Буклет путеводитель по шевченковским местам Поволжья (Тарас Шевченко)

Чествуем тебя, Тарас! Шануємо тебе, Тарасе! Буклет–путеводитель по шевченковским местам в Поволжье Буклет–путівник по шевченковських місцях в Поволжі

Казань украинская

Казань українська

Казани немало мест, связанных с украинцами, в разное время побывавшими, жившими и работавшими в столице Татарстана. В этой статье перечислим лишь некоторые. 1. Галерея «Хазине» на территории Казанского Кремля. «Хазине» в переводе с татарского — Сокровищница». До революции 1917

года здесь располагалось юнкерское училище. Затем, Казанское пехотное училище, которым в 1934-1939 годах командовал комбриг Михаил Петрович Кирпонос (уроженец д. Вертиевка, что на Черниговщине). В 1941 году командующий Юго-Западным Фронтом, генерал-полковник, Герой Советского Союза М.П.Кирпонос героически погиб под Киевом, выходя из окружения. Но память о нём в Казани хранится добрая. 2. Улица Кремлёвская (до революции Воскресенская), строение 15/25. По этому адресу располагались меблированные номера «Франция», принадлежащие купцу Акчурину. Сейчас отель это отель «Джузеппе». В 1858 году в этом доме некоторое время жила актриса Екатерина Борисовна Пиунова-Шмидгоф, знакомая Тараса Шевченко, на которой он в 1858 году собирался жениться. В конце 19-века здесь останавливался видный писатель и общественный деятель Валентин Галактионович Короленко. В 1915 году в этом же здании жил сосланный украинский учёный-историк, академик, общественный и политический деятель Михаил Сергеевич Грушевский, первый Президент Украинской Народной Республики. 16.09.2006 года Нижнекамской национально — культурной автономией «Украинское товарищество «Вербиченька» была установлена мемориальная таблица в честь Грушевского (скульптор Махмут Гасимов) с надписью на трёх языках (татарском, русском и украинском). 3. Казанский университет. Он был основан в 1804 году по одному указу с Харьковским. На различных его факультетах в разные годы преподавали и учились выдающиеся украинцы.

Казані чимало місць, пов’язаних з українцями, що у різний час побували, жили, працювали в столиці Татарстану. У цій статті перелічимо лиш деякі. 1. Галерея «Хазине» на території Казанського Кремля. «Хазине» з татарської — «Скарбниця». До революції 1917 року тут розташовувалося юнкерське училище. Згодом, Казанське піхотне училище, яким у 1934-1939 роках командував комбриг Михайло Петрович Кирпонос (уродженець с. Вертіївка, що на Чернігівщині). У 1941 році командуючий ПівденноЗахідним Фронтом, генерал-полковник, Герой Радянського Союзу М.П.Кирпонос героїчно загинув під Києвом. Але пам’ять про нього в Казані зберігається. 2. Вулиця Кремлівська (до революції Воскресенська), буд. 15/25. Тут розташовувалися мебльовані

номери «Франція», що належали купцю Акчуріну. Зараз це готель «Джузеппе». У 1858 році в цьому будинку деякий час жила акторка Катерина Борисівна Піунова-Шмідгоф, знайома Тараса Шевченка, на якій він у 1858 році збирався оженитися. Наприкінці 19-століття тут зупинявся видатний письменник і громадський діяч Валентин Галактіонович Короленко. У 1915 році в цьому ж будинку жив засланий український учений-історик, академік, громадський і політичний діяч Михайло Сергійович Грушевський, перший Президент Української Народної Республіки. 16.09.2006 року Нижнєкамською національно — культурною автономією «Українське товариство «Вербиченька» було встановлено меморіальну таблицю на честь Грушевського з текстом татарською, російською й українською мовами (скульптор Махмут Гасімов). 3. Казанський університет. Він був заснований у 1804 році по одному указу з Харківським. На різних його факультетах у різні роки викладали й училися видатні українці. 1847-1848 роках тут училися заслані студенти Київського університету Святого Володимира Іван Пасяда і

—3—

1847-1848 годах здесь учились сосланные студенты Киевского университета Святого Владимира Иван Пасяда и Георгий Андрузский. Они были арестованы вместе с Т.Г. Шевченко, как члены Кирилло-Мефодиевского братства, и после следствия отправлены доучиваться в Казань. Тарас Григорьевич Шевченко 13 сентября 1857 г. побывал в университете, о чём оставил записи в своём дневнике. Известный украинский учёный-историк Дмитрий Иванович Яворницкий 29 апреля 1901 г. защитил в университете магистерскую диссертацию. В библиотеке университета хранятся: диссертация Ивана Пасяды, написанная им в 1848г., «Острожская библия», напечатанная Иваном Фёдоровым (в Украине его знали как Ивана Фёдоровича Москвина) в городе Острог на Волыни в 1571 г. В музее университета хранятся копии двух рисунков Т.Шевченко, сделанных 14 сентября 1857 г. в Казани: «Общий вид Казани» и «Вид на Волгу против Казани и села Услон». 4. Татарский драматический театр им. Карима Тинчурина на улице М. Горького. В начале XX века те-

атр делил сцену с Казанским оперным театром, в котором начинала карьеру легендарная украинская актриса Оксана Андреевна Петрусенко. Она пела в Казани в 1927-1929 годах. На фасаде театра украинцами Татарстана (по инициативе «Вербиченьки») 31.05.2008г. установлена мемориальная доска в честь певицы с надписью на трёх языках. 5. Бывший кинотеатр «Родина» (тогда «Унион») на ул. Баумана, в котором Оксана Петрусенко пела перед сеансами. А свой последний концерт в Казани Петрусенко дала в бывшем доме Офицеров, что на площади Свободы. На той же улице в здании кинотеатра «Татарстан» (тогда «Электра») в 1928 году состоялась казанская премьера кинофильма «Тарас Шевченко» (роль Шевченко играл Амвросий Бучма). Оксана Андреевна на премьере фильма выступала перед зрителями в вишиванке, пела украинские песни и рассказывала об Украине. 6. Гимназия №3 на улице М. Горького. На 2-м этаже этого здания в конце 19-го века располагалась Казанская художественная школа. В Национальном архиве РТ хранятся документы, свидетельствующие, что 26 августа 1899 года в школу был принят Давид Давидович Бурлюк (уроженец хутора Семиротовщина, Сумской области, Украина). Будущий всемирно известный художник-

Георгій Андрузський. Вони були заарештовані разом з Т.Г. Шевченком, як члени Кирило-Мефодіївського братства, і після слідства відправлені доучуватися в Казань. Тарас Григорович Шевченко 13 вересня 1857 р. побував в університеті, про що залишив записи у своєму щоденнику. Відомий український учений-історик Дмитро Іванович Яворницький 29 квітня 1901 р. захистив в університеті магістерську дисертацію. У бібліотеці університету зберігаються: дисертація Івана Пасяди, написана ним у 1848 р., «Острозька біблія», надрукована Іваном Федоровим (в Україні його знали як Івана Федоровича Москвіна) у місті Острог на Волині в 1571 р. У музеї університету зберігаються копії двох малюнків Т.Шевченка, зроблених 14 вересня 1857 р. у Казані: «Загальний вигляд Казані» і «Вигляд на Волгу проти Казані і села Услон». 4. Татарський драматичний театр ім. Каріма Тінчуріна на вулиці М. Горького. На початку XX століття театр поділяв сцену з Казанським оперним театром, у якому починала кар’єру легендарна українська акторка Оксана Андріївна Петрусенко. Вона співала в Казані в 1927-1929 роках. На фасаді театру українцями Татарстану (з ініціативи «Вербиченьки») 31.05.2008р. встановлена меморіальна дошка на честь співачки з написом трьома мовами. 5. Колишній кінотеатр «Родіна» (тоді «Уніон») на вул. Баумана, у якому Оксана Петрусенко співала перед сеансами. А свій останній концерт у

Казані Петрусенко дала в колишньому будинку Офіцерів, що на площі Свободи. На тій же вулиці в кінотеатрі «Татарстан» (тоді «Електра») у 1928 році відбулася казанська прем’єра кінофільму «Тарас Шевченко» (роль Шевченка грав Амбросій Бучма). Оксана Андріївна на прем’єрі фільму виступала перед глядачами у вишиванці, співала українські пісні і розповідала про Україну. 6. Гімназія №3 на вулиці М. Горького. На 2-му поверсі цього будинку наприкінці 19-го століття розташовувалася Казанська художня школа. У Національному архіві РТ зберігаються документи, які свідчать, що 26 серпня 1899 року в школу був прийнятий Давид Давидович Бурлюк (уродженець хутора Семиротовщина, Сумської області, Україна). Майбутній всесвітньо відомий художник-

—4—

новатор, «український батько російського футуризму», вчитель і старший товариш Володимира Маяковського учився в Казанській художній школі в 1899-1901 роках. Меморіальна таблиця, присвячена Д.Бурлюкові, встановлена українцями Нижнєкамська 12.09.2009р. Тут же учився Костянтин Васильович Мащенко (19.05.1876 м.Суми, Україна — 16.09.1963 Ульм, Німеччина) — видатний український художник, архітектор, мистецтвознавець, засновник музею в Полтаві. 7. Художнє училище на вул. Муштарі. Тут виклановатор, «український батько росiйського футуризму», учитель и старший товарищ Владимира Маяковского учился в Казанской художественной школе в 1899-1901 годах. Мемориальная таблица, посвящённая Д.Бурлюку, установлена украинцами Нижнекамска 12.09.2009 г. Здесь же учился Константин Васильевич Мащенко (19.05.1876 г.Сумы, Украина — 16.09.1963 Ульм, Германия) — выдающийся украинский художник, архитектор, искусствовед, основатель музея в Полтаве. 7. Художественное училище на ул. Муштари. Здесь преподавал в 1934-1936 годах Николай Емельянович Макаренко — учёный, историк, археолог, искусствовед с мировым авторитетом, сосланный в Казань за то, что встал на защиту соборов древнего Киева. Советская власть не простила Макаренко «вольнодумства и непослушания». Его арестовали и отправили в ссылку. В Казани профессор работал преподавателем художественного техникума и консультантом исторического музея. Донос студентов техникума до сих пор хранится в архиве ФСБ. В 1936 г. Николай Емельянович после следствия и суда был отправлен в лагерь, а 4 января 1938 года расстрелян. 8. Петропавловский собор в самом центре Казани. Один из самых ярких образцов стиля петров-

ской эпохи с неповторимым декором, обилием фасадных деталей и яркой раскраской. Его высота 52 метра. Он свящён в 1726 году. Поскольку основными строителями в Московском государстве того времени были украинцы, с полным основанием можно назвать этот стиль «Украинским барокко». Самым известным архитектором того времени был Иван Зарудный (1670 — 1727) — первый представитель барокко в России, выходец из украинского дворянства. Николай Емельянович Макаренко тщательно описал собор, сфотографировал его во всех ракурсах для истории. Эти съёмки послужили частью обвинения старого профессора, арестованного в очередной раз уже в Казани.

дав у 1934-1936 роках Микола Омелянович Макаренко — учений, історик, археолог, мистецтвознавець зі світовим авторитетом, засланий у Казань за те, що став на захист соборів древнього Києва. Радянська влада не пробачила Макаренку «вільнодумства і неслухняності». Його заарештували і відправили в заслання. В Казані професор працював викладачем художнього технікуму і консультантом історичного музею. Донос студентів технікуму дотепер зберігається в архіві ФСБ. У 1936р. Микола Омелянович після слідства і суду був відправлений у табір, а 4 січня 1938 року розстріляний. 8. Петропавлівський собор у центрі Казані. Один з найяскравіших зразків стилю петровської епохи з неповторним декором фасадних деталей і яскравим фарбуванням. Його висота 52 метра. Він освячений у 1726 році. Оскільки основними будівельниками в Московській державі того часу були українці, впевнено можна назвати цей стиль «Українським барокко». Найвідомішим архітектором того часу був Іван Зарудний (1670р. — 1727р.) — перший представник барокко в Росії, родом з українського дворянства. Микола Омелянович Макаренко ретельно описав собор, сфотографував його у всіх ракурсах для історії. Ці зйомки послужили частиною звинувачення старого професора, заарештованого в черговий раз вже в Казані. 9. «Будинок учених» на вулиці Бутлерова (тоді будинок Александровского притулку на Ново-Горшечній вулиці). У цей будинок влітку 1917

—5—

9. «Дом учёных» на улице Бутлерова (тогда здание Александровского приюта на НовоГоршечной улице). В это здание летом 1917 года переехал Президиум украинской громады. Здание превратилось в Национально-культурный украинский центр. 10. Театральная площадь. Отсюда 5.07.1917 во

время I-й Мировой войны казанцы провожали на фронт маршевое пополнение из украинцев. С площади они ушли на пристань, и на пароходах отправились в Нижний Новгород. 11. Современный стадион «Динамо» (на его месте до революции располагался «Сад Панаева»). Здесь 29.07.1917г. состоялся благотворительный спектакль и гуляния, сбор от которых пошел на культурнопросветительские цели украинской громады и помощь беженцам с Украины. 12. Дом Фабрикантовой по улице Большая Галактионовская (тогда Большая Рыбнорядская).

Здесь в 1915 — 1917 годах располагался эвакуированный Магистрат города Холм (Хелм, ныне Польша) и администрация Холмского губернатора. 13. Казанский научно-исследовательский институт эпидемиологии и микробиологии по ул. Большая Красная, д. 67. Институт был основан в 1918 году как Бактериологический институт Иваном Григорьевичем Савченко. С 1896 по 1918 год он возглавлял кафедру общей патологии Казанского университета, изучал фагоцитоз, изобрёл сыворотку против скарлатины. Тема «Казани украинской» неисчерпаема. В архивах всё больше находится адресов, связанных с выдающимися представителями украинской истории. А наша задача сберечь эти знания для будуших поколений. Евгений Савенко, председатель Нижнекамской национально-культурной автономии «Украинское товарищество «Вербиченька»

року переїхала Президія української громади. Будинок перетворився в Національно-культурний український центр. 10. Театральна площа. Звідси 5.07.1917 під час І-й Світової війни казанці проводжали на фронт маршове поповнення з українців. З площі вони пішли на пристань, і пароплавами відправилися в Нижній Новгород. 11. Сучасний стадіон «Динамо» (на його місці до революції був «Сад Панаєва»). Тут 29.07.1917р.

відбувся благодійний спектакль і гуляння, збір від який пішов на культосвітні цілі української громади і допомогу біженцям з України. 12. Будинок Фабрикантової по вулиці Велика Галактионовська (тоді Велика Рибнорядська). Тут у 1915 — 1917 роках розташовувався евакуйований Магістрат міста Холм (Хелм, нині Польща) і адміністрація Холмского губернатора. 13. Казанський науково-дослідний інститут епідеміології і мікробіології по вул. Велика Красна, буд. 67. Інститут був заснований у 1918 році як

Бактеріологічний інститут Іваном Григоровичем Савченком. З 1896 по 1918 рік він очолював кафедру загальної патології Казанського університету, вивчав фагоцитоз, винайшов вакцину проти скарлатини. Тема «Казані української» невичерпна. В архивах все більше віднаходиться адрес, пов’язаних з видатними представниками української історії. А наше завдання зберегти ці знання для прийдешніх поколінь. Євген Савенко, голова Нижнєкамської національно-культурної автономії «Українське товариство «Вербиченька»

—6—

Предисловие

Передмова

мя Пророка украинского народа, поэта и художника Тараса Шевченко по праву стоит в одном ряду с такими титанами мысли и слова как Гомер и Шекспир, Пушкин и Толстой, Шиллер и Гейне, Гёте и Мицкевич, Бальзак и Гюго, Руставели и Низами, — чьё наследие стало достоянием всего человечества. Своими произведениями Кобзарь ввёл в контекст мировой культуры понятие об Украине как государстве, о её духовности и народе. Его имя стало визитной карточкой Украины, волей истории отождествлённое с понятием «Украина» и известное каждому украинцу, да и не только украинцу. Произведения Тараса Шевченко переведены более чем на 150 языков народов мира. Такие как Шевченко рождаются раз в тысячелетие. Бог и украинская земля подарили нам Тараса. Мастерами, в самом деле, рождаются. Вопреки судьбе, которая собиралась сделать из Шевченко безгласного крепостного, похожего на миллионы закованных в хомут крестьян, он упрямо искал, и таки нашёл путь к прекрасному и духовному. В лице Тараса Шевченко мы имеем блестящий неповторимый пример уникального объединения двух весомых составляющих культуры — поэзии и живописи. Его жизненный путь отождествлён с судьбой его народа, о чём он пишет в автобиографии: «История моей жизни составляет часть истории моей родины». Мы искренне восхищаемся высоким образом Кобзаря, его гражданской принципиальностью и моральной чистотой, чувством социальной и национальной справедливости, преданностью правде и свободе. Тарас Шевченко был и остаётся духовным проводником нации. Сегодня мы переживаем время, когда особенно остро ощутимо его присутствие в нашей жизни, его мысли и художественно-творческое наследие чрезвычайно актуально для современной Украины: Воскресну нынче! Ради них, Людей закованных моих, Убогих, нищих... Возвеличу Рабов тех малых и немых! Ну а на страже я у них Поставлю слово. Надежда Орлова, заведующая филиалом Литературно-мемориального дома-музея Тараса Шевченко в Киеве

м’я Пророка українського народу, поета і художника Тараса Шевченка по праву стоїть в одному ряду з такими титанами думки і слова як Гомер і Шекспір, Пушкін і Толстой, Шіллер і Гейне, Гете і Міцкевич, Бальзак і Гюго, Руставелі і Нізамі, — чия спадщина стала надбанням людства. Своїми творами Кобзар ввів у контекст світової культури поняття про Україну-державу, її духовність і народ. Його ім’я стало візитною карткою України, волею історії ототожнене із поняттям «Україна» і відоме кожному українцю, та й не тільки українцю. Твори Тараса Шевченка перекладені більше ніж на 150 мов народів світу. Такі як Шевченко народжуються раз у тисячоліття. Бог і українська земля подарували нам Тараса. Митцями, справді, народжуються. Всупереч самій долі, яка збиралася зробити з Шевченка безголосого кріпака, схожого на мільйони уярмлених селян, він із невідступною впертістю шукав, і таки знайшов шлях до прекрасного й одухотвореного. В особі Тараса Шевченка маємо блискучий неповторний приклад унікального поєднання двох вагомих складових культури — поезії і малярства. Його життєвий шлях ототожнений із долею його народу, про що написано в автобіографії поета: “Історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини». Ми щиро захоплюємося високим образом Кобзаря, його громадянською принциповістю і моральною чистотою, почуттям соціальної та національної справедливості, відданістю правді і свободи. Творчість Тараса Шевченка всеосяжна, завжди сучасна, проходить межі часу і простору — є одвічним джерелом оновлення українського духу. За висловом нашого Великого сучасника О.Гончара «Шевченків «Кобзар» — це книга, яка ніколи не стане архаїчною. В ній український народ упізнав свою душу, прочитав свою історію, прозирнув у майбутнє». Тарас Шевченко був і залишається духовним провідником нації. Сьогодні ми переживаємо час, коли особливо гостро відчутна його присутність у нашому житті, його думки й художньо-творча спадщина є надзвичайно актуальними для сучасної України: Воскресну нині! Ради їх, Людей закованих моїх, Убогих, нищих… Возвеличу Малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх Поставлю слово.

Надія Орлова завідуюча філією Літературно-меморіального будинку-музею Тараса Шевченка в Києві

—7—

—8—

Тарас Григорьевич ШЕВЧЕНКО (1814 — 1861)

Тарас Григорович ШЕВЧЕНКО (1814 — 1861)

арас Григорьевич Шевченко родился 25 февраля (9 марта по нов. ст.) 1814 года в селе Моринцы Звенигородского уезда Киевской губернии (ныне Черкасщина). Его родители, крепостные крестьяне помещика Владимира Энгельгардта, вскоре переехали в соседнее село Кирилловку. В 1822 г. отец отдал его «в науку» к кирилловскому дьяку. После смерти в 1823 г. матери и 1825 г. отца, Тарас остался круглым сиротой. Был «на побегушках» у дьяка Богорского, пас общественное стадо, батрачил у священника Григория Кошица. Со временем Тараса взяли «козачком» в господские покои помещичьего двора в Вильшане, которое досталось в наследство внебрачному сыну В. Энгельгардта, адъютанту вильнюсского военного губернатора Павлу. Осенью 1829 г. Шевченко с молодым господином едет в Вильнюс, где его отдают учиться рисованию. В 1831 г. он прибыл в столицу Санкт-Петербург. В 1832 г. на четыре года Энгельгардт отдаёт Тараса в обучение мастеру петербургского малярного цеха В. Ширяеву. Вместе с его учениками Шевченко принимает участие в росписи Большого и других петербургских театров. В 1835 г. срисовывая статуи в Летнем саду СанктПетербурга, Шевченко познакомился с художником И.Сошенко, который ввёл его в круг членов Академии искусств, художников, поэтов. Друзья делают всё, чтобы облегчить судьбу Тараса. В Аничковом дворце они проводят лотерею, где выигрышем была картина Карла Брюллова «Портрет В.А. Жуковского». Вырученные деньги (2500 рублей) пошли на выкуп Тараса из крепостничества. С 22 апреля 1838 года Шевченко стал свободным. Годы 1840 — 1846 были лучшими в творческой жизни Шевченко. Он много рисовал, расцвёл его поэтический дар. 18 апреля 1840 г. вышел сборник его стихов «Кобзарь». Часто и подолгу Тарас жил в Украине. В феврале 1844г. Шевченко написал поэму «Чигирин», в июне того же года — поэму «Сон». Весной 1845 г. Шевченко возвращается в Украину. Много путешествует, выполняет поручения археографи-

арас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за нов. ст.) 1814 року в селі Моринці Звенигородського повіту Київської губернії (нині Черкащина). Його батьки, що були кріпаками поміщика Володимира Енгельгардта, незабаром переїхали до сусіднього села Кирилівки. 1822 р. батько віддав його «в науку» до кирилівського дяка. Після смерті у 1823 р. матері і 1825 р. батька, Тарас залишився сиротою. Був «школярем-попихачем» у дяка Богорського, пас громадську череду, наймитував у священика Григорія Кошиця. Згодом Тараса взяли «козачком» в панські покої поміщицького двору у Вільшані, яка дісталася у спадщину позашлюбному синові В. Енгельгардта, ад’ютантові віленського військового губернатора Павлові. Восени 1829 р. Шевченко з молодим паном їде до Вільно, де його віддають вчитися малюванню. У лютому 1831 р. він прибув до столиці Санкт-Петербургу. В 1832 р. Енгельгардт законтрактовує Шевченка на чотири роки майстрові петербурзького малярного цеху В. Ширяєву. Разом з його учнями Шевченко бере участь у розписах Великого та інших петербурзьких театрів. В 1835 р. змальовуючи статуї в Літньому саду СанктПетербурга, Шевченко познайомився з художником І.Сошенко, що ввів його в коло членів Академії мистецтв, художників, поетів. Друзі роблять усе, щоб полегшити долю Тараса. В Аничковому палаці вони проводять лотерею, де виграшем була картина Карла Брюллова «Портрет В. А. Жуковського». Виручені гроші (2500 рублів) пішли на викуп Тараса з кріпацтва. З 22 квітня 1838 року Шевченко став вільним. Роки 1840 — 1846 були кращими у творчому житті Шевченка. Він багато малював, розцвіло його поетичне дарування. 18 квітня 1840 р. вийшов збірник його віршів «Кобзар». Часто і подовгу Тарас жив в Україні. У лютому 1844 р. Шевченко написав поему «Чигирин», у червні того ж року — поему «Сон». Навесні 1845 р. Шевченко повертається в Україну. Багато подорожує, виконує доручення археографічної комісії при Київському університеті (з 1939 року універ-

—9—

ческой комиссии при Киевском университете (с 1939 года университет носит имя Т.Г.Шевченко), записывает народные песни, рисует архитектурные и исторические памятки, портреты и виды. В 1846 г. в Киеве Шевченко знакомится с членами тайного Кирилло-Мефодиевского братства. В марте 1847 г. общество было разгромлено. Шевченко арестовали 5 апреля 1847 г. в Киеве, а 17-го привезли в Петербург, и на время следствия заключили в каземат ІІІ отделения. «За создание подстрекательских и в высшей степени дерзких стихов» он был определён рядовым в Отдельный Оренбургский корпус. На приговоре Николай І дописал: «Под строжайший надзор с запретом писать и рисовать». Были запрещены и Шевченковы книги. 8 июня 1847 г. Шевченко привезли в Оренбург, оттуда в Орскую крепость, где он отбывал солдатскую службу. Начались месяцы унизительной муштры. Тем не менее, в Орской крепости поэт написал 21 произведение. 23 апреля 1850 г. Шевченко арестовали за нарушение царского запрета писать и рисовать. Его перевели в Новопетровское укрепление на полуостров Мангышлак. Семь лет пребывания в Новопетровском укреплении были тяжелейшими в жизни поэта. Только сочувствие таких гуманных людей, как комендант укрепления А. Маевский и его преемник И. Усков, кое-как облегчало положение бесправного ссыльного солдата. После смерти Николая І (февраль 1855 г.) друзья поэта ходатайствовали о его освобождении. 1 мая 1857 г. Шевченко был помилован. 2 августа 1857 г. в 21 час на рыбацкой лодке Шевченко выехал из Новопетровской крепости. Через три дня, 5 августа в 17 часов, он был уже в Астрахани. «Солдатчина» длилась 10 лет, 3 месяца, 27 дней. 13-14 сентября Шевченко посетил Казань. Дальше добрался до Нижнего Новгорода. Имея намерение жить в Петербурге, он ещё не знал, что въезд в обе столицы ему был запрещён. Об этом поэт узнал в Нижнем Новгороде, где ему пришлось задержаться на шесть месяцев, пока вице-президент Академии искусств Ф. Толстой не выхлопотал разрешение на его проживание в Петербурге. 27 марта 1858 г. Шевченко приезжает в Петербург, принимает деятельное участие в общественной жизни, выступает на литературных вечерах, становится одним из основателей Литературного фонда, помогает воскресным школам на Украине. Летом 1859 г. Шевченко посетил Украину. Встретился в Кирилловке с братьями и сестрой, намеревался поселиться на Украине, искал участок, чтобы строить дом, но 13 июля в селе Прохоровка был арестован. Освободили его через месяц, и предложили выехать в Петербург. Он продолжал много работать. Издание его обновлённого и дополненного «Кобзаря» 1860 г. было воспринято передовой общественностью, как выдающееся литературное событие общероссийского значения. Шевченко много рисовал, целиком посвятив себя искусству офорта. В 1860г. Совет Академии искусств присвоил ему звание академика гравировки. Ссылка подорвала здоровье Тараса. В начале 1861 г.

ситет носить ім’я Т.Г.Шевченка), записує народні пісні, малює архітектурні й історичні пам’ятки, портрети й краєвиди. В 1846 р. у Києві Шевченко знайомиться з членами таємного Кирило-Мефодіївського братства. У березні 1847 р. товариство було розгромлене. Шевченка заарештували 5 квітня 1847 р. у Києві, а 17-го привезли до Петербурга, й на час слідства ув’язнили в казематі III відділення жандармського корпусу. «За створення підбурливих і найвищою мірою зухвалих віршів» його було призначено рядовим до Окремого Оренбурзького корпусу. На вироку Микола І дописав: «Під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати». Були заборонені й Шевченкові книжки. 8 червня 1847 р. Шевченка привезли до Оренбурга, звідти до Орської фортеці, де він мав відбувати солдатську службу. Почалися місяці принизливої муштри. Не зважаючи на заборону, в Орській кріпості поет написав 21 твір. 23 квітня 1850 р. Шевченка заарештували за порушення царської заборони писати й малювати. Його перевели до Новопетровського укріплення на півострові Мангишлак. Сім років перебування в Новопетровському укріпленні були чи не найтяжчими у житті поета. Тільки співчуття таких гуманних людей, як комендант укріплення А. Маєвський та його наступник І. Усков, дещо полегшувало становище безправного солдата-засланця. Після смерті Миколи І (лютий 1855 р.) друзі поета почали клопотатися про його звільнення. 1 травня 1857р. було підписано помилування Шевченка. 2 серпня 1857р. о 21 годині вечора на рибальському човні Шевченко виїхав з Новопетровського укріплення. Через три дні, 5 серпня о 17 годині, був уже в Астрахані. «Солдатчина» тривала 10 років, 3 місяці, 27 днів. 13-14 вересня Шевченко відвідав Казань. Далі дістався до Нижнього Новгороду, маючи намір жити в Петербурзі. Він ще не знав, що в’їзд до обох столиць йому заборонено. Про це поет дізнався в Нижньому Новгороді, де йому довелося затриматися на шість місяців, поки віцепрезидент Академії мистецтв Ф. Толстой не виклопотав дозвіл на його проживання в Петербурзі. 27 березня 1858 р. Шевченко приїздить до Петербурга, бере діяльну участь у громадському житті, виступає на літературних вечорах, стає одним із фундаторів Літературного фонду, допомагає недільним школам на Україні. Влітку 1859р. Шевченко відвідав Україну. Зустрівся в Кирилівці з братами й сестрою. Мав намір оселитися на Україні, підшукував ділянку, щоб збудувати хату, та 13 липня в селі Прохорівка його заарештували. Звільнили через місяць, і запропонували виїхати до Петербурга. Він продовжував багато працювати. Видання його оновленого й доповленого «Кобзаря» в 1860 р. було сприйнято передовою громадськістю як визначна літературно-суспільна подія загальноросійського значення. Шевченко багато малював, майже цілком присвятивши себе мистецтву офорта. В 1860р. Рада Академії мистецтв надала йому звання академіка гравірування. Заслання підірвало здоров’я Шевченка. На початку

— 10 —

он тяжело заболел, и 10 марта умер. В похоронах поэта принимал участие весь литературно-художественный Петербург. Похоронен был на Смоленском кладбище. Через два месяца, исполняя завещание поэта, друзья перевезли его прах на Украину и 10 мая похоронили на Чернечей (теперь Тарасова) горе возле Канева. Смерть Шевченко была огромной потерей как для украинской литературы, так и для всего писательского мира. Его поэзия жила, действовала, проникала в русские и заграничные издания. С 60-х гг. XІХ ст. появляются переводы его произведений на разные языки мира. Шевченковская поэзия и после смерти поэта остается могущественным фактором украинского литературного процесса. Трудно переоценить также роль его наследия в развитии эстетического, социального и национального сознания украинского народа. Большое влияние творчество Шевченко оказало на литературы славянских народов (болгарского, чешского, польского и др.), что было отмечено уже во второй половине XIX ст. Его поэзия стала этапом и в развитии украинского литературного языка. Шевченко завершил процесс его формирования, начатый ещё его предшественниками, осуществив её синтез с живым народным языком и обогатив широкие возможность украинского художественного слова.

1861р. він тяжко захворів і 10 березня помер. У похороні поета брав участь чи не весь літературно-мистецький Петербург. Похований був на Смоленському кладовищі. Через два місяці, виконуючи заповіт поета, друзі перевезли його прах на Україну і 10 травня поховали на Чернечій (тепер Тарасова) горі біля Канева. Смерть Шевченка в розквіті творчих сил була величезною втратою не тільки для української літератури, а й для всього вітчизняного письменства і визвольного руху. Та його поезія жила, діяла, поширювалася в російських та закордонних виданнях (празьке видання «Кобзаря» 1876 р. включало більшість позацензурних творів поета). З 60-х рр. XIX ст. з’являються перші переклади творів різними мовами світу. Шевченкова поезія і після смерті поета залишається могутнім чинником українського літературного процесу. Важко переоцінити також роль Шевченкової спадщини в розвитку не тільки естетичної, а й соціальної і національної свідомості українського народу. Великий вплив мала творчість Шевченка на літератури слов’янських народів (болгарського, чеського, польського та ін.), що було відзначено уже в другій половині XIX ст. Його поезія стала етапом і в розвитку української літературної мови. Шевченко завершив процес її формування, розпочатий ще його попередниками, здійснивши її синтез з живою народною мовою, і збагативши великі можливості українського художнього слова.

Шевченко в Казани. Прошлое и настоящее

Шевченко в Казані. Минуле й сьогодення

К 155-летию со дня возвращения Т.Г.Шевченко из Казахстанской ссылки

До 155-річча повернення Т.Г.Шевченка з Казахстанського заслання

Евгений Савенко, председатель Нижнекамской национальнокультурной автономии «Украинское товарищество «Вербиченька»

оворить о Тарасе Григорьевиче Шевченко одновременно очень легко и невероятно трудно. Личность неоднозначная, во многом противоречивая. Сам Шевченко (9.03.1814 — 10.03.1861) считал себя в первую очередь художником, но его «Кобзарь» стал основой украинской литературы. Хотя художественные работы Шевченко до сей поры актуальности своей не потеряли. Особенно признателен Тарасу Шевченко как художнику Казахстан. Рисунки, созданные Тарасом Шевченко в ссылке, зачастую являются единственным документальным источником утраченного быта, старины и истории казахского народа. Наследие Шевченко — это не только рисунки и украинские стихотворения. Тарас Григорьевич писал стихотворения и поэмы на русском языке, пьесы. Прежде чем говорить о его возвращении из ссылки в 1857 году, следует вернуться в 1847 год, когда в Киеве было разгромлено Кирилло-Мефодиевское братство. Несколько молодых украинцев, преимущественно студентов-разночинцев, организовались в либеральнодемократическую организацию. Не прошло и полгода, как организация была раскрыта, а её члены арестованы. Следствие длилось несколько месяцев. Тарас Шевченко был старше многих, ему было уже 33 года, он не был самым активным членом, но пострадал больше других кирилло-мефодиевцев. Во время следствия в руки жандармов попали стихотворения, порочащие личности членов императорской фамилии. Всё было прочитано царём. Приговор был суров — ссылка в солдаты, «без права рисовать и писать». Другие члены организации получили разные наказания. Иван Яковлевич Пасяда и Георгий Андрузский были отправлены доучиваться в Казанский университет. (В приговоре дописано «… а потом на службу в Великороссию»). В 1857 году, после смерти Николая І-го, Шевченко был

Євген Савенко, голова Нижнєкамської національно-культурної автономії «Українське товариство «Вербиченька»

оворити про Тараса Григоровича Шевченка одночасно легко і неймовірно важко. Особистість його неоднозначна, багато в чому суперечлива. Сам Шевченко (9.03.1814 — 10.03.1861) вважав себе в першу чергу художником, але його «Кобзар» став основою української літератури. Хоча художні роботи Шевченка до цієї пори своєї актуальності не втратили. Особливо вдячний Тарасові Шевченку як художнику Казахстан. Малюнки, створені Шевченком в засланні, найчастіше є єдиним документальним джерелом втраченого побуту, старовини казахського народу. Однак, перш ніж говорити про 1857 рік, варто повернутися в 1847 рік, коли в Києві було розгромлено Кирило-Мефодіївське братство. Кілька молодих українців, переважно студентів-різночинців, зорганізувалися в ліберально-демократичну організацію. Не пройшло і півроку, як організація була викрита, а її члени заарештовані. Тарас Шевченко був майже найстаршим з членів, йому було вже 33 роки, він не був самим активним членом, але постраждав більше ніж інші кирило-мефодіївці. Під час обшуку до рук жандармів потрапили вірші, які ганьбили особисто членів імператорської родини. Тут була вже не тільки політика, а особиста образа. Усе було прочитано царем. Вирок був суворий — заслання в солдати, «без права малювати й писати» . Іван Пасяда і Георгій Андрузський були відправлені доучуватися в Казанський університет. (В рішенні суду дописано «а потом на службу в Великороссию»). У 1857 році, після смерті Миколи І-го, Шевченка було помилувано. Спочатку він добрався до Астрахані, потім по Волзі на пароплаві «Князь Пожарський» Тарас Григорович відправився в Нижній Новгород. Варто сказати, що це був не зовсім звичайний рейс.

— 12 —

помилован. Вначале он добрался до Астрахани, затем по Волге на пароходе «Князь Пожарский» Тарас Григорьевич отправился в Нижний Новгород. Следует сказать, что это был не совсем обычный рейс. Астраханский промышленник Сапожников арендовал пароход, и путешествовал по Волге с небольшим количеством приглашенных. Поздно вечером 12 сентября (по новому стилю это 25-е), пароход прибыл в Казань. Утром 13-го Шевченко отправился осматривать город. Что он видел и где побывал? Обратимся к его дневнику. С пристани Тарас Шевченко отправился в кремль, затем в университет. Он хотел узнать о судьбе своих соратников по Кирилло-Мефодиевскому братству, студентов Киевского университета Ивана Пасяды и Георгия Андрузского, в 1847 году переведённых в Казанский университет. Ничего о них не узнал, но осмотрел здание университета и центр Казани. В мемуарах он довольно подробно описал увиденное в Казани. 1 — Башня Сююмбике.

… «Даже башня Сумбеки, несомненный памятник времён татарских»… (из записей Шевченко) Эта кирпичная башня в центре Казанского Кремля неизвестно кем и когда построенная стоит до сих пор. Имеет оригинальную архитектуру и заметно выделяется на фоне остальных зданий. Принадлежит к числу «падающих», верхушка отклонена от центральной оси на 2 метра. Недалеко от неё расположен дворец Президента Татарстана. 2 — Улица Кремлёвская от университета. … «Большая улица (конечно, Московская), ведущая в Кремль, смахивает на невский проспект»… (из записей Шевченко) Сейчас эта улица называется Кремлёвской, а тогда

Астраханський промисловець Сапожніков орендував пароплав, і подорожував по Волзі з невеликою кількістю запрошених. Пізно ввечері 12 вересня (за новим стилем це 25-е), пароплав прибув у Казань. Ранком 13-го Шевченко відправився оглядати місто. Що він бачив і де побував? Звернемося до його щоденника. З пристані Тарас Шевченко відправився кремль, потім в університет. Він хотів довідатися про долю своїх соратників по Кирило-Мефодіївському братерству, студентів Київського університету Івана Пасяди й Георгія Андрузського, яких у 1847 році було переведено в Казанський університет. Нічого про них не довідався, але оглянув університет і центр Казані. У своїх мемуарах він досить докладно писав про бачене в Казані. 1 — Вежа Сююмбіке.

... «Навіть вежа Сумбеки, безсумнівний пам'ятник часів татарських»... (iз записiв Шевченка) Ця цегельна вежа в центрі Казанського Кремля невідомо ким і коли побудована стоїть і дотепер. Архітектура її незвичайна, цікава вежа й тим, що належить до числа «падаючих», вершина відхилилася від осі вже на 2 метри. Неподалік від башти розташований палац Президента Татарстану. 2 — Вулиця Кремлівська від університету. ... «Велика вулиця (звичайно, Московська), що веде в Кремль, схожа на невський проспект»... (iз записiв Шевченка) Зараз ця вулиця називається Кремлівською, а тоді

— 13 —

называлась Воскресенской. Она начинается от Университета и заканчивается у стен Кремля. На фасаде строения 15/25 (ныне отель и пиццерия «Джузеппе») в 2006 году украинцами-патриотами товарищества «Вербиченька» была установлена мемориальная доска, посвящённая Михаилу Сергеевичу Грушевскому — Первому Президенту Украинской Народной Республики, который в 1915 году жил в этом здании во время ссылки. Присутствовал на открытии Чрезвычайный и Полномочный Посол Украины в Российской Федерации Олег Дёмин. В 1858 году в этом доме некоторое время жила актриса Екатерина Борисовна Пиунова-Шмидгоф. В конце 19-века здесь останавливался писатель и общественный деятель Валентин Галактионович Короленко. А улица Московская (сейчас Клары Цеткин) располагается в районе Адмиралтейской Слободы, где в те времена располагалась пристань для кораблей. 3 — Казанский Университет.

називалася Воскрєсєнскою. Вона починається від Університету і закінчується біля мурів Кремля. На фасаді будівлі 15/25 (нині пиццерія «Джузеппе») в 2006 році активістами товариства «Вербиченька» встановлена меморіальна таблиця, присвячена Михайлові Сергійовичу Грушевському — Першому Президенту Української Народної Республіки, який у 1915 році мешкав у цьому будинку під час заслання. На церемонії відкриття був присутній Надзичайний і Повноважний Посол України в Російській Федерації Олег Дьомін. У 1858 році в цьому будинку деякий час жила актриса Катерина Борисівна Піунова-Шмідгоф. Наприкінці 19-століття тут зупинявся письменник і громадський діяч Валентин Галактіонович Короленко. А вулиця Московська (зараз Клари Цеткін), знаходилася в районі Адміралтейської Слободи, де в ті часи знаходилася пристань для кораблів. 3 — Казанський Університет.

… «Улица эта начинается великолепным зданием университета, украшенного грандиозными ионическими портиками»… (из записей Шевченко) Университет основан в 1804 году по одному указу с Харьковским Университетом. Здесь работал и был ректором знаменитый математик Лобачевский. Здесь был открыт химический элемент Рутений (RU, атомный номер 44). Следует упомянуть, что это единственный химический элемент, открытый в России. Рутений был открыт в 1844 году прибалтийским немцем, аптекарем, Карлом Клаусом). Три с половиной месяца здесь учился Владимир Ульянов (В.И.Ленин). В этом университете сейчас учится мой сын Виктор. Известный украинский учёный-историк Дмитрий Иванович Яворницкий 29 апреля 1901 года защитил в этом университете магистерскую диссертацию. В библиотеке университета хранится «Острожская

... «Вулиця ця починається чудовим будинком університету, прикрашеного грандіозними іонічними портиками»... (iз записiв Шевченка) Університет був заснований у 1804 році по одному указу з Харківським Університетом. Тут працював і був ректором відомий математик Лобачевський. Тут було відкрито хімічний елемент Рутеній (RU, атомний номер 44). Варто згадати, що це єдиний хімічний елемент, відкритий в Росії, відкритий у 1844 році прибалтійським німцем, аптекарем, Карлом Клаусом). Три з половиною місяці тут учився Володимир Ул'янов (В.І.Ленін). В цьому університеті зараз учиться мій син Віктор. Відомий український вчений-історик Дмитро Іванович Яворницький 29 квітня 1901 року захистив у цьому університеті магістерську дисертацію.

— 14 —

библия», напечатанная в городе Острог на Волыни в 1571 году Иваном Фёдоровым (в Украине его знают как Ивана Фёдоровича Москвина). Книга в отличном состоянии. В музее университета с 1984 года хранятся копии двух набросков Т.Г.Шевченко, сделанных 14 сентября 1957 года в Казани. 4 — Памятник Державину.

… «Монумент певца Екатерины красовался во дворе в миниатюрном палисаднике»... (из записей Шевченко) В 1847 году памятник поэту Г.Р.Державину стоял во дворе университета (университетский городок). Сейчас на этом месте разбита красивая клумба. В 1870 году он был перенесён на площадь перед городским театром (сейчас площадь Свободы). В 1931 году памятник был отправлен на переплавку. Из переплавленной бронзы Казанское трамвайное депо для трамваев делало втулки. Сейчас копия памятника стоит в парке на улице Горького. 5 — Часовня погибших воинов Ивана Грозного.

… «Я увидел в правой стороне от дороги памятник, воздвигнутый над костями убитых при взятии Казани… Это усечённая пирамида с портиком»… (из записей Шевченко) В этой часовне похоронены воины, погибшие при взятии Казани Иваном Грозным в октябре 1552 года. Часовню Шевченко увидел по пути на пристань с Адмиралтейской дамбы. В 1857 году порт был в десяти верстах от Казани, в районе Адмиралтейской Слободы. В наше время часовня стоит на острове. Остров образовался при заполнении водой низменности после создания Куйбышевского водохранилища. В своём дневнике Шевченко записал, что видел

У бібліотеці університету зберігається «Острозька біблія», надрукована на Волині в 1571 році Іваном Федоровим (в Україні його знають як Івана Федоровича Москвіна). Книга у відмінному стані. В музеї університету з 1984 року зберігаються копії двох ескізів Т.Г.Шевченка, які він зробив 14 вересня 1957 року в Казані. 4 — Пам'ятник Державіну.

... «Монумент співака Катерини красувався в дворі в мініатюрному палісаднику»... (iз записiв Шевченка) У 1847 році пам'ятник поету Г.Р.Державіну стояв у дворі університету (університетське містечко). Зараз на цьому місці клумба з квітами. У 1870 році його було перенесено на площу перед міським театром (зараз площа Свободи). У 1931 році пам'ятник був відправлений на переплавку. З переплавленої бронзи Казанське трамвайне депо наробило втулок для трамваїв. Зараз копія пам'ятника стоїть в парку на вулиці Горького. 5 — Каплиця загиблих воїнів Івана Грозного.

... «Я побачив у правій стороні від дороги пам'ятник, споруджений над кістками убитих при завоювання Казані... Це усічена піраміда з портиком»... (iз записiв Шевченка) В цій каплиці поховані воїни, які загинули при штурмі Казані Іваном Грозним у жовтні 1552 року. Про неї варто сказати особливо. Каплицю Шевченко побачив по дорозі на пристань з Адміралтейської дамби. У ті часи кораблі приставали не там, де зараз річковий порт, а в районі Адміралтейської Слободи. У 1857 році порт був за десять верст від Казані. У наш час каплиця стоїть на острові, який утворився при заповненні водою низовини

— 15 —

«гурьбу народа», спешащую посмотреть на казнь преступника. Шевченко не захотел видеть это зрелище, нанял «татарскую тележку» и возвратился на пароход. Я крайне заинтересовался этим фактом. Просмотрел горы литературы, провёл много часов в архивах. Даже обращался в музей полиции, в котором хранятся архивные документы до 1914 года. По их данным, публичные смертные казни в Казани не проводились с 1847 года. Последняя казнь состоялась над известными в Казанской губернии разбойниками Быковым и Чайкиным. Один из них умер после 8 тысяч шпицрутенов, второй после 10 тысяч. Скелеты этих разбойников до сих пор находятся в анатомическом музее Казанского Университета. К тому же публичные смертные казни проходили довольно далеко от Университета, на Арском поле (ныне на этом месте отель и торговый комплекс «Корстон»). Именно на этом месте брат писателя Льва Толстого Сергей видел сцену наказания солдата, и этот случай лёг в основу широко известного рассказа «После бала». На следующий день, 14 сентября, пароход принимал груз. С утра, не смотря на пасмурную погоду, Тарас Шевченко вышел на берег, и сделал два наброска: «Общий вид Казани» и «Вид на Волгу против Казани и села Услон» (сейчас Верхний Услон — районный центр). Копии этих рисунков хранятся в музее Казанского Университета с 1984 года. В 11 часов пароход отчалил. Имя Шевченко, и всё, что связано с ним в Казани, вызывает живой интерес не только среди украинцев. В далёком 1961 году Вячеслав Васильевич Аристов (ныне покойный), в то время сотрудник отдела рукописей Казанского Университета, обнаружил и опубликовал кандидатскую диссертацию Ивана Яковлевича Пасяды (Посяденко), который после следствия и суда над членами Кирилло-Мефодиевского братства в 1847 году был переведён доучиваться из Киевского университета в Казанский. Относительно студента Ивана Пасяды приговор гласил: за «писания… в преувеличенном виде о бедствии малороссийских крестьян… вменить в наказание содержание под арестом, отправить в Казанский университет для окончания курса наук». Георгий Андрузский писал об Иване Пасяде: «Шевченка почитал великим поэтом». Тарас Шевченко на всю жизнь сохранил память о своих единомышленниках. Когда поэт в 1857 году возвращался из ссылки, во время стоянки в Казани пытался навести справки о ссыльных студентах. Иван Пасяда в 1848 году написал и защитил кандидатскую диссертацию. Второй ссыльный студент, Георгий Львович Андрузский, 19-ти лет, сын Полтавского помещика. В 1848 году, по окончании курса, диссертацию защищать не стал (возможно, потому, что стал быстро терять зрение), был отправлен на службу в Петрозаводск. В 1850 году, во время обыска у него вновь нашли рукописи, на этот раз «преступного содержания». Пять лет просидел Андрузский в подвальной одиночной келье монастыря на Соловецких островах. В 1854 году Российская империя начала войну с Турцией. Затем, на стороне турок выступили англичане и французы. Английские корабли появились под стенами Соловецкого монастыря летом 1854 года. На защиту монасты-

після створення Куйбишевського водоймища. В своєму щоденнику Шевченко записав що бачив «юрбу народу», що біжить подивитися на страту злочинця. Шевченко не захотів бачити це видовище, найняв «татарський візок» і повернувся на пароплав. Я вкрай зацікавився цим фактом. Переглянув гору літературы, провів багато годин в архівах. Навіть звертався в музей поліції, в якому зберігаються архівні документи до 1914 року. За їх даними, публічні страти в Казані не проводилися з 1847 року. Остання страта відбулася над відомими в Казанській губернії розбійниками Биковим і Чайкіним. Один з них помер після 8 тисяч шпіцрутенів, другий після 10 тисяч. Кістяки цих розбійників дотепер знаходяться в анатомічному музеї Казанського Університету. До того ж публічні страти відбувалися досить далеко від Університету, на Арському полі (нині на цьому місці фешенебельний готель і торговий комплекс «Корстон»). Саме на цьому місці брат письменника Лева Толстого Сергій бачив сцену покарання солдата, і цей випадок ліг в основу широко відомої розповіді «Після балу». Наступного дня, 14 вересня, пароплав приймав вантаж. Зранку, не зважаючи на похмуру погоду, Шевченко на березі ріки зробив два ескізи: «Загальний вигляд Казані» і «Вигляд на Волгу напроти Казані і села Услон» (зараз Верхній Услон — районний центр). Копії цих малюнків зберігаються в музеї Казанського Університету з 1984 року. Об 11 годині пароплав відпливав. Але Шевченко залишався самим собою в будь-яких умовах. Важко було йому — селянському синові серед «благородной» публіки. Десять років солдаччини також «изысканных манер» йому не додали. На березі вранці він купив відвареного ляща і «новопетровської» шинки. На пароплаві улаштував «плебейський бенкет», і все це ужив з неабиякою порцією часнику з чорним хлібом. Сам Шевченко про це пише: «Сопутники бігали від мене, як чорт від ладану», «при зустрічі зі мною необхідно було закривати ніс». Коментарі зайві. Ім'я Шевченка, і усе, пов'язане з ним у Казані, викликає жвавий інтерес не тільки серед українців. У далекому 1961 році В'ячеслав Васильович Аристов (нині покійний), у той час співробітник відділу рукописів Казанського Університету, знайшов і опублікував кандидатську дисертацію Івана Яковича Пасяди, який після слідства і суду над членами Кирило-Мефодіївського братерства в 1847 році був переведений доучуватися з Київського університету в Казанський. Щодо студента Івана Пасяди вироком було зазначено: за «писания… в преувеличенном виде о бедствии малороссийских крестьян… вменить в наказание содержание под арестом, отправить в Казанский университет для окончания курса наук». Рядки з показань одного з членів громади при очній ставці з Пасядою: «Происходя из крестьян, он задумал, во что бы то ни стало, облегчить быт этого класса. Ненавидел дворян, почитая их виновниками всего худого, ненавидел и монархизм, будто бы потворствующий помещикам… Задушевная мысль и молитва его были восстановить Малороссию, но более изъявлял желание только облагородить жизнь простого народа». Георгій Андрузський писав про

— 16 —

ря, кроме солдат-инвалидов, встали монахи, добровольцы и даже заключённые. Близорукого Георгия Андрузского вооружили древним ружьём и отправили на крепостную стену. После окончания боевых действий Георгий Андрузский был освобождён, и в 1856 году был уже в Киеве. О Пасяде же долгие десятилетия ничего не было известно, пока в 1961 году не была обнаружена и опубликована кандидатская диссертация Ивана Яковлевича Пасяды. Тема диссертации «Значение первых произведений Гоголя в русской литературе вообще и их заслуга для народности». (Кстати, первая диссертация о творчестве Гоголя! Следует сказать, что в работе шла речь о современной ему литературе. Пасяда, когда брался за эту тему, проявил самостоятельность и известную смелость). Диссертация была актуальной по содержанию и резкой по форме. Эта крамольная диссертация (если перевести этот термин в соответствии с современностью — дипломная работа) была защищена! В публикации В.В. Аристова приводятся биографические данные И.Пасяды. Иван Яковлевич Пасяда (Посяденко) родился 28.03.1823 г. в маленьком городке Зиньков на Полтавщине. Закончил Полтавскую классическую гимназию, в 1843 г. поступил в Киевский университет им. Святого Владимира. Затем Казанский университет. 2 июня 1848 г. представил на ученый совет университета диссертацию. 19 декабря 1848 г. присвоили ему звание кандидата. После окончания университета служил в Рязани, с 1852 г. в одном из департаментов в Петербурге. Пасяда часто болел, и в 1856 г. получил разрешение поехать на лечение за границу. За границей Пасяда задержался на несколько лет. Путешествовал по Австрии, Швейцарии, Франции, Германии. В университетах слушал известных профессоров. Увлекся философией, теоретической и практической педагогикой. Познакомился с известным

Івана Пасяду: «Шевченку почитал великим поетом». Тарас Шевченко на все життя зберіг добру пам'ять про своїх однодумців. Коли поет у 1857 році повертався з заслання, він під час стоянки в Казані намагався дізнатись про долю засланих студентів. Іван Пасяда в 1848 році написав і захистив кандидатську дисертацію. Другий засланий студент, Георгій Андрузський 19-ти років, син Полтавського поміщика. У 1848 році, по закінченні курсу, дисертацію захищати не став (можливо тому, що став швидко втрачати зір), він був відправлений на службу в Петрозаводськ. У 1850 році, під час обшуку у нього знову знайшли рукописи, цього разу «злочинного змісту». П'ять років просидів Андрузський у підвальній одиночній келії Соловецького монастиря. У 1854 році Російська імперія початку війну з Туреччиною. Потім на стороні турків виступили англійці і французи. Англійські кораблі (пароплави) з'явилися під стінами Соловецького монастиря влітку 1854 року. На захист монастиря крім солдатів-інвалідів стали ченці, добровольці і навіть ув'язнені. Короткозорого Георгія Андрузського озброїли древньою рушницею і відправили на фортечну стіну. Після закінчення бойових дій Георгій Андрузський був звільнений, і в 1856 році був вже в Києві. Про Івана Яковича Пасяду (Посяденка) довгі десятиліття нічого не було відомо, поки в 1961 році не була виявлена й опублікована його кандидатська дисертація. Тема дисертації «Значення перших творів Гоголя в російській літературі взагалі, і їх заслуга для народності». (До речі, це була перша дисертація про творчість Гоголя! Микола Васильович був ще живий). Слід відзначити, що в праці йшлося про сучасну йому літературу. Пасяда, взявшись за цю тему, виявив самостійність і певну сміливість. Дисертація була актуальною за змістом і гострою по формі. В ній не було гладких і причесаних фраз, у кожнім рядку твору звучала щира, вільна думка. Яку вбивчу характеристику дає він життю сучасного йому суспільства: «Время, в которое не возбуждается ни мысль, ни чувства… Продолжительность… ужасного настоящего убивает в нас всякий зародыш на мысль и чувство: живём, и в то же время нет жизни». («Час, у який не збуджується ні думка, ні почуття... Тривалість... жахливого сьогодення убиває в нас усякий зародок на думку і почуття: живемо, і в той же час немає життя».) Ця крамольна дисертація (якщо перевести цей термін відповідно до сучасності — дипломна робота) була захищена! У публікації В.В.Арістова наводяться біографічні дані І.Пасяди. Іван Якович Пасяда (Посяденко) народився 28 березня 1823 року в маленькому містечку Зіньків на Полтавщині. Закінчив Полтавську класичну гімназію, у 1843 році вступив до Київського університету ім. Святого Володимира. Потім у Казанський універститет. 2 червня 1848 року він представив на вчену раду університету дисертацію. 19 грудня 1848 року йому було присвоєно звання кандидата. Після закінчення університету служив в Рязані, з 1852 року в одному з департаментів у

— 17 —

хирургом Н.И. Пироговым. В 1869 г. И. Пасяда оказался в Украине. Он был назначен директором Коростышевской учительской семинарии. Это было первое в Украине учебное заведение, которое готовило педагогов для народных школ. 9 лет он был директором семинарии, прививал демократические традиции и украинское национально-патриотическое мировоззрение своим студентам. За это и поплатился. Был уволен из семинарии, ему запретили заниматься педагогической деятельностью в Украине. Иван Яковлевич вынужден был покинуть милую ему землю. Учительствовал в Воронеже, в Оренбурге. В 1894 г. вернулся в Коростышев и в том же году умер. В.В. Аристов переписывался с Яковом Яковлевичем Галайчуком из г. Брусилов, что на Житомирщине. Яков Яковлевич долгие годы собирал материалы о жизненном пути Ивана Пасяды, и щедро поделился ими с Аристовым. Два письма от Галайчука к Аристову мне посчастливилось прочитать в библиотеке университета. Когда я узнал, что в Казани хранится диссертация соратника Тараса Шевченко, мне очень захотелось увидеть её, прикоснуться к вечным ценностям, принадлежащим украинскому народу и украинской истории. Стелла Владимировна Писарева, директор музея Казанского университета, познакомила меня с Эльмирой Исхаковной Амерхановой, заведующей отделом рукописей и редких книг научной библиотеки им. Н. Лобачевского Казанского университета. Сейчас она возглавляет отдел, которым долгое время руководил В.В. Аристов. Эльмира Исхаковна доброжелательно встретила меня, показала книги, написанные Аристовым и саму диссертацию Ивана Пасяды. Сознаюсь честно, беря в руки диссертацию, написанную украинцем в далеком 1848 году, испытывал душевный трепет и дрожь в руках. Судьба очередной раз улыбнулась мне. Миллионы украинцев не знают об этой странице жизни Кобзаря. Тысячи знают, но не видели этот документ. А я держу в руках страницу украинской истории. Держу, листаю, читаю написанное соратником Великого Шевченка. Стелла Владимировна Писарева в 1984 году ездила в Киев на празднование 170-летия со дня рождения Кобзаря. Темой её выступления в Киеве было пребывание Тараса Шевченко в Казани. Выступление произвело самое благоприятное впечатление и из фондов Государственного музея Тараса Шевченко в Киеве в Казанский университет были переданы копии двух рисунков, сделанных в Казани в 1857 году. Сейчас все желающие могут видеть эти копии в музее университета.

Петербурзі. Пасяда часто хворів (перебування в казематі Петропавловської фортеці здоров'я не зміцнює), в 1856 році одержав дозвіл поїхати на лікування за кордон. За кордоном Пасяда затримався на кілька років. Подорожував по Австрії, Швейцарії, Франції, Німеччині, в університетах слухав відомих професорів, захопився філософією, теоретичною і практичною педагогікою, був знайомий з відомим хірургом Н.І.Пироговим. У 1869 році І.Пасяда опинився в Україні. Він був призначений директором Коростишевської учительської семінарії. Це був перший в Україні навчальний заклад, який готував педагогів для народних шкіл. Дев’ять років він був директором цієї семінарії, вщеплював демократичні традиції й український національно-патріотичний світогляд своїм студентам. За це і поплатився. Був звільнений із семінарії, йому заборонили займатися педагогічною діяльністю в Україні. Іван Якович змушений був залишити рідну землю. Вчителював у Воронежі, Оренбурзі. В 1894 році повернувся в Коростишев, і в тому ж році помер. В.В.Арістов листувався з Яковом Яковичем Галайчуком з міста Брусилов, що на Житомирщині. Яків Якович довгі роки збирав матеріали про життєвий шлях Івана Пасяди, і щедро поділився ними з Арістовим. Довідавшись, що в Казані зберігається дисертация соратника Тараса Шевченко, мені дуже хотілося побачити її, доторкнутися до вічних цінностей, що належать українському народу й українській історії. Два листи від Галайчука до Арістова мені пощастило прочитати в бібліотеці університету. Стелла Володимирівна Писарєва познайомила мене з Амерхановою Ельмірою Ісхаківною, завідуючою відділом рукописів і рідкісних книг наукової бібліотеки ім. Н.Лобачевського Казанського університету. Зараз вона очолює відділ, яким довгий час керував В.В.Арістов. Ельміра Ісхаківна доброзичливо зустріла мене, показала книги, написані Арістовим і саму дисертацію Івана Пасяди. Зізнаюся чесно, беручи в руки дисертацію, написану українцем у далекому 1848 році, відчував щиросердний трепет, від хвилювання тремтіли руки. Доля черговий раз посміхнулася мені. Мільйони українців не знають про цю сторінку життя Кобзаря. Тисячі знають, але не бачили цього документа. А я тримаю в руках сторінку української історії! Тримаю, перегортаю, читаю написане соратником Великого Шевченка. У 1984 році в Київ на святкування 170-річчя з дня народження Кобзаря поїхала директор музею Казанського університету Стелла Володимирівна Писарєва. Темою її виступу було перебування Тараса Шевченка в Казані. Виступ

— 18 —

Незримые нити, связывающие Тараса Шевченко с Казанью, порой можно найти в самых неожиданных местах. В 20-ти километрах от Казани расположена обсерватория имени Владимира Павловича Энгельгарда, который в 1901 году пожертвовал немалые деньги для постройки Казанской обсерватории и оборудования её оптическими приборами. Владимир Энгельгард был сыном помещика Павла Энгельгарда, у которого «козачком» служил в детстве будущий просветитель Украины Тарас Шевченко. Обсерватория работает до нашего времени. В обсерватории сохраняется архив, оставленный В.П. Энгельгардтом перед отъездом в Германию накануне І-й Мировой войны. Я лично видел огромный манускрипт, в котором расписано генеалогическое древо семьи Энгельгардов. Там же сохраняется план украинских имений Энгельгардов. На плане указана даже Кириловка. Строилась и оборудовалась обсерватория под надзором Дмитрия Ивановича Дубяго, астронома, ректора Императорского Казанского Университета. Этот человек помог известному украинскому ученому историку Дмитрию Ивановичу Яворницкому 29 апреля 1901 года защитить магистерскую диссертацию в Казанском Университете. В Национальном архиве Республики Татарстан хранится письмо Яворницкого Дмитрию Ивановичу Дубяго со словами благодарности за помощь. Есть в Казани улица Шевченко. Расположена она на окраине города в посёлке Борисково. Ещё одна интересная ниточка. Во время посещения Тарасом Шевченко Казани в 25-ти верстах от города в селе Кокушкино жил отставной штабс-лекарь Александр Дмитриевич Бланк, лечивший в 1837 году больного Шевченко в Петербургском госпитале св. Марии Магдалины. Александр Бланк — дедушка по матери В.И. Ленина. В 2014 году Украина и всё прогрессивное человечество отмечает 200-летие со дня рождения Великого украинского просветителя. О Шевченко уже написано множество работ разного достоинства. Украинцы нижнекамского товарищества «Вербиченька», что в Татарстане, стремятся внести и свою посильную лепту в чествование Кобзаря, подробнее осветив небольшой отрывок из жизни Шевченко — пребывание его в Казани. Надеемся, эта статья станет ещё одной дополнительной чертой в великой биографии. Надо активнее и громче говорить о выдающихся украинцах. Раньше я иногда сомневался в важности своей работы. Теперь уверен — надо в этом направлении работать, и работать более активно. Украинцам надо напомнить, другим людям рассказать.

справив позитивне враження, і з фондів Державного музею Тараса Шевченка в Києві в Казань були передані копії двох малюнків, зроблених у Казані в 1857 році. Зараз усі бажаючі можуть бачити ці копії в музеї університету. Незримі ниточки, які пов'язують Тараса Шевченка з Казанню, часом можна знайти в несподіваних місцях. За 20-ть кілометрів від Казані знаходиться обсерваторія імені В.П.Енгельгарда. Володимир Павлович Енгельгард у 1901 році пожертвував немалі гроші на будівлю Казанської обсерваторії й устаткування її оптичними приладами. Володимир Енгельгард був сином поміщика Павла Енгельгарда, у якого «козачком» служив у дитинстві майбутній просвітитель України Тарас Шевченко. Обсерваторія працює до нашого часу. В обсерваторії зберігається архів, залишений В.П. Енгельгардом перед від'їздом до Німеччини напередодні І-ї Світової війни. Я особисто бачив величезний манускрипт, у якому докладно розписане генеалогічне древо родини Енгельгардів. Там же зберігається план українських маєтків Енгельгардів. На плані зазначена навіть Кирилівка. Будувалася й обладналася обсерваторія під наглядом Дмитра Івановича Дубяго, астронома, ректора Імператорського Казанського Університету. Ця людина допомогла відомому українському ученому-історику Дмитрові Івановичу Яворницькому 29 квітня 1901 року захистити магістерську дисертацію в Казанському Університеті. У Національному архіві Татарстану зберігається лист Дмитра Івановича Яворницького Дмитрові Івановичу Дубяго зі словами подяки за допомогу. Є в Казані і невелика вулиця імені Шевченка. Розташована вона на краю міста в селищі Борисково, але з огляду на те, що Казань швидко забудовується, сподіваємося, що пройде небагато часу і вулиця опиниться на території міста й матиме гідний вигляд. Ще одна цікава ниточка. Під час відвідування Шевченком Казані, за 25-ть верст від міста в селі Кокушкіно жив відставний штабс-лікар Олександр Дмитрович Бланк, який лікував у 1837 році хворого Шевченка в Петербурзькому госпіталі св. Марії Магдалини. Олександр Бланк — дідусь по матері В.І.Леніна. У 2014 році Україна і все світове українство відзначає 200-річчя з дня народження Великого просвітителя. Про Шевченка вже написано безліч великих і малих книг і статей. Українці нижнєкамського товариства «Вербиченька», що в Татарстані, прагнуть внести і свій посильний внесок у справу вшановування Кобзаря, докладно освітивши хоч невеликий уривок з життя Шевченка — перебування його в Казані. Сподіваємося, ця стаття стане ще однією додатковою рисочкою у великій біографії.

— 19 —

Катерина Пиунова. Возлюбленная, не ставшая музой

Катерина Піунова. Муза, що не відбулася

риближается 200-летний юбилей Тараса Шевченко. Во всем мире интерес к жизни и творчеству этого деятеля украинской культуры значительно возрос. Удивительное дело — необычные люди, такие как Шевченко, и в жизни встречают не менее необыкновенных людей. Они словно притягивают друг друга. Причём, личности, встречающиеся в жизни гениев и, оставаясь как бы в тени, подчёркивают особенности великих людей. Одной из таких необычных личностей, встретившихся Кобзарю, и имевших возможность повлиять на его судьбу, была Екатерина Борисовна Шмидгоф (на сцене Пиунова-Шмидгоф). Знакомая Тараса Шевченко

аближається 200-річний ювілей Шевченка. В усьому світі інтерес до життя і творчості цього діяча української культури значно зріс. Дивна справа — непересічним людям, яким був Шевченко, й у житті зустрічаються не менш незвичайні люди. Вони немов притягають один одного і, залишаючись в тіні, підкреслюють та доповнюють постаті великих людей. Однією з таких непересічних постатей, що зустрічалися Кобзарю, і які мали би вплив на його долю, була Катерина Борисівна Шмідгоф (на сцені ПіуноваШмідгоф). З нею Тарас Шевченко познайомився в Нижньому Новгороді, і навіть мав намір на початку 1858

— 20 —

по Нижнему Новгороду актриса, на которой в начале 1858 года он хотел жениться. Он встретил её юной, привлекательной 16-летней начинающей актрисой, но обладая даром предвидения, сумел разглядеть в ней талант и характер. В этом вероятно и заключается гениальность Шевченко — видеть то, чего не дано другим. Мною была проведена глубокая исследовательская работа, посвящённая Екатерине Пиуновой–Шмидгоф. Хочу отметить, что большая часть найденных и опубликованных материалов неизвестна не только широкому кругу «шевченковедов», но и специалистам Мемориального дома-музея Тараса Шевченко в Киеве. Когда я, знакомясь с жизнью Шевченко в Поволжье, несколько раз мельком сталкивался с фамилией «Пиунова», внимания особого не обращал. В апреле 2013 года я был приглашён в Нижний Новгород на Добролюбовские чтения с докладом о Шевченковских местах в Казани. Приняли моё выступление с большим интересом. После выступления завязался непринуждённый разговор. От Галины Алексеевны Дмитриевской, заместителя директора по научной работе Государственного литературно-мемориального музея Н.А. Добролюбова, я узнал, что Пиунова вышла замуж, и уехала из Нижнего Новгорода. Память этот разговор сохранила. Спустя некоторое время мне на глаза попалась фамилия Пиунова–Шмидгоф, и, прочитав, что в 1858 году она уехала из Нижнего Новгорода в Казань, я был несказанно удивлён. Столица Татарстана — удивительное в мире место! Человеческие судьбы и события переплетались в Казани самым чудесным образом. Материалы о Е.Б.Пиуновой — Шмидгоф хранятся в Национальном архиве Республики Татарстан и в музее Казанского Академического драматического театра им. В.И.Качалова. Я бесконечно благодарен: — Дмитриевской Галине Алексеевне, заместителю директора по научной работе Государственного литературно-мемориального музея Н.А. Добролюбова, заслуженному работнику культуры Российской Федерации, лауреату премии Нижнего Новгорода, члену Российского союза профессиональных литераторов; — Юрию Алексеевичу Благову — заведующему музейными фондами Казанского Академического Театра им В.И.Качалова; — Льву Моисеевичу Жаржевскому — великому знатоку исторической старины города Казани; — Ляле Заудатовне Мухаметшиной — сотруднице Национального Архива Республики Татарстан; — Надежде Ивановне Орловой — директору Литературно-мемориального дома-музея Тараса Шевченко в Киеве; — Владимиру Сильвестровичу Максимюку — кандидату физ.мат.наук, имеющему горячее сердце в груди и беззаветную любовь к Украине в душе. Он был моим безжалостным критиком и мудрым советчиком. Эти люди оказали бесценную помощь в поиске,

року з нею одружитися. Вона була 16-річною актрисою, молоденькою і привабливою, та маючи дар провидця, Тарас розгледів у ній неабиякий талант і характер. В цьому, напевно, і є геніальність Шевченка — бачити те, що не дано іншим. Мною було проведено глибоку дослідницьку работу, присвячену Катерині Піуновій–Шмідгоф. Хочу відзначити, що досить велика частина знайдених і опублікованих мною матеріалів невідома не тільки широкому колу “шевченкознавців”, але і фахівцям Меморіального будинку-музею Т.Г.Шевченка в Києві. Коли я, знайомлячись з життям Шевченка в Поволжі, кілька разів наштовхувався на прізвище “Піунова”, уваги особливої не звертав. У квітні 2013 року я був запрошений до Нижнього Новгороду на Добролюбовські читання з доповіддю про Шевченківські місця в Казані. Сприйняли мій виступ з великим зацікавленням. Після виступу зав’язалася невимушена розмова. Від Галини Олексіївни Дмитрієвської, заступника директора з наукової роботи Державного літературно-меморіального музею М.О. Добролюбова, я довідався, що Піунова вийшла заміж, і виїхала з Нижнього Новгорода. Пам’ять цю розмову зберегла. Через деякий час мені на очі трапилося прізвище Піунова — Шмідгоф, і прочитавши, що в 1858 році вона виїхала з Нижнього Новгорода в Казань, я був дещо здивований. Столиця Татарстану — дивне місто! Людські шляхи і події перепліталися в ньому самим чудесним чином. Матеріали про К.Б.Піунову — Шмідгоф зберігаються в Національному архіві Республіки Татарстан та у музеї Казанського Академічного драматичного театру ім. В.І.Качалова. Я щиро вдячний: — Дмитрієвській Галині Олексіївні, заступнику директора з наукової роботи Державного літературномеморіального музею М.О.Добролюбова, заслуженому працівнику культури Російської Федерації, лауреату премії Нижнього Новгорода, члену Російського союзу професійних літераторів; — Юрію Олексійовичу Благову — завідувачеві музейними фондами Казанського Академічного Театру ім В.І.Качалова; — Леву Мойсейовичу Жаржевському — великому знавцю історичної старовини міста Казані; — Лялі Заудатівні Мухамєтшиній — співробітниці Національного Архіву Республіки Татарстан; — Надії Іванівні Орловій — директору Літературномеморіального будинку-музею Тараса Шевченка в Києві; — Володимирові Сильвестровичу Максимюку — кандидату фіз.мат.наук, який має гаряче серце в грудях і беззастережну любов до України в душі. Він був моїм безжалісним критиком і мудрим порадником. Ці люди надали безцінну допомогу в пошуках, відборі й систематизуванні архівних матеріалів. Низький Вам уклін від українського народу й особисто від мене.

— 21 —

подборе и осмыслении архивных материалов. Низкий Вам поклон от украинского народа и лично от меня. Возвращаясь из ссылки, Т.Шевченко полгода, по распоряжению царя, прожил в Нижнем Новгороде. Именно здесь опальный поэт встретился с молоденькой артисткой Катериной Пиуновой, и даже пробовал создать с ней семью. Познакомились они в октябре 1857 года в Нижегородском театре. Девушка ему понравилась, и он начал ей покровительствовать. В скором времени в Нижний Новгород приехал известный русский актёр Михаил Щепкин. Приехал для того, чтобы встретиться со старым своим приятелем Тарасом Шевченко. Кроме того, Щепкин согласился принять участие в нескольких спектаклях Нижегородского театра. В числе спектаклей был украиноязычный водевиль Ивана Котляревского «Москаль-чаривнык» (он же является автором бессмертного произведения «Наталка-Полтавка»). По просьбе Шевченко юная артистка Пиунова получила в этом водевиле ведущую роль Татьяны. Украинские тексты она учила вместе с Шевченко, уроки актёрского мастерства получала от самого Щепкина, своего партнёра по спектаклю. Шевченко писал о Пиуновой: «Как благодетельно подействовал Михаил Семёнович на это милое, даровитое создание! Она выросла, похорошела, поумнела». После отъезда Щепкина, 21 января 1858 года состоялся бенефис молодой актрисы. В городской газете «Нижегородские губернские ведомости» от 1 февраля 1858г. Шевченко напечатал благоприятную рецензию об удачном творческом дебюте артистки. Естественно, на определённом этапе влияние Шевченко на молодую актрису было очень большим. Она внимала его советам и была благодарна ему, как старшему товарищу. Тарас Шевченко проводил с ней, а также в их семье, много времени. Младшие братья и сёстры привязались к нему: «Особенно любили наши малыши, — вспоминала Пиунова, — которых он, как, по-видимому, вообще детей, крепко любил. Мои братья и сёстры положительно, бывало, его облепят, и он с ними по целым часам забавляется. Поёт им малороссийские песни». Увлечение поэта Пиуновой усиливалось. В письмах к Пантелеймону Кулишу и Николаю Костомарову писал он о желании жениться, не называя имени невесты. Но этим мечтам не суждено было сбыться. 30 января 1858 года Шевченко просил руки Катерины Пиуновой у её родителей, но не нашёл у них понимания. Они согласия не дали. Не такого мужа родители Катерины хотели для своей дочери. Возвращался Шевченко из ссылки, у него ничего не было, ни дома, ни имущества, здоровье его было подорвано. Катерина не получила благословения на брак и не нашла в себе силы ослушаться воли родителей. О высоте чувства поэта к юной актрисе говорит письмо Тараса Шевченко к Катерине Пиуновой от 30 января 1858 года: «Я вас люблю и говорю это вам прямо, без всяких возгласов и восторгов. Вы слишком умны для того, чтобы требовать от меня пылких изьяснений в

Повертаючись з заслання, Т.Шевченко півроку, за розпорядженням уряду, прожив у Нижньому Новгороді. Саме тут опальний поет зустрівся з молоденькою артисткою Катериною Піуновою, і навіть намагався на ній одружитися. Познайомилися вони в жовтні 1857 року в Нижегородському театрі. Дівчина йому сподобалася, і він почав опікуватися нею. Незабаром до Нижнього Новгороду приїхав відомий російський актор Михайло Щепкін. Приїхав, щоб зустрітися зі старим своїм приятелем Тарасом Шевченком. Крім того, Щепкін погодився взяти участь у кількох спектаклях Нижегородського театру. У числі спектаклів був україномовний водевіль Івана Котляревського “Москаль-чарівник”. На прохання Шевченка молоденька артистка Піунова одержала в цьому водевілі головну ролю Тетяни. Українські тексти вона учила разом з Шевченком, уроки акторської майстерності одержувала від самого Щепкіна, свого партнера в спектаклі. Шевченко писав про Піунову: “Як доброзичливо подіяв Михайло Семенович на це миле, обдароване створіння! Вона виросла, покращала, порозумнішала”. Після від’їзду Щепкіна, 21 січня 1858 року відбувся бенефіс Піунової. У міській газеті “Нижегородські губернські відомості” від 1 лютого 1858 року Шевченко надрукував рецензію про удалий творчий дебют артистки. Зрозуміло, на певному етапі вплив Шевченка на молоду акторку був дуже великим. Вона слухала його поради і була вдячна йому, як старшому товаришу. Тарас Шевченко проводив з нею, а також у їхній родині багато часу. Молодші брати і сестри приязно ставилися до нього: “Особливо любили наші малята, — згадувала Піунова, — яких він, як, очевидно, узагалі дітей, міцно любив. Мої брати і сестри радо, бувало, його обліплять, і він з ними цілими годинами забавляється. Співа їм малоросійські пісні”. Захоплення поета Піуновою посилювалося. У листах до Пантелеймона Куліша і Миколи Костомарова писав він про бажання своє оженитися, не називаючи імені нареченої. Але цим мріям не судилося втілитися в життя. 30 січня 1858 року Шевченко просив руки Катерини Піунової у її батьків, але порозуміння не знайшов. Вони згоди не дали. Не такого чоловіка батьки Катерини бажали для своєї дочки. Повертався Шевченко з заслання, у нього нічого не було, ні хати, ні майна, здоров’я його було підірвано. Катерина не одержала благословення на шлюб з Тарасом, і не знайшла в собі сили ослухатися волі батьків. Про висоту почуттів поета говорить лист Тараса Шевченка до Катерини Піунової від 30 січня 1858 року: “Я вас люблю, і говорю це вам прямо, без усяких вигуків і захватів. Ви занадто розумні для того, щоб жадати від мене палких освідчень у любові, я занадто люблю і поважаю вас, щоб пускати в діло вульгарності, прийняті у світі. Зробитися вашим чоловіком для мене найбільше щастя, і відмовитися від цієї думки буде важко. Але якщо доля вирішила інакше, якщо я мав нещастя не сподобатися вам і якщо повернуті мені вами книги

— 22 —

любви, я слишком люблю и уважаю вас, чтобы употреблять в дело пошлости, так принятые в свете. Сделаться вашим мужем для меня величайшее счастье, и отказаться от этой мысли будет трудно. Но если судьба решила иначе, если я имел несчастие не понравиться вам и если возвращенные мне вами книги выражают отказ, то, нечего делать, я должен покориться обстоятельствам. Но

виказують відмовлення, то, що робити, я повинен скоритися обставинам. Але у всякому разі ні почуття мої, ні повага до вас не зміняться, і якщо ви не можете чи не хочете бути моєю дружиною, то дозвольте мені залишити собі хоч одну розраду — залишитися вашим другом і постійною відданістю і шанобливістю заслужити ваше добре ставлення і повагу”.

— 23 —

во всяком случае ни чувства мои, ни уважение к вам не изменятся, и если вы не сможете или не хотите быть моей женой, то позвольте мне оставить себе хоть одно утешение — остаться вашим другом и постоянною преданностью и почтительностью заслужить ваше доброе расположение и уважение». Со временем чувства Шевченка к Пиуновой поостыли. А исследователи жизни Кобзаря сказали о ней немало нелицеприятных слов. Они широкоизвестны, и я не стану их повторять. Однако, Катерина Борисовна за всю свою жизнь ни разу не сказала ни одного плохого слова в адрес выдающегося сына украинского народа. Боле того, в её личном фотоальбоме фото Тараса Григорьевича располагалось на самом почётном месте. Екатерина Борисовна Пиунова — Шмидгоф (17.11.1843 — 27.11.1909) родилась в большой семье. Бабушка, Настасья Ивановна Пиунова (в девичестве Полякова), в 1820-х годах была крепостной актрисой князя Шаховского. После смерти князя, по его воле, было выдано 300 «вольных», и бабушка, будучи уже первой «трагической актрисой», перестала быть крепостной. Мама в молодости была актрисой, но со временем покинула театр и вела хозяйство в большой многодетной семье. В юности отец был «танцором» так же на сцене крепостного театра князя Шаховского, затем оставил сцену и в дальнейшем был «управляющим делами театра». Катерина начала появляться на сцене с двух лет. В шесть-семь лет «отплясывала различные танцы». В 1851 году семилетняя девочка поехала в Москву. В Московской театральной школе, пробыла недолго, всего два года. Семья жила бедно. «За стол садилось четырнадцать человек», а работников было двое: отец и Катя. Отец получал немного, а она 10 — 25 рублей в месяц. Отец, Борис Семёнович, был очень строг. Он работал в театре, ремесло актёрское знал, всё видел, и ошибок не прощал. Вот как об этом вспоминала сама артистка: «Помню, был такой случай: я должна была на сцене сказать свои слова партнёру, повернуться и уйти со сцены. На первой репетиции я повернулась неправильно, спиной к публике, меня поправили и сказали, что поворачиваться к публике спиной никогда нельзя — это неприлично, надо так поворачиваться, чтобы быть всегда лицом к публике. И на следующей репетиции я сделала поворот правильный, но на спектакле... О, какой ужас! Я ошиблась и оскорбила эстетические чувства чопорной публики, повернувшись к ней спиной. От страха у меня подкосились ноги, и я едва добежала к своей уборной, схватила свое пальтишко и опрометью бросилась домой. Моя мать, Феона Ивановна, впустившая меня в дом, сразу заметила по моему лицу, что что-то случилось в театре недоброе. Узнав у меня, в чём дело, стала меня журить, не внимая ни моим слезам, ни оправданиям. А отец, который видел сделанную мной ошибку на сцене, после окончания спектакля, идя домой, нашёл на дороге, случайно, хороший кусок верёвки, похожей на тяж от телеги, поднял его, с этим-то оружием в руках пришёл домой и спросил: «Где Кате-

Згодом почуття Шевченка до Піунової дещо охололи. Дослідники життя Кобзаря сказали про неї чимало негативних слів. Вони широковідомі, і я не стану їх повторювати. Між іншим, Катерина Борисівна за своє життя не сказала жодного поганого слова в адресу видатного сина українського народу. Більш того, в її особистому фотоальбомі знімка Тараса Григоровича знаходилася на самому почесному місці. Катерина Борисівна Піунова — Шмідгоф (17.11.1843 — 27.11.1909) народилася у великій родині. Бабуся, Настасія Іванівна Піунова (у дівоцтві Полякова), у 1820-х роках була кріпацькою акторкою князя Шаховського. Після смерті князя, з його волі, було видано 300 “вільних”, і бабуся, яка була вже першою “трагічною акторкою”, вийшла з кріпацтва. Мама в молодості була акторкою, але згодом залишила театр, і господарювала у великій багатодітній родині. Батько з молодості був “танцюристом” також на сцені кріпацького театру князя Шаховского, а потім залишив сцену, і надалі був “управитель справами театру”. Катерина почала з’являтися на сцені з двох років. У шість-сім років “танцювала різні танці”. У 1851 році семирічна дівчинка поїхала до Москви. У Московській театральній школі, пробула недовго, всього два роки. Родина жила бідно. “За стіл сідало чотирнадцять чоловік”, а працівників було двоє: батько і Катя. Батько одержував небагато, а вона вже 10 — 25 карбованців на місяць. Батько, Борис Семенович, був дуже суворий. Він працював у театрі, ремесло акторське знав, усе бачив, і помилок не прощав. Ось як про це згадувала сама артистка: “Пам’ятаю, був такий випадок: я повинна була на сцені сказати свої слова партнеру, повернутися і піти зі сцени. На першій репетиції я повернулася невірно, спиною до публіки, мене поправили, і сказали, що повертатися до публіки спиною ніколи не можна — це непристойно, треба так повертатися, щоб бути завжди обличчям до публіки. І на наступній репетиції я зробила поворот правильний, але на спектаклі... О, який жах! Я помилилася й образила естетичні почуття манірної публіки, повернувшись до неї спиною. Від страху у мене підкосилися ноги, і я ледь добігла до своєї вбиральні, схопила своє пальтечко й чимдуж кинулася додому. Моя мати, Феона Іванівна, впустила мене до хати й відразу помітила по моєму обличчю, що в театрі сталося щось недобре. Довідавшись, у чому справа, стала мене корити, не слухаючи ні моїх сліз, ні виправдань. А батько, що бачив зроблену мною помилку на сцені, після закінчення спектаклю, йдучи додому, знайшов на дорозі, випадково, гарний шматок мотузки, схожої на тяж від воза, підняв його і з цією «зброєю» в руках прийшов додому й запитав: “Де Катерина?”. Катерина, тремтячи від страху, вийшла, стала “перед грізні очі батька”, ну і... Так, крутенький був мій батько, і важка була його батьківська рука...”. От так викладалася “акторська майстерність”. Пройшовши жорстоку школу, до п’ятнадцяти років Катя Піунова була вже дійсною акторкою, грала усе, що

— 24 —

рина?». Катерина, дрожа от страха, вышла, стала «пред грозные очи родителя», ну и... Да, крутенек был мой родитель, и тяжела была его отцовская рука...». Вот так преподавалось «актёрское мастерство». Пройдя жестокую школу, к пятнадцати годам Катя Пиунова была уже настоящей актрисой, играла всё, что было нужно: трагедии, комедии, оперетты, водевили с пением и мелодрамы. А вот как она описывает свою первую встречу с Шевченко: «Это было в 1857 году. Во время одного рядового спектакля, в котором я была занята, и в водевиле с пением «Простушка и воспитанная», после последнего акта драмы в антракте, перед водевилем, наш антрепренёр пришел за кулисы с каким-то незнакомым человеком в смазных сапогах и показал ему закулисное устройство нашего театра: наши уборные, бутафорскую и другие помещения сцены. Этот незнакомец был великий украинский поэт Т. Г. Шевченко. С некоторыми актёрами антрепренёр познакомил Тараса Григорьевича. Была ему представлена и я. Я сделала перед Тарасом Григорьевичем реверанс, он протянул мне руку, глаза его пристально и ласково смотрели на меня. Он улыбнулся и сказал: «Вами-то я всегда любуюсь, когда вижу вас на сцене». Потом было неудачное сватание и отъезд Шевченко в Москву. А как сложилась дальнейшая жизнь Катерины Пиуновой? Вскоре, после отъезда Шевченко, режиссёр Н.И.Мирцев пригласил молодую актрису в Казанский театр. Её дебют на казанской сцене состоялся 16.09.1858г. К сожалению, я не знаю, в каком спектакле и в какой роли она впервые появилась на казанской сцене. Однако известно, что в Казани она жила с бабушкой Анастасией Ивановной в номерах Акчурина. Здание сохранилось до наших дней, ныне это отель «Джузеппе» в центре Казани. В 1860 году Катя Пиунова вышла замуж за Максимилиана Карловича Шмидгофа (1835-1879), молодого музыканта и актёра, подданного государства Пруссия. Т.Шевченко до своего отъезда из Нижнего Новгорода встречался с семьёй Шмидгоф, был знаком с Максимилианом Карловичем и очень хорошо о нём написал в дневнике, как о талантливом скрипаче и драматическом артисте. Некоторое время Шмидгоф служили в Харьковском театре. А в 1865 году они были уже в Казани. Это был, безусловно, шаг вперёд, т.к. Казанский театр в то время считался 3-м среди провинциальных театров после Варшавского и нового Одесского. Наличие в городе университета и большого числа интеллигентной, передовой публики, заставляло руководство театра иметь соответствующий репертуар и актёрский состав. В Национальном Архиве Республики Татарстан хранятся афиши Казанского театра за 1868-1872 годы. Немало времени я посвятил изучению дивного мира Казанского театра позапрошлого века. Афиши эти в канцелярию генерал-губернатора подавал тогдашний руководитель Казанского театра Н.М.Медведев.

було потрібно: трагедії, комедії, оперети, водевілі зі співом і мелодрами. А от як вона описує свою першу зустріч із Шевченком: “Це було в 1857 році. Під час одного рядового спектаклю, у якому я була зайнята, і у водевілі зі співом “Простушка і вихована”, після останнього акту драми в антракті, перед водевілем, наш антрепренер прийшов за куліси з якоюсь незнайомою людиною в змащених чоботях, і показав йому закулісний пристрій нашого театру: наші вбиральні, бутафорську й інші приміщення сцени. Цей незнайомець був великий український поет Т.Г. Шевченко. З деякими акторами антрепренер познайомив Тараса Григоровича. Була йому представлена і я. Я зробила перед Тарасом Григоровичем реверанс, він простягнув мені руку, очі його пильно і ласкаво дивилися на мене. Він посміхнувся і сказав: “Вами я завжди милуюся, коли бачу вас на сцені”. Потім було невдале сватання й від’їзд Шевченка в Москву. А як склалося подальше життя Катерини Піунової? Незабаром, після від’їзду Шевченка, режисер Н.І.Мірцев запросив молоду акторку до Казанського театру. Її дебют на казанській сцені відбувся 16.09.1858 року, на жаль, я не знаю, у якому спектаклі й у якій ролі. Однак відомо, що в Казані вона жила з бабусею Анастасією Іванівною в номерах Акчуріна. Будинок зберігся до наших днів, нині це готель «Джузеппе» у центрі Казані. У 1860 році Катя Піунова вийшла заміж за Максиміліана Карловича Шмідгофа (1835-1879), молодого музиканта й актора, підданого Прусії. Т.Шевченко до свого від’їзду з Нижнього Новгорода зустрічався з родиною Шмідгоф, був знайомий з Максиміліаном Карловичем і дуже добре про нього написав у щоденнику, як про талановитого скрипаля і драматичного артиста. Якийсь час Шмідгофи служили в Харківському театрі. А в 1865 році вони були вже в Казані. Це був, безумовно, крок уперед, тому що Казанський театр у той час вважався 3-м серед провінційних театрів після Варшавського і нового Одеського. Наявність у місті університету і великої кількості інтелігентної, передової публіки, змушували керівництво театру мати відповідний репертуар і акторський склад. У Національному Архіві Республіки Татарстан зберігаються афіші Казанського театру за 1868-1872 роки. Чимало часу я присвятив вивченню дивовижного світу Казанського театру позаминулого століття. Афіші ці в канцелярію генерал-губернатора подавав тодішній керівник Казанського театру Н.М.Мєдвєдєв. Він, зважаючи на все, був дуже акуратною людиною і талановитим організатором. За спогадами сучасників, мав гарні людські якості і заслужений авторитет серед артистів. В афішах прізвище Піунової писалася з ініціалами і великими літерами. І те й друге зовсім не типово для Казанського театру того часу. Вона грала головні ролі в спектаклях, що йдуть і зараз:

— 25 —

Он, судя по всему, был очень аккуратным человеком и талантливым организатором. По воспоминаниям современников, имел хорошие человеческие качества и пользовался заслуженным авторитетом у артистов. В афишах фамилия Пиуновой писалась с инициалами и большими буквами. И то и другое совершенно не типично для Казанского театра того времени. Она играла главные роли в спектаклях, которые идут и сейчас: — «Эсмеральда или четыре рода любви» — драма, сочинение Гюго. Эсмеральда — г-жа Пиунова-Шмидгоф. (сейчас это «Нотр Дам Де Пари»); — «Не в свои сани не садись». Комедия А.Н.Островского. Авдотья Максимовна — Е.Б.Пиунова-Шмидгоф. — «Гамлет — принц Датский». Трагедия Шекспира. Офелия — Е.Б.ПИУНОВА-ШМИДГОФ. — «Укрощение строптивой». Комедия Шекспира. КАТАРИНА — Е.Б.ПИУНОВА-ШМИДГОФ — «Хижина дяди ТОМА». Драма. Элиза — Е.Б.ПИУНОВА-ШМИДГОФ. — «НА БОЙКОМ МЕСТЕ». Комедия в 3-х действ. Соч. А.Н.Островского. Евгения Мироновна Вуколе г-жа Пиунова-Шмидгоф. (В афише написано «Пиеса»). — «МАРИЯ СТЮАРТ». Трагедия в 5 частях Шиллера. Мария Стюарт — г-жа Пиунова-Шмидгоф. — «ЛЕВ ГУРЫЧ СИНИЧКИН ИЛИ ПРОВИНЦИАЛЬНАЯ ДЕБЮТАНТКА». Раиса Минишна Сурмилова — провинциальная артистка г-жа ПиуноваШмидгоф. (Эту роль много десятилетий спустя в фильме играла Нонна Мордюкова). Внимательно изучая афиши за несколько лет, видишь рост популярности артистки у казанских зрителей. Её фамилия с инициалами писалась крупными бук-

— «Есмеральда, або чотири роди любові» — драма, твір Гюго. Есмеральда — г-жа ПіуноваШмідгоф. (зараз це «Нотр Дам Де Парі»); — «Не у свої сани не сідай». Комедія А.Н.Островського. Авдотья Максимівна — К.Б.Піунова-Шмідгоф. — «Гамлет — принц Датський». Трагедія Шекспіра. Офелія — К.Б.ПІУНОВА-ШМІДГОФ. — «Приборкування перекірливої». Комедія Шекспіра. КАТАРИНА — К.Б.ПІУНОВА-ШМІДГОФ — «Хатина дядечка ТОМА». Драма. Еліза — К.Б.ПІУНОВА-ШМІДГОФ. — «НА ЖВАВОМУ МІСЦІ». Комедія в 3-х діях. Соч. А.Н.Островського. Євгенія Миронівна Вуколе г-жа Піунова-Шмідгоф. (В афіші написано “Пиеса”). — «МАРІЯ СТЮАРТ». Трагедія в 5 частинах Шиллера. Марія Стюарт — г-жа Піунова-Шмідгоф. — «ЛЕВ ГУРИЧ СИНИЧКИН АБО ПРОВІНЦІЙНА ДЕБЮТАНТКА». Раїса Минишна Сурмилова провінційна артистка г-жа ПіуноваШмідгоф. (Цю ролю багато десятиліть поспіль у фільмі грала Нонна Мордюкова). Уважно вивчаючи афіші за кілька років, бачиш зріст популярності артистки серед казанських глядачів. Її прізвище з ініціалами писалося великими літерами не тільки в загальному списку артистів, що беруть участь у даному спектаклі, але й у заголовках афіш такими ж літерами, як і назва спектаклю. Вона майже 15 років була зіркою Казанської сцени. Нехай не столичної, але всеж досить гідної. У газеті того часу про неї писали: “Шановна артистка К.Б.Піунова — Шмідгоф”. В житті їй зустрічалося немало яскравих акторів і драматургів. Усі відзначали, що її ролі у п’єсах Островського були найбільш вдалими. Коли вона репетувала

— 26 —

— 27 —

вами не только в общем списке артистов, принимающих участие в данном спектакле, но и в заглавии афиш такими же буквами, как и название спектакля. Она почти 15 лет была звездой Казанской сцены. Пусть не столичной, но всё-таки достойной. В газете того времени о ней писали: «Уважаемая артистка Е.Б.Пиунова — Шмидгоф». Жизнь её сталкивала с яркими актёрами и драматургами. Все отмечали, что её роли в пьесах Островского были наиболее удачными. Когда она репетировала роль Катерины Кабановой в драме «Гроза», её консультировал сам автор. Она сумела глубоко раскрыть образ несчастной Катерины, что не удавалось её современницам-актрисам. Изучая материалы о Пиуновой, мне стала очень интересна её судьба как женщины. Её муж Шмидгоф Максимилиан Карлович умер в 1879 году, когда младшему сыну было три года. Всего в семье было три сына: — Старший сын Анатолий родился в 1860 году. Был известным в своё время артистом и драматургом. Начинал карьеру артиста в Казанском театре, в котором служил дважды: в 1879 — 1881 и в 1895 — 1896 годах. Анатолий в начале актёрской карьеры, выступал на сцене со своей матушкой. В «Грозе» Островского Екатерина Борисовна играла Катерину Кабанову, а её сын — Кудряша. Умер Анатолий Шмидгоф в 1907 году. — Средний сын Николай родился в 1865г. Был талантливым артистом. До революции 1917 года много выступал в провинциальных театрах. Сохранились очень доброжелательные рецензии на его выступления в Нижегородском театре, где он играл в пьесах Горького. Во второй половине 40-х годов — ведущий актёр Ленинградского областного гастрольного театра (впоследствии преобразованного в Театр драмы и комедии на Литейном). Играл в кино. В одном из фильмов играл роль гетмана Павла Скоропадского. Именно он 10 мая 1937 года передал мемуары Е.Б.Пиуновой в Центральный архив в Москве. Николай Максимилианович умер в 1952 году. — Младший сын — Георгий (Юрий) Родился в 1876 году. Сведений о нём крайне мало. До войны жил в Ленинграде, работал инженером. Умер в 1939 году своей смертью. Имел сына Владимира. Эта семья носила фамилию Лебедев — Шмидгоф. Заведующий музейными фондами Казанского Академического театра им. В.И.Качалова Юрий Алексеевич Благов дважды разговаривал с Владимиром Юрьевичем по телефону. К несчастью, Владимир Юрьевич Лебедев — Шмидгоф умер 16.06.2012г. Я несколько раз пытался связаться с потомками, и узнать о семье хоть что-нибудь. Увы, вдова Владимира Юрьевича, на все мои попытки ответила однозначно — нет. Никто не интересуется прошлым семьи, никто ничего не знает, никому это не нужно. Очень жаль! Согласно официальным данным, у Екатерины Борисовны было три сестры и брат. Возможно, было больше, но детская смертность в те годы была высока и выжили

ролю Катерини Кабанової у драмі “Гроза”, її консультував сам автор. Вона зуміла глибоко розкрити образ нещасливої Катерини, що не удавалось її сучасницям-акторкам. Вивчаючи матеріали про Піунову, мене зацікавила її жіноча доля. Її чоловік Максиміліан Карлович Шмідгоф помер у 1879 році, коли молодшому синові було три роки. Усього в родині було три сини: — Старший син Анатолій народився в 1860 році. Був відомим у свій час артистом і драматургом. Починав кар’єру артиста в Казанському театрі, у якому служив двічі: у 1879-1881, та в 1895-1896 роках. Анатолій на початку акторської кар’єри, виступав на сцені разом з матінкою. У “Грозі” Островського Катерина Борисівна грала Катерину Кабанову, а її син — Кудряша. Вмер Анатолій Шмідгоф у 1907 році. — Середній син Микола народився в 1865 році. Також був талановитим артистом. До революції 1917 року багато виступав у провінційних театрах. Збереглися дуже доброзичливі рецензії на його виступи в Нижегородському театрі, де він грав у п’єсах Горького. В другій половині 40-х років — ведучий актор Ленінградського обласного гастрольного театру (згодом перетвореного в Театр драми і комедії на Ливарному). Грав у кіно. В одному з фільмів грав гетьмана Павла Скоропадського. Саме він 10 травня 1937 року передав мемуари К.Б.Піунової до Центрального архіву у Москві. Микола Максиміліанович помер у 1952 році. — Молодший син — Георгій (Юрій). Даних про нього вкрай мало. До війни жив у Ленінграді, працював інженером. Помер у 1939 році своєю смертю. Мав сина Володимира. Ця родина мала прізвище Лєбєдєв — Шмідгоф. Завідувач музейними фондами Казанського Академічного театру ім. В.І.Качалова Юрій Олексійович Благов розмовляв з Володимиром Юрійовичем по телефону двічі. На жаль, Володимир Юрійович Лєбєдєв — Шмідгоф умер 16.06.2012 року. Я кілька разів намагався зв’язатися з нащадками, і довідатися про родину хоч що-небудь. На жаль, удова Володимира Юрійовича, на всі мої спроби відповіла однозначно — ні. Ніхто не цікавиться минулим родини, ніхто нічого не знає, нікому це не потрібно. Дуже шкода! Згідно з офіційними даними, у Катерини Борисівни було три сестри і брат. Можливо, було більше, але дитяча смертність у ті роки була висока і вижили тільки ці. Зважаючи на все, сестри на початку 70-х років 19 сторіччя також служили в Казанському театрі. В афішах того часу зазначені, крім самої “пані Піунової — Шмідгоф”, також “пані Піунова” і дві “дівиці Піунови”. В одній з афіш “пані Піунова” зазначена як “Піунова 2-га”. Нерідко всі Піунови грали в один вечір (у ті часи в один вечір давали по дві вистави), і навіть в одному спектаклі. Інші Піунови помітного театрального успіху в Казані не мали. Також в афішах зазначена була “пані Шмідгоф”. Це сестра чоловіка — Евеліна, яка, до того ж, була громадянською дружиною ведучого актора Казанського театру і режисера

— 28 —

только эти. Судя по всему, сёстры в начале 70-х годов 19 столетия также служили в Казанском театре. В афишах того времени указаны, кроме самой «госпожи Пиуновой — Шмидгоф», также «госпожа Пиунова» и две «девицы Пиуновы». В одной из афиш «госпожа Пиунова» указана как «Пиунова 2-я». Нередко все Пиуновы играли в один вечер (в те времена в один вечер давали по два представления), и даже в одном спектакле. Прочие Пиуновы заметного театрального успеха в Казани не имели. Также в афишах указана «госпожа Шмидгоф». Это сестра мужа — Эвелина, которая, к тому же, была гражданской женой ведущего актёра Казанского театра и режиссёра Н.К. Милославского (Фридебург). Она была яркой женщиной и певицей с хорошим сопрано. Другая сестра мужа — Люция была драматической артисткой и танцовщицей. По приезду в Казань, Екатерина Борисовна жила возле театра на улице Попова Гора (сейчас улица Тельмана). Затем на улице Нижняя Фёдоровская (сейчас это улица Федосеевская, расположенная вдоль реки Казанки) в доме, который был куплен на её имя. В 1874 году он перестраивался, был 2-х этажным, первый этаж кирпичный, второй деревянный. В казанском архиве сохранились документы, касающиеся этой перестройки. Название документа: «Планы, фасады и разрезы предполагаемого к перестройке деревянного на каменном жилом этаже с холодными службами дома прусской подданной Екатерины Борисовны Шмидгоф 1-ой части г.Казани по ул. Нижне Федоровской. 16 мая 1874 года. И.О. Главного архитектора Казани Бечко — Друзин». Дом не сохранился, сейчас на этом месте элитный котеджный посёлок. (В одном из этих котеджей в 2005 году жил президент Украины Ющенко во время празднования 1000-летия Казани). Последняя по времени афиша о выступлении Пиуновой в Казани от 22 апреля 1879 года. На афише напечатано, что это её последний спектакль перед отъездом. Куда она уехала я не знаю. Неизвестно, что её толкнуло уехать, хотя думаю причины были: муж умер, старший сын подрос, вышел на сцену, ему нужна была помощь. Екатерина Борисовна Пиунова — Шмидгоф умерла 27.11.1909 года в Казани. По статусу она должна быть похоронена на Арском кладбище, но в списке захороненных её нет. Я думал, что она, как жена лютеранина (подданного Пруссии), во время бракосочетания перешла в лютеранство и была похоронена в лютеранской части кладбища. Но там её могилы также нет. За помощью я обратился к Виктору Дицу (председателю немецкой организации в Татарстане) и он сообщил мне, что по закону Российской Империи, существовавшему до 1906 года, во время заключения брака из православия уходить было нельзя. Если один из молодожёнов был не православной веры, то был обязан принять православие. В нашем случае в православие перешёл Шмидгоф, но Пиунова стала Прусской подданной. Могила актрисы так и не найдена. Евгений Савенко, председатель Нижнекамской национально-культурной автономии «Украинское товарищество «Вербиченька»

Н.К.Милославського (Фридебург). Вона була яскравою жінкою і співачкою з гарним сопрано. Інша сестра чоловіка — Люция була драматичною артисткою і танцівницею. В Казані, Катерина Борисівна жила біля театру на вулиці Попова Гора (зараз вулиця Тельмана). Потім на вулиці Нижня Федоровська (зараз це вулиця Федосеєвська, що уздовж ріки Казанки) у будинку, що був куплений на її ім’я. У 1874 році він перебудовувався, був 2-поверховим, перший поверх цегельний, другий дерев’яний. У казанському архіві збереглися документи, що стосуються цієї перебудови. Назва документів: “Плани, фасади і розрізи передбачуваного до перебудови дерев’яного на кам’яному житловому поверсі з холодними службами будинку пруської підданої Катерини Борисівни Шмідгоф 1-ої частини м.Казані по вул. Нижне Федоровській. 16 травня 1874 року. В.О. Головного архітектора Казані Бечко — Друзин”. Будинок не зберігся, зараз на цьому місці елітне котеджне селище. (В одному з цих котеджів у 2005 році жив президент України Ющенко під час святкування 1000-річчя Казані). Остання за часом афіша про виступ Піунової у Казані від 22 квітня 1879 року. На афіші надруковано, що це її останній спектакль перед від’їздом. Куди вона виїхала я не знаю. Невідомо, що її штовхнуло виїхати, хоча, думаю, причин вистачало: чоловік умер, старший син виріс, вийшов на сцену, йому потрібна була допомога. Катерина Борисівна Піунова — Шмідгоф померла 27.11.1909 року в Казані. По статуту вона мала бути похована на Арському цвинтарі, але в списку похованих її нема. Я думав, що вона, як дружина лютеранина (підданого Прусії), під час одруження перейшла в лютеранство, і була похована в лютеранській частині цвинтаря. Але там її могили також нема. За допомогою я звернувся до Віктора Діца (голови німецької організації в Татарстані) і він повідомив, що за законом Російської Імперії, який діяв до 1906 року, під час шлюбу з православ’я йти було не можна. Якщо один з молодих був не православної віри, то був зобов’язаний прийняти православ’я. У нашому випадку в православ’я перейшов Шмідгоф, але Піунова стала Пруською підданою. Могила акторки так і не знайдена.

— 29 —

О Тарасе Шевченко — в Украине

Про Тараса Шевченка — в Україні

Киеве 4 ноября 2013г. состоялась Международная научная конференция, посвященная 85-летию Литературномемориального дома-музея Тараса Шевченко. Музей расположен в самом центре столицы Украины, в пяти минутах ходьбы от Крещатика, переулок Шевченко 8-а, в здании, построенном в начале 19-го века. В этом доме весной 1846 года поселился Тарас Шевченко. В этих стенах просветитель Украины жил и работал до 1847 года. Здесь хранятся кисти, которыми он творил, хранятся личные вещи Шевченко. Вот уже 85 лет дом-музей дарит своим посетителям радость приобщения к личности Шевченко. Возглавляет дом-музей Надежда Ивановна Орлова — истинная подвижница «шевченковедения». Она уже много лет по всему свету, по крупицам, собирает материалы о жизненном и творческом пути Великого Кобзаря. Весной 2013 года Надежда Ивановна побывала в Казани, в Нижнем Новгороде, увидела своими глазами места в Поволжье, связанные с возвращением Тараса Шевченко из ссылки. Для участия в конференции Надежда Ивановна пригласила учёных и людей, которые могут поделиться своими изысканиями о Шевченко. С приветственными словами выступили: генеральный директор Национального Музея Тараса Шевченко Дмитрий Васильевич Стус, член президиума УВКР Валентин Макарович Пилипчук, известные учёные, «корифеи» шевченковедения из Украины, США. Выступать после них мне, врачу из далекого Татарстана, волею судьбы, почти случайно ставшему исследователем Шевченко, было сложно психологически. Не сразу, но удалось справиться с волнением и овладеть аудиторией. Я рассказал о пребывании Тараса Шевченко в Казани, о местах, связанных с именем Кобзаря, о людях, с которыми жизнь его связывала. Факты, о которых я им рассказал, не известны никому. Материалы для выступления собраны и систематизированы мною. Шевченко нет среди живых уже более 150 лет. О его жизни и творчестве написаны горы литературы. Его жизненный и творческий путь исследован буквально по дням и часам. Найти какие-то новые, или малоизвестные

Києві 4 листопада 2013р. відбулася Міжнародна наукова конференція, присвячена 85-річчю Літературномеморіального будинку-музею Тараса Шевченка. Музей розташований у самому центрі столиці України, за п’ять хвилин від Хрещатика, провулок Шевченка 8-а, у будинку, побудованому на початку 19-го століття. У цьому будинку навесні 1846 року оселився Тарас Шевченко. У цих стінах просвітитель України жив і працював до 1847 року. Тут зберігаються пензлі, якими він творів картини, зберігаються особисті речі Шевченка. Вже 85 років будинок-музей дарує своїм відвідувачам радість прилучення до постаті Шевченка. Очолює колектив співробітників будинка-музею Надія Іванівна Орлова — щира подвижниця “шевченкознавства”. Вона вже багато років з усього світу, по крихітках, збирає матеріали про життєвий і творчий шлях Великого Кобзаря. Навесні 2013 року Надія Іванівна побувала в Казані, у Нижньому Новгороді, побачила своїми очима місця в Поволжі, пов’язані з поверненням Тараса Шевченка з заслання. Для участі в конференції Надія Іванівна запросила вчених і людей, які можуть поділитися своїми надбаннями в галузі шевченкознавства. З привітальними словами виступили: генеральний директор Національного Музею Тараса Шевченка Дмитро Васильович Стус, член президії УВКР Валентин Макарович Пилипчук, відомі вчені, “корифеї” шевченкознавства з України, США. Виступати після них мені, лікарю з далекого Татарстану, який волею долі і майже випадково став дослідником Шевченка, було складно психологічно. Не відразу, але вдалося вправитися з хвилюванням і опанувати аудиторією. Я розповів про перебування Тараса Шевченка в Поволжі, про місця, пов’язані з іменем Кобзаря в Казані, про людей, з якими Тарас там зустрічався. Факти, про які я розповів, були не відомі нікому з присутніх. Матеріали для виступу зібрані і систематизовані мною. Шевченка нема серед живих уже більше 150 ро-

— 30 —

Дом-музей Т.Г.Шевченко в Киеве факты, освещающие жизнь Кобзаря, почти невозможно. Казань в «шевченковедении» была всегда в стороне. Кобзарь был здесь всего два дня, в его ежедневнике о Казани написано всего полстраницы, известно всего два наброска, сделанных в Казани в 1857 году. Но за последний год: — опубликованы данные о соратниках Шевченко по Кирилло-Мефодиевскому братству Иване Пасяде и Георгие Андрузском. Царь после разгрома братства отправил их доучиваться в Казанский университет; — рассказано о диссертации Ивана Пасяды, написанной им в 1858 году и хранящейся в библиотеке Казанского университета. Тема диссертации — «Значение первых произведений Гоголя в русской литературе вообще, и их заслуга для народности». (Кстати, это была первая диссертация о творчестве Гоголя! Николай Васильевич был ещё жив); — рассказано о следах семьи Энгельгардтов в Казани; — была проведена глубокая исследовательская работа, посвящённая Екатерине Борисовне ПиуновойШмидгоф — знакомой Тараса Шевченко, на которой в Нижнем Новгороде в начале 1858 года он хотел жениться. Хочу отметить, что большая часть найденных и опубликованных материалов неизвестна не только широкому кругу «шевченковедов», но и всезнающим специалистам из Дома-музея Т.Шевченко в Киеве. Обо всём этом и было рассказано во время выступления на конференции. Когда стало очевидно, что я в отпущенный регламент не «вписываюсь», слушатели с удовольствием согласились выслушать моё выступление до конца. В Доме-музее всем присутствующим был презентован

ків. Про його життя і творчість написані гори літератури. Його життєвий і творчий шлях досліджений буквально по днях і годинах. Знайти якісь нові, чи маловідомі факти, що висвітлюють життя Кобзаря, майже неможливо. Казань у “шевченкознавстві” була завжди осторонь. Кобзар був тут всього два дні, у його щоденнику про Казань написано усього півсторінки, відомо всього два начерки, зроблених у Казані в 1857 році. Але за останній рік мною: — опубліковані дані про соратників Шевченка по Кирило-Мефодіївському братерству Івана Пасяду й Георгія Андрузського. Цар після розгрому братерства відправив їх доучуватися в Казанський університет; — розказано про дисертацію Івана Пасяди, написаної ним у 1858 році і, яка зберігається в бібліотеці Казанського університету. Тема дисертації — «Значення перших творів Гоголя в російській літературі взагалі, і їх заслуга для народності”. (До речі, це була перша дисертація про творчість Гоголя! Микола Васильович був ще живий); — розказано про сліди родини Енгельгардтів у Казані; — було проведено глибоку дослідницьку роботу, присвячену Катерині Борисівні Піуновій-Шмидгоф — знайомій Тараса Шевченка, на якій у Нижньому Новгороді на початку 1858 року він хотів оженитися. Хочу відзначити, що велика частина знайдених і опублікованих матеріалів була невідома не тільки широкому колу “шевченкознавців”, але і усезнаючим фахівцям з Будинку-музею Т.Шевченка в Києві. Про все це і було розказано під час виступу на конференції. Коли стало очевидно, що я у відпущений регламент не “вписуюсь”, слухачі з задоволенням погодилися вислухати мій виступ до кінця.

— 31 —

и подарен привезённый журнал «Наш дом — Татарстан». В номере 4 (025) сентябрь 2013 г. была напечатана моя статья о Екатерине Пиуновой. Прекрасное полиграфическое оформление, уникальные фотографии Пиуновой, виды Казани середины 19-го века приятно удивили присутствующих. Я рассказал гостям о Татарстане, о межнациональных отношениях в республике. Особо подчеркнул то, что руководство республики на самом высоком уровне уделяет большое внимание национальной политике. Впрочем, прекрасно изданный журнал говорил о гармонии в многонациональной жизни Татарстана лучше любых слов. Конференция закончилась выступлением приехавшей со мной из Татарстана Татьяны Чекеевой. Татьяна Фёдоровна прекрасно исполнила песню на стихи Шевченко «Зоря моя вечерняя». Её дивный голос не впервые, с неизменным успехом, звучит в Киевском доме-музее Шевченко. Ещё одна удивительная и очень приятная встреча в музее состоялась уже после конференции. Мы встретились с представителем татарской общественности Киева. Шаукат Рауфович Самитов пришёл послушать рассказ о пребывании Шевченко в Казани и поддержать нас. Мы встречаемся не в первый раз, беседы наши предельно откровенны и доброжелательны. В жизни украинской громады в Казани и татарской в Киеве много общего, одинаковые проблемы, одинаковые условия работы, только словно в зеркале. Мы дружим. Подборка журналов «Наш дом — Татарстан» и отдельные материалы о пребывании Кобзаря в Казани были переданы нашим татарским друзьям в Киеве. Однако, удивительные киевские встречи на этом не закончились. Уже после конференции мы с Валентином Пилипчуком, долгое время руководившим украинской организацией на Камчатке, шли по центральной улице Киева знаменитому Крещатику. Совершенно случайно встретили доктора исторических наук, профессора Киевского Национального Университета им. Т.Г.Шевченко Владимира Сергийчука. Владимир Иванович давний друг украинцев Татарстана, в 2006 году он присутствовал в Казани на открытии мемориальной доски первому президенту Украинской Народной Республики Михаилу Грушевскому. Владимир Иванович, не раздумывая ни секунды, пригласил нас выступить перед студентами исторического факультета Киевского Университета, и рассказать им о жизни и работе украинских общественных организаций за пределами материковой Украины. Спустя час мы были в древних стенах университета, видевших и слышавших выдающихся учёных нескольких эпох. И в доме-музее выступать было волнительно, в университетской аудитории перед выступлением дрожали не только руки, но и ноги. Первым с рассказом о работе украинской громады выступил Пилипчук. Я его почти не слышал. Чуть успокоившись, я стал внимательно разглядывать молодые лица студентов 4-го курса, сидевших перед нами. Удивительное чувство гордости охватило меня. Умные, красивые лица, чуть лукавые улыбки… Молодость и интеллект буквально вырывался из этой молодёжи. Именно этим молодым людям в скором времени предстоит воспитывать детей в духе

У будинку-музеї всім присутнім мною був презентований і подарований журнал “Наш дом — Татарстан”, який я привіз з Казані. У числі 4 (025) за вересень 2013 року була надрукована моя стаття про Катерину Піунову. Прекрасне поліграфічне оформлення, унікальні фотографії Піунової, вигляди Казані середини 19-го століття приємно вразили присутніх. Я розповів гостям про Татарстан, про міжнаціональні стосунки в республіці. Особливо підкреслив, що керівництво республіки на найвищому рівні приділяє велику увагу національній політиці. Утім, прекрасно виданий журнал говорив про гармонію в багатонаціональному житті Татарстану краще будь-яких слів. Конференція закінчилася виступом Тетяни Чекеєвої, що приїхала зі мною з Татарстану. Тетяна Федорівна прекрасно виконала пісню на вірші Шевченка “Зоре моя вечірняя”. Її чудовий голос не вперше, з незмінним успіхом, лунав у Київському будинку-музеї Шевченка. Ще одна цікава й приємна зустріч у музеї відбулася вже після конференції. Ми зустрілися з представником татарської громадськості Києва. Шаукат Рауфович Самітов прийшов послухати розповідь про перебування Шевченка в Казані і підтримати нас. Ми зустрічаємося не вперше, бесіди наші завжди відверті і доброзичливі. У житті української громади в Казані і татарської в Києві багато загального, однакові проблеми, однакові умови роботи, тільки як у дзеркалі. Ми дружимо. Добірка журналів “Наш дом — Татарстан” і окремі матеріали про перебування Кобзаря в Казані були передані нашим татарським друзям у Києві. Однак, дивні київські зустрічі на цьому не закінчилися. Уже після конференції ми з Валентином Пилипчуком, який довгий час очолював українську організацію на Камчатці, йшли центральною вулицею Києва знаменитим Хрещатиком. Випадково зустріли доктора історичних наук, професора Київського Національного Університету ім. Т.Г.Шевченка Володимира Сергійчука. Володимир Іванович давній друг українців Татарстану, у 2006 році він був присутній у Казані на відкритті меморіальної таблиці першому президенту Української Народної Республіки Михайлові Грушевському. Володимир Іванович, не роздумуючи ні секунди, запросив нас виступити перед студентами історичного факультету Київського Університету, і розповісти їм про життя і роботу українських громадських організацій за межами материкової України. Через годину ми були в древніх стінах університету, що бачили і чули видатних учених декількох епох. І в будинку-музеї перед виступом дуже хвилювався, а в університетській аудиторії тремтіли не тільки руки, але і ноги. Першим з розповіддю про роботу української громади виступив Пилипчук. Я його майже не чув. Ледве заспокоївшись, став уважно розглядати молоді обличчя студентів 4-го курсу, що сиділи перед нами. Дивне почуття гордості охопило мене. Молоді красиві обличчя буквально світилися інтелектом і розумом! Саме цим молодим людям незабаром виховувати дітей у дусі націо-

— 32 —

национального самосознания, и от того, как талантливо они это будут делать, в немалой степени зависит будущее Украины, как независимой державы. Выступление Валентина Макаровича закончилось как-то неожиданно для меня. Мой час пробил. Выступление не было подготовленным заранее. Говорить общие фразы и загружать молодые головы чуждыми для них проблемами не хотелось. Чем можно было удивить студентов университета имени Тараса Григорьевича Шевченко накануне его 200-летнего юбилея? Я начал говорить о местах в Казани, связанных с именем Великого Просветителя украинского народа. Короче, говорил о том, чем занимаюсь последние полтора года. Говорил о страницах жизни Кобзаря, о которых они представления не имели и нигде прочитать не могли. Кажется, выступление удалось. 55 минут студенты слушали, даже не шелохнувшись. Зевающих от скуки лиц я не заметил. Надеюсь, что отныне в сознании этих молодых людей имя Шевченко будет прочно связано с Казанью. В конце выступления я показал студентам журнал из Татарстана, со статьёй о Тарасе Шевченко и Екатерине Пиуновой, изготовленный товариществом «Вербиченька» к конкурсу чтецов поэтических произведений Кобзаря значок с его портретом, тематические буклеты. В заключение лекции профессор Сергийчук сердечно нас поблагодарил и за содержательные выступления и за подвижническую работу на благо Украины, которую мы проводим в России. Я, в свою очередь, вручил Сергийчуку подписанный мною экземпляр журнала «Наш дом — Татарстан». Владимир Иванович пообещал передать журнал в университетский музей Тараса Шевченко. На следующий день я посетил Национальный архив Украины в Киеве и оставил там несколько экземпляров журнала и материалы о работе украинских организаций республики по сохранению украинской культуры и чествованию Великого Кобзаря. Евгений Савенко, председатель Нижнекамской национально-культурной автономии «Украинское товарищество «Вербиченька»

нальної самосвідомості, і від того, як талановито вони це будуть робити, у великій мірі залежить майбутнє України, як незалежної держави. Виступ Валентина Макаровича закінчився якось зненацька. Слово надали мені. Промова не була підготовлена заздалегідь. Говорити загальні фрази і завантажувати молоді голови далекими для них проблемами не хотілося. Чим можно було здивувати студентыв університету імені Тараса Григоровича Шевченка напередодні його 200-літнього ювілею? Я почав говорити про місця в Казані, пов’язані з іменем Великого Просвітителя українського народу. Одним словом, говорив про те, чим займаюся останні півтора року. Говорив про ті сторінки життя Кобзаря, про які вони ніякого уявлення не мали і ніде прочитати не могли. Здається, виступ вдався. 55 хвилин студенти слухали навіть не рухаючись. Принаймні, позіхаючих від нудьги не було. Сподіваюся, що відтепер у свідомості цих молодих людей ім’я Шевченка буде міцно пов’язане з Казанню. Наприкінці виступу я показав студентам журнал з Татарстану, у якому надруковані статті про Тараса Шевченка і Катерину Піунову, виготовлений товариством «Вербиченька» до конкурсу читців поетичних творів Кобзаря значок з його портретом, тематичні буклети. На закінчення лекції професор Сергийчук сердечно подякував нам і за змістовні виступи і за подвижницьку роботу на користь України, яку ми проводимо в Росії. Я, у свою чергу, вручив Сергійчуку підписаний мною примірник журналу «Наш дом — Татарстан». Володимир Іванович пообіцяв передати журнал в університетський музей Тараса Шевченка. Наступного дня я відвідав Національний архів України в Києві і залишив там кілька примірників журналу і матеріали про роботу українських організацій республіки по збереженню української культури й ушановуванню Великого Кобзаря. Євген Савенко, голова Нижнєкамської національно-культурної автономії «Українське товариство «Вербиченька»

— 33 —

«Вербиченька» «Вербиченька» — Тарасу — Тарасові Шевченко Шевченку

краинские мероприятия в Нижнекамске всегда проходят интересно и насыщено. Среди зрителей часто присутствуют горожане самых разных национальностей. Они знают, что на украинских выступлениях можно узнать нечто новое и необычное о, вроде бы, всем известных людях и событиях. «Вербиченька» неоднократно обращалась к личности выдающегося сына украинского народа. В 1999 году в педагогическом училище (нынче колледж) мы торжественно отмечали 185-летие Тараса Шевченко. Зал был полон, звучали песни и стихи Кобзаря, впечатления были незабываемы. Особенно когда стихотворением Шевченко завершила своё приветственное выступление заместитель главы администрации Нижнекамска Ильсия Хаматовна Мезикова. Она помнила его ещё со школьной скамьи. В благодарность мы подарили ей украинский веночек. Незабываемым было празднование Шевченковских вечеров в 2001 году с украинским коллективом Башкортостана «Кобзарь». Выступления в Уфе и окрестных деревнях (в местах компактного проживания украинцев) были очень яркими, интересными и необычными. В 2006 году товарищество 18 дней путешествовало по Украине на автобусе. В числе многих знаковых мест нашей Родины мы посетили могилу Кобзаря Чернечу гору в Каневе. Возвышается она на берегу Днепра, 365 крутых ступеней ведут к месту, где навсегда нашел покой певец украинского народа. Там же был проведён нами импровизированный урок украинской литературы с торжественными словами и вереницей его стихов, с которыми дети украинской школы «Лелеки» («Аисты») выступали в Москве на Конкурсе чтецов поэтических произведений Шевченко. Такие минуты запоминаются на всю жизнь. В 2014 году всё прогрессивное человечество, украинцы в материковой Украине, и рассеянные по всему миру, готовятся отметить 200-летие Тараса Шевченко. Праздничные мероприятия проводятся уже сейчас. «Вербиченька» не могла остаться в стороне от этого, поистине всемирного движения. 27 октября 2012 года в гимназии № 32 Нижнекамска украинское товарищество «Вербиченька» провело тематический вечер, посвященный Тарасу Шевченко. В фойе были подготовлены выставки и стенды с книгами о Шевченко, многочисленными «Кобзарями», изданными в разное время и в разных странах. Были

країнські заходи в Нижнєкамську завжди проходять цікаво і насичено. Серед глядачів часто присутні городяни різних національностей. Вони знають, що на українських заходах можна довідатися про щось нове і незвичайне. «Вербиченька» неодноразово зверталася до постаті видатного сина українського народу. Ще у 1999 році в педагогічному училищі ми урочисто відзначали 185-річчя Тараса Шевченка. Зал був повний, лунали пісні й вірші Кобзаря, враження були незабутні. Особливо коли віршем Шевченка завершила свій привітальний виступ заступник голови адміністрації Нижнєкамська Ільсія Хаматівна Мєзікова. Вона пам’ятала його ще зі шкільної лави. На подяку ми подарували їй український віночок. Незабутнім було святкування Шевченківських вечорів у 2001 році з українським колективом Башкортостану «Кобзар». Виступи в Уфі й селах компактного проживання українців були дуже яскравими, цікавими і незвичайними. У 2006 році товариство 18 днів подорожувало по Україні автобусом. У числі багатьох знакових місць нашої Батьківщини ми відвідали могилу Кобзаря Чернечу гору в Каневі. Височить вона над берегом Дніпра, 365 крутих сходинок ведуть до місця, де назавжди знайшов спокій співець українського народу. Там же був проведений нами імпровізований урок української літератури з урочистими словами і низкою його віршів, які читали діти української школи «Лелеки» на Конкурсі читців поетичних творів Шевченка в Москві. Такі хвилини запам’ятовуються на все життя. У 2014 році все прогресивне людство, українці в материковій Україні, і розсіяні по усьому світі, готуються відзначити 200-річний ювілей Тараса Шевченка. Святкові заходи проводяться вже зараз. «Вербиченька» не може залишитися осторонь від цього воістину всесвітнього руху. 27 жовтня 2012 року в гімназії № 32 Нижнєкамська українське товариство «Вербиченька» провело тематичний вечір, присвячений Тарасові Шевченку. У фойє були підготовлені виставки і стенди з книгами про Шевченка, численними «Кобзарями», виданими в різний час і в різних країнах. Були представлені вишивки й портрети Шевченка, сувеніри, присвячені поету, зібрані

— 34 —

представлены вышивки и портреты Шевченко, сувениры, посвященные поэту, собранные вербичанами во время многочисленных поездок по России и Украине. Экспонаты вызвали большой интерес у зрителей и слушателей. Почетное место на выставке занимал старинный и довольно ветхий «Кобзарь», изданный ещё до революции 1917 года. Его нам подарил Илья Владимирович Будыло. Интересна судьба этого «Кобзаря»: бабушка Ильи Владимировича, будучи молодой девушкой, училась грамоте по этой книге, а в страшные годы немецкой оккупации сумела сберечь его, как семейную реликвию. «Кобзарь» — вечная книга, одни по ней постигают грамоту, другие национальное достоин-

вербичанами під час численних поїздок по Росії й Україні. Експонати викликали великий інтерес у присутніх. Почесне місце на виставці займав стародавній «Кобзар», виданий ще до революції 1917 року. Його нам подарував Ілля Володимирович Будило. Цікава доля в цього «Кобзаря»: бабуся Іллі Володимировича, ще молодою дівчиною, училася читати по цій книзі, а в страшні роки німецької окупації зуміла зберегти його, як сімейну реліквію. «Кобзар» — вічна книга, одні по ній осягають грамоту, інші національну гідність і честь. Кожне покоління в цій книзі знаходить щось нове, актуальне для себе і свого часу. Сцену залу прикрашав портрет Шевченка під ошат-

— 35 —

ство и честь. Каждое поколение в этой книге находит что-то новое, актуальное для себя и своего времени. Сцену зала украшал портрет Шевченко под нарядным рушником. Ярко бросались в глаза украинские костюмы. На праздник пришли наши друзья из национальных организаций и многочисленные жители города. В холле звучали песни на стихи Кобзаря и украинские народные песни. Звучал в исполнении вокального ансамбля «Вербиченька» неофициальный гимн Украины «Реве да стогне Дніпр широкий». С приветственными словами выступили начальник отдела по связям с общественными формированиями Лилия Марсовна Ахметзянова, руководитель Нижнекамского филиала Ассамблеи народов Татарстана Татьяна Андреевна Наговицына, депутат Городского совета и руководитель Реабилитационного центра «Надежда» Нина Фёдоровна Буханова, руководитель Координационного совета по сотрудничеству органов власти и органов местного самоуправления Григорий Леонидович Китанов. В торжественной обстановке были зачитаны приветственные письма участникам вечера от Чрезвычайного и Полномочного Посла Украины в РФ Владимира Ельченко, Генерального Консула Украины в Нижнем Новгороде Игоря Мельниченко, руководителя Украинского Всемирного Координационного Совета Михаила Ратушного. Приветствия были встречены искренними аплодисментами. Наши сердца были полны гордости и радости. Материковая Украина нас не забывает и поддерживает. Наша работа в далеком Татарстане ей видна и нужна. Среди участников и гостей ярко мелькали дети в украинских костюмчиках. У них на этом вечере была особая, почётная миссия. Уже много лет в Москве, при поддержке Посольства Украины в России, проводится конкурс на лучшее чтение поэтических произведений Т.Г.Шевченко. Наши дети регулярно принимают участие в Конкурсе, без призов не возвращаются. Сегодня дети представили стихи Кобзаря широкому кругу нижнекамских зрителей. Атмосфера на конкурсе заметно отличалась от атмосферы на праздничном вечере, но волновались дети не меньше, чувствуя свою ответственность и торжественность момента. Тема мероприятия для Татарстана была актуальной. 13-14 сентября (по старому стилю) 1857 года Тарас Григорьевич побывал в Казани. По Волге на пароходе «Князь Пожарский» он возвращался из казахстанской ссылки. Сойдя на берег 13 сентября, Шевченко первым делом направился в Казанский университет. Он пытался найти своих друзей, студентов Киевского университета Ивана Яковлевича Пасяду (Посяденко) и Георгия Львовича Андрузского, которые были отправлены доучиваться в Казанский университет в 1847 году, после разгрома царской охранкой Кирилло-Мефодиевского братства. В приговоре о ссылке говорилось: «…а потом на службу в Великороссию»). Шевченко искал следы своих друзей и единомышленников. Хотя сложно понять, что именно их объединяло: крестьянский сын Пасяда и сын полтавского помещика Андрузский были значительно моложе Тараса. Но факт остается фактом — Шевченко считал их друзьями, и они о Шевченко отзывались очень высоко.

ним рушником. Яскраво майоріли українські костюми. На свято прийшли наші друзі з національних організацій і численні мешканці міста. Лунали пісні на вірші Кобзаря й українські народні пісні. Звучав у виконанні вокального ансамблю «Вербиченька» неофіційний гімн України «Реве так стогне Дніпр широкий». З привітальними словами виступили начальник відділу по зв’язках з громадськими формуваннями Лілія Марсовна Ахметзянова, керівник Нижнєкамської філії Асамблеї народів Татарстану Тетяна Андріївна Наговіцина, депутат Міської ради і керівник Реабілітаційного центру «Надія» Ніна Федорівна Буханова, керівник Координаційної ради по співробітництву органів влади й органів місцевого самоврядування Григорій Леонідович Китанов. В урочистій обстановці були зачитані привітальні листи від Надзвичайного і Повноважного Посла України в РФ Володимира Єльченка, Генерального Консула України в Нижньому Новгороді Ігоря Мельниченка, керівника Української Всесвітньої Координаційної Ради Михайла Ратушного. Вітання учасники вечора зустріли щирими оплесками. Наші серця були повні гордості і радості. Материкова Україна нас не забуває і підтримує. Наша робота в далекому Татарстані їй потрібна й важлива. Серед учасників і гостей яскравими цяточками миготіли діти в українських костюмчиках. У них на вечорі була особлива, почесна місія. Вже багато років у Москві, за підтримки Посольства України в Росії, проводиться Конкурс на краще читання поетичних творів Т.Шевченка. Наші діти регулярно беруть участь у Конкурсі, без нагород ніколи не поверталися. Сьогодні діти представили вірші Кобзаря широкому колу нижнєкамських глядачів. Атмосфера Конкурсу помітно відрізнялася від атмосфери святкового вечора, але хвилювалися діти не менше, відчуваючи свою відповідальність і урочистість моменту. Тема заходу для Татарстану була актуальною. 13-14 вересня (за старим стилем) 1857 року Тарас Григорович побував у Казані. По Волзі на пароплаві «Князь Пожарський» він повертався з казахстанського заслання. Зійшовши на берег 13 вересня, Шевченко направився в Казанський університет. Він намагався знайти своїх друзів. Студенти Київського університету Іван Якович Пасяда (Посяденко) і Георгій Львович Андрузський були відправлені доучуватися в Казанський університет у 1847 році, після розгрому царською охранкою Кирило-Мефодіївського братерства. У вироку говорилось: «...а потім на службу у Великоросію»). Шевченко шукав сліди своїх друзів і однодумців. Хоча складно зрозуміти, що саме їх поєднувало: селянський син Пасяда і син полтавського поміщика Андрузський були набагато молодшими за Тараса. Але факт залишається фактом — Шевченко вважав їх друзями, і вони про Шевченка відгукалися дуже високо. Пройшло біля десяти років після висилки в Казань київських студентів. Слідів перебування Пасяди й Андрузського в університеті Шевченко не знайшов, але у своєму щоденнику залишив цікаві замітки про побачене в Казані. Оглянув університет, у дворі університету бачив пам’ятник Гаврилові Державіну, постояв

— 36 —

Следов пребывания Пасяды и Андрузского в университете Шевченко не нашел, но в своём дневнике оставил любопытные заметки об увиденном в Казани. Осмотрел университет, во дворе университета видел памятник Гавриле Державину, постоял на улице Воскресенской (сейчас это Кремлёвская), которую ошибочно назвал Московской, побывал в Кремле, полюбовался башней Сююмбике (которую назвал Сумбеки), по дороге в порт описал памятник погибшим воинам, бравшим Казань в 1552 году (Ивана Грозного назвал Иваном Лютым). 14 сентября, второй день пребывания в Казани, Шевченко с берега Волги сделал два эскиза: «Общий вид Казани» и «Вид на село Услон» (сейчас Верхний Услон — районный центр). Копии этих работ сейчас хранятся в музее Казанского университета. После обеда пароход отчалил и поплыл вверх по реке. Здесь Шевченко оставил в дневнике восхитительные записи о Свияжском монастыре. То, что не получилось у Шевченко в далеком 1857 году, осенью 2012 года удалось мне. Я нашел следы пребывания в Казани соратников Тараса Шевченко. Георгий Андрузский в феврале 1858 года покинул университет. А Иван Пасяда осенью 1858 года в Казанском университете защитил диссертацию. Я был крайне удивлён, когда узнал тему диссертации, она была посвящена творчеству Николая Гоголя. Николай Васильевич в то время был ещё жив! Это была первая диссертация по творчеству Гоголя! В Отделе редких книг и рукописей библиотеки университета хранится оригинал диссертации. Я был безмерно счастлив, когда держал в руках этот труд — молчаливый свидетель истории культуры украинского народа. Казанский шевченковед Вячеслав Васильевич Аристов провёл большую поисковую работу, разыскал и опубликовал диссертацию Ивана Пасяды о творчестве Н.В.Гоголя, опубликовал информацию о дальнейшей судьбе друзей Шевченко, казанском периоде их жизни и их окружения. Благодаря ему, эти знания перестали быть достоянием узкого круга учёных, одна из страниц украинской истории не была утеряна. Участники вечера почтили память Вячеслава Васильевича Аристова и приняли письмо-благодарность его дочери Галине Вячеславовне. Лекция сопровождалась видео-презентацией с демонстрацией мест Казани, описанных в дневнике Шевченко, причём в сравнительном виде, какими они были 155 лет назад и как выглядят в наше время. От имени зрителей с благодарностью за интересную информацию и поэтическим приветствием из собственных стихов выступил Павел Буханов. Было принято обращение к украинцам всего мира с предложением активно включиться в программу празднования 200-летия Шевченко. Всем присутствующим были розданы тематические буклеты с информацией о Шевченко-просветителе, о пребывании поэта в Казани, о данном мероприятии. Вела вечер неизменная ведущая Людмила Валентиновна Найденко. Евгений Савенко, председатель Нижнекамской национально-культурной автономии «Украинское товарищество «Вербиченька»

на вулиці Воскресенській (зараз це Кремлівська), яку помилково назвав Московською, побував у Кремлі, помилувався на вежу Сююмбіке (яку назвав Сумбеки), по дорозі в порт описав пам’ятник воїнам, які загинули, коли брали Казань у 1552 році (Івана Грозного назвав Іваном Лютим). 14 вересня, на другий день перебування в Казані, Шевченко на березі Волги зробив два ескізи: «Загальний вид Казані» і «Вид на село Услон» (зараз Верхній Услон — районний центр). Копії цих ескізів зараз зберігаються в музеї Казанського університету. Після обіду пароплав відчалив і поплив вгору по ріці. Тут Шевченко залишив у щоденнику чудові записи про Свіяжський монастир. Те, що не вийшло у Шевченка в далекому 1857 році, вдалося мені восени 2012! Сліди перебування в Казанському Університеті соратників Шевченка зберігаються. Георгій Андрузський у лютому 1858 року залишив університет. А Іван Пасяда восени 1858 року в Казанському університеті захистив дисертацію. Я був украй здивований, коли довідався тему дисертації, вона була присвячена творчості Миколи Гоголя. Микола Васильович у той час був ще живий! Це була перша дисертація по творчості Гоголя! У Відділі рідкісних книг і рукописів бібліотеки Університету зберігається оригінал дисертації. Я був безмірно щасливий, коли тримав у руках цей твір — мовчазний свідок історії культури українського народу. Казанський шевченкознавець В’ячеслав Васильович Аристов, ще на початку 60-х років ХХ ст., провів велику пошукову роботу, віднайшов і оприлюднив дисертацію Івана Пасяди про творчість Н.В.Гоголя, опублікував інформацію про подальшу долю друзів Шевченка, казанський періоді їх життя і оточення. Завдяки йому, ці знання перестали бути надбанням вузького кола науковців, одна з сторінок української історії не була втрачена. Учасники вечора вшанували пам’ять В.В.Аристова і прийняли лист-подяку його дочці Галині В’ячеславівні. Лекція супроводжувалася цікавою відеопрезентацією з демонстрацією місць Казані, згаданих у щоденнику Шевченка, причому в порівняльному вигляді, якими вони були 155 років тому, і як виглядають у наш час. Від імені глядачів з вдячністю за цікаву інформацію і поетичне вітання з власних віршів виступив Павло Буханов. Було прийнято заклик до українців усього світу з пропозицією активно включитися в програму святкування 200-річчя Шевченка. Усім присутнім були роздані тематичні буклети з інформацією про Шевченка-просвітителя, про перебування поета в Казані, про даний захід. Вела вечір незмінна ведуча Людмила Валентинівна Найденко. Євген Савенко, голова Нижнєкамської національно-культурної автономії «Українське товариство «Вербиченька»

— 37 —

Дорогие друзья! Дорогі друзі!

риближается знаменательное событие в мировой культуре — 200-летие со дня рождения выдающегося украинского поэта, художника, просветителя, мыслителя Тараса Григорьевича Шевченко (1814–1861). Это событие вошло в календарь памятных дат ЮНЕСКО, 2014 год объявлен «Годом Шевченко» в Украине, торжества пройдут в Украине, России, Литве и Казахстане. Имя Тараса входит в мировую сокровищницу культуры, а его произведения принадлежат лучшим образцам творчества. Его стихи переведены почти на все современные языки, они пробуждают в каждом самые понятные чувства — любовь к родной земле, своему народу, человеческое достоинство, стремление к свободе, борьбе за независимость. Своей сложной и драматической судьбой Шевченко показал силу человеческого духа, волю к жизни, возможность во имя благородных целей преодолеть любые испытания. Его слова «Боритесь — и поборите!» стали жизненным девизом для многих людей, позволили поверить в себя, Справедливость и Правду. Судьба Тараса Шевченко является хорошим примером для молодежи, его произведения учат Добру, пробуждают Веру, показывают, что настоящий талант найдет свою дорогу в самых сложных условиях, способный человек, тот, кому есть что сказать людям, будет обязательно понят и принят. Важные страницы жизни Тараса Шевченко связаны с Южным Уралом и Поволжьем, поэтому не удивительно, что в нашем регионе 200-летие Великого Кобзаря также становится заметным событием, объединяющим украинские громады. Проведение историко-литературных круглых столов, конкурсов чтецов, международных Шевченковских чтений и другие мероприятия заложили прочные основы сотрудничества шевченковедов и шевченколюбов в Приволжском федеральном округе. Особенно радует, что творческие связи укрепляются в рамках Ассоциации украинских воскресных школ России, когда к «вечному шевченковскому слову» приобщаются всё новые поколения учащихся. Совместные мероприятия для детей Нижнего Новгорода, Татарстана, Башкортостана, Оренбуржья, Удмуртии и других регионов становятся настоящим примером дружбы, патриотизма, взаимного уважения, раскрывают творческие способности каждого ребёнка и воплощают мудрые заветы Великого Кобзаря: «И чужому научайтесь, и свого не цурайтесь...!» Денис Черниенко, исполнительный секретарь Ассоциации украинских воскресных школ России, учитель истории, кандидат исторических наук

аближається знаменна подія у світовій культурі — 200-річчя з дня народження видатного українського поета, художника, просвітителя, мислителя Тараса Григоровича Шевченка (1814-1861). Ця подія ввійшла в календар пам’ятних дат ЮНЕСКО, 2014 рік оголошено «Роком Шевченка» в Україні, ювілей буде урочисто відзначатися в Україні, Росії, Литві і Казахстані. Ім’я Тараса Шевченка входить у світову скарбницю культури, а його літературні й художні твори належать кращим зразкам творчості. Не випадково його вірші переведені майже на всі сучасні мови, оскільки будять у кожнім природні почуття — любов до людей, рідної землі, свого народу, людську гідність, прагнення волі й незалежності. Складна і драматична доля Тараса Шевченка є прикладом сили людського духу, волі до життя, можливості в ім’я високої мети перебороти будь-які іспити й труднощі. Його слова «Борітесь — і поборите!» стали життєвим девізом для багатьох людей, дозволили повірити в себе, Справедливість і Правду. Доля Тараса Шевченка є гарним прикладом для молоді, його твори учать Добру, будять Віру, показують, що справжній талант знайде свою дорогу в найскладніших умовах, людина, якій є що сказати людям, буде обов’язково зрозуміла і прийнята. Образ Тараса Шевченка по праву став культурним символом України, у ньому проявилася вся глибина мудрості народу, його творчі можливості, сила Слова, багатство і драматизм історії. Виховання любові до мови, народних традицій, прилучення до високих зразків літератури і мистецтва неможливі без звертання до творчості Шевченка. Важливі сторінки життя Тараса Шевченка пов’язані з Південним Уралом і Поволжям, тому не дивно, що в нашому регіоні 200-річчя Великого Кобзаря також стає помітною подією, що поєднує українські громади. Проведення історико-літературних круглих столів, конкурсів читців, міжнародних Шевченківських читань та інших заходів заклали міцні основи співпраці шевченкознавців і шевченколюбів у Приволзькому федеральному окрузі. Особливо радує, що творчі зв’язки зміцнюються в рамках Асоціації українських недільних шкіл Росії, коли до “вічного шевченківського слова” прилучаються все нові покоління учнів. Спільні заходи для дітей Нижнього Новгорода, Татарстану, Башкортостану, Оренбуржя, Удмуртії й інших регіонів стають дійсним прикладом дружби, патріотизму, взаємної поваги, розкривають творчі здібності кожної дитини, втілюють мудрі заповіти Великого Кобзаря: “І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь...!”. Денис Чернієнко, виконавчий секретар Асоціації українських недільних шкіл Росії, учитель історії, кандидат історічних наук

— 38 —

«Шевченковское «Шевченківське слово на века…» слово на віки…»

рамках Дня родного языка 20 февраля в актовом зале гимназии №32 г. Нижнекамска, был проведён муниципальный конкурс на лучшее чтение поэтических произведений Великого украинского кобзаря Тараса Григорьевича Шевченко. Конкурс носил название «Шевченковское слово на века…». Инициатором его проведения стало украинское товарищество «Вербиченька» и Станция детского и юношеского туризма и экскурсий. Помощь в организации оказало Управление образования, Отдел по связям с общественными формированиями Исполкома НМР, сотрудники гимназии №32. На конкурс приехали дети из школ №№1, 2, 7, 14, 19 Нижнекамска, Нижней Уратьмы и Кулмаксов. Удивительно звучала поэзия украинского Кобзаря в переводах на русский, татарский, немецкий, английский и другие языки. В составе жюри были Ахметзянова Л.М., Питеркина В.А., Хамидуллина Л.В., Гончарова Н.Г, Степанова Р.И., Дубровина Т.А. Непростая это работа выбирать самых ярких, лучших, артистичных. Но в авторитете и честности жюри никто не сомневался. Победители получили почётные дипломы и памятные значки, все участники получили грамоты и тематические буклеты о Т.Г.Шевченко. Хочется считать, что победителями конкурса стали все, приобщившись к миру высокой поэзии, пополнив свои знания об исторических событиях и представления о далёком прошлом. Хочется выразить огромную благодарность учителям, подготовившим ребят для участия в конкурсе. Тем более, что выученные стихи тут же пригодились. 21 февраля многонациональное мероприятие, посвящённое Дню родного языка, проводилось клубом «Берегиня» в Центральной библиотеке им. Тукая. Каждая национальность представляла самые интересные моменты своей культуры. Очень органично в программу выступления украинской «Вербиченьки» вплелись стихи Тараса Шевченко, с которыми выступили приглашённые чтецыучастники конкурса из гимназии №32. Пусть живёт слово классика в веках! Людмила Найденко, руководитель объединения по изучению истории и культуры украинского народа «Аисты»

о Дня рідної мови 20 лютого в актовій залі гімназії №32 м. Нижнєкамська, було проведено муніципальний конкурс на краще читання поетичних творів Великого українського кобзаря Тараса Григоровича Шевченка. Конкурс називався «Шевченківське слово на віки...». Ініціатором його проведення стало українське товариство «Вербиченька». Долучилися також Станція дитячого і юнацького туризму та екскурсій, співробітники гімназії №32. На конкурс приїхали діти зі шкіл №№1, 2, 7, 14, 19, 32, 34 Нижнєкамська, Нижньої Уратьми й Кулмаксів. Загалом було 58 учасників. Цікаво лунали з високої сцени українські поезії Кобзаря, а також переклади на російську, татарську, німецьку, англійську та інші мови. Цікаво відобразили свої враження від віршів Тараса Шевченка у малюнках діти 2-в класу гімназії №32, що представили цілу виставку ілюстрацій. До складу журі війшли Ахметзянова Л.М. (керівник відділу з національних питань адміністрації міста), Пітеркіна В.О., Хамідулліна Л.В. (СДЮТіЕ), Гончарова Н.Г (Управління освіти), Степанова Р.І., Дубровіна Т.О. (членкині товариства «Вербиченька»). Непроста це робота вибирати найяскравіших, найкращих, найартистичніших діток, але авторитетне журі сумліно з усим вправилося. Переможці одержали почесні дипломи і пам’ятні значки, всі учасники одержали грамоти і тематичні буклети про Т.Г.Шевченка. Однак хочеться вважати, що переможцями конкурсу стали всі, хто долучився до високої поезії, поповнив свої знання про історичні події і уявлення про далеке минуле. Хочеться висловити величезну подяку вчителям, які підготували діток до участі в конкурсі. До того ж вивчені вірші відразу й згодилися ще. Наступного дня, 21 лютого, багатонаціональний захід, присвячений Дню рідної мови, проводився клубом «Берегиня» у Центральній міській бібліотеці ім. Г.Тукая. Кожна національність представляла цікаві моменти своєї культури. Дуже органічно в програму виступу української «Вербиченьки» вплелися вірші Тараса Шевченка, з якими виступили запрошені читці-учасники конкурсу з гімназії №32. Нехай живе Тарасове слово в століттях! Людмила Найденко, керівник об’єднання з вивчання історії та культури українського народу

— 39 —

«И вечное Шевченково слово…»

«І вічне Шевченкове слово…»

краинцы всего мира активно включились в программу чествования Великого украинского Кобзаря, готовясь к его юбилею, проводя торжественные мероприятия, которыми традиционно встречают Шевченковский март. Прошли торжественные концерты и фольклорные фестивали. Не остались в стороне и украинцы России. 20 февраля 2013 года был проведён Конкурс на лучшее чтение произведений Шевченко в Нижнекамске (Республика Татарстан), 24 февраля — в Ижевске (Удмуртская Республика). Третьего марта 2013 года Первый окружной конкурс на лучшее чтение поэтических произведений Шевченко среди детей и молодёжи Поволжья был проведён в Казани. Инициаторами его проведения стали: Нижнекамское товарищество «Вербиченька», которое возглавляет Евгений Викторович Савенко, и Ассоциация украинских воскресных школ России, исполнительным секретарём которой является Денис Аркадьевич Черниенко. Поддержку в организации Конкурса оказали: Ассамблея и Дом дружбы народов Татарстана, Генеральное консульство Украины в Нижнем Новгороде. Активно подключились украинцы Казани, Нижнего Новгорода, Башкортостана (г. Салават), Удмуртии (г. Ижевск, г. Воткинск, г. Ува, Балезинский и Завьяловский районы), которые подготовили более 40 чтецов — главных героев шевченковского праздника в возрасте от 4 до 17 лет. Заведующая филиалом Литературно-мемориального дома-музея Тараса Шевченко в Киеве Надежда Ивановна Орлова и член Президиума УВКР Валентин Макарович Пилипчук привезли не только тёплые приветствия из Украины, а и красивые подарки для победителей и участников Конкурса — удобного формата «Кобзари», наборы компакт-дисков, тематические детские книги, портреты классиков литературы для украинских воскресных школ. Шевченковский Конкурс вылился в настоящий яркий украинский праздник на Поволжской земле. Дом дружбы народов Татарстана был расцвечен национальными костюмами разных народов, так как творчество Т.Г. Шевченко оказалось органически близким многим из них. В номинации «чтение произведений Шевченко не на украинском языке» звучали стихи на русском, грузинском, армянском, чувашском, башкирском, татарском и других языках. Очень достойно дети читали стихи на украинском языке! Радует, что руководители школ очень ответственно отнеслись к конкурсу, добросовестно подготовили

країнці всього світу активно включилися в програму вшанування Великого українського Кобзаря до його ювілею, проводячи урочисті заходи, якими традиційно зустрічають Шевченківський березень. Пройшли урочисті концерти й фольклорні фестивалі. Не стояли осторонь і українці Росії. 20 лютого 2013 року було проведено Конкурс на краще читання творів Шевченка в Нижнєкамську (Республіка Татарстан), 24 лютого — в Іжевську (Удмуртська Республіка). Третього березня 2013 року Перший окружний конкурс на краще читання поетичних творів Шевченка серед дітей і молоді Поволжя було проведено в Казані. Ініціаторами його проведення стали: Нижнєкамьке товариство «Вербиченька», яке очолює Євген Вікторович Савенко, Асоціація українських недільних шкіл Росії, виконавчим секретарем якої є Денис Аркадійович Чернієнко. Підтримку в організації Конкурсу надали: Асамблея й Будинок дружби народів Татарстану, Генеральне консульство України в Нижньому Новгороді. Активно підключилися українці Казані, Нижнього Новгороду, Башкортостану (м. Салават), Удмуртії (м. Іжевськ, м. Воткінськ, м. Ува, Балєзінський та Зав’яловський райони), які підготували більш 40 читців — головних персонажів шевченківського свята віком від 4 до 17 років. Завідуюча філією Літературно-меморіального будинку-музею Тараса Шевченка в Києві Надія Іванівна Орлова та член Президії УВКР Валентин Макарович Пилипчук привезли не тільки теплі вітання з України, а й гарні подарунки для переможців та учасників Конкурсу — зручного формату «Кобзарі», набори компакт-дисків, тематичні дитячі книжечки, портрети класиків української літератури для недільних шкіл. Шевченківський Конкурс вилився у справжнє яскраве українське свято на Поволзькій землі. Будинок дружби народів Татарстану майорів усіма мислимими кольорами національних костюмів різних народів, бо творчисть Шевченка є органічно близькою багатьом з них. У номінації «читання творів Шевченка не українською мовою» лунали вірші російською, грузинською, вірменською, чувашською, башкірською, татарською та иншими мовами. Дуже досконало читали вірші українською! Тішить, що керівники шкіл відповідально поставилися до конкурсу, сумлінно підготували діток, продумали доречні

— 40 —

деток, продумали уместные костюмы, презентации, яркие рисунки-иллюстрации. Дети не просто читали стихи, они вживались в образы, передавали свои впечатления всеми средствами артистизма и декламирования. Имена победителей Конкурса Вы, уважаемый читатель, можете узнать из Протокола жюри. В его состав вошли: Д.А. Черниенко (Уфа), В.М. Пилипчук (Киев), Н.И. Орлова (Киев), А.И. Пеньковский (Казань), С.М. Хаба (Ижевск), Л.П. Дяченко (Москва), Александр Николаевич Гончаров (Нижний Новгород). Двумя составами, в двух залах, члены жюри прослушали всех чтецов, определили лучших, наградили дипломами и грамотами, отметили благодарностями руководителей. От товарищества «Вербиченька» каждая организация получила памятные значки, кружки (бокальчики) с портретами Шевченко, вымпелы, буклеты. По окончании конкурса детям была предложена прогулка по Казани, экскурсия по Кремлю, обед в популярном кафе «Сытый папа». Одновременно, руководители украинских общин Поволжья, почётные гости и представители молодёжной организации Татарстана собрались на круглый стол «Тарас Шевченко на Урале и в Поволжье», где были представлены исследования и находки в области шевченковедения, обсудили насущные вопросы, составили планы совмест-

костюми, презентації, яскраві малюнки-ілюстрації. Діти не просто читали вірші, вони вживалися в образи, передавали свої враження всіма засобами артистизму й декламування. Імена переможців Конкурсу Ви, шановний читачу, можете дізнатися з Протоколу журі. До його складу війшли: Д.А. Чернієнко (Уфа), В.М. Пилипчук (Київ), Н.І. Орлова (Київ), А.І. Пеньковський (Казань), С.М. Хаба (Іжевськ), Л.П. Дяченко (Москва), Олександр Миколайович Гончаров (Нижній Новгород). Двома складами, у двох залах, вони вислухали всіх читців, визначили кращих, нагородили дипломами й грамотами, відзначили подяками керівників. Від товариства «Вербиченька» кожна організація отримала на згадку пам’ятні значки, кружки (горнятка) з портретами Шевченка, вимпели, буклети. По закінченні конкурсу дітям була запропонована прогулянка по Казані, екскурсія до Кремля, обід в популярному кафе «Сытый папа». Одночасно, керівники українських громад Поволжя, почесні гості й представники молодіжної організації Татарстану зібралися на круглий стіл «Тарас Шевченко на Уралі та в Поволжі», де були представлені дослідження й знахідки в галузі шевченкознавства, обговорили нагальні питання, склали плани спільних заходів на найближчий

ных мероприятий на ближайшее время. Присутствовал на круглом столе и председатель Федеральной НКА украинцев России Богдан Безпалько. В 16 часов того же дня все присутствующие и участники мероприятия собрались на торжественный украинский концерт. Открыл его песней на слова Шевченко нижнекамский вокальный ансамбль «Вербиченька», продолжил казанский квартет «Лада». Подарком украинскому празднику были стихи Шевченко в переводе на казахский и выступление казахского певца Базарбая Мурата. А дальше с рядом украинских автохтонных произведений выступили: бандурист Егор Стрельников, Наталия Сербина — этномузыковед, педагог, исследователь и исполнитель украинских народных песен религиозного содержания, которые исполяет в сопровождении колёсной лиры, Василий Жданкин — известный украинский бард, кобзарь и бандурист. Его исполнение с дочерью Анастасией чрезвычайно поразили слушателей мастерством. Профессиональные исполнители из Украины приняли участие в шевченковском празднике по приглашению Богдана Безпалько. Вечером гостей ждал торжественный фуршет и неформальное общение. Присутствующие имели возможность подвести итоги проведённой работы, поделиться впечатлениями, высказать свои мнения и пожелания. Состоялся Первый окружной конкурс на лучшее чтение произведений Т.Г.Шевченко. Этот Конкурс открыл новую веху в развитии украинского молодёжного движения в Поволжье. К сожалению, не все наши планы удалось воплотить полностью, были непредвиденные недочёты, но хочется верить, что участники оставят в своей памяти лишь положительные впечатления. Надеемся, следующие мероприятия будут ещё лучше и ярче. Людмила Найденко, заместитель председателя Нижнекамской национально-культурной автономии «Украинское товарищество «Вербиченька»

час. Був присутнім на круглому столі й голова Федеральної НКА українців Росії Богдан Безпалько. О 16 годині того ж дня всі присутні й учасники заходу зібралися на урочистий український концерт. Відкрив його піснею на слова Шевченка нижнєкамський вокальний ансамбль «Вербиченька», продовжив казанський квартет «Лада». Подарунком українському святу від казахського товариства були вірші Шевченка у перекладі на казахську мову й виступ співака Базарбая Мурата. А далі з низкою українських автохтонних пісень виступили: бандурист Єгор Стрельников, етномузикознавець, педагог, дослідниця і виконавець українських народних пісень релігійного змісту, які виконує у супроводі колесної ліри Наталія Сербіна, відомий український бард, кобзарь і бандурист Василь Жданкін. Його виконання з донечкою Анастасією надзвичайно вразили слухачів майстерністю. Професійні виконавців з України взяли участь в шевченківському святі на запрошення п. Богдана Безпалька. Ввечері гостей чекав урочистий фуршет і неформальне спілкування. Присутні мали змогу підвести підсумки проведеної роботи, поділитися враженнями, висловити свої думки й побажання. Відбувся Перший окружний конкурс на краще читання творів Шевченка. Цей Конкурс відкрив нову віху у розвитку українського молодіжного руху в Поволжі. На жаль, не всі наші плани вдалось втілити вповні, були непередбачені прикрощі, але хочеться вірити, що учасники залишать у своїй пам’яті лише позитивні враження. Сподіваємось, наступні заходи будуть ще яскравішими. Людмила Найденко, заступник голови Нижнєкамської національно-культурної автономії «Українське товариство «Вербиченька»

— 42 —

ПРОТОКОЛ заседания жюри Первого Приволжского окружного конкурса на лучшее чтение художественных произведений Тараса Шевченко Дата проведения: 03 марта 2013 г. Место и время проведения: Казань, Дом дружбы народов Республики Татарстан 10.00 — 13.00. Организаторы: МНКА «Украинское товариществе «Вербиченька» г. Нижнекамска, Ассоциация украинских воскресных школ России, Ассамблея народов Татарстана, при поддержке Генерального консульства Украины в Нижнем Новгороде, МНКА украинцев г. Казани, УВКР, Украинского Конгресса России. Количество участников: 41 (Республика Татарстан, Республика Башкортостан, Удмуртская Республика, Нижегородская область). Возрастные группы: 1) 4-6 лет — 6 человек; 2) 7-10 лет — 15 человек; 3) 11-14 лет — 12 человек; 4) 15-17 лет— 8 человек. Исполнены произведения Т.Г. Шевченко на украинском (27), а также русском, татарском, башкирском, чувашском, азербайджанском, грузинском языках. Председатель жюри конкурса, исполнительный секретарь Ассоциации украинских воскресных школ России, кандидат исторических наук, доцент Черниенко Д.А. Итоги конкурса по возрастным группам: Исполнение на украинском языке

Исполнение на других языках 1 группа 4-6 лет

1 место

Янышивская София (Нижний Новгород)

не присуждено

2 место

Мусин Эмиль (Салават)

Аманова Лейла (Казань)

3 место

Мазитов Тимур (Салават)

Звиададзе Илья (Казань) 2 группа 7-10 лет

1 место

Якимкина Ксения (Нижнекамск)

Юрьева Кристина (Нижнекамск)

2 место

Гуляева Карина (Воткинск)

Яруллина Элина (Казань)

3 место

Ларионова Полина (Воткинск)

Мамедова Эмилия (Казань), Исаев Чингиз (Казань), Гасанли Орхан (Казань)

1 место

Федорова Дарья (Нижнекамск)

Файрушина Айгуль (Нижнекамск)

2 место

Приходько Алина (Салават)

Давлетбаева Элина (Салават)

3 место

Абрамов Андрей (Нижнекамск)

Оглоблина Дарья (Салават)

1 место

Анисимов Максим (Салават)

не присуждено

2 место

Антипина Татьяна (Салават)

Королев Максим (Завьяловский р-н УР)

3 место

Лосань Альбина (Нижнекамск), Дзюина Ксения (Балезинский р-н УР)

не присуждено

1 место

Зайцева Дарья (Нижний Новгород)

2 место

Черных Наталья (Увинский р-н УР), Приходько Алина (Салават)

3 место

Давлетбаева Элина (Салават)

3 группа 11-14 лет

4 группа 15-17 лет

Конкурс рисунков (на выставке представлено 20 работ)

Консульские грамоты Абрамова Полина (Нижнекамск) Миргасимов Руслан (Нижнекамск) Хаба Алиса (Ижевск)

— 43 —

Дорогой читатель!

Дорогий читачу!

у к л е т путеводитель, который сейчас в твоих руках, — это частичка знаний об Украине и её подвижнике Тарасе Шевченко. Сам он писала так: «история моей жизни является частью истории моей Родины». Кажется, эти слова очень точно характеризуют значение и содержание Т. Шевченко для украинского народа во всех его поколениях и эпохах. Почему личность Кобзаря и через 200 лет после его рождения так же продолжает волновать пытливые умы тех, кому не безразлична судьба Украины? Прежде всего потому, что Т. Шевченко, как никто другой в истории развития украинской духовности, как настоящий всенародный певец-пророк, послужил причиной подъёма национального сознания среди людей, консолидации усилий и энергии украинских общин во всём мире для воплощения идеала обустройства «собственного дома» — развития своего национального государства, языка, культуры, образования и принципов жизни. Он из тех, кого называют способными к правдивому пророчеству, передвестничеству, он — «первейший универсал» украинской нации, который призывал к строительству «собственного дома» всех земляков своих «в Украине и не в Украине сущих». Призывая народ к развитию этого «дома», Тарас Шевченко подчеркивает в своих поэзиях («Послание» и др.) необходимость братской любви, как основного принципа жизни украинского народа, который должен стать нацией доброй воли, согласия, взаимопомощи. Христианская «братская любовь» — одно из основных и самих выразительных кредо Шевченко-поэта, Шевченко-философа, неустаревающий акцент, который всегда актуален, понятен и желаем. Такой акцент во многом касается и внеукраинского мира, который Кобзарь видел неизменно дружественным по отношению к своей нации. Добрососедские взаимоотношения всех народов, равных с равными и свободных со свободными, легко просматриваются во всём его миропонимании и литературном творчестве: «Чтобы все славяне стали добрыми братьями, и сынами солнца правды», «И будет сын и будет мать, и будут люди на земле». Творческая индивидуальность Т. Шевченко поразительно разнообразна. Певец пламенного слова, он также чрезвычайно интересен как драматург и прозаик. Вместе с тем, — профессионал-художник. В то время, как его

уклет-путівник, який зараз ти тримаєш у руках, є частинкою знань про Україну і її великого митця Тараса Шевченка. Сам він писав так: «історія мого життя є частиною історії моєї Батьківщини». Здається, ці слова дуже точно характеризують значення і зміст Т. Шевченка для українського народу в усіх його поколіннях і епохах. Чому постать Кобзаря і після 200 літ по його народженні продовжує хвилювати допитливий розум тих, хто переймається долею України? Насамперед тому, що Т. Шевченко, як ніхто інший в історії розвою української духовності, як справжній усенародний поет-пророк, спричинився до піднесення національної свідомості серед людей, до скеровування їх зусиль та енергії української громади в усьому світі для плекання і втілення ідеалу «власного дому» — розбудови своєї національної держави, мови, культури, освіти та принципів життя. Він із тих, кого називають здатними до правдивого пророцтва, передвісництва, він — «найперший універсал» української нації, що закликав до початків будівництва «власного дому» усіх земляків своїх «в Україні і не в Україні сущих». Даючи своєму народові дороговказ з розбудови цього «дому», Тарас Шевченко наголошує у своїх поезіях («Послання» та ін.) на необхідності братньої любові як основного принципу життя українського народу, що повинен стати нацією доброї волі, злагоди, взаємодопомоги. Християнська «братня любов» — одне з основних і найпотужніших кредо Шевченка-поета, Шевченка-філософа. Той акцент, який ніколи не застаріє, завжди актуальний, зрозумілий і бажаний. Такий акцент багато в чому торкається і позаукраїнського світу, який Кобзар бачив незмінно дружнім до своєї нації. Добросусідські взаємини з усіма народами, як рівних з рівними та вільних з вільними легко проглядаються загалом у його світорозумінні та літературній творчості — «Щоб усі слов’яни стали добрими братами, і синами сонця правди», «Буде син і буде мати, і будуть люди на землі». Творча індивідуальність Т. Шевченка навдивовижу розмаїта. Поет полум’яного слова, він також надзвичайно цікавий як драматург і прозаїк. Разом з цим — професіонал-художник. У той час як його поетичний доробок складає 240 творів, образотворча спадщина охоплює тисячі робіт. Це картини олійними фарбами, акварелі, рисунки олівцем, офорти. І скрізь у тих його працях доля окремої людини перегукується з долями народів, земель, цілого людства.

— 44 —

поэтический конгломерат составляет 240 произведений, изобразительное наследие насчитывает тысячи работ. Это картины маслом, акварели, рисунки карандашом, офорты. И везде в его работах судьба отдельного человека перекликается с судьбами народов, стран, всего человечества. *** Сохранения памяти Тараса Шевченко («Шевченковские празднования») стали отмечаться впервые в конце ХІХ столетия в Украине в студенческой среде, как знак уважения к великому украинскому поэту и подвижнику, ставшему символом национального свободолюбия. Постепенно образ Шевченко в сознании людей стал приобретать более широкое значение, распространился за пределы интеллигентской элиты и вошёл в широкое народное понимание своеобразным культом особенного общеукраинского единства. С тех пор традиция чествования украинского Пророка прижилась во всём мире, на всех континентах, где живут украинцы. Важную роль в соблюдении традиций Шевченковских праздников (вечеров) в Республике Татарстан играет украинское товарищество «Вербиченька» города Нижнекамска. Здесь любят и уважают пламенное Шевченковское слово. Учат этим традициям детей, проводя конкурсы на лучшее чтение поэтических произведений Кобзаря, на которые собираются школьники и молодёжь из всех регионов Поволжского края. Особую ценность представляют краеведческие исследования, связанные с личностью Т. Шевченко и близких к нему членов Кирилло-Мефодиевского братства. А так же мероприятия, которые уже не один год проводят члены товарищества «Вербиченька» на основе материалов, найденных в республиканских исторических архивах. Весьма важным является и медиа распространение знаний о Кобзаре, его жизни, творческом пути, идей и мыслей среди представителей других народов — русских, татар, евреев, мордвы, башкир, чувашей. Эту часть просветительской работы «Вербиченька» всегда считала принципиально полезной и необходимой в своей целенаправленной украиноведческой деятельности на далёких татарстанских землях. Успехов Вам, дорогие «вербичане», в этой нелёгкой, но такой важной, необходимой работе, успехов от всей души! Желаем также, чтобы слово украинское в далёкой России для Вас «пламенем пылало, чтобы людям сердце растопило» и свободно звучало между Вами, как о том всю жизнь мечтал Тарас Григорьевич Шевченко.

*** Відзначення пам’яті про Шевченка («Шевченківські святкування») з’явилися вперше у кінці ХІХ століття в Україні у студентському середовищі як знак поваги до великого українського поета та подвижника, що постав символом національного свободолюбства. Поступово образ Т. Шевченка у свідомості людей почав набувати ширшого значення — знаку українськості загалом, поширився за межі інтеліґентської еліти й увійшов до широкого народного розуміння та сприйняття своєрідним культом особливої загальноукраїнської єдності. З тих часів вшанування пам’яті українського Пророка поширилося в усьому світі, на усіх континентах, де живуть українці. Важливу роль у плеканні традицій Шевченківських святкувань відіграє українська громада м. Нижнєкамська Республіки Татарстан «Вербиченька». Тут добре знають і люблять палке Шевченківське слово, навчають йому своїх дітей. Започатковані конкурси щорічних дитячих регіональних поетичних читань, на які збираються групи молоді з усього приволзького краю. Особливу цінність становлять краєзнавчі дослідження, пов’язані з постаттю Т. Шевченка та близьких йому членів КирилоМефодіївського братства, що їх вже не один рік проводять «вербичани» за матеріалами місцевих історичних архівів. Вельми важливим є і медіа поширення знань про Кобзаря, його життя і творчий шлях, ідеї та думки серед представників інших народів — росіян, татар, євреїв, мордви, башкир, чувашів. Цю частину просвітницької роботи «Вербиченька» завжди вважала принципово корисною і необхідною щодо своєї цілеспрямованої українознавчої діяльності на далеких татарстанських землях. Успіхів Вам, дорогі «вербівчани» у цій нелегкій, але такій важливій, потрібній роботі, успіхів від усієї щирої душі! Бажаємо також, щоб слово українське у далекій Росії для Вас «пламенем взялось, щоб людям серце розтопило» і вільно гомоніло між Вами, як того усе життя бажав Тарас Григорович Шевченко.

Cтанислав Пономаревский, доктор педагогических наук, профессор, Национальная академия педагогических наук Украины, Киев

Cтаніслав Пономаревський, доктор педагогічних наук, професор, Національна академія педагогічних наук України, Київ

— 45 —

Вербиченька

Этот буклет — дань памяти Кобзарю от Национальнокультурной автономии «Украинское товарищество «Вербиченька» города Нижнекамска. Город это небольшой, не очень многочисленно и товарищество, но о делах «Вербиченьки» знают во многих, самых отдалённых краях и странах мира. Подобные дела под силу не каждой организации даже больших городов. Успехи товарищества стали возможны благодаря тому, что в громаде собрались беспокойные, неравнодушные люди с горячими украинскими сердцами. В первую очередь это неизменный председатель Савенко Евгений Викторович, врач по профессии, увлечённый историк по призванию души, украинец по происхождению и жизненным убеждениям. Это его заместитель Галина Артемьева, признанный коллективом лидер, который всё знает, всюду успевает, к которому всегда можно обратиться за помощью. Это руководитель детского объединения «Аисты» и пресс-секретарь товарищества Людмила Найденко, которая несёт свет знаний об украинской культуре детям, стараниями которой украинское печатное слово звучит в Татарстане и мире, и этот буклет-путеводитель увидел свет во многом благодаря ей. Уже более 18 лет, изо дня в день, эти люди на своих плечах несут груз украинского общественного движения в Татарстане, отрывают время у семьи, у работы и беззаветно служат Украине. Они не только сами много работают, но и ведут за собой коллектив, помогая ослабшим, вдохновляя колеблющихся. Не смотря ни на какие удары судьбы, они гордо несут факел украинского возрождения. Много сил и времени громаде отдают члены Совета (Рады) товарищества: Людмила Семиошина, Людмила Граненкова, Тамара Дубровина, Ирина Башкирова, активисты Вера Гусева, Раиса Степанова, Наиля Хусаинова, Марк Бомштейн и другие. Счастлива держава, имеющая таких дочерей и сыновей, посвятивших жизнь беззаветному служению своему народу. Чествование памяти Кобзаря для украинцев «Вербиченьки» — не просто акция к юбилею, это часть жизни, посвящённая Украине.

Цей буклет — данина пам’яті Кобзарю від Національно-культурної автономії «Українське товариство «Вербиченька» міста Нижнєкамська. Місто це невелике, не дуже численна і громада, але про справи «Вербиченьки» знають у багатьох, найвіддаленіших куточках і країнах світу. Подібні справи під силу не кожній організації навіть великих міст. Успіхи товариства стали можливими завдяки тому, що в громаді зібралися небайдужі люди з гарячими українськими серцями. У першу чергу це незмінний голова Савенко Євген Вікторович, лікар за фахом, історик за покликанням душі, українець за походженням і переконанням. Це його заступник Галина Артем’єва, визнаний колективом лідер, який усе знає, усюди встигає, до якого завжди можна звернутися по допомогу. Це керівник дитячого об’єднання «Лелеки» і прес-секретар товариства Людмила Найденко, яка несе світло знань про українську культуру дітям, стараннями якої українське друковане слово звучить у Татарстані і всьому світі, та й цей буклет-путівник побачив світ багато в чому завдяки їй. Уже більше 18 років, щоденно, ці люди на своїх плечах несуть вантаж українського громадського руху в Татарстані, відривають час у родини, у роботи і беззавітно служать Україні. Вони не тільки самі багато працюють, але й ведуть за собою колектив, допомагаючи слабішим, надихаючи тих, хто вагається. Не зважаючи ні на які удари долі, вони гордо несуть смолоскип українського відродження. Багато сил і часу громаді віддають члени Ради товариства: Людмила Семіошина, Людмила Граненкова, Тамара Дубровіна, Ірина Башкірова, активісти Віра Гусєва, Раїса Степанова, Наїля Хусаїнова, Марко Бомштейн та інші. Щаслива держава, що має таких дочок і синів, які присвятили життя беззавітному служінню своєму народові. Ушановування пам’яті Кобзаря для українців «Вербиченьки» — не просто акція до ювілею, це частина життя, присвячена Україні.

— 46 —

«Садок вишневий коло хати» Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями гудуть, Плугатарі з плугами йдуть, Співають ідучи дівчата, А матері вечерять ждуть. Сем'я вечеря коло хати, Вечірня зіронька встає. Дочка вечерять подає, А мати хоче научати, Так соловейко не дає. Поклала мати коло хати Маленьких діточок своїх; Сама заснула коло їх. Затихло все, тілько дівчата Та соловейко не затих. [Між 19 і 30 травня 1847, Санкт–Петербург]

Средства на издание буклета-путеводителя собрали: Анатолий Пеньковский, Галина Артемьева, Людмила Найденко, Евгений и Виктор Савенко и товарищество «Вербиченька»

Дизайн, макет, вёрстка, подбор и ретушь фото Творческая группа «Алга!» www.alga–alga.ru

Кошти на видання буклету-путівника зібрали: Анатолій Пеньковський, Галина Артем’єва, Людмила Найденко, Євген та Віктор Савенко і товариство «Вербиченька»

Дизайн, макет, верстка, підбір i ретуш фото Творча група «Алга!» www.alga–alga.ru