23 minute read
Сафарі в Танзанії: tips & tricks
from April'21
САФАРІ В ТАНЗАНІЇ:
TIPS & TRICKS
Advertisement
Текст і фото: Євгенія Прорвіна prorvina
Танзанія охоплює тисячі квадратних кілометрів рівнин із неймовірно комфортним кліматом. Найбільше тварин можна побачити на півночі країни, де розкинулися найпопулярніші національні парки — Тарангіре, Серенгеті, Нґоронґоро, Маньяра, Аруша, Натрон тощо. Тут гарантовано зустрінете левів, слонів, жираф, антилоп, бегемотів, газелей, зебр, сімейства мавп, різноманітних птахів. У деяких парках мешкають гепарди, леопарди, рідкісні носороги. Усі вони живуть разом, у єдиній екосистемі — без жодного паркана та жодної крихти їжі від людей. Так, ми тут лише гості!
Самостійне відвідування парків і піші прогулянки категорично заборонені через можливість нападу диких тварин. Під час сафарі-турів туристи їздять у джипах із досвідченими водієм і гідом. Таке знайомство з життям савани безпечне та зручне.
Потрапити на сафарі можна прямим рейсом із Занзібара чи одразу з України. Пункт призначення — аеропорти «Аруша» або «Кіліманджаро». Тут вас зустріне провідник, з яким вирушите за вибраним маршрутом. Під час поїздки побуваєте в колоритних танзанійських містечках і селах, познайомитеся з племенем масаїв і поринете у світ спекотної Африки. Але найдивовижніше, звісно, game drive — подорож через природні парки спеціальними дорогами, протягом якої споглядатимете за тваринами. Гід зупинятиметься на всіх цікавих локаціях, розповідатиме історії заповідників та їхніх мешканців.
Парків у Танзанії чимало. Ми розкажемо про найзахопливіші місця.
ТАРАНГІРЕ
Тарангіре — парк могутніх баобабів і величних слонів. Звідси часто розпочинається сафарі-подорож. Названий на честь однойменної річки, куди щодня приходять на водопій тварини. Завдяки значній популяції слонів матимете всі шанси побачити їхні сім’ї з дитинчатами. Також зустрінете жираф, диких кабанів, газелей, безліч видів птахів, якщо пощастить — гепардів і левів. Водій зупиняється якомога ближче до тварин, щоби відвідувачі краще роздивилися їх та сфотографували.
Окреме задоволення — мальовничі пейзажі з монументальними баобабами, вік яких сягає 800 років. У жодному іншому парку Танзанії немає такої кількості цих велетнів. Під ними часто прогулюються жирафи, у сусідніх кущах живуть сімейства мавп.
СЕРЕНГЕТІ
Серенгеті — екорегіон, що простягається приблизно на 30 000 км². Орієнтовно половину площі займає однойменний національний парк, відомий надзвичайно великим різноманіттям тварин. На його рівнинах мешкають понад 3 000 000 ссавців, більше ніж 500 видів птахів. Щороку з жовтня до листопада відбувається велика міграція: 1 000 000 антилоп гну та понад 200 000 зебр переміщуються з північних пагорбів на південні рівнини. Це одне з найбільш захопливих видовищ у світі!
Серенгеті популярний і розмаїттям хижаків — левів, леопардів, гепардів, шакалів. На озерах господарюють колонії тисяч рожевих фламінго, дорогами гуляють десятки мавп і мавпенят, у кущах ховаються мангусти та сервали, над рівнинами літають орли, полюючи на дрібних гризунів.
Аж ось невелике озеро, поряд — кілька туристичних джипів. Це знак — там точно щось цікаве! Під’їжджаємо й бачимо десятки бегемотів, що граються у воді. Біля сусідньої водойми спочиває крокодил. Мабуть, ситий, бо зовсім не реагує на пташок навколо. Леви проходжуються поруч з автівками, не звертаючи жодної уваги на туристів. Гіди кажуть, що вони не сприймають нас за їжу або небезпеку. Щоби хижаки не змінили своєї думки, заборонено виходити з машини, провокувати чи торкатися їх. ЩОРОКУ З ЖОВТНЯ ДО ЛИСТОПАДА В СЕРЕНГЕТІ ВІДБУВАЄТЬСЯ ВЕЛИКА МІГРАЦІЯ: 1 000 000 АНТИЛОП ГНУ ТА ПОНАД 200 000 ЗЕБР ПЕРЕМІЩУЮТЬСЯ З ПІВНІЧНИХ ПАГОРБІВ НА ПІВДЕННІ РІВНИНИ
Фото: depositphotos.com
Фото: depositphotos.com
НҐОРОНҐОРО
Біосферний заповідник Нґоронґоро — місце з найбільшою кількістю тварин на квадратний кілометр. Цей величезний кратер, утворений через вибух гігантського вулкана понад 2 500 000 років тому, унікальний закритою екосистемою. У ньому живуть тварини, що не можуть вибратися «назовні».
На дні кратера розляглося озеро Магаді, відоме численною популяцією фламінго. Уздовж водойми мешкають і інші види птахів. На берегах сплять бегемоти, на рівнинах пасуться зебри, буйволи й газелі. Найбільші шанси натрапити на носорога — саме в Нґоронґоро! Також тут можна знайти левів, шакалів, слонів. Трава невисока — чудово видно всіх, хто ховається!
ОЗЕРО МАНЬЯРА
Раніше цей парк був домівкою для тисяч тварин, але за останні роки рівень водойми суттєво виріс: територія переважно затоплена. Фламінго, яких тут було досить багато, відлетіли, хижаки мігрували до сусідніх Нґоронґоро й ОЗЕРО, ЩО ЗАТОПЛЮЄ ВСЕ НАВКРУГИ, ЯВИЩЕ НАДЗВИЧАЙНЕ. ТУТ МОЖНА ПЕРЕСВІДЧИТИСЯ У МОГУТНОСТІ ПРИРОДИ, ЯКА ЗМІНЮЄ ТИСЯЧОЛІТНІ ЛАНДШАФТИ
Тарангіре. Але на території і далі живуть бабуїни, буйволи, слони, зебри й дикі кабани.
Озеро, що затоплює все навкруги, явище зовсім не казкове, але все ж надзвичайне. Тут на власні очі можна пересвідчитися у могутності природи, яка змінює тисячолітні ландшафти. Вірогідно, найближчими роками парк назавжди зачинять для туристів, адже до нього не вестиме жодна дорога.
FAQ
BORN to be WILD
Записала: Юлія Козда rima99_sakua
Частіше заглядаю в майбутнє, живучи у сьогоденні. Рідше — повертаюся до минулого, щоб підбити підсумки. Коли тільки почала займатися кільцевими мотоперегонами, жіночого класу в Україні не було. А коли з’явився — складався усього з чотирьох пілотес, серед яких була і я. Нині ж маємо приблизно 20 крутих і швидких дівчат. Якби мені 10 років тому розповіли про їхні блискучі результати, не повірила б. У перший свій сезон я не була лідеркою, рекордсменкою. А от першовідкривачкою — точно!
Що саме ви робите?
Коли починали, у нас була суто жіноча мотокоманда. Тепер є вже три підрозділи. По-перше, ми, як і раніше, підтримуємо дівчат жіночої команди — рекордсменок і призерок України. Є чим пишатися! По-друге, це інтернаціональна
команда, що складається з перекладачів, людей, які їдуть з інших країн на сезон. По-третє, це об’єднана команда із хлопців та дівчат у різних класах. Я треную людей різного рівня підготовки і для різних цілей, включаючи дітей від п’яти років. У мене є курс для новачків, де навчаю базовим технікам управління мотоциклом. Є міський курс, розрахований на підвищення навичок безпечної їзди. І, зрозуміло, спортивний курс, націлений на підготовку професійних мотоспортсменів, де передаю учням мій досвід, знання і навички участі у кільцевих перегонах. І ще є куди рости!
Прагну значно підвищити свій рівень пілотування і взяти участь у європейських відкритих чемпіонатах. Крім цього, у мене грандіозні плани на розвиток моєї справи. Вони стосуються і гоночної команди, і магазину, і СТО, і школи. Поєднувати стільки сфер одночасно допомагає сильна команда — я не перестаю захоплюватися кожним із них. Наша мета — постійно розвиватися, бути найкращими, виступати на європейському кубку і чути назву команди «Spirit Racing» у різних серіях чемпіонатів. Маючи колосальний досвід участі в українських змаганнях, намагаємося вийти на європейський рівень. Щорічно влаштовуємо командні збори на трасах Європи. У тому числі й на тих, які стоять у календарі Чемпіонату світу. Це дозволяє істотно підвищити рівень пілотування і зміцнити командний дух.
У перспективах СТО в цьому сезоні теж багато цікавого. Нам подобається бути новаторами, робити те, що не робив ніхто. Це особливо цінно для команди з амбіціями. У нас є потенціал і потужності — можемо зробити будь-який мотоцикл! Кастомайзинг і тюнінг — родзинка нашого сервісу. Ми часто говоримо про перегони, однак багато хто навіть не припускає, скільки готуємо цікавих проєктів під ключ! Не можна робити щось глобальне і не змінювати мастило в мотоциклі. Звісно, виконуємо базові роботи, але творчість — окрема ніша. Спеціалізуємося на всіх класах мотоциклів: спортбайки, стріти, круїзери, туристи, чопери, кросова мототехніка. Обслуговуємо і тюнінгуємо. І ще наразі створюємо бобери та кафе-рейсери.
Що це не моє. Справа в тому, що я така і є — справжня. Швидкістю просякнуте все моє життя. Щоправда, в дійсності хочу прийти до плавнішої динаміки. Усе ж таки падати боляче. (Усміхається.) А якби могли оцінити швидкість вашого життя поза мототреком, скільки б показував спідометр?
Іноді в моєму житті така швидкість, що мені здається: з такою ще не їздила! Це понад 300 км/год. (Сміється.) Тільки от, як і з мотоциклами: щоб розігнатися, багато розуму не треба, а загальмувати... Буває, на гальмуванні перевантаження вище, ніж на розгоні.
Ох, перегони — це божевільна пристрасть. Перед стартом намагаюся ні про що не думати. Тому що напередодні думаю про перегони постійно. (Сміється.) А ось на старті й протягом перших трьох кіл емоції зашкалюють. Усе, що намагаюся зробити — бути холоднокровною і діяти за планом. Я рішуча, але мені не дуже подобається змінювати заплановане.
Якщо чесно, практично на кожну гонку може зайти новий трек. Ви аж мене розкусили! (Сміється.) Це може бути що завгодно. Ось на четвертому етапі 2017 року слухала пісню Басти «З надією на крила». А на першому етапі того ж року мене супроводжували Imagine Dragons з їхньою «Battle Cry».
Особисто мені хочеться змагатися з усіма і всюди. Однак я не зовсім за рівноправність. Усе-таки ми різні з чоловіками. І в деяких видах спорту це сильно відчувається — тому й існує поділ.
Насправді ми розуміємо, що не безсмертні і що це — екстремальний вид спорту. Так, часом здається, ніби ти всемогутній і та сама межа ще далеко, але періодично з нею зіштовхуєшся. Проте я навчилася контролювати ці відчуття.
Із «прозаїчних» страхів боюся темряви, висоти й каруселей, із чим старанно працюю. (Сміється.) З дитинства не каталася на атракціонах: вони мене страшенно лякають. А також усе, де немає мого контролю, де не можу керувати, мене насторожує. З висотою простіше: коли в літаку мені дали штурвал і можливість кермувати — страх відступив. Якщо ж йдеться про колесо огляду, де все скрипить, керується не мною, і я не впевнена у цій конструкції... «А раптом щось піде не так — мені залишиться змиритися?!» Інтерес і мотивація — ось головні ключі для подолання страхів.
Я не приховую своєї любові до «Yamaha» та спортбайків. Моє серце належало «R6», поки не вийшла «R1M». Ще мені дуже подобається «XSR900» і багато інших моделей. Коли хотіла свій перший мотобайк, не здогадувалася: пізніше захочу ще шість мотоциклів різних класів. Безліч позитивних вражень залишив «BMW». «Honda» мені не подобаються. Як не крути, вони більш м’які та плавні — я можу заснути. (Сміється.) Влітку зазвичай хочеться проїхатися на мотоциклі містом. Зараз у мене немає міського, але я вже активно його вибираю.
«Yamaha R6». Мені зрозумілий мотоцикл із вибуховим характером, у якого є підрив і миттєвий відгук. Коли хочу прискоритися або загальмувати, він негайно реагує: немов я, якби була мотоциклом. Якщо вийти за рамки вищезгаданої четвірки, на світовому ринку багато таких «істеричок». (Сміється.)
Поки що в мене не було можливості або бажання поїздити й насититися філософією «Harley-Davidson». Це цікаво — просто по-іншому. Не про швидкість — про спосіб життя і форму самовираження. Колись ця можливість, напевно, мені випаде — краєвиди, серпантини, море, ідеально гладке шосе. «Harley» унікальні, специфічні, у них є свої плюси й мінуси. І своя історія. Візуально вони виняткові, їх важко повторити: дизайн кожної моделі оригінальний. Зовсім інші відчуття, коли несе така міць, що гуде і по-звірячому реве під тобою, — це особливий вид емоцій. Кайф від споглядання навколо. Не та міць, якою розрізаєш простір. Спортбайки свою потужність реалізують через динаміку розгону та гальмування. Коли вперше проїхала на 600-кубовому мотоциклі, відчувала, немов на шматки розриваю вітер.
Є легенди про те, що байкери не люблять спортбайкерів. Може, це десь і проявляється, але не в нас. Особисто мені більш ніж зрозуміла і близька філософія справжніх байкерів — «дорога життя», швидкості та жага до подорожей. Вона інша і, звичайно, сильно відрізняється від спортбайкерської. Та головне — теж про свободу!
Чи підтримуєте фізичну форму, крім мототреку?
Для чудового результату потрібна колосальна робота. Це і загальна фізкультура, і мотоцикл, і спортзал. Планую підключити ще басейн. Необхідна серйозна всебічна підготовка.
Які риси характеру повинні мати мотогонщики?
Немає певного «хітпараду». Існує поняття схильності як потенційних даних гонщика або таланту, та я вважаю інакше. Важливо, щоб людина вміла правильно використовувати свої ресурси й здібності. Мотоспорт — технічний вид спорту. У когось можуть бути в корені відсутні метушливість, амбітність і агресивність, але всередині — комп’ютер, людина — стратег. Все продумує, зважує і аналізує. Прораховує, скільки обертів здійснює колесо, за теорією ймовірності обчислює, хто скільки разів може помилитися, скільки секунд і очок втратить. Таке вміння думати під час перегонів — її перевага над іншими. Я, наприклад, дію інтуїтивно. Пам’ятаю про план, МЕНІ ЗРОЗУМІЛИЙ МОТОЦИКЛ ІЗ ВИБУХОВИМ ХАРАКТЕРОМ, У ЯКОГО Є ПІДРИВ І МИТТЄВИЙ ВІДГУК. КОЛИ ХОЧУ ПРИСКОРИТИСЯ АБО ЗАГАЛЬМУВАТИ, ВІН НЕГАЙНО РЕАГУЄ: НЕМОВ Я, ЯКБИ БУЛА МОТОЦИКЛОМ
стратегію, але їжджу, спираючись більше на відчуття й емоції. Головне, щоби людина могла реалізувати потенціал. Вважати, що в екстремальному технічному виді спорту безстрашні люди — оманливо. Тим, кому не страшно, затримуються ненадовго. Або вони лукавлять. Відчуваючи страх, важливо не ціпеніти, не варитися в ньому — інакше тіло задерев’яніє. Треба помічати, приймати страх і відпускати.
Ви сувора наставниця?
Я захоплююся психологією людей, мені важливо знайти найшвидший спосіб передачі інформації. Спочатку придивляюся до людини, намагаюся її зрозуміти — це триваліший шлях. Потім передаю досвід і навички. Максимально швидко й безпечно. З учнями я різна: на одному занятті сувора, на іншому можу видати пряник, хоча не дуже щедра на них. (Сміється.) У всьому потрібен баланс. Так само, як важливо аналізувати плюси й мінуси суперника, щоб навчитися виграшно їх використовувати.
КИРИЛО КАРАБИЦЬ:
«Диригент — провідник енергії»
Записала: Олена Іванова Фото: Konrad Cwik та kirillkarabits.com
Паралельно кілька років обіймав посаду шеф-диригента й музичного директора Німецького національного театру і Державної капели Веймара — одного з найпрестижніших у світі та найстарішого в Німеччині. Свого часу на його місці були Штраус і Ліст. Працював із найкращими симфонічними оркестрами планети: Віденським, Чиказьким, Французьким національним, Сіднейським філармонічним, Оркестром BBC і багатьма іншими. Щоби перерахувати всі його досягнення, нагороди й проєкти, не вистачить кількох сторінок. Європейська кар’єра Кирила Карабиця розпочалася у 22 роки — феноменальний вік для цієї професії. Ще бувши студентом, він виграв конкурси на престижні вакансії. Спочатку — на роль помічника диригента Будапештського фестивального оркестру, потім обійшов 150 претендентів з усього світу на посаду другого диригента Філармонічного оркестру Радіо Франції. Єдиний, хто не знав французької, але переміг саме французів на фінальному етапі добору. Це було 20 років тому, протягом яких пан Кирило й не думав збавляти темп. Одна з його цілей — популяризація музики українських композиторів на Заході. Завдяки його записам і виступам Прокоф’єва стали, нарешті, називати українським композитором, світ дізнався про Лятошинського...
Це нелегко. Немає ніякої енергії від залу, тому треба знаходити інші енергетичні потоки, щоби концентруватися на них. Інакше — усе пусте, граєш фактично для себе. Дуже сподіваюся, що це скоро закінчиться.
У мене вже є приблизне уявлення, як спілкуватися з колективами залежно від країни, як доносити музичні ідеї. Наприклад, Німеччина та Велика Британія. У них протилежні очікування від диригента. У першій люблять, коли він пояснює все словами, говорить що, як і чому треба робити, ще й розкаже
щось про композитора. Це дає їм матеріал для роздумів, мотивацію. В Англії навпаки: музикантам не подобається, коли диригент розмовляє, їм треба тільки показати, і все. Це все практика, вивчення ментальності кожної країни. З роками дедалі простіше, але не все. Як казав мій учитель, «диригувати важко перші 30 років, потім поступово стає легше». Так, полегшуються процеси за пультом, але інші складники — навряд чи. Як-то постійні переїзди, адаптація до нової ментальності. І комунікація — найголовніша частина роботи диригента.
Усе дуже незрозуміло, і недостатньо просто жити надією, що все повернеться. Ми змушені вже щось шукати, робити — це зовсім не легко. Наприклад, я керую оркестром в Англії. Повернувся з Франції — маю зробити шість тестів та відсидіти вісім днів на карантині, щоби бути допущеним до репетицій. У будь-якому разі ситуація почне покращуватися, але коли саме — це інше питання. Чи зможемо подорожувати? Адже кожна країна має свої правила. Для музикантів це величезна проблема. Як відновлюватимуться концерти та як ця машина працюватиме надалі? Чи повернуться гастролі, чи весь фокус переміститься на роботу тільки в своїй країні? Очевидно, класична музика все переживе, як робила це сотні разів. А от суспільство — як воно зміниться? Уже помічаю, наскільки небезпечний вакуум, що виникає, коли людина припиняє спілкування. Думаю, тепер воно стане найціннішим пріоритетом у нашому житті.
Є енергія залу, і мені надзвичайно важливо відчувати її. Проявляється вона по-різному. Буває, публіка дуже вихована і стримана в оплесках, але відчуваєш неймовірний контакт. Диригент — провідник цієї енергії: з одного боку, керує оркестром, з іншого — приймає відгук залу, акумулює його, щоб у відповідь або вести публіку в якісь несподівані моменти, дивувати, або навпаки. Щоби через змахи рук відбувалася комунікація музики та слухача. Саме в цьому полягає робота диригента.
Нещодавно ви знайшли в Паризькому архіві дві загублені симфонії Березовського. А 31 грудня 2020-го виконали їх із «Київськими солістами». Це значуща подія для українПОМІЧАЮ, НАСКІЛЬКИ НЕБЕЗПЕЧНИЙ ВАКУУМ, ЩО ВИНИКАЄ, КОЛИ ЛЮДИНА ПРИПИНЯЄ СПІЛКУВАННЯ. ДУМАЮ, ТЕПЕР ВОНО СТАНЕ НАЙЦІННІШИМ ПРІОРИТЕТОМ У НАШОМУ ЖИТТІ
Симфонічних творів українських композиторів мало, як і мало незагубленої оркестрової музики Березовського. А тут — відразу дві симфонії. Поставив собі за мету втілити цей проєкт у життя до кінця року. Так, було хвилююче. Ще й вдалося порадувати музикантів, які не щодня мають змогу грати абсолютно нове. Це дійсно історична подія.
ПРО ОСОБИСТЕ
Час згадати ще одного визначного українського композитора — Івана Карабиця, вашого батька. З огляду на вашу сім’ю, у дитинстві вас автоматично уявляєш відмінником, який весь вільний час грає гами. Але ви були відмінним зірвиголовою, двієчником і просто нормальною дитиною. Як ця дитина реагувала на твори батька? Чи відкривали його для себе по-новому?
Такі відкриття, аналіз і переоцінки легше робити на відстані, коли пройшов час. А тоді це була просто частина мого життя: бачив, як він пише твори, ходив на концерти... Для мене то була єдина відома реальність: чийсь батько на заводі, мій — композитор. Але товариші, звісно, могли це якось зазначати. А от пізніше, коли був студентом консерваторії, це почало тиснути. Завжди відчував імідж «сина свого батька», усі мої досягнення автоматично приписували тільки цьому. Це і стало поштовхом поїхати вчитись у Віденський університет музики, щоби самоствердитися. Завжди хотів бути тільки симфонічним диригентом, але навчатися за цією спеціальністю дозволяють тільки після першого диплому. Мене ж прийняли відразу на два факультети — хорового та симфонічного диригування, тому вдвічі довше вчитися не довелося. Тоді ж ще виграв конкурс на помічника диригента Будапештського оркестру й постійно мігрував між містами.
Це був важливий крок щодо питання «батька — сина». Відчував себе хазяїном свого життя, з цього моменту почалася моя кар’єра. Зрозумів, що людина, якщо захоче й буде тяжко працювати, зможе досягти величезних успіхів. Батько, і за це я дуже вдячний, ніколи не тиснув і лише спостерігав. Точно бажав мені одного — здоров’я, усе інше — опціонально. Тільки завдяки цьому, коли я зробив вибір у бік музики, він був впевнений, що це рішення саме моє, добровільне.
Згодом зміг побудувати для себе різні світи. У мене не може бути постійного місця. Уже 12 років я головний диригент Борнмутського оркестру, і в Англії в мене своє життя. Водночас ще три роки очолював Оркестр Веймарської штатскапели та Національного театру Німеччини — там абсолютно інше життя. Потім є Париж, у якому 20 років тому починав. А ще є Україна зі своїми викликами. І відчуття того, що, попри різноманіття місць та історій, я однаково залишаюсь українським диригентом із місією розвивати й доносити світу нашу культуру. Постійно вивчаючи різні менталітети, мови, приходжу до думки, що найважливіше — ми самі. Ми заслуговуємо на комфорт проявляти власні риси, закладені природою та походженням. Так і моє українство з часом тільки проявляється. Україна переживає складні часи щодо культурної ідентифікації. Ніхто зараз не може сформулювати, що ж таке українська культура та спадщина. На жаль, визначення цьому дають залежно від політичного контексту. Наприклад, чи можна вважати українським композитором Бортнянського, хоча він реалізувався в Росії? Потрібно, щоби політика йшла за культурою, а не навпаки.
ПРО ІНДУСТРІЮ
Часто керівники опер, театрів (усі ті, хто впливає на репертуар та його подачу) — потомствені музиканти, що виросли на академічній музиці й глибоко занурені в її світ. Чи здатні вони з боку (очима потенційної широкої публіки) подивитися на репертуар, його подачу й імідж своїх закладів? Без зверхності та нарікань на неосвіченість молоді як причину власної непопулярності?
любов до жанру, розкривати його мову, бути в контакті. І, звичайно, важливий якісний та різноманітний продукт, щоби людині було цікаво повертатися. Тоді вона знову купить квиток, а інституції не треба буде жалітися на нестачі.
Чому ця проста ідея у нас майже не практикується?
Наша система працює ще за радянськими настановами — державні колективи отримують зарплатню. Водночас не вистачає контролю якості їхнього продукту. Тому, можливо, кількість таких колективів треба скорочувати,
публіку й надавати якісний продукт. Саме тому вони фінансуються державою. Так це має працювати. Кожна організація має відповідати за своїх слухачів. На Заході, наприклад, є технології, що дають змогу робити класичні концерти популярними, досягати заповнення залу на ту чи іншу програму. Це завдання і наших інституцій.
Мова йде про піар насамперед?
Піар лише частину комплексу. Треба боротися за кожен квиток, за кожну людину як постійного відвідувача. А для цього — спілкуватися, прищеплювати створювати більшу конкуренцію. Якщо театр не створює якісний продукт, можливо, його потрібно закривати або міняти керівника. Це ще одне запитання: «Як побудована система їхнього найму та їхньої мотивації?». У Європі це досить просто: очільник театру підписує контракт на кілька років і знає, що його можуть не подовжити, якщо результат буде незадовільний.
Як формулюєте свою місію як музиканта?
Знаходження шляхів спілкування з людьми мовою музики.
SONGHOY BLUES:
«Пустельний блюз — музика нашої Батьківщини»
Записали: Крістіан Ульвеус, Олена Іванова
Пару тисяч років тому, завойовуючи Африку, араби пізнали дещо небачене. Рідна Аравійська пустеля виявилася невеликим морем порівняно з розлитим у безкінечність океаном Сахари, що панує аж до країв Землі. Крім піщаних хвиль, хтось розлив тут у безкінечність і час — він стікає плавно, як дюна, й так само невідступно, тихо розчиняючи зміну незліченних поколінь... І от раптом океан скінчився. Арабський караван завмер від роками небаченої картини Сахель, що означає «берег». На ній — зелені дерева і трави, червона земля і сиві башти круглих скель. Сахель — це 4000 км поясу велетенської Африки, від Атлантики до Червоного моря. На півдні за ним — Сахара, яка вже не має влади. Тут, у царстві саван і джунглів, час несеться гучно та бурхливо, разом із пташками, що зграями літають поміж дерев. Саме тут звучить багато гітарної музики. На пасовища цих країн — Малі, Алжиру, Буркіна-Фасо, Ніґеру — постійно навідувались кочівники туареги з верблюдами, щоби нагодувати їх перед черговим походом із караваном через Сахару. Саме вони під гітару наспівували свої історії про блукання, вічну спеку, мрії, що, звичайно ж, не здійснилися... Цю музику називають пустельним блюзом. Жанр народився навіть до того, як на протилежній стороні Землі, у Міссісіпі, темношкірі раби почали виливати тугу, граючи на гітарі. Міссісіпські мелодії поклали початок відомому всім класичному блюзу. Звучання цих двох жанрів досить схоже, але пустельний пульсує великим різноманіттям ритмічних штрихів, які наче малюють контрасти пейзажів. А кілька років тому він зазвучав особливо гучно і сумно. Північ Малі 2012-го окупували повстанці. Однією з заборонених дій стало виконання музики. На біженців перетворилися багато музикантів — тепер їхній пустельний блюз почули за океаном, лейбли зацікавилися свіжим звучанням. Серед найвідоміших представників напряму — Songhoy Blues. Блюз цих музикантів не традиційний, сильно приправлений західним роком і електрогітарами.
Перед початком кризи у Малі 2012 року ми були звичайними студентами, закоханими у музику. Та коли джихадисти
застосували закони шаріату, вся прогресивна спільнота запротестувала проти них так, як могла, взявши до рук замість зброї свій талант. Оскільки музика — наша основна зброя, вирішили опиратися саме так — створити групу і виконувати патріотичні пісні для співгромадян.
Як описуєте жанр пустельного блюзу?
Пустельний блюз — музика нашої Батьківщини. За географічними ознаками це пісні з півночі Малі або з тих країн, що розташовані поруч. За мелодикою жанр орієнтований на гітару.
Співак Алью, гітарист Ґарба і бас-гітарист Умар мають прізвище Туре, доволі розповсюджене у Малі. Ми не родичі, але маємо одне коріння, на нас вплинула однакова музика, у нас одна історія. Тож можна сказати, що ми поріднилися. Пам’ятаєте роки становлення? Що допомогло пережити цей період успішно?
Коли почали їздити на концерти, виступати у клубах, заробляли копійки. Грали на сцені з усмішками на обличчях, хоча потім хотіли плакати. Пройшли всі перепони завдяки двом чинникам. Насамперед про Songhoy Blues почали говорити: спершу — в родинах і компаніях, згодом — по радіо, на телебаченні, у газетах. Інтерес до нас був справді великим: зрозуміли, що колись станемо всесвітньо відомими, що доля нам усміхнеться. По-друге, у піснях ділилися думками про тодішні події в країні й отримували схвальні відгуки. Ми посли організації «WaterAid»: пишаємося тим, що діяльність гурту допомагає збирати кошти на проєкти з доставлення чистої води в Малі. Завдяки цьому нам не соромно за власне існування.
музику змогли почути по всій планеті. У цьому справді велика заслуга саме Ніка.
«Музика у вигнанні» — частина нашої історії. Позитивні відгуки викликані тим, що граємо мелодії Малі по-новому. З одного боку, творчість Songhoy Blues містить традиційні елементи, з іншого — передає бунтівний дух, в якому ми починали писати. Саме цей неповторний стиль і цінують слухачі. Як ставитеся до нових музичних технологій?
Ми не проти використання електронних музичних інструментів або програмного забезпечення у творчості за умови, що і надалі гратимемо малійську музику. Та апаратні гітари — як акустичні, так і електричні — мають якусь чарівність і магію, тому не готові повністю перейти на програмні синтезатори.
Якою мовою виконуєте пісні?
Більшість пісень із репертуару Songhoy Blues виконуємо сонгайською: це наша рідна мова, якою досконало володіємо. Але іноді співаємо іншою мовою Малі — бамбарою, а також французькою.
Над чим працюєте сьогодні?
Останній альбом записали торік у НьюЙорку, наразі продовжуємо його розкручувати. На наших шанувальників чекає багато приємних сюрпризів і позитивної енергії, особливо в умовах жахливої пандемії. Ми радо даруємо вдячність і любов прихильникам Songhoy Blues в усьому світі.
