93
ВІТЧИЗНА ISSN 0131-2561
ВІТЧИЗНА в номері 2 40 46
МУШКЕТИК ЮРІЙ. Верхній поверх. Повість. ТАЛАЛАИ ЛЕОНІД. Золоті подробиці асиття. ГУЖВА ВАЛЕРІЙ. Трофейний акордеон.
71
Маленька повість. Дебют у «Вітчизні» МАЛЄЄВ ПАВЛО. Далекий ранок. Оповідання. ГОРДІЙЧУК ОЛЕГ.
82
Душа відлита з вічних протиріч.
П у б л іц и с т и к а 83
БОЛАБОЛЬЧЕНКО АНАТОЛІЙ.
91
Хроніка печерного життя. ЗУБАНИЧ ФЕДІР. Позичений континент.
104 114
Продовження. ОСТРОВСЬКИИ ГЕОРГІЙ. Все, що залишилось... Закінчення. ФРАНКІВ ВАСИЛЬ. Нев’янучі квіти Параски Хоми.
118
ПЕТРІВ ВСЕВОЛОД. Неторованим шляхом. Спомини з історії української революції 1917—1921 рр. (Передмова Наталії Конотопець).
К рит ика 134
139
КОЩІЙ ВАДИМ. «Останній свій погляд тобі я присвячую...» З минулого ДЕСЯТНИК ОВСІИ. Письменники в моєму житті
146 150 152 145 156 158
Ю БЕРЕЗЕН Ь
А А
<§5 К В ІТ Е Н Ь
З
І
Літературнохуд ож ній та г р о м а д с ь к о
політичний м ісячник
Засновник Спілка письменників Україн и
• ВИ Д АЄТЬСЯ З 1933 Р О К У
• К и їв
видавництво «Український письменник»
• Головний редактор О Л Е К С А Н Д Р ГЛ У Ш К О Р Е ДА КЦІ ЙН А
КОЛЕГІ Я:
ІВ А Н В Л А С Е Н К О , О Л ЕС Ь ГО Н Ч АР. С Е Р ГІЙ ГР ЕЧ А Н Ю К , ІВА Н Д Р А Ч , Л Е О Н ІД Є Ф ІМ О В ,
ТРУТЕНЬ МИХАЙЛО. «Від нього завжди вія ло життям...» (Переднє слово Юрія Бурляя). ЗЛЕНКО ГРИГОРІЙ. Той самий Оберучев... Віконце. Сторінки для дітей. Пошта «Вітчизни»
Ф Е Д ІР ЗУБА Н И Ч (відповідальний се к р е та р і,
Наш виставочний стенд КРЕМІНЬ ДМИТРО. Легенда про «летючого голландця».
Д М И ТРО О НКО ВИ Ч,
С В ІТ Л А Н А Й О ВЕН КО , ІГО Р М А ЛИ Ш ЕВСЬКИ Й (заступник головного р ед акто р а),
ВО ЛО ДИ М И Р П А Н Ч ЕН КО , ГРИ ГО РІЙ С И В О К ІН Ь , Н А ТА Л Я ЧЕРНЕНКО, В А Л Е Р ІЙ Ш ЕВ Ч УК . ВО ЛО ДИ М И Р Я ВО РІВС ЬКИ Й
©
А . Завгородній. Лісок. (Фрагмент)
« В ітч и з н а » .
У порядкування і худ о ж н є о ф о р м л е н н я , 1993.
АНАТОЛІЙ БОЛАБОЛЬЧЕНКО
ХРОНІКА ПЕЧЕРНОГО ЖИТТЯ
Свавілля вояків Щорса # Хто потрапив у списки розстріляних # Голод і епідемії ф Політв’язнів знищують газом # Максим Рильський: «З лі тератури не проживеш» ф Церкву під склад ф Крах соціальної утопії #
про це багато йшлося свого часу, про власні ж жорстокості, про своє далеко не лицарське поводження не згадувалось зовсім. Начебто нічого не було. Все, що гуртувалося під червоним прапором,— святе й праведне. Та, мабуть, настав час сказати всю правду, як на сповіді, саме всю, а не «білу» або «червону*. А правда була гірка, невтішна. Вже 15 лютого 1919 року Київська міська конфе ренція військово-революційних комітетів змушена була закликати «бійців та команди рів» до дотримання порядку, хоча зроблено це було дуже нерішуче. Конференція «висло вила побажання», щоб обшуки у людей проводились з шостої години ранку до деся тої вечора, а не цілодобово й по можливості з ордерами, проте це не мало жодних наслідків. Ордери на обшуки і вилучення коштовностей у громадян надавались усім, хто мав намір поживитися чи мати винагоро ду за «сумлінне виконання обов'язків». З ордерами цими йшли куди кому заманеть ся. І пограбувати будь-кого та пустити «в расход» вважалось не злочином, а здійсненням соціальної справедливості. То був явний розклад війська. 18 лютого 1919 року начальник київської залоги Бєлєнков видав наказ, в якому попереджав, що «за усякого роду самочинні обшуки, арешти та реквізиції особи, що провинилися, будуть віддаватися суду Революційного трибуна лу». Пограбування та вбивства, що їх чинили військові, особливо богунці, яких очолював «канонізований» у майбутньому Микола Щорс, турбували й цивільну владу. На засіданні міськради «була заслухана заява т. Рафеса про самочинні обшуки та розстрі ли, які чинять невідомі особи за ордерами Богунсьісого полку. Президія постановляє Та спочатку про витоки... Полки Червоної Армії цього разу ввійшли звернутися з закликом до першого радянсь у Київ 5 лютого 1919 року, одначе вони не кого Богунського полку, в якому повинно принесли з собою ні щастя, ні спокою, бо на бути зазначено про необхідність видалити багнетах воно не приноситься. Так звана з полку злочинні елементи, які вдаються до «революційна законність» того часу, зовні самочинних дій, що ганьблять Червону уквітчана червоними стрічками, була на Радянську Армію». Анархія перейшла усі межі. справді новим терором та насильством. Слід зауважити, що стихійне насильство Люди, пригнічені голодом, свавіллям чис ленних «переможців», чекали змін, але їх не бандитів у військовій формі годі порівнюва ти з організованим терором офіційної влади. сталося. Позаду вже були погроми, кайзерівська Саме тоді народилися такі явища, як рекві політика здирства, попереду денікінські зиції, експропріації, контрибуції, безпідстав звірства, польська навала — все це сталося, ні арешти й розстріли, затримання й розпра-
Двадцяті роки нової економічної по літики, відомої нам за абревіатурою НЕП, як часто кажуть, найщ асливіш а доба нашого існування. Ще далеко попереду санкціонований урядом голо домор, масові вбивства, Чорнобиль. Ще лю ди розмовляють своєю мовою і мо ляться своєму Богові. Ще зем ля є зем лею, а не сумішш ю отрут та радіонуклі дів. Масовий експеримент над людьми завдовжки в три чверті століття, під час якого розкривалась одна за одною пістрява матрьошка нашого буття, аби ми впевнилися зрештою, що всередині пустота, ще тільки починався. Двадцяті роки — які вони були, як почалися, чим закінчилися? Яким був їхній зворотний бік, а не лиш е парад ний? Хто відповість на ці питання? Ретроспективний погляд на події того часу дає можливість бути у чомусь неупередженим, брати до уваги статис тичні показники. А ле цьому поглядові бракує присутності лю дини, коли вона і є в дослідж еннях, то лиш е як щось середньостатистичне. Невже і наше не легке буття стане невдовзі не більш як показником на користь чиїхось ідей? Саме тому іноді виникає майже містич не бажання на якусь мить оживити м инуле і спитати у наш их попередни ків: «Як вам жилося?»
6’
Р) Болабольченко А., 1993
83
й сумно. Усе місто неначе погрузло у якесь багно». У цей час через відсутність устаткування, матеріалів та грошових засобів закри ваються підприємства. Росте безробіття на віть серед кваліфікованих робітників. Нова економічна політика у цей час не вирішила жодного з господарських чи со ціальних питань, більш того — вона сприяла спекулянтам, крадіям, шахраям, хабарни кам. Становище трудівників погіршилося через зростання цін на продукти харчування та речі широкого вжитку. У 1923 —1924 рр. ростуть ціни на хліб. У багатьох губерніях люди голодують. Зрос тає злочинність. Газета «Вісті» повідомляла, що в Запоріжжі затримано чоловіка та двох жінок, які вбивали людей і продавали на базарі зварену з них юшку. Вони були засуджені лише до позбавлення волі, бо то ж не політичні злочини. Щодо політичних, то головні процеси меншовиків, есерів та ін. пройшли на Ук раїні ще на початку 20-х років, більшість з них була розстріляна, вислана На Північ, ув’язнена в ленінських концентраційних таборах. Згадуючи свій перший арешт, Кость Тур кало писав: «Сидів я тоді в самому ЧК перших два дні сам, у малесенькій темній комірчині великого будинку на території чека при Катерининській вулиці, а потім у так званому «тюрподі» («тюремний подот ви над заложниками та багато іншого. дел». — А. Б.), у камері № 3. Це один Беззаконня не припинилося і в наступні з колишніх губернаторських будинків, при роки. Головним виконавцем таких акцій стосований під тюрму, як належиться, з гра тами. У звичайній, середнього розміру кім була Надзвичайна комісія — ЧК. Діючи під гаслом боротьби з контрре наті нас сиділо близько ЗО чоловік. Сама волюцією, її функціонери вчиняли масові інтелігенція: професори, інженери, лікарі, арешти осіб, які за класовою ознакою не лісоводи, агрономи й студенти. Серед нас був вписувалися в ідеал майбутнього «царства і «Ангел» — псевдонім повстанського ва робітників і селян». Більшість із них позбу тажка на Чернігівщині, а справжнє його лася не тільки майна, а й життя. Хто прізвище було — Грудницький Олександр, з розстріляних і був у чомусь винний, студент університету, ' 28 років. Людина встановити неможливо, бо справ здебільшого надзвичайна здібна, обдарована природою не велося, лише писалися списки, які друку і духовно, і розумово, і фізично, весела, вали в газетах під рубрикою «В Надзвичай повна соковитого життя. Він загинув. Його ній комісії». Щоденно! Це були десятки чи розстріляли одночасно з поетом Грицьком й сотні людей. Історія не залишила нічого, Чупринкою, студентом політехніки Кузьмою крім їхніх прізвищ на газетних шпальтах, та Коржем та іншими в останніх днях серпня й то лише у великих містах, а про забитих 192? року. Судячи в камері № 3, ми щоночі рівно у полі чи на сільських задвірках взагалі не о Л і годині чули характеристичні звуки писалося, хоча полягло їх без ліку. Уже в ті часи тіла розстріляних родичам пострілів. «Тук, тук...» Пауза... «Тук». Три не видавалися, як і довідки про їхню долю. постріли — і відійшла одна людина на той світ. Потім кілька хвилин перерви — і знову На будь-які запити була одна відповідь: ті самі звуки. Так відходило від життя в тому «У списках немає». Кость Туркало, що неодноразово заареш місці щоночі різно, від п’яти до десяти товувався та був засуджений у справі чоловік...» Умови утримання в’язнів були жахливі. «СВУ», видав у 1963 році у Нью-Йорку Всупереч офіційним заявам про криштале спогади під назвою «Тортури», в яких писав: «Навкруги (мається на увазі Київ. — А. Б.) вих «лицарів-чекістів», відбувалися неза були руїни і цілковитий розлад життя. конні арешти, знущання з безневинних, Залізниця не працювала, трамваї в місті не «профілактичні» розстріли були буденною ходили. Отже, працюючи чорноробом (за справою. Та ось як писав про нову каральну фахом вів інженер. — А. Б.) за вісім кіломет рів від свого мешкання, я з півроку мусив політику один з теоретиків тогочасного со ходити туди й назад пішки. Дров у місті ціалістичного права академік О. Малиновсьважко було роздобути, та й дуже дорого, то, кий у праці «Позбавлення волі злочинця йдучи з роботи, щодня ніс на плечах ще в минулому і сучасному»: «Злочинців карають головним чином по й добру їх в’язанку, користаючись з того, що місце моєї праці було в лісі. На вулицях збавленням волі. Але радянські місця по міста було дуже брудно. Ніхто їх не підмі збавлення волі — це не дореволюційні тав... Кругом було... сіро, голодно, нецікаво тюрми, бо в’язниці, що панували й панують 84
АНАТОЛІЙ
БОЛАБОЛЬЧЕНКО
у буржуазному суспільстві, не придатні для суспільства трудящих. У нас на Україні навіть саме слово «тюрма» було офіційно скасоване ще 1920 р.: у квітні 1920 р. оголо шено постанову Наркомюсту УРСР про те, що всі тюрми й місця ув’язнення на території УРСР перейменовуються на будинки приму сових громадських робіт. Річ не в тому, що скасовано слово «тюрма», а в тому, що тюрма, як «мертвый дом», як «мир отвер женных», як «кладбище живых», перестала існувати, що її замінила соціальна клініка, де лікують злочинців, щоб пристосувати до життя в суспільстві трудящих, майстерня, де злочинці працюють, навчаються та звикають до громадсько корисної праці, школа, де серед злочинців провадять культосвітню ро боту». Саме про таку «клініку», «лікування» і йдеться в уже згадуваних спогадах. «Десь близько 10-ї години почали нас розвозити до Лук’янівської в’язниці. Я по трапив... до загальної камери. Над вхідними дверима камери зберігся був іще напис з царських часів старим російським правопи сом: «Камера номер 16 на 16 мест». Та коли я ввійшов туди, то був дев’ятдесят третій, а пізніше прибавилося ще щось із тридцять ДУШ ».
«Щоб лягти, я мусив боком втиснутися поміж двох сусідів. Коли кому заходила потреба перевернутися на другий бік, він мусив спершу висмикнутися з маси тіл, перевернутися в повітрі і тоді тільки другим боком втиснутися поміж тіл...» Так, щодо політичних, то в 1923 році в зарубіжній пресі з’явилися повідомлення про військові вчення частин і з’єднань, що дислокувалися в районі Тульчина, Козятина, Літина. За повідомленням всесвітніх агентств, саме на політичних, засуджених до смертної кари одеськими трибуналами, ви пробувалась ефективність газової атаки. Дія газів виявилась ефективною, всі піддослідні загинули. Випробування відбулися в присут ності Фрунзе та Примакова. Жертви, кіль кість яких невідома, були закопані в ямах, через які тріумфальним маршем пройшли війська, утоптуючи землю. Що це? Жахлива правда чи наклеп класових ворогів? Зауважимо лише, що саме цього часу в країні формуються збройні підрозділи — «хімбати», а хімічна промис ловість під орудою вчених створює «вітчиз няні» гази. Разом з голодом, загальними нестатками прийшли в ті часи на нашу землю пошесті — холера, сухоти, тиф, дизентерія, малярія... Навесні 1923 р. в більшості губерній з новою силою спалахують селянські по встання. Преса того часу або замовчувала, або висвітлювала ці події досить тенденцій но, повідомляючи лише, що «бандити» вбили того чи того «активіста» або комісара. І не було жодної спроби повідомити про те, що спонукало людей взяти зброю до рук, хто став повстанцем, і якось розрізнити декласо ваних грабіжників і вбивць від людей справді скривджених. А що таких була більшість, не викликає сумніву. Кількість повстань у 1923—1926 роках важко навіть перелічити, вони охопили величезні терито рії. У свою чергу це викликало масові арешти, ХРОНІКА
ПЕЧЕРНОГО
ЖИТТЯ
порушення судових справ та позасудові розправи. Тюрми у Харкові, Києві та інших губернських і повітових містах були пере повнені. Ще 18 лютого 1919 р. постановою київсь кого представника Тимчасового робітничоселянського уряду України № 1 був ліквідо ваний Верховний суд «як заклад, що не відповідає укладу робітничо-селянської вла ди». Тільки у 1922 році він був відновлений знову, але вже на інших засадах з досить обмеженими функціями. У 1923 р. для ліквідації «бандитів» та покарання селян, запідозрених у співчутті повстанцям, при Бердичівському корпусі особливого призначення був створений спе ціальний революційний трибунал для негай ного розгляду справ, без усякого попе реднього слідства. Під гаслом боротьби з бандитизмом органи ДПУ провадять репресії і проти потенційних супротивників та інакомислячих. Навесні 1923 року були заарештовані двадцять есе рівських лідерів, донедавна спільників у бо ротьбі за владу. У Харкові відбувся суд над колишніми «петлюрівцями», 96 з них роз стріляно. У Полтаві проголошено смертний вирок трьом службовцям: «За сговор против III Интернационала»,— що дало поштовх до безпідставних арештів інших службовців, надто колишніх офіцерів царської армії, хоч вони й стали під червоні знамена і взяли участь у громадянській війні на боці Черво ної Армії. Влітку 1923 року в Харкові за вироком трибуналу розстріляно четверо М а кіївських робітників, які виявили невдово лення умовами життя та праці,— «за сабо таж». Незважаючи на масові розстріли, владі чиниться опір. Страйкують робітники заво дів, шахтарі. До них застосовують жорсткі заходи. 6 червня 1925 року в Єлисаветграді у зв’язку із зростанням цін повстали робітни-
85
' ч» Рррош іамкг/г<»*49«* Р^М'*/"
-{/>(/**-
9&6*
ки. їхні вимоги — припинити вивезення хліба з міста. Розправились з ними негайно. Така «революційна законність» на почат ку двадцятих років панувала повсюди. Поса ду наркома внутрішніх справ, а потім юстиції на Україні обіймав М. Скрипник, колишній член колегії ВЧК, начальник відділу по боротьбі з контрреволюцією, але це розмова окрема. Це зауваження зроблене не для того, щоб дискредитувати його як державного діяча, але й сліпа, безоглядна ейфорія з. приводу цієї дуже складної й далеко не безгрішної людини незрозуміла. Можна з певністю сказати, що становище трудового люду на Україні не змінилося суттєво і в наступні роки, у тому числі становище інтелігенції. 8 серпня 1923 року Максим Рильський, уже знаний поет, автор чотирьох поетичних збірок, писав С. Єфремову (лист друкується вперше): «Звертаюся до вас як до давнього знайомого з таким проханням. Напишіть, будь ласка (через подавця цього листа або на адресу: ст. Кожанка Півд.-Зах. зал., с. Романівка), чи не можна зараз у Києві найти якунебудь посаду — найкраще вчительську (вчителюю 4 роки в семирічній школі, викладаю рідну мову і т. п.), бо, звичайно, з літератури тепер не проживеш...» Такий був час, коли прогодувати могла лише державна посада або якесь ремесло, що було на той час потрібне. Добре, коли людина вміла лудити посуд, склити вікна, виготовляти домовини... Виручала дрібна торгівля, спекуляція, самогоноваріння. Пра ця вчених, письменників, митців нікому не була потрібна. 86
Але знайти яку-небудь посаду було в ті часи дуже важко. Для її отримання не потрібна була освіченість, талант чи якісь здібності. Потрібні були партійність, по ходження, причетність до революційних подій чи до роботи в ЧК або якась «міцна підтримка». Ще у 1923 році почалися усілякі «чистки», які на багато років, як туча, зависли над нашим суспільством. «Вичища ли» передусім інтелігенцію. «Вичищених» на роботу не брали, і вони впродовж багатьох років змушені були продавати на вулицях книжки з власних бібліотек, родинний по суд, аби не вмерти з голоду. Саме цього року було звільнено з посад, позбавлено прав і вислано одинадцять професорів Київського університету, котрі з погляду ДПУ виявляли не досить лояльну позицію та незалежність поглядів. В особливо тяжкому становищі опинилося старше покоління українських письменни ків. Більшість з них була позбавлена можли вості друкуватися, бо їхня творчість на той час сприймалася як щось архаїчне, прирече не на забуття і коли й не шкідливе ідеологіч но, то, в кожному разі, не співзвучне часові. Навіть про Максима Рильського писали, що він «не крокує разом з добою». Працювати фізично вони вже не мої’ли, та й можливість десь влаштуватися була мізерна, бо тільки у Києві було понад сімдесят тисяч безробіт них. Отакої немилосердної пори, навесні 1924 року, повернувся з Галичини до Києва шістдесятирічний тяжко хворий Володимир Самійленко. Єдиним його «гріхом» перед новою владою було недовге перебування на посаді дрібного службовця у Секретаріаті фінансів за часів Центральної Ради. Що ж чекало його? У передмові до «Вибраних поезій», виданих у 1963 році в Києві, можна прочитати таке: «Сердечно і тепло зустріли тут старого поета. Громадські організації оточили його увагою і піклуванням, допо могли включитися у нове, не знане йому життя. Це підбадьорило поета, заохочувало його до творчої праці». Але чи так було воно насправді? До поета, що повернувся, бо у Києві бідувала його родина — хворіла дружина, вмерли одна за одною дві дочки, не було нікому ніякого діла. Друзі, теж старі письменники, хоч і самі були у скруті, трохи допомагали йому, згадувані ж «громадські організації» стояли осторонь. Чи не найбільше піклувалася про нього Л. Старицька-Черняхівська, яка відвідувала Самійленка із своїм чоловіком М. Черняхівським — вченим і лікарем. Самійленко мешкав у будинку № 42 на бульварі Шевченка. Що то було за житло, згадує О. Тулуб. Жив поет «в маленькій підвальній кімнатці, в дуже убогій обстанов ці, втрьох з дружиною Ол. Ст. та тещею своєю». Так тривало більше року, тобто до самої смерті. Друзі — С. Єфремов, А. Кримський, О. Дорошкевич — клопоталися про призна чення йому пенсії, були навіть чутки, що цю справу вирішено, але жодної копійки від держави він так і не отримав. В біографії, записаній зі слів Самійленка і редагованій ним вже за декілька днів до смерті, поет з гіркотою зазначає: «Почу АНАТОЛІЙ
БО Л А БО ЛЬЧЕНК О
ваючи в своєму серці щиру подяку тим, хто в теперішньому моєму стані піклується якомога, щоб підтримати мене, добуваючи мені допомогу, я вже й не сподіваюсь дожити до пенсії,— не без журливого почуття й об рази мимоволі я згадую цілком незрозуміле відношення до мене, старого письменника з 40-літньою літературною працею, декого із громадянства ». Незрозумілим є твердження деяких авто рів, що Самійленко після повернення працював редактором, бо • сам поет вже в серпні 1925 р., за декілька днів до смерті, розповідав: «Прибувши до Києва ще в 1924 році, я й досі не знайшов собі постійної посади, а тому примушений заробляти на життя перекладами з чужих мов». Але й з перекладами не все було гаразд, їх майже не друкували, гонорарів не було, хіба що невеличкі аванси, про які ми не відаєм. Сам він зауважує: «Це вже в мене така вдача, що все життя всі мене вчать, як хлопчика. В одному місці, напр., мені ка жуть, коли я приношу переклад: «Я ще не продивився ваш переклад» або «У вас важка мова». Крім друзів, що допомагали поетові, лише тодішній нарком фінансів (згодом репресова ний і страчений) Г. Гринько надіслав 150 крб., але з урядових коштів чи власних, невідомо. На початку літа 1925 року, коли стан Володимира Івановича, хворого на саркому, значно погіршився, а ін’єкції морфію зніма ли біль лише на короткий час, друзі перевезли вмирущого поета у село Будаївку, де найняли йому кімнату в будинку сільсь кого агронома В. Ващенка. Є підстави вважати, що з вибором місця допоміг С. Єфремов, який довгий час саме в Будаївці переховувався під чужим прізвищем. Будаївка прилягає до дачної місцевості Бояр ки, але це було не те саме. Тому твердження, що йому зняли дачу в Боярці, хибне. На дачу бракувало коштів. Останній, хто бачив Самійленка живим і залишив про це письмове свідчення, був О. Тулуб, який відвідав його 5 серпня 1925 року. Вмер Володимир Іванович у середу 12 серпня. Просив присутніх не ховати його три доби, аби не сприйняли втрату свідомості за смерть і не поховали живого. Поховано його лише на четвертий день, у неділю 16 серпня. Усі клопоти узяли на себе брати Чехівські та святої пам’яті Л. СтарицькаЧерняхівська, майбутні «фігуранти» у спра ві «СВУ». За браком коштів труну зробив сільський тесляр, він же зробив і хреста з товстої берези заввишки близько чотирьох метрів, який простояв десь ЗО років (!) Могилу викопали на церковному подвір’ї, на самому краю пагорба. На похороні були присутні лише троє чи четверо киян, якісь старі жінки з сусідніх домівок та декілька жебраків. Чимало подробиць розповіли авторові селяни з прилеглих до церкви дворів ще у 1945 році. Розповіді ті були довірливі та стислі, бо на йменні В. Самійленка чомусь довго лежало тавро «націоналіста». Газети, навіть літературний додаток до офіційних «Вістей» «Культура і побут» за 15 серпня 1925 р., вмістили дуже стриманий ХРОНІКА
ПЕЧЕРНОГО
ЖИТТЯ
та стислий некролог, де, зокрема, зазначало ся: «По своїм переконанням В. Самійленко старий народник, яка ідеологія особливо виразно відбилась на його сатиричних пи саннях, позначених художніми образами і гострим гумором. Деякі з його писань й досі ще з охотою та цікавістю читаються робітни ками та селянами*. Ще один штрих, що характеризує епоху. У січні 1920 року вмер Панас Мирний. За три роки по його смерті постало питання про видання творів прозаїка. Олександра Михай лівна Рудченко, вдова письменника, не могла укласти договір з жодним видав ництвом, бо не в змозі була нотаріально засвідчити право на спадщину. У лютому 1925 року вона писала до Києва (друкується вперше): «...потрібно багато гро шей для скріпи нотаріально, для доручення, а в мене зовсім нема грошей, отож я й зверну лася в Київську Академію наук з проханням про грошову допомогу і прошу Вашої добро зичливої уваги до мого покірного прохання. Пенсії я також не отримую, живу, поперше, в борг та турботами добрих людей, можете собі уявити, як це боляче дивитися із чужих рук». Йшов восьмий рік Радянської влади, коли вже можна було сподіватися хоч би на якусь увагу до дружини видатного письменника! Звернімося до свідчення ще однієї сучас ниці. Восени 1923 р. Софія Тобілевич (вдова І. Карпенка-Карого) через брак будь-яких засобів до існування змушена була залиши ти Київ та оселитися у селі Погребище. Вона писала звідти: «Я ж не маю тепер ані своєї хати, ані навіть свого кутка, бо погоня за шматком хліба примусила мене передати чужим людям своє помешкання. Тепер же неможливі умови життя моєї сестри зовсім мене пригнобили. Щоб якось урятуватись від голодної смерті, ми переїхали сюди в село, де за два пуди жита знайшли хатку на курячій лапці. Але до цієї хатки треба людей та дрюччя, щоб в ній жити було можливо,— і от вже два тижні ми з сестрою її ремонтуємо своїм трудом, як можемо: мастимо, зати каємо дірки, ліпимо,— а тут вже й зима заскочила, коли ще й половина не зроблена. Цю хату хазяїн мав уже валити, та найшлись квартиранти — ми, щоб тут пере сидіти свої чорні години... Не знаю, коли змо жу вернутись, бо до всього то й грошей нема ані копійки». Як і наступні листи письмен ниці, ці теж з приватного архіву і раніше не друкувались. Не змінилося на ліпше її становище і пізніше. Пенсії, незважаючи на свої майже шістдесят п’ять років, вона не отримувала. 7 квітня 1925 р. після лихої зими 1924 року та й не кращої наступної вона писала своєму адресатові: «Ще Вам зроблю один клопіт, мусите написати зараз до Харкова, до Остапа Вишні — вул. Лібкнехта, буд. 11, контора «Вістей», якого числа і куди вислана заява Київської Академії про мою пенсію». Лист від 20 липня 1925 року також не потребує коментарів: «Днів десять, чи й більш, пролежала, а от третій день як вже встала, але голова крутиться і все тіло як побите. Щось з печінкою негаразд, та, опріч того, якась гастритна гарячка, через непідхо дящу дієту. Ну, тепер вже мені краще — а то я була певна, що зо мною вже буде кінець. Та
це, може, був би найбільш логічний фінал моєї нецікавої життєвої комедії. Жити нема абсолютно чим ні фізично, ні духовно, ні матеріально — на всіх пунктах банкротство очевидне... Тут увесь час, щоденно нас турбували цілі банди старців і жебраків усякого полу і віку — дверей не можна було ані на хвилину одчинити, як страшенна купа лахміття влазила в хату або стукала у вікна з вічним одним словом: «Хліба! Дайте хліба!» То ми мусили останнім ділитись, і то тільки якомусь десятому може дати скибку хліба чи миску страви... Жахливі оповідання чую від усіх сторон: такі і такі села їдять одну гичку з буряків з сіллю і пухнуть з голоду, там і там покинули хазяї свої оселі і хазяйства і пішли в старці, там і там покинула мати дітей з чоловіком і пішла в найми... в містечко, щоб заробити для них на який пуд жита. Чую, що люди, ще не діждавшись жнив, рвуть колосся, сушать, мелють на жорнах і варять з картоплею, як пшоняний куліш, хоча він, кажуть, дуже недобрий. Одне слово, недобрі вісті з усієї України приносять люди». Літня хвора жінка змушена вести госпо дарство, рубати дрова: «А маючи на увазі, що господарство наше не дуже засобне, що й рогача йому бракує, отож руки завжди в сажі й попечені,— та ще до того болять. Ну, та то байдуже!» В іншому листі вона повідомляє, що за стілець їй править ящик, а спить на позиче ному ліжку. Лише у вересні 1926 року дістає звістку, що нарешті призначено пенсію з 28 травня 40 крб. на місяць: «Я дуже зраділа, бо буде за що полатати дах на хаті». Але немає спокою й достатку на хуторі: «Недавно вночі напали на наш садок, побили Андрійка, що спав на возі, кидали камінням і поранили невістці ногу... Одне слово, мало тепер радості на селі з селянами жити! Ім'я Івана Тобілевича нікому нічого не каже! Анікому не потрібна його могила... були її розкопали до половини — шукали гро шей — та й покинули. З пам’яткових речей все пропало: картини, рукописи і книги, не можу досі нічого зібрати! Хвиля революції знесла все в море небуття! І що найсутніше, що це їх анітрохи не турбує, не печалить. «На цигарки», та й годі. Отака душа селян ства».
початком березня 1929 року, де він заноту вав, що у Києві величезні черги за хлібом та голодні демонстрації. Робітникові призначе но лише півтора фунта хліба, студентові півфунта, а величезна маса людей хлібних карток взагалі не має. Навіть тим, що мають формальне «право на хліб», часто не виста чає або карток, або ж самого хліба: «А голод тим часом усе ближче насувається. А разом і повний занепад усього життя. Дохазяйну валися... Та, може, за цим іде який-небудь край. Бо справді, жити так, як ми тепер живемо, вже снаги немає». Доречно буде зауважити, що на той час і далі невпинно ростуть пільги для працівни ків партійного, державного апарату, ДПУ — спецїдальні, спецпайки й так зв. «літерні», санаторії та будинки відпочинку, навіть безплатне відвідання кінотеатрів. Процитуємо лише ту частину щоденників С. Єфремова, що ще не публікувалась: «20 березня 1929 р. З села сумні звістки. Озимина померзла. Пересівати нічим, та й неохота. Здирство шаліє, як і шаліло... Буряки для сахару дядьки одмовляються сіяти, бо їх на буряках дурять систематично. Отже, ні хліба, ні цукру, певно, не буде. Голод у перспективі... А теперішній голод важче буде переносити, ніж голодні 1920— 1921 рр.: тоді тільки деякі місцевості та города голодували; село у нас, наприклад, на Київщині було ще дуже. Тепер же всі харпаки, обідрані і без жодних засобів до боротьби. Веселенький пейзажик.
У газетах була недавно звістка, що на самій Київщині загинуло протягом зими 100000 коней. Наші мудреці пояснюють це тим, що селяни навмисно зводять коней, щоб одержати страховку. Дійсно мудре пояснен ня: одержить страховку чоловік 1 крб., а в коневі втратить 75 —100 та ще й змогу обробляти землю. Це все одно, що недостачу хліба пояснити тим, що селяни хлібом худобу годують... Наші мудреці не дога дуються, який жах криється під цієї звісткою, яку вони обертають на гумор. 28 березня. Зник цукор. Будуть видавати якусь мализну тільки на книжки хлібні. Зникла шинка і взагалі свинина, і на книжки вже не даватимуть. Причина, кажуть, що тепер заводять «хрюкающий бюджет»,— себто всіх свиней слатимуть за кордон, аби хоч трохи здобути тієї валюти. Діло можли Середина двадцятих... Дуже важким зали ве, але бюджету цим не поправиш». Невже знову історія повторюється? шалося становище більшості письменства, вчених, митців. Є надія що колись будуть Так, на село, наче хмара, насуває новий зібрані та надруковані не менш розпачливі голод. Заможні господарства руйнуються, і скорботні листи Л. Яновської, розбитої господарі депортуються у віддалені райони фізично, неспроможної до праці Дніпрової Півночі. Так звані середняки зустріли колек тивізацію без очікуваного співчуття та Чайки та ін. Спогади сучасників свідчать, що значна ентузіазму. Знову у селян забирають хліб, маса селянства, як і раніше, ще не оговталась худобу... Саме про це йшлося у заяві Плену від злигоднів та голоду 1921 року, залиши мові ЦК ВКП(б) від 12 листопада 1929 року лась без домівок, кинутих у лиху годину, без Бухаріна, Рикова і Томського. Але й вони були далекі від того, щоб шукати винуватців землі, реманенту і не мала хліба, одягу. серед себе. Саме тоді виникло слово «переги В селах не було гасу, солі, палива, палили ни», на місцях, звичайно. бур’янами, рубали власні гаї та садки. Багато хто подався до міст, а то й у жебраки, Секретар ЦК КП(б)У Косіор на тому селянські діти поповнили зграї безпритуль ж Пленумі зазначав: «І в нас на Україні, звичайно, були десятки перегинів, у нас були них. Не кращим було життя й городян. У нарисі «СВУ... Суд над. переконання історії, коли організовували радгоспи, а се ми» («Вітчизна», 1989, № 11) цитувалися ляни під трактор лягали і не давали орати фрагменти з ненадрукованих щоденників землю... У нас було декілька історій, коли С. Єфремова, датовані кінцем лютого — переходили в колектив цілі села, а потім 88
АНАТОЛІЙ
Б ОЛ А Б О Л Ь Ч Е Н К О
вони швидко розпадалися і нас виганяли звідти з барабанним боєм». Звичайно, Сталін «засудив» таку практи ку, назвавши її незваженою, «запаморочен ням від успіху», хоча й був її творцем і натхненником. І ніхто не заволав, що «король голий», хіба що непомітний робіт ник дніпропетровського заводу «Прес» Білик, який у березні 1930 р. наважився написати листа такого змісту: «Тов. Сталін! Я звичайний робітник і читач газети «Прав да», увесь час стежив за газетними статтями. Чи винуватий той, хто не зумів послухати гомону й гвалту, що створився навколо питання колективізації сільського госпо дарства і навколо питання, хто повинен керувати колгоспами? Ми усі, низи й преса, проморгали це головне питання про керів ництво колгоспами, а т. Сталін, мабуть, в цей час спав богатирським сном і нічого не чув і не бачив наших помилок, тому й тебе теж потрібно осмикнути. А тепер т. Сталін звалює провину на місця, а себе і верхівку захищає». Про дальшу долю автора листа можна тільки здогадуватись. Не тільки судові процеси того часу на Україні були сфальсифіковані, а й будь-яка статистика ДПУ. Бо ця статистика була зацікавлена і розрахована на підтримку загальної думки про корисність «караючого меча революції». Згідно із такою статистикою, лише в пер шій половині 1931 року «бандити» та «вороги народу» вчинили напади майже на кожний п’ятий колгосп, у тому числі на деякі неодноразово. Серед цих «нападів» значать ся підпалення колгоспного майна та інші диверсії, навмисне псування колгоспної тех ніки, отруєння худоби. Авторові нарису — як колишньому юрис тові — довелося брати участь у перегляді таких справ ще у 60-х роках. Серед багатьох сотень переглянутих жодна не відповідала вимогам закону. ХРОНІКА
ПЕЧЕРНОГО
ЖИТТЯ
Ось дві з них, які вражають своєю безглуздою жорстокістю. Правління одного колгоспу поставило тесляра робити колеса до возів, не зваживши на його заперечення, що він ніколи нічого подібного не робив. На першому ж возі два таких колеса розсипалися. Органи ДПУ розцінили це не менш як шкідництво на користь якихось ворожих сил, і тесляра засудили до страти. До страти також було засуджено десятеро колгоспників — греків з Північної Таврії, один з яких під час обідньої перерви розпо вів, що на його батьківщині у Греції трудівники багато заробляють і добре жи вуть, а інші це мовчки слухали. Чим не антирадянська змова? Не було таких верств населення,— звичай но, йдеться не про привілейовані,— які б в ті роки не потерпали від сваволі влади. Так, Київська міськрада 1929 року ухвалила рішення про закриття монастирів та висе лення ченців «як нетрудового елементу*. Те, що в місті почалася зима, люди зали шаються напризволяще, без житла й засобів до існування, нікого не обходило. Ретельно виконувались відповідні наста нови Л. Кагановича та наркомоса М. Скрип ника (знову наражаюся на докори його прихильників, але слова з пісні не викинеш). Не можна без хвилювання читати лист черниць київського Фролівського монастиря місцевим властям, де вони даремно нама гаються знайти людське співчуття й поряту нок: «Що ж до виселення нас з терену колишнього монастиря, то це ставить нас у зовсім безвихідне становище». Далі вони пишуть, що з милосердя утримують непра цездатних калік і людей похилого віку, які потребують догляду та піклування. Живуть разом з ними у келіях. Завершуючи листа, черниці просять поставитись до них та їхніх утриманок з розумінням, «як до людей, які 89
особисто не заслуговують бути викинутими на вулицю без усяких засобів до існування». Лист, датований 15 вересня 1929 року, залишено без реагування. Тільки з Києво-Печерської лаври викинуто більш як сто сімдесят чоловік. Робиться це рішуче, з ентузіазмом. Не кращі справи й у Фролівському монас тирі. 19 жовтня 1929 року голова житлового кооперативу повідомляє: «На Ваше розпо рядження надсилаю копію постанови прав ління житлокоопу будинку № 3—8 на Фролівській вулиці про закриття монастиря та виселення звідти чорного вороння*. Є всі підстави твердити, що масове закрит тя церков в кінці 20-х — на початку 30-х ро ків — то не лише ідеологічна акція, а й на слідок минулого «господарювання». Про це свідчать документи, що ще не так давно були засекречені. Державі потрібні були у великій кількості господарчі будови, будівельні ма теріали, але коштів на це, принаймні у рес публіки, не було. Чи не пристосувати до цього церкви? Так, у Києві була закрита Єкатерининська церква на терені Грецького монастиря, сина гога Розенберга тощо. А всього на кінець 1934 року у Києві вже ліквідували шістдесят шість церков, соборів та молитовних будинків, двадцять три з них були невдовзі знесені, частина розбиралася на будматеріали, а ті, що залишились, використовувалися як господарчі будівлі. У Троїце-Звіринецькій розмістився склад гастроному, в Іллінській церкві та Преображенському соборі — Заготзерно, у Воздвиженській — майстерні... У 1934 році, власне, залишилося у Києві лише 12 діючих церков, та й ті невеличкі, на околицях, у провулках та на цвинтарях (Видубичі, Святошин, Совки, Байкове кладо вище...). ' Лист Наркомосу від 16 липня 1931 р. до Київської міськради та крайової інспектури охорони пам’яток культури повідомляє, що наркомат не заперечує проти знесення 17 церков та цегляного муру навколо єв рейського кладовища й продажу цегли та інших матеріалів за готівку. Іншим разом те ж саме «освітнє» відомство нагадує про необхідність суворого обліку «прибутків од продажу матеріалів». Речі ж культу пропо нується передати в музеї або користуватися ними для антирелігійної пропаганди. Але найважливіше у цій історії — це наказ зруйнувати діючі «міщанські бога дільні», де доживали віку старі та каліки, яких годувала й утримувала церква. Куди подіти їх?! Адже у 1931 році на вулицях
90
міста і так було повно жебраків, безпритуль них дітей і старців, яким держава не в змозі була надати будь-якої допомоги. Знесення «богадільні* на той час було рівнозначне приреченню людей на голодну смерть, бо «зразкова їдальня» Академії постачання ім. Сталіна призначена була, звичайно ж, не для них. Отак завершились двадцяті. Може, слід зважити на це, моделюючи наше май бутнє? Наприкінці двадцятих з новою силою спалахнули вогнища політичних процесів, але, на відміну від попередніх, таємних або напівтаємних, вони були широко розрекла мовані пропагандистськими судовими шоу. Звернімося ще раз до спогадів К. Туркала, бо вони підкреслюють саме цей, вкрай цинічний бік сталінського «правосуддя». Заарештували автора спогадів у міфічній справі «Спілки визволення України», під Києвом, на дачі, в селі Дзвінковому: «Ми не зразу рушили до Києва. Мої нові владарі (співробітники ДПУ. — А. Б.) заїжджали ще до будинку, де жив акад. Єфремов, і приму сили господаря нагодувати їх, а я тим часом тут-таки при них сидів і чекав, поки вони наїдяться». В ДПУ: «На другий день туди саме привели проф. Ганцова... У цій камері, у сутеренах, у співжитті з проф. Ганцовим я ближче обізнався з цією чудовою, кришта левою, талановитою людиною, його тепер немає. Він або загинув, або й досі десь поневіряється на Півночі «необъятной ро дины своей». «Перед самим судом усіх нас запитали, чи маємо ми пристойне вбрання. У кого не було, тому видали. Щодня ходило кілька перука рів і стригли й голили нас... треба було показати Європі, як добре виглядають в'язні в Совєтському Союзі... Навіть на суді під час перерв нам виносили на тацях бутерброди з розкішною ковбасою та тістечка, щоб наочно бачили ті самі чужинці, як тут дбають навіть за таких контрреволюціоне рів, то що вже казати за звичайних совєтських громадян. І це, треба сказати, робилося тоді, коли, як я довідався згодом, у місті той самий совєтський громадянин з труднощами міг купувати тільки чорний хліб». Що сталося далі, вже відомо: жахливе знищення людей, кого кулею, кого голодом... Але започаткувалося все це не в тридцятих, як ми вважали, а ще тоді, на початку двадцятих, чи й раніше... На це ми були приречені утопією, яку вигадали основопо ложники...
Заливного
„ за волю Уки2 нсьКої КУ
Т**ії»“*яя^ І я НЬОГО ЗАВЖДИ
‘ ^ЯЛО ЖИТТЯМ...« Сучасному широкому читачеві ім’я цікавого українського письменника, відомого громадського і політичного діяча Андрія Івановича Заливчого (14(26)Х.1892—13.ХІІ.1918) майже не відоме. Окремими виданнями його тво ри давно не виходили, критика про нього забула. Виходець із бідної селянської родини, здібний до навчання хлопчина завдяки наполегливій праці та з допомогою добрих людей здобуває середню освіту, навчається на юридичному факультеті Харківського університету. Шукаючи шляхів до кращого майбуття, Заливчий включається у молодіжний рух міста, пов’язує свою долю з есерами, а згодом стає одним із помітних діячів партії боротьбистів. 1918 року у Чернігові під час жовтневого повстання проти геть манщини та німецьких окупантів він, один з організаторів та активних учас ників цього збройного виступу, загинув у бою з ворогами. Василь Еллан у поемі, присвяченій Андрієві Заливному, змалював пре красний образ самовідданого револю ціонера: Легко так дісталась перша перемога. Ворога змішав безумно-смілий напад. Панцирник здобуто... Ах, не йде підмога... 1 серця тривога стисла в чорних лапах... ...А надвечір все укрив туман. Сніг лягав (так м’яко, м’яко танув...) На заціплений в руках наган, На червоно-чорну рану.
Про шлях громадякина-борця розпо відає Григорій Михайличенко у статті «Андрієві Заливному» (газета «Бороть ба» від 23 лютого 1919 р.). Звертаю увагу на її початок, з якого видно, як зацікавлено, із симпатією окреслюється образ героя: «Я визирнув крізь заграто ване вікно і побачив на проходці у тюремному дворі сяюче обличчя. На ньому було написано, читалося в його промовистих очах, що живе він життям і подіями, які відбувалися десь там, за 146
мурами... Від нього завжди віяло волею, життям. Було приємно і заздро». А. Заливчий, увесь поглинутий під пільною боротьбою, справами політика, небагато встиг написати. Проте низка його автобіографічних новел «З літ дитинства» залишилася назавжди в на шій літературі. Як і його попередники та сучасники — А. Тесленко, С. Васильченко, В. Винниченко, автор з бо лем у серці розповідає про поневіряння знедолених селян та їхніх дітей («Шко ляр», «їсти»), його майстерні, часом витримані в лірико-імпресіоністичній манері твори вражають суворою прав дою життя. Наприкінці 50-х років, після публіка ції моєї повісті-есе «Спалах», де розпо відається про героїчне життя і творчість Василя Чумака (там є сторінки, присвя чені В. Блакитному, Г. Михайличенко ві та А. Заливчому), до мене почали надходити листи-відгуки читачів. Серед них був і лист М. Д. Трутня — спільни ка й однодумця вищезгаданих письменників-боротьбистів. Незадовго до своєї смерті Михайло Дмитрович надіслав мені також спогади про А. Заливчого. Зараз, у рік століття від дня на родження забутого, але цікавого митця, з ласкавої згоди редакції журналу «Вітчизна» пропоную читачам дещо скорочений варіант цих спогадів. ЮРІЙ БУРЛЯЙ
Андрій Івановдч Заливчий народився 1893 року1... його батьки жили в Полтавсь кій області2, на краю села Опішні — в сели щі Миські Млини, поблизу річки Ворскли. Двору було 1/8 десятини — більше землі родина не мала. Хатину споруджено десь 1870 року. Маленька, глиняна, розміром 10 на 8 метрів, із сіньми. Крита соломою, на двоє маленьких віконець... 1Так значиться в автора спогадів (тут і далі примітки мої. — Ю. Б.). 2 Тоді Полтавська губернія. © Трутень М., 1993
Батько якийсь час працював ковалем, але головне його заняття — теслярування... Ма ти робила «у людей»... Вона часто хворіла. Бідували, траплялося, що в хаті і шматка хліба не було. До церковноприходської школи Андрій пішов у дев’ять років. Навчався там три ро ки. Одержав посвідчення про її закінчення. Удвох із братом Нестором виявив бажання вчитися далі, у земській школі... Пішли, просили прийняти їх і туди, та вчителька спочатку хлопцям відмовила, бо вони, мов ляв, уже переростки... Одначе, подумавши, прийняла. Брат у земській школі навчався лише рік, до Великодня, а Андрійко тримав ся два роки. Вчився добре, одержав посвід чення про закінчення закладу і нагороду — Євангеліє. ...Поблизу Опішні містився маєток Григо рія Ісаковича Рубінштейна, банкіра, який постійно жив у Харкові. Це було велике господарство з кінним двором, а на річці ще й водяний млин. Влітку банкір приїжджав у маєток «на дачу*. Після закінчення міністерської школи Андрій найнявся пасти свиней, що належали згаданому багачеві. Там його й запримітив Рубінштейн. Пастух йому сподобався, і він подарував наймитові три карбованці. А восе ни Андрій подався у повіт (у волосне опішнянське управління) та й почав там безкоштовно працювати... Одначе вже через місяць вирушає до Полтави і трудиться прикажчиком (продавцем) у магазині заліз них виробів... Влітку 1909 р. Андрій несподівано повер тається до Опішні і заявляє батькам, що далі не збирається між людьми митарствувати, бо мусить готуватися до вступу в гімназію. А восени просить Рубінштейна допомогти йому. Той іде хлопцеві назустріч. Наказує спорядити для поїздки підводу, дає Андрієві рекомендаційний лист до знайомого хар ківського вчителя, п’ять карбованців і запис ку — вже до іншого знайомого викладача. Той другий харківський вчитель знаходить Андрієві квартиру, репетитора, з яким хло пець місяць готується до екзаменів і взимку вступає до четвертого класу приватного навчального закладу — гімназії Ракушанського. Тут Андрій навчається два роки. Ру бінштейн оплачує його навчання, надсилає щомісяця до п’ять карбованців на витрати (харчування й квартиру). Тоді ж Андрій і сам почав підробляти репетиторством, придбав собі формений одяг і на літо приїжджає в Опішню вже у новенькій формі. Влітку працює в конторі маєтку. Восени 1911 року переходить до шостого класу Першої казенної гімназії. Саме цього року я й познайомився з Андрієм. Невдовзі він встановлює широкі, тривкі зв’язки із передо вою харківською молоддю, багатьма студен тами. У нього пробуджується інтерес до громадської роботи. ...На той час серед учнів харківських середніх шкіл діяли численні українські гуртки. Здебільшого там читали та обго ворювали твори українських письменни ків — Шевченка, Грінченка, Коцюбинського, Винниченка, Олеся, Марка Вовчка,' Лесі Українки, Франка... Звісно, з приводу прочи таного висловлювалися різні судження, 10'
молодь обурювалася, що все українське пригнічене, затиснуте. ...Часто на цих зібраннях прилюдно харак теризувалися твори письменників, ви світлювалися їхні погляди на життя, так чи інакше, а виявлялися прагнення здобути сподівану волю. Обговорювалася ситуація в тому чи іншому навчальному закладі, засуджувалася нетерпимість деяких викла дачів до виявів української думки серед їхніх вихованців. Спілкуючись між собою, гуртківці розмовляли по-українськи. Українські ідеї молоді підтримували і за охочували запальні харківські провідники... Час від часу, в межах своїх скромних матеріальних можливостей, юнаки і дівчата влаштовували мистецькі вечори. Там висту пав самодіяльний хор, співали українських пісень. Саме тоді у Харкові утворився своєрідний клуб — відома «Просвіта» (на Чорноглазівській вулиці), очолена Бич-Лубенським... Почала виходити газета «Сніп». Щоправда, черговий номер доводилося чека ти майже місяць. Звісно, Андрій був щирим прихильником «Просвіти», допомагав юна кам і дівчатам у їхніх заходах. Часто виступав з цікавими доповідями на різні літературно-політичні теми. Скажімо, яких українських письменників треба насамперед вивчати, які твори виносити на обговорення. На його думку, до цього руху варто залучати і поляків, аби обмінюватися з ними думками, яким чином позбутися утисків, що їх зазна вала українська література та українські часописи. Щоб усі, також і наші педагоги знали: молодь хоче читати українську літе ратуру і розмовляти українською мовою... ...Вельми обережно доводилося проводити наші зібрання у сільськогосподарській шко лі, що в Лозовеньках (десь за десять кілометрів від міста). Тут діяв один із найсильніших та найрадикальніших гурт ків... Гуртківці мали гектограф, набір ний шрифт, друкували підпільну літературу для всього міста. Вони вважали за потрібне дотримуватися золотого правила — не роз питувати про те, що не стосувалося їхньої безпосередньої роботи. Проте доводилося не раз чути від Андрія про різні вчинки і пригоди. Знав про часті зустрічі із студента ми, учасниками робітничих зібрань. Раз від нього почув і про арешт групи студентів Харківського університету... Ніби одного разу якогось студента застукано на гарячо му — з листівками. Схоплено у коридорі великого житлового будинку, коли юнак вийшов із квартири, де зберігалася чи, може, й виготовлялася підпільна література. Але поліцай не помітив, яку квартиру залишив студент. На допиті арештований так і не признався, звідки він вийшов, з ким мав справу. Восени 1913 р. Андрій привіз із Полтави досі не бачену нами брошуру. То було революційного змісту видання розміром із шкільний зошит на дванадцять сторінок. На обкладинці по діагоналі заголовок — «Ре волюція». Друкована на гектографі, кольорова брошура містила певного напрям ку прозові твори, вірші, мала ілюстрації... ...Весною 1914 року розпочалися випускні екзамени. Та раптом халепа: директор гім назії одержує щонайсуворіше розпоряджен ня із жандармського управління: не допус 147
ких коридорах, мали зустрічі із товаришем кати до екзаменів і звільнити із навчального Андрієм. То була наша явка. Андрій збирав закладу як політично неблагонадійного повідомлення, що надходили до центру Андрія Заливного. Начальство негайно з усіх кінців України, давав потрібні вказів скликає педагогічну раду для обговорення ки, таким чином керуючи діяльністю еміса питання: як бути? Цілий день педагоги обмірковували дражливу для них пробле рів. Наприкінці липня 1918 року у Києві відбувся зліт усіх розпорошених по країні му — та так ні до чого й не договорилися. Документ надійшов грізний, треба було емісарів. Кожному повідомлялася адреса: розпорядження виконувати, але більшість кому, коли і куди з’являтися. Але то була викладачів схилялася до думки — дати змо лише конспіративна явка, на якій і сповіща лося про справжнє місце і час зібрання. гу Андрієві закінчити навчання. Другого На моїй явці повідомляла адреси Ліда дня знову зібралися педагоги й ухвалили — Околовська, псевдонім «Вовчик»5. А збори не підкоритися жандармам... Та про ці відбулися недалеко від залізничного вокза бурхливі засідання і прийняту ухвалу лу, в глибині затишного двору якогось Андрій нічого не знав. Він спокійно, один за одним, складав екзамени, та всі на «відмін особняка. Всі викликані з’явилися своєчасно. Прибули сюди і провідники — Заливчий, но»... і одержав золоту медаль. Та ось вибухнула війна 1914 року. Моло Михайличенко, Приходько та ще кілька товаришів із керівного центру Київського діжні гуртки припиняють свою роботу, а Андрій стає студентом Харківського уні штабу. верситету (юридичний факультет). Юнака З наради Андрій відбув сповнений сна ваблять нові життєві шляхи, він поринає ги — бадьорий, як завжди, рішучий, вдово лений розгортанням наших справ. Він у вир революційної роботи3. У січні 1916 року Андрія разом із справляв на всіх товаришів винятково при багатьма його спільниками заарешто ємне враження. Привертав до себе ділови вують. Півроку тримають у харківських тістю, вмінням дохідливо розтлумачити тюрмах, а потім засилають у місто Іргиз, що слухачам якусь складну справу; вражала в Тургайському краї... Та друзі-однодумці його рішучість будь-що виконати поставлене про засланця не забувають: побратими із завдання, готовність боротися й перемагати. Харкова, Полтави, навіть із Ростова-на-Дону А там, де встановлено нашу владу,— вміння тримають із ним зв’язок. У тяжких умовах справедливо розділити землю серед селян... У Києві я не раз зустрічався з Андрієм. Заливчий не полишає літературної праці: пише, перекладає з польської Тетмайєра та Виконував різні його доручення. У місті деяких інших польських митців. На жаль, ці зупинявся і ночував у приймальному покої переклади не побачили світ, рукописи втра однієї з лікарень, де працював знайомий лікар. Якось вранці цей лікар дає мені чені. Лише у червні 1917 року Заливчий чималий згорток і каже, куди я маю його віднести. Виходжу на вулицю і раптом повертається додому. Мої особисті зустрічі з ним поновлюються помічаю, що за мною на деякій відстані, але у червні 1918 року. Андрій приїхав у на- так, щоб не згубити з поля зору, йде товариш пїе слобожанське місто із Києва, зушґ- Андрій. Та й ще подає знак рукою: мовляв, нився і мешкав у мене. Ми організували усе гаразд, рушай далі! Та ось, не доходячи важливу нараду, на якій обговорювали до одного будинку, обганяє мене, на ходу заходи боротьби з осоружними гетьман стиха проказавши: «За мною!» Пішов... цями, з німецькими окупантами. Керів Потрапляємо у якусь незнайому квартиру. никами цієї наради (так би мовити, чле Зустрічає нас невеличка жіночка в окуля нами Українського повстанського руху4 рах. Потім вона покликала високого добро були А. Заливчий, Г. Михайличенко, В. Ел- дія, також в окулярах, у довгополому халаті. лан-Блакитний. Ретельно підготувавшись, Виявляється, то наш товариш — Приходько нараду провели у лісі поблизу селища А. Т.6 Він під виглядом приїжджого профе сора гостює у друзів. Пропонує залишити Лозовеньки. На той час уже в багатьох районах принесений згорток і негайно відбути до України було створено наші повстанські університету. Що було в тій поклажі — і досі осередки й загони. Представники нескорених не знаю. Невдовзі Андрій наказує мені груп, які прибули у Лозовеньки, поділилися відбути до Харкова. Виявляється, кияни своїм досвідом боротьби, розповіли про домовилися, аби із Одеси надруковану літе ратуру надсилали на мою харківську адресу. становище на місцях. Наші емісари-організатори, які роз’їха А вже звідти розповсюджувати її по всій лись по селах і містах, посилювали свою Україні. Повернувшись у рідне місто, іду роботу... Адже вкрай потрібно було підтри на вокзал і одержую у двох великих коши мувати ініціативу мас, які піднімалися ках багаж — підпільну літературу. Андрій лишився у моїй пам’яті швидким, проти німців. І ми досягали бажаного — всюди все кипіло, немов у казані, повстанці енергійним, рішучим діячем... Товаришем, який виконував у Києві величезну ре готові були хоч зараз виступати. З київською керівною радою тримали волюційну роботу — організовував на по встання тисячі людей, самовіддано керував безпосередній зв'язок через підпільників: у певні дні, з власної ініціативи, залежно від розгалуженим підпіллям. Його слово для обставин, вони прибували до міста на Дніпрі, побратимів було законом і наказом до дії. На рушали до університету і там, в його широ3 Безперечно, М. Д. Трутень має на увазі зв’язок А. Заливного з есерівським рухом. 4 Мається на увазі інституція, керована партією УПСР. 148
5 Лідія Євгенівна Вовчик-Блакитна — то вариш по боротьбі, дружина В. Еллана. 6 Приходько А. Т. — член ЦК партії боротьбистів. МИХАЙЛО
ТРУТЕНЬ
кожному кроці і його, і всіх нас чекав фатальний кінець. Одначе ми не падали духом, не піддавалися зневірі, постійно ризикували, бо знали, що так треба, що лише таким чином здобудемо перемогу. У Києві я і розпрощався з нашим провідником. Більше ми не зустрічалися. Згодом до мене долинула трагічна звістка. Виявляється, 13 грудня 1918 року настала-таки та фаталь на мить. Сталося те у Чернігові, де Заливчий загинув зі зброєю в руках, виборюючи волю українському народові. Поліг герой, а Хар ків було тоді визволено від ворогів7. Безумов но, ідеї Андрія та його соратників, звитяжні дії утворених нами повстанських загонів відіграли неабияку роль у визволенні міста і всієї України від поневолювачів. Кажуть, 1930 року в Опішні головну вулицю названо іменем Заливного. Вона пролягає через усе селище, тягнеться через гору до рідних Миських Млинів, доходить до його улюбленої Ворскли. В кінці цієї вулиці стоїть хатина, де народився герой — письменник і борець. У селищі збереглася школа, де навчався Андрій. Є гарний будинок культури — він 7 Очевидно, йдеться про Харківське січневе повстання і визволення 3.1.1919 р. міста від окупантів.
міститься на тій самій вулиці. Бачив там вітрину з портретом А. І. Заливного. Але біографії його тут не знайдеш. Ані творів письменника чи спогадів про нього. Чи якихось періодичних видань, де хоча б зга дувалося його славне ім’я. На початку вулиці до Вітчизняної війни красувалася спеціальна відзнака — дошка із написаними там іменами Заливного та ще чотирьох односельців, які склали свої голови у боях за волю рідної землі. Але згодом все те кудись зникло. Тим часом бувають тут різні представники з Полтави, навідуються туристи, іноді і вчи телі зграйку школярів приводять. Зустрі чаються вони з Нестором Івановичем, який щиро і схвильовано розповідає все, що знає, про свого дорогого брата — свого, але ж маємо сказати — і нашого незабутнього За ливного Андрія. Робота написана як виклад власних спогадів та спогадів рідного брата А. І. За ливного — Нестора Івановича; запис зга док про доброчинця опішнянських земляків письменника. МИХАЙЛО ТРУТЕНЬ
1961 рік, Харків Публікація ЮРІЯ БУРЛЯЯ
149
ГРИГОРІЙ ЗЛЕНКО
той САМИИ ОБЕРУЧЕВ...
Костянтин Михайлович Оберучев знесла вив себе як затятий противник українства в ролі командуючого Київською військовою округою, що випала на його долю з травня до вересня 1917 року. Від тих днів про нього залишилося чимало згадок. Ось що, скажімо, запам’яталося Павлові Скоропадському, який побував у штабі округи на першому липневому тижні: «Судячи з того, що мені оповідали, особа командуючого була досить цікава. Опові дали про нього, що він освічений, розумний, енергійний соціал-революціонер, бувший гарматний полковник, який років за десять до останньої революції брав участь в якійсь офіцерській змові, втік за кордон, де перебу вав до початку революції*. Але далі Скоропадському впало в око те, що вельми вражало й інших обсерваторів київських подій у переддень жовтневого перевороту: «Коли він [Оберучев] дійсно, як оповідають, розумна людина, то мені цілком незрозуміло, яким чином він, бувши ще сам до того військовим, дослуженим до рангу полковника, думав, що, керуючись принци пами, покладеними в основу керування військами з часів Керенського, можна було примусити їх підлягати наказам, його спо чатку слухали, робив він враження смілими й умілими промовами, через якийсь час, як це завжди трапляється в такому положенні, його вже за ніщо брали і він ніякого впливу не мав. Мені оповідали, та Оберучев і сам про це писав в «Киевской мысли», що він був запеклим ворогом всього українського, а ук раїнізації армії — тим більше». «Вірним прислужником* Керенського на звав Оберучева у «Споминах» Михайло Грушевський. Аж занадто гротескно за гострений портрет «руського демократа, старого руського соціаліста-революціонера» подав на сторінках «Відродження нації» Володимир Винниченко. «Це був хворобливо-роздратований, істе рично-лютий ворог українства,— читаємо в першому томі згаданої праці. — Коли він говорив про українців, йому трусилися губи й очі сіріли від ненависті. Це був найшкідливіший, нещирий і несовісний противник українізації війська. Він у великій мірі спричинився до напружених і ворожих 150
відносин між українською і неукраїнською демократіями. Цей добродій, цей «соціаліст* усіма засобами старався розбити силу ук раїнства й підсилити чорносотенні контрре волюційні й контрукраїнські течії. А найго ловнішим засобом його були донські темні козаки та дикі кірасири. Спираючись на загальний правий курс і на цю військову силу «соціаліста» Оберучева, чорна сотня на Україні розвела енергічну, гарячкову ак цію». На сумління командуючого округою ляг ла, зосібна, трагічна історія з першим українським полком імені Богдана Хмель ницького, який було по-зрадницькому об стріляно поблизу Києва, коли цю — вірну Центральній Раді — частину головний штаб Тимчасового уряду велів перекинути зі столиці України в район бойових дій Захід ного фронту й тим самим «обеззброїти Київ». Шістнадцять богданівців скосили виставлені вздовж залізничної колії кулемети донців і кірасирів, що з ненавистю вигукували: «Мы вам покажем Украйну!» Кілька десят ків вояків дістали важкі поранення. «От так-то російські революційні «началь ники» ставляться до вкраїнського війська в самій столиці України — уважайте й пам’ятайте про те, товариші! — писав по гарячих слідах прапорщик полку Василь Миляїв (майбутній народний артист Василь Василько). — Вони, знати, сподівалися, що ми зречемося рушити на фронт, і тоді в них буде причина, щоб наш полк розформувати, але ми пішли без жодного протесту, тоді вони виконали своє діло інакше... Та не діждете! Для нашого стихійного, глибоко демократичного руху не страшні ніякі куле мети. Такі події ще більше нас з’єднають і загартують та ще краще розкриють нам ваші лукаві морди!.. «Українці були схвильовані, неукраїнці почували себе ніяково... — занотував Ми хайло Грушевський. — Йшли заяви про тесту й обурення, особливо з військових кругів, жадання відставки Оберучева, що зі свого боку злостився і воював проти україні зації, аж поки таки не подався у відставку...» Оберучеву йшов тоді п’ятдесят четвертий рік. Він всіляко викручувався, посилався на своє колишнє українофільство, близькі сто сунки зі славетним філологом Павлом Гнатовичем Житецьким, на співпрацю з журналами «Киевская старина* й «Ук раинская жизнь», заслуги перед революцій ним рухом, просив «підтримати його на посту київського воєнного зверхника». Од нак йому не повірили, і Оберучев виїхав за кордон, де помер, за одними даними, 1929-го, за іншими — 1938 року. Військова кар’єра Оберучева почалася по закінченні київського Володимирського ка детського корпусу. Тут протягом одинадцяти літ викладав російську мову П. Г. Житецький, який, справді, шанував Костянтина Михайловича. На розстанок він подарував молодому офіцерові, що дістав призначення в Туркестанську військову округу, свою працю «Нарис літературної історії малоро сійського наріччя в XVII столітті», поли шивши на ній теплий напис: «К. М. Оберу чеву на память о добрых, сердечных отноше ниях от любящего учителя П. Житецкого. 15 марта 1891 г. Возвращайтесь!» © Зленко Г., 1993
Павло Гнатович покладав на Оберучева сподіванки, як на дослідника історії ук раїнської літератури. Двома роками пізніше той опублікував в «Киевской стерине» спо гади командира роти 1-го оренбурзького лінійного батальйону Є. М. Косарева про службу в Новопетровському укріпленні ря дового Т. Г. Шевченка, а 1900 року з’явився просторий документований нарис Оберучева «До біографії Т. Г. Шевченка. (Перебування його в Новопетровському укріпленні)», яким і сьогодні послуговуються шевченкознавці. Любов Костянтина Михайловича до ге ніального поета, за багатьма фактами, була щирою, заполонювала його єство. Закинутий у далекий Маргилан, неподалік Фергани, він просить Житецького надсилати нові публі кації про Шевченка, про його мистецькі твори; розшукує в пресі Туркестану замітки про Тараса Григоровича й знайомить з ними Павла Гнатовича. «Добре було б мені мати існуючу нині найдокладнішу біографію його [Шевченка]. Якщо знайдете, пришліть піс ляплатою»,— просить учителя, а потім скар житься: «Читаю я дуже мало. Крім поточної журналістики, та й то обмежено, не дово диться нічого читати. Певна річ... читав нотатки про перебування Шевченка в За каспійській області, оприлюднені в «Русской старине». Переведений до Ашгабата, Оберучев ви ступає тут організатором Товариства імені Т. Г. Шевченка, піклується про постановку в місцевому театрі «Назара Стодолі», влаш товує відзначення тридцять восьмої річниці від дня смерті поета. «Священик, велико рос,— сповіщав Костянтин Михайлович Житецькому,— сам попросив у мене біографію Шевченка, аби сказати слово, і я дав йому Кониського. Для того, щоб відслужити пана хиду, треба було і тут попросити дозволу поліції — позаяк священик не одважився служити, та коли дозволили, він, як бачите, сказав слово. Я просив його дати свою промову, щоб послати вам, проте він знітив ся, бо ж, каже, складав її поспіхом». На межі нашого століття Оберучев служив на Україні, у Вознесенську, продовжував цікавитися документальними матеріалами, пов’язаними з Шевченком. Інтерес до життє пису поета зберіг він і пізніше: 1912 року вмістив у журналі «Украинская жизнь» нарис «В Новопетровському укріпленні. (З старого зошита)». Водночас К. М. Оберучев став широко знаний як автор численних праць з військо вої проблематики, що друкувалися у відом чій пресі та в кращих загальногромадських виданнях,— приміром, в «Артиллерийском журнале», «Русском богатстве», «Голосе минувшего», енциклопедичному словнику братів Гранат. Він підготував «Нариси ро сійсько-японської війни», мав намір вміс тити їх у збірниках «Знання» і з цього приводу листувався з О. М. Горьким, який визнав працю «дуже цікавою за матері алом», пропонував випустити її окремим виданням. У розпал першої світової війни тривалий час кореспондував з європейського театру боїв до газети «Одесский листок». Причетність Оберучева до революційного руху, зокрема до партії соціалістів-революціонерів, простежується поки що з вели чезними труднощами. Певне світло на неї
могли б, здається, кинути неоприлюднені матеріали відомого бібліографа й письмен ника, популяризатора наукових знань Ми коли Рубакіна, які сьогодні перебувають у Російській державній бібліотеці (Москва). З коротких анотацій до рукописів «Моє життя й особа в потоці російської історії», «До психології моїх літературних праць», «Сповідь пропагандиста», «Автобіографіч ний нарис», «Як, коли й чому я на своєму віку став боротися проти військового на силля людини над людиною», «Олександра Михайлівна Калмикова, революційна куль турниця і культурна революціонерка», «В. І. Ленін у Монтрі 26 жовтня 1914 р.», зрештою, із щоденників М. О. Рубакіна ви дно, що Микола Олександрович близько знав Оберучева, довго спілкувався з ним. Життя Оберучева за всіх його складнощів минало в оточенні книжок, серед яких було багато українських. В інформації, поданій наприкінці 1919 року журналом «Книгарь», читаємо: ♦Бібліотеку К. М. Оберучева, який в ос танні роки грав значну роль в житті м. Києва, тепер продано букіністам. [...] Бібліотека його складалася з трьох головних відділів: фахово-військовогЬ, історично-гро мадського та українського. В історичногромадському відділі переважала гарно підібрана література з історії революційного та громадського руху. Тут був повний комплект «Былого» — не тільки російського, а й закордонного видання, комплект «Ми нувших годов* та збірників матеріалів до історії «государственных преступлений» В. Базилевського-Богучареького. Серед книжок з українського відділу було багато перших видань творів українських письменників. Тут були, наприклад, твори Ієремії Галки (Одеса, 1875), Панаса Мирного (К., 1886), Карпенка-Карого (Херсон, 1886), Нечуя-Левицького (К., 1874), О. Стороженка «Марко Проклятий» (Одеса, 1889), збірник творів Я. Кухаренка (К., 1880), Шевченків «Кобзар» закорд [онного] видання (1876) та рідкі книжки: Б. Грінченка «Этнографичес кие материалы», О. Русова «Описание Чер ниговской губ.» Окрасою бібліотеки були відбитки та книжки П. Житецького з влас норучними написами. [...] На книжці про «Енеїду» Котляревського П. Житецький на писав навіть коротенького листа до Оберуче ва. [...] Можна пожалкувати, що бібліотеку цю не було закуплено іл я якоїсь громадської книгозбірні». Ще б пак! Тепер, коли настав час вивчати історію України не за приписами ідеологів, а за архівними й бібліотечними джерелами, кожен документ на вагу золота. Втім, можливо, залишки книгозбірні Обе ручева та його рукописів лежать у якихось приватних сховках. Агов, кияни!..
Одеса
151
ISSN 0131-2561. Вітчизна. 1993. № 3-4. 1 — 160.
ВІТЧИЗНА