В1ТННЗНЛІлжіМ 2 В НОМЕРІ Лудліцис/яика МАЙБОРОДА ОЛЕКСАНДР. Українська еліта: з народом чи сама по собі?
Л оезіл
9 16 20
ОРАЧ ОЛЕГ. Степан Разін. СОКОЛОВ ВІКТОР. З Ірпінського зошита. ГАРМАШ ГАЛИНА. У В сесвіті серця.
Л^іоза
29
КОНОТОПЕЦЬ НАТАЛЯ. Хто я єсмь?
Сімейна хроніка на історичному тлі. Закінчення.
ЛубліциоНика
97 101
ІСФІМОВ ЛЕОНІД. І Старіший за нього був лише біблійний Мафусаїл. БОЙКО ЛЕОНІД. Я к розпинали Івана Дзюбу.
Літературнохудожній та громадськополітичний журнал письменників України. Засновники: Спілка письменників України та колектив редакції журналу “Вітчизна”. ВИДАЄТЬСЯ З 1933 РОКУ
Лцбліксщ ії
116 120
ШЕВЧУК ВАЛЕРІЙ. М уза роксоланська. Продовження. ЕРМОЛЕНКО СВІТЛАНА. Словник правильного слововживання.
Київ Видавець редакція журналу
М рш ниха
122
131 136 143
149 154 158
КОСТЮЧЕНКО ВІКТОР. Від «Ч ер воноїзим и» до «Серця». ЛОЩИНСЬКА НАТАЛЯ. Із забутих імен 20-х: поет Микола Сайко. ЛУЦЕНКО ІВАН, ПРОЦЕНКО ВІКТОР. Роздуми Василя Сухомлинського про красу СКОРСЬКИЙ МИКОЛА. «Народу рідному щасливу доленьку скуємо...». До 105-річчявіддня
Головний редактор ОЛЕКСАНДР ГЛУШКО. РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ: ІВАН ВЛАСЕНКО, СЕРГІЙ ГРЕЧАНЮК, ІВАН ДРАЧ, ЛЕОНІД ЄФІМОВ | (заступник головного редактора),
ФЕДІР ЗУБАНИЧ,
народження Микити Годованця.
СВІТЛАНА ЙОВЕНКО,
Наш виставочний стенд
(заступник головного редактора),
ІГОР МАЛИШЕВСЬКИЙ
ЙОВЕНКО СВІТЛАНА. М итець Рем Багаутдінов у д в о б о їз долею .
ДМИТРО ОНКОВИЧ,
Віконце
ГРИГОРІЙ СИВОКІНЬ,
Річний зміст
НАТАЛЯ ЧЕРНЕНКО,
Підтримку даного проекта здійснено Фондом Євразії за рахунок коштів, наданих Агентством з Міжнародного Розвитку Сполучених Штатів Америки (AID). Точка зору, в ідображена в даном у виданні й самими авторами, мож е не збігатися з точкою зо р у Агентства з Міжнародного Розвитку чи Ф онду Євразія.
ВОЛОДИМИР ПАНЧЕНКО,
ВАЛЕРІЙ ШЕВЧУК, ВОЛОДИМИР ЯВОРІВСЬКИЙ © «Вітчизна». Упорядкування і художнє оформлення, 1998.
НАТАЛЯ ЛОЩИНСЬКА
ІЗ ЗАБУТИХ ІМЕН 20-х:
ПОЕТ МИКОЛА САЙКО 20-ті роки XX століття для історії української літератури - це айсбегр, не менш як дві третини якого перебуває під водами забуття.Якщо майже півстоліття не лише пересічному читачеві, а й людині з філологічною освітою були невідомі такі світила літературного небосхилу, як Ю.Клен, Є.Маланюк, В.Свідзинський, то не доводиться дивуватися, що забуті зірки меншої величини, які своїм слабким, подекуди відбитим світлом розсіювали пітьму бездуховності. «На жаль, ще донедавна багатьох-багатьох письменників 20 - ЗО рр. так наче й не було в нашій літературі».1 Слушною є також думка Корсунської Б.Л., яка наголошувала, що дослідників «повинні цікавити не тільки глибокі, повноводні ріки поезії, а й невеликі їхні притоки, струмки, що утворювали свій мікроклімат і свій індивідуальний пейзаж. У такій інтерпретації літературного процесу творчість корифеїв не опиняється в порожнечі, а величезною, тонко розгалуженою системою зв’язків єднається з духовним життям свого часу, свого покоління»2. У ході дослідження літературно-критичних і художніх матеріалів журналу «Червоний шлях» увагу мимоволі привертає невідоме прізвище одного з авторів, що зустрічається частіше від інших. Як виявилося, Микола Сайко належав до складу постійної автури часопису, більше того, був одним з найчастіше друкованих поетів цього «художньо-вагомого 13-річного видання, яке сконцентрувало, об’єднало на своїх сторінках кращі сили українського відродження»3. Під час глибшого вивчення творчості поета виявилося, що вірші М.Сайка друкувались і в багатьох інших популярних виданнях: «Народний учитель», «Плужанин», «Життя й революція», «Селянка України». Народився Микола Пилипович Сайко в сім’ї бідного бориспільського козака на Київщині. Батьки зуміли дати йому початкову освіту, а далі Микола Пилипович прокладав собі дорогу сам. Закінчив спочатку в Житомирі дворічні вчительські курси, а в 1917 році Полтавський педагогічний інститут. Невдовзі почалась кривава громадянська війна. Весь цей період Сайко викладав у школах Харківщини. Одночасно займався й поезією. Після війни його талант помітили, і молодого поета прийняли в літературну спілку «Плуг». У 1930 році в ДВУ виходить його перша і остання пожиттєва збірка «Жайворонок в степу». В цьому ж році Микола Пилипович вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН України. В Україні тим часом йшло згортання українізації. Почалися масові репресії проти української інтелігенції. Свою дозу обвинувачень одержав і М.Сайко: «Оспівав у націоналістичному дусі «столипінські хутори». Довелось йому «каятися» на черговому пленумі «Плуга» в 1931 році. Вже тоді на нього був накинутий зашморг, під тінню якого пройшло все подальше життя. Микола Пилипович займається викладацькою роботою в Київському університеті, повністю віддається вивченню української літератури. У 1935 році переїздить до Ніжина, де працює викладачем Ніжинського педінституту. З початку 30-х інститут періодично струшують кампанії по «викриттю націоналістів» серед викладачів і студентів. У 1936 - 37 роках арешти набули масового характеру. Студенти і викладачі безслідно зникали у в’язницях і таборах НКВС, серед них і ректор інституту Загрецький. Не обминуло лихо і Миколу Пилиповича. Напередодні його арешту в місцевій газеті «Більшовик Ніжинщини» було опубліковано статтю студента педінституту, активного учасника літгуртка, яким керував М.Сайко, поета-початківця Артеменка. Її назва говорила сама за себе: «Викорчувати націоналістичні залишки в педінституті». На Сайка ринула злива найбезглуздіших обвинувачень: «Два роки викладає Сайко українську літературу в Ніжинському інституті... До постанови ЦК ВКП(б) про знищення різних літературно-мистецьких угруповань Сайко був активним учасником організації «Плуг». Відомо, що в «Плузі» діяли вороги типу С.Пилипенка, М.Хвильового. Ось тоді Сайко і видав збірку художньо незграбних віршів, якими прислужував націоналістичним скрипнівським писакам, ворогам народу... На вивчення антинародної творчості Вінниченка він відвів аж шість годин. На річних заліках Сайко вимагав знати зміст творів Вінниченка, за незнання ставив «незадовільно»4. Сайко, звичайно, був заарештований. Ніжинський райком партії відзначив у своїй спеціальній постанові від 13 вересня 1937 року: «Особливо засмічена націоналістами
5*
© Лощинська Н., 1998
131
кафедра української мови та літератури, на чолі якої стоїть Сайко - активний учасник націоналістичної організації «Плуг». Він пропагував націоналістичну літературу, вихваляючи столипінські хутори».5 Допити тривали близько шести місяців, але домогтися конкретних зізнань від Сайка не змогли. Саме в цей час наспіла чергова зміна влади в НКВС: пішла в небуття «єжовщина», а на зміну прийшла не менш страшна «беріївщина». Зміна варти біля трону ката супроводжувалася кампанією «відновлення законності». Було звільнено незначну кількість в’язнів, серед яких пощастило бути і М.Сайку. Він повернувся в інститут і продовжував працювати. Але арешти тривали, і Микола Пилипович добре усвідомлював своє становище. Як згадують студенти, саме в цей час він став замкнутим, постійна блідість обличчя видавала внутрішнє напруження. Але громадянський обов’язок узяв гору над страхом. Поет Олекса Ющенко, колишній учень Миколи Пилиповича, згадував через сорок років: «В 1937 році в Ніжинському педінституті відбувалась зустріч студентів з Олексою Десняком. У розмові з нами (членами літгуртка) він сказав: «Такі викладачі, як Сайко, - гордість нашого інституту». Напередодні війни Микола Пилипович закінчив дисертацію і успішно її захистив у Київському державному університеті 26 травня 1941 року. Війна ускладнила і без того непросте життя поета. Фашистські війська наближалися до Ніжина. Евакуація проходила хаотично й безладно. Втікали хто як умів і куди міг, але встигли не всі. Сім’я Сайка встигла дійти до Сумської області, але вирватися з фашистського оточення так і не пощастило. Захворіли діти, треба було пристосовуватись до життя в окупації. Микола Пилипович влаштувався на посаду інспектора початкових шкіл на Харківщині. Він займався суто адміністративною діяльністю. Німецькі окупанти ставилися до нього завжди з підозрою. І, звичайно, не випадково, а внаслідок доносу колишнього студента Дорошенка, який співпрацював з фашистами, Микола Пилипович був заарештований поліцією і перебував у в’язниці з 1 січня до вересня 1943 року. Почався відступ фашистських військ, а з ним - поневіряння Сайка по концтаборах: Святошине, Городянка, Добрянка, Шепетівка. Микола Пилипович захворів на сухоти, і смерть наблизилась до нього впритул. Після визволення українських земель Червоною Армією Сайко ще довго лікувався в госпіталях. У 1944 році Микола Пилипович повертається до Ніжина і поновлюється на викладацькій роботі в педінституті. До 1946 р., здавалося, все йшло добре. Та в тому ж році вийшли сумно відомі постанови ЦК ВКП(б) про журнали “Звезда” та “Ленинград”. Відповідно до них почалися утиски діячів української культури. М. Сайку заборонили викладати провідний курс на факультеті української мови та літератури. Микола Пилипович відчув, що хмари знову збираються над його головою. Цього разу звинувачення торкалися перебування в окупації і прямо висувалися версії його співробітництва з фашистами. Зрештою закінчилось тим, з чого почалось у 1937-му, - Сайка заарештували під час лекції. Залишилася недописаною докторська дисертація, загроза нависла над сім’єю. Лише турбота про своїх рідних примусила Сайка каятись у неіснуючих гріхах і написати таке: «Прошу допомогти мені розпеченим вогнем ленінсько-сталінської теорії випалити... згубні бацили націоналізму». Але все було даремно. Ректор інституту Кузнецов дає відповідну характеристику, згідно з якою Сайка оголошено «породженням націоналізму і посіпакою фашистів». Душевні сили вичерпувалися. Микола Пилипович важко захворів у в’язниці психічно. Його помістили в психіатричну лікарню, де він і покінчив життя самогубством. Зашморг затянувся остаточно і звів його в могилу. «Якщо говорити про масштаби втрат, репресій, розстрілів, викреслень і вилучень з літератури, які почались у 20-ті роки, то аналога такому «покосові» у світовій практиці не знайти. Близько 500 українських письменників, які виступили після революції творцями нового мистецтва слова, вибуло з літературного життя, близько 100 з них були знищені фізично, понад 200 замовкли,... скільки ще стали писати по-іншому!» 6 Переважну більшість поетичної спадщини М.Сайка становить пейзажна лірика. Немає пори року, яку б він не переосмислив поетично. Досить хоча б навести назви деяких його творів: «Осіння ніч», «Літосінь», «Вересень»,, «Провесенню пахне», цикл «Осінь», «На провесні живу черемуховим маєм...», «Під умитими зорями березня», «Співає осінь вже...», «Знову йдеш ти, весно!». Природа, персоніфікуючись, перестає бути власне природою, вона виступає видимим матеріалізованим станом душі ліричного героя. «Природа завжди була і буде одним з тих привітних притулків, де гноблені дійсністю шукають заспокоєння. Вона здається далекою від шумовиння боротьби, простою. Природа стоїть перед очима мрійника як символ найдальшого минулого».7
132
Зденервований вкрай, анемічний, я хотів би тут літо прожить, щоб в безлюднім, оглухлім заріччі хорі нерви дротами зробить.
Цикл «Дніпрова ідилія» (уривок з якого подано вище) передає внутрішній світ героя, стомленого життям, побутом, який у пошуках розміреності, лагідного спокою приїздить на Дніпрові береги, сподіваючись, «може день луговий, синьоокий мені трошки їх в душу віллє». Мотиви втечі від щоденних турбот на природу в село добре відомі в українській літературі, їх розробляли, інтерпретуючи по-своєму, Є.Плужник, В.Сосюра, Д.Фальківський, Г.Косяченко, О.Кундзіч, О.Копиленко та інші, найвищої майстерності і глибини вислову серед яких досягнув М.Рильський. Але тільки поверхове зіставлення дало підстави Я.Савченку стверджувати: «Сайко - епігон неокласиків. Основна тема його віршів - природа, її настрої, мотиви, сільські пейзажі, краєвиди (...). Відчутний вплив М.Рильського. Але обличчя його невиразне поруч з вчителями. Його замилування природою позбавлене інтенсивності й глибини».8 Нам здається, що такі закиди ідуть від того, що основна увага тогочасних критиків була прикута до тематики. Б.Тиверець писав: «у віршах спостерігається спад ліризму, котрий виявився у збільшенні в них епічного, або й просто прозаїчного елементу. Неліричний тематизм став домінуючим елементом творчості»9. Як поет селянський не тільки тематикою, чи приналежністю до спілки «Плуг», а й всією глибиною своєрідного бачення, ментальністю селянина, котрий потрапив у відчужене середовище, але мислить звичними категоріями: Завтра будні і цвіль у містечку, дріб 'язкові жнива без кінця...,
М.Сайко належав до тих, кого на хвилі захоплення модними урбаністичними мотивами зневажливо називали «селосованими» (О.Вишня), або «волошковими»(В.Поліщук) поетами. Він не намагається спростувати закиди у провінційності, залишаючись вірним собі. Подекуди вдалі, подекуди - надумані - такі його «сільські» образи: потяг - «кінь залізний», місяць півень, що клює просо, онук - «навилник надії» в дідовім серці, «півень переоре ніч ралом», сонце «сідає на сідало», «сонце спололо грядки сніжні», тиша - пшенична, колоскова і т.д. У поетичній системі М.Сайка одне з чільних місць займає образ степу. Він і суб’єкт - від його імені ведеться розповідь; і об’єкт - до нього апелює автор; степ - уособлення душі селянина, це синонім поняття волі. Зрештою М.Сайко уважно і з любов’ю добирає до слова степ епітети, порівняння; це - його улюблений персоніфікований образ. У нього він: ласковий і печальний, порожній, защотинений, лінивий, розлогий, перльомутний, перепелино-сивий, мов кольорове шкло; степ - неприкаяний роззява, сизий селезень. Є навіть окремі твори, присвячені цьому «герою»: «До степу» (Червоний шлях, 1930, №3), цикл «Романтика степів» (Червоний шлях, 1930, №9). М.Сайко не випадково називає себе в одному з віршів «чутким як цитра». В його творах така кількість слухових образів, що мимоволі виникає аналогія з тичининськими: По дорогах терпко грає Колискову коповіз; На колеса пил спадає, а на серце - ритм коліс.
Асонанси - доволі часте явище в поета. Складається враження, що автор повірив у символіку звуків і прагне передати за їх допомогою не лише слухові відчуття, а й пов’язані з ними асоціації: «Сизо-сині сливи лоскоче серпень», «хочеться хлиснуть хмільного меду жбан» і т.д. Закиди в наслідуванні неокласиків справедливі, якщо можна вважати за наслідування таке ж рідкісне вміння уважно прислухатися до природи, всіх її найменших проявів, порухів, хоч би й таких, як музика вітру і бджолиних крил: Струни бджіл - об струни вітру (Гречка. Соняхи. Горох.) Виграва щодня на цитру липень-скоморох
(Червоний шлях, 1928, №9-10)
133
Вчувається віддалений перегук з раннім П.Тичиною завдяки вживанню підряд кількох номінативних речень (Ліс. Ріка. Зелена вика. Ритми соняшника. День біжить, дзвенить, сміється, перегулюється). Кращі вірші М.Сайка творять своєрідну симфонію степів, але іноді її ліричний стрій порушують несподіваним дисонансом твори про «вогневі часи боротьби». Фальшивою патетикою звучить заклик типу: «мій класе, великі офіри лежать на твоєму шляху!» (Червоний шлях, 1927, №9-10). Окличні речення не властиві голосу того, хто звик слухати природу а не виголошувати промови. Дилема українського митця тих днів: національне чи більшовицьке начало; у щасливе майбутнє - по кістках свого народу, бути йому - чи не бути? Для Сайка тут дилеми не існує: О, скільки щастя жить і знати, що двері правди-мсти через ненависті загати ми наближаєм до мети!
(Червоний шлях, 1928, №5-6) Є й такі, «нищі духом», які «скавучать, що це кривавая тропа», але автор себе до них не зараховує. Тепер усі ми розуміємо, що такі твори - неминуча данина часові, плата за право писати (та й - жити). У творчості М.Сайка їх можна розглядати як випадкові, нетипові явища. Я.Савченко сприймав поезію М.Сайка лише як епігонство неокласиків. М.Доленго проголошував, що «захоплений зовнішньою декоративністю естет М.Сайко розвиває далі імажиністичність Сосюри».10 А. Музичка помітив схожість віршів Сайка і Тичини11. З думкою останнього не можна не погодитися, але її необхідно деталізувати. Вплив цей очевидний і стосується він переважно техніки віршування. Г.Майфет відносив до улюблених художніх прийомів П.Тичини епіфору, «кільце». Те ж саме ми можемо сказати і про Сайка. Дуже часто зустрічаємо у творах повтор, зокрема різні види епіфор. Епіфора рядків: Сівну дощем забруньчених октав Бо золотий клубок день тепло розмотав В березовім соку втоплю чуття октав Бо золотий клубок день тепло розмотав.
Епіфора строф, що супроводиться лексичним паралелізмом (Буйно палав ланом стяг Крався з гармат на степи переляк): Буйно палав ланом стяг, наче мак... Вихорем коні носились: Михайличенко, Заливчий, Чумак Знов сеї ночі наснились. Крався з гармат на степи переляк, Вихорем коні носились: Михайличенко, Заливчий, Чумак Знов сеї ночі наснились.
Можна навести безліч прикладів вживання «кільця» строф, тобто повтор першої і останньої. «Часткове» кільце, ускладнене варіаціями епіфор: Тур-бугаю-Дніпро-сементал! Що рогами б 'єш піну з-під ніг... Хтось зодягнений в шкіру та сталь заполонить твій радісний біг! Тур-бугаю-Дніпро-сементал! Поки дикий - р в и піну з-під ніг... Хтось зодягнений в шкіру та стачь заполонить твій радісний біг!
Павло Тичина зіграв значну роль у становленні молодого поета не лише опосередкованим шляхом творчого впливу, а й особисто. Він був тим, хто перший помітив талант нікому невідомого початківця, одного з тисяч дописувачів «Червоного шляху». Тичина довгий час
134
завідував тут відділом поезії. Збереглось і кілька його листів до Сайка. В одному з них Павло Григорович писав: «Ваш вірш має право на увагу, і коли я ним захопився, то ясно, що я його й до журналу взяв... Вірш видрукований буде в наступних номерах журналу . Зацікавився я був і самим автором, але ж лист Ваш... Так начебто ні думка не цікавить вас, ні люде. Ви ж таки ще молодий».12 Кращий з віршів циклу «Літосінь» (Червоний шлях, 1926. №1) народжений роздумами від прочитання Тичининих рядків, один з яких і взято епіграфом: «Я хочу бути вічно - юним, незламно - молодим». Недарма його песимістичний настрій помітив Тичина в одному з листів: у свої неповні 29 років він пригнічений важкими роздумами про майбутнє. Йому «неспокійно в серці, чомусь мулько» від думки, що молодість минає. Ми далекі від того, щоб перетворювати поета на пророка, шукати таємний смисл там, де його нема. Але один-єдиний рядок видає мимовільний здогад про долю не лише власну, а й цілого покоління письменників 20-х: і невже - спізнілі - рано ізгорим?!
Микола Сайко - не новатор у літературі, та вніс він і щось своє, неповторне у передачу природи образним словом. Людина і природа у нього - єдине ціле. Іноді пейзаж губить свої пернісні якості як фон подій, «олюднюється». А. Музичка назвав такий хист «хворобливе, нервове вчування в речі», яке «стало напрямом, течією, сильним рухом, що визначає суть сучасної поезії». На той час це означало різко негативно критику, звинувачення в занепадництві. «Поети Сайко, Драй-Хмара, Рильський можуть за Тичиною сказати про кожну річ «і я вже ти», чи краще ти - це я, бо вони легко переходять у речі, або природа переходить в них самих. Природа тут уже не стан душевний, але людина сама вже стала природою, стала тим обрієм, що довкруг неї».13 Лише з відстані часу можна об’єктивно оцінити історію, і історію літератури також. Якщо ім’я поета (тогочасного, чи сучасного - байдуже) стоїть в одному ряду з іменами неокласиків і П.Тичини - це найвища оцінка його творчості. Не забуваймо скромного «сіяча» літературної ниви - Михайла Пилиповича Сайка: А в тих німих степах я в вересні блукаю З пшеницею в ріллю розкидую пісні, 1 певність маю я, що в раннім-раннім маю Поверне Жайворон стократно їх мені
(Червоний шлях, 1926, №11-12) 1 Жулинський М.Г. Із забуття - в безсмертя. - К.: Наук, думка. - 1990. - С. 17. 2 Корсунська Б.Л. Поезія нового світу. - К.: Наук, думка. - 1967. -С .6 . 3 Півторадні В. Проза в журналі «Шляхи мистецтва» //Рад. літературознавство. - 1967. - № 6. - С.8. 4 Артеменко. Викорчувати націоналістичні залишки в педінституті // Більшовик Ніжиншини. - 4 вересня 1937р. -С .2 5 ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 20, спр.1853. 6 Дончик В. Позбуваючись догм // 20-ті роки: літ. дискусії, полеміки. - К.:Дніпро, 1991. - С. 12. 7 Підмогильний В. Без стерна // Життя й революція. - 1926. -№ 1 . -С .8 2 8 Савченко Я. Занепадництво в укр. поезії // Життя й революція. - 1927. - №2. 9 Тиверець Б. Спад ліризму в суч. поезії // Червоний шлях. - 1924, № 1- 2 . - С.120. 10 Доленго М. //Червоний шлях, 1926, №10. -С .1 9 2 11 Див.: Музичка А. Журнальна лірика 1926 року // Червоний шлях. - 1927, №1. - С.98 12 ЦДАМЛМ України, ф. 464, оп. 1., с п р - 5160. 13 Музичка А. Журнальна лірика 1926 року // Червоний шлях. - 1927, №1. - С. 100.
135