чорнозем
ПОВІВСЯ
1870 1924
УПОРЯДКУВАННЯ ТЕКСТІВ, ПЕРЕДМОВА ТА ПРИМІТКИ ВАСИЛЯ ПІВТОРАДНІ
їорнозел » підвівся
ВИДАВНИЦТВО ЦК ЛКСИУ „МОЛОДЬ* КИЇВ 1971
У2 4-75
«Чорнозем підвівся» — продовження збір ника української малої прози «Весняна про рість». Сюди ввійшли агітки, нариси, начер ки, ескізи, шкіци, малюнки, поезії в прозі, новели й оповідання як нині видатних май стрів літератури соціалістичного реалізму, так і невідомих та забутих прозаїків, що брали активну участь у творчому процесі на Україні в 20-х роках. У збірку ввійшли ран ні твори Василя Еллана-Блакитного, Павла Тичини, Василя Стефаника, Андрія Голов ка, Павла Усенка, Володимира Сосюри, Олександра Копиленка, Петра Панча, Степа на Тудора та інших. Збірка дає достатнє уявлення про багатство творчих манер, сти лів і художніх форм у ті часи, засвідчує складну картину формування й становлення української пожовтневої прози за 1917— 1924 роки.
7 -3 -3 205а-71М КИЇВСЬКИЙ ПОЛІГРАФІЧНИЙ КОМБІНАТ
ЛАВИ МОРЯ Хлю пни нам, море, свіжі лави! О земле, велетнів роди! Павло Т и чин а
Щ о собою являло пожовтневе десятиріччя для українського на роду, писала газета «Вісті ВУЦВК» (29 жовтня 1927 року): «Жовт неве десятиріччя дало українському народові незліченні здобутки. Де сять років Жовтня утворили корінний переворот у житті українського народу, створили українську літературу, українське мистецтво, дали українському народові, приміром у видавничій галузі, стільки ж, скіль ки попередні 150 літ, збудили до історичної творчості мільйонні маси трудящих, що були до того часу темні й пригноблені». Масовий прихід у пожовтневу літературу поетів, прозаїків, пуб ліцистів припадає «на ранню весну-провесну». З «весною» дотепер зв’язували вихід у світ літературно-художнього журналу «Мистецт во», започаткованого травнем 1919, завершеного квітнем 1920 року. Одначе образ цей незмірно ширший: це, звісно, Пролеткульт, на який тоді покладали великі надії, організація Всеукраїнської Академії наук, малюнки знаменитого Нарбута, президента Академії художеств, і збірник «Веснянки» з творами новітніх авторів, і «Молодий театр» Леся Курбаса, що перетворився перегодом у славнозвісний «Березіль», і конкурс на текст Гімну Української Радянської держави (у ньому взяли участь Павло Тичина і Василь Чумак), і народний мелос Мико ли Леонтовича, і перший скульптурний образ червоноармійця з май стерні Б. Кратка, і задуми, правда, нездійснені, нових літературно-ху дожніх журналів та альманахів. У перших лавах української літератури бачимо поетів-ліриків, не дарма з образом весни з давніх-давен пов’язано уявлення про буйний розквіт природи, про розкованість людських почуттів, про здійснен ність сподівань та мрій. Українська лірика перших трьох років револю ції недалека від «календарних» мотивів суспільної боротьби: багато
в ній ритмів тогочасності, романтичної символіки, пов’язаної насампе ред через нитку зрозумілих читачеві асоціацій — з традиціями Паризь кої комуни, комуністичного первістка на Заході. Взагалі образи мину лого, перед яким поет схиляється, і прийдешнього, яке він чекає й за котре бореться, пов'язані між собою могутнім настроєм роздумів про кращу долю людства. Одну із своїх поезій В. Еллан назвав «Червоні зорі»: тепер ми так називаємо,— з повною, зрозуміло, підставою,— провідну частину тодішньої української лірики. Це була романтична поезія революції, в якій чільне місце посіли символічні образи Бастілії (неважко здо гадатися, що з цим образом читачі асоціювали зруйновану вавілон ську башту самодержавства в лютому 1917 року), далекого мерехтін ня на небозводі червоних зір — образу соціалістичної революції тощо. Як головний напрям у мистецтві після Жовтня утверджувався соціалістичний реалізм, але існували й інші течії: символізм, що, припізнюючись у своєму розвою, намагався одного часу посісти панівне місце в літературі: футуризм, що теж намагався — наперекір симво лізмові і в полеміці з ним — зайняти його місце й витіснити «конку рента» з літературної арени; натуралізм, що часто-густо маскувався під художній реалізм. В українській літературі 20-х років був і роман тизм та імпресіонізм. Серед цих течій символізм претендував на нове слово в мистецтві. Заборона в серпні 1914 року майже всіх українських видань, де б, при родно, символісти могли виступати з творами й обстоювати свої тео ретичні погляди на мистецтво, на деякий час загальмувала розвиток цієї течії: тільки після 1917 року символізм відроджується на шпальтах «Літературно-критичного альманаху» (1918), перегодом журналу «Музагет» (1919). На 1918 рік припадають задуми сим волістичних повістей, оповідань, драматичних творів, перекладів тво рів західноєвропейських модерністів,— про це знаходимо повідомлен ня в журналі «Книгар»: тут згадується лірична легенда «Бузковий кущ» М. Філянського, підготовлений О. Слісаренком до друку перший том поезій «За сонячною смугою»,— це, очевидно, збірка, відома пізніше під назвою «На березі Кастальському»,— та ряд ін ш их1. Того ж року у Володимирі-Волинському у військовій похід ній друкарні Мирослав Ірчан, тоді ще невідомий у літературі Андрій Бабюк, видає збірку символістичних оповідань та начерків «Сміх Н ір вани». Протягом 1918— 1920 років Я. Савченко пише символістичні поезії, що склали дві збірки, видані в Житомирі (1918 і 1921 рр.). У Києві виходять збірки символістичних поезій В. Ярошенка «Світотінь» (1918) і «Луни» (1919); чимало модерністичних новел та на черків зустрічаємо в журналі «Шлях» (1918— —1919), зокрема таких авторів, як Павло Богацький, Галина Журба, Антоніна Кудрицька та інші. Символізмом захоплюється художник Юхим Михайлів,— його пастелі «Чайка» та «За завісою життя» є типовими взірцями цього напрямку мистецтва. Дехто твердив, що символіка в творах українських письменників, як поетів, так і прозаїків і драматургів, була хистка, аморфна: символ припускає необмежені тлумачення. В цих словах виявилось, з одного боку, нерозуміння природи художнього образу взагалі й символічного зокрема, а з другого, пролеткультівське роздратування з приводу не
«Книгар», 1919, ч. 25—26, стор. 1714. 4
можливості «обмежити», «звести» якийсь образ до агітаційної одно значності. Говорячи про символістичну поетику, котра виявила себе в низці творів Д. Загула, О. Слісаренка, Я. Савченка, В. Ярошенка та в тео ретичних працях І. Майдана (псевдонім того ж таки Загула), необхід но чітко розмежувати революційну символіку в ряді творів Павла Тичини, Василя Еллана, Василя Чумака від символіки, що в добу громадянської війни претендувала на революційність, принаймні зов нішню. До засобів символіки, часом ліричної, зверталися українські публіцисти В. Еллан-Блакитний, В. Коряк, М. Любченко та ін. З р о зуміло, що конкретне ідейно-естетичне «наповнення» символіки у цих письменників було різним, а то й різко протилежним. У одному ви падку символіка була офарблена романтично, як-от у В. Еллана, В. Чумака, М. Терещенка, у інших — відбивала безформність жит тєвих явищ: нові форми тільки-но складалися, не було ясно, як розвиватимуться ті чи інші процеси у суспільному житті. Луї Арагон підкреслював, що найбільшим звершенням соціаліс тичного реалізму було відкриття людини, яка перестала бути самот ньою. Епоха людини почалася з листопада 1917 року. Однак нова людина не могла сформуватися одразу, на другий день революції. В. І. Ленін писав: «Від того, що почалася революція, люди не стали святими» '. Величезна більшість учасників штурму Зимового в Лис топаді 1917 року була вже новими людьми: ще в 1905 році во ни брали участь у барикадних боях з самодержавством. Водночас маси, котрі з різних причин не брали участі в героїчній боротьбі з царизмом, вперше включалися в організовану боротьбу і приско рено проходили шлях від політичної,— а часто і звичайної — непись менності до класової ясності. Рання проза несла в собі ще багато в чому невиразні риси но вого — в темах, проблемах, художніх засобах,— того нового, що утвердить себе на шляху соціалістичного реалізму. У тій прозовій де щиці, про яку ми говоримо, реалістичний «сектор» був представле ний передусім творчістю таких прозаїків, як Дніпрова Чайка, Наталя Романович-Ткаченко (перші збірки деяких з них вийшли тільки після Жовтня), творами, що задумані були також напередодні революції (С. Васильченка, М. Чернявського). Реалістом увійшов у пожовтневу прозу також Гнат Хоткевич. Поряд з ними в укра їнську прозу пожовтневих років входили з низкою написаних ще до революції реалістичних оповідань —- К. Анищенко, X . Алчевська, П. Капельгородський, М. Проскурівна, В. Стеблик, Ю. Будяк, П. Во роній та ін. Окремо слід тут згадати Андрія Заливного, якого важко назва ти письменником у професійному розумінні цього слова. Після Лютневої революції 1917 року Андрій Заливчий повертає ться з довічного заслання в Тургайський край, куди він потрапив у січні 1916 року за революційну діяльність. З усім властивим йому запалом кидається він у вир боротьби. Літературна діяльність Заливного, як згадують його сучасники, почалася ще в тюрмі та на засланні. Тут він, навчившись німецької та польської мов, перекладає Тетмайєра та інших польських пи сьменників. На жаль, ці переклади не дійшли до нас. На засланні
1 В. І. Л е н і н . Твори, т. 28, стор. 52. 5
Заливчий жив з більшовиком Клусайсом. Вони часто вели розмови на літературно-мистецькі теми. Там же Заливчий конспектував «Капітал» Карла Маркса, ви вчав «Вступ до філософії» Челпанова, читав літературно-мистецький журнал «Промінь», що виходив у Москві, газету «Русские ведомос ти» та інше. У критичній літературі про нього є згадка, що в люто му 1918 року він був обраний на голову Полтавського губвиконкому та на президента Полтавської Самостійної Радянської Федеративної Республіки. Заливчий збирався змалювати ту «республіку» у сатирично-гу мористичному романі «в семи томах», з яких не написав жодного. Можливо, це був би попередник «Президента Кислокапустянської Республіки» Олекси Слісаренка, опублікованого в 1925 році. Деякий час Заливчий редагував часопис Зіньківської народної управи. Ми не знаємо, чи були в нім надруковані якісь художні твори молодого прозаїка. У періодичній пресі промайнуло повідомлення про вихід у світ брошури А. Заливного «Хто воює, а хто грабує». Н а жаль, в жодній бібліотеці нам не пощастило її знайти. Н а чільному місці в Заливного була організаторська праця в масах, політична діяльність трибуна. Думається, що його літератур но-журналістська діяльність була своєрідним «перепочинком», під час якого Заливчий збирався з новими силами для наступного рево люційного пориву. Так слід дивитися і на його цикл оповідань, чо мусь названих вже по смерті автора «Автобіографічними новелами», хоча в нас нема певності, що до цієї назви причетний сам автор. Весь цикл оповідань, як засвідчує Л. Є. Вовчик-Блакитна, вона за писала протягом трьох вечорів під диктовку хворого Андрія. Було це в листопаді 1918 року. Рукописів тих не збереглося. В 20—30-х роках оповідання кілька разів перевидавалися. Нема ніяких підстав перебільшувати літературно-мистецьку цін ність цих творів. Та, мабуть, і в автора не виникало думки про їх самостійне художнє значення в історії української літератури. Тому непереконливі були заяви перших радянських критиків, ніби автор «Автобіографічних новел» виступає в них зачинателем пролетарської прози. Не цими вигаданими якостями цінні для нас оповідання. Оповідання Заливного насамперед цінні тим, що вони виразно долучались до реалістичних традицій української пожовтневої прози, яка розвивалась під час громадянської війни. Сьогодні варто було б їх перечитати. Перечитати з висоти художнього рівня сучасної ук раїнської прози. Ми б тоді побачили велику щирість автора, який прагнув просто розповісти про себе і свій час, розповісти про життя селянської бідацької родини. У прозі років громадянської війни була поширена і така форма, як ліризована публіцистика (наприклад, інтерлюдія В. Коряка «На Електриди!», Г. Коцюби «Два світи» та ін.) і навіть агітлубок^ з установкою щодо фразеології та лексики на широкі верстви україн ського села — публіцистика Василя Еллана, Олеся Досвітнього, Ми хайла Красного (Ялового), Михайла Паньківа, Наума Калюжного, Михайла Лана (Григорія Хименка) та ін.: ця галузь літератури ви йшла з похідних друкарень агітпоїздів, що перетинали Україну з краю в край в 1919— 1921 роках, маршрутами боїв з Денікіним, Махном, Петлюрою, Пілсудським, Врангелем. Нарешті відбрунько вуються і паростки політичної сатири та памфлета, котрий посяде гідне місце в українській журналістиці 20-х років: Остап Вишня, 6
Кость Котко (М. Любченко), Василь Еллан, Іона Вочревісущий (псевдонім Миколи Новицького). Своєрідність літературного процесу на Україні в перше пожовтневе п’ятиріччя,— беремо цей відрізок часу як характерний «відправ ний момент» у розвитку новітньої літератури,— полягала в співіс нуванні, перетинанні різних ідейно-естетичних тенденцій, течій, на прямків, при всій їхній тодішній невизначеності й претензійності. Жодній літературній течії тих часів — ні символістам, ні футуристам, ні молодим, тільки-но організованим у 1919 році українським пролеткультівцям,— нікому з них не можна віддати переваги. Вся ця розмаїта передсвітанкова проза була «малогабаритна»; у ній пану вав жандр так званих «поезій у прозі», перенесених із дожовтневої літератури. В окремих випадках «поезії у прозі» являли собою точ ну копію цього жанру, що спеціально культивувався такими видан нями, як «Українська хата», «Літературно-науковий вісник» (після 1907 року), в збірниках, що мали виразно декадентський напрямок. У більшості випадків українські прозаїки вдавалися до цієї форми, вливаючи в старі міхи нове вино. На сторінках українських журналів та збірників малюнки, сильветки, шкіци, етюди, навіть новели, що складались з однієї або кількох фраз, були звичайним явищем. Характерними такими новелетками можуть бути твори В. Еллана «Випадок» і «Розказ», опубліковані під псевдонімом А. Орталь в журналі «Шляхи мистецтва» (1921, № 1, стор. 34), які подаємо нижче: «Блиск багнетів гіпнотизував десятки тисяч очей і важким свин цем палив ноги. Спокійно й витримано глянула в очі смерть, і почав в’янути чер воний мак пориву... Раптом хтось незграбний з високою чудною жерткою, покритою вилинялим червонястим сукном,— вирвався з юрби, продравшись на перед. Гурра... Ревнуло розбуджене стоголосе й сунуло тисячами ніг за ним назустріч переполоханому клацанню заліза і безладним вог никам. Це був день, що фірма Сміт втратила свого кращого кінемато графіста та його старий, покритий червонястим сукном апарат. І лишилось нездійсненим його ексцентричне бажання — вписати для віків картину сутички двох сил. А ле червонясте покривало з дивовижної жертки стало зовсім червоним і було підхоплене, як прапор переможної революції». («Випадок»). « — Посади на гауптвахту того... отой, що машерує не в ногу з цілою сотнею. — Слухаю, буде зроблено. І вони не догадались, що то сотня машерувала не в ногу з ці лою армією». («Розказ»), Прискорення суспільних процесів не могло не відбиватись на таких суміжних (і, зрештою, залежних від них) галузях духовного життя, як мистецтво і література. «Велика Жовтнева соціалістич на революція була могутнім прискорювачем становлення й визріван ня соціалістичного мистецтва в цілому, літератури соціалістичного
7
реалізму зокрема. І справа тут насамперед у тому, що незвичайна, не бувала дійсність вимагала і бурхливого розвитку, інтенсивніших ху дожніх пошуків, щоб у творах подати історично точний відбиток то го, що відбувалося в житті» Жовтнева революція була тим відправним пунктом у розвитку художньої думки, коли почався справді новий етап нового героя, но вої людини, нових справедливіших відносин. І ще хочеться відзна чити загальний ліричний настрій, який панував у прозі, у зв’язку з чим іноді було важко виділити із потоку красного письменства власне художню прозу. У загальному, «несформованому», потоці художньої прози (1917— 1922) помітна постать Гната Михайличенка. Гнат Михайличенко почав писати ще до Жовтневої революції. Пригодницьку повість «Історія одного замаху», один з ранніх творів цього жанру в українській літературі, датовану 1916 роком, опублі ковано в 1918 році в газеті «Боротьба». Низку оповідань було на друковано в журналах «Шляхи мистецтва» та «Зори грядущего» (1921— 1922); його загадковий «Блакитний роман» (1919) став відо мий читачам лише в 1921 році, коли «Шляхи мистецтва» опублікували літературну спадщину, що лишилася після смерті письменника; у на ступному році «Блакитний роман» вийшов окремим виданням. Після «Блакитного роману» серед колишніх «музагетівців» (Я. Савченко, Д. Загул, В. Ярошенко, О. Слісаренко та ін.) поча лося виживання «символістичного думання», символістичної поетики. Це виживання в першу чергу торкнулося поезії, де символісти стано вили основний кістяк, і прози (драматургія відмовилась від симво лістичних традицій вже на початку 20-х років, після невдалих спроб Я. Мамонтова затриматися на цих рубежах); дехто з колишніх сим волістів, близьких до «Музагету» (Й. Зорянчук, Г. Журба), не зміг вийти на широкі шляхи художнього реалізму. Читач, що брав штур мом Перекоп, сідав за парту лікнепу і насамперед учився «читати, писати і розуміти прочитане» 12, не міг мислити символічно, косміч ними категоріями, на перший план життя висувало нові організацій ні й моральні виміри, новий «нопівський» стиль у роботі. Українська література, зокрема художня проза, інтенсивно ру халася до реалізму. У статті «Українська література напередодні V II Жовтня» В. Коряк відзначав інтерес символістів, футуристів, неокласиків, деяких «позагрупових» на той час прозаїків (В. Підмогильний) до художнього реалізму 3. Після Михайличенка від символізму до реалізму швидко пішов М. Ірчан. Слідом за символістичним «Сміхом Нірвани» вже в 1920— 1921 роках молодий прозаїк пише цілком реалістичні оповідання й нариси («Шпіон», «Суд», «Княжна», «Генерал», «Це було так не давно...» тощо). Знайшлися, проте, письменники, котрі намагалися пристосувати символізм до розвитку прози в нових умовах. Так виникла орнамен тальна проза Миколи Хвильового, який в наступні роки збочив на націоналістичні позиції. Перші спроби його (опубліковані на шпаль 1 «Литература в школе», 1967, № 5, стор. 18. 2 В. І. Л е н і н . Твори, т. 33, стор. 380. 3 «Література, наука, мистецтво» — додаток ВУЦВК», 1923, № 3, стор. 1.
8
до
газети
«Вісті
тах газети «Селянська правда», 1921 р.) були неначе дзеркальним відбитком химерної поетики автора «Блакитного роману». Орнаенталізм був одною з стильових рис ранньої української прози. Й[ому властива відмова від традиційного «просвітянського» сюже ту, руйнування природних мотивувань у художньому творі, густа метафоричність, «звукові» експерименти з словом, які розглядали ся як самоціль. Це була літературна мода — своєрідний естетичний стандарт певного часу, який охопив своїм впливом інших прозаїків, між іншим, Петра Панча, Олександра Копиленка, Івана Сенченка, Василя Вражливого, Івана Микитенка, Сергія Жигалка. Орнаменталізм оголошувався в критиці (приблизно до 1925 року) новим словом у мистецтві, бо він поєднав символіку з імпресіоністичними формами. Згадаймо, що в 1921 році І. Кулик у журналі «Шляхи мисте цтва» розглядав імпресіонізм «як найпередовіший напрямок» порів няно з символізмом, футуризмом і навіть реалізмом і в якійсь мірі з натуралізмом, який критик не дуже відмежовував від художнього реалізму. Звісна річ, орнаментальна проза не була формалістична, тобто позбавлена ідейного навантаження, але несла на собі в загаль ній складності формалістичні завихрення. Майже одночасно з орнаменталізмом виникає агітка; вона була закономірним етапом у розвитку української пожовтневої літератури, і перші її зразки знаходимо в поетичних творах невідомих кобзарів революції, покликаних до життя прискореним розвитком української літератури внаслідок впливу на неї ідей Великого Жовтня. У розвитку агітки необхідно розрізняти принаймні два моменти: перший — це закономірність виникнення жанру, який охопив майже всіх українських прозаїків — і серед них таких визначних, як Петро Панч, Олександр Копиленко, Іван Сенченко, Іван Микитенко, Олесь Досвітній,— і другий, коли прозаїки інакше не могли тоді писати внаслідок своєї мистецької недосвідченості й самонадійної юності. Були прозаїки, котрі з самого початку обминули в своїй творчості агітку, або ж намагалися її подолати, або ж пародіювати («Товариш Гавриш» Григорія Косинки тут може бути одним з найближчих при кладів), не кажучи вже, звісно, про «Червону хустину» й «Пилипка» Андрія Головка. 20-ті роки характеризуються виникненням літературних угрупо вань з різними, часто різко протилежними ідейно-мистецькими уста новками: «Плуг» (1922), «Аспанфут» (1922), «Гарт» (1923), «Лан ка» (1926), ВУСПП (1927). В українську літературу входить ціла когорта нових письменників. «Од молота й плуга прийшли ми,— пи сав Михайло Красний (Яловий) у поезії «Революції Жовтень» *,— і запалили світ вогнем червоних днів». І це було неспростовною правдою. Приходили в літературу з фронтів громадянської війни (Андрій Головко, Іван Кулик, Василь Еллан, Андрій Заливчий, Олесь Досвітній, Сергій Пилипенко, Микола Куліш); з низової радянської роботи, з учительства, з кооперації (Андрій Панів, Петро Крижанівський, Василь Нефелін, Петро Горбенко); з ком сомольських сільських осередків (Олесь Кундзіч, Марко Кожушний, Павло Усенко, Олесь Громов); з журналістики (Іван Момот, Остап Демчук, Петро Лісовий). Кожний з цих письменників міг би ска зати про себе словами Сергія Ейзенштейна: «Революція... зробила
1 Газ. «Червоне село», Полтава, 1923, № 23—24, стор. 2. 9
мене художником». Для багатьох їх соціалістичний Жовтень був височінню, з «якої тепер тільки й варто було бачити життя» (Юрій Тинянов). Кожний з цих письменників був особистістю, що сформувалась в гущі народного життя. Кожний з них приносив у літературу щось своє, вистраждане, перевірене, достеменне. І кожний з них міг би явити собою заперечення тим недругам соціалістичної культури, кот рі волали, немовби після закінчення громадянської війни наступає другий акт «великої трагедії» мистецької інтелігенції: починається по хід на особу самого письменника з метою примусити його «творити» і «писати» тільки те, що треба державній вл аді'. Розвиток прози припадає на початок 20-х років, коли завдяки ле нінській національній політиці на Україні розбудовується видавнича справа, починають виходити галузеві газети, насамперед «Селянська правда», «Вісті ВУЦВК», «Більшовик», низка периферійних газет, ко ли Комуністична партія приступила до перетворення української мови в знаряддя комуністичної освіти трудових мас 12. І «Вісті ВУЦВК», і «Селянська правда» (раніше — «Селянська біднота»), і «Більшовик» у значній мірі були розраховані на певний тип читача — конкретно: селянина, що внаслідок перемоги Жовтня прилучився до політики; робітника, котрий навчався в газеті і через газету керувати своєю державою. Для цих читачів насамперед була потрібна агітка. При всій своїй художній недовершеності вона тут мала безумовні переваги, наповни ла поняття Часу сьогоденними турботами, увагою до того, як, кажу чи словами В. І. Леніна, «робітнича й селянська маса на ділі будує щось н о в е у своїй буденній роботі»3. У прозовій агітці Час став конкретним, «діловим», істинним, зовні буденним, хоча це не зава жало читачам відчувати в його сутності революційну динаміку. Образ Нового Часу розкривався в агітці через реалістичний сю жет,— іноді, правда, начерковий,— через образи робітників, селян-активістів, представників Радянської влади на місцях, чопівців, сілько рів, комуністів, комсомольців, нових жінок-делегаток, наймитів-робземлісівців, носіїв соціалістичної правди в місті й на селі, через показ нового побуту. Звичайно, у недовершеному сюжеті і образ нової лю дини був у значній мірі недовершений. Молоді письменники зверта лися до людської особистості, до її біографії («Саша» І. Шевченка, «Юрко» А. Крашаниці, «Микола» І. Сенченка та інші), намагаючись підкреслити й виділити в людях революції те справді нове, що було в них комуністичним, а також зацікавлювалися роллю колективу в по буті (згадаймо у цьому зв’язку робітничі нариси Сергія Пилипенка у «Вістях ВУЦВК» (1922), під час громадянської війни («Тисячі в одиницях» того ж автора, «Фабрична» на селі» Василя Еллана) тощо. Н а першому плані виступали події, а не повноцінна, повнокровна особистість. Питання про духовність нової людини було поставлено у відомому листі Ц К партії «Про пролеткульти» (1920). У листі пи 1 Русская книга. Берлін, 1921, № 7—8, стор. 17. 2 Культурне будівництво в Українській PCP. Важливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду, 1917— 1959. Збірник доку ментів. Том І (1917 — червень 1941). К., Державне видавництво по літичної літератури УРСР, 1959, стор. 119— 120. 3 В. І. Л е н і н . Твори, т. 8, стор. 32. 10
салося, що тепер, коли війна закінчується, інтерес до питань худож ньої творчості і пролетарської культури серед робітників дедалі біль ше зростатиме і в зв'язку з цим «прагнення передових робітників поставити на чергу питання про більш багатий духовний розвиток людської особистості і т. п.» 1 слід вважати історично-необхідним і не відкладним для всієї новітньої літератури і мистецтва. Агітка відзначалася розмаїтістю жанрових та стильових форм. Це були твори на різні теми щоденщини: про нестатки краму, сірників, дьогтю, вил, гасу, про подолання цих нестатків, про «змичку» між містом та селом («Селянська біднота», 1920). Поряд з прозовими взірцями «селянської бесіди» зустрічаємо в тій же газеті «художні дописи» (термін належить Петру Панчу), «малюнки з життя» (П. Л і совий, В. Алешко), сатиричні поезії Михайла Стерні, джерела яких слід шукати в українському фольклорі. Михайлові Яловому судилося стояти біля джерел української ра дянської публіцистики: поряд з І. Куликом, М. Ірчаном, з В. Елланом-Блакитним, О. Досвітнім, С. Пилипенком, Костем Котком (М. Любченком) на сторінках українських газет і так званих «по хідних» друкарень агітаційно-інструкторських поїздів публікували ся «одноденні», але майстерні матеріали письменника — віршовані агітки. Умови, в яких Михайлові Яловому доводилося робити газету, найчастіше там, де ще вчора шаленіли класові вороги, а сьогодні було відновлено Радянську владу, вимагали від нього бути одночасно і редактором-організатором, і публіцистом, і політпрацівником-агітатором, і метранпажем, і навіть складачем. Іноді доводилося писати всю га зету від передової статті до хронікерської замітки: тому під передо вою він підписувався справжнім прізвищем, під публіцистичною стат тею одним із своїх псевдонімів — Михайло Красний, а ще під іншим матеріалом криптонімом: М. Кр-ий. Ще, до речі, не всі псевдоніми Ми хайла Ялового перших років революції відомі. На Радянській Украї ні, як, зрештою, не тільки на Україні, публіцистика розвивалася в най тіснішому зв’язку з художньою літературою. Напровесні Радянської влади вся публіцистика була агітацій ною в бойовому розумінні цього слова, але це не заважало їй бути й оригінальною за формою, композиційним вирішенням та мовно-стиліс тичними ресурсами. Оскільки в українському народі з давніх-давен жила фольклорно-розповідна традиція (в ній переховувалися мораль но-етичні скарби українських трудящих, переслідуваних протягом сто літь самодержавством), то, ясна річ, публіцистика, народжена у вирі Жовтневої соціалістичної революції, спиралась насамперед на ці традиції. Агітаційна публіцистика (сюди ми зараховуємо й численні листівки, з якими зверталися партійні та державні діячі, а також письменники до українських трудящих) поєднувала в собі мову ре волюції з просторіччям багатомільйонного українського населення, га зетні засоби з бурлеском та інтермедією. В цьому було новаторство радянської публіцистики. Найбільші злети української публіцистики припадають на найкрутіші, найскладніші перевали революції. У 1920 році, під час вій ськової авантюри білополяків та петлюрівців (ця війна означала нову 1 Культурне будівництво в Українській PCP. Збірник документів. Том І. Держполітвидав УРСР, 1959, стор. 80. 11
спробу союзників зруйнувати Радянську республіку) Державне видавництво України на чолі з В. Елланом-Блакитним приступило до виаг**аЦ*ИН0Ї літератури. Найближчими його помічниками були М. Яловий, Ф. Таран, М. Лебединець та інші. Великими тиражами було видано для українського населення промови В. І. Леніна, агіта ційно-пропагандистські брошури про значення Радянської влади на Україні, про необхідність боротьби з політичним бандитизмом та го лодом. Ще раніше, в 1919 році, в Києві було видано напівпубліцистичну, напівхудожню агітку невідомого автора «По вусах текло, та в рот не попало», «Як Червона Армія прогнала чужоземних хижаків». Кіль ка агіток у віршованій формі: серед них — «Кого в Ради вибирати, ко го в шию треба гнати» А. Прилуцького (псевдонім когось із харківсь ких письменників, досі не розкритий; між іншим, цю брошуру було надіслано В. І. Леніну в Москву, і тепер вона в його кремлівській біб ліотеці), «Про Петлюру — панську шкуру» Михайла Стерні. У тому ж таки 1920 році, теж у зв'язку з нападом білополяків та петлюрівців на ^Україну, видано три агітки Михайла Ялового (під псевдонімом Ми хайло Красний) — «Правда про петлюрівські брехні», «Треба розжу вати (казка для дорослих)» і «Народна війна». В агітці Михайла Ялового «Треба розжувати» Явдоким і червоноармієць позбавлені психологічної глибини, без якої немислимий художній реалізм, і в цьому розумінні вони ще являють собою алегоричні «маски» українського селянина і його захисника. Але ще одне незаперечне. Це — збагачення української радянської літе ратури новими публіцистичними формами, почерпнутими із самого життя, з джерел українського фольклору. Переплетення художніх, фольклорних і публіцистичних форм, злиття їх в одне органічне ціле було характерне не лише для одного Михайла Ялового, але й для всієї пожовтневої сатири (В. Еллан, Кость Котко, Остап Вишня та ін.). / У 1922 році в Харкові заснувалася спілка селянських письменни ків «Плуг» під орудою Сергія Пилипенка, відомого радянського пое та, прозаїка, публіциста й організатора літературних сил. У квітні то го ж року плужани видають перший,— і останній через брак коштів, номер двотижневика «Плуг», де було вміщено їхні поетичні, прозові та публіцистичні твори. Шукаючи постійної трибуни, плужани спиня ють своє око на газеті «Селянська правда», котру редагував після Михайла Ялового Сергій Пилипенко: до ближчого співробітництва в газеті редактор залучив енергійних плужан — Андрія Паніва та Ми хайла Биковця; з початку 1922 року у «Селянській правді» постійно виходила силами членів та студійців «Плуга» літературна сторінка. Це була велика підмога харківським та периферійним плужанам. Біль шість прозових агіток, забутих самими письменниками й пізніше не включених у їхні «повні зібрання творів», уперше побачила світ саме на сторінках «Селянської правди». З шпальт «Селянської правди» в літературу прийшли справжні таланти, що є донині окрасою нашого письменства . / «Микола» І. Сенченка, «Христя» й «Неслухняна» А. Паніва, цикл фейлетонів П. Панча «Житні етюди» (під псевдонімом Максим Отава), «Тисячі в одиницях» С, Пилипенка, оповідання, нариси, етю-1 1 Ю р і й С м о л и ч. Наша історія, наша сучасність. «Літературна Україна», 1967, 12 листопада. 12
ди О. Копиленка, Я. Качури, В. Вражливого, І. Ковтуна, М. Дукина, І. Шевченка, В. Худяка, О. Свекли, П. Темченка, П. Шостака, Я. Ко вальчука, В. Різниченка, О. Саєнка та багатьох інших авторів — це далеко не повний перелік того, що з ’явилося тоді в цій справжній творчій лабораторії плужан. Активізується в тому ж році і Пролеткульт, який з часу свого заснування в Києві (1919) перебував у стані творчого занепаду, гуртує літературну молодь, через Всеукрлітком, ви дає для периферії різні бюлетені та порадники. «Бюлетень Всеукраїн ського літературного комітету» (1922) рекомендував домагатися ціл ковитого відмежування пролетарського й селянського мистецтва й ні яким чином не припускати «об’єднаних збірників». Збірники поезій місцевих авторів заборонялися. У роботі місцевих студій Пролеткульту необхідно було ні на хвилину не випускати з овиду головної ідеологічної лінії — «диктатури пролетаріату в мистецтві». Що це кон кретно означало, ніхто достеменно не знав. Передбачалося, що незаба ром буде створено пролеткультівську прозу й драматургію,— вважа лося, що поезію уже створено в «лабораторіях» Пролеткульту ще в 1919 році. Н а замовлення харківського Пролеткульту було написано кілька драматичних агіток. 26 серпня 1921 року газета «Вісті ВУЦВК» повідомляла про виставу в Першому драматичному театрі Харкова «На посту» Михайла Майського. У п'єсі осуджувалися окре мі недоліки в новому побуті радянських людей, проте це була майже єдина спроба пролеткультівців у драматичному жанрі. Інші драматич ні агітки належали не пролеткультівцям: з-поміж них заслуговують на згадку «Чобітки панські — мішки пролетарські» Ю. Олеші (в пере кладі з російської мови Стодолі й Микитенка). Це агітлубок, де діють алегоричні маски робітника, незаможника, куркуля, фабриканта, го лодного волжанина; алегоричні образи Сонця й Місяця. У деяких агітках виступають образи Руїни, Старої баби в дранті, Відьми, Ор ганізованої праці, Робітниці в трудовому вбранні («Хто винен?» В. Язвицького в перекладі на українську мову Т. Ф ранка); Темряви, Смерті, Тюрми, Жаху, Голоду, Забобонів («Змагання» І. Сенченка та інші менш помітні твори цього жанру). Художня проза пролеткуль тівців виявилась мертвонародженою. Ми вагаємось назвати хоча б один помітний зразок пролеткультівської прози українською мовою, за винятком невеличкого етюда Михайла Майського «Йдемо», опуб лікованого в газеті «Вісті ВУЦВК» і одночасно в журналі Пролет культу «Зори грядущего» (1922). «Йдемо» — це притаманний для тодішньої прози начерк; короткі рубані речення, намагання передати з їх допомогою динаміку людського потоку, людських «множинно стей». Ніяких, тим більше окреслених образів нових людей у цьому начерку ми не знайдемо. Хибне розуміння ленінської національної політики з боку деяких керівників Пролеткульту на Україні, обстоювання теорії «боротьби двох культур», природно, відштовхували від їхніх широко рекламо ваних «лабораторій» літературний молодняк українського села, зву жували і без того вузьку базу робітничого сектора в пролетарському мистецтві. Пролеткультівці — 3 . Невський, П. Рижов, П. Андрієвський та інші — одкидали українську мову, називаючи її мовою «україн ської дрібної буржуазії». Пролеткультівці заперечували «я» художника, вважаючи це бур жуазним забобоном, проголошували безособовість митця, отже галь мували формування нового типу художника, покликаного Жовтнем, зводячи його роль до механізму, до машини. «Машинізований» худож13
ник повинен був створювати світ метрономів, дифузій та трансмісій. Такий світ постає в нарисах робітника харківського заводу «Електросила» Сандра Касянюка, автора «поезій у прозі», подібних до гастєвських «Ударів молота». Українська проза в 1923 році набуває нових якісних прикмет. Це зв'язано з постанням літературних організацій, зокрема «Гарту» та «Аспанфуту». Прозаїки, що належали до спілки пролетарських письменників «Гарт», не цураючись теми українського революційного та пожовтневого села, звертаються до показу міського побуту, робіт ничих буднів («Біля гудків» Гордія Коцюби, «Кінець міста за база ром» Ю рія Смолича). Проза гартованців робить у альманасі «Квар тали» крок уперед, хоча зображення позитивного образу нового ро бітника багатьом «гартованцям» було не під силу. Проте робітнича тема — безпосередньо й «небезпосередньо» — проникає в їхню твор чість: ще в 1921 році Еллан пише начерк «Фабрична» на селі», цікаву спробу відтворити нове явище: приїзд у село робітничої делегатки, колишньої солдатки і злидарки. Цим начерковим образом, який не претендував і, звісна річ, не міг претендувати на художню осяжність, відкривається в українській прозі 20-х років низка тем, картин та об разів робітничого побуту. «Ліва» («деструктивна») проза започаткована пригодницьким опо віданням М. Семенка «Мірза Аббас-хан» («Глобус», 1923). На гадку теоретиків панфутуризму, українська проза могла розвиватись лише на шляхах пригодницького експерименту, міцно збудованої фабули. З орга нізацією в 1923 році літературно-художнього двотижневика «Глобус» при газеті «Більшовик» футуристи запровадили в ньому художній від діл, куди ніхто, крім їхніх прибічників, не потрапляв. До панфутуристів пішли символісти — Я. Савченко, О. Слісаренко, В. Ярошенко, які відчули, що «от судеб защитьі нет», що криза символізму є не минучим фактом літературного процесу на Україні після Жовтня. Якийсь короткий час О. Слісаренко, Гео Шкурупій, В. Ярошенко перебували в одній творчій організації, але незабаром їхні шляхи ро зійшлися; О. Слісаренко уже в перших своїх збірниках («Плантації», «Сотні тисяч сил») виявив себе талановитим прозаїком. Однак чимало часу й енергії пішло в нього на полемічні експонади, на пригодництво, в котрому чільне місце посідали, зрозуміло, події, а людина, саме лю дина революційного обов'язку й дії, довго не давалась митцеві. Гео Шкурупій, не залишаючи поезії, дав українській прозі кілька сюжет них оповідань,— у 1925 році вони склали збірку «Переможець драко на»,— на теми із життя залізничників («Пригоди машиніста Хорна» та інші), боротьби київського «Арсеналу» за Жовтень («Січневі дні»). Картини залізничних кладовищ, образи стареньких паровозів на ньо му, «маленьких людей» революції, що творили мовчазний героїзм епо хи,— були художнім відкриттям письменника, наділеного талантом експериментатора. В той час, як Гео Шкурупій, О. Слісаренко, В. Ярошенко почина ли писати прозу, мало хто з молодих авторів згадував імена класиків вітчизняної та зарубіжної літератури. В одній із своїх статей 1927 ро ку Іван Сенченко відзначав, що в українській літературі перших пожовтневих років «панував футуризм, імажинізм і бажання писати так, як ніхто» '. Мабуть, доля істини в цих скрушних словах все ж 1 1 «Вапліте», 1927, № 4, стор. 204.
14
була, але тільки частина правди. Активному учасникові тодішніх лі тературних веремій та баталій, Іванові Сенченкові здавалося, що в ук раїнській прозі було засилля нереалістичних течій. В цьому висновку автор статті безумовно необ’єктивний, одначе в другому, а саме — в тому, що в тодішніх молодих письменників було бажання писати так, як ніхто,— критик мав рацію. Художня проза плужан, гартованців бу ла реалістична,— своїм реалізмом вона протистояла експериментаторампанфутуристам і символістам. Футуристи хотіли писати «інакше», ніж плужани й гартованці, оскільки прагнули вирватись за межі впливу реалістичної традиції класиків, поскільки їх, кінець кінцем, цікавила не людина як соціальна й психологічна особистість, а переважно лю дина в події, в пригодах. Це не дає підстав погоджуватись з думкою, що розходження між, скажімо, гартованцями й плужанами, з одного боку, і аспанфутами, з другого, пояснюється відірваністю останніх від життя. Невже відривом від життя був «Жовтневий збірник панфутуристів» (1923) або поеми панфутуристів у журналі «Глобус» («Про Євмена» Миколи Бажана, «Пісня про комсомольця Баса» Якова Савченка)? Не були відірвані від життя панфутуристи і в «деструктив них» замірах, бо деструкція мистецтва, згідно з естетичним кодексом М. Семенка, вела їх не в потойбіччя, а до самісінької серцевини життя, зокрема до оспіваного ними будинку Держпрому в Харкові та ін. Очевидно, слід говорити не про відірваність панфутуристів від дійс ності, а про намагання обмежити людину-образ у сфері мистецтва, а разом з цим і «ліквідувати» емоції. Психологічний аналіз мовчазно відкидався панфутуристами,— ще б пак! У недалекому майбутньому, згідно з сумними прогнозами Семенка, мистецтво повинно було зникну ти. Метамистецтво, що повинно було замінити собою тогочасне мисте цтво, не вимагатиме психологічного аналізу, бо не буде потреби в люд ських емоціях. Щось подібне висловлювали і не футуристичні крити ки, більше того, як це не дивно,— з табору «музагетівців». Юрій Меженко писав, що психологія — це «продукт буржуазної культури» '. Подібні думки могли виникати лишень на грунті недооцінки людської особистості в революції. Визнавалася насамперед «психологія» колек тиву: на театрі актор «зникав», натомість панували групові компози ції й сцени «колективного дійства». Театр імені Г. Михайличенка по ставив 5 травня 1921 року в Києві виставу «Перший будинок нового світу», яка розцінювалася Мирославом Ірчаном,— він рецензував для журналу «Галицький комуніст» (1921, ч. 1, стор. 16— 17) цю виста ву,— як справжнє новаторство в пожовтневому театрі, як прокладан ня нових шляхів. Рецензента при цьому зовсім не турбувало те, що театр відмовився від показу психології «поодиноких героїв» і замінив її емоційним образом колективу — маси. Але проза не могла зупинитись на схематичних сюжетних колі зіях: час вимагав нових форм. Необхідність її тематичного, стильово го різноманіття відчувається дедалі частіше. В ранній прозі було кілька напрямків: і шлях символістичних, алегоричних інтерлюдій та шкіців О. Слісаренка, Я. Мамонтова, А. Кудрицької, пізніше — притч В. Поліщука, і прозової агітки, і орнаментальної новели, і гостросюжетного оповідання, навіяного, мабуть, досвідом Едгара По, Конан Дойля та Честертона, і поступове відновлення символістичної поети-1 1 «Червоний шлях», 1923, № 9, стор. 163.
15
ки. Якщо розглядати літературний процес у всій складності, то «Чер воний роман» стоїть десь посередині між «Блакитним романом», з яким він заходить у полеміку, і «Вершниками» Ю рія Яновського, де від абстрактної символіки Михайличенка нічого не лишається і є чіткий реалістичний символ залізної троянди, викуваної ковалем революції — образом містким і глибоким своїм патріотизмом і громадянськістю. Все ж слід сказати, що крім полеміки з «Блакитним романом» та зо всім невдалої спроби Юліана Шпола (Михайла Ялового) написати «Золоті лисенята» (1929) у манері автора «Блакитного роману», мине можемо вказати в українській прозі слідів символізму. Нерівномірність розвитку окремих письменників у 20-х роках,— ми хочемо для прикладу взяти плужан і серед них виділити насампе ред Андрія Головка,— явище всіма визнане. «Пилипко» й «Червона хустина» також могли б стати агіткою, і в них є низка сюжетних збі гів з таким твором Івана Сенченка, як «Микола» або «Саша» Івана Шевченка: сам Сенченко прийшов до висновку, що злива Марійок, Оленок, Пилипків, у появі яких був винен він сам через свою літера турну юність, призвела прозу до перемелювання сюжетних стандартів і схем, взагалі протипоказаних мистецтву. І все ж таки — «Пилипко» й «Червона хустина», не кажучи про роман «Бур’ян», дуже далекі від агітки, яка поступово із «Селянської правди» перейшла в галузеві жур нали 20-х років. Причина була не так у таланті Головка,— се річ зрозуміла,— як у художніх установах письменника, у його світогляд них позиціях, у його вищій естетичній культурі. У ранніх оповіданнях та повістях Головка на весь голос зазвучала тема героїзму радянської людини під час громадянської війни,— чи ж не цією темою починала ся українська проза? Тематичне розкорінення, тримання руки художника на пульсі епо хи, підмічання суттєвого в місті й на селі, вирізьблення силуетних (на більше тодішня проза не була спроможна) образів комуністів та комсомольців, наймитів-робземлісівців, нових жінок, що поривають з релігією і церквою, скидають з себе чіпкість заскорузлого побуту, людей з усмішками переможців і господарів своєї долі, картини озві рілої і історично приреченої на загибель куркульської сили, зловісні гримаси непманського міста, а разом з тим і несміливі начерки міста нового, нарешті спроби змалювати великого В. І. Леніна в ряді оповідань та нарисів («Закло» О. Демчука, «Мати» С. Жигалка, «Більшовики» І. Микитенка)— все це було ознакою високої напруги і прямування української прози до соціалістичного ідеалу, котрий уже виступав на тому етапі розвитку країни не у вигляді «червоних зір», а в героїці Дніпрельстану, «залізних ночей» Харківського Тракторобуду, соціалістичного сектора в місті й на селі, в побуті комун та кол госпів, нового шкільництва, а головне — нової людської душі. Юність ук раїнської прози швидко минала: за неофітами в літературу приходили («хвиля за хвилями», як пізніше скаже О. Ф адєєв) нові письменни ки звідусюди, з найнесподіваніших закутків життя. Це була справжня весняна повінь Жовтневого походу робітників та селян до вимріяного щастя. Літературний процес у 20-х роках,— якщо в ньому виділити лише художню прозу,— багатоводний і широкий. Проза перших трьох років революції — це скресання мистецьких сил, що були пригнічені само державством: проза 20-х років — це вже весняна повінь, «лави моря», за образним висловом Павла Тичини. В українській прозі 20-х років ми бачимо нових письменників: 16
їх було багато, але серед них діяли й ті, що починали ще напередодні Жовтня — в різних виданнях («Громадська думка», «Рада», «Літе ратурно-науковий вісник» тощо). На тлі свіжих і дужих талантів, по роджених Жовтнем, поволі бліднули й відсувалися на другий план письменники, яким було важко змагатися з своїми сучасниками. Чи мало письменників ішло в газети, журнали, на видавничу роботу, в освітні установи (К. Анищенко, П. Капельгородський, В. Алешко, П. Вороній та ін.). Жовтень розбудив до творчості цілий гурт вихідців з Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини, котрі різними шляхами опинили ся на терені Радянської України: то під час першої світової війни, то раніше емігрували сюди, переслідувані цісарським урядом, то в роки громадянської війни зв’язали свою долю з Червоною Армією і лиши лися серед рідних братів, то змушені були нелегально переходити кор дон, тікаючи від польських пілсудчиків та дефензиви. Серед цих мит ців бачимо Дмитра Загула, Дмитра Бедзика, Антона Шмигельського, Василя Атаманюка, Івана Ткачука, Володимира Гжицького, Мечислава Гаска, Агату Турчинську, Мелетія Кічуру, Федора Малицького та ін. На початку 1925 року західноукраїнські революційні письменники утворили секцію при спілці селянських письменників «Плуг», а в 1927 році — окрему літературну організацію «Західна Україна», котра видавала під цією ж назвою літературно-мистецький та суспільно-політичний журнал. Велика роль у становленні пожовтневої літератури належала за хідноукраїнським прозаїкам демократичного напрямку — Василю Стефанику, Ользі Кобилянській, Марку Черемшині, Осипу Маковею та ін., що, незважаючи на існування кордонів, були учасниками творен ня художніх цінностей для нових читачів, породжених Жовтнем. Кри тичний реалізм цих митців стримував багато новітніх прозаїків від формалістичного штукарства й трюкацтва, спрямовував на шлях художнього прогресу. «Селянська правда» ввела в українську літературу багато пізніше відомих і видатних плужан; газета «Вісті ВУЦВК»,— головно завдя ки її редакторові В. Еллану-Блакитному,— прилучила до творчості низку талановитих літераторів; київська газета «Більшовик» висунула й підтримала Григорія Косинку, Якова Качуру — і цих імен, здається, досить, щоб її роль в становленні української прози була відзначена. Нема змоги перелічити всі периферійні газети, на сторінках яких сформувалися десятки й сотні молодих письменників,— хто тепер зга дує імена Сергія Жигалка, Карпа Валовня, Олександру Свеклу, Йо сипа Зорянчука, Андроника Бушлю, Володимира Штангея, Василя Худяка, Петра Крижанівського, Прокопа Шостака, Івана Павленка, Григорія Брасюка, Дмитра Тася, Павла Іванова, Дмитра Борзяка, Олександра Ведміцького, Марію Галич, Сергія Стеценка, Олександра Шиманського, Пилипа Загоруйка, Володимира Зоріна, Люціану Піонтек, Івана Дорожнього, Федора Злидня, Івана Снісарського, Віталія Товстоноса, Гната Миронця, Марію Проскурівну, Романа Гуцала, Павла Темченка? В 20-х роках ці може й не першорядної ваги про заїки також були в активі художньо-творчого процесу. Ми були б несправедливі, коли б обминули їхню часом скромну творчість, що кінець кінцем збагачувала криницю радянської літератури. Становлення української пожовтневої прози було не лише кіль кісним, так сказати б, але насамперед — якісним процесом. Масовість ранньої прози не можна, або — точніше кажучи — не можна легко 17
відкидати, бо в цій масовості було і своє позитивне зерно: сильнішого помічали й підтримували, орієнтувались на нього. Приклад Андрія Головка в даному разі — найбільш показовий. Його мистецька кон цепція «усміхненої людини» («Пасинки степу», «Удовині діти»), об’єк тивно протиставлена похмурій, негуманістичній концепції автора «Синіх етюдів», була хвилюючим і головне — «своїм» і близьким з від стані ідейно-естетичним взірцем для багатьох його сучасників у літера турі: уже в першому десятиріччі починається наслідування стилістичної манери видатного художника слова. Відлуння Головка в українській прозі («Червоні серцем» Петра Горбенка, повість «Степом» Сергія Жи галка, «На цілині» Романа Гуцала, «Секрета Фаровна» Петра Віль хового та ін.) визначилось як одна з мистецьких традицій, котрі фор мували розвиток радянської прози. Під кінець першого десятиріччя агітка вичерпала себе. Все частіше в критиці лунали голоси про те, щоб на новому етапі української прози поєднати «агітаційність» і «ху дожність» *, про те, що всяка агітка в руках майстра може бути обер нена в художню пропаганду 12. Дороги українських письменників у 20-х роках немовби назовсім розходилися. Кожен вибирав собі, здавалося, найважчий шлях. Т а письменники прямували до одного: реалізм визначився,— пізніше він буде названий соціалістичним, як провідний творчий метод у ра дянській літературі. Ніщо не було забуто або зневажено: ми вже го ворили про творче переплавлення символіки, імпресіонізм зайняв своє місце в стильових шуканнях ранньої української прози, натуралізм був названий своїм справжнім іменем. Думається, що й художні екс перименти над сюжетом цілої групи прозаїків (О. Слісаренко, Гео Шкурупій, Ю. Смолич, В. Ярошенко, О. Досвітній, М. Йогансен, Л. Чернов, В. Поліщук та ін.) не пропали марно: навіть із явно без надійної і нігілістичної концепції панфутуризму українська проза ви добула «коефіцієнт корисності», своєчасно відштовхуючи від неї літе ратурний молодняк і змушуючи робити переоцінку цінностей учасни ків найенергійнішої групи «лівих» письменників. 20-ті роки були роками формування і розвитку радянської літератури як літератури нової ідейної і художньої якості, літератури соціалістичного реалізму3. І разом з тим це був процес гуманізації української літератури, шлях першовідкривачів, шлях сіячів по цілині, шлях новаторів. Цей шлях не був легкий: відомо, що література йшла від плакатного, схематичного зображення революції та її глибинних процесів у народній гущі до проникнення в сферу психології людей. 20-ті роки ставали тріумфом ленінської концепції справді «вільної літератури». Нема потреби переказувати зміст творів, що увійшли в цю збірку. Скажемо тільки, що читач, очевидно, сам зможе відчути їхню худож ню самобутність, талановитість їх авторів, у більшості забутих або призабутих сьогодні. Твори, вміщені в збірці «Чорнозем підвівся», розташовано в хронологічній послідовності, щоб дати читачеві змогу спізнати живу діалектику формування ранньої прози в її зв’язках. 1 «Нова громада», 1925, № 1, стор. 15. 2 «Плужанин», 1925, № 4, стор. 44. 3 Історія української радянської літератури. К., «Наукова думка», 1964, стор. 62. 18
перегуках, відлунні та ін. У збірці вміщено прозові твори, написані по 1924 рік. Для упорядкування збірки довелося перегорнути безмір забутих видань, але збірка була б далека до завершення, якби її упоряднико ві не допомогли різними відомостями про прозаїків тих років Б. А н тоненко-Давидович, П. Вільховий, Л. Вовчик-Блакитна, завідувач ру кописного відділу Ц Н Б А Н УРСР М. Візир, Г. Вороніна, М. Галич, І. Глинський, П. Глуханюк, В. Івасенко, Ф. Кириченко, М. Комарницький, А. Кудрицька, М. Курська-Досвітня, А. Крашаниця, Л. Ле бідь, Т . Малюк, Т. Мороз-Стрілець, Ю . Никифорук, В. Омельченко, П. Ротач, М. Романівська, Б. Остапенко, І. Сенченко, Ф . Скляр, М. Тарновський, Г. Чайковська-Романович, М. Шавлович, І. Шев ченко, { К. Філатова |» яким ми складаємо за це щиру подяку. Василь ПІ В Т О Р А ДН І.
А Н Д Р І Й З А Л И ВЧИ И
АВТОБІОГРАФІЧНІ НОВЕЛИ
РОДИНА
хаті було якось надто просторо. Потім я ні коли не пригадую нашу хату такою — завжди в ній багато було речей. Займали вони майже всю хату; ніде було й повернутися. Сама піч займала чверть хати; між піччю й стіною, просто дверей, стояв піл, а між полом і піччю біля стіни — низенький ослінчик, від якого йшов запічок прямо на піч. Так було тоді, так було й потім. Але потім хата була заставлена ще диванами, лавами і столом так, що коли лягали двоє серед хати головою до столу і ногами до две рей, то пройти було ніяк. Але тепер, я пригадую, було в хаті дуже просторо; і не було, здається, дивана, не було й столу,— а може, й був стіл. Був вечір. Посеред хати стояв невеличкий стільчик, на ньому горіла лампа. Щось робили мої брати — вони оби два старші за мене. На низенькому стільці сиділа мати, тримала на колінах маленьку сестру і щось шила. Вечір був якийсь надзвичайно давлючий. Здавалось — та, мабуть, воно так і було,— на дворі болото, болото, скрізь болото. Туманом окутана хата. І кругом далеко-далеко якась чорна пітьма, змішана з вогкими краплями. Такий був настрій...
У
39
Я не пригадую тепер гаразд ні моїх братів, ні обличчя матері. Пам’ятаю лише її зігнуту спину та нахилену над шиттям голову. Входить батько. Я не пригадую зараз його,— просто щось безформно здорове, найсильніше, з найтовстішим голосом. Розповідають тепер, що він був п’яний. Я ж пригадую тільки, що то був батько і сильний чоловік. Він зняв чобота і став бити халявою матір по голові й по обличчю... Я кинувся на ослінчик, а відтіля — на запічок, три мався за карниз і визирав: дивився, як батько бив ха лявою матір. І сміявся. Чудно було... от і сміявся... А брати кинулися в різні кутки, позатулювали руками обличчя і плакали. І плакала сидячи мати. Кричала ма ленька сестричка. А я визирав і сміявся... Батько бив халявою матір... Всі плакали, сестриця кричала... А я визирав і сміявся... Чудно світила лампа. Видно було лише батька, якусь безформну масу, і бліде обличчя й зігнуту постать матері, та чорну брудну халяву... З кутка брат закричав: — А він — сміється... І я почав плакати. Я У ТО П И ВС Я
То було влітку. Мені ще було років зо три-чотири. Влітку був для матері найкращий заробіток. Перед ха тою — річка й толока. Мати білила полотно. Збоку на толоці, перед самою левадою якогось бага тія, стояли казани білильниць і величезні жлукта: в ка занах гріли воду, а в жлуктах було пересипане попелом полотно. Коло казанів було весело, завжди людно. З ран ку до вечора і майже щодня під казанами горів вогонь; кипіла й шуміла вода, над жлуктами здіймалась пара: ви бігала з жлуктів вода уже не біла, а буро-червона, текла у підставлену діжку, а іноді довгим червоним струмочком до самої річки. Було це перед вечором, перед заходом сонця. Коло ка занів вешталось багато людей, голосно балакали, смія лись. Ми з хлопцями гралися: поробили з глею жлукта, казани і носили воду горшками, виливали в жлукта і при 40
слухались до дзюрчання струмочка, котрий котився до самої річки. На нас не звертали уваги; ми бавилися самі. Ми також не зважали на них. Я вже пригадую себе на рядні. Болять груди й голова: я кашляю і плюю водою, а четверо знайомих облич під кидають мене на рядні. Мені так усе болить! Я не можу витримати їхнього гойдання і кричу... І всі чотири обличчя просіяли. Мене перестали гойдати. Мати голого взяла ме не на руки. Я ввесь трусився. Було якесь безсилля: не міг поворушитися, щоб притулитися до теплих грудей матері, а так хотілось. Очі самі заплющувались. А кругом мене було багато народу. Усі дивилися на мене, розпитували — як, що. Ніхто не знав, як це трапилося; ніхто не бачив, як я пірнув у воду. Всі намагалися щось згадати, але нічого не пригадували. Мати ж оповідала. Йшов Черенок з коромислом на плечі по воду; дивить ся — якась червона сорочка плаває по воді серед річки. Він і говорить матері: — Чия то сорочка? А мати — ні слова та просто у річку, як була, так і кинулась. Витягли мене вже неживого: роздягли, поклали на рядно та й одгойдали. І от я живий... Кругом товпляться люди, допитують, посміхаються. І мати усміхається, держачи мене на руках. І західне чер воне сонце усміхається з-за тополь. Мені було трохи важко, але сумно-приємно. Бо всі на мене звертали увагу. І люди. І мати. І сонце. З Б Л А ГО РО Д Н И М И ДІТЬМ И
Ох, як мені хочеться приятелювати з благородними дітьми! То ж не якийсь там Петро або Степан — звичай нісінькі хлопці, а то благородні, чистенькі, акуратно одяг нені, по-панському балакають, їдять смачні оладки, пиріж ки, цукерки; у них усе є. Ох, як добре з ними приятелю вати! Учитель — теж благородний чоловік. У нього штук дванадцятеро дітей. Правда, вони самі часто хапають у школярів їхні сніданки, але ж вони чистенькі, балакають по-панському. І учительські діти. Добре бути з ними за панібрата. Вже пізньої осені, у неділю, я вперше одяг нову чу 41
марчину і шапку. Ну, як таким фабрикантом не з ’явитися до учителенків? Нова сіренька чумарочка так і бли щ ить— хотілось похвастати нею. Трохи навіть важко бу ло на душі: не знав, кому першому показати. Довго ти нявся по вулиці й пішов у садок до школи. Якось було ніяково,— вони такі чужі були. Хотілося похвастати, а йшов неначе милостині прохати. Перед своїми хлопцями я б не так позадавався. Я вже тиняюсь біля самої шко ли. Мені трохи холодно. Але ніхто з учителів не ви ходить. Нарешті, з ’явився старший,— йому було років вісімнадцять. — Ти чого прийшов? Мені зробилось ніяково. Я топтався на місці й мовчав. Якось не хотілося зразу хвастнути — соромно було. — Ти ж не приніс сала або пирогів? — Ні.— І почервонів. — Ну, так я тебе викину геть. Мене взяли сором, образа і злість: упертість додала решти. Я дражнив його, що він мене не викине, бо не дам ся. Дражнив і болів. Від сорому і ганьби. Він виганяв мене, я одбивався. Нарешті, він схопив мене за руки і ки нув мене через тин. Я полетів руками вниз, а він злякав ся, що розіб’юся, і вхопив мене за полу. З а полу моєї но венької сірої чумарки. Пола дранулась, і до моєї упертості додалося почуття жаху, ненависті і помсти. Я став на ноги, притулив до себе одірвану полу. Ш ко да новенької чумарки. Страшно, як битимуть дома за неї... Зціплені зуби, клубок злості в горлі, сльози жалю і страху. А він стояв з другого боку тину і сміявся... Видряпати очі, покусати руки. Але я стояв нерухомо. А далі з нахиленою головою, з обвислими руками по плентався додому. По дорозі нагнала мати і цілу дорогу, до самого дому, гнала мене б’ючи. І до всього — до жалю, до болю, до жаху, до злості, до жаги помсти — додавалось почуття самотності і горя. Дома батько з покуття сердито подивився на мене і, довідавшись, в чім справа, поставив мене навколішки на сіль. — Ото не бався з благородними дітьми. Через чверть години я був знову веселий. Шкода було тільки розірваної чумарки.
ПРИМІТКИ
В А С И Л Ь Е Л Л А Н -Б Л А К И Т Н И И . Справжнє прізвище: Елланський Василь Михайлович. Народився 12 січня 1894 року в селі К оз лах Любецького району на Чернігівщині в родині священика. Вчився в Чернігівській бурсі, семінарії та Київському комерційному інституті. В 1917 році вступив до дрібнобуржуазної української партії соціалістів-революціонерів. Був одним із лідерів лівого крила цієї партії, яка в 1918 році створила нову партію УПРС боротьбистів. У березні 1920 року після розпаду цієї партії IV конференція К П (б)У ухвалила частину боротьбистів в індивідуальному порядкові прийняти до лав Комуністичної партії. Блакитний стає членом її, а згодом — членом ЦК Комуністичної партії України, членом ВУЦВК та ЦВК СРСР Обирався делегатом партійних з'їздів та Всеукраїнських і Всесоюзного з їздів Рад. Один з організаторів літературного руху на Україні під час громадянської війни та на початку 20-х рр. Ініціатор та організа тор спілки пролетарських письменників «Гарт», редактор газети «Віс ті», редактор журналів «Червоний перець», «Всесвіт» та щотижне вого додатку до газети «Вісті ВУЦВК» — «Література, наука, ми стецтво». Посмертно нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Помер 4 грудня 1925 року. Друкувався в журналах «Мистецтво», «Шляхи мистецтва», «Чер воний шлях» та ін. Поезію в прозі «Україні» вперше надруковано в одеському збірнику «Червоний вінок» (1919, стор. 4). Подається за першодруком. А Н Т О Н ІН А М И К О Л АЇВН А К У Д Р И Ц Ь К А . Народилася 28 червня 1885 року в селі Петрівці на Сквирщині в родині священика.
264
Вчилася в Другій Київській жіночій єпархіальній школі, закінчила 7 класів (1903), потім два роки—-в м. Одесі на жіночих педагогічних курсах, три роки — на Київських Вищих жіночих курсах. Була бібліоте каркою при сільбуді в селі Овечаному на Вінниччині. З серпня 1925 ро ку працювала в уманській газеті «Робітничо-селянська правда», завідувала книгозбірнею при Уманському краєзнавчому музеї. Л і тературну діяльність розпочала оповіданнями, нарисами, новелами в 1912 році в різних виданнях, зокрема в журналі «Шлях» (1918) та ін ших. З 1926 року перебувала членом спілки селянських письменників «Плуг». Друкувалася під різними псевдонімами — А. Катранова, Ганнуська Пірпикоза, Г. Байдаченко, А. К., Дід Супрун та інші в уман ській пресі протягом 20—30-х рр. У 1930 р. в Державному видавни цтві України видала збірку оповідань під назвою «Дочка молотобій ця» в серії «Масова художня бібліотечка». Нині живе в селі Будища Звенигородського району Черкаської області. Новелу «Ялина» уперше надруковано під криптонімом А. К. в журналі «Шлях» (1917, № 4 (червень), стор. 38). Подається за першодруком. ГРИЦЬКО Г Р И ГО РЕН К О (1867— 1924). Справжнє прізвище: Судовщикова Олександра Євгенівна. Українська демократична пи сьменниця кінця X IX — початку X X ст. Нарис «Одна ніч» уперше опубліковано в журналі «Літературнонауковий вісник» (1917, кн. IV ). Подається за виданням: Грицько Григоренко. Вибрані твори. Держлітвидав, К., 1959, стор. 389—395. В А С И Л Ь ГРИГОРОВИЧ ЧУ М АК . Народився 7 січня 1900 ро ку в містечку Ічні на Чернігівщині в родині бідного селянина. Закін чив церковнопарафіяльну школу, вищу початкову школу і Городнянську гімназію. В гімназії брав активну участь в літературному гурт ку, в журналі «Молодые всходы». 1919 року переїхав до Києва, працював відповідальним секретарем редакції журналу «Мистецтво», виступав на київських заводах з читанням власних поезій; під час петлюрівщини та денікінщини залишався в Києві на підпільній революцій ній роботі. В ніч з 20 на 21 листопада 1919 р. Чумака було схопле но на підпільній квартирі і розстріляно денікінською контррозвідкою. Перша збірка поезій Чумака «Заспів» вийшла в 1919 році уже після смерті поета. Автобіографічне оповідання «Бризки пролісок» уперше опубліко вано в журналі «Мистецтво» (1919, ч. З, червень, стор. 17—20). Подається за першодруком. А Н Д Р І Й І В А Н О В И Ч З А Л И В Ч И Й . Народився 14 жовтня 1892 року в селі Млинах, тепер Полтавської області, в родині бідня ків. З а революційну діяльність його було заарештовано в Харкові (1915) і заслано в Тургайськ разом з В. Коряком, Я. Довбищенком та Клусайсом, литовським революційним діячем, пізніше відомим письменником. Після 1917 р. повертається на Україну, редагує газету «Зіньківська народна управа», бере участь у повстанні проти геть манців та німецьких окупантів. 13 грудня 1918 р. загинув у Черніго ві під час повстання проти гетьманців. Літературна діяльність поча лась на засланні. В статті В. Коряка «Мак червоний» («Організація
265
жовтневої літератури», X., ДВУ, 1925, стор. 8) є згадка про те, що Заливний перекладав польського письменника К. Тетмайєра. Оригіналь ні реалістичні оповідання « З літ дитинства», написані на початку 1918 року, увійшли посмертно в однойменну збірку (1919). Твори Заливного неодноразово перевидавалися у 20-х, на початку 30-х рр. Оповідання «Родина», «Я утопився», « З благородними дітьми» уперше було опубліковано в збірнику «Червоний вінок» (Одеса, 1919) під спільною назвою «Автобіографічні новели». Подається за першодруком.
Г О Р Д ІЙ ЮРИЧ. Справжнє прізвище: Дубровська-Трикулевська Ніна Григорівна. Друкувалась в журналах «Українська хата» (1909), «Книгар», в газеті «Рада» та ін. «Рефлекси» уперше опубліковано в журналі «Мистецтво» (К., 1919, ч. І, стор. 13— 14). Подається за першодруком. Д Н І П Р О В А Ч А Й К А . Справжнє прізвище: Василевська (до за міжжя — Березіна) Людмила Олексіївна. Народилася 20 жовтня 1861 року в селі Карлівці Ананьївського повіту Херсонської губер нії в родині священика. Училася в спеціальній школі жіночого монас тиря, згодом в Одеській приватній жіночій гімназії. Деякий час учи телювала на селі. У 1903— 1905 рр. була в Херсоні активним членом організації для допомоги політичним в'язням. 1904 р. за пропаганду антиурядової літератури її було ув'язнено. Дніпрова Чайка була близько знайома з Михайлом Коцюбинським, Лесею Українкою, Бо рисом Грінченком, Володимиром Самійленком, Агатангелом Кримсь ким. Померла 13 березня 1927 року в селі Германівці на Київщині. Поховано її в Києві на Байковому кладовищі. Друкуватись почала 1885 року в одеському альманасі «Нива». До Великої Жовтневої революції вийшло кілька збірок художньої прози письменниці. «Самоцвіти» уперше надруковано у кн.: Дніпрова Чайка. Твори, т. І, К., «Дзвін», 1919. Подається за першодруком. В О Л О Д И М И Р КОРЯК. Народився 1889 року в м. Слов’янську в сім’ї службовця. Не закінчив середньої освіти. З а революційну ді яльність був на засланні на Тургайщині в 1915— 1917 рр. Після Лют невої буржуазно-демократичної революції 1917 року, під час гетьманщи ни та денікінщини, був ув’язнений у Вовчанську та Харкові. З 1919 до 1925 року працював у Державному видавництві України. Протягом 1925— 1926 і на початку 30-х рр. викладав історію української літе ратури в Харківському інституті народної освіти. Видав кілька кни жок з питань історії української літератури, поточного письменства. Належав до Пролеткульту, пізніше до «Гарту» й до керівництва ВУСПП. Помер у 1938 році. Поезію в прозі «На Електриди!» вперше опубліковано в журналі «Мистецтво» (К., 1919, ч. І, травень, стор. З—4). Подається за першодруком.
266
М И Х А Й Л О К Р А С Н И Й . Справжнє прізвище: Яловий Михайло Омелянович. Народився в 1895 році в селі Дарнадежді Костянтиноградського повіту (тепер Червоноградського району) на Полтавщині. Вчився в Миргородській гімназії, у Київському медичному інституті, який не закінчив. Революційну діяльність почав з 1915 року. З а Радянської влади в 1918 році був головою Конградської Ради робіт ничих, селянських і солдатських депутатів. Під час громадянської вій ни брав активну участь у боротьбі з гетьманом Скоропадським, денікінцями та петлюрівцями. З 1920 року — на партійно-журналістській ниві: редактор «Се лянської бідноти» (1920— 1921), головний редактор журналу «Чер воний шлях» (1924— 1926), головний редактор видавництва «Літера тура і мистецтво» (1930— 1933). Літературну діяльність розпочав публіцистичними агітками. У 1921 році, належачи разом з М. Семенком до Аспанфуту, друкує в газетах поезії. Збірка поезій «Верхи» вийшла в світ у 1923 р. З прозових творів відомий роман «Золоті лисенята» (1928). Помер у 1934 році. Агітаційну казку «Треба розжувати» уперше опубліковано в га зеті «Селянська біднота» (X., 1920, 3 червня): видано Всеукраїн ським видавництвом в 1920 році в Харкові. Подається за першодруком.
В А Л Е Р І А Н ЛЬВОВИЧ ПОЛІЩ УК. Народився 1 жовтня (19 вересня) 1897 року в селі Більчі Лубенського повіту на Волині. Закінчив сільську двокласну школу, гімназію — в Катеринославі (1917 р.) Учився в Інституті цивільних інженерів у Ленінграді, але, захопившись літературою, перейшов на історико-філологічний факуль тет Кам’янець-Подільського університету. Під час громадянської війни був головою Боромельського волосного земельного комітету, співробітничав у журналі «Споживач» (1919), редагував журнал «Нова Думка», орган студентів Кам’янець-Подільського університе ту. Н а початку 1920 року працював у газеті «Більшовик» (Київ), друкуючи в ній сатиричні поезії під псевдонімом Микита Волокита. У 1921 році переїхав до Харкова: тут працював у газетах «Селянська правда», «Вісті ВУЦВК», в журналах «Плужанин» та «Службовець». Був у творчих відрядженнях (разом з П. Тичиною й О. Досвітнім) до Франції, Німеччини, Чехословаччини та сканді навських країн. Багато мандрував по Україні, Середній Азії, на Кав казі. Належав до літературних угруповань «Гарт», а потім «Аван гард»; з початку заснування Спілки радянських письменників Украї ни був її членом. Помер 17 березня 1942 року. Першу поезію «Круті і низькі бережечки» опублікував у гімназій ному збірнику «Первая ласточка» (Катеринослав, 1915). Видав ба гато збірок поезій. Одночасно виступав як критик і прозаїк-есеїст та нарисовець. З книжок прози відомі: Козуб ягід. Оповідання, афориз ми, бризки мислі й творчості, стежки думок і алегорії людини, яку життя приперчило. X., ДВУ, 1927; Повість металу й вугілля. Книжка про Донбас. Х.,«Рух», 1931 та ін. Алегорію «Новітня казка» уперше надруковано в альманасі «Гроно» (К., 1920). Увійшла в збірку «Козуб ягід», X., 1927. Подається за першодруком.
267
ську школу. У 1908 р. емігрував до СШ А. Кілька років працював на фабриках, заводах і фермах Чікаго, Геррі та ін. З а відмову слу жити в американській армії під час першої світової війни його було заарештовано й ув’язнено. З часу першої світової війни належав до Української соціалістичної федерації. Почав друкувати статті, вірші й оповідання в українському прогресивному часописі «Робітник» (К лів ленд) у 1917 році. Друкувався також у гумористичному журналі «Молот», в «Ук раїнських щоденних вістях», «Новій культурі» та ін. Співробітничав в українських радянських журналах «Плужанин», «Червоний шлях». Н а Радянській Україні вийшла в світ його збірка оповідань «Фаб рична неволя» (1925). Він — автор п’єс «Малий Тарас», «Горить Галичина», «Жебрацька Америка», що виставлялись на сценах робіт ничих драматичних гуртків у СШ А. Помер 26 серпня 1967 року в Нью-Йорку. Оповідання «Shop is my home» уперше опубліковано в журналі «Червоний шлях» (1924, чч. 4—5, стор. 59—63). С Т Е П А Н Т У Л О Р . Справжнє прізвище: Олексюк Степан Йо сипович (1892— 1941) — український радянський письменник і гро мадський діяч. Один з організаторів групи «Горно», редактор жур налу «Вікна». Основні збірки художніх творів: Народження, X., ДВУ, 1929; Марія (події з життя наймички, розказані просто), X., «Український робітник», 1930; День отця Сойки, К., Держлітвидав України, 1956 та ін. Новелу «Орля» вперше опубліковано у львівській газеті «Діло» (1925, 11 жовтня). Подається за першодруком.
З М ІС Т Василь Півторадні. Лави моря. Передмова . Василь Еллан-Блакитний. Україні . . . . Антоніна Кудрицька. Я л и н а ......................... Грицько Григоренко. Одна н і ч .................... Василь Чумак. Бризки п ролісок.................... Андрій Заливний. Автобіографічні новели . Гордій Юрич. Р еф л ек си ................................... Дніпрова Чайка. Самоцвіти.............................. Володимир Коряк. Н а Електриди! . . . . Михайло Красний. Треба розжувати . . . Валеріан Поліщук. Новітня казка . . . . Антін Прийдешній. Народження сонця . . Яків Мамонтов. Н о в е л е т к и ......................... Гнат Михайличенко. Д ів ч и н а ......................... Юхим Вавровий. Молитва прокляття . . . Гордій Коцюба. Колишнє й сучасне . . . Наталя Кобринська. Б р а т и .............................. Михайло Майський. й д е м о ......................... Павло Тичина. Живем ком уною .................... Мирослав Ірчан. Напередодні великої річниці Павло Діброва. Н а ж у к а х .............................. Антін Комашка. Л і т о ........................................ Іван Кулик. Васько К в а с н и к ......................... Василь Стефаник. Вона — з е м л я .................... Іван Дніпровський. « Я зи к » .............................. Анатоль Крашаниця. Жіноче свято . . . Андрій Головко. Діти Землі і Сонця . . . Марко Черемшина. З р а д н и к ......................... Павло Усенко. Опадає листя. Ніч . . . . Сергій Пилипенко. Тисячі в одиницях . . Андрій Панів. С е л о ........................................ Кость Гордієнко. «Кара бож а» ......................... Прокіп Шостак. Що ск о їл о с ь ? .................... Іван Сенченко. Плуг. На с т е п у .................... Іван Шевченко. С а ш а ........................................ Борис Антоненко-Давидович. Останні два . Володимир Сосюра. В цей ч а с .................... Наталя Романович-Ткаченко. Шляхами вог ненними ................................................................. Олександр Копиленко. У н і ч ......................... Гнат Хоткевич. Почерез в е р х и .................... Осип Маковей. С в і д о к ................................... Петро Панч. Суд правий та скорий . Марія Галич. П ер с тен ь ...................................
З 21 23 26 33 39 43 45 47 50 52 55 57 61 65 68 71 75 78 82 84 88 89 93 97 110 114 117 122 124 127 134 137 141 142 147 150 152 158 163 171 175 180
283
Сергій Жигалко. Мати . . . . . . . . . Іван Микитенко. Більш овики......................... Юрко Мережаний. Д о к у м е н т.................... Микола Чернявський. Н а березі морському Григорій Косинка. А н к е т а .............................. Михайло Могилянський. Мистецтво рецензії Остап Демчук. Перший на с е л і .................... Яків Качура. Старий червоногвардієць . . Сергій Стеценко. Ж н и в а ................................... Петро Голота. Комсомолка з полатаного млина .................................................................. Прохор Воронін. Розкажіть, мамо................... Василь Шопінський. Shop is my home . Степан T удор. О р л я ........................................ П р и м і т к и .............................................................
Відгуки на цю книгу надсилайте на адресу: Київ, Пушкінська, 28, видавництво ЦК ЛКСМУ «Мо лодь», редакція пропаганди книги. ЧЕРНОЗЕМ ПОДНЯЛСЯ Сборник (На украинском языке) Художнє оформлення Б . Й . Б р о д с ь к о г о На обкладинці — робота художника Г . С . Г а л к і н а , на фронтиспісі— А . Й . Редактори Д . С. Ч е р е д н и ч е н к о , С . І . Художній редактор І . Ф . М а н е ц ь Технічний редактор С. Г . О р л о в а Коректори Р . О . К о н д р а ц ь к а , 3 . Я . ська,
Л.
Д .
С трахова Іващ енко
М ож а р ів
-
Ф іла т о ва
Здано на виробництво 15.1. 1971 р. Підписано до друку 7.VI. 1971 р. БФ 25231. Формат 84Х1081/з2. Умови, друк. арк. 14,91. Обл.-вид. арк. 15,17+0,71 вкл. = 15,88. Папір № 2. Тираж 15 000. Зам. 1—111. Ціна 68 коп. Видавництво ЦК ЛКСМУ «Молодь». Київ, Пуш кінська, 28. Київський поліграфічний комбінат Комітету по пресі при Раді Міністрів УРСР, вул. Довжен ка, 3.
182 184 188 190 206 218 221 225 233 240 244 254 260 264
68 коп.