К и
в
ISSN 0208-0710
ї
3 іюоо 300 a
3. 1988
^
КИЇ В
Березень, 1988 ЩОМІСЯЧНИЙ ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНІЙ ТА ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНИЙ ЖУРНАЛ СПІЛКИ ПИСЬМЕННИКІВ УКРАЇНИ ТА КИЇВСЬКОЇ ПИСЬМЕННИЦЬКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ Видається з 1983 року ЗМІСТ П У Б Л ІЦ И С Т И К А З
Головний редактор П. М. ПЕРЕБИЙНІС
9
П и сьм ен н и ц ька а н к ета Коротич Віталій. Д ЕМ О К РА ТИ ЗА Ц ІЯ . ГЛ А СН ІСТЬ. Л ІТЕРА ТУ РА 141 С и в о л о б Юрій. ЧИ П РЕС ТИ Ж Н О БУТИ НАУКОВЦЕМ? П о л ем іч н і н о татк и
Редакційна колегія: О. О. ВАСИЛЬКІВСЬКИЙ (відповідальний секретар) М. С, ВІНГРАНОВСЬКИЙ Є. П. ГУЦАЛО, В. Г, ДРОЗД, М. Г. ЖУЛИНСЬКИЙ, П. А. ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ, Л. Ю. КОПАНЬ (заступник головного редактора), В. І. МИХАЙЛОВСЬКИЙ, Д. О. МІЩЕНКО, Ю. М. МУШКЕТИК, П. І. ОСАДЧУК, Д. В. ПАВЛИЧКО, Ю. О. СЕРДЮК, О. О. СИЗОНЕНКО, Ю. М.. ЩЕРБАК
137
Редакція: П. П. Засенко, A. С. Камінчук, B, Г. Решетилов, М. Б. Славинський, В. Ф. Баранов, Л. І. Брюховецька, Г. Г. Кияшко, О. М. Костюк, Н. І. Поклад
147
Художній редактор B. П. Васильєв Технічний редактор C. Н. Старо щук Коректори Н. О. Кончаківська, Л. Г. Філіпченко
київ
Видавництво «РАДЯНСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК»
Б іл о к і н ь Сергій. П РО БЛ ЕМ И КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКОГО ЗА П О В ІД Н И К А Б р а й ч е в с ь к и й М и х а й л о . Н ІЧ О Г О НЕ ЗМ ІН И Л О СЯ!
П ОЕЗІЯ 17 21 112
В о р о б ей М арія. ВИСОКА ВОДА Л ю д к е в и ч Марія. НА БИ С ТРИ Н І М И ТІ Шупта Дмитро. ПРОЯСНЕННЯ
23 58
С у л и м а Віра. КУНИЦЯ. П овість Тю т ю н ни к А л л а . С Т Р ІЛ А В П О Л Ь О Т І. П овість
П РО ЗА
114
З л іт е р а т у р н о ї сп адщ и н и З а л и в н и й Анд,рій. З Л ІТ ДИ ТИ Н С ТВ А . А в то б іо гр аф іч н і н овел и
120
Д у д а р Є вген . ТА ЄМ Н И Ц Я КОТЯЧОГО ХВОСТА. П овість К РИ ТИ КА Золотце в Станіслав. Н ОВИЗНА ЗН А К А ЗА ПИТАННЯ. Н отатки про д ея к і п р о б л ем и р о зв и т к у й п ер е к л а д у с у ч а сн о ї у к р а їн с ь к о ї п о езії
Р ец ен зу ю ть ч и тачі 152 Ж у р а в е л ь М и к о л а . ...ЯК ГАРНА ПІСНЯ. П а в л е н к о А н а толій. «ВІДЛУННЯ БЛ И ЗЬК И Х І ДА Л ЕК И Х ДО РІГ». Г ер ун М и х а й л о . НЕВЖЕ М ІР А Ж ? Горват Василь. С П А Л А Х И В ІМ Л І С Т О Л ІТ Ь. З а єц ь Іван. З Ж ИВОГО Д Ж Е РЕЛА. К о р о б е н к о О л е к с а н д р . Д Р ІБ Н И Ц І? ТАК, АЛЕ... М у хо р о т о в М икола. О БН А Д ІЙ Л И В И Й ПО ЧА ТО К. М у штук Інн а. «ГРОЗИ КАРТУЗ...» 157 С к р и п н и к Анатолій. ДЕНЬ, ЯКОГО НЕ ВИСТАЧИ ЛО. К и їв у ж и т т і й т в о р ч о сті В асиля З ем л як а М ИСТЕЦТВО 162
Із н ар о д н о ї кри н и ц і Ткач М и к о л а , Д а н и л е в с ь к а Надія. П ІС Н І ПОЛІССЯ
168 170 173 176
У м ай стер н і х у д о ж н и к а Матола М и к о л а . ГРА Ф ІЧ Н А С И М Ф О Н ІЯ Л ІС У П а х л ь о в с ь к а Оксана. ШЕВЧЕНКО І С ІЦ ІЛ ІЯ С и д о р е н к о О л е к с а н д р . ЗБИ РА Л И С Я Д РУ ЗІ... Ш ЕВЧЕНКІАНА В О Л О ДИ М И РА Л У П ІЙ Ч У К А
Злітературноїспадщини
Андрій ЗАЛИВЧИЙ
З ЛІТ ДИТИНСТВА А вт обіограф ічні н о в е л и
РОДИНА У хаті було якось надто просторо. Потім я ніколи не пригадую наш у хату такою — завж д и в ній було багато речей. Займали вони м ай ж е всю хату, ніде було й повернутися. Сама піч займ ала чверть хати, м іж піччю й стіною, просто дверей, стояв піл, а м іж полом і піччю біля стіни — низенький ослінчик, від якого йш ов запічок просто на піч. Так було тоді, так було й потім. А ле потім хата була заставлена ще диванами, лавам и і столом так, що коли лягали двоє серед хати головою до столу і ногами до дверей, то пройти було ніяк. А ле тепер, я пригадую , було в хаті д у ж е просторо, і не було, здається, дивана, не було й столу,— а може, й був стіл. Був вечір. П осеред хати стояв невеличкий стільчик, на ньому горіла лампа. Щось робили мої брати — вони обидва старш і за мене. На низеньком у стільці сиділа мати, трим ала на колін ах м аленьку сестру і щ ось шила. Вечір був якийсь надзвичайно давучий. Здавалось,— та, мабуть, воно так і б у ло ,— на дворі болото, болото, скрізь болото. Туманом окутана хата. І кругом далеко-далеко якась чорна пітьма, зм іш ана з вогкими краплями. Такий був настрій... Я не пригадую тепер гаразд ні м оїх братів, ні обличчя матері. П ам ’ятаю лиш е її зігнуту спину та нахи лен у над ш иттям голову. Входить батько. Я не пригадую зараз і його,— просто щ ось безф орм енно здорове, найсильніш е, з найтовстіш им голосом. Розповідаю ть тепер, що він був п'яний... Я ж пригадую тільки, що то був батько і сильний чоловік. Він зняв чобота і став бити халявою м атір по голові й по обличчю ... Я кинувся на ослінчик, а відтіля на запічок, тримався за карн из і визирав: дивився, як батько бив халявою матір.
Андрій Заливчий. З ЛІТ ДИТИНСТВА
И5
І сміявся. Ч удно було... от і сміявся... А брати ки нулися в різні кутки, позатулю вали рукам и обличчя і плакали. І плакала, сидячи, мати. К ричала м аленька сестричка. А я визирав і сміявся... Батько бив халявою матір... Всі плакали, сестриця кричала... А я визирав і сміявся... Ч удно світила лам па. Видко б уло лиш е батька, якусь б езф орм енн у масу і бліде обличчя й зігнуту постать м атері та чорну б рудну халяву... З кутка брат кричав: — А він сміється... І я почав плакати.
ЇСТИ Було це на м 'ясниці. Лю ди варили вареники, пекли млинці, пили горілку. У ж е днів зо три не було дома батька. К аж уть, що він десь пив горілку,— ну, м абуть ж е, їв м линці й вареники. А мати вж е в третьої сусідки позичала паляницю . У ж е днів чотири видавцем нам давала хліба: нас було п'ятеро — вранці по скибці й увечері. І ми вдвох з сестрою цілий день перемінно трим али ся м атері за поли і прохали «папи». Вже в третього сусіди позичили.хліба і ніде б уло більш е: та й ті прохали яком ога ш видш е повернути. І мати щ одня разів по п 'ять ш укала у кого б щ е м о ж н а було позичити. І не знаходила. У одних не було, до други х почуття гонору не д озволяло йти. Щ оразу вона вагалася, але потім таки ні, не ходила. А ми таки мало схож і були на лю дських дітей — обтрьопані, замурзані. П ам 'ятаю , у нас на голові були струпи: злипалось волосся від гною і крові, гній тік просто на обличчя й на шию, якось важ ко було повернути голову, руки завж д и стирчали у волоссі й чухали, чухали. Якось сумно, тоскно було. Головне, ми не почували себе лю дським и дітьми. Д ругі діти були чистіш і й кращ і. Вони д р аж н и л и нас «мурзами». Ми почували себе страш енно при ни ж еним и, прибитими, нелю дським и дітьми. Якось інстинктивно щ одня м ене тягло до сусідів. Д іла ніякого не було, а я навм исне там довго затрим увався: хотілося побачити, як їдять. Чомусь най зручн іш е мені стоялося біля одвірка, далі якось ніяково було йти, особливо тоді, як їдять. Я тихо з заздрістю дивився на щ асливих лю дей, але не прохав, не насмілю вався. І коли все-таки, пообідавш и, нічого не давали, я ш виденько
А ндрій Заливчий народився 1892 року в селі М лиии Галицького рай ону на П ол тавщ ині в родині зуб ож ілого селянина. «М ати... в ж е в третього сусіди позичила хліба і ніде бул о більш е: та й ті прохали яком ога ш видш е повернути. І мати щ одня разів по п'ять ш укала у кого б щ е м ож на було позичити»,— такі вр аж ен ня ди тинства. П очаткову освіту здобув сам о туж ки , але згодом закінчив Х арківську гімназію і вступив до університету на ю ридичний ф акультет. За свідченням сучасників, «таїв у собі органічну, просто ф ізи чн у якусь ненависть д о всіх зам ож них, паную чих». З ю ності активно вклю чився у револю ційну бороть бу. За участь у харківській організац ії лівих есерів 1915 року був ареш тований і засланий до Тургайська. П ісля Л ю тневої револю ції 1917 року А. Заливчий повер8і
нувся на У країну. Редагував газету «Зіньківська народна управа». Все більш е схилявся до програм и більш овиків, що відбилося у ряді виступів на масових мітингах, на заяві 1918 року про спільну боротьбу з соціалістичною Росією проти ін озем ної інтервенції. Був одним із активних організаторів визволення У країни від нім ецько-гайда м ац ької окупації. Загинув 13 грудня 1918 р о к у в Чернігові під час вуличних бо їв, керую чи повстанням проти гетьманців. Г ар ячко во сту кав , п о сп іш а вс я тел егр аф , Зн о ву к и н у в іс к р у к о м ітет: — К ров горить на наш их п рап орах, Н аш а кров. — Вперед!
Так писав у вірші, присвяченом у пам 'яті А. Заливчого, В. Еллан-Блакитний (1918). Творчу діяльність А ндрій Заливчий
116
виходив з хати і йш ов додом у з плачем ,— м ені надто боліло, надто заздро було на других, і я плакав від заздрощ ів. А л е найчастіш е м ене тягло до Гнатихи. То найбагатш а й найдобріш а була ж ін к а в нас. О, там м ені тільки треба було дочекатися обіду: там і вареники були в маслі та в сметані. М ені треба бу ло тільки перечекати, поки вони пообідаю ть. С лина так і котилася, і очі заздро-заздро дивились. Часто трап л я лося, Гнатиха після обіду садови ла'м ене за стіл і я доїдав лиш ки — їв аж поза вухам и тріщ ало. П ід'ївш и, я хапався за ш апку і миттю біг додому. Веселий і радий хвалився: ото я наївся, і борщ із хлібом, і вареники їв у сметані. А брати були старш і за мене. Вони не ходили до сусідів дивитись, я к ті їдять. Вони лиш е з заздрим и очима слухали про те, як я оповідав, і зараз ж е запитували: — Що, нічого не приніс?.. Т ільки тоді я згадував, що і їм ж е їсти хотілося.
ОБКЛАДКИ То було восени. П ож овкла трава на толоці, п ож овкл а й оболонь; тополі й верби п о ж о вкл и кругом . Л истя сотням и спадало і тихо-тихо клалось додолу. К різь ліс — видко бу ло — сходило ж овте сонце. Було вж е холодно. Ми ночували біля казан а надворі. Ми проснулись, і у нас боліли голови: у мене, в брата і у сестри. Ми ледве доперли додом у одеж у. А босим ногам було холодно-холодно. П олотен у ж е не білили, роботи не було, і нас полож или: брата й сестру на полу, мене на червонім дивані. Я л еж ав сам і пиш ався цим. Цей день нами д у ж е турбувалися: годували, ласкали — у се мати. Д нів через два о д у ж ал и брат і сестра, і на радість собі я лиш ився хворіти сам. Я в ж е не міг вставати. Важко б уло говорити. Я л еж ав і гарячково м ріяв. Брат здирав з свого тіла одсталу стару ш кіру — з долонь і з рук, і на лобі здійм алася ш кіра. І мені хотілося здирати у себе — так не було, та й не міг: руки безсило опускались. Вони од уж ували, і я чекав ще більш ої ласки, ще більш их турбот про себе. А у м атері було тоді чогось багато роботи. Х ата обставлялась діж кам и, пом ийницям и, горщ икам и. Просто переді мною парили кабанові полову, місили картоплю . Н адворі привозили буряки, складали дрова. Щ ось б уло у м атері багато роботи. А ле вона наварила мені юшки: нерозварена картопля і см ачна-см ачна. Я з ’їв багато, і зам анулося мені ще
розпочав на засланні. Т ут пізнавав осн о ви ф іл ософ ії, консп ектував «Капітал» К. М аркса, вивчав інозем ні мови, п р о б у вав перекладати, зо к р ем а з п ольської (К. Т етм айєра). Л ітературний доробок письм енника невеликий. За ж и ття він взагалі нічого не видрукував. П ісля см ерті в збірн ику «Червоний вінок» (Одеса, 1919) бул о опубліковано цикл новел «З літ дитинства». Того ж р о к у новели вийш ли окрем им виданням з портретом автора і передмовою Г. М ихайличенка. Згодом під різним и назвами зб ір к а виходила ще кіл ьк а разів у 20-х та на п очатку 30-х років. Потім ім 'я А. Заливчого надовго зникає з літературн их обріїв. Н езваж аю чи иа такий невеликий д о р о бок (10 оповідань), п ро його творчість часто мовилося в критиці 20-х років, навіть у п ідручниках з у к р аїн ськ о ї літератури
(О. Д орош кевича, В. К оряка). В час бурхливих пош уків нового зм істу й ф орми експресивні «замальовки» приваблю вали глибоким психологізм ом, ліричною т о нальністю , автобіограф ічною відкритістю оповіді. Яскраво поставало ж и ття голодн о го й холодн ого бідняцького дитинства («О бкладки», «Родина», «їсти»), п ізнан ня со ц іальн ої несправедливості («Ш кола», «З благородним и дітьми»). Близькі за тем атикою та стилем до оповідань А. Теслеика, С. Васильченка, твори А ндрія Заливчого поставали до певної міри ніби з'єдн увальн им містком м іж дож овтневою та м олодою радянською україн ською новелістикою . Звичайно, це були лиш е перш і спроби сп равж ньої тво р чості, але ми не м аєм о права забувати цю скром н у галу зку великого крислатого д е рева н аш ої літератури.
Володимир МЕЛЬНИК
Андрій Заливний. З ЛІТ ДИТИНСТВА
П7
й завтра поїсти такої юшки, тільки з розвареної картоплі. І на другий день була ю ш ка з розвареною картоплею , тільки не було вж е масла на цей раз, і мати наварила з олією- Я покуш тував і покинув. А мати розсердилась: — О тж е ж, наварила тобі тої юш ки, що ти прохав?! К уди ж тепер, собакам виливати?! Вона прибрала з столу і піш ла собі працю вати. А я лиш ився один, ображ ений. І мріяв... Ох, якби ш видше вмерти. Тоді б вони зовсім інакш е дивилися на мене. О дягли б чистеньку льолю , у тр у н у б полож или, на стіл поставили, квітами б уквітчали. І старі й м олоді приходили б дивитися на мене. І всі б ж аліли й зітхали. А мати плакала б... Ох, я к мені хочеться вмерти... Вони б м ене страш енно ж аліли. А я б собі усм іхався й мовчав. Читали б молитви, накадили ладаном, попа б запросили. І понесли б на гору, на кладовищ е. Д звонили б у дзвони. 'З кож ного б двору виходили люди, м алі й старі,— хрестились, дивились, ж ал іл и б... А я, я усм іхав ся... І от принесли б у ж е на сам у гору. Усім ш кода було б кидати мене у яму. І плакала б мати. Не знала б де дітись... Тоді б я устав... О, тоді б мати більш е за мене турбувалась, більш е ласкала і не сердилась на м ене за ю ш ку. Була б коло мене. Боялася б, щ об вдруге не помер. Ох, як м ені хочеться вм ерти... У ШКОЛІ На спаса ходив батько на ярм арок і приніс нам азбуку. Брат у мене був поваж ніш ий, том у я перш ий кинувся до батька, вихопив кн и ж ку з рук і почав розглядати. То була звичайнісінька лубочна азбука. Звичайно, я нічого в Ній не розум ів і не знав ж о д н о ї літери, але ж на палітурці намальований був хлопець з кн и ж кою в руках, а всередині — граблі, сокира, плуг, птахи, риби, звірі, і під ко ж н о ю картинкою було підписано, що то воно значить. Передививш ись, я вибіг на вулицю , став показувати усім хлопцям і дівчатам свою книж ку, хвастав і навіть натякав, що я вмію читати. І обдурю вав усіх дітей малих літ, читаю чи підписи під картинкам и не по літерах, а здогадую чись з малю нка. На другий чи на третій день азб у ка в ж е була забута. Тільки після другої пречистої батько нам сказав, щ о записав у ш колу. Радощ ам не б уло кінця. Знову з'яви лася книж ка, в якій ми нічого не розуміли, знову піш ли хвастощ і на увесь куток: хвастав я і книж кою , і ум інням читати, і тим, щ о знав самого вчителя, а я його й не бачив. А хлопці .тільки заздрили. П рийш ов і сподіваний день. Був м олебінь, після того розпочалося навчання. Учитель, він ж е й паламар, високий, чорний, вж е старий. У нього ще старіш а вчителька і ш тук дванадцятеро н ен аж ерливих дітей. Першим чином учитель розповів, що його не м ож н а називати дядьком або як-небудь інакше, а треба називати Н ікандром Вікторовичем, і що не м ож н а до нього звертатись м уж и цькою мовою, а треба старатися панською . Годин зо дві він показував нам різн і літери то поодинці, то вкупі. Усім надокучило таке заняття. Н ареш ті він вийняв скрипку — всі ки нулися до нього, покидали свої місця, хто товпився біля столу, хто виліз на парту; заблищ али очі, витягнулись шиї. Д алі він взяв см ичка і став нам азувати його якою сь ж овто-прозорою грудкою . Усі зацікави лись, усі не р озум іли для чого то і що то. О дин з нас, видко, найбільш е знав — О верко. Він, видко, хотів похвалитися перед нами своїм знання, а м ож е, просто, впізнавш и знайом у річ, з великою зацікавленістю запитав: — Д ядьку, то ж ивиця? Усі мовчали. Учитель у зяв см ичка і несподівано вдарив О верка по голові. Усі зареготалися. Т аке у О верка зробилося обличчя приголомш ене, здивоване і заплакане.
118
— Я ж вам казав, що дядьком не м ож н а називати — Н ікандр Вікторович! Знов регіт і вигуки: — Д ядьку, то ж ивиця, дядьку, то ж и ви ц я,— д раж н и ли О верка. А приголом ш ений О верко не знав, що й одповідати. Вчитель втихом ирив нас, проспівав з нами якусь молитву і відпустив. Н іхто з нас не вмів вимовити «Н ікандр Вікторович», але всі ми вголос д р аж н и л и О верка: — Д ядьку, то ж ивиця, дядьку, то ж ивиця! О веркові треба б уло йти додом у в друге село. Трохи не півдороги я з двома хлопцям и йш ов за ним і драж нив: — Д ядьку, то ж ивиця, дядьку, то живиця...
АБО ЦЕРКВИ СТРОЇТИМЕ, АБО НІ ЧОРТА НЕ СТОЇТИМЕ Був у сусідів парубок, звали його Павлом. Раз у неділю восени він повіз мене на гору. Гора л еж а л а м іж М линами і Ярами; на сам ом у ш пилі була велика поляна, а навкруги густі кущ і й ліси. На цій горі сходилися багатирі м линянські та яранські: парубки, підпарубки і м алі х л оп ’ята. М іж ці малі хл оп 'ята попав і я, м але хлоп'я. П оки м алеча билася, високі горді парубки з обох боків стояли, з погордою дивлячись на нас, весело розм овляли і д р у ж н о кури ли цигарки. Я більш е стояв і дивився. М ене вабили їхні високі постаті; веселий сміх і ж арти, чоботи, чумарки, чуби й цигарки подобалися мені. А ле ось вони вж е розійш лись на два ворож и х табори. П охололо в грудях... Любов, пош ана і гордощ і до наш их кипіла у грудях, ненависть і презирство — до яран. Бо бійка почалася. Д риж и ть земля, зірвалась буря, досипалось останнє п ож овкл е листя. Як соколи — б'ю ть ворогів. Тікаю ть ярани. Д риж и ть гора, ш умить ліс, сиплеться листя. Тікаю ть ярани — кущ і поглинули останніх їхніх бійців. П еремога. Ц ілі ш палери веселих парубків з круглим и сяйвами над обличчям, ще стрункіш і, ще бадьоріш і, ще веселіш і, ще ж артовливіш і — от як А ндрій Головненко. І я підняв голову, заклав руки в киш ені не гірш як А ндрій Головченко. З співам и піш ли парубки на село. З ш апкою набакир, з задраною головою, з гордовитою посміш кою , з рукам и в киш енях біг я за ними аж до самого села. На д ругу неділю я буду там. На д ругу неділю я був знову там. П арубків на цей раз не було. Були тільки ми, м алі хлопці та підлітки. І нам тепер нал еж и ть велика роль побити, перемогти. Ми її виконаємо. С початку мирно бесідували, як той раз парубки, не було тільки цигарок, а то і цигарки покурили б. А далі розпочали бійку. Т рудно і важ ко було битися. Я кидався в саму середину наш их ворогів, нахиливш и голову й розм ахую чи рукам и. Вони оточували м ене з усіх боків, ш товхали кулакам и. А ле ні вони мене не могли й разу добре вдарити, ні я їх. А ле ж я це робив як А ндрій Головченко! Х лопці кидались на допом огу, повторю вались ж орсткі атаки. І закінчилось наш ою урочистою перем огою . З ш апкою набакир, задравш и голову, з гордою усм іш кою і з рукам и в киш енях, підійм аю чи ноги, як А ндрій Головченко, йш ов я спереду своїх хлопців. За нами йш ли доросліш і хлопці, м іж ними був і парубок Павло.
Андрій Заливний. З ЛІТ ДИТИНСТВА
І19
Він описував, хто як бився, підійш ов до мене, поляскав по плечу і сказав: — Ну, а цей або церкви строїтиме, або ні чорта не стоїтиме. Голова задерлася ще більш е і так і кидалася у вічі: — А бо церкви строїтиме, або ні чорта не стоїтиме. Ш апка настовбурчилася ще вищ е і кри чала всім: — А бо церкви строїтиме, або ні чорта не стоїтиме. О чі блищ али ще д у ж ч е і наче співали: — А бо церкви строїтиме, або ні чорта не стоїтиме. Зем ля зад р и ж ал а під ногами і всім товкла: — А бо церкви строїтиме, або ні чорта не стоїтиме.
З БЛАГОРОДНИМИ ДІТЬМИ Ох, як м ені.хочеться приятелю вати з благородним и дітьми! Т ож не якийсь там П етро або Степан — звичайнісінькі хлопці, а то благородні, чистенькі, акуратно одягнені, по-панськом у балакаю ть, їдять смачні оладки, пиріж ки, цукерки; у них усе є. Ох, я к добре з ними приятелю вати! Учитель тако ж благородний чоловік. У нього ш тук дванадцятеро дітей. Правда, вони самі часто хапаю ть у ш колярів їхні сніданки, але ж вони чистень кі, балакаю ть по-панському, і учительські діти. Д обре бути з ними запанібрата. Вже пізньої осені, у неділю, я вперш е одяг нову чум арчину і ш апку. Ну як таким ф абрикантом не з'яви ти ся до учителенків? Нова сіренька ч ум арочка так і блищ ить — хотілося похвастати нею. Трохи навіть важ ко було на душ і: не знав, ком у перш ом у показати. Довго тинявся по вулиці й піш ов у садок до ш коли. Якось було ніяково — вони такі ч у ж і були. Х отілося похвастати, а йшов неначе милостиню прохати. П еред своїми хлопцям и я б не так позадавався. Я в ж е тиняю сь біля сам ої ш коли. М ені трохи холодно. А ле ніхто з учителенків не виходить. Н ареш ті з'явився старш ий — йом у було років вісімнадцять. — Ти чого прийш ов? М ені зробилося ніяково. Я топтався на місці й мовчав. Якось не хотілося зразу хвастнути — сором но було. — Ти ж не приніс сала або пирогів? — Ні... — і почервонів. — Ну, так я тебе викину геть. М ене взяли сором, образа і злість, упертість додала решти. Я драж нив його, що він не викине мене, бо не дамся. Д раж нив і болів. Від сорому і ганьби. Він виганяв мене, я одбивався. Н ареш ті він схопив мене за руки і кинув через тин. Я полетів рукам и вниз, а він злякався, щ о розіб'ю ся, і вхопив мене за полу. За полу м оєї новенької сірої чум арочки. П ола драйулась, і до м оєї упертості додалося почуття ж ах у , ненависті і помсти. Я став на ноги, притулив до себе одірвану полу. Ш кода новенької чумарки. Страшно, як битим уть дом а за неї... Зціплені зуби, кл уб ок злості в горлі, сльози ж алю і страху. А він стояв з другого б оку тину і сміявся... Видряпати очі, покусати руки. А ле я стояв нерухомо. А далі з нахиленою головою, з обвислими рукам и поплентався додому. По д орозі нагнала мати і цілу дорогу, до самого дом у гнала мене, б ’ючи. І до всього — до ж алю , до болю, до ж аху, до злості, до ж аги помсти — додавалось почуття самотності і горя. Д ом а батько з покуття сердито подивився на мене і, довідавш ись в чім справа, поставив м ене навколіш ки на сіль. — Ото не бався з благородним и дітьми. Ч ерез чверть години я був знову веселий. Ш кода було тільки розірваної чумарки.