Віктор Ревегук
Полтавці - поборники державної незалежності України
ББК 63.3 (4Укр-4Пол)6 Р-32
Р-32
Ревегук В. Г. Полтавці —поборники державної не залежності України / В. Г. Ревегук. —Полтава, 2015. —348 с. Збірник містить 93 коротких біографічних нарисів уродженців Полтавщини - борців за незалежність України та короткі дані про 98 полтавців, які загинули під час проведення антитерористичн о ї операції (АТО), захищаючи свободу і територіальну ціл існість своєї Батьківщини.
Книга видана за фінансової підтримки: Бублик Юрій - —Народний депутат України (ВО «Свобода»), Сідоров Володимир —Директор ПП «АгроМаш». Ханко Анатолій — Заступник Голови Полтавської обласної організації ВО «Свобода», учасник Російсько-української війни. Черняков Валерій —Голова Полтаської обласної організації ВО «Свобода».
ISBN 978-966-192-040-7
© Ревегук В. Г., 2015 © Полтавський літератор, 2015
Шановні читачі! 24 роки існує омріяна поколіннями українців незалежна Укра їнська держава. Шлях до неї густо скроплений кров’ю і встелений могилами кращих синів і дочок України. Багато з них віддали своє життя в боях з червоними та білими окупантами в добу Україн ської революції 1917– 1921 років, інші, опинившись на вимушеній еміграції, закінчили свій земний шлях на чужині або в застінках ЧК-ДПУ-НКВС-КДБ та в радянських концтаборах. У більшості своїй вони невідомі або мало відомі широкому загалу української людності. Тому метою даного інформаційного видання є поверну ти імена незаслужено забутих українських патріотів —уродженців Полтавського краю духовним нащадкам українських козаків. Тисячі борців за волю України залишилися безіменними, сотні відомі лише за прізвищами або псевдонімами і тільки про декілька десятків з них збереглися в документах достовірні дані, які і лягли в основу цих коротких біографічних нарисів. Хочу сподіватися, що наступні покоління українських істориків продовжать вияв ляти і оприлюднювати нові імена поборників державної незалеж ності своєї Батьківщини. На 23 році свого існування як держави Україна знову стада жертвою агресії путінської Росії і тисячі українських патріотів стали в оборону Свободи і територіальної цілісності своєї Батьків щини. Десятки з них полягли на полі бою, захищаючи свою зем лю, свої родини, своє майбутнє. Вони боролися і вмирали з Украї ною в серці і тому заслуговують на безсмертя. Вічна слава Героям і вічна пам’ять! Дорогі полтавці! Пропоноване Вашій увазі видання не є цілком оригінальним дослідженням автора. Крім власних напрацювань в ньому використані також монографії і наукові розвідки відомих українських істориків та краєзнавців: Ярослава Тинченка, Романа Коваля, Юрія Волошина, Петра і Олександра Ротачів, Олександра Юренка, Олександра Панченка, Тараса Пустовіта, Олекси Пугача, Василя Граба, Володимира Коротенка, Володимира Мокляка, Ві талія Ханка, Людмили Розсохи, Тетяни Дениско та ін. Автор ви словлює їм свою щиру подяку. Збірник біографічних нарисів розрахований на учнів, студен тів, вчителів та всіх небайдужих до історії рідного краю. Споді ваюся, що він допоможе у формуванні національної свідомості і гідності підростаючого покоління полтавців, відродить їх нескоре ний козацький дух в обороні свободи і незалежності своєї Батьків щини. Любіть Україну! Бережіть її Свободу! з
Заливчий Андрій Іванович (14 жовтня 1892 —13 грудня 1918)
А. Заливчий народився в селі Міські Мли ни поблизу волосного села, колишнього со тенного містечка Опішні у бідній селянській родині: мати працювала по найму, а батькові часом доводилося і милостиню випрошува ти під церквою. Першим його вчителем був старий сільський пономарь і перше з чого він розпочав навчання, —наказав говорити з ним «панською» (російською), а не «мужичою» (українською) мовою і перест ати називати його «дядьком». Після закінчення вищої по чаткової школи в Опішні Андрієві довелося пасти свиней у маєтку багатого харківського єврея-банкіра. Прогулюючись, він випадко во побачив, що його наймит на пастівнику крадькома читає книж ки, зацікавився і коли дізнався, що хлопець має велике бажання вчитися, послав власним коштом на навчання до Першої Харків ської юнацької гімназії. А. Заливчий закінчив її із золотою медал лю і в 1913 р. вступив на юридичний факультет. Харківського уні верситету. Революційною діяльністю Андрій почав займатися ще в гім назії, а в університеті став одним з керівників студентського руху Харкова. З ініціативи української партії соціалістів-революці онерів молодіжні гуртки в 1915 р. об’єдналися в соціалістичну Юнацьку спілку і Андрія було обрано до її Центрального Комітету. Наприкінці цього ж року став одним з лідерів масового студент ського протестного виступу проти відправлення на фронт першої світової війни «неблагонадійних» студентів. За це був заарештова ний і після піврічного перебування в тюрмі відправлений на дові чне поселення в Тургайському краї Казахстану. В Україну А. Заливчий повернувся після перемоги Лютневої ре волюції 1917 р. в Росії. Вітав утворену в Києві Центральну Раду і прагнення українського народу бути господарем на своїй землі. Працював у Зіньнові по створенню в селах земельних комітетів, редагував газету «Зіньківська народна управа» і був обраний влас ним (депутатом) повітової земської управи. На почату травня взяв участь в роботі Харківського губернського селянського з ’їзду, де виступав з доповіддю про шляхи розв’язання національного пи тання в Україні. З ’їзд ухвалив запропоновану А. Заливчим резо люцію про «конечне установлення національно-територіальної ав тономії України». Одночасно працював над створенням осередків української партії соціалістів-революціонерів (есерів) та організа цією рад селянських депутатів, редагував газету «Труд і воля». 142
Велику роботу проводив А. З аливчий також по згуртуванню се лянства у професійно-класові організації —Селянські спілки на Харківщині та Полтавщині. Перебуваючи в Полтаві, був обраний членом Лівобережного бюро партії Українських есерів та членом редколегії газети «Селянська спілка», представляв інтереси пол тавського селянства на першому Всеукраїнському селянському з’їзді, на якому його обрали членом Української Центральної Ради та Центрального комітету Селянської спілки. Будучи членом пар тії українських есерів, належав до її лівого крила і був одним із засновників так званої фракції лівобережців. Після приходу червоних військ Муравйова до Полтави А. Заливчого разом з іншими членами виконкому ради селянських депутатів було заарештовано, а звільнившись, він змушений був тікати з міста і деякий час редагував газету Зіньківської повітової земської управи. Протягом другої половини січня 1918 р. на Полтавщині про йшли з’їзди рад, які мали формально узаконити встановлення більшовицької диктатури. V губернський з’їзд розпочав роботу 19 лютого і тривав чотири дні. На ньому були присутні 677 делега тів з ухвальним голосом і декілька десятків з дорадчим. На з’їзді були допущені делегати лише тих партій (більшовиків та лівих українських і російських есерів), які на той час входили до прав лячої коаліції в російському і українському радянських урядах: близько 300 лівих українських есерів, 250 лівих російських есерів і 235 більшовиків. З ’їзд розпочався урочистим співом українсько го національного гімну «Ще не вмерла Україна» та революційної російської пісні «Вы жертвою пали». Більшість делегатів з’їзду були українськими патріотами, але перебували в полоні уявлень про перемогу світової комуністичної революції шляхом експорту більшовизму у країни Європи і це було відображено у відповідній резолюції. З ’їзд також схвалив примусове вилучення хліба у селян для «голодуючої Півночі». Глибоке обурення делегатів викликала пропозиція більшовиків зробити на офіційній печатці губернської ради напис російською мовою. Тому його залишили, як і раніше, українською. До складу губернського виконкому ради робітни чих, солдатських і селянських депутатів було обрано 15 більшо виків, 14 лівих українських і 14 лівих російських есерів. Головою президії губвиконкому було обрано А. Заливчого, який замінив на цій посаді О. Я нка. У часи австро-німецької окупації і Гетьманщини А. Заливчого було обрано членом Центрального комітету української партії бо ротьбистів, що виникла з лівого крила партії українських есерів. В основу будівництва Української держави боротьбисти клали не національний, а класовий принцип: виступали за незалежність 143
України, але з радянською формою влади. А. З аливчий також був введений до керівництва Головного повстанського комітету. Його невелика рухлива постать завжди була в центрі уваги. З палкими промовами він виступав на чисельних мітингах, з ’їздах, нарадах і зборах, які часто відбувалися в той розбурханий революцією час. Ясність і простота його слів, довірливий погляд карих очей, щи рість у спілкуванні приваблювали до того симпатії полтавського селянства. Він був його справжнім лідером. Загинув А . З аливчий восени 1918 р. в Чернігові, куди був посла ний Центральнім комітетом своєї партії для підготовки повстання проти гетьмана. Невеликими силами повсталі захопили декілька броневиків і поліцейських дільниць, але були оточені переважа ючими силами гетьманців. На бронеавтомобілі повстанці нама галися пробитися з оточення, але на заваді стали великі снігові замети. Коли А . З аливчий вискочив з броневика, його настигли кулі вірних гетьману військ. На смерть свого побратима В. ЕланБлакитний писав: А надвечір все покрив туман... Сніг лягав (так м ’яко-м’яко танув) На заціпленій руці наган, На криваво-чорну рану.
144
Ромагуи Віктор Иимим'і Народимо« 1 0 1И |і м»<«мі М ... • * ...... Галицького району ІІм ніам...... .. Навчався у місцимійсемщн н.і •«« ід ін И * кій сородніи шмомі V jin I р #•» I N * * * історико-філологічний факультет Помини •• і м«| педагогічного інституту. Вчитолюмім і Н|> .. ........ я » • ...... роботах. Після захисту в 1978 |* м»нд.......... ми» незмінно працю вав на посаді старш ........ іи ш і кафедри історії України Полтшн ............ ним. гічного університету ім. В.ПКоролімниі Ми > в 2014 р. А втор більш е 200 науконих щ н іц і і і м н |і Щ . і...... я м. ричного краєзнавства, в тому числі 10 мни..... ...... ,, підручників (у співавторстві). П|нідм.чим о н н и м ч жень останнього часу с Історій И о п м іи іц і X X с т о л іт т я . Ніяких нагород не млі