіли разом з ними. Запчастини для них вони виготовляли там, де працювали, на авіаційних, танкових, будь-яких заводах. Їх цікавили всього дві речі в житті — мотори і вагіни. Вони, правда, не знали тоді такого слова, як вагіна, взагалі соромилися називати вголос

цю частину тіла. Але мали до неї щирий непідробний інтерес.

Чоловіки різного віку піднімали голови від своїх моторів і віталися з моїм татом і його донькою

(мною). Ми знаходили наш причал. Тато підштовхував мене в спину, і я заходила по вузькому краю катера до дверей каюти.

Куди дівся той катер, я не пам’ятаю. Здається, тато його продав, а на отримані гроші купив машину. Але моя мама все одно дорікала, що ця машина куплена на гроші, які дав мій дід йому на катер. Потім вони розлучилися. Ми з мамою переїхали до зовсім іншого життя. Мама допомагала мені не сумувати за татом, говорячи про нього виключно погане. Дійсно, що може буте гіршим, ніж вийти заміж за радянського романтика. А тато був романтик. Наприклад, він завжди одружувався на своїх жінках, коли був не одружений. Тому, власне, він ніколи не бував не одружений. Від цього було прикро іншим жінкам, що паралельно з ним зустрічалися, але ж не міг він одружуватися на кількох одночасно. Але моїй мамі, можна сказати, пощастило. Чи навпаки.

Як справжній романтик, мій тато грав на гітарі. Та на будь-яких музичних інструментах, які траплялися йому до рук, — від губної гармошки до саксофону. Ще був майстром спорту з підводного плавання з аквалангом. Малював. В ті часи — мене і мою маму. Мама часто рвала свої портрети, коли ловила тата на зраді. А потім склеювала. Дивна помста.

Коли розвалився Союз, тато миттєво відкрив будівельний кооператив, і хтось мені приніс районну газету з великим заголовком на першій сторінці: «Ворожбит —підпільний мільйонер ДВРЗ». Мені хотілось пишатися, але доводилося соромитись за старою радянською звичкою. Романтик не може стати мільйонером. Він і не став. Але встиг побудувати гарний дім біля Дніпра.

КООПЕРАТИВ «КАРАСИК», АБО МОТОРИ І ВАГІНИ

Тато помер зимою в шістдесят, мені було двадцять чотири. Я приїхала з Москви, де навчалася, попрощатися. Відповідальною за його похорон була його перша дружина, до якої він несподівано повернувся перед самою смертю. Тато записав на неї та її доньку, мою, виходить, старшу сестру, все своє майно — будинок, гараж, машину… Машину, куплену на гроші, які дав мій дід йому на той катер. Передостання дружина кусала лікті і не прийшла на похорон. Вона цілеспрямовано зводила його в могилу, а майже все отримала його перша, прикро, погодьтесь. Мені нічого не залишилося від тата. Тільки чайник з радянського сервізу і чеканка з зображенням сніжного чоловіка. Спогади про дохлого карасика. Сірий український хліб, натертий часником. А ще особливий запах його тіла, неприємний, але рідний.

На його похоронах було багато жінок, п’ять-шість

з яких поводили себе наче вдови. Вони по черзі брали слово і говорили промови. Згадували, як він їх любив, а вони його… А коли його спалили в печі крематорія, одна з них підійшла до мене і сказала: «Толік мені должен триста доларів».

І мій тато не був там якимось героєм війни, колись давно він був героєм-коханцем, але перед смертю він був 60-річний інвалід після трьох інсультів. І за нього боролися п’ять-шість жінок біля труни (а скільки їх не прийшло, ображених?)

Вчора по дорозі на дачу ми з подружкою підвозили Миколку. Миколка причепився до нас на зупинці біля магазину. Став біля відкритого вікна авто і дивився на мої ноги в короткій спідниці. Зараз чоловіки так відверто не дивляться. Миколка просив підвезти

його до кооперативу «Карасик». Там в нього стояв його катер, так він сказав. Дуже гордо. «Мій катер». Він ще багато чого говорив. Він говорив «хочу влюбиться» замість «хочу потрахатися». І дивився на мої ноги. Я сказала, що мій тато мав катер, і я любила з ним плавати. Миколка загигикав: «Так то ж був я». За віком він дійсно міг би бути моїм батьком, хоча мій батько був старший, цієї весни йому б виповнилося вісімдесят. Миколці було за п’ятдесят далеко, але саме в цьому віці я добре запам’ятала свого тата. Пом’ятим, пожившим, але ще міцним і жадібним до вагін і моторів. Ми заїхали в кооператив «Карасик» — старий причал для водного транспорту. Чоловіки, члени кооперативу, підпливали до причалу на своїх катерах і дивилися на мене потойбічними поглядами. Я піднялась на радянський катер Миколки. Здається, точно такий був в мого тата. Зараз таких не роблять. Миколка дуже хотів, щоб я подивилась на його ліжко. Він штовхав мене в спину і сердився, коли я не хотіла відкривати двері в каюту. Він вже дістав шампанське і шукав другий стакан. Був впевнений, що, побачивши ліжко в каюті, я буду так вражена, що залишуся. Штовхнула двері. Той самий запах поту, сирості, самотності і моторного масла вдарив у мої ніздрі. Запах тата. І так захотілося віддати татові трохи любові і тепла, якого я йому не віддала колись. Його так часто любили жінки, крім однієї дівчинки (мене), народженної від його любові. Вони заходили в його каюту, роздягалися і віддавалися. Моєму татові.

Мабуть, і я повинна зараз. Тато, як ти там? Привіт тобі з цього катера.

Жанна Кадирова. З серії «Вишиванки», 2022

КАТЕРИНА БАБКІНА

Мені хотілося би понад усе, щоби ти не переживав

крім такого малого, але такого неосяжного “дякую”, яке могла б тобі сказати.

Єдине що — повторювати його багато разів щодня. Дякую.

Дякую.

Дякую.

Дякую.

Дякую.

Говорячи про любов, вони уникають давати речам та почуттям імена.

В дитинстві кавуни були такі великі, — розповідає вона,

всі пси були добрі й ситі, всі літаки не страшні.

Не бійся, — говорить він, — ти нікого не втратиш у цій війні.

Коли мені страшно, — каже вона, — я стаю на мокру траву босоніж.

В мене завжди тепер із собою є дрібка солі, півхлібини та ніж.

Я часто дивлюся під ноги, ніби вишукую якісь незрозумілі сліди.

Але я з тобою, — говорить він, — і так буде завжди.

В місто надвечір, — жаліється, — приносить особливо непроглядну якусь пітьму. Я в порядку, я би тільки хотіла знати, коли тебе обійму. Стільки навколо страхіть, і це ж ще розповідає не кожен… Він говорить: не з нами. З нами такого просто бути не може.

І так вона говорить, і мовчання між її словами як спалахи багряних заграв, і він говорить також, і старанно згадує її рухи, її волосся, лице. І їй би дуже хотілося вірити в усе те, що він їй сказав. Але він, здається, навіть сам не вірить у це.

Бог буде поруч. Я тобі кажу.

Бог — олень, бог — осінній пізній жук,

бог — підліток на скейті в ластовинні.

Ти з ним, ти не один чи не одна, у нього дуже різні імена,

але його призначення єдине.

Він не створив, не множив покарань,

не факт, що є у нього перст чи длань

чи голос, щоб здолати мертву тишу.

Бог — жовтий лист, бог — в сутінках шосе. Можливо, ні від чого не спасе, але також ні в чому не облишить.

Бог — родимка на вигині плеча,

бог — гупання вечірнього м’яча

з міських завулків, бог — підмерзлі квіти.

Бог — ровер припнутий, на ранок мокрий весь, бог — ти, бог — я , бог — теплий чорний пес і все, що ми подужали любити.

Не питай мене — як я; спитай мене щось просте.

Подивися, моє волосся тепер так швидко росте,

ніби має окрему, цілком конкретну мету:

коли все це скінчиться, я ним тебе оплету.

Не кажи мені — як ти; щось легше скажи мені. Адже кожен навіть найменший камінь у цій війні обернувся на зброю, щоб боронити своє.

Не кажи мені — як це, бо це все, що у тебе є.

Коли дзвін б’є на сполох, ударна хвиля — під дих, навіть мертві з землі цієї встають за своїх живих, і як вони виють тоскно голосами нічних сирен

не кажи мені, бо для такого навіть нема імен.

Бо для такого немає ні часу, ні місця, ані вимірів, ані сфер —

але все це все одно відбувається просто тут і тепер, серед затишних ринків, шкільних дворів, приміських забудов.

І все, що після такого може зцілити — то хіба любов. Любов зможе стулити докупи розчахнуті ран краї, зможе живити собою потужні ріки та ручаї, зможе змити наругу, оплакати щедро кожну пролиту кров. Але поки це все не скінчиться — не кажи мені про любов. Краще, допоки зблиски нічні змінює передранкова синь, взагалі нічого не кажи мені, відпочинь.

Катерина БАБКІНА

Маю таку підозру, що птахи, які їдять черешні з кісточками, не можуть не відчувати своєї причетності до поширення насіння. Божественний смуток пошуку призначення попросту мусить ставати стерпнішим, додаючи до інстинктів виживання певну задіяність до творення якоїсь іншої, непритаманної простій генетиці, форми життя. Птахи не можуть не бачити, як з їхньої фізіології виростають дерева там, де вони нізащо не змогли би вирости без пташиних переміщень на повний шлунок.

Не хочу вразити чиїсь почуття, але переконаний — вже без підозрінь і вагань — що подібне притаманне і людям. Уявляю собі акт передачі рослинного насіння вибраному або випадковому місцеві на Землі зовсім не поганським аналогом літургії, доступної кожному, хто відчуває смуток через те, що не має достатньо втаємничення, щоби мати право здійснювати таїнство.

Рослини — від насіння до природної чи насильницької смерті — є знаковою системою, яка виводить, випихає, виносить, виштовхує, випирає за межі безпомічності двох перших знакових систем, властивих людині. Якби так іти на макса, то рослини є томами божо-людського розмовника. Інша

справа, що вдається людям зрозуміти, що яким вдається зрозуміти. Бо цей розмовник мало стосується самого матеріалу. Тобто рослини тут не найважливіші, вони є попросту мовою, яку можна і почути, і промовити.

В кожному разі — невідомо чому — є так, що цього року, цієї весни і літа принаймні (осінь ще своє не проявила, осені ще нема у нашому житті, її

може і не бути, хоч рослини і кричать про те, що буде як завжди), цікавість наших людей до різноманітного плекання рослин неймовірно збільшилася. Правдоподібно, загострився смуток. Його якраз рослини — передовсім задіяні у приватні літургії — можуть провести виразно позначеною стежкою від нестерпного аж до солодкавого.

Рослини показують, яким ти можеш бути справжнім, на що несподіване розрахованим, наскільки вкоріненим, наскільки мандрованим, яким короткочасним і безконечним водночас. Як мало тобі треба для того, щоби так багато бути. Як неможливо бути аж ніяк без того малого, що тобі конче треба. Рослини показують — що таке бути насінням, яке чекає когось, хто візьметься перенести його у випадкове або обране місце на Землі. Беремо у руки мікроскопічне або гігантське насіння. Навіть у такому вигляді у ньому вже все передбачено. Аж лячно, коли прислухатися до того стишеного шуму, запакованого у неповторну оболонку. Кладемо його у Землю. Говоримо з ним про таїнство свого смутку. І невдовзі — якщо ти ще не покинув свого проповідника — рослина вилізає і каже тобі щось із вибраних фраз божо-людського розмовника. І ти вже нездатний відповісти якось хирово.

У квітні цього року один чоловік, очікуючи мобілізації, вагався, чи варто йому братися робити городи, бо для кого. Одна жінка сказала тоді йому — в кожному разі всьо посіяти і посадити треба. Най росте. Той, кому то прийде, усе знайдеться. Інакше ще не бувало…

ТАРАС ПРОХАСЬКО

НАСІННЄВЕ БОГОСЛІВ’Я

Скажімо, моя бабця у Сибіру, у неволі, передовсім зробила маленькі грядочки з цибулею. Так опановувала простір, одержуючи сигнал, що життя, аби бути життям, примножує вияв життя. Тамтешні москалі її за це щиро ненавиділи. А у певні моменти приповзали з благанням дати хоч стебло цибульки на закуску. Були щасливі, що у когось та цибулька є. А потім знову ненавиділи за те, що у неї є цибулька.

Ірина Каленик. Із серії «Інтервенція», папір, лінорит, 2018

Ще один розділ короткого і заплутаного божо-людського розмовника.

Або та красуня з Бабина, яка у лісах і схронах кілька місяців прожила на жменці сухого насіння фасолі, що випадково залишилося у кишені сердака, який встигла вхопити, втікаючи з обложеної хати.

Тарас ПРОХАСЬКО

СЕРГІЙ ТРИМБАЧ

МИ ЖИВЕМО У ВЕЛИКІЙ

ІСТОРІЇ. ТУТ УСЕ І ВСІ ПОРУЧ

Дорогі мої люди, усі, хто нині із зброєю в руках захищає нашу Вітчизну. Серед вас є мої родичі і знайомі, серед них і кінематографісти (режисери Олег Сенцов та Ахтем Сеітаблаєв, кінооператор Сергій Михальчук, актори Олександр Печериця, Олексій Тритенко…). Ви захищаєте Україну, ви уже сотворили диво — попри вселенський песимізм щодо можливостей самозахисту у поєдинку з велетенським рашистським драконом, ви встояли, ви перемагаєте і неодмінно переможете!

Розумію, на полі бою і навіть поблизу його — не до кіно. А все ж, підозрюю, ви всі, як один, належите до славного кіноманського племені — з дитинства ваші очі привчені зчитувати з екрана, великого чи малого, всілякі захопливі історії. Історії, які повсякчас нагадують: ми, кожен із нас, аж ніяк не замкнуті в тісну нішу конкретного року чи місяця, ні, ми існуємо у часопросторі Великої історії

Запитаєте, що таке Велика історія? Відповім: це коли ми усі сусіди, в історичному часі і просторі, живемо поруч чи, принаймні, на сусідніх вулицях. Он же, придивімось, у парку неподалік Григорій Савич Сковорода щось пояснює акторові і режисеру Іванові Миколайчуку про сутність «сродної праці». А обернімо зір ще далі і побачимо, як у селі Яреськи, на Полтавщині, Олександр Довженко розмовляє з матінкою Миколи Гоголя Марією Іванівною. Вона ж бо у тому селі народилась і виросла, тож і прилітала туди із завидною регулярністю. А вже коли дізналася, що творець фільму «Звенигора» там якесь нове кіно крутить, не могла

втриматись… Бо маг, чаклун, на екран кладе свої образи, обра зи, образ и! Так, Велика історія, бо тут поруч 202 2-й і , скажімо, 192 2-й , коли російським більшовикам вдалося розпочати процес реставрації Російської імперії у вигляді СРСР, а Україні подарували кілька літ культурної автономії (тривала до 1930 року). Тоді й починається розвиток власне українського кіно — зі створення ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління), якому упродовж кількох років вдалося створити вітчизняну кіноіндустрію (кіностудії, що називалися тоді фабриками, кінопрокат, кінофікацію, навіть газетно-журнальну справу). А як наслідок — постали митці не тільки українського, а й загальноєвропейського рівня. Скажімо, Олександр Довженко, який, уперше переступивши поріг Одеської кінофабрики 1926 року, вже 193 0-го був визнаний однією з ікон європейського кіно, живим класиком! Хіба ж не містика — отакий темп!? Усе це зламали у тому ж 193 0-му, коли ВУФКУ ліквідували, а всі «бразди правлєнія» кінематографом замкнули на Москву… Кажуть, історія учить тому, що вона нічому не учить. Це правда, але тільки у тих випадках, коли історію учать погано, поверхнево. Історія українського кіно доводить просту річ: Україна і українці оживали тільки тоді, коли тиск московського адміністративного чобота послаблювався. Нині ми просто зобов’язані той чобіт відкинути назавжди. Слава Українському кіно! Героям кіно — слава!!

А брехолюбіє і по війні лишиться…

80 літ тому, 14 серпня 1942-го. Кінорежисер Олександр Довженко на фронті, занотовує у щоденнику:

«Мине ще рік війни. Самий страшний, самий кривавий і голодний. Загине німецький фашизм, завоювавши всю Європу і нас, аж до Кавказа. Світ буде здивований нашою силою і міццю, і героїзмом.

І самі ми забудемо свою страшну стидну й огидну нерозбериху, і невміння, і свої зайві бездарні втрати через дурість, темноту, сатрапію і підлабузництво лукаве, і вип’ятивши груди, на кістках мільйонів погублених наших людей, будемо вірити, і хвастатись, і підводити під все вигідну діалектичну причинну базу, і буде все у нас по-старому, бо ми ж самі є давно вже не нові. Інерція висить на нас, як хвіст у крокодила, і двоєдушність, і брехолюбіє, і величезна відсутність смаку, і підлабузництво потворне».

С. Т. Так, це 1942-й, може найтрагічніший рік війни. У Довженка усе частіше зринає відчуття повної і безповоротної загибелі України.

31 травня 1942.

«Страшенні діла роблять на Україні. Страшенні діла. Уже знищено багато мільйонів людей, а скільки вимре од голоду, од снарядів, од бомб і розстрілів, одному богу відомо.

Лавру Печерську зірвано мінами. «Зачем она?» (Довженко знав, що, всупереч офіційній версії, це справа рук совітських спецслужб. — С. Т.).

Будуть мстить українському народу слідчі з трибуналів, будуть мстить всьому народу. Уже мстять».

С. Т. Так, і це розумів Довженко. Мстили тоді, помщались і по війні. А за що? Бо українці усе не хотіли визнати свою приналежність до русскіх, усе, так чи інакше, в ліс дивились, і то був український ліс… Траплялись періоди ліберальних послаблень

(196 0-ті, скажімо; хоча й дуже відносними були ті послаблення — арешти саме тоді почалися серед інтелектуалів), щоби потім з новою силою заходжувались репресії. Продовження — нині: адже ми — українці, «нацисти», «бандєровци», «русофоби» і т. п. А власне ми винні вже тому, що українці. Як євреї тому, що євреї. І «поетому надо, наконєц, рєшить вопрос аканчатєльно». У когось з українців

ще лишились ілюзії? Кремлядь не заспокоїться, по -

ки на цій території не залишиться жодної людини

зі світоглядом і світовідчуттям українця.

20 липня 1942 «Сьогодні повідомляють, що ми втекли

з Ворошиловграда (нині Луганськ — С. Т.).

Залишили великі і дорогі укріплення, відновлені

шахти, що вже ми їх раз руйнували з переляку, лани хліба, запаси харчів і майна і надій на повернення наших товстих, опецькуватих наркомів.

Був у Ворошиловграді інститут ім. Шевченка, звичайно, з викладанням руською мовою, в якому не було в бібліотеці ні одної книжки Шевченка. Які оригінали! Таких других не було і немає у всій Європі.

Як жаль мені наркомів. Хто їх тепер так добре годуватиме, напуватиме? Потоншають, схуднуть, мабуть, вони тепер і втратять багато свого районного шарму жирненьких товстошийчиків.

Так. Значить, вся Україна уже в німецькому ярмі. Вигнані ми і «ничего больше не надо и Украины нет», як віщав Ванька з Гнездниковского переулка (мається на увазі тодішній керівник совітського кінематографа Іван Большаков. — С. Т.).

Скільки ж нас іще поляже, поки вернемося ми на свої руїни? І коли це буде? Ясно одне — не бачити уже нам ні клаптика рідної землі аж до слідуючого року. Кроваве літо і мертва зима».

С. Т. Війни, зазвичай, схожі одна на одну. Мертвими зимами, скажімо. Кривавим літом… Нинішнє російське військо так нагадує совєтську армію. Українське військо їй протистоїть вже тому, що тут прокламовано інші цінності й інше ставлення до людини. Це не значить, що у нашому сьогоднішньому житті немає вислідів того самого радянського періоду. Наша перемога у війні означатиме повний і безповоротний розрив з минулим, зі спадщиною орди, її «моральним кодексом». Он бачите, як рашистські пропагандони загелготіли про те, що Європа «падьот» і «пріползьот», но уже бєз хахлов, канєшно, — оні будут унічтожени. Тим часом ми почуваємось і власне є фронтом, який ту Європу захищає, а з тим разом і самих себе — право бути людьми, а не стадом овець, покірних нагайці пастуха.

12 липня 1942 «Що найбільше дражнить мене у нашій війні — це пошлий лакирований тон наших газетних статей. Коли б я був бійцем безпосередньо з автоматом, я плювався б, читаючи протягом такого довгого часу оцю газетну бодреньку-панегіричеську

окрошку, чи одноманітні бездарні сіренькі нариси

без жодного натяку на узагальнення, на розкриття сили і краси героїки. Це холодна, похабна бухгалтерія газетних паршуків, яким, по суті кажучи, в великій мірі байдуже, що народ страждає, мучиться, гине. Вони не знають народу і не люблять його.

Некультурні і душевно убогі, бездухі і безсердечні, вони скористовують своє становище журналістів і пишуть теревені однобокі і сусальні, як писали до війни про соцбудівництво, обдурюючи наш уряд, який, безумовно, не може всього бачити.

Я ніде не читав ще ні однієї критичної статті про безладдя, ні про дурнів, а їх хоч греблю гати, про невміння евакуїрувати, про невміння вірно

орієнтувати народ тощо, тощо. Всі наші хиби, всі болячки не викриваються, а замазуються, лакируються. Це дратує наших бійців і злить їх, як би чесно і сумлінно не ставилися вони до війни».

С. Т. До кінця війни далеко ще було. «Ніби земна куля влетіла в якусь криваву божевільну туманність», краї якої не прозирали. Довженко пише кіноповість «Україна в огні», і його вже заохочують до зйомок фільму. Та завершується все викликом у Кремль, де у присутності деяких членів партійного Політбюро Сталін дає найжорсткіші характеристики кіноповісті. Вердикт: все той же вічний-довічний український «націоналізм». Митця позба-

вили волі — хоч і не в тюремний спосіб. Та все ж замкнули — від України мусиш дистанціюватись, там і так націоналісти ще не всі вибиті.

Відчай Довженка можна описати тільки його щоденниковими записами. Щоби якось виправити свою оптику, він заходжується (ще 1942-го) писати усім відому кіноповість «Зачарована Десна».

Де немає війни, зате є дід, схожий на бога, — він знався на ягодах і травах і умів говорити з кіньми. 80 літ минуло від тієї миті, 80… «Пишучи спогади про дитинство, про хату, про діда, про сінокіс, один у маленькій кімнатоньці сміявся і плакав…

Скільки ж прекрасного і дорогого було в моєму житті, що ніколи-ніколи вже не повернеться! Скільки краси на Десні, на сінокосі і скрізь — усюди, куди тільки не гляне моє душевне око…»

Поруч рвалися снаряди, падали донизу бомби, неслися назустріч смерті кулі — Довженко сміявся і плакав, пригадуючи, посеред пекла, рай свого дитинства.

Тепер зрозуміло: то найкращий спосіб перемогти людей пекла — плекати в собі рай (Рай!!).

Уже по війні, у листопаді 1945 року, митець занотує в щоденнику задум нового твору — «Золоті ворота». Його центральний герой, Кравчина, солдат-піхотинець, мав пройти через усі можливі випробування: «Через пекельні огні він перейде обпалений, і в темних водах Стіксу потопатиме не раз. Кров грішних і праведних не раз змішається з його кров’ю. Але рай в своїй душі він пронесе чистий, хоч і обпалений на вуглах, закурений димом і в кривавих плямах. І Слово як краєугольний камінь нових тисячоліть».

Грішник і праведники.

По війні, уже у 1950-ті, в українському кіно постане режисер на ймення Сергій Параджанов —вірменин за походженням, учень, по ВДІКу, Ігоря Савченка («Богдан Хмельницький», «Тарас Шевченко» та ін.). Хоча Параджанов куди частіше говорив про свій культурний та світоглядний зв’язок з Довженком.

В середині 196 0-х Параджанов разом із творчою групою (у ній що не ім’я — то супер-явище!)

поставить фільм «Тіні забутих предків», який воскресить напівзабутих на той момент карпатських гуцулів, що ніби ж то загубились в історії.

Звернімо увагу, що у «Тінях забутих предків» зображено ритуалізоване до краю життя, розписане до останньої коми, маски і ляльки посеред живої природи. Ти є членом патріархального колективу і мусиш слідувати давно заведеним правилам, грати роль, передбачену п’єсою, текст якої спущено з піднебесного «секретаріату». Ти, власне, і є лялька, яку вовтузять по сцені життя. Те, що сам Параджанов ненавидів і не приймав, хоч і загортав своє ставлення у сміхову, несерйозну одежину.

«Тіні…» явили той протест — особистість тут постає на герць з божествами і живими носіями узвичаєних правил. Тільки оте явлення стало можливим завдяки особливій стилістиці, в якій обрядове, ніби доведене до механічної повторюваності, побачилося живим і реальним.

На початку передбачалося, що екранізація повісті Михайла Коцюбинського стане чимось на кшталт українського «Ромео і Джульєтти». Одначе зустріч із гуцулами багато що примусила змінити. Насамперед у розумінні зашкарублості, вікової застиглості сфери колективного підсвідомого. Параджанов, син антиквара і сам стихійний антиквар, збирач і дарувальник речей, що зберігають ауру старовини, цінував у них передусім вивершену, музейну красу. І раптом — уже в процесі зйомок — виявилося, що світ мешканців Карпат живий, понад те — наповнений смисложиттєвими цінностями.

В «Тінях…» все по-справжньому. Тут не імітують обряди — перед глядачем звичайне життя гуцулів. Точніше сказати, звичайна мова їхнього спілкування з навколишнім світом. Вони заклинали духів не тому, що це красиво, — просто боялися, щоби ті духи не напакостили, не загубили врожай, не нашкодили здоров’ю. І так далі. Відтак мова і мовлення людей адекватні природі (хитрувати — собі на шкоду), відтак усе мусить відображатися адекватно. Тому буття тут є мовою, якою говорить людина з непокаламученою, не засміченою порожніми, нікчемними ідеологемами свідомістю.

Митець умів відкривати душу навколишніх предметів та їхні потаємні смисли. Ті самі, які вкладають в них боги. Хто ж, як не геній, може те побачити, прочитати? За нинішніх прозаїчних часів, коли саме поняття «геній» якось непомітно вивітрилось, коли «ремесло, не озарённое идеей» вважається тепер похвалою, спілкування з Параджановим і його світом може інфікувати бажанням і самим вдягнути «бронєки» великих й піти у похід — добувати нові світоглядні і світочуттєві поклади. Не всі дійдуть, звичайно, одначе ж мета гідна зусиль… Герої Параджанова, як, власне, і він сам, не бояться гріха, не бояться порушити канони поведінки в суспільстві. Нинішнє молоде покоління українців не боїться показатись комусь грішником, а тим

Ігор Гусев. З серії «Третя світова війна», 2022

паче московським зайдам, які так легко жонглюють кордонами та територіями.

У пошуках Раю. Валентин Васянович — режисер і кінооператор, який не боїться впритул спостерігати за різними іпостасями гріха, в його дантівсько-довженківських вимірах. Картина «Атлантида» 2019 року оповідає про Донбас, яким він постає у видінні режисера 2025 року, після перемоги України у війні. Все знав автор фільму про майбутнє, хоч і близьке. Картину знімали у Маріуполі, місті, яке нині стало привидом — прямо як у фільмі Васяновича. Сумне пророцтво. Територія, що стала непридатною для життя. Усе тут пронизано катастрофою, у кожній людині тут живе питомий гріх життя, яке рухнуло і не знати у який спосіб зможе постати знову.

Про це й фільм: як, у який спосіб розігріти пічку буттєву — коли все тут в руїнах? Як віднайти у понівечених душах рай, який бачив у своїх персонажах Довженко? Під час Другої світової той рай ще прозирав через екрани душ, невже нині він закіптюжений настільки, що вже не постане перед наші очі? Відповідь кожен глядач має знайти сам. Нині, у 2022-му, опісля Бучі, Ірпеня, Маріуполя і Сєвєродонецька, митцям належить знайти нові інструменти для пізнання реалій ХХІ століття.

Сергій ТРИМБАЧ

ЮРІЙ ВИННИЧУК

ГРУШІ В ТІСТІ

Прокидаючись вранці у Винниках, ви не почуєте ані пронизливого скавуління трамваю, ані гуркоту авт, ані гомону вулиці, натомість ваші напівсонні вуха лоскотатиме грайливий щебіт пташок, дзижчання бджіл і ліниве сокотіння курей. І так щоранку. А вночі ви засинаєте під організоване кумкання жаб і витончений сюркіт стрикоників. Я вже мовчу про запаморочливий запах матіоли і бузини.

Сонячне проміння поволі проникає крізь примружені повіки, і сиза поволока дрімоти сповзає

з очей, щоб явити цей тихий розморений світ будинку. Ранок як ранок. Міг бути схожим на безліч інших. Але не був, бо коли я прокинувся, моє чутливе вухо вловило чийсь ритмічний подих: хтось

лежав поруч, і його тепле дихання ледь-ледь відчутними хвилями торкалось моєї щоки. Хто б то міг бути? Я напружив свій розімлілий за ніч мозок і відразу ж дійшов висновку, що то може бути лише жінка. Якби це був чоловік, він би спав на іншому ліжку, бо я ж не гомик. Отже — жінка. Але далі мої роздуми вперлися в глуху стіну, я ніяк не міг пригадати, звідки вона тут взялася.

Я спробував її роздивитися, але це нічого не дало, бо вона накрилася з головою. Мені чомусь щастило саме на дівчат, які в ліжку накриваються з головою. Чому вони так роблять, я ніколи не міг вивідати — з тієї простої причини, що це у них виходить цілком несвідомо. Бо коли таку панну запитуєш, чому вона завше накривається з толовою, звучить одна і та ж відповідь: «Справді?»

Уявляєте — вони самі цьому дивуються, єдине, що вони чітко пам’ятають, — це те, в чому сплять. Жінки тут поділяються на дві більш-менш однакові половини: тих, які сплять у майточках, і тих, що — без. Відповідь одна: «Я так звикла». Принаймні

хоч ця звичка є усвідомленою. А тому навіть не намагайтеся їх перевиховати — це все одно, що навчати кішку подавати пантофлі. Жінка як уже до чогось звикне, то не розлучиться з тією звичкою до самої смерті. Одна половина перед сном ні за що не скине, друга — ні за що не вдягне.

Панна, що сопіла біля мене того ранку, могла належати як до одних, так і до других. Чесно кажучи, мене нервують саме ті, що після палких любощів натягують на себе майтки з таким виглядом, мовби їх і не скидали. Я ніколи не міг збагнути, що це мас означати. Що вона вже свою місію виконала і брама на ніч зачинена? Що вона боїться, аби я не зґвалтував її серед ночі? А може, майтки для неї щось як вінок невинності?

Невже і ця в майтках? Я ковзнув рукою під ковдру і відчув розпашіле дівоче тіло. Пальці мої торкнулися пружної сіднички і я полегшено зітхнув. Та цього було замало, аби я врешті згадав її. Я підвівся на ліктях і оглянув покій. На кріслі лежали дбайливо складені джинси і біла майка. Мій одяг валявся на підлозі, це схоже на мене, інколи я шпурляю його на стіл. Цього разу стіл був заставлений пляшками з-під шампанського, мадярського вина, горілки і пива. О Боже! Не дивно, що мені відбило пам’ять.

Чи тільки пам’ять? Щось я ніяк не міг пригадати жодного сексуального моменту з учорашнього вечора. Чи ми взагалі кохалися? Логічно було б припустити, що так, бо коли двоє різностатевих осіб лягають у ліжко, то ж не для того, щоб обговорити останні рішення нашого парламенту. Кількість порожніх пляшок вражала. З якої нагоди була забава? Де решта народу? Чим ми займалися весь вечір?

Якщо крісла і стіл стоять не посеред покою, а попід стінами — отже, були танці. Я зиркнув на годинника — половина першої дня! Ну-у, все ясно: забава була до рання. О шостій ранку, коли починає їздити транспорт, тепла компанія подалася на автобус. Цікаво, чи займалися ми після цього любощами? Важко це уявити після цілонічної забави. Я обережно виповз з-під ковдри, підхопив з підлоги сорочку і поплуганився до лазнички. Ані гаряча, ані зимна вода пам’яті мені не вернули. Я далі не міг вирахувати, хто лежить у моєму ліжку. Коли ж я зайшов на кухню, то остовпів.

Там було все чисто і прибрано, стіл уже не був завалений посудом, пуделочками приправ, крихтами хліба, а підлога блищала і сяяла, і, мовби цього було замало для повного щастя, блищав і сяяв весь посуд, використаний на вчорашній забаві.

То був 1992 рік, мені виповнилося сорок, і я знову парубок. Після чергових концертів «Не журись!» до мене частенько завалювала весела компанія, яку вдавалося випровадити щойно наступного дня не раніше обіду. Але ця чергова навала гостей залишила по собі на диво чисте помешкання.

І на додачу ще якусь таємничу особу.

Я запарив каву і, замислено попиваючи, вперто намагався уявити її зовнішність. Висока. Це я збагнув, ненароком торкнувшись випростаною ногою її стіп. Не хропе. І спить без. Вбрання дбайливо повісила на крісло. Хоча могла в екстазі жбурнути на абажур. І роздягнулася сама, бо якби роздягав я, то все це не висіло б на кріслі. По-моєму, позитивних рис забагато.

І тут ми знову мусимо поділити жінок на дві половини. Тих, які роздягаються самі, і тих, які чекають, аби їх роздягнули. Вся штука, одначе, полягає в тому, що, навіть розіклавши все по поличках, ви все одно не збагнете, хто вона, ваша панна. Те, що вона не роздягається сама, а соромливо віддається вашим рукам, зовсім не означає, що чинить це уперше, вдруге, втретє чи всьоме. Є панни, які просто люблять, коли з них скидають усі ці лушпайки і готові кайфувати від цього у тисяча перший раз так само, як і в перший. Є серед них і такі, що чинять це не від кайфу, а щоби вас збаламутити, і коли ви її спитаєте, скільки вона мала мужчин,

можете не сумніватися, що відповідь буде одна: «ти у мене другий». Хоча запитувати про це безглуздо. Правди ви все одно не почуєте. А тому, коли вона вам шепоче у хвилини ніжності: «Ах, як давно я цим не займалась», — приймайте її слова із вдячністю, мовби ви й не здогадуєтесь ні про що інше. Панна, яка роздягається сама, робить це з двох причин: а) має тебе в дупі і їй глибоко начхати, що ти про неї думаєш, б) не має тебе в дупі, а тому не бажає грати вар’ята. З превеликим задоволенням я дійшов висновку, що панна в дупі мене не має, бо якби мала, то не прибирала б кухні. Хоча це не свідчить про її палкі почуття. Може, вона просто органічно не витримує розгардіяшу. Є й такі. Переважно вони виявлялися колєжанками моїх друзів і, прибираючи мою

кухню, прагнули справити враження не на мене, а на того, з ким прийшли. Але одна річ прибрати стіл, а інша — помити підлогу. Може, вона й не кохає мене, але мити підлогу, маючи мене в дупі, це вже патологія. Ні, вбийте мене, а я не повірю, що вона мене не любить. Єдине, що турбувало мене — коли ж вона цим займалась? І що далі я про це думав, то все з більшим жахом усвідомлював собі всю цю ганебну

для мене картину. Адже вона не лягла доти, доки все не прибрала. Це дуже похвально. Це характеризує її з найкращого боку. Але коли я цього не пам’ятаю, значить, я спав. Я відрубався. А вона, бідачка, звершивши цей подвиг, з надією скинула майточки і лягла поруч. Може, навіть пригорнулася до мене, може, щось чутливе шепотіла на вушко. Та ледве чи я це усвідомив. Який же я негідник! Я обхопив голову руками і тяжко задумався. Та що тут думати! Щойно тепер у мою остаточно просвітлілу голову дійшло: я ж бо — у майтках. Ну все, я зганьбився навіки. Нема мені виправдання. Ясно, що ніч минула сповнена цноти і лінивого посапування.

І розпач з такою силою потряс мою душу, що я вирішив зробити щось для цієї дівчини приємне. В моєму розумінні приємне — щось смачне. Сніданок

у ліжко. А що люблять панни на сніданок? Є безліч

тупоголових чоловіків, які на сніданок панні про -

понують ковбасу, яєшню, смажену бульбу або вчо -

рашній олів’є з великою байдою хліба.

О жах! О кари Господні! Це страшна помилка, це удар по системі й крах усіх сподівань. Таким сніданком можна зруйнувати геть усе, що було збудовано за вечір і ніч. Ви могли вночі демонструвати вершини сексу, а вранці все це полетить коту під хвіст. Ні! Ні! І триста разів ні!

Записуйте, невігласи! Життя людині дається

один раз, і прожити його треба так, аби не зіпсувати майбутнє одним-єдиним сніданком. Отже, найголовніше: панна вранці нічого жувати не любить. Жодних ковбас, шинок, сальцесонів, шпондерків, макаронів. Сніданок мусить бути легким і повітряним, танути в устах, розливатись по яснах і не застрявати в зубах. А запитий кавою, повинен умить розчинитись і розлитись в устах, як пісня гуцулки над зеленим плаєм.

Що в нас не застряє в зубах? Ну? Я вас питаю! Так от, в зубах не застряють млинці, налисники і яблука в тісті. Збиваєте два яйка зі шклянкою молока, цукром і мукою, мокаєте в них плястерка яблук і смажите на пательні, або печете налисники і перемащуєте їх джемами, вареннями, конфітурами, мармулядами, спогадами про минулу ніч, сонячними зайчиками, власними секреціями, залежно від того, що знайдені в хаті. І ось настає священна хвилина. При перших звуках пробудження панни до активного життя берете тацю з кавою, налисниками чи яблуками в тісті й несете до покою. Це історичне видовище вже ніколи не зітреться з її пам’яті;

вона пронесе спогад про нього крізь усі злигодні життя. І коли-небудь, коли вона буде прощатися з цим зафайдоленим світом, з її потьмянілих вуст злетять слова, звернені до чоловіка. «А ти мені ніколи на сніданок не приносив у ліжко яблука в тісті». Він, бідолашний, відразу стрепенеться, обхопить її за плечі: «А хто! Хто приносив? Хто?!»

Та у відповідь дістане лише гірку усмішку — останню в її житті.

Яблук у мене не було. Зате були соковиті груші.

А груші в тісті — записуйте! — ще смачніші за яблука. І ось так почався цей ранок. Я смажив груші

в тісті, панна спала в моєму ліжку, і, здавалось, її не розбудить навіть гуркіт порожньої цистерни. Життя було прекрасне. Сонячний ранок сповнював душу невимовною радістю. Я вже уявляв, як після сніданку ми знову пірнемо у ліжко, а потім наберемо їжі та питва й подамося на ставки. У пам’яті я перебирав усіх знайомих дівчат і намагався вирахувати, котра з них могла опинитися в моєму ліжку. Щоб легше було вирахувати панну, я взяв свого записника і виписав на окремому аркуші всіх колєжанок, а тоді почав по одній викреслювати. Половина різко відпала, бо я ніколи не вів би їх до себе навіть на п’яну голову. Ще кілька панночок на виданні дивилися на мене, як на серйозний об’єкт, і в ліжко їх змусив би лягти хіба лише штамп у паспорті. В крайньому випадку — пропозиція буквально завтра нести заяву.

Матвій Вайсберг. Із серії «Дорожній щоденник», 2022

Я замислився. Чи міг я аж так далеко зайти в прагненні кохатися? Хто його зна. Деколи хочеться сказати панні щось приємне. Закінчується це тим, що одного чудового ранку зазираєш на кухню і усвідомлюєш собі, що ти вже одружений. Можливо, це якраз і є той фатальний ранок?

Не хотілося вірити. І я не повірив. Тому з легкою душею викреслив і панночок на виданні. Залишилось кілька осіб, поява яких у моєму ліжку була найвірогідніша.

Отже, за порядком. Олюня відпадає, бо поїхала на море. З Мар’яною ми посварилися навіки і помиримося за тиждень, коли її батьки чкурнуть на курорт. Віра вихідні проводить винятково зі своїм женихом. Ліда приперлася минулої суботи, не попередивши, і застала Марту, яка мирно засмагала в саду, навіть не хочу згадувати чим це скінчилось. Обох викреслюємо. Залишаються Леся, Оксана й Уляна.

На столі парувала повна тарілка груш у тісті.

Я заварив свіжу каву, поклав на тацю і зосередився. Хто… Хто… Хто…

Оксана, щоб я здох, підлоги не помиє, це вже точно. Буде сидіти цілий вечір, втупившись у телевізор. Або лежати. Уляна сама не роздягнеться.

Ні за що в житті. Крім того, завше вбирає майтки.

Такий стиль. Ну, що ж, і їх викреслюю.

Залишається Леся. Боже мій! Яким же я негідником був у ставленні до неї! Скільки разів обманював, крутив голову, обіцяв. Одного разу навіть щось плів про любов. І вона повірила. Вона взагалі довірлива і дуже добра. Я просто не вартую її. Мені раптом забаглося впасти перед нею на коліна, цілувати її ніжки і просити вибачення. За все, все, все. І за це також.

Вона! Тільки вона може бути ідеальною жінкою.

Вона так мало говорить. Все, досить з мене цих пригод, цього безладдя, немитого посуду, скандальних історій і вияснення стосунків з чоловіками, в яких завдяки мені виросли оленячі роги. Все. От зайду зараз і скажу. Що скажу? Ч-чорт… Давай одружимося, чи як? Ні, не так. Спочатку покаятись. Я їй все розповім. Ні, це буде довго. Я їй розповім у загальних рисах. Не називаючи імен. І взагалі, спалю записник. О! Знахідка! Я спалю записник на її очах. Це мені недорого коштує, бо маю ще одного. А тоді вже скажу, мовляв, давай… Тобто одружимося.

З покою тим часом долинули перші звуки пробудження. Я відразу відчув палке бажання опинитися поруч і пригорнути це гаряче розімліле тіло.

І ось я хапаю тацю і з усмішкою від вуха до вуха влітаю до покою. — Лесюньчику! — вигукую, розпашілий від несподіваного спалаху жаги і любові. — Дивися, що я тобі приніс!

І якби в ту мить у мене під вікнами

відбулося

виверження Везувію, це ошелешило б мене значно менше, ніж тоді, коли з-під моєї білосніжної ковдри вигулькнула не янгольська голівка Лесюні в золотистих кучерях, а велика розкудлана й бородата

мармиза Стефка Оробця1 Коліна піді мною захитались, і я відчув, як втрачаю потенцію на весь наступний тиждень.

— Ну, чого розрипівся?! — прогуркотів Стефцьо, шкробаючи широкі свої груди усіма п’ятьма паль -

цями

– Сте… Стефцю! — белькотів я. — Звідки ти взявся?

— З програми «Для вас, дебіли».

— А… а чому ти в моєму ліжку?

— Бо ти, гівнюху, напився і не хотів мені посте -

лити на канапі.

— А… а чому ти голий?

— Бо я так звик, йолопе! І нема чого мене за дупу мацати, гомик нещасний!

— А хто ж поприбирав усе?

— Леська.

— І де вона зараз?

— Поїхала з Орком.

— Що за чорт? Чому з Орком?

— Бо ти, ідийото, сказав, що женишся. І запросив навіть на заручини.

— Я?! Женюся?! З ким?

— Спитайся в шампанського. І перестань мене діставати! Що ти там маєш? Що то за пляцки? Ти що — не міг ковбаси з яйцями всмажити? А де вчорашнє олів’є?

Юрій ВИННИЧУК

1 Популярний кабаретовий співак і телеведучий.

НАТАЛІЯ ВОРОЖБИТ

РІДНІ РУЇНИ

В подорожах я часто зустрічаю своїх співвітчизників які колись прийняли рішення залишити Україну. Часто це рішення прийняли їх батьки

і діди, але їх діти-онуки все одно залишились українцями, хочуть вони того чи ні. Я впізнаю їх досить швидко, вони навіть не встигають відкрити рота.

Частіше за все вони хваляться новим життям, його перевагами над життям в Україні. Але щасливими і впевненими вони ніколи не виглядають.

Вони завжди несуть при собі комплекс другорядності і це нестерпно.

Вперше я побачила українців без цього комплексу зовсім недавно, вгадайте де. Вони виглядають і поводять себе як поважні повноцінні громадяни країни, де їх думка має вагу і значення. Вони тримають себе з гідністю і схожі на якихось швейцарців в Швейцарії. Але вони не швейцарці в Швейцарії.

Українці в Канаді — це щось неймовірне.

Моя Канада почалася колись давно з Запоріжжя.

В дитинстві в мене була подружка Таня Кошова.

Зустрічалися ми тільки влітку в селі, куди її з братом

привозили батьки до баби з дідом. В нас була спільна шовковиця, що виросла прямо в паркані. Я називала її «моя», і вона не сперечалась. Коли ми грали в «пані і служницю», я завжди була пані, а вона служницею.

Коли приїздила подруга з іншого сусіднього двору, Інна, я починала більше дружити з нею — вона вчила мене поганому. А Таньку ми вдвох пригнічували. До того ж Таньку любила моя мама, бо вона була ніжна і слухняна дитина. Це дуже бісить коли твоя мама когось любить, крім тебе. Ми називали Таньку підлизою і ябедою. Вона плакала,

але все нам прощала і бігала за нами хвостиком. Якось вона вкрала в мене пусту пляшечку з-під шампуню, і ми їй влаштували справжній бойкот.

Потім Таня підросла і в одні з канікул закохалася в місцевого ловеласа Гришу. Гриша з 14 років псував дівчат — дійшла черга і до Тані. На відміну від інших Таня кохала його щиро і до нестями. Саша, її брат, в той самий час закохався в сільську дівчину Ларису, за яку його жорстоко побили місцеві. Ми довго шукали його в темному лузі і знайшли в крові з вибитими передніми зубами. Я на все життя запам’ятала його шепеляве «Я люблю ее, пусть убьют меня» — Кошові говорили російською. Лариса працювала дояркою на фермі і на короткий термін стала зіркою села. Але те літо закінчилось, як і всі попередні, Кошові повернулися до Запоріжжя, Лариса на ферму, Гриша до нових дівчат. Скоро ми дізналися, що сім’я Кошових емігрувала в Канаду. Над Ларисою посміювались, і вона найнялася на Далекий Схід поваром на судні. Кілька років ходила в море, а потім їй прийшов виклик з Канади. Так вона стала дружиною канадського поліцейського Саші. Так для неї закінчилась літня пригода з хлопчиком із Запоріжжя. Місцеві назвали це коротко — «вивіз у Канаду» — і заздрили. Літо за літом проходили без них. Баба і дід давно померли. Хата валилася, двір заростав бур’яном. Раптом одного літа вони повернулися. Саша і Лариса з англомовними дітьми, Таня з канадським чоловіком і дітьми, їх батьки… Їх не можливо було упізнати.

Ірина Каленик. Із серії «Інтервенція», папір, лінорит, 2018

Дуже поважні, спокійні, розсудливі, вони говорили красивою, але чужою українською мовою, виглядали як міцний сімейний клан з мексиканського серіалу. Місцеві назвали це коротко — «вийшли в люди» — і заздрили. Хоча причина приїзду була невесела — їх батько помирав від раку і вони привезли його попрощатися. Але як вони прощалися!

Вони одягали його в білу сорочку і водили по родичам і знайомим, дарували всім подарунки, скрізь влаштовувались застілля, спокійно обговорювали майбутню смерть. Їх можна була побачити на лузі, в лісі, біля річки. Він прощався з краєвидами свого дитинства, з людьми з свого дитинства. Це виглядало дуже урочисто і пронизливо.

Наступного року вони знов приїхали, але вже без батька, і привезли товстий фотоальбом. Вони знов ходили по родичам і знайомим і показували його. Там був повний звіт прощання — ось батько при смерті в своєму ліжку, навколо нього родина. Ось батько помер і лежить в труні, одягнутий у вишиванку, навколо нього родина. Ось його відспівує український священик, ось його ховають, а ось його могила — і знову родина поруч. А ось його тепер пустий кабінет і пусте ліжко, як в музеї. Ми дивились і дивувались. Ми звикли соромитися смерті і глибоко ховати біль і спогади.

Після цих канікул Таня повернулась в Канаду вагітна і народила третю дитину, кажуть, від Гриші. Кожен з них забрав частинку України туди у свій спосіб.

Перед їх від’їздом ми звернулися до Кошових з пропозицією продати нам їх двір, чи хоча б частину. Їх будинок давно перетворився на руїни,

природа захопила все. Вони відмовили. «Ми будемо іноді приїздити і дивитись на наші руїни». В Другу світову війну, коли німці ввійшли в село, вони взяли у полон багато підлітків і погнали їх у Німеччину. Місцеві завжди це так називали — «погнали». Так само говорили і про заможніх українців, яких Сталін депортував у Сибір. Так

само говорять і про корів, коли вигонять на пасовисько. Серед цих підлітків була рідна тітка баби Кошових. Потім вже вона опинилась в Канаді

і в 9 0-х зробила виклик своїм племінникам. Вона

не вийшла заміж, була деспотичною, травмованою людиною, Кошовим прийшлося важко з нею, але після смерті все своє чимале майно вона залишила їм. «Чого мою тітку в Канаду не забрали» —

кажуть місцеві в тяжкі хвилини.

Цього літа моя Канада стала ширшою — я вперше там побувала. Зустрічалась з українською діаспорою і в кожному з них впізнавала наших Кошових.

Сильних, важких, гідних і добрих людей з міцним корінням. Всі останні роки, поки триває війна, вони дуже допомагають Україні фінансовим і людським ресурсом.

Мій друг запитав: «Якщо вони там такі прекрасні, може, повернути їх жити назад в Україну?

Щоб вони все тут налагодили, як у Канаді». «Хіба

що сталінськими або гітлерівськими методами

їх вдасться пригнати,», — не смішно пожартувала я.

Попри всю любов і тугу за Україною, або ж саме

через неї — вони дуже розчаровуються, коли ба-

чать, як вона змінюється на краще. Бо краще приїхати і подивитись на руїни, ніж зовсім не впізнати її.

Struggle on — and be triumphant! God Himself will aid you.